лiкар, анi тi комiсi? не будуть перед законом вiдповiдати, коли на суднi зi мною сталось би щось... Багато не прошу: ще в один рейс. Навiть якщо це буде останнiй - хай!.. I розписка в мене ось готова... - вiн добув з кепки якогось заяложеного папiрця. Капiтан зашарiвся. - Дорогий Гурiйовичу, не треба розписки, зрозумiйте ви нас! - Голос його продзвенiв юно i чисто. - Прошу вас, не ускладнюйте ситуацiю, допоможiть нам розв'язати вузол... Вiдпочиньте. Ви зробили сво?. Зробили бiльше, нiж на десятьох випада?. Такого, як ви, на "Орiонi" не було i бiльше, менi зда?ться, не буде... Вiдбувалося все хоч i урочисто, але в темпi. Справи ждали людей, тож доводилось економити час. Цiлий набiр голок, цих його трудових тригранних, зроблених iз спецiально? наймiцнiшо? сталi, тут же було передано ревним старпомом Ягничевi просто в руки, при всiх (щоб у разi перевiрки можна було ?х законно списати). I Ягничiв флотський сундучок, цей вiрний супутник, ледве чи не ровесник Ягничево? служби, вже стояв у майстра бiля нiг. Стояв, наповнений та?мницями, обцвяхований мiдними заклепками, оббитий ремiнням, з китайським хитрим замочком, що його секрет був вiдомий тiльки самому Ягничевi... Звiдкись наче вродився тут цей сундучок, господаревi залишалось тепер одне: нахилитись i взяти. Та тiльки Ягнич нахилився, як кiлька курсантiв пiдскочили, давайте, мовляв, пiдсобимо, ви ж пiсля операцi?... Одначе Ягнич вiдсторонив хлопцiв. - Спасибi, - вiдбуркнувся, - сам вiзьму... було б що. Узяв в одну руку сундучок, в другу - скручену трубкою грамоту, яку мало не забув, - капiтан ще раз передав ?? Ягничевi з мiцним потиском руки, з розчуленим блиском у вiчу. Пiд поглядом усього екiпажу поволi спускався майстер по траповiй дошцi на берег. Неквапом ступив, звично, буденно, востанн?. Капiтан, припавши до поручнiв, дивився Ягничевi вслiд, i душа його повнилась щемом розлуки. Може, востанн? бачить цю пригорблену окоренкувату постать, що була такою тут доладною, такою невiд'?мною, мовби навiки припасованою до судна. Вiяло вiд не? певнiстю на всiх, по-домашньому теплiше ставало, коли старий порався десь на палубi, серед такелажу, заспокоювала сама Ягничева присутнiсть, - був вiн для судна мов талiсман. Може, й з ураганiв, з-пiд шквалiв виходили щасливо тому, що була мiж ними ця чиста душа, безоглядно вiддана судну людина, оберiгач вiд усiх напастей. Сьогоднi втрачають його. Спуска?ться по трапу у власну старiсть, вiдходить в незвiдане море Самотностi. У небутнiсть людина йде! Щось пекучо-беззахисне було в тiй бушлатнiй пригорбленiй постатi з гостроребрим сундучком, що поблискував мiдною оковкою. Але було в тiй постатi, в тiй неквапнiй прощальнiй ходi ще й iнше - залiзна витримка нагартовано? життям людини, була та мовчазна гiднiсть i безстрашшя перед тим, що його десь там зустрiне за палубою рiдного вiтрильника. Так, вiчна молодiсть нiкому й не вiд кого не гарантована! Ось так живуть люди пiд щоглами, з юностi й до сивини борються iз стихiями, а потiм, зносившись, спрацювавшись, чесно вибувши свою всежитт?ву вахту, скромно й буденно вiдходять у забортнiсть, в iншу переходять стихiю з голкою та з грамотою на досмертне звання Почесного майстра. Пiд поглядом проводжаючих Ягнич ступив на бетон причалу, на його незрушнiсть, поставив бiля нiг сундучок, думали на "Орiонi" - зараз озирнеться... А вiн витяг сигарети "Шипка" (чомусь ?м завжди вiддавав перевагу), закурив. Дивився в бiк портових пакгаузiв. Звiдти назустрiч йому, ледь помiтно пришкандибуючи, саме наближався той, хто завше з'явля?ться в найпотрiбнiшу мить: друг, судновий механiк. Такий же, як i Ягнич, осадкуватий, крутолобий. Пiдiйшов до Ягнича впритул, i вони про щось коротко перемовились. Видно, радилися. Екiпаж "Орiона", понависавши над поруччям, все спостерiгав Ягнича, його низькорослу постать, що, наче вкопана, сумовито заклякла на причалi. Ось, нарештi, докуривши, Ягнич кинув з берега недопалок, сплюнув услiд, на розкислi апельсиновi корки, що бовталися бiля бетону на хвилi. Тут мiг дозволити собi хоч таку вiльнiсть, не те, що на суднi: там плюнути в море - то ж було б непрощене блюзнiрство. Друг-механiк, вiдсторонивши Ягнича, взяв сундучок, у майстра лишився у руцi лише ватман тi?? скручено? грамоти, що ?? ще вчора на "Орiонi" розглядали всi, старанно розцяцьковану училищними художникамисамоуками, з вiнь?тками та вiночками, з пiднятими вгору настроч - серед буяння барв - вилами бородатого Нептуна, владики морiв... Так i пiшли, не озираючись. Нiби не було вже Ягничевi дiла до "Орiона", нiби й не вiддав вiн йому найкращих рокiв свого життя - життя трудового, наповненого дiлом до краю. Бо шити, металом обковувати по краях паруси - то складна i просто таки каторжна праця. Сувiй парусини важить центнери, ма?ш витягти його, розстелити на всю палубу, просушити, ма?ш кожен ярд, кожен сантиметр переглянути, перетерти власноруч, промацати пучками, чи нема де ганджу, чи щур не прогриз, чи не допущено якого-небудь фабричного браку. I тiльки впевнившись, що парусина мiцна, надiйна, як слiд проварена, - берись, розкроюй ?? та зшивай сво?ми тригранними. Небагато що Ягнич умiв у життi, морських лоцiй, скажiмо, так i не навчився читати, але те, що вмiв, то вже вмiв досконало, у цьому був майстром. Бо треба паруси не просто зшити, ти повинен кожен парус озбро?ти, обшити парусину сталевими тросами, доладнувати по краях всiма необхiдними деталями, щоб найлютiшу бурю витримала твоя робота: а це вже вмiння, хист, це вже мистецтво! I якщо зараз з-помiж молодих, якi зiбрались на палубi, теж ? такi, що вмiють кро?ти, й шити, озброювати паруси, то це тому, що з ними був Ягнич-майстер, вiн ?х цього дiла навчив!.. Не може поскаржитись, що його на "Орiонi" мало шанували. Ще й до нападу недуги був вiн наказом увiльнений вiд авралiв, i все ж на кожен аврал Ягнич з'являвся з власно? волi, з почуття обов'язку, за внутрiшнiм сво?м покликом. Сто?ть у бушлатику пiд дощем, пiд шквалистим вiтром, руки задубнуть, зда?ться, вже й пальцi не гнуться, сто?ть i стежить уважно й причепливо, як працю? молодий курсант зi снастю чи з швартовим кiнцем. I коли Ягнич помiтить, що не вда?ться хлопцевi "правильно накласти", "правильно закрiпити", пiдiйде й, вiдсторонивши юнака, вiзьметься за дiло сам, зробить на диво швидко i вправно, ще потiм i покаже: "Ось так треба, синку..." I знов знепримiтниться, пригорбиться осторонь, спостерiгаючи за новачком з-пiд брови, кра?м всевидющого ока. Тi, що проводжають, усе ще не разходяться: i старшi званням, i котрi без звань понависали вподовж палуби, не зводять iз старого очей. А вiн у цей час сто?ть iз другом бiля тумби червоного автомата, з якого можна напитися води за копiйку. Довго порпаються обидва в кишенях, нарештi Ягнич знайшов потрiбнi монетки, нацiдив спершу механiковi, потiм наповнив i собi склянку, припав до берегово?, автоматно? - п'?. Склянка слiпучо блищить у руцi, розтiка?ться в промiннi Ягничеве сухе горiхове обличчя. З "Орiона" йому махають, шлють останнi вiтання, навiть капiтан, забувши про сво? становище, з майже хлопчачим ентузiазмом гука?: - "Орiон" вас не забуде! Аж тепер Ягничеве обличчя враз розплилося-розтеклося в сонцi чи то усмiшкою, чи гримасою гiркоти, стриманого плачу. З вiдстанi цього не добереш, не розрiзниш, бо усмiшка людська й гримаса болю, - вони ж чимось такi близькi мiж собою, вони - як сестри... Тихо й прощально Ягничiв погляд обiймав судно i схвильованих на ньому людей. Оце воно - проводжання. Не бучнiстю, не промовами дойма? тебе, не парадною вишикуванiстю екiпажу... Висипали, понависали i не розходяться. Ось вона, твоя сiм'я, твiй "Орiон", може, ти ?х бачиш востанн?. Вони схвильованi, що розлучаються з тобою, ?хнi почуття до болю гостро тобi передаються, i саме судно, неприбране, оголене, ма? зараз такий непоказний, аж нiби жалюгiдний вигляд. Щоразу, коли не одягнуте у вiтрила, воно менша?, а зараз було аж якесь неначе сплющене, мовби аж болить йому бути затиснутим помiж багатотоннажними океанськими велетнями. Непоказне тво? суденце притулилося до причалу, аж не вiриться, що це той самий "Орiон", сокiл морiв, що його на всiх широтах бачили, коли, наповнений вiтром, летить серед просторiв, i вiтрилля його гуде, спiва?, огорнуте все - вiд носа й до корми - хмарою сяючо? водяно? порошi... Натомiсть сто?ть суденце принишкле, без щогл, без парус ся, якесь нiби змучене, але для Ягнича в оцiй сво?й незавидностi, в робочому виглядi воно мовби ще дорожче. Бо це ж таки твiй "Орiон", хоча зараз збереглись у його обрисах лише первiснi форми, отi, що з корабельнi, що створенi для лету, що вигинаються, течуть в iдеальнiй плавкостi, мов пружне тiло дельфiна... Здушило Ягничевi в грудях, як вiд нестачi повiтря. Надивляйся, брате, на свiй "Орiон", бо житимеш тепер на iншiй палубi, де нi вiтру, нi хвилi, нi руху, нi спiву парусiв над тобою, де буде тобi саме вiчне скнiння та животiння, - не життя, а тiльки вiдбування життя. Проводжають, як личить. Капiтан, ставши на виднотi, навiть бiнокль приклав до очей, щоб краще розгледiти Ягнича, який вiн там ? цi?? митi на сушi, бiля зельтерсько? тумби... Iншi, понависавши з борту, нiяк не вгамуються, останнi вiтання Ягничевi шлють цим однаковим в усiх портах свiту рухом - помахом руки. Щемить, горить душа. Помахати б ?м рукою туди, на "Орiон", але, мабуть, це вийшло б у нього незграбно, - за довгi морськi роки якось i не навчився ось так прощально махати рукою. А мусив би навчитись: життя ж бо моряка, власне, й склада?ться iз таких помахiв, iз зустрiчей та прощань. Вслухався напружено, хотiв би дочути, що то йому гукають з "Орiона". Може, кличуть вернутись? Замполiт якiсь знаки пода? на мигах. Невже щось там перевирiшилось в останню мить? Нi, скорiш усього просто дораджують, як йому триматися в сво?х нових сухопутних рейсах. На "Орiон" нема вороття. Друг-механiк нагаду?, що пора вже йти, i вони повагом рушають вiд тумби, щоб незабаром зникнути за рогом розпашiлого на сонцi пакгаузу. Там Ягнич ще раз зупиниться в роздумi, витре зрошене потом чоло. Все. Сталося... Ось тепер можна i в Кура?вку. Був зараз у ваганнi, як туди краще добутись, - сушею чи водою (можна i так, i так). Водою - нi: сьогоднi цей пасажир сердивсь на море. Через якийсь час портовий люд бачитиме, як понурений Ягнич iз сво?м сундучком прямуватиме до автобусно? зупинки. З автобуса зiйде вiн у кура?вськiм степу, слiпнучи вiд сонця, озирнеться довкруг: в усi чотири сторони свiту - самотнiсть. VIII Першо? ж ночi пiсля прибуття Iнни додому, ?? по тривозi пiдняли зi сну: - Нещастя на току! Когось там скалiчило, потовкло... Мати стояла над нею, тримала напоготовi мiнi-спiдничку, в якiй Iнна прибула з медучилища. Похапцем одягаючись, дiвчина чула крiзь прочиненi дверi, як у сусiднiй кiмнатi прибулий з току шофер розповiда? матерi про аварiю. Той розiгнавсь на елеватор, а той з елеватора, а куряви ж хмара - йдеш, як у слiпий полiт, i ось при самiм ви?здi з току машини зiткнулись лобами, дукнулись так, що й фари потрощило на обох... Iннi уявилось жахливе видовище покрученого металу, знiвечених тiл... Озвалась до шофера, стримуючи тривогу: - Смертельний випадок? - Та нiби нi. Котрийсь iз них, видно, в сорочцi народився. Ну, та сама ось побачиш. - Це ж треба щось прихопити? - в розгубленостi озирнулась Iнна до матерi. - Аптечка там ?, - сказав шофер. - Бинти, йод - усе на мiсцi, не вистача? тiльки сестри милосердя... Ти готова? Дiвчина вiдкинула на спину пасмо волосся: - ?дьмо. З мiсця помчали в нiчну темряву, в куряву. Власне, це мав би бути не ?? клопiт. Мусила б зараз там порати потерпiлих ?? попередниця по медпункту Варвара Пилипiвна, дружина Чередниченка-голови. Ще ж вона не на пенсi? (тiльки збира?ться), Iнна поки що не оформлена на ?? мiсце, у права не вступила, але на такi речi в Кураiвцi не зважають. Згарячу, зопалу, пiсля вчорашнiх конспектiв - одразу в дiло сторч головою. Бо Варвара Пилипiвна, зда?ться, сво? вiдчергувала, цими днями сама злягла (вона давня сердечниця, був у не? позаторiк навiть iнфаркт мiокарда). В такiй ситуацi? хiба вiдмовишся? Тут мiркують просто: вчили тебе на медичку, клятву Гiппократа давала, тож звикай схоплюватись серед ночi та мчись мерщiй на виклик, - i мчиться, не буде ж вона формалiсткою! З Варварою Пилипiвною в Iнни добрi стосунки, обидвi ще ранiш знали, що настане день, коли одна здаватиме, а друга прийматиме вiд не? медпункт, не думалось тiльки, що подi? так пiдганятимуть, як оце зараз... Пилипiвну останнiм часом недуги та слабування дедалi частiше вкладають до лiжка, мабуть, якраз тому Чередниченко й до училища вдався з сво?