всiх, а Порфир до таких речей ма? цiкавiсть, кортить йому знати про тих давнiх людей, що насипали оцi кургани-могили в степах i ходили звiдси в далекi походи, а повернувшись, справляли тут сво? свята, на колiсницях змагались, i смаглявi скiф'янки в прикрасах спiвали бiля вечiрнiх вогнищ сво?х, уже забутих тепер пiсень. - А ти чого не в школi, хлопчику? - звернулася до Порфира одна з екскурсанток, розвезиста тьотя в рудих буклях, у великих, вiд сонця, окулярах. Чепурний вигляд Порфирiв, новенький тiльник та мiдна бляха на ременi (та, що нею не раз хлопця було татуйовано) дали людям пiдставу думати, що вiн, певне, з училища юних морякiв. - Ти з Нахiмовського, еге ж? - допитувалась кругловиденька тiтуся. - Чи з мореходки? - Я iз спецшколи, - буркнув Порфир, невдоволений цi?ю причепливiстю. - Це що воно таке? - спохмурнiла розвезиста, в окулярах. Знайшовся одразу в гуртi й знавець - паруб'яга в бiлiй кепочцi, груди розхристанi, волохатi. - Це та школа, де малих правопорушникiв уламують, - пояснив вiн жiнкам. - ? тут одна на всю область. За монастирськими стiнами, через якi ченцям колись дiвчат у лантухах подавали... - А чого ти тут? - запитала Порфира екскурсоводка, Хлопець, набравшись духу, видавив iз себе: - Вiдпустили. - Вiдзначився чимось? Вибув строк, чи як? - Премiя за працю в майстернях. - Молодець! Давай добувай розряд, - пiдбадьорив хлопця смаглявий чоловiк, поплескавши дружньо по плечу. - Матимеш розряд, одразу себе мужчиною вiдчу?ш. У мене ось такий, як ти, а вже прибiга на кар'?ри: дозволь, тату, я сам вибухiвку закладу! Стояли, чекаючи, доки пiдтягнуться всi. Коли iншi пiдходили, то теж цiкавились, що за хлоп'як серед них, i тепер уже самi екскурсанти пояснювали, що це вихованець спецшколи, вiдмiнник, за працю та зразкову поведiнку вiдпустили його погостювати додому... Кульбака, нахнюпившись, слухав цi сво? власнi вигадки, вуха йому горiли, i зарятувало тiльки те, що екскурсоводка ?хня вiдвернула увагу, iнший свiт з'явивсь, заколихались у повiтрi лавровi га? - то йшли на персiв во?ни з цього краю, а на кiнчиках списiв у них зеленiло лаврове листя, як материн виноград! - Час ущiльню?ться, епохи зблизились, - завчено говорила екскурсоводка, - i в цьому курганi, можливо, поруч лежать бородатий античний скiф i половець середньовiччя, порубаний ордою козак i молодий кулеметник з будьоннiвсько? тачанки... Дiвчина пояснила, що розкопки тiльки починаються, може, тут археологiв ждуть ще великi вiдкриття... Як завжди, знайшлись серед екскурсантiв такi, що найперше цiкавились, чи багато золота було знайдено на розкопках цi?? Тихо? могили, екскурсоводку це аж образило, бо: - Рiч не в золотi, товаришi, а в тому, що на тiм золотi накарбовано! Яка мистецька краса на ньому вiдтворена та яка ?? художня цiннiсть... Сухорлявий дiдок в окулярах, видно, неабиякий грамотiй, бо й тут з книжкою не розлучався, коли зайшлось про художностi, ожвавiв, розгорнув у книжцi закладене мiсце й зачитав, наче дiтям у класi: - "В тi часи праця художникiв вважалась священнодiйством! Митцi були у великiй пошанi. Вони гордились дiянням рук сво?х ще бiльше, нiж царi сво?ми перемогами. Тiльки якщо гiмни царiв починались словами: "Я зруйнував...", "Я покорив...", то гiмни художанкiв мали зачином; "Я воздвиг...", "Я спорудив...", "Я виконав роботи прекраснi..." - Знов старий завiв свою пластинку, - кинув губатий мордань, цiлячись фотоапаратом в екскурсоводку, i хоч на губаня глянули осудливо, - "нечема, мовляв, ти", - проте вголос нiхто за старого не заступивсь, i вiн, закривши книжку, ображено замовк. Як i передбачав Порфир, вiд Тихо? могили екскурсанти потяглись до обсаджено? високими тополями садиби науково? станцi?, де, певне, покажуть ?