---------------------------------------------------------------
     © Copyright Владимир Набоков
     © Copyright перевод Кирилл Васюков (cerillo(а)inbox.ru)
     Date: 29 Jul 2008
---------------------------------------------------------------



     "Лолiта. Сповiдь свiтлошкiрого  вдiвця":  такою  була подвiйна назва, з
якою автор цi?? замiтки одержав дивний текст, який вона очолю?. Сам "Гумберт
Гумберт"  помер  у  в'язницi,  вiд  закупорки  серцево?  аорти, 16-го  числа
листопада 1959 р., за кiлька днiв до початку судового розгляду сво?? справи.
Його  захисник, мiй родич i  добрий друг  Клеренс Кларк (на цей час адвокат,
приписаний до Колумбiйського Дiльничного  Суду), попросив мене вiдредагувати
манускрипт,  посилаючись  на  заповiт свого  клi?нта, один  з пунктiв  якого
уповноважував  мого шановного кузена вжити  на свiй розсуд усiх  заходiв, що
стосуються пiдготовки "Лолiти" до  друку. На рiшення  п-на  Кларка, можливо,
вплинув той  факт, що обраний  ним редактор  наразi от-от  удосто?вся премi?
iменi  Полiнга  за  коротку працю ("Чи можна спiвчувати  почуттям?"), в якiй
залучено до обговорення деякi паологiчнi стани та збочення.
     Мо?  завдання  виявилось простiшим,  анiж ми вдвох  припускали. Якщо не
брати виправлення  явних  помилок  та  ретельного  вилучення  деяких  цупких
деталей, якi, всупереч старанням самого "Г.Г.", ще  збереглись  в текстi, як
то  деякi вiхи  та пам'ятки (вказiвки на мiсця  та людей, що ?х пристойнiсть
вимагала  мовчазно обминути, а людянiсть  - пощадити), можна вважати,  що цi
гiднi уваги замiтки подано в  недоторканостi. Кумедний псевдонiм ?? автора -
його  власний  вигад; i природно вважати, що ця маска  -  через  яку  нiбито
горять  два гiпнотичнi ока -  мала  залишитись на мiсцi згiдно з бажанням ??
носiя. Мiж  тим як "Гейз" всього лише риму?  зi справжнiм прiзвищем геро?нi,
?? перше  iм'я надто близько вплiта?ться у  найпота?мнiшу тканину книги, щоб
його  можна  було замiнити; втiм (як читач сам допевнився), в цьому й  нема?
фактично? потреби.  Тi, котрим цiкаво, можуть знайти свiдчення про вбивство,
ско?не "Г.Г.", у газетах за вересень - жовтень 1952р.; його  причини та мета
були б  i  досi  та?ною, якби  цi мемуари  не  потрапили  в свiтле коло мо??
настiльно? лампи.
     На догоду старомодним читачам, якi  цiкавляться подальшою  долею "живих
зразкiв" за обрi?м  "правдиво? повiстi", можу навести деякi вiстки, одержанi
вiд  п-на "Вiндмюллера" з "Рамзделя",  котрий волiв лишитись неназваним, щоб
довга  тiнь невтiшно? та  брудно? iсторi?  не  дотяглась до того мiстечка, у
якому    вiн    ма?    честь    проживати.    Його    донька   "Лу?за"   вже
студентка-другокурсниця. "Мона Даль" зараз вчиться  в унiверситетi в Парижi.
"Рита" нещодавно побралась iз господарем готелю на Флоридi. Дружина "Ричарда
Скиллера" сконала в пологах, розвiльнившись мертвою дiвчинкою,  грудня 25-го
числа 1952р.,  у далекому  на  пiвнiч  захiдному поселеннi  Сiра Зоря.  П-нi
Вiвiан  Дамор-Блок  (Дамор  -  для сцени,  Блок  -  вiд  одного,  першого  з
чоловiкiв)  написала  бiографiю колишнього  приятеля  пiд каламбурною назвою
"Кумир мiй",  яка  на  часi  ма? вийти в свiт;  критики,  вже ознайомленi  з
манускриптом, говорять, що це найкраща ?? штука. Цвинтарна сторожа, яка хоча
б  якось згадана в  мемуарах  "Г.Г.", не  повiдомля?, чи  виходить хтось  iз
могили.  Читачевi, який  розгляда?  "Лолiту" просто  як роман,  ситуацi?  та
емоцi?,  в  ньому зображенi зосталися  б дратiвливо-неясними, якби вони були
знебарвленi  через кепське iнакомовлення.  Щоправда, на весь твiр  не  можна
вiднайти  й  одного  нечемного  вислову, скажу  бiльше:  здоровань-фiлiстер,
призвича?ний  сучасною умовнiстю  брати без  будь-яко?  огиди  цiлi  всипища
парканових  словечок  у  щонайбанальнiшому  американському  чи  англiйському
романi, буде  вельми шокований вiдсутнiстю таких у  "Лолiтi". Та якщо, задля
заспоко?ння  цього парадоксального ханжi, редактор  посмiв би  послабити або
вилучити такi  сцени,  якi з певного погляду  можуть видатися "спокусливими"
(дивись  iсторичне  рiшення,  прийняте  вельмишановним суддею Джоном  Вуссi,
грудня  6-го  числа 1933р.,  з  приводу  iншо? значно  вiдвертiшо?  книжки),
довелося б взагалi вiдмовитись вiд друкування "Лолiти", адже саме тi  сцени,
у яких дозвiльний соромiтник мiг би угледiти свавiльну  чутт?вiсть,  являють
собою насправдi конструкцiйно необхiдний елемент у розво? трагiчно? оповiдi,
яка неухильно  стремить  до  того,  що  тiльки  й  можна  назвати  моральним
апоеозом.  Цинiк скаже,  що на це претенду? й професiйний порнограф, ерудит
вiдкаже, що палка сповiдь "Г.Г." зводиться до бурi в пробiрцi; що  кожен рiк
не  менш  як  12%  дорослих  американцiв  чоловiчо?  статi,  -  за  скромним
пiдрахунком,  якщо  вiрити  д-ру  Бiанцi  Шварцман (запозичую  з  приватного
повiдомлення), - проходить через той  особливий досвiд, який "Г.Г." зображу?
так  розпачливо; та що, пiшов би наш знедолений мемуарист того рокового лiта
року 1947 до компетентного психопаолога, не сталося б i лиха. Це все так, -
втiм не було б цi?? книжки.
     Подаруймо  цьому  коментаторовi, якщо вiн  висловить ще раз те, на чому
неодноразово  наполягав,  а  саме,  що  "непристойне"  найчастiше   дорiвню?
"незвичному".  Великий витвiр  мистецтва завжди  оригiнальний; вiн за  сво?ю
сутнiстю мусить вражати й голомшити, тобто  "шокувати". Не  маю й найменшого
бажання вславлювати п-на "Г.Г.".  Жодного сумнiву  в тому, що вiн ? огидний,
що вiн  ? ниций, що вiн слугу?  яскравим  прикладом морально? прокази,  що в
ньому  по?днанi лютiсть i  грайливiсть, якi  може й  свiдчать про глибочезне
страждання,   але   не  додають   приваби  деяким   його  одкровенням.  Його
дивакуватiсть,  звiсна рiч, важкувата.  Численнi його випадковi вiдгуки  про
мешканцiв та природу Америки ?  смiшнi. Вiдчайдушна  чеснiсть, якою тремтить
його  сповiдь,  аж нiяк не  позбавля?  його вiдповiдальностi  за диявольську
витонченiсть. Вiн ненормальний. Вiн  не  джентльмен. Але  з  яким чаруванням
спiвоча його скрипка пробуджу? в нас нiжне спiвчуття до Лолiти, змушуючи нас
зачитуватися книгою, всупереч першому почуттю вiдрази до автора.
     Як  опис  клiнiчного випадку, "Лолiтi" поза  сумнiвом  призначено стати
поряд iз класичними творами психiатрично? лiтератури,  й можна  ручатись, що
за десять рокiв термiн "нiмфетка" буде в  словниках та газетах. Як  художнiй
витвiр, "Лолiта" виходить за межi покаянно? сповiдi,  але значно  важливiшим
нiж  ?? наукове значення та художня вартiсть мусимо визнати моральний  вплив
?? на серйозного читача, адже цей болючий аналiз поодинокого випадку мiстить
в  собi  й  загальну  мораль.  Бездоглядна  дiвчинка,  зайнята  собою  мати,
розпалений хтивiстю  манiяк - усi вони не тiльки кольористi персонажi ?дино?
в сво?му родi  повiстi;  вони,  окрiм того, нас  попереджають про небезпечнi
схиблення;  вони вказують на всеможливi  бiди. "Лолiта" мала б  змусити  нас
усiх  -  батькiв,  соцiальних  працiвникiв,  педагогiв  -  iз   якнайбiльшою
насторогою та проникливiстю вiддатися справi виховання здоровiшого поколiння
в надiйнiшому свiтi.
     Джон Рей, д-р фiлософi?
     Вiдуорт, Масачусетс
     сiчня 5 1955 року.




     Лолiта,  свiтло  мого життя, вогонь мо?х  чересел. Грiх мiй,  душа моя.
Ло-лi-та: кiнчик язика викону? шлях у три сходинки з пiднебiння вниз, щоб на
третьому штовхнутися в зуби. Ло. Лi. Та.
     Вона була Ло, просто Ло, вранцi, п'ять футiв на зрiст (без двох вершкiв
та в  однiй шкарпетцi).  Вона була  Лола в довгих штанях. Вона  була Доллi в
школi.  Вона була Долорес  на пунктирах  бланкiв.  Але  в мо?х обiймах  вона
завжди: Лолiта.
     А  попередницi в не? були хоч? Авжеж - були... Бiльше скажу: й Лолiти б
не сталось, якби я не покохав колись далеким  лiтом одну, первiсну дiвчинку.
У деякiм князiвствi бiля моря (майже як у По).
     Коли ж це було, а?
     Приблизно  за  стiльки ж рокiв до  народження Лолiти, скiльки менi було
того лiта. Можете завжди покладатись на вбивцю щодо вигадливостi прози.

     Шановнi присяжнi жiночо? та чоловiчо? статi! Експонат  Номер Один явля?
собою те, чому  так  заздрили Едгаровi серафiми - зле-обiзнанi, простодушнi,
шляхетнокрилi серафiми... Залюбуйтеся-но цим клубком тернiв.


     Я народився 1910 року, в Парижi. Мiй батько вiдзначався нiжнiстю серця,
легкiстю вдачi - та повним вiнегретом  з генiв: був швейцарський громадянин,
напiвфранцуз-напiвiталi?ць, iз Дунавським прожилком. Ось я  роздам  декiлька
чудових, глянсо-блакитних карток.
     Йому належав розкiшний готель  на Рив'?рi. Його батько та  обидва  дiди
гендлювали вином,  дiамантами  та  шовками (розподiляйте  самi). У  тридцять
рокiв  вiн  одружився з англiйкою, донькою альпiнiста Джерома Дуна,  онучкою
двох Дорсетських пасторiв, експертiв з премудрих предметiв: палеопедологi? й
Еолових арф  (розподiляйте  самi). Обставини та  причини смертi мо??  вельми
фотогенiчно? матерi були досить оригiнальнi (пiкнiк, блискавка); менi ж було
тодi лише три роки, i  крiм якогось теплого закуту  в найтемнiшому  минулому
нiчого менi не лишилось вiд не? в улоговинах та западинах  пам'ятi, за якими
- якщо  ви сильнi  витримувати мiй стиль  (пишу пiд наглядом)  - сiда? сонце
мого  дитинства: усiм  вам, мабуть,  вiдомi  оцi запахущi залишки  дня,  якi
виснуть  разом iз мошвою десь  над  квiтчастим  живоплотом, i в  якi впада?ш
раптом  пiд  час прогулянки, проходиш  крiзь них,  край пiднiжжя  пагорба, в
присмерки - глуха лiтеплiнь, золотава мошва.
     Старша сестра матерi, Сибiлла, яка була дружиною двоюрiдного брата мого
батька  - жила в  нашому  домi  якщо не  як  безоплатна гувернантка,  то  як
економка.  В подальшому я  чув,  що вона була закохана в  мого батька, i  як
одного разу в  зливу,  вiн легковажно скористався ?? почуттям -  та й забув,
тiльки-но погода прояснiла. Я був  надзвичайно  прив'язаний до не?, всупереч
суворостi - роково? суворостi  - деяких ?? правил. Мабуть ?й кортiло зробити
з мене бiльш добродiйного нiж батько вдiвця. У  тьотi Сибiлли були лазуровi,
оточенi  рожевим,  очi та  восковий колiр обличчя. Вона  писала  вiршi. Була
поетично марновiрна.  Казала,  що  зна?,  коли  помре  -  а  саме коли  менi
виповниться  шiстнадцять   рокiв  -  i  так  воно  й  сталось.  ??  чоловiк,
досвiдчений вояжер вiд парфумерно? фiрми, проводив бiльшу частину свого часу
в Америцi, де накiнець заснував власний iнтерес та набув деяке майно.
     Я  зростав  щасливою,  здоровою  дитиною  у  яскравому  кра?  книжок  з
малюнками, чистого  пiску,  апельсинових дерев, доброзичних  собак, морських
обрi?в  та  всмiхнених облич. Навколо мене  велепишний готель  Мiрана  Палас
обертався  окремим  усесвiтом,  вибiленим крейдою  космосом, посеред iншого,
блакитного, величезного, що яскрився ззовнi. Вiд кухонного хлопа у переднику
до короля в лiтньому стро?, всi любили, всi пестили  мене. Старi американки,
спираючись на  тростину,  схилялись надi  мною, як Пiзанськi вежi.  Зубожiлi
росiйськi княгинi не спроможнi були заплатити мо?му батьковi, проте купували
менi дорогi цукерки. Вiн бо, mon cher petit papa, брав мене кататись у човнi
та  ?здити  на  роверi.  Учив  мене плавати, пiрнати,  ковзати,  читав  менi
Дон-Кiхота i Les Misrables, i я обожнював i шанував його, i радiв за нього,
коли випадало пiдслухати, як слуги  перебирають його рiзноманiтних коханок -
солодких  красунь,  котрi забавлялися  мною,  воркуючи  надi мною  та  ллючи
дорогоцiннi сльози над мо?м веселим безматеринством.
     Я  навчався  в  англiйськiй  школi,   що  була  розташована  за  кiлька
кiлометрiв вiд дому, там  я  грав  у "ракетс" i  "файвс" (гупаючи  м'ячем по
стiнi ракеткою або долонею); мав якнайкращi оцiнки i пречудово уживався як з
товаришами  так i з наставниками. До  тринадцяти  рокiв (тобто до зустрiчi з
мо?ю маленькою Аннабеллою) мав  я, пригадую, тiльки два переживання ймовiрно
статевi:  врочиста благопристойна й винятково  еоретична розмова  про деякi
неочiкуванi  явища  отроцтва,  яка  мала  мiсце  в шкiльному  саду  троянд з
американським хлопчиком, сином вiдомо? тодi кiнематографiчно? акторки, котру
я рiдко  бачив тодi у  свiтi трьох вимiрiв;  та доволi  цiкавий вiдгук  мого
органiзму на перлисто-матовi знiмки з нескiнченно нiжними тiньовими виярками
у пишному  альбомi  Пiшона  La Beaut  Humaine,  який  я нишком одного  разу
витягнув  з-пiд   купи  мармуристих   волюмiв  Лондон  Graphic  у  готельнiй
бiблiоецi. Пiзнiше мiй батько, iз притаманною йому зичливiстю, дав менi всi
вiдомостi цього  роду, якi на  його  думку могли  менi знадобитись;  це було
восени  1923-го  року,  перед мо?м вступом до  гiмназi?  в Лiонi (де  я  мав
провести  три  зими), та  саме влiтку  того  року батько  мiй,  нажаль,  був
вiдсутнiй  - збавляв  час в Iталi? разом iз Mm de K.  та  ?? дочкою - вiдтак
менi нiкому було звiритись, нi з ким порадитись.



     Аннабелла  була,  як  i  автор,  змiшаного  походження: в ??  випадку -
англiйського та голландського. Об цю пору я пригадую ?? образ менш виразним,
нiж  пам'ятав  його  до того, як  спiткав  Лолiту.  В зоровiй  пам'ятi ? два
пiдходи: за першим, вда?ться штучно вiдтворити образ у лабораторi? мозку, не
заплющуючи очей (i тодi  Аннабелла ввижа?ться менi в загальних термiнах,  як
то:  "медового  вiдтiнку  шкiра",   "тоненькi  руки",   "пiдстрижене  русяве
волосся", "довгi вi?", "великi  барвнi  вуста");  за iншим, заплющу?ш  очi й
митт?во виклика?ш  на темнiй  сторонi  вiй об'?ктивне, оптичне, вкрай  точне
вiдтворення улюблених рис: маленьке ся?во з природних барв (i ось так я бачу
Лолiту).
     Тому  дозвольте  менi,  у  зображеннi  Аннабелли спинитись  на  чемному
зауваженнi, що вона була привабним дiвчатком, на кiлька мiсяцiв молодшим вiд
мене. ?? батьки, на прiзвище Лi (Leigh ), давнi друзi мо?? тiтки, подiбно до
тьотi  Сибiлли,  були так само  вимогливi до порядностi. Вони знiмали  вiллу
поблизу Мiрани. Цього лисого, бурого пана Лi та  грубу, напудрену панi Лi (з
народження Ванесса  ван Несс) я  ненавидiв  люто. Спочатку  ми з  Аннабеллою
розмовляли, так би мовити, понавколу. Вона весь час  набирала жменю дрiбного
пiсочку та пускала його сипатись крiзь пальцi. Голови в нас були налаштованi
в лад розумним ?вропейським пiдлiткам  тi?? доби й того середовища,  i я  не
певний, чи можна було вiднайти хоча б якийсь iндивiдуальний  талант у нашому
зацiкавленнi   численними    населеними   свiтами,   тенiсними   змаганнями,
нескiнченнiстю, солiпсизмом й тому подiбними речами. Нiжнiсть та вразливiсть
молодих  звiрят збуджували  в нас обох  те ж  саме  гостре страждання.  Вона
мрiяла бути сестрою милосердя в  якiйсь голодуючiй азiйськiй кра?нi; я мрiяв
бути вiдомим шпигуном.
     Та  знагла ми стали закоханими  одне  в  одне  -  нестямно,  незграбно,
безстидно,  нестерпно;  я  додав  би  -  безнадiйно,  адже  наше  несамовите
прагнення до вза?много володiння можна було б вгамувати тiльки, якби кожен з
нас насправдi увiбрав та засво?в  кожну  частку  тiла й душi iншого; втiм ми
навiть не  могли  знайти мiсця, де б  злучитись, як  цiлком вiльно знаходять
дiти  хащ. Пiсля одного  невдалого нiчного побачення в не? в саду (про що  в
наступному пiдроздiлi),  ?дине, що нам уможливили  як зустрiчi, це  лежати в
досяжностi дорослих, зоровiй, якщо  не  слуховiй, на  тiй частинi  пляжу, де
було найвелелюднiше. Там, на м'якому пiску, за кiлька крокiв вiд старших, ми
валялися цiлий ранок у зацiпенiлiй нестямi любовно? муки та зуживали всякого
щасного вирiзу в тканинi простору й  часу,  щоб торкнутись  одне одного:  ??
рука, крiзь пiсок, пiдповзала до мене, тулилася ближче, переставляючи вузькi
та смаглявi пальцi, а  потiм ?? перламутровi  колiна  вiдправлялись у таку ж
тривалу, обачливу подорож; iнодi випадковий  вал, споруджений iншими дiтьми,
молодшими,  слугував  нам укриттям  для  побiжного  солоного  поцiлунку;  цi
недосконалi дотики доводили нашi здоровi та незвиченi тiла до такого ступеня
збудження,  що навiть прохолода  блакитно?  води, пiд якою  ми  продовжували
правити свого, не в змозi була нас заспоко?ти.
     Серед скарбiв, якi я загубив пiд час  подальших  мандрiв, була зроблена
мо?ю  тiткою маленька фотографiя,  що закарбувала групу  сидячих за столиком
кав'ярнi просто  неба: Аннабеллу,  ??  батькiв та вельми  статечного доктора
Купера, кульгавого старця, котрий того лiта упадав за  мо?ю тiткою Сибiллою.
Аннабелла  вийшла  не  надто гарно,  адже ??  вловили в ту мить,  коли  вона
схотiла пригубити  свiй chocolat  glac, й  тiльки по худих оголених  плечах
можна  було впiзнати  ?? (оскiльки пам'ятаю знiмок) серед  сонячно? млявi, в
яку поступово й незворотно переходила ?? краса; та я, сiвши в профiль, трохи
далi  вiд  iнших,  проступив  з  якоюсь драматичною  рель?фнiстю:  похмурий,
густобровий хлопчик, у  темнiй, спортивнiй  сорочцi та бiлих  добре  пошитих
шортах, який заклав  ногу на ногу й дивився вбiк. Фотографiю було зроблено в
останнiй день нашого рокового лiта, саме за кiлька хвилин до нашо? друго? та
останньо? спроби обiйти  долю.  З якогось  украй  прозорого  приводу (iншого
шансу не передбачалось,  та  вже нiщо  не мало  значення) ми вiддалились вiд
кав'ярнi на пляж, де знайшли нарештi вiдлюдне мiсце,  i там, у бузковiй тiнi
рожевих скель, якi  створили  щось на кшталт яскинi,  ми  побiжно обмiнялися
спраглими ласками, ?диним свiдком яких були кимсь загубленi окуляри. Я стояв
навколiшки i вже готовий був оволодiти мо?ю ясочкою, як раптом два бородатих
купальцi  - морський  дiд  та  його  братчик  -  вийшли з  води iз  вигуками
не?речного пiдбадьорення, а чотири мiсяцi  по тому  вона померла вiд тифу на
островi Корфу.



     Знову  i знову  гортаю цi мiзернi спомини i щоразу питаю в себе самого,
чи не звiдти, не з мерехтiння того далекого лiта пiшла трiщина через усе мо?
життя. Або, можливо,  гостре  мо? захоплення цим дитинчам було  лише  першою
ознакою  вродженого  збочення? Коли стараюсь розiбратися  в  булих бажаннях,
намiрах,  дiях, я пiддаюсь  певнiй  зворотнiй  уявi, яка  живить  аналiтичну
здiбнiсть спромогами безграничними, а тому всякий видний менi пройдений шлях
? безкiнечно посiченим роздорiжжями в очманiло складнiй перспективi пам'ятi.
Проте,  я  певний-таки,  що в чарiвний  та роковий спосiб Лолiта почалася  з
Аннабелли.
     Знаю  й те, що смерть Аннабелли закрiпила невдоволення  того безтямного
лiта i стала завадою  для всякого iншого кохання  протягом холодних лiт мо??
юностi. Духовне й тiлесне збiгалося в нашому коханнi такою досконалою мiрою,
яка й не примариться нинiшнiм пiдлiткам,  якi просто дивляться на все сво?ми
нехитрими почуттями й штампованим глуздом. Довго по ?? смертi я вiдчував, як
?? думка тече крiзь мою.  Задовго до нашо? зустрiчi ми мали однаковi сни. Ми
зiставляли вiхи.  Знаходили знаки дивно? подоби.  У  червнi одного й того  ж
року (1919-го) в ?? дiм i в  мiй  дiм, в двох несумiжних кра?нах,  спурхнула
чиясь канарка. О, Лолiто, якби ти мене кохала так!
     Я  приберiг  на кiнець розповiдi про  Аннабеллу опис нашого  невтiшного
першого побачення.  Одного  разу  пiзно ввечерi ?й  вдалось обминути  злiсну
пильнiсть батькiв.  У дiбровцi  чуйних тонколистих мiмоз, позаду  вiлли,  ми
знайшли собi мiсце на ру?нах низького кам'яного муру. В темрявi, крiзь нiжнi
деревця  виднiли  арабески  освiтлених  вiкон  вiлли  -  якi  тепер,  злегка
пiдправленi кольоровим чорнилом чутт?во? пам'ятi, я порiвняв  би з гральними
картами  (почасти  можливо  тому, що  неприятель  грав  там  у  бридж). Вона
тремтiла  й здригалась, коли я цiлував ?? в  закуток напiввiдкритих губ  i в
гарячу  мочку  вуха.  Розсип зiрок  блiдо  горiв над  нами  з-помiж силуетiв
довгастого листя: ця чутлива безодня здавалась так само  оголеною, якою була
вона пiд сво?ю легкою  сукенкою. На  тлi неба напрочуд ясно  вирiзнялось  ??
обличчя, нiби вiд нього линуло слабке сяяння. ??  ноги, ?? вабливi  оживленi
ноги, були  не надто  стуленi, та  коли моя рука вiднайшла те, чого  шукала,
вираз яко?сь русалково? мрiйливостi - чи то бiль, чи то насолода - з'явилася
на ?? дитячому обличчi.  Сидячи трохи вище вiд мене, вона  у самотнiй млостi
тягнулась до  мо?х губ, причому голова ?? схилялася сонним, нiжним  порухом,
що був  майже  страждальницьким,  а ??  голi  колiнця хапали,  стискали  мою
п'ясть,  та  знов   слабнули.  ??  тремтячий  рот,  кривлячись  вiд  гiркоти
та?мничого  зiлля,  з легким  придихом  наближався  до  мого  обличчя.  Вона
прагнула вгамувати бiль кохання тим, що рвучко терла сво? вуста по мо?х, або
раптом вiдхилялась  iз поривчастим  злетом кучерiв, а за тим  знову  похмуро
линула й дозволяла менi  живитись ??  розкритими вустами, мiж тим як я, щиро
готовий ?й подарувати все - мо? серце, горло, нутрощi  - давав  ?й тримати в
млявому кулачку берло мо?? жадоби.
     Пам'ятаю запах яко?сь  пудри  - яку вона, зда?ться, крала  в iспансько?
поко?вки матерi  - солодкавий, дешевий мускусний  душок;  вiн  зливався з ??
власним бiсквiтним  запахом, та знагла  чаша мо?х  почуттiв  сповнила  край;
неждана метушня пiд  ближнiм кущем завадила ?й перелитись. Ми завмерли  та з
болiсним  подрогом  в  жилах прислухались до шуму, що його  ймовiрно зчинила
лишень  полююча кiшка.  Але водночас,  нажаль,  зi сторони  будiвлi пролунав
голос панi  Лi, що звав дочку з дико зростаючими перекатами, й доктор  Купер
важко прокульгав з веранди  в сад. Але ця мiмозова хаща, iмла зiрок, остуда,
вогонь,  медова  роса,  й  моя  мука  лишились  зi  мною,  i ця  дiвчинка  з
виплеканими морем ногами й полум'яним язиком з тi??  пори переслiдувала мене
невiдчепно  - допоки  нарештi двадцять чотири  роки по тому я не  розпорошив
марноття, воскресивши ?? в iншiй.




     Днi  мо?? юностi, як погляну на них, схожi на вiдлiтаючий  блiдий вихор
повторних  клаптикiв,  немов  ранкова  веремiя   спожитих  папiрцiв,  видних
пасажировi  американського експреса через задн? проглядове  вiкно останнього
вагона, за яким вони в'ються. У мо?х гiгi?нiчних зчепленнях  з жiнками я був
практичний,  насмiшкуватий та жвавий. В мо? унiверситетськi роки в Лондонi i
в Парижi я вдовольнявся платними кралями. Мо? науковi студi? були стараннi i
доскiпливi,  та  не  дуже плiднi. Спочатку  я  думав  стати  психiатром,  як
багато-хто з  невдах;  але я був  невдахою особливим;  мене  охопила химерна
утома  (треба пiти до  лiкаря,  -  така млость);  i я  перейшов до  вивчення
англiйсько? лiтератури, з яко? живе не один поет-пустоцвiт, перетворившись у
професора  з  люлькою, в пiджаку з добротно?  вовни.  Париж  тридцятих рокiв
цiлком  пасував  менi.  Я  обговорював  радянськi  фiльми  з  американськими
лiтераторами. Я сидiв  з уранiстами в  кав'ярнi Des Deux  Magots. Я друкував
в'юнчастi  етюди  в малочитабельних  часописах.  Я вигадував  пародi?  -  на
Елiота, наприклад:
     Нехай фрейляйн фон Кульп трима? ще За клямку дверi, й обернеться...Нi,
     Не зрушуся до не?, нi до Фрески.
     Нi до тi?? чайки...
     Один  з  мо?х  творiв,  озаглавлений "Прустiвська ема в листi Кiтса до
Бенджамiна Бейлi," викликав  схвальнi посмiшки  в  шiстьох-семи  учених, якi
прочитали його. Я взявся  писати "Коротку  iсторiю англiйсько? поезi?  " для
видавця з великим iм'ям, а потiм почав  укладати  той пiдручник  французько?
лiтератури   (iз   зразками   порiвнянь   з   лiтератури  англiйсько?)   для
американських  та британських  читачiв,  який мусив  займати  мене  протягом
сорокових  рокiв, i  останнiй томик якого був майже готовий до друку на день
мого арешту.
     Я  знайшов   службу:  викладав   англiйську  групi   дорослих   парижан
шiстнадцятого  округу.  Потiм  впродовж  двох  зим  був  учителем  чоловiчо?
гiмназi?. Iнколи я користався зi знайомств серед психiатрiв та працiвникiв з
громадського догляду, щоб з  ними  вiдвiдувати рiзнi  заклади,  як наприклад
сиротинцi та школи  для недолiтнiх злочинниць,  де на  блiдих, зi злiпленими
вiями  отроковиць  я мiг  зорити  з  тi?ю  безкарнiстю,  яка нам дару?ться в
сновидiннях.
     А зараз я хочу висловити наступну думку. У вiкових межах вiд дев'яти до
чотирнадцяти  рокiв  трапляються  дiвчатка,  котрi  для  деяких  зачарованих
пiлiгримiв, якi вдвiчi або в багато разiв ? старшi за них, виказують iстотну
свою сутнiсть -  сутнiсть  не людську, а нiмфiйну (тобто  демонiчну); i  цих
маленьких обраниць я пропоную йменувати так: нiмфетки.
     Читач помiтить, що просторовi поняття я замiнюю  на поняття часу. Бiльш
того: менi  б хотiлось, щоб вiн побачив цi межi,  9 - 14,  як око?мнi обриси
(дзеркалистi обмiлi,  яскрiючi скелi) зачарованого острова, на  якому живуть
оцi нiмфетки, i який  оточений широким  iмлистим океаном.  Спитати  б: у цих
вiкових  границях  чи  всi дiвчинки -  нiмфетки?  Звiсно, нi.  Бо  ж так ми,
вта?мниченi, ми, самотнi  мореплавцi, ми,  нiмфолепти, давно  б збожеволiли.
Але й краса також не ? критерi?м, мiж тим як вульгарнiсть (або те хоч би, що
зветься  вульгарнiстю в  тому  чи iншому середовищi)  не виключа? неодмiнно?
наявностi тих та?мничих рис - тi?? казково-дивно?  грацi?, тi??  невловимо?,
мiнливо? душевбивчо?, закрадливо? звабностi, - якi вирiзняють нiмфетку серед
перевесниць, незрiвнянно бiльше  залежних  вiд просторового свiту одночасних
явищ,  анiж вiд невагомого  острова зачарованого часу, де  Лолiта бавиться з
подiбними  до  не?.  В  серединi тих  же  вiкових границь число  справдешнiх
нiмфеток ? багато меншим числа некрасивих або просто "гарненьких", чи навiть
"вродливих",  але  цiлком  звичайних,  пухлявих,   вайлуватих,  зимношкiрих,
людяних   за  ?ством  сво?м,  таких,  котрi  можуть  або   не  можуть  потiм
перекинутись на красивих, як кажуть, жiнок (погляньте-но на таку-собi бридку
пампушку  в  чорних панчохах  й бiлому капелюшку, яка  перевтiлилась у дивну
зiрку екрану).  Якщо попросити нормальну  людину вiдзначити якнайгарнiсiньку
на  груповому  знiмку школярок або герль-скаутiв, вона не  завжди вцiлить  у
нiмфетку.  Треба  бути  художником  та  навiженим,   забавищем  нескiнченних
скорбот, iз булькою  гарячо? отрути в коренi  тiла та полум'ям  над-жадання,
вiчно  палаючим   у  чуйному   хребтi  (о,  як  доводиться  нам  щулитись  i
берегтися!),  аби  впiзнати  одразу,  за  невимовними  прикметами -  за ледь
котячим  обрисом вилиць,  за  тонкими  й  шовковистими  членами,  та  iншими
ознаками,  перелiчити якi менi заказано вiдча?м, стидом, сльозами нiжностi -
маленького  смертоносного  демона  у  тлумi  звичайних  дiтей;  вона  ж  бо,
нiмфетка, сто?ть серед  них невпiзнана, що й сама не вiдчува? сво?? казково?
влади.
     Та  ще: через примат  часу в цiй бiсiвськiй справi, науковець  ма? бути
готовим взяти до уваги, що  потрiбна рiзниця  в декiлька рокiв (я би сказав,
не менш десяти, але  за звичай у тридцять  або сорок -  й  до дев'ятдесяти в
небагатьох вiдомих випадках) мiж дiвчинкою й  мужчиною для того, щоб той мiг
зазнати  чарiв  нiмфетки. Тут  ?  питання  налаштування кришталика,  питання
деяко?  вiдстанi, яку  внутрiшн? око з  при?мним  хвилюванням  надолужу?,  й
питання  певного  контрасту,  що  його розум  спостига?  з  корчем  порочно?
насолоди. "Коли я був дитинчам, вона дитинчам була" (усе Едгаровий перегар),
моя Аннабелла  не була для мене нiмфеткою: я був  ?й рiвним; заднiм числом я
сам  був фавнятком, на тому ж зачарованому островi; та нинi, вересня 1952-го
року,  як минуло двадцять  дев'ять  рокiв, гадаю,  що можу розгледiти в  нiй
початкове  рокове наслання. Ми кохалися передчасною  любов'ю,  яка  вiдмiнна
тi?ю нестямою,  що  так  часто  розбива? життя  зрiлих  людей.  Я був  дужим
хлопчиськом i вижив;  та отрута зосталася в ранi, i  ось я вже мужнiв у лонi
нашо?   цивiлiзацi?,   яка   дозволя?   чоловiковi   упадати   за   дiвчиною
шiстнадцятирiчною, але не за дiвчинкою дванадцятирiчною.
     Отож,  не дивно, що мо? доросле життя в ?вропi  було  жахливо дво?стим.
Назовнi я мав  так званi нормальнi  зносини iз земнородними жiнками, у  яких
грудi  гарбузами   або  грушами,  всерединi  ж  я  палав  у  пекельнiй  печi
зосереджено?  хтивостi, яку збуджувала в менi  кожна  стрiчна  нiмфетка,  до
котро?  я, будучи  законослухняним боягузом,  не смiв пiдступитись. Кремезнi
людячi  самицi,  котрих  менi  дозволено  було   уживати,  слугували  тiльки
палiативом. Я  готовий повiрити, що вiдчування, якi  я вилучав iз природного
злучення, рiвнялись бiльш-менш тим, що ?х зазнають нормальнi великi мужчини,
коли спiлкуються  iз  нормальними  великими жiнками в  тому рутинному римi,
який  iздрига? свiт; але негаразд ? в тiм, що цьому панству  не довелось, як
довелось менi,  спiзнати проблиск незрiвнянно  бiльш  пронизливо?  насолоди.
Найбiднiший  з мо?х  у полюцiю  ведучих снiв у  тисячу  разiв яскравiший  за
перелюби, що  ?х наймужнiший генiй або найталановитiший iмпотент здатнi були
уявити. Мiй свiт був розкраяний. Я чув присутнiсть не однi??, а двох статей,
жодна з яких  не була мо?ю; обидвi були  жiночими для анатома; для  мене  ж,
котрий дивився крiзь призму почуттiв, "вони були так  само рiзнi мiж  собою,
як  щиголь i  щогла".  Всьому цьому я  тепер надаю  рацiю, та  у  двадцять -
двадцять-п'ять рокiв я не так ясно знався  на  сво?х стражданнях. Тiло добре
знало,  чого  воно  хоче,  та  мiй  розум вiдхиляв кожну  його  мольбу. Мною
оволодiвали то острах i стид,  то нестямний оптимiзм.  Мене душили суспiльнi
заборони. Психоаналiсти вабили мене  псевдовизволенням вiд  лiбiдобелiберди.
Те,  що ?диними  об'?ктами любовного подрогу були для мене сестри Аннабелли,
??  повiрницi й  кордебалет,  менi  ввижалось  iнколи передвiстям божевiлля.
Iнодi ж я говорив собi, що все залежить  вiд точки  зору, i що по сутi  нема
нiчого  поганого в  тому,  що  мене до нестерпу  хвилюють нелiтнi  дiвчатка.
Дозволю  собi  нагадати  читачевi, що в  Англi?, з тих пiр, як був ухвалений
закон  (1933-го  року) про  дiтей  та  Молодi Персони,  термiн "герль-чайлд"
(тобто дiвчинка) визнача?ться як  "особа жiночо?  статi, яка  ма?  вiд  роду
бiльше  нiж  вiсiм  та  менше  нiж  чотирнадцять  рокiв"  (пiсля  чого,  вiд
чотирнадцяти до сiмнадцяти, статут визнача? цю особу як "молоду персону"). З
iншого  боку, в  Америцi,  а  саме  в  Масачусетсi,  термiн  "уейвард чайлд"
(непутяща дитина) стосу?ться технiчно дiвчинки вiд семи до сiмнадцяти рокiв,
яка спiлку?ться з порочними та  нiкчемними особами". Хью Броутон, полемiчний
письменник часiв Джемса Першого, довiв, що Рахаб була блудницею вже в десять
рокiв. Все це  вкрай  цiкаво, i я припускаю, що  ви вже  бачите, як рот менi
пiниться  перед  приступом  -  та  нi,  нiщо  не пiниться,  я просто  пускаю
вистрибом рiзнобарвнi  блiшки  щасливих  думок у  вiдповiдну чашечку.  От ще
картинки.  Ось Вергiлiй, котрий (цитую старого англiйського поета) "нiмфетку
оспiвав в  одному  тонi",  хоч найвiрогiднiше  вiддавав перевагу  перитоновi
хлопчика. Ось  двi з  ще недостиглих дочок короля Анхатена  та його королеви
Нiфертiтi, у котрих  було  шiсть таких -  нiльських, гологолових,  голеньких
(нiчого  крiм  численних намистових  рядiв), iз м'якими  брунатними щенячими
черевцями, iз довгими ебеновими очима, якi спокiйно вмiщалися на  перинах, i
цiлковито  збереженi  пiсля  трьох  тисяч рокiв.  Ось  зграйка  десятирiчних
вiдданиць, котрих  примушують сiсти на  фасцинiй - кiл зi  слоново? кiстки у
храмах  класично?  освiти.  Шлюб i спiвжиття з дiтьми  трапляються ще доволi
часто  у  декотрих  областях  Iндi?.  Так,  восьмидесятилiтнi  дiди-лепчанцi
сполучаються  iз восьмирiчними дiвчатками, i хто-би озвався.  Нарештi  Данте
безтямно закохався в свою Беатрiче, коли минуло лише дев'ять рокiв ?й, такiй
яскрiючiй, фарбованiй, звабнiй, у червоному стро? з дорогим камiнням, а було
це 1274-го року, у Флоренцi?, на приватному бенкетi, веселого травня мiсяця.
Коли  ж  Петрарка  безтямно  укохався  в  свою  Лаурину,  вона  була бiлявою
нiмфеткою дванадцяти рокiв, яка бiгла крiзь вiтер, куряву й цвiтiнь, сама як
летюча квiтка, серед прекрасно? рiвнини, видно? з Воклюзьких горбiв.
     Та будьмо ж бундючними й культурними. Гумберт Гумберт старанно  прагнув
бути  гожим.  ?й Богу, прагнув.  Вiн  ставився вкрай  обережно до  звичайних
дiтей, до  ?х чистоти, вiдкритих на образи, й за жодних обставин не зазiхнув
би на невиннiсть дитини, якби була  хоч найвiддаленiша  можливiсть скандалу.
Та як билося бiдоласi серце, коли серед  невинно?  дитячо? згра? вiн помiчав
дитину-демона,  "enfant  charmant et  fourbe" -  очi  з  iмлою, барвнi губи,
десять рокiв каторги, коли даси знати ?й, що дивишся на не?. Так йшло життя.
Гумберт  був цiлком спроможний мати  злучання  з ?вою, проте Лiлiт була тою,
про яку вiн марив. Бруньковидна  стадiя  у  розвитку грудей рано (в 10  7/10
рокiв)  наступа?  в  черзi  соматичних  змiн,  якi  супроводжують наближення
зрiлостi. А наступна вiдома нам ознака -  це  перша поява (в 11  2/10 рокiв)
пiгментованих волоскiв. Моя чашечка геть сповнена блошицями.
     Морська катастрофа.  Кораловий  острiв.  Я  один  iз  замерзлою донькою
потопленого пасажира. Серденько, адже це тiльки забава. Якi  чудовнi пригоди
я  деколи  уявляв,  сидячи на  твердiй  лавi  в  мiському  парку  та  удаючи
заглибленого в химерну книжку.  Навколо  мирного ерудита дозвiльно пустували
нiмфетки,  як начебто вiн був звиклою для  ока парковою стату?ю або частиною
свiтла  й тiнi пiд старим  деревом. Якось  цiлковита  красуня в шотландськiй
спiдничцi  з  грюком поставила важкоозбро?ну ногу  бiля  мене на лавку,  щоб
занурити в мене сво? оголенi руки  й затягнути ремiнець роликового ковзана -
i я  розчинився в сонячних плямах, користуючись  книжкою як фiговим  листям,
мiж тим як  ?? русявi кучерi падали ?й на подряпане  колiно, i деревна тiнь,
яку я  з нею дiлив, пульсувала  й танула на ??  литцi, сяючи так близько вiд
мо?? хамелеоново? щоки. Iншого разу рудоволоса  школярка зависнула надi мною
в  вагонi метро,  i  оранжевий  пушок  в  не? в пахвах був  одкровенням, яке
залишилось  на  багато тижнiв у мене  в кровi.  Я мiг би  переповiсти чимало
подiбних  однобiчних  мiнiатюрних  романiв. Закiнчення  деяких  з  них  було
приправлене бiсовим зiллям. Бувало, наприклад, я помiчав з балкона вночi, за
освiтленим вiкном через вулицю, нiмфетку, яка роздягалась перед прислужливим
дзеркалом.  В  цьому  усамiтненнi,  в   цьому  вiддаленнi,  привид   набував
неймовiрно пряно?  зваби,  яка  змушувала  мене, балконного  глядача, чимдуж
стремiти до свого самотнього угамування. Але до бiса несподiвано нiжний узор
голизни, що вiн вже  прийняв вiд мене дар звеличання,  ставав осяяним лампою
вiдразливо  голим  лiктем мужчини  в  спiднiй бiлизнi, який читав газету при
вiдкритому вiкнi гарячою, вологою, безнадiйною лiтньою нiччю.
     Скакання над вервечкою, скакання на однiй нозi по розкресленiй  крейдою
панелi. Вiкопомна старуха  в чорному,  яка сидiла поряд зi  мною на парковiй
лавцi мо?? насолоди (нiмфетка пiдi мною старалась намацати скляну кульку, що
закотилась) й котра спитала мене - нахабна вiдьма - чи не болить менi живiт.
Ах,  залиште  мене в мо?му  квiтневому парку, в мо?му мошистому  саду. Нехай
бавлять вони навколо мене вiчно, нiколи не дозрiваючи.



     До  речi: я часто  питав себе,  як  велося ?м потiм, тим  нiмфеткам.  У
нашому  чавунно-?ратованому  свiтi причин та наслiдкiв,  чи  не  здатний був
подрог,  який я викрав у них, позначитися на ?х майбуттi? От, була мо?ю - та
нiколи  не дiзна?ться. Гаразд. Та чи не виступить це, чи  не нашкодив  я  ?й
чим-небудь  в  ??  дальшiй  долi,  коли  втягнув  ??  образ  в  сво?  та?мне
насолодження? О, це було й стане предметом великих та жахливих сумнiвiв!
     Я   з'ясував,   однак,   у  що   вони  перетворюються,  цi  принадливi,
запаморочливi нiмфетки,  коли  виростають.  Згадую,  брiв я колись  надвечiр
людною вулицею, навеснi, в центрi Парижа. Тоненька невелика на зрiст дiвчина
жвавенько  продрiбкотiла  повз  мене  на   високих  пiдборках;  ми  водночас
обернулись, вона спинилась i я пiдiйшов до не?. Голова ?? ледь  сягала  мо??
нагрудно? шерстi;  личко було кругле, з ямками,  яке  так часто  трапля?ться
серед молодих  французок. Менi сподобались  ??  довгi вi?  та перлинно-сiрий
tailleur, що облягав ?? юне  тiло, яке ще берегло (от це-то й було нiмфiйним
вiдлунням,   холодком  насолоди,   злетом  в  череслах)   щось   дитяче,  що
домiшувалось до професiйного frtilement  ??  маленько? спритно? сiднички. Я
поцiкавився ?? цiною, й вона одразу вiдповiла з музикальною срiбною точнiстю
(птах - сущий птах!) "Cent". Я був спробував поторгуватись,  та вона оцiнила
дикий глухий пал в мо?х очах, спрямованих з тако? висоти на ?? круглий лобик
й на зачаткову капелюшку  (букетик  та  бант): "Tant  pis",  проказала вона,
перемигнувши й удавши, нiби просту? геть. Я подумав: та всього лише три роки
тому я мiг бачити, як вона верта?ться  додому зi  школи! Ця картина скiнчила
справу. Вона повела  мене  вгору  звичайними  крутими  сходами  зi звичайним
сигналом  дзвiнка, що повiдомля? добродiя, який не бажа?  зiтнутися з  iншим
добродi?м, що шлях вiльний або не  вiльний - сумний шлях до гидкого поко?ка,
який вмiщу? лiжко й  бiде. Як звично, вона перш за  все зажадала  свiй petit
cadeau, i звичайно я запитав ?? iм'я (Monique) та вiк  (вiсiмнадцять). Я був
добре  обiзнаний з  банальними  звичками  повiй:  вiд усiх них  ми чу?мо оте
dixhuit -  чiтке цвiрiнькання з  ноткою мрiйливо? облуди, яке  вони видають,
сердешнi, до  десяти разiв на добу. Та в даному випадку було ясно, що Монiка
радше вiднiма?, нiж  дода? собi рiк-два. Це я вивiв з багатьох подробиць  ??
справного, нiби  рiзьбленого,  й  на  подив нерозвиненого тiла.  Надзвичайно
швидко роздягнувшись, вона постояла хвилинку бiля  вiкна, приоповивши себе в
мутний серпанок фiранки, слухаючи  з дитячим задоволенням (що в книзi було б
халтурою) шарманщика,  який  вигравав на вже набряклому присмерком подвiр'?.
Коли  я  оглянув  ??  рученята  й  звернув ??  увагу  на бруднi нiгтi,  вона
вiдказала, простодушно понурившись, "Qui, ce n'est pas pien" й пiшла була до
рукомийника,   та  я  сказав,  що  це  дрiбницi,  самi  дрiбницi.  Зi  сво?м
пiдстриженим  темним волоссям, свiтло-сiрим поглядом  та блiдою шкiрою  вона
була  винятково  привабна.  Стегна ?? були не ширшi  нiж у  хлопчика, що сiв
навпочiпки. Поза тим, я без вагання стверджуватиму (i ось чому я так  вдячно
дляю це перебування з маленькою  Монiкою в серпанково-сiрiй келi?  спогаду),
що серед тих вiсiмдесяти або дев'ятдесяти шльондр, якi  в рiзний час  на мо?
прохання  займалися  мною,  вона була  ?диною, що  дала менi  укол  iстинно?
насолоди.  "Il  tait  malin,  celui  qui  a  invent  ce trucl",  люб'язно
зауважила вона й вернула в зодягнений стан з  тою високого стилю спритнiстю,
з якою з нього вийшла.
     Я спитав, чи не дасть вона менi ще одного,  бiльш iстотного побачення в
той же вечiр, й вона обiцяла зустрiти мене  бiля нарiжно? кав'ярнi, додавши,
що впродовж усього свого короткого життя нiколи ще нiкого  не обдурила. Я не
мiг  утриматись,  щоб не сказати  ?й,  яка ж  вона  гарненька,  на  що  вона
вiдказала скромно: "Tu es b'en gentil  de dire a", а потiм, вловивши те, що
я  вловив сам  у  дзеркалi,  яке вiдбивало наш  тiсний Едем,  а саме жахливу
гримасу  нiжностi,  яка  скорчила  менi  рота,  догiдлива  Монiка  (о,  вона
безсумнiвно була свого часу нiмфеткою) схотiла  довiдатись, чи не стерти ?й,
avant  qu'on  se couche, нашарок  фарби  з  губ  на  випадок,  якщо я захочу
поцiлувати ??. Авжеж, захочу. З нею я дав собi волю в  бiльшому ступенi, нiж
з будь-якою  iншою молодою  гетерою,  i в ту нiч  мо? останн?  враження  вiд
Монiки  та  ?? довгих вiй  вiдлуню? чимось  веселим,  чого не було  в  iнших
спогадах,  пов'язаних  з  мо?м принизливим,  мiзерним  та  похмурим статевим
життям. Вигляд ?? був незвичайно вдоволений, коли я дав ?й п'ятдесят франкiв
поза умовою, по  чому  вона подрiбцювала в нiчну  квiтневу  мряку  з  важким
Гумбертом,  який  котився за ??  вузькою  спиною. Зупинившись проти вiтрини,
вона вимовила з великим смаком "Je vois m'acheter  des bas!"  i  не дай менi
Бог коли-небудь забути маленький лускаючий звук дитячих губ цi?? парижаночки
на словi  "bas", вимовленим нею так соковито, що "а"  ледь не стало  в'юнким
коротким "о".
     Наступне наше  побачення вiдбулось iншого дня, в п'ятнадцять по  другiй
опiвднi в  мо?й  квартирi,  та воно  виявилось менш задовiльним: за нiч вона
наче подорослiшала, перейшла до  старшого  класу, й  до того  ж була  вельми
застудженою. Заразившись вiд  не?  нежиттю, я скасував  четверту зустрiч - а
втiм i радий  був  перервати  злет  чуттiв,  якi погрожували  обтяжити  мене
нестерпними  мареннями й  млявим  розчаруванням.  Тож нехай вона  залишиться
гладкою  тонкою Монiкою -  такою, якою  вона  була впродовж  тих  двох-трьох
хвилин, коли безпритульна нiмфетка проглядала крiзь дiловиту молоду повiю.
     Мо?  нетривке  знайомство з нею  навiяло  менi низку думок,  якi  певно
постануть доволi  очевидними  для читача, котрий зна?ться на цих справах. За
оголошенням  в  непристойному журнальчику я  опинився одного дi?сприятливого
дня, у конторi певно? M-lle Edith, яка почала з того, що запропонувала  менi
обрати собi супутницю життя в зiбраннi доволi формальних фотографiй у доволi
засмальцьованому   альбомi  ("Regardez-moi  cette  belle  brune?"  -  вже  у
весiльнiй  сукнi  ). Коли  ж я вiдштовхнув альбом, й незграбно, iз зусиллям,
висловив свою злодiйську мрiю, вона подивилась на мене, нiби збираючись мене
прогнати. Одначе, поцiкавившись, чи  багато я готовий покласти, вона зволила
обiцяти познайомити мене з  особою,  котра "здатна  була б владнати справу".
Наступного  дня  астматична  жiнка,  розфарбована,   гомiнлива,   просякнута
часником,  з майже  фарсовою  провансальською  говiркою й чорними вусами над
лiловою губою, повела мене до свого власного,  вочевидь,  помешкання  й там,
наперед  долучивши гучне цмокання до зiбраних жмутиком кiнчикiв пальцiв, щоб
пiдкреслити якiсть свого сласного  як ружанець товару, еатрально вiдгорнула
фiранку,  за  якою  вiдкрилась  половина,  що  слугувала за  всiма  ознаками
спальнею для  численно? та невибагливо? родини; та на сценi в той час нiкого
не було, окрiм потворно  вгодовано?,  смугло?,  вiдразливо негарно?  дiвчини
рокiв принаймнi п'ятнадцяти,  iз малиновими стрiчками у важких чорних косах,
котра сидiла  на стiльцi й жартома  пестила голомозу ляльку. Коли я вiдмовно
похитав  головою  й  спробував  вибратися  з  пастки,  звiдниця,  прискорено
лопочучи, почала  стягувати брудно-сiру куфайку з  бюста молодо?  велетки, а
потiм, переконавшись в  мо?му рiшеннi вiдiйти, зажадала "son  argent". Дверi
вглиб кiмнати розкрилися,  й два чолов'яги, виступивши  з кухнi, при?днались
до спору. Були вони яко?сь криво? будови, голоши?, чорнявi; один з них був у
темних окулярах. Маленький хлопчик  та замурзане кривоноге немовля замаячили
десь за ними.  З нахабною логiчнiстю, притаманною жахам, розлючена звiдниця,
вказавши на мужчину в окулярах, заявила, що вiн ранiше служив у полiцi?  - а
тому  краще, мовляв, труснути калитою. Я  пiдiйшов до Марi? (адже таким було
?? зоряне iм'я),  котра на той час преспокiйно  переправила сво? важкi ляжки
зi стiльця в спальнi на табурет за кухонним столом, щоб там знову взятись за
суп, а немовля тим  часом  пiдняло з пiдлоги ?й належну ляльку.  В тужливому
запалi,  що надавав  певного драматизму мо?му  недоладному жестовi, я  сунув
грошi  в  ?? нiякову руку. Вона  здала свiй  дар  екс-сищиковi, й менi  дали
дозвiл вiддалитись.




     Я не знаю, чи був альбом свахи додатковою  ланкою в ромашковiй гiрляндi
долi - та хоч би там як, - невдовзi по тому я намислив одружитись. Я утямив,
що рiвне життя, домашнiй харч, усi  звича?  шлюбного  побуту,  профiлактична
одноманiтнiсть лiжково? дiяльностi i - як знати - майбутн?  зростання деяких
моральних цнот, деяких чисто духовних ерзацiв, могли б допомогти менi - якщо
не  позбутись  ганебних та  шкiдливих  покликiв,  то  принаймнi чемно з ними
справлятися. Невелике майно,  що я успадкував по батьковi - (нiчого значного
-  "Мiрану"  я  давно продав) на  додачу  до  мо??  вражаючо?,  хоч  i  дещо
брутально? чоловiчо? краси, дозволило менi  зi спокiйною впевненiстю вдатись
до вiдповiдних  пошукiв.  Добряче роздивившись,  я вподобав дочку польського
лiкаря: добряк лiкував мене вiд серцево? нестачi  та запаморокiв.  Iнодi  ми
разом грали в шахи;  його  дочка  дивилась на  мене  з-вiд  мольберта i мною
позиченi ?й  очi або кiстянки рук встромляла в  те кубiстичне глупоття,  яке
тодiшнi освiченi панночки малювали замiсть персикiв та овечок. Дозволю  собi
повторити, тихо, але  поважно:  я  був, та ще залишився, всупереч усiм сво?м
поневiрянням, винятковим вродливцем, зi стриманими рухами, з м'яким волоссям
i  нiби похмурою, але вiд того бiльш привабною поставою  великого тiла.  При
такiй мужностi  часто бува?,  що в гiдних показу рисах суб'?кта вiдбито щось
похмуре та розбурхане, що треба ховати. Так  сталося й зi  мною.  Нажаль,  я
добре вiдав,  що варто менi ляснути пальцями,  щоб отримати будь-яку дорослу
особу, обрану  мною, я  навiть  звик не дуже зважати  на жiнок, боячись саме
того, що та  чи  iнша плюхне як набряклий  соком плiд менi на  холодне лоно.
Якби я був що зветься "пересiчним французом", охочим до пишно вбраних дам, я
легко би знайшов  серед  знавiснiлих вродливиць, якi плюскались у мою понуру
скелю,  iстоту  значно привабливiшу, нiж моя Валерiя.  Та в  цьому  виборi я
керувався мiркуваннями, що по сутi  зводились - як я надто пiзно втямив - до
ницього  компромiсу.  I все  це  лише показу?, яким  страшенним дурепою  був
Гумберт у справах кохання.



     Хоч я твердив собi, що потребую лиш  сублiмованого pot-au-feu та  живих
пiхв, одначе те,  що менi подобалось  у Валерi?, це була  ??  iмперсонiзацiя
малого  дiвчатка.  Вона  прикидалась малятком  не  тому,  що  второпала  мою
та?мницю: таким був просто ?? власний стиль - i  я вскочив. Насправдi-бо цiй
дiвчинцi було принаймнi пiд тридцять (нiколи  я  не мiг встановити ?? точний
вiк, адже навiть ?? паспорт вводив в оману), i вона давно вже розлучилась зi
сво?м дiвоцтвом за обставин,  якi змiнювались за настро?м ?? пам'ятi. Я ж зi
свого  боку був на?вним, як тiльки може бути на?вною  людина  iз сексуальним
?анджем. Вона здавалась якоюсь пухнастою й грайливою, вбиралась  la gamine,
щедро показувала гладкi ноги, вмiла пiдкреслити бiлину пiд'?му ступнi чорним
оксамитом  черевичка,  i  приндилась,  i  вигравала  ямками,  й  затрушувала
коротким бiлявим волоссям в найтрафаретнiший в свiтi спосiб.
     По короткому  обрядi  в ратушi  я привiв ??  на  нову  квартиру  й дещо
здивував ?? тим, що перед початком будь-яких любощiв змусив ?? перебратись в
просту нiчну  дитячу сорочку, яку  я щасно вкрав зi  скринi  (шатно? шафи) в
сиротинцi.  Шлюбна нiч видалась доволi  кумедною,  й через мо? дi? дурка моя
була в iстерицi. Та дiйснiсть невдовзi перемогла. Обiлявлена  кучеря виявила
свiй  чорнявий  корiнець;  пушок обернувся  на  колючки  неголено?  гомiлки;
рухливий  вологий  рот, як я  його не пхав  коханням, вивернув  свою мiзерну
подiбнiсть iз вiдповiдною  частиною  на заповiтному портретi  ?? жабоглядно?
покiйно? матiнки; i згодом  замiсть  блiдого  вуличного пiдлiтка, в Гумберта
Гумберта  опинилась  на  руках   велика,  дебела,  коротконога,  грудаста  й
цiлковито безглузда баба.
     Такий стан тривав вiд 1935-го року до  1939-го. ?диною чеснотою Валерi?
була  ??  сумирнiсть, i як не дивно, вiд цього  було затишно  в нашiй убогiй
квартирцi: двi кiмнатки, димний кра?вид в одне вiкно, цегляний мур - в iнше,
крихiтна кухня,  черевикоподiбна ванна, в якiй я почувався Маратом, дарма що
не було бiлошийо? дiвчинки, щоб заколоти мене. Ми  провели з дружиною чимало
безхмарних вечорiв - вона заглибившись в свiй  Paris Soir, я  -  працюючи за
хлипким столиком. Ми вiдвiдували  кiно, велодром, змагання  з  боксу. До  ??
прiсно?  плотi я  звертався лиш зрiдка, тiльки  хвилинами  гостро?  потреби,
крайнього вiдчаю.  Була в бакалiйника, що  по той  бiк вулицi, мала  донька,
тiнь яко?  зводила мене з розуму; втiм, за допомогою Валерi? я-таки знаходив
деякi законнi виходи з мого фантастичного  лиха. Та що стосу?ться домашнього
харчу,  то  ми без  слiв  залишили pot-au-feu й  харчувалися  здебiльшого  в
вузькому ресторанчику з ?диним довгим столом на rue Bonaparte, де  настiльна
скатертина була  в винних плямах, й переважав  iноземний гомiн. А  в будинку
поряд  антиквар  виставив  у  заставленiй  вiтринi  препишний,  барвистий  -
зелений, червоний, золотий i  чорнильно-синiй - давнiй американський естамп,
на якому був паровоз з гiгантською  трубою, великими химерними лiхтарями  та
величезним  бидлоскидальником, який надить  сво?  фiолетовi вагони в громову
степову нiч i домiшу? рясний, чорний, що  мерехтить iскрами, дим до кудлатих
?? хмар.
     В  них  щось  блиснуло.  Влiтку  1939-го року помер  мiй  американський
дядечко, залишивши менi прибуток  у декiлька тисяч американських доларiв  за
умови, що я  пере?ду до Сполучених  Штатiв й займусь справами його фiрми. Ця
перспектива припала  менi  до серця надзвичайно. Я  вiдчував, що  життя  мо?
потребу?  струсу. Та було дещо iнше: мольовi проточинки  з'явились на  плюшi
подружнього затишку.  В останнiй час я  помiчав, як моя дебела Валерiя якось
змiнилась - виказу? дивне занепоко?ння, iнодi щось  на кшталт обурення, а це
не пасувало до встановленого характеру персонажа, який вона повинна була для
мене грати. Коли я повiдомив  ?й, що ми незабаром попливемо до Нового Йорку,
вона похнюпилась i впала в задуму. Була докучлива тяганина з ?? документами.
Вона ж  бо мала  кепський  Нансенський паспорт  i  одержанню вiзи аж нiяк не
сприяло швейцарське громадянство чоловiка. Я пояснював неминучiстю стояння в
хвостах  до  префектури та великими iншими  прикрощами  ?? млявий та нечулий
настрiй,  на який аж  нiяк  не  впливали  мо? змальовування Америки,  кра?ни
рожевих дiтей та  величезних дерев, де життя  буде набагато  кращим,  нiж  в
нудному, сiрому Парижi.
     Одного ранку  (??  папери були вже майже  впорядкованi)  ми виходили  з
яко?сь офiцiйно? будiвлi, як раптом бачу, що Валерiя, яка важко тупала поряд
зi  мною,  почина? енергiйно  й мовчазно трусити  сво?ю болонковою  головою.
Спочатку я не  звертав на  це жодно? уваги, та потiм спитав, чому ?й  власне
зда?ться,  що  там  всерединi  щось  ??  Вона  вiдказала  (перекладаю  з  ??
французького перекладу яко?сь слов'янсько?  площини): "В  мо?му життi ? iнша
людина".
     Нема  чого й  казати, що чоловiковi  не  надто сподобались такi  слова.
Мене,  не криюсь, вони приголомшили. Прибити  ?? тут-таки на вулицi - як  би
вчинив  чесний  мiщанин - не  можна  було.  Роки  прихованих страждань  мене
навчили самовладанню надлюдському. Отже я чимскорiш сiв з нею в таксомобiль,
який деякий час заклично повз уздовж панелi, i в  цьому порiвняно спокiйному
усамiтненнi  запросив  ??  до пояснення ?? диких слiв. Мене душила зростаюча
лють - о, не тому, що я  знав якусь нiжнiсть  до цi?? балаганно? фiгури, яка
зветься мадам Гумберт,  але тому,  що нiкому  крiм  мене  не дозволено  було
вирiшувати  проблеми  законних  i незаконних злучань,  а  тут  Валерiя,  моя
фарсова дружина, нахабно  взялася  порядкувати за сво?м  розсудом ще й мо?ми
вигодами й мо?ю долею. Я  зажадав, аби вона назвала менi коханця. Я повторив
питання; та вона не припиняла свого клоунського базiкання, й далi теревенячи
про  те, яка  вона нещаслива зi мною,  й хоче негайно  зi мною  розлучитись.
"Mais qui est-ce?"  загорлав  я нарештi,  двигнувши ?? кулаком по  колiну, й
вона,  навiть  не зморщившись, втупилась  в мене, наче вiдповiдь  була такою
простою, що й  пояснень  не треба.  За цим  швидко  звела  плечем i  вказала
пальцем  на  м'язисту  потилицю  водiя. Той  загальмував  близько  невелико?
кав'яренки й представився. Не можу  пригадати  його кумедного  прiзвища, але
через  стiльки рокiв  вiн бачиться менi ще зовсiм ясно  -  кремезний  русак,
колишнiй полковник Бiло? Армi?, пишновусий, острижений ?жаком. (Таких як вiн
не одна  тисяча  жила з цього безтямного  промислу  в  Парижi).  Ми сiли  за
столик, бiлогвардi?ць замовив  вино, а Валерiя, поклавши на колiно  промоклу
серветку, говорила  далi - в мене радше,  нiж зi мною: у цей  величний келих
вона сипала слова з безупиннiстю, яко? я й не  чекав вiд не?, причому щомитi
вибухала  залпом польських або росiйських фраз у напрямi свого  незворушного
коханця.  Становище  ставало  абсурдним,  i  воно  стало  абсурднiшим,  коли
таксомобiльний полковник,  iз хазяйською усмiшкою перервавши Валерiю,  почав
розвивати  власнi  домисли й задуми. Промовляючи потворною  французькою, вiн
накреслив ту царину любовi  та працi, в яку вiн наважився ввiйти за  руку зi
сво?ю жiночкою. Вона ж  тепер  зайнялася  сво?м  виглядом, сидячи мiж ним та
мною: пiдмальовувала випнутi губки, виправляла  подзьобуванням  пальцiв (при
цьому строюючи пiдборiддя) виперед блузки й так далi, а вiн мiж тим  говорив
про не?, не тiльки як начебто ?? не було з нами, але так, як буцiм вона була
сирiткою,  котру  наразi  переводили задля ??  ж добра  вiд  одного  мудрого
опiкуна  до iншого, мудрiшого; i  хоч мiй безпорадний гнiв  перебiльшував  i
можливо паплюжив усi враження,  присягаюсь, що полковник преспокiйно радився
зi  мною щодо таких речей як ?? дi?та, регули, гардероб, i книжки,  якi вона
вже читала чи  повинна була  прочитати.  "Зда?ться менi,  казав вiн,  ?й  до
вподоби  Жан Крiстоф - як ви  гада?те?" О, вiн  був сущий лiтературознавець,
цей добродiй Таксович.
     Я  поклав  край  його дзижчанню  тим, що запросив Валерiю зiбрати  свiй
жалюгiдний скарб негайно, на що пошляк полковник заявив, що охоче знесе його
в  авто власноруч. Взявшись до виконання  обов'язку,  вiн  повiз  Гумбертiв,
мось? та мадам, додому, й повз весь шлях Валерiя говорила, а Гумберт Грiзний
внутрiшньо радився  з Гумбертом Покiрним, кого  саме заб'? Гумберт Гумберт -
??, чи ?? любого приятеля, або  обох,  або нiкого.  Згадую, як одного разу я
мав  у  руках пiстолет, що  належав студентовi-спокласнику, в ту  пору  мого
життя (зда?ться,  я  про ту пору не згадав, та це  не  до потреби),  коли  я
плекав думку насолодитись  його сестрою (вкрай сяйливою нiмфеткою, з великим
чорним бантом) i потiм  застрелитись. Тепер же  я  питав себе, чи варта була
Валечка (як  ?? називав  полковник)  того, щоб застрелити  ??, задушити  або
втопити. Вона  мала вельми чулi руки та ноги, i я вирiшив обмежитись тим, що
завдам ?й страшенного болю, як тiльки ми усамiтнимося.
     Та  цьому  не  судилося  бути.  Валечка - яка вже на  той час проливала
потоки  слiз,  забарвленi  розмальованою  райдугою  ??  косметики -  взялася
всяк-так  набивати речами скриню, двi валiзи, порепану картонку, - i жадання
взути  гiрськi чоботи  й з  розгону  штурхнути  ??  в  круп було, ясна  рiч,
нездiйсненним,  допоки клятий полковник  порпався  поблизу.  Не  те,  що вiн
поводився  нахабно, чи якось подiбно до цього: навпаки, вiн виявляв (нiби на
боковiй  сценi того еатру, до якого мене залучили)  делiкатну старосвiтську
чемнiсть,  при чому  супроводжував усякий свiй порух неправильно вимовленими
вибаченнями (же  деманд  пардон...  еске  же  пуi...)  i  з  великим  тактом
вiдвертався, поки Валечка здирала сво? рожевi  штанцi з мотузки над  ванною;
але мерзотник перебував,  здавалось, повсюди,  пристосовуючи громадь свою до
анатомi? квартири, читаючи мою газету в мо?му ж крiслi, розв'язуючи вузли на
мотузцi, закручуючи собi цигарку,  рахуючи чайнi ложечки, вiдвiдуючи уборну,
допомагаючи  сво?й дiвцi загорнути електричну сушарку для волосся (подарунок
?? батька)  й виносячи на подвiр'я ?? мотлох.  Я сидiв,  склавши руки,  одне
стегно на пiдвiконнi, гинучи  з нудоти й ненавистi. Нарештi вони дво? вийшли
з квартири,  що дрижала, - вiбрацiя  дверей, як я ?х  захлопнув, мала  довге
вiдлуння в  кожному  мо?му нервi,  що  було слабою замiною  того заслуженого
ляпасу  навiдмах  по  вилицi,  якого  б  вона  отримала на  екранi  за всiма
правилами теперiшнiх кiнофiльмiв. Граючи незграбно свою роль, я  попростував
у ванну, аби перевiрити, чи не взяли вони мого одеколону; нi, не взяли; та я
помiтив  iз   корчем  злобно?  огиди,  що  колишнiй  радник  царя,   добряче
спорожнивши  мiхур, не  спустив воду.  Ця  врочиста  калюжа зайшло? урiни  з
розлiзлим  у  нiй змоклим темно-жовтим недопалком  побачилась  менi найвищою
образою,  i я шалено крутнувся,  шукаючи  збро?.  Насправдi ж, вочевидь,  не
iнакше,  як  росiйська  мiщанська  ввiчливiсть  (з  домiшкою  мабуть  чогось
азiйського) подвигла доброго полковника (Максимовича! - його прiзвище раптом
прикотило знов  до мене), вельми пихату  людину, як усi росiяни, на  те, щоб
спровадити iнтимну нужду з пристойним беззвуччям, не пiдкресливши малу площу
чужо?   квартири   виверганням   гучноголосого  водоспаду   поверх  власного
приглушеного струмочка. Та  це не спало менi на  думку  в  ту  хвилину, коли
ревучи вiд лютi  я нишпорив по кухнi в  пошуках  будь-чого  поважнiшого  вiд
мiтли.  Раптом, кинувши це, я ринувся з дому з  геро?чним намiром напасти на
нього, покладаючись на  самi кулаки. Однак, всупереч  мо?й природнiй силi, я
зовсiм  не боксер, мiж  тим  як низькорослий,  але  широкоплечий  Максимович
скидався на злитого з  чавуну. Порожнеча вулицi, де  вiд'?зд мо?? дружини не
був  нiчим  вiдзначений,  окрiм  стразового  ?удзика,  що  палав  у  багнюцi
(загубленого пiсля того, як вона берегла його три нiкому непотрiбних  роки в
зламанiй  скриньцi),  ймовiрно  врятувала  мене  вiд  роз'юшеного  носа.  Та
байдуже: з часом помста за мене приспiла. Один з Пасадени сказав менi якось,
що мiсiс Максимович, роджена Зборовська, сконала в пологах 1945 року. Вона з
чоловiком  потрапила  якимсь чином  з Францi?  до Калiфорнi?;  там, протягом
цiлого  року,  за достойний оклад, вони слугували об'?ктами дослiдження,  що
його провадив вiдомий американський етнолог. Дослiд мав на  метi  встановити
людськi  (iндивiдуальнi та  расовi) реакцi? на живлення лишень  бананами  та
фiнiками при сталому перебуваннi навкорячки. Мiй оповiдувач, за фахом лiкар,
присягався  менi,  що бачив  на  власнi очi  обох -  огрядну  Валечку  та ??
полковника,  на  той час  посивiлого  й  також  сильно  згрубiлого,  як вони
старанно  плазували  по  полiрованiй  пiдлозi  уздовж ряду  ясно  освiтлених
примiщень  (в одному були  фрукти,  в iншому вода,  в третьому  пiдстилки, i
т.д.) у товариствi декiлькох  iнших  найнятих  чотириногих,  набраних  серед
терплячих  i  беззахисних  верств.  Я   тодi-таки  спробував   вiдшукати   в
антропологiчному часопису результати цих  дослiджень, та напевно  вони ще не
були  оприлюдненi. Звiсно, цим науковим  плодам  потрiбен  час для кiнцевого
дозрiвання. Маю надiю, що звiт  буде iлюстрований добрими фотографiями, коли
вiн  з'явиться, проте не надто ймовiрно,  щоб тюремнi бiблiоеки  одержували
подiбнi  працi.  Та,  якою  я  змушений  нинi  користуватись,  ?  винятковим
прикладом  кепського  еклектизму,  який  керу?  вибором  книжок  у закладах,
подiбних  до  цього.  Тут ? Бiблiя,  авжеж,  i ? Дiккенс  (давн? багатотомне
Дiлiнгамове видання, Новий Йорк, MD CCCL XXXVII);  ? й "Дитяча енциклопедiя"
(у якiй трапляються доволi гарненькi фотографi? сонцеволосих герль-скаутiв у
трусиках), ? й детективний роман Агаи Крiстi "Оголошено вбивство"; але крiм
того ? такi дрiбнички як "Бурлака в Iталi?" Пере? Ельфiнстона, автора "Знову
Венецiя",  Бостон,  1868,  й  порiвняно недавнiй  (1946) Who's  who  in  the
Limelight - перелiк акторiв, режисерiв, драматургiв i знiмки статичних сцен.
Проглядаючи вчора останню  зi згаданих книг, я був нагороджений однi?ю з тих
блискавичних збiгiв,  що ?х  логiк  не  зносить, а поет  обожню?.  Переписую
найбiльшу частину сторiнки:
     Пiм, Роланд. Народився у  Лундi,  Масачусетс,  1922. Отримав  освiту  в
Ельсиндорському  еатрi,   Дербi,   Новий   Йорк.  Дебютував  у  "Сонцi,  що
прорвалося". Серед багатьох iнших п'?с, у яких вiн грав, були: "В Сусiдньому
Кварталi", "Дiвчина в зеленому", "Перетасованi Чоловiки", "Дивний Гриб", "На
волосинцi", "Джон Ловлi", "Я марив Тобою".
     Ку?льтi, Клер. Американський  драматург.  Народився  в  Ошан  Сiтi, Нью
Джерсi,  1911.  Закiнчив   Колумбiйський  Унiверситет.  Почав   працювати  в
комерцi?,  та  потiм звернувся до  написання п'?с.  Автор "Маленько? нiмфи",
"Панi,  яка  любила  блискавку" (у спiвпрацi з  Вiвiан Дамор-Блок),  "Темних
Рокiв", "Дивного Гриба", "Любовi Батька" та iнших. Гiднi уваги його численнi
п'?си  для  дiтей. "Маленька  Нiмфа"  (1940) витримала турне в 14.000 миль i
давалась  280  разiв  на провiнцi? в одну зиму,  перш  нiж  дiстатись Нового
Йорка. Улюбленi розваги: напiвгонковi авто, фотографування, домашнi звiрята.
     Квайн,  Долорес. Народилась 1882-го  року,  в  Дейтонi, Огайо.  Вивчала
сценiчну майстернiсть в Американськiй  Академi?. Дебютувала в Отавi, 1900-го
року.  Дебют у  Новому  Йорку  вiдбувся  1904-го  року  в  "Не Розмовляй  зi
Стороннiми". З тих пiр загубилась в таких-ото п'?сах...
     Якою безпомiчною мукою краюсь на  самий знак iменi мого любого кохання,
навiть  тут,  на  прiзвище яко?сь бридко? старо?  комедiантки!  Адже й  вона
мабуть стала б акторкою! Народилась 1935-го року,  виступала (до речi  бачу,
що  в кiнцi попереднього параграфа в мене помилка  - та прошу не виправляти,
шановний  видавцю) в  "Убитому Драматурзi". Квайн-Швайн. Убив ти Ку?л-ти. О,
Лолiто моя, все що можу тепер це грати словами.




     Тяганина з  розлученням  змусила мене вiдкласти вiдплиття,  i  мряка ще
однi??  Свiтово? Вiйни вже  облягла земну кулю,  коли, пiсля  нудно? зими  в
Португалi?, де я перенiс запалення легенiв, я нарештi досяг берегiв Америки.
В Новому Йорку я охоче прийняв пропоновану долею легку службу: вона полягала
головним чином  у вигадуваннi  та редагуваннi парфумерних оголошень.  Я радо
вiтав ?? поверхневий характер i псевдолiтературне забарвлення й займався нею
абияк, коли заманеться. З  iншого боку,  новий,  во?нних часiв унiверситет в
Новому  Йорку намовляв  мене  дописати мою порiвняльну  iсторiю  французько?
лiтератури.  Перший том забрав  менi десь два роки  працi, причому  я  чи не
щодня працював  бiльш нiж п'ятнадцять годин. Позираючи на цей перiод, я бачу
його ретельно подiленим на просторе свiтло й вузьку тiнь: свiтло належить до
втiшних  пошукувань у чертогах бiблiоек; тiнь  - до страждальних жадань, до
безсоння -  словом до того, про що я  достатньо вже поговорив. Обiзнаний  зi
мною читач легко уявить собi, як старанно, через спекотну пилюку, я виглядав
- нажаль, здаля всякий  раз - нiмфеток, що бавились  у Центральному Парку, i
як менi огиднi були декоративнi, дезодорованi секретарки й конторницi, якими
один з жартунiв з нашого iнтересу так силився мене знадити. Опустимо це все.
Згубний  розпад душевних  сил  привiв  мене  в санаторiю на  пiвтора роки; я
вернув до працi - й невдовзi знов занепав.
     Одужання могло  обiцяти бадьоре життя  на  вiльному просторi. Любий мiй
лiкар,  чарiвний цинiк  з короткою темною борiдкою, познайомив мене зi сво?м
братом, котрий лагодився вести експедицiю в приполярнi областi Канади. Я був
до не? залучений як "спостерiгач психiчних реакцiй". Час вiд часу я  подiляв
(втiм, не дуже успiшно) iз двома молодими ботанiками й старим теслею пухлявi
принади одно? з наших знавчинь з харчування, докторки Анiти  Джонсон - котру
невдовзi  вислали собi геть  лiтаком, про  що  згадую  з задоволенням.  Мету
експедицi? я уявляв собi не дуже  ясно.  З  уваги на численних метеорологiв,
якi брали участь у нiй, спало б на думку, що ми простежу?мо до свого барлога
(десь вочевидь на островi Принца Уельського) блукаючий та хитливий пiвнiчний
магнiтний полюс. Одна з  груп заснувала з  допомогою канадцiв метеорологiчну
станцiю  на П'?ровiй Стрiлцi в  Мельвiльському  Зундi.  Iнша, також заблудла
група  збирала планктон.  Третя вивчала зв'язок мiж туберкульозом i тундрою.
Берт, фiльмовий фотограф, дуже непевний в собi хлопак, з яким мене змушували
деякий час посилено трудитись  фiзично  (вiн, як i я мав психiчнi негаразди)
запевняв, що "великi люди" з нашо? експедицi?, справжнi ?? керiвники, котрих
ми нiколи не бачили, мали  за мету перевiрити вплив клiматичного  потеплiння
на хутро полярного лиса.
     Ми жили в складених  будах  серед до-кембрiйського гранiтного свiту.  В
нас  була сила припасiв - комплект Reader's  Digest,  мiшалка для  морозива,
хiмiчнi  клозети,  ковпаки  з кольорового паперу, щоб справляти Рiздво. Я на
подив  добре подужав, попри  неймовiрну  порожнечу й нудоту  життя. Оточений
похмурою рослиннiстю арктики - дрiбним верболозом,  лишайником -  пронизаний
i, як вважаю, прочищений вiтросвистям,  я сидiв був на круглому  каменi, пiд
цiлковито прозорим небом (крiзь яке однак не просвiтлювало нiчого поважного)
й вiдчував  себе  напрочуд  вiдчуженим  вiд  свого  я.  Вгодованi,  лиснiючi
маленькi ескiмоски  з личками морських  свинок, риб'ячим запахом i воронячою
чорнявою  прямого  волосся,  збуджували  мене  навiть  менше,  нiж  Джонсон.
Нiмфетки не водяться в арктичних областях.
     Я  дозволив бiльш тямущим людям аналiзувати дрейфування криг, друмлiни,
гремлiни, кремлiни та деякий час силився нотувати те, що простодушно брав за
"психiчнi реакцi?" (я помiтив, наприклад, що при пiвнiчному сонцi сновидiння
бувають  яскраво забарвленi, що пiдтвердив мiй друг фотограф).  Крiм того, я
мусив  допитувати  рiзних  сво?х  товаришiв  про  численнi  предмети, якi ?:
ностальгiя,  побоювання  невiдомих звiрiв,  гастрономiчнi й статевi марення,
улюбленi розваги, вподобанi радiопрограми, змiни в свiтоглядi  тощо. Усiм це
набридло  аж  так,  що я кинув  -  й  тiльки в кiнцi  мо??  двадцятимiсячно?
"приполярно? каторги" (як жартома висловився один з  ботанiкiв) накатав геть
вигаданий  та  дуже  кольористий  рапорт;  зацiкавлений  читач  знайде  його
надрукованим у Annals of Adult Psychophysics вiд 1945 чи 1946  року, а також
у виданнi Arctic Explorations, що  присвячений нашiй експедицi? - яка, додам
на завершення, аж нiяк не стосувалась мiдних покладiв  на Островi Вiкторi? й
подiбних дрiбниць, як менi  надалi вдалося  дiзнатись  вiд мого благодушного
лiкаря, адже справжня мета експедицi? була, як то кажуть "та?много" кшталту,
а тому дозволю собi тiльки додати, що  якою б  не була мета,  ?? було цiлком
довершено.
     Читач  дiзна?ться   з  жалем,  що   незабаром   по  мо?м  поверненнi  в
цивiлiзований свiт менi випало знову  боротися з  затьмаренням розуму  (якщо
тiльки  це  жорстоке визначення  ?  прийнятним  для  меланхолi? та  вiдчуття
нестерпного  мло?ння). Остаточним одужанням я зобов'язаний вiдкриттю,  яке я
зробив  пiд  час  лiкування  в дуже дорогiй санаторi?.  Я вiдкрив невичерпне
джерело  здорово? втiхи у  тому, щоб розiгрувати психiатрiв, хитро потураючи
?м, не даючи  ?м помiтити, що зна?ш усi ?хнi професiйнi куншти, вигадуючи ?м
на  догоду вiщi сни  в  суто  класичному  стилi  (якi  змушували  ?х  самих,
визискувачiв  снiв,  бачити  сни  i  прокидатися  з  криком),   дратуючи  ?х
фальшивими  спогадами  про нiбито пiдглянутi  "одвiчнi  сцени" батькiвського
спожильства  й не дозволяючи навiть вiддалено домислювати правдиве  лихо  ?х
пацi?нта.  Давши хабара сестрi, я  отримав  доступ до архiвiв  лiкарнi й там
знайшов,   не   без   смiху,   фiшки,   що   прозивали   мене   "потенцiйним
гомосексуалiстом" та "абсолютним iмпотентом". Ця  забава менi так подобалась
та  дiяла на мене так сприятливо, що я  зостав зайвий  мiсяць пiсля одужання
(при цьому  чудово спав та  ?в з апетитом школярки). А по цьому я ще докинув
тиждень  лишень  заради того, щоб  мати  задоволення позмагатися з  могутнiм
професором  з "перемiщених осiб", чи Дi Пi (вiд  "Дементi? Прекокс"), вельми
знаним,  котрий був вiдомий тим, що вмiв примусити хворого повiрити, що  той
був свiдком власного зачаття.



     По виходi з лiкарнi, я вирiшив дошукати собi сiльце в Новiй Англi?, або
якесь-таке сонне  мiстечко (iльми, бiла церква), де я провiв  би лiтературне
лiто, живучи з  короба нагромаджених у мене лiтературних замiток i купаючись
в найближчому озерi. Робота  над пiдручником прихопила мене знов, а участь у
дядечкових посмертних пахощах я на той час уже звiв до мiнiмуму.
     Один з колишнiх його службовцiв, парость шляхетного роду, запросив мене
оселитись на декiлька мiсяцiв у примiськiй садибi сво?х збiднiлих кревних на
прiзвище Мак-Ку, котрi волiли здати верхнiй поверх, де до смертi сво?? чемно
бiдкалася  стара тiтка.  Вiн  сказав,  що в  них  двi  доньки,  одна  зовсiм
маленька,  а  друга  дванадцяти  рокiв,  i прекрасний  садок  неподалiк  вiд
прекрасного озера, що все це провiща? досконально досконале лiто.
     Ми обмiнялись листами, i я впевнив пана Мак-Ку, що я не гаджу по кутах.
Нiч в  по?здi була  фантастична: я силився уявити собi  iз  всiма  можливими
подробицями  загадкову нiмфетку,  яку  я навчатиму французько?  й  пеститиму
по-гумбертському.  Нiхто мене не стрiнув  на iграшковому вокзальчику,  де  я
вийшов iз сво?ю новою коштовною валiзою й нiхто не озвався на телефонування.
Проте,  за деякий  час  в  ?диний готель зелено-рожевого  Рамзделя  з'явився
засмучений, змоклий  Мак-Ку зi  звiсткою, що  його  будинок щойно  згорiв до
решток -  можливо  внаслiдок одночасно? пожежi, палаючо?  в  менi всю нiч  в
жилах. Мак-Ку  пояснив, що його жiнка з дочками по?хала сiмейним авто шукати
притулку на якусь  мизу, що  належала ?м, але що подруга дружини, панi Гейз,
пречудова жiнка, 342 Лоун Стрiт, готова здати менi кiмнату. Стара,  яка жила
саме навпроти панi Гейз, позичила Мак-Ку свiй лiмузин, допотопну  махину, iз
прямокутним верхом,  якою керував веселий маврин. Я-бо подумав собi, що коли
зникла  ?дина  причина  мого  при?зду саме  в  Рамздель,  нове  влаштування,
запропоноване  менi  -  саме  безглуздя.  Як  мене  обходило,   що  вiн  ма?
вiдбудувати по-новому житло - адже напевно  все було  добре застраховане.  Я
вiдчував обурення, розчарування й нудьгу, та  ?ством ввiчливий ?вропе?ць, не
спромiгся  на  вiдмову вiд  того, щоб  бути  вiдвезеним на  Лоун  Стрiт  цим
похоронним лiмузином, та я крiм того чуяв, що  в разi вiдмови Мак-Ку вигада?
будь-який  ще бiльш складний спосiб розпорядитись мо?ю персоною. Я бачив, як
вiн затупцював геть, i як мiй шофер похитав головою iз легкою посмiшкою. Пiд
час ?зди я присягався собi, що не залишусь в Рамзделi нi за яких обставин, а
здiймусь  того  ж  таки дня  в  напрямку  Бермудських чи  то Багамських  або
Достобiсових  островiв.  Ще  донедавна  крiзь  мiй  хребет  проминали  деякi
перелюбнi можливостi в зв'язку  з кольоровими знiмками морських курортiв, та
сказати правду  саме  Мак-Ку  рiзко  звiв  мене  з мо?х  планiв  через  свою
добропорядну, але як стало вiдомо нинi, абсолютно нездiйсненну пропозицiю.
     До  речi  на  рахунок  рiзких  зведень   убiк:  ми  ледь  не  розчавили
причепливого примiського собаку (з тих, що влаштовують засiдки автомобiлям),
як тiльки завернули на Лоун Стрiт. Показався Гейзiвський будинок  - дощатий,
бiлений,  жахливий, побляклий  вiд старостi,  радше сiрий  нiж  бiлий -  той
рiзновид житла, у  якому зна?ш, що знайдеш замiсть душу клiстирну кишку,  що
?? натягують на ванновий  кран. Я дав на чай шоферовi та понадiявся,  що вiн
негайно вiд'?де,  - це б дало менi змогу непомiтно спетлити назад до готелю,
щоб  пiдiбрати валiзу,  та вiн  попросту  причалив до  протилежного дому,  з
веранди якого  стара  мiс Вiзавi  вигукувала  його. Яку було  дати  раду?  Я
натиснув дверного ?удзика.
     Чорношкiра  поко?вка  впустила  мене  й   залишила  стояти  на  килимi,
натомiсть помчала на кухню, де щось горiло, або радше пiдгорало.
     Передпокiй  прикрашала в'язка  дверних  дзвiночкiв,  бiлооке  дерев'яне
страховисько   мексиканського   виробництва   для   туристiв,   i  Ван   Гог
("Арлезiанка") - банальний пестун вишукано? частини буржуазного класу.
     Праворуч,  прочиненi  дверi  дозволяли  побачити  закуток  вiтальнi  iз
додатковою мексиканською нiсенiтницею в склянiй  шафi  та строкатою  канапою
вздовж стiни.  Попереду,  вглиб  передпокою, постали сходи, i  поки я  стояв
витираючи хустиною чоло (тiльки зараз я зауважив, яка спека була на дворi) i
дивлячись на випадково надибаний предмет - старий сiрий  тенiсний м'ячик, що
лежав  на дубовому  баулi, - пролунав з  верхнього майданчика  контральтовий
голос  панi Гейз, котра зiгнувшись над поруччям мелодiйно запитала "То  мсь?
Гумберт?" На  додаток звiдти  злетiло трохи цигаркового попелу. За  тим сама
панi  (сандалi, темно-червонi штани, жовта шовкова  блузка, трохи прямокутне
обличчя  - в такому порядку)  зiйшла по схiдцях, цюкаючи при цьому вказiвним
пальцем по цигарцi.
     Волiв би  тутож  i змалювати панi Гейз, щоб  позбутись ??. Сердезi було
рокiв  тридцять п'ять,  в не? був  гладкий  лоб,  вискубанi брови  й  зовсiм
простi, хоча й  доволi вабнi риси обличчя того кшталту, який можна визначити
як слабкий розчин Марлени Дiтрих. Похляпуючи долонею по бронзовому  шиньйону
на  потилицi,  вона  повела  мене  у вiтальню, де  ми погомонiли  трохи  про
згорiлий  будинок Мак-Ку  та  про  переваги  життя  в  Рамзделi.  ??  широко
розташованi  аквамариновi очi мали  звичку  оглядати  всього  спiвбесiдника,
старанно  обминаючи  тiльки  його  власнi  очi.   ??  усмiшка  зводилась  до
запитального злету  однi?? бровi, й поки  говорила,  вона наче  розгортувала
кiльця свого тiла,  роблячи судомнi маленькi вилазки з-вiд канапи в напрямку
трьох  попiльниць  i камiна (у якому  лежала брунатна  серцевина яблука); по
чому вона знов вiдкидалась, пiдклавши пiд себе одну ногу. Вона явно належала
до  числа  тих жiнок, чи? вiдполiрованi слова  здатнi вiддзеркалити  жiночий
гурток читання або жiночий гурток бриджу, але вiддзеркалити душу не  можуть,
жiнок, доконче позбавлених почуття гумору, жiнок, по сутi цiлком байдужих до
десяти-дванадцяти ?м вiдомих тем  салонно?  розмови, але  при  цьому  вельми
прискiпливих  щодо  розмовних  правил,  крiзь  сонячний  целофан  яких  ясно
проступають прихованi, затиснутi й не дуже смаковитi речi. Я цiлком розумiв,
що  якби за будь-яким неймовiрним збiгом  обставин опинився би ?? пожильцем,
вона меодично  взялася б робити  з мене  те, що  ?й  ввижалось  пiд  словом
"пожилець" - i я був  би втягнений в одну з  тих нудних любовних пригод, якi
були аж як вiдомi менi.
     Втiм, жодно?  не могло бути мови про  те, щоб менi тут оселитись. Я  не
думав,  що  мiг би  жити  щасно в  домi, де  на  кожному  стiльцi  валя?ться
розшарпаний  журнальчик, i  де кепсько  змiшу?ться комедiя  "функцiональних"
сучасних  меблiв  з  трагедi?ю  старезних гойдалок  та  хитких  столикiв  iз
мертвими лампами на них. Мадам повела мене вгору  й налiво, в "мою" кiмнату.
Я оглянув ?? крiзь iмлу мо?? вiдмови  вiд не?, але попри цю iмлу помiтив над
"мо?м" лiжком репродукцiю "Крейцерово?  Сонати" Рене Прiне. I  цю конуру для
прислуги вона йменувала "напiвстудi?ю"!  Геть звiдси,  геть негайно, подумки
кричав  я  собi,  вдаючи,  що замислився над кумедно заниженою цiною, яку iз
мрiйливою та грiзною надi?ю поставила господиня за цiлий пансiон.
     Проте,  старосвiтська  чемнiсть  змушувала  мене  довжити  тортури.  Ми
перейшли  через майданчик  сходiв на правий бiк будинку ("Тут живу я, а  тут
живе  Ло"  -  напевно  поко?вка, подумав  я),  та  квартирант-коханець  ледь
приховав подрог,  коли його, вельми витонченого мужчину, пустили  вперед час
глянути  на ?дину  в  домi  ванну - закут (мiж  майданчиком  i  кiмнатою вже
згадано? Ло),  в якому  безформнi вологi речi нависали над сумнiвною ванною,
позначеною знаком  запитання  залишено?  тут  волосинки,  й отут  спiткав  я
передбаченi мною звиви гумово? змi?  та  iнший,  чимось  спорiднений  з  нею
предмет: кашлато-рожеву попонку, яка манiрно вкривала дошку клозету.
     "Я бачу, у  вас не дуже прихильне враження", сказала моя панi, зронивши
на  мить руку  менi  на  рукав. Вона  по?днувала зимнокровну  наполегливiсть
(надмiра  того,  що  зветься,   зда?ться,  "спокiйною   грацi?ю")  з  якоюсь
сором'язнiстю й журбою, через що особлива  ретельнiсть, з якою вона добирала
слiв, ввижалась такою ж неприродною, як iнтонацi? викладача дикцi?. "Мiй дiм
не дуже  охайний,  визнаю", правила далi  мила  приречена  недолашка  "та  я
запевняю (очi ?? слизнули по мо?х губах), пановi буде добре тут, навiть дуже
добре.  А  ну ж  бо  я  покажу вам  ?дальню та сад" (останн? було  вимовлене
жвавiше, нiби вона вабливо майнула голосом).
     Я неохоче пiшов  за нею знову в нижнiй поверх; пройшли через передпокiй
та  повз кухню, що  була на правому боцi будинку,  на тому  ж боцi, де  були
?дальня й вiтальня (мiж тим як злiва вiд  передпокою, пiд "мо?ю" кiмнатою не
було нiчого крiм гаража). На кухнi мiцна молода мавринка промовила, знiмаючи
свою велику глянсо-чорну торбину  з клямки дверей, якi вели на заднiй ?анок:
"Я  тепер пiду,  мiсiс  Гейз". "Гаразд, Лу?зо",  зiтхаючи вiдказала  та.  "Я
заплачу вам у п'ятницю". Ми проминули невеличку комору для посуду й хлiба та
опинились в ?дальнi, сумiжнiй з вiтальнею, якою  ми  донедавна милувались. Я
помiтив  бiлу шкарпетку на пiдлозi. Нерадо крякнувши, панi Гейз нагнулась за
нею мимохiдь i кинула ?? в якусь шафу. Побiжно ми оглянули стiл iз червоного
дерева  i фруктову вазу на-посередцi, яка нiчого не мала в собi  крiм однi??
сливово? кiстки, яка ще  лиснiла. Втiм я намацав у кишенi розклад по?здiв  i
непомiтно  його вивудив, щоби  на першу змогу ознайомитись з ним.  Я все  ще
йшов услiд  за панi  Гейз крiзь  ?дальню, коли раптом у кiнцi ??  спалахнула
зелень. "Ось i веранда", проспiвала моя водителька, й за тим, без найменшого
попередження,  блакитна  морська  хвиля  напнулась  менi  пiд  серцем,  i  з
комишевого  килимка на верандi, вiд сонячного  кола, напiвгола, на  колiнах,
повертаючись на колiнах до мене, моя рив'?рська любов уважно на мене глянула
з-над темних окулярiв.
     Це було те ж саме дитя - тi ж тонкi, медового вiдтiнку, плечi, та  сама
шовковиста,  гнучка,  оголена  спина, така  ж  русява  кучма.  Чорна,  бiлим
поцяткована, хустина, пов'язана навколо ?? торса, ховала вiд мо?х постарiлих
горилячих очей -  та не  вiд погляду  мо??  молодо? пам'ятi - напiврозвиненi
груди,  якi я так  пестив  того довiчного дня.  Та  буцiмто  я був  казковою
нянькою маленько?  князiвни  (згублено?,  вкрадено?, знайдено?, вдягнено?  в
циганське  лахмiття,  скрiзь  яке  ??  голизна  всмiха?ться  королю  i сво?м
гончакам), я  впiзнав  темно-брунатну  родимку в не?  на боцi.  Iз священним
острахом  й зачаруванням  (король рида?  з  радощiв, сурми сурмлять,  нянька
п'яна) я знову побачив привабний запалий живiт, де мо? на пiвдень спрямованi
вуста мимохiдь зупинились, i цi хлоп'ячi стегна, на яких я цiлував зубчастий
вiдбиток вiд пояску трусикiв -  того нестямного, довiчного  дня бiля Рожевих
Скель. Чверть столiття з тих пiр, яку я прожив, звузилась, створила трепетне
вiстря й зникла.
     Надзвичайно  важко менi  виразити  з  потрiбною силою  цей  вибух,  цей
подрог, цей поштовх палкого впiзнавання. В ту ж сонцем пронизану мить, у яку
мiй погляд устиг оповзти укляклу дiвчинку (яка блимала з-над суворих  темних
окулярiв  - о, маленький  Herr Doktor, котрому  судилось вилiкувати мене вiд
усiх  хвороб),  поки  я  йшов  повз  не?  у  машкарi достиглостi  (в  образi
поставного  мужнього вродливця, героя  екрану),  порожнеча мо?? душi встигла
ввiбрати всi подробицi ?? яскраво?  звабностi й  порiвняти ?? з рисами  мо??
померло?  наречено?.  Пiзнiше, ясна рiч, ця  nova,  ця  Лолiта, моя  Лолiта,
повинна була  цiлком затьмарити свiй прототип. Я  тiльки прагну пiдкреслити,
що   одкровення   на  американськiй   верандi  було  тiльки  наслiдком  того
"князiвства бiля моря" в мо?му стражденному отроцтвi. Все, що  вiдбулось мiж
цими двома  подiями, зводилось до низки слiпих пошукувань i блукань i хибних
зачаткiв радостi. Все, що було спiльного мiж цими двома  створiннями, робило
?х ?диним для мене.
     Втiм  я не маю жодних iлюзiй. Мо?  суддi добачать у вищесказаному  лише
кривляння  навiженого,  який просто  любить  le  fruit vert.  Врештi-решт, я
цiлком  байдужий до цього.  Знаю  тiльки, що  поки  Гейзиха та  я спускалися
сходинками до  зача?лого подих саду,  колiна мо? були, немов  вiддзеркалення
колiн у хиткiй водi, а губи були наче пiсок.
     "Це була моя Ло" проказала вона, "а ось мо? лiле?."
     "Так," сказав я, "так. Вони чудовнi, чудовнi, чудовнi."



