Олесь Гончар. Берег любовi ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" http://www.ukrlib.km.ru/ ? http://www.ukrlib.km.ru/ OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ I У бiлi, слiпучi днi весни чи раннього лiта дiвчата з мiсцевого медучилища проводять на територi? фортецi, заняття з протиповiтряно? оборони. З ношами, у важкому спецодязi, з сумками Червоного Хреста через плече, розсипавшись по замковому пустирищу, юнi медички з смiхом долають уявну радiоактивну зону, долають учбову смерть i все когось рятують, рятують, рятують... Територiя мiж валами саме для таких ученьями, горби, бур'яни. Щолiта в ямах археологи знаходять собi роботу, на пагорбах кози космiчно? ери пасуться. Споруда римських чи й ще ранiших часiв, фортеця давно вже нiкого не вiдляку?. В бiйницях гнiздяться птахи. На вежах туристи лишають плями сво?х автографiв. Лише з моря фортеця ще й ма? вигляд: здалека вiдкрива?ться морякам ?? силует на скелястiй кручi над лиманом, над бiлим, виноградним мiстечком. ? загадковiсть у вежах ??, пам'ять часiв, вiдгомiн давнiх пристрастей... Де колись римлянин чи турок зубами скреготiв, тягнучи в укрiплення свою розпатлану жертву, нинi медички весело перебiгають мiж валами, крiзь протигазнi маски смiються очима до перехожих. А в перервi мiж заняттями, посiдавши на мурах, де провiва? вiтерець, далеко бiлiють у сво?х халатиках, наче табунчик гусей, у люстерка позиркують та ласують морозивом, що його прода? коло фортечно? брами тiтуся з мiсцево? торговельно? мережi. Дiвчата хоча притомленi, та водночас i вдоволенi щойно пережитою напругою, нiби й справдi ?м вдалося когось порятувати. Пересмiхаються, жартами зачiпають археологiв, що риються в однiй iз ям поблизу, зiгнуто блищать голими спiтнiлими спинами, ну просто - як римськi раби в каменоломнях! Лицарi науки, щось там вони все шкребуть, все шукають уперто, байдужi до всього на свiтi, крiм сво?х вiчних черепкiв. - Хоч би показали свiй роздобуток! - догукують медички. - Що там у них, у античних? - Мiцна була любов? Мiцнiша, нiж тепер? - А поета свого чого ж так далеко загнали? - Спiвця кохання! Ух, варвари! Смiх на мурах, вiдповiдi од археологiв нема. Нiби не чують, поглинутi сво?м. Працювати доводиться в духотнявi, яма налита спекою. Позгиналися заклопотано, рiдко котрий i озирнеться в цей бiк, де яснiють на мурах лукавi дiвочi обличчя, де смаглi стрункi ноженята вилискують туго, ждучи вечiрнiх танцiв. Коли випаде так, що пiд час занять з дiвчатами буде Вiра Костянтинiвна, улюблена викладачка, то юнi медички свою увагу бiльше вiддаватимуть ?й. З мiсi?ю Червоного Хреста в далекiй пiвденнiй кра?нi була, нещодавно повернулася звiдти, - це так цiкаво, розкажiть нам що-небудь iще, Вiро Костянтинiвно, про ту вашу золоту Бенгалiю, де нашi журавлi зимують... Тож-бо кра?на поетiв, кра?на вiчно? весни, любовi, чорних очей, слiпучих усмiшок, пластики рук жiночих, що вмiють промовити, зачарувати навiть змiю... Ось вона сто?ть дибки, гiгантська рептилiя, головою поводить, стежить за танцiвницею, що зовсiм близько перед нею теж по-змi?ному в'?ться у танку, трясе плечима, мов розшаленiла циганка в рясних сво?х спiдницях... А Вiра Костянтинiвна чомусь не дуже й охоча сьогоднi до розповiдей: обличчя в задумi, очi у присмутку. Коли ж заговорить, то вже не безжурний танок дiвчатам вихриться - побачать натовпи голодних дiтей, знеможених матерiв, звiдусiль простягнутi кiстлявi, у струп'ях руки, розпаленi очi, що волають тво?? допомоги... Пункт Червоного Хреста працю? цiлiсiньку нiч, вiн весь час в облозi, лемент голосiв не вщуха?, розда?ш i розда?ш нещасним сво? лiки та пайки, а жадаючих не менша?, i сама ти вже з нiг пада?ш вiд перевиснаги й млостi безсонних бенгальських ночей, що ?х краси так i не встига?ш помiтити... Вiчнозелений мiфiчний едем, мiсце прописки прародителiв наших! Липка, задушна нiч, поваленi холерою люди стогнуть за брезентом твого намету, i саму тебе, зморену, звалю? сон, сну?ться якась фантастика, баба-яга вирина? у бiлiм медичнiм халатi, повiки розклепиш - чудисько потворне, що його як i звати не зна?ш, - сторожко сидить на ящиках з продуктами та медикаментами. Маленька бенгальська рептилiя, схожа па польову ящiрку твого дитинства. Може, далекий нащадок того змiя, що спокусив колись ?ву? Насторожилось, дивиться, аж моторошно ста?: а що, як стрибне? Неотруйне чи, може, смертельне?.. А потiм несе тебе вертолiт у найдальшi райони, i земля пiд тобою всуцiль залита водами грандiозно? повенi, зрiдка лише прозирають незатопленi верхiвки дерев, нема тобi де Приземлитись, а коли нарештi знайдеться мiсце, то знову чека? на тебе те ж саме: вологе, парке повiтря тропiкiв, зеленi хмари москiтiв, i безлiч рук, простягнутих навстрiч, i жага рятунку в перестражданих незнайомих очах... - Москiти, вони, мабуть, жалять так само, як i нашi комарi? - Болючiше. Та ще й вiрус москiтно? гарячки розносять. - Жах! - Вiро Костянтинiвно, а що все-таки ви почували там? - Почувала, дiвоньки, що - мушу, повинна. Як ото мовиться: мiсiя така тобi випала-рятувати... Голос ?? спокiйний, для них це голос фронтовички, тi??, що фото ?? -- усмiхнено?, зовсiм юно? дiвчини в шапцi-вушанцi - можна побачити на Дошцi слави в ?хньому медучилищ!. Такою вона була, ?хня Вiра Костянтинiвна, що, посрiблена тепер сивиною, з поглядом пригаслим, сидить серед них, з обличчям аж нiяк не першо? молодостi. Невже мине час, i вони, ?? вихованки, теж стануть такими? Iнна Ягнич, гордiсть училища, кругла вiдмiнниця, та ще й поетеса (?? пiсню викону? самодiяльний хор медичок), з вiдсторонi вгляда?ться в змарнiле обличчя наставницi, обличчя, що й фронтовi стужi бачило i вiд москiтних жалiнь розпухало, та все ж i пiсля всього зберiга? в собi якусь майже материнську лагiднiсть. Для дiвчини це, певне, ма? значення, вона запиту? серйозним тоном: - Вiро Костiвно, дозвольте ще одне... Кажуть, що там, де побува?ш, лиша?ться частка твого серця. Ви як вважа?те? - Мабуть, лиша?ться. - О, це небезпечно, - розглядаючи в люстерко сво? довгi вi?, зiронiзувала Свiтлана Вусик. - Там частка та ще десь частка... Боюсь, чи не виникнуть на цьому грунтi явища серцево? недостатностi? - Щедрому серцю недостатнiсть не загрожу?, - аж трохи образилась викладачка. - А якщо ти так настро?на... - Та я пожартувала, - зi смiхом виправду?ться Свiтлана. - Пробачте. - Що тут пробачати... Колись зрозумi?ш, чому ста? багатшим той, хто розда?... Вiра Костянтинiвна особа самолюбива, з не? тепер не скоро видобудеш слово, проте дiвчатам i далi мовби вгадуються ?? думки: для доброго дiла серця не шкодуй, казала вам i кажу. Може, випаде, дiвоньки, так, що котрiйсь iз вас самiй незабаром доведеться звiдати тих тропiкiв, - тодi перекона?тесь, на що людське серце здатне... Серед потопних каламутних вод приземлюватиметься лiтак Аерофлоту з рятiвним вантажем Червоного Хреста. Бетонно? смуги буде так мало, що при посадцi горiтиме гума на колесах лiтака, з них полум'я збиватимуть вогнегасниками... I не буде води iншо?, як з мiкробами, i слова не буде страшнiшого, як слово "епiдемiя", i почуватимеш iнодi до слiз давучкий вiдчай перед масштабами лиха, перед повсюднiстю бруду, антисанiтарi?, перед мiрiадами збудникiв найжахливiших хвороб, - однак, долаючи хвилини зневiри, знов i знов ставатимеш до дiла, йтимеш у наступ на все оте безмежне лихо, на кожному кроцi ризикуватимеш собою, життям сво?м, так, так, життям, хоч i самiй жити хочеться, не менше, дiвчатка, нiж вам... Десь лютують епiдемi?, шторми ревуть, розтрощуючи кораблi, а тут така тиша, така слiпучiсть. Зрiдка промчить "Метеор", що обслугову? надбережжя, пропливе десь аж на обрi? судно i зникне в морськiй далечi. Знайома баржа незрушно сто?ть на чималiй вiдстанi вiд берега - насмокту? для будов чорний пiсок з морського дна. В iншому мiсцi уже багато днiв працюють водолази - пiдiймають суховантажне судно, що, розбомблене, затонуло в цих водах у 1941 роцi. Iшло воно того лiта iз зерном, пшеницi було повно в його трюмах, кажуть, вона й пiд водою збереглась, тiльки почорнiла. Добуваючись до затонуло? пшеницi, водолази цiлком випадково натрапили на рештки античного мiста, що теж свого часу опинилося пiд водою, - ним тепер зацiкавились i цi черствяки археологи. Звичнiстю, буденнiстю позначене тут для медичок життя. Лише зрiдка - раз або двiчi на рiк - з'явиться з-за обрiю "Орiон", навчальний вiтрильник, що, повен хлопцiв-курсантiв iз морехiдки, звiдкись повертаючись чи вирушаючи кудись, пройде в гордовитiй недосяжностi мимо цих берегiв. Мовби в станi цiлковито? невагомостi пропливе, зовсiм якийсь нереальний, нiби казками навiяний, повногруддям сво?х вiтрил скорiше схожий на видиво iз дiвочих слiпучих снiв. Пройшов, розтанув, нема. Але той день запам'ята?ться медичкам надовго. Не раз вам, дiвчатка, змайне в уявi мiражний ваш "Орiон": на бiлу небесну хмарину схожий, вирине серед отих вод, де зараз трудиться знайома баржа з сво?м невичерпним чорним пiском, i не встигнеш надивитись, як вiн уже й зник за обрi?м, наче й не було... Дiвчат уже розподiлено, кожна ма? призначення на роботу. Майбутнi медсестри та фельдшериц!, роз'?дуться вони хто куди, одна радi? призначенню, а друга засмучу?ться, ця виходить вiд комiсi? з усмiшкою, а та - в чорних сльозах (туш iз вiй ручаями тече). Iнну Ягнич у день розподiлу щастя не минуло, вискочила з кабiнету усмiхнена, хоч останнiм часом дiвчата не часто бачать Iнну такою, скорiш застанеш ?? в задумi, - на те в дiвчини ? сво?, досить делiкатнi причини. - Хто куди, а я в Кура?вку! - весело сказала в коридорi до подруг. Отже, згiдно з бажанням. Для надiйностi перед цим надiйшов з Кура?вки виклик на не?, голова колгоспу просив направити Iнну Ягнич в рiдне село, i, безперечно, це теж було вагомою краплею на розподiльчi терези. Адже виклик належав не абикому, а знаменитому Чередниченковi, що його зна? вся область: колишнiй комбайнер, а тепер голова передового на все узбережжя господарства, Герой Соцiалiстично? Працi, людина в силi - спробуй до такого не прислухатись. I вона, Iнна, зда?ться, справдi-таки рада, що повернеться додому, що вiдтепер буде виганяти хвороби iз сво?х кура?вських односельцiв. Одним з тих "Метеорiв" незабаром i помчиться, звихрюючи воду, полишивши iншим цю свою дiвочу фортецю з ?? козами та сивими бур'янами. Зустрiне десь там ?? iнший ландшафт - вiдкритий приморський степ, рiвний, як футбольне поле, з низькою ламаною смугою суходолу, в якiй ще з моря помiтиш рудий шар глини, а по нiй зверху виразну, нескiнченну тасьму чорнозему, що його разом з травою, з корiнням пирiю рiк у рiк вiдвалюють, безповоротно розкришують осiннi шторми. - З тво?ми оцiнками, Iнно, могли б запропонувати тобi що-небудь i краще, - сказала Клава Приходько, яка хоч i дружила з Ягнич, але завжди ?й трохи заздрила. - Чому б не кудись у першокласний санаторiй, пiд магнолi? та кипариси?.. А вони тобi Кура?вку. - Сама забажала. - I не шкоду?ш? - Нi. Проте саме зараз i ворухнувся сумнiв у ?? душi: чи справдi не шкоду?? Чи буде щасливим для не? цей кура?вський варiант? Може, ще, дiвчино, завола?ш, та буде пiзно? Зна?, який там рай, на тих сiльських медпунктах: самiй треба й за лiкаря, й за фармацевта, а з медикаментами перебо?, стерильних бинтiв не допросишся, марлi нi метра... О, досить певно уявля? вона свою кура?вську перспективу: йтимуть до тебе механiзатори з кривамими саднами на руках, iз свiжих ран змиватимеш степову пилюку, бо виробничi травми ще, на жаль, там не рiдкiсть, особливо вночi. Йтимуть жiнки з сво?ми задавненими хворобами, каверзливi пенсiонери вимагатимуть безсмертя, муситимеш вибивати кожне мiсце в кущовiй лiкарнi, адже будiвництво сво?? ще й досi тiльки вирiшу?ться, а в тiй "укрупненiй", кущовiй мiсць не вистача? - iнодi хворi навiть у коридорах лежать. Буде, буде тобi, дiвонько, клопотiв, не занудьгу?ш... - Золота Бенгалiя ваша, дiвоньки, - сказала Вiра Костянтинiвна, - поняття вiдносне... Золота вона буде там, де вас найбiльше ждуть. I це було так до речi сказано! Iнна подякувала викладачцi мовчазним поглядом. Бо Кура?вка ж. ?? жде. Батько, мати, рiдня... Та ще той, чи? закоханi очi й здалеку до тебе доблискують, той, кому складались ночами тво? спраглi листи, - коли вiдiсланi, а коли пошматовi й кинутi з цих мурiв у лиман, що вiчно бурха? десь там унизу, пiд скелею... II Пiсня звалася "Берег любовi", i склалась вона в одну з тих ночей, коли щемiла душа пiсля розлуки з Кура?