Олесь Гончар. Бригантина ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" http://www.ukrlib.km.ru/ ? http://www.ukrlib.km.ru/ OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ I Сторожке, крутолобе зайшло, стало перед учителями, прикрившись недоброю скривленою осмiшкою. "Ану, що ви менi зробите?" В щiлинах очей виклик, з губiв не сходить посмiшка, напружена й мовби далека. В усiй постатi зухвальство, удавана веселiсть, бравада самозахисту. А пiд цим вдаваним вловлю?ться прихований бiль, насторога, нервове жування чогось найгiршого. Звiдки, з яких блукань, з яких горювань принесло воно сюди свою упередженiсть i цей упертий зата?ний спротив? - Так оце ти i ? Порфир Кульбака? - Там написано. Директор уважно вдивлявся в папери. - Школу кинув... Вдома не ночував... Де ж ти ночував? - А де нiч застане. - У нас треба говорити точнiше: де саме? - Уже ж весна: можна переночувати i в березi пiд човном... Або в клубi на горищi... - А вдень? По зблiдлому вiд хвилювання обличчю сонячним зайчиком перемайнуло щось свiтле: - Вдень рибку ловив. - На якi ж гачки? - По-вашому, на гаки-самодери гачив? - А то нi? Зухвальська посмiшка вбiк, i вiдповiдь ухильна, приправлена рибальським жартом: - Гачив, гачив - по тижню й Днiпра не бачив... Директор уважно розглядав новачка: ще одне дитя цього розшаленiлого вiку. Бездоглядне дитя плавнiв та шелюгiв днiпровських... Зблiдле сто?ть, знервоване, а оченята бистрi, смiшковитi - в них так i свiтиться iнтелект, Хай нешлiфований, незагнузданий, але явно ж проблиску? десь у глибинi очей, - такого не зараху?ш до розумово вiдсталих. Буйно?, видно, вдачi козак... Руки в саднах, черевики розтовченi, новенька синтетична курточка на боцi вже розпанахала - клапоть висить, неначе собака зубами видер... I десь уже перейняло цю вульгарну манеру говорити: розтягу? слова, кривить рота... Сто?ть недбало, поглядом нишпорить по кабiнету, покрадьки перебiга? по вчителях ,у передчуттi психологiчно? дуелi. "Не боюся вас. Остригли - хай... А бити не ма?те права!" Ось такого вам передають. Порушник чи, можливо, навiть досвiдчений маленький браконь?р перед вами, - бувають iз таких дуже запеклi... I вгадай: як воно поведеться в новiм для нього осiдлиську? Змириться з новим становищем чи буде викручувати вам мiзки сво?ми вибриками! Мабуть, уже вмi? бути винахiдливо злим i жорстоким, - наплакалась, видно, мати вiд нього. - Так, так, - директор знов зазирнув у папери. - Матiр кинув... Бродяжив... Затриманий у порту при спробi пробратися на океанське судно... Це до вас у Нижню Комишанку, - директор усмiхнувсь, - вже океанськi заходять? Хлоп'я вловило iронiю, вiдповiло в тон: - Крiзь очерети навряд чи проб'ються... - I потiм серйозно: - Я аж у тому порту був, де морськi курсанти свiй парусник швартують. - А ти чого там опинивсь? - На кораблi дивитися - хiба не можна? - Мабуть, i далi збиравсь мандрувати? - Може, й збиравсь. - Куди ж, як не секрет? - Ну хоча б на лиман... - А на лиманi що? - Як що? Там - життя! Право-воля! Птаство зi всього свiту! Хмарами - його i на озерах, i в очеретах... Веслом махнеш - сонця не видно! Хлоп'я враз якось змiнилось, останнi слова були сказанi-просто з натхненням. - А пiсля лиману ще кудись були намiри? - А що? Куди душа забажав... Галасвiта! Вчителi перезирнулися мiж собою, i найстарша з них, повновида сива жiнка, запитала: - Це якийсь новий континент: галасвiта? Поясни, будь ласка, де вiн. - А ви матiр мою спитайте... Тiльки що - так одразу: "А-а, галасвiта б ти пiшов!" - Галасвiта - це десь, мабуть, на мiсцi загибло? Атлантиди, - сказав директор. - Одне слово, збився з курсу, блукаючи у сво?х галасвiтах... Тiкав, а чого? Вiд кого й куди тiкав? - Я й вiд вас утечу. - Зловимо, - спокiйно мовив директор. - Один фiлософ казав: "Свiт повив мене, та не спiймав", але то був, певне, недосконалий свiт... А наш такий, що одразу руку тобi на плече: ходiть-но з нами, товаришу Кульбако... - Втечу! Втечу! Хоч i ланцюгом прикуйте! В очах директора, де перед цим була привiтнiсть, враз похолоднiшало: - Тiльки ти, будь ласка, не лементуй! I руки - з кишень, бо кишенi позашива?мо. I в очi менi дивись. Нема ще в школi таких апаратiв, щоб психiку новачка наскрiзь просвiтлювати, тож тiльки й залиша?ться директоровi давнiй класичний спосiб: заглядай у вiчi, вловлюй та вгадуй, чим вiн пораду? вас, цей новий прибулець. Потрапляють сюди зi шкiл, з дитячих приймальникiв найбешкетнiшi, найбуйнiшi, тi, що дверi вiдчиняють ногами, зрозгiнцi, а руками трощать все, що тiльки попадеться... Цiлi колективи педагогiв часом не можуть впорати такого одного... Чого-чого, а винахiдливостi, щоб дошкулити вчителям, цiй публiцi не браку?. Яким же буде цей? Настовбурчений сто?ть, вовчкуватий, ображений тво?м зауваженням. У змружених очатах зача?лось щось хижувате, сторожать вони кожен твiй вираз i рух, вивчають, прицiнюються, в якусь мить то зневагу виказують майже вiдверту, то знову кудись тiкають невловне. Мiцний пiдкинули горiшок. Вiдчува?ться, ма? вiн сво? уявлення про життя: те, що для вас погане, для нього поганим не ?, кожнiй найдикiшiй сво?й витiвцi вiн знайде виправдання, i сумлiння не мучитиме його, а ви в сво?х дисертацiях можете хiба що записувати: дисгармонiя поведiнки... деформацiя характеру... пiдвищена агресивнiсть... - Познайомимось ближче. Зовуть мене Валерiй Iванович, я - директор школи. А це - Ганна Остапiвна Дудченко - завуч наш, заслужена вчителька республiки, - директор поглядом вказав на сиву розповнiлу жiнку, яка щойно допитувалась про новий континент... Зараз вона сидiла коло столу з ледь помiтною усмiшкою на спокiйнiм обличчi, розплилiм, як тiсто. Що людина дума? про тебе - нiчого на такiм обличчi не прочита?ш... - А це Борис Савович, - директор вказав на рудоголового юнака в морському кiтелi. - Справжнiй морський вовк, пiдводник... Натренований так, що може в цiлковитiй темрявi навпомацки пробо?ну залагодити... Хлоп'я спiдлоба вивчально позиркувало на свого майбутнього наставника: кремезняк, плечi влитi, обличчя червоне, щокате, - добру будку роз'?в на флотських харчах. Комiр кiтеля ледве сходиться на в'язистiй ши?. Справдi, як морський вовк: сидить насумрено, в розмову не встря?, директор супроти нього зовсiм не страшний. У директора вигляд якийсь дiвчачий, iнтелiгентний, шия худа, руки з тонкими довгими пальцями раз у раз бавляться то скрiпкою, то краваткою, - такi, звичайно ж, не хапатимуть вихованця за карк... - Крiм Бориса Савовича, - вiв далi директор, до якого знов повернулась його спокiйна привiтнiсть, - буде в тебе вихователькою ще Марися Павлiвна, вона зараз на уроцi... Перед нею ти, хлопче, тримайсь: страх не терпить розхристаних, недисциплiнованих... Вона-то вже напевно розтлумачить тобi, що хулiганити, бродяжити - це зовсiм не геройство, що справжнi геро? - це такi, як мати твоя... Ото людина! Мертвi пiски поверта? до життя, кучугурнi нашi каракуми виноградниками вкрила... Матiр'ю весь колектив гордиться, а сина до нас - у супроводi мiлiцiонера!.. Тiльки ти не гнись, стань рiвнiше й не хмурся, адже ми тобi ще нiчого поганого не зробили... Чи, може, зробили? - Нi. - Нi поганого, нi доброго - нiчого ще не встигли, а ти вже на нас отак спiдлоба, вовчуком... Це, по-тво?му, справедливо? Мовчить хлоп'я, нога сама собою хоче колупнути пiдлогу. - Не зна?ш, хто ми, якi ми, вперше нас бачиш i вже ось так, з недовiрою, навiть з ворожiстю... А що таким ставленням ти нас обража?ш - ти подумав про це? Тобi при?мно було б вiдчути таке ставлення до себе? Знiтилось хлоп'я, але ненадовго, потiм знов затулилося вiд дорослих сво?м недовiрливим, аж трохи глумливим посмiхом. Говорiть-балакайте, мовляв, а в мене сво? на умi: як би через отой ваш мур перескочити, що бiлiв за вiкном... Коли Ганна Остапiвна запитала, як вчився, хлопець вiдповiв без ентузiазму: - З двiйок на трiйки перебивавсь... Бували й п'ятiрки, але то вже одна на двох... - Веслувати вмi?ш? - поцiкавився Борис Савович. Хлопець вiдразу ожвавiв: - На каюках усi плавнi обходив!.. I моторку можу завести чи навiть катера, - при цьому лукавий усмiх убiк. - Не дають, правда, розгорнутись... Ото хiба в кого "позичиш". - I часто "позичав"? Що ?м сказати... Могли б i самi догадатись, що перед ними сто?ть ворожбит, який тiльки з'явиться на березi, де повно човнiв, примкнутих на ланцюгах, тiльки наблизиться до них, так усi замки враз, мов перед магом iндiйським, самi одмикаються! А якщо той каючок ще й з моторчиком, то це ж просто краса: смик-шарп мотузком - i вже човник мчить тебе мiж очеретами, попiд вербами летить, просмолений, аж носа задер, аж пiдскаку? на водi... - Тiльки ж не подумайте щось: якщо брав, то знову на мiсце приганяв, - мовби виправдуючись, пояснив хлопець, i раптом погляд прямий, майже благальний, упав на директора. - Вiдпустiть! Я ж не злодiй... За вiщо мене сюди? - Такий букет за тобою, а ти ще й пита?ш, - нахмурився директор. - Усi - в школi, усi - вчаться, а ти... - Вiдпустiть! - заволав хлопець, мовби нiчого й не чувши. - Хай мати мене забере! Станцiя хай вiзьме на поруки! - А ти потiм щоб знов за сво?? - Я поклястися можу! - Вiдпустити, хоч би й хотiли, вже не ма?мо права, - пояснила Ганна Остапiвна. - Хто потрапив сюди, мусить перетерпiти чи навiть дещо й спокутувати. Мамi вiдомо, де ти й для чого, вона якраз на нашу школу поклада?, може, останню надiю. I ти нашо? школи не бiйся. Суворо - це правда, але ми тобi зла не бажа?мо, з часом призвича?шся, сам належно оцiниш свою поведiнку. Подумай, довкола тебе люди трудовi, чеснi, роботящi, тож чи можуть вони тобi дозволити бездумно блукати по життю, вiдбитись вiд школи й днями пропадати десь, волоцюжитись, щоб мамине серце за тобою розривалось... Зараз ти ростеш, все в тобi гра?, але i в тво?му пiдлiтковому вiцi людинi пора вже замислюватись над собою, над сво?ми вчинками. Сьогоднi ти пiдлiток, завтра дорослий. А яким ти йдеш у свою дорослiсть? Чи таким тебе Батькiвщина жде? Ти ж син ??, подумай! Колись, може, станеш таким, що й нас, теперiшнiх, в усiх науках переженеш, а поки що... - Поки що цiлий ось том за ним приволiкся, - сказав директор, неквапом гортаючи особову справу Кульбаки. - Що ж там? - не втерпiв хлопець, вважаючи, видно, що в тих паперах поприписувано йому якiсь невiдомi й страшнi злочини, звинувачують його, певне, в усiх смертних грiхах. Може, ще й радгоспного лелеку йому приписують, якого вбитим знайшли бiля гаража. А Порфир за тим лелекою сам цiлий день потайки ревiв у кучугурах, якщо вже правду казати... - Начiпляли ж вони тобi, - посмiхнувся директор, вчитуючись у папери особово? справи. - Дисгармонiя поведiнки... Важкий характер... Виняткова впертiсть, перекiрливiсть, непослух... - Такий славний хлопчик... Просто не вiриться, - сказала Ганна Остапiвна, i тiсто обличчя ?? розплилось, пойнялося привiтнiстю. - Пiдвищена реактивнiсть нервово? системи, - далi вичитував директор, - надмiру загострений iнстинкт свободи... Нахил до фантазiй, спалахи агресивностi... Гай-гай, скiльки в тебе тут всякого добра! А ти ще й диву?шся, чого тебе направили до нас. Борис Савович, той мовчун у морському кiтелi, нарештi теж втрутився в розмову: - Ми не бюрократи, - сказав суворим тоном, - не з паперiв склада?мо про тебе думку. I те нам вiдомо, що не все добре, що покiрненьке, не тихарi та iсусики наш iдеал. Але й ти з нами хитрощi кинь, ти мусиш допомогти нам у тобi ж самому розiбратись... Ти це можеш. - Як? - Вiдвертим будь. З цього починай. Виклади все начистоту, що там у тебе було, воно тут i вмре. - Нiчого в мене не було! - викрикнув хлопець. - Поналiплювали все, вигадали! - Вгамуйся. Ми не кажемо, що в тебе якийсь там злочин на совiстi, - приспоко?в його директор. - Нi в чому такому тебе не запiдозрю?мо. I повiр, що для твого ж добра ми зараз шука?