     Експонат номер  два -  нотатник у  чорнiй обкладцi зi штучно? шкiри,  з
карбованим   золотим  роком  (1947)  сходинками  в  верхньому  лiвому  кутi.
Змальовую цей ретельний вирiб фiрми Бланк, Бланктон, Масач., наче вiн дiйсно
лежав проти мене. Насправдi ж,  вiн був знищений п'ять рокiв тому, i те,  що
ми  позира?мо  (завдяки  ласкавостi Мнемозiни, яка увiчнила  його)  - тiльки
митт?ве втiлення, кволий викидень з гнiзда Фенiкса.
     Виразнiсть, з якою пам'ятаю свiй  щоденник, спричинена тим, що я  писав
його  двiчi. Спочатку я  використав блокнот великого  формату, на  вiдривних
аркушах  якого  я   робив   записи   олiвцем   з  багатьма  пiдчищеннями   й
виправленнями;  все це  дещо  скорочено я переписав найдрiбнiшим i  найбiльш
бiсiвським зi сво?х начеркiв у чорний записник.
     Тринадцяте число травня  офiцiйно об'явлене Днем Пiсним у Нью-Гемпширi,
але  в  Каролiнах, наприклад, це не так. Року 1947 в  цей день через пошесть
так звано? "шлунково? iнфлюенци"  рамздельська мiська управа вже  закрила на
лiто сво? школи. Незадовго до того я в'?хав у Гейзiвський дiм, i щоденничок,
з  яким  я  тепер  маю  намiр ознайомити читача  (на зразок  того, як шпигун
переда?  на  пам'ять  змiст повiдомлення,  яке  проковтнув),  сяга?  бiльшо?
частини червня.  Мо? зауваження про  погоду читач може перевiрити  в  числах
мiсцево? газети за 1947 рiк.
     Четвер.  Дуже  гаряче. З  вигiдного дозорчого  пункту (у  вiкнi  ванно?
кiмнати) побачив,  як Долорес знiма?  бiлизну з вервечки в  яблучно-зеленому
свiтлi  по  той  бiк  дому.  Вийшов, нiби  гуляючи. Вона  була в  клiтчастiй
сорочцi, в синiх ковбойських  панталонах i полотняних тапочках. Кожним сво?м
рухом  серед  круглих  сонячних  блискiв  вона  торкалась  найпота?мнiшо?  й
сутт?во? струни  мо?? негiдно? плотi. Трохи згодом  сiла  бiля мене на нижню
сходинку заднього ?анку  та  зайшлася  збирати дрiбнi  камiнцi, що лежали на
землi мiж ?? ступнями - гострi,  гострi  камiнцi - й на  додачу ?м  кручений
уламок вiд молочно? пляшки  схожий на  губу вищирено? тварини, й кидати ?х у
бляшанку, що валялась поблизу. Дзеньк. Вдруге  не можеш, не можеш  -  що  за
дикi тортури -  не можеш влучити вдруге.  Дзеньк. Чудовна шкiра,  й нiжна, й
засмагла, жодного  ?анджу. Морозиво з  сиропом спричиню? висип: надто  рясне
видiлення  з  сальних  залоз,  що  живлять  фолiкули  шкiри,  призводить  до
подразнення,  а останн? приводить заразу. Та нiмфетки, хоч вони й на?даються
донесхочу всяко?  масно? ?жi,  таки не прищаться. Боже, що  за тортури - цей
?двабистий вилиск за скронею, який переходить у  гаряче русяве волосся! А ця
кiсточка, що дри?отить збоку бiля припорошеного щиколотку...
     "Дочка мiстера Мак-Ку? Дженнi Мак-Ку?  Ах - жахна потвора! Ще й ниця. Й
кульгава. Ледь не сконала вiд полiомелiту".
     Дзеньк.  Лискучий штриховок волоскiв уздовж руки нижче лiктя. Коли вона
встала, щоб  внести в дiм бiлизну,  я звiддаля простежив обожуваним поглядом
вицвiлу  ззаду  блакить  ??  закочених штанiв. З-вiд  середини галявини п-нi
Гейз, озбро?на  кодаком, неквапно зросла, немов фальшиве  дерево факiра,  та
пiсля декотрих свiтлотехнiчних клопотань - сумний погляд угору, радий погляд
униз - зважилася зняти присiлого на схiдцях збентеженого Humbert le Bel.
     П'ятниця. Бачив,  як  вона десь  пiшла з Розою,  темноволосою подругою.
Чому  мене  страшенно  так хвилю? дитяча -  та  це  лише  дитяча  - ?? хода?
Розберемося  з  цим.  Дещо   тупувато  ставить  носки.  Якась  розхитанiсть,
подовжена на кiнець кроку в русi нiг нижче колiн. Ледь позначене човгання. I
все це нескiнченно молоде,  нескiнченно розбещене.  Гумберта Гумберта,  крiм
того,  глибоко  зворушу? жаргон дiвчиська та ?? рiзкий  високий голос.  Дещо
пiзнiше чув, як вона жбурляла в Розу грубуватим глупством через паркан.  Усе
це вiдгукувало в менi деренчливим висхiдним римом. Пауза. "А зараз менi вже
час, малятко".
     Субота.  (Можливо,  в цьому мiсцi  щось виправлене  автором.)  Знаю, що
писати цей щоденник -  безглуздя, та я вiдчуваю дивну пронизливу втiху; та й
хто  би  -  крiм  люблячо?  дружини  -  був  би  в  змозi  розшифрувати  мiй
мiкроскопiчний начерк? Дозвольте  ж менi об'явити зi схлипом, що нинi моя Л.
брала сонячну ванну на вiдкритiй  верандi, та, от горе, мати та  iншi  якiсь
дами  весь час мрояли поблизу. Звичайно, я мiг би розташуватися в гойдалцi й
удавати, що читаю. Та я схотiв залишитись у себе, побоюючись, як би жахлива,
запаморочна, смiхотворна й  убога трясця,  iздригаюча мене, не завадила менi
надати сво?й поставi будь-яку подобу безтурботностi.
     Недiля. Хитлива спека все ще з нами; благодатнiший тиждень! На цей  раз
я зайняв стратегiчну позицiю, з товстою недiльною  газетою й новою люлькою у
верандовiй гойдалцi заздалегiдь. Та  дарма, вона  прийшла  разом з  матiр'ю.
Вони були  в чорних купальних костюмах,  складених з двох частин  i таких же
новеньких,  як моя люлька.  Моя  ясочка, моя  голубка спинилась  бiля мене -
схотiла отримати сторiнки гумористичного вiддiлу, - й вiд  не?  вiяло  майже
так  як  вiд iншо?,  рив'?рсько?,  хiба  що iнтенсивнiше, з домiшкою  чогось
шорсткого - то був спекотний душок, вiд  яко? вмить зворушилась моя чоловiча
сила; та вона вже  висмикнула з мене жадану  частину газети й вiдступила  до
свого килимка поряд iз сво?ю тюленеподiбною матiнкою. Там краса моя вляглась
долiлиць, являючи менi,  незлiченним очам широко розкритим в  менi  у зрячiй
кровi, сво? випнутi  лопатки, й персиковий пушок уздовж увiгнутого хребта, й
пухлявiнь  обтягнутих  чорним вузьких сiдниць, i пляжний виворiт отрочеських
ляжок. Третьокласниця  мовчки насолоджувалась зелено-червоно-синiми  серiями
малюнкiв. Щонайпривабливiшо?  нiмфетки й  не  снилось зелено-червоно-синьому
Прiапу.  Iз  висохлими губами,  крiзь рiзнобарвнi шари  свiтла ?? позираючи,
збираючи в фокус сво? жадання й ледь погойдуючись  пiд прикриттям  газети, я
знав,  що якщо як слiд  зосередитись  на цьому сприйняттi, то одразу досягну
найвищо? точки мо?? жебрацько? втiхи. Як хижак йде на рухливу, а не застиглу
здобич,  я  хотiв,  однак,  щоби  це вбоге  торжество  спiвпало з  одним  iз
розма?тих рухiв, якi  читаюча  дiвчинка зрiдка виконувала,  поскубуючи  собi
хребет i  показуючи  ледь  пiдтушовану  пахву, але  товста Гейз  раптом  усе
зiпсувала тим, що обернулась до мене  й  попросила дати  ?й  закурити, пiсля
чого загомонiла про шарлатанський роман якогось популярного пройди.
     Понедiлок. Delectatio morosa.
     "Я проводжу нестерпнi днi
     В хандрi й тузi..."
     Ми (матiнка  Гейз,  Долорес  та я) мали  по?хати по снiданку на  Очкове
озеро й  там купатись i валятися на пiску; але перламутровий ранок виродився
в полудневе дощiв'я, i Ло геть розприндилась.
     Встановлено, що середнiй вiк статевого дозрiвання в дiвчат Нового Йорка
й  Чикаго  - тринадцять  рокiв  i  дев'ять  мiсяцiв;  iндивiдуально цей  вiк
хита?ться мiж десятьма (або менше) й сiмнадцятьма. Маленькiй Вiрджинi? ще не
стукнуло чотирнадцять, коли нею оволодiв Едгар. Вiн давав ?й уроки  алгебри.
Уявляю  собi.  Провели  медовий  мiсяць  у  Санкт-Петербургу   на  захiдному
узбережжi Флориди.  "Мось?  По-По"  як  один  з  учнiв  Гумберта  Гумберта в
паризькiм лiце? називав поета Пое.
     Я маю всi отi риси, якi, за думкою експертiв iз сексуальних зацiкавлень
дiтей, збуджують  вiдповiдний трепет у дiвчат:  чиста лiнiя  нижньо? щелепи,
м'язиста  п'ясть  руки, глибокий голос, широкi рамена. Крiм того, я, кажуть,
схожий на якогось чи то актора, чи то гугнявця з гiтарою, котрим марить Ло.
     Вiвторок.  Дощик.  Нiяких  озер  (лишень  калюжi).  Матiнка  по?хала за
покупками. Я знав,  що Ло десь поблизу. Внаслiдок та?мних маневрiв я надибав
??  в спальнi матерi. Витягувала перед дзеркалом вiко, намагаючись позбутися
смiтинки, що впала в  лiве око. Клiтчаста  сукенка.  Хоч я  й обожую цей  ??
п'янливий каштановий запах,  все  ж менi  зда?ться, що ?й було  б слiд iнодi
вимити волосся. На мить  ми  дво?  попливли  в теплiй  зеленi  дзеркала,  де
вiдбивалась  верхiвка  тополi разом  з нами й  небом.  Потримав ?? владно за
плечi, за тим ласкаво за скронi й повернув ?? до свiтла.
     "Воно ось тут", сказала вона, "я вiдчуваю"...
     "Швейцарська сеселянка кiкiнчиком язика"...
     "...Вилизала б?"
     "Влсне. Спробать?"
     "Авжеж, спробуйте".
     Нiжно  я  провiв  трепетним жалом  по ??  коловоротному солоному очному
яблуку.
     "От гарно", сказала вона, мигаючи, "все вийшло".
     "Зараз друге око".
     "Та ви нетямущий", почала вона "там геть - ". Але  тут помiтила зiбранi
в жмутик губи, якi наближалися, й поступливо вiдказала: "Окей".
     Нахилившись  до  ??  теплого,  призведеного,  рудаво-рожевого  обличчя,
похмурий  Гумберт  приклав губи  до  ?? бiйного вiка.  Вона  всмiхнулася,  й
зачепивши мене сукнею, стрiмко вийшла з кiмнати. Я вiдчував нiби  мо?  серце
б'?ться всюди водночас. Нiколи в життi - навiть коли я пестив ту дiвчинку на
Рив'?рi - нiколи. -
     Нiч. Нiколи я не знавав таких терзань. Я  волiв би  описати ?? обличчя,
??  рухи  -  а не можу,  тому що, коли вона поблизу, моя  пристрасть  до не?
заслiплю? мене. Хай  йому чорт  - я не звик  до товариства  нiмфеток! Коли ж
заплющую  очi,   бачу  саму  лиш  застиглу   частину  ??  образу,  рекламний
дiапозитив,  проблиск  звабливо?  гладко?  шкiри зiсподу  ляжки, коли  вона,
сидячи й пiднявши високо  колiно пiд клiтчастою спiдничкою, зав'язу?  шнурок
чобiтка. "Долорес Гейз, не муонтре па вуа жямб" (це  промовля? ??  мати, яка
дума?, що зна? по-французьки).
     Будучи a mes heures  поетом, я присвятив мадригал чорним, як сажа, вiям
?? блiдо  сiрих, позбавлених всiлякого виразу  очей, та п'ятьом асиметричним
веснянкам на ?? задертому носику, та бiлявому пушку на ?? коричневих членах;
але я розiрвав  його  й не  можу його нинi  пригадати. Тiльки  в банальнiших
висловах (поверта?мось тут до щоденника) вдалося  б менi змалювати риси мо??
Ло: я мiг  би,  наприклад,  сказати,  що  волосся  ??  темно-русяве, а  губи
червонi, мов облизаний барвистий льодяник, причому нижня  чарiвливо припухла
- ах, бути б менi пишучою дамою, перед якою б вона позувала голою при голому
свiтлi. Та  я  лишень  Гумберт  Гумберт,  довгастий, кiстлявий, з  шерстю на
грудях,  з  густими  чорними бровами й дивним  акцентом, i  цiлим смiтником,
повним зогнилих чудовиськ, пiд сховом неквапно? хлоп'ячо? усмiшки. Та й вона
зовсiм не  схожа на  тендiтну дiвчинку  з дамського роману.  Мене  зводить з
розуму дво?сте ?ство мо?? нiмфетки - всяко?,  либонь,  нiмфетки: ця сумiш  у
Лолiтi  нiжно?  мрiйливо?  дитячостi  i  яко?сь  страшко?  вульгарностi,  що
притаманна  кирпатiй  звабностi   журнальних  малюнкiв,  яка   нагаду?  менi
мутно-рожевих  недолiтнiх поко?вок  у нас в  ?вропi  (якi  тхнуть  дробленою
ромашкою  й  потом), i тих  дуже молоденьких блудниць, котрих перевдягають у
дiтей  в провiнцiйних домах  розпусти. Та на додаток - на додаток цьому менi
чу?ться невимовна, непорочна  нiжнiсть,  що прозира? крiзь мускус  i гидоту,
крiзь сморiд i смерть. Боже мiй, Боже мiй... I нарештi - що найдивовижнiше -
вона, ця Лолiта, моя Лолiта, так вiдокремила давню мрiю автора, що над усе i
попри все iсну? тiльки - Лолiта.
     Середа. "Змусьте-но маму  повезти нас  (нас!) на  Очкове озеро завтра".
Ось дослiвно фраза,  яку моя  дванадцятирiчна пасiя  проговорила пристрасним
шепотом,   зiтнувшись  зi  мною  в   сiнях  -  я   виходив,   вона  вбiгала.
Вiддзеркалення пообiднього  сонця дрижало слiпуче-бiлим дiамантом в оправi з
незчисленних райдужних голок на круглiй спинi запаркованого авта. Вiд  листя
пишного iльма  падали м'якi переливчастi  тiнi  на дощату стiну будинку. Двi
тополi брижилися  й погойдувались.  Вухо розрiзняло безформнi звуки далекого
вуличного руху. Чийсь дитячий голос  кликав: "Нансi! Нан-сi!". В домi Лолiта
поставила свою улюблену платiвку "Малятко  Кармен",  яку  я  завжди  називав
"Гаманна  Кармен",  на що  вона фуркала,  позiрно глузуючи  з мо??  позiрно?
дотепностi.
     Четвер. Вчорашнього вечора ми  сидiли  на вiдкритiй  верандi - Гейзиха,
Лолiта i я. Згущалися теплi  присмерки, переходячи в повну млостi нiч. Стара
бовдурка щойно скiнчила розповiдати менi  змiст кiнофiльму,  що його вона  й
Лолiта дивились  пiвроку тому. Дуже занепалий вже боксер нарештi знайомиться
з  добрим священиком (котрий сам колись, у мiцнiй сво?й юностi, був боксером
i по досi мiг кулаком звалити грiшника). Ми сидiли на перинах, покладених на
пiдлогу; Ло  була межи мадам i мною (сама втиснулась - звiрятко мо?). В свою
чергу я пустився в прекумедну  розповiдь мо?х арктичних пригод. Муза вимислу
простягла менi гвинтiвку, i я стрелив у бiлого ведмедя, який сiв та охнув. А
втiм я гостро вiдчував  близькiсть Ло,  й поки  я  говорив i  жестикулював у
поблажливiй темрявi, я користувався невидними цими жестами, щоби торкнути то
руку ??, то плече, то ляльку-балерину з вовни й серпанку, яку вона смикала i
все саджала  менi  на колiна; й нарештi, коли  я вповнi оплутав  мою жарiючу
ясочку цими тенетами безплотних любощiв,  я посмiв  погладити ?? по нозi, по
а?русовим волоскам уздовж голiнки,  i я смiявся на власнi жарти, й трiпотiв,
i ховав трепет, i разiв зо два вiдчув  спритними  вустами тепло  ?? близьких
кучерiв,  утикаючись в не? зi смiшними апарте в великих  дужках i пестячи ??
iграшку. Вона також дуже багато  юрзала, тож накiнець мати ?й  рiзко сказала
припинити  вертiння,  а  ??  ляльку  знагла  шпурнула  в  темряву,  i  я все
похихотував i обертався  до Гейзихи через ноги Ло,  причому  моя рука повзла
вгору по худенькiй спинi нiмфетки, мацаючи  ?? шкiру крiзь тканину хлоп'ячо?
сорочки.
     Та  я знав, що все безнадiйно. Мене мло?ло вiд жадання, я страждав  вiд
тiсняви одягу, i  був  навiть радий, коли  спокiйний голос  матерi об'явив у
темрявi: "А  зараз ми  вважа?мо,  що  Ло час у лiжко". "А  я  вважаю, що  ви
свинюки",  сказала  Ло.  "Гаразд,  отже завтра  не  буде  пiкнiка",  сказала
Гейзиха. "Ми живемо в вiльнiй кра?нi", сказала Ло. Пiсля того як сердита Ло,
вигукнувши так зване "Бронксове  хурра" (масний звук гидаво? вiдрази), пiшла
собi, я  по iнерцi? надалi  перебував  на  верандi,  в  той  час  як Гейзиха
викурювала десяту за вечiр папiроску й скаржилась на Ло.
     Ло, бачте, вже  виказувала  злiснiсть,  коли ?й був  усього один рiк  i
вона, бувало,  iз лiжка жбурляла  iграшки  через бокову сiтку так, що бiднiй
матерi цi?? пiдло? дитини доводилось ?х пiдбирати. Нинi, в дванадцять рокiв,
це просто бич Божий, зi слiв Гейзихи. ?дине, про що мрi? Ло - це дригати пiд
джазову музику або гарцювати в спортивних дiйствах, високо пiднiмаючи колiна
й  жонглюючи  палицею. Оцiнки у не? поганi,  та все  ж  вона виявилась лiпше
пристосованою до шкiльного побуту, на  новому мiсцi, нiж  у Пiскi (Пiскi був
?хнiм рiдним мiстом у середнiй частинi  Сполучених  Штатiв; рамздельський же
будинок належав  покiйнiй свекрусi,  в Рамздель вони пере?хали близько  двох
рокiв  тому).  "Чому Ло була  нещасною в тiй  першiй  школi?  " "Ах, сказала
вдова, хiба я не знаю. Я бiдна сама пройшла через це в дитинствi: жахливi цi
хлопчаки, котрi  викручують тобi  руку, навмисно  влiтають у  тебе зi стосом
книжок, смикають за волосся, боляче щипають за  груди, прагнуть задрати тобi
спiдницю. Звiсно, вередливiсть ? супутньою обставиною  нормального розвитку,
та Ло переходить всякi межi.  Вона похмура й вигадлива. Поводиться зухвало й
задирливо. Днями  Вiола,  iталi?чка  в ??  класi,  скаржилась, що  Лолiта ??
штрикнула  в зад самописним  пером.  Зна?те,  сказала Гейзиха,  чого б  менi
хотiлось? Якби ви, monsieur, випадком ще були тут восени, я  б вас попросила
допомогти  ?й  готувати уроки  -  менi  зда?ться  ви зна?те буквально  все -
географiю, математику,  французьку".  "Все,  все",  вiдказав monsieur.  Ага,
пiдхопила  Гейзиха, отже ви ще будете  тут?"  Я  готовий  був крикнути, що я
лишився  б  тут  довiку,  якби  я мiг  сподiватись  зрiдка понiжити  обiцяну
ученицю. Але я не  довiряв Гейзисi. Тому я тiльки мугикнув, потягнувся й, не
бажаючи бiльше слiдувати за ?? розважливiстю (le mot juste), пiшов незабаром
до  себе в кiмнату. Та  вдовиця, певно,  не  вважала, що  день  скiнчився. Я
спочивав  на сво?му холодному лiжку, тиснучи  до  обличчя долоню з  духмяною
тiнню  Лолiти, коли почув  як  моя невтомна  володарка крадеться до дверей i
крiзь  них шепоче: "тiльки  хочу знати, чи ви  закiнчили "Погляд i  подих"?"
(iлюстрований журнал,  позичений менi днями). З кiмнати дочки пролунав  крик
Ло: журнал був у не?. Хай йому чорт - не дiм, а прокатна книгарня.
     П'ятниця.  Цiкаво,  що  сказав би  статечний директор унiверситетського
видавництва, у  якому виходить  мiй  пiдручник,  якби я в ньому навiв вислiв
Ронсара про "маленьку шкаралатну щiлину"  або рядки Ремi Белло: "той  горбик
малий, нiжним мохом  вкритий,  а  посеред межу  червону  врито" й так  далi.
Боюся, знов  захворiю на нервовий розлад,  якщо зостанусь жити в цьому домi,
пiд сталим натиском нестерпно? спокуси, бiля мо?? ясочки - мо?? та Едгарово?
ясочки  - "мо?? долi,  наречено? мо??". Чи вта?мничила ?? вже мати-природа в
Та?ну Менархi?? Почуття опуклостi.  "Прокляття", як називають це iрландки...
Iнакомовно:  "падiння  з  даху"  або "гостю? бабуся".  "Панi Матка  (цитую з
часопису для дiвчат) почина?  будувати товстий м'який передiл - знадобиться,
якщо  всерединi ляже  дитинка". Крихiтний  вар'ят  у  сво?му оббитому повстю
поко? для буйних.
     Мiж iншим: якщо коли-небудь  я здiйсню всерйоз убивство  - вiдзначте це
"якщо"  - позов повинен  би бути сильнiшим  нiж той, що  я  його  вiдчув  до
Валерi?.  Ретельно  вiдзначте, що я  тодi дiяв  доволi  нескладно. Коли  вам
захочеться - якщо  захочеться  -  смажити мене на  електростiльцi, майте  на
увазi,  будь  ласка, що тiльки напад  запаморочення  мiг  надiлити мене тi?ю
примiтивною енергi?ю, без яко? не можна  перетворитись на звiра (можливо, що
вся  ця  частина  пiдправлена в порiвняннi з щоденничком). Iнодi  я  ввi снi
пориваюсь  на   вбивство.  Та  зна?те,  що  трапля?ться?  Тримаю,  примiром,
пiстолет.  Цiлюсь,  наприклад,  у  спокiйного  ворога,  який виявля? байдуже
зацiкавлення до мо?х дiй. О  так, я вправно тисну на  собачку,  але  одна за
одною кулi  мляво  викочуються  на пiдлогу з дурнуватого  дула. В таких мо?х
снах у мене лиш одне бажання - приховати невдачу вiд ворога, котрий, одначе,
поступово обурю?ться.
     Сьогоднi   за  обiдом   стара  ?хидна,   з-пiд  лоба   блимнувши  косим
по-материнському несмiшливим поглядом на  Ло (я щойно скiнчив змальовувати в
грайливий  спосiб чудовнi вусики щiточкою,  якi  майже  вирiшив вiдпустити),
сказала:  "Краще не  треба,  iнакше хтось украй зомлi?". Ло вмить  вiдсунула
свою  тарiлку з  вареною  рибою,  ледь  не  перекинувши через  це склянку  з
молоком,  i  кинулась геть  з  кiмнати.  "Пановi  не  стало  б надто  нудно,
проговорила Гейзиха,  завтра  по?хати з  нами  на озеро  купатись,  якщо  Ло
вибачиться за свiй вибрик?"
     Деякий час по  тому в мою  кiмнату донеслось  лунке  дверне грохкання й
iншi звуки, якi виринали з якихось надр, якi здригались, де в суперниць була
буремна чвара.
     Вона не вибачилась. Ви?зд скасовано. А втiм могло б бути забавно.
     Субота. Ось  уже декiлька днiв, як залишаю дверi напiввiдчиненими, коли
в  себе працюю;  та тiльки сьогоднi пiдступ  удався. Iз  багатьма вивертами,
шльопаючи й човгаючи туфлями (з метою приховати збентеження, що от вiдвiдала
мене без виклику), Ло ввiйшла та, покрутившись там i тут, почала  розглядати
жахливi  вiзерунки,  якими  я  замазав  аркуш  паперу.  О  нi  - то  не було
продовженням  натхненно? паузи есе?ста  мiж двома параграфами; то був гидкий
тайнопис (якого вона  зрозумiти не  могла)  мого рокового жадання. ?? русявi
кучерi схилились над  столом, за яким я  сидiв, i Хумберт Хриплий обiйняв ??
однi?ю  рукою  - жалюгiдне наслiдування  кревностi.  Тримаючи  аркуш  i далi
вивчаючи  його  ледь-ледь  близькозорими  очима,  моя на?вна маленька  гостя
повiльно  напiвприсiла  менi  на колiно. ?? вабливий  профiль, ледь вiдкритi
вуста, тепле волосся були за якiсь  три вершки вiд мого вищиреного рiзця,  й
крiзь грубу тканину хлоп'ячого вбрання я вiдчував жар ?? тiла. Раптом я ясно
зрозумiв, що можу поцiлувати ?? в шию чи в куточок рота з повною безкарнiстю
- зрозумiв, що вона менi це  дозволить  i навiть заплющить при цьому  очi за
всiма правилами Холiвуда. Це так  само просто, як подвiйна порцiя вершкового
морозива  iз гарячим  шоколадним  соусом. Не  можу  пояснити  мо?му  вченому
читачевi (брови якого,  ймовiрно,  так  посунулись вгору, що вже  до?хали до
потилицi через усю лисину) яким чином я це второпав; можливо звiриним чуттям
я вловив найменшу  змiну в римi ??  подиху, адже вона не стiльки розглядала
мою мазню - о моя прозора  нiмфиня! - скiльки чекала з тихим цiкавством, щоб
сталось саме те,  чого до смертi жадав чарiвливий квартирант.  Виплiд нашого
часу, жадiбна до кiножурналiв, обiзнана в знятих  близьким  планом, млiючих,
сповiльнених  кадрах, вона, певно,  не  знайшла б нiчого дивного в тому, щоб
дорослий друг, поставний  красень - Пiзно! Весь  будинок раптом  залунав вiд
голосу балакучо?  Лу?зи, яка звiтувала панi Гейз, котра щойно вернулась, про
якесь померле звiрятко, яке вона й омас (сусiднiй водiй) знайшли  в пiдвалi
- й, звичайно, моя Лолiтонька не могла знехтувати цiкавим випадком.
     Недiля.  Вона  мiнлива, вона  примхлива,  вона кiстява,  вона  сповнена
терпко? грацi?  шпаркого пiдлiтка. Вона нестерпно приваблива з голови до нiг
(вiддаю всю Нову Англiю за перо популярно? романiстки!) починаючи з готового
банта й  заколок у волоссi  й закiнчуючи невеликим шрамом  на нижнiй частинi
струнко? литки (де  ?? копнув роликовим ковзаном хлопчина в Пiскi), саме над
межею  бiло?  вовняно?  шкарпетки.  Вона  щойно  вiдправилася  з  мамцею  до
Гамiльтонiв -  святкування дня народження  подруги, мабуть. Паперова сукня в
клiтину з широкою спiдницею. Грудки, зда?ться, вже добре сформувались. Як ти
поспiша?ш, моя принадо!
     Понедiлок. Дощовий ранок. "Ces matins gris si doux...!"
     На менi бiла пiжама з лiловим вiзерунком на спинi. Я схожий на одного з
тих опуклих павукiв перлястого кольору, яких бачиш у старих садах. Сидить  у
центрi лискучого павутиння й помалу смика?  ту чи iншу нитку. Мо? ж мереживо
простяга?ться  крiзь цiлий будинок,  а сам  я сиджу в  крiслi,  нiби  хитрий
чарiвник, i прислухаюсь. Де Ло? У себе? Нишком смикаю  шовковинку. Нi,  вона
вийшла звiдти; я щойно чув уривчастий трiск туалетного ролика, що обертався;
та закинуте мною  слухове волоконце  не простежило крокiв  з ванно? назад до
сво?? кiмнати.  Можливо, вона все ще чистить  зуби (?дине гiгi?нiчне дiяння,
яке Лолiта викону? з правдивою  ревнiстю).  Нi. Дверi ванно? щойно гримнули;
отже, треба понишпорити  далi  по дому в пошуках дивно? здобичi. А  ну  ж бо
пущу шовкову нитку на нижнiй поверх. В такий спосiб  допевняюсь,  що ?? нема
на кухнi, що вона, наприклад, не  зачиня? з грюкотом дверцята рефрижератора,
не шипить на ненависну  матiр (котра, гадаю, насолоджу?ться  третьою з ранку
вуркiтливою,  стримано-веселою  розмовою по  телефону).  Що ж,  будьмо  далi
нащупувати й  сподiватись. Як  промiнь, впливаю  у вiтальню й  знаходжу,  що
радiо мовчить (мiж тим як мамця досi  ще розмовля? з мiсiс Чатфiльд чи мiсiс
Гамiльтон,  дуже  приглушено,  всмiхаючись,  рожевiючи, прикриваючи  долонею
вiльно? руки  слухавку,  вiдкидаючи  й  натякаючи, що  не  зовсiм  заперечу?
забавнi чутки про квартиранта, ах, даруйте, i все це шепчучи так щиросердно,
як  нiколи не  робить вона, ця  карбована панi, в звичайнiй розмовi).  Отже,
мо??  нiмфетки  просто нема?  вдома! Спурхнула. Райдужна  тканина  виявилась
лишень сiрим за давнiстю павутинням, оселя  порожня, оселя мертва. Раптом  -
крiзь напiввiдчиненi дверi тонесенький смiх  Лолiти: "Не кажiть мамi, але  я
з'?ла весь ваш бекон". Та коли я вискакую на майданчик, ?? вже нема. Лолiто,
де  ти? Таця з  мо?ю ранковою  кавою,  дбайливо  приготованою господинею, ще
чека?, щоб  я  ??  внiс  з порога  у  лiжко,  i  дивиться  на мене,  беззубо
ощирившись. Лоло! Лолiто!
     Вiвторок. Знову хмари зашкодили пiкнiковi на - недосяжному - озерi.  Чи
це  лиходi? Рок?  Учора  я примiряв  перед  дзеркалом  нову  пару  купальних
трусикiв.
     Середа. Сьогоднi Гейзиха в  таiйорi, в  черевиках  на низьких  пiдборах
об'явила про намiр  ?хати в  мiсто купити  дарунки для  приятельки подруги й
запросила мене при?днатись, тому що  я, мовляв, так добре знаюсь на тканинах
i  парфумах.  "Оберiть вашу  улюблену  спокусу", проворкотiла  вона. Як  мiг
ухилитись Гумберт,  який був  володарем парфумерно? фiрми?  Вона  впроторила
мене в тупик  -  мiж  переднiм ?анком i автомобiлем. "Покваптесь!", крикнула
вона, коли  я  став надто ретельно  складати сво? велике тiло, щоб влiзти  в
авто  (все ще вiдчайдушно вигадуючи, як  би  врятуватись).  Вона  вже завела
мотор  i  пристойними  для  дами словами почала  проклинати вантажiвку,  яка
задкувала  i розверталась, i  котра щойно привезла  ледащiй  бабцi  навпроти
новеньке крiсло  на колесах; та  ось рiзкий  голосок мо?? Лолiти  пролунав з
вiкна вiтальнi: "Гей ви! Куди  ви? Я теж ?ду!" -  "Не слухайте!",  звизгнула
Гейзиха (причому  невмисно зупинила мотор).  А втiм, на бiду мо?? прекрасно?
автомедонки,  Ло вже  смикала  дужку дверки,  щоб улiзти  з  мого боку.  "Це
нечувано",  - почала  Гейзиха,  та Ло  вже втиснулась,  аж  затремтiвши  вiд
задоволення: "Посуньте-но ваш зад", звернулась вона до мене. "Ло!" скрикнула
Гейзиха (скосивши  на мене очi в  надi?, що я прожену нечему). "Ло-барахло",
вiдказала Ло (вже не вперше), зiрвавшись назад, як i я зiрвався через те, що
автомобiль  ринувся  вперед. "Вкрай  неприпустимо", сказала Гейзиха, буремно
переходячи на другу  швидкiсть, "щоб  так  нахабнiло  дiвча. Й  було б таким
нав'язливим. Адже воно добре зна?, що зайве. Й до того потребу? ванни".
     Суглобами  пальцiв  моя  правиця  линула  до  синiх  ковбойських штанiв
дiвчиська. Вона була босонiж, нiгтi на ногах берегли слiди вишневого лаку, й
упоперек одного з них, на великому пальцi,  тягнулася  стяга  пластиру. Боже
мiй,  чого  б  я  не  дав,  щоб  тутож,  негайно, припасти  вустами  до  цих
тонкокостих, довгопалих, мавпячих нiг! Раптом  ?? рука ковзнула в мою, й без
вiдома нашо?  дуень? я всю дорогу до крамницi  тримав  i гладив, i тискав цю
лапку. Крильця носа в нашо? марленоподiбно? шоферки лиснявiли, втративши або
спаливши  свою  порцiю пудри,  й вона, без  упину, вела  вишуканий монолог з
приводу мiського руху, i в профiль посмiхаючись, i в профiль приндячись, i в
профiль  блимаючи фарбованими вiями; я же молився - нажаль, безуспiшно - щоб
ми нiколи не до?хали.
     Менi вже нема  чого додати, крiм того, що, по-перше, зiбравшись додому,
велика Гейзиха звелiла маленькiй сiсти  позаду, а по-друге, що вона вирiшила
залишити обранi мною парфуми для мочок сво?х власних витончених вух.
     Четвер. Ми сплачу?мо бурею  й  градом  за тропiчний  початок  мiсяця. В
одному з томiв Енциклопедi? для Юнацтва я знайшов карту  Сполучених Штатiв i
аркуш  тонкого  паперу з  початим  дитячою  рукою абрисом  цi?? карти;  а на
зворотному   боцi,   проти   нескiнченних   окреслень   Флориди,   виявилась
мiмеографiчна копiя  класного списку в Рамздельськiй  гiмназi?. Цей лiричний
витвiр я вже знаю напам'ять.
     Анджель, Грацiя
     Аустин, Флойд
     Байрон, Маргарита
     Бiель, Джек
     Бiель, Мерi
     Бук, Данi?л
     Вiльямс, Ральф
     Вiндмюллер, Лу?за
     Гавель, Мабель
     Гамiльтон, Роза
     Гейз, Долорес
     Грац, Розалiна
     Грiн, Луцинда
     Гудейль, Дональд
     Дункан, Вальтер
     Камель, Алiса
     Кармiн, Роза
     Кауан, Джон
     Кауан, Марiон
     Кларк, Гордон
     Мак-Крiстал, Вiвiан
     Мак-Ку, Вiрджинiя
     Мак-Фатум, Обрей
     Мiранда, Антонiй
     Мiранда, Вiола
     Найт, Кеннет
     Розато, Емiль
     Скотт, Дональд
     Смi, Гезель
     Тальбот, Едвiн
     Тальбот, Едгар
     Уен, Лулi
     Фальтер, Тед
     Фантазiя, Стелла
     Флейшман, Мойсей
     Фокс, Джордж
     Чатфiльд, Фiлiс
     Шерва, Олег
     Шерiдан, Агнеса
     Шленкер, Л?на
     Поема,  суща  поема! Так дивно й солодко було знайти цю "Гейз, Долорес"
(??!) в живiй  альтанцi iмен, пiд  почесною  вартою троянд, яка сто?ть  нiби
казкова   царiвна   мiж  двома  фрейлiнами!  Прагну   проаналiзувати  лоскiт
захоплення, що  я його  вiдчув у  становому хребтi на знак того  iменi серед
iнших iмен. Що тут хвилю? мене - до слiз (гарячих, опалових, густих слiз, що
?х проливають  поети й закоханi)  -  що  саме? Нiжна  анонiмнiсть пiд чорним
мереживом  мантiлi? ("Долорес")? Абстрагованiсть  пересуву в позицi? iм'я та
прiзвища, яка чимось нагаду?  пару  довгих  шкiрянок  або маску? Чи  в цьому
словi "маска" кри?ться розв'язка? Або завжди ? насолода в  мереживнiй та?нi,
в  струменiючiй  вуалi,  крiзь  яку  очi, знайомi  тiльки  тобi,  обранцевi,
мимохiдь  усмiхаються  тiльки  тобi одному? А  крiм того, я можу так яскраво
уявити  собi  решту цього  барвистого класу навколо  мо??  димчасто-рожево?,
долоружово? голубки. Бачу Грацiю Анджель та ?? стиглi прищики; Джиннi Мак-Ку
та  ??  вiдсталу  ногу;  Кларка,  змореного  онанiзмом; Дункана,  смердявого
блазня; Агнесу з ??  погризеними  нiгтями; Вiолу  з  вугруватим  обличчям  i
пружним  бюстом; гарненьку Розалiну; темноволосу Розу; принадливу Стеллу, що
да?  себе торкати чужим мужчинам; Вiльямса, розбишаку та крадiя;  Флейшмана,
котрого  жалiю,  як всякого вiдкидька.  Та ось серед них -  вона, закинута в
?хню юрбу,  смокчуча олiвець, ненависна  для навчальниць,  яку з'?дають  очi
всiх хлопчакiв, спрямованi на ?? волосся та шию, моя Лолiта.
     П'ятниця. Мрiю  про яку-небудь жахливу катастрофу. Про  землетрус.  Про
грандiозний вибух. ?? матiр негарно, але митт?во й остаточно вилучена  разом
з  iншими  людьми на багато миль навколо.  Лолiта  пiдвива?  в мо?х обiймах.
Звiльнений, я владарюю нею серед ру?н. ?? здивування. Мо?  пояснення. Наочнi
приклади поруч з тваринними  звуками. Все це дозвiльнi, кепськi вигадки.  Не
будь  Гумберт  полохливим,  вiн  мiг  потiшитись  нею  в мерзеннiший  спосiб
(скориставшись ??  вiдвiдинами - вчора,  наприклад,  коли вона знову  була в
мене, показуючи сво? малюнки - зразки шкiльного мистецтва). Гумберт Смiливий
мiг  би принадити  ??  хабаром без будь-якого ризику. Людина  ж простiша - й
бiльш практична - розсудливо задовольнилась би комерцiйними ерзацами, та для
цього треба знати,  куди звертатись, а я не знаю. Попри мiй мужнiй вигляд, я
дуже несмiливий. Моя  романтична  душа  вся  здрига?ться вiд  яко?сь  липко?
остуди на саму думку, що можна  вскочити в брудну жахливу iсторiю. В пам'ятi
мо?й  брутальнi  морськi чудовиська, що горлають "Mais  allez-y,  allez-y!",
Аннабелла,  яка пiдстрибу?  на  однiй нозi, щоб натягнути  трусики; та  я, в
гидкiй лютi, намагаючись ?? затулити.
     Те ж число,  але  пiзнiше,  багато пiзнiше. Я запалив  свiтло  - схотiв
занотувати сон.  Походження його  для  мене ясне.  За обiдом Гейзиха зволила
об'явити, що оскiльки метеорологiчне бюро  обiця? сонце на  кiнець тижня, ми
по?демо на озеро в недiлю  по церквi. Лежачи в лiжку й перед сном розпалюючи
себе  мрiями,  я обмiрковував остаточний  план, як би найкраще  скористатись
майбутнiм пiкнiком.  Я вповнi  усвiдомлював, що  мамця  Гейз ненавидить  мою
голубку  за ?? захоплення мною. Я  намислив  так провести день на озерi, щоб
уласкавити  й  мамцю.  Вирiшив,  що  буду  розмовляти  тiльки  з  нею,  та у
сприятливу хвилину скажу, що залишив  годинничок або темнi окуляри ген там в
перелiску - й  негайно  заглиблюсь у  хащу з мо?ю  нiмфеткою. Тут  дiйснiсть
зблякла, й  похiд по окуляри на Очковому озерi перетворився на тиху маленьку
оргiю  з  дивовижно  досвiдченою, веселенькою  й  поступливою  Лолiтою,  яка
поводила себе так, як мiй розум знав, що вона аж нiяк не спроможна була себе
вести  в дiйсностi. На свiтанку я проковтнув снодiйну пiгулку й побачив сон,
який став не стiльки  продовженням, скiльки пародi?ю мого марення. Я побачив
iз  багатозначною яснiстю  озеро, яке  нiколи ще  не  вiдвiдував: воно  було
застуджене  iмлою  смарагдового льоду, в  якiм ескiмос з  щербатим  од вiспи
обличчям  марно  прагне  зробити кайлом ополонку, хоч уздовж щебiнкових його
берегiв  цвiли iмпортнi олеандри й мiмози. Не маю сумнiву, що доктор  Бiанка
Шварцман нагородила б мене повною торбою австрiйських шилiнгiв, якби я додав
цей лiбiдосон  до ?? лiбiдось?. Нажаль, остання  його частина  була вiдверто
еклектичною. Гейзиха  й Гейзонька ?хали верхи навколо озера,  i я  теж ?хав,
сумлiнно пiдскакуючи незграбою, хоч мiж ногами замiсть кобили було саме лише
пружне повiтря - невеличкий недогляд, виплiд неуважностi режисера сну.
     Субота. Серце  менi досi  ще  калата?.  Я й досi ще звиваюсь i тихенько
мигичу вiд згадувано? невправностi.
     Вигляд зi  спини.  Смужка  золотаво?  шкiри мiж бiлою  майкою й  бiлими
трусиками.  Перегнувшись через  пiдвiконня,  вона зрива? машинально  листя з
тополi, сягаючо? вiкна, захоплена  стрiмкою бесiдою з хлопчиком-газетярником
(зда?ться, Кеннет  Найт),  котрий  сто?ть  внизу, щойно  пустивши  згорнутий
"Рамздель  Джорнал"  лунким, точно  розрахованим кидком на  сходинку  нашого
?анку. Я почав до не? пiдкрадатись "покалiченою караморою", як висловлюються
пантомiмiсти. Мо? кiнцiвки були вигнутi поверхнями, мiж якими - радше нiж на
яких - я повiльно пiдповзав, уживаючи якийсь нейтральний спосiб пересування:
Пiдбитий  павук Гумберт. Я доклав Бог зна? скiльки часу,  щоб  дiстатись  до
не?. Я ?? бачив нiби через звужуваний кiнець  люнети й до ?? пружного  задка
наближався,  немов  паралiтик  iз  безкiстними,  викрученими  членами,  який
просува?ться з  жахливим  напруженням волi.  Нарештi я опинився якраз позаду
не?;  але  тут  менi з'явилась нещасна  думка  -  виказати  лже-пустування -
труснути ?? за комiр, мо', щоб приховати  свою дiйсну гру, й  вона коротко й
верескливо  сказала:  "Вiдчепiться!"  (що  було надбрутально)  та  з  корчем
ощирившись Гумберт  Сумирний вiдступив, мiж тим  як нице дiвчисько  й надалi
верещало, схиляючись над подвiр'ям.
     А  тепер  послухайте, що  сталося  потiм. По  снiданку  я  напiвлежав у
низькому садовому крiслi, силячись читати. Раптом двi спритнi долоньки лягли
менi на очi: це вона пiдкралася ззаду, нiби повторюючи в чергуваннi балетних
сцен,  мiй  ранковий  маневр.  ??  пальцi,  що  стремiли  загорнути   сонце,
просвiчували кармiном,  i вона судомно реготала й здригалась так i сяк, поки
я закидав руку то в бiк, то назад, не виходячи при цьому з лежачого стану. Я
про?жджав рукою по  ?? швидким i нiби реготливим ногам, i книжка зслизнула з
мене, наче  санчата,  й мiстрiс Гейз,  прогулюючись,  пiдiйшла  й поблажливо
проказала:  "Та ви  шльопнiть ?? добряче,  коли  вона заважа?  вам  у  ваших
роздумах. Як я люблю цей сад", мовила вона далi без знака оклику. "Це сонце,
хiба  це  не  рай (знак запитання також вiдсутнiй)". I з зiтханням удаваного
блаженства  нестерпна  панi  опустилась  на  траву  й  задивилась  на  небо,
спираючись  на розкиненi за спиною руки, й раптом старий сiрий тенiсний м'яч
плигнув через не? i з дому долинув трохи бундючний голос  Лолiти: "Pardonne,
maman. Я не в тебе цiлила". Звiсно, нi, моя гаряча, шовковиста привабо!



     На цьому кiнчались записи в щоденнику.
     З них виплива?, що попри  всю винахiдливiсть диявола, схема була  щодня
тi?ю ж: вiн  починав  з  того, що  спокушав мене,  а потiм  суперечив  менi,
кидаючи мене з тупим  болем в самому коренi  мого складу. Я знав точно, що я
хотiв  зробити  i як  це  зробити, не порушивши  цноти  маленько?  дiвчинки.
Врештi-решт  я вже мав деякий  досвiд за  довгi  роки поводження  з  власною
манi?ю. Менi випадало назирком володiти смугастими вiд свiтлотiнi нiмфетками
в  публiчних  парках;  траплялось  впроторюватись   з   обачливiстю  ницього
ласолюбця в той тiснiший  теплiший кiнець мiського автобуса,  де обвисала на
ременях зграя школярок. Та тепер, упродовж  майже  трьох тижнiв,  на всi мо?
жалюгiднi  хитрощi ставились  перепони.  Виною  цих перепон була здебiльшого
Гейзиха (котра, хай вiдзначить  читач, радше побоювалась,  як би  Лолiта  не
отримала задоволення вiд  спiлкування зi мною,  нiж того, щоб я мав насолоду
вiд Лолiти). Дика пристрасть, що розрослась у менi на цю нiмфетку - на першу
в  життi  нiмфетку,  до  яко?  я,  нарештi,  мiг дошкарябатись  незграбними,
ниючими, боязкими  пазурами - мене  б  безсумнiвно загнала знов у санаторiю,
якби диявол  не втямив, що йому треба дати менi  невеличку слажду,  якщо вiн
бажа?, щоб я йому ще прислужився забавищем.
     Читач також помiтив ще й таке: цiкавий мiраж озера.  Було  б логiчним з
боку мiстера Мак-Фатума (як хочу найменувати мого диявола)  приготувати менi
невеличкий  дарунок  на  обiцяному  бережку,  в  передбаченому  сосняку.  Та
насправдi в  задумцi Гейзихи  крилася пастка:  вона не  попередила мене,  що
Розонька  Гамiльтон (прегарненька  смаглявка)  також  по?де на пiкнiк  i  що
нiмфетки   шептатимуться  на  вiдстанi  й   бавитимуться   на  вiдстанi,   й
веселитимуться  цiлком  окремо  вiд  нас -  мiж тим,  як мiстрiс Гейз та  ??
вродливий  пожилець  чемно вестимуть  розмову  в  напiвроздягненому  виглядi
далеко вiд цiкавих очей. Очi все ж пiдглядали i язики теревенили.
     Що за дивовижна штука - життя! Ми прагнемо наставити проти себе  як раз
тi сили рока, якi  ми хотiли б власкавити. Перед мо?м при?здом моя господиня
передбачала  покликати стару дiву, на iм'я Фален (?? мати  колись  служила в
Гейзихи  в  сiм'? кухаркою), щоб та оселилася з  Лолiтою i мною, мiж  тим як
сама  господиня, конторниця  за натурою,  знайшла б  собi  службу в великому
мiстi. Вона в'явила собi весь устрiй дуже ясно: в'?жджа? сутулий, в окулярах
гер Гумберт зi сво?ми середньо?вропейськими скринями й почина? порохнявiти в
надрах дому, затулившись стосом ветхих книг; нiким не люблена негарна донька
перебува? пiд суворим наглядом мiс Фален, котра вже раз, 1944 року, вже мала
Ло пiд сво?м канючим крилом (Ло згадувала те лiто  з подрогом  обурення),  а
мiстрiс Гейз служить в елегантнiй фiрмi. Та доволi нескладна подiя зашкодила
виконанню плану: мiс Фален  зламала собi стегно в Саваннi (Джорджiя) в самий
день мого прибуття до Рамзделя.



     Недiльний день, пiсля вже зображено? суботи, стався таким же  погiдним,
як  передрiкало  метеорологiчне  бюро.  Виставивши на стiлець, що  стояв  за
дверима,  тацю з залишками  мого  ранкового снiданку  (його повинна була моя
добра  квартировласниця  прибрати, коли  ?й  буде  зручно),  я пiдкрався  до
балюстради  подесту  в  сво?х  пошарпаних  нiчних  туфлях  (?дине,   що  маю
пошарпаного), прислухався й з'ясував наступне.
     Був  знову скандал.  Мiстрiс Гамiльтон повiдомила  телефоном,  що в  ??
дочки "температура".  Мiстрiс  Гейз  повiдомила  свою  дочку,  що, вочевидь,
пiкнiк  доведеться  вiдкласти.  Запальна  маленька  Гейз  повiдомила  велику
холодну  Гейзиху, що якщо так,  то  вона  не  по?де  з нею  до  церкви. Мати
сказала: "Чудово" й по?хала сама.
     На подест я  вийшов одразу пiсля голiння,  з милом  у вухах,  все ще  в
бiлiй  пiжамi з  волошковим (не бузковим)  узором на  спинi. Я негайно витер
мильну пiну,  надухмянив  волосся  на  головi й у  пахвах, одягнув фiалковий
шовковий халат, i нервово собi приспiвуючи, подався вниз у пошуках Лолiти.
     Хочу, щоб мо? вченi читачi взяли  участь у  сценi, що  я ?? важуся знов
розiграти; хочу, щоб  вони розглянули кожну деталь й самi впевнились у тому,
якою обережнiстю,  якою цнотливiстю просякнутий  весь  цей мускатно-солодкий
епiзод  -  якщо  до  нього  поставитись  iз  "неупередженою  симпатi?ю",  як
висловився в приватнiй розмовi зi мною мiй  адвокат. Отже,  почнемо.  Передi
мною - нелегке завдання.
     Головна  дiюча  особа:  Гумберт Муркотун. Час  дi?:  недiльний ранок  у
червнi.  Мiсце:  залита  сонцем вiтальня.  Реквiзит:  стара строката  тахта,
iлюстрованi  журнали, грамофон,  мексиканськi цяцянки  (покiйний  Гарольд Е.
Гейз  - царствi?  небесне  добряку! -  зачав мою ясочку  пiд час  сi?сти,  в
кiмнатi з  блакитними стiнами, в весiльну подорож до  Вера Круц, i по всьому
домi були тепер  сувенiри, включно з Долорес). На нiй було в той день чудове
ситцеве  платтячко, яке я вже  раз бачив,  рожеве, в темно-рожеву клiтину, з
короткими  рукавами,  з  широкою спiдницею й тiсним лiфом, i  на  завершення
кольорово?  композицi?,  вона  яскраво  нафарбувала  губи  й тримала в жменi
розкiшне, банальне,  едемськи-рум'яне яблуко.  Тiльки шкарпетки й  шльопанки
були невихiднi. ?? бiла недiльна торбинка лежала кинутою бiля грамофона.
     Серце  менi закалатало барабанним бо?м,  коли вона  пiдупала  на канапу
поряд  зi мною (спiдниця повiйно  видулась, впала)  й стала грати  глянсовим
плодом.  Вона кидала його  вгору,  в сонячний  пил, й  хапала  його, роблячи
хлюпкий, полiрований, порожнiй звук.
     Гумберт Гумберт перехопив яблуко.
     "Вiддайте!",  заблагала вона, показуючи мармуристу рожевiсть долонь.  Я
повернув "Золоте Сiм'ячко". Вона його схопила й вкусила, i мо? серце було як
снiг  пiд  тонкою  шкаралатною  шкiрочкою,  i з  мавпячою  спритнiстю, такою
притаманною цiй американськiй нiмфетцi,  вона вихопила в мене журнал, який я
машинально розкрив (шкода,  що  нiхто не закарбував на  плiвцi цiкавий узор,
вензелеподiбний зв'язок наших одночасних чи перетинаючих один одного рухiв).
Тримаючи в  однiй  руцi спотворений плiд, що аж нiяк  не  був ?й  на завадi,
Лолiта стала  хутко й  бурно  гортати журнал,  шукаючи картинку, яку  хотiла
показати  Гумбертовi. Нарештi знайшла.  Удаючи зацiкавлення, я  так  близько
притулив  до не? голову, що  ?? волосся торкнулось  мо?? скронi й оголена ??
рука мимохiдь зачепила мою щоку, коли вона зап'ястком  витерла  губи.  Через
iмлисте мереживо, крiзь яке я дивився на  зображений в журналi знiмок, я  не
одразу  реагував на  нього,  i  ??  колiнця нетерпляче  потерли одне одне  й
зiтнулись. Знiмок  проступив крiзь iмлу: вiдомий маляр-сюрреалiст навзнак на
пляжi, а  поряд  iз ним теж навзнак,  гiпсовий  злiпок  з  Венери Мiлосько?,
напiвприхований  пiском. Напис  промовляв: Найдивовижнiше за тиждень фото. Я
митт?во  вiдняв  у  не? гидкий журнал. Наступно? митi, роблячи вигляд,  нiби
прагне  ним  знов оволодiти, вона  вся  навалилась  на мене.  Впiймав  ?? за
худорляву п'ясть.  Журнал  злинув на пiдлогу, немов полохлива  курка. Лолiта
викрутилась,  вiдсахнулася  й опинилась  у кiнцi канапи правобiч од мене. За
тим, цiлком запросто, зухвала дитина простягла ноги через мо? колiна.
     На цей час  я  вже був у станi збудження, що межу? з божевiллям, але  в
мене  була також  i  хитрiсть  безумства.  Як i ранiше  сидячи  на канапi, я
знайшов спосiб  за допомогою цiло? серi? над-обережних рухiв, пiдiгнати  мою
замасковану хiть до ?? на?вних  нiг. Було нелегко  вiдтягти увагу  дiвчинки,
поки я  ладнався як слiд. Швидко говорячи,  вiдстаючи вiд  власного дихання,
здоганяючи його,  вигадуючи раптовий  зубний бiль,  щоб  пояснити перерву  в
белькотаннi  -  й  нестомно  фiксуючи  внутрiшнiм оком манiяка  свою  далеку
вогняну цiль, я крадькома посилив те чарiвне тертя, яке нищило в iлюзорному,
якщо не в  матерiальному, сенсi фiзично непереборну, але психологiчно вельми
нестiйку перепону  (тканину пiжами й полу  халата)  мiж вагою двох засмаглих
нiг, якi налягли впоперек  нижньо? частини мого тiла, та прихованою пухлиною
непозiрно?  пристрастi.  Серед  мого белькотання  я випадково  надибав  щось
механiчно прийнятне для повторення: я став декламувати, злегка  ?х кривлячи,
слова   з   глупо?  пiсеньки,  що  була   модною  того   року  -  о  Кармен,
Карменситонько,  згадай-но  там...  i  гiтари,  i  бари,  i  фари, тратам  -
автоматична  дурня,  вiдновленням  i спотворенням  яко?  - тобто  особливими
вабами кривомови - я причаровував мою Кармен i весь час смертельно трусився,
що  яке-небудь стихiйне лихо  завадить  менi, раптом забере  з мене  золотий
тягар, на вiдчуваннi якого зосередилось усе мо? ?ство, i цей острах змушував
мене  працювати спочатку надто поспiшно, що  не сприяло  поступовi  свiдомо?
насолоди.  Фанфари i бари,  тарабари  i бари  поступово  переймалися нею: ??
голосок  пiдхоплював   i  виправляв   покручений  мною   мотив.   Вона  була
музикальною,  вона  була сповнена яблучно? солоднечi.  ??  ноги, простягнутi
через мо?  живе лоно, злегка  ковзали; я гладив  ?х.  Так напiвлежала  вона,
розвалившись  у правому вiд  мене  кутi дивана,  школярка  в коротких  бiлих
шкарпетках,  поглинаюча  свiй  прадавнiй  плiд,  спiваюча  крiзь  його  сiк,
пускаюча  туфлю, потираюча п'ятку в сповзаючiй з щиколотку шкарпетцi об купу
старих журналiв, нагромаджених лiвобiч од мене на канапi  - i кожний ?? рух,
кожне  ковзання  i коливання допомагали  менi ховати й удосконалювати та?мну
дотичну  вза?модiю  -  мiж чудом  i  чудовиськом, мiж мо?м буремним звiром i
красою цього крихкого тiла в цiй дiвочiй ситцевiй сукенцi.
     Пiд   побiжними   кiнчиками  пальцiв  я   вiдчував   волоски   легенько
настовбурченi  вздовж  ?? голiнок.  Я втрачав  себе  в ?дкому але  здоровому
спекоттi, котре як лiтн? марево сповивало Доллiньку Гейз. Ах, хай залишиться
вона так, хай  навiки залишиться... Та  от,  вона  потягнулась, щоб жбурнути
серцевину винищеного яблука  в камiн,  причому ??  молода вага, ?? безстиднi
безвиннi  стегна та пухкий задок, злегка перемiстились по вiдношенню до мого
напруженого,  повного  муки, працюючого нишком  лона,  й  раптово мо?  чуття
зазнали та?мничо? змiни. Я перейшов у  певну площину буття, де нiщо  не мало
значення, крiм  вiдвару  щастя,  скипаючого  всерединi  мого  тiла.  Те,  що
почалося  з  насолодного  розтягу  мо?х  пота?мних  коренiв,  стало  гарячим
свербiнням,  яке тепер  дiйшло стану  досконало?  надiйностi,  впевненостi й
безпеки  -  стану, не iснуючого в будь-яких iнших галузях життя. Встановлена
глибока, пекуча насолода вже  була на шляху до останньо? судоми,  отже можна
було  сповiльнити  ходу, щоб  утривалити  блаженство. Реальнiсть Лолiти було
благополучно скасовано. Зумовлене  сонце пульсувало в пiдставних тополях. Ми
з  нею були самi, мов у  чудовному  вимислi. Я зорив ?? рожеву, в  золотавiй
iмлi, ??, iснуючу тiльки за димкою пiдвладного менi щастя, вiдчуваючу його й
чужу йому, й  сонце мiнилось в не? на вустах, i  вуста  ?? все ще, вочевидь,
складали  слова  про "гаманцеву Кармен", якi вже не сягали мо??  свiдомостi.
Тепер  усе  було готово.  Нерви  насолоди  були  оголенi. Корпускули  Крауза
вступали в  фазу шаленства.  Найменшого натиску досить було б, щоб зiрвалась
райська буря. Я вже не був Гумберт Густопсовий, сумноокий дог, котрий охопив
чобiт, який  зараз вiдштовхне  його. Я  був вищий  кумедних  невдач,  я  був
недосяжний для кари. В саморобному сво?му сералi я був дужим, сяючим турком,
умисно, повiльно, з  ясним розумiнням свободи, який вiдклада?  ту мить, коли
вiн зволить оволодiти наймолодшою, найкрихкiшою зi сво?х рабинь. Виснучи над
кра?м  цi??  сластолюбно?  хланi  (вельми  майстерний   стан   фiзiологiчно?
рiвноваги, який можна порiвняти  з деякими технiчними  кунштами в лiтературi
та музицi), я все повторював  за Лолiтою безладнi, безтямнi слова  - Кармен,
карбон, кармiн, камiн, амiнь, -  як той, хто промовля? й смi?ться ввi снi, а
втiм моя щаслива рука  кралась угору по ??  сонячнiй нозi до межi дозволено?
тiнню чемностi. Переддень вона з розмаху влетiла в велику  незграбну скриню,
що була в передпоко?  й тепер  я  казав  задихано: "Поглянь, поглянь,  що ти
наробила,  ах поглянь!" - адже,  клянуся,  був жовтавий синець на ?? звабнiй
нiмфетовiй ляжцi, що  ?? моя волохата  лапа  масувала й  поволi охоплювала -
позаяк панталончики в не? були взiрця вкрай зачаткового, нiщо, здавалось, не
могло перешкодити мо?му м'язистому великому пальцю дiстатись гарячого виярка
??  пахвини -  як-от бува лоскочеш  i  пестиш реготливе  пискля - ось  так i
тiльки  так, i  у  вiдповiдь  iз  нагло  верескливою  ноткою в  голосi  вона
вигукнула:  "Ах,  пусте!", й  стала  кандзюбитись  i  звиватися, й  закинула
голову, й прикусила  волого лиснiючу нижню губу, напiводгорнувшись вiд мене,
й мо? стогнучi вуста,  панове присяжнi, майже торкнулись ?? голо? ши?, в той
час  як  я розчавлював об  ?? лiву  сiдницю останнiй  подрог  найтривалiшого
екстазу, що його коли-небудь зазнавала iстота людська або бiсiвська.
     Одразу  ж  по  цьому (нiбито ми до цього борюкались, а тепер мiй затиск
послабився),  вона скотилася з тахти та скочила на  ноги  - точнiше, на одну
ногу  -  для того, щоб  ухопити  слухавку  оглушливо гучного телефону, який,
можливо,  вже  вiк дзвонив, поки менi  було  вимкнуто слух.  Вона  стояла  й
клiпала вiями, з палаючими щоками, з розпатланими кучерями, i очi ?? ковзали
по менi, так само як вони ковзали по меблях,  i поки вона слухала й говорила
(з матiр'ю, котра наказувала ?й з'явитись до Чатфiльдiв, якi запросили  обох
на снiданок - причому нi Ло, нi Гум не знали, що нестерпна клопотуха мала на
думцi);  вона  собi постукувала  по  краю  телефонного столика  туфлею,  яку
тримала в руцi. Слава тобi Боже, дiвчисько нiчого не помiтило.
     Витягши  барвисту шовкову хустку, на якiй  ??  блукаючий погляд за мить
зупинився, я витер пiт  з чола й, купаючись  у  блаженствi визволення з мук,
впорядкував  сво?  вельможнi  ризи.   Вона  все  ще  говорила  по  телефону,
торгуючись iз матiр'ю  (Карменситонька хотiла, щоб  та за нею за?хала), коли
все  гучнiше  виспiвуючи, я  змайнув по  сходах  i  став  наповнювати  ванну
бурхливим потоком паруючо? води.
     Тут  дозволю  собi до купи навести слова вищезгадано?  модно? пiсеньки,
або, принаймнi, те з не?, що менi запам'яталось - я  зда?ться нiколи не знав
?? по-справжньому. Так от:
     О Кармен, Карменситонько, згадай-но там
     Таратам - таратунне струмлiння фонтана,
     I гiтари, i бари, i фари, тратам,
     I тво? усi зради, гiтано!

     I там мiсто в огнях, де з тобою ходив,
     I останню ту чвару тарам - таратая,
     I ту кулю, котрою тебе я убив,
     Кольт, який - таратори - тримаю...
     (Вихопив, певно, невеликий кольт i всадив кулю кралi в лоб.)










     2







     Я поснiдав у мiстi - давно не був таким  голодним. Коли  вернувся,  дiм
був  ще  безлолiтним.  Я  провiв  день  у мрiях,  у  задумах,  у  блаженному
засвоюваннi мого ранкового переживання.
     Я  пишався собою: я викрав  мед  оргазму,  не  розбестивши недолiтньо?.
Жодно? шкоди  по всьому. Фокусник налив молока,  патоки, пiнистого шампану в
нову  бiлу  торбинку молодо? панночки -  раз, два,  три й торбинка зосталась
неушкодженою. Так, з великою майстернiстю я узнiс свою гидку, жагучу мрiю; i
все ж  Лолiта  збереглась - i я  зберiгся. Тамта iстота, якою  я  так шалено
всолодився,  була  не нею,  а мо?м  створiнням, iншою, в'явленою  Лолiтою  -
можливо, реальнiшою, нiж  справжня;  перекриваючою й вбираючою  ??; пливучою
мiж мною i нею; позбавлений  волi та притомностi - й навiть всякого власного
життя.
     Дiвчисько нiчого  не вчуяло.  Я нiчого  не вдiяв  ?й. I нiщо  не  могло
зашкодити менi повторити  дiю, котра  зачепила ?? так само мало,  як начебто
вона була фотографiчним зображенням, яке мерехтить на екранi, а я - сумирним
горбаком,  мастурбуючим   у  пiтьмах.  День  поволi  спливав,   мовчазний  i
достиглий,   та  високi,  набряклi  соком  дерева,  здавалось,   також  були
вта?мниченi.
     Бажання  знову  притертись  до не?  починало ще  сильнiше, нiж  ранiше,
краяти мене. "Нехай  вона скоро верне"  - молився я про себе, звертаючись до
земного Бога - "i нехай, поки мамця на кухнi, повториться сцена тахти - будь
ласка! - я так мерзенно ?? жадаю!"
     Нi, "мерзенно" не те слово.  Радiсть, яку збуджувало  в менi передчуття
повторних  утiх,  була  не мерзенною, а жалюгiдною. Жалюгiдною - адже  попри
невгамовний  жар чутт?вого поклику, я мав  намiр, з  найвiдвертiшим шалом  i
передбачливiстю, вiдгородити чистоту цi?? дванадцятирiчно? дитини.
     А тепер  помилуйтеся нагородою, яку я отримав за страждання.  Лолiта не
вернулась  з  матiр'ю -  пiшла з Чатфiльдами  в  кiно.  Стiл  до  обiду  був
настеленим  на  двох,  з  особливою  вишуканiстю:  горiли  настiльнi  свiчки
(скажiть будь ласка). В оцiй манiрнiй  аурi, Гейзиха легенько торкала срiбло
з  обох  бокiв тарiлки, нiби  торкаючись клавiш, i всмiхалась  до  порожньо?
сво??  тарiлки  (дотримувала дi?ту), й запитувала, чи подоба?ться менi салат
(зроблений за рецептом, вичитаним з дамського журналу). Хотiла також  знати,
чи  до смаку менi холодна  яловичина. Мовляла також,  що день провела  аж як
при?мно. Прекрасна людина - ця мiстрiс Чатфiльд. Фiлiда (дочка) ?де завтра в
лiтнiй табiр  для дiвчат. На  три якихось тижнi. Вирiшено Лолiту  вiдправити
туди ж у найближчий  четвер. Замiсть  того,  щоб  чекати до  липня, як  було
намiчено спочатку. Перебуватиме там довше Фiлiди. До самого початку шкiльних
занять. Гарненька перспектива, бiдне мо? серце!
     Ах, як це мене приголомшило! Адже це значило, що мою ласочку вiднiмають
у  мене саме  тодi,  коли я  потай зробив ?? сво?ю.  Щоб  пояснити  похмурий
настрiй, яким я пойнявся, менi довелось послатись на той  самий зубний бiль,
який я  симулював уранцi.  Зуб, певно, був корiнний,  величезний,  з наривом
завбiльшки компотно? вишнi.
     "В нас тут у мiстi", сказала Гейзиха, "? пречудовий дантист. Вiн власне
наш  сусiд,  доктор  Ку?льтi,  кревний   вiдомого  драматурга.  Ви  гада?те,
минеться? Та  як  собi  зичите.  Восени ?й  буде посаджено  на  переднi зуби
"чiпку", як мовляла  моя мати. Можливо, це приборка? нашу Лолiтоньку. Боюсь,
вона  вам страшенно  заважала  всi  цi днi. Та  я передбачую  два-три доволi
буряних деньки, до того як вона по?де. Вона спершу рiшуче вiдмовилась ?хати,
та, правду казати, я залишила ?? в Чатфiльдiв, через те, що  не  наважуюсь з
нею  бути  вiч-на-вiч,  поки  вона  в  такому  настро?.  Кiно,  можливо,  ??
заспоко?ть.  Фiлiда  -   чудне   дiвча,  й   нема?  жодно?   причини  Лолiтi
недолюблювати ??. Правда,  мось?,  я на всю душу  спiвчуваю  вашому  зубному
болю. Було б аж як розумнiшим дозволити менi дiстатися Айвора Ку?льтi завтра
вранцi,  якщо  буде  ще  болiти. Та ви  зна?те,  я  вважаю,  що лiтнiй табiр
настiльки кориснiший для дiвчиська - настiльки свiдомiший, як я завжди кажу,
анiж байдикувати на примiському газонi, й цупити в матерi губний олiвець, та
заважати  сором'язному  джентлмену  працювати,  та ще й закочувати  сцену  з
усякого мiзерного приводу".
     "Та ви цiлком упевненi",  проказав я нарештi (вигадавши кволе, невтiшно
кволе заперечення), що вона там не буде нещасна?"
     "Нехай  тiльки  спробу?  бути  нещасною.  Втiм,  життя  там  зовсiм  не
склада?ться  з  самих розваг. Керу? табором Шерлi Хольмс  -  чули напевно  -
написала книжку, назива?ться "Школярки бiля багаття". Табiрне життя допоможе
Долорес  Гейз розвиватись в багатьох сенсах -  у сенсi  здоров'я, характеру,
освiти, й  особливо  в  сенсi  усвiдомлення  вiдповiдальностi  перед iншими.
Хочете,  вiзьмемо цi свiчки й перейдемо на веранду? Чи може ваша ласка лягти
в лiжечко та вжити що-небудь для полегшення болю?"
     Вжити що-небудь для полегшення болю...



     Наступного  дня  вони   вiдправились  у  мiсто  купувати  потрiбнi  для
табiрного  життя речi.  Всiляка  обновка дiяла на Лолiту чарiвно.  За обiдом
вона,  здавалось, вернула до сво?? звичайно? насмiшливо? норми. Одразу  ж по
обiдi вона  пiшла до  себе,  щоб  зануритись у книжки-комiкс,  придбанi  для
дощових днiв у "Кульбабi" - чи  "Ку", як скорочено  називали табiр; вона так
?рунтовно переглянула ?х до вiд'?зду, що потiм не взяла ?х з собою.
     Я вiдправився також  в сво? лiгвище й сiв  писати листи. Мiй план тепер
був  по?хати на море,  а далi, на початок  навчального року,  вiдновити сво?
перебування в Гейзiвському домi,  бо я вже  знав, що  не  можу жити без цi??
дiвчинки.
     У вiвторок вони знову ходили за покупками, й менi було доручено пiдiйти
до телефону, якщо начальниця табору  подзвонила б за ?х вiдсутнiсть. Дiйсно,
вона подзвонила, й кiлька тижнiв  по тому  в нас з нею була нагода пригадати
нашу при?мну бесiду. В цей вiвторок Ло обiдала в себе в кiмнатi. Погарикавши
знову з матiр'ю, вона  з  годину проридала й  тепер, як  бувало й ранiше, не
хотiла з'явитись  перед  мене  з заплаканими  очима; при надзвичайно нiжному
кольорi обличчя,  риси ??  пiсля бурних  слiз  розпливались, припухали  -  й
ставали хворобливо спокусливими.  ??  помилкове уявлення  про  мо? естетичнi
вподобання надзвичайно засмучувало  мене, адже я просто обожнюю цей вiдтiнок
ботiчелл?во? рожевостi, цей яскравий обвiд уздовж запалених вуст, цi вологi,
скуйовдженi  вi?,  а  крiм  того,  ?? соромлива  примха  мене,  звiсна  рiч,
позбавляла багатьох спромог пiд фальшивим видом потiшання...
     Проте, справа була не такою простою,  як я  вважав. Коли ввечерi  мадам
Гейз та я  сидiли  в темрявi  на верандi  (нахаба-вiтер загасив ?? полум'янi
свiчки),  вона  з  невеселим смiшком  сказала: "Правду  сказати,  я об'явила
Лолiтi, що ?? найлюбший Гумберт уповнi схвалю? таборовий проект, i ось  вона
вирiшила вчинити справжнiй скандал  з приводу, що  ми буцiмто з вами бажа?мо
позбутись ??. Та дiйсна причина в iншому: я  ?й сказала, що завтра ми з  нею
обмiня?мо  на  щось простiше деякi занадто фасончастi нiчнi речi,  якi  вона
примусила мене ?й купити. Моя  примхливиця бачить себе  зiрочкою екрану; я ж
бачу  в нiй здорового,  дужого, та  на подив некрасивого  пiдлiтка. Все  це,
гадаю, лежить у коренi наших потерпань".
     В середу менi  вдалось на декiлька секунд залучити Лолiту: це трапилось
на площадцi сходiв, де зодягнена в натiльну куфайку й бiлi, забрудненi ззаду
зеленим,  трусики, вона рилася в скринi. Я проказав щось навмисно  дружн?  й
кумедне,  та вона  лиш  на  це презирливо  пирхнула,  не дивлячись на  мене.
Зловтiшний, вмираючий  Гумберт незграбно погладив ?? по куприку, й дiвчисько
вдарило його, якнайболючiше, однi?ю з чобiтних колодок покiйного пана Гейза.
"Зрадливий  мерзотнику",   сказала  вона,  мiж   тим  як  я  почалапав  униз
сходинками, потираючи плече з виглядом велико? образи.  Вона не зласкавилась
обiдати з Гумчиком та матiнкою: вимила волосся й  уклалась в  лiжко разом зi
сво?ми  кепськими  книжиськами;  а в четвер нечула  мати повезла ?? в  табiр
"Ку".
     Як писали  автори дужчi за мене: "Читач  легко може  уявити..."  й  так
далi. Втiм, я, мабуть пiдштовхну копняком  у зад цю хвалену уяву. Я знав, що
закохався  в Лолiту навiки, знав i те,  що  вона навiки зостанеться Лолiтою:
1-го сiчня  ?й стукне  тринадцять  рокiв. За два десь роки вона вже не  буде
нiмфеткою й обернеться на "молоду дiвчину", а  там на "коледж-герл" -  тобто
"студентку" - гидкiшого  за що  важко  що-небудь  вимислити. Слово  "навiки"
стосувалося  тiльки  мо?? пристрастi,  тiльки  тi??  Лолiти,  котра несхитно
вiдбивалась  у  мо?й  кровi.  Лолiту  ж,  пiдвздошнi  кiсточки  яко?  ще  не
випнулись, Лолiту досяжну сьогоднi для мого  обiймання й вдихання,  для мого
слуху й зору, Лолiту рiзко-голосу й блискуче-русяву, з  вирiвняним спереду й
хвилястим  з  бокiв, а  ззаду локонами звисаючим,  волоссям, Лолiту, в  яко?
шийка була така гаряча й липка, а  лексикончик такий вульгарний -  "огидно",
"пресмачно", "перший сорт", "типчик", "дрипчик"  - цю Лолiту  бiдний  Катулл
мусив був утратити навiки.
     Як  же в такому разi менi прожити без не? два мiсяцi - лiтнi, безсоннi?
Цiлих два мiсяцi, витягнутих з двох позосталих рочкiв нiмфетства! Либонь - я
розважав  -  перебратись  менi  в  похмуру,   старомодну  панну,   вайлувату
мадемуазель  Гумберт,  та поставити свiй намет бiля табору "Ку" в надi?,  що
його червонi вiд сонця нiмфетки зажебонять: "Ах, зволiймо прийняти до  свого
гурту цю втiкачку з  глибоким  голосом!" та  й  потягнуть  до  свого багаття
сумовиту, всмiхнену несмiливицю Berthe au Grand Pied. Берта роздiлить  койку
з Долорес Гейз!
     Дозвiльнi,  сухi  сни.  Двом  мiсяцям  краси,  двом  мiсяцям  нiжностi,
судилось  бути навiки розтрiньканими, i я не мiг вдiяти з цим  нiчого,  mais
rien.
     Одну краплю рiдкiсного меду цей четвер все ж  таки зберiгав для  мене в
сво?й  жолудевiй  чашi.  Панi  Гейз  повинна  була  вiдвезти дочку  в  табiр
рано-вранцi, й  коли рiзнi звуки,  пов'язанi з вiд'?здом,  долинули  мене, я
скотився  з  лiжка  й  висунувсь  у  вiкно.  Внизу  пiд  тополями  авто  вже
торохкотiло.  На  тротуарi  стояла  Лу?за, притуливши  до  очей  руку,  наче
маленька мандрiвниця  вже вiддалялась у низький блиск ранкового  сонця.  Цей
жест виявився  передчасним.  "Поквапся!"  крикнула  Гейзиха,  що  сидiла  за
кермом.  Моя Лолiта, котра вже вполовину влiзла в автомобiль i взялась  була
захлопнути  дверку,  опустити  за  допомогою  гвинтово?  ручки вiконне скло,
помахати Лу?зi й  тополям  (анi  ??,  анi  ?х  Лолiтi не суджено  було знову
побачити), перервала течiю долi: вона глянула вгору - й кинулась назад у дiм
(причому  мати шалено горлала ?й навздогiн). Мить по тому я почув  ходу мо??
кохано?,  яка  бiгла сходами  вгору.  Серце  менi збiльшилось в  об'?мi  так
сильно, що  аж  трохи  не затулило весь  свiт.  Я пiдтягнув  пiжамнi штани й
розiпнув дверi;  водночас добiгла  до  мене моя  Лолiта, тупаючи,  пихкаючи,
вбрана в свою найтонкiшу сукню,  й ось вона вже  була в  мо?х обiймах, та ??
безвиннi  вуста  танули пiд  хижим тиском темних  чоловiчих  щелеп  - о, моя
трiпотлива  привабо! Наступно?  митi я  почув ??  - живу, нез?валтовану  - з
грюкотом збiгаючу вниз. Течiя долi вiдновилась. Втягнулась золотава голiнка,
автова  дверка  захлопнулась  -  привiдкрилась i  захлопнулась  мiцнiше  - i
водiйниця воза, рiзко правлячи кермом, супроводжуючи гнуттям гумово-червоних
губ свою гнiвну  нечутну промову, умчала мою привабу; мiж тим як не помiчена
нiким,  окрiм  мене,  мiс  Вiзавi,  хвора  стариця,  яка  мешкала  навпроти,
спокволу, але римiчно махала зi сво?? виноградом оповито? веранди.



     Западина  мо??  долонi ще  сповнена була  гладкого,  як слонова кiстка,
вiдчуття ввiгнуто? по-дитячому спини  Лолiти,  клавiшно? слизькостi ?? шкiри
пiд легкою сукнею, яку моя мнуча рука  змушувала ?здити вгору й униз, поки я
тримав дiвчинку. Я  кинувся  в ?? неприбрану  кiмнату, вiдкрив дверi шафи  й
заринувся в  купу  ??  ношено?  бiлизни.  Особливо закарбувалась одна рожева
тканина, потерта, подрана, злегка пахнуча чiмсь ?дким уздовж шва. Саме нею я
оповив велике, напружене серце Гумберта. Вогняний хаос уже пiдступав  у менi
до краю - однак менi довелося все кинути й поспiшно оговтатись, тому що в цю
мить  дiйшов до мо?? свiдомостi бархатистий голос служницi, яка тихо кликала
мене зi сходiв. Вона мала, за ?? словами, доручення до мене, й увiнчавши мо?
автоматичне  "дякую"   зичливим  "нема   за  що",   добра   Лу?за   залишила
дивно-чистий, без марки й помарки, лист в мо?й тремтячiй руцi.
     "Це -  визнання: я  вас  кохаю" - так починався  лист, i впродовж одно?
покривлено? секунди я прийняв цей iстеричний начерк за кривулi школярки:
     "Днями, в  недiлю,  пiд  час  служiння (до  речi  хочу  здоганити  вам,
негарному,  за вiдмову  прийти подивитись на чудовнi  новi  розписанi  вiкна
нашо?  церкви), так, у цю недiлю, так  недавно,  коли  я запитала  в Господа
Бога, що менi робити, менi  було сказано вчинити  отак, як дiю тепер. Iншого
виходу  нема?. Я вас  кохаю з  першо? хвилини, як  побачила вас.  Я палка та
самотня жiнка, й ви ? любов мого життя.
     А тепер, любий мiй, найдорожчий мiй, mon  cher,  cher  Monsieur,  ви це
прочитали; ви  тепер  зна?те.  А  тому, проситиму  вас,  будь  ласка негайно
поскладати речi й  вiд'?хати. Це вам наказу? квартировласниця. Вiд'?жджайте!
Геть!  Departez!  Я повернуся надвечiр, якщо робитиму вiсiмдесят миль туди й
назад - без аварi? (втiм, кому яке дiло?) й не хочу вас застати. Будь ласка,
прошу пана, вiд'?жджайте вмить,  одразу  ж, навiть  не читайте цi?? кумедно?
записки до кiнця. Вiд'?жджайте. Щасти вам.
     Становище, mon cheri, ? надзвичайно простим. Я абсолютно впевнена, що я
для вас не значу  нiчого, рiвно  нiчого. О так, ви залюбки базiка?те зi мною
(й  кепку?те  з  мене,  бiдашно?);  ви  полюбили  нашу гостинну  оселю, мною
вподобанi книжки, мiй чудовний сад i навiть витiвки мо?? шумно? доньки; та я
для  вас - нiщо.  Так? Так. Цiлковите  нiщо.  Та,  якщо, по  прочитаннi мого
"визнання", ви дiйшли б  думки,  як  ?вропе?ць та  смерковий романтик,  що я
достатньо приваблива для того, щоб вам скористатися з мого листа й закрутити
зi  мною "iнтрижку", тодi, знайте, це  буде  злочинно -  бiльш злочинно, нiж
було  би  насильство над  викраденою дитиною.  Бачте-но, коханий,  якщо б ви
намислили зостатись, якби я вас застала тут (чого, звичайно, не станеться, й
тому  можу  так  фантазувати),  самий  факт  вашого зоставання  мiг  би бути
витлумачений тiльки в один спосiб: що ви для мене хочете стати тим же, чим я
хочу  стати для вас  -  супутником життя - i  що ви готовi по?днати назавжди
сво? життя з мо?м i бути батьком мо?? дiвчинки.
     Дозвольте  менi,  ще  трiшечки  помарити  й  помандрити   думкою,   мiй
найкоштовнiший; адже  я знаю, що  ви вже розiрвали  цей лист, i його скравки
(нерозбiрливо) в водоверть клозету. Мiй найкоштовнiший,  mon tres, tres cher
яку гору  любовi  я звела для  тебе протягом цього магiчного  червня мiсяця!
Знаю, як ви стриманi, як багато в  вас  "британського". Можливо, що  цю вашу
старосвiтську замкненiсть,  ваше  почуття  пристойностi  пошкоробить прямота
бiдно?  американочки!  Ви, котрий  прихову?  сво? найсильнiшi пориви,  ма?те
взяти мене  за безсоромну дурку за те, що розкриваю  так широко сво? нещасне
зранене серце.  В минулi роки я зазнала  багато розчарувань. Мiстер Гейз був
прекрасна людина, надiйна та цiльна, ба, нажаль, вiн  був на двадцять  рокiв
старший за мене, отже - та не будьмо базiкати про  минуле. Мiй  любий,  твоя
цiкавiсть повинна бути вповнi задоволена, якщо ти знехтував мо?м проханням i
дочитав  лист до гiркого кiнця. Втiм, це неважливо. Знищ його та вiд'?жджай.
Не забудь  лишити ключi в себе на столi. Та хоча б якусь адресу, щоб я могла
повернути двадцять доларiв,  якi ти заплатив за решту мiсяця. Прощай,  любий
мiй. Молися за мене - якщо ти коли-небудь молишся".
     Ш. Г.
     Вищенаведене - це  те, що  я пам'ятаю  з листа, i згадую  я це дослiвно
(включаючи покрученi французькi термiни).  Лист був принаймнi вдвiчi довшим.
Я випустив лiричне мiсце  - котре я тодi бiльш чи  менш проскочив - стосовно
брата  Лолiти,  вмерлого двох  рокiв вiд роду,  коли  ?й було  чотири  роки:
висловлювалось  припущення, що  я  дуже б його полюбив. Що  ж iще  там було,
зачекайте.  Так,  припускаю,  що слова  "в  водоверть  клозету"  (куди  лист
насправдi  пiшов)  - мiй власний проза?чний внесок. Вона, ймовiрно,  благала
мене роздмухати якийсь-там спецiальний вогонь для спалення ?? послання.
     Вiдраза  -  таке  було перше  мо?  почуття  у  вiдповiдь,  i  до  нього
при?дналось бажання  чкурнути. За цим прослiдувало щось  на  кшталт вiдчуття
спокiйно? дружньо? руки,  яка опустилась  менi на  плече й запросила мене не
квапитись. Я послухавсь. Я вийшов з  одубiння й побачив, що й досi перебуваю
в кiмнатi Лолiти. Реклама на всю сторiнку, видрана нею з глянсового журналу,
була пришпилена  до  стiни  над  постiллям, мiж пикою  виконавця милозвучних
пiсеньок i довгими вiями кiноакторки. На цьому кольоровому знiмку зображений
був темноволосатий  молодик.  У  поглядi  його  iрландських  очей  було щось
змарнiле. Вiн  "моделював"  халат (такогось дому) й  тримав  перед  собою за
обидва  кiнцi мостоподiбну  тацю (iншо? фiрми) з  ранковим снiданком на  двi
персони. Надпис вибраний був з  церковного гiмну, витвору  священика  омаса
Мореля: "Ось iде вiн, герой у  звитязi".  Слiд було, вочевидь, домислити, що
?рунтовно звитяжена молода  дружина (не показана на знiмку) сидiла мiж перин
двоспально?  постелi,  готова  взяти  свiй кiнець  тацi, та  яким  чином  ??
постiльний партнер  пiдлiзе сам до не?  пiд цей мiсток  без катастрофи, було
неясно.  Рука  Лолiти  провела  жартiвну  стрiлку  в  напрямку  спустошеного
молодика  й  приписала  великими  лiтерами: "Г.Г."; дiйсно,  попри  невелику
рiзницю  в вiцi, подiбнiсть була вражаючою. Пiд  цi?ю  картиною була iнша  -
така  ж кольорова фотографiя.  На  нiй  вiдомий драматург робив самозабутнiй
затяг  папiроскою "Дромадер".  Вiн, мовляв, завжди курив  "дромцi". Вiн лише
злегка походив обличчям  на Г.Г.  Нижче було Лолiтчине  дiвоче лiжко, всiяне
лубковими  журнальцями. Емаль зiйшла  де-не-де  з залiзних штанг  узголiв'я,
зоставивши кулястi проплiшини на бiлому  фонi.  Упевнившись в тому, що Лу?за
собi пiшла, я забрався в лiжко Лолiти й перечитав лист.



     Панове присяжнi!  Не можу присягнути, що деякi дi?, стосовно так мовити
- даруйте  за  вислiв  -  синицi в  долонi,  не  в'являлись  i ранiше  мо?му
розумовi.  Розум  не  втримав  ?х  в  якiй-небудь  логiчнiй формi.  Не  можу
присягнути, повторюю, що я цих уявлень не плекав часом (якщо дозволите вжити
й такий вислiв) в iмлi замрiяння, в  темрявi наслання. Траплялось, не  могло
не  трапитись  (я-бо  добре  знаю  Гумберта!), коли  я  немов  би  сторонньо
розглядав виникаючу iдею  побратися з  перезрiлою  вдiвонькою  - (скажiмо, з
Шарлоттою  Гейз),  а саме з такою, котра б не залишила  жодно? рiднi на весь
свiт,  широкий, сiрий - з ?диною метою забрати ?? маленьку доньку (Ло, Лолу,
Лолiту).  Я навiть готовий сказати мо?м мучителям, що можливо раз якось  я й
кинув холодний погляд оцiнювача на кораловi зуби Шарлотти, на  ?? бронзувате
волосся  й  перебiльшене  декольте,  смутно  пробуючи  вмiстити  ??  в  раму
правдоподiбно? мрi?.  Роблю  це  визнання пiд  тортурами, можливо  тортурами
уявними  -  та  вiд цього жахливiшими.  Хотiлося  б  зробити  тут  вiдступ i
розповiсти вам детальнiше pavor nocturnus який мене ганебно терзав  i терза?
по ночах, коли застряга? в  мозку випадковий  термiн вiд  безладного читання
мого отроцтва - наприклад, peine  forte et dure (який  генiй катiвнi вигадав
це!) або страшнi, та?мничi, вкрадливi слова "травма", "травматичний факт" та
"фрамуга". Втiм моя повiсть достатньо корява й без вiдступiв.
     Знищивши  лист   i  вернувшись  до  себе   в  кiмнату,   я  деякий  час
розмiрковував, куйовдив собi волосся, дефiлював  у сво?му фiалковому халатi,
стогнав крiзь затиснутi  зуби  -  й раптом...  Раптом,  панове  присяжнi,  я
вiдчув, що  крiзь  саму  цю  гримасу,  яка кривила менi  рота,  усмiшечка  з
Досто?вського зорi?  як далеке й жахливе свiтання. В нових умовах покращено?
видноти я став  уявляти собi всi тi  пестощi, якими мимохiдь мiг би обсипати
Лолiту чоловiк ?? матерi. Менi б вдалось до знемоги притиснутись до не? десь
тричi на  день  -  кожного  дня.  Розвiялися б усi  мо? турботи.  Я  став би
здоровою людиною.
     "Легко i обережно на колiнах
     Тебе тримати й батькiв поцiлунок
     На нiжнiй щiчцi карбувать" -
     Так колись сказав англiйський поет. О начитаний Гумберт!
     За  тим,  з  усеможливими   пересторогами,  просуваючись  подумки  нiби
навшпиньки, я уявив Шарлотту як подругу життя. Та невже я не змiг би змусити
себе подати ?й в лiжко цей огидливо розрiзаний на двi порцi?  помплiмус, цей
безцукровий брекфаст?
     Гумберт Гумберт, упрiваючи в променi бiлого свiтла та зносячи покрики й
штурхани пiтнiючих полiцiянтiв, готовий тепер ще дещо "показати" (quel mot!)
в  мiру  того  як  вiн  розгорта?  навиворiт  сумлiння  й  видира?  з  нього
найпота?мнiшу пiдбiйку. Я не для того мав намiр женитись на бiднiй Шарлоттi,
щоб знищити ?? в який-небудь  кепський,  мерзенний i ризикований  спосiб, як
примiром убивство за  допомогою п'яти сулемових пiгулок,  розчинених в чарцi
передобiднього хересу або  чогось подiбного; та в мiй лункий i неясний мозок
таки  цюкала  думка,  що  була  тонко  спорiднена  з  фармацевтикою.  Навiщо
обмежувати  себе  тi?ю скромно  прикритою  насолодою,  яку  я  раз  був  уже
скуштував?
     Передi  мною  iншi перелюбнi  образи виходили на  сцену, погойдуючись i
всмiхаючись. Я бачив себе,  що  вiн  да? сильний  снодiйний засiб i матерi й
доньцi  водночас,  для того,  щоб  пестити другу  всю  нiч  позаборонно. Дiм
повнився  храпом  Шарлотти,  Лолiта  ледь  дихала  ввi  снi,  нерухома, нiби
намальований олiйно портрет отроковицi. "Мамо, клянуся, що Кеннi мене нiколи
не торкавсь!" "Ти або брешеш, Долорес, або це був нiчний перевертень". Утiм,
я постарався б не обвагiтнiти малятко.
     Так Гумберт Перевертень марив i чаклував - i полум'яне сонце бажання  й
рiшучостi (iз цих  двох i створю?ться  живий свiт) пiднiмалось вище, мiж тим
як на почергованих балконах почергованi сибарити пiднiмали келих за минулi й
майбутнi ночi. За тим, кажучи метафорично, я розбив бокал у дрiзки й смiливо
в'являв себе (адже на  той час я був п'яний вiд  видiнь та вже не дооцiнював
природно?  сво?? сумирностi), як поступово  я  перейду на шантаж - о, зовсiм
легкий,  димчастий  шантажик  -  i   змушу  велику  Гейзиху  дозволити  менi
спiлкуватися  з  маленькою, пригрозивши бiднiй обожнюючiй мене дамi, що кину
??  якщо вона  заборонить  менi  бавити з мо?ю  законною пасербицею. Словом,
перед такою сенсацiйною  офертою (як кажуть комерсанти), перед отак широкими
й  розма?тими перспективами, я  був  поступливий  як  Адам  на  попередньому
прогляданнi малоазiйсько? iсторi?, заснято?  як мiраж у  вiдомому  плодовому
саду.
     А тепер  занотуйте наступне важливе  зауваження: художнiй сторонi сво??
натури я дав затулити мою корiнну поряднiсть. Тим бiльшого зусилля волi менi
було  потрiбно,  щоб  в цих записках  настро?ти  ?х  на  хамський  лад  того
щоденника,  котрий я  вiв  ще за днiв,  коли панi Гейз  була для мене лишень
завадою.  Цього  щоденника вже  не  iсну?; та  я  взяв  за  обов'язок  перед
мистецтвом зберегти його iнтонацi?, якими б фальшивими й брутальними вони не
здавались менi тепер. На щастя, моя розповiдь досягла того пункту, де я можу
припинити гудити бiдну Шарлотту задля ретроспективно? правди.
     Бажаючи   звiльнити  бiдну  Шарлотту  вiд  двох-трьох  годин  серцевого
завмирання на звивистiй дорозi (й вiдвернути, можливо, автове зiткнення, яке
б розбило нашу неоднакову мрiю), я дуже завбачливо,  та безуспiшно спробував
з нею зв'язатись телефоном: подзвонив  у  табiр "Ку", та виявилось,  що вона
ось уже  годину  як  вiд'?хала.  Впавши замiсть  не? на Лолiту, я  сказав  з
подрогом i  п'янливiстю вiд влади над роком - що одружуся з ?? матiр'ю. Менi
довелось сказати це ще раз, бо щось заважало  ?й поставитись з повною увагою
до  мо?х слiв. "От  так чудово", проговорила  вона зi смiхом. "Коли весiлля?
Постривайте-но мить  - тут у мене цуценя - цуценя зайнялося мо?ю шкарпеткою.
Алло - ". Вона додала, що вочевидь розваг у не? буде багато... I я зрозумiв,
поклавши  слухавку,  що двох годин у  дитячому таборi було  досить, щоб новi
враження  цiлком витiснили з  голови маленько? Лолiти  образ чарiвного  пана
Гумберта. Втiм, тепер це не мало  значення.  Дiстану  ?? знову по викiнченню
чемного термiну пiсля вiнчання. "Букет  вiнчальний на могилi зiв'януть ледве
би  устиг",  як  висловився  б  поет.  Та  я  не  поет.  Я лишень  сумлiнний
iсторiограф.
     Замислившись, я оглянув вмiст кухонного холодильника  й, знайшовши його
надмiру аскетичним, вiдрядився до мiста й набрав найбiльш запахущих i масних
продуктiв якi були. Купив окрiм того спиртних напо?в високо? якостi, та ще й
кiлька  сортiв  вiтамiнiв.  Я  майже  не  сумнiвався,  що  з  допомогою  цих
збуджувальних  засобiв, та власних сво?х ресурсiв я  буду в змозi вiдвернути
деякий, так би мовити, конфуз, який  мiг би трапитись вiд  нестачi почуттiв,
коли  прийде  час  явити  могутн?  й  нетерпляче   полум'я.  Знову  й  знову
винахiдливий  Гумберт викликав  подобизну Шарлотти,  яким  вона  вбачалась у
шпаринi мужесько? уяви.  Тiло ?? було  плеканим i струнким,  нiхто  цього не
заперечував, i  я мiг  би, напевно, пiдпертись думкою,  що вона  нiби старша
сестра  Лолiти -  якщо тiльки  менi не в'являлись надмiру  реально ??  важкi
стегна, округлi  колiна,  розкiшнi  груди,  ледь загрубла  рожева  шкiра ши?
("ледь  загрубла"  в  порiвняннi  з шовком  i медом) та  всi iншi риси  того
плачевного й нидкого, йменованого: "вродлива жiнка".
     Сонце завершило свiй звичайний обхiд дому. День дозрiв i став схилятись
до вечора. Я спорожнив повну склянку  спиртного.  Й ще одну. Й ще. Улюблений
мiй напiй, джинанас - сумiш джина  й ананасового  соку - завжди  подвою? мою
енергiю.  Вирiшив пiдстригти  занедбану галявку  в  нашому  саду. Une  petit
attention. Вона була  засмiчена кульбабою, i чийсь клятий собака  - не зношу
собак -  спаплюжив  кам'янi  плити, на яких колись  стояв кам'яний годинник.
Майже всi кульбаби вже перетворились iз сонць у мiсяцi.  Джин i Лолiта грали
менi в жилах,  i я  ледь не впав через складенi стiльцi, якi хотiв прибрати.
Червоносмужнi зебри! Бува? така  вiдрижка, яка  звучить овацi?ю  - принаймнi
моя так  звучала.  Старий  паркан  позаду саду видiляв  його вiд  сусiдських
викидiв i  бузковиння; та жодного перетину не було  мiж переднiм кра?м нашо?
галявки (там де вона положисто бiгла вздовж однi??  сторони старого будинку)
й вулицею. Тому я  мiг визирати (з посмiшкою людини  доброзичливих прагнень)
повернення Шарлотти:  цей зуб слiд було вирвати одразу. Впадно налягаючи  на
ручну  газоно-косарку, що  тягла мене вперед -  при чому посiченi  травинки,
пiдстрибуючи, й нiби цвiрiнькаючи, виблискували  при низькому сонцi, - я  не
зводив очей з видного менi вiдрiзка  примiсько? вулицi.  Вона  загиналась до
нас з-пiд склепiння надвеликих тiнястих дерев, а потiм швидко збiгала дедалi
стрiмкiше вздовж цегляного, виноградом сповитого  будинку старушки Вiзавi та
?? розложисто? галявини (значно охайнiшо? нiж наша), щоб  нарештi  сховатись
за  нашим ?анком,  не видним менi  з того  мiсця, де я  радiсно поригував  i
трудився. Кульбаби впали. Соковитий трав'яний дух  змiшувався з  ананасовим.
Двi  дiвчинки, Марiон i  Мабель, за чи?ми  походеньками туди-сюди  я, часом,
стежив машинально (та хто  мiг  замiнити мою Лолiту?),  пройшли  в  напрямку
проспекту (звiдки  спускалась  наша Лоун-Стрiт):  одна йшла штовхаючи ровер,
iнша  йдучи  живилась  з  паперового  мiшечка,  й обидвi розмовляли в повний
голос,  з  сонячною  дзвiнкiстю. Симпатичний  омсон, алетичний  маврин, що
служив у старушки насупроти садiвником та шофером,  широко всмiхнувшись менi
здаля,  крикнув,  i  знову  крикнув, коментуючи крик жестом, що  я,  мовляв,
незвично  енергiйний  у  цей день. Бовдур-пес,  що  належав нашому сусiдовi,
збагатiлому лахмiтнику, кинувся навздогiн синьому возу - не Шарлоттиному. Та
з двох дiвчаток, що була вродливiшою (Мабель, зда?ться), в коротких штанцях,
в бюстотримальнику з бретельками,  якому  нема чого було втримувати, й  така
барвноволоса (нiмфетка,  клянусь  Паном!) пробiгла назад зминаючи  в долонях
нiкчемний паперовий  мiшечок, i  зникла з поля  зору  зеленого  цього  цапа,
зайшовши  за фронтон вiлли п-на  та п-нi Гумберт. Автомобiль сiмейного  типу
вискочив з листвяного затiнку проспекту, й надалi тягнучи деяку його частину
на собi,  поки цей узор не розбiгся  по його даху, за  край  якого  тримався
лiвою  рукою,  висунутою  з  вiкна,  напiвголий  водiй  воза; вiн  промайнув
iдiотським алюром, а  поряд  мчав собака вiдставного лахмiтника. Потiм  була
нiжна  пауза, i за тим, iз  деяким  трепетом  у грудях  я  узрiв  повернення
Синього Седана.  Вiн слизнув пiд гору  й  зник за рогом  будинку. Я вирiзнив
мигцем ?? спокiйний, блiдий профiль. Менi спало на думку, що допоки вона  не
пiднiметься на  другий поверх,  вона не знатиме  по?хав я чи  нi. Хвилину по
тому, з  виразом великого страждання  на обличчi,  вона  виглянула на мене з
вiконця Лолiтчино?  кiмнатки. Я  так хутко  взбiг сходами,  що встиг досягти
кiмнатки, до того як вона вийшла з не?.



     Коли наречена - вдовиця, а жених - вдiвець; коли вона прожила в "нашому
славному мiстечку" менше двох рокiв, вiн - не бiльше мiсяця; коли мось? не в
змозi  чекати,  щоб  скiнчилась  дурна тяганина, а  мадам вiдступа?  йому  з
поблажливим усмiхом; тодi весiлля бува? за звичай доволi "непишним".  Молода
може обiйтись  i без тiари  помаранчевого квiття,  тримаючи на мiсцi коротку
фату, й без бiло? орхiде?,  закладено? в молитовник. Дочка молодо?,  мабуть,
внесла  б  до шлюбно?  церемонi?  Г. i  Г.  живого малинового блиску;  та  я
вiдчував,  як ризиковано було  б з мого боку виказати  припертiй  до  стiнки
Лолiтi надто багато ласки, i тому я погодився, що не слiд вiдривати дiвчинку
вiд ?? любого "Ку".
     Моя  так звана "палка  та  самотня" Шарлотта  була  в  щоденному  життi
практичною й гомiнливою. До  цього ж, я  встановив, що  хоча вона  не  могла
стримати нi поривiв серця в повсякденному життi, анi крикiв на ложi кохання,
вона  була  жiнкою  з принципами. Як тiльки вона стала  бiльш або менш  мо?ю
коханкою (не  дивлячись на  збуджувальнi засоби,  ?? "нервовий,  нетерплячий
cheri"  -  геро?чний  cheri, правду сказати  - не уникнув деяких  початкових
обтяжень, за якi вiн, утiм, уповнi ?? нагородив найпримхливiшим асортиментом
старосвiтських  любощiв),  люба Шарлотта  вчинила менi допитаннячко стосовно
мо?х вза?мин з господом богом. Я мiг би  вiдповiсти, що  в цьому сенсi я був
вiльний  вiд  будь-яких  упереджень;  замiсть цього  я  сказав  - вшановуючи
благiстне спiльне мiсце -  що  вiрю  в  одуховленiсть  космосу.  Розглядаючи
нiгтi, вона  запитала  ще,  чи  нема  в  мо?му  родi  стороннього домiшку. Я
вiдповiв стрiчним питанням - чи схотiла  б вона-таки вийти за мене, якби дiд
матерi мого батька виявився,  скажiмо, арабом. Вона сказала, що це не мало б
жодного значення, та що якби вона  коли-небудь  довiдалась,  що я не  вiрю в
нашого  християнського  бога, вона б покiнчила з собою. Вона об'явила це так
урочисто, що я аж похолов. Тодi-то я збагнув, що вона жiнка з принципами.
     О, вона  була  вкрай добропорядною мiщанкою! Промовляла "вибачте", якщо
випадало   найменшiй   вiдрижцi  перебити   ??  плавну   мову,  вимовляла  в
англiйському envelope (конверт) перший  склад у нiс на французький лад,  i в
розмовi зi знайомою дамою називала мене "мiстер Гумберт". Я подумав, що вона
вiдчу? задоволення, якщо, входячи в мiсцеве суспiльство, я притягну за собою
романтичну тiнь. У день нашого весiлля з'явилось маленьке iнтерв'ю зi мною в
свiтськiй рубрицi рамздельсько? газети,  зi  свiтлиною  Шарлотти: одна  брiв
пiднята,  а прiзвище  з похибкою: Гейзер.  Попри  це  лихо, реклама  зiгрiла
порцеляновi ствiрки ??  серця  й викликала  глузливий дренькiт  мо?х змi?них
брязкiток. Тим,  що вона брала участь у роботi церковно-благодiйних гурткiв,
i  тим  ще,  що  вона  встигла  перезнайомитись  iз  найпихатiшими  матусями
Лолiтчиних колежанок, Шарлоттi  за пiвтора року пощастило впасти,  якщо не в
першорядне, то в усякому  разi в прийнятне мiсцеве товариство, але нiколи ще
не випадало  ?й  потрапити в цю дивовижну газетну рубрику,  й потрапила вона
туди  завдяки менi,  п-вi Едгару Г.  Гумберту (цього  "Едгара" я докинув вiд
самого лише зухвальства), "письменнику  й  дослiднику".  Репортер, брат мого
Мак-Ку, нотуючи це, спитав,  що саме я написав.  Вiдповiдi мо?? не пам'ятаю,
та вийшло в  нього  так: "декiлька праць  про  Верлена, Рембодлера  й  iнших
поетiв". В iнтерв'ю було  також вiдзначено,  що ми з  Шарлоттою були знайомi
вже кiлька рокiв та що я доводився  дальнiм родичем ?? першому чоловiковi. Я
натякнув, що мав  з  нею  роман тринадцять рокiв тому, та  в газетi цього не
з'явилось. Шарлоттi я сказав, що  свiтську рубрику  сяйвинки  похибок тiльки
скрашують.
     Будьмо ж  продовжувати  сю  дивовижну повiсть. Коли я мусив був зiбрати
плоди мого пiдвищення з пожильцiв до спожильця,  чи я зазнав  лише гiркоту й
нехiть?  Нi. Гумберт не  мiг  не визнати легкого свербiння марнослави, ледве
вловимого замилування, навiть певного мережива красиво? каятьби, яка йшла по
крицi  його  змовницького  кинджала.  Я  б  нiколи  не  подумав,  що  досить
недоладна,  хоча й доволi поважна,  панi Гейз, з  ?? слiпою вiрою в мудрiсть
сво??  релiгi?  та  свого  книжкового  клубу,  кривляннями дикцi?, жорстким,
холодним,  презирливим  ставленням  до  повабно?,  голоруко?,  пухнастенько?
дванадцятирiчно? дiвчинки  -  може обернутись на таке зворушливе, безпорадне
створiння, як тiльки покладу на не? руки - що трапилось на порозi Лолiтчино?
кiмнатки, в яку вона вiдступала,  з  уривчастим бурмотiнням:  "нi,  нi, будь
ласка, нi..."
     Змiна пiшла  на користь ?? вигляду. ??  усмiх,  який  був  до  тих  пiр
штучним,  вiднинi  зробився  ся?вом  цiлковитого   обожнювання,   -  ся?вом,
сповненим чогось м'якого  й вологого, в якому я з подивом добачав схожiсть з
чарiвливим, безтямним, загубленим поглядом  Лолiти,  поглинаючо? якусь  нову
сумiш сиропiв в молочному барi або занiмiло? вiд милування мо?ми коштовними,
завжди вiдмiнно випрасуваними  речами. Я,  як  зачарований,  позирав обличчя
Шарлотти,  коли  вона, дiлячись  материнськими клопотаннями з  iншою  дамою,
робила  американську  гримасу жiночо?  рези?нацi?  (з  закочуванням  очей  i
звисанням одного  краю  рота),  бiльш дитячий варiант яко?  я  бачив був  на
обличчi Лолiти. Ми випивали щось - вiскi  або джин перед тим як лягти спати,
й це допомагало менi уявляти доньку, поки я пестив матiр. Ось - бiле черево,
в  якому  моя  нiмфетка  лежала  згорнутою рибкою 1934-го року. Це  ретельно
пофарбоване волосся, таке для мене  неживе  на  дотик i нюх, давало iнодi (у
свiтлi  лампи,  в двоспальному лiжку з чотирма колонками по кутах) вiдтiнок,
якщо не м'якiсть,  Лолiтчиних  кучерiв. Я  все повторював собi, мiж  тим  як
орудив  мо?ю  тiльки-но  сфабрикованою,  натурального росту  дружиною,  що в
бiологiчному сенсi  вона явля? собою максимально доступне менi наближення до
Лолiти; що в Лолiтчиному вiцi, Лоттонька була школяркою не менш спокусливою,
нiж тепер ?? донька, - й чим буде коли-небудь донька само? Лолiти. Я  змусив
дружину витягти - з-пiд цiло?  колекцi? чобiт  (у покiйного пана Гейза була,
як  виявилось,  трохи  не  паологiчна жадоба  до  взуття)  - тридцятирiчний
альбом;  щоби  я мiг  побачити,  якою  була на  вид  Лотта дитиною;  й попри
неправильнiсть освiтлення, та недоладнiсть одягу, я спромiгся угледiти першу
неясну чернетку  Лолiтчиного образу, ?? нiг,  маслачкiв,  задертого  носика.
Лотелiта! Лолiтхен!
     Так, через  огорожi  часу, я запускав порочний  погляд в чужi каламутнi
вiконця.  I  коли шляхом  мiзерних, шпарких,  на?вно-жадiбливих  любощiв, ця
жiнка  з  царственними сисцями  й огрядними стегнами, готувала мене до того,
щоб я мiг виконати нарештi свiй щонiчний  обов'язок, я-бо  й тут ще  силився
впасти на духмяний слiд нiмфетки, несучись iз шаленим  гавкотом крiзь пiдсад
дрiмучого лiсу.
     Просто не можу  вам сказати, яка лагiдна, яка зворушлива була моя бiдна
дружина!  За ранковою  кавою,  у  гнiтючому  затишку  кухнi,  з  ?? хромовим
блиском,  великим  календарем  (дарунком  каструльно?  фiрми)  й  гарненьким
куточком  для  першого  снiданку  (обладнаним  пiд  стильний  кафетерiй,  де
Шарлотта й Гумберт нiбито вуркотiли вдвох студентськими днями),  вона сидiла
в червоному капотi, обпершись на пластикову поверхню  столика, пiдперши щоку
кулаком  i втулившись у мене з нестерпною нiжнiстю, поки я поглинав шинку та
я?чню. Хоч Гумбертове обличчя й сiпало часом  вiд невралгi?, в  очах ?? воно
змагалося з сонячним свiтлом i листвяними тiнями,  якi брижились  на  бiлому
рефрижераторi. Мою похмурнiсть, мо? роздратування вона  брала за мовчазнiсть
любовi. Мiй невеликий прибуток  вкупi  з ?? ще  меншими статками справляв на
не? враження блискучого державства, i це не тому,  що отримувано? суми  було
тепер достатньо для середньо-буржуазних потреб,  а тому що навiть  мо? грошi
яскрiли для не? чарами  мо?? мужностi, тож вона  в'являла  собi наш спiльний
поточний  рахунок у  виглядi одного з  тих бульварiв  на-пiвднi-о-пiвдень, з
густою  тiнню  вздовж одного краю й гладким сонцем уздовж iншого, й отак  до
самого кiнця перспективи, де височiють рожевi гори.
     П'ятдесятиденний  термiн  нашого  спiвжиття  Шарлотта  встигла  напхати
багаторiчною  дiяльнiстю. Бiдненька зайнялась  усякими речами, вiд  яких  ?й
доводилось ранiш вiдмовлятись, або якi нiколи особливо ?? не цiкавили, немов
би (щоб протягти цю серiю прустiвських iнтонацiй) тим самим, що я женився на
матерi  любо? менi  дитини, я помiг дружинi  вернути  собi уповнi  юнiсть за
довiренiстю.  З самозабуттям типовiшо?  "молодо? ?аздинi", вона  заповзялась
"сублiмувати домашн? вогнище". Я напам'ять знав кожну щiлину цього "вогнища"
- знав з того часу як сидячи за столом,  я наносив на уявлену мапу  Лолiтчин
маршрут через  весь  дiм;  я душею  давно  вже  зрiднився з  ним  -  з  його
незугарнiстю й неприбранiстю, й, тепер прямо вiдчував як нещасний щулиться в
передчуттi ванни  з екрю  та  охри  i  тютюново-рудо? замазки, яку  Шарлотта
готувала  йому.  Вона,  слава  Богу,  до  цього  не дiйшла, проте  витратила
величезну кiлькiсть енергi?, миючи штори, навощуючи жалюзi,  набуваючи  новi
штори й  новi  жалюзi, повертаючи ?х у крамницю, замiщуючи ?х  iншими  й так
далi, як постiйна змiна свiтла й темряви, усмiшки й хмуряви, сумнiву й жалю.
Вона  поралась iз  кретоном  i  коленкором;  вона  змiнювала масть  канапи -
священно?  тi?? канапи,  на  якiй незабутнього  того ранку  в  менi трiснув,
сповiльненим темпом, каламарчик райського блаженства. Вона розподiляла меблi
й  була  рада  дiзнатись  iз трактату про домашн?  господарство,  що "цiлком
дозволено роз'?днати  пару  канапових  комодикiв i  сполученi з ними лампи".
Йдучи  за  авторкою  книжки  "Твiй  Дiм  - це Ти", вона зненавидiла  хирлявi
маленькi  стiльцi й тонконогi  стольчики.  Вона вiрила, що кiмната з широким
розмахом вiконного скла та надлишком розкiшних лакованих  площин явля? собою
зразок  кiмнати  мужеського  типу,  мiж  тим  як  жiночий  тип визначав себе
легкiшими  вiконницями й тонкiшим  дерев'яним оздобком. Романи,  за читанням
яких  я  застав  ?? при мо?му  в'?здi,  тепер  були витiсненi  iлюстрованими
каталогами  й  посiбниками  по  впорядкуванню  дому. Фiрмi,  розташованiй  у
Фiладельфi?, Бульвар Рузвельта, будинок  4640-й,  вона  замовила  до  нашого
двоспального  лiжка особливий  "штофом пiдбитий  пружинчастий матрац, модель
312-а", -  хоча старий здавався менi досить пружним  i витривалим для всього
того, що йому доводилось витримувати.
     Походженням  вона була з середнього Заходу, як i ?? перший чоловiк,  та
перенiсшись у манiрний Рамздель,  перлину одного зi  схiдних штатiв, прожила
там  надто недовго,  щоб по-справжньому  заприязнитись iз всiма  пристойними
людьми. Вона злегка знала жовiального  дантиста,  який  мешкав  у  чомусь на
кшталт   напiврозваленого  дерев'яного   замка,  позаду  нашого  саду.  Вона
познайомилась на ча?  в прицерковному клубi з бундючною дружиною вiдставного
лахмiтника,  котрому   належало   страшне   бiле  будовище  в   так  званому
"колонiальному"  стилi  на  розi  проспекту.   Подеколи  вона   "вiзитувала"
стареньку Вiзавi; та матрони родовитiшi  за тих,  котрих вона навiдувала або
спотикала  на "садових" учтах, чи займувала  довгими  розмовами телефоном  -
вишуканi дами, як  то  п-нi Шерiдан,  п-нi Мак-Крiстал, панi  Найт та  iншi,
якось рiдко заглядали до мо?? зневажено? свiтом Шарлотти. ?дине з ким  у не?
склались  iстинно дружнi вза?мини, позбавленi й  заднiх думок  i  практичних
задумiв, це подружжя на прiзвище Фарло, яке повернулося з дiлово? подорожi в
Чилi  як раз  у час,  щоб  бути  присутнiми  на  нашому  весiллi,  разом  iз
Чатфiльдами, подружжям Мак-Ку й деякими iншими (та не з панi Лахмiтницею або
з iще  бундючнiшою панi Тальбот). Джон  Фарло  був похилого вiку, спокiйний,
спокiйно-алетичний,  спокiйно-щасливий  гендляр   спортивними  товарами,  з
конторою в Паркiнгтонi,  за сорок миль вiд нас;  це вiн надав менi  амунiцiю
для горезвiсного Кольта й  навчив ним користуватись (якось пiд час недiльно?
прогулянки в приозерному борi);  вiн також був  "почасти  адвокатом" (як сам
казав з  усмiхом) i свого часу  впорядкував деякi Шарлоттинi справи. Джоана,
його молодява дружина,  яка була йому двоюрiдною сестрою,  довгонога дама, в
окулярах, з розкосою оправою; в не? були  два  палевих  бульдоги, двi гострi
грудки  й  великий червоний  рот.  Вона  писала  пейзажi й  портрети -  живо
пам'ятаю,  як  за  келишком  коктейлю  менi  випало нахвалити зроблений  нею
портрет  маленько? племiнницi, Розалiни  Грац, грацiйно?, рожево?  красунi в
герл-скаутському стро? (берет зелено? вовни, зелений в'язаний пасок, чудовнi
кучерi по плечi), й Джон витяг з рота люльку й сказав, шкода, що  Доллi (моя
Доллiта)  та  Розалiна  так недружньо  ставляться  одна до  одно?  в  школi;
зрештою, вiн ма? надiю,  й ми всi пiдтакнули, що вони лiпше зiйдуться,  коли
вернуться,  кожна зi свого лiтнього  табору. Ми  поговорили  про школу. Вона
мала сво? недолiки й сво? чесноти. "Авжеж,  серед  наших торговцiв  забагато
iталiйцiв - проказав розсудливий Джон - проте ми  по цей день були звiльненi
вiд жи - ". Джоана митт?во урвала його: "Як би було добре, якби нашi дiвчата
збавляли це лiто разом!" Та  раптом я уявив Лолiту  по поверненнi з табору -
засмалену, теплу,  сонну, паморочну  - й готовий  був  заридати вiд  хотi  й
нестерпу.



