------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 http://www.ukrlib.km.ru/
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ?  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   I

   Сторожке, крутолобе зайшло, стало перед учителями, прикрившись недоброю
скривленою осмiшкою. "Ану, що ви менi зробите?" В щiлинах очей  виклик,  з
губiв не сходить посмiшка,  напружена  й  мовби  далека.  В  усiй  постатi
зухвальство, удавана веселiсть, бравада самозахисту. А  пiд  цим  вдаваним
вловлю?ться прихований бiль, насторога, нервове жування чогось найгiршого.
Звiдки,  з  яких  блукань,  з  яких  горювань  принесло  воно  сюди   свою
упередженiсть i цей упертий зата?ний спротив?
   - Так оце ти i ? Порфир Кульбака?
   - Там написано.
   Директор уважно вдивлявся в папери.
   - Школу кинув... Вдома не ночував... Де ж ти ночував?
   - А де нiч застане.
   - У нас треба говорити точнiше: де саме?
   - Уже ж весна: можна переночувати i в березi пiд човном... Або в  клубi
на горищi...
   - А вдень?
   По зблiдлому вiд хвилювання обличчю сонячним зайчиком перемайнуло  щось
свiтле:
   - Вдень рибку ловив.
   - На якi ж гачки?
   - По-вашому, на гаки-самодери гачив?
   - А то нi?
   Зухвальська посмiшка вбiк, i вiдповiдь ухильна, приправлена рибальським
жартом:
   - Гачив, гачив - по тижню й Днiпра не бачив...
   Директор уважно розглядав новачка: ще  одне  дитя  цього  розшаленiлого
вiку. Бездоглядне дитя плавнiв та шелюгiв днiпровських... Зблiдле  сто?ть,
знервоване, а оченята бистрi, смiшковитi - в них так i свiтиться iнтелект,
Хай нешлiфований, незагнузданий, але явно  ж  проблиску?  десь  у  глибинi
очей, - такого не зараху?ш до розумово  вiдсталих.  Буйно?,  видно,  вдачi
козак... Руки в саднах, черевики розтовченi, новенька синтетична  курточка
на боцi вже розпанахала - клапоть висить, неначе собака зубами видер...  I
десь уже перейняло цю вульгарну манеру говорити: розтягу?  слова,  кривить
рота...  Сто?ть  недбало,  поглядом  нишпорить  по   кабiнету,   покрадьки
перебiга? по вчителях ,у передчуттi психологiчно? дуелi.  "Не  боюся  вас.
Остригли - хай... А бити  не  ма?те  права!"  Ось  такого  вам  передають.
Порушник чи, можливо, навiть досвiдчений маленький браконь?р перед вами, -
бувають iз таких дуже запеклi... I вгадай: як воно поведеться в новiм  для
нього осiдлиську? Змириться з новим становищем  чи  буде  викручувати  вам
мiзки  сво?ми  вибриками!  Мабуть,  уже  вмi?  бути  винахiдливо  злим   i
жорстоким, - наплакалась, видно, мати вiд нього.
   - Так, так, -  директор  знов  зазирнув  у  папери.  -  Матiр  кинув...
Бродяжив... Затриманий у порту при спробi пробратися на океанське судно...
Це до вас у Нижню  Комишанку,  -  директор  усмiхнувсь,  -  вже  океанськi
заходять?
   Хлоп'я вловило iронiю, вiдповiло в тон:
   - Крiзь очерети навряд чи проб'ються... - I потiм серйозно: -  Я  аж  у
тому порту був, де морськi курсанти свiй парусник швартують.
   - А ти чого там опинивсь?
   - На кораблi дивитися - хiба не можна?
   - Мабуть, i далi збиравсь мандрувати?
   - Може, й збиравсь.
   - Куди ж, як не секрет?
   - Ну хоча б на лиман...
   - А на лиманi що?
   - Як що? Там - життя! Право-воля! Птаство зi всього  свiту!  Хмарами  -
його i на озерах, i в очеретах... Веслом махнеш - сонця не видно!
   Хлоп'я враз  якось  змiнилось,  останнi  слова  були  сказанi-просто  з
натхненням.
   - А пiсля лиману ще кудись були намiри?
   - А що? Куди душа забажав... Галасвiта!
   Вчителi перезирнулися мiж собою, i  найстарша  з  них,  повновида  сива
жiнка, запитала:
   - Це якийсь новий континент: галасвiта? Поясни, будь ласка, де вiн.
   - А ви матiр мою спитайте... Тiльки що - так одразу: "А-а, галасвiта  б
ти пiшов!"
   - Галасвiта - це десь, мабуть, на мiсцi загибло?  Атлантиди,  -  сказав
директор. - Одне слово, збився з курсу,  блукаючи  у  сво?х  галасвiтах...
Тiкав, а чого? Вiд кого й куди тiкав?
   - Я й вiд вас утечу.
   - Зловимо, - спокiйно мовив директор. - Один фiлософ казав: "Свiт повив
мене, та не спiймав", але то був, певне, недосконалий свiт... А наш такий,
що одразу руку тобi на плече: ходiть-но з нами, товаришу Кульбако...
   - Втечу! Втечу! Хоч i ланцюгом прикуйте!
   В очах директора, де перед цим була привiтнiсть, враз похолоднiшало:
   - Тiльки ти, будь ласка, не лементуй! I руки  -  з  кишень,  бо  кишенi
позашива?мо. I в очi менi дивись.
   Нема  ще  в  школi  таких  апаратiв,  щоб  психiку   новачка   наскрiзь
просвiтлювати, тож  тiльки  й  залиша?ться  директоровi  давнiй  класичний
спосiб: заглядай у вiчi, вловлюй та вгадуй, чим вiн пораду? вас, цей новий
прибулець.   Потрапляють   сюди   зi   шкiл,   з   дитячих   приймальникiв
найбешкетнiшi, найбуйнiшi, тi, що дверi вiдчиняють  ногами,  зрозгiнцi,  а
руками трощать все, що тiльки попадеться... Цiлi колективи педагогiв часом
не можуть  впорати  такого  одного...  Чого-чого,  а  винахiдливостi,  щоб
дошкулити вчителям, цiй публiцi не браку?.
   Яким же буде цей? Настовбурчений сто?ть, вовчкуватий,  ображений  тво?м
зауваженням. У змружених очатах зача?лось щось  хижувате,  сторожать  вони
кожен твiй вираз i рух, вивчають, прицiнюються, в якусь  мить  то  зневагу
виказують майже вiдверту, то знову кудись тiкають невловне.
   Мiцний пiдкинули горiшок.  Вiдчува?ться,  ма?  вiн  сво?  уявлення  про
життя: те, що для вас погане, для нього поганим не  ?,  кожнiй  найдикiшiй
сво?й витiвцi вiн знайде виправдання, i сумлiння не мучитиме його, а ви  в
сво?х дисертацiях можете  хiба  що  записувати:  дисгармонiя  поведiнки...
деформацiя характеру... пiдвищена агресивнiсть...
   - Познайомимось ближче. Зовуть мене  Валерiй  Iванович,  я  -  директор
школи. А це - Ганна Остапiвна Дудченко - завуч  наш,  заслужена  вчителька
республiки, - директор поглядом вказав на сиву розповнiлу жiнку, яка щойно
допитувалась про новий континент... Зараз вона сидiла коло  столу  з  ледь
помiтною усмiшкою на спокiйнiм обличчi, розплилiм,  як  тiсто.  Що  людина
дума? про тебе - нiчого на такiм обличчi не  прочита?ш...  -  А  це  Борис
Савович, - директор вказав на рудоголового юнака  в  морському  кiтелi.  -
Справжнiй  морський  вовк,  пiдводник...  Натренований  так,  що  може   в
цiлковитiй темрявi навпомацки пробо?ну залагодити...
   Хлоп'я спiдлоба вивчально позиркувало на свого майбутнього  наставника:
кремезняк, плечi влитi, обличчя червоне, щокате, - добру будку  роз'?в  на
флотських харчах. Комiр кiтеля ледве сходиться на в'язистiй ши?.  Справдi,
як морський вовк: сидить насумрено, в розмову не встря?, директор  супроти
нього  зовсiм  не  страшний.   У   директора   вигляд   якийсь   дiвчачий,
iнтелiгентний, шия худа,  руки  з  тонкими  довгими  пальцями  раз  у  раз
бавляться то скрiпкою, то краваткою, - такi,  звичайно  ж,  не  хапатимуть
вихованця за карк...
   - Крiм Бориса Савовича, - вiв далi директор, до якого знов  повернулась
його спокiйна привiтнiсть, - буде в тебе вихователькою ще Марися Павлiвна,
вона зараз на уроцi... Перед нею ти, хлопче, тримайсь:  страх  не  терпить
розхристаних, недисциплiнованих... Вона-то вже напевно розтлумачить  тобi,
що хулiганити, бродяжити - це зовсiм не геройство, що справжнi геро? -  це
такi, як  мати  твоя...  Ото  людина!  Мертвi  пiски  поверта?  до  життя,
кучугурнi нашi каракуми виноградниками  вкрила...  Матiр'ю  весь  колектив
гордиться, а сина до нас - у супроводi мiлiцiонера!.. Тiльки ти не  гнись,
стань рiвнiше й не хмурся, адже ми тобi ще нiчого поганого  не  зробили...
Чи, може, зробили?
   - Нi.
   - Нi поганого, нi доброго - нiчого ще не встигли, а ти вже на нас  отак
спiдлоба, вовчуком... Це, по-тво?му, справедливо?
   Мовчить хлоп'я, нога сама собою хоче колупнути пiдлогу.
   - Не зна?ш, хто ми,  якi  ми,  вперше  нас  бачиш  i  вже  ось  так,  з
недовiрою, навiть з ворожiстю... А що таким ставленням ти нас  обража?ш  -
ти подумав про це? Тобi при?мно було б вiдчути таке ставлення до себе?
   Знiтилось хлоп'я, але ненадовго, потiм  знов  затулилося  вiд  дорослих
сво?м  недовiрливим,  аж  трохи  глумливим  посмiхом.  Говорiть-балакайте,
мовляв, а в мене сво? на умi: як би через отой  ваш  мур  перескочити,  що
бiлiв за вiкном... Коли  Ганна  Остапiвна  запитала,  як  вчився,  хлопець
вiдповiв без ентузiазму:
   - З двiйок на трiйки перебивавсь... Бували й п'ятiрки, але то вже  одна
на двох...
   - Веслувати вмi?ш? - поцiкавився Борис Савович.
   Хлопець вiдразу ожвавiв:
   - На каюках усi плавнi обходив!.. I  моторку  можу  завести  чи  навiть
катера,  -  при  цьому  лукавий  усмiх   убiк.   -   Не   дають,   правда,
розгорнутись... Ото хiба в кого "позичиш".
   - I часто "позичав"?
   Що ?м сказати... Могли б  i  самi  догадатись,  що  перед  ними  сто?ть
ворожбит, який тiльки з'явиться на березi, де повно човнiв, примкнутих  на
ланцюгах, тiльки наблизиться до них, так усi замки враз, мов  перед  магом
iндiйським, самi одмикаються! А якщо той каючок ще й з моторчиком, то це ж
просто краса: смик-шарп мотузком - i вже човник мчить тебе мiж  очеретами,
попiд вербами летить, просмолений, аж носа задер, аж пiдскаку? на водi...
   - Тiльки ж не подумайте щось: якщо брав, то знову на мiсце приганяв,  -
мовби виправдуючись,  пояснив  хлопець,  i  раптом  погляд  прямий,  майже
благальний, упав на директора. - Вiдпустiть! Я ж не злодiй... За вiщо мене
сюди?
   - Такий букет за тобою, а ти ще й пита?ш, - нахмурився директор. -  Усi
- в школi, усi - вчаться, а ти...
   - Вiдпустiть! - заволав хлопець, мовби нiчого й не чувши.  -  Хай  мати
мене забере! Станцiя хай вiзьме на поруки!
   - А ти потiм щоб знов за сво??
   - Я поклястися можу!
   - Вiдпустити, хоч би й хотiли, вже не ма?мо  права,  -  пояснила  Ганна
Остапiвна. - Хто потрапив  сюди,  мусить  перетерпiти  чи  навiть  дещо  й
спокутувати. Мамi вiдомо, де ти й для  чого,  вона  якраз  на  нашу  школу
поклада?, може, останню надiю. I ти нашо? школи  не  бiйся.  Суворо  -  це
правда, але ми тобi зла не бажа?мо,  з  часом  призвича?шся,  сам  належно
оцiниш  свою  поведiнку.  Подумай,  довкола  тебе  люди  трудовi,   чеснi,
роботящi, тож чи можуть вони тобi дозволити  бездумно  блукати  по  життю,
вiдбитись вiд школи й днями пропадати десь, волоцюжитись, щоб мамине серце
за тобою розривалось... Зараз ти ростеш, все в тобi гра?, але i  в  тво?му
пiдлiтковому вiцi людинi пора вже  замислюватись  над  собою,  над  сво?ми
вчинками. Сьогоднi ти пiдлiток, завтра дорослий. А яким  ти  йдеш  у  свою
дорослiсть? Чи таким тебе Батькiвщина жде? Ти ж син ??,  подумай!  Колись,
може, станеш таким, що й нас, теперiшнiх, в усiх науках переженеш, а  поки
що...
   - Поки що цiлий ось том за ним приволiкся, - сказав директор,  неквапом
гортаючи особову справу Кульбаки.
   - Що ж там? - не втерпiв хлопець, вважаючи, видно,  що  в  тих  паперах
поприписувано йому якiсь невiдомi й страшнi  злочини,  звинувачують  його,
певне, в  усiх  смертних  грiхах.  Може,  ще  й  радгоспного  лелеку  йому
приписують, якого вбитим знайшли бiля гаража. А Порфир за тим лелекою  сам
цiлий день потайки ревiв у кучугурах, якщо вже правду казати...
   - Начiпляли ж вони тобi, - посмiхнувся директор,  вчитуючись  у  папери
особово? справи. - Дисгармонiя поведiнки... Важкий  характер...  Виняткова
впертiсть, перекiрливiсть, непослух...
   -  Такий  славний  хлопчик...  Просто  не  вiриться,  -  сказала  Ганна
Остапiвна, i тiсто обличчя ?? розплилось, пойнялося привiтнiстю.
   - Пiдвищена реактивнiсть нервово? системи, - далi вичитував директор, -
надмiру  загострений  iнстинкт  свободи...  Нахил  до  фантазiй,   спалахи
агресивностi... Гай-гай, скiльки в тебе тут  всякого  добра!  А  ти  ще  й
диву?шся, чого тебе направили до нас.
   Борис Савович, той мовчун у морському кiтелi, нарештi теж  втрутився  в
розмову:
   - Ми не бюрократи, - сказав суворим тоном, - не з паперiв склада?мо про
тебе думку. I те нам вiдомо, що не все добре, що покiрненьке, не тихарi та
iсусики наш iдеал. Але й ти з нами хитрощi кинь, ти мусиш допомогти нам  у
тобi ж самому розiбратись... Ти це можеш.
   - Як?
   - Вiдвертим будь. З цього починай. Виклади все начистоту, що там у тебе
було, воно тут i вмре.
   - Нiчого в мене не було! -  викрикнув  хлопець.  -  Поналiплювали  все,
вигадали!
   - Вгамуйся. Ми не кажемо, що в тебе якийсь там  злочин  на  совiстi,  -
приспоко?в його директор. - Нi в  чому  такому  тебе  не  запiдозрю?мо.  I
повiр, що для твого ж добра ми зараз шука?мо з тобою спiльно? мови...
   I хоч у голосi директора була щирiсть, не вловлювалось  нiяко?  фальшi,
проте  вiдстань  мiж  ним  i  Порфиром  не  зменшувалась,  саме  становище
правопорушника вiддiляло хлопця вiд цi?? людини з ?? владою, витримкою,  з
якоюсь святковою чепурнiстю та охайнiстю в усьому. Незвичним був для нього
цей злагiдливий тон, спокiй лиця, довгi  бiлi  пальцi,  що  час  вiд  часу
торкають то застiбку особово?  справи,  то  стрiчку  краватки  на  грудях,
бавляться нею. Усе начебто добре, кiгтикiв не видно, але  таким  речам  не
дуже вiр, бо вони, педагоги, вмiють прикидатись, щоб тiльки заманити  тебе
в капкан, укоськати, приневолити. Нi  окрикiв,  нi  погроз,  нi  тупотiння
ногами, та навiть i в цьому Порфировi  вчувалося  щось  пiдступне.  Бо  як
можна без гнiву й погроз iз таким, що його пiд вартою сюди припровадили?
   - Будеш старатись, сумлiнним будеш - нiхто тебе в нас не покривдить,  -
солоденько обiцяла тим часом Ганна Остапiвна. - Дозволь собi  цiлковиту  з
нами вiдвертiсть, i тобi одразу самому ж  стане  легше.  Очистишся.  I  не
сумуй. Чи що тебе мучить? Скажи по правдi: щось тобi в нас не так?
   - А те, що у вас школа режимна.
   - Так, режимна, - пiдтвердив директор. - Ти собi уявля?ш, що це таке?
   - Ще б пак... Весь час за кам'яним муром! Нiкуди нi кроку без дозволу!
   -  А  ти  ж  як  хотiв?  -  Очi  Валерiя  Iвановича   посуворiшали.   -
Проштрафився, то й спокутуй. Школа створена для правопорушникiв, i  ми  не
прихову?м: iснують  у  нас  обмеження,  правила  значно  суворiшi,  нiж  у
звичайнiй школi, яку, до речi, ти сам не  захотiв  вiдвiдувати...  Тож  не
нарiкай, що в нас правила, обмеження, що вступа?ш у режим напiвсвободи,  -
так це в нас зветься. Зате згодом,  дiйшовши  розуму,  нам  ще  й  спасибi
кажуть: листiв он повна шафа з подяками вiд колишнiх вихованцiв.
   - А побачення дозволяються?
   - Право на побачення треба заробити, - пояснив Борис Савович. -  I  чуб
дозволимо. Тiльки це теж треба заслужити бездоганною поведiнкою.
   - А за хулiганськi вибрики, - попередив  директор,  -  за  саму  спробу
вчинити зловмисне щось...
   - Знаю! Карцер! - зi злiстю вигукнув хлопець. - То з цього й починайте!
Берiть! Кидайте в карцер!
   I всi вiдчули в цьому вже не браваду, а  крик  натерзано?  горем  душi,
близько? до вiдчаю. Часом потрапляють сюди ось у такому станi, з вiдчуттям
зацькованостi, покинутостi, коли нiкого дитинi й бачити не хочеться,  коли
й самотнiсть не ляка?, - забитись би в нору  яку-небудь,  чотирма  стiнами
затулитись вiд вас усiх!
   Про маму запитали та чи любить вiн ??.
   - Не знаю, - кинув спересердя хлопець. - Мабуть, нi.
   - Ти спершу подумай,  спершу  в  себе  заглянь,  -  стривожилась  Ганна
Остапiвна. - I навiть якби ти тричi сказав, що не любиш, - пробач менi,  я
й тодi не повiрила б.
   - Чому?
   - Тому, що це страшно. Хто розучився  матiр  любити,  то  вже,  вважай,
пропащий.
   - А я не такий? - криво всмiхнувся хлопець.
   - Ти не такий...
   Виявилось, що про маму його цi люди чули багато хорошого. Запитали,  чи
й досi портрет ?? красу?ться  на  Дошцi  пошани  бiля  Палацу  культури  в
Комишанцi, серед тих, ким  пиша?ться  науково-дослiдна  станцiя.  Бо  саме
таким, як мама,  станцiя  й  завдячу?  сво?ми  успiхами,  навiть  iноземнi
делегацi? при?здять на мамину дiлянку  приглядатись,  як  це  воно  в  не?
виходить, що там, де, крiм  молочаю,  нiщо  не  росло,  де  тiльки  iржавi
снаряди та мiни валялись помiж розпечених кучугур, тепер рядками зеленiють
виногради найкультурнiших сортiв!  Знатна  гектарниця!  Трудiвниця  такого
хисту, що в не? навiть кучугурна "Сахара" змiню? свiй норов,  свою  вдачу,
на пустирищах в не? всi чубачата приживлюються, i нiяка ?х нi мiльдiя,  нi
виноградна воша не бере!
   При згадцi про матiр Порфировi всю душу залило теплом, вже й  цi  люди,
що з ним розмовляють, що з  такою  повагою  про  маму  йому  вiдгукуються,
чимось мовби стають йому ближчi. На мить  виникло  навiть  бажання  бiльше
перед ними вiдкритись, про мамину працю  ?м  бiльше  розповiсти,  може  б,
заодно i його вони пожалiли чи, може  б,  i  приголубили.  Бо  вiдчув,  що
цiкавiсть до його долi тут не випадкова, вона глибша й делiкатнiша, нiж  у
тих, що, бува?, лiзуть до тебе в душу  з  хамловитими  допитками  десь  на
пристанi або в плавнях на риболовлi, розкажи ?м, чий та звiдки ти,  розваж
?х собою, мов iграшкою. I хоч зараз хлопець був, здавалось, вiдкритий  для
ласки, для доброго слова, та тiльки Ганна Остапiвна мимовiльним  зiтханням
виявила щось схоже на жалощi, тiльки прохопилося  слово  "напiвсирiтство",
як хлопець одразу  ж  настороживсь,  дитяча  комишанська  гордiсть  так  i
випустила сво? пазурi, не приймаючи можливого спiвчуття, яким  зараз  його
могли тiльки принизити. Вже такий оце ?, такий у  когось  удався,  що  вiд
найменшого, навiть лагiдного доторку мимоволi скручу?ться в клубок, як оте
плавневе ?жаченя, оте сiреньке й колюче, що тiльки торкни його рукою,  так
воно миттю й згорнеться, схова?ться само в себе - лише голки-шпичаки в усi
боки стирчать! Одначе й там, пiд шпичаками  самолюбства,  зараз  притишено
дихала його впертiсть, i гордiсть, i зача?не найжагучiше бажання - втекти,
втекти...
   Якщо цiкавились матiр'ю, то природно було ждати, що  зараз  спитають  i
про батька. З усiх можливих запитань це буде найболючiше,  найнестерпнiше.
I що ?м сказати, коли  запитають?  Хiба  що  крикнути:  "Вiтром  навiяний!
Безхозний, нiчийний я!" Не могли б нiчим iншим ранити хлопця болючiше, нiж
допитуванням про це.  Коли  десь  на  пристанi  п'яниця  мимойдучий  стане
знiчев'я допитуватись, то такому типовi можна було  й  збрехати,  вигадати
йому  того  батька,  назвати,  зрештою,   першого-лiпшого   з   радгоспних
механiзаторiв, - пiди перевiр... А цим не вигада?ш, перед  цими  тiльки  й
можеш скрутитись ?жаченям, з острахом i ненавистю  ждучи  вiчного  ?хнього
запитання, що для хлопця буде як удар ножа... Ось коли б навiть бачити вас
не хотiв, з розгону б головою у вiкно та через мур - у  степ,  у  плавневе
роздолля. З рибами, з птахами, з ?жаками, навiть з  гадюками  куди  легше,
анiж з людьми! Тi принаймнi не доскiпуються - хто ти? чий? ? в тебе батько
чи нема? Живуть собi, а ти - собi.
   Ждав напружено, що ось-ось спитають, в озлобленiй настороженостi  ждав,
а вони... так i не спитали.  Бiльше  того,  директор  знов  заговорив  про
Порфирову маму, про те, як  розхвалювали  ??  досягнення  на  котрiйсь  iз
нарад, йшлося про самовiдданiсть людини, ?? трудову честь, а в  зв'язку  з
Порфиром про безмежжя та безкорисливiсть материнсько? любовi,  i  хлопець,
слухаючи, дедалi бiльше похнюплювався, стрижена голова йому нiби обважнiла
вiд слiз, що ними поволi наливались, переповнювались очi.
   - Десь там i мама зараз дума? про тебе, - сказала Ганна Остапiвна. - Бо
мамi одна ж думка: щоб ти людиною став. Людиною, розумi?ш?
   Хлопець не спромiгся на слово. Скривлений, здушений гарячими  спазмами,
вiн тiльки узгiдно кивнув стриженим сво?м лобом: розумiю, мовляв.



   II

   Ох, ця його Комишанка, преславна столиця низового очеретяного  царства!
Не раз з'явиться вона хлопцевi в снах i  виникне  в  його  спраглiй  уявi,
проблисне розкiшшю верб вадбережних,  ?хнiм  важким  текучим  срiблом  над
тихими водами комишанського затону...  Споконвiкiв  сто?ть  Комишанка  над
самою водою, лицем до плавнiв, по вiкна в очеретах,  слухав  музику  ?хнiх
шумiв осiннiх (нi на якi  iншi  шуми  не  схожих)  та  крякiт  птахiв,  що
гнiздяться в плавневих хащах, де крiзь  заростi  й  каюком  не  проб'?шся.
Очеретом тут здавна вкривають хати, з  очерету  господар  ставить  довкола
садиби  лiсу-загорожу,  очерет  можна  використати  ще  й  як  будiвельний
матерiал,  -  це  клопiт  комишитових  заводiв,  що  ?х   останнiм   часом
розплодилось по всьому гирлу. Очерети дають  комишанцям  взимку  тепло,  а
влiтку - чарiвнi сво? шелести  мiсячними  ночами.  Якщо  хочуть  похвалити
дiвчину, то кажуть: прямесенька, як очеретиночка! А  коли  тяжко  лаються,
то: щоб тебе очеретиною змiряли! (Бо,  коли  хто  покидав  цей  свiт,  для
домовини заведено було мiряти його очеретиною). I навiть  на  розкопках  у
сиводавнiх курганах знаходять пiдстелений пiд  скiфськими  царями  очерет,
незiтлiлий  за  тисячолiття...  Косять  очерет  здебiльшого  взимку,  коли
заплаву скують морози; накосивши, в'яжуть у тюки, в кулики, а вивозять  ?х
по "сирiй" водi, тобто вже вiльнiй вiд криги, прямують  тодi  з  плавневих
джунглiв до Комишанки цiлi флотилi?  човнiв,  чорних,  просмолених,  i  на
кожному з них лежать упоперек довжелезнi кулi мiцно зв'язаного  накошеного
добра. Звичайна коса очерет не вiзьме, його косять спецiальними  скiсками,
короткими косами-напiвсерпами, i то нелегка праця для чоловiкiв, а надто ж
для жiнок, якi, одначе, не цураються й цього труда, -  коли  треба,  йдуть
жнивувати нарiвнi з чоловiками.
   Будуючи хату, косила плавню й Оксана, дочка старого Кульбаки, хоча  ?й,
як матерi-одиначцi, можливо, виписали б i шиферу, якби вона пiшла до свого
начальствi  з  заявою:   адже   там,   де   вона   працю?,   у   колективi
науково-дослiдно? станцi?, молоду  жiнку  не  раз  уже  вiдзначали  за  ??
самовiддану працю. Просити шифер Оксана не пiшла, бо хата пiд очеретом (та
ще й з гребенем гарним) теж, мовляв, мав  вигляд  i  нiбито  навiть  краще
тримав взимку тепло, а влiтку, навпаки, пiд такою крiвлею прохолода, спека
крiзь очерет не проб'?.
   Так чи не так, тiльки ще одна хата пiд очеретом з'явилася в  Комишанцi,
i стереже  ??  присмучений  Рекс,  вiрне  створiння,  що  тяжко  переживав
вiдсутнiсть  господаря.   Коди   малий   Кульбака,   цей,   за   материною
характеристикою, "тиран i мучитель", опинився в спецшколi, Оксана одразу ж
подалася в контору до свого начальства:
   - Вiзьмiть на поруки!
   Молоду матiр слухали терпляче, з належним спiвчуттям,  одначе  нагадали
при цьому, що потрапив ?? синок до суворого закладу з ?? власно? згоди, за
клопотанням  батькiвського  комiтету  та  за  сприянням  дитячо?   кiмнати
мiлiцi?, тобто за такими авторитетними поданнями, проти яких не може  пiти
i сам доктор наук. Хотiла Оксана бiгти  мерщiй  до  тi??  спецшколи  аж  у
Верхню Комишанку (бо то теж Комишанка),  але,  як  з'ясувалось,  провiдати
сина ?й дозволено буде лише згодом, коли  вiн,  вiдбувши  карантин,  сво?ю
поведiнкою заслужить право на зустрiч з матiр'ю. Отже,  Оксанi  залишалося
тiльки уявити ту страшну школу, обнесену, може, навiть колючим  дротом,  а
що муром, то напевне, адже  ж  колись  там  був  монастир,  i  ночами,  як
розповiда? легенда, сторожi за добру  плату  подавали  ченцям  через  мури
коханок у лантухах. Не стiльки молитвами  себе  там  виснажували,  скiльки
справляли нiчнi оргi?, а тепер за той мур додумались дiтей кидати,  нi  за
що тримають там у правопорушницькому iнтернатi i ?? ненаглядного  синочка!
Забуто в розлуцi, як сама ж скаржилася на  нього  i  сiльраду  просила,  й
лейтенанта  з  дитячо?  кiмнати  мiлiцi?,  щоб  спровадили   ??   мучителя
будь-куди, аби не розтерзував ?? сво?ми витiвками, а ось тепер, коли  його
прилаштовано нарештi в той правопорушницький iнтернат, мати мiсця собi  не
знаходить. Скiльки за цi днi думала-передумала про свого баламута!  Стане,
спочиваючи, серед пiскiв, задивиться, i навiть кура?на, що ген покотилась,
пострибала  по-хлоп'ячому,  спричиню?  бiль.  Така   спустошенiсть,   така
самотнiсть, - зда?ться, розiрветься душа!
   Вiдколи сонце пригрiло, вiдколи повiяло весною, Оксана день крiзь  день
тут, серед цих сипучих пiскiв. "Укра?нська Сахара"! Двiстi тисяч  гектарiв
мертвих пiщаних арен, що похмуро тягнуться по тих мiсцях, де колись, може,
ще в доiсторичнi часи,  проходило  рiчище  прадавнього  Днiпра.  Поступово
змiщувалось  воно,  пересуваючись  на  захiд,  бо  земля  ж  крутиться   й
крутиться, i рiчки на це вiдповiдно реагують теж. Шумiла лiсами колись тут
Геродотова Гiлея (про це Оксана не раз чула з лекцiй науковцiв),  квiтучий
був край, а потiм нiбито кочовi племена лiси понищили, а  копанки,  що  ?х
тут пiзнiше про?жджi чумаки копали, пiском позаносило, - зосталося  довкiл
похмуре царство кучугур, текучих пiскiв,  що  ?х,  хоч  скiльки  докладено
зусиль, здавалось, нiчим людина не може зупинити. А ось тепер  -  i  це  ж
таки не хвастощi! - на тисячi гектарiв уже розлягайся в кучугурах садки  й
виноградники, насадження сосен, тополь та бiло? акацi?. Недарма ?сть  хлiб
ця науково-дослiдна станцiя, що  розрослася  вприбiч  радгоспу,  все  далi
заходячи в кучугури сво?ми виробничими вiддiлками. Недарма рiзнi переймачi
досвiду й тi, що пишуть дисертацi?, ?дуть звiдусiль  подивитись  на  працю
тутешнiх науковцiв, механiзаторiв та  виноградарок-гектарниць,  таких,  як
Оксана. Вiри не ймуть: невже росте? Невже зачепилося, прижилось?
   Нашестя найстрашнiших  рухливих  пiскiв  людина  таки  спромоглася  тут
зупинити, i, виявля?ться, зупинила вона ?х...  очеретиною?  Так  принаймнi
вiдповiдав Оксана, коли якi аж надто доскiпливi при?жджi з'являються в не?
на  дiлянцi,  де  всюди  в  пiсках  по  вчорашнiх  кучугурах,  розрiвняних
бульдозерами, стоять ряд за рядом захиснi кулi  проти  вiтру  -  очеретянi
мури! Саме  вони  прикривають  собою  ще  один  вiдвойований  гектар,  де,
пригорнутi на чималiй глибинi,  якраз  прокидаються  до  життя  винограднi
чубуки,  Оксанинi  вихованцi.  Ма?   норму   виростити   п'ятдесят   тисяч
виноградних саджанцiв, та ще саджанцiв  особливих,  гартованих,  бо  це  ж
карантин, звiдси саджанець ма? вийти чистим,  знезараженим,  i  таким  вiн
вийде,  адже  нiякий  шкiдник,  нiяка  нечисть  не  витриму?  влiтку   цих
розпечених пiскiв, ?хнiх пекельних температур.
   Кiлькiсть приживлень в Оксани  завжди  висока,  не  да?  вона  загинути
чубучатам навiть у найпекучiший рiк. Як мало хто, опанувала вона мистецтво
приживляти,  плекати  ?х,  оберiгати  та  вирощувати,  а  сво?му  коханому
синочковi  дати  раду  так  i  не  змогла,  змушена  була  його  втаювання
перекласти на чи?сь руки.
   Чи зазнаватиме вiн ласки вiд них?  Чи,  може,  за  дрiбну  провину,  за
найменший непослух жде його там кривда й сувора покара, бо  хай  який  там
буде учитель, а хiба ж воно йому рiдне?
   Працювала, саме розставляла очеретянi загорожi для захисту  сьогорiчних
саджанцiв, - та роботою не одразу й помiтила, як вiд  автобуса  рушили  до
не? навпростець якихось дво?: кремезний  моряк  рудочубий  та  чорнявенька
дiвчина з рiшучим помахом рук, у сiрому светрi, що туго облягав  ??  стан.
Боса йшла, а модельнi сво? несла в руках, бо iнакше погубила б, шугаючи  в
сипучiм пiску. Як же була вражена Оксана, коли дiзналась, що оце перед нею
i ? вони, вчителi, тi самi, що будуть вихователями ?? сина! Прибули вони -
Борис Савович та його колега Марися Павлiвна, на  прiзвище  Ковальська,  -
щоб познайомитися з матiр'ю, дiзнатись про того бешкетника, так би мовити,
з першоджерел. По правдi кажучи, здивували матiр-одиначку  сво?м  вiзитом.
Аж ось де ?? знайшли! Мало того, що сином клопочуться, ще й матiр вирiшили
провiдати. Робiтниця була розчулена цим.
   - Так оце ви, вчителята, -  розглядала  вона  ?х  схвильовано.  -  А  я
подумала, чи не практиканти якi...
   Зiрким оком помiтила перстень на правiй руцi в Бориса Савовича i одразу
ж зробила висновок, що вже вiн одружений,  не  якийсь  там  неоженьба,  що
тiльки й шукав романiв, - отже, такий бiльше пильнуватиме  довiрених  йому
вихованцiв.  До  Марисi  Павлiвни  в  робiтницi  ворухнулося  щось  навiть
ревниве: ось такiй молодiй та, мабуть, i недосвiдченiй передано ?? Порфира
на вишкiл? Чи зумi? вона його  перевиховати  i  що  йому  прищепить?  Якщо
ременя не слухався, то чи слухатиме вiн ??, таку маленьку та  тендiтну?  З
виду та сама як десятикласниця, хоча тепер, трапля?ться, й  десятикласницi
мамами стають... I ревнощi, i сумнiви заворушились, однак  перше  враження
сво? Оксана нiчим не виявила, навпаки, ?й хотiлося  по  щиростi  привiтати
цих людей, обiйтися з ними гостинно. Якби ж це вдома!  А  тут  i  посадити
нiде.
   - Сiдайте ось хоч тут, - вказала ?м на зваленi купою кулi очеретянi.
   Весняне сонце ще не було пекуче,  воно  лиш  при?мно  пригрiвало  живим
теплом, i степ дихав  вiльготно,  вiтерцем  обвiвало  людей,  i  вчителька
сказала:
   - Тут у вас почува?ш, що йдеш крiзь повiтря.
   Влаштувавшись на  кулях  очерету,  молодi  педагоги  стали  розпитувати
Оксану про сина, як та що, та коли правопорушником зробився, i хоч  вiдомо
було ?м про материнi скарги на сина, однак виявилось, що то в минулому,  а
зараз вона аж нiяк не хоче скаржитися на нього, нема йому  вiд  матерi  нi
осуду, нi клятьби. Про що б не зайшлось - усмiх  поблажливостi  перемайне,
iскринки слiз, хай зболених, але  гордих  i  радiсних,  уже  зблискують  в
материних очах. Бо така ж у нього душа, такий  вiн  добрий  бува?!  Тiльки
весною запахло - вже шпакiвнi подерся ставити,  а  взимку  цiлий  день  на
рiчцi лунки пробивав,  щоб  риба  не  позадихалась!  Марися  Павлiвна,  не
вiдводячи погляду, стежила за молодою матiр'ю, знаходячи в нiй схожiсть iз
сином, - така ж  чоласта,  очi  сiрi,  тiльки  великi  (в  того  розбишаки
дрiбненькi), шия висока й худа,  при  рiзкiм  поворотi  голови  аж  жилами
напина?ться. В обличчi жiнки  якась  змученiсть,  швидкi  спалахи  настрою
змiнюються швидким пригасанням, як у людей  нервових  -  видно,  що  нерви
розшарпанi вкрай... Усе це, ясна рiч, карби, полишенi коханим  синочком...
Газова косинка, однак, вив'язана по-дiвочому, губи пiдфарбованi, -  цього,
бач, не забува?. I лице, хоч змучене, проте ма? в  собi  привабливiсть,  в
поглядi сяйливому, гарячому почува?ться  внутрiшня  пристрасть,  прихована
жага.
   - Любов слiпа, це вiдомо,  -  сказала  вчителька,  -  але  вас  просимо
розповiсти про свого сина по можливостi об'?ктивно, нiчого не втаювати.
   А колега ?? додав:
   - Якщо ми бiльше про нього знатимем, це пiде йому на користь.
   - Та вiн же в мене не карний злочинець!
   - Ми й не кажемо, що карний... Але ж ви хочете, щоб вирiс  вiн  чесним,
мужнiм, красивим... Це й наша мета.
   I дивна рiч: з першого слова мати повiрила ?м, вiдчула, що  не  повинно
бути та?мниць вiд цих людей, якi вiднинi теж вiдповiдають нарiвнi  з  нею,
якщо не бiльше, за ?? таке буйне, невлаштоване душею дитя.
   - Змучилась я з ним, опечалилась, - призналася вона. - ?дина ж  у  мене
дитина... З першою судьбою i отак горюю... Серце зiтлiло, душа облива?ться
кров'ю за нього! Оце дивiться, яка стала, - витягла вона сво? жилавi руки,
- а я ще ж молода. I всьому причина вiн. Бо нема? днини спокiйно?, настане
нiч, i тодi ще бiльше в тривозi, бiжу пiсля кiно до клубу, нiчних сторожiв
питаю: чи не бачили? Гасаю по селу, плачу, шукаю: де воно? Може,  купалося
та втопилося, бо не такий же вiн у мене моряк та плавак, як сам  про  себе
накаже... "Утопивсь!" - аж наче хтось шепче менi. I нiби  наяву  бачу,  як
удосвiта  витягують  його  неводом,  неживе,   посинiле,   заплуталось   у
рибальськi сiтi... Станеш потiм питати, де був, а вiн тобi як засипле  сiм
мiшкiв гречано? вовни, нарозказу?, тiльки слухай... Бо вiн же  в  мене  як
Гоголь, - i змучено посмiхнулась крiзь налиту сонцем сльозу. -  Скiльки  в
нього тих фантазiй! Може, й вам уже розказував, як дiдуся  поранило  i  як
його Рекс витяг з поля бою? Що дiдусь поранений був - це правда, з  однi?ю
легенею жив, а ось що Рекс... то де вiн там узявся на фронтi!
   - Уява активна, ми це помiтили, - зауважила Марися Павлiвна.
   - Повiрите, iнодi вiн у мене просто золотий: мамо,  не  хвилюйтесь,  не
плачте, я слухатимусь, житимем дружно, i  школи  не  пропускатиму,  завтра
мене раненько розбудiть. Вибiгаючи на роботу, поставлю йому будильник  пiд
вухо, а вiн i будильник проспить, i до школи потiм не дiйде, бо когось  по
дорозi зустрiв, чимось захопився i вже про все на свiтi забув! Десь уже  в
плавнях його шукайте, бо там йому найлюбiше, там йому право-воля!
   - Волелюб, - вперше усмiхнулась Марися Павлiвна.
   - Йому гарно, а менi... Мiсця не знаходжу!  Де  вiн,  мiй  гуляй-вiтер?
Кинусь на розшуки, зловлю, натовчу, налупцюю, та хiба ж биттям вихова?ш? А
то ще було шиферину прибинтував до руки  i  в  школу  не  йде:  "Я,  мамо,
поранений..." Розбинтувала, а там нема нiчого... Отакий фронтовик!
   - Скажiть, дiдуся вiн слухався? - запитав Борис Савович глибокодумно.
   - О, доки дiдусь був живий, я й горя не знала.  Дружба  в  них  була  -
нерозлийвода. I на риболовлю разом, i на виноградники, було, бiжить,  коли
дiдусь пiшов сторожувати, - не раз у куренi  й  ночував.  Прибiжить  пiсля
ночiвлi радий, веселий, доповiда?: "Мамо, я сьогоднi нiчого не нако?в!"
   - А ви не пробували його до  сво??  роботи  прилучити?  -  поцiкавилась
учителька.
   - Пробувала. Вiзьму його з собою, дам сапу в  руки,  бере  безвiдмовно,
покрутиться бiля мене якийсь час, а тiльки вiдвернулась - уже лови вiтра в
полi! Та для кого ж цi кучугури насаджую? - з жаром  говорила  вона,  нiби
син уже наяву ось тут виник перед  нею.  -Таж  для  тебе  найперш!  Двiстi
тисяч! Пустеля, Каракуми - таке тобi вiд капiталiзму дiсталось,  а  тепер,
глянь, що зроблено! I для кого? Для кого, скажiть, оцi кучугури розрiвнюю,
виногради закладаю, пiдживлюю, сто  разiв  поливаю?  Пiски  -  як  вогонь,
навiть найживучiша фiлоксера, ота, пробачте, воша коренева,  не  витриму?,
гине, а саджанець мiй росте! Бо з любов'ю вирощую, для тебе лелiю,  а  ти?
Оце така мамi вдячнiсть вiд тебе? Та поглянь, яка вже я стала  розшарпана,
нерви всi пошматованi!.. Iнодi розчулиться: не хвилюйтесь, мамо,  не  буду
бiльше, кинеться на шию, заспокою?, ладен руки-ноги менi цiлувати. Дивись,
кажу, скiльки я цих кучугур окультурила, але ж i на твою долю ще  буде  та
буде!  Тож  готуйсь!  Вiн  i  не  вiдмовля?ться:  вивчусь,  каже,  пiду  в
механiзатори, на плантажнi плуги... А поки що набере хлопцiв i гайда в  тi
он, ще не займанi кучугури... А там повнiсiнько ж снарядiв та мiн у пiсках
- ото я можу бути спокiйна? Ми ось тут як розрiвню?м кучугури, то  саперiв
щоразу виклика?м. Вони йдуть попереду, а ми вже за ними - чубуки садимо...
   Як нiби епiчне щось, слухала Марися Павлiвна розповiдь робiтницi про тi
буденнi негучнi битви, що тривають тут роками. Адже не так просто оживити,
окультурити  цей  пустельний  край.  Спершу  треба  розрiвняти  бархан  за
барханом, а потiм засiяти житом в кiнцi серпня,  а  наступно?  весни  жито
скосити, пiдiйняти плантаж, внести добрива  i  ще  раз  засiяти  житом,  а
навеснi по ньому вже садитиметься виноград з таким розрахунком,  що,  коли
жито викине колосок, в той час i виноград  якраз  бризне  листом,  i  вони
мовби захищатимуть одне Одного... Виявля?ться, жито одна з найвитривалiших
рослин на планетi, жита бо?ться навiть осот, в цих  умовах  воно  якраз  i
очища? землю, з жита тут  усе  почина?ться..."0сь  де  пану?  творчий  дух
людини, -  мимовiль  подумалося  Марисi.  -  I  цi  люди,  що  цiлий  край
повертають до життя, вони теж - як жито..."
   Не все з почутого Марися Павлiвна  розумiла,  далека  була  ?й  вся  ця
виноградарська технологiя, якою звично оперувала робiтниця, але  ясно  для
вчительки було головне: перед нею майстриня, перед нею людина, яка  зумiла
оживити цi мертвi безплiднi пiски,  що  тiльки  й  були  начиненi  iржавим
металом вiйни. I хоч педагогiчних нахилiв  i  не  виявила  стосовно  свого
сина, зате ж ? в нiй оцей хист  -  серед  усiх  труднощiв  виплекати  свiй
саджанець зеленолистий!..
   Борис Савович виявився досить компетентним у дiлах виноградарських, вiн
з пiвслова вхоплював те, про що йшлося. Марися ж Павлiвна  почувалася  тут
ученицею, на?вною i, може, аж смiшною, що не  могла  до  ладу  про  все  i
второпати, хiба що про жито та  про  те,  що  в  цiм  пiску  найстрашнiший
шкiдник гине, не витриму? влiтку його пекельних температур. "Ох, якби  ми,
педагоги, так умiли вирощувати дiтей, як жiнка  ця  вмi?  вирощувати  сво?
виноградники та соснята!" Навiть з Алжiру присилають  ?й  сюди  чубуки,  i
вони тут у не? проходять гарт. фiлоксера, що ранiш  вважалася  непоборною,
навiть вона пропада? в цiм вогнянiм карантинi.  Адже  цiле  лiто  тут  все
вогнем пашить, босою ногою в пiсок не  ступнеш,  i  лише  лоза  виноградна
якимось чудом все ж приживля?ться пiд Оксаниним  доглядом,  звiдкись  соки
бере,  розвива?ться.  "Ось  так,  як  ми  саджанцi,  так  ви  дiтей  наших
бережiть", - могла б ця молода жiнка зараз сказати Марисi Павлiвнi, i було
б то справедливо. Найдорожче, що ма? в життi, сина ?диного,  вiддала  вона
тобi на виховання, не впоравшись з ним сама...
   - Не вiддала б я вам його, - сказала задумливо  мати,  -  та  тiльки  ж
школа стогне, i сусiдки просять: вiддай та  вiддай,  Оксано,  його  в  той
iнтернат, бо й наших позводить з ума та з толку... Вiн  же  тут  для  всiх
комишанських бешкетникiв авторитет!
   - Чим же вiн цей авторитет здобув? - запитала вчителька.
   - А тим, що вiрний товариш. Хоч ти його вбий, не викаже, скорiше навiть
на себе провину вiзьме... I меншого вдарити не дасть,  завжди  заступиться
за нього перед забiякою. Якщо, каже, руки сверблять  битися  -  бий  краще
мене: я здоровий, витерплю. Отакий. Просто безстрашник якийсь!  Мабуть,  у
дiда вдався...
   Весь час кортiло Марисi дiзнатись ще про одне - найiнтимнiше: вiд  кого
ж дитя, з яко? любовi? I  коли,  зрештою,  зважилась  запитати,  то  жiнка
сприйняла це на диво природно, навiть не знiяковiвши: видно,  не  було  ?й
чого соромитись у сво?му минулому.
   - Дехто каже, Оксана то ж така... легковажна,  вона  за  вiльну  любов,
безшлюбне з  котримось  зiйшлась,  -  говорила  мовби  до  марев,  що  вже
зривалися, струмували ледь помiтно попiд обрi?м. - I дитя в  не?,  мабуть,
тому таке кляте, що безшлюбне, йому теж тiльки свободи дай... Не  суперечу
- безшлюбне, беззагсове, але ж я таки  по  любовi  зiйшлась!  -  стиха  аж
вигукнула вона. - Не заглядала  йому  в  паспорт,  на  зарплатню  його  не
жаднилась, - покохала, i все. Хоч дехто й радив, щоб на алiменти подавала,
але нi, кажу, так обiйдусь. Гордiсть людинi дорожча... Та й  станцiя  мене
скривдити не дасть. А колись ще вiн i сам, може,  мене  знайде,  хоч  сиву
розшука?, щоб подивитися, якого ж сина  виростила  мати-одиначка  з  сво??
першо? та, певне, вже й останньо? любовi...
   Нi скарги, нi нарiкань не було  в  ??  розповiдi,  скорше  вона  просто
виповiдала себе цьому сонцю й просторам, спокiйно виливала душу цим уперше
зустрiнутим людям, вiддалившись поглядом,  задивившись  у  прозорi  текучi
марева, як у сво? минулi лiта.



   III

   Режим напiвсвободи - так у них зветься це собаче життя.  I  саме  таким
уявля?ться воно малому комишанцевi. День  твiй  i  нiч  розписанi  тут  по
хвилинах: лягай, вставай, бiгом туди, бiгом сюди, лише з двору не смiй анi
кроку... Брама залiзна, глуха. У будцi вартовий невiдлучно. В який бiк  не
розженись - мур тебе зустрiне, мур такий, що його i собака не перескочить.
I вони хочуть, щоб Порфир звик до такого життя!  А  йому  i  вночi  плавня
волею диха?, риба при мiсяцi сплеску?ться, очерети шелестять.
   Десь там весна, птахи з вирiю повертаються,  а  ти  безвилазно  за  цим
глухим муром. Найнуднiше  мiсце  на  свiтi!  Монастир  колись  був,  потiм
колонiя неповнолiтнiх  правопорушникiв,  тепер  школа.  Тiльки  не  просто
школа, а спецшкола - цим "спец" багато що сказано.  Всевидющий  цупкорукий
режим - вiн тобi тут батько. Звелять спiвати - спiвай, скажуть за парту  -
не огризайся.  А  як  тiльки  старший  хто  на  порiг,  одразу  схоплюйсь,
виструнчуйся:
   - Вихованець Порфир Кульбака вивча? правила внутрiшнього розпорядку!..
   Пiд нулiвку остригли. Тут усi стриженi  -  плем'я  маленьких  стрижених
людей. Винятком хiба що старшi - тi, що здобулись уже права на чуби. Довго
тепер Порфировi ждати, доки чуб вiдросте. А зараз i мама  б  не  впiзнала:
голомозий, мов арештант, у карцерi сидять. Не встиг озирнутись, як  уже  в
карцер його запхали. За спробу втечi, за те, що з душово?  через  кватирку
хотiв випурхнути на волю. Спробував, а потрапив просто до  рук  товаришевi
Тритузному, начальниковi служби режиму. Страшенно? сили чоловiк, дарма  що
вiку пенсiйного. Не пробуй i вирватись,  коли  вiн  схопить  тебе  та,  як
обценьками, стисне там, де пульси б'ють.  Ще  тiльки  десь  там  коридором
кроку? вельмишановний начрежиму, а Порфир уже чу? його залiзну  ходу,  чув
навiть вiддих, коли грiзний вартувальник зазира? крiзь вiчко  до  карцеру,
чи то пак штрафно? кiмнати, як вони його культурно величають. Потiм  засув
брязь! - дверi вiдчиняються, - здоровенькi були, товариш Тритузний вирiшив
провiдати героя невдало? втечi.
   - Ну як ти тут? Не випарувавсь?
   - На мiсцi, осьосьо, - озива?ться Кульбака з тапчана.
   - Тiльки ти встань, коли старший заходить.
   - Не розумiю, чого вставати? - хлопець пiдводиться знехотя.
   - Так треба. Солдат теж не всяке начальство поважа?, а проте честь да?!
   - Ну хай буде вам честь... Хоча всi знають: влада людину псу?.
   - Не псу?, а тiльки проявля?... Все, що було в нiй ранiше, виходить  на
поверхню...
   Зачинивши за собою важкi, цинком оббитi  дверi,  Тритузний  ма?  звичку
пройтись по кiмнатi сюди-туди, молодцювато поводячи раменами, потiм  сiда?
на тапчанi й, збивши кашкет набакир, наметикованим оком озира? штрафну, чи
нема чогось недозволеного.  Стiни  штрафно?  поколупанi,  рябiють  рiзними
написами, що ?х залишили пiсля себе невiдомi Порфировi попередники. I  сам
Порфир часу не гаяв, встиг увiчнити себе, прооравши  цвяхом  навкiс  через
стiну: "Хлопцi! Смертi нема!" Наче звертався в такий спосiб  до  плавневих
сво?х товаришочкiв, пiдбадьорював ?х на той випадок, коли б  котромусь  iз
них довелося потрапити сюди, за оцинкованi  дверi,  в  провалля  нудьги  i
самотностi.
   Начальник режиму одразу помiтив свiженько нашкрябаний Порфирiв заповiт,
з веселим прижмуром глянув на хлопця:
   - Вiриш у безсмертя? Це вже добре. В усякому разi, краще,  нiж  слiзьми
пiдлогу поливати... А цвях, яким стiну проорав, викладай сюди.
   - Який цвях? - i погляд такий, наче на безвинну дитину зведено наклеп.
   - Давай, давай, не примушуй чесну людину лiзти до тебе в кишеню.
   Довелося вiддати.
   - Берiть, якщо вже й цвяха бо?тесь.
   - Не бо?мось, а порядок. Перед тобою був тут один  герой,  що  й  цвяха
ковтнув, аби тiльки випустили, - так йому то? свободи кортiло.  Добре,  що
хоч без хiрурга обiйшлось, сама природа допомогла...
   Ох, як розумi? Порфир того невiдомого: iнодi настрiй наляже  такий,  що
на все зважишся, аби лиш звiдси вирватись. Iнакше цю публiку  не  проймеш!
Адже ?м, дорослим, усе можна: i горiлку жлуктять,  i  наклепують  один  на
одного, а ти тiльки школу пропустив, нiч дома не ночував - i вже  тебе  за
шкiрку та на режим! У неволю! У камеру смертну!
   Ну, це ти вже занадто, Порфире, яка там смертна... Кiмната як  кiмната,
тiльки дверi цинком окутi й з вiчком, щоб вартовому  було  куди  зазирати.
Вiрний друг - тапчан до тво?х послуг...  Зараз  на  ньому  сидить  товариш
Тритузний та лагiдно з тобою бесiду?.
   - Зна?ш, у чому бiда твоя, хлопче?
   - А в чому?
   - Ременя путнього на тебе не було.
   - Був.
   - Ой навряд... Менi ось у тво?му вiцi доводилось уже на хлiб заробляти.
Один рiк погоничем, другий  -  iди  льохи-виносховища  колонiстам  копати.
Лопату в руки i нарiвнi з  дорослими  цiлий  день,  -  аж  полуда  на  очi
вилазить.
   - Так то ж... колись.
   - Авжеж. Тепер iнше, тепер ви з пелюшок зна?те сво?  права:  давай  вам
"Артеки",  гармонiста  штатного,  розваги  всякi...  А  коли  ж  до  працi
привчатися,  як  не  замолоду?  Глянеш,  скiльки  тих  старшокласникiв   -
парубчаки ж, траси б могли будувати, а вони цiле лiто байди б'ють...  Такi
трудрезерви - й на вiтер!
   - По-вашому, канiкул зовсiм не треба?
   - А навiщо вам стiльки канiкул? Щоб бiльше дичавiли та в шкоду  лазили?
Батьки-матерi день крiзь день на роботах, а цi  тiльки  й  знають  Днiпро,
човни, транзистор, карти... Або ватагами швендяють, доки десь таки на сво?
наскочать, ?демо торiк з нашим директором на Брилiвку, а з  кучугур  дiвча
якесь вискаку?  навперейми,  кричить,  перелякане.  Зупинились:  що  таке?
Виявилось, хлопцi снаряд  знайшли  i  котромусь  закортiло  всередину  тiй
iграшцi заглянути. Ну й заглянув... Ще ми  його  i  в  лiкарню  вiдвозили,
поклали просто хiрурговi на стiл...
   - Вижив?
   - Але ж iнвалiдом буде! I сказати  б  за  дiло,  а  то  так,  з  дурно?
голови... Оце ж i ти: нiкого над собою не визна?ш, пiшов i пiшов по  життю
пустопаш... А була б на тебе, хлопче, мiцна рука, вмiла б приструнчити, не
опинився б ти зараз ось тут, у штрафнiй, не соромив би матiр перед людьми.
Чесна трудiвниця, а ма? через тебе, шмаркача, ганьбу терпiти!
   Нагадуванням  про  матiр  Тритузний  найбiльше  й  дошкуля?  Порфировi:
соромиш, ганьбиш... Хоч би вже в це не лiз! Нудить, повча?, а в самого нiс
червоний, голос хрипить - не одну, мабуть, цистерну  горiлки  видудлив  за
життя... Наставник!  .Ранiше  Тритузний  нiбито  ?герював  у  мисливському
господарствi, ? таке неподаля Комишанки, на  вiдкриття  сезону  всi  туди,
бабахкають цiлий день, птицю розполохають, мета?ться в небi,  нещасна,  не
зна?, куди  й  подiтись...  Скiльки  того  птаства,  мабуть,  перебив  цей
Тритузний: такий нi качцi, нi каченятi пощади не дасть...
   - А ? такий закон, щоб лелек  убивати?  -  зненацька  запиту?  хлопець,
дивлячись у вiчi Тритузному.
   Начальник режиму погладжу? мiцну щiточку вусiв. Йому й невдогад, звiдки
це аж сердите запитання. Бо ж сам вiн не  був  свiдком  того,  як  знайшли
напровеснi величезного  мертвого  лелеку  пiд  радгоспiвським  гаражем,  у
калюжi кровi, з крилами задубiлими...  Таким  його  вранцi  люди  побачили
пiсля  нiчно?  чи??сь  розваги.   Всi   обурювались   вчинком   невiдомого
птаховбивцi, шофери нахвалялись ребра  йому  поламати,  якщо  виявлять,  а
Порфир i в школу не пiшов того дня, бо нащо йому й школа, коли отакi ?  на
свiтi... Кому вiн заважав, той птах? Був зовсiм довiрливий до людей,  десь
аж iз Африки прилiтав на цей радгоспний гараж... Опустiло  лелече  гнiздо.
Скiльки пам'ята? себе Порфир,  усе  воно  було,  усе  стирчало  хмизом  на
гребенi сарая, i дзьобатий  господар  спокiйно  стояв  на  однiй  нозi  та
виклацував, згорда озираючись довкруги, нiкого не боячись... I ось - нема.
На словах усi за природу, всi такi розумнi, а хтось таки  ж  руку  пiдняв,
хтось убив?!
   - Чого ж ви мовчите?
   Хлопець з настовбурченим виглядом ждав  вiдповiдi,  i  Тритузний  мусив
пояснювати, що про вбивство лелеки  дико  й  говорити,  бо  це  не  тiльки
корисний птах, вiн просто друг людини...  За  народною  прикметою,  лелека
щастя приносить...
   - Та тiльки чого це ти до мене з сво?м лелекою?
   Порфир чомусь не став вiдкриватись, не розповiв, як було знайдено  бiля
гаража птаха в кровi затужавiлiй i як вiн  за  ним  тужив...  Мовчав,  хоч
нестерпно було, хотiлося викричатись: "Малих тiльки хапа?те, а самi? Лелек
б'?те, ось такi ви... Жайворонят у степу скiльки  гербiцидами  передушили?
Навiть тодi, коли вони на я?чках сидять. Бо де ж ?м  сховатись  вiд  ваших
отрутохiмiкатiв!.. Цiлитесь, звiсно, по бур'янах, а чим  оте  захиститься,
що голеньке, безпомiчне, зiщулилось у гнiздi... Дихнути на нього боязно, а
ви на нього хмару отрути!"
   -  Гербiцидiв  цiлу  баржу  притягли,  а  про  жайворонят  нiхто  й  не
подумав...
   - Це в нас бува?, - нахмурившись, згодився Тритузний. - Сам бачив пiсля
тих обробок: бджоли мертвi - купами бiля  вуликiв...  Та  тiльки  ж  бува?
iнакше. Ось менi син пише з Каспiю, вiн у мене нафтовик, у пустелi разом з
туркменами ставить буровi вишки. Зима i в них там  видалась  люта,  навiть
море замерзло, мiльйони птахiв лишились без  корму.  Пропали  б,  якби  не
людина. I зна?ш, як ?х виручали? З вертольотiв розкидали  пiдкормку!  Цiлi
авiаз'?днання працювали на птахiв, тiльки це й врятувало ?х вiд загибелi.
   - Ну, то  по-людському,  -  буркнув  хлопець  i,  зацiкавившись,  почав
докладнiше розпитувати про ту вертолiтну операцiю  по  врятуванню  птахiв.
Хотiв знати, якi птахи на Каспi? водяться  та  чи  правда,  що  й  тут,  у
степах, торiк нiбито бачили, як вертолiт за  обмерзлими  дрофами  ганявся,
тiльки вже не з метою пiдкормки...
   Тритузний  цього  пiдтвердити  не  мiг,  зате  вiн  виявився  неабияким
птахознавцем. Запевня?, що доводилось йому бачити на  сво?му  вiку  навiть
чорних жайворонят! I пташок, у яких не лапки, а копитця, пташка й зветься:
копитник...
   - А ? ще такi пташата, що в ополонку пiд кригу пiрнають i по дну  рiчки
ходять, шукаючи собi там здобич, а потiм назад вибираються...
   Ось таке Порфир слухав би хоч i до ночi! Одразу  й  неприязнь  його  до
цi?? людини мовби пригасла, вiн присiв навпроти Тритузного, ловлячи  кожне
слово з його розповiдi про тих дивовижних пташок, що пiшки  по  дну  рiчки
ходять...  Але  на  цьому  найцiкавiшому  мiсцi  Тритузний,  глянувши   на
годинник, мову урвав i вже iншим, дiловим тоном звернувся до хлопця.
   - Може, ма?ш яку скаргу на наш надзирательський состав, то  кажи...  Бо
краще тут викласти, нiж потiм  бiгати  до  прокурорки,  коли  вона  при?де
братiю вашу опитувати.
   I пояснив, що тi, кому належить здiйснювати нагляд, регулярно  на?здять
сюди  перевiряти,  чи  не  кривдять  тут  вихованцiв,  чи  нема   випадкiв
рукоприкладства абощо...
   З боку Порфира нарiкань не було. Одна тiльки скарга мучила хлопця,  але
вiн тримав ?? глибоко в собi: за що я тут? Який на менi злочин? I коли  ви
мене випустите звiдси?
   Двi доби можуть тримати Кульбаку в штрафнiй, бiльше не мають права. Але
ж i за двi доби занудитися, здурiти можна, дивлячись у  вiкно  на  клаптик
неба, що аж кричить  сво?ю  блакиттю,  виманю?:  виходь,  Порфире,  гайнем
погуля?м!
   Вирватись звiдси можна хiба що в нужник, чи то пак, пробачте, в туалет.
? потреба чи нема - а бiжить! Добре, що хоч пускають, скiльки б  разiв  не
просився. Вискочивши на подвiр'я, Порфир часом чкурне зовсiм не в той бiк,
опиниться аж за майстернями, в глухiм закутку, де човни лежать просмоленi,
лiта ждуть. Повпирались носами  в  мур  -  та  його  не  пробити.  Хлопець
сюди-туди перебiга? очима: де  ж  той  якiрець  iржавий,  що  валявся  мiж
човнами напередоднi? I цвях вiдiбрали, i якоря нема, що мiг би  аж  он  як
прислужитись тому, хто замишля? ще одну  вiдважну  рiч...  Береш  якiрець,
шпурля?ш його через мур, вiн там зачепиться за що-небудь, а ти вже тодi по
ланцюгу вгору, як мавпа, як скалолаз: ловiть!
   Хтось догадався прибрати: мабуть, i з  вiдстанi  в  цiй  школi  читають
Порфировi пота?мнi думки.
   День повен сонця,  повен  весни.  Днища  човнiв  понагрiвались,  смолою
пахнуть. Сам цей дух смоляний не байдужий тому, хто вирiс бiля каюкiв,  на
кому ще й зараз пiд курточкою рябенький тiльник,  як  у  моряка,  -  мамин
подарунок. На декотрих човнах по дну накладенi ребристi смуги, це  полозки
- на той випадок, якщо вода замерзне. Всюдихiд: чи по водi, чи по льоду  -
тiльки шурх! та шурх! мiж очеретами... А тут...
   Умостився  Порфир  на  перекинутiй  байдi,  на  сонячному  пригрiвi   й
задумавсь: моряк, а на такiй  сушi,  на  такiй  мiлинi  опинився.  Птахом,
чорним жайвороням яким-небудь стати б йому, щоб тiльки випурхнути  звiдси.
Бо ж не почува? себе винуватим! У чому провина його? Може, весна винувата?
Взимку ще нiчого, а як завеснi?ться, так уже хлопець нiчого й  не  вдi?  з
собою, за парту його не заженеш, з дому вийде, а до школи  не  втрапить...
Мама iнодi й у школу його вiдводила, за партою сидiла, та тiльки  щодня  ж
не сидiтиме... Ну та й що? Однаково не дурнiший за iнших! Доки  живий  був
дiдусь, вiн таки розумiв хлопця, заступався: хай покозаку?, мовляв, ти  не
дуже, Оксано, на нього нападай, без батька росте, йому ще його буде...
   Не було, мабуть, кращо? людини на свiтi, як дiдусь. Фронтовик, з однi?ю
легенею в грудях, з медалями у вузлику, жив  приймаком  у  яко?сь  там  на
вiддiлку, хоч дехто й пiдсмiювався, що в такому вiцi,  мовляв,  старого  у
прийми потягло. (Мама цих жартiв не пiдтримувала).  З  дiдусем  у  Порфира
нiколи не доходило до сварок, i тим болючiше йому зараз за той  випадок  з
велосипедом. Никаючи якось по радгоспу, загледiв був: чийсь велосипед  без
дiла скуча?, притулившись пiд аптекою. Не довго  думаючи,  Порфир  ухопив,
осiдлав його i - в степ! Накатався й пiд лiсосмугою кинув аж за селом,  бо
не додому ж його тягти. Поверта?ться пiсля катання, а назустрiч дiдусь iде
сумний-сумний, пiшки поверта?ться до себе на вiддiлок:  "Якийсь  недовiрок
велосипед украв..." Ох, як тодi прикро почувалося Порфировi перед ним! Мав
би одразу й признатись, побiгти та мерщiй прикотити дiдусiв  велосипед  (i
як вiн його не впiзнав пiд аптекою!),  але  ж  не  признався,  розгубився,
згорiв... Лише увечерi потай пiдкотив той нещасний велосипед i пiд куренем
тихенько поставив. Уже тiльки згодом дiдусевi  признався...  Все  склалось
би, мабуть, iнакше, якби живий був  дiдусь!  На  дiдусеву  честь  i  онука
назвали цим ось нiби дорослим iменем, нiби аж нетеперiшнiм: Порфир. Так  i
зовуть:
   Порфир та Порфир... I  нiяких  нiжнощiв,  нiяких  тобi  там  "Порфирко"
абощо. Хiба лишень жартома кине котрий-небудь: "Ей ти, Оксанич!...", а той
жарт хлопцевi ножем у серце.
   Влiтку цiлими днями Порфир на рiчцi,  ковбаситься  у  водi,  стриба?  з
гiлляк, пiрна? на ямах без акваланга.  I  якщо  хто  вiдкушу?  курортникам
блешнi пiд водою, то це, звiсно, "Оксанич", пiдкрадеться, льоску на  зуби:
хрусь! - i поплив з новiсiнькою японською блешнею в зубах!  Матерi  не  до
нього, вона сво? кучугури окультурю?, а вiн... Та вiн  не  обража?ться  на
матiр. Сюди вiддала? А що ж ?й з тобою, бешкетником, робити?  Щось  навiть
схоже на жаль прокида?ться в  нього  зараз  до  не?,  дома  таке  рiдко  з
Порфиром траплялось. Скiльки разiв до безтяму  ??  доводив,  до  крику  та
слiз: "Горе ти мо?! Тиран мiй вiчний!" У такi хвилини на все була  здатна,
а тепер, коли спекалась, видно, як пережива? за ним, стражда?.
   Найфантастичнiшi Порфировi  думки  все  крутяться  довкола  одного:  як
випорснути звiдси? Не страшно, якби чорна буря пройшла  з  курявою  такою,
щоб цi мури геть зарiвняла, позамiтала... Або мiж табуретки якби  залiзти,
коли ?х з майстернi вивозять за браму... Або... Або... Весь  мур  уже  вiн
очима обнишпорив, чи нема  де  дiрки,  шпарини  яко?-небудь,  щоб  ящiркою
прослизнути крiзь не?. Нема  трiщини,  мiцно,  клятий,  сто?ть.  В  одному
мiсцi, де стiна трохи нижча, нiж всюди, самi ж  вихованцi  цiлою  бригадою
домуровують ??, працюють,  як  справжнi  муляри.  Розвели  вапно,  щiтками
шпарують нiздрюватий ракушняк, щоб бiлий був, мов до свята. Та ви його хоч
золотом укрийте, а для Порфира цей мур так i зостанеться муром  придухи  й
неволi!
   З майдану спiв стройовий долина? на рiзнi голоси:
   В нашiй школi режим ох! - суровий,
   Та шляхи нам - у свiтле життя!..
   Скоро й Порфировi доведеться з ними спiвати. Чи, може,  iншо?  затягне?
Хiба ви забули, що ? ще й така:
   "Бiжав бродяга з Сахалiну звiриной вузькою тропой"?
   Розмрiявся й не помiтив, що за спиною - хтось. Озирнувся -  черговий  з
пов'язкою на рукавi. Синьйор Помiдор, як його тут прозвано, бо щоки надутi
й червонi,  справдi  як  тугий  помiдор,  мабуть,  самими  тортами  матуся
годувала. Цей товстун, видно, про втечу не дума?,  такого  ковтюха  хоч  i
пiдсади, то через мур не перевалиться. А ось перед  новачком  напустив  на
себе пихи, з першого слова присiкався:
   - Ти - чого?
   Кульбака з свого боку ошкiрився:
   - А ти - чого?
   - Я черговий по територi?.
   - А мене в туалет вiдпустили!
   - Так ти заховався i на сонечку загоря?ш?
   - А тобi сонця шкода?
   - Припини розмови! На мiсце марш, блощиця карцерна!..
   Порфир аж пiдскочив:
   - Ах ти ж помiдор розчавлений, - i по носi того: хрясь!
   - Хулiган! Забiяка! Ану стiй!  Ану  до  директора!  -  Синьйор  Помiдор
кинувся хапати порушника, та не на такого  натрапив,  щоб  дався  в  руки.
Крутнувся, вертнувся, випорснув i швидше од перекотиполя поза майстернями,
поза  гаражем  (виходила  чимала  орбiта),  щоб  потiм  уже  шурхнути   до
карантинного корпусу. I тут якраз заскреготiло зелене залiзо брами -  вона
вiдчинилася! Перше iнстинктивне  бажання  було  одним  стрибком  туди,  за
ворота,  одначе  весь  прохiд  загородив  трактор:  саме  в'?жджав  вiн  з
потойбiк, з волi, червоний та  запилюжепий,  цiлячись  на  хлопця  фарами,
зовсiм  слiпими  вiд  сонця.  Тiльки  в'?хав,  важке  залiзо  брами   знов
зачинилося, зi скреготом замкнулося на замок, нiби назавжди. По той бiк  i
вiтер, i воля, i курява, а по цей бiк... Краще й не говорити.
   На тракторi ?хали, начiплявшись цiлою  купою,  хлопцi,  все  старшi  за
Порфира, веселi, в чубах, - цi, видно, пройшли вже крiзь  сито  й  решето.
Досягли, що й чуби ?м дозволяють носити, i самих без супроводу вiдпускають
з територi? для весняних робiт на шкiльних гектарах.  У  доброму  настро?,
обсмаглi,  веселi,  -  що  то  значить   волею   дихнули!   Трохи   навiть
вихизовуються, наче напоказ себе виставляють: ось гляньте,  якi  ми  орли,
якi ми трудяги в цих сво?х розкуйовджених, аж сiрих вiд пилюки чубах, що в
них iще й польового вiтру повно!
   Трактор, дмухаючи спекою, зупинився поблизу Порфира.  Зовсiм  маленьким
вiдчув себе хлопець перед ним, одразу геть змалiлим. I хоча й остерiгався,
що ось-ось пiдбiжить Синьйор Помiдор,  зчинить  гвалт,  однак  не  мiг  не
пристояти, очей не  в  силi  був  вiдвести  вiд  цих  веселих  чубанiв  на
тракторi.
   - Чого тобi, манюнiй?  -  звернувся  один  iз  них  до  Порфира  зовсiм
незлобливо. - До мами хочеш? А ще iнший додав:
   - Це якийсь новий жевжик.
   Бо для них усi тут жевжики, хто менший за них, хiба тiльки  й  рiзницi,
що той жевжик  чорненький,  той  руденький,  а  Порфира  невiдомо  i  яким
жевжиком  прозвуть...  Стрибаючи  на  землю,  хлопцi  й  далi  розважалися
новачком, один iз них спробував дати Порфировi щигля по носi й таки назвав
його за русявiсть жевжиком сiреньким, iнший, - рославий парубчак з  темним
маком, що вже висiявся на верхнiй губi, - хотiв знати, чого  такий  сумний
цей манюнiй:
   - Свободоньки закортiло, еге ж?
   Як у воду дививсь! Бо справдi  ж  закортiло,  нi  на  мить  кортiти  не
переста?!
   Найдобрiшим виявився той, що все ще  сидiв  з  засуканими  рукавами  на
тракторi,  вiльно  тримаючи  руки  на  кермi,  все,  видно,  нiяк  не  мiг
навтiшатися сво?м капiтанським правом...
   Саме цей i вгадав пота?мне бажання Порфирове:
   - Хочеш за кермо потриматись?
   - А можна?
   - Ну давай...
   Та  тiльки  Порфир  розiгнався  до  керма,  як  змушений  був  хутенько
змiнювати вiтрила: вiд майстерень накочувалась  галаснеча,  грiзно  ступав
звiдти начальник режиму в  супроводi  Синьйора  Помiдора,  який,  на  ходу
розмахуючи руками, саме, видно,  доповiдав  йому  про  свого  розквашеного
носа. В такiй скрутi Порфировi  нiчого  не  залишалося,  як,  вдавшись  до
ганебно? втечi, миттю шурхнути  до  карантинно?,  вiдгородитись  вiд  усiх
оцинкованими дверима сво?? карцерно? схованки.
   Упав на тапчан, i аж дерево хотiлося гризти: втечу,  втечу!  Сто  разiв
тiкатиму, а втечу!



