Вона поцiлувала  мене в нижню губу й, весело  сказавши, що
приготу? торт (з  тих часiв, коли я ще був на пожильцях, збереглась легенда,
що я в захватi вiд ?? тортiв), залишила мене лайдакувати.
     Акуратно  поклавши  вiдкриту  книжку  на  полишене  нею  мiсце  (книжка
спробувала  зайтися  в  хвилеподiбному  русi,  та всунутий  олiвець  зупинив
гортання сторiнок),  я перевiрив,  чи в  безпецi ключ; вiн поко?вся в доволi
незатишному мiсцi, а саме пiд старою, але коштовною безпечною бритвою, яку я
вживав, поки жiнка не придбала менi iншу, кращу й дешевшу. Треба б  спитати:
Чи надiйно  захований ключ пiд цi?ю бритвою,  в бархатному  футлярi?  Футляр
лежав у скринi, де я зберiгав дiловi папери. Чи можна влаштувати безпечнiше?
Як дивно, що важко  що-небудь сховати - зокрема  коли жiнка те й  робить, що
пересува? речi.

        22.

     Наскiльки пригадую, минув  рiвно тиждень  з нашого  останнього купання,
коли  полуднева пошта принесла вiдповiдь вiд друго? мiс Фален.  Вона писала,
що тiльки-но вернулась  в пансiонат Св. Алгебри, з похорон  сестри: "Евфiмiя
суттю нiколи не  подужала пiсля  полому стегна". Що ж  стосу?ться дочки панi
Гумберт,  вона честиво повiдомила, що для  вступу цього року вже запiзно, та
що вона (здравствуюча Фален)  майже не ма?  сумнiву, що може  прийняти ?? до
школи,  якщо  пан  та  панi  Гумберт  привезуть  Долорес  у  сiчнi. Райський
перепочинок!
     Наступного дня, по снiданку я завiтав  до "нашого" лiкаря, симпатичного
невiгласа, чи?  вправне  обходження з хворими  й повна довiра до  двох-трьох
патентованих лiкiв успiшно маскували байдужiсть до медицини. Той факт, що Ло
мала вернутись у Рамздель, дивно осявав печеру майбутнього. Я волiв привести
себе у  цiлковиту  готовнiсть на  час здiйснення цi?? подi?. Власне, я почав
кампанiю  ще  до  того,  як Шарлотта  прийняла сво?  жорстоке рiшення.  Менi
потрiбна була впевненiсть, що коли моя звабна дiвчинка повернеться, я матиму
змогу  тi?? ж ночi,  а  потiм нiч у  нiч, допоки не  вiднiме ?? в  мене  Св.
Алгебра, присипляти двi  живi iстоти так ?рунтовно, щоб жодний звук i жодний
доторк не  могли б перебити ?х сон. Протягом липня я робив дослiди з рiзними
снодiйними  засобами,  випробовуючи   ?х  на  Шарлоттi,  великiй  любительцi
пiгулок.  Остання доза, яку я  ?й дав  (вона думала,  що це слабий  препарат
брому для промащення ?? нервiв), звалив ?? на цiлих  чотири години. Я вмикав
радiо  на  всю його  силу.  Направляв  ?й  в  обличчя найслiпучiший  промiнь
фалiчно? форми  лiхтарика. Штовхав, тер, смикав, цюкав  -  i нiщо не зривало
риму  ??  спокiйного й мiцного дихання. Одначе,  вiд тако? просто?  дi?  як
поцiлунок в ключицю, вона прокинулась  умить, свiжа й чiпка, як восьминiг (я
ледь  врятувався).  Значить, не  годиться, подумав  я;  слiд  набути  чогось
надiйнiшого. Спочатку д-р Байрон не повiрив, коли я  сказав, що його лiки не
впорались iз мо?м  безсонням. Вiн  порадив  менi спробувати  його  ще кiлька
разiв  i  на хвилину  вiдволiк  мою  увагу,  почавши показувати менi сiмейнi
фотографi?: в нього була приваблива дiвчинка доллiних лiт; та я зрозумiв, що
вiн прагнув  провести мене, й зажадав, щоб вiн менi прописав якнайсильнiше з
iснуючих  снодiйних. Порадив грати  в гольф, - та врештi-решт погодився дати
менi засiб, який "не мiг  не подiяти", й, пiдiйшовши до шафки, балакун витяг
з нього скляну рурку з бузково-синiми набiйчиками, оперезаними з одного краю
тьмяно-фiалковою  смужкою. Це був за його словами новий засiб, щойно пущений
в  продаж  i призначений  не для неврастенiкiв,  котрих можна  заспоко?ти  й
ковтком води,  якщо взятись умiючи, а  тiльки для великих безсонних  митцiв,
яким необхiдно  вмерти на кiлька годин, щоб жити в столiттях. Я люблю шити в
дурнi  лiкарiв,  i  хоча  я радiв усерединi,  поклав  у  кишеню  пiгулки  зi
скептичним низанням плiч. Мiж iншим я мав бути з ним напоготiв. Одного разу,
з  зовсiм  iншо?  нагоди,  я  кепсько  обмовився  -  пригадав  свою  останню
санаторiю, й менi здалося, що  вiн нашорошивсь. Аж нiяк не прагнучи до того,
щоб  Шарлотта чи  будь-хто iнший довiдався про цей перiод  мого  минулого, я
пояснив якнайшвидше,  що я  мав здiяти деякi дослiдження  в  божевiльнях для
роману. Та хай йому; одне ? безсумнiвним, пройда  мав гарненьке дiвчатко. Та
ж дивно помислити - всi вони тепер ? старими, сiмнадцятирiчними...
     Я вийшов  вiд  нього  в найчудовiшому  настро?. Самим  пальцем  керуючи
жониним  авто,  я  доброзично  котив   додому.  Рамздель  був  на  загал  не
позбавлений   зваби.  Цвiркотiли  цикади;  бульвар   був  щойно  политий.  З
шовковистою гладкiстю,  я  звернув униз нашою  крутою вуличкою. Якимсь чином
усе цього дня складалось так вдало. Так синьо й  зелено. Я знав, що  яскрiло
сонце, тому що нiкельований ключ  стартера вiдбивався в передньому склi, i я
знав,  ? рiвно  о-пiв-на-четверту,  тому  що  сестра  милосердя,  яка  щодня
приходила масажувати стареньку Вiзавi, дрiбцювала вниз  повз вузьку панель у
сво?х  бiлих  панчохах  i чоботах. За звича?м, iстеричний  сетер  колишнього
лахмiтника атакував авто при спуску, й, за звича?м, мiсцева газета лежала на
?анку, куди ?? щойно жбурком достачив Кеннi.
     Напередоднi  я  припинив режим вiдчуження, який я сам собi  прописав, i
зараз я видав веселий клич, який сповiщав мо? прибуття, водночас вiдкриваючи
дверi  вiтальнi. Повернута  до мене  каштановим шиньйоном над вершково-бiлою
ши?ю, в  тiй же бiлiй блузцi й тих же темно-червоних штанях, якi були на нiй
у день нашо? першо? зустрiчi,  Шарлотта сидiла на покуттi письмового столу й
шкварила лист. Ще не випустивши дверну клямку, я повторив свiй клич вiтання.
??  рука припинила писати. З секунду Шарлотта сидiла нерухомо; за тим поволi
обернулась на стiльцi, поклавши лiкоть на його ввiгнуту спинку. ??  обличчя,
знiвечене тим що вона зазнавала,  не являло собою при?много видива. Впираючи
погляд в мо? ноги, вона почала мовити:
     "Гидка Гейзиха,  товста  курва,  стара вiдьма, капосна мамця,  стара...
стара дурка... ця стара дурка все тепер зна?... Вона... вона..."
     Моя прекрасна  звинителька  урвала,  ковтаючи свою отруту й сльози.  Що
саме Гумберт Гумберт сказав - чи намагався сказати - не ма?  значення.  Вона
вела далi:
     "Ви -  чудовисько.  Ви  ?  огидний, пiдлий, зловмисний брехун. Якщо  ви
наблизитесь до мене, я закричу в вiкно. Геть вiд мене!"
     Тут знову, гадаю, можна облишити те, що бурмотiв Г.Г.
     "Я  по?ду сьогоднi ж. Усе це ваше.  Та  тiльки  вам не  вдасться нiколи
знову побачити це негiдне дiвчисько. Забирайтесь геть з цi?? кiмнати".
     Читачу, я пiдкорився. Я пiднявся в мiй екс-напiвкабiнет. Руки в боки, я
постояв  цiлком  нерухомо  й  у  повнiй   самовладi,  споглядаючи  з  порогу
по?валтований   столик:  шухляду   було   висунуто,  з-вiд   шпарини  висiв,
зачепившись  борiдкою  наторований  нарештi ключ,  iншi  рiзнорiднi  домашнi
вiдмички лежали  на стiльницi.  Я перейшов через  подест у  подружню спальню
Гумбертiв  i зимнокровно перевiв  мiй  щоденничок з-пiд  ??  перини  в  свою
кишеню.  По  чому  я  вiдправився  вниз,  та  зупинився на  пiвдорозi:  вона
розмовляла телефоном, дрiт  якого в  цей  день був випадково  сполучений  iз
штепселем у ?дальнi, бiля дверей, що вели  до вiтальнi. Хотiв був послухати,
що  вона  говорить:  скасувала  якусь  замову  й  вернула   до  вiтальнi.  Я
вiдсапнувся й  через передпокiй  пройшов до  кухнi. Там я вiдкоркував пляшку
шотландського вiскi (перед скотчем  вона нiколи не могла втриматись). За тим
я  перейшов  до  ?дальнi й  звiдти, через напiвпрочиненi дверi, подивився на
широку спину Шарлотти.
     "Ти розбива?ш мо? життя й сво?", сказав я спокiйно. "Обмiркуймо справу,
як двi культурнi  людини. Це  все твоя галюцинацiя. Ти,  Шарлотто,  несповна
розуму. Цi записи, що ти ?х знайшла, сам<b>i</b>  лише начерки до роману. Тво? iм'я
та  ??, були взятi випадково. Тiльки тому, що впали на перо. Ти подумай  про
це, а я принесу тобi випити".
     Вона не  вiдказала й  не  обернулась,  далi скаженим  темпом пишучи, що
писала. Вочевидь, третiй за рахунком лист (два вже запечатаних, з накле?ними
марками, приготованi були бiля не? на столi). Я вернув до кухнi.
     На кухнi я витяг  двi склянки (до Св.  Алгебри? До Лолiти?) й вiдiмкнув
електричний холодильник. Той  люто ревiв на мене,  поки я вивiльняв  з  його
серця  лiд. Написати  всю  штуку наново.  Хай перечита?.  Подробиць вона  не
пам'ята?.  Змiнити, пiдробити.  Написати  уривок роману й  показати  ?й  або
зоставити лежати на виду?  Чому iнодi крани так страшенно скиглять?  Жахливе
становище, правду сказати. Цеглинки льоду - цеглинки  для  твого iграшкового
полярного ведмедика, Ло! - видавали трiскотливi, нестямнi звуки в мiру того,
як гаряча  вода з-пiд крана  визбавляла ?х  з металевих  комiрок. Я поставив
обидвi  склянки  поряд,  налив  у  них  вiскi  й  додав  у  кожну  по  унцi?
сельтерсько?  води.  Шкода,  що  наклала  заборону  на  мiй  любий джинанас.
Холодильник рикнув i гуркнув. Несучи склянки,  я пройшов до  ?дальнi й крiзь
дверi вiтальнi, тепер  ледь прочиненi,  так  що  я  не мiг  просунути лiктя,
сказав: "Я приготував тобi скотч".
     Вона не  вiдгукнулась, навiжена курва,  i я  поставив склянки на  буфет
бiля телефону, який наразi задзвонив.
     "Говорить Леслi - Леслi омсон", сказав Леслi омсон, той самий, котрий
полюбляв купатись  на свiтанку: "Мiсiс Гумберт, сер,  потрапила пiд  авто, i
вам би краще прийти найхутчiш".
     Я  вiдповiв  -  можливо  не  без  обурення  -  що  моя  дружина цiла  й
неушкоджена, й усе ще тримаючи слухавку, поштовхом вiдмахнув дверi й сказав:
     "Ось вiн тут, Шарлотто, говорить, що тебе вбили".
     Та жодно? Шарлотти в вiтальнi не було.

        23.