вкою i тривожне якесь передчуття мучило Iнну, коли здавалось, що тiльки цей скрик емоцiйний (сплав болю, сповiдi й заклинання), тiльки магiя почуття, пiднятого до спiву, допоможе ?й втримати те, що вона найбiльше боялася втратити. Йшлось не про лаври, не марнослав'я спонукало творити - з найглибшо? душевно? потреби вродилося те, що вродилось. При кожнiй нагодi Iнна уточнювала, що пiсня належить не тiльки ?й, адже мелодiю допомагали пiдбирати дiвчата, на нотний папiр вона переносилась за участю знайомих викладачiв музично? школи, - завдяки цим гуртовим зусиллям пiсня вийшла на сцену, в життя. Авторська скромнiсть дiвчини бралася до уваги, одначе слава поетеси утвердилася саме за нею, за Iнною Ягнич, хоча не обiйшлося, звичайно, й без дотепницьких дошкульностей з приводу виходу на арену "новоявлено? Сафо", кура?всько? Марусi Чурай. Несподiваний успiх мiсцевого масштабу не запаморочив дiвчину, не завадив ?й бути й далi сумлiнною у навчаннi, ревною до практичних занять, бо таки ж не перо, а шприц медсестри здавався ?й важливiшим i надiйнiшим за все iнше. Пiсня пiснею, а жде тебе буденна тривала робота, i дiвчина готувалась до не? з усi?ю кура?вською затятiстю й терплячiстю. Життя любить терплячих - вона пам'ятала цю батькiвську науку i внутрiшньо приймала ??, та все ж факт несподiваного творчого самовiдкриття не минув для Iнни безслiдно, не раз ловила себе на бажаннi, щоб пiсню пiдхопило й понесло, щоб дiйшла вона якимось неймовiрним чином до слуху й того, кому вiд не?, може б, теж стало теплiше. Уявляла, як йому тепер нелегко, незвично там, де вiн опинивсь. Вiдбува? те, що заслужив, спокуту? провину, яку сам визнав на судi. Гасав мотоциклом, сво?ю скаженою "Явою" по всьому надбережжю, доки врiзався у натовп дiтей пiонерського табору... Сталося ненавмисне, розiгнав мотоцикл i не стримав, та хiба це виправдання? Крiм того, ще й пiд хмелем був. Не любить вона його п'яним, терпiти не може! I мати, й сусiдки вiдраюють: з ким ти зв'язалась? Хулiган, розбишака, а ти перша в училищi, лiкарем будеш... Слухала i згодна була з ними багато в чому... Але всi доводи розуму розлiтаються вщент, коли згада? ласки, що вперше вiдчула ?х тодi, як купалися з ним на косi, в заповiднiй, забороненiй зонi (для нього заборонених зон нема!), де прибiй в людський зрiст валом сяйва котить на тебе! Пiски бiлi, нiким не ходженi, тiльки слiд пташиних лапок лежить уздовж берегiв вiзерунками... Ось там раювали вони вдвох, купалися та пустували, бризкаючись морем одне на одного, i тодi вiн взяв ?? вперше на руки, i понiс iз води, iз сяйва прибою, так нiжно-прешжно нiс, обцiловуючи на ходу... I тих рук, зовсiм не грубих, не хулiганських, а таких ласкавих, голублячих, вона забути не може, бо то руки любовi... Перед ?хньою силою та нiжнiстю ?х вiдступають усi аргументи, глухнуть тверезi голоси. Рiдко ?й звiдти писав. Рiдко та все бiльше якимись натяками та недомовками. Одначе скоро вже вибуде строк, i Кура?вка стане мiсцем ?хнього побачення. Яким вiн повернеться, що в душi принесе? Просвiтлення спокути, зголоднiлiсть чистого почуття чи грубi тамтешнi навички, цинiчнi слова на устах? Це ?? непоко?ло зараз найбiльше. Думками про нього найчастiше й поглинута, коли вийде з дiвчатами на мури фортецi, ще теплi пiсля спекотного дня. Мабуть, i в Кура?вцi не раз пошкоду? за цими фортечними вечорами, за цим мурованим прадавнiм камiнням, що його до блиску вiдполiрують за лiто закоханi парочки. Легкий вiтерець повiва? з моря, пану? тут смiх i не драту? транзисторна музика, i ждеш, як подарунка природи, тi?? митi, коли мiсяць проб'?ться iз тьми, вирине десь iз глибин праночi, зiйде й вистеле на морi свою заворожливу свiтляну дорiжку. Двадцять чи й бiльше вiкiв фортецi, тисячолiття минули вiдтодi, як уперше прийшли до цих берегiв озбро?нi кораблi пiд вiтрилами римлян. Порохнявою стало те, що було Августом i його легiонами, здобиччю археологiв та мiсцем для танцiв стали ру?ни фортецi - все змiнив непоборний час, незмiнною тiльки й лишилась оця свiтла тремтлива дорiжка над морем, дорiжка закоханих та поетiв. Коли сходить мiсяць i поволi виника? вона iз перламутрiв нiчно? води, iз тьми й мерехтiння, найгаласливiшi крикуни примовкають, i дiвчата ще ближче туляться до сво?х водолазiв, погляди ?хнi в задумi вбирають мiсячнi марева, бо це ж наста? та мить особлива, коли, зда?ться, сама природа звершу? сво? одвiчне та?нство творення. Яке море ста? велике тако? ясно? мiсячно? ночi, як до безмежностей виповню?ться воно простором!.. Виникло, утворилося в тишi свiтило нiчне, вiддiлилось вiд обрiю, i знову зчиня?ться гомiн, хтось висипав на мур пригорщу мiдiй, дзенькнули в авосьцi пляшки з пивом, - водолази ще охочiше тепер похвалятимуться перед дiвчатами сво?ми денними подвигами. - Комусь подоба?ться топити, а наше дiло - пiдiймати... - Скiльки днiв пiдiйма?те, а воно все на днi сидить... - Бо то ж, дiвчата, не фунт iзюму! - Апендицит рiзати - рiч не проста, а пiд воду йти - це, по-вашому, просто? Коли тобi поверх власно? з вухами голови нагвинтять ще одну металеву без вух та вниз, у глибини - це прогулянка, авжеж? Сидить перед тобою на днi страховисько замулене, волохате, вгадай, з якого боку до нього пiдiйти. Гiдромонiтором спершу треба пробити пiд судном тунелi, пiдвести понтони, а тодi вже берись нагнiтати в понтони повiтря! Тiльки для цього спершу ма?ш сам крiзь тунель попiд судном пролiзти... А пролiзти пiд ним, знаючи, що нависа над тобою зо двi тисячi тонн залiза, - це просто? I вiн уже ладен з розмаху шпурнути порожню пляшку кудись поза мур, у сво? улюблене море, де вдень водолазить. - Куди кида?ш, там дiти купаються! - Вибачаюсь! Дикi ми... - Дикiстю нема чого хизуватись. Десь iзнизу аж сюди долинають сплески та галас неча - там пiд мурами рибальськi хлопчаки заволодiли водами лиману: купаючись при мiсяцi, пустують, виграють, як молодi дельфiни. Пiдходять учасники експедицi? - археологи, i виявля?ться, не такi вже вони й черствяки. Причепуренi, поголенi (котрий не носить бороди), чемно запрошують дiвчат до танцю пiд чийсь аж захриплий транзистор, а потiм, вдовольняючи дiвочу цiкавiсть, розкажуть i про сво?, що вони там за день нашкребли. - Сподiвались знайти меч центурiона, а добули iржаву, з копiйку завбiльшки бляшку, - самi ж i пiдсмiюються. - Чи, може, це меч зiтлiв, звiвся до розмiрiвбляшки? - Зате з дна моря - улов, - нагаду? дебелий археолог-водолаз, - цiла купа черепкiв, потовчених амфор... У декотрих збереглася еллiнська смола, канiфоль... - Крiм того, - дода? цибатий студент-практикант, - ма?мо ще одну стелу бiлого мармуру з написом. Багатющий текст! - Що ж там написано? - цiкавиться котрась iз дiвчат. - Хай ось Росавський розшифру?, вiн у нас полiглот, - кивають копачi на худорлявого бородатого юнака, що й сам, видно, трохи соромиться сво?? мудрецько? закучерявлено? бороди. - Коли ж це ви розшифру?те? - допиту?ться в нього Свiтлана Вусик. - Уже розшифровано, - вiдказу? вiн скромно. - То подiлiться й з нами, якщо не секрет! - Я народилась вiд афiнсько? матерi й вiд батька iз Гермiона, - речитативом проказу? вiн, не зводячи очей з Iнни Ягнич, - а iм'я мо? Теодора. Я бачила багато кра?н i плавала по всьому Понту, бо мiй батько i мiй муж мореплавцi. Воiстину щасливими були мо? днi серед любовi та муз!.. I зовсiм молодою, народивши дочку, що була схожа на мене, я посеред надi? i життя покинула цей сонячний свiт, переселившись у безкрайнiй край-хадес..." - А далi? - чомусь хвилюючись, запитала Iнна. - Далi мармур надщерблений... Iнна знайома з цим хлопцем, - медички не раз зустрiчалися з археологами в районнiм Будинку культури. Для не? щось ? в ньому навiть привабливе (тiльки не борода!), очi такi яснi по-дитячому, а часом спалахують просто натхненням, коли хлопець почне про сво? городища, про поему античних степiв - золоту пектораль чи про iншi найновiшi знахiдки в тутешнiх краях. Те, що для iнших черепок чи бляшка, для нього рiч унiкальна, заслухатись можна, коли стане дошукуватись у викопних предметах магiчного, навiть священного змiсту, в якiйсь ужитковiй речi розгледить, скажiмо, античну оберегу, що мала оберiгати скiфа-степовика вiд злих сил, вiд поганих очей, вiд поразки тощо. Росавський чомусь був певен, що археологiчнi зацiкавлення Iнни мають характер глибокий, постачав ?? книжками з античностi, альбомами, де так гарно були вiдтворенi художнi вироби давнiх майстрiв, коли людина ще почувала свою близькiсть iз птахом i звiром, з рослиною й зерном, лiсовим чи водяним божеством... Дiвчинi справдi був цiкавий той свiт розбурханих античних фантазiй, поетичних кохань i диких вакханалiй, свiт, у якому цей юнак-археолог почува?ться так упевнено й вiльно. Пам'ять у нього - з електронною машиною мiг би змагатись: трима? у головi цiлi поеми Овiдiя й трактати античних авторiв, у день знайомства декламував Iннi великий уривок iз твору стародавнього лiкаря Гiппократа "Про повiтря, воду й мiсцевостi", тепер ось так виразисте переказав послання цi?? Теодори, вiдкарбував твердо, нiде не затнувшись, - справдi сьогоднi тiльки розшифрував чи, може, десь вичитав ранiш? I чому передусiм ?й, Iннi, адресував вiн цей текст, це дивне послання з античностi? Вiки та вiки розмежовують вас, а проте чимось тобi все ж торкнула душу ця сповiдь давньо? молодо? жiнки, видно, поетично? й тонко? натури: зустрiнься Iнна з нею в життi, певне, подружились би... I таки ж зустрiлися - через тисячi лiт! Коли вiн читав, то, дивна рiч, текст набирав у його устах якогось мовби додаткового, значливого змiсту. Та ще й цей невiдривний погляд. Явно вiн видiлив Iнну з-помiж iнших, насамперед ?й адресував щемливе Теодорине звiряння... Тiльки чому саме ?й, Iннi? Коли через деякий час археолог уже стояв з нею поруч i, схилившись на мур, знову повiв мову про давн?, античне, Iнна й цього разу вловлювала в його словах отой глибший, додатковий змiст, який лише ?й призначався. Про скiфiв цiкаво було ?й чути, про ?хню вiдвагу та лицарськiсть, вiдзначенi ще Овiдi?м. А скiф'янки, судячи з прикрас, мали неабиякий смак. Модницi, просто елегантки степовi! - А все-таки чому та вежа Овiдi?вою зветься! - кивнула Iнна на найвищу з веж. - Адже ж Овiдiй тут бути не мiг? - Чому не мiг! - ожвавiв хлопець. - Дослiдники, звичайно, вважають, що не бував вiн тут, а я щодо цього зовсiм iншо? думки... Певен, що й на цiй фортецi топтали пилюку та печатали снiг його легкi римськi сандалi?. Бо хiба так уже все й дослiджено? Хiба марно й сподiватися на вiдкриття разючих фактiв? Мiсцем заслання для нього була Iстрiя, теперiшня Задунайщина, це так, але хто мiг заборонити йому обстежити i всю оцю, для нього тогочасну, Пiвнiч, вiдвiдати оцi нинiшнi нашi кра?? Зрештою, мiг i самовiльно вiдлучатись, як Шевченко, коли, всупереч царським заборонам, пiшов з експедицi?ю обстежувати Аральське море. Найлегше сказати: не був. Тро? теж не було, доки не знайшовся смiливець, котрий прийшов i вiдкопав ?? з-пiд нашарування вiкiв. I тiльки тому, що повiрив Гомеровим поемам. Чому ж не може щось подiбне статися й тут? Помiркуймо, звiдкiля стiльки вiдомостей у поета про степовi племена, про аборигенiв, що тодi вже населяли це надбережжя? Адже ? засвiдчений факт, що серед гетiв були в нього справжнi друзi, вiн пробував навiть твори складати тутешньою мовою!.. Пристрасть хлопцева подобалась Iннi, почувалось, що не раз йому про це думалось, ма? на такi речi свiй погляд, власним живе умом, не позиченим. I тi давнi, зниклi в туманах iсторi? племена, видно, зовсiм були йому не байдужi, вiн шукав серед них сво? родове корiння i нiби захищав ?х перед кимось. - Жаль, що споруджувачi курганiв не знали писемностi, хоча, власне, й це ще проблема, - гаряче провадив вiн далi. - Знали чи нi, але духом були високi. I Овiдiй, вивчаючи ?х, саме це уловив. - До Овiдiя ви явно не байдужi... - Вiн вартий того! Ось ви зубрите латину для рецептiв, - чому б не взятись постудiювати в оригiналi його поеми? Але й у них далеко ще не все розшифровано. Що, скажiмо, означа? отой його та?мничий птах Iбiкус, зашифрований символ, що йому свiтова наука досi не може знайти пояснення? Та?