мо з тобою спiльно? мови... I хоч у голосi директора була щирiсть, не вловлювалось нiяко? фальшi, проте вiдстань мiж ним i Порфиром не зменшувалась, саме становище правопорушника вiддiляло хлопця вiд цi?? людини з ?? владою, витримкою, з якоюсь святковою чепурнiстю та охайнiстю в усьому. Незвичним був для нього цей злагiдливий тон, спокiй лиця, довгi бiлi пальцi, що час вiд часу торкають то застiбку особово? справи, то стрiчку краватки на грудях, бавляться нею. Усе начебто добре, кiгтикiв не видно, але таким речам не дуже вiр, бо вони, педагоги, вмiють прикидатись, щоб тiльки заманити тебе в капкан, укоськати, приневолити. Нi окрикiв, нi погроз, нi тупотiння ногами, та навiть i в цьому Порфировi вчувалося щось пiдступне. Бо як можна без гнiву й погроз iз таким, що його пiд вартою сюди припровадили? - Будеш старатись, сумлiнним будеш - нiхто тебе в нас не покривдить, - солоденько обiцяла тим часом Ганна Остапiвна. - Дозволь собi цiлковиту з нами вiдвертiсть, i тобi одразу самому ж стане легше. Очистишся. I не сумуй. Чи що тебе мучить? Скажи по правдi: щось тобi в нас не так? - А те, що у вас школа режимна. - Так, режимна, - пiдтвердив директор. - Ти собi уявля?ш, що це таке? - Ще б пак... Весь час за кам'яним муром! Нiкуди нi кроку без дозволу! - А ти ж як хотiв? - Очi Валерiя Iвановича посуворiшали. - Проштрафився, то й спокутуй. Школа створена для правопорушникiв, i ми не прихову?м: iснують у нас обмеження, правила значно суворiшi, нiж у звичайнiй школi, яку, до речi, ти сам не захотiв вiдвiдувати... Тож не нарiкай, що в нас правила, обмеження, що вступа?ш у режим напiвсвободи, - так це в нас зветься. Зате згодом, дiйшовши розуму, нам ще й спасибi кажуть: листiв он повна шафа з подяками вiд колишнiх вихованцiв. - А побачення дозволяються? - Право на побачення треба заробити, - пояснив Борис Савович. - I чуб дозволимо. Тiльки це теж треба заслужити бездоганною поведiнкою. - А за хулiганськi вибрики, - попередив директор, - за саму спробу вчинити зловмисне щось... - Знаю! Карцер! - зi злiстю вигукнув хлопець. - То з цього й починайте! Берiть! Кидайте в карцер! I всi вiдчули в цьому вже не браваду, а крик натерзано? горем душi, близько? до вiдчаю. Часом потрапляють сюди ось у такому станi, з вiдчуттям зацькованостi, покинутостi, коли нiкого дитинi й бачити не хочеться, коли й самотнiсть не ляка?, - забитись би в нору яку-небудь, чотирма стiнами затулитись вiд вас усiх! Про маму запитали та чи любить вiн ??. - Не знаю, - кинув спересердя хлопець. - Мабуть, нi. - Ти спершу подумай, спершу в себе заглянь, - стривожилась Ганна Остапiвна. - I навiть якби ти тричi сказав, що не любиш, - пробач менi, я й тодi не повiрила б. - Чому? - Тому, що це страшно. Хто розучився матiр любити, то вже, вважай, пропащий. - А я не такий? - криво всмiхнувся хлопець. - Ти не такий... Виявилось, що про маму його цi люди чули багато хорошого. Запитали, чи й досi портрет ?? красу?ться на Дошцi пошани бiля Палацу культури в Комишанцi, серед тих, ким пиша?ться науково-дослiдна станцiя. Бо саме таким, як мама, станцiя й завдячу? сво?ми успiхами, навiть iноземнi делегацi? при?здять на мамину дiлянку приглядатись, як це воно в не? виходить, що там, де, крiм молочаю, нiщо не росло, де тiльки iржавi снаряди та мiни валялись помiж розпечених кучугур, тепер рядками зеленiють виногради найкультурнiших сортiв! Знатна гектарниця! Трудiвниця такого хисту, що в не? навiть кучугурна "Сахара" змiню? свiй норов, свою вдачу, на пустирищах в не? всi чубачата приживлюються, i нiяка ?х нi мiльдiя, нi виноградна воша не бере! При згадцi про матiр Порфировi всю душу залило теплом, вже й цi люди, що з ним розмовляють, що з такою повагою про маму йому вiдгукуються, чимось мовби стають йому ближчi. На мить виникло навiть бажання бiльше перед ними вiдкритись, про мамину працю ?м бiльше розповiсти, може б, заодно i його вони пожалiли чи, може б, i приголубили. Бо вiдчув, що цiкавiсть до його долi тут не випадкова, вона глибша й делiкатнiша, нiж у тих, що, бува?, лiзуть до тебе в душу з хамловитими допитками десь на пристанi або в плавнях на риболовлi, розкажи ?м, чий та звiдки ти, розваж ?х собою, мов iграшкою. I хоч зараз хлопець був, здавалось, вiдкритий для ласки, для доброго слова, та тiльки Ганна Остапiвна мимовiльним зiтханням виявила щось схоже на жалощi, тiльки прохопилося слово "напiвсирiтство", як хлопець одразу ж настороживсь, дитяча комишанська гордiсть так i випустила сво? пазурi, не приймаючи можливого спiвчуття, яким зараз його могли тiльки принизити. Вже такий оце ?, такий у когось удався, що вiд найменшого, навiть лагiдного доторку мимоволi скручу?ться в клубок, як оте плавневе ?жаченя, оте сiреньке й колюче, що тiльки торкни його рукою, так воно миттю й згорнеться, схова?ться само в себе - лише голки-шпичаки в усi боки стирчать! Одначе й там, пiд шпичаками самолюбства, зараз притишено дихала його впертiсть, i гордiсть, i зача?не найжагучiше бажання - втекти, втекти... Якщо цiкавились матiр'ю, то природно було ждати, що зараз спитають i про батька. З усiх можливих запитань це буде найболючiше, найнестерпнiше. I що ?м сказати, коли запитають? Хiба що крикнути: "Вiтром навiяний! Безхозний, нiчийний я!" Не могли б нiчим iншим ранити хлопця болючiше, нiж допитуванням про це. Коли десь на пристанi п'яниця мимойдучий стане знiчев'я допитуватись, то такому типовi можна було й збрехати, вигадати йому того батька, назвати, зрештою, першого-лiпшого з радгоспних механiзаторiв, - пiди перевiр... А цим не вигада?ш, перед цими тiльки й можеш скрутитись ?жаченям, з острахом i ненавистю ждучи вiчного ?хнього запитання, що для хлопця буде як удар ножа... Ось коли б навiть бачити вас не хотiв, з розгону б головою у вiкно та через мур - у степ, у плавневе роздолля. З рибами, з птахами, з ?жаками, навiть з гадюками куди легше, анiж з людьми! Тi принаймнi не доскiпуються - хто ти? чий? ? в тебе батько чи нема? Живуть собi, а ти - собi. Ждав напружено, що ось-ось спитають, в озлобленiй настороженостi ждав, а вони... так i не спитали. Бiльше того, директор знов заговорив про Порфирову маму, про те, як розхвалювали ?? досягнення на котрiйсь iз нарад, йшлося про самовiдданiсть людини, ?? трудову честь, а в зв'язку з Порфиром про безмежжя та безкорисливiсть материнсько? любовi, i хлопець, слухаючи, дедалi бiльше похнюплювався, стрижена голова йому нiби обважнiла вiд слiз, що ними поволi наливались, переповнювались очi. - Десь там i мама зараз дума? про тебе, - сказала Ганна Остапiвна. - Бо мамi одна ж думка: щоб ти людиною став. Людиною, розумi?ш? Хлопець не спромiгся на слово. Скривлений, здушений гарячими спазмами, вiн тiльки узгiдно кивнув стриженим сво?м лобом: розумiю, мовляв. II Ох, ця його Комишанка, преславна столиця низового очеретяного царства! Не раз з'явиться вона хлопцевi в снах i виникне в його спраглiй уявi, проблисне розкiшшю верб вадбережних, ?хнiм важким текучим срiблом над тихими водами комишанського затону... Споконвiкiв сто?ть Комишанка над самою водою, лицем до плавнiв, по вiкна в очеретах, слухав музику ?хнiх шумiв осiннiх (нi на якi iншi шуми не схожих) та крякiт птахiв, що гнiздяться в плавневих хащах, де крiзь заростi й каюком не проб'?шся. Очеретом тут здавна вкривають хати, з очерету господар ставить довкола садиби лiсу-загорожу, очерет можна використати ще й як будiвельний матерiал, - це клопiт комишитових заводiв, що ?х останнiм часом розплодилось по всьому гирлу. Очерети дають комишанцям взимку тепло, а влiтку - чарiвнi сво? шелести мiсячними ночами. Якщо хочуть похвалити дiвчину, то кажуть: прямесенька, як очеретиночка! А коли тяжко лаються, то: щоб тебе очеретиною змiряли! (Бо, коли хто покидав цей свiт, для домовини заведено було мiряти його очеретиною). I навiть на розкопках у сиводавнiх курганах знаходять пiдстелений пiд скiфськими царями очерет, незiтлiлий за тисячолiття... Косять очерет здебiльшого взимку, коли заплаву скують морози; накосивши, в'яжуть у тюки, в кулики, а вивозять ?х по "сирiй" водi, тобто вже вiльнiй вiд криги, прямують тодi з плавневих джунглiв до Комишанки цiлi флотилi? човнiв, чорних, просмолених, i на кожному з них лежать упоперек довжелезнi кулi мiцно зв'язаного накошеного добра. Звичайна коса очерет не вiзьме, його косять спецiальними скiсками, короткими косами-напiвсерпами, i то нелегка праця для чоловiкiв, а надто ж для жiнок, якi, одначе, не цураються й цього труда, - коли треба, йдуть жнивувати нарiвнi з чоловiками. Будуючи хату, косила плавню й Оксана, дочка старого Кульбаки, хоча ?й, як матерi-одиначцi, можливо, виписали б i шиферу, якби вона пiшла до свого начальствi з заявою: адже там, де вона працю?, у колективi науково-дослiдно? станцi?, молоду жiнку не раз уже вiдзначали за ?? самовiддану працю. Просити шифер Оксана не пiшла, бо хата пiд очеретом (та ще й з гребенем гарним) теж, мовляв, мав вигляд i нiбито навiть краще тримав взимку тепло, а влiтку, навпаки, пiд такою крiвлею прохолода, спека крiзь очерет не проб'?. Так чи не так, тiльки ще одна хата пiд очеретом з'явилася в Комишанцi, i стереже ?? присмучений Рекс, вiрне створiння, що тяжко переживав вiдсутнiсть господаря. Коди малий Кульбака, цей, за материною характеристикою, "тиран i мучитель", опинився в спецшколi, Оксана одразу ж подалася в контору до свого начальства: - Вiзьмiть на поруки! Молоду матiр слухали терпляче, з належним спiвчуттям, одначе нагадали при цьому, що потрапив ?? синок до суворого закладу з ?? власно? згоди, за клопотанням батькiвського комiтету та за сприянням дитячо? кiмнати мiлiцi?, тобто за такими авторитетними поданнями, проти яких не може пiти i сам доктор наук. Хотiла Оксана бiгти мерщiй до тi?? спецшколи аж у Верхню Комишанку (бо то теж Комишанка), але, як з'ясувалось, провiдати сина ?й дозволено буде лише згодом, коли вiн, вiдбувши карантин, сво?ю поведiнкою заслужить право на зустрiч з матiр'ю. Отже, Оксанi залишалося тiльки уявити ту страшну школу, обнесену, може, навiть колючим дротом, а що муром, то напевне, адже ж колись там був монастир, i ночами, як розповiда? легенда, сторожi за добру плату подавали ченцям через мури коханок у лантухах. Не стiльки молитвами себе там виснажували, скiльки справляли нiчнi оргi?, а тепер за той мур додумались дiтей кидати, нi за що тримають там у правопорушницькому iнтернатi i ?? ненаглядного синочка! Забуто в розлуцi, як сама ж скаржилася на нього i сiльраду просила, й лейтенанта з дитячо? кiмнати мiлiцi?, щоб спровадили ?? мучителя будь-куди, аби не розтерзував ?? сво?ми витiвками, а ось тепер, коли його прилаштовано нарештi в той правопорушницький iнтернат, мати мiсця собi не знаходить. Скiльки за цi днi думала-передумала про свого баламута! Стане, спочиваючи, серед пiскiв, задивиться, i навiть кура?на, що ген покотилась, пострибала по-хлоп'ячому, спричиню? бiль. Така спустошенiсть, така самотнiсть, - зда?ться, розiрветься душа! Вiдколи сонце пригрiло, вiдколи повiяло весною, Оксана день крiзь день тут, серед цих сипучих пiскiв. "Укра?нська Сахара"! Двiстi тисяч гектарiв мертвих пiщаних арен, що похмуро тягнуться по тих мiсцях, де колись, може, ще в доiсторичнi часи, проходило рiчище прадавнього Днiпра. Поступово змiщувалось воно, пересуваючись на захiд, бо земля ж крутиться й крутиться, i рiчки на це вiдповiдно реагують теж. Шумiла лiсами колись тут Геродотова Гiлея (про це Оксана не раз чула з лекцiй науковцiв), квiтучий був край, а потiм нiбито кочовi племена лiси понищили, а копанки, що ?х тут пiзнiше про?жджi чумаки копали, пiском позаносило, - зосталося довкiл похмуре царство кучугур, текучих пiскiв, що ?х, хоч скiльки докладено зусиль, здавалось, нiчим людина не може зупинити. А ось тепер - i це ж таки не хвастощi! - на тисячi гектарiв уже розлягайся в кучугурах садки й виноградники, насадження сосен, тополь та бiло? акацi?. Недарма ?сть хлiб ця науково-дослiдна станцiя, що розрослася вприбiч радгоспу, все далi заходячи в кучугури сво?ми виробничими вiддiлками. Недарма рiзнi переймачi досвiду й тi, що пишуть дисертацi?, ?дуть звiдусiль подивитись на працю тутешнiх науковцiв, механiзаторiв та виноградарок-гектарниць, таких, як Оксана. Вiри не ймуть: невже росте? Невже зачепилося, прижилось? Нашестя найстрашнiших рухливих пiскiв людина таки спромоглася тут зупинити, i, виявля?ться, зупинила вона ?х... очеретиною? Так принаймнi вiдповiдав Оксана, коли якi аж надто доскiпливi при?жджi з'являються в не? на дiлянцi, де всюди в пiсках по вчорашнiх кучугурах, розрiвняних бульдозерами, стоять ряд за рядом захиснi кулi проти вiтру - очеретянi мури! Саме вони прикривають собою ще один вiдвойований гектар, де, пригорнутi на чималiй глибинi, якраз прокидаються до життя винограднi чубуки, Оксанинi вихованцi. Ма? норму виростити п'ятдесят тисяч виноградних саджанцiв, та ще саджанцiв особливих, гартованих, бо це ж карантин, звiдси саджанець ма? вийти чистим, знезараженим, i таким вiн вийде, адже нiякий шкiдник, нiяка нечисть не витриму? влiтку цих розпечених пiскiв, ?