м клопотанням, з сво?ю авторитетною вимогою... Зрештою, i в саме училище Iнна потрапила не без дораджувань Варвари Пилипiвни та ?? Чередниченка, - думали, видно, про замiну наперед. До току вiдстань чимала, вiн тепер один у них, ранiш було кiлька токiв (чи, як Чередниченко каже: гарманiв), розкиданих по степу, по бригадах, а тепер вирiшили - хай буде один, центральний. Зате обладнають його краще, забетонують, зосередять на ньому всю технiку... ?дучи, щофер голосно розмiрковував на цю тему, зважував плюси й мiнуси. Iнна слухала його навiть зацiкавлено, хоча, власне, мало б це бути ?й нi до чого, один тiк чи десять - хiба не однаково? Час пiзнiй, а степ не спить, комбайни працюють, дорогами грунтовими туди й сюди рухаються вогнi в ореолах пiднятого кушпелища. За?ць, аж срiблястий у свiтлi фар, де взявшись, перескакав через дорогу, кажуть, це не добрий знак. До токового нещастя та ще й за?ць дорогу перебiг-це ж треба!.. Однак не вертатися ж... Тiк наближався яскраво освiтлений, з рухливими постатями людей коло ворохiв, з грiзним громаддям якихось незвичних, ранiше не бачених Iнною споруд, мовби заводських (потiм вона дiзна?ться, що то громадяться новi, вперше до цих жнив зведенi зерноочиснi агрегати). Край току лежить на брезентi потерпiлий. Маленький солдатик, узбек чи туркмен, чи хто там вiн ?. Щолiта вiйськова частина надсила? сюди сво?х хлопцiв допомагати на вивозцi хлiба, i оце вiн один iз них. Живий лежить, ледь чутно стогне... Iнна одразу присiла бiля нього, взяла пульс, оглянула всього з нiг до голови, обстежила прихапцем, але уважно: серйозних травм нiбито нема, обличчя, правда, розмальоване, як пiсля бiйки, на ребрах кiлька синякiв, - могло бути гiрше. Потовкло бiдолаху, перебува? ще в напiвшоковому станi, але вiд такого не вмирають. Кiлька iнших, що пiд час зiткнення лише гуль наловили на лоба, вiдбувшись легким переляком, зараз теж тут, не полишають товариша, найбiльша ?хня тривога, видно, за нього, - готовi б виручити, але як? Бiльшiсть iз них теж звiдти, iз схiдних республiк, можливо, навiть земляки цього хлопця, вони про щось квапливо й неспокiйно перемовляються мiж собою, певне, про товариша, а може, й про не?, про Iнну, котру зустрiли холодком недовiри, - що це, мовляв, за дiвчисько зелене прислали сюди, замiсть того щоб привезти солiдного, досвiдченого лiкаря? - Берiть його, та обережнiше, - звелiла Iнна друзям потерпiлого. - Несiть за мною. На час жнив тут же, на току, вiдкрито польовий медпункт, для нього вiдведено один iз вагончикiв, поруч iз -тими, у яких ночують механiзатори. Це вже Чередниченко подбав на прохання Варвари Пилипiвни. Сюди ось у тимчасовий медпункт з наказу Iнни й було перенесено потерпiлого. У вагончику, накинувши бiлий халат, дiвчина вiдчула себе впевненiше. Прокип'ятивши шприц з довжелезною голкою (коротшо? тут не знайшлося), зробила сво?му першому пацi?нтовi протишоковий укол, дала чималу дозу валерiани для заспоко?ння, знов послухала пульс i аж пiсля цього лишила хлопця лежати на бiлих медпунктiвських простирадлах. Хай до ранку полежить, а там буде видно. Якщо треба, вiдправить до лiкарнi, госпiталiзу?. У кожному разi це добре, що вона тут, допомога ?? виявилась вкрай необхiдною. Коли пацi?нт задрiмав, Iнна вийшла й, присiвши на схiдцях вагончика, стала дивитись, як трудиться тiк, як дiвчата та жiнки, закутанi хустками до очей, шугають з лопатами в руках серед ворохiв пшеницi, горнуть i горнуть, вантажачи очищене зерно в кузови машин. Нiкого з токовичок не впiзнати, декотрi в захисних окулярах вiд пилюки та остюкiв, спiдницi високо попiдтикуванi, видно, як аж стегна зблискують. Свiтла на току повiнь, у жнива Чередниченко електрики не жалi?, вимага?, щоб на робочих мiсцях людям було видно, як удень. Незабаром з'явився й вiн сам, голова. Вантажною прибув, вийшов з кабiни, огрядний, ваговитий, габаритiв Тараса Бульби. Став, роззира?ться на сво? володiння, а навстрiч йому вже поспiша? завтоком дядько Кирило, що все робить пiдтюпцем, пiдбiгцем, iнакше не вмi?... Мова заходить, мабуть, про аварiю, бо завтоком, щось пояснюючи, раз у раз розводить руками, знизу? плечима. Чистiсiньким хоче бути в очах голови. Чередниченко тут - сила. Хоч i не грубiян, хоч його нiби й не бояться, проте в його присутностi iншi якось меншають, бригадири самi охоче виказують, що для них вiн авторитет. Кура?вка пиша?ться Чередниченком. Герой фронтiв, командир морських десантникiв i герой мирних лiт - дiсталась йому Золота Зiрка, коли ще був у МТС рядовим комбайнером. Зважають на Чередниченка i в районi. Господарство, яке йому довелось очолити в скрутнi роки, вiн вивiв у число найпередовiших. У Кура?вку ?дуть за досвiдом i, як людину заслужену, аворитетну, Чередниченка часто запрошують на рiзнi наради в область i навiть у столицю, посилають на з'?зди, багато рокiв пiдряд незмiнно обирають членом бюро райкому партi?. Крiм Варвари Пилипiвни, вiрного стража й дорадника, всi iншi, навiть керiвнi товаришi, його трохи остерiгаються, виступiв Чередниченкових на районних та обласних нарадах щоразу ждуть, хто з радiсним нетерпiнням, а хто й з дрижаками пiд жижками. Особливо ж на партконференцiях, коли попереду голосування. ?нна ще змалку зна? Чередниченка, не раз бував вiн i в ?хнiй хатi, сидiв з Iнниним батьком за столом, коли з чаркою, а коли й без. Бо ж обидва комбайнери (комбайнерством сво?м Чередниченко ще й досi горбiдиться), а коли зiйдуться дво? механiзаторiв, ?м поговорити завжди знайдеться про що. Як би, скажiмо, з тi?? "Сiльгосптехнiки" ще щось вичавити, як би замiсть цього ошарпаного, зношеного СК (самохiдного комбайна) та видобути досконалiшого, з числа отих найновiших, що тiльки-но випливають iз заводських ворiт... Варвара Пилипiвна каже, що в ?? Чередниченка теж серце, не раз, бува?, ночами шука?, де той валiдол, доходило до тяжких приступiв, одначе на людях Сава Данилович цього нiчим не виявля?. Завжди повен енергi?, частiше веселий, нiж хмурий, за серце якщо i вхопиться, то лише у випадках виняткових, i то тiльки вiдвернувшись. Такого вже гарту вiн, цей славетний кура?вський голова. Зовнi глянеш - богатир, вернидуб, нiколи не скажеш, що i в нього мотор да? перебо?, що i йому, житт?любовi й жартуну, знайомi страждання. Болить чи не болить, а вигляд у Чередниченка такий, хоч на медичну афiшу його винось для пiдтвердження сили афоризму: "В здоровiм тiлi - здоровий дух". Лежати довго не вмi?, з досвiтку на ногах, туге, на вiтрах обсмагле обличчя все лiто пашить польовою свiжiстю, - зда?ться, такiй людинi зносу не буде! I сам вiн охоче пiдтриму? про себе таку думку. Ма? звичку потiшатися власною огряднiстю, сво?ю важкоатлетичною вагою, - при нагодi любить розповiдати, в який конфуз потрапив, бувши позаторiк у складi однi?? з делегацiй у Польщi. Йдуть вони собi з другом (теж головою з недалеко? звiдси Iванiвни), вийшли на прогулянку пiсля доброго обiду, Вавельським замком милуються (дiя вiдбува?ться в Краковi), ось тут, проше пана, i сталася з ними пригода... Стоять пiд муром бiленькi вуличнi терези, привiтний дiдок сидить коло них, запрошу? галантним жестом Чередниченка: прошу пана до вагiвницi... Видно, цiкаво було йому зважити для експерименту - скiльки такий Пiддубний затягне? Став спершу Крутипорох, приятель Чередниченкiв, цей нiчого - лише дев'яносто з гаком, а як став Чередниченко, так тi бiднi ваги пiд ним тiльки хрусь - i... пшепрашам: поламались, не витримали... Цiлий конфуз! Зате з вавельським дiдком пiсля того моцно заприятелювали, всi сувенiри йому пiшли. Найчастiше з'явля?ться Чередниченко вдома у Ягничiв, коли прибува? у вiдпустку материн брат, заслужений моряк iз вiтрильника, давнiй Чередниченкiв товариш - Ягнич Андрон. Часом дiвчата питали Iнну в училищi, як це виходить, що й ти на прiзвище Ягнич, i материн брат теж Ягнич, - а воно тому, що i в батька, i в матерi ще до одруження прiзвища були однаковi, тiльки мати з одних Ягничiв, а батько з iнших, - з рiзних, сказати б, ягничiвських племен, якi хiба що десь у сивiй минувшинi мали спiльного пращура, якого-небудь бородатого пра-Ягнича. На сьогоднi рiзних Ягничiв у них тут пiв-Кура?вки, на обелiску цiлим стовпом стоять до самого фундаменту - усе Ягничi та Ягничi... Пiдходять на День Перемоги жiнки й матерi до обелiска та самi вже розбирають, де чий... З Ягничем-старшим Чередниченко здавна товаришу?, i коли той при?здить, то зна? Iнна, що Сава Данилович ?хнього двору не мине, завiта? неодмiнно. Допiзна тодi лунатиме пiд грушею могутнiй Чередниченкiв голос i оте ще могутнiше його "ха-ха-ха!". Сидячи десь збоку, дiвчина наслуха?ться тодi рiзних iсторiй - веселих i напiввеселих, а коли й зовсiм сумних. Важко залишатись байдужою, спостерiгаючи, як ця, хай i на роки розлучена дружба живе, знов i знов ?дна?ться пiсля тривалих розлук пiд кура?вськими зорями. Деколи ветерани аж насмiшать Iнну, коли зчинять дискусiю, скажiмо, про вiтер: хто вiн, друг чи ворог людинi? Охочий до жартiв Чередниченко уволю насмiхатиметься з Ягничевих вiтрил, бо ж доки на них не дмухнеш, мовляв, то вони й висять, як ганчiр'я, все ждуть для себе попутних вiтрiв, може, якраз отих самих, що налiтають на Кура?вку, несучи ?й прикрощiв найбiльше - палять, сушать, видувають грунти, до сьомого неба здiймають кушпелища!.. Слухатиме Iнна вечiрню полемiку двох сво?х, мабуть, найупертiших кура?вцiв, i, хоч перепалка мiж ними виникатиме часом досить гостра, дiвчинi при?мно буде вiдчувати, що нiяка суперечка ?х не розсварить, нiякi вiтри не остудять роками вивiрену дружбу цих людей, не порушать глибоку надiйнiсть ?хнiх стосункiв. Замолоду Чередниченко грав у драмгуртку, був душею кура?всько? сцени, i чи не вiдтодi зберiг вiн у собi нахил до рiзних штукарств? Любить, скажiмо, зображати себе пiдкаблучником у дружини, виставляти свою особу нещасною жертвою шлюбно? нерiвностi, домашньо?, хатньо? диктатури, де за тобою, нiбито затурканим та вiчно заляканим, тiльки и ганя?ться качалка. Але яка там "качалка" у тi?? Варвари Пилипiвни, коли ?й це просто протипоказано: людська помагальниця, добра душа, незлобиве i ще й досi закохане в свого Чередниченка створiння, до чи?х думок та делiкатних дораджувань справдi-таки уважно прислуха?ться цей кура?вський Зевс... Iннi аж смiшно чути: жертва безправна, пiдкаблучник! Та чомусь до вподоби йому саме ця уявна, взята на себе роль, чомусь до душi Чередниченковi саме таким себе виставляти на сценi життя. Артист! Iнна усмiха?ться, згадуючи головинi штукарства. Та ось, нарештi, перегомонiвши з завтоком. Чередниченко просту? сюди, до вагончика медпункту. Кроку? твердо, на масивнiм розчервонiлiм обличчi суворiсть, може, навiть стриманий гнiв. - Де вiн, той неборака? - пiдходячи, гука? до Iнни так, наче вона вже рiк тут сидить, хоч пiсля при?зду дiвчина ще й не бачилася з ним. Iнна пiдвелася (навмисне зробила це повiльно, без запобiгливостi). - Заснув пiсля уколу. - Не дуже його там потовкло? - Травм особливих не виявила. - Може, в лiкарню треба? Чи сюди викликати когось iз ?хнiх свiтил? - Не бачу потреби, - аж трохи образившись, сказала Iнна. - Ранок покаже... Можливо, обiйдеться без госпiталiзацi?. - Надало ж йому! Не iнакше - новачок. Тi, що вже бували на наших жнивах, знають... Тут гав не лови! - Таж нiч, курява... - Ми все життя в курявi, та й живi, не подряпанi. - А хворих та з травмами все одно багато. - Так на те ж i ви, медицина! Для чого вас вчимо? Безробiтною тут не будеш... До речi, з прибуттям вас, Iнно Федорiвно, - аж тепер здогадавсь. "Iнно Федорiвно", - це, звiсно, iронiя, бо досi вона завжди була для нього лише Iнка, або Циганочка, та й усе. - Сiдай, - кинув Чередниченко, i сам сiв на приступцi першим, ?