     Хочу дописати  ще  кiлька слiв про п-нi Гумберт, допоки пишеться (скоро
настане тяжка  катастрофа). Я завжди був  свiдомий того, що в ?? характерi ?
деяка частка владностi, та аж нiяк не думав, що вона може виявитись так дико
ревнивою  до всього,  що в  мо?му життi не стосувалось ??. В не? розпалилась
люта, зажерлива цiкавiсть до мого минулого. Вона вимагала,  щоб я  воскресив
усiх жiнок, котрих кохав,  аби змусити мене поглузувати з них, розчавити ?х,
та зректися ?х, вiдступницьки й до кiнця, через що знищити мо? минуле.  Вона
змусила мене дати  звiт  про  мiй  шлюб  з  Валерi?ю,  котра,  звiсно,  була
надзвичайно кумедною;  та  до цього  менi довелось вигадати,  або безсоромно
розцвiтити довгий ряд коханок, аби Шарлотта могла зловтiшно милуватись ними.
?й на догоду менi довелось представити  цiлий  iлюстрований каталог, надавши
цим  дамам  тонких вiдмiн,  згiдно  з  традицi?ю американських  об'яв,  якi,
використовуючи  для сво?х цiлей групу школярiв, розподiляють ?х за правилами
витончено?  расово?  пропорцi?,  а  саме  завжди  вмiщують серед  бiлолицьо?
дiтлашнi  одного  -  й  тiльки  одного -  проте  бо  цiлковитого  любчика  -
круглоокого, шоколадного  кольору  малюка, майже, та не зовсiм точно посеред
першого ряду парт.  Представляючи  ?й мо?х дам,  я змушував ?х  усмiхатись i
погойдуватись  - й усi  вони, млосна русявка, темпераментна мавринка, рудава
розпусниця, були вишикуванi як на парадi в веселому домi. Чим очевиднiшими й
вульгарнiшими вони менi  вдавалися, тим бiльше подобався  панi  Гумберт  мiй
водевiль.
     Нiколи  в  життi я  не  робив i  не  вислуховував тако?  сили  визнань.
Вiдвертiсть та немайстернiсть,  з якими вона  обговорювала те,  що  називала
сво?м "любовним життям", починаючи з перших затяжних поцiлункiв i закiнчуючи
подружньою вiльною боротьбою,  являли  в моральному сенсi рiзкий контраст до
мо?? безпардонно? брехнi; та в технiчному сенсi, обидвi серi? були  подiбнi,
адже  на  кожну  впливав  той  самий матерiал  (радiомелодрами, психоаналiз,
дешевi романчики), з якого я витягав сво? дiючi особи, а вона - свою мову та
стиль. Я неабияк потiшився з декотрих незвичайних статевих причуд, властивих
почтивому Гарольду  Гейзу  за  словами  Шарлотти,  котра  знайшла мiй  регiт
непристойним;  кажучи  ж  узагалi,  ??  розкриття  душi  виявилось таким  же
малоцiкавим,  як  було  б розтинання ?? тiла. Нiколи  не бачив я  здоровiшо?
жiнки - попри дi?тичнi голодування.
     Про  мою Лолiту  вона говорила  рiдко  -  рiдше, наприклад, нiж про тую
дитину чоловiчо?  статi,  ясноволосу, зi змазаними рисами,  фотографiя  яко?
була ?диною  прикрасою нашо?  спальнi. Вiддаючись  безбарвному маренню, вона
зволила передбачити, що душа умерлого  маляти повернеться на  землю в образi
дитини, яку вона народить в теперiшньому сво?му  шлюбi. Й хоча я не вiдчував
особливого поклику до того, щоб  поповнити родовiд Гумберта злiпком з плоддя
Гарольда (Лолiту, хоч i з солодким почуттям кровозмiсу, я звик вважати сво?ю
дитиною),  менi спало  на  думку,  що тривалi пологи, з ?рунтовним цiсаревим
розтином  та рiзними iншими ускладненнями, в  затишному пологовому притулку,
отак майбутньою весною, уможливлять менi бути  собi наодинцi з мо?ю  Лолiтою
кiлька  тижнiв  поспiль  -  i  загодовувати  знеможену  нiмфетку  снодiйними
порошками.
     Ах, як  вона ненавидiла  дочку! Особливо злiсним менi вбачалось те,  що
вона цiлком  намарно, але з  величезною  стараннiстю,  вiдповiла на  кепськi
запитання в книжцi, що ?? вона мала, ("Знай свою дитину"), видано? в Чикаго.
Цю дурню було розтягнено на кiлька рокiв: матуся повинна була робити щось на
кшталт  iнвентарю  по  виповненню  кожного  року  з життя  дитини.  На  день
дванадцято? рiчницi народження дитини, 1-го  сiчня 1947 року, Шарлотта Гейз,
до  замiжжя Беккер, пiдкреслила  наступнi епiтети,  десять з чотирнадцяти (в
рубрицi  "характер  дитини"): агресивний,  буйний,  млявий,  негативiстичний
(пiдкреслено двiчi!), недовiрливий, нетерплячий,  перебiрливий, пронозливий,
дратiвливий,  похмурий. Вона не звернула жодно?  уваги на  решту з  тридцяти
прикметникiв, серед яких  були такi як "веселий", "злагiдний",  "енергiйний"
тощо. Це  було  просто нестерпно! З лютiстю, яку  iншого разу  я  нiколи  не
примiчав у м'якiй натурi мо?? люблячо? дружини, вона атакувала й обертала на
втечу  всiлякi маленькi  приналежностi  Лолiти, якi  забирались в рiзнi кути
дому  й там завмирали, як загiпнотизованi зайчата. Мо?й благовiрнiй не могло
й  наснитись, що одного разу, недiльного  ранку, коли шлунковий  розлад  (що
стався внаслiдок мо?х  спроб покращити ?? соуси) зашкодив менi пiти з нею до
церкви, я зрадив  ?й з однi?ю з лолiтчиних бiлих шкарпеток.  А що за безецне
ставлення до листiв мо?? квiтоньки, мо?? ясочки!

     "Любi Мамочко та Гумочко,
     Сподiюсь, ви здоровi. Дуже дякую за цукерки.  Я (викреслено i  написано
знову) я загубила мо? нове светро в лiсi. Останнiм часом погода була свiжою.
Менi дуже тут.
     Любляча вас Доллi"

     "Яка  ж  бо  дурепа",  сказала  панi  Гумберт, "пропустила слово  пiсля
"дуже".  Це светро було з чисто? вовни. Та я, зна?ш, просила б тебе радитись
зi мною, перш нiж посилати ?й цукерки".




     За кiлька миль  вiд Рамзделя було в лiсi озеро - так зване Очкове озеро
(вже згадане мною); ми туди ?здили щодня протягом одного надмiру  спекотного
тижня наприкiнцi  липня.  Я  тепер  змушений зобразити  з  доволi  марудними
подробицями останн? наше спiльне  купання там,  якось  у вiвторок, тропiчним
ранком.
     Залишивши вiз в спецiально вiдведеному  для цього мiсцi, неподалiк  вiд
шосе, ми просувались до озера стежкою, прокладеною крiзь сосновий лiс,  коли
Шарлотта  сказала,  що  Джоана  Фарло,  в  гоньбi за  рiдкiсними  свiтловими
ефектами  (Джоана належала  до  старо? школи живопису)  в  недiлю бачила, як
Леслi омсон купався "в  чому мати народила"  (як поглузував Джон), о п'ятiй
годинi ранку.
     "Вода", сказав я, "мабуть була прехолодною".
     "Не в цьому суть справи", вiдказала логiчна, хоча й приречена горличка.
"Вiн, бачиш-бо, недоумкуватий. Та  признаюсь", - продовжувала  вона (з  тi?ю
притаманною  ?й  ретельнiстю фразування,  яка  вже  починала  дiяти  на  мо?
здоров'я), "я конче вiдчуваю, що наша Лу?за закохана в цього кретина".
     Вiдчувати.  "Ми  вiдчува?мо, що Доллi  вчиться не так  добре, як  могла
би..." та iнше (зi старого шкiльного вiдгуку).
     Гумберти рушили далi, в сандалях i халатах.
     "Зна?ш, Гуме, в мене ? одна завзята мрiя", проказала ледi Гум, схиляючи
голову - нiби соромлячись цi?? мрi? або шукаючи ради в рудо?  землi. "Менi б
так хотiлось дiстати справжню треновану служницю на зразок тi?? нiмкенi, про
яку говорили Тальботи; й щоб жила в нас".
     "Нема мiсця", вiдповiв я.
     "Та що ти!", сказала вона зi сво?ю вдавано-загадковою усмiшкою, "cheri,
на бога,  ти  недооцiню?ш спромог  гумбертового дому. Ми  б  помiстили ??  в
кiмнатi Ло. Я  й так мала намiр зробити кiмнату для  гостей  з цi?? нори. Це
найхолоднiша й найгидавiша конура в усьому домi".
     "Про що  власне ти  говориш?" спитав я,  причому  шкiра  мо?х  маслакiв
пiдтяглась (якщо  я спромiгся це вiдзначити, то  лише  тому, що  шкiра  мо??
дочки  робила те ж саме, коли вона те ж саме вiдчувала: здивування, вiдразу,
роздратування).
     "Тебе,   можливо,   зупиняють   якi-небудь   романтичнi    асоцiацi??",
поцiкавилась моя дружина - натякаючи на наш перший поцiлунок.
     "Та ну ?х", вiдповiв я, "я просто хочу збагнути, де  ти помiстиш дочку,
коли дiстанеш свого гостя чи поко?вку".
     "О!" сказала  панi Гумберт, замрiяно всмiхаючись,  дляючи це "О!",  й у
той  же  час  здiймаючи одну  брiв  i нiжно  видихаючи  повiтря.  "Боюсь, що
маленька Ло тут цiлковито, цiлковито  нi до чого. Маленька Ло вiдправля?ться
пiсля табору прямо  в пансiонат - добрий пансiонат iз  суворою дисциплiною й
потужною програмою  релiгiйно? освiти. А за тим - Бердслей-Коледж.  Усе це у
мене дуже точно розроблене, можеш не турбуватись".
     Вона додала,  що  вона, Гумбертша, ма? подолати  сво?  звичнi лiнощi  й
написати сестрицi старо?  Фален,  яка  викладала в  пансiонатi  Св. Алгебри.
З'явилось мiж соснами слiпуче озеро. Я сказав, що забув у возi темнi окуляри
й одразу дожену ??.
     Я завжди думав, що ламання рук - жест вигаданий або ж, можливо, смутний
вiдгук якогось  середньовiчного ритуалу;  та коли  я тепер заглибився в лiс,
щоб  впасти у вiдчай i страшнi роздуми, саме цей жест ("Поглянь, боже, на цi
кайдани!") краще за все мiг би виразити без слiв мiй настрiй.
     Будь Шарлотта Валерi?ю, я би знав як в даному разi дiяти - так, "дiяти"
таки  прийнятне  слово;   в  добрий  старий  час  менi  досить  було  почати
викручувати товстiй Валечцi крихку п'ясть (ту, яку вона ушкодила при падiннi
з велосипеда) для того, щоб вона митт?во змiнила свою думку; та в вiдношеннi
Шарлотти  все це було  немислимо.  Зимнокрова американська  Шарлотта на мене
наводила страх. Менi не поталанило оволодiти ?? волею через ?? кохання. Я не
смiв нiчого зробити, що могло б порушити мiй образ, який  вона створила, щоб
йому вклонятись. Я пiдлещувався до не?, поки вона була грiзною  дуень?ю мо??
ясочки, й дещо вiд цього плазування збереглося й тепер у  мо?му ставленнi до
не?. Я мав тiльки один козир - те, що вона нiчого не знала про  мо? потворне
захоплення ??  дiвчинкою.  ?? злостило, що  я  подобався  дiвчинцi;  та мо?х
власних  почуттiв вона вгадати не могла. Валерi? я би  сказав: "Послухай-но,
товста  дурепо, c'est  moi  qui  dcide, що  ? добре для  Долорес  Гумберт".
Шарлоттi  ж  я навiть не смiв сказати (з  догiдливим споко?м): "Вибач  мене,
горличко,  та я не згодний з тобою.  Даймо дiвчинцi ще один шанс.  Я готовий
вчити  ?? вдома рiк або два. Ти сама колись мовила". Рiч у  тiм, що я не мiг
нiчого сказати Шарлоттi про дiвчинку без  того, щоб не  викрити себе. Ах, ви
не  можете  собi уявити (як i я нiколи не уявляв собi), якi вони, цi жiнки з
принципами! Шарлотта, котра не помiчала фальшу буденних  умовностей,  правил
поведiнки, патентовано? ?жi, книжок, i людей, на яких вона молилась, негайно
вирiзнила  б  неправильну iнтонацiю,  якi  б  слова  я не промовив  з  метою
втримати Лолiту бiля себе.  Вона була як музикант,  котрий може бути в життi
геть непутящим, позбавленим iнту?цi? та смаку, проте диявольськи-точний слух
якого прочу? найменшу ноту в оркестрi. Щоб розбити силу ?? волi, менi було б
потрiбно  розбити  ?й серце.  Якби  я  розбив  ?й серце, мiй  образ у  ньому
розбився б також. Якщо б я ?й сказав: "Або я роблю з Лолiтою, що хочу - й ти
помагатимеш менi тримати справу  та?мно, - або ж ми в цю мить розлуча?мось",
вона б сполотнiла, немов перетворившись на матове скло, й неспiшно вiдповiла
б:  "Гаразд: чого б ти тепер не  додав, чого б не взяв назад - це кiнець". I
так воно й було б.
     От,  значить,  в яку  халепу  я  втрапив.  Пам'ятаю,  як  я  дiйшов  до
майданчика для паркування i як, накачавши з фонтанчика жменю на смак iржаво?
води,  ковтнув  ??  так жадiбно, як  нiбито  вона  могла менi  дати  чарiвну
мудрiсть, юнiсть, свободу, крихiтну наложницю. Потiм посидiв  - у фiалковому
сво?му халатi, гойдаючи ногами, на скраю одного зi змайстрованих нашвидкуруч
пiкнiкових  столикiв  пiд  широкошумними соснами. Осторонь,  двi  дiвчинки в
трусиках  i  лiфчиках  вийшли  з-вiд  полисками  мережано?  буди  клозету  з
позначкою: Для жiнок. Жуюча  гумку  Мабель (чи  дублерка  Мабелi) спроквола,
дозвiльно, залiзла верхи на ровер, а Марiон, трусячи  волоссям аби вiдiгнати
мух, сiла ззаду, широко ставлячи ноги; й вихляючи, вони спроквола, дозвiльно
злилися зi  свiтлом i тiнню. Лолiта! Батько  й донька, що зникають у танучiй
цiй глушинi.  Найприроднiшим  розв'язанням  завдання було  б:  знищити  панi
Гумберт. Та як?
     Жодна  людина  не  здатна  самотужки виконати iдеальний злочин; одначе,
випадок ? здатний на це. Кримiналiсти пам'ятають, наприклад, вiдоме вбивство
певно? мадам Лякур в Арлi, на  пiвднi Францi?, наприкiнцi минулого столiття.
Невпiзнаний  бородань саженного росту, котрий, можливо,  мав  з  цi?ю  дамою
та?мний любовний  зв'язок, пiдiйшов до не? на велелюднiй вулицi, кiлька днiв
по тому, як вона вийшла за полковника Лякура, й тричi встромив ?й кинджал  у
спину,  тодi як полковник, бульдожого типу  коротань, i далi виснув на плечi
вбивцi. На  дивовижний  i прекрасний збiг, наразi в цю мить, коли  злочинець
став роздiймати щелепи сердитого маленького  чоловiка  (мiж тим як  збiглась
юрба),  - якийсь замрiяний iталi?ць  в будинку  найближчому  до мiсця  подi?
цiлком випадково пустив у дiю  вибуховий снаряд, iз яким порпався; й митт?во
вулиця  постала  пекельним  хаосом  диму,  падаючих  цеглин,  та  людей,  що
рятувались. Одначе, вибух нiкому не завдав шкоди (якщо не  рахувати того, що
нокаутував вiдважного полковника Лякура); а мстивий коханець  кинувся бiгти,
коли кинулась бiгти решта людей, пiсля чого прожив довге й щасливе життя.
     Погляньмо  тепер,  що  бува?,  коли  зловмисник пробу?  сам  улаштувати
iдеальне усунення.
     Я спустився до Очкового Озера. Закуток, де ми та ще кiлька "пристойних"
родин (Фарло, Чатфiльди) облюбували мiсце для купання, являв собою невеликий
затон;  моя Шарлотта вподобала його за тe, що  це було  майже  як "приватний
пляж".  Публiчний же  пляж  -  зручний  з  усiх  бокiв  для  купальцiв  (або
топельцiв, як  Рамздельський Листок мав нагоду висловитись)  - був  у лiвому
(тобто схiдному) очку озера й не проглядався  з нашого затончику. Сосняк, що
був справа вiд нас, далi замiнювався болотом, пiсля чого, пробiгши пiвколом,
берег знову вдягався бором на другому боцi захiдного очка.
     Я опустився на пiсок поряд з дружиною так тихо, що вона здригнулась.
     "Ходiмо в воду?" спитала вона.
     "За хвилинку. Дай менi обмислити одну комбiнацiю". Я думав далi. Збiгла
хвилина з лишком. "Гаразд. Ходiмо".
     "А я брала участь у цiй комбiнацi??"
     "Ще й як!"
     "Ото ж  бо!" сказала Шарлотта, входячи в воду.  Вода невдовзi дiйшла ?й
до  гладких, вкритих гусячою  шкiрою  ляжок; за тим,  простягши перед  собою
складенi  долонi, щiльно  стиснувши вуста, з несподiвано опростiлим в оправi
гарного  гумового  шолому  обличчям,  Шарлотта  ринулась  уперед  з   гучним
сплеском.
     Ми повiльно пливли в озерному яскрiннi.
     На протилежному березi, принаймнi за тисячу крокiв  од  нас (якби можна
було  ступати  водою),  я  вирiзняв  крихiтнi  силуети двох  осiб,  ретельно
працюючих на  сво?му вiдрiзку  берега. Я  точно  знав, хто вони:  вiдставний
полiцiянт польського походження й вiдставний водопровiдник, котрому належала
бiльша частина  лiсу на  тому  боцi озера. Я також  знав, чим вони зайнятi -
побудовою, для власно? кепсько? розваги, дерев'яно? пристанi. Добiгаючий нас
стук здавався на подив значнiшим,  нiж пасувало б  до  ?х карликових  рук та
iнструментiв;  можна  було  подумати,  що завiдуючий звуковими  ефектами  не
домовився  з  пупенмайстром,  зокрема  тому  що величезний  трiскiт  кожного
мiнiатюрного удару запiзнював по вiдношенню до його зорового втiлення.
     Коротка  ясно-пiщана смужка  "нашого" пляжу - вiд якого  ми  тепер дещо
вiддалились,  дiставшись  глибоко? води -  бувала пустою  в буднi. Нiкого не
було навкруг, окрiм  цих двох зосереджено працюючих фiгурок на тому  березi,
ще  й  темно-червоного  приватного лiтака, який високо продзинчав i  зник  у
блакитi  неба. Кращо?  декорацi? не можна було  й  придумати для швиденького
булькаючого  людиновбивства,  та  ось  найтонша   пуанта:  уживач  закону  й
водопровiдник перебували в самий раз  достатньо близько,  щоб  бути свiдками
пригоди,  й  у самий раз достатньо далеко, щоб не роздивитися  злочину. Вони
перебували достатньо  близько, щоб  почути,  як  розгублений  купалець, який
борса?ться  у водi, розпачливо реве, закликаючи  на помiч будь-кого, хто  би
врятував  його потопаючу дружину;  й вони були  надто далеко, щоб  вирiзнити
(якби вони подивились вперед час), що  зовсiм не розгублений купалець наразi
скiнча? затоптувати дружину пiд воду. Цi?? стадi?  я ще  не  досяг; я тiльки
хочу  пояснити простоту дi?, чiткiсть постановки! Ось-бо, значить,  Шарлотта
просувалася  вплив з незугарною  стараннiстю (була  вона вельми  посередньою
ундиною), але й не без декотро? врочисто? насолоди (бо ж ?? водяник був бiля
не?); i  спостерiгаючи це все з самодостатньою яснiстю  майбутнього  спомину
(як, зна?те-бо, коли дивишся на  речi, прагнучи ?х побачити такими, якими ?х
згадуватимеш у  подальшому) - лиснючу  бiлявiнь  ?? вологого обличчя, вельми
слабо засмаглого, всупереч усiм ?? старанням, i блiдi  вуста, й голе  опукле
чоло, й  тiсний чорний шолом, i повну вологу шию  - я знав, що  менi  тiльки
треба злегка вiдстати, набрати бiльше повiтря в легенi, за тим вхопити ?? за
кiстку й стрiмголов пiрнути пiд воду з мертвим бранцем. Кажу "мертвим", адже
раптовiсть,  переляк  i  недосвiдченiсть  змусили  б  бiдашну  ундину  вмить
заковтнути  повне  вiдро смертоносно?  озерно? води;  я  ж мiг би  витримати
принаймнi з хвилину  пiд водою,  не закриваючи при  цьому  очей. Роковий рух
майнув передi мною, як хвiст падучо?  зiрки, по чорнявi намисленого злочину.
Так, у мовчазному зловiсному балетi, танцор трима? партнерку за нiжку, йдучи
стрiлою в чудно пiдроблену пiдводну iмлу. Я би виплив за ковтком повiтря, ще
й доти тримаючи  ?? пiд  водою,  а за тим пiрнав  би  й далi  стiльки разiв,
скiльки стало б потрiбно, й тiльки коли над нею остаточно впала б куртина, я
би дозволив  собi покликати  на  помiч. I коли, хвилин за двадцять,  тi  двi
особи  з  iншого берега, рiвномiрно  збiльшуючись,  наблизились  би весловим
човном  з  одним  свiжопофарбованим  боком,  бiдашна  панi  Гумберт,  жертва
м'язово? судоми чи серцевого нападу, або й того й iншого разом, уже стояла б
на головi  в  чорнильному  мулi,  сажнiв  за  п'ять  пiд  реготливою  гладдю
Очково-змi?ного Озера.
     Як  просто,  чи  не  так?  Та  ось нумо ж, панове  мо?, я був абсолютно
неспроможний змусити себе це виконати!
     Вона пливла поряд  зi  мною, як  довiрливий неповороткий  тюлень, i вся
логiка пристрастi кричала менi у вуха: "Не чекай!" А я, панове мо?, не мiг i
не мiг!  Мовчки  я завернув до берега, й статечно, сумлiнно,  вона повернула
також, i захриплий вiд крику диявол i доти повторював свою раду, й доти ще я
не мiг  змусити себе втопити це нещасне, слизьке,  велетiле  створiння. Крик
дедалi глухнув у мiру того, як я усвiдомлював сумовиту iстину, що нi завтра,
нi в п'ятницю анi в який iнший день чи нiч, не наставлю себе на ?? вбивство.
О,  я  мiг  уявити,  що  страшенними  ляпанцями  порушую симетрiю валеччиних
грудей,  або ще якось iнакше завдаю ?й бiль, -  й так само ясно мiг побачити
себе, який вганя?  кулю в  черево ?? коханця, так, щоб вiн охнув  i сiв.  Та
Шарлотту  вбити  я  не  мiг  -  особливо коли, як  таке, становище не  було,
можливо,  таким  безнадiйним,  яким  воно в'являлось на перший  подрог  того
жахливого ранку. Впiймав би я ?? за сильну  ногу, що вiдбивалась, побачив би
я ?? здивований погляд, почув би ?? страшний голос, пройшов би таки через це
випробування, ?? привид переслiдував би мене все життя. Мабуть, якби ми жили
в 1447-му роцi, а не в 1947-му, я обминув би сво? сумирне  ?ство, пiдсипавши
?й  класичну  отруту  з  порожнього агату на  перснi,  напо?вши  ??  роковим
солодким зiллям.  Та  в нашу буржуазну  еру,  коли  всi  тицяють носа в чужi
справи, це не минулося  б  менi так, як зiходило в пооббиваних парчею глухих
чертогах минулого. В наш  час вбивця ма? бути хiмiком. Нi, нi, я  не був анi
тим, анi iншим. Панове присяжнi, милостивi мостi-панове й  такi  ж милостивi
мосьпанi!  Бiльшiсть  звинувачуваних у порушеннях моральностi, котрi сумливо
прагнуть  хоч  би  якихось  трепiтких,  солодко-стогнучих,  фiзичних,  та не
неодмiнно  злучанням обмежених  стосункiв iз дiвчинкою-пiдлiтком  -  це  все
нешкiдливi, нiкчемнi, пасивнi, несмiливi чужинцi, лишень одного благаючi вiд
суспiльства  -  а  саме,  щоб воно  ?м дозволило  слiдувати  цiлком  взагалi
невинним,  аберативним,  як  то кажуть, хибкостям i  вiддаватись у приватний
спосiб  маленьким, при?мно  жагучим  i  непри?мно  вологим  актам  статевого
збочення  без того,  щоби полiцiя або сусiди войовно кидались  на них. Ми не
статевi нелюди!  Ми не ?валту?мо, як це роблять  бравi  жовнiри. Ми нещаснi,
сумирнi, добре вихованi люди з собачими вiчми, котрi достатньо приладнались,
щоб стримувати сво? пориви в присутностi дорослих, та готовi вiддати багато,
багато рокiв  за одну  можливiсть торкнутись  нiмфетки.  Пiдкреслюю -  ми  в
жодному  сенсi не людобойцi. Поети не вбивають. О, моя бiдашна Шарлотто,  не
дивись  на мене з  ненавистю iз твого вiчного раю  посеред вiчно? алхiмiчно?
сумiшi асфальту, гуми, металу й камiння - ба, слава богу, не води, не води!
     Все ж я був на волосинку  вiд лиха, кажучи  зовсiм об'?ктивно.  I тепер
розкрива?ться суть  мо??  притчi  про iдеальне вбивство. Ми всiлись  на сво?
волохатi рушники,  просто сонця,  жадiбного до  нас. Вона  глянула  навколо,
вивiльнила  бретельки  й  лягла  навзнак,  щоб дати промiнню  поласувати  ??
спиною.  Сказала,  що  коха?  мене.  Глибоко  зiтхнула,  простягла  руку  до
близького халата й намацала в кишенi пачку цигарок. Перейшла в сидячий стан,
закурила. Вивчила сво? праве плече. Нагородила мене, вiдкривши димного рота,
?рунтовним поцiлунком. Раптом позаду вiд нас  з-пiд кущiв покотились пiщаним
схилом три камiнцi.
     "От лихi очi, мерзотнi цi дiти",  проговорила  Шарлотта, пiдтримуючи на
грудях  об'?мистий  чорний  лiфчик   i  повертаючись  знову  навзнак.  "Менi
доведеться поговорити про це з Петром Крестовським".
     На  виходi  стежки пролунав шурхiт, звуки  крокiв, i  з'явилась  Джоана
Фарло з мольбертом та iншим приладдям.
     "Ти налякала нас", сказала Шарлотта. Джоана пояснила, що була там понад
схилом,  у сховку зеленi,  й  звiдти  "шпигувала  за природою"  (шпигунiв за
звичай  розстрiлюють),  старалась домалювати пейзаж  -  та нiчого мовляв  не
вийшло, таланту забракло (то була суцiльна правда).
     "А ви, Гумберте, ви коли-небудь пробували малювати?"
     Шарлотта, яка трохи ревнувала мене до Джоани, спитала, чи прийде Джон?
     Так, прийде. Вiн збирався снiдати сьогоднi вдома. Привiз ?? по дорозi в
Паркiнгтон, i скоро вже пiдбере. Який прекрасний ранок! Вона завжди почувала
себе  зрадницею  по вiдношенню  до Мелампiя  та  Кавали,  коли  залишала  ?х
прив'язаними вдома в такi дивнi днi. Сiла на бiлий пiсочок помiж Шарлоттою й
мною. ?? довгi брунатнi ноги були для мене приблизно так само привабливi, як
ноги гнiдо? лошицi. Вона показувала ясна, коли всмiхалась.
     "Я ледь  не включила вас  у сво?  озеро", сказала вона.  "Мiж iншим,  я
помiтила щось, чого ви не  достежили. Ви  (звертаючись  до  Гумберта) забули
зняти наручний годинник, так, сер, забули".
     "Уотерпруф   (противологi),  тихо  промовила  Шарлотта,  склавши  вуста
по-риб'ячому.  Джоана  поклала  мою  п'ясть  собi на  колiно й  полюбувалась
Шарлоттиним даруночком;  за тим поклала руку Гумберта знов на пiсок, долонею
догори.
     "Ти  бозна  що  могла  звiдти  вгледiти",  зауважила  Шарлотта  не  без
кокетування.
     Джоана зiтхнула. "Раз, у вечiр", сказала вона,  "я  бачила  двох дiтей,
чоловiчо? та жiночо? статi,  котрi ось на цьому мiсцi, дiяльно скуплювались.
?х  тiнi були  як  гiганти. I  я зда?ться говорила  вам  про Леслi омпсона,
котрий купа?ться голотiль на свiтаннi.  Я  тепер усе чекаю, що пiсля чорного
алета з'явиться жирна котлета Айвор Ку?льтi (наш дантист), без нiчого. Вiн,
мiж iншим, неймовiрний  оригiнал - цей старий. Коли я була в нього востанн?,
вiн менi розповiв вкрай непристойну iсторiю про племiнника. Виявля?ться - "
     "А ось i я", - пролунав голос Джона.



     Звичка  бути  мовчазним, коли я  гнiвався,  або радше,  холодна  й нiби
луската   сторона   мого  гнiвного  мовчання,  наганяла,  було,  на  Валерiю
неймовiрний страх: "Я не знаю, про що ти дума?ш,  коли ти такий-от i це мене
зводить з розуму", скаржилась вона. Я силив покарати Шарлотту мовчанням - та
вона  хоч  там  як i надалi  щебетала  або  брала  мовчальця  за пiдборiддя.
Дивовижна жiнка! Бурмочучи, що менi доводиться як нiяк писати наукову працю,
я забирався в свою колишню кiмнату; Шарлотта ж усе житт?радiснiше прикрашала
наше  пожилля, вуркотiла в слухавку, писала листи.  З-вiд мого вiкна,  крiзь
глянсовий перелив тополево? листви, я мiг бачити ??, яка йшла через вулицю й
задоволено кидала лист до мiс Фален.
     Тиждень   вогко?,  похмуро?  погоди,   який  настав   за  нашими  щойно
зображеними  вiдвiдинами  мовчазних  пiскiв  Очкового  Озера,  був  одним  з
найчорнiших в мо?му життi. За тим промайнули два-три неясних променi надi? -
перед остаточним спалахом сонця.
     Я збагнув, що  в мене ? добрий  мозок, що вiн працю? досконало  й  менi
слiд цим скористатись. Хай я  не  смiв  втручатись у плани дружини на Лолiту
(яка  ставала з кожним днем теплiша й смаглявiша пiд ясним небом безнадiйно?
далi),  але  ж  я  мiг вiднайти  якийсь  основний  спосiб  для  затвердження
загального  свого  авторитету, який я мiг би в подальшому  вжити в  окремому
випадку. Одного вечора Шарлотта сама дала менi доцiльний привiд.
     "У  мене для тебе  ? сюрприз",  сказала вона, дивлячись на мене нiжними
очима з-над ложки супу. "Восени, я i ти ?демо до Англi?".
     Я неспiшно проковтнув свою ложку супу, витер вуста рожевим папiрцем (О,
прохолодна, тонка матерiя столово? бiлизни в мо?й Мiранi!) й сказав: "У мене
також ? для тебе сюрприз, моя люба. Я й ти не ?демо до Англi?".
     "Чому? В чому рiч?" спитала вона, назираючи - з бiльшим здивуванням нiж
я  рахував викликати  на  свою  вiдповiдь - за  мо?ми руками (я  проти  волi
складав,  рвав,  м'яв i  знову рвав нi в чому неповинну рожеву  "серветку").
Зрештою, мiй усмiх дещо заспоко?в ??.
     "Справа ? дуже простою", сказав я. "Навiть при найгармонiчнiшому шлюбi,
як наприклад наш, не всi рiшення прийма? дружина. ? питання, для розв'язання
яких iсну? чоловiк. Я добре можу собi уявити хвилююче задоволення, яке тобi,
як  нормальнiй  американцi,  ма? достачити  пере?зд  через  океан  на тому ж
трансатлантичному пароплавi, що й ледi  Бiмбом, кузина  короля Англi?,  Бiль
Бiмбом,  король мороженого м'яса, або голлiвудська хвойда. Й не маю сумнiву,
що я  i  ти презентували б найлiпшу  рекламу для туристично? контори;  ти  з
вiдвертим упаданням, а я, стримуючи заздрiсний захват, дивимось в Лондонi на
варту палацу, на цих малинових гвардiйцiв, Бобрових М'ясо?дiв, чи  як ?х там
ще. Я ж бо, якраз, маю алергiю на  ?вропу, включно з доброю старою  Англi?ю.
Як тобi добре вiдомо, я  нiчим окрiм найсумнiших  споминiв не пов'язаний  зi
Старим, i вельми зогнилим,  Свiтом. Жодна кольорова об'ява  в тво?х журналах
цього не перемiнить"...
     "Та любчику мiй", сказала Шарлотта, "я ж бо -".
     "Нi, стривай. Це -  дрiбниця, частка; я, власне, кажу  в ширшому сенсi.
Коли  тобi заманулось,  щоб я збавляв  цiлi днi, смалячись на озерi, замiсть
того,  щоб  займатись  сво?ю працею,  я  охоче пiдкорився й постав ради тебе
представником бронзово? молодi, замiсть того щоб зостатись лiтературознавцем
i ... нi, скажiмо, педагогом. Коли ти мене  ведеш на бридж до милiших Фарло,
я сумирно чвалаю за тобою. Нi, будь ласка, пожди. Коли ти декору?ш свiй дiм,
я не заважаю тво?м задумкам. Коли ти вирiшу?ш - ну, вирiшу?ш усякi там речi,
я  можу  бути проти, цiлком  проти -  або, скажiмо, почасти; та  я мовчу.  Я
iгнорую окремi  випадки, та не можу  iгнорувати загальний принцип.  Я люблю,
щоб ти мною командувала, та всяка гра ма? сво? правила. Нi, я не серджусь. Я
зовсiм не серджусь. Припини  це робити. Але я  презентую половину  сiмейного
вогнища, та маю власний, невеликий, але розбiрливий голос".
     Вона перейшла мiж тим до мого краю столу й, упавши на колiна, повiльно,
проте  настiйливо трусила  головою  й перебирала плеканими  нiгтями  по мо?х
штанах. Сказала,  що ?й i на  думку не спадало, що можу так думати. Сказала,
що я ?? божество i володар. Сказала, що Лу?за вже пiшла, й ми можемо негайно
вiддатись коханню. Сказала, що я мушу вибачити ?й, або вона помре.
     Цей маленький  iнцидент  значуще  мене пiдбадьорив. Я спокiйно вiдповiв
?й,  що  рiч  не  в прощеннi, а в перемiнi  поведiнки; i я вирiшив закрiпити
здобуту  перевагу  й  проводити  далi  багато  часу  в суворому  й похмурому
вiдчуженнi, працюючи над книгою або хоча б позуючи, що працюю.
     Лiжко-кушетку  в мо?й  колишнiй кiмнатi  здавна  вже  було  перетворено
просто  в  кушетку,  чим  зрештою  завжди  залишалось  у  душi;  й  Шарлотта
попередила мене  насампочатку нашого  спiвжиття,  що  поступово кiмната буде
перероблена  на  справжню письменницьку майстерню. По двох десь  днях  пiсля
"британського iнциденту", я сидiв у новому й дуже покiйному крiслi з волюмом
на  колiнах, коли постукавши в  дверi колечком на пальцi,  впливла Шарлотта.
Якими  несхожими були ??  рухи з рухами  мо??  Лолiти, коли та  була до мене
заглядала, в сво?х милих, брудних, синiх штанях, вносячи  з  собою  з кра?ни
нiмфеток аромат плодових  садiв; прямовита й  казкова, i смутно  порочна,  з
незастiбнутими  нижнiми ?удзичками  на  хлоп'ячiй сорочцi. Та дозвольте менi
вам дещо  сказати. Пiд  запальнiстю  маленько? Гейз,  як  i пiд  статечнiстю
велико? Гейз, несмiливо бiг той самий (i на смак i на слух) струмочок життя.
Вiдомий  французький лiкар казав якось мо?му батьковi, що в близьких родичiв
найслабше буркотiння в шлунку ма? такий же самий музичний тон.
     Отже, Шарлотта  впливла. Вона  вiдчувала, що мiж  нами  не все  гаразд.
Напередоднi, як i в день перед тим, я зробив вигляд, нiби заснув, одразу, як
ми  повкладались, а пiдвiвся перед  тим, як  вона прокинулась.  Вона ласкаво
запитала, чи не заважа?.
     "Цi?? хвилини - нi", вiдповiв я, повертаючи вiдкритий на лiтерi "К" том
енциклопедi? для  дiвчаток, так  щоб лiпше роздивитись малюнок, надрукований
нижнiм кра?м уздовж вiдрiзу.
     Вона пiдiйшла до  столика - той  був з  пiдробленого червоного дерева з
однi?ю шухлядою. Поклала на столик руку. Столик був незугарний, що й казати,
та вiн анi в чому не був винний перед нею.
     "Я давно  хотiла  тебе спитати",  сказала вона  (дiловито, без  усякого
грайства),  "чому вiн у тебе замкнений?  Ти хочеш, щоб цей столик зостався в
кабiнетi? Вiн жахливо якийсь гидкий".
     "Дай йому спокiй", процiдив я. Я був з герл-скаутами в Кальгарi.
     "Де ключ?"
     "Схований"
     "Ах, Гумчик..."
     "В ньому замкненi любовнi листи".
     Вона кинула на мене погляд поранено?  газелi, який так ярив  мене; й за
тим, не зовсiм розумiючи, чи я жартую, й не  знаючи, як пiдтримати  розмову,
простояла впродовж кiлькох тихо вертованих сторiнок (Канада, Кiно, Конвалiя,
Костур), дивлячись бiльше на вiконне скло, нiж  крiзь нього, й барабанячи по
ньому гострими, кармiновими, мигдалеподiбними нiгтями.
     Двi хвилини  по  тому  (на  Кролику чи Купаннi) вона пiдiйшла  до  мого
крiсла  й опустилась, важелезним крупом  з шотландсько? вовни,  на  поруччя,
вiйнувши в  мене  запахом тих  же  самих парфумiв,  якi  уживала  моя  перша
дружина. "Чи не волiла б ваша яснiсть провести осiнь ось тут?" спитала вона,
вказуючи  мiзинцем  на нудьгавий осiннiй пейзаж в одному зi схiдних  штатiв.
"Навiщо?" (карбовано й повiльно).  Вона знизала плечима. (Ймовiрно,  Гарольд
любив  брати вiдпустку о  цiй порi.  Мисливський сезон. Бабине лiто. Умовний
рефлекс з ?? боку).
     "Менi зда?ться, я знаю де це", сказала  вона, все ще вказуючи мiзинцем.
"Пам'ятаю,   там   ?  готель  з   романтичною  назвою:  "Спочин  зачарованих
мисливцiв". Годують там божественно. Й нiхто нiкому не заважа?".
     Вона потерлась щокою об мою  скроню. Валечку я  вiд  цього  вiдучив  за
раз-два.
     "Чи  не  хочеш ти щось  особливе до обiду, мiй любий. Пiзнiше завiтають
Джон та Джоана".
     Я  гмикнув.  Вона поцiлувала  мене в нижню губу й, весело  сказавши, що
приготу? торт (з  тих часiв, коли я ще був на пожильцях, збереглась легенда,
що я в захватi вiд ?? тортiв), залишила мене лайдакувати.
     Акуратно  поклавши  вiдкриту  книжку  на  полишене  нею  мiсце  (книжка
спробувала  зайтися  в  хвилеподiбному  русi,  та всунутий  олiвець  зупинив
гортання сторiнок),  я перевiрив,  чи в  безпецi ключ; вiн поко?вся в доволi
незатишному мiсцi, а саме пiд старою, але коштовною безпечною бритвою, яку я
вживав, поки жiнка не придбала менi iншу, кращу й дешевшу. Треба б  спитати:
Чи надiйно  захований ключ пiд цi?ю бритвою,  в бархатному  футлярi?  Футляр
лежав у скринi, де я зберiгав дiловi папери. Чи можна влаштувати безпечнiше?
Як дивно, що важко  що-небудь сховати - зокрема  коли жiнка те й  робить, що
пересува? речi.



     Наскiльки пригадую, минув  рiвно тиждень  з нашого  останнього купання,
коли  полуднева пошта принесла вiдповiдь вiд друго? мiс Фален.  Вона писала,
що тiльки-но вернулась  в пансiонат Св. Алгебри, з похорон  сестри: "Евфiмiя
суттю нiколи не  подужала пiсля  полому стегна". Що ж  стосу?ться дочки панi
Гумберт,  вона честиво повiдомила, що для  вступу цього року вже запiзно, та
що вона (здравствуюча Фален)  майже не ма?  сумнiву, що може  прийняти ?? до
школи,  якщо  пан  та  панi  Гумберт  привезуть  Долорес  у  сiчнi. Райський
перепочинок!
     Наступного дня, по снiданку я завiтав  до "нашого" лiкаря, симпатичного
невiгласа, чи?  вправне  обходження з хворими  й повна довiра до  двох-трьох
патентованих лiкiв успiшно маскували байдужiсть до медицини. Той факт, що Ло
мала вернутись у Рамздель, дивно осявав печеру майбутнього. Я волiв привести
себе у  цiлковиту  готовнiсть на  час здiйснення цi?? подi?. Власне, я почав
кампанiю  ще  до  того,  як Шарлотта  прийняла сво?  жорстоке рiшення.  Менi
потрiбна була впевненiсть, що коли моя звабна дiвчинка повернеться, я матиму
змогу  тi?? ж ночi,  а  потiм нiч у  нiч, допоки не  вiднiме ?? в  мене  Св.
Алгебра, присипляти двi  живi iстоти так ?рунтовно, щоб жодний звук i жодний
доторк не  могли б перебити ?х сон. Протягом липня я робив дослiди з рiзними
снодiйними  засобами,  випробовуючи   ?х  на  Шарлоттi,  великiй  любительцi
пiгулок.  Остання доза, яку я  ?й дав  (вона думала,  що це слабий  препарат
брому для промащення ?? нервiв), звалив ?? на цiлих  чотири години. Я вмикав
радiо  на  всю його  силу.  Направляв  ?й  в  обличчя найслiпучiший  промiнь
фалiчно? форми  лiхтарика. Штовхав, тер, смикав, цюкав  -  i нiщо не зривало
риму  ??  спокiйного й мiцного дихання. Одначе,  вiд тако? просто?  дi?  як
поцiлунок в ключицю, вона прокинулась  умить, свiжа й чiпка, як восьминiг (я
ледь  врятувався).  Значить, не  годиться, подумав  я;  слiд  набути  чогось
надiйнiшого. Спочатку д-р Байрон не повiрив, коли я  сказав, що його лiки не
впорались iз мо?м  безсонням. Вiн  порадив  менi спробувати  його  ще кiлька
разiв  i  на хвилину  вiдволiк  мою  увагу,  почавши показувати менi сiмейнi
фотографi?: в нього була приваблива дiвчинка доллiних лiт; та я зрозумiв, що
вiн прагнув  провести мене, й зажадав, щоб вiн менi прописав якнайсильнiше з
iснуючих  снодiйних. Порадив грати  в гольф, - та врештi-решт погодився дати
менi засiб, який "не мiг  не подiяти", й, пiдiйшовши до шафки, балакун витяг
з нього скляну рурку з бузково-синiми набiйчиками, оперезаними з одного краю
тьмяно-фiалковою  смужкою. Це був за його словами новий засiб, щойно пущений
в  продаж  i призначений  не для неврастенiкiв,  котрих можна  заспоко?ти  й
ковтком води,  якщо взятись умiючи, а  тiльки для великих безсонних  митцiв,
яким необхiдно  вмерти на кiлька годин, щоб жити в столiттях. Я люблю шити в
дурнi  лiкарiв,  i  хоча  я радiв усерединi,  поклав  у  кишеню  пiгулки  зi
скептичним низанням плiч. Мiж iншим я мав бути з ним напоготiв. Одного разу,
з  зовсiм  iншо?  нагоди,  я  кепсько  обмовився  -  пригадав  свою  останню
санаторiю, й менi здалося, що  вiн нашорошивсь. Аж нiяк не прагнучи до того,
щоб  Шарлотта чи  будь-хто iнший довiдався про цей перiод  мого  минулого, я
пояснив якнайшвидше,  що я  мав здiяти деякi дослiдження  в  божевiльнях для
роману. Та хай йому; одне ? безсумнiвним, пройда  мав гарненьке дiвчатко. Та
ж дивно помислити - всi вони тепер ? старими, сiмнадцятирiчними...
     Я вийшов  вiд  нього  в найчудовiшому  настро?. Самим  пальцем  керуючи
жониним  авто,  я  доброзично  котив   додому.  Рамздель  був  на  загал  не
позбавлений   зваби.  Цвiркотiли  цикади;  бульвар   був  щойно  политий.  З
шовковистою гладкiстю,  я  звернув униз нашою  крутою вуличкою. Якимсь чином
усе цього дня складалось так вдало. Так синьо й  зелено. Я знав, що  яскрiло
сонце, тому що нiкельований ключ  стартера вiдбивався в передньому склi, i я
знав,  ? рiвно  о-пiв-на-четверту,  тому  що  сестра  милосердя,  яка  щодня
приходила масажувати стареньку Вiзавi, дрiбцювала вниз  повз вузьку панель у
сво?х  бiлих  панчохах  i чоботах. За звича?м, iстеричний  сетер  колишнього
лахмiтника атакував авто при спуску, й, за звича?м, мiсцева газета лежала на
?анку, куди ?? щойно жбурком достачив Кеннi.
     Напередоднi  я  припинив режим вiдчуження, який я сам собi  прописав, i
зараз я видав веселий клич, який сповiщав мо? прибуття, водночас вiдкриваючи
дверi  вiтальнi. Повернута  до мене  каштановим шиньйоном над вершково-бiлою
ши?ю, в  тiй же бiлiй блузцi й тих же темно-червоних штанях, якi були на нiй
у день нашо? першо? зустрiчi,  Шарлотта сидiла на покуттi письмового столу й
шкварила лист. Ще не випустивши дверну клямку, я повторив свiй клич вiтання.
??  рука припинила писати. З секунду Шарлотта сидiла нерухомо; за тим поволi
обернулась на стiльцi, поклавши лiкоть на його ввiгнуту спинку. ??  обличчя,
знiвечене тим що вона зазнавала,  не являло собою при?много видива. Впираючи
погляд в мо? ноги, вона почала мовити:
     "Гидка Гейзиха,  товста  курва,  стара вiдьма, капосна мамця,  стара...
стара дурка... ця стара дурка все тепер зна?... Вона... вона..."
     Моя прекрасна  звинителька  урвала,  ковтаючи свою отруту й сльози.  Що
саме Гумберт Гумберт сказав - чи намагався сказати - не ма?  значення.  Вона
вела далi:
     "Ви -  чудовисько.  Ви  ?  огидний, пiдлий, зловмисний брехун. Якщо  ви
наблизитесь до мене, я закричу в вiкно. Геть вiд мене!"
     Тут знову, гадаю, можна облишити те, що бурмотiв Г.Г.
     "Я  по?ду сьогоднi ж. Усе це ваше.  Та  тiльки  вам не  вдасться нiколи
знову побачити це негiдне дiвчисько. Забирайтесь геть з цi?? кiмнати".
     Читачу, я пiдкорився. Я пiднявся в мiй екс-напiвкабiнет. Руки в боки, я
постояв  цiлком  нерухомо  й  у  повнiй   самовладi,  споглядаючи  з  порогу
по?валтований   столик:  шухляду   було   висунуто,  з-вiд   шпарини  висiв,
зачепившись  борiдкою  наторований  нарештi ключ,  iншi  рiзнорiднi  домашнi
вiдмички лежали  на стiльницi.  Я перейшов через  подест у  подружню спальню
Гумбертiв  i зимнокровно перевiв  мiй  щоденничок з-пiд  ??  перини  в  свою
кишеню.  По  чому  я  вiдправився  вниз,  та  зупинився на  пiвдорозi:  вона
розмовляла телефоном, дрiт  якого в  цей  день був випадково  сполучений  iз
штепселем у ?дальнi, бiля дверей, що вели  до вiтальнi. Хотiв був послухати,
що  вона  говорить:  скасувала  якусь  замову  й  вернула   до  вiтальнi.  Я
вiдсапнувся й  через передпокiй  пройшов до  кухнi. Там я вiдкоркував пляшку
шотландського вiскi (перед скотчем  вона нiколи не могла втриматись). За тим
я  перейшов  до  ?дальнi й  звiдти, через напiвпрочиненi дверi, подивився на
широку спину Шарлотти.
     "Ти розбива?ш мо? життя й сво?", сказав я спокiйно. "Обмiркуймо справу,
як двi культурнi  людини. Це  все твоя галюцинацiя. Ти,  Шарлотто,  несповна
розуму. Цi записи, що ти ?х знайшла, самi  лише начерки до роману. Тво? iм'я
та  ??, були взятi випадково. Тiльки тому, що впали на перо. Ти подумай  про
це, а я принесу тобi випити".
     Вона не  вiдказала й  не  обернулась,  далi скаженим  темпом пишучи, що
писала. Вочевидь, третiй за рахунком лист (два вже запечатаних, з накле?ними
марками, приготованi були бiля не? на столi). Я вернув до кухнi.
     На кухнi я витяг  двi склянки (до Св.  Алгебри? До Лолiти?) й вiдiмкнув
електричний холодильник. Той  люто ревiв на мене,  поки я вивiльняв  з  його
серця  лiд. Написати  всю  штуку наново.  Хай перечита?.  Подробиць вона  не
пам'ята?.  Змiнити, пiдробити.  Написати  уривок роману й  показати  ?й  або
зоставити лежати на виду?  Чому iнодi крани так страшенно скиглять?  Жахливе
становище, правду сказати. Цеглинки льоду - цеглинки  для  твого iграшкового
полярного ведмедика, Ло! - видавали трiскотливi, нестямнi звуки в мiру того,
як гаряча  вода з-пiд крана  визбавляла ?х  з металевих  комiрок. Я поставив
обидвi  склянки  поряд,  налив  у  них  вiскi  й  додав  у  кожну  по  унцi?
сельтерсько?  води.  Шкода,  що  наклала  заборону  на  мiй  любий джинанас.
Холодильник рикнув i гуркнув. Несучи склянки,  я пройшов до  ?дальнi й крiзь
дверi вiтальнi, тепер  ледь прочиненi,  так  що  я  не мiг  просунути лiктя,
сказав: "Я приготував тобi скотч".
     Вона не  вiдгукнулась, навiжена курва,  i я  поставив склянки на  буфет
бiля телефону, який наразi задзвонив.
     "Говорить Леслi - Леслi омсон", сказав Леслi омсон, той самий, котрий
полюбляв купатись  на свiтанку: "Мiсiс Гумберт, сер,  потрапила пiд  авто, i
вам би краще прийти найхутчiш".
     Я  вiдповiв  -  можливо  не  без  обурення  -  що  моя  дружина цiла  й
неушкоджена, й усе ще тримаючи слухавку, поштовхом вiдмахнув дверi й сказав:
     "Ось вiн тут, Шарлотто, говорить, що тебе вбили".
     Та жодно? Шарлотти в вiтальнi не було.



     Я вибiг назовнi. Iнший  бiк круто? нашо? вулички являв собою незвичайне
видовище.  На пологий  газон мiс Вiзавi вз'?хав  великий, чорний,  глянсовий
Пакар,  круто  завернувши  туди  через панель  (на  якiй  горбився  зронений
картатий плед),  i  стояв там, полискуючи на сонцi,  з розкритими наче крила
дверками та  з  колесами, глибоко втореними в  букс. Правобiч  вiд  воза, на
акуратнiй муравi  схилу, сивоусий старець,  вельми  пристойно вбраний (сiрий
двобортовий  костюм, краватка  метеликом в бiлу  горошину),  лежав горiлиць,
здвинувши довгi ноги, наче воскова фiгура росту звичайного мерця. Менi треба
виявити  поштовх,  розряд,  блискавку митт?вого  враження чередою  слiв;  ?х
речовинне  накопичення   на  сторiнцi  псу?  самий  спалах,  гостру  ?днiсть
картинки:  пагорбок  пледу,  машина, старик-мумiя, масажистка  старухи,  яка
бiжить з крохмальним  шелестом, тримаючи  в руцi напiвпорожню склянку, назад
до  веранди, де пiдперта перинами,  полонена,  дряхла мiс  Вiзавi,  напевне,
лементувала,  втiм,  не  досить  гучно,  щоб  заглушити  рiвномiрний  гавкiт
лахмiтникового сетера, який переходив вiд  одного гурту людей до iншого - чи
то до сусiдiв,  вже скупчених на тротуарi, бiля картато?  штуки, чи то назад
до авта (яке йому нарештi  вдалось зацькувати), чи то до гурту, зiбраного на
газонi, складеного з Леслi омсона, двох полiцiянтiв i кремезного добродiя в
рогових  окулярах. Тут я мушу пояснити, що незабарна поява дорожньо? полiцi?
(не збiгло й двох хвилин по нещастю)  була  наслiдком того, що патрульники в
цей  самий час  чiпляли штрафи на автiвки, незаконно запаркованi в провулку,
неподалiк вiд нас;  що один  в окулярах був  Фредерiк Бiель молодший,  водiй
Пакара;  що його сiмдесятирiчний батько, котрого масажистка щойно вiдпоювала
на  скошенiй травi, де вiн лежав скошеним, так би  мовити, банкiром,  був не
глибоко  зомлiлим, але зручно й меодично оговтувався  вiд легкого серцевого
нападу або можливостi такого; й нарештi, що плед на тротуарi, де дружина так
часто вказувала менi  з незадоволенням на кривi  зеленi  трiщини, приховував
понiвечений  труп Шарлотти Гумберт,  котру  пере?хав  (а потiм  i  протягнув
кiлька футiв) автомобiль Бiелiв у ту мить, коли вона бiгла через дорогу, щоб
кинути три листи в поштову скриньку, яка була на краю дiлянки мiс Вiзавi. Цi
листи  пiдняла  й  передала  менi  гарненька  дiвчинка  в  брудному рожевому
платтячку, i я перетворив ?х на шмаття, роздерши в кишенi штанiв.
     Три лiкарi та подружжя Фарло незабаром прибули до мiсця  подi? й почали
порядкувати. Вдiвець, людина,  надiлена неабиякою самовладою, не  ридав i не
рвався. Вiн нiби трохи похитувався,  це правда; та вiн розтуляв вуста тiльки
на  те,  щоб  повiдомляти  тi свiдчення  й давати тi  роз'яснення,  якi були
безумовно необхiднi в  зв'язку  з упiзнанням, оглядом i  вiдвозом покiйницi,
тiм'я  котро? являло  собою кашу з  кiсток,  мозку,  бронзуватого  волосся й
кровi. Сонце було ще слiпучим, коли друзi, добрий  Джон,  заплакана  Джоана,
поклали  вдiвця у  лiжко  в  Доллi  в  кiмнатi;  самi ж,  щоб  бути поблизу,
влаштувалися  в спальнi  Гумбертiв  на нiч -  котру  не знаю, чи  добродiйно
провели, як вимагала врочистiсть нагоди.
     Не  бачу  причини сповiльнятись -  у  цiй  дуже  спецiальнiй працi - на
передпохоронних формальностях,  якi  вимагали  уваги  вiд мене, й на  самому
похоронi не менш скромному, нiж не так далеке весiлля; та декiлька епiзодiв,
якi стосуються тих чотирьох-п'яти днiв, таки слiд вiдзначити.
     У першу нiч мого вдовування я був такий п'яний, що спав так само мiцно,
як  те дитя,  яке було спало в  цьому лiжку. Наступного ранку я насампочаток
обстежив клаптики листiв, що залишились у мо?й  кишенi. Вони  надто ретельно
змiшались, щоб ?х можна було  роздiлити  на три завершених тексти. Гадаю, що
слова "...i ти спробуй знайти його, адже я не можу купувати..." були з листа
до  Ло. Деякi  листи  нiбито  вказували  на  намiр Шарлотти  бiгти  з  Ло  в
Паркiнгтон або  навiть  назад у Пiскi, аби коршак  не  схопив ?? дорогоцiнне
ягня. Iншi шматки та скравки (аж нiяк не припускав,  що мав такi дужi кiгтi)
явно стосувалися прохання прийняти дiвчинку не в пансiонат  Св. Алгебри, а в
iншу,  також  закриту,  школу, про яку казали, що  ??  виховнi  прийоми такi
суворi, нудьгавi й сухi (хоча в проспектi згадувався крокет пiд iльмами), що
заслужили  школi прiзвиська  Виправний  Заклад  для Шляхетних  Панн.  Трет?,
накiнець,  послання  було  безсумнiвно  адресоване  менi.  Я  розiбрав  такi
шматочки фраз, як "...можливо, пiсля року  розлуки я з тобою...", "...о, мiй
коханий, о мiй...", "...або, може  бути,  я  помру..." Та взагалi, те, що  я
наскубав, було не дуже змiстовно: рiзнi фрагменти цих поквапних послань були
так само  сплутанi в мо?х долонях, як основнi ?х частини у бiдно? Шарлотти в
головi.
     Джон  мав  на  той  день  побачення  з клi?нтом, а  Джоанi  треба  було
нагодувати  собак, отже я був тимчасово позбавлений  товариства мо?х друзiв.
Добряки побоювались, як би я не покiнчив з  собою,  залишений без нагляду, й
не маючи  iнших  знайомих,  котрi могли  б  ?х  замiнити (мiс Вiзавi злягла,
сiмейство  Мак-Ку  лагодило  будування  нового  дому   в   далекому  районi,
Чатфiльдiв щойно викликали в пiвнiчний штат у зв'язку з лихом, яке сталося з
?х власним кревним), до  мене вiдрядили Лу?зу  та Леслi пiд виглядом потреби
допомогти менi розiбрати й упорядкувати силу осиротiлих речей.
     В  хвилину найчудовiшого натхнення я показав милим  i легковiрним Фарло
(разом iз якими  я  дожидав  приходу  Леслi  на платне побачення  з  Лу?зою)
аматорський знiмочок,  знайдений  мною серед  Шарлоттиного  майна. Стоячи на
валунi,  вона   посмiхалась  крiзь  розвiяне   вiтром   волосся.  Фотографiя
вiдносилась до квiтня 1934-го року, пам'ятна весна!  При?хавши того  року до
Америки  в  справах,  я  мав  нагоду провести кiлька  мiсяцiв  у  Пiскi.  Ми
познайомились  -  мiж  нами  зав'язався необережний  роман.  Я,  нажаль, був
одружений, вона була нареченою  Гейза.  По  мо?му  поверненнi  в  ?вропу, ми
листувались через спiльного друга, нинi покiйного. Джоана прошепотiла, що до
не? дiйшли деякi  чутки -  й  подивилась iще на  знiмок, i дивлячись далi на
нього, передала його Джоновi, й Джон  вийняв люльку з рота й теж поглянув на
привабну,  легковажну Шарлотту  Беккер, i повернув свiтлину менi. Потiм вони
на кiлька годин  вiд'?хали. В пiдвалi Лу?за з вуркiтливим смiхом гудила собi
свого кавалера.
     Не  встигли Фарло вiдбути, як завiтав до мене священнослужитель з сизим
пiдборiддям - i я спромiгся до мiнiмуму скоротити iнтерв'ю, оскiльки це було
до  виконання  без  того, щоб не образити його  почуттiв i  не збудити  його
пiдозр. Так, маю намiр присвятити все життя добробутовi дитини. От, до речi,
той  хрестик,  який  Шарлотта Беккер  менi подарувала, коли ми  обидво? були
молодими.  В  мене ? кузина в Новому Йорку, ?речна стара  панна. Я там з нею
знайду хорошу приватну школу для Доллi. О хитрющий Гумберт!
     До  вiдома  Леслi  та  Лу?зи,  котрi  за мо?м (що виявилось правильним)
пiдрахунком  повиннi  були  доповiсти про це Джону та  Джоанi,  я  пречудово
розiграв незвичайно гучний мiжмiський монолог телефоном, симулюючи розмову з
Шерлi Хольмс, начальницею табору "Ку". Коли повернулись Джон та Джоана, то я
без  труду  провiв  ?х повiдомленням, яке  навмисно  схвильовано й  безладно
пробурмотiв,  що,  мовляв,  Лолiта пiшла  з промiжною  групою на  п'ятиденну
екскурсiю, i з нею неможливо сполучитись.
     "Боже мiй", вигукнула Джоана, "що ж нам робити?"
     Джон  вiдказав, що все  надзвичайно  просто - вiн улашту?, щоб тамтешня
полiцiя негайно  розшукала  екскурсантiв - це в них i години не вiзьме; вiн,
до речi, сам добре зна? мiсцевiсть та -
     "Послухайте",  вiв далi вiн, "чому б  менi одразу ж не з'?здити туди на
автi,  а  ви поки  переспите з Джоаною" (насправдi,  останньо?  фрази вiн не
додав,  та  Джоана  так  палко  пiдтримала  його  пропозицiю,  що  це  могло
розумiтись).
     Я розiграв iстерику. Я вчав заклинати Джона нiчого не починати. Сказав,
що  не мiг  би витримати зараз  постiйну присутнiсть  дiвчинки,  яка  плаче,
чiпля?ться за  мене, -  така вона вразлива, подiбний струс може вiдбитись на
?? майбутньому,  психiатри  проаналiзували  такi  випадки... Запала  раптова
тиша.
     "Та що ж, ваша ласка", проговорив,  нарештi, Джон доволi сухо. "Тiльки,
зна?те,  я  таки був другом i порадником Шарлотти.  Й  по  всьому хотiлося б
знати, що ви, власне, збира?тесь з дiвчинкою робити".
     "Джон!" крикнула Джоана. "Вона його дочка, а  не  дочка Гарольда Гейза,
хiба тобi не ясно? Бiдний Гумберт - справжнiй батько Доллi!"
     "Розумiю", сказав Джон, звернувшись до мене. "Перепрошую. Розумiю.  Ось
воно  що. Я не одразу второпав... Це, звичайно, спрощу? справу. Що  намовля?
вам серце, то й добре".
     Вбитий горем батько пояснив, що вiдправиться за  крихкою донькою одразу
з поховання, а за тим спроможеться ?? розважити перебуванням у цiлком iншому
середовищi  - майне з нею, либонь, до  Ново? Мексики чи до Калiфорнi? - якщо
тiльки не покiнчить з собою, звичайно.
     Настiльки художньо змалював я супокiй доконечного вiдчаю, затишок перед
нестямним  спалахом, що бездоганнi  Фарло увезли  мене до  себе.  В них  був
непоганий для Америки сховок,  i це послужило менi на  користь, бо  я боявся
безсоння - й примари.
     Тепер менi слiд пояснити справжню  причину,  за  якою я хотiв тимчасово
тримати  Долорес  у вiддаленнi. Природна  рiч,  що спочатку,  коли  Шарлотта
тiльки-но постала лiквiдованою i я повернувся до себе непiдлеглим батьком, i
залпом  проковтнув обидвi  мною  приготованi склянки вiскi, й  навздогiн  ?м
вiдправив пiнту-iншу свого джинанаса, й замкнувся у  ваннiй,  спасаючись вiд
сусiдiв та  друзiв  -  я мав  одне  лишень  на  думцi  й  у  кровi,  а  саме
усвiдомлення того, що  всього за кiлька годин, тепленька, русява, i вся, вся
моя, Лолiта в мо?х  обiймах буде проливати сльози, а  я почну  ?х  осушувати
скорiше, нiж ?? очi будуть ними повнитись. Та допоки я стояв проти дзеркала,
весь  червоний,  з  розширеними  зiницями, Джон  Фарло делiкатно  постукав i
спитав, чи я в  доброму  станi,  - i я враз уторопав, що з мого  боку було б
безглуздям допустити ?? повернення  в  цей дiм, де сновигало  стiльки  чужих
клопотунiв, ладних вiдняти ??  в мене. Та  й сама  навiжена Ло могла-бо - як
знати?  - раптом  виказати  глупу  недовiру, несподiвану  неприязнь, смутний
острах i тому  подiбне - й  прощавай навiк, у саму  мить торжества,  чарiвна
нагородо!
     До  речi  про нав'язливих  людей:  менi з'явився  ще  один  вiдвiдувач,
люб'язний Бiель  (той  самий,  котрий  лiквiдував  мою дружину). Солiдний  i
серйозний,  схожий  якось  на допомiжного  ката, сво?ми бульдожими  брилами,
чорними  очками,  окулярами  в  важкiй оправi й вивернутими  нiздрями.  Його
впустив Джон, котрий потiм залишив нас, прикривши дверi з величезним тактом.
Гладко почавши з того, що у нього  двiйня в одному класi  з мо?ю пасербицею,
мiй карикатурний гiсть  розгорнув немов  сувiй велику дiаграму, на  якiй ним
були  позначенi всi подробицi катастрофи. Це був "захват",  як висловилася б
моя пасербиця,  iз силою поважних  стрiлок  та пунктирних лiнiй,  проведених
рiзного  кольору  чорнилом.  Тра?кторiю  панi  Г.Г.  вiн  iлюстрував  серi?ю
маленьких  силуетiв,  на  кшталт  символiчних  фiгурок,  кадрових   учасниць
вiйськово-допомiжного корпусу, якi уживають для наочностi в статистицi. Дуже
ясно й переконливо цей шлях сполучався зi  смiливо накресленою звивиною, яка
зображала два слiдуючих один за iншим  повороти, з яких один  був здiйснений
Бiелiвським  возом,  щоб обминути лахмiтникового сетера  (не  показаного  на
дiаграмi), а  другий, що в перебiльшеному виглядi  повторював перший, мав на
метi запобiгти  лиху. Поважний чорний  хрестик позначав мiсце,  де акуратний
маленький  силует нарештi  лiг на панель.  Я пошукав, чи не  ма? вiдповiдно?
позначки на схилi, де вiдлежувався великий восковий батько мого вiдвiдувача,
та  позначки не виявилось. Втiм,  старий розписався на документi, як свiдок,
пiд пiдписами Леслi омсона, мiс Вiзавi й деяких iнших.
     Олiвець Фредерiка  з точнiстю  й легкiстю  колiбрi перелiтав  з  одного
пункту  в iнший, мiрою того як вiн демонстрував  свою цiлковиту неповиннiсть
та нерозсудливу необережнiсть мо??  дружини:  в ту секунду,  як вiн  об'?хав
собаку, Шарлотта послизнулась на  свiжополитому асфальтi й упала вперед, мiж
тим  як ?й  слiд  було  вiдсахнутись назад  (Фред  показував як саме, сильно
сiпнувши  сво?м  пiдбитим  ватою плечем).  Я сказав, що  вiн,  звiсно,  не ?
винним, i розстеження пiдкрiпило мою думку.
     Сильно дихаючи крiзь  напруженi  чорнi нiздрi, вiн  засмучено  потрусив
головою, водночас трясучи мою руку; потiм, виказуючи  вишукану свiтськiсть i
джентльменську  шир,  зголосився  сплатити  витрати  похоронного  бюро.  Вiн
очiкував  мо??  вiдмови.  З  п'янким  вдячним  схлипом  я  пристав  на  його
пропозицiю. Нiби недочувши,  вiн роздiльно повторив ним  сказане, та я знову
йому подякував, iще палкiше, нiж перед тим.
     У результатi цього страхiткого побачення, мо? душевне занiмiння знайшло
на хвилину деяке визволення. То й не дивно! Я на власнi  очi побачив маклера
долi. Я  притулився до  само? плотi  фортуни  -  до  ?? бутафорського плеча.
Вiдбулась сяйлива й жахлива  мутацiя,  i  ось  що було ??  знаряддям.  Серед
складних подробиць узору (кваплива ?аздиня, слизька брукiвка, дурний собака,
крутий  узвiз,  великий  вiз,  йолоп за  кермом)  я  смутно вирiзняв власний
мерзенний внесок. Якби  не глупство (чи iнту?тивна генiальнiсть!), через яку
я  зберiг  свiй щоденник,  волога очей, видiлена внаслiдок мстивого гнiву  й
розпаленого  самозакохання,  не заслiпила б Шарлотту, коли вона кинулась  до
поштово?  скриньки. Та навiть i так,  нiчого б,  можливо,  не ско?лось, якби
непохибний рок, синхронiзатор-примара,  не змiшав би в сво?й  ретортi  авто,
собаку, сонце,  тiнь, вогкiсть,  слабкiсть, силу,  камiнь.  Бувай,  Марлено!
Потиск  долi   (ваговито  вiдтворений  Бiелем  у  прощаннi)  вивiв   мене  з
помертвiння. I тут я заридав. Панi та панове присяжнi, я заридав!

















     23








     Iльми й тополi повертались до рiзко  налетiлого вiтру хитливими спинами
й  грозова  хмара чорнiла  над  бiлою  вежею  рамздельсько?  церкви, коли  я
роздивився  востанн?  перед  вiд'?здом.  Для   невiдомих  пригод  я  залишав
мертвотно-блiдий  будинок,  де  винайняв кiмнату лиш десять тижнiв тому. Вже
спущенi  були жалюзi -  недорогi,  практичнi жалюзi з  бамбука. "Верандам  i
внутрiшнiй оздобi будинку ?х розкiшний матерiал нада? модерного драматичного
характеру",  казав  прейскурант.  Пiсля цього  небесна  обитель ма? видатись
доволi-таки  голою.  Крапля  дощу впала  менi на кiстку  руки. Я  вернувся в
будинок за  чимось,  поки  Джон  складав  мо? валiзи  у вiз, й тодi  виникла
курйозна рiч. Не  знаю, чи достатньо я пiдкреслив  в цих  невеселих нотатках
особливу,   саме-таки  запаморочливу  дiю,  яку  цiкавий  вигляд   автора  -
псевдо-кельтичний, вабливо-мавпячий, мужнiй, iз домiшкою чогось хлоп'ячого -
справляв  на жiнок  будь-якого вiку та стану. Звiсно, такi заяви вiд  першо?
особи можуть видатися смiшними; та час вiд часу я змушений нагадати про  мою
зовнiшнiсть читачевi, як декотрий професiйний романiст, який дав персонажевi
який-небудь кунштик або собаку, бачить себе змушеним пред'явити цього собаку
або  цей кунштик всякий раз, коли даний персонаж з'явля?ться. Стосовно  мене
цей прийом мiстить, певно, в собi глибокий сенс. Смеркове чарування мо?х рис
ма? залишатись у полi зору читача, котрий бажа? по-справжньому зрозумiти мою
повiсть. Недолiтня  Ло  млiла вiд шарму  Гумберта,  як млiла  вiд корчувато?
музики; доросла Лотта любила мене iз  владною, зрiлою пристрастю, котру нинi
жалiю й поважаю в бiльшому ступенi, нiж дозволено сказати. Тридцятиоднорiчна
Джоана   Фарло,  будучи  цiлковитою  неврастенiчкою,   дуже-таки,  вочевидь,
закохалась у мене.
     В ?? красi було щось рiзке, iндейське. Засмага  в  не? була теракотова.
?? губи були як  великi червоногарячi  слимаки,  й коли вона  вибухала сво?м
характерним гавкаючим смiхом,  то показувала великi тьмянi  зуби й безкровнi
ясна. Вона  була дуже  висока на зрiст, носила або  сандалi? й вузькi штани,
або широкi  спiдницi й балетнi пантофлi;  пила  скотч у будь-якiй кiлькостi;
двiчi викинула;  вигадувала оповiдання про  тварин для юнацтва; малювала, як
вiдомо  мо?му читачевi,  озернi  види;  вже носила  в собi зачаток рака, вiд
якого  мала померти  два  роки по  цьому.  Вона  здавалась  менi  безнадiйно
незглядною.  Судiть же  про  мiй  переляк,  коли  за  кiлька  секунд до мого
вiд'?зду (ми з  нею стояли в передпоко?)  Джоана взяла мене за скронi сво?ми
завжди тремтячими пальцями  й зi  сльозами в яскраво-синiх очах  спробувала,
без великого успiху, присмоктатись до мо?х вуст.
     "Побережiть себе", сказала вона, "та поцiлуйте за мене доньку".
     Удар грому прокотився через весь дiм, i Джоана додала:
     "Можливо, де-небудь,  коли-небудь,  за  менш  жахливих  обставин  ми ще
побачимось".  (Джоано! Чим би ти не була, де б ти не була,  в мiнус-просторi
або в плюс-часi, вибач менi все це - беручи й цi дужки).
     Хвилину  по  тому  я вже  обмiнювався i з  нею,  i  з  ним  прощальними
потисками,  на  вулицi,  й  усе кружляло, летiло  перед  бiлою  зливою,  яка
починалась, i фургон з  матрацом з Фiладельфi? самовпевнено  котився вниз до
опустiлого будинку, й пилюка бiгла й вилась по тiй самiй траурнiй  плитi, де
Шарлотта, коли  для  мене припiдняли  плед,  з'явилась лежачи  клубочком, iз
зовсiм нестронутими очима, з  iще вологими чорними вiями, злиплими, як тво?,
Лолiто!




     Здавалося  б тепер,  коли  всi  перепони були  усунутi  й  передi  мною
вiдкрилась  перспектива безмежно? втiхи, я мiг подумки  вiдкинутись назад iз
подихом  солодкого полегшення.  Eh  bien,  pas  du  tout.  Замiсть того, щоб
нiжитись  в  промiннi всмiхнено?  фортуни,  я був  пройнятий чисто  етичними
сумнiвами  та страхами. Наприклад: чи не вiзьмуть люди за дивину,  що Лолiту
так уперто не  допускали до  участi анi в радiсних, анi в  жалобних сiмейних
урочистостях? Як пам'ята?те, вона не була присутня на нашому весiллi. Та ось
ще до цього: якщо прийняти, що нi в чому не винну жiнку знищила  простягнута
хтозна   звiдки  довга  волохата   рука  збiжностi,  чи   не  могла  вона  в
нехристиянську  хвилинку  забути  вчинок  сво??  правицi  й лiвицею передати
Лолiтi  чиюсь  несво?часну  записку  спiвчування? Правда,  звiт про  пригоду
з'явився тiльки в  рамздельськiй газетцi; його не було  нi в Паркiнгтонських
вiдомостях,   нi   в   Клаймаксовому   вiснику;  мiсцевi  смертi  позбавленi
федерального iнтересу,  а табiр "Ку" знаходився  не в нашому штатi;  та я не
мiг припинити в'являти, що якимсь  чином  Доллi Гейз вже  повiдомлена й що в
той самий час, коли я  за нею ?ду, невiдомi менi друзi мчать ?? в  Рамздель.
Ще тривожнiшим  вiд  усiх  цих  домислiв  та пiклувань  було те, що  Гумберт
Гумберт,    скорозлiплений    американський   громадянин   доволi    темного
?вропейського походження,  не  зужив  жодного  заходу  для  того, щоб  стати
законним опiкуном дiвчинки (дванадцяти рокiв i семи мiсяцiв  од народження),
залишено?  вiд його покiйно? жiнки. Чи насмiлюсь ужити таких  заходiв? Я  не
мiг  приборкати  подрог, коли  траплялось менi  уявити  собi  голизну  свою,
здушену та?мничими статутами в нищiвно рiзкому свiтлi цивiльних законiв.
     Мiй  план був дивом первiсного мистецтва: я  вирiшив, що  махну в табiр
"Ку", скажу Лолiтi, що ?? матiр лагодиться на серйозну операцiю в неiснуючiй
лiкарнi й  по  цьому  буду  кочувати з мо?ю  напiвсонною нiмфеткою  з одного
готелю до iншого, поки матiр  буде  поволi, але напевно  одужувати й нарештi
помре. Та  по  дорозi  до табору я  вiдчув зростаючий неспокiй. Мене гнiтила
думка,  що  вона  може вже й не  бути там або я знайду замiсть  безтурботно?
Лолiти  залякану сирiтку, що вимага? з плачем присутностi будь-яких близьких
друзiв  сiм'?. Подружжя Фарло, слава богу, вона ледве знала,  та чи не могли
бути  iншi, менi  невiдомi, особи?  Врештi-решт, я  намислив  улаштувати оту
мiжмiську  розмову,  яку я недавно  так вдало симулював. Падав сильний  дощ,
коли я  зупинився  при панелi в спотвореному негодою передмiстi Паркiнгтона,
майже  перед  роздорiжжям, одне  вiття  якого лягло в обхiд  мiста й вело на
шосе, що перетинало ланцюг пагорбiв в напрямку озера Клаймакс i табору "Ку".
Вимикнувши мотор, я не  менш  як хвилину  просидiв  у  возi,  надихаючись  i
дивлячись на дощ, на залиту панель, на гiдрант, що являв собою вкриту грубим
шаром  червоно?  та  срiбно?  фарби  безладну тумбу, яка  простягла  червонi
цурпалки, щоб ?х мiг вiдлакувати дощ, який мов стилiзована кров стiкав по ??
геральдичних кайданах.  То й не  дивно, що ? заборонено  стояти  автомобiлям
бiля цих  страшних  маленьких  калiк. Я пустив  знову мотор  й  пiд'?хав  до
телефонно?  буди.  Коли  нарештi  остання  з  потрiбних  монет  iз  дзеньком
провалилась,  дозволивши  iншому  голосу  вiдгукнутись  на  мiй,  я  отримав
сюрприз.
     Шерлi  Хольмс, начальниця табору, повiдомила менi, що в понедiлок (того
дня була середа) моя Доллi пiшла зi сво?ю групою на екскурсiю в гори й верне
тiльки проти ночi. Вона запросила мене при?хати наступного дня. Запитала, чи
не  трапилось  чого?  Не  хапаючи  подробиць,  я  вiдповiв,  що мою  дружину
перевезли до клiнiки,  що ?? стан серйозний, що дiвчинцi не треба казати, що
вiн серйозний, та що вона ма? бути готовою ?хати зi мною завтра  вдень. Нашi
голоси  розпрощались  пiд  грiм гарячих  доброзичень,  i  внаслiдок  якогось
оригiнального  вибраку  в  механiзмi,  всi мо?  монети  вивалились  назад  з
автомата,  з  тим  дзеньком,  який  супроводжу? великий виграш  на  гральних
машинах в Невадi. Це мене розсмiшило попри прикру потребу вiдстрочити щастя.
Спитати б, чи  не було це раптове видiлення,  це судомне  повернення  грошей
якимось чином пов'язане в розумi Мак-Фатума з тим, що  я  вигадав екскурсiю,
перш нiж довiдатись про не??
     Що далi?  Я  завернув  у торговий район Паркiнгтона й решту дня (погода
прояснiла, цiле мiсто мiнилося скляним полиском) присвятив набуттю привабних
обнов для Ло. Господи, на якi  примхливi покупки штовхнула Гумберта властива
йому в цi днi пристрасть до картатих тканин, яскравих ситцiв, шлярок, пишних
коротких рукавчикiв, до м'яко? плiсировки, сукенок, тiсно прилягаючих зверху
й дуже широких знизу!
     Покохав я Лолiту, як Вiрджинiю - По,
     I як Данте - свою Беатрiче;
     Закружляли дiвички у широких спiдничках:
     Штанцi, ах! - Не вiд гарного звичаю!
     Ласкавi голоси питали  мене,  що  саме  я  волiв  би  бачити?  Купальнi
вбрання?  Ма?мо ?х всiляких тонiв: рожева замрiя, матовий аквамарин, бузкова
голiвка, червоний тюльпан, чорний кан-кан. А як щодо пляжних речей? А чохли?
Не треба чохлiв. Я з Ло завше ?х не зносили.
     Одною  з вказiвок у цiй справi прислужився менi антропометричний запис,
зроблений ?? матiр'ю в день, коли виповнилось Л. 12 рокiв (читач пам'ята?, я
гадаю,  книжку "Знай  свою дитину").  Я  мав враження,  що,  через невиразну
спонуку  заздростi й  антипатi?,  Шарлотта долучила деiнде зайвого дюйма  та
зайвого фунта;  та через те,  що нiмфетка,  безсумнiвно, пiдросла за останнi
сiм  мiсяцiв, я вважав, що в цiлому можу  довiритись  цим останнiм  сiчневим
вимiрюванням: у  стегнах - двадцять дев'ять дюймiв; обсяг ляжок (з-пiд само?
сiдницi) - сiмнадцять; обсяг литки та шия по колу - одинадцять; обсяг грудей
- двадцять сiм; обсяг руки вище лiктя - вiсiм; стан - двадцять три; на зрiст
-  п'ятдесят сiм; вага  -  сiмдесят  вiсiм  американських  фунтiв; будова  -
видовжена;  КРР  (коефiцi?нт  розумового  розвитку)  -  сто  двадцять  один;
робачкiв вiдросток - не вiдтятий (слава богу).
     Окрiм цих вимiрювань, я, звiсно, бачив перед собою Лолiту з близькою до
галюцинацi? яснiстю; й тому що у мене без упину горiло плекане мiсце посеред
грудно? кiстки, там  де ??  ?двабиста  макiвка десь два рази дiйшла до рiвня
мого серця,  й тому що я не розлучався  з вiдчуттям ??  тепло?  ваги на мо?х
колiнах (внаслiдок чого я завше "носив" Лолiту, як жiнка "носить" дитину), я
не дивувався, коли в подальшому  з'ясувалось, що мо?  вирахунки ? бiльш-менш
правильнi.  До  того ж,  я  нещодавно вивчив каталог  лiтнього  вбрання,  що
дозволило менi  вибирати з виглядом  знавця рiзкi  гарненькi речi: спортивне
взуття,  тапцi, туфельки,  з зiм'ято?  лайки  для  зiм'ятих  дiвчаток  тощо.
Нафарбована продавчиня в чорному, котра допомагала менi  вдовольняти  всi цi
гострi  потреби,  обертала  батькiвську  науку  й  точний  опис  розмiру  на
комерцiйний евфемiзм  "менше  середнього". Iнша,  старша  вiд  не?,  в бiлiй
сукнi, з еатральним гримом, здавалося, дещо приголомшена мо?ми пiзнаннями в
галузi  мод для молодшого  поколiння; думала,  можливо,  що я живу  разом  з
цирковою карлицею; а тому, коли менi показали спiдничку з двома "пiкантними"
кишеньками  спереду,  я  умисно  поставив  на?вне  чоловiче питання  та  був
нагороджений   усмiшками   й   демонстрацi?ю    того,   як    iззаду   дiяла
застiбка-блискавка. Мене також всiляко потiшили всiлякi трусики та плавки, в
яких примари мiнiатюрних Лолiт  горзали, плюхкались, ?здили  на сiдничках по
всьому прилавку. Ми завершили оборудку двома скромними паперовими пiжамами з
круглим комiром фасону "учень рiзника". Рiзника Гумберта.
     ?  щось мiичне, чаклунське в оцих великих крамницях,  де, якщо  вiрити
об'явам,  конторська  дiвчина може вбратись  для  всяко?  нагоди  дня  - вiд
ранкового  приходу на  службу до вечiрнього  виходу  з кавалером,  i  де  ??
сестричка  може  замилуватись вовняним светром,  мрiючи  про  той день, коли
вона, вдягнувши його  до школи, змусить битись  серця вiдсталих гiмназистiв.
Пластиковi  манекени в натуральну  довжину, що зображали  кирпатих  дiтей iз
бежевими, оливковими, буро-веснянковими личками фавенят, напливали на мене з
усiх бокiв. Я раптом помiтив, що я ?диний покупець в цьому доволi та?мничому
мiсцi,  де  я рухався,  як риба в зеленуватому акварiумi.  Я чуяв, що  дивнi
думки  впадають на розум млосним кралям, супроводжуючiм мене вiд прилавка до
прилавка,  вiд пiдводно? скелi до заростiв морських рослин, i вiдбиранi мною
ремiнцi та  браслетики  падали, здавалось, з русалкових рук у прозору  воду.
Нарештi, я  купив грацiйну валiзу, звелiв покласти в  не? всi мо? покупки  й
вiдправився до ближчо? харчевнi, вельми задоволений проведеним днем.
     Якимсь  чином у зв'язку з цим тихим поетичним  свiтом  добiрних товарiв
спав  менi  на  згадку  готель  зi  знадливою  назвою   "Спочин  зачарованих
мисливцiв", який  спом'янула Шарлотта незадовго до мого розкрiпачення. З-вiд
путiвника я з'ясував, що вiн розташований в Брайслaндi - вiдлюдному мiстечку
за чотири  години  ?зди  вiд  лолiтчиного табору. Я  мiг  би подзвонити,  та
боячись, що втрачу владу над голосом i зайдуся  в манiрному кваканнi ламаною
англiйською мовою, я вирiшив замовити на  наступну нiч телеграфом кiмнату на
два лiжка.  Який  я був безпорадний, непевний, смiшний, казковий  принц!  Як
посмiються  з мене  деякi  з  мо?х читачiв,  дiзнавшись  про мо?  клопоти зi
складанням  телеграми! Що сказати:  Гумберт  i  донька? Гумбур? з  маленькою
донькою?  Гумбер? i нелiтня донька? Гомбур? i його дитя? Кумедна похибка, що
на  останку виявилась  в телеграмi -  це лiтера „?"  в  кiнцi iменi  -
збереглась нiби телепатичне вiдлуння мо?х коливань.
     А за  тим,  в  оксамитовiй мряцi  лiтньо? ночi, мо? мрi? над припасеним
мною чар-зiллям.  О,  скнара  Гумберт!  Чи  не  був  вiн  сущим "зачарованим
мисливцем" у цi хвилини роздумiв над сво?м пуделком з чарiвною амунiцi?ю? Чи
мiг  вiн дозволити собi, аби розсiяти демонiв безсоння, сам-один  спробувати
одну з цих  аметистових капсулiв? ?х усiх було сорок - сорок ночей  удвох iз
крихким  створiнням, сплячим поряд з мо?м пружно-бiйним серцем... Чи мiг я в
пошуках  сну  позбавити самого себе однi?? тако? ночi? Певна рiч,  нi! Надто
була коштовна кожна з цих лилипутових слив, кожний мiкроскопiйний планетарiй
з його  живим розсипом зiрок. О, дайте менi хоч разок  порозчулитись!  Я так
втомився бути цинiком!



     Мене не вiдпуска? головний бiль  в  iмлистому повiтрi цi?? склоподiбно?
цiмрi, та  я не здамся.  Написав  вже понад  сто  сторiнок, а нi до  чого не
договорився. Мiй календар  ста?  плутаним. Я по?хав за нею десь  на серединi
серпня 1947-го  року. Нi, зда?ться, бiльш  не можу.  Серце, голова - словом,
все погано. Лолiта, Лолiта, Лолiта, Лолiта, Лолiта, Лолiта, Лолiта,  Лолiта.
Повторюй це iм'я, набирачу, поки не скiнчиться сторiнка.



     Все ще  в Паркiнгтонi. Ледве вдалося заснути на годинку. Прокинувся вiд
безглуздого й страшенно виснажливого злучання з маленьким, волохатим, зовсiм
менi не  вiдомим гермафродитом. На  той  час була шоста година ранку, й менi
раптом  спало  на думку,  що,  мабуть,  незле  по?хати  в табiр ранiше,  нiж
домовлено.  Я  мав  про?хати ще  близько  ста  миль,  а потiм добиратись  до
Iмлистих Гiр i Брайсланда. Якщо я сказав, що при?ду за Доллi в серединi дня,
то  лише тому, що моя нетерпляча уява вимагала скорiшого наступу милосердно?
ночi; та тепер менi стали  бачитись всiлякi ускладнення i я весь  iздригався
на  думку,  що за час вiдстрочки вона може раптом отак собi  й  подзвонити в
Рамздель. Проте, коли о дев'ятiй  тридцять ранку я  спробував завести мотор,
виявилось, що  батарея наказала довго жити,  й було опiвднi, коли нарештi  я
залишив Паркiнгтон.
     Я домчав до  мiсця свого призначення  о-пiв-на-третю;  полишив  авто  в
сусiдньому гаю, де розбишацького  вигляду  рудий хлопчисько в зеленiй кошулi
похмуро  тiшився на самотi старовинною  грою  - накиданням  здаля пiдкiв  на
вбитий у землю кiл. Вiн мовчки вказав менi на тинькуватий будиночок, де була
контора  табору;  менi  довелось,  завмираючи  з  хвилювання,  вислуховувати
впродовж  кiлькох   хвилин  пронозливi   спiвчування  табiрно?   начальницi,
неохайно?,  життям  подряпано?  жiнки  з  iржавого  кольору  волоссям.  Вона
сказала,  що Доллi склалась,  i  готова ?хати; що дiвчинка зна? про  хворобу
матерi, та  не зна?, наскiльки це серйозно. Чи не  хоче пан Гейз,  тобто пан
Гумберт познайомитись iз табiрними наставниками? Або поглянути на будиночки,
де  помiщенi дiвчатка? Кожен з  них  ма?  назву  одного зi  звiрят  Вальтера
Дiснея. Або оглянути Головний  будинок? Чи то послати Чарлi  негайно за нею?
Дiвчатка саме зараз скiнчають  прикрашати ?дальню  до вечiрки (мабуть, потiм
Шерлi Хольмс розповiсть кому-небудь: сердега аж сполотнiв).
     Хочу  з хвилину  продляти цю  сцену  з усiма  ?? дрiбницями  й роковими
подробицями.  Карга, що  випису?  розписку, шкребе голову,  висува?  шухляду
столу, сипле здачу на мою нетерплячу долоню, потiм акуратно розклада? поверх
монет   декiлька  асигнацiй,  з  бадьорим  вигуком:  "а  ось  iще  десять!";
фотографi? дiвчаточок;  ще живий  квiтчастий  метелик, надiйно приколотий до
стiнки (вiддiл природознавства);  обрамований диплом табiрно? дi?тистки; мо?
дрижачi руки; вiдгук, приготований  старанною начальницею на поведiнку Доллi
Гейз за  липень  ("вельми  задовiльно; цiкавиться плаванням i веслуванням");
шум дерев i пташинi спiви, й мо? калатливе серце...
     Я  стояв  спиною до вiдкритих  дверей i раптом вiдчув приплив  кровi  в
голову,  почувши за  собою ??  подих та голос.  Вона з'явилась, тягнучи свою
пiдстрибуючу  важку валiзу. "Здраст?,  здраст?", i стала сумирно,  позираючи
мене лукавими,  радiсними очима й привiдкривши нiжнi вуста, на яких вигравав
трохи дурненький, та  на подив звабний усмiх. Була вона тонкiша й вища, й на
мить менi  намарилось,  що обличчя ??  подурнiшало в  порiвняннi  з уявленим
знiмком,  який я зберiгав  бiльше мiсяця;  щоки здавались  запалими, й надто
щiльнi  веснянки неначе  розмазували рожеву селянську красу ?? рис. Це перше
враження (вузенький  людський iнтервал мiж  двома ударами хижого серця) ясно
передвiщало одне: все що овдовiлому Гумбертовi слiд було зробити, все що вiн
хотiв i зажадав зробити - було дати цiй змарнiлiй, хоча й забарвленiй сонцем
сирiтцi  aux  yeux battus (i  навiть  цi  свинцевi  тiнi  пiд  очима  були в
веснянках) пристойну  освiту, здорове, щасливе  дитинство, чистий дiм, милих
колежанок, серед яких (якщо Паркi зласкавляться  на винагороду безталанному)
вiн,  мабуть,  знайде гарненьку  отроковицю, призначену  винятково  для  гер
доктора   Гумберта.   Втiм,  як   оком   змигнути,   як   нiмцi  кажуть,  ця
небесно-добродiйна лiнiя поведiнки  була  стерта,  i я наздогнав здобич (час
рушить швидше  вiд наших фантазiй!),  i вона  знову була мо?ю  Лолiтою  -  й
навiть була  нею бiльше,  нiж будь-коли. Я опустив руку  на ?? теплу  русяву
голiвку й  пiдхопив ?? валiзу. Вона вся була з  руж та меду; на нiй була  ??
найбарвистiша ситцева сукня з узором червоних яблучок, руки та ноги вкривала
золотаво-брунатна   засмага;  подряпинки  на   них  довжились  пунктиром  iз
крихiтних запеклих рубiнiв,  а рубчастi закоти вовняних шкарпеток скiнчались
на пам'ятному менi рiвнi; й чи то через дитячу ?? ходу, чи то вiд того, що я
пам'ятав  ??  завше  на пласких пiдошвах, та здавалось,  що ?? брунатно-бiлi
напiвчоботи ?й надто  великi  i що  до них  надто великi  пiдбори. Прощавай,
таборе  "Ку", веселий "Ку-Ку",  прощавай простий нездоровий  столе, прощавай
друже  Чарлi!  В гарячому  автi  вона  всiлась поряд зi  мною,  пришльопнула
спритну муху  на сво?му звабному колiнку, потiм енергiйно  обробляючи в ротi
гумову жуйку  й  швидко  вертячи рукоятку,  опустила  вiкно на сво?му боцi й
знову вiдкинулась. Ми мчали крiзь смугастий, плямистий лiс.
     "Як мати?", спитала вона гарненько, й я сказав, що лiкарi не зовсiм  ще
встановили, в чому рiч. В усякому разi щось iз шлунком.
     "Яка чаклунка?"
     "Та нi, зi шлунком".
     Я  пояснив,  що  ми  ма?мо  залишитись  деякий  час  поблизу;   лiкарня
розташована  в  селищi  бiля веселого мiстечка  Лепiн?вiля,  де  на  початку
дев'ятнадцятого  столiття  мешкав  вiдомий  поет,  i де ми  переглянемо  всi
кiнопрограми. Вона знайшла, що проект - перший сорт, спитала, чи дiстанемось
Лепiн?вiля на дев'яту годину вечора.
     "Ми  будемо в  Брайслaндi  в  обiд",  вiдповiв  я.  А завтра вiдвiда?мо
Лепiн?вiль. Якою була вчорашня екскурсiя? Тобi було дуже весело в таборi?"
     "У-гу"
     "Шкода вiд'?жджати?"
     "Унг-унг"
     "Говори, Ло, а не рохкай. Розкажи менi що-небудь"
     "Що саме,  та-ту-сю?" (останн? слово вона  вимовила дуже роздiльно й не
без iронi?).
     "Все одно, що".
     "Чи можна вас звати на ти i татом?" (при цьому зiщулилась, дивлячись на
дорогу).
     "Прошу".
     "Ото смiх! Коли це ви встигли в маму втюхкатись?"
     "Стане день,  мила Ло,  коли ти збагнеш багато чуттiв  та положень, як,
наприклад, гармонiю та красу чисто духовних стосункiв".
     "Авжеж!", вiдказала нечемна нiмфетка.  В  дiалозi  настала  невизначена
пауза, заповнена мальовничим навкiллям.
     "Ба поглянь, Ло, скiльки там корiв на тому схилi!"
     "Менi зда?ться, мене виверне, якщо погляну на ще одну корову".
     "Зна?ш, Ло, я страшенно скучив за тобою".
     "А от я за  тобою не  скучила. До  того - мерзенно зраджувала, та це аж
нiчого  не значить, адже ти  все одно  перестав мною цiкавитись. Ви  добряче
шкварите, пане. Багато швидше, нiж мама".
     Я перейшов зi слiпо? швидкостi в сiмдесят миль на годину до напiвслiпо?
в п'ятдесят.
     "Чому ти вважа?ш, що я перестав тобою цiкавитись?"
     "Ну, по-перше ти мене ще не поцiлував".
     В собi обмираючи, в собi знемагаючи, я смутно побачив спереду порiвняно
широке узбiччя, i з  пiдскоками та погойдуванням з'?хав  на траву. Пам'ятай,
що це дитина, пам'ятай що це...
     Не  встигло  авто  зупинитись, як Лолiта  аж упливла  в мо?  обiйми. Не
смiючи,  не смiючи дати собi  волi - не смiючи дозволити  собi зрозумiти, що
саме це  (солодка  вогкiсть,  хиткий  вогонь)  i ?  початок того невимовного
життя,  яке  зусиллям  волi  за  вмiло?  пiдтримки  долi  я  нарештi  змусив
здiйснитись -  не смiючи по-справжньому ??  цiлувати, я дотикався ?? гарячих
губ з  величезною  шанобливiстю,  вбирав ??  дрiбними ковтками  -  о, цiлком
безгрiшно! Та, вона, нетерпляче сiпнувшись,  прип'яла свого рота до мого так
мiцно, що я вiдчув ?? великi  переднi зуби й роздiлив з нею м'ятний  смак ??
слини. Я, звичайно,  знав,  що  з ?? боку це тiльки невинна  гра, пустування
пiдлiтка. Вдавання пiдробки в фальшивому романi. Всякий  душецiлитель, як  i
всякий розбещувач пiдтвердить  вам, що межi  й правила цих дитячих забавок ?
розпливчастi або  в  усякому разi  надто по-дитячому  субтильнi, щоб ?х  мiг
уловити дорослий партнер, а тому я страшенно стерiгся зайти  надто далеко та
змусити ?? вiдсахнутись зi сполоханою вiдразою, i тому що менi за будь-що, й
понад усе,  кортiло скорiше принести ??  пiд  фалдою в  герметичний  затишок
Зачарованих  Мисливцiв,  який  був  ще  за  вiсiмдесят  миль,  благословенне
навмання розiмкнуло нашi обiйми за чверть секунди  до того, як вiз дорожньо?
полiцi? пригальмував бiля нас.
     Його червонопикий i густобровий водiй уп'явся в мене:
     "Скажiть, вас не обiгнав  край перехрестя синiй седан то? ж фiрми, що й
ваш? Чи не помiтили?"
     "Ми  не  бачили", вiдказала  Ло, послужливо-спiшно  перехилившись через
мене й поклавши невиннi руки менi на колiна, "ба ви  зовсiм упевненi, що вiн
був синiй, тому що - "
     Патрульник (яку  нашу тiнь наздоганяв вiн?) нагородив вродливицю кращою
сво?ю усмiшкою й виконав повний поворот.
     Ми по?хали далi.
     "Який бовдур!" вигукнула Лолiта. "Вiн мав тебе злапити".
     "Будь ласка, чому ж - мене?"
     "Тому що гранична швидкiсть в цьому безглуздому штатi ?  лише п'ятдесят
миль на  годину, а ми - нi, нi, не сповiльняй, ти теж глуп як дуб. Вiн тепер
далеко".
     "Перед нами ще лежить довгий перегiн", сказав я, "i я б хотiв  бути там
до пiтьми. Так що веди себе як чемна дiвчинка".
     "Капосна,  капосна  дiвчинка",  затишно  проказала   Ло.  "Неповнолiтня
делiквенточка,  попри  прямоту  й симпатичнiсть.  А  свiтло було червоним. Я
нiколи не бачила тако? ?зди".
     Ми мовчазно прокотили повз мовчазне городисько.
     "От би мама розлютилась, якби дiзналась, що я й ти коханцi."
     "Господи, Лолiто, хiба можна казати такi речi?"
     "Та ми дiйсно ? коханцi, правда?"
     "Аж нiяк. Погода щось iзнову псу?ться. Чи не  бажа?ш ти менi розповiсти
про цi тво? маленькi витiвки в таборi".
     "Ти якось дуже книжково висловлю?шся, любий татусю".
     "А тебе легко ошелешити?"
     "Нi, говори".
     "Настiйливо прошу вiдповiсти".
     "Давай зупинимось на тихiй боковiй стежцi, й я тобi розповiм".
     "Ло, я серйозно прошу тебе не пустувати. Ну?"
     "Ну - я брала дiяльну участь у таборовому життi".
     "Ensuitе?"
     "Ансу?т, мене вчили жити  груповим життям, щасливим та повним життям, i
при цьому розвивати власну гармонiйну особистiсть. Словом, бути цяцiнькою".
     "Так, я бачив щось подiбне в вашiй брошурцi."
     "Ми  полюбляли  спiвати  хорових  пiсень  бiля  великого  камiна чи пiд
паскудним зоряним небом, i звучання власного щастя кожно? з нас зливалось iз
голосом групи."
     "У  тебе чудова пам'ять на цитати,  Ло, та я просив  би тебе утриматись
вiд лайливих словечок".
     "Герл-скаутське  гасло",  вела далi Лолiта в захватi,  "це  також i мо?
гасло.  Я наповнюю  життя достойними справами, як, наприклад - нi, лiпше без
прикладiв. Мiй обов'язок бути корисною. Я друг усiх тварин  чоловiчо? статi.
Я виконую ?хнi примхи. Маю завжди добрий настрiй. Ось про?хало  це полiцiйне
авто. Я заощадлива, й завжди грiшу думкою, словом i вчинком."
     "Тепер сподiюсь, це все, мо? дотепне малятко".
     "Так, усе.  Втiм, постривай-бо. От iще що:  ми пекли пироги на сонячнiй
плитi з рефлектором. Правда, цiкаво?"
     "Звiсно, цiкаво".
     "За цей  час  ми  вимили розбiльйон тарiлок. "Розбiльйон" - це  значить
"дуже - дуже - багато" на засюканому вчительському дiалектi. Та ось, ледь не
забула  найголовнiше,  за висловом мами.  Ми робили рентгенiвськi знiмки. Це
вважалось страшенно забавним".
     "C"est bien tout?"
     "C"est. Як не рахувати  малесенько? штуки, про  яку я  можу розповiсти,
без того, щоб геть не почервонiти".
     "Розповiси потiм?"
     "Так - якщо будемо сидiти в пiтьмi й можна буде говорити пошепки. Ти що
- спиш у кiмнатi як ранiш чи в однiй купi з мамою?"
     "У себе як  ранiш. Твою мати  буде покладено на дуже серйозну операцiю,
Ло".
     "Зупинись-но там-от край молочного бару", сказала Ло.
     Сидячи на  високому табуретi, зi  смугою  сонця, що перетинала  ?? голу
брунатну руку, Лолiта  отримала башту  розма?того  морозива, политого якимсь
синтетичним  сиропом.  Це  було  згромаджено  й подано ?й  цупким,  прищавим
парубком у засаленiй  краватцi метеликом, котрий уп'явся в мою крихку, легко
вдягнену  дiвчинку з хижим  зухвальством. Нетерпiння  дiстатися Брайслaнда й
Зачарованого  Спочину  ставало  нестерпним.  На  щастя,  вона  впоралась  iз
морозивом за раз-два, як завше.
     Я спитав: "Скiльки в тебе дрiбних?"
     "Нi  копiйчини", вiдказала вона, журно здiймаючи брови й показуючи менi
порожнi нутрощi гаманця.
     "Це буде виправлено, але на все свiй час" збундючено проказав я. "Ну то
як - ходiмо?"
     "Слухай, де тут у них виходок?"
     "Я туди тебе не пущу. Це напевно мерзенна буда. Ну, то ходiмо."
     Вона була суттю слухняною дiвчинонькою, i я не втримався й поцiлував ??
в шию, коли ми знову сiли в авто.
     "Не  смiть  цього!"  сказала  вона,  дивлячись  на  мене  з  непозiрним
здивуванням. "Я не люблю, щоби мене лизали. Огидний розпусник!"
     Здiйнявши плечика, вона потерлась по ньому ши?ю.
     "Перепрошую", пробурмотiв я. "Я до тебе дуже прив'язаний, от i все".
     Ми просувалися далi  пiд  хмурим небом вгору звивистою дорогою, а потiм
знов униз.
     "Що   ж,   i   я   до   тебе   нiбито   прив'язана",   сказала   Лолiта
сповiльнено-нiжним тоном, i, нiбито  зiтхнувши,  нiбито посунулась ближче до
мене.
     (О, Лолiто моя, ми нiколи не до?демо!)
     Сутiнки   вже  почали  проймати  чудовний  маленький   Брайслaнд,  його
архiтектуру в ложноколонiальному стилi, сувенiрнi лавки та ?вропейськi липи,
коли  ми по?хали  по слабовсвiтлених вулицях у пошуку Зачарованого  Спочину.
Повiтря, все перлисте  вiд рiвно? мжички, зоставалось  теплим i  зеленим,  i
довга черга, складена головним чином з дiтей i старикiв, уже довжилась проти
каси кiнематографу, що струменiв огнястими самоцвiтами.
     "Ах,  цей фiльм я дуже  хочу подивитись! Пiдемо зараз  по  обiдi.  Будь
ласка, пiдемо!"
     "Що ж, можна", протягнув Гумберт, хоч вiн-то,  хитрий, розпалений чорт,
чудово  знав, що  на  дев'яту  годину вечора,  коли  почнеться  його  власна
вистава, вона спатиме мертвим сном в його обiймах.
     "Полегше!" скрикнула Ло, котру штурхнуло  вперед, коли клята вантажiвка
перед  нами,  з карбункулами,  якi запульсували  на озаддi, зупинилась  край
перехрестя.
     Я подумав,  що  якщо ми  не  до?демо  до  готелю  -  вмить,  чудом,  за
найближчим  рогом -  я  втрачу всяку владу  над гейзiвським ридваном з  його
безпорадними "двiрниками" та несамовитими гальмами.  Та дарма, перехожi,  до
яких я звертався по вказiвки,  або самi  не  знали мiста,  або перепитували,
щулячись: "Зачарованих...?" наче я був божевiльний; чи то вдавались до таких
мудрованих  пояснень, з геометричними жестами,  географiчними тлумаченнями й
чисто-мiсцевими прикметами (...по тому повернiть на пiвдень ...не до?жджаючи
будiвлi суду...), що я не мiг не схибити з  путi в лабiринi ?хньо? зичливо?
балаканини.  Лолiта,  чи? гарненькi  рiзнокольоровi  нутрощi  вже  потравили
з'?денi ласощi, передчувала рясний обiд i почала юмзати. Та  для мене, хоч я
давно примирився з iснуванням певно? вторинно? долi  (легковажно? секретарки
Мак-Фатума, так би мовити), яка пнеться  з дрiбницями й  заважа? грандiозним
планам  щиросердого начальника, цi скреготливi зупинки, цi просування наугад
бульварами Брайсланда  були,  мабуть, найтяжчим випробуванням,  яке  дотепер
випало  на мою долю. В  подальшому я неодноразово смiявся,  пригадуючи  свою
недосвiдченiсть - як я з хлоп'ячою впертiстю хотiв знайти саме цей готель iз
забагливою  назвою - тодi як повз  наш шлях неоновi знаки численних  мотелiв
запрошували  в вiльнi кiмнати, готовi прийняти кого завгодно - комiвояжерiв,
збiглих  каторжникiв, iмпотентiв, великi  родини,  а також  найблудливiшi  й
найненажерливiшi  пари. О, мирнi  автомобiлiсти, що ви плинете крiзь чорняву
ночi, якi забавки, якi виверти хотi ви могли б угледiти з  вашого бездоганно
гладкого  шосе,  якби  цi  комфортабельнi  куренi,  враз   лишившись  усяко?
пiгментацi?, стали прозорi як ларчики зi скла!
     Диво, якого я жадав, таки  вiдбулося! Мужчина й дiвчина, бiльш або менш
сполученi в темнявi автомобiля, що встав пiд деревним краплинням, повiдомили
нам,  що ми знаходимось  в самому  серцi мiського парку, та що  варто тiльки
взяти лiворуч при  наступному свiтлофорi, й ми  поцiлимо. Жодного свiтлофора
ми не знайшли - парк був чорним як грiх,  якому вiн слугував прикриттям - та
скоро,  пiдпавши  пiд плавний  чар добре спланованого закруту, ми крiзь iмлу
розгледiли дiамантове мигтiння вогнiв, далi - нiчний  блиск озера, й ось вiн
став проти нас, дивно  й невiдворотно, пiд  примарними деревами,  нагорi, де
кiнчався посипаний жорствою в'?зд - бiлий чертог Зачарованих Мисливцiв!
     Спочатку  здалось, що запаркованi автомобiлi,  прилаштованi рядком,  як
бiля корита свинi,  затуляють доступ; та раптом,  немов чародiйно,  поважних
розмiрiв вiдкрите авто,  лиснiюче  вишневим блиском  пiд  освiтленим вогнями
дощем, заворушилось - енергiйно  позадкувало пiд кермом  кремезного пана - й
ми  вдячно слизнули в утворену пройму. Я  зразу ж докорив сво?й квапливостi,
помiтивши, що мiй попередник  тепер скористався  чимось на  кшталт гаражику,
пiд  дашком   якого  було  достатн?  мiсце  й  для  другого  воза;   та  моя
нетерплячiсть не дозволила менi вчинити як вiн.
     "Оце шик!"  зазначила  моя вульгарна  краля, щулячись  на лiпний фасад.
Вона  вилiзла  з  авта  на  шелест  мрячного  дощу  i рвучко  дитячою ручкою
обсмикнула плаття, застрягле межи персиковими щiчками - перефразуючи Роберта
Браунiнга.  При свiтлi, що обливало  фронтон, сахалися й  гойдались на бiлих
колонах  збiльшенi  силуети каштанового листя.  Я вiдiмкнув багажник.  Сивий
горбань маврин в доволi  приблизнiй лiвре?  поклав  на  вiзок нашi  валiзи й
повiльно покотив ?х у хол. Хол був сповнений старих дам i священикiв. Лолiта
сiла  навпочiпки, щоб  обсипати ласками бiлопикого,  в  синiх ластовинках, з
чорними  вислими  вухами, кокер-спанi?ля, який на килимовiй флорi прямо-таки
танув пiд ?? долонею - та й хто б не танув, о мо? бiдне серце...
     Я ж, тим  часом, прочищав горло i,  крiзь натовп,  собi шлях до окремо?
контори. Там лисий, поросячого виду, старух - усi були старi в цьому старому
готелi -  оглянув мене,  пiдозрiлого  брюнета,  з  чемним  усмiхом,  за  тим
неквапно  витяг  мою  (спотворену)  телеграму,  не  подолав темних сумнiвiв,
обернувся, щоб поглянути на  стiнний годинник,  i нарештi  сказав, що  "дуже
вибача?ться"  -  держав  кiмнату на два  лiжка до половини  сьомо? вечора, а
тепер  ??  здано: церковний  з'?зд,  бачте,  збiгся  з  виставкою  квiтiв  у
Брайсландi.
     "Мо? iм'я" зимно перервав  я,  "не Гумбер?, i не Гамбур?ер, а  Герберт,
тобто, перебачте, Гумберт,  i менi все одно, хай буде одинний номер,  тiльки
додайте лiжко для мо?? маленько? доньки, ?й десять рокiв, i вона втомилась".
     Рожевий  старець  добродушно  озирнув  Лолiту,  котра   все  ще  стояла
навпочiпки, привiдкривши  губи, слухаючи в профiль, що  ?й казала з  глибини
кретонового  крiсла  хазяйка  собаки,  древня  старуха,  сповита  фiалковими
вуалями.
     Якi  б сумнiви не мучили  мерзотника,  вони розвiялись  на  видок  мо??
арiйсько?  ружi.  Вiн  сказав,  що певно вiднайдеться  дещо, так -  номер  з
двiйною постiллю. Що ж до лiжечка -
     "Мiстере  Жечкiнс,  чи не  ма?  зайвого  лiжечка...?" Лiжечкiнс,  також
рожевий i лисий, з бiлим волоссячком з-вiд вушних та iнших дiр, наблизився й
заговорив, а я вже розгвинчував вiчне перо. Нетерплячий Гумберт!
     "Нашi  подвiйнi  постелi  -  суттю,  ?  потрiйнi"  поважно  казав  вiн,
вкладаючи спати батька й доньку. "Пригадую, був якось у нас особливо великий
наплив i ми поклали в одну постiль трьох дам й ось  таку дiвчинку, як  вашу.
Менi  навiть  зда?ться,  що  одна  з  дам була  перевдягнений  мужчина  (мо?
вiдсебеньки).  Втiм, чи не ?  зайвого лiжка в номерi сорок-дев'ятiм, мiстере
Швайн?"
     "Боюсь, його дали сiмейству Свун", сказав Швайн, перший з двох блазнiв.
     "Ми  вже  сяк-так полашту?мось",  сказав  я. "Пiзнiше до  нас, можливо,
долучиться моя дружина - та навiть так, я гадаю, ми впора?мось".
     На  цей  час  обидвi  рожевi  свинi  вже  забули  про  гумбертофобство.
Повiльним  i чiтким  начерком зловмисника я написав: Доктор Едгар Г. Гумберт
iз донькою, 342, Лоун  стрiт, Рамздель.  Ключ (номер 342!) був  менi  мигцем
показаний (так  фокусник показу? монету, яку  вiн збира?ться спальмiювати) й
одразу  ж переданий Дядьковi ому. Лолiта, залишивши собаку (так i мене вона
залишить), пiдвелася з  навпочiпок; дощова крапля впала на  могилу Шарлотти;
гарнява мавринка, що спустилась з небес,  вiдiмкнула з середини дверi лiфта,
й приречене дитя ввiйшло в нього, а  за нею слiдом пiшли ?? кехкаючий батько
i ом з валiзами, як розiпнутий краб.
     Пародiя на готельний коридор. Пародiя на тишу й на смерть.
     "Поглянь, та це ж номер нашого дому", весело вигукнула Лолiта.
     Двоспальне  лiжко,  дзеркало,  двоспальне лiжко в  дзеркалi, дзеркальнi
дверi стiнно?  шафи, такi ж дверi до ванно?, чорнильно-син? вiкно, вiдбите в
ньому лiжко, таке ж лiжко в  шафовому дзеркалi, два крiсла,  стiл зi скляним
покриттям, два нiчних столики, двоспальне межи ними лiжко:  точнiше,  велике
лiжко полiрованого дерева з ворсянистою ковдрою пурпурного кольору  й  парою
нiчних жарiвок пiд шлярованими нiчними абажурами.
     Я дуже хотiв  покласти п'ятидоларового папiрця на цю блiдо-буру долоню,
та остерiгся, що така  щедрiсть може  бути  неправильно витлумачена, а  тому
поклав четвертного. Додав ще один. Вiн пiшов собi. Клац. Enfin seuls.
     "Та як же - ми будемо спати в однiй кiмнатi?" сказала Лолiта, динамiчно
приндячись, як робила була, без гнiву, без гидливостi  (хоч явно на межi цих
почуттiв), а саме динамiчно, коли  хотiла обважити  сво? запитання  особливо
ревною значущiстю.
     "Я прохав у них додаткове лiжко. Яке, якщо хочеш, я вiзьму собi".
     "Ти збожеволiв", вiдказала Лолiта.
     "Чому це, моя коштовна?"
     "Тому, каш-тов-ний, що  коли каш-тов-на мама дiзна?ться, вона  з  тобою
розлучиться, а мене придушить".
     Просто - динамiчно; не беручи всерйоз.
     "Послухай мене", сказав я сiдаючи; вона ж стояла на два кроки вiд  мене
i  з  задоволенням дивилась  на  сво?  вiдображення, при?мно  здивована ним,
сповнюючи  власним рожевим  свiтлом здивоване  й задоволене дзеркало шафово?
дверцi.  "Послухай  мене,   Лолiто.   Настановимо  дещось  раз   назавше.  В
чисто-практичному сенсi, я - твiй батько. Я до тебе  дуже нiжно прив'язаний.
У вiдсутнiсть тво?? матерi  я  вiдповiдаю за твiй  добробут. Ми небагатi,  й
оскiльки  ми подорожу?мо, нам доведеться - нам доведеться бути багато разом.
Коли  дво? в  однiй кiмнатi,  неминуче трапля?ться  -  як  би  це  назвати -
трапля?ться деяке ..."
     "Кровозмiшення", пiдказала Лолiта  - й увiйшла в шафу з молодим золотим
регiтцем,  вiдчинила сумiжнi  дверi,  й  передбачливо  глянувши  туди сво?ми
дивними димчастими очима, щоб не помилитися знову, пiшла собi в ванну.
     Я  розчинив   вiкно,  зiрвав  iз   себе   просякнуту   потом   сорочку,
перевдягнувся,  перевiрив  у  кишенi  пiджака,  чи  там пiгулки, й вiдiмкнув
валiзу.
     Вона  вийшла з ванно?. Я спробував ?? обiйняти  - так, невмисно, крапля
стримано? нiжностi перед обiдом.
     Вона сказала: "Пропоную пох?ряти гру в поцiлунки й пiти жерти".
     Ось тут я й пiднiс свiй сюрприз.
     Ах,  мрiя  мрi?  мо??!  Вона  попрямувала  до  розкрито?  валiзи,  нiби
пiдстерiгаючи здаля здобич, нiби в сповiльненому  кiнематографi, вдивляючись
в оцю  далеку скарбницю на багажному передку (що в не? з очима, подумав я, з
цими  великими  сiрими  очима, чи  то ми  вдвох зануренi  в  одну й  ту саму
зачаровану iмлу?). Вона  пiдступала до не?, доволi високо здiймаючи ноги  на
доволi  високих  пiдборах i згинаючи чарiвливо хлоп'ячi колiна так  довго, в
розширеному просторi, наче йшла пiд водою або  як в отих  снах,  коли  бачиш
себе невагомим,  за  тим вона  пiдняла  за рукавчики  файну, дуже  коштовну,
мiдяного  шовку,  кофточку,  так  само  ж  повiльно,  так  само   ж  мовчки,
розправивши  ??  перед  собою,  як нiбито  була  зацiпенiлим ловцем, в якого
забракло подиху  вiд  виду  неймовiрного  птаха,  розтягнутого ним за  кiнцi
пломенястих крил. За тим  стала витягувати  (поки  я  стояв  i  дожидав  ??)
повiльну змiю лискучого ремiнця й приладнала на собi.
     За тим вкралась в  дожиданi  для  не? обiйми,  сяюча, зомлiла, ласкаючи
мене  поглядом  нiжних, та?мничих,  порочних,  байдужих, сутiнкових  очей  -
в-сам-раз найбанальнiша шлюшка.  Тож ось кого сподобляють нiмфетки - поки ми
стогнемо та кона?мо.
     "Чим цiлунок пув боганим?" промимрив я, дихаючи ?й у волосся (влада над
словами щезла).
     "Якщо вже хочеш знати", вiдказала вона, "ти робиш не так, як треба".
     "Накажи, як".
     "Все в  свiй час", вiдповiла провинниця мо??  кривомови. Seva ascendes,
pulsata,  brulans,  kitzelans,  dementissima.  Elevator  clatterans,  pausa,
clatterans, populus in  corridoro. Hanc nisi mors  mihi adimet niemo! Juncea
puellula,  jo  pensavo fondissime, nobserva  nihil  quidquam;  та  звичайно,
наступно? митi я мiг би як-небудь жахливо схибити; на щастя, вона вернула до
скарбницi.
     З ванно?, де  менi довелося  доволi  довго  переключатися для  скромно?
нужди,  я чув (стоячи,  хиблячи,  тамуючи дух)  "ахи"  та "охи" дiвчинкового
захвату.
     Руки вона вимила тiльки тому, що вподобала окреме мильце-образочок.
     "Час iти, люба, я думаю, ти так само зголоднiла, як i я".
     I ось ми  рушили до лiфта;  донька - гойдаючи свою стару бiлу торбинку,
батько - на крок попереду (nota bene: нiколи не йти позаду не?, адже вона не
дама).  Поки  ми стояли  (тепер уже поряд), дожидаючи лiфта,  вона  закинула
голову, нестримано роззявилась i трухнула кучерями.
     "О котрiй годинi вас будили в таборi?"
     "О  пiв-на" -  вона спинила новий позiх - "сьому", ззявнула до кiнця  з
подрогом  усього тiла.  "Сьому",  повторила вона, i горло в не?  знов  стало
наповнюватись.
     Готельний  ресторан  вiтав  нас  запахом  смаженого жиру  й  склянистим
усмiхом. Це було  просторе й претензiйне примiщення з манiрними  фресками по
стiнах,  що  зображали  мисливцiв,  зачарованих  у розма?тих поставах  серед
численних нецiкавих тварин, дрiад  i дерев. Кiлька розсипаних по залi старих
дам,  два  священики  й широкоплечий  добродiй в клiтчастому пiджаку  мовчки
скiнчали обiд. Ресторан закривався о дев'ятiй, i кам'янолицi подавальницi  в
зеленiй унiформi розпачливо швидшали - на мо? щастя - нас позбутись.
     "Ти поглянь, як  вiн схожий,  як неймовiрно  схожий на  Ку?льтi", стиха
проказала Лолiта,  гострим засмаглим  лiктем  не  те  що вказуючи, але палко
стримлячи  вказати на  самотнього пана  в  спортивному пiджаку,  що  сидiв у
найдальшому кутi зали.
     "На кого - на нашого товстого дантиста?"
     Лолiта затримала в ротi тiльки що взятий ковток  води й поставила назад
на стiл свою розколисану склянку.
     "Та  дурощi",  сказала  вона,  кахикнувши  смiхом,  "я  мовлю  про того
письменника, що вiн на цигаркових рекламах".
     О, славо! О, жiнки!
     Коли  принесли й бухнули на стiл солодке  -  для панночки  великий клин
вишневого торту, а  для ?? покровителя бомбочку вершкового  морозива (значну
частину якого вона  негайно  додала  до свого  торту), я  витягнув з  кишенi
бульку, що мiстила ТАТОВI Пiгулi. Вдивляючись нинi в блiду немiч цих фресок,
в  цю  дивну, моторошну  мить, можу  пояснити свою  тодiшню поведiнку тiльки
механiчною  дi?ю  безповiтряного  простору,   притаманного  снам,  у   якому
оберта?ться  ушкоджений  розум;  ба  в ту  мить усе менi  ввижалось суцiльно
простим та неминучим. Я оглянув залу, впевнився,  що останнiй серед  обiднiх
пiшов,  вiдкупорив бульку, i  з  величезним зимнокров'ям  нахилив  його  над
долонею.  Я  не  раз  прорепетирував перед дзеркалом  цей жест, яким  швидко
пiдносиш порожню жменю до рота й вiдправля?ш у нього неiснуючу пiгулку. Як я
i  сподiвався,  вона  накинулась  на  бульку  з  великими,  надливо-барвними
капсулями, начиненими дурманом Сплячо? Красунi.
     "Синенькi!" скрикнула вона, "лiлово-синенькi. З чого ?х зроблено?"
     "З лiтнього неба", вiдповiв я, "зi слив, зi смокв, iз виноградно? кровi
царiв!"
     "Нi, серйозно... Будь ласка!"
     "Ах,  це  просто Фiалкапсулi. Вiтамiн Iкс. Робить тебе  дужим, як бик-с
альбо штик-с. Волi?ш скуштувати?"
     Лолiта простягнула руку, енергiйно киваючи.
     Я сподiвався, що зiлля дiятиме швидко. Воно подiяло блискавично. Позаду
був  довгий день, вранцi  вона  каталася човном  з  Варварою (сестра  котро?
вiдала  водяним  спортом, як  моя  п'янливо-доступна  нiмфетка  почала  менi
розповiдати посеред  напiврозчавлених  неборозпираючих  ззявкiв, якi  дедалi
збiльшувались  в  обсязi)  та  ще  займалися чимось-там.  Кiно,  яке  смутно
марилось ?й, було, звичайно, забуто  на той  час, коли ми залишили ресторан.
Стоячи зi  мною  в лiфтi, вона  притулилась до мене,  напiвусмiхаючись  ("чи
сказати,  чим я  займалась?"),  напiвзлiплюючи темнi вi?.  "Спати  хочеться,
мо'?"  спитав Дядько ом,  який правив лiфтом, пiдiймаючи тихого джентльмена
франко-iрландського походження та його заспалу доньку, а також двох зiв'ялих
жiнок, експертiв  з руж, котрi так само зорили зi спiвчуттям на  мою крихку,
засмаглу,  хитливу,  рожеву,  запаморочену  ясочку.  Менi  трохи  не  руками
довелось  ??  внести  в номер. Вона сiла  на край лiжка, злегка хитаючись, i
заговорила якимсь вуркiтливо-невиразним розтягнутим тоном.
     "Якщо я тобi скажу... якщо я тобi скажу, ти менi обiця?ш (така заспана!
Голiвка пада, очi гаснуть...) чи обiця?ш не скаржитись на табiр?"
     "Пiсля, Лолiто. Тепер лягай.  Я  тебе  зоставлю одну, щоби ти вклалась.
Даю тобi десять хвилин".
     "Ах, яка я  була гидотна", вела вона далi, трясучи волоссям, знiмаючи з
них повiльними пальцями чорну оксамитову стрiчку. "Дай-но я тобi скажу".
     "Завтра, Лолiто. Лягай, лягай. Ради Бога лягай".
     Ключ я сунув у кишеню й спустився по сходах.



