рудились навiть пiдвестися - мабуть, i не догадуються, що так годиться i що це нiтрохи не принизило б ?х. Хто ?х вихову?? Видно, що ця Кура?вка нiчим ?м не цiкава, здатна навiяти лише нудьгу. Загнати ?х сюди в таку спеку могла лише особиста чи службова потреба, а не порух душi. Кура?вка для таких одновимiрна, бачать у нiй тiльки те, що бачать, що доступне ?хньому оку, а не серцю. А для Ягнича вона повнiсiнька, населена й перенаселена вся, на кожному кроцi зустрiчають його живi образи тих, що були, образи дитинства та молодостi, для iнших вони невидимi, ?х нема, а перед Ягничем постають натовпами, не торкнутi часом, не пiддатнi лiтам, ходять по садках, смiються й печаляться, незникло живуть по кура?вських дворах, любляться, сваряться, з глибини пам'ятi подають голоси, i вiн ?х виразно чу?, i сам теж вiдгуку?ться до них iз цих сво?х нинiшнiх осамотнiлих лiт. Повна, повна для нього Кура?вка людом видимим i невидимим - вiд давнiх у сiряках пастухiв до теперiшнього крутов'язого комбайнера та його так розквiтло? доньки. Блукаючи Кура?вкою, Ягнич i сам незчувсь, як опинився бiля дитсадка. Дзвенiло ясними дзвiночкамиголосочками звiдти. Такi дзвiночки почути людинi не менш при?мно, як i важку оту мiдну ринду на суднi Повагався, потiм таки набрався смiливостi: дай зайду Сестра ще здалеку загледiла, пiдгукнула збадьорливо, заходь, заходь, не бiйся, нашi не б'ються!.. Дiтей якраз заводили до примiщення вiдпочивати, це в них година сну. - А оце, дiтки, той мореплавець з "Орiона", що по всьому свiту ходив пiд парусами!.. Схожий на морського вовка? Зацiкавлено проходили парадом мимо нього парочки тугощоких, чепурненьких дiвчаток та хлопчикiв, трiпотiли навчено рученятами, вiтаючи сторонню людину. Ще й перед тим, мабуть, про нього було ?м жартома сказано, що ось iде морський вовк, бо поглядали на незнайомця здивовано, з вiдкритою цiкавiстю, але без остраху. Зовсiм не страшний цей вовк... Незабаром збезлюднiло подвiр'я, зостались самi цяцьки-iграшки пiд навiсом, розкиданi рiзнобарвними купами, став оглядати ?х: i та цяцька плаче, i ту поскубли... Кiнь сто?ть на колiщатках, басу? червоногрудий, тiльки одного колiщати-ноги нема. Дерев'яна хатка на курячих нiжках перекосилась, скоро й зовсiм може розсипатись. А шкода: чепурненька, справдi наче в казцi.... Треба буде прихопити iнструмент, прийти та навести у них лад. Лагодити цяцьки - це i йому буде як забавка в його нинiшньому становищi. - Давайте до нас, будете за старшу няньку, - гукнула, нiби пiдслухавши його намiри, вихователька, сестрина напарниця, що саме пробiгала подвiр'ям. Мабуть, в унiвермаг бiгала, бо пiд рукою пакунок i на обличчi вдоволення, щось добула. - В нас тепер попит на дiдiв! - мимохiдь догукнула весело. - Скрiзь, де малеча ?, баби та дiди нарозхват! Дефiцит на вас! Зоставшись сам, сiв у дитячу гойдалку, злегка колихнувся раз i вдруге, вус ворухнуло усмiхом: оце твоя палуба, дiду, твiй "Орiон"... Хай як його накреню? - страху тепер нема. Кличуть заходити сюди, а чому б i нi? Мiг би й казочки малечi цiй розказувати. Тiльки - якi ж? Яка з них усiх зав'язалась у пам'ятi вузликом наймiцнiшим, найпам'ятнiшим? Поколихувався, думав, пригадував. Мiг би оцю. Який тут голод, дiтки, вчинився одразу пiсля громадянсько?, просто всесвiтнiй був голод на цих берегах! Люди пухли, бур'ян та кiнський квасець ?ли... I ось тодi клопотанням Ленiна, заходами Мiжнародного Червоного Хреста були тут по всьому примор'ю вiдкритi пункти для голодуючих дiтей. Там, дiтки, какаом солодким нас напували, ще й хлiба по тоненькiй скибочцi видавали нам iз вiкна, що до нього декотрим було важко й дотягтись, бо серед нас були й зовсiм маленькi, такi, як оце зараз ви... Видадуть, ще й накажуть: ?ж тут, з мiсця не сходячи, додому нести не можна, бо це твiй пайок, вiн тiльки для тебе... А один хлопчик, було, вип'? сво? какао, а тодi зирк! - чи нiхто не дивиться, не вистежу?, i тiльки влучить ту мить хлiб за пазуху, та й галайда додому, бо ж там мама й сестричка малесенька в колисцi... Мама вiд того хлопчика хлiба взяти не хоче, ?ж, синку, сам, тобi треба здоров'я на цiле життя! Та все ж таки радiють маминi очi, ясняться, аж сяють, що синок не забув, i хоч сам не на?дений, а пайку свою приберiг, додому принiс свою крихiтну частку вiд того Червоного Хреста... Ось така вам буде казочка, дiти. Спокiй пiд навiсом, благодать. Iграшки валяються купою. З хаосу яскравих цяцьок гумовий крокодил шкiриться, але не ляка? нiкого. Ластiвка залiта? в пiддашшя, бiля само? iзоляцiйно? чашки звила гнiздо, туди й сюди змигу? раз у раз, - носить. Коли дiтей вкладено, Ягнич тихцем пiдходить до вiкна ?хнього покою. Сонце розсипа?ться на шибках промiнням, дерево зелене, вiддзеркалившись на склi, злегка хилита?ться, i ще видно на грайвi скла пружечок далекого моря... В глибинi примiщення, на бiлоснiжних лiжечках, поставлених у ряд, мов у кубрику, дiти сплять. Сто?ть Ягнич i невiдривне дивиться, як малят поволi зморю?, сповива? сон. Ось заплющилось одне, позiхнуло друге, те зовсiм спить, а iнше крiзь прижмур хитренько, зовсiм несонно прозирку?: що то за дiд Нептун загляда? у вiкно знадвору. Свiтлi усмiшки блукають по личках. Ще одне розплющилось оченя, потiм i це, зрештою, порина? в дрiмоту - сон, як мед, солодко огорта? дiтей. Такi вони чистi, митi-перемитi, такi спокiйнi. Прозорою хвилькою, наче сонячнi зайчики вiд води, щось перебiжить по личку, мiнливе, денне, - то малому щось привидiлось увi снi, може, отой дерев'яний коник червоногрудий? Розслабило мускульця, потяглось - то воно росте. Пуп'янок, юне створiння, нема ще в нього клопотiв та журби, зла та зневаги нема нi до кого, сама доброта та довiрливiсть. Стояв би отак i стояв на сторожi. У сонних дитячих усмiшках ? щось вiд усмiшок дельфiнiв, це вiн ще ранiш помiтив. Така ж довiрливiсть, яснота, незахищенiсть i водночас щось загадкове ? в цих сонних пливучих усмiшках, таке, про що й ви, дорослi, ще, може, не здогаду?тесь... ?й-же-?й, саме так, зовсiм по-дитячому всмiхались Ягничевi пiд час рейсу дельфiни, коли, граючись за бортом, радiснi та щасливi, вистрибували до сонця з води. XIII Пригамувалось токовище. Не гаркотять зерноочиснi агрегати, вляглася напруга авралу, пiдмiтають тiк. Вiд розритих курганiв пшеницi (з ямами, як вiд метеоритiв на Мiсяцi) зосталась невелика, обметена звiдусiль купа послiду - то вже фураж. З виглядом полководця ходить по току Чередниченко в сво?му комiсарському картузi, погляда? сюди й туди: виграно битву! Ще одну виграно, щоправда, й не без втрат (причина - стихiя). В цiлому все-таки ? пiдстави головi бути вдоволеним: хоча зiбрали й менше, нiж обiцяли у зобов'язаннях (причина та ж сама - стихiя), але план здали повнiстю, здали достроково. З фуражем, на жаль, буде сутужно, худоби ж повно на фермах, ну, та якось доведеться викручуватись. Вся надiя, що наступний рiк буде щасливiшим. Уже зараз закладаються основи того примхливого хлiборобського щастя: обсiялись, вклалися в строки, тепер би дощу!.. Людей поменшало в степу. Вiйськовi, що допомагали вивозити хлiб, розпрощались, по?хали; якiйсь дiвчинi, може, й тоскно стане, замло?ться душа, що вже не стирчить на солончаках бiля ферми польова радiостанцiя серед наметiв солдатського табору. В одну нiч знялися, зникли в невiдомому напрямi - нiде на токовищi не побачиш тепер тих симпатичних та скромних туркменiв у панамках. Перед вiдправкою забiг на хвильку до Iнни той ?? перший пацi?нт, нiяковiючи, передав пластинку: - Тут наша пiсня... Про одну "киз"... таку, як ти! I побiг, зашарiвшись до вух. Iнна теж згорта? свiй медпункт, збира? аптечку, впакову? сво? ампули та шприци, - рятувальнiй службi ?? нема чого на току бiльше робити, перебазову?ться в село. Чередниченка, як i всiх, хто тут ночей не досипав, добре вимотало за жнива. Тепер, коли приспоко?лось, Сава Данилович для iнтересу став на токових вагах, прикинув, скiльки ж вiн тягне: виявилось, що втратив чимало - дванадцять кiлограмiв живо? ваги як не було! Запевня?, нiбито легше стало одразу. Жiнки, що пiдмiтають тiк, весь час поглядами пiдстерiгають Чередниченка, щось вони мають до нього. Нарештi одна, сторчма поставивши мiтлище, випросталась: - Товарищу голова, а коли обжинки? В запитаннi прохоплю?ться щось досить-таки в'?дливе. Задумався голова. Почухав потилицю, ту круту, атлетичну, на яку не раз уже пiсля гарячих жнив надiвались величезнi вiнки з колосся, колючi кура?вськi лаври. Спокуслива рiч - слава: одержанi з минулих зажинкiв та дожинкiв ще й зараз зберiгаються в Чередниченковiм кабiнетi на чiльному мiсцi, зберiгаються для себе - на пам'ять, для при?жджих - на подив i захоплення. - Не буде обжинкiв, - нарештi каже вiн. - Не той рiк, Катре. У наступному хай: може, буде веселiше... Залементували жiнки. Де той наступний, до того ще можна тричi вмерти! Що це за жнива без обжинкiв? Може ж, кому потанцювати хочеться! - Не до танцiв зараз, - сто?ть голова на сво?му. - Запал пограбував наше свято. Доживем до нового та, як вродить, за все тодi вiдтанцю?мо. Пiсля цього не варто й домагатись: Чередниченка не зрушиш, Чередниченко - скеля. Iнна, перебуваючи всi цi днi на току, мимовiль приглядалась до кура?вського Зевса. Хотiлось юнiй поетесi глибше збагнути його натуру, цiльну, вольовиту. I чимало вiдкрила для себе нового, про що ранiш було в не? лиш поверхове уявлення. Не такий простий вiн, цей Чередниченко, як iнодi зовнi вида?ться! Декотрi вбачають у ньому лиш оце найвиднiше - господарник, могутнiй двигун, талановитий органiзатор, як часом кажуть на зборах про таких. Коли треба, всiх зумi? пiдняти, змобiлiзу?, заохотить, а кого - то й примусить сво?ю невiдпорною владнiстю. I таки не посадить господарство на мiлину, виб'?ться з кура?вцями з найскрутнiшо? скрути... Знають у районi, що за Чередниченка можна бути спокiйним, в усьому на нього можна покластись, йому нi до чого зайва опiка - стихiя там чи не стихiя. Це все так, тут щодо Чередниченка двох думок бути не може, але Iннi з ?? вдумливою спостережливiстю (якби хто сказав творчою, вона б знiяковiла) поступово вiдкрилось ще й iнше в ньому, що вона вважала набагато iстотнiшим. Окрiм його настiйливо? вимогливостi, сили диявольсько? енергi?, яку цей лiтнiй уже чоловiк виявляв, було в ньому те, без чого не був би вiн Сава Данилович: за владним голосом, за словом твердим, часом дошкульним i навiть грубуватим дiвчина помiчала в ньому внутрiшню природну повагу до людей, яку вона в думцi назвала: антибайдужiсть. Хай там Зiрка, хай слава, а вiд загалу Чередниченко себе не вiдокремлю?, i роки, коли простим ковалем працював у колгоспнiй кузнi, рядовим комбайнером стояв за штурвалом комбайна, Чередниченко вважа? золотою порою свого життя. "Вiн iз гущини народно?, вiн самородок", - так Iнна це формулювала для себе. На току ?? око могло не раз спостерiгати, що цей громовержець, хоч i вимага? дiла, та виходить це в нього якось не принизливо для пiдлеглого, не образить навiть пiдлiтка сво?ю зверхнiстю? на сваволю не пiде. Почува?ться, що за сво?ми тоннами та центнерами Чередниченко вмi? не випускати з поля зору головного: вiн i крiзь токову кушпелу бачить тих, кого бачити повинен i на кому, власне, все тут трима?ться. Дуже важливо було Iннi цi речi для себе прояснити. Розумiла тепер, чому, незважаючи на всi бурi, Чередниченко так довго трима?ться, несхитно сто?ть при кермi, чому така шана йому вiд людей, звiдки така сила духу, впевненiсть, ореол... I почува?ться, що Чередниченкiв демократизм не вдаваний, не фальшивий, в натурi цього народного вожака ?, сказати б, органiчне вiдчуття самоцiнностi людини, - органiчне чи, може, на фронтах десь добуте, вистраждане, коли поруч падали, втрачалися найдорожчi? Помiтила також, що й люди цю якiсть у ньому вгадують, почувають ??, хай навiть iнту?тивно, щось там кинуте пiд гарячу руку прощають, бо важливiше для них, що в критичну хвилину Чередниченко вiд тебе не вiдвернеться, не одягне на себе панцир безчулостi, хоч би в якому був настро?. Коли переступиш порiг його кабiнету в конторi - одразу назустрiч: ну, що там у тебе, Пелаге?? Викладай, з'ясу?