м кабiнет агротехнiки з засушеними шкiдниками пiд склом, далi, звичайно ж, не минуть i радгоспу, якщо мають дозвiл оглянути його прохолоднi льохи з величезними бочками вин. Порфир лишився на мiсцi, вiдчувши себе в самотнiй, гiркiй покинутостi. Адже в той бiк, до людей, дорога тобi закрита. Ти втiкач, майже злочинець. Постояв трохи, послухав жайворонка, що високо десь витюрлюкував над головою, й нарештi побрiв, сам не знаючи куди. Просто так, навмання. Бо якi ж йому виконати "роботи прекраснi"? Ноги самi привели до рiчки. Поникав уздовж берега, по-заглядав, де чи? каюки стоять, примкнутi ланцюгами до верб та берегових осокорiв. Рiзнокалiбернi замки на них висять, бiльшi й меншi, простiшi й складнiшi, та будь-який iз них сам вiдiмкнувся б перед Порфиром, тiльки забажай... Нема на всьому березi замка, якому б ради не дав оцей майстер "золотi руки". Чийсь катерок вихопився iз-за очерету, з гуркотом летить до берега, Порфир мимовiль заховався за вербу. Але можна було й не ховатись, бо це ж Микола, аж чорний вiд смаги, радгоспний моторист, майже приятель, на нього Порфировi сама при?мнiсть дивитись, коли вiн, отак вiльно вiдкинувшись, сидить за кермом, править однi?ю рукою, i катерок слуха?ться найменшого доторку господарево? руки. Славиться Микола тим, що, мабуть, найранiше за всiх у Комишанцi вста?, про нього й мати Порфирова каже: "О, це раннiй! Цей не проспить росянi блакитнi свiтанки!.." Хай навiть гуля допiзна, а вранцi, ще й сонце не сходить, а моторчик Миколин уже загуркотiв над водою, вже помчався найранiший комишанець з якимось дорученням до мiста, або на ГЕС, або на целюлозний. Причаливши, Микола глушить мотор, сходить на берег з якимись пакунками в руках i аж тепер помiча? Порфира: - Здоров, здоров, - каже йому так, наче вчора розстались. - Ну, як живеш? - Та нiчогенько... Живу як оте колесо: весь час крутишся, а тебе тiльки надувають. Моторист без слiв, самою усмiшкою вiдповiв на Порфирiв дотеп. Хлопець з деяким острахом ждав вiд нього розпитiв про свою долю, та й самому кортiло запитати, чи не був часом на лиманi, чи не зустрiчався з дядьком Iваном, рибiнспектором, одначе Миколi, видно, було не до розбалакувань, бо вiн одразу й рушив, кивком вiдкинувши чуб назад i мiцнiше пiдiбравши пiд пахви сво? пакунки: - Поспiшаю, брат... У лабораторi? ждуть. На пристанi пiд осокорами кiлька пасажирiв куняють з клунками - ждуть рiчково? ракети. Пароплавчик, що доставив екскурсантiв, притуливсь до причалу й теж спочива?, - так стоятиме, аж доки його пасажири повернуться. Дверi на судно навстiж, трап настелений, усе нiби припрошу?: заходь, хлопче, якщо хочеш вирушити в рейс... Капiтан сидить на кормi, чита? газету. На верхнiй палубi дво? матросiв, що ?м Порфир приносив одного разу пиво з чайно?, задивились у небо, перемовляються: - Он-он вони пiшли... Та рiвно як! - Не блукають, а кроковкою йдуть... У них теж дисциплiна... Задер голову й Кульбака, нагледiв i вiн ту кроковку в небi, що, рухаючись, ледь мерехтiла у високостi: журавлi йдуть iз гирла кудись у верхiв'я рiки, кудись аж за Ки?в, на полiськi болота, подалi вiд браконь?рських пострiлiв. XV - Кучугура з чубом! Оце кучугура... Отут i буде наш спостережний пункт, - весело казав, бувало, дiдусь до онука, вибравши мiсце для куреня. Вiдтодi й зда?ться Порфировi, коли опиниться серед кучугур, наче це велетенськi голови чи?сь лобато витикаються з землi, а на них вiтерець чуби розвiвав... Чубом дiдусь називав кущик шелюги на самiм вершечку пiщано? дюни i пояснював, що кущик цей i саму кучугуру сформував, бо затримував пiсок... Отже, прапрадiд цi?? шелюжини, пустивши корiння, й кучугуру почав... Дюни i дюни. Де лисi, а де з чубами, нiмi, мовчазнi, "Укра?нськi Каракуми", як писав про них у сво?х раннiх статтях теперiшнiй керiвник станцi?, доктор наук, що його за тихiсть та лагiднiсть вдачi жiнки-гектарницi називають вуйком. Лiта не щадять нiкого, змiнився й вiн, при?хав сюди чубатим, а став безчубий, зате чубатiли його "Каракуми". Цi?? весни механiзатори та гектарницi освоюють ще одну арену пiскiв, на стогектарнiм клину за кiлька днiв кучугури позчiсувано, як ножами, розрiвняно, розплановано, сапери пройшли, за ними трактор з плантажним плугом тягне борозну, вивалю? глибоку, як траншею, за ним другий - вкида? добрива, а далi вже тi, що з чубуками в руках, дiвчата та молодицi, що мають посадити тисячi й тисячi чубучат на один гектар! Одна каже: "Мо? чубуки...", друга - "чубучини", третя - "мо? чубучата", - це вже в котро? який характер... Але всi - як матерi, жодна не забуде, що, влаштувавши в землi того маленького, треба того ще й "з головою прикрити", щоб зовсiм не видно було чубучати, його верхнього вiчка, бо спекою запече або засiче пiском... Ще одна виноградна шкiлка тут заклада?