     Милостивi  панi  присяжнi!  Будьте  терплячi  для  мене! Дозвольте менi
вiдняти частинку вашого дорогоцiнного часу! Отже наступив le grand moment. Я
зоставив  Лолiту,  яка  все  ще сидiла  на скраю  бездонного лiжка, дрiмотно
пiднiмала  ногу, кволо смикала шнурок i  при цьому показувала спiдню сторону
голо? ляжки до самого шва штанцiв у паху - вона завше з дивною неуважнiстю й
безстидством, або з сумiшшю того й iншого ставилась до  ось такого оголення.
От,  значить, яким був  заповiтний образ ??, що я  його  замкнув у  кiмнатi,
наперед  пересвiдчившись, що  дверi  не мiстять  засува  зсередини.  Ключ  з
нумерованим  тягарцем з рiзьблено? деревини миттю перетворився  на  ваговите
"сезам - вiдкрийся",  на  казкову вiдмичку,  спроможну вiдчинити блаженне  й
страшенне майбуття. Вiн  був мiй, вiн був частина мого  гарячого, волосявого
кулака. За декiлька хвилин -  скажiмо,  двадцять, скажiмо, пiвгодини (sicher
ist sicher,  як мовляв мiй дядько  Густав),  я  вiдiмкну дверi номера 342  i
знайду  мою нiмфетку,  мою красу  i  наречену,  в темницi  криштального сну.
Присяжнi! Якби мiй  захват  мiг  загучати, вiн  би  наповнив оцей буржуазний
готель оглушливим  ревом. I, ?дине,  за  чим  шкодую  сьогоднi,  це що я  не
залишив  мовчки  в  швейцара  ключ 342-о? i  не  залишив  тi?? ж ночi мiсто,
материк, пiвкулю й усю земну кулю.
     Дозвольте пояснити. Мене не дуже  збентежили ?? каятливi iнакомовлення.
Я все ще  мав  твердий  намiр дотримуватись рiшення щадити ?? чистоту, дiючи
лише  пiд  сховом  ночi  над  цiлком  приспаною наркозом голявою  крихiткою.
"Стриманiсть i благоговiння" - ось  був мiй повсякчасний девiз.  Я мав намiр
дотримуватись його,  навiть якби цю чистоту  (мiж iншим ?рунтовно розвiнчану
сучасною  наукою)  злегка  попсувало яке-небудь дитяче еротичне  переживання
(цiлком iмовiрно  гомосексуального  порядку) в  цьому  ?? мерзотному таборi.
Звичайно, через старомоднi ?вропейськi  навички я, Жан-Жак Гумберт,  взяв на
вiру,  коли  вперше  ?? побачив два з  половиною мiсяцi  тому,  що вона така
непорочна, як  належить бути  за шаблоном "нормальнiй  дитинi" з само?  тi??
пори, коли скiнчився незабутнiй античний свiт з його захоплюючими  звичками.
В нашу освiчену еру ми не оточенi маленькими рабами, нiжними квiточками, якi
можна було зiрвати в  передпоко? лазнi,  як  робилось  у  днi Риму; i  ми не
наслiду?мо приклад величного Сходу  в ще бiльш рознiженi часи й  не  пестимо
спереду й iззаду прислужливих дiтей, помiж бараниною й рожевим шербетом. Вся
рiч у тiм, що стара ланка,  яка з'?днувала дорослий свiт iз свiтом  дитячим,
тепер  постала роздiленою новими звичаями  та  законами. Хоч  я i  цiкавився
певний час психiатрi?ю та громадським доглядом, я суттю майже нiчого не знав
про  дiтей.  Бо  все-таки  Лолiтi було  тiльки дванадцять рокiв, i якi  б  я
поправки  не  робив   на  середовище   й  епоху   (навiть  беручи  до  уваги
розгнузданiсть  американських  дiтей шкiльного  вiку),  менi  здавалось,  що
розпуснi забави  мiж оцими спритними пiдлiтками мають мiсце таки пiзнiше, та
й  за  iншо?  обстановки. А  тому (пiдхоплюю знову  нитку мого  розумування)
моралiст  в менi обминав питання, чiпляючись за  умовнi  поняття  про те, що
собою являють дванадцятирiчнi дiвчатка. Дитячий психiатр в менi (пройдисвiт,
як бiльшiсть з них, та це  зараз не до уваги)  пережовував новофрейдистичний
гуляш та  уявляв  замрiйливу  та  екзальтовану  Лолiту  в  "латентнiй"  фазi
дiвоцтва. Нарештi, сексуалiст в менi (велике й нестямне чудовисько) нiчого б
не мав проти наявностi певно? порочностi в сво?? жертви. Та десь  по той бiк
несамовитого  щастя  радились розгубленi  тiнi - i я  так шкодую,  що ?х  не
завважив!  Людськi iстоти,  слухайте! Я мав  зрозумiти, що Лолiта вже  стала
чимось конче вiдмiнним вiд невинно? Аннабелли, i що нiмфiчне зло, яке дихало
крiзь кожну  пору заворожено?  дiвчинки,  котру я  готував на та?мну  втiху,
робить та?мницю нездiйсненною i насолоду  - смертельною.  Я  мав  знати (вiд
знакiв,  що ?х менi подавало щось всерединi Лолiти, - справжня дитяча Лолiта
або  якийсь зморений янгол за ?? спиною),  що  нiчого крiм тортур i  жаху не
принесе очiкуване блаженство. О, крилатi панове присяжнi!
     Вона  моя,  моя, ключ  в  кулаку, кулак  у  кишенi,  вона  моя!  Шляхом
заклинань  i обчислень,  яким  я  присвятив  стiльки  безсоння,  я поступово
прибрав усю зайву муляву i, накладаючи шар на шар прозорi фарби, довiв ?х до
завершено?  картини.  На цiй картинi вона являлась менi оголеною - нiчого на
нiй  не  було крiм однi?? шкарпетки,  та браслета з  брелоками; вона  лежала
розкинувшись там, де ??  звалило мо?  чарiвне вариво; в  однiй ручцi була ще
затиснута оксамитова стрiчка,  знята з  волосся; ??  мiдяне брунатне тiло, з
бiлим  негативом  коротенького  купального  трико,   вiдбитого  на  засмазi,
показувало менi сво? блiдi молодi  сосцi; в рожевому свiтлi  жарiвки ?двабно
полискував  перший  пух  на  гладенькому пагорку.  Великий ключ  зi  смуглим
горiховим тягарцем був у мо?й кишенi.
     Я блукав рiзними залами, осяяний зсередини,  мрячний ззовнi; бо обличчя
жадання  завше ? мрячне; жадання нiколи не ? доконечно  впевненим - навiть i
тодi  коли  нiжна жертва замкнена  в тво?й фортецi - що який-небудь диявол -
конкурент або - впливовий  божок не пнеться  скасувати приготоване для  тебе
свято.  Висловлюючись повсякденною  мовою, треба було хильнути, та  бару  не
трапилось  у  цьому старому шанобному готелi, повному  зопрiлих фiлiстерiв i
стилiзованих речей.
     Мене  поринуло  в  чоловiчу  вбиральню.  Вiдвiдувач,  що  залишав ??, в
клерикально-чорному стро?, з душею, comme on dit, навстiж, перевiряв гульфик
(жест, який вiденський мудрець  поясню?  бажанням  поглянути,  чи все взято)
спитав  мене,  як  менi  сподобалась лекцiя  пастора  Пара,  й подивився  зi
здивуванням, коли я (Сигiзмунд  Другий) сказав, що Пар -  хлопак на ять,  по
чому я зiм'яв  у  жмутик  паперову  серветку, якою витирав кiнчики пальцiв -
вони в мене  вельми чутливi - й  влучно  шпурнувши його в  приготований  для
цього  ресептакль, виплив  у  хол. Зручно  спершись  обома лiктями  на  край
конторки, я спитав  у  мiстера Полiжкiнса, чи вiн цiлком  упевнений, що  моя
дружина не  телефонувала;  i  як щодо  лiжка? Лiжкiнс вiдповiдав, що нi,  не
дзвонила  (покiйниця,  звiсно, дзвонити  не могла), i якщо  ми  зостанемось,
полiжко поставлять  завтра. З-вiд великого велелюдного примiщення з надписом
над дверима  "Мислива зала" лунав гомiн багатьох голосiв, що розважали чи то
над  садiвництвом  чи  то  над  безсмертям душi.  Iнша  кiмната, пiд  назвою
"Малинова", вся залита  свiтлом,  з  лискучими  стiльчиками  й одним  довгим
столом  iз морсом i  бiсквiтами, була ще  порожньою, якщо  не рахувати отеси
(зiв'яло? жiнки з  характерною  для отес склянистою  усмiшкою  й шарлоттиною
манерою говорити), котра, вся струмуючи, пiдiйшла  до мене й поспиталась, чи
не пан  Браддок  я, тому що якщо так, мiс Борода мене допiру шукала. "От уже
iм'я для жiнки", зазначив я й неквапно вийшов.
     Приливала й вiдливала моя райдужна кров. Я визначив чекати до  половини
десято?.  Вернувши  в  хол,  я  натрапив  там  на  змiну: декiлька  осiб,  у
квiтчастому шовку або чорному сукнi, утворили окремi невеликi  групи, й ельф
випадку  потiшив   мiй   зiр  чудовною  дитиною  лолiтчиних  лiт,  у  платтi
лолiтчиного фасону,  але бiлому,  i  з бiлою  стрiчкою, що тримала  ??  бiле
волосся. Вона не була надто гарненькою,  та вона була  нiмфеткою, i ?? голi,
блiдо-порцеляновi  ноги  й  лiлейна  шия  створили на  одну  незабутню  мить
надзвичайно  при?мну  антифонiю  (якщо  можна  висловити  музичним  термiном
вiдчуття в спинному  мозку)  до мо??  спраги Лолiти, рум'яно?  й  засмагло?,
збуджено?  й опоганено?.  Блiденька дiвчинка  вiдчула мiй погляд  (який був,
утiм,  цiлком  недбалим i щирим)  i,  будучи до  смiшного сором'язною, жахно
збентежилась, закочуючи очi й тулячи руки до щоки, й обсмикуючи платтячко, й
нарештi  повернулась  до мене худими рухливими лопатками, умисно розмовляючи
зi сво?ю коровистою матусею.
     Я залишив шумний хол: вийшов  назовнi;  деякий  час  я  стояв  на бiлих
схiдцях,  споглядаючи коловерть бiлястих нiчних метеликiв навколо  лiхтаря в
набряклiй вогкiстю чорнотi хитко? неспокiйно? ночi, й думав: усе, що зроблю,
все,  що посмiю зробити, буде суттю така крихта. Раптом я почуяв  у  пiтьмi,
неподалiк  мене, чиюсь присутнiсть: хтось  сидiв  ув  одному  з  крiсел  мiж
колонами перону.  Я, власне, не мiг його добачити в темрявi, та його  зрадив
?валтовний   скрегiт   вiдкривано?  фляжки,  за  яким  послiдувало   скромне
булькотiння, яке завершилось звуком мирного загвинчування.  Я вже  наважився
вiдiйти, коли до мене звернувся незнайомий голос:
     "Як же ти ?? злупив?"
     "Прошу?"
     "Кажу: дощ припинив"
     "Так, зда?ться"
     "Я десь бачив цю дiвчинку"
     "Вона моя дочка"
     "Брешеш - не дочка"
     "Прошу?"
     "Я кажу: файна сорочка. Де ?? мати?"
     "Померла"
     "Он як воно. Шкода. Скажiть, а  чому б  нам не пообiдати завтра втрьох?
На той час оця вся наволоч вiд'?де геть"
     "Я з нею також вiд'?ду. Добранiч"
     "Шкода.  Я  дуже п'яний. На добранiч.  Цiй вашiй  дiвчинцi треба багато
сну. Сон - троянда, як кажуть у Персi?. Хочете папiроску?"
     "Дякую, зараз не хочу"
     Вiн чиркнув сiрником, та через те, що вiн був п'яний, або через те,  що
п'яним  був  вiтер,  полум'я освiтило не  його, а  якогось  глибокого старця
(одного з тих,  хто гайну?  решту життя в  таких-ось старих готелях)  i його
бiлу гойдалку. Нiхто нiчого не сказав, i темрява постала як i ранiш. По тому
я   прочув,  як  готельний  старожит  закахикався  i  з  могильною  лункiстю
вiдхаркнувся.
     Я залишив веранду. В цiлому минуло вже пiвгодини. Дарма я не попросив у
нього ковток вiскi. Напруження почало даватися взнаки. Якщо скрипкова струна
може страждати, я  страждав, як струна. Однак було б нечемно  показати, що я
поспiшаю. Поки я пробирався скрiзь сузiр'я людей, застиглих в одному з кутiв
холу,  заслiпливо блиснув  магнiй  - i  вищирений пастор  Браддок,  двi дами
патронеси з приколотими на  грудях неминучими  орхiдеями, дiвчинка в  бiлому
платтячку,   i,   найвiрогiднiше,  вискаленi  зуби  Гумберта   Гумберта,  що
продирався боком мiж зачарованим  священиком i цi?ю дiвчинкою, яка скидалась
на недолiтню  вiдданицю,  були ось тут  увiчненi,  - оскiльки папiр i  текст
маленько? провiнцiйно? газети можуть  вважатись вiчними.  Бiля  лiфта стояла
iнша щебетлива купка.  Я  знову  обрав сходи. Номер  342  знаходився поблизу
iншого,  зовнiшнього спуску для рятування на  випадок пожежi. Була  змога ще
врятуватись - та ключ повернувся в замку, i я вже входив у кiмнату.



     Дверi  освiтлено?  ванно?  були  привiдчиненi;  крiм того, крiзь жалюзi
сочився скелетоподiбний вiзерунок свiтла  зовнiшнiх лiхтарiв; цi  схрещуванi
променi  пробирались у темряву  спальнi й дозволяли розiбратися в наступному
становищi.
     Зодягнута в  одну  зi сво?х старих нiчних сорочок, моя Лолiта лежала на
боцi, спиною  на мене,  посеред  двоспального лiжка. ??  просвiчуване  крiзь
легку тканину тiло й голi члени становили короткий зи?за?. Вона пiдклала пiд
голову обидвi  перини - i свою й мою; кучерi були розпатланi, смуга  блiдого
свiтла перетинала ?? верхнi хребцi.

     Я скинув одяг i вбрався в пiжаму  з  тою фантастичною митт?вiстю, котру
береш  на  вiру,   коли   в  кiнематографiчнiй  сценцi   вийма?ться   процес
перевдягання;  i  я вже поставив колiно  на край  лiжка,  як  раптом  Лолiта
повернула голову й уп'ялась у мене крiзь смугасту тiнь.
     Ба  на  таке-ось  увiйшлий не  чекав! Цiлий  задум з  пiгулькою-люлькою
(безецна справа, entre nous soit dit) мав на метi навiяти сон, такий мiцний,
що його цiлий полк не мiг би продерти, та ось, ма?те, вона  вперлась у мене,
й  знеможено  двигаючи  язиком,  називала  мене   Варварою!  Уявна  Варвара,
зодягнена в пiжаму,  надто для не? тiсну, завмерла,  виснучи над буркотливою
дiвчинкою. Повiльно,  з  якимсь безнадiйним  зiтханням,  Доллi вiдвернулась,
прийнявши свою попередню позицiю. Хвилини зо  двi я стояв,  напружений, бiля
краю, як  той паризький кравець,  на початку столiття,  котрий пошивши  собi
парашут, стояв, готуючись зiскочити з Ейфелево?  вежi. Нарештi я вгромадився
на зоставлену менi вузьку частину постелi; обережно потягнув до себе кiнцi й
боки  простирадл,  збитих  докупи на пiвдень вiд мо?х камiнно-холодних п'ят;
Лолiта пiдвела голову й у мене втупилась.
     Як  я  довiдався далi вiд прислужливого фармацевта,  лiлова пiгулка  не
належала  навiть  до  великого  та  знаного  роду  барбiталових  наркотикiв;
неврастенiковi, що вiн вiрить у  ??  дiю, вона, мабуть, допомогла б заснути,
та  засiб був надто слабкий,  щоб надовго покласти  спритну,  хоч i втомлену
нiмфетку. Неважливо, був  Рамздельський лiкар шахра?м або хитруном. Важливо,
що я був ошуканий. Коли Лолiта знов вiдкрила очi, я зрозумiв, що навiть якщо
снодiйне  й подi?  за годину або пiвтори,  безпека, на  яку  я розраховував,
виявилась  облудною. Тихо вiдвернувшись, вона зронила голову на перину  - на
ту, яко? я був несправедливо позбавлений. Я лишився лежати  нерухомо на краю
безоднi, вдивляючись  в  ??  сплутане  волосся  й  у  проблиски  нiмфетчино?
голизни, там, де смутно  проглядала половина ляжки або плеча,  й намагаючись
визначити глибину ?? сну по темпу ?? дихання. Пройшов  деякий час; нiчого не
змiнилось,  й  зiбравши смiливiсть я наважився злегка  пiдсунутись до  цього
звабливого,  запаморочного  мерехтiння.  Та  ледве  я  вступив  у  ??  тепле
навкiлля, як рiвне дихання призупинилось, i я  пройнявся жахливою  пiдозрою,
що  маля Долорес цiлком прокинулось  i готове вибухнути  криками, якщо я  до
нього  доторкнусь будь-якою  частиною свого ницього, ниючого  тiла.  Читачу,
зласкався!  Як  би   тебе   не  злостив  м'якосердий,   хворобливо-чутливий,
нескiнченно-обачний  герой  мо??  книги,  не  обминай  цих  вельми  важливих
сторiнок! Уяви  мене!  Я  не  постану, якщо  ти  мене  не  намислиш; спробуй
побачити  в  менi  лань,  яка  дрижить  у  хащi  мого  власного  беззаконня;
всмiхнемося навiть  злегка.  Наприклад,  -  менi нiде було  прихилити голову
(ледь не  написав:  голiвку), й до всього  мого неладдя  долучилась мерзенна
згага  (вiд  смажено?  в   салi  картоплi,  яку  вони  смiють  тут  називати
"французькою"!)
     Вона  знову  мiцно  спала, моя  нiмфетка;  та я не наважився на чарiвну
подорож. La  Petite Dormeuse ou l'Amant  Ridicule.  Завтра почастую ??  тими
попереднiми пiгулками, вiд яких так ?рунтовно цiпенiла ??  мати. Де вони - в
передньому  ящичку авта чи в  великому  саквояжi? Чи може почекати годинку й
тодi знову  спробувати пiдповзти?  Наука нiмфетолепсi? - точна  наука. Можна
рiвно  в секунду,  якщо  притиснутись.  На  вiдстанi в  один мiлiметр  треба
рахувати секунд десять. Почека?мо.
     Нема нiчого в  свiтi галасливiшого  за  американський готель, - причому
зазначте, наш готель вважався тихим,  затишним, iз  потугами на "грацiйнiсть
побуту" й таке  iнше. Дверний  стук лiфта, що пролунав за двадцять крокiв на
пiвнiчний схiд вiд мого черепа, але який я вiдчував так само гостро, як нiби
цi залiзнi дверцi грюкали менi в лiву скроню, чергувався iз лязкотом i гулом
розма?тих  маневрiв  авта й тривав далеко за пiвнiч. Час  вiд часу одразу на
схiд  вiд  мого  лiвого  вуха  (а  лежав  я  горiлиць, не  смiючи  повернути
мерзеннiший свiй край у напрямку димчастого стегна мо?? сположницi), коридор
наповнювався донесхочу житт?радiсними, звучними й безладними  вигуками,  якi
вiншувалися залпом прощавань.  Коли це нарештi припинилось, завуркотiв чийсь
клозет на пiвнiч  вiд мого мозочка.  Це був  мужнiй,  енергiйний,  басовитий
клозет i ним  користувалась  велика  родина. Вiд  його  бурчання, струмливих
виливiв i довго? пiслямови - дрижала стiна  за  мо?м  узголiв'ям. За тим,  у
пiвденному напрямi  вiд  мене  хтось почав неймовiрно вивергати -  чолов'яга
душу викехкував разом з випитим вiскi, й унiтаз у його ваннiй,  яка ? одразу
за  нашою,  обвалювався  сущою  Нiагарою.   Коли  ж  нарештi  всi  водоспади
зупинились i зачарованi мисливцi поснули, бульвар пiд вiкном мого  безсоння,
на     захiд     вiд     мого    неспання    -     обладнаний,     величний,
пiдкреслено-негендлярський,  обсаджений розложистими  деревами - виродився в
мерзенний прогiн для гiгантських  вантажiвок, якi гуркотiли в iмлi  вогко? й
вiтряно? ночi.
     А  мiж  тим  менш як за шiсть  вершкiв  од мене  й мого палаючого життя
перебувала димчаста Лолiта!  Пiсля  довгого перiоду нерухомого  неспання,  я
знов учав  сунути  до  не?  щупальцi,  й  цього  разу скрипiння  матраца  не
розбудило  ??.  Менi вдалось попiдсунути мою  важку,  зголоднiлу  плоть  так
близько, що  я вiдчув  на щоцi, нiби тепле дихання, ауру ?? оголеного плеча.
Тут вона пiдвелась, охнула, забубонiла з нестямною швидкiстю щось про човни,
смикнула простирадло i впала  знов у свою  темну, квiтучу, молоду непритому.
Вона  заборсалась серед  цього рясного  струмливого сну,  й одна гола  рука,
нещодавно брунатна, тепер мiсячна, з  розгону лягла через мо?  обличчя. Була
мить, коли я держав полонянку, та вона вивiльнилась  з мо?х ледь  позначених
обiймiв, причому зробила це не свiдомо, не  рiзко, не з якоюсь там особистою
вiдразою, а просто  - з безвiдносно-жалiбним бурмотiнням дитини, яка вимага?
належного ?й спокою. I все вернуло  в попередн? становище: Лолiта, повернута
вигнутим  хребтом до  Гумберта.  Гумберт,  який  пiдклав  пiд  голову  руку,
роздираний жаданням i згагою.
     Остання примусила мене пiти  в ванну для  ковтка води: менi то найлiпшi
лiки, не рахуючи, мабуть, молока з редисками, й коли я знову впав у чудовну,
блiдо-строкату  темницю, де  лолiтчине старе й  нове вбрання розташувалось в
розма?тих зачарованих покладеннях, на рiзних  частинах наче пливучих меблiв,
моя нестерпна донька пiднесла  голову й чiтким тоном об'явила, що також хоче
пити. Тiньовою  рукою вона взяла в  мене пружну й  холодну паперову чарку i,
направивши  на ?? край довгi  сво? вi?, залпом  випила  вмiщене; пiсля  чого
молодечим рухом,  сповненим бiльшо?  зваби, нiж найсолодкiша ласка, маленька
Лолiта витерла  вуста об мо? плече. Вона вiдкинулась на свою  перину (мою  я
витяг, поки вона пила) й поволi знов заснула.
     Я не посмiв  намовити ?? на другу порцiю снодiйного, ба й не полишав ще
надi?,  що перша  врештi-решт помiцнить  ?? сон.  Я  все  пiдступав  до не?,
готовий  на  всяке  засмучення й  вiдав,  що  краще чекати,  та  чекати  був
несильний.  Моя  перина  пахла  ??  волоссям,  я сунув до  мо??  мерехтливо?
голубки, спиняючись i  втягуючись всякий раз, як вона, здавалось, ворушилась
або важилась ворухнутись. Вiтрець iз  кра?ни  див  уже став впливати  на мо?
думки; вони ввижались позначеними курсивом, як нiбито поверхня, що вiдбивала
?х, брижилась вiд цього  примарного вiяння. Подеколи моя свiдомiсть не  в ту
сторону  загиналась, мо?  рачкуюче тiло  впадало  в сферу сну i знов з нього
виповзало; а разiв зо два я хапав себе на тому, що мимоволi починаю видавати
меланхолiйний храп. Iмла нiжностi сповивала гори суму. Iнодi менi здавалось,
що зачарована здобич готова на пiвдорозi стрiнути  зачарованого ловця; що ??
стегно  добровiльно   посува?ться  до  мене  крiзь  сипкий  пiсок  далекого,
чаровинного узбережжя; але  цей  серпанок з  ямочкою  раптом  здригався  i я
розумiв, що Лолiта дальша вiд мене, нiж будь-коли.
     Я тут затримуюсь на здриганнi  й пiдкраданнях  тi?? давно минуло? ночi,
тому  що маю  намiр довести,  що  я  нiколи  не був  i нiколи  не  мiг  бути
брутальним  мерзотником.  Нiжна  замрiяна  область, по  якiй  я  брiв,  була
спадщиною  поетiв,  а не  притулком  розбiйникiв.  Якби я дiстався мети, мiй
захват був би самим  умлiванням: вiн  би  звiвся  до внутрiшнього  згоряння,
вологий жар  якого вона ледве б  вiдчула, навiть якщо б не спала. Однак я ще
сподiявся,  що   ??  поступово  охопить  таке  повне  помертвiння,  що  менi
поталанить  утiшитись  не тiльки  самим мигтiнням  ??  голизни.  Так,  помiж
пробними  наближеннями й  сум'яттям почуттiв, якi  перетворювали  ??  або на
очасте  збiжище мiсячних  полискiв,  або на  пухнастий, квiтучий  кущ,  менi
снилося, що я не сплю, снилося, що криюсь у засiдцi.
     Постала певна  тиша перед  ранком в безсонному життi  готелю.  За  тим,
близько  четверто?, коридорний  клозет  ринув  каскадом  i  грюкнули  дверi.
Насампочатку шосто? години став  доходити в декiлькох так би мовити виданнях
згучний  монолог,  що  мав  мiсце на  якомусь внутрiшньому  подвiр'?  або на
стоянцi автомобiлiв.  Це,  власне, був не  монолог, адже промовець уривав по
кожних кiлькох секундах  для  того, щоб вислухати пiдуважного спiвбесiдника,
чий голос  не досягав  мене, внаслiдок  чого  нiякого  справжнього змiсту не
можна було вилучити з чутно?  половини бесiди. ??  буденнi iнтонацi?, проте,
розчистили  шлях свiтанку, й  кiмната вже наповнилась бузково-сiрою  млякою,
коли декiлька працелюбних уборних почали  дiяти одна  за одною,  й  гримкий,
виючий лiфт  почав ходити вгору й униз;  декiлька  хвилин я понуро  куняв, i
Шарлотта була русалкою  в  зеленавому  водоймищi,  й десь  в  коридорi  рано
повсталий  пастор комусь  проказав соковитим голосом: "доброго раночку!",  i
птахи длубались у лиштвi, i ось - Лолiта ззявнула.
     Недоторканно-зимнi панi присяжнi! Я вважав, що  збiжать мiсяцi, якщо не
роки, перш  нiж я  насмiлюсь вiдкритись маленькiй Долорес  Гейз; та на шосту
годину вона зовсiм прокинулась, а вже на чверть сьомо? стала в прямому сенсi
мо?ю коханкою. Я зараз вам скажу щось вельми дивне: це вона мене збестила.
     Почувши  ??  перший  ранковий  позiх, я  появив себе  сплячим, красивим
профiлем обернутим до не?.  Правду казати, я не  мав жодного  намислу. Чи не
обуриться вона, уздрiвши мене поряд, а не на запасному лiжку? Що вона вдi? -
забере одяг  i замкнеться в ваннiй? Вимагатиме, щоб  ??  негайно вiдвезли до
Рамзделя?  В  лiкарню  до  матерi?  Назад  у табiр?  Та моя  Лолiтонька була
спритним дiвчиськом, i коли вона видала те здушене смiшко, яке я так  любив,
я зрозумiв, що вона до цього споглядала мене  грайними очима. Вона скотилась
на  мiй край, i ?? теплi  русявi кучерi  натрапили на  мою  праву ключицю. Я
доволi кепсько iмiтував пробудження. Спершу ми лежали тихо. Я тихо гладив ??
по волоссю, i ми тихо  цiлувались. Я впав у таку собi блаженну розгубленiсть
вiд того, що ?? поцiлунок вирiзнявся деякими комiчними вишуканостями в сенсi
тремтiння питливого жала, з  чого я вивiв, що ?? натренувала в ранньому вiцi
якась-там  маленька  лезбiянка.  Таким  вигвинтам жодний  Чарлi  не  мiг  ??
навчити! Мовби  з бажання подивитись, чи наситився я й чи  засво?в  обiцяний
напередоднi  урок,   вона  злегка   вiдкинулась,  назираючи  мене.  Щоки  ??
пломенiли,  пухла  нижня  губа  блищала,  мiй  розпад  близився.  Раптом, зi
спалахом  хулiганських  пустощiв  (ознака нiмфетки!), вона  приклала рота до
мого вуха - та розум мiй довго не мiг розбити на слова жаркий гул ?? шепоту,
й  вона  його  переривала  смiхом,  i  змахувала кучерi  з  обличчя,  i знов
пробувала,  й  дивне  почуття,  що  живу  в  фантастичному  щойно створеному
божевiльному свiтi, де все дозволено, повiльно охоплювало  мене  мiрою того,
як я починав добирати,  що саме менi подавалось. Я вiдповiв, що не знаю, про
яку гру йдеться, - не знаю, у  що вона  й Чарлi грали. "Ти хочеш сказати, що
ти нiколи -  ?", почала вона, уважно дивлячись на  мене з гримасою вiдрази й
недовiри. "Отже,  ти  нiколи - ?" почала вона знов. Я скористався передихом,
щоб потикатись обличчям  у рiзнi нiжнi  мiсця. "Заберись", гугняво звизгнула
вона, поспiшно вiдсуваючи брунатне плече з-пiд мо?х губ. (У вельми курйозний
спосiб Лолiта вважала - i продовжувала ще довго вважати - всi торкання, крiм
поцiлунку губами й  простого статевого акту, або  "слинявою романтикою", або
"паологi?ю").
     "Тобто, ти нiколи", наполягала вона далi (тепер стоячи на колiнах проти
мене), "нiколи не робив цього, коли був хлопчиком?"
     "Нiколи", вiдповiв я з повною правдивiстю.
     "Чудово", сказала Лолiта, "так подивись, як це робиться".
     Я, проте, не стану набридати вченому  читачевi детальною розповiддю про
лолiтчину  самовпевненiсть. Досить буде сказати, що анi слiду цнотливостi не
вгледiв  перекошений  спостережник  у  цiй  гарненькiй,  ледве  сформованiй,
дiвчинцi,  котру  вкрай  розбестили  навички  сучасних  хлопчакiв,   спiльне
навчання, шахрайськi iмпрези на кшталт герл-скаутських багать,  i подiбне до
цього. Для не? суто механiчна статева дiя була невiд'?мною частиною та?много
свiту пiдлiткiв, невiдомого  дорослим. Як учиняють дорослi, щоб мати  дiтей,
це анi трiшки ??  не  займало. Берлом мого  життя  Лолiта орудила  надзвичай
енергiйно й  дiловито, як наче це був  нечутливий прилад,  нiяк  зi мною  не
пов'язаний.  ?й,  звiсно,  кортiло  оголомшити мене  молодецькими  витiвками
малолiтньо? шпани,  та вона була  не зовсiм готова до  деяких розходжень мiж
дитячим розмiром i мо?м. Тiльки  самолюбство не  дозволяло ?й кинути почате,
адже я в дикому сво?му  становищi, удавав iз себе безнадiйного дурня i давав
?й самiй трудитись - принаймнi поки ще мiг зносити сво?  невтручання. Та все
це, власне, не стосу?ться справи; я не цiкавлюсь статевими питаннями. Всякий
може сам  уявити  собi  тi чи  iншi  прояви нашого тваринного життя.  Iнший,
великий подвиг надить мене: визначити раз назавше згубний чар нiмфеток.



     Я  маю ступати сторожко.  Я  маю  говорити пошепки.  О, ти,  заслужений
репортере з кримiнальних справ, ти, старий i поважний судовий  приставе, ти,
колись усiма люблений полiцiянте, що сидить нинi в самотньому ув'язненнi (та
скiльки рокiв був оздобою перехрестя бiля школи!), ти, вiдставний професоре,
полохливо  животiючий,  в  котрого  отрок служить за читця! Недобре було  б,
правда, якби з мо??  вини ви безтямно укохалися б у мою Лолiту! Хай би я був
живописець, сталося б так, що  директор Спочину Зачарованих Мисливцiв раптом
у лiтню днинку, згубив би розум i доручив менi переробити по-сво?му фрески в
ресторанi його готелю, ось що б я вигадав (зображаю лише фрагменти):
     Було  б  озеро. Була би  жива  альтанка в  слiпучому  цвiтiннi. Були  б
спостереження натуралiстiв:  тигр переслiду? райську птицю,  змiя  давиться,
натягаючись  на  товсту  хохулю, з  яко?  зiдрали шкуру.  Був  би  султан  з
обличчям, спотвореним нестерпним стражданням (стражданням,  якому суперечила
б  округлiсть  ним  сипаних пестощiв), який допомага? маленькiй невiльницi з
привабними сiдничками пiднятися  онiксовим стовпом. Були б тi яскравi бульки
гонодального  розпалу,  якi мандрують угору  за опаловими  стiнками музичних
автоматiв. Були  б  усiлякi  табiрнi  розваги  для промiжно?  групи,  Какао,
Катання, Качання, Колiнця й Кучерi на сонячному березi озера. Були б тополi,
яблука, недiльний  ранок у  примiському  домi.  Був би вогняний самоцвiт, що
розчиня?ться  в  кiльцеподiбних  брижах,  сам-останнiй подрог,  сам-останнiй
мазок  фарби,  в'?длива  червiнь,  сверблива   рожевiсть,  вдих,  дитя,  яке
вiдверта?ться.



     Я  пишу  все  нiяк  не  для  того,  щоб  минуле пережити  знову,  серед
нинiшнього мого безпросвiтного вiдчаю, а для того,  щоб вiдокремити пекельне
вiд райського в дивному, страшному, безумному свiтi нiмфолепсi?. Моторошне й
чудесне зливались  у якiйсь  точцi:  ось цю межу волiв би  я  закрiпити,  та
вiдчуваю, що менi в цьому зовсiм не таланить. Чому?
     Згiдно  римського права, особа  жiночо?  статi може  вступити в  шлюб у
дванадцять  рокiв; пiзнiше  цей закон був схвалений  костьолом, i ще й  досi
зберiга?ться,   без   зайвого   розголосу,   в   деяких    штатах   Америки.
П'ятнадцятирiчний-бо  вiк  дозволя?ться  законом скрiзь.  Нема  геть  нiчого
поганого (твердять в унiсон обидвi пiвкулi)  в тому, що сорокарiчний  нелюд,
освячений  служителями  культу  й  набряклий  вiд  алкоголю,  скида? з  себе
наскрiзь вологе вiд  поту святкове  лахмiття та  в'?жджа? по  рукоять у  юну
дружину. "В  таких стимулюючих клiматичних умовах помiрного поясу (йдеться в
старому часопису з тюремно?  бiблiоеки), як такi,  що ?х ма?мо в  Сент-Лу?,
Чикаго  та Цинцинатi, дiвчина сяга? статево? зрiлостi на кiнець дванадцятого
року  життя".  Долорес  Гейз  народилась  менш,  нiж  за  триста  миль,  вiд
стимулюючого Цинцинатi. Я  тiльки держусь природи. Я  вiрний собака природи.
Звiдки  ж цей  чорний  жах, якому я не в змозi  дати раду? Чи я позбавив  ??
дiвоцтва? Милостивi мосьпанi, чуйнi панi присяжнi: я навiть не був ?? першим
коханцем!



     Вона розповiла менi, як ?? збестили. Ми по?дали в лiжку прiсно-мучнистi
банани, пiдбитi персики та вельми смачнi картоплянi чiпси, й die Kleine менi
все  розповiла. ??  велемовну, але плутану  розповiдь  супроводила  не  одна
потiшна moue.  Як я, зда?ться,  вже зазначив,  особливо  пам'ятаю один такий
вихилясик,  заснований  на  пiдуважному   звуцi  „И",  з  викривленням
хляпогубого рота  й закоченими  очима, що  виражали шаблонну  сумiш комiчно?
вiдрази, покори й терплячого ставлення до схиблень молодостi.
     ?? вражаюча розповiдь почалась iз  вступно? згадки про подругу, котра з
нею  подiляла намет, минулого лiта, в  iншому  таборi, "дуже люксовому",  як
вона     висловилась.     Ця    спожилиця    ("правдешня    безпритульниця",
"напiв-схиблена",  але  "молодчиня") навчила ??  рiзних  манiпуляцiй. Спершу
лояльна Лолiта вiдмовилась назвати ??.
     "Це була, напевно, Грацiя Анджел?" спитав я.
     Вона вiдмовно похитала  головою.  "Нi, зовсiм  iнша. ?? батько -  такий
цабе. Вiн - "
     "Так, може бути - Роза Кармiн"
     "Звiсно, нi. ?? батько - "
     "Чи не Агнеса Шерiдан, випадком?"
     Вона перековтнула й похитала головою, - а потiм як спохопиться!
     "Слухай, а звiдки ти зна?ш усiх цих дiвчисьок?"
     Я пояснив.
     "Словом, це iнша", сказала вона. "Ма?мо  багато  паскудниць у гiмназi?,
але тако? не стрiнеш. Ба якщо  волi?ш усе знати, ?? звати  Елiзабе Тальбот.
?? брати вчаться в нас, а вона  перейшла в дорогу  приватну школу; ?? батько
директор чогось".
     Я пригадав iз потiшним уколом в серцi, як бiдна Шарлотта, коли бувала в
гостях,  завше стремiла вкинуть у розмову всякi фасончастi штучки на кшталт:
"Це було, коли моя донька вiдбувала екскурсiю з маленькою Тальбот..."
     Я спитав, чи довiдались матерi про цi сапфiчнi розваги.
     "Ах,  що ти",  видихнула  Лолiта, сама вся нiби  осiвши  й  пригорнувши
взiрно-трiпотливу руку до бiлих грудок, щоб появити переляк i полегшення.
     Мене, однак, бiльше займали  гетеросексуальнi пустощi. Вона вступила до
гiмназi?  одинадцяти рокiв  пiсля того, як пере?хала з матiр'ю в  Рамздель з
"середнього  заходу".  Що ж саме  робили цi  ??  "паскуднi"  спокласники  та
спокласницi?
     "Звiсно  що... Близнюки,  Антонiй  та Вiола Мiранди  недарма  спали все
життя в одному  лiжку, а  Дональд Скотт,  найбiльший дурепа, займався  цим з
Гезель  Смi в дядечковому гаражi, а спортсмен Кеннет  Найт  виставляв  сво?
держацтво на розгляд з будь-яко? нагоди, а - "
     "Перелетiмо  в  табiр  Ку",  сказав  спортсмен  Гумберт,  "та спершу  -
перерва". А по перервi я дiзнався всiх подробиць.
     У Варвари Берк,  мiцно?  будови, бiлявки, на два  роки  старшо?  за мою
ласочку,  й  безумовно  найкращо?  пловчинi в  таборi, була  якась  особлива
байдарка, яку  вона подiляла з Лолiтою, "тому що я ?дина з усiх дiвчат могла
допливти  до  Нового Острова"  (якесь-там,  гадаю, спортивне  випробування).
Протягом  усього  липня  мiсяця,  кожного  ранку -  зауваж, читачу,  кожного
клятого ранку -  Варварi й Лолiтi допомагав нести байдарку  з Онiксу в Ерiкс
(два невеличкi озера в лiсi) тринадцятирiчний Чарлi Хольмс, синок начальницi
табору i ?диний представник чоловiчо? статi на двi-три милi навколо (якщо не
лiчити дряхлого,  сумирного, глухого  робiтника,  та  сусiда фермера, котрий
iнодi  навiдував  табiр  на старому  фордi, щоб  збути  яйця, як це  роблять
фермери); кожного ранку  - о, мiй читачу! - ця дитяча трiйця, зрiзуючи шлях,
йшла  навскiс  через  прекрасну  невинну  хащу,  сповнену  по  береги  всiма
емблемами молодостi, росою, грибами, чорницею,  пташиним спiвом,  i в певнiй
мiсцинi,  серед  рясно?  гущави, Лолiта  залишалась  стояти на  вартi,  поки
Варвара й хлопчик злучалися за кущем.
     Спочатку моя  Лолiта вiдмовлялась  "спробувати", однак, допитливiсть  i
почуття товариства взяли  гору,  й  невдовзi вона й  Варвара  вiддавались по
черзi мовчазному, грубому й цiлковито невтомному Чарлi, котрий,  як кавалер,
був  чи не так  само принадливий як сира моркiвка, та мiг шиконути вiдмiнною
колекцi?ю прозорих  чохольчикiв, якi вiн виловлював з  третього  озера,  яке
перевершувало iншi розмiром та гостиннiстю, яке мало назву  Озеро Клiмакс на
iм'я сусiднього  фабричного мiстечка,  що  так буйно розрослося  за останнiй
час. Хоч  визнаючи,  що це було "в  цiлому  нiчого, забавно", й "добре проти
прищикiв  на  обличчi", Лолiта,  я  радий  сказати,  ставилась  до  мозку  й
поводження Чарлi з величезним презирством. Додам вiд себе - що цей блудливий
лайдачко не збудив, а мабуть, навпаки заголомшив у нiй жiнку, дарма що  була
така "забавнiсть".
     Було  вже  близько   десято?  ранку.   Вщухла  пристрасть,   i  жахливе
усвiдомлення лиха спало на мене, як попiл, заохочуване  буденною  реальнiстю
млистого, невралгiчного дня, вiд якого нило в  скронях. Брунатна, голявенька
Лолiта, звернена вузькими  бiлими  сiдницями до мене,  обличчям до  дверного
дзеркала, стояла, впершись руками в боки й широко  розставивши ноги (в нових
нiчних туфлях, оторочених  котячим хутром), i  крiзь  навислi локони морщила
нiс  перед похмурим  склом.  З коридору неслися гулькаючi голоси чорношкiрих
прибиральниць,  i  трохи пiзнiше було зроблено вкрадливу  спробу,  перервану
мо?м громовим  покриком,  прочинити  дверi  в  наш  номер.  Я звелiв  Лолiтi
вiдправитись  у ванну  й добряче  намилитись  пiд  душем, якого вона  вельми
потребувала.  Постiль була  в  неймовiрному безладi,  й  уся  в  картопляних
чiпсах. Дiвчинка примiряла  платтячко з синьо? вовни, потiм iнше, складене з
блузки  без рукавiв i  розвiйно?,  картато?  спiдницi, та перше видалось  ?й
малим,  а iнше - великим;  коли ж я  став просити ??  поквапитись (становище
починало мене непоко?ти), вона злостиво жбурнула мо? любi дарунки в закут, i
зодягла  вчорашню  сукню. Нарештi,  вона була готова; я зрядив  ?? наостанок
чудовною торбинкою з пiдробно? телячо? шкiри (всунувши цiлу жменьку центiв i
два  зовсiм  новенькi  гривеники)  й  наказав  ?й купити  собi  якого-небудь
журнальчика в холi.
     "Буду внизу за хвилинку", додав я, "i на тво?му мiсцi, горличко, я б не
розмовляв зi стороннiми".
     Окрiм мо?х бiдних маленьких дарiв, складати було майже нiчого; та я мав
присвятити  деякий  час (що було ризиковано - хтозна,  що вона могла нако?ти
внизу)  приведенню постелi в бiльш пристойний вигляд, який казав  радше  про
покинуте гнiздечко  нервового  батька  та  його жартiвницi-доньки,  нiж  про
розгул  колишнього  в'язня з  двома товстими  старими  шльондрами. За  тим я
зодягся й звелiв коридорному прийти за багажем.
     Все   було  добре.  Там,  у  холi,  сидiла   вона,  мiцно   занурена  в
криваво-червоне шкiряне крiсло, мiцно  занурена в лубковий кiнематографiчний
журнал.  Мого вiку добродiй, що сидiв навпроти,  в  твiдовому пiджаку  (жанр
готелю  перетворився за нiч на  сумнiвне уподiбнення  британському садибному
побуту) зорив  безперервно через учорашню газету й загаслу  сигару,  на  мою
дiвчинку.  Вона  була  в  сво?х  майже формених  бiлих шкарпетинках та рябих
чоботах,  i  в  так  добре  вiдомому  менi  платтячку  з  яскравого  ситцю з
чотирикутним вирiзом; у  жовтавому  блиску  жарiвки  був помiтним золотястий
пушок уздовж засмаглих  рук та  литок.  Одна  нога була  закинута  за другу,
високо й легковажно;  ?? блiдi очi ковзали по рядках, раз у раз перемигуючи.
Дружина  Бiлля  схилялась  перед  ним  задовго  до  першо?  зустрiчi;  потай
милувалась цим знаменитим молодим кiноактором, коли вiн був ?в морозиво бiля
стiйки в аптекарськiй крамницi Шваба.  Нiчого не могло бути  бiльш дитячого,
нiж ??  кирпате веснянкове личко, або лiловий набряк на  голiй ши?,  до яко?
нещодавно присмоктався казковий вурдалак, або невiльний порух кiнчика язика,
що дослiджував налiт  рожевого висипу  навколо припухлих губ; нiщо не  могло
бути бiльш безгрiшним, нiж читати про Джиль, дiяльну дiвотку, котра сама ши?
свiй   гардероб  i   студiю?  "серйозну  лiтературу";  нiщо  не  могло  бути
невиннiшим, нiж продiл у  лискучих  русявих кучерях i шовковистий  вилиск на
скронi; нiщо не могло бути на?внiшим... Та що за гидаву заздрiсть спiзнав би
он той мордястий розпусник, хто б вiн не був  (а скидався вiн, мiж iншим, на
мого швейцарського  дядька Густава, який також дуже полюбляв le  dcouvert),
якби вiн знав, що кожний мiй нерв i досi наче кiльцем охоплений i наче ?ле?м
змащений  вiдчуттям ?? тiла - тiла  безсмертного  демона в  образi маленько?
дiвчинки.
     Чи був мiстер Швайн цiлком упевнений, що моя дружина не дзвонила? Так -
уповнi.  Якщо вона ще подзвонить, чи не зласкавиться вiн  передати ?й, що ми
по?хали далi,  прямуючи до помешкання  тьотi  Клер? О, звiсно, передасть.  Я
заплатив за рахунком i, вернувши до Лолiти, змусив ?? вилiзти з крiсла. Вона
й далi читала свого журналу весь час, поки ми  йшли до авта. Все ще читаючи,
вона  була  вiдвезена  до  примiсько?  кав'ярнi.  З'?ла  вона  там  порядний
брекфаст, я не мiг нарiкати; навiть вiдклала журнал, щоб ?сти; та вона, така
завжди весела, була на подив зажурна.  Я знав, що Лолiтонька може бути аж як
непри?мною, а тому дужився тримати себе в руках, та з хоробрим усмiхом чекав
на бурю. Я  не взяв ванну, не поголився, i в мене  не подiяв шлунок. Хирляли
нерви.  Менi  не  подобалось,  як  моя  маленька коханка  зводила плечима  й
напинала нiздрi, коли я важився захопити ?? безневинними балачками. Я ?речно
спитав, наприклад,  чи  знала що-небудь  про  забави у лiсi Фiллiс Чатфiльд,
котра  залишила   табiр  трохи  ранiше,  щоб  по?хати  до  батькiв  у  Мейн?
"Послухай", сказала Лолiта, зробивши плакучу гримасу, "давай вiднайдемо iншу
тему для  розмови". За  тим я  спробував - без успiху, як я не прицмокував -
зацiкавити  ??  дорожньою мапою. Дозволю собi нагадати  терплячому  читачевi
(чию  ласкаву  догоду слiд було би  перейняти  й Лолiтi!),  що  метою  нашо?
подорожi   було  веселе   мiстечко  Лепiн?вiль,   яке   було   десь  поблизу
гiпотетичного шпиталю. План був  цiлком довiльним  (як, на  жаль,  довiльною
появила себе надалi не одна намiчена  мета подорожi), й  менi дрижали жижки,
коли я питав себе, як учинити, щоб  весь замисел зостався правдоподiбним,  i
який вигадати iнший правдоподiбний маршрут  пiсля  того,  як ми передивимось
усi кiнодрами  в Лепiн?вiлi. Iншими  словами, Гумберт став усе  далi  й далi
нiяковiти. Воно  було  вельми сво?рiдним, це  почування:  виснажлива, бридка
задуха - нiби я сидiв поруч з маленькою тiнню когось, вбитого мною.
     Iз порухом, який зробила Лолiта, щоб влiзти знову в авто, по ?? обличчю
майнув вираз болю.  Вiн  майнув  iзнову,  багатозначнiше, коли  вона всiлась
поруч зi мною. Не сумнiваюсь, що другий  раз це було зроблено спецiально для
мене. Не з розуму, я спитав,  у чому рiч. "Нiчого, тварюко", вiдказала вона.
Я  не второпав i перепитав.  Вона  промовчала.  "Ви залиша?те  Брайслaнд", -
проголосив плакат над  дорогою.  Балакуча  ж  Лолiта мовчала. Холоднi павуки
повзали менi  по спинi.  Сирота.  Самотн?, кинуте напризволяще дитя, з  яким
мiцно-збудований, смердлявий мужчина енергiйно виконав статевий акт тричi за
один  цей  ранок.  Мабуть,  втiлення  довгорiчно?  мети  й  перевершило  всi
очiкування; але точнiше воно сягнуло дальше мети - й перенеслось  у страшний
сон. Я вдiяв необережно, глупо й  пiдло. I якщо  вже  визнавати  все, скажу:
десь на днi темно? вирви я  знов вiдчував  клохкотiння хотi - таким жахiтним
було жадання, збуджуване в менi цi?ю нещасною нiмфеткою! До терзань сумлiння
домiшувалась нестерпна думка,  що ?? кепський настрiй, мабуть, завадить менi
знов оволодiти нею, як  тiльки знайду  тиху селянську стежину, де ми могли б
спинитись на хвилинку. Словом, бiдний Гумберт був  у жахливому станi, й поки
з  безтямною неухильнiстю авто наближалось до Лепiн?вiля, водiй його даремно
дужився  вигадати  яку-небудь  забавку,  пiд грайливим прикриттям  яко?  вiн
посмiв би звернутись до сво?? супутницi. Втiм, вона перша зiрвала мовчанку:
     "Ах, вигукнула вона, - розчавлена вивiрка! Як шкода це..."
     "Так,  чи  не  правда", поспiшив пiдхопити  розмову  догiдливий, повний
надi? Гум.
     "Зупинись-но бiля  наступно?  бензиново?  станцi?",  вела далi  Лолiта.
"Менi треба до виходку".
     "Ми зупинимося,  де схочеш", сказав я. I далi, коли  красива,  затишна,
велична  хаща  (дуби,  подумав  я  -  тi??  пори  я   зовсiм  не  знався  на
американських деревах) зайшлась вiдзиватись зеленим вiдлунням на гладкий бiг
машини, й раптом обiч, пiщана, оторочена папороттю стежка озирнулась на нас,
перш нiж майнути в хащу, я проказав, що ми -
     "Далi ?дьмо!" верескливо урвала Лолiта.
     "Слухаюсь. Нема чого яритись" (куш, бiдний звiре, куш!).
     Я скоса поглянув на не?. Слава богу, малятко всмiхалось!
     "Кретин!" проговорила вона,  солодко всмiхаючись менi, "Гадюка!  Я була
свiженькою  стокроткою, i дивись,  що ти зробив  зi мною. Я, власне,  мала б
викликати  полiцiю  й  сказати ?м, що  ти мене з?валтував.  Ах  ти, брудний,
брудний старух!"
     Вона не жартувала. В голосi ?? бринiла  зловiсна iстерична нотка. Трохи
по  тому, вона  стала скаржитись, втягуючи  з  шипiнням повiтря, що  ?й "там
всерединi все  болить",  що вона не  може сидiти, що я розворошив у  нiй там
щось. Пiт котився менi по ши?, й ми ледь не пере?хали звiрятко - не вивiрку,
- яке перебiгало шосе зi здiйнятим трубою хвостом, i знову моя зла супутниця
обiзвала мене  негiдником. Коли  ми  спинились бiля бензинового пункту, вона
видерлась без жодного слова й довго не була. Повiльно, ласкаво, похилий друг
зi зламаним носом  витер менi передн?  скло - вони це  роблять по-рiзному  в
кожному мiсцi,  уживаючи цiлу гаму  пристосувань, вiд замшево?  ганчiрки  до
намилено? щiтки: цей дiяв рожевою губкою.
     Нарештi вона з'явилась: "Слухай", сказала  вона тим  нейтральним тоном,
вiд якого менi ставало боляче: "Дай  менi  декiлька п'ятакiв i гривеникiв. Я
хочу подзвонити мамi в лiкарню. Який номер?"
     "Сiдай в авто", вiдповiв я. "Ти не можеш дзвонити за цим номером".
     "Чому?"
     "Влiзай - захлопни дверку".
     Вона  влiзла  й   захлопнула  дверку.   Дiдусь-гаражист  усмiхнувся  ?й
свiтосяйно. Ми вимахнули на дорогу.
     "Чому я не можу подзвонити мамi, якщо хочу?"
     "Тому", сказав я, "що твоя мати померла".



     В  веселому  Лепiн?вiлi  я купив ?й  чотири  книжечки комiксiв, коробку
цукерок,  коробку гiгi?нiчних  подушечок,  двi пляшки кока-коли,  манiкюрний
набiр,  дорожнiй годинник  зi  свiтловим циферблатом,  каблучку зi справжнiм
топазом,  тенiсну ракетку, роликовi  ковзани, докрiпленi  до  високих  бiлих
чобiткiв, бiнокль, портативну радiолку, жувально? гуми, прозорий пластиковий
макiнтош,  темнi  окуляри,  багато  ще  носильних  речей  -  модних светрiв,
штанцiв, усяких лiтнiх платтiв...
     У тамтешньому готелi  в нас були окремi кiмнати,  та посеред ночi вона,
ридаючи, перейшла  до мене й ми  тихенько  з нею помирились.  ?й, розумi?те,
було зовсiм нема до кого ще пiти.













     17










     Тодi-то  серпня  1947-го, почались нашi  тривалi мандри  по  Сполучених
Штатах. Попри  всю  розма?тiсть  привалiв я вже скоро  став обирати самi так
званi "мотокорти",  iнакше "мотелi" - чистi, ладнi, затишнi сховки, складенi
з  окремих будиночкiв  або зi  з'?днаних  пiд одним дахом номерiв,  iдеально
прийнятних   для  спання,  гарикань,  замирень  i  невситимого  беззаконного
кохання. Спочатку,  вiд остраху  збудити пiдозри, я охоче платив  за  обидвi
кiмнати  подвiйного номера, з котрих  кожна мiстила подвiйне лiжко. Дивуюсь,
для якого-бо  квартету  призначався  взагалi  такий устрiй,  адже  лиш украй
фарисейська пародiя усамiтнення досягалась тим,  що несягаюча стелi загорожа
роздiляла кiмнату на  два сумiжних  любовних  притулки.  Проте, поступово  я
осмiлiв, пiдбадьорений  дивними спромогами, що випливали  з  цi??  добренно?
сумiжностi (можна було уявити собi, наприклад, двi молодих пари, якi  весело
обмiнюються спожильцями, або дитину, яка вда? сплячу, з метою пiдслухати  тi
ж звуковi ефекти, якими супроводжувалось ?? власне зачаття), i я преспокiйно
вже брав  однокiмнатний поко?к з лiжком i койкою, або двома лiжками, райську
келiю,  з жовтими  шторами спущеними до кiнця,  щоб створити ранкову  iлюзiю
сонця й Венецi?, коли насправдi на дворi була Пенсiльванiя i дощ.
     Ми  довiдались  -  nous  connmes,  якщо   скористатись   флоберiвською
iнтонацi?ю  - котеджi, пiд величезними шатобрiанiвськими деревами,  кам'янi,
цеглянi,  саманнi,  тиньковi,  розташованi  на тому, що  путiвник, видаваний
американською автомобiльною  асоцiацi?ю називав  "тiнястими",  "просторими",
"планованими" дiлянками.  Були будиночки кошарного типу, з вузлувато? сосни,
балки  яких  сво?м  золотясто-брунатним  глянсом   нагадували  Лолiтi  шкiру
смажено?  курки. Ми навчились  гордувати простими кабiнками з бiлених дошок,
просякнутими слабким  запахом  поми?в  або  будь-яким  iншим мрячно-соромним
смородом  i  нездатними  похвалитись  нiчим  (крiм  як  "зручною постiллю"),
невсмiхнена власниця яких завше була готова до того, що ?? даровi ("...ну, я
можу вам дати...") буде вiдмовлено.
     Nous connmes  -  (ця гра диявольськи забавна!)  ?хнi впiзнаванi назви,
якi претендують на знадливiсть, - всi цi  "Закоти", "Перекоти", "Чудотвори",
"Краснобори",     "Красногори",      "Простори",     "Зеленi      Десятини",
"Мотелi-Метелики..."  Iнодi  реклама  вживала особливу  приману,  наприклад:
запрошу?мо дiтей, обожню?мо  кицьок (ти ? запрошена, тебе обожнюють!). Ванни
в цих кабiнках були якнайчастiше представленi кахляними душами, спорядженими
безмежним  розма?ттям  бризкотливих  струй,  з однi?ю спiльною, вочевидь  не
Лаодикiйською  схильнiстю:  вони  стремiли при  вживаннi  раптом  обдати або
звiрячим  кип'ятком,  або  оглушливим холодом  залежно вiд того, який  кран,
холодний чи гарячий, повернув у цю хвилину купалець у сусiдньому примiщеннi,
через що вiн позбавляв тебе необхiдного елемента сумiшi,  ретельно складено?
тобою. На  стiнках в деяких мотельних  ваннах були  iнструкцi?, накле?нi над
унiтазом  (на задньому баку  якого були негiгi?нiчно  наваленi чистi ванновi
рушники),  якi закликали клi?нтiв  не кидати в нього смiття,  бляшанок з-пiд
пива,  картонних  судин  з-пiд молока, викиднiв тощо;  в iнших мотелях  були
особливi об'яви  пiд  склом,  як примiром:  "Мiсцевi Розваги: Верхова  ?зда.
Головною  вулицею можна часто  бачити вершникiв, якi  вертають з романтично?
прогулянки при  мiсячному  свiтлi..."; "...та будять тебе  о  третiй  годинi
ранку", глузливо докидала неромантична Лолiта.
     Nous  connmes рiзноманiтних  мотельникiв  - виправленого  злочинця або
невдахи-дiлка, серед директорiв, а серед директрис -  напiвшляхетну панi або
колишню  бендершу.  Й часом,  страшенно спекотною  й вологою  нiччю, кричали
по?зди, з душекрайною i зловiсною  тяглiстю, зливаючи мiць i надрив у одному
вiдчайному зойку.
     Ми  обминали  так  званi  "ночiвлi  для  туристiв"  (якi  були  рiдними
похоронним  салонам),  тобто  здаванi  в   приватних  оселях,  ще  й  сугубо
мiщанського штибу, без окремо? ванно?, з претензiйними  туалетними столиками
в гнiтюче бiло-рожевих  спаленьках, прикрашених знiмками  хазяйських дiтей в
усiх  стадiях  розвитку.  Зрiдка  я  поступався  вмовлянням Лолiти, люблячо?
"лиск" i брав номер у "справжньому" готелi. Вона обирала в путiвнику (поки я
пестив   ??   в   темному   автi,   запаркованому   серед  тишi   та?мничо?,
млойно-смерково?   дороги)  який-небудь  завзято  рекомендований  приозерний
"готель-замок",  який провiщав силу  чудес  - трохи,  мабуть,  перебiльшених
свiтлом  електричного  лiхтарика,  яким вона  ?здила  по сторiнцi  -  як-то:
конгенiальне  товариство,  ?жа  в  будь-який  час,  нiчнi пiкнiки - й багато
iншого, що  менi  в  думцi  викликало тiльки  бридкi фантазi?  про смердявих
гiмназистiв у майках i про чиюсь червону вiд огню щоку, яка лине до ?? щоки,
поки бiдний  професор  Гумберт,  який обiймав  лише  власнi  кощавi  колiна,
прохолоджував  геморой на сирому  газонi.  ?? також надили тi  колонiального
стилю  "iнни",  якi  крiм "елегантно?  атмосфери" й цiльних вiкон  провiщали
"безмежну кiлькiсть  смаковитiшого  ?ства". Заповiтнi спомини  про  чепурний
батькiвський готель iнодi спонукали мене шукати чогось подiбного в дивинному
кра?,  яким ми подорожували. Дiйснiсть мене скоро розхолодила; та Лолiтонька
й  далi мчала вслiд за пряними харчовими рекламами, мiж тим як я  вилучав не
саме  тiльки  фiнансове задоволення з таких  придорожнiх шильдiв,  як готель
"Лiсова  Замрiя"!  Дiти  молодшi чотирнадцяти рокiв дармо! З  iншого ж боку,
мене  струшу?  на  саму згадку про  той  буцiмто  "вищого  рангу"  курорт  у
середньо-захiдному штатi, де готель  оголошував,  що припуска?  "наскоки  на
холодильник"  для пiдживлення  серед ночi, й де расистського штибу дирекцiя,
спантеличена мо?м акцентом,  хотiла за будь-що знати дiвоче iм'я i  покiйно?
мо?? дружини й небiжчицi матерi. Там з мене взяли за два днi двiстi двадцять
чотири  долари! А  чи  пам'ята?ш, пам'ята?ш, Мiрандо (як мовиться  в  знанiй
елегi?) той iнший  "ультралюксовий"  вертеп з безоплатною  ранковою  кавою й
проточною   льодяною   водою  для  пиття,  де  не  приймали  дiтей  молодших
шiстнадцяти рокiв (жодних Лолiт, звiсна рiч)?
     Негайно по прибуттi в один з бiльш простеньких мотелiв (звичайних наших
стоянок),  вона запускала дзижчальний  пропелер електричного вентилятора або
змушувала мене  вкласти четвертак у кiмнатну  радiолу; або ж починала читати
проспекти - й  скигливим  тоном питати, чом ?й не  вiльно  по?хати  верхи по
заявленiй у них гiрськiй стежцi, або поплавати в мiсцевому басейнi  з теплою
мiнеральною  водою.  Частiш  за  все, брьохаючи,  нудячись  у засво?ний  нею
спосiб, Лолiта розлягалась,  нестерпно  жадана,  в  пурпурному  пружинистому
крiслi  або в  саду  на зеленому шезлонгу, або палубнiй  штуцi  з  пiстряво?
парусини, з такою ж пiдставкою для нiг i балдахiном, або в гойдалцi, або  на
всяких  садових меблях  пiд парасолем на терасi, й  менi  збiгали години  на
власкавлення,  погрози й  обiцянки,  допоки я  мiг намовити ?? дати  менi на
кiлька  секунд  сво?  просоченi  сонцем  молодi  ласощi  в  надiйному  сховi
п'ятидоларового номера перед тим як дати ?й  зробити все те, що вона обирала
замiсть мого ницього блаженства.
     По?днуючи  в  собi прямодушнiсть з лукавством,  грацiю й  вульгарнiсть,
сiру  хмурь  i  рожеву сприть, Лолiта, коли  хотiла,  могла бути надзвичайно
капосним дiвчам. Я, щоправда, не зовсiм був готовий до ??  нападiв безладно?
хандри або того нарочитого ниття, коли вся знеможена, розхристана, з мутними
очима, вона  вiддавалась  безтямному  й безпредметному кривлянню,  бачачи  в
цьому  якесь  самоствердження  в  хлоп'ячому,  цинiчно-бешкетному  дусi.  ??
внутрiшнiй  обрис  менi  бачився  до бридоти  шаблонним:  солодка,  спекотна
какофонiя  джазу,  фольклорнi  кадрилi,  морозиво  пiд  шоколадно-тягучковим
соусом, кiнокомедi? з пiсеньками, кiножурнальчики, й  так далi - от очевиднi
пункти в ?? списку люблених речей. Лише бог зна?, скiльки п'ятакiв упхав я в
розкiшно  освiтленi зсередини  музичнi  автомати в кожному  вiдвiданому нами
ресторанчику!  Менi  в  вухах  ще  й досi звучать гугнявi  голоси  всiх  цих
невидних  виконавцiв присвячених ?й серенад, усiх цих Самi та Джо, й Еддi, й
Тонi, й Пеггi,  й Гай, i  Рекс,  з ?х  модними романсиками, так само на слух
нерозрiзними, як нерозрiзнi були на  мiй смак рiзнойменнi сорти з'?даних нею
солодощiв. З якоюсь райською простодушнiстю вона вiрила всiм оголошенням, що
з'являлись у читаних  нею "Свiтi  Екрану" та "Мiражi Кiнолюбовi":  "Наш СУПР
сушить прищики"  або  "Ви, дiвчата,  котрi не заправля?те кiнцiв  сорочки  в
штани, подумайте  двiчi,  позаяк Джиль  каже,  що ця  мода закiнчена!"  Якщо
вивiска придорожньо? лавки казала: "Купiть у нас дарунки!" - ми  власне мали
там побувати,  повиннi  були там  накупити  всiляких  лайдацьких  iндейських
виробiв,  ляльок, мiдних цяцянок,  кактусових льодяникiв. Фраза "Сувенiри та
Новинки" аж  очаровувала ?? сво?м  хоре?чним римом. Якщо котрийсь кафетерiй
оголошував "льодянi напо?", вона механiчно реагувала на запрошення, дарма що
всi напо?  всюди були льодянi. Це до не?  звертались  реклами,  це вона була
iдеальним споживачем, суб'?ктом  та  об'?ктом кожного пiдлого плаката.  Вона
стремiла - безуспiшно  -  обiдати  тiльки там, де святий дух деякого Дункана
Гайнса,  автора гастрономiчного  гiда,  зiйшов  на  фасончасто  розмальованi
паперовi серветинки й на салати, увiнчанi сиром.
     У тi днi нi я нi вона  не додумались  до системи грошових хабарiв, яким
трохи пiзнiше суджено  було  так згубно вiдбитись  на мо?х  нервах  i на  ??
моральностi. Я покладався на iншi куншти для того, щоб тримати мою малолiтню
наложницю  в  покiрному станi i в стерпному настро?. За кiлька рокiв до того
вона  провела дощове  лiто  пiд  тьмяним  оком  мiс  Фален,  у  Вермонтi,  в
напiвзруйнованому  селянському  домi, що належав  колись  корявому, як  дуб,
Джонатану Гейзовi, родоначальнику фамiлi?. Будинок все ще  стояв серед густо
порослого  канадським  золототисячником поля,  на узбiччi дрiмучого лiсу,  в
кiнцi  завжди розмито? дороги,  за двадцять  миль  вiд  найближчого  сiльця.
Лолiтонька  добре затямила  цю облiзлу будiвлю, самотнiсть, старе  пасовище,
яке стало болотом, постiйний вiтер, усю цю набряклу сирiстю глушину; й огиду
свою вона виражала окремою гримасою  з ужитку  американських дiтей, при якiй
розтягу?ться рот i стовщу?ться напiввисунутий язик. I  ось  там-бо вона буде
зi  мною  жити,  лякав я  ??, в  багатомiсячному,  й можливо багатолiтньому,
ув'язненнi  i вчитись  у мене французько? й  латини,  якщо  не  змiниться ??
"теперiшня позицiя". О Шарлотто, я починав тебе розумiти!
     Простувата моя дiвчинка горлала: "Нi!" й у нестямному страху хапала мою
кермову  руку, щоразу як я повертав воза посеред шосе, буцiм стримлячи тутож
?? умчати в  тамту темну й безвихiдну глушину. Проте, чим далi ми од'?жджали
на захiд,  тим невiдчутнiшою ставала погроза, й менi довелося звернутись  до
нових меодiв поконання.
     З глибочезним стогоном стида згадую  один з них,  а  саме визивану мною
тiнь  виправного  закладу.  Менi  стачило   розуму,  вiд  сампочатку  нашого
спiвжиття, врахувати, що менi  необхiдно  заручитись ?? повним сприянням для
того, щоб тримати  нашi стосунки в та?мницi;  що ця спiвдiя мала б стати для
нею другою природою,  незалежно вiд жодних озлоблень на мене й вiд будь-яких
iнших потрiбних ?й втiх.
     "Ходи-но  сюди  та  поцiлуй  татка",  мовляв я бувало.  "Вийди з  цього
кепського настрою! В свiй час, коли я ще був для тебе iдеалом мужчини (читач
помiтить, як  я  силився  пiдробитись пiд  лолiтчину  мову),  ти  завмирала,
слухаючи платiвки  найпершого  спецiалiста по здригу-та-схлипу, обожнюваного
тво?ми соотроковицями (Лолiта: "Мо?ми що?  Кажи по-людськи"). Цей iдол тво?х
колежанок  тобi  здавався схожим на та?мничого  Гумберта.  Ба тепер я лишень
старий татко - казковий батько, який оберiга? казкову доньку".
     "Ma chre  Dolores! Я  хочу  тебе  захистити, люба, вiд  усiх жахiв, що
трапляються з малими  дiвчатками в вугляних  складах i  слiпих провулках,  а
також, comme vous le savez trop bien, ma gentille, в  лiсах, сповнених синiх
ягiдок  в найсинiшу пору  року.  Що  би  не  вiдбулось,  я  зостанусь  тво?м
опiкуном, i якщо ти будеш вести себе добре, сподiюсь,  що в  скоре  майбуття
суд узаконить  мо?  опiкунство.  Проте, забудьмо,  Долорес  Гейз, так  звану
судову  термiнологiю  -  термiнологiю, яка бачить  рацiональним  визначення:
"розпусне та  любострасне спожильство". Я  зовсiм  не злочинний  сексуальний
психопа, який дозволя?  собi  непристойнi  вiльнощi  з дитиною. Розбещенням
займався Чарлi;  я-бо  займаюсь розрощенням, дитячим паростям, яке  потребу?
окремого догляду:  зверни увагу на  тонку  рiзницю мiж обома термiнами.  Я ?
твiй таточко, Ло. Дивись,  у мене тут ? вчена книжечка про дiвчаток. Дивись,
моя крихiтко, що  в нiй кажуть.  Цитую:  "нормальна  дiвчинка" -  нормальна,
зазнач - "нормальна дiвчинка  за  звичай  доклада?  всiх сил для  того,  щоб
сподобатись  батьковi. Вона в ньому  прочува? предтечу бажаного, невловимого
мужчини" ("невловимого" добре сказано,  клянусь тiнню Полонiя!).  Мудра мати
(а  твоя  бiдна  мати  стала  б  мудрою,  якби  зосталась  в  живих)  сприя?
спiлкуванню мiж батьком i донькою,  бо  розумi?  (даруй кепський стиль),  що
дiвчинка  виводить свою  мрiю  про  милування  й замiжжя  вiд  спiлкування з
батьком. Та що саме хоче сказати ця бадьора книжка словом "спiлкування", яке
таке "спiлкування"  рекоменду? вона? Знов цитую:  "Серед сiцiлiйцiв  статевi
зносини мiж батьком i  донькою приймаються, як щось природне, й на дiвчинку,
яка бере участь  у  цих зносинах не дивиться  з докором соцiальний  лад,  до
якого  вона  належить". Я  високо шаную сiцiлiйцiв, - це  пречудовi  алети,
пречудовi  музики,  пречудовi, вельми  почтивi  люди,  Лолiто,  i  пречудовi
коханцi. Та обiйдемось без вiдступiв. Допiру ми разом  читали в газетi якусь
лабурду про якогось порушника моральностi, який визнав, що переступив закон,
проведений  Манном,  i перевiз прегарненьку дев'ятирiчну дiвчинку зi штату в
штат  з  нечестивою  метою,  -  не знаю, що  вiн  пiд цим  розумiв. Долорес,
ласочко! Тобi не дев'ять, а скоро тринадцять, i я  б не радив тобi  бачити в
собi маленьку бiлу рабиню, а, крiм того, я не  можу  схвалити цей самий Mann
Act, хоча  б тому,  що  вiн пiдляга? негарному каламбуровi,  якщо взяти iм'я
шанобного члена  конгресу за  епiтет "чоловiчий": так мстять  боги семантики
мiщанам з  туго  застiбнутими гульфиками. Я твiй батько, i я говорю людською
мовою, i я кохаю тебе.
     Й  нарештi,   подивимось,  що  вiдбува?ться,   якщо  ти,  малолiтонько,
звинувачена в зведеннi дорослого пiд дахом добропорядного готелю, звернулася
б до полiцi? зi скаргою на те, що я тебе викрав i з?валтував. Припустимо, що
тобi повiрять. Недолiтня,  яка  дозволила повнолiтньому спiзнати ?? тiлесно,
пiдда?  свою   жертву   звинуваченню  в  "формальному  з?валтуваннi"  або  в
"содомському грiху другого ступеня", залежно вiд меода; й максимальне за це
покарання -  десять рокiв  ув'язнення. Отже, я йду за ?рати. Гарно ж. Йду за
?рати до 1957 року. Та що тодi буде  з тобою,  сирiтонько? О, звичайно, тво?
становище  ? кращим за  мо?. Ти потрапля?ш пiд око Департаменту Громадського
Нагляду  - що,  звiсно, звучить доволi похмуро. Зразкова жорстка наглядачка,
подiбна до  мiс Фален, але менш  поступлива  й непитуща, забере твiй  губний
олiвчик i прикраси.  Жодних бiльше гулянок! Не знаю, чи  ти чула про закони,
що стосуються залежних,  занедбаних, невиправних i  злочинних дiтей? Поки  я
буду скнiти  за  ?ратами,  тобi, щасливiй,  занедбанiй  i  так далi  дитинi,
пропонований буде вибiр  мiж кiлькома  пожиллями, на загал доволi  мiж собою
схожими; дисциплiнарну  школу,  виправний заклад, притулок для  бездоглядних
пiдлiткiв,   або  одне   з  тих  пречудесних   притулкiв  для  неповнолiтнiх
нормопорушникiв,  де  дiвчатка в'яжуть  всiлякi  речi й виспiвують гiмни,  й
отримують оладки на згiрклому салi  в недiлю. Туди-бо впадеш ти, Лолiто: моя
Лолiта,  ця Лолiта, кине  свого Катулла,  щоб жити там  з iншими  схибленими
дiтьми.  Просто  кажучи,   якщо  нас  удвох  упiймають,  тебе  випатрають  i
впроторять, кошенятко,  c'est tout. Житимеш,  моя Лолiта житиме (ходи  сюди,
мiй  кавовий  розане)  з  тридцятьма  дев'ятьма iншими  дурками  в  брудному
дортуарi (нi, будь ласка, дозволь  менi...), пiд оком потворних  вiдьом. Ось
становище, ось вибiр.  Чи не вважа?ш ти, що за даних обставин, Долорес  Гейз
повинна лишатися вiрною сво?му старому папановi?"
     Вдовбуючи все це, я успiшно тероризував Лолiтоньку, яка всупереч певнiй
нахабнiй грайливостi  витiвок i  раптовим проявам дотепностi, була аж як  не
такою  блискучою  дiвчинкою,   як   можна  було  вивести  з  ??  "розумового
коефiцi?нта",  виданого  ?? наставниками. Та якщо менi вдалося  поставити як
основу  те,  що i та?ну й  провину ми повиннi  брати  на двох,  менi  багато
складнiше  було пiдтримувати в нiй гарний настрiй. Щоранковим мо?м завданням
протягом  цiлого  року мандрiв  було  винайдення яко?сь путiвно?  примани  -
визначено?  мети в часi i в просторi - котру вона могла  б  передчувати, аби
дожити   до  ночi.   Iнакше,   кiстяк  ??  дня,  позбавлений   формуючого  й
пiдтримливого призначення, осiдав i розвалювався. Поставлена мета могла бути
чим  завгодно  -  маяком  у  Вiргiнi?,  печерою в Арканзасi, переробленою на
кав'ярню,  колекцi?ю  револьверiв  та   скрипок  десь  в   Аклахомi,  точним
вiдтворенням Лурдського  Гроту  в Лу?зьянi, або  вбогими фотографiями  часiв
процвiтання  рудокопно? справи,  зiбраними в Колорадському музе? -  однаково
чим, та  ця мета  повинна  була стояти проти нас, як нерухома зiрка,  навiть
якщо я  i знав наперед, що коли ми дотнемо  ??, Лолiта покаже,  що  ?? зараз
виверне з вiдрази.
     Пускаючи в хiд географiю Сполучених Штатiв, я годинами силився створити
?й на догоду позiр, що ми живемо  "повним життям", що котимось у напрямку до
певного  незвичайного  задоволення.  Нiколи   не  бачив   я  таких  гладких,
поступливих дорiг, як тi що тепер  розпромiнювались вперед нас  по клаптевiй
ковдрi сорока восьми штатiв. Ми жадко ковтали цi безкiнечнi шосе; в п'янкому
мовчаннi пливли  ми  по ?х  чорному,  бальному лиску. Лолiта була не  тiльки
байдужа до природи, але буремно опиралась мо?м спробам звернути  свою  увагу
на ту чи iншу чудовну окремiсть ландшафту, цiнувати який  я сам навчився лиш
пiсля тривало?  вза?модi?  з красою, завжди  присутньою,  завжди дихаючо? по
обидва боки нашого  недостойного шляху. Завдяки забавному по?днанню художнiх
уявлень види пiвденно-американсько?  низини  здавались менi спершу схожими в
загальних рисах на дещо з минулого, упiзнаване мною з усмiхом подиву, а саме
на  розфарбованi клейонки, що ?х колись ввозили з Америки, якi чiплялись над
умивальнями в середньо?вропейських дитячих i вечорами чарували сонну  дитину
зеленими  селянськими  видами,  вiдбитими  в  них  -  матово-кучерявим га?м,
амбаром,  стадом, руча?м, мутною  бiлиною якихось  неясно  квiтучих плодових
садiв  i, певно, ще  огорожею, складеною  з каменю, або  гуашовими  горбами.
Проте,  поступово, стрiнутi тепер прообрази цих елементарних аркадiй ставали
дивнiшими на погляд мiрою мого знайомства з ними. За обробленою рiвниною, за
iграшковими  крiвлями  мдляла  затьмара  нiкому не потрiбно?  краси там,  де
сiдало сонце в платиновому  маревi, й теплий вiдтiнок, що нагадував зчищений
персик,  розходився  верхнiм кра?м  пласко?  сизо? хмари,  злито? з  далекою
романтичною димкою. Iнодi позначалась край  неба череда  широко розставлених
дерев, або  спекотний безвiтряний полудень мло?вся над засадженою  конюшиною
пустелею, й  хмари Клода  Лоррена  були вписанi  в  найвiддаленiшу,  iмлисту
лазур, причому одна лише ?х купчаста частина ясно вилiплювалась на непевному
й  наче  зомлiлому  тлi. А то ж нависав  удалинi суворий небосхил пензля Ель
Греко, набряклий чорнильними зливами, й виднiвся на  мить фермер з потилицею
мумi?,  а   за   ним  тяглися  смуги  ртуттю  лиснiючо?   води  мiж  смугами
рiзко-зелено? кукурудзи, й усе це сполучення розкривалось вiялом  -  десь  у
Канзасi.
     Скрiзь, в  просторi рiвнин,  велетенськi  дерева пiдступали до нас, щоб
збитись  у догiдливi купи  при шосе i  зрядити  окравками гуманiтарно?  тiнi
пiкнiковi  столи,  якi  стояли  на  бурому  ?рунтi,  помережаному  сонячними
блисками,  сплощеними  картонними  чашками,  деревною  тирсою  й  викинутими
паличками  вiд   морозива.  Моя   небридлива  Лолiта   охоче   користувалась
придорожнiми уборними - ?? чарували ?х надписи: "Хлопцi" - "Дiвки", "Iван та
Мар'я",  "Вiн"  та  "Вона",  й  навiть  "Адам" та "?ва";  й  поки  вона  там
перебувала,  я  зникав  у  поетичному снi,  споглядаючи  сумлiнну  барвнiсть
бензинових приладiв,  що  вибивалась на дивнiй зеленi дубiв, або який-небудь
дальнiй пагорб,  який видирався,  вкритий рубцями, та все ще неприручений, з
гущин агрикультури, якi силились оволодiти ним.
     По ночах високi вантажiвки, всипанi рiзнобарвними вогнями, як страшнi й
гiгантськi  рiздвянi ялинки, пiдiймалися з  пiтьми й грохкотiли  повз нашого
спiзнiлого седанчика.  I  знов,  наступного дня над нами танула вицвiла  вiд
спеки лазур  малонаселеного неба, й Лолiта жадала холодного трунку: ??  щоки
енергiйно вдавались  углиб  над соломинкою, й коли ми повертались  в машину,
температура  там  була  пекельна;  проти  нас  дорога переливчасто блистiла;
далеко  попереду  стрiчне  авто  змiнювало,  як  мiраж,  окрес  у  просяйку,
вiдбиваючому його, i нiби повисало  на мить, старовинно квадратне й лобасте,
в  мерехтiннi спеки. Й  мiрою того, як  ми  просувались  все  далi на захiд,
з'являлись  в степу пучки полину, "сейджбраш"  (як назвав ?? гаражист)  i ми
бачили  загадковi обриси  столоподiбних  горбiв,  за  якими  пливли  червонi
кургани в плямах  ялiвника, й за  тим справдешнiй чорний  ланцюг, бланжового
вiдтiнку,  який перебiгав  в блакитний, а з блакитного в нез'ясовний,  i ось
пустеля  зустрiла нас  рiвним  i сильним  вiтром, i летючим  пiском, i сiрим
терням,  i  мерзенними  клаптиками  паперу,  iмiтуючими  блiдi  квiти  серед
шпичакiв  на  мучимих вiтром бляклих стеблинах  уздовж усього  шосе, посеред
якого iнодi стояли простодушнi  корови,  зацiпенiлi в  дивнiй поставi (хвiст
налiво, бiлi вi? направо), всупереч всiм людським правилам дорожнього руху.
     Мiй  адвокат радить менi дати чiтке й  прямолiнiйне  зображення  нашого
маршруту, i тепер я,  зда?ться, досягнув  точки, де  не  можу  обминути цi??
докуки.  Грубо кажучи, протягом того божевiльного року (з  серпня 1947-го до
сiчня 1948-го року) наша путь почалася з  рiзних звивин  i завиткiв у  Новiй
Англi?;  за тим зазмiючилась  на пiвдень,  тако  i всяко,  до  океану  й вiд
океану; глибоко впiрнула в ce qu'on appele "Dixieland"; не дiйшла до Флориди
(через  те що там були в той час Джон та Джоана Фарло); повернула на  захiд;
зи?за?ами прорiзала бавовнянi й кукурудзянi зони (боюсь, любий Клеренсе,  що
виходить не  так  вже ясно,  та я нiчого не нотував, i  тепер  для перевiрки
пам'ятi менi залишився для користування тiльки жахутко знiвечений путiвник у
трьох томиках - дiйсний символ  мого покраяного минулого); перетнула по двох
рiзних  перевалах  Скелястi Гори; закрутилась  в  пiвденних  пустелях, де ми
зимували;  докотилась до  Тихого  Океану; повернула  на пiвнiч  крiзь блiдий
бузковий пух  калiфорнiйського  мирта  квiтучого по  лiсових узбiччях; майже
дiйшла до канадського  кордону;  й за тим  потягнулася  знов  на схiд, через
солончаки,  посiченi  колами,  через  рiвнини   в  хлiбах,  назад  до  вкрай
розвиненого  рiльництва, (де  ми зробили гак, щоб обминути, попри верескливi
заперечення       Лолiтоньки,      рiдне      мiсто       Лолiтоньки,      в
кукурудзяно-вугiльно-свинарському районi),  й, нарештi,  вернула  пiд  крило
Сходу, пунктирчиком скiнчившись в унiверситетському мiстечку Бердслей.