мо. Хоч деколи з таким звертаються, що мовби й не входить в його обов'язки, таке, вiд чого iнший мiг би цiлком законно вiдмахнутись, переадресувати цей клопiт комусь... Адже вдаються до нього з усякою всячиною: кому довiдку, кому транспорту, кому треба для хворого рiдкiснi лiки добути в областi або влаштувати йому десь аж у столицi в професора консультацiю, - до кого? Звичайно, до голови. Завiвся в новiй хатi конфлiкт, "кiнчилися чари, почалися чвари", припекло судитись або миритись - теж до Сави Даниловича, бо кожного разу до суддi ж у район не побiжиш... Учора, коли випала така хвилина, що Чередниченка можна було спитати, Iнна спитала: - Саво Даниловичу, одне до вас делiкатне: як вам при безмежностi вашо? головинсько? влади, при сво?й, ну, сказати б, всемогутностi, все-таки вда?ться не втратити... - Не втратити совiстi - це ти хотiла сказати? - одразу засмiявся вiн. - Що не забюрократився, серце жиром не обросло? - Саме це. - Грiшний i я, дiвчино, не iдеалiзуй. Бува?, видаси комусь удень "комплiмент", а потiм цiлу нiч мучишся: що це з тобою? Затовстошкурився вже? Забува?ш, ким був, чи?м довiр'ям користу?шся? Нi, друже, якщо далi пiде так, то крiсло керiвне тобi вже протипоказане, подавайся, брат, неводи тягати в "рибтюльку"... - Становище ваше, Саво Даниловичу, становище нашого кура?вського Зевса таке, що могли б i зачерствiти, а якщо не зачерствiли, якщо й при таких дозах пошани та слави органiзм не втратив чутливостi, то менi, як медиковi, просто цiкаво ж знати: чому? Чередниченко нахмурився й вiдповiв не одразу. - Якщо не зачерствiв, Iнко, якщо душа не перетворилась у курдюк овечий, то це бiльша заслуга зна?ш чия? Тих, що багатьох ?х уже й на свiтi нема. Що вночi перед бо?м Саву Чередниченка в партiю приймали, руки - до ?диного - пiдняли за нього перед самим виходом у десант... - Ну, це я розумiю, а ще... - Ох доскiплива, - осмiхнувсь голова i додав з несподiваною нiжнiстю: - А ще - заслуга мо?? Варвари Пилипiвни. Хоч би й хотiлось карасевi в байдужiсть замулитись, але ж не дасть - одразу здорову критику наведе сво?ю качалкою!.. I знов про ту мiфiчну качалку, що про не? вже i в областi чули вiд нього з трибун. Вiдшумiло токовище, не сто?ть бiльше над ним курява день i нiч. Зганяють з полiв технiку, стягують вагончики, що були коротким пристановищем жниварям. Комбайни рiзних марок - i давнi, ще емтеесiвськi ветерани, й сучаснi хваленi комбайнерами "Колоси" та "Ниви" - вирихтувались пс'ред токовищем у ряд, вже вiльнi вiд роботи, стоять, спочивають. Тихi, аж пог.iеншалi, якiсь нiби притомленi пiсля сво?х круглодобових ходiнь у степах. Спочинок буде недовгий, постоять день-два, пройдуть необхiдну профiлактику та й знову в дорогу, за Волгу, в далекий Казахстан, на пiдмогу цiлинним землям. Сiмейний екiпаж Ягничiв теж: тут, бiля свого "Колоса". Iннi видно, як брат ??, отой самий Петро-штурманець,. вилазить з-пiд комбайна замазучений, зашмарований (навмисне, мабуть, для комбайнерського шику не вмива?ться), пiдiйшов до батька, щось говорить йому з серйозним, таким незалежним виглядом. Рiвний у правах з батьком, бо порiвну дiлили все, що вiд них вимагала жнив'яна напруга. Вiд самого рання пораються удвох бiля довiреного ?м агрегату. Що батька нiчим звiдти не вiдiрвеш, це зрозумiло, але й вiн, асистент, трима?ться бiля "Колоса" невiдлучно, побував пiд комбайном, знизу позаглядав, кругом обiйшов, доповiв i знов жде, ще, може, буде якась команда, - перед вiд'?здом без кiнця виника? то одне, то друге... Хай пiдлiток, але i в нього ? зараз пiдстави почувати гордiсть, разом з батьком недосипав цiлi жнива. Iнна часом пережива? навiть щось схоже на ревнощi, коли батько при гостях, впадаючи у свою звичну сентиментальнiсть, почина? спiвати синовi дифiрамби, з щасливим туманом в очах розповiдаючи, як узяв вiн уперше свого штурманця до комбайна для випробу. Довiрив йому штурвал, i так ревно хлопець старався, так його натрудило те стерно, що увечерi тiльки з комбайна, пiд купу соломи Петрусь наш i в сон... "Постривай, Петько, не спи, ось нам вечерю везуть!" - "Добре, - обiця?, - не спатиму". Не встигли й на зорi глянути, як вечеря пiд'?хала, вставай, штурманчику, пiдкрiпимось, а штурманчик уже не чу?: скрутилося пiд соломою, i хоч з гармат пали - не добудишся... - Потiм i ввi снi, чую, шарудить, - всмiхався при цьому батько, - солому штурманець мiй руками ловить, висмику?, вирива?, - то в нього "камера забилась"... Ну, тепер Петрик пiдрiс уже, втягнувся в роботу, батько i в Казахстан цього лiта бере його, - що ж, асистент, права рука... Оскiльки комбайнерам скоро в дорогу, Чередниченко розпорядився обiдати сьогоднi разом, - кличте всiх, хто й на току, хто й бiля токовища. Хай i без музики, та хоч у такий спосiб годиться вшанувати людей перед дорогою... Iнна, дочекавшись сво?х, таки змусила брата-штурманця вмитися, перш нiж сiдати до столу. Сама ще й зливала йому на руки. - Не будь же ти порушником гiгi?ни! У вухах он гречка росте! Гарнен-ько, гарненько вмивайся, - пiдохочувала вона брата. - Ну та лий, - неохоче згоджувався вiн. - Змию трудовий пiт, бо за неохайним зовнiшнiм виглядом можуть не помiтити внутрiшньо? краси. Процедура змiнила хлопця. Витираючись перед люстерком, прилаштованим на стовпi, сам собi зробив мiну кумедну, пригладив долонею набiк змокрiлого чубчика, що за жнива аж вибiлився на сонцi. Вдоволений собою, посвiжiлий, обернувся до сестри: - Ну, як тобi моя заслужена фiзiономiя? I усмiхнувсь обережно. Зна? сво? вади майбутнiй чийсь кавалер, усмiха?ться, губiв не розтуляючи так, щоб зубiв не видно було (переднi в нього трохи лопаткуватi). За столом Iнна мала честь сидiти поруч iз сво?м родинним екiпажем. - Святе сiмейство, - поглядаючи на цю iдилiю, зауважив Чередниченко. - Та жаль, мало ?х у тебе, Федоре, всюди недобiр... Я ось у роду був сьомий, а всього нас у батька-матерi дванадцятеро в миску заглядало... Правда, малими й передавило бiльше половини, дороги до нас медицина не знала, вiд пошестей не було рятунку... Але ж сiялось густо. Хто з теперiшнiх може похвалитись дванадцятьма? - Були б, Саво Даниловичу, подали приклад, - ущипливо зауважила одна з токових молодиць. - Визнаю, чим тут заперечиш, - згодився голова. - Якби не вiйна, може б, i густiше вродило. Дво? ?х виколосилось на мо?й нивi, та й тих тiльки вряди-годи бачу. - (Сини в нього жонатi обидва - один в сiльськогосподарськiм iнститутi залишений викладати, другий пiсля вiйськового училища проходить службу в НДР.) - Поженились, живуть дружно, а де ж онуки, питаю? Стану соромити й невiсток. Що ви, ледарки, собi дума?те? Невже так i жити зiбралися ялiвками? Смiються: ще встигнемо, куди спiшити, ще самi молодi, погуляти хочемо. Ось вам ?хня фiлософiя... Ти, Iнко, як вийдеш замiж, - звернувся через стiл Чередниченко до дiвчини, що враз зашарiлась, - щоб не пiддавалася таким настроям, дiтей нам щоб народила багато! - Iнна нахилилась, лице ?й горiло, але Чередниченко на це не зважав. - У Казахстанi, куди ось ?дуть нашi гвардiйцi, та й по всiй Середнiй Азi?, там дiтей у кожнiй сiм'?, як маку! Позаздрити можна, а Укра?на щодо цього вiдста?... - Почувалось, що, крiм усього iншого, ще й це завда? йому думок. - Мало не тiльки дiтей, а й дiдiв, - обiзвалась кухарка, що стояла осторонь, згорнувши руки пiд бiлим фартухом. - Хату нi на кого кинути, сиво? бороди в селi не побачиш... - Один прибув з "Орiона" бродячий аксакал на поповнення, та й той безбородий, - якось зневажливо пожартував Славко, токовий моторист. Iнну як струмом ударило. Ну, як вiн не вiдчува?? Справдi - немов з конопель!.. I всiм iншим, видно, теж стало нiяково. - Ум не в бородi, а в головi, - Чередниченко метнув гострий погляд у бiк жартуна. - Вам i не снилося того бачити, що цей, з "Орiона", бачив. Коли декотрi з присутнiх ще й в планах не значились, вiн уже вiдповiдальнi доручення Комiнтерну виконував... Iч, на кому знайшов гострити язик, - i голова знов покосився на Славка. - Та що я такого сказав? - щиро спробував виправдатись хлопець. - Аксакал, хiба ж це лайливе слово... Батько Iнни, почервонiлий до вух, прогув у тарiлку: - У них аксакал - це повага лiтам, а в нас - за насмiшку. Хлопець шукав очима пiдтримки серед тих, що обiдали, але нiкому, видно, не був до вподоби його грубий жарт. Навпаки, iнше чулося за столом: - Побiльше б на свiтi таких, як дiд Ягнич... - Не шуби-нейлони, а чисту совiсть чоловiк з "Орiона" принiс. - Станемо всi аксакалами... I ти, Славко, не вiчнозелений... Хлопець не здавався: - Але ж i ви, Саво Даниловичу, дозволя?те собi часом покепкувати над "Орiоном"... - Що ж ти до мене рiвня?шся? - розсердився Чередниченко. - Я можу й над "Орiоном", i над орiонцем пожартувати, i вiн надi мною теж може, бо це дасться нам стажем лiт i правом товаришування. А в тебе поки що нi того, нi того... Невже не ясно? I, даючи зрозумiти, що на цю тему нема чого бiльше розводитись, Чередниченко загомонiв до комбайнерiв, хотiв знати, чи все в них гаразд перед вiдправкою, як iз здоров'ям у хлопцiв, та чи котромусь iз них жiнка ультиматум не пред'явила на грунтi ревнощiв до красунь Сходу... Всi, виявля?ться, були в станi цiлковито? готовностi. - Хiба нам первина? - Дорога знайома... Дорослi комбайнери на цiлинних бували не раз, теперiшня вiдправка для них - дiло звичне, а ось штурманець там опиниться вперше. I хоч сам зохотився в таку даль, проте в душi, видно, хвилю?ться, вiд сестри ж цього не схова?ш: раз у раз якось нервово щулиться бiля Iнни, голову в плечi втяга. Коли i до нього звернувся голова, поцiкавившись самопочуттям юного механiзатора, спитавши, чи не заблука?, мовляв, без лоцiй, не зiб'?ться з курсу "Колос" його серед безмежжя цiлинних просторiв, хлопець вiдповiв упевнено, з спокiйною гiднiстю: - Дамо клас. Як вiзьмем загiнку - то вiд форту Шевченкового й до самого Байконура!.. - Вiдповiдь мужчини, - похвалив Чередниченко. - I якого ж вам, хлопцi, пiсля цього ще напутнього слова?.. Передавайте братам-цiлинникам наш кура?вський салам та повертайтеся з честю!.. Коли пiднялися з-за столу i Чередниченко вже збирався рушити до машини, Iнна зважилась ще його затримати. - Саво Даниловичу! - окликнула, злегка нiяковiючи. - Ну, я Сава Данилович, - зупинився вiн аж нiби невдоволено. - Що там у тебе? Не зна?ш, як перекочувати? Не турбуйся: сьогоднi твiй медсанбат уже буде в Кура?вцi. - Я не про це... Вибачте, що затримую... - Нiчого. Там пожежники обласнi на?хали, пiдождуть... Як хлiб горiв, так ?х не було, а за паперами... Ну, який у тебе клопiт? - Скажiть, це правда, що нiбито мають зiюсити... Хлiбодарiвку? - Чогось та Хлiбодарiвка досi не давала ?й спокою. - Ах, ти он про що... Хто в тебе там, у тiй Хлiбодарiвцi? Ще один, мабуть, поклонник? - Нi, не вгадали... - То звiдки ж така турботливiсть. Ти хоч бачила ту Хлiбодарiвку в натурi? - Нiколи... Кажуть, мальовниче село. Чередниченкове туге, аж лиснiюче обличчя пойнялося нiби далеким вiдблиском i потеплiло. - Справдi село як у пiснi... Нiде тако? краси не бачив... Ти, Iнко, по?дь коли-небудь у ту Хлiбодарiвку: якихось пiвсотнi кiлометрiв - це ж тепер не даль. Може, оспiва?ш... Тiльки ?дь навеснi або краще раннього лiта, коли хлiба красуються. Колись мене саме в таку пору туди завело... Сiльце невелике, але справдi на диво мальовниче, в такiм вiнку природи, ну куди там нашiй Кура?вцi... Знадокола наче й пiд'?зду до тi?? Хлiбодарiвки нема, звiдусiль пшеницi, пшеницi пiдступають до самих вiкон, колосся до самих дахiв! Вийшов з машини й стою, занiмiв: рай. Тихий рай. Нiчого зайвого, нiчого су?тного, все тiльки найнеобхiднiше: житло людське й колос... Та ще бджола десь бринить у повiтрi, в мудрiй тишi його. Ну, а колосся - що не колос, то цар-колос! I вся ця затишна, бiленька Хлiбодарiвка разом з вiкнами потонула в тому колоссi, в щедрих святих хлiбах. Тихо, тихо. Нiкого нiде. Нива неозора в безмовностi дозрiва. Жайворонок у небi тюрлюка?. Не видно його, десь високо, аж бiля сонця... Колосся до щоки торка?ться. Ах, Iнко, Iнко, якби я був поетом! - Ви й так поет, - сказала вона зi щирiстю, бо промовляло до не? зараз саме людське натхнення. - Який я, Iнко, поет. Господарник я, хлiбороб, та й усе. Дядько твiй, орiонецьото поет!.. Ти його послухай, коли вiн в ударi... - Ви для мене обидва поети. Справжнi. Некнижнi, невигаданi. Поети життя... - Ну, дзенькую... - I, всмiхнувшись ?й вдячливо, Чередниченко рушив до сво?? пом'ято?, облiзло?, яко?сь аж кiстляво? "Волги". XIV Сидить Ягнич-вузлов'яз, "зачища? кiнцi", в'яже вузлом пам'ятi далеке й близьке, ?