рда Ф. Скиллера. В багажному вiддiленнi авта - невичерпному в сенсi скарбiв - я знайшов сво? найстарiше й найбруднiше светро, його-бо я причепив до гiлляки, у непромовнiй дiбровi, куди мене привела лiсова стежка, вiдгалужена вiд шосе. Виконання вироку було попсовано якимсь затором у дi? гашетки. Мало менi зрозумiлий предмет у мене в руцi, ймовiрно, зичив собi змащення, та я не хотiв гаяти час. Назад у авто пiшло сiре мертве светро, з додатковими дiрками в рiзних мiсцях; i знову зарядивши теплого ще камратка, я поновив подорож. Лист був з вересня 18, 1952 року, й адреса, яку вона подавала, була "До Запитання, Коулмонт" (не в Вiргiнi? й не в Пенсiльванi?, й не в Теннессi - i взагалi не "Коулмонт" - я все замаскував, мо? кохання). З'ясувалось, що то ? гендлярське городисько за вiсiмсот миль на пiвдень вiд Нового Йорка. Я намислив був ?хати безперепинно, та не дотягнув i на свiтаннi за?хав одпочити в мотель близько Коулмонта. Я був упевнений, чомусь, що цей Скиллер свого часу гендлював потриманими возами й, можливо, тодi познайомився з мо?ю Лолiтою, коли пiдвiз ?? в околицях Бердслея - того дня, наприклад, коли в не? луснула шина по дорозi на урок музики; в подальшому вiн, певно, вскочив у якусь халепу. Тiло забитого светра, яке було на задньому сидiннi, все пнулось - як би я не розташовував його складки - позначити рiзкi обриси, що належали Траппу-Скиллеру, до вульгарностi й шпетно? ставностi його тiла, але з метою знiвечити його грубий i порочний смак, я здумав привести себе в особливо грацiйний стан - прокинувся з цi?ю думкою й устиг придавити кiлок будильника, не давши йому зiрватись у вказаний час. За тим, з суворою та романтичною ретельнiстю людини, яка збира?ться на дуель, я перевiрив, чи в згодi папери, викупався, надухмянився, поголив обличчя, вибрав шовкову сорочку й чистi зiсподники, натягнув прозоро темнi шкарпетки, i привiтав себе з тим, що захопив у скринi деякi вельми чепуристi речi - наприклад, замшевий жилет з перламутровими ?удзиками й блiду кашемiрову краватку. Менi не вдалося, нажаль, утримати в собi снiданок, та я поставився зимнокровно до цього дрiб'язкового лиха, витер рот батистовою хусткою, вийнятою з рукава, за англiйською модою, i з брилою синього льоду замiсть серця, пiгулкою на язику й ваговитою смертю в заднiй кишенi, спритно вступив у телефонну будку в Коулмонтi (Ах-ах-ах, проказала мерзотна дверка) й набрав номер ?диного Скиллера в пошарпанiй книжцi: Скиллер, Поль, Меблi. Хриплий Поль вiдповiв, що Ричард iсну?, що це його племiнник, а живе вiн - зараз погляну - Вулиця Киллера, номер десять (все це, звичайно, першi-лiпшi псевдонiми). Ах-ах-ах, проказала дверка. Номер десять по Киллеровiй вулицi постав занедбаним багатоквартирним будинком. Я проiнтерв'ював кiлькох похнюплених старикiв i двох довговолосих, рожево-русявих, неймовiрно брудних нiмфеточок (щоправда, дивився цiлком неуважно, так-сяк, - накреслюючи легко вдягнену дiвчинку, яку б я мiг на хвилину притиснути до себе, коли буду по вбивствi i все стане однаково, й жодних завад вже не буде). Так, дiйсно, Дiк Скиллер жив тут певний час, та з'?хав як одружився. Нiхто не мiг дати менi його точно? адреси. "Може, крамар зна?", сказав низький голос зi шпарини в панелi (там щось поновлювали) бiля того мiсця, де я випадково спинився, розмовляючи з двома iмлистими старухами й ковзаючи поглядом по тонких голих руках ?хнiх босоногих онучок. Я впав не в ту лавку, й обережний сивий маврин похитав вiдмовно головою, навiть до того як я спитав щось. Перетнувши вулицю, я увiйшов у мiзерний лабаз i там викликаний на мо? прохання покупцем дух жiнки гучно вiдповiв з пiдвально? прiрви (повторюючи тему чоловiчого духа в панельнiй шпаринi): "Вулиця Гунтера, останнiй будинок". Вулиця Гунтера була дуже далеко, аж в зовсiм безнадiйному закапелку, серед численних високих смiтниць та глибоких канав, червивих городикiв та кривих хатинок, сiро? мряки та червоно? глини, i якихось фабричних далеко-димливих димарiв. Я зупинився бiля "останнього дому" - збито? з дошок халупи, за якою, на боцi дороги, виднiли ще двi-три такi ж хатини й широке пустище, всiяне бляклими бур'янами. З-вiд хатини лунав стук молотка, й кiлька хвилин я сидiв у сво?й старiй машинi, сам старий та хирлявий, у кiнцi свого довгого шляху, бiля сiро? цiлi, finis, друзi, finis, злодi?. Було близько друго? години дня. Пульс був то сорок, то сто. Дрiбний дощ шемрав по капоту Iкара. Пiстолет пересунувся в праву кишеню штанiв. Лахматий дворняга, з вогкою вiд бруду шерстю звислою з брюха, вийшов з-вiд дому, призупинився розгублений, i за тим зайшовся лагiдно гуф-гукати в мене, щулячись i тикаючи носа вгору; припинив, повештав навколо й поблизу, та разок ще гуфнув. 29. Я вийшов з авта й заклацнув за собою дверку. Як проза?чно, як прямолiнiйно пролунав цей клац в порожнечi безсонного дня! "Гуф", взяв за потрiбне коментувати пес. Я натиснув ?удзик дзвiнка; його вiбрацiя пробрала всю мою плоть. Personne: нiкого. Je resonne, repersonne: дзвоню знову, нiкогову. Звiдки, з яких глибин ця римована дурня? "Гуф", докинув собака. Рвучке наближення, шарудiння й шум (гуф) розчахнених дверей. Виросла дюймiв на два. Окуляри в рожевiй оправi. По-новому високо зачесане волосся, новi вуха. Як просто! Ця мить, ця смерть - все, що я викликав в iмагiнацi? бiльше трьох рокiв виявилось простим та сухим як скiпка. Вона була вiдверто та неймовiрно вагiтна. Обличчя ?? нiби зменшилось (всього пройшло три секунди, та хочу ?м дати стiльки дерев'яно? тривалостi, скiльки життя може витримати); побляклi веснянки, щоки впали; оголенi руки й голiнки втратили всю засмагу, отже стали помiтнi на них волоски; вона була в брунатнiй паперовiй сукнi без рукавiв i в повстяних шльопках. "Господи!" видихнула вона пiсля паузи, в усiй повнявi здивування та щиростi. Не виймаючи кулака з кишенi, я гримнув: "Чоловiк удома?" Вбити ??, як деякi очiкували, я, звичайно, не мiг. Я, бачте, кохав ??. Вона була коханням з першого погляду, з останнього погляду, з одвiчного погляду. "Заходь" сказала вона з веселою силою. Припавши до порозсохлого мертвого дерева дверей, Доллi Скиллер схотiла, бо могла, розплющитись (причому, навiть пiднялась навшпиньки), щоб дати менi пройти, й стояла так мить, розiп'ята, очi долу, всмiхаючись пороговi, з впалими щоками й округлими вилицями, з бiлими як розрiджене молоко руками, витягнутими по дереву. Я пройшов, не зачепивши набубнявiння ?? дитини. Знайоме тепло Доллi - з легкою домiшкою кухнi. Менi зуби дзинчали, як в бевзя. "О нi, ти будеш назовнi" (до собаки). Вона зачинила дверi й увiйшла за мною й за сво?м бубняком в бiдну, лялькового взiрця, кiмнату. "Дiк он там", сказала вона, вказуючи невидкою тенiсною ракеткою й даючи менi простежити поглядом крiзь цю кiмнату, яка була спальнею та вiтальнею, а за тим через кухоньку i крiзь продiлок заднiх дверей, до того мiсця, де, видний в доволi примiтивнiй перспективi, чорнявий молодий незнайомець в робочому комбiнезонi (страту я негайно вiдклав) стояв спиною до мене на драбинцi, щось приколюючи до халупи сусiда, бiльш м'язистого нiж вiн хлопця (та з одною лише рукою), який дивився на нього знизу. Цю картину в рамi дальнiх дверей вона пояснила благальним зiтханням ("мужчини, пак, люблять будувати") й спитала, чи покликати чоловiка? Нi. Стоячи посеред трохи нахилено? пiдлоги й роблячи маленькi питальнi звуки, вона креслила знайомi явайськi жести п'ястями й пальцями, пропонуючи менi цi?ю схемою жартобно? ввiчливостi обрати мiж гойдалкою та канапою (?х постiллю в нiчний час). Кажу "знайомi", бо якось вона запросила мене з таким-ось "танцем рук" до бердслейсько? нашо? вiтальнi, коли мала мiсце там ?? вечiрка. Ми дво? присiли на канапу. Цiкаво: хоч суттю ?? краса зiв'яла, менi стало ясно тiльки тепер - в цю безнадiйно спiзнiлу годину житт?вого дня - як вона схожа - як завше була схожа - на рудувату Венеру Ботiчеллi - той самий м'який нiс, та ж сама димчаста зваба. В глибинi кишенi мо? пальцi тихенько випустили, ледь-ледь тiльки перештовхнувши його глибше в хустку, в якiй вiн тулився, мiй невикористаний кольт. "Це не той, котрий менi потрiбен", сказав я. Розпливчастий вираз гостинностi зник з ?? очей. ?? лоб спохмурнiв, як за старих, гiрких днiв: "Який - той?" "Де вiн? Швидше!" "Слухай", сказала вона, схиливши на бiк голову й трусячи нею в такому положеннi: "Слухай, ти не будеш починати все це знов". "Ще й як буду", сказав я i впродовж хвилини (як не дивно, це стало ?диною щирою, прийнятною хвилиною за цiле наше побачення) ми дивились одне в одне, ощирившись, нiби вона все ще була мо?ю. Яка розумна дiвчинка, вона перша оволодiла собою. З ?? наступних слiв з'ясувалось, що Дiк нiчого не знав про всю цю iсторiю. Вiн думав, що вона моя донька. Вiн думав, що вона народилась у вельможнiй фамiлi? i втекла з дому задля того, щоб мити посуд в шинку. Вiн усьому вiрив. Нащо ускладнювати й так важке становище, нащо розвозити весь цей бруд! Я проказав, що ?й треба бути розумною, треба бути дуже розумною дiвчинкою (з отаким голим барабаном пiд тонкою брунатною сукнею), адже якщо вона розрахову? на допомогу, яку я збирався надати, то ма? збагнути, що менi треба знати все. "Ну ж бо, прошу: його iм'я!" Як - вона думала, що я давно впетрав... Це було таке (тут вона всмiхнулась хитро й журно) сенсацiйне iм'я, що я просто нiколи не повiрю. Вона сама ледве може повiрити. - Iм'я його, моя осiння нiмфо. Ах, це було не так вже важливо. Краще облишити цю розмову. Чи я не хочу курити? - Нi. Його iм'я. Похитала головою надзвичайно рiшуче. Вважала, що вже пiзно робити скандал - i що все одно я нiколи не повiрю неймовiрному, найнеймовiрнiшому. - Я пiдвiвся, кажучи, що менi вже час, привiт чоловiку, радий був бачити ??. Сказала, що я марно наполягаю - нiколи вона його не назве... та що з iншого боку... врештi-решт... "Ти дiйсно хочеш знати, хто це був? Так ось, це був - ". I тихенько, конфiденцiйно, високо звiвши вузькi брови й вигнувши запеклi губи, вона з легкою iронi?ю, та без нiжностi, й нiби розпружуючись тихим свистом, вимовила iм'я, яке проникливий читач давно вже вгадав. Уотерпруф, сказала Шарлотта. Чому мiзерний спомин про лiтнiй день на озерi майнув у мене в пам'ятi? Я теж давно вгадав це iм'я, та тiльки пiдсвiдомо, не признаючись в цьому собi. Тепер я не вiдчув нi болю, нi здивування. Спокiйно постало злиття, все потрапило на сво? мiсце, й вибився, як на складенiй картинi-загадцi, той вiзерунок гiлок, який я неквапно складав iз сампочатку мо?? повiстi з таким розрахунком, щоб в слушний момент упав достиглий плiд; так, з визначеним i порочним зиском (вона ще мовила, та я не слухав, загрузлий у золотий спокiй) появити свiй золотий i жахiтний супокiй через те логiчне задоволення, яке мiй найнедоброзичнiший читач повинен тепер спiзнати. Вона, як я сказав, все ще мовила. Я нарештi включився в ?? вiльнопливну мову. Вiн, отак-бо це ?, був ?