   IV

   Плакав, уткнувшись обличчям у долонi, щоб нiхто не бачив цих його слiз,
потiм, виплакавшись, лежав, лицем до  стiни,  зiщулений,  притихлий,  хоча
здавалось, що й так за ним стежать, що крiзь  оте  вiчко  в  дверях  хтось
невiдривне дивиться на нього злим, пильнуючим оком.
   Начальник режиму був таки зазирнув до штрафно?, але, переконавшись,  що
грiшник на мiсцi, не став чiпати його, зачинив дверi, - чути було, як  вiн
бере ?х на засув.
   I пiсля цього такий настрiй покинутостi обiйняв хлопця,  таке  вiдчуття
самоти накотилося, що наче  на  цiлий  свiт  тепер  вiн  один,  нiкому  не
потрiбен, геть усiма забутий. Мама не  приходить  i,  може,  нiколи  й  не
з'явиться тут, вийде замiж i ви?де куди-небудь на  цiлиннi  землi,  навiть
адреси не залишить. I друзi комишанськi не  йдуть,  видно,  матерi  ??  не
пускають.  "Навiщо  вiн  вам  здався,,  той  розбишака?  Десятою   дорогою
обминайте його, за ним уже Колима плаче!
   Був би живий дiдусь - вiн,  звичайно,  провiдав  би,  вiн  цi  мури  по
камiнчику б рознiс, не кинув би свого улюбленого онука напризволяще!
   ? ще одна людина на свiтi, яка могла б виручити Порфира:  дядько  Iван,
материн брат, рибiнспектор. Не раз  у  хвилини  скрути  Порфировi  лагiдно
лягала на голову кострубата дядькова рука. Iнодi по кiлька днiв гостював у
дядька Iвана, там навчився й мотор на човнi заводити, сам це робив щоразу,
коли дядьковi руки були ще в бинтах, пооббиванi браконь?рськими веслами.
   Дядько Iван, мабуть, ще нiчого не зна? про  змiни  в  Порфировiй  долi,
iнакше був би тут, - з тих вiн людей, що  не  зраджують.  Чи  долетить  на
лиман чутка про Порфира? Хай тiльки долетить -  доля  Порфирова  змiниться
одразу... Буде так: дядько  Iван  з'явля?ться  на  подвiр'?,  чорнявий  та
смаглявий, як мексиканець, веселе  око  його  креше  сюди  й  туди,  шука?
Порфира серед тих, що марширують, шука? й  бiля  трактора  помiж  хлопцiв,
тiльки-но прибулих зi степу, бравих, запорошених, таких, що й  вiтер  волi
заплутався в ?хнiх розтрiпаних чубах... А де ж  Порфир?  Це  ви  його  пiд
замком трима?те? Негайно його сюди! Вiддайте менi його на поруки, бо то  ж
вогонь-хлопець, саме такий менi потрiбен помiчник!..
   Життя в рибiнспекторiв вiдважне та ризиковане, хай найтемнiша нiч, а ти
не спи, вирушай у похiд, не вiдступай i тодi, коли намагаються веслом тобi
голову розтрощити, вибити з рук  електричний  лiхтарик,  який  ти  на  них
наводиш... Порфира нiщо б не злякало, без вагання пiшов би до дядька Iвана
в пiдручнi, якби той  згодився  взяти.  Бо  хоч  Тритузний  i  пiдозрю?  в
Порфировi мало що  не  спiльника  браконь?рiв  (адже  саме  такi,  мовляв,
недолiтки бiгають ?м по горiлку та стоять на чатах,  коли  незаконний  лов
iде), але щодо Кульбаки, то все це тiльки вигадки та припущення.  Навпаки,
вiн як виросте, то якраз i стане на вартi гирла й лиману,  буде  охоронцем
птахiв  i  риб,  а  тим  дичокрадам   та   рибохватам   з   сандолями   та
гаками-самодерами, тим, що аж божеволiють, коли рибець iде  мимо  них  пiд
час нересту, вiн скаже: "Оголошую вам бiй без примирення! Доки будете  ви,
доти й воюватиму з вами. Воюватиму вдень i вночi, на всiх берегах, на всiх
водах гирла й лиману! I пощади  вiд  мене  не  ждiть  -  пощади  не  буде,
оголошу?ться вам вiд мене вiчна вiйна!" Бо, крiм усього, з браконь?рами  в
Кульбаки ще сво? порахунки...
   Мрi? мрiями, а поки що  тапчан,  та  всевидяча  дiрочка  в  дверях,  та
високо, аж пiд стелею, ?дине вiкно, хоча й чимале (бо належну норму  сонця
тут навiть карцерник повинен мати, такий закон). Деколи пташина  прилiта?,
сiда?  навпроти  вiкна  на  гiллячцi   дерева,   ще   голого,   весняного.
Погойдуючись, цiвка? до Порфира,  щаслива,  вiд  квiтневого  вiтру  п'яна.
Зда?ться, карасик. ? така  пташка  плавнева,  трiшки  бiльша  за  горобця,
любить жити в комишах. Зв'язу?  чотири-п'ять  комишин,  робить  над  водою
пiдвiсне гнiздечко, гамачок такий, у ньому й живе, гойда?ться цiле лiто та
дiтей виколиху?.
   Цiвкання пташине навiва? Порфировi iнший настрiй,  почуття  покинутостi
змiню?ться надiями, полонить хлопця все та ж невiдчiпна думка  про  втечу,
знов збуджу?ться в ньому нестримне душевне розбишацтво, що  виносить  його
звiдси в плавнi та лимани, на простiр, де право-воля, де  ти,  як  бог.  I
нiякий ваш карцер, нiякi Тритузнi та Синьйори Помiдори не упокорять  його,
надiя живе, жеврi? пiд попелом невдач! Нелегко звiдси  втекти,  та  все  ж
нема на свiтi нiчого неможливого, - смертi, хлопцi, нема i  не  буде!  Хай
зловили, запхали сюди, хай i тут спiткала невдача,  а  колись  же  таки  й
пофортунить. Треба лише зметикувати, зумiти ?х обхитрити.  Було  ж  одного
разу, коли торiк  вантажили  кавуни  з  причалу  до  барж,  заплуталася  й
Порфирова лобата голова помiж степовими головатими кавунами...  Опинившись
на однiй iз тих лайб, заховався, защух мiж горами  рябих,  мелiтопольських
та голопристанських, ще теплих пiсля степового  сонця.  Ото  була  плавба!
Отам право-воля! (Улюблене мамине словечко, що  й  до  Порфира  перейшло).
Вгору, навпроти течi?, поволi йде розложиста баржа, пропливають  береги  в
срiблястих  вербах  та  незнайомi  пристанi-причали,  люд  рiчковий  сну?,
хлопчашня купа?ться, десь iз протоки сiно правлять човном -  цiлий  стiжок
пливе... Заготовачi, що  супроводили  баржу,  розлiгшись  посеред  палуби,
грали в пiдкидного на кавунах, потiм вечеряли, пiсень  спiвали...  А  коли
стрiчнi судна запитували ?х: звiдки? - вiдгукувались на все  Днiпро  добре
знаним тут жартом-примовкою:
   - З Комишанки, з козацько? сторони!
   I так це гучно гукалось, розгонисте, аж луна котилась... Плив i плив до
самих шлюзiв з ними маленький втiкач, i лише  коли  шлюзувались,  виявлено
було мiж кавунами безплатного пасажира, - зi смiхом рiчкова мiлiцiя  зняла
з баржi навiть ?м незвичного кавунячого "зайця"...
   Аж усмiхнулась  душа,  згадавши  про  ту  пригоду.  Повеселiшав  одразу
Порфир. I нiякого вже й чуда не було в тому, що незабаром карцер знявся  з
якоря, зовсiм вiдчутно поплив кудись разом зi сво?ми пошкрябаними стiнами:
мов летючий корабель, летить уже вiн серед вiльностi, пiд  блакиттю  весни
на крилах нестримно? дитячо? уяви. I  нiхто  не  зупинить  цього  корабля,
нiяких мурiв для нього нема, все вiн розсуне,  проб'?,  несучись  до  того
свiту-галасвiту, де води такi красивi сяють, i птаство гелгоче,  i  вiльно
похиту?ться пiд сонцем очерет, вилинялий пiсля зими,  по-весняному  бурий,
русявий, як ти!



   V

   - Оце, дiти, планета, - рука вчительки ляга? на глобус. - Наша  красуня
планета... По-перше, вона кругла...
   - Як кавун?
   - Вважайте, як кавун...
   - А хвостик ??
   - При чому тут хвостик?
   - Ну, в кавуна ж хвостик!
   Карантинники,  понахилявшись  до  парт,  потiшено  пирскають,  спiдлоба
позиркують на вчительку: чи  не  образиться?  Нi,  не  образилась.  Навiть
посмiхнулась ?хня Марися Павлiвна:
   - Ох, Кульбако...  Ох,  мудрець  ти  в  нас...  Хвостиком  вiд  планети
цiкавишся, а спитай тебе, де живеш, де  тво?  мiсце  на  цiй  планетi,  то
навряд чи й зумi?ш на глобусi показати.
   - Де  живу,  я  й  без  глобуса  знаю...  Ось  вiдпустiть  додому  -  з
зав'язаними очима втраплю.
   - Комишанка йому найлюбiша, - смi?ться з  передньо?  парти  Карнаух.  -
Столиця!
   - А то нi? Очерети в нас найбiльшi на планетi... Один в'?тнамець казав:
вони у вас - як бамбук!.. I так аж до гирла  -кiнця  ?м  не  видно,  нашим
очеретяним лiсам!
   Захова?шся - вiк  шукатимуть  i  не  знайдуть!  А  рибки  там!  Устанеш
раненько, ще й вода рожева,  примостишся  десь  пiд  очеретом,  а  воно  ж
клю?!..
   - Ану збреши нам ще про сома, - пiд'юджують хлопцi. - Що з берега  тебе
потяг!..
   - А таки ж було, - стверджу?  хлопець.  -  Кiлограм  на  сто  бюрократа
пiдчепив! Я його сюди, а вiн мене туди, я його отак, а вiн по менi хвостом
я-а-а-к дасть!..
   - Годi, годi, - урива? його  захват  Марися  Павлiвна,  -  зна?мо  тво?
подвиги...
   I далi веде урок. На  столi  перед  нею  лежить  розкритий  так  званий
сигнальний зошит, куди  потраплять  всi  тво?  грiхи,  жодного  Марися  не
пропустить. Невеличка, зграбна, прудка, у светрi, що туго  обляга?  груди,
вона схожа на студентку, на одну з тих, що час вiд часу при?здять  до  цих
трудних спецшколярчат,  щоб  практикуватись  на  ?хнiх  грiшних  стрижених
душах.  Марися  гарна  спортсменка,  часто  й  пiсля  урокiв   залиша?ться
тренуватись з художньо? гiмнастики, коли спортзал вiльний;  натренованiсть
почува?ться в ?? рухах, в енергiйнiй пругкiй ходi, за  що,  мабуть,  ??  й
прозвано: Вiдзiгорна. Уважна, доскiплива, жваво постуку? по класу у  сво?х
модельних на високих каблуках, або, як вона каже,  "на  обцасах",  зазирне
сюди й туди, нiхто не випорсне з-пiд ?? ока. I чим  ??  могла  звабити  ця
школа, яка, зда?ться, мала б лише вiдлякувати таких, як Марися? Бо ж поряд
з малечею тут тобi зустрiнеться й бевзь, що вже на  двi  голови  вищий  за
вчительку i зна?  на  свiтi  все,  крiм  таблицi  множення...  Той  курить
потайки, той про втечу виношу? думки з манiакальною впертiстю. Вона його в
музгурток, щоб на трубi грати вчився, а вiн ?й: я вже вмiю грати  на  всiх
дверних замках i навiть на дечи?х нервах! Навiщо ?й це  все?  Влаштувалась
би собi десь у мiстi або принаймнi в  селищi  ГЕСу,  де  в  не?  нiбито  ?
наречений  -  лейтенант  мiлiцi?  Степашко,   що   якраз   вiдповiда?   за
неповнолiтнiх, по пристанях та причалах полю? за такими, як оцi ангелочки.
Чемний, культурний, одначе,  якщо  ти  де-небудь  схибив,  не  в  той  бiк
задивився, кишенi чи?сь переплутав, уже вiн тебе за  шкiрку  та  в  дитячу
кiмнату мiлiцi? для ближчого знайомства... Ото  й  закрутила  йому  голову
Марися. Бо хоч нiби й нiчого особливого в нiй, не зiрка свiтового  екрана,
зате з характером, про не? iншi вчителi жартома кажуть: "В малому  тiлi  -
великий дух".
   Але з такими, як Кульбака, i цей дух не завжди  раду  дасть.  Бо  це  ж
артист! Зараз ось такий, а за хвилину вже iнший, не  зна?ш,  що  встругне,
якого коника викине. Нiби на живу загадку, погляда? на нього Марися,  коли
вiн, злiгши пiдборiддям на руки, мов юний  сфiнкс,  свiтить  на  вчительку
сво?м лукаво-вивчаючим, притамованим усмiхом. Якесь вичiкування, насторога
в тiй усмiшцi, часом iронiя, майже глум. Аж  нiяково  ста?  вчительцi  вiд
того дитячого нерозгаданого погляду, в якому переблиску? безлiч  вiдтiнкiв
i значень, вловлю?ш у ньому зата?ну недовiру й зацiкавлення тобою,  iронiя
змiню?ться чимось схожим на приязнь, котра, одначе, щомитi може обернутись
несподiваним глумом, зухвальством. Ведеш урок i раптом чу?ш, як  десь  пiд
партою почина?  жалiбно  пiдскавулювати  мовби  кимось  пiдкинуте  в  клас
цуценя.
   - Кульбако, це ти?
   Схоплю?ться, виструнчу?ться, погляд святий, невинний:
   - Що таке, Марисю Павлiвно?
   - Припини сво? витiвки.
   Губи вiн навмисно стулю? мiцно, а воно й далi десь там пiдскавулюе...
   - Кульбако, перестань.
   Хлопець на губи вказу?, дивiться ж, мовляв, це не я, це не з мо?х вуст,
а те скавулiння знов озива?ться, десь воно там живе  в  ньому,  в  утробi,
проситься на волю. Наче Рекс,  заскучавши  за  сво?м  господарем,  знайшов
якусь шпарину й  подав  аж  до  класу  свiй  жалiбний  голос.  Товариству,
звичайно, розвага, клас шаленi?: ну да? цей Кульбака, от артист! А ?й...
   Iнодi хлопець пiсля сво?х витiвок ста?  зовсiм  серйозний,  задуму?ться
про  щось,  вчительцi,  мабуть,  зда?ться,  що  вiн  живе  зараз  у  сво?х
комишанських очеретах, найбiльших на планетi, а Кульбака раптом - нi  сiло
нi впало - вилазить iз запитанням:
   - Чи правда, що людина в Хiросiмi випарувалась? Що тiльки тiнь вiд  не?
зосталась на тому каменi, де ?? вибух застав?
   Зiтхне Марися Павлiвна. Бо що ж тут вiдповiдати, коли  вiн  i  сам  уже
звiдкись начутий про ту хiросiмську тiнь...
   Часом, переступивши через власне самолюбство, Марися Павлiвна проситься
на урок до Ганни Остапiвни, щоб повчитись, як та,  досвiдчена,  заслужена,
погамову? цих непогамовних. У Ганни Остапiвни якось воно так виходить,  що
хоча голосу й не пiдвищу?, суворостi на себе не напуска?, а проте цуценята
на уроках у не? не скавчать. Гляне на комишанця i рiвним лагiдним  голосом
велить:
   - Кульбако, розказуй вiрш.
   Вiн i на не? смиренником, святенником, трохи у вiчi не вскочить:
   - Ганно Остапiвно, який вiрш?
   - Як який? "Менi тринадцятий минало...". Зда?ться, якраз твiй вiк.
   - Кульбака нам казав, - вкида? Карнаух, - що  вiн  ще  й  при  мамонтах
жив... Отакий, як ?, вже й тодi був... Я, каже, вiчний...
   - Гаразд, - згоджу?ться Ганна Остапiвна. - Вiчний, бездiтнiй ти,  сто?ш
над рiкою Часу... А вiрш все-таки разкажи.
   - Я... я... не вивчив.
   - Чому? - допиту?ться Ганна Остапiвна лагiдно, майже ласкаво. - Поясни.
   Важко да?ться вiдповiдь:
   - Не змiг.
   - Цiлий вечiр з Карнаухом у  шашки  програв  i  для  завдання  часу  не
зосталось?
   - Не да?ться менi... не можу...
   - Бистрицький ось вивчив. I Петров... I Смалений,  i  Палагута...  Iншi
можуть, а ти? Ти не такий, як вони?
   - А хiба такий? - в поглядi змигу? щось зухвальське, бешкетне.
   - О, нi: ти в нас особливий. Винятковий. Мiчений. Татуювання он на руцi
- (татуйоване рученя миттю зника? пiд партою). - Хоч наколювати себе -  то
не найкращий спосiб  утвердити  свою  особу...  Тож  хоч  i  примiтний,  i
винятковий ти, Порфире, одначе затям: ? речi, якими не соромно бути схожим
на iнших...
   - Якими ж?
   - Трудолюбством. Чеснiстю. Стараннiстю. У тебе ж мати яка трудiвниця. В
не? на таких пустирищах виноград росте, де нi в кого не рiс...
   -  Порфир  каже,  -  знов  iнформу?  Карнаух,  -  що  мати  його  взяла
зобов'язання виростити в кучугурах хлiбне дерево iз зернятка... Чи це  вiн
розiгру? мене? Хiба хлiбне дерево витрима? в нас?
   - У тако?, як мати його, i хлiбне дерево  виросте,  -  з  повагою  каже
Ганна Остапiвна. - А ти ось, син ??, той, хто повинен  в  життi  ?й  стати
пiдтримкою, захистом, опорою...
   -  Заждiть,  -  нетерпляче  каже  Порфир  i,  тяжко  зiтхнувши,  робить
вiдчайдушну спробу витягти з себе:  -  "Менi  тринадцятий  минало,  я  пас
ягнята за селом..." Гм... гм... И-и...
   - Загальмувало, - чу?ться з заднiх парт. - Осiчка. Кульбака озира?ться,
дошуку?ться: хто ж це дошкуля?? Зда?ться, Бистрицький? Дотягнутись  би  до
нього через парту та...
   - Далi, далi розказуй.
   - Вони заважають.
   - Не заважайте йому. Ну, смiливiше.
   - "Я пас ягнята..." Й... й... Е...  е...  I  вже,  видно,  загальмувало
остаточно.
   - Розбiглись ягнята, нема, - знов пiдкида? котрийсь, i  всi  заходяться
смiхом, а найохочiше  кида?ться  у  вир  веселощiв  сам  Порфир,  його  аж
розколиху? вiд нападу смiху.
   - Чого хоч тобi смiятися? - в голосi  Ганни  Остапiвни  -  i  подив,  i
строгiсть. - Хай уже вони, хто завдання виконав, ?м можна й посмiятись,  а
тобi?..
   - Менi теж весело.
   - Ой Порфире, горе менi з тобою. Ну  чого  ти  не  вивчив?  Наче  ж  не
ледачий...
   - Та нi...
   - Май на увазi; в нашiй школi ледарi не в пошанi, слово "ледащо" в  нас
вважа?ться найтяжчою образою, Школа така. Одного торiк  обiзвали  ледащом,
то вiн навiть до прокурорки  побiг  скаржитись,  коли  та  при?хала  школу
iнспектувати...
   - Я не побiжу.
   - Тебе нiхто й не образив. Скорiш ти мене, вчительку, образив,  що  ось
так недбало поставився до завдання. I якби ж не мiг, а то  можеш,  здатен,
сумнiву в цьому не маю. А  тепер  як  порадиш:  через  тебе  всьому  класу
знижувати оцiнку?..
   - На завтра вивчу.
   - Це певно?
   - Запiзно.
   - Чую нарештi слово мужчини. - Ганна Остапiвна веселiша? i вже до всiх:
- Будете сумлiннi, дiти, то сваритись не будемо,  дружний  у  нас  з  вами
складеться колектив... Улiтку ось наша Марися Павлiвна виведе вас у широкi
свiти, спортивнi забави ждуть вас на водi й на сушi, - звичайно, це  пiсля
того, як добре попрацю?те в радгоспi на морквi та на черешнях...  -  Слова
старо? вчительки розпалюють дитячу  уяву.  Хлопцям  хоч  би  й  зараз  оце
кинутись прополювати моркву, дертися  на  черешнi,  звiдки  тобi  смiються
рум'янощокi "жабуле" та "раннi степовi"... - А на зароблене протягом  лiта
школа придба? вам до Жовтневих свят форму морську, на демонстрацiю вийдете
в безкозирках, усi наче юнги далекого плавання...  Ви  ж  про  це  мрi?те?
Отже, головне - старанним бути,  з  юних  лiт  привчати  себе  до  чесного
трудового життя...
   I якось так виходило в Ганни Остапiвни, що нiби й не моралiзу? вона,  а
просто да? цим стриженим щиру  материнську  пораду,  як  ?м  поводитись  у
майбутньому життi. "Вона ?х любить, душею любить цих  стрижених  маленьких
людей! - вiдзначила для себе Марися Павлiвна, стежачи з останньо? парти за
уроком колеги. - До  пiдступних,  лукавих,  безсердечних,  до  недобрих  i
добрих - до всiх вона ма? в душi запас материнського тепла... I, певне, нi
досвiд, нi знання, нiякi педагогiки не зарятують, якщо не буде цього, якщо
не вiдчують вони самi,  що  ставишся  до  них  справедливо,  з  надi?ю,  з
любов'ю!.."
   "Але вони ж нестерпнi!" -чу? заперечення вiд само? себе.
   Так, нестерпнi, але ж ти... ти педагог, ти старша! Кожне  з  цих  дiтей
ма? ждати зустрiчi з тобою, учителькою, як радiсно? подi?, як свята  сво??
душi. Тiльки заходиш, вони всi вже на тебе: що на обличчi? Яка ти?  Що  ?м
несеш? I ти не повинна ?х розчаровувати. Привiтнiстю, теплом довiр'я  ма?ш
огорнути кожного з них. Мусиш здолати  його  замкнутiсть  i  озлобленiсть,
якщо перед тобою зле вовченя... Ганна Остапiвна вмi?,  чому  ж  не  зумiти
тобi?
   Про Кульбаку вона увечерi запише до щоденника:
   "Збудливий, майже неможливо змусити його на уроцi тихо  сидiти.  Реагу?
на все швидко, блискавично. Iронiчний, любить розваги, навiть  за  рахунок
учителя. Дiапазон думок досить широкий: вiд Хiросiми до Комишанки".



   VI

   На перерву вони вилiтають, мов з  пращi,  в  коридорi  Марисю  Павлiвну
ледве з нiг не збивають, дарма що  гiмнастка.  Вона  для  них  нiби  й  не
наставниця, остраху перед нею нема?, справдi, нiби якась практикантка,  що
з нею можна бути запанiбрата. Мчить ось навстрiч цей же ошалiлий Кульбака,
геть очманiв вiд радощiв,  що  вирвавсь  на  волю.  Загледiвши  вчительку,
зiщулю?ться, як хиже звiря, розчепiреними пальцями  межи  очi  нацiлю?ться
зрозгiнцi:
   - Бiжу! Лечу! Цiлюсь в лiве око!
   Зда?ться, так i проштрикне. Сто?ть, прикусивши губу,  Марися  Павлiвна.
Набiгай, мовляв, виколюй... Перекошене, хижувате, само на себе  не  схоже,
зупинилося, не добiгши крок. Вразила його, видно, ця  витримка  вчительки,
губа, прикушена мало не до кровi.
   - Чого ж ти? - Марися Павлiвна аж нахилилась,  пiдставляючи  незахищене
обличчя. - Виколюй! Лiве чи праве... Тобi  стане  легше?  Ти  будеш  пiсля
цього щасливий?
   Малолiтн? хулiганча отямлю?ться нарештi вiд свого шаленства,  сто?ть  в
недобрiй, очужiлiй осмiшцi. Рука, що перед цим летiла, як  спис,  нацiлена
межи очi, уже заховалась за спину. Одначе хлоп'я ще не може визнати  сво??
поразки,  ще  не  зовсiм  зiйшла  з  нього  безглузда  його  войовничiсть,
розгублена усмiшка нiяково покривлю? губенята, забуто черствi? на них.
   Учителька кладе йому руки на плечi, на тi щуплявi кiсточки:
   - Я тобi ворог? Я тобi щось зле заподiяла? I хлоп'я, помiтивши,  як  на
очах учительки, з'явившись  десь  iз  глибоких  глибин,  росте  неймовiрно
справжня,  зовсiм  на  мамину  схожа  сльоза,  раптом  мовби  схаменулось,
похнюпилось. Кажуть, що емоцiйна сльоза здатна вилiковувати  проказу.  Хто
зна. Може, то колись. Може, то в Африцi...
   Чи й справдi таки сльоза лiку?? Надто ж, коли вона на  мамину  схожа...
Може, цi?? митi все ж ворухнулося в ньому щось  оте,  що  здатне,  долаючи
власну жорстокiсть, помiтити чужий бiль? Хай  ще  не  вiдчути,  хоча  б  -
помiтити!
   - Пожартував я, - каже насуплено, одводячи погляд убiк. -  Хiба  як  на
режимi, то й пожартувати не можна?
   Такий вiн. I хоч щойно завдав тобi образи, вiд яко?, здавалось би,  ма?
залишитись у ньому бодай слiд каять би, одначе невдовзi все це з нього  як
вiтром здмухнуло. Уже вiн веселий i добрий, так жваво й дотепно розповiдав
пiсля урокiв про сво? рибальство  та  про  якогось  мiфiчного  бухгалтера,
котрий, працюючи на силiкатному заводi, зумiв  у  портфелi  наносити  собi
цегли на цiлий будинок! Не всi й вiрять в iснування  того  силiкатника,  а
Порфира нiби якийсь веселий гедзь укусив: розпалився, пiшов комiкувати...
   - Отак вiн iде, отак, отак! - Схопившись, хлопець з кумедним  вихилясом
пуска?ться зображувати перекособочену пiд вагою портфеля постать, у запалi
й не помiчаючи, що пiд пахвою в нього замiсть портфеля, напханого  цеглою,
опинилась плетена з соломи японська сумочка Марисi Павлiвни, якою вона так
дорожить.
   - Облиш, облиш мою сумку - там цегли нема, - смi?ться Марися  Павлiвна,
яку ця щира безпосереднiсть хлопця, митт?ва здатнiсть його переноситись  у
стан безмежного захвату просто обеззброю?.  Гори  педагогiчно?  лiтератури
написано про таких, про те, як пiдбирати ключi до ?хнiх розхристаних  душ,
а постане ось такий Кульбака  перед  тобою,  i  раптом  бачиш,  що  нiякий
стандартний ключик до нього не пiдходить. До того ж вiн сам  незгiрший  за
тебе психолог, тiльки в нього свiй пiдхiд, своя шкала оцiнок, що  виплива?
з його досить-таки послiдовного мислення.  З  товаришами  легко  зiйшовся,
розважа? ?х рiзними витiвками та нестримним фантазуванням,  справдi  можна
заслухатись,  коли  вiн,  уявивши  себе  там,  де   право-воля,   бурхливо
жестикулюючи, почне показувати товариству, як спритно  вiн  пiрна?  та  як
довго, затримавши дух, ходить просто по дну, i це ж не вигадка, адже ж i в
характеристицi записано, нiбито по глибинах цей земноводний пiдкрадався до
курортникiв-вудкарiв i не раз вiдкушував ?хнi цяцькованi iмпортнi  блешнi!
Пiди перевiр, хто ?х вiдкушував, може, самi курортники  й  вiдкушували,  а
записано на Порфира... Чи не тому, що аж надто  добре  обiзнаний,  як  там
воно пiд водою, де вiн без акваланга принатуривсь ходити, в усiх  тонкощах
вивчаючи, як рiчкова ?хня риба живе! Розкаже про всi породи, що водяться в
гирлi, та якi серед риб витривалi бувають - ? така, що годинами  валя?ться
на пiску i все  диха?!  Нiби  чарами  спо?ний  хлопець  ста?,  коли  малю?
картину, як гра?-вигра? риба навеснi,  як  вигулю?ться  рибець,  iдучи  на
нерест, - самицi в прозорiй  водi  лiтають,  мов  стрiли,  а  за  ними  по
камiнцях самцi табунами! Браконь?ри з мосту аж слину пускають, що  стiльки
пiд ними пропливав живностi, а вихапувати не смiй, не ма?ш  права.  Вiдомо
Порфировi, котра й куди ходить на нерест, яка  руха?ться  з  гирла  першою
навстрiч течi?, бо любить воду холодну, свiжу, а яка вирушав,  вже  тiльки
коли рiчку сонце прогрi?. Таке враження, мовби й  сам  вiн  десь  там  пiд
водою рiс i на власнi очi бачив, як та риба iкринки на очерет прилаштову?,
а iнша кладе сво? потомство по  дну,  по  камiнцях,  щоб  його  свiженькою
течi?ю перемивало, купало...
   А самого його в ногомийку ввечерi не  заженеш,  i  в  лiжко  вiн  перед
вiдбо?м  вклада?ться  останнiй,  бо  саме  ж  розiйшовся,   саме   смiшить
товаришiв, адже з усiх пунктiв урочисто? клятви, яку йому належить завчити
напам'ять, вiн найбiльше уподобав один пункт, останнiй: "Не журись!"
   Ще з дитячого обласного приймальника, де  Кульбака  сидiв  -  уперше  в
життi! - за гратами, попередили щодо його особи:
   - За цим дивiться, просто  феномен  якийсь.  Фiзично,  психiчно  все  в
нормi, навiть розвинений, але вдача... I головне - ма? непереборне бажання
тiкати. В нього це нiби iдея фiкс: на волю, хоч умри!
   З думкою про втечу й тут хлопець не розлуча?ться, про це вiдомо  Марисi
Павлiвнi, i часом ?? аж досада бере на директора:  ось  такого  крученого,
може, навiть небезпечного, саме ?й доручив! Досi матiр мордував,  а  тепер
тут з виховательки нерви тягтиме, намагаючись зробити з не? посмiховисько.
У вигадках вiн невтомний, цим  живе,  просто  диву?шся,  скiльки  в  цьому
створiннi енергi? до життя! Уже й  перед  сном,  коли  в  лiжко  заженуть,
хлопець, комiкуючи, визирку? з-пiд ковдри, ще не нажартувався,  оченята  -
двi iскорки хитруватi - жваво нишпорять по сусiдах, вишукують комiчне щось
i в тобi, виховательцi, i лише  коли  зачуються  з  коридора  командорськi
кроки  вартового,  аж  тодi  замруть,  стануть  одразу   святi...   Уперше
зустрiча?ться молода вчителька з таким  характером,  з  маленькою  затятою
людиною, в якiй так химерно по?дналось вроджене й набуте...  Лагiднiсть  i
пiдступнiсть  уживаються  в  ньому  поряд,  вiн  умi?  зача?тись,  зробити
ангельськi очi, пiсля зухвальства шовковим стане - i все це  заради  чого?
Втекти, вирватись звiдси - ось його найжагучiша потайна мета, i задля  не?
вiн це зупиниться нi перед чим, нi перед яким обманом, пiде на лестощi, на
хитрощi, на будь-яке крутiйство, - адже такi речi в його  очах  зовсiм  не
вада, це скорше геройство. День за днем виношу? сво?  потайне  бажання,  i
почува?ться, що воно живить його, да?  полiт  уявi,  для  нього  вирватися
звiдси - це ?диний спосiб самоутвердитись, вiдстояти себе,  непогамовну  й
затяту свою особистiсть.
   Вчителька  пробувала  бесiдувати  з   ним   наодинцi,   пiдбирала   тон
довiрливий, вiдвертий:
   - Скажи: чому з усього ти обира?ш втечу? Звiдки ця бiгоманiя? Чи болить
тобi що? Чи так дуже суму?ш за кимось потай?
   Не вiдкрива?ться, не хоче нiкого пускати у  свiй  з  iлюзiй  збудований
свiт. Один раз тiльки, нiби ненароком, признався:
   - Находить на мене таке... Як засмокче отут, як пiдступить пiд  душу!..
I мушу, мушу тiкати!
   - Куди?
   - Хто зна й куди.
   - Чим тобi в нас погано? Ми хiба не  уважнi  до  тебе?  Ми  хiба  злого
чогось тебе вчимо?
   Насуплю?ться хлоп'я, перемовчу?, i лише тiнь якась болiсно перебiга? по
обличчю. Говори пiсля цього скiльки  хоч  i  що  хоч,  а  вiн  нiмуватиме,
замкнеться в  собi  надовго.  Сидить,  повитий  смутком  дорослого,  думою
людини, що вже по-сво?му вмислю?ться в життя.
   Деколи Марися Павлiвна й пiсля вiдбою заходить з черговим по режиму  до
кiмнати, де малюки сплять, заходить, щоб упевнитись, чи всi на мiсцях,  чи
нiхто не прихворiв, чи рiвно дихають цi звезенi з усiх усюд, по горищах та
пiдвалах назбиранi, по  вокзалах  та  пристанях  наловленi  люди,  труднi,
малолiтнi... Лежать, спочивають хлоп'ята, звiльнившись аж тепер вiд усяких
обмежень, пiдданi лише одному - владi сво?х сновидiнь. Декотрi  усмiхненi,
iншi присмученi i всi - значнi, загадковi. Той лоба нахмурив, а цей раптом
здригнувсь... Чого вiн?  Психiка  помiтно  порушена:  бо  втiкав,  ловили,
жахавсь... Бешкетники, правопорушники зараз, а  виростуть  -  будуть  ким?
Присто?ш над його, Порфировою, бешкетною душею, що  нарештi  втихомирилася
пiсля денних витiвок та шаленства, i,  вслухаючись,  почу?ш,  як  i  вночi
продовжу? вона жити, як i  ввi  снi  ця  баламутна  душа  вою?  з  якимись
невiдомими силами. Оце, дiти, ваша планета, в материках вона, в океанах, в
голубих серпанках летить у всесвiтi  ваша  красуня,  а  правопорушне  дитя
диха? нервово, раз у раз здрига?ться пiд  казенною  ковдрою  щупляве  його
тiльце, що вночi став зовсiм маленьким, безпомiчним. Лише ось тут, мабуть,
до кiнця й вiдчува?ш, що перед тобою дитина,  створiння  беззахисне  перед
всiма тривогами свiту, iстота, в яко?, одначе, в сво? проблеми, i не  менш
серйознi, анiж у дорослих, ? переживання, скрути сво? i внутрiшнi драми, i
аж тут до болю вiдчува?ш,  як  потрiбна  цiй  маленькiй  людинi  пiдтримка
чиясь, материнське тепло та батькiвська опора... Сто?ш над  ним,  i  горло
тобi здушу?ться, що не зна?ш, як йому  допомогти  в  цiй  нервовiй  нiчнiй
метанинi, коли вже нема нi хвацькостi в ньому, нi  розбишацтва,  а  тiльки
голос  так  благальне  доклика?  з  темряви  найрiднiшу  людину,  з  такою
пронизливою ласкою-мукою кличе крiзь жахiття снiв:
   - Мамо! Мамуню!
   Нiколи не чула тако? пронизливостi благання,  нiкого  не  було  ?й  так
шкода, як зараз його. Що йому сниться?  Хто  його  переслiду??  Щось  його
мучить, якихось страхiть ще вiн не подолав, б'?ться, може, з  браконь?рами
на лиманi чи з гуркотнявою екранних  вiйн,  з  неонами  мiст  i  кошмарами
Хiросiми... То передихне, то знов заскiмлить, то раптом аж  засмi?ться,  -
сни втоми не знають! - дитяча вiдважна душа знов i  знов  ста?  на  бiй  з
нападами якихось тiльки ?й вiдомих чудиськ-химер... Заспокiйливо торкнешся
рукою його колючо? гарячо? голови, i  душа  тобi  заходиться,  пройма?ться
спiвчутливiстю до хлоп'яти, а воно нiколи й не дiзна?ться, з яким почуттям
стояла колись вчителька над ним у цiй  карантиннiй  темрявi,  де  маленьке
нервове тiльце, аж звиваючись, жалiбно поскавулюючи, б'?ться й  б'?ться  з
темними загадковими силами ночi.



   VII

   Одного дня прибула якась комiсiя, довго ходила по  територi?  школи,  в
усi закутки заглядала, а карантинники тим  часом  млiли  вiд  догадок:  чи
зайдуть i до них, чи не обминуть? Невiдомо було, хто при?хав, може,  якраз
ота всемогутня жiнка iз прокуратури, яка щоквартально навiду?ться до цього
спецзакладу наглядати, чи все гаразд, чи не порушу?ться законнiсть. Тож як
?? зустрiти, коли зайде? Як  на  Порфира,  то  добре  було  б  ту  комiсiю
розвеселити чимось, скажiмо, заскавчати потайним способом,  як  це  тiльки
вiн умi?; сто?ш перед  учителькою  з  мiцно  зцiпленими  губами  i  навiть
усмiха?шся безневинно, а воно десь там у тобi так жалiбно поскавулю?,  ну,
чистiсiнько цуценя, кинуте напризволяще десь у бур'янi.  Йому  вже  навiть
уявилося, як поважна комiсiя торопi?, здивовано  роззирку?ться  увсiбiч  i
нiяк не може втямити: де ж це воно заховалось, звiдки  воно  пiдвива?  Ото
було б смiху! Може, пiсля тако? витiвки i в комiсi? серце ворухнулось  би:
"А цього веселого хлопця навiщо ви тут трима?те? Вiддати його  на  поруки!
Хай станцiя його вiзьме! Хай краще матерi допомага? на виноградниках, анiж
тут пiдвивати!.."
   Одначе можуть i не зрозумiти жартуна. Бо  рiзнi  я  люди:  одним  жарти
подобаються, а iнший ще бiльше насупиться,  вважатиме,  що  ти  глузу?ш  з
нього. Ще коли сидiв Порфир в обласному приймальнику  та  показував  iз-за
грат  язика  перехожим,  переконався,  яке  людство   не   однакове:   той
озирнеться, усмiхнеться на твою перекривлену пику та й далi пiшов, а iнший
(трапився й такий!) зупиниться та давай у дверi кулаком гатити: що ви  тут
сво?м хулiганчатам ладу не дасте? Пройти не можна, перекривляють, глузують
з перехожих!..
   Тож краще, мабуть, буде повестись перед комiсi?ю  на  вже  випробуваний
манiр - покiрненьким телятком, ангелочком: комiсi? люблять, щоб перед ними
стелився, щоб аж погладити себе дав.
   Комiсiя таки не минула карантинного  класу:  цiла  юрба  людей  зайшла,
вiдтиснувши Марисю Павлiвну подалi, до вiкна. На  чолi  комiсi?  виступала
поважна дама, пишнотiла хiмiчна блондинка з лелечим гнiздом на  головi,  i
хоч на лобi в не? не написано було, що вона старша, але Порфир  одразу  це
вловив iз самого ?? милостивого тону  розмови,  з  пiдкреслено?  чемностi,
яка, видно, ?й самiй  подобалась,  -  дама  була  нiби  одягнута  в  якусь
службову ласкавiсть. Що перед ними не прокурорка, Порфировi це ясно  стало
одразу, бо  цiкавилась  жiнка  не  скаргами  вихованцiв,  а  бiльше  ?хнiм
розумовим  розвитком  та  санiтарним  станом  (може,  була   це   дама   з
мiнiстерства чи, може, дисертацiю пише хто  ??  зна?).  Повагом  пройшлась
помiж партами, велiла хлопцям, щоб  руки  ?й  показували,  наче  по  руках
хотiла вгадати, до чого вони,  грiшнi,  торкались  та  з  якого  ларка  що
поцупили... А скорше просто оглядала, чи нема  болячок  та  чи  кiгтiв  на
пальцях не позаводили, на Порфирiв  татуйований  якiрець  звернула  увагу,
запитала з привiтним виразом, чим виколював.  Потiм,  стоячи  бiля  дошки,
вибiрково зупиняла зелений свiй погляд  то  на  одному,  то  на  iншому  з
хлопцiв, запитувала, звiдки та за що сюди попав. I коли нарештi  дiйшло  й
Порфировi вiдповiдати на оте неминуче:
   "Звiдки?" - хлопець, схопившись,  жартiвливо  виструнчився  i  вигукнув
хвацько, мов для великого простору:
   - З Комишанки, з козацько? сторони!
   Нависпiв, аж весело та незвично  це  пролунало  серед  напружено?  тишi
класу, вигукнулось у тiй розлогiй днiпровськiй iнтонацi?, що  ??  перейняв
хлопець пiд час плавби на баржi з кавунами.  В  такiй  вiдповiдi  виявляла
себе  не  тiльки  широка  натура  комишанця,  тут  була  ще  й   хитрiсть,
розрахована на те, щоб комiсiю розважити, потiшити цi?ю примовкою, здобути
?? симпатiю - це ж таки щось! Як i передбачав хитрий  комишанець,  комiсiя
справдi клюнула на його  наживку,  повеселiшала,  а  дама  просто  медовим
голосом звернулася до Порфира:
   - Жартун ти, одначе... Мабуть, веселi там люди, у вашiй Комишанцi?
   - Смiються, аж кашляють.
   - Але ж i впертi, самолюбивi, - буркнув iз-за плеча в дами ще  один  iз
комiсi?, лисий, осадистий (чомусь Порфировi саме таким уявився  цi??  митi
злощасний  той  силiкатник,  що  цеглу  в  портфелi  носив,  аж  поки  був
застуканий на гарячому). - Хто-хто, а я вже ?х знаю... - I суворо  запитав
хлопця:- За що сюди?
   Порфир вiдповiв без брехнi:
   - Школу кидав, з дому тiкав.
   - А ще?
   Мiг би сказати Порфир, як матiр не слухався, з двiйок  не  вилазив,  як
тинявся цiлими днями по пристанях, що аж у порт його  занесло...  Мiг  би,
мiг, одначе вiдповiдь чомусь так i присохла на язицi.  Стояв,  i  непевний
осмiх блукав йому по губах - зараз це був осмiх погорди й самозахисту. Тут
захищаються, хто чим може. Той мовчанкою. Той понурiстю. Той схлипом, якщо
маму  згадають.  А  в  Кульбаки,  якщо  вже  його  притискують,   мимоволi
з'явля?ться на губах оцей напружений,  сухий,  наче  павутиною  наснований
осмiх. Бо в ситуацi?, коли.  краще  тiнню  усмiшки  прикритись,  прикусити
язика або скористатись давнiм комишанським правилом: цить та диш!
   - Чого ж мовчиш? Чим ще вiдзначився? - наполягав лисий, осадистий.
   I тодi почувся вiд порога  дужий,  хрипкуватий  бас  начальника  режиму
товариша Тритузного:
   - Розкажи, як черговому по територi? носа розквасив!
   - Таж питають про ранiш...
   - Ну, тодi розкажи, - знову глумливо порадив  Тритузний,  -  як  блешнi
курортникам вiдкушував та рибу  гачив!..  -  I,  звертаючись  до  комiсi?,
додав, нiби вiн був тут з усiх найвiдповiдальнiший:- Це  ж  наш  маленький
браконь?р, ма?мо й такого кадра...
   - Неправда! - обурено викрикнув хлопець. - Чого набалаку?те?  Хто  мене
зловив? Коли це я гачив?
   Доки дама з лелечим гнiздом, нахилившись до директора, з'ясовувала,  що
воно ма? означати "гачив", - начальник режиму, щоб не морочились, поспiшив
сам розтлумачити:
   - Якщо хто рибу гаком за ребро хапа? - ото й гачив.
   Дикий, варварський спосiб. Тiльки якщо й був такий грiшок,  то  хiба  ж
вiн призна?ться... - I Тритузний, вивищуючись над  усiма  сво?м  картузом,
виступив упевнено наперед, мовби смiливим рапортом здобувсь одразу на таке
право.
   - А з малих браконь?рiв великi виростають, от у чiм лихо!  -  заговорив
вiн ще  гучнiше.  -  Скiльки  самих  тiльки  "законних"  розвелось,  що  з
мисливськими квитками, у моторках з державного алюмiнiю! На кожне  зайченя
- ?х дюжина п'яних пикатих ледацюг! Що  вони  -  голоднi?  Нема  ?м  iнших
розваг? Давно б уже треба рушницi в усiх у них  повiдбирати,  а  ?м  ще  й
премi? за шкурки видають... Ну, а такi, як Кульбака, це ж бачать - то що ж
ви хочете?
   Директоровi, видно, не дуже подобалась надмiрна  активнiсть  начальника
режиму, одначе Валерiй Iванович навiть поглядом йому не  зауважив,  бо  чи
остерiгався, чи звик уже до цi?? риси  в  Тритузному,  який  при  комiсiях
мiнявся на очах i, рiшуче вiдтискуючи iнших, щоразу запопадливо пробивавсь
наперед iз сво?ми рапортами або з гнiвним, як оце зараз, викриттям якихось
явищ, для нього нестерпних... I хоч обурення його нiби  й  не  стосувалось
Кульбаки, та все ж...
   - I оце ти так мiг? - дама дивилася на  Порфира  докiрливо  i  водночас
нiби жалiючи, його. - Живе створiння гаком за ребро? А що рибцi теж болить
- ти про це подумав?
   - А що менi вiд брехнi вашо? болить,  ви  про  це  подумали?  -  вiдсiк
хлопець i вiдвернувсь до вiкна.
   - Будь чемнiший, Порфире, - нагадав директор - бiльше для протоколу.
   Марися Павлiвна, що досi, нiби  вiдсторонена,  стояла  бiля  вiкна,  не
витерпiла, озвалась:
   - А коли справдi не гачив,  не  браконь?рив...  Навiщо  ж  кидати  тiнь
пiдозри?
   - А ви не заступайтесь! -  крикнув  i  на  не?  хлопець,  не  прийнявши
захисту. - Може, й гачив! Може, й чужi сiтки ночами трусив!
   Якщо вже вони уявляють його  таким  розбiйником  днiпровським,  то  хай
таким i буде...
   Тритузний не проминув скористатися гарячкуванням Кульбаки:
   - Такий митець, та щоб пропустив, коли вона сама на гака йде?  Хвалився
ж, як наловлював риби повнi каюки, навiть осетрiв  тягав  бiля  гесiвсько?
греблi з-пiд самих турбiн... Казав таке?
   Хлопець понуро мовчав.
   - Треба ж знати психологiю рибалки, - звернулась за  пiдтримкою  Марися
Павлiвна до найближчого з членiв комiсi? - мовчуна в окулярах. - Йому  аби
слухали, вiн вам такого нагачить!.. Перед вами  великий  фантазер,  людина
унiкально?  уяви,  ось  ви  це  зважте!  Фантазiя  в   нього   рiвносильна
реальностi,  в  заняттi  сво?му  вiн  завзятець,   в   нього   темперамент
ловецький...
   - Захищайте його, захищайте, - зневажливо посмiхнувся начальник  режиму
i дiловим тоном став пiдкидати комiсi?  новi  данi  про  Порфира:  як  був
затриманий у порту, i як аж до мiських пляжiв улiтку добирався...
   - Пляжним роззявам, мабуть, не раз кишенi перевiряв...  -  напiвжартома
закiнчив Тритузний.
   - I це брехня! - злiсно викрикнув хлопець, блiднучи  вiд  обурення,  аж
ластовиння повиступало бiля носа (щораз воно виступа?, коли Порфир блiдне,
розхвилювавшись). - Як не бачили, не кажiть!
   Настовбурчився весь, у поглядi ненависть, кулачата  стиснулись,  видно,
був  до  глибини  душi  скривджений  цi?ю  намовою.  Крадi?м,  злодiйчуком
малюють!
   В його очах була це чорна зрада з  боку  Тритузного:  адже  Порфир  сам
розповiдав йому пiд час бесiдувань у карцерi про сво? походи, про  те,  як
на пляжах улiтку з хлопцями з'являвсь i, тiшачи публiку, ходив  по  берегу
на руках, але ж про кишенi й мови не було, бо не його це заняття.
   - Здоровi, а вигадують! Набрiхують, чого й не було! Оце ви такi?!
   Вкрай  знервований,  скривлений  вiд  болю  й  ненавистi,  хлопець   аж
нетямився, його взялись приспокоювати, однак вiн усе викрикував сво?:
   - Неправда! Неправда! Не лазив по кишенях! Не було цього!
   - Ну, не було, так не було, -  злагiдливо  казала  дама  з  комiсi?.  -
Заспокойся, ми вiримо тобi.
   Проте хлопець уже, видно, не чув  ??,  оглушений  i  заслiплений  болем
образи. Вигадують, наговорюють, виходить, вiн злодiйчук, крадюга якийсь!..
А вiн ще нi в кого й  остiлечки  не  вкрав!  Бо  вiд  дiдуся  не  раз  чув
засторогу: чужого не руш,  Порфире,  я  ось  вiк  прожив,  а  нiчийого  не
торкнувсь,  бо  як  його  брати,  коли  воно  людське...  Порфировi  мiцно
вкарбувалось  дiдусеве  слово.  I  коли  навiть  кортiло  щось  потягти  з
радгоспного гаража або на пристанi, то щоразу згадувалось: чужого не  руш!
То ж людське... Траплялося, звичайно, що каюка чийогось  прихопиш,  але  ж
потiм i на мiсце його приженеш, прив'яжеш до верби, просто  нiби  напрокат
брав. А тепер ось Тритузний таке наклепу?,  набрехи  зводить  перед  лицем
комiсi?, мабуть, щоб вислужитись перед нею...
   Тритузний, вiдчувши, що переборщив, спробував загладити враження:
   - Може, в чому й згущено фарби, але ж диму без вогню не бува?. Чи  такi
вже ми святенькi?
   Хлопець, одначе, нiяк не мiг погамуватися:
   - Що було, з тим не криюся, а набрехи зводити... Це ? у вас таке право?
   - Годi, годi, Порфире, - заспокiйливо сказав директор, а хiмiчна  дама,
всмiхнувшись, додала:
   - Не слiд образу затаювати надовго. Бо з  маленьких  образ  потiм  одна
велика виросте, i ти вiдгородишся нею, як муром, вiд усiх, ничого  доброго
в людях не помiчатимеш.
   - Комишанськi вони дуже самолюбивi, - нагадав про сво? осадистий.  -  А
вiн же того  кореня...  Бачите,  який  амбiтний.  Чи  не  скiфських  царiв
нащадок?..
   Щось мовби знущальне вчулося Порфировi в останнiх  словах,  i  це  його
зовсiм сказило:
   - Корiнь, нащадок, - гугняво перекривив вiн члена комiсi?.  -  Чого  ви
розпису?тесь за мене? А може, нiчийний я? Може...
   I голос його осiкся. Усе горiло  в  ньому,  ятрилося  раною,  яку  досi
витерплював у собi, утаював вiд стороннiх очей. Син матерi-одиначки, та  й
усе! А ви вже, дорослi, пояснiть, що це воно таке - син одиначки?  Що  це,
коли батька нi разу й у вiчi не бачив! I слова його нiколи в життi не чув?
Як це буде по-вашому? Вiд святого духа вродився? Лелека на хвостi  принiс?
Чи, може, в капустi знайшли? Знайшли  й  гарячим  залiзом  на  тобi  тавро
випекли: одинак! Оксанич! З тим i живи на вашому бiлому свiтi.
   - Труднi, ох, труднi дiти, - зiтхнула жiнка з комiсi?.  -  Я  згодна  з
Корчаком: недисциплiнована й зла дитина тому,  що  страждав.  А  ми  часто
забува?мо про це.  Забува?мо,  що  в  такого  ось  отрока  швидше,  нiж  у
дорослого, розгальмовуються небажанi iнстинкти та збудники.
   Ще один з комiсi?, той мовчун в окулярах, нарештi подав  голос,  бiльше
звертаючись до Марисi Павлiвни. I хоча йшлося про "пiдвищену реактивнiсть"
та про "органiчне вiдчуття справедливостi" в ?? вихованцевi, але це  можна
було сприйняти також як  вияв  пiдтримки  молодiй  учительцi,  бо,  видно,
мовчуновi до душi було,  що  ця  чорноброва,  з  смiливим  лицем  особа  в
потрiбну хвилину рiшуче взяла свого "великого фантазера" пiд захист. Перед
тим вiдсторонено стояла  бiля  вiкна  та  тiльки  губи  кусала,  прибравши
iронiчного виразу обличчя, а коли вибрала  мить...  От  вам,  будь  ласка.
Одразу видно, що людина ма? свою думку i вдачею не з полохливого десятка.
   Дама з комiсi? тим часом звернулася до дiтей:
   - Друзi, любi нашi малята. Це тiльки  напочатку  вам  тут  незвично.  А
закiнчиться карантин, ви себе одразу iнакше вiдчу?те, школа  зробить  усе,
щоб ваше дитинство було щасливим i сонячним...
   Пiсля цього стала спiвучим  голосом  розводитись  про  дисциплiну,  про
гiгi?ну, але Порфировi вже не слухалось, нудило вiд ?? пiдсолоджених слiв,
як вiд пасльону.
   Не зводячи сердитого погляду з  хiмiчно?  дами,  з  ??  отого  лелечого
гнiзда на головi, вiн рiзко пiдняв руку:
   - Пустiть у туалет!
   Коли ж хлопець, нiби з ланцюга зiрвавшись, вискочив iз класу, начальник
режиму сказав, аж нiби зрадiло:
   - Ох, i штукар!... Тiльки злегка зачепи i вже - наче окропом налитий...
Цей у життi не пропаде, цей зумiв впiймати вовка за вухо!
   - Я вважаю, - твердо сказала Марися Павлiвна,  -  що  вам  би  годилося
вибачитись перед ним.
   - О! Перед цим пуцьверiнком? Це ж за що?
   - Самi зна?те.
   Аж коли комiсiя вiдбула, тiльки тодi Кульбака  приплентався  до  класу.
Забився, як вовченя, в куток на останню парту, мовби й на Марисю  Павлiвну
сердився за те, що вона заступилась за нього.  Вчителька,  щадячи  хлопця,
вирiшила не чiпати його: хай вiдтане, перестражда?. До кiнця уроку нiхто й
слова не почув вiд Кульбаки.  Усамотнений,  вiдсторонений,  сидiв,  злiгши
пiдборiддям на парту, пiрнувши стуженим  поглядом  у  вiкно.  Не  iснувало
зараз для Порфира нi вчительки, нi товаришiв, нi навiть обмежень, якi його
тут  тримають.  Уява,  дужча  за   саму   реальнiсть,   розломивши   мури,
пiдхоплювала  й  несла  хлопця  вiд  образ  i   суворостей   в   iснування
позашкiльне, блакитне, вiн знову був  там,  де  води  й  очерети,  був  на
сонячнiм згiрку бiля мамино? хати, де старий абрикос от-от рожевим  цвiтом
обцвiте...



