дiвництва, ще порiвняно молодий, широкоплечий гiгант, з обличчям вилицюватим, мiцним, густо обгорiлим на вiтрi. Цього разу Ягнич не помилився: оце був вiн, начбуд, так його й Микола Iванович вiдрекомендував, сам одразу якось делiкатно знепримiтнiвши, вiдступивши нiби в начбудову тiнь. Почувалось, що сто?ть перед Ягничем людина з натур прогартованих, певних у собi, не дуже, видно, порушу? комплексна веремiя житт?вий начбудiв ритм, не полиша? його вiдчуття власно? сили й здоров'я - веселi iскорки грають у вiчу. - Сподоба?ться шахтарям? - кинувши на лайбу, спитав Ягнича начбуд. - Послужить iще в новiй сво?й ролi? I нарештi аж вiн виклав суть задуму: треба випотрошити ??, докорiнно й розумно переобладнати, щоб вiдповiдала новому сво?му призначенню... Буде кафе! Лiтн? кафе для шахтарiв - iз столиками, з морським кра?видом, з музикою, тихою, заспокiйливою... - Матерiалiв Дамо, яких тiльки треба, пiдмайстрiв пiдберем вам хоч i цiлу бригаду, - начбуд заохотливо посмiхнувся Ягничевi, - а ваша роль - це, власне, роль експерта, консультанта, старшого радника, чия думка матиме силу вирiшальну... Дрiбницями не докучатимем, дамо простiр, тут уже хай попрацю? фантазiя! Фундамент, так би мовити ?, а надбудова за вами... - З якого тут боку й пiдiйти... Трудова посудина, вiдплавала вона вже сво?. - Ну, не для плавби ж нам вона, - весело нагадав начбуд, - для вiдпочинку ?? функцiя, для естетики, коли хочете... Звичайно, вигляд не аж-аж, зате економiя яка - i в часi, i в коштах! Я розумiю, що все це переобладнати,душу сюди вдихнути не просто, але ж саме тому ми й звернулись до вас: дiло, як то кажуть, майстра бо?ться... Я правильно кажу? - Та правильно. - А нашi будiвельники - це ж такий народ, що ти ?м тiльки дай путн? завдання: з нiчого витворять таке, що ахнеш... Гурт будiвельникiв терпляче вислуховував iдею начбуда. Присутнi, хоч i не брали участi в розмовi, однак, зда?ться, подiляли його намiри. - Лiнiйка в кого-небудь ?? - раптом звернувся до будiвельникiв Ягнич. Знайшовся складаний металевий метр, - подали Ягничевi. Розпроставши його, Ягнич з мовчазною дiловитiстю наблизився до лайби, приклав лiнiйку до корпуса. - Дивiться сюди, - обернувсь до начбуда, - повнiстю приляга? - Та приляга, а що? - А не мала б прилягати. Де плавкiсть лiнi?, вигин борта? У справжнього судна форми пливуть, переливаються, як груди журавля, як тiло дельфiна!.. Лiнiйку ось таку хоч як притискай посерединi, а вся вона до корпуса не пристане, кiнцi ?? хоч на волосинку, а вiдiйдуть. Бо там форми, обтiчнiсть - як у риби чи птаха... А це? - Ягнич дивився докiрливо, i в начбуда на обличчi промайнула аж нiби тiнь винуватостi. - Очевидно, ви ма?те рацiю... Але ж судно, повторюю, не для плавби, в нього тепер iнше, суто практичне призначення... В областi он ? "Поплавок", на пiвденнiм березi поставили "Шхуну", хай i в нас з'явиться щось у цьому дусi... - Поняття не маю, з якого боку до не? пiдiйти... - Вся надiя на вас, на ваш досвiд. Стовiдсотково? вiрогiдностi не вимага?ться, але, звичайно, треба, щоб iлюзiя була, щоб почувалось: це таки судно, дитя морiв, а не який-небудь лабаз, не вульгарна тобi забiгайлiвка... Килимки всюди щоб морськi, справжнi, iз рiзаного канату вузлами в'язанi. Лiхтарi старовинно? форми, як тi, що давнiм мореплавцям ночами свiтили.. Меню буде тiлки з морсько? живностi, вино тiльки сухе, мiсцеве, i нiяких мiцних напо?в... Ну, а коли хто крадькома принесе та смикне зайвого з-пiд поли чи з-пiд стола, того буде зручно й за борт, у морський витверезник, - начбуд засмiявся i, пiдтриманий смiхом пiдлеглих, зда?ться, вiдчув себе безтурботно, хоча весь час не випускав з кута зору Ягнича, ждав вiдповiдi. Ягнич стояв у роздумi, насуплений. Схоже було, що не пiдходить йому ця лайба i всi цi прожекти... А, видно, була ж йому перед тим видана кимось щедра атестацiя, звернулись як до майстра першокласного, вкрай необхiдного для виконання таких робiт... Бо славетний курсантський вiтрильник стояв у нього за спиною, ореолу додавав. - То як? Щоб на посаду старшого консультанта до нас? - аж iз якоюсь запобiгливою шанобою в голосi запитав начбуд. Ягничева майже сердита мовчанка була витлумачена присутнiми в той спосiб, що дiла, вважайте, не буде, кашi з цим Чорномором не звариш... Гонористий виявився цей пришелець з морiв чи просто цiну собi набива?? Скорiш за все махне рукою та й пiде незасватаний. - Всi умови створимо, не вiдмовляйтесь, Андроне Гурiйовичу... Одначе нi зi згодою, нi з вiдмовою майстер не квапився. Поцiкавився у начбуда: - Пiдмайстри, кажете, будуть? - Оксене! - зрадiло гукнув начбуд до одного iз сво?х. - Ану покажись! З гурту чемно, але не розгублено виступив юнак, стрункий, пiдтягнутий, темними вусиками примiтний та густо-вишневою смагою щiк. - Вiн ось буде головним помiчником, - вiдрекомендував начальник будiвництва. - Умiлець на всi руки, унiверсал: столяр-червонодеревець високо? квалiфiкацi?, та ще й рiзнi штуки по дереву рiже - всяких там увiчню? вепрiв та ведмедiв карпатських... - Ще й бандуру сам собi зробив, - додав iз гурту Микола Iванович, iнженер. - Тiльки струн поки що на нiй нема, так вiн, щоб не гуляти, на очеретяну дудку свистить, - пожартував товстунець виконроб у гумових чоботях. - Усiх штукатурниць сво?ю сопiлкою причарував. Ягнич уважно розглядав хлопця, до зашарiння знiяковiлого пiд обстрiлом жартiвливих похвал. Це важливо - кого тобi рекомендують у пiдмайстри. Щирий, зичливий погляд, вiдкрите лице чисто?, нiчим не заплямовано? юностi. I навiть вусики його не псують, як це бува? в декотрих нахабкуватих розбовканцiв, що вечорами на приморських бульварах тиняються. - Ну, а ти ж, - звернувся до Оксена Ягнич, - колинебудь хоч ногою на палубу ступав? Бував на живому суднi? - Бувати не бував, а видiти видiв... - Що "видiв"? - Коли "Орiон" ваш по обрiю, десь аж пiд небом iде... А ?ден з мо?х братнякiв на Тихоокеанському флотi служить. Зда?ться, чимось торкнув, умилостивив юнак Ягничеву колючу душу. Чаша його вагань явно переважувала в цей бiк. - Що ж, коли так, то завтра й до дiла, - мовив нарештi Ягнич на знак досягнуто? угоди, i начальник будiвництва зiтхнув полегшено. Бачили будiвельники ще того дня надвечiр: уже сам, одинцем на березi стояв майстер-орiонець, збоку оглядаючи лайбу. Списана, припнута, на вiчному якорi темнi?... От би трохи пiдняти ?? з намитого грунту, бiльше повернути лицем до бурунiв - одразу набула б iнших обрисiв... Бо яка там не е, але i в нiй, спрацьованiй, почува?ться зiмкнута енергiя минулих плавб, ще не вивiтрене до кiнця жадання просторiв. XX Уночi линув дощ. Якраз те, що Чередниченковi й усiм кура?вцям треба. Ягнич зостався й ночувати на комплексi. Переказав додому Нельчиним сином, щоб не турбувались, а сам того ж вечора вже засiв у вагончику iз Оксеном прикидати рiзнi варiанти реконструкцi? судна. Довго сидiли, радились та мудрували сяк i так, - а коли все найневiдкладнiше було з'ясоване, Ягнич сказав, що тепер йому трохи розвиднилось, зможе завтра йти до начбуда на конкретну розмову. Вагончик, у якому вони сидiли, виявився досить зручним для житла: не тiсно, затишно, i пiд ногами почува?ться палуба... Тут, у цiй хатi на колесах, i мешка? цей молодий гуцул (ще з двома товаришами, котрi зараз десь на станцi? вивантажують будматерiал для комплексу). Сидить бiля столу Ягнич, роззира?ться сюди й туди, i йому аж рябi? в очах вiд яскравостей: весь вагончик - як квiтка з Карпат! Рiзнi мальовки та розфарбовки на стiнах, паперовi рушнички iз орнаментом, аплiкацi? з дерева... У шаховцi пiд склом гра? барвами святковий гуцульський костюм (для Оксенових виступiв у самодiяльностi), гiрський капелюх iз пером, i топiрець, i ота сама бандура в iнкрустацiях, що ?? Оксен нiбито власними руками зробив. - Невже сам змайстрував? - зацiкавлено запитав Ягнич, розглядаючи iнструмент. - Доводиться, бо з цим у нас теж проблема. Народнi ансамблi ростуть, як гриби, а доброго iнструмента шукай та шукай. Он уже й газети писали, де придбати балалайку, добру жалiйку або зурну? Хлопцi з застави теж просять: прийди, Оксене, допоможи полагодити нашу музику - хiба ж вiдмовиш? Сiда?мо, разом беремось, та тiльки ж не завжди ма?ш пiд рукою що-треба... Бо матерiали для цього неодмiнно мають бути натуральнi, музичний iнструмент пластмаси не любить, усе штучне глушить, убива? в ньому звук. От i доводиться всiляко викручуватись та вишукувати... - Дiло, видно, тонке. Тут усе доводиться руками. - ?, звичайно, фабрики iнструментiв, але вони за попитом не встигають, i потiм у них часто ще якiсть не та. Багато ? охочих, що самi могли б, але знову ж, де добути вiдповiдну сировину? Спробуйте ви дiстати в унiвермазi, скажiмо, струн, яких вам треба: сьогоднi нема й через мiсяць нема, грай хоч на волосинi з кiнського хвоста!.. У нас, у Карпатах, тамтешнi майстри по-сво?му викручуються хто як: телефонний дрiт використовують, сталевий трос i той розщеплюють на струни!.. Ягничевi все це було далеке, але йому подобалось. що хлопець живе цим, - почува?ться в ньому пристрасть справжнього майстра. - А звiдки це воно в тебе? - запитав Ягнич. - Вiд батька, чи як? - Батька мого бандити вбили, був головою сiльради, - посмутнiв хлопець i, помовчавши, став розповiдати про сво? захоплення. - Просто це, мабуть, вiд людей... Був маленьким, то водили в нас по селах слiпого бандуриста, приводили його деколи виступати й до нашо? сiльсько? читальнi. Щоразу такого дня наряджали мене мама по-гуцу-льському й казали: "Ма?ш нинi, Оксенцю, виводити дiдуся на сцену. Виведеш, поставиш йому швиденько стiлець i тодi по колiну старого торкни, вiн сяде". I я точно так робив. Сяде вiн, сивовус, i одразу ось таким розгонистим гордовитим жестом руку на струни... А пiсля виступу, хоч i слiпий, показував нам, що й до чого: оце, каже, октава, дванадцять головних струн, а це - пiдструнки... Багатий, хлоп'ята, iнструмент, попiдроста?те, учiться й ви... I я це затямив. А коли пiсля школи пiшов на меблеву фабрику учнем у сувенiрний цех, там уже вирiшив: сам зроблю!.. З'явилося потiм ще одне захоплення - подався з товаришем на цiлиннi землi... Спершу в наметах жили. Намет величезний, буран парусиною лопоче, розшарпу? шатро, ось-ось зiрве з землi. Посеред намету бочка пiдвiшена, розжарена до червоного, це наше сонце, воно нас обiгрiва... В лице припiка?, а спина мерзне... А взагалi здорово було. Скоро я вивчився на тракториста, хоча у вiльний час i цього свого заняття не кидав, - де тiльки шмат деревини попадеться - стружеш, рiжеш що-небудь просто для душi. Мабуть, там би й лишивсь на цiлинних, якби не обморозився. Випало якось менi взимку ?хати в далекий рейс, а воно як завiяло, як зiрвався буран!.. Там, у степах, це не рiдкiсть. Трактор мiй заглух, бо, як виявилось потiм, лiтню змазку дали , а вона ж., звичайно, загусла. Треба розвести багаття, розiгрiти, а тут ще й сiрникiв нема!.. Степ, нiч, снiгова буря люту?, i нiде нi вогника - уявля?те? - Чого ж, уявляю. - Але таки, видно, маю щастя: знайшов у старiй фуфайцi сiрники! Знайти-то знайшов, а запалити нiяк не можу - пальцi покоцюбли, не гнуться... Отож i обморозивсь. Руки вiдтодi пухнуть, коли дуже нахолодиш... "Мотай, хлопче, на пiвдень, пiд сонечко, - сказали лiкарi, коли виписували з лiкарнi. - I не гайся, якщо не хочеш зостатися напiвiнвалiдом..." Так я опинився тут. I не шкодую. А як вiдпустка - щораз до себе в Карпати. Отам лiсу на iнструменти: роби - не переробиш! Треба вам бiлу яворину, чи бук, чи дошку смереки - все знайдете в наших лiсах!.. I кожна деревина музику в собi та?ть... Недарма ж про добре дерево сказано: "Живу - мовчу, умру - спiваю"... Вiзьмiть ви карпатську смереку, - ?? iнодi так i звуть "резонансне дерево", смерекою нiбито захоплювавсь сам Страдiварiус... Хотiв Ягнич запитати, хто такий Страдiварiус, але з Оксенових слiв це одразу й так стало ясно: - Брав, кажуть, вiн для сво?х скрипок дерево з гiрських верхiв, вистояне, наспiване вiтрами.. Тому й скрипки виходили з-пiд його руки найспiвучiшi в свiтi. Стовбур смереки, вiн же й сам нiби натягнута в небо струна... А ще як зашумить уночi верховiттям - о, не наслуха?шся!.. Я теж то? думки, що тiльки дерево, наспiване вiтром, найкраще да?ться до музики, здатне досягти вершин бельканто... I якщо вже до кiнця вiдкриватися вам, Гурiйовичу, то скажу: я теж хочу спробувати себе в цьому дiлi... хочу зробити хоч одну скрипку iз "резонансного дерева"!.. Варто спробувати, як ви гада?