озашкiльне, блакитне, вiн знову був там, де води й очерети, був на сонячнiм згiрку бiля мамино? хати, де старий абрикос от-от рожевим цвiтом обцвiте... VIII "То ж як-таки: з хвостиком планета чи без?" Про це саме допитувались у Марисi Павлiвни ?? колеги, що зiбрались в учительськiй, цю проблему саме намагалися з'ясувати, коли з'явивсь на порозi начальник режиму - чи, точнiше кажучи, помiчник директора школи по режиму, цей самий Тритузний Антон Герасимович. Круто? вдачi, багатющого досвiду людина. Коли в школi кому занедужа?ться, Антон Герасимович пропону? свiй радикальний засiб: "Пийте полин!" Ма? на увазi звичайний степовий полин, отой гiркий-прегiркий, що його жодна худобина не вiзьме в рот, тiльки людинi, мовляв, i пiд силу його спожити. На всi випадки життя визна? Антон Герасимович тiльки це рятiвне зiлля, вiд усього воно нiбито йому допомага?. Самим сво?м виглядом Тритузний нiби засвiдчу?, що то значить - користуватися полином: коли невiдступне, як ось вiн, це чортове зiлля вжива?ш, тодi в тебе й колiр обличчя здоровий, i хода пружна, i виправка, навiть у такому солiдному вiцi, ще брава, молодцювата. З появою Антона Герасимовича вчителi одразу стають поважними, смiх де й дiвся, хоч Марися Павлiвна аж губу прикусила, щоб утриматись пiд час нежданого вiзиту в належнiй серйозностi. Тритузний догадався, що це була в них пауза, весела передишка, бо, видно, до очманiння дозасiдались, аж посоловiли всi. Антон Герасимович досить скептично ставиться до цих нескiнченних учительських сидiнь, де люди дорослi - на чолi з директором - годинами сушать собi голови над тим, звiдки беруться шибеники, босяцюги, халамидники та якi педагогiчнi хитромудрощi протиставити черговiй витiвцi котрогось iз сво?х малолiтнiх правопорушникiв, Знаючи, що ма? право бути присутнiм на педрадi, Антон Герасимович повагом проходить до улюбленого свого кутка, сiда? якраз пiд написом: "Дiти - майбутн? народу". А перед ним по стiнах барвистi художнi орнаменти, що ?х виставив на огляд колегам Артур Берестецький, вчитель малювання та спiвiв (або, як вiн каже, "навчитель красних мистецтв"). Квiття, винограднi лози та листя, скiфськi й сучаснi мотиви в химернiм по?днаннi - все це вiн збира?ться подати на обласну виставку самодiяльних митцiв. Тритузний мимохiдь ковзнув поглядом по орнаментах, не виявивши при цьому нi схвалення, нi осуду. Тугий крислатий картуз браво сидить на сивiй головi Тритузного, вiн його й тут не скинув, бо, по-перше, служба йому це дозволя?, а по-друге, в кашкетi почува?шся якось певнiше: одразу видно, якi в тебе обов'язки i що ти людина мiцного вишколу й дисциплiни. Знав Тритузний, що його звичка не скидати в учительськiй кашкет виклика? в декого з педагогiв реакцiю iронiчну, так само як i його манера говорити урочистим тоном про сво? обов'язки: "Ми, надзирательський состав, наполяга?мо i т. д.", одначе й далi трима?ться свого, бо вважа? цiлком природним саме цей тон i цю манеру для себе, корiнного кадра, що чи не ?диний тiльки й. зостався тут iз працiвникiв колишньо? трудколонi? неповнолiтнiх, суворо? попередницi спецшколи. - Випадок цей якраз пiдтверджу? нашi спостереження, - говорив Валерiй Iванович, звертаючись до сво?х колег та колежанок. - Типова дисгармонiя поведiнки. Безгальмiвнiсть, показна бравада, якою iнодi приховують душевну травму, якiсь внутрiшнi розлади, що можуть призвести навiть до руйнацьких дiй... Доки не суперечиш йому, все гаразд. А тiльки заперечив, вибухав бурею гнiву, крику, слiз... - Слiз не було, - уточнила Марися Павлiвна. Оскiльки начальник режиму не зводив погляду з директора, то Валерiй Iванович у двох словах пояснив йому, про що йдеться: розглядались зауваження, що ?х залишила комiсiя, зокрема щодо "феномена Кульбаки", як буде потiм записано в протоколi педради. Звертаючись до Марисi Павлiвни, директор попросив доповiсти, як почува? зараз себе той клятий комишанець. - Пазурята випустив, i не пiдступиш до нього, - доповiдала Марися Павлiвна. - Починав був вiдкриватись, з'явились навiть були проблиски чогось схожого на гризоти сумлiння, а пiсля вiдвiдин комiсi?, пiсля образи, яко? йому було завдано, ?жачок наш знову замкнувся, озливсь, очужiв... Хочете знати, хто винен? Ми, вчителi. Вимага?м слiпого послуху, забуваючи, що слухнянiсть i покiрнiсть - це ще не ознака душевно? доброти... Затявсь, одне слово. Не знаю, як цього разу з ним i повестись... - Найперше, не виказуйте, люба колего, нi тiнi розгубленостi перед ним, - порадила Ганна Остапiвна. - Бо той психолог одразу ж скориста?ться. - Вам добре, Ганно Остапiвно: у вас такий досвiд, такий стаж... - За цим не журись, вiд стажу й ти не втечеш, - з усмiшкою мовила Ганна Остапiвна. - А втiм, щоб не було нарiкань, я можу Кульбаку до сво?х забрати, менi якраз такого клятого браку?... Згода? Тiльки глядiть, щоб потiм не пошкодували. Директора, видно, зацiкавив такий варiант. Глянув на Марисю Павлiвну: - То як? Вона вагалась. Запитливо глянула на Бориса Савовича, хотiла почути, як поставиться вiн до цього, бо ж удвох вони вiдповiдають за клас, за свiй табунець... З самого початку директор точно визначив ?хнi обов'язки: Борис Савович втiлюватиме начало, так би мовити, мужське, суворе, дисциплiнарне, а Марися Павлiвна ма? внести начало материнське, адже ласки й нiжностi цим шибеникам треба не менш, нiж дисциплiнарних заходiв. Ось так i виступають вони педагогiчним дуетом, у якому Марисi все ж випада? вести першу скрипку, так велить ?й дiяльне й бурхливе "начало" ?? вдачi. I навiть зараз, коли вона жде слова свого колеги, вiн мовби й не чув, сидить, схилившись у роздумi над сво?ю золотою каблучкою (Борис Савович недавно одружився i ще носить на пальцi обручальний перстень). - Самолюбство ?й не дозволить визнати поразку, - пiдкинув учитель фiзики, зiщулений, з насмiшкуватими очима чоловiчок. - Справдi, хай уже як ?, - сказала Марися Павлiвна. - Спiльно будем його формувати. - Посковзнутись не бо?тесь? - посмiхнувся директор. - Я нiчого не боюсь, - було йому вiдкарбовано. - Ще раз перекону?мось: в малому тiлi - великий дух, - подарував комплiмент Марисi Павлiвнi довготелесий Берестецький. - До того ж у вас колега надiйний, - поспiшив нагадати Марисi Павлiвнi директор i приязно кивнув на Бориса Савовича. Всi перевели погляд на цього крутов'язого вчорашнього моряка, аж вiн зашарiвся, це з ним часто бував. - Ви як, Борисе Савовичу, щодо Кульбаки? - Переку?м, - сказав Борис Савович i, помовчавши, додав:-...мечi на орала. Це пiдбадьорило й Марисю, вона тепер заговорила впевненiше: - Цiла ватага вчителiв та не зможемо з одним упоратись? Зрештою, легких тут нема: iншi теж феномени, усе дисгармонiйнi виплоди цi?? атомно? доби... Найбiльше турбу? мене в Кульбацi саме оця рiзка дисгармонiя його душевного ладу, раптовi спалахи, крайня неврiвноваженiсть... Не влучиш його. Тiльки-но був перед вами лагiдний, вiдкритий, просто обворожливий, а за хвилину витi? щось таке, що жахнешся. I це при тому, що вiд природи в нього справдi ж здорова психiчна й нервова конституцiя. Я згодна з характеристикою, яку нам дали на нього з дитячо? кiмнати мiлiцi? та з приймальника... Хлопець справля? враження натури сво?рiдно?, непересiчно?, як на мiй погляд, iнтелектуально навiть обдаровано?, але ж оце, що вiн несамовитi? вiд найменшого необережного доторку... - Природна рiч... для нього принаймнi, - сказала Ганна Остапiвна. - Спробу?мо вмислитись у саму психологiю правопорушника, уявити внутрiшнiй свiт такого маленького забiяки. Бути хулiганом, вимучувати матiр, бродяжити - це, по-вашому, погано, але ж вiн так не вважа?! Хочете, щоб мав повагу до старших, мав жалiсть до меншого, хочете, щоб по очах навчився впiзнавати чи?сь страждання i здатен був пройнятись спiвчуттям до iншого, а навiщо це йому? Коли зручнiше бути розхристанцем, его?стом, деспотом маленьким... З нашого погляду, поняття його викривленi, але це - з нашого! В нього ж на все своя мiрка, свiй погляд, так само як i сво? розумiння добра i зла, честi й безчестя... Тож нiчого дивного, що нам, дорослим, так важко з ними. Всяких уже бачили, ще й не такi були, як цей ваш Кульбака... Тричi можна посивiти, доки отроки цi переказяться, тож раджу: набирайтесь терпiння надовго. Прискорювачiв у нашiй працi нема, педагоговi, як i селекцiонеру, потрiбен час. Постарайтесь викликати свого феномена на цiлковиту вiдкритiсть душi, хай вiн як матерi чи, може, навiть бiльше як матерi, довiриться вам з усiм сво?м пота?мним... Хай виповiсть до кiнця усi сво? тривоги, мрi?, а то й внутрiшнi муки, бо ж ?х у дитини бува? не менше, анiж у дорослого, i часом вони ще сильнiшi в пiдлiтка, анiж у нас, бо загостренi дитячою вразливiстю, надчутливою ранимiстю юно? душi... - Справдi, ми ж так мало ще про нього зна?мо, - задумалась Марися Павлiвна. - А може, його чимось тяжко покривджено. Може, ставав жертвою чи??сь сваволi, грубощiв, нерозумiння... - Емоцiйну сльозу над ним пролийте! - вигукнув Тритузний сво?м дужим хрипкуватим голосом (чи не вiд полину прохрип?). - Та вiн сам - перший свавiльник i грубiян! Порушником вроджений... У нього вже й хватка завтрашнього злочинця! Директор невдоволеним поглядом пригасив запал Тритузного. - Навiть якби це було й так, - сказав, не пiдвищивши голосу, - ми й тодi не перестанемо за нього боротись. Iнакше для чого ж ми тут? Насамперед вiн мусить вiдчути, що потрапив у здоровий, вимогливий, але й справедливий колектив. I що не для експериментiв потрапив, не в ролi кролика пiддослiдного, а для науки найглибшо? - науки життя. Антоне Герасимовичу, до вашо? мудростi волаю: перед нами ж - людина! Хай ще мала, й запущена, i чимось знiвечена, але людина. Яка ще колись, можливо, й нас перевершить та в колi друзiв незлобиво посмi?ться з наших педагогiчних зусиль: диваки, мовляв, були, хоча дещо й тямкували. Зумiли все-таки подолати кризову ситуацiю, вчасно вiдстояли, пiдтримали дитячу чистоту й непорочнiсть... - Це вiн для вас - непорочнiсть? - Тритузний мало не зареготав. - Та за таким уже тюрма плаче, а ви тут розвели; чистота... хвеномен... дисгармонiя... Борис Савович дарма що не любив ув'язуватись в подiбнi дискусi?, цього разу все ж подав голос: - З такого, по-мо?му, скорiше щось путн? вийде, анiж з якогось тихаря-пристосуванця. Горiшок? Ну й що? Хiба це погано? Валерiй Iванович весело нагадав Тритузному: - Як ви там казали? Цей вовка за вухо вхопить? А таки вхопить, особливо вовка вiдсталого... Одне слово, з живчиком та з перчиком хлопець, - посмiхнувся Валерiй Iванович i знову перейшов на офiцiйний, твердiший тон: - I хай перед нами справдi дисгармонiйний варiант особистостi, та вихователi все-таки ми, а вiн тiльки вихованець. Ми озбро?нi знаннями, досвiдом, терплячiстю, зрештою, сво?ю небайдужiстю до його долi... В нас на нього iнструкцiй тисяча i одна... Звичайно, вiн теж не i дрiмав, весь час до нас пригляда?ться: ану, якi ви, мовляв, наставники?.. Чи кожен iз вас правдивий, стiйкий, | принциповий? Чи не лише на словах, а й на дiлi бажа?те i менi добра? З перших крокiв уже ма?мо дати вiдчути йому, що опинився вiн у колективi людей вимогливих, але й справедливих, доброзичливих, тактовних... I з цього погляду, я вважаю, ми не зовсiм педагогiчне повелися з нашим вихованцем пiд час вiдвiдин комiсi?. Зокрема це стосу?ться вас, шановний Антоне Герасимовичу. Вашi деякi припущення щодо минулого Кульбаки були, м'яко. кажучи, безпiдставнi, отже, й не педагогiчнi. - Я в педагоги не пнусь, - сердито вiдказав на цей закид Антон Герасимович. - А до чого вашi тактовностi ведуть - ось подивiться самi... В iнтригуючiй мовчанцi вiн добув з кишенi кiтеля якийсь папiрець i, пiдiйшовши до столу, поклав перед директором: - Читайте. Якесь послання на шматинi заяложено? географiчно? карти. Усi притихли, доки директор вивчав поглядом записку. Веселе щось перемайнуло по обличчю Валерiя Iвановича, коли вiн дочитав цидулу до кiнця. - Звiдки це у вас? Начальник режиму буркнув: - Хтось пiдкинув у дiжурку. - Ось так починаються анонiмки, - сказав Валерiй Iванович, передаючи папiрець на ознайомлення Ганнi Остапiвнi. - А помилок! - вжахнулась вона. - Ну й грамотiй... - Та що ж там таке? - не втерпiла Марися Павлiвна. Сво?