   VIII

   "То ж як-таки: з хвостиком планета чи без?" Про це саме допитувались  у
Марисi Павлiвни ?? колеги, що зiбрались в учительськiй, цю  проблему  саме
намагалися з'ясувати, коли з'явивсь  на  порозi  начальник  режиму  -  чи,
точнiше кажучи, помiчник директора школи по режиму,  цей  самий  Тритузний
Антон Герасимович. Круто? вдачi, багатющого досвiду людина. Коли  в  школi
кому занедужа?ться, Антон Герасимович  пропону?  свiй  радикальний  засiб:
"Пийте   полин!"   Ма?   на   увазi   звичайний   степовий   полин,   отой
гiркий-прегiркий, що його жодна худобина не вiзьме в рот,  тiльки  людинi,
мовляв, i пiд силу  його  спожити.  На  всi  випадки  життя  визна?  Антон
Герасимович  тiльки  це  рятiвне  зiлля,  вiд  усього  воно  нiбито   йому
допомага?. Самим сво?м виглядом Тритузний нiби засвiдчу?, що то значить  -
користуватися полином: коли невiдступне, як  ось  вiн,  це  чортове  зiлля
вжива?ш, тодi в тебе й колiр обличчя здоровий, i хода пружна, i  виправка,
навiть у такому солiдному вiцi, ще брава, молодцювата.
   З появою Антона Герасимовича вчителi одразу стають поважними, смiх де й
дiвся, хоч Марися Павлiвна аж  губу  прикусила,  щоб  утриматись  пiд  час
нежданого вiзиту в належнiй серйозностi. Тритузний догадався, що це була в
них пауза, весела передишка, бо,  видно,  до  очманiння  дозасiдались,  аж
посоловiли всi.  Антон  Герасимович  досить  скептично  ставиться  до  цих
нескiнченних учительських сидiнь, де люди дорослi - на чолi з директором -
годинами сушать собi голови над тим, звiдки беруться  шибеники,  босяцюги,
халамидники та якi педагогiчнi хитромудрощi протиставити черговiй  витiвцi
котрогось iз сво?х малолiтнiх правопорушникiв,
   Знаючи, що ма? право  бути  присутнiм  на  педрадi,  Антон  Герасимович
повагом проходить до улюбленого свого  кутка,  сiда?  якраз  пiд  написом:
"Дiти  -  майбутн?  народу".  А  перед  ним  по  стiнах  барвистi  художнi
орнаменти, що ?х виставив на огляд  колегам  Артур  Берестецький,  вчитель
малювання та спiвiв (або, як  вiн  каже,  "навчитель  красних  мистецтв").
Квiття, винограднi лози та листя, скiфськi й  сучаснi  мотиви  в  химернiм
по?днаннi - все це вiн збира?ться подати на обласну виставку  самодiяльних
митцiв. Тритузний мимохiдь ковзнув поглядом по орнаментах, не виявивши при
цьому нi схвалення, нi осуду. Тугий крислатий картуз браво сидить на сивiй
головi Тритузного, вiн його й тут не скинув, бо, по-перше, служба йому  це
дозволя?, а по-друге, в кашкетi почува?шся якось  певнiше:  одразу  видно,
якi в тебе обов'язки i що ти людина мiцного  вишколу  й  дисциплiни.  Знав
Тритузний, що його звичка не скидати  в  учительськiй  кашкет  виклика?  в
декого з педагогiв реакцiю iронiчну, так само як i  його  манера  говорити
урочистим  тоном  про  сво?  обов'язки:  "Ми,   надзирательський   состав,
наполяга?мо i т. д.", одначе й далi трима?ться  свого,  бо  вважа?  цiлком
природним саме цей тон i цю манеру для себе, корiнного  кадра,  що  чи  не
?диний  тiльки  й.  зостався  тут  iз  працiвникiв  колишньо?  трудколонi?
неповнолiтнiх, суворо? попередницi спецшколи.
   - Випадок цей якраз пiдтверджу? нашi спостереження, -  говорив  Валерiй
Iванович, звертаючись до сво?х колег та колежанок.  -  Типова  дисгармонiя
поведiнки. Безгальмiвнiсть, показна бравада, якою iнодi приховують душевну
травму, якiсь внутрiшнi розлади, що можуть призвести навiть до  руйнацьких
дiй... Доки не суперечиш йому, все гаразд.  А  тiльки  заперечив,  вибухав
бурею гнiву, крику, слiз...
   - Слiз не було, - уточнила Марися Павлiвна. Оскiльки  начальник  режиму
не зводив погляду з директора, то Валерiй Iванович у двох  словах  пояснив
йому, про що йдеться: розглядались зауваження,  що  ?х  залишила  комiсiя,
зокрема щодо "феномена Кульбаки",  як  буде  потiм  записано  в  протоколi
педради. Звертаючись до Марисi Павлiвни, директор попросив  доповiсти,  як
почува? зараз себе той клятий комишанець.
   - Пазурята випустив, i не  пiдступиш  до  нього,  -  доповiдала  Марися
Павлiвна. - Починав був  вiдкриватись,  з'явились  навiть  були  проблиски
чогось схожого на  гризоти  сумлiння,  а  пiсля  вiдвiдин  комiсi?,  пiсля
образи, яко? йому було  завдано,  ?жачок  наш  знову  замкнувся,  озливсь,
очужiв... Хочете знати, хто винен? Ми, вчителi. Вимага?м слiпого  послуху,
забуваючи, що  слухнянiсть  i  покiрнiсть  -  це  ще  не  ознака  душевно?
доброти...  Затявсь,  одне  слово.  Не  знаю,  як  цього  разу  з  ним   i
повестись...
   - Найперше, не виказуйте, люба колего, нi тiнi розгубленостi перед ним,
- порадила Ганна Остапiвна. - Бо той психолог одразу ж скориста?ться.
   - Вам добре, Ганно Остапiвно: у вас такий досвiд, такий стаж...
   - За цим не журись, вiд стажу й ти не втечеш, - з усмiшкою мовила Ганна
Остапiвна. - А втiм, щоб не  було  нарiкань,  я  можу  Кульбаку  до  сво?х
забрати, менi якраз такого клятого браку?... Згода?  Тiльки  глядiть,  щоб
потiм не пошкодували.
   Директора, видно, зацiкавив такий варiант. Глянув на Марисю Павлiвну:
   - То як?
   Вона вагалась. Запитливо глянула на Бориса Савовича, хотiла почути,  як
поставиться вiн до цього, бо ж удвох вони вiдповiдають за  клас,  за  свiй
табунець... З самого початку директор точно визначив ?хнi обов'язки:
   Борис Савович втiлюватиме  начало,  так  би  мовити,  мужське,  суворе,
дисциплiнарне, а Марися Павлiвна ма? внести начало материнське, адже ласки
й нiжностi цим шибеникам треба не менш, нiж  дисциплiнарних  заходiв.  Ось
так i виступають вони педагогiчним дуетом, у якому Марисi  все  ж  випада?
вести першу скрипку, так велить ?й дiяльне й бурхливе "начало" ?? вдачi. I
навiть зараз, коли вона жде слова  свого  колеги,  вiн  мовби  й  не  чув,
сидить, схилившись у роздумi над сво?ю золотою  каблучкою  (Борис  Савович
недавно одружився i ще носить на пальцi обручальний перстень).
   - Самолюбство ?й не  дозволить  визнати  поразку,  -  пiдкинув  учитель
фiзики, зiщулений, з насмiшкуватими очима чоловiчок.
   - Справдi, хай уже як ?, - сказала Марися  Павлiвна.  -  Спiльно  будем
його формувати.
   - Посковзнутись не бо?тесь? - посмiхнувся директор.
   - Я нiчого не боюсь, - було йому вiдкарбовано.
   - Ще раз перекону?мось: в  малому  тiлi  -  великий  дух,  -  подарував
комплiмент Марисi Павлiвнi довготелесий Берестецький.
   - До того ж у вас колега надiйний, - поспiшив нагадати Марисi  Павлiвнi
директор i приязно кивнув на Бориса Савовича. Всi перевели погляд на цього
крутов'язого вчорашнього моряка, аж вiн зашарiвся, це з ним часто бував. -
Ви як, Борисе Савовичу, щодо Кульбаки?
   - Переку?м, - сказав Борис Савович  i,  помовчавши,  додав:-...мечi  на
орала.
   Це пiдбадьорило й Марисю, вона тепер заговорила впевненiше:
   - Цiла ватага вчителiв та не зможемо з одним упоратись? Зрештою, легких
тут нема: iншi  теж  феномени,  усе  дисгармонiйнi  виплоди  цi??  атомно?
доби... Найбiльше турбу? мене в Кульбацi саме оця рiзка  дисгармонiя  його
душевного ладу, раптовi спалахи,  крайня  неврiвноваженiсть...  Не  влучиш
його. Тiльки-но був перед вами лагiдний, вiдкритий, просто обворожливий, а
за хвилину витi? щось таке, що жахнешся. I це при тому, що вiд  природи  в
нього справдi ж  здорова  психiчна  й  нервова  конституцiя.  Я  згодна  з
характеристикою, яку нам дали на нього з  дитячо?  кiмнати  мiлiцi?  та  з
приймальника... Хлопець справля? враження натури сво?рiдно?, непересiчно?,
як на мiй погляд, iнтелектуально навiть обдаровано?, але  ж  оце,  що  вiн
несамовитi? вiд найменшого необережного доторку...
   - Природна рiч... для нього принаймнi, -  сказала  Ганна  Остапiвна.  -
Спробу?мо вмислитись у саму психологiю правопорушника,  уявити  внутрiшнiй
свiт  такого  маленького  забiяки.  Бути  хулiганом,   вимучувати   матiр,
бродяжити - це, по-вашому, погано, але ж вiн так не  вважа?!  Хочете,  щоб
мав повагу до старших,  мав  жалiсть  до  меншого,  хочете,  щоб  по  очах
навчився впiзнавати чи?сь страждання i здатен був пройнятись спiвчуттям до
iншого, а навiщо це йому?  Коли  зручнiше  бути  розхристанцем,  его?стом,
деспотом маленьким... З нашого погляду, поняття його викривленi, але це  -
з нашого! В нього ж на все своя мiрка, свiй погляд, так  само  як  i  сво?
розумiння добра i зла, честi й безчестя... Тож  нiчого  дивного,  що  нам,
дорослим, так важко з ними. Всяких уже бачили, ще й не такi були,  як  цей
ваш Кульбака... Тричi можна посивiти, доки  отроки  цi  переказяться,  тож
раджу: набирайтесь терпiння надовго. Прискорювачiв  у  нашiй  працi  нема,
педагоговi, як i селекцiонеру, потрiбен час. Постарайтесь викликати  свого
феномена на цiлковиту вiдкритiсть душi, хай вiн як матерi чи, може, навiть
бiльше як матерi, довiриться вам з усiм сво?м пота?мним...  Хай  виповiсть
до кiнця усi сво? тривоги, мрi?, а то й внутрiшнi муки, бо ж ?х  у  дитини
бува? не менше, анiж у дорослого, i часом вони  ще  сильнiшi  в  пiдлiтка,
анiж у нас, бо загостренi дитячою вразливiстю, надчутливою ранимiстю  юно?
душi...
   - Справдi, ми ж так мало ще  про  нього  зна?мо,  -  задумалась  Марися
Павлiвна. - А може, його чимось тяжко покривджено.  Може,  ставав  жертвою
чи??сь сваволi, грубощiв, нерозумiння...
   - Емоцiйну сльозу над ним пролийте! - вигукнув  Тритузний  сво?м  дужим
хрипкуватим голосом (чи не вiд полину прохрип?). - Та  вiн  сам  -  перший
свавiльник i  грубiян!  Порушником  вроджений...  У  нього  вже  й  хватка
завтрашнього злочинця!
   Директор невдоволеним поглядом пригасив запал Тритузного.
   - Навiть якби це було й так, - сказав, не пiдвищивши  голосу,  -  ми  й
тодi не  перестанемо  за  нього  боротись.  Iнакше  для  чого  ж  ми  тут?
Насамперед вiн мусить вiдчути, що потрапив у здоровий, вимогливий,  але  й
справедливий колектив. I що не  для  експериментiв  потрапив,  не  в  ролi
кролика пiддослiдного, а  для  науки  найглибшо?  -  науки  життя.  Антоне
Герасимовичу, до вашо? мудростi волаю: перед нами ж - людина! Хай ще мала,
й запущена, i чимось знiвечена, але людина. Яка ще колись, можливо, й  нас
перевершить та в колi друзiв незлобиво  посмi?ться  з  наших  педагогiчних
зусиль: диваки, мовляв, були,  хоча  дещо  й  тямкували.  Зумiли  все-таки
подолати кризову ситуацiю, вчасно вiдстояли, пiдтримали дитячу  чистоту  й
непорочнiсть...
   - Це вiн для вас - непорочнiсть? - Тритузний мало не зареготав. - Та за
таким  уже  тюрма  плаче,  а  ви  тут  розвели;   чистота...   хвеномен...
дисгармонiя...
   Борис Савович дарма що не любив ув'язуватись в подiбнi дискусi?,  цього
разу все ж подав голос:
   - З  такого,  по-мо?му,  скорiше  щось  путн?  вийде,  анiж  з  якогось
тихаря-пристосуванця. Горiшок? Ну й що? Хiба це погано?
   Валерiй Iванович весело нагадав Тритузному:
   - Як ви там казали? Цей вовка за вухо вхопить? А таки вхопить, особливо
вовка вiдсталого... Одне слово,  з  живчиком  та  з  перчиком  хлопець,  -
посмiхнувся Валерiй Iванович i знову перейшов на офiцiйний, твердiший тон:
-  I  хай  перед  нами  справдi  дисгармонiйний  варiант  особистостi,  та
вихователi все-таки ми, а вiн тiльки  вихованець.  Ми  озбро?нi  знаннями,
досвiдом, терплячiстю, зрештою, сво?ю небайдужiстю до його долi...  В  нас
на нього iнструкцiй тисяча i одна... Звичайно, вiн теж не i  дрiмав,  весь
час до нас пригляда?ться: ану, якi ви, мовляв, наставники?.. Чи  кожен  iз
вас правдивий, стiйкий, | принциповий? Чи не лише на словах, а й  на  дiлi
бажа?те i менi добра? З перших крокiв уже  ма?мо  дати  вiдчути  йому,  що
опинився  вiн  у  колективi  людей   вимогливих,   але   й   справедливих,
доброзичливих, тактовних... I з цього погляду,  я  вважаю,  ми  не  зовсiм
педагогiчне повелися з нашим вихованцем пiд час вiдвiдин комiсi?.  Зокрема
це стосу?ться вас, шановний Антоне  Герасимовичу.  Вашi  деякi  припущення
щодо минулого Кульбаки були,  м'яко.  кажучи,  безпiдставнi,  отже,  й  не
педагогiчнi.
   - Я в педагоги  не  пнусь,  -  сердито  вiдказав  на  цей  закид  Антон
Герасимович. - А до чого вашi тактовностi ведуть - ось подивiться самi...
   В iнтригуючiй мовчанцi вiн добув з кишенi  кiтеля  якийсь  папiрець  i,
пiдiйшовши до столу, поклав перед директором:
   - Читайте.
   Якесь послання на шматинi заяложено? географiчно? карти. Усi  притихли,
доки директор вивчав поглядом записку. Веселе щось перемайнуло по  обличчю
Валерiя Iвановича, коли вiн дочитав цидулу до кiнця.
   - Звiдки це у вас? Начальник режиму буркнув:
   - Хтось пiдкинув у дiжурку.
   - Ось так починаються анонiмки, - сказав  Валерiй  Iванович,  передаючи
папiрець на ознайомлення Ганнi Остапiвнi.
   - А помилок! - вжахнулась вона. - Ну й грамотiй...
   - Та що ж там таке? - не втерпiла Марися Павлiвна.
   Сво?ми словами Ганна Остапiвна переповiла,  що  перед,  ними  донос  на
Кульбаку:  нiбито  вiн  погрожував  начальниковi  режиму  якоюсь  страшною
помстою - чисто дитяча витiвка...
   - А прiзвисько? - нахмурився Тритузний. - Це менi ще прiзвисько  носити
вiд поганця!
   - Яке ж? - звеселiвши, поцiкавилася Марися Павлiвна.
   Ганна Остапiвна, видно, вважала, що розголосити буде  неделiкатне  щодо
Антона  Герасимовича,  але  Тритузний,  буряковiючи  вiд   обурення,   сам
вигукнув:
   - Саламур! Цей шмаркач, байстрюк комишанський, Саламуром мене охрестив!
Вчителi розсмiялись.
   - Що ж тут образливого? - здивувався пiснолиций вчитель  математики.  -
Саламур, як вiдомо, це широко вживана  серед  наших  рибалок  приправа  до
юшки. Щоправда, вельми  гостра,  часом  пересолена,  переперчена,  але  я,
скажiмо, охоче вживав, доки  дозволяла  печiнка...  Саламур  -  зовсiм  не
лайка, нiчого в цьому образливого не бачу.
   - Я теж, - пiдкинув Берестецький. - Це ви самi собi уявили, що  в  його
сприйманнi  саламур  неодмiнно  ма?  означати  щось  страшне,   пекуче   й
нестерпне.
   - До того ж кому вони тiльки цих прiзвисьок не налiплюють? - добродушно
сказала Ганна Остапiвна. - Мене  ось,  скажiмо,  Буддою  позаочi  звуть...
Борис Савович для них - Боцман... Марися Павлiвна  -  просто  Марися,  або
Кручена.
   - Або ще: Вiдзiгорна! - засмiялась Марися Павлiвна, - А менi це  навiть
подоба?ться.
   - Вам подоба?ться, то й носiть! - вигукнув Тритузний.  -  А  я  не  маю
намiру. В мене законне прiзвище в, воно в наказах фiгурувало, в подяках за
вiдмiнну службу... Тритузний - це Тритузний, а  не  Саламур,  так  було  й
буде!
   Валерiй Iванович, тамуючи усмiшку, спробував заспоко?ти ветерана:
   - Пожалiйте себе, Антоне Герасимовичу... Це ж дрiбниця, i чи  варто  на
не? так бурхливо реагувати?
   - Просто гоголiвська iсторiя якась! - з веселою мiною вигукнула  Марися
Павлiвна. - Той того обiзвав гусаком, i вже  судову  тяганину  затiяли  на
роки... То, може, й ви передайте позов на  Кульбаку  в  нарсуд?  З  дiтьми
воювати - це ж просто смiшно!
   - То  хай  лiплять,  що  заманеться?  -  рiшуче  глянув  на  не?  Антон
Герасимович. - А в мене сiм'я! Сини, онуки! В мене пiдлеглi, крiм того!
   -  ...весь  надзирательський  состав,  -  пошепки  пiдкинув  до   колег
Берестецький, але Тритузний, як людина ще доброго слуху, реплiку  почув  i
закипiв з новою силою.
   - А ви ж як думали? - сердито обернувся  вiн  до  патлатого  "навчителя
красних мистецтв". - Дисциплiни без авторитету нема -  невже  цi??  азбуки
вас не вчили? I якщо вже в такому закладi начальник режиму  буде  Саламур,
то ким будете ви? Вони вам отi й патли обсмалять!
   I знову - вкотре уже! - заговорив про сво?х синiв: не  пiшаки,  мовляв,
вони, повага ?м i згори i знизу, а тепер, виходить, дозволити,  щоб  i  на
них прiзвисько перейшло?
   - Сини у вас справдi орли, - пiдхвалила Ганна  Остапiвна,  мабуть,  щоб
приспоко?ти, але це тiльки розпалило в Тритузному його батькiвський гонор.
   - Бо не панькався з ними! - гримнув вiн. - Не тинялись з  транзисторами
по парках до третiх пiвнiв! Як одне так i друге знало:  не  прийде  вчасно
додому, то дiстане по м'якишу - все пiр'я з нього обiб'ю!.. А цього,  бач,
недоторканця, пальцем не торкни!
   - Тут школа, - нагадав директор. - Бити чи не  бити  -це  шекспiрiвське
питання в нас не iсну?, кулачного права  не  визна?м...  Не  штурханами  -
теплом гуманностi бийте ?х, Антоне Герасимовичу...
   - Я ж до нього як до людини, - аж застогнав Тритузний.  -  I  в  карцер
заходив, iндивiдуально з ним бесiдував, старався отямити окаянну  душу.  А
вiн, байстрюк, чим вiддячив... Нi, провчити,  провчити  треба  поганця,  я
цього так не залишу! I ви також повиннi сво? директорське слово сказати...
   - Гаразд, - сказав директор  i,  звертаючись  до  всiх,  додав  дiловим
тоном: - Розгляд конфлiктно? справи переноситься на вечiрню лiнiйку.
   ...А на вечiрнiй лiнiйцi, коли вже горнiст вiдсурмив i струнко завмерли
вишикуванi загони, директор вийшов на середину плацу й,  пiднявши  в  руцi
школярську записку, голосно i нiби навiть весело запитав:
   - Чия?
   Суцiльне мовчання. Усi погляди -  на  той  клаптик  географiчно?  карти
(зда?ться, шмат Ново? Зеландi?), на те анонiмне посланi?, в якому котрийсь
невiдомий, звичайно ж, одразу впiзнав свiй твiр...
   - Хто писав?
   Нiхто нiчичирк.
   Директор перевiв погляд по рядах, зупинив його  аж  укiнцi,  де  окремо
стояли карантинники - ще не в формi, ще хто в чiм.
   - Впiзнавай i не соромся признатись!
   Знов тиша, мовчання.
   Потiм хтось запитав iз заднiх рядiв:
   - А що в записцi?
   Валерiй Iванович пiдняв угору той шматок Ново? Зеландi?:
   - В  записцi  повiдомля?ться,  що  вихованець  Кульбака  дозволив  собi
нешанобливо  вiдгукнутись  про  одного  з  наших  заслужених  працiвникiв.
Легковажним прiзвиськом образив лiтню людину - ветерана  служби  режиму...
Вихованець Кульбака, було таке? Правда це?
    шеренги карантинникiв видихнуло глухо:
   - Правда...
   - Вийди наперед i повтори так, щоб усi чули.
   Кульбака залишив стрiй, знехотя вичвалав  аж  на  середину  майдану  й,
набравши повнi груди повiтря, видмухнув iз себе на всю силу:
   - Правда!
   - Стiй тут. З тобою буде окрема розмова. Тепер нам треба  знати  -  хто
пiдкинув записку?
   Ряди нiмували. Товариство горiло бажанням виявити: хто? Автор,  одначе,
не озивався. Директор змушений був знову звернутись до сво?х легiонiв.
   - Пояснюю, - голосно звернувся вiн у  бiк  карантинникiв.  -  Ми  проти
ябедництва! Такi речi в нас не  практикуються.  Наш  колектив  вважа?,  що
доноси принижують людину. I що з донощика, хай навiть  малолiтнього,  може
згодом вирости хiба що шкурник, пiдлиза й малодух, а  не  вiрний  товариш,
мужнiй громадянин.
   Щось  прошелестiло  по  шеренгах  -   зда?ться,   сказане   сподобалося
вихованцям. Бо хто ж не мрi? мати вiрного товариша й  самому  бути  таким!
Але справа не зрушилась, той невiдомий  писака  й  далi  волiв  залишатися
невiдомим: занишклий, прищух десь у рядах i не  дихав.  Кульбацi  аж  язик
свербiв сказати  директоровi:  "Я  знаю  хто",  -  але  директора,  видно,
цiкавило iнше, йому важливо було, щоб той сам зiзнався. I вiн знову взявся
терпляче розтлумачувати - i бiльшим, i меншим:
   - Коли хто хоче зробити яку-небудь  заяву,  якесь  оповiщення,  помiтив
щось негiдне за товаришем (курив там у туалетi, чи що), то правило  в  нас
таке: виходь ось тут на лiнiйцi i перед лицем товариства вiдкрито  говори.
Будь  ти  хоч  третьокласник,  а  зважився  сказати  слово   критики   про
восьмикласника, смiливо виходь i, як ото мовиться, рiж йому правду в  живi
очi.
   - А тодi начувайся, - кинув упiвголоса котрийсь iз малюкiв.
   - Помсти не бiйтесь! Якщо хто спробу? мститись за  вiдкрите,  правдиве,
при всiх на майданi сказане слово... Та й не буде помсти.  Бо  то  було  б
негiдно мужчини,  просто  безчесно.  Весь  колектив  стане  тодi  на  твiй
захист... То хто ж писав? Ми,  звичайно,  ма?мо  можливiсть  виявити,  але
хочемо, щоб автор сам зiзнався. Щоб знайшов у собi мужнiсть. Отже, ще  раз
питаю: чи? творiння?
   I тодi з гуртку карантинникiв пискнуло зляканим тоненьким голоском:
   - Мо?.
   - Ти, Карнаух? Виходь на люди.
   I ось вiн, пуцьверiнок капловухий, чи  не  найдрiбнiший  з-помiж  усiх,
видибу?,  блiдий  з  переляку,  отетерiло  зупиня?ться  перед  директором.
Занедбане, нещасне створiння з гостреньким пiдборiддячком,  з  гостреньким
пташиним носом. Директор якусь мить дивиться на нього з  мовчазним  жалем,
потiм, поволi рвучи записку на дрiбненькi шматочки, обернувся до Кульбаки:
   - Зна?ш такого?
   - Ще й як!
   - Мiг би ти йому - ось тут прилюдно руку потиснути?
   - За що така честь?
   - За мужнiсть. За правдивiсть. За те, що знайшов у собi духу зiзнатись!
   Кульбака зверхньо глянув на геть знiченого  Карнауха,  свого  шашкового
партнера, що так невдало дебютував на нивi тайнопису, пропiк його поглядом
i аж по тому через силу вичавив iз себе:
   - Хай пiдiйде.
   Директор, порухом брови пiдбадьоривши Карнауха, звелiв йому:
   - Пiдiйди до Кульбаки.
   Потупцявшись,  поогинавшись,  перемагаючи  сам  себе,  Карнаух  ступнув
нарештi до Кульбаки i сторожко, наче боячись, що його вкусять,  простягнув
навстрiч комишанцевi свою грiшну руку. Порфир,  одразу  звеселiвши,  чiпко
схопив ?? i, на втiху публiцi, смиконув те нещасне рученя так, що  Карнаух
мало носом не заорав.
   Дружнiм смiхом вiдповiло товариство на цю штукарську витiвку комишанця.
Сказано ж: артист!



   IX

   А тим часом веснi?, веснi?... Вечорами,  коли  учителi  розходяться  по
домiвках, iнодi чути скрики птахiв  у  темному  небi  -  журавлi  чи  гуси
гомонять, крiзь темряву летять на пiвнiч. Бува?, зупиняться вчителi просто
серед вулицi, щоб послухати вiчно бентежливу мову весняного неба,  забувши
про час, про всi су?тностi дня, стоять  притихнувши,  проводжають  нiмотно
той летючий, мовби  сповнений  неземно?  пристрастi  гомiн.  Ледве  чутний
гелгiт дикого птаства у  нiчнiй  високостi  до  кожного  з  них  промовля?
по-сво?му, чимось розбентежу? i кличе кудись...
   - Звичайна рiч: птахи летять,  а  скiльки  музики  в  небi,  -  задерши
голову, зупиня?ться серед колег Берестецький. - I  як  багато  важать  для
душi цi уроки гармонi?...
   - Вихованцi нашi позбавленi, на жаль, змоги чути цей гелгiт небесний, -
каже пiсля паузи Марися Павлiвна. - Анекдотиками оце десь там розважаються
нишком пiсля вiдбою... I хiба  ж  не  парадокс  наш  учительський:  ми  ?м
зароню?мо в душi красу свободи i водночас трима?мо пiд замком  обмежень...
Це послiдовно?
   - То  що  ви  пропону?те?  -  запиту?  зiсохлий,  виснажений  хворобами
математик. - Пустити, хай розбiжаться? Як отi радгоспнi цигани, що, тiльки
зачувши весну, кидають ковалювати, запрягають сво?х пiвтора коня i гайда в
дорогу...
   - А я й тих розумiю. На саму iнодi таке находить, що хоч би й  порушити
буденний наш розпис... Хоч би закохатися в кого до безпам'ятi абощо.
   - А чому б вам не закохатися в мене? - каже Берестецький, цей  патлатий
красень, що давно вже лиця?ться до Марисi, щоправда, бiльше жартома.
   - В не? ж наречений ?, -  нагаду?  Ганна  Остапiвна.  -  Хай  не  такий
баритон, як у вас, але хлопець бравий, з мотоциклом. На край  свiту  ладен
везти Марисю в кiно, якщо тiльки вона якогось там фiльму забагла.  Квiтами
?? осипа?... А чим би ви, Артуре Пилиповичу, могли  скрасити  життя  сво??
подруги?
   - Таж вiн на гiтарi гра? й квiти малю?, - заступилась за  Берестецького
Килина Устимiвна, повногруда дружина викладача математики (вона кухарю?  в
школi). - В Артура Пилиповича до всього талант, вiн не те, що ми! Тiльки й
дума?м, де новий гарнiтур добути...
   - Вiзьмусь i я за орнаменти, - озвавсь з удавано  ревнивими  нотками  в
голосi чоловiк Килини Устимiвни.  -  Квадратуру  кола  намалюю  для  вашо?
виставки...
   - Намалюйте менi оцю нiч,  -  каже  грайливо  до  Берестецького  Марися
Павлiвна. - Настрiй наш барвами передайте, i нiчну музику неба,  i  птахiв
отих, що ?х нам не видно... Пiвпланети у темрявi летять i  не  заблукують,
дорогу знаходять додому, - хiба ж не диво? Iнту?цiя, чи родовий  iнстинкт,
чи що там ?х веде?..
   I потiм вони далi йдуть широкою  вулицею,  помiж  заснулих  будиночкiв,
позаплiтаних виноградами, минають стовпи лiхтарiв, на  яких  лампочки  лиш
де-не-де горять,  а  iншi  знову  порозтрощувано,  самi  склянi  гузирi  з
патронiв стирчать. Це вже не ?хнiх вихованцiв робота,  -  ?хнi  з-за  муру
сюди не дiстануть. Скорiш  усього  то  розважались  зразковi,  немiченi  з
радгоспно? школи, де вчаться й дiти Валерiя Iвановича. Чи й  взагалi  дiти
тут нi при чому, може, якiсь дорослi лобурi в такий спосiб вiдводили  душу
пiсля чайно?.
   - I чому не лобом об стiну, а каменюкою  по  лiхтарях?  -  каже  Килина
Устимiвна. - Поламати, потрощити - звiдки в людинi таке дике бажання?
   - Печерний  iнстинкт  час  вiд  часу  прокида?ться,  -  зiтхнула  Ганна
Остапiвна. - Вiн живучий.
   - А Марися Павлiвна завзялась будь-що переiнакшити людську  природу,  -
iронiзу? Артур Пилипович. - Погамувати вирiшила оте  руйнiвне,  агресивне,
що, може, в самих генах закладене... Намiр шляхетний,  але  ж...  Вона  до
нього з iдеалом, з свiтильником у темнi надра його душi, а звiдти  лiзе  з
вилицюватою мордою маленький Герострат...
   - Цинiк ви, - каже Марися Павлiвна. - Тiльки з кого смi?тесь? Чого  вам
i в школу було йти, якщо нема вiри?
   - Я не гiрший за iнших, -  не  образившись,  добродушно  вiдбороня?ться
Берестецький. - Красних мистецтв учу ваших правопорушникiв, ще й шагiстику
менi накинули,  -  теж  не  вiдмовляюсь...  Чергую,  стiнгазету  випускаю,
щоденники веду. Ви ось мене критику?те, а самi нiяк ради  сво?му  Кульбацi
не дасте, не можете подолати його внутрiшнiй спротив, неконтактнiсть. А я,
до речi, вже його сво?ми орнаментами зацiкавив...  Мистецтво  -  найкращий
педагог!
   Марисю при iменi Кульбаки знов пройняло почуття гiркоти. Справдi ж  бо,
пiсля тi?? сутички не хоче визнавати ?? дикий цей вихованець, не  лише  на
Тритузного, а мовби й на не? перенiс образу. Неконтактнiсть  -  це  навiть
м'яко сказано... Озлився. Ще й сьогоднi пробувала втовкмачити Кульбацi, що
вчинок його негiдний, що випад проти начальника режиму неприпустимий,  але
на всi сво? аргументи тiльки й  чула  незмиренне:  "А  чого  ж  вiн..."  В
iнститутi мрiяла про випроби та труднощi педагогiчнi, тож i вимрiяла - ма?
?х тепер вдосталь, аж далi нiкуди... Ох,  попався  iндивiд!  I  як  тiльки
природа вмi? лiпити характери, в яких незлiченних варiацiях  творить  вона
людськi вдачi, нервовi структури,  темпераменти...  А  ти  береш  на  себе
смiливiсть  стати  ??  спiвтворцем,  формувальником  душ...  Чи  не  надто
самовпевнено з твого боку? Переiнакшити людину, змiнити в  нiй  те,  що  в
первiсних формулах закодовано i, може, визначено  наперед?  У  найдикiшому
поменшити "ступiнь звiрячостi"- ти вiдважу?шся на таке?
   Ось, нарештi, й директорiв котедж.  Бiля  хвiртки  сто?ть  уже,  як  на
чатах,  в  накинутiй  хустцi  Зiна?да  Петрiвна,  вигляда?  свого  Валерiя
Iвановича. "Панi директорова", як ?? назива? Марися Павлiвна. У школi  всi
знають, що ревну? вона  свого  мужа  до  Марисi  Павлiвни,  i  тому,  коли
повертаються додому й випаде так, що Валерiй Iванович iде  в  гуртi,  тодi
Марися, пiд'юджена iншими, навмисне бере  його  пiд  руку,  ?й  самiй  теж
неабияке задоволення - пококетувати з директором на очах Зiна?ди Петрiвни,
яка - хай це буде й за пiвнiч - не спить, вистежу? iз-за хвiртки, пiдзира?
звiдти за подiями з ревнивою зiркiстю...
   Помiтивши, що сьогоднi Валерiя Iвановича серед учителiв  нема,  Зiна?да
Петрiвна стривожу?ться:
   - А де ж мiй?
   I тiльки дiзнавшись, що Валерiй Iванович зоставсь на нiчне  чергування,
пiдмiнивши бiолога, в якого  розгулялась  печiнка,  -  "панi  директорова"
зiтха? полегшено, хоча око ревниво когось вишуку? у гуртi.
   - Зiна?до Петрiвно, я не в школi, я тут, - весело визирку? iз-за  плеча
Берестецького Марися Павлiвна. - Можете спати спокiйно...
   - Стривайте, стривайте, ще й ви взна?те, що таке  ревнощi,  -  сумовито
сказала "панi директорова".  -  Це  такий  звiр,  що  людинi,  мабуть,  до
старостi пощади не дасть.
   - Пережиток, - недбало кида? Артур Пилипович. - Емоцiйний атавiзм.
   - Добре говорити вам, неоженьбi! А ось як закрутить голову  котрась  iз
Будинку  культури,  тодi  посмi?тесь...  Звiсно,  ревнощi   -   пережиток,
теоретично це менi зрозумiло, i сама добре ж  знаю,  що  Валерiй  Iванович
нiчого такого собi не дозволить, та коли уявлю,  як  десь  там  вона,  оця
Вiдзiгорна, поведе до нього очима, як крутнеться перед ним на однiй нозi -
ой, не  кажiть!..  Бо  вона  ж  не  те,  що  я:  бачите,  як  розтовстiла,
обабилась...
   - Зiна?до Петрiвно! Ви красуня, - твердо сказав математик.
   - Була, - прикрива? молодиця квiтчастою хусткою обличчя. - А зараз, хоч
хлiба зовсiм не ?м, ось так мене розiгнано... Нi вареника ж, нi пирога...
   - Тут вiд самого повiтря повнiють, -  усмiхнулась  Ганна  Остапiвна.  -
Тiльки Валерiй Iванович у вас чомусь iзсохся...
   - Зате вiн ще бiльше тепер  схожий  на  Шандора  Петефi,  правда  ж?  -
веселiша? Зiна?да Петрiвна. - Колись у гуртожитку нашi дiвчата цю схожiсть
вловили... Вони були певнi, що Валерiй - як бiльшiсть закоханих - i  вiршi
потайки пише, виливаючи почуття ось цiй сво?й Беатрiче, ще не  розповнiлiй
тодi... Ах, що тiльки не згада?ться в такi ночi, коли перелiтнi  гуси  над
нами так жагуче скрикують, комусь  подають  голоси!..  Студентськi  весни,
кохання, ревнощi, - все наче вчора було... Йому ж аспiрантуру пропонували,
якби був пiшов, давно б уже став кандидатом наук. А тут?
   - А тут всi ми його любимо, - каже Марися Павлiвна. -  Хiба  це  менше,
нiж стати кандидатом?
   - Усе з нього випива? робота, за  вашими  стриженими  зовсiм  часу  для
сво?х не залиша?ться, -  тихо  скаржиться  Зiна?да  Петрiвна.  -  Таня  ще
нiчого, а Максим що далi, то гiрше. До  урокiв  не  присилу?ш,  на  трiйки
з'?хав, тiльки транзистор йому на умi,  та  кiно,  та  ще  гумового  човна
купiть... Жахливi сцени влаштову?. Оце вона, мабуть, i ?, пiдлiткова буря?
   - Переросте, - заспокою? Ганна Остапiвна.
   - Вимагач, его?ст пробива?ться  -  ось  що  страшно,  -  далi  вiдверто
дiлиться наболiлим Зiна?да Петрiвна. - Прибiг, по?в похапцем, дай грошей -
бiжу в кiно. Хлiба й видовищ - цим  обмежуються  всi  бажання.  А  спробуй
стримати - що вiн тодi витiватиме... Я вже  й  вiд  Валерiя  Iвановича  це
приховую, бо повернеться зi школи геть виснажений, просто аж  шкода  його,
такий нервовий став...
   - Зате на роботi - спокiй олiмпiйця! - зауважила Марися. - I  до  жiнок
ставлення лицарське... Нi, котрась таки закоха?ться!
   Зiна?да Петрiвна розумi?, що це жарт,  однак  хвилю?ться.  Якби  вдень,
було б видно, як пiд квiтчастою  хусткою  яблучка  щiк  пашать,  рум'янцем
палають. Незабаром учителi рушають, вiддаляючись, тануть в глибинi вулицi,
а ?? постать лиша?ться самотньою в  темрявi  коло  хвiртки,  на  яку  вона
схилилась у сво?х клопотах-роздумах... Поступово вчительський гурт меншав,
то один, то другий вiдстав, завернувши до сво??  домiвки,  а  далi  пiдуть
Ганна Остапiвна та ??  молодша  колега  Марися  (вона  в  Ганни  Остапiвни
квартиру?), та ще, як завжди,  причепиться  в  провожатi  Берестецький,  i
вчительки хоч-не-хоч змушенi будуть слухати веселi  його  теревенi,  рiзнi
"пiкантерi?" (його вислiв), що ними вiн сипатиме, доки й виникне з темряви
бiля двору Ганни Остапiвни висока чорна тополя.
   - "Нещасне дерево, Шевченкова любове!.."- скаже Ганна Остапiвна  рядком
поета i, торкнувшись  рукою  тополi,  зiтхне,  i  одразу  вiдчу?ш,  що  це
зiтхнула солдатська вдова.
   Знизу, вiд рiки, тягне прiсною весняною свiжiстю, у березi мiж вербами,
на тьмянiм екранi води, чiтко  проступа?  яко?сь  закохано?  пари  силует.
Тендiтнi,  може,  навiть  старшокласницькi  постатi...  Глибинно,  весняно
клекоче вода, шум течi? наче злива?ться з шумом невидимих  крил  угорi,  в
нiчному небi, де, почува?ться, птахи летять i летять,  -  повно  там  руху
життя й загадковостей одвiчних...
   - Друзi мо?, чи  вiдчува?те  ви  плин  часу?  -  каже  в  задумi  Ганна
Остапiвна. - Ось так вiн тече, летить мимо вас, i ви на щось сподiва?тесь,
а щось неминуче втрача?те, i душу  вам  охоплю?  смуток  вiд  неможливостi
зупинити чи бодай  затримати  цей  невблаганний  плин...  Зовсiм  вiн  вам
непiдвладний, вiн понад усiм, тiльки й того,  що  ось  у  такi  ночi  його
почува?ш...


   Х

   Ще як займались Порфиром батькiвський  комiтет  та  комiсiя  у  справах
неповнолiтнiх, мати Порфирова часом кидала ?м, бувши в гнiвi та вiдча?:
   - Вiдправте його, мучителя, та тiльки в таку установу, що вдень i вночi
добре охороня?ться. Бо втече!
   I як у воду дивилась. Бо хоч тiлом Порфир ?? ще  й  тут,  та  дух  його
шуга? хтозна й де, для лету уяви брам не iсну?.
   На рiзнi способи вда?ться до втечi Кульбака. То вiн перекине  якiр  вiд
човна через мур i з його допомогою вибира?ться на волю, то пiдкоп робить з
пiдвалу кочегарки i звiдти пiдземним ходом вибира?ться в степ. А то  ще  в
гумовiм колесi викочувався з територi?, за автобусом услiд. Iнодi занишкне
в кузовi, навантаженiм табуретками, що ?х вихованцi роблять у  майстернях,
щоправда, на прохiднiй при перевiрцi втiкача неодмiнно виявляють, i вахтер
наказу?: "Ану, вилазь, чоловiче! Ти ж таки жива душа, а не табуретка!"  Ще
вiн нагинав ледве не до землi пругку молоденьку яворину, одну  з  тих,  що
ростуть на подвiр'? неподалiк муру, i деревце, вiдпружинивши, вистрiлювало
Кульбаку, шпурляло через загорожу на той  бiк,  просто  в  обiйми  жаливи,
дерези й волi...
   Проте все це були тiльки розваги духу, фантазi? та вимрiйки,  народженi
в буднях карантинних. Насправдi ж хлопець з раннього рання пiдлогу  мив  в
довжелезному коридорi, де, скiльки не  пильнуй,  однаково  буде  смiття  й
пiску, як тiльки  промчить  орда  правопорушницька.  Засукавши  штаненята,
бореться за чистоту хлопець, шваброю дра?ть пiдлогу,  немов  палубу  готу?
для огляду який-небудь новачок-матрос. Стара?ться, аж  лоб  у  росi.  Мати
пiдходить та через плече загляда? у страшенному подивi:
   "Невже це мiй син? Той, що вдома хату не пiдмете, вiдро  води  принести
його не допросишся? I оце вiн у вас - без грозьби та бiйки - пiдлогу  ми??
Нi, це не мiй Порфир! Може, це чийсь Вiтько, або Сашко, або Микола!"
   Ясна рiч, мама теж над ним лише уявна сто?ть у сво?м великiм i радiснiм
подивi. Не приходила ще, а якщо  й  була,  то  не  пустили,  бо  право  на
побачення з нею тут ма?ш спершу заслужити. Власне, ради цього й стара?ться
Порфир. Ревно працю? сам, не да? лiнуватись i сво?му  пiдручному,  в  ролi
якого сьогоднi виступав Карнаух, цей невдалий Навуходоносор: вiн у Порфира
з ганчiркою повза? по пiдлозi, i  найменша  спроба  ухилитись  вiд  чесно?
працi не мина?ться без того, щоб вiн не дiстав нагiнки  вiд  комишанця,  а
подеколи й дружнього щигля по лобi. I це зовсiм не вiдплата за цидулку, за
не? Кульбака мститись не став. Пiсля  пам'ятно?  лiнiйки,  коли  Кульбака,
вiдбувши ще окрему розмову з  директором,  знов  опинився  у  карантинному
товариствi, вiн нiби й не помiтив колишнього свого побратима, що сидiв  на
лiжку, тяжко похнюплений. Лише перед вiдбо?м Порфир кинув у його бiк майже
сумовито:
   - I що за народ - гiрш од  людей...  За  те,  що  тричi  в  шашки  його
обiграв, нужникiв йому наставив, уже вiн доноса на тебе шкряба?...
   Недосконала, мовляв, природа людська. Бiльше на цю тему розмов не було.
Бо яко? ще  йому  кари,  цьому  нещасному  Карнауховi,  коли  воно  й  так
затовчене, занехаяне, коли його й мати-алкоголiчка вiдцуралась... I все  ж
у шашковий гурток Порфир вiдмовився  записатись,  хоча  ранiше  мав  такий
намiр. Багато тут рiзних гурткiв. Воно, звичайно, цiкаво було б спробувати
i мотогуртка, й хорового, але поки що Марися Павлiвна, навiть  не  питаючи
Порфирово? згоди, сама записала його в драмгурток, тобто в артисти,  бо  в
тебе ж, мовляв, така багата мiмiка, така смiшна жестикуляцiя, ти будь-кого
можеш скопiювати, виобразити на кону! А як на Порфирiв розсуд, то краще  б
вiн у майстернях табуретки робив, день i нiч  би  ?х  збивав,  аби  тiльки
швидше звiдси випустили. При нагодi вiн,  звичайно,  не  вiдмовиться  щось
утнути, як на тому вечорi, де хлопцi,  перевдягнутi  в  дiвчачi  сарафани,
спiвали частiвки,  i  раптом  у  самому  розпалi  виступу  Кульбака,  нiби
"забувши" текст i те, що  вiн  "дiвчина",  задер  на  втiху  публiцi  свiй
сарафан i полiз до кишенi за словами...
   Гуртки гуртками, а поки що пiдлогу мий, потiм на подвiр'?, бiля  клумб,
пiд  наглядом  iнструктора  продовжиш  свою  трудову   дiяльнiсть.   Буйна
правопорушницька  челядь,  гроза  садкiв  та  паркiв,   зараз   сама   тут
садiвнику?, повзаючи по клумбах, чемненько квiти  висiва?  та  висаджу?  в
сиру землю трояндовi кущi!
   Iнструктор - Василь Якимович, трудяга з трудяг (руки весь час у  землi)
i аж облущений вiд сонця,  терпляче  показу?,  як  що  робиться,  i,  коли
стара?шся,  вмi?  твою  роботящiсть  оцiнити.   Кульбаку   теж   вiдзначив
збадьорливим кивком:
   - ? в тебе жилка трудова...  Видно,  не  раз  матерi  на  виноградниках
допомагав?
   - Було, - каже Порфир, хоч нiчого такого й не було.  Тут  гарно:  сонце
пригрiва?, земля пахне, а ти в не?, в теплу, вiдволожену, насiннячко  кидь
та кидь!.. Чи трояндовий корiнець втика?ш.
   - Тiльки ж вирости не дадуть, - каже Порфир, - як конi, перетопчуть.
   Iнструктор посмiха?ться:
   - Нi, цього не буде...  Iнодi  аж  дивуюсь:  тi,  що  в  парках  клумби
топтали, квiтники нiвечили, тут за лiто нiчого не  зачеплять.  Ще  самi  й
поливають... Ось на собi  перевiриш:  якщо  сам  посадив  -  уже  його  не
перетопчеш, не зломиш. Рука не пiднiметься, щоб ламати. Бо вже  воно  тобi
рiдне.
   - Цiкаво, а якби дикий мак тут посiяти? -  запиту?  Порфир.  -  Вiн  би
прийнявся? Або воронець? (Рiдко де побачиш той воронець,  а  дiдусь  якось
показував Порфировi).
   - Все прийметься, аби тiльки  з  любов'ю,  -  весело  каже  iнструктор.
-Женьшень i той виросте, якщо душi докладеш...
   Рiзна тут публiка довкола Порфира. Той з мiлiцi? сюди переданий, iншого
самi батьки привезли, бо на товарняках десь аж до Баку ганяв, хоча,  може,
й вигаду?, може, далi Генiчеська й не  бував.  А  Гаркавенко,  цей  ось  у
дитбудинку вирiс, його мати аж у Карагандi, строк там по вироку вiдбувала,
- за розтрату, чи що. Школа допомогла розшукати хлопцевi матiр, замовили з
Карагандою телефонну розмову, запитали розшукану:
   "У вас син Василько ??"
   I звiдти, здалека, через тисячi кiлометрiв долинуло ледве чутно:
   "Не знаю, як звати... А десь ?".
   "Так ось вiн бiля нас, поряд!.. Переда?мо йому трубку!"
   Взяв Василько i  вперше  у  життi  здалека-здалека,  iз  чорних  степiв
карагандинських почув материн голос:
   "Здрастуй, синку... Це я  -  твоя  мама...  На  шахтi  працюю...  Живем
нормально... В тебе вже й сестричка маленька ?..."
   "При?дьте, мамо! - тремтячим голосом кричав, як у безвiсть.  -  Я  хочу
побачити вас!"
   I за кiлька днiв мати  при?хала.  Це  було  взимку,  в  завiрюху.  Мати
виявилась людиною доброю, душевною, над сином плакала,  не  розлучалася  з
ним. Умовили ?? забрати Василька, i хоч вагалася спершу, бо не  знала,  як
вiтчим зустрiне пасинка, проте згодилась-таки,  пообiцяла  наступного  дня
прийти, забрати з собою Василька назавжди.
   О, як вiн ждав! Як готувався до вiд'?зду! З товаришами i вчителями  вже
попрощавсь...
   А вона... не прийшла. Втекла! Вiн не вiрив, кричав,  що  вона,  мабуть,
десь в аварiю потрапила, пiд  автобус  абощо,  мусили  навiть  до  мiлiцi?
вдатись,  по  лiкарнях  наводити  довiдки...  Та  марне.   Зникла,   щезла
безслiдно, кинула дитя, i ось вiн зараз сумний, замкнутий, ходить  поблизу
в нарукавнiй  пов'язцi  чергового  i  лише  зрiдка  в  хвилини  одвертостi
котромусь iз найближчих товаришiв вилл? свiй бiль:
   - Не розумiю, чого вона втекла... Я ж ?й сподобавсь... А що нова сiм'я,
то я нахлiбником ?м не був би - здатен  уже  сам  заробити  на  себе,  маю
розряд...
   Вiдчува?ться, що не ма? вiн до матерi зла, а тiльки болить йому за не?,
гiрко й соромно, що вона так вчинила... Краще б i не при?здила, щоб  i  не
знали, що в нього мати ?...
   Цей, звичайно, втiкати зi школи не буде. Вiн би ладен, щоб його й пiсля
восьмого класу тут залишили,  якщо,  звичайно,  дев'ятий  вiдкриють  пiсля
педагогiчних дискусiй... А ось Швачко-бiлобровець, цей,  як  i  Порфир,  в
вовчою думкою поглядав за мур. Швачко вже раз вдавався до втечi, через три
днi його, впiйманого, привезли назад, i вiн тепер, знехотя  порпаючись  на
розритiй клумбi, переживаючи гiркоту й  ганьбу  поразки,  при  нагодi  да?
хлопцям цiннi, як вiн вважа?, поради.
   - Головне, додому не тiкай, - та?мничим напiвшепотом зверта?ться вiн до
Порфира, - бо евакуатор якраз додому найперше нагряне...
   - А хто це - евакуатор?
   - Той, що ловить нас, вiн у них у штатi,  йому  за  це  грошi  платять!
Премiальнi ма? за кожну впiйману душу!..
   - Ну, я вже якби втiк, то чорта з два ?м у руки дався б, - каже Порфир,
усмiхаючись. - Знаю, де заховатись... Хай хоч на ланцюг посадять, однаково
втечу - от щоб я вчорашнього дня не побачив, - жартома клянеться вiн.
   - I не забудь одежу змiнити, -дораджу? Швачко, - брови сажею натри, щоб
нiчим на себе не схожий був, бо прикмети тво? по всiх мiлiцiях пiдуть...
   Усе це на вус мотав Порфир, може, справдi знадобиться, хоча вiн уже  як
вирветься звiдси, то хай i сто Саламурiв женуться - облизня вхоплять!
   Наперед усе обметикував: де й першу нiч  переночу?  (скорiш  усього  це
буде в радгоспних теплицях), потiм на лиманах промишлятиме, а там i кавуни
зарябiють в степах, виногради наллються, - буде йому  де  пастись.  Додому
вiн i ногою не ступить, щоб ловцям до рук не потрапити,  не  наскочити  на
?хню засаду. Та ще ж невiдомо, як i мама зустрiне.
   Iнодi, бувало, повернешся з плавневого походу, а вона, нiч не впавши, з
очима червоними, замiсть радуватись, аж зашкварчить вiд лютi й: з  криком:
"Чорним зроблю!"- мерщiй хапа?ться за дiдусевого  ременя  з  бляхою...  Як
усмажить тi?ю бляхою раз i вдруге - довго потiм носиш  на  заднiй  частинi
мамину тату?ровку... Отже, тiкатиме будь-куди, тiльки не додому. Хiба що з
кучугур iнодi пiдкрадеться, хоч здалеку подивитись на маму, як вона йде на
роботу або, зiгнувшись на дiлянцi серед очеретяних кулiв, чаклу?  там  над
сво?ми "iзабеллами", виноградними немовлятами... Увечерi вона деколи бува?
бiля Палацу культури, аж звiдси видно йому: причепурена,  принаряджена,  з
кимось розмовля?, смi?ться. I голос ?? мовби чути Порфировi: "Оце  вiддала
свого тирана в спецшколу, тепер хоч трохи передихну!.. Бо  правду  кажуть:
малi дiти спати не дають, а пiдросте, то не дасть  i  дихати...  Спекалась
нарештi - тепер i менi право-воля!"
   В очеретах житиме Порфир, у сво?й очеретянiй державi.  Серед  птахiв  i
сам як птах. А коли закортить у кiно податись до радгоспного клубу - сажею
себе розмалю?, такi на себе прикмети наведе, що стане  мов  сатана,  нiякi
дружинники не впiзнають... I хлопцi не викажуть, там  не  такi  ябеди,  як
оцей Карнаух, вони не зрадять... Ну, а  прийде  осiнь,  тодi  видно  буде.
Може, знов на лиман подасться, браконь?рiв з дядьком Iваном ловитиме. Одне
слово, тут його довго не втримають на припонi...
   Увечерi Порфир да? хлопцям спектакль:  показу?  нафантазованi  сцени  з
власного життя, як ганяються за ним комишанськi дружинники на чолi з самим
доктором наук - директором науково?  станцi?  (зда?ться,  Кульбака  й  сам
вiрить, що таке було), як ловлять його, в'яжуть i пiд голосний плач  усi??
Комишанки  вiдправляють  до  цього  спецзакладу,  ну  й,   звичайно,   все
завершу?ться знову його вiдчайдушним рибальством. Тiльки зайдеться про це,
як мова Порфирова  одразу  переходить  на  самi  вигуки  та  жестикуляцi?,
оченята  розблискотяться,  товариство  тiльки  й   чу?   його   енергiйне,
натхненне:
   - Джик! Вжик! Бульк! Шубовсть!
   I як вершина всього:
   - Смик - i ?! Смик - i ?!
   Вилицювате обличчя його при цих "вжик" i "джик" розцвiта?, гра?  кожним
живчиком, очi, сяючи, стрiляють сюди й туди - услiд  за  рибиною,  що  вже
нiби й тут, у карантиннiй, вистрибу? з води,  в  ясну  нiч  при  мiсяцi  з
переплеском вигра?... Вдесяте почують, як далеко пiрнав, як по  дну  ходив
та блешнi курортникам вiдкушував, - тiльки слухай i  всьому  цьому  вiр...
Таранi вiн цiлi кучугури за лiто нав'ялить i насушить, ? матерi й сусiдам,
ще й знайомим iз радгоспу та науково? станцi? перепадав вiд  його  щедрот,
бо тепер навiть для докторiв  та  кандидатiв  наук  тараня  -  то  головна
пробивна сила. Коли десь треба чогось добути, виканючити, вибити наряд  на
запчастини або на шифер, - мiшок  таранi  не  забудь  прихопити,  ?дучи  у
вiдрядження, повернешся з перемогою...
   - Не  тараня,  виходить,  а  таран?  -  розроджу?ться  дотепом  Синьйор
Помiдор, i тут уже вони, забувши розбрат, обидва вдоволено регочуть.
   Нарештi наста? той день - мусив  же  вiн  колись  настати!  -  коли  на
урочистiй лiнiйцi пiд музику духового оркестру Порфира переводять у  вищий
ранг, кiнець карантину! Бо  заслужив,  не  захворiв,  не  втiк  i  правила
назубок вивчив, весь майдан  слухав,  як  дзвiнко  вiдкарбову?  вiн  перед
колективом заповiдi вихованця:
   - Не вмi?ш - навчать, не хочеш - примусять!
   - Безвiдмовно слухайся вихователiв, чергових по режиму  i  членiв  ради
командирiв! ("Ох, скiльки вас на нас!"- хотiв би при цьому додати Порфир).
   - Будь правдивим i чемним! (Це ще нiчого...)
   - Розпочату справу доводь до кiнця! (А що  саме  доводь,  це  дозвольте
йому тримати в та?мницi...)
   А насамкiнець - його найулюбленiша з усiх заповiдей:
   - Не журись!
   Порфир ?? вигуку? хвацько, з насолодою,  -  вся  вишикувана  братiя  аж
веселiша?...
   Iнше товариство буде вiдтепер у Порфира, i вiн  сам  ста?  нiби  iнший,
мовби пiдроста? одразу. Висвятили! Вперше ведуть його пiсля  карантину  на
третiй поверх спального корпусу, куди ранiш не мав права й ногою  ступити.
Ось виника? перед ним вiкно  велике,  з  пiднятою  фрамугою,  -  з  такого
пiвсвiту видно. Забувши все, Порфир вишурхнув з-пiд руки  Боцмана,  чи  то
пак Бориса Савовича -  вихователя,  i  мов  очманiлий  кинувся  до  вiкна,
припав, просяяв, нагледiвши там  щось...  Нiби  в  широкоекранному  раптом
вiдкрилась  його  очам  якась  екзотична  краса,  що  вiд   не?   аж   дух
перехоплю?... Уп'явшись у вiкно, пив жадiбним поглядом те, про що марив  у
снi, що тiльки i можна побачити звiдси, з горiшнього поверху, - знизу воно
муром закрите. А коли спитали, яке ж вiн там диво  вгледiв,  хлопець  ледь
чутно видихнув у тихому, безмежному захватi:
   - Очерет!..



   XI

   Отже, спатиме вiн тепер тут, на третьому поверсi, де квiти в  кiмнатах,
фiранки на вiкнах, мережива на подушечках - усе  бiлоснiжне,  аж  вiдляку?
чистотою. Увечерi перед  сном  туалет  вечiрнiй,  ма?ш  бiгти  з  усiма  в
"ногомийку" (яке слово смiшне!), поми?ш ноги - рушничком витирай,  кожному
з вас рушничок для лиця i для нiг окремий, персональний. I тодi  вже  далi
тебе по командi передаватимуть. Тут весь час вiд  когось  до  когось  тебе
передають, iз рук до рук. Перед самим сном вихователь повинен усiх вас  ще
раз перелiчити i аж тодi, повмиваних, перекупаних, обов'язково в  лежачому
станi передасть старшому по режиму. Ногомийку обминути не смiй, без не? до
спальнi, в оце накрохмалене, бiлоснiжне царство не ма?ш права зайти.
   Ну, а вiкна так просто в небо, просто на волю, на Днiпро!  Виявля?ться,
школа мiститься  на  виступi  берега,  що  вда?ться  аж  в  очерети,  вода
поблиску? майже бiля самого  муру,  видно  мiж  вербами  шкiльний  причал,
човен, ще не спущений, лежить на згiрку догори дном, i - як мрiя  мрiй!  -
потяглися понад затоном кудись у  бiк  гирла  очерети,  похиливши  торiшнi
мiтлицi... Хай прижухлi, вилинялi пiд негодами, але високi, густi, пiшли й
пiшли в понизов'я, вiльно й та?мничо розкинувшись на весь простiр i  мовби
?днаючи хлопця з його рiдною Комишанкою.
   Одначе:
   - Марш в ногомийку!
   Ногомийка та душовi - це мов клуб,  з  усiх  бокiв  тут  надивишся  цих
ангелочкiв. Хоч не такi вже вони й ангелочки, як приглянешся  ближче.  Тi,
що  на  лiнiйцi  ?х  бачив  чепурненьких,   пiдтягнутих,   що   командирiв
слухаються, команди карбують, а як  до  майстерень,  то  й  зовсiм  бiжать
наввипередки (бо для багатьох там куди цiкавiше, анiж за партою),  вони  в
ногомийцi одразу дикiшають, як тiльки вихователь куди-небудь вiдвихнеться,
так уже й чу?ш:
   - Ану вiдступись вiд крана, робот!
   - А то що?
   - По iклах хочеш? Як урiжу, то майстер не збере!
   Дво? малюкiв теж завелися, мов пiвники:
   - Не бризкайся, бо так i дзизну.
   - Ану, дзизни!
   - I дзизну!
   I вже штурханина, борюкання, доки котрийсь iз старших таки  розборонить
?х стусанами.
   Старшi,  яким  скоро  випуск,  поводяться  стриманiше,   вони   змушенi
оглядатись на заднi колеса, бо кому ж охота пiсля спецшколи  та  потрапити
ще й до спецпетеу, - вони того спецпетеу, як вогню, бояться: там режим  ще
крутiший...  Iнша  рiч  -  морське  училище,  але   ж   туди   з   поганою
характеристикою не потикайся. Отже, стараються, наганяють  бали...  Тiльки
не всi, ? такi, як Бугор, у котрого вся  надiя  на  кулаки.  Переросток  з
бичачою ши?ю, весь розтатуйований, вiн тут  верховодить  у  ногомийцi.  Не
встиг ще Порфир оговтатись, як  Бугор  уже  стояв  над  ним,  витрiщившись
баньками сво?ми нахабними:
   - Ще не купаний? А таких Нептун купати велить!.. Водохрещу йому!
   I як був Кульбака в одежi, так його й пхнули гуртом  у  душову  кабiну,
регочучи, пiдперли спинами дверi  й  пустили  зверху  струмiнь  холоднющо?
води! Добре, що хоч не кип'ятку. Викупали, вибанили до цокотiння зубiв,  а
випустивши, ще й пригрозили, щоб не жалiвся, - якщо ж спитають,  кажи,  що
сам ненароком пiд струмiнь потрапив...
   I тут же Бугор та його  пiдлабузники,  оточивши,  влаштували  новачковi
екзамен.
   - Урок як по-нашому буде?
   Не зна? Порфир, тiльки плечима знизу?. Самi йому й пiдказують:
   - Ходiння по муках!
   Ну, це неважко запам'ятати. Йдемо далi...
   - Школяр на екзаменi? Знов знизу? плечем i знов чу?:
   - Живий труп!
   Двiйка у них - "Звичайна  iсторiя",  новий  вихованець  -  "Пiдкидьок",
вартовий - "Непроханий  гiсть",  п'ятiрка  -  "Невловимий  Ян"  або  "Фата
моргана". Кожен учитель, кожна шкiльна рiч  мають  у  них  якесь  химерне,
тiльки ?м зрозумiле назвисько. Учись, мовляв,  розмовляти  цi?ю  пота?мною
мовою, якщо хочеш, щоб тебе вважали сво?м...
   Змагаючись у вигадках, навперебiй загадують Порфировi рiзнi  соромiцькi
загадки й тiшаться, що вiн анiяк не влучить ?х вiдгадати.
   Потiм Бугор, виглянувши в коридор, чи нiхто не йде, почина?  впiвголоса
наспiвувати свою блатняцьку пiсеньку:
   Когда шумит ночной Марсель,
   Моя чувиха пьет коктейль,
   А я сижу, гляжу в окно
   И пью шампанское вино...
   I далi заводить другу, зовсiм безглузду:
   Лап-тап-туба!
   Вiн гумку жу?,
   Смокче гiркий самогон крiзь соломину.
   Лап-тап-туба!
   Лап-тап-туба!
   I  оце  безглузде  "лап-тап-туба"  хором  пiдхоплюють  iншi  голоси,  а
декiлька голякiв, взявшись за руки, ще й пританцьовують, мов  дикунчата  з
якогось африканського племенi.
   - А ти чого тiльки сопеш крiзь дво? дверцят? - Бугор суворо  глипа?  на
Кульбаку. - Чого не пiдтягу?ш?
   - А менi не подоба?ться.
   - Ух ти ж мiчений атом! Ану ще раз його пiд душ! Мабуть, i  потягли  б,
та, на щастя, якраз проходить десь там  вартовий  Григорiй  Микитович,  що
здебiльшого висиджу? в задумi бiля сво??  тумбочки  в  кiнцi  коридора.  З
наближенням вартового хлопцi прищухають,  аж  надто  ретельно  хлюпощуться
бiля умивальникiв, мовби  змагаючись  за  чистоту.  Та  як  тiльки  крокiв
вартового не стало чути, Бугор та його  потерчата  одразу  знову  збiглися
кружкома i  знову  взялись  за  сво?  роздебендi,  -  просять  Юрка-цигана
розповiсти, як це вiн коней умiв викрадати на очах у чесного люду.  Вiн-бо
тiльки зараз такий  зразковий  i  командир  загону,  а  в  минулому  давав
концерти... Одного разу коня навiть у циркачiв був потяг, правда, на цьому
й пiймався. Гаряча циганська кров ще й тут да?ться взнаки;  хтозна-де  хай
оце загледить хлопець коняку в степу, то весь аж затремтить, ладен до  не?
без пам'ятi бiгти...
   Ох, таки справдi "мiченi атоми"! ? серед них такi, що тiкали. Хто  раз,
а хто й двiчi. Стахура - цей ось зiрвався був у найбiльшi морози...
   - Тiльки й пригоди, - смi?ться вiн, -  що  на  вугiльнiй  платформi  до
Кривого Рога прокатавсь, пальцi поприморожував...
   Навiть малюк худоребрий, на прiзвисько Хлястик, теж пробував через  мур
перелiзти, бо за цуценятком дуже скучив...
   - Не вмi?те ви тiкати, - авторитетно каже  Бугор.  -  Я  вже  якби  дав
дьору, то найперше дрiбнокалiберку б десь  роздобув  або  пiстолет.  Маску
карнавальну на очi, i до унiвермагу, до дiвчат-продавщиць: "Касу на стiл!"
А з купою грошей куди хоч!.. Ресторани скрiзь ?!..
   З-помiж усiх "мiчених" Бугор найбiльш "мiчений", з-пiд  душу  виходить,
гра? м'язами, да? меншим розглядати, як вiн рясно татуйований: на грудях у
нього виколота русалка, про яку вiн каже, що вночi вона ворушиться.  Бугор
нiби сам ?? виколював, запевня? малюкiв, що мiг би i тут та?мну  майстерню
вiдкрити, всiх би  оцих  пацанчат  розмалював,  якби  тiльки  добути  йому
спецiальну туш та двi голки...
   З'явля?ться в душовiй вихователь Борис Савович, i буйнощiв одразу як не
було, бо цього вихователя "мiченi" не лише побоюються,  але  й  поважають,
вiн з ними нiби напiвтовариш,  всякi  дивовижнi  речi  розповiда?  ?м  про
Курили, де вiн служив моряком.
   - Нарештi бачу людей цивiлiзованих, - весело каже вiн до вихованцiв.  -
Без грязюки у вухах, без чорнила на пальцях, просто при?мно глянути...
   Помитих, причепурених ангелочкiв пiсля цього чекав спальня, черговий по
режиму прийматиме хлопцiв вiд вихователя пiд розписку. Марися Павлiвна теж
тут, вона показу? Порфировi, де буде його лiжко.
   - Оце? - вiн  сто?ть  перед  лiжком  радiсно-отетерiлий,  навiть  трохи
розгублений вiд цi?? аж страшно? чистоти. Простирадла  нiким  до  тебе  не
торканi, пухнаста ковдрочка у квiтчастих вiзерунках, подушка бiлоснiжна...
А зверху на подушцi - мережива, сяюча, як пiна морська, накидка, що до не?
просто й торкнутися боязно...
   - I оце менi тут лягати?
   Марися Павлiвна всмiха?ться:
   - Тобi. А кому ж?
   - Скорiш би це пiдiйшло яким-небудь ангелочкам з крильцями...
   - А приготовано тобi, грiшному, - сказав Борис Савович.
   Порфир усе розглядав цi непоруйнованi бiлi снiги, потiм сказав рiшуче:
   - Не ляжу.
   - То що ж,  цiлу  нiч  стоятимеш  отак  над  постiллю?  -  ввела  брови
учителька. - Чи де ти спатимеш?
   - Осьосьо! В куренi!..
   З цим вигуком Порфир - не встигли вихователi й  схаменутись  -  шурхнув
пiд лiжко в свiй уявний курiнь.
   Наморочились, доки витягли його звiдти i зi смiхом вклали-таки  нарештi
в постелю, в оте бiлоснiжне.
   Укрившись, лежав, похихикував, нiби з лоскоту, так йому незвично  було,
хоч i вдома ж не щодня ходив замурзаним, адже мати в нього  чепуруха  -  в
хатi рушнички, а влiтку ще й свiжою рогозою долiвку настелено...
   Уже  перед  тим,  як  розлучитися  з   вихователями,   запитав   зовсiм
несподiвано:
   - Що таке бумеранг?
   Здивована Марися Павлiвна не могла одразу й вiдповiсти.
   - Це хай Борис Савович пояснить, - перевела вона погляд на колегу. -  Я
певна, вiн краще за мене на цьому розумi?ться...
   Борис Савович вловив у  ??  голосi  нотку  ревнощiв,  бо  часом  Марися
Павлiвна  аж  заздрить  йому,  що  вiн  хоч  i  хмурко,  а  з  вихованцями
"контактний", хлопцi, коли ?  вiльний  час,  так  i  в'ються  бiля  нього,
мабуть, пiсля школи не один iз них на Курилах опиниться, на тих скелях, де
?хнiй учитель кордони морськi чатував...
   I про бумеранг  Борис  Савович  теж  виявля?ться,  дещо  чув.  Це  таке
метальне знаряддя в австралiйських племен: у виглядi зiгнуто? палицi...
   - Лук не лук... I ма? властивiсть: пiсля польоту  до  тебе  назад  само
поверта?ться...
   - Полетить i до тебе знов прилетить? ? робота для Порфирово? уяви! Це ж
можна й собi в плавнях вирiзати таке з молодо? ясенини, зiгнути i...
   - Отак i в життi, - каже Марися Павлiвна. - Якщо ти зло кому  заподiяв,
то ранiш чи пiзнiш воно ж до тебе й повернеться...
   - А добро?
   - Повернеться й добро... А що зло - то напевне. Чи давне, чи недавн?...
Велике чи мале... Навiть у думцi подумане - i те вiдплатиться... Ви згоднi
зi мною, Борисе Савовичу?
   - Що принцип бумеранга дi? в життi? Так це ж, власне, те, що  в  народi
здавна говорять: не копай на iншого яму  -  сам  до  не?  впадеш...  А  що
вчинене зло iз закономiрнiстю бумеранга ма? до лиходiйника повернутись, то
це, я гадаю, й наука з  часом  пояснить...  Невiдомi  ще  якiсь  бiоструми
вiдкри? чи щось у цьому дусi.
   Черговий по режиму, зазирнувши з коридора, гука? владно:
   - На добранiч!
   Це стосу?ться всiх. Вихователi теж повиннi залишити  сво?х  пiдопiчних.
Свiтло вимика?ться, пiслявiдбiйна тиша наста?.
   Одначе новi сусiди Порфировi й тодi ще якийсь час  чують  з-пiд  ковдри
його притишене, щасливе, мовлене до самого себе:
   - Джик! Вжик! Смик - i ?!
   Рибу вудить ангелочок...
   Аж поки скакун сновидiнь пiдхопить  його  й  шалено  понесе  в  степовi
простори, по груди шугаючи в буйних квiтучих травах...