диний мужчина, якого вона безумно кохала. Стривай, а Дiк? Ах, Дiк - гарний, цiлковите подружн? щастя, й таке iнше, та вона не це мала на увазi. I я - я був, звичайно, поза рахунком? Деякий час вона дивилась на мене, нiби лише зараз усвiдомивши нечуваний i мабуть доволi нудний, складний i по всьому зайвий факт, що сидячий поряд з нею сорокарiчний, чужий усьому, худий, чепурний, тендiтний, слабкого здоров'я джентльмен в бархатному пiджаку, колись знав i боготворив кожну пору, кожний зачатковий волосок ?? дитячого тiла. В ?? блiдосiрих очах, за розкосим склом незнайомих окулярiв, наш блiденький роман був на мить вiддзеркалений, зважений i вiдкинутий, як скучний вечiр у гостях, як у похмурий день пiкнiка, на який з'явились лише вкрай нецiкавi люди, наче набридла вправа, наче корка засохлого бруду, присталого до ?? дитинства. Я ледь-ледь устиг судомним рухом забрати колiно з радiуса дiй схематичного штурхана - одного з ?? новонабулих жестiв. Попросила мене не казати дурниць. Що пройшло, то пройшло. Визнавала, що в цiлому я був добрим батьком, - вiддаючи менi борг хоч у цьому. Продовжуй, Доллi Скиллер. Чи знав я, наприклад, що вiн приятелював з ?? матiр'ю? Що вiн навiть вважався давнiм другом сiм'?? Що вiн при?жджав до свого дядька в Рамздель - ах, дуже давно - й виступав з лекцi?ю в мамчиному клубi, й раптом вхопив ?? i потягнув ??, Доллi, за голу руку до себе на колiна в присутностi всiх цих дам, i розцiлував ??, а ?й було лишень десять рокiв, i вона дуже на нього розсердилась? Чи знав я, що вiн помiтив мене та ?? в тому готелi якихось мисливцiв, де вiн писав ту саму п'?су - так, "зачарованих", - яку вона репетирувала в Бердсле? два роки по тому? Що вiн ?й казав неможливi речi там внизу в холi? Чи знав я, що - Ах, це було так гидко з ?? боку заплутати мене й примусити вiрити, що Клер - стара дама - його кревна, може, або колишня подруга життя - й, от дива, як просто було вдряпатись, коли газета в Уейсi надрукувала його портрет! В Брайсландськiй газетi портрета не було. Дiйсно, дуже кумедно. - Так (вела вона далi), життя - серiя комiчних номерiв. Якби романiст описав Доллiну долю, нiхто б йому не повiрив. Тут пролунали бадьорi, домашнi звуки з-вiд кухнi, в яку Дiк та Бiлль улiзли в пошуках пива. В вiдчиненi дверi вони побачили гостя, й Дiк ввiйшов у кiмнату. "Дiк, це мiй тато!" крикнула Доллi лунким, напруженим голосом, що видався менi цiлком шаленим, i новим, i радiсним, i старим, i журним, адже молодик, ветеран далеко? вiйни, був майже зовсiм глухий. Морсько? барви очi, чорний ?жак, рум'янi щоки, неголене пiдборiддя. Ми потиснули руки. Дискретний Бiлль, який, певно, пишався тим, що мiг робити дива одною рукою, - принiс вiдкритi ним бляшанки пива. Хотiв узяти вiдступ. Перебiльшена ввiчливiсть пролетаря. Його змусили бути. Сiмейна картина на рекламi пива. По сутi i я i Скиллери волiли товариство. Я пересiв у нервово розхитану гойдалку. Жадко жуючи, вагiтна Доллi пригощала мене алтейними коржиками, арахiсовими горiшками й картопляним хрустом. Мужчини дивились на ?? крихкого, мерзлякуватого, мiнiатюрного, старосвiтського, молодявого, але хворобливого, батька в бархатному пiджаку та бежевому жилетi: можливо, вiконт. У них склалось враження, що я при?хав до них на декiлька днiв, i Дiк, дуже морщачи лоба, що означало напружену дiю думки, видав, що Доллi та вiн можуть спати на кухнi, розклавши там запасного матраца. Я легенько помахав рукою й пояснив Доллi (яка передала це далi через особливе голосове звучання), що я просто за?хав на годинку по дорозi в Лектобург, де на мене чекають друзi та шанувальники. Тут ми помiтили кров на одному з небагатьох великих пальцiв, залишених Бiллю (вiн постав доволi невдалим чудотворцем). Що за жiночiсть, нiколи ранiше мною не бачена в отакому вiдбиттi, була в тiньовому розво? ?? блiдих грудей, позначених у розрiзi сукнi, коли вона схилилась над рукою калiки! Вона повела його ладнатись на кухню (ванно? не було). Впродовж трьох-чотирьох маленьких вiкiв, якi аж бубнявiли вiд штучного тепла вза?мних почуттiв, Дiк i я залишались самi. Вiн сидiв на стiльцi, тручи переднi кiнцiвки й далi морщачи лоба; в менi з'явилось пусте бажання вичавити угрi на його пiтному носi мо?ми довгими лискучими кiгтями. Менi подобались його гарнi сумнi очi й дуже бiлi зуби. Менш привабний був його громадний волосявий кадик. Чого вони не голяться частiше, цi молодi цупкi хлопцi? Вiн та його Доллi мали нестримнi статевi стосунки на цьому диванi принаймнi сто вiсiмдесят разiв з тих пiр, як вона зачала. А до того - як довго вони знали одне одного? Дивно - жодно? негарно? думки не мав я до нього; нiчого, крiм муки й вiдрази. Вiн тепер тер нiс. Я не мав сумнiву, що коли вiн нарештi вiдкри? рота, то скаже (злегка здригаючи голову в коливаннi): "Ет, дiвчисько в вас перший сорт, мiстере Гейз. Це вже так. I матiр'ю вона теж буде першосортною". Сердега вiдкрив рота - й сьорбнув пива. Це йому дало певностi, й вiн далi хлептав дрiбними ковтками до пiни на ротi. Вiн був, сказала вона, гарний. Вiн долонями брав ?? флорентiйськi грудки. Нiгтi в нього були чорнi й пiдламанi, та фаланги й суглоби зап'ястка, сильна, грацiйна п'ясть - були багато, багато шляхетнiшими нiж у мене. Я надто багато краяв людських жертв мо?ми бiдними скандзюбленими руками, щоб пишатись ними: французькi фрази, великi кiстянки дорсетського селянина, приплющенi пальцi австрiйського кравця - от вам Гумберт Гумберт. Добре. Якщо вiн хоче мовчати, я можу мовчати також. Принагiдно, було б не зайвим менi вiдпочити в цiй стихлiй, до смертi наляканiй колисанцi, до того, як наважитись шукати лiгвище звiра: там вiдтягну крайню плоть пiстолета й уп'юся оргазмом спускового гачка - я завжди був вiрним наступником вiденського шамана. Та поступово я став перейматись жалем до бiдного Дiка, котрому, в якийсь жахний, немов гiпнотичний спосiб я заважав сказати ?дине речення, яке вiн мiг скласти ("Дiвчисько в вас перший сорт..."). "Отже", - сказав я, - "ви збира?тесь до Канади?" На кухнi Доллi смiялась на щось сказане чи то здiяне Бiллем. "Отже", - загорлав я, - "ви збира?тесь до Канади? Тобто, не до Канади", - я знову горлав. "Хочу сказати - в Аляску". Вiн обiйняв долонями стакан i, з мудрим виглядом киваючи, вiдповiв: "Що ж, я так вважаю, що вiн ушкодив себе гострим кра?м. Руку-бо вiн втратив в Iталi?". Дивнi мигдалi в бузково-рожевому квiттi. Вiдiрвана сюрреалiстична рука, що повисла в ?хньому пуантилiстичному кармiнi, з маленькою квiтникаркою, витатуйованою на тильному боцi п'ястi. Доллi та пiдкле?ний Бiлль з'явилися знов. Я побiжно подумав, що ?? дво?ста краса, ?? кавовим затьмарена блiдiсть, певно, збуджують небораку. Дiк полегшено скалячись, встав зi стiльця. Вiн уважав, що Бiллю та йому час вернутися до роботи iз дротом. Вiн уважав, що в Мiстера Гейза та Доллi ? багато про що побазiкати. Вiн уважав, що мене ще раз побачить до мого вiдходу. Чому цi люди багато так вважають, i так мало голяться, й так зневажають слуховi апарати? "Сiдай", сказала вона, звучно вдаривши себе по стегнах. Я знов опустився в чорну гойдалку. "Отже, вернемо до справи. Ти, значить, зрадила мене. Куди ви по?хали? Де вiн зараз?" Вона взяла з камiна глянсувату ввiгнуту фоточку. Стара жiнка в бiлому, товста, сяйлива, клишава, в дуже короткому платтi; й мужчина в жилетцi: моржевi вуса, ланцюжок вiд годинника. Батьки чоловiка. Живуть з сiм'?ю його брата в Джуно. "Ти певний, що не хочеш папiроску?" Вона закурила. Я вперше побачив, що вона курить. Суворо заборонялось за царювання Гумберта Грiзного. Плавно, в синюватiй димцi, Шарлотта Гейз встала з труни. Я, звичайно, знайду його без труду, через дядька-дантиста, якщо не скаже. "Зрадила тебе? Нi". Вона направила в камiн стрiлу папiроски, хутко постукуючи по нiй вказiвним пальцем, цiлковито як це робила ?? матiр, i цiлковито так само, мiй боже, нiгтем зшкрябуючи часточку папиросся з нижньо? губи. Нi. Вона мене не зраджувала. Все вiдбулось по-дружньому. Едуза попередила ?? в свiй час, що Ку небайдужий до малих дiвчаток - його раз ледь не ув'язнили, i вiн знав, що вона зна?. Поклавши лiкоть на долоню, затяглась, всмiхнулась, випустила дим, дьорнулася знов по напрямку до камiна. Занурилась у спогади. Рiч у тiм, що вiн бачив наскрiзь (з усмiшкою), все й усiх, тому що вiн не був як я або вона, а був генiй. Дивовижна людина. Ще й такий веселун. Катався зi смiху, коли вона йому призналась в мо?х з нею стосунках, яка ж тут ? зрада, якщо це безпечно було йому розповiсти? "Ну, отож. Ку - його всi звали Ку - " Так звався, скорочено, ?? лiтнiй табiр (Кульбаба). Забавний збiг. Вiн, значить, повiз ?? на шикарне ранчо за триста миль вiд як там... Елефанта (Ельфiнстон). Як звалось ранчо? Ах, дуже глупа назва: Дук-Дук - без жодного сенсу слово (бодай i так)... та це, взагалi, тепер однаково, адже мiсце щезло, розчинилось. А яка була краса - я уявити собi не можу феноменальну розкiш цього ранчо - там усе було, ну, просто все - навiть власний водоспад у домi! Я, може, пам'ятав рудого пройду, з яким ми (ми!) якось грали в тенiс. Ранчо належало, власне, братовi рудого, та вiн його вiдступив Ку на лiто. Коли Ку з нею при?хав, ?м влаштували щось на зразок коронацi?, а потiм узяли й кинули до басейну, ледь не втопили, як роблять при переходi через екватор. Ну, ти зна?ш. Закотила очi на знак штучно? покори фортунi. "Будь ласка, далi". Ну, так от. Передбачалось, що вiн повезе ?? вереснем в Голiвуд - подивитись, чи годиться вона для епiзодично? ролi в фiльмi, основаному на його п'?сi "Золотi Струни". Вона сподiвалась також, що ?й дадуть дублювати одну з найвiдомiших актрисочок на клиговим свiтлом слiпуче облитому тенiсному кортi. Нажаль, до цього нiколи не дiйшло. "Де тепер перебува? негiдник?" Чому - негiдник? Чудова людина в багатьох сенсах. Але там в ранчо життя було лише через пиятику й наркотики. Й, звичайно, вiн був цiлковитий монстр в статевому сенсi, i його друзi були його рабами. Я не можу собi уявити (я, Гумберте, не можу собi уявити!), якими речами вони всi займались в Дук-Дуковiм Ранчо. Вона на вiдсiч вiдмовилась брати в цьому участь, i вiн вигнав ??. "Якi речi?" "Ах, дивнi, ганебнi, фантастичнi речi. Бачиш, у нього там були й дiвчатка, i хлопчики, й кiлька дорослих мужчин, i треба було, щоб ми бозна що робили всi разом в голому виглядi, поки мадам Дамор робила фiльмування". (Жюстинi маркiза де Сада було спочатку дванадцять рокiв.) "Що саме - робили?" "Ах, саме гидоття... Ах, я, нi, либонь, я..." Вона вимовила це "я" як здушений крик, прислухаючись до осердя тягучого болю, й за вiдсутнiстю слiв розчепiрила всi п'ять пальцiв, зламано розрiзаючи повiтря. Нi - не могла, вiдмовлялась детальнiше пояснити в присутностi дитини, яку вже несла. Що ж, ?? справа. "Та й яке це ма? значення тепер", сказала вона, кулаком торсаючи перину й за тим повертаючись догоричерева на канапi. "Шаленi речi, бруднi речi. Я сказала - нi, нi за що не стану - (вона на?вно додала лайливий вульгаризм для позначення примхи, добре вiдомiй нам обом) тво?х бридких хлопчакiв, тому що менi потрiбний тiльки ти. От i викинув вiн мене". Небагато лишилось сказати. Тi?? зими (1949-1950), Фей i вона важкою працею заробляли на життя. Протягом двох рокiв вона переходила з мiсця до мiсця, працюючи в маленьких пришосейних ресторанах, а потiм спiткала Дiка. Нi, вона не знала, де знаходиться той. Iмовiрно, десь у Нью-Йорку. При його славнозвiсностi, вона, ясна рiч, легко б його знайшла, якби захотiла. Фей пробувала повернутись в ранчо, та воно просто не iснувало вже - згорiло вщент, нiчого не було, крiм чорно? купи смiття. Це ?