     Я вибiг назовнi. Iнший  бiк круто? нашо? вулички являв собою незвичайне
видовище.  На пологий  газон мiс Вiзавi вз'?хав  великий, чорний,  глянсовий
Пакар,  круто  завернувши  туди  через панель  (на  якiй  горбився  зронений
картатий плед),  i  стояв там, полискуючи на сонцi,  з розкритими наче крила
дверками та  з  колесами, глибоко втореними в  букс. Правобiч  вiд  воза, на
акуратнiй муравi  схилу, сивоусий старець,  вельми  пристойно вбраний (сiрий
двобортовий  костюм, краватка  метеликом в бiлу  горошину),  лежав горiлиць,
здвинувши довгi ноги, наче воскова фiгура росту звичайного мерця. Менi треба
виявити  поштовх,  розряд,  блискавку митт?вого  враження чередою  слiв;  ?х
речовинне  накопичення   на  сторiнцi  псу?  самий  спалах,  гостру  ?днiсть
картинки:  пагорбок  пледу,  машина, старик-мумiя, масажистка  старухи,  яка
бiжить з крохмальним  шелестом, тримаючи  в руцi напiвпорожню склянку, назад
до  веранди, де пiдперта перинами,  полонена,  дряхла мiс  Вiзавi,  напевне,
лементувала,  втiм,  не  досить  гучно,  щоб  заглушити  рiвномiрний  гавкiт
лахмiтникового сетера, який переходив вiд  одного гурту людей до iншого - чи
то до сусiдiв,  вже скупчених на тротуарi, бiля картато?  штуки, чи то назад
до авта (яке йому нарештi  вдалось зацькувати), чи то до гурту, зiбраного на
газонi, складеного з Леслi омсона, двох полiцiянтiв i кремезного добродiя в
рогових  окулярах. Тут я мушу пояснити, що незабарна поява дорожньо? полiцi?
(не збiгло й двох хвилин по нещастю)  була  наслiдком того, що патрульники в
цей  самий час  чiпляли штрафи на автiвки, незаконно запаркованi в провулку,
неподалiк вiд нас;  що <b>о</b>дин  в окулярах був  Фредерiк Бiель молодший,  водiй
Пакара;  що його сiмдесятирiчний батько, котрого масажистка щойно вiдпоювала
на  скошенiй травi, де вiн лежав скошеним, так би  мовити, банкiром,  був не
глибоко  зомлiлим, але зручно й меодично оговтувався  вiд легкого серцевого
нападу або можливостi такого; й нарештi, що плед на тротуарi, де дружина так
часто вказувала менi  з незадоволенням на кривi  зеленi  трiщини, приховував
понiвечений  труп Шарлотти Гумберт,  котру  пере?хав  (а потiм  i  протягнув
кiлька футiв) автомобiль Бiелiв у ту мить, коли вона бiгла через дорогу, щоб
кинути три листи в поштову скриньку, яка була на краю дiлянки мiс Вiзавi. Цi
листи  пiдняла  й  передала  менi  гарненька  дiвчинка  в  брудному рожевому
платтячку, i я перетворив ?х на шмаття, роздерши в кишенi штанiв.
     Три лiкарi та подружжя Фарло незабаром прибули до мiсця  подi? й почали
порядкувати. Вдiвець, людина,  надiлена неабиякою самовладою, не  ридав i не
рвався. Вiн нiби трохи похитувався,  це правда; та вiн розтуляв вуста тiльки
на  те,  щоб  повiдомляти  тi свiдчення  й давати тi  роз'яснення,  якi були
безумовно необхiднi в  зв'язку  з упiзнанням, оглядом i  вiдвозом покiйницi,
тiм'я  котро? являло  собою кашу з  кiсток,  мозку,  бронзуватого  волосся й
кровi. Сонце було ще слiпучим, коли друзi, добрий  Джон,  заплакана  Джоана,
поклали  вдiвця у  лiжко  в  Доллi  в  кiмнатi;  самi ж,  щоб  бути поблизу,
влаштувалися  в спальнi  Гумбертiв  на нiч -  котру  не знаю, чи  добродiйно
провели, як вимагала врочистiсть нагоди.
     Не  бачу  причини сповiльнятись -  у  цiй  дуже  спецiальнiй працi - на
передпохоронних формальностях,  якi  вимагали  уваги  вiд мене, й на  самому
похоронi не менш скромному, нiж не так далеке весiлля; та декiлька епiзодiв,
якi стосуються тих чотирьох-п'яти днiв, таки слiд вiдзначити.
     У першу нiч мого вдовування я був такий п'яний, що спав так само мiцно,
як  те дитя,  яке було спало в  цьому лiжку. Наступного ранку я насампочаток
обстежив клаптики листiв, що залишились у мо?й  кишенi. Вони  надто ретельно
змiшались, щоб ?х можна було  роздiлити  на три завершених тексти. Гадаю, що
слова "...i ти спробуй знайти його, адже я не можу купувати..." були з листа
до  Ло. Деякi  листи  нiбито  вказували  на  намiр Шарлотти  бiгти  з  Ло  в
Паркiнгтон або  навiть  назад у Пiскi, аби коршак  не  схопив ?? дорогоцiнне
ягня. Iншi шматки та скравки (аж нiяк не припускав,  що мав такi дужi кiгтi)
явно стосувалися прохання прийняти дiвчинку не в пансiонат  Св. Алгебри, а в
iншу,  також  закриту,  школу, про яку казали, що  ??  виховнi  прийоми такi
суворi, нудьгавi й сухi (хоча в проспектi згадувався крокет пiд iльмами), що
заслужили  школi прiзвиська  Виправний  Заклад  для Шляхетних  Панн.  Трет?,
накiнець,  послання  було  безсумнiвно  адресоване  менi.  Я  розiбрав  такi
шматочки фраз, як "...можливо, пiсля року  розлуки я з тобою...", "...о, мiй
коханий, о мiй...", "...або, може  бути,  я  помру..." Та взагалi, те, що  я
наскубав, було не дуже змiстовно: рiзнi фрагменти цих поквапних послань були
так само  сплутанi в мо?х долонях, як основнi ?х частини у бiдно? Шарлотти в
головi.
     Джон  мав  на  той  день  побачення  з клi?нтом, а  Джоанi  треба  було
нагодувати  собак, отже я був тимчасово позбавлений  товариства мо?х друзiв.
Добряки побоювались, як би я не покiнчив з  собою,  залишений без нагляду, й
не маючи  iнших  знайомих,  котрi могли  б  ?х  замiнити (мiс Вiзавi злягла,
сiмейство  Мак-Ку  лагодило  будування  нового  дому   в   далекому  районi,
Чатфiльдiв щойно викликали в пiвнiчний штат у зв'язку з лихом, яке сталося з
?х власним кревним), до  мене вiдрядили Лу?зу  та Леслi пiд виглядом потреби
допомогти менi розiбрати й упорядкувати силу осиротiлих речей.
     В  хвилину найчудовiшого натхнення я показав милим  i легковiрним Фарло
(разом iз якими  я  дожидав  приходу  Леслi  на платне побачення  з  Лу?зою)
аматорський знiмочок,  знайдений  мною серед  Шарлоттиного  майна. Стоячи на
валунi,  вона   посмiхалась  крiзь  розвiяне   вiтром   волосся.  Фотографiя
вiдносилась до квiтня 1934-го року, пам'ятна весна!  При?хавши того  року до
Америки  в  справах,  я  мав  нагоду провести кiлька  мiсяцiв  у  Пiскi.  Ми
познайомились  -  мiж  нами  зав'язався необережний  роман.  Я,  нажаль, був
одружений, вона була нареченою  Гейза.  По  мо?му  поверненнi  в  ?вропу, ми
листувались через спiльного друга, нинi покiйного. Джоана прошепотiла, що до
не? дiйшли деякi  чутки -  й  подивилась iще на  знiмок, i дивлячись далi на
нього, передала його Джоновi, й Джон  вийняв люльку з рота й теж поглянув на
привабну,  легковажну Шарлотту  Беккер, i повернув свiтлину менi. Потiм вони
на кiлька годин  вiд'?хали. В пiдвалi Лу?за з вуркiтливим смiхом гудила собi
свого кавалера.
     Не  встигли Фарло вiдбути, як завiтав до мене священнослужитель з сизим
пiдборiддям - i я спромiгся до мiнiмуму скоротити iнтерв'ю, оскiльки це було
до  виконання  без  того, щоб не обр<b>а</b>зити його  почуттiв i  не збудити  його
пiдозр. Так, маю намiр присвятити все життя добробутовi дитини. От, до речi,
той  хрестик,  який  Шарлотта Беккер  менi подарувала, коли ми  обидво? були
молодими.  В  мене ? кузина в Новому Йорку, ?речна стара  панна. Я там з нею
знайду хорошу приватну школу для Доллi. О хитрющий Гумберт!
     До  вiдома  Леслi  та  Лу?зи,  котрi  за мо?м (що виявилось правильним)
пiдрахунком  повиннi  були  доповiсти про це Джону та  Джоанi,  я  пречудово
розiграв незвичайно гучний мiжмiський монолог телефоном, симулюючи розмову з
Шерлi Хольмс, начальницею табору "Ку". Коли повернулись Джон та Джоана, то я
без  труду  провiв  ?х повiдомленням, яке  навмисно  схвильовано й  безладно
пробурмотiв,  що,  мовляв,  Лолiта пiшла  з промiжною  групою на  п'ятиденну
екскурсiю, i з нею неможливо сполучитись.
     "Боже мiй", вигукнула Джоана, "що ж нам робити?"
     Джон  вiдказав, що все  надзвичайно  просто - вiн улашту?, щоб тамтешня
полiцiя негайно  розшукала  екскурсантiв - це в них i години не вiзьме; вiн,
до речi, сам добре зна? мiсцевiсть та -
     "Послухайте",  вiв далi вiн, "чому б  менi одразу ж не з'?здити туди на
автi,  а  ви поки  переспите з Джоаною" (насправдi,  останньо?  фрази вiн не
додав,  та  Джоана  так  палко  пiдтримала  його  пропозицiю,  що  це  могло
розумiтись).
     Я розiграв iстерику. Я вчав заклинати Джона нiчого не починати. Сказав,
що  не мiг  би витримати зараз  постiйну присутнiсть  дiвчинки,  яка  плаче,
чiпля?ться за  мене, -  така вона вразлива, подiбний струс може вiдбитись на
?? майбутньому,  психiатри  проаналiзували  такi  випадки... Запала  раптова
тиша.
     "Та що ж, ваша ласка", проговорив,  нарештi, Джон доволi сухо. "Тiльки,
зна?те,  я  таки був другом i порадником Шарлотти.  Й  по  всьому хотiлося б
знати, що ви, власне, збира?тесь з дiвчинкою робити".
     "Джон!" крикнула Джоана. "Вона його дочка, а  не  дочка Гарольда Гейза,
хiба тобi не ясно? Бiдний Гумберт - справжнiй батько Доллi!"
     "Розумiю", сказав Джон, звернувшись до мене. "Перепрошую. Розумiю.  Ось
воно  що. Я не одразу второпав... Це, звичайно, спрощу? справу. Що  намовля?
вам серце, то й добре".
     Вбитий горем батько пояснив, що вiдправиться за  крихкою донькою одразу
з поховання, а за тим спроможеться ?? розважити перебуванням у цiлком iншому
середовищi  - майне з нею, либонь, до  Ново? Мексики чи до Калiфорнi? - якщо
тiльки не покiнчить з собою, звичайно.
     Настiльки художньо змалював я супокiй доконечного вiдчаю, затишок перед
нестямним  спалахом, що бездоганнi  Фарло увезли  мене до  себе.  В них  був
непоганий для Америки сховок,  i це послужило менi на  користь, бо  я боявся
безсоння - й примари.
     Тепер менi слiд пояснити справжню  причину,  за  якою я хотiв тимчасово
тримати  Долорес  у вiддаленнi. Природна  рiч,  що спочатку,  коли  Шарлотта
тiльки-но постала лiквiдованою i я повернувся до себе непiдлеглим батьком, i
залпом  проковтнув обидвi  мною  приготованi склянки вiскi, й  навздогiн  ?м
вiдправив пiнту-iншу свого джинанаса, й замкнувся у  ваннiй,  спасаючись вiд
сусiдiв та  друзiв  -  я мав  одне  лишень  на  думцi  й  у  кровi,  а  саме
усвiдомлення того, що  всього за кiлька годин, тепленька, русява, i вся, вся
моя, Лолiта в мо?х  обiймах буде проливати сльози, а  я почну  ?х  осушувати
скорiше, нiж ?? очi будуть ними повнитись. Та допоки я стояв проти дзеркала,
весь  червоний,  з  розширеними  зiницями, Джон  Фарло делiкатно  постукав i
спитав, чи я в  доброму  станi,  - i я враз уторопав, що з мого  боку було б
безглуздям допустити ?? повернення  в  цей дiм, де сновигало  стiльки  чужих
клопотун<b>i</b>в, ладних вiдняти ??  в мене. Та  й сама  навiжена Ло могла-бо - як
знати?  - раптом  виказати  глупу  недовiру, несподiвану  неприязнь, смутний
острах i тому  подiбне - й  прощавай навiк, у саму  мить торжества,  чарiвна
нагородо!
     До  речi  про нав'язливих  людей:  менi з'явився  ще  один  вiдвiдувач,
люб'язний Бiель  (той  самий,  котрий  лiквiдував  мою дружину). Солiдний  i
серйозний,  схожий  якось  на допомiжного  ката, сво?ми бульдожими  брилами,
чорними  <b>о</b>чками,  окулярами  в  важкiй оправi й вивернутими  нiздрями.  Його
впустив Джон, котрий потiм залишив нас, прикривши дверi з величезним тактом.
Гладко почавши з того, що у нього  двiйня в одному класi  з мо?ю пасербицею,
мiй карикатурний гiсть  розгорнув немов  сувiй велику дiаграму, на  якiй ним
були  позначенi всi подробицi катастрофи. Це був "з<b>а</b>хват",  як висловилася б
моя пасербиця,  iз силою поважних  стрiлок  та пунктирних лiнiй,  проведених
рiзного  кольору  чорнилом.  Тра?кторiю  панi  Г.Г.  вiн  iлюстрував  серi?ю
маленьких  силуетiв,  на  кшталт  символiчних  фiгурок,  кадрових   учасниць
вiйськово-допомiжного корпусу, якi уживають для наочностi в статистицi. Дуже
ясно й переконливо цей шлях сполучався зi  смiливо накресленою звивиною, яка
зображала два слiдуючих один за iншим  повороти, з яких один  був здiйснений
Бiелiвським  возом,  щоб обминути лахмiтникового сетера  (не  показаного  на
дiаграмi), а  другий, що в перебiльшеному виглядi  повторював перший, мав на
метi запобiгти  лиху. Поважний чорний  хрестик позначав мiсце,  де акуратний
маленький  силует нарештi  лiг на панель.  Я пошукав, чи не  ма? вiдповiдно?
позначки на схилi, де вiдлежувався великий восковий батько мого вiдвiдувача,
та  позначки не виявилось. Втiм,  старий розписався на документi, як свiдок,
пiд пiдписами Леслi омсона, мiс Вiзавi й деяких iнших.
     Олiвець Фредерiка  з точнiстю  й легкiстю  колiбрi перелiтав  з  одного
пункту  в iнший, мiрою того як вiн демонстрував  свою цiлковиту неповиннiсть
та нерозсудливу необережнiсть мо??  дружини:  в ту секунду,  як вiн  об'?хав
собаку, Шарлотта послизнулась на  свiжополитому асфальтi й упала вперед, мiж
тим  як ?й  слiд  було  вiдсахнутись назад  (Фред  показував як саме, сильно
сiпнувши  сво?м  пiдбитим  ватою плечем).  Я сказав, що  вiн,  звiсно,  не ?
винним, i розстеження пiдкрiпило мою думку.
     Сильно дихаючи крiзь  напруженi  чорнi нiздрi, вiн  засмучено  потрусив
головою, водночас трясучи мою руку; потiм, виказуючи  вишукану свiтськiсть i
джентльменську  шир,  зголосився  сплатити  витрати  похоронного  бюро.  Вiн
очiкував  мо??  вiдмови.  З  п'янким  вдячним  схлипом  я  пристав  на  його
пропозицiю. Нiби недочувши,  вiн роздiльно повторив ним  сказане, та я знову
йому подякував, iще палкiше, нiж перед тим.
     У результатi цього страхiткого побачення, мо? душевне занiмiння знайшло
на хвилину деяке визволення. То й не дивно! Я на власнi  очi побачив маклера
долi. Я  притулився до  само? плотi  фортуни  -  до  ?? бутафорського плеча.
Вiдбулась сяйлива й жахлива  мутацiя,  i  ось  що було ??  знаряддям.  Серед
складних подробиць узору (кваплива ?аздиня, слизька брукiвка, дурний собака,
крутий  узвiз,  великий  вiз,  йолоп за  кермом)  я  смутно вирiзняв власний
мерзенний внесок. Якби  не глупство (чи iнту?тивна генiальнiсть!), через яку
я  зберiг  свiй щоденник,  волога очей, видiлена внаслiдок мстивого гнiву  й
розпаленого  самозакохання,  не заслiпила б Шарлотту, коли вона кинулась  до
поштово?  скриньки. Та навiть i так,  нiчого б,  можливо,  не ско?лось, якби
непохибний рок, синхронiзатор-примара,  не змiшав би в сво?й  ретортi  авто,
собаку, сонце,  тiнь, вогкiсть,  слабкiсть, силу,  камiнь.  Бувай,  Марлено!
Потиск  долi   (ваговито  вiдтворений  Бiелем  у  прощаннi)  вивiв   мене  з
помертвiння. I тут я заридав. Панi та панове присяжнi, я заридав!

















     23






        24.

     Iльми й тополi повертались до рiзко  налетiлого вiтру хитливими спинами
й  грозова  хмара чорнiла  над  бiлою  вежею  рамздельсько?  церкви, коли  я
роздивився  востанн?  перед  вiд'?здом.  Для   невiдомих  пригод  я  залишав
мертвотно-блiдий  будинок,  де  винайняв кiмнату лиш десять тижнiв тому. Вже
спущенi  були жалюзi -  недорогi,  практичнi жалюзi з  бамбука. "Верандам  i
внутрiшнiй оздобi будинку ?х розкiшний матерiал нада? модерного драматичного
характеру",  казав  прейскурант.  Пiсля цього  небесна  обитель ма? видатись
доволi-таки  голою.  Крапля  дощу впала  менi на кiстку  руки. Я  вернувся в
будинок за  чимось,  поки  Джон  складав  мо? валiзи  у вiз, й тодi  виникла
курйозна рiч. Не  знаю, чи достатньо я пiдкреслив  в цих  невеселих нотатках
особливу,   саме-таки  запаморочливу  дiю,  яку  цiкавий  вигляд   автора  -
псевдо-кельтичний, вабливо-мавпячий, мужнiй, iз домiшкою чогось хлоп'ячого -
справляв  на жiн<b>о</b>к  будь-якого вiку та стану. Звiсно, такi заяви вiд  першо?
особи можуть видатися смiшними; та час вiд часу я змушений нагадати про  мою
зовнiшнiсть читачевi, як декотрий професiйний романiст, який дав персонажевi
який-небудь кунштик або собаку, бачить себе змушеним пред'явити цього собаку
або  цей кунштик всякий раз, коли даний персонаж з'явля?ться. Стосовно  мене
цей прийом мiстить, певно, в собi глибокий сенс. Смеркове чарування мо?х рис
ма? залишатись у полi зору читача, котрий бажа? по-справжньому зрозумiти мою
повiсть. Недолiтня  Ло  млiла вiд шарму  Гумберта,  як млiла  вiд корчувато?
музики; доросла Лотта любила мене iз  владною, зрiлою пристрастю, котру нинi
жалiю й поважаю в бiльшому ступенi, нiж дозволено сказати. Тридцятиоднорiчна
Джоана   Фарло,  будучи  цiлковитою  неврастенiчкою,   дуже-таки,  вочевидь,
закохалась у мене.
     В ?? красi було щось рiзке, iндейське. Засмага  в  не? була теракотова.
?? губи були як  великi червоногарячi  слимаки,  й коли вона  вибухала сво?м
характерним гавкаючим смiхом,  то показувала великi тьмянi  зуби й безкровнi
<b>я</b>сна. Вона  була дуже  висока на зрiст, носила або  сандалi? й вузькi штани,
або широкi  спiдницi й балетнi пантофлi;  пила  скотч у будь-якiй кiлькостi;
двiчi викинула;  вигадувала оповiдання про  тварин для юнацтва; малювала, як
вiдомо  мо?му читачевi,  озернi  види;  вже носила  в собi зачаток рака, вiд
якого  мала померти  два  роки по  цьому.  Вона  здавалась  менi  безнадiйно
незглядною.  Судiть же  про  мiй  переляк,  коли  за  кiлька  секунд до мого
вiд'?зду (ми з  нею стояли в передпоко?)  Джоана взяла мене за скронi сво?ми
завжди тремтячими пальцями  й зi  сльозами в яскраво-синiх очах  спробувала,
без великого успiху, присмоктатись до мо?х вуст.
     "Побережiть себе", сказала вона, "та поцiлуйте за мене доньку".
     Удар грому прокотився через весь дiм, i Джоана додала:
     "Можливо, де-небудь,  коли-небудь,  за  менш  жахливих  обставин  ми ще
побачимось".  (Джоано! Чим би ти не була, де б ти не була,  в мiнус-просторi
або в плюс-часi, вибач менi все це - беруч<b>и</b> й цi дужки).
     Хвилину  по  тому  я вже  обмiнювався i з  нею,  i  з  ним  прощальними
потисками,  на  вулицi,  й  усе кружляло, летiло  перед  бiлою  зливою,  яка
починалась, i фургон з  матрацом з Фiладельфi? самовпевнено  котився вниз до
опустiлого будинку, й пилюка бiгла й вилась по тiй самiй траурнiй  плитi, де
Шарлотта, коли  для  мене припiдняли  плед,  з'явилась лежачи  клубочком, iз
зовсiм нестронутими очима, з  iще вологими чорними вiями, злиплими, як тво?,
Лолiто!