мничi й самi причини заслання, той дикий i незрозумiлий гнiв всемогутнього Августа... Як бачите, тут ще безлiч не знятих знакiв запитання. Коли говорив про гнiв римського можновладця, то почувалося, що й сам наповню?ться гнiвом проти його сваволi. Кому-кому, а цезарям вiд цього хлопця перепадало, ?м вiд нього не було пощади. Не приховував: усi його симпатi? на боцi тих, що вже й тодi плекали тут виноградну лозу, жили сво?ю чесною працею, первiсне поле орали оленячим рогом, бо iншого знаряддя ще тодi не було... А тi розбiйники римськi простягали руки й сюди, чiтко видно на одному з зображень, як вони колють мiсцевих людей сво?ми короткими мечами, одного з них, велетня бородатого, повалили, заковують у ланцюги: буде ?м ще один гладiатор... I таким розбо?м вони не соромились ще й похвалятись на сво?х барель?фах!.. На честь рiзанини помпезний монумент за Дуна?м спорудили в степу... Та вiдомо, яка доля чека? грабiжникiв i ?хню фальшиву славу: минули вiки, i нащадки гладiаторiв, степовi пастухи, розтягли увсiбiч ?хнi бiлi мармури, поробили з них довбанi корита - напувати худобу! Брилу з iмператором Траяном теж така самiсiнька доля спiткала - стала по?лкою для овець. Ну, пiзнiше наш брат археолог усе це позбирав, постягував до музе?в, для нас такi речi завжди цiннiсть, але можна зрозумiти й тих, що, нiби у вiдомщення, з бiлих iмператорських мармурiв напували овець!.. Заспоко?вся трохи, лише коли про iнше став розповiдати, про знахiдку сво?х задунайських колег: вiдлите з бронзи зображення фантастичного змiя, страшно? яко?сь химери, що, безперечно, та?ть у собi поки що нам неясну, приховану символiку. Змiй величезний, тiло покрите лускою, хвiст лев'ячий, а голова вiвцi чи собаки... - I головне, чуб i вуха людськi! I щось схоже на усмiх, дивний, ледь помiтний... Що означа?? Хто вiдповiсть? Загадок тут ще та загадок. Та хiба ми й самi для себе теж не загадка? - Ви так вважа?те? - А вам хiба все до кiнця уже ясно? То пояснiть i менi, завдяки чому людина з печери зумiла так круто пiднестись, по яких щаблях iшла вона з темних тих прачасiв до сво?х вершин? I чи завжди рухалась по висхiднiй? У чому змiнилась, а в чому лишилась такою, як була i в античностi? Оленячий рiг змiнила на трактор, галеру - на космiчний корабель, а неспокiй, а потяг до вiчно? та?ни, хiба вiн у людини зник? Жадоба пiзнання, - може, тiльки це неминуще... Був уже пiзнiй час. Мiсячна дорiжка помiтно змiстилась, нiким не стривожена, як i ранiш, тихо зникала в далечi. Та сама, якою, може, Овiдiй прийшов колись до цих берегiв i по нiй, невагомий, вiддалявся звiдси, лишивши пiсля себе легенду. Молодь уже розбрелася хто куди: попiд вежами, попiд мурами де-не-де бовванiли усамiтненi парочки. В такий час, у такi теплi мiсячнi ночi - Iнна ?х так любить - нiби саме повiтря тут напо?не коханням. Пройдись понад валом - i почу?ш шепоти жагучi, побачиш, як цiлуються, тебе не соромлячись. Сплiтаються руки, не ховають пристрастi, замлiвають в обiймах. Очi до очей променяться ласками, чутт?вою млостю, де щирою, де гаданою вiдданiстю... Блиск юно? сльози i млосний смiх щастя, солодка знемога й самобуття чи??сь нiжностi - все по?дналось тут, на валу, пiд всевидющими зорями. Однi?? з таких ночей i склалась тут пiсня, отой "Берег любовi". Може б, i сьогоднi що-небудь склалось, якби не цей археолог. Уже пора б йому йти гострити на завтра свою розкопницьку лопатку, однак вiн усе ще не вiдходив вiд Iнни. Теж дивився на мiсячну дорiжку, мовби намагався якось i ?? розшифрувати, зробити i ?й, маревнiй, археологiчний розтин. - Кажуть, ви вже одержали призначення? - звернувся до Iнни пiсля мовчанки. - Так, незабаром з училищем розпрощаюсь. - Берете курс на Кура?вку. Кличе вас берег любовi... - Звiдки ви зна?те? - Багато що про вас знаю. Цiкавлюсь. А от ви не хочете помiчати мо?х зацiкавлень. - Дивно чути. - Нiчого дивного. Люди шукають скарби. Та не завжди шукають там, де вони лежать. А вони, може, пiд тобою. Отут, де сто?ш, пiд нашаруванням пилу та смiття. - Знов якось загадково. - Скарб завжди загадковий. Десь вiн там лежить, терпляче ся? в курганнiй темрявi сво?м золотим карбуванням... Жде вiдкривача. Глянеш на курган, i вже дух зайшовсь: ? чи нема? Ще не вiдкритий, ще лиш можливий, а нас вiн уже хвилю?, той скарб. Одначе я маю на увазi iнший... Знайдiть, Iнно, де коштовнiший скарб за щирiсть людську, дружбу та вiдданiсть... за перше безоглядне кохання, котре зараз, може, десь тут, поруч з вами... соромиться, паленi? i так невмiло... шука? вас! - Не зовсiм вас розумiю. - Ви бажа?те ясностi, чiткостi, рiзкостi? Не знаю, як треба говорити в таких випадках, Iнно... Колись для цього була вичерпна формула: ось вам моя рука i серце! Розумi?те? Приймiть, не вiдкидайте ?х, Iнно, - i вiн простягнув ?й руку. - Ви жарту?те? - сказала дiвчина, хоч бачила, що вiн не жарту?. - Рука i серце, - повторив вiн змiненим, ствердiлим до рiзкостi голосом. - Не годиться такими речами жартувати... - Якi жарти! Для вас, мабуть, усе це дивне i несподiване... Ви мене мало зна?те, i вам нелегко вирiшити, однак зважтеся, не бiйтеся шлюбних пут... I запевняю вас, не пошкоду?те. Все зроблю, гори переверну, аби зробити вас щасливою, аби тiльки розквiтнув ваш талант! Вона вiрила його слову, вiрила в щирiсть цього несподiваного освiдчення, ?й навiть лестило, що скромна ?? особа викликала у археолога такий спалах почуття. Руку тобi, дiвчино, пропонують - ось що! Ось як приходить те, про що iншi мрiють i, може, нiколи й не домрiються. Як знати, чи не ? це якраз ота мить, коли мимо тебе пролiта? щось рiдкiсне, схоже на щастя? З спокiйною усмiшкою поблажливостi, з почуттям власно? переваги вислухову?ш слова, що котрусь iншу могли б ощасливити! Однак чи не буде твоя вiдмова тим промахом, що колись вiдiлл?ться сльозами? Буде як буде, що ж тут гадати. Давно й не тобою сказано: серце не зневолиш... А вiн уже про спiльне майбуття, знов про Iннин непересiчний творчий талант... - Це ви про пiсню? - Я про вас. Ви, мабуть, самi ще не зна?те сво?х можливостей. А я, коли вперше почув той ваш "Берег", одразу сказав собi: вона поетка! Рiдкiсна, справжня, так, так, може, навiть i Сафо, може, новiтня наша Маруся Чурай, якiй судилося оспiвати це надбережжя... Не епiгонка, не слiпа споживачка, а творець. I той легендарний Овiдiй, - вiн би вас теж оцiнив. - Ой, як щедро... Чи не занадто? - Нiчого не занадто. Вiки ?днаються мiцнiше, нiж це ми собi уявля?мо. Невмируща вiть творчостi - це, безсумнiвно, та найповнiша реальнiсть, що ?? нiщо не розломить, що над нею не владен i час! Дiвчина цвiла вiд його комплiментiв, але чим вона могла йому вiдповiсти? - Ви, мабуть, добра й великодушна людина. I спасибi вам за це все... За вашу щедрiсть... Вам я теж би хотiла щастя. - Щастя мое - це ви. - Не треба так... У нас он стiльки дiвчат. - Iншi мене не цiкавлять. Не хочу поверхових, манiрних, понад мiру практичних, не хочу безмрiйних!.. - Не всi такi. - Можливо. Але ви, Iнно... Не розумiю, яка тут магiя, але вона ?! Що менi зробити? Чим сколихнути вас? Хочете, щоб на колiна став? I видно було: зараз стане. Зовсiм наче в якiй-небудь п'?сi... - Облишмо цю розмому. Нi до чого вона. - Чому? - Неважко б i догадатись чому... I вiн догадавсь. Замовк у гнiтючiй напрузi, понурився, мимовiль стискаючи камiнь муру обома руками. Запитав згодом: - Менi йти? - Iдiть. - Не бо?тесь зостатись сама? Iнна аж тепер посмiхнулась полегшено: - Хочу побути з Овiдi?м наодинцi. ФАНТАЗIЯ МIСЯЧНО? НОЧI Бачила зовсiм реально, як, наближаючись до цих берегiв, морем iшов вiн, той самий Назон. Невагомий, у сво?й довгiй римськiй одежi, в сандалiях iз поворозками неквапом iде мiсячною дорiжкою, ступаючи просто по ?? мерехтливiй поверхнi. Подорожнiй. Iз Вiчного мiста - у вiчне вигнання. Сiрою пустельнiстю, льодовими вiтрами зустрiло його це античне крайсвiття. Все було тут незвичне: i безмежжя просторiв, i виття хуртовини вночi, i здичавлений вигляд залоги, що поверталася з мурiв фортецi в намерзах снiгу, кутаючись у баранячi та вовчi шкури до п'ят. Розпатлатiвши, набравшись мiсцевих звичок, залога уже нiби й не з римлян складалась, - несла на собi варварський карб. Сам центурiон, начальник залоги, грубий i мужнiй во?н, зарослий, як звiр, з тiлом, яке давно не бачило лазнi, не знало ароматних мастил, вiн у сво?х смердючих шкурах бiльше тепер нагадував не людину з славетного Риму, а варвара-волопаса. Незабаром Овiдiй i сам опинився в цiй варварськiй одежi, - у звiриних шкурах бачили його, великого поета римлян, коли iнодi виходив на мур i стояв там самотнiй, вглядаючись у безбережнi й загадковi степи. Ось тут опинився у цiм крайсвiтнiм вигнаннi,недосяжнiм для могутнiх тво?х богiв, для тво?х веселих з-над Тiбру коханок. Можновладний Рим зна?, чим карати поета, що впада? в неласку: кара? не чашею з отру?ним вином, не африканськими левами на аренi Колiзею, кара? безвiстю, самотою, забуттям, досмертним оцим вигнанням мiж криги й снiги, де нема й нiколи не буде потреби в поетах! Уже ти не ?. Вiдданий на розправу цим буйним варварським зимам, безвiсно згинеш отут, i лютi гетськi вiтри розвiють по цiм надбережжю серпанки тво?х золотом тканих поем. Нiколи не виросте тобi на цих берегах вiнок iз вiчнозеленого лавра! Замiсть вiнка, скорше саркофаг тобi викують скiфськi морози з сво?? непроламно?, схожо? на бiлий мармур феррарський криги. Замiсть оспiваних тобою знайомих богiв, якi так легко покинули тебе в годину скрути, зустрiчають тебе на цих берегах iншi боги - нещаднi боги Пiвночi. Лютуючи, здiймають вони завiрюхи страшенно?, дико? сили, i степи надовго тонуть у каламутнiм шаленствi стихiй. Не по-римському свищуть, завивають тутешнi вiтри, слiпне вiд снiгу залога, слiпнуть простори, невiдкличнi, глухi до тво?х жертв, до скарг i жалiв, байдужi до тво?х солодких, трунком кохання напо?них поем. Ще живий ста?ш свiдком власного завмертя. Знала твоя патрицiанська молодiсть усi насолоди втiх - дружби й хвали, любощiв i розпусти. Де все воно, де слава й вiнки з тужавого запашного листя? Невдячний, тобою проклятий Рим, усе вiн забув, над спiвом тво?м поглумився, тепер ти лиш смертник, живцем викинутий iз життя, iз часу, iз людства. Бо людство - це Рим, iнакше ти свiту не уявля?ш. I вiд нього тебе вiдлучено, десь там вiн у сво?й осяйнiй недосяжностi, вiдступився з усiма його розкошами, з його богами й жертовниками, з ночами без тебе бенкетуючих муз i невситенних пестощiв. Усе без тебе, тобi тiльки згадка, ?? пекуча гiркота. Чи, може, не так зараз тужиш за Римом, як за безповоротнiстю лiт. Бо насува?ться старiсть. I навiть вона не принесе тобi шани, тiльки бiль самоти. А був же ти улюбленцем долi, солодкоголосий, i нiжний, i щедро люблений, на всю волю купався в обiймах римських гетер, у п'янливих пахощах лавра. На твою честь вино лилося рiкою, мав друзiв на вибiр - щирих i оманливих, вiрних i дво?душних, тепер ма?ш тiльки грiзний, нiяким благанням непiддатний гнiв Октавiана. Август Октавiан, princeps senatuc, той, що любить у крем'яхи гратись з дiтьми рабiв, малими рабами... Той, що чужих жiнок, родовитих патрицiанок, просто з бенкетiв веде на сво? розпусницьке ложе... Вiдомо, що, йдучи потiм на розмову з дружиною Лiвi?ю, вiн заздалегiдь готу? конспект свого лестивого слова до не?... Колишнiй Друг, золотий Август, шлю з цього вигнання прокляття тобi, хоч колись ще, може, знов .благатиму й ласки тво??, милосердя твого. Ще, може, проспiваю хвалу тобi, золотому, чия сила зараз сто?ть на цьому валу, чий меч сягнув аж варварських цих берегiв, утвердивши й тут вiчне могуття Риму. Тут - напiвлюди. Дикi, примiтивнi, пiдступнi, з'являються iнодi з глибини степiв у сво?х чудернацьких шкурах, незвичних для римського ока шапках. Так, напiвлюди вони, невловнi якiсь степовi кентаври, бо кiнь i влитий у нього вершник - то в них неподiльно, то вже не римлянин, а кентавр. Нiколи не бачили Вiчного мiста. Тiльки декотрi з них потрапляють до нього, i то лише рабами, у ланцюгах. Якби дозволено було повернутись на береги Тiбру, описав би всю ?хню фантастичну дикiсть, власноруч на стелах, на бiлих би мармурах вирiзьбив зображення цих загадкових iз луками та спiвучими стрiлами iстот. У сво?й вiллi серед маслинових га?