ться, де пiд вайдбайливiшим доглядом будуть всi оцi "шасли" та "пiно", "фiолетовi раннi" та "красуня Цегледа", "Iталiя" та "перлина Сабо"... Кожна з гектарниць без нагадувань зна?, що, коли i як ?й робити, бо шкiлка на те й шкiлка, щоб око не дрiмало, найнiжнiший сорт повинен у цих пiсках прийнятися, вкоренитись. Якщо треба, то в шкiлцi його ще й перешколюють, тобто пересаджують, щоб тiльки чубученко твiй краще рiс! I ось, коли тут саме кипить робота i жiнки ледве встигають з чубуками за трактором, з'явля?ться з-помiж кучугур ще не торканих ошарпаний автобусик з пов'язкою на лобi й почина? допитуватись, де ж тут Оксана Кульбака, гектарниця, та чи не прибiгав до не? збiглий зi школи синок? Гектарниць аж обурило це. - А ви ж там, шановнi, для чого? Ось ти, дiду вусатий, - це до Тритузного, - якого там дiдька пасеш? Не прибiгав ваш бурсак, а якби й прибiг, то хiба б ми виказали? Шукайте його у борознi помiж чубучатами, може, там вiн сидить та з пастухiв сво?х у жменю смi?ться!.. - Ви ?х краще не чiпайте, - озвався вiд трактора закушпелений парубiйко i скаламбурив: - Нашi гектарницi-аси язиками жалять, як оси... Доктор наук i той ?х остерiга?ться... З Оксаною в шукачiв i зовсiм зустрiч не вiдбулася, ?й випало сьогоднi пiдмiнювати бригадира, i тому десь оце по?хала з саперами оглядати нову дiлянку. Довелося так i вiдбути нi з чим. А невдовзi автобусик уже зупинивсь на Комишанськiй пристанi пiд осокорами, i водiй, ще й мотор не вимкнувши, спокiйно кивнув у бiк причалу: - По-мо?му, вiн там... Екскурсанти, з'юрмившись бiля трапа, саме заходили на пароплавчик i, як здалось водi?вi... Одне слово, учасники розшуку змушенi були вдатись до капiтана судна. Вiдкликавши його вбiк, Степашко, як працiвник мiлiцi?, серйозним тоном почав розпитувати, чи не пробрався до них часом на судно безбiлетний пасажир. Пацанок такий. Помiчено було, нiбито щось прошмигнуло в натовпi, схоже на ?хнього втiкача... - У мене тут миша не проскочить, - ображено вiдповiв капiтан. - А втiм, можете обстежити. - Хiба тiльки щоб совiсть була спокiйна, - сказав Тритузний, i разом iз Степашком, вiдсторонивши екскурсантiв, вони пройшли по трапу на судно. Марися Павлiвна зосталася на причалi. Нервувалася, ледве стримувала себе. Красива ж тобi випала роль! Педагог, прихильниця тако? гуманно? системи, раптом у ролi Шерлока Холмса, - досадливо iронiзувала вона над собою. Походжаючи пiд осокорами, знiчев'я озирала пристань: ось вона, комишанська гавань, про котру Кульбака не раз згадував захоплено. Звичайний рiчковий причал, яких багато на Днiпрi, притулився в очеретах, живе сво?ми неквапливими буднями. Зараз тiльки початок навiгацi?, ритм життя поки що стишений, а влiтку тут усе закипить, завiзно буде вiд вантажних машин, що прибувають зi степу, збiжжя лежатиме горами, день i нiч братимуть звiдси зерно, овочi, фрукти, вiдпливатимуть баржi, важко осiлi пiд степовим вантажем, i в усьому цьому вразлива дитина, така, як цей шалений Кульбака, звичайно ж, знаходила для себе романтику, поезiю мандрiв, i чи не звiдси й зароджувалась його ота невситенна тяга в свiти-галасвiти, яку ми звемо бродяжництвом. Тритузний та Степашко повернулися з судна розчарованi: обстеження нiчого не дало. - Я ж казав, що в мене безбiлетник не проскочить, - спогорда зауважив капiтан. I саме в цей час десь iз верхньо? палуби вдарило жiночим вереском: - Вiн тут! Кричала якраз та рамениста дама в окулярах i в рудих буклях, що бiля могили чiплялася до Кульбаки з допитками. Нахилившись, вона люто докрикувала на берег, що злочинець на суднi, що матроси, мовляв, самi його переховують: - Вони у змовi з ним! Дали йому притулок!.. Самi покривають! Оце вам i "не проходiт? мiмо!". Ревна громадянка, вона потiм до само? грязелiкарнi, не вгамовуючись, на рiзнi лади товктиме все про те ж, як перша помiтила цього малого злочинця, що крутився бiля кургану та на жiночi сумочки поглядав, а тут - до чого нахабство може дiйти! - навiть на судно забрався, i, коли вона, проходячи, виявила його в кутку пiд трапом, вiн так звiдти ошкiрився - думала, за ногу вкусить!.. - Тут вiн! Тут! - лунали з судна сигнали пiдтвердження, з-помiж яких вирiзнявся голос котрогось жартуна: - Всi свiдомi - шикуйсь! Почалися лови. Цiла веремiя знялася на суднi, зчинився гвалт, тупотнява, - все там ходором ходило... Марися Павлiвна стояла на березi й звiдси стежила за розвитком подiй, ?