й уже нема де й притулитись. - Постою, - сказала Iнна, - ноги ще не болять, i зайвина ваги не обтяжу?... - Це ти в мiй город? Не спiши. Доживи до мого. Костюм на Чередниченковi такий, як i торiк: спецiального крою, iндивiдуального пошиву, кiтель iз сiро? легко? i, мабуть, нежарко? парусини, такi ж парусиновi штани до пари; на ногах сандалi?, на головi цупкий, прокiптюжений, якийсь комiсарський кашкет, його зараз насунуто аж на лоба. Сидить нахмарено, обважнiло, нiби прикуняв у якомусь напiвснi. - Бачила, що тут у нас? - раптом пiдвiвши голову, кинув Чередниченко в глибину току, рiзко освiтленого звiдкись, неначе прожектором. - Ото й усе, що нам пiсля запалу зосталось... Ще вчора, добираючись водою i сушею до Кура?вки, Iнна тiльки й чула звiдусiль це недобре слово "запал". I на пристанi, й на елеваторi, де вона ждала попутно? на Кура?вку, всюди одне - запал та запал. I мати вдома про те ж саме, i вiд батька, коли пiшла навiдати його до комбайна, замiсть привiтного слова чи розпитiв про випускнi, тiльки й почула: "Бачили суховi?в та суховiтриць, але щоб отакий запал!.. В руках уже мали по сорок центнерiв, а за три днi що сталося iз зерном... Сльози - не зерно!" - I батько показував на долонi ?й пшеницю свого намолоту, червонясту, зда?ться ще гарячу, але зернятка такi дрiбненькi, зморщенi, плюсклi... - Якого ждали багатства, i ось тобi згорiло за три днi! - В голосi Чередниченка чу?ться глибокий бiль. - I посiяли добре, i зима була як на замовлення, з дощами та снiгом, та ще й з лiтакiв попiдживлювали усi лани... Буде, буде урожай, хлiб горами лежатиме на гарманах! Усе, кажу ж, як на замовлення. Майськi дощi випали, колос викинувся, та ще який колос! Сто?ть, як ото на гербi, красу?ться, налива?ться. Свято на душi в хлiбороба. Оце нам за всi нашi невсипущi труди, за нашi старання. Хоча, звiсно ж, зна?м свого ворога, зна?м, який вiн пiдступний: дме не тодi, коли колосок ще в пазусi сидить, - Iнна мимоволi скинула знiяковiлим оком на випнутi сво? груденята, - дме, щоб застати ниву в повнiм наливi... Так i цього разу: задуло тодi, коли вже й данi до центру дали - вiзьмемо по сорок центнерiв з гектара, i без розмов!.. Вiриш, анiякого сумнiву не було. Бо ж ниви стоять, як море, "Аврора" наша уже в силi, в такiй красi - колос до колоса, - нiщо ?й тепер нiбито не страшне. А воно як прорвалось, як вiйнуло на нас, ну, як з духовки жене, ну, як ото вiд турбiн лiтака!.. Ко?лося щось неймовiрне, пекельне. Бувало, й ранiше прихопить, а тут... День i нiч свистiло. Лiсосмуги бачила якi? За добу порудiли, пужнуло на них, наче з вогнемета! Ну, а колос тримавсь геро?чно! Може б, i витримав, бо зовсiм повен уже i в гр-унтi вологи достатньо, та тiльки ж палить, вогняним вiтром обпалю? з такою швидкiстю, що, розумi?ш, вiд кореня волога не встига? по стеблу дiйти до колоска! Тут уже сили не рiвнi. То оце не удар, оце не драма? Бути з урожа?м рекордним i раптом... Хiба ж таким би там ворохам лежати, - Чередниченко знову кивнув на тiк. - Але ж таки не без хлiба? - Та я не кажу. Ще й цього беремо центнерiв по двадцять, а де й бiльше. Ранiш, коли на семи центнерах жили, це вважалось би неабияким урожа?м... Але ж то ранiше, а на теперiшнiм рiвнi це для нас не врожай, Iнко, це лиха бiда, поразка, - голос його знов набув енергi?, владно?, сердито?. - Нi, з таким не змиритись. Вiдчувши його нервову напругу, Iнна перевела мову на iнше: - А як почува?ться Варвара Пилипiвна? - Боюся, що "вичерпалась" вона. Уже ?й не пiд силу цей ваш медпункт. Так що повнiстю вступай у права. - Я ще ж не встигла навiть оформитись. - Оформимо. В нас без тяганини. Працюй, а якщо треба, я сам подзвоню в район. - Нi-нi, - заперечила дiвчина i додала, що в районi ?й треба побувати особисто, такi речi заочно не робляться... - Поставиш на ноги цього ось небораку, а там подивимось... Треба буде-вiдпущу. Якийсь час вiн мовчав, почувалось, як усе ще гнiтить його цей суховiйник-запал, це нечуваних розмiрiв лихо. "Драма степiв", - iнакше не скажеш... Дiвчина мимоволi зiтхнула. - Природу - ось кого треба лiкувати, - заговорив Чередниченко пiсля мовчанки. - Видно, щось порушено в нiй, бо дедалi частiше лихоманить ?? останнiм часом... З погодою ко?ться казна-що, i знову ж скаженi оцi нальоти суховi?в... Де воно там прорвалось, iз Каракумiв чи з Афганiстану - звiдки воно? В котрий раз уже весь Пiвдень горить. I Кубань, i Задонщина, й ми. Боротися, але як? Коли насува?ться, летить на тебе океан розжареного повiтря... Хоч натро? розiрвись, нiчим його не перепиниш, нiчим не затулиш... Амбразуру можна, а степ, Iнко, не амбразура, його не закри?ш грудьми! IX Вранцi забрали в Iнни ?? першого пацi?нта. Ще тiльки сонце сходило, тiльки перший скiсний промiнь лiг на ворохи пшеницi, прибув на тiк командир частини з кiлькома сво?ми хлопцями у вилинялих армiйських панамках, при?жджi без довгих розмов пiдхопили пiд руки Iнниного пiдопiчного, "додому давай, Гафуре, годi тобi нiжитись у дiвочому лазаретi". На прощання усмiхнувсь до Iнни кволою, нiби вибачливою усмiшкою "Спасибi, товаришко доктор"... I тiльки курява закушпелила за ними, помчались у сво? володiння. Прибуваючи на жнива, вiйськовi обирають собi мiсце то тут, то там, адже пересуватись ?м дуже просто, загiн ?хнiй весь на колесах. Цього лiта затаборились, обгородились iз сво?ю радiостанцi?ю на солончаках за Кура?вкою, ближче до ферм, викликавши серед молодих доярок неабияке пожвавлення. Десь там за фермами й зникла машина з хлопцями-вiйськовиками, розтанула кушпела над шляхом, натомiсть яснi? по крайнебу смужечка ранково? зорi. Iнна задивилась на не?. Нiколи не думала, що найперша, найтонша смужечка зорi в степу, це така краса... I на току, де лл?ться хлiб, враз червоним заяскрiли в потоцi зернятка - то вже вiд сонця, вiд доторку тi?? зорi... Здавши пацi?нта, Iнна вiдчула, що ?й чогось браку?, i щоб не сумувати, взялась облаштовувати свiй опустiлий медпункт. Поприбирала у вагончику, пiдмела прохiд, пiсля того почепила на видному мiсцi розклад-порадник молодим матерям: як сповивати немовлят, коли вкладати до сну, в якi години найкраще годувати ?х грудним молоком... Навела в аптечцi лад, перешила гудзик на сво?му бiлоснiжному халатi й, знову накинувши його на плечi, стала у дверях... Хворих нема, i добре. У хвилини перепочинку пiдiйдуть, бува?, жiнки вiд ворохiв, напаленi сонцем, веселi здоров'ячки, питають Iнну, чи нема в ?? аптецi чогось вiд остюкiв та щоб губи не шерхли. Хлопцi, повертаючись з елеватора, - вiйськовi й сво?, кура?вськi - догукують iнодi жартома iз кузовiв: - Гей, медичко! Чи ? там щось для заспоко?ння серця? Усе чомусь ждала, що одним iз рейсiв прибуде, стрибне з кузова просто в зерно ще один хлопець - Вiктор Веремi?нко. Так звати того, хто пану? в дiвочих ?? почуттях, про кого Iнна тiльки з найближчими подругами дiлилась словом iнтимного зiзнання в училищi. Вже вiн повернувся з тих мiсць, де вiдбував покарання, хоча в Кура?вцi ще, зда?ться, Вiктора нiхто й не бачив, окрiм хiба що батькiв. Обо? - старi вчителi кура?всько? школи, зараз уже на пенсi?, хоча Панас Омелянович (Веремi?нко-старший) ще й досi не може звикнути до пенсiйного бездiлля, знайшов собi клопiт на добровiльних засадах - облаштову? кiмнату-музейчик при Кура?вському Палацi культури. Новий палац - то ще одна Чередниченкова гордiсть: у самому центрi Кура?вки височить цей архiтектурний гiгант (солiдний, такого i в райцентрi нема), на фронтонi яскрава моза?ка - дебела червонощока молодиця iз золотим снопом... Зараз, ясна рiч, палац замкнутий, не до нього, всi на жнивах. Панаса Омеляновича вчора випадково Iнна зустрiла на вулицi: iшов прибитий якийсь, зiщулений, аж дивитись жаль... Що тiльки робить з людиною старiсть! Зда?ться, хiба ж давно водив ?х щовесни в степ, на уроки ботанiки, з захватом розповiдав про кура?вський, нiби й небагатий рослинний свiт (уперше вiд нього Iнна почула про тi "скiфськi тюльпани"), а вчора... здавалось, бреде сама тiнь вiд людини... Маленький iшов, ще бiльше зiсохлий, хода по-старечому непевна, зда?ться, дмухни - i впаде. Бо ж такого зазнати удару: ?диного ма? сина, i того довелось побачити на лавi пiдсудних... Невiдомо, з чого це й почалось у Вiктора. Доки був у школi, нiяких за ним не помiчалось вiдхилень вiд норми, ну хiба порозбишаку? там трохи бiльше, нiж iншi, але, зрештою, це часто трапля?ться серед пiдлiткiв. Пiсля восьмого вирiшив вступати до морехiдки. I вступив, на екзаменах не провалився, та першо? ж осенi повернувся в Кура?вку до батькiв, щоб порадувати новиною: вiдчислили... - Вiдчислили чи просто вигнали? - запитав його тодi Чередниченко, зустрiвши якось у клубi. - У них це назива?ться вiдчислили, - криво посмiхався Вiктор. - Вважають, що характером ?м не пiдходжу... - Скорiше не характером, а розбейканiстю сво?ю, - коментував цю подiю голова. - Дають тобi змогу подумати, як далi жити... Адже можна по-рiзному: один виходить одразу на магiстраль, а другий десь убiк навмання покривуляв, поскакав, як перекотиполе. Одного морехiдка зваблю? дiлом серйозним, а другому пусто? романтики закортiло, давай безкозирку для парадiв та моряцьку походку для шику... А в них там щодо цього сво? прислiв'я: щоб була морська походка, море потрiбне - не водка... Чув? Бурi та шторми народжують мужчин! - Хай воно вам те море хоч i висохне, - вiдповiдав Вiктор на всi дошкуляння. Пiсля того, як вiн опинився за ворiтьми флотсько? школи, нестерпним стало для нього саме слово "морехiдка", уникав i згадки про не?. Бо ж не прийняла тво?? розхристаностi, вигнала пiд паруси кура?всько? кiптюги! Iнна вважа?, що саме в тi днi з'явився у Вiктора комплекс неповноцiнностi. Сподiвалась, що зможе вилiкувати його, душевно зцiлить хлопця сво?ю любов'ю. Любов'ю - саме так! Iнна вже тодi була небайдужа до нього. I не тiльки тому, що вродливий, що багатьом дiвчатам подобавсь, а й тому, що було ж у нього оте "щось", отой житт?вий азарт, вiдвага, якась летюча самозабутнiсть, неприкаянiсть... Адже закоханi очi бачать усе по-сво?му, вони й те, що iншi осуджують, зумiють виправдати... Вiктор недовго сидiв у домашньому затишку бiля батькiв, пiдхопило хлопця новими вiтрами. Подався незабаром на канал, шукав щастя на самоскидi й на скреперi, якийсь час уперто колупав степову планету, потiм знов його потягло до цих берегiв, прилаштувався в кура?вську рибартiль, чи, як тут кажуть, рибтюльку... I так аж до того нещасливого випадку, що завiв його до мiсць ув'язнення. Вiдбув тепер сво?, спокутував, повернувся. Тiльки не затримався в Кура?вцi, зачепився десь у райцентрi, про це Iнна дiзналась вiд знiченого та розгубленого Панаса Омеляновича. Був Вiтя вдома всього одну нiч, тяжко картав себе перед матiр'ю: пiшло, каже, мамо, життя мо? навперекосяк... - Як, як сказав? - перепитала Iнна. - Навперекосяк, каже. I сльози на очах. Це багато для не? важило. Видно, таки мав там час подумати, якщо вже здатен судити себе сво?м власним внутрiшнiм судом. Може, вперше прокинулось у ньому синiвське щось до матерi, до прибитого горем батька, був нiбито вкрай розчулений, не дорiкнув i словом, що "Яву" його збули, комусь вiддали за безцiнь, щоб i духу ?? не було на подвiр'?. - А чому ж все-таки в Кура?вцi вiн не лишивсь? - тамуючи хвилювання, запитала Iнна Панаса Омеляновича. - Не можу, каже: соромно. Щоб у такому виглядi та на очi друзям з'явитись? Нi, на сторонi перебуду, хоч доки чуб вiдросте... Якби йому якесь пiдживлення, щоб швидше рiс. По цiй сумовитiй самоiронi? Iнна одразу впiзнала свого обранця. Якщо людина не втратила почуття гумору та почуття сорому перед iншими, то ще ж вона не пропаща! Та хоч скiльки машин поверталося з елеватора, жодна не привезла Вiктора на сво?му борту. Глянеш у бiк моря - нема й звiдти, не вибродить хлопець iз сяючих його бурунiв! На дорожнi роботи нiбито влаштувався, новий трудовий чуб вiдрощу? собi на залiзнiм котку. I зовсiм не всю правду вiдкрила Чередниченковi Iнна напередоднi, коли в розмовi бiля нiчного вагончика казала про доконечнiсть сво?? невiдкладно? по?здки в райцентр: не тiльки вiддiл охорони здоров'я мала на увазi, ще бiльше поривало ?? туди сподiвання швидше зустрiти, розшукати свого перестражданого, вже вiльного вiд провини Вiктора Веремi?нка. Не зовсiм поки що звичне для дiвчини нове ?? становище. Чату? цей свiй безлюдний зараз медпункт, i хоча могла б, звiсно, вiдлучитись, але не зна?, чи може це зробити сама, чи повинна тепер щоразу питати дозволу в Чередниченка? Коли настала пора снiданку, Iнну теж покликали до столу заодно з кiлькома прибулими вночi десь iз Тернопiльщини механiзаторами, що ?