     Проглядаючи  наступнi сторiнки, читач ма?  зважати не тiльки  на  цiлий
маршрут, накреслений вище,  з його численними бiчними за?здами, туристичними
тупиками,  вторинними колами та  примхливими вiдхиленнями, ба також  на  той
факт, що, аж нiяк не будучи безжурною  partie de plasir, наша подорож являла
собою круте, пружне,  телеологiчне вивiтлення,  чия  ?дина raison d'tre (цi
французькi клiше  показовi)  зводилась до  того, щоб тримати мою супутницю в
належному станi духу вiд цiлунку до цiлунку.
     Гортаю  мiй пошарпаний путiвник i смутно бачу знову той парк Магнолiй в
пiвденному  штатi,  що  забрав  у  мене  чотири  долари,  в  який,  судячи з
оголошення, слiд  було завiтати з трьох причин: раз - тому що Джон Галсворi
(посереднiй, давно скам'янiлий письменник) проголосив цей  парк прекраснiшим
в свiтi; два - тому що Бредекер 1900-го року його позначив зiрочкою; й три -
тому що... о читачу, о мiй читачу, вгадай!... тому що дiти (а чи не була моя
Лолiта, чорт забирай, дитинчам?) "пройдуть, сповненi  умлiвання,  з  сяйними
вiд  розчулення вiчми,  крiзь це передчування Раю, вбираючи красу, спроможну
накласти  вiдбиток  на все ?х життя". "Не  на мо?", хмуро шпурнула  Лолiта й
усiлась  на лавку  з  недiльним  додатком  двох  газет на  сво?х  гарненьких
колiнцях.
     Ми знову й знову пройшли всю гаму американських придорожнiх ресторанiв,
вiд простецького "?си!" з  його оленячою головою (згадую темний слiд  довго?
сльози  у   внутрiшньому  кутi   скляного   ока),   нiбито  "гумористичними"
кольоровими картками  з  сiдницями, нiмецького "курортного"  типу, папiрцями
сплачених рахункiв, посадженими  на  кiл,  льодяниками в виглядi лiлiпутових
рятiвних  кругiв, чорними окулярами на продаж,  рекламно-небесними видiннями
рiзних родiв  морозива по стiнах, половиною  шоколадного торта  пiд склом  i
кiлькома бридкими  мерзенно досвiдченими мухами, звивисто й швидко повзучими
по  липкiй  цукернiй  сипанцi на мерзотнiм прилавку; й  до самого  верхнього
розряду, до  дорогого кабаре з пригашеним свiтлом,  кумедно  вбогою столовою
бiлизною,  безладними  оффiц'янтами  (бувшими  в'язнями  або  студентами, що
пiдробляли),  гнiдою  спиною кiноакторки, соболячими бровами ?? любашка,  та
оркестром, складеним зi стиляг з саксофонами.
     Нами  були оглянутi численнi  дивовидива (слоняче слово!): найбiльший в
свiтi сталагмiт,  розташований у знаменитiй  печерi, де три  пiвденносхiдних
штати святкують географiчну зустрiч (платня за  огляд залежно  вiд  вiку:  з
мужчин - один долар, з ледь опушених дiвчаток - шiстдесят центiв); гранiтний
обелiск в пам'ять баталi? при Блю-Лiкс, з  древнiми  кiстьми  та iндейськими
горщиками в музе? по  сусiдству  (гривеник з  Лолiтоньки -  дуже  недорого);
цiлком  сучасна  буда, зухвало  вiдновлена пiд  колишню  хату,  де народився
Лiнкольн, скеля  з  металевою дошкою  в пам'ять автора  вiршу  "Дерева"  (ми
за?хали тут  у Тополевий Дiл, пiвнiчна Каролiна,  куди веде дорога,  яку мiй
добрий, терплячий, за звичай так стриманий гiд, гнiвно зве "вельми вузькою й
занедбаною",  пiд чим, хоч  я  й  не ?  шанувальник поета  Кiльмера, готовий
пiдписатись). З борту найнятого моторного човна, яким правив  лiтнiй, та все
ще вiдразливо  гарний руський бiлогвардi?ць i, навiть, казали, барон (у мо??
дурки  одразу  спiтнiли  долоньки),  який знав за буття свого  в  Калiфорнi?
люб'язного  Максимовича  та   його   Валерiю,  нам  було  дано  дивитись  на
неприступну Колонiю Мiлiонерiв на островi в деякiй вiдстанi вiд берега штату
Георгi?.  Далi,  ми  оглянули:  зiбрання  ?вропейських  готельних  карток  у
мiсiсiпiйському музе?, присвяченому колекцiонерським дивацтвам, де з гарячим
напливом  пишання я  вiднайшов кольорову  фотографiю батькiвсько? Мiрани, ??
смугастi маркiзи,  ?? прапор, розвiяний над  ретушованими пальмами. "Ну то й
що?"  недбало  сказала  Лолiта,  сама-бо  потай  позирала  бронзо-засмаглого
господаря дорого? машини, який пiшов за нами в цей "музей дивацтв". Релiквi?
бавовняно? ери.  Лiс  в  Арканзасi,  й  на ?? смуглому  плечi  рожево-лiлове
вздуття  (робота  комара або  мухи), яке я стиснув  мiж довгих нiгтiв перших
пальцiв,   щоб  вичавити  з  нього  чудну  прозору  отруту,  а  потiм  довго
всмоктував, поки не наситився вдосталь ??  пряною  кров'ю. Вулиця Бурбона (в
мiстi  Новий  Орлеан),  де  тротуари,  зi  слiв  путiвника,  можуть  (цiкава
можливiсть) слугувати пiдмостям для негренят, котрi гай-гай (цiкавий  стиль)
вам станцюють  чечiтку  за  декiлька  пенi  (от  весело!),  мiж тим  як його
численнi маленькi iнтимнi  нiчнi шиночки  геть  напханi  вiдвiдувачами  (ач,
пустуни!).  Зразки  прикордонного фольклору. Садиби  часiв  до громадянсько?
вiйни  з залiзними балконами й ручно? роботи сходами - тими сходами, по яких
в розкiшному  кольоровому кiно актрисочка  з сонцем плеканими плечима збiга?
пiдiбгавши двома  ручками - преграцiйно  - перед  спiдницi з  воланами (а на
верхнiй  пляцiвцi  вiддана, незмiнно  чорношкiра,  служниця хита?  головою).
Менiнгерський  Iнститут,  психiатрична  клiнiка  (яку  я  вiдвiдав  лише   з
завзяття).  Дiлянка  глинистого  ?рунту  в гiдному  подиву узорi  ерозi?,  а
навколо квiти юки, такi чистi, восковi, але вiдразливо сповненi якоюсь бiлою
мiллю.  Iндепенденс Мiссурi, де  починався  в старовину Орегонський Шлях;  i
Абiлiн, Канзас, де мають мiсце змагання ковбо?в пiд  егiдою якогось  "Дикого
Бiлля". Вiддаленi гори. Близькi гори. Ще гори: синявi красунi, недосяжнi або
завжди у перевтiлюваннi, одна за  одною, в обжитi горби; гори схiдних штатiв
- невдахи, в розумiннi  Альп, недоростки; захiднi колоси, пронизуючi серце й
небо;  ?х  сiрi в снiгових жилах, неприхильнi  висоти,  раптово стрiнутi  на
поворотi  шосе;  зарослi лiсом  громадини,  пiд  темною  черепицею, подеколи
перериваною димно-блiдою осичиною, смерек, якi акуратно затуляють одна одну;
гiрськi формацi? рожево?  та лiлово? барви;  фараонiчнi,  фалiчнi,  "занадто
допотопнi" (за висловом блазировано? Ло); сопки з чорно? лави; квiтневi гори
з  шорсткою  по хребтi, наче в слоненяти;  гори  вересневi, сидячi сидьма, з
важкими  ?гипетськими членами, якi вляглись пiд опаданням поношеного жовтого
бархату; бiлястi бляклi  гори  в зелених  круглих плямах дубiв; сама остання
рудо-гаряча гора з пишним синiм килимом люцерни край пiднiжжя.
     Ще  й  ще гiднi уваги види.  Мале Айсбергове Озеро,  десь  у  Колорадо:
замети вздовж асфальту, пухнячики крихiтних  альпiйських  квiток, i снiговий
схил,  по  якому Ло,  в  червонiй  кепцi  з  козирком,  силилася  з'?хати  й
заскиглила, й потрапила пiд обстрiл якихось хлопчакiв, якi  швиргали  в  не?
снiжками, й вiдповiдала тi?ю ж срiбною монетою. Скелети згорiлих осик, групи
шпичастих синiх суцвiть. Рiзнi атракцiони мальовничих стежин у горах, тисячi
Ведмежих  Затонiв,  Шиплячих  Джерел, Фарбованих Каньйонiв.  Техас:  посухою
вражена рiвнина. Кришталева Зала в довжезнiй в свiтi печерi, вхiд для  дiтей
молодших  дванадцяти лiт вiльний (за Лолiту вже плати!). Колекцiя доморобних
статуеток, залишених  мiсту тутешньою скульпторкою:  не  дi? по понедiлках -
жахливiший  понедiлок,  пилюка,  вiтер,  суш. Парк  Непорочного  Зачаття,  в
мiстечку на мексиканському кордонi, через який я не смiв пере?хати. Там та в
iнших  садах,  мнозтво  смеркових  створiнь  на  зразок  сiреньких  колiбрi,
свердлячих  наче хоботком вiнчики неясних квiтiв.  Шекспiр, померле мiсто  в
Новiй Мексицi, де сiмдесят рокiв  тому бандит  "Руський Бiлль" був повiшений
iз всякими  кольористими подробицями. Риборозводня станцiя. Житловi комори в
стрiмчастiй  скелi. Мумiя  дiвчинки  (iндейсько? тогочасницi  флорентiйсько?
Беатрисочки).  Пекельний каньйон  -  двадцятий  в  рахунку. Наше  п'ятдесяте
переддвер'я  якогось  парадизу, за словами путiвника,  обкладка якого на той
час  зникла.  Сi?ста пiд ялинками. Клiщ у мене  в паху. Завше  тi  самi  три
старики, в шляпах i пiдтяжках, провiваючi себе проти  лiтньо? нiчки на лавцi
бiля  мiського фонтана. Туманно-блакитна  безодня за  поруччям  на гiрському
перевалi  i  спини сiм'?,  яка насолоджувалась видом  (мiж тим  як Лолiта  -
пекуче, радiсно, дико, напружено,  зi сподiванням, без  всякого сподiвання -
шепотiла: "Поглянь, це Мак-Крiстал з сiм'?ю, будь ласка, поговоримо з ними -
поговоримо з ними, читачу! - будь ласка, я зроблю все, що ти хочеш, ах, будь
ласка...").  Iндейськi ритуальнi танцi,  суто комерцiйного  сорту.  АРТ,  не
"мистецтво" англiйською, а  "Американська Рефрижераторська Транзитна" фiрма.
Очевидна Арiзона, iндейськi поселення, туземнi  i?роглiфи,  слiд динозавра в
пiщаному  межигiр'? - вiдбитий там тридцять мiльйонiв рокiв тому, коли я був
дитиною. Худорлявий, сажневого росту,  блiдий парубiйко з рухлявим  кадиком,
що  пожирав  очима  Лолiту  та  ??  оранжо-коричневе черевце  мiж лiфчиком i
трусиками (яке я цiлував  п'ять  хвилин  по тому, мiй бiдний  друже). Зима в
пустелi, весна  в  передгiр'?,  квiтучий  мигдаль.  Рiно -  нуднiше мiсто  в
Невадi, з нiчним життям "космополiтним i добре розвиненим" (гiд). ?уральня в
Калiфорнi?, з церквою,  збудованою в  виглядi  бочки.  Долина Смертi.  Замок
Скоттi.  Сумнiвнi  витвори мистецтва, зiбранi таким  собi Роджерсом протягом
багатьох рокiв. Потворнi вiлли красивих  кiноакторок. Слiд ноги англiйського
письменника  Р.-Л. Стiвенсона на  загаслому  вулканi. Мiсiя Долорес:  чудова
назва  для роману.  Фестони, вирiзанi в пiщанику океанiчним прибо?м. Людина,
яка  здрига?ться  в  буремному епiлептичному  приступi  на  голiй  землi,  в
штатовому  парку  Русько? Тiснини. Син?, син? Кратерне  Озеро.  Риборозводна
станцiя в  штатi Iдаго й тамтешня в'язниця.  Хмурявий Еллостон  Парк  i його
кольоровi гарячi джерела, малютки-гейзери, булькаючi райдужнi грязi (символи
мо?? пристрастi). Стадо антилоп у заповiднику. Наша сота яскиня - з дорослих
долар,  з  Лолiти  пiвдолара.  Замок,   збудований  французьким  маркiзом  у
Пiвнiчнiй  Дакотi. Палац  кукурудзи в Пiвденнiй Дакотi; й  гiгантськi голови
президентiв,  висiченi  в гранiтi  злетно?  височини.  Придорожнi плакати  з
рекламними вiршиками бритвеного крему: "Ната була перед цим  волохата, зараз
вона вже дружина  магната". Зоологiчний парк  в Iндiанi з великою спiльнотою
мавп,  iз  пожиллям   на   бетоновiй   реконструкцi?  флагмансько?  каравели
Христофора Колумба. Мiльярди здохлих, рибою тхнучих ефемерид на склi кожного
ресторанного вiкна вздовж пiщаного, скучного озерного берега. Жирнi чайки на
великих  каменях  -  побаченi з  пароплаву "Сiтi  оф Шебогайн",  чий  бурий,
лахматий дим схилявся дугою над зеленою тiнню, вiдкиданою  ним  же на голубу
поверхню озера. Смердотний мотель з нагнiтальною рурою вентилятора, яка йшла
пiд  мiською  каналiзацi?ю.  Садиба  Лiнкольна,   в  бiльшiй  сво?й  частинi
фальсифiкацiя, з настiльними книгами й меблями вiдповiдного перiоду, побожно
браними за його персональне майно пересiчними глядачами.
     Мiж нами  траплялись  чвари, великi  й маленькi. Найбiльшi  з них  мали
мiсце в наступних мiсцях: Ажурнi Котеджi, Вiргiнiя; Парковий Проспект, Лiтль
Рок, бiля школи; Мiльнерiвський Перевал, на висотi 10.759 футiв, у Колорадо;
рiг Сьомо?  Вулицi й Центрального  Проспекту, в мiстi Фенiкс; Третя Вулиця в
Лос  Ангелосi  (через  те,  що  квитки  на вiзит  у  якусь  кiнозйомку  були
розпроданi);  мотель "Тополева Тiнь", Юта,  де  шiсть молодих  деревцiв були
заввишки не бiльшими вiд Лолiти, й де вона,   propos de rien, спитала мене,
скiльки  ще  часу  я  буду  спинятись  з  нею  в  душних  будиночках,  задля
неподобства, й нiколи  не живучи  як нормальнi  люди.  Пiвнiчний Проспект  у
Берксi,  Орегон,  рiг Захiдно? Вашингтонсько?  вулицi,  проти гастрономiчно?
крамницi; якийсь городисько в Сонячнiй Долинi, Iдаго, перед цегляним готелем
з при?мно перемежованими блiдо-рожевими  й рум'яними цеглинами i  з  тополею
навпроти, чия  струменiюча  тiнь вигравала  на  пам'ятнiй  дошцi  тутешнього
Списку Загиблих.  Полинне пустище мiж Пайндлем i Фарсоном. Десь у  Небрасцi,
Головна вулиця (бiля Першого Нацiонального Банку, заснованого 1889  року), з
якимсь залiзничним пере?здом  впересiч вулицi, а  за ним  - бiлими органними
трубами  силосу.  Й   Мак-Евенська  вулиця,  рiг  У?тонського  проспекту,  в
мiчиганському мiстi, маючим його, його iм'я.
     Нам став вiдомий дивний людський придорожник, "Гiтчгайкер", Homo pollex
вчених, який  чека?  попутного воза, й  багато  його  пiдвидiв,  рiзновидiв:
скромний воячко, новiсiнько вдягнений, спокiйно незрушний, спокiйно свiдомий
прогонно? користi захисного  кольору форми;  школяр, що бажа?  про?хати  два
квартали;  вбивця, що бажа?  про?хати двi тисячi миль; та?мничий,  нервовий,
старий  пан,  з   новенькою   валiзою   й  пiдстриженими   вусиками;  трiйця
оптимiстичних  мексиканцiв;  студент, що пропону?  огляд  слiдiв  вакацiйно?
чорнороботи так само пихато, як iм'я всюди знаного унiверситету, вигаптоване
спереду на його  куфайцi; безнадiйна панi в  непоправно  пошкодженому  автi;
безкровнi, карбовано кресленi лиця, глянсове волосся  й тiкаючi  очi молодих
збу?в  у криклявих  вбраннях, якi  енергiйно, ледь  не прiапiчно виставляють
напруженого  великого  пальця, щоб  звабити  самотню  жiнку  або  смеркового
комiвояжера, терплячого з примхливого збочення.
     "Ах, вiзьмемо неодмiнно!" часто благала Лолiта, тручи мiж собою, в лише
?й властивий спосiб, голi  колiнця,  коли  який-небудь аж  надто вiдразливий
екземпляр Homo pollex, мужчина  мо?х рокiв  i так само широкий в раменах,  з
face   claques безробiтного  актора,  йшов  обернувшись до  нас i задкуючи,
прямо перед нашим автом.
     О, менi  доводилось аж як пильнувати  Лолiту,  маленьку  млосну Лолiту!
Завдяки, можливо, щоденнiй любовнiй зарядцi, вона променiла, попри ?? вельми
дитячий  вигляд,  невимовно-томним  свiтiнням,  яке  приводило   гаражистiв,
окремих розсильних, туристiв, хамiв у розкiшних машинах, теракотових iдiотiв
бiля синькою фарбованих басейнiв, у  стан запаморочно? хотi, котра б лестила
мо?му  самолюбству,  якби  так не загострювала мою  ревнiсть; адже  маленька
Лолiта добре знала про  це  сво? жарне свiтiння, i я не раз ловив ?? coulant
un  regard  по  напрямку  того  чи  iншого  люб'язника,  якогось,  примiром,
пiдливача  автового  масла,  з  мускулястою  золотаво-брунатною  оголеною по
лiкоть рукою в браслетцi годинника, й не встигав я вiдiйти  (щоби купити тiй
же  Лолiтi солодку бурульку), як вже  вона  та красень механiк  самозабутньо
цвiрiнькали жарти, нiби спiвали любовний дует.
     Коли, пiд час наших бiльш  тривалих спочинкiв, я залишався був у лiжку,
вiдпочиваючи  пiсля  занадто  пально?  ранково?  дiяльностi, й  вiд  доброти
душевно? (насичений, вибачливий Гум!) дозволяв ?й  вийти  в сад помилуватись
на ружi  й навiть перетнути вулицю  й  вiдвiдати  дитячу бiблiоеку разом  з
мотельною сусiдкою,  негарною маленькою  Мерi, й  восьмирiчним ?? братiйком,
Лолiта  верталась  з  годинним запiзненням;  босонога  Мерi  тяглась  далеко
позаду,  а  замiсть  братiйка  були  два лобурi-старшокласники, золотоволосi
лотри, складенi з  м'язiв  та  гоноре?. Читач може  легко уявити собi,  що я
вiдповiдав потiшницi,  коли  вона  - доволi непевно,  треба визнати - питала
мене, чи може  вона пiти з представленими менi Карлом i  Фредом на роликовий
каток.
     Пам'ятаю,  як в iншому  мiсцi, вперше, пиляного вiтряного дня, я дiйсно
дозволив ?й покататись на роликах.  Вона мала жорстокiсть зазначити менi, що
?й не буде жодного задоволення, якщо я також  пiду, позаяк в обраний нею час
ринг ? спецiально призначений для молодi. По  довгому сперечаннi ми виробили
компромiс: я лишився сидiти в автi, зупинившись мiж iнших  (порожнiх) машин,
наставлених просто неба носом на роликовий каток; я мiг  бачити, як пiд його
парусиновим   шатром   близько  п'ятдесяти  пiдлiткiв,   багато-хто  парами,
безкiнечно котились по колу пiд автоматичну музику, й вiтер срiблив  дерева.
Моя  Доллi була в  синiх ковбойських штанах  i бiлих чобiтках,  як бiльшiсть
дiвчат на  катку.  Я рахував  накрути  рiвно-гучливого  натовпу -  й  раптом
схопився ??.  Коли вона знову про?хала, то була  в супроводi трьох жевжикiв,
мову  яких  я пiдслухав кiлька  хвилин перед  цим: стоячи поза рингом,  вони
обговорювали дiвчат,  якi  катались,  -  i кепкували з  чудовно?,  довгоудо?
красавоньки, яка з'явилась в червоних трусиках замiсть довгих штанiв.
     Автомобiлiста при в'?здi  в  Аризону  й Калiфорнiю  питають,  -  чи  не
ввозить вiн фруктiв  або  рослинних  продуктiв;  i на цих  пунктах,  бувало,
iнспектор так пильно вдивлявся в нас, що бiдне мо? серце давало перебiй.  "А
меду не везете?" цiкавився вiн i моя медова дурка каталась зi смiху. До  цих
пiр вiбру? менi вдовж оптичного нерву образ Лолiти, ?дучо? верхи, -  ланка в
низцi  платного туру по  в'ючних тропах;  вона тряслась  кроком  за  дряхлою
вершницею  й перед червоноши?м пройдою-ранчором, а  позаду  нього  ?хав я  й
зорив на його жирний торс  у  квiтчастiй сорочцi ще бiльш злобно, нiж зорить
автомобiлiст  на  спокволу  вантажiвку,  яка пнеться перед  ним по  гiрськiй
дорозi.  А  хоча  б,  в  лижному курортi, я  бачив  ??, упливаючу  вiд мене,
небесну,  вiдчужену,  на  еiрному пiд'?мному стiльцi,  все вище  й вище, по
напрямку  до яскрiючо? височини, де  дожидались ?? реготливi,  голi по  пояс
алети.
     В якому б мiстi ми не зупинялись, я перш за все дiзнавався, з властивою
?вропейцевi чемнiстю, про мiсцезнаходження публiчних  басейнiв для плавання,
музе?в, мiсцевих шкiл, про число  дiтей у  найближчiй школi, тощо; й про час
вiдбуття  шкiльного автобуса, всмiхаючись  i  злегка сiпаючись  (я вiднайшов
нервовий свiй тiк вiд  того, що  жорстока  Лолiта перша змавпувала  його), я
зупинявся  в  стратегiчному  пунктi,  з  мо?ю бiглою гiмназисткою, що сидiла
поруч зi мною в машинi, й  споглядав дiвчат, якi виходять зi школи - картина
завжди привабна.  Такi зупинки  вже  скоро стали набридати мо?й  нетерплячiй
Лолiтi, й позбавлена,  як  це  трапля?ться  з  дiтьми, всякого  спiвчуття до
маленьких  чужих примх, вона вкрай негарно шпетила мене за вимогу, щоб  вона
мене пестила, поки синьоокi чорнявочки в синiх трусиках, рудавочки в зелених
курточках  без  рукавiв,  i  хлоп'ячого  виду  димнi  бiлявочки  в  вицвiлих
паперових штанях, проходили повз у сяяннi сонця.
     Роблячи деяку поступку i ?? примхам, я широко пiдтримував всюди й завше
спiльне ?? купання з iншими дiвчатками.  Вона обожнювала блискотливi басейни
й була вельми спритною пiрнальницею.  Я-бо, у комфортабельному халатi, сiдав
у строкату чотиригодинну тiнь  пiсля власного скромного занурення в воду,  i
ось раював, з фiктивною  книгою або мiшечком цукерок або з тим i другим, або
нi з  чим, крiм та?мно пекучих  залоз, дивлячись, як вона пусту?, в гумовому
чепчику, вся  бiсерна  вiд вологи, рiвно засмагла, радiсна, як на вакацiйнiй
рекламi,   в  сво?х   тiсних  атласних   плавках  i   збiрчастому   лiфчику.
Дванадцятирiчна приваба! Як гордовито я  дивувався тим, що вона - моя,  моя,
моя, як  нiжно я переглядав наш недавнiй  полудневий сеанс пiд стогiн  диких
голубiв  i  планував  наступний,  передвечiрнiй,  i я  мружився в стрiлчатих
променях i спiвставляв мою  Лолiту  з  iншими нiмфетками,  котрих скупуватий
випадок збирав  коло не? для мого антологiчного насолодження та розглядання;
й  нинi,  поклавши руку  на хворе серце,  я, либонь, не скажу, щоб  будь-хто
збудив у менi гострiший потяг, нiж  вона, або  якщо i збудив,  так тiльки  в
двох-трьох  виняткових  випадках, пiд  особливим свiтлом,  при  спецiальному
по?днаннi  ароматiв  у  повiтрi  - раз  якось  (випадок  безнадiйний)  блiда
iспанська дiвчинка, донька аристократа з важкою щелепою, iншого разу mais je
divague.
     Звiсно,  менi доводилось бути  напоготовi, бо я, проникливий ревнивець,
чiтко  утямив  усю  небезпеку   цих  заслiпливих  iгор.   Варто   менi  було
вiдвернутись - вiдiйти, примiром, на декiлька крокiв, щоб подивитись, чи вже
поприбирали наше пожилля -  як вже,  по поверненнi,  я заставав наглу змiну:
Лолiтонька,  Les  yeux  perdus, нуряючи  й полощучи довгi  пальчастi нiжки в
водi, була  розлiгшись на кам'яному скра?  басейну, в  той час як з  кожного
боку  вiд не? напiвлежав un brun adolescent, якого русява ?? краса й ртуть в
дитячих  складочках  черева  безсумнiвно - думав  я, о Бодлер! - змусить  se
tordre в повторних снах протягом багатьох ночей...
     Я  спробував навчити ??  грати в тенiс, щоби мати з нею бiльше спiльних
забав;  та хоч я свого  часу грав досконало, вчителем я постав  безталанним;
тому, в Калiфорнi?, я наполiг, щоб вона взяла деяке число коштовних урокiв у
знаного  колишнього  чемпiона,  довгастого,  морщинястого  старика  з  цiлим
гаремом  м'ячикових  хлопчикiв.  Поза майданчиком вiн  здавався страхiтливим
розваллям, та  iнодi  пiдчас уроку, коли для продляння обмiну, вiн  дозволяв
собi  удар, чистий як  кактусова квiтка, й  зi струнним  подзвiнням повертав
м'яч  ученицi,  ця  божественна  сумiш  нiжно?  точностi  i  державно?  сили
нагадували менi,  що тридцять рокiв тому, в Канн, я бачив, як саме вiн в пух
розбив великого Горбера! До того, як вона стала займатися з ним, я думав, що
вона  нiколи  не навчиться  грати.  На  якомусь готельному майданчику я  був
тренував мою бездарну дiвчинку, - й передi мною були тi далекi днi, коли при
сильному жаркому вiтрi,  в вихорi пилу, в туманi дивно? втоми, я  давав м'яч
за  м'ячем  веселiй,  невиннiй,  субтильнiй   Аннабеллi   (блиск  браслетки,
плiсирована  спiдничка,  чорна бархатка вколо чола).  Кожне мо? слово, кожна
настiйлива рада лише заглиблювали похмуру злiсть Лолiти. Дивно сказати, мимо
наших вправ  вона вподобала, принаймнi до при?зду  в Калiфорнiю - безформний
перешльоп  (та  безкiнечнi пошуки м'ячiв), з тоненькою,  слабенькою,  та  на
подив  гарненькою -  в стилi ange gauche -  однолiтницею. В якостi  глядача,
завжди  готового допомогти, я пiдходив до цi??  чужо?  дiвчинки i вдихав  ??
легкий мускусний запах, поки  торкав  ?? голу  руку  й тримав ?? за п'ясть з
випнутою кiсткою або пересував туди-сюди натиском долонi ?? прохолодну ногу,
щоб ?й узяти кращу поставу для удару злiва. Тим часом Ло, нагнувшись уперед,
з сонячно-русим волоссям падаючим через обличчя, вбивала ракету, як тростину
калiки,  в  землю й  видавала крик  вiдрази, спричинено? мо?м  втручанням. Я
залишав  ?х  самих  i  сидячи осторонь, з  шовковим шарфом  вколо  ши?, далi
дивився на них й порiвнював ?х рухи. Було це в Пiвденнiй Аризонi, мабуть, де
зимовi днi неквапливi, з теплим зiсподом. Незграбна Лолiтонька промахувалася
й злостилась, або влучала  примiтивною подачею в сiтку  й у вiдча? пiднiмала
до неба ракету, показуючи вологий, лискучий молодий пух у пахвинi, натомiсть
як ?? ще бiльш недоладна й не менш привабна  партнерка старанно  кидалась на
кожний  м'яч i щоразу  хибила; та обидвi  вони  радiли  неймовiрно й ясними,
дзвiнчатими голосами безупинно  вели точний  рахунок цiй сво?й  безсенсовнiй
грi.
     Пам'ятаю,  я раз  зголосився дiстати  ?м прохолодних  трункiв: пiднявся
стежинкою вкритою гравi?м i вернувся, несучи двi високих  склянки ананасного
соку, з  газованою  водою  й янтарним льодом.  Ба  тут я вiдчув порожнечу  в
грудях: дiвчаток не було на площадцi. Я нахилився,  щоб поставити склянки на
лаву - та  чомусь з якоюсь  льодяною  яснiстю  побачив обличчя  щойно вбито?
Шарлотти. Я роздивився, й менi вимарилось, що майнула фiгурка Лолiти в бiлих
трусиках,  яка  вiддалялась  крiзь  плямисту  тiнь  по  садовiй  стежинцi  в
супроводi високого чоловiка, котрий нiс двi ракети. Я  ринувся  за  ними, та
коли я почав пробиватися з трiском крiзь чагарник,  то побачив у варiантному
полi зору (як наче лiнiя життя раз у раз роздвоювалась), мою Лолiту в довгих
штанях  та  ??  подругу  в  трусиках,  крокуючих взад-уперед по  плевелястiй
галявцi й  шльопаючих  ракетами по  кущам  в  безладних  пошуках  останнього
загубленого м'яча.
     Перебирати  цi  свiтлi дрiбницi спонука? мене  головним  чином  бажання
довести мо?м  суддям, що  я аж  знесилився, щоб  надати мо?й  Лолiтi всiлякi
задоволення. Яке захоплення було бачити ??, дитину, що  показу? iншiй дитинi
одне  з  не багатьох  сво?х  досягнень, наприклад,  особливий спосiб скакати
скакалкою! Менша нiмфетка, прозоро-блiда вродливка з незасмаглими лопатками,
тримаючи правою  п'ясть  лiво? руки за спиною, дивилась  всiма  очима  -  як
дивилось i павине сонце вкладене на жорствi пiд квiтучими деревами,  посеред
мого  очастого   раю   -  дивилась,  як  моя  веселкова  й  вульгарна  дзи?а
пiдскакувала, повторюючи рухи  стiлькох iнших граючих дiвчинок, видом яких я
так п'янiв на змережаних сонцем, рясно  политих, свiжо  пахнучих тротуарах i
парапетах  древньо?  ?вропи.  Трохи згодом, вона  вiддавала  скакалку  сво?й
маленькiй  iспанськiй  подрузi  i  в  свою  чергу   дивилась,  позираючи  за
повторенням уроку, iнодi вiдсуваючи волосся з  лоба, або складаючи на грудях
руки й наступаючи носком  однi?? ноги  на пiд'?м друго?, або легко опустивши
руки на сво? ще хлопчаковi стегна, i я йшов перевiрити, чи  скiнчили нарештi
клятi мотельнi поко?вки прибирати наш  котедж; пересвiдчившись в цьому, я на
прощання лагiдно кивав головою  сором'язнiй, чорноволосiй дiвчинцi -  пажевi
мо??  принцеси - й,  батькiвським жестом глибоко запустивши пальцi в  кучерi
Лолiтоньки, а за тим нiжно, але мiцно охопивши ??  за шию, вiв мою норовливу
дитинку в наш вiдлюдний домик для швидкого сполучання перед обiдом.
     "Чия це кiшка так подряпала вас, бiдного?" скрикувала стигла, м'язиста,
красива  жiнка  - вiдразливого для  мене  типу, з тих, яким  я надто  завжди
подобався -  звертаючись до  мене за табль-д'отом в "великому домi" пiд  час
обiду,  пiсля якого мали  початись обiцянi Лолiтi танцi. Ось чому я старався
триматись подалi вiд людей, мiж тим як  Лолiта, навпаки, робила все можливе,
щоби втягнути в свою орбiту найбiльше число потенцiйних свiдкiв.
     Вона, образно кажучи, вихляла хвостиком - i навiть всiм сво?м маленьким
задом, як це роблять сучки - коли, було, нас допадав ощирений незнайомець  i
починав  бадьору  розмову,  виходячи  з  порiвняння  географiчних  даних  на
номерних знаках  наших  машин:  "Далеко  ж  ви  за?хали!" Допитливi  батьки,
бажаючi  викачати з  Лолiти  що-небудь про  мене,  запрошували ?? пiти з  ?х
дiтьми  в  кiно,  та  я завжди за  ?? вiдмовлявся. Ми  кiлька разiв ледь  не
вскочили.  Каскади  клозетiв  переслiдували  мене,  звичайно, в  усiх  наших
каравансараях; та я нiколи не уявляв собi якi тонкi цi  вафлянi перетинки  в
мотелях "сполученого" типу, допоки, якось вечором, пiсля надто гучних з мого
боку стогонiв насолоди,  мужське покехкування за  стiною заповнило паузу так
само чiтко, як начебто я сам прочистив горло; а наступного ранку, поки я пив
вранiшню каву в молочному барi (Лолiта завжди спала пiзно й любила, щоб я ?й
приносив глечик гарячо? кави  в лiжко),  мiй давешнiй сусiд, старий бовдур в
безрамних окулярах на довгому добродiйному носi  й з профспiлковим значком у
петлицi,  спромiгся  преспокiйно  втягти  мене  у   розмову,  впродовж  яко?
поцiкавився, чи не вста? моя "малжонка" так само неохоче, як i його, коли не
бува вдома на фермi, й якби не гнiтило мене усвiдомлення жахно? небезпеки, я
б витяг багато  втiхи з  дивного, заскоченого виразу, який з'явився на  його
тонкогубому  обвiтреному  обличчi,  коли  я  лаконiчно  сказав, сповзаючи  з
високого табурету, що "я, слава богу, вдовий".
     Як солодко було приносити ?й  цю  каву - й не давати ?? ?й, допоки вона
не викона?  свого  вранiшнього обов'язку! Яким я був вдумливим другом,  яким
палким батьком, яким уважним педiатром, що обслуговував усi тiлеснi  потреби
мо?? напiвчорнявочки! Дорiкаю природi лише в одному - в  тому, що я  не мiг,
як бажалося б, вивернути мою Лолiту навиворiт та прикласти пожадливих губ до
молодо? маточки, невiдомого серця,  перламутрово? печiнки,  морського  грона
легенiв,  пари  гарненьких  нирок! У  надто тропiчнi  днi, в  липкiй  задусi
котеджу  менi  подобалось прохолодне  вiдчуття шкiряного сидiння  фотеля пiд
мо?ю  масивною  головою. Я  тримав  ??  в себе  на  колiнах. Вона  сидiла як
звичайнiсiнька дитина, длубаючись в  носi,  вся захоплена легким  читанням у
додатку з газети,  так само байдужа до прояву мого блаженства, як начебто це
був зневажений предмет,  на який вона сiла - примiром,  черевик, або лялька,
або держак  ракети - й  який  вона не виймала  з-пiд себе  тiльки з лiнощiв.
Очима  вона  простежувала пригоди  сво?х коханих геро?в  на  сторiнцi гумору
(серед них була  добре змальована  нехлюйна  дiвчинка в бiлих  шкарпетинках,
вилицювата й прямовита, з якою я сам не вiд  того  був, щоб  порозважатись).
Любила вивчати подробицi на  фотографiях фатальних автових  зiткнень. Нiколи
не сумнiвалась  в реальностi  мiсця, часу  й обставин, буцiмто  пов'язаних з
рекламними  знiмками  голоногих  красунь.  I  до подиву  полюбляла  портрети
провiнцiйних дiвчат, декотрi з  яких були в повному вiнчальному  вбраннi,  з
букетами в руках й окулярами на носi.
     На не? сiдала муха й прогулювалась у навкiллi ?? пуп'янка, або починала
дослiджувати  нiжнi, блiдi вiнчики соскiв. Вона  хотiла впiймати ?? в  кулак
(Шарлоттин  спосiб)  i  за  тим  зверталась  до  роздiлу  "Побачимо,  як  ви
кмiтливi".
     "Побачимо,  як ви кмiтливi. Чи  дума?те  ви, що було  б менше  порушень
моральностi, якби  дiвчинки  дотримувались деяких правил. Не грали б поблизу
громадських  уборних.  Не  брали  б  ласощiв  вiд  чужинцiв,  анi   запросин
"про?хатись". Нотували б номер воза, який пiдбира? ?х... "
     "...й фабричну позначку ласощiв", пiдказав я.
     Вона  продовжувала,  вiдсуваючи щоку  вiд мо?? наближувано? щоки  (й це
був, зазнач, легкий день, о мiй читачу!) -
     - "Якщо не ма?ш олiвця, але ти вже вмi?ш читати -"
     -  "Ми",  вкинув  я жартома,  "середньовiчнi  мореплавцi, поклали в  цю
пляшку..."
     -  "Якщо", повторила вона,  "ти  не  ма?ш олiвця, та якщо  ти вже вмi?ш
читати  й  писати - от що вiн хоче сказати, тепер  розумi?ш,  оцупку?  -  то
спробуй нашкрябати номер на землi при дорозi..."
     ... "сво?ми кiгтячками, Лолiто".



     Вона ввiйшла  в мою  кра?ну,  в лiлову й  чорну  Гумбрiю, з необережним
цiкавством; вона оглянула ?? зi зневажливо-неприязним посмiхом; i тепер менi
здавалось,  що  вона ладна була вiдкинути ?? з найзвичайнiшою огидою. Нiколи
не вiбрувала  вона пiд мо?ми  перстами, й верескливий скрик ("що ти,  власне
кажучи,  робиш?") був  менi  одною  нагородою за  намагання ?? розтермосити.
Чудовий  свiт,  пропонований  ?й,  моя дурка зневажила на  користь  ницiшого
фiльму, солодявого  сиропу.  Подумати тiльки, що обираючи  мiж  сосискою  та
Гумбертом  - вона  незмiнно й нещадно брала до  рота перше. Не  пам'ятаю, чи
згадував я назву бара, де я снiдав, у попередньому роздiлi? Вiн зветься так:
"Льодяна  Королева".  Всмiхаючись не  без суму,  я сказав Лолiтi: "А ти  моя
льодяна князiвна". Вона не добрала цього вбогого жартика.
     О, не хмурнiй, читачу! Я зовсiм не прагну створити враження, що менi не
давалося щастя.  Ласкавий читач  ма?  зрозумiти,  що мандрiвник,  володiючий
нiмфеткою  й поневолений  нею, перебува?  наче за межею  щастя! Адже нема на
землi  iншого такого блаженства, як  блаженство пестити нiмфетку. Воно "поза
конкурсом",  це  блаженство,  воно  належить  iншому  класу,  iншому  ладовi
почуттiв.  Так, ми  сварились,  так, вона  була геть  нестерпною, так,  вона
робила менi всякi перешкоди, та  попри  ??  гримаси, попри  грубство  життя,
непевнiсть, жахливу  безнадiйнiсть,  я  все ж  таки  мешкав у  самiй глибинi
обраного мною раю - раю, небеса якого жеврiли як пекельний  вогонь, - та все
ж таки раю.
     Декотрий досвiдчений психiатр, який зараз вивча? мiй труд - i якого д-р
Гумберт  встиг  втягнути,  сподiюсь, у стан кролячого гiпнозу -  безсумнiвно
дуже  хотiв  би, щоб оповiдувач повiз свою Лолiту на  берег моря  й  там  би
знайшов принаймнi  "гратифiкацiю" давнього позову,  а  саме  звiльнення  вiд
"пiдсвiдомого" наслання незавершеного дитячого  роману з первинною маленькою
мiс Лi.
     Що ж, друже доктор, дозвольте вам сказати, що  я дiйсно шукав пляж, хоч
мушу на  додаток признатись,  що на той час,  як  ми  дiстались цього мiражу
сiро?  води, моя  супутниця  подарувала  менi  стiльки  услад,  що  мрiя про
"Приморське Королiвство", про  "Сублiмовану Рив'?ру"  тощо  давно  припинила
бути глибинним поривом i звелась до помiрковано? гонитви за суто еоретичним
переживанням. Едгаровi  янголи  це знали -  й влаштували  справу вiдповiдним
чином.  Вiдвiдини досить переконливого  узбережжя на атлантичному боцi стали
вкрай  зiпсованими  через кепську  погоду:  важке, пронозливе  небо, мулистi
хвилi, присутнiсть неосяжного, хоча  й цiлком ординарного туману  - що могло
найдальше  стояти вiд  чiтких чарiв,  вiд  лазурового  облаштунку  й  ручних
обставин  мо??  середземноморсько? пригоди? Два-три  напiвтропiчних пляжi на
Мексиканськiй  Затоцi  були  достатньо  сонячнi,   але  посипанi  отруйними,
зiрчастими або  драглистими  iстотами, та обвiянi ураганним вiтром. Нарештi,
на  калiфорнiйському  узбережжi,  проти  марева  Тихого  Океану,  я  знайшов
особливий рiзновид усамiтнення в печерi, до яко? неслись, з вiдрiзка пляжу з
гнилими деревами,  скрики кiлькох  дiвчат-скаутiв,  що  купалися  вперше при
сильному прибо?;  але  туман  виснув як  волога ковдра, пiсок  був непри?мно
зернистий i глейкий, i Лолiта вся  вкрилась гусячою шкiрою та зернами пiску,
i (?диний раз у  життi!) я мав до не?  не  бiльше  потягу, нiж до ламантина.
Проте  мо? вченi читачi, мабуть, збадьоряться, коли  я поясню ?м,  що навiть
якби ми  надибали десь схильний до нас морський бережок, було б  запiзно, бо
мо?  справжн? "визволення" прийшло багато  ранiше:  в ту мить,  власне, коли
Аннабелла  Гейз,  вона  ж  Долорес   Лi,  вона  ж  Лолiта,  з'явилась  менi,
смагло-золота,  на  колiнах,  з поглядом спрямованим угору,  на  тiй  убогiй
верандi, в фiктивнiй, нечеснiй, але  вкрай  нещаснiй приморськiй  комбiнацi?
(хоч нiчого не було по сусiдству крiм другорядного озера).
     На  цьому  закiнчу  перелiк  незвичних  вiдчувань,  залежних,  якщо  не
похiдних,  вiд постулатiв сучасно?  психiатрi?. Отож  я вiдмовився й  змусив
Лолiту  вiдмовитись вiд  пляжiв, якi лиш тягли в смуток, якщо були  порожнi,
або надто  були населенi, якщо ?х  обливало сонце. З iншого ж боку,  мене ще
переслiдували спомини про мо? безнадiйнi блукання в мiських парках ?вропи, а
тому я не припиняв цiкавитись  можливiстю любовних iгор просто неба й шукати
прийнятних  мiсць  на  тому  "лонi  природи",  де я  колись  зазнав  стiльки
ганьбливих утрат. Доля й тут менi суперечила. Розчарування, якi я тепер хочу
заре?струвати  (тихенько вiдхиляючи  мою  повiсть  в  сторону  тих невпинних
ризикiв i страхiв,  котрi супроводжували  мо? щастя), нiяк не повиннi кинути
тiнь на американську закуть - лiричну,  епiчну, трагiчну, та нiколи не схожу
на  Аркадiю.  Вона прекрасна,  душекрайливо гарна ця закуть,  ?й  притаманна
якась  великоока,  нiким  не  оспiвана, невинна  покора, яко?  нема?  вже  в
лакових, фарблених,  iграшкових швейцарських  селищах i вдосталь  звеличених
Альпах.  Численнi коханцi лягли  обiйнявшись,  цiлуючись  на рiвному  газонi
гiрських схилiв  Старого Свiту, на пружинчастому, як  дорогий  матрац, моху,
бiля  зручно?  в  користуваннi,  гiгi?нiчно?  цiвки,  на  грубих  лавах  пiд
скрашеними  вензелями  дубами  й  у  таких  мройних  хатиськах  пiд  кронами
багаточисленних букових лiсiв.  Та  в американськiй глушвi  охочий на  свiже
повiтря не знайде таких  зручних спромог вiддатись найдревнiшому зi злодiянь
i забав. Отруйнi рослини обпечуть сiдницi  його кохано?, безiменнi комахи  в
зад ужалять його;  гострi частинки лiсового килиму  вколють його в колiняки,
комахи вжалять ??  в колiнця; й усюди навкiл буде стояти безперервний шурхiт
потенцiйних змiй - що  кажу, напiввимерлих драконiв! -  мiж тим  як схожi на
крихiтних крабiв  зернята  хижих  квiтiв прилiпляться,  в  виглядi мерзенно?
смарагдово?  шкурки,  так само до чорно? шкарпетки на  пiдв'язцi й  до бiло?
непiдтягнуто? шкарпетинки.
     Трохи   обтяжую.  Якось   в   лiтнiй   пополудень,   ледь  нижче   межi
розповсюдження  лiсу,  де  небесного  вiдтiнку  суцвiття  (я  б  ?х   назвав
шпорником)  торжилися  вздовж  дзюркотного   гiрського  потоку,  ми  нарештi
знайшли, Лолiта  i я,  вiдлюдне романтичне мiсце  приблизно в  ста футах над
перевалом, де ми  залишили авто. Схил здавався неходженим.  Остання  задохла
сосна спинилась для  заслуженого  передиху  на скелi, до яко? долiзла. Бабак
свиснув,  зобачивши нас, i зник.  Я розклав плед  для  Лолiти. Пiд ним  тихо
похрускувала трав'яна суш. Кiпрiда  прийшла й  пiшла собi. Защерблена скеля,
яка вiнчала верхнiй схил,  чагарник  нижче нашого ложа повиннi були, мабуть,
захистити нас i вiд сонця й вiд людини. Нажаль, я не врахував наявностi ледь
позначено?  бiчно?  стежинки,  пiдловато вихляючо?  мiж  кущами  й  камiнням
неподалiк вiд нас. Ось тодi-то ми ледь не ускочили; не дивно, що  ця пригода
назавжди зцiлила мене вiд туги по буколiцi.
     Пам'ятаю, операцiю  було виконано, цiлком виконано, й вона схлипувала в
мо?х обiймах - благотворна буря ридань пiсля одного з тих нападiв приндливо?
туги, якi так  участились за цей в цiлому дивовижний рiк. Я щойно взяв назад
якусь  глупу  обiцянку,  яку  вона  винудила  в  мене,  користуючись  слiпим
нетерпiнням  мужсько?  хотi,  i  ось   вона  тепер   розкинулась  на  пледi,
обливаючись  сльозами, й щипаючи  мою ласкаву руку,  а я радiсно смiявся,  й
огидний, невимовний,  нестерпний i - як я пiдозрюю - вiчний жах, який я нинi
спiзнав, був  тодi  лише чорною точинкою в  сяяннi мого щастя; й ось так  ми
лежали, коли я зазнав одного з тих струсiв, якi врештi-решт вибили мо? бiдне
серце  з  колi?,  адже я  раптом зiтнувся з темними,  немигаючими очима двох
дивних i гарних дiтей, фавенятка й нiмфетки - близнюкiв, судячи по ?х цiлком
подiбному  чорному волоссю й  безкровним  личкам.  Вони  припали  до  землi,
уп'явшись в  нас, i синява  ?хнiх  подiбних костюмчикiв  зливалася з синявою
гiрських квiтiв. Нестямним рухом я  пiдхопив плед щоби  ним  прикритись -  i
водночас дещо схоже на  пушбол в бiлих горошинках почало повертатись в кущах
бiля  нас, перетворюючись  поступово  в  розiгнуту  спину товсто?  стрижено?
брюнетки,  яка  машинально  долучила ще  одну дику лiлiю  до  свого  букета,
оглядаючись  на  нас  через  голови   сво?х  чарiвливих,  з  синього  каменя
вирiзьблених дiтей.
     Нинi, коли  на мо?му сумлiннi  зовсiм iнша бiда, я знаю,  що я  смiлива
людина,  та  в тi днi  менi це було не збагнуть, i я згадую,  як  здивувався
власному зимнокров'ю. Прошепотiвши один з тих стриманих наказiв, котрi попри
жах  ситуацi?, вiдда?ш  розгублено-скорченiй тваринi -  (якою безумною вiрою
або ненавистю  тремтять  боки  молодого звiра, якi чорнi зорi розриваються в
серцi  дресирувальника!), я  змусив Лолiту пiдвестись,  i ми статечно  пiшли
собi, а потiм з нечемним спритом сповзли на дорогу, де залишався автомобiль.
     За ним стояла щогольська машина сiмейного зразка, i красивий асирi?ць з
синьо-чорною борiдкою, un monsieur  trs bien, в  шовковiй кошулi й багрових
штанах,  очевидячки чоловiк  ботанiзуючо? товстухи, з  серйозною пикою робив
фотографiю надпису, який сповiщав висоту перевалу. Вона  значно перевищувала
10.000  футiв, i я задихався. З  хруском пiску i  з вiдносом, ми стронулись,
причому Лолiта все ще довдягалась, безпорадно возячись i щиглячи мене такими
словами,  якi, на  мою  думку,  дiвчаткам  знати не належить,  а  вживати  й
поготiв.
     Траплялися  й  iншi  негаразди. Раз у кiно, наприклад. У той час Лолiта
мала   до  нього   дiйсну  пристрасть  (яка  скоротилась   потiм  до  кволо?
поступливостi, коли вона знов  стала ходити  до  гiмназi?). Ми проглянули за
один рiк,  з нерозбiрливим сп'янiнням, близько ста п'ятдесяти ба навiть двох
сотень програм, причому iнодi  нам доводилось бачити  ту ж саму  хронiку  по
кiлька  разiв,  через те що головнi картини  супроводжувались  тим же  самим
випуском кiножурналу, що тягнувся  за нами з мiстечка в мiстечко.  Понад усе
вона  любила  наступнi сорти фiльмiв,  в такому  порядку: музично-комедiйнi,
гангстерськi,  ковбойськi. По-перше, справжнiм  спiвакам  i танцiвникам,  що
брали в них участь,  приписувались  не справжнi  кар'?ри в  якiйсь - по сутi
"лихоопорнiй" -  сферi iснування, з  яко? смерть i правда  були вигнанi  i в
яких сивоволосий, розчулений,  в технiчному сенсi безсмертний батько, що вiн
на  початку  несхвально ставився до  артистично? кар'?ри  навiжено?  доньки,
незмiнно завершував  тим, що шпарко  аплодував  ?й  на  прем'?рi  в  дивному
еатрi.
     Свiт  гангстерiв  був  особливий:  там  геро?чнi   репортери  зазнавали
страшних  тортур, телефоннi рахунки  сягали  мiльярдiв  доларiв,  i в мужнiй
атмосферi невмiло? стрiлянини, злодi?  переслiдувались через  стiчнi труби й
пакгаузи  паологiчно-безстрашними полiцiянтами (менi  судилось  завдати  ?м
меншого  клопоту).  Були, нарештi,  фiльми  "дикого  заходу"  -  теракотовий
пейзаж, червонолицi, блакитноокi ковбо?, пихата, але прегарненька вчителька,
яка щойно прибула в Гримуче  Мiжгiр'я, кiнь, що встав дибки, стихiйна панiка
худоби, ствол револьвера, пробиваючий  зi  дзвоном вiконне скло,  неймовiрна
кулачна бiйка,  - пiд  час  яко? грохка?ться  гора  запилюжених  старомодних
меблiв, столи уживають як зброю, сальто ряту? героя, рука злодiя, притиснена
геро?м до  землi,  все ще  хоче  намацати  зронений  мисливий нiж,  бо?вники
крякають, карбовано гепа?  кулак по пiдборiддю, нога штурха? в брюхо, герой,
пiрнувши, навалю?ться на злодiя, й в момент по тому, як чоловiк перенiс таку
кiлькiсть  мук, вiд яких би  злiг сам Геракл (чи менi не знати цього нинi!),
нiчого  не  видно  крiм привабного  синця  на бронзовiй  вилицi розпахтiлого
героя,  який обiйма?  красуню-наречену  на дальньому  скра?  цивiлiзацi?.  Я
згадую  денну  виставу в  маленькому  затхлому кiнематографi, геть напханому
дiтьми  й  просоченому гарячим душком кiноласощiв  -  смажених  кукурудзяних
зерен.  Сходив  жовтий мiсяць над муркiтливим гiтаристом з нашийною хусткою;
вiн поставив  ногу на сосновий  оцупок i посмикував  струни;  i  я -  цiлком
невинно -  закинув руку за  плече Лолiти й щокою наблизився до ?? скронi, як
раптом  двi вiдьми за нами  почали бурмотiти предивнi речi -  не знаю,  чи я
правильно  ?х зрозумiв,  але те,  що я напiвпрочув, змусило мене зняти з не?
мою ласкаву руку, i, звичайно, решта фiльму пройшла для мене в туманi.
     Тут менi належить зробити дивне визнання. Ви будете  смiятись - та якщо
сказати  всю  правду,  менi  якось  нiколи не  вдалось  з'ясувати  остаточно
юридичний бiк становища.  Не знаю його й по досi. О  звiсно, деякi випадковi
вiстки  дiйшли  до   мене.   Алабама  забороня?  опiкуновi  змiнювати  мiсце
проживання  пiдопiчно? дитини  без  дозволу суду;  Мiнесота, якiй  я  низько
вклоняюсь, передбача?, що  якщо кревний бере на себе захист i опiку  дитятi,
не достигло?  чотирнадцятирiчного  вiку, авторитет суду не дi?.  Питання: чи
може  вiтчим  чарiвливо? до спазми в грудях, ледь  опушено? ласочки,  вiтчим
лишень  з  одномiсячним стажем,  неврастенiк  -  удовець  з  невеликим,  але
самостiйним  прибутком в  сьогоденнi, i з парапетами  ?вропи, розлученням  i
сидiнням в  декiлькох божевiльнях в  минулому, чи може вiн вважатись кревним
i,  як висновок,  природним  опiкуном? I  якщо  нi, чи я повинен, чи я смiю,
зостаючись  в межах  розумного,  сповiстити  який-небудь вiддiл Громадського
Догляду  i подати  прохання  (як це  власне  подають прохання?) й уможливити
представниковi суду  розстежувати  побут  мирного, але  слизького Гумберта й
небезпечно?  Долорес  Гейз?  З  багаточисленних  книг про шлюб, розбещення й
удочерiння, в якi я нишком  заглядав у публiчних бiблiоеках великих i малих
мiст,  я нiчого  не  вичитав,  окрiм темних натякiв  на  те,  що  держава  -
верховний опiкун дiвчаток  в  найнiжнiшому  вiцi.  Пальвен  i  Запель,  якщо
правильно запам'ятав ?х  iмена,  автори  волюмисто? працi про шлюбнi закони,
цiлком зiгнорували  вiтчимiв  з  сирiтками,  зоставленими в  них на руках  i
колiнах.  Кращий   мiй  друг,  видана  вiдомством  соцiального  забезпечення
монографiя (Чикаго, 1936 р.), яку нi в чому не винна стара дiва викопала для
мене з великим трудом з порохнявих глибин бiблiоечного складу, стверджувала
наступне:  "Не  iсну? такого правила, щоб  всякий  неповнолiтнiй повинен був
мати  опiкуна;  роль  суду пасивна,  i  вiн  тiльки тодi  активований,  коли
становище дитини  явно ста?  загрозливим".  Я  дiйшов  висновку, що  чоловiк
признача?ться  опiкуном  тiльки  пiсля  того,  як вiн  проявить  урочисте  й
формальне  бажання  стати  ним;  та цiлi мiсяцi  можуть спливти,  поки  його
викличуть на слухання його справи  й  дозволять йому  вiдростити  пару сизих
крил, якi  личать  його становi, а мiж тим  прекрасне демонське дитя законом
нада?ться  самому  собi, що  по  сутi  й  стосу?ться  Долорес  Гейз. За  тим
слуха?ться  справа. Два-три  питання  з  боку суддi,  двi-три  заспокiйливих
вiдповiдi  з  боку  адвоката, усмiхи, кивок,  мрячний дощик  на  дворi, -  i
затвердження по сутi  зроблено.  I все ж таки я не наважився! Не лiзти, бути
мишею, лежати клубком  у  норi! Суд  починав  розвивати  судомну  дiяльнiсть
тiльки тодi,  коли  вплутувалась  грошова  квестiя: два  корисливих опiкуни,
обкрадена  сирiтка, третiй  - зубастiший  вiд  них  - учасник... Та в даному
випадку  все було  в  повному  порядку,  давно  зроблений  був  iнвентар,  i
невеличкий  материнський  спадок  чекав у повнiй  недоторканостi  повнолiття
Долорес  Гейз. Найрозумнiшим  курсом, здавалось, було утримання  вiд подання
прохання.  Так,  а   чи  не   втрутиться  котрась  органiзацiя,  на   зразок
Людинолюбного Товариства, якщо буду поводитись надто тихо?
     Дружньо  налаштований  Фарло,  який  був  чимось   на  кшталт  судового
заступника  й  мiг  би, ймовiрно,  надати солiдну пораду, надто був зайнятий
раковим захворюванням дружини, щоби зробити бiльше того, що обiцяв, а саме -
й надалi пiклуватись  про схудле державство Шарлотти,  допоки  я  не одужаю,
вельми поступово, вiд потрясiння, заподiяного менi ?? смертю. Я мiцно навiяв
йому, що  Долорес  - моя незаконна донька, й тому не мiг очiкувати, щоб  вiн
безiнтересовно  цiкавився  становищем.  Як  читач  встиг, мабуть, второпати,
дiлок  я  нiкчемний; та,  звичайно, нi лiнощi, нi  незнання не повиннi  були
завадити менi шукати професiйно? пiдмоги на сторонi. Зупиняло  мене  жахливе
чуття,  що,  коли  стану  чiплятись до фортуни  й  силитись об?рунтувати  та
осмислити ?? казковий подарунок, цей подарунок  буде забраний в мене, як той
чертог  на  висотi  гори в  схiднiй казцi, який щезав, лишень  той  чи iнший
покупець питав сторожа, чому це здаля виднi? так ясно смужка вечiрнього неба
мiж чорною скелею та фундаментом.
     Я  подумав,  що  в   Бердсле?  (де  знаходиться  Бердслейський  Жiночий
Унiверситет) я напевно  вiднайду тi довiдники,  з  якими менi ще не  вдалось
ознайомитись,  як  наприклад,   трактат  Вернера  "Про  американський  закон
опiкунства" або деякi  брошури видаванi  Дитячим Бюро. Я вирiшив, крiм того,
що  для  Лолiти  все буде  кращiм, нiж деморалiзуюче неробство, в якому вона
перебувала. Менi вдалося змусити ?? надати менi стiльки солодких послуг - ?х
перелiк привiв би у величезний подив педагога-еоретика; та нi погрозами, нi
мольбами я  не  мiг  би намовити  ??  прочитати  щось  iнше, крiм так званих
"книжок  комiксiв" або оповiдань в журнальчиках для американсько? прекрасно?
статi.  Будь-яка лiтература рангом трохи вища вiдлунювала в не? гiмназi?ю, й
хоча вона  була не  проти iнколи спробувати Казки Шахерезади  або  "Маленькi
Жiнки", вона категорично вiдмовлялась витрачати "канiкули" на такi серйознi,
вченi книги.
     Менi  зараз дума?ться, що було великою  помилкою  вернутись на  схiд  й
вiддати  ?? до приватно? гiмназi? в Бердсле?,  замiсть того, щоб яким-небудь
чином перебратись  через  мексиканський кордон,  а  це  було так близько,  й
зача?тись  рочкiв на  два  в  субтропiчному  парадизу,  по  чому  я  мiг  би
преспокiйно побратися з малою мо?ю креолкою;  адже признаюсь, з вигляду мо?х
гланд  i ганглiй, я переходив упродовж одного й того ж дня вiд одного полюсу
божевiлля  до iншого - вiд думки, що близько 1950-го року  менi доведеться в
той чи iнший спосiб збутись важкого  пiдлiтка, чи? чарiвне нiмфетство на той
час  випариться, - до  думки,  що при  деякiй  старанностi  й везiннi  менi,
мабуть, пощастить у деякiм майбуттi змусити ?? витворити грацiйнiшу нiмфетку
з мо?ю кров'ю в  жилах, Лолiту Другу,  якiй  було б вiсiм  або дев'ять рокiв
1960-го року, коли я ще був  би  dans la fors  de l'ge; бiльше скажу -  для
люнети мого розуму, або безуму ставало сил роздивитись в вiддаленнi рокiв un
vieillard  encore  vert  (чи це  зелененьке  - просто гниль?), дивакуватого,
нiжного,  слинявого д-ра Гумберта, який  займа?ться на  безкiнечно привабнiй
Лолiтi Третiй в "мистецтвi бути дiдом", - уславленiм ще Вiктором Гюго.
     В днi нашого дикого  мандрування, не маю  сумнiву, що як батько  Лолiти
Першо?  я був  до смiшного незадовiльним. Втiм, я дуже старався.  Я  читав i
перечитував книжечку з навмисно бiблiйним заголовком: "Спiзнай свою доньку",
дiстав  ??  в  тiй  же крамницi,  де  купив Лолiтi  в  ??  тринадцятий  день
народження,   розкiшне,   як   кажуть  у  комерцi?,  видання  з   "красивими
iлюстрацiями",  "Русалоньки" Андерсена. Ба  навiть  у нашi найкращi хвилини,
коли ми читали в  дощову днинку (причому Лолiтчин погляд перелiтав од  вiкна
до ??  наручного  годинника й  знов до вiкна), або добре й ситно  обiдали  в
украй напханому  "дайнерi" (в  осiлiй подобi вагона-ресторану),  або грали в
дурника,  або  ходили   по   крамницях,   або   мовчазно  зорили  з   iншими
автомобiлiстами  та  ?х дiтьми на розбиту,  кров'ю  забризкану машину  й  на
жiночий  чобiток  в  канавi  (чую, як Лолiта говорить, коли  знов  рушили  в
дорогу: "Оце був той самий  тип спортивних туфель,  який я  вчора так  марно
описувала кретиновi-уряднику!") - в усi цi випадковi митi я собi бачився так
само неправдоподiбним батьком, як  вона - донькою.  Можливо, думав  я, ця на
втечу  схожа перемiна  мiсць так згубно вплива? на нашу здатнiсть  мiмiкрi??
Можливо, стале помешкання й рутина шкiльного життя внесуть деяке покращення?
     В  виборi Бердслея  я  керувався не тiльки тим, що  там  була порiвняно
пристойного  тону  жiноча  гiмназiя,  але й тим, що там був  вiдомий жiночий
унiверситет. Менi хотiлось  бути cas, хотiлось прикрiпитись  на  яку-небудь
пiстряву поверхню,  з якою  б непомiтно злились мо? арештантськi смужки.  От
менi  й  згадався  добре  вiдомий  менi  професор французько?  лiтератури  в
Бердслейському  унiверситетi: добряк  користався в  класах  мною  складеними
пiдручниками  й  навiть  запросив  мене  якось  при?хати  прочитати  лекцiю.
Лекторство в  жiночому  унiверситетi нiяк не могло мене звабити, звiсна рiч,
адже я (як було вже не раз вiдзначено на сторiнках цi?? сповiдi)  мало  знаю
видiв  бридкiших, нiж  важкi  вiдвислi  зади,  товстi литки й  прищавi  лоби
бiльшостi  студенток  (можливо,  я в них бачу  гробницi  з загрубло? жiночо?
плотi,  в  яких  заживо  похованi  мо? нiмфетки!); та я  сумував  по ярлику,
житт?вому  тлу, личинi, i як  скоро розповiм, iснувала ще  окрема  й  доволi
дивочна  причина,  чому  товариство  милого  Гастона  Годена  могло  б  менi
слугувати винятково надiйним захистом.
     Була, нарештi,  грошова  квестiя.  Мiй прибуток  не витримував збиткiв,
спричинених нашою  розважальною  по?здкою.  Я,  щоправда,  старався  обирати
халупи дешевшi, та раз-у-раз бюджет наш трiщав вiд стоянок  в шумних готелях
люкс або  претензiйних  "дудках" (псевдоранчо  для  франтiв).  Вражаючi суми
збувались також  на огляд  дивовидив  i на лолiтчин  гардероб, та  й  старий
гейзiвський ридван,  хоч  був  жилястим й вельми  вiдданим возом,  повсякчас
потребував бiльшого або меншого ремонту.  В однiй з  книжечок маршрутних мап
блокнотного  типу,  що  випадком  збереглась  серед  паперiв,  якими  властi
милостиво  дозволили  менi  користуватись для  цих  нотаток, я знайшов деякi
накресленi  мною  викладки, з  яких виходить,  що за екстравагантний 1947-48
рiк,  вiд одного серпня до  iншого, дах  i стiл нам коштували  близько 5.500
доларiв, а  бензин, мастило й ремонт - 1.234; майже стiльки ж пiшло на рiзнi
додатковi  витрати, отже за  сто п'ятдесят днiв актуально? ?зди  (ми покрили
близько  27.000 миль!),  ще  й  приблизно  двiстi  днiв  промiжних  стоянок,
скромний ранть?  Гумберт витратив 8.000  доларiв чи, скажiмо, навiть 10.000,
адже я з непрактичностi сво?? забув, певно, чимало статей.
     I  ось  ми  рушили  знову на схiд:  я радше  спустошений, нiж окрилений
торжеством пристрастi,  вона, повна здоров'я, з вiдстанню мiж  пiдлегеневими
кiсточками  все  ще не бiльшою нiж у хлопчика,  хоч рiст у не? збiльшився на
два вершки, а  вага на вiсiм американських  фунтiв. Ми  побували всюди. Ми в
цiлому,  нiчого не  бачили.  Й сьогоднi хапаю  себе на думцi, що наша  довга
подорож лишень  спаплюжила  звивистою  стягою  слизi  прекрасну,  довiрливу,
мрiйливу, велику кра?ну, яка заднiм числом  звелась до  колекцi?  пошарпаних
мап, розтрушених путiвникiв, старих шин  i до  ?? схлипування кожно?  ночi -
кожно?, кожно? ночi як тiльки я удавав, що сплю.



     Коли крiзь гiрлянди тiней та свiтла ми пiдкотили до номера 14 на вулицi
Те?ра, нас стрiнув серйозний малий хлопчик з ключами й цидулкою вiд Гастона,
що зняв для нас цей будинок. Моя Лолiта, не вшанувавши хоча  б поглядом сво?
нове житло, слiпо  ввiмкнула  радiо, до  якого iнстинкт миттю привiв  ??,  й
повалилась на канапу в вiтальнi з пачкою старих iлюстрованих журналiв, яку з
тi?ю  ж незрячою точнiстю вона видобула, запустивши  руку  в нижню  анатомiю
диванного столика.
     Менi  по  сутi  було  однаково, де  жити, при  умовi,  щоб  можна  було
де-небудь  замкнути  Лолiту;  та,  ймовiрно, протягом  листування  з  неясно
висловлюваним Гастоном  я невиразно  уявив  цегляну,  плющем  сповиту вiллу.
Насправдi,  нове  наше  помешкання  було  розпачливо  схожим  на гейзiвський
будинок (до якого було всього лише чотириста  миль): така  ж нудна будiвля з
сiрих дошок з ?онтовим дахом i тьмянозеленими маркiзами, й кiмнати, хоч були
меншими  й обставленi в  бiльш  суворому плюшово-тарiлковому  стилi,  являли
подiбне  розташування.  Проте, мiй кабiнет,  виявився несподiвано  просторим
примiщенням,  викладеним з  пiдлоги до стелi  десь  двома  тисячами книжок з
хiмi? - наука, яку викладав у Бердслейському унiверситетi мiй вiд'?хавший на
рiк домовласник.
     Я був  понадiявся,  що  Бердслейске жiноче училище,  коштовна школа для
вiдвiдних учениць, з полудневим снiданком та ефектною гiмнастичною залою, не
тiльки пестить всi цi молодi тiла, ба також  да? деяку  основну ?жу молодому
розуму.  Гастон  Годен, котрий рiдко  бував  правий  в  сво?х судженнях  про
американський побут, попередив мене, що школа, мабуть, ? одна  з тих, де, за
його висловом  (як iноземця його тягнуло до  таких фраз), "вчать правилам не
стiльки  граматичним, скiльки ароматичним". Не певний, що хоча б цього  вона
досягала.
     При першому мо?му побаченнi з  начальницею, мiс  Пратт,  вона  виказала
схвалення з приводу  "милих голубих оченят"  мо??  доньки  (це  в  Лолiти-то
голубi очi!) й мо?? дружби з  "нашим  генiальним французом" (це  Гастон-то -
генiй!), а за тим, передавши Доллi деякiй мiс Корморант, вона зморщила чоло,
наче збираючи думки й по паузi почала так:
     "Ми не  надто  стремимо, мiстере  Гумбард,  до того, щоб  нашi  ученицi
ставали  книжними робаками або вмiли вiдтарабанить  назви всiх  ?вропейських
столиць - яких все одно  нiхто  не зна?,  - або  там знали б напам'ять  роки
забутих бойовищ. Що нас  дiйсно цiкавить, це - пристосування дитини до життя
групи.  Ось  чому  ми  нада?мо  такого значення танцям, дебатам, аматорським
спектаклям та  зустрiчам  з  хлопчиками.  Перед  нами  ?  деякi  факти. Ваша
чарiвлива  Доллi скоро  вступить  до  вiково?  групи,  де  такi  термiни  як
"кавалери", "з'явитися з кавалером", "вiзитна  сукня" тощо будуть  так  само
важливi  для  не? як для  вас,  скажiмо,  "комерцiйнi  справи",  "комерцiйнi
зв'язки", "комерцiйний  успiх", а для мене (тут вона фальшиво всмiхнулась) -
благополуччя  мо?х  учениць. Дороея  Гумбард  вже втягнута  в цiлу  систему
соцiального  життя, яке склада?ться - до вподоби це вам чи нi - з сосискових
кiоскiв, молочних барiв, солодових та кокових напо?в, кiнокартин,  танцiвок,
нiчних  пiкнiкiв на  пляжi  й навiть перукарських вечiрок, на  яких дiвчинки
одна  одну  зачiсують! Звiсно, Бердслейська  гiмназiя ставиться негативно до
деяких  з  цих  iнтересiв,  а  деякi  з  них  ми  вiдводимо на  iншi,  бiльш
конструктивнi рейки.  Ми  завжди стара?мось  повернутися  тилом  до  iмли, а
обличчям  - до сонця! Коротше кажучи, хоч ми й користу?мось деякими меодами
формально? освiти, нас  бiльше займа? комунiкацiя, нiж композицiя, тобто  як
би  ми  не поважали  Шекспiра й  iнших, ми хочемо,  щоб нашi  дiвчата вiльно
сполучались  з живим  свiтом навколо  них  замiсть  того,  щоб вгрузатись  в
заплiснявiлi фолiанти. Щоправда, ми все ще просува?мось навпомацки, та дi?мо
рацiонально,  як  гiнеколог, який  прощупу?  пухлину.  Ми на  все  дивимось,
докторе Гумбур?, з  органiчно?  й органiзацiйно?  точки зору.  Ми  позбулись
цiло?  маси нiкчемних предметiв, якi в традицi? колись подавались дiвицям до
вивчення,  не  залишаючи часу для практичних знань  i прикладних мистецтв, i
всiх  тих знань, якi  ?м знадобляться, коли вони  почнуть  влаштовувати сво?
життя  й -  як цинiк  мiг  би додати  - життя  чоловiка. Мiстере  Гумберсон,
дозвольте менi це виразити  так: знати точну  диспозицiю планети безсумнiвно
важливо,  але знати, де найбiльш  доцiльне мiсце  на кухнi для холодильника,
мабуть, ?  важливiшим для молодо? ?аздинi.  Ви кажете, що  все що ви хочете,
щоб  дiвчатко отримало  вiд  школи, це -  добра освiта.  Та  як ви розумi?те
поняття -  "освiта"? За колишнiх  днiв це було  переважно словесним  явищем;
iнакше  кажучи, ви  могли б змусити  дитинча зазубрити хорошу енциклопедiю й
воно знало б, мабуть,  бiльше, нiж школа може надати. Докторе Гуммер, чи  ви
звiту?те собi в  тiм, що  для сучасного  пiдлiтка який-небудь середньовiчний
похiд ма? меншу  житт?ву  цiннiсть, нiж похiд (вона трохи не  пiдмигнула)  в
кафетерiю  з  парубком? Це я повторюю жарт,  який днями дозволила  собi наша
психоаналiтичка.  Ми живемо  не тiльки в свiтi  iдей, але  й у  свiтi речей.
Слова  без практичного  досвiду не  мають сенсу.  Що,  власне кажучи, можуть
значити  для  Дорое?  Гуммерсон  яка-небудь  Грецiя  чи  Ближнiй Схiд з  ?х
гаремами та рабинями? "
     Ця програма  мене  спочатку  дещо  збентежила;  та  я порадився з двома
розумними дамами, в  минулому пов'язаними зi школою, й вони запевнили  мене,
що  дiвчата  там  багато  й  ?рунтовно  читають  i  що  вся  ця  дурня  щодо
"комунiкацi?" - просто рекламне дзижчання, маюче на метi оздобити старомодну
Бердслейську гiмназiю корисним в фiнансовому сенсi "модерним" вiдтiнком, хоч
насправдi вона зосталась так само бундючною, як чепець.
     Iнше, що  менi  сподобалось  в  цiй  саме  школi, розсмiшить,  напевно,
декотрих з мо?х читачiв; та для мене воно бачилось дуже важливим, бо вже так
я влаштований.  Рiч у тiм, що через вулицю, як раз проти  нашого будинку,  я
помiтив пролом  межи  будiвель  -  смiтт?ве  пустище  з  яскраво-фарбованими
кущами, груду цеглин,  кiлька безладно покладених дошок i лiлово-палеву пiну
вбогих осiннiх  квiтiв; через  цей вилом  можна  було розгледiти  в  млойнiй
далинi вiдрiзок шкiльно? вулицi, яка йшла  паралельно до нашо?, Те?рiвсько?,
а за  цим  вiдрiзком -  шкiльний майданчик  для iгор.  Окрiм  психологiчного
потiшання   вiд  сумiжностi  Дольчиного  дня  з  мо?м,  наданого  менi  цi?ю
комбiнацi?ю, я одразу вiдчув задоволення, яке я отримаю, розглядаючи з лiжка
в  кабiнетi, за допомогою  потужного бiнокля, статистично неминучий вiдсоток
нiмфеток  серед  дiвчаток,  якi  бавляться  навколо  Доллi пiд  час  велико?
перерви. Нажаль, з  першого  ж  шкiльного  дня з'явились робочi й  збудували
паркан впоперек пустища,  по чому  дуже скоро за парканом  зросла споруда  з
жовтого  дерева,  яка  щiльно закрила  мiй  чарiвний  пролом.  Коли  ж  вони
нагромадили достатньо  матерiалу,  щоб зашкодити менi, цi абсурднi будiвники
урвали роботу й нiколи не з'явилися знову.



     На  Те?рiвськiй  вулицi  - однiй з кращих  негендлярських  вулиць,  пiд
зеленими,  рудими,  золотими деревними  шатрами  поважного унiверситетського
мiстечка,  було  неминучим,  щоб завелись особи, якi  стрiчають  вас  чемним
гавкотом   метеорологiчних   вiтань.  Я  пишався  точною  температурою  мо?х
стосункiв з ними:  жодно? брутальностi, але повна вiдчуженiсть. Мiй сусiд на
захiд вiд мене, який мiг  бути дiлком або професором, або  тим i другим, був
промовляв  до мене,  поки голив  газон або  поливав авто, або  дещо пiзнiше,
розморожував про?зд до ?анку (байдуже, що всi цi дi?слова не до ладу) та мо?
уривчасте  бумкання, будучи лише  тi?ю  мiрою членоподiбним,  що  звучало як
трафаретне погодження або  запитальне заповнення паузи,  заважало будь-якому
розвитковi фамiльярних стосункiв. З  двох  будинкiв  обабiч короткотривалого
пустища  навпроти  нас,  один  був  позабиваний,  а  в  iншому  мешкали  двi
професорки англiйсько? словесностi,  твiдова,  коротко-волоса мiс  Лестер  i
блякло-жiноча мiс  Фабiан: ?диною ?х емою пiд час наших коротких тротуарних
розмов були  (я благословляв ?хнiй такт!) юна  привабнiсть  мо??  доньки  та
"на?вний шарм"  Гастона Годена. Сусiдка  моя зi схiдного  боку  була  значно
шкiдливiшою вiд усiх. Ця банальна проноза  вийшла прямо з фарсу. ?? покiйний
брат  був колись "причетним до унiверситету" -  в  якостi  старшого сторожа.
Пам'ятаю,  як вона раз  зупинила Доллi  на  вулицi, поки я стояв при вiкнi у
вiтальнi, нестямно чекаючи повернення зi школи мо?? голубки. Обридлива стара
дiва, силячись приховати хворобливу цiкавiсть пiд маскою сласно? зичливостi,
спиралась  на свою  схудлу,  як  цiпок, парасольку (крупа  щойно  спинилась,
вислизнуло  окрайцем холодне,  вологе сонце), а Доллi в розстiбнутому  попри
гнилу   холоднечу   коричневому   пальтi,  стояла,   прижимаючи  до   тулуба
двоповерхову  споруду  книжок  на  бюварi  (так  у них  було  в модi  носити
пiдручники);  ?? рожевi  колiна  виднiли мiж  кра?м  спiдницi й  незграбними
халявами  довгих  гумових  чобiт,  i  дурнувате,  розгублене  всмiхнячко  то
з'являлось, то  згасало на ?? кирпатому обличчi,  яке  -  можливо  внаслiдок
блiдого  зимового свiтла - здавалось майже некрасивим, на зразок простенько?
нiмецько?  Mgdelein;  i  ось  так  вона  стояла  й старалася  впоратись  iз
запитаннями мiс  Схiд:  "А де твоя  мама, люба? А чим займа?ться твiй бiдний
батько? А де ви жили ранiш?" Iншого разу ця бридка тварюка пiдiйшла до  мене
на розi з вiтальним пiдвиванням, - та менi вдалося зiрвати розмову; а кiлька
днiв по тому вiд не? прийшла записка в конвертi з темно-синiм обiдком: тонко
змiшуючи патоку з  отрутою, вона запрошувала  Доллi  прийти  до не? якось  у
недiлю: - "згорнутись у крiслi й перебрати купу чудових  книжок, якi покiйна
мати  подарувала  менi в дитинствi, замiсть того  щоб вмикати радiо на повну
гучнiсть кожно? ночi до бозна яко? години".
     Велику  обачнiсть  я   також   повинен   був  мати   до  панi  Гулiган,
прибиральницi й препогано? кухарки, яку я успадкував  разом з пилососом  вiд
попереднiх  жильцiв.  Доллi отримувала щоденний  снiданок  у школi, отже тут
утруднень не  було; брекфаст-бо, вельми рясний, я навчився готувати для  не?
сам,  а вечором  пiдiгрiвав  обiд,  який  панi  Гулiганчиха  готувала  перед
вiдходом. В цi?? зичливо? й нешкiдливо? жiнки було, слава богу, доволi мутне
око, яке не помiчало подробиць; я складав постелi й у  цьому став експертом,
та все ж нiяк не мiг позбутися вiдчуття, що десь залишився роковий слiд; а в
рiдких випадках, коли присутнiсть Гулiганчихи збiгалась  з Лолiтчиною, я все
побоювався, що моя  простодушна  дiвчинка пiдпаде пiд  колисковi чари чуйно?
баби й що-небудь  вибовкне  на кухнi. Менi  часто бачилось,  що  ми живемо в
освiтленому   наскрiзь   скляному  будинку,  i  що  кожно?   митi  тонкогубе
пергаментне обличчя сусiдки може зазирнути крiзь випадково незавiшене вiкно,
щоби задарма побачити  речi, за один  позирк  яких  найпересиченiший  voyeur
заплатив би невеликий ма?ток.



     Два слова про Гастона Годена. Знайомство з ним було для мене при?мним -
або принаймнi  не  обтяжливим -  через флю?ди цiлковито? безпеки, якi, йдучи
вiд його широко? фiгури, обвiювали з усiх бокiв мою та?мницю. Це не значить,
що вiн про не? не здогадувався: я не мав особливих причин вiдкритись йому, а
вiн  був  надто  егоцентричний  i   розсiяний,  щоби  добачити  або  почуяти
що-небудь, що могло повести  його до  вiдвертого запитання з його боку й так
само вiдверто? вiдповiдi з мого. Вiн  добре вiдзивався про мене в розмовах з
iншими бердслейцями, вiн був мо?м  добрим  провiсником. Якби  вiн  узнав mes
gots i статус Лолiти, це його б зацiкавило тiльки, адже воно  могло  кинути
деяке  свiтло  на  простоту  мого  ставлення  до  нього  самого,  ставлення,
позбавленого як  почтиво? напруженостi, так i всякого натяку на розпуснiсть;
адже,  попри  його  безбарвний  розум  i  туманну  пам'ять,  вiн  можливо  й
усвiдомлював, що про нього менi вiдомо бiльше, нiж бюргерам Бердслея. Це був
пухлявий,  набряклий,  меланхолiйний  одинак,  звужуваний  догори,   де  вiн
закiнчувався  парою  вузьких  плечей  неоднаково?  величини,  й  грушовидною
головою з  гладким зачосом на  одному кра? й лише рештками  чорного плаского
волосся  на  iншому.  Нижня  ж  частина  його  тiла  була величезна,  й  вiн
пересувався на феноменально  товстих ногах забавною  ходою обережного слона.
Вiн завжди носив чорне - навiть чорну  краватку; вiн рiдко брав  ванну; його
англiйська мова була самим бурлеском. Проте, всi його вважали найчарiвнiшим,
чарiвливо-оригiнальним паном. Сусiди няньчилися з ним, вiн знав на iм'я всiх
маленьких хлопчикiв у сво?му кварталi (мешкав за кiлька вуличок вiд  мене) й
наймав ?х чистити тротуар проти свого дому, спалювати опале листя в задньому
дворi,  носити  дрова  йому в  сарайчик i  навiть  виконувати  деякi  простi
завдання в  господi; вiн  годував ?х французькими  шоколадними цукерками  зi
"справжнiм" лiкером всерединi, в вiдлюдному сарайчику, який вiн собi завiв у
пiдвалi, розвiсивши всякi забавнi кинджали й пiстолети по заплiснявiлих, але
оздоблених килимами стiнах промiж закамуфльованих водогiнних труб. На горищi
в нього  було  "атель?": наш любий шарлатан  займався  трохи живописом.  Вiн
покрив скiсну стiнку  мансарди великими свiтлинами  замисленого Андре  Жiда,
Чайковського, Нормана  Дугласа, двох iнших вiдомих англiйських письменникiв,
Нiжинського (велеудого й усього сповитого фiговим листям), Гарольда  Ексекса
(мрiйливо-лiвого  професора  в  середньозахiдному коледжi) й Марселя Пруста.
Всi  цi  бiдаки були  готовi, здавалось, ось-ось зслизнути  зi сво?? скiсно?
площини. Крiм того, в нього був альбом з  моментальними знiмками всiх Джимiв
i Джекiв  околицi, й коли я  був,  гортаючи його, казав  що-небудь люб'язне,
Гастон напинав сво? i  так товстi губи й цiдив з сентиментальним манiрством:
"Oui, ils sont gentils". Його карi очi блукали при цьому по розма?тих  бiльш
або менш  художнiх дрiбничках у майстернi, яка вмiщувала i його власнi вбогi
полотна  (примiтивно-умовно   написанi  очi,  зрiзанi  гiтари,  синi  сисцi,
геометричнi  узори -  словом  усе  "сучасне  ")  й невиразно  жестикулюючи в
напрямку якого-небудь предмета, писанково? дерев'яно?  салатницi  або вази в
прожилках,  вiн  казав:  "Prenez donc une de ces  poires. La bonne dame d'en
face m'en offre  plus queje n'en peux savourer". Або: "Mississe Taille  Lore
vient  de  me donner  cel  dahlias, belles fleurs  que j'exctre" - (все  це
смерково, сумно, з вiдлунням свiтово? нудьги...)
     З очевидних причин я вiддавав перевагу сво?му житлу,  нiж його, коли ми
з ним збирались, щоб грати в шахи двiчi чи тричi  на тиждень.  Скидаючись на
старого пiдбитого iдола, вiн  сидiв, поклавши на колiна пухлявi руки,  i так
дивився на дошку, якби це був труп. Хвилин десять  вiн, посапуючи, думав - i
за тим робив програшний хiд. Ба раз iще симпатiйко, пiсля ще бiльш тривалого
роздуму, промовляв:  "Au  roi!", зi  сповiльненим гавканням старого  пса, що
скiнчалось звуком  якогось  полоскання,  вiд  чого його брили  тряслися,  як
драглi, й за  тим вiн здiймав трикутнi  брови з глибоким вдихом, адже я йому
вказував, що вiн сам сто?ть пiд шахом.
     Iнодi, з того  мiсця, де  ми сидiли  в холодному мо?му кабiнетi, я  мiг
чути, як босонога Лолiта тренувалась  у  балетнiй  технiцi  на голiй пiдлозi
вiтальнi, пiд  нами;  та в Гастона спромоги сприйняття при?мно  тупiшали вiд
гри, i його свiдомостi не досягали  цi босi рими - i-раз,  i-два, вага тiла
сунеться на праву ногу, нога вгору  i в бiк, i-раз,  i-два - й  тiльки, коли
вона  починала плигати, розкидаючи ноги на вершинi стрибка або згинаючи одну
ногу  й витягуючи  iншу,  й  лiтаючи, й падаючи на носки -  тiльки  тодi мiй
похмурий, землясто-блiдий, величний  противник приймався  терти  голову, або
щоку, нiби  плутаючи цi  окремi стуки  з жахливими ударами, завдаваними йому
тараном мого грiзного ферзя.
     Iнколи ж Лола моя блукаючою ходою впливала  до нас, поки  ми  мiзкували
над  дошкою, -  й для  мене було завжди великою втiхою бачити як Гастон,  не
вiдриваючи слонового очка вiд сво?х фiгур, церемонно вставав, щоб  подати ?й
руку,  й одразу ж опускав ??  кволi пальчики, i  потiм, так i не глянувши на
не? нi разу, опускався знову,  щоб  впасти  у пастку,  яку я  приготував для
нього. Раз якось, близько  Рiздва, пiсля того  як я його не бачив  два  десь
тижнi, вiн спитав мене: "Et toutes vos fillettes, elles vont bien?" - звiдки
менi  стало  ясно,  що  вiн помножив  мою  ?дину  Лолiту на  число костюмних
категорiй,  мигцем  помiчених  його  похнюпленим  мрячним поглядом  протягом
цiлого  ряду  ??  з'яв, то в вузьких  синiх  штанях, то  в  спiдницi,  то  в
трусиках, то в стьобаному халатику, то в пiжамi.
     Вельми неохоче я так довго порпаюся з бiдним Гастоном  (сумно подумати,
що за рiк, пiд час по?здки  до ?вропи,  з яко? не  вернув, вiн був утягнутий
dans une  sale histoire - в Неаполi, от лихо!). Я б i зовсiм не згадав його,
якби  його iснування  в  Бердсле? не являло  такого  дивного контрасту мо?му
власному випадку.  Вiн ? потрiбний  менi тепер для захисту. От, бачте, перед
вами  вiн,  цiлком бездарний  людько;  посереднiй  викладач; поганий вчений;
кислий,  товстий,  брудний;  закоренiлий   мужеложець,  глибоко  зневажаючий
американський побут; котрий переможно  хизу?ться сво?м незнанням англiйсько?
мови;  просперуючий  в  бундючнiй Новiй Англi?; балуваний старими  людьми  й
ласкавлений хлопчаками - о, так, котрий  насолоджу?ться життям  i всiх ши? в
дурнi; i ось, бачте, я.



     Я повинен  тепер подолати нелегке  завдання:  позначити деякi  змiни до
гiршого  в  моральному  обрисi  Лолiти.  Якщо,  з одного  боку, ??  участь в
любовному  захватi, збуджуваному нею, була завжди незначною, то  з iншого, й
чистий  зиск  спершу не  збуджував ?? до поступок. Та я був  слабкий, я  був
необачний, моя гiмназистка-нiмфетка тримала мене  в  чарiвному полонi. Мiрою
того, як  все людське в  нiй  пiдупадало, моя пристрасть,  моя нiжнiсть, мо?
терзання тiльки зростали; й цим вона почала користуватись.
     ?? тижнева платня,  одержувана  нею  за  умови, що вона буде виконувати
тричi на добу  основнi сво? обов'язки,  була на  початку Бердслейсько?  ери,
двадцять один цент (на кiнець цi?? ери вона дiйшла до долара й п'яти центiв,
що вже складало  не  один цент, а цiлих  п'ять за сеанс).  Це була бiльш нiж
щедра платня, якщо взяти до уваги, що дiвчинка весь час брала вiд мене всякi
дрiбнi дарунки;  не  було випадку,  щоб  я не  дозволив ?й скуштувати  якесь
цiкаве  солодиво або  подивитись новий фiльм, - хоч, звiсно, я вважав себе в
правi  нiжно  зажадати  вiд  не?  додаткового  цiлунку  або   навiть  цiлого
асортименту понаднормових любощiв, коли знав, що вона аж надто  вподобала те
чи iнше  з задоволень, властивих ?? вiку. Проте,  з нею бувало не  легко. Аж
надто апаично вона заробляла  сво? три копiйки (а потiм три п'ятаки) щодня,
а iнодi вмiла жорстоко торгуватись,  якщо було в ?? владi  вiдмовити  менi в
деяких особливого роду руйнуючих життя, дивних, повiльних, райських отрутах,
без яких  я не мiг прожити бiльше  кiлькох днiв поспiль i якi, через корiнну
сутнiсть невимовно?  знемоги, я  не мiг  здобути  ?валтом.  Добре враховуючи
магiю й могутнiсть свого м'якого рота, вона вхитрилась  - за один навчальний
рiк! - збiльшити премiю за цю позначену послугу до трьох  ба навiть чотирьох
доларiв! О читачу!  Не смiйся,  уявляючи мене,  на дибi  крайньо?  насолоди,
дзвiнко  видiляючого гривеники,  чвертки, й навiть великi срiбнi  долари, як
така  собi  вивертаюча  багатство, судомно-дзенькiтлива й цiлком  знетямлена
машина; а  втiм,  нахилена над  епiлептиком, байдужа винуватиця його шалено?
нестями  мiцно стискала  жменю  монет  в  кулачку, -  який я  потiм  все'дно
розтуляв сильними нiгтями, якщо, однак, вона не встигала  втекти й де-небудь
заховати награбоване.  Й цiлком так само, як ледь не  кожного другого  дня я
повiльно об'?жджав шкiльний  район i вилiзав з  авта, щоб, ледве пересуваючи
ноги,  зазирати  в  молочнi  бари  й  вдивлятись  в  iмлистi  прогони  алей,
наслухуючи  вже далекий дiвочий смiх мiж ударами серця й шелестом листопада,
цiлком так  само,  я,  бувало, обшукував ??  кiмнату, проглядаючи  розiрванi
папiрцi у  гарному смiтниковому  кошику з намальованими ружами, й глядiв пiд
перину дiвочо? постелi, яку я сам щойно склав. Раз я знайшов вiсiм доларових
бiлетiв  в  однiй з  ?? книг (з доречною назвою "Острiв скарбiв"), а  iншого
разу дiрка в  стiнi за  репродукцi?ю У?стлерово? "Матерi" виявилась напханою
грошима -  я  нарахував двадцять чотири долари  й  дрiбнi - скажiмо,  всього
двадцять шiсть доларiв,  - якi  я  преспокiйно  забрав  собi, нiчого  ?й  не
сказавши,  по  чому вона звинуватила, нахабно  на мене дивлячись, у "пiдлому
крадiйствi" чеснiшу  панi Гулiган. В подальшому  вона  пiдтвердила  величину
свого iнтелектуального коефiцi?нта тим,  що знайшла надiйнiше сховище, яке я
так  нiколи й  не  вiднайшов; та  на той час я зробив економiчну  революцiю,
змусивши  ?? поступово заробляти в  важкий  i огидний для  не? спосiб  право
брати участь в еатральнiй програмi  школи; тому що я бiльш за все боявся не
того, що вона  мене  ожебрачить, а того,  що вона назбира? достатньо грошей,
щоби втекти. Я думаю,  що  ця бiдна дiвчинка зi злими  очима вважала,  що  з
якимись п'ятдесятьма доларами в торбинцi ?й вдасться якось дiстатись Бродвея
або   Голiвуда   -  або  гидко?  кухнi   придорожнього  ресторану  (Потрiбна
Подавальниця) в найхмурiшому  степовому штатi, де дме вiтер  й мигтять  зорi
над амбарами, фарами, барами,  парами,  й усе  навкiл - мерзоття,  гнилизна,
вмирання.



     Я доклав усiх старань, пане суддя, щоб розв'язати проблему "кавалерiв".
Ви  не повiрите,  та каюсь, я навiть почитував мiсцеву газету, "Бердслейську
зорю", де була рубрика "Для Юнацтва", щоб з'ясувати, як менi себе вести!
     "Порада батькам. Не вiдлякуйте молодих друзiв вашо? доньки. Припустимо,
вам  важкувато  усвiдомити, що тепер хлопчики бачать ?? привабливою. Для вас
вона все ще маленька  дiвчинка. Для хлопчикiв-бо вона чарiвлива та  забавна,
вродлива та весела. ?м вона подоба?ться. Сьогоднi ви робите значнi  справи в
вашому директорському кабiнетi, але  вчора ви були  попросту гiмназист Джим,
що носив пiдручники  Дженнi. Пригадайте-но! Хiба вам  не хочеться,  щоб ваша
донька  тепер в  свою  чергу  знаходила  щастя  в захопленнi нею  вподобаних
хлопчикiв? Невже ви не хочете, щоб вони разом вiддавались здоровим забавам?"
     Здоровi забави? Мiй боже!
     "Чому  ж вам не поглянути на  цього ома та Джона, як на  гостiв у себе
вдома?  Чому б  вам не завести  бесiду з  ними?  Змусити  ?х  розговоритись,
розсмiшити ?х, дати ?м вiдчути себе вiльно?"
     Заходь-но, оме, до мого розпусного дому!
     "Якщо  вона порушу?  правила,  не робiть  ?й скандалу  в присутностi ??
"спiльника". Хай  вона зазна?  тягар  вашого  незадоволення  в чотири ока, й
нехай припинять ?? кавалери вважати, що вона ? донькою старого людожера".
     Перш  за  все,  старий  людожер  склав  два списки  -  один  "абсолютно
заборонений",  другий  -  "неохоче  дозволений".  Абсолютно  забороненi були
ви?зди  з кавалерами  -  вдвох, або з iншою парочкою, або  з двома парочками
(наступний крок  вiв,  звичайно,  до масово?  оргi?). ?й дозволялось зайти в
молочний   бар  i   там  побазiкати  й  похихотiти  з  якимись-там  зайшлими
молодиками,  поки я чекав  у возi на деякiй вiдстанi.  Сказав ?й, що якщо ??
групу  запросить соцiально  прийнятна  група з  чоловiчо? приватно? гiмназi?
(яка  звалась Бутлерiвська  Академiя для  Хлопчикiв)  на  щорiчний бал  (пiд
наглядом учителiв та  ?х жiнок), я готовий розглянути  питання, чи може вона
вдягтися  в перше  бальне  плаття  (розвiйне,  рожеве  -  в якому  тонкорука
тринадцятирiчна або чотирнадцятирiчна  дiвчинка вигляда? як фламiнго).  Крiм
того  я обiцяв,  що  влаштую вечiрку  в  нас  удома,  на яку ?й  вiльно буде
запросити найгарнiших з подруг й найдостойнiших  з гiмназистiв, з якими вона
на той час  познайомиться на бутлерiвському балi. Але я запевнив ??, що поки
пану? мiй  режим, ?й  нiколи, нiколи  не  буде  дозволено  пiти з розпаленим
хлопчиськом до кiнематографа або обнiматися з ним в автi, або зустрiчатися з
кавалерами на вечiрках у подруг, або вести за межею чутностi довгi телефоннi
розмови з молодиками,  навiть якщо вона збира?ться "тiльки обговорювати його
стосунки з одною мо?ю подругою".
     Вiд  цих  заборон та обмежень  Лолiта  лютилась,  лаяла мене  паскудним
шахра?м i ще гiршими словесами, - й менi врештi-решт урвався б терпець, якби
я  не збагнув  раптом,  до солодкого мого  полегшення, що злостило ?? не те,
власне, що позбавляю ?? того чи iншого задоволення, ба позбавляю - загальних
прав.  Я, бачте,  зазiхав  на умовну  програму  життя,  на  загальноприйнятi
розваги, на "речi, якi належить робити", на  отрочеську рутину;  адже нiчого
не ?  консервативнiшого за  дитину,  особливо  дiвчинку, хоч яка  вона там ?
найказковiша,  русява,  рожевато-руда  нiмфиня  в  золотiй димцi  жовтневого
вертограду.
     Не  берiть  мо?х слiв буквально. Я не присягнусь, що протягом тi?? зими
(1948-1949р.)  Лолiтi не вдалося ввiйти мимохiдь в  непристойне дотикання  з
хлопчаками. Як-бо я уважно  не стежив за ?? дозвiллям,  весь час траплялось,
звичайно,  незрозумiле  спливання  часу,  яке  вона заднiм  числом  важилась
заткнути через  аж  надто мудрованi  пояснення;  й, звичайно,  моя  ревнiсть
раз-у-раз  чiплялась  поламаним  кiгтем  за  найтоншу  тканину  нiмфетчиного
вiроломства;  та  я  вкрай наявно  вiдчував,  -  i нинi  можу  поручитись за
правильнiсть цього почуття,  - що не варто було серйозно  побоюватись. Я так
вiдчував не тому, що нi разу не стрiнув досяжний твердий молодий кадик (який
я б розчавив голими руками) серед безсловесних мужсько? статi статистiв, якi
миготiли  десь  на  задньому планi,  але  тому, що менi  ставало  "бiльш нiж
очевидно"   (улюблений  вислiв   мо??   тьотi  Сибiлли),   що  всi  варiанти
старшокласникiв - вiд спiтнiлого бевзя, який тремтить вiд можливостi тримати
ручку сусiдки  в темному  кiно, до самовдоволеного насильника з  чиряками та
посиленим  до  гонково?  потужностi  самоходом  -  однаково  вiдражали   мою
досвiдчену  малу  коханицю.  "Мене  нудить  вiд  хлопчикiв   i  горобчикiв",
начеркала вона в пiдручнику, й пiд цим рукою Мони (Мона ма? тепер  з'явитись
ось-ось): "А як щодо Рi??ера? " (Йому також час з'явитись).
     Тому ? так знебарвленi в  мо?й пам'ятi тi  хлопцi, яких менi доводилось
бачити разом з нею. Iснував, наприклад, Червоне Светро, який одного чудового
дня - першого дня, коли випав  снiг -  провiв ?? до дому. З вiкна вiтальнi я
назирав за тим, як вони наостанок розмовляли бiля нашого ?анку. На  нiй було
перше  ?? пальто  з хутряним комiрцем;  коричнева капелюшка вiнчала  люблену
мною зачiску,  - рiвна чубка  спереду,  завитки з бокiв, i натуральнi локони
ззаду - та  ?? потемнiлi вiд вогкостi мокасини й бiлi шкарпетки здавались ще
бiльш неохайними,  нiж завжди. Вона  звича?во тулила до грудей сво?  книжки,
говорячи або слухаючи спiврозмовця,  а нiжки ?? весь час жестикулювали: вона
то  наступала лiвою  на  пiд'?м  право?,  то вiдсувала  п'ятку назад  або  ж
схрещувала щиколотки, гойдаючись трохи, начорно намiчала кiлька крочкiв, - i
починала  всю серiю знову. Iснував Вiтронепробивний,  який  якось  у  недiлю
розмовляв з нею проти ресторану, мiж тим як його мати й сестра важились мене
втягнути, щоб  нi-про-щось  побазiкати; я  волочив ноги й оглядався  на свою
?дину любов. У не? вже  розвилась не одна традицiйна  манiрка, як, примiром,
ввiчливий спосiб  молодо? панночки показати,  що вона буквально "скорчилась"
вiд  смiху: схиливши  голову  й  усе  ще  iмiтуючи  безпомiчний регiт,  вона
вiдступила на декiлька крокiв (вже чуйна до мого зову) й за тим  повернулась
i рушила по напрямку до мене, зi  згасаючим усмiхом.  Я  багато бiльше любив
(можливо, тому що це нагадувало менi ?? першу незабутню сповiдь) - ?? манеру
зiтхати  ("ах,  мiй  боже!")  з  жартiвно-мрiйливою  покiрнiстю   долi,  або
промовляти  довге  "Ах,  нi!" низьким ричущим  голоском,  коли удар долi вже
грянув. Та понад все менi подобалось дивитись  на не? - як ми вже заговорили
про жести та  юнiсть,  -  коли  вона,  бувало,  колесила  назад i  вперед по
Те?рiвськiй  вулицi  на сво?му новому роверi, який теж бачився  привабним  i
юним. Вона пiдiймалась на педалях, щоб дiяти ними хутчiш, потiм опускалась в
знеможенiй  позi,  поки  швидкiсть виснажувалась.  Зупинившись бiля поштово?
скриньки, що належала нам, вона (все ще сидячи верхи) швидко гортала журнал,
вилучений  звiдти,  сувала  його  назад,  прижимала кiнчик язика  до куточка
верхньо?  губи,  вiдштовхувалась ногою, та знов мчала крiзь блiдi узори тiнi
та свiтла.
     В цiлому  вона нiбито  краще пристосувалась до свого оточення,  нiж я в
свiй час уявляв собi, споглядаючи свою розпещену дiвчинку-рабиню й тi рiзкi,
як  зап'ястки, примхливостi  поведiнки, якими вона  на?вно щиголяла взимку в
Калiфорнi?. Хоч я  нiколи не мiг звикнути до тi?? постiйно? тривоги,  в якiй
б'ються  нiжнi  серця великих  грiшникiв,  я  вважав, що  в  сенсi захисного
кольору я нiчого надiйнiшого й не мiг вигадати. Лежачи при  вiкнi  на  сво?й
кабiнетнiй  койцi пiсля  коротко?  сесi?  обожнювання й  розпачi в  холоднiй
спальнi  в  Лолiти, й пригадуючи подi?  завершеного дня, я стежив за власним
обрисом, який крався, а не просто проходив  перед розпаленим оком мо?? уяви.
Я назирав, як д-р Гумберт, "красивий брюнет" бульварних романiв, з домiшкою,
можливо, кельтсько?  кровi в жилах, який належить, певно, до консервативно?,
якщо  не  консервативнiшо? церкви, виходить  проводити  доньку  до  школи. Я
спостерiгав, як вiн вiта? повiльною усмiшкою й при?мним рухом брiв (чорних i
густих, як у мужчин на рекламах) добру панi Гулiган, вiд яко? тхнуло  чумним
смородом  i  котра,  я  знав,  попрямку?,  при  першiй  зручнiй  нагодi,  до
хазяйсько?  пляшки джина. Очима захiдного сусiда, колишнього ката або автора
релiгiйних  брошур -  кому яке  дiло? -  я бачив крiзь  вiдверте вiкно  його
кабiнету нашого  героя (як там  його? зда?ться, француз або швейцарин), який
розмiрковував над друкарською  машинкою  (доволi  знеможений  профiль, майже
гiтлерiвське пасмо на  блiдому чолi). По святах  можна було бачити професора
Г.Г. в добре пошитому  пальтi та брунатних шкiрянках, який йде  до  Вальтона
(кав'ярня,  вiдома  сво?ми порцеляновими,  в  фiалкових бантах,  кроликами й
коробками  шоколаду,  серед  яких  сидиш  i чека?ш, щоб  звiльнився столик -
столик на  двох, спаплюжений недо?дками попередньо?  пари).  Ми тепер бачимо
його в буднiй  день,  близько першо? години, статечно  зичливого  до стооко?
схiдно? сусiдки; обачно  маневруючи, вiн виводить  авто  повз клятi ялiвцевi
кущi, й з'?жджа? на  слизьку  дорогу. Пiднявши холодний  погляд  вiд  книги,
дивлюсь на стiнний годинник в перегрiтiй унiверситетськiй бiблiоецi,  серед
глибоподiбних  молодиць,  застиглих   i  перетворених   у  камiнь  надлишком
людського  знання. Прямую  по газону  коледжу  разом  зi  служителем  культу
Рi??ером (вiн  же  виклада? Закон  Божий  в  жiночiй гiмназi?): "Менi  хтось
сказав, що ?? мати була вiдомою актрисою, загиблою при падiннi лiтака. Це не
так? Отже,  я  зле зрозумiв. Та невже?  Ось  воно  що. Дуже сумно". (Волi?ш,
любонько,  сублiмувати  маму?).   Повiльно  штовхаю  металевий   вiзочок   з
накопиченими  продуктами крiзь  лабiрин супермаркету, позаду професора  В.,
так само  повiльного, нешкiдливого  вдiвця, з очима  цапа.  Розчищаю лопатою
заснiжений в'?зд: пiджак скинутий,  розкiшний  чорно-бiлий шарф намотаний на
шию.  Йду  слiдом,  без видних ознак  хижого нетерпiння (навiть змушую  себе
витерти  ноги  об  мат) за  донькою-гiмназисткою,  яка  входить  в  будинок.
Супроводжую Доллi к дантисту...  гарненька асистентка, сяюча до нас... старi
часописи... ne montrez  pas vos zhambres,  як мовляла покiйниця. За обiдом з
Доллi в мiському ресторанi: ми  помiтили, що мiстер Едгар Г. Гумберт ?в свiй
бiфштекс у ?вропейський спосiб - не кладучи  ножа. Приятелi (майже двiйники)
насолоджуються  концертом: два  мармуролицих, умиротворених французи сидячих
близенько -  мось?  Гумберт  з  музикальною донькою й  мось? Годен з не менш
обдарованим синочком професора В.  (який проводить гiгi?нiчний вечiр в мiстi
Провiденс, славному  борделями).  Вiдмикаю  гараж:  квадрат  свiтла поглина?
машину  й  згаса?.  В барвистiй  пiжамi спускаю  рвучко  штору  в  дольчинiй
спальнi.  Суботнього ранку,  нiким  не видний, урочисто  зважую  голявеньку,
зимою  вiдбiлену  дiвчинку  на терезах у ваннiй  кiмнатi. Його бачили й чули
недiльного ранку  (а  ми-бо думали, що вiн  ходить до  церкви!):  вiн кричав
доньцi:  "Вернись  не надто пiзно!" - вона йшла грати в тенiс. Вiн впуска? в
дiм  до  подиву  спостережливу  ?? подругу:  "Вперше  бачу, сер,  мужчину  в
шовковiй домашнiй куртцi - крiм, звичайно, як у кiнодрамах".











     2








     Я задоволено  думав,  що пoзнайомлюсь з  Лолiтчиними  подругами,  та  в
цiлому вони не  виправдали сподiвань. Перелiчую Опаль Iкс, Лiнду Голль, Авiс
Чапман, ?ву Розен i Мону Даль - (всi цi прiзвища за виключенням  однi??, лиш
наближення до справжнiх). Опаль, сором'язне,  вайлувате, прищаве створiння в
окулярах, була  вся  вiддана  Доллi, яка  цукала ??. З  Лiндою Голль, кращою
тенiсисткою  в школi,  Доллi грала син?лi не менш як двiчi  на тиждень:  маю
пiдозру, що Лiнда була справжньою  нiмфеткою, та чомусь вона в нас не бувала
(можливо, ?й не дозволяли бувати);  вона менi закарбувалась тiльки як спалах
самородного сонця на прямокутнику  критого  корта.  З  iнших жодна не  могла
претендувати  на  нiмфетство,  крiм  ?ви  Розен.  Авiс  являла  собою жирну,
крижасту дiвчинку з волосявими  ногами;  Мона ж,  хоч  i промiнилась  якоюсь
грубуватою, чутт?вою красою  (причому вона була  всього на рiк старша за мою
старiючу  коханицю), явно припинила давно бути нiмфеткою, якщо коли-небудь i
була такою. З iншого боку, ?ва Розен, маленька "перемiщена особа" з Францi?,
була прикладом  того,  що  й не позначена винятковою красою  дiвчинка,  може
iнодi проявити, для  проникливого любителя, деякi основнi елементи нiмфiйно?
звабностi  -  iдеально-тоненьку,  ледь розвинену  фiгуру,  дивно-затримливий
погляд, припiднятi  вилицевi кiстки.  ?? блискуче мiдяне волосся  нагадувало
якщо не  кольором,  то ?двабистим глянсом, волосся Лолiти.  Риси ?? нiжного,
молочно-блiдого обличчя з рожевими губами й бiлястими вiями  позбавленi були
тi??  лисячо?   шпичастостi,  яка  властива  великому   поза-расовому  клану
рудоволосих; до того ж вона не носила  зеленого - цього мундира  ?х клану; я
бачу ?? завжди в чорному  або  темно-вишневому - в  дуже елегантному чорному
полуверi,  примiром, i  в  чорних чобiтках на  високих пiдборах;  нiгтi вона
мазала  гранатово-червоним  лаком,  i (на велику  лолiтчину вiдразу)  любила
мовляти  по-французьки; iнтонацi? в ?ви все  ще залишалися дивно-чистими, та
для шкiльних i  спортивних термiнiв вона зверталась до американсько? мови, й
тодi легкий бруклiнський акцент домiшувався до ?? мови,  що забавляло мене в
цiй парижаночцi,  що  ходила до Ново-англiйсько? школи  з псевдобританськими
зазiханнями. Нажаль, Лолiта, яка спершу  з повагою говорила,  що "стрий цi??
французько?  дiвчинки -  мiлiонер",  скоро  припинила з якихось  "свiтських"
мiркувань  дружбу з ?вою, так  i не давши менi часу всолодитись -  о, зовсiм
скромно  -  ?? духмяними появами в нашому гостинному домi. Любий читач зна?,
яке  значення я  завжди  надавав  присутностi цiло? зграйки  дiвчаток-пажiв,
утiшливо-призових нiмфеток, навколо мо?? Лолiти. Деякий час я придивлявся до
Мони Даль, яка вчащала до нас,  особливо в  весняний семестр, коли  Лолiта й
вона так  захопилася сценiчним мистецтвом.  Я,  траплялось,  питав себе, якi
тайни обурливо ненадiйна Долорес  Гейз повiдомила Монi; адже менi Лолiтонька
встигла вицвенькати - уступивши мо?й  нагальнiй i добре сплачуванiй мольбi -
вкрай нечуванi подробицi  стосовно  роману,  здiяного  Моною на атлантичному
курортi  з  якимсь моряком. Характерно,  що Лолiта  обрала собi  в повiрницi
грацiйну,  холодну, досвiдчену, блудливу Мону,  яку я чув  раз  (недочув, за
клятвеним запевненням Лолiти), що  вона недбало казала в передпоко?  (Лолiта
щойно зазначила про сво? светро, що воно з "незаймано?", мовляв, вовни): "От
i  все,  що  ти  ма?ш  у  сенсi незайманостi,  любонько  моя". Голос  у Мони
вирiзнявся  курйозною хрипоткою;  вона накручувала  в  доброго перукаря сво?
тьмяно-чорне волосся  й носила  великi серги;  мала бурштино-карi, злегка на
викотi, очi й барвнi вуста. Лолiта розповiдала,  що вчительки гудили Мону за
те що вона навiшу? на себе так багато стразових прикрас. У не? дрижали руки.
Над  нею тяжiв  розумовий коефiцi?нт в  сто п'ятдесят  пунктiв.  Зазначу  ще
шоколадо-буру родимку, розташовану в не? на цiлком вже жiночiй  спинi, яку я
оглянув у той вечiр, коли Лолiта й вона вбрались у дуже вiдкритi, пастельних
вiдтiнкiв, сукнi для балу в бутлерiвськiй школi.
     Забiгаю  трохи  вперед,  та  проти  волi  пам'ять  перебiга?  по   всiй
клавiатурi, коли думаю про цей навчальний рiк в Бердсле?. У вiдповiдь на мо?
розпити  про те,  з якими Лолiта  повивалася  хлопчиками,  мадемуазель  Даль
виказала  ввiчливу  недомовленiсть.  Розмова  була  того  дня,  коли  Лолiта
вiдправилась  грати в тенiс у  той  вельми "свiтський"  спортивний клуб,  до
якого  Лiнда  належала,  дзвонила   звiдти   телефоном,  що   вона,  мабуть,
запiзниться на цiлу годину,  та чи я не можу, будь ласка, зайняти Мону, коли
та прийде репетирувати з нею сцену з "Угамування  суперечно?". Й ось красива
Мона,  пускаючи в хiд усi сво? модуляцi?, всi чари  поводження  й  голосу, й
зорячи  менi в очi  з  якоюсь (або  я помилився?) легкою iскрою кришталевого
посмiху, вiдповiла менi так:
     "Правду  сказати,  сер, Доллi взагалi не дума?  про жовторотих мальцiв.
Правду  сказати,  ми  з  нею  суперницi.  Й  вона  i я  безумно  закоханi  в
превелебного  Рi??ера  (ходячий  жарт  -   я  вже  згадував  цього  понурого
здоровезного  мужлана  з  конячою  щелепою;  вiн  мене  довiв   ледь  не  до
смертовбивства сво?ми враженнями  вiд по?здки в Швейцарiю, якими дiймав мене
на якомусь чаюваннi для батькiв, не пам'ятаю точно коли)".
     "А  як пройшов  бал?"  "Ах,  буйовищно!"  "Прошу?" "Не  бал, а  захват.
Словом, вражаючий бал." "Доллi дуже танцювала?" "О,  не так вже надто багато
- ?й  скоро набридло." "А  що дума? Мона (млосна  Мона) про  саму Доллi?" "В
якому  сенсi, сер?"  "Чи  вважа?  вона, що  Доллi встига?  в школi?" "Що  ж,
дiвчисько  вона -  ух, яка!" "А як щодо загально? поведiнки?" "Дiвчисько, що
треба."  "Так,  а  все  ж  таки...?"  "Файне  дiвчисько!" -  й зробивши  цей
пiдсумок,  Мона рвучко зiтхнула, взяла зi столика  якусь-там надибану книжку
й,  цiлком змiнивши  вираз  обличчя,  удавано  схмуривши  брови,  проказала:
"Розкажiть менi про Бальзака,  сер. Чи правда, що вiн був такий дивовижний?"
Вона посунулась так близько до мого крiсла, що я вчув крiзь  косметичну муть
парфумiв i кремiв дорослий, нецiкавий запах ?? власно? шкiри.  Нагла,  дивна
думка хапнула мене: а ну як моя Лолiта зайнялась звiдництвом? Якщо так, вона
обрала  невдалу  кандидатку собi  в замiсницi. Обминаючи  зимнокровий погляд
Мони, я  з хвилину  проговорив про французьку лiтературу. Нарештi, з'явилась
Доллi - й  подивилась на  нас,  зiщуливши димчастi очi.  Я залишив колежанок
собi  вдвох.  На  закрутi  сходiв  було  ствiрчате,  нiколи  не  вiдкриване,
павутиною  заросле  вiконце,  в  перехрестях  якого  один  квадратик  був  з
рубiнового скла, й ця кривавiюча  рана серед iнших  знебарвлених  клiтин,  а
також ?? несиметрична позицiя  (хiд коня бе вiсiм - це шiсть),  завжди  мене
глухо тривожили.



     Iнодi...  Ну ж бо, будь ласка, скiльки разiв саме, друже?  Чи можете ви
пригадати чотири, п'ять або бiльше таких разiв? Або ж нiяке людське серце не
знесло б бiльше двох - трьох  разiв?  Iнодi (нiчого не можу сказати на  ваше
питання у вiдповiдь), в той час, як Лолiта розхлябано готувала заданий урок,
смокчучи  олiвець,  розлiгшись впоперек  крiсла, й поклавши  ногу через його
поруччя, я скидав з  себе всi ланцюги педагогiчно? стриманостi, вiдмiтав усi
нашi  чвари, забував усе сво? мужське  самолюбство  - й буквально накарачках
пiдповзав до твого крiсла, моя  Лолiто! Вона тодi дивилась на мене поглядом,
схожим  на  сiрий волохатий  знак  запитання (який  казав, iз  недовiрою, iз
дратуванням: "Як - уже  знову?"), адже ти нi разу не зволила збагнуть,  що я
здатний, без будь-яких певних задумiв, нестерпно жадати вткнутись обличчям в
твою шотландську спiдничку, моя кохана! Мiй боже - крихкiсть тво?х голих рук
i нiг, мiй  боже, як  тягнуло мене скласти,  обiйняти всi чотири цi прозорi,
вабливi кiнцiвки,  нiби ноги складеного жеребчика, й узяти твою голову в мо?
недостойнi руки, й пiдтягнути догори шкiру скронь з обох сторiн i поцiлувати
тво? окитайченi очi, й  -  "Ах, вiдчепися,  старий павiане!", промовляла ти.
"Христа ради, прошу тебе, нарештi,  забратись!" I я вставав з  пiдлоги, а ти
дивилась, навмисним смиканням обличчя  роблячи мiй нервовий  тiк. Та нiчого,
це  не  ма?  значення,  я  лишень тварина,  нiчого, будьмо  продовжувати  цю
жалюгiдну повiсть.