й до болю соромно було за все, що там вiдбувалось, вона не могла подолати в собi почуття приниження, навiть яко?сь обриди. Ловлять людину! Та чи це вже само по собi не дикiсть? А ти, педагог, витончена душа, iнтелiгентка, сто?ш тут та губи куса?ш, сповнена гризотами сумлiння, знемагаючи вiд сорому й приниження... Гризоти гризотами, але де ж вихiд? Вкажiть його, якщо зна?те! Порадьте, дайте рецепт, як iнакше ствердити над ним сво? право вихователя i як вiд нього вiдвернути лихо майбутн?, може, тяжкому злочину перепинити дорогу? Операцiя набирала розмаху, судно аж гуло, люди перекрикувались, розпалюючись у сво?м веселiм ловецькiм азартi. Знали-бо, що втiкач тепер уже нiкуди не дiнеться, пильнуй лише, щоб не вистрибнув за борт, i тому ставали вподовж бортiв, розчепiривши руки, створювали мовби живоплiт iз людей, i всi були у веселiй готовностi переймати, хапати. А воно, оте мале, невпокорене, ну що тобi блискавка кульова, перекочувалося з носа на корму, з корми на нiс, десь iз трюму враз вимчить на верхню палубу, i, майже вхоплене, знов вив'юнювалось, виривалося, зацьковане й зле, нiяк не даючись до рук. - Та тримайте ж мiцнiше! Чи ви навмисне його випуска?те? - чулися погуки. - Де ж воно, непутяще? - У воду пiшло! Нi, в атмосферу! Ловцi, хоч i розпаленi в мисливському азартi, усе ж, зда?ться, не поспiшали довершити справу, в цих ловах було для них щось розважальне, культзатiйницьке, схоже на масову, не набридлу ще гру. Ймовiрно також, що дехто з екiпажу потай справдi спiвчував втеклому комишанцевi, iнакше-бо чому ж вдавалось йому, майже схопленому, якимось чудом знову випорскувати з мiцних матроських рук. Нарештi втiкача таки загнали в глухий кут, затиснули внизу пiд трапом, там, де вiн i обрав був собi перший сховок. У слiпiй лютi хлопець i тут ще вiдбивався руками й ногами, вiдгризався зубами, мов зацьковане звiря, i хоч аж на берег до Марисi було чути його знесамовитiле: "Вовкодави! Душогуби!", -хоч у нападi лютi викрикував вiн дещо й зовсiм непристойне, таке, що нi до якого протоколу не впишеш, однак це вже публiку не проймало; акцiя була звершена, азартне збудження на обличчях ловцiв почало згасати, втрачати напругу. Хлопця вивели на берег, цупко тримаючи за руки: мiлiцiонер - з одного боку, начальник режиму - з другого. Укоськаний, нарештi, став Кульбака перед яснi очi Марисi Павлiвни. Вжахнуло вчительку те, що сталося з ним, учорашнiм жартуном, вигадником, веселим шибайголовою... Побачила зараз перед собою обличчя чуже, спотворене гримасою безсило? лютi, в патьоках розмазаних слiз... Очi теж нестерпно чужi i якiсь недитячi, повнi зненавиди, здатнi зараз, зда?ться, на все. Де ж той Кульбака, що був? Що в цьому вiд того зосталось? Нашарпане ловцями, змучене тiльце вже не виборсувалось, воно стало безпружним, поникло, мовби втративши останню волю до життя... Лоб у мазутi, ще й гуля виступа?, видно, десь ударився з розгону. З обох бокiв тримають його мiцно, i зда?ться вчительцi, що й вона чув, як на стиснутих китицях дитячих рук сполоханими пташатами пульси б'ють. - Пустiть його, - сказала Марися Павлiвна. Послабивши руки хлопцевi, Степашко й Тритузний, однак, не зовсiм ?х вiдпустили. - Вiдпустiть, я сказала. - повторила вона рiзко. Тепер вони вiдпустили, i хлопець не кинувся тiкати, поразка геть стишила його вояцький пал. - Заставив нагрiти чуба, - втерся рукавом кiтеля Тритузний. - ?й-же-?й, легше було б вовка за вухо впiймати. 3 судна, що вiдходило, долинали жартiвливi поради й навiть щирi прохання дати хлопцевi амнiстiю, адже ж вiн нiчого страшного не вчинив, нiкого не порiзав, ножа при ньому не було... - ?