в на публiчний огляд поставив би, щоб потiшати i твiй, цезарю, зiр! Зневажив ти мене, тяжко так покарав. Прирiк жити серед звiрiв та напiвзвiрiв. Водяться тут гепарди - дикi кiшки, i степовi, як блискавки, антилопи, i важкi тури, пасучись, згрiзна позирають на незнайомця в римських сандалiях. I самi кочiвники натурою теж упертi, мов тури... Сюди мене кинуто на розтерзання люто? самоти. Правду, мабуть, каже твiй центурiон: - Кволий, винiжений, згинеш, Овiдiю, тут. I пам'ять згине про тебе - лиш цезарi вiчно живуть! Згину, згину... Не буде слiду мого. Холодна ця немiряна безпоемна пустеля все поглине. Не повернуть до Риму навiть тлiннi останки поета Овiдiя, вимуру? над ним фортечна залога лиш важкий крижаний саркофаг. Центурiон виказу? тобi знаки уваги, бо поетична слава Овiдiя Назона колись торкнула крилом i його, ма? пота?мну надiю, що рано чи пiзно, а тобi, звеличниковi Риму, буде таки дароване Октавiанове прощення, i ще ти складеш свою поему вигнання, згада?ш i ?х, цих суворих, задичавлених во?нiв, якi тут, на найдальшiй околицi, в пограниччi з варварами, бережуть мiць i несхитнiсть iмперi? римлян. Згадай, згадай хоч пiвсловом, поете, бо меч - то лиш сила, а пiсня - то невмирущiсть. Iнодi iз степiв наближаються по снiгах тi, напiвлюди, худобу женуть - будуть iз залогою торгувати. На кригах лиману, таких мiцних, що й вершник з конем не провалю?ться, розгорта?ться торг. Хоч напiвлюди, хоч бородатi, а динари рахувати вмiють, навчились навiть лаятись справдешньою латиною. Бува?, що розходяться мирно, а бува? - за овечий хвiст зчиня?ться бiйка, пускаються в дiло мечi й батоги, гаряча кров бризка? на мармур льодiв, i котрийсь бородатий уже летить сторчма в ополонку, вiдтепер кочуватиме десь там, у пiдводдях. Нема в Овiдiя до них жалю. Спокiйно спогляда?, як в'яжуть ланцюгами вже того юнака з племен, що пiд час торгу домагався справедливостi, бився та люто лаявся по-латинi. А потiм настала весна, зiгнало геть хмари, i вiдкрилося небо таке високе, таке блакитне, зовсiм як небо Iталiки! Саме панувало тимчасове замир'я, племена не виявляли войовничостi, i Назон мiг безтривожно заглиблюватись у ?хнi степи, вражений красою цi?? варварсько? весни, морем червоних квiтiв, що ?х i через тисячi лiт прийдущi вченi-ботанiки називатимуть "скiфськими тюльпанами". Оживала душа. Iз римських гнiвiв, з кромiшньо? пiтьми вiдчаю добував вiн тяжкi зерна мудростi, з пережито? катастрофи винiс вiн спокiй. Стрункi, не зломленi щогли винiс iз самого осереддя бурi. Цi простори, ця весна повертали його духовi яснiсть i мiць. Почував дужим себе. Беззбройний блукав степами, заводив розмови з вершником, iз волопасом. I йому було ?х не страшно, вони, виявля?ться, здатнi на приязнь, на мудрiсть i жарт... I ось тодi вiн для себе вiдкрив, що перед ним - люди. I цi люди вечорами розкладали серед степу сво? розкiшнi багаття, частували римлянина смажениною, овечим сиром та медами, а потiм спiвали. Цi люди мали здатнiсть до спiву! Спiвали, як Орфе?, як давнi тво? боги, нi, краще за богiв... На берегах Тiбру безжурну юнiсть твою обдаровували таким спiвом тiльки римськi тво?, в самий серпанок одягнутi коханки-арфiстки. У давнiм ваше, наше у майбутнiм. Для вас земля, а наша далечiнь. Сказав пiсля цього центурiоновi: - Не проливай бiльше ?хньо? кровi. Сховай меч, замирись. Вони вмiють спiвати. Вони теж люди. I навiть вiн, грубий, звиклий рубати голови во?н, зрозумiв цього разу Овiдiя, послухався, - невiдомо тiльки, чи надовго. В один iз вечорiв поет уже разом з ним попрямував до степового кострища, i знову - при синiх смерках, при ясних зорях - користались вони варварською гостиною, де серед трав варилася проста кочiвницька ?жа в мiдних казанах на триногах, що форму свою збережуть i для далеких нащадкiв. Степ цей був звиклий боронити себе. Та хоч мистецьки кар-бована зброя весь час поблискувала при людях, чвар, однак, цього вечора не було, дружнiй смiх племенi дзвенiв бiля вогню раз у раз, i матерi-кочовички, зовсiм не схожi на вовчиць, спокiйно годували грудьми сво?х опецькуватих степових Ромулiв та Ремiв. Ще не було нi сарматок, нi половчанок, не було й гордовитих веселих слов'янок, ще ?м належало тiльки вродитись, прийти iз майбутнього, а вогнище степове для них уже палахкотiло, i ?хнiй прабатько - танець вогнистий - уже кружляв, брязкотiв оздобами, i пiсняпраматiр уже творилася, ткалася iз людсько? задуми, iз тишi й зiрок. Сухим, запашним повiтрям степу дихав на повнi груди Публiй Овiдiй Назон. Мудрими очима, що стiльки всього перебачили, споглядав, як юна дiвчина в золотих дукатах перед ним танцювала, перевершуючи красою все, чим вiн колись впивався у римських хмiльних ночах. - Даная назову тебе, - сказав ?й пiсля танцю. - Даю тобi богинi iм'я, бо ти богорiвна. - Негоже дочцi першого карбiвничого племенi носити чи?сь iм'я. В мене ? власне. - Яке? - Кигитка звати мене, за iменем птаха, якого ти нiколи не бачив i не чув. Якби йому того вечора вернулася молодiсть! Якби ця юна танцiвниця й спiвачка могла покохати його, знiкчемнiлого, зiстареного, всiма забутого вигнанця! А вона покохала. Нiчого не боячись, проходячи спокiйно помiж вояцьких мечiв, з'являлась аж на мурах фортецi бiля цi?? само? вежi, що вiдтодi й донинi буде зватись - Овiдi?ва. Приносила йому цiлюще степове зiлля, здатне рятувати вiд найгiрших римських хвороб та вiд тягару лiт. Перша медичка тих часiв, подвигнута чистим сво?м почуттям, - заповзялась вона вiдмолодити поета для творчостi й для любовi. - Вона покохала тебе, - казав центурiон, - тому що ти римлянин, що ма?ш фортецi й трима?ш меч важкий у руцi. - Не за це, - вiдповiла дiвчина. - За що ж? - Спiвець ти, - зверталась вона до вигнанця. - Душа твоя повна свiтла. До чого торкнешся словом - всюди з'явля?ться краса, мiй степ вiд не? розквiта?... Природно за це покохати. - Але ж я залишив свою молодiсть у Вiчному мiстi. Коханки мо? в Римi зiстарiлись... А ти така юна. I нiякi боги не приведуть до рiвностi нашi лiта. Ось на менi сивина, зима мого життя, - вона роздiля? нас. - Не хочу, щоб роздiляла. Бо ти Овiдiй, поеми тво? не знають старостi. Душа твоя завжди юна, i я тебе люблю! Слова цi ставали спiвом в ?? устах. ...Для них земля, а наша далечiнь. Почував, як вона сво?ми пiснями вiдроджу? його. Чув, як кров почина? нуртувати в жилах гаряче й молодо. Юна зцiлителько, чим вiддячу тобi? Введу тебе ось такою, як ?, в мою гетську поему, може, в останню поему мого життя. I будеш ти вiчно юна в нiй, вiчно прекрасна, як небо це, як цей ваш весняний розквiтаючий степ. Квiтуватимеш у словi мо??, для тебе далеко? мови i перебудеш нас обох, тiлом тлiнних i незахищених перед Хаосом. Будеш i будеш, i вiки не зiстарять тебе! У степовому ?? чар-зiллi, в натхненних спiвах любовi було, мабуть, щось справдi цiлюще: чудодiйна, може, навiть чаклунська сила та?лась. Бо Назон змiнювався на очах, залога бачила його в цi днi вiдмолодiлим та дужим, його тепер не страхало нiщо. I одного разу вiн вигукнув на валу: - Риме i ти, Октавiане Августе! Вщент розлетяться тво? легiони, пiсня ?? все переживе! I тiльки вiн знав, звiдки в ньому вперше з'явилось оце безстрашшя поета. III Уже пiзно було, всi порозходились, позмовкали транзистори, тiльки цикади невтомно сiчуть. Схилившись на мур, Iнна в задумi слуха? тишу цi?? цикадно? ночi, що так нiжно трима? на собi всiяний зорями небосхил. Простiр моря потемнiв, мiсячна дорiжка пригасла, i сам мiсяць, звернувши на захiд, дотлiва? червоною купою за мiстечком, за пагорбами, де вдень було б видно розлогi плантацi? виноградникiв. Прощавайте, пагорби, прощавайте, золотавi, тугi, сонячним соком налитi грона!.. Не раз Iннi доводилось з дiвчатами працювати там, коли цiлим училищем, бувало, виходили допомагати радгоспу в осiннiх роботах. То були гарнi днi, в працi на виноградниках Iнна знаходила справдi щось поетичне, бо ж хiба не прекрасно бачити людину, смаглу й веселу, з сонячним гроном у руцi? Цiкаво, чи росла за Овiдi?вих часiв тут виноградна лоза? I чи було яке-небудь поселення там унизу, бiля пiднiжжя фортецi, де зараз ряснi? вогнями мiстечко райцентру? Мiстечко типово пiвденне, iз свiтлого черепашнику, вдень воно аж очi слiпить i все засипане цвiтом акацiй, виногради в'ються над самими вiкнами, бо тiнню тут дорожать... За роки навчання Iнна встигла зрiднитися з бiленьким цим сво?м градом, з його (як ?й зда?ться) античною бiлiстю та ракушниковою золотавiстю, i зараз, коли наближа?ться час розлуки, хотiлось би дiвчинi вiршами сказати йому якiсь вдячнi прощальнi слова... I хоч з водопостачанням у мiстечку погано, бо водогiн не мiнявся, мабуть, з античних часiв, - без кiнця його ремонтують i вулицi всюди розритi, - але й при всьому цьому жеврi? у дiвчини смуток розлуки з мiстечком i з училищем, i з цi?ю похмурою фортецею, i ста? жаль ?й навiть цих зовсiм не романтичних веж, де всюдисущий турист полиша? сво? варварськi слiди... Зорi яскравiшають, простiр моря сповнився темрявою, i хоч, крiм темряви, нема там нiчого, дiвчина мовби жде чогось, зда?ться ?й, що звiдти, де звечора свiтилась мiсячна дорiжка, щось може цi?? ночi з'явитись. Зорi панують над свiтом, вiтерець дмухнув у лице... Поменшало вогнiв унизу, заснуло мiстечко; пора б i тобi, дiвчино, бути в постелi, а тебе все нiби не вiдпуска? звiдси ця темна нiчка-петрiвочка... А така ж вона коротка - незчу?шся, як i злетить... Коли вже зiбралася йти, з далечi моря, з його непроглядних морокiв несподiвано з'явилось вiтрильне судно, зустрiнуте десь аж пiд обрi?м вiстрям прикордонницьких прожекторiв. Хто не спав, мiг бачити це: в снопах свiтла, пiд повним паруссям, майже непомiтно рухався, повертаючись iз плавби, "Орiон". IV Повертався вiн досить пошарпаний, i не дiвчинi з муру було помiтити всi його тяжкi виробничi травми, набутi пiд час цього робочого рейсу; лише згодом бригади зцiлителiв-майстрiв iз судноремонтного, зусiбiч оглянувши потерпiлого, вiзьмуть на облiк всi його рани, визначать ступiнь ушкоджень, поставлять безпомильний дiагноз: чим i як сво?му улюбленцевi допомогти. Зробивши що треба, повернувши "Орiоновi" силу, вони потiм випустять його в новий, може, ще складнiший рейс. Були в районi Мальти, коли ?х спостиг раптовий, скажених балiв шторм, зовсiм тут несподiваний о такiй порi лiта. Курсанти не знали спочинку вже другу нiч, раз у раз вилiтали з кубрикiв у шквалисту темряву, щоб стати на змiну чи на пiдмогу до краю виснаженим товаришам. Вiтрильнику, здавалось, не буде рятунку, його кидало, як трiску, на нього навалою йшли з темряви водянi гори в тисячi тонн вагою, i що вони досi не розчавили це зовсiм тендiтне проти них суденце, i що "Орiон", неперекiр усьому, ще трима?ться на бурунах, - це новачкам здавалося iстинним чудом. Пiд час .штормiв особливо вiдчува?ш, якi пiд тобою глибини, яка товща тьми. Капiтан усвiдомлював усю мiру небезпеки, тут навiть i новачок-практикант розумiв, що цi ж самi вiтрила, якi так плавко та легко несли "Орiон" погожо? днини, зараз можуть стати для нього згубними. Всi цi юнаки, що ?х по?днав "Орiон", зараз дослухались в тривозi, як гудуть, аж стогнуть, над ними вгорi, в ураганнiй темрявi, до краю напнутi вiтром полотна, нiби в останнiй напрузi несучи сво? суденце серед грiзних розбушованих вод. Так, це настав час найвищого випробу на мужнiсть i витримку, настала ота рiдкiсна апогейна нiч, коли на заздалегiдь визначених мiсцях, бiля кожно? щогли i снастi невiдлучно чергують молодi матроси з ножами, готовi за першою командою рiзати паруси, обтинати тружденнi сво? крила, щоб хоч у такий спосiб послабити ?хню дiю. Цi?? ночi травмувало Ягнича. Ударом хвилi кинуло його через палубу мiж троси, мало не збило за борт, i, коли до нього збiглись молодi моряки, вiн без ?хньо? допомоги навiть пiдвестися не мiг. Ухопивши попiд руки, вiдтягли його вниз у лазарет, але й там старому легше не стало. Стогнав, аж пiдвивав, а цього вiд Ягнича хлопцi нiколи не чули, не в його натурi було показувати свiй бiль. В усьому, що сталось, вчувалась недобра прикмета. В нiч випробу збило, знiвечило найнадiйнiшого майстра, ?диного й, по сутi, незамiнного знавця вiтрильно? справи. Того, хто всiх ?