     Якось у понедiлок,  одного грудневого, зда?ться, ранку,  подзвонила мiс
Пратт i попросила  мене  при?хати поговорити з  нею про  дещось. Я знав,  що
оцiнки  в Доллi  за  останнiй мiсяць були не  чудовi;  та замiсть того,  щоб
вдовольнитись   яким-небудь  правдоподiбним  поясненням  виклику,   я  уявив
бозна-якi жахи,  й мусив  пiдживитись  пiнтою джинанаса, перш  нiж зважитись
по?хати до  школи. Повiльно,  з  таким  почуттям,  нiби весь  я складений  з
гортанi та серця, я зiйшов на плаху.
     Мiс  Пратт,  величезна,  неохайного  вигляду жiнка  з  сивим  волоссям,
широким,  пласким  носом  i малими  очками  за скельцями  рогових  окулярiв,
запросила мене  сiсти, вказавши на миршавий  i  принизливий пуф, мiж тим  як
вона  присiла з ваговитою  спритнiстю  на  поруччя  дубового крiсла.  Кiлька
секунд вона  мовчала,  вп'явши  в мене  погляд, усмiшливий  i допитливий.  Я
згадав собi, що так вона дивилась  i в перше наше  побачення, ба  тодi я мiг
дозволити собi спохмурнiти у вiдповiдь. Та ось ?? очi зслизнули з мене. Вона
впала в  задуму -  ймовiрно,  позiрну. Нiби  зважившись  на щось, вона стала
обома  товстопалими  руками  терти,  складка  по  складцi,  свою  темно-сiру
фланелеву спiдницю  на колiнi, зчищаючи щось - крейдовий слiд, може.  За тим
вона сказала - й далi потираючи спiдницю й не здiймаючи очей:
     "Дозвольте  менi  спитати   вас  недвозначно,  мiстере  Гейз.  Ви-бо  ?
старомодний, ?вропейський батько, чи не так?"
     "Та нi",  сказав я. "Консервативний, може, та  не те,  що ма?  значення
старомодний".
     Вона зiтхнула,  насупившись, а  за тим, припiднявши великi  пухлi руки,
хляпнула  долонями,  виражаючи  намiр звернутись  до  сутi  справи,  i  знов
уперлась в мене блискучими очками.
     "Доллi Гейз", сказала вона, "чарiвлива  дiвчинонька,  та початкова пора
статевого дозрiвання ?й вочевидь спричиня? деякi утруднення".
     Я злегка вклонився. Що я мiг зробити ще?
     "Вона  й досi маячить",  сказала  мiс Пратт,  представляючи це маячiння
вiдповiдними рухами  корицею  всiяних  рук, "мiж двома  зонами, анальною  та
генiтальною. В основi вона, звичайно, чарiвлива -"
     Я перепитав: "Вибачте, мiж якими зонами?"
     "Оце в вас заговорив  старомодний ?вропе?ць!" прорекла Праччиха, злегка
вдаривши по мо?му наручному годиннику, i знагла виставивши фальшивi зуби. "Я
тiльки хотiла сказати,  що бiологiчний потяг i потяг психологiчний -  хочете
папiроску? - не зовсiм зливаються в вашiй  Доллi, не створюють так би мовити
дещо закруглене". ?? руки охопили на мить невидкий кавун.
     "Вона принадлива, розумна, але неохайна  - (важко дихаючи, не полишаючи
сiдала, моя спiврозмовниця зробила паузу, щоб поглянути на вiдгук про успiхи
чарiвливого дiвчиська,  який лежав праворуч вiд не? на письмовому столi). ??
оцiнки  стають все гiршими й гiршими. От я себе  й  питаю,  мiстере Гейз", -
знов ця позiрна задума.
     "Що ж",  продовжувала вона бадьоро, "а от я папiроски  курю i,  як  наш
незабутнiй доктор Пiрс мовляв, не пишаюся цим,  але надзвичайно люблю!" Вона
закурила, i дим,  який вона випустила з нiздрiв, нагадав менi пару кабанячих
iклiв.
     "Ну ж бо я вам представлю кiлька деталей, це не забере багато часу.  Де
це в  мене? " (вона  стала перебирати  сво? папери). "Так,  вона  поводиться
знахабнiло  з мiс  Редкок i поза межi  брутальна  з  мiс  Корморант.  А  ось
доповiдь  однi?? з наших спецiальних  вчених робiтниць: iз задоволенням бере
участь в хорових спiвах класу,  хоч ?? думки трохи десь  блукають. При цьому
закида? ногу на  ногу й помаху? лiвою  в такт. В рубрицi звичайних словечок:
лексикон з двохсот сорока двох слiв звича?вiшого сленгу пiдлiткiв з  додачею
деякого  числа  багатоскладних слiв  явно ?вропейського  походження.  Багато
зiтха?  в класi. Де  це...? От. Ось тут за останнiй тиждень листопада.  Дуже
зiтха?...  Енергiйно  жу?  гуму.  Нiгтiв  не куса?,  а  шкода -  це  б краще
вiдповiдало   загальнiй   картинi  -  з   науково?   точки  зору,  звичайно.
Менструацiя,  за словами суб'?кта, цiлком встановлена. Не належить на  даний
час до жодно? церковно? органiзацi?. До речi, мiстере Гейз, ?? мати була - ?
Ах, ось воно  що.  А ви самi - ? Так, звичайно, це  нiкого не  стосу?ться  -
крiм,  мабуть,  господа  бога.  Нам  ще  дещо  хотiлося  з'ясувати...  Вона,
вочевидь,  не  ма?  жодних  домашнiх обов'язкiв? Ага, так,  так. Ви, мiстере
Гейз, може,  хочете, щоб ваша  Доллi  зростала князiвною.  Ну, що ми ще  тут
ма?мо? Бере в руки  книги й вiдклада?  ?х вельми грацiйно.  Голос  при?мний.
Доволi  часто хихоче. Трохи  мрiйлива. Ма?  якiсь там сво?  та?мнi  жартики,
чита? вивертом, наприклад, прiзвища деяких вчительок. Волосся темно-русяве й
свiтло-русе, з блиском -  ну,  я  думаю  (Праччиха заiржала), -  це  Ви самi
зна?те.  Нiс незакладений, ступня з високим пiд'?мом,  очi - пождiть, у мене
тут був  бiльш  недавнiй звiт.  Так! Мiс  Гольд каже, що  оцiнки за тенiсний
стиль Доллi пiднявся з "вiдмiнно" до "досконало" - вони  навiть кращi, нiж у
нашо? чемпiонки Лiнди Голль, та в Доллi погана концентрацiя, що познача?ться
на рахунку. Мiс Корморант не може визначити, чи ма? Доллi виключну владу над
сво?ми емоцiями, чи то цiлком перебува? пiд ?х владою. Мiс Зельва доповiда?,
що ?й, тобто Доллi,  не  вда?ться словесно оформити сво?  переживання, а мiс
Дутен вважа?, що Доллинi  органiчнi функцi?  вищi всiляких похвал. Мiс Молар
дума?, що Доллi близькозора й  повинна б  пiти до хорошого офтальмолога, мiж
тим  як мiс Редкок, навпаки, стверджу?, що  дiвчинка симулю? перевтому  очей
для того, щоб виправдати навчальнi недолiки. Й нарештi, мiстере Гейз, ? дещо
основне,  що турбу?  наших дослiдникiв.  Хочу вас  запитати  вiдверто.  Хочу
знати, якщо ваша бiдненька дружина, або ви самi, або хтось iнший в родинi, -
я правильно  розумiю,  що в не?  ?  в Калiфорнi? декiлька тiток та  дiдусь з
матчиного боку?  - ах, всi померли - вибачте в такому разi, - та хоч би  там
як, нас  тривожить питання, чи пояснював ?й  котрийсь член сiм'?,  як власне
вiдбува?ться  розмноження  в   ссавцiв?  Ма?мо   всi  таке  враження,  що  в
п'ятнадцять рокiв Доллi,  в хворобливий спосiб вiдставши вiд однолiтниць, не
цiкавиться статевими питаннями, або точнiше, придушу? в собi всяку цiкавiсть
до  них, щоб цим вiдгородити сво?  невiгластво й почуття  власно?  гiдностi.
Добре, я помилилась -  не  п'ятнадцять,  а  майже  чотирнадцять.  Та  бачте,
мiстере Гейз, наша школа не вiрить, що треба живити дiточок  розповiдями про
бджiлок i  тичинки,  про  лелек  i пташок-нерозлучок,  та  ми вельми  твердо
вiримо,   що  потрiбно   учениць  готувати  до  вза?мозадовiльного  шлюбного
спiвжиття й до щасливого материнства. Ми  вiдчува?мо, що Доллi могла б гарно
прогресувати, якби  вона  бiльше старалась. Доповiдь  мiс Корморант в  цьому
вiдношеннi  знаменна. В Доллi  ? схильнiсть, м'яко кажучи, нахабнiти. Та всi
ми вiдчува?мо,  що, по-перше,  вам треба  попросити вашого домашнього лiкаря
пояснити ?й  елементарнi основи статевого життя,  а по-друге, ви повиннi  ?й
дозволити насолоджуватись товариством братiв  ??  колежанок -  або  в  Клубi
Молодi,  або в Органiзацi? превелебного Рi??ера, або, нарештi,  в прекраснiй
домашнiй обстановцi наших шкiльних батькiв. "
     "Вона може стрiчатися з  хлопчиками  у власнiй прекраснiй  обстановцi",
вiдказав я.
     "Ми дуже сподi?мося, що так  i буде", проказала Праччиха з захопленням.
"Коли  ми  почали  розпитувати  ??  про  ??  утруднення,  Доллi  вiдмовилась
обговорювати домашн? становище, та ми  поговорили з деякими з ?? подруг i, -
слухайте  - ми,  наприклад, наполяга?мо на тому, щоб  ви  взяли  назад вето,
накладене на ?? участь в  наших спектаклях.  Ви просто зобов'язанi дозволити
?й грати в "Зачарованих Мисливцях".  При першому розподiлi ролей, вона стала
дивовижною  маленькою  нiмфою.   А  навеснi  автор  збавить  кiлька  днiв  у
Бердслейському   Унiверситетi  й,  можливо,  погодиться  проглянути  двi-три
репетицi? в нашiй новiй аудиторi?.  Я хочу сказати, що ось  у  таких речах i
поляга?   щастя  -   бути   молодою,  гарненькою,  повною  життя.  Ви  ма?те
зрозумiти... "
     "Я завжди здавався самому собi", вкинув я, "дуже тямущiм батьком".
     "Ах, не сумнiваюсь! Та мiс Зельва  й  мiс Дутен думають,  - i я схильна
погодитись з  ними, - що вашу Доллi  переслiдують сексуальнi думки, для яких
вона не знаходить виходу, а  тому не припиня? дражнити й мучити iнших дiвчат
-  i навiть декого  з наших  молодших вчительок,  i безсенсовно  викручувати
навиворiт  ?х  iмена,  -  тому  що  в  них трапляються  невиннi  зустрiчi  з
кавалерами".
     Повiв плечем. Задрипаний емiгрант.
     "А ну  ж  помислимо спiльно,  мiстере Гейз. Що  ж з  нею таке,  з  цi?ю
дiвчинкою?"
     "Вона менi бачиться зовсiм  нормальною i щасливою", вiдповiв я (мабуть,
катастрофа  нарештi  наблизилась?  Мабуть,   вони   викрили   мене?  Мабуть,
звернулись до гiпнотизера?)
     "Що  тривожить  мене",  сказала  мiс Пратт, поглянувши  на  годинник  i
почавши  обговорювати цiле питання знову, "це те, що й наставницi й подружки
знаходять Доллi  вороже наставленою,  невдоволеною,  замкненою, - й  усi  ми
подивля?мось,  чому  це  ви так  проти  всiх нормальних  розваг, притаманних
нормальним дiтям?"
     "Включаючи любовнi прелiмiнарi??" спитав я  розв'язно, розпачливо - так
огриза?ться припертий до стiни старий щур.
     "Що ж, я, звiсно, вiтаю таку передову термiнологiю", сказала Праччиха з
посмiшкою. "Та не в цьому рiч. Оскiльки iсну? в нас у Бердслейськiй Гiмназi?
нагляд, нашi спектаклi, танцi й iншi природнi розваги не  можуть вважатися в
прямому сенсi любовними прелiмiнарiями, хоча, звичайно, дiвчинки стрiчаються
з хлопчиками, якщо до цього зводиться ваше заперечення".
     "Добре", сказав я -  i мiй  пуф здiяв утомлений вдих. "Ваша взяла. Вона
може брати участь у  п'?сi.  Та якщо частина  ролей -  чоловiча,  то  ставлю
умову: чоловiча частина доруча?ться дiвчатам".
     "Мене завжди вража?", сказала мiс Пратт, "як дивовижно деякi iноземцi -
або, в усякому  разi, натуралiзованi американцi - користуються нашою багатою
мовою.  Я  впевнена, що мiс Гольд -  вона в нас  керу?  драматичною групою -
вельми, вельми зрадi?. Мiж iншим, вона, гадаю, одна з не багатьох вчительок,
якi начебто ставляться добре - тобто,  я  хочу сказати, котрi начебто вмiють
пiдiйти  до  трудно? Доллi.  Ну ось,  на цьому  ми  покiнчили  зi  спiльними
питаннями, тепер  ? лиш невелика окремiсть.  Мiстере  Гейз,  ваша Доллi знов
пустувала".
     Мiс  Пратт зробила паузу,  а за тим повела тилом  вказiвного пальця пiд
нiздрями влiво i вправо з такою силою, що ?? нiс почав войовничий гопак.
     "Я людина прямодушна", сказала  вона, "та в  життi ? деякi умовностi, й
менi важко - Гаразд, ну ж я поясню вам так: ?,  наприклад, панове Уокер, якi
живуть  в  старовинному домi, котрий  ми тут звемо  Герцогським Замком - Ви,
звичайно,  зна?те  цей велетний  сiрий  будинок  на  вершинi пагорба  - вони
посилають двох  сво?х доньок  в  нашу школу,  й  у  нас  ?  також племiнниця
президента  унiверситету,  доктора  Мура,  винятково достойна  панянка -  не
беручи цiлу низку iнших шляхетних дiтей. I ось, зважаючи на цi обставини, ми
дещо  ошелешенi, бо Доллi, яка вигляда? чемною дiвчинкою, вжива? слова,  якi
вам, iноземцевi, ймовiрно, просто невiдомi або незрозумiлi. Можливо, було  б
краще - може покликати сюди Доллi й не вiдкладаючи,  тутож усе й обговорити?
Не хочете? Бачте  -  Ах, та будьмо простомовнi. Доллi написала  непристойний
термiн,   який,  за  словами  нашо?   докторки  Кутлер,  значить  пiсуар  на
низькопробному мексиканському жаргонi, -  написала його сво?м губним олiвцем
на однiй  з брошур по охоронi здоров'я, ?х роздала дiвчинкам мiс Редкок, яка
виходить замiж у червнi,  й ми вирiшили, що Доллi  залишиться пiсля класiв -
на пiвгодинки десь. Та якщо ви бажа?те - "
     "Нi",  сказав  я, "не хочу порушувати ваших правил.  Я  з  нею поговорю
наодинцi. Я це з'ясую".
     "Так, зробiть це", сказала мiс Пратт, встаючи зi свого мiсця на поруччi
крiсла. "А ми знов поговоримо можливо в найближчий час, i якщо покращення не
буде, попросимо нашу докторку проаналiзувати дiвчинку".
     А чи не женитись на Праччисi й придушити ???
     "А  крiм того,  нехай  ваш домашнiй лiкар огляне ??  фiзично -  проста,
рутинна перевiрка. Я посадила ?? в Клас-Квас, останнiй в кiнцi коридору".
     Поясню, що Бердслейська Гiмназiя наслiдувала знану школу для дiвчаток в
Англi? тим, що надала рiзних, буцiмто "традицiйних",  назв класним кiмнатам,
як  наприклад: Клас-Раз, Клас-Два-с,  Клас-Алмаз тощо. "Квас" виявився гидко
пахнучим, з брунатною репродукцi?ю "Рокiв  невинностi" Рейнольдса над чорною
дошкою й кiлькома рядами корявих парт. При однiй з них Лолiта  була занурена
в  роздiл  про Дiалог в  "Драматичнiй  технiцi" Беккера, й  скрiзь було дуже
тихо, а перед нею сидiла iнша дiвчинка, з вельми голою, фарфорово-бiлою ши?ю
й чудним блiдо-золотим  волоссям, i також читала,  забувши  геть  про все на
свiтi, причому невпинно  накручувала м'якого локона на палець, i я сiв поруч
з Доллi прямо  позаду  цi??  ши? i  цього  локона, й розстiбнув пальто, й за
шiстдесят  п'ять  центiв  плюс  дозвiл  брати участь в  шкiльному спектаклi,
домiгся того, щоб Доллi позичила менi, пiд прикриттям парти, свою  крейдою й
чорнилом заплямлену, з червоними  кiсточками  руку. Ах,  це безсумнiвно було
глупо  й необережно з мого  боку,  та  пiсля  недавнiх  терзань  в  кабiнетi
начальницi, я  просто був змушений  скористатись  комбiнацi?ю,  яка, я знав,
нiколи не повториться.



     Близько  Рiздва вона  дуже застудилась,  i ?? оглянула  одна  з  подруг
Бiанки Лестер, докторка Iльза Трiстрамсон - (добридень, Iльзо,  ви були дуже
чемнi, не виказали  зайвого зацiкавлення, й  торкали мою голубку так нiжно).
Докторка встановила бронхiт, поплескала  Лолiту  по  голiй спинi  (де  пушок
уздовж хребта дибки стояв вiд  жару) й поклала  ??  в лiжко  на тиждень  або
довше. Спочатку в  не? була  висока температура,  i я не мiг вiдмовитись вiд
спеки нежданих насолод (Venus fеbriculosa!)  та, правду сказати, дуже  квола
дiвчинка постогнувала, й  кашляла, й тряслась  вiд остуди в мо?х настiйливих
обiймах. А як тiльки вона одужала, я влаштував для не? Вечiрку з Хлопчиками.
     Мабуть,  я  надто багато  випив,  готуючись  до  тяжкого  випробування.
Мабуть,   я  поставив  себе  в  кепське  становище.  Дiвчинки  прикрасили  й
заштепселили ялинку (нiмецький рiздвяний звичай, тiльки  ранiше були свiчки,
а тепер - кольоровi жарiвки). Обирали платiвки й годували ними грамофон мого
господаря.  Доллi була  в чепурному  сiрому  платтi  з  облягаючим  лiфом  i
спiдницею  кльош. Муркочучи  мотив, я пiшов до  себе нагору, й за  тим кожнi
десять або двадцять хвилин спускався як бовдур на декiлька секунд з приводу,
що забув  люльку на  камiнi або прийшов подивитись, де залишив газету: та  з
кожним разом менi  ставало все важче  й важче виконувати цi простi  дi?, i я
проти волi пригадував тi  жахливо далекi  днi, в Рамзделi, коли я бувало так
розпачливо  ладнався  до  того, щоб  недбало ввiйти в  кiмнату, де  грамофон
спiвав "Маленьку Кармен".
     Вечiрка не зовсiм вдалась. З  трьох запрошених  дiвчат, одна не прийшла
зовсiм,  а  один  з  кавалерiв  привiв свого двоюрiдного  брата  Роя, так що
виявились два зайвих хлопчики. Обидва  кузени знали всiх танцiв, та два iншi
майже зовсiм не вмiли танцювати, внаслiдок чого бiльша частина  вечора пiшла
на те, щоб поставити догори ногами кухню, а за тим на ведення трiскучих свар
щодо того, в яку заграти картярську гру, й деякий час по тому двi дiвчинки й
чотири хлопчики  опинилися сидьма  на  пiдлозi в вiтальнi, де  вiдкрили  всi
вiкна  i  грали  в якусь  словесну гру, правила  яко? Опаль  нiяк  не  могла
зрозумiти,  мiж  тим  як  Мона та Рой,  довгастий,  благовидний  юнак,  пили
iмбирний  лимонад на  кухнi,  сидячи на столi  й  хитаючи  ногами, й  шпарко
обговорюючи Присуд Долi i Закон  Статистично?  Ймовiрностi.  Коли  вони  всi
пiшли, Лолiта  видала звук  на кшталт "ИХ", прикрила очi  й упала  в крiсло,
зiркоподiбно  розкинувши  руки  й  ноги,  цим  пiдкреслюючи  свою вiдразу  й
знеможення, й стала божитись, що тако? бридко? згра? хлопчакiв вона нiколи в
життi не бачила. Я купив ?й нову тенiсну ракету за цю фразу.
     Сiчень видався вогким та  погiдним,  а  лютий ошукав кущi форсiтi?, якi
вкрились раптом золотими квiтами. Старожили не могли пригадати тако? погоди!
Посипалися  й iншi  дарунки.  На  ??  чотирнадцяте  народження,  першого дня
1949-го  року,  я подарував ?й ровер - оту чарiвливу механiчну газель, яку я
раз якось  вже  згадував, й до  цього додав Iсторiю Сучасного Американського
Живопису; менi чомусь  достачало дивне задоволення поводження ??  з ровером,
тобто  пiдхiд  до нього, рух  стегенця при влiзаннi й тому  подiбне;  та мо?
спроби вшляхетнити  ?? художнiй смак скiнчились невдачею: вона хотiла знати,
чи треба ?й  вважати фермера, що куняв опiвднi на  сiнi (пензля Дорiди  Лi),
батьком вiдверто? ласолюбки на передньому планi, й не могла збагнути, чому я
стверджую, що Грант  Вуд i  Пiтер  Гурд  ? талановитi, а  Реджинальд Марш  i
Фредерiк Уо бездарнi.



     На  той  час, коли весна  забарвила вулицю  Те?ра жовтими,  зеленими  й
рожевими мазками, Лолiта вже незворотно закохалась в еатр. Мiс Пратт, котру
я  раз  якось  у недiлю помiтив  за снiданком  з якимись дамами  у Вальтона,
вловила здаля мiй  погляд i  - поки Лолiта не дивилась - сердечно й стримано
нагородила мене беззвучними оплесками.  Я не  зношу  еатр, бачу  в ньому, в
iсторичнiй перспективi, примiтивну й  пiдгнилу форму мистецтва, яка вiдлуню?
обрядами кам'яного  вiку й усяким комунальним глупоттям, попри iндивiдуальнi
iн'?кцi? генiя, як, скажiмо, поезiя  Шекспiра чи Бен  Джонсона, яку,  в себе
замкнувшись  i  не   потребуючи  акторiв,   читач  автоматично   вилуча?   з
драматургi?.  Будучи  на  той  час  надто  зайнятим  власними  лiтературними
трудами,  я не знайшов можливим ознайомитись iз повним текстом  "Зачарованих
Мисливцiв" -  тi?? п'?си,  в  якiй Долорес Гейз отримала роль дочки фермера,
яка в'явила  себе чи то  лiсовою чарiвницею, чи то Дiаною: ця дрiада, якимсь
чином  добувши  пiдручник  з  гiпнозу,  пiдда? заблуканих  мисливцiв  рiзним
забавним  трансам, та врештi-решт пiдпада? сама пiд  чарування бродяги-поета
(Мона  Даль). От  суттю  все, що  я  вичитав  з  зiм'ятих  уривкiв  нехлюйно
настуканого тексту, якi Лолiта розсипала по всьому дому. Менi було i при?мно
i  сумно,  що  заголовок  п'?си  випадком збiга?ться  з  назвою незабутнього
готелю,  та  я втомлено сказав  собi, що нема  чого нагадувати  про  це мо?й
власнiй чарiвницi,  вiд  остраху,  що безстидний  докiр  у сентиментальностi
принесе менi  ще бiльше страждання, нiж ??  зневажлива забудькуватiсть. Менi
здалося, що п'?са  -  один з  багатьох  анонiмних переказiв яко?сь банально?
легенди. Так само добре, звичайно, я мiг би подумати, що в  гонитвi за гожою
назвою, засновник готелю пiдпав, безпосередньо й винятково, пiд вплив слiпо?
фантазi? ним найнятого  другосортного  маляра й що в подальшому шильд готелю
пiдказав  назву п'?си.  Та  я  зi  сво?м довiрливим, простим  i  доброзичним
розумом неждано повернув  усе  це  в iнший  бiк i машинально  припустив,  що
фрески, вивiски й заголовок  пiшли вiд спiльного джерела, з мiсцевого  чи то
переказу,  який  я,  чужий  новоанглiйському  фольклору,  мiг  i  не  знати.
Внаслiдок цього в мене склалась думка (така ж випадкова й позбавлена всякого
значення), що клята  п'?са належить до типу примхливих пустощiв  для дитячо?
аудиторi?, пристосованих i перероблених тисячу разiв, як, примiром, "Гензель
i Гретель" такогось  або "Спляча Красуня" тако?сь або  "Нове вбрання короля"
котрихось Морiса Вермонта  та Марiони  Румпельме?р (все  це можна  знайти  в
будь-якiй  збiрцi,  подiбнiй до  "Шкiльно?  Сцени" або  "Зiграймо  п'?су!").
Iншими словами, я не знав, - а якби знав, то було б менi в тi днi однаково -
що  насправдi  п'?са  "Зачарованi  Мисливцi"  -   нещодавно  написаний  i  в
технiчному сенсi самобутнiй твiр, вперше  поставлений лише три-чотири мiсяцi
тому в фасончастiй ново-йоркськiй студi?. Наскiльки я мiг судити з ролi мо??
привабницi,  дещиця  була гнiтюче мудрована, з  вiдзвуками вiд  Ленормана та
Метерлiнка й  розма?тих безбарвних англiйських химерникiв.  Мисливцi  були в
п'?сi, як то  треба в  Америцi, зодягненi  всi  однаково, в однаковi червонi
кепки,  й тiльки  вирiзнялись  якiстю  озбро?ння.  Один  був банкiр,  другий
водопровiдник, третiй полiцiянт, четвертий трунар,  п'ятий страхувальник,  а
шостий - збiглий  в'язень (драматичнi ефекти  тут  самоочевиднi);  всi  вони
внутрiшньо перемiнились, потрапивши в Дольчин Дiл, i вже  пам'ятали справжн?
сво? життя тiльки  як певне видiння або дурний сон, вiд якого  ?х  пробудила
маленька моя Дiана; та сьомий  мисливець (не в червонiй, а в зеленiй кепцi -
який вiн ?ава!)  був молодий Поет,  i вiн почав  твердити,  на велику досаду
Дiанiти, що  i вона  сама,  й  iншi учасники  дивертисменту (танцюючi нiмфи,
ельфи,  лiсовики),  лишень його, поетове,  створення.  Наскiльки я зрозумiв,
скiнчалось  тим, що,  обурена його самовпевненiстю, боса  Долорес  приводила
свого  поета,  тобто Мону, зодягнену  в  клiтчастi  штанцi зi  штрипками, на
батькiвську ферму за глушиною, щоб довести хвальковi, що вона-бо сама зовсiм
не його вимисел, а селянська, мiцно вперта в чорнозем дiвчина; й цiлунок пiд
завiсу закрiплював глибоку iдею п'?си, яка  повчала нас, що мрiя й дiйснiсть
зливаються в коханнi. Помiркованiсть радила менi облишити критику в розмовах
з Лолiтою: вона  так гарно  захопилась "проблемами  образностi", так чудовно
складала   в  одне  сво?  вузькi  флорентiйськi  долонi,  хляпаючи  вiями  й
заклинаючи  мене не  бути  присутнiм  на  репетицiях у  школi,  як робили це
декотрi доволi смiшнi батьки! ?й хтiлось, казала вона, заслiпити мене цiлком
гладкою першою  виставою, а крiм того я,  бачте,  якось завше втручаюсь не в
свою справу, не то кажу й сутужу ?? в присутностi ?? знайомих.
     Серед репетицiй трапилась одна надзвичайна... о серце, серце!...  був у
травнi один  надзвичайний  день, весь iз радiсно?  метушнi - та все це якось
пройшло повз,  поза мо?м сприйняттям,  не затримуючись  у мене  в пам'ятi, i
коли вже пiсля, надвечiр, я  знову побачив  Лолiту (вона сидiла  на  роверi,
балансуючи, притиснувши руку  до вогко? кори  молодо? берези на  краю  нашо?
галявки),  мене  так оголомшила  сяюча  нiжнiсть  ??  усмiху,  що я  на мить
привiтав себе з закiнченням усiх сво?х  журбот. "Скажи",  спитала вона, "ти,
може, пам'ята?ш, як зветься готель  - ах, ти зна?ш, який  готель (нiс  в не?
зморщився), ну, скажи - ти зна?ш, - там, де були цi бiлi колони й мармуровий
лебiдь у холi? Ну, як це ти не зна?ш (вона шумно видихнула) - той готель, де
ти мене з?валтував?  Гаразд, не в тому рiч,  геть. Я просто хочу спитати, чи
не  називався  вiн  (майже   пошепки)  -   "Зачарованi  Мисливцi"?  Ах,  так
(мрiйливо), насправдi?" I  раптом,  з  дрiбним звизгом  закоханого весняного
смiху, вона шльопнула долонею об глянсовий стовбур i помчала вгору, до кiнця
вулицi,  й  за  тим  покотила  назад, у  позi цiлковитого  супокою, тримаючи
ступнi, одну  вище, другу нижче, на нерухомих педалях й забувши одну руку на
колiнi, не прикритому ситцевою спiдницею.



     Оскiльки йшлося, що музика пов'язана з захопленням балетом та сценою, я
дозволив  Лолiтi брати  уроки  рояля з  мiс Ламперер (як ми, знавцi Флобера,
можемо  ??  для зручностi  називати), до  бiлого  з  блакитними  вiконницями
будиночка яко?, за двi милi  вiд Бердслея,  Лолiта котила двiчi  на тиждень.
Якось, у п'ятницю вечором, в останнiх  числах травня (й близько тижня  пiсля
тi??  особливо?  репетицi?, на  яку,  як  i на  iншi,  я не був  допущений),
задзвонив телефон у  кабiнетi,  де я скiнчав  пiдчищати  королiвський  фланг
Гастона, й голос мiс Ламперер спитав, чи  при?де моя  Емма  - тобто Лолiта -
наступного вiвторка: вона пропустила два уроки поспiль - минулий  вiвторок i
тепер. Я сказав: "так, звичайно, при?де -" й вiв далi гру. Як легко повiрить
читач,  мо?  здiбностi  тепер  похитнулись  i  через два-три  ходи  я раптом
помiтив, крiзь муляву позашахового  страждання, що Гастон  - хiд був  його -
може заволодiти мо?м ферзем; вiн  це  помiтив також, та прочуваючи  пастку з
боку коверзястого противника, довго не наважувався, i вiддувався, i сопiв, i
трусив брилами, й навiть зиркав  на мене тишком, непевно  пiдсуваючи й  знов
прибираючи пухлi, зiбранi в жмутик пальцi - безумно хотiв узяти цю  соковиту
штуку, але не смiв - i зненацька вхопив ??  (чи  не навчив  його цей випадок
тi?? грiзно? смiливостi, яку вiн потiм став виказувати в iншiй галузi?), i я
провiв марудну годину,  поки  добився нiчи??. Вiн допив свiй коньяк i, трохи
згодом, пiшов перехильцем,  задоволений результатом  (mon pauvre ami,  je ne
vous ai  jamais revu et quoiqui'il y  ait bien peu de chance que vous voyiez
mon  livre,  permettez-moi  de  vous  dire  que  vous  serre  la  main  bien
cordialement, et que toutes  mes fillettes vous  saluent). Я знайшов Долорес
Гейз за кухонним  столом,  яка  лигала клин  торта й  не  вiдривала очей вiд
аркуша з роллю. Вона пiдняла ?х на зустрiч мо?му погляду, - в них була якась
небесна  порожнеча.  Коли  я  заявив ?й  про сво?  вiдкриття, вона  лишилась
напрочуд спокiйною й  тiльки сказала d'un petit air faussement  contrit,  що
вона, звичайно, дуже  капосна дiвчинка, та було цiлком неможливо противитися
спокусi, й ось вона витратила цi години  музики - о читачу! -  на  те,  щоби
розучувати з Моною  в мiському  парку чарiвно-лiсовi сцени п'?си.  Я сказав:
"Пречудово", й  покрокував до  телефону. Матiр  Мони вiдповiла:  "так,  вона
вдома" i, з материнським нейтральним ввiчливо-радiсним смiшком  вiддалилась,
горлаючи вже за сценою: "Тебе просить Рой", i за хвилину пiдшелеснула Мона й
одразу ж, низьким, монотонним, та не позбавленим ласкавостi голосом, взялась
гудити Роя через якусь-там ним зроблену або сказану капость, i я урвав ??, i
ось  уже  Мона,  спокiйно   переключившись,   говорила  сво?м   смиреннiшим,
найсексуальнiшим контральто: "так,  сер", "звiсно, сер", "Я одна винна, сер,
в  цiй нещаснiй  iсторi?" (яка плавнiсть! яка свiтськiсть!), "правда, я дуже
шкодую" - й так далi й тому подiбне, як говорять цi повiйки.
     Я  знову спустився на перший  поверх,  кахикаючи й тримаючись за серце.
Лолiта сидiла тепер у вiтальнi, в сво?му наймилiшому  шкiряному крiслi. Вона
сидiла  розлiгшись,  викушуючи задирку, стежачи за  мною глузливим  поглядом
безсердечних,  димчастих очей  i  не  припиняючи гойдати  табурет,  на  який
поставила п'ятку витягнуто?, в однiй шкарпетцi, ноги, i з нападом  гидливого
болю я побачив ясно, як вона перемiнилась з тих пiр, як я познайомився з нею
два  роки тому. Чи  перемiна  вiдбулась в останнi  два тижнi?  Де  була  моя
нiжнiсть до не?? Зруйнований  мi! Вона була  саме в фокусi мого розпаленого
добiла гнiву. Мла жадання розвiялась, нiчого не залишивши крiм цi?? страшно?
свiтлосяйностi.   О   так,   вона  перемiнилась!  Шкiра  обличчя  нiчим   не
вiдрiзнялась  тепер вiд шкiри  всяко?  вульгарно?  бруднухи-гiмназистки, яка
подiля? з iншими косметичну масть, накладаючи ?? брудними пальцями на немите
обличчя, i якiй  байдуже,  чий брудний пiджачний  рукав, чия прищами  вкрита
щока  торка?ться ?? лиця. А мiж тим  за  булих днiв ?? обличчя було  сповите
таким нiжним пушком,  так яскрiло росою слiз, коли бувало граючи, я катав ??
розчухрану  голову  в  себе  на животi!  Грубувата  червiнь  замiнила  тепер
свiчення невинностi. Весняна нежить  з  мiсцевою  назвою  "кролячо? застуди"
забарвила вогнянорожевим  кольором  пруги ??  презирливих  нiздрiв. Пойнятий
якимсь жахом, я опустив око,  й воно машинально ковзнуло по  спiднiй сторонi
??  випростано?,  од  спiднички,  напружено  витягнуто?  ляжки  -  ах, якими
вiдполiрованими  й  мускулястими  стали  тепер  ??  молодi  ноги!  ?? широко
поставленi, сiрi як  матове скло очi, з  трiснутою на бiлку червоною жилкою,
дивились просто  менi в  очi,  й менi  здавалось,  я розрiзняю в  ?? поглядi
та?мну  думку, що,  може, Мона  права, i ?й, сирiтцi Долорес  вдалося б мене
видати  полiцi? без того,  щоб  самiй  понести  кару. Як я  помилився!  Яким
безумцем я себе подав!  Все в  нiй було рiвно непрозорим - мiць  ?? струнких
нiг, забруднена пiдошва  ?? бiло? шкарпетки, товсте  светро,  якого  вона не
зняла, попри  задуху в  кiмнатi, ?? новий  цибульний духмянець i  зокрема  -
тупик ?? лиця  з його дивним рум'янцем i допiру фарбованими губами. Ця фарба
зоставила слiд на ??  переднiх зубах, i  мене протнув  один  спомин  - о, не
образ воскресло?  Монiки, а  образ  iншо?,  дуже молодо?  повiйки в борделi,
багато рокiв тому, котру хтось устиг перехопити, поки я мислив,  чи варта ??
?дина зваба - юнiсть - жахно? можливостi заразитись бозна чим, i в яко? були
такi ж самi жахнi маслаки, й померла мама, й великi переднi зуби, й  обривок
темно-червоно? стрiчечки в простонародно-русому волоссi.
     "Ну що, кажи вже", сказала Лолiта, "Пiдтвердження ? прийнятним?"
     "О так", сказав я. "Абсолютно прийнятним. Так. Я й не маю сумнiву нi на
мить,  що ви це  разом вигадали. Бiльше скажу - я  не  маю сумнiву, що ти ?й
проказала все, що стосу?ться нас".
     "Он як?"
     Я подолав задишку й сказав: "Долорес, все це ма? припинитись негайно. Я
готовий висмикнути  тебе  з Бердслея й замкнути сама вiда?ш де,  або  це ма?
припинитись. Я готовий увезти тебе за кiлька хвилин  -  з одною валiзою; але
це ма? припинитись, бо iнакше станеться непоправне".
     "Непоправне? Прошу пана!"
     Я вiдштовхнув табурет,  який  вона все розгойдувала п'яткою, й  нога ??
глухо вдарилась об пiдлогу.
     "Гей", скрикнула вона, "легше на закрутах!"
     "Насамперед, руш нагору!"  крикнув я  в свою чергу й водночас схопив  i
витягнув  ?? з крiсла.  З цi??  хвилини я  припинив стримувати голос,  i  ми
продовжували гримкати  одне на  одне,  причому  вона промовляла  недрукованi
речi. Вона  кричала, що люто ненавидить  мене. Вона  робила  менi  страшеннi
гримаси, надуваючи  щоки й роблячи диявольський гепаний  звук. Вона сказала,
що я декiлька разiв прагнув розбестити ?? будучи пожильцем в ?? матерi. Вона
виявила впевненiсть, що  я зарiзав  ??  матiр. Вона  заявила, що ся вiддасть
першому хлопчиськовi,  який  цього  запрагне, i що  я  нiчого не можу  проти
цього.  Я звелiв ?й пiднятись до себе й  показати менi всi тi мiсця, де вона
прихову? грошi.  Це була  огидлива, нестерпно-гучна сцена.  Я тримав  ??  за
кiстлявеньку п'ясть, i  вона крутила нею так i сяк, нишком стараючись знайти
слабке мiсце, щоб вирватись у сприятливу мить, та я тримав ??  вкрай мiцно й
навiть робив ?й  украй боляче, за що, сподiюсь, згни? серце в мене в грудях,
i разiв зо два вона сiпнулась так  люто, що я злякався, чи не трiснула в не?
п'ясть,  i  весь час  вона  пильно  дивилась на мене цими сво?ми незабутнiми
вiчми,  в  котрих льодяний  гнiв боровся з гарячою сльозою,  й  нашi  голоси
затопляли дзвенячий нагорi  телефон, i  в цю саму мить, як  я усвiдомив  цей
дзвiн, вона вивiльнилась i - вже нема ??.
     З персонажами в кiнофiльмах я, певно, подiляю залежнiсть вiд всесильно?
machina telephonica i  ?? раптових  вторгнень в людськi справи. На  цей  раз
виявилось, що дзвонить розлючена сусiдка. Схiдне вiкно вiтальнi  зоставалось
широко вiдкритим,  - з ласкавостi  долi штора була опущена;  й за цим вiкном
сира чорна нiч кисло? ново-англiйсько? весни, зача?вши подих, пiдслуховувала
нашу зваду.  Я завжди собi думав, що тип  внутрiшньо паскудно? старо?  дiви,
зовнiшньо  схожо? на солону пiкшу, -  чисто лiтературний  продукт  схрещення
спорiднених осiб в сучасному американському романi; але тепер я переконаний,
що  педантична  й  блудлива  мiс Схiд  -  або  по-справжньому  (розкри?мо це
iнкогнiто) мiс Фiнтон Лебон - мабуть на три чвертi висунулась iз вiкна сво??
спальнi, силячись вловити суть нашо? сварки.
     "Який  безлад... який  галас",  квакала  слухавка. "Ми не живемо  тут в
емiгрантському кварталi. Цього нiяк не можна -"
     Я вибачився за шум, здiйнятий доччиними гiстьми  ("Зна?те - молодь...")
i на пiв-кваку поклав слухавку.
     Внизу хляпнули дверi. Лолiта? Втекла з дому?
     В  сходове вiконце я побачив, як  стрiмкий маленький привид слизнув мiж
садових кущiв;  срiбляста  цятка в  пiтьмi  - супутниця роверового  колеса -
мигнула, зрушилась i щезла.
     Так сталось, що  авто проводило нiч  в ремонтнiй  майстернi  на  iншому
кiнцi  мiста.  Менi  довелось пiшки переслiдувати  крилату  втiкачку. Навiть
тепер, коли зринуло в вiчнiсть бiльше трьох рокiв з тi?? пори, я не  в змозi
уявити цю  вулицю,  цю  весняну нiч без панiчного подрогу. Перед  освiтленим
?анком ?х будинку, мiс Лестер  вигулювала  стару, розбухлу таксу мiс Фабiан.
Як  нелюд в  стiвенсонiвськiй казцi, я ладний був усiх  потрощити на  сво?му
шляху. Треба позмiнно: три  кроки  йти повiльно, три - бiгти. Теплуватий дощ
закалатав  по листям каштанiв. На ближчому розi,  тулячи Лолiту до чавунного
поруччя, змазаний темрявою  юнак тискав  i цiлував ?? - нi не ??, помилка. З
невитраченим свербiнням у кiгтях, я полетiв далi.
     За  пiв-милi  вiд  нашого  чотирнадцятого   номера,  Те?рiвська  вулиця
сплiта?ться з  приватним провулком i поперечним  бульваром; бульвар веде  до
торгово? частини мiста;  при першому  ж молочному барi  я побачив  - з  якою
мелодi?ю полегшення! - лолiтчин гарненький ровер, що дожидав ??. Я штовхнув,
замiсть того щоб  потягнути й увiйшов.  Дивись  пильно! За десять крокiв вiд
мене, крiзь скляну стiнку телефонно? будки (бог мембрани був усе ще з нами),
Лолiта, тримаючи  слухавку в  жменьцi й конфiденцiйно згорбившись  над  нею,
поглянула на  мене зiщуленими очима й  вiдвернулась зi  сво?м скарбом, пiсля
чого квапливо поклала слухавку й вийшла з будки з хвацьким видом.
     "Пробувала  тобi подзвонити додому",  недбало сказала  вона.  "Прийнято
велике рiшення. Та спершу пригости-но мене кока-колою, татусю".
     Сидячи  бiля   бару,  вона  уважно  стежила  за  тим,  як  в'яла  блiда
дiвчина-сифонниця  накладала лiд у високий бокал, напускала брунатну рiдину,
додавала  вишневого сиропу - й мо? серце розривалось вiд любовi й  журби. Ця
дитяча  п'ясть! Моя  чудовна  дiвчинка...  У вас чудовна  дiвчинка,  мiстере
Гумберт.  Ми  з Бiанкою завжди вiд не? у захватi, коли вона проходить  мимо.
Мiстер Пiм (що проходив  мимо в вiдомiй трагiкомедi?)  дивився, як Пiппа (що
проходила мимо в Браунiнга) всмокту? свою нестерпну сумiш.
     J'ai toujours admir l'oeuvre ormonde du sublime Dublinois. I тим часом
дощ став буремною й солодкою зливою.
     "От  що", сказала вона,  тихо просуваючись на  сво?му роверi бiля мене,
одною  ногою  скребучи по  темно-лискучiй  панелi. "От  що  я вирiшила. Хочу
змiнити школу.  Я ненавиджу ??.  Я ненавиджу цю п'?су. Насправдi!  По?хати й
нiколи  не  вернутись. Знайдемо  iншу школу. Ми  по?демо  завтра ж. Ми знову
поробимо довгий маршрут. Тiльки цього разу ми по?демо куди я хочу, гаразд?"
     Я кивнув. Моя Лолiта.
     "Маршрут  обираю я? C'est  entendu?", питала вона,  вихляючи  поруч  зi
мною.  Користувалась  французькою  мовою тiльки,  коли  була дуже  слухняною
дiвчинонькою.
     "Гаразд. Entendu. А зараз гоп-гоп-гоп, Леноро, бо змокнеш" (буря ридань
розпирала менi груди).
     Вона вищирила зуби й з чарiвливим вибриком школярки схилилась вперед, i
злинула. Птах мiй!
     Плекана  рука   мiс  Лестер  тримала  дверi  ?анку  привiдчиненими  для
вайлуватого старого собаки qui prenait sontemps.
     Лолiта чекала мене бiля примарно? берези.
     "Я змокла  наскрiзь", заявила вона гучним голосом. "А ти - задоволений?
До бiса п'?су! Розумi?ш?"
     Десь нагорi лапа невидко? вiдьми з грохотом закрила вiкно.
     Ми  ввiйшли  у  свiй  дiм;  передпокiй сяяв  вiтальними  огнями; Лолiта
стягнула  светро, труснула  бiсером всипаним волоссям i, припiднявши колiно,
простягла до мене оголенi руки.
     "Понеси мене нагору, будь ласка. Я щось у романтичному настро?".
     Фiзiологам,  до речi,  мабуть цiкаво дiзнатися,  що я маю  здатнiсть  -
вельми, я мислю, незвичну - лити потоки слiз протягом усi?? друго? бурi.



     Гальма  пiдтягли, труби  вичистили, клапани  вiдшлiфували, й деякi iншi
вiднови  й направи сплатив не аж як вельми обiзнаний в механiцi пан Гумберт,
по чому  вiз покiйно?  панi Гумберт набув досить  пристойного  вигляду,  щоб
стати на нову подорож.
     Ми обiцяли  добрiй, старiй  Бердслейськiй гiмназi?,  що  вернемося,  як
тiльки  закiнчиться  мiй  голлiвудський   ангажемент  (винахiдливий  Гумберт
натякнув, що його  запрошують консультантом на зйомку  фiльму,  що  зобража?
"екзистенцiалiзм" - котрий 1949 року вважався ще прудким товаром). Насправдi
ж я замислив тихенько переплюхнутись через кордон у Мексику -  я знахабнiв з
минулого року - й там вирiшити, що менi робити далi з мо?ю малою наложницею,
рiст  яко? тепер  дорiвнював  шiстдесятьом дюймам, а вага  -  дев'ятдесятьом
англiйським фунтам. Ми  викопали нашi  туристичнi книжки  й дорожнi  мапи. З
величезним  смаком  вона  накреслила маршрут. Спитати б, чи не внаслiдок тих
сценiчних iрреальних занять вона переросла сво? дитяче позiрне пересичення й
тепер з  прискiпливою  увагою  стремiла дослiджувати  розкiшну дiйснiсть?  Я
вiдчував  дивну  легкiсть, властиву сновидiнням, того  блiдого, але  теплого
недiльного  ранку, коли  ми  залишили оселю професора  Хiма,  яка  здавалася
здивованою, й покотили головною вулицею мiста, прямуючи до чотиристрiчкового
шосе. Лiтня,  бiла  в  чорну смужку  сукня  мо??  кохано?, хвацька  блакитна
капелюшка,  бiлi шкарпетки  й  коричневi  мокасини не зовсiм  гармонiювали з
великим, красивим каменем  - гранчастим аквамарином -  на срiбному ланцюжку,
що прикрашав ?? шию: дарунок  ?й  вiд мене - й  вiд  весняно? зливи. Коли ми
порiвнялись  з Новим Готелем, вона знагла  всмiхнулась. "Що таке?" спитав я.
"Дам тобi грiш, як все розповiш", - i вона тутож простягла до мене долоньку,
та  в  ту мить менi довелося  доволi  рiзко  пригальмувати  проти  червоного
свiтлофора. Тiльки ми призупинились,  пiд'?хала злiва  й  плавно  зупинилась
iнша машина, i худорлява надто спортивного виду молодиця (де  я бачив ???) з
яскравим кольором обличчя й блискучими  мiдяно-червоними кучерями до плечей,
привiтала  Лолiту  дзвiнким  вигуком,  а  за  тим,   звернувшись   до  мене,
надзвичайно  жарко,  "жаннодарково"  (ага, згадав!),  крикнула:  "Як  вам не
соромно вiдривати Доллi  вiд спектаклю, ви б послухали, як автор вихваляв ??
на  репетицi?  -"  "Зелене  свiтло,  бевзю",  проговорила  Лолiта  стиха,  i
водночас,  барвисто  жестикулюючи  на  прощання велебраслетною рукою,  Жанна
д'Арк  (ми бачили ?? в  цiй  ролi  на виставi  в мiському  еатрi) енергiйно
перегнала нас i в один вимах повернула на Унiверситетський Проспект.
     "Хто саме - Вермонт чи Румпельме?р?"
     "Нi, це Едуза Гольд - наша режисерка".
     "Я кажу  не  про не?. Хто саме злупцював  п'?су про  тво?х  Зачарованих
Мисливцiв?"
     "А, ось ти про що.  Хто саме? Та якась стара,  Клер щось таке, начебто.
?х була цiла купа там".
     "I вона, значить, похвалила тебе?"
     "Не  тiльки  похвалила - ще й  почоломкала мого  лобика -  мого чистого
лобика", й курка моя видала той новий маленький звизг смiху, яким - певно, в
зв'язку з iншими еатральними вихватками - вона вiднедавна любила щиголяти.
     "Ти  пресмiшне створiння,  Лолiто",  сказав я  (переповiдаю приблизно).
"Авжеж,  мене страшенно  тiшить  твоя вiдмова вiд  кепського  спектаклю.  Та
тiльки  дивно,  що  ти  його  кинула лишень  за  тиждень до його  природного
розв'язання.  Ах,  Лолiто,  дивись,  не  здавайся так  легко!  Пригадую,  ти
вiдмовилась  вiд  Рамзделя  задля  лiтнього  табору,  а  вiд табору  - задля
розважально? по?здки, - i я  мiг би навести  ще  декiлька  рiзких перемiн  в
тво?му  настро?.  Ти  дивись  у  мене.  ?  речi, вiд  яких  нiколи  не  слiд
вiдмовлятись.  Будь  стiйкiшою. Будь  трохи нiжнiшою зi  мною, Лолiто.  Крiм
того, ти надто багато ?си. Об'?м тво?? ляжки не повинен, зна?ш, перевищувати
сiмнадцяти з половиною дюймiв.  Трiшечки надбавиш, - i все скiнчено мiж нами
(я,  звiсно,  жартував). Ми тепер пуска?мось  в  довгу,  щасливу  подорож. Я
пам'ятаю -"



     Я пам'ятаю, що дитиною, в ?вропi, я марив над картою Пiвнiчно? Америки,
на якiй  "палац" тобто  середня  частина "Аппалацьких  Гiр", великим шрифтом
розтягнувся  вiд  Алабами  до  Мена,  тож  вся  досяжна  область  (включаючи
Пенсiльванiю та Новий Йорк) ставала в мо?й уявi як велетенська Швейцарiя або
навiть Тибет,  самi  лише  гори,  чергування  дивних  дiамантових  шпичакiв,
величезнi  хвойнi дерева, Le montagnard migr в  пречудовiй сво?й  ведмежiй
досi й  Felis tigris Goldsmithi, й  червоношкiрi iндейцi  пiд катальпами. Як
жахливо,  що  все це звелось до мiзерного  примiського  садочка й  димливого
залiзничного  кошика  для спалення  смiття... Прощай,  Аппалачч?!  Залишивши
його, ми перетнули Огайо, три  штати, що починались на "I", й Небраску - ах,
цей  перший подмух Заходу! Ми  вiд'?хали  неспiшно, адже  в  нас  був  цiлий
тиждень, щоб  досягти  Уейса,  мiстечка  в  Скелястих  Горах,  де ?й  шпарко
забаглось  проглянути  Обрядовi Танцi на день  щорiчного вiдкриття  Магiчно?
Печери,  й майже три  тижнi,  щоб  дiстатись Ельфiнстона,  перлини одного  з
захiдних штатiв, де ?й мрiялось забратись на  Червоний Бескид, з  якого одна
немолода  зiрка  екрану  не  так давно кинулась  i забилась до смертi, пiсля
п'яного скандалу зi сво?м сутенером.
     Знов   нас  вiтали  обачливi  мотелi  такими  зворотами,   прибитими  в
простiнках, як наприклад:
     "Ми хочемо, щоб ви почувалися в нас як удома. Перед вашим прибуттям був
зроблений  повний  (пiдкреслено)   iнвентар.  Номер  вашого   авта   в   нас
занотований. Користуйтесь гарячою водою помiрно.  Ми  зберiга?мо  собi право
виселити  без   попередження  всяку  небажану  особу.  Не  кладiть   жодного
(пiдкреслено)  непотребу   в   унiтаз.  Красно  дяку?мо.  При?жджайте  знов.
Дирекцiя.  Постскриптум:  Ми  вважа?мо наших клi?нтiв  Найкращими  Людьми  в
Свiтi".
     В цих страшних мiсцях  два лiжка коштували нам  десять доларiв  за нiч.
Мухи  ставали  в  чергу на  зовнiшньому  боцi  дверей  i  вдало  пробирались
всередину,  тiльки-но дверi вiдчинялись. Порох наших попередникiв дотлiвав у
попiльницях,  жiноча  волосина була на перинi,  в  сусiдньому  номерi  хтось
усечутно вiшав пiджак в лунку стiнну  шафу, вiшаки були хитрувато прикрученi
до  поперечин  дротом проти крадiйства,  й -  остання  зневага - картини над
дружнiм  постiллям  були  iдентичними  близнюками.  Я  помiтив,  мiж  iншим,
перемiну в комерцiйнiй модi. Намiчалась тенденцiя  в котеджiв по?днуватися й
утворювати  поступово  цiльний караван-сарай,  та ще  наростав  i другенький
поверх,  мiж тим  як внизу видовбувався хол, i  ваше авто вже не стояло  при
дверях  вашого  номера,  а  вiдправлялось  в  комунальний  гараж,  i  мотель
преспокiйно  вертався до  образу й подоби  доброго  старого готелю  третього
розряду.
     Тепер  хочу  ?рунтовно  попросити  читача  не  знущатися  з  мене  та з
затьмарення мого розуму. I йому i менi дуже легко заднiм числом розшифрувати
здiйснену  долю; та поки вона склада?ться, жодна фортуна,  повiрте  менi, не
схожа з тими чесними детективними романчиками, при читаннi яких треба лишень
не  пропустити  той  чи  iнший путiвний  натяк. В  юностi  я навiть  надибав
французьке  оповiданнячко  оцього  штибу,  в  якому   навiднi  деталi   були
надрукованi курсивом;  та не  так дi? Мак-Фатум - навiть якщо й розумi?ш  iз
ляком деякi темнi натяки й знаки.
     Наприклад: я не мiг би присягнутись, що в  одному випадку, незадовго до
середньозахiдно? частини нашо? по?здки або  насампочатку цього етапу,  ?й не
вдалось  повiдомити дещось невiдомому  чоловiку або невiдомим  людям, або  ж
якось  сполучитися  з ним  або  з ними. Ми щойно  зупинились при  бензиновiй
станцi?  пiд знаком  Пегаса, й, вислизнувши  з машини,  вона  зникла десь за
гаражем, адже пiднятий капот, пiд який я зазирнув, стежачи  за манiпуляцiями
механiка, сховав  ??  на  мить  вiд мого погляду. Не бачачи ??,  та будучи в
погiдному  настро?, я тiльки  похитав доброю  головою, хоч,  строго  кажучи,
вiдвiдини  публiчних  виходкiв  були цiлком забороненi, адже я  iнстинктивно
вiдчував, що виходки  -  як i телефони -  являли собою з непрозоро? для мене
причини  тi  гострi  пункти,  за  якi  тканина  мо??  долi  мала  схильнiсть
чiплятись.  В  кожного  ? такi  роковi предмети  або явища, - в одному  разi
повторюваний ландшафт, в  iншому -  цифри, якi боги ретельно пiдбирають  для
того, щоб спричинити значнi для нас подi?: тут Джон завжди спотикнеться; там
завжди розiб'?ться серце Дженнi.
     Отже,  машину  мою обслужили, i я вiд'?хав  вiд бензоколонок, щоб  дати
мiсце розвiзнiй вантажiвцi  -  й тут зростаючий об'?м  ?? вiдсутностi  почав
гнiтити  мене  в  сiрому безлюддi  вiтряного дня. Не  в перший  раз  i не  в
останнiй зорив я з  таким  бляклим неспоко?м на  нерухомi дрiбницi, якi нiби
дивуються   (подiбно  дозвiльним  селюкам),   що  потрапили   в  поле   зору
заклопотаного мандрiвника: це темно-зелене вiдро для викидiв, цi густо-чорнi
з  бiлим  боком шини на продаж, цi жовтi бляшанки  з машинним мастилом,  цей
рум'яний холодильник  з рiзними напоями,  цi  чотири, п'ять... сiм  порожнiх
пляшок  в  дерев'яних  клiтках  ящика,  вигляд  якого  нагадував  не  зовсiм
заповнену хрестословицю, ця комаха, що терпляче лiзе  по внутрiшнiй  сторонi
вiкна в  ремонтнiй конторi...  Радiомузика лунала з ?? вiдкритих  дверей,  i
через те,  що рим  не був  синхронiзований  з колиханням  та iншими  рухами
вiтром пожвавлено? рослинностi, - робилось враження старого видового фiльму,
який  живе  власним життям,  мiж тим як  пiанiно або  скрипка йде  вслiд  за
музичною лiнi?ю,  що  ? поза  сферою  трепiтко? квiтки  або  хитливо? гiлки.
Вiдлуння останнiх  ридань Шарлотти безглуздим  чином потнуло  мене, коли,  в
сукнi, колиханiй не в лад з музикою, Лолiта вибiгла з зовсiм нежданого боку.
Виявилось, що клозет був  зайнятий, i вона  перейшла за поперечну вулицю  до
наступного гаража - пiд знаком Мушлi. Там надпис казав: "Ми пиша?мось нашими
туалетними  кiмнатами,  так  само  чистими,  як у  вас вдома.  Картки  з уже
накле?ними  марками приготованi  для ваших  коментарiв". Але виходок був без
карток, без мила, без будь-чого. Без коментарiв.
     Того дня чи  наступного, пiсля  доволi нудного просування  повз дiлянки
щiльно  засiяно?  землi, ми докотились до чарiвливого мiстечка Касбiм i  при
в'?здi  в  нього  зупинились  на  нiч  в  мотелi  "Каштановий  Двiр":  гарнi
будиночки,  барвний  газон, каштани, яблуня, стара гойдалка  -  й дивовижний
захiд  сонця,  на який зморене дитя  навiть не глянуло. ?й хтiлось  про?хати
через Касбiм, тому що вiн був лише за тридцять миль на пiвнiч вiд ?? рiдного
мiста,  та наступного ранку, вона нiбито втратила  всяку  цiкавiсть до того,
щоб поглянути  на тротуар, де грала  в класи  п'ять рокiв тому. З  очевидних
причин я побоювався  цi?? побiчно? по?здки, хоч ми i домовились не  звертати
на себе увагу - не виходити з машини й не вiдвiдувати старих ?? друзiв. Тому
мене  потiшило,  що  вона  скасувала свiй  проект, та мо?  полегшення ятрила
думка,  що якби вона вiдчувала, що я  досi перебуваю в тогорiчному  жаху вiд
ностальгiчних  можливостей Пiскi, то  так легко б вiд нього не  вiдмовилась.
Коли я згадав про це з зiтханням, вона зiтхнула також, i тужливо сказала, що
"кисло"  ся почува? -  а  тому зазначила,  що  зостанеться в лiжку  з  купою
iлюстрованих журналiв, i що пiсля ленчу, якщо ?й буде  краще, по?демо  далi,
вже прямо на захiд. Маю сказати, що вона була дуже нiжною й млосною та що ?й
"нестямно баглося"  свiжих фруктiв, отже  я вирiшив пiти  в центр Касбiма за
якоюсь  смачною пiкнiковою  поживою. Наш  крихiтний котедж стояв на лiсистiй
вершинi  пагорба:  з вiконця виднiла дорога, що звивисто йшла вниз i  за тим
тягнулась  прямою,  як продiл, рисою  мiж двома рядами каштанiв до чудовного
мiстечка, яке  здавалось навдивовижу чiтким  та ляльковим в чистiй вранiшнiй
далинi;   можна  було  побачити  ельфоподiбну   дiвчинку  на  бабкоподiбному
велосипедi й поряд непропорцiйно великого пса - все це так  ясно-ясно, як тi
прочани та мули, чи? просування вгору по  звивистим, блiдим як вiск, дорогам
бачиш на  старих  картинах з  синюватими  горбами  та  червоними людьми. Маю
?вропейський поклик до  пiшого просування, коли ?  можливiсть забути авто, й
тому я не  поспiшаючи  став  спускатись  по дорозi й за деякий  час  стрiнув
обiцяну велосипедистку - яка, втiм, постала негарною, пухлявенькою дiвчинкою
з косицями, в супроводi величного сенбернара з очницями мов велетнi бархатнi
фiалки.  В  Касбiмi дуже старий перукар  дуже погано пiдстриг  мене: вiн все
торочив  про  якогось  свого  сина-бейсболiста  й на кожну губну  приголосну
плював  менi в  шию. Час вiд  часу вiн витирав окуляри об мо?  покривало або
переривав  роботу  дряхло-скрегiтливих ножицiв, щоб  демонструвати  пожовклi
газетнi  вирiзки;  я  звертав  на  це  так   мало   уваги,  що   був  просто
приголомшений,  коли вiн  нарештi  вказав на обрамовану  фотографiю  посеред
старих потьмянiлих  пляшечок, i  я  зрозумiв, що  зображений на нiй  вусатий
молодий спортсмен ось уже тридцять рокiв як мертвий.
     Я  випив чашку кави, гарячо? та несмачно?, купив кетяг бананiв для мо??
мавпочки й провiв ще хвилин десять у харчовiй  крамницi. Збiгло лиш  пiвтори
десь години, - й ось крихiтний пiлiгрим Гум-Гум з'явився знов на дорозi,  що
вела назад до Каштанового Двору.
     Дiвчинка,  бачена мною на  шляху до мiста, тепер  зникла  за  громаддям
бiлизни, помагаючи прибирати кабiнки кривому телепню,  чия велика  голова  й
грубi   риси  нагадували  менi  так  званого  "бертольда",  одного  з  типiв
iталiйського  балагана.  Було  на  нашому  Каштановому  Кряжi  з дюжину  цих
будиночкiв, розпадисто й зглядно  розташованих серед  рясно? зеленi.  Зараз,
опiвднi, бiльшiсть з них, пiд  фiнальний грюк сво?х пружних, самозахляпливих
дверей, вже збулась пожильцiв. Древня,  зовсiм висохла вiд  старостi, пара в
автi зовсiм ново? конструкцi? обережно виповзла з одного з сумiжних з кожним
котеджем  гаражiв;  з iншого  такого  ж гаражика доволi  непристойно стирчав
червоний  перед спортивно?  машини;  а ближче до  нашого котеджу,  красивий,
мiцно збудований молодик з чорним коком  i синiми очима складав у шарабанний
автомобiль  портативний холодильник. Чомусь вiн подивився на мене з непевним
посмiхом. Насупроти,  посеред газону, пiд гiллястою тiнню  пишних дерев, вже
знайомий менi сенбернар сторожив велосипед сво?? господинi, а  поряд вагiтна
молодиця,   всадивши  зацiпенiле   вiд   блаженства   немовля  на  гойдалку,
поколихувала його, натомiсть ревнивий малюк рокiв двох або трьох все заважав
?й,  прагнучи  штовхнути  або потягнути дошку  гойдалки; скiнчилось тим,  що
дошка збила його з нiг, i вiн заревiв, лежачи навзнаки на травичцi, а мати й
далi нiжно  всмiхалась нi тому нi iншому з народжених уже дiтей. Я  пригадую
так ясно  цi  дрiбнi деталi тому,  ймовiрно, що  менi довелось так ?рунтовно
перевiрити сво?  враження за деяку  вже  мить; та й  крiм того, щось  у менi
залишалось напоготовi з самого того жахливого вечора в Бердсле?. Я тепер  не
давав розрадити себе доброму  настро?вi, призведеному прогулянкою, - вiтерцю
раннього лiта, що обвiвав менi потилицю, пружинистому  скрипу  сиро? жорстви
пiд ногою, ласому  шматочку, висмоктаному нарештi з дуплястого зуба й навiть
комфортабельнiй важкостi покупок, якi, втiм, менi не годилося б носити через
серцеву недугу; та навiть нещасний цей насос мiй орудив, здавалось, рiвно, i
я вiдчув себе adolori  d'amoureuse langueur, коли нарештi добрiв до котеджу,
де залишив мою Долорес.
     На мiй  подив я знайшов ?? вдягненою. Вона сидiла на краю лiжка в синiх
полотняних  штанах  i вчорашнiй майцi й дивилась на  мене,  нiби  не  зовсiм
упiзнавала. М'який обрис ?? маленьких грудей був вiдверто пiдкреслений, анiж
прихований,  бганiстю трикотажно? тканини, й ця вiдвертiсть  одразу  збурила
мене. Вона ще не купалась, одначе,  встигла пофарбити губи, замазавши якимсь
чином сво? великi переднi зуби - вони лиснiли як вином облита слонова кiстка
або  рожеватi  покернi фiшки. I ось,  вона так  сидiла,  зронивши на  колiна
сплетенi  руки, вся начинена чимось яскравим  i диявольським, не маючим геть
нiякого вiдношення до мене.
     Я  поклав на стiл  свiй тяжкий паперовий торбець i кiлька секунд стояв,
просуваючи погляд  з  ?? сандалiв i  голих щиколоток  до блаженно-глупого ??
обличчя i знову на цi грiшнi нiжки.
     "Ти виходила", сказав я (сандалi брудно облiпила жорства).
     "Я  щойно  пiднялась", вiдповiла вона  й  додала(перехопивши  мiй  униз
спрямований погляд): "Я на  хвилиночку вийшла -  хотiла подивитись,  чи йдеш
ти".
     Вiдчула банани й розкрутила тiло по напрямку до столу.
     Чи  мiг я пiдозрювати  щось  напевно? Звичайно,  не мiг,  та цi  мутнi,
мрiйливi  очi, це дивне тепло, яке йшло з не?... Я нiчого не сказав,  тiльки
подивився на стежку,  що так чiтко  в'юнчилась  в  рамi вiкна:  всякий,  хто
захотiв би скористатись  мо?ю  довiрою, знайшов би в цьому  вiкнi пречудовий
пункт спостереження. З розбурханим апетитом Лолiта взялася за фрукти. Раптом
менi  згадалась догiдлива посмiшка типа з сусiднього котеджу. Я вискочив  на
двiр. Усi авта вiдбули, крiм його шарабану, туди влiзала його вагiтна молода
дружина зi сво?м малюком та iншою бiльш або менш якiсною дитиною.
     "В чому рiч, де ти пiшов?" закричала Лолiта з-вiд ?анку.
     Я нiчого не сказав. Я  вштовхнув ??, таку м'якеньку, знову в кiмнату, й
пiшов за нею.  Я  зiрвав з  не? майку. Пiд трiск застiбки-блискавки я зiдрав
решту. Я вмить  роззув ??. Нестямно я  став  переслiдувати тiнь ?? зради; та
слiд,  по котрому я мчав, надто був  слабкий, щоб можна було його вiдрiзнити
вiд фантазi? навiженого.



     Гладiй Гастон,  украй химеризований,  проте  любив робити  подарунки  -
дарунки також трiшки надзвичайнi або принаймнi незвичнi, на його  примхливий
смак. Помiтивши  якось, що зламалась моя скриня  для шахiв, вiн наступного ж
ранку  прислав менi, з одним зi сво?х катамiтикiв, мiдний ларець: по  всьому
дашку його йшов складний  схiдний вiзерунок,  i вiн вельми надiйно замикався
на  ключ.  Менi було досить одного  погляду,  щоб  упiзнати  в ньому  дешеву
шкатулку для грошей, що  зветься "лу?зетта", котру мимохiдь купу?ш де-небудь
в Малазi чи в Алжирi та з  котрою потiм не зна?ш  потiм, що робити. Шкатулка
виявилась  надто  пласкою для мо?х громiздких шахiв, та  я ?? зберiг  -  для
зовсiм iншо? потреби.
     Бажаючи розiрвати мереживо долi, яке, як я смутно вiдчував, обплутувало
мене, я  вирiшив (попри  неприховану  досаду  Лолiти) провести  зайву  нiч у
Каштанових Котеджах.  Остаточно вже прокинувшись на четверту годину ранку, я
впевнився,  що дiвчинка ще спить (розкривши рота, неначе сумливо вдивляючись
у безтямне дивацьке життя,  яке ми  все ж збудували  для не?  так-сяк), i що
дорогоцiнний вмiст  "лу?зетти"  в безпецi. Там,  дбайливо загорнутий в бiлий
вовняний шарф, перебував кишеньковий  пiстолет: калiбр - нуль  тридцять два,
вмiст - вiсiм набо?в, довжина - близько одно? дев'ято? росту Лолiти, держиця
-  горiхова  в  клiтину,  сталева  вiддiлка  -  цiлком  воронована.  Я  його
успадкував вiд  покiйного  Гарольда Гейза разом  з  каталогом,  де  в одному
мiсцi, з безтурботним невiглаством, зазначалось: "так саме добре корисний по
вiдношенню до  будинку i  автомобiля,  як i до особи".  Вiн  був у  шухлядi,
готовий  до негайного  застосування щодо  особи чи  осiб;  курок  був цiлком
зведений, та "рухомий запiр" був на запобiжнику задля  протидi? ненавмисному
спуску. Не слiд забувати,  що пiстолет  ? фрейдистичний  символ  центрально?
правiтцiвсько? кiнцiвки.
     Мене тепер  тiшило, що вiн у мене з собою, - й особливо тiшило те, що я
навчився  ним   користуватись  два   роки  тому,  в  сосняку   бiля  мого  й
шарлоттиного, схожого на пiсковий годинник,  озера. Фарло, з яким я ходив по
цьому глухому лiсу,  стрiляв  досконало: йому вдалось  поцiлити  з кольта  в
колiбрi, хоч треба сказати, що в сенсi трофея залишилось вiд пташки небагато
-  лишень  купка  райдужного  пуху.   Огрядний  екс-полiцiянт,  на  прiзвище
Крестовський,  котрий  в  двадцятих  роках  спритно застрелив  двох  збiглих
арештантiв, раз якось при?днався до нас i наповнив ягдташ мiнiатюрним дятлом
- вбитим, до речi, в таку пору року, коли полювання  було цiлком заборонене.
В порiвняннi  з  цими  завзятими стрiльцями  я, звичайно,  був новачок i все
хибив, ба  зате iншого разу,  коли  я ходив  один,  менi  пощастило поранити
бiлку.  "Лежи, лежи", шепнув  я мо?му  портативно-компактному камратковi,  й
випив за його здоров'я ковток джинанаса.



     Читач тепер ма? забути Каштани та Кольти, щоб прослiдувати за нами далi
на захiд. Найближчi  днi були позначенi рядом сильних гроз  -  або, можливо,
одна  й  та сама  гроза  просувалась  через  усю  кра?ну  важкими  жаб'ячими
скачками, й  ми  так само не здатнi були ?? струсити, як сищика Траппа: адже
саме в цi днi передi мною постала загадка Ацтеково-Червоного Яка з вiдкидним
верхом, яка цiлком затулила собою тему лолiтчиних коханцiв.
     Цiкаво! Я, котрий ревнував ??  до  кожного стрiчного хлопчака, - дивно,
як я неправильно тлумачив указiвки рока! Можливо, що  за зиму мою  обачнiсть
приспала  скромна поведiнка Лолiти; та  в усякому  разi  навiть  божевiльний
либонь  не  був би  таким дурним,  щоб припустити, що  якийсь Гумберт Другий
шпарко  женеться  за  Гумбертом Першим та  його нiмфеткою, пiд  акомпанемент
зевсових потiшних вогнiв,  через великi й  вельми  незгляднi рiвнини. В мене
тому  й  з'явилася  здогадка, що  вишневий  Як,  що  був миля  за  милею  на
дискретнiй  вiдстанi   вiд  нас,  керований  був   сищиком,  котрого  якийсь
дозвiльний  клопотун  найняв з  метою встановити,  що  саме  робить  Гумберт
Гумберт  зi  сво?ю  малолiтньою  пасербицею.  Як  бува  зi  мною  в  перiоди
електричних  коливань в атмосферi  та потрiскуючих блискавиць, мене  гнiтили
галюцинацi?.  Припускаю,  що це  було щось  сутт?вiше  за галюцинацi?.  Менi
невiдомо, який дурман вона чи вiн поклали в мiй джин, та вiн  погано подiяв,
i вночi я чiтко почув легкий стук у дверi котеджу; я розчахнув ?х i водночас
помiтив, що  я  зовсiм  голий  i  що  на  порозi сто?ть, блiдо  мерехтячи  в
просоченому  дощем  мороцi,  чоловiк,  який  трима?  перед  обличчям  маску,
зображаючу  Чiна, гротескового  детектива з  випнутим  пiдборiддям,  пригоди
якого  друкувалися  в комiксах. Вiн  видав  глухе  реготання  й  утiк;  я ж,
хитаючись, вернувся до лiжка й одразу заснув знову, -  i як не дивно, менi й
досi  не  ясно, чи була це дiйснiсть чи дурманом викликане видiння. Втiм,  я
вiдтодi досконально вивчив особливий гумор Траппа, й це менi зда?ться доволi
правдоподiбним його зразком. О, як це було грубо задумано й конче безжально!
Якийсь комерсант,  думаю, заробляв на тому, що продавав цi  маски популярних
почвар i йолопiв. Адже помiтив я  наступного дня, як  два хлопчини рились  в
смiтнику  й  примiряли машкару  Чiна?  Збiжнiсть?  Результат метеорологiчних
умов?
     Будучи вбивцею, маючим разючу, але нерiвну,  норовисту пам'ять, не можу
вам  сказати,  милостивi мосьпанi  та  панове,  з  якого  саме  дня  я  знав
достовiрно, що за нами рушить вишневий Як з вiдкидним верхом. Проте пам'ятаю
той  перший раз, коли  я  зовсiм ясно  побачив його водiя.  Якось надвечiр я
повiльно ?хав крiзь струмливу зливу, весь  час  бачачи червоний привид, який
танув i трiпотiв вiд сластолюбства в мене в боковому люстерку. Та ось шумний
потiк полегшав, застукав  дрiбно, а там  i зовсiм урвався. Продершись  крiзь
хмари, слiпуче сонце хльостонуло по всьому шосе; менi захтiлось купити чорнi
окуляри,  i  я  зупинився при бензозаправному  пунктi.  Те, що  вiдбувалось,
здавалось  менi  хворобою, злоякiсною пухлиною,  проти яко?  нiчого не можна
було  вдiяти,  а  тому я  змислив  попросту iгнорувати  нашого  зимнокрового
переслiдувача,  який в  закритому  виглядi, зупинився трохи позаду нас,  при
якiйсь кав'ярнi чи барi з лайдацькою назвою: "ТУРНЮРИ", а нижче: "Потанцюйте
тур  з Нюрою". Машину мою напо?ли, i  я вiдправився  в  контору, щоб  купити
окуляри  й  заплатити  за  бензин.  Пiдписуючи "путiвний"  чек, я  спробував
зрозумiти, в якому  мiсцi  знаходжусь,  i випадково визирнув у вiкно.  Там я
побачив  щось  жахливе.  Мужчина  з  широкою спиною,  лисуватий,  в бежевому
спортивному  пiджаку й темнобрунатних  штанах,  слухав,  що повiдомляла йому
Лолiта,  яка,  висунувшись з нашого воза, казала  дуже  швидко  й при  цьому
махала  вгору й униз рукою з розчепiреними пальцями,  як бувало, коли йшлося
про щось серйозне та невiдкладне.  Мене особливо вразила - вразила з болючою
силою  - якась велемовна свобода ?? поведiнки, яку менi важко  змалювати, та
це було так, нiби вони знали одне одного давно, бiльше мiсяця,  може. За тим
я  побачив, як вiн пошкрябав щоку, кивнув, повернувся й пiшов назад до сво??
машини - широко? будови, доволi кремезний добродiй мого вiку, дещо схожий на
покiйного Густава Траппа, швейцарського кузена мого батька,  з такимож, як у
дядька  Густава,   рiвно  засмаглим  обличчям,  бiльш  округлим,   нiж  мо?,
пiдстриженими  темними вусиками  й дегенеративним  ротом у виглядi  рожевого
пуп'янка. Лолiта вивчала дорожню мапу, коли я вернув до воза.
     "Про що питав тебе цей ланець, Лолiто?"
     "Який ланець? Ах - той. Ах, не знаю. Питав, чи ? в мене мапа. Заблукав,
певно".
     Ми по?хали далi, i я сказав:
     "Тепер послухай, Лолiто. Не знаю,  чи ти брешеш менi чи нi, й не  знаю,
чи з'?хала ти з розуму або нi, з розуму,  й менi однаково  на цю хвилину; та
цей добродiй ?хав  за  нами  весь  день, i  я вчора бачив його  вiз  в нас у
за?здi,  i я  маю  пiдозру, що це полiцiйний  агент. Тобi добре  вiдомо,  що
трапиться й куди  тебе вiдправлять, якщо полiцiя винюха? щось. А тепер скажи
абсолютно точно, що вiн сказав i що ти вiдповiла йому".
     Вона засмiялась.
     "Якщо  вiн  дiйсно  полiцiант",  вiдповiла  вона  верескливо, та доволi
розумно, "то  дурнiше  за  все було  б  показати йому,  що ми  перелякались.
Iгноруй його, татку".
     "Вiн спитав тебе, куди ми ?демо?"
     "Ет, це вiн вже сам зна?!" (глузлива вiдповiдь).
     "В  усякому разi", сказав  я, вiдступаючи,  "я тепер побачив його пику.
Красою вiн не вiдрiзня?ться. Мiж iншим,  вiн дуже схожий на мого двоюрiдного
стрия, на прiзвище Трапп".
     "Може вiн i  ? Трапп.  На тво?му  мiсцi  я б -  ах,  диви, всi дев'ятки
перетворюються в  наступну тисячу. Коли я була зовсiм маленька", несподiвано
сказала  вона, вказуючи  на одометр, "я була впевнена, що нулi  зупиняться й
перетворяться знов на дев'ятки, якщо мама погодиться дати заднiй хiд".
     Вперше,   зда?ться,   вона  так  невмисно  пригадувала  догумбертiвське
дитинство;  можливо, що сцена навчила ?? таким реплiкам. Цiлком  мовчазно ми
рушили далi. Погоня щезла.
     Та вже наступного дня, як бiль роково? недуги,  який поверта?ться мiрою
того,  як слабнуть i морфiй i надiя, вiн знову з'явився за нами, цей гладкий
червоний звiр. Про?зду на шосе того дня було  мало; нiхто нiкого не обганяв,
i нiхто  не стремiв затиснутись мiж  нашим скромним  синеньким возом та його
державною червонотiнню: пустун  чародiй нiби заворожив  iнтервал,  встановив
зону, сама  точнiсть i стiйкiсть яко? та?ли  в  собi щось криштальне i майже
художн?.  Наш переслiдувач,  з цими  набитими  ватою  плiчми  й  дядечковими
вусиками, нагадував манекен у вiтринi, його авто рухалось, здавалось, тiльки
тому,  що невидний i нечутний шовковистий канат з'?дну? його з нашим  убогим
седанчиком. Ми були  геть слабкiшими, нiж  його розкiшно-лакований Як,  отже
навiть i  не дужилися  збутись його.  O  lente currite,  noctis  equi!  Тихо
бiжiть, нiчнi дракони! Ми брали довго-крутий узвiз i котилися знов пiд гору.
Ми слухались вказiвок  дозволено? швидкостi. Ми давали можливiсть перейти  -
до наступного класу - дiтям. Ми  плавними порухами керма вiдтворювали  чорнi
закорячини  на жовтих  щитах,  що попереджали  нас про закрут; i де  б ми не
про?жджали, зачарований iнтервал i далi незмiнно плинув за нами маематичним
мiражем,  шосейним  дублiкатом чарiвного килима. I весь час я вiдчував якусь
малу  iндивiдуальну пожежу праворуч вiд  мене:  ?? зрадiле  око, ??  палаючу
щоку.
     Керуючий рухом полiцiянт, у  пеклi  так  i сяк схрещуваних  вулиць,  на
тридцять по четвертiй опiвднi, при в'?здi в фабричне мiсто, став тi?ю дланню
фортуни, яка розпорошила наслання. Вiн поманив мене, наказуючи зупинитись, i
за  тим тi?ю ж рукою вiдрiзав шлях мо?й тiнi. Довга отара возiв  зрушилась i
по?хала поперечною вулицею, мiж Яком i мною.  Я далеко  вимчав, - i  за  тим
спритно звернув у боковий  провулок. Горобець знизився з  величезною дрiбкою
хлiба, був атакований iншим i загубив дрiбку.
     Коли пiсля кiлькох хмурних зупинок й умисних петлянь, я вернув на шосе,
мо?? тiнi нiде не було видно.
     Лолiта  презирливо фуркнула й вiдказала: "Якщо вiн сищик, як було глупо
його збутись".
     "Менi тепер становище бачиться в iншому свiтлi", - вiдповiв я.
     "Ти перевiрив би сво?... свiтлосприйняття... якби зостався в контактi з
ним, мiй коштовний  татко", проказала Лолiта, звиваючись у  кiльцях власного
сарказму.
     "Який-бо ти пiдлий", додала вона звичайним голосом.
     Ми провели  похмуру нiч у прегидкому  мотелi  пiд широкошумним дощем, i
прямо-таки допотопних перунах, якi без упину гримiли над нами.
     "Я не панi й не люблю громовиць", дивно висловилась Лолiта, припавши до
мене, нажаль, тому тiльки, що хворобливо лякалась гроз.
     Ранковий снiданок ми ?ли в мiстi Ана, нас. 1001 ос.
     "Судячи з одиницi", зазначив я, "наш кабанятко вже тут ось".
     "Твiй гумор", сказала  Лолiта,  "? досить  вельмипотiшний, дорогоцiнний
татко".
     На той  час  ми  вже до?хали  до полинного степу, i я був  нагороджений
парою  днинок прекрасного спокою (йолопе, казав  я собi,  адже все добре, ця
тяжкiсть  спричинена  просто  застряглими  газами); i  незабаром  прямокутнi
узвишшя вiдiйшли перед  справжнiми горами, i  в  потрiбний  час ми в'?хали в
мiстечко Уейс.
     Та  ось  бiда!  Якась  вiдбулась  плутанина,  вона  свого  часу  погано
прочитала  дату  в  путiвнику, i  Пляски в Чарiвнiй Яскинi давно скiнчились!
Вона, втiм, взяла це сто?чно, - й коли виявилось,  що в курортнуватому Уейсi
? лiтнiй  еатр i що  гастрольний сезон  у  розпалi, нас, природно, посунуло
туди - одного прекрасного вечора в серединi червня.
     Не можу, нажаль, переповiсти вам сюжет п'?си, якою нас пригостили. Щось
вельми  дрiб'язкове,  з  претензiйними  свiтловими  ефектами,  що  зображали
блискавку,  й посередньою  акторкою  в  головнiй ролi. ?дина  вподобана мною
деталь  була гiрлянда з  семи маленьких грацiй,  бiльш або менш застиглих на
сценi - сiм очманiлих,  знадливо пофарбованих, голоруких, голоногих дiвчаток
шкiльного вiку, в кольоровiм серпанку, яких  завербували на мiсцi (судячи по
спалахам пристрасного хвилювання там i тут в залi):  ?м треба було зображати
живу веселку, яка  стояла  протягом всi?? останньо?  дi? й, доволi дражливим
чином, потроху танула за безлiччю послiдовних вуалей.  Я подумав,  пригадую,
що  цю iдею "веселки з дiтей" Клер  Ку?льтi та Вiвiан Дамор-Блок поцупили  в
Джойса,  -  й також пам'ятаю, що два  кольори цi?? веселки були представленi
болiсно-звабними  iстотами: оранжева без упину  юрзала на осяянiй  сценi,  а
смарагдова,  за хвилину придивившись до чорно? тьми глядацько?  зали, де ми,
незворушнi, сидiли, раптом всмiхнулась матерi або покровителю.
     Як тiльки завершилось,  i навкруг гримнули  оплески (звук, що нестерпно
дi? на мо?  нерви), я взявсь тягнути й штовхати Лолiту до виходу,  адже менi
не терпiлось чимдуж вивiльнити  мо?  цiлком  зрозумiле  любовне збудження  в
надiйнiй тишi нашого неоно-блакитного котеджу пiд зорями здивовано? ночi:  я
завжди  стверджую, що природу подивля?  те,  що ?й доводиться  бачити  крiзь
вiкна. Проте,  Лолiта забарилась, в рожевому  зацiпенiннi зiщуливши  втiшенi
очi; бачення настiльки затулило в нiй всi iншi почуття, що ?? безвольнi руки
ледве  сходились  долонями, хоч вона й  аплодувала машинально  далi.  Менi й
ранiш траплялось позирати  в дiтей  екстаз  такого роду,  та це  була,  чорт
забирай, зовсiм особлива дитина, яка близькозоро спрямувала сяючий погляд на
далеку  рампу - при якiй я  мигцем  помiтив  обох  авторiв п'?си, або  радше
тiльки ?х загальнi обриси: мужчину в смокiнгу й незвичайно високу брюнетку з
оголеними плечима та яструбиним профiлем.
     "Ти  знову,  нице  бидло,  пошкодив  мою  п'ясть",  проказала тоненьким
голосом Лолiта, сiдаючи в авто поруч зi мною.
     "Ах, вибач  менi, моя люба - моя  люба  ультрафiалко", сказав я,  марно
прагнучи вхопити  ??  за  лiкоть;  i  я додав, бажаючи перемiнити розмову  -
перемiнити прицiл долi,  мiй боже, мiй  боже: "Вiвiан - дуже цiкава дама.  Я
майже певний, що ми ?? бачили вчора, коли обiдали в Ананасi".
     "Iнодi ти просто огидливий бовдур", сказала Лолiта. "По-перше, Вiвiан -
автор; авторка  - це Клер; по-друге, ?й сорок  рокiв, вона замiжня,  й у не?
негритянська кров".
     "А я-бо  думав", вiв  далi я, нiжно  кепкуючи  з не?,  "я-бо думав,  що
Ку?льтi твоя колишня  пасiя - пам'ята?ш, про нього йшлося в милому Рамзделi,
в тi днi, коли ти кохала мене?"
     "Що?",  вiдказала  Лолiта, напружено  приндячись, "Рамздельський старий
дантист? Ти мене, певно, плута?ш з якоюсь iншою легкою на передок штучкою".
     I  я подумав  собi, як оцi штучки все,  все забувають, мiж тим  як  ми,
старi  шанувальники   ?х,  здрига?мось  над   кожним   завiтним  вершком  ?х
нiмфетства...


     З   Лолiтчиного   вiдома   та  схвалення   я   перед  вiд'?здом  звелiв
бердслейському поштмайстру надсилати нашi листи до  запитання спершу в Уейс,
а  пiсля п'ятнадцятого червня в  Ельфiнстон. Наступного ранку  ми  вiдвiдали
Уейський  Поштамт,  де  нам довелось чекати в  короткому,  але  неквапливому
хвостi. Безтурботна Лолiта  стала вивчати фотографi? шахра?в,  виставленi  в
простiнку. Красень  Анатолiй  Брянський,  вiн же  Тонi Браун,  вiн же Антонi
Брiан,  очi  -  карi,  колiр  обличчя  - блiдий,  розшукувався  полiцi?ю  по
звинуваченню  в викраденнi  дитини. Faux pas лiтнього пана з  сумними  очима
було  в тому, що вiн  ошукав поштове вiдомство, а крiм того - нiби  цього не
було достатньо  - вiн терпiв на  невилiковну деформацiю  ступнiв. Насуплений
Суллiван подавався  з попередженням: вiрогiдно,  озбро?ний  i  ма? уважатись
надзвичайно  загрозливим.  Якщо  ви  бажа?те  зробити з  мо??  книги  фiльм,
пропоную такий  трюк: поки  я  розглядаю цi  фотографi?,  одна  з них тихцем
перетворю?ться в мо? обличчя. А ще була захватана свiтлина Зникло? Дiвчинки:
чотирнадцять  рокiв, спiдниця в клiтину й, до рими,  торбина,  звертатись до
шерiфа Фiшера, Фiшерiфа, Фiшерима.
     Не пригадую листiв, адресованих менi; що ж стосу?ться Доллi, прийшов ??
шкiльний вiдгук, а крiм того -  ?й був лист в  дуже незвичному, дуже довгому
конвертi.  Я цей  лист без  коливань  вiдкрив i  з ним  ознайомився.  Проте,
помiтивши, з якою байдужiстю дiвчинка рушила до газетного кiоску при виходi,
я вивiв, що мо? дi? добре нею передбаченi.
     "Доллi - Ло! Ну ось - п'?са пройшла  з величезним успiхом. Усi три  пси
лежали спокiйно - ?м, вочевидь, вкапнула щось наша люба докторка. Лiнда, яка
замiстила тебе, знала  роль на  зубок,  грала  чудово, по?днуючи жвавiсть iз
витримкою, та даремно  ми  в  нiй шукали б твою чутливiсть,  твою невимушену
наснагу, чарування мо?? -  i авторсько? - Дiани; втiм,  автор цього  разу не
прийшов  аплодувати  нам, а  неймовiрна  гроза на дворi  дещо  заглушила наш
скромний  "грiм за  сценою".  Ах,  мiй боже, як плине життя! Тепер, коли все
скiнчилося - школа, спектакль,  моя iсторiя з Ро?м, вагiтнiсть мами (нажаль,
дитина довго  не прожила), все  це зда?ться таким колишнiм, хоча насправдi я
все ще вiдчуваю лоскiт гриму на обличчi.
     По снiданку мене вiдвозять у Новий Йорк, i навряд чи менi вдасться  так
влаштуватися,  щоб не ?хати  з  батьками  в ?вропу. Маю  для тебе  ще  гiршу
вiстку,  Доллi-Ло! Не знаю, чи вернешся ти  в Бердслей,  та  якщо  вернешся,
мене, можливо, там не буде. Про один мiй роман ти зна?ш, про iнший ти тiльки
дума?ш,  що зна?ш  -  та хоч би там  як, мiй батько  втрутився й хоче, щоб я
по?хала вчитись  у Париж  на  один  рiк, поки  вiн  сам  буде  там,  адже  я
удосто?лась фулбрайтiвсько? стипендi?.
     Як i очiкувалось, бiдний поет збився в третiй сценi, в тому мiсцi, де я
завше спотикалась - на цих кепських вiршах. Пам'ята?ш?
     Хай скаже озеро коханцевi хiмени
     Що взять: нудьгу, чи зраду - тиху, чемну.
     Я тут пiдкреслила спотички. Завидна тиша!
     Та веди себе добре, дiвчинонько! Твiй поет шле найщирiший привiт тобi i
вельми ?речний привiт тво?му батечку.
     Твоя Мона.
     P.S. Через тi справи, якi я усправила i в якi мiй батько втрутився, так
сталось,  що  моя  кореспонденцiя   суворо  контролю?ться.  Тому  зачекай  з
вiдповiддю, поки я не напишу тобi з ?вропи".
     Цього вона, вочевидь,  нiколи не зробила. Тим краще.  ?? лист  мiстив у
собi якiсь мерзеннi  натяки,  в яких менi тепер надто сутужно копирсатись. Я
його знайшов через тривалий час  мiж  сторiнками одного з наших путiвникiв i
цитую його тут просто як документацiю. Я його прочитав двiчi.
     Пiднявши голову, я мав намiр - Ось  ма?ш - нема Дiани! Поки я перебував
пiд чарами  Мони, Лолiта знизала плечима й зникла.  "Ви часом не помiтили -"
звернувся я до горбаня, який пiдмiтав пiдлогу при виходi. Звичайно, помiтив.
Старий блудник. За його думкою, вона когось побачила назовнi й вискочила.  Я
вискочив також. Зупинився на панелi, та ??  там  не було.  Побiг далi. Знову
став. Отже - сталося. Щезла навiки.
     В  наступнi роки я часто питав себе, чому вона дiйсно не щезла навiки в
той день.  Чи став затримною силою ?? новий лiтнiй гардероб, що був у мене в
замкненому автi?  Або, можливо, не дозрiла якась  частинка загального плану?
Або,  ще  простiш: якось-бо  я мiг ще знадобитись для  доставки в Ельфiнстон
(вiн i був та?мним кiнцевим пунктом). Проте, на ту хвилину я, згадую, не мав
сумнiву  в тому,  що вона  кинула мене  назавжди.  Не схильнi  до  вiдповiдi
лiлуватi гори, що  пiвколом охопили мiсто, немов повнились Лолiтами, що вони
часто дихали, дерлись, перечiплювались, реготали, все хутчiш дихали, що вони
розчинялись  в легкому туманi. Велетна перша лiтера мiста,  складена з бiлих
каменiв на вислому схилi, здавалась iнiцiалом мого жаху.
     Нова, прекрасна  будiвля поштамту, з яко? я щойно вибiг, стояла межи ще
не  розбудженим  кiнематографом та змовницькою  групою тополь.  Була дев'ята
година ранку - за часом гiрсько? зони. Вулиця називалась Головною. Я йшов по
синьому ?? боку, вдивляючись у протилежний:  його  вже  зачарував та оздобив
один з тих крихких ранкiв на початку лiта, в яких ? i спалахи скла там i тут
i  щось на  зразок загального коливання й майже  запаморочно? знемоги  перед
перспективою нестерпно спекотного пiвдня. Перетнувши вулицю,  я став блукати
й наче перегортати вивiски довгого ряду домiв: Аптека, Нерухоме Майно, Моди,
Автовi   частини,  Кав'ярня,   Спортивнi   Товари,  Нерухоме  Майно,  Меблi,
Електроприлади,   Телеграф,   Фарбувальня,   Бакалiйна.   Ах,   патрульнику,
патрульнику,  моя  дочка втекла...  Змовившись  iз  сищиком!  Закохавшись  в
шантажиста! Скориставшись  мо?ю повною безпораднiстю!  Я обговорював з собою
питання,  чи не заговорити з  одним  з нечисленних пiшоходiв. Вiдмовився вiд
цi??  думки.  Посидiв у  запаркованому возi. Пiшов оглядати  мiський сад  на
тiньовiй  сторонi. Вернувся до Мод  i Автових частин. Сказав собi, з шаленим
спалахом сарказму -  un  ricanement - що треба  бути  безтямним, щоби  ??  в
чомусь пiдозрювати, що вона от-от з'явиться...
     З'явилась.
     Я рвiйно обернувся й струснув з вилоги  руку, яку вона на не? поклала з
боязким i глупим усмiхом.
     "Сiдай в машину", сказав я.
     Послухалась; я-бо  далi  ходив  назад  i вперед  по  тротуару,  долаючи
невимовнi  думки  й  силячись  вiднайти який-небудь  спосiб пiдступитись  до
зрадницi.
     Трохи  згодом, вона вийшла з авта й долучилась до  мене.  Прислухаючись
крiзь муляву, я поступово настро?в приймач Ел-О.
     Вочевидь, вона пояснювала менi, що спiткала знайому дiвчинку.
     "Насправдi? Кого ж саме?"
     "Дiвчинку з Бердслея".
     "Гаразд. Я знаю iмена всiх тво?х спокласниць. Почнемо з початку:  Алiса
Адамс?"
     "Нi - не з того класу".
     "Гаразд. Я маю з собою повний  перелiк учениць тво?? школи.  Iм'я, будь
ласка".
     "Вона не вчилась у нас. Просто жила в мiстi".
     "Гаразд.  Я  прихопив  з собою i бердслейську  адресну книгу.  Ми в нiй
знайдемо всiх Браунiв i Смiiв".
     "Я знаю тiльки ?? перше iм'я".
     "Мерi чи Дженнi?"
     "Нi - Доллi, як я".
     "Значить, безвихiдь (дзеркало, об яке розбива?ш нiс). Гаразд. Спробу?мо
зараз iнакше. Тебе не було двадцять вiсiм хвилин. Що робили обидвi Доллi?"
     "Ми зайшли до молочного бару".
     "Й ви замовили там - ?"
     "Ах, просто по кока-колi".
     "Дивись, Доллi! Ми, зна?ш, можемо перевiрити".
     "В усякому разi, вона випила кока-колу, а я - склянку води!"
     "Гаразд. Це он там, може?"
     "Ну, так".
     "Гаразд. Пiдемо. Допита?мо сифонника".
     "Пожди  трохи. Я  не певна, це можливо було трохи  далi -  в-сам-раз за
рогом".
     "Байдуже. Зайдемо наразi  сюди. Заходь, будь ласка. Тепер  поглянемо (я
розкрив телефонну книгу, прикрiплену ланцюгом до пюпiтра). Добре-с. Шляхетне
похоронне бюро. Нi, рано. Ах, от: Аптека  й  молочнi бари: один  в Гiрничому
Провулку, iнший -  ось цей, аптечний магазин Ларкiна, й ще два. Й це все, що
Уейс, або принаймнi  його торговий квартал,  може нам запропонувати  в сенсi
газованих вод i морозива. Що ж, нам доведеться вiдвiдати ?х усi".
     "Йди до бiса!", сказала вона.
     "Злобство, курко, тебе не вряту?".
     "Добре", сказала вона. "Та ти не смi?ш мене заганяти  в пастку. Добре -
нехай буде по-тво?му,  ми нiде не заходили. Ми просто балакали й дивились на
сукнi в вiтринах".
     "В яких вiтринах? Ось у цiй?"
     "Так, хоча б у цiй".
     "Ах, Лолiто! Поглянь-но ближче".
     Видовище  було дiйсно мало  привабне. Дженджикуватий  молодий прикажчик
чистив пилососом щось наче килим,  на якому стояли двi фiгури, що мали такий
вигляд,  нiби  вони щойно  постраждали  вiд  вибуху. Одна  з них була зовсiм
оголена, без  перуки й  без рук. Судячи з ?? порiвняно незначно?  довжини  й
манiрно-грайливо? пози, можна  було припустити, що в зодягненому станi  вона
зображала, й далi зображатиме, дiвчинку  лолiтчиного росту.  В  теперiшньому
станi,  проте,  вона не мала чiтко? статi.  Поряд з нею стояла вища фiгура -
наречена в серпанку, цiлком завершена  й, як кажуть,  цiла, якщо не рахувати
вiдсутностi однi??  руки. На  пiдлозi,  в ногах  дiвчини, там,  де  старанно
плазував прикажчик зi  сво?м iнструментом, лежали три  тонких  голих  руки й
бiлява перука. Двi з цих рук випадково з'?днались в ввiгнутому положеннi, що
нагадувало жахливий жест вiдчаю та мольби.
     "Дивись, Лолiто",  сказав  я  спокiйно.  "Дивись  добряче.  Хiба це  не
досконалий символ якогось неймовiрного лиха? Втiм (правив я далi, сiдаючи  в
авто) я  виконав деякi запобiжнi заходи. Ось тут  у мене (я вiдкрив вiддiлок
для шкiрянок),  на цьому маленькому  блокнотi,  записаний номер воза  нашого
любого дружка".
     Я  не  з розуму не  потрудився  закарбувати номер у  пам'ятi.  Пам'ятав
тiльки першу  лiтеру й останн? число, нiби весь ряд вiдсутнiх цифр пiшов вiд
мене  пiвколом, зостаючися навернутим на мене угнутiстю за кольоровим склом,
недостатньо  прозорим, щоб можна було розiбрати щось-там iз серi?, крiм його
крайнiх знакiв, латинсько? Р i шiстки. Менi доводиться вдаватись у цi деталi
(котрi  самi по  собi можуть зацiкавити  лише  професiонала-психолога), адже
iнакше  мiй читач  (ах,  якби  я мiг  уявити  його  в виглядi свiтлобородого
ерудита, який посмокту? рожевими губами la  pomme de sa  canne та п'янi? вiд
мого манускрипту!)  мiг би не  оцiнити вповнi всю  силу  потрясiння,  яке  я
зазнав, помiтивши, що лiтера Р,  наче вдягнувши турнюр, перекинулась на В, а
шiстка  постала  цiлком  затертою.  Центральна ж частина, яку я  все одно не
пам'ятав,  мала  слiди  квапливо  пробiгло?   олiвцево?  гумки:  цифри  були
замазанi,  решта заново  написана дитячою рукою,  отже весь ряд  являв собою
якийсь  закручений колючий  дрiт, який не пiддавався логiчному витлумаченню.
?дине що я  знав, було те, що менi казала  пам'ятна лiтера: мiй ворог був зi
штату, сумiжного з тим, де був Бердслей.
     Я  нiчого не  сказав.  Я сунув  блокнот знов  у  вiддiлення,  захлопнув
кришку, й ми ви?хали з Уейса. Лолiта,  мiж тим, схопила  з заднього  сидiння
новi  комiкси  i в бiлiй сво?й блузцi,  брижанiй вiтром,  висунувши в  вiкно
правий коричневий лiкоть, заглибилась у пригоди чергового  бевзя. Вiд'?хавши
милi на чотири вiд Уейса, я  завернув у пiстряву тiнь пляцiвки для пiкнiкiв,
де ранок  звалив свiй сонячний бруд  на пустий стiл; Лолiта, забравши погляд
вiд журнальчика, подивилась на мене з напiвусмiхом здивування, й не кажучи й
слова, я навiдмах дав ?й  здоровезного ляпаса, який смачно впав  на ?? теплу
тверду маленьку вилицю.
     А  за тим  - розкаяння,  пронозлива  втiха покутних  ридань, плазування
любовi, безнадiйнiсть  чутт?вого примирення... В оксамитовiй темрявi ночi, в
мотелi "Мiрана"  (Мiрана!), я цiлував жовтуватi пiдошви ?? довгопалих нiжок,
- я  дiйшов до останнiх принижень i жертв... Та  все  це було нi до чого. Ми
обидво?  були  приреченi.  Та  скоро  менi  довелось  вступити  в  нове коло
пекельних тортур.
     Коли  ми  залишали  Уейс,   на  однiй  з  крайнiх  вулиць...  Ах,  можу
присягнути, що  це не було маячiнням. На цiй крайнiй вулицi я мигцем побачив
знайомий  вишневий  Як з  вiдкидним  верхом, або ж  його  тотожний  двiйник.
Замiсть  Траппа, там сидiло  четверо або п'ятеро  гучних  акторських  типiв,
представникiв кiлькох статей - та я нiчого не сказав. Пiсля ж ви?зду з Уейса
намалювалось  щось  зовсiм  iнше.   Спершу,  протягом  одного-двох  днiв,  я
насолоджувався тi?ю  внутрiшньою впевненiстю, з якою я сам собi казав, що нi
тепер, нi колись нiхто  за нами не  слiдував; а за  тим  менi стало огидливо
ясно,  що Трапп  перемiнив  тактику  й далi ?де  за  нами, та  вже в  iнших,
позичених возах.
     Дiйсний   Протей  великого  шляху,  вiн   з   приголомшливою   легкiстю
перескакував з одного типу авта в iнший. Такий спосiб пересування передбача?
iснування  гаражних  пунктiв,  спецiалiзованих  на  постачаннi  "перекладних
возiв", та  я  нiколи  не мiг  точно визначити мiсцезнаходження цих станцiй.
Спершу вiн нiбито  обирав шевролетову породу - почав з вiдкритого воза барви
"Коледж Крем",  перейшов на маленький седан  ("Голубий  Горизонт"), а  потiм
долиняв до таких  вiдтiнкiв як "Сивий Прибiй" i "Сплавний Сухостiй". За  тим
вiн звернувся до iнших марок i знов пройшов через тьмяну райдугу комерцiйних
фарб, змушуючи мене  розбиратись, наприклад, у  тонкiй  вiдмiнностi мiж мо?м
"замрiйно-синiм" Iкаром i його "гiрськосинiм" Ольдсмобiлем. Сiрий тон, утiм,
зостався  його улюбленим  захисним кольором i в пекельних кошмарах  я марно,
бувало,  силився правильно  розсортувати  такi  примарнi вiдтiнки як  "Сiрий
Вовк" Крайслера, "Сiрий Шовк" Шевролета, "Сiрий Париж" Доджа...
     Потреба постiйно  виглядувати його  вусики й вiдкритий комiр - або його
плiшину i  широкi  рамена - змусила  мене достеменно вивчити  всi  вози, якi
траплялись на дорогах - iззаду, спереду, збоку, стрiчнi, обгiннi, словом усi
машини  пiд  мiнливим  сонцем:  авто  статечного   вакацiйника  з  картонною
коробочкою  паперових  серветок "Недоторка"  в задньому вiкнi,  нерозсудливо
ринучий старий Форд  бiдняка, набитий  блiдими дiтьми,  з  головою кудлатого
собаки,  посталого у вiкнi; й зiгнутим  внаслiдок зiткнення крилом; седанчик
самiтника,  весь заповнений всерединi костюмами  на вiшаках; великий товстий
причеп - цiлий пересувний будинок, незворушно байдужий до ланцюга розлючених
возiв,  що  тягнувся  за  ним;  спортивна  машина  з  дiвкою,  яка  люб'язно
розташувалась посеред переднього сидiння, щоб бути якомога ближче до парубка
за кермом; авто  з перевернутим  на даху човном... Сiра машина,  що  гальму?
перед нами, сiра машина, що наздоганя? нас.
     Раз  якось,  в  районi Скелястих Гiр,  десь мiж  Сноу  та  Чампiон,  ми
котились ледь помiтно пiд ухил i тодi-то менi  вдалося вдруге ясно  побачити
Закоханого Сищика. Сiра  примара за нами  потемнiла, стала густiшою, постала
компактною Домiнiонною  Синню... Раптом мо? авто, нiби вiдгукнувшись на муки
мого  бiдного серця, почало якось  скочуватися й ковзати  сюди-туди, причому
з-пiд нього линуло безпорадне "хляп-хляп-хляп".
     "Шина капут, мiстере", - весело проказала моя добра дiвчинка.
     Я зупинився  - на краю гiрсько? прiрви. Лолiта склала  на грудях руки й
уперлась витягнутою  ногою в приладну дошку.  Я  вилiз, оглянув праве  задн?
колесо. Нижня половина нещасно? шини прибрала огидно прямокутну форму. Трапп
зупинився в п'ятдесяти ярдах  позаду нас. На цiй вiдстанi обличчя  його було
лише сальною  плямою, ба  пляма смiялась. Я  вирiшив скористатись випадком i
попрямував до нього - з блискучою iде?ю позичити в нього пiдойму, хоч у мене
була  своя.  Вiн  трохи  позадкував.  Я  боляче  перечепився об  камiнь -  i
утворилась атмосфера повального  радiння. Тут  колосальна вантажiвка виросла
за машиною Траппа i з гуркотом про?хала повз мене, ба далi  я почув, як вона
судомно гуркнула. Я  мимохiть  обернувся - й побачив, що мо?  авто  повiльно
уповза?. Здаля  я добачив голiвку  Лолiти, яка  кумедно  сидiла  за  кермом,
причому мотор працював, хоч я пам'ятав, що вимикнув його.
     За короткий, повний трепету промiжок часу,  потрiбний менi, щоб добiгти
до хлюпотливо?  й  нарештi зупинено? машини,  я встиг подумати,  що протягом
двох рокiв моя комашка мала  цiлковиту можливiсть добрати елементарних знань
в галузi керування автомобiлем. З шаленим ривком я вiдкрив дверку. Менi було
пекельно ясно, що вона  пустила мотор, щоб  вiдтягнути мене вiд пана Траппа.
Втiм, цей  фортель виявився  непотрiбним,  адже,  поки я  здоганяв ??, Трапп
круто  повернув  серед  дороги  й  укотив.  Я  посидiв, вiдсапнувся.  Лолiта
спитала, чи я не подякую ?й за  те, що вона  так  спритно загальмувала, коли
авто  раптом по?хало  пiд  ухил. Не  отримавши вiдповiдi, вона  занурилась у
вивчення дорожньо? мапи. Я вийшов з авта  й почав "колесування", як називала
цю операцiю покiйна Шарлотта. Менi здавалось, що я втрачаю розум.
     Замiнивши колесо, ми продовжили нашу фарсову  подорож. Пiсля понурого й
цiлком зайвого спуску,  дорога стала пiднiматись  петлями все вище й вище. В
особливо крутому  мiсцi  нам довелось плестися  за велетною вантажiвкою, яка
допiру  обiгнала нас.  Вона  зараз  iз  жахливим стогоном  повзла  вгору  по
звивинам  дороги,  i  ??  неможливо було об'?хати.  З  ?? кабiнки  випурхнув
шматочок гладкого срiбла - внутрiшня обгортка жувально? гумки - й, полетiвши
назад, припав на мить до  нашого  переднього скла.  Менi спало на думку, що,
якщо я дiйсно з'?жджаю з глузду, може скiнчитись тим, що я вб'ю кого-небудь.
На  всяк випадок  (сказав  той Гумберт,  що сидiв на  сушi, тому Гумбертовi,
котрий плескався бозна-де) добре б дещо пiдготувати - наприклад, перетягнути
пiстолет з коробки в кишеню, - щоб бути  готовим  спожити свободу безумства,
коли воно зiйде.