хнiх пекельних температур. Кiлькiсть приживлень в Оксани завжди висока, не да? вона загинути чубучатам навiть у найпекучiший рiк. Як мало хто, опанувала вона мистецтво приживляти, плекати ?х, оберiгати та вирощувати, а сво?му коханому синочковi дати раду так i не змогла, змушена була його втаювання перекласти на чи?сь руки. Чи зазнаватиме вiн ласки вiд них? Чи, може, за дрiбну провину, за найменший непослух жде його там кривда й сувора покара, бо хай який там буде учитель, а хiба ж воно йому рiдне? Працювала, саме розставляла очеретянi загорожi для захисту сьогорiчних саджанцiв, - та роботою не одразу й помiтила, як вiд автобуса рушили до не? навпростець якихось дво?: кремезний моряк рудочубий та чорнявенька дiвчина з рiшучим помахом рук, у сiрому светрi, що туго облягав ?? стан. Боса йшла, а модельнi сво? несла в руках, бо iнакше погубила б, шугаючи в сипучiм пiску. Як же була вражена Оксана, коли дiзналась, що оце перед нею i ? вони, вчителi, тi самi, що будуть вихователями ?? сина! Прибули вони - Борис Савович та його колега Марися Павлiвна, на прiзвище Ковальська, - щоб познайомитися з матiр'ю, дiзнатись про того бешкетника, так би мовити, з першоджерел. По правдi кажучи, здивували матiр-одиначку сво?м вiзитом. Аж ось де ?? знайшли! Мало того, що сином клопочуться, ще й матiр вирiшили провiдати. Робiтниця була розчулена цим. - Так оце ви, вчителята, - розглядала вона ?х схвильовано. - А я подумала, чи не практиканти якi... Зiрким оком помiтила перстень на правiй руцi в Бориса Савовича i одразу ж зробила висновок, що вже вiн одружений, не якийсь там неоженьба, що тiльки й шукав романiв, - отже, такий бiльше пильнуватиме довiрених йому вихованцiв. До Марисi Павлiвни в робiтницi ворухнулося щось навiть ревниве: ось такiй молодiй та, мабуть, i недосвiдченiй передано ?? Порфира на вишкiл? Чи зумi? вона його перевиховати i що йому прищепить? Якщо ременя не слухався, то чи слухатиме вiн ??, таку маленьку та тендiтну? З виду та сама як десятикласниця, хоча тепер, трапля?ться, й десятикласницi мамами стають... I ревнощi, i сумнiви заворушились, однак перше враження сво? Оксана нiчим не виявила, навпаки, ?й хотiлося по щиростi привiтати цих людей, обiйтися з ними гостинно. Якби ж це вдома! А тут i посадити нiде. - Сiдайте ось хоч тут, - вказала ?м на зваленi купою кулi очеретянi. Весняне сонце ще не було пекуче, воно лиш при?мно пригрiвало живим теплом, i степ дихав вiльготно, вiтерцем обвiвало людей, i вчителька сказала: - Тут у вас почува?ш, що йдеш крiзь повiтря. Влаштувавшись на кулях очерету, молодi педагоги стали розпитувати Оксану про сина, як та що, та коли правопорушником зробився, i хоч вiдомо було ?м про материнi скарги на сина, однак виявилось, що то в минулому, а зараз вона аж нiяк не хоче скаржитися на нього, нема йому вiд матерi нi осуду, нi клятьби. Про що б не зайшлось - усмiх поблажливостi перемайне, iскринки слiз, хай зболених, але гордих i радiсних, уже зблискують в материних очах. Бо така ж у нього душа, такий вiн добрий бува?! Тiльки весною запахло - вже шпакiвнi подерся ставити, а взимку цiлий день на рiчцi лунки пробивав, щоб риба не позадихалась! Марися Павлiвна, не вiдводячи погляду, стежила за молодою матiр'ю, знаходячи в нiй схожiсть iз сином, - така ж чоласта, очi сiрi, тiльки великi (в того розбишаки дрiбненькi), шия висока й худа, при рiзкiм поворотi голови аж жилами напина?ться. В обличчi жiнки якась змученiсть, швидкi спалахи настрою змiнюються швидким пригасанням, як у людей нервових - видно, що нерви розшарпанi вкрай... Усе це, ясна рiч, карби, полишенi коханим синочком... Газова косинка, однак, вив'язана по-дiвочому, губи пiдфарбованi, - цього, бач, не забува?. I лице, хоч змучене, проте ма? в собi привабливiсть, в поглядi сяйливому, гарячому почува?ться внутрiшня пристрасть, прихована жага. - Любов слiпа, це вiдомо, - сказала вчителька, - але вас просимо розповiсти про свого сина по можливостi об'?ктивно, нiчого не втаювати. А колега ?? додав: - Якщо ми бiльше про нього знатимем, це пiде йому на користь. - Та вiн же в мене не карний злочинець! - Ми й не кажемо, що карний... Але ж ви хочете, щоб вирiс вiн чесним, мужнiм, красивим... Це й наша мета. I дивна рiч: з першого слова мати повiрила ?м, вiдчула, що не повинно бути та?мниць вiд цих людей, якi вiднинi теж вiдповiдають нарiвнi з нею, якщо не бiльше, за ?? таке буйне, невлаштоване душею дитя. - Змучилась я з ним, опечалилась, - призналася вона. - ?дина ж у мене дитина... З першою судьбою i отак горюю... Серце зiтлiло, душа облива?ться кров'ю за нього! Оце дивiться, яка стала, - витягла вона сво? жилавi руки, - а я ще ж молода. I всьому причина вiн. Бо нема? днини спокiйно?, настане нiч, i тодi ще бiльше в тривозi, бiжу пiсля кiно до клубу, нiчних сторожiв питаю: чи не бачили? Гасаю по селу, плачу, шукаю: де воно? Може, купалося та втопилося, бо не такий же вiн у мене моряк та плавак, як сам про себе накаже... "Утопивсь!" - аж наче хтось шепче менi. I нiби наяву бачу, як удосвiта витягують його неводом, неживе, посинiле, заплуталось у рибальськi сiтi... Станеш потiм питати, де був, а вiн тобi як засипле сiм мiшкiв гречано? вовни, нарозказу?, тiльки слухай... Бо вiн же в мене як Гоголь, - i змучено посмiхнулась крiзь налиту сонцем сльозу. - Скiльки в нього тих фантазiй! Може, й вам уже розказував, як дiдуся поранило i як його Рекс витяг з поля бою? Що дiдусь поранений був - це правда, з однi?ю легенею жив, а ось що Рекс... то де вiн там узявся на фронтi! - Уява активна, ми це помiтили, - зауважила Марися Павлiвна. - Повiрите, iнодi вiн у мене просто золотий: мамо, не хвилюйтесь, не плачте, я слухатимусь, житимем дружно, i школи не пропускатиму, завтра мене раненько розбудiть. Вибiгаючи на роботу, поставлю йому будильник пiд вухо, а вiн i будильник проспить, i до школи потiм не дiйде, бо когось по дорозi зустрiв, чимось захопився i вже про все на свiтi забув! Десь уже в плавнях його шукайте, бо там йому найлюбiше, там йому право-воля! - Волелюб, - вперше усмiхнулась Марися Павлiвна. - Йому гарно, а менi... Мiсця не знаходжу! Де вiн, мiй гуляй-вiтер? Кинусь на розшуки, зловлю, натовчу, налупцюю, та хiба ж биттям вихова?ш? А то ще було шиферину прибинтував до руки i в школу не йде: "Я, мамо, поранений..." Розбинтувала, а там нема нiчого... Отакий фронтовик! - Скажiть, дiдуся вiн слухався? - запитав Борис Савович глибокодумно. - О, доки дiдусь був живий, я й горя не знала. Дружба в них була - нерозлийвода. I на риболовлю разом, i на виноградники, було, бiжить, коли дiдусь пiшов сторожувати, - не раз у куренi й ночував. Прибiжить пiсля ночiвлi радий, веселий, доповiда?: "Мамо, я сьогоднi нiчого не нако?в!" - А ви не пробували його до сво?? роботи прилучити? - поцiкавилась учителька. - Пробувала. Вiзьму його з собою, дам сапу в руки, бере безвiдмовно, покрутиться бiля мене якийсь час, а тiльки вiдвернулась - уже лови вiтра в полi! Та для кого ж цi кучугури насаджую? - з жаром говорила вона, нiби син уже наяву ось тут виник перед нею. -Таж для тебе найперш! Двiстi тисяч! Пустеля, Каракуми - таке тобi вiд капiталiзму дiсталось, а тепер, глянь, що зроблено! I для кого? Для кого, скажiть, оцi кучугури розрiвнюю, виногради закладаю, пiдживлюю, сто разiв поливаю? Пiски - як вогонь, навiть найживучiша фiлоксера, ота, пробачте, воша коренева, не витриму?, гине, а саджанець мiй росте! Бо з любов'ю вирощую, для тебе лелiю, а ти? Оце така мамi вдячнiсть вiд тебе? Та поглянь, яка вже я стала розшарпана, нерви всi пошматованi!.. Iнодi розчулиться: не хвилюйтесь, мамо, не буду бiльше, кинеться на шию, заспокою?, ладен руки-ноги менi цiлувати. Дивись, кажу, скiльки я цих кучугур окультурила, але ж i на твою долю ще буде та буде! Тож готуйсь! Вiн i не вiдмовля?ться: вивчусь, каже, пiду в механiзатори, на плантажнi плуги... А поки що набере хлопцiв i гайда в тi он, ще не займанi кучугури... А там повнiсiнько ж снарядiв та мiн у пiсках - ото я можу бути спокiйна? Ми ось тут як розрiвню?м кучугури, то саперiв щоразу виклика?м. Вони йдуть попереду, а ми вже за ними - чубуки садимо... Як нiби епiчне щось, слухала Марися Павлiвна розповiдь робiтницi про тi буденнi негучнi битви, що тривають тут роками. Адже не так просто оживити, окультурити цей пустельний край. Спершу треба розрiвняти бархан за барханом, а потiм засiяти житом в кiнцi серпня, а наступно? весни жито скосити, пiдiйняти плантаж, внести добрива i ще раз засiяти житом, а навеснi по ньому вже садитиметься виноград з таким розрахунком, що, коли жито викине колосок, в той час i виноград якраз бризне листом, i вони мовби захищатимуть одне Одного... Виявля?ться, жито одна з найвитривалiших рослин на планетi, жита бо?ться навiть осот, в цих умовах воно якраз i очища? землю, з жита тут усе почина?ться..."0сь де пану? творчий дух людини, - мимовiль подумалося Марисi. - I цi люди, що цiлий край повертають до життя, вони теж - як жито..." Не все з почутого Марися Павлiвна розумiла, далека була ?й вся ця виноградарська технологiя, якою звично оперувала робiтниця, але ясно для вчительки було головне: перед нею майстриня, перед нею людина, яка зумiла оживити цi мертвi безплiднi пiски, що тiльки й були начиненi iржавим металом вiйни. I хоч педагогiчних нахилiв i не виявила стосовно свого сина, зате ж ? в нiй оцей хист - серед усiх труднощiв виплекати свiй саджанець зеленолистий!.. Борис Савович виявився досить компетентним у дiлах виноградарських, вiн з пiвслова вхоплював те, про що йшлося. Марися ж Павлiвна почувалася тут ученицею, на?вною i, може, аж смiшною, що не могла до ладу про все i второпати, хiба що про жито та про те, що в цiм пiску найстрашнiший шкiдник гине, не витриму? влiтку його пекельних температур. "Ох, якби ми, педагоги, так умiли вирощувати дiтей, як жiнка ця вмi? вирощувати сво? виноградники та соснята!" Навiть з Алжiру присилають ?й сюди чубуки, i вони тут у не? проходять гарт. фiлоксера, що ранiш вважалася непоборною, навiть вона пропада? в цiм вогнянiм карантинi. Адже цiле лiто тут все вогнем пашить, босою ногою в пiсок не ступнеш, i лише лоза виноградна якимось чудом все ж приживля?ться пiд Оксаниним доглядом, звiдкись соки бере, розвива?ться. "Ось так, як ми саджанцi, так ви дiтей наших бережiть", - могла б ця молода жiнка зараз сказати Марисi Павлiвнi, i було б то справедливо. Найдорожче, що ма? в життi, сина ?диного, вiддала вона тобi на виховання, не впоравшись з ним сама... - Не вiддала б я вам його, - сказала задумливо мати, - та тiльки ж школа стогне, i сусiдки просять: вiддай та вiддай, Оксано, його в той iнтернат, бо й наших позводить з ума та з толку... Вiн же тут для всiх комишанських бешкетникiв авторитет! - Чим же вiн цей авторитет здобув? - запитала вчителька. - А тим, що вiрний товариш. Хоч ти його вбий, не викаже, скорiше навiть на себе провину вiзьме... I меншого вдарити не дасть, завжди заступиться за нього перед забiякою. Якщо, каже, руки сверблять битися - бий краще мене: я здоровий, витерплю. Отакий. Просто безстрашник якийсь! Мабуть, у дiда вдався... Весь час кортiло Марисi дiзнатись ще про одне - найiнтимнiше: вiд кого ж дитя, з яко? любовi? I коли, зрештою, зважилась запитати, то жiнка сприйняла це на диво природно, навiть не знiяковiвши: видно, не було ?й чого соромитись у сво?му минулому. - Дехто каже, Оксана то ж така... легковажна, вона за вiльну любов, безшлюбне з котримось зiйшлась, - говорила мовби до марев, що вже зривалися, струмували ледь помiтно попiд обрi?м. - I дитя в не?, мабуть, тому таке кляте, що безшлюбне, йому теж тiльки свободи дай... Не суперечу - безшлюбне, беззагсове, але ж я таки по любовi зiйшлась! - стиха аж вигукнула вона. - Не заглядала йому в паспорт, на зарплатню його не жаднилась, - покохала, i все. Хоч дехто й радив, щоб на алiменти подавала, але нi, кажу, так обiйдусь. Гордiсть людинi дорожча... Та й станцiя мене скривдити не дасть. А колись ще вiн i сам, може, мене знайде, хоч сиву розшука?, щоб подивитися, якого ж сина виростила мати-одиначка з сво?? першо? та, певне, вже й останньо? любовi... Нi скарги, нi нарiкань не було в ?? розповiдi, скорше вона просто виповiдала себе цьому сонцю й просторам, спокiйно виливала душу цим уперше зустрiнутим людям, вiддалившись поглядом, задивившись у прозорi текучi марева, як у сво? минулi лiта. III Режим напiвсвободи - так у них зветься це собаче життя. I саме таким уявля?