хнi облiзлi чемодани та авоськи ще й зараз лежать, зваленi купою, бiля Iнниного вагончика. Щолiта при?здять iз захiдних областей пiдпомагачi, щоб разом iз кура?вцями порати безмежнi лани пшениць. Мали б i цього року при?жджi тут бути нарозхват, а, виявля?ться, що лiто не те: не так уродило, як ждалося... Поки що тернопiльськi перебувають у невiданнi, не знають, як воно вирiшиться з ними: добре, хоч до столу не забули покликати... Сподiвалась Iнна побачити за снiданком i свiй сiмейний "ягничiвський екiпаж", ? такий. Не першi жнива iсну?, не раз з'являлись фото i в районнiй, i в обласнiй газетi: екiпаж подружжя Ягничiв. Батько, як механiзатор широкого профiлю, в степах невiдлучно, а мати до нього на сезон жнив пiдключа?ться помiчницею. Лише торiк вона вперше не стала до комбайнового штурвала, за станом здоров'я перевели ?? вихователькою в дитячий садок. Однак i пiсля цi?? перестанови сiмейний екiпаж Ягничiв не розпався: прийшов на змiну матерi Петро-старшокласник, про якого ще й ранiш батько у хвилини пiдхмелено? ласкавостi казав: оце росте мiй штурманець. Любить татусь i сином, i донькою похвалитися перед людьми! Не випало, однак, сьогоднi дiвчинi тут зустрiти сво?х: нi батько, нi брат цього ранку снiдати не з'явились - комбайнерам, виявля?ться, ?жу зараз возять безпосередньо в загiнки, бо кожна хвилина дорога, нива не жде. Опiвднi при?хала на тiк Варвара Пилипiвна, блiда, схудла пiсля нездужання, але при зустрiчi з Iнною аж нiби повеселiла. - Ну, як ти тут, Iнно? Осво?лась? - запитала iз сво?ю незмiнною лагiднiстю. - Оце вiдчула себе трохи краще, то дай, думаю, по?ду почергую за не?, бо ?й же треба, мабуть, у районi побувати... I глянула на Iнну так проникливе: знаю, мовляв, чого треба, до кого серце спiшить... Нi, жiнки таки кращi психологи, нiж отi товстошкурi мужчини! Цього ж дня Iнна була вже у райцентрi. Зайшла до райкому комсомолу, взялася на облiк, побувала у свого начальства у вiддiлi охорони здоров'я, i добре, що побувала: мали намiр направити ?? в iнше село, в глибинну степову Хлiбодарiвку, де теж ? медпункт, але послана туди працiвниця не знайшла з хлiбодарiвцями спiльно? мови, пишуть на не? у рiзнi iнстанцi?, вiдбою вiд скарг нема. I груба з людьми, i лiкувати не вмi?, порошки да? не тi. "Якщо не замiните, просто виженемо з села!" Така то Хлiбодарiвка, зна? краще за медикiв, як та вiд чого ?й лiкуватись... Отож у районi й виникла думка послати на той хлiбодарiвський вулкан нову випускницю, вважають чомусь, що на новеньку скарг не буде. А Кура?вку можна поки що лишити за Варварою Пилипiвною, хай ще трохи потягне, вона ж iз натур двожильних: то наче зовсiм ?? скосило, то знов ожила, до роботи ста?... Одне слово, хотiли Iнною по-сво?му розпорядитись, але тут вона вже виявила характер: визначено менi Кура?вку, то й не крутiть, право мо?, як ото визначено, так i буде! - Iншi з сво?х Кура?вок тiкають, а ви... - А я не iнша. - Хм... Теж аргумент. Змушенi були, зрештою, поступитись. Вийшла з установи хоч з невеликою, та все ж перемогою. Ще побувала в книгарнi, купила "Антологiю французько? поезi?", два томи перекладiв. В училищi Iнна чула про це видання, але знайти нiде не могла, а тут обидва томи чомусь залежались. Тепер уже начита?ться пiд час чергувань. I хоч де була, всюди ?й не сходило з думки: Вiктор, Вiктор... Ма? ж вiн бути десь тут, одна з ?? кура?вських подруг бачила, як вiн працював у райцентрi, вминав залiзним котком гарячий асфальт перед Дошкою пошани. Ще нiбито й говорив тiй дiвчинi: - Осуджу?ш, мабуть, що наступ на флору веду? Дума?ш, не шкода? Внутрiшньо ридаю, а проте мушу: в iм'я прогресу доводиться чавити вашi незабудки залiзним котком! I якщо хто мене там вигляда?, передай: не на бiлiм конi в Кура?вку в'?де - на чорнiм котку... Зараз у центрi все вже було заасфальтоване, лиснюче покриття чорнiло перед Дошкою пошани, ще справдi свiже, зернисте, недавно вкочене. Терпляче блукала Iнна завулками, доки таки в одному з них натрапила на те, що шукала: залiзний дорожницький бегемотище стояв посеред вулички, тiльки зверху на сидiннi нiкого не було. Вуличка затишна, у дворах зелено, в затiнку, перед самим будиночком прокуратури, розташувались пiд акацi?ю дорожники, яскравiють, як багаття, у сво?х оранжевих безрукавках, пiдобiдують, зда?ться, з пивом навiть... Iнна першо? ж митi вгледiла серед них Вiктора, погляди ?хнi - нiби тiльки й ждали цi?? митi - зустрiлися. Вiн, видно, нiяк не мiг повiрити власним очам. Витягнув свою журавлину шию й застиг, зовсiм отетерiлий... Потiм вручко схопився на ноги, ще рвучкiше здер навiщось iз себе свою оранжеву робу й, шпурнувши геть, сягнисто покрокував дiвчинi назустрiч. - Ти? - Я. ?й схотiлось заплакати, такий зараз вiн був якийсь... не вiн. З'явилося в ньому щось нiби не Вiкторове, холоднувате, жорстке. Нiколи таким його не бачила. Худющий, стрижений i нiби аж прилякнутий. Ще бiльше витягся вгору - ходяча верства. А надто ця голомоза, чи не навмисне для пiдсилення мученицького вигляду, драбиною стрижена голова, що тепер нiби видовжилась угору, з гострими, наче не його вухами. Онiмiлий стояв. Наче не вiрив, що це вона, що прийшла до нього. Зрештою, таки оговтався, гукнув товаришам: "Я вiдлучусь", - i тiльки тепер, засвiтившись радiстю, вхопив Iнну за лiкоть, здавив до болю. - Ходiм! I все повернулось митт?во: море, пiски, слiпучий прибiй у людський зрiст, де дво? закоханих шалiють вiд щастя, де хлопець на руках виносить iз сяйва свою юну кура?вську богиню... Зникла прiрва, яка щойно ?х роздiляла, знов морськi буруни виникають iз марева ?м назустрiч, сяючи над гарячим чорним асфальтом. Не знали, де б ?м знайти мiсце, де б знебутись, залишитись самим, удвох, без усiх! Знайшлась ?м лавка у скверику бiля пристанi, пiд старезною, розiмлiлою вiд спеки вербою. Сiли й не знали, що сказати одне одному, з чого почати. - Невже це ти? - Та нiби ж то я. Очi його були зволоженi, усмiшка зникла. Закусивши пошерхлу губу, вiн дивився на Iнну з притамованим болем, вивчально, майже суворо, нiби хотiв прозирнути ?й у саму душу, дiзнатися, як ?й тут велося без нього i що в тiй душi робиться зараз... - Таки ж бувають у життi хвилини щастя... Ти згодна? - Один казав: зiрницi щастя... - Як ти знайшла мене? - По компасу. - Хтось встиг тебе озбро?ти компасом? - У кожно? дiвчини компас отут, - i приклала руку до грудей. - А я вже думав: чи не знайшла якийсь кращий варiант? Чи не побоялась за свою репутацiю? - Мало ж ти мене зна?ш. - Мабуть. Понурився, поволi водив по пiску носком свого розбитого черевика. Водив нiби знiчев'я, та все ж якась нерозбiрлива в'язь виникла на пiску. - Що ти малю?ш? - Хочу записати цей день. - Для чого? - Щоб не забути нiколи. Аж згодом поцiкавився ?? справами, Кура?вкою. - Не перейменували там ще ??? - посмiхнувся раптом. - А навiщо? - Та нiбито ж виникала в когось така iдея. Кура, курай, кура?вка... Декому, кажуть, це рiже слух. Та й справдi, може, не по-сучасному? Може б, веселiшу якусь ?й назву прилiпити? - Яку б же ти запропонував? - Щасливе, скажiмо. Або Урожайне. Або Свiтозарне... Тепер часто такi дають. - Якби вже неодмiнно треба було, я б назвала: Хлiбодарiвка. Правда, одна вже ?... - А ту одну, я чув, якраз збираються зносити... - Не може бути. - Чому нi? Зiллють, укрупнять, якщо тiльки справдi вона виявиться неперспективною... А зда?ться, вона в категорi? саме таких. Вони знову помовчали, разом стежачи за рiчковим трамва?м, що якраз вiдходив вiд пристанi, лишаючи за собою на водi круто вивернутий слiпучий слiд. - Учора Панаса Омеляновича бачила, - сказала Iнна, щоб нагадати Вiкторовi про батька. - Так постарiв. - Зiр втрача? аксакал. Уже все йому, каже, пливе, як туман... - Скорiше б ти повертався до них. - Хай спершу ось патли вiдрощу, - провiв вiн рукою по стернястiй сво?й головi. - Бо не впiзнають кура?вцi. Правда ж, можуть не впiзнати? - Кому треба - той упiзна?. - Ти певна? - Певна. Пробувала потiм розпитати його про пережите там. Але Вiктор неохоче пiддававсь на ?? розпити; коли торкалася цi?? теми - весь час вiдчувався його внутрiшнiй спротив. Мало, мовляв, цiкавого. Вiдбував, та й усе. Алiгаторне життя. - Збоку можна подумати, що суддям i робити нiчого, а воно... - Поки що ? кого стригти, - всмiхнувся з гiркотою. - Один наш казав: куди це годиться, що стiльки ходить по планетi нестрижених... Треба ними зайнятись. Цi тюремнi дотепи ?й не були до серця, iншого ждала вiд нього. Хотiлось ?й почути, як вiн там вистраждував свою драму, як глибоко розкаювався, як денк i нiч його мучила совiсть серед того алiгаторного життя, спонукаючи швидше очиститись, найчорнiшрю роботою спокутувати провину, оновленим вернутись додому... Можливо, щось подiбне й було, бо звiдки ж з'явилась у нього оця незвична притихлiсть, задума й ледь помiтна прижуренiсть в очах? Бiля рота покреслились складки гiркоти, руки загрубiли, в затвердiлих мозолях. - Важко було? - Легко там не бува?, Iнно. Заклад, як вiдомо, суворий, виправно-трудовий. Орденiв там не дають, та все ж Вiктор твiй завдяки працьовитостi не раз заживав ласки адмiнiстрацi?. - Його самоiронiя знову приправлена дозою гiркоти. - В iзоляторi не сидiв, працював без симуляцi?, робив усе, щоб тiльки знов опинитись серед нестриженого людства. - I опинився, вiтаю... А де був - туди, гадаю, дорогу забудеш. - Не приведи, доле, ще раз там опинитися. Хоча, зда?ться, Вiктор твiй там залишив пiсля себе непогану пам'ять. Самих тiльки цiнних раппропозицiй скiльки подав, рухаючи прогрес, - знову казав вiн напiвжартома, з гiркою осмiшкою. - Якi ж то були пропозицi?? - Для тебе в них нiчого цiкавого. - Мене цiкавить усе, що з тобою зв'язане. Розкажи. - Якщо так - слухай. З пiдказки Веремi?нка Вiктора був установлений в деревообробнiм цеху вентилятор. Була прийнята до уваги скарга про невидачу сусiдовi койкосiтки... Було викинуто з цеху зайвину устаткування. Були ще важливi думки про новий спосiб сушити онучi... Все це вiн говорив з жорстоким усмiхом, з якимось нервовим надривом, наче щоб дошкулити Iннi. - Ну, а коли вже роздирати рани... - Годi, не розказуй, - з болем сказала Iнна i взяла його за руку, велику, розплескану, в затвердiлих горiшках мозолiв, взяла й мiцно затисла у сво?х маленьких долонях. Вони довго мовчали. Було щось зворушливе, напiвдитяче в цьому мовчаннi, в нiмому сплетiннi рук. Так було ?м найкраще. I не мало значення, що бiля його розбитих шкарбанiв так контрастують ?? лакованi босонiжки, що поруч з грубим брезентом холош ще бiльше вирiзняються дiвочi стрункi ноженята, загорiлi до пшенично? золотавостi, туго налитi житт?вою снагою. - Пiснi, чув, склада?ш? - згодом запитав Вiктор, втупившись поглядом у пiсок i, як Iннi здалося, ховаючи насмiшкувату мiну. - А що - ти проти? - Чому. Заняття не з найгiрших... "Берег любовi" днями тут мiсцева радiомережа передавала... - Ну, i як? - Нiчого. Душещипательно. - I, обернувшись до не?, Вiктор несподiвано пiдморгнув Iннi якось по-незнайомому, аж нiби трохи вульгарно (так ?й принаймнi здалося). Iнна вiдпустила його руку. Нiколи ранiше вiн ?й не пiдморгував, це в ньому було нове, для не? навiть образливе. - Чого ти менi пiдморгу?ш? - сказала вона, спохмурнiвши. - Пробач. Це в твого друга з'явилась вада така - нервовий тик назива?ться... - Бiльше щоб цього не було. - Слухаюсь, товаришу начальник. I знову рука в руцi, i теплiнь близькостi пройма? обох, i гарно ?м дивитись навiть на горобцiв, що так смiшно й нелякливо купаються перед ними в пилюцi. - Не знаю, як тобi й дякувати за це побачення, - сказав Вiктор згодом. - Ти така чиста, менi аж нiяково сидiти поруч з тобою... Iнша знехтувала б, а ти... Iнно, ти справдi вiриш у мене? - Звичайно. Все буде добре. Все залежить тепер вiд тебе самого... - Можливо, й так. Iннi кортiло з'ясувати, як Вiктор уявля? себе надалi, адже це так важливо для них обох, не допустить же вiн, щоб знову життя його йшло навперекосяк... - Коли ж усе-таки додому, стрижений мiй хлопче? Чи вирiшив осiсти тут надовго? - Щоб надовго - навряд. Поки що нема гармонi?, з начальством. Та й хлопцi в "Сiльгосптехнiку" кличуть. - Ну, а в Кура?вку? Зда?ться, це було його живою раною. Вiн насупився. - Пiд вашi вiкна треба повертатись на конi, Iнко. А пiдi мною поки що мертве залiзо, коток незграбний, важкий... Доки вiн до вас докотиться, доки дочавлю траву до рiдного Кура?