й видалось таким дивним, так дивним... Що ж, у Мак-Ку було подiбне iм'я, й також згорiв будинок. Вона прикрила очi й роззявила рота, вiдпавши назад на перину й ступивши одною байковою нiжкою на пiдлогу. Та йшла злегка пiд укiс, сталева кулька докотилася б до само? кухнi. Я знав тепер все, що менi треба було знати. В мо? намiри не входило краяти мою ясочку. Десь за халупою Бiлля радiо заспiвало пiсля трудового дня про нестямну приречену любов, i ось вона була передi мною, вже подряпана, iз вже не дитячими спухлими жилами на вузьких руках, з гусячими пухирцями на блiдiй шкiрi передплiч, з м'якими "мавпячими" вухами, з неголеними пахвами, ось вона напiвлежала проти мене (моя Лолiта!), безнадiйно зiв'яла в сiмнадцять рокiв, iз цим малятком у нiй, яке, мабуть, уже мрiяло стати великим заправилою i вийти в вiдставку 2020-го року, - i я дивився, й не мiг надивитись, i знав - так само твердо, як те, що помру - що я кохаю ?? понад все, що коли-небудь бачив або мiг уявити на цьому свiтi, або мрiяв побачити на тому. Вiд не? лишилось тiльки найтонкiше фiалкове вiяння, листопадне вiдлуння тi?? нiмфетки, на яку я навалювався з такими криками в минулому; вiдлуння на краю чорного яру, з далеким лiсом пiд бiлястим небом, з бурим листям, яке захащило джерело, з сам-останнiм цвiркуном у сухому бур'янi... Та, слава богу, я боготворив не тiльки вiдлуння. Грiх, який я бувало плекав у сповитому лозами серцi, mon grand pch radieux, скоротився до сво?? сутi: до безплiдного й его?стичного ?анджу; його-бо я викреслював i проклинав. Ви можете глузувати з мене й погрожувати очистити залу суду, та поки менi не вставлять кляпа й не придушать мене, я буду горлати про свою бiдну правду. Нестямно я хочу, щоби весь свiт узнав, як я кохаю свою Лолiту, цю Лолiту, блiду й опоганену, з чужою дитиною пiд серцем, та досi ще сiрооку, досi ще з сурменистими вiями, все ще русяву й мигдальну, все ще Карменсiту, все ще мою, мою... Changeons de vie, ma Carmen, allons vivre quelque part ou nous ne serons jamais spars. Огайо? Хащi Масачусетса? Мерi Мей? Байдуже, навiть якщо цi ?? очi потьмянiють до риб'ячо? нечулостi, й сосцi набрякнуть i потрiскаються, а чудовне, молоде, вкрите мохом гирлячко опоганять i розiрвуть пологи - навiть тодi я буду все ще шаленiти вiд нiжностi на самий знак твого дорогого, змарнiлого личка, лише вiд звуку твого гортанного молодого голосу, моя Лолiто. "Лолiто", проказав я, "це, мабуть, намарно й безглуздо, та я маю це сказати. Життя ? вельми коротким. Звiдси до старого авта, яке так добре вiдоме тобi, двадцять, двадцять п'ять крокiв вiдстанi. Не дуже велика прогулянка. Зроби цi двадцять п'ять крокiв. I будемо жити собi до споконвiку. Carmen, voulez-vous venir avec moi?" "Ти хочеш сказати", вiдповiла вона, вiдкривши очi й злегка пiднявшись (змiя, що готова вдарити), "ти хочеш сказати, що даси нам (нам!) грошей, тiльки якщо я пересплю з тобою в готелi? Ти це хочеш сказати?" "Нi, нi. Ти мене хибно зрозумiла. Я хочу, щоб ти залишила свого випадкового Дiка й цю страшну вирву й пере?хала до мене - жити зi мною, померти зi мною, все, все зi мною" (даю загальний сенс мо?х слiв). "Ти ненормальний", сказала вона, по-дитячому приндячись. "Змiркуй, Лолiто. Жодно? рiзницi не буде. Окрiм однi?? штуки, та це не до уваги (скасування страти, я хотiв сказати, та не сказав). В усякому разi, навiть якщо ти вiдмовишся, ти все одно отрима?ш сво?... trousseau". "Ти не жарту?ш?" спитала Доллi. Я передав ?й конверт з чотирма сотнями доларiв й чеком на три тисячi шiстсот. Непевно, обачливо, вона взяла mon petit cadeau, й раптом чоло в не? чарiвливо зажеврiло. "Стривай-бо", - промовила вона проти волi, - "ти нам да?ш чотири тисячi монет!" Я затулив обличчя рукою й ридма заридав - найгарячiшими сльозами, що я колись проливав. Я вiдчував, як вони в'ються промiж мо?х пальцiв й течуть по пiдборiддю, й обпiкають мене, й нiс в мене був закладений, i я не мiг перервати ридання, й тут вона торкнулась мо?? п'ястi. "Я помру, якщо ти торкнеш мене", - сказав я. "Ти цiлком упевнена, що не по?деш зi мною? Чи ? хоч найменша надiя, що по?деш? Тiльки на це вiдкажи менi". "Нi", - сказала вона, - "нi, любчику, нi". Вперше в життi вона так до мене звернулась. "Нi", - повторила вона. "Про це не може бути й мови. Я б швидше повернулась до Ку. Рiч у там, що -" ?й бракувало слiв, вочевидь. Я подумки зрядив ?? ними - ("...вiн розбив мо? серце, ти лишень розбив мо? життя"). "Це так дивно", - вела далi вона, - упс! (конверт зслизнув з канапи вниз, вона пiдняла його), - "так неймовiрно дивно з твого боку... таку купу грошей! Це розв'язу? всi питання. Ми можемо ви?хати хоч наступного тижня. Припини плакати, прошу тебе! Ти повинен зрозумiти. Дозволь менi принести тобi ще пива? Ах, не плач! Менi так шкода, що я так обдурювала тебе, та зараз нiчого не вдi?ш". Я витер обличчя й пальцi. Вона всмiхалась, дивлячись на cadeau. Вона була в захватi. Хотiла покликати Дiка. Я сказав, що за хвилину менi вже буде час вiд'?жджати, й що зовсiм, зовсiм не хочу його бачити. Ми спробували знайти тему для розмови. Чомусь я все бачив перед собою - образ мигтiв i ?двабно полискував на вологiй сiтчатцi - яскраву дiвчинку дванадцяти рокiв, сидячу на порозi й камiнцями дзвiнко жбурляючу в пусту бляшанку. Я вже почав говорити - в пошуках недбалого зауваження: "Цiкаво, що сталося з маленькою Мак-Ку - чи вона одужала?..." та вчасно припинив, боячись, що вона вiдкаже: "Цiкаво, що сталося з маленькою Гейз?" Врештi-решт, довелось згадати грошовi справи. Переданий ?й чек був чистим прибутком вiд здавання матчиного будинку. Вона здивувалась - думала, що вiн давно вже проданий. Нi ще (я, втiм, дiйсно це сказав ?й в свiй час, щоб розiрвати всякий зв'язок з Рамзделем). Повiрений скоро надiшле ?й повний звiт про фiнансовий стан. Становище - найлiпше. Дiм можна продати за добру цiну. Деякi з недорогих акцiй, що належать ?? матерi, надзвичайно пiднялись. Нi, менi дiйсно пора. Час менi йти, й знайти його, i його знищити. Позаяк я знав, що не переживу торкання ?? губ, я доволi довго вiдступав, наче в манiрному танцi, при кожному русi, який вона та ?? черево робили в мо?му напрямку. Вона й собака проводили мене. Мене здивувало (нi, це риторичний зворот - зовсiм не здивувало), що вид автомобiля, в якому вона так багато ?здила i дитиною, i нiмфеткою, нiяк не подiяв на не?. Зазначила тiльки, що вiн, мовляв, деiнде полiловiяв од старостi. Я сказав, що вiн належить ?й, що я можу взяти автобус. Попросила не теревенити, вони вiдбудуть лiтаком на Юпiтер або Юкон i там куплять машину; я сказав, що в такому разi я куплю в не? Iкар за п'ятсот доларiв. "Таким темпом ми будемо скоро мiльйонерами!", скрикнула вона, звертаючись собаки, який захоплено дихав, - котрого вони з собою не збиралися брати. Carmencite, lui demandais-je... "Одне останн? слово", сказав я сво?ю вiдразливо правильною англiйською. "Ти-бо цiлком упевнена, що - ну, добре, не завтра й не пiслязавтра - та коли-небудь, все одно коли, ти не при?деш до мене жити? Я сотворю цiлком нового бога й почну йому дякувати з пронозливими криками, якщо тiльки ти подаси менi цю мiкроскопiчну надiю" (загальний сенс). "Нi", вiдповiла вона, усмiхнено. "Нi". "А мiж тим це б дещо змiнило", сказав Гумберт Гумберт. За тим вiн витягнув пiстолет... тобто, читач чека?, можливо, вiд мене кепського книжкового вчинку. Менi ж i на розум не могло це впасти. "Гуд-бай-ай!" проспiвала вона, моя американська, мила, безсмертна, мертва любов, адже вона мертва й безсмертна, якщо ви чита?те цi рядки (на увазi маю офiцiйне узгодження з так званими властями). Вiд'?жджаючи, я чув як вона розкотисто волала свого Дiка; собака ж пустився хвилястим алюром товстого дельфiна супроводжувати авто, та був надто важкий та старий, i скоро вiдстав. День помирав, я вже котив по шосе пiд дрiбним дощиком, i як би дiяльно не ?здили близнюки по проглядовому склу, вони не могли упоратися з мо?ми сльозами. 30. Залишивши Коулмонт надвечiр (по шосе Iкс - не пам'ятаю номера), я мiг би до?хати до Рамзделя на свiтанку, якби не спокусився фальшивим скороченням шляху. Я мав потрапити на автостраду Iгрек. Мапа байдужно показувала, що одразу за Вудбайном, до якого я ?хав проти ночi, я мiг залишити шосе Iкс та дiстатися автостради по брукованiй поперечнiй дорозi. ?хати нею треба було лишень близько години (сорок миль). Iнакше довелося б тягнутись по шосе Iкс ще миль сто й тiльки тодi скористатись петлястим, ледачим шосе Зед, щоб потрапити на потрiбну менi автостраду. Немощена дорога, проте, погiршувалась, вибо? ставали жахливiшими, бруд - густiшим, i коли пiсля десято? милi пiдслiпуватого, бiсiвського, черепахового просування, я спробував повернути назад, мiй старий, слабкий Iкар застряг у глибокiй глинi. Навкруг було темно, все було насичено сирiстю й безнадi?ю. Мо? фари повисли над широкою канавою, повною води. Навкiлля, якщо воно iснувало, зводилось до чорно? пустелi. Скiльки я не дужався вивiльнитись, мо? заднi колеса тiльки скиглили в тванi й нудьзi. Клянучи долю, я зняв свiй чепурний костюм, зодягнув працiвнi штани, калошi, подiрявлене кулями светро, й пройшов назад по бруду милi чотири до придорожньо? ферми. Поки я йшов, дощ полляв як з вiдра, та менi не стачило сил вернутись за макiнтошем. Подiбнi пригоди вказали менi, що в мене по сутi здорове серце - попри недавнi дiагнози. Десь опiвночi ремонтник визволив мою машину. Я сяк-так повернувся на шосе Iкс i покотив далi. Пiсля години ?зди я впав у вiдчайну знемогу. Я зупинився при тротуарi в анонiмному мiстечку i в мряцi донесхочу насмоктався солодкого джина з вiрно? фляги. Дощ був давно скасований. Чорнiла тепла аппалацька нiч. Зрiдка про?жджали повз мене автомобiлi: рубiни - вiд мене, на мене - перлини; та мiстечко ще спало. Не було на брукiвках того веселого шарварку байдикуватих громадян, який бачиш у нас ночами в солодкiй, достиглiй, гниючiй ?вропi. Я сам-один насолоджувався тут благотворнiстю цнотливо? ночi й страшними сво?ми думами. Дротяний кошик при панелi був надзвичайно вибагливий щодо вбирання: "Смiття та Папiр, але не Вiдкиди" казав надпис. Хересовi лiтери сяяли над магазином фотоапаратiв. Величезний градусник з назвою проносного трунку животiв на фронтонi аптеки. Ювелiрна лавка Рубiнова чепурилась вiтриною зi штучними самоцвiтами, вiдбитими в червоному дзеркалi. Фосфорястий годинник з зеленими стрiлками плавав у полотняних нетрях пральнi "Момент". По iншому боцi вулицi гараж через сон промовляв: "Автора вбили" (насправдi - "Автомобiлi"). Лiтак, якого той самий Рубiнов зрядив камiнцями, пролетiв, з гудiнням, по оксамитовим небесам. Чимало я побачив поснулих мертвим сном мiстечок! Це було ще не останн?. Дозвольте менi потинятися трохи без дiла - адже доля його звершена. Рим неонових вогнiв, що жеврiли по той бiк вулицi, був удвiчi повiльнiшим за биття мого серця: окрес великого кофейника над рестораном на кожну другу секунду спалахував смарагдовим життям, i як тiльки вiн згасав, його тамож замiнювали рожевi лiтери з оголошенням "Чудова кухня", - та кофейник все ще дражнив око латентною тiнню перед сво?м новим смарагдовим повстанням з мертвих. Ми робили рентгенiвськi знiмки, це вважалось страшенно забавним. Рубiно-смарагдове мiстечко було не дуже далеко вiд "Зачарованих Мисливцiв". Я знову ридав, п'янiючи вiд неможливого минулого. 