дьте собi на здоров'я, - вiдказував Тритузний, - без вас розберемось. Хлоп'я стояло похнюплене й нi на що не реагувало. Сором поразки, гiркi образи й приниження перейшли в байдужiсть. Усе йому, видно, зараз стало однакове, немиле, оприкрiле, зда?ться, хай би отут хоч i смерть. Лише час вiд часу тiло його мовби само собою здригалося коротким нервовим дрожем, i в гримасi обличчя з'явилось щось змучене, майже старече, до невпiзнання спотворюючи ще вчора таке безтурботне, раз у раз осяюване дитячими усмiшками лице. Коли ж Марися Павлiвна спробувала покласти йому руку на голову, щоб приспоко?ти, хлопець рвучко струснув, майже з ненавистю скинув iз себе ту руку: - Без ваших жалощiв обiйдусь!.. Однак сама присутнiсть Марисi Павлiвни, ?? ласкавий порух i те, що звелiла руки йому вiдпустити, все це, видно, таки вплинуло на хлопця, помiтно стишило, пригамувало його збудженiсть, може, навiть згадались йому обiцянки, якi вiн неправдиво (чи тодi навiть i правдиво?) давав виховательцi та директоровi Валерi?вi Iвановичу в його кабiнетi. Каятьби, однак, не почувалось, дитячу душу виповнювала зараз темна оздоба, затята незмиреннiсть та ще гiркота поразки й визнання неминучостi розплати за вчинене, що, як той австралiйський бумеранг, i тут тебе наздогнало, на межi свободи. Без сумнiву, вiн страждав. Але нiяко? пiдтримки, анi спiвчуття не здатен був зараз прийняти. Стрiвшись поглядом з учителькою, хлопець знову сердито й рiзко крутнув головою, одвернувсь, i цим iнстинктивним порухом, знаком зневаги й нерозкаяностi мовби ще раз пiдтвердив те, що мiг би сказати: "Ти така ж, як i цi, цупкорукi! Хоч якi там слова говориш, а сама теж причетна до цього насильства!" Затримка сталася з автобусом: у ньому виявивсь проколотим скат, довелося мiняти. Тим часом комишанськi телеграфи посилено працювали, передаючи всiм, що вiдбува?ться на пристанi, бо, коли хлопця вели до автобуса (довелося тим же двом знову взяти його попiд руки), назустрiч iз-за пагорба вилетiв на скаженiй швидкостi станцiйний брезентовий газик, той, що на ньому здебiльш роз'?жджа? вуйко - доктор наук, мандруючи серед свого кучугурного царства. Пiдлетiвши до причалу, газик рiзко гальмонув, i з нього клубком полум'я й гнiву вихопилась Порфирова мати. - Та що ж то ви дитинi руки лама?те, костоломи! - зрозгiнцi накинулась вона на Тритузного та Степашка. - Та куди ж ви його ведете, людохвати? I видно було, що нiчим вiд не? не вiдборонитись, нiякi пояснення ?? не проймуть, палаюча, збурена, готова до нападу, ступала ходою заслiплено? гнiвом тигрицi, про наслiдки не думала, в розшаленiлих очах горiв лише безстрашний iнстинкт материнства. Було враження, що ось так налетить, i хоч цiною життя, а вихопить, виряту? з ?хнiх лабетiв свого коханого синочка... Чомусь найперше накинулась на мiлiцiонера. - Пусти хлопця! Що ти йому руки крутиш? Сво?му крутитимеш! - Хто крутить? - спробував заперечити Степашко, нiяково всмiхаючись i зовсiм пустивши хлопця, навiть вiдсторонився вiд нього. - Ось вiн вiльно сто?ть. Одначе мати нiяких виправдань не приймала, все тонуло у вибуху шалено? материнсько? пристрастi: - Не дозволю знущатися над дитиною, отак тиранити ??. Облиште хлопця i вимiтайтесь геть! Не дам вам бiльше його! Нiж таким вихователям вiддавати, краще в кучугури заберу, хай там з ящiрками вихову?ться!.. На ?? гвалт збiглося пiв-Комишанки, голова сiльради, трохи розгублений, спробував був нагадати, що сама ж вона добровiльно вiддала сина до школи режимно? i що в вiдповiдна й заява ?? та постанова комiсi? в справах неповнолiтнiх... - То, по-тво?му, я назавжди ?м його вiдписала? - бурхнула вона гнiвом i до голови. - На рiдне дитя не маю права? - Ма?те, ма?те! - схвильовано, з щирим спiвчуттям заговорила Марися Павлiвна, пiдступивши до жiнки. - Повернеться вiн до вас!.. Хiба ми не розумi?