ми словами Ганна Остапiвна переповiла, що перед, ними донос на Кульбаку: нiбито вiн погрожував начальниковi режиму якоюсь страшною помстою - чисто дитяча витiвка... - А прiзвисько? - нахмурився Тритузний. - Це менi ще прiзвисько носити вiд поганця! - Яке ж? - звеселiвши, поцiкавилася Марися Павлiвна. Ганна Остапiвна, видно, вважала, що розголосити буде неделiкатне щодо Антона Герасимовича, але Тритузний, буряковiючи вiд обурення, сам вигукнув: - Саламур! Цей шмаркач, байстрюк комишанський, Саламуром мене охрестив! Вчителi розсмiялись. - Що ж тут образливого? - здивувався пiснолиций вчитель математики. - Саламур, як вiдомо, це широко вживана серед наших рибалок приправа до юшки. Щоправда, вельми гостра, часом пересолена, переперчена, але я, скажiмо, охоче вживав, доки дозволяла печiнка... Саламур - зовсiм не лайка, нiчого в цьому образливого не бачу. - Я теж, - пiдкинув Берестецький. - Це ви самi собi уявили, що в його сприйманнi саламур неодмiнно ма? означати щось страшне, пекуче й нестерпне. - До того ж кому вони тiльки цих прiзвисьок не налiплюють? - добродушно сказала Ганна Остапiвна. - Мене ось, скажiмо, Буддою позаочi звуть... Борис Савович для них - Боцман... Марися Павлiвна - просто Марися, або Кручена. - Або ще: Вiдзiгорна! - засмiялась Марися Павлiвна, - А менi це навiть подоба?ться. - Вам подоба?ться, то й носiть! - вигукнув Тритузний. - А я не маю намiру. В мене законне прiзвище в, воно в наказах фiгурувало, в подяках за вiдмiнну службу... Тритузний - це Тритузний, а не Саламур, так було й буде! Валерiй Iванович, тамуючи усмiшку, спробував заспоко?ти ветерана: - Пожалiйте себе, Антоне Герасимовичу... Це ж дрiбниця, i чи варто на не? так бурхливо реагувати? - Просто гоголiвська iсторiя якась! - з веселою мiною вигукнула Марися Павлiвна. - Той того обiзвав гусаком, i вже судову тяганину затiяли на роки... То, може, й ви передайте позов на Кульбаку в нарсуд? З дiтьми воювати - це ж просто смiшно! - То хай лiплять, що заманеться? - рiшуче глянув на не? Антон Герасимович. - А в мене сiм'я! Сини, онуки! В мене пiдлеглi, крiм того! - ...весь надзирательський состав, - пошепки пiдкинув до колег Берестецький, але Тритузний, як людина ще доброго слуху, реплiку почув i закипiв з новою силою. - А ви ж як думали? - сердито обернувся вiн до патлатого "навчителя красних мистецтв". - Дисциплiни без авторитету нема - невже цi?? азбуки вас не вчили? I якщо вже в такому закладi начальник режиму буде Саламур, то ким будете ви? Вони вам отi й патли обсмалять! I знову - вкотре уже! - заговорив про сво?х синiв: не пiшаки, мовляв, вони, повага ?м i згори i знизу, а тепер, виходить, дозволити, щоб i на них прiзвисько перейшло? - Сини у вас справдi орли, - пiдхвалила Ганна Остапiвна, мабуть, щоб приспоко?ти, але це тiльки розпалило в Тритузному його батькiвський гонор. - Бо не панькався з ними! - гримнув вiн. - Не тинялись з транзисторами по парках до третiх пiвнiв! Як одне так i друге знало: не прийде вчасно додому, то дiстане по м'якишу - все пiр'я з нього обiб'ю!.. А цього, бач, недоторканця, пальцем не торкни! - Тут школа, - нагадав директор. - Бити чи не бити -це шекспiрiвське питання в нас не iсну?, кулачного права не визна?м... Не штурханами - теплом гуманностi бийте ?х, Антоне Герасимовичу... - Я ж до нього як до людини, - аж застогнав Тритузний. - I в карцер заходив, iндивiдуально з ним бесiдував, старався отямити окаянну душу. А вiн, байстрюк, чим вiддячив... Нi, провчити, провчити треба поганця, я цього так не залишу! I ви також повиннi сво? директорське слово сказати... - Гаразд, - сказав директор i, звертаючись до всiх, додав дiловим тоном: - Розгляд конфлiктно? справи переноситься на вечiрню лiнiйку. ...А на вечiрнiй лiнiйцi, коли вже горнiст вiдсурмив i струнко завмерли вишикуванi загони, директор вийшов на середину плацу й, пiднявши в руцi школярську записку, голосно i нiби навiть весело запитав: - Чия? Суцiльне мовчання. Усi погляди - на той клаптик географiчно? карти (зда?ться, шмат Ново? Зеландi?), на те анонiмне посланi?, в якому котрийсь невiдомий, звичайно ж, одразу впiзнав свiй твiр... - Хто писав? Нiхто нiчичирк. Директор перевiв погляд по рядах, зупинив його аж укiнцi, де окремо стояли карантинники - ще не в формi, ще хто в чiм. - Впiзнавай i не соромся признатись! Знов тиша, мовчання. Потiм хтось запитав iз заднiх рядiв: - А що в записцi? Валерiй Iванович пiдняв угору той шматок Ново? Зеландi?: - В записцi повiдомля?ться, що вихованець Кульбака дозволив собi нешанобливо вiдгукнутись про одного з наших заслужених працiвникiв. Легковажним прiзвиськом образив лiтню людину - ветерана служби режиму... Вихованець Кульбака, було таке? Правда це? шеренги карантинникiв видихнуло глухо: - Правда... - Вийди наперед i повтори так, щоб усi чули. Кульбака залишив стрiй, знехотя вичвалав аж на середину майдану й, набравши повнi груди повiтря, видмухнув iз себе на всю силу: - Правда! - Стiй тут. З тобою буде окрема розмова. Тепер нам треба знати - хто пiдкинув записку? Ряди нiмували. Товариство горiло бажанням виявити: хто? Автор, одначе, не озивався. Директор змушений був знову звернутись до сво?х легiонiв. - Пояснюю, - голосно звернувся вiн у бiк карантинникiв. - Ми проти ябедництва! Такi речi в нас не практикуються. Наш колектив вважа?, що доноси принижують людину. I що з донощика, хай навiть малолiтнього, може згодом вирости хiба що шкурник, пiдлиза й малодух, а не вiрний товариш, мужнiй громадянин. Щось прошелестiло по шеренгах - зда?ться, сказане сподобалося вихованцям. Бо хто ж не мрi? мати вiрного товариша й самому бути таким! Але справа не зрушилась, той невiдомий писака й далi волiв залишатися невiдомим: занишклий, прищух десь у рядах i не дихав. Кульбацi аж язик свербiв сказати директоровi: "Я знаю хто", - але директора, видно, цiкавило iнше, йому важливо було, щоб той сам зiзнався. I вiн знову взявся терпляче розтлумачувати - i бiльшим, i меншим: - Коли хто хоче зробити яку-небудь заяву, якесь оповiщення, помiтив щось негiдне за товаришем (курив там у туалетi, чи що), то правило в нас таке: виходь ось тут на лiнiйцi i перед лицем товариства вiдкрито говори. Будь ти хоч третьокласник, а зважився сказати слово критики про восьмикласника, смiливо виходь i, як ото мовиться, рiж йому правду в живi очi. - А тодi начувайся, - кинув упiвголоса котрийсь iз малюкiв. - Помсти не бiйтесь! Якщо хто спробу? мститись за вiдкрите, правдиве, при всiх на майданi сказане слово... Та й не буде помсти. Бо то було б негiдно мужчини, просто безчесно. Весь колектив стане тодi на твiй захист... То хто ж писав? Ми, звичайно, ма?мо можливiсть виявити, але хочемо, щоб автор сам зiзнався. Щоб знайшов у собi мужнiсть. Отже, ще раз питаю: чи? творiння? I тодi з гуртку карантинникiв пискнуло зляканим тоненьким голоском: - Мо?. - Ти, Карнаух? Виходь на люди. I ось вiн, пуцьверiнок капловухий, чи не найдрiбнiший з-помiж усiх, видибу?, блiдий з переляку, отетерiло зупиня?ться перед директором. Занедбане, нещасне створiння з гостреньким пiдборiддячком, з гостреньким пташиним носом. Директор якусь мить дивиться на нього з мовчазним жалем, потiм, поволi рвучи записку на дрiбненькi шматочки, обернувся до Кульбаки: - Зна?ш такого? - Ще й як! - Мiг би ти йому - ось тут прилюдно руку потиснути? - За що така честь? - За мужнiсть. За правдивiсть. За те, що знайшов у собi духу зiзнатись! Кульбака зверхньо глянув на геть знiченого Карнауха, свого шашкового партнера, що так невдало дебютував на нивi тайнопису, пропiк його поглядом i аж по тому через силу вичавив iз себе: - Хай пiдiйде. Директор, порухом брови пiдбадьоривши Карнауха, звелiв йому: - Пiдiйди до Кульбаки. Потупцявшись, поогинавшись, перемагаючи сам себе, Карнаух ступнув нарештi до Кульбаки i сторожко, наче боячись, що його вкусять, простягнув навстрiч комишанцевi свою грiшну руку. Порфир, одразу звеселiвши, чiпко схопив ?? i, на втiху публiцi, смиконув те нещасне рученя так, що Карнаух мало носом не заорав. Дружнiм смiхом вiдповiло товариство на цю штукарську витiвку комишанця. Сказано ж: артист! IX А тим часом веснi?, веснi?... Вечорами, коли учителi розходяться по домiвках, iнодi чути скрики птахiв у темному небi - журавлi чи гуси гомонять, крiзь темряву летять на пiвнiч. Бува?, зупиняться вчителi просто серед вулицi, щоб послухати вiчно бентежливу мову весняного неба, забувши про час, про всi су?тностi дня, стоять притихнувши, проводжають нiмотно той летючий, мовби сповнений неземно? пристрастi гомiн. Ледве чутний гелгiт дикого птаства у нiчнiй високостi до кожного з них промовля? по-сво?му, чимось розбентежу? i кличе кудись... - Звичайна рiч: птахи летять, а скiльки музики в небi, - задерши голову, зупиня?ться серед колег Берестецький. - I як багато важать для душi цi уроки гармонi?... - Вихованцi нашi позбавленi, на жаль, змоги чути цей гелгiт небесний, - каже пiсля паузи Марися Павлiвна. - Анекдотиками оце десь там розважаються нишком пiсля вiдбою... I хiба ж не парадокс наш учительський: ми ?м зароню?мо в душi красу свободи i водночас трима?мо пiд замком обмежень... Це послiдовно? - То що ви пропону?те? - запиту? зiсохлий, виснажений хворобами математик. - Пустити, хай розбiжаться? Як отi радгоспнi цигани, що, тiльки зачувши весну, кидають ковалювати, запрягають сво?х пiвтора коня i гайда в дорогу... - А я й тих розумiю. На саму iнодi таке находить, що хоч би й порушити буденний наш розпис... Хоч би закохатися в кого до безпам'ятi абощо. - А чому б вам не закохатися в мене? - каже Берестецький, цей патлатий красень, що давно вже лиця?ться до Марисi, щоправда, бiльше жартома. - В не? ж наречений ?, - нагаду? Ганна Остапiвна. - Хай не такий баритон, як у вас, але хлопець бравий, з мотоциклом. На край свiту ладен везти Марисю в кiно, якщо тiльки вона якогось там фiльму забагла. Квiтами ?? осипа?... А чим би ви, Артуре Пилиповичу, могли скрасити життя сво?? подруги? - Таж вiн на гiтарi гра? й квiти малю?, - заступилась за Берестецького Килина Устимiвна, повногруда дружина викладача математики (вона кухарю? в школi). - В Артура Пилиповича до всього талант, вiн не те, що ми! Тiльки й дума?м, де новий гарнiтур добути... - Вiзьмусь i я за орнаменти, - озвавсь з удавано ревнивими нотками в голосi чоловiк Килини Устимiвни. - Квадратуру кола намалюю для вашо? виставки... - Намалюйте менi оцю нiч, - каже грайливо до Берестецького Марися Павлiвна. - Настрiй наш барвами передайте, i нiчну музику неба, i птахiв отих, що ?х нам не видно... Пiвпланети у темрявi летять i не заблукують, дорогу знаходять додому, - хiба ж не диво? Iнту?цiя, чи родовий iнстинкт, чи що там ?х веде?.. I потiм вони далi йдуть широкою вулицею, помiж заснулих будиночкiв, позаплiтаних виноградами, минають стовпи лiхтарiв, на яких лампочки лиш де-не-де горять, а iншi знову порозтрощувано, самi склянi гузирi з патронiв стирчать. Це вже не ?хнiх вихованцiв робота, - ?хнi з-за муру сюди не дiстануть. Скорiш усього то розважались зразковi, немiченi з радгоспно? школи, де вчаться й дiти Валерiя Iвановича. Чи й взагалi дiти тут нi при чому, може, якiсь дорослi лобурi в такий спосiб вiдводили душу пiсля чайно?. - I чому не лобом об стiну, а каменюкою по лiхтарях? - каже Килина Устимiвна. - Поламати, потрощити - звiдки в людинi таке дике бажання? - Печерний iнстинкт час вiд часу прокида?ться, - зiтхнула Ганна Остапiвна. - Вiн живучий. - А Марися Павлiвна завзялась будь-що переiнакшити людську природу, - iронiзу? Артур Пилипович. - Погамувати вирiшила оте руйнiвне, агресивне, що, може, в самих генах закладене... Намiр шляхетний, але ж... Вона до нього з iдеалом, з свiтильником у темнi надра його душi, а звiдти лiзе з вилицюватою мордою маленький Герострат... - Цинiк ви, - каже Марися Павлiвна. - Тiльки з кого смi?тесь? Чого вам i в школу було йти, якщо нема вiри? - Я не гiрший за iнших, - не образившись, добродушно вiдбороня?ться Берестецький. - Красних мистецтв учу ваших правопорушникiв, ще й шагiстику менi накинули, - теж не вiдмовляюсь... Чергую, стiнгазету випускаю, щоденники веду. Ви ось мене критику?те, а самi нiяк ради сво?му Кульбацi не дасте, не можете подолати його внутрiшнiй спротив, неконтактнiсть. А я, до речi, вже його сво?