31. На цьому самотньому стопi мiж Коулмонтом та Рамзделем (мiж невинною Доллi Скиллер та жовiальним дядьком Айвором) я переглянув усi обставини мо?? справи. З останньою простотою та яснiстю я бачив тепер i себе i сво? кохання. В порiвняннi з цим колишнi оглядини такого роду бачились поза фокусом. Рокiв десь два тому, в хвилину метафiзичного зацiкавлення, я звернувсь до розумного, мовлячого французькою, духiвника, до рук якого я передав сiре безвiр'я протестанта для старомодного папiстського курсу одужання, сподiваючись вивести з почуття грiха iснування Найвищого Суддi. В тi студенi ранки в мереживному вiд морозу Квебеку, добрий абат працював надi мною з найтоншою нiжнiстю й розумiнням. Я нескiнченно вдячний i йому, i його великiй органiзацi?, яку вiн представляв. Нажаль, менi не вдалось пiднестись над тим простим людським фактом, що, яку б духовну розраду я не знайшов, яка б лiтофанiчна вiчнiсть не була б менi приготована, нiщо не могло б змусити мою Лолiту забути все те дике, брудне, до чого моя хiть змусила ??. Оскiльки не доведено менi (менi, який я тепер, з теперiшнiм мо?м серцем, i вiдпущеною бородою, й фiзичним розпадом, який вже розпочався), що поведiнка манiяка, який позбавив дитинства пiвнiчноамериканську мою лiтню дiвчинку, Долорес Гейз, не ма? нi цiни нi ваги в розрiзi вiчностi - оскiльки менi не доведено це (а якщо можна це довести, то життя - кепський фарс), я нiчого iншого не бачу для пом'якшення сво?х страждань, нiж понурий i дуже локальний палiатив словесного мистецтва. Закiнчу цей роздiл цитатою зi старого й, мабуть, не правдешнього поета: Так даниною цноти в нас ?си Обтяжене ти, почуття краси! 32. Пам'ятаю день пiд час нашо? першо? по?здки - нашого першого кола раю - коли для того, щоб вiльно заливатись сво?ми фантасмагорiями, я прийняв важливе рiшення: не звертати уваги на те (а було це так явно!), що я для не? не коханець, не мужчина з нескiнченним шармом, не близький приятель, навiть цiлком не людина, а всього лише пара очей i товстий фалос довжиною в фут - причому наводжу тiльки пристойне. Пам'ятаю день, коли взяв назад (суто практичну) обiцянку, з самого зиску дану ?й напередоднi (щодо чогось, що мо?й смiшнiй дiвчинцi жадко хтiлось, вiдвiдати, наприклад, новий роликовий каток з особливим пластиковим покриттям або пiти без мене на денну програму в кiно), я мигцем помiтив з ванно?, завдяки випадковому складенню двох дзеркал i прочинених дверей, вираз у не? на обличчi - важко збагненний вираз безпорадностi тако? повно?, що вiн вже нiби переходив у безтурботнiсть непоумства - саме тому, що почуття скривдженостi й нездоланностi дотнуло межi, а мiж тим усяка межа передбача? iснування чогось за нею - звiдси й нейтральнiсть освiтлення, й беручи до уваги, що цi припiднятi брови й привiдкритi губи належали дитинi, ви ще краще оцiните, якi хланi сплановано? хотi, який вторинно вiдбитий вiдчай утримав мене вiд того, щоб впасти до ?? нiг i вилитись людськими сльозами, - й пожертвувати сво?ю ревнiстю задля того невiдомого менi задоволення, яке Лолiта сподiялась витягти зi спiлкування з неохайними й небезпечними дiтьми зовнiшнього свiту, що бачився ?й справжнiм. ? в мене й iншi напiвпридушенi спомини, якi нинi встають недорозвиненими монстрами й терзають мене. Якось, на бердслейськiй вулицi з заходом сонця у проглядi, вона звернулась до маленько? ?ви Розен (я супроводжував обох нiмфеток на концерт, i просуваючись за ними, в натовпi при касi тримався так близько, що тицявся в них) - i ось чую, як моя Лолiта, у вiдповiдь на слова ?ви, що "краще смерть, нiж Мiльтон Пiнський (знайомий гiмназист) та його судження про музику", каже надзвичайно спокiйно й серйозно: "Зна?ш, жахливим у смертi ? те, що людина надана собi самiй"; i мене тодi вразило, поки я, як автомат, пересував ватнi ноги, що я геть нiчого не знаю, що дi?ться в мо?? кохано? в голiвцi, та що, можливо, десь за нестерпними пiдлiтковими штампами, ? в не? i квiтучий сад, i присмерки, й брами палацу, - димчаста чарiвлива кра?на, доступ в яку менi заборонений, котрий споганю? ницьою спазмою сво? ошмаття; адже я часто помiчав, що живучи, як ми з нею жили, в опрiчному свiтi суцiльного зла, ми вiдчували дивну збентеженiсть, коли я ладнався помовити з нею про щось абстраговане (про що могли б розмовляти вона та старший друг, вона та батько, вона та нормальний коханець, я та Аннабель, Лолiта та сублiмований, вилизаний, аналiзований, обожнюваний Гарольд Гейз), про мистецтво, про поезiю, про крапинки на форелi Гопкiнса або голену голову Бодлера, про Бога та Шекспiра, про будь-який справжнiй предмет. Тут тобi зась! Вона одягала свою вразливiсть у панцир дешево? шпетностi й нарочито? нудьги, мiж тим як я, беручи для сво?х нещасних вчених коментарiв штучний тон, вiд якого в мене самого нили останнi зуби, викликав у сво?? аудиторi? такi вибухи брутальностi, що не можна було продовжувати, о моя бiдна, засмучена дiвчинка. Я кохав тебе. Я був п'ятиногим чудовиськом, та я кохав тебе. Я був жорстокий, ниций, все що завгодно, mais je t'aimais, je t'aimais! I бували хвилини, коли я знав, що саме ти вiдчува?ш, i неймовiрно страждав од цього, мо? звiрятко, моя Лолiтонько, хоробра Доллi Скиллер... Пригадую деякi такi хвилини - назвемо ?х айсбергами в раю - коли, наситившись нею, змарнiвши вiд баснословних, безумних трудiв, незрушно лежав я пiд лазуровою стрiчкою, що йшла впоперек тiла, й, бувало, приймав ?? в сво? обiйми з приглушеним стогоном людсько? (вже-бо!) нiжностi. Шкiра ?? лиснявiла в неоновiм ся?вi, що проникало з мотельного двору крiзь жалюзi, ?? чорнi, як сажа, вi? злиплись; ?? сiрi, без усмiшки, очi здавались бiльш збайдужiлими, нiж звичайно, - вона прекумедно скидалась на маленьку пацi?нтку, яка ще не зовсiм отямилась вiд туману наркозу пiсля дуже серйозно? операцi?; й тут нiжнiсть моя переходила в стид i жах, i я втiшав i колисав сиротливу, легеньку Лолiту, застиглу на мармурових мо?х грудях, i муркочучи, занурював обличчя в ?? теплi кучерi, й погладжував ?? наугад i як Лiр просив у не? благословення, й на самiй вершинi цi?? страждально? щиросердно? нiжностi (в мить, коли моя душа начебто виснула над ?? голизною й ладна була розкаятись), раптом, з мерзенною iронi?ю, жадання зростало знов... "Ах, нi!", промовляла Лолiта пiднявши, з зiтханням, очi вгору, i в наступну хвилину й нiжнiсть i лазуровий промiнь - усе розпадалось. Сучаснi нашi поняття про вза?мини мiж батьком та донькою сильно попсованi схоластичним марноттям та стандартизованими символами психоаналiтично? лавочки; проте, маю надiю, що наступнi рядки звертаються до неупереджених читачiв. Якось, коли батько однi?? з ?? подруг (товстенько? Авiс Чапман) гучним гудком дав з вулицi сигнал, що вiн при?хав забрати свою нечепуру, я вiдчув себе зобов'язаним запросити його у вiтальню; вiн присiв на хвилинку, й поки ми розмовляли, Авiс лащилась до нього i врештi-решт важко вмостилась йому на колiна. Не пам'ятаю, мiж iншим, чи я десь зазначив, що в Лолiти була для чужих цiлком чарiвлива усмiшка, - лахмате мруження очей i миле, мрiйливе сяяння всiх рис обличчя, - усмiшка, яка нiчого, звичайно, не значила, та яка була така прекрасна, так самобутньо нiжна, що важко ?? пояснити атавiзмом, магiчною пiною, неумисно осяяною в обличчi на знак давнього привiтального звичаю (гостинно? проституцi?, скаже читач iз брутальних). Вона стояла десь поряд, коли мiстер Чапман сiв i заговорив вертячи шляпу в руках, а за тим - ах, погляньте, як глупо з мого боку, я опустив найголовнiшу пiкантнiсть славнозвiсно? лолiтчино? усмiшки, а саме: ?? солодка, як нектар, переливчаста в ямках гра нiколи не була спрямована на гостя, а трималась, так мовити, власно? далеко? квiтучо? пустоти або блукала з близькозорою вкрадливiстю по раптових предметах - i було так тепер. В ту хвилину, як товста Авiс наблизилась, щоб заважати сво?му татовi вертiти шляпу, Лолiта тихо сяяла, розглядаючи й торкаючи фруктовий нiж, який був на краю стола, до якого вона притулилась далеко, далеко вiд мене. Авiс тепер ухопила батькiвську шию й вухо, а вiн, звичною рукою, напiвобiйняв сво? незугарне й велике чадо, я раптом помiтив, як усмiшка Лолiти почала згасати, перетворилась в зацiпенiлу тiнь усмiшки, й фруктовий нiж зслизнув зi стола i срiбляною ручкою знагла вдарив ?? в щиколоток, так боляче, що вона охнула, зiгнулась навпiл i в мить по цьому, плигаючи на однiй нозi, з обличчям, спотвореним тi?ю жахливою вступною гримасою, яку дитина затриму? на розтягнених губах перед ревом, Лолiта зникла з кiмнати, й за нею побiгла й почала втiшати ?? на кухнi добренька Авiс, в яко? був такий вiдмiнний, гладкий, рожевий батько i маленький щокатий брат, i щойно народжена сестричка, й домашнiй комфорт, i двi шотландськi вiвчарки, що вмiли всмiхатись, а в Лолiти нiчого не було. Я зготував грацiйне доповнення до цi?? сцени: ми все ще в Бердсле?, Лолiта, сидяча з книгою при камiнi, потягу?ться, кряка? й пита?: "Де ??, власне кажучи, поховали?" "Кого?" - "Ах, ти зна?ш, мою зарiзану матiр". - "Ти чудово зна?ш, де знаходиться ?? могила", вiдповiв я, з великою витримкою, й назвав цвинтар - неподалiк вiд Рамзделя, помiж залiзницею й пагорбом, з якого виднi? озеро. "А крiм того", додав я, "трагедiю ?? раптово? смертi не слiд було б простачити такого роду епiтетом, який ти вважа?ш потрiбним залучити. Якщо ти дiйсно хочеш здолати в собi самiй iдею смертi - " "Зайшовся", сказала Лолiта i млосно пiшла з кiмнати. Я довго дивився в вогонь крiзь пекучi сльози. Потiм узяв з пiдлоги ?? книгу. Якась бездарна дурня "для юнацтва". Похмура маленька Марi не очiкувала, що ?? мачуха виявиться веселою, тямущою, рудоволосою молодицею, яка пояснила Марi, що покiйна матiр Марi сповнила геро?чний подвиг тим, що умисно не виказувала жодно? любовi до насправдi щиро кохано? доньки. Геро?чна матiр помирала вiд невилiковно? хвороби й не бажала, щоб дiвчинка потiм тужила за нею. Iнший натомiсть би з криком помчався наверх до Лолiти; я ж завжди обирав гiгi?ну честивого невтручання. Та нинi, звиваючись, як черв'як, i заклинаючи минуле, я згадую, що цього разу i в iншi рази, я призвича?вся не зважати на стан Лолiти, щоб не засмучувати пiдлого Гумберта. Коли моя мати, в промоклому платтi, освiтленому грозою серед стрiмко-навального туману (так я бачив собi ?? смерть), побiгла задихано вгору по гребню гори над Молiнетто, де ?? забила блискавка, я був малюком, i в подальшому менi не вдавалося заднiм числом собi прищепити нiякого загальноприйнятого сирiтського суму, як би люто не шарпали мене психоерапiсти в пiзнiшi перiоди депресi?. Та визнаю, що людина тако? потужно? iмагiнацi?, як моя, не може посилатись на незнання загальнолюдських емоцiй. Можливо також, що я надто покладався на ненормальну зимнiсть стосункiв мiж Шарлоттою та ?? донькою. Та жахлива сутнiсть всього цього ось яка. Моя шаблонна Лолiта за час нашого з нею нечуваного, нечестивого спожильства поступово дiйшла до того, що навiть найнещаснiше сiмейне життя ? кращим нiж пародiя кровозмiшення - а кращого за це врештi-решт я нiчого й не мiг дати мо?й бездомнiй дiвчинцi. 33. Повернення в Рамздель. Я наближався до нього зi сторони озера. Сонячний пiвдень зорив на всi очi: про?