мо, ким вiн для вас ?? Жiнка навiть не одразу i впiзнала вчительку, уважно й суворо глянула на Марисю Павлiвну, нiби через силу намагаючись втямити, що вона каже. - I нiчого страшного за ним, - ще лагiднiше казала вчителька, - душею вiн добрий i в школi зовсiм не найгiрший... Марисин тон та ?? слова, видно, справили враження на матiр, вона пiсля цього не так озвiрiло глянула на вчительку. - Правда? Не найгiрший, кажете? - Запевняю вас! Хлопчик - один iз найкращих... I наче щось сталося з жiнкою, враз ??, людину розбушованих почуттiв, мовби пiдмiнили, полум'я гнiву, обурення, роз'ярiлiсть стали опадати на очах. Упокорена, стишена, вона дала вчительцi взяти себе пiд руку й одвести вбiк, щоб i там слухати з ?? вуст обнадiйливi слова про сина. Люди бачили, як пристрасно щось там говорила ?й вчителька, з виразом серйозно? довiри й душевно? напруги заглядаючи молодицi в ?? стражденне, знервоване, розпашiле обличчя. I хоч нiчого особливого в Марисинiй мовi не було, - були то звичайнiсiнькi, майже сентиментальнi слова втiхи, але, може, тому, що йшли вони вiд серця i що вчула мати в них щире вболiвання за свого сина, дво? людей цих - на подив iншим - швидко порозумiлись: жiнка пiсля щойно пережитого прояснювалась, свiтлiшала на очах, в жадiбнiй надi? ловила кожне слово вчительки, в поглядi ?? з'явилося щось сестринське. А коли Марися вiд iменi колективу пообiцяла, що з Порфира вони таки виховають людину, мати знайшла в собi силу навiть вибачитись за свiй спалах, за влаштовану ?м сцену на очах в усi?? Комишанки. - Ще раз довiряю вам його, як рiднiй сестрi, - припала Оксана до вчительки. - Напоумте хлопця! Ви розгадали - душею вiн добрий, але ж так боюсь я за нього! Все б вiддала, тiльки щоб вiн бiльше нiде не спiткнувся, щоб чесним вирiс... - Заспокойтесь, так воно й буде, - запевнила Марися. А жiнка, звично прикладаючи хусточку до очей, знов шепотiла палко, майже благальне: - Жалiйте його! Воно ж без батька! Наче з грудей оце його вийняла й вам передаю, найдорожче сво? довiряю... - Все буде гаразд. Ну, ясна рiч, суворо в нас, такий заклад... - Хай! Казала й кажу: робiть, що хочете, тiльки людиною вернiть! Був пiсля цього гарячий потиск руки i щось схоже на проблиск усмiшки, i припадання до плеча, i, коли Тритузнпй спостерiг аж таку розчулену сцену, вiн кивнув напарниковi: давай, мовляв, дiй, i тi?? ж митi, майже пiднявши на руках, хлопця упхнули в автобус. Порфир не чинив спротиву. Знiвечений, зажурений, мовчки опустивсь на сидiння, осторонь бiля вiкна. А коли й Марися Павлiвна зайшла, i дверцята автоматично хряпнули, зачинившись за нею, мати Порфирова знов у розпачi вимахнула руками, з грудей ?? мимоволi вихопився крик болю й прощання. Мабуть, вжахнуло ??, що побачила сина за склом (як за гратами!) й бiля нього переможно усмiхненого мiлiцiонера в кашкетi. Однак запiзнiлого скрику того нiхто з них уже не чув, бо автобус, лунко стрiляючи вихлопними газами, рвонувся вперед, i все одразу заглушила музика, яку водiй увiмкнув на повну силу. Ви?хали на верховий Бекетний шлях. Хлопець, зiгнувшись, сидiв бiля вiкна й проводжав поглядом пароплавчик, що, вибiлений скiсним призахiдним сонцем, пiшов i пiшов, вiддаляючись у бiк лиману. Марися Павлiвна не чiпала хлопця: хай уляжуться пристрастi, хай пригаму?ться розбурхана душа. Зараз, звiдки не заходь, чим не заторкуй, вiн зостанеться до тебе глухий, адже ви позбавили його найдорожчого, i сама та для нього зараз нiяка не вихователька, не друг, а одна а тих нестерпних ловцiв, учасникiв насильства. Будь-якi тво? слова й докази розiб'ються об панцир його озлобленостi, об розранений бiль його приниження. Людину травмовано, душа його зараз така, що не знайти тобi з нею контакту, все свiтле в нiй геть потьмарене, збаламучене. Скiльки треба буде часу, терпiння, педагогiчного хисту й душевно? делiкатностi, щоб вивести його з цього стану, з цi?? озлоблено? затятостi, якою вiн на?жився проти всiх вас! Ви хочете вiд нього смирення, але чи буде воно щире, якщо й буде взагалi? Хiба ж не спробу? вiн при першiй нагодi знову вийти з сво?? поразки, утвердити сво? право, яким воно поста? в його хай навiть викривлених уявленнях?.. Зача?лось, i тобi, наставницi, по-справжньому невiдомi навiть мотиви його втечi, внутрiшн? виправдання, яке вiн, безперечно, ма? для свого вчинку. Зумiй увiйти в цю людину, в ?? пiдглибне, пота?