ми орнаментами зацiкавив... Мистецтво - найкращий педагог! Марисю при iменi Кульбаки знов пройняло почуття гiркоти. Справдi ж бо, пiсля тi?? сутички не хоче визнавати ?? дикий цей вихованець, не лише на Тритузного, а мовби й на не? перенiс образу. Неконтактнiсть - це навiть м'яко сказано... Озлився. Ще й сьогоднi пробувала втовкмачити Кульбацi, що вчинок його негiдний, що випад проти начальника режиму неприпустимий, але на всi сво? аргументи тiльки й чула незмиренне: "А чого ж вiн..." В iнститутi мрiяла про випроби та труднощi педагогiчнi, тож i вимрiяла - ма? ?х тепер вдосталь, аж далi нiкуди... Ох, попався iндивiд! I як тiльки природа вмi? лiпити характери, в яких незлiченних варiацiях творить вона людськi вдачi, нервовi структури, темпераменти... А ти береш на себе смiливiсть стати ?? спiвтворцем, формувальником душ... Чи не надто самовпевнено з твого боку? Переiнакшити людину, змiнити в нiй те, що в первiсних формулах закодовано i, може, визначено наперед? У найдикiшому поменшити "ступiнь звiрячостi"- ти вiдважу?шся на таке? Ось, нарештi, й директорiв котедж. Бiля хвiртки сто?ть уже, як на чатах, в накинутiй хустцi Зiна?да Петрiвна, вигляда? свого Валерiя Iвановича. "Панi директорова", як ?? назива? Марися Павлiвна. У школi всi знають, що ревну? вона свого мужа до Марисi Павлiвни, i тому, коли повертаються додому й випаде так, що Валерiй Iванович iде в гуртi, тодi Марися, пiд'юджена iншими, навмисне бере його пiд руку, ?й самiй теж неабияке задоволення - пококетувати з директором на очах Зiна?ди Петрiвни, яка - хай це буде й за пiвнiч - не спить, вистежу? iз-за хвiртки, пiдзира? звiдти за подiями з ревнивою зiркiстю... Помiтивши, що сьогоднi Валерiя Iвановича серед учителiв нема, Зiна?да Петрiвна стривожу?ться: - А де ж мiй? I тiльки дiзнавшись, що Валерiй Iванович зоставсь на нiчне чергування, пiдмiнивши бiолога, в якого розгулялась печiнка, - "панi директорова" зiтха? полегшено, хоча око ревниво когось вишуку? у гуртi. - Зiна?до Петрiвно, я не в школi, я тут, - весело визирку? iз-за плеча Берестецького Марися Павлiвна. - Можете спати спокiйно... - Стривайте, стривайте, ще й ви взна?те, що таке ревнощi, - сумовито сказала "панi директорова". - Це такий звiр, що людинi, мабуть, до старостi пощади не дасть. - Пережиток, - недбало кида? Артур Пилипович. - Емоцiйний атавiзм. - Добре говорити вам, неоженьбi! А ось як закрутить голову котрась iз Будинку культури, тодi посмi?тесь... Звiсно, ревнощi - пережиток, теоретично це менi зрозумiло, i сама добре ж знаю, що Валерiй Iванович нiчого такого собi не дозволить, та коли уявлю, як десь там вона, оця Вiдзiгорна, поведе до нього очима, як крутнеться перед ним на однiй нозi - ой, не кажiть!.. Бо вона ж не те, що я: бачите, як розтовстiла, обабилась... - Зiна?до Петрiвно! Ви красуня, - твердо сказав математик. - Була, - прикрива? молодиця квiтчастою хусткою обличчя. - А зараз, хоч хлiба зовсiм не ?м, ось так мене розiгнано... Нi вареника ж, нi пирога... - Тут вiд самого повiтря повнiють, - усмiхнулась Ганна Остапiвна. - Тiльки Валерiй Iванович у вас чомусь iзсохся... - Зате вiн ще бiльше тепер схожий на Шандора Петефi, правда ж? - веселiша? Зiна?да Петрiвна. - Колись у гуртожитку нашi дiвчата цю схожiсть вловили... Вони були певнi, що Валерiй - як бiльшiсть закоханих - i вiршi потайки пише, виливаючи почуття ось цiй сво?й Беатрiче, ще не розповнiлiй тодi... Ах, що тiльки не згада?ться в такi ночi, коли перелiтнi гуси над нами так жагуче скрикують, комусь подають голоси!.. Студентськi весни, кохання, ревнощi, - все наче вчора було... Йому ж аспiрантуру пропонували, якби був пiшов, давно б уже став кандидатом наук. А тут? - А тут всi ми його любимо, - каже Марися Павлiвна. - Хiба це менше, нiж стати кандидатом? - Усе з нього випива? робота, за вашими стриженими зовсiм часу для сво?х не залиша?ться, - тихо скаржиться Зiна?да Петрiвна. - Таня ще нiчого, а Максим що далi, то гiрше. До урокiв не присилу?ш, на трiйки з'?хав, тiльки транзистор йому на умi, та кiно, та ще гумового човна купiть... Жахливi сцени влаштову?. Оце вона, мабуть, i ?, пiдлiткова буря? - Переросте, - заспокою? Ганна Остапiвна. - Вимагач, его?ст пробива?ться - ось що страшно, - далi вiдверто дiлиться наболiлим Зiна?да Петрiвна. - Прибiг, по?в похапцем, дай грошей - бiжу в кiно. Хлiба й видовищ - цим обмежуються всi бажання. А спробуй стримати - що вiн тодi витiватиме... Я вже й вiд Валерiя Iвановича це приховую, бо повернеться зi школи геть виснажений, просто аж шкода його, такий нервовий став... - Зате на роботi - спокiй олiмпiйця! - зауважила Марися. - I до жiнок ставлення лицарське... Нi, котрась таки закоха?ться! Зiна?да Петрiвна розумi?, що це жарт, однак хвилю?ться. Якби вдень, було б видно, як пiд квiтчастою хусткою яблучка щiк пашать, рум'янцем палають. Незабаром учителi рушають, вiддаляючись, тануть в глибинi вулицi, а ?? постать лиша?ться самотньою в темрявi коло хвiртки, на яку вона схилилась у сво?х клопотах-роздумах... Поступово вчительський гурт меншав, то один, то другий вiдстав, завернувши до сво?? домiвки, а далi пiдуть Ганна Остапiвна та ?? молодша колега Марися (вона в Ганни Остапiвни квартиру?), та ще, як завжди, причепиться в провожатi Берестецький, i вчительки хоч-не-хоч змушенi будуть слухати веселi його теревенi, рiзнi "пiкантерi?" (його вислiв), що ними вiн сипатиме, доки й виникне з темряви бiля двору Ганни Остапiвни висока чорна тополя. - "Нещасне дерево, Шевченкова любове!.."- скаже Ганна Остапiвна рядком поета i, торкнувшись рукою тополi, зiтхне, i одразу вiдчу?ш, що це зiтхнула солдатська вдова. Знизу, вiд рiки, тягне прiсною весняною свiжiстю, у березi мiж вербами, на тьмянiм екранi води, чiтко проступа? яко?сь закохано? пари силует. Тендiтнi, може, навiть старшокласницькi постатi... Глибинно, весняно клекоче вода, шум течi? наче злива?ться з шумом невидимих крил угорi, в нiчному небi, де, почува?ться, птахи летять i летять, - повно там руху життя й загадковостей одвiчних... - Друзi мо?, чи вiдчува?те ви плин часу? - каже в задумi Ганна Остапiвна. - Ось так вiн тече, летить мимо вас, i ви на щось сподiва?тесь, а щось неминуче втрача?те, i душу вам охоплю? смуток вiд неможливостi зупинити чи бодай затримати цей невблаганний плин... Зовсiм вiн вам непiдвладний, вiн понад усiм, тiльки й того, що ось у такi ночi його почува?ш... Х Ще як займались Порфиром батькiвський комiтет та комiсiя у справах неповнолiтнiх, мати Порфирова часом кидала ?м, бувши в гнiвi та вiдча?: - Вiдправте його, мучителя, та тiльки в таку установу, що вдень i вночi добре охороня?ться. Бо втече! I як у воду дивилась. Бо хоч тiлом Порфир ?? ще й тут, та дух його шуга? хтозна й де, для лету уяви брам не iсну?. На рiзнi способи вда?ться до втечi Кульбака. То вiн перекине якiр вiд човна через мур i з його допомогою вибира?ться на волю, то пiдкоп робить з пiдвалу кочегарки i звiдти пiдземним ходом вибира?ться в степ. А то ще в гумовiм колесi викочувався з територi?, за автобусом услiд. Iнодi занишкне в кузовi, навантаженiм табуретками, що ?х вихованцi роблять у майстернях, щоправда, на прохiднiй при перевiрцi втiкача неодмiнно виявляють, i вахтер наказу?: "Ану, вилазь, чоловiче! Ти ж таки жива душа, а не табуретка!" Ще вiн нагинав ледве не до землi пругку молоденьку яворину, одну з тих, що ростуть на подвiр'? неподалiк муру, i деревце, вiдпружинивши, вистрiлювало Кульбаку, шпурляло через загорожу на той бiк, просто в обiйми жаливи, дерези й волi... Проте все це були тiльки розваги духу, фантазi? та вимрiйки, народженi в буднях карантинних. Насправдi ж хлопець з раннього рання пiдлогу мив в довжелезному коридорi, де, скiльки не пильнуй, однаково буде смiття й пiску, як тiльки промчить орда правопорушницька. Засукавши штаненята, бореться за чистоту хлопець, шваброю дра?ть пiдлогу, немов палубу готу? для огляду який-небудь новачок-матрос. Стара?ться, аж лоб у росi. Мати пiдходить та через плече загляда? у страшенному подивi: "Невже це мiй син? Той, що вдома хату не пiдмете, вiдро води принести його не допросишся? I оце вiн у вас - без грозьби та бiйки - пiдлогу ми?? Нi, це не мiй Порфир! Може, це чийсь Вiтько, або Сашко, або Микола!" Ясна рiч, мама теж над ним лише уявна сто?ть у сво?м великiм i радiснiм подивi. Не приходила ще, а якщо й була, то не пустили, бо право на побачення з нею тут ма?ш спершу заслужити. Власне, ради цього й стара?ться Порфир. Ревно працю? сам, не да? лiнуватись i сво?му пiдручному, в ролi якого сьогоднi виступав Карнаух, цей невдалий Навуходоносор: вiн у Порфира з ганчiркою повза? по пiдлозi, i найменша спроба ухилитись вiд чесно? працi не мина?ться без того, щоб вiн не дiстав нагiнки вiд комишанця, а подеколи й дружнього щигля по лобi. I це зовсiм не вiдплата за цидулку, за не? Кульбака мститись не став. Пiсля пам'ятно? лiнiйки, коли Кульбака, вiдбувши ще окрему розмову з директором, знов опинився у карантинному товариствi, вiн нiби й не помiтив колишнього свого побратима, що сидiв на лiжку, тяжко похнюплений. Лише перед вiдбо?м Порфир кинув у його бiк майже сумовито: - I що за народ - гiрш од людей... За те, що тричi в шашки його обiграв, нужникiв йому наставив, уже вiн доноса на тебе шкряба?... Недосконала, мовляв, природа людська. Бiльше на цю тему розмов не було. Бо яко? ще йому кари, цьому нещасному Карнауховi, коли воно й так затовчене, занехаяне, коли його й мати-алкоголiчка вiдцуралась... I все ж у шашковий гурток Порфир вiдмовився записатись, хоча ранiше мав такий намiр. Багато тут рiзних гурткiв. Воно, звичайно, цiкаво було б спробувати i мотогуртка, й хорового, але поки що Марися Павлiвна, навiть не питаючи Порфирово? згоди, сама записала його в драмгурток, тобто в артисти, бо в тебе ж, мовляв, така багата мiмiка, така смiшна жестикуляцiя, ти будь-кого можеш скопiювати, виобразити на кону! А як на Порфирiв розсуд, то краще б вiн у майстернях табуретки робив, день i нiч би ?х збивав, аби тiльки швидше звiдси випустили. При нагодi вiн, звичайно, не вiдмовиться щось утнути, як на тому вечорi, де хлопцi, перевдягнутi в дiвчачi сарафани, спiвали частiвки, i раптом у самому розпалi виступу Кульбака, нiби "забувши" текст i те, що вiн "дiвчина", задер на втiху публiцi свiй сарафан i полiз до кишенi за словами... Гуртки гуртками, а поки що пiдлогу мий, потiм на подвiр'?, бiля клумб, пiд наглядом iнструктора продовжиш свою трудову дiяльнiсть. Буйна правопорушницька челядь, гроза садкiв та паркiв, зараз сама тут садiвнику?, повзаючи по клумбах, чемненько квiти висiва? та висаджу? в сиру землю трояндовi кущi! Iнструктор - Василь Якимович, трудяга з трудяг (руки весь час у землi) i аж облущений вiд сонця, терпляче показу?, як що робиться, i, коли стара?шся, вмi? твою роботящiсть оцiнити. Кульбаку теж вiдзначив збадьорливим кивком: - ? в тебе жилка трудова... Видно, не раз матерi на виноградниках допомагав? - Було, - каже Порфир, хоч нiчого такого й не було. Тут гарно: сонце пригрiва?, земля пахне, а ти в не?, в теплу, вiдволожену, насiннячко кидь та кидь!.. Чи трояндовий корiнець втика?ш. - Тiльки ж вирости не дадуть, - каже Порфир, - як конi, перетопчуть. Iнструктор посмiха?ться: - Нi, цього не буде... Iнодi аж дивуюсь: тi, що в парках клумби топтали, квiтники нiвечили, тут за лiто нiчого не зачеплять. Ще самi й поливають... Ось на собi перевiриш: якщо сам посадив - уже його не перетопчеш, не зломиш. Рука не пiднiметься, щоб ламати. Бо вже воно тобi рiдне. - Цiкаво, а якби дикий мак тут посiяти? - запиту? Порфир. - Вiн би прийнявся? Або воронець? (Рiдко де побачиш той воронець, а дiдусь якось показував Порфировi). - Все прийметься, аби тiльки з любов'ю, - весело каже iнструктор. -Женьшень i той виросте, якщо душi докладеш... Рiзна тут публiка довкола Порфира. Той з мiлiцi? сюди переданий, iншого самi батьки привезли, бо на товарняках десь аж до Баку ганяв, хоча, може, й вигаду?, може, далi Генiчеська й не бував. А Гаркавенко, цей ось у дитбудинку вирiс, його мати аж у Карагандi, строк там по вироку вiдбувала, - за розтрату, чи що. Школа допомогла розшукати хлопцевi матiр, замовили з Карагандою телефонну розмову, запитали розшукану: "У вас син Василько ??" I звiдти, здалека, через тисячi кiлометрiв долинуло ледве чутно: "Не знаю, як звати... А десь ?". "Так ось вiн бiля нас, поряд!.. Переда?мо йому трубку!" Взяв Василько i вперше у життi здалека-здалека, iз чорних степiв карагандинських почув материн голос: "Здрастуй, синку... Це я - твоя мама... На шахтi працюю... Живем нормально... В тебе вже й сестричка маленька ?..." "При?