   XII

   Автобус летить у степ, у мiражi.
   Повiтря   небосхилу   вiбру?,   свiтлими   рiками   тече-перетiка?    з
безконечностi в безконечнiсть. Як  великий  художник,  природа  дала  волю
сво?м фантазiям, творить з весняних марев озера,  лагуни,  слiпучi  плеса,
купаються в них примарнi га? та оази, а через дорогу перед автобусом  весь
час незникно котиться мiражна повiнь.
   Ще рання весна, ота сама розвесiнь, коли над степами  покотили  веснянi
тепла  й  вигрiтi  сонцем  поля  буйно  парують,  прозорою  земною   силою
струменять у небо, i механiзатори кажуть: "На врожай!" Мине якийсь час,  i
засвистить над степами суховiтриця, вип'? вологу, розжене марева,  а  поки
що течуть i течуть вони, купають простори, перебiгають  шляхи  степовi,  i
навiть у мiстах цього краю, через широкi проспекти в нових мiкрорайонах  -
навперейми тролейбусам - струменять такi ось iлюзорнi пречистi рiки.
   Мчить степами автобусик, не  такий,  правда,  як  тi  розкiшнi  рейсовi
"Iкаруси", що ходять по трасi, а  значно  менший  за  "Iкаруса",  буденний
трудяга застарiло? моделi, списаний шефами i подарований школi, на лобi  в
нього напнуте червоне полотнище з написом: "Дiти!" - хочу самому  автобусi
сидять "дiти" цiлком дорослi... ?х  лише  тро?:  в  одного  вiкна  визира?
молодий мiлiцiонер з задумливою усмiшкою, бiля вiкна протилежного - сувора
дiвчина,  що  сердито  й  напружено   закам'янiла   в   нахмуренiй   сво?й
чорнобровостi, а в самому центрi автобуса ще хтось широкоплечий  розсiвся,
вусатий, у кашкетi... Нiчого собi дiти! А розгадка  проста:  поспiшаючи  з
ви?здом, в хапанинi забули той напис зняти, залишився вiн пiсля вчорашньо?
по?здки на екскурсiю до гiдроспоруди, куди возили премiйованих  школярчат,
саме тих, якi вiдзначились працею в майстернях.
   На степових розвилках автобусик зупиня?ться, неначе в ваганнi. Виходять
з нього тро?, роззираються, радяться про щось.  Наче  те  "щось"  навмисне
водило ?х у цих просторах, показувало ?м марева й дикi  вогнистi  маки  на
узбiччях i, мовби граючись, знову плутало ?хнi дороги.
   З траси автобусик зверне на узбiчну  дорогу  й  помчить  аж  до  земель
кiнзаводу, мовби тiльки для того, щоб знову цi постатi -  двi  чоловiчi  й
жiноча - могли вийти на межi й, жестикулюючи, посперечатися про щось серед
марев, серед цих затоплених сонцем  просторiв,  де  аж  пiд  обрi?м  мчить
табунець кiнзаводського молодняка. Восени лошаки вже будуть на  iподромах,
виборюватимуть  призи  у  великому  дербi,  а  поки  що  вiльно   гуляють,
розпустивши гриви, молодий вожак - сам як образ i  втiлення  свободи  -  в
нестримному летi повiв ?х кудись аж попiд небо.
   По якомусь часi зупиниться цей ошарпаний автобусик  ще  бiля  степового
аеродромчика, i люди з автобуса постоять край злiтного поля, дивлячись, як
лiтаки мiсцевих авiалiнiй вирулюють на просторе, беруть розгiн,  залишаючи
кожен пiсля себе хвiст ранньо? весняно? куряви. Звiдси шкiльний автобусик,
ще раз змiнивши напрям, помчить десь на пiвдень, аж поки  з'явиться  iз-за
пагорба велика рiка, зблисне навстрiч сво?м розлогим сяйвом. Униз, уподовж
рiки, помiж кучугурами лежить напiвзабута дорога, по нiй тепер мало хто  й
?здить, а цi вдаряться й туди, бо  пiсля  тривалих  перемовок  в  автобусi
водiй почу? коротке й рiшуче:
   - На Комишанку!
   I  розпорядження  те  якраз  належало  Марисi   Павлiвнi   Ковальськiй.
Тритузний в душi не був згоден, проте дискусiю розводити не став: хай  уже
цього разу буде ?? зверху.
   Прикрою була причина, що ганя? ?х сьогоднi по степах: шукають Кульбаку.
Випарувався, зник  цi??  ночi!  Знехтував  засторогами  досвiдченiших,  що
тiкати вночi, мовляв, небезпечно, бо пiсля вiдбою варта  особливо  пильна,
всi ходи ?? виходи стереже. I все ж,  усупереч  здоровому  глузду,  Порфир
обрав для сво?? операцi? нiч, i виявилось,  що  вона,  нiч-мати,  його  не
пiдвела! Зник, щез, розчинився в просторi. Була просто неймовiрною ця його
втеча, оце найсерйознiше для школи за цiлу  весну  чепе.  Напередоднi  так
слухняно поводився, так вражений був бiлоснiжнiстю спальнi, розпитував про
бумеранг, жартував... I зовсiм не схоже було, що це лише гра,  хитрування,
розраховане на те, щоб приспати пильнiсть вихователiв  та  служби  режиму.
Чи, може, вкладаючись пiсля вiдбою, й справдi не думав про втечу? Тодi  що
ж штовхнуло його на цей крок? Антон Герасимович вважа?, що причиною всьому
фрамуга, яку не зачинили наглухо на нiч, - до речi, теж наполягання Марисi
Павлiвни. Здалося ?й, що  недостатньо  провiтрю?ться  кiмната,  де  сплять
вихованцi, кисню мало ангелочкам, тому попросила чергового залишити на нiч
фрамуги вiдхиленими, i ось  ма?те...  Недоврахувала,  що  для  такого,  як
Кульбака, пiднята десь аж пiд стелею фрамуга, ота вузенька щiлина - то вже
нарозпаш розчахнута брама в широкий бродяжницький свiт!  Можливо,  помiтив
звечора й те, що за вiкном одразу почина?ться дах нижчо? прибудови,  отже,
коли спуститися на той дах, то такому спритниковi не важко  перескочити  з
нього й на дерево, що росте по сусiдству, а з дерева на мур...  Факт  той,
що коли черговий по коридору зайшов перед пiдйомом до спальнi,  то  застав
Кульбачине лiжко, нiби в насмiшку, акуратно застеленим, -  усе  на  мiсцi,
бiлоснiжне покривальце лежить на подушцi, як пiна морська...
   - Невже вiн енуретик! - розгортаючи постелю, висловлювала здогад  Лiдiя
Максимiвна, шкiльний лiкар.
   - Казали б ви по-простому, - зауважив на це Тритузний, - впiсявся, та й
усе.
   Енурез, ця дитяча вада, поширена серед вихованцiв  спецшколи,  ?  вона,
мабуть, наслiдком усiх тих переживань, нервових струсiв, що  ?х  аж  надто
дiставалось багатьом iз цих дiтей, перш нiж вони потрапили сюди  iз  свого
безладного життя. Адже ж i перемерзали по горищах, i перестрашувались так,
що декотрих досi мучать ночами галюцинацi?, бо якщо  воно  бачило  сокиру,
пiдняту озвiрiлим п'яницею на матiр, то таке не скоро  забува?ться...  Тож
не з одним трапляються тут нiчнi  конфузи...  Однак  лiжко  Кульбаки  було
сухе. А сам Кульбака зник. Вилетiв, вивiявсь, мов святий дух,  з  третього
поверху вашого зразкового закладу. Шукайте його тепер,  зайдисвiта,  серед
невловних степових мiражiв.
   I шукають. Побували найперше в радгоспних  теплицях,  де  вiн  мiг,  за
деякими даними, влаштувати  собi  ночiвлю,  телефонували  в  селищну  Раду
Нижньо? Комишанки, чи не з'являвсь  на  ?хньому  горизонтi,  -  нi,  не  з
являвсь, поцiкавилися лише, бiльше  для  насмiшки,  як  же  воно,  мовляв,
стiльки вчених, дипломованих сторожiв i  не  встерегли  одного  маленького
комишанця... Щодо кiнзаводу  та  аеродромчика,  то  ?х  можна  було  й  не
провiдувати. Тритузний вважав це зайвим, бо який же це скорохiд  встиг  би
аж он куди забiгти? Одначе молодiй виховательцi зниклий  суб'?кт,  мабуть,
уявлявся крилатим, за ?? наполяганням, автобусик уже облiтав  пiвсвiту,  а
тепер жене ось ще й на Комишанку. Жени, пали бензин, хоч не такий  же  той
Кульбака на?вний, щоб, випорснувши зi школи, летiти навпростець просто  до
мамино? пазухи!
   Розшук  поки  що  здавався  Тритузному  позбавленим  логiки  й  правил,
точнiше, якщо й була в ньому яка логiка, то тiльки жiноча, тобто мало чого
варта, i дивно було, що представник мiлiцi?, оцей ось  молоденький,  що  з
ними ?де, лейтенант, не вважа?  за  потрiбне  вносити  корективи.  На  всi
примхи Марисi Павлiвни в  лейтенанта  усмiшка,  згода,  неприхований  вияв
симпатi?.  Оце  ж  бо  так  бував,  коли  до  тво?х  службових  обов'язкiв
долуча?ться щось сторонн?, до дiла не стосовне, рiзнi шури-мури та спiльнi
прогулянки на мотоциклi! Наречений вiн ?й чи хто, а тiльки щосуботи  можна
бачити його мотоцикл пiд муром бiля прохiдно?. Тiльки сонце над захiд, уже
й пiдлетiв, сигналить нетерпляче,  викликаючи  свою  "вiдзiгорну"  (деколи
вона довгенько  примушу?  себе  ждати).  Потiм,  дивись,  таки  удосто?ла,
вибiгла, скiкнула на сидiння, обома руками за спину вчепилась i - помчали.
Для iнших вiн працiвник райвiддiлення, лейтенант,  авторитет,  а  для  не?
просто Костя, почува?ться, що крутить ним це дiвча, як циган сонцем. Тож i
в сьогоднiшнiх розшуках не представник району зада? тон  i  не  сам  Антон
Герасимович як начальник  служби  режиму,  а  ця  досить-таки  в'?длива  й
владолюбна особа. Тритузному тiльки й лиша?ться, що час вiд часу  пускати,
мовби кудись у простiр, стрiли сво?х сарказмiв.
   - Оце ж вам i "хвеномен"... Оце вам i з живчиком та з перчиком, - кида?
вiн, не озираючись. - Бистроум, iнтелектуально обдарований... Хо-хо!  Якщо
обдарований, то це ще гiрше в нашому дiлi! Тупий навряд чи зумiв би  отаке
витiяти, а цей, бач, усiх нас у дурнi пошив... Вiн ?м казочки та ба?чки, а
вони й розтанули... Ось як швидко ми перекову?мо...
   Мовчить Марися. Прилипла бiля вiкна, аж очi мружить,  видивляючись,  чи
не з'явиться де, чи не вимелькне, як ховрашок,  з-помiж  кучугур...  Такий
удар! Ще вранцi йшла до школи в чудовому настро?, з почуттям певностi,  як
це нерiдко з нею бува?, що день попереду жде тебе цiкавий,  змiстовний,  i
хай у чомусь буде вiн нелегким, клопiтним, але неодмiнно принесе i радiснi
несподiванки. Проте вже на  прохiднiй  вiдчула:  щось  сталося.  Непри?мно
вразила Марисю похмурiсть вартового, що й на привiтання не вiдповiв, а  ще
тривожнiше вiдчула вона себе, коли зайшла на  подвiр'я  й  загледiла  коло
автобуса гурт чимось занепоко?них людей. Автобус лаштували в дорогу,  чути
було незвично рiзкi  розпорядження  директора,  насторожувала  присутнiсть
мiлiцi? (в першу мить Марися не розгледiла, що  то  Костя  сто?ть  до  не?
спиною в сво?й  новенькiй  лейтенантськiй  формi).  Коли  Марися  Павлiвна
пiдiйшла, всi до не? обернулись з холодком  неприязнi,  так  ?й  принаймнi
здалося, навiть Костя  не  посмiхнувся,  лише  Антон  Герасимович  порушив
напружену мовчанку:
   - Чи не зустрiчали там свого "хвеномена"? Щез i адреси не залишив.
   А Валерiй Iванович... Нi, вiн не сказав ?й нi слова осуду, хоча краще б
сказав, анiж ховати  його  пiд  маскою  сво??  директорсько?  витримки  та
врiвноваженостi.   Здавалось,   Валерiй   Iванович   ось-ось    зiрветься,
роздратовано кине ?й при всiх: "Донюнькались... Тож ?дьте!  Шукайте!  Самi
ловiть!" Було б навiть лайку легше перенести, нiж ту  сповнену  мовчазного
докору витримку Валерiя Iвановича та напружену притихлiсть колег. Бо варта
вартою, а це ж таки вона нарадила за тi фрамуги... Ось так  i  вчать  вас,
на?вних iдеалiсток! Добре, хоч духу знайшла в  собi  сказати  директоровi:
"Сама винувата, сама i  на  розшуки  по?ду!  Пiд  землею  знайду!"  I  ось
пустилась у мiражi, на  цi  безглуздi  лови.  "Бо  хiба  ж  не  безглуздо?
Двадцятий вiк, а ви, як за звiром, полю?те на собi подiбного!"
   Давно такого каменя не лежало на душi. Отак зневажити всiх  i  найперше
??, виховательку?.. "Це ж пiдло, пiдло! - аж закричати хотiлось.  -  I  як
пiсля цього вiрити, що можна викорiнити  ницiсть  людську?!"  Оце  ж  тобi
"материнське начало"... Не вийшло "начала", товаришу  директор!  Пiдкинули
менi таке звiреня, що навряд чи й самi б з ним упорались!.. Хитре,  лукаве
створiння, воно тебе, вчительку, швидше збагнуло, анiж ти його. Психологом
виявилось, та ще яким! Недарма пишуть, що психiка  сучасно?  дитини  iнодi
виявля?ться складнiшою за психiку дорослих. Щадила його, вигороджувала,  з
на?вним зачудованням слухала  його  теревенi,  захоплювалась,  яка  багата
уява. Усе, з чим iшла сюди з iнституту, вiн одним сво?м  вчинком  розвiяв!
Успадкувавши родинний фах, вчителювати  пiшла,  найтруднiших  обрала,  щоб
воювати з житт?вою грубiстю, щоб захистити таких, як цей юний  черстводух,
вiд ?хньо? ж власно? жорстокостi. Емоцiйних бальзамiв прикласти  до  ?хнiх
душевних травм!  Переформу?ш,  переiнакшиш,  очищенням  пробудиш  у  ньому
почуття прекрасного... У драмгурток його, бо як же,  артист!  I  вiн  таки
довiв свою "артистичнiсть", зумiв отак тебе ошукати при першiй нагодi. Всi
тво? зусилля, поради та напучування зараз йому, мабуть, тiльки привiд, щоб
над тобою десь посмiятись, зуби пошкiрити з такими ж  невиправними,  як  i
сам. Стiльки енергi? витрачено - й марно-марнiсiнько. Душу вкладала, сво?м
жертвувала ради них... Часом i в кiно було не йдеш, а  морочишся  з  ними,
весь вiльний час вiдда?ш для iндивiдуальних бесiд, на  спорт  та  гуртковi
заняття, хоча й доводилось чути: "Це вам не  студiя,  Марисю  Павлiвно,  а
спецшкола". Але вона ма? свою думку щодо цього, та  й  колеги,  здавалось,
належно оцiнюють вольовитiсть молодо? вчительки, ??  здатнiсть  запалитися
працею, поступитися особистим ради iнтересiв колективу. "В маленькiм  тiлi
- великий дух". А що ж вiн виборов, твiй дух,  в  оцьому  ось  конкретному
випадку? Чи, може, й зовсiм упав  вiн  на  грунт  бездуховностi,  раннього
цинiзму, емоцiйно? глухоти? О нi, в емоцiях йому не вiдмовиш, в нього  ?х,
може, аж занадто, тiльки все сво?,  химернi,  як  i  ця  комишанська  його
затятiсть, що одним махом звела нанiвець, на  посмiх  виставила  всi  тво?
iлюзi?!
   - Чула моя душа, що тут не обiйдеться без чепе, - знову гуде Тритузний.
- За таким фруктом треба було в сто очей  дивитись,  а  ми  йому:  ось  на
"Дон-Кiхота" читай, скоро Матюшу  в  "Мартинi  Борулi"  гратимеш...  От  i
догрались...
   - Ви так говорите, Антоне Герасимовичу, - зауважив лейтенант мiлiцi?, -
наче хтось, а не служба режиму найперше несе вiдповiдальнiсть за втечу.
   - Служба режиму, товаришу Степашко, сво? дiстане, директор не забуде ??
в наказi, - ображено вiдповiв Тритузний. -  Чого  доброго  й  менi  ще  на
старiсть зiпсують характеристику сво?ми оргвикрутасами.  А  хiба  ж  я  не
товчу ?м день у день, що в нас не пансiон для дiвчаток, що  в  нас  заклад
спецiальний, режимний...
   - То по-вашому - карцер на них на всiх збудувати?
   - За кого ви мене вважа?те? Руку маю тверду, це правда. Без нiжнощiв  у
життi обходивсь, бо самого життя не балувало. Але ж синiв  виростив  -  не
ледацюг: один гарпунер,  другий  буровий  майстер  на  Каспi?,  орден  уже
заробив, - тож, виходить, чогось варта моя педагогiка?
   Антон Герасимович у дискусiях раз у раз вда?ться до цього  невiдпорного
аргументу з синами, i чим тут заперечиш? До того ж Степашко  й  сам  добре
зна? обох його синiв, бо, коли при?здять улiтку, старий  щоразу  влаштову?
на ?хню честь бучне гуляння на островi, спiви тодi лунають над  водами  до
пiзньо? ночi, i Антон Герасимович на радощах кличе до гурту  кожного,  хто
тiльки на очi потрапить...
   - Не так воно все просто в життi, - веде сво?? старий. - Хай  там  уже,
на Заходi, розгiльдя?в патлатих нарозводили, вiд  наркотикiв  зарятуватись
не можуть, а наш народ, вiн до дисциплiни звик, спартанство,  суворiсть  у
самiй вдачi  його.  Через  те  й  товчу,  що  режимнi  школи  ширше  треба
впроваджувати i до таких, як ми, недрюкованих, уважнiше прислухатись...  А
то ось я скiльки пропонував наростити мур, пiдняти його на метр або  й  на
два, а послухались?
   - Нiякий мур ще нiкого не втримав, - озвалась нарештi Марися  Павлiвна.
- Хоч i до неба вимуруйте його!
   - Треба, щоб у правопорушника зникло саме бажання тiкати, -  переконано
додав  Степашко.  -  А  загорожi  нарощувати,  замки  побiльшувати  -   це
середньовiччя.
   - I хто це говорить? - осудливо мовив Антон  Герасимович.  -  Той,  чия
служба тiльки те й роби, що лови ?х ти акти на них складай...
   - Якщо хочете знати, Антоне Герасимовичу, буду я  найщасливiший  у  той
день, коли ми зможемо i цi вже iснуючi нашi мури розмурувати.  Щоб  бар'?р
квiтковий навколо школи, i все. Ото буде вершина наших трудiв.
   "Ось таким ти менi подоба?шся", - окинула бистрим озирком Марися  свого
супутника i за хвилю знов сидiла серйозна, дивлячись у вiкно.
   А Степашко й далi гомонiв до Тритузного:
   - Поставимо себе на його мiсце: хлопець рiс, не знаючи обмежень,  а  ми
раптом хапа?мо його, накида?м на нього сiтки  заборон,  посяга?м  на  його
особистiсть.  Для  нього  свобода  й  розхристанiсть  -  поняття  поки  що
рiвнозначнi, в обов'язках перед колективом вiн ще не бачить нiяко?  честi,
то чому ж нас ма? дивувати його непослух, метанина,  бунт?  Навiть  медики
радять зважити на постiйний "рефлекс свободи", що  живе  нiбито  в  кожнiй
людинi... А нам хочеться, щоб у  ньому  цей  рефлекс  одразу  зiщулився  й
завмер перед нашими правилами! Нi, в кожного свiй погляд на  речi...  Йому
тiкати, а нам ловити - звичайна дiалектика...
   За вiкнами автобуса  потяглись  плантацi?  виноградникiв,  що  належать
тутешнiм радгоспам, за ними з'явились серед безжитт?востi  кучугур  жилавi
низькорослi перелiски, здебiльшого з сосен, бiлих акацiй та  ще  тоненьких
тополь, якi, повироставши, пiдуть на переробку  для  целюлозного,  а  далi
знов потяглись недавно закладенi виноградники... Все  це  наслiдки  зусиль
науково-дослiдно? станцi?, тi??, де працю? Порфирова мати гектарницею.
   -  Можна  ж,  виявля?ться,  досягти?  Скоро  справжнiй  лiс   буде   на
кучугурах... - звернувся мовби до когось Антон  Герасимович.  -  Уже  тут,
кажуть, i диких кабанiв бачили, а колонiсти вважали цi пiски безнадiйними.
Та ще й ми, правду кажучи, брали на глузи цю станцiю,  бо,  здавалось,  за
дурне дiло взялась: розорювати, залiснювати цi мертвi кучугури, де й полин
не хоче рости... А вона сво?  довела,  поприймались,  бач,  i  соснята,  i
тополята... Виноград - i той приживля?ться...
   - Не тiльки приживля?ться, а ще й оздоровлю?ться, - уточнив Степашко. -
Тут у них десь карантин проти фiлоксери: пропускають  крiзь  нього  навiть
алжiрськi сорти... Бо пiски ж цi влiтку таких температур, що нiяка  погань
не витриму?. А те, що Оксана Кульбачка посадила, - росте, дай бог!
   "Як ми саджанцi - так ви дiтей наших бережiть",  -  пригадались  Марисi
слова,  якими  гектарниця   звернулася   до   них,   коли   прощались   на
винограднику... А, виходить, не вберегли, не догледiли. I,  може,  шукайте
втiкача зовсiм не в тому напрямi, де слiд би шукати? Згiдно з  втiкацькими
правилами, може, обминув вiн свою Комишанку десятою дорогою, i марна  рiч,
як це вважа? Антон Герасимович, трястися вам сюди, ганятися  за  вчорашнiм
днем?.. Та вгадай, чи дiятиме вiн  тiльки  так,  як  пiдказала  б  холодна
логiка втiкача, як учинив би тверезий, наiнструктований розум?  Електроннi
роботи, отi дiятимуть за логiкою, якщо вони коли-небудь втiкатимуть,  а  в
цього ж таки не електронне приладдя, а серце в грудях, а  в  серцi,  може,
мiсце й для мами ?? Одне слово, розтанув. Розтанув десь у сво?х  безкра?х,
як очерети, галасвiтах, що ?хнi й координати невiдомi, -  Марися  мимоволi
усмiхнулася, уявивши повеселiлого Кульбаку в  недосяжностi  туманних  його
володiнь...  Нестерпне  створiння!  I  яка  диявольська  настiйливiсть   у
досягненнi  сво??  мети!  Здавалось,  нарештi  приручили  його,  прижився,
ввiйшов  у  шкiльний  ритм,  та  виявля?ться,  що  й   бiлоснiжним   вашим
доброжитком i навiть набутими симпатiями вiн без вагання  пожертву?,  якщо
проблисне йому хоч найменша можливiсть перемайнути в  iнше  буття,  в  оте
маревне, що вiн його так солодко вимовля?: право-воля!



   XIII

   На причiлку материно? хати,  пiд  розквiтлим  старим  абрикосом,  мiцно
спить зморений, заброджений у нiчних росах невловимець. Вiрний Рекс сидить
бiля нього на чатах. Спочива?  втiкач  на  царськiй  постелi  -  на  кулях
очерету, що ними взимку мати вiд буранiв хату обставляла. Ось  тут,  серед
розбушованих кулiв, у солодкому снi й  застала  Оксана,  забiгши  на  обiд
додому, свого приблукалого звiдкись коханого синочка. Де був, де блукав, а
прибився сюди, на цей  очеретик,  що  править  йому  зараз  за  найпухкiшу
постелю. Обмерши вiд  щастя,  нахилилась  над  ним,  торкнулась  стрижено?
голови,  торкнулась  нiжно-пренiжно  (щоб  не  злякати  зi  сну!),  а   як
проклiпнувсь вiд незрозумiло? ласки, так i  вхопила,  здушила  в  нестямi,
обцiловуючи свого найдорожчого на цiлому свiтi тиранчика...
   - Звiдки ти? Вiдпустили тебе?
   - Сам себе вiдпустив...
   - Таж як це? Втiк?
   Вiн загадково посмiхався, трохи навiть хизуючись  перед  матiр'ю  сво?м
геройством. Радий був i тому, що не заходилась бити.  Бо  в  не?  так:  то
вiдлупцю? до синякiв, то одразу ж пiсля цього поцiлунками обсипле...
   - О горе мо?: невже самовiльно? - допитувалась мати. - Через мури  отi?
Вночi?
   - Та ще при якiй погонi...
   I почалось! Якi страхiття вiн перемiг! По яких карнизах прокрадався. Iз
даху на  дах,  iз  дерева  на  мур,  а  вздовж  муру  саме  вартовий  iде,
прожектором свiтить! I, звичайно, з рушницею, з вiвчаркою, от-от  освiтить
лiхтарем смiливця, що сто?ть на мурi у повен зрiст. Та тiльки ж не вдалося
йому, бо Порфир усе передбачив,  присiв  та  стриб  униз,  та  мiшок  тому
Саламуровi на голову: раз,  i  ?!  Накинув,  скрутив,  ну,  а  вiвчарка...
iншого, мабуть би, роздерла, а Порфира тiльки в щоку лизнула,  бо  його  ж
усi собаки знають...
   - Ох i вигадько ж ти! Ох i фантазер! - всмiхалася мати  щасливо.  -  Де
той мiшок у тебе взявся? Де у  вас  там  вiвчарки?  Любиш  вигадувати,  як
Гоголь, що "Тараса Бульбу" написав.
   Рiдко Порфир бачить  матiр  усмiхненою,  все  бiльше  бува?  нахмурена,
заклопотана, а то й розлючена, коли вiн ?? доведе. А зараз  живi  яскринки
?? очей свiтяться ласкою, i так личить ?й бути усмiхненою, добра,  щаслива
усмiшка робить маму просто красунею...
   - Ви мене, мамо, назад не вiддавайте...
   А вона знов занепоко?лась, зморшки тривоги перебiгли обличчям:
   - То чого ж ти все-таки втiк? Покривдив хто чи сумно стало?
   -  Там  сумувати  не  дають.  Нема  коли.  I  вчителi  гарнi...   "Менi
тринадцятий минало, я пас ягнята за селом", - аж  проспiвав  вiн  з  мiною
артистичною. - Iнструктори по працi теж мене вiдзначали. Я вже й табуретки
робив, i бирки штампував для меблiв...
   - Так чого ж тiкати було?
   Порфир знизав плечима в щирому невiданнi:
   - Сам не знаю. Якийсь бiс накотився...
   Для матерi й це вiдповiдь: бува?, що й бiс... Одначе радiсть зустрiчi з
сином усе ж притьмарювалась для не? тривогою, неяснiстю того, що сталося.
   - Може, ти щось учинив, синку, та не кажеш? Може, провина яка на тобi?
   Нахмурився, задумався Порфир, i матерi болiсно тенькнуло в серцi: "Щось
таки нако?в!"
   Але вiн твердо сказав:
   - Нi, мамо. Я нi в чому не винуватий. Просто скучив...
   I на матiр подивився так глибоко, проникливе, як нiколи  ранiш.  Що  то
розлука! Який учитель вона! Як умiв вiдсiювати, вiдкидати все, що в буднях
накипiло, i злобу гасити, i кривди зм'якшувати. Забуто ремiнь, що  стiльки
разiв по спинi у нього ходив, дорiкання  та  крики  клятьби,  вже  i  йому
матiр'ю прощено постiйну оту люту вiйну, коли вiн  ??  вимордовував  сво?м
цiлоденним байдикуванням. Вза?мнi образи й жорстокостi, сльози  й  бiль  -
усе зникло,  розвiялось,  наче  й  не  було,  зосталась  тiльки  ця  любов
обопiльна, це безмiрне щастя зустрiчi двох людей, що звуться: мати й син.
   - Це ж ти голодний?
   I, не ждучи вiдповiдi, схопилась, вiдiмкнула швиденько хату, i не встиг
ще малий приблуканець очунятись, як  перед  ним  уже  шкварчить  на  столi
я?чня, i мати аж пальцi порiзала, вiдкриваючи йому консерви: i  шпроти,  й
сардини... Ще й пряникiв гербикiв наклала:
   - ?ж, синку, ?ж! Це ж я тобi збиралася передачу нести.
   Сидить за столом молодесенький господар, так смачно умина? все, що йому
подано, i хата враз наповнилась радiстю, тiльки й того, що незвично матерi
бачити його стриженим, Вдома було так заросте, що й зi  школи  завертають,
посилають до перукарнi, а йому як туди йти, та краще в плавню гайнути.  Бо
iншого в перукарню батько веде, насторожi сто?ть, доки стрижуть, а його...
Тепер ось, гололобий, прибився додому, i  щось  з'явилося  в  ньому  мовби
серйознiше, пригорьоване, хоч i прикрите зовнi веселою хвацькiстю.
   - Ох, i бiг! Такий марафон дав! Уже  свiта?,  уже  можна  б  i  передих
зробити, а ноги самi бiжать! А потiм ще й на машину з цеглою вчепився...
   - То, сину, завжди так: до рiдного  дому  ноги  людину  самi  несуть...
Тiльки ж як воно буде... Нi, пiду, вiдпрошу тебе в них заберу!
   - Навряд чи дозволять... Треба не менше року вибути, коли  вже  до  них
потрапив...
   - Ублагаю!
   Порфир, заморивши черв'яка,  знiчев'я  розгляда?  давнi  фотографi?  на
стiнi - дiдусеву, дядькову Иванову...
   - Мамо, а хто мiй тато?
   Для не? це було як удар. Вiдколи син став вимовляти  слова,  все  ждала
цього запитання. Ждала, й боялась, i знала,  що  колись  воно  таки  буде,
готувалась до вiдповiдi,  а,  проте,  застало  воно  ??  зненацька,  жаром
обсипало всю.
   - Ти нiколи не питав мене, сину, про це...  i  нiколи  не  питай.  Знай
тiльки: хороший вiн був i не зобидив мене нiчим, не обдурив... - голос  ??
аж налився пристрастю. - Ти не з обману! Ти - з правди!
   Порфир навiть пошкодував, що вискочило в нього це запитання, що  завдав
матерi болю. Нахилившись,  шкрiб  нiгтем  настiльну  церату,  розмальовану
квiтками.
   - Гаразд, бiльше не питатиму.
   Вона почувалася  зараз  глибоко  винуватою  перед  сином,  бо  й  ранiш
найперше самiй собi ставила на карб, що хлопець  напiвсиротою  росте,  без
батькiвсько? ласки та  догляду.  Iншi  з  батьком  i  в  перукарню,  й  на
риболовлю, за iншого батько i в школу пiде довiдатись, а цей  усе  сам  та
сам, одиначчин син! Оксанич! I навiть що неслухняний такий,  перекiрливий,
шалений, i за це вона брала скорiше вину на себе, - може, це  ?й  розплата
за оте перше кохання з його шалом i диким мiсяцем у небi, i солов'ями,  що
аж задихались, аж стогнали  у  вербах  над  вашою  любов'ю!..  Кажуть  же:
найстрашнiша з усiх кар - кара дiтьми. О, нi, нi, не кара вiн i  не  грiх,
саме вiн щастя для не?! Бо хай i дикий, невпокорений росте, одначе  вiрить
вона, що буде з нього людина! ?? душа, ?? любов,  ??  вдача  уже  в  ньому
проблискують!
   - Я одного хочу, сину, щоб ти гарним хлопчиком рiс. Щоб совiсть у  тебе
чиста  була...  Чиста,  не  тюремна!  Не  слухайся  тих,   що   по-пустому
геройствують: ось то я, нiкого не боюсь, пiду ларьок  пограбую,  з  когось
годинник знiму!.. Нема в злочинi геройства. ? тiльки сором i ганьба, i  до
таких вiд людей лише  презирство...  Героями  на  iншiй  дорозi  стають...
Працею людина i сильна, й красива... Ось i на станцi? в нас, який колектив
дружний, усi за тебе переживають, хочуть, щоб ти людиною став,  маму  свою
не соромив... Бо вже так я змучилася, сину, нервiв мо?х не вистача?!
   - Бiльше цього не буде, мамо.
   I вiн з щирою каятьбою глянув на не?, справдi  змучену,  перестраждану:
вже й зморщок пташинi лапки з'явилися бiля очей, i шия  худа,  жилава,  як
голову мама поверне,  найбiльша  жила  пiд  шкiрою  випина?ться,  як  лоза
виноградна... Руки маминi бiля тих саджанцiв та  пiскiв  кучугурних  стали
старiшi за не? саму. Бо вона ще молода, ще до не? лицяються.  Iз  жалю  до
синочка вирiшила була торiк батька йому добути, хоч  нерiдного  з  плавень
привела, з бригади, що заготовляла очерет для целюлозного: "Оце буде  тобi
тато, Порфире. Заступатиметься за тебе". А за кiлька  днiв  Порфир  аж  на
роботу до матерi прибiг з рiшучою вимогою: "Вижени  його,  мамо!  Нащо  ти
цього п'янюгу привела? Ледве нам хату не спалив!.." I розповiв, як  зайшов
до хати, а той п'яний спить на диванi, сигарета випала з  рота  й  подушка
вже тлi?. "Я на нього й дивитись не можу, мамо! Вибирай: або вiн, або  я".
I коли аж так зайшлося, кому  вiддати  перевагу  з  них  двох,  мати  таки
вибрала без вагань його, сина, а того витурила геть,  бо  навiщо  хлопцевi
такий "батько"...
   - Винувата i я перед тобою, сину... Не було за тобою пригляду,  все  ти
десь та десь - в одсторонi вiд мене. Тiльки ж подумай, як i мамi  нелегко,
стiльки роботи на нiй, а хто допоможе, пiдмiнить? Ось  i  сьогоднi:  i  на
виноградник  бiжи,  i  за  добрива  клопочись,  а  там  ще  й  семiнар  по
виноградних клiщах та листокрутцi...
   - У школi питали, чи виросло б хлiбне дерево на наших пiсках...
   - Це вже ти ма?ш випробувати, - вiдповiла з усмiшкою  мати.  -  Кучугур
нерозроблених ще й на твою долю вистачить...
   - А я й не боюсь.
   - Ото. Сам вiдчу?ш, як таки гарно, коли воно в тебе з-пiд  руки  росте,
на очах зеленi?... Хiба ж давно ще всi тут  гвалт  кричали:  пiски  йдуть,
засипають посадки, вiтри  видувають  i  засiкають  посiви...  "Сахара"!  I
нiчого з нею не зробиш, вже й копанки пiском позаносило, а  станцiя  ваша,
мовляв, тiльки  даром  хлiб  ?сть...  Так  треба  ж  було  все  це  комусь
перемогти? Не  само  воно  сталось.  На  вчорашнiх,  на  вiчних  кучугурах
виногради  в'ються  на  сотнi  тисяч  кущiв,  i  тополi  та  бiлi   акацi?
пiднялись...
   - Я, мамо, як ще трохи  пiдросту,  на  трактор  сяду,  плантажнi  плуги
поведу... Механiзатор - чим погано? Житимем дружно, я жалiтиму вас.
   - Вiрю, вiрю, - каже вона з жаром. - Бо треба ж колись i вiрити!
   А хлопець далi малю? iдилiчними барвами:
   - Рибку ловитиму пiсля роботи, сома вам на пiвхати притягну. I  зна?те,
на яку наживку вiн пiде? На соняшниковi пелюстки!
   Нiхто тут про таку наживку й не чув, а син ??,  бач,  придумав,  зробив
вiдкриття... На золотi блешнi ловитиме.
   - Водянi дiди, чогось вони дуже люблять соняшниковий цвiт!
   Мама, збираючись уже йти, звично провела помадою по губах  (цього  вона
не забува?), потiм добула з шафи сюрприз для Порфира:
   - Ось я тобi тiльняшку нову купила, бо та вже на  тебе  тiсна...  Ще  й
беретку до не?.
   Хлопець  не  втерпiв,  одразу  ж  натягнув  на  себе  новеньку  морську
сорочину, порадувавсь: чим не  юнга?  Стрижену  голову  береткою  прикрив,
примаскував, нiкому й  не  видно  буде,  що  стрижений.  I  евакуатори  не
впiзнали б, якби де зустрiлись...
   - Тiльки ж ви, мамо, нiкому нi слова, що я тут був... Що я тут ?.
   - Якi тайнощi, - посмiхнулась вона. - А спати лiг на  найвиднiшому,  аж
на пристань видно...
   - Так мене ж Рекс стерiг! I плавня поруч... Тiльки б Рекс голос подав -
я одразу клубком вниз, шась! - i в очерети, а там хай  шукають...  Хiба  з
вертольота...
   - Увечерi повернуся, все тодi з тобою обмiрку?мо, - сказала  мати,  вже
йдучи. - А поки що набирайся духу пiсля походу, - пожартувала  вона  якось
невесело й з ласкавим усмiхом вийшла; за мить постать ?? в газовiй косинцi
вже майнула за вiкном, пiрнула попiд облiплене цвiтом гiлля абрикоса.
   Де не буде Оксана в цей день, усе почуватиме неспокiй за сина, все буде
в тривозi за нього душа.  Бо  треба,  виходить,  його  нiби  переховувати,
мовчати, як про незаконного. Та таки ж не зовсiм законний i ?, це ще  тодi
вiдчула, коли в метрику записувала i нiби навмисно було  ??  запитано  про
батька. Треба було назвати - хто батько... Та хоч що  там  хай  кажуть,  а
вона зна? одне: з любовi народжений. Принесла його  на  свiт  вiд  красеня
капiтана, i не спокушав вiн ??, нiчим не обманював,  сама  розпалалась  до
нього коханням, отим першим, слiпленним... Будувалася  саме  ГЕС,  баржами
брали з кар'?рiв камiння,  а  вона  поблизу  з  дiвчатами  лiс  корчувала,
плавнi, що мали пiд воду пiти. I тодi зустрiлася з ним, i  хоч  знала,  що
шлюбний вiн, без оглядки  пiшла  за  його  вродою  в  хащi  чаклунськi,  у
плавневi роси-тумани. З тих плавневих мiсячних ночей  та  з  жаги  молодо?
зiткалося те, що стане потiм синовим життям.
   Ой чорна я си, чорна,
   Чорнява як циганка...
   I хоч не чорна й не циганка, а як  натхненно  спiвалося  ?й  тодi  цi??
вперше почуто? пiснi бiля вогнищ вечiрнiх! Карпатськi лiсоруби, що з  ними
?? капiтан подруживсь, десь iз гiр цю пiсню сюди принесли,  завербувавшись
плавню корчувати. Готували дно пiд затоплення, валили верби вiковi  в  три
обхвати, пiсля того ще взялись i за комишi, косили ?х для  целюлозного,  а
якби далi, то ще, мабуть, тоншим стало б  ?хн?  заняття,  -  вже,  мабуть,
павутину б косили!.. Та далi будова ввiйшла  в  береги,  лiсоруби  по?хали
назад у сво? гори, в той  Рахiв  пiднебесний,  брандвахти  ще  деякий  час
стояли припнутi в плавнях  на  якорях,  а  потiм  i  вони  познiмались,  i
капiтанова баржа була переведена на iншу  лiнiю,  -  покликало  його  iнше
життя, iншi вантажi возити... По?хав, ще й не знавши тодi, що в нього  син
десь тут ростиме, у цiй  Комишанцi...  Листуватись?  А  нащо?  Скiльки  ?х
спалаху?,  таких  кохань  новобудовних,  лiсоробробницьких   -   вони   не
листуються, пройдуть, прошумлять, Мов зливи веснянi,  та  й  нема,  тiльки
хiба де побачиш багаття вечiрн?, нагада? воно, як ти хмиз тодi  в  плавнях
палила та гаки начiплювала на боки  верб  нелiквiдних,  що  i  в  огнi  не
горiли, - ?х тракторами вiдтягували геть.
   Минулося, вiдспiвалося... Iнодi хiба  що  фантазiями  тiшить  себе:  як
виросте син та буде вже курсантом морським або льотчиком, повезе вона його
в те мiсто портове, де ?? кохання приписане, скаже йому: "Знайомся...  Оце
твiй син". А поки що лиш сльозами залл?ться, коди з  пристанi,  iз  палуби
екскурсiйного пiсню зачу?: "Ой чорна я си,  чорна..."  Бо  ж  то  спiв  ??
молодостi, спiв ?? плавневих вечорiв. А бiльшого щастя, нiж те, якого вона
зазнала, уже й не буде в життi, не повернеться, бо один тiльки раз  людина
сво?ю молодiстю цвiте! I тим дорожчий для не? Порфир, що  прийшов  вiн  до
не? звiдти, з гарячих шепотiв та шалених ласк  недозволених,  прийшов,  як
iстота, зiткана з само? любовi, з краси, з мiсячних марев та  рос-росяниць
опiвнiчних...



   XIV

   I знов цього сонця блиск!
   Аж заслiпило, коли Порфир, вибiгши на кучугури, глянув униз,  i  звiдти
сяйнула йому рiка, вдарила навстрiч вируванням весняного свiтла. Вир сонця
- так би й кинувся в нього, в розлийводи отi! Ось вона, свобода!  Гуляй  -
скiльки хочеш, iди - куди заманеться, нiякий Саламур не сто?ть над  душею.
Право-воля, як кажуть комишанцi. I небо, i птахи, й цi рiднi кучугури,  до
яких ще маминi руки не дiйшли, - усе належить тобi, iсну? для тебе, ти тут
повновладний господар.
   Комишанки звiдси майже не видно, вона потяглась понад  берегом,  тiльки
де-не-де виглядають над кудлатими вербами вшитi очеретом гребеш хат, а  на
них стирчать хрещатi шпичака телевiзiйних антен. Городи комишанськi сво?ми
раннiми полуницями збiгають аж у берег, в очеретянi заростi,  що  й  зараз
дають Порфировi якусь певнiсть, так само  як  i  вранцi,  коли  вiн  пiсля
нiчного пробiгу перевiв дух нарештi i влiгся пiд маминим абрикосом. У  тих
очеретяних джунглях справдi й каюком не проб'?шся, там людину помiтиш хiба
що з вертольота.
   Бiлобокий пароплавчик, завернувши з фарватеру рiки, пряму? до пристанi;
з екскурсантами йде, не iнакше. Кого ж вiн привезе цього  разу?  Надивився
Порфир  рiзних  екскурсiй,  добре  зна?  ?хнiй  протоптаний  маршрут:  вiд
пристанi  посунуть  до  Тихо?  могили,  де  щолiта  товчуться   археологи,
визбирують кiсточки скiфських царiв та царенят, ще  добувають  екскурсанти
бiля велетня дуба, посперечаються, скiльки йому - п'ятсот  чи  сiмсот,  i,
звичайно, вiдвiдають мамину науково-дослiдну станцiю, бо вона ж  знаменита
на весь край. Важко вiритиметься ?м, при?жджим, що  недавно  тут,  скiльки
зглянеш, арени  мертвих  пiскiв  лежали,  текучий  пiсок  аж  дзвенiв  вiд
найменшого вiтерця, а коли зривавсь вiтрюга, то весь свiт  баламутився,  -
хутори, й дороги, i копанки  заносило  пилюгою,  немовби  брудним  снiгом.
Пiщанi бурi - здавен найбiльше лихо цього краю. Хто тiльки не пробував рух
пiскiв зупинити, але нiчого не виходило, бо садили не те, або не так,  або
не тодi. Скажiмо, посадять чисту сосну, а вона вслiд i гине вiд  шкiдникiв
або вiд пожеж пiд час сушi середлiтньо?... I ось станцiя додумалась, як тi
клятi пiски приборкати, в не? й виноградники Вже тут приживляються, i лiси
розростаються справжнi, з травою, з грибами, з птахами  -  такий  лiс  сам
себе, без хiмiкатiв, од нападу шкiдникiв захищатиме!..
   А до цих кучугур, серед яких зараз диха?  волею  Порфир,  черга  ще  не
дiйшла, бо це важкi кучугури, сюди треба саперiв з тракторами, два  мiсяцi
тут стояв фронт, в отих он сагах нашi були, а по той бiк шляху нiмцi,  тож
всюди тут ходи та оглядайся, без сапера в цю землю не лiзь. Якось  забрела
череда, бик став бутiти й рити рогами кучугуру, i швидко дорився: мiна  як
жахнула, тiльки хвiст од того бика десь у космос полетiв!
   Мiг би тут Порфир сам водити екскурсi?, розповiв би i про Гiлею, i  про
те, якi люди  вiдважнi  колись  жили  кочовищами  в  цих  степах,  царства
стрясали, на край свiту  ходили  звiдси  в  походи,  аж  десь  там  Персiя
тремтiла, загледiвши ?хнiх списiв лавровi га?  (вiстря  списа  кожен  во?н
увiнчував  листком  лавра)...  Розповiв  би  Порфир  i   про   шлях   отой
старовинний, що пролiг до соляних озер,  -  мав  вiн  бути  кам'яним,  але
чумаки нiбито запротестували: не треба Каменю, бо вiл  пiдбива?ться...  За
про?зд по цьому шляху брали з чумакiв плату - з воза по копiйцi, для цього
шлагбаум стояв. А не хочеш платити, об'?жджай через кучугури, де й  колеса
тонуть у пiску... На мiсцi причалу колись пором був, а там корчма  стояла,
де зараз Палац культури афiшами блищить.
   Все, все пояснив би Порфир, якби взяли його в тлумачi до  екскурсантiв.
Бачите,  сказав  би,  -  як  добре   почуваються   отi   посiянi   рядками
акацi?-пiдростки та сосни-пiдлiтки, це ?х висiвала станцiя позаторiк...  А
он там починаються  виноградники,  це  ?диний  на  Укра?нi  розсадник,  де
вирощують в чубука саджанцi рiзних сортiв винограду, - з Iталi?,  Францi?,
з Алжiру i навiть з Японi? одержують посадковий  матерiал,  а  тут  беруть
його на карантин, знезаражують, бо нiякий шкiдник не витриму?  температури
комишанських пiскiв!  Звiдси  вже  чистий  саджанець  iде  потiм  в  рiзнi
винрадгоспи, i все це, що таке дивне для вас, це робить моя мама!
   Цiкавитесь тополями - вам i  про  них  розкаже  Порфир:  оце  посаджена
рядами тополя чорна, або ще ?? звуть укра?нська, чи грацiозна, а  бiлокора
- це туркестанська, вона теж чудово почува?ться, а де акацiя росте -  там,
так i знайте, в глибинi пiд пiском похованi родючi грунти, отже, смiливо в
тих мiсцях садiть виноград...
   Дико, тихо, безлюдно  серед  кучугур.  А  чи  давно  тут  розважався  з
хлопцями Порфир: викочували на згiрок велике мазiвське колесо, один з них,
скрутившись, залазив усередину колеса (найчастiше це був  сам  Порфир),  i
товаришi пускали його  згори.  Летиш,  i  свiт  тобi  крутиться,  аж  поки
зрозгiнцi в рiчку - шубовсть! Колесо й зараз лежить у бур'янi,  нога  твоя
сто?ть на ньому, на його потрiсканiй гумi, колесо ?,  а  товаришiв  нiкого
нема, всi у школi, - за партами протира?  штанцi  твоя  вiдважна  плавнева
гвардiя! Тiльки ти оце, тиняйло, бродиш без дiла, уникаючи людських  очей,
тамуючи в собi страх i настороженiсть, адже ти втiкач, на  тебе  звiдусiль
можуть чатувати рiзнi небезпеки.
   Однак, зда?ться,  лиха  нiщо  не  вiщу?,  i  хоч  постiйно  треба  бути
насторожi, зате - який свiт! Там рiка виру? сонцем, плавнi вниз десь аж до
лиманiв синiють, а тут маки палають  всюди  по  пустирищах  -  скiльки  ?х
насiяла весна! Чашечки ?хнi  повнi  червоного  сонця,  по  вiнця  повнi...
Мiжкучугурнi ями та западини, що ?х комишанцi звуть сагами, влiтку  будуть
налитi пiщаною спекою, все живе тут згорить, поскручу?ться, а  зараз  саги
квiтують, мов оранжере?, i коли йдеш, аж боязко серед макiв  ступати,  щоб
не зламати цвiт.
   Вибравши мiсце, звiдки було добре видно школу,  залiг  на  пагорбi  пiд
кущем заячого холодку, замаскований гiллячками, як  дозорець  на  кордонi.
Школа он твоя, нова, двоповерхова, з силiкатно? цегли... Полегшено всi там
зiтхнули, мабуть, спекавшись тебе, позбувшись  нарештi  заводiяки.  Наукам
вiддаються тво? товаришочки. Певне, й про свого вожака забули, а  вiн  ось
тут, так близько вiд вас, пiдкрався помiж кучугурами  й  жде...  Дочекався
перерви, коли школярчата,  висипавши  на  подвiр'я,  з  лементом,  галасом
кинулись ганяти м'яча. Вчитель фiзкультури Микола Дмитрович теж при?днався
до малюкiв, лише Порфира там нема серед ?хнiх форвардiв. Он Петро, Вiтько,
он Кислиця Олег  -  все  його  дружки,  гукнути  б  до  них:  ось  я  тут,
повернувсь! Гайда зi мною, хлопцi! Гайда в плавнi розшукувати оту затонулу
турецьку фелюгу, що ?? вже й мулом в очеретах затягло...  Та  де  там!  Не
крикнеш, голосу не подаси, це тобi зась, адже ти зараз  поза  товариством,
жити мусиш вiднинi пiд покровом та?ни, весь час пам'ятаючи, що  за  тобою,
може, всюди розшуки, погоня. Задзеленчав дзвiнок, шкiльне подвiр'я  одразу
спорожнiло, i Порфировi стало тоскно на душi. Пiти б у школу  та  сказати:
"Ось я вернувся й на минулому ставлю хрест! Наше гасло: "На  свободу  -  з
чистою совiстю!"
   Розтривожений, пiдвiвся й рушив знов у  кучугури.  Незабаром  стояв  на
iншому пагорбi, дивився у бiк далеких виноградникiв, що розкинулись аж  до
обрiю пiд небом степiв. Десь там i мамин гектар. Десь  там  ??  винограднi
вихованцi, з усього свiту звезенi, щоб проходити гарт у  гарячiм  тутешнiм
пiску...  Щолiта  Порфир  пасеться  в  довколишнiх  виноградниках,   i   в
станцiйних, i в радгоспних, зна?, де сорти найсмачнiшi, -  це  тодi,  коли
грона наллються й виглядають з-помiж листя, як маминi  груди.  Огорожа  на
виноградниках - густий  живоплiт  iз  колючих  акацiй,  але  Порфир  крiзь
найгострiшi колючки пролазить. Видно й звiдси крiзь сонячне мерехтiння, як
по всiх виноградниках бiлiють хустками жiнки. Он дiвча якесь  випросталось
серед мiжрядь, лице зав'язане по самi очi хусткою, сто?ть  далеченько,  не
видно, яке воно з себе, але навiть i  з  вiдстанi  ясно,  що  дiвча  те...
смi?ться! Смi?ться самою сво?ю поставою,  i  схиленою  набiк  голiвкою,  i
навiть виноградарськi ножицi нiби аж весело поблискують у дiвчини в  руцi.
Мабуть, то одна з тих молодих переселенок, що, бувало,  жартома  зачiпають
Порфира, коли вiн з'явля?ться бiля Палацу культури: "Оксанич прийшов, наша
симпатiя... Може, хоч ти запросиш до кiна, будеш кавалiром?" I  так  це  в
них виходило, що вiн i не ображався, коли вони кликали його Оксаничем.
   Вiдвернулось дiвча, взялось до роботи, а Порфировi чомусь полегшало  на
душi,  так  гарно   стало,   iшов   кудись   навмання   i   незчувся,   як
заспiвалось-замугикалось  йому,   i   дивно,   що   якраз   ?хня   шкiльна
замугикалась, ота маршова пiсенька,  що  ??  хлопцi  щодня  викрикують  на
подвiр'?, ступаючи стро?м, дружно вiдбиваючи п'ятами такт:
   В нашiй школi режим ох! - суровий,
   Та шляхи нам - у свiтле життя.
   Ще там iшлося про вихователя та майстрiв, якi дбають, щоб тебе "довести
до пуття", але тих слiв вiн спiвати не став, усе повторював оце: "В  нашiй
школi режим ох! - суровий..." I хоч,  сидячи  в  карантинi,  часом  навiть
дратувавсь, коли пiсня про режим долинала з подвiр'я, одначе зараз  i  це,
режимне, клалось йому до спiву, бадьорило душу: бо ж на волi опинивсь!
   Нема мурiв, нема брами, тiльки небо обступа?  тебе,  польовий  вiтерець
обвiва?, - просто почува?ш, що йдеш крiзь повiтря! Ох i  випорснув,  ох  i
перехитрив же всiх.
   Аж усмiхнувся хлопець, уявивши, який там зчинився шарварок  пiсля  його
втечi, як люту? Саламур, креше громи на свою невдатну  сторожу.  Вiдплатив
йому Кульбака за все. Жаль тiльки, що й Ганнi Остапiвнi та Марисi, мабуть,
теж перепаде, до них Порфир пройма?ться спiвчуттям, бо добрi були з ним, з
усiх,  може,  найдобрiшi.  Ну,  Валерiй  Iванович  ма?   розiбратись,   що
вихователi тут нi при чому, бо нема сили на свiтi, яка  могла  б  удержати
Кульбаку, якщо вже його душа волi запрагла!
   Випурхнув за мури нарештi. Вiдтепер змiнить сво? життя,  робитиме  все,
щоб  тiльки  мама  нiколи  бiльше  не  плакала  через  нього.  Втеча  його
вiдбувалась теж, можна сказати, пiд  прапором  мами,  ??  образ  йому  сил
додавав. Опинившись на територi? станцi?, найперше до парку забiг, з кущiв
виглянув: чи ? мама на Дошцi пошани?  Чи,  може,  скинули  ??  через  сина
забродника, хулiгана, що аж у правопорушницьку школу попав? На мiсцi  була
мама, ледь усмiхалася помiж фотографiями: з одного  боку  Iлько  Ярошенко,
механiзатор, з другого - Лiда-лаборантка. Полегшено  зiтхнулось  Порфировi
пiсля  цього,  отодi  вже  й  побрiв,  прокрадаючись  кружма,   до   свого
абрикоса... Мама, яка вона була нiжна при зустрiчi з ним, яка сердечна  та
красива, зда?ться, нiколи такою не бачив! Тiльки б замiж не  виходила,  не
приводила йому чужака-вiтчима, бо якось пригрозила  напiвжартома:  "А  що,
якби й привела? Було б хоч кому заступитися,  коли  бiльшi  товчуть  тебе,
забiяку!" Сам за  себе  заступлюсь,  мамо,  ще  й  вас  обороню,  лише  не
приводьте п'яницi в хату! Досi вважав Порфир, що  вiн  для  матерi  тiльки
сама досада, тягар,  камiнь  на  шию.  Коли  з  вiдлучок  сво?х  вертавсь,
зустрiчала його перенервована, змучена, у криках, у  гвалтах:  "Горе  мо?!
Грiх мiй тяжкий". А за час цi?? розлуки, бач,  як  скучила,  при  зустрiчi
мiсця не знаходила з радощiв... "Ти не з обману, ти - з правди", -  нiколи
такого вiд не? не чув i нiколи цього не забуде.
   Блукав саме бiля Тихо? могили,  коли  до  не?  потяглася  вiд  пристанi
череда екскурсантiв. Молодшi, позадиравши голови, попереду  йшли,  а  були
такi, що й на милицях стрибали чи  шкандибали  з  паличками,  -  видно,  з
лиману прибули, з грязелiкарнi. З усiх усюд на?жджа?  публiка  на  тутешню
ропу,  знають  дорогу  сюди  шахтарi  навiть  десь  iз  Крайньо?  Пiвночi,
прибувають  декотрi  геть  покрученi  радикулiтами  та  ревматизмами,   а,
покиснувши сезон у гарячiй  ропi,  виписуються  додому  iнодi  зовсiм  без
милиць, полишають сво? дрюччя персоналовi на згадку разом  iз  розчуленими
записами в книзi подяк.
   Ранiше, коли прибували сюди екскурсанти, Порфир мав звичку, ув'язавшись
хвостиком, теж никати за ними, бо кому  ж  не  цiкаво  послухати  про  тих
бородатих скiфiв, про загадкову Гiлею,  а  зараз  при  появi  екскурсантiв
перше бажання було: дременути геть! Одначе  вiдразу  й  схаменувсь:  чого,
власне? Кому з них вiдомо, що ти за один?  Хiба  на  лобi  мiчено,  що  ти
втiкач?
   Екскурсоводка,  голонога,  цибата,  з  напущеним  на  лоб  чубчиком  па
сучасний манiр, не стала вiдганяти Порфира, навiть осмiхнулась заохотливо:
можеш, мовляв, послухати, я не забороняю. Справдi ж бо, розповiдатиме  для
всiх, а Порфир до таких речей ма? цiкавiсть, кортить йому  знати  про  тих
давнiх людей, що насипали оцi кургани-могили в степах i  ходили  звiдси  в
далекi походи, а повернувшись, справляли тут  сво?  свята,  на  колiсницях
змагались, i смаглявi скiф'янки в прикрасах спiвали бiля  вечiрнiх  вогнищ
сво?х, уже забутих тепер пiсень.
   - А ти чого не в школi,  хлопчику?  -  звернулася  до  Порфира  одна  з
екскурсанток, розвезиста тьотя в  рудих  буклях,  у  великих,  вiд  сонця,
окулярах.
   Чепурний вигляд Порфирiв, новенький тiльник та мiдна  бляха  на  ременi
(та, що нею не раз хлопця було татуйовано) дали людям пiдставу думати,  що
вiн, певне, з училища юних морякiв.
   - Ти з Нахiмовського, еге ж? - допитувалась кругловиденька тiтуся. - Чи
з мореходки?
   - Я iз спецшколи, - буркнув Порфир, невдоволений цi?ю причепливiстю.
   - Це що воно таке? - спохмурнiла розвезиста, в окулярах.
   Знайшовся одразу в гуртi й знавець - паруб'яга в бiлiй  кепочцi,  груди
розхристанi, волохатi.
   - Це та школа, де малих правопорушникiв уламують, - пояснив вiн жiнкам.
- ? тут одна на всю область. За монастирськими стiнами, через  якi  ченцям
колись дiвчат у лантухах подавали...
   - А чого ти тут? - запитала Порфира екскурсоводка, Хлопець,  набравшись
духу, видавив iз себе:
   - Вiдпустили.
   - Вiдзначився чимось? Вибув строк, чи як?
   - Премiя за працю в майстернях.
   - Молодець!  Давай  добувай  розряд,  -  пiдбадьорив  хлопця  смаглявий
чоловiк, поплескавши дружньо по  плечу.  -  Матимеш  розряд,  одразу  себе
мужчиною вiдчу?ш. У мене ось такий, як  ти,  а  вже  прибiга  на  кар'?ри:
дозволь, тату, я сам вибухiвку закладу!
   Стояли, чекаючи, доки пiдтягнуться всi. Коли  iншi  пiдходили,  то  теж
цiкавились, що  за  хлоп'як  серед  них,  i  тепер  уже  самi  екскурсанти
пояснювали, що це вихованець спецшколи, вiдмiнник, за  працю  та  зразкову
поведiнку вiдпустили його погостювати  додому...  Кульбака,  нахнюпившись,
слухав цi сво? власнi вигадки, вуха йому горiли, i зарятувало  тiльки  те,
що екскурсоводка ?хня вiдвернула увагу, iнший свiт з'явивсь,  заколихались
у повiтрi лавровi га? - то йшли  на  персiв  во?ни  з  цього  краю,  а  на
кiнчиках списiв у них зеленiло лаврове листя, як материн виноград!
   - Час ущiльню?ться, епохи зблизились, - завчено говорила екскурсоводка,
- i в цьому курганi, можливо,  поруч  лежать  бородатий  античний  скiф  i
половець середньовiччя, порубаний  ордою  козак  i  молодий  кулеметник  з
будьоннiвсько? тачанки...
   Дiвчина пояснила, що розкопки тiльки починаються, може, тут  археологiв
ждуть ще великi вiдкриття... Як завжди, знайшлись серед екскурсантiв такi,
що найперше цiкавились, чи багато золота було знайдено на  розкопках  цi??
Тихо? могили, екскурсоводку це аж образило, бо:
   - Рiч не в золотi, товаришi, а в тому, що на  тiм  золотi  накарбовано!
Яка мистецька краса на ньому вiдтворена та яка ?? художня цiннiсть...
   Сухорлявий дiдок в окулярах, видно, неабиякий  грамотiй,  бо  й  тут  з
книжкою не розлучався, коли зайшлось про художностi, ожвавiв, розгорнув  у
книжцi закладене мiсце й зачитав, наче дiтям у класi:
   - "В тi часи праця художникiв вважалась священнодiйством! Митцi були  у
великiй пошанi. Вони гордились дiянням  рук  сво?х  ще  бiльше,  нiж  царi
сво?ми  перемогами.  Тiльки  якщо  гiмни  царiв  починались  словами:   "Я
зруйнував...", "Я  покорив...",  то  гiмни  художанкiв  мали  зачином;  "Я
воздвиг...", "Я спорудив...", "Я виконав роботи прекраснi..."
   - Знов старий завiв свою пластинку, - кинув губатий  мордань,  цiлячись
фотоапаратом в екскурсоводку, i хоч на губаня глянули осудливо, - "нечема,
мовляв, ти", - проте  вголос  нiхто  за  старого  не  заступивсь,  i  вiн,
закривши книжку, ображено замовк.
   Як i передбачав Порфир,  вiд  Тихо?  могили  екскурсанти  потяглись  до
обсаджено? високими тополями садиби науково? станцi?, де, певне,  покажуть
?м кабiнет агротехнiки з засушеними шкiдниками пiд склом,  далi,  звичайно
ж, не минуть i радгоспу, якщо мають дозвiл оглянути його прохолоднi  льохи
з величезними бочками вин.  Порфир  лишився  на  мiсцi,  вiдчувши  себе  в
самотнiй, гiркiй покинутостi. Адже  в  той  бiк,  до  людей,  дорога  тобi
закрита. Ти втiкач, майже злочинець. Постояв трохи,  послухав  жайворонка,
що високо десь витюрлюкував над головою, й нарештi побрiв, сам  не  знаючи
куди. Просто так, навмання. Бо якi ж йому виконати "роботи прекраснi"?
   Ноги самi привели до рiчки. Поникав уздовж берега, по-заглядав, де  чи?
каюки  стоять,  примкнутi  ланцюгами  до  верб  та   берегових   осокорiв.
Рiзнокалiбернi замки на них висять, бiльшi й меншi, простiшi й  складнiшi,
та будь-який iз них сам вiдiмкнувся б перед  Порфиром,  тiльки  забажай...
Нема на всьому березi замка, якому б ради  не  дав  оцей  майстер  "золотi
руки".
   Чийсь катерок вихопився iз-за очерету, з  гуркотом  летить  до  берега,
Порфир мимовiль заховався за вербу. Але можна було й не ховатись, бо це  ж
Микола, аж чорний вiд смаги, радгоспний моторист, майже приятель, на нього
Порфировi сама при?мнiсть дивитись, коли вiн,  отак  вiльно  вiдкинувшись,
сидить за кермом, править однi?ю рукою, i  катерок  слуха?ться  найменшого
доторку господарево? руки. Славиться Микола тим, що, мабуть, найранiше  за
всiх у Комишанцi вста?, про нього й мати Порфирова каже:
   "О, це раннiй! Цей не проспить росянi блакитнi свiтанки!.." Хай  навiть
гуля допiзна, а вранцi, ще й сонце не  сходить,  а  моторчик  Миколин  уже
загуркотiв  над  водою,  вже  помчався  найранiший  комишанець  з  якимось
дорученням до мiста, або на ГЕС, або на целюлозний.
   Причаливши, Микола глушить мотор, сходить на берег з якимись  пакунками
в руках i аж тепер помiча? Порфира:
   - Здоров, здоров, - каже йому так, наче  вчора  розстались.  -  Ну,  як
живеш?
   - Та нiчогенько... Живу як оте колесо: весь час крутишся, а тебе тiльки
надувають.
   Моторист без слiв, самою усмiшкою вiдповiв на Порфирiв дотеп. Хлопець з
деяким острахом ждав вiд нього розпитiв про свою долю, та й самому кортiло
запитати, чи не був часом на лиманi, чи не зустрiчався з  дядьком  Iваном,
рибiнспектором, одначе Миколi, видно, було не  до  розбалакувань,  бо  вiн
одразу й рушив, кивком вiдкинувши чуб назад i мiцнiше пiдiбравши пiд пахви
сво? пакунки:
   - Поспiшаю, брат... У лабораторi?  ждуть.  На  пристанi  пiд  осокорами
кiлька пасажирiв куняють з клунками - ждуть рiчково? ракети.  Пароплавчик,
що доставив екскурсантiв, притуливсь до причалу  й  теж  спочива?,  -  так
стоятиме, аж доки його пасажири повернуться. Дверi на судно навстiж,  трап
настелений, усе нiби припрошу?: заходь,  хлопче,  якщо  хочеш  вирушити  в
рейс... Капiтан сидить на кормi, чита?  газету.  На  верхнiй  палубi  дво?
матросiв, що ?м Порфир приносив одного разу пиво з  чайно?,  задивились  у
небо, перемовляються:
   - Он-он вони пiшли... Та рiвно як!
   - Не блукають, а кроковкою йдуть... У них теж дисциплiна...
   Задер голову й Кульбака,  нагледiв  i  вiн  ту  кроковку  в  небi,  що,
рухаючись, ледь мерехтiла у високостi: журавлi йдуть  iз  гирла  кудись  у
верхiв'я  рiки,  кудись  аж  за  Ки?в,  на  полiськi  болота,  подалi  вiд
браконь?рських пострiлiв.