те? - Пiймав не пiймав, а погнатись треба. - I я тако? думки. Тiльки дадуть вiдпустку, одразу майну в гори до сво?х смерiчок, привезу матерiалу, "резонансного", хай потiм уже тут дозрiва?... Бо дерево мусить визрiти: перш нiж братись, мусиш два роки його сушити пiд соломою. Чого-чого, а соломи в Кура?вцi виста ча, - засмiявся хлопець. Засидiлись до пiзна, не помiтили, як i час злинув. А надворi дощ, дощ, шибки сльозяться, стiкають чорними патьоками... Ягнич зiбрався йти. - Ну, куди ви оце, вуйку? - занепоко?вся хлопець. - Дощить, гримить, залишайтесь у мене: лiжка он вiльнi, хлопцi при?дуть десь аж позавтра!.. Але Ягнич, усмiхнувшись, показав йому ключ: - Це що? Ключ вiд одного з корпусiв, де вiн, як йому було сказано, може займати "каюту" на вибiр... Вручив орiонцевi ключ сам начальник будiвництва, ще при цьому й зауважив жартома, що буде Ягнич першим поселенцем зразкового корпусу номер два. В iнших тiльки паркети настеляють, а тут уже все в основному закiнчено, отже, приймайте ключ i випробовуйте якiсть робiт... Тож чи мiг Ягнич знехтувати честю, яку йому виявлено? Зрозумiвши, що майстра не умовиш, Оксен накинув йому на плечi свiй плащ, першим спустився схiдцями в темряву: - Я вас навпрямець проведу. Шумiло неподалiк море, i вся нiч рiвно шумiла дощем, - оце, подумалось Ягничевi, благодать на кура?вськi поля, на Чередниченкову озимину. Дощ був не холодний, пiд таким не страшно й промокнути. В небi, обкладенiм хмарами, ще згрiзна погримувало, темрява раз у раз змiнювалась блакитними потужними спалахами, що на мить охоплювали собою все, нетривким потопом свiтла ?днаючи i небо, i море, i надбережжя. Якось випало Ягничевi так, що не довелось йому чути цього лiта, як воно гримить, десь розминувся його "Орiон" з Iллею-пророком, з його небесною колiсницею. Iншi бояться, коли гримить, а Ягничевi це - ще з дитячих лiт - мов найкраща музика. Де не бував, у якi грози не потрапляв, зблизька бачив електричнi розряди такi, коли аж на палубу iскри сиплються iз залiзних снастей корабля, але нiде не чув вiн таких красивих громiв, як у сво?й Кура?вцi! Особливо в дитинствi, на самiм свiтанку життя... Бувало, застане тебе в степу, добiжиш до чабанського коша, станеш i слуха?ш iз завмиранням серця, як вигра? над тобою небесна, якась аж радiсна музика, а дощ лл?ться та лл?ться на зеленi поля... Чи в отi синi горобинi ночi, коли, здавалось, уся свiтобудова гримить, i повiтря виповню?ться здоровою свiжiстю, наснажу?ться силою так, що й хлiб, кажуть, пiсля цього краще росте (Чередниченко запевня?, що наукою це доведено). Але й гримить не завжди однаково. Зараз, пiсля тривало? спеки та сушi, у хмарах гуркотiло якось залiзно, грякало, нiби збились десь там у безладi тисячi порожнiх цистерн. Рушили в темряву розшукувати той вiдданий у Ягничеве володiння корпус. Лiхтарi де-не-де маячать по територi?, затканi скiсним летючим паруссям дощу, але свiтло ?хн? майже не сяга? сюди, де Ягнич пробира?ться iз сво?м провожатим; у мокрiй темрявi розбагнилося все, ноги ковзаються, кудись ?дуть, сунуться до глеюватих канав. Оксен обiцяв провести Ягнича "навпрямець" - удень, може, воно справдi було коротше, а зараз карпатець, видно, й сам уже був не радий, що повiв майстра в цi розритi нiчнi лабiринти. Вночi усе тут нiби змiстилося, переплуталось, при спалахах блискавок навiть знайоме здавалось незнайомим, якимось аж грiзним. Без кiнця розритi канави, стоси цегли, шлакоблокiв, лиснючi маснi калюжi, в них труби валяються, поблиску? гадюччя сталевих тросiв... I дедалi бiльше багна... На будовах чомусь завжди так: коли сухо, то ще нiчого, а як бризне дощ, тут i дiдько ногу злама?. - Ну й ну! Оце темiнь! - весело примовля? Оксен, пробираючись попереду. - У нас кажуть: темно, як у льоху пiд дiжкою. Наритi горби, канави - нiяк з-помiж них не виплута?шся. Десь тут удень був перехiд, була кинута через рiв дощечка трапа, а зараз шукай ??, може, навмисне хто збив.. А без не? неможливо - розривища такi, що й чемпiон не перестрибне. В одному мiсцi, коли вони, обережно долаючи масну калюжу, наближались до переходу, перед ними з розрито? канави раптом виникло щось бiле, вигулькнула й, мов човник, попливло вподовж рову, похитуючись. - Чш!.. - притримав Ягнича гуцул. - Ванну поцупили! Пригледiлись: справдi, ванну дво? канавою несуть, одну, видно, з тих, що Ягнич ?х бачив удень - пiд корпусом цiлою купою лежали зваленi в безлад. I ось знайшлись охочi дати лад. Непогано й зметиковано: канавою-канавою i на простiр, за межi територi?... - Куди ж то ви розiгнались, хлопцi? - голосно гукнув у темряву Ягнич. - 3 персональною ванною в степ? Хапуги присiли, разом з ношею зникли в канавi. I нiчичирк, вмерли, не дишуть. - Тiльки ж вiд грязюки сво??, злодюги, i в ваннi не вiдми?тесь, - казав далi Ягнич, даремно шукаючи в темрявi переходу мiж купами глеюватого, розгаслого грунту. - Ану якi ви там ??.. - Чш!.. - знов пошепки застерiг Оксен. - Не встрявайте, ну ?х!.. Злодюги тим часом, кинувши ванну, уже, чути було, чкурн.ули, почавкотiли канавою врiзнобiч - той на ост, той на вест: лови його тепер, впiзнавай... Аж тепер Ягнич озирнувся на Оксена. - Не встрявати, кажеш? Оце козак з вусиками... А з вигляду ти ж наче не з полохливих... - А таки нi, - спокiйно вiдповiв хлопець. - Проте я й не нариваюсь. Мо? правило: смердить - обмини. Бо серед них ? такi, що можуть i фiнкою... То ж типи! Вони здатнi людину i в карти програти. - То що ж, потурати ?м? - мовив Ягнич, рушаючи в iнший бiк шукати його, трясця його й зна де настеленого трапа. - Не такi вже, видно, й геро? - ти ж бачив, як дременули... Зло тим i користу?ться, що миримось, потура?мо, не хочемо руки бруднити... Нi, не по-нашому це, - додав Ягнич наставницьки. - Коли вже до мене в пiдмайстри, то тут щоб без дрижакiв. - Буде враховано, вуйку. - I хоч було це сказано напiвжартом, однак почувалось, що Ягничеву заувагу хлопець намота? на вус. Нарештi добулися до корпусу номер два. Тьмаво сiрiють мокрi панелi стiн, з причiлка ведуть кудись угору широкi металевi сходи. Виявилось, на другий поверх. Якраз куди треба. Пiднялися по них. Ягнич довго шукав навпомацки замкову щiлину, нарештi заклав ключ, вiдiмкнув дверi. Повiв по стiнi рукою навздогад, увiмкнув свiтло. Оце корабель! Коридор довжелезний, i обiруч - каюти, каюти... Минув одну, другу, третю... Минув i тридцяту. Дверi всi однаковi, одностулчатi, але вiн чомусь вибрав аж оцi - пiд номером сороковим: цi навiть i не замкнутi. Коли зайшли, Ягнич найперше оглянув низенькi, застеленi, вже наготованi для шахтарiв лiжка. Вибирай, яке хоч... - Отут я й перебуду. Чим не кубрик? Повернув гуцуловi промоклу його плащину, подякував i - гуд бай, на добранiч. Зоставшись сам, Ягнич неквапом обстежив кiмнату, попробував лiжко (вiн не любить, коли на пружинах), уважно приглянувся до вафельного рушничка, що, складений у формi трикутника, лежав на подушцi. Нiхто ще ним i не втирався, а вже сiрий, запратий, непри?мно й до обличчя прикласти... I це шахтаревi. Ще чути запах мастики та свiжо? фарби. Не годиться. Ягнич пройшов до балконних дверей, вiдчинив ?х навстiж: хай вiтром вивi?, хай краплi небеснi сиплються до тво?? каюти... Ще погуркувало, але вже вiддалено, спалахiв порiдшало. Вимкнув свiтло, зморено лiг, i весь цей порожнiй шлакоблоковий корпус, величезний, як судно, де вiн, Ягнич, зараз один за всiх, поплив пiд ним у сни, в розлийводи снiв... Так витомився за день, що одразу ж налягла дрiмота. Приснились дельфiнята йому: у бiлих ваннах нiбито спали, наче в колисках, i всмiхались йому зi сну... Прокинувся Ягнич вiд сатанинського реготу. Десь iз першого поверху крiзь балкон долинав той регiт, гагакання, грубi крики яко?сь нетверезо? компанi?. "Вiдьмою б'ю!.. Горни, Вiктор! Забирай сво?!.." Догадавсь: у карти грають волоцюги! I такий моторошний страх, дикий, непоясненний, раптом охопив Ягнича спросоння, - в жодному рейсi такого страху не почував! Мiлiцi? близько нема, начальство роз'?халось, Нельчин Сашко вдома спить, Оксен - десь у вагончику... А цi, що тiльки-но реготали, як чортулаки в пеклi, раптом прищухли: чи не радяться якраз? Кришка тобi, Ягничу, отак i кiнцi вiддаси нi за цапову душу... Як ланцюгами скутий, лежав, не мiг вивiльнитись iз цього моторошного стану, не здатен був поворухнутись, тiльки, зача?вшись, гарячковите прикидав: де сховатись, у яку шпарину шаснути, якщо зараз полiзуть до тебе через балкон, вломляться по твою душу, п'янi з ножами... Схопився очманiлий i навшпиньках мерщiй до балкона... Прихилив дверi й затерп у напрузi, не дихав. З вiкна першого поверху, якраз пiд ним. пада? пасмо свiтла. Тьмаво бiлi? груддя вапна, блищить потовчене скло та звалище труб, обкипiлих iзоляцiйною смолою... Раптом свiтло внизу погасло, це ще бiльше насторожило Ягнича. А з темряви, як живi, шкiряться зубами зiгнанi на нiч бульдозери, скрепери - зiгнали ?х пiсля роботи й кинули до ранку... Збились чередою i, зда?ться, аж ворушаться деякi, от-от зрушиться все те стiйбище iкластих, ножастих, заскрегоче, ревне й залiзним табуном полiзе на Ягнича... Небо все у хмарах, i море шумить. Загорнулося в темряву, не прозирнути крiзь його кромiшню, нiби вiчну чорноту. Загуркотiло у хмарах, i знову те гуркотiння здалося якимось залiзним, - хтось там залiзнi бочки перекочу?, порожнiми цистернами кида?ться в небi. Та ось вдарило звiдкись снопом синього свiтла, що йде не вiд блискавки, - прикордонницький прожектор гайнув у темряву моря. Не спить азербайджанець! Поволi веде свiтло прожектора, засяга? ним кудись аж пiд обрiй, патрулю?, обнишпорю? нiчний простiр. I все почина? одразу набувати реальностi, повертатись на сво? мiсця, з Ягнича поступово спада? тягар очманiлостi. Пiдiйшов, вiдчинив балкон навстiж, свiжiстю вiтру вiйнуло в обличчя, i це зовсiм звiяло з душi очманiння, розiгнало незрозумiлi оцi страхи, моторошне нашестя ночi. Так що ж це була за мана? Поволi Ягнич приспоко?вся, але до ранку вже ока сплющити не мiг. Згодом не раз йому буде нiяково навiть перед собою за дивнi цi сво? страхи, за несподiваний переляк, що скрутив був його ось тут, коли вiн - як один на суднi - коротав свою першу комплексну нiч у сороковiй каютi порожнього, людським духом не зiгрiтого, ще не обжитого корпусу. XXI Уранцi дощу вже як i не було, небо чисте, тiльки калюжi по територi? блищать. Упрiгся Ягнич у колiю буднiв. Велика це рiч - вiдчути себе знову серед людей, одним iз повноправних у колективi. Хоча одразу й прикрощi почались: забуло начальство видiлити обiцяну бригаду, по?хало кудись у важливiших справах, повернеться аж увечерi. Щоб не згайнувати день, подався Ягнич у Кура?вку уладнати деякi сво? справи, ? ж i в нього вони, хай, може, й не такi розмашистi, як у декого. Довелось цього разу тьопати пiшки: машиною - то доки ти не засватаний. Вдома застав саму Iнну По виблисках в очах було видно - зрадiла йому племiнниця: що та як, для якого дiла його залучено на комплекс? Вiдмиркувався напiвжартами, туманними недомовками, по морськiй лiнi?, мовляв, на посаду старшого радника. Настрiй його помiтно покращав, зникла ота внутрiшня постiйна пригнiченiсть, яку не прихова?ш вiд людей i яка найбiльше, мабуть, старить людину. - Ви одразу нiби й з лиця вiдмолодiли, - сказала йому Iнна, може, й правду сказала, не стане ж вона вигадувати. Багато днiв перед цим був Ягнич у тому станi, коли людина вже склада?ться з самого болю. Усе, що думав, що згадував, за чим тужив, проходило на екранi болю, вiд якого, здавалось, нiколи вже не вивiльнитись, носитимеш його до останнього вiддиху. I саме чомусь ночами пiд грушею посилювався у ньому цей бiль - рiзноликий, рiзноголосий. Там здушу?, там крутить, там ни? тупо (на вiтрильнику цього мовби й не було). Колись малим чув скарги старших, як мучить ?х власне тiло ночами, i все не мiг тодi чужого болю сприйняти, - не тому, що був бездушним, а тому, що був здоровим. I коли сам у таку фазу вступив на кура?вських широтах, то вже нiкому й не скаржився, чомусь думалось, що навiть такi, як Iнна, хай буде тричi добра та чула в не? душа, не сприймуть тво?х переживань. Адже в юних вiдчування життя особливе, ?м зда?ться, що мають попереду вiчнiсть i нiяк не менш, ?