дьте, мамо! - тремтячим голосом кричав, як у безвiсть. - Я хочу побачити вас!" I за кiлька днiв мати при?хала. Це було взимку, в завiрюху. Мати виявилась людиною доброю, душевною, над сином плакала, не розлучалася з ним. Умовили ?? забрати Василька, i хоч вагалася спершу, бо не знала, як вiтчим зустрiне пасинка, проте згодилась-таки, пообiцяла наступного дня прийти, забрати з собою Василька назавжди. О, як вiн ждав! Як готувався до вiд'?зду! З товаришами i вчителями вже попрощавсь... А вона... не прийшла. Втекла! Вiн не вiрив, кричав, що вона, мабуть, десь в аварiю потрапила, пiд автобус абощо, мусили навiть до мiлiцi? вдатись, по лiкарнях наводити довiдки... Та марне. Зникла, щезла безслiдно, кинула дитя, i ось вiн зараз сумний, замкнутий, ходить поблизу в нарукавнiй пов'язцi чергового i лише зрiдка в хвилини одвертостi котромусь iз найближчих товаришiв вилл? свiй бiль: - Не розумiю, чого вона втекла... Я ж ?й сподобавсь... А що нова сiм'я, то я нахлiбником ?м не був би - здатен уже сам заробити на себе, маю розряд... Вiдчува?ться, що не ма? вiн до матерi зла, а тiльки болить йому за не?, гiрко й соромно, що вона так вчинила... Краще б i не при?здила, щоб i не знали, що в нього мати ?... Цей, звичайно, втiкати зi школи не буде. Вiн би ладен, щоб його й пiсля восьмого класу тут залишили, якщо, звичайно, дев'ятий вiдкриють пiсля педагогiчних дискусiй... А ось Швачко-бiлобровець, цей, як i Порфир, в вовчою думкою поглядав за мур. Швачко вже раз вдавався до втечi, через три днi його, впiйманого, привезли назад, i вiн тепер, знехотя порпаючись на розритiй клумбi, переживаючи гiркоту й ганьбу поразки, при нагодi да? хлопцям цiннi, як вiн вважа?, поради. - Головне, додому не тiкай, - та?мничим напiвшепотом зверта?ться вiн до Порфира, - бо евакуатор якраз додому найперше нагряне... - А хто це - евакуатор? - Той, що ловить нас, вiн у них у штатi, йому за це грошi платять! Премiальнi ма? за кожну впiйману душу!.. - Ну, я вже якби втiк, то чорта з два ?м у руки дався б, - каже Порфир, усмiхаючись. - Знаю, де заховатись... Хай хоч на ланцюг посадять, однаково втечу - от щоб я вчорашнього дня не побачив, - жартома клянеться вiн. - I не забудь одежу змiнити, -дораджу? Швачко, - брови сажею натри, щоб нiчим на себе не схожий був, бо прикмети тво? по всiх мiлiцiях пiдуть... Усе це на вус мотав Порфир, може, справдi знадобиться, хоча вiн уже як вирветься звiдси, то хай i сто Саламурiв женуться - облизня вхоплять! Наперед усе обметикував: де й першу нiч переночу? (скорiш усього це буде в радгоспних теплицях), потiм на лиманах промишлятиме, а там i кавуни зарябiють в степах, виногради наллються, - буде йому де пастись. Додому вiн i ногою не ступить, щоб ловцям до рук не потрапити, не наскочити на ?хню засаду. Та ще ж невiдомо, як i мама зустрiне. Iнодi, бувало, повернешся з плавневого походу, а вона, нiч не впавши, з очима червоними, замiсть радуватись, аж зашкварчить вiд лютi й: з криком: "Чорним зроблю!"- мерщiй хапа?ться за дiдусевого ременя з бляхою... Як усмажить тi?ю бляхою раз i вдруге - довго потiм носиш на заднiй частинi мамину тату?ровку... Отже, тiкатиме будь-куди, тiльки не додому. Хiба що з кучугур iнодi пiдкрадеться, хоч здалеку подивитись на маму, як вона йде на роботу або, зiгнувшись на дiлянцi серед очеретяних кулiв, чаклу? там над сво?ми "iзабеллами", виноградними немовлятами... Увечерi вона деколи бува? бiля Палацу культури, аж звiдси видно йому: причепурена, принаряджена, з кимось розмовля?, смi?ться. I голос ?? мовби чути Порфировi: "Оце вiддала свого тирана в спецшколу, тепер хоч трохи передихну!.. Бо правду кажуть: малi дiти спати не дають, а пiдросте, то не дасть i дихати... Спекалась нарештi - тепер i менi право-воля!" В очеретах житиме Порфир, у сво?й очеретянiй державi. Серед птахiв i сам як птах. А коли закортить у кiно податись до радгоспного клубу - сажею себе розмалю?, такi на себе прикмети наведе, що стане мов сатана, нiякi дружинники не впiзнають... I хлопцi не викажуть, там не такi ябеди, як оцей Карнаух, вони не зрадять... Ну, а прийде осiнь, тодi видно буде. Може, знов на лиман подасться, браконь?рiв з дядьком Iваном ловитиме. Одне слово, тут його довго не втримають на припонi... Увечерi Порфир да? хлопцям спектакль: показу? нафантазованi сцени з власного життя, як ганяються за ним комишанськi дружинники на чолi з самим доктором наук - директором науково? станцi? (зда?ться, Кульбака й сам вiрить, що таке було), як ловлять його, в'яжуть i пiд голосний плач усi?? Комишанки вiдправляють до цього спецзакладу, ну й, звичайно, все завершу?ться знову його вiдчайдушним рибальством. Тiльки зайдеться про це, як мова Порфирова одразу переходить на самi вигуки та жестикуляцi?, оченята розблискотяться, товариство тiльки й чу? його енергiйне, натхненне: - Джик! Вжик! Бульк! Шубовсть! I як вершина всього: - Смик - i ?! Смик - i ?! Вилицювате обличчя його при цих "вжик" i "джик" розцвiта?, гра? кожним живчиком, очi, сяючи, стрiляють сюди й туди - услiд за рибиною, що вже нiби й тут, у карантиннiй, вистрибу? з води, в ясну нiч при мiсяцi з переплеском вигра?... Вдесяте почують, як далеко пiрнав, як по дну ходив та блешнi курортникам вiдкушував, - тiльки слухай i всьому цьому вiр... Таранi вiн цiлi кучугури за лiто нав'ялить i насушить, ? матерi й сусiдам, ще й знайомим iз радгоспу та науково? станцi? перепадав вiд його щедрот, бо тепер навiть для докторiв та кандидатiв наук тараня - то головна пробивна сила. Коли десь треба чогось добути, виканючити, вибити наряд на запчастини або на шифер, - мiшок таранi не забудь прихопити, ?дучи у вiдрядження, повернешся з перемогою... - Не тараня, виходить, а таран? - розроджу?ться дотепом Синьйор Помiдор, i тут уже вони, забувши розбрат, обидва вдоволено регочуть. Нарештi наста? той день - мусив же вiн колись настати! - коли на урочистiй лiнiйцi пiд музику духового оркестру Порфира переводять у вищий ранг, кiнець карантину! Бо заслужив, не захворiв, не втiк i правила назубок вивчив, весь майдан слухав, як дзвiнко вiдкарбову? вiн перед колективом заповiдi вихованця: - Не вмi?ш - навчать, не хочеш - примусять! - Безвiдмовно слухайся вихователiв, чергових по режиму i членiв ради командирiв! ("Ох, скiльки вас на нас!"- хотiв би при цьому додати Порфир). - Будь правдивим i чемним! (Це ще нiчого...) - Розпочату справу доводь до кiнця! (А що саме доводь, це дозвольте йому тримати в та?мницi...) А насамкiнець - його найулюбленiша з усiх заповiдей: - Не журись! Порфир ?? вигуку? хвацько, з насолодою, - вся вишикувана братiя аж веселiша?... Iнше товариство буде вiдтепер у Порфира, i вiн сам ста? нiби iнший, мовби пiдроста? одразу. Висвятили! Вперше ведуть його пiсля карантину на третiй поверх спального корпусу, куди ранiш не мав права й ногою ступити. Ось виника? перед ним вiкно велике, з пiднятою фрамугою, - з такого пiвсвiту видно. Забувши все, Порфир вишурхнув з-пiд руки Боцмана, чи то пак Бориса Савовича - вихователя, i мов очманiлий кинувся до вiкна, припав, просяяв, нагледiвши там щось... Нiби в широкоекранному раптом вiдкрилась його очам якась екзотична краса, що вiд не? аж дух перехоплю?... Уп'явшись у вiкно, пив жадiбним поглядом те, про що марив у снi, що тiльки i можна побачити звiдси, з горiшнього поверху, - знизу воно муром закрите. А коли спитали, яке ж вiн там диво вгледiв, хлопець ледь чутно видихнув у тихому, безмежному захватi: - Очерет!.. XI Отже, спатиме вiн тепер тут, на третьому поверсi, де квiти в кiмнатах, фiранки на вiкнах, мережива на подушечках - усе бiлоснiжне, аж вiдляку? чистотою. Увечерi перед сном туалет вечiрнiй, ма?ш бiгти з усiма в "ногомийку" (яке слово смiшне!), поми?ш ноги - рушничком витирай, кожному з вас рушничок для лиця i для нiг окремий, персональний. I тодi вже далi тебе по командi передаватимуть. Тут весь час вiд когось до когось тебе передають, iз рук до рук. Перед самим сном вихователь повинен усiх вас ще раз перелiчити i аж тодi, повмиваних, перекупаних, обов'язково в лежачому станi передасть старшому по режиму. Ногомийку обминути не смiй, без не? до спальнi, в оце накрохмалене, бiлоснiжне царство не ма?ш права зайти. Ну, а вiкна так просто в небо, просто на волю, на Днiпро! Виявля?ться, школа мiститься на виступi берега, що вда?ться аж в очерети, вода поблиску? майже бiля самого муру, видно мiж вербами шкiльний причал, човен, ще не спущений, лежить на згiрку догори дном, i - як мрiя мрiй! - потяглися понад затоном кудись у бiк гирла очерети, похиливши торiшнi мiтлицi... Хай прижухлi, вилинялi пiд негодами, але високi, густi, пiшли й пiшли в понизов'я, вiльно й та?мничо розкинувшись на весь простiр i мовби ?днаючи хлопця з його рiдною Комишанкою. Одначе: - Марш в ногомийку! Ногомийка та душовi - це мов клуб, з усiх бокiв тут надивишся цих ангелочкiв. Хоч не такi вже вони й ангелочки, як приглянешся ближче. Тi, що на лiнiйцi ?х бачив чепурненьких, пiдтягнутих, що командирiв слухаються, команди карбують, а як до майстерень, то й зовсiм бiжать наввипередки (бо для багатьох там куди цiкавiше, анiж за партою), вони в ногомийцi одразу дикiшають, як тiльки вихователь куди-небудь вiдвихнеться, так уже й чу?ш: - Ану вiдступись вiд крана, робот! - А то що? - По iклах хочеш? Як урiжу, то майстер не збере! Дво? малюкiв теж завелися, мов пiвники: - Не бризкайся, бо так i дзизну. - Ану, дзизни! - I дзизну! I вже штурханина, борюкання, доки котрийсь iз старших таки розборонить ?х стусанами. Старшi, яким скоро випуск, поводяться стриманiше, вони змушенi оглядатись на заднi колеса, бо кому ж охота пiсля спецшколи та потрапити ще й до спецпетеу, - вони того спецпетеу, як вогню, бояться: там режим ще крутiший... Iнша рiч - морське училище, але ж туди з поганою характеристикою не потикайся. Отже, стараються, наганяють бали... Тiльки не всi, ? такi, як Бугор, у котрого вся надiя на кулаки. Переросток з бичачою ши?ю, весь розтатуйований, вiн тут верховодить у ногомийцi. Не встиг ще Порфир оговтатись, як Бугор уже стояв над ним, витрiщившись баньками сво?ми нахабними: - Ще не купаний? А таких Нептун купати велить!.. Водохрещу йому! I як був Кульбака в одежi, так його й пхнули гуртом у душову кабiну, регочучи, пiдперли спинами дверi й пустили зверху струмiнь холоднющо? води! Добре, що хоч не кип'ятку. Викупали, вибанили до цокотiння зубiв, а випустивши, ще й пригрозили, щоб не жалiвся, - якщо ж спитають, кажи, що сам ненароком пiд струмiнь потрапив... I тут же Бугор та його пiдлабузники, оточивши, влаштували новачковi екзамен. - Урок як по-нашому буде? Не зна? Порфир, тiльки плечима знизу?. Самi йому й пiдказують: - Ходiння по муках! Ну, це неважко запам'ятати. Йдемо далi... - Школяр на екзаменi? Знов знизу? плечем i знов чу?: - Живий труп! Двiйка у них - "Звичайна iсторiя", новий вихованець - "Пiдкидьок", вартовий - "Непроханий гiсть", п'ятiрка - "Невловимий Ян" або "Фата моргана". Кожен учитель, кожна шкiльна рiч мають у них якесь химерне, тiльки ?м зрозумiле назвисько. Учись, мовляв, розмовляти цi?ю пота?мною мовою, якщо хочеш, щоб тебе вважали сво?м... Змагаючись у вигадках, навперебiй загадують Порфировi рiзнi соромiцькi загадки й тiшаться, що вiн анiяк не влучить ?х вiдгадати. Потiм Бугор, виглянувши в коридор, чи нiхто не йде, почина? впiвголоса наспiвувати свою блатняцьку пiсеньку: Когда шумит ночной Марсель, Моя чувиха пьет коктейль, А я сижу, гляжу в окно И пью шампанское вино... I далi заводить другу, зовсiм безглузду: Лап-тап-туба! Вiн гумку жу?, Смокче гiркий самогон крiзь соломину. Лап-тап-туба! Лап-тап-туба! I оце безглузде "лап-тап-туба" хором пiдхоплюють iншi голоси, а декiлька голякiв, взявшись за руки, ще й пританцьовують, мов дикунчата з якогось африканського племенi. - А ти чого тiльки сопеш крiзь дво? дверцят? - Бугор суворо глипа? на Кульбаку. - Чого не пiдтягу?ш? - А менi не подоба?ться. - Ух ти ж мiчений атом! Ану ще раз його пiд душ! Мабуть, i потягли б, та, на щастя, якраз проходить десь там вартовий Григорiй Микитович, що здебiльшого висиджу? в задумi бiля сво?? тумбочки в кiнцi коридора. З наближенням вартового хлопцi прищухають, аж надто ретельно хлюпощуться бiля умивальникiв, мовби змагаючись за чистоту. Та як тiльки крокiв вартового не стало чути, Бугор та його потерчата одразу знову збiглися кружкома i знову взялись за сво? роздебендi, - просять Юрка-цигана розповiсти, як це вiн коней умiв викрадати на очах у чесного люду. Вiн-бо тiльки зараз такий зразковий i командир загону, а в минулому давав концерти... Одного разу коня навiть у циркачiв був потяг, правда, на цьому й пiймався. Гаряча циганська кров ще й тут да?