        25.

     Здавалося  б тепер,  коли  всi  перепони були  усунутi  й  передi  мною
вiдкрилась  перспектива безмежно? втiхи, я мiг подумки  вiдкинутись назад iз
подихом  солодкого полегшення.  Eh  bien,  pas  du  tout.  Замiсть того, щоб
нiжитись  в  промiннi всмiхнено?  фортуни,  я був  пройнятий чисто  етичними
сумнiвами  та страхами. Наприклад: чи не вiзьмуть люди за дивину,  що Лолiту
так уперто не  допускали до  участi анi в радiсних, анi в  жал<b>о</b>бних сiмейних
урочистостях? Як пам'ята?те, вона не була присутня на нашому весiллi. Та ось
ще до цього: якщо прийняти, що нi в чому не винну жiнку знищила  простягнута
хтозна   звiдки  довга  волохата   рука  збiжностi,  чи   не  могла  вона  в
нехристиянську  хвилинку  забути  вчинок  сво??  правицi  й лiвицею передати
Лолiтi  чиюсь  несво?часну  записку  спiвчування? Правда,  звiт про  пригоду
з'явився тiльки в  рамздельськiй газетцi; його не було  нi в Паркiнгтонських
вiдомостях,   нi   в   Клаймаксовому   вiснику;  мiсцевi  смертi  позбавленi
федерального iнтересу,  а табiр "Ку" знаходився  не в нашому штатi;  та я не
мiг припинити в'являти, що якимсь  чином  Доллi Гейз вже  повiдомлена й що в
той самий час, коли я  за нею ?ду, невiдомi менi друзi мчать ?? в  Рамздель.
Ще тривожнiшим  вiд  усiх  цих  домислiв  та пiклувань  було те, що  Гумберт
Гумберт,    скорозлiплений    американський   громадянин   доволi    темного
?вропейського походження,  не  зужив  жодного  заходу  для  того, щоб  стати
законним опiкуном дiвчинки (дванадцяти рокiв i семи мiсяцiв  од народження),
залишено?  вiд його покiйно? жiнки. Чи насмiлюсь ужити таких  заходiв? Я  не
мiг  приборкати  подрог, коли  траплялось менi  уявити  собi  голизну  свою,
здушену та?мничими статутами в нищiвно рiзкому свiтлi цивiльних законiв.
     Мiй  план був дивом первiсного мистецтва: я  вирiшив, що  махну в табiр
"Ку", скажу Лолiтi, що ?? матiр лагодиться на серйозну операцiю в неiснуючiй
лiкарнi й  по  цьому  буду  кочувати з мо?ю  напiвсонною нiмфеткою  з одного
готелю до iншого, поки матiр  буде  поволi, але напевно  одужувати й нарештi
помре. Та  по  дорозi  до табору я  вiдчув зростаючий неспокiй. Мене гнiтила
думка,  що  вона  може вже й не  бути там або я знайду замiсть  безтурботно?
Лолiти  залякану сирiтку, що вимага? з плачем присутностi будь-яких близьких
друзiв  сiм'?. Подружжя Фарло, слава богу, вона ледве знала,  та чи не могли
бути  iншi, менi  невiдомi, особи?  Врештi-решт, я  намислив  улаштувати оту
мiжмiську  розмову,  яку я недавно  так вдало симулював. Падав сильний  дощ,
коли я  зупинився  при панелi в спотвореному негодою передмiстi Паркiнгтона,
майже  перед  роздорiжжям, одне  вiття  якого лягло в обхiд  мiста й вело на
шосе, що перетинало ланцюг пагорбiв в напрямку озера Клаймакс i табору "Ку".
Вимикнувши мотор, я не  менш  як хвилину  просидiв  у  возi,  надихаючись  i
дивлячись на дощ, на залиту панель, на гiдрант, що являв собою вкриту грубим
шаром  червоно?  та  срiбно?  фарби  безладну тумбу, яка  простягла  червонi
цурпалки, щоб ?х мiг вiдлакувати дощ, який мов стилiзована кров стiкав по ??
геральдичних кайданах.  То й не  дивно, що ? заборонено  стояти  автомобiлям
бiля цих  страшних  маленьких  калiк. Я пустив  знову мотор  й  пiд'?хав  до
телефонно?  буди.  Коли  нарештi  остання  з  потрiбних  монет  iз  дзеньком
провалилась,  дозволивши  iншому  голосу  вiдгукнутись  на  мiй,  я  отримав
сюрприз.
     Шерлi  Хольмс, начальниця табору, повiдомила менi, що в понедiлок (того
дня була середа) моя Доллi пiшла зi сво?ю групою на екскурсiю в гори й верне
тiльки проти ночi. Вона запросила мене при?хати наступного дня. Запитала, чи
не  трапилось  чого?  Не  хапаючи  подробиць,  я  вiдповiв,  що мою  дружину
перевезли до клiнiки,  що ?? стан серйозний, що дiвчинцi не треба казати, що
вiн серйозний, та що вона ма? бути готовою ?хати зi мною завтра  вдень. Нашi
голоси  розпрощались  пiд  грiм гарячих  доброзичень,  i  внаслiдок  якогось
оригiнального  в<b>и</b>браку  в  механiзмi,  всi мо?  монети  вивалились  назад  з
автомата,  з  тим  дзеньком,  який  супроводжу? великий виграш  на  гральних
машинах в Невадi. Це мене розсмiшило попри прикру потребу вiдстрочити щастя.
Спитати б, чи  не було це раптове видiлення,  це судомне  повернення  грошей
якимось чином пов'язане в розумi Мак-Фатума з тим, що  я  вигадав екскурсiю,
перш нiж довiдатись про не??
     Що далi?  Я  завернув  у торговий район Паркiнгтона й решту дня (погода
прояснiла, цiле мiсто мiнилося скляним полиском) присвятив набуттю привабних
обнов для Ло. Господи, на якi  примхливi покупки штовхнула Гумберта властива
йому в цi днi пристрасть до картатих тканин, яскравих ситцiв, шлярок, пишних
коротких рукавчикiв, до м'яко? плiсировки, сукенок, тiсно прилягаючих зверху
й дуже широких знизу!
     <i>Покохав я Лолiту, як Вiрджинiю - По,</i>
     <i>I як Данте - свою Беатрiче;</i>
     <i>Закружляли дiвички у широких спiдничках:</i>
     <i>Штанцi, ах! - Не вiд гарного звичаю!</i>
     Ласкавi голоси питали  мене,  що  саме  я  волiв  би  бачити?  Купальнi
вбрання?  Ма?мо ?х всiляких тонiв: рожева замрiя, матовий аквамарин, бузкова
голiвка, червоний тюльпан, чорний кан-кан. А як щодо пляжних речей? А чохли?
Не треба чохлiв. Я з Ло завше ?х не зносили.
     Одною  з вказiвок у цiй справi прислужився менi антропометричний запис,
зроблений ?? матiр'ю в день, коли виповнилось Л. 12 рокiв (читач пам'ята?, я
гадаю,  книжку "Знай  свою дитину").  Я  мав враження,  що,  через невиразну
спонуку  заздростi й  антипатi?,  Шарлотта долучила деiнде зайвого дюйма  та
зайвого фунта;  та через те,  що нiмфетка,  безсумнiвно, пiдросла за останнi
сiм  мiсяцiв, я вважав, що в цiлому можу  довiритись  цим останнiм  сiчневим
вимiрюванням: у  стегнах - двадцять дев'ять дюймiв; обсяг ляжок (з-пiд само?
сiдницi) - сiмнадцять; обсяг литки та шия по колу - одинадцять; обсяг грудей
- двадцять сiм; обсяг руки вище лiктя - вiсiм; стан - двадцять три; на зрiст
-  п'ятдесят сiм; вага  -  сiмдесят  вiсiм  американських  фунтiв; будова  -
видовжена;  КРР  (коефiцi?нт  розумового  розвитку)  -  сто  двадцять  один;
роб<b>а</b>чкiв вiдросток - не вiдтятий (слава богу).
     Окрiм цих вимiрювань, я, звiсно, бачив перед собою Лолiту з близькою до
галюцинацi? яснiстю; й тому що у мене без упину горiло плекане мiсце посеред
грудно? кiстки, там  де ??  ?двабиста  макiвка десь два рази дiйшла до рiвня
мого серця,  й тому що я не розлучався  з вiдчуттям ??  тепло?  ваги на мо?х
колiнах (внаслiдок чого я завше "носив" Лолiту, як жiнка "носить" дитину), я
не дивувався, коли в подальшому  з'ясувалось, що мо?  вирахунки ? бiльш-менш
правильнi.  До  того ж,  я  нещодавно вивчив каталог  лiтнього  вбрання,  що
дозволило менi  вибирати з виглядом  знавця рiзкi  гарненькi речi: спортивне
взуття,  тапцi, туфельки,  з зiм'ято?  лайки  для  зiм'ятих  дiвчаток  тощо.
Нафарбована продавчиня в чорному, котра допомагала менi  вдовольняти  всi цi
гострi  потреби,  обертала  батькiвську  науку  й  точний  опис  розмiру  на
комерцiйний евфемiзм  "менше  середнього". Iнша,  старша  вiд  не?,  в бiлiй
сукнi, з еатральним гримом, здавалося, дещо приголомшена мо?ми пiзнаннями в
галузi  мод для молодшого  поколiння; думала,  можливо,  що я живу  разом  з
цирковою карлицею; а тому, коли менi показали спiдничку з двома "пiкантними"
кишеньками  спереду,  я  умисно  поставив  на?вне  чоловiче питання  та  був
нагороджений   усмiшками   й   демонстрацi?ю    того,   як    iззаду   дiяла
застiбка-блискавка. Мене також всiляко потiшили всiлякi трусики та плавки, в
яких примари мiнiатюрних Лолiт  горзали, плюхкались, ?здили  на сiдничках по
всьому прилавку. Ми завершили оборудку двома скромними паперовими пiжамами з
круглим комiром фасону "учень рiзника". Рiзника Гумберта.
     ?  щось мiичне, чаклунське в оцих великих крамницях,  де, якщо  вiрити
об'явам,  конторська  дiвчина може вбратись  для  всяко?  нагоди  дня  - вiд
ранкового  приходу на  службу до вечiрнього  виходу  з кавалером,  i  де  ??
сестричка  може  замилуватись вовняним светром,  мрiючи  про  той день, коли
вона, вдягнувши його  до школи, змусить битись  серця вiдсталих гiмназистiв.
Пластиковi  манекени в натуральну  довжину, що зображали  кирпатих  дiтей iз
бежевими, оливковими, буро-веснянковими личками фавенят, напливали на мене з
усiх бокiв. Я раптом помiтив, що я ?диний покупець в цьому доволi та?мничому
мiсцi,  де  я рухався,  як риба в зеленуватому акварiумi.  Я чуяв, що  дивнi
думки  впадають на розум млосним кралям, супроводжуючiм мене вiд прилавка до
прилавка,  вiд пiдводно? скелi до заростiв морських рослин, i вiдбиранi мною
ремiнцi та  браслетики  падали, здавалось, з русалкових рук у прозору  воду.
Нарештi, я  купив грацiйну валiзу, звелiв покласти в  не? всi мо? покупки  й
вiдправився до ближчо? харчевнi, вельми задоволений проведеним днем.
     Якимсь  чином у зв'язку з цим тихим поетичним  свiтом  добiрних товарiв
спав  менi  на  згадку  готель  зi  знадливою  назвою   "Спочин  зачарованих
мисливцiв", який  спом'янула Шарлотта незадовго до мого розкрiпачення. З-вiд
путiвника я з'ясував, що вiн розташований в Брайслaндi - вiдлюдному мiстечку
за чотири  години  ?зди  вiд  лолiтчиного табору. Я  мiг  би подзвонити,  та
боячись, що втрачу владу над голосом i зайдуся  в манiрному кваканнi ламаною
англiйською мовою, я вирiшив замовити на  наступну нiч телеграфом кiмнату на
два лiжка.  Який  я був безпорадний, непевний, смiшний, казковий  принц!  Як
посмiються  з мене  деякi  з  мо?х читачiв,  дiзнавшись  про мо?  клопоти зi
складанням  телеграми! Що сказати:  Гумберт  i  донька? Гумбур? з  маленькою
донькою?  Гумбер? i нелiтня донька? Гомбур? i його дитя? Кумедна похибка, що
на  останку виявилась  в телеграмi -  це лiтера &bdquo;?"  в  кiнцi iменi  -
збереглась нiби телепатичне вiдлуння мо?х коливань.
     А за  тим,  в  оксамитовiй мряцi  лiтньо? ночi, мо? мрi? над припасеним
мною чар-зiллям.  О,  скнара  Гумберт!  Чи  не  був  вiн  сущим "зачарованим
мисливцем" у цi хвилини роздумiв над сво?м пуд<b>е</b>лком з чарiвною амунiцi?ю? Чи
мiг  вiн дозволити собi, аби розсiяти демонiв безсоння, сам-один  спробувати
одну з цих  аметистових капсулiв? ?х усiх було сорок - сорок ночей  удвох iз
крихким  створiнням, сплячим поряд з мо?м пружно-бiйним серцем... Чи мiг я в
пошуках  сну  позбавити самого себе однi?? тако? ночi? Певна рiч,  нi! Надто
була коштовна кожна з цих лилипутових слив, кожний мiкроскопiйний планетарiй
з його  живим розсипом зiрок. О, дайте менi хоч разок  порозчулитись!  Я так
втомився бути цинiком!

        26.

     Мене не вiдпуска? головний бiль  в  iмлистому повiтрi цi?? склоподiбно?
ц<b>i</b>мрi, та  я не здамся.  Написав  вже понад  сто  сторiнок, а нi до  чого не
договорився. Мiй календар  ста?  плутаним. Я по?хав за нею десь  на серединi
серпня 1947-го  року. Нi, зда?ться, бiльш  не можу.  Серце, голова - словом,
все погано. Лолiта, Лолiта, Лолiта, Лолiта, Лолiта, Лолiта, Лолiта,  Лолiта.
Повторюй це iм'я, наб<b>и</b>рачу, поки не скiнчиться сторiнка.

        27.