х, курсантiв, навча? у рейсi, чий досвiд для них мав просто магiчну силу. Весь мокрий як хлющ, корчивсь вiд болю, хапався за живiт, лаявсь нечувано. Ягнич гинув, майстер помирав. Приступ апендициту, чи що там воно було, та тiльки так старого скрутило, що в декого з курсантiв зовсiм опала душа, вiдлiтала надiя: кришка старому. Смерть людини завжди вража?, а зараз про це страшно було й подумати, бо в такiй ситуацi? втратити Ягнича, котрий для юних мореходiв був i наставником, i батьком, i втiленням непохитностi духу, - це означало б щось просто зловiсне, рiвне катастрофi! А виходило, нiби якраз серед цього урагану мав покинути ?х Ягничiв дух, пiд час найбiльшо? скрути полишити новачкiв на розтерзання нiчно? стихi?. Недобрий знак! "Справдi зловiсне щось", - мимоволi подума? не один з молодих, бо море часом заганя? людину в такi скрути, коли навiть сучасний хлопець, iнтелектуальний курсант, почина? вiрити в давнi моряцькi прикмети. Як безхибний психолог-наставник, Ягнич, видно, i в стражданнях сво?х не забував, що вiдбува?ться зараз в душах курсантських, хто-хто, а вiн добре тямив, що це означало б для них, якби ось тут раптом ?хнiй "завпарусами" так по-дурному вiддав кiнцi. Нi, не ма?ш ти права зараз кинути свою вахту, лишити хлопцiв напризволяще! I коли судновий лiкар запропонував негайно операцiю, - Ягнич тiльки прохрипiв: - Берiть уже, четвертуйте... Неймовiрнi ко?лись речi: Ягнич, для якого медицина була суцiльним обманом, зараз без спротиву пiдставляв себе пiд нiж. Лiкар, молодий спецiалiст, звелiв прив'язати хворого до койки, звелiв прив'язати себе, iнакше шторм не дав би змоги оперувати. Був стогiн, був крик i лайка, було якесь звiряче виття. Все ?ство, все нутро Ягничеве волало проти того, що його зараз вивертають навиворiт. Iншим разом вiн, звичайно, нiзащо б не згодився на таке, а що зараз з покiрнiстю ягняти дався пiд нiж, то це сприймалось як останнiй Ятичiв подарунок товариству. Бо як же вони без нього зостануться в отаку нiч? Втратити його зараз для "Орiона" однаково, що втратити душу! - Рiжте!.. Ой нi, не рiжте!.. - хрипiв, знемагаючи, Ягнич. У цих безтямних харчаннях, у лютiй белькотнi, здавалось, нема? вже глузду, i тiльки присутнiй при операцi? замполiт розшифрував цей белькiт як передкiнцеву волю старого, як його заклинання, щоб не рiзали там нагорi парусiв, трималися до останнього. А наступного дня бурю пронесло, i втишене море засвiтилося сонцем. Капiтан полегшено зiтхнув: люди живi, судно трима?ться на водi, хоч i жалюгiдний ма? вигляд пiсля тако? трiпанини... Курсанти, коли лiкар, нарештi, дозволив ?м провiдати Ягнича, застали його знеможеним, але мовби й просвiтлiлим. - Тепер ще поживу, - сказав вiн ?м. Хлопцi, дарма що були вимордуванi буряною нiччю, дозволили собi навiть пожартувати, з усмiхами допитувались Ягнича: про яку то вiн тьотю Мотю кричав, прив'язаний, пiд ножем хiрурга? Образився старий. Пусте, не було нiяко? тьотi Мотi, не захотiв Ягнич про це й говорити. Iнше його зараз цiкавило. - Як там бiзань? А грот? А фок? Не потрощило? - Там порядок, а тут ось... Ох i крику ж було, - не вiдставали хлопцi. - Уже здавалося - все, нема нашого Нептуна, а воно, бач, як!.. З потойбiчного рейсу людинi вдалось вернутись! - Сила волi це у вас чи просто зi злостi? - Звiдки така житт?стiйкiсть органiзму? Ягнич, зда?ться, й сам не мiг цього до кiнця пояснити. - Серце, видать, виявилось немруще. Почуваю, що каюк менi, зовсiм уже вмираю, а от вмерти нiяк не можу. Зiзнавався вiн у цьому з тихою нiяковiстю, аж нiби незручно було йому зараз, що такого переполоху нагнав на екiпаж, завдав стiльки клопоту i матросам, i капiтану, i цьому коноваловi з ножем. Серце - першопричина. На це натискав, не хотiв зiзнаватись хлопцям, що, може, тiльки завдяки ?м i вижив, бо хiба ж мiг вiн полишити ?х, жовторотих, у таку найтруднiшу нiч! Ради них, власне, й пiд ножа лiг, ради них i не вмер, щоб тiльки не розгубились вони та вистояли в цьому сво?му першому скаженому випробi. Серце само зна?, коли йому треба бути немрущим! Рейс тим часом тривав, вiтрильник, лiгши на курс, неухильно прямував до рiдних берегiв. Незабаром ще довелось ?м пiдбирати з плота грекiв-рибалок, котрi й пiсля того, як опинились на палубi, нагодованi й перевдягнутi в спортивнi костюми курсантiв, все ще не могли прийти до тями, неспроможнi були в сво?м очманiннi до ладу пояснити, яким чином пощастило ?м пiсля загибелi судна зачепитись на сво?му жалюгiдному плотику, та ще i втриматись, доки ?х пiдiбрав "Орiон". Лiкар подавав потерпiлим необхiдну допомогу, i тепер уже не Ягничiв стогiн наповнював кубрик, а, навпаки, сам вiн дослухався, як молодий кучерявий грек, покладений для уколу, щось белькоче по-сво?му, а по-нашому тiльки йойка? пiд шприцом, - йойкання, воно ж однакове у всiх як i сльоза горя чи радостi. Незабаром грекiв мали здати на берег, був намiр лишити в Пiре? й свого, щойно прооперованого пацi?нта на долiкування, але Ягнич вiдмовився навiдрiз. Самий намiр цей, видно, його неабияк образив. - Якщо такий Ягнич став вам важкий, - сказав капiтановi, - викиньте десь, та тiльки на рiдному березi... Бо i в Ягнича ? там своя Кура?вка. Капiтан заспоко?в: нi то й нi, проти вашо? волi нiхто йти не збира?ться. I додав з усмiшкою: - А Кура?вка - то сила... Ягнич, однак, i пiсля цього ще певний час тримавсь насторожi, особливо остерiгався пiдступностей "коновала". Дасть якихось порошкiв, приспить - i прокинешся, чоловiче, в чужому порту... Не Пiрей його лякав - лякала самотнiсть. У тому Пiре? бував вiн безлiч разiв, люди як люди, хоча й iншого племенi. Випало навiть так, що й перший його, Ягничiв, рейс колись був саме до Пiрея, це тодi, коли ще безвусим комсомольцем, набавивши собi лiт (потiм це i в паспорт перейшло), за вiдомим призовом комсомолу прийшов вiн на флот разом з тисячами таких, як i сам, буцматих степових кремезнякiв. I бувають же збiги в життi: тiльки ступив на палубу - одразу i в рейс, виконувати вiдповiдальне доручення Комiнтерну! Суть завдання полягала в тому, щоб спiшма зайти до Пiрея i в обхiд портових властей узяти вночi на борт болгарських революцiонерiв, котрих треба було врятувати вiд розправи пiсля поразки повстання. I ходив, i ризикував, i взяв ?х таки тi?? ночi потай на борт, а тепер у цiм самiм Пiре? тебе, виходить, самого з борту?! Одначе обiйшлось. Мають-таки совiсть. Проти Пiрея власне вiн нiчого не ма?, але й з Кура?вки його не смiйтесь. Бо кожна людина ма? свiй берег, i природно тобi до нього душею тягтися будь-звiдки, хоч би де опинивсь. Недарма ж давно помiчено моряками, що й судно йде хутчiше, коли поверта?ться до рiдних берегiв. Само летить! Вiдлежуючись у кубрику пiд лiкарським наглядом, Ягнич поволi одужував, терпляче виконував усi належнi приписи "коновала", хоча помiтно й нудився. Кортiло йому знати, де вони зараз iдуть, який там день нагорi i який вiтер. А ще - який вигляд ма? "Орiон" пiсля бурi, пiсля пекельних ночей, чи схожий на себе, чи до невпiзнання знiвечило його та поскубло? Цiкавився, хто це зустрiчним гудком вiтав ?хнiй "Орiон", та як його, красеня, й не вiтати, - адже паруси на морях зараз рiдкiсть, i на будь-яких широтах - навiть чужi капiтани здалеку впiзнають учбове крилате судно. Хай там датчанин iде, чи француз, чи норвежець, а, минаючи, неодмiнно гукне сиреною, привiта?-такий здавна iсну? звичай. I кому-кому, а Ягничевi вiн до душi. Якось зайшов провiдати його капiтан, хав ду ю ду, Гурiйовичу, як настрiй? Сiв бiля лiжка, розпитав про самопочуття, похвалив вiдвагу та хист молодого лiкаря (вони, зда?ться, дружать). - Здорово впорався наш ескулап, - розсипався похвальбою капiтан, - хоча ви, Гурiйовичу, для нього перша операцiя. - Воно й видно. До мене тiльки жаб в iнститутi рiзав, а тут нарештi людина попалась, ? на кому набити руку. - Не кажiть... Умiлець. - Кишку, яку треба, усе не мiг знайти ваш умiлець, усе не за ту тяг. - Нi, я серйозно: молодчина вiн таки. В такiй ситуацi?, при такiй хитавицi, коли все шкереберть летiло, не розгубився, швидко й точно поставив дiагноз i майже без наркозу... - Та ще тупим ножем... - У них, Гурiйовичу, тупих не бува?. Недаремно дали диплом, та ще й з вiдзнакою. - Хай вiдзнака, а кишку тягнув не ту, - уперто тримався свого Ягнич. - Добре, що так кiнчилось... I пiсля цього поринув у сво? думки. Бачив усяких вiн i капiтанiв, i лiкарiв. Про свого теперiшнього капiтана, оцього самого Янченка, вiн найкращо? думки. Ма? пошану до людських лiт, до заслуг трудових, у жодному з рейсiв старого зумисне не скривдив. Сам вiн, Янченко-капiтан, теж iз числа колишнiх Ягничевих вихованцiв, теж свого часу у званнi курсанта ходив на "Орiонi" i, як i всi, лазив по реях, стояв, пiдтягнутий, перед викладачем iз секстантом у руцi, виконуючи урок, уважно беручи пробу сонця. Скiльки ?х, молодих, перейшло тут через "Орiон", скiльки гартувалось пiд його вiтриллям! Один контингент курсантiв змiнювався iншим, уже колишнi тво? вихованцi, яких ти до сьомого поту ганяв, школив, пiдхвалював або присоромлював, самi десь ходять тепер по свiтових акваторiях у званнях штурманiв, старпомiв або й капiтанiв, i тiльки вiн, Ягнич, залиша?ться на палубi "Орiона": нiби прирiс до не? назавжди. Вiн тут - як вiчний. Усе кро?ть та ши? цупке, злежане, спецiально оброблене, у ллянiй олi? виварене парусся. Чи то пак парусину, бо тiльки пiсля його рук вона стане паруссям! Усе iншим та iншим, що приходять на вишкiл iз мореходок, переда? простi сво? секрети - як зв'язати вузол той або той, зачалити кiнець, на сталевiм кiнцi доладнувати "гашу", що по-вченому зветься "огон"... Наче воно не однаково - огон, чи гаша. Та, мабуть, що нi. Для кого огон, а для нього це тiльки гаша, так i не iнакше, - всьому флоту свою кура?вську термiнологiю нав'язав. Добре вже й те, що не забувають, не один iз тих, хто проходив на "Орiонi" цупку курсантську науку, опинившись навiть у мiнiстерствi чи зустрiвши однокашника десь у далекiм порту, не забуде перепитати: "Ну, як там наш Ягнич, вiчний наш вузлов'яз?" - Щойно радiограмою порт запитував про вас, - каже капiтан. - Цiкавились станом здоров'я. Ледь помiтно осмiхнувся старий: думали, мабуть, пiшов уже Ягнич акулам на поживу? Та, як бачите, ще живий i теплий. Нiде вiн не дiнеться вiд вас... - Передайте в порт: не настав ще час викреслювати Ягнича iз ре?стрiв... Погляда? на капiтана сво?ми подобрiлими змруженими очима. При?мно все-таки бачити людину в такiй молодостi, в самому ?? розквiтi. Моряк, хоч як поверни, - моряк. Не прихову? й вiд iнших, що закоханий у свiй "Орiон". Молода дружина якось запиту?: "Коли ти вже налюбу?шся сво?м "Орiоном"? - "Та, мабуть, нiколи..." Всi знають, що з гордiстю Янченко носить сво?, ще мовби й досi незвичне для нього капiтанське звання. Не кожному в такому вiцi випада? честь стати капiтаном, може, тому й стара?ться так, вмi? радiти роботi, сто?ть справдi як закоханий, коли викону?ться його команда: "Ставити паруси"..." I вже вони пiшли, розметнулись, мов крила у небi... Всiм тодi наче свято, а йому, капiтановi, то свято удвiчi, бо це ж вiн його поведе, сво? крилате, рiдкiсне, юнацьке судно. Стане на мiстку, спокiйний, як завжди, пiдтягнутий, i бачиш одразу: цей на мiсцi, з таким хоч i в рейс кругосвiтнiй. I на людях, i без капiтана виявля? шану сво?му корабельному майстровi. Коли одружувався, Ягнич весiльним батьком сидiв у нього за столом. I зараз, пiд час цих провiдин, капiтан теж трима?ться не зазнайковито, радиться з Ягничем про те, про се, що стосу?ться судна, бо з шторму "Орiон" вийшов-таки з добрими синцями, можливо, доведеться ставати й на заводський ремонт. - А що там у мо?му чуланi робиться? - запиту? Ягнич про свою парусницьку майстерню. - Хто порядку?? - Та хто ж, крiм курсантiв... Ото вже напорядкують! У Ягнича там кожна рiч зна? сво? мiсце, запаснi полотна лежать на полицях, акуратно згорнутi, як суво? матерi? у крамницi, на кожнiй парусинi бирочка з наслиненим написом, кожну дрiбничку, навiть голку, Ягнич може навпомацки в темрявi знайти. Зна?, де яка мiдна беготка лежить, чи люверс, чи отой твiй трудовий наперсток, що по-моряцькому зветься гардаман... Море любить порядок, у майстернi повинен майстер дiло вести, а не хтось там... Без тебе як похазяйнують, то потiм тиждень у сво?му "чуланi" ладу не даси!.. Так недоречно стусонуло його тi?ю хвилею, так пiддало пiд ребра - навiть апендицит не витримав. Ще й зараз Ягнич почува?