жджаючи повз у заплямованому автi, я розрiзняв дiамантовi iскри мiж вiддаленими соснами. Звернув на кладовище, вийшов, i погуляв мiж рiзнокалiберними пам'ятниками. Bonjour, Charlotte. З деяких могил стирчали напiвпрозорi прапорцi, якi нерухомо повисли в безвiтрянiй тiнi кипарисiв. Ех, Едю, не пощастило ж тобi, подумав я, звертаючись подумки до якогось Едуарда Граммара, тридцяти-п'ятирiчного завiдувача конторою в Нью-Йорку, якого допiру арештували по звинуваченню в убивствi тридцятирiчно? дружини Дорое?. Мрiючи про iдеальне вбивство, Ед проломив дружинi череп i труп посадив на кермо воза. Дво? чиновникiв дорожньо? полiцi? даного району здаля побачили, як великий новий синiй Крейслер, подарований Граммаром дружинi в народження, з шаленою швидкiстю з'?жджав пiд гору в сам-раз на границi ?х юрисдикцi? (хай береже господь наших бравих полiцiянтiв - i районних i штатових!). Вiз зачепив стовп, здiйнявся по насипу, порослому остистою травою, суницею й повзучою лапчаткою, й перекинувся. Колеса все ще тихо вертiлись на спекотi, коли патрульники витягли тiло панi Г. Спочатку, ?м здалось, що вона загинула внаслiдок звичайного зiткнення. Нажаль, поранення, що спричинили ?? скон, не вiдповiдали дуже легким пошкодженням, якi виявились на возi. Я влаштувався краще. Покотив далi. З дивним почуттям упiзнав тонку вежу бiло? церкви й великi iльми. Забувши, що на американськiй примiськiй вулицi самотнiй пiшохiд бiльше видiля?ться, нiж самотнiй автомобiляр, я залишив машину на бульварi, щоб спуститись, нiби гуляючи, по Лоун-стрiт повз номер 342. Перед наступним великим кровопролиттям я мав право на невеличкий передих, на очищувальну судому душевно? вiдрижки. Бiлi вiконницi вiлли вiдставного лахмiтника були зачиненi, й хтось пiдв'язав знайдену ним чорну оксамитову стрiчку для волосся до бiло? вивiски "На продаж", яка схилилась зi сво?? жердини при тротуарi. Не було вже чiпливого пса. Садiвник нiкому не телефонував. Хвора старенька Вiзавi не сидiла на сповитiй виноградом верандi, - на якiй тепер, що вельми скрушно для самотнього перехожого, двi молодi жiнки з понiхвостими зачiсками, в однакових передничках у чорний горiшок, кинули прибирання для того, щоб подивитись на нього. Вона, певно, давно померла, а це були, мабуть, ?? племiнницi з Фiладельфi?. Чи ввiйти в свiй колишнiй дiм? Як в турген?вськiй повiстi, потiк iталiйсько? музики плинув з розчиненого вiкна - вiкна вiтальнi. Яка романтична душа грала на роялi там, де нiякi клавiшi не пiрнали й не сплескували в той зачарований недiльний день, коли сонце ласкавило голi ноги мо?? дiвчинки? Тут я помiтив, що з газону, який я колись пiдстригав, смагла, темнокудра нiмфетка рокiв десяти, в бiлих трусиках, зорить на мене з чимось диким у зачарованому поглядi великих чорно-синiх очей. Я сказав ?й два-три милих слова, цiлком невинних, - старомодний комплiмент, зразка "якi в тебе гарнi очi", та вона хутко позадкувала й музика обiрвалась, i вельми запальний на вигляд чорноволосий мужчина, з лискучим вiд поту обличчям вискочив у сад i грубо наставився в мене. Я був хотiв представитись, та тут, з гострим збентеженням, яке лише трапля?ться увi снi, я побачив, що на менi заплямованi глиною синi робочi штани й негарно брудне дiряве светро, вiдчув щетину на пiдборiддi, вiдчув, як налитi кров'ю мо? очi, очi пронози... Не кажучи й слова, я повернув i зачалапав назад до авта. Чахла квiточка, зразка маленько? айстри, росла з пам'ятно? менi щiлини в брукiвцi. Преспокiйно воскреслу мiс Вiзавi племiнницi викотили на веранду, наче ця веранда була ложею, а я актором. Десь у собi благаючи ?? не кликати мене, я прискорив крок. Яка крута вуличка! Я дiйшов до глибоко? тiнi бульвару. Червоний квиток, що свiдчить про штраф за незаконне паркування, був засунутий полiцiянтом пiд одну з лапок на вiтровому склi. Квиток цей я охайно розiрвав на двi, чотири, вiсiм частин. Сердячись на себе, що витрачаю марно час, я полинув у готель, - той самий, у який за?хав з новою валiзою п'ять рокiв тому. Взяв кiмнату з ванною, призначив телефоном два побачення, - дiлове й медичне -, поголився, викупався, вдягнув чорний костюм i спустився в бар. Там нiщо не змiнилось. Вузька зала була заллята так само тьмяним, нестерпно-гранатовим свiтлом - яким колись у ?вропi вiдрiзнялись кубла, та який тут просто "утворював настрiй" в пристойному, "сiмейному" готелi. Я сiв за той же столик, за яким сидiв насампочатку мого перебування в Рамзделi, того дня, коли, ставши пожильцем Шарлотти, я вирiшив одсвяткувати новосiлля тим, що по-свiтськи з нею розпив пiвпляшки шампанського, чим у роковий спосiб скорив ?? бiдне, по береги сповнене серце. Як i тодi, локай з обличчям, як мiсяць, розподiляв по астральнiй схемi п'ятдесят чарочок хересу на великiй тацi для весiльно? учти (Муффi, цього разу, пошлюбив Фантазiю). Вiсiм до третьо?. Йдучи через хол, я мав обiйти групу дам, якi з Mille grces прощалися й розходились пiсля клубного снiданку. Одна з них iз клекотом привiтання накинулась на мене. Це була товста, низенька жiнка, вся в перлисто-сiрому, з довгим, сiрим пером на капелюшку. Я впiзнав у нiй мiсiс Чатфiльд. Вона напала на мене зi сласною усмiшкою, переповнена злобним цiкавством (чи не заподiяв я, часом, Доллi того, що Франк Лассель, п'ятдесятирiчний механiк, вдiяв з одинадцятирiчною Саллi Гарнер 1948-го року?). Дуже скоро я цю жадiбну зловтiху цiлковито взяв пiд контроль. Вона думала, що я живу в Калiфорнi?. А як ся ма? - ? З добiрнiшою насолодою, я проказав ?й, що моя пасербиця щойно вийшла за блискучого молодого iнженера-гiрничого, обваженого та?мним урядовим завданням у пiвнiчно-захiдному штатi. Несподiвано захоплена, вона вiдказала, що не схвалю? таких раннiх шлюбiв, що нiколи б вона не дозволила сво?й Фiллiс, якiй тепер вiсiмнадцять рокiв - "Ах, звичайно", - сказав я спокiйно. "Звичайно, пригадую Фiллiс. Фiллiс i табiр "Кульбаба". Так, звичайно. До речi, ваша донечка не розповiдала вам, як Чарлi Хольмс розбещував там маленьких пансiонерок сво?? лайдацько? матерi?" "Сором!", - скрикнула мiсiс Чатфiльд, - "як вам не соромно, мiстере Гумберт! Бiдного хлопчика нещодавно вбили в Коре?". "Насправдi", - сказав я (користаючись дивною свободою, даною в сновидiннях). "Оце фортуна! Бiдний хлопчик пробивав найнiжнiше, невiдновлюванiше перетиннячко, трутив гадючим соком - i нiчого, жив собi весело, та ще одержав посмертний орденок. Утiм, перепрошую, менi час до адвоката". До контори Вiндмюллера було всього два блоки. Потиск його руки виявився дуже повiльним, дуже статечним, дуже мiцним, та нiбито запитальним. Вiн думав, що я живу в Калiфорнi?. Чи не викладав я певний час у Бердслейському унiверситетi? Туди щойно поступила його донька. А як ся ма? - ? Я дав повний звiт про мiсiс Скиллер. Дiлова розмова виявилась вельми гарною. Я перевiв усе сво? майно на ?? iм'я й вийшов на вересневу спеку безтурботним жебраком. Тепер, коли я закiнчив зi справами, я мiг присвятити себе головнiй метi по?здки в Рамздель. До цього, дотримуючись тi?? меодичностi, якою я недаремно пишаюсь, я не знiмав маски з обличчя Клера Ку?льтi; вiн сидiв у мене в пiдземеллi, чекаючи мого приходу зi служителем культу й цирульником: "Rveilles-vous, Tropman, il est temps de mourir!" Не маю зараз часу займатись питанням, як закарбувати фiзiономi? (перебуваю в путi до його дядечка i йду швидким кроком); та дозволю собi пiдкреслити наступне: в спиртi мутно? пам'ятi я зберiгав чи?сь жаб'яче обличчя. Я бачив цей образ мигцем кiлька разiв i помiтив у ньому деяку схожiсть iз житт?радiсним i доволi вiдразним родичем мо?м, який жив i помер у Швейцарi?. Пам'ятаю його гантелi, смердюче трико, товстi волохатi руки, та лисину, i свиноподiбну поко?вку-сположницю, - та на загал цей мерзотник був досить нешкiдливий; надто нешкiдливий, додам, щоб стати мо?ю здобиччю. В дивному станi розуму, в якому я зараз перебував, я якось втратив зв'язок з образом Густава Траппа: його цiлком заковтнуло лице драматурга Клера Ку?льтi, таким, яким вiн був представлений, з художньою точнiстю, на рекламах папiросок "Дромадер" i на кабiнетнiй свiтлинi, яка була в його дядечка на письмовому столi. Свого часу, коли я був пацi?нтом iншого, бердслейського, зубного лiкаря, найсимпатичнiшого доктора Мольнара, я пiддав себе серйознiй операцi?, пiсля яко? в мене зосталось доволi мало переднiх зубiв. Штучнi зуби, якi замiщали пройми, тримались за допомогою пластикових платiвок i непомiтного дроту, який iшов по верхньому ясну. В сенсi комфорту, цей устрiй був шедевром, тим бiльше, що боковi зуби були ще зовсiм здоровими. Проте, щоб зрядити та?мну мету правдоподiбним поясненням, я об'явив доктору Айвору Ку?льтi, що з бажання полегшити лицеву невралгiю я вирiшив витягти всi зуби. Що коштуватиме апарат? Скiльки це часу все вiзьме, якщо вiн призначить менi перший вiзит, скажiмо, на початок листопада? Де зараз перебува? його славнозвiсний племiнник? Чи можна буде все вирвати за раз? Доктор Айвор (ач, тхор!) Ку?льтi, гладiй в бiлому балахонi, з сивим ?жаком i просторими пласкими щоками полiтикана-масона, присiв на кут письмового столу, погойдуючи ногою, мрiйливо й вабливо, мiж тим як вiн розгортав надi мною грандiозний дальнобiйний план. Вiн сказав, що спочатку збуду? менi "переднiй" апаратик, - я буду його носити, поки не осядуть ясна. Далi вiн спорудить менi перманентний протез. Добре було б уже зараз оглянути порожнину рота. Вiн носив двокольоровi черевички з дiрчастим узором в кiнцях. Вiн не бачив "ницпоня" з 1946 року, та був упевнений, що його можна знайти в родовому замку, вулиця Грiмма, в передмiстi Паркiнгтона. Мрiя митця-дантиста й далi зростала. Нога хиталась. Погляд блищав од натхнення. Менi це коштуватиме близько шестисот доларiв. Вiн прагнув зараз зробити всi потрiбнi вимiри, щоб зготувати попереднiй протез. Мiй рот був для нього як чарiвна печера, повна безцiнних скарбiв, але туди я його не пустив! "Нi", - сказав я. "Я передумав. Менi все це зробить доктор Мольнар. Його цiни вищi, та як дантист вiн, звичайно, кращий за вас". Не знаю, чи доведеться мо?му читачевi коли-небудь сказати таку фразу. Я зазнав це чудове почуття сонно? свободи в розмовi з панi Чатфiльд. Дядечко мого Клера й надалi сидiв на столi, iз тим же мрiйливим виразом на обличчi, та нога не штовхала вже й не хитала колиску рожевого сподiвання. Натомiсть, блiда секретарка, яка все чула, хирява дiвиця з трагiчними очима бiлявих невдах, кинулась за мною, щоб встигнути грохнути дверми менi вслiд. Вдавiть обойму в рукоятку. Натискайте, допоки не почу?те або не вiдчу?те, як захопило заскочку. П'янливо тiсно. Вмiст: вiсiм набо?в. Воронячий полиск. Нестерпно готовий розрядитись. 34. При першiй же бензиновiй станцi? в Паркiнгтонi менi дуже чiтко пояснили як дiстатись вулицi Грiмма. Аби бути впевненим, що застану Ку?льтi, я спробував йому подзвонити, та з'ясувалось, що його телефон допiру роз'?днали. Чи це значило, що вiн у вiд'?здi? Я попрямував туди, - його дiм був за дванадцять миль на пiвнiч вiд мiста. На той час нiч забрала бiльшу частину ландшафту, й коли я по?хав вузьким звивистим шосе, череда бiло-примарних стовпчикiв з рефлекторами стала займати мо? ж свiтло, щоб вказати той чи iнший закрут дороги. Можна було смутно розрiзнити рiчкову долину з одного боку, й порослi схили - з iншого; попереду ж, як безпритульнi снiжинки, нiчнi метелики пливли з чорно? мряки в допитливе свiтло мо?х фар. На дванадцятiй милi, як i було провiщено, з'явився дивинний вкритий мiст, вермонтського зразка, який напнувся на мене як чохол; за ним праворуч виросла бiлена скеля, а ще через кiлька сажнiв, я завернув, направо-таки, по гравiйнiй стежинi, яка й була "Вулиця Грiмма". Хвилини двi-три я ?