     Все ще  в Паркiнгтонi. Ледве вдалося заснути на годинку. Прокинувся вiд
безглуздого й страшенно виснажливого злучання з маленьким, волохатим, зовсiм
менi не  вiдомим гермафродитом. На  той  час була шоста година ранку, й менi
раптом  спало  на думку,  що,  мабуть,  незл<b>е</b>  по?хати  в табiр ранiше,  нiж
домовлено.  Я  мав  про?хати ще  близько  ста  миль,  а потiм добиратись  до
Iмлистих Гiр i Брайсланда. Якщо я сказав, що при?ду за Доллi в серединi дня,
то  лише тому, що моя нетерпляча уява вимагала скорiшого наступу милосердно?
ночi; та тепер менi стали  бачитись всiлякi ускладнення i я весь  iздригався
на  думку,  що за час вiдстрочки вона може раптом отак собi  й  подзвонити в
Рамздель. Проте, коли о дев'ятiй  тридцять ранку я  спробував завести мотор,
виявилось, що  батарея наказала довго жити,  й було опiвднi, коли нарештi  я
залишив Паркiнгтон.
     Я домчав до  мiсця свого призначення  о-пiв-на-третю;  полишив  авто  в
сусiдньому гаю, де розбишацького  вигляду  рудий хлопчисько в зеленiй кош<b>у</b>лi
похмуро  тiшився на самотi старовинною  грою  - накиданням  здаля пiдкiв  на
вбитий у землю кiл. Вiн мовчки вказав менi на тинькуватий будиночок, де була
контора  табору;  менi  довелось,  завмираючи  з  хвилювання,  вислуховувати
впродовж  кiлькох   хвилин  пронозливi   спiвчування  табiрно?   начальницi,
неохайно?,  життям  подряпано?  жiнки  з  iржавого  кольору  волоссям.  Вона
сказала,  що Доллi склалась,  i  готова ?хати; що дiвчинка зна? про  хворобу
матерi, та  не зна?, наскiльки це серйозно. Чи не  хоче пан Гейз,  тобто пан
Гумберт познайомитись iз табiрними наставниками? Або поглянути на будиночки,
де  помiщенi дiвчатка? Кожен з  них  ма?  назву  одного зi  звiрят  Вальтера
Дiснея. Або оглянути Головний  будинок? Чи то послати Чарлi  негайно за нею?
Дiвчатка саме зараз скiнчають  прикрашати ?дальню  до вечiрки (мабуть, потiм
Шерлi Хольмс розповiсть кому-небудь: сердега аж сполотнiв).
     Хочу  з хвилину  продляти цю  сцену  з усiма  ?? дрiбницями  й роковими
подробицями.  Карга, що  випису?  розписку, шкребе голову,  висува?  шухляду
столу, сипле здачу на мою нетерплячу долоню, потiм акуратно розклада? поверх
монет   декiлька  асигнацiй,  з  бадьорим  вигуком:  "а  ось  iще  десять!";
фотографi? дiвчаточок;  ще живий  квiтчастий  метелик, надiйно приколотий до
стiнки (вiддiл природознавства);  обрамований диплом табiрно? дi?тистки; мо?
дрижачi руки; вiдгук, приготований  старанною начальницею на поведiнку Доллi
Гейз за  липень  ("вельми  задовiльно; цiкавиться плаванням i веслуванням");
шум дерев i пташинi спiви, й мо? калатливе серце...
     Я  стояв  спиною до вiдкритих  дверей i раптом вiдчув приплив  кровi  в
голову,  почувши за  собою ??  подих та голос.  Вона з'явилась, тягнучи свою
пiдстрибуючу  важку валiзу. "Здраст?,  здраст?", i стала сумирно,  позираючи
мене лукавими,  радiсними очима й привiдкривши нiжнi вуста, на яких вигравав
трохи дурненький, та  на подив звабний усмiх. Була вона тонкiша й вища, й на
мить менi  намарилось,  що обличчя ??  подурнiшало в  порiвняннi  з уявленим
знiмком,  який я зберiгав  бiльше мiсяця;  щоки здавались  запалими, й надто
щiльнi  веснянки неначе  розмазували рожеву селянську красу ?? рис. Це перше
враження (вузенький  людський iнтервал мiж  двома ударами хижого серця) ясно
передвiщало одн<b>е</b>: все що овдовiлому Гумбертовi слiд було зробити, все що вiн
хотiв i зажадав зробити - було дати цiй змарнiлiй, хоча й забарвленiй сонцем
сирiтцi  aux  yeux battus (i  навiть  цi  свинцевi  тiнi  пiд  очима  були в
веснянках) пристойну  освiту, здорове, щасливе  дитинство, чистий дiм, милих
колежанок, серед яких (якщо Паркi зласкавляться  на винагороду безталанному)
вiн,  мабуть,  знайде гарненьку  отроковицю, призначену  винятково  для  гер
доктора   Гумберта.   Втiм,  як   оком   змигнути,   як   нiмцi  кажуть,  ця
небесно-добродiйна лiнiя поведiнки  була  стерта,  i я наздогнав здобич (час
рушить швидше  вiд наших фантазiй!),  i вона  знову була мо?ю  Лолiтою  -  й
навiть була  нею бiльше,  нiж будь-коли. Я опустив руку  на ?? теплу  русяву
голiвку й  пiдхопив ?? валiзу. Вона вся була з  руж та меду; на нiй була  ??
найбарвистiша ситцева сукня з узором червоних яблучок, руки та ноги вкривала
золотаво-брунатна   засмага;  подряпинки  на   них  довжились  пунктиром  iз
крихiтних запеклих рубiнiв,  а рубчастi закоти вовняних шкарпеток скiнчались
на пам'ятному менi рiвнi; й чи то через дитячу ?? ходу, чи то вiд того, що я
пам'ятав  ??  завше  на пласких пiдошвах, та здавалось,  що ?? брунатно-бiлi
напiвчоботи ?й надто  великi  i що  до них  надто великi  пiдбори. Прощавай,
таборе  "Ку", веселий "Ку-Ку",  прощавай простий нездоровий  ст<b>о</b>ле, прощавай
друже  Чарлi!  В гарячому  автi  вона  всiлась поряд зi  мною,  пришльопнула
спритну муху  на сво?му звабному колiнку, потiм енергiйно  обробляючи в ротi
гумову жуйку  й  швидко  вертячи рукоятку,  опустила  вiкно на сво?му боцi й
знову вiдкинулась. Ми мчали крiзь смугастий, плямистий лiс.
     "Як мати?", спитала вона гарненько, й я сказав, що лiкарi не зовсiм  ще
встановили, в чому рiч. В усякому разi щось iз шлунком.
     "Яка чаклунка?"
     "Та нi, зi шлунком".
     Я  пояснив,  що  ми  ма?мо  залишитись  деякий  час  поблизу;   лiкарня
розташована  в  селищi  бiля веселого мiстечка  Лепiн?вiля,  де  на  початку
дев'ятнадцятого  столiття  мешкав  вiдомий  поет,  i де ми  переглянемо  всi
кiнопрограми. Вона знайшла, що проект - перший сорт, спитала, чи дiстанемось
Лепiн?вiля на дев'яту годину вечора.
     "Ми  будемо в  Брайслaндi  в  обiд",  вiдповiв  я.  А завтра вiдвiда?мо
Лепiн?вiль. Якою була вчорашня екскурсiя? Тобi було дуже весело в таборi?"
     "У-гу"
     "Шкода вiд'?жджати?"
     "Унг-унг"
     "Говори, Ло, а не рохкай. Розкажи менi що-небудь"
     "Що саме,  та-ту-сю?" (останн? слово вона  вимовила дуже роздiльно й не
без iронi?).
     "Все одно, що".
     "Чи можна вас звати на ти i татом?" (при цьому зiщулилась, дивлячись на
дорогу).
     "Пр<b>о</b>шу".
     "Ото смiх! Коли це ви встигли в маму втюхкатись?"
     "Стане день,  мила Ло,  коли ти збагнеш багато чуттiв  та положень, як,
наприклад, гармонiю та красу чисто духовних стосункiв".
     "Авжеж!", вiдказала нечемна нiмфетка.  В  дiалозi  настала  невизначена
пауза, заповнена мальовничим навкiллям.
     "Ба поглянь, Ло, скiльки там корiв на тому схилi!"
     "Менi зда?ться, мене виверне, якщо погляну на ще одну корову".
     "Зна?ш, Ло, я страшенно скучив за тобою".
     "А от я за  тобою не  скучила. До  того - мерзенно зраджувала, та це аж
нiчого  не значить, адже ти  все одно  перестав мною цiкавитись. Ви  добряче
шкварите, пане. Багато швидше, нiж мама".
     Я перейшов зi слiпо? швидкостi в сiмдесят миль на годину до напiвслiпо?
в п'ятдесят.
     "Чому ти вважа?ш, що я перестав тобою цiкавитись?"
     "Ну, по-перше ти мене ще не поцiлував".
     В собi обмираючи, в собi знемагаючи, я смутно побачив спереду порiвняно
широке узбiччя, i з  пiдскоками та погойдуванням з'?хав  на траву. Пам'ятай,
що це дитина, пам'ятай що це...
     Не  встигло  авто  зупинитись, як Лолiта  аж упливла  в мо?  обiйми. Не
смiючи,  не смiючи дати собi  волi - не смiючи дозволити  собi зрозумiти, що
саме це  (солодка  вогкiсть,  хиткий  вогонь)  i ?  початок того невимовного
життя,  яке  зусиллям  волi  за  вмiло?  пiдтримки  долi  я  нарештi  змусив
здiйснитись -  не смiючи по-справжньому ??  цiлувати, я дотикався ?? гарячих
губ з  величезною  шанобливiстю,  вбирав ??  дрiбними ковтками  -  о, цiлком
безгрiшно! Та, вона, нетерпляче сiпнувшись,  прип'яла свого рота до мого так
мiцно, що я вiдчув ?? великi  переднi зуби й роздiлив з нею м'ятний  смак ??
слини. Я, звичайно,  знав,  що  з ?? боку це тiльки невинна  гра, пустування
пiдлiтка. Вдавання пiдробки в фальшивому романi. Всякий  душецiлитель, як  i
всякий розбещувач пiдтвердить  вам, що межi  й правила цих дитячих з<b>а</b>бавок ?
розпливчастi або  в  усякому разi  надто по-дитячому  субтильнi, щоб ?х  мiг
уловити дорослий партнер, а тому я страшенно стерiгся зайти  надто далеко та
змусити ?? вiдсахнутись зi сполоханою вiдразою, i тому що менi за будь-що, й
понад усе,  кортiло скорiше принести ??  пiд  фалдою в  герметичний  затишок
Зачарованих  Мисливцiв,  який  був  ще  за  вiсiмдесят  миль,  благословенне
навмання розiмкнуло нашi обiйми за чверть секунди  до того, як вiз дорожньо?
полiцi? пригальмував бiля нас.
     Його червонопикий i густобровий водiй уп'явся в мене:
     "Скажiть, вас не обiгнав  край перехрестя синiй седан то? ж фiрми, що й
ваш? Чи не помiтили?"
     "Ми  не  бачили", вiдказала  Ло, послужливо-спiшно  перехилившись через
мене й поклавши невиннi руки менi на колiна, "ба ви  зовсiм упевненi, що вiн
був синiй, тому що - "
     Патрульник (яку  нашу тiнь наздоганяв вiн?) нагородив вродливицю кращою
сво?ю усмiшкою й виконав повний поворот.
     Ми по?хали далi.
     "Який бовдур!" вигукнула Лолiта. "Вiн мав тебе злапити".
     "Будь ласка, чому ж - мене?"
     "Тому що гранична швидкiсть в цьому безглуздому штатi ?  лише п'ятдесят
миль на  годину, а ми - нi, нi, не сповiльняй, ти теж глуп як дуб. Вiн тепер
далеко".
     "Перед нами ще лежить довгий перегiн", сказав я, "i я б хотiв  бути там
до пiтьми. Так що веди себе як чемна дiвчинка".
     "Капосна,  капосна  дiвчинка",  затишно  проказала   Ло.  "Неповнолiтня
делiквенточка,  попри  прямоту  й симпатичнiсть.  А  свiтло було червоним. Я
нiколи не бачила тако? ?зди".
     Ми мовчазно прокотили повз мовчазне городисько.
     "От би мама розлютилась, якби дiзналась, що я й ти коханцi."
     "Господи, Лолiто, хiба можна казати такi речi?"
     "Та ми дiйсно ? коханцi, правда?"
     "Аж нiяк. Погода щось iзнову псу?ться. Чи не  бажа?ш ти менi розповiсти
про цi тво? маленькi витiвки в таборi".
     "Ти якось дуже книжково висловлю?шся, любий татусю".
     "А тебе легко ошелешити?"
     "Нi, говори".
     "Настiйливо пр<b>о</b>шу вiдповiсти".
     "Давай зупинимось на тихiй боковiй стежцi, й я тобi розповiм".
     "Ло, я серйозно пр<b>о</b>шу тебе не пустувати. Ну?"
     "Ну - я брала дiяльну участь у табор<b>о</b>вому життi".
     "Ensuitе?"
     "Ансу?т, мене вчили жити  груповим життям, щасливим та повним життям, i
при цьому розвивати власну гармонiйну особистiсть. Словом, бути цяцiнькою".
     "Так, я бачив щось подiбне в вашiй брошурцi."
     "Ми  полюбляли  спiвати  хорових  пiсень  бiля  великого  камiна чи пiд
паскудним зоряним небом, i звучання власного щастя кожно? з нас зливалось iз
голосом групи."
     "У  тебе чудова пам'ять на цитати,  Ло, та я просив  би тебе утриматись
вiд лайливих словечок".
     "Герл-скаутське  гасло",  вела далi Лолiта в захватi,  "це  також i мо?
гасло.  Я наповнюю  життя достойними справами, як, наприклад - нi, лiпше без
прикладiв. Мiй обов'язок бути корисною. Я друг усiх тварин  чоловiчо? статi.
Я виконую ?хнi примхи. Маю завжди добрий настрiй. Ось про?хало  це полiцiйне
авто. Я заощадлива, й завжди грiшу думкою, словом i вчинком."
     "Тепер сподiюсь, це все, мо? дотепне малятко".
     "Так, усе.  Втiм, постривай-бо. От iще що:  ми пекли пироги на сонячнiй
плитi з рефлектором. Правда, цiкаво?"
     "Звiсно, цiкаво".
     "За цей  час  ми  вимили розбiльйон тарiл<b>о</b>к. "Розбiльйон" - це  значить
"дуже - дуже - багато" на засюканому вчительському дiалектi. Та ось, ледь не
забула  найголовнiше,  за висловом мами.  Ми робили рентгенiвськi знiмки. Це
вважалось страшенно забавним".
     "C"est bien tout?"
     "C"est. Як не рахувати  малесенько? штуки, про  яку я  можу розповiсти,
без того, щоб геть не почервонiти".
     "Розповiси потiм?"
     "Так - якщо будемо сидiти в пiтьмi й можна буде говорити пошепки. Ти що
- спиш у кiмнатi як ранiш чи в однiй купi з мамою?"
     "У себе як  ранiш. Твою мати  буде покладено на дуже серйозну операцiю,
Ло".
     "Зупинись-но там-от край молочного бару", сказала Ло.
     Сидячи на  високому табуретi, зi  смугою  сонця, що перетинала  ?? голу
брунатну руку, Лолiта  отримала башту  розма?того  морозива, политого якимсь
синтетичним  сиропом.  Це  було  згромаджено  й подано ?й  цупким,  прищавим
парубком у засаленiй  краватцi метеликом, котрий уп'явся в мою крихку, легко
вдягнену  дiвчинку з хижим  зухвальством. Нетерпiння  дiстатися Брайслaнда й
Зачарованого  Спочину  ставало  нестерпним.  На  щастя,  вона  впоралась  iз
морозивом за раз-два, як завше.
     Я спитав: "Скiльки в тебе дрiбних?"
     "Нi  копiйчини", вiдказала вона, журно здiймаючи брови й показуючи менi
порожнi нутрощi гаманця.
     "Це буде виправлено, але на все свiй час" збундючено проказав я. "Ну то
як - ходiмо?"
     "Слухай, де тут у них виходок?"
     "Я туди тебе не пущу. Це напевно мерзенна буда. Ну, то ходiмо."
     Вона була суттю слухняною дiвчинонькою, i я не втримався й поцiлував ??
в шию, коли ми знову сiли в авто.
     "Не  смiть  цього!"  сказала  вона,  дивлячись  на  мене  з  непозiрним
здивуванням. "Я не люблю, щоби мене лизали. Огидний розпусник!"
     Здiйнявши плечика, вона потерлась по ньому ши?ю.
     "Перепрошую", пробурмотiв я. "Я до тебе дуже прив'язаний, от i все".
     Ми просувалися далi  пiд  хмурим небом вгору звивистою дорогою, а потiм
знов униз.
     "Що   ж,   i   я   до   тебе   нiбито   прив'язана",   сказала   Лолiта
сповiльнено-нiжним тоном, i, нiбито  зiтхнувши,  нiбито посунулась ближче до
мене.
     (О, Лолiто моя, ми нiколи не до?демо!)
     Сутiнки   вже  почали  проймати  чудовний  маленький   Брайслaнд,  його
архiтектуру в ложноколонiальному стилi, сувенiрнi лавки та ?вропейськi липи,
коли  ми по?хали  по слабовсвiтлених вулицях у пошуку Зачарованого  Спочину.
Повiтря, все перлисте  вiд рiвно? мжички, зоставалось  теплим i  зеленим,  i
довга черга, складена головним чином з дiтей i старикiв, уже довжилась проти
каси кiнематографу, що струменiв огнястими самоцвiтами.
     "Ах,  цей фiльм я дуже  хочу подивитись! Пiдемо зараз  по  обiдi.  Будь
ласка, пiдемо!"
     "Що ж, можна", протягнув Гумберт, хоч вiн-то,  хитрий, розпалений чорт,
чудово  знав, що  на  дев'яту  годину вечора,  коли  почнеться  його  власна
вистава, вона спатиме мертвим сном в його обiймах.
     "Полегше!" скрикнула Ло, котру штурхнуло  вперед, коли клята вантажiвка
перед  нами,  з карбункулами,  якi запульсували  на о<b>з</b>аддi, зупинилась  край
перехрестя.
     Я подумав,  що  якщо ми  не  до?демо  до  готелю  -  вмить,  чудом,  за
найближчим  рогом -  я  втрачу всяку владу  над гейзiвським ридваном з  його
безпорадними "двiрниками" та несамовитими гальмами.  Та дарма, перехожi,  до
яких я звертався по вказiвки,  або самi  не  знали мiста,  або перепитували,
щулячись: "Зачарованих...?" наче я був божевiльний; чи то вдавались до таких
мудрованих  пояснень, з геометричними жестами,  географiчними тлумаченнями й
чисто-мiсцевими прикметами (...по тому повернiть на пiвдень ...не до?жджаючи
будiвлi суду...), що я не мiг не схибити з  путi в лабiринi ?хньо? зичливо?
балаканини.  Лолiта,  чи? гарненькi  рiзнокольоровi  нутрощi  вже  потрав<b>и</b>ли