   XV

   - Кучугура з чубом! Оце кучугура... Отут i буде наш спостережний пункт,
- весело казав, бувало,  дiдусь  до  онука,  вибравши  мiсце  для  куреня.
Вiдтодi й зда?ться  Порфировi,  коли  опиниться  серед  кучугур,  наче  це
велетенськi голови чи?сь лобато витикаються з землi,  а  на  них  вiтерець
чуби розвiвав... Чубом дiдусь  називав  кущик  шелюги  на  самiм  вершечку
пiщано? дюни i пояснював, що кущик  цей  i  саму  кучугуру  сформував,  бо
затримував пiсок... Отже, прапрадiд цi??  шелюжини,  пустивши  корiння,  й
кучугуру почав...
   Дюни i дюни. Де лисi,  а  де  з  чубами,  нiмi,  мовчазнi,  "Укра?нськi
Каракуми", як писав про них у сво?х  раннiх  статтях  теперiшнiй  керiвник
станцi?,  доктор  наук,  що  його   за   тихiсть   та   лагiднiсть   вдачi
жiнки-гектарницi називають вуйком. Лiта не щадять нiкого, змiнився й  вiн,
при?хав сюди чубатим, а став безчубий, зате чубатiли його "Каракуми". Цi??
весни механiзатори  та  гектарницi  освоюють  ще  одну  арену  пiскiв,  на
стогектарнiм  клину  за  кiлька  днiв  кучугури  позчiсувано,  як  ножами,
розрiвняно, розплановано, сапери пройшли, за  ними  трактор  з  плантажним
плугом тягне борозну, вивалю? глибоку, як траншею, за ним другий -  вкида?
добрива, а далi вже тi, що з чубуками в руках,  дiвчата  та  молодицi,  що
мають посадити тисячi й тисячi чубучат на один  гектар!  Одна  каже:  "Мо?
чубуки...", друга - "чубучини", третя - "мо? чубучата", - це вже в  котро?
який характер... Але всi - як матерi, жодна не забуде, що,  влаштувавши  в
землi того маленького, треба того ще й "з головою прикрити", щоб зовсiм не
видно було чубучати, його верхнього вiчка, бо  спекою  запече  або  засiче
пiском...
   Ще одна виноградна  шкiлка  тут  заклада?ться,  де  пiд  вайдбайливiшим
доглядом будуть всi оцi "шасли" та "пiно", "фiолетовi раннi"  та  "красуня
Цегледа", "Iталiя" та "перлина Сабо"... Кожна з гектарниць без  нагадувань
зна?, що, коли i як ?й робити, бо шкiлка  на  те  й  шкiлка,  щоб  око  не
дрiмало, найнiжнiший сорт повинен у цих  пiсках  прийнятися,  вкоренитись.
Якщо треба, то в шкiлцi його ще й перешколюють,  тобто  пересаджують,  щоб
тiльки чубученко твiй краще рiс!
   I ось, коли тут саме кипить робота i жiнки ледве встигають  з  чубуками
за  трактором,  з'явля?ться  з-помiж  кучугур  ще  не  торканих  ошарпаний
автобусик з пов'язкою на лобi й почина?  допитуватись,  де  ж  тут  Оксана
Кульбака, гектарниця, та чи не прибiгав до не? збiглий зi школи синок?
   Гектарниць аж обурило це.
   - А ви ж там, шановнi,  для  чого?  Ось  ти,  дiду  вусатий,  -  це  до
Тритузного, - якого там дiдька пасеш? Не прибiгав ваш  бурсак,  а  якби  й
прибiг, то хiба б ми виказали? Шукайте його у  борознi  помiж  чубучатами,
може, там вiн сидить та з пастухiв сво?х у жменю смi?ться!..
   - Ви ?х краще не чiпайте, - озвався вiд трактора закушпелений парубiйко
i скаламбурив: - Нашi гектарницi-аси язиками жалять, як оси... Доктор наук
i той ?х остерiга?ться...
   З Оксаною в шукачiв i зовсiм зустрiч не вiдбулася, ?й  випало  сьогоднi
пiдмiнювати бригадира, i тому десь оце по?хала з  саперами  оглядати  нову
дiлянку.
   Довелося так i вiдбути нi з чим. А невдовзi автобусик уже зупинивсь  на
Комишанськiй пристанi пiд осокорами, i водiй, ще  й  мотор  не  вимкнувши,
спокiйно кивнув у бiк причалу:
   - По-мо?му, вiн там...
   Екскурсанти, з'юрмившись бiля трапа, саме заходили на пароплавчик i, як
здалось водi?вi... Одне слово, учасники розшуку змушенi  були  вдатись  до
капiтана судна. Вiдкликавши його вбiк,  Степашко,  як  працiвник  мiлiцi?,
серйозним тоном почав розпитувати, чи не пробрався до них часом  на  судно
безбiлетний пасажир. Пацанок такий. Помiчено було, нiбито щось прошмигнуло
в натовпi, схоже на ?хнього втiкача...
   - У мене тут миша не проскочить, - ображено вiдповiв капiтан. - А втiм,
можете обстежити.
   - Хiба тiльки щоб совiсть була спокiйна, - сказав Тритузний, i разом iз
Степашком, вiдсторонивши екскурсантiв, вони пройшли по трапу на судно.
   Марися Павлiвна зосталася на  причалi.  Нервувалася,  ледве  стримувала
себе. Красива ж тобi випала  роль!  Педагог,  прихильниця  тако?  гуманно?
системи, раптом у ролi Шерлока Холмса, - досадливо  iронiзувала  вона  над
собою. Походжаючи пiд осокорами,  знiчев'я  озирала  пристань:  ось  вона,
комишанська  гавань,  про  котру  Кульбака  не  раз  згадував   захоплено.
Звичайний рiчковий причал, яких багато на Днiпрi, притулився  в  очеретах,
живе сво?ми неквапливими буднями. Зараз  тiльки  початок  навiгацi?,  ритм
життя поки що стишений, а  влiтку  тут  усе  закипить,  завiзно  буде  вiд
вантажних машин, що прибувають зi степу, збiжжя лежатиме  горами,  день  i
нiч братимуть звiдси зерно, овочi,  фрукти,  вiдпливатимуть  баржi,  важко
осiлi пiд степовим вантажем, i в усьому цьому вразлива  дитина,  така,  як
цей шалений Кульбака, звичайно ж, знаходила  для  себе  романтику,  поезiю
мандрiв, i чи не  звiдси  й  зароджувалась  його  ота  невситенна  тяга  в
свiти-галасвiти, яку ми звемо бродяжництвом.
   Тритузний та  Степашко  повернулися  з  судна  розчарованi:  обстеження
нiчого не дало.
   - Я ж казав, що в мене безбiлетник не проскочить, -  спогорда  зауважив
капiтан.
   I саме в цей час десь iз верхньо? палуби вдарило жiночим вереском:
   - Вiн тут!
   Кричала якраз та рамениста дама в окулярах i в рудих  буклях,  що  бiля
могили  чiплялася  до  Кульбаки  з  допитками.  Нахилившись,   вона   люто
докрикувала на берег, що злочинець на суднi, що матроси, мовляв, самi його
переховують:
   - Вони у змовi з ним! Дали йому притулок!.. Самi покривають! Оце вам  i
"не проходiт? мiмо!".
   Ревна громадянка, вона потiм до само? грязелiкарнi, не вгамовуючись, на
рiзнi лади товктиме все про те ж, як перша помiтила цього малого злочинця,
що крутився бiля кургану та на жiночi сумочки поглядав, а тут  -  до  чого
нахабство може дiйти! - навiть на судно забрався, i, коли вона, проходячи,
виявила його в кутку пiд трапом, вiн так звiдти  ошкiрився  -  думала,  за
ногу вкусить!..
   - Тут вiн! Тут! - лунали з судна сигнали  пiдтвердження,  з-помiж  яких
вирiзнявся голос котрогось жартуна:
   - Всi свiдомi - шикуйсь!
   Почалися лови.
   Цiла веремiя знялася на суднi, зчинився гвалт,  тупотнява,  -  все  там
ходором ходило... Марися Павлiвна стояла на березi  й  звiдси  стежила  за
розвитком подiй, ?й до болю соромно було за все, що там вiдбувалось,  вона
не могла подолати в собi почуття приниження, навiть яко?сь обриди. Ловлять
людину! Та чи це вже само по собi не дикiсть?  А  ти,  педагог,  витончена
душа, iнтелiгентка, сто?ш тут та губи куса?ш, сповнена гризотами сумлiння,
знемагаючи вiд сорому й приниження... Гризоти гризотами, але де  ж  вихiд?
Вкажiть його, якщо зна?те! Порадьте, дайте рецепт, як iнакше ствердити над
ним сво? право вихователя i як вiд нього вiдвернути лихо  майбутн?,  може,
тяжкому злочину перепинити дорогу?
   Операцiя  набирала  розмаху,  судно  аж  гуло,  люди   перекрикувались,
розпалюючись у сво?м веселiм ловецькiм азартi. Знали-бо, що  втiкач  тепер
уже нiкуди не дiнеться, пильнуй лише, щоб не вистрибнув за  борт,  i  тому
ставали вподовж бортiв, розчепiривши руки, створювали  мовби  живоплiт  iз
людей, i всi були у веселiй готовностi  переймати,  хапати.  А  воно,  оте
мале, невпокорене, ну що тобi блискавка кульова, перекочувалося з носа  на
корму, з корми на нiс, десь iз трюму враз вимчить  на  верхню  палубу,  i,
майже вхоплене, знов вив'юнювалось, виривалося, зацьковане й зле, нiяк  не
даючись до рук.
   - Та тримайте ж мiцнiше! Чи  ви  навмисне  його  випуска?те?  -  чулися
погуки. - Де ж воно, непутяще?
   - У воду пiшло! Нi, в атмосферу!
   Ловцi, хоч i розпаленi в  мисливському  азартi,  усе  ж,  зда?ться,  не
поспiшали довершити справу, в цих ловах було  для  них  щось  розважальне,
культзатiйницьке, схоже на масову, не набридлу ще гру. Ймовiрно також,  що
дехто з екiпажу потай справдi спiвчував  втеклому  комишанцевi,  iнакше-бо
чому ж вдавалось йому, майже схопленому, якимось чудом знову  випорскувати
з мiцних матроських рук.
   Нарештi втiкача таки загнали в глухий кут, затиснули внизу пiд  трапом,
там, де вiн i обрав був собi перший сховок. У слiпiй лютi хлопець i тут ще
вiдбивався руками й ногами, вiдгризався зубами, мов  зацьковане  звiря,  i
хоч аж на берег  до  Марисi  було  чути  його  знесамовитiле:  "Вовкодави!
Душогуби!", -хоч у нападi лютi викрикував вiн дещо й  зовсiм  непристойне,
таке, що нi до  якого  протоколу  не  впишеш,  однак  це  вже  публiку  не
проймало; акцiя була звершена, азартне збудження на обличчях ловцiв почало
згасати, втрачати напругу.
   Хлопця вивели на берег, цупко тримаючи за руки: мiлiцiонер -  з  одного
боку, начальник режиму - з другого.  Укоськаний,  нарештi,  став  Кульбака
перед яснi очi Марисi Павлiвни. Вжахнуло вчительку те, що сталося  з  ним,
учорашнiм жартуном, вигадником,  веселим  шибайголовою...  Побачила  зараз
перед собою обличчя чуже, спотворене гримасою безсило?  лютi,  в  патьоках
розмазаних  слiз...  Очi  теж  нестерпно  чужi  i  якiсь  недитячi,  повнi
зненавиди, здатнi зараз, зда?ться, на все. Де ж той Кульбака, що був? Що в
цьому вiд  того  зосталось?  Нашарпане  ловцями,  змучене  тiльце  вже  не
виборсувалось, воно стало безпружним,  поникло,  мовби  втративши  останню
волю до життя... Лоб у мазутi, ще й гуля виступа?, видно, десь ударився  з
розгону. З обох бокiв тримають його мiцно, i зда?ться вчительцi, що й вона
чув, як на стиснутих китицях  дитячих  рук  сполоханими  пташатами  пульси
б'ють.
   - Пустiть його, - сказала Марися Павлiвна.  Послабивши  руки  хлопцевi,
Степашко й Тритузний, однак, не зовсiм ?х вiдпустили.
   - Вiдпустiть, я сказала. - повторила вона рiзко. Тепер вони вiдпустили,
i хлопець не кинувся тiкати, поразка геть стишила його вояцький пал.
   - Заставив нагрiти чуба, - втерся рукавом кiтеля Тритузний. - ?й-же-?й,
легше було б вовка за вухо впiймати.
   3 судна,  що  вiдходило,  долинали  жартiвливi  поради  й  навiть  щирi
прохання дати хлопцевi амнiстiю, адже ж вiн нiчого  страшного  не  вчинив,
нiкого не порiзав, ножа при ньому не було...
   -  ?дьте  собi  на  здоров'я,  -  вiдказував  Тритузний,  -   без   вас
розберемось.
   Хлоп'я стояло похнюплене й нi на що не реагувало. Сором поразки,  гiркi
образи й приниження перейшли в байдужiсть. Усе йому,  видно,  зараз  стало
однакове, немиле, оприкрiле, зда?ться, хай би отут хоч i смерть.
   Лише час вiд часу  тiло  його  мовби  само  собою  здригалося  коротким
нервовим дрожем,  i  в  гримасi  обличчя  з'явилось  щось  змучене,  майже
старече, до невпiзнання спотворюючи ще вчора таке безтурботне, раз  у  раз
осяюване дитячими  усмiшками  лице.  Коли  ж  Марися  Павлiвна  спробувала
покласти йому руку на голову, щоб приспоко?ти,  хлопець  рвучко  струснув,
майже з ненавистю скинув iз себе ту руку:
   - Без ваших жалощiв обiйдусь!..
   Однак сама присутнiсть Марисi Павлiвни, ??  ласкавий  порух  i  те,  що
звелiла руки йому вiдпустити, все це,  видно,  таки  вплинуло  на  хлопця,
помiтно стишило, пригамувало його збудженiсть, може, навiть згадались йому
обiцянки,  якi  вiн  неправдиво  (чи  тодi  навiть  i   правдиво?)   давав
виховательцi та директоровi Валерi?вi Iвановичу в його кабiнетi.  Каятьби,
однак, не почувалось, дитячу душу виповнювала зараз темна  оздоба,  затята
незмиреннiсть та ще гiркота поразки й  визнання  неминучостi  розплати  за
вчинене, що, як той австралiйський бумеранг, i  тут  тебе  наздогнало,  на
межi свободи.
   Без сумнiву, вiн страждав.  Але  нiяко?  пiдтримки,  анi  спiвчуття  не
здатен був зараз прийняти. Стрiвшись поглядом з учителькою, хлопець  знову
сердито й рiзко крутнув головою, одвернувсь, i цим iнстинктивним  порухом,
знаком зневаги й нерозкаяностi мовби ще  раз  пiдтвердив  те,  що  мiг  би
сказати: "Ти така ж, як i цi, цупкорукi! Хоч якi там слова говориш, а сама
теж причетна до цього насильства!"
   Затримка  сталася  з  автобусом:  у  ньому  виявивсь  проколотим  скат,
довелося мiняти.  Тим  часом  комишанськi  телеграфи  посилено  працювали,
передаючи всiм, що вiдбува?ться на  пристанi,  бо,  коли  хлопця  вели  до
автобуса (довелося тим же двом знову взяти  його  попiд  руки),  назустрiч
iз-за пагорба вилетiв на скаженiй швидкостi станцiйний брезентовий  газик,
той, що на ньому здебiльш роз'?жджа? вуйко - доктор наук, мандруючи  серед
свого кучугурного царства. Пiдлетiвши до причалу, газик рiзко гальмонув, i
з нього клубком полум'я й гнiву вихопилась Порфирова мати.
   - Та що ж то ви дитинi руки лама?те, костоломи! - зрозгiнцi  накинулась
вона на Тритузного та Степашка. - Та куди ж ви його ведете, людохвати?
   I видно було, що нiчим вiд не? не вiдборонитись, нiякi пояснення ??  не
проймуть, палаюча, збурена, готова до нападу,  ступала  ходою  заслiплено?
гнiвом тигрицi, про наслiдки не думала, в  розшаленiлих  очах  горiв  лише
безстрашний iнстинкт материнства. Було враження, що ось  так  налетить,  i
хоч цiною життя, а  вихопить,  виряту?  з  ?хнiх  лабетiв  свого  коханого
синочка...
   Чомусь найперше накинулась на мiлiцiонера.
   - Пусти хлопця! Що ти йому руки крутиш? Сво?му крутитимеш!
   - Хто крутить? - спробував заперечити Степашко, нiяково  всмiхаючись  i
зовсiм пустивши хлопця, навiть вiдсторонився вiд нього. - Ось  вiн  вiльно
сто?ть.
   Одначе мати нiяких виправдань не приймала, все тонуло у вибуху  шалено?
материнсько? пристрастi:
   - Не дозволю знущатися над дитиною, отак тиранити ??. Облиште хлопця  i
вимiтайтесь геть! Не дам вам бiльше його! Нiж таким вихователям вiддавати,
краще в кучугури заберу, хай там з ящiрками вихову?ться!..
   На ?? гвалт збiглося пiв-Комишанки, голова сiльради, трохи розгублений,
спробував був нагадати, що сама ж вона добровiльно вiддала сина  до  школи
режимно? i що в вiдповiдна й заява  ??  та  постанова  комiсi?  в  справах
неповнолiтнiх...
   - То, по-тво?му, я назавжди ?м його вiдписала? - бурхнула вона гнiвом i
до голови. - На рiдне дитя не маю права?
   - Ма?те, ма?те! - схвильовано, з  щирим  спiвчуттям  заговорила  Марися
Павлiвна, пiдступивши до жiнки. - Повернеться вiн до  вас!..  Хiба  ми  не
розумi?мо, ким вiн для вас ??
   Жiнка навiть не одразу i впiзнала вчительку, уважно й суворо глянула на
Марисю Павлiвну, нiби через силу намагаючись втямити, що вона каже.
   - I нiчого страшного за ним, - ще лагiднiше казала вчителька,  -  душею
вiн добрий i в школi зовсiм не найгiрший...
   Марисин тон та ?? слова, видно, справили враження на матiр, вона  пiсля
цього не так озвiрiло глянула на вчительку.
   - Правда? Не найгiрший, кажете?
   - Запевняю вас! Хлопчик - один iз найкращих... I наче  щось  сталося  з
жiнкою, враз ??, людину розбушованих почуттiв,  мовби  пiдмiнили,  полум'я
гнiву, обурення, роз'ярiлiсть стали опадати на очах.  Упокорена,  стишена,
вона дала вчительцi взяти себе пiд руку й одвести вбiк, щоб i там  слухати
з ?? вуст обнадiйливi слова про сина. Люди бачили, як пристрасно щось  там
говорила ?й вчителька, з  виразом  серйозно?  довiри  й  душевно?  напруги
заглядаючи молодицi в ?? стражденне, знервоване, розпашiле обличчя. I  хоч
нiчого особливого в Марисинiй мовi не  було,  -  були  то  звичайнiсiнькi,
майже сентиментальнi слова втiхи, але, може, тому, що йшли вони вiд  серця
i що вчула мати в них щире вболiвання за свого сина, дво? людей цих  -  на
подив  iншим  -  швидко  порозумiлись:  жiнка   пiсля   щойно   пережитого
прояснювалась, свiтлiшала на очах, в жадiбнiй  надi?  ловила  кожне  слово
вчительки, в поглядi ?? з'явилося щось  сестринське.  А  коли  Марися  вiд
iменi колективу пообiцяла, що з Порфира вони таки виховають  людину,  мати
знайшла в собi силу навiть вибачитись за свiй  спалах,  за  влаштовану  ?м
сцену на очах в усi?? Комишанки.
   - Ще раз довiряю вам його,  як  рiднiй  сестрi,  -  припала  Оксана  до
вчительки. - Напоумте хлопця! Ви розгадали - душею вiн добрий, але  ж  так
боюсь я за нього! Все б вiддала, тiльки щоб вiн бiльше нiде не спiткнувся,
щоб чесним вирiс...
   - Заспокойтесь, так воно й буде, - запевнила Марися.
   А жiнка, звично прикладаючи хусточку  до  очей,  знов  шепотiла  палко,
майже благальне:
   - Жалiйте його! Воно ж без батька! Наче з грудей оце його вийняла й вам
передаю, найдорожче сво? довiряю...
   - Все буде гаразд. Ну, ясна рiч, суворо в нас, такий заклад...
   - Хай! Казала й кажу: робiть, що хочете, тiльки людиною вернiть!
   Був пiсля цього гарячий потиск руки i щось схоже на проблиск усмiшки, i
припадання до плеча, i, коли Тритузнпй спостерiг аж таку розчулену  сцену,
вiн кивнув напарниковi: давай, мовляв, дiй, i тi?? ж митi, майже  пiднявши
на руках, хлопця упхнули в автобус.
   Порфир не чинив спротиву. Знiвечений, зажурений,  мовчки  опустивсь  на
сидiння, осторонь бiля вiкна. А коли й Марися Павлiвна зайшла, i  дверцята
автоматично хряпнули, зачинившись за нею, мати Порфирова  знов  у  розпачi
вимахнула руками, з грудей ?? мимоволi вихопився  крик  болю  й  прощання.
Мабуть, вжахнуло ??, що побачила сина за склом (як  за  гратами!)  й  бiля
нього переможно  усмiхненого  мiлiцiонера  в  кашкетi.  Однак  запiзнiлого
скрику того нiхто з них уже не чув, бо автобус, лунко стрiляючи вихлопними
газами, рвонувся вперед, i все одразу заглушила музика, яку водiй увiмкнув
на повну силу.
   Ви?хали на верховий Бекетний  шлях.  Хлопець,  зiгнувшись,  сидiв  бiля
вiкна й проводжав поглядом пароплавчик, що, вибiлений скiсним  призахiдним
сонцем, пiшов i пiшов, вiддаляючись у бiк лиману.
   Марися  Павлiвна  не  чiпала  хлопця:  хай  уляжуться  пристрастi,  хай
пригаму?ться розбурхана душа. Зараз, звiдки не заходь,  чим  не  заторкуй,
вiн зостанеться до тебе глухий, адже ви  позбавили  його  найдорожчого,  i
сама та для нього зараз нiяка не вихователька,  не  друг,  а  одна  а  тих
нестерпних ловцiв, учасникiв насильства.  Будь-якi  тво?  слова  й  докази
розiб'ються  об  панцир  його  озлобленостi,  об  розранений   бiль   його
приниження. Людину травмовано, душа його зараз така, що не знайти  тобi  з
нею контакту, все свiтле в нiй геть потьмарене, збаламучене. Скiльки треба
буде часу, терпiння, педагогiчного  хисту  й  душевно?  делiкатностi,  щоб
вивести його з цього стану, з цi?? озлоблено? затятостi, якою вiн на?жився
проти всiх вас!
   Ви хочете вiд нього смирення, але  чи  буде  воно  щире,  якщо  й  буде
взагалi? Хiба ж не спробу? вiн при  першiй  нагодi  знову  вийти  з  сво??
поразки, утвердити  сво?  право,  яким  воно  поста?  в  його  хай  навiть
викривлених уявленнях?.. Зача?лось,  i  тобi,  наставницi,  по-справжньому
невiдомi  навiть  мотиви  його  втечi,  внутрiшн?  виправдання,  яке  вiн,
безперечно, ма?  для  свого  вчинку.  Зумiй  увiйти  в  цю  людину,  в  ??
пiдглибне, пота?мне, в саму структуру мотивацiйно? сфери, яка, звичайно ж,
у нього своя i багато в чому  вiд  тво??  вiдмiнна.  Холод  у  насурмленiм
поглядi. Знову й знову мусиш долати цей  холод,  вiдчуженiсть,  яку  дехто
схильний вважати характерною прикметою вiку, вiрусом, що  виклика?  недугу
самотностi  й  вселюдського  похолодання...  Сьогоднi  щось  дуже  важливе
розруйнувалось. Ма?ш владу карати, ма?ш бали та оцiнки - ох, замало цього!
Пригаду?ться, як Ганна Остапiвна ще з перших крокiв напучувала  тебе:  "Ви
принесли сюди сво? iнститутськi, здебiльшого слушнi  педагогiчнi  iде?,  а
тут  найчастiше  треба  просто  людського   тепла...   Нiчим   незамiнного
материнського тепла до  цих  травмованих  душ,  трудних,  найтруднiших..."
Слушна порада, та тiльки що робити, коли й тепло почуттiв тво?х вiдкидають
отакi  озлобленнi,  баламути,  що  ?х  вам  передано  в  кризах,  на  межi
катастроф...
   У школi вiн знов опиниться на вiстрi подiй: аякже, побував на волi, для
декого - майже герой! Цiлий колектив вихователiв знову напружуватиме  сво?
iнтелекти, шукаючи  найвпливовiших  засобiв,  щоб  розiмкнути  замки  його
настороги, мстиво? недовiри. Вся педагогiчна тактика й стратегiя, всi вашi
вчительськi, зовсiм-таки не  волячi  нерви,  весь  досвiд  ваш  -  в  кого
бiльший, в кого менший - будуть спрямованi на те,  як  наставити  його  на
путь праведний, як iз цього  клубка  неприборканих  iнстинктiв,  стихiйних
поривiв, успадкованих генiв та буйних порушницьких нахилiв, надбаних  десь
на  самiй  зорi  життя,  видобути  людину,  витворити   особистiсть,   яка
вiдповiдатиме вашим уявленням i буде прийнятною для суспiльства.  "Вернiть
людиною!.." Як вона благала тебе, ота змучена жiнка, безпомiчна  мати,  що
спершу  роз'ярiлою  беркуткою  налетiла  на  вас,  а  потiм  тiльки   тихо
схлипувала в тебе на плечi.  Чудодiйниця  на  сво?х  виноградниках,  жодне
чубученя там у не? не  гине,  а  цьому,  що  ?  часткою  ??  ж  ?ства,  ??
кровинкою, не змогла дати ради... Напоумте, людиною зробiть, -  волала  до
тебе у  сво?й  великiй  святiй  надi?,  i  ти  обiцяла,  а  чи  виправда?ш
материнськi ?? сподiвання? Хто з певнiстю скаже, якi плоди  принесуть  усi
вашi педагогiчнi  зусилля,  чи?  око  прозирне  в  ту  глибiнь  внутрiшнiх
процесiв, що  в  дитячiй  душi  вирують  так  само  складно,  загадково  й
бурхливо, як i в душi дорослого, чи, може, навiть бурхливiше? I,  нарештi,
чи принесуть цi вашi зусилля отой вiнець, якого ви прагнете, чи  стане  ця
дитина - та хiба тiльки ця! - людиною справжньою, потрiбною  для  iнших  i
для себе - щасливою?
   Змучене й розранене створiння защухло бiля вiкна. Видно,  пiсля  всього
почува? себе просто знищеним. I будь ти педагог iз педагогiв,  то  й  тодi
навряд чи зможеш йому зараз допомогти, принаймнi  так,  як  це  зробила  б
мати. Ще в дитинствi знала Марися одну  стару,  до  яко?  носили  лiкувати
малих. Майже слiпа, руки вузлами покрученi, казала, що лiку?  тiльки  тим,
що муки й болi дiтей здатна перебирати  на  себе.  I  щоразу,  як  вилiку?
котрусь дитину, вряту? чи?сь юне життя,  -  сама  зляга?  хвора,  мучиться
ночами... Якби ж то й тобi  було  дано  набути  таку  силу  найгуманнiшого
чаклунства - перебирати на себе чийсь бiль...
   Марисi знов вирина? перед очима образ жiнки, що зосталась на пристанi з
сво?м розпачем i надi?ю  матерi-одиначки,  що  з  такою  силою  пристрастi
залюблена в безшлюбне сво? дитя, в оцього свого лобатого мучителя.  А  чим
вiддячить вiн ?й? Чи вистачить у нього серця для не?, чи  полишить  матерi
на старiсть лише свою байдужiсть та холод самотностi?
   Впiймана, зловлена людина  сидить...  На?жилось,  накостричилось,  лише
iнодi спiдлоба позирку? у вiкно, на рiчку,  на  дуби,  що  з  давнiх-давен
де-не-де вздовж шляху позалишались. Отi самi, бiля яких  чатували  бекети,
зiркi пильнувачi, що простим оком бачили далi,  нiж  у  бiноклi,  i  вмiли
слухати тишу нiчну, i по тому, в  якiм  напрямi  бiжить  степова  звiрина,
вгадували  заобрiйний  рух  орди...  Вони,  впередзорцi,  як  тiльки  було
помiтять небезпеку, запалюють смолу в бочках, прив'язаних угорi на  дубах,
подають сигнали вiд бекету до бекету, аж на Хортицю. Не ловили гав,  зiрко
стояли на чатах, а вiн, бач, автобуса не зачув, отак по-дурному попався...
   Хлопець мимоволi зiтхнув.
   А схили кучугур, мiж якими  важко  пробира?ться  ?хнiй  автобусик,  усе
горять i горять диким червоним квiттям. Очi вбира?  краса.  I  хiба  ж  не
диво: з сiрого пiску, з силiкату таким цвiтом вибуяло! Яка гармонiя  форм,
соковитiсть барв... На одному схилi суцiльним живим  вогнищем  спалахнуло,
аж усi припали до вiкон.
   - Що то? - вигукнула Марися Павлiвна. - Мак? Нi, то не мак...
   I, зда?ться, ждала, що Порфир скаже. Вiн навiть  завагався:  казати  чи
нi?
   Потiм таки буркнув глухуватим, стуженим, потонулим у смутку голосом:
   - Воронець цвiте...



   XVI

   - Вiзьми стiлець, сiдай,  -  сказав  Валерiй  Iванович,  коли  Кульбака
зайшов до кабiнету.
   Хлопець  не  рухнувся.  Стояв  мов  чужий  перед  чужим.  Нiби   вперше
переступив порiг цього закладу й зупинився в пониклiй неприязнi.
   - Сiдай, сiдай, буде розмова.
   Кульбака в нерiшучостi пристояв, потiм знехотя  сiв  на  край  стiльця,
руки пiд стiл, вiдкрита голова з свiжою гулею втягнута в  кiстлявi  плечi.
Було щось жалюгiдне й беззахисне в його маленькiй зiщуленiй постатi.
   З коридора хтось зазирнув, згораючи вiд цiкавостi, наче  привезли  сюди
якогось знаменитого розбiйника. Валерiй Iванович змушений був взяти  дверi
на ключ.
   - Ось так буде краще, - сказав, повертаючись на  мiсце.  -  А  то  твоя
особа зараз виклика? аж надто велике зацiкавлення.
   Залишились  вiч-на-вiч.  Антиподи.  Ти   старший,   надiлений   правами
вихователя, наставника,  певний  сво??  правоти.  Навпроти  тебе  маленька
вперта людина, затерпла в сво?й насторозi,  з  голодом  втраченого  раю  в
очах. Мав i втратив. Вмi?м цiнувати,  лише  коли  втрача?мо,  -  так  уже,
мабуть, влаштована психiка людська... Ти, директор,  почува?ш  зараз  свою
правоту, але ж i вiн, цей комишанський волелюб, певен, що правда  на  його
боцi i що його сьогоднi тяжко покривджено. Всiм очужiлим виглядом,  гiркою
нахмуренiстю хлопець да? вiдчути, що тво? напучення та нотацi? зараз  його
не проймуть, що мiж вами стiна. Неподоланний мур образи й  завданого  йому
приниження. Шлях вiд серця до серця - найдовший шлях, i ти зараз при самiм
його початку. Перед цi?ю  злощасною  втечею  вiдчував,  що  якiсь  ниточки
вза?мних контактiв мiж вами - мiж педагогом i вихованцем - уже  снувалися,
ниточки  тонюсiнькi,  як  павутинка,  а  зараз  i  ?х  нема.  Розлетiлись,
порвались десь у тiй бурi ловитви...
   Запитань: "Куди тiкав? З якою метою?" -нiби й не почув.
   - А далi як житимеш?  Знов  тiкатимеш?  По-тво?му,  в  нас  нема  iнших
клопотiв, як тiльки за тобою ганятись?
   Мовчить, закутий у свою вiдчуженiсть.
   - Вважа?ш, певне, що лише тобi свобода й дорога, а ми  всi  проти  не??
Запевняю, нам вона не менш дорога,  нiж  тобi.  Дорожчого  за  не?,  може,
нiчого й на свiтi нема... Тiльки я, скажiмо, нiяк не можу втямити, що ж то
за свобода, коли вона оберта?ться маминими сльозами, мучить i  старить  ??
дочасно. Дехто  розумi?  свободу  як  необмежену  можливiсть  задовольняти
будь-якi сво? примхи, забаганки,  врубi  й  примiтивнi  бажання.  Нап'юсь,
поб'юсь,  покажу  всiм,  який  я  герой...  Ну,  а   далi   що?   Розваги,
байдикування, насолоди - хiба це було б не пусто-цвiтне  життя?  Личило  б
воно синовi матерi-трударки? Звичайно, можна жити  абияк,  догоджати  лише
слабкостям сво?м, темним iнстинктам, що часом гiршi за  звiринi  й  можуть
хоч кого отваринити, - тiльки подумай, яка це свобода? Скорiш  це  неволя,
бо людина якраз тут i .потрапля? в ярмо свого его?зму, в  рабство  власно?
розбещеностi  та  рiзних  примх...  Себелюбцем,  рабом  сво?х   забаганок,
черстводухом жорстоким - хотiв би ти стати таким?
   - Нi.
   - Для мене один з найпрекраснiших виявiв  свободи  ?  свобода  мислити.
Можливiсть вглядатися -в себе  i  в  iнших.  Самому  дошукувадися  якихось
важливих iстин у життi... Мабуть, тобi таке теж знайоме. Ранiш чи пiзнiш i
для дiтей пiдлiткового вiку наста? момент, коли доводиться усвiдомити,  що
в життi iсну? не тiльки "хочу", а й "треба". I доки  не  усвiдомиш  оцього
"треба",  школа  з  ??  .розпорядком,  буде  для  тебе   тiльки   тягарем,
каторгою... На жаль, ти поки що не можеш прийняти наших правил,  обмежень,
вважа?ш, що тут посягають на тво? права, що тобi в нас мало свободи...
   - А то багато?
   - Тво?й свободi не хочеться ноги щовечора мити, вона нiяк не звикне  до
вiдбою, пiдйому... До регулярних занять, до ранкових та вечiрнiх  лiнiйок,
?й подоба?ться iнший стиль: iду, бiжу, цiлюсь в лiве око...
   - Коли то було! А зате тiльки й чу?ш: хулiган, себелюбець...
   - Я не хотiв тебе образити. Просто треба навчитись розрiзняти свободу i
псевдосвободу.  Для  одного  тiльки  й  iсну?  що  свобода   розбещеностi,
гультяйства, для  iншого  ж...  Ось  дiдусь  твiй  вiдважний  був  солдат,
фронтовик. Я певен, вiн знав, яку  свободу  в  боях  вiдстоював...  А  юнi
геро?, скiльки ?х було. Знав я дiтей, Порфире, що в тво?му вiцi нарiвнi  з
дорослими снаряди носили до фронту;
   I нiхто не змушував,  самi  зголошувались:  по  грязюцi  невилазнiй  за
кiльканадцять кiлометрiв!.. А батьки в повен зрiст в атаку йшли... Людина,
яка здатна на таке, по-мо?му, якраз i ? справдi вiльна людина...
   - Моя мама теж снаряди носила й мiни протитанковi...
   - Так то ж мама...
   - А я теж носив би.
   Вчитель через стiл пильно вдивлявся хлопцевi в вiчi, i  той  не  вiдвiв
погляду.
   - Як будемо в таборi, попросимо тебе, Порфире,  щоб  про  свого  дiдуся
бiля вогнища розповiв. Бо ж не кожен двi "Слави" мав...
   - Була б i третя, якби не поранило.
   - Отож i розкажеш товариству...
   Про дiдуся хлопець щовечора ладен ?м розповiдати.  Адже  таким  дiдусем
кожен би гордився! I на Днiпровськiм плацдармi  вiдзначивсь,  i  коли  був
бригадиром-виноградарем - теж... Триста  рiзних  сортiв  було  в  нього  в
колекцi? i з-помiж них - "чорна  брила",  дуже  рiдкiсний  сорт,  що  його
тiльки вводили та все з ним ховались, оберiгали... I юку, спецiальну  таку
нитчасту траву, що йде  на  пiдв'язування  винограду,  дiдусь  у  себе  на
вiддiлку перший посiяв! Цвiте, як пiвники,  i  листям  на  пiвники  схожа.
Шпагату нема - бiжи, Порфире, юки нарiж! Дехто з переселенцiв аж не вiрив:
бур'яном в'язати? А. ти спробуй, воно мiцнiше за капрон...
   А то ще мiг би розповiсти Порфiр,  як  умiв  дiдусь  варити  бекмес,  -
хлопцi, мабуть, i не чули, що це воно таке! Не знають, що можна варити мед
з кавунiв! Цiлий день кипить бiля куреня у мiдному казанi цей  бекмес,  i,
коли кавунячий сироп стане густим, аж тягнеться, - тодi доливай молока!  I
то буде найкращий для тебе вiд дiдуся шоколад, найсолодший  у  життi...  А
найохочiше розповiсть  бiля  вогнища  про  те,  як  дiдусь  пiдiбрав  десь
пiдраненого орлика i той жив  у  нього  на  куренi,  зовсiм  звикнувши  до
людини... Коли дiдусь,  бувало,  вируша?  велосипедом  до  контори  чи  до
аптеки, орлик аж на шляху дожене  i,  хоч  як  його  вiдганяй,  таки  сяде
дiдусевi на плече, вчепиться кiгтями  в  пiджак  i  теж  ?де,  -  ще  один
велосипедист... Так i жили до останнього лiта: людина в куренi, а птах  на
куренi, зiркоокий впередзорець на чатах...
   Уже звечорiло, сутiнки виповнювали кiмнату, i Валерiй Iванович, вставши
з-за  столу,  ввiмкнув  свiтло.  Мимохiдь  кинув  погляд  на  Кульбаку   i
вiдзначив,  як  змiнилось  обличчя  вихованця:  рознапружилось,  вiдтануло
мовби, теплом  було  повите,  теплом  якогось  спогаду...  "Навряд  чи  це
наслiдок тво?х повчань", -  усмiхнувся  сам  до  себе  директор  i  звелiв
вихованцевi:
   - Гаразд, iди.
   Кульбака пiдвiвся:
   - В карцер?
   Знав-бо, що за втечу належить вiдсидiти, такий  тут  порядок...  Одначе
цього разу Валерiй Iванович чомусь вiдступився вiд правила:
   - Йди на те мiсце, звiдки втiк. Тiльки не дуже бравуй там сво?ю втечею.
Нема чим вихвалятись. Колись ще соромно буде...



   XVII

   Не було нi фанфар, нi вiтань, якими зустрiчають переможцiв, прибулих iз
походу. Був холодний  осудливий  погляд  чергового  по  коридору  Григорiя
Микитовича, застебнутого на  всi  гудзики  вусатого  чепуруна,  що,  як  i
Порфирiв дiдусь, теж свого часу брав участь у форсуваннi Днiпра  i,  може,
саме через це й до малого Кульбаки поставився  був  прихильно,  розпитував
при нагодi i про дiдуся, i якi сорти винограду вирощу? мати та яке добриво
кладе, крiм комишанського торфу...
   Але це було до втечi, а зараз вiн нiби не  впiзнав  хлопця,  при  появi
Порфира зiрко настороживсь, наче мимо нього  проходив  якийсь  небезпечний
тип. Обшукувати не став, але  поглядом  обмацав  хлопцевi  кишенi:  чи  не
проносить там бомбу або кинджал.
   - Годують, зодягають, вчать його, а воно ще й тiка?, - кинув  услiд.  -
Само не зна, чого хоче...
   - Не зна?, чого хоче, зате зна?, чого не хоче, - визираючи iз  спальнi,
з усмiшкою пiдкинув Гайцан, командир вiддiлення восьмикласникiв.
   Коли вiдважний комишанець з'явився на порозi спальнi, стрижена  гвардiя
теж не зустрiла його криком  "ура",  як,  здавалось  би,  належало  вiтати
героя. Колективна  неприязна  мовчанка  була  йому  зустрiччю.  Обступили,
оглядали невдаху-втiкача то зверхньо, то з недоброю цiкавiстю, потiм хтось
в'?дливо запитав, чому ж до Курилiв не добiг...
   - Прописати б тобi оце гарячих припарок, - сказав Юрко-циган,  командир
загону. - Хiба не зна?ш, що за твою втечу всiм нам тепер оцiнки знизять?
   - Та ще куди тiкав - до мамино? пазухи, - презирливо скривився Бугор. -
Першу втiкацьку заповiдь порушив... Пiдiйди, я тобi за це по кумполу дам.
   Порфирове лiжко, коли вiн наблизився до нього, вже виявилось  зайнятим:
сидiла на ньому велика, до вух усмiхнена лялька,  вирiзана  з  картону,  з
того самого, що з  нього  в  майстернях  школярчата  роблять  коробки  для
тортiв. Сидiла як iронiчний двiйник самого Кульбаки i отим  сво?м  усмiхом
мовби запитувала: "Ну що, досхочу набiгавсь? Чи ще закортить?"
   ?диний, хто цього вечора виявив Порфировi спiвчуття й розумiння в  його
невдачах, роздiлив iз ним гiркоту поразки, був Гена  Буткевич,  хлопець  з
сусiднього лiжка. Тихенький, начитаний,  з  культурно?  сiм'?,  аж  дивина
бере, як вiн сюди, в це кишло,  й  потрапив.  I  тут  трима?ться  скромно,
малопримiтно, тiльки пiсля вiдбою, коли iншi поснули, вiн пошептом озвавсь
до Порфира:
   - Я тобi просто заздрю, Кульбако, що  ти  такий  смiливець...  Тодi  он
товстуна Синьйора Помiдора потовк, тепер ось на таке  вiдваживсь...  Невже
ти зовсiм не почував страху?
   Порфировi згадалось  дiдусеве  прислiв'я:  "Вiдвага  мед  п'?!"-  хотiв
навiть повторити його,  але  скромнiсть  щодо  сво??  особи  стримала  вiд
похвальби.
   - А чого боятися? - сказав Генi. - Ти б теж не  забоявся,  якби  твердо
вирiшив, якби отак поклав собi: пiду на все!
   - О Hi! Менi браку? смiливостi. Ось навiть Бугровi вiдмовити  не  можу,
коли вiн вимагав, щоб я листи за нього дiвчатам писав...
   Десь ? в Iзма?лi  дiвчина,  симпатiя  Бугрова,  старша  за  нього,  але
оскiльки сам вiн ?й до ладу написати не вмiв, то писаря  собi  знайшов;  i
цей ось iнтелiгентний, безвiдмовний Гена такi нiжнi посланiя  складав  тiй
незнайомцi вiд iменi грубо? Бугрово? душi.
   - А ти не пiддавайся йому, - радить Порфир. - Скажи: не буду,  i  край.
Хай сам дряпа?, коли вже така там у нього любов. На менi вiн не по?де...
   - Бути безстрашним - це просто здорово, - шепоче в темрявi Гена. -  Без
вагань, без сумнiвiв: вирiшив - зробив.
   - Вiдвага мед п'?, - таки не втримався Порфир.
   Нiхто вже не перешiптувався по кутках, поснуло товариство, лише до  цих
двох не йде ще сон.  У  вiкнi  мовби  повиднiшало,  мабуть,  мiсяць  iз-за
очеретiв пiднявсь. Фрамуга напiввiдкрита так  само,  як  i  минуло?  ночi,
тiльки по той бiк вiкна... темний якийсь вiзерунок з'явився, що його вчора
не  було.  Незрозумiла  оздоба  у  виглядi  розгонисто?  квiтки  чи   лози
виноградно?... Дивним видався цей  виноград,  ця  ледь  темнiюча  рослинна
в'язь за вiкном...
   Вiдчувши якусь тривожнiсть, Порфир запитав:
   - Гено, що то на вiкнах?
   Гена, зiтхнувши, пояснив: решiтки. Грати з металевого пруття.  Сьогоднi
?х поначiплювали...
   "Ось що всiм  ти  нам  вибiгав",  -  мовби  чулося  й  те,  що  Гена  з
делiкатностi не сказав.  Виявля?ться,  було  це  добро  десь  у  схованцi,
тримала його служба режиму в запасi, доки  йшла  боротьба  думок:  чiпляти
решiтки на вiкна чи нi?  Сьогоднi,  коли  взялись  прилаштовувати  пруття,
навiть  до  скандалу  дiйшло,  вчитель  малювання  Берестецький  гасав  по
подвiр'ю, розмахував руками та кричав:
   "Яке блюзнiрство! Отак споганити мо? задуми! З найкращих  мо?х  ескiзiв
вони взяли  собi  модель  для  грат!  Квiтку,  красу  переводять  в  образ
насильства!" Погрожував, що так цього не залишить,  не  дозволить  собi  в
душу плювати, а котрийсь iз тих,  що  мовчки  начiплювали,  жартома  кинув
згори: "Естетику - в побут!"
   Ось таке сталося тут за час Порфирово? вiдсутностi.  Вибiгав,  виростив
?м виноград з металевого пруття!..
   Гена притих,  заснув  невдовзi,  а  Порфировi  денне  збудження  ще  аж
переблискувало  в  очах.  Знову  постала  йому  вся  принизлива  сцена  на
пристанi, i мама, що бiгла в сльозах,  розшаленiла,  з  криком  поспiшаючи
йому на вирятунок. Знову - вкотре вже - зарiкавсь у думцi:  нiколи  бiльше
не завдаватиме горя та прикрощiв мамi, не буде ?? тиранити бiльш! Можна  ж
таки примусити себе по-людському жити, без того, щоб, як чмур який-небудь,
зi збро?ю на дiвчат накидатись: "Касу давай!.." Жити з чистою совiстю,  як
мама ото казала. Бо нiчого гiршого нема, коли совiсть нечиста, мучитимешся
потiм цiле життя. Бо хiба то життя у ?хнього Хлястика, що хоч сам нiкого й
не вбив, але був при тому, коли його приятелi-бандюги таксиста душили, щоб
виручку забрати. Дорослих бандюг засудили, а  цей  тут  ночами  б'?ться  в
кошмарах,  по  закутках  ни?  весь  час:  "Як   виросту,   однаково   мене
розстрiляють. Це мене, мабуть,  тiльки  тимчасово  помилували,  доки  роки
дiйдуть, а потiм пiдведуть статтю..."
   Денне збудження да?ться взнаки, лежить хлопець без сну в  очах,  дума?,
прикида? собi рiзне-всяке в умi. То бачить дiдуся на велосипедi, з орликом
на плечi... То мамин схвильований голос чу? i вже зовсiм зримо  уявля?  ??
дiвчинкою маленькою, он вона, хусткою запнута,  худенька,  пiшла  й  пiшла
степами у вервечцi таких, як i сама, малолiткiв, що в  грязюцi  по  колiна
чвалають до фронту, мiни протитанковi та важкi снаряди несуть батькам.  Бо
вiйна йде, Укра?на визволя?ться,  а  степи  розгасли,  нiяким  тягачам  не
пробитись... I ото  вони,  дрiбнота,  вирушають  з  матерями  по  холоднiй
багнюцi, пiд дощем, в важкою сво?ю, недитячою ношею на плечах...  Ноги  не
витягнеш з багнюки, i снаряд той аж до землi тебе гне, а з неба лл? i  лл?
безконечним потопним дощем. I коли, знесиленi втомою, попадають  десь  пiд
лiсосмугою просто в грязюку, на короткий спочинок,  тодi  круглi  мiни  та
снаряди кладуть пiд голови i миттю засинають, тулячись  до  матерiв.  Десь
там мiж ними й вона, майбутня мама твоя, в  драних  чоботях  лежала  серед
поснулих  на  снарядах  дiвчаток  та  хлопчикiв,  i  на   все   життя   ?й
запам'ята?ться, як раз у раз нервово  здригаються  ввi  снi  дитячi  блiдi
обличчя пiд ударами холодних дощових крапель...



   XVIII

   - Сила може народжуватись, сину, i вiд страждання, - так сказала одного
разу мати Порфировi, i це йому мiцно запам'яталось.
   Переболiвши ганьбу поразки, перестраждавши потай пiсля невдало?  втечi,
Кульбака  знов  набирав  духу  для  життя,  для  долання  крутих  житт?вих
бар'?рiв.
   У майстернях - ось де, виявля?ться,  Порфир  мiг  найбiльше  розкритися
сво?ми талантами. До всього з цiкавiстю приглядавсь, на  все  накидався  з
жадiбними розпитками, сто професiй, здавалось, хотiв би  набути  за  день,
щоб одразу все вмiти - i по дереву, й по металу. Зовсiм iнакше почува?шся,
коли не з iграшковим, а зi справжнiм iнструментом  ма?ш  справу  або  коли
пiдпустять тебе до мотора й ти сам уже можеш його ввiмкнути.  Це  тобi  не
забавки, а справжн?: джик - i пiшло! З'явля?ться  внутрiшн?  переможницьке
почуття вiд цi?? влади над технiкою, над моторами та моторчиками, бiля них
мовби дорослiша?ш одразу, схожим ста?ш на тих, хто, вiльно  поклавши  руку
на стерно, швидше од вiтру вилiта? на раннiх зорях iз Комишанки, щоб  десь
на лиманах,  на  просторiй  розлийводi  зустрiчати  сво?  росянi  блакитнi
свiтанки.
   Порфировi на розлийводи ходу  нема.  Пiд  час  перерви  можеш  хiба  що
вибiгти до надбрамно? арки (арка - то ?дине, що зосталось  вiд  колишнього
монастиря) й крiзь пруття брами виглянути в потойбiчний пiщаний, аж  бiлий
вiд сонця свiт... Ще можеш галаснути тут щодуху, випробувати  свiй  голос,
бо пiд аркою чудова акустика, хоч концерти влаштовуй... Увечерi по той бiк
муру солов'? витьохкують, повно ?х там у вербах, в ?хнiх зелених тучах, що
вiттям аж на мур налягають. На вечiрнiх лiнiйках, коли хлопцi  виходять  з
рапортами,  солов'?,  нiби  навмисне,  перебивають  ?х   сво?ми   шаленими
витьохками, i коли котрий зiб'?ться  з  рапорту,  то  причиною  вважа?ться
солов'?не втручання.
   Весна тут недовго трива?. Вiдцвiв воронець,  облетiли  на  вiтрах  маки
польовi (рано вони зацвiтають i  швидко  гаснуть),  i  вже  лiто  смагляве
вигляда? з-за кучугур. Одного дня з радгоспу надiйшло термiнове замовлення
на ящики для черешень. У майстернях  тепер  цим  живуть,  усi  на  черешню
працюють. Операцiя в Порфира  нескладна:  пiдхопивши  ящик,  що  проплива?
перед тобою, ма?ш загнати в нього цвях i вiдправити далi сусiдовi.  Декому
робота ця зда?ться нудною, одноманiтною, а Порфир i в  нiй  знаходить  для
себе смак, бо тут вiн уже нiби серед  черешень,  в  садах,  iнструктор  по
працi  спозира?  збоку  на  хлопця  з  явним  задоволенням,  при?мно  йому
дивитись, як  спритно,  просто-таки  артистично  оруду?  молотком  лобатий
комишанець, як вiн, пiдхопивши цвях,  легким  i  несхибним  ударом,  аж  з
прицмаком, заганя? його в дерево.
   I доки на педагогiчних радах у дискусiях ламають списи  над  тим,  який
шлях доцiльнiший: через працю - до знань чи через знання  -  до  працi?  -
Кульбака з молотком в зiркiй зосередженостi сто?ть на  потоцi,  i  пильну?
пролiтаючу мить, i да? по пiвтори, а то й по двi норми щодня.
   - Вислужу?шся? - глузливо кине iнодi Бугор, проходячи  поза  спиною.  -
Медаль вирiшив заробити?
   Кульбаку зараз мало дойма? це глузування, йому не до розмов, вiн весь у
ритмах працi, молотком стук та стук! А уява його тим часом уже наповню? цi
ящики "мелiтопольською ранньою" та соковитою "жабуле", що ?? - свiжою,  ще
в ранковiй росi! - буде в цих ось ящиках перевантажено в лiтаки з адресами
кудись аж за Полярне коло. Заодно випису? щедра уява безкоштовнi плацкарти
i самому Порфировi, i вже опиня?ться хлопець  серед  арктичних  льодiв,  у
товариствi суворих полярникiв чи з рибалками на сейнерах, а звiдти залюбки
перекинеться в синi тропiчнi води, на учбовiм паруснику  йде  хлопець  пiд
напнутими вiтрилами, перетина? екватор, i виринають перед  ним  острови  з
пальмами та отим дивовижним хлiбним деревом, що чубукiв з нього  вiн  i  в
Комишанку на станцiю привезе, закладе шкiлку, - ма? ж таки вирости  хлiбне
дерево й тут, у цих ?хнiх спекотних кучугурах!..
   Iнодi трудовий артистизм Кульбаки  раптом  вiдчував  потребу  що-небудь
встругнути в лише йому властивому дусi, i тодi Порфир зверта?ться до Гени,
свого пiдсусiдка на потоцi:
   - Хочеш, покажу фокус?
   - Який ще тут фокус?
   - Iз зав'язаними очима гвiздки забиватиму.
   - Пальцi пооббива?ш.
   - Зав'язуйте очi.
   Зацiкавлене товариство, кинувши  дiло,  мiцно  зав'язу?  умiльцевi  очi
ганчiркою, i вiн, розпалений сво?м незвичайним  бажанням,  на  диво  всiх,
справдi починав заганяти цвях за цвяхом в дерев'янi планки  ящика,  влучав
наослiп кожного по голiвцi, а по пальцях себе - один тiльки раз.
   Отакий майстер. З присутнiх тiльки Гена догаду?ться, на  чи?  мистецтво
Порфир рiвня?ться в цей час, на кого вiн хоче бути схожий ось такий -  бог
працi з зав'язаними очима! Дiдусь Порфирiв ще коли працював виноградарем у
радгоспi, зайшов у сутичку з якоюсь комiсi?ю при сортуваннi лози. При?жджi
йому: "Ви ж глядiть, не переплутайте, на кожен сорт  чiпляйте  бирку!",  а
Кульбака-старший ?м: "Навiщо бирка? Я вам iз зав'язаними очима  скажу,  де
який сорт": Для жарту вирiшено  було  зробити  експеримент,  i  виноградар
справдi з зав'язаними очима, самим тiльки  доторком  пальцiв  визначив  ?м
сорок сортiв i жодного разу не помилився!  Це  родинне  мистецтво  й  мамi
передалось, вона теж це вмi?, показу?, як фокус, дiвчатам,  коли  бува?  у
доброму настро?... Для незнайки виноград увесь  однаковий,  а  вмiлець  по
самiй корi пальцями чу?, який сорт, бо  кора  у  кожного  сорту  своя:  то
нитчаста, то гладенька, то ребриста, то на нiй луска, мов на рибi... I  що
порiвняно з отим виноградарським хистом цвях у дошку загнати слiпма? Та ще
коли ?х безлiч у день заганя?ш в одне й те саме мiсце.
   Кiнча?ться Порфирiв фокус, i вже знову стоять, працюють хлоп'ята,  а  в
цей час на порозi майстерень з'явля?ться  Валерiй  Iванович  i  з  ним  ще
хтось: у дорожнiм плащi, високий, сивочубий. Проти  вiкна  чiтко  виступа?
профiль  незнайомця,  гордовитий,  карбований,  мов  на  давнiх   монетах.
Зустрiнутi посиленим  стукотом-грюкотом,  обидва  зупинились,  вiд  порога
оглядають робiтню, когось вишукують поглядами серед стрижених малюкiв, що,
витягнувшись уздовж потоку, зосереджено  гамселять  молотками  по  дереву.
Уста  в  хлопцiв  стиснутi,  лоби  схмуренi,  -  серйознi   всi,   жодного
усмiхненого. I гатять, гатять молотками, виказують перед  директором  свою
трудову ревнiсть. Закошлачена лижна курточка на кожному й лижнi шаровари -
це тут робочий одяг, спецiвка, вона нада? юним майстрам однаковостi,  -  i
з-помiж них не одразу знайдеш, кого  шука?ш...  Стриженi  голови,  схиленi
пози - все однакове для стороннього ока, кожне  стара?ться  з  невiдривною
увагою, з нахмуреним лобом кожне: стук та стук!
   Iнструктор наблизився до Гени Бутиевича, що стояв спиною до дверей:
   - Гено! Батько до тебе!
   Хлопець  рвучко  озирнувсь:  так,  батько  сто?ть  на  порозi  поруч  з
директором. Якусь мить Гена тривожним поглядом дивився  на  батька,  мовби
впiзнаючи його в  цьому  високому  сивочубому  чоловiковi,  що  всмiхнувся
навстрiч, губенята хлопцевi пересмикнулися, як  перед  плачем,  здавалося,
цi?? митi вiн кинеться до при?жджого, пiдбiжить, у нiжному забуттi впаде в
його обiйми... Але з хлопцем нiби щось сталося: хмара чужостi враз оповила
його, вiн знову згадав про молоток i, вiдвернувшись, якось аж  люто  почав
гамселити по цвяхах, нiби нiчого важливiшого за це не було зараз для нього
в життi.
   - Гено! Чого ж ти? Бiжи! - штовхнув товариша пiд ребро Порфир.
   Проте Гена ще  нижче  схнюпивсь  над  ящиками,  яких  до  нього  чимало
набiгло, i навiть коли й директор  окликнув,  хлопець  голови  не  пiдвiв.
Вважайте, мовляв, що не почув за гуркотнявою, чи не маю  часу  вiдриватися
вiд роботи, чи й просто не хочу йти на розмову з тим, хто мене  на  мачуху
промiняв!.. Вважайте, як хочете! I спересердя гатив,  гатив  молотком,  що
здавався бiльшим i важчим, нiж був насправдi, - може, тому,  що  затиснуто
молоток у маленькiй тендiтнiй руцi, зовсiм-бо тоненьке дитяче рученя  його
трима?!
   - Гаразд, хай згодом, - з почуттям нiяковостi мовив Валерiй Iванович до
при?жджого. - Звернiть увагу, як працюють. Яка  зосередженiсть,  доцiльний
кожен  рух.  Смак  до  роботи  вiдчули.  Ось  куди,  ми   вважа?мо,   слiд
спрямовувати ?хню агресивнiсть.
   Батько намагався приховати  свiй  стан,  однак  почувалося,  був  тяжко
ображений, що син не побажав до нього пiдiйти, вiдверто зневажив його  при
всiх. Навiть  Кульбака  покосився  на  товариша  осудливо:  рiдний  батько
при?хав, iнший танцював би,  а  воно...  Ах  ти  ж,  деспот  малий,  тиран
нещасний! - випаявся вiн у думцi.
   Буткевич-старший усе ж не спiшив показати синовi спину, як цей  показав
йому свою. Погамувавши образу, стояв, спостерiгаючи,  як  трудиться  рiдне
дитя. Просто неймовiрно: вдома не знало, з якого кiнця той цвях  забивати,
а тут, бач, взялося за розум, стара?ться з усiх  сил.  Школа,  суспiльство
примусили, коли батько не змiг!  I,  мабуть,  це  ?динi  лiки  для  таких,
iншого, певне, нема порятунку. Бо хоч зовнi й тихе  це  створiння,  нiжне,
оранжерейне,  але  скiльки  натерпiлися  з  ним!  Зв'язався  з   компанi?ю
маленьких волоцюг, навiть взимку десь у цистернах ночував...  Одначе  який
вiн худенький порiвняно з  iншими,  завжди  вiн  був  кволий  здоров'ям...
Дивишся на те рученя, що злилося з важезним молотком, i серце  облива?ться
кров'ю...
   - Я розумiю, вам шкода його, - сказав Валерiй Iванович. - Та нiчого  не
вдi?ш: iншого виходу нема, тiльки праця. До того ж  вони  беруться  за  це
охоче, з класу до майстерень наввипередки бiжать...
   Порфир, працюючи, час вiд часу зацiкавлено позиркував на чужого  батька
й нiяк не мiг виправдати жорстоко? впертостi, що ??  зараз  виявляв  такий
нiби завжди Податливий Гена Буткевич. Ех, дурне ти створiння. Та хай би до
Порфира оце з'явивсь той, кого ма?ш право назвати татом.  Хлопець,  мабуть
би, збожеволiв вiд  радостi!  Нiхто  б  тодi  не  посмiв  тебе  байстрюком
обiзвати... Просто не зна?  Гена  свого  щастя.  Та  ще  ж  такий  батько:
архiтектор, мiста буду?, власною "Волгою" привозив  сюди  Гену  здавати  i
зараз пригнав хтозна-звiдки, хiба це не доказ, яке почуття ма? до  сина  в
душi! Шкода дивитись, як той нещасний батько терпляче сто?ть на  порозi  в
запорошенiм плащi, передчасно посивiлий, сумовито пригорблений, а  синочок
нiяк не може над ним змилосердитись... Дорожчою за всi вiдзнаки йому  була
б одна привiтна синова усмiшка, порух любовi, але цього нема,  Гена  кроку
не хоче зробити назустрiч сво?му  щастю.  Отак  затявся,  не  може  власну
образу, озлобленiсть в собi перемогти. Бо вважа?, що пiсля  смертi  матерi
(вона загинула в автомобiльнiй катастрофi) батько вiдступився  вiд  нього,
на мачуху промiняв. I хоч як молода мачуха намагалася його приручити,  хоч
як задобрювала, добираючи ключик до його  душi,  в  ресторани  водила,  на
американських гiрках катала, а вiн не спромiгся подолати в собi  неприязнь
до не?, перенiсши неприязнь заодно i на  батька.  Вiд  першого  класу  був
зразковий, самi п'ятiрки приносив додому, а тут збунтувавсь, вийшов  з-пiд
контролю, почав з дому тiкати, ще й на батькову роботу перенiс свою дитячу
лють. Одного разу, заслiплений ворожiстю, дiйшов  навiть  до  того,  що  з
дружками вiтрини потрощив у новому кiнотеатрi, якраз  у  тому,  що  батько
проектував. А батькiвська любов великодушна, зла довго не та?ть, усе  йому
проща?, цiй любовi вичерпу нема...
   Стояв, ждав, надiявся, видно,  що  син  таки  схаменеться,  одума?ться,
серце таки ж не кам'яне...
   Одначе, так i не дочекавшись уваги вiд  сина,  при?жджий  змушений  був
рушити з директором до виходу. Тiльки батько переступив порiг, як Кульбака
накинувсь на Гену:
   - Ти що, здурiв? Бiжи! Доганяй!  За  поли  хапай!  По?де  й  не  при?де
бiльше!
   - Хай ?де! Хай не при?жджа! - аж вискнув iстерично Гена  й,  пошпуривши
геть молоток, впав на купу стружок у кутку i в безсилому горi розридавсь.



   XIX

   - Дожитись, що рiдний син тебе не хоче бачити... Як же це так, товаришу
директор? Чому вiн не побажав  пiдiйти?  Чому  почина?  життя  розривом  з
людиною, для яко? вiн найдорожче створiння на свiтi?
   Повнi очi слiз були в архiтектора, коли вони  вийшли  з  майстерень  на
подвiр'я. Всяких сцен надивився Валерiй Iванович при зустрiчах з батьками,
але найтяжче бачити суворi сльози чоловiчi, отакi сльози горя й розпуки...
I людина ж перед ним мужня, вольова. Людина, що вмiв володiти собою.
   - Розумiю вас, бо... теж маю сина.
   - Невже вiн справдi переконаний, що я йому ворог? - приголомшений щойно
пережитим, не мiг заспоко?тись архiтектор. - Я, власне, знав,  що  вiн  не
бажа? мо?х вiдвiдин, вiн менi написав про  це,  i  все  ж  я  повинен  був
при?хати. Слово почути, хоч глянути на нього, так чомусь захотiлося -  сам
не знаю чому. I ось така зустрiч. Ви  ж  друг  Сухомлинського,  в  Павлишi
були, школа ваша ма? таку  добру  репутацiю,  тож  пояснiть  менi;  звiдки
взялася ця прiрва мiж мною i  ним?  Невже  нiчим  не  повернути  його,  не
розтопити лiд?
   Вони сiли на лавцi пiд гiллястим платаном,  що  був  посаджений  кимось
давно i чудом зберiгся, да? тiнь, розкинувши крону посеред подвiр'я.
   - Не забувайте: це ж дiти, - заспокiйливо мовив Валерiй Iванович.  -  У
хлопцiв зараз "кришталевий вiк", як ми кажемо... Тонкий неустояний свiт...
I якщо вiн сьогоднi не прийняв ваших вiдвiдин, не вiдгукнувся вам, то це
   зовсiм не означа?, що в нього назавжди; зникло синiвське почуття.
   - А була ж мiж нами вза?модовiра, дружба яка була...
   Архiтектор сидiв у задумi, в прибитостi. Валерiй Iванович ще вiд першо?
зустрiчi перейнявся симпатi?ю  до  цi??  людини  Довелось  тодi.  порушити
навiть деякi формальностi,  коли  архiтектор  сам  привiз  здавати  синка,
вичерпавши всi власнi засоби  впливу.  Вже  тодi  хлопець  виказував  свою
черствiсть до батька: коли його вiдправляли в  карантинi,  вiн  навiть  не
попрощався i, нiби навмисне, залишив на стiльцi в'язанi домашнi рукавички,
як здачу батьковi за все.
   Довго слухав того вечора Валерiй Iванович сповiдь архiтектора, i боляче
було чути, як раз у раз зрива?ться в стражданнi голос цi?? мужньо? людини.
У вiйну був пiлотом, лiтав на винищувачах, пiсля  вiйни  взявся  будувати,
хотiв, щоб i син змалку пройнявся  його  пристрастю.  Батькiвськi  зусилля
архiтектора  викликали  тiльки  повагу,  про  такого  не  скажеш,  що  вiн
недостатньо боровся  за  сво?  дитя.  Коли  дiзнався,  що  хлопця  затягу?
злочинне товариство, не вагаючись, пожертвував  посадою,  становищем,  сам
попросився перевести його па периферiю, хоч  для  столичного  архiтектора,
зв'язаного, крiм того, роботою на факультетi, пiти на такий  крок  не  так
було просто... Обрав для мешкання одне з пiвденних мiст, сподiваючись, що,
змiнивши  мiкросередовище,  убереже  сина  вiд  згубного  впливу.   Одначе
батькова жертва виявилася марною, бо й на новому мiсцi заявилися протоколи
про розтрощенi вiтрини та непоясненне дитяче бродяжництво,  яке  спонукало
хлопця й тут змiнювати тепло домiвки на ночiвлю десь по  шкiльних  горищах
та в залiзничних  цистернах.  Звiсно,  теплом  батарей  не  замiниш  тепло
сердець,  якого  шука?  маленька  людина.  Та  хiба   ж   бракувало   йому
батькiвського тепла, турботи, уваги?
   - Були в: нас хвилини  iнтимностi,  вза?морозумiння,  -  тихо  зiзнався
архiтектор i почав згадувати про ту золоту пору життя, коли син, ще зовсiм
маленький, перед сном, бувало, кличе, йди ляж бiля мене,  татку,  розкажи,
якi ти мiста збуду?ш та в яких будинках  житимуть  люди  майбутнього...  I
хiба ж не для нього жив, думав, проектував? Усi найкращi пориви душi  були
доти нього, на всiй батьковiй працi мовби лежала йому мовчазна посвята...
   - Нам, поколiнню, за яким фронти i  нестатки,  хiба  де  природно  було
бажати, щоб хоч дiти нашi виростали серед краси й комфорту,  щоб  i  душею
були вони кращi за нас! Якщо  я  проектую  кiнотеатри,  стадiони,  житловi
масиви, якщо день i нiч думаю про отi самi, по-газетному  кажучи,  сонячнi
мiста майбутнього i навiть беруся зводити ?х, то найперше  це  для  нього,
для таких, як вiн, адже в ньому мо? майбуття, моя людська безконечнiсть...
А виявля?ться, все це йому нi до чого, вiн  чимось  iншим  живе.  Хто  мiг
сподiватись, що з нiжних дитячих рук камiнюччя летiтиме у вiкна  батькових
новозбудованих кварталiв? Звiдки цей потяг завдати найболючiшо? рани самiй
найближчiй людинi? Звiдки вона взялася, саме ця ваша диявольська "проблема
пiдлiтка"?
   Валерiй Iванович посмiхнувсь.
   - Проблема ця iсну? тисячолiття. Ленiн колись зауважував, що  виховання
- категорiя вiчна... I  цi  нашi  клопоти,  вони  старi  як  свiт...  -  У
напiвжартливому тонi Валерiй Iванович почав цитувати когось: -  "Ти,  який
бродиш без дiла по людних майданах... через те, що ти поводишся не так, як
личить людинi, серце мо? мовби обпалено алим вiтром... Сво?м непослухом ти
довiв мене на край могили..." Дума?те, хто  нарiка?  на  свого  безпутного
сина?
   - Хто?
   - Вiд .шумерiв долина? такий зойк. На ?хнiх глиняних табличках знайдене
цей навiки закипiлий батькiвський стогiн... Давнi ?гиптяни  теж  нарiкали,
що молодь нiкудишня i що вона погубить свiт. А  ви  пита?те,  звiдки  наша
"проблема пiдлiтка".
   - Чому ж ми так недалеко пiшли вiд шумерiв? Чому цих  "трудних"  дедалi
бiльша?, i то повсюдно, по всiй планетi?
   - Я дивлюсь на ще не так песимiстично. Цi "труднi", прикрi,  нестерпнi,
вони все ж тiльки винятки серед легiонiв наших славних школярчат. Розумiю,
що батькам "трудних" вiд цього не легше...
   - Ну, а причини? Якiсь таки ж ?? Може, причиною  вiк  електронний,  вiк
стандартiв, що намага?ться стандартизувати  й  нас  самих?  Може,  це  вiн
виклика? таке  сум'яття  духу  i  цей  здебiльшого  навiть  неусвiдомлений
спротив юних душ - душ, з-помiж нас найтонших i найвразливiших?
   - Причини вiдхилень вiд норми  щоразу  бувають  конкретнi.  Батькiвське
невмiння чи небажання знайти  з  дитиною  душевний  контакт  -  вiд  цього
найчастiше зароджуються всi бурi конфлiктiв та правопорушень...
   -  Я  приймаю  це  як  докiр,  -  сказав  архiтектор,  i  обличчя  його
пересмикнулось, але тiльки на мить,  далi  йому  знов  повернувся  мужнiй,
переболений спокiй. - Ви ма?те право зараз говорити менi будь-що, i  я  не
зможу вам заперечити. Адже я зазнав поразки. Бiльше того, я сам прийшов до
вас iз цi?ю поразкою. Так, не зумiв. ?дину  дитину  змушений  передати  на
довиховання вам, по сутi, стороннiм людям...
   "Якi ж ми стороннi! - хотiв був заперечити  Валерiй  Iванович.  -  Коли
вашi драми нам спати не дають..." До того ж i в нього вдома теж, зда?ться,
поступово, та все ж назрiвав оця клята "проблема пiдлiтка". Син уже такий,
що не вiзьмеш його на коська, не понесеш у себе на ши? в степ надвечiрнiй,
щоб запам'ятав, щоб душею вбирав, як пала? за  Днiпром  трояндовий  захiд.
Чомусь дедалi частiше уника? твого  товариства,  кудись  бiжить,  спiшить,
матерi за всi турботи вiдповiда? грубощами... А ти повинен ось тут  давати
рецепти, поради iншим... I чим цю людину втiшити в  ??,  може,  найтяжчому
горi?
   - Скажiть, Валерiю Iвановичу,  -  нахилившись,  зазирнув  йому  в  вiчi
архiтектор, - це криза тiльки вiкова? Чи  справдi  вiн  це  переросте?  Чи
таким i зостанеться - втраченим назавжди?
   - Наша професiя велить нам вiрити й надiятись,  -  сказав  пiсля  паузи
Валерiй Iванович. - Бо навiть якщо перед тобою iстота дрiбна  й  нiкчемна,
ти й тодi подумай, що ?? знiкчемнило, спотворило i яка може бути рада. Але
ваш до таких не належить. Гена чутливий, багато в що вмислю?ться,  вiн  не
може бути безнадiйним. Та ось хай вихователька скаже...
   До них розгонистою ходою саме  наближалась  Марися  Павлiвна.  Пiдiйшла
сердита, рiзко звернулась до вiдвiдувача:
   - Це ви батько Гени Буткевича?
   - Так, я.
   - Чого ви при?хали? Ще бiльш травмувати? Пiсля минулих ваших вiдвiдин у
нього температура пiднялась...
   Обличчя архiтектора враз пересмикнулось, як вiд удару, i за  мить  знов
оповилось споко?м витримки. Марися мимоволi задивилась  на  це  обличчя  -
блiде, чисте, одухотворене...  "?  в  ньому  щось  мужн?,  шляхетне,  воно
позначене карбом величi..."  Не  дратував  ??  навiть  цей  сивий  чубчик,
пiдстрижений на юнацький манiр... А надто  очi:  великi,  виразистi,  вони
були повнi синьо? краси й  незникаючо?  туги,  тiльки  вони  й  виповiдали
Марисi глибоке внутрiшн? страждання  цi??  людини.  "Так,  ти  ма?ш  право
говорити зi мною навiть таким тоном, - нiби чула вiд нього, - ма?ш право й
вигнати мене звiдси, бо я переможений..."
   - У нас розмова якраз про Гену, -  сказав  Валерiй  Iванович.  -  Йому,
зда?ться, найбiльше  зашкодила  на  певнiй  стадi?  слiпа  любов  батькiв,
зокрема, те, що його вважали вундеркiндом...
   - Вiн справдi щедро обдарований, - сказала  Марися  Павлiвна.  -  Ви  ж
чули, як вiн Шопена виконував, скiльки вкладав  душi!  -  I,  запалившись,
розповiла, як уважно стежила за його натхненною  грою,  за  такою  багатою
гамою почуттiв,  що  пiд  час  концерту  то  хмарили,  то  осявали  блiде,
одухотворене обличчя ?? вихованця. - Вiн пiсля того  концерту  став  мовби
добрiший, самозаглибився, вiдтанув у сво?х почуттях, - очевидно, це музика
так дi? на людину... Тепер знов доведеться починати з азiв. Те, що вдалось
досягти, ви знов руйну?те сво?м вiзитом, пробачте менi цю рiзкiсть...
   - То що накажете менi робити?
   - ?дьте й не при?здiть, доки  вас  не  покличуть.  Адже  i  тут,  як  у
шпиталi: ма?мо справу з людьми обраненими, з потерпiлими,  дарма  що  iм'я
кожному з них: правопорушник.
   - Ще одне: яка ваша думка про мого сина?
   - Надто вiн пiдда?ться впливам, легко опиня?ться пiд рукою в тих,  кого
психологи  називають  "неформальний  лiдер",  iнакше  кажучизаводiй...   А
загалом Гена - славний хлопчик, тонка натура, я вiрю в нього.  Вiн  здатен
на неабияке. Хто зна?, може, в ньому  зрi?  новий  Шопен!..  Бо  ж  мiряти
людину ма?мо  не  по  ??  падiннях,  а  по  ??  висотах  -  отам  буде  ??
справжнiсть.
   Категоричнiсть ?? тону викликала  усмiшку  Валерiя  Iвановича.  А  коли
Марися вже попрямувала до корпусу, поблискуючи  тугими  сво?ми  литочками,
Валерiй Iванович з веселою гордiстю пояснив архiтекторовi:
   - У нас в колективi про не? кажуть: "В малому тiлiвеликий дух"...  -  I
додав примирливо:- Не ображайтесь, що вона так налетiла на вас. Зрештою  -
з добрих намiрiв. Вдача.
   - Вдачею вона,  по-мо?му,  й  сама  правопорушниця,  -  мовив  серйозно
архiтектор.
   А коли вiн зiбрався зовсiм залишити територiю школи, бiля прохiдно? пiд
аркою його ще раз наздогнала Марися Павлiвна. I не сама - за руку  тримала
Гену Буткевича,  свого  вихованця...  Пiдвiвши,  рiшуче  штурхнула  хлопця
батьковi навстрiч:
   - Вибачся!
   I Гена, слова не кажучи, спрагло припав, притулився щокою до  батьково?
руки.
   ...Нескоро, нескоро дiзна?ться вiн, що це була ?хня остання зустрiч. На
високому крутогорi, що його скiльки  лiт  уже  пiдмивають  хвилi  штучного
моря, та все не можуть розмити, на самiй вершинi степового пагорба, звiдки
видно пiвсвiту, буде знайдено надвечiр сивочубу людину, навiки застиглу за
кермом автомобiля. Навкруги степ буде, i води сяючi,  i  небо  в  багряних
вiтрилах заходу... I нiхто нiколи й не скаже, вiд чого  могло  розiрватися
серце: вiд гнiву? вiд туги? вiд любовi?
   Гену пiсля цього ще довго триматимуть у невiданнi, в смутку поглядатиме
вiн на браму, i вiд нього чутимуть деколи:
   - Чомусь татко так довго не при?здить...