ться взнаки; хтозна-де хай оце загледить хлопець коняку в степу, то весь аж затремтить, ладен до не? без пам'ятi бiгти... Ох, таки справдi "мiченi атоми"! ? серед них такi, що тiкали. Хто раз, а хто й двiчi. Стахура - цей ось зiрвався був у найбiльшi морози... - Тiльки й пригоди, - смi?ться вiн, - що на вугiльнiй платформi до Кривого Рога прокатавсь, пальцi поприморожував... Навiть малюк худоребрий, на прiзвисько Хлястик, теж пробував через мур перелiзти, бо за цуценятком дуже скучив... - Не вмi?те ви тiкати, - авторитетно каже Бугор. - Я вже якби дав дьору, то найперше дрiбнокалiберку б десь роздобув або пiстолет. Маску карнавальну на очi, i до унiвермагу, до дiвчат-продавщиць: "Касу на стiл!" А з купою грошей куди хоч!.. Ресторани скрiзь ?!.. З-помiж усiх "мiчених" Бугор найбiльш "мiчений", з-пiд душу виходить, гра? м'язами, да? меншим розглядати, як вiн рясно татуйований: на грудях у нього виколота русалка, про яку вiн каже, що вночi вона ворушиться. Бугор нiби сам ?? виколював, запевня? малюкiв, що мiг би i тут та?мну майстерню вiдкрити, всiх би оцих пацанчат розмалював, якби тiльки добути йому спецiальну туш та двi голки... З'явля?ться в душовiй вихователь Борис Савович, i буйнощiв одразу як не було, бо цього вихователя "мiченi" не лише побоюються, але й поважають, вiн з ними нiби напiвтовариш, всякi дивовижнi речi розповiда? ?м про Курили, де вiн служив моряком. - Нарештi бачу людей цивiлiзованих, - весело каже вiн до вихованцiв. - Без грязюки у вухах, без чорнила на пальцях, просто при?мно глянути... Помитих, причепурених ангелочкiв пiсля цього чекав спальня, черговий по режиму прийматиме хлопцiв вiд вихователя пiд розписку. Марися Павлiвна теж тут, вона показу? Порфировi, де буде його лiжко. - Оце? - вiн сто?ть перед лiжком радiсно-отетерiлий, навiть трохи розгублений вiд цi?? аж страшно? чистоти. Простирадла нiким до тебе не торканi, пухнаста ковдрочка у квiтчастих вiзерунках, подушка бiлоснiжна... А зверху на подушцi - мережива, сяюча, як пiна морська, накидка, що до не? просто й торкнутися боязно... - I оце менi тут лягати? Марися Павлiвна всмiха?ться: - Тобi. А кому ж? - Скорiш би це пiдiйшло яким-небудь ангелочкам з крильцями... - А приготовано тобi, грiшному, - сказав Борис Савович. Порфир усе розглядав цi непоруйнованi бiлi снiги, потiм сказав рiшуче: - Не ляжу. - То що ж, цiлу нiч стоятимеш отак над постiллю? - ввела брови учителька. - Чи де ти спатимеш? - Осьосьо! В куренi!.. З цим вигуком Порфир - не встигли вихователi й схаменутись - шурхнув пiд лiжко в свiй уявний курiнь. Наморочились, доки витягли його звiдти i зi смiхом вклали-таки нарештi в постелю, в оте бiлоснiжне. Укрившись, лежав, похихикував, нiби з лоскоту, так йому незвично було, хоч i вдома ж не щодня ходив замурзаним, адже мати в нього чепуруха - в хатi рушнички, а влiтку ще й свiжою рогозою долiвку настелено... Уже перед тим, як розлучитися з вихователями, запитав зовсiм несподiвано: - Що таке бумеранг? Здивована Марися Павлiвна не могла одразу й вiдповiсти. - Це хай Борис Савович пояснить, - перевела вона погляд на колегу. - Я певна, вiн краще за мене на цьому розумi?ться... Борис Савович вловив у ?? голосi нотку ревнощiв, бо часом Марися Павлiвна аж заздрить йому, що вiн хоч i хмурко, а з вихованцями "контактний", хлопцi, коли ? вiльний час, так i в'ються бiля нього, мабуть, пiсля школи не один iз них на Курилах опиниться, на тих скелях, де ?хнiй учитель кордони морськi чатував... I про бумеранг Борис Савович теж виявля?ться, дещо чув. Це таке метальне знаряддя в австралiйських племен: у виглядi зiгнуто? палицi... - Лук не лук... I ма? властивiсть: пiсля польоту до тебе назад само поверта?ться... - Полетить i до тебе знов прилетить? ? робота для Порфирово? уяви! Це ж можна й собi в плавнях вирiзати таке з молодо? ясенини, зiгнути i... - Отак i в життi, - каже Марися Павлiвна. - Якщо ти зло кому заподiяв, то ранiш чи пiзнiш воно ж до тебе й повернеться... - А добро? - Повернеться й добро... А що зло - то напевне. Чи давне, чи недавн?... Велике чи мале... Навiть у думцi подумане - i те вiдплатиться... Ви згоднi зi мною, Борисе Савовичу? - Що принцип бумеранга дi? в життi? Так це ж, власне, те, що в народi здавна говорять: не копай на iншого яму - сам до не? впадеш... А що вчинене зло iз закономiрнiстю бумеранга ма? до лиходiйника повернутись, то це, я гадаю, й наука з часом пояснить... Невiдомi ще якiсь бiоструми вiдкри? чи щось у цьому дусi. Черговий по режиму, зазирнувши з коридора, гука? владно: - На добранiч! Це стосу?ться всiх. Вихователi теж повиннi залишити сво?х пiдопiчних. Свiтло вимика?ться, пiслявiдбiйна тиша наста?. Одначе новi сусiди Порфировi й тодi ще якийсь час чують з-пiд ковдри його притишене, щасливе, мовлене до самого себе: - Джик! Вжик! Смик - i ?! Рибу вудить ангелочок... Аж поки скакун сновидiнь пiдхопить його й шалено понесе в степовi простори, по груди шугаючи в буйних квiтучих травах... XII Автобус летить у степ, у мiражi. Повiтря небосхилу вiбру?, свiтлими рiками тече-перетiка? з безконечностi в безконечнiсть. Як великий художник, природа дала волю сво?м фантазiям, творить з весняних марев озера, лагуни, слiпучi плеса, купаються в них примарнi га? та оази, а через дорогу перед автобусом весь час незникно котиться мiражна повiнь. Ще рання весна, ота сама розвесiнь, коли над степами покотили веснянi тепла й вигрiтi сонцем поля буйно парують, прозорою земною силою струменять у небо, i механiзатори кажуть: "На врожай!" Мине якийсь час, i засвистить над степами суховiтриця, вип'? вологу, розжене марева, а поки що течуть i течуть вони, купають простори, перебiгають шляхи степовi, i навiть у мiстах цього краю, через широкi проспекти в нових мiкрорайонах - навперейми тролейбусам - струменять такi ось iлюзорнi пречистi рiки. Мчить степами автобусик, не такий, правда, як тi розкiшнi рейсовi "Iкаруси", що ходять по трасi, а значно менший за "Iкаруса", буденний трудяга застарiло? моделi, списаний шефами i подарований школi, на лобi в нього напнуте червоне полотнище з написом: "Дiти!" - хочу самому автобусi сидять "дiти" цiлком дорослi... ?х лише тро?: в одного вiкна визира? молодий мiлiцiонер з задумливою усмiшкою, бiля вiкна протилежного - сувора дiвчина, що сердито й напружено закам'янiла в нахмуренiй сво?й чорнобровостi, а в самому центрi автобуса ще хтось широкоплечий розсiвся, вусатий, у кашкетi... Нiчого собi дiти! А розгадка проста: поспiшаючи з ви?здом, в хапанинi забули той напис зняти, залишився вiн пiсля вчорашньо? по?здки на екскурсiю до гiдроспоруди, куди возили премiйованих школярчат, саме тих, якi вiдзначились працею в майстернях. На степових розвилках автобусик зупиня?ться, неначе в ваганнi. Виходять з нього тро?, роззираються, радяться про щось. Наче те "щось" навмисне водило ?х у цих просторах, показувало ?м марева й дикi вогнистi маки на узбiччях i, мовби граючись, знову плутало ?хнi дороги. З траси автобусик зверне на узбiчну дорогу й помчить аж до земель кiнзаводу, мовби тiльки для того, щоб знову цi постатi - двi чоловiчi й жiноча - могли вийти на межi й, жестикулюючи, посперечатися про щось серед марев, серед цих затоплених сонцем просторiв, де аж пiд обрi?м мчить табунець кiнзаводського молодняка. Восени лошаки вже будуть на iподромах, виборюватимуть призи у великому дербi, а поки що вiльно гуляють, розпустивши гриви, молодий вожак - сам як образ i втiлення свободи - в нестримному летi повiв ?х кудись аж попiд небо. По якомусь часi зупиниться цей ошарпаний автобусик ще бiля степового аеродромчика, i люди з автобуса постоять край злiтного поля, дивлячись, як лiтаки мiсцевих авiалiнiй вирулюють на просторе, беруть розгiн, залишаючи кожен пiсля себе хвiст ранньо? весняно? куряви. Звiдси шкiльний автобусик, ще раз змiнивши напрям, помчить десь на пiвдень, аж поки з'явиться iз-за пагорба велика рiка, зблисне навстрiч сво?м розлогим сяйвом. Униз, уподовж рiки, помiж кучугурами лежить напiвзабута дорога, по нiй тепер мало хто й ?здить, а цi вдаряться й туди, бо пiсля тривалих перемовок в автобусi водiй почу? коротке й рiшуче: - На Комишанку! I розпорядження те якраз належало Марисi Павлiвнi Ковальськiй. Тритузний в душi не був згоден, проте дискусiю розводити не став: хай уже цього разу буде ?? зверху. Прикрою була причина, що ганя? ?х сьогоднi по степах: шукають Кульбаку. Випарувався, зник цi?? ночi! Знехтував засторогами досвiдченiших, що тiкати вночi, мовляв, небезпечно, бо пiсля вiдбою варта особливо пильна, всi ходи ?? виходи стереже. I все ж, усупереч здоровому глузду, Порфир обрав для сво?? операцi? нiч, i виявилось, що вона, нiч-мати, його не пiдвела! Зник, щез, розчинився в просторi. Була просто неймовiрною ця його втеча, оце найсерйознiше для школи за цiлу весну чепе. Напередоднi так слухняно поводився, так вражений був бiлоснiжнiстю спальнi, розпитував про бумеранг, жартував... I зовсiм не схоже було, що це лише гра, хитрування, розраховане на те, щоб приспати пильнiсть вихователiв та служби режиму. Чи, може, вкладаючись пiсля вiдбою, й справдi не думав про втечу? Тодi що ж штовхнуло його на цей крок? Антон Герасимович вважа?, що причиною всьому фрамуга, яку не зачинили наглухо на нiч, - до речi, теж наполягання Марисi Павлiвни. Здалося ?й, що недостатньо провiтрю?ться кiмната, де сплять вихованцi, кисню мало ангелочкам, тому попросила чергового залишити на нiч фрамуги вiдхиленими, i ось ма?те... Недоврахувала, що для такого, як Кульбака, пiднята десь аж пiд стелею фрамуга, ота вузенька щiлина - то вже нарозпаш розчахнута брама в широкий бродяжницький свiт! Можливо, помiтив звечора й те, що за вiкном одразу почина?ться дах нижчо? прибудови, отже, коли спуститися на той дах, то такому спритниковi не важко перескочити з нього й на дерево, що росте по сусiдству, а з дерева на мур... Факт той, що коли черговий по коридору зайшов перед пiдйомом до спальнi, то застав Кульбачине лiжко, нiби в насмiшку, акуратно застеленим, - усе на мiсцi, бiлоснiжне покривальце лежить на подушцi, як пiна морська... - Невже вiн енуретик! - розгортаючи постелю, висловлювала здогад Лiдiя Максимiвна, шкiльний лiкар. - Казали б ви по-простому, - зауважив на це Тритузний, - впiсявся, та й усе. Енурез, ця дитяча вада, поширена серед вихованцiв спецшколи, ? вона, мабуть, наслiдком усiх тих переживань, нервових струсiв, що ?х аж надто дiставалось багатьом iз цих дiтей, перш нiж вони потрапили сюди iз свого безладного життя. Адже ж i перемерзали по горищах, i перестрашувались так, що декотрих досi мучать ночами галюцинацi?, бо якщо воно бачило сокиру, пiдняту озвiрiлим п'яницею на матiр, то таке не скоро забува?ться... Тож не з одним трапляються тут нiчнi конфузи... Однак лiжко Кульбаки було сухе. А сам Кульбака зник. Вилетiв, вивiявсь, мов святий дух, з третього поверху вашого зразкового закладу. Шукайте його тепер, зайдисвiта, серед невловних степових мiражiв. I шукають. Побували найперше в радгоспних теплицях, де вiн мiг, за деякими даними, влаштувати собi ночiвлю, телефонували в селищну Раду Нижньо? Комишанки, чи не з'являвсь на ?хньому горизонтi, - нi, не з являвсь, поцiкавилися лише, бiльше для насмiшки, як же воно, мовляв, стiльки вчених, дипломованих сторожiв i не встерегли одного маленького комишанця... Щодо кiнзаводу та аеродромчика, то ?х можна було й не провiдувати. Тритузний вважав це зайвим, бо який же це скорохiд встиг би аж он куди забiгти? Одначе молодiй виховательцi зниклий суб'?кт, мабуть, уявлявся крилатим, за ?? наполяганням, автобусик уже облiтав пiвсвiту, а тепер жене ось ще й на Комишанку. Жени, пали бензин, хоч не такий же той Кульбака на?вний, щоб, випорснувши зi школи, летiти навпростець просто до мамино? пазухи! Розшук поки що здавався Тритузному позбавленим логiки й правил, точнiше, якщо й була в ньому яка логiка, то тiльки жiноча, тобто мало чого варта, i дивно було, що представник мiлiцi?, оцей ось молоденький, що з ними ?