хав по сирому, темному, глухому лiсу. Нарештi, посеред округло? галявини, вирiс замок жаху, величезне дерев'яне домовисько з баштою. Вiкна горiли червоним i жовтим вогнем, i пiвдюжини автомобiлiв запроторило алею пiд'?зду. Зупинившись пiд прикриттям дерев i загасивши фари, я став спокiйно обмислювати наступний крок. Пана Ку, певно, оточили його посiпаки й гетери. Проти волi я бачив нетрi цього святочно освiтленого й надзвичайно занедбаного шато, крiзь призму "Тривог Отроцтва", повiстi в одному з лолiтчиних журнальчикiв, про доволi невиразнi "оргi?", дорослого злодiя з прiапiчною сигарою, наркотики, охоронцiв. Принаймнi, Ку був тут. Гаразд, вернусь вранцi, в час сонно? млостi. Я неспiшно по?хав назад в Паркiнгтон, в цьому сво?му старому, вiдданому Iкаровi, який так спокiйно, так бадьоро працював для мене. Моя Лолiта! Ще валялась з 1949-го року одна з ?? заколочок в глибинi "шкiрянкового" вiддiлу. Ще пливли блiдi метелики, тягненi з ночi сифоном мого свiтла. Ще тримались, спираючись на костури, темнi амбари там i тут по шосе. Ще ?здили люди дивитись фiльми. В пошуках ночiвлi я про?хав повз драйвiн-кiно на вiльному вiтрi. Сяючи мiсячною бiлиною, аж мiстичною в порiвняннi з безмiсячною й безформною нiччю, гiгантський екран косо входив у пiтьму дрiмотних, нi в чому не винних полiв, i на ньому вузький привид пiдiймав пiстолет, розчиняючись як в мильнiй водi при все бiльш гострому кренi свiту, який вiддалявся, - ось наступно? вже митi тополиний ряд заховав безплотну жестикуляцiю. 35. Я залишив Спочин Безсонних Ловцiв близько восьмо? ранку й провiв деякий час в мiстi. Мене здоганяла думка, що я - недосвiдчений кат i можу схибити. Менi, наприклад, подумалось, що, можливо, набо? в обоймi знесилились за тиждень бездiяльностi; я замiнив ?х новенькими. Я так ?рунтовно викупав камратка в мастилi, що тепер не мiг збутися чорного мерзоття. Я оповив його ганчiркою, як покалiчений член, i ужив iншу ганчiрку, на те, щоби впакувати жменю запасних куль. На дорозi мене наздогнала гроза, та коли я до?хав до зловiсного замку, сонце вже горiло, як мужнiй мученик, i птахи кричали серед промоклого, димливого листя. Гостi роз'?хались. Витворний i ветхий будинок стояв, наче очманiлий, вiдбиваючи власний мiй стан, адже я мимоволi вiдчув, торкнувшись ногами гнучкого й непевного ?рунту, що я перебiльшив у сенсi пiдкрiплення. На мiй дзвоник вiдповiла нашорошена iронiчна тиша. В вiдкритому гаражi втiм свояцько стояло авто - цього разу чорний вiз, схожий на лiмузин трунаря. Я спробував грюкнути дверним кiльцем. Нiкознову. З нестримним ричанням я штовхнув дверi - i, о диво! Вони посунулись, як у середньовiчнiй казцi. Тихенько закривши ?х за собою, я пройшов через просторий i вельми негарний вестибуль; кинув погляд у вiтальню праворуч; помiтив там кiлька ужитих бокалiв, вирослих з килима; вирiшив, що господар усе ще в себе в спальнi. Що ж, поповземо нагору. Моя правиця стискала загорнутого в ганчiрку камратка, лiвиця похлопувала по липкiй балюстрадi. В останнiй з трьох спалень, якi я оглянув, хтось явно провiв нiч. Була бiблiотечна, повна квiтiв. Була якась особлива кiмната, майже без меблiв, але з просторими й глибокими дзеркалами й бiлими ведмежими шкурами на слизькому паркетi. Були й iншi поко?. Мене осяяла гарна думка. Якщо та коли з'явиться господар (пiшов, може, погуляти для моцiону в парк або сидить у та?мнiй норi), було б слiд через мою загальну нестiйкiсть i через те, що процес винищення може затягнутись, завадити милому партнеровi замкнутись в ту чи iншу кiмнату. Тому, впродовж п'яти хвилин принаймнi, я ходив - у ясному безумствi, тихо-нестямний, зачарований i вщент п'яний мисливець, - i повертав ключi в замках, вiльною рукою кладучи ?х в лiву кишеню. Будинок, такий старий, уможливлював бiльшу самотнiсть, нiж сучаснi елегантнi коробки, де подружнiй парi доводиться ховатись в виходок - в ?диний сховок, що замика?ться - для потреб планового продукування дiтей. Дещо про виходки. Я вже схотiв замкнути третю спальню, як господар вийшов з сусiднього клозету, лишивши по собi шум короткого каскаду. Закрут коридору не мiг мене затулити цiлком. З сiрим обличчям, iз набряками пiд очима, з розвiяним пухом навколо лисини, та все ж цiлком пiзнаваний кузен дантиста проплив повз мене в фiалковому халатi, вельми схожому на один з мо?х. Вiн мене або не помiтив, або взяв за негiдну уваги, нешкiдливу галюцинацiю й, показуючи сво? волосявi литки, попрямував сомнамбулiчним кроком сходами вниз. Я пiшов за ним у вестибуль. Напiввiдкривши й рота, i вхiднi дверi, вiн подивився в сонячну пройму, як людина, якiй нiбито почувся непевний гiсть, котрий подзвонив i потiм пiшов. За цим, далi iгноруючи привид у дощовику, що зупинився посеред сходiв, милий господар увiйшов у маленький будуар через хол по другий бiк вiтальнi. Знаючи, що вiн там тепер мiй, i не бажаючи поспiшати, я залишив його там i пiшов через вiтальню в напiв-бар, напiв-кухню, де я гидливо розбинтував маленького бруднюка, стримлячи не заплямити мастилом хрому - зда?ться, я використав не той продукт, мастило було як дьоготь, i страшенно беручке. Iз властивою менi прискiпливiстю, я перемiстив голого камратка в чисту нiшу i пройшов через вiтальню в хол. Мiй крок був, як я вже зазначив, пружний - мабуть, надто пружний для успiху справи; та серце мо? тьопалось вiд хижого радiння й, пам'ятаю, як хрумкнув коктельний келишок пiд ногою. Милий господар зустрiв мене в турецькому будуарчику. "А я все думаю, хто ви ??", заявив вiн високим хриплим голосом, глибоко зануривши руки в кишенi й уп'явшись у якийсь пункт на пiвденний схiд вiд мо?? голови. "Ви часом не Брюстер?" Тепер було ясно, що вiн ширя? в якомусь туманi i перебува? цiлком у мо?й владi. Я мiг дозволити собi погратися з цi?ю мишкою. "Звiсно", вiдповiв я чемно. "Je suis Monsieur Brustre. Потеревенимо може, перш нiж почати". Це йому сподобалось. Його чорнi, як плямка, вусики здригнули. Я скинув макiнтош. Був я весь у чорному - чорний костюм, чорна сорочка, без краватки. Ми опустились один проти одного в глибокi крiсла. "Зна?те", сказав вiн, гучно скребучи м'язисту, шершаву, сiру щоку й показуючи в кривiй усмiшцi сво? дрiбно-перлистi зуби, - "Ви не такий вже схожий на Джека Брюстера. Я хочу сказати, що подобизна не ? надто точною. Хтось менi казав, що в нього ? брат, який служить в тiй же телефоннiй компанi?". Зацькувати його нарештi, пiсля всiх цих лiт каяття й лютi... Бачити чорнi волоссячка на його пухлих руках... Ковзати цiлим стооччям по його лiлових щiчках i волохатих грудях, передчувати пробо?ни та руду, та музику мук... Знати, що тримаю цього напiв-одушевленого, напiв-людячого блазня, цього злодiя, який в содомський спосiб поласував мо?ю ясочкою - о, моя ясочко, це було нестерпною втiхою! "Нi, нажаль, я не брат Брюстера, - й навiть не сам Брюстер". Вiн нахилив голову зi ще бiльш задоволеним виглядом. "Ну ж бо, гадай далi, блазню". "Чудово", сказав блазень, "отже, ви не прийшли вiд телефонно? компанi? набридати менi цими несплаченими фантастичними розмовами?" "А ви що, нiколи не телефону?те?" "Прошу?" Я сказав, що менi здалось, що вiн сказав, що вiн нiколи... "Нi, я кажу про iнших - людей взагалi. Я не звинувачую саме вас, Брюстере, та правда, вельми глупа манера в людей входити в цей кепський дiм без стуку. Вони користуються сортиром, користуються кухнею, користуються телефоном. Антон дзвонить в Бостон, Марiя в Рiо. Я вiдмовляюсь платити. В вас дивний акцент, синьйоре". "Ку?льтi", сказав я, "чи ви пригаду?те маленьку дiвчинку на iм'я Долорес Гейз? Доллi Гейз? Долорес в Колорадо? Гейзер в Вайомiнгу?" "Так так, цiлком можливо, що це вона дзвонила в усi цi мiсця. Чи не однаково це?" "Менi не однаково, Ку?льтi. Рiч у тiм, що я ?? батько". "Глупство. Бо ви не батько. Ви iноземний лiтературний агент. Один француз переклав мо? "Живе м'ясо" - як "La Vie de la Chair". Яке йолопство!" "Вона була мо?ю дитиною, Ку?льтi". В тому станi, в якому вiн був, його неможливо було по-справжньому збентежити, та його нападнича манера вже ставала менш упевненою. Якась тiнь нашорошеного розумiння жеврiла вже в очах, давши ?м подiбнiсть життя. Втiм, вони одразу знову згасли. "Я сам люблю дiтлахiв", сказав вiн, "i в мене багато друзiв серед ?х батькiв". Вiн вiдвернувся, чогось шукаючи. Став бити себе по кишенях. Хотiв припiднятись. "Куш!", сказав я - вочевидь, багато гучнiше, нiж хотiв. "Нема чого горлати на мене", поскаржився вiн дивним баб'ячим голосом. "Просто шукаю папiросок. До смертi хочу курити". "Ви вже й так близькi смертi". "Ет, киньте", сказав вiн. "Це почина? менi набридати. Чого вам треба? Ви ? француз, мiстере? Вуле-ву-буар? Ходiмо до барчику й хляпнемо - ". Вiн побачив маленький чорний пiстолет, що лежав у мене на долонi, наче я його подавав йому. "Гай-гай!", протягнув вiн (мавпуючи зараз тип "глупого гангстера" в кiно), "який у вас шикарний пiстолетик. Що кошту??" Я луснув його по простягненiй руцi, i якимсь чином вiн збив шкатулку з низького стiльчика при сво?му крiслi. Шкатулка вивергла десяток папiросок. "Ось вони!" вигукнув вiн бадьоро. "Пам'ята?те, як сказано в Кiплiнга: "Une femme est une femme, mais un Сaporal est une cigarette". Тепер бажано сiрникiв". "Ку?льтi", сказав я. "Спробуйте зосередитись. За хвилину ви помрете. Загробне життя може стати, хто зна?, вiчним станом пекельнiшого безумства. Ви викурили останню папiроску вчора. Зосередьтесь. Спробуйте зрозумiти, що з вами ?". Вiн, мiж тим, дер на шмаття папiроску Дромадер i жував скравки. "Я готовий постаратись", промовив вiн. "Ви або австралi?ць, або нiмецький бiженець. Як це взагалi сталось, що ви зi мною розмовля?те? Цей дiм - арiйський, майте на увазi. Ви б краще пiшли собi. I прошу пана припинити махати цим кольтом. Мiж iншим, я маю старий наган в сусiднiй залцi". Я направив камратка на носак його нiчно? туфлi й натиснув гашетку. Осiчка. Вiн подивився собi на ногу, на пiстолет, знову на ногу. Я зробив нове жахливе зусилля, i з негарно слабким i якимсь дитячим звуком, пiстолет стрелив. Куля зайшла в товстий рожеватий килим: я сполотнiв, чомусь уявивши, що вона тiльки скотилась туди й може вислизнути знову. "Ну, хто був правий?" сказав Ку?льтi. "Вам би слiд бути обережним. Дайте-но менi цю рiч, чорт забирай". Вiн сунувся до кольта. Я штовхнув блазня знов у крiсло. Густа втiха танула. Пора, пора було знищити його, та я хотiв, щоб вiн наперед зрозумiв, чому пiдлягав знищенню. Я перейнявся його станом. Зброя в мо?й руцi була наче квола й незграбна. "Зосередьтесь", сказав я, "на думцi про Доллi Гейз, яку ви викрали - " "Неправда!" крикнув вiн. "Дурню валите. Я врятував ?? вiд збоченого волоцюги. Покажiть менi вашу бляху, якщо ви сищик, замiсть того, щоб палити менi в ногу, бидлото! Де бляха? Я не вiдповiдаю за чужi розбещення. Дурощi! Ця розважальна по?здка була, визнаю, кепським жартом, та ви ж бо отримали знову дiвчиська? Годi - пiдемо, хляпнемо по чарочцi". Я спитав, чи вiн волi? страту сидьма чи стоячи. "Це треба обмiркувати", вiдповiв вiн. "Питання серйозне. Мiж iншим - я припустився помилки. Про що тепер вельми шкодую. Я бачте, не мав жодно? насолоди вiд вашо? Доллi. Хоч це сумно, та я, чи зна?те, iмпотент. Крiм того, я ж бо зробив ?