   XX

   Ожив, ожив Кульбака!
   Хто б мiг сказати, що мине зовсiм  небагато  часу,  i  вже  нова  слава
черкне комишанця сво?м крилом, i  вся  школа  зверне  на  нього  захопленi
погляди: Кульбака вийшов у чемпiони! Здобув першiсть у тому  рiдкiсному  й
напiвзабутому видi спорту, який тiльки з чийогось недогляду не зайняв досi
належного мiсця на олiмпiйських iгрищах.
   Був вихiдний, ганяли м'яча, бiгали стометрiвку, виважувались на кiльцях
бiля старого платана,  брались  тягти  -  навперетяги  -  канат,  а  потiм
Кульбака запропонував ще оце: навперегiнки... в мiшку!
   Чули ви про таке?
   Ходьба в мiшку чи навiть бiг у мiшку - такого виду спорту нiхто в школi
не знав, окрiм Тритузного, який признався,  що  й  вiн  колись-заколись  у
таких кумедних перегонах брав участь i навiть перемагав.
   -   Згадаймо   молодiсть,   -   звеселився   Антон    Герасимович.    -
Напрактикуватись можна в усьому... ?  така  пташка  колiбрi,  вона  здатна
лiтати хвостом наперед, то чому ж людинi не вмiти ходити в мiшку?
   Всiх захопила нова спортивна  гра,  вже  й  тi,  хто,  роздiлившись  на
команди, тягали канат, кинулися  сюди,  щоб  подивитись  чи  й  помiрятися
спритнiстю, - ану ж  бо,  хто  в  цiй  дивнiй  ходьбi  буде  найвдатнiший,
найвправнiший, хто тут сягне чемпiонства! Тритузний, запалившись, викликав
на змагання самого iнiцiатора, комишанець виклик  прийняв,  i  це  пiддало
особливого жару всiй грi. Кульбака, звичайно, приховав,  що  вiн  у  цьому
дiлi мав уже певний навик ще з Комишанки, де не  раз  влаштовувались  такi
турнiри. Було, було! Ходив вiн i в мiшках з-пiд цукру, i в лантухах  з-пiд
крупи, в жалив'яних i полiетиленових, навiть i в  цупких  паперових  з-пiд
суперфосфату. А ще ж бряжчав вiн до фiнiшiв i в путах конячих на  ногах  -
були в плавнях у них i такi перегони.
   Мабуть, Тритузний теж мав за  спиною  неабиякий  досвiд  цi??  складно?
ходьби, бо почувався аж надто впевнено, наперед похвалявся:
   - Головний приз буде мiй, це вже як собi хочте. Кухарi в бiлих ковпаках
винесли той приз з великою помпезнiстю: на тацi  алюмiнi?вiй  щось  вкрите
було прозорою плiвкою, дехто думав, що  це  буде  торт,  а  виявилось,  що
несуть смаженого пiвня. Чим не приз?  Понесли  його  аж  у  кiнець  двору,
примостили на п'?десталi, i не в одного з  учасникiв  змагання  аж  слинка
текла вiд самого духу смаженини, що для учасникiв турнiру була не останнiм
стимулом до перемоги.
   Тож коли принесли оберемок порожнiх лантухiв зi  складу,  ?х  розхапали
миттю, ще й  не  вистачило  на  всiх,  Викладач  фiзкультури,  призначений
керувати  грою,  перемовився  з  Тритузним  i  навiть   Кульбаку   залучив
порадитись щодо правил, яких слiд  дотримуватись  у  цьому  видi  змагань.
Зрештою дистанцiя була визначена, групи розподiленi, й  настала  та  мить,
коли пролунав з iграшкового пiстолета стартовий пострiл. Почалось!
   Любительська  кiноплiвка  Берестецького   збереже   й   для   наступних
правопорушницьких поколiнь славетну подiю  цього  дня,  напружений  турнiр
шкiльного лицарства.
   Чiтко буде видно на нiй,  як  виходять  на  дистанцiю  люди  в  мiшках,
бiжать, плутаються, падають, а суддi - вчительки та шефи з морського порту
вмирають зо смiху. I таки ? чого: видовище - як у цирку.
   З першо? стартово? секунди Кульбака знапружив себе, хижо  прицiлився  й
кинувся вперед. Дух суперництва опанував його, i хоч ноги були десь там  у
мiшку, хлопець пiшов аж з пiдлетом. Спритнiсть,  натренованiсть,  воля  до
перемоги - все було за те, щоб так iти!
   - Вперед, вперед, до смаженого пiвня! - пiдбадьорювали з бокiв глядачi,
теж розпалюючись.
   Товстоногий Синьйор Помiдор, що водночас iз пострiлом суддi одразу  був
вихопився вперед, пiсля кiлькох крокiв уже зловив  сторчака,  так  воно  й
мало бути: поспiшиш - людей насмiшиш...
   Найнебезпечнiшим конкурентом Кульбаки справдi  виявився  Тритузний.  Ще
коли вiн тiльки вступав до мiшка,  та  пробував,  та  примiрявся,  хлопець
завважив, що досить вмiло вiн  це  проробля?,  видно,  зна?ться  на  такiй
ходьбi, йтиме не вперше, - отже, цього стережись! Близький надсадний подих
Тритузного Кульбака весь час почував на собi. Ось вiн iде майже притульма,
майже нарiвнi з тобою, сопе, плута?ться,  але  не  пада?,  навiть  погуку?
молодцювате:
   - Давно не ходив, а таки ж згадав!
   По?динок мiж ними одразу опинився в центрi уваги, прикував  зацiкавленi
погляди вболiвальникiв. Змагання, власне, й вилилось  у  перегони  двох  -
Тритузного та Кульбаки, якi з перших крокiв iшли нерозлучно,  в  однаковiм
темпi ринулися вперед, в напрямку пiвня, здiймаючи лантухами кушпелу  i  з
кожною секундою все далi  вiдриваючись  вiд  загалу.  "Вродиться  ж  отаке
кляте", - не раз казали про Кульбаку односельцi, i ця клятiсть  аж  он  як
зараз виявила себе. "Лопну, а не здамся", - поклав собi Порфир i просто  з
себе вискакував, щоб не вiдстати вiд суперника, бiльше  того  -  щоб  таки
вибороти честь першостi!
   Та ще публiка заохочу?, стрижена братiя аж реве, мов десь на коридi, по
криках Порфир почува?, що в нього бiльше уболiвальникiв, нiж у Тритузного,
з усiх бокiв екзальтоване глядацтво пiдда? духу, а шкiльний фотограф  Федя
в  тюбетейцi  та  довготелесий  Берестецький  з  портативною  кiнокамерою,
перебiгаючи,  як  фотокори  на  парадi,  вибирають  позицiю   найзручнiшу,
квапляться увiчнити наиразючiший момент спортивно? подi?. Морськi  шефи  i
вчительки, забувши про свою солiднiсть, регочуть, верещать, бо  справдi  ж
таки смiхота дивитись, як люди,  нагадуючи  спутаних  коней,  з  усiх  сил
натужаться перегнати одне одного в  цiй,  мабуть,  найкомiчнiшiй  у  свiтi
ходьбi, коли ноги, звичнi  до  нормального  кроку,  безладно  дрiбушать  у
мiшковинi, перечiпляються та заламують одна одну, аж поки  ходак,  геть  i
зовсiм  заплутавшись,  втративши  рiвновагу,  пада?,  щоб  за  мить  знову
пiднятись i  кинутись  доганяти  переднiх.  Публiка  найбiльш  i  заохочу?
лiдерiв в особi Тритузного та Кульбаки,  котрi,  вiдiрвавшись  вiд  iнших,
подались першими до фiнiшу, долаючи  вiдстань  з  такою  спритнiстю,  нiби
зроду вони тiльки й ходили в мiшках по землi!
   Був момент, коли Тритузний опинивсь  попереду  одинцем.  Розчервонiлий,
нiби щойно з лазнi, вiн аж просяяв: нарештi конкурентiв поруч  нема?!  Та,
видно, рано порадувався, бо вiдчув, що Кульбака  знову  наступа?  йому  на
п'яти, озирнувсь, весело переполоханий, i  дорого  ж  йому  обiйшовсь  цей
озирк! Збився з ходи претендент, зашкопиртав, ловлячи руками повiтря, i за
мить публiка побачила вже його на чотирьох,  знаменитий  картуз  покотився
геть, а Берестецький, вчасно надбiгши, встиг ще й клацнути,  увiчнюючи  на
плiвку неповторний момент, сенсацiю сезону!
   Кульбака ж тим часом  досягнув  фiнiшного  прапорця,  i  суддя  змагань
величавим жестом ще й руку йому пiдняв, як  роблять  це  з  переможцем  на
рингу:
   - Ось вiн, герой дня!
   - Вiдчинiть йому браму, вiн до само? Комишанки  в  мiшку  достриба?,  -
сказала весело Марися Павлiвна, а герой, втираючи зрошене  потом,  щасливе
обличчя, пiдтвердив:
   - I дострибаю.
   Ось такi лаври принiс Кульбацi цей день, дарма що  ухекався  комишанець
неабияк. Збоку дивитися легко, одначе  не  так  воно  просто  бiгти,  коли
почува?шся  стриноженим,  бiгти,  та  ще  й  перемогти.  I  все  ж,   бач,
успритнився, проскакав через подвiр'я, нi раду не впавши,  першим  прийшов
до фiнiшу, до того  смаженого  пiвня,  якого  йому,  згiдно  з  правилами,
урочисто пiднесли на тацi.
   - Подiлимось, Антоне Герасимовичу, чи як? - тримаючи пiвня перед собою,
виявив щедрiсть переможець.
   - Hi, приз належать тобi, - вiдповiв Тритузний. -  Твiй  кiнь  виявився
кращий.
   Велике дiло почути визнання вiд свого  найгрiзнiшого  суперника.  Окрiм
того, це була заслужена вiдплата Тритузному за його намовки, i за  те,  що
вiн руки тобi викручував на пристанi (Порфировi здавалось, що  таке  було,
хоч такого й не було!), помстився нарештi "байстрюк  комишанський"  за  тi
принизливi лови! Але помста його була весела, i  вже  й  помстою  нiби  не
була, - сама себе потопила в радощах перемоги.
   -  Не  журiться,  Антоне  Герасимовичу,  духом  не  падайте,  -  сказав
великодушно комишанець. - За вами друге мiсце! Срiбло!
   - Бувають поразки, важливiшi за перемогу, -  сказав  директор  школи  й
дружньо-iронiчно  поздоровив  Кульбаку  з  "пiвнячим"  трiумфом,  а  Ганна
Остапiвна додала:
   - Добре, що ти знайшов у собi й для суперника крихту великодушностi. Бо
людинi з осколками в ногах не просто добувати призи...
   Порфир уперше почув про цi осколки, йому стало навiть трохи нiяково, що
пiд час змагань вiн виявив до старого таку нещаднiсть.
   За шарварком спортивного свята не помiтили, як  хмара  зайшла  десь  iз
степу, i дощ, такий рiдкiсний та  жаданий  у  цих  краях,  дзвiнко  вдарив
першими краплями  по  шиферу  шкiльного  даху.  Густо  припустив,  летить,
бiжить, аж спiвав цей дощ, вода з ринв, пiнячись, весело  гуркоче,  старий
платан, пiд  яким  збилася  цiла  купа  вихованцiв,  досхочу  купа?ться  у
веснянiй купелi, i Кульбацi так нестримно  кортить  пiдставити  пiд  теплi
небеснi струменi свою стрижену правопорушницьку голову... Одначе не  можна
й  цього,  вчительки  занепоко?лись,  Марися  Павлiвна,  заганяючи   сво?х
гололобих до корпусу, прилякуе:
   - Не бiгайте пiд цим дощем! Може, вiн радiоактивний?!
   Але шибайголови, нехтуючи осторогою, з радiсним вереском, з дикунськими
вилясками кинулись гасати по  дощу,  i  довелось  таки  повоюватись,  доки
позаганяли ?х до помешкання.
   Не завжди проносяться майськi дощi над цим кра?м, але вже як пройде ось
такий, то люди зiтхнуть полегшено, бо все навкруги одразу завруниться, яро
зазеленi?, i солов'? та зозулi вiдгукнуться з плавнiв на весь свiт.
   Прошумiв рясний та теплий, щедро скупав  школу  й  дiтлахiв  скупав,  i
знову тут свiтить сонце, й листя  молоде  на  платанi  переблиску?  кожною
завислою крапелинкою - безлiччю малюсiньких сонць... Пiшов  i  пiшов  далi
той дощ, величезним вiтрилом сивi? над  рiчкою,  змiшаний  iз  сонцем,  аж
бiлий, а над плавнями серед синьо? хмари вже райдуга так  соковите  цвiте!
Вигнувшись семибарвною  дугою,  дiста?  одним  кiнцем  десь  широких  плес
лиману, а другим  опустилась  якраз  над  комишанськими  очеретами  i  там
з-помiж них воду бере. З шкiльного вiкна рукою можна то? райдуги дiстати -
так близько. Прислухайся, чи не почу?ш,  як  шумить  вона,  женучи,  немов
помпою, комишанську воду в отi сивi тучi!.. Над школою небо вже  чисте,  а
десь над гирлом синьо, аж темно, i серед то? темно? синяви цвiте кольорами
надбрамна небесна арка, заваблю? Порфирiв погляд, розбентежу? дух. I  якщо
зараз хто, мов цирковий акробат, мов матрос десь  на  вантах  чи  верхолаз
найчiпкiший, подерся й подерся по стовпу тi?? небесно? арки, якщо хто  вже
на самiм вершечку опинивсь, осiдлав ??, верхи на райдузi сидить, - то  це,
звичайно ж, Порфiр Кульбака, сьогоднiшнiй чемпiон, для якого  нема  нiчого
зараз неможливого, недосяжного!



   XXI

   ?диний, хто сьогоднi не брав  участi  в  спортивному  святi,  був  Гена
Буткевич: лежав з температурою в кiмнатi медпункту. Неясно було, звiдки  й
температура, справдi,  може,  аж  так  перенервувавсь  пiд  час  батькових
вiдвiдин...
   По обiдi Порфировi дозволили навiдати товариша. Гена лежав змучений,  з
синцями пiд очима, вiд учора наче ще бiльше схуд, спав з  лиця.  Цiлу  нiч
горiв вогнем, хоча не  чха?  й  не  кашля?.  Порфир,  ще  збуджений  пiсля
змагань, сiв по-татарському просто на пiдлозi перед лiжком i  з  властивою
йому запальнiстю та жестикуляцiями взявсь одразу малювати, як вiн скiк! та
стриб! та верть! та круть! обiгнав Саламура,  зловив  смаженого  пiвня  за
хвiст.
   - Шкода, Гено, що тебе не було, я б i тебе навчив...
   - Я не змiг би, - тихо заперечив Гена. - Нiколи не ходив у мiшку...
   - Змiг би, - запевнив його Порфир. - Чого в водi один  тоне,  а  другий
пливе? Бо навичку ма?, зна?, як треба ногами молоти...
   Зараз вiн був  щедрий,  великодушний,  усi  сво?  та?мницi  вiдкрив  би
товаришевi, аби б тiльки пiдбадьорити Гену. Навчив би його не лише  ходьби
в мiшку, а й мистецтва рибальського лову, тiльки - чесного,  бо  то  ж  не
штука сандолею, як вилами, риби нахапати, коли  вона  потомство  закладати
йде. Вона ж тодi зовсiм безвольна, небоязка, бити  ??  в  цю  пору  тiльки
бездушний може, який-небудь жлоб, жадюга браконь?р...
   - Або взимку: дивитись гидко, коли вони, отi жлоби, з гаками-самодерами
вийдуть  промишляти...  Риба  в  цей  час  напiвсонна  на   ямах   лежить,
повкладалась на зиму - знизу бiльшi соми, далi меншi й  меншi  сомчуки  та
соменята... От вiн, рибохват товстомордий, стане на ямi i  гаком-самодером
якого за живiт, якого за око... Та я таким не знаю, що робив би!
   Одначе Гена, видно, був заполонений зовсiм  iншими  переживаннями.  Без
кiнця думав i думав про батька, тяжко переживав свою з ним жорстокiсть.
   - Ти правду казав, Порфире, - мовив вiн кволим голосом, - мiг би я бути
до нього добрiший... Для нього я все, а сам йому чим  вiдплачую?  Може,  й
справдi, як Ганна  Остапiвна  каже,  тiльки  експлуатую  його  батькiвську
любов?
   - Ти напиши йому листа. Вибачення  попроси.  Це  ж  батько,  найрiднiша
людина... Ти просто не вмi?ш цiнувати те, що ма?ш!
   - Знаю, знаю, що нi для кого не буду дорожчим. Але щось таке  сидить  у
менi, зло якесь, i при зустрiчi воно одразу сво?  пазурi  випуска?.  Потiм
каюся  i  мiсця  собi  не  знаходжу,  зда?ться,  вже  нiкому-нiкому  я  не
потрiбний, всiма забутий... Наче один-однiсiнький зостався  i  так  уже  й
буде...
   - А ти не пiддавайсь. Заповiдь: "Не  журись!"  -  хiба  забув?  Ех  ти,
вiдмiнник!
   Щоб якось розрадити товариша, Порфир заходився малювати в усiх розкошах
лiто, що вже недалеко, пору, повну принад, коли вони цiлою школою  ви?дуть
до табору, розкинуть шатра десь над урочищем i, як обiця? директор Валерiй
Iванович, влаштують тодi ще однi захоплюючi змагання - перегони на човнах,
Порфир сподiва?ться i в тих змаганнях слави зажити.  А  бiля  вечiр  нього
вогнища слухатимуть розповiдi знатних людей, Марися казала, що й Порфирову
маму запросять, хай розкаже про сво? виногради, про те, як оживлю? вона цi
спекотнi "Укра?нськi Каракуми"...
   Гена, помiтно ожвавiвши,  згадав  пiонерський  табiр,  куди  йому  була
путiвка торiк, чудове мiсце на березi моря, де хлопцi й дiвчата  з  рiзних
шкiл ?хнього мiста смаглявiли пiд сонцем аж сорок днiв.  Захопила  ?х  там
цiкава гра, що звалась "Зiрниця", ходили вони навiть у  нiчнi  походи,  на
розшуки скарбiв, хоч скарбом тим  могло  бути  просто  яблуко  або  кавун,
захований десь пiд бур'янцем.
   - Першого дня, як тiльки прибули до  табору,  кажуть  менi,  ти,  Гено,
будеш "органiзатором вогнища".
   - Ох, краса!
   -  Тобi  краса,  а  менi...  Натерпiвся  я  сорому.  Бо  вогнище   теж,
виявля?ться, треба вмiти розпалити. Перед тим якраз дощик пройшов,  що  не
покладу - а воно тiльки тлi?.
   - О! В мене й мокре б горiло! У плавнях, бувало, навiть глибоко?  осенi
таке кострище розведем, аж гоготить  полум'я  вище  верб...  I  купа?мось,
було, до самих холодiв. Вискочиш з води  та  голяком  до  вогнища  мерщiй!
Обiгрiвсь, обсушивсь, i нiчого - навiть не чха?ш.
   - Отак треба себе гартувати. А то в таборi  все,  було,  трусяться  над
кожним iз нас, море при самiм бережку обгородили: далi не заходь, туди  не
забродь, тiльки ось тут i хлюпочись на мiлкому...
   - Де горобцю по колiна, - засмiявся Порфир i,  розлiгшись  на  пiдлозi,
замрiявся. - Нi, влiтку - життя... За нашi трудовi заслуги, може  ж,  таки
вiдпустять нас додому хоч тижнiв на два?..
   - До мачухи як ?хати...
   - А ти зi мною давай. У мене матуся - тако? в свiтi нема...  Вона  буде
нам рада обом. Звiсно, коли  до  того  часу  замiж  не  вийде.  Бо  нiбито
сватався до не?  один  механiзатор,  що  в  нього  торiк  дружину  струмом
убило...
   - I що ж би ми там робили у вас?
   - О, за чим журишся! Спорядим якусь фелюгу, наберем хлопцiв, i гайда на
лиман браконь?рiв ганяти!..
   - Далися ж вони тобi.
   - Ненавиджу чорно, -  лице  Порфирове  враз  похмурнiло.  -  Хочу,  щоб
виздихали вони всi! Тiльки ж самi не виздихають...
   - Перепадало тобi, мабуть, вiд них?
   Не в тiм рiч, виявля?ться. I тут уперше Гена  почув  вiд  товариша:  за
дiдуся мусить вiн гадам помститись. Напали вони вночi на виноградники,  що
дiдусь ?х стерiг, берданку поламали, поглумилися над старим.  Самою  такою
образою можна людину згубити. Та ще коли вона самолюбива й  горда  i  зна?
вояцьку честь... Нiяко? пощади тому браконь?рському порiддю, де б воно  не
дiяло, чи в гирлi, чи в степу... Тож i лелеку вбито котримось iз них, бо в
кого ж iще пiднiметься рука?
   Торiк  браконь?ри  одного  рибiнспектора  з  гесiвсько?  греблi   вночi
скинули, а ще через нiч на дядька Iвана напали, i вiн  з  ними  в  темрявi
серед камiння бився, в крижанiй водi з льодом пополам, бо то було  взимку.
Каменем вдарили по головi, думали, кiнець уже iнспекторовi,  знепритомнiв,
на дно пiшов... Втекли i потiм аж очi повитрiщали, коли на судi його  знов
побачили  живим...  За  все  з  ними  мусить   поквитатися   Порфир.   Хай
начуваються! Де б не були, хай знають, що помста за  ними  ходить,  хоч  i
малолiтня!
   Хто б подумав, що цей веселий, житт?радiсний Кульбака виношу? в душi  й
таке, та ще й товариша собi в спiльники намовля...
   - У пiдручнi до дядька Йвана пiдемо, ?м такi, як ми, потрiбнi аж-аж-аж,
- розвивав сво? плани Порфир. - ? ж ото юнi дзержинцi? Один iнспекторський
син браконь?ровi, кажуть, пальця вiдкусив, захищаючи батька, а хiба б я не
змiг вiдкусити?
   Було пiсля цього, звичайно, ще джик! i вжик! i сом на пiвкаюка, що  "як
дасть хвостом по менi - я i впав!.." У момент ловецького екстазу медсестра
зайшла нагадати Кульбацi, що пора  йому  закруглятись.  Так  то  й  так  -
хлопець схопився:
   - Ну, будь, Гено! Тiльки ти в цiй  каталажцi  не  затримуйся...  Дiдусь
казали: вiд лежби нутрощi злежуються, жити треба на ногах!
   На подвiр'я вiн вискочив саме вчасно: десь iз потой бiк муру вже  хтось
пiдсвистував знайомим комишанським свистом... Черговий по територi?, йдучи
на порушення, шепнув, що не iнакше - товаришочки прийшли  провiдати  свого
зневоленого  ватажка.  Заявилися,  не  забули  великого  невольника,   що,
потрапивши в скруту, десь тут кайданами бряжчить. Коли й Порфир пiдсвиснув
у вiдповiдь (тонко, на пташиний манiр), з потойбiк  муру  вiдгукнулись,  i
незабаром звiдти  на  мотузцi  з'явилась  пляшка  з-пiд  молока  з  якоюсь
передачею в нiй... Буденна, звичайнiсiнька  собi  пляшка,  що  стала  враз
небуденною, почала поволi опускатися, погойдуючись по стiнi сюди  й  туди,
як ота штука, що висить у фiзкабiнетi й зветься  маятник  Фуко.  В  пляшцi
пакуночок целофановий, мiцно в ньому щось зав'язане, замуцьоване, а  збоку
ще й записочка бiлi?,  -  привiт  правопорушниковi  рiдна  Комишанка  шле!
Тiльки прийме передачу з волi, вiн i вiдповiдь друзякам  пошле  в  цiй  же
пляшцi, назад ?? з запискою через мур пошпурить, як шпурляють  капiтани  в
океан у закоркованiй пляшцi звiстку про себе... Та ледь Порфирова  рука  в
радiснiй нетерплячцi простяглася, щоб зловити той маятник Фуко,  як  хтось
iззаду владно торкнувся хлопцевого плеча й культурно його вiдсторонив:
   - Вибачаюсь, тепер це вже мiй приз, - почув вiн знайомий  насмiшкуватий
голос того, над ким сьогоднi здобув просто-таки олiмпiйську перемогу, коли
довелося бiгти навперегони в мiшку.



   XXII

   Настав  час  вибирати  мiсце  пiд  лiтнiй  табiр.  Одного  дня  Валерiй
Iванович, взявши  з  собою  кiлькох  вихователiв  та  командирiв  загонiв,
вирушив з ними на розвiдку. Антон Герасимович, щоправда, взагалi був проти
того, щоб виносити табiр за межi школи, вiн пропонував поставити шатра  на
самому подвiр'? вздовж муру, адже подвiр'я велике, хай тут  собi  лiтують.
Однак його пропозицiя  зi  смiхом  була  вiдкинута,  хоча,  за  свiдченням
Тритузного,  в  якiйсь  iз  спецшкiл  нiбито   вдавалися   й   до   такого
експерименту.
   - У них так, а наша бурсацька республiка буде винесена в степ, - весело
казав Валерiй Iванович. - Таку фортецю там воздвигнем, що нiхто не втече.
   Мiсце, куди спецшкола  виходила  табором  у  минулi  роки,  тепер  було
втрачене, з якихось там  мiркувань  районний  землевпорядник  звелiв  його
розорати, хоч пiд посiви воно й не годиться. Отже, школа мала шукати  десь
iншого осiдлиська. Позалишалося в цьому кра? чимало рiзних урочищ, яким ще
в давнiх-давнах кимось давано iмена, часом чудернацькi, такi,  як  Гапчина
Пазуха, куди ?здять з радгоспiв на ма?вки (Антон Герасимович запевня?,  що
було тут колись навiть урочище пiд назвою Тритузне, назву таку зустрiчав у
якихось стародруках, бо вiн запеклий кра?знавець i ма? сентимент до всяко?
минувшини). Крiм Гапчино? Пазухи, вiдомi ще тут урочища Домаха, Жабурянка,
Вовчий Яр, або Куркулак,  Кандзюбине,  Чортувате...  Це  останн?  особливо
привернуло увагу Валерiя Iвановича та його супутникiв, бо звiдси найближче
було до полiв та виноградникiв радгоспу "Степовий велетень", з яким  школа
уклала трудову угоду. Крiм того, по кряжу над  урочищем  зберiгся  чималий
клапоть цiлини - якраз там зручно буде намети ставити. В один бiк -  степ,
у другий - сяючi простори гесiвського моря. Восени воно як  розштормиться,
то добивав крутою хвилею аж до цього пагорба, рве, вiдламу?  звiдси  брили
чорнозему та глини... Зараз  море  поки  що  спокiйне,  i  белебень  кряжа
всуцiль бiлi?  ромашками.  Саме  урочище,  весь  його  крутояр  потопа?  в
розквiтлих акацiях, що стали ярусами по  схилах  (насадили  ?х  уже  пiсля
вiйни, щоб захистити грунт вiд ерозi?), а по самому дну  урочища  блискоче
вода, зайшовши iз штучного моря й створивши тут, у  колись  похмурiм  яру,
тихий сяючий затон. Шторми сюди не дiстають, бурi не зрихлюють  воду,  всю
весну й лiто сяйвом ?? налите  урочище.  Чiтко  вiддзеркалюються  в  ясних
водах затону округлi шатра бiлих акацiй, i навiть  коли  понад  шляхами  в
степах ?хнiй цвiт уже припаде курявою чи  пригорить  пiд  гарячим  подихом
суховiтрицi, то в урочищi вiн i тодi буде бiлоснiжно-чистий,  з  весiльною
бiлiстю звисатиме кетягами аж до води.
   - "Здесь будет город заложен", - сказав Валерiй Iванович, коли оглядини
в основному були закiнченi.
   З властивим йому практицизмом директор уже замальовував на  паперi,  де
будуть розташованi намети, де кухня та  спортмайданчик,  де  буде  зведена
щогла для прапора... Крiм того, вода близько, зручно буде  купатись  пiсля
роботи бурсацькiй республiцi, змивати з себе трудовий пил...
   Марися Павлiвна була просто в захватi вiд цього мiсця. Такий  шир,  так
далеко видно з цього степового кряжа,  що  завис  над  морем  днiпровсько?
води... Вперше вiдкрива?ться тут Марисi у сво?му розма?ттi флора  степова,
натрапиш тут навiть на кущик тирси-ковили, що про не? ранiше Марися тiльки
з книжок i знала, всюди волинець пiд  ногами  сивi?,  нагрiтий  сонцем,  i
деревiй, це дике дитя степу, вiн теж сивий (чомусь бiльшiсть трав степових
мають сизувато-сивий вiдтiнок, вiд сонця чи вiд чого вони посивiли?).
   Доки ходили, назбирала Марися букет квiтiв  польових,  -  супутники  ?й
також у цьому охоче допомагали; квiти простенькi,  непоказнi,  а  склалась
багата гама кольорiв, злегка приглушених, повитих туманцем...
   -  Гляньте,  як  у  французьких  iмпресiонiстiв,   -   показала   букет
Берестецькому, i вiн миркнув у вiдповiдь, що тут "щось ?".
   Група вихованцiв - командири загонiв - жваво обговорювала з  директором
план майбутнього табору, i, коли картина в цiлому вималювалась, Юрко-циган
запитав не без iронi?:
   - А де ж буде загорожа?
   Це кортiло знати й Марисi Павлiвнi, бо вона  вважала,  що  коли  всього
належним чином не передбачити, то з табору ?хнi  вiльнолюби  легко  можуть
порозбiгатись... I хоч прихильницею крутих обмежень ??  не  назвеш,  однак
була здивована, коли Валерiй Iванович твердо сказав:
   - Нiяко? загорожi.
   - Себто як?
   - А так.
   I пояснив, що ?хн? наметове мiсто, табiр юних i вiльних  людей,  матиме
лише символiчний  кордон  -  оборють  його  плугом,  та  й  усе.  Борозна,
вiдвалена скиба - це буде ?дина познака, що вiдмежу?  правопорушникiв  вiд
бiлого свiту. Тiльки вже цю межу, сказати б, межу  сумлiння,  без  дозволу
нiхто не переступи, не поруш!
   - А то навiть i вiдорювати не будем, просто отам по периметру, - зробив
широкий жест Валерiй Iванович, - залишимо при косiннi  ромашковий  бордюр,
смужку нескошених диких  квiтiв:  вони  й  правитимуть  для  нашо?  чесно?
публiки  за  непереходимий  бар'?р,  стануть  муром  найнадiйнiшим.   Межа
сумлiння, i все. Згода? - звернувся вiн до командирiв загонiв.
   Така  довiра  хлопцям  була  до  вподоби,  а  Марися  Павлiвна   навiть
пошкодувала, що нема зараз тут Кульбаки: от би хто  порадувався!  От  кому
буде до душi, що той  шкiльний  мур  (який  для  волелюбного  комишанця  ?
втiленням  усього  найнестерпнiшого)  тут  замiнятиме  всього  лиш  смужка
нескошено? травички... Як i iншi, комишанець нетерпляче жде цього  табору,
вже наперед закидав вудочку, щоб його призначили "органiзатором  вогнища":
"Я вам таке розкладу - до неба язики викидатиме!.." Дитя очеретiв,  лукаве
й хитре комишанське створiння, як воно  поведеться  в  цих  нових  умовах?
Марися для себе вже прикинула, де й мiсце буде для багаття: отут, на самiй
вершинi пагорба, щоб усiм, хто йде по  Днiпру,  було  видно...  Це  ж  так
чудово,  коли  пливеш  пароплавом  чи  по?здом  ?деш,  а  десь  у  синьому
надвечiр'?  яскравiв  тобi  чи?сь  багаття,  заваблю?  сво?ю  та?мничiстю.
вибалки його розiклали чи, може, якiсь закоханi палять там вечiрнi вогнi?
   Ще треба було дати назву майбутньому табору.
   - В мене ? пропозицiя, - зблиснула оченятами Марися Павлiвна, - давайте
назвем... "Бригантина"!
   - Не нове, але тут щось ?, - сказав Берестецький. - Послуха?мо, що  наш
моряк скаже. Зда?ться, вiн настро?ний критично...
   Борис Савович, навпаки, цiлком серйозно пiдтримав Марисю,  аргументуючи
свою думку тим, що коли десь звiддаля дивитись на цей лобатий крутогiр, то
вiн i справдi нагадуватиме бриг чи бригантину...
   - Та ще при вiдповiднiй грi фантазi?, - додав Артур Пилипович.  -  Хоча
"Степовi пiрати" бiльше пасувало б...
   - Отже, так i запишемо: "Бригантина", - сказав директор, вносячи  якiсь
позначки до сво?? саморобно? карти. - Розвелося,  правда,  останнiм  часом
цих бригантин... Одначе для наших маленьких пiратiв це буде  саме  те,  що
треба... В ?хньому дусi.
   Добре находившись, вчителi  сiли  нарештi  перепочити,  знайшовши  собi
затiнок край урочища пiд шатром обтяжено? цвiтом акацi?.  Вихованцiв  вони
вiдпустили покупатись у затон, де вода вже прогрiлась,  i  звiдти,  знизу,
долинав тепер щасливий дитячий лемент.
   - Бар'?р з квiтiв.... Межа з трави... так воно, власне, й повинно бути,
- задумливо розмiрковував  Артур  Пилипович,  розлiгшись  на  травi  сво?ю
довжелезною  постаттю.  Кiбчик  степовий  високо   застряв   у   небi,   i
Берестецький спрямував свiй погляд туди. - Свiт для  людини  повинен  бути
всепрохiдний, без будь-яких перешкод, як оте  небо  для  птаха...  Планета
iсну? для всiх в однаковiй мiрi, в однаковiм правi...
   - Всепрохiдний, але - для людини,  не  для  руйнача,  не  для  хама,  -
уточнив Валерiй Iванович.
   - На хама гамiвну сорочку, це ясно, - згодився Берестецький.  -  Але  я
маю на увазi саме людину... Менi хочеться уявити ?? навiть без  трав'яного
бар'?ру... От, скажiмо; чи можливий у  нашу  космiчну  еру  всюдипрохiдець
типу Уленшпiгеля, або Сковороди, або Дон-Кiхота?  Зробити  б  експеримент;
палицю в руку, птаха на плече i - в путь...
   - З якою метою? - усмiхнувся директор.
   - Перевiрити на практицi, чи можливий Уленшпiгель в наш час? Тобто  тип
людини, що за покликом душi - без порушень, звичайно, - вирiшила йти помiж
ближнiх i дальнiх... З добрими намiрами  вирушаю,  з  бажанням  присвятити
себе спiвбратам по планетi, йду з готовнiстю навiть  ведмедевi  допомогти,
якщо вiн цвяха в лапу зажене...  I  водночас  хочу  простежити,  наскiльки
людство до мене терпиме, якою мiрою в менi зацiкавлене i  взагалi  чи  ма?
для нього якусь вагу моя особистiсть...
   - Одне слово, в бродяжництво колегу потягло, -  сказав  Борис  Савович,
уважно, нiби вперше, розглядаючи обручальну свою каблучку, що аж врiзалася
в палець.
   - Збирався  ставити  вас  начальником  табору,  -  посмiхнувся  Валерiй
Iванович, -  а  зараз  бачу,  що  рано...  Навчитель  красних  мистецтв  i
шагiстики, шановний наш Артур  Пилипович  раптом  виявля?  незрiлiсть,  що
межу? з легковажнiстю. Якщо вас, мудрого, тягне в бродяжництво, то що тодi
вимагати вiд наших бурсачат?
   - Для бурсачат хоч пояснення ?, - докинув Борис Савович. - Пишуть, що в
генах у них нiбито збiльшу?ться руйнiвний елемент... Тiльки, по-мо?му,  це
вигадка.
   Директор уголос роздумував:
   - Кого ж менi з вас - на табiр?
   Борис Савович спiдлоба кивнув на Марисю Павлiвну:
   - Он ?? призначте. Перша жiнка в  iсторi?  мореходства  буде  капiтаном
бригантини...
   - Вона не пiдходить, - заперечив Берестецький. - Вона закохана.
   - Це ж у кого? - кокетливо звела очi Марися Павлiвна. - Щось я не  бачу
поблизу вiдповiдних об'?ктiв...
   - Ну-ну, образ не потерпимо,  -  жартома  сказав  директор.  -  А  щодо
призначення, то я вважаю пропозицiю Бориса Савовича прийнятною. Сьогоднi ж
i наказом проведу...
   Марися, видно, думала щось  сво?:  сидiла  усмiхнена,  замрiяна,  потiм
знечiв'я зловила  руками  кетяги,  що  низько  нависли  над  нею,  втопила
розпалене обличчя в теплий акацi?вий цвiт... Вiдкрилась,  аж  коли  почула
продекламоване Берестецьким (нiби жартiвливо, але  з  почуттям)  щось  про
чорноброву з спраглими губами нецiлованими, з рум'янцем свiтанковим...
   - Це з Омара Хайяма? - запитала Марися, а вiн вiдповiв з гордiстю:
   - Мо? власне.
   Директор тим часом нагадав:
   - Тож вiд завтра, Марисю Павлiвно, займетесь  табором.  Дiло  неабияке.
Сподiваюсь, ви оцiнили довiр'я?
   - Дякую за честь, - усмiхнулась вона, - тiльки я за чинами не женусь...
   - Я серйозно кажу: дивiться, щоб не попливла ваша бригантина без  керма
та без вiтрил...
   - Вся надiя на Бориса Савовича,  -  кивнула  Марися  на  колегу,  який,
вiдпустивши  останнiм  часом  шкiперськi  бакенбарди,  ще  бiльше  прибрав
вигляду бувалого морського вовка.
   Колишнiй пiдводник у цей час замiсть каблучки  вже  розглядав  листочок
деревiю: нiяк не мiг надивуватись доцiльностi, мудростi витвору.
   - Таке звичайне, тисячу разiв бачене, - тихо сказав  вiн,  -  а  все  ж
загадка...  Самий  вiзерунок  листка,  оця  зiтканiсть,  форма,  елегантнi
зубчики... А розгалуження стебелець таке, щоб кожен  листок  мiг  добувати
сонце, здiйснювати фотосинтез... Який в усьому розум i досконалiсть.
   - Чому природа не могла  витворити  таким  досконалим  i  мене?  -  без
звично? iронi? пiдхопив Берестецький. - Хоча ? i в менi,  в  людинi,  дещо
таке,  що  виклика?  подив  i  навiть   захват,   але   водночас   скiльки
недосконалостей, вад!.. Особливо, коли  зазирнути  туди,  в  надра...  Якi
пристрастi  шкiрять  звiдти  зуби,  дарма  що  homo  sapiens...   Печерний
волохатий пращур раз у раз да?ться взнаки... Ото хiба що любов, вона  таки
нас ошляхетнюе, все грубе собою перекрива?...
   Марися слухала ?хнi розмiрковування, лежачи горiлиць й приплющивши очi,
- цiкаво ?й так було дивитись на сонце: замiсть свiтила  -  суцiльна  бура
каламуть. Уся небеснiсть зiллялась, кипiла бурогарячим...
   Вважаючи, певне, що вона задрiмала, колеги розбрелись хто  куди,  Борис
Савовпч пiшов до вихованцiв, вiн теж вирiшив купатись, - зосталась  Марися
Павлiвна пiд акацi?ю сама. Аж тепер вiйнуло на не? тривогою за цю майбутню
"Бригантину". Здалося навiть, що злегковажила, згодившись  очолити  табiр,
коли ? в колективi люди i з  бiльшим  досвiдом,  i  з  сильнiшою  волею...
Тривожно. Бо  вгадай,  як  поведуться  в  нових  умовах,  серед  вiдкритих
просторiв, тi маленькi корсари. Випустиш чортенят з пляшки, а назад  потiм
?х чи й заженеш!.. Одначе не вiдступати ж!  Сама  визначила  свою  житт?ву
дорогу, навiть почуття жертовностi ростила в собi, трудного шукала. Ось  i
ма?ш його по саме нiкуди...
   Коли   пiсля   iнституту   ви?здила   сюди,   в   цю   школу    трудну,
правопорушницьку, дехто пiдсмiювавсь:
   - I трьох днiв не протрима?шся...
   ?хала сюди справдi з острахом, знала ж бо, що не в дитсадок ?де,  а  до
таких, що здатнi на все, можуть i з ножем на вчителя  кинутись,  на  те  й
правопорушники,  злодiйчуки,  люди   насильства.   Хай   ще   початкового,
неусвiдомленого, але таки насильства, що ним вони  вже  отру?нi  зi  сво?х
юних лiт. Духовнiсть, повага до людини, гуманне чуття  -  це  для  них  не
iсну?, людське в них заглушене,  свiт  дорослих  у  ?хнiй  уявi  населений
iстотами ворожими, якi тiльки те й  роблять,  що  вигадують  для  пiдлiтка
рiзнi правила, обмежують його бажання, приборкують волю, вносячи  у  життя
безлiч заборон. А якщо так, то дорослих ма?ш право iгнорувати, обдурювати,
можеш викоювати з ними що тiльки  вдасться,  i  хай  називають  вони  тебе
правопорушником, але для тебе ганьби в  цьому  нема,  ?  в  тво?х  вчинках
тiльки романтика бродяжництва, бездомностi, гострий хмiль пригод, нападiв,
сутичок i зв'язаний  з  ними  ризик,  азарт.  З  дорослими  в  тебе  вiйна
безперервна, тож i воюй,  мстись,  хитруй,  викручуйся,  не  соромся  бути
пiдступним, бо всi засоби для тебе придатнi, бо ти ще не почува?ш огиди  й
вiдрази до свого падiння. Ось такими уявлялись Марисi тi, найтруднiшi,  до
яких вирiшила  йти  наставницею  не  на  сезон,  а  на  роки,  щоб,  може,
присвятити ?м i цiле життя. Ростити людину - це радiсть! Якi там не  ?,  а
вони теж люди, кожен з  них  iндивiдуальнiсть,  i  часто  дуже  колоритна,
яскрава... Труднi, в аномалiях, в дисгармонiях, але й  з  них  мають  бути
люди завтрашнi, люди майбутнього! Хоч  як  важко  буде  з  ними,  але  тим
певнiше  буде  вiдчуття  перемоги,  якщо  виявишся  спроможною  навiть   з
дисгармонiйного сформувати повноцiнну людську  особистiсть.  Станеш  мовби
скульптором його духовно? сутностi, допоможеш чимось кращим  виявити  себе
навiть такому, що нiяких етичних норм не  визнавав,  що  з  перших  крокiв
виходив у життя, як на полювання, несучи на вустах глумливий,  вбивницький
осмiх  майбутнього  карного  злочинця.  Знала,  що  й  таких  зустрiне   в
спецшколi, матиме з ними  справу  день  у  день,  i  що  до  не?,  молодо?
вчительки,   вони,   певне,   ставитимуться   з   особливою    нещаднiстю,
ображатимуть, глузуватимуть, будуть принижувати ?? по-дитячому жорстоко  й
цинiчно, бо де ж  малюковi  зрозумiти,  що,  принижуючи  iншого,  найперше
принижу?ш, спотворю?ш самого себе...
   Ранньо? осенi вперше з'явилася Марися в цих краях, а  осiнь  тут  тиха,
довга, з високими небесами, з величним споко?м степiв... Щедрий край. Iдеш
вулицею, i виноград лiзе з кожного двору, заходиш на веранду - аж на плечi
тобi нависа? синьо-сизими та бурштиновими гронами. Хати великi, декотрi "в
шубах", розмальованi одна  краще  за  другу,  аж  до  самих  дахiв  обвитi
виноградними  лозами.  Причiлки  вiд  вулицi  тонуть   у   заростях   руж,
чорнобривцiв та ще в отих квiтах гiллястих, що iм'я ?м нечесана  бариня...
Паркани  всюди  повитi  крученими  паничами  з   дзвiночками   найчистiшо?
ясно-блакитно? барви.
   У день Марисиного прибуття Ганна Остапiвна сама запропонувала взяти ??,
молодшу колегу, до  себе  на  постiй,  хоча  тепер  iнодi  й  нахваля?ться
жартома, що за неспокiйну вдачу постоялицi братиме з не? додаткову подать.
   Ось так i почалось. Любителька лижного спорту, Марися й тут запалилась:
поставимо всiх на лижi!  Самi  в  майстернях  поробимо!  Директор,  хоч  з
усмiшкою, проте згодився, дав завдання, поробили  ще  з  осенi,  тiльки  ж
стати на лижi так i не довелось: протягом зими снiгу майже не було, раз чи
два випав, а до вечора вже його сонце злизало. Навiть птахи не всi  звiдси
вiдлiтають у вирiй, декотрi й зимують по сусiдству,  бiля  ГЕС,  бо  нижче
турбiн вода нiколи не замерза?... I ??, Марисю, все мiцнiше  бере  в  сво?
обiйми цей смаглочолий Пiвдень.
   Жодного разу не пошкодувала, що сама напросилась сюди. Глушина?  Але  ж
хiба ? глушина для  тако?  людини,  як,  скажiмо,  Ганна  Остапiвна?  Нема
глушини для того, хто мислить, хто ма? чим горiти, хто повсякчас носить  у
собi невщухаючий внутрiшнiй свiт!
   Важко? Звичайно, важко. Тепер Марися може  зрозумiти  ту  однокурсницю,
яка вигукнула колись:  "Iти  працювати  з  правопорушниками  -  це  просто
божевiлля!"  Неврiвноваженi,  бешкетнi,  скаженi...  Хоча  по-сво?му  вони
послiдовнi, нетерпимi до фальшi, найменша несправедливiсть виклика? в  них
бурю... ?, звiсно,  серед  них  грубi,  пiдступнi.  ?  нещаснi.  ?  просто
смiшнi... Ось Бугор вiдмовився працювати. "Не хочу працювати - хочу тiльки
?сти". Гаразд. Сiдай он там окремо в кутку ?дальнi, ось тобi черпак, ложка
найбiльша - ?ж. Мало однi?? порцi?, черговий принесе тобi другу, принесе й
третю, а ти тiльки ?ж, набивай кендюх...  Уся  школа  стежить,  як  Бугор,
сидячи за окремим персональним столиком,  мовчки  оруду?  сво?м  черпаком.
Проте наста?-таки той день, коли Бугор каже: "Годi. Набив черево  по  саме
нiкуди, аж набридло... Хочу тепер, як усi".
   А нещодавно привезли юного вбивцю.  Розважався  сiрниками  на  iменинах
сво??   сестрички,   запалював   i   кидав   до   кiмнати,   де   дiвчатка
перевдягались... А на сестрi  була  сукня  бiла,  нейлонова  -  спалахнула
вмить! Вiд нейлону того рятунку нема, вiн просто розтопився на дiвчинцi, в
страшних опiках у лiкарнi й померла... А винуватець тепер тут божеволi?...
Ох, неспокiйна публiка буде на тво?й бригантинi! Ламай  тепер  голову,  чи
стрима? ваших маленьких пiратiв цей ромашковий сентиментальний бар'?р,  чи
стане ?м  перешкодою,  коли,  сп'янiлi  вiд  сво?х  бешкетницьких  спокус,
сипнуть врiзнобiч на дикий поклик степового роздолля?..
   Марися вiльно розкинулась у травi, задивлена у  навислi  кетяги.  Пахне
акацiя густо, медово. I всiй  тобi  солодко  до  знемоги.  Бджоли  гудуть,
облiплюють  бiло-рожевий  цвiт,  -  десь,  видно,  здалека  прилiтають  за
нектаром. По той бiк урочища Берестецький  голосом  античного  громовержця
декламу? якогось латинця, а потiм аж  виспiву?  улюбленi  рядки  з  "Пiснi
морякiв":
   ...Завтра в iнший край мандрiвка:
   Чорна дiвка - бiлий хлiб,
   Бiла дiвка - чорний хлiб!..
   Красивий його баритон Марисi при?мно слухати. "Закохана",  -  каже  вiн
про не?. З чого це  вiн  взяв?  Певне,  ма?  на  увазi  ??  прогулянки  iз
Степашком. Та чи це ж кохання? Скорше - просто дружба,  щира,  товариська,
трохи  iронiчна...  Справжн?  кохання,  яким  воно  ?й   уявля?ться,   оте
всеосяжне, слiпленне, - чи прийде  воно  коли,  чи  й  зовсiм  ??  обмине?
Мабуть, могла б покохати такого,  як  той  сивочубий  у  плащi,  з  синiми
тужними очима... Той, що його вже нема, що  десь  на  такому  ось  пагорбi
востанн? зболеним поглядом  свiт  обiйняв...  У  вiчнiсть  вiдпливла  його
бригантина. О, як вiн глянув на Марисю  коло  брами  пiд  час  прощання!..
Одним поглядом так багато можна людинi сказати...
   Примовк Берестецький, натомiсть десь iз глибини урочища  соловей  пода?
голос. Кажуть, менша?  на  свiтi  солов'?в.  Хамiв  на  свiтi  бiльша?,  а
солов'?в менша?! Невже планетi справдi загрожу? розлука з  цим  сiреньким,
самозабутнiм, найнiжнiшим сво?м поетом? А з ким же дiлити оте почуття,  що
пiдiйма?ться, росте в тобi, хоча й не зна?ш для кого?
   Незвичний стан пережива? душа в цiм  дивнiм  урочищi  Чортуватiм.  Нiби
п'янить самий дух акацiй, вiд  нього  аж  чадi?ш,  умлiва?ш,  поринаючи  в
безмiри якогось райського блаженства... Марися знову змружу? очi, i одразу
зника? все, тане, ма?ш  над  собою  лише  цей  дивний  свiт,  зiтканий  iз
золотавостi  сонця  й  клубкiв   бiлого,   облiпленого   бджолами   цвiту.
Досяга?ться якась не знана ранiш гармонiя, сонце розлилося, i сама ти  вже
нiби розчиня?шся в солодкiй  млостi  природи,  в  ??  запашистих  медах...
Зовсiм заплющу?ш очi, i тодi тебе нема, життя розтануло, свiт зiллявся,  -
на мiсцi сонця виру? в небi тiльки жовто-бура гаряча туманнiсть,  сповнена
пахощiв цвiту й золото? бджолино? музики...



   XXIII

   У день iменин Ганни Остапiвни ще  зрання  ?й  приносять  телеграму  вiд
сина, i цього досить, щоб потiм уже до самого  вечора  в  не?  був  добрий
настрiй.
   Цього дня ?? вiтатимуть у  школi,  Валерiй  Iванович  вiд  iменi  колег
пiднесе  Ганнi  Остапiвнi  букет  квiтiв,  а  вiд  служби   режиму   Антон
Герасимович басом побажа? ?й "кавказького довголiття".
   Коли пiсля школи Ганна  Остапiвна  повернеться  з  Марисею  додому,  ?й
доведеться чимало часу  витратити,  щоб  розiбрати  поздоровну  пошту,  що
надходила протягом дня. Не забувають свою вчительку колишнi ??  вихованцi.
Той зблизька озива?ться, той здалека, а один вiта?  Ганну  Остапiвну  дуже
зворушливим листом з мiсця ув'язнення, де вiн  пiсля  суду  вiдбува?  свiй
строк.
   - Оце коректив до нашо? педагогiки, - каже Ганна Остапiвна. - Щоб ми не
дуже зазнавались...
   Розповiда?, що славний  був  хлопець,  вийшов  зi  школи  з  вiдмiнними
оцiнками, нiхто i в гадцi не мав, що вiн знову  зiрветься,  сяде  на  лаву
пiдсудних... Працював уже скреперистом на каналi, встряв у бiйку  пiд  час
пиятики, що кiнчилась для когось трагiчно... I ось пише, зда?ться, десь аж
iз тундри, спiва? дифiрамби колишнiй сво?й учительцi; "Щодня  вас  згадую,
Ганно Остапiвно... Аж коли  тут  опинився,  оцiнив  вашi  душевнi  поради,
тiльки тут i збагнув, що мав i що втратив..."
   Лист iз тундри Ганна Остапiвна вiдклада? окремо: цьому неодмiнно  треба
вiдповiсти. Всi вони для не?, як сини, а якщо котрий збився з пуття, то за
такого серце болить ще бiльше...
   Квiти на столi, бiля них потертий портфель Ганни  Остапiвни,  де  повно
учнiвських  зошитiв,  та  купою  щойно  прочитанi  листи  й   телеграми...
Обважнiла, втомлена, сидить сива вчителька над сво?м багатством, Марисi  з
тахти видно ?? задумливу постать,  повнощоке  обличчя,  що  диха?  споко?м
душевно? злагоди. Не вчительку, а скорiш селянку-трудiвницю  нагаду?  вона
сво?ю обважнiлiстю, врiвноваженiстю духу  i  цими  великими,  звичними  до
будь-яко? роботи руками. Солдатська вдова. З  якою  скромною,  некрикливою
гiднiстю несе вона крiзь життя сво? втрати й свою самотнiсть. Чоловiк  був
командиром пiдводного човна, пiд час вiйни,  коли  вони  розставляли  мiни
десь у фiордах Норвегi?, ?х було виявлено ворожим флотом, човен, рятуючись
вiд погонi, напоровся на пiдводну скелю, зда?ться, сталося це у Баренцовiм
морi... I все. Вiдтодi вдова. Сама виростила сина, далеко  вiн  зараз  вiд
матерi: ?, виявля?ться, мiжнародна iнспекцiя  по  нагляду  за  дотриманням
яко?сь там рибальсько? конвенцi?,  i  син  Ганни  Остапiвни  одразу  пiсля
iнституту дiстав призначення в ту мiжнародну службу... По  кiлька  мiсяцiв
не сходить на берег, то з датчанином, то з норвежцем ганяв  браконь?рiв  у
мiжнародних водах, а дiло це не просте,  професiя  неспокiйна  (як  багато
неспокiйних  професiй  на  свiтi!).  Часом  у   вiдкритiм   океанi   мусиш
перебратися з судна на судно, - одного разу пiд час шторму його  ледве  не
розчавило мiж бортами, бо судна страшенно розгойдало на бурунах,  "та  ще,
може, й навмисно так пiдстро?ли тамтешнi хижаки", -  висловлю?  припущення
Ганна Остапiвна,  адже  в  океанi  iнколи  промишляють  запеклi  порушники
конвенцiй, вони люто ненавидять цих iнспекторiв за ?хню непiдкупнiсть, а в
iнспектори якраз i вiдбирають людей непiдкупних,  принципових,  бездоганно
чесних...
   Син для Ганни Остапiвни - найбiльша вiдрада, ним живе, ним гордиться. I
хоч далеко вiн, i служба така, що все може статись, i переживання постiйнi
для матерi, зате коли озветься ось, як сьогоднi,  то  це  щоразу  для  не?
свято. Перечиту? Ганна Остапiвна телеграму, i ледь помiтна усмiшка  ?й  не
зникав, i очi повнi  мовби  тихо?  музики...  Людина  стiйко?  внутрiшньо?
злагоди, Ганна Остапiвна й на Марисю вплива? заспокiйливо, не раз  у  часи
сумнiвiв вона пiдтримувала молоду вчительку сво?ю  увагою  й  материнською
добротою. Iнодi Марисi дума?ться, що й сама вона через  багато-багато  лiт
стане теж такою.
   Коли сiли обiдати, Марися запиту? несподiвано:
   - Хто вас виховував, Ганно Остапiвно?
   - Найперше батьки.
   - I яко? педагогiки дотримувались?
   - Проста була ?хня педагогiка. Знала я, дочко, за  ними  принаймнi  три
чесноти, що в народi досить поширенi... Перша, що трудились обо? весь вiк.
Друга, що по правдi жили. Нi на кого наклепу не зводили, нi обмови,  вуста
сво? нiякою брехнею не опоганили... А третя, що вiрно мiж собою  любились.
Ото вони й були для мене взiрцi, моральнi наставники...
   Якийсь час мовчали обидвi. Потiм Марися спитала:
   - А далi?
   - Далi саме життя взяло в крутi сво? жорна. Вчителювати прийшла в  часи
труднi, коли вогняна боротьба отут лютувала повсюди в цих  краях,  скирти,
стайнi горiли ночами, а по  степах  конi  блукали  бездомнi,  з  фанерними
дощечками на шиях: "Хожу-блукаю, созу шукаю"... Ох, було, було...
   I знов (уже не вперше) чу? Марися про тi далекi роки, коли  вчителювала
Ганна Остапiвна в маленькiй степовiй  школi,  де  печi  доводилось  кура?м
топити, i хоч нi електрики, нi радiо ще не було,  але  й  там,  в  осiннiх
вiтрах, у негодах, ця жiнка почувалась щасливою, бо вдвох  були,  удвох...
Школа тiсна, гасовi лампи, заняття в три змiни, i шляхи розбагнюченi  так,
що на довгi мiсяцi нiякого зв'язку  з  зовнiшнiми  цивiлiзацiями...  Однак
працювали з радiстю, не скаржились, ще й пiсень вечорами  спiвали  хiба  ж
так!..
   - А тепер глянеш: i Палац культури, i траса пiд вiкнами, а воно  при?де
з сво?м дипломом, та ще й носом крутить, вичiку?, як би перескочити кудись
поближче до барiв  та  ресторанiв,  -  обличчя  Ганни  Остапiвни  на  мить
хмарнi?. - Чи згадати,  як  цю  школу  ми  створювали:  ще  досвiду  нема,
страшно. Правопорушники ж! Таких ще в нас не було, ми для них  троглодити,
вони для  нас  зарiзяки,  яких  ма?мо  на  кожному  кроцi  остерiгатись...
Недовiра, вза?мний острах - бо?мося ми ?х,  а  вони  нас.  Спершу  шестеро
всього було, а потiм цiлими партiями почали ?х завозити з рiзних областей.
Та все такi - на людей не схожi: в болячках, немитi, замурзанi, в  кишенях
цигарки, карти.  Одного  вечора  цiле  вогнище  з  ?хнiх  заяложених  карт
розпалили. I силомiць не  вiдбирали:  кожен  сам  пiдходь  i  кидай,  якщо
совiсть заговорила... А зате  пiзнiше...  Iду  якось  мiстом,  коли  хтось
гука?: "Ганно Остапiвно!" Кому це я, думаю, тут потрiбна... Юнак  пiдбiгав
такий радiсний, в куртцi шкiрянiй. "Невже не впiзнали? Це ж я, Зозуля!  Що
з картами не хотiв розлучатися...  Зараз  на  судноремонтному".  Завiв  до
павiльйону, та ще й морозивом пригостив...
   Усмiхнулась Ганна Остапiвна при тих згадках, примовкла,  а  Марися  тим
часом уже прибирала зi столу.
   Тiльки були зiбрались обидвi сiсти за учнiвськi зошити,  як  за  вiкном
просигналив  мотоцикл,  почулися  знайомi  кроки   на   верандi...   Жiнки
переглянулись весело. Так i ?: з'явивсь на порозi власною  персоною  Костя
Степашко, як завжди, пiдтягнутий, сухолиций, в доброму гуморi.
   - Кажуть, десь тут iменинниця прожива?? Вручив Ганнi Остапiвнi  букетик
троянд у целофанi, поставив на стiл пляшку червоного угорського -  "Бичача
кров"... Марисю Павлiвну запитав, чи не втiк знову вiд них Кульбака..,
   Вона аж губки сердито надула:
   - Звiдки таке припущення?
   - Та ось тiльки що до мене один з лiсосмуги  вибiгав,  чистiсiнько  ваш
Кульбака...
   I щоб розважити вчительок, Степашко з гумором  почав  розповiдати  свою
пригоду. Мчить оце вiн грейдером, поспiшав сюди зi швидкiстю  людини,  яка
квапиться на побачення, i раптом  чу?  гук  з  лiсосмуги:  "Стiй!  Стiй!".
Голосок дитячий, вимогливий, довелося зупинитись, бо, може, що  сталось...
Пiдбiгав до мотоцикла пацанок, викапаний тобi Кульбака, на головi в  нього
кашкет мiлiцейський - батькiв чи братiв!.. Десь там з кущiв  визирають  ще
кiлька пастушат, стежать, як  ?хнiй  вожак  поведеться...  А  цей,  видно,
смiливець, зовсiм по-бойовому зверта?ться:  "Дядьку  мiлiцiонер,  покажiть
свого картуза!" - "Нащо тобi?"- "Будь  ласка,  ну,  покажiть".  Що  вдi?ш:
скинув, показую, а воно взяло, подивилося й  розчаровано  назад  поверта?:
нi, каже, це не те...  "Та  що  ж  ти  хотiв?"  -  "Я,  -  каже,  -  хотiв
перевiрити, чи пiдкладка у вашому картузi, як у мо?му!.." Отак  розiграли,
бестi? малi, блюстителя порядку...
   - I колишнього правопорушника, - засмiялась Ганна Остапiвна.
   - Невже був? - здивувалась  Марися.  -  Хто  б  мiг  подумати...  Такий
зразковий!..
   Марися пiдхопилась, щоб подати келешки та ще там  щось  приготувати,  а
гiсть тим часом, вiдкоркувавши пляшку, у вiльнiй позi сидiв на  стiльцi  й
закохано стежив, як Марися господарю?. Сьогоднi вiн ?й скаже  нарештi  те,
що вже  не  раз  збирався  сказати.  Колись  це  називалось:  освiдчитись,
зiзнатись у сво?х почуттях... Щоправда, не зовсiм уявля?, як це воно буде,
але ж... Отак  би  дивився  й  дивився  на  не?...  Ось  вона,  зiп'явшись
навшпиньки бiля буфета, дiстав кришталевi келешки. Майнула з ними на кухню
i вже звiдти несе ?х помитi, розставляв обережно, кладе чистi  серветки...
Робить звичайнiсiньке дiло, а йому  так  при?мно  спостерiгати  ??,  ще  й
вiдкривати в Марисi оцю вроджену грацiю, плавнiсть рухiв, природну  красу,
що ? i в стрункiй, ладненькiй поставi, i в гордовитiм поворотi  голови,  i
навiть у тому мимовiльному жестi, звичному змаху руки, яким Марися  раз  у
раз поправля? сво? неслухняне пухнасте волосся... Коли вона знов  сiла  до
столу, гiсть, поналивавши червоного в келешки, запропонував:
   - За вас, Ганно Остапiвно...
   Марися пiдтримала з пафосом:
   - За людину велико? душi!
   Вiдсьорбнувши вина, Степашко з iронiчною мiною звернувся до господинi:
   - Ганно Остапiвно, хiба ? душа?
   - Був час,  коли  не  було,  зникла,  -  в  тон  йому  вiдповiла  Ганна
Остапiвна. - У мо?? подруги навiть непри?мностi виникли, коли  вона  якось
на уроцi слово "душа" дала учням вiдмiняти. До конфлiкту дiйшло, на захист
необачно? мусив стати "Робос", так звалась тодi профспiлка освiтян...
   -  У  наш  час  душа  теж  водиться  не  в  кожного,  вiдповiла  Марися
дошкульнiстю сво?му "кавалiровi". - А в декого  ??  не  завжди  й  виявиш,
ледь-ледь ознаки життя пода?...
   - Здаюсь, - пiдняв руки Степашко. - Питання з'ясоване...  Жаль  тiльки,
що нашi Марися Павлiвна сьогоднi чомусь не в дусi...
   - Бо заждалася, - сказала Ганна Остапiвна. -  Переживала  людина,  чого
так довго не з'явля?ться  ??  кавалiр...  Я  вже  ??  розраювала:  вiн  же
студент-заочник, може, консультуватись по?хав... Або десь  на  операцi?  -
хулiганчат ловить...
   - Для Марисi Павлiвни, мабуть, дивною зда?ться людина, що  обрала  собi
таке заняття - ловити пацанчат? Менi самому iнодi  дивно.  Тiльки  й  тiшу
себе тим, що рано чи пiзно потреба в нашiй професi? вiдпаде...
   - Все може бути, - мудро посмiхнулась Ганна Остапiвна.
   - Ученi вже нiбито виявили в мозкових пiвкулях центр, що керу? людською
агресивнiстю, - вiв далi Степашко. - Головне було виявити  цей  загадковий
центр, а далi буде простiше: таблетками збиватимуть агресивнiсть...
   - Не вiрю в таблетки, - сказала Ганна Остапiвна. - Вiрю  в  iнше...  До
речi, поздоровте й Марисю Павлiвну:  ??  призначено  начальником  лiтнього
табору, вiн буде зватися "Бригантина"...
   - Вiтаю, товаришу начальник!  -  сказав  Степашко.  -  Вдало  вирiшено:
капiтаном "Бригантини" саме й мусить бути така сувора особа.
   - Не лише сувора, а й владолюбна, - додала Ганна Остапiвна. - Така  вже
порода. Одна з ?? землячок колись навiть Оттоманською iмперi?ю  правила...
Ну, а цiй дiсталося зборисько маленьких пiратiв...
   - Вам жарти, - зiтхнула Марися, - а мене тривога не покида?:  як  я  ?х
утримаю? Адже це буде щось схоже на повiтряний замок,  i  мури  будуть  iз
самого повiтря... Може, першого дня всi кинуться врозтiч, хто куди?
   - Повиловлю?м, - усмiхаючись, приспоко?в Степашко. Марися  дивилась  на
нього вивчально.
   - Були колись мiнезiнгери, - сказала пiсля мовчанки вона,  -  мандрiвнi
фiлософи, бурсаки, вiчнi студенти бродили по всiй ?вропi... Славний  лицар
Дон-Кiхот роз'?жджав по свiтах на сво?м Росiнантi... Один наш  колега  теж
мрi? про таке... А ви, Степашку, чи могли б  зважитись  на  щось  подiбне,
звершити сучасний лицарський маршрут?
   - У наш час,  Марисю,  Дон-Кiхот  неможливий,  -  переконано  заперечив
Степашко.
   - Чому?
   - Як особа без певних занять, був би вiн затриманий негайно.  Та  ще  й
дiстав би по вiдповiднiй статтi "за  систематичне  бродяжництво"...  Свiт,
Марисю, розмiрений, задокументований...
   Марися звикла до його жартiв у такому дусi, бува? вiн часом дотепний, а
зараз... У його вiдданостi вона не ма? сумнiву... Та чи тiльки цього  вона
прагне? Збоку ?х уже розглядають як майбутн? подружжя, нiби до того воно i
йдеться,  тiльки  все  ж  випадковiсть,  неповнота  почува?ться  в   ?хнiх
стосунках, якимись прiсними вони здаються Марисi... Видно, вiн це розумi?,
бо раз у раз за його жартами вчува?ться присмученiсть, i в його залицяннях
? мовби доля гiркоти...
   При?хав, виявля?ться, щоб забрати Марисю в кiно. Тiльки треба  вирiшити
- куди? На ГЕС чи в радгосп, а можна ще в мiстечко льотчикiв, щоправда, це
далеченько в степу... Саме цього несподiвано навiть  для  себе  й  забагла
Марися:
   - До льотчикiв!
   Степашко не заперечуванi',
   - Прийма?ться.
   Ганну Остапiвну радувало, що вони швидко дiйшли згоди.
   - ?дьте, ?дьте... Оце, друзi, тiльки й вашого. Життя, воно дуже коротке
i так летить - iз швидкiстю свiтла чи й ще швидше...
   Незабаром  мотоцикл  уже  мчав  ?х  центральною  вулицею  села,   потiм
прогуркоче вiн  мимо  спецшколи,  -  не  могла  Марися  вiдмовити  собi  в
задоволеннi на  ракетнiй  швидкостi  джухнути  мимо  Антона  Герасимовича,
знаючи, як вiн ставиться до таких ?? "правопорушницьких"  по?здок.  Ось  i
мур, побiлений вапном, бiля прохiдно? арки  срiблиться  акацiя  у  важкому
цвiтi,  аж  на  камiння  муру  кладе  сво?  розiмлiлi   кетяги...   Антона
Герасимовича, на жаль, не видно, на прохiднiй сто?ть  iнший  вартувальник,
мало знайомий Марисi.
   -  Що  там?  -  запитала  Марися  Павлiвна,  коли  водiй   пригальмував
мотоцикла.
   - Та нiчого, - схмура вiдповiв вартовий. -  Тiльки  Бугор  та  Кульбака
побились...
   I коротко розповiв: чистили на кухнi картоплю, Бугор  чимось  розсердив
комишанця, а той скипiв - хiба ?м довго? -  i  ножем  наослiп  пошпурив...
Крiзь сорочку в плече загнав, довелося укол давати...
   - А за що ж завелись? - Марися зiскочила з мотоцикла.
   - Та хiба ?х розбереш... Матiр той Кульбачину нiбито непоштиво обiзвав,
чи що... А воно ж, Кульбача скажене, спалахнуло одразу...
   Марися обернулася до свого "кавалiра":
   - ?дь. Я залишаюсь.
   I на очах сторопiлого Степашка ??  маленька  постать  швидко  зникла  у
дверях прохiдно?.