дна? минуле з теперiшнiм. У тiльнику рябому покурю? на схiдцях веранди, а перед ним посеред двору - старезна колюча груша. Залiзне дерево, нiяким вiтрам непiддатп?. Колючки на нiй, як вухналi, рiдко знайдеться який-небудь малий грушотрус, щоб зохотився мiж тi вухналi забратись. Колись лазили, а тепер пропав iнтерес. Родить дрiбненьке, терпке, i навiть те, що само додолу напада?, збирати не хочуть: у колгоспних садках солодше. А колись для твого дитинства i це була неабияка ласощ. Бо щеплену грушу дулю мiг попробувати тiльки на спаса, коли подзьобаний вiспою татарин iз Криму, бувало, за?де в Кура?вку для мiньби, для велико? комерцi?: - Вiдро груш - на вiдро пашницi! Суне, рипить гарба вулицею, в усi двори долуню? голос, закликаючи кура?вських до торгу: вiдро - на вiдро!.. Дiти бiжать, галасують, просять батькiв вимiняти дуль, однак не кожен тодi мiг собi дозволити таку розкiш... Рiзних ця груша бачила, багатьох перебула. ?дине, що вiд дiдизни зосталось, i тим ще дорожче орiонцевi. Пiд грушею днями з'явилась обнова: лавка дебела, ще не фарбована, з надiйним запасом мiцностi, щоб можна було посидiти одинцем чи в товариствi з кимось. Там, пiд шатром грушi, i в ночi Ягничеве кочовисько. Зорi крiзь листя видно. Деколи грушка, бува?, впаде, по лобi лусне. А пiд ранок, коли зрушиться зоревий вiтерець, злегка зашумить над тобою грушеве парусся... З початком дня орiонець шука?, чим би зайнятись. Учора взяв сапку, пiшов попрополювати квiти бiля обелiска... Сьогоднi вдома. Коли сонце пiдiб'?ться, набiга? дiтвора, з усього кутка взнали дорогу сюди! I ягничiвськi, i всякi. Навiть вiд прикордонникiв, бува?, прибiжить чорнявеньке, як циганча, - прикордонницька вишка здавна край Кура?вки стирчить, мов лелече гнiздо, дивиться в море. Старшим там офiцер-азербайджанець, на кура?вськiй оженився, i ото вже його потомок Алi-смаглючок взнав дорогу до Ягнича разом з тутешнiми. Цiлим юрмиськом виростають перед ганком, почуваються вiльно, всi вони з орiонцем обвиклись: - Дядьку-капiтане, а що там iще у вашому сундучку? Винесе - в котрий уже раз - свою та?мничу скарбiвню, поставить бiля себе на схiдцях й, напiввiдхиливши вiко, почне, мов коробейник, длубатися всерединi, шукати для хлоп'ят нових див. Нема бiльше в сундучку райдужних нетутешнiх черепашок та тугих лускуватих шишок з-пiд сосен-пiнiй, адже для кура?всько? малечi й такi шишки дивина, - ?х лише дiти медiтерiанських рибалок мають змогу збирати на потрiсканiм теплiм камiннi сво?х узбереж... Цього разу орiонець покаже малечi свою розмальовану грамоту з Нептуном, iз вилами, що войовничо стирчать догори над звихреними бурунами. Хлоп'ячi голiвки, бiлявi й чорнявi, що аж сонцем пахнуть, понависавши над грамотою навлобки, зача?но розглядають вiзерунчате курсантське творiння, цей безцiнний для орiонця манускрипт. Та ось грамота знов згорнута й захована, натомiсть з'явля?ться сiрий шматок парусини й на ньому наколоте щось, схоже на шприц. - Оце, дiти, найбiльший мiй скарб. I, металеве, гостре, зблиснуло в руцi моряка. - Що ж то воно? - Голка!.. Голка, щоб паруси зшивати. В мене ?х тут цiлий набiр, i всi пiд нумерами... Бо для морських парусiв - вони ж цупкi - голка ма? бути особлива, вона, бачте, тригранна, як штик! - Показу?, а в руки не да?. - I розмiром як циганська, куди бiльша за ту, що нею мами гудзики вам до штанiв пришивають... Терновi, та синi, та карi оченята, розблискотiвшись, зацiкавлено розглядають трудове знаряддя орiонця. I вже нема, заховав. - А що там iще в сундучку, на днi? - Тобi й те кортить? - усмiха?ться морський вовк. - Кортить... - Хай покортить. Не спiши, хлопче. Треба мати терпiння в життi. Все знатимеш, скоро постарi?ш... А старiсть - не радiсть, чув? I на цьому скарбiвня закрива?ться, застiба?ться на замочок. Навмисне, мабуть, усього одразу не показу?, щоб iще й завтра прибiгли... Бо тiльки прибiжать - йому одразу веселiша? свiт. - Дядьку-моряк, а ви бачили акулу? А лiтаючих рибок? - Бачив, усього бачив... Прихмарю?ться орiонець. Бо й сам вiн, дiти, зараз, як та лiтаюча риба, що летить, блищить у повiтрi та й лясь! - комусь пiд ноги на палубу. Там падають на палубу, а вiн ось на цей суходiл... - А якi вони, лiтаючi рибки? Скiльки метрiв вона може пролетiти? - При попутному вiтрi, бува?, й метрiв чотириста пролетить... Як нашi горобцi - низько, табунцем - тiльки вжк! i пiшли над водою... А вночi вони на свiтло злiтаються. Рибалки тамтешнi виходять на нiчний промисел з вогнями в човнах, i тодi рибки самi на тебе летять - лови ?х сачком або просто руками... Хiба ж не цiкаво? Але ? ще цiкавiше: - Покажiть нам вузли в'язати. Це вiн з охотою. В руках куцопалих, загрублих з'явля?ться мотузок, плетений iз капрону, - почина?ться дiйство. I якi цi руки, цi пальцi дубленi й товстi стають одразу верткi, вправнi та вмiючi, нiяко? вже й загрублостi в них, усе так доладно, хитро, немов у фокусника, виходить! - Ось так робиться, дiти, вузол "подвiйний, гачний"... Стежать, нiхто й не дихне. - А так, будь ласка, "рибальський штик"... I знову манiпуляцiя, круть-верть, готово. - А це ось буде "калмицький вузол"... Теж хитрющо-мудрющо. - А це - "удавка"... "А це" та "а це", i так вiн мiг би - на п'ятдесят рiзних способiв!.. - Бо що таке парусне судно, дiти? Це вiтер i майстернiсть. Хай, може, й не все малюкам зрозумiло, але ж так цiкаво чути з його уст про те, як можна "вiтер зловити", "вiтер загубити"... А по тому знову буде урок вузлування. - Ось вам, хлоп'ята, ще такий спосiб... I такий... У дитячих очах iскринки захоплення: так умiти багато! А коли випада?, що й Iнка при цьому сто?ть, в ?? темно-карих теж захват: майстер-вузлов'яз, людина рiдкiсного умiльства, вiн i сам перед нею неначе той вузол, що його надiйно, мудрющо зв'язало саме життя. Сво?м прямим обов'язком медички Iнна вважала пiдлiкувати орiонця, оберегти його сили, будь-що заповзялася оздоровити майстра. З делiкатною настiйливiстю намагалася з'ясувати, якi в нього "симптоми", що його турбу?, - вузлов'яз вiдмахнувся: нiщо в нього не болить, нiщо не турбу?. - Але ж ви погано спите? - Коли як. Призначила йому для полiпшення сну екстракт ва лерiани (extracti valenanae) у таблетках, жовтi пiгулки за сiм копiйок у пляшечцi, заткнутi ватою. Днiв за кiлька поцiкавилась наслiдками. Ягнич сказав, що допомогло. I хоч на цю пляшечку вона незабаром натрапила в кутку за тахтою, пiгулки так i були всi пiд ватою неторканi, одначе Андрон Гурiйович пiсля цього справдi став краще спати. - Якби ти йому ще золотий корiнь десь добула, - порадила мати. - Може, через аптеку вдалось би? Колись олешкiвська знахарка все той корiнь з рундука на базарi продавала... - Увага людська - оце для нього золотий корiнь, - вiдповiла авторитетно медичка. - Iнших лiкiв вiд самотностi нема. Про роботу прибулець, зда?ться, й думку облишив. Спершу серйозно зацiкавився рибартiллю, ходив, розвiдував, але повернувсь настовбурчений: - Не для мене. Серед бiлого дня швендяють уже посоловiлi, через порожнi пляшки перечiпаються. Не пiдходить йому така "рибтюлька". Може, щось iнше трапиться. - З хати не виганя?мо, куди тобi спiшити? - сказала сестра. - Комбайнери мо? по?хали, то хоч ти оце будеш за господаря двору... Вiдпочинь, сил наберись. А з тi?ю "рибтюлькою" не зв'язуйся, бо де риба - там i шахрайство: на них, кажуть, уже й прокурор погляда?... Дитсадок усе бiльше приваблю? орiонця. Прийде, сяде пiд навiсом i все розклада? бiля себе довгi, рiвнi, ще й водичкою зволоженi стебла соломи. Дiтлашня, оточивши свого "адмiрала", стежить за його приготуваннями. Ось вузлуватi пальцi беруть золотаве стебло, обережно згинають, роблять колiнце, щось вимудровують. Цiкавiсть розпалю? малечу: - Що ж це буде? Бриль? Не спiшить вiдповiдати майстер. Ось коли воно вийде - побачите. А з-пiд пальцiв поступово виника?... кораблик! Ну, хай не зовсiм ще корабель, але щось на нього схоже. З'явиться згодом корпус, настеля?ться палуба. А з цi?? ось соломинки буде, дiти, перше колiно щогли... Бiзань, так вона зветься... Скаже й, вiдклавши роботу, спочине, задивиться в той бiк, де синьо, де море. Дивиться зовсiм байдуже, мовби нiчого й не дума?, а якби думка могла озиватися, то озвалась би до вас так: отам, дiти, де синьо, колись тонули двiйко дiтей, таких, як ви, чи й ще менших. Нiчого в життi ще не встигли побачити - весь свiт затулили ?м чорнi бомби, що ви ?х, на щастя, не бачили, не чули, як вони з гидким завиванням летять з неба просто на палубу... Оченята розчахнутi жахом, уста спотворенi криком - з тим криком i вiдходили тодiшнi малята в темнi глибини, куди i промiнь сонця не засяга... Чи, може, хапались за маминi руки, волали про допомогу? Може, божеволiли на уламках серед безмiру води?.. Якi в них личка були - зараз навiть не може пригадати - вони наче розмитi морською водою... Отам, де синьо, дiти, хотiв би зараз бути цей ваш "адмiрал"... Отам йому не страшно було б i вмерти. I знов береться за сво?. Солом'яний кораблик росте й росте, ставляться на ньому тонюсiнькi щогли iз соломинок, i вже напинаються на них тугi, теж солом'янi вiтрильця в золотих сполохах, нiби взятих вiд жнив. Малеча одразу вгаду?, що це: - "Орiон"! "Орiон"! Навiть чорнявенький Алi iз застави гаряче запевня?, що кораблик зовсiм схожий на той, що вони його з татком якось бачили з вишки в бiнокль. А в наступнiм сеансi кораблик ще пiдросте, в нього з-помiж снастей цiлi колоски стирчатимуть, тугi, повнозернi. - Це все курсанти, - з усмiшкою поясню? орiонець. - Екiпаж. Справний такий, колосковий цей екiпаж, кожен зна?, що йому робити, при якому стояти парусi... На диво вийшов кораблик! Iншим усiм iграшкам доводиться перед ним поступитися, усiх вiн ?х затьмарив, - де ж його, маленького "Орiона", тепер найкраще буде поставити? Разом з дiтьми майстер також задуму?ться. Нарештi вирiшили прилаштувати його на пiддашку, вгорi, щоб моря бiльше було йому видно. I не полама? там його нiхто, бiля нього тепер тiльки ластiвки змигують. Прилаштований на фронтонi кораблик став нiби ще гарнiшим, аж на вулицю звiдти заблищав у золотих сполохах сонця, засвiтився, як герб цього юного кура?вського коша!.. Якось увечерi, коли Ягнич лаштував пiд грушею де." сну вiрну свою розкладайку, забрiв на подвiр'я Чередниченко. Одразу видно, коли вiн не в настро?: ступа? так, наче сто пудiв на собi несе. Може, серце давалося взнаки? Обважнiлий, опустився на лавцi, мовчав якийсь час. Потiм: - Пригаду?ш, Андроне, як ми цiлим драмгуртком ходили було пiсля вистави до моря? Хлопцi, дiвчата - всi такi здоровi, молодi. Нiч мiсячна, небо без гуркотняви. А як твоя Оксана спiвала!.. Мабуть, i за морем було ?? чути... Умить Ягничевi зримо ста? перед очима його молода дружина, його давня нестарiюча любов. Вийдуть до моря, стануть проти мiсяця i хтось до не?: "Заспiвуй, Оксано..." I вона, набравши повiтря повногруде, легко, без натуги заводила, дивлячись на море: Ой гиля-гиля, Гусоньки, на став... А при?жджий керiвник драмгуртка сказав тодi жартома: - Нiчого собi "став", - i кивнув на море, залите мiсячним промiнням... Виходить, i Савi тi вечори не забулись... Тiльки зажурений вiн сьогоднi чогось. Ясно було Ягничевi, що цього разу змiнилися ?хнi ролi: тепер уже йому випадало виволiкати товариша iз журби. - Що сталося, Савко? - Та сталось. Подзвонили, що Кругипорох, - це той iванiвський голова, з яким вони перевiряли свою вагу на Вавелi, - лежить з iнфарктом. Просто на току вдарило, стан такий, що чи й виживе... Фронтовий мiй товариш, вiрна душа! Пiд Одесою в нiчну розвiдку разом аж на лиман ходили... Не раз виручали один одного. Якби не вiн, може б, давно по цьому Чередниченковi й шелюга поросла... Ах, яких бурями викручу?, з корiнням виверта? з життя... - I знову замовк. - Вiн цього нiхто не застрахований, Саво. - То правда. А ми часом про це забува?мо. Декотрi живуть нiби пробно, начорно, нiби ще буде можливiсть переписати сво? життя на чистовик... Запитували ось на току: як це тобi вда?ться, чоловiче, триматися так, що, стiльки головуючи, ще й досi не втратив людсько? подоби, в ходячий шлакоблок не перетворився? Якби пам'ять вiдбило, то, може б, i перетворився... А то ж нагаду? раз у раз: якi-бо люди поруч тебе були... Той на тво?х руках помирав, тому вiд тебе за два кроки безкозирку з мозком змiшало, а той, може, сво?