з'?денi ласощi, передчувала рясний обiд i почала юмзати. Та  для мене, хоч я
давно примирився з iснуванням певно? вторинно? долi  (легковажно? секретарки
Мак-Фатума, так би мовити), яка пнеться  з дрiбницями й  заважа? грандiозним
планам  щиросердого начальника, цi скреготливi зупинки, цi просування наугад
бульварами Брайсланда  були,  мабуть, найтяжчим випробуванням,  яке  дотепер
випало  на мою долю. В  подальшому я неодноразово смiявся,  пригадуючи  свою
недосвiдченiсть - як я з хлоп'ячою впертiстю хотiв знайти саме цей готель iз
забагливою  назвою - тодi як повз  наш шлях неоновi знаки численних  мотелiв
запрошували  в вiльнi кiмнати, готовi прийняти кого завгодно - комiвояжерiв,
збiглих  каторжникiв, iмпотентiв, великi  родини,  а також  найблудливiшi  й
найненажерливiшi  пари. О, мирнi  автомобiлiсти, що ви плинете крiзь чорняв<b>у</b>
ночi, якi забавки, якi виверти х<b>о</b>тi ви могли б угледiти з  вашого бездоганно
гладкого  шосе,  якби  цi  комфортабельнi  куренi,  враз   лишившись  усяко?
пiгментацi?, стали прозорi як ларчики зi скла!
     Диво, якого я жадав, таки  вiдбулося! Мужчина й дiвчина, бiльш або менш
сполученi в темняв<b>i</b> автомобiля, що встав пiд деревним краплинням, повiдомили
нам,  що ми знаходимось  в самому  серцi мiського парку, та що  варто тiльки
взяти лiворуч при  наступному свiтлофорi, й ми  поцiлимо. Жодного свiтлофора
ми не знайшли - парк був чорним як грiх,  якому вiн слугував прикриттям - та
скоро,  пiдпавши  пiд плавний  чар добре спланованого закруту, ми крiзь iмлу
розгледiли дiамантове мигтiння вогнiв, далi - нiчний  блиск озера, й ось вiн
став проти нас, дивно  й невiдворотно, пiд  примарними деревами,  нагорi, де
кiнчався посипаний жорствою в'?зд - бiлий чертог Зачарованих Мисливцiв!
     Спочатку  здалось, що запаркованi автомобiлi,  прилаштованi рядком,  як
бiля корита свинi,  затуляють доступ; та раптом,  немов чародiйно,  поважних
розмiрiв вiдкрите авто,  лиснiюче  вишневим блиском  пiд  освiтленим вогнями
дощем, заворушилось - енергiйно  позадкувало пiд кермом  кремезного пана - й
ми  вдячно слизнули в утворену пройму. Я  зразу ж докорив сво?й квапливостi,
помiтивши, що мiй попередник  тепер скористався  чимось на  кшталт гаражику,
пiд  дашком   якого  було  достатн?  мiсце  й  для  другого  воза;   та  моя
нетерплячiсть не дозволила менi вчинити як вiн.
     "Оце шик!"  зазначила  моя вульгарна  краля, щулячись  на лiпний фасад.
Вона  вилiзла  з  авта  на  шелест  мрячного  дощу  i рвучко  дитячою ручкою
обсмикнула плаття, застрягле межи персиковими щiчками - перефразуючи Роберта
Браунiнга.  При свiтлi, що обливало  фронтон, сахалися й  гойдались на бiлих
колонах  збiльшенi  силуети каштанового листя.  Я вiдiмкнув багажник.  Сивий
горбань маврин в доволi  приблизнiй лiвре?  поклав  на  вiзок нашi  валiзи й
повiльно покотив ?х у хол. Хол був сповнений старих дам i священикiв. Лолiта
сiла  навпочiпки, щоб  обсипати ласками бiлопикого,  в  синiх ластовинках, з
чорними  вислими  вухами, кокер-спанi?ля, який на килимовiй флорi прямо-таки
танув пiд ?? долонею - та й хто б не танув, о мо? бiдне серце...
     Я ж, тим  часом, прочищав горло i,  крiзь натовп,  собi шлях до окремо?
контори. Там лисий, поросячого виду, стар<b>у</b>х - усi були старi в цьому старому
готелi -  оглянув мене,  пiдозрiлого  брюнета,  з  чемним  усмiхом,  за  тим
неквапно  витяг  мою  (спотворену)  телеграму,  не  подолав темних сумнiвiв,
обернувся, щоб поглянути на  стiнний годинник,  i нарештi  сказав, що  "дуже
вибача?ться"  -  держав  кiмнату на два  лiжка до половини  сьомо? вечора, а
тепер  ??  здано: церковний  з'?зд,  бачте,  збiгся  з  виставкою  квiтiв  у
Брайсландi.
     "Мо? iм'я" зимно перервав  я,  "не Гумбер?, i не Гамбур?ер, а  Герберт,
тобто, перебачте, Гумберт,  i менi все одно, хай буде од<b>и</b>нний номер,  тiльки
додайте лiжко для мо?? маленько? доньки, ?й десять рокiв, i вона втомилась".
     Рожевий  старець  добродушно  озирнув  Лолiту,  котра   все  ще  стояла
навпочiпки, привiдкривши  губи, слухаючи в профiль, що  ?й казала з  глибини
кретонового  крiсла  хазяйка  собаки,  древня  старуха,  сповита  фiалковими
вуалями.
     Якi  б сумнiви не мучили  мерзотника,  вони розвiялись  на  в<b>и</b>док  мо??
арiйсько?  ружi.  Вiн  сказав,  що певно вiднайдеться  дещо, так -  номер  з
двiйною постiллю. Що ж до лiжечка -
     "Мiстере  Жечкiнс,  чи не  ма?  зайвого  лiжечка...?" Лiжечкiнс,  також
рожевий i лисий, з бiлим волоссячком з-вiд вушних та iнших дiр, наблизився й
заговорив, а я вже розгвинчував вiчне перо. Нетерплячий Гумберт!
     "Нашi  подвiйнi  постелi  -  суттю,  ?  потрiйнi"  поважно  казав  вiн,
вкладаючи спати батька й доньку. "Пригадую, був якось у нас особливо великий
наплив i ми поклали в одну постiль трьох дам й ось  таку дiвчинку, як  вашу.
Менi  навiть  зда?ться,  що  одна  з  дам була  перевдягнений  мужчина  (мо?
вiдсебеньки).  Втiм, чи не ?  зайвого лiжка в номерi сорок-дев'ятiм, мiстере
Швайн?"
     "Боюсь, його дали сiмейству Свун", сказав Швайн, перший з двох блазнiв.
     "Ми  вже  сяк-так полашту?мось",  сказав  я. "Пiзнiше до  нас, можливо,
долучиться моя дружина - та навiть так, я гадаю, ми впора?мось".
     На  цей  час  обидвi  рожевi  свинi  вже  забули  про  гумбертофобство.
Повiльним  i чiтким  начерком зловмисника я написав: Доктор Едгар Г. Гумберт
iз донькою, 342, Лоун  стрiт, Рамздель.  Ключ (номер 342!) був  менi  мигцем
показаний (так  фокусник показу? монету, яку  вiн збира?ться <b>спальмiювати</b>) й
одразу  ж переданий Дядьковi ому. Лолiта, залишивши собаку (так i мене вона
залишить), пiдвелася з  навпочiпок; дощова крапля впала на  могилу Шарлотти;
гарнява мавринка, що спустилась з небес,  вiдiмкнула з середини дверi лiфта,
й приречене дитя ввiйшло в нього, а  за нею слiдом пiшли ?? кехкаючий батько
i ом з валiзами, як розiпнутий краб.
     Пародiя на готельний коридор. Пародiя на тишу й на смерть.
     "Поглянь, та це ж номер нашого дому", весело вигукнула Лолiта.
     Двоспальне  лiжко,  дзеркало,  двоспальне лiжко в  дзеркалi, дзеркальнi
дверi стiнно?  шафи, такi ж дверi до ванно?, чорнильно-син? вiкно, вiдбите в
ньому лiжко, таке ж лiжко в  шафовому дзеркалi, два крiсла,  стiл зi скляним
покриттям, два нiчних столики, двоспальне межи ними лiжко:  точнiше,  велике
лiжко полiрованого дерева з ворсянистою ковдрою пурпурного кольору  й  парою
нiчних жарiвок пiд шляр<b>о</b>ваними нiчними абажурами.
     Я дуже хотiв  покласти п'ятидоларового папiрця на цю блiдо-буру долоню,
та остерiгся, що така  щедрiсть може  бути  неправильно витлумачена, а  тому
поклав четвертного. Додав ще один. Вiн пiшов собi. Клац. Enfin seuls.
     "Та як же - ми будемо спати в однiй кiмнатi?" сказала Лолiта, динамiчно
приндячись, як робила була, без гнiву, без гидливостi  (хоч явно на межi цих
почуттiв), а саме динамiчно, коли  хотiла обважити  сво? запитання  особливо
ревною значущiстю.
     "Я прохав у них додаткове лiжко. Яке, якщо хочеш, я вiзьму собi".
     "Ти збожеволiв", вiдказала Лолiта.
     "Чому це, моя коштовна?"
     "Тому, каш-тов-ний, що  коли каш-тов-на мама дiзна?ться, вона  з  тобою
розлучиться, а мене придушить".
     Просто - динамiчно; не беручи всерйоз.
     "Послухай мене", сказав я сiдаючи; вона ж стояла на два кроки вiд  мене
i  з  задоволенням дивилась  на  сво?  вiдображення, при?мно  здивована ним,
сповнюючи  власним рожевим  свiтлом здивоване  й задоволене дзеркало шафово?
дверцi.  "Послухай  мене,   Лолiто.   Настановимо  дещось  раз   назавше.  В
чисто-практичному сенсi, я - твiй батько. Я до тебе  дуже нiжно прив'язаний.
У вiдсутнiсть тво?? матерi  я  вiдповiдаю за твiй  добробут. Ми небагатi,  й
оскiльки  ми подорожу?мо, нам доведеться - нам доведеться бути багато разом.
Коли  дво? в  однiй кiмнатi,  неминуче трапля?ться  -  як  би  це  назвати -
трапля?ться деяке ..."
     "Кровозмiшення", пiдказала Лолiта  - й увiйшла в шафу з молодим золотим
регiтцем,  вiдчинила сумiжнi  дверi,  й  передбачливо  глянувши  туди сво?ми
дивними димчастими очима, щоб не помилитися знову, пiшла собi в ванну.
     Я  розчинив   вiкно,  зiрвав  iз   себе   просякнуту   потом   сорочку,
перевдягнувся,  перевiрив  у  кишенi  пiджака,  чи  там пiгулки, й вiдiмкнув
валiзу.
     Вона  вийшла з ванно?. Я спробував ?? обiйняти  - так, невмисно, крапля
стримано? нiжностi перед обiдом.
     Вона сказала: "Пропоную <b>пох?ряти</b> гру в поцiлунки й пiти жерти".
     Ось тут я й пiднiс свiй сюрприз.
     Ах,  мрiя  мрi?  мо??!  Вона  попрямувала  до  розкрито?  валiзи,  нiби
пiдстерiгаючи здаля здобич, нiби в сповiльненому  кiнематографi, вдивляючись
в оцю  далеку скарбницю на багажному передк<b>у</b> (що в не? з очима, подумав я, з
цими  великими  сiрими  очима, чи  то ми  вдвох зануренi  в  одну й  ту саму
зачаровану iмлу?). Вона  пiдступала до не?, доволi високо здiймаючи ноги  на
доволi  високих  пiдборах i згинаючи чарiвливо хлоп'ячi колiна так  довго, в
розширеному просторi, наче йшла пiд водою або  як в отих  снах,  коли  бачиш
себе невагомим,  за  тим вона  пiдняла  за рукавчики  файну, дуже  коштовну,
мiдяного  шовку,  кофточку,  так  само  ж  повiльно,  так  само   ж  мовчки,
розправивши  ??  перед  собою,  як нiбито  була  зацiпенiлим ловцем, в якого
забракло подиху  вiд  виду  неймовiрного  птаха,  розтягнутого ним за  кiнцi
пломенястих крил. За тим  стала витягувати  (поки  я  стояв  i  дожидав  ??)
повiльну змiю лискучого ремiнця й приладнала на собi.
     За тим вкралась в  дож<b>и</b>данi  для  не? обiйми,  сяюча, зомлiла, ласкаючи
мене  поглядом  нiжних, та?мничих,  порочних,  байдужих, сутiнкових  очей  -
в-сам-раз найбанальнiша шлюшка.  Тож ось кого сподобляють нiмфетки - поки ми
стогнемо та кона?мо.
     "Чим цiлунок <b>пув боганим</b>?" промимрив я, дихаючи ?й у волосся (влада над
словами щезла).
     "Якщо вже хочеш знати", вiдказала вона, "ти робиш не так, як треба".
     "Накажи, як".
     "Все в  свiй час", вiдповiла провинниця мо??  кривомови. Seva ascendes,
pulsata,  brulans,  kitzelans,  dementissima.  Elevator  clatterans,  pausa,
clatterans, populus in  corridoro. Hanc nisi mors  mihi adimet niemo! Juncea
puellula,  jo  pensavo fondissime, nobserva  nihil  quidquam;  та  звичайно,
наступно? митi я мiг би як-небудь жахливо схибити; на щастя, вона вернула до
скарбницi.
     З ванно?, де  менi довелося  доволi  довго  переключатися для  скромно?
нужди,  я чув (стоячи,  хиблячи,  тамуючи дух)  "ахи"  та "охи" дiвчинкового
захвату.
     Руки вона вимила тiльки тому, що вподобала окреме мильце-образ<b>о</b>чок.
     "Час iти, люба, я думаю, ти так само зголоднiла, як i я".
     I ось ми  рушили до лiфта;  донька - гойдаючи свою стару бiлу торбинку,
батько - на крок попереду (nota bene: нiколи не йти позаду не?, адже вона не
дама).  Поки  ми стояли  (тепер уже поряд), дожидаючи лiфта,  вона  закинула
голову, нестримано роззявилась i трухнула кучерями.
     "О котрiй годинi вас будили в таборi?"
     "О  пiв-на" -  вона спинила новий позiх - "сьому", ззявнула до кiнця  з
подрогом  усього тiла.  "Сьому",  повторила вона, i горло в не?  знов  стало
наповнюватись.
     Готельний  ресторан  вiтав  нас  запахом  смаженого жиру  й  склянистим
усмiхом. Це було  просторе й претензiйне примiщення з манiрними  фресками по
стiнах,  що  зображали  мисливцiв,  зачарованих  у розма?тих пост<b>а</b>вах  серед
численних нецiкавих тварин, дрiад  i дерев. Кiлька розсипаних по залi старих
дам,  два  священики  й широкоплечий  добродiй в клiтчастому пiджаку  мовчки
скiнчали обiд. Ресторан закривався о дев'ятiй, i кам'янолицi подавальницi  в
зеленiй унiформi розпачливо швидшали - на мо? щастя - нас позбутись.
     "Ти поглянь, як  вiн схожий,  як неймовiрно  схожий на  Ку?льтi", стиха
проказала Лолiта,  гострим засмаглим  лiктем  не  те  що вказуючи, але палко
стримлячи  вказати на  самотнього пана  в  спортивному пiджаку,  що  сидiв у
найдальшому кутi зали.
     "На кого - на нашого товстого дантиста?"
     Лолiта затримала в ротi тiльки що взятий ковток  води й поставила назад
на стiл свою розколисану склянку.
     "Та  дурощi",  сказала  вона,  кахикнувши  смiхом,  "я  мовлю  про того
письменника, що вiн на цигаркових рекламах".
     О, славо! О, жiнки!
     Коли  принесли й бухнули на стiл солодке  -  для панночки  великий клин
вишневого торту, а  для ?? покровителя бомбочку вершкового  морозива (значну
частину якого вона  негайно  додала  до свого  торту), я  витягнув з  кишенi
бульку, що мiстила ТАТОВI Пiгулi. Вдивляючись нинi в блiду немiч цих фресок,
в  цю  дивну, моторошну  мить, можу  пояснити свою  тодiшню поведiнку тiльки
механiчною  дi?ю  безповiтряного  простору,   притаманного  снам,  у   якому
оберта?ться  ушкоджений  розум;  ба  в ту  мить усе менi  ввижалось суцiльно
простим та неминучим. Я оглянув залу, впевнився,  що останнiй серед  обiднiх
пiшов,  вiдкупорив бульку, i  з  величезним зимнокров'ям  нахилив  його  над
долонею.  Я  не  раз  прорепетирував перед дзеркалом  цей жест, яким  швидко
пiдносиш порожню жменю до рота й вiдправля?ш у нього неiснуючу пiгулку. Як я
i  сподiвався,  вона  накинулась  на  бульку  з  великими,  надливо-барвними
капсулями, начиненими дурманом Сплячо? Красунi.
     "Синенькi!" скрикнула вона, "лiлово-синенькi. З чого ?х зроблено?"
     "З лiтнього неба", вiдповiв я, "зi слив, зi смокв, iз виноградно? кровi
царiв!"
     "Нi, серйозно... Будь ласка!"
     "Ах,  це  просто Фiалкапсулi. Вiтамiн Iкс. Робить тебе  дужим, як бик-с
альбо штик-с. Волi?ш скуштувати?"
     Лолiта простягнула руку, енергiйно киваючи.
     Я сподiвався, що зiлля дiятиме швидко. Воно подiяло блискавично. Позаду
був  довгий день, вранцi  вона  каталася човном  з  Варварою (сестра  котро?
вiдала  водяним  спортом, як  моя  п'янливо-доступна  нiмфетка  почала  менi
розповiдати посеред  напiврозчавлених  неборозпираючих  ззявкiв, якi  дедалi
збiльшувались  в  обсязi)  та  ще  займалися чимось-там.  Кiно,  яке  смутно
марилось ?й, було, звичайно, забуто  на той  час, коли ми залишили ресторан.
Стоячи зi  мною  в лiфтi, вона  притулилась до мене,  напiвусмiхаючись  ("чи
сказати,  чим я  займалась?"),  напiвзл<b>i</b>плюючи темнi вi?.  "Спати  хочеться,
мо'?"  спитав Дядько ом,  який правив лiфтом, пiдiймаючи тихого джентльмена
франко-iрландського походження та його засп<b>а</b>лу доньку, а також двох зiв'ялих
жiнок, експертiв  з руж, котрi так само зорили зi спiвчуттям на  мою крихку,
засмаглу,  хитливу,  рожеву,  запаморочену  ясочку.  Менi  трохи  не  руками
довелось  ??  внести  в номер. Вона сiла  на край лiжка, злегка хитаючись, i
заговорила якимсь вуркiтливо-невиразним розтягнутим тоном.
     "Якщо я тобi скажу... якщо я тобi скажу, ти менi обiця?ш (така заспана!
Голiвка пада, очi гаснуть...) чи обiця?ш не скаржитись на табiр?"
     "Пiсля, Лолiто. Тепер лягай.  Я  тебе  зоставлю одну, щоби ти вклалась.
Даю тобi десять хвилин".
     "Ах, яка я  була гидотна", вела вона далi, трясучи волоссям, знiмаючи з
них повiльними пальцями чорну оксамитову стрiчку. "Дай-но я тобi скажу".
     "Завтра, Лолiто. Лягай, лягай. Ради Бога лягай".
     Ключ я сунув у кишеню й спустився по сходах.