ться воно малому комишанцевi. День твiй i нiч розписанi тут по хвилинах: лягай, вставай, бiгом туди, бiгом сюди, лише з двору не смiй анi кроку... Брама залiзна, глуха. У будцi вартовий невiдлучно. В який бiк не розженись - мур тебе зустрiне, мур такий, що його i собака не перескочить. I вони хочуть, щоб Порфир звик до такого життя! А йому i вночi плавня волею диха?, риба при мiсяцi сплеску?ться, очерети шелестять. Десь там весна, птахи з вирiю повертаються, а ти безвилазно за цим глухим муром. Найнуднiше мiсце на свiтi! Монастир колись був, потiм колонiя неповнолiтнiх правопорушникiв, тепер школа. Тiльки не просто школа, а спецшкола - цим "спец" багато що сказано. Всевидющий цупкорукий режим - вiн тобi тут батько. Звелять спiвати - спiвай, скажуть за парту - не огризайся. А як тiльки старший хто на порiг, одразу схоплюйсь, виструнчуйся: - Вихованець Порфир Кульбака вивча? правила внутрiшнього розпорядку!.. Пiд нулiвку остригли. Тут усi стриженi - плем'я маленьких стрижених людей. Винятком хiба що старшi - тi, що здобулись уже права на чуби. Довго тепер Порфировi ждати, доки чуб вiдросте. А зараз i мама б не впiзнала: голомозий, мов арештант, у карцерi сидять. Не встиг озирнутись, як уже в карцер його запхали. За спробу втечi, за те, що з душово? через кватирку хотiв випурхнути на волю. Спробував, а потрапив просто до рук товаришевi Тритузному, начальниковi служби режиму. Страшенно? сили чоловiк, дарма що вiку пенсiйного. Не пробуй i вирватись, коли вiн схопить тебе та, як обценьками, стисне там, де пульси б'ють. Ще тiльки десь там коридором кроку? вельмишановний начрежиму, а Порфир уже чу? його залiзну ходу, чув навiть вiддих, коли грiзний вартувальник зазира? крiзь вiчко до карцеру, чи то пак штрафно? кiмнати, як вони його культурно величають. Потiм засув брязь! - дверi вiдчиняються, - здоровенькi були, товариш Тритузний вирiшив провiдати героя невдало? втечi. - Ну як ти тут? Не випарувавсь? - На мiсцi, осьосьо, - озива?ться Кульбака з тапчана. - Тiльки ти встань, коли старший заходить. - Не розумiю, чого вставати? - хлопець пiдводиться знехотя. - Так треба. Солдат теж не всяке начальство поважа?, а проте честь да?! - Ну хай буде вам честь... Хоча всi знають: влада людину псу?. - Не псу?, а тiльки проявля?... Все, що було в нiй ранiше, виходить на поверхню... Зачинивши за собою важкi, цинком оббитi дверi, Тритузний ма? звичку пройтись по кiмнатi сюди-туди, молодцювато поводячи раменами, потiм сiда? на тапчанi й, збивши кашкет набакир, наметикованим оком озира? штрафну, чи нема чогось недозволеного. Стiни штрафно? поколупанi, рябiють рiзними написами, що ?х залишили пiсля себе невiдомi Порфировi попередники. I сам Порфир часу не гаяв, встиг увiчнити себе, прооравши цвяхом навкiс через стiну: "Хлопцi! Смертi нема!" Наче звертався в такий спосiб до плавневих сво?х товаришочкiв, пiдбадьорював ?х на той випадок, коли б котромусь iз них довелося потрапити сюди, за оцинкованi дверi, в провалля нудьги i самотностi. Начальник режиму одразу помiтив свiженько нашкрябаний Порфирiв заповiт, з веселим прижмуром глянув на хлопця: - Вiриш у безсмертя? Це вже добре. В усякому разi, краще, нiж слiзьми пiдлогу поливати... А цвях, яким стiну проорав, викладай сюди. - Який цвях? - i погляд такий, наче на безвинну дитину зведено наклеп. - Давай, давай, не примушуй чесну людину лiзти до тебе в кишеню. Довелося вiддати. - Берiть, якщо вже й цвяха бо?тесь. - Не бо?мось, а порядок. Перед тобою був тут один герой, що й цвяха ковтнув, аби тiльки випустили, - так йому то? свободи кортiло. Добре, що хоч без хiрурга обiйшлось, сама природа допомогла... Ох, як розумi? Порфир того невiдомого: iнодi настрiй наляже такий, що на все зважишся, аби лиш звiдси вирватись. Iнакше цю публiку не проймеш! Адже ?м, дорослим, усе можна: i горiлку жлуктять, i наклепують один на одного, а ти тiльки школу пропустив, нiч дома не ночував - i вже тебе за шкiрку та на режим! У неволю! У камеру смертну! Ну, це ти вже занадто, Порфире, яка там смертна... Кiмната як кiмната, тiльки дверi цинком окутi й з вiчком, щоб вартовому було куди зазирати. Вiрний друг - тапчан до тво?х послуг... Зараз на ньому сидить товариш Тритузний та лагiдно з тобою бесiду?. - Зна?ш, у чому бiда твоя, хлопче? - А в чому? - Ременя путнього на тебе не було. - Був. - Ой навряд... Менi ось у тво?му вiцi доводилось уже на хлiб заробляти. Один рiк погоничем, другий - iди льохи-виносховища колонiстам копати. Лопату в руки i нарiвнi з дорослими цiлий день, - аж полуда на очi вилазить. - Так то ж... колись. - Авжеж. Тепер iнше, тепер ви з пелюшок зна?те сво? права: давай вам "Артеки", гармонiста штатного, розваги всякi... А коли ж до працi привчатися, як не замолоду? Глянеш, скiльки тих старшокласникiв - парубчаки ж, траси б могли будувати, а вони цiле лiто байди б'ють... Такi трудрезерви - й на вiтер! - По-вашому, канiкул зовсiм не треба? - А навiщо вам стiльки канiкул? Щоб бiльше дичавiли та в шкоду лазили? Батьки-матерi день крiзь день на роботах, а цi тiльки й знають Днiпро, човни, транзистор, карти... Або ватагами швендяють, доки десь таки на сво? наскочать, ?демо торiк з нашим директором на Брилiвку, а з кучугур дiвча якесь вискаку? навперейми, кричить, перелякане. Зупинились: що таке? Виявилось, хлопцi снаряд знайшли i котромусь закортiло всередину тiй iграшцi заглянути. Ну й заглянув... Ще ми його i в лiкарню вiдвозили, поклали просто хiрурговi на стiл... - Вижив? - Але ж iнвалiдом буде! I сказати б за дiло, а то так, з дурно? голови... Оце ж i ти: нiкого над собою не визна?ш, пiшов i пiшов по життю пустопаш... А була б на тебе, хлопче, мiцна рука, вмiла б приструнчити, не опинився б ти зараз ось тут, у штрафнiй, не соромив би матiр перед людьми. Чесна трудiвниця, а ма? через тебе, шмаркача, ганьбу терпiти! Нагадуванням про матiр Тритузний найбiльше й дошкуля? Порфировi: соромиш, ганьбиш... Хоч би вже в це не лiз! Нудить, повча?, а в самого нiс червоний, голос хрипить - не одну, мабуть, цистерну горiлки видудлив за життя... Наставник! .Ранiше Тритузний нiбито ?герював у мисливському господарствi, ? таке неподаля Комишанки, на вiдкриття сезону всi туди, бабахкають цiлий день, птицю розполохають, мета?ться в небi, нещасна, не зна?, куди й подiтись... Скiльки того птаства, мабуть, перебив цей Тритузний: такий нi качцi, нi каченятi пощади не дасть... - А ? такий закон, щоб лелек убивати? - зненацька запиту? хлопець, дивлячись у вiчi Тритузному. Начальник режиму погладжу? мiцну щiточку вусiв. Йому й невдогад, звiдки це аж сердите запитання. Бо ж сам вiн не був свiдком того, як знайшли напровеснi величезного мертвого лелеку пiд радгоспiвським гаражем, у калюжi кровi, з крилами задубiлими... Таким його вранцi люди побачили пiсля нiчно? чи??сь розваги. Всi обурювались вчинком невiдомого птаховбивцi, шофери нахвалялись ребра йому поламати, якщо виявлять, а Порфир i в школу не пiшов того дня, бо нащо йому й школа, коли отакi ? на свiтi... Кому вiн заважав, той птах? Був зовсiм довiрливий до людей, десь аж iз Африки прилiтав на цей радгоспний гараж... Опустiло лелече гнiздо. Скiльки пам'ята? себе Порфир, усе воно було, усе стирчало хмизом на гребенi сарая, i дзьобатий господар спокiйно стояв на однiй нозi та виклацував, згорда озираючись довкруги, нiкого не боячись... I ось - нема. На словах усi за природу, всi такi розумнi, а хтось таки ж руку пiдняв, хтось убив?! - Чого ж ви мовчите? Хлопець з настовбурченим виглядом ждав вiдповiдi, i Тритузний мусив пояснювати, що про вбивство лелеки дико й говорити, бо це не тiльки корисний птах, вiн просто друг людини... За народною прикметою, лелека щастя приносить... - Та тiльки чого це ти до мене з сво?м лелекою? Порфир чомусь не став вiдкриватись, не розповiв, як було знайдено бiля гаража птаха в кровi затужавiлiй i як вiн за ним тужив... Мовчав, хоч нестерпно було, хотiлося викричатись: "Малих тiльки хапа?те, а самi? Лелек б'?те, ось такi ви... Жайворонят у степу скiльки гербiцидами передушили? Навiть тодi, коли вони на я?чках сидять. Бо де ж ?м сховатись вiд ваших отрутохiмiкатiв!.. Цiлитесь, звiсно, по бур'янах, а чим оте захиститься, що голеньке, безпомiчне, зiщулилось у гнiздi... Дихнути на нього боязно, а ви на нього хмару отрути!" - Гербiцидiв цiлу баржу притягли, а про жайворонят нiхто й не подумав... - Це в нас бува?, - нахмурившись, згодився Тритузний. - Сам бачив пiсля тих обробок: бджоли мертвi - купами бiля вуликiв... Та тiльки ж бува? iнакше. Ось менi син пише з Каспiю, вiн у мене нафтовик, у пустелi разом з туркменами ставить буровi вишки. Зима i в них там видалась люта, навiть море замерзло, мiльйони птахiв лишились без корму. Пропали б, якби не людина. I зна?ш, як ?х виручали? З вертольотiв розкидали пiдкормку! Цiлi авiаз'?днання працювали на птахiв, тiльки це й врятувало ?х вiд загибелi. - Ну, то по-людському, - буркнув хлопець i, зацiкавившись, почав докладнiше розпитувати про ту вертолiтну операцiю по врятуванню птахiв. Хотiв знати, якi птахи на Каспi? водяться та чи правда, що й тут, у степах, торiк нiбито бачили, як вертолiт за обмерзлими дрофами ганявся, тiльки вже не з метою пiдкормки... Тритузний цього пiдтвердити не мiг, зате вiн виявився неабияким птахознавцем. Запевня?, що доводилось йому бачити на сво?му вiку навiть чорних жайворонят! I пташок, у яких не лапки, а копитця, пташка й зветься: копитник... - А ? ще такi пташата, що в ополонку пiд кригу пiрнають i по дну рiчки ходять, шукаючи собi там здобич, а потiм назад вибираються... Ось таке Порфир слухав би хоч i до ночi! Одразу й неприязнь його до цi?? людини мовби пригасла, вiн присiв навпроти Тритузного, ловлячи кожне слово з його розповiдi про тих дивовижних пташок, що пiшки по дну рiчки ходять... Але на цьому найцiкавiшому мiсцi Тритузний, глянувши на годинник, мову урвав i вже iншим, дiловим тоном звернувся до хлопця. - Може, ма?ш яку скаргу на наш надзирательський состав, то кажи... Бо краще тут викласти, нiж потiм бiгати до прокурорки, коли вона при?де братiю вашу опитувати. I пояснив, що тi, кому належить здiйснювати нагляд, регулярно на?здять сюди перевiряти, чи не кривдять тут вихованцiв, чи нема випадкiв рукоприкладства абощо... З боку Порфира нарiкань не було. Одна тiльки скарга мучила хлопця, але вiн тримав ?? глибоко в собi: за що я тут? Який на менi злочин? I коли ви мене випустите звiдси? Двi доби можуть тримати Кульбаку в штрафнiй, бiльше не мають права. Але ж i за двi доби занудитися, здурiти можна, дивлячись у вiкно на клаптик неба, що аж кричить сво?ю блакиттю, виманю?: виходь, Порфире, гайнем погуля?м! Вирватись звiдси можна хiба що в нужник, чи то пак, пробачте, в туалет. ? потреба чи нема - а бiжить! Добре, що хоч пускають, скiльки б разiв не просився. Вискочивши на подвiр'я, Порфир часом чкурне зовсiм не в той бiк, опиниться аж за майстернями, в глухiм закутку, де човни лежать просмоленi, лiта ждуть. Повпирались носами в мур - та його не пробити. Хлопець сюди-туди перебiга? очима: де ж той якiрець iржавий, що валявся мiж човнами напередоднi? I цвях вiдiбрали, i якоря нема, що мiг би аж он як прислужитись тому, хто замишля? ще одну вiдважну рiч... Береш якiрець, шпурля?ш його через мур, вiн там зачепиться за що-небудь, а ти вже тодi по ланцюгу вгору, як мавпа, як скалолаз: ловiть! Хтось догадався прибрати: мабуть, i з вiдстанi в цiй школi читають Порфировi пота?мнi думки. День повен сонця, повен весни. Днища човнiв понагрiвались, смолою пахнуть. Сам цей дух смоляний не байдужий тому, хто вирiс бiля каюкiв, на кому ще й зараз пiд курточкою рябенький тiльник, як у моряка, - мамин подарунок. На декотрих човнах по дну накладенi ребристi смуги, це полозки - на той випадок, якщо вода замерзне. Всюдихiд: чи по водi, чи по льоду - тiльки шурх! та шурх! мiж очеретами... А тут... Умостився Порфир на перекинутiй байдi, на сонячному пригрiвi й задумавсь: моряк, а на такiй сушi, на такiй мiлинi опинився. Птахом, чорним жайвороням яким-небудь стати б йому, щоб тiльки випурхнути звiдси. Бо ж не почува? себе винуватим! У чому провина його? Може, весна винувата? Взимку ще нiчого, а як завеснi?