   XXIV

   "Гальма не вiдрегульованi"- ще й так про них кажуть. Реакцi? в таких на
все блискавичнi: йдуть, марширують по двору, пiсню горлають, а тiльки  хто
ненароком на п'яту передньому наступив, - враз оберта?ться, i вже  затуляй
обличчя... Лясь! лясь! i далi пiшли, спiвають.
   Так i в Кульбаки з Бугром: швидко побились, швидко  й  помирились.  Тим
бiльше, що Бугор пiд тиском товариства змушений був визнати, що поводився,
як останнiй нахаба: навiть у вiчi не бачивши Порфирово?  матерi,  дозволив
собi вiдгукнутись про не? брутально... Ну й дiстав по заслузi.
   За кiлька днiв по цьому,  коли  радiсно  збудженi  школярчата  ?хали  в
радгосп на роботи, обидва забiяки, нiби нiчого мiж ними  й  не  було,  вже
сидiли в кузовi поруч, i Кульбака навiть пiдспiвував, коли Бугор  затягнув
сво?? безглуздо?:
   По кривiй i нерiвнiй дорозi
   ?хав безколiсний грузовик...
   Цей  ви?зд  був  особливий:  ?хали  збирати  черешню!   Десантом   мали
викинутись на радгоспнi сади, що вже ждуть ?х не дiждуться...  Зустрiв  ?х
не карликовий сад i не пальметний, де ото молодим деревам руки  викручують
та розпинають на дротах, - зустрiли хлоп'ят  могутнi  черешневi  вежi,  що
вiльно вигналися в небо й зажеврiлись уже купами ягiд по  верхах,  горять,
як при свiтлi вранiшньо? зорi... Високо? Так це ж i добре, ? куди  дертися
тим,  хто  черешню  обриватиме...  Хлопцям  випало  таке   щастя.   Тiльки
зарум'янилась "тавричанка" та "рання  мелiтопольська",  директор  радгоспу
одразу й примчавсь до спецшколи:
   - Виручайте!..
   I ось вони тут. Швидко розподiлились, втямкували що i як - i за роботу.
Черешню ?ж, скiльки хочеш, це дозволя?ться, а черешня така, що хоч i вiдро
?? з'?си - живiт не болiтиме, тож  смакуй,  ласуй,  але  й  про  норму  не
забувай!
   Кульбака,  що  перед  цим  вiдзначився  на  полоттi  гороху  та  моркви
(можливо, сприяло цьому й гасло, розмальоване Берестецьким на спецiальному
стендi: "Гостри сапу звечора!  Хай  вона  буде  гострiша  за  тво?  власнi
зуби"), - опинившись у саду на черешнях, виявив тут  ще  бiльше  завзяття.
Першого ж дня трудар комишанський перевиконав норму i на вечiрнiй  лiнiйцi
стояв правофланговим, хоч ростом i не найбiльший. Бо заслужив, трудився на
совiсть!
   Iншi теж  не  лiнувались,  за  винятком  хiба  що  Бугра,  на  якого  в
школярськiй стiннiвцi з'явилась карикатура: сто?ть руки в  боки,  за?дений
до вух шовковицею (десь вiн i шовковицю винишпорив). На  збираннi  черешнi
Бугор уперто заднiх пасе, норма йому не да?ться,  бо,  мовляв,  сонце  так
слiпить, що вiн не може розрiзняти, де листя, а де черешня... Смiшна  була
карикатура, i сам Бугор  голоснiше  за  всiх  реготавсь,  впiзнавши  себе,
розмальованого...
   Перший день минув загалом досить спокiйно, а ось коли ви?хали вдруге...
Зовнi, однак, нiщо не вiщувало грози.  Кипить  робота.  Хто  на  драбинах,
приставлених до розкiшних черешневих веж, а декотрi волiють i без  драбини
обходитись, шастають, мов бiлки, мiж гiллям, меткi, верткi,  тiльки  листя
шелестить та лоби крiзь кетяги черешень проблискують... Пiд'?здять машини,
вiдкривають борти, i ящики з черешнями  раз!  раз!  -  i  вже  кузов  ними
наповнений, помчать звiдси якi на консервний завод, а якi просто  з  саду,
ще в росi, до лiтакiв, Аерофлот вiдправлятиме  ?х  в  мiста  безчерешневi,
людям у Якутiю, в Заполяр'я...
   Усi задоволенi трудовим десантом спецшколи: був директор - хвалив,  був
агроном - хвалив,  пiдходить  з  костуром  сторож,  колишнiй  мартенiвець,
людина-гiгант, у самiй майцi, у штанях широких,  i  теж  раду?ться  працею
недавнiх правопорушникiв.
   - Можна ж, виходить, i чесно свiй хлiб заробляти, - каже вiн,  спершись
на костур, схожий на той черпак, що ним метал розливають. -  Чесний  хлiб,
вiн куди поживнiший... А то скiльки охочих бував на дармове! Як лiто,  так
i штурмують цi садки, лiзуть iз пляжiв,  голi,  мов  дикуни,  продираються
крiзь  живоплiт.  Станеш  такого  соромити:  та  ти  ж,  мабуть,   уже   й
комсомолець,  десять  класiв,  мабуть,  скiнчив?  А  вiн:  "Та  я   тiльки
попробувати!" - "А нащо ото авоську припас?" I хоч  стрiляй  його:  звiдси
вiдженеш, а вiн з iншого мiсця лiзе, ще й зуби скалить, такi  поставали  -
нi сорому, нi честi.
   Щира душа цей мартенiвець, пiдiйде то до одних, то до других, про  сво?
хвороби хлопцям розкаже та скiльки металу перетопив на заводах,  перш  нiж
пiти в охорону цих райських садiв... Але ж не всi люди такi.
   Псу? настрiй хлопцям новий  доглядач  вiд  служби  режиму,  вiн  тiльки
влаштову?ться до них, проходить iспитовий строк  i,  може,  тому  на  всiх
в'?да?ться, такий причепа виявивсь, що хлопцi одразу його не злюбили,  для
них вiн з першого дня Алiгатор, або просто - Крокодил  (Хлястик  запевня?,
що очицi в нового  справдi  схожi  на  крокодилячi).  Невiдомо,  звiдки  й
узявся; тi кажуть, з гесiвсько? охорони його вигнали за пияцтво, iншi,  що
вiн  нiбито  строк  вiдбував   на   комишитовому   заводi.   Пригорблений,
жовтолиций, втягнувши голову в плечi,  перебiгав  вiд  дерева  до  дерева,
винюху?, де що не так, кого на чому можна б зловити. А тут якраз i  нагода
трапилась. З консервного заводу завернули кiлька  ящикiв  з  черешнею,  де
було виявлено фальш: знизу пiдкладено гiлочок з листям та груддя землi,  а
черешнею зверху тiльки  прикрито...  Наглядач  ревно  взявся  дошукуватись
винуватця, з пiдозрою кидався до кожного: "Мабуть, твоя робота?", аж  поки
Бугор непомiтно для iнших i, нiби жартома, кивнув  йому  на  Кульбаку,  на
передового: то вiн, мовляв, утнув... Це можна було вважати за жарт, одначе
причепа одразу вхопився, давай мерщiй зганяти злiсть на Кульбацi:
   - Оце ти такий ударник? Очi замилю?ш? Грiш цiна тво?м рекордам! I вгорi
ото, - кивнув на дерево,  -  на  вершечку  позалишав,  то  для  кого?  Для
горобцiв?
   - То не моя черешня, - буркнуло хлоп'я, ображене пiдозрою.
   - А чия? Хто обривав? Тебе питаю!
   - Не скажу.
   - Ага, втаю?ш! Тодi лiзь сам i позривай менi до останньо? ягодини!
   - Не полiзу!
   - А я кажу: лiзь!
   - Нi i нi! - кричало хлоп'я, доведене трохи не до слiз, бо справдi ж не
його це була черешня, i ящики бракованi теж не його, -  всi  хлопцi  знали
про це.
   Товариство пробувало захистити Кульбаку,  але  заступництво  ще  бiльше
розлютило наглядача:
   - Змова? Кругова порука? Якщо так, завтра всi аж зашумите на кукурудзу!
Отам погарту?тесь!
   А коли нарештi Крокодил, так i не домiгшись свого, подався до iнших, ще
там на комусь зганяти злiсть, Бугор, наставивши пальцi рiжками над  лобом,
затанцював перед Порфиром:
   - Второпав тепер, яка правда на свiтi? Хто зробив, а на кому окошилось!
Доводь тепер, що ти не верблюд!
   I признався, що то вiн, Бугор, таку штуку з ящиками встругнув, бо пiсля
вчорашньо?   карикатури   теж   вирiшив   норму   перекрити,    вийти    в
правофланговi... I викрутився, бо треба вмiти, бо в  нього  правило  таке:
роби що хоч, тiльки не попадайся!..
   Сумно стало Порфировi, одразу й охота до роботи вiдпала. Старався як, а
ще й винним зробили. Навiть подумалось: а може, й ма? рацiю Бугор?  З  цим
Бугром у Порфира складались дивнi стосунки: то мiж ними доходить до бiйки,
до ножа, то iнодi Кульбаку й самого тягло до цього татуйованого переростка
з волячою ши?ю, якого комишанець хоч i вважав за бовдура, одначе  змушений
був рахуватися з Бугровою досвiдченiстю у важливих житт?вих справах.
   - Ти старався, хотiв, як i мати, у знатнi вийти, - розпатякував  Бугор,
- а я ?м грудомах на дно, гiллячок з листям, ягiдками зверху  притрусив  i
теж норма! I теж передовий! Одержуйте, будь ласка!
   - А якби в Заполяр'я пiшло? - вислухавши хвальковите  патякання,  мовив
Гена Буткевич. - Або до тих, що в шахтах?
   Бугор задумався на мить, потiм вигукнув ще рiшучiше:
   - А до нас вони як? Нам до одурiння товчуть: будь чесний, справедливий,
а самi? Дуже вони справедливi? Крокодиляча ?хня правда! Не пий,  не  кури,
бо вiд сигарети коняка дохне, а я ж  ось  не  дохну?  -  i  Бугор  натужно
затягнувся сигаретою, випускаючи дим, як фокусник, кiльцями. - Мого пахана
третiй раз живосилом вiд алкоголiзму лiкують, а вiн звiдти повернеться  та
знову як дасть концерт, - не зна?ш, де дiватися...  I  такi  вони  всi,  -
розмiркову? упевнено Бугор. - Нам нотацi? пудами, правила тисячами, а  для
себе в них одне: "Поживем! Пiсля нас хоч потоп, хоч атомна пустеля!"
   - За всiх не розписуйся, - заперечив Порфир,  бо  йому  чомусь  майнула
думка про маму.
   - На?вняк ти. Правдою хочеш жити? Ну,  то  й  живи!  Вiн  тебе  з  тi?ю
правдою завтра на кукурудзу пожене або й зовсiм за браму не випустить...
   I головне, що й поскаржитись на Крокодила зараз нiкому було: директор у
вiдрядженнi, в мiнiстерство на  нараду  викликали.  Ганна  Остапiвна  знов
прихворiла, а Марися цiлi днi заклопотана  влаштуванням  лiтнього  табору,
тi?? "Бригантини", що невiдомо - з ким та куди вона попливе...
   Хлоп'яча рада, вже й про роботу забувши, зiбралася на чолi з Бугром пiд
черешнею обмiркувати дуже важливу для себе рiч: як провчити Крокодила?  Як
помститися йому?
   - Чого вiн чiпля?ться до всiх, халява стара?
   - Яке ма? право?
   - Учудити щось йому треба, - сказав Бугор, - Щоб лопнув з досади - таке
учудити!.. I це сподобалось товариству:
   -  Учудити!  Учудити!  -  почулися  звiдусiль  веселi  правопорушницькi
голоси.



   XXV

   Фрегати  хмар  бiлiють  по  обрiях,  а  помiж  них,  серед  пустельного
бугристого ландшафту, серед уявних лiсiв Геродотових, що  колись  зеленiли
тут, переповненi нiмфами, сатирами-фавнами, пробира?ться щось на  мiсячний
всюдихiд схоже. Нiяких фавнiв: безжитт?во, голо, молоча?во.  Пiщанi  видми
жовтiють, лобато лиснiються кучугури, чубатi й безчубi. Чи, може, десь там
i фавни серед них попршцухали, як цапки, пiдглядають звiдти: хто ?де?  хто
смi?ться   в   тiм   брезентовiм   шарабанi?   Руха?ться    газик-всюдихiд
науково-дослiдно? станцi?. Крiм водiя,  хлопця  iронiчного,  в  машинi  ще
доктор наук (вiн  же  й  директор),  симпатичний  товстунець  у  брилi,  в
окулярах, та Оксана Кульбака, що ?де провiдати сина. Вирушаючи  в  справах
на ГЕС, директор прихопив i ??, бо це майже по дорозi.  Весело  в  машинi,
смiшне згадалось, що могло обернутись  i  дуже  сумним:  як  учора  сапери
знешкоджували в цих пiсках мiни та  снаряди.  Настягували  ?х  цiлу  купу,
заклали вибухiвку, пiдпалили шнур i швидше до машини. Др-р! Дрр! - а  вона
не  заводиться!..  Довелося  рекорд  iз  бiгу  ставити:   таку   швидкiсть
розвинули, пустившись у лозняки, що олень мiг би позаздрити... Пригадалися
також рiзнi штуки, що ?х викоював  Порфир.  Одного  разу  осами  нагодував
станцiйного балакуна. ? такий у  них,  рота  не  затуля?,  нiчим  його  не
спиниш, то Порфир йому скибку кавуна з осами пiдсунув. Той як вхопив - три
днi потiм не розмовляв, тiльки на мигах показував: язик розпух, у ротi  не
вмiща?ться... А Порфир ще й слiдом з ватагою ходить: розкажiть нам ще  про
свою дисертацiю...
   - Гуморист вiн у тебе, з ним не  заскуча?ш,  -  вiдгуку?ться  водiй.  -
Вогонь-хлопець!
   - Вогонь-то вогонь, та от чи не тиранять вони там його за цей вогонь...
Чи на користь йому пiде ?хня муштра?
   - Вишколять! Там учителi такi, що й зайця навчать сiрники запалювати...
Я чув, ?м навiть платять бiльше, бо робота з хулiганчатами дорiвню?ться до
роботи в шкiдливому цеху: кiлька рокiв попрацю? - i вже руки трусяться...
   - А в нас без Порфира аж надто тихо стало, - зауважив директор станцi?.
- То, було, як не та пригода, так iнша оживлювала наш буденний ландшафт...
А тепер вiн десь там штукарю?...
   - Отож таке кляте: доки чогось не вико?ть, i спати не ляже... А бува? ж
золоте дитя. I заспоко?ть тебе, i школу обiця?  бiльше  не  пропускати,  з
усiх сил клянеться, звичайно, й тут iз фокусом: "От щоб я вчорашнього  дня
не побачив!.."
   Тепер синовi штукарства навiть потiшали матiр, вона  вже  уявляла  свою
незабарну зустрiч iз ним. Добротою  та  нiжнiстю,  невихлюпнутими  ласками
була ?й переповнена душа. Надi? на сина - це було зараз найсвiтлiшим у  ??
життi. Ось тiльки чи не забува? вiн там свою неню,  чи  не  розучиться  за
всiма науками та муштрами матусю любити?
   Сво?ми сумнiвами вона й подiлилася з доктором  наук,  котрому  це  теж,
видно, було не байдуже.
   - Там, де дiти перестають любити батькiв, - сказав вiн,  -  там  кiнець
усьому... Звiдти й починаються всi нещастя. I насамперед нещастя  для  них
самих, для дiтей. Жаль, що вони доходять до розумiння  цього,  коли  бува?
вже пiзно...
   - Ви вважа?те, що й Порфир... забуде мене? Вiдвикне?
   - Я цього не сказав. Навпаки, менi зда?ться,  в  ньому  ?  моральнiсть,
багатство почуттiв... А що хлопець зараз у випробах, то це не страшно.  За
мо?ми спостереженнями, любов мiцнiша?, коли людинi трудно.
   - Вчителька говорила, що мiй труднощiв не бо?ться, - похвалилася  мати.
- Особливо на годинах працi себе показав.
   - У матiр вдався, - весело сказав водiй. - Та й дiд був трудяга...  Ото
був старий! Теж штукар! Iде в аптеку, i яструбок на плечi: не чiпай,  мов,
мене, бо й очi повидираю!.. А дiло як сво? знав!
   - Ще й дочцi передав науку, - зауважив директор. - Скiльки ось  до  не?
за досвiдом ?дуть. Тiльки з машин - одразу: ану,  де  тут  ваша  знаменита
виноградарка, що на вогнi вирощу?...
   - Годi вам, бо перехвалите, - сказала Оксана.
   - Iване Титовичу, а що будем робити, як ?? в нас засватають,  -  весело
мовив водiй, - i вивезуть хтозна-куди?
   - Кому там я вже потрiбна, - вiдмахнулась Оксана не без кокетства.
   - Ми ?й тут, на мiсцi, пiдшука?мо пару, - сказав Iван  Титович.  -  Так
тому й бути: за рахунок станцi? справимо весiлля, хай  уже  потiм  налiта?
контроль...
   - Не завадило б хоч весiллям трохи розворушити нашу Комишанку, - сказав
водiй. - Бо вже рiдко й живу пiсню почу?ш, все бiльше з радiоли.
   - Це правда, - пiдтримала Оксана, зiтхнувши,  -  Мотоцикли  по  дворах,
антени над головою, кожен у достатку живе, а вийдеш увечерi -  нi  пiсень,
нi гукiв... Темно по хатах, тiльки у вiкнах голубенькi вогнi, як на болотi
блукають, - усi перед телевiзорами сидять, хокей дивляться,  провалився  б
вiн вам...
   - Не лайся, я болiльник: нi хокея, нi футбола не пропускаю,  -  нагадав
водiй. - А тебе висвата?м за такого, що матиме аж два телевiзори в хатi...
   Догаду?ться Оксана, кого вiн ма? на увазi. Один  такий  у  них  молодий
удiвець - механiк Юхим Обертас, що торiк дружину  втратив:  струмом  убило
??,  коли  прасувала  бiлизну...  З  переселенок,  лаборанткою  працювала.
Любились вони мiцно, здавалось, так  i  до  старостi  дiйдуть  у  глибокiй
вза?мнiй любовi... Коли поховав, думали, чи аж не схибнувся вiд горя,  вiд
переживань. Попервах Оксана з сусiдками iнодi забiгали до механiка в  хату
хоч трохи навести лад, - запущено  ж,  незаметено...  Забiжать,  а  вiн  в
чоботях лежить горiлиць на постелi, блiдий, з заплющеними очима,  -  спить
чи тiльки дума?... по кутках телевiзори  аж  два  (жоден  не  працю?),  на
вiкнах важкi, з червоного плюшу порть?ри, вiд них i в хатi сутiнь,  якийсь
червоний висить туман... А одного разу застали Юхима за  дивним  заняттям:
сто?ть бiля столу з електричним прасом у руцi  i  прасу?  блузку  дружинi!
Кажуть, перед кожним святом  механiк  сам  пере  ??  i  сам  прасу?...  Бо
Лiда-дружина - ще вона жива для нього, i хiба ?? хто мiг би йому замiнити?
А цi, бач, не розумiють, уже б ?м сватати... I ви, товаришу директор,  хоч
i доктор наук, хоч про мiльдiю та про фiлоксеру все зна?те достеменно, але
в науках сердечних, людських, пробачте, не дуже, зда?ться, тямку?те...
   - I людина надiйна, - каже директор, знову  натякаючи  на  механiка.  -
Свiй, корiнняк... Це вам не з прийшлих: одною ногою тут, а другою  десь...
Вiд лiтуна тiльки й чу?ш: "Я ж у вас не вiчний..." А ви обо? корiнням тут,
у цих пiсках, ви якраз вiчнi. Обо? ще молодi, мiцну сiм'ю створили б...
   - Облишмо цю розмову, - сказала, посумнiвши, Оксана. - А  коли  вiн  ще
свою любить i йому не до  мене?  Та  й  у  мо?й  душi  не  все  ще,  може,
вигасло...
   I несподiванi сльози враз ?й виступили на очах. Непроханi  свати  пiсля
цього бiльше ?? не чiпали.
   Де ?м знати було, як усе складно для жiнки, для матерi,  що  ма?  дитя.
Раз уже зробила спробу, та опеклась. Були й пiсля того нагоди,  були  ночi
вагань, та кiнець кiнцем знов материнське перемагало,  думаючи  про  сина,
знову казала собi:
   "Нерiдного батька йому? Нi, краще буду сама, для нього житиму!.."



   XXVI

   Любив  Антон  Герасимович  ось  такi  тихi  години,  коли,   пiдмiнюючи
вартового, доводиться йому самому залишатися  в  будцi  на  прохiднiй.  Як
нiде, почува? тут повноту сво?? влади, адже кожен, хто до тебе зверта?ться
чи повз тебе проходить, виявля? тобi шану й повагу, бо ти  вiда?ш  брамою,
сто?ш при тiм найсерйознiшiм рубежi,  вiд  якого  почина?ться  режимне  чи
безрежимне життя.
   В будцi прохолода, тут навiть у середлiття спеки  нема;  стiни  товстi,
намурованi ще монастирськими мулярами, а вiкна затуля? вiд сонця  лапатий,
вихованцями посаджений виноград. У спокiйному й возвишеному  (як  вiн  сам
каже) станi  духу  перебува?  Антон  Герасимович.  Озбро?вшись  окулярами,
сидить бiля столика над розгорнутим фолiантом, одним iз  тих  обстрьопаних
стародрукiв без початку й кiнця, що якимось чином потрапляють час вiд часу
в руки начальника режиму. Ма? пристрасть вiн до книжок рiдкiсних, звiдкись
чудом добутих, за це дружина його назива?  вдома  чорнокнижником,  звiсно,
бiльше  жартома.   Процес   читання   стародрукiв   подоба?ться   Антоновi
Герасимовичу не тiльки сам по собi, а ще й тому, що ма?ш потiм  можливiсть
несподiваним випадом загнати  в  глухий  кут  котрогось  iз  цих  шкiльних
мудрагелiв з iнститутськими дипломами, прилюдно втреш носа комусь iз  них,
зацитувавши при нагодi  напам'ять  щось  таке,  як,  скажiмо,  указ  Петра
Першого вiд 9 квiтня 1709 року за номером  1698:  "Нами  замечено,  що  по
Невскому прошпекту и в ассамблеях недоросли  отцов  именитых  в  нарушение
этикету и регламенту штиля в гишпанских панталонах  и  камзолах,  расшитых
мишурою, щеголяют предерзко. Господину полицмейстеру  из  Санкт-Петербурга
указываю впредь оных щеголей с рвением великим вылавливать, сводить  их  в
литейну часть и бить кнутом, пока из гишпанских панталон зело похабный вид
не останется..."
   Зациту? ось таке Антон Герасимович ?хнiй педагогiчнiй асамбле?, а надто
ж тому патлатому дискутеровi  Берестецькому,  з  яким  найчастiше  схрещу?
списи, i сто?ть  тодi,  вдоволено  пожинаючи  лаври  ?хнього  сум'яття  та
подиву: "А що, вхопили? Оце вам  i  Саламур  з  Дипломом  це-пе-ша  (тобто
церковноприходсько? школи)!"
   А зараз Антон Герасимович сидiв над книгою, за якою давно вже полював i
яка аж оце, зрештою, потрапила йому до рук, i мiстила вона в собi справжн?
багатство - поiменний ре?стр усiх куренiв сiчового  лицарства.  З  бiльшою
цiкавiстю, нiж який-небудь детективний роман, вичитував Антон  Герасимович
тi довжелезнi списки козацьких сотень, маючи та?мну думку  зустрiти  серед
ре?стровцiв i котрогось лицаря на прiзвище Тритузний. Бо десь iз глибинних
надр, з туманних переказiв дитинства перейшла йому в спадок  певнiсть,  що
сам вiн роду  лицарського,  що  недарма  дубовий  сволок  у  дiдовiй  хатi
прикрашало рiзьблене - з ятями та  з  твердими  знаками  -  свiдчення  про
лицарське походження роду Тритузних. "Десь ма? бути й Тритузний, неодмiнно
десь ма? бути", - з цi?ю думкою читав,  вчитувався  у  списки  ре?стровцiв
(теж з ятями та з твердими знаками).
   - Охрiм Пожар!.. Лесько Квiточка!..  Ясько  Дудка!..  -  шепотiли  губи
його, вимовляючи кожне iм'я з насолодою.  -  Андрушко  Великий!..  Михайло
Чучман!.. Махно Заплюйсвiчка... Олешко Вiчний... Iван Семибаламут...  Iван
Злий!..
   Антон Герасимович зiтхнув сумовито: Тритузного поки що не було.  Але  ж
якi iмена; Лесько, Ясько, Дорош, Жадан, не те  що  в  теперiшнiх:  Едик  -
Вадик - Жорик... тьху!
   За цим роздумом i застала Антона Герасимовича несподiвана вiдвiдувачка.
Стала на порозi, як тихе лiто, як  видиво  його,  Тритузного,  юностi,  що
прийшло глянути на його осiнь. У  газовiй  косинцi,  вив'язанiй  аж  трохи
грайливо, красуючись у сво?х смаглих рум'янцях, сто?ть усмiхнена, приязна,
з високим  бюстом...  Антон  Герасимович  одразу  ??  впiзнав.  Це  ж  та,
комишанська, що на пристанi тигрицею на них  накинулась,  заступаючись  за
свого синочка, а тепер ось така з'явилась  культурна,  губи  пiдфарбованi,
золотий годинник на руцi й плетена з синтетично? соломи сумочка (з тих, що
?х можна добути лише в китобо?в, син Антона  Герасимовича,  гарпунер,  теж
таку дружинi привiз). I нiяких вузлiв на нiй  та  корзин  з  передачами...
Трима? в руцi лише жмуток синiх  волошок,  що  десь  синiли  перед  цим  у
гарячих ?? кучугурах, - вважа?, певне, що для синочка це буде наймилiше...
Чемно привiталась, пита?:
   - Це ви будете товариш Саламур?
   Мав би вибухнути гнiвом, розкричатися при такому звертаннi чи й вигнати
?? геть, але ясно було, що запиту? вона щиро, без намiру образити (ось так
слава його пiшла по свiту пiд цим  прiзвиськом).  I  тому  вiн,  торкнувши
вуса, вiдповiв молодицi з спокiйною статечною гiднiстю;
   - Лева по кiгтях впiзнають... А ви що хотiли?
   - Та син мiй тут у вас... Кульбака Порфир...
   - Зна?м такого... На  черешнях  зараз,  повернуться  на  обiд.  Так  що
доведеться зачекати.
   Жiнка озирнулась, де б сiсти, i Антон Герасимович аж тепер дотямив,  що
дав маху, вчинив не як лицар, i, щоб виправити свою похибку, досить  браво
пiдскочив, подав жiнцi стiльця. Сiв  i  сам  бiля  столу  з  телефоном,  з
металевою шпичкою,  на  якiй  були  понаколюванi  якiсь  папiрцi,  мабуть,
перепустки. Руку Антон Герасимович поклав на розгорнутий фолiант.
   - Тритузний я. Нiякий я не Саламур, - незлобиво пояснив вiдвiдувачцi. -
Начальник режиму. А Саламуром став  з  ласки  вашого  синочка,  це  вiн  -
семибаламут! - мене так охрестив!
   . - Це на нього схоже, - вдавано посуворiшала мати, хоча в душi  тiльки
усмiхнулась з зата?ною гордiстю. - Чи не хворiв  вiн  тут  у  вас?  Чи  не
бешкету??
   - Сам розкаже... У нас, правда, побачення тiльки по вихiдних,  але  для
вас зробимо виняток як для знатно? виноградарки... Я теж вдома  виноградом
займаюсь, ну в мене рiзносортиця, бiльше напiвдикi, не те що вашi  "сенсо"
та "карабурну"...
   А вiдвiдувачка знов за синочка:
   - Це правда, що отряха мiй став тут у вас ударником працi?
   - Що не лацюга, то не лацюга, - визнав Антон Герасимович. -  Хапкий  до
всякого дiла, а це вже неабиякий плюс...  Можна  надiятись,  що  вилюднi?,
обере чесну трудову путь... Праця, вона-таки лiкар найкращий!
   Оксана, слухаючи Тритузного, була  згодна  з  ним:  так,  вся  мудрiсть
людини - в працi. З нею почува?ш, що живеш недаремно на  свiтi,  да?  вона
певнiсть тобi й шану людську, приносить навiть у самотностi радiсть, iнодi
майже насолоду, яку, може, й називають щастям...
   - Але тiльки праця обрана, улюблена...
   - Авжеж. У нас вона саме така. Черешню збирати - що може бути при?мнiше
для дiтвори? Учора ваш на лiнiйцi вже серед правофлангових стояв, -  це  в
нас честь така для тих, хто перед веде... Трудяга, нiчого не скажеш...
   Слухаючи цi похвалки, мати аж цвiте:
   - А дома ж був такий шалений!
   - Вiн шалений i тут... Прямо скажем, трудний хлопець, але ? в  ньому  й
таке, що хоч-не-хоч  викликав  симпатiю...  I  що  роботи  не  бо?ться.  I
взагалi... смiлива, хвацька душа!  Одне  слово,  з  живчиком,  з  перчиком
хлопець.  -  Антон  Герасимович  i  незчувсь,  як  скористався   примовкою
директора, що ?? сам свого часу висмiював.
   - Спасибi ж вам, - тихо, з почуттям вимовила молодиця. - Така я  вдячна
вашiй школi... Хiба я не розумiю, що було б зi мною, матiр'ю-одиначкою,  в
iншi часи, яка доля ждала б i його, i мене? А тут, бач,  сама  Батькiвщина
взяла малого пiд свiй прихисток, щоб не пiшов по безпутнiй дорозi...
   - Вiрно, мiг би хлопець зовсiм розпоганитись, а зараз  вiн  у  надiйних
руках, - запевнив Тритузний. - Тут до нього увага, тут  за  ним  догляд  i
вдень i вночi. Звiсно, нам, персоналовi, це не мина?ться безслiдно, декому
передчасно здають нерви, зношу?ться  органiзм...  Одначе  щадити  себе  не
доводиться, бо - треба...
   - Спасибi, спасибi, - знов повторила жiнка душевно.
   - Можете  уявити,  яких  сюди  нам  направляють...  Понiвеченi  вже  та
покрученi,  як  отой  карагач  у  пустелi...  Так  уже  його  крутило   та
викручувало  житт?вими  бурями...  А  мусимо  приймати,  братись  за  його
формування. Ох, не просте це дiло - формувати людину...
   - I не кожному воно да?ться, потрiбен хист i до цього, -  узгiдно  каже
вiдвiдувачка. - Та ще хто як ставиться до сво?? роботи... Вiзьмiть хоч i в
нас, коли вийдемо навеснi на виноградники обрiзати кущi... Один робить  це
швидко та якiсно, а iнший - особливо з гастролерiв перелiтних  -  женеться
лише за заробiтком, ганебний слiд кида? позад себе: цiлiсiнькi  кущi,  якi
йому здалися трудними, геть повикидав, бо легше вiдразу зрiзати цiлий кущ,
анiж думати над тим, як правильно його сформувати.
   - Так то ж просто кущi, - вигуку? Антон Герасимович, - а нашi кущi - це
живi людськi душi! Юнi ще та незаскорузлi, куди його спряму?ш, так воно  й
ростиме... Сьогоднi дiти - завтра народ!
   - Чомусь погане до дитини само липне,  а  добре  так  важко  доводиться
прищеплювати, - з сумом сказала Оксана.
   - А прищеплю?м! - вигукнув  начальник  режиму.  -  Хай  навiть  воно  i
кричить, i вiдборсу?ться, бо ще не тямить, що добро йому щеплять... Беремо
сюди найтруднiтих, тих, що вже пройшли Крим i Рим, - iнший i  дорослий  не
бачив того, що воно вже встигло пережити.
   - I звiдки в них ця пристрасть до бродяжництва?
   - А звiдки - до  безглуздого  руйнування?  Ти  зробив,  ти  цi  лiхтарi
поставив, засвiтив, а я поламаю, потрощу, бо менi так хочеться. А якщо  до
автобуса, то вскакую першим, захоплюю мiсце бiля вiкна, бо там мо?й  особi
при?мнiше сидiти, вона хоче вiтерцем обвiватися, а ви грубi,  черствi,  бо
вимага?те, щоб я встав, поступився мiсцем перед кимось старшим... Говоримо
все про пережитки, а воно й нажитки нашi  нiчим  не  кращi...  Скiльки  ?х
таких розвелося, котрим пошанувати  старших  зда?ться  принизливим.  Iнодi
навiть  у  добропоряднiй  сiм'?  воно  раптом  ста?  бездушним  вимагачем,
шкурником без совiстi й честi. А батькам? Нема ж  тяжчо?  кари,  нiж  кара
дiтьми! Жорстокими, невдячними... Ще на свiтi не  жило,  а  вже  набралося
звiдкись диких понять, хамства, нахабства, а нам усе це треба  вичавити  з
них, як отому письменнику, що по краплi вичавлював iз  себе  раба.  Тiльки
вiн сам iз себе, а цi ще самi не вмiють, мусимо допомогти. Бо нiкому ж  не
байдуже, якими вони виростуть, оцi  потомки,  оцi,  що  завтра  мають  нас
замiнити... Дивишся на нього й дума?ш собi: ким же ти  будеш?  Бур'яниною,
шкурником безсовiсним чи людиною, якою пишатиметься народ?
   Дедалi бiльше розпалювався Антон Герасимович, i  вiдвiдувачцi  до  душi
був цей його щирий пал, звертався до не? вже не просто один з вартових, що
стережуть хлоп'ят, а наметикований педагог, який багато чого  спостерiг  у
життi i близько прийма? до серця долю цих трудних малолiткiв, що потрапили
за браму. Вже чула вона вiд нього мудреннi слова про  агресивнiсть  натури
пiдлiтка, i про  дисгармонiю  поведiнки,  i  про  те,  як  обережно  треба
торкатись до пуп'янка ще не розквiтло? дитячо? душi... Мабуть би, занiмiла
в подивi педагогiчна рада, почувши, якими термiнами тут оперу? зараз Антон
Герасимович...
   - Бува?, розводять дискусi?, чим краще виховувати: любов'ю чи  страхом?
- дедалi збудженiше вiв Антон Герасимович. - А по-мо?му, i тим,  i  тим...
Бо плакатиме наша педагогiка, коли тiльки по голiвцi гладитимем, так  само
як i тодi, коли тiльки ремiнь над ним свистить... Адже воно тодi  скритним
ста?, хова?ться, причини його  настро?в  уже  для  нас  невiдомi...  Крик,
сльози, лють, тiкав свiт за  очi,  а  ми  й  не  здогаду?мось,  чого  воно
казиться. А його, може, хтось покривдив, може, мати його замiж вдруге  або
втрете виходить, i воно стражда? вiд цього, ревну?, - у такому вiцi дитячi
ревнощi страшнi, воно на все здатне...
   "А я ж його, як доведе, теж лякаю, що вийду замiж, ви?ду кудись",  -  з
жалем подумала Порфирова мати i знову  з  надi?ю  i  пошаною  дивилась  на
Антона Герасимовича. Адже цей чоловiк, здавалося ?й, у спромозi дати  щодо
сина справжню пораду, видно, вiн наскрiзь бачить сво?х пiдопiчних,  чита?,
мов  розгорнуту  книгу,  ?хнi  дитячi  правопорушницькi  душi.  З  вигляду
простий, навiть грубуватий, не одразу вгада?ш у ньому аж он якого  вченого
чоловiка, що, як на ?? думку, мiг би бути  й  доктором  вiдповiдних  наук.
Недарма ж ото бiля нього книга така серйозна, у шкiрi... Анiтрохи зараз не
шкодувала  Оксана,  що  вiддала  коханого  синочка  сюди,  на  вишкiл  цим
досвiдченим, терплячим i вимогливим людям.
   - У вас, мабуть, теж дiти? - запитала.
   - У мене й онуки, - з гордiстю посмiхнувся Тритузний.  -  Так,  зна?те,
швидко все змигнуло. Життя, воно не сто?ть на однiй нозi,  мчить  i  мчить
вперед, мов по?зд пасажирський: одних висадить, iнших набере, та  й  далi,
далi... Мало хто й помiтить, кого лишили на цiм полустанку,  а  хто  новий
сiв... Ще наче вчора був молодим, до дiвчат  лицявся...  Бо  хоч  i  бiднi
були, зате веселi, спiвучi, виходимо, було, увечерi в  плавню,  на  човнах
ката?мось, купальськi розводимо вогнi... До пiзньо? ночi спiви та  гуки...
Ех, не спiвайте, пiвнi, не вменшайте ночi!.. А тепер  уже  й  плавнiв  тих
нема, i русалок усiх рiчковi ракети розполохали, не гойдаються  на  вербах
ночами...
   Говорив це Анiон Герасимович з настро?м,  бо  чомусь  хотiлося  постати
йому в очах вiдвiдувачки людиною, якiй поетичнiсть не чужа  i  думки  яко?
сягають далеко поза цi мури.
   - А я ж вашi плавнi сама корчувала, -  сумовито  всмiхнулася  жiнка.  -
Може, якраз тi, де ваша молодiсть зi спiвами при мiсяцi ходила...
   Промовчав Антон Герасимович, задумливо дивився в  принишклий  на  столi
телефонний апарат.
   -  ?  люди,  -  сказав  нарештi,  -  що  мало  чим  цiкавляться,  я  ?х
дрiбнодухами чи й зовсiм пустодухами назвав би... Одним днем живе,  як  та
качка: ряски нахапавсь, воло набив i чого йому  ще...  На?дений,  напитий,
пiвлiтра на столi, а в кутку  телевiзор  з  футболом,  можна  цiлий  вечiр
сидьма сидiти до нього прикутим... А ми б не хотiли,  щоб  нашi  вихованцi
такими виростали. Людинi замало качиного щастя!..
   Голос Тритузного лунав гучно, пiднесено, i таким його й застала  Марися
Павлiвна,   що   зненацька   влетiла   до   прохiдно?   чимось   збуджена,
розхвильована, напалена сонцем польовим. Десь була,  десь  ?здила,  вбрана
по-святковому, в мiнi-спiдничцi, хоч така вiльнiсть i суперечить  шкiльним
правилам... Вона вже, видно,  бiльше  почува?  себе  десь  там,  на  сво?й
"Бригантинi",  якою  зараз  тiльки  й  живо.  З   вiдвiдувачкою   привiтно
перекинулась словом, Порфира, мовляв, ви тепер не впiзна?те, i пiсля цього
одразу до Антона Герасимовича з сво?ю радiстю:
   - На аеродромi була! ?здила з Ганною Остапiвною сина ?? зустрiчати!.. А
лiтак затримався, десь у Прибалтицi нiбито гроза не пускала...
   I за кожним словом  оченята  ?й  яскрiлись,  блищали,  i  голос  бринiв
незвично, як бува? тодi, коли людину переповню? почуття  яко?сь  пота?мно?
радостi, почуття велике й нестримне... "Так наче сво? щастя зустрiла", - з
присмутком дивилась на не? Оксана, що одразу мовби пригасла в  присутностi
вчительки, мовби злиняла перед ?? яскравою молодiстю. Щось сталося,  це  ж
видно по нiй, хоч вона, може, й сама ще не розгадала  свого  почуття...  А
вiд нього й красива... Чому кохання  завжди  красиве?  Чому  злоба  завжди
потворна?
   Марися, рiшуче вiдсунувши телефон, присiла на  край  стола,  виставивши
стрункi сво? ноженята, i все щебетала до Антона Герасимовича. Яська,  сина
Ганни  Остапiвни  (Ясько  -  iм'я  яке  чудне!),  вона  вже,  виявля?ться,
запросила виступити бiля вогнища на вiдкриттi лiтнього табору, хай про  ту
свою конвенцiю розповiсть, про шторми та айсберги, таке юним  бригантинцям
тiльки подай, вони будуть у захватi!.. Збуджено дзвенiв,  переливався  той
щебет молодого  щастя,  а  вiдвiдувачка,  схилившись,  сидiла  з  пучечком
волошок притихло, i, якби  дано  було  читати  Марисi  ??  думки,  мабуть,
прочитала б: "З усiх кра?н найкраща кра?на - Юнiсть. Але хто  вiдплив  вiд
?? сонячних берегiв, тому назад нема вороття. Нема  таких  кораблiв,  нема
таких бригантин, щоб туди повернули... Хiба що пiсня iнколи занесе  людину
в той край на сво?х нестарiючих крилах..."
   З сумовитим усмiхом простягнула волошки Марисi:
   - Це вам... За те, що клопочетесь мо?м розбишакою... Чи, може, вiн  уже
чемнiший став? Який вiн зараз? - допитувалась мати з надi?ю.
   Марисi, видно, не легко було на це вiдповiсти. Протягом останнього часу
рiзним бачила хлопця: i бешкетно-веселим, що ладен очi виштрикувати, i  до
слiпоти озлобленим, грубим, а зараз частiш  усього  бачить...  задумливим.
Iнодi ?? аж тривога бере: про  що  вiн?  Чого  ото  лоба  схмурю??  Просто
посерйознiшав? Адже це якраз той перiод, коли дитина почина? узагальнювати
явища,  починав  вловлювати  якiсь  доти  ?й  не  доступнi  закономiрностi
життя... А може, ? й iншi причини тих його  задумувань...  Дехто  з  колег
вважа?,  що  треба  ?м  не  давати   замислюватись   у   цьому   кризовому
переростковому вiцi, бо думка пiдлiтка неодмiнно шугатиме вбiк,  кудись  у
пороки, вади, в грiхи!.. Адже таке ?х чимось принаджу?, викликав нездорову
цiкавiсть... Останнiм часом хлопець трохи присмирнiв, вiд думки про  втечу
вже,  зда?ться,  вiдмовивсь,   змирився   з   долею.   Виховательку   така
упокоренiсть  аж  непоко?ть:  чи  не  надломилось  щось  у  ньому,  чи  не
перестарались, бува, у спiльному педагогiчному натиску на його дитячу волю
та психiку, чи не став притуплюватись у ньому самий iнстинкт  свободи,  чи
як там його назвати? Але про цi сво?  сумнiви  Марися  не  стала  говорити
матерi, навпаки, приспоко?ла ??, що Порфир вирiвню?ться, особливо в працi,
тут вiн просто вiртуоз!..
   - Однак трудове умiльство - це для нас iще не все,  -  говорила  Марися
Павлiвна. - Наша мета - щоб син повернувся  до  вас  внутрiшньо  оновленою
людиною, щоб не глухим був до матерi, не безсердечним... Ми вiримо, що вiн
за все  оцiнить  вас,  пройметься  чи,  може,  й  пройнявся  вже  почуттям
синiвсько? вiдданостi, почуттям гордостi за матiр... А будуть глибокими цi
почуття, то буде й здатнiсть iти на подвиг...
   - Дивлюся на вас i думаю; така ви молода  i  згодились  пiти  на  чужих
дiтей, взяти на себе клопоти з найтруднiшими...
   - А вони вже менi не чужi, -  всмiхнулась  Марися.  -  Тут  волi-неволi
порiднишся... Тепер можу зiзнатися:  не  раз  до  слiз  доводив,  думалось
навiть часом: геть кину школу, до дiдька всiх вас! В  очi  штрика?те,  пiд
партами лазите, витiвками сво?ми  до  краю  вимордову?те...  Ну,  а  потiм
втяглася... мабуть, загартувалась, - додала iронiчно.
   Ще й ще могла б розповiсти, як  почувалась,  коли  воно  тебе  обража?,
геройству?  перед  тобою,  ?житься,  колючиться,  а  ти   мусиш   терпiти,
стримувати себе, бо за всiм  цим  уловлю?ш  дитячу  його  невлаштованiсть,
шука?ш способу знеболити його прихований бiль... Уже  i  вночi  сто?ш  над
його лiжком, слуха?ш дихання  неспокiйне,  стогiн  якийсь,  i  серце  тво?
розшарпу?ться вiд невiдання та невмiння допомогти... Ось тодi, зда?ться, й
вiдчула вперше в собi  не  просто  випускницю,  яка  прийшла  дослiджувати
звихнутих,  найтруднiших,  вистежувати,  якою  вироста?  людина  в  режимi
напiвсвободи, гiршою чи кращою ста? (щось  таке  блукало  в  головi,  коли
подалася сюди), нi, серед цих терзань та нервувань якраз i прийшло до тебе
педагогiчне прозрiння, i ти справдi вiдчула в собi вияви  того,  що  звуть
покликанням, вiдчула в собi не службiстку казенну, а  вчительку  майбутнiх
громадян, виховательку з серцем, з душею, з пристрастю, з темпераментом...
   Сидячи на рiжечку стола, Марися  раз  у  раз  ловила  на  собi  погляди
вiдвiдувачки i сама  уважно  розглядала  ??,  бо  хотiлось  би  ?й  глибше
проникнути в душу людини, котра знала Вiльну Любов, знала спалах шаленства
i зараз, може, й потерпа? за це... Свiдомо знехтувала умовностi, з власно?
волi пiшла! Цим вона тепер найбiльше й зацiкавлювала Марисю.  "Вона  пiшла
за сво?м почуттям, за силою пристрастi, а ти? Ти - чи змогла б?"
   Щоб зробити якусь при?мнiсть виноградарцi, сказала ?й:
   - Ми й вас запросимо на вогнище до наших табiрних...
   - А мене за що? За якi айсберги?
   - За що? - примружилась учителька. - Завдяки вам однi?ю  пустелею  буде
менше на планетi! Саму природу робите досконалiшою, вносите в не? розум  i
душу, а ви пита?те за що... Росте там, де не  росло,  родить  там,  де  не
родило - хiба ж про це не варто буде нашим послухати? Те, чим ви  сьогоднi
займа?тесь, завтра взагалi, може, буде найважливiшим у життi...
   З черешень мали ось-ось повернутись.  Антон  Герасимович,  глянувши  на
годинник, повiдомив про це.
   Мати в нервовiй напрузi стала прислухатися, чи не  пiд'?жджа?  шкiльний
автобус до брами. Радiсно й бентежно уявлялося ?й, як вискочить з автобуса
?? ненаглядний тиранчик, лобатий, засмаглий на тому черешневому  сонцi,  -
цiкаво,  яку  мiну  вiн  скорчить  з  несподiванiм,  коли  загледить  бiля
прохiдно? поряд  з  учителькою  i  свою  мамусю,  таку  принаряджену  ради
сьогоднiшнiх вiдвiдин.
   Може, й хлопцiв не посоромиться,  кинеться  до  не?  i,  як  маленький,
припаде, обiв'? теплими рученятами шию. I що  може  бути  дорожчим  за  цю
безмовну його ласку, в якiй буде й каятьба за минуле, i надiя на майбутн?,
i шалена безпам'ятна радiсть зустрiчi з нею тут, бiля брами... Все те мати
вiдчу? до найтоншого поруху, на все вiдповiсть рiднiй  дитинi  нiжнiстю  й
сво?м безмежним материнським прощенням!
   Задзвонив телефон, i Тритузний одразу виструнчився бiля апарата,  самою
поставою даючи зрозумiти учительцi й вiдвiдувачцi, що  вiн  зараз  тут  на
посту, що вiн i вiком, i службою - старший серед них.
   - Хто? Хто? - суворо перепитував вiн у трубку. - А ви ж  де  були?  Оце
новина... Оце порадували, розгильдя? ви такi!..
   Обличчя  начальника  режиму  збуряковiло,  цупкий  вус   його   сердито
нащетинився, i  вже  був  Тритузний  як  нiч,  коли  обернувся  до  Марисi
Павлiвни:
   - Чули?.. З саду - втеча! Групова! I серед  заводi?в  Кульбака  ваш,  -
глянув вiн на вiдвiдувачку так, нiби в цьому найперша вона була винувата.



   XXVII

   Багато ?х розбiглося, аж незручно було  показувати  цифру  у  зведеннi,
проте  надвечiр   першi   втiкачi   почали   приблукуватись,   далi   iншi
позбродилпсь, хто вiдкiль... Не було трьох: Бугор не вернувся, Кульбака та
Гена Буткевич. ?хнi лiжка й пiсля вiдбою зостались неторканi.
   - Мiй промах, мiй! - виправдовувався того дня перед  Ганною  Остапiвною
Тритузний.  -  Надало  ж  менi  послати  з  ними  того  телепня.  А   вiн,
виявля?ться, з тих, що тiльки й умiють  конфлiктувати,  оздоблювати  проти
нас... Духу ж тепер його не буде в нашому закладi!
   Антон Герасимович, почуваючи свою провину за цей недогляд,  пiд  гарячу
руку ладен був подати навiть у вiдставку, але Ганна Остапiвна вiдставки не
прийняла, залишила питання вiдкритим до повернення директора.
   Як водиться в таких випадках, було оголошено розшук,  повiдомлено  куди
слiд, названо прикмети втiкачiв. Одначе наслiдкiв це  поки  що  нiяких  не
дало. Зникли маленькi пiрати, збезвiстi?лись...
   Хоч iнформацiя, яка надходила до спецшколи, й не вважалася дуже точною,
проте, за деякими ознаками, можна було схилятись до думки, що  втiкачi  не
забiгли кудись на околицю всесвiту, що хтось, схожий на них,  десь  блука?
тут поблизу, визирку?, вистежу? звiдти,  як  вистежують,  хай  поки  що  в
уявленнi фантастiв, позаземнi загадковi спостерiгачi життя нашо?  планети.
Присутнiсть утiкачiв якось почувалась i в довколишнiх виноградниках,  i  в
степах, i в рiзних чутках, навiть  якщо  й  виплодженi  вони  були  тiльки
уявою. Ночами Марисi здавалося, нiби за верандою щось шелестить у кущах, i
вона схоплювалась, тихцем виходила на обстежини, бо чомусь була певна,  що
це нишпорить у темрявi ?? маленький лицар,  замучений  докорами  сумлiння.
Одначе в кущах пошелестiло та й перестало. Ще котрiсь  рибалки  запевняли,
нiбито бачили втiкачiв у плавнях, шурхнули в шелюги, i зi стрижених  стали
такi вже зарослi, що аж патлами зачiпалися за вербове  вiття.  I  за?жджий
археолог докинув напiвжартома,  що  хтось  невiдомий  уночi  нiбито  ходив
довкола ?хнiх наметiв, мабуть,  приваблений  скiфським  золотом,  що  його
археологи, звичайно ж, лопатами гребуть  та  пiд  голови  собi  в  наметах
складають. Бiльше того, прибиральниця  з  виноградарського  радгоспу,  яка
нагляда? за директоровою квартирою, доки господар перебува? у  вiдрядженнi
(а дружина разом  з  ним),  клялась,  що  одного  вечора  в  директорськiй
квартирi хтось телевiзор  дивився,  не  iнакше  -  новоз'явлений  домовик!
(Мабуть, тепер уже й домовики без телевiзора не можуть). Нiчого не  взяло,
а стiльцi попереставляло, i телевiзор увiмкнутий, важкi  плюшевi  порть?ри
опущенi, щоб на вулицю не видно було... То хто ж це мiг бути?
   I, може, й недалеко вiдступилися всi цi чуткарi вiд iстини, бо  таки  ж
знаходили в лiсосмугах то тут, то там кубла, де  хтось  ночував,  i  слiди
хлоп'ячих нiг помiчали на розпушених виноградниках...
   Як ота червона  планета  Марс,  що  то  наближа?ться  до  нас  пiд  час
протистояння, то знову вiддаля?ться кудись на  околицi  сонячно?  системи,
так i  ангелочкiв  наших  щось  то  наближало  ледве  не  до  самого  муру
спецшколи, то знов вiдкидало геть, несло, як перекотиполе, кудись у степи.
   А вночi в  степах  справдi,  як  у  всесвiтi,  всюди  вогники,  вогники
плавають, наче планети ходять по сво?х  орбiтах:  почалися  жнива!  Тож  i
ночами степ не спить, живе, вiн мовби перемовля?ться  тими  вогниками,  що
там зустрiчаються, там розминаються, посуваються  то  швидко,  то  поволi,
рухаючись i шляхами, й полями (швидко -  то  на  близьких  полях,  а  якщо
поволi - то це комбайни ходять десь далеко, далеко). Подiбно до  того,  як
ходять зорi та планети у всесвiтi, так тут зараз прокладають  сво?  орбiти
володарi нiчного степу - механiзатори; перемовляються вогнями, паче  мовою
маякiв, уся темрява розкреслена ?хнiми орбiтами,  весь  степ  i  вночi  ще
пахне зерном, свiжою соломою, курявою, хоч ?? й  не  видно  в  темрявi,  i
заночувати тепер можеш будь-де,  зарившись  з  головою  в  кучугуру  щойно
скинуто? комбайном соломи, ще повно? денного сонячного духу.
   Вранцi, коли  ангелочки  схоплюються,  то  скорше  на  чортенят  схожi:
невмиванi кiлька днiв, замурзанi, закiптюженi, ще й солома стирчить  iз-за
вух. Тiльки проклiпався - вже ма?ш думати про якесь промишляння, бо  кухнi
тут для тебе нема, однi?ю ж свободою не проживеш, хоч яка вона солодка...
   Усе далi несло наших ангелочкiв в обiйми волi, несло на рiзнi  випроби,
ризики та пригоди.
   Одного разу  по  них  навiть  стрiляли,  коли  вночi  кружляли  довкола
польового табору, обсадженого тополями. Сторож стрiляв з дробовика,  маючи
намiр, певне, полякати, бо не вiрилось, щоб усерйоз вiн хотiв пiдстрелити,
як зайця, котрогось iз них, - кому ж охота,  казав  Гена,  мучитися  потiм
цiле життя, вiдчуваючи себе вбивцею.
   А загалом на польових станах ?м якраз i всмiхалася доля в образi щедрих
та жалiсливих  тiток-кухарок.  Досить  було  тiльки  виповiсти  проникливу
легенду про те, як  ?хали  вони  зi  сво?м  ремiсничим  училищем  десь  на
екскурсiю та  ненароком  вiдстали,  вiдбилися  вiд  сво?х  без  копiйки  в
кишенi... Досить було цю Порфирову  музику  передати  в  майже  плаксивому
виконаннi Бугра, як перед хлопцями вже з'являлася миска гарячого  борщу  i
хлiб бiлий, мов сонце, нарiзаний великими скибками,  i  можна  було  вволю
трапезувати, доки прийдуть до кабички тi, про кого написано гаслом на арцi
польового стану: "Слава рукам, що пахнуть хлiбом!" Але хоч ?м i слава,  та
зустрiчей з комбайнерами блукачi уникають, надто ж пiсля тою,  як  один  з
механiзаторiв прискiпався був до них i пробував навiть  затримати.  Добре,
що в хлопцiв ноги для втеч нагренованi...
   Ось  так  i  живеться  ?м,  як  птахам  небесним:  там  поклюють,   там
подзьобають i далi  у  свiт-галасвiт...  А  одного  разу  вирiшили  навiть
культурно розважитись,  скориставшись  тим,  що  в  директора  винрадгоспу
марну?ться, пилюкою припада? у квартирi телевiзор "Електрон". З директором
у Порфира свого  часу  були  нормальнi  дипломатичнi  стосунки,  допомагав
хлопець йому навiть ставити телевiзiйну антену,  тож  не  вбачав  Кульбака
особливого грiха в тому, що вони, набiгавшись, трохи спочинуть,  вiдведуть
душу перед екраном, адже господарiв нема, i новiсiнький телевiзор однаково
гуля?, марну?ться без роботи. Тiльки рiшуче попередив Бугра, що у квартирi
нiчого  не  чiпати.  Бугор  обiцяв,  одначе  не  втримався,  прихопив-таки
кухонного ножа, i, коли вже вони залишили будинок, нахилився бiля веранди,
чогось шарячи рукою мiж листям.
   - Ти що там шука?ш? - в тривозi зашепотiв Порфир.
   - Та треба ж йому виноград пiдрiзати!
   - Навiщо?
   - Щоб повсихав!
   Перед тим вiн уже розповiдав хлопцям, як, будучи в мiстi,  заохотки  це
робив: фiнкою лозу при землi чик!  i  вже  вона  повисла,  як  перерiзаний
кабель телефонний... I хай тепер па верхнiх балконах ждуть,  коли  вiн  до
них дотягнеться. Ось таке й  тут  вiн  збиравсь  проробити.  Цього  Порфир
допустити не мiг. Але ж не вiднiмеш у нього  силою  нiж,  тому  вдався  до
хитрощiв:
   - Дай я сам перерiжу!
   I коли нiж  опинився  в  його  руцi,  Кульбака  розмахнувся  й  наослiп
пошпурив його в темряву.
   Тi?? ночi вони знов посварилися, ледве до бiйки не дiйшло, насилу  Гена
?х помирив.
   Брели кудись навмання, аж доки в степу наполохала ?х скiфська баба,  що
несподiвано виринула з темряви, бовванiючи на  невисокiй,  за  довгi  вiки
дощами розмитiй могилi. Спершу наполохала, а потiм притулок  цим  блукачам
дала, розташувались бiля не? осiдлищем на ночiвлю. Пробували розгледiти  в
темрявi загадкову усмiшку старо? скiф'янки чи половчанки та  узори  на  ??
кам'яному вбраннi, а потiм пiд захистком  ??  лежали  в  духовитiй  теплiй
травi й вiдчували, як ще не зовсiм вичахлий  камiнь  диха  на  них  теплом
вiдлетiлого дня. Дивились, як грають у небi зорi,  мабуть,  на  спеку,  на
суховiтрицю.
   - Чогось так довго татко не озива?ться, - почав було Гена. - А що, коли
при?де, а мене нема?
   - Не скiмли, тонкосльозе, - обiрвав його Бугор.
   А Порфир, який часто бачить товариша зажуреним I розумi?  причини  його
журби, знайшов i зараз для Гени слово пiдтримки: зрозумiй,  зайнятий  вiн,
твiй татко... В архiтекторiв клопотiв по горло... Та ще,  може,  термiново
проекту? павiльйон для всесвiтньо? виставки, ти ж казав, що вiн  мрi?  про
це...
   Зоряно, тихо, просторо. Серед цi?? природи Порфирова душа почува?  себе
на мiсцi. Лежиш серед степу, вiльний та незалежний, слуха?ш, як  шаленiють
коники в травi, цiлу нiч не вщухатимуть цi завзятi трав'янi оркестранти. А
там уже тобi зорi? свiтанок. Пружиною перший схопився Порфир, бо душа його
не хоче проспати цi росянi блакитнi свiтанки, бо,  як  мама  каже,  "раннi
пташки росу  п'ють!".  Порфировi  кортить  пiдгледiти,  як  п'ють  росичку
жайворонята, як спивають вони ??  з  кожного  листочка  сво?ми  маленькими
дзьобиками. А роса, вона ж найчистiша з усього  на  свiтi,  тiльки  сльоза
людська ще така чиста! Кажуть, у росi ? навiть пенiцилiн, певне, тому  нею
дiдусь пiд час недуги очi вранцi промивав.
   Уявля?ться Порфировi, як уже й зорянки, попрокидавшись  у  комишанських
плавнях, спивають  рясну  росу  з  очерету  та  з  листато?  папоротi.  На
островах, там роса як вода, просто купа?шся в нiй, як тодi,  коли  наукова
станцiя була влаштувала на островi свiй пiкнiк на День Перемоги, i  гуляли
допiзна, i мама з росинками на вiях при мiсяцi спiвала свою  улюблену  "Ой
чорна я си,  чорна".  Спiваючи,  зовсiм  вiдмолодiла,  стала  як  дiвчина,
зда?ться, й про Порфира забула, жила  десь  в  iнших,  в  дiвоцьких  сво?х
небесах. Дуже красива тодi була, красивiша, нiж будь-коли. Тiльки жаль, що
про нього забула. Нiхто з присутнiх про Порфира теж не згадав, не погукав,
не спитали - вечеряв вiн чи нi, чи ряскою тiльки й живився, як каченя,  що
цiлий день шубовска? у водi, всiма забуте, нiкому не  потрiбне.  Ревнощами
мучився того вечора, з очеретяно?  засiдки  визирав,  стежив,  як  мамуня,
повна вечiрньо? краси, пiдхмелена та весела, ката?ться з залицяльниками  в
човнi, i смiх ?? чути, i далеко потiм над водами ляга? ?? зболений спiв...
Ой чорна я си, чорна... А Порфир, бач, русявий удався. Де ж  вiн,  той,  у
кого вiн вдався? Чи коли-небудь  перетнуться  ?хнi  дороги?  Чи  станеться
коли, що життя поставить ?х очi в очi: це ось Порфир, уже юнак у  морськiй
безкозирцi з стрiчками, розвiяними на вiтрi, а це  той,  невiдомий  батько
його, майже нереальний, нафантазований, мов снiгова людина
   Як i щоразу при таких думках,  озиваються  у  ньому  всi  його  душевнi
врази, йому ста? до слiз шкода себе,  i  хочеться  комусь  виповiсти  свою
журбу, але зна?, що не виповiсть, вимовчить у собi, бо не  догукнеться  до
тих, до кого хотiв би догукнутись, з високостей на  нього  байдужiстю  вi?
цей зоряний невiдкличний свiт.
   - Розкажи, Гено, ще про снiгову людину. Так  лежать  вони,  блукачi,  i
зорi грають над ними по всьому небу, великому, як океан, i  сну?ться  Генi
про когось давнього, про лицаря, що пролежав заморожений в Гiмалаях тисячу
лiт чи й бiльше, в нерухомому станi пробув у вiчних  снiгах,  а  тепер,  у
двадцятому вiцi, в зв'язку з потеплiнням вiджививсь i йде по планетi,  мов
Уленшпiгель, через свiти  i  кра?ни,  йде,  додивля?ться,  здивований,  до
теперiшнього життя. Зовнi вiн цiлком як  сучасна  людина,  але  на  що  не
гляне, то все бачить уперше: i комбайни, i лiтаки, i свiтлофори в  мiстах,
бо як поринав у сплячку, цього ще нiчого на свiтi не  було,  i  товаришами
йому були тi, що ходили звiдси походами на персiв,  що  цiлi  лавровi  га?
несли  на  сво?х  списах.  Той  тисячу  лiт  проспав   заморожений   серед
льодовикiв, а iнших, теж давнiх, тепер викопують археологи. Гена пропону?,
щоб ?м, утiкачам, пристати до котро?сь партi? археологiв, що  всюди  зараз
риються в степах, вони для допомiжних робiт набирають нiбито й пiдлiткiв -
ото було б цiкаво!..
   - Лопатою цiлий день? - злiнька озива?ться Бугор.  -  Вiд  роботи  конi
дохнуть.
   Вiн вважа?, що краще податися в Бахчисарай, там у  нього  старший  брат
десь м'яснику?, руба? баранiв на шашлики та чебуреки. А чебуреки там -  як
лапоть завбiльшки.
   Стугонiння чути в степу. З темряви з'явля?ться летючий вогняний  дракон
з довжелезним хвостом, згрiзна гуркочучи, перемiща?ться в просторi.
   - Експрес!
   Хлопцi схоплюються, вдивляються в те чудисько,  далеке,  мимойдуче,  що
вогнями з пiтьми та залiзним двигтiнням  протина?  степ,  розруйнову?  цей
тихий, зоряний, кониковий свiт.
   - Ах, змiюка...
   Бугор замишля? вчинити напад на один з тих нiчних  експресiв,  що  вони
йому чогось ненависнi, зокрема тим,  що  курортникiв  до  моря  везуть  та
рiзних маминих синкiв товстоногих, у коротеньких штанцях, якi хоч  зростом
вищi за матерiв, а ?х за ручку ще водять, тортами та морозивом  запихають.
Бугор не розумiв,  чому  хлопцi  не  пiдтримують  його  войовничостi.  Отi
чебуреки, що десь не для нього шкварчать, йому, видно, пiддають  завзяття,
вiн жада? нападу, йому б оце  бити,  трощити,  просто  звiдси  б  кинутись
навперейми тому експресу, де  освiтленi  вiкна  пролiтають,  змигують,  як
летюче  видиво  чийогось   благополуччя,   комфорту,   затишку,   житт?во?
влаштованостi. Фiраночки там у них на вiкнах,  вхопити  б  каменюку  в-пiд
насипу, та ось вам по фiраночках, по склу, щоб тiльки брязь! та брязь!  на
друзки. Його охоплю? екстаз зло-веселого  божевiлля,  вiн,  зiрвавшись  на
ноги, мерщiй шукав грудок, рве сухогруддя, з лайкою шпурля? й  шпурля?  по
тих недосяжних вiкнах, i, мабуть, йому вчува?ться, як дзенька?  розтрощене
скло, бо вiн аж сатанi?, викрикуючи:
   - Нате ж вам! Нате! Ось вам фiраночки! Коди не стало летючого вогняного
дракона, коли зник вiн за обрi?м, аж тодi Бугор, зазнавши цього  похмурого
вдоволення, присiв коло хлопцiв, задиханий, нiби пiсля справжньо? битви  з
експресом. Знайшов  сигарету,  почав  прикурювати,  сiрники  в  його  руцi
обламувались, ледь спалахнувши, i видно було, як тремтять  йому  руки,  аж
Порфир не втримався:
   - Руки трусяться, наче курей крав!
   - Заткнись.
   Прикуривши нарештi, Бугор кинув  сiрник,  не  затоптавши,  довелося  це
зробити Кульбацi. Бо з вогнем у  степу  не  жартуй.  Колись  Порфир  бачив
улiтку, як горiв хлiб. Нiчого страшнiшого нема  за  степову  пожежу,  коли
люди кидаються в полум'я, в хмаровища гарячого диму, бiжать з  вiдрами,  з
шлангами i плутаються й падають в палаючих  пшеницях,  а  потiм  когось  з
попеченими руками, обгорiлого  до  невпiзнання,  вiдправляють  в  лiкарню.
Колись i дядько Iван був попiкся, обсмалився на такiй  пожежi,  викликанiй
всього лиш iскрою вiд комбайна.
   Важкою для хлопцiв  була  ця  нiч.  То  один,  то  другий  схоплювався,
вглядався в темiнь, бо вчувалося, що хтось до пих пiдкрада?ться. Бугор  аж
здригався ввi снi, певне, й увi снi не  вщухала  безглузда  його  битва  з
нiчними експресами, що, побiльшенi сном та уявою, виростали  в  безконечну
низку  освiтлених  гуркотливих  вагонiв,  якихось  уже  мовби  абстрактних
по?здiв, що без нiкого iдуть i йдуть, протинаючи степ, оперiзуючи планету.
   А свiтанкова пора, отой час, коли над степом зорi? i раннi пташки  росу
п'ють, застала ?х бiля траси, де було сухо й безросно. Хоч нiякого руху по
трасi, проте хлопцi все ж трималися насторожi, нi на мить не забуваючи, що
вони втiкачi, що за ними полюють. Напередоднi з лiсосмуги бачили, як гасав
по степу мотоцикл, може, то був ?хнiй  добрий  знайомий  Степашко,  ловець
мiчених дитячих душ.  А  одного  разу  прокушпелив  польовим  грейдером  i
шкiльний автобусик, напевне, розшукуючи ?х, - над ним  можна  було  тiльки
посмiятися, визираючи з соняшникових джунглiв, на якi важко осiдала  хмара
пiднято? автобусом пилюки.
   - Найкраща  пилюка  -  та,  що  здiйма?ться  з-пiд  колiс  вiдбуваючого
начальства, - пожартував тодi Кульбака.
   Нинi ?х прибило до  цi??  ось  безiменно?  степово?  зупинки.  Навкруги
нiкого. В один бiк потяглися величезнi поля рицини, а в  другий  -  пiщанi
кучугури з чубами й без  чубiв,  може,  якраз  тi,  що  ?х  мама  залишила
Порфировi для майбутнiх трудових звершень. А помiж цього безлюддя - траса,
магiстраль, вона вдень аж плющатиме асфальтом,  а  зараз  ще  по-ранковому
прохолодна  пiсля  ночi.  Бiленька  будочка  сто?ть  бiля  траси,   кимось
невiдомим побiлена, ще й квiтами розмальована, хтось подбав, потурбувавсь,
щоб було де знайти притулок подорожнiй  людинi  вiд  дощу  чи  вiд  спеки.
Прилiпились i вони, ангелочки, до цi?? зупинки, ждуть, пильнують  автобус,
хоч ?м то, власне, однаково, куди ?хати: чи в той край. чи в  протилежний.
Колiс би ?м тiльки, швидкостi, рейсу хоч будь-якого!  Не  самi  вирiшують,
все за них вирiшить автобус: звiдки перший прийде, на той i вчепляться,  в
ту сторону й зашумлять. Звичнi вже до таких безцiльних катань. Заб'ються в
автобус, де тиснява та духота, де репродуктор  аж  розрива?ться,  i  тiтки
сидять над сво?ми корзинами, кожна незворушна, як Будда, i дядьки-чабани в
пiджаках,  хоч  як  тут  жарко.  Дiвчата  якiсь  поблизу   пересмiхаються,
кривляться, - корзина чималенька ?м ноги вiддавлю?, "тiтко,  посуньте",  -
не чу? тiтуся, спить... Про?дуть отак вiд зупинки до зупинки  зайцями,  як
сiли в степу, так i встануть у  степу,  тiльки  подеколи  Бугор  з  кривим
осмiхом вийма? з пазухи щось пiдживитися: хлопцi й не помiтили, коли воно,
оте чуже ?стиво, з корзини до нього в пазуху перекочувало.
   Зараз Бугор сердитий ника? побiля будки, -  куриво  кiнчилось,  тому  й
злиться. А Кульбака та Гена, перевтомленi неспокiйною нiччю,  сидять  край
дороги поникло, i Порфир, знiчев'я дивлячись на грядочку  чорнобривцiв  та
струнких рож бiля будки, марно намага?ться розгадати: хто  ж  ?х  посадив?
Поблизу нi села, нi хутора, а будочка сто?ть, дбайливо так причепурена,  i
чорнобривцi бiля не? вже розкриваються пуп'янками, i рожi малиновi,  жовтi
та рожевi випустили цвiт з-помiж шорсткого листя. Мали б вони бути в  росi
такого ранку, але нема сьогоднi роси, на листi пилюка, нiчого пити пташкам
польовим, нема де напитись i цим заблуканим ангелочкам, що ?м  аж  у  ротi
пiсля ночi попересихало... Одначе хтось ?х таки  посiяв,  отi  невибагливi
квiти, що спеки не бояться, не самi ж вони посiялися в степу? Якась  добра
душа зробила про?жджим людям втiху. При цих думках вирина? перед  Порфиром
мамин образ; ось вона з таких, що не за плату, не по наряду, а просто так,
вiд душi, могла б посiяти, щоб краса з'явилася чи?мось очам  i  порадувала
когось, хай навiть i незнайомого...
   А Бугор, помiтивши, на  чому  зосередилась  Порфирова  увага,  пiдвiвся
знехотя з лавки, пiдiйшов до квiтника:
   - Яка ж тут для мене росте?
   I став поволi в'язи скручувати найвищiй, облiпленiй цвiтом рожинi.
   - Не чiпай! - аж кинувсь Кульбака.
   А той, навiть не глянувши на Порфира, iз знущальницькою посмiшкою  далi
мучив стебло, крутив, обшмульгував.
   Кульбака зiрвався з мiсця, в безтямi пiдскочив до нього:
   - Не чiпай, гадино! Ти ?? садив?
   Бугор, ще бiльше пiд'юджений наскоком Кульбаки i на зло йому, дав  собi
волю: стрибнувши на самий  квiтник,  вiн  вихилясом,  з  похмурою  радiстю
пустився танцювати по ньому, чорнобривцi так i трiщали пiд його  розбитими
черевиками:
   - Лап-тап-туба!..
   Заслiплений люттю, Порфир кинувся на нього, щоб вiдiпхнути або за  руку
вкусити. Гена, здолавши вiчну свою нерiшучiсть, теж прискочив на  пiдмогу,
i саме Генi першому й дiсталося вiд  Бугра,  вiд  його  залiзного  кулака:
ударив так, що кров цвiркнула хлопцевi з  носа.  Кульбака,  успритнившись,
зненацька почепився на Бугра ззаду, встиг перегнути, повалити його, i тодi
вже вони разом з Геною насiли, накiрчили свого  недавнього  кумира,  стали
люто товкти його пикою в землю - хоч роси не напивсь,  так  землi  на?жся!
Бугор геть за?дений землею був, коли, випручавшись, з лайкою вiдскочив  до
будки.
   - Жаль, що фiнки нема при менi! - процiдив, втираючись долонею.  -  Ну,
та ми ще зустрiнемось - нема миру пiд оливами...
   Це, власне, була ?хня розлука. Бо коли автобус пiдiйшов,  Бугор  рвучко
скочив на приступку, i дверi  за  ним  зачинились  автоматично,  -  помчав
безплатний  пасажир  мiж  корзинами  кудись,  мабуть,  на  Бахчисарай,  де
чебуреки, як лаптi.
   Гена, впоравши носа, усмiхнувсь до Порфира:
   - Ох, i дали ж ми йому... То все вiн верхи на нас, а це й ми  на  ньому
покатались...
   - Тварюка! Вiн ще погрожу?...  Та  ти  менi  в  чистiм  полi  краще  не
попадайся!
   Наче  гора  з  плечей  скинута  в  хлопцiв.  Збадьоренi  були   обидва,
почувались героями, бо,  нарештi,  поквиталися  з  давнiм  сво?м  тираном.
Дiстав сво?: i за глуми, i за брутальнощi, i  що  на  черешнях  фальшував,
зваливши вину на Порфира... I, може, десь  пiдсвiдоме  навiть  за  те,  що
пiдбурив ?х на цю втечу... Обтрушувались та шукали  гудзики,  що  пiд  час
баталi? кудись порозскакувались, комiчнi моменти бою  ще  звеселяли  ?хнiй
дух, на якийсь час забулося й про небезпеку, а вона ж не зникла! Як  образ
??, раптом виджухнув десь iз-за кучугур мотоцикл, i  вже  замелькав  понад
рициновим полем грiзний iнспекторський кашкет. Вiтром здмухнуло хлопцiв  з
траси, слiпма летiли кудись, миттю змалiвши обидва до  розмiрiв  горобцiв!
Стали навiть ще меншi,  стали  як  отi  трав'янi  оркестранти,  що  тiльки
ступиш,  а  вони  так  i  бризнуть  з-пiд  нiг,  щоб  безслiдно  зникнути,
збезвiститись у травi...