й чудовi канiкули. Вона познайомилась в Техасi з украй цiкавими людьми. Чи ви чули, наприклад - " I раптом майнувши вперед, вiн навалився на мене, причому мiй пiстолет полетiв пiд комод. На щастя, вiн був бiльше стрiмкий, нiж дужий, i я без труду штурхнув його знову в крiсло. Вiдсапнувшись, вiн склав руки на грудях i сказав: "Ну от, догрались. Vous voil dans de beaux drops, mon vieux". "Любий сер", сказав вiн, "припинiть жонглювати життям i смертю. Я драматург. Я написав багато трагедiй, комедiй, фантазiй. Я зробив приватно фiльм з "Жюстiни" Сада та iнших ескападлин вiсiмнадцятого столiття. Я автор п'ятдесяти двох успiшних сценарi?в. Я знаю всi ходи й виходи. Дайте менi взятись за це. В iншiй кiмнатi ?, зда?ться, коцюба, дозвольте менi ?? принести, i з ?? допомогою ми дiстанемо ваше майно". Метушливо, дiловито, лукаво, вiн пiдвiвся знову, поки я говорив. Я поштурхав за комодом, стараючись не спускати з нього очей. Раптом я помiтив, що камратко стирчить з-пiд радiатора бiля комоду. Ми знову вступили в бiй. Ми катались по всьому килиму, в обiймах, наче двiйко безпомiчних дiтей. Вiн був голий пiд халатом, вiд нього гидко тхнуло цапом, i я задихався, коли вiн перекочувався через мене. Я перекочувався через нього. Ми перекочувались через мене. Вони перекочувались через нього. Ми перекочувались через себе. В надрукованому виглядi ця книжка чита?ться, думаю, тiльки на початку двадцять першого столiття (додаю до 1935-ти дев'яносто рокiв, живи довго, мо? кохання), й старi читачi певно згадають в цьому мiсцi "обов'язкову" сцену в ковбойських фiльмах, якi вони бачили в ранньому дитинствi. Нашiй бiйцi, втiм, бракувало кулачних ударiв, здатних звалити бика, й перелiтних меблiв. Вiн та я були обидва великими ляльками, напханими брудною ватою й ганчiр'ям. Усе зводилось до мовчазного, безформного борюкання двох лiтераторiв, з яких один розвалювався вiд наркотикiв, iнший-бо терпiв на невроз серця й до того ж був п'яний. Коли, нарештi, менi вдалось захопити свою дорогоцiнну зброю й усадовити знову сценариста в його глибоке крiсло, обидва ми пихкали як королю корiв i барону баранiв нiколи не випадало пихкати пiсля сутички. Я вирiшив оглянути пiстолет: наш пiт мiг, хоч там як, щось у ньому пошкодити - й вiддихатись, перш нiж перейти до головного номера програми. З метою заповнити паузу, я припросив його прочитати власний присуд - в тiй ямбiчнiй формi, яку я йому надав. Термiн "поетична помста" особливо вдалий в даному контекстi. Я передав йому акуратно написаний на машинцi аркуш. "Добре", сказав вiн. "Чудова думка. Вiзьму окуляри" (вiн хотiв пiдвестись). "Нi" "Ваша ласка. Читати вголос?" "Так" "По?хали. Ага, це у вiршах": "За те, що ти взяв грiшника на ?валт. За те, що взяв на ?валт, За те, що взяв, За те, що взяв на ?валт, що я про?авив... "Ну, це, зда?ться, добре. До бiса добре!" ... Коли Адамом голим я стояв Перед законом федеральним I всiма жалючими зiрками його - "Просто досконало!" "За те, що скористався ти Грiхом мо?м, в той час, коли Безпомiчно линяв я, вогкий, нiжний, Надiючись на гожу перемiну, I мрiючи про шлюб в гiрському штатi, I цiлий виводок Лолiт... "Ну, це я не зовсiм добрав". "За те, що ти взяв зиск з цi?? Основи неповинностi мо??, За те, що ти облудно - "Трохи повторю?тесь, а? Де я зупинився?... Так". "За те, що ти облудно одiйняв Можливiсть для покути в мене, За те, що взяв ?? У тому вiцi, коли хлопчаки Гарматку свою пестять... "Так-с, перша сальнiсть". Вона пухнаста дiвчинка була, Вона носила маковий вiнок, Ще з фунтика любила ?сти Пiдсмаженi зернята кукурудзи В квiтчастiй мряцi, де з коней за грошi Жовтогарячi падали iндейцi, За те, що ти ?? украв У покровителя ??, - А був величний вiн, з чолом, як вiск - Ба ти - йому ти плюнув У око тяжко сплющене, роздер Його шафранову тогу, I на свiтаннi кинув кабана Валятись на землi в хворобi новiй, Серед жахних фiалок i кохання, Розпачi, каяття, а ти Набридлу ляльку взяв, I на шматки розтяг ??, Геть кинув голову. За це, За все, що ти зробив, За все, чого я не зробив, Ти мусиш вмерти! " "Ну що ж, сер, скажу недвомовно, дивний вiрш! Ваш найкращiй вiрш, наскiльки можу судити". Вiн склав аркуш i вiддав його менi. Я спитав, чи вiн хоче сказати щось для нього важливе перед смертю. Кольт був знову "придатний щодо особи". Вiн поглянув на нього. Глибоко зiтхнув. "Слухай, вамость", сказав вiн. "Ви ? п'яний, а я хвора людина. Вiдкладiмо цю справу. Я потребую спокою. Я маю плекати свою iмпотентнiсть. Сьогоднi заходять друзi, щоб везти мене на великий матч. Цей фарс iз пальбою з пiстолета ста? вкрай нудьгавим. Ми з вами свiтськi люди в усьому - в еротичних смаках, бiлих вiршах, влучному стрiляннi. Якщо ви вважа?те, що я вас образив, готовий до надзвичайних компенсацiй. Не виключений навiть старомодний двобiй на шаблях або пiстолетах, в Бразилi? чи в iншому зручному мiсцi. Моя пам'ять та мо? красномовство не на висотi зараз, та право ж, мiй любий пане Гумберт, ви були далеко не iдеальним вiтчимом, i я аж нiяк не змушував вашу маленьку протеже при?днатись до мене. Це вона змусила мене перевезти ?? в бiльш веселий притулок. Цей дiм не так добре обладнаний, як ранчо, яке ми дiлили з коханими друзями; все ж вiн просторий, прохолодний i влiтку i взимку - словом, комфортабельний, а тому - через те, що я збираюсь назавжди вiд'?хати на спокiй в Англiю чи Флоренцiю, - я пропоную вам оселитись тут. Дiм - ваш, безоплатно. За умови, що ви припините направляти на мене цей (вiн мерзенно вилаявся) пiстолет. Мiж iншим, - не знаю, чи любите ви чудернацьке, та якщо любите, можу вам передати, знову безоплатно, в якостi домашньо? тваринки, доволi хвилюючого маленького монстра, дiвулю з трьома грудками, одна з яких - така краса, й взагалi - це рiдке й чарiвливе чудо природи. А тепер - soyons raisonnables. Ви мене лише бридко пораните й потiм гнитимете в тюрмi, мiж тим як я буду одужувати в тропiчнiй обстановцi. Обiцяю вам, Брюстере, що ви заживете тут щасливо, користуючись чудовим льохом i всiм прибутком з мо?? наступно? п'?си, - не маю зараз багато в банку, та хай, житиму боргами, як жив його батько, за словами поета. Тут ? ще одна перевага, а саме - надзвичайно надiйна й пiдкупна прибиральниця, мiсiс Вiбрiсса - цiкаве iм'я, - яка приходить з деревнi двiчi на тиждень - нажаль, не сьогоднi - в не? ? онуки й онучки, i я дещо знаю таке про шефа мiсцево? полiцi?, що можу ним керувати як рабом. Я драматург. Мене звуть американським Метерлiнком. Вiдповiдаю на це: Метерлiнк - шметерлiнг. Досить. Все це вкрай принизливо, i я не певний, що роблю як годиться. Не вживайте геркуланiту з ромом. А тепер отямтеся й заберiть пiстолет. Якось я познайомився з вашою незабутньою дружиною. Весь мiй гардероб до ваших послуг. Ах, ? дещо. Як вам це сподоба?ться. В мене ? нагорi винятково цiнна колекцiя еротики. Назву, хоча б, розкiшний фолiант "Острiв Багратiона", вiдомо? мандрiвницi й психо-аналiтистки Меланi? Вайсс - дивовижна жiнка, дивовижний труд - заберiть пiстолет - iз знiмками бiльше восьмисот чоловiчих органiв, якi вона оглянула й вимiряла 1932-го року на островi в Бардинському морi, й вельми повчальними дiаграмами, викресленими з великою любов'ю пiд доброзичними небесами - заберiть пiстолет, - а крiм того, я можу вам влаштувати присутнiсть при стратах, не кожний зна?, що електростiлець пофарбований в жовтий - " Я стрелив. Цього разу куля тюкнула в щось тверде, а саме в спинку чорно? гойдалки, яка була в кутi (й дещо схожо? на скиллерiвську), причому вона одразу ж зарухалась, хитаючись так хутко й бадьоро, що той, хто б увiйшов у кiмнату, був би уражений подвiйним дивом: рухом самотньо? гойдалки, яка метлялася в закутi, i зiяючою пустотою крiсла, в якому щойно була моя фiалкова мiшень. Перебираючи пальцi пiднятих рук, блискавично крутячи крупом, вiн майнув у сусiдню зальцю, й наступно? митi ми з двох бокiв тягнули один в iншого, важко дихаючи, дверi, ключ вiд яких я недобачив. Я знову перемiг, i з ще бiльшою сприттю. Кларiй Новус сiв за рояль i взяв кiлька потворно-сильних, суттю iстеричних, громових акордiв: його брили здригались, його розчепiренi руки напружено ухали, а нiздрi бринiли тим судомним хропiнням, якого не було на звуковiй дорiжцi нашо? кiнобiйки. Далi стражденно наспiвуючи собi в нiс, вiн зробив марну спробу вiдкрити ногою морського вигляду скриньку, бiля рояля. Наступна моя куля влучила йому в бiк, i вiн став пiдiйматися з табурета все вище й вище, як в божевiльному домi старий Нiжинський, мов "Вiрний Гейзер" в Вайомiнгу, мов якесь давн? мо? страхiття, на феноменальну висоту, чи так здавалось, i роздираючи простiр, все ще здригаючись вiд темно? яро? музики, вiдкинувши голову, з виттям, вiн одну руку приклав до лоба, а iншою вхопився за пахву, наче його вжалив шершень; пiсля чого, спустився знов на пiдлогу й знов, прийнявши образ товстого мужчини в халатi, чкурнув у хол. Бачу, як я пiшов за ним через хол, де з якимсь подвiйним, потрiйним кенгуровим стрибком, залишаючись дибки на прямих ногах при кожному стрибку, спершу за ним услiд, далi мiж парадними дверима, я виконав натужено-пружний танок, щоб не дозволити йому вийти, адже дверi, як увi снi, були не щiльно закритi. Знов одновившись, ставши тепер величним i дещо похмурим, вiн почав пiдiйматись широкими сходами - й змiнивши позицiю, але не пiдступаючи близько, я виконав послiдовно три-чотири пострiли, завдаючи йому кожним поранення, й щоразу, як я це з ним робив, робив цi жахливi речi, обличчя в нього безглуздо сiпалось, нiби вiн клоунською гримасою перебiльшував бiль: вiн уповiльнював крок, вiн закочував напiвзлiпленi очi, вiн видавав жiноче "ах", i вiдзивався здригом на кожне попадання, як начебто я лоскотав його, й поки мо? незграбнi, слiпi кулi проникали в нього, культурний Ку казав пошепки, з нарочито британським акцентом - весь час жахливо сiпаючись, та здригаючись, щирячись, та разом з тим нiби незначущим, i навiть люб'язним, видом: "Ах, це дуже боляче, сер, не треба вже... Ах, це просто нестерпно боляче, мiй дорогий сер. Прошу вас утримайтесь. Ах, до чого ж боляче... Мiй боже! Ух! Як гидаво... Зна?те, ви не повиннi були б - ". Його голос завмер, коли вiн долiз до пляцiвки, та вiн далi йшов незвичайно впевненим кроком, попри кiлькiсть свинцю, всадженого в його пухке тiло, й тут я збагнув, з почуттям безнадiйно? розгубленостi, що не тiльки менi не вдалося добити його, але що я заряджав сердегу новою енергi?ю, наче кулi цi були капсулями, в яких грав елiксир молодостi. Я знов зарядив пустий кольт - чорними й збагрянiлими пальцями - торкнув щось, змащене його густою кров'ю. За тим я поспiшив при?днатись до нього на верхньому поверсi. Вiн ступав по галере?, скривавлений i поважний, шукаючи вiдкрите вiкно, хитав головою й все ще дужався вмовити мене не ко?ти вбивства. Я спробував влучити йому в скроню. Вiн вiдступив у свою спальню з пурпурним мiсивом замiсть вуха. "Геть, геть звiдси", проказав вiн, кашляючи й плюючись; тут з подивом божевiлля я побачив, що цей забризканий кров'ю, та все ще рухливий мосьпан влiза? в постiль i загорта?ться в хаос iз простирадл i покривал. Я стрелив у нього майже впритул, й тодi вiн вiдкинувся назад i велика рожева булька, яка чимось нагадувала дитинство, напнулась на його губах, зросла до величини iграшково? надувно? кульки й луснула. Можливо, впродовж двох-трьох секунд я втратив зв'язок з дiйснiстю, але це зовсiм не скидалось на те затьмарення розуму, на яке багнуть послатись пересiчнi злочинцi; навпаки, хочу пiдкреслити, що я вiдповiдаю за кожну пролиту краплю його бульчастой кровi; але вiдбувся певний часовий пересув: я сидiв у подружнiй спальнi, де в лiжку лежала хвора Шарлотта. Ку?