ться нiяково перед капiтаном: сконфузивсь! Нiколи ж iз ним, ветераном, ранiше такого не було. Неповороткий став, чи що? - Думав, зносу менi не буде, - мовби виправдувавсь зараз Ягнич. - Зуби ще ж усi цiлi, не знаю, як i болять... - Бува?, - каже капiтан, чомусь вiдводячи очi вбiк, мовби i йому незручно. - Не з вами першим. З кожним може трапитись. Ну, та все буде о'кей! Ось прийдем додому, добудемо вам путiвку пiльгову... - На трясцю менi вона? - насторожився Ягнич. - Нiколи по курортах не тинявсь... - То вже, Гурiйовичу, як медики скажуть, - i знову очi вбiк. Та що це з ним? Ранiше завжди навпростець Ягничевi в очi дививсь, а зараз... - Нi-нi, - каже Ягнич, - i не думайте. Коли прив'язаний пiд ножем витримав, то тепер уже будьте спокiйнi. I капiтан нiби справдi заспоко?вся, пiдвiвся, щоб iти. - Добре йдемо, - сказав, рушаючи до виходу. - I вiтерець гарний, набрали всi паруси. Побажав Ягничевi, що всi бажають у таких випадках, i хав ду ю ду. А Ягнич залишився в прикрому якомусь невiданнi, в гнiтливих загадках. Чому про путiвку забалакують? Невже хочуть спровадити? Невже мають у ньому сумнiв? Звiсно, лiта беруть сво?, бо за десятьох довелося рiзних шквалiв пережити на сво?му крутому вiку. Мав вiд природи залiзне здоров'я, витримав би й не таке, бувши молодшим, а тут ледве видихав. Мiг би отак, прикручений до койки, й назовсiм вiддати кiнцi. Пiшла б радiограма в Кура?вку, а тебе зашили б у парусиновий мiшок i з баластиною по дошцi - пiд добрий розгiн - за борт, пiд буруни... Цього разу сам себе перемiг, не пiддався, бо ж пiддатись - то було б як вiдступництво. Адже потрiбен ?м був Ягнич живий, без нього тут, як без голки та без гардамана, i вiн не пiдвiв, а ось як буде далi? Невже стане для них тiльки Нептуном для посмiховиська, чи й гiрше - морокою та баластом? Нi, не повиннi вони його скривдити, бо ж ветеран, бо ж знають, де здоров'я сво? надломив! Не в портових пиятиках та мордобоях, у Вогняних рейсах причину шукайте, а не в ваших дурних апендицитах! Нiколи не виставляв напоказ сво?х заслуг, а тут, якщо доведуть, прийде, брязне всiма орденами: це вам що? Учасник Вогняних рейсiв, а ви його потихеньку геть? Цiлу нiч по тому бачив себе у вiйнi, у полярнiм походi. Це тодi, коли йшли вони караваном транспортiв у водах Пiвночi з бойовим вантажем, одержаним у Штатах по ленд-лiзу. Яко? трудностi то був перехiд! Хоч супроводили ?х кораблi конвою i хоч усi транспорти ?хнi були пофарбованi пiд колiр айсбергiв, всетаки одного дня фашистська авiацiя виявила той дивний караван "айсбергiв", i ось там вiн, Ягнич, чи не вперше зблизька зазирнув у вiчi сво?й, здавалось, неминучiй смертi. За тi?? ситуацi?, яка склалась, команда мала право залишити судно, залишити для того, щоб сво? ж кораблi конвою одразу розстрiляли цей "айсберг" разом з його бойовим вантажем, яким були забитi i трюми, i палуби. Але ж фронти ждали цього вантажу, i команда сво?м останнiм правом не скористалась, не залишила свого "айсберга", хоча бомби вже сипались, на нього, скажено завиваючи. Одна з бомб влучила в вiдсiк, де були димовi шашки, i судно оповилося димом, на палубi теж спалахнула пожежа, почали трiскатись бочки, наповненi якоюсь там свинцевою рiдиною, ртуттю, чи що. Отруйна ця рiдина розлилася по палубi, i хоч Ягнич розумiв, чим це загрожу? командi i йому самому, хоч нi на мить не забував, що й трюми пiд ним навантаженi вибуховим матерiалом i можуть щосекунди злетiли в повiтря, але ж треба було щось робити! Панiки, на щастя, не сталось, трималися всi, як личить, а вiн що ж, гiрший за iнших? Думку про смерть вiдганяв, бо дужча за смерть була совiсть, а вона велiла йому: стань до зенiтного кулемета, стань i стрiляй, доки фашист не провалиться в море сторч головою! Шланг у руки мерщiй бери i, хоч по кiсточки бродиш у тiй розлитiй iз бочок отрутi, збивай та змивай ?? шлангом за борт... Чимало ?хнiх уже згодом на березi в лiкарнi повмирали, отру?вшись тi?ю проклятою ртуттю, чи що там воно було. I Ягнич вхопив тодi свою дозу, що вважалась смертельною, оглух, ослiп, але вiдлежався в госпiталi в Iгарцi, викашляв тi дози та й знов туди, на сво? трудовi вахти. Вмiв себе не щадити, куди треба - йшов безвiдмовно, йшов хоч i на скрут голови! Аж пiсля вiйни дiзнався, що, доки вiн ходив iз сво?ми ленд-лiзами, втратив сiм'ю: в один день, в один змиг ока загубив найдорожче - дружину й дiтей малих. Накрило бомбами пароплав, що з сiм'ями морякiв пробивавсь до берегiв Кавказу. Згодом, згодом уже розповiв йому знайомий капiтан, як усе те вiдбувалось. Бомбили фашисти ?х серед бiлого дня, спершу пустили на дно суховантажне з зерном, а потiм накинулись на транспорт евакуйованих та поранених, дарма що йшов вiн пiд познакою Червоного Хреста. Капiтан командував сусiднiм судном, на власнi очi бачив, як цих беззахисних бомблять, але сам весь час був пiд вогнем, вiдбивався, нiчого вдiяти не мiг. Уявити, як дiти маленькi тонуть, - нiчого, мабуть, нема страшнiшого за це! I навiть дельфiнiв не виявилось поблизу, щоб порятувати: у них нiбито ? такий потяг, така потреба - рятувати, хто потопа?... Дружина досi поста? перед очима як жива, а тих двiйко, маленьких сво?х, Ягнич пригаду? зовсiм туманно. Приносить уява личка дитячi, що в нiмому крику волають до неба, бачить, як, зчепившись рученятами, уже занурюються, в глибини йдуть, i часом уночi в напiвснi аж сам порива?ться до них, щоб пригорнути, щоб вирятувати... Але руками тiльки воду обiйма. V Зовсiм несподiвано Ягнич пiднявся, з'явився на палубi. Був уже вечiр, але вечiр - як день: ясний, мiсячний. Дорiжка по морю мерехтить, на ютi гiтари бринькають. Загледiвши Ягнича, молодь ожвавiла: - Хлопцi, а дивiться-но, хто це з'явивсь на аренi!.. Чи не володар стихiй? - Ура нашому Нептуновi! Ура, ура!.. Вiтер ледь дише, парусся легко бринить. Сiв Ягнич на купi канатiв осторонь, нiкого не чiпав. Хлопцi культурнi, теж не стали в'язнути, надокучати жартами. До душi Ягничевi, коли море ось таке ясне. Не те, що темно? ночi, коли воно й само тiльки нiч, тiльки згусток тьми. Тодi весь час почува?ш, що йдеш по глибинах, йдеш над безоднями... Зараз i глибина не ляка?. Сидить приспоко?ний, лисиною лобатою до мiсяця свiтить. Задер голову, погляд прискiпливо зачепився вгорi мiж снастями, мiж зiрок. Замполiт, друг капiтанiв i постiйний його супротивник по шахах, проходячи неподалiк, загледiв Ягнича й зупинився вражений: - Ви? З воскресiнням вас, Гурiйовичу! Оце я розумiю: тiльки заштопали чоловiка - уже вiн i на конi!.. Вчора пiд ножем, сьогоднi на ногах!.. Вiтаю вас, Гурiйовичу! Ще ми з вами, бачу, походимо по морях, правда ж? - Походимо. - Тiльки щось повiльно йдемо. Вiтер ця б нам бiльше... - Не в швидкостi щастя. - I то так. Швидкiсть суден бiльша?, а планета менша?... Маленька вже стала, як та Еллада. - В Елладi не бував. Це ж де вона? - Була колись така, на мiсцi теперiшнiх грекiв. Клаптик, область, як на сучаснi нашi масштаби, а скiльком свiтила! Крихiтною, певне, почувала себе серед тодiшнього свiту, серед не вiдкритих ще земель та океанiв. Недослiдженi материки були безконечнi, населенi фантастичними чудовиськами, амазонками та кентаврами, напiвзвiрами, напiвлюдьми - такими ?х бачила еллiнська уява з свого п'ятачка... I така ж маленька, як Еллада, тепер наша планета, якщо брати ?? порiвняно iз всесвiтом, з його космiчними просторами. - Погляд замполiта уже був звернений вгору, над щогли. - Знати б, чи ? там, крiм нас, ще iншi живi, такi ж, як i ми, чи може, й нема? Може, Гурiйовичу, ми однi? Однi-однiсiньки? Ось що зобов'язу? усiх нас бути дружними, менше чвар розводити та все тут берегти... Кожну росинку, кожну билинку берегти на мiльйони рокiв уперед... - Золотi слова, - згодився Ягнич. Насамкiнець замполiт ще раз бiдбадьорив майстра: погуля?мо, мовляв, ще з вами по голубих дорогах планети... - Трохи б лiт скинути, - зненацька прохопилось у Ягнича. - А то я тут наче переросток серед вас,молодих... - Це якраз те, що нам треба: сплав мудростi й молодостi. Втiшив, спасибi й за це. I знову Ягнич сам. Сидить, прислуха?ться до чогось - чи до того бринiння вгорi, чи до iнших звукiв, що чути ?х десь там, унизу. Когось шукають, когось загубили... Вискочив на палубу лiкар, окуляри сердито й стривожено зблиснули: - Де вiн, той самоволець? Чому я повинен ганятись за ним? Змовкла гiтара. Стриманим голосом озвалась курсантська чемнiсть: - Якщо завдання шляхетне - ми до ваших послуг... - Готовi ловити, але - кого? - Ягнича! - викрикнув лiкар драж-ливо. - А що з ним? - Утiк! Вибухнув смiхом курсантський гурт: - Таку втечу можна тiльки вiтати! - Швидко ожив на ваших вiтамiнах старий! - Де ж йому бути? За борт не падав i в небо не возносивсь... А чи не ото вiн на канатах сидить? Понурився, як Тарас на засланнi!.. Лiкар кинувся до втiкача: - Як не соромно? Без дозволу залишити лазарет. Ще шви не знятi! Капiтановi доповiм! Мовчав Ягнич, не реагував. Сидiв як камiнь бездушний. А той знову про шви: потрiскаються, хто вiдповiдатиме? I тоном наказу: - На койку! I негайно! - Тiльки без крику, - аж тепер буркнув неголосно Ягнич. - Молодий ви ще на мене кричати. - А шви... - До сiдницi менi вашi шви... Палуба реготала. - А як потрiскаються? - Що ж то за шви, коли вони можуть потрiскатись?.. Накладай такi, щоб не трiскались! Сутичка завершилась капiтановим втручанням. Прийшов, сказав весело: - Прогулянку вечiрню вважати законною, ну а тепер... Забрали Ягнича, повели назад, пiд крило медицини. I до самого порту нiхто вже не бачив його на палубi, наче його там десь унизу було прикуто на ланцюгах. Носили туди йому хлопцi з камбуза ?сти. Вiн ранiше багато ?в. Пiсля добро? роботи в майстернi не лiнувавсь i над мискою. А тут йому кашки манно?, як дитинi... Коли зажадав якось борщу та стручок червоного перцю, лiкаря аж пересмикнуло: - Сувора дi?та, який там до бiса перець! Не дозволя?те перцю, то хоч узвару iз сухофруктiв приносьте три порцi?, i щоб з абрикосами та з чорними грушами. Чомусь Ягнич був певен, що, як i перець, абрикоси, а ще бiльше отi зморщенi чорнi грушi дулi дають людинi силу й довголiття. Вiн хотiв бути довголiтнiм. На лiкаря сердився постiйно, нiяк не хотiв визнавати в ньому свого рятiвника. Дума?, як з дипломом, то вже й бога за бороду вхопив! А сам он раз у раз за щоку хапа?ться, "ох, крутить!" - зуби йому крутять, теж менi лiкар, власного зуба погамувати не здатен. Щодо цього Ягнич мав цiлковиту перевагу: ще жодного разу вiд зуба не йойкав, не зна?, як вони й болять. I переднi, й кутнi ще всi сво?, фабричних нема. I зiр поки що не зраджу?, нитку в вушко втягу? без ваших окулярiв... Якось уночi не спалось Ягничевi допiзна, лежав у темрявi, чув крiзь вiдкритий iлюмiнатор розмову - бубонiли в проходi якiсь несплюхи-бесiдники. Впiзнав голос свого ж таки лiкаря, а з ним точив ляси один з викладачiв морехiдських, котрi позмiнно також ходять у рейси, щоб навчати курсантiв пiд час практики. Так i ?, це той балакун з волохатими руками штангiста, що ма? звичку всiх на суднi повчати i лiзе, куди й не просять, - якось Ягнич просто вигнав його iз сво?? майстернi, щоб свiтла не застував, бо стовбичить, як стовп, а в Ягнича була саме невiдкладна з парусами робота. Викладачi все люди освiченi, знаючi, а про цього Ягнич ще й досi не втямить, чим вiн збагачу? курсантiв, адже ж нi по вiтрилах не шурупа?, нi по судноводiйству, нi по апаратурi не спец. Кажуть, нiбито фiлософ - ще й сюди на "Орiон" тих словоблудiв заносить!.. Удень виспиться, а вночi язик чеше... Бубонять i бубонять, розвели дискусiю, мабуть, на цiлу нiч. Ягнич пiдтягся на койцi, наставив вухо ближче до iлюмiнатора i зата?всь здивований: iшлося якраз про його, Ягничеву, особу. - До чого терпляча людина, цей Ягнич, - чувся розмiрений голос лiкаря, - вперше зустрiчаю такого: кремiнь-людина. - А може, просто притуплене почуття болю? - Це вже "фiлософ". "От базiкало, пустобрех!" -це подумки Ягнич. - Гадаю, що нi. Просто iз тих натур, що вмiють, коли треба, намертво зцiпити зуби. - Не заздрю йому. Коли дивлюсь, як вiн длуба?ться в майстернi, мимоволi з'явля?