вграда, спливе немало, мабуть, часу. У голосi його вiдчувався глибокий смуток. - Повертайся, - вихопилось у дiвчини мимовiль, стишено, пристрасно. - Не барися, любий. Вiн узяв ?? за плечi i, всю круто повернувши до себе, невiдривне дивився в очi, повнi глибоких темних слiз. - Повернусь, - сказав твердо. I хотiв би ще додати: "Повернусь ради тебе найперше. З'явлюсь, щоб без кiнця мучити тебе. Висмiювати. Вiдштовхувати. Дошкуляти цинiчно. Втрачати й знов знаходити. Захоплюватись тобою й терзати ревнощами без причин... Вернусь, щоб кохати!"' X Уже надвечiр Iнну пiдхопили бiля елеватора в одну з попутних машин. Випало якраз опинитися серед тих хлопцiв-зерновозiв, що в армiйських панамах. Пригальмували, руку подали, та, коли сiла, докучати не стали. Мабуть, одразу помiтили, в якому станi перебува? ця дiвчина: до шарiння розхвильована чимось, очi горять, iще вона там, де щойно була. Iнна справдi вся була розбентежена зустрiччю, переповнена нею по вiнця. Провела Вiктора до самого котка, що так i стояв, ждучи господаря, на свiжiй асфальтiвцi. "Ти ж зна?ш, що я причеплива", - весело сказала Вiкторовi, беручи його пiд руку, й помiтила, що ?? невiдчепнiсть була йому при?мна, з'явилось у ньому щось схоже на певнiсть у собi i, збадьорений, по-журавлиному гордовито вiн ступав поруч з Iнною пiд оцiнливими поглядами бригади, наближаючись з нею до мiсця роботи. Позиркував з веселою зверхнiстю на сво?х товаришiв, дивiться, мовляв, яка красива та чиста дiвчина у мiнi-спiдницi постуку? каблучками поруч, трима? вашого Веремi?нка пiд руку!.. Легко, мов якийнебудь легiнь гiрський, зiскочив на сво? залiзне сiдло, здвигнув з мiсця стотонне одоробло, що перед ним iншi бригадники вже розсипали лопатами гарячий зернистий асфальт. Ще i з сiдла обернувся зблиснув на прощання до Iнни вже не сухою, не вимученою, а живою -ще як iз шкiльних лiт - усмiшкою: - Привiт Кура?вграду! Одна зустрiч, i нiби поповнiв, наснажився хлопець. Ось що таке, дiвчата, кохання, ось що це за цiлющий бальзам... Широкий шлях-грунтовик лiг степами на Кура?вку. Машини летять туди й сюди, збивають колесами клуб'я пилюки, не встига? вона влягтись. Працю? степ, у трудовiй напрузi весь; там ще косять комбайни, докошують загiнки, а там уже й рiлля груддям вперемiш iз стернею кострубатиться скошеному вслiд. Не знають спочинку дощувалки-фрегати, женуть водогра?, разом iз сонцем райдуги роблять на городнiх плантацiях, на дiлянках зелено? кукурудзи. Та в центрi всього токи: де тiк, там i кургани зерна вилискують, свiтяться сухим золотом, i люди з лопатами розкопують ?х, вантажачи зерно в машини. Хлiборобська праця звично пану? тут, усе вiдбува?ться в нiби неквапливому, розмiреному ритмi, а насправдi спiшать, щоб устигнути, щоб iз вирощеного - не втратити нi зернини, бо ж вiдомо: нива раз на рiк родить! Курява далеко розповза?ться вiд шляхiв, висить вона й над токами, й над комбайнами, - весь повiтряний океан в'южиться цi?ю жнив'яною югою. Вiд обрiю до обрiю небо зараз помiтно притемнене, неяскраве, пливе в напiвiмлi, i, доки й вляжуться тут жнив'янi аврали, не бачити його ясним. Така вже пора: кушпелища як встануть пiсля Свята першого снопа, як розiпнуться вiд краю й до краю цi вiтрила пилюги над степом, то й не зникатимуть нi вдень нi вночi, i хоч вiтрiв зараз нема, а стороннiй десь там може подумати, що над пiвденними районами знову шаленiють курявнi бурi. У цiй курявi тобi жити. Оце вона, твоя золота Бенгалiя, вся в потопах кура?всько? куряви... Але нiде людинi не страшно, якщо тiльки ти не в самотностi, ма?ш друзiв, повагу людей, улюблену, хай навiть чсiсом i каторжну працю. I, звiсно, треба людинi для повнотii щастя ще мати також отой "сiмейний екiпаж", кили на все життя люди ?днаються i в трудi, i в любовi... Кушпелою та вiтром палким обда? дiвчину дорога. Звикай. Iншому, може, й важко було б тут осво?тись, а ?й... Любить Iнна цей степ. I не лише тодi, коли зацвiте, запала? навеснi скiфськими тюльпанами, замигтить ластiвками та озветься жайворонком iз пiднебесся, любить його i ось таким, по-жнив'яному звированим, закiптюженим, у хмарах трудово? пилюки. Надiйнiсть с в ньому. Незрадливий, стiйкий, мабуть, лише вiн, цей степ, i не пiде навперекосяк. Мовчуни цi, що в панамах. Тiльки i вдалося дiзнатися, що туркмени. В дисциплiнi, видно, тримають ?х командири, виховують як треба, бо ж ? такi, що одразу стали б оце лiзти, в'язнути з лицяннями до незнайомо? дiвчини. Цi навiть аж занадто стриманi, замкнутi в собi. Могли б бути й говiркiшими, якщо вже випало бути супутниками. Однак дiвчинi чимось i до душi i ?хня схiдна замкнутiсть - що ж тут такого, може, це в них просто вияв вроджено? скромностi, душевно? делiкатностi? Вiра Костянтинiвна казала, що в Iндi? теж багато людей таких, приязних, делiкатних... Один iз цих солдатикiв зовсiм схожий на вчорашнього потерпiлого: до чорноти засмагльований, чорнобривий, весь якийсь мiнiатюрний. Але це iнший. Задумливий, щось мрiйне застигло в очах, може, кохану дiвчину дома залишив? Ожвавiли хлопцi згодом лише, коли при наближеннi до кура?вських полiв у хмарах пiднятих кушпелищ змайнули бiлокрилi перевiсники моря - кигитки. Солдати аж посхоплювались у кузовi, тримаючись один за одного: - Чайки! Чайки! Очей не вiдводячи, все стежили за тими лiтаючими в курявi бiлими клаптями, що комусь iз них нагадували, може, дiвочi ненаписанi листи. Вдома у себе Iнна застала веселий шарварок, на подвiр'? пiд грушею цiла асамблея! Андрон Гурiйович у вiдпустку прибув! Як завжди, без попередження, без телеграми. Посаджений за столом на почесному мiсцi, рябi? моряцьким тiльником, крутоплечий, зовсiм лисий. Гомiн родинний, збудження, дiвчата красуються в нових, не наших косинках, бiжить навстрiч дiтвора, виставля? Iннi напохвал якiсь чудернацькi черепашки... Мама несе тарiль з на?дками до столу, де вже й так горою всього, через голови всмiха?ться до Iнни щасливо, бо ж такий день, зiбрався весь рiд! На мамi теж яскравi? нова яблукова хустка, вона пов'язала ?? довкруг голови по-дiвочому i якось аж помолодшала. Андрон Гурiйович хоч був за мить перед цим задумливий, чимось навiть оприкрений, загледiвши племiнницю-медичку, помiтно посвiтлiв обличчям, пiдвiвшись назустрiч, сказав комплiмент: - Як розкрасувалась за дво? лiт... Та вона ж у нас, Ганно, просто красуня. Таку тiльки десь на вулицях Калькутти можна зустрiть... Глибокi очi дiвчини в нiяковостi дивились на нього, свiтилися росяно, каро. Коли почоломкались, коли притулився до небоги сво?ю колючою щокою, застигши, затримавшись у напливi душевностi бiльш, нiж звичайно, Iннi стало чомусь так шкода його, вiдчула в ньому зата?не горе, а вiн, уже вiдсторонюючись, шепнув ?й на вухо: - Там i тобi гостинця привiз... Потiм вiддам. I знову сiв, хоч i не брався до ?жi. Iнна ще раз чи двiчi вловила на собi його стужений, присмерково-сiрий погляд. Уважно дивився на красуню небогу, наче зазирав у власну та ще в чиюсь молодiсть, де, може, йому зустрiчались чи?сь такi росянi, карi... Батько Iнни теж за столом, ради такого випадку вирвався з поля, залишив, певне, замiсть себе на комбайнi свого "штурманця", котрий уже водить незгiрш за батька - як дорослий комбайну?! Хлопець тiльки й жде, щоб самому залишитись бiля стерна, показати, на що вiн здатен... Мати просто цвiте серед гостей, неприсiда?, кожного припрошу?, - адже така подiя! Тiсно за столом, жарко, хай прихапцем, нашвидкуруч утворилось застолля, а зiбралася майже вся рiдня: пашiють поруч господаря обгорiлими обличчями брати його двоюрiднi та троюрiднi, здебiльшого теж механiзатори, весело цебенять родички рiзних ступенiв, навiть напiвзнайомi дiвчата та молодицi поприбiгали з ферм, бо хай там i десятиюрiднi, та все ж таки Ягничi. Татко, як i щораз пiсля чарки, понад мiру ласкавий до Iнни, посадив ?? поруч себе, навiть обiйняв за плече, тiльки ненадовго, бо потiм знов до сусiда - механiзатора з ферми: - Розумi?ш, на всi сто я тепер спокiйний, ну, аж ось поти спокiйний за свого штурманця! Талант вiдкрився в ньому, ?й-же-?й, талант! Коли ще робили настройку, нi на крок хлопченя вiд мене, по п'ятах ходить, разом оцими руками поперебирали все - гвинтик за гвинтиком, вузол за вузлом... При словi "вузол" Ягнич-моряк (Iнна спостерегла) раптом скинувся, нiби з дрiмоти, ожив на мить, потiм знову поринув у думи. - А коли не полiну?шся та вiдрегулю?ш вузли, то, сам зна?ш, воно ж у роботi окупиться, - вiв далi батько сво??. - Заглянь коли, Тимохо, з ферми до нас, подивись, де ми з Петром пройшли: за нами гривицi не лишаються! По тому, як чепурно скошено, по низькому зрiзу хлiбiв одразу впiзна?ш чий почерк! Кожен тобi скаже: де поле без гривиць, де воно найчистiше - то пройшов екiпаж Ягничiв! Екiпаж батька й сина!.. - А це ж головне, - вiдгукнувся фермiвський механiзатор. - Бо як ти до хлiба, так i люди до тебе. Мати, щоб пiдхвалити сво?х перед гостем, стала розповiдати, як вони пiсля жнив, коли комбайн весь у пилюцi, купають його... Купають, наче те немовля! - Тiльки ж зобидило нас у цьому роцi, дуже зобидило... - аж головою покрутив Ягнич-комбайнер i знову про той запал, недорiд, про недобранi центнери... - Та годi вам про центнери, - весело махнула рукою мати, проходячи бiля чоловiкiв. - На цiлинi он, кажуть, добре вродило, без хлiба не будемо. - Та й Кура?вка дасть, чого ви там прибiдня?тесь, - пiдтримала ?? тiтка Неля. Гостроносенька, бойковита, вона влаштувалася на найвиднiшому мiсцi, поруч з почесним гостем. - Хоч плюскле, припалене, а й з такого весiльний коровай комусь спечемо! - I значливо глянула на Iнну. - Ви он гостевi дайте хоч слово сказати, - нагадала господиня дому, - хай розкаже щось про свiти. Бо побуде та й знов пiде пiд сво? парусся, на солонi вiтри. Ц;ке всю душу, мабуть, вони йому просолили. Тво? слово, Андроне! Гiсть нiби не почув заклику, не був, видно, настро?ний балакливо. Й чарка сто?ть перед ним, зда?ться, неторкана, налита доповна. "Чи не захворiв вiн часом?" - з тривогою подумалось Iннi. Якась пригнiченiсть почувалася в ньому, внутрiшня криза. Гомiн застолля для нього зараз, видно, далекий, щось людину мучить. Курить та й курить, час вiд часу схмурю? свого крутого, плугом лiт поораного лоба... Iнна якось мимоволi переймалась до гостя спiвчуттям. Якi там свiти, коли людина ця й зараз цiлий власний свiт носить у собi, свiт нерозгаданий, розтривожений, чимось недоступний для iнших. I це той дядя Андрон, що колись, як дiвчина була ще маленькою, при?здив у Кура?вку збадьорений, забавляв Iнну рiзними жартами, той, у кого вона не раз сидiла на плечi, бiгала за ним повсюди хвостиком та сама зачiпала до жартiв, дражнилась до нього смiшною, десь вiд старих пiдхопленою пiсенькою: Ой ти, ткач-ниткоплуг, А я королiвна!.. Тодi в не? ще виходило "кололiвна"... Не щадять людину лiта, такий короткий вiк людський. ? в ньому буяння весен, ? вiнець лiта, але налягають потiм i осiннi тумани, ?хня холодна невiдворотнiсть. Який-небудь десяток рокiв роздiля? Ягнича-старшого з його сестрою (вона була наймолодша в сiм'?, з усiх сестер ?дина зосталась), та все ж мама й зараз ще трима?ться, сьогоднi ось просто розцвiла, а вiн... Руки Ягнича-старшого лежать на столi. За довгi рейси, за роки труда на них утворились бугри-вузолля, мабуть, такi наростали в тих давнiх, галерних, що надовго були прикутi залiзними ланцюгами до весел. - Хоч би заспiвали! - знов гукнула заводiйкувата Нелька. - Невже отак мовчунами i сидiтимем? - З чого вам спiвати? - засмiялась котрась iз дiвчатдоярок. - Шуби ж для вас i цього разу нема. - Нащо менi шуба! Хоч сама без шуби, зате моя хата в "шубi"! Правда ж, Гурiйовичу! - I Нелька рвучко обняла за шию моряка. - Мода вже на шуби вiдiйшла, ви менi краще дубльонку привезете, еге ж, дядечку? А нi - то син скоро привезе. Вiн же в мене цього лiта збира?ться поступати. Агiтую, щоб iшов у торговельне, а вiн в одну душу: нi, в морехiдку! Заворожили ви, Гурiйовичу, його сво?ми чучелами. - У ту морехiдку ворота вузькi, - спохмура пiдкинула тiтка Василина, аж чорна з лиця вдова одного з двоюрiдних Ягничiв. - А котрий i потрапить, то швидко звiдти вилiта?. Хай навiть буде вiн i вчительський син. Це був прямий натяк на Вiктора Веремi?нка, i натяк досить безтактний: Iнна вiдчула, як густо зашарiлась. - Мiй, якщо потрапить, то вже не вилетить, - гордовито сказала Неля за свого. - У шкiльнiй виробничiй бригадi перед веде, торiк, ви ж зна?