ми грудьми розривну перестрiв, що тобi призначалась... Та це ж, вважай, вiд них тобi життя подаровано! Куля не вибирала, сто разiв мiг би й сам ти стати землею, бо чим ти кращий за тих, з ким ходив у розвiдки та в атаки? Завдяки ?м живеш. Не забудь про це, пам'ятай, та не лише на святкових зборах, а на всiй магiстралi життя. I якщо вже судилося жити, то живи, гори, не чади, бо як лише небо коптити, то хай краще трiсне вiд перенапруг оцей твiй мiокард... Шкода, шкода Крутипороха... - Ще ж, може, обiйдеться. Людина - створiння живуче. Здатне часом таке витримати, що потiм навiть не вiриться... - То правда. Ось i мене деколи як скрутить... А тодi зберуся з духом i знов на конi, бо хочу онукiв дiждати... I, нiби схаменувшись, Чередниченко обернувся до Ягнича: - Ну, а ти ж як? Орiонець посмiхнувся стримано. - Йде боротьба за живучiсть корабля. - З роботою - зупинився на чомусь? - Ще нi. В дитячий садок кличуть за старшу няньку... - А чого, ставай, - повеселiшав Чередниченко. - Мати справу з дiтьми - дiло святе. Ягнич закурив, вiдсунувсь на кiнець лавки, схмурив у роздумi лоба. - Нi, Саво. Ти менi дай iншу роботу. Пiдшукай менi заняття якесь... щонайгiрше. - О, тодi ставай головою! - миттю зреагував Чередниченко, весело збадьорившись. - Заняття таке, що вмерти не дадуть! Тут уже в тебе всi жили вимотають, та ще й вузлiв понав'язують, а ти при цьому й скривитись не смiй. - Чередниченко знову став серйозним. - Тiльки й пожив, доки був рядовим механiзатором, доки дивився на свiт з висоти комбайна, з мiстка свого степового корабля, - вони ж у нас теж кораблi. Якби сказали - сьогоднi б вернувсь до штурвала. Схiд сонця i зорю вечiрню на мiстку комбайна зустрiчати, - ото воно, ото життя!.. А для мо?? теперiшньо? роботи, Андроне, треба нервiв iз сталевого волокна, тiльки ж наука таких ще не винайшла, навряд чи ч винайде коли... На кiнець дня понад сили трима?шся, зайдеш пiсля всього до парку, сядеш над ставком, Яшко чи то пак Мишко пiдпливе за крихтами - онукiв нема, то хоч iз цим невинним створiнням коли душу вiдведеш... З природою, Андроне, чим далi, все бiльше хочеться злагоди. А воно не завжди виходить. Налетiло ось, обдало гарячим вiтрюгою, попалило... - Та ще й зараз палить, як на екваторi. - Отож. На соняшниках сьогоднi був - просто душа кров'ю облива?ться: ледь дихають. Стоять при самiй землi розмiром - як ромашки... I це там, де ?м такий догляд, де мали б вони зараз коронами, як царi, на море свiтити. - Кажуть, був це рiк Неспокiйного Сонця, - зауважив Ягнич, згадавши розмови курсантiв на "Орiонi". - Нiбито страшеннi бурi на Сонцi лютували. - Та ко?ться щось у природi... Дощу ждемо, а воно й дощi тепер не завжди благодать, уважно? вимагають перевiрки. Читав ось недавно, вченi помiтили: стали дощi з кислотами випадати. Що за кислоти, чому, звiдки? - це ще вивча?ться, а тiльки пiсля таких опадiв нiбито й рiст лiсiв на планетi уповiльню?ться. - Бо забрудню?м нечистотами i водяний, i повiтряний океани... - Науково-технiчний прогрес - це, звiсно, дiло, цього не минути, тiльки ж не забувай, що перед тобою палиця з двома кiнцями. Вiзьмемо для прикладу мелiорацiю, наше зрошення степове. Канали проклали - це ж чудово, вiдгалуження нам будують - це ж iще чудовiше, так? Бо для нас вода - це сила, багатство, життя... Тож будуймо системи, обводнюймось, зрошуймо - спасибi тобi, ентеер!.. Тiльки ж i будувати треба з умом! А якщо поскупився, зекономив на живому, вчасно не прислухався до слушно? думки, то який же ти господар? З усiх бокiв ще ж тодi радили ?м: обличкуйте весь магiстральний, зробiть по дну покриття плiвкою чи бетоном, не послухались, дорого вийде... Ну, а скупий, здавна вiдомо, двiчi платить. Тепер ось пiшла фiльтрацiя. Хлiбодарiвка вимока, в Iванiвцi вода в погребах з'явилась... Та i в нас, на третiй бригадi, грунтовi води пiдiйма, сiль жене на поверхню. Понад шляхом, звернув увагу, якi по кукурудзi залиски та лисини пови?дало? - Бачив. - Двiстi гектарiв золотих земель нам засолили, може, й на сто лiт вивели з ладу! Тепер там уже нi "Кавказ", нi "аврору" не сiй, уже там солончак пiд ногами гуде! На партконференцi? довелося трясти декого за душу: як же це так? Куди дивились? Плечима знизують, руками розводять, та все так повертають, як би на когось грiхи звалити, а самому викрутитись, сухим вийти iз води... - Це в нас умiють: у паперах ховаються, як щури... - А якщо ти вiдповiдальнiсть взяти на себе бо?шся, якщо наперед не продумав усе, не вiдстояв народний iнтерес, швидше до нагороди спiшив, то який же ти пiсля цього комунiст? - щодалi розпалювався Чередниченко. - На все в нього виправдання: лiмiт йому зрiзали, строки пiдганяють, думати нема коли, давай штурмiвщиною, хватопеком... Зробив i пiшов, а тут хоч трава не рости. Спитай тепер, хто нам, хто державi вiдшкоду? за цi знiвеченi землi? - Суворiше карати треба таких. - Атож, кара?мо, як кота мишами. Бо ж i не скажеш, що зумисне вiн тобi нагiрше робив. Навпаки, i тi, й тi старалися, i люди ж начебто все тямовитi, з досвiдом, iз дипломами... А так, бач, виходить: засолонцювати нам землю - це вiн зумi?, а розсолонцювати... руками розводить. Обiцяють, правда, дренажем та промиванням вiдновити грунти, тiльки й самi ще до пуття не знають, що з того буде, як i коли... Погубити виявилось просто, а ось оживити... Розхвилювався Чередниченко, аж рукою до серця потягся. - Може, валер'янки дати? - запропонував Ягнич, помiтивши цей мимовiльний рух. - В мене ? суха, у пiгулках. - А що то в наших умовах втратити родючий гектар? - нiби й не почувши, мiркував далi Чередниченко про сво? наболiле. - Таж такого чорнозему нiде й на iнших планетах не знайдеш! Справдi-дно золоте! Навiть якщо й розсолонцю?мо засолонцьоване,то коли це буде? А скiльки зараз лиш на однiм списанiм гектарi втрача?мо?.. Звiсно, тепер i вони, складачi проектiв, заметушились, а де ви ранiше були, знавцi свого дiла? Хай до нас, низових, не прислухались, але ж вас i наука попереджала! Вiдмахнулись, знехтували всiма засторогами! Зажадали вiд одного з iiих, щоб пояснення дав конференцi?, так вiн з пiвгодини мамлякав, графин води випив, а так нiчого нам i не пояснив до пуття... Нi-нi, - Чередниченко пiдвiвся, - якщо взявсь будувати, то будуй менi не сяк-так, щоб не переробляти пiсля тебе, партача... На ватманi гумкою можеш зiтерти, а тут не зiтреш: на землi все треба робити начисто, без чернеток! XV Де ж лiнiя обрiю? Зараз ?? майже не помiтно: безмежна слiпучiсть моря злива?ться з такою ж безмежною слiпучiстю небес. Сяйво дня народжу?ться iз ся?в, з гармонiйного ?днання переповнених свiтлом стихiй... Сонце в зенiтi. Серед вiдкритого моря йде "Орiон". Ледве руха?ться, вiтру нема, парусся обвисло... Дельфiни його спостерiгають. Табунам невтомних цих дiтей моря вiтрильник бiлi?, мов якийсь дивний, поволi пливучий палац. Жодного судна навстрiч, жоден танкер не темнi? на обрi?. Тiльки "Орiон". Один-однiсiнький серед дзеркальностi вод. Пiд парусами вида?ться неймовiрно високим. Бiла хмара! (Висота щогли вiд кiля до клотика сорок сiм метрiв). Курсанти нудьгують на палубi. Ще ?м, новачкам, незвична оця слiпучiсть довкруг: на всi сторони свiту - фантастична слiпучiсть. Нiде тако? не побачиш, як серед цих медiтерiанських вод о такiй порi, опiвднi. Вiд свiтла рiже в очах. Простiр без будь-яких меж: стiльки ся?в, а вiтру нема. - Пiшов дiд Ягнич i вiтер з собою забрав... Капiтан обходить судно. Почува?ться в людинi внутрiшня заклопотанiсть. В око впада? безлiч разiв читаний напис: "Сигнал тривоги пода?ться електроревуном "Тривога"... Один безперервний сигнал на тридцять секунд. Нiщо, однак, не вiщу? тривоги. I все ж на душi неспокiйно. Чого б це? Курсантська аудиторiя. Стенд морсько? практики. Зразки вузлiв: подвiйний гачний... рибацький огон... стопорний вузол... Найтруднiше зрощувати сталевi кiнцi, саме тодi руки в кровi... I Ягнич-майстер сто?ть над тобою. Штурманська рубка. Розстелена карта. Циркуль. Транспортир. Гумка... Схилилось одразу дво? чи тро? курсантiв: прокладку ведуть. Тут же два локатори. Парус i локатор - вони на "Орiонi" поруч! Капiтан вбача? в цьому якийсь символ, його це наповню? гордiстю. Третю добу нема вiтру. "Пiшов i вiтер з собою забрав..." Чому саме такий жарт? Вони першокурсники, Ягнича не бачили в вiчi. Це ти з ним ходив у той свiй перший найдальший рейс. Заходили майже в тропiки (зона пiвнiчно-схiдного пасату), щоб використати попутнiй, а пiвнiчнiше вже був би зустрiчний. У зворотному рейсi якраз цим скориставсь "Орiон". То був красивий, насичений рейс! Уперше так iшли. Курсанти були вiдбiрнi, одразу вiд трьох училищ. Рейс видався важкий, у кiлькох мiсцях штормовий, але на диво щасливий: жодно? травми, хвороби, небажано? пригоди. Жартували: Це тому, що Ягнич чаклу? тут. Це завдяки йому. Яким вiн був? Знов випадково чу? бiля радiорубки розмову тих, що майстра нiколи в вiчi не бачили. Вони зараз творять Ягнича, ними не знаного, iншого, свого. Був, був! Усе життя пiд оцими вiтрилами. Нi сiм'?, нiкого, нiчого. Тут вiчно жив, в'язав вузли, стерiг оту ринду. З курсантами тримався суворо. Пiдведе, пальцем вказу?: - Яка снасть? Мовчиш. Кiнцем (шмат каната) так i всмажить по спинi. А тобi й не боляче, бо справедливо. А коли зна?ш, коли зумi?ш правильно вiдповiсти - руку потисне. Що вони вигадують? Нiколи на "Орiонi" такого не було, нiколи Ягнич не вдавався до таких методiв науки! Нiхто не знав, скiльки тому Ягничевi лiт. Поцiкавляться, бувало, курсанти: - Товаришу майстре, скiльки вам лiт? - Сорок. I то - без тiнi жарту. Наступного року iншi прийдуть на "Орiон", цi також спитають: - Скiльки вам лiт? I та ж сама вiдповiдь: - Сорок. Застиг, увiчнився на сво?х сорока. Чимось вони йому далися, що нi бiльш, анi менш - усе сорок. Чи, можливо, в цiй цифрi, як i в цифрi "IЗ", був для Ягнича якийсь пота?мний смисл? I, що дивно, вигляд вiн завжди мав людини сорока лiт. Ягнич не старiв! Натура рiдкiсно? мiцностi, просто залiзна натура. I душею... розкiшна душа! Пiснi спiвав, знав ?х безлiч, особливо пiсень давнiх, старих мореходiв (нiколи не чув капiтан, що Ягнич спiвав. Може, хiба що деколи стиха мугиках на палубi?) Потiм "Орiон" потрапив у зону дi? найстрашнiшого в цих широтах урагану, в його крило. Була нiч, розвированiсть, чорний хаос стихiй. Палубою черпав воду "Орiон". Шквал налiтав за шквалом. Крен досягав сорока й бiльше. Думали - все. Але i в цих умовах посилали курсантiв на щогли! I знову - дивна рiч! - не зiрвало, не скинуло в океан нiкого. Казали; це тому, що Ягнич (вiн був тяжко цi?? ночi травмований) живе, що серце його на "Орiонi" б'?ться. Прив'язаний канатами, завузлований ними мiцно-премiцно, лежав пiд хiрургiчним ножем у лазаретi, в глибинi судна. Операцiю неможливо було робити, кренами перевалювало хворого сюди й туди, але iншо? ради не було - майстер сам наказав: рiж! Було йому вийнято серце з грудей, воно билось i билось. Ниткою сировою, парусницькою тригранною голкою було зашито судини. Ягнич жив! Суцiльна фантастика. У напруженiй навчальнiй програмi, що ?? належить досконало опанувати курсантам морехiдки, значиться тема й така: "Живучiсть корабля". "Орiон" збагатив ?х ще одним уроком: фактом живучостi людини. Досi вважа?ться, що стожильна Ягничева живучiсть, його немрущий дух, могутн? силове поле його натури визначили тi?? ночi долю всього екiпажу, долю "Орiона". Вважа?ться, що саме це, передавшись вiд нього всiй командi, допомогло ?м вистояти пiд усiма шквалами, вийти iз зони урагану щасливо. "Що вони вигадують?" - Капiтан був здивований, не мiг тако? мiфотворчостi пояснити. Навiщо нафантазовують? Нiчого подiбного на "Орiонi" не було: все було iнакше. Звiдки ж уся ця химерiя, ця повiнь домислiв, нестримних курсантських фантазiй? Яка душевна погреба спонука? ?х, замiсть исиби цiлком реально?, законно списано?, нагороджено?, творити для себе ще якусь iншу людину, людину-амулет? Лiпити й лiпити десь по закутках, по рубках та в затiнку вiтрил майже мiфiчний образ того, хто "пiшов i вiтер iз собою забрав"? Скiльки рiзних перейшло через "Орiон", скiльки напiвзабуте чи й зовсiм забуто, чому ж цей звичайний, буденний, хоч i справдi-таки славний Ягнич не полиша? уваги новачкiв? Чому серед цього штилю, серед безмежжя слiпучостi вiн зараз у них на устах, знов i знов виника?, мiражний, у ?