   XXVIII

   ? на лиманi людина, безстрашний такий, що його  безлiч  разiв  убивали,
топили, а вiн знов поверта?ться до життя.
   Осiнь, нiч (бо всi його пригоди вiдбуваються переважно вночi),  темрява
- не прозирнеш, а вiн з товаришем чи й сам  у  човнi  без  страху  йде  на
браконь?рiв Знав, куди йти, й  ночi  не  бо?ться,  просто  в  не?  свiтить
лiхтариком.
   - Не свiти, бо як засвiтимо...
   А вiн, нехтуючи погрозою, таки  да?  промiнь,  i  тодi  у  вiдповiдь  -
зблиск, удар! То пострiл по ньому - з дробовика. Добре, що  у  ватянцi,  -
позастрявав у нiй дрiб. Не розгублю?ться й пiсля  пострiлу,  кида?ться  до
?хнього човна, а вони веслом  б'ють  його  по  руках  (побитi  руки  потiм
назавжди зостануться вузлуватi).
   А то ще кидають йому вогонь у човен, щоб спалити.
   Ще iншим разом - налiта? вiн  серед  ночi  на  таких,  що  встигли  вже
побувати в мiсцях,  де  козам  роги  правлять.  Вiдбуде  сво?  такий  тип,
повернеться, влашту?ться десь на  роботу  про  людське  око,  а  насправдi
нiчним життям живе, у гирлi щонiч промишля?, хай там хоч яка заборона.
   Мотор на човен ставить таких сил, щоб iнспектор його не догнав, хiба що
спересердя вистрiлить йому вслiд або ракету пошле... А iнодi серед  бiлого
дня, коли наздоганя?ш зловмисника, вiн сiтки разом з  рибою,  та  ще  й  з
каменем, ранiш приготованим, на очах у тебе викида? за борт, ще й  глузу?:
"Вiзьми тепер мене!.." Бо зна?, що слiдчий без прямих  доказiв  справи  не
заведе... I яка ж спокуса для них  у  цьому  браконь?рському  заняттi!  На
ризик iде, про кару забуде, щойно з тюрми прийде -  та  й  знов  за  сво?.
Намага?ться влаштуватись десь ближче до води, замiсть реквiзованого ранiше
човна, в нього вже дюралька  з'явилась,  самодерiв  наробив  -  однорогих,
дворогих, трирогих! - i як нiч, так i на рибця. А  то  ще  острогу-сандолю
бере, нею, як вилами, б'?. Рибохвати ненаситнi, нема? меж ?хнiм  апетитам.
Пiд час нересту риби насолюють цiлi бочки, повнi  горища  нав'ялюють,  щоб
потiм з-пiд поли - на базар.
   Ось на компанiю таких рибохватiв i налетiв дядько Iван однi??  осiнньо?
ночi. Певне, наперед готувалися злодюги до зустрiчi з ним, бо й не тiкали,
i в  рукавi  переднiй  мав  уже  заздалегiдь  приготовану  трубку,  налиту
свинцем. Ах, це ж вiн, гроза лиману, безстрашник  Кульбака  Iван,  це  той
комунiст, що йому бiльше всiх треба, - ану ж пiдходь, пiдходь!..
   Вiн один, а ?х тро?...
   По головi старалися влучити в темрявi тим залiзом, свинцем налитим, щоб
череп  йому  проломити.  Збити  у  воду  старались,  а  вiн,  хоч  уже   й
закривавлений, усе тримався в човнi, кричав передньому, найлютiшому:
   - Однаково я тебе бачу! Я тебе впiзнав!
   - А не побачиш бiльше!
   З  жорстокiстю  садистiв  намагалися  бити  по  обличчю  так,  щоб  очi
повибивати, зоровий нерв пересiкти, навiк щоб ослiпнув цей  ?м  ненависний
Iван-iнспектор!
   Нарештi збили, скинули у воду. Нема його, не буде, амiнь йому, пiшов на
дно ракiв годувати! А той, що його топлено, вбивано, що  його  нiби  навiк
ослiплено й пущено на скiн у крижану воду, - вiн - хоч i на милицях, хоч i
з пальцями, пооббиваними браконь?рським веслом! - таки  з'явля?ться  потiм
на судi, щоб посвiдчити, щоб кинути ?м у вiчi сво? iнспекторське:
   - Тебе я впiзнав i тебе! Думали, на дно пiшов, а я  знову  ?!  Бо  люди
мене  з  води  вирятували...  Не  дали  загинути,  щоб  i  далi   я   вам,
гадам-браконь?рам, спуску не давав!
   Вродливець смаглявий, як  i  сестра  Оксана,  чорнобровий,  з  усмiшкою
слiпучою, що все навкруг осява?, а чорнi очi весело iскряться - такий  цей
лиманець-iнспектор, старший  материн  брат,  що  для  Порфира  зблизька  й
здалека живе як пота?мний його взiрець. Бо не просто  мужнiй  та  хоробрий
(охоронцями голубих полiв  тiльки  людей  мужнiх  i  набирають),  а  ще  й
справедливий, а ще й товариський, у якому гуртi  не  з'явиться,  з  першо?
хвилини виклика? до себе симпатiю. Коли прибуде до сво?? сестри на дiдизну
в гостi, тодi в хатi ста? тiсно вiд його друзiв, тож сiдають  надворi  пiд
абрикосом, i  там  годi  келешками  дзень!  пiд  веселе  дядькове  Йванове
слiвце-заклик:
   - Вогонь!
   I потiм з усмiшкою пояснить: по браконь?рах вогонь...
   А зараз вiн сидить з хлопцями  в  порту  i  весело  дивиться,  як  вошi
всухом'ятку булки наминають. По очах впiзнав, що  голоднi  обидва,  i  при
зустрiчi найперше дав ?м по булцi, яких у нього повна  авоська,  i  навiть
вибачився жартома, що до ресторану не поведе, нема коли та  й  зачiпки  не
бачить вiдповiдно?.
   З неабиякими труднощами добулися хлопцi до порту. Пiсля бiйки з  Бугром
та ганебно? втечi вiд випадкового автоiнспектора кiлька  годин  проблукали
вони, як дикунчата малi, в  кучугурах  безчубих,  що  ?х  призначала  мати
Порфировi  пiд  майбутнi  його  виногради.  Потiм  у  Гiлеях  були,  де  з
кучугурних пiскiв вигнались у небо акацi?  щогловi  (?  порода  й  таких),
прикривши  сво?м  розкотистим   гiллям   вулики   радгоспних   пасiк,   що
потаборилися всюди з куренями, з бджолярами похмурими, якi  не  квапились,
не поспiшали хлопцiв пригощати медом, бо вiн, мовляв, ще молодий, ще вiн -
як вода... А один зовсiм грубо вiдрубав:
   - Сво?х трутнiв вистача?...
   Усе хотiлось Порфировi матiр побачити хоч оддалiк, i, як йому  здалося,
одного разу й загледiв-таки ?? постать легку, гордовиту  голову,  косинкою
вив'язану, коли вона в гуртi  iнших  сiдала  до  автобуса,  -  його  щодня
висилав станцiя забирати робiтниць з виноградникiв. За всiма ознаками,  то
таки була вона, але й до не?, найрiднiшо? в свiтi людини,  син  не  посмiв
з'явитися в сво?му становищi, не дав знати про себе, так i зостався лежати
на узбiччi, млiючи в шелюгах вiд важко? надвечiрньо? спеки. Бо нащо  ж  ти
?й здався тепер, заблуканець, утiкач нещасний, що тiльки й можеш бути  для
матерi соромом та ганьбою!
   З останнiм рiчковим трамва?м щасливо добулися зайцями до порту, хоча  в
самiм порту ледве не потрапили дружинникам до рук. У скверику портовому  в
кущах тамариску нiч провели, аж почадiли вiд духу тамарискiв  та  терпкого
запаху каучуку, що його крани цiлу нiч вивантажували на причалi.  Охопленi
смутком, бачили вранцi, як покида? порт ?хня мрiя  мрiй,  бригантина  ?хня
недосяжна  -  учбовий  вiтрильник,  що  пiшов  у  кiлькамiсячну  плавбу  з
морськими  курсантами.  Саме  на  той  даленiючий   вiтрильник   дивилися,
ажурно-легкий та високий, коли за спиною в них з'явився  хтось  i  лагiдно
поклав Порфировi вузлувату руку на плече. Злякано обернувшись,  комишанець
побачив над собою  смагле,  повнощоке  обличчя  дядька  Iвана,  його  очi,
переповненi чорним iскристим смiхом. Топлений та не втоплений, вбиваний та
не вбитий... Сто?ть з авоською в руцi, посмiха?ться:
   - Чи далеко зiбралися, мореходи?
   - Ми... ми... на лиман у гирло... - промимрив Порфир якось пискляво, аж
сам не впiзнав свого голосу.
   В усмiшцi iнспектора з'явилося щось хитрувате. Якщо, мовляв,  лиман  ?х
вабить, то це добре, бо тут груди Днiпра. Груди широкi, могутнi...
   Сидять тепер з ним на лавцi  серед  розiмлiлих  тамарискiв  та  завзято
булки гризуть. Дядько Iван розповiда?, що сiм'я його зараз на лиманi, там,
де iнспекторський пост. Дружина кухарю?, а  маленька  Наталочка  допомага?
матерi, а деколи - й батьковi, бо зiр у не? гострий, -  окинувши  поглядом
акваторiю, одразу помiтить,  де  чеснi  рибалки,  а  де  порушник...  Щодо
хлопцiв дядько Iван не надокучливий, може, й здогаду?ться про  все,  однак
не доскiпу?ться, звiдки та як тут  опинилися,  це  його  мовби  зовсiм  не
обходить. А якби запитав, то почува? Порфир, що не змiг би йому  збрехати,
не змiг би його частувати вигадками, як це з iншими поробляв; вiдкрився  б
йому з першого слова, виклав би чистiсiньку правду про все: як завiвся  на
черешнях iз тим Крокодилом i як пустився з хлопцями в це пiратське  життя,
вiд якого перед тим, здавалося, вже назавжди вiдмовивсь.  Усе  б  дядьковi
Йвановi виповiв без брехнi, бо ? такi люди, що ?м сказати неправду  просто
не зможеш, язик не поверта?ться. Однак не пита?. Натомiсть  чують  хлопцi,
як доводиться йому час вiд часу ганяти безбiлетникiв на примiських лiнiях,
- на правах громадського контролера...
   - Сто?ть нечесане дитя вiку перед тобою, пiдпарубчак уже, патли  аж  на
шию вiдпустив, а квиточка забув узяти. Та чого ж ти забув?  Грошi  витягли
чи поспiшав дуже? Та кажи ж, хоч що-небудь, голубе! А вiн  сто?ть,  бовдур
бовдуром й на слово не спроможеться. Збрехати i то не вмi?!
   - Ну й що ж ви з ним? - запиту? Гена.
   - З яким як: iндивiдуальний пiдхiд. По очах визнача?ш, чи в  ньому  хоч
трохи проблиску? совiсть, чи нi. Все ж таки хочеться вiриш в людину.
   - А отим, що очереги з весни палили, коли вже  й  птахи  гнiздились,  -
нагаду? Порфир, - тим, мабуть, все безгарно зiйшло?
   Далися  йому  цi  очерети...  ?х,  щоправда,   випалюють   щороку,   це
дозволя?ться комишитовим заводам, але ж тiльки ранньо? весни,  до  певного
числа. А цього року, запiзнившись, загаявшись,  плавню  палили  справдi  з
порушенням строкiв, коли перната  дичина  вже  почала  була  гнiздуватись.
Птахiв  там  розполохали  тьму.  Спробуй  тепер   винуватого   дошукатись!
Кiнчилось нiчим, дядько Iван зна?  про  це,  i  хмарка  пробiгав  по  його
крутому чолу...
   - Притяга?м до вiдповiдальностi, та всiх не притягнеш,  -  каже  вiн  з
притамованим гнiвом. - Браконь?рське плем'я, воно ж, як фiлоксера,  живуче
i хоч у рiзних личинах поста?, а суть одна - хижацька... Той рибу б'?, цей
птахiв разом з очеретами випалю?,  а  скажи  йому,  вiн  ще  й  державними
iнтересами прикрива?ться... Слiпа душа, вiн про завтрашнiй день не  дума?,
йому навiть невтямки, навiщо цю природу так уже треба берегти, навiщо ради
не? цiлi штати iнспекторiв держава трима?...
   - I рiчки та повiтря забруднюють по всiй планетi, - сказав Гена... -  А
планета ж наша одна, друго? тако? нема...
   - Ото-бо й воно, - нахмурю?ться дядько Iван. - Кожному слiд би  думати,
що господар планети - це ти - людина, що, крiм нас, на планетi - нiкого...
Не лев, не тигр, а людина в природi найстарша! Тож по праву старшого мусиш
захистити i дерево, i пташине гнiздо, i комаху. Можемо все тепер, все  нам
пiд силу. Лiси на безлiссi розводимо,  рiчки  поверта?мо,  живлющу  вологу
да?мо в степ, це ж здорово, правда? Тiльки ж, проектуючи греблю,  скажiмо,
подумай i про те: а що з гирлом  буде?  Чому  очерети  в  гирлi  починають
висихати, нерестилища гинуть? Чому не турбу? тебе, що птиця розлiта?ться i
солона вода пiдступа? з моря вгору аж так, що дельфiнчуки вже мало  не  до
Комишанки заходять... Про це хай дядя дума??  За  долю  гирла  хай  тiльки
iнспекторам болить? -  Помiтивши,  що  хлопцi  присмутилися,  дядько  Iван
усмiхнувся: - Ну, та ми  не  з  тих,  щоб  духом  падати,  нам  це  рiшуче
заборонено нашими iнспекторськими  правилами...  Охоронець  голубих  полiв
мусить бути завжди на висотi. Бо наш брат не тiльки свiй  лиман  береже  -
турбу?ться вiн про всю свiтову акваторiю! Iде в такi мiсця, де мiжнародний
лов ведуть, iнспекту? судна рiзних кра?н, не дозволя? й сво?м  порушувати.
Iнодi вiн аж надто причепливим зда?ться... Був випадок: сво? ж радiограмою
скаржаться на такого причепу, мовляв,  сусiди  ловлять,  а  цей  нам  план
зрива?, що з ним робити? "Зв'яжiть його  та  в  трюм,  а  самi  ловiть!.."
Тiльки ж чорта з два! Зв'язати себе не дам, i в трюм мене не закинеш, якщо
за правдиве дiло стою!
   Це, виявля?ться, в характерi в них таке, у Кульбак:  родове,  фамiльне,
чи що? Дiдусь ото який кволий був та вiйною пом'ятий,  але  нi  перед  ким
страху не знав, - чи, може, як дехто вважа?,  фронтова  контузiя  якраз  i
приглушила в ньому почуття страху? Бо не побоявся ж  iз  тими  негiдниками
зчепитись,  коли  цiлою  хулiганською  ватагою  вночi  вони  налетiли   на
радгоспнi виноградники...
   Не раз уже чув Порфир про ту нiчну драму, але все якось туманно,  мовби
недомовлено. Певне, мама навмисне щадила  дитячу  душу,  не  хотiла  всiма
подробицями ще бiльше розранювати хлопця, адже ж iшлося  про  дiдуся...  I
тут оце з дядькових Iванових уст уперше почув правду  всю,  до  кiнця,  Що
iншi недомовлювали, дядько Iван усе виповiв йому - з суворим  споко?м,  як
дорослому, як мужчинi. Ти  ж  мужчина,  ти  мусиш  усе  знати,  -  так  це
розумiлось... Виходило, що дiдусь, може, й досi жив би,  якби  з  тими  не
зчепився, по сутi, й вiку вони йому вкоротили отам, бiля куреня,  вкритого
виноградним листям... Молодi, дебелi лобуряки накинулись на старого:  веди
показуй, де колекцiя, де ота сама "чорна брила" (це  той  новий  рiдкiсний
сорт, що його тiльки вводили i найбiльше берегли). Iнший  сторож  у  такiй
ситуацi? спасував би - сам-один перед ватагою лобуряк - що вiн ?м зробить?
Схилив би голову, берiть i "чорну брилу", й що хочете, ось вам i  рушниця,
тiльки  мене,  старого,  вiрьовкою  зв'яжiть,  щоб  перед  дирекцi?ю  було
виправдання, а самi робiть сво?... Та тiльки ж дiдусь ?хнiй  не  з  таких,
вiн фронтовик, у нього честь була, а ?й не личить  ухилятись,  ховатися  в
кущi. Не дам, не пущу, забирайтеся звiдси, злодюги, паразити, вишкребки, -
оце була його мова до них, оце найбiльше й викликало ?хню лють. З кулаками
накинулись,  озвiрiло  ногами  мiсили  старого  -  у  лiкарнi  потiм  було
виявлено, що весь вiн у суцiльних синяках вiд побо?в...
   - Усерединi щось повiдбивали, - глухо розказував дядько  Iван.  -  Отак
йому обiйшлася та "чорна брила"...
   - Я всього й не знав. - посмутнiлий, здавленим голосом вимовив Порфир.
   Нiщо б так глибоко не вразило його, як оце, що  вiн  тут  дiзнався  про
дiдуся, про всi обставини тi??  драми  нiчно?...  Те  останн?  лiто,  коли
дiдусь сторожував, Порфир часто бiгав до нього на виноградники, i були то,
може, найкращi днi його життя. Старенький велосипед  сто?ть  пiд  куренем,
орлик сидить зверху, на гребенi куреня, а  вони  з  дiдусем  бiля  багаття
варять бекмес, або кулiш, або просто бесiдують про все на свiтi...  Дiдусь
такий уже сухенький був, з одною ж легенею в грудях жив - i оце вони  його
ногами мiсили, мракобiси... Пекучу до слiпоти зненависть  вiдчув,  довiчну
помсту понесе на тих злодюг, що, за дядьковим Iвановим  припущенням,  теж,
видно, з браконь?рiв заматерiлих були: у вiдплату за те,  що  вiн  ?х  тут
переслiду?, розперезатися ?м не да?, вони зiгнали свою браконь?рську  лють
на старiй людинi...
   - Рибохвати, нищителi, хочуть вони жити злодiйським  нiчним  життям,  -
похмуро каже дядько Iван, - та тiльки не вийде... Ми ?х за жабри  берем  i
братимем!
   Знайомий Порфир i з товаришами дядька Йвана,  знав,  якi  то  мужнi  та
смiливi люди, - боягуз не пiде в холоднi осiннi ночi ганятися по гирлу  та
по лиманах за швидкохiдними браконь?рськими моторками та сходитись з  ними
в смертельних по?динках. А Порфир би пiшов, хай там що.
   Бiлiють кораблi внизу, блищать на сонцi довгоши? крани.  Неначе  жирафи
збилися бiля води табуном... Гена каже, що навiть шия  жирафи  неповторна,
двох однакових в природi нема... А над кранами в небi поволi коршак плава?
чи орел, - чи не дiдусiв це орлик так вирiс  уже?  Пливе  й  нiби  вишуку?
когось унизу, може, господаря свого шука? помiж людьми...
   - Чи не взяли б ви, дядьку Йване, i  нас  до  себе?  -  раптом  виказу?
Порфир свою давню мрiю. - Ми б робили вам усе:  чи  вогнище  розвести,  чи
сiтки вибирати... Навiть могли б i в засiдку... Правда ж, Гено?
   Гена, зда?ться, цього ще для себе не вирiшив, сидить у задумi, а дядько
Iван був, видно, порадуваний намiром небожа.
   - А чого ж, це iдея, юнi помiчники були б нам якраз до речi....  Тiльки
треба тобi, голубе, - посуворiлим тоном звернувся вiн до Порфира, - спершу
матiр провiдати, бо  ж  вона  там  мiсця  собi  не  знаходить...  Син  ??,
гуляй-вiтер, знову в бiгах, на сина оголошено розшуки,  по  всiх  мiлiцiях
оповiщено, якi вiн ма? прикмети!..
   Хлопцi аж поблiдли, так вони були  приголомшенi  цi?ю  новиною.  Хто  б
подумав, що сво?ю  втечею  нароблять  вони  стiльки  колотнечi!  Всюди  ?х
розшукують, ось аж до самого гирла  тривога  за  них  докотилась.  Мабуть,
зараз вiзьме ?х дядько Iван обох за грiшнi  загривки  й  поведе  просто  в
мiлiцiю,  здасть,  як  належить,  як  вимага?  закон.  Бо  що  ж  йому  ще
залиша?ться з ними робити?
   А вiн нiби вгадав ?хню стривоженiсть:
   - Вiдпровадити б оце вас куди слiд. Бо  чого  ж  бродяжити  без  пуття.
Навiть зобов'язаний - узяти й  вiдправити,  як  це  належить  з  бродягами
робити... Одначе нi, не стану поки що. Зрештою, в тебе,  -  вiн  звертавсь
найперш до Порфира, - своя голова на плечах. У такому вiцi, як ти,  я  вже
безкозирку носив, пояс з моряцькою бляхою i, звичайно, обов'язки сво? знав
будь здоров. А формою як дорожив! Адже в нiй теж -  честь  моряка...  Коли
вiтер,  бувало,  схопиться,  зубами  стрiчки  тримаю,  щоб  улюблену   мою
безкозирку  бродяжницьким  вiтром  не  здуло...  Ось  так  воно,   хлопцi.
Браконь?рiв брати за жабри - це, звiсно, дiло,  i  воно,  сподiваюсь,  вiд
тебе, Порфире, не втече, ти ?м ще даси  пити,  але  затямте  собi  обидва:
найбiльша перемога - це та, яку здобува?ш  над  самим  собою...  Дозволите
йти?
   При цьому дядько Iван пiдхопив сiтку, напхану булками  та  батонами,  й
рушив до берега, бо iнспекторський катер, яким йому ?хати, уже  наближався
навстрiч, - з крутим вiражем, з вiтерцем пiдлiтав до причалу.



   XXIX

   Наметове мiсто, вибудуване ранiш уявою Порфира Кульбаки, нарештi  стало
реальнiстю. На високому пагорбi над Днiпром кинула якiр ?хня "Бригантина",
далеко  виднiючись  сво?ми  бiлими  та  червоними   шатрами.   I   вогнище
палахкотить увечерi якраз на тому мiсцi, що його визначила Марися Павлiвна
пiд час оглядин, - на самiм пагорбi,  на  виднотi  палахкотить,  як  дозор
бекетний. Вечори теплi, синi, зорянi, десь далеко чути гуркiт комбайна,  а
бiля вогнища тихо, школярчата, зача?вшись, слухають мову чиюсь, що лл?ться
плавно та супокiйне, i в злагодi з нею невтомно сiче й сiче десь у темрявi
трав'яний музикант, цвiркунець чи коник, настро?вши свою скрипку так,  щоб
смичка не випускати вже цiле лiто.
   Чого тiльки не почу?ш у  цi  синi  вечори  бiля  багаття!  I  розповiдь
знатного чабана про життя колишн?, сiросвитн?, що його  тепер  хiба  що  в
театрi й побачиш; орнiтолог iз заповiдника розповiсть,  скiльки  перепiлок
збива?ться в цих степах восени, де  вони,  перш  нiж  вiдлетiти  за  море,
скидають iз себе зайвий жир, щоб стати легшими, ждуть прильоту  стрепетiв,
бо саме стрепет гурту? перепелиний табун i веде його потiм у полiт, -  хоч
i в негоду, хоч навiть i крiзь кромiшню тьму.
   А   деякi   найдрiбнiшi   пташата,   виявля?ться,   перелiтають   море,
влаштувавшись верхи на журавлях...
   - Майже так, як ви на сво?х вчителях, - пожартувала Марися Павлiвна.
   Морський капiтан iз шефiв розповiсть про джунглi В'?тнаму, про те, який
лiс вiн бачив страшний, мертвий  та  голий,  бо  там,  де  на  лiси  хмари
хiмiкатiв було випущено, ще й досi, через скiльки ось  уже  лiт,  нiщо  не
росте; нi пташок, нi комах, нi мурашки нiяко?, навiть жаби погинули. I  це
там, де буяла тропiчна зелень, де бамбуки, тамтешнi очерети, виростали  за
нiч вище людини...
   Слухають хлоп'ята, аж дух затамувавши, прищухнуть на  мить  i  трав'янi
музиканти, мовби вслухаючись у  людську  мову  коло  нiчного  вогню.  Дещо
вловлять вiд не?, може, й  тi,  що,  пiдкравшись  десь  iз  виноградникiв,
невiдривно стежать з кущiв за вечiрнiм життям "Бригантини".
   Iнопланетники, пришельцi  з  iнших  свiтiв,  не  iнакше  як  вони  десь
блукають поблизу! Хоч мало й вiриться, а схоже на те, що  вже  побували  в
степах  отi  загадковi  представники   далеких   позаземних   цивiлiзацiй.
Звичайно, поки що це трима?ться в тайнi,  тепер  хоч  i  "лiтаючi  блюдця"
побачиш, то мовчи, нiкому не кажи, вважай,  що  тобi  тiльки  привидiлось.
Одначе ж, якщо, згiдно  з  припущеннями  фантастiв,  iнопланетники  можуть
з'явитись у виглядi "розумно? хмари" або "мислячого океану"  чи  прилетiти
на якомусь апаратi, схожому на величезне блюдце, то чому ж вони не  можуть
з'явитися серед землян i у виглядi яких-небудь  ошарпаних  ангелочкiв,  що
про них щось таки перечу?ш в наметi вiд  шушукала  нiчного,  щоб  потiм  i
самому про них з кимось пошушукати...
   Опустились iнопланетним в степу неподалiк вiд траси, й було це рано  на
свiтаннi, коли пташки росу п'ють. У скафандрах були, як водолази чи тi, що
на Мiсяцi. Ходили, роздивлялись. ? на iнших планетах такi, що й при  сонцi
ходять, а тiнi вiд них нема,  -  так  оце  були  такi.  Можете,  звичайно,
спитати, а де ж ?хня бригантина космiчна, якою вони прилетiли, хiба  ж  ??
не помiтили б одразу комбайнери або автоiнспектор, хiба ж не  кинулись  би
мерщiй з найдальших польових бригад до телефонiв, щоб  сповiстити  районну
мiлiцiю? Але в тiм-то й рiч, що  як  тiльки  вони  приземлились,  то  один
змахнув якимось жезлом, схожим на очеретину, що, виявля?ться, мала в  собi
властивiсть чарiвно? палички, бо вiд помаху  ??  бригантина  розтанула  на
очах, - адже ?хнi кораблi щезають i виникають  блискавично,  завдяки  лише
силi уяви, самою уявою викликанi. I, власне,  що  ж  дивного,  коли  тепер
нiбито й людина вольовим зусиллям здатна гiпнотизувати фотон  i  змiнювати
напрям руху елементарних  частинок,  навiювати  ?м  сво?  команди...  Одне
слово, нiяких слiдiв  не  лишили  пiсля  себе  тi,  прилетiлi  з  безвiстi
(невiдомо, добрi чи злi родичi людей), ходили й придивлялись до всього, що
росте на землi, i якi птахи на нiй водяться, i яка риба  гра?  в  тутешнiх
водах. Одному  рибалцi  вони  потiм  сказали:  "Коли  пiдлiта?ш  до  вашо?
планети, вона з висоти зовсiм блакитна  зда?ться,  це,  мабуть,  тому,  що
багато ; у вас води, вся планета огорнута блакитним серпанком. I така ваша
планета маленька з висоти, така тендiтна... Як квiтка! Нiжна,  найнiжнiша,
нiби з самого марева зiткана! I пiде, нi в яких безвiстях космiчних  iншо?
тако? красиво? нема... Тож бережiть цю свою незрiвнянну домiвку. А вона  у
вас чогось чадом просмерджена, чваритесь без кiнця i  води  блакитнi  сво?
без жалю забрудню?те..." I хоч тому рибалцi не велено  нiкому  розповiдати
про свою зустрiч з iнопланетниками, ма? все це триматися до певного часу в
суворiй та?мницi, одначе ж... шила в мiшку не вта?ш, воно то в одному,  то
в iншому мiсцi вилiзе.  Помiчено  було  ?х  i  в  кучугурах,  що  належать
науково-дослiднiй станцi?, i в акацi?вих гаях, де iнопланетники  пробували
скуштувати земного меду, але ?м у цьому рiшуче було  вiдмовлено,  бо  мед,
мовляв, ще не визрiв, ще вiн - як вода... Гнався за  ними  нiбито  десь  i
мiлiцiонер на сво?м мотоциклi, але  наздогнати  не  мiг,  хоча  вони  йшли
звичайнiсiньким кроком, нiтрохи ходи не прискорюючи. Якби  то  були  земнi
втiкачi, ясна рiч, що, зачувши грiзне дирчання мотоцикла,  вони  одразу  б
шурхнули в лiсосмугу, бо й духу мiлiцейського бояться,  а  цi  йдуть  собi
спокiйнiсiнько, ще й озираються насмiшкувато, бо мотоцикл хоч i летить  ?м
услiд на скаженiй швидкостi, проте залиша?ться на мiсцi, вiдстань мiж  ним
i цими суб'?ктами нiяк не скорочу?ться.
   Присутнiсть  загадкових  позаземних  iстот  була   виявлена   також   i
археологами, цим веселим бородатим плем'ям, що ходить у  шортах,  живиться
консервами, а мешка? неподалiк "Бригантини", розкинувши сво? латанi  шатра
серед молоденьких обгризених шовковиць, насаджених  для  шовкопрядiв.  Тут
археологи, власне, тiльки ночують, бо з ранку й  до  ночi  всi  вони  бiля
розрито? скiфсько? могили, трудяться в iм'я науки. Встановивши контакти iз
скiфами, копачi цi  виявили  привiтнiсть  також  i  до  позаземних  iстот,
дотепно зобразивши прихiд iнопланетникiв навiть у  сво?й  стiнгазетi,  яку
вони розмальовують на ошматинi рогожаного лантуха. За ?хнiми  вiдомостями,
пришельцi були стриженi, невеликого зросту обидва  i  мали  досить  земний
вигляд, бо ж для них нiчого не значить одним лише напруженням волi добрати
собi яко? завгодно подоба.
   Тож сидить собi такий  пришелець,  вечеря?  з  археологами  бiля  ?хнiх
наметiв, i нiчим його не вiдрiзниш вiд решти людей, перед тобою  вiн  нiби
зовсiм тутешнiй, нiби який-небудь Порфир Кульбака, а насправдi вiн якраз i
? той, прилетiлий з безвiстi на сво?й космiчнiй бригантинi.
   Коли звечорi?, дво? iнопланетникiв можуть аж зовсiм близько пiдкрастися
до лiтнього табору школи, i вартовий ?х не помiтить, i вiвчарка не зчинить
гвалту, бо вiвчарок тут нема. Засядуть у виноградниках непомiченi й звiдти
спостерiгатимуть за вогнищем, за земними iстотами бiля  нього,  i  все  ?м
буде видно до найменших подробиць, бо зiр в iнопланетникiв соколиний,  вiн
годен бачити крiзь тьму! Може, навiть  i  сумно  ?м  стане,  що  вони,  як
незаконнi, мусять триматися осторонь, ховатися по кущах,  не  маючи  права
наблизитись до  людського  товариства,  до  ?хнього  звабливого  патлатого
кострища. I пошкодують, мабуть, що нема ?х там, де  бiля  багаття  лл?ться
упiвголоса пiсня про бригантину, i пiдтягують ??  разом  i  вихователi,  i
вихованцi, i симпатяга Степашко сидить над  вогнищем  чомусь  у  сумовитiй
позi, а навпроти стоять Марися й високий задумливий у бiлому кiтелi моряк,
син Ганни Остапiвни. Вони поруч стоять, i пальцi рук ?хнiх за спиною  нiби
самi собою сплелися в нiжностi, моряк так пильно дивиться в полум'я, мовби
заворожений видивом вогню. Марися тихо наспiву? разом з усiма.
   Потiм вечiрня лiнiйка буде, вiдзначатимуть трударiв, тих,  хто  показав
себе на збираннi  лiкарських  рослин.  У  шортах,  у  зелених  безрукавках
стоять, вишикуванi всi, на головах бравi синi пiлотки. Серед передовикiв i
Гайцан, i Рижов, i навiть Карнаух, -  його,  шкета,  теж  кличуть  зайняти
мiсце серед правофлангових,  бо  скiлькись  там  бiльше  за  iнших  полину
назбирав та польово? ромашки. Чи й не велика труднiсть! Кульбака  ?м  того
добра тонну  назбирав  би,  та  що  тiльки  вiдлучений  оце,  водить  його
манiвцями...  Голоногi,  засмаглявленi,  повиструнчувались  ангелочки,   i
Валерiй Iванович голосно поздоровля? переможцiв працi, i капiтан iз  шефiв
зверта?ться до них з вiтальним словом: заклика?  бути  трудолюбами  i  щоб
були мужнi та чеснi...
   - Ростiть не гiршими, а кращими за нас!.. Хоча Батькiвщина  й  на  нас,
уже сивиною посрiблених, не поскаржиться, зiбрались тут  люди,  прямо-таки
скажем, не пустоцвiтного життя!
   Саме на Карнауха шеф зверта? увагу всiх вишикуваних:
   - Цей ось ентузiаст, який пуд ромашки зiбрав, хiба  вiн  меншу  пережив
радiсть, нiж той, хто байдику? цiлими днями, бродяжить безглуздо,  неробою
живе? Жити неробою - то ж найбiльша ганьба!
   I це поцiляло якраз у нещасних  iнопланетникiв,  так  наче  той  старий
капiтан i крiзь темряву бачив, як вони злодiйкувато прищухли, зата?лись  у
виноградних кущах за зоною табору. Довго ?м пiсля цього  ще  вчуватиметься
слово капiтанове, стьобке, тавруюче, бо нiби ж саме ?х i малося на увазi.
   Потiм табiр вкладатиметься спати,  хлопцi,  помивши  ноги  перед  сном,
розбiжаться по сво?х шатрах,  а  вранцi  i  прапорець  знову  злетить  над
"Бригантиною", щоб, спалахнувши ясно-червоним у  вранiшнiм  сонцi,  весело
майорiти над табiрною щоглою упродовж цiлого дня.
   Щоранку сурмить навстрiч сонцю табiрний сурмач, красень  Юрко-циганчук,
невтомний  розважальник  товариства  i  танцюрист,  що  його  за  зразкову
поведiнку цi?? весни могли б i зовсiм вiдпустити, але вiн сам  попросився,
щоб залишили, бо звик, осво?вся, i табiрна дисциплiна зовсiм уже  його  не
гнiтить, i в сурмацтвi нiхто його не  перевершить.  Щоправда,  коли  коней
десь, хай i далеко  загледить,  тодi  тримай  його,  -  вчителi  смiються:
"Циганськi гени даються взнаки!"
   Як весела трудова республiка смаглих стрижених людей  -  таким  склався
цей лiтнiй  табiр  над  урочищем  Чортуватим.  Шатра,  що  розкинулись  по
верхогiр'ю, з великим завзяттям напинали самi ж вихованцi, про це мрiялось
свого часу й Порфировi, просив Марисю Павлiвну ще заздалегiдь: "Ви ж  мене
вiзьмете шатра напинати?" Однак усе це виростало тут уже без  нього.  А  в
кожному наметi, як у баштанному куренi, духмяним сiном пахне, i  на  ньому
вихованцi так мiцно сплять пiсля працi й бiганини довгого лiтнього дня. Не
одному з них i взимку мрiялось про такi намети, де й перед сном ще чутимеш
дух степового рiзнотрав'я, безсмертникiв, полину та василькiв... Наче  ото
в казцi кажуть: "На квiтах спиш, зорями вкрива?шся". А  пiсля  ночi,  коли
разом iз вранiшньою  зорею  сурмач-циганчук  просурмить  табору  пiдйом  i
хлопцi з веселим гамором  вплiтають  iз  сво?х  куренiв  "бунгало",  то  й
надворi ?х квiти стрiчають, бо загони змагаються  по  красi  квiтникiв,  i
бiля кожного намету польовi квiти стоять у керамiчних вазах-амфорах - тi ж
таки безсмертники, васильки, волошки, i нiхто тих ваз досi не потрощив?
   "Бригантина", табiр працi  та  вiдпочинку,  так  вiн  зветься.  Клинець
твердо? цiлини-неудобки на взгiр'?, i нема тут нiяких загорож,  нi  дроту,
нi кам'яних стiн, навiть плугом не оборано межу табiрно?  зони...  Замiсть
муру,  як  i  обiцяв  Валерiй  Iванович,  тiльки  й  полишено  символiчний
"ромашковий мур", що тягнеться з усiх бокiв по межi наметового  поселення.
Обкосили з цього боку, прокосили й з того, зоставили тiльки вузеньку смугу
дико? цупко? трави, покрапано? ромашками та  васильками;  оце  буде  межа!
Оцього без дозволу не переступи!
   I  що  найдивнiше,  нiхто  досi  не  порушив  правила,  не   переступив
ромашкового бар'?ру, так наче вiн був вищий за кам'яний,  так  наче  струм
був по цих квiтках пропущений. Сурма пiдiйма? вихованцiв рано, схопившись,
бiжать мерщiй на зарядку, пiсля не? - умиватися вниз до  затоки,  де  вода
така тиха, красива й  святкова  i  прив'ялений  цвiт  акацiй,  осипавшись,
плава? в нiй... Звiдти бiгцем на снiданок, де мало не  кожен  вимах  ложки
ма?ш робити по командi, а потiм схоплюйсь  i  на  борт  грузовика,  щоб  з
пiснями ?хати на роботу, на отi радгоспнi поля, що  ?х  схема  на  великiм
щитi виставлена посеред табору. На тiй схемi все  позначено,  заштриховано
то так, то iнак всi вашi архiпелаги: де плантацi? виноградникiв, де горох,
де огiрки... Що ж до лiкарських рослин, то вони ростуть всюди, умiй тiльки
?х  знаходити  з-помiж  бур'янiв...  До  роботи   хлопцiв   пiдганяти   не
доводиться, самi стараються, щоб виконати корму в ранковi години, доки  ще
спека не вдарила. А пiд час спеки ?х, смаглюкiв,  шукайте  внизу,  вода  в
затонi Чоргуватого вiд ?хнiх тiл аж кипiтиме i виляски йтимуть  по  всьому
урочищу: зрозгiнцi, з берегових круч шубовскатимуть смiливцi вниз головою,
змагаючись, хто глибше пiрне та хто далi вирине.
   I так аж до вечора стоятиме над затоном веселий дзвiнкоголосий гомiн.
   I не скажеш про цих стрижених, що ?х так уже пригнiчу? та уневолю?  ота
межа трав'яна, яку без дозволу не ма?ш права переступити. Бо ж  по  табору
ходи, скiльки хочеш, пiд накриттям, де обiдають,  тебе  зустрiне  привiтне
правило: "Добавки просити не соромся,  ти  ??  заробив!",  гуляючи,  можеш
вибратися на найвищу табiрну  точку,  i  буде  тобi  на  сто  верст  видно
увсiбiч,  бачитимеш  повитi  серпанками  далекi  береги  широко  розлитого
гесiввького  моря,  а  в  iнший  край  -  степи   й   степи,   з   давнiми
курганами-могилами де-не-де. I рейси - якраз в отi  степовi  простори,  де
баштани й кукурудза, де горох i морква ждуть тво?? сапи, де  в  обважнiлих
вiд яблук садах теж для тебе знайдеться  дiло...  Зупиниться  iнодi  перед
щитом  iз  схемою  полiв  постать  маленька,  побачиш  юне  чи?сь   личко,
серйознiше за свiй вiк, повите задумою, сто?ть хлоп'я, вивча? заштрихованi
сво? архiпелаги: ото ще стiльки треба прополоти...  А  бур'яни  жилавi,  а
рядок довгий... I сонце пече... Й до мами хочеться...
   Та все ж iз вигостреними сапками, разом iз сонцем, щодня - як у бiй!
   Ганну Остапiвну хлоп'ята щадять,  тiльки  сонце  пiднiметься,  вони  ?й
одразу: "Ганно Остапiвно, далi  ми  без  вас.  Забирайте  свою  сумочку  з
валiдолом та йдiть он у холодок, у посадку!"
   - Таж розбiжитесь.
   - Не розбiжимось. Хоч i кортить, а вас не пiдведем!..
   I таки наполяжуть, щоб iшла вона собi в затiнок, бо ж усi знають, що "в
не? - серце", бо ж, як сама вона каже: хвороби входять в людину пудами,  а
виходять золотниками... Не так легко ниву життя перейти, бувши  вдовою.  I
нiколи й не  скаржиться,  не  плачеться,  гумору  не  втрача?.  "Виходить,
довгожителька я - всi педагогiчнi реформи пережила... I на пенсiю не пiду,
доки ще цих ось бусурменiв не виведу в люди..." Всюди в тутешнiх радгоспах
зустрiнеш таких, що в не? за партою сидiли. Тож i не дивно, що коли  треба
було в Москву на Конгрес Миру делегата послати, то Ганну Остапiвну обрали,
- з iндiйськими жiнками там познайомилась,  бачила  японця,  обпаленого  в
Хiросiмi атомною бомбою...
   Струдженiй, змученiй хворобами Ганнi Остапiвнi нелегко да?ться  табiрне
життя, лiкарка навiть порадила ?й "наметовий режим", але вона  й  сьогоднi
тут, iз сво?ми бусурменами. Тим-то нiяк не можуть  хлопцi  дозволити,  щоб
?хня Ганна Остапiвна та в спеку  з  сапою  нагиналась...  Вони  й  за  не?
потрудяться, а вона хай собi сидить у  затiнку  пiд  лiсосмугою  та  в'яже
синовi светр з овечо? вовни.
   Час  вiд  часу  пiдводячи  голову,  Ганна  Остапiвна  бачить  маленьких
трударiв, ?хнi смаглюватi, в самих трусах-майках постатi,  що  позгиналися
над роботою, - тiльки сапки мелькають у руках, i земля аж куриться там, де
вони йдуть, заштриховуючи сапками ще одне поле. Декотрих не  вистача?  мiж
ними, зринули й покотилися в свiт клубками перекотиполя,  i  невiдомо,  де
вони зараз та що з ними - при цих думках тихий  смуток  набiжить  на  лице
Ганнi Остапiвнi.
   Розморена спекою, обтяжена думами,  сидить  вона  зi  сво?м  в'язанням,
поволi розмоту? з свого клубка паралелi та меридiани, i раптом,  нiби  ввi
снi, ?й сниться ось таке, що вiдбува?ться наяву: з лiсосмуги,  iз  колючих
заростей неохайна чиясь голова висува?ться, очата бiгають злодiйкувато,  а
розтовчена, в зашерхлiй сукровицi губа  пробув  зобразити  щось  схоже  на
винувату усмiшку:
   - Здрастуйте, Ганно Остапiвно...
   - Добридень... Тiльки хто ж ви ??
   - Та це ж  ми...  вашi  (при  цьому  висува?ться  з  заростей  i  друга
дивовижно нечупарна iстота). Невже не впiзнали?
   - А так що й не впiзнала, - iз споко?м Будди вiдповiда? Ганна Остапiвна
i аж примружу?ться. - Що за однi?
   I хоч пришельцям важко й повiрити, що вони вже такi невпiзнаннi, та все
ж вiд них чу?ться:
   - Ну, я - Кульбака, а це ось Гена...
   - Не знаю таких... Може, ви - iнопланетники?
   I вона знову схиля?ться над сво?м в'язанням. I вже  неприступно  суворе
обличчя в Ганни Остапiвни, i очi тiльки в роботу втупленi. I це  розумiйте
як хочте, скажiмо, ось так; всю душу,  мовляв,  у  вас  вкладала,  в  люди
хотiла вас, малих нiкчемникiв, вивести, а ви менi чим вiддячили? Нi в  сих
нi в тих почуваються обидва перед  старою  вчителькою,  чути  iз  заростей
шушукання якесь невпевнене, потiм голосок майже запобiгливий  запиту?  про
Марисю Павлiвну, але вiдповiдi нема, на це Ганна  Остапiвна  й  зовсiм  не
вiдповiсть, сидить, як кам'яна половецька баба на степовiй могилi,  тiльки
спицi в пальцях i ворушаться. Задичавлених прибульцiв для не? нiби  зовсiм
нема, не iснують, розтанули, розчинилися в просторi. Така  ранiше  ласкава
була, а зараз нiчим ?? зворушити не  можуть,  сама  ображена  мовчазнiсть,
навiть байдужiсть, стала зовсiм, сказати б по-?хньому, неконтактна,  i  це
дошкуля? найбiльше, вона вже вас  викинула  з  душi,  ви  для  не?  тiльки
пiдозрiлi пришельцi, вiдтручу? обох геть  у  вашi  колючi  заростi:  iдiть
собi,  звiдки  прийшли...  Тут  iншi  люди...  Тут  чесна  зразкова  школа
трудиться...
   А в обiдiшню пору, коли загони пiсля працi повернулись до табору i,  як
звичайно, викупавшись та пообiдавши, розходились уже по  наметах,  помiтив
табiрний  черговий  двох...  ну  мовби  iнопланетних!   Дво?   ошарпанцiв,
"осмалених,  як  гиря,  ланцiв",   несмiливо   виступивши   з   радгоспних
виноградникiв, поволi наблизились до межi табiрно?  зони  й  зупинились  в
нерiшучостi бiля квiткового бар'?ру. I хоч не було там колючого  дроту,  i
не була замiнованою та смужка невинного покордоння, хоч тiльки ромашка там
бiлi? та синiми сузiр'ями цупкий петрiв батiг цвiте, - все ж пришельцi  не
одразу зважились той бар'?р переступити. Занехаянi, бездогляднi,  сторожко
стояли з нахиленими лобами, вглядалися  в  той  трав'яний  мур,  що  мовби
чимось вiдлякував ?х, мовби та ромашка й петрiв батiг та?ли  в  собi  щось
дуже страшне, непереходиме.  Сонце  палило,  нагрiте  рiзнотрав'я  пахтiло
медовим духом, васильки та чебрець наче  пригорiлi  були,  поникло  стояла
шавлiя з темно-синiми квiтками та залiзняк з рожевим цвiтом,  i  десь  мiж
ними цвiркунцi шаленiли, не знаючи втоми, коники та цикади  аж  чманiли  у
вiчнiй сво?й трiскотнявi... Тож як?
   Могли б ще вернутись назад цi,  що  стояли,  роздумуючи  над  квiтковим
бар'?ром, могли б ще чкурнути геть звiдси у сво? галасвiти, i, мабуть,  за
ними нiхто й не гнався б, одначе,  видно,  щось  таки  переважило  на  тих
тонюсiньких i зовсiм невидимих терезах, бiля  яких,  може,  порядкувала  у
сво?му фартушку  зеленоока  цикада,  на  терезах,  в  якi  цi  дво?  зараз
пильно-пильно вглядалися... Раптом передньому з них рiзко схмурився лоб, i
нога рiшуче ступила через  трав'яний  бар'?р,  шугнула  в  тi  переплетенi
ромашковi хащi, чебрецi та Петровi батоги,  аж  музика  трав'яна  на  мить
обiрвалася, оркестранти так i бризнули увсiбiч!
   Так зробив Кульбака свiй, може, найрiшучiший крок у життi. Услiд за ним
i Гена мовчки переступив цей умовний, з травички зiтканий мур, що подолати
його було, зда?ться, ?м незрiвнянно важче,  анiж  би  двометровий  мур  iз
каменю, тесаного колись ченцями. Перетнувши зону,  без  поквапу  прямували
вони на очах у всiх до табiрно? щогли,  де  вже  стояли  директор  Валерiй
Iванович, закутий у лати свого непроникного  спокою,  i  Ганна  Остапiвна,
тепер  уже  по-материнськи  усмiхнена,  i  Марися  Павлiвна  стрiчала  ?х,
схвильовано  прикусивши  губу  -  чи  щоб  не  розплакатись,  чи  щоб   не
розсмiятися. Всi, всi  в  напрузi  дивились,  "Бригантина"  з  усiм  сво?м
особовим складом эанишкла, стежачи,  як  дво?  цих  зiщулених  прибульцiв,
подолавши найвищий у сво?му життi  квiтчастий  бар'?р,  переконавшись,  як
тяжко да?ться перемога над самим собою, робили по табiрному тирловищу свiй
трудний перехiд, крок за кроком, без поспiху несучи до щогли сво? напаленi
сонцем голови i юну свою  спокуту.  Але  навiть  це  тут  виходило  в  них
по-рiзному. Гена iшов знiчений, мовби поменшений  пiд  тягарем  вчинку,  а
цей... а комишанець, вiдчувши себе серед сво?х, збадьорено  випростався  й
наближався до щогли вже з веселим виглядом, пiд прапором  сво??  вiдкрито?
усмiшки, мовби зовсiм нi в чому не винуватий!



   XXX

   Юний вартовий-впередзорець ходить по табору, на грудях у нього  бiнокль
(подарунок шефiв), час вiд часу хлопець приклада? його до очей, дивиться в
далеч днiпровського  моря...  Проходять  там  у  сонячнiй  млi  пароплави,
осадкуватi  баржi  з  вантажами,  -  всi  вони  вже  знають  цю   хлоп'ячу
"Бригантину", що далеко блищить наметами на одному з тих крутогорiв, що ?х
хоч i пiдмивав ось уже скiльки лiт штучне море, розгойдане вiтрами, а вони
все ж стоять нерозмитi, цiле лiто  сивiють,  окутанi  духом  сонця,  духом
степового рiзнотрав'я.
   Деколи й Марися Павлiвна пiдходить  до  хлопця-чергового  i,  взявши  в
нього бiнокль, приклада? до очей: бачить важкий рудовоз, що саме проходить
по фарватеру, натужно гребеться кудись угору, на  палубi  видно  матроську
бiлизну, вона сушиться, розвiшана на мотузцi, i ще видно Марисi високу  i,
як зда?ться ?й, красиву людину, - може, капiтана баржi, -  що,  схилившись
на поручнi, пильно i нiби аж сумовито дивиться сюди, у  бiк  "Бригантини".
Певне, й тому, пропливаючому, добре вiдоме це мiсце, що рябi?  внизу  бiля
урочища рiчковим, так званим ходовим знаком для суден, а  нагорi  височить
табiрною щоглою, блищить наметами, з яких iнодi постатi  хлоп'ят  водночас
випорскують i, розсипавшись по всьому косогору, наввипередки  мчать  униз,
до води.
   Хто вiн, той,  що  на  рудовозi?  Може,  котрийсь  iз  шефiв?  Можливо,
знайомий, бо ж чого так довго  та  пильно  дивиться?  Одначе  навiть  i  в
бiнокль не вда?ться Марисi впiзнати його. Хтось iнший, мабуть, впiзнав би,
Оксана-виноградарка, мабуть, розгледiла б у ньому i з вiдстанi того,  кому
дарувала тут колись сво? плавневi мiсячнi яйва...
   - Вантажити баржу!
   За цi?ю командою намети одразу пустiють, хлоп'яче  плем'я,  хоч  i  без
вояцьких лукiв та без списiв, з шаленим галасом чимдуж  мчиться  униз,  до
затону. Бо хiба ж ? праця жаданiша, нiж ця, що ?м  випала  зараз!  На  днi
урочища, бiля самого затону, вiдкрито приймальний пункт, куди  звозять  зi
всього степу кавуни, везуть просто з баштанiв,  i  ?х  тут  вироста?  цiла
гора, щоб звiдси перекочувати на баржу - по триста тонн бере  вона  ?x  за
один раз! Баржа заходить до затону розлога, мов стадiон, ледве  вмiща?ться
в берегах, вона стара, натруджена, Кульбака ??  оглядав  зацiкавлено,  бо,
може, це якраз та самiсiнька, що нею колись пiд час будiвництва ГЕС возили
тут камiння з кар'?рiв, - мама  iнодi  з  незрозумiлiм  присмутком  згаду?
чомусь ту баржу з камiнням як неодмiнну познаку сво?? молодостi...
   Баржа ста?, прилаштову?ться до причалу, i ось тодi табiрним  ангелочкам
нарештi настав час показати,  на  що  вони  здатнi.  З  рук  до  рук,  мов
футбольнi  м'ячi,  летять  кавуни  й  кавуницi,  летять  рябi,   смугастi,
туманистi, тугi та теплi, бо щойно зi степу, з-помiж огудиння, i кожен  iз
них - мов планета, тiльки й того, що з хвостиком!
   Ось де Кульбака показу? свою  вiртуознiсть!  Хоч  у  якому  буде  темпi
робота, хоч безлiччю йдуть i йдуть кавуни через  його  долонi,  а  хлопець
жодного не впустить, пiдхоплю? i швидко й спритно бере ?х, як малят, бо це
створiння тендiтнi, ?х бережи, бо тiльки хто  загавився,  так  i  ковзнула
твоя планета крiзь руки, так i хряснула, i вже тiльки червонi? пiд  ногами
iскристий розтовчений жар...
   А де розтовчеш або де гнилий попався -  ?х  пiдбирав  та  вiдносить  до
окремо? купи... Бугор. Так, так,  той  самий,  що  -  в  чорнiй  масцi,  з
пiстолетом в руцi - в селi Чабанському таки налетiв на продмаг,  озбро?ною
рукою нацiлився на одну з продавщиць: "Касу на  стiл!"  Дiвчата  виявились
такi,  що  не  розгубились,  схопили,  скрутили  новоспеченого  гангстера,
затовкли в пiдсобку, вiдiбравши й пiстолет, що виявивсь iграшковим. I  ось
Бугор тепер спокуту? грiхи, йому велено - для очищення душi - давати  бiля
баржi лад вiдходам, гнилим та розтовченим кавунам.
   З'явився одного разу в таборi й Антон Герасимович, хазяйновито  обiйшов
територiю, мовчки оглянув  межовi  познаки  -  той  символiчний  трав'яний
бар'?р...
   - Бачите, сама травиця, а нiхто ж не втiк! - шпигнула одна  з  кухарок,
коли вiн пiсля обходин повернувся до кабицi пiд накриття.
   Пiд час обiдньо? перерви вирiшено було всiм колективно сфотографуватися
з Антоном Герасимовичем, оскiльки вiн вiдбува? на  заслужений  вiдпочинок.
Його, як ветерана, лицаря порядку, посадили на почесному  мiсцi,  поруч  з
ним сiли  Марися  Павлiвна  та  директор,  а  ззаду  звiдусiль  понависали
ангелочки: на  фотографi?  вийшло  так,  нiбi  на  самiм  плечi  в  Антона
Герасимовича прилаштувався усмiхнений Кульбака, навмисне ще й мiну  веселу
скорчив.
   А потiм знову баржу кавунами вантажити, знову тугi та  теплi  бiжать  i
бiжать через тво? долонi. Не  зна?  втоми  за  цi?ю  роботою  комишанський
трудолюб, опинився, нарештi, у сво?й стихi?. Менша? гора на березi,  росте
гора кавунiв на баржi. Навантажилась баржа, вiдчалю?, рушав, а на нiй  при
кермi... хто ж би ви думали? Невже комишанець лобатий? Якщо наша  фантазiя
здатна будувати мiста й кораблi, то чому ж би ?й  не  витворювати  й  iншi
всякi чудодiйства? Ходили ж тут по степах маленькi iнопланетники,  тi,  що
?м крiзь будь-який стан матерi? зовсiм нетрудно проникнути,  крiзь  камiнь
вони проходять так само вiльно, як i крiзь повiтря! Будь-який мур кам'яний
переступали з такою усмiшкою, наче  то  перед  ними  всього-навсього  була
смужка нескошено? трави. Однi називають це силою уяви, iншi -  чаклунством
або чародiйством, та як там не ?, але дивiться: на баржi, коли вона вийшла
з затону - просто на  очах!  -  виростають,  пiдiймаються  величезнi  бiлi
вiтрила! Чути навiть, як вiтер бринить у  них,  спiва?.  Стара  натруджена
лайба, що, може, камiння  возила,  ста?  враз  бригантиною  тугокрилою,  а
керму? нею цей ось Порфир Кульбака, хай малий, але вже вправний стерновий.
Горою лежать за ним тi, що тiльки-но з баштанiв, мiцнi теплi дiти степово?
землi. Триста тонн взяв вiн  ?х  на  борт  i  править  з  низiв'?в  угору,
назустрiч течi?, може, аж до  столицi,  де  золотi  банi,  як  фантастичнi
плоди, округло сяють над мiстом, на  його  вiчних  горах.  Нестримно  несе
хлопця бригантина його уяви, ?? дух невпокорений, а вiн радiсний сто?ть за
кермом, все далi й далi йде по водах розлогих та сяючих, i береги  вiтають
його, i зустрiчнi капiтани з веселим подивом запитують: звiдки?

   1970-1972

Популярность: 29, Last-modified: Sat, 31 Aug 2002 10:39:28 GMT