те, на районних змаганнях по оранцi став чемпiоном... Так це ж по степу, а по морю вiн борозну ще рiвнiшу прокладе!.. - I знов лестиво зазирнула Гурiйовичу в його коротко пiдстриженi вуса. - У вас же там, дорогесенький, всюди рука, поспособствуйте!.. Орiонець мовчав. Хотiв би застерегти, що хай не сподiва?ться там ?? хлопець на легкий хлiб. У морехiдцi так само, як i на "Орiонi", зустрiча? не мама з медом на устах - ринда сувора його там зустрiне! Могутню владу ма? та ринда-дзвiн, пiдвiшена на подвiр'? морехiдки, щоб регулярно вiдбивати склянки, щоб не лишати хлопцям часу для байдикувань! Ганятиме вона хлопця, як солоного зайця, всюди гудiтиме йому сво?ю нещадною литою мiддю, чатуватиме кожну курсантську хвилину. Не встигнеш зарядку зробити - уже мерщiй, хлопче, до навчання, в класи, де ждуть тебе хащi таблиць, екрани, лоцi?, всяке хитромудре приладдя... По секундах розписане все курсантське життя вiд рання й до ночi, на ногах вiд пiдйому i аж доки вiдпустять вас "в екiпаж", що, попросту кажучи, ? звичайним гуртожитком, хоча кiмнати в ньому звуться кубрики... - Чи, може, справдi й не рипатись? - одверто дiлилася Неля сво?ми сумнiвами. - Може, хай спробу? в оте друге, в риболовецьке? - Пришли його до мене, я сам з ним поговорю, - буркнув орiонець. Джухнула бiля двору машина, при?хав Чередниченко. Механiзатори, як за мовчазною командою, враз пiдвелися. Господар дому Ягнич Федiр стояв попереду, лицем до вулицi, готовий, зда?ться, взяти на себе вiдповiдальнiсть за всiх. Був вiн зараз рясно зрошений потом не менше, нiж на комбайнi, i, наче йому комiр тиснув (хоч уся шия вiдкрита), все поводив сюди-туди сво?ю круглою, на мiцних в'язах головою. - Ось де вони рекорди ставлять, - пiдходячи, сказав з удаваною сердитiстю голова. - Що це ви, хлопцi, надумали? Жнива в розпалi, а ви тут бенкетувати? - Та ми, та ми... - замикав господар двору, знiяковiло усмiхаючись. - Ви ж бачите, хто тут у нас... - Та бачу, бачу, - суворо спрямував Чередниченко погляд на орiонця. - Ти, зривщику старий, надумав жнива нам зiрвати? Не мiг вибрати кращого дня? Ну, та де ж тебе дiнеш. - I, вже повеселiлий, ступнув уперед, насунувсь на гостя: - З прибуттям. Вони мiцно обнялись, почоломкались. Механiзаторам не треба було вдруге нагадувати, як ?м повестись: без прощань, без зайвих розвiтань, один по одному та з двору, i за хвилину тiльки пофуркали врiзнобiч ?хнi мотоцикли, що досi стояли, попритулявшись пiд штахетником. Жiноцтва теж незабаром поменшало, лишилися з стороннiх тiльки Неля та сусiдська молодиця, - обидвi, перекочувавши на веранду, про щось там перешушукнулися з господинею, а потiм, уже не чiпаючи нi гостя, нi голови, непомiченi вислизнули з двору. Тим часом зовсiм звечорiло, груша оповилась тiнню, мати ввiмкнула надвiрну лампочку, щоб падало свiтло з веранди, щоб краще було видно бесiдникам одне одного, - не щодня ж зустрiча? людина свого давнього товариша, друга молодостi. Зостались вони тепер за столом удвох - Ягнич та Чередниченко. Iнна з чемностi вiдсiла вiд них, примостилась iз стiльцем за грушею, але й не далi, бо ж цiкаво було ?й послухати цих двох побратимiв (так вона ?х назвала в думцi), подивитись, як сходяться люди пiсля одного перевалу лiт. - Ну то як воно? Ще пiдстрибу?ш? - звернувся Чередниченко до друга, i в голосi його виразно прохопилась тепла нота. - Якраз це той, що пiдстрибу?, - орiонець запалив сигарету й похнюпивсь. - Не тi вiтри повiяли, чи чого ти зажурився, моряче? Невже в чинi понизили? Набуянив? Чи, може, в Марселi з моряками за французьких дiвчат побився? - I, не дiставши вiдгуку на жарт, серйозно спитав: - У вiдпустку надовго? - Надовго, - глухо вимовив Ягнич. - Доки й дух iз грудей. - Та ти що? - аж сахнувся вiд нього Чередниченко. - Що ти верзеш? - Оце ж i верзу... - Невже списали? Та як вони без тебе!.. Бо ж ти там, здавалось, прикипiв навiки... - А виявилось - не вiчний... Приймай свою грамоту i - за борт, чоловiче... - Ягнич понуро втупився у край столу. - Кура, брат, кура... I це останн? було видихнуте так важко, з такою глибиною болю й розпуки, що Iнна жахнулась. Нiхто стороннiй не втямив би, що то воно за "кура". Нiби шифрограму, зрозумiлу лише для двох вта?мничених, виповiв Ягнич товаришевi цю давню чабанську примовку. Був колись у них дiд-чабан на прiзвище Лебiдь, кура?вський мудрець, йому нiбито належало авторство. Приходячи зi степу в осiнню негоду, з гирлигою, в мокрому дубленому сiряку, мав звичку вiдповiдати, коли хто цiкавився його життям та самопочуттям: "Кура, брат, кура..." Тлумачити, що то за "кура", можна було по-всякому, на рiзнi лади, скажiмо, що злющими, пронизливими вiтрами повiяло в степах, чи що ноги крутять, спати не дають, чи що чабанський вiк того Лебедя невблаганно наближа?ться до яко?сь крайньо?, найкрайнiшо? межi... Деколи Iннi й ранiш доводилось чути про ту загадкову "куру", мовилось про не? коли з жартом, а коли з легким присмутком, але щоб так, як зараз... це вперше. I навiть пояснень до ?хньо? "кури" нiяких не треба було: ця ?хня напiвзагадка, давня чабанська формула мовби увiбрала в себе все, що в нiяке iнше слово не вбереш, i дивним чином ?днала ?х зараз обох, ?днала, мов якийсь горьовитий пароль, тiльки ?м доступний тайнослiв. I Чередниченко, видно, справдi одразу i в належнiй глибинi осягнув цей сумовитий Ягничiв шифр, зрозумiв його пекуче, щемливе значення. - Рано нам ще про куру думати, - сказав пiсля мовчанки. - Життя велить, Андроне, ще нам триматися та триматись. Дорозi не кiнець. - З'?здилось колесо. - Скрипуче колесо довше ходить... I вони знов умовкали. Iнна сидiла не ворухнувшись, наче боялась сполохати ?хню задуму. Мати, видно, нутром зачувши, що тут пiд грушею щось негаразд, теж пiдiйшла, пiдсiла до цих двох. Адже брат ?й нiчого не сказав про себе, не встиг чи навмисне вта?в, щоб одразу з порога не отьмарити зустрiч. I сестра, i всi веселились, вважали - й цього разу вiдпустка, а вiн, виходить... списаний, забортний. - Не журись, - зусильно збадьорюючись, мовив Чередниченко до товариша. - Це саме той момент, коли треба вдарити лихом об землю! Кура?вка притулок дасть, напризволяще не кине... - Чим же я вам можу знадобитись? - затоптавши сигарету, озвався Ягнич. - Вузли в'язати? Це вам нi до чого... - I парусiв нема, - пошкодував Чередниченко, - перевiвся кура?вський флот. То колись було: жагель поставить чи бабину спiдницю на "дубку" напне i гайда з кавунами в губернiю на базар... Пригаду?ш, як дiда Швачку буря загнала з кавунами i з бабою аж у Туреччину? Пiшки через два мiсяцi вернулися - нi байди, нi кавунiв, тiльки бабу за руку привiв... А тепер i кавуни контейнерами пiдбирають просто з баштану... - I знову до Ягнича: - На комбайна тебе теж не посадиш. Мiг би ще косою махати по обнiжках, але це в нас тiльки раз на рiк практику?ться - на Свято першого снопа. До "фрегата" б, що робить нам дощ, так його повертати не треба, вiн сам себе поверта... - Виходить, чучела набивати тiльки й зоста?ться. Чередниченко, прижурений, сидiв. Ягничева проблема, видно, зараз проблема й для нього. - Казав я колись тобi, Андроне: не зв'язуйся ти з тим "Орiоном"... - "Орiона", Саво, не чiпай, - схмура кинув Ягнич, i по тону, яким це було сказано. Чередниченко вiдчув, що заводити в цей бiк дискусiю було б марно чи й ризиковане. - Може, сторожем пiдеш на польовий стан? Ти тiльки не ображайся. Ми тут люди сво?, а сторож - то теж людина, не манекен. - Братика мого, мабуть, бiльше до моря тягне, - аж тепер, не втерпiвши, докинула хазяйка двору. - Так-так, у нас же й море сво?! - одразу пiдхопив iдею Чередниченко. - I наша кура?вська "рибтюлька" ще не всi там сiтки попропивала. Правда, в нас по ставках та каналах риби сьогоднi, вважай, бiльше, нiж у Чорному... Там тiльки медузи, мов капелюхи, плавають. - А вiн, мабуть, i за медузами скучатиме, - пiддала жiночо? психологiчно? тонкостi Iннина мати. - Скучати не дамо. Та й ти не з таких, щоб скучати, знаю твою натуру. А взагалi добрий зав'язали вони тобi вузол напризахiд життя! Хоча, здавалось би, й не пора; ще порох ?, козарлюга ще ж, як подивитись... - А медики списали. - То вже дiло кепське, - нахмурився й Чередниченко, - з медиками не дуже повою?ш. Справдi, виходить нiби кура... - I помовчавши, знову: - То як? Щоб берданку через плече та й на пост? Злодi?в поки що не чути, та все ж для порядку треба. Робота саме раз: вдень спи собi в затiнку, пiсля всiх сво?х орiонських вахт вiдсипайся, а вночi в космос поглядай, зорi лiчи!.. Обидва звели голови вгору, дивились якийсь час мiж верховiття на зiрки. - Подумаю, - сказав Ягнич перегодя. - Може, й доведеться... Може, й справдi лiчитиму оцi кура?вськi зорi, доки всiх не перелiчу. XI Так I став вiн тут жити. Коли дiйшлось до його мiсцевлаштування на нiчлiг, Iнна запропонувала свою чистеньку, вiдведену ?й матiр'ю свiтличку, одначе прибулець вiдмовився рiшуче. I взагалi вiд хати вiдмовився, хоч вiльно ж там, комбайнери обидва в степу, та ще й тахта ? на пружинах. Не треба й тахти, багато курить, мовляв, уночi вста?. Попросив для себе розкладайку, сам прилаштував ?? пiд грушею, так буде краще. "Це ж лiто, а коли зайде осiнь?" - видно, кортiло спитати сестрi, та вчасно стрималась. - Нащо нагадувати зайвий раз про те, вiд чого людинi болить? Сестрi Ягнич теж завдав думок сумовитою новиною. Звикла була вже, що провiда?, погостю?, та й знов прощавайте. Здавалось, так завжди буде, а воно ось як поверта?ться... Звiсно, вона рада, рiдна ж кров, та й сiм'я в не? дружна, людину пригрiють, але як сам вiн тут почуватиметься? Замiсть хати старо? тепер нова, ставилась без нього, щоправда, подвiр'я батькiвське i груша теж, принаймнi пiвгрушi належить братовi по праву. Та тiльки чи це його втiшить? З його самолюбивим характером вважатиме, мабуть, що всiм вiн тут буде тягарем, завдасть клопоту, самою сво?ю присутнiстю порушить ?хн? звичне й владноване життя. Груша Ягничева - в кам'янiй корi. Просто як камiнне дерево. Постелившись пiд рiдною грушею, гiсть одразу лiг, умостився на сво?й розкладайцi i, зморений з дороги, здавалось, швидко заснув. Проте, коли Iнна, прибираючи зi столу, востанн? пробiгала побiля нього, орiонець стиха ?? окликнув: - I-нко! - Що вам?.. - Вона зам'ялась, не знаючи, як його делiкатнiше буде назвати. "Дядя Андрон" - надто по-дитячому, по-давньому, "дядько Андроне" - це звучало б наче трохи грубувато, бо декотрi з дiвчат у медучилищi, коли про когось iз хлопцiв хотiли висловитись зневажливо, вживали саме цю форму: "А, вайло, ? в ньому щось дядькiвське"... I хоч Iнна сама й не приймала цього, слово "дядько" для не? нiколи лайкою не було, та все ж зараз хотiла знайти якесь шановитiше слово. I тому звернулась до нього на iм'я й по батьковi, як звертаються в школi до вчителiв: - Що ви хотiли, Андроне Гурiйовичу? - Про одну рiч хочу тебе спитати. - Питайте, - вона аж розгубилась: про що б то? Гiсть мовчав, нiби й сам в останню мить завагався, питати чи нi. Потiм таки подав голос: - Що воно таке... пiте-кантроп? Вона трохи не розсмiялась. Так це було несподiвано, й таке смiшне слово! Пiте-кантроп! - Якщо не помиляюсь, назву таку ма? викопна людина чи навiть напiвлюдина... А власне, для чого вам це? - Та просто так. - А все ж таки? З нiчого ж не бува?. - Нi-нi, просто. Якраз iз нiчого, взяло та й приверзлось. - I жестом руки вiн одразу ж вiдпустив ??, йди, мовляв, собi... Вона вiдiйшла кiлька крокiв, а потiм враз повернулась: - Ви не сумуйте. - З чого ти взяла? - Та так... Вiдпустiть нерви, добре виспiться, це вас змiцнить. - Для чого? - Як - для чого? Для життя! - А життю таке луб'я потрiбне? - Вiд вас я цього не ждала, - вона аж розсердилась, щиро, неприховане. - Той, хто став для нас символом мужностi, витримки. Людина, яка носить у собi "Орiон"!.. I раптом... Таж нема знецiнено? людини! Нема й не повинно бути, якщо вона справжня... Невже не ясно? А ви: чи потрiбен... Навiть слухати дивно. Спiть! Крутнулась i пiшла. Якщо бува? слово цiлющим, то для Ягнича оце було воно. "Людина, яка носить у собi "Орiон"... Отак з щемливою гостротою вiдчув, що не приблуда вiн тут, щось таки важить його особа бодай для декого iз рiднi. А досить, виявля?