хнiх душах? Невже цим курсантам, що знають локатор, що мають пiд рукою найсучаснiшi електроннi пристро?, навiщось потрiбен ще вигаданий, нафантазований Ягнич, майстер нестарiючих сорока лiт, людина-легенда? XVI Тiльки стемнiло, короткий свист пролунав бiля двору Ягничiв-комбайнерiв. Мати пора?ться у хатi, але дверi вiдчиненi, - почула. Це, мабуть, той явивсь. Лише в старосвiтчинi колись парубки свистом отак викликали дiвчат на вулицю, зараз це почу?ш хiба що зi сцени в клубi, коли ставлять якусь давню п'?су. Одначе, виявля?ться, сцена з таким пережитком iнодi може повторитись i в тебе коло двору. Спiвати не вмiють, а свистiти навчились! Одначе тi??, що викликають, вдома нема, по роботi ще зайнята, в кура?всько? медички день не нормований. Тiльки зiбралась була в кiно, прибiгають з викликом до Чередниченка, - треба ставити банки головi! Звалило Зевса. На вiдзнаку обжинкiв по?хав до моря змити жнив'яну пилюку, згарячу викупавсь у сво?му - з медузами - Чорному i так застудивсь, що ? пiдозра на запалення легенiв. Коли серед зими доводилось брьохатись в льодовiй водi бiля керченських берегiв, пробираючись iз Таманi на пiвострiв у розвiдку, - тодi нiчого, навiть нежить не вхопив, принаймнi зараз не пам'ята?. Шинелi позам.ерзають, бувало, гуркочуть на гвардiйцях, як дзвони, раз у раз доводиться знов ?х намочувати в водi, щоб не гримiли, щоб не побудили ворожих вартових. А зараз тiльки глянеш на море - уже чха?ш, уже погнало температуру... Найрадикальнiше лiкування, що його, власне, тiльки й визна? в таких випадках Сава Данилович, - це банки. Покiрно пiдставля? спину, щоб Варвара Пилипiвна негайно обкидала його банками, оскiльки ж i вона зараз нездужа?, то кличте молоду медичку, хай потрену?ться... Коли Iнна побiгла, в матерi мимовiль ворухнувся сумнiв, чи не Варваринi це штучки, може, навмисне викликають медичку-початкiвку, щоб перевiрити, чи вмi? вона хоч банки прилiпити до пуття. Подалася й нема, а свистун тим часом посвисту?. Не вперше приносить його звiдкись пiд кура?вськi вишнi, щоб тiльки побачитись з Iнною, засвiдчити, як вiн упада? за нею, який не байдужий... Ось iще раз пiдсвиснув аж iз якимось солов'?ним колiнцем... - Та скажи ти йому, що наша на викликах, не до гулянок ?й, - з глибини хати гукнула жiнка надвiр, будучи певна, що там ? кому пiдхопити команду й передати далi... Одначе на подвiр'? нiкого. Тiльки груша, як туча, сто?ть, але грушi й самiй, мабуть, при?мно послухати вечiрнього свисту. Жiнка вийшла на веранду. Ну от, будь ласка: лавка пiд грушею порожня, на вахтi нiкого, орiонець, видно, подавсь до сусiдiв вечiрню передачу дивитися з дiтлашнею. Телевiзор у них величезний (розмiром як дiвоцька скриня колись), поставлено його проiсто в садку пiд горiхом, аж сюди на веранду виднi? голубий екран, i перед ним стирчить купа голiв - дитячих i дорослих. Лисина орiонця теж мiж ними поблиску?. Вдома у Ягничiв ? телевiзор, може, навiть кращий, сто?ть он за шифонь?ром у кутку, щоправда, за всi жнива екран на ньому так нi разу й не засвiтився. Мiг би моряк його настро?ти, сидiти й дивитись удома, так нi, до сусiдiв потягло, мiж малашню. Там, виходить, веселiше... Ось разом аж пiдскочили всi, галаснули: "Гол! Гол!" А з вулицi неголосно свиснуло знов. Ну й надокучливий. Господиня спустилась схiдцями, пiшла до хвiртки. Щось шаснуло пiд вишнями (тепер вишнi з дворiв аж на кура?вськi вулицi повибродили, злодi?в не бояться), пiд вiттям за стовбуром заховалось, принишкло... Не iнакше як вiн, майстер художнього свисту... - То ти, Вiкторе? - Я. - Тобi ще тут не набридло свистiти? До двору заходь. Мусиш вiтати, бо хочеш не хочеш, а виступа? вiн зараз у ролi твого майбутнього зятя. - Я до Iнни. Вдома вона? - Скоро прийде. Заходь, заходь. Якраз погомонiти з тобою треба. Посадила доччиного ухажора на верандi, вгощення, правда, хай не жде, - гiсть некликаний, обiйдеться... Увiмкнула електрику (щоб краще видно було доньчиного обранця), пiсля цього сiла й сама до столу. Хлопець застиг на стiльцi, вiдсунувшись аж у куток веранди. Господиня доскiпливо його розглядала: ось воно, золото Веремi?нкове... Невже оце майбутнiй зять? Нiби й не змiнився, хоч десь там побував. Казали, стрижений, а воно не дуже й помiтно. З чемною увагою жде бесiди, сухолиций, виголений, скромна усмiшка виблукалась на губах... Нiс материн, брови теж ??, тонкi i якiсь смiливi, розгонистi - справдi, не кожна дiвчина зостанеться байдужою до таких. Сам собою статурний, довгобразий, i коли ось так тихо сидить, стиснувши руки колiнами, й пуска? смиреннi погляди в стелю, на обвиту комашнею лампочку, то й не скажеш, що перед тобою шалапут, зайдисвiт, хулiган. - Вона скоро прийде? - запитав так скромно-скромно. - Не вiдчиту?ться, голубе. В не? служба... Та, звiсно, прийде: наша дитина домiвки трима?ться, не те що iншi. - Якщо це на мою адресу натяк, то дозвольте пояснити: я теж сподiваюся скоро перекочувати пiд мамин дах. Зда?ться, матиму роботу десь тут, поблизу. - Мабуть, на комплексi? - Поруч з Кура?вкою на узбережжi другий рiк буду?ться комплекс для оздоровлення шахтарiв. - Чи баянiстом у пансiонат? - Поки що та?мниця, - ухильно миркнув вiн, усмiхнувшись. - Ох, Вiкторе, Вiкторе, що ти собi дума?ш? - заго-монiла жiнка з щирим уболiванням. - Доки отак галайдакуватимеш? Подивись ти на сво?х ровесникiв: кожен при дiлi, той вчиться, той в армi?, а той iз трактора не злазить... Справжнi сини, нiчим себе не безчестять, батькам радiсть та гордiсть за них. Навiть ось такi, як Петрусь наш, - очi ?й засвiтились при згадцi про свого штурманця, - ще ж хлопченя проти тебе, а яке беручке, кмiтливе. У Казахстан, у таку далеч, нарiвнi з дорослими не побоялось, а ти? Вдома на такi речi Веремi?нко тiльки б кинув зневажливо: "Мамо, не вчiть мене жити, ситий вашими повчаннями по саме нiкуди", - встав би та й спину показав, а тут не смi?, вда?, що слухати наставницю - йому сама насолода, вбира? мудрiсть народну, як губка. - Чи, може, це я на вiтер кажу, Вiкторе? Чого ти мовчиш? - Я слухаю. Уважно слухаю. Вдумуюсь, Ганно Гурi?вно. Це ?? пiдбадьорило, шанобливе звертання полестило. Розохотившись, виспiвала оду сво?му штурманцевi, згадала навiть свого троюрiдного небожа, Ягнича Анатолiя, що десь там у Берлiнi пiд час пожежi нiмченя з п'ятого чи навiть шостого поверху врятував, - про цей факт надiйшов у Кура?вку лист вiд командування... Використавши сильний цей приклад, жiнка знову взялася за санобробку цього кура?вського шалапута, що набива?ться в зятi й вiд якого довiрливiй тещi довелось би, мабуть, усього почути, а поки що сидить такий покiрненький, аж присмучений, шию витягнув гусаком, очi в стелю пустив, та все ловить, та все "вдуму?ться". Тiльки що вiн там ловить? Чи не оту комашню, що довкруг лампочки пiд стелею в'?ться? - Якщо себе не жалi?ш, то хоч батькiв пожалiй, - взялась йому далi втлумачувати майбутня теща. - Старий уже на стручок зiсох, то ж через кого? I матерi не легше, вiд горя та сорому на люди бо?ться виходити... Обо? на синочка тiльки й надiялись, усiм примхам його потурали. Чи баян, чи "Ява" - нi в чому вiдмови не було. I оце ти ?м так вiддячу?ш? ?м горе, собi напасть! Винних не шукай на сторонi, все вiд тебе йде, - ти хоч це розумi?ш? - Розумiю, Гурi?вно, ще й як розумiю, - i знову смиренницька мiна на гарнiм обличчi, тепер ще бiльш посмутнiлiм. - Постараюся, щоб змiнитись у коренi. Даю зобов'язання: мiсяць, од сили два, i ви мене не впiзна?те. Покута моя у виправно-трудовiм не кiнчилась, ще вона й зараз у самiм розпалi, день i нiч кипить отут, - i руку так щиро-щиресенько приклав до грудей. Жiнцi одлягло вiд серця. Коли поговориш з людиною по душах, то воно одразу щось там i зворухнеться, серце ж не кам'яне! Вдома не дуже, мабуть, умiють з хлопцем повести розмову, наставити на добру путь, дарма що обо? педагоги. З чужими воно легше, а до свого ключика не пiдберуть. Бо не так це просто, людоньки добрi! А вона ось хоч i не вчителька, хоч тiльки в дитсадку малих вихову?, проте й цього довготелесого зумiла усовiстити... Збадьорена успiхом на нивi педагогiки, стала тепер вихваляти перед ним свою Iнну. Як училище закiнчила з золотою медаллю (медаль ця вродилася тут же, на верандi, експромтом) i якi ?й добрi мiсця пропонували, манили в столицю, аж у той центральний Червоний Хрест, що з медикаментами та продуктами i в Iндiю, i на край свiту лiта?, де тiльки спалахне епiдемiя або станеться землетрус... Нiчим не спокусили Iнну, бо ?й в одну душу додому - Кура?вка ?й милiша за все, бiля неньки-матерi ?й найтеплiше. - Зараз оце Варвара покликала, щоб банки поставити головi. В тебе, каже, краще виходить, нiж у мене. Iнший голова хiба б довiрився, хiба пiдставив би спину будь-кому? А ?й-будь ласка... Було й дочцi проспiвано дифiрамби з усiм материнським натхненням, з вродженою ягничiвською розкiшшю уяви. - I ось така дiвчина ждала тебе, хоч до не? в училищi там уже тричi сватались, набивались i льотчики, i пiдводники, - факт явно перебiльшений. - Якби iнша, то хiба пропустила б момент, хiба не спокусилась би? Пiдхопила б собi лейтенанта, або лiкаря з дипломом, або й молодого комбайнера з Золотою Зiркою! Нi, каже, мамо, я свого судженого та засудженого ждатиму. Вiн там стражда?, надi?ться, вiрить у мене. Вiдвернутись, коли в бiду потрапив, - це було б нечесно. Нi, не вiдступлюся, дочекаюсь, якщо вже Вiтеньку серце обрало. Так ти ж оцiни! - А я оцiнив, - голос його налився справжньою, невдаваною теплотою. - Iнцi рiвних нема, Iнка для мене все, коли вже правду казати. Дня не було, щоб ?? не згадував. Ради не? переламаю себе, бо знаю: не змириться вона з мо?ми вадами, та й менi самому остогидла власна непослiдовнiсть, розхристанiсть. Вiднинi цьому буде покладено край. - Не розумiю, чого воно в тебе все не так, як у людей... - Десь мене здорово шеменуло життя, Ганно Гурi?вно, так шеменуло, що й досi заточуюсь... Можливо, тодi, коли з морехiдки витурили. Бо ж таки удар - пiд саму душу. По-мо?му, занадто суворо, як за одну самоволку. - Що це воно таке - самоволка? - Ну, прогул. Вiдлучився на двi доби... А там же дисциплiнка, скажу я вам... Порядок залiзний. - А без твердого порядку що ж би то й за морехiдка була! Чесну людину порядок не страшить. Мiй ось брат скiльки на "Орiонi" ходив, пiвжиття морськiй службi вiддав, та не нарiка?, хоч як там доводилось йому... Ще й досi море йому спати не да?, тужить, скуча?, сердега, за ним. Поспiшили, списали, та вiн i тут свого не вiдцуравсь, малечу уявив курсантами i ?й свою науку переда?, а наука зна?ш яка? Про непотопленiсть корабля! З ледь прихованою нудьгою Вiктор став слухати ще й похвали в адресу орiонця, хоча щодо нього хлопець мав свою думку: круто? вдачi старий, амбiтний, неуживчивий, краще триматись вiд такого подалi. Бо попадись орiонцевi на очi - вiн теж вчепиться, теж почне тобi душу дра?ти... - Якби ти, Вiкторе, пошанувався тодi в училищi, то був би з курсантами оце в походi, музикою десь би зустрiчали тебе! Входиш у порт пiд вiтрилами "Орiона" - це ж честь яка! Колись, було, дядько на вiтряку крила напарусить, та й то нам, малечi, диво, а тут... Ех ти! Бути вже однi?ю ногою на "Орiонi" i так здуру зiрватись!.. Розпалена образом "Орiона", тiтка Ганна не могла зупинитись, розiйшлася, наче сама плавала на ньому, - складаючи хвалу, аж спiвала, яких-бо туди хлопцiв беруть та гарт який там вони набувають, жiнка гомонiла й гомонiла, а Веремi?нко, знов витягши свою журавлину шию, слухав майбутню тещу з удаваною уважнiстю, однак чув майже саму тiльки мелодiю ?? мови, що зливалася для нього в щось монотонне, схоже на вiддалений журкiт води. Хлопець зараз бiльше сам себе наслухав. Хай сто разiв ви ма?те рацiю, але вiд того менi не легше. Чи вiдомий вам такий стан, шановна майбутня теще, коли, бува?, просто жити нехiть, хоч наче й конкретних якихось пiдстав нема для тво?х меланхолiй? От бувало вам - щоб неiнтересно, i все? Сiра байдужiсть обляже, все наче було вже, i сам ти наче колись уже був, i зна?ш, яким будеш завтра, яке меню застанеш у чайнiй на заяложеному столi, мухи якi дзижчатимуть над жирним тво?м борщем... Справдi, нiхто тебе так не розумi?, як Iнна, нiхто до тебе не виявля? стiльки терпiння та великодушностi, як вона. Хоче бачити й бачить тебе кращим, нiж ти ? в собi, вона одяга? тебе в шати сво?? уяви, поклада? на тебе надi?, i, дивна рiч, часом почува?