        28.

     Милостивi  панi  присяжнi!  Будьте  терплячi  для  мене! Дозвольте менi
вiдняти частинку вашого дорогоцiнного часу! Отже наступив le grand moment. Я
зоставив  Лолiту,  яка  все  ще сидiла  на скраю  бездонного лiжка, дрiмотно
пiднiмала  ногу, кволо смикала шнурок i  при цьому показувала спiдню сторону
голо? ляжки до сам<b>о</b>го шва штанцiв у паху - вона завше з дивною неуважнiстю й
безстидством, або з сумiшшю того й iншого ставилась до  ось такого оголення.
От,  значить, яким був  заповiтний <b>о</b>браз ??, що я  його  замкнув у  кiмнатi,
наперед  пересвiдчившись, що  дверi  не мiстять  засува  зсередини.  Ключ  з
нумерованим  тягарц<b>е</b>м з рiзьблено? деревини миттю перетворився  на  ваговите
"сезам - вiдкрийся",  на  казкову вiдмичку,  спроможну вiдчинити блаженне  й
страшенне майбутт<b>я</b>. Вiн  був мiй, вiн був частина мого  гарячого, волосявого
кулака. За декiлька хвилин -  скажiмо,  двадцять, скажiмо, пiвгодини (sicher
ist sicher,  як мовляв мiй дядько  Густав),  я  вiдiмкну дверi номера 342  i
знайду  мою нiмфетку,  мою красу  i  наречену,  в темницi  криштального сну.
Присяжнi! Якби мiй  захват  мiг  загучати, вiн  би  наповнив оцей буржуазний
готель оглушливим  ревом. I, ?дине,  за  чим  шкодую  сьогоднi,  це що я  не
залишив  мовчки  в  швейцара  ключ 342-о? i  не  залишив  тi?? ж ночi мiсто,
материк, пiвкулю й усю земну кулю.
     Дозвольте пояснити. Мене не дуже  збентежили ?? каятливi iнакомовлення.
Я все ще  мав  твердий  намiр дотримуватись рiшення щадити ?? чистоту, дiючи
лише  пiд  сховом  ночi  над  цiлком  приспаною наркозом гол<b>я</b>вою  крихiткою.
"Стриманiсть i благоговiння" - ось  був мiй повсякчасний девiз.  Я мав намiр
дотримуватись його,  навiть якби цю чистоту  (мiж iншим ?рунтовно розвiнчану
сучасною  наукою)  злегка  попсувало яке-небудь дитяче еротичне  переживання
(цiлком iмовiрно  гомосексуального  порядку) в  цьому  ?? мерзотному таборi.
Звичайно, через старомоднi ?вропейськi  навички я, Жан-Жак Гумберт,  взяв на
вiру,  коли  вперше  ?? побачив два з  половиною мiсяцi  тому,  що вона така
непорочна, як  належить бути  за шаблоном "нормальнiй  дитинi" з само?  тi??
пори, коли скiнчився незабутнiй античний свiт з його захоплюючими  звичками.
В нашу освiчену еру ми не оточенi маленькими рабами, нiжними квiточками, якi
можна було зiрвати в  передпок<b>о</b>? лазнi,  як  робилось  у  днi Риму; i  ми не
наслiду?мо приклад величного Сходу  в ще бiльш рознiженi часи й  не  пестимо
спереду й iззаду прислужливих дiтей, помiж бараниною й рожевим шербетом. Вся
рiч у тiм, що стара ланка,  яка з'?днувала дорослий свiт iз свiтом  дитячим,
тепер  постала роздiленою новими звичаями  та  законами. Хоч  я i  цiкавився
певний час психiатрi?ю та громадським доглядом, я суттю майже нiчого не знав
про  дiтей.  Бо  все-таки  Лолiтi було  тiльки дванадцять рокiв, i якi  б  я
поправки  не  робив   на  середовище   й  епоху   (навiть  беручи  до  уваги
розгнузданiсть  американських  дiтей шкiльного  вiку),  менi  здавалось,  що
розпуснi забави  мiж оцими спритними пiдлiтками мають мiсце таки пiзнiше, та
й  за  iншо?  обстановки. А  тому (пiдхоплюю знову  нитку мого  розумування)
моралiст  в менi обминав питання, чiпляючись за  умовнi  поняття  про те, що
собою являють дванадцятирiчнi дiвчатка. Дитячий психiатр в менi (пройдисвiт,
як бiльшiсть з них, та це  зараз не до уваги)  пережовував новофрейдистичний
гуляш та  уявляв  замрiйливу  та  екзальтовану  Лолiту  в  "латентнiй"  фазi
дiвоцтва. Нарештi, сексуалiст в менi (велике й нестямне чудовисько) нiчого б
не мав проти наявностi певно? порочностi в сво?? жертви. Та десь  по той бiк
несамовитого  щастя  радились розгубленi  тiнi - i я  так шкодую,  що ?х  не
завважив!  Людськi iстоти,  слухайте! Я мав  зрозумiти, що Лолiта вже  стала
чимось конче вiдмiнним вiд невинно? Аннабелли, i що нiмфiчне зло, яке дихало
крiзь кожну  пору заворожено?  дiвчинки,  котру я  готував на та?мну  втiху,
робить та?мницю нездiйсненною i насолоду  - смертельною.  Я  мав  знати (вiд
знакiв,  що ?х менi подавало щось всерединi Лолiти, - справжня дитяча Лолiта
або  якийсь зморений янгол за ?? спиною),  що  нiчого крiм тортур i  жаху не
принесе очiкуване блаженство. О, крилатi панове присяжнi!
     Вона  моя,  моя, ключ  в  кулаку, кулак  у  кишенi,  вона  моя!  Шляхом
заклинань  i обчислень,  яким  я  присвятив  стiльки  безсоння,  я поступово
прибрав усю зайву муляв<b>у</b> i, накладаючи шар на шар прозорi фарби, довiв ?х до
завершено?  картини.  На цiй картинi вона являлась менi оголеною - нiчого на
нiй  не  було крiм однi?? шкарпетки,  та браслета з  брелоками; вона  лежала
розкинувшись там, де ??  звалило мо?  чарiвне вариво; в  однiй ручцi була ще
затиснута оксамитова стрiчка,  знята з  волосся; ??  мiдяне брунатне тiло, з
бiлим  негативом  коротенького  купального  трико,   вiдбитого  на  засмазi,
показувало менi сво? блiдi молодi  сосцi; в рожевому свiтлi  жарiвки ?двабно
полискував  перший  пух  на  гладенькому п<b>а</b>горку.  Великий ключ  зi  смуглим
горiховим тягарц<b>е</b>м був у мо?й кишенi.
     Я блукав рiзними залами, осяяний зсередини,  мрячний ззовнi; бо обличчя
жадання  завше ? мрячне; жадання нiколи не ? доконечно  впевненим - навiть i
тодi  коли  нiжна жертва замкнена  в тво?й фортецi - що який-небудь диявол -
конкурент або - впливовий  божок не пнеться  скасувати приготоване для  тебе
свято.  Висловлюючись повсякденною  мовою, треба було хильнути, та  бару  не
трапилось  у  цьому старому шанобному готелi, повному  зопрiлих фiлiстерiв i
стилiзованих речей.
     Мене  поринуло  в  чоловiчу  вбиральню.  Вiдвiдувач,  що  залишав ??, в
клерикально-чорному стро?, з душею, comme on dit, навстiж, перевiряв гульфик
(жест, який вiденський мудрець  поясню?  бажанням  поглянути,  чи все взято)
спитав  мене,  як  менi  сподобалась лекцiя  пастора  Пара,  й подивився  зi
здивуванням, коли я (Сигiзмунд  Другий) сказав, що Пар -  хлопак на ять,  по
чому я зiм'яв  у  жмутик  паперову  серветку, якою витирав кiнчики пальцiв -
вони в мене  вельми чутливi - й  влучно  шпурнувши його в  приготований  для
цього  ресептакль, виплив  у  хол. Зручно  спершись  обома лiктями  на  край
конторки, я спитав  у  мiстера Полiжкiнса, чи вiн цiлком  упевнений, що  моя
дружина не  телефонувала;  i  як щодо  лiжка? Лiжкiнс вiдповiдав, що нi,  не
дзвонила  (покiйниця,  звiсно, дзвонити  не могла), i якщо  ми  зостанемось,
полiжко поставлять  завтра. З-вiд великого велелюдного примiщення з надписом
над дверима  "Мислива зала" лунав гомiн багатьох голосiв, що розважали чи то
над  садiвництвом  чи  то  над  безсмертям душi.  Iнша  кiмната, пiд  назвою
"Малинова", вся залита  свiтлом,  з  лискучими  стiльчиками  й одним  довгим
столом  iз морсом i  бiсквiтами, була ще  порожньою, якщо  не рахувати отеси
(зiв'яло? жiнки з  характерною  для отес склянистою  усмiшкою  й шарлоттиною
манерою говорити), котра, вся струмуючи, пiдiйшла  до мене й поспиталась, чи
не пан  Браддок  я, тому що якщо так, мiс Борода мене допiру шукала. "От уже
iм'я для жiнки", зазначив я й неквапно вийшов.
     Приливала й вiдливала моя райдужна кров. Я визначив чекати до  половини
десято?.  Вернувши  в  хол,  я  натрапив  там  на  змiну: декiлька  осiб,  у
квiтчастому шовку або чорному сукнi, утворили окремi невеликi  групи, й ельф
випадку  потiшив   мiй   зiр  чудовною  дитиною  лолiтчиних  лiт,  у  платтi
лолiтчиного фасону,  але бiлому,  i  з бiлою  стрiчкою, що тримала  ??  бiле
волосся. Вона не була надто гарненькою,  та вона була  нiмфеткою, i ?? голi,
блiдо-порцеляновi  ноги  й  лiлейна  шия  створили на  одну  незабутню  мить
надзвичайно  при?мну  антифонiю  (якщо  можна  висловити  музичним  термiном
вiдчуття в спинному  мозку)  до мо??  спраги Лолiти, рум'яно?  й  засмагло?,
збуджено?  й опоганено?.  Блiденька дiвчинка  вiдчула мiй погляд  (який був,
утiм,  цiлком  недбалим i щирим)  i,  будучи до  смiшного сором'язною, жахно
збентежилась, закочуючи очi й тулячи руки до щоки, й обсмикуючи платтячко, й
нарештi  повернулась  до мене худими рухливими лопатками, умисно розмовляючи
зi сво?ю коровистою матусею.
     Я залишив шумний хол: вийшов  назовнi;  деякий  час  я  стояв  на бiлих
схiдцях,  споглядаючи коловерть бiлястих нiчних метеликiв навколо  лiхтаря в
набряклiй вогкiстю чорнотi хитко? неспокiйно? ночi, й думав: усе, що зроблю,
все,  що посмiю зробити, буде суттю така крихта. Раптом я почуяв  у  пiтьмi,
неподалiк  мене, чиюсь присутнiсть: хтось  сидiв  ув  одному  з  крiсел  мiж
колонами перону.  Я, власне, не мiг його добачити в темрявi, та його  зрадив
?валтовний   скрегiт   вiдкривано?  фляжки,  за  яким  послiдувало   скромне
булькотiння, яке завершилось звуком мирного загвинчування.  Я вже  наважився
вiдiйти, коли до мене звернувся незнайомий голос:
     "Як же ти ?? злупив?"
     "Пр<b>о</b>шу?"
     "Кажу: дощ припинив"
     "Так, зда?ться"
     "Я десь бачив цю дiвчинку"
     "Вона моя дочка"
     "Брешеш - не дочка"
     "Пр<b>о</b>шу?"
     "Я кажу: файна сорочка. Де ?? мати?"
     "Померла"
     "Он як воно. Шкода. Скажiть, а  чому б  нам не пообiдати завтра втрьох?
На той час оця вся наволоч вiд'?де геть"
     "Я з нею також вiд'?ду. Добранiч"
     "Шкода.  Я  дуже п'яний. На добранiч.  Цiй вашiй  дiвчинцi треба багато
сну. Сон - троянда, як кажуть у Персi?. Хочете папiроску?"
     "Дякую, зараз не хочу"
     Вiн чиркнув сiрником, та через те, що вiн був п'яний, або через те,  що
п'яним  був  вiтер,  полум'я освiтило не  його, а  якогось  глибокого старця
(одного з тих,  хто гайну?  решту життя в  таких-ось старих готелях)  i його
бiлу гойдалку. Нiхто нiчого не сказав, i темрява постала як i ранiш. По тому
я   прочув,  як  готельний  старожит  закахикався  i  з  могильною  лункiстю
вiдхаркнувся.
     Я залишив веранду. В цiлому минуло вже пiвгодини. Дарма я не попросив у
нього ковток вiскi. Напруження почало даватися взнаки. Якщо скрипкова струна
може страждати, я  страждав, як струна. Однак було б нечемно  показати, що я
поспiшаю. Поки я пробирався скрiзь сузiр'я людей, застиглих в одному з кутiв
холу,  заслiпливо блиснув  магнiй  - i  вищирений пастор  Браддок,  двi дами
патронеси з приколотими на  грудях неминучими  орхiдеями, дiвчинка в  бiлому
платтячку,   i,   найвiрогiднiше,  вискаленi  зуби  Гумберта   Гумберта,  що
продирався боком мiж зачарованим  священиком i цi?ю дiвчинкою, яка скидалась
на недолiтню  вiдданицю,  були ось тут  увiчненi,  - оскiльки папiр i  текст
маленько? провiнцiйно? газети можуть  вважатись вiчними.  Бiля  лiфта стояла
iнша щебетлива купка.  Я  знову  обрав сходи. Номер  342  знаходився поблизу
iншого,  зовнiшнього спуску для рятування на  випадок пожежi. Була  змога ще
врятуватись - та ключ повернувся в замку, i я вже входив у кiмнату.