ться, бути потрiбним хай навiть однiй людськiй душi, щоб присутнiсть твоя на землi вже була виправдана... Таке зробив для себе маленьке вiдкриття i тихо порадувався йому. Навiть посмiхнувся: дiвча, а як вiдбрило, як провчило тебе лисого. От тобi й Iнка! Уранцi подарував ?й хустку. Таку, як i матерi, японську, з квiттям, тiльки справдi веселiшу - червоне квiття розкидане по золотаво-оранжевому тлу. Отак угадати! Сприйняла це як добрий знак, з якоюсь навiть символiкою, - згадалась ?й одразу вчорашня оранжева безрукавка на Вiкторовi, коли побачила його в першу мить. - Буде вiд вас пам'ять, спасибi. Накинула перед дзеркалом хустку на голову, потiм опустила на плечi, покрутилась, повела плечем сюди й туди... Ягнич милувався нею: справдi, мов юна циганка десь iз Калькутти. Сестрина гордiсть, кура?вська смагт лява краса, - де воно тут i береться в Кура?вцi? З якого корiння? Очi чистi, а коли засмi?ться (зрiдка), то й смiх у не? якийсь чистий. Не сьогорiчна, а вроджена смага (абрикосова, з рум'янцем густим) рiвно лежить на щоках, на ши?, рухи плавковитi, i в усьому дiвоча, самою ще, може, не усвiдомлена гiднiсть, нi проти кого не спрямована гордовитiсть, королiвна-кололiвна, та й годi! А надто ж цей погляд, орiонець ще зучора його помiтив: глибокий, непустий, та?мно тобi спiвчуваючий. - Спасибi, дядю Андроне, - ще раз подякувала Iнка й передала хустку з квiттям матерi на сховок: - На збереження вам... Коли завi? зима, запинатимусь... А зараз на роботу майнула без хустки, з вiльно розпущеним витким, смолянистого блиску волоссям, - переливами хвилястими воно так гарно ?й розсипалось по плечах. - Оце ж наша зцiлителька, - сказала до Ягнича з усмiшкою сестра, коли залишились доснiдувати вдвох на верандi. - Ця всiх оздоровить, бо душею добра. Бiжить, поспiша?, щоб, бува, куди не втiк вiд не? медпункт. Не встигла й оглянутись, як уже головиха впрягла ?? замiсть себе... - Варвара, кажуть, нездужа? часто? - поцiкавився брат. - А кине роботу, то й зовсiм заскнi?. Мабуть, i сама це почува: бо кида?, кида?, а з рук, проте, не випуска... Звiсно, на бездiллi людина всиха... У мене ось що бiльше клопотiв, то я здоровiша. Не приховалось вiд Ягнича, що сестра сьогоднi, знов увiйшовши в свiй звичний будень, i сама якось збуденилась, мовби злиняла, хоча й хвалиться, що здоровiша? в клопотах... Теж покарбувало життя. Густо кладуться зморшки бiля очей, i хоч у поглядi сестри ще повно тепла, проте очi вже не горять, як ранiш... Чорнi тiльки брови зостались, у косах срiбляться нитки сивини. Була врода та, вважай, злиняла, як ото в пiснi спiва?ться. Тiльки ж не намарне пропала, в дочку перейшла... - Щаслива ти, сестро, з такими дiтьми. - Це правда. Для матерi iншого щастя нема. - Знайти б тепер Iннi пару достойну... Чи вже знайшла? - Та наче... Хiба не помiтив, як учора згорiла, коли Василина бовкнула про вчительського синка? То ж ?? любов. Рання, ще з школи. Як ото мовиться, перша... Ох, боюсь я цi?? любовi! Чимось вiн ?? заслiпив, вклепалась без ума в халамидника. Та ти ж Вiктора зна?ш? - Веремi?нкiв? - Один вiн у нас такий вiтрогон. Йому пiсля школи на трактора б сiсти, а вiн замiсть того сiв на лаву пiдсудних... Наплакалась мати, ще й досi вiд сорому людей уника?, з двору не виходить... Ох, Вiктор, Вiктор, в кого вiн i вдався! Вiдбувши сво?, в Кура?вку не спiшить, десь у районi застряв, з дружками з чайних, кажуть, не вилазить. Хулiган, зайдисвiт, а наша за ним, я ж бачу, мре... - У цьому ми ?й не суддi, - зауважив брат. - Зна?ш по собi: серця не зневолиш... - Хоч би вiн куди завербувався на край свiта... Go як подумаю, що такого дурисвiта матиму зятем, тарiлки за ним прибиратиму... Ну хiба ж вона йому рiвня,? З похвалою училище закiнчила, кругла вiдмiнниця, здiбна до всього... Окрiм що медичка, вона ще ж i поетка в нас, сама пiсню склала!.. - Пiсню? Iнка? - Тож-бо! Радiо двiчi вже передавало: слова Iнни Ягнич, ну, а музика... та, мабуть, i музика ??. Декотрi кажуть: кому вони здалися, цi новi пiснi, коли й старих уже не спiвають... За теперiшньою модою бiльше готове ж слухають з платiвок, бояться живе горло натрудити... А по-мо?му, коли дiвчинi закортiло свою пiсню скласти, то - хай, кому це заважа?? Бува? таке на душi, що пiснею тiльки й скажеш... Мама нашi скiльки он тих пiсень знали - i для будня, й для свята... Одначе, що ж це я тут з тобою розсиджуюсь, братечку. Десь там моя комашня мене жде, - згадала вона про дитсадок. - Напарниця, мабуть, уже знов губи роздула. - Клопiтка робота? - запитав Ягнич. - Клопiтка, та й дуже, та все ж легше, нiж комбайнеркою. Отам робота! Доки молодшою була, то воно й нiчого, якось навiть самолюбно, коли кажуть: он вона, Ягничева, нарiвнi з чоловiком стала до штурвала. А потiм, почуваю, еге! Уже це не для тво?х лiт, молодице... Не скаржилась. Чередниченко сам помiтив: за комбайнерство, каже, Ганно, хвала i слава тобi, оскiльки ж виростила достойного сина - штурмана для степового корабля, виховательськi здiбностi виявила, то переводжу тебе вiднинi на дитсадок... Виховуй цих пуп'янкiв. Отам бiля них i веселюсь... Що ж, побiжу. Ти вже вибачай, братику, сам будеш тут грушу сторожувати... - Опудалом для горобцiв - саме раз, - глухо вiдповiв орiонець. Та тiльки сестра з двору, став лагодитись i вiн кудись: причепурився, оглянув себе перед дзеркалом, щiточку вусiв торкнув ребром долонi. Йде Кура?вкою Ягнич. Малолюдна вона в цей час жнив'яно? пори, лише де-не-де на вулицю вискочить чи?сь дитинча. Колись дiтей тут, як горобцiв, кублилось у пилюцi, зараз не дуже ?х рясно, але котрого зустрiне моряк - не мине без уваги. - Чий ти? - Яковин. - Якого ж це Якова? - Ну отого... Ягничiвського. I довго ще потiм прикида? орiонець, з яких це Ягничiв буде цей малий Мурза Замурзович? Виявиться, що нiякий вiн тобi й не родич. Однак пошкоду?ш, що яко?сь цяцьки-гостинця для нього в кишенi не приберiг, бо дiти - це дiти... Аж нiяк не всi дорослi викликають у Ягнича до себе приязне ставлення. ? такий крутiйло, фальшивець, словоблуд, зустрiнеться десь тобi пика така мерзенна, повзуча, що вiк би ?? не бачив, не людина - гидота. А от дiти завжди для Ягнича приваба, всюди вони йому любi - чи в сво?му, чи в чужому порту... Забралось ото на вишню, крiзь гiлля позирку? звiдти до тебе, бiлолобе, iнше он вулицею покривуляло верхи на велосипедi - глянеш, i душа сама запиту?: яким воно буде! Якою побачить свою Кура?вку? Кого воно з не? згада?? Розрослась, розбудувалась, багато хат незнайомих, та все шифер - пiд стрiхою лише зрiдка десь трапиться... А що там уже говорити про тi мазанки самановi, чабанськi, - з молодих, мабуть, мало хто й зна?, як ллють хату з саману, не чули, як, скажiмо, прядка гуде або як просо в ступi товчуть - так що аж хата ходором ходить... А були ж у Кура?вцi такi, що й хати путньо? не мали - халупу руду злiпить або напiвземлянку-напiвкурiнь зiпне, як у тiй пiснi: збудуй хату з лободи, та й розкошу?... Нiхто тепер не повiрить, що в куренях iз камки, з морсько? трави люди жили, а Ягничеве дитинство саме в такому палацi тулилось... I це ж вам не в тропiках, де снiгiв нiколи не бачать... Лишили б хоча для музею яку-небудь пiдслiпувату мазанку, щоб було з чим порiвнювати все оце теперiшн?... Палац культури вигрохали на шiстсот мiсць, унiвермаг ся? вiтринами незгiрш, як у мiстi, та й сама Кура?вка, мабуть, стане колись мiстом, яким-небудь приморським Кура?вградом. Опинившись у центрi села, Ягнич найперше пiшов до обелiска. Щоразу тут перед ним посто?ть, коли при?жджа?. Поволi - вкотре уже! - вчитувавсь у той скорботний ре?стр, у тих карбованих по каменю золотом Дикопавленкiв, Рябих та Чорних, Чередниченкiв, Щаденкiв та Ягничiв, - Ягничами кiнча?ться алфавiтний список майже бiля само? землi. Вогонь горить, ворушиться пломiнцем - газовий балон пiд ним час вiд часу мiняють. Квiтiв багато довкiл, на рiзнi барви цвiтуть троянди, дуже тiльки запилюженi; мiж квiттям, мiж колючими кущами троянд мишiй та осот жене, дарма що сiльрада через дорогу, молодiй секретарцi з вiкна видно ж цей бур'ян, могла б вийти та й прополоти... Потiм аж край села, на старому цвинтарi, опинивсь. Мiж осiлими, ледь помiтними безiменними горбками розшукав могилки батька-матерi, вони штахетиною обгородженi, сам пiд час минулого при?зду обгородив. Постояв у роздумах Ягнич i тут. Звiдси вiдкривалося море, добре видно було в далечi розлогу його синяву. Ось воно, безкра?, повне осяйного простору... Ослiпило, щемом наповнило груди. Отак, Ягничу: з цвинтарних бур'янiв, з полинево? сушi вивча?ш тепер юнацьке море сво?, вiчно звабливу його блакить. Просився ще хоч в один рейс, а вiн тобi вже, мабуть, прокладений просто в кура?вськi оцi полини... Викопають тобi тут хату останню, оту, що над нею хiба що яка добра душа тополицю посадить... На "Орiонi" - отам вiн, зда?ться б, нiколи не вмер! Новим рейсом, з новими курсантами зараз десь, мабуть, в Егейському йде, в найсинiшому iз морiв... Пiд рiвним вiтром, серед сяйних, розкiшних просторiв хлоп'ятка iдуть, подорослiшали без" тебе синочки, все вмiють самi, - аж сюди чути, як бринить, спiва? над ними парусся! Може, якраз у тих водах лине твiй "Орiон", де його люблять зустрiчати дельфiни, ?м це чомусь до вподоби - пливти поруч iз судном, весело його супроводити, мають звичай якомога довше з ним не розлучатися. Вiдомо, що дельфiни почувають симпатiю до людей, непоясненним поки що ? ?хнiй постiйний потяг - бути з людьми. Може, i ?м, морським створiнням, властиво вiдчувати потребу в людському теплi? Виявiв ласки й доброти в нас шукають? Чи, може, тягнучись до людини, сподiваються знайти в нiй вiрного друга собi, створiння взiрцеве, щось близьке до найвищо? досконалостi? Йти в морi поруч "Орiона", пустувати, показувати свою спритнiсть молодим морякам - то дельфiнам найкраща розвага. Як саме втiлення житт?любства i пластики, пругкими живими дугами вигинаючись, вискакують iз води, виграють, аж нiби смiються, шлють сво? усмiхи водянi крiзь срiблястi бризки до екiпажу, до Ягнича. Часом якась просто химерiя на нього находила, здавалось: а може, то його потоплi пiд бомбами дiти, здобувши iншу подобу, стали там, у пiдводдi, веселими дельфiнятами й далi живуть, принатурившись до iншого, до водяного життя? Коли, повертаючись з кладовища, Ягнич проходив мимо кура?всько? пекарнi, на дверях як виросла Нелька: - Здрастуйте, дядечку. На прогулянку вийшли? З дверей так гарно пахло гарячим духом щойно випеченого хлiба. I Нелька, як справжня пекарка, в бiлiм культурнiм халатi привiтно красу?ться на порозi, розчервонiла, напалена вiд печей. - Паляницi якраз вийняла, може, вгостити?.. - Нi, спасибi. - То, може, хоч бублика? - Дякую й за бублика. - Та що ж це ви так, дядечку?.. I з ходу знову про сина. Цiлу нiч не спала, все сушила голову, йти чи не йти хлопцевi в ту морехiдку... Чи витрима? вiн там, чи не виженуть? - У морехiдцi, звiсно, не мед, - стримано сказав Ягнич. - Бачити морехiдку на парадi в безкозирках, у стрiчках - то одне... А коли воно, хлопченя, в бурю сидить ото на палубi та, ще не вмiючи, руками школярськими зачища? сталевий кiнець - то морехiдка iнша... Там у нього всi руки в кровi... - Ой лишечко! - Чого ж ти його до мене не прислала? - Соромиться! Такий сором'язливий вiн у мене... Якщо вступлю, каже, тодi пiду... Бо ще подумають, що канючник, слабодух, протекцi? шукати прийшов!.. Нi, я його таки умовлю в торговельне. Вже нiбито й сам схиля?ться... - Дiло його. Торгувати теж комусь треба. Тiльки, як вивчиться та стане за прилавок, щоб людей не общитував. Ягнич уже напрямився далi йти, але ж молодиця знову його спинила: - Дядечку, стривайте на хвилинку!.. Метнулась до пекарнi, з'явилася на порозi з великою бiлою паляницею в руках. - Торкнiться до не?: гаряча, вся дише ще! Давно не бачив Ягнич тако? високо? та пишно? паляницi, аж усмiхнувсь: от тобi й Нелька... Хлiбину таку спекти - це теж талант .. - Мабуть, на виставку пекла? - Будь ласка, Гурiйовичу, вiзьмiть, нiхто вам тако? не спече! - Цiлий дивень! На весiлля б комусь, а ти... нi, нi, - вiдмахнувся Ягнич, хоча в душi був зворушений. - Хлiба в нас повно на столi... - Знаю, але хай поряд iз ?хнiм буде й ваш... У них свiй, а в квартиранта свiй!.. Ягнич аж образився: - Поки що не дiлимось... Нiхто хлiбом ще не дорiкнув. I не квартирант я... - буркнув убiк i, похнюпившись, пiшов собi далi. Дверi Палацу культури, що виник перед Ягничем, зараз були вiдчиненi, хтось, видно, з'явився з ключем. Моряк вирiшив зайти. У просторому, повному свiтла вестибюлi нi душi. Тихо, не чути нiчи?