мне, в саму структуру мотивацiйно? сфери, яка, звичайно ж, у нього своя i багато в чому вiд тво?? вiдмiнна. Холод у насурмленiм поглядi. Знову й знову мусиш долати цей холод, вiдчуженiсть, яку дехто схильний вважати характерною прикметою вiку, вiрусом, що виклика? недугу самотностi й вселюдського похолодання... Сьогоднi щось дуже важливе розруйнувалось. Ма?ш владу карати, ма?ш бали та оцiнки - ох, замало цього! Пригаду?ться, як Ганна Остапiвна ще з перших крокiв напучувала тебе: "Ви принесли сюди сво? iнститутськi, здебiльшого слушнi педагогiчнi iде?, а тут найчастiше треба просто людського тепла... Нiчим незамiнного материнського тепла до цих травмованих душ, трудних, найтруднiших..." Слушна порада, та тiльки що робити, коли й тепло почуттiв тво?х вiдкидають отакi озлобленнi, баламути, що ?х вам передано в кризах, на межi катастроф... У школi вiн знов опиниться на вiстрi подiй: аякже, побував на волi, для декого - майже герой! Цiлий колектив вихователiв знову напружуватиме сво? iнтелекти, шукаючи найвпливовiших засобiв, щоб розiмкнути замки його настороги, мстиво? недовiри. Вся педагогiчна тактика й стратегiя, всi вашi вчительськi, зовсiм-таки не волячi нерви, весь досвiд ваш - в кого бiльший, в кого менший - будуть спрямованi на те, як наставити його на путь праведний, як iз цього клубка неприборканих iнстинктiв, стихiйних поривiв, успадкованих генiв та буйних порушницьких нахилiв, надбаних десь на самiй зорi життя, видобути людину, витворити особистiсть, яка вiдповiдатиме вашим уявленням i буде прийнятною для суспiльства. "Вернiть людиною!.." Як вона благала тебе, ота змучена жiнка, безпомiчна мати, що спершу роз'ярiлою беркуткою налетiла на вас, а потiм тiльки тихо схлипувала в тебе на плечi. Чудодiйниця на сво?х виноградниках, жодне чубученя там у не? не гине, а цьому, що ? часткою ?? ж ?ства, ?? кровинкою, не змогла дати ради... Напоумте, людиною зробiть, - волала до тебе у сво?й великiй святiй надi?, i ти обiцяла, а чи виправда?ш материнськi ?? сподiвання? Хто з певнiстю скаже, якi плоди принесуть усi вашi педагогiчнi зусилля, чи? око прозирне в ту глибiнь внутрiшнiх процесiв, що в дитячiй душi вирують так само складно, загадково й бурхливо, як i в душi дорослого, чи, може, навiть бурхливiше? I, нарештi, чи принесуть цi вашi зусилля отой вiнець, якого ви прагнете, чи стане ця дитина - та хiба тiльки ця! - людиною справжньою, потрiбною для iнших i для себе - щасливою? Змучене й розранене створiння защухло бiля вiкна. Видно, пiсля всього почува? себе просто знищеним. I будь ти педагог iз педагогiв, то й тодi навряд чи зможеш йому зараз допомогти, принаймнi так, як це зробила б мати. Ще в дитинствi знала Марися одну стару, до яко? носили лiкувати малих. Майже слiпа, руки вузлами покрученi, казала, що лiку? тiльки тим, що муки й болi дiтей здатна перебирати на себе. I щоразу, як вилiку? котрусь дитину, вряту? чи?сь юне життя, - сама зляга? хвора, мучиться ночами... Якби ж то й тобi було дано набути таку силу найгуманнiшого чаклунства - перебирати на себе чийсь бiль... Марисi знов вирина? перед очима образ жiнки, що зосталась на пристанi з сво?м розпачем i надi?ю матерi-одиначки, що з такою силою пристрастi залюблена в безшлюбне сво? дитя, в оцього свого лобатого мучителя. А чим вiддячить вiн ?й? Чи вистачить у нього серця для не?, чи полишить матерi на старiсть лише свою байдужiсть та холод самотностi? Впiймана, зловлена людина сидить... На?жилось, накостричилось, лише iнодi спiдлоба позирку? у вiкно, на рiчку, на дуби, що з давнiх-давен де-не-де вздовж шляху позалишались. Отi самi, бiля яких чатували бекети, зiркi пильнувачi, що простим оком бачили далi, нiж у бiноклi, i вмiли слухати тишу нiчну, i по тому, в якiм напрямi бiжить степова звiрина, вгадували заобрiйний рух орди... Вони, впередзорцi, як тiльки було помiтять небезпеку, запалюють смолу в бочках, прив'язаних угорi на дубах, подають сигнали вiд бекету до бекету, аж на Хортицю. Не ловили гав, зiрко стояли на чатах, а вiн, бач, автобуса не зачув, отак по-дурному попався... Хлопець мимоволi зiтхнув. А схили кучугур, мiж якими важко пробира?ться ?