хнi гризоти та тужби ще тiльки будуть колись, наздоженуть кожного десь на калиновому мостi! Чи, може, й не наздоженуть, може, справдi безболiсно житимуть люди прийдешнi? При?мно почути, що вiдмолодiв. Можливо, й так, бо й сам почува?, нiби ковшем зачерпнув вiн звiдкись нових житт?вих сил. Винiс сундучок на веранду й заходився знов бiля нього ворожити. Те, що було на днi й що найбiльше розпалювало цiкавiсть сусiдських хлопчакiв, виявилось... папушею старих облiгацiй. Витяг ?х, переглянув i простягнув усю папушу дiвчинi: - Матерi вiд мене передаси. Iнна, знiтившись, стала вiдмагатись. - Вiзьми, вiзьми, - наполiг орiонець i додав з усмiшкою: - Ще гратимуть. Завалялась у нього в сундучку маленька блискуча бляшка - уламок колечка, одного з тих латунних, що ними кiльцюють птахiв. - Зняли з ластiвки, коли вона однi?? ночi розбилась на палубi, - показав бляшанку Iннi. - Дуже менi пам'ятна та нiч. - Розкажiть i менi. - Уяви собi, дочко, дощ, негода, видимостi нiяко? - в туманi йдемо... Зустрiчних остерiга?мось, раз у раз гудки посила?мо в туман. I раптом щось пада? на палубу, кам'яний якийсь дощ. Птахи! Виснаженi, мокрi. Потрапило судно якраз у ?хнiй перелiт. Вночi вони, як дуже виснажаться, бува?, купами отак падають на палубу. Iнодi й розбиваються в темрявi об щогли, об троси. - I це вам найдужче запам'яталось? - запитала Iнна, повертаючи бляшку. - Нi, не тiльки це, але й це... Заходжу до сво?? майстернi (вiдлучавсь ненадовго, тому й свiтло залишив), а в нiй, вiриш, повно ластiвок! Налетiли на свiтло, на затишок. I такi з дощу покiрнi, нелякливi... Виявля?ться, коли ?м скрута, птахи просто горнуться до людини, зовсiм довiряються ?й... - Можливо, й птахи здатнi вiдчувати людську доброту? - А чому б i нi... Хоча й на суднах всякi типи трапляються. Знайдеться iнодi такий, що ледь живих обранених птахiв, як смiття, змiта? вранцi шваброю за борт. Немало ще на свiтi, Iнко, жорстоких людей... Ну, в нас на "Орiонi" таких не було... Навпаки, ми вважали, що ластiвки нам щастя приносять. Налетить ?х, бува?, повнiсiнько i до капiтана в каюту, i до мене в майстерню... Сто?ш мiж ними, геть мокрий з дощу, а вони облiплять тебе, сiдають на плечi, на руки i так довiрливо попискують. Iннi зовсiм реально уявилось низьке корабельне примiщення, наповнене ластiвками, що довiрливо збилися в освiтленiм затишку людського житла, i серед них застигла самотня, в мокрiй одежинi людина, усмiхнений оцей Ягнич, вузлов'яз... Нiби наяву чула дiвчина тонку ластiв'ячу пискотняву й суворi вишуми нiчно? стихi? довкруг корабля... - Ну, а далi, що з ними? - Цiлу нiч свiтло ради них не вимикав, щоб не боялись... Повлаштовував ?х на полицях, на сувоях парусини, на рiзних снастях, - хай вам, думаю, буде зручнiше... Отак i переночували. А вранцi випустив. - I все? - Все. Просто й буденно, одначе, як багато це сказало дiвчинi про людину... У сундучку орiонця виявились ще якiсь ножички, швайки, навiть циркуль, трохи бiльший за школярський. Усе це майстер також вiдклав, щоб забрати з собою на комплекс. I, звичайно, наперсток-гардаман та весь набiр парусницьких голок. Перед тим одну з них витяг i, довгенько покрутивши в руках, подав дiвчинi: - Прочитай, що там написано. На однiй iз трьох граней Iнна розгледiла дрiбнюсiнько накарбований уподовж голки напис. - "Made in England", - повiльно прочитала вона. - Так це англiйськi? - Не думай, що в них сталь краща... Коли довелось, то череп фашизмовi таки вiд нашо? сталi трiснув... А от по парусництву англiйцi здавна майстри. Про Роберта Стiла читала що-небудь? - Нi, не доводилось. - А ти поцiкався. Чайнi клiпери, iдо вiн ?х з братом побудував, то, кажуть, було чудо з чудес. Не було рiвних ?м нi в легкостi та швидкостi ходу, нi в красi лiнiй та форм... Це ще в тi часи, коли iснував звичай влаштовувати гонки чайних клiперiв - вiд Шанхая до Англi? - з партi?ю першого чаю нового збору. Отам розпалювались пристрастi! Вся Англiя в тi днi тiльки одним жила: хто перший прийде? Повсюди ставили на вiтрильники, як на скакових коней: ану ж бо котрий набере соколиного лету, пережене решту... Один капiтан нiбито застрелився в себе на мiстку, коли побачив, що його обiгнано, що не першим прийшов... Iнна зацiкавлено слухала орiонця, дивуючись з того, що в покладах його пам'ятi зберiгаються навiть оцi, всiма забутi змагання чайних клiперiв... Дiвчина все ще крутила в руках ребристу голку з великим вушком, потiм, не знаючи, що з нею робити, простягла, щоб вiддати дядьковi. Вiн сидiв неподалiк, сундучок був знову замкнений, вiдставлений у куток. - Прошу, голку вiзьмiть... Орiонець аж вiдхилився, зробивши руками швидкий, вiдсторонливий рух: - Нi, Iнко, нi... - I, одвернувшись, глухо додав кудись убiк: - Залиш собi, дитино. Хай буде хоч така про родича пам'ять. Ця голка всього бачила. Збережи ??... Зберiгай, коли дядька вже й на свiтi не буде. У голосi його щось прохопилось таке, що глибоко вразило й схвилювало дiвчину. Що там голка, не в нiй же рiч!.. Разом з голкою, почувалось, вiн передавав Iннi щось безмiрно цiннiше, може, частку свого життя, частку всiх пережитостей, всього свого вiдболiлого й вiдшумiлого назавжди. Складалося враження, що зараз вiн з чимось проща?ться, вiдтина? вiд себе якiсь найдорожчi житт?вi нитi й водночас нiби вруча? Iннi скромний цей амулет на незабутнiсть, а може, й на щастя. I хоч перебувають вони на рiзних поверхах життя, хоч який далекий той свiт, що його орiонець носить у собi, Iнна почува? з ним свою духовну спорiдненiсть, вiн чимось суголосний з ?? власними роздумами, чимось потрiбний для становлення ?? власного внутрiшнього свiту, для змiцнення отих, може, й справдi поетичних росткiв, що в нiй прокидаються. Не тiльки в парусницькiй професi? Андрона Гурiйовича, в самiй натурi його для Iнни ? щось глибоко поетичне. Вже не раз розпитувала бувалого моряка про життя пiд вiтрилами, приваблювала в ньому оця самозабутня вiдданiсть "Орiоновi" i ?й хотiлось бiльше, повнiше пiзнати це життя. Але досi майстер навiть перед близькими дуже неохоче вiдкривався душею, волiв долати сво? горе в самотi, певне, вважаючи, що так зможе швидше забути й вiдболiти те, що вiн втратив. I тiльки сьогоднi, коли на прощання сiли, за звича?м, посидiти на верандi перед дорогою, хай i недалекою, орiонець, видно, вiдчув потребу подiлитися з Iнною сво?ми переживаннями. В нинiшнiй сво?й оновленостi був вiн не такий замкнутий, як завжди, почула вiд нього знiяковiле, тихе зiзнання: досi, мовляв, його тягне море, досi несила йому порвати з учорашнiм днем, забути те, що повинен забути - бо ж тому нема вороття. Звичка? Мабуть, хоча навряд чи тiльки вона. Кличе жагуча, не зникаюча туга за чимось, що йому й сам вiн iмення не зна?. Може, це туга за молодiстю? За тими лiтами, коли юнаком, затамувавши дух, прислухався до тонкого, нi з чим незрiвнянного спiву в парусах, i коли кожен юнак почува? себе Магелланом? Працювати доводилось на висотах, де аж голова йде тобi обертом, годинами працю?ш пiд шквалами, притиснувшись грудьми до рей. Зате ж потiм летиш i летиш i зна?ш, що над тобою парусся надiйне, ти сам його перебрав i озбро?в, ти сам свого лету господар... - Часом зда?ться, що на "Орiонi" у вас люди винятковi. - Слабкодухих, дочко, море не прийма, це правда. Та й "Орiон" - це ж судно особливе, воно як добрий вiсник, як невтомний зв'язковий помiж людьми... Чисте, вiдкрите, з добром iде до людей, - ну як його не вiтати?! Прямо скажу: честь та гордiсть бути в його екiпажi... Буря, стихiя, нiчний ураган - то, звiсно, страхiття. А коли вже ти вистояв, коли не розтрощило, не поглинуло тебе, то там, Iнко, й радiсть людина звiду? таку, як, може, й нiде... Склада?ш пiснi, Iнко. От уже де, скажу тобi, пiсня! Йдемо при попутному, простiр без кiнця-краю, все в нас у злагодi, курсанти з секстантами в руках зiбрались на ютi - беруть проби сонця... Та враз ось попутний подужчав, ставимо тодi все, як кажуть у нас, "до останньо? сорочки", всi до ?диного паруси несемо над собою! Мчиться твiй красень, високо злiта? на хвилю, провалю?ться й знову злiтас, аж дивитися моторошно, особливо з марса: мчиться, весь у бризках, пiнi, в росi, вода навкруг кипить, i весь вiн оповитий хмарою водяно? куряви, хмарою сяйва... Колись чарiвницi приворот-зiллям вмiли приворожувати хлопцiв на вiчну любов, а море, воно теж умi?... Вiтрила та простiр - це, Iнко, таке, що, хто раз його звiдав, той уже навiки там. XXII Ранками стала сивiти земля. Поля брались легкою памороззю. Айстри та майори-паничi заквiтували в кура?вських палiсадниках, зда?ться, ще яскравiш, по-останньому, по-осiнньому... Просторiшими стали степи; очистились, подаленiли обрi?. Океан повiтря стояв кришталево прозорий. Птаство гурту?ться, злетiлося звiдусюд, збилось у примор'? (деякi тут нiбито й зимують - змiню?ться клiмат). Повернулися комбайнери з Казахстану. Обидва Ягничi - батько й син - привезли подарованi ?м чапани (нацiональний одяг, який вруча?ться тiльки найповажнiшим особам), урюку, кишмишу в рюкзаках. Мати, розбираючи гостинцi, залишила з привезеного й для орiонця, вiн любить компоти. Штурманець, оточений дiтворою, ходить по двору в тюбетейцi, в смугастому схiдному халатi; сiда? пiд грушею i неквапливо, в манерi схiдного мудреця, виповiда? торопленiй малечi сво? неймовiрнi пригоди. Так, знiмав хлiб бiля самого Байконура, i однi?? чудово? днини на його очах просто з пшениць пiдiймалась, вирушала в небо, окутана димом та полум'ям, срiбляста ракета. Стрясаючи гуркотом степи, злiтала поволi-поволi, i можна було в нiй усе достеменно розгледiти. Доки пiдiймалась, iз ракети в цей час через незгораюче скло саме хтось виглядав i навiть помахав Ягничам-комбайнерам рукою... Уява запрацювала з усiх сил. Тож i не дивно, що бiля Петраштурманця тепер дiтвори товчеться бiльше, нiж бiля сусiдського телевiзора. Хлопець i свiй "Електрон" витяг на веранду, щоб позмагатися iз сусiдським чiткiстю зображення та силою звуку, потiм, не вдовольнившись, перетягнув його аж пiд грушу (з намiром прилаштувати антену на самiм вершечку столiтньо?), а вже звiдти штурманець звернувся до матерi: - Мамо, правда, що коли щось розбива?ться, то це на щастя? - Та кажуть люди, що так. - Ну раз так, мамо, то я розбив телевiзор... Вечорами мати iнодi чу? бiля хвiртки виплески дiвочого смiху, приглушений голос хлоп'ячий, - то синштурманець чимось веселить недавнiх однокласниць, що мають звичку проводжати свого кавалера до самого двору. Кра?м вуха вловлю? мати, як хлопець розповiда? ?м щось смiшне про цiлину або розважа? народним гумором про пекло, що не таке воно, мовляв, для теперiшньо? людини й страшне, бо неминучi будуть i там перебо? з дровами або з смолою... Iнколи син зверта?ться до котро?сь iз дiвчат з дивним словом "киз", i звучить воно в його устах якось iнтимно i аж та?мничо, хоча згодом виявля?ться, що "киз" означа? просто "дiвчина"... Iнна день у день бiга? на медпункт, часто бачать ?? в бiблiотецi... Коли виходить з бiблiотеки, не мине, звичайно, й музейчика (це тут же, в палацi), зазирне до Панаса Омеляновича. Як стражда? цей чоловiк! Зовсiм звiвся, нема йому полегшення. Сидить ось, як зараз, серед сво?х прядок, гербарi?в та снопiв, зiбгався в кулачок i поринув у сво? горьовитi думки, - не перестаючи, видно, точить людину журба. Все Вiктор та Вiктор, щось знову ко?ться з ним, порiдшали його вiзити в Кура?вку... Поясню? це тим, що розгулявся люд, бо ж осiнь - пора весiль, запрошу? то один, то другий - хiба тут вiдмовиш? Воно нiби й так, але для батька це нiяка не втiха. Хай сьогоднi в сина справи нiбито нiчого, а що вiн завтра встругне, цього нiхто наперед не скаже. Коли Iнна заходить, вчитель нiби трохи ожива?, бо ? з ким душу вiдвести. I думки його, звичайно, знову довкола сина. - Що губить його? - роздуму? Панас Омелянович, коли дiвчина сяде на сво?му звичному мiсцi бiля ткацького верстата. - Его?зм. Безмежний, невситний, цинiчний... Нiчого святого! Розумi?ш: нiчого в душi святого... Оце найбiльше мене ляка?. Ти молода, може, не бачила таких, а я надивився ?х за сво? життя, знаю, чим це людинi загрожу?... Хто без святинь, в кого душа не заповнена почуттям обов'язку й честi, пам'ятi та любовi - той, Iнно, здатен на все, нi перед чим не зупиниться. Порожнеча душi - це стан не нейтральний, як декому зда?ться. Вакуум душi - вiн теж здатен на дiю, причому здебiльшого руйнiвну... Страшна це рiч - его?