ться, так уже хлопець нiчого й не вдi? з собою, за парту його не заженеш, з дому вийде, а до школи не втрапить... Мама iнодi й у школу його вiдводила, за партою сидiла, та тiльки щодня ж не сидiтиме... Ну та й що? Однаково не дурнiший за iнших! Доки живий був дiдусь, вiн таки розумiв хлопця, заступався: хай покозаку?, мовляв, ти не дуже, Оксано, на нього нападай, без батька росте, йому ще його буде... Не було, мабуть, кращо? людини на свiтi, як дiдусь. Фронтовик, з однi?ю легенею в грудях, з медалями у вузлику, жив приймаком у яко?сь там на вiддiлку, хоч дехто й пiдсмiювався, що в такому вiцi, мовляв, старого у прийми потягло. (Мама цих жартiв не пiдтримувала). З дiдусем у Порфира нiколи не доходило до сварок, i тим болючiше йому зараз за той випадок з велосипедом. Никаючи якось по радгоспу, загледiв був: чийсь велосипед без дiла скуча?, притулившись пiд аптекою. Не довго думаючи, Порфир ухопив, осiдлав його i - в степ! Накатався й пiд лiсосмугою кинув аж за селом, бо не додому ж його тягти. Поверта?ться пiсля катання, а назустрiч дiдусь iде сумний-сумний, пiшки поверта?ться до себе на вiддiлок: "Якийсь недовiрок велосипед украв..." Ох, як тодi прикро почувалося Порфировi перед ним! Мав би одразу й признатись, побiгти та мерщiй прикотити дiдусiв велосипед (i як вiн його не впiзнав пiд аптекою!), але ж не признався, розгубився, згорiв... Лише увечерi потай пiдкотив той нещасний велосипед i пiд куренем тихенько поставив. Уже тiльки згодом дiдусевi признався... Все склалось би, мабуть, iнакше, якби живий був дiдусь! На дiдусеву честь i онука назвали цим ось нiби дорослим iменем, нiби аж нетеперiшнiм: Порфир. Так i зовуть: Порфир та Порфир... I нiяких нiжнощiв, нiяких тобi там "Порфирко" абощо. Хiба лишень жартома кине котрий-небудь: "Ей ти, Оксанич!...", а той жарт хлопцевi ножем у серце. Влiтку цiлими днями Порфир на рiчцi, ковбаситься у водi, стриба? з гiлляк, пiрна? на ямах без акваланга. I якщо хто вiдкушу? курортникам блешнi пiд водою, то це, звiсно, "Оксанич", пiдкрадеться, льоску на зуби: хрусь! - i поплив з новiсiнькою японською блешнею в зубах! Матерi не до нього, вона сво? кучугури окультурю?, а вiн... Та вiн не обража?ться на матiр. Сюди вiддала? А що ж ?й з тобою, бешкетником, робити? Щось навiть схоже на жаль прокида?ться в нього зараз до не?, дома таке рiдко з Порфиром траплялось. Скiльки разiв до безтяму ?? доводив, до крику та слiз: "Горе ти мо?! Тиран мiй вiчний!" У такi хвилини на все була здатна, а тепер, коли спекалась, видно, як пережива? за ним, стражда?. Найфантастичнiшi Порфировi думки все крутяться довкола одного: як випорснути звiдси? Не страшно, якби чорна буря пройшла з курявою такою, щоб цi мури геть зарiвняла, позамiтала... Або мiж табуретки якби залiзти, коли ?х з майстернi вивозять за браму... Або... Або... Весь мур уже вiн очима обнишпорив, чи нема де дiрки, шпарини яко?-небудь, щоб ящiркою прослизнути крiзь не?. Нема трiщини, мiцно, клятий, сто?ть. В одному мiсцi, де стiна трохи нижча, нiж всюди, самi ж вихованцi цiлою бригадою домуровують ??, працюють, як справжнi муляри. Розвели вапно, щiтками шпарують нiздрюватий ракушняк, щоб бiлий був, мов до свята. Та ви його хоч золотом укрийте, а для Порфира цей мур так i зостанеться муром придухи й неволi! З майдану спiв стройовий долина? на рiзнi голоси: В нашiй школi режим ох! - суровий, Та шляхи нам - у свiтле життя!.. Скоро й Порфировi доведеться з ними спiвати. Чи, може, iншо? затягне? Хiба ви забули, що ? ще й така: "Бiжав бродяга з Сахалiну звiриной вузькою тропой"? Розмрiявся й не помiтив, що за спиною - хтось. Озирнувся - черговий з пов'язкою на рукавi. Синьйор Помiдор, як його тут прозвано, бо щоки надутi й червонi, справдi як тугий помiдор, мабуть, самими тортами матуся годувала. Цей товстун, видно, про втечу не дума?, такого ковтюха хоч i пiдсади, то через мур не перевалиться. А ось перед новачком напустив на себе пихи, з першого слова присiкався: - Ти - чого? Кульбака з свого боку ошкiрився: - А ти - чого? - Я черговий по територi?. - А мене в туалет вiдпустили! - Так ти заховався i на сонечку загоря?ш? - А тобi сонця шкода? - Припини розмови! На мiсце марш, блощиця карцерна!.. Порфир аж пiдскочив: - Ах ти ж помiдор розчавлений, - i по носi того: хрясь! - Хулiган! Забiяка! Ану стiй! Ану до директора! - Синьйор Помiдор кинувся хапати порушника, та не на такого натрапив, щоб дався в руки. Крутнувся, вертнувся, випорснув i швидше од перекотиполя поза майстернями, поза гаражем (виходила чимала орбiта), щоб потiм уже шурхнути до карантинного корпусу. I тут якраз заскреготiло зелене залiзо брами - вона вiдчинилася! Перше iнстинктивне бажання було одним стрибком туди, за ворота, одначе весь прохiд загородив трактор: саме в'?жджав вiн з потойбiк, з волi, червоний та запилюжепий, цiлячись на хлопця фарами, зовсiм слiпими вiд сонця. Тiльки в'?хав, важке залiзо брами знов зачинилося, зi скреготом замкнулося на замок, нiби назавжди. По той бiк i вiтер, i воля, i курява, а по цей бiк... Краще й не говорити. На тракторi ?хали, начiплявшись цiлою купою, хлопцi, все старшi за Порфира, веселi, в чубах, - цi, видно, пройшли вже крiзь сито й решето. Досягли, що й чуби ?м дозволяють носити, i самих без супроводу вiдпускають з територi? для весняних робiт на шкiльних гектарах. У доброму настро?, обсмаглi, веселi, - що то значить волею дихнули! Трохи навiть вихизовуються, наче напоказ себе виставляють: ось гляньте, якi ми орли, якi ми трудяги в цих сво?х розкуйовджених, аж сiрих вiд пилюки чубах, що в них iще й польового вiтру повно! Трактор, дмухаючи спекою, зупинився поблизу Порфира. Зовсiм маленьким вiдчув себе хлопець перед ним, одразу геть змалiлим. I хоча й остерiгався, що ось-ось пiдбiжить Синьйор Помiдор, зчинить гвалт, однак не мiг не пристояти, очей не в силi був вiдвести вiд цих веселих чубанiв на тракторi. - Чого тобi, манюнiй? - звернувся один iз них до Порфира зовсiм незлобливо. - До мами хочеш? А ще iнший додав: - Це якийсь новий жевжик. Бо для них усi тут жевжики, хто менший за них, хiба тiльки й рiзницi, що той жевжик чорненький, той руденький, а Порфира невiдомо i яким жевжиком прозвуть... Стрибаючи на землю, хлопцi й далi розважалися новачком, один iз них спробував дати Порфировi щигля по носi й таки назвав його за русявiсть жевжиком сiреньким, iнший, - рославий парубчак з темним маком, що вже висiявся на верхнiй губi, - хотiв знати, чого такий сумний цей манюнiй: - Свободоньки закортiло, еге ж? Як у воду дививсь! Бо справдi ж закортiло, нi на мить кортiти не переста?! Найдобрiшим виявився той, що все ще сидiв з засуканими рукавами на тракторi, вiльно тримаючи руки на кермi, все, видно, нiяк не мiг навтiшатися сво?м капiтанським правом... Саме цей i вгадав пота?мне бажання Порфирове: - Хочеш за кермо потриматись? - А можна? - Ну давай... Та тiльки Порфир розiгнався до керма, як змушений був хутенько змiнювати вiтрила: вiд майстерень накочувалась галаснеча, грiзно ступав звiдти начальник режиму в супроводi Синьйора Помiдора, який, на ходу розмахуючи руками, саме, видно, доповiдав йому про свого розквашеного носа. В такiй скрутi Порфировi нiчого не залишалося, як, вдавшись до ганебно? втечi, миттю шурхнути до карантинно?, вiдгородитись вiд усiх оцинкованими дверима сво?? карцерно? схованки. Упав на тапчан, i аж дерево хотiлося гризти: втечу, втечу! Сто разiв тiкатиму, а втечу! IV Плакав, уткнувшись обличчям у долонi, щоб нiхто не бачив цих його слiз, потiм, виплакавшись, лежав, лицем до стiни, зiщулений, притихлий, хоча здавалось, що й так за ним стежать, що крiзь оте вiчко в дверях хтось невiдривне дивиться на нього злим, пильнуючим оком. Начальник режиму був таки зазирнув до штрафно?, але, переконавшись, що грiшник на мiсцi, не став чiпати його, зачинив дверi, - чути було, як вiн бере ?х на засув. I пiсля цього такий настрiй покинутостi обiйняв хлопця, таке вiдчуття самоти накотилося, що наче на цiлий свiт тепер вiн один, нiкому не потрiбен, геть усiма забутий. Мама не приходить i, може, нiколи й не з'явиться тут, вийде замiж i ви?де куди-небудь на цiлиннi землi, навiть адреси не залишить. I друзi комишанськi не йдуть, видно, матерi ?? не пускають. "Навiщо вiн вам здався,, той розбишака? Десятою дорогою обминайте його, за ним уже Колима плаче! Був би живий дiдусь - вiн, звичайно, провiдав би, вiн цi мури по камiнчику б рознiс, не кинув би свого улюбленого онука напризволяще! ? ще одна людина на свiтi, яка могла б виручити Порфира: дядько Iван, материн брат, рибiнспектор. Не раз у хвилини скрути Порфировi лагiдно лягала на голову кострубата дядькова рука. Iнодi по кiлька днiв гостював у дядька Iвана, там навчився й мотор на човнi заводити, сам це робив щоразу, коли дядьковi руки були ще в бинтах, пооббиванi браконь?рськими веслами. Дядько Iван, мабуть, ще нiчого не зна? про змiни в Порфировiй долi, iнакше був би тут, - з тих вiн людей, що не зраджують. Чи долетить на лиман чутка про Порфира? Хай тiльки долетить - доля Порфирова змiниться одразу... Буде так: дядько Iван з'явля?ться на подвiр'?, чорнявий та смаглявий, як мексиканець, веселе око його креше сюди й туди, шука? Порфира серед тих, що марширують, шука? й бiля трактора помiж хлопцiв, тiльки-но прибулих зi степу, бравих, запорошених, таких, що й вiтер волi заплутався в ?хнiх розтрiпаних чубах... А де ж Порфир? Це ви його пiд замком трима?те? Негайно його сюди! Вiддайте менi його на поруки, бо то ж вогонь-хлопець, саме такий менi потрiбен помiчник!.. Життя в рибiнспекторiв вiдважне та ризиковане, хай найтемнiша нiч, а ти не спи, вирушай у похiд, не вiдступай i тодi, коли намагаються веслом тобi голову розтрощити, вибити з рук електричний лiхтарик, який ти на них наводиш... Порфира нiщо б не злякало, без вагання пiшов би до дядька Iвана в пiдручнi, якби той згодився взяти. Бо хоч Тритузний i пiдозрю? в Порфировi мало що не спiльника браконь?рiв (адже саме такi, мовляв, недолiтки бiгають ?м по горiлку та стоять на чатах, коли незаконний лов iде), але щодо Кульбаки, то все це тiльки вигадки та припущення. Навпаки, вiн як виросте, то якраз i стане на вартi гирла й лиману, буде охоронцем птахiв i риб, а тим дичокрадам та рибохватам з сандолями та гаками-самодерами, тим, що аж божеволiють, коли рибець iде мимо них пiд час нересту, вiн скаже: "Оголошую вам бiй без примирення! Доки будете ви, доти й воюватиму з вами. Воюватиму вдень i вночi, на всiх берегах, на всiх водах гирла й лиману! I пощади вiд мене не ждiть - пощади не буде, оголошу?ться вам вiд мене вiчна вiйна!" Бо, крiм усього, з браконь?рами в Кульбаки ще сво? порахунки... Мрi? мрiями, а поки що тапчан, та всевидяча дiрочка в дверях, та високо, аж пiд стелею, ?дине вiкно, хоча й чимале (бо належну норму сонця тут навiть карцерник повинен мати, такий закон). Деколи пташина прилiта?, сiда? навпроти вiкна на гiллячцi дерева, ще голого, весняного. Погойдуючись, цiвка? до Порфира, щаслива, вiд квiтневого вiтру п'яна. Зда?ться, карасик. ? така пташка плавнева, трiшки бiльша за горобця, любить жити в комишах. Зв'язу? чотири-п'ять комишин, робить над водою пiдвiсне гнiздечко, гамачок такий, у ньому й живе, гойда?ться цiле лiто та дiтей виколиху?. Цiвкання пташине навiва? Порфировi iнший настрiй, почуття покинутостi змiню?ться надiями, полонить хлопця все та ж невiдчiпна думка про втечу, знов збуджу?ться в ньому нестримне душевне розбишацтво, що виносить його звiдси в плавнi та лимани, на простiр, де право-воля, де ти, як бог. I нiякий ваш карцер, нiякi Тритузнi та Синьйори Помiдори не упокорять його, надiя живе, жеврi? пiд попелом невдач! Нелегко звiдси втекти, та все ж нема на свiтi нiчого неможливого, - смертi, хлопцi, нема i не буде! Хай зловили, запхали сюди, хай i тут спiткала невдача, а колись же таки й пофортунить. Треба лише зметикувати, зумiти ?