ться думка: ось вiн, останнiй... могiканин парусiв, людина-анахронiзм. Людина епохи, яка вiдiйшла i яко? нiколи бiльше не буде. - А може, не спiшiмо робити такi висновки? Iсторiя ж бо зна? чимало випадкiв: те, що здавалось приреченим, раптом здобува? нове сильне життя. Ще, може, побачимо вiтрила на сучасних лайнерах, на новiтнiх супертанкерах... - Не буде й танкерiв. - А що ж буде? - Не знаю, що буде, а знаю, чого не буде. - Сформульовано хитромудре. Закручено морським вузлом... - Забудемо й про вузли, i про всiх оцих ваших вузлов'язiв... фах давнiй, а, по сутi, примiтивний... "А ти, базiкало, сво?ми руками зв'язав у життi хоч один путнiй вузол? - Хотiлося догукнути до нього Ягничу. - Тiльки довгим язиком пустi сво? вузли в'яжеш! Тут герой... А як би ти там повiвся, коли на тебе насiдають повiтрянi торпедоносцi, коли бомба влуча? в тво? судно, а в трюмi пiд тобою триста тонн тротилу! I нiхто не покинув судна... Нi, там не до розбалакувань було..." - Я не можу згодитись з вами, - чути заперечливий голос лiкаря. - Вважа?те ось, що останнiй... По-перше, навряд чи останнiй. I навiть якщо уявити, що парусний флот дожива? сво?, то й тодi треба вiддати цьому завзятцевi належне. Стiльки вiдданостi, трудово? впертостi, стiльки, прямо скажем, артистично? закоханостi в рiдкiсне сво? ремесло!.. В ньому цей упертюх знайшов сво? покликання. Вiдiрвiть його вiд голки, вiд парусини, i вже Ягнича нема. - Що там операцiя показала? Увесь зносився, мабуть, зiтлiв? - Уявiть що нi. Органiзм виявився на диво: внутрiшнi органи - як у юнака. - Не може такого бути. - Але ж я розтинав, сам бачив. Кажу ж - як у юнака. - Дивно. А ви його не переплутали з котримсь iз пiдiбраних грекiв? - Не дотепно. - "Як у юнака"... I однаково ж у минулому вiн iз сво?ю допотопною пристрастю. Для нашого часу просто анахронiзм. Хай ще дише та ла?ться, а насправдi... пiтекантроп. - Знов недотепно i грубо... Я б сказав iнакше: вузлов'яз життя перед нами. Поет парусiв... Скромний ?хнiй будiвничий i безсловесний ?хнiй спiвець. - О, вже понесло вас. Поет парусiв, ха-ха... Не смiшiть. - А чого, по-вашому, курсанти до нього тягнуться? Бо крiзь химерностi вгадують цiльне й красиве життя... Чути про себе таке iз уст лiкаря для Ягнича було цiлковитою несподiванкою. "Коновал", причiпайло, а, виявля?ться, людина з поняттям. Той прорiка? тобi одне, вже хрест на тобi ставить, а цей... Ну, та час покаже, чи? зверху буде... Коли нiчнi балакуни нарештi пiшли собi, Ягнич зiтхнув полегшено: не вмре тепер, не зiтлi? нутрощами. Це ж почути таке: "Як у юнака"! Зовсiм з несподiваного боку знайшлась йому пiдтримка. Хотiв би тiльки знати, що це воно таке "пiтекантроп" та "людина-анахронiзм". Треба буде при нагодi розпитати когось iз курсантiв. Скоро-скоро вже ма? бути порт. Усiх зустрiчатимуть, тiльки Ягнича нiхто не зустрiне, хiба лиш отой кам'яний, знайомий ще з молодостi маяк, що високою вежею бiлi? на острiвку бiля входу до гаванi. Родичiв багато. Ягничiв у Кура?вцi не перелiчиш, але кожен у роботi, у власних клопотах. Та й не близький свiт, щоб забиватись iз Кура?вки до порту ради одного "здрастуй". Звичайно, вiн ?х не забува?, нi-нi та й озоветься радiограмою: живий, мовляв, iду на траверсi такому-то. Але що ?м до твого траверсу, до тво?х широт, у кожного там широти сво?: той на тракторi, той на фермi, той з лiта в лiто на комбайнi, - там тепер завелись цiлi "сiмейнi екiпажi". Не кидати ж хлiба та мерщiй до порту, щоб глянути на Ягничеву лисину i на оцi його вузлуватi руки... Дехто з рiднi вважа?, що вiн скупуватий, мало дарункiв привозить, бiльше - чучела чудернацьких тропiчних птахiв та черепашок для кура?вських дiтей. Насправдi ж вiн не скупий i дарунки любить привозити, а от якi - це вже вибачайте... ? в нього серед родичiв одна Нелька така, в кура?вськiй працю? пекарнi. З родичiв вона не найближчих - майже через вулицю навприсядки, - та все ж варто Ягничевi прибути у вiдпустку до сестри, i Неля вже тут як тут. "Ну, коли вже ви менi, дядюшко, привезете нейлонову шубу пiд норку?.." Сестрi цього разу везе хустку японську (чорне з червоним квiттям), для Iнки-племiнницi теж таку, тiльки трохи веселiшу, iншим дiвчатам - прозорi, як дим, косинки. А шуба, молодице... Нема чого балувати вас, пiде твоя шуба краще у Фонд миру. ? в порту в Ягнича друг-механiк, отой, може, вийде до причалу. Та й то навряд, бо нездужа? часто. Ще з Вогняних рейсiв потоваришували з ним. Механiк, мурманський родом, сам Ягнич i пiдбив його перекочувати на Пiвдень: "Доки тобi там мерзнути, Миколаю, давай сюди, пiд наше сонце!" А вiн вiзьми та й вiдгукнись, бо ж моряки - народ на пiдйом легкий, - прибув, оселився неподалiк вiд порту на вулицi Арктичнiй. Затишно там, веранди у виноградах, металевi ворiтця по селищу чепурно пофарбованi, а на ворiтцях у кого що: у того якiр, у того чайка вирiзана з бляхи, а в того й вiтрильце, теж залiзне з нержавiйки... Мешкають на Арктичнiй здебiльшого заслуженi полярники, люди Пiвночi, що ?х пiсля житт?вих бур потягло пiд щедре пiвденне сонце. Пiсля вiчних льодiв та завивання пурги вiдiгрiвають тут сво? прогартованi душi, сво? застудженi костi, забивають вечорами "козла" та вчаться розводити нiжнi, ранiш, може, й не баченi ними, сонцелюбнi квiти. Збираючись у свята, згадують найтяжчi рейси, де ?х затирало льодами, сплющувало ?хнi судна, але не сплющило ?х самих. Не раз уже друг-механiк закидав до Ягнича слiвце, давай i ти сюди, знайдемо кiлька соток на нашiй Арктичнiй, пропишемо, спорудимо на двох з тобою давильню та будемо чавити шаслу. Не спокусив поки що Ягнича тi?ю давильнею, в орiонця сво? на умi. Двадцять чотири рейси вибув на "Орiонi", тож хiба на двадцять п'ятий духу не вистачить? Усе ближче порт. Десь там ждуть орiонцiв на причалi дружини, дiти, матерi... Курсантiв нареченi ждуть. З букетами квiтiв стоятимуть годинами, виглядаючи, коли вже вiн з'явиться iз-за обрiю, цей ?хнiй бiлоснiжний красень барк! Найкраще прийти при повному сонцi, в слiпучий день, коли напнутi вiтрила аж сяють, - щоб було людям на що подивитись, щоб фотографи та кiнохронiка мали роботу. Проте пiсля шторманини, видно, не могли дати вузлiв, скiльки сподiвались, i прийшли цього разу пiзньо? ночi, коли на просвiтлiлому небi вже й вранiшня зоря зайнялась. Однак i в такий час на причалах ?х ждали. Навiть Ягнича вийшов зустрiчати друг-механiк, не забув-таки, не проспав! VI Сидить Ягнич пiд шатром виноградним, забива? з другом "козла". Грають мовчки, розмiрене, вперто. - Якщо програ?ш, Гурiйовичу, - каже пiсля тридцято? партi?, потираючи руки, друг-механiк, - бути тобi на Арктичнiй. Давильня он тебе жде. Не вiдгуку?ться Ягнич на це; сво?, не для розголосу, думки снуються. Була в нього тут одна знайома (правда, звати ?? не тьотя Мотя, а тьотя Клава, чи просто Клава-морячка), i ось не застав, доконали ?? дочка-алкоголiчка iз зятем. Вдова загиблого пiд час вiйни моряка (служив старшиною на сторожовiм катерi) й сама з неабияким стажем трудiвниця флоту, Клава потроху-потроху, та, одначе, щодалi поважнiше мiсце посiдала у свiтi Ягничевих думок. Ходив двiчi з нею в рейс, одного разу довкола берегiв Африки, вдруге лише по Середземному, - на камбузi працювала Клава-морячка, ота вже для Ягнича чорних груш не жалiла! Вийде, бувало, Ягнич з майстернi, добре напрацювавшись, - а виходить вiн, хоч i без годинника, але завжди секунда в секунду, курсанти смiються: "За Ягничем, як за Кантом, можемо звiряти час", - вийде i прямо до камбуза. Коли перекинуться словом, а коли й нi, бо вона саме заклопотана дiлом, сяде Ягнич на стiльчику бiля входу на камбуз i дивиться, як вона працю?. Мiг так, бувало, й довго просидiти. I нiчого там мiж ними такого не було, про що iнодi натякають, дурницi верзлякають, коли хочуть порозважатись. Просто ?днала ?х дружба, оте шукання вза?мопiдтримки, що ?дна? часом самотнiх людей на схилi ?хнього вiку, ?дна? iнодi мiцнiше, нiж молодих. Нема Клави-морячки. Ще одна добра душа вiдiйшла. Як ото мовиться: снаряди лягають все ближче та ближче... Судно в цi днi стало на ремонт. Доки його на заводському причалi роздягли до ребер, Ягнича теж не оминули увагою, - тягали по медкомiсiях. Однi казали одне, а другi знаходили iнше, i все це заварилося через ту нещасну, обiцяну капiтаном путiвку, бо так виходило, нiби вiн, Ягнич, сам ?? ще й домагавсь, ледве що не обманом хотiв узяти. Ну, а вже за путiвкою там пiшла й трудова придатнiсть, давай комiсовку та перекомiсовку. Списали гори паперiв, описали печiнку й селезiнку, дiвки якiсь, здоровi, мов кобилицi, нiби розважаючись, заставляли Ягнича заплющуватись та розплющуватись, дихати й не дихати, присiдати, вставати... Били молотками по ногах! У "нервовому" кабiнетi аж не витримав, спалахнув, - думав, насмiхаються. Ще iншi дiвки у зуби йому гуртом заглядали, прицмокували та знов - аж до кутнiх - заглядали - як циган старiй кобилi на ярмарку. I нiяк не хотiли вiрити, що зуби в нього всi на мiсцi i що всi сво?, не позиченi. - Оце гени, - сказала одна iз комiсi? й сiла знову писати. Стiльки паперiв, стiльки тяганини, i за що? За ще один папiрець, за ту пiльгову, яко? вiн не просив i яка йому взагалi нi до чого. Та не прошу ж я ?? у вас, вiддайте ?? хоч i сво?й тещi, я не з тих, що путiвки канючать!.. Не можуть повiрити, щоб вiд такого добра вiдмовлявся. I твоя пiльгова вже нiяк не може вiд тебе вiдчепитись, хоча, правда, i в руки не да?ться. Надокучили тяганиною так, що кiнець кiнцем i йому, - мабуть найтерплячiшому на флотi, - урвався терпець: - Iдiть ви з сво?ю пiльговою зна?те куди? Сприйняли й це як вибрик. А з судна тим часом до Ягнича нiякого сигналу. Навiдувавсь вiн, звичайно, туди: стояла там така гуркотнява, що хоч вуха затикай. Звiдсiль i звiдтiль клепають, шкварчать електрозваркою, всюди розгардiяш, багато робiтникiв незнайомих, якщо когось iз свого екiпажу коли й загледиш, то всi спiшать, вiдмахуються, таке враження, що кожному ти заважа?ш, ти мiж ними нiби зайвий. Нi, краще сюди не ходити: чого надокучати людям? Подався б провiдати Кура?вку, тягло туди, але й цей свiй намiр вiдкладав з дня за день, вирiшив зачекати, доки дiзна?ться достеменно, коли ж у рейс. А капiтан нiби й сам цього ще не зна?, чи навмисне ухиля?ться вiд певно? вiдповiдi, i ця його ухильнiсть навiть ображала Ягнича. Ясно одне: не той був зараз час, щоб далеко забиватися вiд "Орiона". Хай коли вже все з'ясу?ться з рейсом, тодi можна буде вiдвiдати Кура?вку, як ото кораблi когось вiдвiдують, заходять "з вiзитом чемностi". (Ну, та це, звичайно, Ягнич собi дозволя? жарт, бо не тiльки ж чемнiсть...) Тим часом кинув якiр на Арктичнiй. Сам господар порадив йому не бiгати щодня на "Орiон", не докучати, доки йде ремонт. - Нiкуди вiд тебе вiн не втече, твiй "Орiон"! Де ?м знайти ще таку двожильну коняку, як ти? Ма?ш пiсляоперацiйну вiдпустку, тож сиди тут та природою втiшайся... А виникне потреба - "Орiон" зна? тво? координати. Слушним здавалося Ягничевi таке мiркування. Справдi, чого там швендяти в розпал ремонту. Адже заводськi сво? знають, зумiють що слiд зробити краще за тебе. Тож i вiдбува? тепер Ягнич вимушений свiй курорт на цiй ось Арктичнiй, у друга пiд виноградним шатром. Коли "козел", коли газета, увечерi телевiзор на двi програми: вибирай, яку хочеш. Начеб рай, а чомусь не почува? Ягнич заздрощiв на цей пенсiонерський рай. Щоправда, друг його не з тих пенсiонерiв, що вiд них вiдбою нема лiкарям та соцзабезам. Ягничiв друг сам запропонував портовому начальству сво? послуги, залучили його тепер наставником на якiсь там у.урси механiкiв, i хай упiвсили, та ж працю?-таки чоловiк, не почува?ться за бортом, не з сво?? волi ледащом. Одного дня рiзав Ягнич хлiб на столi, i раптом нiж зламався. - Сто лiт тобi жити, якщо ножi в руках ще ламаються, - весело сказав на це господар. А Ягнич, хмурячись, вiдклав зламаний нiж якось рвучко, з досадою. Недобра прикмета - так це вiн витлумачив для себе. Вiдчувши якусь неясну тривогу, не витерпiв Ягнич, знов подався на "Орiон". Не сказав навiть друговi, куди йде. На суднi цього разу було вiльнiше, не так гамiрно, не сичало всюди та не шкварчало. Ягнич попрямував просто до сво?? майстернi. Хоч зазирнути, хоч одним оком глянути - скучив за нею. Бо це ж. його кишло, його домiвка: як для чабана кошара, так майстерня для нього. Майстерня чомусь вiдчинена, а тiльки Ягнич у дверi - пика завбiльшки з решето - навстрiч! Що за квартирант, звiдки? Згорбатилось, пiдхихику?, стерво собаче! По-панiбратському до тебе пiдхихику?, та ще й фiлософству?: - Бачиш, Ягаичу, нiчого вiчного на свiтi не бува?: тобi вiдставка, менi - чин. Кому булава в руки, а кому - костур!.. Зда?