де, лейтенант, не вважа? за потрiбне вносити корективи. На всi примхи Марисi Павлiвни в лейтенанта усмiшка, згода, неприхований вияв симпатi?. Оце ж бо так бував, коли до тво?х службових обов'язкiв долуча?ться щось сторонн?, до дiла не стосовне, рiзнi шури-мури та спiльнi прогулянки на мотоциклi! Наречений вiн ?й чи хто, а тiльки щосуботи можна бачити його мотоцикл пiд муром бiля прохiдно?. Тiльки сонце над захiд, уже й пiдлетiв, сигналить нетерпляче, викликаючи свою "вiдзiгорну" (деколи вона довгенько примушу? себе ждати). Потiм, дивись, таки удосто?ла, вибiгла, скiкнула на сидiння, обома руками за спину вчепилась i - помчали. Для iнших вiн працiвник райвiддiлення, лейтенант, авторитет, а для не? просто Костя, почува?ться, що крутить ним це дiвча, як циган сонцем. Тож i в сьогоднiшнiх розшуках не представник району зада? тон i не сам Антон Герасимович як начальник служби режиму, а ця досить-таки в'?длива й владолюбна особа. Тритузному тiльки й лиша?ться, що час вiд часу пускати, мовби кудись у простiр, стрiли сво?х сарказмiв. - Оце ж вам i "хвеномен"... Оце вам i з живчиком та з перчиком, - кида? вiн, не озираючись. - Бистроум, iнтелектуально обдарований... Хо-хо! Якщо обдарований, то це ще гiрше в нашому дiлi! Тупий навряд чи зумiв би отаке витiяти, а цей, бач, усiх нас у дурнi пошив... Вiн ?м казочки та ба?чки, а вони й розтанули... Ось як швидко ми перекову?мо... Мовчить Марися. Прилипла бiля вiкна, аж очi мружить, видивляючись, чи не з'явиться де, чи не вимелькне, як ховрашок, з-помiж кучугур... Такий удар! Ще вранцi йшла до школи в чудовому настро?, з почуттям певностi, як це нерiдко з нею бува?, що день попереду жде тебе цiкавий, змiстовний, i хай у чомусь буде вiн нелегким, клопiтним, але неодмiнно принесе i радiснi несподiванки. Проте вже на прохiднiй вiдчула: щось сталося. Непри?мно вразила Марисю похмурiсть вартового, що й на привiтання не вiдповiв, а ще тривожнiше вiдчула вона себе, коли зайшла на подвiр'я й загледiла коло автобуса гурт чимось занепоко?них людей. Автобус лаштували в дорогу, чути було незвично рiзкi розпорядження директора, насторожувала присутнiсть мiлiцi? (в першу мить Марися не розгледiла, що то Костя сто?ть до не? спиною в сво?й новенькiй лейтенантськiй формi). Коли Марися Павлiвна пiдiйшла, всi до не? обернулись з холодком неприязнi, так ?й принаймнi здалося, навiть Костя не посмiхнувся, лише Антон Герасимович порушив напружену мовчанку: - Чи не зустрiчали там свого "хвеномена"? Щез i адреси не залишив. А Валерiй Iванович... Нi, вiн не сказав ?й нi слова осуду, хоча краще б сказав, анiж ховати його пiд маскою сво?? директорсько? витримки та врiвноваженостi. Здавалось, Валерiй Iванович ось-ось зiрветься, роздратовано кине ?й при всiх: "Донюнькались... Тож ?дьте! Шукайте! Самi ловiть!" Було б навiть лайку легше перенести, нiж ту сповнену мовчазного докору витримку Валерiя Iвановича та напружену притихлiсть колег. Бо варта вартою, а це ж таки вона нарадила за тi фрамуги... Ось так i вчать вас, на?вних iдеалiсток! Добре, хоч духу знайшла в собi сказати директоровi: "Сама винувата, сама i на розшуки по?ду! Пiд землею знайду!" I ось пустилась у мiражi, на цi безглуздi лови. "Бо хiба ж не безглуздо? Двадцятий вiк, а ви, як за звiром, полю?те на собi подiбного!" Давно такого каменя не лежало на душi. Отак зневажити всiх i найперше ??, виховательку?.. "Це ж пiдло, пiдло! - аж закричати хотiлось. - I як пiсля цього вiрити, що можна викорiнити ницiсть людську?!" Оце ж тобi "материнське начало"... Не вийшло "начала", товаришу директор! Пiдкинули менi таке звiреня, що навряд чи й самi б з ним упорались!.. Хитре, лукаве створiння, воно тебе, вчительку, швидше збагнуло, анiж ти його. Психологом виявилось, та ще яким! Недарма пишуть, що психiка сучасно? дитини iнодi виявля?ться складнiшою за психiку дорослих. Щадила його, вигороджувала, з на?вним зачудованням слухала його теревенi, захоплювалась, яка багата уява. Усе, з чим iшла сюди з iнституту, вiн одним сво?м вчинком розвiяв! Успадкувавши родинний фах, вчителювати пiшла, найтруднiших обрала, щоб воювати з житт?вою грубiстю, щоб захистити таких, як цей юний черстводух, вiд ?хньо? ж власно? жорстокостi. Емоцiйних бальзамiв прикласти до ?хнiх душевних травм! Переформу?ш, переiнакшиш, очищенням пробудиш у ньому почуття прекрасного... У драмгурток його, бо як же, артист! I вiн таки довiв свою "артистичнiсть", зумiв отак тебе ошукати при першiй нагодi. Всi тво? зусилля, поради та напучування зараз йому, мабуть, тiльки привiд, щоб над тобою десь посмiятись, зуби пошкiрити з такими ж невиправними, як i сам. Стiльки енергi? витрачено - й марно-марнiсiнько. Душу вкладала, сво?м жертвувала ради них... Часом i в кiно було не йдеш, а морочишся з ними, весь вiльний час вiдда?ш для iндивiдуальних бесiд, на спорт та гуртковi заняття, хоча й доводилось чути: "Це вам не студiя, Марисю Павлiвно, а спецшкола". Але вона ма? свою думку щодо цього, та й колеги, здавалось, належно оцiнюють вольовитiсть молодо? вчительки, ?? здатнiсть запалитися працею, поступитися особистим ради iнтересiв колективу. "В маленькiм тiлi - великий дух". А що ж вiн виборов, твiй дух, в оцьому ось конкретному випадку? Чи, може, й зовсiм упав вiн на грунт бездуховностi, раннього цинiзму, емоцiйно? глухоти? О нi, в емоцiях йому не вiдмовиш, в нього ?х, може, аж занадто, тiльки все сво?, химернi, як i ця комишанська його затятiсть, що одним махом звела нанiвець, на посмiх виставила всi тво? iлюзi?! - Чула моя душа, що тут не обiйдеться без чепе, - знову гуде Тритузний. - За таким фруктом треба було в сто очей дивитись, а ми йому: ось на "Дон-Кiхота" читай, скоро Матюшу в "Мартинi Борулi" гратимеш... От i догрались... - Ви так говорите, Антоне Герасимовичу, - зауважив лейтенант мiлiцi?, - наче хтось, а не служба режиму найперше несе вiдповiдальнiсть за втечу. - Служба режиму, товаришу Степашко, сво? дiстане, директор не забуде ?? в наказi, - ображено вiдповiв Тритузний. - Чого доброго й менi ще на старiсть зiпсують характеристику сво?ми оргвикрутасами. А хiба ж я не товчу ?м день у день, що в нас не пансiон для дiвчаток, що в нас заклад спецiальний, режимний... - То по-вашому - карцер на них на всiх збудувати? - За кого ви мене вважа?те? Руку маю тверду, це правда. Без нiжнощiв у життi обходивсь, бо самого життя не балувало. Але ж синiв виростив - не ледацюг: один гарпунер, другий буровий майстер на Каспi?, орден уже заробив, - тож, виходить, чогось варта моя педагогiка? Антон Герасимович у дискусiях раз у раз вда?ться до цього невiдпорного аргументу з синами, i чим тут заперечиш? До того ж Степашко й сам добре зна? обох його синiв, бо, коли при?здять улiтку, старий щоразу влаштову? на ?хню честь бучне гуляння на островi, спiви тодi лунають над водами до пiзньо? ночi, i Антон Герасимович на радощах кличе до гурту кожного, хто тiльки на очi потрапить... - Не так воно все просто в життi, - веде сво?? старий. - Хай там уже, на Заходi, розгiльдя?в патлатих нарозводили, вiд наркотикiв зарятуватись не можуть, а наш народ, вiн до дисциплiни звик, спартанство, суворiсть у самiй вдачi його. Через те й товчу, що режимнi школи ширше треба впроваджувати i до таких, як ми, недрюкованих, уважнiше прислухатись... А то ось я скiльки пропонував наростити мур, пiдняти його на метр або й на два, а послухались? - Нiякий мур ще нiкого не втримав, - озвалась нарештi Марися Павлiвна. - Хоч i до неба вимуруйте його! - Треба, щоб у правопорушника зникло саме бажання тiкати, - переконано додав Степашко. - А загорожi нарощувати, замки побiльшувати - це середньовiччя. - I хто це говорить? - осудливо мовив Антон Герасимович. - Той, чия служба тiльки те й роби, що лови ?х ти акти на них складай... - Якщо хочете знати, Антоне Герасимовичу, буду я найщасливiший у той день, коли ми зможемо i цi вже iснуючi нашi мури розмурувати. Щоб бар'?р квiтковий навколо школи, i все. Ото буде вершина наших трудiв. "Ось таким ти менi подоба?шся", - окинула бистрим озирком Марися свого супутника i за хвилю знов сидiла серйозна, дивлячись у вiкно. А Степашко й далi гомонiв до Тритузного: - Поставимо себе на його мiсце: хлопець рiс, не знаючи обмежень, а ми раптом хапа?мо його, накида?м на нього сiтки заборон, посяга?м на його особистiсть. Для нього свобода й розхристанiсть - поняття поки що рiвнозначнi, в обов'язках перед колективом вiн ще не бачить нiяко? честi, то чому ж нас ма? дивувати його непослух, метанина, бунт? Навiть медики радять зважити на постiйний "рефлекс свободи", що живе нiбито в кожнiй людинi... А нам хочеться, щоб у ньому цей рефлекс одразу зiщулився й завмер перед нашими правилами! Нi, в кожного свiй погляд на речi... Йому тiкати, а нам ловити - звичайна дiалектика... За вiкнами автобуса потяглись плантацi? виноградникiв, що належать тутешнiм радгоспам, за ними з'явились серед безжитт?востi кучугур жилавi низькорослi перелiски, здебiльшого з сосен, бiлих акацiй та ще тоненьких тополь, якi, повироставши, пiдуть на переробку для целюлозного, а далi знов потяглись недавно закладенi виноградники... Все це наслiдки зусиль науково-дослiдно? станцi?, тi??, де працю? Порфирова мати гектарницею. - Можна ж, виявля?ться, досягти? Скоро справжнiй лiс буде на кучугурах... - звернувся мовби до когось Антон Герасимович. - Уже тут, кажуть, i диких кабанiв бачили, а колонiсти вважали цi пiски безнадiйними. Та ще й ми, правду кажучи, брали на глузи цю станцiю, бо, здавалось, за дурне дiло взялась: розорювати, залiснювати цi мертвi кучугури, де й полин не хоче рости... А вона сво? довела, поприймались, бач, i соснята, i тополята... Виноград - i той приживля?ться... - Не тiльки приживля?ться, а ще й оздоровлю?ться, - уточнив Степашко. - Тут у них десь карантин проти фiлоксери: пропускають крiзь нього навiть алжiрськi сорти... Бо пiски ж цi влiтку таких температур, що нiяка погань не витриму?. А те, що Оксана Кульбачка посадила, - росте, дай бог! "Як ми саджанцi - так ви дiтей наших бережiть", - пригадались Марисi слова, якими гектарниця звернулася до них, коли прощались на винограднику... А, виходить, не вберегли, не догледiли. I, може, шукайте втiкача зовсiм не в тому напрямi, де слiд би шукати? Згiдно з втiкацькими правилами, може, обминув вiн свою Комишанку десятою дорогою, i марна рiч, як це вважа? Антон Герасимович, трястися вам сюди, ганятися за вчорашнiм днем?.. Та вгадай, чи дiятиме вiн тiльки так, як пiдказала б холодна логiка втiкача, як учинив би тверезий, наiнструктований розум? Електроннi роботи, отi дiятимуть за логiкою, якщо вони коли-небудь втiкатимуть, а в цього ж таки не електронне приладдя, а серце в грудях, а в серцi, може, мiсце й для мами ?? Одне слово, розтанув. Розтанув десь у сво?х безкра?х, як очерети, галасвiтах, що ?хнi й координати невiдомi, - Марися мимоволi усмiхнулася, уявивши повеселiлого Кульбаку в недосяжностi туманних його володiнь... Нестерпне створiння! I яка диявольська настiйливiсть у досягненнi сво?? мети! Здавалось, нарештi приручили його, прижився, ввiйшов у шкiльний ритм, та виявля?ться, що й бiлоснiжним вашим доброжитком i навiть набутими симпатiями вiн без вагання пожертву?, якщо проблисне йому хоч найменша можливiсть перемайнути в iнше буття, в оте маревне, що вiн його так солодко вимовля?: право-воля! XIII На причiлку материно? хати, пiд розквiтлим старим абрикосом, мiцно спить зморений, заброджений у нiчних росах невловимець. Вiрний Рекс сидить бiля нього на чатах. Спочива? втiкач на царськiй постелi - на кулях очерету, що ними взимку мати вiд буранiв хату обставляла. Ось тут, серед розбушованих кулiв, у солодкому снi й застала Оксана, забiгши на обiд додому, свого приблукалого звiдкись коханого синочка. Де був, де блукав, а прибився сюди, на цей очеретик, що править йому зараз за найпухкiшу постелю. Обмерши вiд щастя, нахилилась над ним, торкнулась стрижено? голови, торкнулась нiжно-пренiжно (щоб не злякати зi сну!), а як проклiпнувсь вiд незрозумiло? ласки, так i вхопила, здушила в нестямi, обцiловуючи свого найдорожчого на цiлому свiтi тиранчика... - Звiдки ти? Вiдпустили тебе? - Сам себе вiдпустив... - Таж як це? Втiк? Вiн загадково посмiхався, трохи навiть хизуючись перед матiр'ю сво?