     Тим, що  я дозволив Лолiтi  займатись еатральною дiяльнiстю,  я дав ?й
змогу   (закоханий   бовдур)   навчитись  усiм  вивертам  зради.   Як  тепер
з'ясувалось, справа не  обмежувалась готовими вiдповiдями на такi запитання,
як:  що явля? собою основний конфлiкт в "Геддi  Габлер"; або: в  яких сценах
"Любовi пiд Iльмами" вкрай зроста? дiя; або:  з чого склада?ться  переважний
настрiй "Вишневого Саду";  насправдi ?й  подавались рiзнi способи зраджувати
мене. О,  з яким обуренням я тепер  згадував  ту  "задану ?й симуляцiю п'яти
почуттiв", якою вона  так часто займалась, в нашому бердслейському готелi! Я
влаштовувався так, щоб непомiтно спостерiгати за нею,  коли  вона, рухаючись
як  суб'?кт  пiд  гiпнозом  або  учасник  мiстичного ритуалу, й  нiби  даючи
витончену  версiю  дитячо?  гри,  в  якiй  дiвчатка  в'являють  себе дiвами,
зображала мiмiкою, що би  вона зробила, почувши  стогiн у пiтьмi,  побачивши
зовсiм новеньку молоду  мачуху,  проковтнувши що-небудь несмачне,  на кшталт
жовтуватого  желе, понюхавши  розчавлений соковитий жмутик трави в плодовому
саду,  або доторкнувшись  до того  чи  iншого неiснуючого предмета  хитрими,
тонкими   пальцями   нiмфетки.  Серед   мо?х   паперiв   по  досi   зберiгся
мiмеографiчний список наступних завдань.
     "Дотикове тренування. Уяви собi, що береш i трима?ш пiнпонговий м'ячик,
яблуко,  липкий  фiнiк,  новий  пухнасто-фланелевий  тенiсний  м'яч,  гарячу
картоплину,   льодяний   кубик,   кошенятка,  пiдкову,   кишеньковий  лiхтар
цилiндрично? форми.
     Перебирай кiнцями пальцiв уявленi речi:  хлiбний  м'якуш,  гумку, ниючу
скроню близько? людини, шмат оксамиту, рожеву пелюстку.
     Ти -  слiпа дiвчинка.  Обмацай, починаючи  з обличчя,  наступних людей:
Грецького Юнака; Сiрано-де-Бержерака;  Дiда-Мороза; немовля; регочучого  вiд
лоскоту фавна; сплячого незнайомця; власного батька".
     Та до чого ж зваблива бувала вона, i при навiюваннi цих нiжних чарiв, i
при  мрiйливому виконаннi iнших чарiвних обов'язкiв!  Крiм  того,  iнодi,  в
особливо заповзятливi  бердслейськi ночi, я обiцяв ?й яке-небудь задоволення
або  дарунок,  якщо  вона попрацю?  для мене,  й хоча ??  рутиннi стрибки  з
розкиненими ногами не стiльки нагадували млоснi й разом з тим незугарнi рухи
паризьких petats rats,  скiльки стрибки тих голоногих  дiвчин в  коротеньких
спiдницях  i товстих светрах,  якi  зорганiзованими зойками  й  гiмнастичним
шаленством наснажують студентiв, граючих в американське регбi, все ж римiка
??  не  зовсiм  ще розвинених членiв вкрай подобалась менi. Та все  це  було
нiчим, в  порiвняннi з  невимовним свербiжом насолоди, який  я зазнав вiд ??
тенiсно?  гри: можу  тiльки сказати, що  то було дражливе, маревне  вiдчуття
якогось повисання  на  самому скра? - нi,  не безоднi,  а неземно? гармонi?,
неземно? сяйностi.
     Попри старий вiк, вона  бiльш  нiж  будь-коли  була нiмфеткою  в сво?му
бiлому тенiсному одязi, з абрикосовою  засмагою  на  руках  i ногах. Крилатi
засiдателi! Нiякого потойбiчного свiту не приймаю, якщо в ньому не з'явиться
Лолiта в тому виглядi, в  якому вона була тодi, на колорадському курортi мiж
Сноу  та Ельфiнстоном - i,  будь-ласка, щоб усе було  так само правильно, як
тодi: широкi,  бiлi  хлоп'ячi  трусики,  вузенька талiя,  абрикосовий  голий
поперек,  бiла  грудна  хустка,  стрiчки  яко?  йдуть наверх,  навколо  ши?,
скiнчуючись ззаду вислим  вузлом i  залишаючи  неприкритими  ??  до  нестями
молоденькi  й  привабливi  лопатки  з  цим  абрикосовим  пушком  на  них,  i
привабливi нiжнi кiсточки й гладеньку, донизу звужену спину! ?? кепка була з
бiлим  козирком.  ??  ракета коштувала  менi силу грошей.  Оцупок, згрубiлий
оцупок! Адже я мiг би вiдбити ?? на кiноплiвцi! Вона  б  тодi зосталася й по
досi зi мною, перед мо?ми очима, в проекцiйнiй камерi мого вiдчаю!
     Перед  сервiсом,  до  того як  приступити  до  дi?,  Лолiта наче робила
передих, простоюючи  два-три такти за крейдяною рисою, й при цьому,  бувало,
разок-другий гепне м'яч об  землю або носаком  бiло?  туфельки  пошкребе  по
?рунту, завжди вiльно тримаючись, завжди залишаючись спокiйно-веселою, вона,
котра так рiдко бувала веселою в ?? пiтьмяному домашньому  середовищi! Як на
мене, ?? тенiсна  гра являла собою вищу точку, до яко? молоде створiння може
довести сценiчне мистецтво, хоч для не?, ймовiрно, це було лише геометричною
суттю основно? житт?во? дiйсностi.
     Грацiйна яснiсть  усiх  ?? рухiв знаходила  сво?  слухове  доповнення в
чистому, тугому дзвонi  кожного ?? удару.  Ввiйшовши в  ауру ?? влади,  м'яч
робився   бiлiшим,  його   пружнiсть  ставала   якiсно  бiльш  дорогоцiнною.
Прецизiйний iнструмент,  який вона уживала по вiдношенню  до нього бачився в
мить  липнучого доторку  надзвичайно  чiпким i неспiшним.  Скажу  бiльше: ??
стиль  був цiлком  точною  iмiтацi?ю  найсправжнього  першокласного  тенiсу,
проте, позбавленою  в  ??  руках будь-яких практичних результатiв.  Як  менi
сказала Електра Гольд, сестра Едузи, дивовижна молода тренерка, коли якось я
сидiв  на твердiй лавцi, що починала  пульсувати  пiдi мною,  й дивився,  як
Долорес  Гейз, нiби  жартома,  ганяла по всьому  корту гарненьку Лiнду Голль
(яка, втiм, здолала ??): "В вашу Доллi встромлено магнiт для м'яча  в самому
осередку ракетних жил, та, на бога, нащо бути такою обачливою?" Ах, Електро,
чи не однаково - при такiй  грацi?! Згадую,  присутнiй на  першiй  же грi, я
вiдчув,  як  засво?ння  цi??  краси  мене  буквально  облило  ледь  стерпним
здриганням. В мо?? Лолiти була дивацька манера ледь приздiймати напiвзiгнуту
в колiнi лiву  ногу  при розложистому й  пружинястому  починаннi  сервiсного
циклу,  коли розвивалася й на мить натягалась в  променях  сонця  жива  сiть
балансу  мiж чотирма точками  -  пуантою цi??  ноги,  ледь опушеною  пахвою,
засмаглою рукою й  далеко  закинутим  назад овалом  ракети, мiж  тим як вона
звертала лискучий оскал всмiхненого рота  вгору в маленьку планету,  повислу
так високо в зенiтi сильного та  стрункого  космосу,  який  вона сотворила з
певною метою - напасти на нього звучним хльостанням свого золотого нагая. ??
подача  вирiзнялась   прямизною,  красою,  молодiстю,   класичною   чистотою
тра?кторi?, та, не дивлячись на  бiговий ??  темп, ?? неважко  було вернути,
адже  й  жодно? закандзюбинки або родзинки  не було в  довгому,  елегантному
пiдстрибку ?? м'яча.
     Мене змушу? стогнати вiд образи думка, що  я мiг так легко увiчнити усi
цi чарiвнi узори, закарбувавши ?х  на  целуло?довiй плiвцi. Наскiльки б вони
були бiльшими  нiж тi моментальнi знiмки,  якi я (безумець!) спалив! ?? смеш
вiдносився до ?? сервiсу, як вiдноситься секстет до октету в сонетi, адже ??
натренували, мою звабу, негайно подрiбцювати до сiтки на яскравих, спритних,
у бiлому взуттi нiжках. Нiхто б не мiг  сказати, що краще в  не? виходить  -
драйв справа чи драйв злiва: один  був дзеркальним вiдображенням iншого, - й
менi  в  самих череслах i  досi поколю? вiд  пiстолетно?  пальби цих ударiв,
котрим вторили чiтке вiдлуння й вигуки Електри. Одною з перлин гри Доллi був
короткий удар з напiвзлету, якому великий Нед Лiтам навчив ?? в Калiфорнi?.
     Вона вибрала  сцену  проти  плавання i  плавання перед тенiсом; все ж я
стверджую,  що  якби  я не  пiдломив у нiй чогось  (в той  час я не  розумiв
цього!),  ??  iдеальний  стиль  сполучався  б з волею  до звитяги, й  вона б
розвинулась у справжню чемпiонку.  Долорес,  з  двома ракетами пiд  пахвою в
Вiмбльдонi  (1952),  Долорес на  рекламi цигарок "Дромадер" (1960), Долорес,
граюча чемпiонку тенiсу в  кiнодрамi (1962). Долорес та ??  сивий, сумирний,
притихлий чоловiк, колишнiй ?? тренер, старенький Гумберт (2000).
     Жодно? не iснувало лукавинки в  ?? манерi грати - якщо, однак, не брати
за фiнту нiмфетки веселу байдужiсть до результату гри. Вона,  така жорстка й
пiдступна   в  звичайному   життi,  тут   проявляла  таку  невиннiсть,  таку
вiдвертiсть, таку зичливiсть в сенсi пласировки, що навiть посередньому, але
впертому  гравцевi,  як би  коряво  й невмiло  вiн нi  грав,  вдавалось  так
прихлопнути й пiдрiзати м'яча, щоб продлубати собi  шлях  до перемоги. Попри
малий  рiст,  вона  покривала  всю  свою  половину  (1053  квадратних  фути)
майданчика з надзвичайною легкiстю, вже  вступивши в  рим обмiну,  й допоки
могла цим римом керувати; та всяка рiзка атака, всяка раптова змiна тактики
з  боку противника приводили ??  в стан  повно?  безпорадностi. ?й, скажiмо,
бракувало одного пункту, щоб виграти партiю - тут-то ?? другий сервiс, який,
доволi типово, був навiть сильнiшим та бiльш стильним нiж перший (адже в не?
були вiдсутнi тi внутрiшнi затримки,  якi знайомi обережним  гравцям) звучно
вдарявся об арфову  струну сiтки - й вiдскакував в аут. Вiдшлiфована бiсерка
?? "спарного" удару пiдхоплювалась i поверталась у кут противником, в якого,
здавалось, чотири ноги й  крива шкрябанка в  руках.  ??  драматичнi драйви й
дивовижнi злетники  прена?вно  падали йому до нiг.  Знов i  знов вона мазала
легкий  м'яч  - i, смiючись, пародiювала  досаду тим, що схилялась уперед  в
балетнiй  знемозi, з навислим з лоба локоном. До того безплiдними виявлялись
?? грацiя  та блиск, що  вона навiть  не  могла побити  задиханого Гумберта,
основний удар якого був старомодний "пiд'?мний" драйв.
     Думаю, що я  особливо чутливий до магi?  iгор. В мо?х шахових  сесiях з
Гастоном  я  бачив замiсть  дошки  квадратове  заглиблення,  повне  прозоро?
морсько?  води  з  рiдкими мушлями  й  каверзами,  що рожевато  свiтились на
рiвному моза?чному днi, яке бачилось нетямкому  партнеровi  мутним мулом  та
тьмарою сепi?. Перше ж тенiсне  навчання,  яким  я колись  мучив  Лолiту (до
того, як  уроки  великого калiфорнiйця стали  для не?  одкровенням), я тепер
споминав як щось  гнiтюче  й  тужливе  - не  тiльки тому,  що мою безнадiйну
ученицю так  вiдразливо дратувала  кожна  моя порада  - але ще  й  тому,  що
дорогоцiнна симетрiя  корту,  замiсть того, щоб  вiдбивати  заховану  в  нiй
гармонiю, ставала зруйнованою вщент незугарнiстю й утомою дитини, яку тiльки
злостила моя педагогiчна бездарнiсть. З тих пiр усе змiнилось, i в той день,
в яснiй  калiфорнiйськiй  атмосферi Чампiона,  на дивовижнiшому  кортi  край
пiднiжжя крутих  кам'яних сходiв, ведучих до "Готель Чампiон", де ми стояли,
менi вчулось, що я можу  вiдпочити вiд кошмару невiдомих зрад, занурившись у
чистоту ?? стиля, ?? душi, ?? невiд'?мно? грацi?.
     День  був  безвiтряний.  Вона лупила  мiцно  й пласко,  з  властивим ?й
вiльним  махом,  повертаючи м'яч  за м'ячем над самою сiткою вглиб  корту, й
римiчний розпорядок цих ударiв був  такий  класично  простий, що власне мо?
пересування зводилось в цiлому до плавного прогулювання туди-сюди - справжнi
гравцi зрозумiють, що я тут хочу  висловити.  Рiзаний, доволi густо скошений
сервiс,  який я успадкував вiд батька (який навчився йому, в свою чергу, вiд
француза Деклюжi  або  бельгiйця  Бормана -  старих  його друзiв  й  великих
чемпiонiв), завдав би Лолiтi чимало труднощiв, якби я захотiв ?х завдати. Та
хто би наважився збентежити цю яснооку ясочку? Чи я згадав  десь, що ?? гола
рука  була вiдзначена  осiмкою  прищеплення вiд  вiспи?  Що  ?й  було лишень
чотирнадцять рокiв?
     Допитливий метелик, пiрнувши, тихо пролетiв мiж нами.
     Раптом  бачу - звiдки ?м взятись, з'являються дво? в тенiсних трусиках:
рудий чоловiк,  рокiв  на  вiсiм  молодший  за мене,  з  обпеченими на сонцi
малиновими гомiлками; й доволi матова брюнеточка, на два десь роки старша за
Лолiту,  з  примхливим ротом  i  жорстоким поглядом. Як це звичайно  бува? в
старанних новачкiв, ?хнi ракети були в  чохлах  i рамах, i  несли вони ?х не
так, як носиш  природнi й зручнi подовження декотрих спецiалiзованих м'язiв,
а  наче це  були  молотища, мушкетони,  коловороти  або  мо? власнi  смачнi,
громiздкi грiхи.  Трохи  безцеремонно  всiвшись бiля  мого  дорогоцiнного  в
певному сенсi пiджака  на  лавицю збоку вiд  майданчика, вони взялись вельми
гучноголосно  вихваляти низку ударiв, яка  складалася з  ледь  не п'ятдесяти
обмiнiв,  якi Лолiта  невинно допомогла  менi доглянути та пiдтримати,  поки
розрив у серi? не змусив ?? видати стогiн при видi того, як ?? смеш пiшов за
межу,  пiсля  чого вона  на мить заклякла, знесилена  смiхом  -  золота  моя
комашка!
     Мене мучила  спрага;  я  попрямував  до  фонтанчика  питно?  води.  Цим
скористався  рудий,  щоб пiдiйти до мене та скромною мовою запросити  на гру
вчотирьох.
     "Мене  звуть  Бiлль Мiд",  сказав вiн, "а це, Фей  Пейдж,  актриска. Ма
фiансе"  -  додав  вiн (вказуючи  сво?ю безглуздо  заброньованою  ракетою на
свiтську Фей, яка вже  базiкала з Лолiтою). Я почав був  вiдмовляти: "Дякую,
але"  -  (ненавиджу,  коли  мою  чистокровку  вплутують  у  псуячню кепських
чоботарiв), коли мене вiдтягнув дивовижно музикальний оклик: окремий козачок
дрiботiв униз сходинками до нашого майданчика й робив менi знаки. Виявилось,
що мене волiють  на телефонi  для  екстреного позамiського виклику, - такого
екстреного, що для мене навiть "тримають лiнiю".
     "Йду", сказав я, схопив пiджак (важкiсть кольта у  внутрiшнiй кишенi) й
сказав  Лолiтi,  що  зараз  повернусь.  Вона  як  раз  пiднiмала  м'ячик  (у
?вропейський спосiб,  тобто сполученим злином носка ноги  й ребра ракети, що
було  одною  з  небагатьох гарних  речей, яким я ?? навчив) i всмiхнулась, -
вона всмiхнулась менi!
     Певний зловiсний  штиль  дозволяв  серцю  триматись  на плаву,  поки  я
слiдував за  хлопчиськом до готелю. ? коротка  американська  фраза,  в  якiй
викриття,  вiдомста, катiвня, смерть i  вiчнiсть виражаються через на  подив
вiдразливу  формулу "дзiс  iс iт", -  "ось  воно!", "отож-бо  воно  так!"  Я
залишив Лолiту  в посереднiх  руках, та байдуже.  Буду, звичайно,  боротись.
Люто  боротись. Краще все знищити, нiж  вiд  не? вiдмовитись.  Так,  дiйсно,
крутуватi сходи.
     В  бюро готелю горбоносий  чоловiк з вельми темним, думаю, минулим, яке
варто  було  б  розстежити, передав менi  повiдомлення, написане його рукою.
Мiжмiська лiнiя мене-таки не дочекалася. В записцi йшлося: "Мiстере Гумберт.
Дзвонила  директорка Бурдалейсько?  (так!)  школи.  Лiтнiй  номер:  Бурдолей
2-82-82. Будь ласка подзвонiть ?й негайно. Надзвичайно важлива справа".
     Я склав сво? довге  тiло в телефонну  будку, прийняв пiгулку й упродовж
десяти хвилин бився з почварами  примарного простору.  Поступово налагодився
деякий  квартет;  сопрано: такого номера нема? в Бердсле?;  альт:  мiс Пратт
по?хала в Англiю; тенор: Бердслейська школа не  дзвонила; бас: дзвонити вона
не могла, бо все одно нiхто не знав, що в цей саме день я буду  саме в цьому
колорадському  готелi.  Боляче вражений  мною горбоносий службовець люб'язно
погодився з'ясувати, чи викликали мене взагалi з "Бурдолея".  Виявилось - не
викликали.  Ймовiрно, якийсь  мiсцевий пустун  набрав  номер  i  дременув. Я
подякував службовцю. Вiн вiдповiв: нема за що. Побував у дзюрчливому пiсуарi
й зарядившись  у  барi,  я пустився в  зворотну путь.  З  першо? ж  тераси я
побачив наш корт: вiн бачився дитячою грифельною дошкою  завбiльшки - погано
витертою. Золотиста Лолiта брала участь у грi змiшаних пар. Вона рухалась як
прекрасний iталiйський янгол - серед трьох огидних калiк фламандсько? школи.
Один з  них,  ?? партнер,  мiняючись з  нею  сторонами,  блазнiвським жестом
хляснув  ??  по заду  ракетою. В  нього була навдивовижу кругла голова, його
брунатнi  штани  зовсiм не пасували  до тенiсу. Запала  нiякова  мить  - вiн
побачив мене  на сходах i, вiдкинувши ракету - мою ракету  - став дертись по
крутому газону, що вiдокремлював тенiс вiд  бульвару.  Вiн трусив п'ястями й
лiктями,  навмисно комiчно  зображаючи птаха  з недорозвиненими  крилами,  й
видерся так, на кривих ногах, до вулицi, де його чекало димчасте  сiре авто.
Наступно?  хвилини  й вiн i  сiрий серпанок  щезли. Коли я зiйшов  до корту,
полишена трiйця вже збирала й розглядала м'ячi, сортуючи ?х: я вранцi  купив
пiвдюжини нових; на чужих були доморобнi вiдзначки кривавого кольору.
     "Прошу, мiстере Мiд, хто був цей добродiй?"
     Спершу Бiлль,  далi  Фей з дуже  серйозним  виглядом  вiдмовно похитали
головою.
     "Уявiть собi", пояснила Фей,  "якийсь недоречний  нахаба при?днався  до
нас, щоб добрати другу пару. Чи не так, Доллi?"
     Вона вже була  для них Доллi. Держак  мо?? ракети  все  ще був мерзотно
теплим  на дотик.  Перед  тим  як пiднятись  в готель,  я завiв ??  в вузьку
алейку, напiвзарослу духмяним чагарником в сизих квiтах, i вже збирався дати
волю назрiлим риданням, - збирався благати ??, зачаровану, байдужу, щоб вона
розпорошила хоча б як, бодай через брехню, тяжкий жах, сповиваючий мене - як
раптом  ми  опинились  позаду  дивно  судомно? пари,  - на кшталт  того,  як
зiштовху?ться одна пара з iншою в iдилiчнiй обстановцi старих комедiй. Бiлль
та  Фей геть  знемагали вiд смiху -  ми вочевидь прийшли посеред якогось  ?х
приватного жартування. Це не мало бiльше значення.
     Таким тоном, неначе це не мало великого сенсу, неначе життя автоматично
котилося далi по колу всечасних забав, Лолiта сказала, що пiде перевдягатись
для купання, - хотiла пошвендятись бiля басейну: бо день був дивний, Лолiто!



     "Ло!  Лоло! Лолiто!" -  чую  сво?  вигуки  з порога  в сонячну  далину,
причому  акустика  часу,  склепiнчастого часу,  дода?  мо?му  зову  та  його
зрадницькiй хриплостi так багато  тривоги,  пристрастi  й муки, що ?й-право,
будь Лолiта мертва, ривком розкрився б ?? застiбнутий блискавкою  нейлоновий
саван. Я, нарештi,  здогнав ??  посеред  гладко?  мурависто? тераси  -  вона
втекла, поки я перевдягався.  Ах, Лолiта!  Вона там  гралася  з  песиком - з
песиком, а не зi мною. Пес (якийсь напiвтер'?р) пускав i знову  захлопував у
зубах  -  та  ще якось  приганяв  до  щелепи -  вогкий червоний гутаперчевий
м'ячик; переднiми  лапами  брав  швидкi акорди на пружному газонi; й  кудись
ускакував. Менi тiльки  хотiлося знати, де вона, я  все'дно не  мiг купатись
через жахливий стан мого серця,  та кому яке  було дiло, i ось вона  грала з
собакою, а я стояв поруч, в халатi, i вже не звав ??; та раптом щось в узорi
??  рухiв уразило мене... вона кидалась туди-сюди  в сво?х ацтеково-червоних
плавках й бюстгальтерчику, й було  щось наче захват, ледь не  безумство в ??
спритнярствi,  щось  багато бiльше  нiж проста  радiсть. Навiть  собака  був
спантеличений ??  перебiльшеним  святкуванням.  Я поглянув  навколо  й  тихо
поклав руку  на груди. Бiрюзовий басейн за терасою вже був не там, а  в мо?й
груднiй  клiтинi,  й  мо?  органи  плавали  в  ньому,  як  плавають  людськi
випорожнення в  блакитнiй морськiй водi вздовж  надбережжя в Нiццi.  Один  з
купальцiв  вiдiйшов  од  басейну  й, вполовину  прихований  павинячою  тiнню
лиштви, завмер, тримаючись за кiнцi рушника, накинутого на нього, й янтарним
поглядом  стежачи за Лолiтою.  Так вiн стояв,  закамуфльований  свiтлотiнню,
викривлений ягуарними блисками й замаскований власною голизною; вологе чорне
волосся - точнiше, рештки волосся - прилипли до його круглого черепа, вусики
над червоною  губою  здавались вологою  плямкою, шерсть на  грудях  ширилась
двокрилим  трофе?м,  пульсував  пуп,  яскравi  бризки  стiкали  по  лахматих
лядвинах,  тiснi,  вологi, чорнi  купальнi  трусики ледве  не  лупались  вiд
здорово? сили там, де випнутим  обрисом позначалась здоровезна калита, круто
пiдтягнута вгору й товстим щитом  прикладена до всторченого знаряддя сатира.
Й допоки я зорив на його кругле, горiхо-брунатне обличчя, то мене осяяло, що
от впiзнав його по вiдображенню в ньому образу мо?? доньки, - це була така ж
гримаса блаженства, ба  тiльки перетворена на щось потворне в  перекладi  на
чоловiчий  кшталт. А крiм того менi стало ясно,  що дiвчинка,  моя дiвчинка,
знаючи, що  вiн ?? позира?, насолоджу?ться  його хтивим поглядом  i на позiр
йому скаче й  радi?, - мерзенна, кохана  повiйка! Кинувшись  за м'ячем i  не
впiймавши  його,  вона  повалилась  на  спину,  шалено  працюючи  в  повiтрi
нечемними, молодими ногами; зi  свого мiсця я вiдчув мускус ?? збудження;  й
тут, скам'янiвши вiд  священно? огиди,  я  побачив, як мужчина  прикрив очi,
оголив рiвнi,  огидно-маленькi зуби й притулився  до  дерева, в лиштвi якого
цiла зграя плямистих прiапiв зайшлась в дрижаннi.  Одразу  по  цьому сталась
незвичайна метаморфоза. Вiн вже був не сатир,  а  мiй надзвичайно зичливий i
глупий швейцарський дядько  -  той Густав Трапп, вкотре згаданий  мною, який
був намагався нейтралiзувати запiй (лупив пиво, змiшане  з молоком, свинюка)
тим, що завзятим штангiстом пiдiймав тягарi, хитаючись i пихкаючи, на березi
озера, в  старомодному купальному костюмi, хвацько спущеному з одного плеча.
Теперiшнiй Трапп помiтив мене  здаля й, розтираючи  потилицю  натягнутим мiж
руками  рушником,  з удаваним недбальством пiшов по напрямку до  басейну. Й,
неначе згасло сонце, що осявало ?? гру, Лолiта притихла й неквапно пiднялася
з  землi, негуючи  м'ячик,  який  тер'?р зручно поклав проти не?.  Хто  може
сказати, якi глибокi образи ми завда?мо собацi  тим, що припиня?мо боркання!
Я почав  казати щось,  та раптом сiв на траву  з  цiлком неймовiрним болем у
грудях, й  мене  вивернуло  потоком  якихось бурих  i  зелених  дивин,  якi,
наскiльки пам'ятаю, я не ?в.
     Я побачив  очi  Лолiти: ?х  погляд  менi здався радше  завбачливим, нiж
наляканим. Я почув, як вона  сказала добрiй дамi, яка пiдiйшла до  нас, що з
?? татом  стався "якийсь напад".  За  тим я тривалий час лежав на шезлонгу й
спорожняв келишок за келишком. Вже  наступного ранку я вiдчув себе достатньо
змiцнiлим,  щоб  продовжити  подорож  (чому лiкарi,  якi  доглядали  мене  в
подальшому, не давали вiри).



     Двокiмнатний  котедж,  наперед  заброньований нами, пiд  знаком Срiбно?
Шпори, в Ельфiнстонi (в найбiльш душекрайному тонi), виявився приналежним до
лаковано?, смугло-сосново?, iзбяно? породи, яка так  подобалась Лолiтi у днi
нашо? першо? безтурботно?  по?здки. Ах, все тепер змiнилось. Я  мовлю не про
Траппа чи Траппiв... Врештi-решт... ну, самi розумi?те. Врештi-решт, панове,
ставало доволi  ясно, що  всi цi  iдентичнi детективи в призматично-мiнливих
возах  були   виплодом  мо??  манi?  переслiдування,  повторними  видiннями,
заснованими  на  збiгах й випадковiй подобi. Soyons logiques,  кукурiкала  й
кокошилась галльська частина мого розуму, женучи всяку думку, що який-небудь
зачарований Лолiтою комiвояжер або гангстер  з  кiнокомедi? та його посiпаки
труять  мене,  ошукують  мене  i   рiзними   iншими  прекумедними  способами
користуються з мо?? дивно?  позицi?  до закону. Згадую, я  наспiвував  щось,
тамуючи панiку.  Менi навiть  вдалося  спродукувати  еорiю,  що  пояснювала
пiдроблений виклик з "Бурдолея"... Та якщо я не мiг не думати про Траппа, як
я не думав про недавнi сво? конвульсi? на газонi  в Чампiонi, я нiяк не  мiг
примиритись з iншою мукою: знати,  що Лолiта  так близька й разом  з цим так
гiрко  недосяжна, i  так кохати ??, так кохати  саме  напередоднi ново? ери,
коли за мо?м волховським пiдрахунком вона  б  мала припинити бути нiмфеткою,
припинити терзати мене...
     В Ельфiнстонi  доля пiдготувала менi додатковий, гидкий i цiлком зайвий
клопiт.  Моя  дiвчинка була якась  журна  й небалакуча  протягом  останнього
перегону - двiстi миль по горах,  неспотворених анi димно-сiрими нишпорками,
анi  спритнярами,  що  зи?за?оподiбно  метляли.  Вона  ледь   поглянула   на
славнозвiсну,  дивного вигляду, гарно  жеврiючу скелю, ту саму, яка виступом
нависала  над  горами  й  прислужилась  трамплiном  для  стрибка  в  Нiрвану
темпераментнiй актрисi.  Мiсто було  нещодавно  вiдновлене або перебудоване,
посеред пласко? долини на висотi  семи  тисяч футiв  над  рiвнем моря;  менi
хотiлось, щоб воно скоро набридло Лолiтi; ми покотили б у Пiвденну Каролiну,
прямуючи до Мексиканського кордону, до казкових заток, до сагуарових пустель
i фата-морган. Хосе Лiзачовендоа, в вiдомому романi Мерiме, збирався повезти
свою Кармен  в  Etats  Unis. Я уявив  собi мексиканське тенiсне  змагання, в
якому  Долорес та рiзнi гарненькi дiвчатка-чемпiонки з  Калiфорнi?  брали  б
участь,  яскрiючи передi мною.  Добросусiдськi  турне на  цьому  усмiшливому
рiвнi  стирають рiзницю мiж паспортом та спортом. Чому вважалось менi, що ми
будемо щасливi  за кордоном? Перемiна навкiлля -  традицiйна iлюзiя,  на яку
покладають надi? приречене кохання й невилiковна сухотка?
     Прiзвище власницi мотелю промовлялось так само,  як  Гейз (але писалось
iнакше). Ця  бадьора,  нафарбована  вдова з цегляним  обличчям i  блакитними
очима спитала, чи  не  швейцарин я часом? Сестриця в  не?  вийшла за лижного
iнструктора родом  зi  Швейцарi?. Я вiдповiв ствердно, додавши, що моя дочка
вполовину  iрландка. Я  розписався. Мiсiс Гейз  дала  менi ключ  з iскрястою
усмiшкою, й далi сяючи, показала, де поставити машину. Лолiта виповзла з не?
та  стужно   знизала  плечима:  променясте  вечiрн?  повiтря   було   дiйсно
прохолодним.  Вступивши  в котедж, вона  сiла на  стiлець  край  розкладного
столу,  опустила  голову  на  руку  й  сказала,  що  почува?  себе  жахливо.
Прикида?ться, подумав я, прикида?ться, певно, щоб обминути мо? пестощi; мене
пекла пристрасть, та  сердега  зайшлась  якось дуже нудно  скiмлити, коли  я
полiз до  не?. Лолiта хвора! Лолiта  вмира?! Вона вся  горiла. Я поставив ?й
градусник в  ротик, за тим проглянув  формулу, занотовану, на щастя,  в мо?й
книжечцi,   й   коли   я  нарештi  переклав   незрозумiлу   менi   цифру   з
Фаренгейтiвсько? шкали на близьку менi  з  дитинства стоградусну, виявилось,
що в не? сорок  i двi десятих, чим принаймнi пояснювався ?? стан. Я знав, що
в iстеричних нiмфеточок температура пiдiйма?ться до фантастичних стопнiв,  -
навiть вище тi??  точки,  за якою звичайнi люди  вмирають; i я  би обмежився
тим, що дав би  ?й ковток  гаряченького  глiнтвейну,  та двi  аспiринки,  та
губами ввiбрав би  жарок до  останку, якби  при  ретельному оглядi привабний
вiдросток у глибинi пiднебiння, один з головних коралiв ?? тiла, не виявився
цiлком   вогняного  вiдтiнку.   Я  роздягнув  дiвчинку.   Подих  у  не?  був
гiрко-солодким. ?? коричнева ружа на смак вiдзивалася кров'ю. ?? iздригало з
голови до нiг. Коли вона поскаржилась, що не  може повернути голову вiд болю
в ши?, я, як усякий  американський батько,  подумав  про полiомелiт. Кинувши
всяку надiю на статевi стосунки, я оповив дитину в шотландський плед i понiс
до авта. Ласкава Мiсiс Гейз мiж тим подзвонила мiсцевому лiкарю.
     "Вам пощастило, що  це сталось саме  тут", сказала вона, адже не тiльки
доктор  Блю вважався свiтилом у всьому районi, ба  Ельфiнстонiвський шпиталь
був  обладнаний  у  найновiшому  дусi,  попри  обмежений  вмiст.  Нiби  мене
переслiдував лiсовий цар, як в  гетевському "Королi  Ельфiв" (та на  цей раз
любитель не хлопчикiв, а дiвчаток), я з нею поскакав прямо в слiпучий захiд,
що вже сочився зi сторони оболонi. Мо?м провiдником  була маленька  старушка
зразка портативно?  вiдьми (можливо,  одна  з  кузин Erlknig'a),  яку  менi
позичила  Мiсiс Гейз,  i яко? я бiльше  нiколи в життi  не бачив. Я не люблю
вас, докторе Блю, а чому вас не  люблю, я сам не вiдаю, докторе Блю. Не  маю
сумнiву,  що його вченiсть значно  поступалась  його репутацi?. Вiн запевнив
мене, що в не? "вiрусна iнфекцiя", i коли я пригадав ?? нещодавню iнфлюенцу,
сухо сказав, що  це iнший мiкроб i що в нього сорок таких пацi?нтiв на руках
(все це звучить, звичайно, як "гарячка"  старих белетристiв).  Я подумав, чи
не сказати отак зi  смiшком, на  всяк випадок  (хтозна, що вони  там  можуть
добачити), що  не так  давно моя п'ятнадцятирiчна  донька  зазнала маленько?
аварi?, невдало перелазячи через гострий частокiл разом з молодим приятелем,
та усвiдомлюючи, що  я зовсiм п'яний, вирiшив вiдкласти це  повiдомлення  до
бiльш   сприятливого   часу.   Долорес    далi   дорослiшала:   невсмiхненiй
блондинцi-секретарцi, паршивiй хвойдi,  я сказав, що  мо?й доньцi "в цiлому,
шiстнадцять". Поки  я  не  дивився, мою  дiвчинку поцупили в  мене! Марно  я
наполягав, щоб  менi  дозволили  збавити нiч  на  матi  (з надписом "Ласкаво
просимо") в однiй  з  комiрчин ?х клято?  лiкарнi. Я бiгав  угору та вниз по
конструктивiстських  сходах, прагнучи дiстатись до мо??  ласочки,  яку треба
було попередити,  щоб вона не базiкала, особливо,  якщо голова в не? в iмлi,
як в усiх нас. В якусь мить я  зле облаяв  украй  молоденьку й украй нахабну
сестру з гiпертрофi?ю  заду й  агатовими очима - баскського (кс-кс, кицько!)
походження,  як я довiдався далi:  батько ?? був  одним з  тих чабанiв, яких
ввозять сюди для тренування вiвчарок.
     Нарештi я повернувся  до  запаркованого  воза  й не знаю, скiльки годин
просидiв у ньому,  скандзюбившись у пiтьмi, оголомшений незвичайною самотою,
дивлячись iз роззявленим ротом то на блякло освiтлений, вельми  коробчатий i
пласко-стрiховий шпиталь, що стояв нiби навкорячки посеред свого муравчатого
квадрата, то на димову розсип зiрок i на  срiблясто-щербистi гiрськi висоти,
де  цi?? пори батько Марi?, самотнiй  Жозеф Лор мрiяв про ночiвлi в Олоронi,
Лагорi, Роласi  - або  збещував  вiвцю. Духмянi маячiння такого  роду завжди
слугували менi розрадою в хвилини особливого  душевного напруження, й тiльки
коли вiдчув, що попри часте припадання до фляжки, дрижу вiд холоду безсонно?
ночi, вирiшив я по?хати знову в  мотель. Провiдниця-вiдьма щезла, а дорогу я
вiдав  погано.  Широкi  гравiйнi  вулицi  перетинали  так  i  сяк   примарнi
прямокутники.  Я  смутно розрiзнив  щось на  зразок силуету шибеницi,  та це
певно  був просто  гiмнастичний прилад на  шкiльному  подвiр'?,  а  в iншому
кварталi, схожому на пустище, вирiс проти мене в куполоподiбнiй тишi  блiдий
храм яко?сь мiсцево? секти.
     Нарештi я ви?хав на шосе й невдовзi побачив неоновий знак Срiбно? Шпори
з  аметистовим  надписом  "Все  зайнято",  навколо  якого  мигтiли  мiльйони
мотельних метеликiв, званих  "млинарями" - чи  то  вiд "линути",  чи то  вiд
мучнистого вiдтiнку на свiтлi, й коли, близько третьо? ранку, пiсля одного з
тих несво?часних  гарячих душiв, котрi, наче якийсь фiксаж, тiльки  сприяють
закрiпленню вiдчаю й знемоги в людини, я лiг у лiжко - у  ??  лiжко, пахнуче
каштанами й ружами,  й  м'ятними  льодяниками, й тими вельми тонкими, вельми
сво?рiдними   французькими  парфумами,  якими   вiднедавна  я  дозволяв   ?й
користуватися, я нiяк не мiг збагнути  простий факт, що вперше за два роки я
розлучився з Лолiтою.  Знагла менi подумалось, що ?? хвороба ? власне дивним
розвитком  основно?  теми,  що в цiй хворобi  саме такий присмак i тон, як у
довго? низки зчеплених  вражень, бентежливих  i болiсних  для мене в путi; я
уявляв, як та?мний  агент або  та?мний  коханець, або мерзенний  пустун, або
виплiд мо?х галюцинацiй - однаково хто - нишпорить  навколо лiкарнi.  Аврора
ледь "зiгрiла руки", як  кажуть збирачi лаванди на мо?й батькiвщинi, а я вже
знову  стремiв пробитись  у  цю  фортецю  - стукав  у  зеленi ??  дверi,  не
поснiдавши, не сiвши на отвiр, не бачачи кiнця терзанням.
     Це було у вiвторок, а в  середу або  четвер, дивно  реагуючи -  ласочка
моя!  - на якусь "сироватку" (зi сперми  спрута або слини слона), вона майже
зовсiм одужала, й лiкар сказав, що "денька за два вона буде знову стрибати".
     Я до не? заходив десь двiчi на день, - всього, можливо, вiсiм разiв,  -
та тiльки останнi вiдвiдини чiтко закарбувались менi в пам'ятi. Того дня для
мене  було великим подвигом вийти  з дому  хоча  б як, адже я себе  вже  так
вiдчував, наче  мене вилущив  грип, який  взявся  тепер за  мене.  Нiхто  не
дiзна?ться, яких зусиль менi коштувало вiднести все це до не? - букет, тягар
кохання, книжки, за якими я ?здив за шiстдесят миль, щоб вiднайти це все для
не?:  "Драматичнi Твори" Браунiнга; "Iсторiя  Танцю"; "Клоуни та Коломбiни";
"Руський Балет";  "Квiти  Шпичастих Гiр"; "Антологiя  еатрально? Гiльдi?" й
"Тенiс" Олени  Вiлльс,  яка  виграла  свiй  перший нацiональний  чемпiонат у
п'ятнадцять  рокiв.  На ту хвилину як  я,  хитаючись пiд ношею, пiдходив  до
дверей лолiтчино? приватно? палати, що  коштувала менi тринадцять  доларiв в
день,  Марiя  Лор (молода  курва,  доглядальниця, яка  з  першого  дня  мене
зненавидiла) наразi виходила звiдти з рештками лолiтчиного снiданку на тацi:
вона зi спритним грохiтком поставила тацю на стiлець у коридорi, й, вихляючи
задом, чкурнула  знову в  кiмнату, -  певно,  щоб  попередити бiдну маленьку
Долорес, що старий тиран пiдкрада?ться на  гумових пiдошвах, з букiнiстичним
мотлохом i букетом: останнiй я скомбiнував з диких квiтiв i красивого листя,
якi я зiбрав власними гантированими руками на гiрському перевалi, при перших
променях сонця (я майже не спав весь той роковий тиждень).
     А як годують мою Карменсiту? Мигцем я поглянув на тацю. На заплямованiй
я?чним жовтком  тарiлцi валявся пожмаканий конверт. Ранiше вiн мiстив  щось,
судячи по рiвному скраю, та адреси не  було - нiчого не було,  крiм зелено?,
кепсько-фальшиво? геральдично? вiнь?тки з назвою мотелю "Пандерозова Сосна".
Тут  я зробив маленьке шассе-круазе з  Марi?ю, яка вибiгала поквапно знову з
лолiтчино?  кiмнати, -  дивно,  як  вони хутко  рухаються й  мало  встигають
зробити, - цi задястi кицьки. Вона кинула сердитий погляд на конверт, який я
поклав знов на тарiлку, перед тим оглянувши його.
     "Ви б  краще  не  торкали",  -  проказала вона з  пеленгаторним  кивком
голови. "Можна й пальцi обпекти".
     Суперечити?  Нижче  мо??  гiдностi.  Я тiльки сказав:  "Je crouais  que
c'tait un `bill'pas un billet doux."
     За  тим,  ступивши  в  повну  сонця кiмнату,  я  звернувся  до  Лолiти:
"Bonjour, mon petit!"
     "Долорес!",  скрикнула Марiя,  входячи за мною, повз мене, крiзь мене -
пухла  хвойда  - i  блимаючи  вiями  й  починаючи  швиденько  складати  бiлу
фланелеву  ковдру,  далi  блимаючи: "Долорес,  ваш  татонько  дума?,  що  ви
отриму?те листи вiд любаска. Це я" (постукуючи себе  спогорда, по золоченому
хрестику),  "я  отримую  ?х. I  мiй  татонько  може  парле-франсе не  згiрше
вашого".
     Вона  вийшла. Долорес, така рожева, з золотою  рудинкою, з губами щойно
барвно  намазаними,  з  розчесаним   до  блиску  волоссям,  по   якому  вона
понишпорила  щiткою,  як це  тiльки вмiють  американськi  дiвчинки,  лежала,
простягши  довгi руки  на ковдрi, й невинно всмiхаючись - чи то  менi,  чи в
нiщо. Посеред нiчного столика, поряд з паперовою серветкою й  олiвцем, горiв
на сонцi ?? топазовий перстеньок.
     "Якi  жахнi  жалобнi квiти", сказала вона, беручи букет. "Та все одно -
спасибi.  Тiльки  зласкався,  прошу,  облиш  французьку  - це  тiльки драту?
людей".
     Тут знову вбiгла звичайним сво?м алюром стигла молода шльондра, пахнучи
сечею  й  часником, з газетою  "Дезерет", яку  моя  чудовна пацi?нтка шпарко
схопила, не звертаючи уваги на розкiшно iлюстрованi томи, принесенi мною.
     "Моя  сестра  Анна",  сказала  басконка (завершуючи  колись повiдомлене
новою думкою) "працю? в Пандерозi".
     Завжди менi шкода Синьо? Бороди. Цi брутальнi брати... Est-ce que tu ne
m'aimes  plus, ma Carmen? Нiколи не кохала. Я тепер не тiльки знав,  що  моя
любов  безнадiйна, ба також знав, що вони вдвох щось замислюють, змовляючись
по-баскському або  по-земфiрському, проти  мого безнадiйного  кохання. Скажу
бiльше:  Лолiта  вела  подвiйну  гру,  адже  вона  шила  в  дурнi  i  глупу,
сентиментальну Марiю, якiй повiдала, ймовiрно, що хоче жити в житт?радiсного
дядечка, а не  в жорстокого, мрячного батька. Й друга  доглядальниця, яко? я
так  i  не  добачив,  i дурник,  що вкочував койки та гроби  в  лiфт, i пара
iдiотських  зелених папужок, якi займали клiтку в приймальнi - всi, всi вони
брали  участь  в пiдлiй змовi.  Марiя, певно, думала,  що  комедiйний  татко
Професор Гумбертольдi перешкоджа? любовнiй iнтризi  мiж Долорес i замiсником
батька, гладiйком Ромео  (ба не забудьмо, що ти був гладенький, Ромко, попри
всi цi наркотики - "снiжок", "сiк радостi" тощо).
     Менi поболювало  горло;  я стояв,  глитаючи,  край вiкна  й дивився  на
романтичну скелю, повислу високо в реготливому, змовницькому небi.
     "Моя  Кармен",  звернувся я  до  не?  (iнодi я звав  ?? цим iм'ям), "ми
лишимо це пересохле,  запалене,  свербляче  мiсто  як  тiльки тобi дозволять
пiднятись".
     "До  речi  - менi  потрiбнi  мо? речi", проказала гiтанонька,  пiднявши
горбом колiна й перейшовши на iншу сторiнку газети.
     "Тому що, зна?ш", продовжував я, "нема сенсу сидiти в цьому мiстi".
     "Нема сенсу сидiти будь-де", сказала Лолiта.
     Я опустився в кретонове крiсло й, розкривши  красивий ботанiчний атлас,
спробував, у зумливiй вiд спеки тишi, знайти в ньому мо? квiти. Це виявилось
неможливим. Трохи згодом десь в коридорi пролунав музикальний дзвiночок.
     Я не думаю, щоб у цьому претензiйному шпиталi було бiльше дюжини хворих
(з  них "тро? або четверо божевiльних", як  менi весело заявила раз Лолiта);
i, звичайно, службовцi  мали надто багато  вiльного часу. Проте - теж  задля
шику - суворо додержувались правил. Визнаю,  що часто приходив у не  вказанi
для  вiдвiдин години. В поривi мрiйливого лукавства, схильна до видiнь Марiя
Лор  (наступного  разу  ?й  примариться  une  belle  dame  toute  en   bleu,
пропливаюча по Гримучiй Ярузi в Нью-Лурдi), схопила мене за  рукав, силячись
мене  вивести. Я поглянув на  ??  руку; вона забрала  ??.  Iдучи  -  iдучи з
власно?  волi, - я почув, як Долорес Гейз повторю? менi, щоб я завтра вранцi
принiс ?й - не могла пригадати всього, що ?й треба було в сенсi носильних та
iнших речей: "Принеси менi", крикнула  вона (вже поза полем зору, адже дверi
здригнулись,  дверi зачинялись, дверi зачинились) -  "принеси  менi всю нову
сiру валiзу та мамину, мамину! "; та наступного ранку я дрижав од застуди, й
був  ущент п'яний,  i вмирав  у мотельному лiжку,  де вона  пролежала всього
кiлька хвилин, i все, що я був сильний зробити, з огляду на цi колами бiгучi
обставини, було послати ?й обидвi валiзи з коханцем мо?? вдiвоньки, могутнiм
i щиросердим водi?м вантажiвки.  Я ясно бачив собi, як моя дiвчинка  показу?
Марi? сво? клейноди... Звiсно, я був у  дещо нестямному  станi, й наступного
дня  я  ще  такий  був хитливий  i несформований, що,  коли поглянув у вiкно
ванно? на  сумiжну галявку, то побачив  гарний молодий ровер  мо?? Доллi, що
стояв там на сво?й пiдпорцi, причому грацiйне передн? колесо було вiдвернуте
вiд мене, як завжди, а на сiдлi сидiв горобець, - та це був ровер господинi,
i зi слабкою усмiшкою хитаючи головою вслiд нiжному видиву, я ледь дочалапав
до лiжка й довго лежав, тихо i свято, як сказано - цитую не зовсiм точно - в
Роберта Браунiнга -
     Свята правда! Як Долорес
     На зеленому лужку
     Вирiза на власну користь
     Глупства та кiно-лузгу-
     вирiза? з  пiстрявих  журнальчикiв,  оточуючих  Долорес  на  всiх наших
стоянках, а в  мiстi  мiж  тим  почали  справляти  велике нацiональне свято,
судячи з гучних хлопавок - справжнiх бомб, -  якi весь час вибухали, й точно
о  першiй  п'ятдесят  п'ять  пополуднi  менi  почулось  чи?сь  свистiння  за
напiвпрочиненими дверима котеджу й за тим - стук.
     Ще був вантажний шофер Франк  - величезний хлоп: вiн зостався стояти на
порозi, тримаючись за одвiрок i трохи посунувшись уперед.
     "Здраст?. Дзвонять в мотель з лiкарнi. Доглядальниця Лор пита?,  чи вже
краще мiстеровi Гумберту, й чи збира?ться вiн завiтати сьогоднi?"
     За двадцять крокiв, Франк здавався рум'яним та мiцним; за п'ять крокiв,
як зараз, видно  було,  що вiн  пошитий з  рум'яно-сiро?  моза?ки  шрамiв: в
Iталi?,  пiд час останньо?  вiйни,  його так бехнуло, що вiн пролетiв  крiзь
стiну;  однак,  попри  невимовнi  калiцтва,  Франк   здатний  був   керувати
колосальною вантажiвкою, бавитись  рибальством, полювати, пиячити й невтомно
користатись придорожнiми дiвками. Цього дня  - чи то з нагоди великого свята
чи  просто з бажання  потiшити  хвору людину  - вiн  зняв  шкiрянку, яку  за
звича?м носив на  лiвiй руцi (ця рука зараз прижата була до одвiрка) й являв
завороженому страждальцевi не тiльки повну вiдсутнiсть безiменного пальця  й
мiзинця, ба також i голу дiвку, з кiноварними сисцями й кобальтовою iжицьою,
чарiвливо нататуйованою на  тильному боцi його понiвечено? руки: вказiвний i
середнiй палець зображали ?? ноги, а на п'ясть припадала ?? голова в вiнчику
з  квiття.  Ах, як  чудово... зокрема,  коли вона, як зараз,  прихилялась до
бруса, нiби хитра ея.
     Я попросив його передати Марi?  Лор, що я залишусь весь  день у лiжку й
подзвоню мо?й доньцi протягом наступного  дня, якщо тiльки буду  почуватися,
ймовiрно,  полiнезiйського  походження   (в  думках  у  мене  ще  траплялись
похибки). Тут вiн  помiтив напрямок  мого погляду  й зробив так, що праве ??
стегенце блудливо дригнуло.
     "Окi-докi", проспiвав велетень Франк, лупнув по одвiрку й, посвистуючи,
пiшов  з мо?м дорученням, а я пив далi, й на ранок температура впала, й хоча
я   був,   як   жаба,   кволий,   вдягнув   свiй   фiалковий   халат  поверх
кукурудзяно-жовто? пiжами  й вiдправився в мотельну контору, де був телефон.
Усе було гаразд. Ясний голос повiдомив менi, що: так, усе гаразд, моя донька
вчора  виписалась iз лiкарнi близько друго? години опiвднi: ?? стрий, мiстер
Густав, за?хав за нею iз цуценям  кокер-спаньйолем,  й привiтом для всiх, на
Чорному Кадiлi Яку; вiн  сплатив  дольчин  рахунок  готiвкою й попросив менi
передати, щоб я  не турбувався, залишався в теплому  лiжку,  а вони, мовляв,
?дуть до дiдуся на ранчо, як було домовлено.
     Ельфiнстон (вiн у них тонкий, ба страшний) був - та й  залишився таким,
сподiваюсь - прегарненьке  мiстечко.  Вiн нагадував, зна?те, макет  - сво?ми
охайними  деревцями  з  зелено?  вати й будиночками пiд червоними  стрiхами,
планомiрно  розкиданими  по  паркету долини, й  менi зда?ться, я вже побiжно
казав про його  зразкову  школу,  i храмину, i  просторi прямокутнi  житловi
дiлянки, з яких  декотрi, втiм, зводились до  вельми сво?рiдних загонiв,  де
мул або ?динорiг пасся  в iмлi  раннього  липневого ранку. Забавна штука: на
одному грависто-скреготливому закрутi, я боком зачепив машину, яка була  при
тротуарi,  та  сказав  собi апаично,  а  власнику,  що  замахав  руками,  -
телепаично (в кращому разi), що вернусь у свiй час, адреса: Бурдська Школа,
провулок Бурди, мiсто Кабура; джин,  що  пiдтримував життя мого серця, мутив
мозок,  i пiсля кiлькох  пробiлiв i провалiв, притаманних епiзодам у снах, я
опинився в приймальнi  лiкарнi, де старався побити лiкаря й кричав на людей,
якi ховались пiд стiльцi, й вимагав Марi?, яка, на сво? щастя, була вiдсутня
того дня; грубi руки смикали  мене  за  халат, вiдiрвавши  нарештi кишеню, й
якимсь  чином я опинився сидячи  верхи на взятому мною за  доктора "Не люблю
пацi?нта" лисому, засмаглому мужчинi, який  врештi-решт пiдвiвся з пiдлоги й
зазначив з анекдотичним акцентом: "Ба хто тут тепер невротик, я вас питаю?",
по чому висока сувора сестра  пiднесла менi сiм розкiшно iлюстрованих книг в
розкiшних оправах та iдеально складений шотландський плед, причому попросила
розписку, i  в  несподiванiй тишi я в передпоко? помiтив пацi?нта, якому мiй
колега-автомобiлiст указував на мене, i я тихо розписався в одержаннi книг i
пледу - символiчний  жест, який означав, що я вiдступаю мою Лолiту  всiм цим
макакам,  та що ж я ще  мiг  вдiяти? Одна проста  думка  стояла наче голяком
проти мене: головне - залишитись на волi. Якби я ско?в якийсь хибний крок, -
менi  б довелось пояснювати всi  подробицi свого злочинного життя. Тому вдав
iз себе подурiлого вiд пияцтва.  Колезi-автомобiлiсту я заплатив, наплювавши
на страховку,  скiльки вiн  уважав  за потрiбне. Блакитноокому  доктору Блю,
який  тепер гладив  мене  по руцi,  я  в  сльозах  повiдав про  надто  ряснi
уливання,  якими  я мислив  доцiльним пiдтримувати непевне,  але здорове, не
потребуюче  жодних оглядiв серце.  Перед усiм шпиталем  я вибачився з  таким
фасончастим  схилянням,  що ледь  не  впав,  додавши  втiм,  що  маю негарнi
стосунки з  iншими  членами гумбертiвського клану. Самому собi я шепнув,  що
пiстолет мiй в безпецi, й що я все  ще не позбавлений волi, - можу вистежити
втiкачку, можу знищити "брата".



     Вiдстань  у  тисячу  миль  по  шовковисто-гладкому  асфальту  вiддiляла
Касбiм,  де,  наскiльки менi  було вiдомо,  червоний  бiс  по змовi з'явився
вперше,  вiд  рокового  Ельфiнстона,  куди ми  прибули  за  тиждень  до  Дня
Незалежностi. Ця подорож  тодi зайняла бiльшу частину червня,  адже ми рiдко
про?жджали бiльше ста п'ятдесяти миль в день, збавляючи решту часу (до п'яти
днiв одного разу)  на  рiзних стоянках  - якi, ймовiрно,  були ним  детально
передбаченi. Тут,  мабуть, i  треба  було  шукати бiсовий  слiд;  i цьому  я
повнiстю присвятив себе пiсля декiлькох нечуваних днiв блукання по безжально
розгалужених дорогах поблизу Ельфiнстона.
     Уяви, читачу, мене -  такого сором'язного, який не любить привертати до
себе  увагу, надiленого  таким природним почуттям чемностi - уяви мене, який
хова?  безумне горе пiд тремтливим запопадливим усмiхом  i  вимислю? нагоду,
щоб з удаваною  недбалiстю  погортати  готельну  книгу,  в  якiй  занотованi
прiзвища, адреси й возовi номери про?жджих. "Послухайте", казав я, "я цiлком
упевнений, що я тут вже якось зупинявся - дозвольте менi глянути в записи за
середину  червня. Так-с. Нi,  таки  бачу,  що я помилився, - на якiй смiшнiй
вулицi  живе цей мiстер Буль: Кипро 3. Вибачте, що турбую".  Або  ж: "Один з
мо?х клi?нтiв був у вас - я загубив його адресу - може ви зласкавитесь..." Й
не раз  випадало, особливо якщо директор був певного типу похмурим мужчиною,
що менi вiдмовляли у власному проглядi.
     Тут у мене позначено на аркушику: мiж 5-м  липня i 8-м листопада, тобто
до мого  повернення  на кiлька  днiв до  Бердслея, я  розписався  (далеко не
завжди, втiм, залишаючись на нiч) в 342 готелях i мотелях. Ця  цифра включа?
декiлька  закладiв мiж  Касбiмом i  Бердсле?м,  з  яких один  подарував менi
несумнiвну тiнь  бiса: "Роберт Роберт, Мольберт, Альберта".  Менi доводилось
дуже обачно  розподiляти сво?  розшуки в часi  та  просторi, аби  не збудити
пiдозр; i було ймовiрно принаймнi п'ятдесят мiсць, де я просто цiкавився, не
розписуючись сам, та це  нiчого не доводило, i я волiв споруджати  платформу
правдоглядностi й  доброзичностi тим, що  перш за все платив  за  непотрiбну
менi кiмнату. Мiй огляд  подав,  що з трьохсот,  близько, книжок, не менш як
двадцять мiстило ним залишений  слiд;  непоквапний бiс  або зупинявся навiть
частiше нас або ж - на це вiн уповнi був здатний - розписувався деiнде зайве
з  метою рясно  зрядити мене  блюзнiрськими натяками. Тiльки  раз  стояв вiн
тамож i тодi ж, що й ми, - й спав у декiлькох кроках вiд Лолiтчино?  перини.
В  кiлькох випадках вiн  ночував у  тому  або сусiдньому кварталi; нерiдко ж
чекав у засiдцi в промiжному  пунктi мiж двома умовленими стоянками. Як живо
пам'ятав я  Лолiту,  перед самим  вiд'?здом з Бердслея,  що лежала ницьма на
килимi в  готелi з купою  путiвникiв та  мап, на яких вона позначала етапи й
зупинки сво?м губним олiвцем!
     Я  вмить  встановив,   що   наш   бувший  переслiдувач  передбачив  мо?
розстеження й  докинув менi на поживу ряд глузливих псевдонiмiв,  каламбурiв
та iнших  вивертiв. В першому  ж мотелi, який  я  вiдвiдав,  -  "Пандерозова
Сосна", я знайшов, серед дюжини явно людських адрес, таке  мерзоття:  Ной П.
Ивтаблю, Вавнав,  Колорадо.  Мо? гостре око негайно  розшифрувало цю хамську
фразу. Хазяйка ласкаво проказала менi, що мiстер Ивтаблю пролежав п'ять днiв
у  лiжку з сильним  грипом, що вiн залишив  авто для направи в невiдомому ?й
гаражi та з'?хав новим возом - 4-го липня. Так, дiйсно, дiвчина на iм'я Анна
Лор тут працювала, та  це було давно, тепер  вона в  шлюбi з бакалiйником  в
Сидар  Сiтi.  Одно?  прекрасно?  мiсячно? ночi я  вистежив Марiю -  в  бiлих
шпитальних черевиках,  вона йшла порожньою вулицею;  будучи,  як багато-хто,
автоматом, вона була намислила закричати, та  менi вдалося  ?? приособити  в
досить простий спосiб - я впав на колiна i з визгами, додаванням святителiв,
почав  благати ??  про допомогу. Вона  клялась, що  нiчого не зна?. Хто  вiн
такий,  цей Ивтаблю?  Вона нiбито завагалась. Я  спритно  витяг стодоларовий
бiлет. Вона пiдняла  його на свiтло  мiсяця. "Ваш братчик", прошепотiла вона
зрештою.  Вибухнувши  французьким   прокльоном,  я   вихопив   бiлет   з  ??
зимномiсячно? руки  i втiк.  Цей випадок  навчив мене покладатись тiльки  на
самого себе. Жодний сищик, звичайно, не знайшов  би  тих помiтних ниточок та
напутнiх  зарубок, якi Трапп пiдганяв  до  мого-таки  мозку, налаштовував на
мiй-таки  стиль. Я, не мiг,  зрозумiло, очiкувати, що мiй  переслiдувач десь
залишив  менi  сво?  справжн?  iм'я,  та  я  сподiвався,  що вiн коли-небудь
послизнеться  на  власнiй блискучiй дотепностi,  насмiлившись  додати  бiльш
iндивiдуальну деталь, нiж вимагалось, або що вiн видасть  надто багато через
якiсть цiлого, складеного з кiлькiсних частин,  якi  видавали  надто мало. В
одному вiн мав успiх: йому вдалось демонiчною сiттю остаточно обплутати мене
й мою звивчасту, рвучку журбу. З безкiнечною майстернiстю клоуна-канатохiдця
вiн шарпався й  запинався,  й незрозумiлим чином вертався в  стан рiвноваги,
завше, втiм,  залишаючи менi спортивну надiю  - якщо  можна так висловитись,
коли йдеться про зраду, лють, спустошенiсть, жах i ненависть - що наступного
разу вiн нарештi перетисне. Цього так нiколи й не  сталось - хоч вiн чортзна
як пiдставлявся.  Ми  всi  в  захватi  вiд  акробата  в блискiтках,  який  з
класичною грацi?ю й точнiстю йде по натягнутiй пiд ним  струнi в  тальковому
свiтлi прожекторiв; та скiльки бiльше тонкого мистецтва  виказу? гротесковий
фахiвець  просiдаючого каната,  вдягнений  в  лахмiття опудала й пародiюючий
п'яного! Чи не менi таке оцiнити...
     Якщо цi зоставленi ним жартiвнi позначки й не встановлювали його особи,
вони  зате  вiдбивали  його  характер,  -  чи  то радше певний однорiдний  i
яскравий  характер.  В його "жанрi", типовi гумору  (принаймнi  в  найкращих
проявах цього гумору), в "тонi" розуму, я знаходив  дещо  властиве менi. Вiн
iмiтував мене й  брав на кпини. Його натяки вiдзначались певною вишуканiстю.
Вiн  був начитаний. Вiн говорив французькою. Вiн був обiзнаний в дедалогi? й
логомантi?. Вiн милував еротику. Начерк в нього схожий був на  жiночий.  Вiн
мiг змiнити iм'я, та не  мiг  замаскувати,  попри всi спроби перевдягти  ?х,
деякi лiтери, як наприклад його дуже сво?рiднi "т" i "у". Острiв Quelquepart
було  одним з  найулюбленiших  його  мiсцезнаходжень.  Вiн  не  користувався
самострумним пером  - точна вказiвка (як ствердить  вам усякий психiатр), що
пацi?нт - репресивний ундинiст. Людинолюбство змушу? нас побажати йому,  щоб
вiднайшлися русалоньки в водах Стiксу.
     Головною  рисою  його  була  задерикуватiсть.  Мiй боже,  як  смакувало
сердезi дражнити мене! Вiн пiддавав сумнiву мою ерудицiю. Я достатньою мiрою
гордий  вiд  того,  що знаю дещо,  щоб  скромно  визнати, що не знаю всього.
Можливо, я пропустив деякi  пуанти в цьому криптографiчному пепер-чесi. Який
трепет  торжества та гидливостi iздригав  крихке  ?ство мо?,  коли,  бувало,
серед  простих,  невинних  iмен  в  готельному  списку  та?мний  сенс   його
диявольсько? крутиголовки  вмить еякулював менi в обличчя! Я помiчав, що  як
тiльки йому починало  ввижатись, що його  крутнi  стають  занадто мудрованi,
навiть для такого експерта, як я, вiн мене надив  iзнову простiшою скриткою.
"Арсен   Люпен"  був  очевидний  напiв-французовi,  що  пам'ятав  детективнi
оповiдання, якими вiн  переймався в дитинствi; й чи треба б було знатись  на
кiнематографi, щоб  розколоти кепську заколупку  в  адресi:  "П.О.  Тьомкiн,
Одеса, Техас".  У не  менш нестерпному стилi, та по  сутi  достойному розуму
культурного  пана,  а  не полiцiянта,  не  пересiчного  злодiя,  не шпетного
комiвояжера, були  такi вигаданi iмена,  як  "Ертуар Ромб" -  явна переробка
iменi автора "Le Bateu Blue" - так буде i менi дозволено  трохи поглузувати,
панове! - або "Морiс Шметтерлiнг", вiдомий сво?ю п'?сою "L'Oiseau Ivre" (що,
вскочив,  читачу?). Кепське, але  кумедне  "Д. Оргон,  Ельмiра,  Новий Йорк"
вийшло, звичайно,  з  Моль?ра; й тому що  я  допiру багнув зацiкавити Лолiту
вiдомою комедi?ю  вiсiмнадцятого столiття, я радо  вiтав старого приятеля  -
"Гаррi  Бумпер,  Шерiдан,  Вайомiнг". З  невинних  Бермудських Островiв  вiн
зробив дотеп -  словограй, який  пристойнiсть не дозволя?  менi  навести,  й
усякий фрейдист з нiмецьким прiзвищем i декотрим знанням в галузi релiгiйно?
проституцi? збагне  митт?во натяк в "Др. Китцлер, Ерiкс, Мiс." Що ж,  все це
незле.  Потiха  доволi  вбога,  та  взагалi  без  особистих випадiв, а  тому
нешкiдлива. Не наводжу записiв, якi мене зацiкавили сво?ю, так мовити, явною
зашифрованiстю, та  разом з тим не пiддавались розшифруванню, адже вiдчуваю,
що просуваюсь навпомацки крiзь  пограничний  туман,  де  словеснi перевертнi
постають, можливо, живими туристами. Що це, наприклад: "Фратер Грiмм, Океан,
Келькопар"? Чи дiйсною людиною - з випадково однаковим з ним начерком  - був
дехто "Н.С. Аристофф" родом з "Каагели"? Де  тво?  жало, Каагело? А що це:
"Джемс Мавор  Морелл,  Каламбург, Англiя"? "Аристофан", "Каламбур" - чудово,
та чого я не второпав?
     Одна риса, повторювана  в цих пiдробках, вкидала мене в аж надто болюче
здригання.  Такi речi, як "Г. Трапп, Женева,  Новий Йорк",  означали зраду з
боку мо?? супутницi. Комбiнацiя "О. Бердслей, Лолiта, Техас" доводила, попри
iснування  такого  мiста в  Техасi -  (й при тому  яснiше,  нiж  покручене в
Чампiонi телефонне  повiдомлення), що слiд шукати початок всi??  пригоди  на
атлантичному боцi  Америки.  "Лука  Пiкадор, Меррi  Мей,  Мерiленд"  мiстило
жахливий натяк на те, що  моя  маленька Кармен  видала негiднику вбогий шифр
ласкавих iмен i свавiльних  називань, якi  я ?й давав. Тричi повторена  була
адреса:  "Боб  Браунiнг,  Долорес,   Колорадо".   Безбарвне  "Гарольд  Гейз,
Мавзолей,  Мексика"  (яке в iнший час  могло б мене порозважити) передбачало
знайомство з минулим дiвчинки  -  й на хвилину менi з'явилась жахiтна думка,
що  "Дональд Отто Ких" з мiстечка "Сь?ра" в  штатi  "Невада"  - старий  друг
сiм'?, бувший, можливо, коханець Шарлотти, щиросердий, може, захисник дiтей.
Та  найуразливiше  мене  приголомшила  блюзнiрська анаграма  нашого  першого
незабутнього  перепочинку (1947-го року,  читачу!), яку я  вiдшукав  у книзi
касбiмського мотелю, де  вiн  ночував  поряд з  нами: "Мик. Павлич  Реготов,
Вран, Арiзона".
     Покрученi автовi номери, що ?х залишали всi цi Кучерськi, Фатаморгани й
Траппи,  лише вказували  на  те,  що  власники  за?здiв  погано  перевiряють
iдентифiкацiю   машин,   подавану   про?жджими.  Посилання  -  неповнi   або
неправильнi - на авта,  якi наш переслiдувач винаймав для коротких перегонiв
мiж Уейсом та Ельфiнстоном, я, звiсно, не мiг використати. Номер, що належав
до його початкового, вочевидь власного, Яка -  являв собою мигтiння мiнливих
цифр,  з яких однi  вiн пересував,  iншi  переробляв або пропускав;  та самi
комбiнацi? тих цифр якось перегукувались (наприклад, ВШ  1564 та ВШ 1616 або
КУ 6969  та КУКУ  9933), хоч i були  так хитро сполученi, що не  пiддавались
приведенню до спiльного знаменника.
     Менi  спало  на  думку,  що  пiсля  того, як  вiн  передав  вишневий Як
посiпакам в Уейсi й перейшов до системи "перекладних", наступники його могли
виявитись  менш обачливими та, можливо, залишили  в  якiйсь  готельнiй книзi
прототип тих  вза?мно сполучених номерiв. Та якщо шукати бiса по дорогах, по
яких  вiн  напевно  про?хав, було  такою  важкою, заплутаною  й  безнадiйною
справою,   чого  мiг   я  очiкувати   вiд   спроб   вхопити  слiд  невiдомих
автомобiлярiв, подорожуючих по невiдомих менi маршрутах?



     На той час, як я досяг Бердслея, за правилами  тi?? рекапiтуляцi?,  про
яку я  тепер достатньо поговорив, в мо?й головi склався доволi повний образ,
i цей  образ я звiв -  шляхом  виключення  (завжди  ризикованим)  -  до того
?диного конкретного першоджерела, яке робота  хворого мозку й хитко? пам'ятi
могла вiдшукати.
     Крiм  превелебного Рiгор  Мортiс  (як дiвчинки  похрестили  пастора)  i
почтивого  старця,   що  викладав   необов'язковi  нiмецьку  та  латину,   в
Бердслейськiй гiмназi?  не  було  постiйних  вчителiв  чоловiчо?  статi.  Та
двiчi-тричi  за  навчальний  рiк  (1948-49)  приходив  з  чарiвним  лiхтарем
мистецтвознавець   з  Бердслейського  Унiверситету  показувати  гiмназисткам
кольоровi  знiмки  французьких замкiв i зразки iмпресiонiстичного  живопису.
Менi хотiлось бути присутнiм на цих проекцiях i лекцiях,  та Доллi, як це  в
нас узвича?лось, попросила мене не ходити, - i край. Крiм того,  я пам'ятав,
що Гастон  називав  цього саме  викладача блискучим garon; та це  було все;
пам'ять вiдмовлялась дати менi iм'я знавця старовинних шато.
     В день, призначений для кари, я пройшов по сльотi через унiверситетське
подвiр'я  в  одну з указаних менi  будiвель.  Там  я  дiзнався, що  прiзвище
мистецтвознавця Рiггс (це дещо  нагадувало прiзвище знайомого  нам служителя
культу),  що   вiн   самотнiй,  i   що  за   десять   хвилин  вiн   вийде  з
унiверситетського музею, де зараз чита? лекцiю. Я сiв на мармурову лаву (дар
деяко? Цецилi? Рамбль) при  входi в лекцiйну залу музею. Дожидаючись там, iз
хворобливим  вiдчуттям  у  пiдмiхуровiй  залозi,  на   пiдпитку,  виснажений
нестачею  сну, стискаючи  кольт  в кулаку,  всунутому в  кишеню макiнтоша, я
раптом схаменувся - адже  я з'?хав  з  розуму й ладний  був ско?ти глупство.
Iснував один шанс iз мiльйонiв, що Альберт Рiггс, доцент, замкнув мою Лолiту
в себе в будинку, 69,  вулиця Лiнтера - в назвi було щось знайоме... Нi, вiн
нiяк не мiг бути мо?м згубником. Дурощi. Я втрачав розум i гайнував час. Вiн
та вона зараз у Калiфорнi?, а не тут.
     Скоро,  за  бiлими  статуями  в  оздобi  вестибуля,  я  помiтив  неясне
пожвавлення.  Дверi  - не  тi, в  якi я жадiбно уп'явся, -  а iншi,  дальшi,
бадьоро розкрились,  i серед зграйки студенток заплигала, як  пробка, лисина
щуплявого  лектора, а за тим до мене почали просуватись  його блискучi  карi
очi. Я нiколи  в життi його не бачив, хоч вiн  став наполягати, що  ми якось
познайомились на учтi в саду Бердслейсько? школи.  А як ся ма? моя чарiвлива
донька, тенiсистка? В нього, нажаль, ще одна лекцiя. Побачимось!
     Iншi спроби довiдатись уможливились не так скоро. Через об'яву в одному
з журнальчикiв, що залишились  менi вiд Лолiти, я наважився ввiйти в зносини
з приватним сищиком,  колишнiм боксером, i  просто щоб дати йому поняття про
меод, яким  користався  негiдник,  що  переслiдував  нас  з  Ельфiнстона, я
ознайомив його з деякими зразками iмен та  адрес, набраних мною в зворотному
шляху. Вiн зажадав вагомого авансу,  i протягом двадцяти мiсяцiв  - двадцяти
мiсяцiв,  читачу!  -  бовдур  займався  тим,  що  копiтко  перевiряв цi явно
вигаданi  данi! Я вже давно порвав  з ним всякi дiловi стосунки,  коли якось
вiн з'явився менi зi звитяжним виглядом i повiдомив, що Боб  Браунiнг дiйсно
живе бiля  селища Долорес у пiвденно-захiдному Колорадо, й що  вiн  виявився
червоношкiрим кiностатистом вiсiмдесяти з гаком рокiв.



     Ця книга - про  Лолiту;  тепер,  коли доходжу до тi?? частини, яку  б я
назвав (якби  мене не випередив  iнший страждалець, також офiра внутрiшнього
згоряння) "Dolors Disparue",  детальний  опис останнiх трьох пустих  рокiв,
вiд початку липня 1949 до  середини листопада 1952, не  мав би сенсу. Хоча й
варто  вiдзначити  деякi  важливi  подробицi,  менi  хотiлося  б  обмежитись
загальним враженням: в життi, на повному льотi, розкрилися з трiском  боковi
дверi  й  увiрвався  рев чорно? вiчностi,  заглушивши  подмухом  вiтру  крик
одиноко? смертi.
     Дивно - я майже  нiколи не  бачив i не бачу Лолiту ввi снi  такою, якою
пам'ятаю  ??  - якою бачив ??  наяву,  в думках,  з  невгамовством  душевно?
хвороби,  в галюцинацiях дня та безсоннях  ночi. Якщо вона  й  снилась менi,
пiсля свого зникнення, то з'являлась вона  в дивних i  безладних  образах, у
виглядi  Валерi? або  Шарлотти,  або  сумiшi то? та  iншо?. Змiшаний  привид
наближувався,  бувало, до мене, скидаючи  з себе  покривку  за  покривкою, в
атмосферi   велико?   меланхолi?,   велико?  нехотi.   Ця   Нiби-Лолiта   (i
Нiби-Валерiя) в'яло просила мене роздiлити з  нею тверду канапку, або просто
вузьку  дошку,   або  дещо   зразка  гiнекологiчного  ложа,  в   якому  вона
розкидалась, привiдкривши плоть, як клапан гумово? камери футбольного м'яча.
З розколотим або безнадiйно  загубленим зубним протезом, я потрапляв у гидкi
мебльованки, де для мене  влаштовувались скучнi вечори вiвiсекцi?, за звичай
завершуванi тим, що Шарлотта або Валерiя ридала в мо?х скривавлених обiймах,
i  я  ?х  нiжно  цiлував братнiми  губами в  поснулому безладдi  вiденського
лахмiття,  продаваного  з   молотка,  жалю,  iмпотенцi?  й  брунатних  перук
трагiчних старух, яких щойно отру?ли газом.
     Якось  я  витяг  з  бiдного  Iкара  i  знищив  давно нагромаджену  купу
журнальчикiв для пiдлiткiв. Вам вiдомий тип цих видань: в сенсi емоцiй, це -
кам'яний вiк;  в сенсi гiгi?ни  - епоха, принаймнi,  мiкенська. Красива,  ба
надто вже доросла актриса,  з  велетенськими вiями й пухлою, м'язно-червоною
нижньою губою,  рекомендувала новий  шампунь.  Бедлам реклам. Юним школяркам
подобаються  брижi  на  спiдницях  -  que  c'tait  lion,  tout  cela!  Коли
запрошують  з ночiвлею, ?аздиня повинна  зготувати  для кожно? гостi  халат.
Безладнi деталi тамують  в  розмовi усе красномовство.  Нам  всiм траплялось
стрiчати на вечiрках  для конторських  службовцiв "копуху"  - дiвчинку,  яка
копа? нiгтями шкiру на обличчi. Тiльки якщо вiн надто старий або займа? дуже
високе становище,  старому мужчинi дозволено  не знiмати шкiрянок, перед тим
як   потиснути   дамi   руку.   Зваблюй   серця   носiнням   нашого   Нового
Черевцезаховника: нi  бочцiв, нi  черевцiв. Тристан  i три  дамських стани в
кiно.  Так-с,  панове-с:  одруження   Джо  та  Дженнi   збуджу?   джудження.
Перетворись у  романтичну  красуню швидко й  дешево. Книжки-комiкс:  кепське
дiвчисько  (чорнявка), товстун-батько (з  сигарою); хороша дiвчинка  (руда),
красивий   татусик   (з  пiдстриженими  вусами).   Або  нестерпна  серiя   з
горилоподiбним опудалом  та його жiнкою,  гномоглядною  гнидою.  Et  moi qui
t'offrais mon gnie...  Я пригадав доволi грацiйнi, глупотнi  вiршики, якi я
для не? писав, коли вона була дитиною. "Не глупотнi",  кидала вона в'?дливо,
а "саме глупоття":
     Пролiта? колiбрi на аеропланi,
     Йде змiя собi чемно в сорочцi латанiй...
     Або
     Так поводиться дивно з крiльчихою кролик,
     Що кроликарi всi смiються до болю.

     Деякi ?? речi було важко  викинути. До кiнця 1949-го  року я  плекав, i
боготворив, i  споганював  поцiлунками,  сльозами й слизотою  пару ?? старих
тапочок,  ношену  хлопчикову сорочку,  потертi  ковбойськi  штанцi,  зiм'яту
шкiльну кепочку й iншi клейноди цього роду,  знайденi в багажному вiддiленнi
воза. Коли ж я збагнув, що з'?жджаю з розуму, я зiбрав цi речi, додав до них
дещо,  залишене  на  складi в Бердсле? -  ящик  з  книгами,  ?? ровер, старе
пальто,  черевики - й на  п'ятнадцятий день ?? народження надiслав це як дар
вiд незнайомця в сиротинець на вiтряному озерi поблизу канадського кордону.
     Не  виключаю, що  якби  я звiрився  доброму  гiпнотизеровi,  вiн би мiг
витягти з  мене й  допомогти менi розкласти логiчним узором  деякi випадковi
спогади,  якi  проступають  крiзь  тканину  мо??  книги  iз  значно  бiльшою
чiткiстю, нiж вони спливають менi в пам'ятi - навiть тепер, коли я вже знаю,
що та кого  вишукувати в минулому. В той  час  я тiльки вiдчував, що втрачаю
контакт з дiйснiстю. Я провiв решту зими  й бiльшу частину весни в санаторi?
бiля  Квебека, де  я лiкувався  ранiше, по чому здумав  владнати  деякi сво?
справи в Новому Йорку, а за тим рушити в Калiфорнiю для ?рунтовних розшукiв.
     Ось вiрш, складений мною в санаторi?:

     Розшук! Розшук Долорес Гейз!
     Кучерi: бiлi. Губи: рум'янi.
     Вiк: п'ять тисяч триста ночей.
     Що поробля? - нiмфетка в екранi?

     Де ти мишку?ш, Долорес Гейз?
     Що правда i що химера?
     В пеклi я, в маячнi: "i не вийти менi"
     Повторю? шпак у Стерна.

     Куди ти ?деш, Долорес Гейз?
     Твiй чарiвний килим - яко? марки?
     Кагуар кремовий в модi тепер?
     Ти в якому впаркована парку?

     Хто твiй герой, Долорес Гейз?
     Супермен в голубiй пелеринi?
     О, дальнiй мiраж, о, пальмовий пляж
     О, Кармен у розкiшнiй машинi!

     Як боляче, Доллi, у вухах вiд джазу!
     З ким ти танцю?ш, кохана?
     Оба в м'ятих майках, в штанах дiрястих,
     Я сиджу в кутку, задиханий.

     Щасливий, Мак-Фатум, хирявий грифон.
     Всюди ?здить. Жiнка - дiвчисько.
     Скрiзь по штатах мне Моллi свою, хоч закон
     Охороня? навiть зайчиська.

     Мiй бiль, моя Доллi! Твiй погляд завмер -
     З кохання не був бiльш iмлистим.
     Парфуми ? - звуться Soleil Vert...
     Ви що, iз Парижа, мiстер?

     L'autre soir un air froid d'opera m'alita:
     Son fl - bien fol est qui s'y fie!
     Il neige, le dcor s'croule, Lolita!
     Lolita, qu'ai-je faut de la vie?

     Маюсь, маюсь, Лолiто Гейз
     Тут покута, тут i погрози.
     Й стискаю знов волосявий кулак
     I бачу знов тво? сльози.

     Патрульник, патрульник, он там, пiд дощем
     Де нiч струменi? крiзь морось...
     Вона в бiлих шкарпетках, то - казка моя,
     Звуть ?? Гейз, Долорес.

     Патрульник, патрульник, он ?дуть вони
     Долорес Гейз i мужчина.
     Дай газу i кольта, жени, дожени,
     Вилазь та заходь за машину!

     Розшук! Розшук Долорес Гейз:
     Погляд твердий. Дев'яносто
     Фунтiв усього лиш важить вона
     На шiстдесят дюймiв росту.

     Iкар мiй кульга?, Долорес Гейз,
     Останнiй шлях тяжкий. Невчасно.
     Скоро звалять мене в придорожнiй бур'ян,
     Все iнше iржа й нiч iскряста.

     Психоаналiзуючи  цей  вiрш,  я бачу,  що  вiн  нi  що  iнше, як  шедевр
божевiльного. Жорстокi,  вузлуватi, гримкi рими доволi  точно вiдбивають  тi
позбавленi перспективи  ландшафти й  фiгури, й перебiльшенi  ?х частини, якi
малюють   психопаи  пiд  час   випробувань,  надуманих  ?хнiми  вигадливими
дресирувальниками. Я вельми  понаскладав  iнших вiршiв.  Я погружався в чужу
поезiю. Та думка про помсту анi на хвилину не припиняла томити мене.
     I я був би крутi?м, як би сказав (а читач - дурником, якби повiрив), що
потрясiння,  якого  я  зазнав,  згубивши Лолiту, назавжди  мене  зцiлило вiд
пристрастi до малолiтнiх дiвчаток.  Лолiту я тепер покохав iншою любов'ю, це
правда,  - та клята природа  моя вiд цього не могла  змiнитись. На пляцiвках
для iгор, на морських та озерних узбережжях, мiй хмурий,  крадiйський погляд
шукав мимоволi, чи не майнуть голi ноги  нiмфетки  або iншi завiтнi прикмети
лолiтчиних  служниць i  повiрниць з букетами  руж. Та  одне  основне видiння
вицвiло:   нiколи  я  тепер  не  мрiяв   про   можливе   щастя  з  дiвчинкою
(вiдокремленою чи узагальненою) в якомусь дикому i  безпечному мiсцi; нiколи
не  розважав  я,  що  буду  впиватись  в  нiжну  плоть  лолiтчиних сестричок
де-небудь  далеко,  в пiщаному  сховищi  межи скель намрiяних  островiв.  Це
скiнчилось -  або  скiнчилось, принаймнi, на деякий час. З iншого ж  боку...
нажаль, два  роки жахiтного  потурання  хотi привчили мене до певного звичаю
статевого життя.  Я  боявся, як би порожнеча, в якiй я  опинився, не змусила
мене скористатись свободою наглого безуму й пiддатись випадковiй спокусi при
зустрiчi  в  якомусь  провулку  iз  школяркою, яка  йде  додому.  Самотнiсть
розпалювала мене. Я  мав потребу в поспiльствi  й  доглядi.  Мо?  серце було
iстеричним,  ненадiйним органом.  Ось так  трапилось, що Рита ввiйшла  в мо?
життя.