ться, десь зустрiчалися, - в порту бiля каси, чи що? Зрештою, не так це важливо, зацiкавило Ягнича iнше: чим це вiд нього весь час смердить? Iншi, може, й не помiчають, а Ягнич одразу вловив: з появою цього типа самий дух майстернi рiзко змiнився. Ранiше тут панував особливий, характерний лише для цього примiщення запах, що Ягнич його в розмовi з курсантами називав ароматом i вважав благородним - густий запах смоли, канатiв, виварено? в олi? парусини. Ну i, звичайно, в'яленою рибкою пахло, та ще йшов дух вiд ядранського лавра, що листя з нього цiлою папушею давно лежить пересохле в кутку... Сумiш цього всього в по?днаннi з морським повiтрям створювала пахощi справдi незрiвнянi, для Ягнича це було просто чар-зiлля. Запевняв, що таким чистим, здоровим духом пахне лише тiло маленьких дiтей. А тепер у майстернi одразу з'явивсь якийсь нiби кислий базарний припах, - чи не з собою принесло його оце рило, оце немите решето, що шкiрилось до Ягнича сво?ми щербатими? Ну й тип! Мабуть, уже по всiх суднах тинявсь, пропивсь або прокравсь, а вони тепер його на "Орiон"! Це приголомшило його, ошелешило, ранило в саме серце. I робилося все, видно, поспiхом, на хамiль-хамiль, в Ягничеву вiдсутнiсть, хоча квашений цей тип запевня?, нiби саме зараз його, Ягнича, десь там розшукують на Арктичнiй, послали за ним гiнця. Та, видно, бреше, очицi блудять i не приховують свого вдоволення, бо ж вiдтепер вiн повнiстю порядкуватиме тут, вiднинi ця пика розвезиста володiтиме тво?ю святою святих. Вiдчувши себе господарем, новоприбулець почав уже все тут перевертати на свiй лад, суво? парусини по-сво?му поперекладав у нiшах - хай гiрше, аби iнше! I гнiв, i презирство викликав у Ягнича цей пiдкидьок, волоцюга з портових пiдворiть, щось було в ньому приховано брутальне, влазливе, дво?душне, - як вони могли дозволити йому ступити сюди, самою його присутнiстю осквернити парусницьку майстерню "Орiона"?! Лють i гiркота образи, що збирались не один день, зараз просто заслiплювали Ягнича, вже й почуття справедливостi зраджувало йому, хотiв би Ягнич з кулаками накинутись на цього, зрештою, нi в чому тут не винного типа, хотiв би найгострiше чимусь дошкулити "квартирантовi", виказати йому всю мiру сво?? зневаги й презирства, але навiть не знав, у який спосiб це робиться... I раптом його, видно, осяяло: - Вiддай гардаман! Пришелець оторопiв: - Що, що вiддати? Вiн уявлення не мав, що це таке гардаман! - Про гардаман не чув, тюльколов? Ось тепер Ягничеве презирство запанувало тут на всю майстерню! Вiн аж нахилився до цього типа-решета й, розглядаючи його, застиг у сво?й безмежнiй, зараз аж звеселiлiй зверхностi. - А як, а чим же ти будеш шити? Чим голку заженеш? Де твiй парусницький наперсток? - Так би й сказав, - аж тепер догадався намiсник. - А то вигадав якийсь гардаман. Наперсток, он там вiн, у ящику... - Подай сюди! - Але то, певне, суднове майно? - Я тобi дам майно! - вигукнув Ягнич. - Це менi вiд батька пам'ять! Звiдки гардаман у Ягнича - на суднi всi знають, хоч i капiтана спитай... Ступнув до ящика, одразу побачив свiй скарб, забрав, гордовито сховав у нагрудну кишеню. - А я ж чим? - Хоч iклами! Мо? яке дiло... Цього ж дня Ягнич розпрощався з майстернею. Зiбрав, зв'язав скупi сво? пожитки - ще хлопцi з екiпажу допомогли йому й перенести ?х на Арктичну. Залишив поки що на суднi, в каютi у земляка-старпома, тiльки боцманський свiй сундучок, свiдомо пiшов на таку хитрiсть: хай буде зачiпка ще раз вернутись сюди, може, таки до того часу схаменуться, одумаються! Пробував Ягнич через старпома вивiдати, наскiльки це далеко зайшло, сподiвався почути вiд земляка щось втiшливе, проте хлопець зi сво?ю спiвчутливою вiдвертiстю розсiяв i рештки iлюзiй: - Випада?, Гурiйовичу, вiчний вам берег. Ми б i радi, але ж... Що ви там викоювали на комiсi?? - То вони викоювали, а не я... - Комусь ви там здорово нагрубили... Слухати не хочуть про ще один ваш рейс... Травми, недостатнiсть, списуйте, i все! - I... i... це остаточно? - Ну, що я перед вами буду кривити душею? Хочете знати всю правду? Тiльки ж тримайтесь... - Кажи, не впаду. - Справа вирiшена. Пiсенька ваша сп?та, Гурiйовичу... Життя вiдспiване? Ну, а ви ж? Як же ви? Я ж за вас... умирав! Як туча став Ягнич. - Де капiтан? Де замполiт? Тон Ягничiв був грiзний, i старпом аж виструнчився, пояснюючи скоромовкою: - У пароплавство викликали обох, комiсiя iде з мiнiстерства, а тут саме така запарка! Пора б уже йти на ходовi випробування, а завод не випуска?, та й куди випускати, коли ще роботи та роботи... I документацiя на нових курсантiв не вся ще готова, одне слово, як бачите... Ягнич усе ще стояв приголомшений, нахмарений. - А це там хто замiсть мене? - То так, тимчасово, доки пiдшука?м. Самi розумi?мо, що не той кадр, але ж невикрутка, другого Ягнича спробуй знайти... Старпома гукнули до телефону, що, як завжди, пiд час ремонту пiдключений до берега, зараз ?дна? судно з мiстом, з заводом. Ягнич не йшов, чекав, доки землячок повернеться пiсля розмови. Повернувся вiн ще бiльш упрiлий, чимось дуже заклопотаний, - видно, була добра нагiнка. - Капiтан уже на заводi... Може, там зловите? Довелося йти. Усi залiзнi хащi судноремонтного Ягнич обiйшов, усi закапелки вилазив, доки таки в одному з цехiв зустрiв ?х одразу обох - замполiта й капiтана. Iшли з грюкотняви i про щось гаряче мiж собою розмовляли. Загледiвши Ягнича, спинились, замовкли i мимовiль пiдтягнулись обидва. А коли Ягнич зовсiм наблизився, не зводячи погляду з капiтана, той раптом почервонiв, до вух залився рум'янцем сорому й винуватостi. - Замiну знайшли? - запитав Ягнич. Голос його помiтно дрижав. - Пiдшукали кращу кандидатуру? - Не тому, що кращу... Зна?мо, що ? майстри, яких, може, й не замiниш... Але ж медицина, Гурiйовичу, медицина, - i капiтан розвiв, як хлопчак, руками. - Правду вiн каже, не хотiли б, але... - сумовито додав замполiт. - Ви вже не судiть нас занадто суворо: винуватi перед вами тисячу разiв. Тiльки ж зрозумiйте: ми - не боги. Зла не почував до них Ягнич, скарги нiкуди не збирався писати, але хотiлось би таки ?м сказати цi?? митi, так тихо, проникливе сказати над саме вухо, у саму душу: "Розумiю вас, але ж зрозумiйте й ви мене, вам же добре вiдомо, де мо? сини i хто ви для мене. Тiльки ж ви, тiльки оцi, що на "Орiонi", й зостались! Весь тут iз вами, з "Орiоном". Нiчого бiльше в життi, тiльки "Орiон!" А ви... Ех, ви... Сплав мудростi й молодостi!" VII Влаштували Ягничевi царськi проводи. Тi, що залишались на "Орiонi", добре усвiдомлювали, кого вони втрачають, i не один iз них почував, що разом iз Ягничем вiн мовби втрача? частку й самого себе. Можливо не все таки Ягнич зробив, щоб залишитись на вiтрильнику. I в порту, i в самому мiнiстерствi - всюди була в нього рука, всюди мав колишнiх сво?х вихованцiв, тепер сильних i впливових, - мiг би вдатись... Але не став докучати, не пiшов оббивати пороги. Бо хоч i сила в тих людей, але що й вони проти натиску лiт, якi тебе торпедують! Що вони, колишнi тво? вихованцi, проти тi?? гори списаних на тебе паперiв, проти тих дiвок здорових та вчених, якi так i сипали сво?ю латиною, вдаючи, нiби аж он як пiклуються про Ягнича, а насправдi, мабуть, тiльки й думали в цей час про невпiйманих женихiв. Пишуть, пишуть, хоч нiколи й самi, видно, того не читають - у паперах топлять свого пацi?нта. Звiсно, для перестраховки вся та ?хня писанина, за себе найперше дбають, бояться, що вiдповiдати доведеться, коли з Ягничем щось трапиться в рейсi... Чи, може, й вони не зовсiм по-пустому прискiпувались? Бо пережите, воно щодалi бiльше да?ться взнаки. Там шпигне, там кольне, там крутить. I хай би знайшовся той, хто захистить тебе вiд старостi, що вже насува?ться, де знайти оборону вiд ?? осiннiх вiтрiв? Була ще надiя на пiдтримку суднового свого лiкаря, цей мiг би латиною проти латини, але ще в день прибуття вдарили йому десь iз Овiдiополя телеграму - мати при смертi, лежить у лiкарнi. Кинув усе, взяв вiдпустку, помчав. Ще й досi не повернувся. Тож - проводи. Усiх зiбрали на палубi, оголосили наказ, видали ветерановi щедру грошову премiю. Висловив Ягничевi подяку представник порту, виступив i вiд колективу морехiдки давнiй знайомий - той самий фiлософ з бичачою ши?ю, з очами кольору медузи, в безрукавцi (досить недоречнiй для тако? церемонi?), з руками товстими й волохатими. Молов щось про подолання стихiй, про пасати й мусони, про моряцьку романтику якось утробно.'аж з пiдвивом вигукнув, ну що з нього вiзьмеш, як воно пустомолот, - мимо вух пускав Ягнич усi його роздебендi... Душевно сказав замполiт: - Ви вправi, Гурiйовичу, почувати за собою наповнене життя. Життя - мов парус!.. Нагадав про найтруднiшi рейси, пояснив молодим, хто такий ?хнiй оцей "завпарусами", майстер вiтрильного дiла на суднi, i що, коли вже тобi судилося бути майстром, нiде ти не зяплямиш себе, всюди збережеш свою честь. Моряк Ягничево? вдачi, орiонець, вiн мовляв, i в посрiбленостi лiт стоятиме над старiстю з ?? втомою та хворобами, вiн всюди буде немрущим, бо гарт флотський, рiдкiсна його праця й почуття морського братерства, вони, як i талант художника, не знають постарiння!.. I капiтан, i хлопцi екiпажу зосереджено, навiть з помiтним присмутком слухали замполiта. Можливо, подумалось у цi хвилини не одному з молодих, що i йому теж колись будуть влаштованi проводи, адже й тобi, сьогоднi червонощокому, нi вiд кого не гарантована вiчна молодiсть. Було ще слово й вiд курсантiв, цю мiсiю взяв на себе смаглюватий, на татарина схожий юнак, учасник останнього рейсу. Цей не тягнув довго, подякував Ягничевi за наставництво, за мудрiсть i закiнчив жартом: "Дорогий наш Нептуне, йдучи на спочинок, вiтрiв хоч не забирайте з собою!" Усi промови Ягнич вислухав з камiнним обличчям. Жодним м'язом не виказало воно, дублене, горiхове, тi?? бурi, болю, сумяття, що вирували в його душi. Стояв серед струнких, молодих, парадно одягнутих, незрушно стояв у сво?м допотопнiм бушлатi, застебнутiм, незважаючи на спеку, на всi гудзики, i враження було таке, нiби вся ця процедура прощання Ягнича найменше торка?ться, почуттiв не виявлялось нiяких, бо хiба ж личить моряковi виставляти напоказ, вивертати на люди той безмiрний тягар, що гнiтить тебе стiльки днiв i ночей i що нестимеш тепер його до останку. Вiдплавав сво?, вiдходив. Вiднинi стане тобi палубою степ, полинами пропахлий, парусами куряви повитий... Тож прийми, чоловiче, що належить, прийми свою чашу стримано й достойно, бо тут винуватих нема, бо те, що спiткало тебе, ранiш чи пiзнiш спiтка? кожного з них: вiчна ж бо молодiсть нiкому не гарантована. Дiйство закiнчувалось врученням почесно? грамоти i ще однi?ю подякою перед стро?м та оголошенням наказу, згiдно з яким вiн, Ягнич, майстер парусно? справи, зарахову?ться довiчно почесним членом екiпажу. Сам капiтан повiдомив присутнiх про це, повiдомив емоцiйно, з неудаваною щирiстю й темпераментом, посиленим, можливо, ще й внутрiшнiм голосом не зовсiм заспоко?ного сумлiння, яке знову допитувалось: а чи все ти зробив, що мiг би зробити для Ягнича у цi днi? Коли ж зайшлося про те, що буде ветерановi ще й цiнний подарунок, - тiльки його вручать згодом, бо ще не пiдiбрали, нiяк не вирiшать, що саме було б Ягничевi найбiльш до вподоби, - коли про це зайшлось, залунали голоси жартунiв, що добре пiднести Гурiйовичу холодильник, або кольоровий телевiзор, або пральну машину, i це було, мабуть, таки дотепно, бо викликало смiх присутнiх. Капiтан, одначе, звернувся до Ягнича без жарту: - Ми справдi хотiли б знати ваше побажання щодо подарунка. Старий якийсь час помовчав. Потiм кинув глухо: - Голку менi подаруйте. Вiн мав на увазi парусну голку. I хоч бажання було нiбито смiшне, проте нiхто не засмiявся. Капiтан пiдкреслено серйозним, владним тоном дав розпорядження старпомовi провести Ягнича до парусницько?, i хай вибере там собi голок, яких забажа?, може взяти хоч i цiлий набiр. Ягничевi, видно, не хотiлося туди йти. Вагаючись, вiн тупцявся, а потiм раптом узяв капiтана за лiкоть, ступнув з ним набiк, - певне, хотiв йому щось сказати вiч-на-вiч. I сказав: - Можу дати розписку. - Яку розписку? - Що нi ви, нi