м геройством. Радий був i тому, що не заходилась бити. Бо в не? так: то вiдлупцю? до синякiв, то одразу ж пiсля цього поцiлунками обсипле... - О горе мо?: невже самовiльно? - допитувалась мати. - Через мури отi? Вночi? - Та ще при якiй погонi... I почалось! Якi страхiття вiн перемiг! По яких карнизах прокрадався. Iз даху на дах, iз дерева на мур, а вздовж муру саме вартовий iде, прожектором свiтить! I, звичайно, з рушницею, з вiвчаркою, от-от освiтить лiхтарем смiливця, що сто?ть на мурi у повен зрiст. Та тiльки ж не вдалося йому, бо Порфир усе передбачив, присiв та стриб униз, та мiшок тому Саламуровi на голову: раз, i ?! Накинув, скрутив, ну, а вiвчарка... iншого, мабуть би, роздерла, а Порфира тiльки в щоку лизнула, бо його ж усi собаки знають... - Ох i вигадько ж ти! Ох i фантазер! - всмiхалася мати щасливо. - Де той мiшок у тебе взявся? Де у вас там вiвчарки? Любиш вигадувати, як Гоголь, що "Тараса Бульбу" написав. Рiдко Порфир бачить матiр усмiхненою, все бiльше бува? нахмурена, заклопотана, а то й розлючена, коли вiн ?? доведе. А зараз живi яскринки ?? очей свiтяться ласкою, i так личить ?й бути усмiхненою, добра, щаслива усмiшка робить маму просто красунею... - Ви мене, мамо, назад не вiддавайте... А вона знов занепоко?лась, зморшки тривоги перебiгли обличчям: - То чого ж ти все-таки втiк? Покривдив хто чи сумно стало? - Там сумувати не дають. Нема коли. I вчителi гарнi... "Менi тринадцятий минало, я пас ягнята за селом", - аж проспiвав вiн з мiною артистичною. - Iнструктори по працi теж мене вiдзначали. Я вже й табуретки робив, i бирки штампував для меблiв... - Так чого ж тiкати було? Порфир знизав плечима в щирому невiданнi: - Сам не знаю. Якийсь бiс накотився... Для матерi й це вiдповiдь: бува?, що й бiс... Одначе радiсть зустрiчi з сином усе ж притьмарювалась для не? тривогою, неяснiстю того, що сталося. - Може, ти щось учинив, синку, та не кажеш? Може, провина яка на тобi? Нахмурився, задумався Порфир, i матерi болiсно тенькнуло в серцi: "Щось таки нако?в!" Але вiн твердо сказав: - Нi, мамо. Я нi в чому не винуватий. Просто скучив... I на матiр подивився так глибоко, проникливе, як нiколи ранiш. Що то розлука! Який учитель вона! Як умiв вiдсiювати, вiдкидати все, що в буднях накипiло, i злобу гасити, i кривди зм'якшувати. Забуто ремiнь, що стiльки разiв по спинi у нього ходив, дорiкання та крики клятьби, вже i йому матiр'ю прощено постiйну оту люту вiйну, коли вiн ?? вимордовував сво?м цiлоденним байдикуванням. Вза?мнi образи й жорстокостi, сльози й бiль - усе зникло, розвiялось, наче й не було, зосталась тiльки ця любов обопiльна, це безмiрне щастя зустрiчi двох людей, що звуться: мати й син. - Це ж ти голодний? I, не ждучи вiдповiдi, схопилась, вiдiмкнула швиденько хату, i не встиг ще малий приблуканець очунятись, як перед ним уже шкварчить на столi я?чня, i мати аж пальцi порiзала, вiдкриваючи йому консерви: i шпроти, й сардини... Ще й пряникiв гербикiв наклала: - ?ж, синку, ?ж! Це ж я тобi збиралася передачу нести. Сидить за столом молодесенький господар, так смачно умина? все, що йому подано, i хата враз наповнилась радiстю, тiльки й того, що незвично матерi бачити його стриженим, Вдома було так заросте, що й зi школи завертають, посилають до перукарнi, а йому як туди йти, та краще в плавню гайнути. Бо iншого в перукарню батько веде, насторожi сто?ть, доки стрижуть, а його... Тепер ось, гололобий, прибився додому, i щось з'явилося в ньому мовби серйознiше, пригорьоване, хоч i прикрите зовнi веселою хвацькiстю. - Ох, i бiг! Такий марафон дав! Уже свiта?, уже можна б i передих зробити, а ноги самi бiжать! А потiм ще й на машину з цеглою вчепився... - То, сину, завжди так: до рiдного дому ноги людину самi несуть... Тiльки ж як воно буде... Нi, пiду, вiдпрошу тебе в них заберу! - Навряд чи дозволять... Треба не менше року вибути, коли вже до них потрапив... - Ублагаю! Порфир, заморивши черв'яка, знiчев'я розгляда? давнi фотографi? на стiнi - дiдусеву, дядькову Иванову... - Мамо, а хто мiй тато? Для не? це було як удар. Вiдколи син став вимовляти слова, все ждала цього запитання. Ждала, й боялась, i знала, що колись воно таки буде, готувалась до вiдповiдi, а, проте, застало воно ?? зненацька, жаром обсипало всю. - Ти нiколи не питав мене, сину, про це... i нiколи не питай. Знай тiльки: хороший вiн був i не зобидив мене нiчим, не обдурив... - голос ?? аж налився пристрастю. - Ти не з обману! Ти - з правди! Порфир навiть пошкодував, що вискочило в нього це запитання, що завдав матерi болю. Нахилившись, шкрiб нiгтем настiльну церату, розмальовану квiтками. - Гаразд, бiльше не питатиму. Вона почувалася зараз глибоко винуватою перед сином, бо й ранiш найперше самiй собi ставила на карб, що хлопець напiвсиротою росте, без батькiвсько? ласки та догляду. Iншi з батьком i в перукарню, й на риболовлю, за iншого батько i в школу пiде довiдатись, а цей усе сам та сам, одиначчин син! Оксанич! I навiть що неслухняний такий, перекiрливий, шалений, i за це вона брала скорiше вину на себе, - може, це ?й розплата за оте перше кохання з його шалом i диким мiсяцем у небi, i солов'ями, що аж задихались, аж стогнали у вербах над вашою любов'ю!.. Кажуть же: найстрашнiша з усiх кар - кара дiтьми. О, нi, нi, не кара вiн i не грiх, саме вiн щастя для не?! Бо хай i дикий, невпокорений росте, одначе вiрить вона, що буде з нього людина! ?? душа, ?? любов, ?? вдача уже в ньому проблискують! - Я одного хочу, сину, щоб ти гарним хлопчиком рiс. Щоб совiсть у тебе чиста була... Чиста, не тюремна! Не слухайся тих, що по-пустому геройствують: ось то я, нiкого не боюсь, пiду ларьок пограбую, з когось годинник знiму!.. Нема в злочинi геройства. ? тiльки сором i ганьба, i до таких вiд людей лише презирство... Героями на iншiй дорозi стають... Працею людина i сильна, й красива... Ось i на станцi? в нас, який колектив дружний, усi за тебе переживають, хочуть, щоб ти людиною став, маму свою не соромив... Бо вже так я змучилася, сину, нервiв мо?х не вистача?! - Бiльше цього не буде, мамо. I вiн з щирою каятьбою глянув на не?, справдi змучену, перестраждану: вже й зморщок пташинi лапки з'явилися бiля очей, i шия худа, жилава, як голову мама поверне, найбiльша жила пiд шкiрою випина?ться, як лоза виноградна... Руки маминi бiля тих саджанцiв та пiскiв кучугурних стали старiшi за не? саму. Бо вона ще молода, ще до не? лицяються. Iз жалю до синочка вирiшила була торiк батька йому добути, хоч нерiдного з плавень привела, з бригади, що заготовляла очерет для целюлозного: "Оце буде тобi тато, Порфире. Заступатиметься за тебе". А за кiлька днiв Порфир аж на роботу до матерi прибiг з рiшучою вимогою: "Вижени його, мамо! Нащо ти цього п'янюгу привела? Ледве нам хату не спалив!.." I розповiв, як зайшов до хати, а той п'яний спить на диванi, сигарета випала з рота й подушка вже тлi?. "Я на нього й дивитись не можу, мамо! Вибирай: або вiн, або я". I коли аж так зайшлося, кому вiддати перевагу з них двох, мати таки вибрала без вагань його, сина, а того витурила геть, бо навiщо хлопцевi такий "батько"... - Винувата i я перед тобою, сину... Не було за тобою пригляду, все ти десь та десь - в одсторонi вiд мене. Тiльки ж подумай, як i мамi нелегко, стiльки роботи на нiй, а хто допоможе, пiдмiнить? Ось i сьогоднi: i на виноградник бiжи, i за добрива клопочись, а там ще й семiнар по виноградних клiщах та листокрутцi... - У школi питали, чи виросло б хлiбне дерево на наших пiсках... - Це вже ти ма?ш випробувати, - вiдповiла з усмiшкою мати. - Кучугур нерозроблених ще й на твою долю вистачить... - А я й не боюсь. - Ото. Сам вiдчу?ш, як таки гарно, коли воно в тебе з-пiд руки росте, на очах зеленi?... Хiба ж давно ще всi тут гвалт кричали: пiски йдуть, засипають посадки, вiтри видувають i засiкають посiви... "Сахара"! I нiчого з нею не зробиш, вже й копанки пiском позаносило, а станцiя ваша, мовляв, тiльки даром хлiб ?сть... Так треба ж було все це комусь перемогти? Не само воно сталось. На вчорашнiх, на вiчних кучугурах виногради в'ються на сотнi тисяч кущiв, i тополi та бiлi акацi? пiднялись... - Я, мамо, як ще трохи пiдросту, на трактор сяду, плантажнi плуги поведу... Механiзатор - чим погано? Житимем дружно, я жалiтиму вас. - Вiрю, вiрю, - каже вона з жаром. - Бо треба ж колись i вiрити! А хлопець далi малю? iдилiчними барвами: - Рибку ловитиму пiсля роботи, сома вам на пiвхати притягну. I зна?те, на яку наживку вiн пiде? На соняшниковi пелюстки! Нiхто тут про таку наживку й не чув, а син ??, бач, придумав, зробив вiдкриття... На золотi блешнi ловитиме. - Водянi дiди, чогось вони дуже люблять соняшниковий цвiт! Мама, збираючись уже йти, звично провела помадою по губах (цього вона не забува?), потiм добула з шафи сюрприз для Порфира: - Ось я тобi тiльняшку нову купила, бо та вже на тебе тiсна... Ще й беретку до не?. Хлопець не втерпiв, одразу ж натягнув на себе новеньку морську сорочину, порадувавсь: чим не юнга? Стрижену голову береткою прикрив, примаскував, нiкому й не видно буде, що стрижений. I евакуатори не впiзнали б, якби де зустрiлись... - Тiльки ж ви, мамо, нiкому нi слова, що я тут був... Що я тут ?. - Якi тайнощi, - посмiхнулась вона. - А спати лiг на найвиднiшому, аж на пристань видно... - Так мене ж Рекс стерiг! I плавня поруч... Тiльки б Рекс голос подав - я одразу клубком вниз, шась! - i в очерети, а там хай шукають... Хiба з вертольота... - Увечерi повернуся, все тодi з тобою обмiрку?мо, - сказала мати, вже йдучи. - А поки що набирайся духу пiсля походу, - пожартувала вона якось невесело й з ласкавим усмiхом вийшла; за мить постать ?? в газовiй косинцi вже майнула за вiкном, пiрнула попiд облiплене цвiтом гiлля абрикоса. Де не буде Оксана в цей день, усе почуватиме неспокiй за сина, все буде в тривозi за нього душа. Бо треба, виходить, його нiби переховувати, мовчати, як про незаконного. Та таки ж не зовсiм законний i ?, це ще тодi вiдчула, коли в метрику записувала i нiби навмисно було ?? запитано про батька. Треба було назвати - хто батько... Та хоч що там хай кажуть, а вона зна? одне: з любовi народжений. Принесла його на свiт вiд красеня капiтана, i не спокушав вiн ??, нiчим не обманював, сама розпалалась до нього коханням, отим першим, слiпленним... Будувалася саме ГЕС, баржами брали з кар'?рiв камiння, а вона поблизу з дiвчатами лiс корчувала, плавнi, що мали пiд воду пiти. I тодi зустрiлася з ним, i хоч знала, що шлюбний вiн, без оглядки пiшла за його вродою в хащi чаклунськi, у плавневi роси-тумани. З тих плавневих мiсячних ночей та з жаги молодо? зiткалося те, що стане потiм синовим життям. Ой чорна я си, чорна, Чорнява як циганка... I хоч не чорна й не циганка, а як натхненно спiвалося ?й тодi цi?? вперше почуто? пiснi бiля вогнищ вечiрнiх! Карпатськi лiсоруби, що з ними ?? капiтан подруживсь, десь iз гiр цю пiсню сюди принесли, завербувавшись плавню корчувати. Готували дно пiд затоплення, валили верби вiковi в три обхвати, пiсля того ще взялись i за комишi, косили ?х для целюлозного, а якби далi, то ще, мабуть, тоншим стало б ?хн? заняття, - вже, мабуть, павутину б косили!.. Та далi будова ввiйшла в береги, лiсоруби по?хали назад у сво? гори, в той Рахiв пiднебесний, брандвахти ще деякий час стояли припнутi в плавнях на якорях, а потiм i вони познiмались, i капiтанова баржа була переведена на iншу лiнiю, - покликало його iнше життя, iншi вантажi возити... По?хав, ще й не знавши тодi, що в нього син десь тут ростиме, у цiй Комишанцi... Листуватись? А нащо? Скiльки ?х спалаху?, таких кохань новобудовних, лiсоробробницьких - вони не листуються, пройдуть, прошумлять, Мов зливи веснянi, та й нема, тiльки хiба де побачиш багаття вечiрн?, нагада? воно, як ти хмиз тодi в плавнях палила та гаки начiплювала на боки верб нелiквiдних, що i в огнi не горiли, - ?х тракторами вiдтягували геть. Минулося, вiдспiвалося... Iнодi хiба що фантазiями тiшить себе: як виросте син та буде вже курсантом морським або льотчиком, повезе вона його в те мiсто портове, де ?? кохання приписане, скаже йому: "Знайомся... Оце твiй син". А поки що лиш сльозами залл?ться, коди з пристанi, iз палуби екскурсiйного пiсню зачу?: "Ой чорна я си, чорна..." Бо ж то спiв ?? молодостi, спiв ?? плавневих вечорiв. А бiльшого щастя, нiж те, якого вона зазнала, уже й не буде в життi, не повернеться, бо один тiльки раз людина сво?