     Вона була вдвiчi старшою за Лолiту й на десять рокiв молодшою вiд мене.
Уявiть собi дорослу брюнетку, дуже блiду,  дуже тоненьку (вона важила всього
сто  п'ять   фунтiв),   з   чарiвно  асиметричними   очима,   гострим,  нiби
швидко-накресленим профiлем i з вельми привабливою ensellure - сiдловинкою у
гнучкiй спинi: була, зда?ться, iспанського чи вавiлонського походження. Я ??
пiдiбрав якось у  травнi,  в "порочному" травнi,  як мовить  Елiот, десь мiж
Монреалем i Новим  Йорком, або, звужуючи границi, мiж Тойлестоном i Блейком,
при смугло жеврiючому в хащах ночi  барi пiд знаком Тигрового  Метелика,  де
вона  пресимпатично  напилася:  запевняла  мене,  що  ми  навчались  в однiй
гiмназi?,  i  все  клала  свою  драглу  ручку  на  мою  орангутангову  лапу.
Чутт?вiсть мою  вона  лишень  злегка розбурхала,  та я-таки надумав  зробити
спробу; спроба вдалася, й Рита стала мо?ю постiйною подругою. Така вона була
добренька,  ця  Рита,  така товариська,  що  з  чистого  спiвчуття  могла  б
вiддатись всякому паетичному втiленню природи - старому зламаному дереву чи
овдовiлому дикобразу.
     Коли ми познайомились (1950-го року), з нею допiру розлучився третiй ??
чоловiк, а ще бiльш недавно ??  кинув сьомий  в рахунку  офiцiйний коханець.
Iншi,  неофiцiйнi, були  надто численнi та  швидкоплиннi, щоб можна було  ?х
каталогiзувати. ??  брат, полiтикан  з обличчям  як вим'я, носив пiдтяжки  й
фарбовану  саморуч  краватку, був  головою й душею мiста Грейнбол,  вiдомого
сво?ми  бейзболiстами,  старанними  читачами  Бiблi?  та зерновими  дiлками.
Протягом  останнiх рокiв  вiн  платив  сво?й  пречудовiй  сестричцi сiмдесят
доларiв  щомiсяця за  абсолютною умовою, що вона нiколи, нiколи не при?де  в
його  пречудове мiстечко.  Вона розповiдала  менi, скиглячи  вiд нетями,  що
чомусь  -  чортзна  чому  - всякий новий  коханець перш  за  все  мчав ??  в
Грейнбол; Грейнбол надив у роковий спосiб; i не встигала вона озирнутись, як
вже  ??  всмоктувала  мiсячна  орбiта   рiдного  мiста,  й  вона  ?хала  пiд
прожекторним освiтленням кругового бульвару, "обертаючись", - смiшно казала,
вона, - "наче клятий метелик у колесi".
     В не? було  грацiйне  двомiсне  автiйко,  й  у  ньому-бо  ми  ?здили  в
Калiфорнiю,  адже  мiй  поставний  Iкар  потребував вiдпочинку. Кермувала за
звича?м  вона - з природженою швидкiстю в  дев'яносто  миль на  годину. Мила
Рита!  Ми  з нею роз'?жджали  впродовж  двох  iмлистих  рокiв з перервами, й
неможливо уявити другу таку гарну, на?вну, нiжну, цiлком безглузду Ритоньку!
Поряд  з нею, Валерiя була - Шлегель,  а Шарлотта - Гегель! Правду  сказати,
нема? й жодно? причини займатись менi нею на берегах  цих мрячних  мемуарiв,
та все ж таки хочу сказати (алло, Рито - де б ти не була, п'яна або твереза,
Рито,  алло!),  що ця  моя  найбiльш  розрадлива,  найбiльш тямуща  подруга,
безсумнiвно, врятувала мене вiд  гамiвно?  сорочки. Я пояснив  ?й,  що  хочу
вiдшукати збiглу коханку й забити ?? кота. Рита з поважним виглядом схвалила
мiй  план  -  та   вдавшись,  поблизу   Сен-Гумбертiно,  до  деяких  власних
розшукувань (хоч анi бiса  не  знала про  справу), сама сплуталася з  якимсь
бандитом; я вкрай  знесилився, визволяючи ?? - у заяложеному  й причмеленому
виглядi,   але  цiлком  жвавеньку.  Iншого  разу,  знайшовши  мiй  священний
пiстолет, вона запропонувала  пограти в "руську рулетку"; я  вiдповiв, що не
можна,  в  пiстолетi  нема  барабана;  ми стали за нього боротися, й нарештi
почувся пострiл, причому куля пiшла в стiну  нашого номера,  й  звiдти забив
дуже  тонкий i  дуже кумедний фонтанчик  гарячо?  води;  пам'ятаю,  як  вона
стогнала вiд смiху.
     Дивовижно  дитяча  ввiгнутiсть  ??  спини,  рисова  шкiра,  неквапливi,
млоснi,  голубинi  цiлунки, -  все  це оберiгало  мене вiд лиха.  Не  талант
художника  ?  вторинною  статевою  ознакою,  як стверджують деякi  шамани  й
шарлатани,  а  навпаки: стать  лише служниця мистецтва. Один  доволi смутний
бенкет  наш мав  прекумеднi  наслiдки.  Я допiру  припинив пошуки:  бiс  або
знаходився  в Тартарi, або  весело горiв у  мене в мозочку  (де мрiя та лихо
роздмухували  вогонь),  та  в  усякому  разi  жодного  не мав вiдношення  до
тенiсного  турнiру  в  Сан-Дi?го,  де  в жiночому складi перший  приз  узяла
шiстнадцятирiчна Дороея Гааз, мужоподiбна голобля. Якось, пiд час зворотно?
по?здки на схiд, у ницiшому  готелi (того сорту, де влаштовуються комерцiйнi
з'?зди й вештають, хитаючись, позначенi ярликами  марципановi  товстуни, якi
звуть один одного Джо або Джим, домовляючись i лигаючи вiскi) мила Рита i я,
прокинувшись пополуднi, побачили, що  з нами в номерi  знаходиться  ще  одна
особа, молодий  блiдий блондин, майже альбiнос,  з бiлими вiями  та великими
прозорими вухами. Нi Рита в ?? журному життi, нi я в мо?му його не стрiчали.
Весь упрiлий,  у брудному фланельному комбiнезонi, в старих похiдних чоботах
на шнурках, вiн хропiв на  покривалi нашого двоспального лiжка з iншого боку
вiд  мо?? цнотливо?  подруги.  Йому  бракувало  одного переднього зуба,  лоб
сприщився  в  бурштиновий колiр. Ритонька оповила свою гнучку голизну в  мiй
макiнтош  - перше, що  надибали пальцi;  я ж  натягнув  трусики; по чому  ми
обстежили  становище.  На тацi стояло аж п'ять ужитих  склянок,  що  в сенсi
прикмет лише важчало  справу.  Дверi були зле зачиненi. На пiдлозi  валялось
чоловiче светро,  та пара безформених жовнiрських  штанiв захисного кольору.
Ми  довго трясли ?х володаря;  нарештi  нещасний очуняв.  Виявилось, що  вiн
зовсiм  утратив пам'ять. Мовлячи з акцентом,  який Рита визначила як  "чисто
бруклiнський", вiн ображено iнсинуював,  що ми (в  який спосiб?) привласнили
його (геть нiкчемну!) персону. Ми його швидесенько одягли й потiм залишили в
найближчiй  лiкарнi,  з'ясувавши  дорогою,  що  якiсь  вже забутi  звивини й
закрути привели нас у вiдомий  вже Грейнбол. Пiвроку по  тому, Рита написала
тамтешньому  лiкарю.  Вiн  вiдповiв, що  "Джон Гумбертсон"  - так незнайомця
безбарвно  прозвали  -  все  ще не ввiйшов  у зносини зi  сво?м  минулим. О,
Мнемозiно, солодкiша й найзапальнiша з муз!
     Я б не вiдзначив цього випадку, якби з нього не почався хiд мо?х думок,
внаслiдок яких я надрукував у  вченому часопису "Кантрип",  що  шотландською
значить  "чаклунство",  нарис, названий  "Мiмир  i  Мнемозiна",  в  якому  я
накреслив  еорiю  (яка  видалась оригiнальною  й значною прихильникам цього
чудовнiшого  щомiсячника)  "перцепцiйного  часу",   засновану  на   "почуттi
кровообiгу"  й  концепцiйно   залежну  (дуже  коротко  кажучи)  вiд  окремих
властивостей  нашого розуму, знаючого не  тiльки речовий  свiт, але й власне
?ство,  вiд  чого склада?ться  стале вза?мовiдношення  мiж  двома  пунктами:
майбутнiм (яке  можна громадити) й  минулим (вже  зданим  на  склад).  Серед
наслiдкiв  цi??  статтi,  що завершувала  ряд  мо?х  переднiх  робiт,  також
помiчених,  було  запрошення  на  один  рiк до  Кантрипського  Унiверситету,
вiддаленого  на  чотириста  миль  вiд  Нового Йорку,  де  ми з Ритою знiмали
квартирку з  видом  на глянсовi тiла хлопчикiв та дiвчаток, якi бавились пiд
дубами, далеко внизу, в водометнiй дiбровi Центрального Парку.
     В Кантрипi я прожив, в спецiальних апартаментах для поетiв i фiлософiв,
з  жовтня 1951  року до червня  1952-го, мiж  тим  як Рита,  яку  я волiв не
показувати, животiла - зда?ться, не дуже почтиво - в пришосейному готелi, де
я ?? навiдував двiчi на тиждень. За тим вона зникла, але менш негуманно, нiж
?? попередниця:  за  мiсяць  я  знайшов  ??  в Кантрипськiй  в'язницi.  Вона
поводилась  з  великою гiднiстю,  позбулася  робакового вiдростка в тюремнiй
лiкарнi  й присяглася менi  досить промовчо, що дивне блакитне хутро, яке за
словами  певно?  статечно? дами,  мiсiс Мак-Крум,  вона в  не?  вкрала, було
насправдi дарунком, зробленим  ?й  вельми недбало  трохи сп'янiлим  мiстером
Мак-Крумом.  Я  змiг  ??  витягти звiдти  без того,  щоб  звернутись  до  ??
нервового брата,  й невдовзi по цьому  ми повернулися з  нею  в  Новий Йорк,
знову  на захiдний бiк Центрального Парку, впавши дорогою в Брайсланд, через
який, утiм, Рита i я вже пере?жджали минулого року.
     Мене тодi охопило нестерпне  бажання вiдновити там  мо?  перебування  з
Лолiтою. Втративши всяку надiю вистежити втiкачку та ?? викрадача, я вступив
у  нову  фазу  буття: я  тепер  намагався  вхопитись  за старi  декорацi?  i
врятувати  хоча б  гербарiй минулого: souvenir,  souvenir, que  me  veux-to?
Верленiвська осiнь дзинчала  в  повiтрi, наче криштальному. В  вiдповiдь  на
картку  з проханням резервувати  номер з двома  лiжками та  ванною, професор
Гамбургер  негайно  отримав  почтиву  вiдмову.  Все було,  мовляв,  зайнято.
Залишалась сама пiдвальна кiмната без ванно? з чотирма лiжками, та вона вряд
чи менi пiдiйшла б. Ось заголовок ?х поштового паперу:
     СПОЧИН ЗАЧАРОВАНИХ МИСЛИВЦIВ 
ВСI НАПО? ЦЕРКВИ СОБАКИ
(окрiм спиртних) на зручнiй не допускаються
вiдстанi для
вiруючих
Я не дав вiри iстинi першо? заяви. Всi? Чи подавався там гренадин, як в тротуарних кав'ярнях ?вропи? Мене також цiкавило, чи не вiддав би мисливець, зачарований чи нормальний, мiсце в церквi за пса - й тут я раптом згадав, зi спазмою болю, сцену, достойну великого маляра: Petite Nymphe Accroupie; та цей шовковистий кокер-спан'?л був, можливо, хрещений. Нi - я не почувався в силах витримати болючi вiдвiдини знайомого холу. В м'якому, пиляво-пофарбованому, осiнньому Брайсландi крилися iншi можливостi воскресити минуле. Залишивши Риту в найближчому барi, я сам пiшов до мiсько? бiблiоеки. Цвiрiнлива стара дiва з величезним сприянням допомогла менi знайти середину серпня 1947 року в зв'язаному комплектi Брайсландського Вiсника, й ось я вже сидiв у вiдлюдному кутi пiд голою лампою та перегортував великi й крихкi сторiнки волюму, чорного, як труна, й ледь не завбiльшки само? Лолiти. Читачу! Брудере! Яким дурним Гомбургом був цей Гомельбург! Позаяк його надчутлива природа жахалась дiйсностi, вiн вважав за можливе всолодитись, принаймнi, шматочком ?? - що нагаду?, як десятий або двадцятий Фриць чи Iван у терплячому хвостi насильникiв затуля? бiле обличчя жiнки ?? ж чорною шаллю, аби не бачити ?? неможливих очей, поки нарештi здобува? свою жовнiрську радiсть в понурому, пограбованому селищi. Менi ж забаглося здобути в надрукованому виглядi знiмок, який випадком закарбував мо? сторонн? обличчя в ту мить, як фотограф з Брайсландського Вiсника зосереджувався на д-рi Браддоку та його групi. Палко мрiяв я, щоби зберiгся Портрет Невiдомого Нелюда. Невинний апарат вихопив мене на темному мо?му шляху до ложа Лолiти, - ось ема для Мнемозiни! Марно силюся пояснити сутнiсть цього позову. Його можна, мабуть, порiвняти з тим непритомним зацiкавленням, яке змушу? нас озбро?тися збiльшувальним склом, щоб роздивитись похмурi фiгурки (в цiлому - натюрморт - i всiх нас зараз виверне), зiбраних рано-вранцi при пласi, - та вираз обличчя пацi?нта все ж таки нiяк не розiбрати на знiмку. Хоч би там як, я буквально задихався, й один кут фолiанта року все колов менi в черево, поки я гортав i лiтав по листках очима. В недiлю, 24-го, в одному з двох мiсцевих кiнематографiв був фiльм "Заповзятi", а в iншому "Брутальна сила". Мiстер Пурдом, незалежний тютюновий аукцiонiст, казав, що з 1925 року вiн палить тiльки "Омен Фаустум". Рослий Росс, футболiст, та його тендiтна наречена були на учтi в мiсiс Гумберт Перрiбой, 58 Ерранiс Авеню. Iсну? паразит, довжина якого склада? одну шосту частину органiзму, що вмiстив його. Дюнкерк був уперше укрiплений у десятому столiттi. Бiлi шкарпетки для панночок, 39 центiв; спортивнi оксфордськi черевички, 3 долари 98 центiв. Вино, вино, вино, прорiк автор "Темного вiку", який не дозволив нашому фотографу зняти його, пiдходить, можливо, до перського буль-буля, та я завжди кажу, що дощ, дощ, дощ, з гримотiнням по ?онтовiй стрiсi, найкращiй друг троянд i натхнення. Так званi "ямки" стають вiд докрiплення шкiри до бiльш глибоко проложених тканин. Греки вiдбили потужну партизанську атаку. Ах, ось уже: абрис дiвчинки в бiлому й пастор Браддок у чорному; ба якщо й дотиналось побiжно його пухкого корпусу чи?сь примарне плече, нiчого стосовно мене дiзнатись я тут не мiг. Гiдний подиву негiдник пiшов за Ритою в бар. З тi?ю журливою усмiшкою, яка з'явилась у не? на личку вiд надлишку алкоголю, вона познайомила мене з агресивно-сп'янiлим старим, кажучи, що вiн - забула собi ваше прiзвище, панночку - вчився з нею в однiй школi. Вiн нахабно насмiлився затримати ??, й у наступнiй сутичцi я боляче вдарив великого пальця об його вельми тверду голову. За тим менi довелось деякий час вигулювати й провiтрювати Риту в забарвленому осiнню парку Зачарованих Мисливцiв. Вона схлипувала й теревенила, що скоро, скоро я кину ??, як усi за життя ?? кидали, й я проспiвав ?й тихенько задумливу французьку баладу, й уклав альбомний вiршик ?й на потiху: Палiтра кленiв в озерi, як рана, Передана. Веде ?х на забiй В багряному оздобленнi Дiана Перед готелем кольору замрiй. Вона спитала: "Та чому замрiй, адже вiн бiлий? Чому - господи мiй боже..." - й заридала знов. Я рiшуче повiв ?? до авта. Ми продовжили наш шлях до Нью-Йорка, й там вона знов зажила в мiру щасливо, прохолоджуючись пiд димчастою синявою посеред нашо? маленько? тераси на тридцятому поверсi. Помiчаю, що в мене якимсь чином геть заплелись два рiзних епiзоди - мо? вiдвiдини Брайсландсько? бiблiоеки на зворотному шляху в Новий Йорк i прогулянка в парку на попередньому шляху в Кантрип, та подiбне змiшання збляклих фарб не повинен зневажати художник-мнемозiнист. Поштова скринечка з мо?м iм'ям, в вестибулi будинку, дозволяла одержувачу роздивитись через засклену шпару дещо з того, що всунув туди листоноша. Вже вкотре траплялось, що арлекiнська гра свiтла, впалого через скло на чийсь начерк, так перекручувала його, що поставала подiбнiсть з лолiтчиною рукою, й це приводило мене в стан майже безтямний, отже доводилось притулятись до ближчо? урни, - що ледь не ставала мо?ю. Щоразу, як це вiдбувалось, щоразу як на мить побаченi мною коханi, петлястi, дитячi кривулi ставали знову, з огидливою простотою, марудним начерком котрогось iз небагатьох мо?х або Ритчиних кореспондентiв, я згадував iз хворобливою усмiшкою, далеке мо?, довiрливе, додолоресове минуле, коли я бував ошуканий коштовно освiтленим вiкном, за яким вiдшукувало мо? нишпорне око - невсипущий перископ ганебного пороку - напiвголу, застиглу, як на кiноплiвцi, нiмфетку, з довгим волоссям Алiси в кра?нi Див (маленьку звабливицю бiльш успiшного собрата), яке вона наразi, як бачилось, починала або кiнчала розчiсувати. Вiд досконалостi iскристого видива ставало завершеним i мо? дике блаженство - адже видiння знаходилось поза досяжнiстю, й тому блаженству не могло завадити усвiдомлення заборони, яке тяжiло над досяжним. Хтозна, можливо iстинна суть мого "збочення" залежить не стiльки вiд прямого чарування прозоро?, чисто?, юно?, заборонно?, чарiвно? краси дiвчаток, скiльки вiд знаття п'янко? безкарностi становища, за яким нескiнченнi довершеностi заповнюють пройму мiж тим незначним, що дару?ться, й тим усiм, чим чару?ться, усiм тим, що хова?ться в дивних фарбах незбутнiх безодень. Mes fentres! Виснучи мiж призахiдними хмарами й накатною нiччю, через скрегiт зубiв я збирав i притискав усiх демонiв мо?? жадоби до поруччя вже тремтливого балкона: ще мить, i вiн здiйметься - в саму абрикосову млу вологого опахала; вiн здiймався - пiсля чого, бувало, освiтлений обрис у дальньому вiкнi рушив - i ?ва знову ставала ребром, яке знову заживлялося плоттю, й нiчого в вiкнi вже не було, крiм вполовину роздягненого бевзя, читаючого газету. Позаяк менi вряди-годи вдавалось виграти гоньбу мiж вимислом i правдивiстю, я ладний був примиритись з оманою. З чим я вiдмовлявся змиритись - це з втручанням мучителя-випадку, який позбавляв мене призначено? менi насолоди. "Savez-vous qu' dix ans ma petite tait folle de vous?" - сказала менi дама, з якою я якось забалакався на ча? в Парижi, - а малятко встигло вийти замiж i мешкало десь у незнаному кра?, i я не мiг би пригадати, чи я помiтив ?? якось у тому саду, на терасi тенiсного клубу, бiля вiдлюдного гроту. Й ось тепер цiлком так само, випадок (а також i деяка змiна у зменшеному й нiби побляклому начерку мо?? кохано?) вiдмовив менi в попередньому поглядi крiзь осяяне скло шпарини, в цьому передчуттi й обiцяннi - обiцяннi, яке не тiльки так спокусливо симулювалось, ба й повинно було бути чемно виконаним. Як бачите, моя фантазiя була пiддана прустiвським допитам на лiжку Прокруста, - адже того ранку, 22-го вересня 1952-го року, коли я спустився за поштою, чистенько вдягнений i вельми жовчний швейцар, з яким я був у прекепських стосунках, почав мене гудити за те, що якийсь ритчин друзяка, проводжуючи ?? додому, "заблював як собака" сходи пiд'?зду. Поки я слухав його й давав йому на чай, а за тим слухав другу, бiльш ?речну версiю пригоди, я смутно подумав, що один з двох листiв, що прийшли з тою благословенною поштою - певно вiд ритчино? матерi, доволi неврiвноважено? дамочки, яку ми якось вiдвiдали на Кейп Кодi й яка з того часу, в численних листах, надсиланих з постiйно? адреси мо?? Нью-Йорксько? контори в рiзнi мiсця мого перебування - все казала менi, як чудово ?? донька та я пасу?мо одне до одного, й як гарно було б, якби ми одружились; другий лист, який я вiдкрив i швидко проглянув у лiфтi, був од Джона Фарло. Я часто помiчав, що ми схильнi давати нашим приятелям таку сталiсть властивостей i фортуни, яку набувають лiтературнi геро? в думцi читача. Скiльки б разiв ми не вiдкрили "Короля Лiра", нiколи ми не зустрiнемо доброго старця, який забув усi прикрощi й пiдiймав заздравний келих на великiм сiмейнiм бенкетi з усiма трьома доньками та ?х кiмнатними собачками. Нiколи не по?де з Он?гiним до Iталi? княгиня Х. Нiколи не одужа? Емма Боварi, врятована симпатичеськими солями в сво?часнiй сльозi батька автора. Через яку б еволюцiю той чи iнший вiдомий персонаж нi пройшов мiж епiграфом та кiнцем книги, його доля встановлена в наших думках про нього; саме так ми очiку?мо, щоб нашi приятелi йшли за тою чи iншою логiчною i всеприйнятною програмою, нами для них передбаченою. Так, Iкс нiколи не створить того безсмертного музичного твору, який так рiзко протирiчив би посереднiм симфонiям, до яких вiн нас привчив. Iгрек нiколи не ско?ть убивства. Нi за яких обставин Зет нас не зрадить. У нас усе розподiлено в графах, i чим менше ми бачимо дану особу, тим при?мнiше себе переконувати, на всяку згадку про не?, в тому, як лагiдно вона пiдкоря?ться нашiй уявi про не?. Всяке вiдхилення вiд спродукованих нами призначень зда?ться нам не тiльки ненормальним, але й нечесним. Ми б волiли нiколи ранiше не знати сусiда - вiдставного торговця сосисками - якби трапилось, що вiн допiру видав збiрку вiршiв, неперевершених нiколи в цьому столiттi. Кажу все це, щоб пояснити, як спантеличив мене iстеричний лист Джона Фарло. Я знав про смерть його дружини, - та я звичайно очiкував, що невтiшний вдовець залишиться до кiнця життя тим нудявим, пихатим i позитивним чоловiком, яким вiн завжди був. Тепер вiн менi писав, що пiсля короткого перебування в Сполучених Штатах вiн вернув до Пiвденно? Америки й намислив передати всi справи, якими вiн керував у Рамзделi, одному з тамтешнiх адвокатiв, Джоновi Вiндмюллеру, нашому спiльному знайомому. Окремо вiн, здавалось, був радий позбавитись "гейзiвських комплiкацiй". Вiн щойно побрався з iспанкою. Його вага збiльшилась на тридцять фунтiв з тих пiр, як вiн кинув курити. Вкрай молоденька дружина була лижною чемпiонкою. Вони збирались провести медовий мiсяць в Iндi?. Позаяк вiн мав намiр присвятити себе, як вiн казав, "iнтенсивному виробництву сiмейних одиниць", вiн не мiг вже знаходити час, щоб займатись мо?ми справами, якi вiн вважав "дуже дивними й досить дратiвливими". Вiд якихось людей, люблячих всюди тицяти носа, - й зiбраних, вочевидь, у комiтет з цi?ю метою - вiн одержав повiдомлення про те, що мiсце помешкання маленько? Доллi Гейз оточене тайною, а що сам я живу з "вiдомою в деяких колах розлученкою" в Пiвденнiй Калiфорнi?. Батько його дружини був граф i значний багатiй. Родина, що винаймала впродовж п'яти рокiв гейзiвський будинок, тепер бажала його купити. Вiн радив менi пред'явити зниклу дiвчинку негайно. Вiн зламав собi ногу. До листа був долучений кольоровий знiмок Джона, ще цiлого, й смагляво? брюнеточки в бiлiй вовнi. Вони солодко всмiхались одне одному, серед синiх снiгiв Чилi. Пам'ятаю, як я ввiйшов до себе в квартиру й уголос подумав: що ж, тепер принаймнi ми вистежимо - як раптом другий лист заговорив до мене дiловитим голоском: Любий Тато, Як ся ма?ш? Я замiжня. Я чекаю на дитинку. Думаю, що вона буде величезною. Думаю, що вона доспi? в-сам-раз на Рiздво. Менi важко писати цей лист. Я божеволiю вiд того, що нам нема чим здолати борги й вибратись звiдси. Дiковi обiцяна чудна служба в Алясцi, за його дуже вузьким фахом в механiцi, от усе, що я знаю про це, та перспективи просто дивовижнi. Прошу вибачення, що не даю домашню адресу, бо я боюсь, що ти все ще страшенно сердишся на мене, а Дiк не повинен нiчого знати. Ну й мiстечко тут! Не видно кретинiв через кiптяву. Будь ласка, надiйшли нам чек, тато. Ми б обiйшлися трьома - чотирмастами, або навiть менше, за будь-яку суму спасибi, ти мiг би продати, наприклад, мо? старi речi, тому що як тiльки до?демо до Аляски, грошицi так i посиплються. Напиши менi будь ласка. Я зазнала багато журби та злиднiв. Твоя чекаюча, Доллi (Мiсiс Ричард Ф. Скиллер). 1 Знову я був у дорозi, знову сидiв за кермом старого синього седана, знову був сам. Коли я читав листа, коли боровся з велетенською мукою, яку вiн в менi збуджував, Рита ще спала мертвим сном. Я глянув на не?: вона посмiхалась ввi снi. Поцiлував ?? в вологе чоло й назавжди залишив: днями сердега хотiла мене тут вiдвiдати, та я не приймаю вихiдцiв з того (для вас "цього") свiту. Нiжну прощальну записку я прилiпив пластиром до ?? пуп'янка - iнакше вона, мабуть, не знайшла б ??. Я написав "сам"? Нi, не зовсiм. Зi мною був чорний камратко, й як тiльки я знайшов вiдлюдне мiсце, я безтрепетно вiдрепетирував ?валтовну смерть мiстера Ричарда Ф. Скиллера. В багажному вiддiленнi авта - невичерпному в сенсi скарбiв - я знайшов сво? найстарiше й найбруднiше светро, його-бо я причепив до гiлляки, у непромовнiй дiбровi, куди мене привела лiсова стежка, вiдгалужена вiд шосе. Виконання вироку було попсовано якимсь затором у дi? гашетки. Мало менi зрозумiлий предмет у мене в руцi, ймовiрно, зичив собi змащення, та я не хотiв гаяти час. Назад у авто пiшло сiре мертве светро, з додатковими дiрками в рiзних мiсцях; i знову зарядивши теплого ще камратка, я поновив подорож. Лист був з вересня 18, 1952 року, й адреса, яку вона подавала, була "До Запитання, Коулмонт" (не в Вiргiнi? й не в Пенсiльванi?, й не в Теннессi - i взагалi не "Коулмонт" - я все замаскував, мо? кохання). З'ясувалось, що то ? гендлярське городисько за вiсiмсот миль на пiвдень вiд Нового Йорка. Я намислив був ?хати безперепинно, та не дотягнув i на свiтаннi за?хав одпочити в мотель близько Коулмонта. Я був упевнений, чомусь, що цей Скиллер свого часу гендлював потриманими возами й, можливо, тодi познайомився з мо?ю Лолiтою, коли пiдвiз ?? в околицях Бердслея - того дня, наприклад, коли в не? луснула шина по дорозi на урок музики; в подальшому вiн, певно, вскочив у якусь халепу. Тiло забитого светра, яке було на задньому сидiннi, все пнулось - як би я не розташовував його складки - позначити рiзкi обриси, що належали Траппу-Скиллеру, до вульгарностi й шпетно? ставностi його тiла, але з метою знiвечити його грубий i порочний смак, я здумав привести себе в особливо грацiйний стан - прокинувся з цi?ю думкою й устиг придавити кiлок будильника, не давши йому зiрватись у вказаний час. За тим, з суворою та романтичною ретельнiстю людини, яка збира?ться на дуель, я перевiрив, чи в згодi папери, викупався, надухмянився, поголив обличчя, вибрав шовкову сорочку й чистi зiсподники, натягнув прозоро темнi шкарпетки, i привiтав себе з тим, що захопив у скринi деякi вельми чепуристi речi - наприклад, замшевий жилет з перламутровими ?удзиками й блiду кашемiрову краватку. Менi не вдалося, нажаль, утримати в собi снiданок, та я поставився зимнокровно до цього дрiб'язкового лиха, витер рот батистовою хусткою, вийнятою з рукава, за англiйською модою, i з брилою синього льоду замiсть серця, пiгулкою на язику й ваговитою смертю в заднiй кишенi, спритно вступив у телефонну будку в Коулмонтi (Ах-ах-ах, проказала мерзотна дверка) й набрав номер ?диного Скиллера в пошарпанiй книжцi: Скиллер, Поль, Меблi. Хриплий Поль вiдповiв, що Ричард iсну?, що це його племiнник, а живе вiн - зараз погляну - Вулиця Киллера, номер десять (все це, звичайно, першi-лiпшi псевдонiми). Ах-ах-ах, проказала дверка. Номер десять по Киллеровiй вулицi постав занедбаним багатоквартирним будинком. Я проiнтерв'ював кiлькох похнюплених старикiв i двох довговолосих, рожево-русявих, неймовiрно брудних нiмфеточок (щоправда, дивився цiлком неуважно, так-сяк, - накреслюючи легко вдягнену дiвчинку, яку б я мiг на хвилину притиснути до себе, коли буду по вбивствi i все стане однаково, й жодних завад вже не буде). Так, дiйсно, Дiк Скиллер жив тут певний час, та з'?хав як одружився. Нiхто не мiг дати менi його точно? адреси. "Може, крамар зна?", сказав низький голос зi шпарини в панелi (там щось поновлювали) бiля того мiсця, де я випадково спинився, розмовляючи з двома iмлистими старухами й ковзаючи поглядом по тонких голих руках ?хнiх босоногих онучок. Я впав не в ту лавку, й обережний сивий маврин похитав вiдмовно головою, навiть до того як я спитав щось. Перетнувши вулицю, я увiйшов у мiзерний лабаз i там викликаний на мо? прохання покупцем дух жiнки гучно вiдповiв з пiдвально? прiрви (повторюючи тему чоловiчого духа в панельнiй шпаринi): "Вулиця Гунтера, останнiй будинок". Вулиця Гунтера була дуже далеко, аж в зовсiм безнадiйному закапелку, серед численних високих смiтниць та глибоких канав, червивих городикiв та кривих хатинок, сiро? мряки та червоно? глини, i якихось фабричних далеко-димливих димарiв. Я зупинився бiля "останнього дому" - збито? з дошок халупи, за якою, на боцi дороги, виднiли ще двi-три такi ж хатини й широке пустище, всiяне бляклими бур'янами. З-вiд хатини лунав стук молотка, й кiлька хвилин я сидiв у сво?й старiй машинi, сам старий та хирлявий, у кiнцi свого довгого шляху, бiля сiро? цiлi, finis, друзi, finis, злодi?. Було близько друго? години дня. Пульс був то сорок, то сто. Дрiбний дощ шемрав по капоту Iкара. Пiстолет пересунувся в праву кишеню штанiв. Лахматий дворняга, з вогкою вiд бруду шерстю звислою з брюха, вийшов з-вiд дому, призупинився розгублений, i за тим зайшовся лагiдно гуф-гукати в мене, щулячись i тикаючи носа вгору; припинив, повештав навколо й поблизу, та разок ще гуфнув. Я вийшов з авта й заклацнув за собою дверку. Як проза?чно, як прямолiнiйно пролунав цей клац в порожнечi безсонного дня! "Гуф", взяв за потрiбне коментувати пес. Я натиснув ?удзик дзвiнка; його вiбрацiя пробрала всю мою плоть. Personne: нiкого. Je resonne, repersonne: дзвоню знову, нiкогову. Звiдки, з яких глибин ця римована дурня? "Гуф", докинув собака. Рвучке наближення, шарудiння й шум (гуф) розчахнених дверей. Виросла дюймiв на два. Окуляри в рожевiй оправi. По-новому високо зачесане волосся, новi вуха. Як просто! Ця мить, ця смерть - все, що я викликав в iмагiнацi? бiльше трьох рокiв виявилось простим та сухим як скiпка. Вона була вiдверто та неймовiрно вагiтна. Обличчя ?? нiби зменшилось (всього пройшло три секунди, та хочу ?м дати стiльки дерев'яно? тривалостi, скiльки життя може витримати); побляклi веснянки, щоки впали; оголенi руки й голiнки втратили всю засмагу, отже стали помiтнi на них волоски; вона була в брунатнiй паперовiй сукнi без рукавiв i в повстяних шльопках. "Господи!" видихнула вона пiсля паузи, в усiй повнявi здивування та щиростi. Не виймаючи кулака з кишенi, я гримнув: "Чоловiк удома?" Вбити ??, як деякi очiкували, я, звичайно, не мiг. Я, бачте, кохав ??. Вона була коханням з першого погляду, з останнього погляду, з одвiчного погляду. "Заходь" сказала вона з веселою силою. Припавши до порозсохлого мертвого дерева дверей, Доллi Скиллер схотiла, бо могла, розплющитись (причому, навiть пiднялась навшпиньки), щоб дати менi пройти, й стояла так мить, розiп'ята, очi долу, всмiхаючись пороговi, з впалими щоками й округлими вилицями, з бiлими як розрiджене молоко руками, витягнутими по дереву. Я пройшов, не зачепивши набубнявiння ?? дитини. Знайоме тепло Доллi - з легкою домiшкою кухнi. Менi зуби дзинчали, як в бевзя. "О нi, ти будеш назовнi" (до собаки). Вона зачинила дверi й увiйшла за мною й за сво?м бубняком в бiдну, лялькового взiрця, кiмнату. "Дiк он там", сказала вона, вказуючи невидкою тенiсною ракеткою й даючи менi простежити поглядом крiзь цю кiмнату, яка була спальнею та вiтальнею, а за тим через кухоньку i крiзь продiлок заднiх дверей, до того мiсця, де, видний в доволi примiтивнiй перспективi, чорнявий молодий незнайомець в робочому комбiнезонi (страту я негайно вiдклав) стояв спиною до мене на драбинцi, щось приколюючи до халупи сусiда, бiльш м'язистого нiж вiн хлопця (та з одною лише рукою), який дивився на нього знизу. Цю картину в рамi дальнiх дверей вона пояснила благальним зiтханням ("мужчини, пак, люблять будувати") й спитала, чи покликати чоловiка? Нi. Стоячи посеред трохи нахилено? пiдлоги й роблячи маленькi питальнi звуки, вона креслила знайомi явайськi жести п'ястями й пальцями, пропонуючи менi цi?ю схемою жартобно? ввiчливостi обрати мiж гойдалкою та канапою (?х постiллю в нiчний час). Кажу "знайомi", бо якось вона запросила мене з таким-ось "танцем рук" до бердслейсько? нашо? вiтальнi, коли мала мiсце там ?? вечiрка. Ми дво? присiли на канапу. Цiкаво: хоч суттю ?? краса зiв'яла, менi стало ясно тiльки тепер - в цю безнадiйно спiзнiлу годину житт?вого дня - як вона схожа - як завше була схожа - на рудувату Венеру Ботiчеллi - той самий м'який нiс, та ж сама димчаста зваба. В глибинi кишенi мо? пальцi тихенько випустили, ледь-ледь тiльки перештовхнувши його глибше в хустку, в якiй вiн тулився, мiй невикористаний кольт. "Це не той, котрий менi потрiбен", сказав я. Розпливчастий вираз гостинностi зник з ?? очей. ?? лоб спохмурнiв, як за старих, гiрких днiв: "Який - той?" "Де вiн? Швидше!" "Слухай", сказала вона, схиливши на бiк голову й трусячи нею в такому положеннi: "Слухай, ти не будеш починати все це знов". "Ще й як буду", сказав я i впродовж хвилини (як не дивно, це стало ?диною щирою, прийнятною хвилиною за цiле наше побачення) ми дивились одне в одне, ощирившись, нiби вона все ще була мо?ю. Яка розумна дiвчинка, вона перша оволодiла собою. З ?? наступних слiв з'ясувалось, що Дiк нiчого не знав про всю цю iсторiю. Вiн думав, що вона моя донька. Вiн думав, що вона народилась у вельможнiй фамiлi? i втекла з дому задля того, щоб мити посуд в шинку. Вiн усьому вiрив. Нащо ускладнювати й так важке становище, нащо розвозити весь цей бруд! Я проказав, що ?й треба бути розумною, треба бути дуже розумною дiвчинкою (з отаким голим барабаном пiд тонкою брунатною сукнею), адже якщо вона розрахову? на допомогу, яку я збирався надати, то ма? збагнути, що менi треба знати все. "Ну ж бо, прошу: його iм'я!" Як - вона думала, що я давно впетрав... Це було таке (тут вона всмiхнулась хитро й журно) сенсацiйне iм'я, що я просто нiколи не повiрю. Вона сама ледве може повiрити. - Iм'я його, моя осiння нiмфо. Ах, це було не так вже важливо. Краще облишити цю розмову. Чи я не хочу курити? - Нi. Його iм'я. Похитала головою надзвичайно рiшуче. Вважала, що вже пiзно робити скандал - i що все одно я нiколи не повiрю неймовiрному, найнеймовiрнiшому. - Я пiдвiвся, кажучи, що менi вже час, привiт чоловiку, радий був бачити ??. Сказала, що я марно наполягаю - нiколи вона його не назве... та що з iншого боку... врештi-решт... "Ти дiйсно хочеш знати, хто це був? Так ось, це був - ". I тихенько, конфiденцiйно, високо звiвши вузькi брови й вигнувши запеклi губи, вона з легкою iронi?ю, та без нiжностi, й нiби розпружуючись тихим свистом, вимовила iм'я, яке проникливий читач давно вже вгадав. Уотерпруф, сказала Шарлотта. Чому мiзерний спомин про лiтнiй день на озерi майнув у мене в пам'ятi? Я теж давно вгадав це iм'я, та тiльки пiдсвiдомо, не признаючись в цьому собi. Тепер я не вiдчув нi болю, нi здивування. Спокiйно постало злиття, все потрапило на сво? мiсце, й вибився, як на складенiй картинi-загадцi, той вiзерунок гiлок, який я неквапно складав iз сампочатку мо?? повiстi з таким розрахунком, щоб в слушний момент упав достиглий плiд; так, з визначеним i порочним зиском (вона ще мовила, та я не слухав, загрузлий у золотий спокiй) появити свiй золотий i жахiтний супокiй через те логiчне задоволення, яке мiй найнедоброзичнiший читач повинен тепер спiзнати. Вона, як я сказав, все ще мовила. Я нарештi включився в ?? вiльнопливну мову. Вiн, отак-бо це ?, був ?диний мужчина, якого вона безумно кохала. Стривай, а Дiк? Ах, Дiк - гарний, цiлковите подружн? щастя, й таке iнше, та вона не це мала на увазi. I я - я був, звичайно, поза рахунком? Деякий час вона дивилась на мене, нiби лише зараз усвiдомивши нечуваний i мабуть доволi нудний, складний i по всьому зайвий факт, що сидячий поряд з нею сорокарiчний, чужий усьому, худий, чепурний, тендiтний, слабкого здоров'я джентльмен в бархатному пiджаку, колись знав i боготворив кожну пору, кожний зачатковий волосок ?? дитячого тiла. В ?? блiдосiрих очах, за розкосим склом незнайомих окулярiв, наш блiденький роман був на мить вiддзеркалений, зважений i вiдкинутий, як скучний вечiр у гостях, як у похмурий день пiкнiка, на який з'явились лише вкрай нецiкавi люди, наче набридла вправа, наче корка засохлого бруду, присталого до ?? дитинства. Я ледь-ледь устиг судомним рухом забрати колiно з радiуса дiй схематичного штурхана - одного з ?? новонабулих жестiв. Попросила мене не казати дурниць. Що пройшло, то пройшло. Визнавала, що в цiлому я був добрим батьком, - вiддаючи менi борг хоч у цьому. Продовжуй, Доллi Скиллер. Чи знав я, наприклад, що вiн приятелював з ?? матiр'ю? Що вiн навiть вважався давнiм другом сiм'?? Що вiн при?жджав до свого дядька в Рамздель - ах, дуже давно - й виступав з лекцi?ю в мамчиному клубi, й раптом вхопив ?? i потягнув ??, Доллi, за голу руку до себе на колiна в присутностi всiх цих дам, i розцiлував ??, а ?й було лишень десять рокiв, i вона дуже на нього розсердилась? Чи знав я, що вiн помiтив мене та ?? в тому готелi якихось мисливцiв, де вiн писав ту саму п'?су - так, "зачарованих", - яку вона репетирувала в Бердсле? два роки по тому? Що вiн ?й казав неможливi речi там внизу в холi? Чи знав я, що - Ах, це було так гидко з ?? боку заплутати мене й примусити вiрити, що Клер - стара дама - його кревна, може, або колишня подруга життя - й, от дива, як просто було вдряпатись, коли газета в Уейсi надрукувала його портрет! В Брайсландськiй газетi портрета не було. Дiйсно, дуже кумедно. - Так (вела вона далi), життя - серiя комiчних номерiв. Якби романiст описав Доллiну долю, нiхто б йому не повiрив. Тут пролунали бадьорi, домашнi звуки з-вiд кухнi, в яку Дiк та Бiлль улiзли в пошуках пива. В вiдчиненi дверi вони побачили гостя, й Дiк ввiйшов у кiмнату. "Дiк, це мiй тато!" крикнула Доллi лунким, напруженим голосом, що видався менi цiлком шаленим, i новим, i радiсним, i старим, i журним, адже молодик, ветеран далеко? вiйни, був майже зовсiм глухий. Морсько? барви очi, чорний ?жак, рум'янi щоки, неголене пiдборiддя. Ми потиснули руки. Дискретний Бiлль, який, певно, пишався тим, що мiг робити дива одною рукою, - принiс вiдкритi ним бляшанки пива. Хотiв узяти вiдступ. Перебiльшена ввiчливiсть пролетаря. Його змусили бути. Сiмейна картина на рекламi пива. По сутi i я i Скиллери волiли товариство. Я пересiв у нервово розхитану гойдалку. Жадко жуючи, вагiтна Доллi пригощала мене алтейними коржиками, арахiсовими горiшками й картопляним хрустом. Мужчини дивились на ?? крихкого, мерзлякуватого, мiнiатюрного, старосвiтського, молодявого, але хворобливого, батька в бархатному пiджаку та бежевому жилетi: можливо, вiконт. У них склалось враження, що я при?хав до них на декiлька днiв, i Дiк, дуже морщачи лоба, що означало напружену дiю думки, видав, що Доллi та вiн можуть спати на кухнi, розклавши там запасного матраца. Я легенько помахав рукою й пояснив Доллi (яка передала це далi через особливе голосове звучання), що я просто за?хав на годинку по дорозi в Лектобург, де на мене чекають друзi та шанувальники. Тут ми помiтили кров на одному з небагатьох великих пальцiв, залишених Бiллю (вiн постав доволi невдалим чудотворцем). Що за жiночiсть, нiколи ранiше мною не бачена в отакому вiдбиттi, була в тiньовому розво? ?? блiдих грудей, позначених у розрiзi сукнi, коли вона схилилась над рукою калiки! Вона повела його ладнатись на кухню (ванно? не було). Впродовж трьох-чотирьох маленьких вiкiв, якi аж бубнявiли вiд штучного тепла вза?мних почуттiв, Дiк i я залишались самi. Вiн сидiв на стiльцi, тручи переднi кiнцiвки й далi морщачи лоба; в менi з'явилось пусте бажання вичавити угрi на його пiтному носi мо?ми довгими лискучими кiгтями. Менi подобались його гарнi сумнi очi й дуже бiлi зуби. Менш привабний був його громадний волосявий кадик. Чого вони не голяться частiше, цi молодi цупкi хлопцi? Вiн та його Доллi мали нестримнi статевi стосунки на цьому диванi принаймнi сто вiсiмдесят разiв з тих пiр, як вона зачала. А до того - як довго вони знали одне одного? Дивно - жодно? негарно? думки не мав я до нього; нiчого, крiм муки й вiдрази. Вiн тепер тер нiс. Я не мав сумнiву, що коли вiн нарештi вiдкри? рота, то скаже (злегка здригаючи голову в коливаннi): "Ет, дiвчисько в вас перший сорт, мiстере Гейз. Це вже так. I матiр'ю вона теж буде першосортною". Сердега вiдкрив рота - й сьорбнув пива. Це йому дало певностi, й вiн далi хлептав дрiбними ковтками до пiни на ротi. Вiн був, сказала вона, гарний. Вiн долонями брав ?? флорентiйськi грудки. Нiгтi в нього були чорнi й пiдламанi, та фаланги й суглоби зап'ястка, сильна, грацiйна п'ясть - були багато, багато шляхетнiшими нiж у мене. Я надто багато краяв людських жертв мо?ми бiдними скандзюбленими руками, щоб пишатись ними: французькi фрази, великi кiстянки дорсетського селянина, приплющенi пальцi австрiйського кравця - от вам Гумберт Гумберт. Добре. Якщо вiн хоче мовчати, я можу мовчати також. Принагiдно, було б не зайвим менi вiдпочити в цiй стихлiй, до смертi наляканiй колисанцi, до того, як наважитись шукати лiгвище звiра: там вiдтягну крайню плоть пiстолета й уп'юся оргазмом спускового гачка - я завжди був вiрним наступником вiденського шамана. Та поступово я став перейматись жалем до бiдного Дiка, котрому, в якийсь жахний, немов гiпнотичний спосiб я заважав сказати ?дине речення, яке вiн мiг скласти ("Дiвчисько в вас перший сорт..."). "Отже", - сказав я, - "ви збира?тесь до Канади?" На кухнi Доллi смiялась на щось сказане чи то здiяне Бiллем. "Отже", - загорлав я, - "ви збира?тесь до Канади? Тобто, не до Канади", - я знову горлав. "Хочу сказати - в Аляску". Вiн обiйняв долонями стакан i, з мудрим виглядом киваючи, вiдповiв: "Що ж, я так вважаю, що вiн ушкодив себе гострим кра?м. Руку-бо вiн втратив в Iталi?". Дивнi мигдалi в бузково-рожевому квiттi. Вiдiрвана сюрреалiстична рука, що повисла в ?хньому пуантилiстичному кармiнi, з маленькою квiтникаркою, витатуйованою на тильному боцi п'ястi. Доллi та пiдкле?ний Бiлль з'явилися знов. Я побiжно подумав, що ?? дво?ста краса, ?? кавовим затьмарена блiдiсть, певно, збуджують небораку. Дiк полегшено скалячись, встав зi стiльця. Вiн уважав, що Бiллю та йому час вернутися до роботи iз дротом. Вiн уважав, що в Мiстера Гейза та Доллi ? багато про що побазiкати. Вiн уважав, що мене ще раз побачить до мого вiдходу. Чому цi люди багато так вважають, i так мало голяться, й так зневажають слуховi апарати? "Сiдай", сказала вона, звучно вдаривши себе по стегнах. Я знов опустився в чорну гойдалку. "Отже, вернемо до справи. Ти, значить, зрадила мене. Куди ви по?хали? Де вiн зараз?" Вона взяла з камiна глянсувату ввiгнуту фоточку. Стара жiнка в бiлому, товста, сяйлива, клишава, в дуже короткому платтi; й мужчина в жилетцi: моржевi вуса, ланцюжок вiд годинника. Батьки чоловiка. Живуть з сiм'?ю його брата в Джуно. "Ти певний, що не хочеш папiроску?" Вона закурила. Я вперше побачив, що вона курить. Суворо заборонялось за царювання Гумберта Грiзного. Плавно, в синюватiй димцi, Шарлотта Гейз встала з труни. Я, звичайно, знайду його без труду, через дядька-дантиста, якщо не скаже. "Зрадила тебе? Нi". Вона направила в камiн стрiлу папiроски, хутко постукуючи по нiй вказiвним пальцем, цiлковито як це робила ?? матiр, i цiлковито так само, мiй боже, нiгтем зшкрябуючи часточку папиросся з нижньо? губи. Нi. Вона мене не зраджувала. Все вiдбулось по-дружньому. Едуза попередила ?? в свiй час, що Ку небайдужий до малих дiвчаток - його раз ледь не ув'язнили, i вiн знав, що вона зна?. Поклавши лiкоть на долоню, затяглась, всмiхнулась, випустила дим, дьорнулася знов по напрямку до камiна. Занурилась у спогади. Рiч у тiм, що вiн бачив наскрiзь (з усмiшкою), все й усiх, тому що вiн не був як я або вона, а був генiй. Дивовижна людина. Ще й такий веселун. Катався зi смiху, коли вона йому призналась в мо?х з нею стосунках, яка ж тут ? зрада, якщо це безпечно було йому розповiсти? "Ну, отож. Ку - його всi звали Ку - " Так звався, скорочено, ?? лiтнiй табiр (Кульбаба). Забавний збiг. Вiн, значить, повiз ?? на шикарне ранчо за триста миль вiд як там... Елефанта (Ельфiнстон). Як звалось ранчо? Ах, дуже глупа назва: Дук-Дук - без жодного сенсу слово (бодай i так)... та це, взагалi, тепер однаково, адже мiсце щезло, розчинилось. А яка була краса - я уявити собi не можу феноменальну розкiш цього ранчо - там усе було, ну, просто все - навiть власний водоспад у домi! Я, може, пам'ятав рудого пройду, з яким ми (ми!) якось грали в тенiс. Ранчо належало, власне, братовi рудого, та вiн його вiдступив Ку на лiто. Коли Ку з нею при?хав, ?м влаштували щось на зразок коронацi?, а потiм узяли й кинули до басейну, ледь не втопили, як роблять при переходi через екватор. Ну, ти зна?ш. Закотила очi на знак штучно? покори фортунi. "Будь ласка, далi". Ну, так от. Передбачалось, що вiн повезе ?? вереснем в Голiвуд - подивитись, чи годиться вона для епiзодично? ролi в фiльмi, основаному на його п'?сi "Золотi Струни". Вона сподiвалась також, що ?й дадуть дублювати одну з найвiдомiших актрисочок на клиговим свiтлом слiпуче облитому тенiсному кортi. Нажаль, до цього нiколи не дiйшло. "Де тепер перебува? негiдник?" Чому - негiдник? Чудова людина в багатьох сенсах. Але там в ранчо життя було лише через пиятику й наркотики. Й, звичайно, вiн був цiлковитий монстр в статевому сенсi, i його друзi були його рабами. Я не можу собi уявити (я, Гумберте, не можу собi уявити!), якими речами вони всi займались в Дук-Дуковiм Ранчо. Вона на вiдсiч вiдмовилась брати в цьому участь, i вiн вигнав ??. "Якi речi?" "Ах, дивнi, ганебнi, фантастичнi речi. Бачиш, у нього там були й дiвчатка, i хлопчики, й кiлька дорослих мужчин, i треба було, щоб ми бозна що робили всi разом в голому виглядi, поки мадам Дамор робила фiльмування". (Жюстинi маркiза де Сада було спочатку дванадцять рокiв.) "Що саме - робили?" "Ах, саме гидоття... Ах, я, нi, либонь, я..." Вона вимовила це "я" як здушений крик, прислухаючись до осердя тягучого болю, й за вiдсутнiстю слiв розчепiрила всi п'ять пальцiв, зламано розрiзаючи повiтря. Нi - не могла, вiдмовлялась детальнiше пояснити в присутностi дитини, яку вже несла. Що ж, ?? справа. "Та й яке це ма? значення тепер", сказала вона, кулаком торсаючи перину й за тим повертаючись догоричерева на канапi. "Шаленi речi, бруднi речi. Я сказала - нi, нi за що не стану - (вона на?вно додала лайливий вульгаризм для позначення примхи, добре вiдомiй нам обом) тво?х бридких хлопчакiв, тому що менi потрiбний тiльки ти. От i викинув вiн мене". Небагато лишилось сказати. Тi?? зими (1949-1950), Фей i вона важкою працею заробляли на життя. Протягом двох рокiв вона переходила з мiсця до мiсця, працюючи в маленьких пришосейних ресторанах, а потiм спiткала Дiка. Нi, вона не знала, де знаходиться той. Iмовiрно, десь у Нью-Йорку. При його славнозвiсностi, вона, ясна рiч, легко б його знайшла, якби захотiла. Фей пробувала повернутись в ранчо, та воно просто не iснувало вже - згорiло вщент, нiчого не було, крiм чорно? купи смiття. Це ?й видалось таким дивним, так дивним... Що ж, у Мак-Ку було подiбне iм'я, й також згорiв будинок. Вона прикрила очi й роззявила рота, вiдпавши назад на перину й ступивши одною байковою нiжкою на пiдлогу. Та йшла злегка пiд укiс, сталева кулька докотилася б до само? кухнi. Я знав тепер все, що менi треба було знати. В мо? намiри не входило краяти мою ясочку. Десь за халупою Бiлля радiо заспiвало пiсля трудового дня про нестямну приречену любов, i ось вона була передi мною, вже подряпана, iз вже не дитячими спухлими жилами на вузьких руках, з гусячими пухирцями на блiдiй шкiрi передплiч, з м'якими "мавпячими" вухами, з неголеними пахвами, ось вона напiвлежала проти мене (моя Лолiта!), безнадiйно зiв'яла в сiмнадцять рокiв, iз цим малятком у нiй, яке, мабуть, уже мрiяло стати великим заправилою i вийти в вiдставку 2020-го року, - i я дивився, й не мiг надивитись, i знав - так само твердо, як те, що помру - що я кохаю ?? понад все, що коли-небудь бачив або мiг уявити на цьому свiтi, або мрiяв побачити на тому. Вiд не? лишилось тiльки найтонкiше фiалкове вiяння, листопадне вiдлуння тi?? нiмфетки, на яку я навалювався з такими криками в минулому; вiдлуння на краю чорного яру, з далеким лiсом пiд бiлястим небом, з бурим листям, яке захащило джерело, з сам-останнiм цвiркуном у сухому бур'янi... Та, слава богу, я боготворив не тiльки вiдлуння. Грiх, який я бувало плекав у сповитому лозами серцi, mon grand pch radieux, скоротився до сво?? сутi: до безплiдного й его?стичного ?анджу; його-бо я викреслював i проклинав. Ви можете глузувати з мене й погрожувати очистити залу суду, та поки менi не вставлять кляпа й не придушать мене, я буду горлати про свою бiдну правду. Нестямно я хочу, щоби весь свiт узнав, як я кохаю свою Лолiту, цю Лолiту, блiду й опоганену, з чужою дитиною пiд серцем, та досi ще сiрооку, досi ще з сурменистими вiями, все ще русяву й мигдальну, все ще Карменсiту, все ще мою, мою... Changeons de vie, ma Carmen, allons vivre quelque part ou nous ne serons jamais spars. Огайо? Хащi Масачусетса? Мерi Мей? Байдуже, навiть якщо цi ?? очi потьмянiють до риб'ячо? нечулостi, й сосцi набрякнуть i потрiскаються, а чудовне, молоде, вкрите мохом гирлячко опоганять i розiрвуть пологи - навiть тодi я буду все ще шаленiти вiд нiжностi на самий знак твого дорогого, змарнiлого личка, лише вiд звуку твого гортанного молодого голосу, моя Лолiто. "Лолiто", проказав я, "це, мабуть, намарно й безглуздо, та я маю це сказати. Життя ? вельми коротким. Звiдси до старого авта, яке так добре вiдоме тобi, двадцять, двадцять п'ять крокiв вiдстанi. Не дуже велика прогулянка. Зроби цi двадцять п'ять крокiв. I будемо жити собi до споконвiку. Carmen, voulez-vous venir avec moi?" "Ти хочеш сказати", вiдповiла вона, вiдкривши очi й злегка пiднявшись (змiя, що готова вдарити), "ти хочеш сказати, що даси нам (нам!) грошей, тiльки якщо я пересплю з тобою в готелi? Ти це хочеш сказати?" "Нi, нi. Ти мене хибно зрозумiла. Я хочу, щоб ти залишила свого випадкового Дiка й цю страшну вирву й пере?хала до мене - жити зi мною, померти зi мною, все, все зi мною" (даю загальний сенс мо?х слiв). "Ти ненормальний", сказала вона, по-дитячому приндячись. "Змiркуй, Лолiто. Жодно? рiзницi не буде. Окрiм однi?? штуки, та це не до уваги (скасування страти, я хотiв сказати, та не сказав). В усякому разi, навiть якщо ти вiдмовишся, ти все одно отрима?ш сво?... trousseau". "Ти не жарту?ш?" спитала Доллi. Я передав ?й конверт з чотирма сотнями доларiв й чеком на три тисячi шiстсот. Непевно, обачливо, вона взяла mon petit cadeau, й раптом чоло в не? чарiвливо зажеврiло. "Стривай-бо", - промовила вона проти волi, - "ти нам да?ш чотири тисячi монет!" Я затулив обличчя рукою й ридма заридав - найгарячiшими сльозами, що я колись проливав. Я вiдчував, як вони в'ються промiж мо?х пальцiв й течуть по пiдборiддю, й обпiкають мене, й нiс в мене був закладений, i я не мiг перервати ридання, й тут вона торкнулась мо?? п'ястi. "Я помру, якщо ти торкнеш мене", - сказав я. "Ти цiлком упевнена, що не по?деш зi мною? Чи ? хоч найменша надiя, що по?деш? Тiльки на це вiдкажи менi". "Нi", - сказала вона, - "нi, любчику, нi". Вперше в життi вона так до мене звернулась. "Нi", - повторила вона. "Про це не може бути й мови. Я б швидше повернулась до Ку. Рiч у там, що -" ?й бракувало слiв, вочевидь. Я подумки зрядив ?? ними - ("...вiн розбив мо? серце, ти лишень розбив мо? життя"). "Це так дивно", - вела далi вона, - упс! (конверт зслизнув з канапи вниз, вона пiдняла його), - "так неймовiрно дивно з твого боку... таку купу грошей! Це розв'язу? всi питання. Ми можемо ви?хати хоч наступного тижня. Припини плакати, прошу тебе! Ти повинен зрозумiти. Дозволь менi принести тобi ще пива? Ах, не плач! Менi так шкода, що я так обдурювала тебе, та зараз нiчого не вдi?ш". Я витер обличчя й пальцi. Вона всмiхалась, дивлячись на cadeau. Вона була в захватi. Хотiла покликати Дiка. Я сказав, що за хвилину менi вже буде час вiд'?жджати, й що зовсiм, зовсiм не хочу його бачити. Ми спробували знайти тему для розмови. Чомусь я все бачив перед собою - образ мигтiв i ?двабно полискував на вологiй сiтчатцi - яскраву дiвчинку дванадцяти рокiв, сидячу на порозi й камiнцями дзвiнко жбурляючу в пусту бляшанку. Я вже почав говорити - в пошуках недбалого зауваження: "Цiкаво, що сталося з маленькою Мак-Ку - чи вона одужала?..." та вчасно припинив, боячись, що вона вiдкаже: "Цiкаво, що сталося з маленькою Гейз?" Врештi-решт, довелось згадати грошовi справи. Переданий ?й чек був чистим прибутком вiд здавання матчиного будинку. Вона здивувалась - думала, що вiн давно вже проданий. Нi ще (я, втiм, дiйсно це сказав ?й в свiй час, щоб розiрвати всякий зв'язок з Рамзделем). Повiрений скоро надiшле ?й повний звiт про фiнансовий стан. Становище - найлiпше. Дiм можна продати за добру цiну. Деякi з недорогих акцiй, що належать ?? матерi, надзвичайно пiднялись. Нi, менi дiйсно пора. Час менi йти, й знайти його, i його знищити. Позаяк я знав, що не переживу торкання ?? губ, я доволi довго вiдступав, наче в манiрному танцi, при кожному русi, який вона та ?? черево робили в мо?му напрямку. Вона й собака проводили мене. Мене здивувало (нi, це риторичний зворот - зовсiм не здивувало), що вид автомобiля, в якому вона так багато ?здила i дитиною, i нiмфеткою, нiяк не подiяв на не?. Зазначила тiльки, що вiн, мовляв, деiнде полiловiяв од старостi. Я сказав, що вiн належить ?й, що я можу взяти автобус. Попросила не теревенити, вони вiдбудуть лiтаком на Юпiтер або Юкон i там куплять машину; я сказав, що в такому разi я куплю в не? Iкар за п'ятсот доларiв. "Таким темпом ми будемо скоро мiльйонерами!", скрикнула вона, звертаючись собаки, який захоплено дихав, - котрого вони з собою не збиралися брати. Carmencite, lui demandais-je... "Одне останн? слово", сказав я сво?ю вiдразливо правильною англiйською. "Ти-бо цiлком упевнена, що - ну, добре, не завтра й не пiслязавтра - та коли-небудь, все одно коли, ти не при?деш до мене жити? Я сотворю цiлком нового бога й почну йому дякувати з пронозливими криками, якщо тiльки ти подаси менi цю мiкроскопiчну надiю" (загальний сенс). "Нi", вiдповiла вона, усмiхнено. "Нi". "А мiж тим це б дещо змiнило", сказав Гумберт Гумберт. За тим вiн витягнув пiстолет... тобто, читач чека?, можливо, вiд мене кепського книжкового вчинку. Менi ж i на розум не могло це впасти. "Гуд-бай-ай!" проспiвала вона, моя американська, мила, безсмертна, мертва любов, адже вона мертва й безсмертна, якщо ви чита?те цi рядки (на увазi маю офiцiйне узгодження з так званими властями). Вiд'?жджаючи, я чув як вона розкотисто волала свого Дiка; собака ж пустився хвилястим алюром товстого дельфiна супроводжувати авто, та був надто важкий та старий, i скоро вiдстав. День помирав, я вже котив по шосе пiд дрiбним дощиком, i як би дiяльно не ?здили близнюки по проглядовому склу, вони не могли упоратися з мо?ми сльозами. Залишивши Коулмонт надвечiр (по шосе Iкс - не пам'ятаю номера), я мiг би до?хати до Рамзделя на свiтанку, якби не спокусився фальшивим скороченням шляху. Я мав потрапити на автостраду Iгрек. Мапа байдужно показувала, що одразу за Вудбайном, до якого я ?хав проти ночi, я мiг залишити шосе Iкс та дiстатися автостради по брукованiй поперечнiй дорозi. ?хати нею треба було лишень близько години (сорок миль). Iнакше довелося б тягнутись по шосе Iкс ще миль сто й тiльки тодi скористатись петлястим, ледачим шосе Зед, щоб потрапити на потрiбну менi автостраду. Немощена дорога, проте, погiршувалась, вибо? ставали жахливiшими, бруд - густiшим, i коли пiсля десято? милi пiдслiпуватого, бiсiвського, черепахового просування, я спробував повернути назад, мiй старий, слабкий Iкар застряг у глибокiй глинi. Навкруг було темно, все було насичено сирiстю й безнадi?ю. Мо? фари повисли над широкою канавою, повною води. Навкiлля, якщо воно iснувало, зводилось до чорно? пустелi. Скiльки я не дужався вивiльнитись, мо? заднi колеса тiльки скиглили в тванi й нудьзi. Клянучи долю, я зняв свiй чепурний костюм, зодягнув працiвнi штани, калошi, подiрявлене кулями светро, й пройшов назад по бруду милi чотири до придорожньо? ферми. Поки я йшов, дощ полляв як з вiдра, та менi не стачило сил вернутись за макiнтошем. Подiбнi пригоди вказали менi, що в мене по сутi здорове серце - попри недавнi дiагнози. Десь опiвночi ремонтник визволив мою машину. Я сяк-так повернувся на шосе Iкс i покотив далi. Пiсля години ?зди я впав у вiдчайну знемогу. Я зупинився при тротуарi в анонiмному мiстечку i в мряцi донесхочу насмоктався солодкого джина з вiрно? фляги. Дощ був давно скасований. Чорнiла тепла аппалацька нiч. Зрiдка про?жджали повз мене автомобiлi: рубiни - вiд мене, на мене - перлини; та мiстечко ще спало. Не було на брукiвках того веселого шарварку байдикуватих громадян, який бачиш у нас ночами в солодкiй, достиглiй, гниючiй ?вропi. Я сам-один насолоджувався тут благотворнiстю цнотливо? ночi й страшними сво?ми думами. Дротяний кошик при панелi був надзвичайно вибагливий щодо вбирання: "Смiття та Папiр, але не Вiдкиди" казав надпис. Хересовi лiтери сяяли над магазином фотоапаратiв. Величезний градусник з назвою проносного трунку животiв на фронтонi аптеки. Ювелiрна лавка Рубiнова чепурилась вiтриною зi штучними самоцвiтами, вiдбитими в червоному дзеркалi. Фосфорястий годинник з зеленими стрiлками плавав у полотняних нетрях пральнi "Момент". По iншому боцi вулицi гараж через сон промовляв: "Автора вбили" (насправдi - "Автомобiлi"). Лiтак, якого той самий Рубiнов зрядив камiнцями, пролетiв, з гудiнням, по оксамитовим небесам. Чимало я побачив поснулих мертвим сном мiстечок! Це було ще не останн?. Дозвольте менi потинятися трохи без дiла - адже доля його звершена. Рим неонових вогнiв, що жеврiли по той бiк вулицi, був удвiчi повiльнiшим за биття мого серця: окрес великого кофейника над рестораном на кожну другу секунду спалахував смарагдовим життям, i як тiльки вiн згасав, його тамож замiнювали рожевi лiтери з оголошенням "Чудова кухня", - та кофейник все ще дражнив око латентною тiнню перед сво?м новим смарагдовим повстанням з мертвих. Ми робили рентгенiвськi знiмки, це вважалось страшенно забавним. Рубiно-смарагдове мiстечко було не дуже далеко вiд "Зачарованих Мисливцiв". Я знову ридав, п'янiючи вiд неможливого минулого. На цьому самотньому стопi мiж Коулмонтом та Рамзделем (мiж невинною Доллi Скиллер та жовiальним дядьком Айвором) я переглянув усi обставини мо?? справи. З останньою простотою та яснiстю я бачив тепер i себе i сво? кохання. В порiвняннi з цим колишнi оглядини такого роду бачились поза фокусом. Рокiв десь два тому, в хвилину метафiзичного зацiкавлення, я звернувсь до розумного, мовлячого французькою, духiвника, до рук якого я передав сiре безвiр'я протестанта для старомодного папiстського курсу одужання, сподiваючись вивести з почуття грiха iснування Найвищого Суддi. В тi студенi ранки в мереживному вiд морозу Квебеку, добрий абат працював надi мною з найтоншою нiжнiстю й розумiнням. Я нескiнченно вдячний i йому, i його великiй органiзацi?, яку вiн представляв. Нажаль, менi не вдалось пiднестись над тим простим людським фактом, що, яку б духовну розраду я не знайшов, яка б лiтофанiчна вiчнiсть не була б менi приготована, нiщо не могло б змусити мою Лолiту забути все те дике, брудне, до чого моя хiть змусила ??. Оскiльки не доведено менi (менi, який я тепер, з теперiшнiм мо?м серцем, i вiдпущеною бородою, й фiзичним розпадом, який вже розпочався), що поведiнка манiяка, який позбавив дитинства пiвнiчноамериканську мою лiтню дiвчинку, Долорес Гейз, не ма? нi цiни нi ваги в розрiзi вiчностi - оскiльки менi не доведено це (а якщо можна це довести, то життя - кепський фарс), я нiчого iншого не бачу для пом'якшення сво?х страждань, нiж понурий i дуже локальний палiатив словесного мистецтва. Закiнчу цей роздiл цитатою зi старого й, мабуть, не правдешнього поета: Так даниною цноти в нас ?си Обтяжене ти, почуття краси! Пам'ятаю день пiд час нашо? першо? по?здки - нашого першого кола раю - коли для того, щоб вiльно заливатись сво?ми фантасмагорiями, я прийняв важливе рiшення: не звертати уваги на те (а було це так явно!), що я для не? не коханець, не мужчина з нескiнченним шармом, не близький приятель, навiть цiлком не людина, а всього лише пара очей i товстий фалос довжиною в фут - причому наводжу тiльки пристойне. Пам'ятаю день, коли взяв назад (суто практичну) обiцянку, з самого зиску дану ?й напередоднi (щодо чогось, що мо?й смiшнiй дiвчинцi жадко хтiлось, вiдвiдати, наприклад, новий роликовий каток з особливим пластиковим покриттям або пiти без мене на денну програму в кiно), я мигцем помiтив з ванно?, завдяки випадковому складенню двох дзеркал i прочинених дверей, вираз у не? на обличчi - важко збагненний вираз безпорадностi тако? повно?, що вiн вже нiби переходив у безтурботнiсть непоумства - саме тому, що почуття скривдженостi й нездоланностi дотнуло межi, а мiж тим усяка межа передбача? iснування чогось за нею - звiдси й нейтральнiсть освiтлення, й беручи до уваги, що цi припiднятi брови й привiдкритi губи належали дитинi, ви ще краще оцiните, якi хланi сплановано? хотi, який вторинно вiдбитий вiдчай утримав мене вiд того, щоб впасти до ?? нiг i вилитись людськими сльозами, - й пожертвувати сво?ю ревнiстю задля того невiдомого менi задоволення, яке Лолiта сподiялась витягти зi спiлкування з неохайними й небезпечними дiтьми зовнiшнього свiту, що бачився ?й справжнiм. ? в мене й iншi напiвпридушенi спомини, якi нинi встають недорозвиненими монстрами й терзають мене. Якось, на бердслейськiй вулицi з заходом сонця у проглядi, вона звернулась до маленько? ?ви Розен (я супроводжував обох нiмфеток на концерт, i просуваючись за ними, в натовпi при касi тримався так близько, що тицявся в них) - i ось чую, як моя Лолiта, у вiдповiдь на слова ?ви, що "краще смерть, нiж Мiльтон Пiнський (знайомий гiмназист) та його судження про музику", каже надзвичайно спокiйно й серйозно: "Зна?ш, жахливим у смертi ? те, що людина надана собi самiй"; i мене тодi вразило, поки я, як автомат, пересував ватнi ноги, що я геть нiчого не знаю, що дi?ться в мо?? кохано? в голiвцi, та що, можливо, десь за нестерпними пiдлiтковими штампами, ? в не? i квiтучий сад, i присмерки, й брами палацу, - димчаста чарiвлива кра?на, доступ в яку менi заборонений, котрий споганю? ницьою спазмою сво? ошмаття; адже я часто помiчав, що живучи, як ми з нею жили, в опрiчному свiтi суцiльного зла, ми вiдчували дивну збентеженiсть, коли я ладнався помовити з нею про щось абстраговане (про що могли б розмовляти вона та старший друг, вона та батько, вона та нормальний коханець, я та Аннабель, Лолiта та сублiмований, вилизаний, аналiзований, обожнюваний Гарольд Гейз), про мистецтво, про поезiю, про крапинки на форелi Гопкiнса або голену голову Бодлера, про Бога та Шекспiра, про будь-який справжнiй предмет. Тут тобi зась! Вона одягала свою вразливiсть у панцир дешево? шпетностi й нарочито? нудьги, мiж тим як я, беручи для сво?х нещасних вчених коментарiв штучний тон, вiд якого в мене самого нили останнi зуби, викликав у сво?? аудиторi? такi вибухи брутальностi, що не можна було продовжувати, о моя бiдна, засмучена дiвчинка. Я кохав тебе. Я був п'ятиногим чудовиськом, та я кохав тебе. Я був жорстокий, ниций, все що завгодно, mais je t'aimais, je t'aimais! I бували хвилини, коли я знав, що саме ти вiдчува?ш, i неймовiрно страждав од цього, мо? звiрятко, моя Лолiтонько, хоробра Доллi Скиллер... Пригадую деякi такi хвилини - назвемо ?х айсбергами в раю - коли, наситившись нею, змарнiвши вiд баснословних, безумних трудiв, незрушно лежав я пiд лазуровою стрiчкою, що йшла впоперек тiла, й, бувало, приймав ?? в сво? обiйми з приглушеним стогоном людсько? (вже-бо!) нiжностi. Шкiра ?? лиснявiла в неоновiм ся?вi, що проникало з мотельного двору крiзь жалюзi, ?? чорнi, як сажа, вi? злиплись; ?? сiрi, без усмiшки, очi здавались бiльш збайдужiлими, нiж звичайно, - вона прекумедно скидалась на маленьку пацi?нтку, яка ще не зовсiм отямилась вiд туману наркозу пiсля дуже серйозно? операцi?; й тут нiжнiсть моя переходила в стид i жах, i я втiшав i колисав сиротливу, легеньку Лолiту, застиглу на мармурових мо?х грудях, i муркочучи, занурював обличчя в ?? теплi кучерi, й погладжував ?? наугад i як Лiр просив у не? благословення, й на самiй вершинi цi?? страждально? щиросердно? нiжностi (в мить, коли моя душа начебто виснула над ?? голизною й ладна була розкаятись), раптом, з мерзенною iронi?ю, жадання зростало знов... "Ах, нi!", промовляла Лолiта пiднявши, з зiтханням, очi вгору, i в наступну хвилину й нiжнiсть i лазуровий промiнь - усе розпадалось. Сучаснi нашi поняття про вза?мини мiж батьком та донькою сильно попсованi схоластичним марноттям та стандартизованими символами психоаналiтично? лавочки; проте, маю надiю, що наступнi рядки звертаються до неупереджених читачiв. Якось, коли батько однi?? з ?? подруг (товстенько? Авiс Чапман) гучним гудком дав з вулицi сигнал, що вiн при?хав забрати свою нечепуру, я вiдчув себе зобов'язаним запросити його у вiтальню; вiн присiв на хвилинку, й поки ми розмовляли, Авiс лащилась до нього i врештi-решт важко вмостилась йому на колiна. Не пам'ятаю, мiж iншим, чи я десь зазначив, що в Лолiти була для чужих цiлком чарiвлива усмiшка, - лахмате мруження очей i миле, мрiйливе сяяння всiх рис обличчя, - усмiшка, яка нiчого, звичайно, не значила, та яка була така прекрасна, так самобутньо нiжна, що важко ?? пояснити атавiзмом, магiчною пiною, неумисно осяяною в обличчi на знак давнього привiтального звичаю (гостинно? проституцi?, скаже читач iз брутальних). Вона стояла десь поряд, коли мiстер Чапман сiв i заговорив вертячи шляпу в руках, а за тим - ах, погляньте, як глупо з мого боку, я опустив найголовнiшу пiкантнiсть славнозвiсно? лолiтчино? усмiшки, а саме: ?? солодка, як нектар, переливчаста в ямках гра нiколи не була спрямована на гостя, а трималась, так мовити, власно? далеко? квiтучо? пустоти або блукала з близькозорою вкрадливiстю по раптових предметах - i було так тепер. В ту хвилину, як товста Авiс наблизилась, щоб заважати сво?му татовi вертiти шляпу, Лолiта тихо сяяла, розглядаючи й торкаючи фруктовий нiж, який був на краю стола, до якого вона притулилась далеко, далеко вiд мене. Авiс тепер ухопила батькiвську шию й вухо, а вiн, звичною рукою, напiвобiйняв сво? незугарне й велике чадо, я раптом помiтив, як усмiшка Лолiти почала згасати, перетворилась в зацiпенiлу тiнь усмiшки, й фруктовий нiж зслизнув зi стола i срiбляною ручкою знагла вдарив ?? в щиколоток, так боляче, що вона охнула, зiгнулась навпiл i в мить по цьому, плигаючи на однiй нозi, з обличчям, спотвореним тi?ю жахливою вступною гримасою, яку дитина затриму? на розтягнених губах перед ревом, Лолiта зникла з кiмнати, й за нею побiгла й почала втiшати ?? на кухнi добренька Авiс, в яко? був такий вiдмiнний, гладкий, рожевий батько i маленький щокатий брат, i щойно народжена сестричка, й домашнiй комфорт, i двi шотландськi вiвчарки, що вмiли всмiхатись, а в Лолiти нiчого не було. Я зготував грацiйне доповнення до цi?? сцени: ми все ще в Бердсле?, Лолiта, сидяча з книгою при камiнi, потягу?ться, кряка? й пита?: "Де ??, власне кажучи, поховали?" "Кого?" - "Ах, ти зна?ш, мою зарiзану матiр". - "Ти чудово зна?ш, де знаходиться ?? могила", вiдповiв я, з великою витримкою, й назвав цвинтар - неподалiк вiд Рамзделя, помiж залiзницею й пагорбом, з якого виднi? озеро. "А крiм того", додав я, "трагедiю ?? раптово? смертi не слiд було б простачити такого роду епiтетом, який ти вважа?ш потрiбним залучити. Якщо ти дiйсно хочеш здолати в собi самiй iдею смертi - " "Зайшовся", сказала Лолiта i млосно пiшла з кiмнати. Я довго дивився в вогонь крiзь пекучi сльози. Потiм узяв з пiдлоги ?? книгу. Якась бездарна дурня "для юнацтва". Похмура маленька Марi не очiкувала, що ?? мачуха виявиться веселою, тямущою, рудоволосою молодицею, яка пояснила Марi, що покiйна матiр Марi сповнила геро?чний подвиг тим, що умисно не виказувала жодно? любовi до насправдi щиро кохано? доньки. Геро?чна матiр помирала вiд невилiковно? хвороби й не бажала, щоб дiвчинка потiм тужила за нею. Iнший натомiсть би з криком помчався наверх до Лолiти; я ж завжди обирав гiгi?ну честивого невтручання. Та нинi, звиваючись, як черв'як, i заклинаючи минуле, я згадую, що цього разу i в iншi рази, я призвича?вся не зважати на стан Лолiти, щоб не засмучувати пiдлого Гумберта. Коли моя мати, в промоклому платтi, освiтленому грозою серед стрiмко-навального туману (так я бачив собi ?? смерть), побiгла задихано вгору по гребню гори над Молiнетто, де ?? забила блискавка, я був малюком, i в подальшому менi не вдавалося заднiм числом собi прищепити нiякого загальноприйнятого сирiтського суму, як би люто не шарпали мене психоерапiсти в пiзнiшi перiоди депресi?. Та визнаю, що людина тако? потужно? iмагiнацi?, як моя, не може посилатись на незнання загальнолюдських емоцiй. Можливо також, що я надто покладався на ненормальну зимнiсть стосункiв мiж Шарлоттою та ?? донькою. Та жахлива сутнiсть всього цього ось яка. Моя шаблонна Лолiта за час нашого з нею нечуваного, нечестивого спожильства поступово дiйшла до того, що навiть найнещаснiше сiмейне життя ? кращим нiж пародiя кровозмiшення - а кращого за це врештi-решт я нiчого й не мiг дати мо?й бездомнiй дiвчинцi. Повернення в Рамздель. Я наближався до нього зi сторони озера. Сонячний пiвдень зорив на всi очi: про?жджаючи повз у заплямованому автi, я розрiзняв дiамантовi iскри мiж вiддаленими соснами. Звернув на кладовище, вийшов, i погуляв мiж рiзнокалiберними пам'ятниками. Bonjour, Charlotte. З деяких могил стирчали напiвпрозорi прапорцi, якi нерухомо повисли в безвiтрянiй тiнi кипарисiв. Ех, Едю, не пощастило ж тобi, подумав я, звертаючись подумки до якогось Едуарда Граммара, тридцяти-п'ятирiчного завiдувача конторою в Нью-Йорку, якого допiру арештували по звинуваченню в убивствi тридцятирiчно? дружини Дорое?. Мрiючи про iдеальне вбивство, Ед проломив дружинi череп i труп посадив на кермо воза. Дво? чиновникiв дорожньо? полiцi? даного району здаля побачили, як великий новий синiй Крейслер, подарований Граммаром дружинi в народження, з шаленою швидкiстю з'?жджав пiд гору в сам-раз на границi ?х юрисдикцi? (хай береже господь наших бравих полiцiянтiв - i районних i штатових!). Вiз зачепив стовп, здiйнявся по насипу, порослому остистою травою, суницею й повзучою лапчаткою, й перекинувся. Колеса все ще тихо вертiлись на спекотi, коли патрульники витягли тiло панi Г. Спочатку, ?м здалось, що вона загинула внаслiдок звичайного зiткнення. Нажаль, поранення, що спричинили ?? скон, не вiдповiдали дуже легким пошкодженням, якi виявились на возi. Я влаштувався краще. Покотив далi. З дивним почуттям упiзнав тонку вежу бiло? церкви й великi iльми. Забувши, що на американськiй примiськiй вулицi самотнiй пiшохiд бiльше видiля?ться, нiж самотнiй автомобiляр, я залишив машину на бульварi, щоб спуститись, нiби гуляючи, по Лоун-стрiт повз номер 342. Перед наступним великим кровопролиттям я мав право на невеличкий передих, на очищувальну судому душевно? вiдрижки. Бiлi вiконницi вiлли вiдставного лахмiтника були зачиненi, й хтось пiдв'язав знайдену ним чорну оксамитову стрiчку для волосся до бiло? вивiски "На продаж", яка схилилась зi сво?? жердини при тротуарi. Не було вже чiпливого пса. Садiвник нiкому не телефонував. Хвора старенька Вiзавi не сидiла на сповитiй виноградом верандi, - на якiй тепер, що вельми скрушно для самотнього перехожого, двi молодi жiнки з понiхвостими зачiсками, в однакових передничках у чорний горiшок, кинули прибирання для того, щоб подивитись на нього. Вона, певно, давно померла, а це були, мабуть, ?? племiнницi з Фiладельфi?. Чи ввiйти в свiй колишнiй дiм? Як в турген?вськiй повiстi, потiк iталiйсько? музики плинув з розчиненого вiкна - вiкна вiтальнi. Яка романтична душа грала на роялi там, де нiякi клавiшi не пiрнали й не сплескували в той зачарований недiльний день, коли сонце ласкавило голi ноги мо?? дiвчинки? Тут я помiтив, що з газону, який я колись пiдстригав, смагла, темнокудра нiмфетка рокiв десяти, в бiлих трусиках, зорить на мене з чимось диким у зачарованому поглядi великих чорно-синiх очей. Я сказав ?й два-три милих слова, цiлком невинних, - старомодний комплiмент, зразка "якi в тебе гарнi очi", та вона хутко позадкувала й музика обiрвалась, i вельми запальний на вигляд чорноволосий мужчина, з лискучим вiд поту обличчям вискочив у сад i грубо наставився в мене. Я був хотiв представитись, та тут, з гострим збентеженням, яке лише трапля?ться увi снi, я побачив, що на менi заплямованi глиною синi робочi штани й негарно брудне дiряве светро, вiдчув щетину на пiдборiддi, вiдчув, як налитi кров'ю мо? очi, очi пронози... Не кажучи й слова, я повернув i зачалапав назад до авта. Чахла квiточка, зразка маленько? айстри, росла з пам'ятно? менi щiлини в брукiвцi. Преспокiйно воскреслу мiс Вiзавi племiнницi викотили на веранду, наче ця веранда була ложею, а я актором. Десь у собi благаючи ?? не кликати мене, я прискорив крок. Яка крута вуличка! Я дiйшов до глибоко? тiнi бульвару. Червоний квиток, що свiдчить про штраф за незаконне паркування, був засунутий полiцiянтом пiд одну з лапок на вiтровому склi. Квиток цей я охайно розiрвав на двi, чотири, вiсiм частин. Сердячись на себе, що витрачаю марно час, я полинув у готель, - той самий, у який за?хав з новою валiзою п'ять рокiв тому. Взяв кiмнату з ванною, призначив телефоном два побачення, - дiлове й медичне -, поголився, викупався, вдягнув чорний костюм i спустився в бар. Там нiщо не змiнилось. Вузька зала була заллята так само тьмяним, нестерпно-гранатовим свiтлом - яким колись у ?вропi вiдрiзнялись кубла, та який тут просто "утворював настрiй" в пристойному, "сiмейному" готелi. Я сiв за той же столик, за яким сидiв насампочатку мого перебування в Рамзделi, того дня, коли, ставши пожильцем Шарлотти, я вирiшив одсвяткувати новосiлля тим, що по-свiтськи з нею розпив пiвпляшки шампанського, чим у роковий спосiб скорив ?? бiдне, по береги сповнене серце. Як i тодi, локай з обличчям, як мiсяць, розподiляв по астральнiй схемi п'ятдесят чарочок хересу на великiй тацi для весiльно? учти (Муффi, цього разу, пошлюбив Фантазiю). Вiсiм до третьо?. Йдучи через хол, я мав обiйти групу дам, якi з Mille grces прощалися й розходились пiсля клубного снiданку. Одна з них iз клекотом привiтання накинулась на мене. Це була товста, низенька жiнка, вся в перлисто-сiрому, з довгим, сiрим пером на капелюшку. Я впiзнав у нiй мiсiс Чатфiльд. Вона напала на мене зi сласною усмiшкою, переповнена злобним цiкавством (чи не заподiяв я, часом, Доллi того, що Франк Лассель, п'ятдесятирiчний механiк, вдiяв з одинадцятирiчною Саллi Гарнер 1948-го року?). Дуже скоро я цю жадiбну зловтiху цiлковито взяв пiд контроль. Вона думала, що я живу в Калiфорнi?. А як ся ма? - ? З добiрнiшою насолодою, я проказав ?й, що моя пасербиця щойно вийшла за блискучого молодого iнженера-гiрничого, обваженого та?мним урядовим завданням у пiвнiчно-захiдному штатi. Несподiвано захоплена, вона вiдказала, що не схвалю? таких раннiх шлюбiв, що нiколи б вона не дозволила сво?й Фiллiс, якiй тепер вiсiмнадцять рокiв - "Ах, звичайно", - сказав я спокiйно. "Звичайно, пригадую Фiллiс. Фiллiс i табiр "Кульбаба". Так, звичайно. До речi, ваша донечка не розповiдала вам, як Чарлi Хольмс розбещував там маленьких пансiонерок сво?? лайдацько? матерi?" "Сором!", - скрикнула мiсiс Чатфiльд, - "як вам не соромно, мiстере Гумберт! Бiдного хлопчика нещодавно вбили в Коре?". "Насправдi", - сказав я (користаючись дивною свободою, даною в сновидiннях). "Оце фортуна! Бiдний хлопчик пробивав найнiжнiше, невiдновлюванiше перетиннячко, трутив гадючим соком - i нiчого, жив собi весело, та ще одержав посмертний орденок. Утiм, перепрошую, менi час до адвоката". До контори Вiндмюллера було всього два блоки. Потиск його руки виявився дуже повiльним, дуже статечним, дуже мiцним, та нiбито запитальним. Вiн думав, що я живу в Калiфорнi?. Чи не викладав я певний час у Бердслейському унiверситетi? Туди щойно поступила його донька. А як ся ма? - ? Я дав повний звiт про мiсiс Скиллер. Дiлова розмова виявилась вельми гарною. Я перевiв усе сво? майно на ?? iм'я й вийшов на вересневу спеку безтурботним жебраком. Тепер, коли я закiнчив зi справами, я мiг присвятити себе головнiй метi по?здки в Рамздель. До цього, дотримуючись тi?? меодичностi, якою я недаремно пишаюсь, я не знiмав маски з обличчя Клера Ку?льтi; вiн сидiв у мене в пiдземеллi, чекаючи мого приходу зi служителем культу й цирульником: "Rveilles-vous, Tropman, il est temps de mourir!" Не маю зараз часу займатись питанням, як закарбувати фiзiономi? (перебуваю в путi до його дядечка i йду швидким кроком); та дозволю собi пiдкреслити наступне: в спиртi мутно? пам'ятi я зберiгав чи?сь жаб'яче обличчя. Я бачив цей образ мигцем кiлька разiв i помiтив у ньому деяку схожiсть iз житт?радiсним i доволi вiдразним родичем мо?м, який жив i помер у Швейцарi?. Пам'ятаю його гантелi, смердюче трико, товстi волохатi руки, та лисину, i свиноподiбну поко?вку-сположницю, - та на загал цей мерзотник був досить нешкiдливий; надто нешкiдливий, додам, щоб стати мо?ю здобиччю. В дивному станi розуму, в якому я зараз перебував, я якось втратив зв'язок з образом Густава Траппа: його цiлком заковтнуло лице драматурга Клера Ку?льтi, таким, яким вiн був представлений, з художньою точнiстю, на рекламах папiросок "Дромадер" i на кабiнетнiй свiтлинi, яка була в його дядечка на письмовому столi. Свого часу, коли я був пацi?нтом iншого, бердслейського, зубного лiкаря, найсимпатичнiшого доктора Мольнара, я пiддав себе серйознiй операцi?, пiсля яко? в мене зосталось доволi мало переднiх зубiв. Штучнi зуби, якi замiщали пройми, тримались за допомогою пластикових платiвок i непомiтного дроту, який iшов по верхньому ясну. В сенсi комфорту, цей устрiй був шедевром, тим бiльше, що боковi зуби були ще зовсiм здоровими. Проте, щоб зрядити та?мну мету правдоподiбним поясненням, я об'явив доктору Айвору Ку?льтi, що з бажання полегшити лицеву невралгiю я вирiшив витягти всi зуби. Що коштуватиме апарат? Скiльки це часу все вiзьме, якщо вiн призначить менi перший вiзит, скажiмо, на початок листопада? Де зараз перебува? його славнозвiсний племiнник? Чи можна буде все вирвати за раз? Доктор Айвор (ач, тхор!) Ку?льтi, гладiй в бiлому балахонi, з сивим ?жаком i просторими пласкими щоками полiтикана-масона, присiв на кут письмового столу, погойдуючи ногою, мрiйливо й вабливо, мiж тим як вiн розгортав надi мною грандiозний дальнобiйний план. Вiн сказав, що спочатку збуду? менi "переднiй" апаратик, - я буду його носити, поки не осядуть ясна. Далi вiн спорудить менi перманентний протез. Добре було б уже зараз оглянути порожнину рота. Вiн носив двокольоровi черевички з дiрчастим узором в кiнцях. Вiн не бачив "ницпоня" з 1946 року, та був упевнений, що його можна знайти в родовому замку, вулиця Грiмма, в передмiстi Паркiнгтона. Мрiя митця-дантиста й далi зростала. Нога хиталась. Погляд блищав од натхнення. Менi це коштуватиме близько шестисот доларiв. Вiн прагнув зараз зробити всi потрiбнi вимiри, щоб зготувати попереднiй протез. Мiй рот був для нього як чарiвна печера, повна безцiнних скарбiв, але туди я його не пустив! "Нi", - сказав я. "Я передумав. Менi все це зробить доктор Мольнар. Його цiни вищi, та як дантист вiн, звичайно, кращий за вас". Не знаю, чи доведеться мо?му читачевi коли-небудь сказати таку фразу. Я зазнав це чудове почуття сонно? свободи в розмовi з панi Чатфiльд. Дядечко мого Клера й надалi сидiв на столi, iз тим же мрiйливим виразом на обличчi, та нога не штовхала вже й не хитала колиску рожевого сподiвання. Натомiсть, блiда секретарка, яка все чула, хирява дiвиця з трагiчними очима бiлявих невдах, кинулась за мною, щоб встигнути грохнути дверми менi вслiд. Вдавiть обойму в рукоятку. Натискайте, допоки не почу?те або не вiдчу?те, як захопило заскочку. П'янливо тiсно. Вмiст: вiсiм набо?в. Воронячий полиск. Нестерпно готовий розрядитись. При першiй же бензиновiй станцi? в Паркiнгтонi менi дуже чiтко пояснили як дiстатись вулицi Грiмма. Аби бути впевненим, що застану Ку?льтi, я спробував йому подзвонити, та з'ясувалось, що його телефон допiру роз'?днали. Чи це значило, що вiн у вiд'?здi? Я попрямував туди, - його дiм був за дванадцять миль на пiвнiч вiд мiста. На той час нiч забрала бiльшу частину ландшафту, й коли я по?хав вузьким звивистим шосе, череда бiло-примарних стовпчикiв з рефлекторами стала займати мо? ж свiтло, щоб вказати той чи iнший закрут дороги. Можна було смутно розрiзнити рiчкову долину з одного боку, й порослi схили - з iншого; попереду ж, як безпритульнi снiжинки, нiчнi метелики пливли з чорно? мряки в допитливе свiтло мо?х фар. На дванадцятiй милi, як i було провiщено, з'явився дивинний вкритий мiст, вермонтського зразка, який напнувся на мене як чохол; за ним праворуч виросла бiлена скеля, а ще через кiлька сажнiв, я завернув, направо-таки, по гравiйнiй стежинi, яка й була "Вулиця Грiмма". Хвилини двi-три я ?хав по сирому, темному, глухому лiсу. Нарештi, посеред округло? галявини, вирiс замок жаху, величезне дерев'яне домовисько з баштою. Вiкна горiли червоним i жовтим вогнем, i пiвдюжини автомобiлiв запроторило алею пiд'?зду. Зупинившись пiд прикриттям дерев i загасивши фари, я став спокiйно обмислювати наступний крок. Пана Ку, певно, оточили його посiпаки й гетери. Проти волi я бачив нетрi цього святочно освiтленого й надзвичайно занедбаного шато, крiзь призму "Тривог Отроцтва", повiстi в одному з лолiтчиних журнальчикiв, про доволi невиразнi "оргi?", дорослого злодiя з прiапiчною сигарою, наркотики, охоронцiв. Принаймнi, Ку був тут. Гаразд, вернусь вранцi, в час сонно? млостi. Я неспiшно по?хав назад в Паркiнгтон, в цьому сво?му старому, вiдданому Iкаровi, який так спокiйно, так бадьоро працював для мене. Моя Лолiта! Ще валялась з 1949-го року одна з ?? заколочок в глибинi "шкiрянкового" вiддiлу. Ще пливли блiдi метелики, тягненi з ночi сифоном мого свiтла. Ще тримались, спираючись на костури, темнi амбари там i тут по шосе. Ще ?здили люди дивитись фiльми. В пошуках ночiвлi я про?хав повз драйвiн-кiно на вiльному вiтрi. Сяючи мiсячною бiлиною, аж мiстичною в порiвняннi з безмiсячною й безформною нiччю, гiгантський екран косо входив у пiтьму дрiмотних, нi в чому не винних полiв, i на ньому вузький привид пiдiймав пiстолет, розчиняючись як в мильнiй водi при все бiльш гострому кренi свiту, який вiддалявся, - ось наступно? вже митi тополиний ряд заховав безплотну жестикуляцiю. Я залишив Спочин Безсонних Ловцiв близько восьмо? ранку й провiв деякий час в мiстi. Мене здоганяла думка, що я - недосвiдчений кат i можу схибити. Менi, наприклад, подумалось, що, можливо, набо? в обоймi знесилились за тиждень бездiяльностi; я замiнив ?х новенькими. Я так ?рунтовно викупав камратка в мастилi, що тепер не мiг збутися чорного мерзоття. Я оповив його ганчiркою, як покалiчений член, i ужив iншу ганчiрку, на те, щоби впакувати жменю запасних куль. На дорозi мене наздогнала гроза, та коли я до?хав до зловiсного замку, сонце вже горiло, як мужнiй мученик, i птахи кричали серед промоклого, димливого листя. Гостi роз'?хались. Витворний i ветхий будинок стояв, наче очманiлий, вiдбиваючи власний мiй стан, адже я мимоволi вiдчув, торкнувшись ногами гнучкого й непевного ?рунту, що я перебiльшив у сенсi пiдкрiплення. На мiй дзвоник вiдповiла нашорошена iронiчна тиша. В вiдкритому гаражi втiм свояцько стояло авто - цього разу чорний вiз, схожий на лiмузин трунаря. Я спробував грюкнути дверним кiльцем. Нiкознову. З нестримним ричанням я штовхнув дверi - i, о диво! Вони посунулись, як у середньовiчнiй казцi. Тихенько закривши ?х за собою, я пройшов через просторий i вельми негарний вестибуль; кинув погляд у вiтальню праворуч; помiтив там кiлька ужитих бокалiв, вирослих з килима; вирiшив, що господар усе ще в себе в спальнi. Що ж, поповземо нагору. Моя правиця стискала загорнутого в ганчiрку камратка, лiвиця похлопувала по липкiй балюстрадi. В останнiй з трьох спалень, якi я оглянув, хтось явно провiв нiч. Була бiблiотечна, повна квiтiв. Була якась особлива кiмната, майже без меблiв, але з просторими й глибокими дзеркалами й бiлими ведмежими шкурами на слизькому паркетi. Були й iншi поко?. Мене осяяла гарна думка. Якщо та коли з'явиться господар (пiшов, може, погуляти для моцiону в парк або сидить у та?мнiй норi), було б слiд через мою загальну нестiйкiсть i через те, що процес винищення може затягнутись, завадити милому партнеровi замкнутись в ту чи iншу кiмнату. Тому, впродовж п'яти хвилин принаймнi, я ходив - у ясному безумствi, тихо-нестямний, зачарований i вщент п'яний мисливець, - i повертав ключi в замках, вiльною рукою кладучи ?х в лiву кишеню. Будинок, такий старий, уможливлював бiльшу самотнiсть, нiж сучаснi елегантнi коробки, де подружнiй парi доводиться ховатись в виходок - в ?диний сховок, що замика?ться - для потреб планового продукування дiтей. Дещо про виходки. Я вже схотiв замкнути третю спальню, як господар вийшов з сусiднього клозету, лишивши по собi шум короткого каскаду. Закрут коридору не мiг мене затулити цiлком. З сiрим обличчям, iз набряками пiд очима, з розвiяним пухом навколо лисини, та все ж цiлком пiзнаваний кузен дантиста проплив повз мене в фiалковому халатi, вельми схожому на один з мо?х. Вiн мене або не помiтив, або взяв за негiдну уваги, нешкiдливу галюцинацiю й, показуючи сво? волосявi литки, попрямував сомнамбулiчним кроком сходами вниз. Я пiшов за ним у вестибуль. Напiввiдкривши й рота, i вхiднi дверi, вiн подивився в сонячну пройму, як людина, якiй нiбито почувся непевний гiсть, котрий подзвонив i потiм пiшов. За цим, далi iгноруючи привид у дощовику, що зупинився посеред сходiв, милий господар увiйшов у маленький будуар через хол по другий бiк вiтальнi. Знаючи, що вiн там тепер мiй, i не бажаючи поспiшати, я залишив його там i пiшов через вiтальню в напiв-бар, напiв-кухню, де я гидливо розбинтував маленького бруднюка, стримлячи не заплямити мастилом хрому - зда?ться, я використав не той продукт, мастило було як дьоготь, i страшенно беручке. Iз властивою менi прискiпливiстю, я перемiстив голого камратка в чисту нiшу i пройшов через вiтальню в хол. Мiй крок був, як я вже зазначив, пружний - мабуть, надто пружний для успiху справи; та серце мо? тьопалось вiд хижого радiння й, пам'ятаю, як хрумкнув коктельний келишок пiд ногою. Милий господар зустрiв мене в турецькому будуарчику. "А я все думаю, хто ви ??", заявив вiн високим хриплим голосом, глибоко зануривши руки в кишенi й уп'явшись у якийсь пункт на пiвденний схiд вiд мо?? голови. "Ви часом не Брюстер?" Тепер було ясно, що вiн ширя? в якомусь туманi i перебува? цiлком у мо?й владi. Я мiг дозволити собi погратися з цi?ю мишкою. "Звiсно", вiдповiв я чемно. "Je suis Monsieur Brustre. Потеревенимо може, перш нiж почати". Це йому сподобалось. Його чорнi, як плямка, вусики здригнули. Я скинув макiнтош. Був я весь у чорному - чорний костюм, чорна сорочка, без краватки. Ми опустились один проти одного в глибокi крiсла. "Зна?те", сказав вiн, гучно скребучи м'язисту, шершаву, сiру щоку й показуючи в кривiй усмiшцi сво? дрiбно-перлистi зуби, - "Ви не такий вже схожий на Джека Брюстера. Я хочу сказати, що подобизна не ? надто точною. Хтось менi казав, що в нього ? брат, який служить в тiй же телефоннiй компанi?". Зацькувати його нарештi, пiсля всiх цих лiт каяття й лютi... Бачити чорнi волоссячка на його пухлих руках... Ковзати цiлим стооччям по його лiлових щiчках i волохатих грудях, передчувати пробо?ни та руду, та музику мук... Знати, що тримаю цього напiв-одушевленого, напiв-людячого блазня, цього злодiя, який в содомський спосiб поласував мо?ю ясочкою - о, моя ясочко, це було нестерпною втiхою! "Нi, нажаль, я не брат Брюстера, - й навiть не сам Брюстер". Вiн нахилив голову зi ще бiльш задоволеним виглядом. "Ну ж бо, гадай далi, блазню". "Чудово", сказав блазень, "отже, ви не прийшли вiд телефонно? компанi? набридати менi цими несплаченими фантастичними розмовами?" "А ви що, нiколи не телефону?те?" "Прошу?" Я сказав, що менi здалось, що вiн сказав, що вiн нiколи... "Нi, я кажу про iнших - людей взагалi. Я не звинувачую саме вас, Брюстере, та правда, вельми глупа манера в людей входити в цей кепський дiм без стуку. Вони користуються сортиром, користуються кухнею, користуються телефоном. Антон дзвонить в Бостон, Марiя в Рiо. Я вiдмовляюсь платити. В вас дивний акцент, синьйоре". "Ку?льтi", сказав я, "чи ви пригаду?те маленьку дiвчинку на iм'я Долорес Гейз? Доллi Гейз? Долорес в Колорадо? Гейзер в Вайомiнгу?" "Так так, цiлком можливо, що це вона дзвонила в усi цi мiсця. Чи не однаково це?" "Менi не однаково, Ку?льтi. Рiч у тiм, що я ?? батько". "Глупство. Бо ви не батько. Ви iноземний лiтературний агент. Один француз переклав мо? "Живе м'ясо" - як "La Vie de la Chair". Яке йолопство!" "Вона була мо?ю дитиною, Ку?льтi". В тому станi, в якому вiн був, його неможливо було по-справжньому збентежити, та його нападнича манера вже ставала менш упевненою. Якась тiнь нашорошеного розумiння жеврiла вже в очах, давши ?м подiбнiсть життя. Втiм, вони одразу знову згасли. "Я сам люблю дiтлахiв", сказав вiн, "i в мене багато друзiв серед ?х батькiв". Вiн вiдвернувся, чогось шукаючи. Став бити себе по кишенях. Хотiв припiднятись. "Куш!", сказав я - вочевидь, багато гучнiше, нiж хотiв. "Нема чого горлати на мене", поскаржився вiн дивним баб'ячим голосом. "Просто шукаю папiросок. До смертi хочу курити". "Ви вже й так близькi смертi". "Ет, киньте", сказав вiн. "Це почина? менi набридати. Чого вам треба? Ви ? француз, мiстере? Вуле-ву-буар? Ходiмо до барчику й хляпнемо - ". Вiн побачив маленький чорний пiстолет, що лежав у мене на долонi, наче я його подавав йому. "Гай-гай!", протягнув вiн (мавпуючи зараз тип "глупого гангстера" в кiно), "який у вас шикарний пiстолетик. Що кошту??" Я луснув його по простягненiй руцi, i якимсь чином вiн збив шкатулку з низького стiльчика при сво?му крiслi. Шкатулка вивергла десяток папiросок. "Ось вони!" вигукнув вiн бадьоро. "Пам'ята?те, як сказано в Кiплiнга: "Une femme est une femme, mais un Сaporal est une cigarette". Тепер бажано сiрникiв". "Ку?льтi", сказав я. "Спробуйте зосередитись. За хвилину ви помрете. Загробне життя може стати, хто зна?, вiчним станом пекельнiшого безумства. Ви викурили останню папiроску вчора. Зосередьтесь. Спробуйте зрозумiти, що з вами ?". Вiн, мiж тим, дер на шмаття папiроску Дромадер i жував скравки. "Я готовий постаратись", промовив вiн. "Ви або австралi?ць, або нiмецький бiженець. Як це взагалi сталось, що ви зi мною розмовля?те? Цей дiм - арiйський, майте на увазi. Ви б краще пiшли собi. I прошу пана припинити махати цим кольтом. Мiж iншим, я маю старий наган в сусiднiй залцi". Я направив камратка на носак його нiчно? туфлi й натиснув гашетку. Осiчка. Вiн подивився собi на ногу, на пiстолет, знову на ногу. Я зробив нове жахливе зусилля, i з негарно слабким i якимсь дитячим звуком, пiстолет стрелив. Куля зайшла в товстий рожеватий килим: я сполотнiв, чомусь уявивши, що вона тiльки скотилась туди й може вислизнути знову. "Ну, хто був правий?" сказав Ку?льтi. "Вам би слiд бути обережним. Дайте-но менi цю рiч, чорт забирай". Вiн сунувся до кольта. Я штовхнув блазня знов у крiсло. Густа втiха танула. Пора, пора було знищити його, та я хотiв, щоб вiн наперед зрозумiв, чому пiдлягав знищенню. Я перейнявся його станом. Зброя в мо?й руцi була наче квола й незграбна. "Зосередьтесь", сказав я, "на думцi про Доллi Гейз, яку ви викрали - " "Неправда!" крикнув вiн. "Дурню валите. Я врятував ?? вiд збоченого волоцюги. Покажiть менi вашу бляху, якщо ви сищик, замiсть того, щоб палити менi в ногу, бидлото! Де бляха? Я не вiдповiдаю за чужi розбещення. Дурощi! Ця розважальна по?здка була, визнаю, кепським жартом, та ви ж бо отримали знову дiвчиська? Годi - пiдемо, хляпнемо по чарочцi". Я спитав, чи вiн волi? страту сидьма чи стоячи. "Це треба обмiркувати", вiдповiв вiн. "Питання серйозне. Мiж iншим - я припустився помилки. Про що тепер вельми шкодую. Я бачте, не мав жодно? насолоди вiд вашо? Доллi. Хоч це сумно, та я, чи зна?те, iмпотент. Крiм того, я ж бо зробив ?й чудовi канiкули. Вона познайомилась в Техасi з украй цiкавими людьми. Чи ви чули, наприклад - " I раптом майнувши вперед, вiн навалився на мене, причому мiй пiстолет полетiв пiд комод. На щастя, вiн був бiльше стрiмкий, нiж дужий, i я без труду штурхнув його знову в крiсло. Вiдсапнувшись, вiн склав руки на грудях i сказав: "Ну от, догрались. Vous voil dans de beaux drops, mon vieux". "Любий сер", сказав вiн, "припинiть жонглювати життям i смертю. Я драматург. Я написав багато трагедiй, комедiй, фантазiй. Я зробив приватно фiльм з "Жюстiни" Сада та iнших ескападлин вiсiмнадцятого столiття. Я автор п'ятдесяти двох успiшних сценарi?в. Я знаю всi ходи й виходи. Дайте менi взятись за це. В iншiй кiмнатi ?, зда?ться, коцюба, дозвольте менi ?? принести, i з ?? допомогою ми дiстанемо ваше майно". Метушливо, дiловито, лукаво, вiн пiдвiвся знову, поки я говорив. Я поштурхав за комодом, стараючись не спускати з нього очей. Раптом я помiтив, що камратко стирчить з-пiд радiатора бiля комоду. Ми знову вступили в бiй. Ми катались по всьому килиму, в обiймах, наче двiйко безпомiчних дiтей. Вiн був голий пiд халатом, вiд нього гидко тхнуло цапом, i я задихався, коли вiн перекочувався через мене. Я перекочувався через нього. Ми перекочувались через мене. Вони перекочувались через нього. Ми перекочувались через себе. В надрукованому виглядi ця книжка чита?ться, думаю, тiльки на початку двадцять першого столiття (додаю до 1935-ти дев'яносто рокiв, живи довго, мо? кохання), й старi читачi певно згадають в цьому мiсцi "обов'язкову" сцену в ковбойських фiльмах, якi вони бачили в ранньому дитинствi. Нашiй бiйцi, втiм, бракувало кулачних ударiв, здатних звалити бика, й перелiтних меблiв. Вiн та я були обидва великими ляльками, напханими брудною ватою й ганчiр'ям. Усе зводилось до мовчазного, безформного борюкання двох лiтераторiв, з яких один розвалювався вiд наркотикiв, iнший-бо терпiв на невроз серця й до того ж був п'яний. Коли, нарештi, менi вдалось захопити свою дорогоцiнну зброю й усадовити знову сценариста в його глибоке крiсло, обидва ми пихкали як королю корiв i барону баранiв нiколи не випадало пихкати пiсля сутички. Я вирiшив оглянути пiстолет: наш пiт мiг, хоч там як, щось у ньому пошкодити - й вiддихатись, перш нiж перейти до головного номера програми. З метою заповнити паузу, я припросив його прочитати власний присуд - в тiй ямбiчнiй формi, яку я йому надав. Термiн "поетична помста" особливо вдалий в даному контекстi. Я передав йому акуратно написаний на машинцi аркуш. "Добре", сказав вiн. "Чудова думка. Вiзьму окуляри" (вiн хотiв пiдвестись). "Нi" "Ваша ласка. Читати вголос?" "Так" "По?хали. Ага, це у вiршах": "За те, що ти взяв грiшника на ?валт. За те, що взяв на ?валт, За те, що взяв, За те, що взяв на ?валт, що я про?авив... "Ну, це, зда?ться, добре. До бiса добре!" ... Коли Адамом голим я стояв Перед законом федеральним I всiма жалючими зiрками його - "Просто досконало!" "За те, що скористався ти Грiхом мо?м, в той час, коли Безпомiчно линяв я, вогкий, нiжний, Надiючись на гожу перемiну, I мрiючи про шлюб в гiрському штатi, I цiлий виводок Лолiт... "Ну, це я не зовсiм добрав". "За те, що ти взяв зиск з цi?? Основи неповинностi мо??, За те, що ти облудно - "Трохи повторю?тесь, а? Де я зупинився?... Так". "За те, що ти облудно одiйняв Можливiсть для покути в мене, За те, що взяв ?? У тому вiцi, коли хлопчаки Гарматку свою пестять... "Так-с, перша сальнiсть". Вона пухнаста дiвчинка була, Вона носила маковий вiнок, Ще з фунтика любила ?сти Пiдсмаженi зернята кукурудзи В квiтчастiй мряцi, де з коней за грошi Жовтогарячi падали iндейцi, За те, що ти ?? украв У покровителя ??, - А був величний вiн, з чолом, як вiск - Ба ти - йому ти плюнув У око тяжко сплющене, роздер Його шафранову тогу, I на свiтаннi кинув кабана Валятись на землi в хворобi новiй, Серед жахних фiалок i кохання, Розпачi, каяття, а ти Набридлу ляльку взяв, I на шматки розтяг ??, Геть кинув голову. За це, За все, що ти зробив, За все, чого я не зробив, Ти мусиш вмерти! " "Ну що ж, сер, скажу недвомовно, дивний вiрш! Ваш найкращiй вiрш, наскiльки можу судити". Вiн склав аркуш i вiддав його менi. Я спитав, чи вiн хоче сказати щось для нього важливе перед смертю. Кольт був знову "придатний щодо особи". Вiн поглянув на нього. Глибоко зiтхнув. "Слухай, вамость", сказав вiн. "Ви ? п'яний, а я хвора людина. Вiдкладiмо цю справу. Я потребую спокою. Я маю плекати свою iмпотентнiсть. Сьогоднi заходять друзi, щоб везти мене на великий матч. Цей фарс iз пальбою з пiстолета ста? вкрай нудьгавим. Ми з вами свiтськi люди в усьому - в еротичних смаках, бiлих вiршах, влучному стрiляннi. Якщо ви вважа?те, що я вас образив, готовий до надзвичайних компенсацiй. Не виключений навiть старомодний двобiй на шаблях або пiстолетах, в Бразилi? чи в iншому зручному мiсцi. Моя пам'ять та мо? красномовство не на висотi зараз, та право ж, мiй любий пане Гумберт, ви були далеко не iдеальним вiтчимом, i я аж нiяк не змушував вашу маленьку протеже при?днатись до мене. Це вона змусила мене перевезти ?? в бiльш веселий притулок. Цей дiм не так добре обладнаний, як ранчо, яке ми дiлили з коханими друзями; все ж вiн просторий, прохолодний i влiтку i взимку - словом, комфортабельний, а тому - через те, що я збираюсь назавжди вiд'?хати на спокiй в Англiю чи Флоренцiю, - я пропоную вам оселитись тут. Дiм - ваш, безоплатно. За умови, що ви припините направляти на мене цей (вiн мерзенно вилаявся) пiстолет. Мiж iншим, - не знаю, чи любите ви чудернацьке, та якщо любите, можу вам передати, знову безоплатно, в якостi домашньо? тваринки, доволi хвилюючого маленького монстра, дiвулю з трьома грудками, одна з яких - така краса, й взагалi - це рiдке й чарiвливе чудо природи. А тепер - soyons raisonnables. Ви мене лише бридко пораните й потiм гнитимете в тюрмi, мiж тим як я буду одужувати в тропiчнiй обстановцi. Обiцяю вам, Брюстере, що ви заживете тут щасливо, користуючись чудовим льохом i всiм прибутком з мо?? наступно? п'?си, - не маю зараз багато в банку, та хай, житиму боргами, як жив його батько, за словами поета. Тут ? ще одна перевага, а саме - надзвичайно надiйна й пiдкупна прибиральниця, мiсiс Вiбрiсса - цiкаве iм'я, - яка приходить з деревнi двiчi на тиждень - нажаль, не сьогоднi - в не? ? онуки й онучки, i я дещо знаю таке про шефа мiсцево? полiцi?, що можу ним керувати як рабом. Я драматург. Мене звуть американським Метерлiнком. Вiдповiдаю на це: Метерлiнк - шметерлiнг. Досить. Все це вкрай принизливо, i я не певний, що роблю як годиться. Не вживайте геркуланiту з ромом. А тепер отямтеся й заберiть пiстолет. Якось я познайомився з вашою незабутньою дружиною. Весь мiй гардероб до ваших послуг. Ах, ? дещо. Як вам це сподоба?ться. В мене ? нагорi винятково цiнна колекцiя еротики. Назву, хоча б, розкiшний фолiант "Острiв Багратiона", вiдомо? мандрiвницi й психо-аналiтистки Меланi? Вайсс - дивовижна жiнка, дивовижний труд - заберiть пiстолет - iз знiмками бiльше восьмисот чоловiчих органiв, якi вона оглянула й вимiряла 1932-го року на островi в Бардинському морi, й вельми повчальними дiаграмами, викресленими з великою любов'ю пiд доброзичними небесами - заберiть пiстолет, - а крiм того, я можу вам влаштувати присутнiсть при стратах, не кожний зна?, що електростiлець пофарбований в жовтий - " Я стрелив. Цього разу куля тюкнула в щось тверде, а саме в спинку чорно? гойдалки, яка була в кутi (й дещо схожо? на скиллерiвську), причому вона одразу ж зарухалась, хитаючись так хутко й бадьоро, що той, хто б увiйшов у кiмнату, був би уражений подвiйним дивом: рухом самотньо? гойдалки, яка метлялася в закутi, i зiяючою пустотою крiсла, в якому щойно була моя фiалкова мiшень. Перебираючи пальцi пiднятих рук, блискавично крутячи крупом, вiн майнув у сусiдню зальцю, й наступно? митi ми з двох бокiв тягнули один в iншого, важко дихаючи, дверi, ключ вiд яких я недобачив. Я знову перемiг, i з ще бiльшою сприттю. Кларiй Новус сiв за рояль i взяв кiлька потворно-сильних, суттю iстеричних, громових акордiв: його брили здригались, його розчепiренi руки напружено ухали, а нiздрi бринiли тим судомним хропiнням, якого не було на звуковiй дорiжцi нашо? кiнобiйки. Далi стражденно наспiвуючи собi в нiс, вiн зробив марну спробу вiдкрити ногою морського вигляду скриньку, бiля рояля. Наступна моя куля влучила йому в бiк, i вiн став пiдiйматися з табурета все вище й вище, як в божевiльному домi старий Нiжинський, мов "Вiрний Гейзер" в Вайомiнгу, мов якесь давн? мо? страхiття, на феноменальну висоту, чи так здавалось, i роздираючи простiр, все ще здригаючись вiд темно? яро? музики, вiдкинувши голову, з виттям, вiн одну руку приклав до лоба, а iншою вхопився за пахву, наче його вжалив шершень; пiсля чого, спустився знов на пiдлогу й знов, прийнявши образ товстого мужчини в халатi, чкурнув у хол. Бачу, як я пiшов за ним через хол, де з якимсь подвiйним, потрiйним кенгуровим стрибком, залишаючись дибки на прямих ногах при кожному стрибку, спершу за ним услiд, далi мiж парадними дверима, я виконав натужено-пружний танок, щоб не дозволити йому вийти, адже дверi, як увi снi, були не щiльно закритi. Знов одновившись, ставши тепер величним i дещо похмурим, вiн почав пiдiйматись широкими сходами - й змiнивши позицiю, але не пiдступаючи близько, я виконав послiдовно три-чотири пострiли, завдаючи йому кожним поранення, й щоразу, як я це з ним робив, робив цi жахливi речi, обличчя в нього безглуздо сiпалось, нiби вiн клоунською гримасою перебiльшував бiль: вiн уповiльнював крок, вiн закочував напiвзлiпленi очi, вiн видавав жiноче "ах", i вiдзивався здригом на кожне попадання, як начебто я лоскотав його, й поки мо? незграбнi, слiпi кулi проникали в нього, культурний Ку казав пошепки, з нарочито британським акцентом - весь час жахливо сiпаючись, та здригаючись, щирячись, та разом з тим нiби незначущим, i навiть люб'язним, видом: "Ах, це дуже боляче, сер, не треба вже... Ах, це просто нестерпно боляче, мiй дорогий сер. Прошу вас утримайтесь. Ах, до чого ж боляче... Мiй боже! Ух! Як гидаво... Зна?те, ви не повиннi були б - ". Його голос завмер, коли вiн долiз до пляцiвки, та вiн далi йшов незвичайно впевненим кроком, попри кiлькiсть свинцю, всадженого в його пухке тiло, й тут я збагнув, з почуттям безнадiйно? розгубленостi, що не тiльки менi не вдалося добити його, але що я заряджав сердегу новою енергi?ю, наче кулi цi були капсулями, в яких грав елiксир молодостi. Я знов зарядив пустий кольт - чорними й збагрянiлими пальцями - торкнув щось, змащене його густою кров'ю. За тим я поспiшив при?днатись до нього на верхньому поверсi. Вiн ступав по галере?, скривавлений i поважний, шукаючи вiдкрите вiкно, хитав головою й все ще дужався вмовити мене не ко?ти вбивства. Я спробував влучити йому в скроню. Вiн вiдступив у свою спальню з пурпурним мiсивом замiсть вуха. "Геть, геть звiдси", проказав вiн, кашляючи й плюючись; тут з подивом божевiлля я побачив, що цей забризканий кров'ю, та все ще рухливий мосьпан влiза? в постiль i загорта?ться в хаос iз простирадл i покривал. Я стрелив у нього майже впритул, й тодi вiн вiдкинувся назад i велика рожева булька, яка чимось нагадувала дитинство, напнулась на його губах, зросла до величини iграшково? надувно? кульки й луснула. Можливо, впродовж двох-трьох секунд я втратив зв'язок з дiйснiстю, але це зовсiм не скидалось на те затьмарення розуму, на яке багнуть послатись пересiчнi злочинцi; навпаки, хочу пiдкреслити, що я вiдповiдаю за кожну пролиту краплю його бульчастой кровi; але вiдбувся певний часовий пересув: я сидiв у подружнiй спальнi, де в лiжку лежала хвора Шарлотта. Ку?льтi вмирав. Замiсть пiстолета (на якому я сидiв) я тримав у руках його туфлю. Я отямився, влаштувався зручнiше в крiслi й поглянув на ручний годинник. Скло щезло, та вiн ходив. Вся ця сумна iсторiя забрала бiльше години. Вiн, нарештi, затих. Жодного полегшення я не вiдчував; навпаки, мене гнiтив ще бiльш нестерпний тягар, нiж той, якого я прагнув позбутись. Я не мiг змусити себе доторком упевнитись в його смертi. В усякому разi, на око вiн був мертвий: бракувало добро? чвертi його лиця, i вже спустились зi стелi двi мухи, ледве вiрячи сво?му нечуваному щастю. Руки в мене були не в кращому виглядi, нiж у нього. Я вмився якось у сумiжнiй ваннiй. Тепер можна було вiдбути. Коли я вийшов на майданчик сходiв, мене очiкував сюрприз: живе дзижчання, яке я вже чув i брав за дзвiн у вухах, - виявилось сумiшшю голосiв i грамофонно? музики, що плинула з нижньо? вiтальнi. Я знайшов там групу щойно, вочевидь, прибулих людей, якi безтурботно розпивали хазяйську горiлку. В крiсла розлiгся величезний товстун; двi чорноволосi, блiдi молодi красочки, безсумнiвно, сестри, одна бiльша, друга (майже дитина) менша, скромно сидiли близенько на краю тахти. Червонощокий добродiй з яскраво блакитними очима наразi принiс ?м двi склянки з чимось iз кухнi-бару, де двi-три жiнки базiкали мiж собою й дзенькали кавалками льоду. Я зупинився в дверях i сказав: "Панове, я щойно вбив Клера Ку?льтi". "Й добре зробили", промовив червонощокий йомость, пропонуючи при цьому трунок старшiй з двох красочок. "Хтось-бо давно б повинен був його закокошити", зазначив товстун. "Що вiн каже, Тонi?", спитала зiв'яла блондинка з-пiд арки бару. "Вiн каже", вiдповiв ?й червонощокий, "що вiн вбив Ку". "Що ж", проказав ще iнший пан, припiднявшись з навпочiпок в кутi вiтальнi, де вiн перебирав грамофоннi платiвки. "Що ж, ми всi одного чудового дня мали б зiбратися й зробити це". "Хоч би там як", сказав Тонi, "йому вже час спуститись. Ми не можемо довго чекати, якщо хочемо потрапити на початок гри". "Дайте цьому добродiю щось випити", сказав товстун. "Хочете пива?", спитала жiнка в штанях, показуючи менi здаля кружку. Тiльки красочки на тахтi, обидвi в чорному, мовчали; молодша все мацала медальйон на бiлiй шийцi, та обидвi мовчали, такi молоденькi, такi доступнi. Музика на мить зупинилась для перемiни платiвки, й тут долинув глухий шум з боку сходiв. Тонi та я поспiшили до холу. Ку?льтi, якого я зовсiм не чекав, виповз якимсь чином на верхнiй майданчик i там важко возився, хляпаючи плавцями; та скоро, впав фiолетовим горбом, застиг - тепер вже назавжди. "Поквапся, Ку", смiючись крикнув Тонi, й зi словами: "Вочевидь, пiсля вчорашнього - не так-бо швидко...", вiн повернувся до вiтальнi, де музика заглушила решту його фрази. Це ось (подумав я) - кiнець мудрованого спектаклю, поставленого для мене Клером Ку?льтi. З важким серцем я залишив цей дерев'яний замок i пiшов крiзь петлястий вогонь сонця до свого Iкара. Два iнших вози були щiльно запаркованi з обох бокiв вiд нього, й менi не одразу вдалося вибратись. Все, що за цим йде - доволi пласке та блiде. Я помалу по?хав пiд гору й за деякий час похопився, бо це зовсiм не дорога до Паркiнгтона. Макiнтош я залишив в будуарi, а камратка в ваннiй. Нi, це не була оселя, в якiй я зичив би собi жити. Майнула дозвiльна думка, що, можливо, генiальний хiрург змiнить власну кар'?ру й разом з нею - хто зна? - всю долю людства, тим, що воскресить Курив-кувiльтi, Клера Дромадера. Менi загалом було байдуже; хотiлось забути все це мерзоття, - й коли я в подальшому довiдався, що вiн не ожив, я тiльки одному зрадiв - не доведеться, отже, в думках стежити багато мiсяцiв за пекучим i вiдразливим процесом його одужання, перериваним всякими незугарними погiршеннями та операцiями, й увiнчаним, можливо, мо?м вiзитом до нього з метою перевести його увiч у реальнiсть тiлесностi зi стану примари. Апостол ома був не такий дурний. Та чи не дивно, що вiдчуття дотику, яке нескiнченно менше цiну?ться людиною, нiж зiр, не тiльки втрача?ться рiдше за все, але ста? в критичнi моменти нашим головним, якщо не ?диним критерi?м дiйсностi. Я був весь просочений нещасним Ку?льтi - весь просочений вiдчуттям нашо? боротьби перед пролиттям кровi. Шосе тепер тягнулось серед полiв. Менi спало на думку (не в знак якогось протесту, не в виглядi символу або чогось в цьому родi, а просто як можливiсть нового переживання), що як вже я порушив людський закон, чому б не порушити й кодекс дорожнього руху? Отже, я перебрався на лiвий бiк шосе, й перевiрив - як це? Виявилось вельми непогано. Таке собi при?мне танення пiд ложечкою з лоскотом "вiдомого дотикання", плюс думка, що нема? нiчого ближчого до спростування основних законiв фiзики, нiж навмисна ?зда не по тому боцi. В цiлому, вiдчуваний мною прекрасний свербiж був на високому рiвнi пiднесення. Тихо, замислено, не швидше двадцяти миль на годину, я зглиблявся в дивний, дзеркальний свiт. Рух на шосе був не дужий. Випадковi авта, що про?жджали по ?м наданiй вiд мене сторонi, оглушливо гудiли на мене. Стрiчнi ж вози вихляли, шарахались, i кричали зi страху. Скоро я вже наближався до бiльш населених мiсць. Про?зд крiзь червоне свiтло нагадував менi та?мний ковток бургундського вина з часiв мого дитинства. Мiж тим, виникали ускладнення. За мною слiдували, мене супроводжували. За тим, вперед мене, два патрульних вози розташувалися так, щоб зовсiм перетнути менi шлях. Плавним рухом я завернув з шосе й, сильно стрибнувши два-три рази, вз'?хав угору по трав'янистому схилу, серед здивованих корiв, i там, тихесенько гойдаючись, зупинився. Щось на кшталт турботливого гегельянського синтезу по?дну? тут двох покiйникiв. Мене тепер повиннi були вийняти з авта (прощавай Iкаре, дякую за все, старий!), я-бо передчував задоволення вiддати себе до численних рук i нiчим не сприяти ?м, поки вони будуть нести мене, спокiйного, зручно розкинутого, лiниво всьому поступливого, як пацi?нт, i беручого дивну насолоду вiд власно? в'ялостi й абсолютно надiйно? пiдтримки з боку полiцiянтiв i представникiв швидко? допомоги. Й допоки я чекав, щоб вони пiдбiгли до мене на високий схил, я викликав подумки останнiй мiраж, образ, сповнений здивування й безнадi?. Раз якось, скоро пiсля ?? зникнення, напад мерзенно? нудоти змусив мене залишити машину на старiй, напiвзарослiй гiрськiй стежинi, яка то супроводжувала, то перетинала новеньке шосе, й уся пiстрявiла вiд диких айстр, що купались у розрiдженому теплi блiдо-блакитного дня наприкiнцi лiта. Пiсля корчiв вивергання, яке випнуло мене навиворiт, я сiв одпочити на валун, а за тим, на пiдставi, що свiже повiтря стане менi корисним, пройшов декiлька крокiв по напрямку до низького кам'яного парапету на стрiмчастому боцi шосе. Дрiбнi коники прискали з сухого придорожнього бур'яну. Тендiтна хмаринка нiби розгортувала обiйми, поступово плинучи до бiльш ?рунтовно? хмари, що належала до iншо?, мляво?, лазур'ю напiвзатоплено? системи. Коли я пiдiйшов до ласкаво? прiрви, мене торкнуло звiдти мелодiйне по?днання звукiв, що пiдiймались, як пара, над гiрничопромисловим мiстечком, яке було пiд мо?ми ногами в складцi долини. Можна було добачити геометрiю вулиць мiж квадратами червоних та сiрих стрiх, i зеленi серпанки дерев, i змiясту рiчку, й дорогоцiнний блиск мiського смiтника, й, за мiстечком, схрещення дорiг, що роздiляли темнi та свiтлi клаптi полiв, а за цим усiм - лiсисте громаддя гiр. Та навiть яскравiше, нiж цi зустрiчнi, мовчазно радiснi фарби - адже ? кольори й вiдтiнки, якi з умлiванням святкують сво? зустрiчi - яскравiше й мрiйливiше для вуха, нiж вони для ока, було повiйне тремтiння збiрних звукiв, неперерваних i на мить при сходженнi сво?му до гранiтно? полицi, на якiй я стояв, витираючи мерзотного рота. Й раптом я збагнув, що всi цi звуки належать до одного роду, й що жодних iнших звукiв, крiм них, не пiдiйма?ться з вулиць прозорого мiстечка. Читачу! Мелодiя, яку я чув, складалася зi звукiв граючих дiтей, тiльки з них, i таким криштальним було повiтря, що в мряючому злиттi голосiв, i величних, i мiнiатюрних, вiдчужених i разом з тим чарiвливо близьких, прямодушних i дивно загадкових, слух iнодi розрiзняв, наче звiльнений, майже членороздiльний вибух свiтлого смiху, чи брязкiт лопати або гримотiння лялькового вiзочка, та все було надто далеко внизу, щоб око могло помiтити якийсь рух на тонко витравлених по мiдi вулицях. Стоячи на високому схилi, я жадiбно слухав цi музикальнi вiбрацi?, цi спалахи окремих вигукiв на тлi рiвного рокотання, й тодi-то я зрозумiв, що пронизливо-безнадiйний жах не в тому, що Лолiти нема? поряд, а в тому, що голосу ?? нема в цьому хорi. Отже, ось моя повiсть. Я перечитав ??. До не? прилипли скравки кiсного мозку, ? висохла кров, на не? сiдають красивi яскраво-смарагдовi мухи. На тому чи iншому заворотi я вiдчуваю, як мо? слизьке "я" плине вiд мене до таких глибоких i темних вод, що нема бажання туди лiзти. Я закамуфлював те, що могло б вразити когось iз живих. I сам я перебрав чимало псевдонiмiв, поки не вигадав особливо притаманний менi. В мо?х нотатках ? й "Отто Отто", й "Месмер Месмер" i "Герман Герман"... та чомусь менi зда?ться, що мною обране iм'я краще за все виража? потрiбну ницiсть. Коли я почав, п'ятдесят шiсть днiв тому, писати "Лолiту", - спочатку в шпиталi для психопаiв, де перевiряли мiй глузд, а пiсля в цiй добре обiгрiванiй, хоч вельми подiбнiй до могили, темницi, - я мiркував, що використаю цiлком мо? записи на судi, щоб врятувати, не голову мою, звичайно, а душу. Посеред працi, однак, я побачив, що не можу виставити на розгляд живу Лолiту. Я, може, скористаюся чимось iз мо?? повiстi на закритих засiданнях, та ?? друк змушений вiдкласти. З причин, якi можуть побачитись очевиднiшими, нiж вони ? насправдi, я проти смертно? кари; на цю думку пристануть, сподiюсь, мо? суддi. Якщо б я постав, як пiдсудний, перед самим собою, я б присудив себе до тридцяти п'яти рокiв ув'язнення за розбещення й виправдав би себе в iншому. Та навiть так, Доллi Скиллер, мабуть, переживе мене на багато рокiв. Подальше рiшення береться мною з усi?ю законною силою й пiдтримкою пiдписаного заповiту; я бажаю, щоб цi нотатки були надрукованi лиш пiсля смертi Лолiти. Таким чином анi тебе, анi мене вже не буде в живих на той час, коли читач розгорне цю книгу. Та допоки в мене кров гра? ще в пишучiй руцi, ти ? така ж невiд'?мна, як я, частина благословенно? матерi? свiту, i я в змозi сполучитись з тобою, хоч я в Новому Йорку, а ти в Алясцi. Будь вiрна сво?му Дiковi. Не давай iншим мужчинам торкати тебе. Не розмовляй з чужими. Сподiюсь, що ти будеш любити сво? дитинча. Сподiюсь, що це буде хлопчик. Сподiюсь, що чоловiк твiй буде завжди добре з тобою поводитись, бо iнакше мiй привид його настигне, як чорний дим, як знавiснiлий колос, й розiтне його на шматки, нерв за нервом. I не жалiй К.К. Довелось вибрати мiж ним i Г.Г. i хотiлось дати Г.Г. протриматись мiсяця на два довше, щоб вiн мiг змусити тебе жити в уявi прийдешнiх поколiнь. Кажу я про тури i янголiв, про та?ну сталих пiгментiв, про передбачення в сонетi, про спасiння в мистецтвi. Й це - ?дине безсмертя, яке ми можемо з тобою подiлити, моя Лолiто.

Популярность: 66, Last-modified: Wed, 30 Jul 2008 04:41:51 GMT