х обхитрити. Було ж одного разу, коли торiк вантажили кавуни з причалу до барж, заплуталася й Порфирова лобата голова помiж степовими головатими кавунами... Опинившись на однiй iз тих лайб, заховався, защух мiж горами рябих, мелiтопольських та голопристанських, ще теплих пiсля степового сонця. Ото була плавба! Отам право-воля! (Улюблене мамине словечко, що й до Порфира перейшло). Вгору, навпроти течi?, поволi йде розложиста баржа, пропливають береги в срiблястих вербах та незнайомi пристанi-причали, люд рiчковий сну?, хлопчашня купа?ться, десь iз протоки сiно правлять човном - цiлий стiжок пливе... Заготовачi, що супроводили баржу, розлiгшись посеред палуби, грали в пiдкидного на кавунах, потiм вечеряли, пiсень спiвали... А коли стрiчнi судна запитували ?х: звiдки? - вiдгукувались на все Днiпро добре знаним тут жартом-примовкою: - З Комишанки, з козацько? сторони! I так це гучно гукалось, розгонисте, аж луна котилась... Плив i плив до самих шлюзiв з ними маленький втiкач, i лише коли шлюзувались, виявлено було мiж кавунами безплатного пасажира, - зi смiхом рiчкова мiлiцiя зняла з баржi навiть ?м незвичного кавунячого "зайця"... Аж усмiхнулась душа, згадавши про ту пригоду. Повеселiшав одразу Порфир. I нiякого вже й чуда не було в тому, що незабаром карцер знявся з якоря, зовсiм вiдчутно поплив кудись разом зi сво?ми пошкрябаними стiнами: мов летючий корабель, летить уже вiн серед вiльностi, пiд блакиттю весни на крилах нестримно? дитячо? уяви. I нiхто не зупинить цього корабля, нiяких мурiв для нього нема, все вiн розсуне, проб'?, несучись до того свiту-галасвiту, де води такi красивi сяють, i птаство гелгоче, i вiльно похиту?ться пiд сонцем очерет, вилинялий пiсля зими, по-весняному бурий, русявий, як ти! V - Оце, дiти, планета, - рука вчительки ляга? на глобус. - Наша красуня планета... По-перше, вона кругла... - Як кавун? - Вважайте, як кавун... - А хвостик ?? - При чому тут хвостик? - Ну, в кавуна ж хвостик! Карантинники, понахилявшись до парт, потiшено пирскають, спiдлоба позиркують на вчительку: чи не образиться? Нi, не образилась. Навiть посмiхнулась ?хня Марися Павлiвна: - Ох, Кульбако... Ох, мудрець ти в нас... Хвостиком вiд планети цiкавишся, а спитай тебе, де живеш, де тво? мiсце на цiй планетi, то навряд чи й зумi?ш на глобусi показати. - Де живу, я й без глобуса знаю... Ось вiдпустiть додому - з зав'язаними очима втраплю. - Комишанка йому найлюбiша, - смi?ться з передньо? парти Карнаух. - Столиця! - А то нi? Очерети в нас найбiльшi на планетi... Один в'?тнамець казав: вони у вас - як бамбук!.. I так аж до гирла -кiнця ?м не видно, нашим очеретяним лiсам! Захова?шся - вiк шукатимуть i не знайдуть! А рибки там! Устанеш раненько, ще й вода рожева, примостишся десь пiд очеретом, а воно ж клю?!.. - Ану збреши нам ще про сома, - пiд'юджують хлопцi. - Що з берега тебе потяг!.. - А таки ж було, - стверджу? хлопець. - Кiлограм на сто бюрократа пiдчепив! Я його сюди, а вiн мене туди, я його отак, а вiн по менi хвостом я-а-а-к дасть!.. - Годi, годi, - урива? його захват Марися Павлiвна, - зна?мо тво? подвиги... I далi веде урок. На столi перед нею лежить розкритий так званий сигнальний зошит, куди потраплять всi тво? грiхи, жодного Марися не пропустить. Невеличка, зграбна, прудка, у светрi, що туго обляга? груди, вона схожа на студентку, на одну з тих, що час вiд часу при?здять до цих трудних спецшколярчат, щоб практикуватись на ?хнiх грiшних стрижених душах. Марися гарна спортсменка, часто й пiсля урокiв залиша?ться тренуватись з художньо? гiмнастики, коли спортзал вiльний; натренованiсть почува?ться в ?? рухах, в енергiйнiй пругкiй ходi, за що, мабуть, ?? й прозвано: Вiдзiгорна. Уважна, доскiплива, жваво постуку? по класу у сво?х модельних на високих каблуках, або, як вона каже, "на обцасах", зазирне сюди й туди, нiхто не випорсне з-пiд ?? ока. I чим ?? могла звабити ця школа, яка, зда?ться, мала б лише вiдлякувати таких, як Марися? Бо ж поряд з малечею тут тобi зустрiнеться й бевзь, що вже на двi голови вищий за вчительку i зна? на свiтi все, крiм таблицi множення... Той курить потайки, той про втечу виношу? думки з манiакальною впертiстю. Вона його в музгурток, щоб на трубi грати вчився, а вiн ?й: я вже вмiю грати на всiх дверних замках i навiть на дечи?х нервах! Навiщо ?й це все? Влаштувалась би собi десь у мiстi або принаймнi в селищi ГЕСу, де в не? нiбито ? наречений - лейтенант мiлiцi? Степашко, що якраз вiдповiда? за неповнолiтнiх, по пристанях та причалах полю? за такими, як оцi ангелочки. Чемний, культурний, одначе, якщо ти де-небудь схибив, не в той бiк задивився, кишенi чи?сь переплутав, уже вiн тебе за шкiрку та в дитячу кiмнату мiлiцi? для ближчого знайомства... Ото й закрутила йому голову Марися. Бо хоч нiби й нiчого особливого в нiй, не зiрка свiтового екрана, зате з характером, про не? iншi вчителi жартома кажуть: "В малому тiлi - великий дух". Але з такими, як Кульбака, i цей дух не завжди раду дасть. Бо це ж артист! Зараз ось такий, а за хвилину вже iнший, не зна?ш, що встругне, якого коника викине. Нiби на живу загадку, погляда? на нього Марися, коли вiн, злiгши пiдборiддям на руки, мов юний сфiнкс, свiтить на вчительку сво?м лукаво-вивчаючим, притамованим усмiхом. Якесь вичiкування, насторога в тiй усмiшцi, часом iронiя, майже глум. Аж нiяково ста? вчительцi вiд того дитячого нерозгаданого погляду, в якому переблиску? безлiч вiдтiнкiв i значень, вловлю?ш у ньому зата?ну недовiру й зацiкавлення тобою, iронiя змiню?ться чимось схожим на приязнь, котра, одначе, щомитi може обернутись несподiваним глумом, зухвальством. Ведеш урок i раптом чу?ш, як десь пiд партою почина? жалiбно пiдскавулювати мовби кимось пiдкинуте в клас цуценя. - Кульбако, це ти? Схоплю?ться, виструнчу?ться, погляд святий, невинний: - Що таке, Марисю Павлiвно? - Припини сво? витiвки. Губи вiн навмисно стулю? мiцно, а воно й далi десь там пiдскавулюе... - Кульбако, перестань. Хлопець на губи вказу?, дивiться ж, мовляв, це не я, це не з мо?х вуст, а те скавулiння знов озива?ться, десь воно там живе в ньому, в утробi, проситься на волю. Наче Рекс, заскучавши за сво?м господарем, знайшов якусь шпарину й подав аж до класу свiй жалiбний голос. Товариству, звичайно, розвага, клас шаленi?: ну да? цей Кульбака, от артист! А ?й... Iнодi хлопець пiсля сво?х витiвок ста? зовсiм серйозний, задуму?ться про щось, вчительцi, мабуть, зда?ться, що вiн живе зараз у сво?х комишанських очеретах, найбiльших на планетi, а Кульбака раптом - нi сiло нi впало - вилазить iз запитанням: - Чи правда, що людина в Хiросiмi випарувалась? Що тiльки тiнь вiд не? зосталась на тому каменi, де ?? вибух застав? Зiтхне Марися Павлiвна. Бо що ж тут вiдповiдати, коли вiн i сам уже звiдкись начутий про ту хiросiмську тiнь... Часом, переступивши через власне самолюбство, Марися Павлiвна проситься на урок до Ганни Остапiвни, щоб повчитись, як та, досвiдчена, заслужена, погамову? цих непогамовних. У Ганни Остапiвни якось воно так виходить, що хоча голосу й не пiдвищу?, суворостi на себе не напуска?, а проте цуценята на уроках у не? не скавчать. Гляне на комишанця i рiвним лагiдним голосом велить: - Кульбако, розказуй вiрш. Вiн i на не? смиренником, святенником, трохи у вiчi не вскочить: - Ганно Остапiвно, який вiрш? - Як який? "Менi тринадцятий минало...". Зда?ться, якраз твiй вiк. - Кульбака нам казав, - вкида? Карнаух, - що вiн ще й при мамонтах жив... Отакий, як ?, вже й тодi був... Я, каже, вiчний... - Гаразд, - згоджу?ться Ганна Остапiвна. - Вiчний, бездiтнiй ти, сто?ш над рiкою Часу... А вiрш все-таки разкажи. - Я... я... не вивчив. - Чому? - допиту?ться Ганна Остапiвна лагiдно, майже ласкаво. - Поясни. Важко да?ться вiдповiдь: - Не змiг. - Цiлий вечiр з Карнаухом у шашки програв i для завдання часу не зосталось? - Не да?ться менi... не можу... - Бистрицький ось вивчив. I Петров... I Смалений, i Палагута... Iншi можуть, а ти? Ти не такий, як вони? - А хiба такий? - в поглядi змигу? щось зухвальське, бешкетне. - О, нi: ти в нас особливий. Винятковий. Мiчений. Татуювання он на руцi - (татуйоване рученя миттю зника? пiд партою). - Хоч наколювати себе - то не найкращий спосiб утвердити свою особу... Тож хоч i примiтний, i винятковий ти, Порфире, одначе затям: ? речi, якими не соромно бути схожим на iнших... - Якими ж? - Трудолюбством. Чеснiстю. Стараннiстю. У тебе ж мати яка трудiвниця. В не? на таких пустирищах виноград росте, де нi в кого не рiс... - Порфир каже, - знов iнформу? Карнаух, - що мати його взяла зобов'язання виростити в кучугурах хлiбне дерево iз зернятка... Чи це вiн розiгру? мене? Хiба хлiбне дерево витрима? в нас? - У тако?, як мати його, i хлiбне дерево виросте, - з повагою каже Ганна Остапiвна. - А ти ось, син ??, той, хто повинен в життi ?й стати пiдтримкою, захистом, опорою... - Заждiть, - нетерпляче каже Порфир i, тяжко зiтхнувши, робить вiдчайдушну спробу витягти з себе: - "Менi тринадцятий минало, я пас ягнята за селом..." Гм... гм... И-и... - Загальмувало, - чу?ться з заднiх парт. - Осiчка. Кульбака озира?ться, дошуку?ться: хто ж це дошкуля?? Зда?ться, Бистрицький? Дотягнутись би до нього через парту та... - Далi, далi розказуй. - Вони заважають. - Не заважайте йому. Ну, смiливiше. - "Я пас ягнята..." Й... й... Е... е... I вже, видно, загальмувало остаточно. - Розбiглись ягнята, нема, - знов пiдкида? котрийсь, i всi заходяться смiхом, а найохочiше кида?ться у вир веселощiв сам Порфир, його аж розколиху? вiд нападу смiху. - Чого хоч тобi смiятися? - в голосi Ганни Остапiвни - i подив, i строгiсть. - Хай уже вони, хто завдання виконав, ?м можна й посмiятись, а тобi?.. - Менi теж весело. - Ой Порфире, горе менi з тобою. Ну чого ти не вивчив? Наче ж не ледачий... - Та нi... - Май на увазi; в нашiй школi ледарi не в пошанi, слово "ледащо" в нас вважа?ться найтяжчою образою, Школа така. Одного торiк обiзвали ледащом, то вiн навiть до прокурорки побiг скаржитись, коли та при?хала школу iнспектувати... - Я не побiжу. - Тебе нiхто й не образив. Скорiш ти мене, вчительку, образив, що ось так недбало поставився до завдання. I якби ж не мiг, а то можеш, здатен, сумнiву в цьому не маю. А тепер як порадиш: через тебе всьому класу знижувати оцiнку?.. - На завтра вивчу. - Це певно? - Запiзно. - Чую нарештi слово мужчини. - Ганна Остапiвна веселiша? i вже до всiх: - Будете сумлiннi, дiти, то сваритись не будемо, дружний у нас з вами складеться колектив... Улiтку ось наша Марися Павлiвна виведе вас у широкi свiти, спортивнi забави ждуть вас на водi й на сушi, - звичайно, це пiсля того, як добре попрацю?те в радгоспi на морквi та на черешнях... - Слова старо? вчительки розпалюють дитячу уяву. Хлопцям хоч би й зараз оце кинутись прополювати моркву, дертися на черешнi, звiдки тобi смiються рум'янощокi "жабуле" та "раннi степовi"... - А на зароблене протягом лiта школа придба? вам до Жовтневих свят форму морську, на демонстрацiю вийдете в безкозирках, усi наче юнги далекого плавання... Ви ж про це мрi?те? Отже, головне - старанним бути, з юних лiт привчати себе до чесного трудового життя... I якось так виходило в Ганни Остапiвни, що нiби й не моралiзу? вона, а просто да? цим стриженим щиру материнську пораду, як ?м поводитись у майбутньому життi. "Вона ?х любить, душею любить цих стрижених маленьких людей! - вiдзначила для себе Марися Павлiвна, стежачи з останньо? парти за уроком колеги. - До пiдступних, лукавих, безсердечних, до недобрих i добрих - до всiх вона ма? в душi запас материнського тепла... I, певне, нi досвiд, нi знання, нiякi педагогiки не зарятують, якщо не буде цього, якщо не вiдчують вони самi, що ставишся до них справедливо, з надi?ю, з любов'ю!.." "Але вони ж нестерпнi!" -чу? заперечення вiд само? себе. Так, нестерпнi, але ж ти... ти педагог, ти старша! Кожне з цих дiтей ма? ждати зустрiчi з тобою, учителькою, як радiсно? подi?, як свята сво?? душi. Тiльки заходиш, вони всi вже на тебе: що на обличчi? Яка ти? Що ?м несеш? I ти не повинна ?х розчаровувати. Привiтнiстю, теплом довiр'я ма?