зм, та ще коли вiн самовпевнений, переконаний у сво?й правотi... - Не перебiльшуйте, Панасе Омеляновичу, - пробу? дiвчина приспоко?ти вчителя... Все-таки Вiктор працю?, скарг на нього нi вiд кого нема... Та й не завжди знають батьки, що вiдбува?ться в душах ?хнiх дiтей. - А навiть якщо й зна?м? Що тво? ради-поради, коли вони раз у раз розбиваються об стiну душевно? глухоти... Не розумiю, за що нам з дружиною випали такi випробування, - звертався Панас Омелянович кудись у простiр. - В iнших дiти - це радiсть, гордiсть батькам... I наш мiг би ж бути таким! Якi ми надi? на нього покладали, всю свою любов йому вiддали. I ось ма?мо... Нещастя он у Заградiвцi, сина батьковi та матерi привезли, щоб удома поховати, горя скiльки в людей, а я, вiриш, iнодi i ?м заздрю. Чула Iнна про ту заградiвську драму, про те, з якими почестями ховали там молодого моряка, що загинув на суднi пiд час пожежi. Коли спалахнуло, треба було негайно вимкнути струм, хлопець крiзь хмару диму кинувся до рубильника, товариша вiдштовхнув, ще й крикнути встиг: у тебе дiти!.. Рубильник йому вдалося вирвати, але самого спалило на мiсцi... Друзi-моряки привезли його в Заградiвку, з музикою ховали, на рушниках спускали в могилу... Батьки вбитi горем, але навiть i ?м позаздрив Панас Омелянович- це вже треба достраждатись до краю. - Панасе Омеляновичу, не судiть Вiктора так су воро, - сказала дiвчина пiсля нелегко? мовчанки. - Змiни в ньому все-таки стались, i, згодьтесь, на краще. Наш обов'язок разом йому допомогти. Звiсно, бува? розхристаний, у чомусь скритний, нерозгаданий, але й добро помiча?... А що на iнших не схожий, що нетерпимий до фальшi... - Спасибi тобi, Iнно, що ти його захища?ш. Може, великодушнiсть, тво? почуття виявиться для нього цiлющим. Мабуть, я в чомусь дуже вiдстав. Вiк прожив, а стiльки загадок зоста?ться ще не розгаданих... Вiддав я, Iнно, Кура?вцi все сво? свiдоме життя, сили поклав для школи, для всiх вас, щоб ви стали людьми. I ви ними стали. За ?диним, може, найтяжчим для мене винятком... Чому ж це так? От уже справдi - насмiшка долi! Виховати стiлькох, а найближчого... Але й з поразки я виношу гiркий свiй урок, виношу найперше для вас: хай ви iншi, деколи навiть розумнiшi, проникливiшi за нас, але, поважаючи себе, не зневажайте i тих, хто до останнього б'?ться пiд тягарем лiт та в мiру сво?х сил плека? для вас квiти людяностi... Не топчiть ?х. Панас Омелянович стояв, схилившись бiля ткацького верстата, сухенька рука його в забуттi все перебирала напнуту для ткання пряжу (щоб ?? правильно натягти, привозили стару жiнку-ткалю iз сусiднього села). Назавжди вiдiйшли в минуле домотканi, зiгрiтi чи?мись сльозами та пiснею, полотна, думалось Iннi, а чи набагато досконалiше те полотно, що його з нових наших переживань тче саме життя? - Пригадалось, - сказала Iнна, - як ви ще в школi звертали нашу увагу на досконалiсть квiтки, на довершенiсть колоска... Чомусь тiльки тепер, через роки, почина?ш це розумiти... - ? речi, Iнно, котрi вiдкриваються людинi тiльки з вершини лiт. I тобi з часом багато що вiдкри?ться... Як хотiлось би, щоб ви знайшли з Вiктором сво? щастя! Справдi, в нього ж ? добрi задатки. З тобою вiн, може, стане iнакшим. Бо любов, вона таки здатна на чудо, вона спроможна переродити людину... Тож не вiдкладай, це ми з дружиною разом блага?м тебе: записуйтесь, берiть шлюб - i хай вам щастить... Про шлюб вона й вiд Вiктора вже чула не раз. Пiсля одного з чи?хось там весiль у райцентрi вiн особливо наполягав: - Давай зiгра?м i ми... Чого тягти? Спiшiмо, люба, спiшiм! Треба хапати щастя! Обома руками! Але це були його думки, не ??. Вона якраз не спiшила. Бо деякi речi стримували ??. Останнiм часом Вiктор не раз пропускав побачення. Одного вечора, коли проводжав, коли вже бiля хвiртки прощались, помiтила, що ?? кавалер нетверезий. Порушив умову, власного слова не дотримавсь. Це ?? глибоко вразило: як можна зламати обiцяне? Невже справдi нiчого святого? Розстаючись того вечора, Вiктор накинувся з бурхливими обiймами, були вони несподiвано грубi, з виламуванням рук, зi словами, що принижували ??. Дiвчина змушена була геть вiдштовхнути його, вирвалась i побiгла, тамуючи в душi бiль i образу. Порiдшали вiдтодi ?хнi зустрiчi, холодок сторожкостi з'явився в стосунках. Панасу Омеляновичу вона, звичайно, не сказала про це, навпаки, приспоко?ла, що, може ж, таки обiйдеться, дво? на?жачених якось порозумiються, хай тiльки ось вiн при?де, як обiцяв. Iнна чомусь покладала надiю на сьогоднiшню зустрiч, адже Вiктор запевнив, що при?де увечерi неодмiнно. До того ж сьогоднi в Кура?вцi великий концерт, а таку подiю Вiктор навряд чи пропустить. З початком осенi ожив Кура?вський Палац культури. Потяглася сюди, крiм сiльсько?, ще й молодь iз комплексу i хлопцi з застав, рядовi та сержанти (в прикордонникiв з кура?вцями традицiйна дружба). Поповнився уславлений кура?вський хор. Чередниченко придбав для всiх хористiв розкiшнi костюми: попереду районний огляд - щоб i там була першiсть, як i в попереднi роки. Керу? хором молодий учитель, викладач музики та спiвiв, котрий сам теж пробу? дещо компонувати, списав не один зошит нотного паперу i серед самодiяльних композиторiв вважа?ться таким, що пода? надi?. Крiм хору, палац ма? незабаром збагатитись ще одним колективом: зусиллям Оксена-гуцула, столяра з комплексу, створю?ться ансамбль народних iнструментiв: Оксен зумiв зацiкавити багатьох, навiть начальник застави Гулi?в зголосився взяти в ансамблi участь. Пiсля розмови з Панасом Омеляновичем Iнна вже й додому не йшла, бо ?й, як учасницi художньо? самодiяльностi, заздалегiдь належало бути в палацi. Концерт цього вечора вийшов досить багатий. Виконувались пiснi сучаснi й старовиннi, виступала цiлою капелою городня бригада i дует доярок iз ферми, а серед солiстiв вiдзначились механiзатор Ягнич Валерiй з балалайкою та Iнна Ягнич, яка прочитала "Contra spem spero" Лесi Укра?нки. Впевнено виступив офiцер-азербайджанець, начальник застави, що його Кура?вка завжди вiта?, мовби столичного баритона. Оскiльки ансамбль народних iнструментiв ще не встиг пiдготувати свою програму, то керiвник його, той заповзятливий гуцул, виходив на сцену кiлька разiв у ролi солiста, виходив, такий симпатичний та скромний, iз сво?ми аж нiяк не скромними коломийками. На завершення хор виконав "Ревуть-стогнуть гори-хвилi" та - вперше у Кура?вцi-"Берег любовi"; пiсню кура?всько? медички зустрiли дуже прихильно, i мати, що сидiла з Iнною поруч, звелiла авторцi, розшарiлiй, аж темнiй вiд радостi та нiяковостi, встати й поклонитись людям за оплески. Довелось. Лаври зобов'язують. Коли пiсля вечора збудженi вийшли з палацу, Iнна, "п'яна юнощами та надiями" (недавно вичитане в когось), мимовiль поглянула на шлях, що зникав за Кура?вкою в сивих мряках: десь звiдти сьогоднi мав би при?хати Вiктор. Зловила себе на тому, що жде - так жде сьогоднi свого вiтрогона! Перед цим Вiктор кiлька днiв не заявлявсь, а на сьогоднiшньому вечорi твердо ж обiцяв бути, - якби послухав, може, i йому, насмiшниковi, тут би дещо сподобалось. Виглядав, очiкував, видно, сина й батько, Веремi?нкостарший. Постукуючи паличкою, перетнув полотно дороги перед палацом, пристояв пiд деревами й далi рушив, десь аж ген-там зупинившись при ви?здi iз села на узбiччi, та все приглядаючись, чи не з'явиться з грейдерки свiтло фар, чи не летiтиме скажений шарабан, слiпучим снопом розтинаючи осiнню мжичку... Бо батько - то таки батько, i хоч скiльки там зiбралось у ньому образ на сина, хоч як мучиться за синову поведiнку, та все ж iз сво??, з отецько?, душi його вiн не викине - така вже, мабуть, доля батькiв. Навiть страждаючи за непутящих сво?х, люблять i любитимуть ?х, доки й життя. Нерiдко бачать кура?вцi старого вчителя на ви?здi з села, довго може вистоювати отак край дороги, терпеливо очiкуючи того, хто в нього один, хто мав би стати йому розрадою, опорою в старостi, а натомiсть став мукою, вiчним терзанням, жде батько, а вiн, може, й зараз десь бешкету? в чайнiй, бо ж коли розiйдеться, тодi вже не дума? про власну гiднiсть, про те, що безчестить сво? й батькове iм'я... Вдома, перед сном, вiрна собi, Iнна сiла на верандi дещо записати (вирiшила, починаючи з оцi?? осенi, вести щоденник). Не заповнила й сторiнки, як за нею прибiгли, гукаючи ще з вулицi: - Мерщiй у медпункт! Вiктор батька машиною збив! Летiла, не чуючи нiг. У медпунктi були вже Чередниченко, парторг, ще якiсь незнайомi люди... Панас Омелянович лежав на бiлiй, оббитiй цератою кушетцi. Не надiваючи халата, Iнна кинулась, присiла бiля нього, взялась нервово шукати пульс - хто б мiг подумати в шкiльнi роки, що доведеться ?й бути в цiй ролi, сидiти над сво?м учителем ботанiки в позi сестри милосердя... Обличчя Панаса Омеляновича без окулярiв стало ще меншим, воно аж свiтилося блiдизною, бiля вух темнiли якiсь садна, сиве рiденьке волосся з потилицi скипiлося кров'ю. Вчитель був у станi повно? непритомностi. Iнна тримала сухеньку старечу руку Панаса Омеляновича, дошукувалась у нiй життя. Ось вiн, найстрашнiший екзамен... Як хотiла б вона зараз стати чаклункою, однi?ю з тих, що зналися на магi?, мали доступ до сил та?мничих, що нiбито вмiли повертати надiю навiть безнадiйним!.. Пiд поглядами стишених, тривожно занiмiлих людей дiвчина з острахом, з розпачем рахувала ледь чутний, поволi зникаючий пульс. Не дорахувала... Не опритомнiвши, Веремi?нко-старший помер у не? на руках. Це була перша смерть на ?? очах, на ?? руках, у ?? медпунктi. Iнна була в потрясiннi. Невже це все? Нестямне виникло бажання будити його, трясти, розтермосити це легке, вичерпане, бездиханне тiло, вивести його з небуття. Нiколи досi нерви ?? не знали такого струсу. У вiдча? власного безсилля, здушена риданням, Iнна схопилася, кинулась до дверей. Вибiгти, виплакатись десь наодинцi!.. Була бiля дверей, коли саме - просто ?й навстрiч - знадвору з'явився Вiктор. Iшов похитуючись. Лице полотно полотном. Невже це вiн? Зустрiла погляд сомнамбули, розгубленiсть посiрiлого вiд жаху жалюгiдця, що, спотворюючи себе гримасами, ловить повiтря, натужиться щось сказати й не може... Вiн, зда?ться, втратив дар мови. Зда?ться, не зовсiм ще втямив, що сталось. I цi мутнi риб'ячi очi! Отупiлим поглядом, наче лунатик, насувався на Iнну, нетверезе, кволо потягся до не? рукою... - Геть! - вiдсахнувшись, крикнула йому. - Вбивця!!! Ненавиджу! Ненавиджу до кiнця днiв!.. I, не тямлячи себе, вискочила в дверi. Од Вiктора взяли розписку про неви?зд. Почалося слiдство. Мати розгорнула несподiвано бурхливу дiяльнiсть: кидалась в рiзнi установи, вдавалась навiть до малознайомих людей, котрi, як ?й здавалось, могли ще вiдвернути вiд сина удар. Логiка в нещасно? жiнки була проста: батька вже не повернеш, то хоч спробу? вирятувати сина. Де й взявши сил, худюща, з розпаленим поглядом бiгала по Кура?вцi, шукала свiдкiв, щоб пiдтвердили ?? версiю: син не винуватий, батько сам потрапив пiд машину, сам - через те, що слiпий... Свiдкiв таких Кура?вка не дала. Не взяла й на поруки. В iншому випадку могла б узяти, але тiльки не в цьому. Коло звужувалось, приятелi швидко вiдступились од Вiктора, чи, як вiн висловлювався, - продали (тi, що були разом з ним у машинi). Перед слiдчим спiвали всi в один голос, що хоч вони й були добре напiдпитку, проте намагалися стримати Вiктора, умовляли не гнати, бо ж летiв як навiжений, а вiн не послухався, пiд'?жджаючи до палацу, натиснув ще дужче. Ну, а тут постать посеред дороги де не вiзьмись, наче п'яний якийсь - руки простяг, щось кричить, може, хотiв зупинити... "Батько! Батько!" - ще встигли гукнути Вiкторовi, а вiн нiбито крикнув через плече: "Нiчого, прорвьомся!.." I хоч в останнiй момент таки спробував звихнути убiк, але вже було пiзно, то вже була катастрофа. Винуватець того, що ско?лось, поки що був залишений на волi. Одначе волею вона тепер для нього вже не була. Незважаючи на всi материнi старання, лжесвiдкiв не вдалось добути, i нiяких виправдань нема, це Вiктор i сам тепер розумiв. Задавив батька - тут Кура?вка була ?дина в безмежнiм обуреннi, в осудi, в колективнiй сво?й нещадностi. Може, аж тепер дiйшов до нього весь жах вчиненого. Пiвдня стояв, понурений, посiрiлий на кладовищi бiля свiжо? батьково? могили. Нiде пiсля того не з'являвся. Бачили, тиня?