х крокiв. На стiнах приваблюють зiр картини великих розмiрiв, що ?х Чередниченко замовля? десь у художнiх майстернях i добре оплачу?, вважа?, що для цього дiла коштiв жалiти грiх. На найбiльшiй картинi пташина ферма, бiлi кури чи гуси розбрелися по згiрку, посеред них красу?ться весела дiвчина-пташниця в бiлому халатi. До когось вона смi?ться, може, до того чубатого тракториста, що так браво сидить за кермом на iншому полотнi... Для втiхи степовикам вiдтворено також i ставок, обсаджений ядучо-зеленими вербами... Фарб накладено щедро на полотнах, товсто, зда?ться, ось-ось потечуть... У далекiм закутнi вестибюля, всуцiль вiдгородженому вiтринним склом, щось зеленi? i наче прозориться вода, - акварiум там, чи що? Ягнич рушив туди, неквапом наблизився до вiтрини. Нiяко? води. Пальми стирчать гостролистi, як осока, а пiд ними серед штучних кущикiв та камiнцiв сама дивовижа... чучела! Його, Ягничевi, чучела! Наче тiльки й ждали свого творця, щоб iз ним тут зустрiтись. Аж до скла вiтрини Ягнич притулився головою, вражено застиг: треба ж такого... Стояв навлобки зi склом, товстим, непробивним, розглядав експонати. Хто зайшов би зараз, побачив би сцену неповторну, з усiх вестибюльних картин ця була б, мабуть, найсумнiша: по цей бiк вiтрини майстер, а по той бiк, за склом, у величезнiй склянiй клiтцi, його пересохлi на порох пташки. Бiльшi й меншi представники пташиного свiту, зiбранi однi?ю сiм'?ю: i тi, що з дальнiх морiв, i тутешнi, добре знайомi цьому узбережжю... Дроздики, журавлики, ластiвка-бiлогрудка, баклан-чорноморець, тропiчнi папуги в яскравiм опереннi... Кожне лiтало, вигравало в повiтрi, а зараз скляним незрушним оком-бусинкою блищить, сторожко дивиться з-за вiтрини на свого творця. Самi окаменiлостi, до крихкостi зсушенi, пилюкою припилюженi густо, нiкуди вже вони звiдси не знiмуться, не полетять. Були життям, стали колекцi?ю в склянiй, мовби безповiтрянiй клiтцi... Рiзко одвернувся Ягнич i пiшов геть, важко ступаючи, несучи в душi тягар побаченого. Але ж i в зал ще треба було глянути. Дверi незамкнутi, вiдчинив, переступив порiг. Тут напiвсутiнь i навiть прохолода. Не зал, а цiлий корабель. Гасла повсюди на червоних полотнищах, у глибинi сцени давня, ще, мабуть, пiсля яко?сь вистави не прибрана декорацiя: хатка бiленька, перелаз з горнятками на пакiллi, поруч - дiвчина у вишитому вбраннi, у вiнку, з коромислом на плечi... Сто?ть як жива, поставою так схожа на Iнку! Може, з не? хто й малював? Стiльцi не стiльцi, а просто крiсла розкiшнi, спинки блищать чорним лаком, новi сидiння оббитi пухнастим, небово-блакитним плющем. Аж посидiти закортiло. Сiв Ягнич i зiтхнув, спочиваючи. А десь, у дальнiм темнiм кутку, принишкло зата?вся i вiн, невiдчепний дух самотностi. Зубоскалить. Сиди, сиди, Ягничу. Зда?ться, досяг... Чи це ж бо не розкiш? Один, сам-самiсiнький на всi шiстсот блакитних плюшевих мiсць! XII На Другому поверсi палацу, в лiвому його крилi, чулися кроки, хтось там ходив. Коли Ягнич пiднявся туди широкими сходами з вестибюля, незабаром зустрiлась йому табличка на вiдхилених дверях: "Iсторико-кра?знавчий музей села Кура?вки". Зайшов. У зiщуленiй постатi, що в протилежнiм кутку за прядками та ступами розбирала старезне якесь причандалля, насилу впiзнав Панаса Веремi?нка. Отак знепримiтився, зменшився ростом, на мумiю ?гипетську звiвся чоловiк... Сонця нема, а вiн у темних окулярах, брилик капроновий на головi. Зачувши кроки, Панас Омелянович одразу вiдклав мотовило (це було справжн? допотопне мотовило, обсноване нитками), скинувся обличчям угору, якось аж нiби сполохано: - Хто там? Ягнич пiдiйшов до нього на близьку вiдстань i зупинився мовчки, може ж, таки впiзна? крiзь темнi сво? окуляри. Веремi?нко перебував у незрозумiлiй стривоженостi: - Хто ти? Це ти, Вiтько? Ягнича навiть острах взяв, аж моторошно стало. Ти для нього не ти! Дивиться зовсiм напрямцi, просто в очi, а ввижа?шся ти йому кимось iншим, може, хлопчаком, що вирiшив пожартувати... - Ягнич я. Андрон. - Андрон? Вседержитель морiв? Пробач менi, друже, - одразу прояснилось, просвiтлiшало обличчя завiдувача музею. - Чув я, що ти в Кура?вцi... Прошу, заходь, заходь. - Панас Омелянович заметушився i одразу пожалiвся: - Слiпну я, Андроне, катастрофiчно втрачаю зiр. - В Одесу треба, в отой Iнститут свiтла... - Був. Спершу трохи покращало, а це знов... гасне свiт. Усе розплива?ться, i тебе ось бачу зараз, наче крiзь товщу води. Тiльки тiнь вiд тебе. Весь нiби сто?ш у водi з головою. "Вже я йому - як водорiсть..." - подумалось Ягничевi. - Оце ж бережу нашу минувшину, Андроне... Для кого минувшина, а для нас iз тобою вона до останньо? клiтинки жива... Ось випадково на мотовило натрапив у дiда Коршака - буде ще один експонат. Майже знахiдка вiку... У нього ? й жорна ручнi, та поки що не да?... Став показувати Ягничевi музей. Були тут i давнi рибальськi пристро?, i плахти, i очiпки, цiлий ткацький верстат звiдкись притягли... На столиках пiд склом засушенi рослини всякi, ковила бiлочуба, й будняк, i навiть стебло полину... Цiлi гербарi? з кура?вського рослинного свiту. А по стiнах всюди фотографi?, позбiльшуванi, мабуть, з якихось посвiдчень, порозмиванi, затуманенi чи вiд невмiлого збiльшування, чи вiд давностi лiт. Скiльки Батькiвщинi достойних людей дала Кура?вка, що уславили ?? i працею, i подвигами на фронтах!.. Самих тiльки морякiв - на пiвстiни. Та ще якi моряки: Ягнич Федот на торпедному катерi загинув пiд час атаки... Чорноба?нко-середульший сягнув був навiть чину контр-адмiрала, - недавно помер у Владивостоцi. I на кого не глянь - той, як ось Сава Чередниченко, Одесу обороняв, а пiзнiше вiдзначився в керченському десантi, Бiлокiнь став геро?м за Севастополь, Петро Шафран по ленд-лiзу ходив i зараз десь ходить iз сейнерами в Атлантику... Натрапив Ягнич на стендi й на свою рядову особу, ледве впiзнав у бравому парубковi себе: збiльшили його з давньо? фотографiйки, що збереглася в сестри, молодцюватий моряк у святковiй бiлiй матросцi, безкозирка з стрiчками красу?ться на юнацькiй лобатiй головi... "Старший майстер парусно? справи вiтрильника "Орiон" - такий сто?ть пiд цим "експонатом" пiдпис. Усе вiрно, тiльки чому старший? Чи, може, й справдi старший? I ще на однiй iз фотографiй, на груповiй карточцi перших кура?вських комсомольцiв, знайшов Ягнич себе й витрiшкуватого, зовсiм худющого тодi Чередниченка (у якихось штиблетах лежав попереду всiх на травi). А поруч iз ним Iванилов Женька, що пiд час вiйни командував танковим батальйоном, загинув десь пiд Кенiгсбергом... Не без зусиль Ягнич вiдшукав на цiй груповiй i Панаса Омеляновича, в ту пору молодого кура?вського вчителя, вiн притулився оторопiло збоку, вже й тодi був чимось нiби зляканий... Молодiсть - ось де вона тiльки й зосталася! Це ж прощальна карточка ?хнього осередку, коли хлопцi на Жовтневi, перед тим як розiйтись по свiтах, разом сфотографувались - уперше й востанн?... Багатьох, багатьох уже нема. Одиницi позоставались. I серед тих одиниць вас дво?, сумовито зараз застиглих перед цими стендами. - А цю впiзна?ш? - з та?мничим виглядом Панас Омелянович пiдвiв Ягнича ще до одного стенда. З туманно? фотографi? з найвиднiшого мiсця дивилась на них молода кругловида дiвчина у льотчицькiй формi... Саня Хутiрна! Дивилась i всмiхалась аж трохи лукаво: ну, яка я перед вами, дiди? Всi вони тодi були в не? закоханi до безпам'ятства. Однак нiкому не вдалося знайти ключ до ?? веселого серця. Спiвати з ними спiвала, до моря на мiсячну дорiжку гуртом дивитись ходила, а щоб вирiзнити котрогось, щоб вiкно вночi вiдчинити котромусь... Е, нi, вибачайте, хлопцi! Однi?? ночi Саня загадково зникла з села, думали, чи не втопилась - навiть розшуки на дiвчину оголосила стривожена Кура?вка. Об'явилась ?хня Саня згодом десь аж на Пiвнiчнiм Кавказi, в льотному училищi. Спершу нiбито. влаштувалась там офiцiанткою, компоти подавала курсантам, а потiм так закрутила голову одному командировi, що незабаром i одружилася з ним. Казали, що причарувала на смерть, i, може, не так навiть iз любовi, як ради того, щоб на льотчицю вивчив, це вiн ?й твердо обiцяв. I досягла свого: навчилась, у складi жiночого екiпажу брала участь у далеких перельотах, котрi починались з-пiд кримського сонця й кiнчались десь аж у тундрi, поставила з подругами якийсь дуже значний рекорд. Коли в променях слави купалась Хутiрна - прилетiла лiтаком аж у саму Кура?вку, сiла край села на чабанських угiддях, привела батькам у хату свого сивого мужа, теж бойового авiатора, що був на той час у ще вищому чинi. Ах, Саня, Саня, неспокiйна душа! З першого дня вiйни була вже в польотах, поривалась навстрiч небезпекам, втратила мужа в боях, а ?? все щось нiби щадило, хоч не раз поверталась на аеродром у прорешеченiй кабiнi. Непогамовна, знов пiсля того здiймалась на завдання, бiльше, зда?ться, там i жила, в небi, в польотах денних i нiчних. I вже коли рушили наступом, загинула Саня Хутiрна десь у повiтряних боях над Таманню. Орлиця в боях, а душi була нiжно?, незадовго до загибелi опалила ?? коротка фронтова любов. Була в останнiм польотi з льотчиком-юнаком, що його вона зустрiла мiж боями й по-справжньому покохала. З ним пiшла i в полiт. Розбилися в один день, в одну мить, i, як запевня? легенда, розбились в обiймах. Офiцiйна версiя, що рятунку, пiдбитi, уже не мали, а дехто з кура?вських навiть досi поговорю?, що то Санька могла й зумисне пiдстро?ти - з жаги та знетямлення почуттiв чи ще, може, з ревнощiв, iз боязнi втратити свою вперше знайдену, вперше вiдкриту в життi любов... Зда?ться, тут вони найдовше стояли, дво? зiстарених людей, бiля сво?? ровесницi, що так i зосталася вiчно юною. - Це ось ??, Саню нашу, нiяка вже старiсть не здожене... - Що нi, то нi, - згодився вчитель. - Правду колись казав поет: "Хорошо умереть молодым"... Хоча й лiта несуть перевагу - просвiтлюють дух, дарують мудрiсть людинi... - Сплав для життя потрiбен, сплав дво?диний - молодого й зрiлого, - сказав Ягнич i почав допитувати Веремi?нка про сина: де вiн? Як вiн? Чи вiрнi чутки, що розпоганився хлопець? - Збився з пуття, - зiтхнув старий. - Та вiзьми ти його за барки, Панасе, отям, зупини, - порадив Ягнич суворо. - Як не себе, то хай честь дiвчини побереже... У них же там з Iнкою почуття. Хай не здума? покривдити, бо тодi матиме справу зi мною. - Ох, Андроне, Андроне, торкнувсь ти такого... Найболючiша це моя рана... Сам би в могилу пiшов, щоб тiльки вiн став iнакшим. - Та, може ж, таки заговорить у ньому совiсть? - Якщо вона в нього ?... Схнюплений стояв Панас Омелянович серед сво?х експонатiв. Колись був такий прудкий та непосидющий, а зараз де та й прудкiсть подiлась, зiсох, зморщився, жменя того чоловiка зосталась. Надворi - море кура?вського сонця. Бiля контори колгоспу знудьговано жде когось компанiя молодих людей, при?жджих чи, може, й тутешнiх: хлопцi в футболках, серед них дiвчина кимось нiби ображена, надута, з аероф'лотською сумочкою через плече. Вона на однiй лавцi, хлопцi навпроти, всi в позах недбалих, аж сiрi з нудьги. Прийняли, видно, Ягнича за сторожа конторського, бо тiльки став наближатись, почулось мiж ними: "Ану спита?м цього довгожителя..." Вимогливим тоном домагалися вiдповiдi, де голова, коли вiн буде, а як не буде, то де шукати, хоч приблизно в яких полях? Пройшов мовчки мимо них Ягнич, давши зрозумiти, що зневажа? такий тон спiлкування. "Глухий, - донеслось йому вслiд байдуже й беззлобне, - чи, може, й нiмий?" Зустрiчав ще когось у розпланованому посеред села скверику з декоративним ставком (теж Чередниченкове завоювання), натиканi вздовж берега вербички срiблястi, як оливи, стiкають вiттям аж до води. Вода важка, в маслянистих плямах, засмiчена лушпайками. По ставку плава? лебiдь, приручений, ситий, схожий на гусака. Дiтлашня з берега гука? йому: "Мишко! Мишко!" - i вiн реагу?, пливе на голос, - хлопчаки булками годують його з рук. Ще й тут Ягничевi мло?ла душу образа, певне, без умислу завдана тими, що бiля контори назвали його довгожителем, а потiм глухим та нiмим. Образили бiльше навiть не словом, а сво?ю хамською манерою розмовляти, поводитись. Звертаючись до людини старшо? вiком, не пот