ю молодiстю цвiте! I тим дорожчий для не? Порфир, що прийшов вiн до не? звiдти, з гарячих шепотiв та шалених ласк недозволених, прийшов, як iстота, зiткана з само? любовi, з краси, з мiсячних марев та рос-росяниць опiвнiчних... XIV I знов цього сонця блиск! Аж заслiпило, коли Порфир, вибiгши на кучугури, глянув униз, i звiдти сяйнула йому рiка, вдарила навстрiч вируванням весняного свiтла. Вир сонця - так би й кинувся в нього, в розлийводи отi! Ось вона, свобода! Гуляй - скiльки хочеш, iди - куди заманеться, нiякий Саламур не сто?ть над душею. Право-воля, як кажуть комишанцi. I небо, i птахи, й цi рiднi кучугури, до яких ще маминi руки не дiйшли, - усе належить тобi, iсну? для тебе, ти тут повновладний господар. Комишанки звiдси майже не видно, вона потяглась понад берегом, тiльки де-не-де виглядають над кудлатими вербами вшитi очеретом гребеш хат, а на них стирчать хрещатi шпичака телевiзiйних антен. Городи комишанськi сво?ми раннiми полуницями збiгають аж у берег, в очеретянi заростi, що й зараз дають Порфировi якусь певнiсть, так само як i вранцi, коли вiн пiсля нiчного пробiгу перевiв дух нарештi i влiгся пiд маминим абрикосом. У тих очеретяних джунглях справдi й каюком не проб'?шся, там людину помiтиш хiба що з вертольота. Бiлобокий пароплавчик, завернувши з фарватеру рiки, пряму? до пристанi; з екскурсантами йде, не iнакше. Кого ж вiн привезе цього разу? Надивився Порфир рiзних екскурсiй, добре зна? ?хнiй протоптаний маршрут: вiд пристанi посунуть до Тихо? могили, де щолiта товчуться археологи, визбирують кiсточки скiфських царiв та царенят, ще добувають екскурсанти бiля велетня дуба, посперечаються, скiльки йому - п'ятсот чи сiмсот, i, звичайно, вiдвiдають мамину науково-дослiдну станцiю, бо вона ж знаменита на весь край. Важко вiритиметься ?м, при?жджим, що недавно тут, скiльки зглянеш, арени мертвих пiскiв лежали, текучий пiсок аж дзвенiв вiд найменшого вiтерця, а коли зривавсь вiтрюга, то весь свiт баламутився, - хутори, й дороги, i копанки заносило пилюгою, немовби брудним снiгом. Пiщанi бурi - здавен найбiльше лихо цього краю. Хто тiльки не пробував рух пiскiв зупинити, але нiчого не виходило, бо садили не те, або не так, або не тодi. Скажiмо, посадять чисту сосну, а вона вслiд i гине вiд шкiдникiв або вiд пожеж пiд час сушi середлiтньо?... I ось станцiя додумалась, як тi клятi пiски приборкати, в не? й виноградники Вже тут приживляються, i лiси розростаються справжнi, з травою, з грибами, з птахами - такий лiс сам себе, без хiмiкатiв, од нападу шкiдникiв захищатиме!.. А до цих кучугур, серед яких зараз диха? волею Порфир, черга ще не дiйшла, бо це важкi кучугури, сюди треба саперiв з тракторами, два мiсяцi тут стояв фронт, в отих он сагах нашi були, а по той бiк шляху нiмцi, тож всюди тут ходи та оглядайся, без сапера в цю землю не лiзь. Якось забрела череда, бик став бутiти й рити рогами кучугуру, i швидко дорився: мiна як жахнула, тiльки хвiст од того бика десь у космос полетiв! Мiг би тут Порфир сам водити екскурсi?, розповiв би i про Гiлею, i про те, якi люди вiдважнi колись жили кочовищами в цих степах, царства стрясали, на край свiту ходили звiдси в походи, аж десь там Персiя тремтiла, загледiвши ?хнiх списiв лавровi га? (вiстря списа кожен во?н увiнчував листком лавра)... Розповiв би Порфир i про шлях отой старовинний, що пролiг до соляних озер, - мав вiн бути кам'яним, але чумаки нiбито запротестували: не треба Каменю, бо вiл пiдбива?ться... За про?зд по цьому шляху брали з чумакiв плату - з воза по копiйцi, для цього шлагбаум стояв. А не хочеш платити, об'?жджай через кучугури, де й колеса тонуть у пiску... На мiсцi причалу колись пором був, а там корчма стояла, де зараз Палац культури афiшами блищить. Все, все пояснив би Порфир, якби взяли його в тлумачi до екскурсантiв. Бачите, сказав би, - як добре почуваються отi посiянi рядками акацi?-пiдростки та сосни-пiдлiтки, це ?х висiвала станцiя позаторiк... А он там починаються виноградники, це ?диний на Укра?нi розсадник, де вирощують в чубука саджанцi рiзних сортiв винограду, - з Iталi?, Францi?, з Алжiру i навiть з Японi? одержують посадковий матерiал, а тут беруть його на карантин, знезаражують, бо нiякий шкiдник не витриму? температури комишанських пiскiв! Звiдси вже чистий саджанець iде потiм в рiзнi винрадгоспи, i все це, що таке дивне для вас, це робить моя мама! Цiкавитесь тополями - вам i про них розкаже Порфир: оце посаджена рядами тополя чорна, або ще ?? звуть укра?нська, чи грацiозна, а бiлокора - це туркестанська, вона теж чудово почува?ться, а де акацiя росте - там, так i знайте, в глибинi пiд пiском похованi родючi грунти, отже, смiливо в тих мiсцях садiть виноград... Дико, тихо, безлюдно серед кучугур. А чи давно тут розважався з хлопцями Порфир: викочували на згiрок велике мазiвське колесо, один з них, скрутившись, залазив усередину колеса (найчастiше це був сам Порфир), i товаришi пускали його згори. Летиш, i свiт тобi крутиться, аж поки зрозгiнцi в рiчку - шубовсть! Колесо й зараз лежить у бур'янi, нога твоя сто?ть на ньому, на його потрiсканiй гумi, колесо ?, а товаришiв нiкого нема, всi у школi, - за партами протира? штанцi твоя вiдважна плавнева гвардiя! Тiльки ти оце, тиняйло, бродиш без дiла, уникаючи людських очей, тамуючи в собi страх i настороженiсть, адже ти втiкач, на тебе звiдусiль можуть чатувати рiзнi небезпеки. Однак, зда?ться, лиха нiщо не вiщу?, i хоч постiйно треба бути насторожi, зате - який свiт! Там рiка виру? сонцем, плавнi вниз десь аж до лиманiв синiють, а тут маки палають всюди по пустирищах - скiльки ?х насiяла весна! Чашечки ?хнi повнi червоного сонця, по вiнця повнi... Мiжкучугурнi ями та западини, що ?х комишанцi звуть сагами, влiтку будуть налитi пiщаною спекою, все живе тут згорить, поскручу?ться, а зараз саги квiтують, мов оранжере?, i коли йдеш, аж боязко серед макiв ступати, щоб не зламати цвiт. Вибравши мiсце, звiдки було добре видно школу, залiг на пагорбi пiд кущем заячого холодку, замаскований гiллячками, як дозорець на кордонi. Школа он твоя, нова, двоповерхова, з силiкатно? цегли... Полегшено всi там зiтхнули, мабуть, спекавшись тебе, позбувшись нарештi заводiяки. Наукам вiддаються тво? товаришочки. Певне, й про свого вожака забули, а вiн ось тут, так близько вiд вас, пiдкрався помiж кучугурами й жде... Дочекався перерви, коли школярчата, висипавши на подвiр'я, з лементом, галасом кинулись ганяти м'яча. Вчитель фiзкультури Микола Дмитрович теж при?днався до малюкiв, лише Порфира там нема серед ?хнiх форвардiв. Он Петро, Вiтько, он Кислиця Олег - все його дружки, гукнути б до них: ось я тут, повернувсь! Гайда зi мною, хлопцi! Гайда в плавнi розшукувати оту затонулу турецьку фелюгу, що ?? вже й мулом в очеретах затягло... Та де там! Не крикнеш, голосу не подаси, це тобi зась, адже ти зараз поза товариством, жити мусиш вiднинi пiд покровом та?ни, весь час пам'ятаючи, що за тобою, може, всюди розшуки, погоня. Задзеленчав дзвiнок, шкiльне подвiр'я одразу спорожнiло, i Порфировi стало тоскно на душi. Пiти б у школу та сказати: "Ось я вернувся й на минулому ставлю хрест! Наше гасло: "На свободу - з чистою совiстю!" Розтривожений, пiдвiвся й рушив знов у кучугури. Незабаром стояв на iншому пагорбi, дивився у бiк далеких виноградникiв, що розкинулись аж до обрiю пiд небом степiв. Десь там i мамин гектар. Десь там ?? винограднi вихованцi, з усього свiту звезенi, щоб проходити гарт у гарячiм тутешнiм пiску... Щолiта Порфир пасеться в довколишнiх виноградниках, i в станцiйних, i в радгоспних, зна?, де сорти найсмачнiшi, - це тодi, коли грона наллються й виглядають з-помiж листя, як маминi груди. Огорожа на виноградниках - густий живоплiт iз колючих акацiй, але Порфир крiзь найгострiшi колючки пролазить. Видно й звiдси крiзь сонячне мерехтiння, як по всiх виноградниках бiлiють хустками жiнки. Он дiвча якесь випросталось серед мiжрядь, лице зав'язане по самi очi хусткою, сто?ть далеченько, не видно, яке воно з себе, але навiть i з вiдстанi ясно, що дiвча те... смi?ться! Смi?ться самою сво?ю поставою, i схиленою набiк голiвкою, i навiть виноградарськi ножицi нiби аж весело поблискують у дiвчини в руцi. Мабуть, то одна з тих молодих переселенок, що, бувало, жартома зачiпають Порфира, коли вiн з'явля?ться бiля Палацу культури: "Оксанич прийшов, наша симпатiя... Може, хоч ти запросиш до кiна, будеш кавалiром?" I так це в них виходило, що вiн i не ображався, коли вони кликали його Оксаничем. Вiдвернулось дiвча, взялось до роботи, а Порфировi чомусь полегшало на душi, так гарно стало, iшов кудись навмання i незчувся, як заспiвалось-замугикалось йому, i дивно, що якраз ?хня шкiльна замугикалась, ота маршова пiсенька, що ?? хлопцi щодня викрикують на подвiр'?, ступаючи стро?м, дружно вiдбиваючи п'ятами такт: В нашiй школi режим ох! - суровий, Та шляхи нам - у свiтле життя. Ще там iшлося про вихователя та майстрiв, якi дбають, щоб тебе "довести до пуття", але тих слiв вiн спiвати не став, усе повторював оце: "В нашiй школi режим ох! - суровий..." I хоч, сидячи в карантинi, часом навiть дратувавсь, коли пiсня про режим долинала з подвiр'я, одначе зараз i це, режимне, клалось йому до спiву, бадьорило душу: бо ж на волi опинивсь! Нема мурiв, нема брами, тiльки небо обступа? тебе, польовий вiтерець обвiва?, - просто почува?ш, що йдеш крiзь повiтря! Ох i випорснув, ох i перехитрив же всiх. Аж усмiхнувся хлопець, уявивши, який там зчинився шарварок пiсля його втечi, як люту? Саламур, креше громи на свою невдатну сторожу. Вiдплатив йому Кульбака за все. Жаль тiльки, що й Ганнi Остапiвнi та Марисi, мабуть, теж перепаде, до них Порфир пройма?ться спiвчуттям, бо добрi були з ним, з усiх, може, найдобрiшi. Ну, Валерiй Iванович ма? розiбратись, що вихователi тут нi при чому, бо нема сили на свiтi, яка могла б удержати Кульбаку, якщо вже його душа волi запрагла! Випурхнув за мури нарештi. Вiдтепер змiнить сво? життя, робитиме все, щоб тiльки мама нiколи бiльше не плакала через нього. Втеча його вiдбувалась теж, можна сказати, пiд прапором мами, ?? образ йому сил додавав. Опинившись на територi? станцi?, найперше до парку забiг, з кущiв виглянув: чи ? мама на Дошцi пошани? Чи, може, скинули ?? через сина забродника, хулiгана, що аж у правопорушницьку школу попав? На мiсцi була мама, ледь усмiхалася помiж фотографiями: з одного боку Iлько Ярошенко, механiзатор, з другого - Лiда-лаборантка. Полегшено зiтхнулось Порфировi пiсля цього, отодi вже й побрiв, прокрадаючись кружма, до свого абрикоса... Мама, яка вона була нiжна при зустрiчi з ним, яка сердечна та красива, зда?ться, нiколи такою не бачив! Тiльки б замiж не виходила, не приводила йому чужака-вiтчима, бо якось пригрозила напiвжартома: "А що, якби й привела? Було б хоч кому заступитися, коли бiльшi товчуть тебе, забiяку!" Сам за себе заступлюсь, мамо, ще й вас обороню, лише не приводьте п'яницi в хату! Досi вважав Порфир, що вiн для матерi тiльки сама досада, тягар, камiнь на шию. Коли з вiдлучок сво?х вертавсь, зустрiчала його перенервована, змучена, у криках, у гвалтах: "Горе мо?! Грiх мiй тяжкий". А за час цi?? розлуки, бач, як скучила, при зустрiчi мiсця не знаходила з радощiв... "Ти не з обману, ти - з правди", - нiколи такого вiд не? не чув i нiколи цього не забуде. Блукав саме бiля Тихо? могили, коли до не? потяглася вiд пристанi череда екскурсантiв. Молодшi, позадиравши голови, попереду йшли, а були такi, що й на милицях стрибали чи шкандибали з паличками, - видно, з лиману прибули, з грязелiкарнi. З усiх усюд на?жджа? публiка на тутешню ропу, знають дорогу сюди шахтарi навiть десь iз Крайньо? Пiвночi, прибувають декотрi геть покрученi радикулiтами та ревматизмами, а, покиснувши сезон у гарячiй ропi, виписуються додому iнодi зовсiм без милиць, полишають сво? дрюччя персоналовi на згадку разом iз розчуленими записами в книзi подяк. Ранiше, коли прибували сюди екскурсанти, Порфир мав звичку, ув'язавшись хвостиком, теж никати за ними, бо кому ж не цiкаво послухати про тих бородатих скiфiв, про загадкову Гiлею, а зараз при появi екскурсантiв перше бажання було: дременути геть! Одначе вiдразу й схаменувсь: чого, власне? Кому з них вiдомо, що ти за один? Хiба на лобi мiчено, що ти втiкач? Екскурсоводка, голонога, цибата, з напущеним на лоб чубчиком па сучасний манiр, не стала вiдганяти Порфира, навiть осмiхнулась заохотливо: можеш, мовляв, послухати, я не забороняю. Справдi ж бо, розповiдатиме для