ться сам, зсутулений понад морем. Очевидно, не тiшив бiльше себе нiякими iлюзiями: пiсля однi?? провини тепер ось друга, та ще яка. Жахлива, трагiчна, непоправима... Якось наприкiнцi дня з'явивсь бiля пляжiв пiонертабору, якраз бiля тих мiсць, де свого часу врiзався в дiтей мотоциклом. Пляж був порожнiй, дiтей заводськi вже забрали до шкiл, лише кiлька мiсцевих хлопчакiв ганяли понад берегом м'яча. Кажуть, був Вiктор нiби не в собi, iшов, як мара, чвалав наослiп, нiби справдi лунатик. Зупинившись, дивився, як море жене прибiй, вистеля? берег шумовинням. "Який гарний прибiй, - скачав- Буду купатись". I по волi побрiв у шумовиння. Дiти поторопiли: нiхто з кура?вських уже не купа?ться, ну а ти - невже будеш?.. Не став навiть роздягатись. Як був, так i побрiв у море: глибше, глибше, по пояс, по груди, по шию. Тодi поплив (вiн добре плава?, кудись аж пiд обрiй, бувало, запливав). Плив i плив, доки й не видно стало його мiж хвилями... Сприйняли як чергове дивацтво - зробив заплив та й повернеться, випливе десь в iншому мiсцi. I справдi, виплив через три днi навпроти хати дiда Коршака, сторожа рибартiлi. Коршак його перший i помiтив: думав, каже, дитячий м'яч загнало, гойда?ться мiж хвиль. Аж поки прибило до берега ближче... То був Веремi?нко-потопленик. Рибалки, що витягали, вперше бачили, щоб утонулий тримався тако? дивно? пози: увесь вiн стояв у водi, в одежi, як був, стояв зовсiм вертикально. Тому й голова на хвилях хилиталась, як м'яч. XXIII Заволодiв Ягнич судном, тi?ю загадковою лайбою. Начальство виявля? йому всiляке сприяння: треба електрозварникiв - на, малярiв - будь ласка, матерiалiв - випишемо, аби дiло йшло. Орiонець i ночу? тепер на суднi. Пiсля першо? ночi не захотiв бiльше залишатися в тому порожньому другому корпусi. Хай там хоч i домовики товчуться, а вiн буде на суднi, тут почува?ться звичнiше. Цiлими днями працю?, ворожить над лайбою, - спокiйно, вперто, без галасу, без хапанини. Дiвчатам з будови цiкаво дiзнатись, що ж вiн там робить, той орiонець, що там старанно так ладна? та переладнову?. Надбiжить гуртик штукатурниць у заляпаних'комбiнезонах - дозвольте на екскурсiю, але старий нiкого не пуска? всередину, трима? дiло сво? в та?мницi. Навiть виконроба, хитроокого товстуна в гумових чоботях, Ягнич не дуже охоче вта?мничу? у сво? корабельнi клопоти: бо хай вiн у сво?му дiлi й знавець, а на цьому тямку? вiдомо як - як ведмiдь по зорях... Лише найближчi особи нерозлучно з Ягничем цiлi днi: Оксен-верховинець та ще кiлька завзятцiв з видiлених Ягничевi в пiдмайстри, щоб працювати пiд його рукою. Нещсiдно випотрошу югь внутрiшнiсть судна, те викидають, а те перебудовують, бо все тут ма? заграти поновому, все повинно бути "доведене до фантастики", як каже гуцул. Упевненiсть, владнiсть з'явилась у повадках орiонця: як же, повноправний член колективу. Був списаний мовби в тираж, а тепер ось старший консультант, особа майже засекречена. Трима?ться так, наче важливiшого об'?кта, нiж його лайба, на будiвництвi нема. Часом бачать його i в корпусах, де ведуть роботи, вшниплю?ться, доскiпу?ться до всього, аж дехто бува? невдоволений: iще один народний контроль... Коли керiвництво у вiд'?здi (а це бува? нерiдко, справ та нарад безлiч), Ягничевi хоч-не-хоч доводиться мати справу з товаришем Балабушним, виконробом. Це стрiляний горобець, вмi? пiдсiкти, раз у раз нагаду?: темп давайте, менше вигадок, строки пiдпирають... На це йому орiонець вiдповiда? поважно, з олiмпiйським споко?м: - Нас пiдганяти не треба. Краще простежте, щоб з матерiалами не було перебою. А що обiцяно - буде, ми слiв на вiтер не кида?м. - Я вас не жену, ви мене правильно зрозумiйте, - одразу викручу?ться Балабушний, - з мого боку цiлковита вам довiра, Андроне Гурiйовичу... I за матерiали не турбуйтесь... Завтра ось привезуть пластик, кажуть, просто бiлоснiжний, гедеерiвський! Дорогуватий, правда... - Для шахтарiв не шкода, - каже Ягнич i, добувши з кишенi папiрець, почина? повагом вичитувати, чого йому ще треба i скiльки. В обiдню перерву на будовi наста? штиль. Вщуха? гаркотнява машин, робочий люд зника? по затiнках, хто обiда?, хто газету чита?, i нiхто й не бачить, як саме в цей час з'явля?ться на будовi при?жджий, той, що його треба б зустрiти як належить, зi всi?ю службовою шанобою. Не заставши в штабному вагончику нiкого, прибулець широким кроком пряму? до Ягнича, що саме сто?ть, як вахтовий, бiля сво?? лайби. Мабуть, "високий гiсть" у сво?й заклопотаностi прийняв орiонця за сторожа, бо, не вiтаючись, звернувся до старого досить вимогливо: - Де начальство? - На обiд по?хало. Начальство теж не святим духом живе. - Хто ж зараз тут старший? - А ось я вам i старший. У при?жджого це, видно, виклика? сумнiв, по обличчю перебiга? гримаса невдоволення. Почува?ться, що прибулець ма? право на таку гримасу, зна? сво? можливостi та права. Iз себе досить опецькуватий, обличчя, притiнене капелюхом, якесь глиняне, брезкле. Ще, видно, на курортi не було, справжнього сонця не бачило. - Нi, ви серйозно - старший? - Таж сказав... А ви хто будете? - поцiкавився в свою чергу Ягнич. - З мiнiстерства, - недбало кинув при?жджий, не вважаючи за потрiбне уточнювати, з якого саме: чи з того, яке замовля?, чи яке буду?. А втiм, i для Ягнича це не дуже iстотно. Важливо, що ? нарештi до кого вдатись, з'ясувати деякi речi, що з виконробом ?х не з'ясу?ш... - Оце ви менi якраз i потрiбнi. - Я? Вам? - глиняне обличчя розплива?ться в iронi?. - Тiльки уважно слухайте, якщо з мiнiстерства... Це ж, мабуть, ви тут корпуси прив'язували? Корпус номер два пiд яким градусом сто?ть? Червоний куток i половина кiмнат - куди у вас вiкнами дивляться? - А куди? - при?жджого це, видно, зацiкавило. - У степ, пiд нордовi вiтри! Вранцi встане шахтар - не побачить, як i сонце сходить. До моря при?хав, а ви його до моря спиною, до сонця потилицею... - З моря ж напiкатиме. Та й море, як узяти, - воно шахтаревi, пробачте, до лампочки... Йому найперше б тут вiдiспатись пiсля трудiв праведних... Калорiйне харчування, домiно та бiльярд - оце йому подай, а не схiд сонця. Комфортом мусимо забезпечити насамперед... - Тож-бо ви подбали! ?дальню плану?те на двi змiни, це ж скiльки доведеться вистояти на ногах у когось за плечима, щоб дiждатися мiсця... А в корпусах? На цiлий поверх один туалет, та й той аж у кiнцi коридора, що йому й кiнця не видно! Як це вам подоба?ться? А бiгти ж треба... Ось би хоч i вам такий нiчний марафон по коридору в кальсонах!.. Незнайомець аж носа зморщив вiд такого натуралiзму. - Тут, можливо, ми й не додумали. - А хто ж за вас додума?? Пушкiн? Для чого тодi ви поставленi? При?жджий прибрав мiни раптом суворо?: - Власне, по якому праву ви так зi мною розмовля?те? Хто ви такий? Ягнич змружився, тiльки вiстря, маленькi, колючi, блищали з-пiд брiв. - Робiтничий клас - ось хто. А що стаж набував на морi, так на морi ми теж - клас... А я скоро сорок лiт робiтник моря! Саме надбiг виконроб, задиханий, знепоко?ний. Викрутьком крутнувся бiля при?жджого, засипав вибаченнями, пiдхопив легенько пiд лiкоть, повiв показувати територiю. А тут i начальник будiвництва нагодивсь. I перша розмова, що вiдбулася мiж ними, стосувалась Ягничево? персони. - Що то у вас за старий? - кивнув при?жджий у той бiк, де залишився стояти орiонець. - Скажений якийсь дiд! - Це наш дiд, - осмiхнувся вибачливо начальник будiвництва. - Та й не зовсiм вiн, щоб уже дiд... Скорiше сказати б, людина зрiлого вiку, майстер унiкально? справи. - Критикан якийсь... Вiн, мабуть, i анонiмки шле до iнстанцiй? - Цього за ним не помiчалось. А що правду креше у вiчi - то це така вже натура. - Пустили б ви його на заслужений вiдпочинок... За власним бажанням, а? - Та можна б! Хоча нам без нього невикрутка, Степане Петровичу... Просто зарiз без нього. - Дивiться. Вам виднiше. Тiльки щоб потiм не плакались, коли в "Правду" про комплекс напише, навишуку? неполадок... Начбуд запевнив, що до конфлiкту не дiйде i що це вiн бере на себе, бо не можна iнакше: такого умiльця-трудяги, як цей, пошукати - особа рiдкiсна... А Ягнич тим часом уже стояв плечима до них, обличчям - до моря, до лайби. Пiсля роботи ма? вiн звичку пройтись надбережжям, подивитись, що море викида. Трудиться воно невтомно. То викине тобi чорну купу камки з слизистими водоростями, то медузу, то черепашки мiдiй, то якесь роз'?дене сiллю ганчiр'я... Бiлi чайки над Ягничем мерехтять у повiтрi. Iнодi змайне у згадках щось давн?. Слiпучий шторм. Камiння берега, що посивiло вiд морсько? солi. I ти на ньому, ще молодий, з кимось в обнiмку сидиш... Невже пiде й нiколи не вернеться в цю дiйснiсть, до цих птиць, до цих днiв, до зоряних кура?вських ночей? Забреде часом Ягнич аж до Коршаково? хати. На вiдлюддi, сама сто?ть серед пiщаних переметiв, бiля причалу рибальсько? бригади. Кролi бiгають, обважнiлi качки та гуси купами снiгу бiлiють по бур'янах. Рибальське начиння сушиться, розвiшане на пакiллi. А бiля нього сам дiд Коршак без поспiху пора?ться, лагодить сiть чи просто сидить у роздумах, спочива?. - То як, дiду, ловляться диверсанти? - Щось нi диверсантiв, нi тюльки... - А сiтки ж на когось таки плетете? - Та плету, аби не гуляти. Iнодi узбецькi хлопцi з застави, обходячи берег, забредуть, стануть i так пильно вдивляються: як то воно виходить у плетiя? А воно просто: береш пригорщу дiрок i зшива?ш... З заставою сторож у контактi, ма? навiть медаль "За охорону державних кордонiв". Мабуть, сто лiт цьому Коршаковi: ще Ягнич малим був, а Коршак уже гостровусий ходив по Кура?вцi в шпичастiй будьонiвцi, дiлив землю та наганяв страх на свiтовий капiтал. Давно здiдився, самотою живе, а проте сво? дiло робить, тiльки дуже зарiс, закудлатiв, сивi патли поворозкою через лоб перев'язанi, щоб в очi не падали. Деколи, бува?, розщедриться. Пiде, знiме кiлька рибин-в'ялиць, що пiд хатою висять на жилцi нанизанi, принесе: - Бери, Андроне, посолонцю?м. - Не скуча?те тут за людьми, Iвановичу? - По-рiзному бува?... Ночами, коли розшумиться море, то, звiсно, лiзуть всякi думки... Намножилось людей, здравницi наступають... Колись було в степу: той чабан пiд одним небом, а той - пiд другим бiля свого коша, пiвдня треба, доки вiд коша до коша дiйдеш... - Для добрих людей ще землi вистачить. - Воно так. Та тiльки мiж добрими людьми раз у раз стережись i хижакiв двоногих - пропади вони пропадом. Торiк звiдкись аж сюди дiстались на лов, дельфiнiв поду-шили в сiтках, уночi витрусили ?х на косi... - Ягнича пересмикнуло, як вiд болю, але Коршак не помiтив цього. - I знають же, мабуть, що дельфiн, коли заплута?ться пiд водою в сiтцi, то йому кiнець, довго без повiтря не виживе, вiн-бо ж - як напiвлюдина. Кажуть, мов дитя, плаче, коли його тягнуть на берег обплутаного сiтками. То хто ж ви такi, душогуби? - Думалось, пiсля вiйни бездушних не буде. Ситий же, а жорстокий - чому? Погомонять чи хоч помовчать разом, i знов попряму? Ягнич розвальцем уздовж надбережжя до комплексу. На пiвдорозi, де серед бiлого, пригладженого хвилею пiску лежить викинута з моря, чорна, нiби обгорiла, колода з якихось, може, кавказьких лiсiв, орiонець ще раз зупиниться, зробить привал. Колоду хтось виволiк аж на пiщану пагорбину, що по-тутешньому зветься джума. Вечорами забрiдають сюди закоханi слухати музику прибою. Ягнич сяде, посидить i теж послуха? море, що шкварчить унизу бiля нiг, як електрозварка. Якби зазирнути в цей час йому в очi, маленькi, як вiстря, то нi найменшого поруху в них, нiщо там не промайне, нiщо не зблисне живе, вогникове, як в очах молодих. Нi радостi, нi смутку не проблукне в поглядi, нi мук, нi зусиль, - незримо живе в них лише тяжка застиглiсть думки, тягуча, безмiрна, зовсiм нiби безчутт?ва якась втупленiсть у те син?, далеке. Але i в тi тягучi, нiби застиглi в безчассi хвилини, мабуть, щось-таки ж б'?ться людинi в помислах? Якось сидiв отак у надвечiр'? на цiй корчомацi-колодi, i снувалася йому згадка про бiй бикiв, - бачив колись таке видовище в молодостi. Один раз бачив i бiльше не захотiв, не для нього розвага. Вся його симпатiя була на боцi того чорного, вирощеного в темрявi стiйла красеня, що вилетiв на арену, розлючений, заслiплений сонцем, i страху не знав, вiд природи його не вiдав, повен сили шукав противника й не знаходив: усе для нього зливалося - трибуни i тi, що дражнили, - самий простiр був ворожим для того чорного лицаря кориди. Ладен був битися з усiма, прийняти навiть нерiвний бiй, здавалось, ладен був хоч i саме сонце рогом шеменути... Чайка кигитом iз-за спини вивела Ягнича з задуми, сповiстила, що хтось там iде. Озирнувся: берегом вiд комплексу наближа?