        29.

     Дверi  освiтлено?  ванно?  були  привiдчиненi;  крiм того, крiзь жалюзi
сочився скелетоподiбний вiзерунок свiтла  зовнiшнiх лiхтарiв; цi  схрещуванi
променi  пробирались у темряву  спальнi й дозволяли розiбратися в наступному
становищi.
     Зодягнута в  одну  зi сво?х старих нiчних сорочок, моя Лолiта лежала на
боцi, спиною  на мене,  посеред  двоспального лiжка. ??  просвiчуване  крiзь
легку тканину тiло й голi члени становили короткий зи?за?. Вона пiдклала пiд
голову обидвi  перини - i свою й мою; кучерi були розпатланi, смуга  блiдого
свiтла перетинала ?? верхнi хребцi.

     Я скинув одяг i вбрався в пiжаму  з  тою фантастичною митт?вiстю, котру
береш  на  вiру,   коли   в  кiнематографiчнiй  сценцi   вийма?ться   процес
перевдягання;  i  я вже поставив колiно  на край  лiжка,  як  раптом  Лолiта
повернула голову й уп'ялась у мене крiзь смугасту тiнь.
     Ба  на  таке-ось  увiйшлий не  чекав! Цiлий  задум з  пiгул<b>ь</b>кою-люлькою
(безецна справа, entre nous soit dit) мав на метi навiяти сон, такий мiцний,
що його цiлий полк не мiг би продерти, та ось, ма?те, вона  вперлась у мене,
й  знеможено  двигаючи  язиком,  називала  мене   Варварою!  Уявна  Варвара,
зодягнена в пiжаму,  надто для не? тiсну, завмерла,  виснучи над буркотливою
дiвчинкою. Повiльно,  з  якимсь безнадiйним  зiтханням,  Доллi вiдвернулась,
прийнявши свою попередню позицiю. Хвилини зо  двi я стояв,  напружений, бiля
краю, як  той паризький кравець,  на початку столiття,  котрий пошивши  собi
парашут, стояв, готуючись зiскочити з Ейфелево?  вежi. Нарештi я вгромадився
на зоставлену менi вузьку частину постелi; обережно потягнув до себе кiнцi й
боки  простирадл,  збитих  докупи на пiвдень вiд мо?х камiнно-холодних п'ят;
Лолiта пiдвела голову й у мене втупилась.
     Як  я  довiдався далi вiд прислужливого фармацевта,  лiлова пiгулка  не
належала  навiть  до  великого  та  знаного  роду  барбiталових  наркотикiв;
неврастенiковi, що вiн вiрить у  ??  дiю, вона, мабуть, допомогла б заснути,
та  засiб був надто слабкий,  щоб надовго покласти  спритну,  хоч i втомлену
нiмфетку. Неважливо, був  Рамздельський лiкар шахра?м або хитруном. Важливо,
що я був ошуканий. Коли Лолiта знов вiдкрила очi, я зрозумiв, що навiть якщо
снодiйне  й подi?  за годину або пiвтори,  безпека, на  яку  я розраховував,
виявилась  облудною. Тихо вiдвернувшись, вона зронила голову на перину  - на
ту, яко? я був несправедливо позбавлений. Я лишився лежати  нерухомо на краю
безоднi, вдивляючись  в  ??  сплутане  волосся  й  у  проблиски  нiмфетчино?
голизни, там, де смутно  проглядала половина ляжки або плеча,  й намагаючись
визначити глибину ?? сну по темпу ?? дихання. Пройшов  деякий час; нiчого не
змiнилось,  й  зiбравши смiливiсть я наважився злегка  пiдсунутись до  цього
звабливого,  запаморочного  мерехтiння.  Та  ледве  я  вступив  у  ??  тепле
навкiлля, як рiвне дихання призупинилось, i я  пройнявся жахливою  пiдозрою,
що  маля Долорес цiлком прокинулось  i готове вибухнути  криками, якщо я  до
нього  доторкнусь будь-якою  частиною свого ницього, ниючого  тiла.  Читачу,
зласкався!  Як  би   тебе   не  злостив  м'якосердий,   хворобливо-чутливий,
нескiнченно-обачний  герой  мо??  книги,  не  обминай  цих  вельми  важливих
сторiнок! Уяви  мене!  Я  не  постану, якщо  ти  мене  не  намислиш; спробуй
побачити  в  менi  лань,  яка  дрижить  у  хащi  мого  власного  беззаконня;
всмiхнемося навiть  злегка.  Наприклад,  -  менi нiде було  прихилити голову
(ледь не  написав:  голiвку), й до всього  мого неладдя  долучилась мерзенна
згага  (вiд  смажено?  в   салi  картоплi,  яку  вони  смiють  тут  називати
"французькою"!)
     Вона  знову  мiцно  спала, моя  нiмфетка;  та я не наважився на чарiвну
подорож. La  Petite Dormeuse ou l'Amant  Ridicule.  Завтра почастую ??  тими
попереднiми пiгулками, вiд яких так ?рунтовно цiпенiла ??  мати. Де вони - в
передньому  ящичку авта чи в  великому  саквояжi? Чи може почекати годинку й
тодi знову  спробувати пiдповзти?  Наука нiмфетолепсi? - точна  наука. Можна
рiвно  в секунду,  якщо  притиснутись.  На  вiдстанi в  один мiлiметр  треба
рахувати секунд десять. Почека?мо.
     Нема нiчого в  свiтi галасливiшого  за  американський готель, - причому
зазначте, наш готель вважався тихим,  затишним, iз  потугами на "грацiйнiсть
побуту" й таке  iнше. Дверний  стук лiфта, що пролунав за двадцять крокiв на
пiвнiчний схiд вiд мого черепа, але який я вiдчував так само гостро, як нiби
цi залiзнi дверцi грюкали менi в лiву скроню, чергувався iз лязкотом i гулом
розма?тих  маневрiв  авта й тривав далеко за пiвнiч. Час  вiд часу одразу на
схiд  вiд  мого  лiвого  вуха  (а  лежав  я  горiлиць, не  смiючи  повернути
мерзеннiший свiй край у напрямку димчастого стегна мо?? сположницi), коридор
наповнювався донесхочу житт?радiсними, звучними й безладними  вигуками,  якi
вiншувалися залпом прощавань.  Коли це нарештi припинилось, завуркотiв чийсь
клозет на пiвнiч  вiд мого мозочка.  Це був  мужнiй,  енергiйний,  басовитий
клозет i ним  користувалась  велика  родина. Вiд  його  бурчання, струмливих
виливiв i довго? пiслямови - дрижала стiна  за  мо?м  узголiв'ям. За тим,  у
пiвденному напрямi  вiд  мене  хтось почав неймовiрно вивергати -  чолов'яга
душу викехкував разом з випитим вiскi, й унiтаз у його ваннiй,  яка ? одразу
за  нашою,  обвалювався  сущою  Нiагарою.   Коли  ж  нарештi  всi  водоспади
зупинились i зачарованi мисливцi поснули, бульвар пiд вiкном мого  безсоння,
на     захiд     вiд     мого    неспання    -     обладнаний,     величний,
пiдкреслено-негендлярський,  обсаджений розложистими  деревами - виродився в
мерзенний прогiн для гiгантських  вантажiвок, якi гуркотiли в iмлi  вогко? й
вiтряно? ночi.
     А  мiж  тим  менш як за шiсть  вершкiв  од мене  й мого палаючого життя
перебувала димчаста Лолiта!  Пiсля  довгого перiоду нерухомого  неспання,  я
знов учав  сунути  до  не?  щупальцi,  й  цього  разу скрипiння  матраца  не
розбудило  ??.  Менi вдалось попiдсунути мою  важку,  зголоднiлу  плоть  так
близько, що  я вiдчув  на щоцi, нiби тепле дихання, ауру ?? оголеного плеча.
Тут вона пiдвелась, охнула, забубонiла з нестямною швидкiстю щось про човни,
смикнула простирадло i впала  знов у свою  темну, квiтучу, молоду неприт<b>о</b>му.
Вона  заборсалась серед  цього рясного  струмливого сну,  й одна гола  рука,
нещодавно брунатна, тепер мiсячна, з  розгону лягла через мо?  обличчя. Була
мить, коли я держав полонянку, та вона вивiльнилась  з мо?х ледь  позначених
обiймiв, причому зробила це не свiдомо, не  рiзко, не з якоюсь там особистою
вiдразою, а просто  - з безвiдносно-жалiбним бурмотiнням дитини, яка вимага?
належного ?й спокою. I все вернуло  в попередн? становище: Лолiта, повернута
вигнутим  хребтом до  Гумберта.  Гумберт,  який  пiдклав  пiд  голову  руку,
роздираний жаданням i згагою.
     Остання примусила мене пiти  в ванну для  ковтка води: менi то найлiпшi
лiки, не рахуючи, мабуть, молока з редисками, й коли я знову впав у чудовну,
блiдо-строкату  темницю, де  лолiтчине старе й  нове вбрання розташувалось в
розма?тих зачарованих покладеннях, на рiзних  частинах наче пливучих меблiв,
моя нестерпна донька пiднесла  голову й чiтким тоном об'явила, що також хоче
пити. Тiньовою  рукою вона взяла в  мене пружну й  холодну паперову чарку i,
направивши  на ?? край довгi  сво? вi?, залпом  випила  вмiщене; пiсля  чого
молодечим рухом,  сповненим бiльшо?  зваби, нiж найсолодкiша ласка, маленька
Лолiта витерла  вуста об мо? плече. Вона вiдкинулась на свою  перину (мою  я
витяг, поки вона пила) й поволi знов заснула.
     Я не посмiв  намовити ?? на другу порцiю снодiйного, ба й не полишав ще
надi?,  що перша  врештi-решт помiцнить  ?? сон.  Я  все  пiдступав  до не?,
готовий  на  всяке  засмучення й  вiдав,  що  краще чекати,  та  чекати  був
несильний.  Моя  перина  пахла  ??  волоссям,  я сунув до  мо??  мерехтливо?
голубки, спиняючись i  втягуючись всякий раз, як вона, здавалось, ворушилась
або важилась ворухнутись. Вiтрець iз  кра?ни  див  уже став впливати  на мо?
думки; вони ввижались позначеними курсивом, як нiбито поверхня, що вiдбивала
?х, брижилась вiд цього  примарного вiяння. Подеколи моя свiдомiсть не  в ту
сторону  загиналась, мо?  рачкуюче тiло  впадало  в сферу сну i знов з нього
виповзало; а разiв зо два я хапав себе на тому, що мимоволi починаю видавати
меланхолiйний храп. Iмла нiжностi сповивала гори суму. Iнодi менi здавалось,
що зачарована здобич готова на пiвдорозi стрiнути  зачарованого ловця; що ??
стегно  добровiльно   посува?ться  до  мене  крiзь  сипкий  пiсок  далекого,
чаровинного узбережжя; але  цей  серпанок з  ямочкою  раптом  здригався  i я
розумiв, що Лолiта дальша вiд мене, нiж будь-коли.
     Я тут затримуюсь на здриганнi  й пiдкраданнях  тi?? давно минуло? ночi,
тому  що маю  намiр довести,  що  я  нiколи  не був  i нiколи  не  мiг  бути
брутальним  мерзотником.  Нiжна  замрiяна  область, по  якiй  я  брiв,  була
спадщиною  поетiв,  а не  притулком  розбiйникiв.  Якби я дiстався мети, мiй
захват був би самим  умлiванням: вiн  би  звiвся  до внутрiшнього  згоряння,
вологий жар  якого вона ледве б  вiдчула, навiть якщо б не спала. Однак я ще
сподiявся,  що   ??  поступово  охопить  таке  повне  помертвiння,  що  менi
поталанить  утiшитись  не тiльки  самим мигтiнням  ??  голизни.  Так,  помiж
пробними  наближеннями й  сум'яттям почуттiв, якi  перетворювали  ??  або на
очасте  збiжище мiсячних  полискiв,  або на  пухнастий, квiтучий  кущ,  менi
снилося, що я не сплю, снилося, що криюсь у з<b>а</b>сiдцi.
     Постала певна  тиша перед  ранком в безсонному життi  готелю.  За  тим,
близько  четверто?, коридорний  клозет  ринув  каскадом  i  грюкнули  дверi.
Насампочатку шосто? години став  доходити в декiлькох так би мовити вид<b>а</b>ннях
згучний  монолог,  що  мав  мiсце на  якомусь внутрiшньому  подвiр'?  або на
стоянцi автомобiлiв.  Це,  власне, був не  монолог, адже промовець уривав по
кожних кiлькох секундах  для  того, щоб вислухати пiдуважного спiвбесiдника,
чий голос  не досягав  мене, внаслiдок  чого  нiякого  справжнього змiсту не
можна було вилучити з чутно?  половини бесiди. ??  буденнi iнтонацi?, проте,
розчистили  шлях свiтанку, й  кiмната вже наповнилась бузково-сiрою  млякою,
коли декiлька працелюбних уборних почали  дiяти одна  за одною,  й  гримкий,
виючий лiфт  почав ходити вгору й униз;  декiлька  хвилин я понуро  куняв, i
Шарлотта була русалкою  в  зеленавому  водоймищi,  й десь  в  коридорi  рано
повсталий  пастор комусь  проказав соковитим голосом: "доброго раночку!",  i
птахи длубались у лиштвi, i ось - Лолiта ззявнула.
     Недоторканно-зимнi панi присяжнi! Я вважав, що  збiжать мiсяцi, якщо не
роки, перш  нiж я  насмiлюсь вiдкритись маленькiй Долорес  Гейз; та на шосту
годину вона зовсiм прокинулась, а вже на чверть сьомо? стала в прямому сенсi
мо?ю коханкою. Я зараз вам скажу щось вельми дивне: це вона мене збестила.
     Почувши  ??  перший  ранковий  позiх, я  появ<b>и</b>в себе  сплячим, красивим
профiлем обернутим до не?.  Правду казати, я не  мав жодного  намислу. Чи не
обуриться вона, уздрiвши мене поряд, а не на запасному лiжку? Що вона вдi? -
забере одяг  i замкнеться в ваннiй? Вимагатиме, щоб  ??  негайно вiдвезли до
Рамзделя?  В  лiкарню  до  матерi?  Назад  у табiр?  Та моя  Лолiтонька була
спритним дiвчиськом, i коли вона видала те здушене см<b>i</b>шко, яке я так  любив,
я зрозумiв, що вона до цього споглядала мене  грайними очима. Вона скотилась
на  мiй край, i ?? теплi  русявi кучерi  натрапили на  мою  праву ключицю. Я
доволi кепсько iмiтував пробудження. Спершу ми лежали тихо. Я тихо гладив ??
по волоссю, i ми тихо  цiлувались. Я впав у таку собi блаженну розгубленiсть
вiд того, що ?? поцiлунок вирiзнявся деякими комiчними вишуканостями в сенсi
тремтiння питливого жала, з  чого я вивiв, що ?? натренувала в ранньому вiцi
якась-там  маленька  <b>лезбiянка</b>.  Таким  вигвинтам жодний  Чарлi  не  мiг  ??
навчити! Мовби  з бажання подивитись, чи наситився я й чи  засво?в  обiцяний
напередоднi  урок,   вона  злегка   вiдкинулась,  назираючи  мене.  Щоки  ??
пломенiли,  пухла  нижня  губа  блищала,  мiй  розпад  близився.  Раптом, зi
спалахом  хулiганських  пустощiв  (ознака нiмфетки!), вона  приклала рота до
мого вуха - та розум мiй довго не мiг розбити на слова жаркий гул ?? шепоту,
й  вона  його  переривала  смiхом,  i  змахувала кучерi  з  обличчя,  i знов
пробувала,  й  дивне  почуття,  що  живу  в  фантастичному  щойно створеному
божевiльному свiтi, де все дозволено, повiльно охоплювало  мене  мiрою того,
як я починав добирати,  що саме менi подавалось. Я вiдповiв, що не знаю, про
яку гру йдеться, - не знаю, у  що вона  й Чарлi грали. "Ти хочеш сказати, що
ти нiколи -  ?", почала вона, уважно дивлячись на  мене з гримасою вiдрази й
недовiри. "Отже,  ти  нiколи - ?" почала вона знов. Я скористався передихом,
щоб потикатись обличчям  у рiзнi нiжнi  мiсця. "Заберись", гугняво звизгнула
вона, поспiшно вiдсуваючи брунатне плече з-пiд мо?х губ. (У вельми курйозний
спосiб Лолiта вважала - i продовжувала ще довго вважати - всi торкання, крiм
поцiлунку губами й  простого статевого акту, або  "слинявою романтикою", або
"паологi?ю").
     "Тобто, ти нiколи", наполягала вона далi (тепер стоячи на колiнах проти
мене), "нiколи не робив цього, коли був хлопчиком?"
     "Нiколи", вiдповiв я з повною правдивiстю.
     "Чудово", сказала Лолiта, "так подивись, як це робиться".
     Я, проте, не стану набридати вченому  читачевi детальною розповiддю про
лолiтчину  самовпевненiсть. Досить буде сказати, що анi слiду цнотливостi не
вгледiв  перекошений  спостережник  у  цiй  гарненькiй,  ледве  сформованiй,
дiвчинцi,  котру  вкрай  розбестили  навички  сучасних  хлопчакiв,   спiльне
навчання, шахрайськi iмпрези на кшталт герл-скаутських багать,  i подiбне до
цього. Для не? суто механiчна статева дiя була невiд'?мною частиною та?много
свiту пiдлiткiв, невiдомого  дорослим. Як учиняють дорослi, щоб мати  дiтей,
це анi трiшки ??  не  займало. Берлом мого  життя  Лолiта орудила  надзвичай
енергiйно й  дiловито, як наче це був  нечутливий прилад,  нiяк  зi мною  не
пов'язаний.  ?й,  звiсно,  кортiло  оголомшити мене  молодецькими  витiвками
малолiтньо? шпани,  та вона була  не зовсiм готова до  деяких розходжень мiж
дитячим розмiром i мо?м. Тiльки  самолюбство не  дозволяло ?й кинути почате,
адже я в дикому сво?му  становищi, удавав iз себе безнадiйного дурня i давав
?й самiй трудитись - принаймнi поки ще мiг зносити сво?  невтручання. Та все
це, власне, не стосу?ться справи; я не цiкавлюсь статевими питаннями. Всякий
може сам  уявити  собi  тi чи  iншi  прояви нашого тваринного життя.  Iнший,
великий подвиг надить мене: визначити раз назавше згубний чар нiмфеток.