ш, як вiд самих ?? сподiвань ти й справдi ста?ш нiби кращим. Iнна - це та найвища премiя, яку тобi видало життя, видало, може, аж занадто щедро, з авансом... Тiльки, мабуть, коханню властива така щедрiсть, всепрощення, i тiльки воно здатне повертати тобi iнтерес i смак до життя, повертати ?х навiть тодi, коли дiйдеш межi, коли попереду вже, зда?ться, морок i порожнеча. I як же таку дiвчину не любити? Вiд не? мовби й тобi переда?ться заряд житт?во? снаги, жарiнням сво?? пристрастi вона вiдморожу? навiть те, що встигло взятись памороззю в тобi. Нi, тут фальшi нема, вiн ?? любить! Iнакше б не нудився отут на верандi, коли десь там пускають кiно та стiльки химочок пансiонатських, що безсоромно в'язнуть, липнуть до тебе на танцях... Ради Iнни сидиш тут та вислухову?ш це чутеперечуте, спiване-переспiване, хоч вам i зда?ться, тiтко, що завдяки вашому красномовству в душi майбутнього зятя вiдбува?ться цiлий переворот... Коли тiтка Ганна знову торкнулась Вiкторових з Iнною стосункiв, доповняючись, наскiльки надiйний вiн у сво?х почуттях до дiвчини, Веремi?нко - тут уже без розiгрувань та без вдавань - признавався: - В нiй мо? щастя, тiльки в нiй! I цим дорожу. Не промiняю нi на кого, нi на яку з отих пансiонатських химочок. Сказав i осiкся. Само вихопилось, i вiн одразу ж пошкодував, що вихопилось. Бо тiтка враз насторожилась, змружила очi: - Це що ж iще за химочки? Кого це ти химочками дражниш? - Ну, химочки, так усi ?х там називають... - Хто всi? Блатняки, може. тво?, з якими баланду по колонiях сьорбав! Так то ще не всi. А порядна людина не стане женщину й позаочi обзивати. Оце культурний! Такий буде саме до пари мо?й дочцi!.. Химочки, химочки, - не могла вона заспоко?тись. - З iменi вже глузують. А в мене само? бабусю було Химою звати, так що, це лайка, насмiшка? Нiхто з не? не смiявся, бо Хима дев'ятьох народила й вигледiла, i не було помiж них жодного такого розгильдяя, як ти! Хвилю якусь перемовчала насуплено (стала суворiстю зовсiм схожа на брата), обличчя заокруглилось i нiби розбухло. Було ?й, видно, зараз i прикро, й соромно за цього "розгильдяя", що сидiв нiби й не збентежений нотацi?ю, нiби аж повеселiлий, хоча почувалось, внутрiшньо й напружений був до краю. - Вiкторе, - сказала згодом Ганна Гурi?вна якимось майже урочистим голосом, - хочу тебе просити про одне дiло... Можна? - Просiть. - Як мати, по-доброму благаю тебе: вiдступись ти вiд дiвчини. Не принесеш ти ?й щастя. Вiн зблiд. - Принесу чи не принесу - звiдки вам знати? - Чу? душа. - Душа - прилад ненадiйний... - Ой, який надiйний... Нiкого так не просила, як тебе оце, синку. Ти ж гарний собою, знайти тобi пару буде неважко, котрась iз отих пансiонатських, накуделених, тiльки пальцем кивни, сама побiжить за тобою... А Iнка... В Iнни своя дорога, своя, не схожа на твою... Пощади дiвчину, вiдплати хоч цим за ?? вiрну любов до тебе! Бо ж так, як вона, зараз рiдко хто любить... Вiдступись! Як сина, тебе прошу! Вiн сидiв зблiдлий, голова схилилась на груди. - Ви просите неможливого, - сказав упiвголоса. Це тiльки пiддало ?й жару для умовлянь: - Ну, переможи себе, не зав'язуй ?й свiт!.. Скiльки бува?: кохаються i рiк, i два, а одружуються з iншими... Хiба мало в нас гарних дiвчат? Он, кажуть, Муся Осначiвська за тобою сохне, така ж славна дiвчина, i в батькiв одна, може б, якраз ти ?? ощасливив... Вiн мовчав, не пiдводячи голови, i його мовчанку жiнка сприйняла як ознаку вагання: певне, зараз сам iз собою бореться хлопець, виважу?, що буде краще... Отже, ще трохи, трiнь-трiнечки, i вiн спроможеться дати згоду... Раптом ?? щось, видно, осяяло: - Вiтю, уваж мою материнську просьбу, а я тобi за це... "Жигулi" подарую! - "Жигулi"? - Вiн аж очима заклiпав вiд несподiванки. Спокуса була тако? сили, що могла будь-кого збити наповал, а тим паче Вiктора, чия пристрасть до швидкiсно? ?зди вiдома всiй Кура?вцi... I, зда?ться, розрахунок був безпомильний, пропозицiя аж надто зваблива, бо хлопець звiв тонкi брови звеселiло, ожвавiв, не приховуючи зацiкавлення: - У вас уже ? "Жигулi"? - Будуть! - вигукнула вона гаряче. - Торiк - хiба не чув? - двом найкращим комбайнерам областi видали малолiтражки в премiю - одному дiстався "Запорожець", другому "Жигулi"... Сам секретар обкому ключi ?м прилюдно вручав: на стадiонi, пiд музику. - Але ж ключi тi в них, а не у вас, - не стримав , усмiшки Вiктор. - Вважай, що i в нас! "Сiмейний екiпаж Ягничiв" теж у десятцi найперших передових, була ж у газетi фотографiя! Торiк телевiзор видали в премiю, а цього лiта, якби хлiб не згорiв, отут би вже пiд вiкном "Жигулятко" стояло, вишневе, на новiсiньких шинах... А що в наступному роцi стоятиме, то це - факт! Веремi?нко пiдвiвся, напустив на себе суворостi. - Отже, за дочку - "Жигулi"? А чи не мало? Чому не "Волгу"? I несподiвано на всю душу розреготавсь. Одразу по цьому став знову серйозний, глянув на осоромлену спiврозмовницю з явною зверхнiстю: - Соромно менi вас i слухати, тiтко Ганно. Невже ви серйозно могли подумати, що Вiктор на цей ваш калим пожадниться? Промiня? Iнку на ваше вiдчiпне? Яка дикiсть... Ви ж самi були молодi, невже, забули, не зна?те, що таке любов? - Знав би ти! Я знала i знаю, - перемагаючи сором, пiдвелася й вона ображено. - Не тобi, вiтрогону, мене вчити... А оце, що я тут сказала, щоб на цьому мiсцi i вмерло, зрозумiв? - Само собою. У цей час iз сутiнi до веранди вимайнула Iнка. З ходу помiтивши настрiй обох, вiдчувши якесь неблагополуччя, вона запитала стривожено: - Що ви тут не подiлили? "Тебе не подiлили", - видно, кортiло сказати хлопцевi, але вiн тiльки дозволив собi жарт: - Про справи оонiвськi йшлося. А як там у Чередниченкiв? - мерщiй спохопилася мати, щоб уникнути уточнень. - Чи кликали так, аби кликати? - Та нi, серйозно застудився наш верховний, температурить... Проте на пневмонiю не схоже, скорiше ангiна... - Сказавши це, дiвчина знову звернула закоханий погляд на Вiктора: Чого ти такий блiдий? Це ваше свiтло мене блiдить. Майнуло було, чи вiн не п'яний, але одразу Iнна й вiдкинула пiдозру: нi. Ще ранiш пiсля одного випадку поставила йому умову, щоб нiколи не з'являвсь ?й на очi в нетверезому станi, i поки що вiн цього дотримувавсь без порушень. Гол! Гол! - знов почулися викрики вiд сусiдського "Електрона". А я так спiшила, - сказала Iнна. - Чомусь здавалось, що ти вже тут. - Бо душа чу?, - насмiшкувато кинув Вiктор убiк принишкло? коло хатнiх дверей майбутньо? тещi й, певне, щоб дошкулити ?й, вiн став поруч з Iнною близько, як до вiнця, ще й руку поклав ?й на плече недбалим, владно-ласкавим жестом. - Ходiмо, люба, в зоряну безвiсть... По тому, як вона охоче пiддалась на його жартiвливий заклик, як швидко обо? подались подвiр'ям до хвiртки, на ходу так i линучи одне до одного, мати зрозумiла, що нiчим зараз дочку не зупиниш, бо ? в життi речi, перед якими всi тво? хитромудрi зусилля зводяться нанiвець: сама ж бо зна?ш, що то за сила - любов! XVII Не складала зараз Iнна пiсень. Вiдколи опинилася в Кура?вцi, не склалося нi рядка, хоч iнодi й бродило щось туманне в душi... Бiльше читала. Знов захопилася класикою, в Палацi культури пiдiбралась за останнi роки чимала бiблiотека, сам Чередниченко шефству?, стежить, щоб належно поповнювались ?? фонди: хай чита? Кура?вка, менше горiлки питимуть. Райгазета час вiд часу друкувала вiршi, з'явилась одного разу навiть цiла лiтературна сторiнка - творчiсть молодих. Iнна перечитувала поезi? вiд рядка до рядка, було тут "про музику токiв", про степовi кораблi, були уривки поем (ще, мабуть, не написаних),, вiршованi посвяти комбайнерам, ?хнiй самовiдданiй працi, безсонним ночам. Оспiвувались "брати сонця" - соняшники, що свiтять на море золотими коронами (це отi, що, змученi, прибитi посухою, стоять цього лiта за Кура?вкою, мов ромашки, з останнiх сил борються за життя). Все було нiби те й не те. Спiвалося про легке, а насправдi яким трудним було для людей це лiто, яко? напруги вимагало, яким болем проймалась душа хлiбороба, коли все тут горiло на очах, скiльки переживань завдали степовикам цi паленнi, як iз пекла, вiтри, нищiвне нашестя стихi? - про це чомусь нiде нi слова. Чи, може, так i треба? Навiщо торкатись того, що й без тебе всi знають? Була ще районна лiрика, дiвчача й хлоп'яча, зiзнавались степовикам у сво?х iнтимностях тi, що, певне, доводились Iннi ровесниками. - цiлу ватагу таких зустрiчала, коли ще пiд час навчання в медучилищi ?? часом залучали до зборiв лiтоб'?днання, воно iснувало при тамтешнiй районнiй газетi й звалося "Сонячне гроно". В турнiрах юних авторiв, у жвавих дискусiях пiсля лiтературних читань Iнна участi не брала, почувалась до цього не готовою, стримувала ?? ще й сором'язливiсть, тому бiльше трималася осторонь, слухала. Траплялось почути iнодi твори гарнi, з щирою любов'ю до людей, до степу, але чимало було й словесного дзвону, позичених почуттiв, нескромного поетичного якання, - так ?й принаймнi здавалось. Уявляла, як би до цього поставились мама чи татко, яку насмiшкувату мiну скорчив би на такi вiршi брат-штурманець... I коли ?й самiй кортiло погнатись за викрутасною римою, побавитись у слова-брязкотельця, то одразу виникала перед очима братова насмiшкувата фiзiономiя, який, правду кажучи, вмi? бути дошкульним... Нi, не дасть йому поживи для насмiшок. Невiдомо, чи ощасливиш ти людство сво?ми вiршами, але добре вiдомо, що задовго до тебе були створенi речi, якi тепер i тобi приносять iстинну насолоду. Тож читай, вчитуйся та вчися, - писати ще встигнеш... У медпунктi в не? на чистiм столi поряд з ре?страцiйною книгою завжди лежить закладений бланком рецепта томик чи?хось поезiй. Отих, що ?х п'?ш i, як джерельно? в спеку, нiяк не нап'?шся. Диво: як умi? людина виповiсти себе, одним рядком навiяти просто-таки чари на тебе! Мабуть, нiколи тобi цього не навчитись... I все ж пота?мне бажання прилучитись до творчостi заповiтно жеврiло в нiй, жило, як надiя. Вдивлялась у людей на току роботящих, обтяжених великими турботами i думала: як би про них гiдно сказати? Не приймуть вони пустомовства. Вони - як правда. I слова тво? мають бути такi ж, як цi люди - простi i яснi. Ждала, внутрiшньо прислухалась до себе: може, пора? Може, настав час розгортати чистий, неторканий зошит? Та нi, зачекай: оте, що в справжнiх майстрiв тугим, повним колосом родить, до тебе воно ще, видно, не прийшло, ще твоя нива в туманi... - Пережива?ш творчу кризу? - помiтивши ?? задуму, iронiчно запитав Вiктор пiд час минулого при?зду Тепер вiн часто залiта? до Кура?вки: перейшов працювати в "Сiльгосптехнiку", пересiв з котка на газик, це нiби пiдвищення, але поки що взяли його тимчасово, на випроб. - Творча криза, зда?ться, так воно зветься у вас? Нiчого не вiдповiла, йому на це. Може, й справдi криза? А як i взагалi бiльше нiчого не напише, окрiм свого "Берега любовi"? Вiдомi ж випадки, коли людина лишалась тiльки автором однi?? пiснi. - Не мучтеся, панно Iнно, - заспокоював ?? Вiктор. - Не пишеться, ну й що? Скiльки ? людей, чи? днi летять у трубу порожнечi... Знають один клопiт: бiла копiйка про чорний день. Пережив i я щось кризоподiбне, а зараз... Коли ми вдвох, я - вiриш - наповняюсь змiстом... I Кура?вка менi ста?, ну, як Канарськi острови... Радувало дiвчину те, що Вiктор явно змiню?ться на краще, став до не? уважнiший, з'явились новi зацiкавлення, попросив навiть "Антологiю французько? поезi?". Тiльки ж вдачею - як вiтер. Примчиться, сходять разом у кiно, i тi?? ж ночi назад (зрання йому на роботу), а ти потiм знову в непевностi: чи не встряне там у яку-небудь халепу? Чи все це зайвi тривоги? Може, ти просто не вмi?ш радуватись, як вмiють iншi, надто сувора навiть до дрiбниць? Радуйся, що вiн ось при?хав цього вечора i, взявши тебе за руку, веде кудись у нiчний, сповнений нiжностi свiт... Коли вони, залишивши матiр на верандi, вискочили удвох на вулицю, Вiкторiв газик, чи, як вiн каже, "газон", бовванiв неподалiк - стирчав перекособочении пiд сусiдським парканом. - Сiдай, - запропонував дiвчинi, - промчу з вiтерцем, побачиш, на що мiй пiдлеглий здатен!.. Отут вiдчу?ш поезiю швидкостi! Сiла, i бiльше вiн тепер ?? не заманить. Яка там поезiя, коли тiльки скрику?ш раз у раз: "Не жени! Не жени!" Та шука?