ться постать з термосом у руцi, хтось молодо, легко ступа? в червоному светрику, у штанях, що ?х усi тепер носять, одразу й не розбереш: хлопець iде чи дiвчина... Ось уже ближче, ближче, ближче понад обрнвчиком, де стежку ще не вiдламало штормами... Iнка! Не всмiхнулася навiть. Стриманий тоскний погляд. У скiсному свiтлi вечорiння попелястi тiнi лягли пiд очима. - Як ти мене знайшла? - А менi на комплексi сказали: ото, мабуть, вiн, Ягнич ваш, сидить на джумi. Аж горло йому стиснуло, коли вiн дивився на племiнницю. Схудла, змарнiла. Очi, що недавно були повнi виблискiв щастя й завзяття, зараз побiльшали змучено, темною тугою налились, хоч про сво? пережите дiвчина й не стала говорити. - Це ось компоту вам принесла, - поставила термос на пiсок. - 3 урюком... - Спасибi. Сiдай, дочко, посидь. Примостилася поруч, на краю колоди, вiттячко полину знiчев'я крутила в руцi. Ягнич розумiв цей стан, отой порозвiйний, коли людина томиться вiд горя й журби. Бува?, що й з вiдстанi почува?ш, як iншому тяжко, це, певне, якимись струмами-хвилями переда?ться. Душа його переймалась щемливим спiвчуттям до не?. Хотiв би сказати дiвчинi щось втiшливе, знайти слова розради, зняти з душi тягар, бо ж чи варто так убиватись за тим, хто рiдному батьковi вiку вкоротив, а потiм i собi, - то совiсть власна йому такий винесла присуд. Одначе нема слiв, нема таких лiкiв, щоб на рану серця прикласти... Кра?м ока помiтив, що повiки ?й набрякли сльозою. Торкнувсь ?й рукою плеча, мовив стиха: - Не плач, дочко. - Я не плачу. Тiльки ж чому це в мене так воно почалось? - Кожна, Iнно, людина може осиротiти, осамотнитись. Але занепасти духом вона й тодi не ма? права... Гарту? людину й самота. I знову мовчали, вдихаючи терпкий запах моря. Стежили за кигиткою, що все кружляла, викигикувала у вечiрнiм повiтрi, то вiддаляючись, то знов наближаючись до них. Море вже тонуло в присмерках. I нiби без усякого зв'язку вiн розповiв ?й про Стромболi. ? такий вулкан вiчнодiючий Стромболi, моряки називають його: маяк Середземного моря. Хоч яка всюди темрява, а вiн нiч крiзь нiч червонi? з-пiд хмар. Хай там що, а вiн собi жеврi?, i небо жеврi?ться над ним. Може, десь там оце наш "Орiон" якраз проходить з хлопцями-практикантами мимо того Стромболi... - Спитай, то й не скажу, до чого це воно згадалось. Ну, мабуть, пора нам... I не пiддавайся, дочко, журбi: ти ще молода... ти ще свою долю знайдеш. Вони пiдвелись, рушили верхнiм берегом - понад обривчиком в'?ться стежина. Попереду комплекс уже заряснiв вечiрнiми вогнями. Йшли обо? в задумi, i все далi вiдступала в присмерки чорна колода, на якiй вони щойно сидiли, танула, розпливалася в тiнях пiщана пагорбина, поросла гiрким молоча?м кура?вська дюна-джума. XXIV Узимку в Кура?вцi лютував "Гонконг". Не минула й цього вiддаленого вiд мiст узбережжя епiдемiя грипу. Кажуть, вiтром його навiяло звiдкись. Радiо доносило тривожнi вiстi, передавало, що це лихо повсюдне, в кра?нах ?вропи вiрус повалом валить людей, у Римi, i в Лондонi, i в Парижi лiкарнi переповненi, на час епiдемi? закриваються школи, люди мруть тисячами. Iнна була у вiдча?: нема ще проти "Гонконгу" достатньо ефективно? сиворотки. Ворог невловимий, весь час мiня? личину, в лабораторiях свiту виявляють новi й новi рiзновиди вiрусiв. Збудники, яких ще вчора не було, сьогоднi ширяться невiдворотно, швидко, з пiдступною загадковiстю. I хоч вiрусологи багатьох кра?н ламають голови над та?мницею цього зла, науководослiднi iнститути б'ються в пошуках, однак чогось радикального нiхто поки ще не запропонував. Доводиться обходитись сто разiв вiдомими порадами, найпростiшими засобами, якi здебiльшого, коли й дають полегшення, все-таки не вбивають вiрус повнiстю, вiн розгулю? в кровi, доки органiзм сам його не переборе. Бiгала Iнна на виклики по хатах, бачила односельцiв, що вилягають цiлими сiм'ями, немовлят, що горять у високих температурах. За дiтей особливо переживала, вони переносять вiрус найтяжче. Колола, роздавала таблетки, хоча тут же й застерiгала - старайтеся хiмi? уникати, пийте та пийте гаряче, якомога бiльше чаю з липою та медом! А вiрус тим часом нiби глузу?, хапа? та валить все нових i нових... Та ще ж бiда з цими кура?вськими пацi?нтами: зовсiм недбало ставляться до ?? приписiв, надто ж отi крутоплечi, гартованi механiзатори, вони не вважають хворобу серйозною, нежить, мовляв, завжди був на свiтi. Щойно горiв у температурi, а як тiльки трохи йому полегшало, вже цигарку в зуби й до майстернi. Оскiльки ж хворобу не вилежав, то його валить завдруге та вимордову? ще дужче, - траплялися випадки досить тяжких ускладнень. Якось у медпункт з'явився Чередниченко (вiн вiдгрипував одним з перших, пiд час наради десь прихопив), хотiв знати данi про кiлькiсть захворювань у Кура?вцi на сьогоднi та коли можна сподiватися спаду цi?? стоклято? пошестi. Серед розмови Сава Данилович раптом пiдвiвся, пiдiйшов до Iнни: - Щось ти дуже розпашiлась, медичко, не подобаються менi тво? очi, - i торкнувся долонею чола. - О, ти й сама гориш! Iнших повча?ш, а сама на ногах вирiшила перенести? Не потрiбне нам таке геройство... I того ж дня прийшла ?й на пiдмiну Варвара Пилипiвна (вона теж вiдгрипувала одночасно з мужем, як вiн каже, синхронно). Iнна була вкладена на постiльний режим. Лежала вдома в жару, коли подруга, дiвчина з пошти, принесла ?й лист. Археолог озвався до Iнни iз... Чiттагонга! Це ж та, ваша, дiвчатка, золота Бенгалiя... Закликаний до армi?, потрапив на флот, i ось тепер опинився аж у водах Бенгальсько? затоки, розчища? фарватер, що весь iще там захаращений, блокований потопленими суднами. Завдання наших морякiв вiдкрити до порту прохiд-так званi Ворота Життя.... Досвiд аквалангiста йому аж де знадобивсь! Працювати доводиться в неймовiрно складних умовах тропiкiв, найгiрше, що температури високi, i в водi, де працю?ш, нiяко? видимостi, суцiльна каламуть, рiки наносять багато мулу... Ось так вiн живе, змiцню? свiтову солiдарнiсть, почуваючи себе "посеред надiй i життя", як писала колись еллiнка Теодора... А те, що казав Iннi там, на фортечнiм валу, - хай вона зна?, все залиша?ться в силi, вiн для того й пода? голос, щоб вона знала про це... Кохав i коха? - i не прихову? цього, кричить про це iз свого скафандра на все каламутне пiдводдя тропiкiв!.. Нiби з iншого, з iрреального свiту озвався до Iнни цей голос. Десь нiби за крутими перевалами зосталась та Овiдi?ва фортеця, i мiсячна трiпотлива дорiжка в морi, i цей археолог з його палкими освiдченнями... Тут дощ iз снiгом чи снiг iз дощем, а вiн од спеки знемага? в тропiках, пробира?ться мов чудисько якесь у костюмi водолаза в непрогляднiй скаламученiй водi серед громадива чужих потоплених суден. Нереальне, все нереальне, пливе-наплива? ?й перед очi, сивою каламуттю та грипозною жовтизною заволiка?ться свiт, i сама вона вже нiби занурю?ться в якiсь важкi, невилазнi води тропiкiв... Часом, коли хвору зморю? напiвсон, бачить вона дiвчат-амазонок, що, розвiваючи гривами, летять у будякових степах, аж доки перед ними виника? рiчечка, яка-небудь Берда, а на нiй вiтрильник дивно? форми... Римський чи грецький, вiн якимось чином зайшов iз моря сюди, тихо посува?ться руслом степово? рiчечки з будяковими берегами, i видно на ньому людей в античних одежах, що викликають в амазонок, по-циганськи розхристаних, i подив, i смiх... Аж набридли Iннi за час хвороби цi ?? розпашiлi бiлозубi амазонки... А то ще привиджу?ться ?й рептилiйка, схожа на ящiрку. Маленька, напiвпрозора, аж нутрощi видно в нiй. Бронтозавр в мiнiатюрi. Наче сидить на шафi й з упертiстю маленького сфiнкса дивиться звiдти, як ти б'?шся в гарячцi. Рептилiйка така ж сама, як i та загадкова, що з'являлась Вiрi Костянтинiвнi в наметi Червоного Хреста. Не зна?ш, отруйна чи нi, i як поведеться наступно? митi, i щось ? в нiй - наче людське... А потiм звалена грипом медичка i сама вже опиня?ться там, де свого чаму побувала Вiра Костянтинiвна... Палаючи в жару, розда?ш комусь ковдри Червоного Хреста та згущене молоко з цукром, якiсть таблетки признача?ш малим бенгальчатам, а москiти хмарою висять над тобою, i так жарко, що ти аж задиха?шся у сво?й протимоскiтнiй сiтцi... Парко, млосно, i жовкне свiт, i голос чийсь ледь долина? крiзь товщу каламутних вод... За час грипування не раз Iннi в напiвмареннi - крiзь реальний снiг iз дощем за вiкном - постане тропiчний той Чiттагонг i напiвзатопленi щогли, що стирчать iз води, i образ туманний людини, далеко? й вiрно?, що ходить у скафандрi по дну, серед акул, обстежу? заволохатiлi, напiвзамуленi судна, покритi черепашками та схожими на рептилiй водоростями... У Чередниченка пiд час епiдемi? клопотiв ще побiльшало. Людей звалю?, а дiло не жде. Хоча й зима, а поля тримаються пiд постiйним наглядом, мало не щодня голова й сам ви?здить, i агрономiв та бригадирiв ганя? якнайретельнiше стежити за станом озимини. Ведуться рiзнi вимiри та замiри, ставляться дiагнози, визначаються площi, яким найперше треба давати пiдживлення. Жадiбно ловила Кура?вка по радiо зведення погоди. Коли радiо обiцяло на сьогоднi хмарнiсть, вiщувало знову туман та мряку, вiтер з дощем та снiгом, то механiзатори приймали це як подарунок, i бухгалтерiя веселiшала, i Чередниченко аж смiявсь у сво?м кабiнетi: - Те, що для iнших слякотнява, для нас манна небесна, ха-ха-ха! Невiдома радiодикторка десь там i не здогадувалась, що оцi ?? тумани, та мряки, та "дощ iз снiгом" для когось можуть бути iстинною радiстю. Цiкаво, що коли вона передавала мало при?мний прогноз, то голос ?? звучав майже винувато, ставав вибачливий, знiяковiлий, а коли це був диктор, то вiн, навпаки, щоб не навiяти на людей песимiзм, щоразу впадав у фальшиву бадьорiсть, похмуру негоду пiдносив слухачам таким тоном, нiби обiцяв день сонячний та погожий... - Бач, як виспiву?, - весело коментував Чередни ченко цi дикторськi старання. - Чу?те, яким медовим тоном пiдносить нам сьогоднi слякотняву цей обласний прикрашувач дiйсностi... Крiм усiх iнших клопотiв, не давав Чередниченковi спокою ще один: носився з iде?ю спорудити в Кура?вцi пам'ятник плугу. - Бо ж земля любить лиш один метал - метал плуга. Сталь лемешiв!.. Отже, поставмо пам'ятник тому нашому комнезамiвському, яким колись була прокладена перша колективна борозна через кура?вськi поля. Оскiльки ж плуга тако? марки в Кура?вцi не збереглося, розпорядився Чередниченко шукати по всiх усюдах, перепитати в сусiдiв, але знайти неодмiнно. - Вимуру?м п'?дестал на видному мiсцi, отам на скiфськiй могилi пiднiмем його, той наш перший, ще однолемiшний, на належну висоту! - розпалював вiн уяву сво?х однодумцiв. - Танки на п'?десталах стоять, i тачанка, й "катюша" - це все добре, все заслужено, а плуг, вiн теж вартий честi народно?! Отже, при?здiть, побачите з часом у Кура?вцi плуг на п'?десталi - перший, мабуть, такий пам'ятник на планетi... Зима як зима: кожна стеблина поблякла, присiла, майже нiчого зверху. Тiльки там, у чорноземах, повно корiння, переплелось i аврорине, й тюльпанове, i старе, й молоде... Усе надбережжя в цей час - це, власне, корiння й корiння: вузли та вузлики життя. Хотiв би мати Чередниченко такий рентген, щоб просвiтити наскрiзь сво? поля, в глибинах побачити оте переплетене вузлами корiння, з якого все почина?ться - i квiт, i колосок!.. Поля обнадiювали, стан хлiбiв був чудовий. Озимина на всiх площах жива, нiде не повимокало, нiде не порвало корiння сухими морозами, - таких не було. А радiо день за днем обiця? якраз те, що треба: то снiг iз дощем, то дощ iз снiгом! Набирають, всотують щедру вологу чорноземи, i навiть у негоду кущаться пiд мокрими снiгами, густо зеленiють добре закорiненi пшеницi. Часом вийде Чередниченко до посiвiв, стане край поля й, нахилившись, вгляда?ться, вистежу?, як навiть i в цей iз добрим морозенком ранок пробива?ться зелене вiстрячко крiзь пришерхлий снiг, пнеться з глибин зими - чудо iз чудес! - тендiтна стеблинка. Голка зелена вилазить, утворивши сама довкруг себе кругленьку ополоночку... Адже стебельце живе, мабуть, ма? якесь i тепло, бо холод снiгу одступив вiд нього, пагiнчик мовби створив тут свiй мiкроклiмат, прохукав у снiгу оцю дiрочку-отвiр, - просто неймовiрним зда?