ш огорнути кожного з них. Мусиш здолати його замкнутiсть i озлобленiсть, якщо перед тобою зле вовченя... Ганна Остапiвна вмi?, чому ж не зумiти тобi? Про Кульбаку вона увечерi запише до щоденника: "Збудливий, майже неможливо змусити його на уроцi тихо сидiти. Реагу? на все швидко, блискавично. Iронiчний, любить розваги, навiть за рахунок учителя. Дiапазон думок досить широкий: вiд Хiросiми до Комишанки". VI На перерву вони вилiтають, мов з пращi, в коридорi Марисю Павлiвну ледве з нiг не збивають, дарма що гiмнастка. Вона для них нiби й не наставниця, остраху перед нею нема?, справдi, нiби якась практикантка, що з нею можна бути запанiбрата. Мчить ось навстрiч цей же ошалiлий Кульбака, геть очманiв вiд радощiв, що вирвавсь на волю. Загледiвши вчительку, зiщулю?ться, як хиже звiря, розчепiреними пальцями межи очi нацiлю?ться зрозгiнцi: - Бiжу! Лечу! Цiлюсь в лiве око! Зда?ться, так i проштрикне. Сто?ть, прикусивши губу, Марися Павлiвна. Набiгай, мовляв, виколюй... Перекошене, хижувате, само на себе не схоже, зупинилося, не добiгши крок. Вразила його, видно, ця витримка вчительки, губа, прикушена мало не до кровi. - Чого ж ти? - Марися Павлiвна аж нахилилась, пiдставляючи незахищене обличчя. - Виколюй! Лiве чи праве... Тобi стане легше? Ти будеш пiсля цього щасливий? Малолiтн? хулiганча отямлю?ться нарештi вiд свого шаленства, сто?ть в недобрiй, очужiлiй осмiшцi. Рука, що перед цим летiла, як спис, нацiлена межи очi, уже заховалась за спину. Одначе хлоп'я ще не може визнати сво?? поразки, ще не зовсiм зiйшла з нього безглузда його войовничiсть, розгублена усмiшка нiяково покривлю? губенята, забуто черствi? на них. Учителька кладе йому руки на плечi, на тi щуплявi кiсточки: - Я тобi ворог? Я тобi щось зле заподiяла? I хлоп'я, помiтивши, як на очах учительки, з'явившись десь iз глибоких глибин, росте неймовiрно справжня, зовсiм на мамину схожа сльоза, раптом мовби схаменулось, похнюпилось. Кажуть, що емоцiйна сльоза здатна вилiковувати проказу. Хто зна. Може, то колись. Може, то в Африцi... Чи й справдi таки сльоза лiку?? Надто ж, коли вона на мамину схожа... Може, цi?? митi все ж ворухнулося в ньому щось оте, що здатне, долаючи власну жорстокiсть, помiтити чужий бiль? Хай ще не вiдчути, хоча б - помiтити! - Пожартував я, - каже насуплено, одводячи погляд убiк. - Хiба як на режимi, то й пожартувати не можна? Такий вiн. I хоч щойно завдав тобi образи, вiд яко?, здавалось би, ма? залишитись у ньому бодай слiд каять би, одначе невдовзi все це з нього як вiтром здмухнуло. Уже вiн веселий i добрий, так жваво й дотепно розповiдав пiсля урокiв про сво? рибальство та про якогось мiфiчного бухгалтера, котрий, працюючи на силiкатному заводi, зумiв у портфелi наносити собi цегли на цiлий будинок! Не всi й вiрять в iснування того силiкатника, а Порфира нiби якийсь веселий гедзь укусив: розпалився, пiшов комiкувати... - Отак вiн iде, отак, отак! - Схопившись, хлопець з кумедним вихилясом пуска?ться зображувати перекособочену пiд вагою портфеля постать, у запалi й не помiчаючи, що пiд пахвою в нього замiсть портфеля, напханого цеглою, опинилась плетена з соломи японська сумочка Марисi Павлiвни, якою вона так дорожить. - Облиш, облиш мою сумку - там цегли нема, - смi?ться Марися Павлiвна, яку ця щира безпосереднiсть хлопця, митт?ва здатнiсть його переноситись у стан безмежного захвату просто обеззброю?. Гори педагогiчно? лiтератури написано про таких, про те, як пiдбирати ключi до ?хнiх розхристаних душ, а постане ось такий Кульбака перед тобою, i раптом бачиш, що нiякий стандартний ключик до нього не пiдходить. До того ж вiн сам незгiрший за тебе психолог, тiльки в нього свiй пiдхiд, своя шкала оцiнок, що виплива? з його досить-таки послiдовного мислення. З товаришами легко зiйшовся, розважа? ?х рiзними витiвками та нестримним фантазуванням, справдi можна заслухатись, коли вiн, уявивши себе там, де право-воля, бурхливо жестикулюючи, почне показувати товариству, як спритно вiн пiрна? та як довго, затримавши дух, ходить просто по дну, i це ж не вигадка, адже ж i в характеристицi записано, нiбито по глибинах цей земноводний пiдкрадався до курортникiв-вудкарiв i не раз вiдкушував ?хнi цяцькованi iмпортнi блешнi! Пiди перевiр, хто ?х вiдкушував, може, самi курортники й вiдкушували, а записано на Порфира... Чи не тому, що аж надто добре обiзнаний, як там воно пiд водою, де вiн без акваланга принатуривсь ходити, в усiх тонкощах вивчаючи, як рiчкова ?хня риба живе! Розкаже про всi породи, що водяться в гирлi, та якi серед риб витривалi бувають - ? така, що годинами валя?ться на пiску i все диха?! Нiби чарами спо?ний хлопець ста?, коли малю? картину, як гра?-вигра? риба навеснi, як вигулю?ться рибець, iдучи на нерест, - самицi в прозорiй водi лiтають, мов стрiли, а за ними по камiнцях самцi табунами! Браконь?ри з мосту аж слину пускають, що стiльки пiд ними пропливав живностi, а вихапувати не смiй, не ма?ш права. Вiдомо Порфировi, котра й куди ходить на нерест, яка руха?ться з гирла першою навстрiч течi?, бо любить воду холодну, свiжу, а яка вирушав, вже тiльки коли рiчку сонце прогрi?. Таке враження, мовби й сам вiн десь там пiд водою рiс i на власнi очi бачив, як та риба iкринки на очерет прилаштову?, а iнша кладе сво? потомство по дну, по камiнцях, щоб його свiженькою течi?ю перемивало, купало... А самого його в ногомийку ввечерi не заженеш, i в лiжко вiн перед вiдбо?м вклада?ться останнiй, бо саме ж розiйшовся, саме смiшить товаришiв, адже з усiх пунктiв урочисто? клятви, яку йому належить завчити напам'ять, вiн найбiльше уподобав один пункт, останнiй: "Не журись!" Ще з дитячого обласного приймальника, де Кульбака сидiв - уперше в життi! - за гратами, попередили щодо його особи: - За цим дивiться, просто феномен якийсь. Фiзично, психiчно все в нормi, навiть розвинений, але вдача... I головне - ма? непереборне бажання тiкати. В нього це нiби iдея фiкс: на волю, хоч умри! З думкою про втечу й тут хлопець не розлуча?ться, про це вiдомо Марисi Павлiвнi, i часом ?? аж досада бере на директора: ось такого крученого, може, навiть небезпечного, саме ?й доручив! Досi матiр мордував, а тепер тут з виховательки нерви тягтиме, намагаючись зробити з не? посмiховисько. У вигадках вiн невтомний, цим живе, просто диву?шся, скiльки в цьому створiннi енергi? до життя! Уже й перед сном, коли в лiжко заженуть, хлопець, комiкуючи, визирку? з-пiд ковдри, ще не нажартувався, оченята - двi iскорки хитруватi - жваво нишпорять по сусiдах, вишукують комiчне щось i в тобi, виховательцi, i лише коли зачуються з коридора командорськi кроки вартового, аж тодi замруть, стануть одразу святi... Уперше зустрiча?ться молода вчителька з таким характером, з маленькою затятою людиною, в якiй так химерно по?дналось вроджене й набуте... Лагiднiсть i пiдступнiсть уживаються в ньому поряд, вiн умi? зача?тись, зробити ангельськi очi, пiсля зухвальства шовковим стане - i все це заради чого? Втекти, вирватись звiдси - ось його найжагучiша потайна мета, i задля не? вiн це зупиниться нi перед чим, нi перед яким обманом, пiде на лестощi, на хитрощi, на будь-яке крутiйство, - адже такi речi в його очах зовсiм не вада, це скорше геройство. День за днем виношу? сво? потайне бажання, i почува?ться, що воно живить його, да? полiт уявi, для нього вирватися звiдси - це ?диний спосiб самоутвердитись, вiдстояти себе, непогамовну й затяту свою особистiсть. Вчителька пробувала бесiдувати з ним наодинцi, пiдбирала тон довiрливий, вiдвертий: - Скажи: чому з усього ти обира?ш втечу? Звiдки ця бiгоманiя? Чи болить тобi що? Чи так дуже суму?ш за кимось потай? Не вiдкрива?ться, не хоче нiкого пускати у свiй з iлюзiй збудований свiт. Один раз тiльки, нiби ненароком, признався: - Находить на мене таке... Як засмокче отут, як пiдступить пiд душу!.. I мушу, мушу тiкати! - Куди? - Хто зна й куди. - Чим тобi в нас погано? Ми хiба не уважнi до тебе? Ми хiба злого чогось тебе вчимо? Насуплю?ться хлоп'я, перемовчу?, i лише тiнь якась болiсно перебiга? по обличчю. Говори пiсля цього скiльки хоч i що хоч, а вiн нiмуватиме, замкнеться в собi надовго. Сидить, повитий смутком дорослого, думою людини, що вже по-сво?му вмислю?ться в життя. Деколи Марися Павлiвна й пiсля вiдбою заходить з черговим по режиму до кiмнати, де малюки сплять, заходить, щоб упевнитись, чи всi на мiсцях, чи нiхто не прихворiв, чи рiвно дихають цi звезенi з усiх усюд, по горищах та пiдвалах назбиранi, по вокзалах та пристанях наловленi люди, труднi, малолiтнi... Лежать, спочивають хлоп'ята, звiльнившись аж тепер вiд усяких обмежень, пiдданi лише одному - владi сво?х сновидiнь. Декотрi усмiхненi, iншi присмученi i всi - значнi, загадковi. Той лоба нахмурив, а цей раптом здригнувсь... Чого вiн? Психiка помiтно порушена: бо втiкав, ловили, жахавсь... Бешкетники, правопорушники зараз, а виростуть - будуть ким? Присто?ш над його, Порфировою, бешкетною душею, що нарештi втихомирилася пiсля денних витiвок та шаленства, i, вслухаючись, почу?ш, як i вночi продовжу? вона жити, як i ввi снi ця баламутна душа вою? з якимись невiдомими силами. Оце, дiти, ваша планета, в материках вона, в океанах, в голубих серпанках летить у всесвiтi ваша красуня, а правопорушне дитя диха? нервово, раз у раз здрига?ться пiд казенною ковдрою щупляве його тiльце, що вночi став зовсiм маленьким, безпомiчним. Лише ось тут, мабуть, до кiнця й вiдчува?ш, що перед тобою дитина, створiння беззахисне перед всiма тривогами свiту, iстота, в яко?, одначе, в сво? проблеми, i не менш серйознi, анiж у дорослих, ? переживання, скрути сво? i внутрiшнi драми, i аж тут до болю вiдчува?ш, як потрiбна цiй маленькiй людинi пiдтримка чиясь, материнське тепло та батькiвська опора... Сто?ш над ним, i горло тобi здушу?ться, що не зна?ш, як йому допомогти в цiй нервовiй нiчнiй метанинi, коли вже нема нi хвацькостi в ньому, нi розбишацтва, а тiльки голос так благальне доклика? з темряви найрiднiшу людину, з такою пронизливою ласкою-мукою кличе крiзь жахiття снiв: - Мамо! Мамуню! Нiколи не чула тако? пронизливостi благання, нiкого не було ?й так шкода, як зараз його. Що йому сниться? Хто його переслiду?? Щось його мучить, якихось страхiть ще вiн не подолав, б'?ться, може, з браконь?рами на лиманi чи з гуркотнявою екранних вiйн, з неонами мiст i кошмарами Хiросiми... То передихне, то знов заскiмлить, то раптом аж засмi?ться, - сни втоми не знають! - дитяча вiдважна душа знов i знов ста? на бiй з нападами якихось тiльки ?й вiдомих чудиськ-химер... Заспокiйливо торкнешся рукою його колючо? гарячо? голови, i душа тобi заходиться, пройма?ться спiвчутливiстю до хлоп'яти, а воно нiколи й не дiзна?ться, з яким почуттям стояла колись вчителька над ним у цiй карантиннiй темрявi, де маленьке нервове тiльце, аж звиваючись, жалiбно поскавулюючи, б'?ться й б'?ться з темними загадковими силами ночi. VII Одного дня прибула якась комiсiя, довго ходила по територi? школи, в усi закутки заглядала, а карантинники тим часом млiли вiд догадок: чи зайдуть i до них, чи не обминуть? Невiдомо було, хто при?хав, може, якраз ота всемогутня жiнка iз прокуратури, яка щоквартально навiду?ться до цього спецзакладу наглядати, чи все гаразд, чи не порушу?ться законнiсть. Тож як ?? зустрiти, коли зайде? Як на Порфира, то добре було б ту комiсiю розвеселити чимось, скажiмо, заскавчати потайним способом, як це тiльки вiн умi?; сто?ш перед учителькою з мiцно зцiпленими губами i навiть усмiха?шся безневинно, а воно десь там у тобi так жалiбно поскавулю?, ну, чистiсiнько цуценя, кинуте напризволяще десь у бур'янi. Йому вже навiть уявилося, як поважна комiсiя торопi?, здивовано роззирку?ться увсiбiч i нiяк не може втямити: де ж це воно заховалось, звiдки воно пiдвива? Ото було б смiху! Може, пiсля тако? витiвки i в комiсi? серце ворухнулось би: "А цього веселого хлопця навiщо ви тут трима?те? Вiддати його на поруки! Хай станцiя його вiзьме! Хай краще матерi допомага? на виноградниках, анiж тут пiдвивати!.." Одначе можуть i не зрозумiти жартуна. Бо рiзнi я люди: одним жарти подобаються, а iнший ще бiльше насупиться, вважатиме, що ти глузу?ш з нього. Ще коли сидiв Порфир в обласному приймальнику та показував iз-за грат язика перехожим, переконався, яке людство не однакове: той озирнеться, усмiхнеться на твою перекривлену пику та й далi пiшов, а iнший (трапився й такий!) зупиниться та давай у дверi кулаком гатити: що ви тут сво?м хулiганчатам ладу не дасте? Пройти не можна, перекривляють, глузують з перехожих!.. Тож краще, мабуть, буде повестись перед комiсi?