ш руками, за що б ухопитись, та бачиш заслiплених фарами перехожих, що сполохано сахаються, тиснуться пiд паркани. Але азарт ? азарт. А що, коли це в людинi теж - талант? Може, азарт i вiдвага, вони ходять поруч? Каже Вiктор, що тiльки й живе, коли розжене за сто i все аж свистить, розступа?ться, розлiта?ться, коли почува?ш, що досяг, вихопився в якийсь новий стан, де ти вже iнший, де сама швидкiсть тебе п'янить... Можливо, це й так. Водолази розповiдали, що людина, спустившись пiд воду, буквально п'янi?, щоправда, там вона п'янi? вiд естетичного хмелю, вiд краси та фантастики пiдводного царства... Що не кажiть, а Вiктор - людина захоплень, у виглядi азарту живе в ньому порив, прагнення сягнути незвичайного, а хiба за це можна людину осуджувати? Адже iз хлоп'ячого зухвальства теж, мабуть, за певних умов проростають великi пристрастi, подвиги почуттiв, подвиги звершень? Днями Iнна бачила в Кура?вськiм народнiм музе? збiльшену фотографiю Санi Хутiрно?, тi?? легендарно? льотчицi, що так уславилась на фронтах i потiм, пiдбита, разом з коханим, загинула у повiтрi, пiшла у вiчнiсть в обiймах. Колись про таке в народi складались би пiснi. Силу тако? пристрастi Iнна могла зрозумiти, таке хотiла б вона оспiвати, щось вiд тi?? сили сама хотiла б мати в собi. Може, воно десь i ?, та тiльки прича?не ще, нерозбуджене, нерозкрите? Хутiрна, може, теж починалась з непримiтного... Була звичайною дiвчиною, щолiта з вилами на лобогрiйцi бачили ?? в кура?вськiм степу, нiчим нiби й не вирiзнялася зпомiж iнших, а тим часом крила отi невидимi вже, мабуть, почувала в собi, i вже, певне, бурунила у нiй жага, нестримнiсть духу, близька до безтямностi, та?мничi сили, що яко?сь там лiтньо? ночi пiдхопили дiвчину й понесли у простори за ?? нездоланною бентежною мрi?ю навздогiн... - Ну як, Iнко? - запитав Вiктор, коли газик винiс ?х за Кура?вку i, шалено промчавшись узбережжям, з розгону гальмонув над самим обривом, де ще метр - i вони пiшли б сторч головою в море. - Да? натхнення? Iнна, рвучко зiскочивши з машини, стала над обривчиком i, люта з перестраху, мовчки взялась поправляти волосся. - Ти що - розсердилась? Не те натхнення? По-мо?му, вийшло дотепно... - Жахати на вулицях людей - це, по-тво?му, дотепно?  - Хотiв, як краще... Ти пробач менi, темному... - Вiн наблизився до не?, вибачливо обiйняв за плечi, теж задививсь на море. - До дiдька-таки гарний вiн, оцей Понт. - Нарештi роздививсь? - Ну, я ж сiрий та мурий... Але й ти, Iнко, якась, наче не з нашого часу... - Старомодна, не модерна - це ти хочеш сказати? - "На тобi я вловив вiдшумiлого давнього вiку печать..." - Вiршами заговорив? Дивина. - Справдi, ти нiби... з епохи курсисток. Чи навiть iз античностi, де, як вiдомо, богинi народжувались iз пiни морсько?... А менi долею послана богиня степова... Народжена з сяйва прибою - такою i ти менi здавалась там, вдалинi вiд цих берегiв. Та посмiхнись же. Оце вiчне самозаглиблення, серйознiсть. Нiяк не звикну. Мiг би подумати, що гра, манiрнiсть, якби менше тебе знав. Живеш у якомусь вимрiяному свiтi. Але й цим ти менi теж подоба?шся. Вистелялась мiсячна дорiжка, ще не яскрава; ледьледь пробивалась, злегка мерехтiла. Безлiч свiтляних клавiшiв раз у раз випорскувало з темно? води. - Про що задумалась? Знов про Овiдiя? - I про нього... - А ще про кого? Був певен, що скаже "i про тебе", а вона сказала: - Про Саню Хутiрну. - Санька й Овiдiй - оце по?днання, оце парочка. - Не люблю таких жартiв. - Бiльше не буду, - голос його ласкавим шепотом розстанув у дiвчини бiля вуха. - Тiльки ж смiшно ?х ставити поруч... Йому смiшно, а для Iнни це чимось таки по?днувалось, бо що важать вiдстанi, хай i в тисячi лiт, коли йдеться про тих, хто для тебе живий, вiльно обраний душею i кого ти навiки по?днала теплом сво?? любовi? Не знала й не могла знати вiйни, не лiтала з багажем Червоного Хреста до мiсць, де лютують епiдемi?, ще, власне, нi разу Iннi не доводилось ризикувати собою, а проте iнодi потайки ставить себе в ситуацi? найтруднiшi, примiря?ться до найтяжчих випробувань: а ти змогла б? А ти здатна на любов велику, на спiвчуття безоглядне - на тривалий, негучний подвиг сестер милосердя, про яких думалось не раз? I хай Вiктор скiльки хоче iронiзу?, однак вона почува? в собi такi запаси внутрiшнiх сил, що ?х вистачило б сягнути i в тi голоднi, замiкробленi тропiки, куди вона, як i Вiра Костянтинiвна, хоч сьогоднi готова летiти рятiвницею.. Вдома часом кажуть, що впертiстю та затятiстю Iнна схожа на дядька свого з "Орiона". Якщо навiть це й так, то що ж тут поганого? Орiонець справдi iмпону? дiвчинi сво?ю вдачею, i житт?вою чiпкiстю, i затятою вiдданiстю тому, що було, може, його першою i останньою любов'ю. У кожного ма? бути свiй "Орiон" у життi i пам'ять своя на далеке й близьке, на все, що тобi заповiдано. А заповiдано, мабуть, i Овiдiя, й легендарну кура?вську льотчицю, i цю мерехтливу, вже роз'яснiлу дорiжку, що просто вiд тебе стелиться i нiби кличе кудись. Заповiдано, мабуть, i неясний цей неспокiй, що його носиш у собi й без якого навряд-бо чи й пiсня вродиться... Вiктор завжди ставився досить скептично до Iнчиних, як вiн казав, "високих матерiй", - не всiм же бути генiями, витати в небесах. Можеш собi витати, можеш дражнити уяву, викликати тiнi предкiв, а вiн людина земна, вiн сьогоднiшнiй. Бачить, що бачить, "зна? тiльки те, що нiчого не зна?". Без жалю його поскубло життя, хотiв би - навза?м - i його поскубти, урвати вiд нього й для себе кусень отого так званого щастя. Ось воно, поруч, тво? земне багатство! Твiй реальний, на лету схоплений птах, вiн i зараз пiд рукою трепече... Чи втрима?ш? Страшно й подумати, що ловитимеш коли-небудь саме повiтря. Чув сьогоднi: "Не принесеш ти ?й щастя..." А хтось принесе? Такий може з'явитись одного прекрасного дня на сiрому кура?вському обрi?? I стане вiн для тво?? Iнки жаданiший, цiкавiший, змiстовнiший? Розмова на верандi хоч i закiнчилась для Вiктора нiби з переможним рахунком, усе ж чимось його знепоко?ла, вiн вiдчув подих можливо? небезпеки. Бути ось зовсiм близько, торкатися щокою ?? запашного волосся i потiм втратити все, втратити найдорожче? I хай зараз для побоювань нема нiяких пiдстав, але це сьогоднi, а завтра, а потiм? Звичайно, ти перед нею злидар духу, не вмi?ш заглиблюватись, iдеш по верхах, але ж як - без не?? Без ?? любовi - ото була б порожнеча, ото був би крах! Тiльки бiля цього вогнища ти можеш зiгрiтись... Почувався так, нiби випадково й незаконно заволодiв коштовним .скарбом, заволодiв чимось бiльшим, нiж тобi належало вiд життя. Тож тримай тепер всiма способами, тримай з усiх сил! I тому вiн хотiв бути зараз з Iнною особливо нiжним, намагався розважити, зробити ?й якусь при?мнiсть, навiть догодити... - Давай купатися, - запропонував Вiктор зненацька. О, це вона любить' Та ще вночi; при мiсяцi... - Купальника не взяла. - Можна й без... На русалчин манiр. Зараз нiхто не побачить, хiба мiсяць отой. Не роздяглась, не зайшла в море, але так i вiдчула обiйми води, ?? лоскiтнi пестощi, нiби доторки самого мiсячного промiння перебiгають по тiлу, по тобi, вiдкритiй, iнтимно оголенiй, вiд усього вiльнiй. Та хоч як ?й кортiло зараз купатись, гратись розшаленiло у водi, як це бувало мiж ними ранiш, проте в останню мить вона таки стримала себе: - Нi, соромно буде, коли прожектора наведуть... На косi-отам благодать!.. - То гайда на косу! - Не смiши. - Чи, може, на танцi? Вiн, видно, вирiшив будь-що розважити ?? цього вечора. Iнна озирнулась: пансiонат освiтлений, музика пiдсилювачiв дотримлю? аж сюди - нiчнi розваги в самому розпалi. Вожатi з сусiднього пiонертабору не перший день воюють з пансiонатським електроджазом, з його диким ревiнням, що не да? дiтям спати й пiсля вiдбою. Пiонерська здравниця уперто вою? з пансiонатом за тишу, вiйнi не видно кiнця, джаз поки що переможно реве на все узбережжя, бо пансiонатська публiка за нього стала горою: як уже й бiля моря не повеселитись, то де? Там прикордонники ганяють, купатись не дають уночi, а тепер - щоб ми ще й спати лягали разом з вашими дiтьми?.. I загримiло звiдтiля ще дужче. Не хочеться Iннi на танцi, не тягне ?? туди. - Тут краще. В цiй тишi ? своя музика... - Нi, ти справдi в мене "не от мира сего", - каже Вiктор, усмiхаючись. - Чи не цим ти мене й приворожила? Вони сiли на обривчику, на сухiй, прижухлiй травi, ноги поспускали вниз, так колись сидiли тут ще школярами. Пансiонат гримить далеко, ледь чутно, а тут скрiзь пану? тиша нiчного цикадного степу, безмовнiсть моря, щедро залитого мiсячним свiтлом. Минулого лiта Iнна приходила сюди сама, були гнiтючi вечори самотностi, а тепер ось знову разом, i вiн обдарову? тебе сво?ю нiжнiстю, i кров гарячi? вiд близькостi, - вже не ледь чутнi, напiвдитячi змигують проблиски почуттiв, вся кров дужо нурту? в тобi, вишумлю? вiд кожного доторку тiла. - Чого ж ти мовчала, циганочко, що до тебе в училищi пiдводники сватались? - раптом запитав Вiктор. Iнна засмiялась: - Це вже мамина творчiсть? Ненька наша в сво?му репертуарi... - I листи, кажуть, одержу?ш? А Вiктор хотiв би знати: вiд кого? - Вiд дiвчат, звичайно... А то ще був один вiд Вiри Костянтинiвни. - Це точно? - В голосi його Iннi почулась пiдозра. - Та ти що? - зблиснула вона поглядом. - Вирiшив сцену ревнощiв розiграти? - Хто не любить, той не ревну?, давно вiдома рiч... Допитки його звеселили Iнну, полестили ?? дiвоче самолюбство. - Теж менi Отелло. - А ти вважала, що в менi цього нема i не буде? - близько зазирнув Вiктор в ?? освiтлене мiсяцем усмiхнене обличчя. - Та я тебе навiть до Овiдiя ревную! - вихопилось у нього по-хлоп'ячому щиро. - Аж так? - Аж так. I пiсля цього вiн обiйме ?? ще мiцнiше, i дiвчина ще жагучiшим поцiлунком опалить його. XVIII "А як же там наша Нелька пожива?? - одного дня подумалось орiонцевi. - Чи якi-небудь пода? вiстi той ?? вiдступник?" Вiдступником вiн називав Нельчиного сина. В останнiй момент переметнувся: вже не йде в морехiдку, пiде в торговельне, згiдно з материною волею. Переконала-таки, здався перед ?? умовлянням. Буде в Нельки тепер свiй завмаг, з-пiд землi дiставатиме для матерi шуби та дублянки... Добрий, видно, вертихвiст, та все ж таки втiха матерi, ? хоч до кого в хатi озватись. Обiдньо? пори вирiшив Ягнич провiдати родичку. Замiсть просолено? морськими вiтрами кепчини-млинця, в якiй прибув до Кура?вки, надiв нового капронового бриля (тiльки вчора придбав його в унiвермазi). Пiшов поважки, понiс тгiд капроном сво? нерозважнi думи. Його ось посамотйла вiйна, а Нельцi й без вiйни дiсталося: рано овдовiла, чоловiка ще молодим рак задавив, у колгоспнiй бухгалтерi? працював до останнього. Вдачею був цiлковита протилежнiсть Нельцi: вона - як вогонь, а вiн тихий, сумирний, все мовчки та мовчки, - аж диву?шся часом, яких рiзних ?дна? життя, здавалось би, зовсiм несумiсних... Нельчина садиба в центральнiй частинi села, ближче до начальства. Хата як дзвiн: пiд шифером, нова, з великими вiкнами. I в "шубi" вся, одна з найкрасивiших у Кура?вцi. Зодягти хату в "шубу", - це теж модно тепер: ставлять цеглянi стiни, а зверху по цеглi для краси та довговiчностi вмiла рука пройдеться ще якимось спецiальним розчином - внабризк (цiкаво орiонцевi, з чого вiя робиться?). Висохне, затвердi?, i сто?ть будинок тодi справдi неначе в шубi з сивого каракулю, весь у дрiбненьких шипах-бурульках. Ось i в Нельки: тон гарний - сиво-сiрий, покриття покладено рiвно, наличники над вiкнами розмальованi в'яззю вiзерункiв, бiлим та червоним по сивому тлу (робили за?жджi майстри з Буковини). Ягнич аж замилувався Нельчииою хатою: просвiчу? крiзь гiлля на вулицю, немов тобi вiлла яка-небудь марсельська! Не занепала, вдовуючи, Нелька - це теж треба вмiти... Господиня саме вдома, у бiлiм халатi порядку? коло лiтньо? кухнi, готу? на зиму варення з абрикос. Зрадiла гостевi: спасибi, що не забува?те, родича?