ться, як цей пагiнчик життя продерся крiзь панцир зими, пробивсь iз небутностi. Так, сама сила життя зеленi? довкiл уперемiш iз снiгами, i як тiльки сонце, проблиснувши, одним лизом злизне з полiв снiгову кашу, вже, як тiсто, парують поля, дихають теплом, усе живе кличуть: рости! Поверта? на весну, сонце дедалi частiше вибродить iз-за хмар, i тiльки освiтиться степ, тiльки пригрiло на годину чи двi, одразу й задзвенить угорi десь бiля самого сонця жайворiнча- виявля?ться, смiливе якесь залишалося на зиму, ризикувало, не вiдлiтало в Замбiю, зате ж i зустрiча? найпершим свою блакитну степову провесiнь. - Давай, давай! - гукне Чередниченко вгору сво?му дзвiнкоголосому друговi, що його навiть i не видно у високостi. - Якраз тебе нам i не вистачало для повно? гармонi? життя! Свiтлiшатиме й свiтлiшатиме повсюди, i так аж до тих днiв, коли вiд краю й до краю заяснiють кура?вськi небеса, i виявиться, на радiсть хлiборобовi, що нiчого цього року не вимокло i не вимерзло, пересiву не буде, а сонце робить сво?, поля густо вруняться, i ось уже червоно, весело запалахкотiло в заповiднiм степу - то розкрились, заквiтували до самого моря немрущi скiфськi тюльпани! XXV Отi шахтарi, що мали прибути сюди, уявлялись Тасi-штукатурницi (теж Ягничевiй родичцi, хоч i далекiй) майже мiфiчними людьми. Велети, гiганти. Праця, яку вони звершують, така, що, мабуть, i нема? зараз важчо? за не?. Десь там, у глибинах, у темних надрах, на кiлометри потяглись ?хнi пiдземнi дорогитунелi. То нiби iнший свiт, свiт вiдваги й битви щоденно?. Щоб там бути, там витримати, треба мати особливий гарт, треба бути таким, ну, як... оцей Ягнич Андрон Гурiйович. I коли серед цього, ще не зовсiм завершеного комплексу з'явився навеснi перший шахтар, прибулий з профспiлковою путiвкою, Тася була вражена тим, що вiн i справдi чимось був схожий на Ягнича-орiонця: може, статечною стриманiстю, може, цi?ю неквапною ходою та якоюсь густою, мовби спресованою силою, що запас ?? ще не весь, видно, вичерпався, почувалась вона в осадкуватiй постатi старого шахтаря. - Так оце ви iз самих надр? - зацiкавлено розглядала дiвчина прибульця, його пооране глибокими зморшками обличчя, де в борозни пов'?дався вугiльний пил. - I не страшно вам на тiй глибинi пiд землею? - Звичнi ми, дочко... До всього звика? людина. Треба ж комусь рубати вугольок... Рiк руба?м, i десять, i двадцять... А зверху над нами степ ковилою та воронцями цвiте, табуни коней бiгають, бо якраз над нашими штреками конезавод. Молодняк вигулю?ться... - Чути, як i конi тупотять? - пожартувала дiвчина. - Конi, сонце i квiти - то десь далеко, дочко, то - як на небi... А близько над головою темна порода iнодi полуску?... - Жах! Шахтар тiльки посмiхнувся над ?? "жахом". Дiвчатам-будiвельницям, що оточили шахтаря, кортiло знати, як вiн оцiню? ?хню роботу, може, виявив якi дефекти, але прибулець не вдався до критики, видно, був iз розряду людей делiкатних, навiть пiдхвалив дiвчат: постарались, мовляв, отакi свiтлi, високоверхi корпуси звели на голому пустирищi... Роззираючись, ветеран нагледiв моза?ки на фронтонi першого корпусу, де шахтарська дiтвора зустрiча? квiтами молодих вибiйникiв у робах - i це, видно, теж припало до душi: - Бува? й таке... - Ще ж i басейн вам буде, i кафе з музикою, з сучасними танцями. - Танцi - це якраз для мене, - посмiхнувся шахтар, - бо щось давненько не танцювалось. У наступнi днi почали з'являтися й iншi з путiвками, були серед них не тiльки шахтарi похилого вiку iз задавненими сво?ми силiкозами, а й такi здоров'яки, що йому тiльки дай кия в руки, то вiн i про обiд забуде, цiлоденне ганятиме по тому бiльярдi. Повернеться додому, спита? жiнка, яке там море, а вiн i моря не бачив: самi ки?, кулi та лузи перед очима... Ягнич одразу якось зiйшовся з тим першим прибулим сюди шахтарем. Люди робочi, вони порозумiлись " пiвслова, тлумача ?м не треба було, бо мiж людьми гакого складу та досвiду саме життя ста? тлумачем. \айба на шахтаря справила враження. Власне, вiд старо? лайби тепер тут мало що залишилось. Народжене з брухту, судно за зиму нiби пiдросло бортами, нiби пiднялось над самим собою, набуло iнших, мовби плавкiших та обтiчнiших форм. Як i мислилось, постало оновлене до основ: обшите червоним (чи пiд нього iмiтованим) деревом, оснащене хай умовними, однак гарними снастями та колесом-стерном нагорi, з гарма тами, що стирчать iз бортiв увсiбiч, з кетягами пофарбованих у чорне якiрних ланцюгiв... ? на що подивитися! Сво?рiдною душею судна, очевидно, ма? вважатися мiфiчна нiмфа-русалка, вирiзьблена з бiло? яворини (Оксенова робота), розiп'ята за давнiм звича?м на носi корабля лицем - до моря, до вiтрiв. У ластiв'?нiй поривностi красуня русалка мовби вилiта? з грудей корабля, лише на мить застигла в польотi, вся в устремлiннi вперед. I саме судно нiби зата?ло в собi рух, енергiю, зда?ться, ось-ось пiднiметься разом iз сво?ми якорями та русалкою, рушить у море на зближення з невидимим величезним буруном... Нi, не впiзнали б рибкомбiнатiвськi господарники сво?? списано? в металолом промислово? одиницi, яку так переiнакшила, в дивнi шати небуденностi одягла Ягничева фантазiя. Новий Ягничiв друг-шахтар, що десь там, пiд заповiдним степом, пiд конезаводом його штрек, хоч i не вважав себе авторитетом у морському дiлi, проте одразу втямив, який тут обсяг роботи виконаний, скiльки винахiдницьких зусиль докладено, щоб, почавши майже вiд нуля, здiйснити задум, продиктований новим призначенням судна. Та й мало хто з будiвельникiв уявляв тодi, коли лайбу сюди притягли та поставили на вiчний якiр, якого образу вона набуде пiсля перебудови. Власне, образ ?? уявлявся тодi кожному на свiй кшталт: начбудовi вона поставала в однiм виглядi, а виконробовi, скажiмо, в другiм, а Ягнич уже тодi, видно, бачив у сво?й майбутнiй дитинi щось трет?, тiльки його уявi пiдвладне... Знав, що постане, а яким воно буде в деталях i як приймуть його витвiр - чи викличе це захват, чи, може, глузування та осуд, - спробуй вгадай наперед. I ось аж тепер вiдкри?ться людям тво? заповiтне. Хай, може, й недовершене, а факт: прикрасило берег. Щогли стрiмко височать, обснованi снастями. Драбинки канатнi збiгають аж до верхiвок щогли. На носi й на кормi лiхтарi з чорного металу, старовинно? форми, пiд такими, може, йшли в океан давнi каравели серед розбурханих ночей - ночей невiдомостi. Збоку судна трап, поручнi його з товстого манiльського каната - теж Ягничева робота... На судно Ягнич ще й зараз поки що стороннiх не пуска? (довершуються опоряджувальнi роботи), одначе в шахтаря перепустки питати не став, з морською гостиннiстю запросив його ступити на судно, хоч тут, як бачите, ще не зовсiм прибрано, ще не доведено до повного ажуру. - Тiльки цур! - попередив вiн шахтаря. - Про хвороби нi слова на суднi. ? таке неписане правило морякiв. - У тих, хто в шахтi, теж ? чимало сво?х прикмет... Де небезпека - там i прикмети... З перших крокiв ?хнiх оглядин стався для Ягнича зовсiм непередбачений конфуз: в одному iз закапелкiв судна, на вузлуватiм килимку, що його власноручно вив'язав Ягнич з обрiзкiв каната... купа з'?дин чи?хось! Огризки ковбаси, шмаття газет, консервнi бляшанки з недо'?деною салакою... Шахтар, правда, нiчого не сказав, людина чемна, але ж помiтив, i цього було для Ягнича досить, щоб жарко йому стало вiд сорому. - Кандибенка сюди! - гукнув вiн розлючено у глибину судна. З'явився хлопець у комбiнезонi, досить охайний, з виразом на обличчi незлобивим, трохи насмiшкуватим. - За вашим викликом, - i навiть зробив у повiтрi бублик рукою, тобто спробував козирнути. - Тво? з'?дини? - Салака оця? А що ж нам ?сти? Рибця нема, осетрини теж, а за iкру вже й не говоримо!.. - Пiдбери, а не патякай, - стримуючи гнiв, наказав Ягнич. - Ганьба. Отак насмiтити на суднi... Недарма я хотiв тебе, невтьопного, ще три днi тому списати. Хлоп'яга ще тупцявся, не поспiшав прибирати, сподiваючись, видно, що бурю як-небудь пронесе, але пiд невiдступним поглядом Ягнича таки заходився нехiтьма згрiбати в газету рештки обiднього банкету. - Куди накажете? - труснувши сво?м добром, запитав насмiшкувато. Ягнича це ще бiльше розлютило. - Ти ще пита?ш? Далеко неси! Аж так далеко, щоб тебе й не видно менi було! Очi мо? не бажають бачити бiльше такого розгильдяя!.. Пiшов-похилитав хлопець iз сво?ю ношею, i хоч послухався, викону? наказ, проте Ягничевi настрiй було геть зiпсовано. Обличчя поблiдло, вуса наче на?жачились, шахтар змушений був навiть заспокоювати його: - Та не реагуйте ви так... Як на все зважати - нервiв не вистачить... Що ви з них хочете: горя не знали, ростуть, як бур'ян... Нелегко було зараз розважити орiонця, його все ще, видно, пекло Кандибенкове нехлюйство. Звiсно, для такого жевжика Ягнич смiшний, i робота його смiшна, - звихнувся на забавках моряк позаторiшнiй... Та, може ж, не всi так думають. Шахтар - ось хто, виявля?ться, здатен був оцiнити його кiлькамiсячний труд! Всюди дерево, мiдь та латунь, i все не стандартне, не наштамповане, а бiльше ручна та яка вмiлицька робота! Тiльки приахкував та прицмокував шахтарський контроль, оглядаючи в'язанi з каната килимки, мiцнi, з дубового дерева збитi столики, а коло них замiсть стiльцiв нарiзанi з суцiльного дуба кругляки (всi рiчнi кiльця можеш на них розгледiти), з куткiв лисняться бочечки дубовi (уявляйте, що - з ромом), на ?хнiх округлостях вирiзанi грона винограднi та веселi лев'ячi пащi. Iлюмiнатори з рiзнобарвного скла, мов вiтражi, створюють незвичне, фантастичне освiтлення, мовби потрапив до якогось замку, а для ночi над головою знову ж таки кутi з чорного металу вiзерунчастi лiхтарi на взiрець старовинних. Та найбiльша тут гордiсть Ягничева - корабельна ринда-дзвiн, справжня, без пiдробки... Все на мiсцi, все припасовано, як треба, i головне, почувалось, що все це робилось з любов'ю. Оглядали витвiр уважно, нiчого не минаючи, аж поки, нарештi, вибравшись iз суднових лабiринтiв, опинилися нагорi, бiля стернового колеса. - Попробуйте, коли хочте, - пiдохотив Ягнич шахтаря. - Стерно теж справжн?, з корабля, тут нiяко? фальшi. Видно, стерно це перебачило багатьох, усе воно аж блищить, витерте, вiдполiроване пiд час вахт чи?мись трудовими долонями. - Рiч навiть не в тiм, справжн? чи iмiтоване, - шахтар поклав важкi сво? руки на стерно й застиг у задумi. - Головне, що ? в людини щось дороге в душi. Ну, як ото кажуть: заповiтне... I обидва вони, примовклi, мимовiль задивились на море, де в блиску сонця одному зацвiтали веснянi ковилi над кряжами породи, а другому в iмлах далеких бiлою хмарою-оболокою проступав високий, наповнений вiтром барк. XXVI Не тiльки Ягничевi потрiбен був "Орiон", виявля?ться, i на суднi почувалась його, Ягничева, вiдсутнiсть. Нi-нi та й озивався тут його вiдлетiлий дух, озивавсь навiть зараз, коли цей чародiй парусiв, вiрний наставник десь там назавше зник, розчинився в морях кура?всько? кушпели. Де вiн там зачепився, старий бурлака, де осiв наостанку життя? Чабанувати пiшов, з гирлигою блука? десь по степу? Дiло добре, але ж... Чи не занедужав, бува? Вiдомо, як людину в такому становищi з'?да? туга та неприкаянiсть. Годилось би таки знати, як йому там ведеться, чи надовго стача? духу людинi, щоб нести такий тягар самотностi? Прикутий до степiв, розiп'ятий на iнших спекотних вiтрах, якi вiн тепер там в'яже вузли? Нi-нi та й заходить на вiтрильнику мова про це. На веснянi ходовi випробування вийшов "Орiон". Поки що майже вдома, робить маневри поблизу сво?х берегiв, а попереду вiдповiдальний далекий рейс, що триватиме кiлька мiсяцiв, так званий рейс престижу. Далеко пiдуть, далеко понесе "Орiон" червоний цвiт рiдних берегiв, високий прапор сво?? Вiтчизни! Курсантiв для рейсу вже вiдбирають з кiлькох морехiдок, шанси потрапити мають тi, хто найбiльш вiдповiда? вимогам, жде "Орiон" хлопцiв мiцних та доладних, таких, що й там, куди вони прибудуть, сво?