льтi вмирав. Замiсть пiстолета (на якому я сидiв) я тримав у руках його туфлю. Я отямився, влаштувався зручнiше в крiслi й поглянув на ручний годинник. Скло щезло, та вiн ходив. Вся ця сумна iсторiя забрала бiльше години. Вiн, нарештi, затих. Жодного полегшення я не вiдчував; навпаки, мене гнiтив ще бiльш нестерпний тягар, нiж той, якого я прагнув позбутись. Я не мiг змусити себе доторком упевнитись в його смертi. В усякому разi, на око вiн був мертвий: бракувало добро? чвертi його лиця, i вже спустились зi стелi двi мухи, ледве вiрячи сво?му нечуваному щастю. Руки в мене були не в кращому виглядi, нiж у нього. Я вмився якось у сумiжнiй ваннiй. Тепер можна було вiдбути. Коли я вийшов на майданчик сходiв, мене очiкував сюрприз: живе дзижчання, яке я вже чув i брав за дзвiн у вухах, - виявилось сумiшшю голосiв i грамофонно? музики, що плинула з нижньо? вiтальнi. Я знайшов там групу щойно, вочевидь, прибулих людей, якi безтурботно розпивали хазяйську горiлку. В крiсла розлiгся величезний товстун; двi чорноволосi, блiдi молодi красочки, безсумнiвно, сестри, одна бiльша, друга (майже дитина) менша, скромно сидiли близенько на краю тахти. Червонощокий добродiй з яскраво блакитними очима наразi принiс ?м двi склянки з чимось iз кухнi-бару, де двi-три жiнки базiкали мiж собою й дзенькали кавалками льоду. Я зупинився в дверях i сказав: "Панове, я щойно вбив Клера Ку?льтi". "Й добре зробили", промовив червонощокий йомость, пропонуючи при цьому трунок старшiй з двох красочок. "Хтось-бо давно б повинен був його закокошити", зазначив товстун. "Що вiн каже, Тонi?", спитала зiв'яла блондинка з-пiд арки бару. "Вiн каже", вiдповiв ?й червонощокий, "що вiн вбив Ку". "Що ж", проказав ще iнший пан, припiднявшись з навпочiпок в кутi вiтальнi, де вiн перебирав грамофоннi платiвки. "Що ж, ми всi одного чудового дня мали б зiбратися й зробити це". "Хоч би там як", сказав Тонi, "йому вже час спуститись. Ми не можемо довго чекати, якщо хочемо потрапити на початок гри". "Дайте цьому добродiю щось випити", сказав товстун. "Хочете пива?", спитала жiнка в штанях, показуючи менi здаля кружку. Тiльки красочки на тахтi, обидвi в чорному, мовчали; молодша все мацала медальйон на бiлiй шийцi, та обидвi мовчали, такi молоденькi, такi доступнi. Музика на мить зупинилась для перемiни платiвки, й тут долинув глухий шум з боку сходiв. Тонi та я поспiшили до холу. Ку?льтi, якого я зовсiм не чекав, виповз якимсь чином на верхнiй майданчик i там важко возився, хляпаючи плавцями; та скоро, впав фiолетовим горбом, застиг - тепер вже назавжди. "Поквапся, Ку", смiючись крикнув Тонi, й зi словами: "Вочевидь, пiсля вчорашнього - не так-бо швидко...", вiн повернувся до вiтальнi, де музика заглушила решту його фрази. Це ось (подумав я) - кiнець мудрованого спектаклю, поставленого для мене Клером Ку?льтi. З важким серцем я залишив цей дерев'яний замок i пiшов крiзь петлястий вогонь сонця до свого Iкара. Два iнших вози були щiльно запаркованi з обох бокiв вiд нього, й менi не одразу вдалося вибратись. 36. Все, що за цим йде - доволi пласке та блiде. Я помалу по?хав пiд гору й за деякий час похопився, бо це зовсiм не дорога до Паркiнгтона. Макiнтош я залишив в будуарi, а камратка в ваннiй. Нi, це не була оселя, в якiй я зичив би собi жити. Майнула дозвiльна думка, що, можливо, генiальний хiрург змiнить власну кар'?ру й разом з нею - хто зна? - всю долю людства, тим, що воскресить Курив-кувiльтi, Клера Дромадера. Менi загалом було байдуже; хотiлось забути все це мерзоття, - й коли я в подальшому довiдався, що вiн не ожив, я тiльки одному зрадiв - не доведеться, отже, в думках стежити багато мiсяцiв за пекучим i вiдразливим процесом його одужання, перериваним всякими незугарними погiршеннями та операцiями, й увiнчаним, можливо, мо?м вiзитом до нього з метою перевести його увiч у реальнiсть тiлесностi зi стану примари. Апостол ома був не такий дурний. Та чи не дивно, що вiдчуття дотику, яке нескiнченно менше цiну?ться людиною, нiж зiр, не тiльки втрача?ться рiдше за все, але ста? в критичнi моменти нашим головним, якщо не ?диним критерi?м дiйсностi. Я був весь просочений нещасним Ку?льтi - весь просочений вiдчуттям нашо? боротьби перед пролиттям кровi. Шосе тепер тягнулось серед полiв. Менi спало на думку (не в знак якогось протесту, не в виглядi символу або чогось в цьому родi, а просто як можливiсть нового переживання), що як вже я порушив людський закон, чому б не порушити й кодекс дорожнього руху? Отже, я перебрався на лiвий бiк шосе, й перевiрив - як це? Виявилось вельми непогано. Таке собi при?мне танення пiд ложечкою з лоскотом "вiдомого дотикання", плюс думка, що нема? нiчого ближчого до спростування основних законiв фiзики, нiж навмисна ?зда не по тому боцi. В цiлому, вiдчуваний мною прекрасний свербiж був на високому рiвнi пiднесення. Тихо, замислено, не швидше двадцяти миль на годину, я зглиблявся в дивний, дзеркальний свiт. Рух на шосе був не дужий. Випадковi авта, що про?жджали по ?м наданiй вiд мене сторонi, оглушливо гудiли на мене. Стрiчнi ж вози вихляли, шарахались, i кричали зi страху. Скоро я вже наближався до бiльш населених мiсць. Про?зд крiзь червоне свiтло нагадував менi та?мний ковток бургундського вина з часiв мого дитинства. Мiж тим, виникали ускладнення. За мною слiдували, мене супроводжували. За тим, вперед мене, два патрульних вози розташувалися так, щоб зовсiм перетнути менi шлях. Плавним рухом я завернув з шосе й, сильно стрибнувши два-три рази, вз'?хав угору по трав'янистому схилу, серед здивованих корiв, i там, тихесенько гойдаючись, зупинився. Щось на кшталт турботливого гегельянського синтезу по?дну? тут двох покiйникiв. Мене тепер повиннi були вийняти з авта (прощавай Iкаре, дякую за все, старий!), я-бо передчував задоволення вiддати себе до численних рук i нiчим не сприяти ?м, поки вони будуть нести мене, спокiйного, зручно розкинутого, лiниво всьому поступливого, як пацi?нт, i беручого дивну насолоду вiд власно? в'ялостi й абсолютно надiйно? пiдтримки з боку полiцiянтiв i представникiв швидко? допомоги. Й допоки я чекав, щоб вони пiдбiгли до мене на високий схил, я викликав подумки останнiй мiраж, образ, сповнений здивування й безнадi?. Раз якось, скоро пiсля ?? зникнення, напад мерзенно? нудоти змусив мене залишити машину на старiй, напiвзарослiй гiрськiй стежинi, яка то супроводжувала, то перетинала новеньке шосе, й уся пiстрявiла вiд диких айстр, що купались у розрiдженому теплi блiдо-блакитного дня наприкiнцi лiта. Пiсля корчiв вивергання, яке випнуло мене навиворiт, я сiв одпочити на валун, а за тим, на пiдставi, що свiже повiтря стане менi корисним, пройшов декiлька крокiв по напрямку до низького кам'яного парапету на стрiмчастому боцi шосе. Дрiбнi коники прискали з сухого придорожнього бур'яну. Тендiтна хмаринка нiби розгортувала обiйми, поступово плинучи до бiльш ?рунтовно? хмари, що належала до iншо?, мляво?, лазур'ю напiвзатоплено? системи. Коли я пiдiйшов до ласкаво? прiрви, мене торкнуло звiдти мелодiйне по?днання звукiв, що пiдiймались, як пара, над гiрничопромисловим мiстечком, яке було пiд мо?ми ногами в складцi долини. Можна було добачити геометрiю вулиць мiж квадратами червоних та сiрих стрiх, i зеленi серпанки дерев, i змiясту рiчку, й дорогоцiнний блиск мiського смiтника, й, за мiстечком, схрещення дорiг, що роздiляли темнi та свiтлi клаптi полiв, а за цим усiм - лiсисте громаддя гiр. Та навiть яскравiше, нiж цi зустрiчнi, мовчазно радiснi фарби - адже ? кольори й вiдтiнки, якi з умлiванням святкують сво? зустрiчi - яскравiше й мрiйливiше для вуха, нiж вони для ока, було повiйне тремтiння збiрних звукiв, неперерваних i на мить при сходженнi сво?му до гранiтно? полицi, на якiй я стояв, витираючи мерзотного рота. Й раптом я збагнув, що всi цi звуки належать до одного роду, й що жодних iнших звукiв, крiм них, не пiдiйма?ться з вулиць прозорого мiстечка. Читачу! Мелодiя, яку я чув, складалася зi звукiв граючих дiтей, тiльки з них, i таким криштальним було повiтря, що в мряючому злиттi голосiв, i величних, i мiнiатюрних, вiдчужених i разом з тим чарiвливо близьких, прямодушних i дивно загадкових, слух iнодi розрiзняв, наче звiльнений, майже членороздiльний вибух свiтлого смiху, чи брязкiт лопати або гримотiння лялькового вiзочка, та все було надто далеко внизу, щоб око могло помiтити якийсь рух на тонко витравлених по мiдi вулицях. Стоячи на високому схилi, я жадiбно слухав цi музикальнi вiбрацi?, цi спалахи окремих вигукiв на тлi рiвного рокотання, й тодi-то я зрозумiв, що пронизливо-безнадiйний жах не в тому, що Лолiти нема? поряд, а в тому, що голосу ?? нема в цьому хорi. Отже, ось моя повiсть. Я перечитав ??. До не? прилипли скравки кiсного мозку, ? висохла кров, на не? сiдають красивi яскраво-смарагдовi мухи. На тому чи iншому заворотi я вiдчуваю, як мо? слизьке "я" плине вiд мене до таких глибоких i темних вод, що нема бажання туди лiзти. Я закамуфлював те, що могло б вразити когось iз живих. I сам я перебрав чимало псевдонiмiв, поки не вигадав особливо притаманний менi. В мо?х нотатках ? й "Отто Отто", й "Месмер Месмер" i "Герман Герман"... та чомусь менi зда?ться, що мною обране iм'я краще за все виража? потрiбну ницiсть. Коли я почав, п'ятдесят шiсть днiв тому, писати "Лолiту", - спочатку в шпиталi для психопаiв, де перевiряли мiй глузд, а пiсля в цiй добре обiгрiванiй, хоч вельми подiбнiй до могили, темницi, - я мiркував, що використаю цiлком мо? записи на судi, щоб врятувати, не голову мою, звичайно, а душу. Посеред працi, однак, я побачив, що не можу виставити на розгляд живу Лолiту. Я, може, скористаюся чимось iз мо?? повiстi на закритих засiданнях, та ?? друк змушений вiдкласти. З причин, якi можуть побачитись очевиднiшими, нiж вони ? насправдi, я проти смертно? кари; на цю думку пристануть, сподiюсь, мо? суддi. Якщо б я постав, як пiдсудний, перед самим собою, я б присудив себе до тридцяти п'яти рокiв ув'язнення за розбещення й виправдав би себе в iншому. Та навiть так, Доллi Скиллер, мабуть, переживе мене на багато рокiв. Подальше рiшення береться мною з усi?ю законною силою й пiдтримкою пiдписаного заповiту; я бажаю, щоб цi нотатки були надрукованi лиш пiсля смертi Лолiти. Таким чином анi тебе, анi мене вже не буде в живих на той час, коли читач розгорне цю книгу. Та допоки в мене кров гра? ще в пишучiй руцi, ти ? така ж невiд'?мна, як я, частина благословенно? матерi? свiту, i я в змозi сполучитись з тобою, хоч я в Новому Йорку, а ти в Алясцi. Будь вiрна сво?му Дiковi. Не давай iншим мужчинам торкати тебе. Не розмовляй з чужими. Сподiюсь, що ти будеш любити сво? дитинча. Сподiюсь, що це буде хлопчик. Сподiюсь, що чоловiк твiй буде завжди добре з тобою поводитись, бо iнакше мiй привид його настигне, як чорний дим, як знавiснiлий колос, й розiтне його на шматки, нерв за нервом. I не жалiй К.К. Довелось вибрати мiж ним i Г.Г. i хотiлось дати Г.Г. протриматись мiсяця на два довше, щоб вiн мiг змусити тебе жити в уявi прийдешнiх поколiнь. Кажу я про тури i янголiв, про та?ну сталих пiгментiв, про передбачення в сонетi, про спасiння в мистецтвi. Й це - ?дине безсмертя, яке ми можемо з тобою подiлити, моя Лолiто. К I Н Е Ц Ь