тесь, дядечку, все-таки рiдна кров (хоч яка там "кров", коли сама вона з осначiвського роду). Винесла стiлець, посадила орiонця в затiнку пiд горiхом, щоб сонце не пекло дорогому гостевi в лисину (вiн саме скинув бриля). Наклала повне блюдечко ще гарячого варення, щоб пробу зняв, запропонувала й борщу, але гiсть сказав, що то iншим разом, бо сьогоднi вже пообiдав. - Вiд твого анархiста чути що-небудь? - запитав Ягнич про "вiдступника". - Та повернувся вже! Я на радощах й похвалитись не встигла, - одразу розцвiла молодиця. - Вступив! Набрав балiв навiть зайвих!.. Нiхто й не способствував, а пролiзло, стерво! - Матимеш тепер свого завмага. - Який завмаг? - засмiялась вдовичка. - Довкруг пальця матiр обвiв! Тiльки на. порiг, i вже по ньому бачу. щось воно не те?... "Вступив?" - питаю. "Та вступив". - i очi в пiдлогу, тiльки кра?чок усмiшки блука?... Ясно. Далi хоч i не говори, все менi ясно. "В морехiдку, - кажу, - вступив?" - "Та... в морехiдку. А як ви вгадали?" - "Та по тобi ж видно, - кажу, - вiдступнику;" - i вона знов засмiялась, переповнена радiстю за сина. Не стримав усмiшки i Ягнич: - Ну. там пiд риндою його вишколять... - I додав пiсля роздуму: - Море - то насамперед, важка праця, Нельжо. Двожильна праца. - Цим його не зляка?ш. - Та щоб у дружбi з товаришами, надiйний був: звiдси почина?ться наука про живучiсть корабля, його непотоплюванiсть... - Мiй не пiдведе, за товариша горою стане. А морехiдка йому, зна?те, яка випала? Не протовпивсь у вашу: аж у Батумську сягнуло, стерво. На заочне встро?лось... А менi й краще, при матерi буде. - Що ж вiн робитиме тут? Галайдакуватиме? - Та де! У батька, видно, вдався, без. роботи не всидить! Ще перед вiд'?здом влаштувався на комплексi, йду, каже, до шахтарiв, там технiка нова. Ну, i звання ж яке - робiтничий клас. Бiльша пенсiя буде на старiсть, - i вона знову дзвiнко засмiялась. - Моряк у морi старi?, Нелю. Якщо, звiсно, в нього намiр щодо морехiдки серйозний. - Та певне. Бо тiльки ось зачислили, а вiн уже й наочне приладдя додому привiз... Думала, добува? з лантуха величезний кавун, десь матерi з баштану прихопив на гостинець, - а воно, виявля?ться... зоряний глобус! - Що, що? - здивувався Ягнич. - Новачковi там спершу швабру в руки дають, а не глобус. - Я теж була здивувалась, навiть пiдозра майнула... Нi, каже, мамо, все законно: це я в морехiдцi в лаборанта випросив, однаково в нього цей глобус числиться вже як списаний iнвентар... Випросив чи, може, за пляшку коньяку вимiняв, - дiло, як кажуть, житейське.. Незабаром з'явився й Сашко: на саме подвiр'я в'?хав велосипедом, вкотився хвацько, на манiр велогонщика, - просто з роботи до материного борщу (це в них на комплексi якраз обiдня перерва). Вигнавсь, як добра лозина, хоча з лиця ще пiдлiток, i чубчик вихриться на головi ще по-дитячому, - вiн його раз у раз пригладжу? пальцями, нiяковiючи перед дядьком. - Здоров, здоров, моряче, - орiонець поручкався з хлопцем, наче з дорослим, привiтав зi вступом: бо таки радий, буде кому з Ягничiв продовжити давню моряцьку вiть. - Покажи, Сашуню, дядьковi свiй зоряний глобус, - пiдказала мати. - Не зоряний глобус, - стиха поправив син, - а глобус зоряного неба... - О, ще ти мене вчитимеш, вiдступнику! - I весело штовхнула сина межи плечi. - Винось! Хлопець винiс iз хати й поставив глобус на стiльцi перед орiонцем. Ось воно, наочне курсантське приладдя. Барвою моря вражало найбiльш: син?-син? довкруг i все у зiрках, у сузiр'ях. Ягнич злегка торкнувся глобуса, провiв по зiрках шорсткою долонею i нiчого не сказав. XIX Вийшло так, що не Ягничевi довелось шукати роботу, сама вона його знайшла. Зацiкавились орiонцем на тому шахтарському комплексi. Сам начальник будiвництва, чи хто там вiн ?, примчався машиною на кура?вську вулицю i, не помiтивши за грушею Ягнича, пригальмував бiля сусiдсько? дiтвори: - Юнi слiдопити, де тут ваш Ягнич, що з "Орiона"? А орiонець, дочувши з-пiд грушi, вже й вуха настрижив... Дипломатичнi переговори не затяглися. Прибулець з комплексу - сивий, як голуб, присутулений лiтами, але ще енергiйний чоловiк - пiсля короткого знайомства запропонував без зайвих балачок: - Сiдайте, по?дем. Ви нам потрiбнi. - Кому це "нам"? - Шахтарському народовi. - А ви не помилились? - не спiшив пiддаватись Ягнич, хоча в душi аж захлинувся вiд радостi, що йому виявляють таку увагу. - Я моряк... У шахтi нiколи не був. - Я теж не був, - коротко засмiявся при?жджий. - На Асуанi був, в Афганiстанi був, а на сво?х шахтах... Ну,, та ми ж вас не в шахту, наше Дiло - будуй. - Оце знайшли будiвельника... Перед вами всьогона-всього морський вовк, - зауважив Ягнич не без кокетства. - Зна?мо, усе зна?мо, однак ви саме той, хто нам потрiбен. Така настирливiсть була Ягничевi до вподоби, хоча справдi не уявляв собi, для чого вiн ?м може придатись. "Мабуть, якiсь там виникли неув'язки, то хочуть, щоб морських вузлiв навчив ?х в'язати", - подумки пожартував Ягнич, рушаючи за при?жджим. Машина зношена, з'?здилась на бакаюватих будiвельницьких дорогах, проте ще бiга?, не зда?ться... Iнженер Микола Iванович (так вiн назвавсь) сiв за кермо, а Ягнича посадив на задн? мiсце, то, по-?хньому, почеснiше. Сидiння пропилюжене, пружини ребрами вилазять, коли рушили, все затряслось, заскрипiло... Що ж: машина трудова, не для гулянок, не для шику... - Ох i припарю? сьогоднi, - озвавсь iнженер, коли ви?хали за Кура?вку. - Вночi дощ буде, - твердо сказав Ягнич. - Передавали? - А в мене своя радiостанцiя, прямий зв'язок з небом: кажу буде - значить буде. - Ноги крутять? Вгадали. Iнженер дорогою не став розводитись про те, що Ягнича найбiльше цiкавило, - дiлився сво?ми клопотами: строки ось тиснуть, а недоробок ще безлiч, i графiк не пересунеш, на весну об'?кт будь-що повинен бути зданий, у другому кварталi здравниця прийматиме на вiдпочинок першу партiю шахтарiв. - Ну, а мене все-таки для чого? - не втерпiв Ягнич. - Та так... Дещо задумали, - ухилився iнженер вiд чiтко? вiдповiдi. - I без знаючо? людини не обiйтись. Порадили до вас присвататись. I знов заговорив про сво? БМУ - колектив дружний. другий рiк прапор трима?, кадровий кiстяк досить стабiльний. До основного ядра будiвельникiв тепер влилось чимало й кура?вських, органiчно влилось... Щоправда, ? на будовi, трохи й сумнiвного елемента, тих, що судились та вiдбули, - доводиться брати й таких, де ?х дiнеш, та й рук робочих не вистача?. Згодом запитав Ягнича про "Орiон": скiльки йому ще жити i чи правда, що надалi вiтрильникiв бiльше не будуватимуть? Оцi, що е, доживуть, i все, вiдiйшла ?хня ера... - Пустi балачки, - твердо й навiть сердито заперечив Ягнич, нiби йому достеменно були вiдомi всi намiри Морфлоту на ближчi сто лiт. - Молодь де набуватиме гарту моряцького? Де ще ?м знайти таку практику, як на робочих вiтрильних суднах? Бачили ж, мабуть: за першим словом команди - вже вони навперегiнки вгору, як тi акробати... - Нiколи не бачив. - О, то видовище, я вам скажу... Особливо той момент, - Ягнич аж збадьорився при згадцi, - коли пролуна? команда ставити паруси... На фали i шкоти - пiдгукнув вiн iз заднього сидiння по-молодецьки. - Марселi, брамселi i бом-брамселi ставити?.. I вже повно в них вiтру, так i забiлiють, мов лебедi! Хай зна? цей сухопутник, з ким ма? справу!... I пiсля цього вже вiльно розлiгсь у машинi, наче сидiв не на ребристих пружинах, а на блакитних Чередниченкових плюшах-оксамитах. Споважнiв, вiдчув свою силу, гонор у ньому озвавсь: адже ж вiн з "Орiона", навiть i тут не знецiнився, ось його, мов неабияку персону, розшукали, везуть... Вiд Кура?вки до комплексу можна було б i пiшки пройтись, ну, та хай уже, коли вирiшили iз шиком, на цiй тарабайцi, що торохтить, мов стара гарба, та втягу?, кушпелу всiма зябрами... В'?хавши на територiю будiвництва, машина зупинилась бiля одного з вагончикiв (мабуть, штабного). Iнженер попросив зачекати хвилинку й зник у вагончику, а Ягнич з незалежним виглядом став походжати бiля цього сучасного кочiв'я. Вагончики такi ж, як i на польових станах, тiльки ?х тут багато, вишикувались довгою низкою вiд степу й до моря. На змiну чабанським кибиткам з'явились новi, на залiзних колесах. Кочуй i кочуй - таке життя: за океаном тепер нiбито цiлi квартири на причепах по трасах тягяють, не сидиться людинi на мiсцi... Помiж вагончиками вiтерцем продува?, i орiонець, як людина з вiтрiв, за звичкою пiдставив повiтряним струменям обличчя, вимiрюючи силу цього кура?вського пасату: рiвний дме, оцей би погнав паруси... Ось вiн, твiй берег. Чи давно цiлина була тут, де зараз утрамбовують щебiнь, настеляють асфальтовi дорiжки. "Розмахнулися", - окидав Ягнич зацiкавленим поглядом будiвництво. Коробки двох величезних корпусiв майже готовi, третiй лиш зводять, будматерiал подають краном, вiн величезний, як у порту, далеко червонi? над будовою високоши?м сво?м журавлем... У давнину тут справдi журавлi та дрохви ходили. Степ Ягничевого дитинства, - колись вiн аж сiллю бiлiв у спеку, потрiсканий. курай та верблюжка тiльки й росли. Тепер, щоб оживити це засолене пустирище, везуть iз степiв самоскидами чорнозем, готують грунт пiд квiти та майбутнi деревця. Деякi вже висадженi, тiльки ж кволенькi ще, ледве дишуть, поливати ?х треба та виходжувати. Може, доручать Ягничевi догляд? А що, робота була б йому до душi... Гуркочуть бульдозери, панелевози двигтять, як танки. Крiм житлових корпусiв, буде зимовий басейн iз морською водою, окремо харчоблок, для нього буду?ться оте присадкувате примiщення незвично? архiтектури, з вiкон якого виглядають маляри в скручених iз газет ковпаках та заляпанi вапном дiвчаташтукатурницi. Вони щось весело догукують до бульдозериста, що працю? неподалiк, та хiба ж хлопцевi почути ?х у цьому залiзному ревищi?.. Всюди будiвельна гуркотнява, розгардiяш, хаос, але ж росте комплекс, росте. Озелениться берег, забiлi? корпусами шахтарсько? здравницi. - Ну, як воно, вража?? - спускаючись схiдцями з вагончика, звернувся до Ягнича iнженер i теж кинув погляд на вировище будiвництва. - Картина поки що мало приваблива: доки буду?мось, ми не красивi. А ось коли зведемо останнiй дах та причепуримось... Прошу за мною, Андроне Гурiйовичу. Вони рушили через територiю будiвництва в напрямку до-моря. Тут всюди ще бiльший розгардiяш: бiлiють зваленi купами ванни та унiтази, жде свого вжитку рiзний будматерiал, цей ще лежить, а iнший уже пiдвозять, ?дуть абияк, кому куди зручнiше... Люди в робочому всi, заклопотанi дiлом, внизу риють траншею, а десь над головою сичить електрозварка. Раз у раз доводиться переходити по дощатих трапах через величезнi розритi канави, з яких виглядають загорнутi в iзоляцiю, ще не прикопанi труби, - кладуть мiж корпусами водогiн, каналiзацiю. I власник зоряного глобуса тут! Сподiвався, мабуть, що одразу на технiку посадять, а його в канаву загнали, там колупа?ться бiля труб... Але духом не пада?. - Я тут, дядьку Андроне! - пiдсунувши каску вище на лоб, гукнув iз транше?, коли Ягнич переходив над ним по вузенькiй хисткiй дошцi трапа. - Це й ви до нас? Вiтаю! Кажуть, важливо людинi уникнути пенсiйного банкрутства... Ще й потiм раз чи двiчi Ягнича окликали кура?вськi, - отже, й тут односельцi та родичi на передньому кра?. Нарештi берег, синява. Вирушаючи на комплекс, орiонець мав пота?мну думку, що його запрошено всетаки по флотськiй лiнi?, до прогулянкових човнiв або за шлюпками наглядати, а натомiсть... та це що - насмiшка? Стара, облуплена лайба сидить у маленькiм лиманчику i нiби жде Ягнича, притулившись бортом до решток давньо?, iржаво? естакади! (Колись тут збиралися будувати порт, i цей лиманчик кура?вськi досi називають Залiзним). Лайба така, що ?? тiльки б на звалище, на брухт, борти покривились, труба перекошена, весь корпус, зда?ться, ось-ось розповзеться... Нiчого собi "Орiон"! - Ближче, ближче прошу, - пiдохочував iнженер. Обстежуючи лайбу зблизька, Ягнич виявив, що бiля не? тут уже хтось походив, якiсь розумаки встигли поклопотатись: корпусом лайбу пiдведено пiд самий берег, а щоб не зрушилась, довкола не? намито пiску, - працював, видно, спецiально для цього земснаряд. Грунту намив, нагнiтив туго, спресовано, - посудина наче вросла в нього, - навiки сидить, нiкуди не зрушить. Для певностi ще й сталевих труб довкола старезно? набили, забетонували в кiлькох мiсцях, щоб не розхитало посудину вiтром чи штормом. Отак i стiй, припнута на мертвих якорях... Спiдлоба, довгим вивчальним поглядом дивився Ягнич на старе, спрацьоване судно, наче хотiв сказати: "Списали й тебе"... - То як вам наша красуня? - почувся з-за спини бадьорий, владний, схожий на Чередниченкiв голос. До них iз цiлим почтом сво?х пiдлеглих наближався, видно, справжнiй начальник бу