ю на вже випробуваний манiр - покiрненьким телятком, ангелочком: комiсi? люблять, щоб перед ними стелився, щоб аж погладити себе дав. Комiсiя таки не минула карантинного класу: цiла юрба людей зайшла, вiдтиснувши Марисю Павлiвну подалi, до вiкна. На чолi комiсi? виступала поважна дама, пишнотiла хiмiчна блондинка з лелечим гнiздом на головi, i хоч на лобi в не? не написано було, що вона старша, але Порфир одразу це вловив iз самого ?? милостивого тону розмови, з пiдкреслено? чемностi, яка, видно, ?й самiй подобалась, - дама була нiби одягнута в якусь службову ласкавiсть. Що перед ними не прокурорка, Порфировi це ясно стало одразу, бо цiкавилась жiнка не скаргами вихованцiв, а бiльше ?хнiм розумовим розвитком та санiтарним станом (може, була це дама з мiнiстерства чи, може, дисертацiю пише хто ?? зна?). Повагом пройшлась помiж партами, велiла хлопцям, щоб руки ?й показували, наче по руках хотiла вгадати, до чого вони, грiшнi, торкались та з якого ларка що поцупили... А скорше просто оглядала, чи нема болячок та чи кiгтiв на пальцях не позаводили, на Порфирiв татуйований якiрець звернула увагу, запитала з привiтним виразом, чим виколював. Потiм, стоячи бiля дошки, вибiрково зупиняла зелений свiй погляд то на одному, то на iншому з хлопцiв, запитувала, звiдки та за що сюди попав. I коли нарештi дiйшло й Порфировi вiдповiдати на оте неминуче: "Звiдки?" - хлопець, схопившись, жартiвливо виструнчився i вигукнув хвацько, мов для великого простору: - З Комишанки, з козацько? сторони! Нависпiв, аж весело та незвично це пролунало серед напружено? тишi класу, вигукнулось у тiй розлогiй днiпровськiй iнтонацi?, що ?? перейняв хлопець пiд час плавби на баржi з кавунами. В такiй вiдповiдi виявляла себе не тiльки широка натура комишанця, тут була ще й хитрiсть, розрахована на те, щоб комiсiю розважити, потiшити цi?ю примовкою, здобути ?? симпатiю - це ж таки щось! Як i передбачав хитрий комишанець, комiсiя справдi клюнула на його наживку, повеселiшала, а дама просто медовим голосом звернулася до Порфира: - Жартун ти, одначе... Мабуть, веселi там люди, у вашiй Комишанцi? - Смiються, аж кашляють. - Але ж i впертi, самолюбивi, - буркнув iз-за плеча в дами ще один iз комiсi?, лисий, осадистий (чомусь Порфировi саме таким уявився цi?? митi злощасний той силiкатник, що цеглу в портфелi носив, аж поки був застуканий на гарячому). - Хто-хто, а я вже ?х знаю... - I суворо запитав хлопця:- За що сюди? Порфир вiдповiв без брехнi: - Школу кидав, з дому тiкав. - А ще? Мiг би сказати Порфир, як матiр не слухався, з двiйок не вилазив, як тинявся цiлими днями по пристанях, що аж у порт його занесло... Мiг би, мiг, одначе вiдповiдь чомусь так i присохла на язицi. Стояв, i непевний осмiх блукав йому по губах - зараз це був осмiх погорди й самозахисту. Тут захищаються, хто чим може. Той мовчанкою. Той понурiстю. Той схлипом, якщо маму згадають. А в Кульбаки, якщо вже його притискують, мимоволi з'явля?ться на губах оцей напружений, сухий, наче павутиною наснований осмiх. Бо в ситуацi?, коли. краще тiнню усмiшки прикритись, прикусити язика або скористатись давнiм комишанським правилом: цить та диш! - Чого ж мовчиш? Чим ще вiдзначився? - наполягав лисий, осадистий. I тодi почувся вiд порога дужий, хрипкуватий бас начальника режиму товариша Тритузного: - Розкажи, як черговому по територi? носа розквасив! - Таж питають про ранiш... - Ну, тодi розкажи, - знову глумливо порадив Тритузний, - як блешнi курортникам вiдкушував та рибу гачив!.. - I, звертаючись до комiсi?, додав, нiби вiн був тут з усiх найвiдповiдальнiший:- Це ж наш маленький браконь?р, ма?мо й такого кадра... - Неправда! - обурено викрикнув хлопець. - Чого набалаку?те? Хто мене зловив? Коли це я гачив? Доки дама з лелечим гнiздом, нахилившись до директора, з'ясовувала, що воно ма? означати "гачив", - начальник режиму, щоб не морочились, поспiшив сам розтлумачити: - Якщо хто рибу гаком за ребро хапа? - ото й гачив. Дикий, варварський спосiб. Тiльки якщо й був такий грiшок, то хiба ж вiн призна?ться... - I Тритузний, вивищуючись над усiма сво?м картузом, виступив упевнено наперед, мовби смiливим рапортом здобувсь одразу на таке право. - А з малих браконь?рiв великi виростають, от у чiм лихо! - заговорив вiн ще гучнiше. - Скiльки самих тiльки "законних" розвелось, що з мисливськими квитками, у моторках з державного алюмiнiю! На кожне зайченя - ?х дюжина п'яних пикатих ледацюг! Що вони - голоднi? Нема ?м iнших розваг? Давно б уже треба рушницi в усiх у них повiдбирати, а ?м ще й премi? за шкурки видають... Ну, а такi, як Кульбака, це ж бачать - то що ж ви хочете? Директоровi, видно, не дуже подобалась надмiрна активнiсть начальника режиму, одначе Валерiй Iванович навiть поглядом йому не зауважив, бо чи остерiгався, чи звик уже до цi?? риси в Тритузному, який при комiсiях мiнявся на очах i, рiшуче вiдтискуючи iнших, щоразу запопадливо пробивавсь наперед iз сво?ми рапортами або з гнiвним, як оце зараз, викриттям якихось явищ, для нього нестерпних... I хоч обурення його нiби й не стосувалось Кульбаки, та все ж... - I оце ти так мiг? - дама дивилася на Порфира докiрливо i водночас нiби жалiючи, його. - Живе створiння гаком за ребро? А що рибцi теж болить - ти про це подумав? - А що менi вiд брехнi вашо? болить, ви про це подумали? - вiдсiк хлопець i вiдвернувсь до вiкна. - Будь чемнiший, Порфире, - нагадав директор - бiльше для протоколу. Марися Павлiвна, що досi, нiби вiдсторонена, стояла бiля вiкна, не витерпiла, озвалась: - А коли справдi не гачив, не браконь?рив... Навiщо ж кидати тiнь пiдозри? - А ви не заступайтесь! - крикнув i на не? хлопець, не прийнявши захисту. - Може, й гачив! Може, й чужi сiтки ночами трусив! Якщо вже вони уявляють його таким розбiйником днiпровським, то хай таким i буде... Тритузний не проминув скористатися гарячкуванням Кульбаки: - Такий митець, та щоб пропустив, коли вона сама на гака йде? Хвалився ж, як наловлював риби повнi каюки, навiть осетрiв тягав бiля гесiвсько? греблi з-пiд самих турбiн... Казав таке? Хлопець понуро мовчав. - Треба ж знати психологiю рибалки, - звернулась за пiдтримкою Марися Павлiвна до найближчого з членiв комiсi? - мовчуна в окулярах. - Йому аби слухали, вiн вам такого нагачить!.. Перед вами великий фантазер, людина унiкально? уяви, ось ви це зважте! Фантазiя в нього рiвносильна реальностi, в заняттi сво?му вiн завзятець, в нього темперамент ловецький... - Захищайте його, захищайте, - зневажливо посмiхнувся начальник режиму i дiловим тоном став пiдкидати комiсi? новi данi про Порфира: як був затриманий у порту, i як аж до мiських пляжiв улiтку добирався... - Пляжним роззявам, мабуть, не раз кишенi перевiряв... - напiвжартома закiнчив Тритузний. - I це брехня! - злiсно викрикнув хлопець, блiднучи вiд обурення, аж ластовиння повиступало бiля носа (щораз воно виступа?, коли Порфир блiдне, розхвилювавшись). - Як не бачили, не кажiть! Настовбурчився весь, у поглядi ненависть, кулачата стиснулись, видно, був до глибини душi скривджений цi?ю намовою. Крадi?м, злодiйчуком малюють! В його очах була це чорна зрада з боку Тритузного: адже Порфир сам розповiдав йому пiд час бесiдувань у карцерi про сво? походи, про те, як на пляжах улiтку з хлопцями з'являвсь i, тiшачи публiку, ходив по берегу на руках, але ж про кишенi й мови не було, бо не його це заняття. - Здоровi, а вигадують! Набрiхують, чого й не було! Оце ви такi?! Вкрай знервований, скривлений вiд болю й ненавистi, хлопець аж нетямився, його взялись приспокоювати, однак вiн усе викрикував сво?: - Неправда! Неправда! Не лазив по кишенях! Не було цього! - Ну, не було, так не було, - злагiдливо казала дама з комiсi?. - Заспокойся, ми вiримо тобi. Проте хлопець уже, видно, не чув ??, оглушений i заслiплений болем образи. Вигадують, наговорюють, виходить, вiн злодiйчук, крадюга якийсь!.. А вiн ще нi в кого й остiлечки не вкрав! Бо вiд дiдуся не раз чув засторогу: чужого не руш, Порфире, я ось вiк прожив, а нiчийого не торкнувсь, бо як його брати, коли воно людське... Порфировi мiцно вкарбувалось дiдусеве слово. I коли навiть кортiло щось потягти з радгоспного гаража або на пристанi, то щоразу згадувалось: чужого не руш! То ж людське... Траплялося, звичайно, що каюка чийогось прихопиш, але ж потiм i на мiсце його приженеш, прив'яжеш до верби, просто нiби напрокат брав. А тепер ось Тритузний таке наклепу?, набрехи зводить перед лицем комiсi?, мабуть, щоб вислужитись перед нею... Тритузний, вiдчувши, що переборщив, спробував загладити враження: - Може, в чому й згущено фарби, але ж диму без вогню не бува?. Чи такi вже ми святенькi? Хлопець, одначе, нiяк не мiг погамуватися: - Що було, з тим не криюся, а набрехи зводити... Це ? у вас таке право? - Годi, годi, Порфире, - заспокiйливо сказав директор, а хiмiчна дама, всмiхнувшись, додала: - Не слiд образу затаювати надовго. Бо з маленьких образ потiм одна велика виросте, i ти вiдгородишся нею, як муром, вiд усiх, ничого доброго в людях не помiчатимеш. - Комишанськi вони дуже самолюбивi, - нагадав про сво? осадистий. - А вiн же того кореня... Бачите, який амбiтний. Чи не скiфських царiв нащадок?.. Щось мовби знущальне вчулося Порфировi в останнiх словах, i це його зовсiм сказило: - Корiнь, нащадок, - гугняво перекривив вiн члена комiсi?. - Чого ви розпису?тесь за мене? А може, нiчийний я? Може... I голос його осiкся. Усе горiло в ньому, ятрилося раною, яку досi витерплював у собi, утаював вiд стороннiх очей. Син матерi-одиначки, та й усе! А ви вже, дорослi, пояснiть, що це воно таке - син одиначки? Що це, коли батька нi разу й у вiчi не бачив! I слова його нiколи в життi не чув? Як це буде по-вашому? Вiд святого духа вродився? Лелека на хвостi принiс? Чи, може, в капустi знайшли? Знайшли й гарячим залiзом на тобi тавро випекли: одинак! Оксанич! З тим i живи на вашому бiлому свiтi. - Труднi, ох, труднi дiти, - зiтхнула жiнка з комiсi?. - Я згодна з Корчаком: недисциплiнована й зла дитина тому, що страждав. А ми часто забува?мо про це. Забува?мо, що в такого ось отрока швидше, нiж у дорослого, розгальмовуються небажанi iнстинкти та збудники. Ще один з комiсi?, той мовчун в окулярах, нарештi подав голос, бiльше звертаючись до Марисi Павлiвни. I хоча йшлося про "пiдвищену реактивнiсть" та про "органiчне вiдчуття справедливостi" в ?? вихованцевi, але це можна було сприйняти також як вияв пiдтримки молодiй учительцi, бо, видно, мовчуновi до душi було, що ця чорноброва, з смiливим лицем особа в потрiбну хвилину рiшуче взяла свого "великого фантазера" пiд захист. Перед тим вiдсторонено стояла бiля вiкна та тiльки губи кусала, прибравши iронiчного виразу обличчя, а коли вибрала мить... От вам, будь ласка. Одразу видно, що людина ма? свою думку i вдачею не з полохливого десятка. Дама з комiсi? тим часом звернулася до дiтей: - Друзi, любi нашi малята. Це тiльки напочатку вам тут незвично. А закiнчиться карантин, ви себе одразу iнакше вiдчу?те, школа зробить усе, щоб ваше дитинство було щасливим i сонячним... Пiсля цього стала спiвучим голосом розводитись про дисциплiну, про гiгi?ну, але Порфировi вже не слухалось, нудило вiд ?? пiдсолоджених слiв, як вiд пасльону. Не зводячи сердитого погляду з хiмiчно? дами, з ?? отого лелечого гнiзда на головi, вiн рiзко пiдняв руку: - Пустiть у туалет! Коли ж хлопець, нiби з ланцюга зiрвавшись, вискочив iз класу, начальник режиму сказав, аж нiби зрадiло: - Ох, i штукар!... Тiльки злегка зачепи i вже - наче окропом налитий... Цей у життi не пропаде, цей зумiв впiймати вовка за вухо! - Я вважаю, - твердо сказала Марися Павлiвна, - що вам би годилося вибачитись перед ним. - О! Перед цим пуцьверiнком? Це ж за що? - Самi зна?те. Аж коли комiсiя вiдбула, тiльки тодi Кульбака приплентався до класу. Забився, як вовченя, в куток на останню парту, мовби й на Марисю Павлiвну сердився за те, що вона заступилась за нього. Вчителька, щадячи хлопця, вирiшила не чiпати його: хай вiдтане, перестражда?. До кiнця уроку нiхто й слова не почув вiд Кульбаки. Усамотнений, вiдсторонений, сидiв, злiгши пiдборiддям на парту, пiрнувши стуженим поглядом у вiкно. Не iснувало зараз для Порфира нi вчительки, нi товаришiв, нi навiть обмежень, якi його тут тримають. Уява, дужча за саму реальнiсть, розломивши мури, пiдхоплювала й несла хлопця вiд образ i суворостей в iснування п