        30.

     Я  маю ступати сторожко.  Я  маю  говорити пошепки.  О, ти,  заслужений
репортере з кримiнальних справ, ти, старий i поважний судовий  приставе, ти,
колись усiма люблений полiцiянте, що сидить нинi в самотньому ув'язненнi (та
скiльки рокiв був оздобою перехрестя бiля школи!), ти, вiдставний професоре,
полохливо  животiючий,  в  котрого  отрок служить за читця! Недобре було  б,
правда, якби з мо??  вини ви безтямно укохалися б у мою Лолiту! Хай би я був
живописець, сталося б так, що  директор Спочину Зачарованих Мисливцiв раптом
у лiтню днинку, згубив би розум i доручив менi переробити по-сво?му фрески в
ресторанi його готелю, ось що б я вигадав (зображаю лише фрагменти):
     Було  б  озеро. Була би  жива  альтанка в  слiпучому  цвiтiннi. Були  б
спостереження натуралiстiв:  тигр переслiду? райську птицю,  змiя  давиться,
натягаючись  на  товсту  хохулю, з  яко?  зiдрали шкуру.  Був  би  султан  з
обличчям, спотвореним нестерпним стражданням (стражданням,  якому суперечила
б  округлiсть  ним  сипаних пестощiв), який допомага? маленькiй невiльницi з
привабними сiдничками пiднятися  онiксовим стовпом. Були б тi яскравi бульки
гонодального  розпалу,  якi мандрують угору  за опаловими  стiнками музичних
автоматiв. Були  б  усiлякi  табiрнi  розваги  для промiжно?  групи,  Какао,
Катання, Качання, Колiнця й Кучерi на сонячному березi озера. Були б тополi,
яблука, недiльний  ранок у  примiському  домi.  Був би вогняний самоцвiт, що
розчиня?ться  в  кiльцеподiбних  брижах,  сам-останнiй подрог,  сам-останнiй
мазок  фарби,  в'?длива  червiнь,  сверблива   рожевiсть,  вдих,  дитя,  яке
вiдверта?ться.

        31.

     Я  пишу  все  нiяк  не  для  того,  щоб  минуле пережити  знову,  серед
нинiшнього мого безпросвiтного вiдчаю, а для того,  щоб вiдокремити пекельне
вiд райського в дивному, страшному, безумному свiтi нiмфолепсi?. Моторошне й
чудесне зливались  у якiйсь  точцi:  ось цю межу волiв би  я  закрiпити,  та
вiдчуваю, що менi в цьому зовсiм не таланить. Чому?
     Згiдно  римського права, особа  жiночо?  статi може  вступити в  шлюб у
дванадцять  рокiв; пiзнiше  цей закон був схвалений  костьолом, i ще й  досi
зберiга?ться,   без   зайвого   розголосу,   в   деяких    штатах   Америки.
П'ятнадцятирiчний-бо  вiк  дозволя?ться  законом скрiзь.  Нема  геть  нiчого
поганого (твердять в унiсон обидвi пiвкулi)  в тому, що сорокарiчний  нелюд,
освячений  служителями  культу  й  набряклий  вiд  алкоголю,  скида? з  себе
наскрiзь вологе вiд  поту святкове  лахмiття та  в'?жджа? по  рукоять у  юну
дружину. "В  таких стимулюючих клiматичних умовах помiрного поясу (йдеться в
старому часопису з тюремно?  бiблiоеки), як такi,  що ?х ма?мо в  Сент-Лу?,
Чикаго  та Цинцинатi, дiвчина сяга? статево? зрiлостi на кiнець дванадцятого
року  життя".  Долорес  Гейз  народилась  менш,  нiж  за  триста  миль,  вiд
стимулюючого Цинцинатi. Я  тiльки держусь природи. Я  вiрний собака природи.
Звiдки  ж цей  чорний  жах, якому я не в змозi  дати раду? Чи я позбавив  ??
дiвоцтва? Милостивi мосьпанi, чуйнi панi присяжнi: я навiть не був ?? першим
коханцем!

        32.

     Вона розповiла менi, як ?? збестили. Ми по?дали в лiжку прiсно-мучнистi
банани, пiдбитi персики та вельми смачнi картоплянi чiпси, й die Kleine менi
все  розповiла. ??  велемовну, але плутану  розповiдь  супроводила  не  одна
потiшна moue.  Як я, зда?ться,  вже зазначив,  особливо  пам'ятаю один такий
вихилясик,  заснований  на  пiдуважному   звуцi  &bdquo;И",  з  в<b>и</b>кривленням
хляпогубого рота  й закоченими  очима, що  виражали шаблонну  сумiш комiчно?
вiдрази, покори й терплячого ставлення до схиблень молодостi.
     ?? вражаюча розповiдь почалась iз  вступно? згадки про подругу, котра з
нею  подiляла намет, минулого лiта, в  iншому  таборi, "дуже люксовому",  як
вона     висловилась.     Ця    спожилиця    ("правдешня    безпритульниця",
"напiв-схиблена",  але  "молодчиня") навчила ??  рiзних  манiпуляцiй. Спершу
лояльна Лолiта вiдмовилась назвати ??.
     "Це була, напевно, Грацiя Анджел?" спитав я.
     Вона вiдмовно похитала  головою.  "Нi, зовсiм  iнша. ?? батько -  такий
цабе. Вiн - "
     "Так, може бути - Роза Кармiн"
     "Звiсно, нi. ?? батько - "
     "Чи не Агнеса Шерiдан, випадком?"
     Вона перековтнула й похитала головою, - а потiм як спохопиться!
     "Слухай, а звiдки ти зна?ш усiх цих дiвч<b>и</b>сьок?"
     Я пояснив.
     "Словом, це iнша", сказала вона. "Ма?мо  багато  паскудниць у гiмназi?,
але тако? не стрiнеш. Ба якщо  волi?ш усе знати, ?? звати  Елiзабе Тальбот.
?? брати вчаться в нас, а вона  перейшла в дорог<b>у</b>  приватну школу; ?? батько
директор чогось".
     Я пригадав iз потiшним уколом в серцi, як бiдна Шарлотта, коли бувала в
гостях,  завше стремiла вкинуть у розмову всякi фасончастi штучки на кшталт:
"Це було, коли моя донька вiдбувала екскурсiю з маленькою Тальбот..."
     Я спитав, чи довiдались матерi про цi сапфiчнi розваги.
     "Ах,  що ти",  видихнула  Лолiта, сама вся нiби  осiвши  й  пригорнувши
взiрно-трiпотливу руку до бiлих грудок, щоб появити переляк i полегшення.
     Мене, однак, бiльше займали  гетеросексуальнi пустощi. Вона вступила до
гiмназi?  одинадцяти рокiв  пiсля того, як пере?хала з матiр'ю в  Рамздель з
"середнього  заходу".  Що ж саме  робили цi  ??  "паскуднi"  спокласники  та
спокласницi?
     "Звiсно  що... Близнюки,  Антонiй  та Вiола Мiранди  недарма  спали все
життя в одному  лiжку, а  Дональд Скотт,  найбiльший дурепа, займався  цим з
Гезель  Смi в дядечковому гаражi, а спортсмен Кеннет  Найт  виставляв  сво?
держацтво на розгляд з будь-яко? нагоди, а - "
     "Перелетiмо  в  табiр  Ку",  сказав  спортсмен  Гумберт,  "та спершу  -
перерва". А по перервi я дiзнався всiх подробиць.
     У Варвари Берк,  мiцно?  будови, бiлявки, на два  роки  старшо?  за мою
ласочку,  й  безумовно  найкращо?  пловчинi в  таборi, була  якась  особлива
байдарка, яку  вона подiляла з Лолiтою, "тому що я ?дина з усiх дiвчат могла
допливти  до  Нового Острова"  (якесь-там,  гадаю, спортивне  випр<b>о</b>бування).
Протягом  усього  липня  мiсяця,  кожного  ранку -  зауваж, читачу,  кожного
клятого ранку -  Варварi й Лолiтi допомагав нести байдарку  з Онiксу в Ерiкс
(два невеличкi озера в лiсi) тринадцятирiчний Чарлi Хольмс, синок начальницi
табору i ?диний представник чоловiчо? статi на двi-три милi навколо (якщо не
лiчити дряхлого,  сумирного, глухого  робiтника,  та  сусiда фермера, котрий
iнодi  навiдував  табiр  на старому  фордi, щоб  збути  яйця, як це  роблять
фермери); кожного ранку  - о, мiй читачу! - ця дитяча трiйця, зрiзуючи шлях,
йшла  навскiс  через  прекрасну  невинну  хащу,  сповнену  по  берег<b>и</b>  всiма
емблемами молодостi, росою, грибами, чорницею,  пташиним спiвом,  i в певнiй
мiсцинi,  серед  рясно?  гущави, Лолiта  залишалась  стояти на  вартi,  поки
Варвара й хлопчик злучалися за кущем.
     Спочатку моя  Лолiта вiдмовлялась  "спробувати", однак, допитливiсть  i
почуття товариства взяли  гору,  й  невдовзi вона й  Варвара  вiддавались по
черзi мовчазному, грубому й цiлковито невтомному Чарлi, котрий,  як кавалер,
був  чи не так  само принадливий як сира моркiвка, та мiг шиконути вiдмiнною
колекцi?ю прозорих  чохольчикiв, якi вiн виловлював з  третього  озера,  яке
перевершувало iншi розмiром та гостиннiстю, яке мало назву  Озеро Клiмакс на
iм'я сусiднього  фабричного мiстечка,  що  так буйно розрослося  за останнiй
час. Хоч  визнаючи,  що це було "в  цiлому  нiчого, забавно", й "добре проти
прищикiв  на  обличчi", Лолiта,  я  радий  сказати,  ставилась  до  мозку  й
поводження Чарлi з величезним презирством. Додам вiд себе - що цей блудливий
лайдачко не збудив, а мабуть, навпаки заголомшив у нiй жiнку, дарма що  була
така "забавнiсть".
     Було  вже  близько   десято?  ранку.   Вщухла  пристрасть,   i  жахливе
усвiдомлення лиха спало на мене, як попiл, заохочуване  буденною  реальнiстю
млистого, невралгiчного дня, вiд якого нило в  скронях. Брунатна, голявенька
Лолiта, звернена вузькими  бiлими  сiдницями до мене,  обличчям до  дверного
дзеркала, стояла, впершись руками в боки й широко  розставивши ноги (в нових
нiчних туфлях, оторочених  котячим хутром), i  крiзь  навислi локони морщила
нiс  перед похмурим  склом.  З коридору неслися гулькаючi голоси чорношкiрих
прибиральниць,  i  трохи пiзнiше було зроблено вкрадливу  спробу,  перервану
мо?м громовим  покриком,  прочинити  дверi  в  наш  номер.  Я звелiв  Лолiтi
вiдправитись  у ванну  й добряче  намилитись  пiд  душем, якого вона  вельми
потребувала.  Постiль була  в  неймовiрному б<b>е</b>зладi,  й  уся  в  картопляних
чiпсах. Дiвчинка примiряла  платтячко з синьо? вовни, потiм iнше, складене з
блузки  без рукавiв i  розвiйно