м бездоганним зовнiшнiм виглядом, культурнiстю та привiтнiстю викликатимуть захват, хоча знайдуться в чужих портах i такi, що сiятимуть недовiру, пiдозри, казатимуть, що навряд чи це курсанти, скорiше - переодягнутi в курсантську форму кадровi вiйськовi моряки, самi старшини та мiчмани. Для нового контингенту курсантiв, що прийдуть пiд паруси "Орiону", Ягнич, звичайно, теж iснуватиме, але iснуватиме бiльш як абстракцiя, бо ж застануть вони на "Орiонi" тiльки легенду Ягничево? особи, самий вiдблиск його колишнього тут пробуття. Стожильний морський вовк, ревний хранитель чистоти традицiй, буде для них вiн постаттю малореальною, виступатиме здебiльшого у якихось смiшних та курйозних ситуацiях, одне слово, буде iстота напiвмiфiчна. Море, зрештою, бачило таких у всi часи, пiд вiтрилами рiзних епох. Натура дивацька, крута, самолюбна, вiн, одначе, й для нових контингентiв чимось таки був потрiбен, можливо, продовжував бути на "Орiонi" як певний знак, як втiлення людсько? вiдданостi морю, працi, житт?вому покликанню? Для тих же, з ким Ягнича-майстра ?днали роки спiльно? плавби, вiн раз у раз оживав, виникав в усiй буденнiй сво?й вiрогiдностi. - Скоро день народження нашого дiда, - якось нагадав капiтановi його друг замполiт. - Добре було б поздоровити вiд екiпажу... - Але ж пробували вже раз зв'язатися з ним через ефiр... Успiх не бiльший, нiж у тих, що сподiваються вловити радiосигнали позаземних цивiлiзацiй. Посилали майстровi радiограму пiд Новий рiк - вiдповiдi нiяко?. Чи застряла десь у порту, чи просто знехтував, не захотiв вiдповiсти. - Образили ми його, - сказав замполiт. - Справдiбо якось недоладно вийшло... Вiчний наш Ягнич, трудяга й наставник, "батько лiтаючих рибок" - i десь тепер поза "Орiоном"... I "Орiон" без нього... Просто безглуздя якесь, важко до цього звикнути... Було тут ?м над чим замислитись. Адже кожному з них рано чи пiзно, а доведеться десь причалювати, шукати свою Кура?вку, стати лицем до iнших вiтрiв, що прийдуть на змiну вiтрам молодостi. Дехто, може, й безболiсно сприйма? такi повороти долi, без особливих душевних травм вжива?ться в свiт парканчикiв та палiсадничкiв, але ж Ягнич ?хнiй... Неможливо було ?м уявити свого колишнього "завпарусами" з морквичкою та петрушкою десь на базарах. Бо гордий. Бо хоч i просто, але глибоко жив. Справдi, неспокiй майстра носив у собi здорове морське честолюбство. Чи, може, вивiтрю?ться й таке? Затявся старий у сво?й амбiтностi, зжився зi сво?ю образою i врештi поставив на "Орiонi" хрест - логiчно було зробити й таке припущення. Людей незамiнних нема, багато хто так вважа?, але чому ж вiдсутнiсть Ягничеву вони ще й досi на "Орiонi" почувають? I не тiльки, що забрав iз собою якийсь унiкальний досвiд, практичнi знання, "забрав вiтри", не достачало ?м навiть його дивацтв, вiчно? його буркотняви, навiть химерно? отi?? термiнологi?, що брала сво? початки ще десь, мабуть, вiд кура?вських рибальських банд та дубкiв. Коли, бувало, з'явиться в нього настрiй звернутись до паруса лагiдно, майже iнтимно, то вiн його й назове по-сво?му: жагель або ще нiжнiше - жаглик... Про косий парус вiн скаже: косець... Пiдставляти паруси пiд вiтер - це в нього вийде зовсiм коротко: парусити... А замiсть "ставити паруси!" вiн теж скаже на свiй манiр - "розвинути вiтрила!" I молодим це навiть подобалось. Хто пiдсмiювався, а декотрi самi пiдхоплювали охоче: ну, братва, чи не пора нам "розвинути вiтрила", будемо парусити!.. Колоритна Ягничева постать дедалi мовби повнiше розкривалась капiтановi та його замполiтовi сво?ю суттю, ця людина чимось важливим iмпонувала ?м обом, згадували Ягнича не знiчев'я, а з внутрiшнього поклику, i найчастiше в хвилини якихось утруднень. - Людина-амулет, хтось про нього сказав, - роздуму? замполiт, - iнакше кажучи, людина, що й для iнших залиша?ться чимось потрiбна, може, навiть заповiтна. Може, ми завжди вiдчуватимем його вiдсутнiсть? Тiльки зараз розумi?ш, наскiльки були ми один одному iстотним доповненням, тодi й не думалось про мiру втрати, тiльки розлука ось виявила це... Але ж затявсь, замовк, голосу не пода?. Заго?вши завдану рану, мiг, зрештою, i збайдужiти: скривджений, напiвзабутий, живе десь iншими клопотами, спиною до моря, до свого "Орiона". Чи, можливо, й вона, ота пристрасть майстра, трудова прив'язанiсть, майже слiпа любов до летючих цих вiтрил, ма? властивiсть зношуватись, стиратись, колись-бо вичерпуватись? Одного дня пiд час навчань, коли курс "Орiона" пролягав повз кура?вськi береги, весь екiпаж, нiби по сигналу, разом висипав на палубу: Кура?вка! Ягничеве родиме гнiздо! Iсну? вона в морських лоцiях, поруч з iншими орi?нтирами описанi i ?? стабiльнi вогнi... Десь там зараз, у степових просторах, догора? ватра Ягничевого життя. Навiть без бiнокля видно було в далечi повите садками село, знану всiма моряками Кура?вку... Прикордонницька вишка маячить з одного боку, мов лелече гнiздо на стовпi, з другого з'явилися силуети якихось нових корпусiв. А що ж то перед ними, бiля само? смужки прибою, обрисом схоже на судно? З високою гiнкою щоглою (чи вона не з сталево? труби?), пiдняло над собою крило бiлого паруса, отой самий косець... З пластика чи з бiло? сталi - блищить на сонцi слiпучо, озива?ться звiдти до моря якимось загадковим, нерозшифрованим кодом. Капiтан перший догадавсь, усмiхнувся сво?й догадцi: - Брат "Орiона"... XXVII Бува?, лежить на березi пiдранений птах, пiднявши крило. Iншi птицi пролiтають над ним, а цей все бiлi? незрушно на мiсцi... Як двiйник, як вiдгомiн того "Орiона" далекого, справжнього, вирiс химерний Ягничiв вiтрильник на пiдмурках старо? лайби. Силуетом (особливо з вiдстанi), бiлим одиноким крилом незмiнно приверне увагу тих суден, що зрiдка проходять у цих водах, образ його торкне душу i бережанина, якщо вона в нього чутлива до краси, либонь, до кожного озветься брат "Орiона", хай, може, i не досконалим сво?м виглядом, а таки промовить щось, навiваючи легкий смуток i роздуми про життя, про далекi мандрiвки. Справдi щось небуденне, щось сумовите i прагнуче ? в тому пiднятому вгору крилi. Ясна рiч, знають i в Кура?вцi, що Ягнич-орiонець на комплексi якусь дивовижу спорудив. Iнна спецiально приходила з дiвчатами подивитись. Побувала аж там нагорi - бiля стерна, оглянула бутафорськi гармати й такi ж умовнi якiрнi ланцюги, та найдовше затрималась бiля нiмфи-русалки, що, усмiхнена, в позi, сповненiй справдi красиво? пластики, вигнулась тiлом на самому гребенi судна, випнулась до моря грудьми. Напiвдiвчина, напiвриба чи напiвдельфiн? Загадкова ця iстота, певне, ма? оберiгати морякiв вiд усяких нещасть. Багато, може, бiльше, нiж будь-кому, сказало Iннi це Ягничеве морське божество i саме стрункощогле творiння. Якимось дивним чином у витворi по?дналось реальне й намрiяне, будень i свято, юнацьке жадання просторiв i туга згасаючих лiт, пориви душi i обраненiсть крила - тут справдi "з журбою радiсть обнялась". Сам майстер досить стримано оцiнював сво? творiння, при Iннi зауважив тiльки, що силуетом вiтрильник вийшов непогано, далеко видно його, буде ще один орi?нтир для морякiв. Когось творiння це веселитиме, когось розважить, iншого нiчим не заторкпс, а для дiвчини в цiм незрушнiм вiтрильнику був сам Ягнич iз щемливою, аж несподiваною для нього вiдкритiстю душi, що з такою творчою вiльнiстю винесла на люди сво? заповiтне. Почувалось, що цей вiтрильник з усмiхненою русалкою - то модель його молодостi, вiн - як прощання, як образ пережитого життя, дужого й сильного. Ось так вiн виповiв себе. Скiльки вкладено працi в цей витвiр, безхитро?, майже да?вно? любовi й фантазi?! Ще раз переконалась, що натурi орiонця вiд природи притаманна жива поетичнiсть, ? в ньому ота iскра, ?! Хай неусвiдомлено, хай, може, стихiйно, але вона раз у раз виявля?ться i, може, найбiльш показала себе тут, у цьому нафантазованому кораблi. Бо в ньому, навiть прикутому, таки ж вiдчува?ться сила, розгiн, неспокiйний, вiдважний дух мореплавцiв! Як умiв, так i вiдтворив орiонець сво? заповiтне, в образi вiтрильника втiлив саму iстиннiсть свого мужнього й послiдовного життя!.. Душу вклав Ягнич у цей свiй витвiр, це правда. Був при перебудовi судна не лише головним радником, сам здебiльшого виступав i в ролi виконавця. Не раз йому прислужилося вмiння корабельного вузлов'яза й теслi, не раз бралась рука за сокиру й рубанок, ось тiльки голка ота парусницька та гардаман так i не знайшли застосування. Сам подбав про рангоут, пiдказав Оксеновi iдею русалки й розтлумачив щонайдетальнiше, якою вона повинна бути. Сам прилаштовував ринду й стерно, вникав у всi дрiбницi опоряджувальних робiт, ревниво домагаючись достовiрностi судна, щоб усе було "як насправдi" чи принаймнi близько до того. I хоч скiльки нагадувалось йому про умовнiсть роботи, що це ж таки повинно бути всього-на-всього кафе для вiдпочинку, харчувальний заклад, але цей, практичний бiк справи для Ягнича, зда?ться, зовсiм не був головним: вiрний собi, вiн твердо намислив витворити те, що намислив. Виконробовi, правда, ця Ягничева творчiсть сидiла в печiнках, не раз вiн нарiкав перед керiвництвом, що моряка "заносить", перевитрача? матерiал, облiпив стiни моделями вiтрильних суден усiх епох, навiть ?гипетських та фiнiкiйських. Ягнича щодо матерiалу серйозно застерiгали, i вiн застороги приймав, а тим часом i далi вперто зводив свою вiтрильну поему. Зводив ?? справдi як модель молодостi, як останню, нiчим не потьмарену пам'ять тому, що було: рейсам, товаришам. Нарештi комiсiя прийняла об'?кт, прийняла з оцiнкою "вiдмiнно", Ягнич пiдписав акт про здачу, старанно вив'язавши на цупкому паперi свiй кривулястий автограф. В останнiй момент виникла думка: як же назвати судно-кафе? Хтось запропонував: - Може, "Орiон"? Ягнич сприйняв це як невдалий i навiть образливий жарт: - Другий "Орiон"? Другого не буде. - Та не вiчний же вiн у вас, - зауважив виконроб. - Спишуть колись i його. - Якщо спишуть, новий з'явиться, але знову-таки один-?диний. У морях знають один "Орiон". Керiвництво, бачачи, яке це ма? значення для майстра, не стало наполягати. Пропонувалось дати назву "Поплавок" або навiть "Джума", але це теж було з рiзних мiркувань вiдкинуто. Вирiшили питання з назвою лишити вiдкритим: може, шахтарi згодом щось вдалiше пiдкажуть. Ягнич був тепер вiльний. З вагончика, звiсно, не виженуть (вiн на цьому етапi мешка? у вагончику, куди йому таки довелося переселитися з лайби), та все ж вагончик - осiдок на колесах, себто будь-коли можуть пiд'?хати, зачеплять гаком, сталевою линвою, вiзьмуть на буксир та й потягнуть твою хату на iнше якесь будiвництво. Отже, пора б уже подумати й про себе, про якусь iншу, надiйнiшу гавань. Можливо, опиниться Ягнич у приморському заповiднику, були свати й звiдтiль, запрошували чучела робити - це ?м треба, професiя дефiцитна... Ну й птахiв, звiсно, кiльцюватиме. Щороку ?х там кiльцюють, з бляшками пташиних паспортiв випускають у свiт. Далеко лiтають iз цих берегiв, здалека й сюди повертаються: цього лiта в Кура?вцi було виявлено звичайного сiрого горобця, закiльцьованого десь аж у Кейптаунi. Одначе керiвництво комплексу, зважаючи на Ягничевi заслуги, не кинуло майстра напризволяще. Новопризначений директор здравницi оголосив, що вiднинi Ягнича признача?ться на посаду старшого чергового по пляжу та територi?. "Просто кажучи, сторожем", - подумав про себе Ягнич, але призначення прийняв. Судно-кафе стало до ладу. Гiрничий - та й не тiльки гiрничий - люд вечорами охоче вмощу?ться за столиками на палубах, вiдвiдувачi з цiкавiстю розглядають художнi аплiкацi? з дерева та соломи, моделi старовинних кораблiв, з якими звичайно знайомлять морських курсантiв, та ще симпатичнi зображення карпатських ведмедiв, дельфiнiв та екзотичних риб, що ними Оксен з хлопцями оздобив усi, якi тiльки придатнi були для цього площини. I Ягнич-майстер ма? тут звичку посидiти вечорами, коли в товариствi прикордонника-азербайджанця, коли з Оксеном, а коли й самотою. Сяде в кутку й, надувшись, як сич, спiдлоба погляда? на хлопцiв кельнерiв, що, незграбно балансуючи з пiдносами, розносять до столикiв смаженi бички, хека мороженого та спецiальнi коктейлi "пiратська кров". Цiлу команду набрано цих парубкiв для обслуги, виступають вони тут в образi пiратiв: кожен iз сережкою у вусi, декоративнi кинджали при боцi, швендяють у якихось камзолах, пiдперезанi червоними поясами... Швидко увiйшли в свою роль, осво?лись, щось нiби й справдi пiратське, розбiйницьке з'явилося в ?хнiх спритних рухах, в шахраюватих обличчях. Не подоба?ться Ягничевi ця пiратська комедiя, дурнi отi сережки у вухах. Раз у раз виникають у нього сутички з кельнерами: - Нiж тут комедi? розiгрувати, спершу