хнiй автобусик, усе горять i горять диким червоним квiттям. Очi вбира? краса. I хiба ж не диво: з сiрого пiску, з силiкату таким цвiтом вибуяло! Яка гармонiя форм, соковитiсть барв... На одному схилi суцiльним живим вогнищем спалахнуло, аж усi припали до вiкон. - Що то? - вигукнула Марися Павлiвна. - Мак? Нi, то не мак... I, зда?ться, ждала, що Порфир скаже. Вiн навiть завагався: казати чи нi? Потiм таки буркнув глухуватим, стуженим, потонулим у смутку голосом: - Воронець цвiте... XVI - Вiзьми стiлець, сiдай, - сказав Валерiй Iванович, коли Кульбака зайшов до кабiнету. Хлопець не рухнувся. Стояв мов чужий перед чужим. Нiби вперше переступив порiг цього закладу й зупинився в пониклiй неприязнi. - Сiдай, сiдай, буде розмова. Кульбака в нерiшучостi пристояв, потiм знехотя сiв на край стiльця, руки пiд стiл, вiдкрита голова з свiжою гулею втягнута в кiстлявi плечi. Було щось жалюгiдне й беззахисне в його маленькiй зiщуленiй постатi. З коридора хтось зазирнув, згораючи вiд цiкавостi, наче привезли сюди якогось знаменитого розбiйника. Валерiй Iванович змушений був взяти дверi на ключ. - Ось так буде краще, - сказав, повертаючись на мiсце. - А то твоя особа зараз виклика? аж надто велике зацiкавлення. Залишились вiч-на-вiч. Антиподи. Ти старший, надiлений правами вихователя, наставника, певний сво?? правоти. Навпроти тебе маленька вперта людина, затерпла в сво?й насторозi, з голодом втраченого раю в очах. Мав i втратив. Вмi?м цiнувати, лише коли втрача?мо, - так уже, мабуть, влаштована психiка людська... Ти, директор, почува?ш зараз свою правоту, але ж i вiн, цей комишанський волелюб, певен, що правда на його боцi i що його сьогоднi тяжко покривджено. Всiм очужiлим виглядом, гiркою нахмуренiстю хлопець да? вiдчути, що тво? напучення та нотацi? зараз його не проймуть, що мiж вами стiна. Неподоланний мур образи й завданого йому приниження. Шлях вiд серця до серця - найдовший шлях, i ти зараз при самiм його початку. Перед цi?ю злощасною втечею вiдчував, що якiсь ниточки вза?мних контактiв мiж вами - мiж педагогом i вихованцем - уже снувалися, ниточки тонюсiнькi, як павутинка, а зараз i ?х нема. Розлетiлись, порвались десь у тiй бурi ловитви... Запитань: "Куди тiкав? З якою метою?" -нiби й не почув. - А далi як житимеш? Знов тiкатимеш? По-тво?му, в нас нема iнших клопотiв, як тiльки за тобою ганятись? Мовчить, закутий у свою вiдчуженiсть. - Вважа?ш, певне, що лише тобi свобода й дорога, а ми всi проти не?? Запевняю, нам вона не менш дорога, нiж тобi. Дорожчого за не?, може, нiчого й на свiтi нема... Тiльки я, скажiмо, нiяк не можу втямити, що ж то за свобода, коли вона оберта?ться маминими сльозами, мучить i старить ?? дочасно. Дехто розумi? свободу як необмежену можливiсть задовольняти будь-якi сво? примхи, забаганки, врубi й примiтивнi бажання. Нап'юсь, поб'юсь, покажу всiм, який я герой... Ну, а далi що? Розваги, байдикування, насолоди - хiба це було б не пусто-цвiтне життя? Личило б воно синовi матерi-трударки? Звичайно, можна жити абияк, догоджати лише слабкостям сво?м, темним iнстинктам, що часом гiршi за звiринi й можуть хоч кого отваринити, - тiльки подумай, яка це свобода? Скорiш це неволя, бо людина якраз тут i .потрапля? в ярмо свого его?зму, в рабство власно? розбещеностi та рiзних примх... Себелюбцем, рабом сво?х забаганок, черстводухом жорстоким - хотiв би ти стати таким? - Нi. - Для мене один з найпрекраснiших виявiв свободи ? свобода мислити. Можливiсть вглядатися -в себе i в iнших. Самому дошукувадися якихось важливих iстин у життi... Мабуть, тобi таке теж знайоме. Ранiш чи пiзнiш i для дiтей пiдлiткового вiку наста? момент, коли доводиться усвiдомити, що в життi iсну? не тiльки "хочу", а й "треба". I доки не усвiдомиш оцього "треба", школа з ?? .розпорядком, буде для тебе тiльки тягарем, каторгою... На жаль, ти поки що не можеш прийняти наших правил, обмежень, вважа?ш, що тут посягають на тво? права, що тобi в нас мало свободи... - А то багато? - Тво?й свободi не хочеться ноги щовечора мити, вона нiяк не звикне до вiдбою, пiдйому... До регулярних занять, до ранкових та вечiрнiх лiнiйок, ?й подоба?ться iнший стиль: iду, бiжу, цiлюсь в лiве око... - Коли то було! А зате тiльки й чу?ш: хулiган, себелюбець... - Я не хотiв тебе образити. Просто треба навчитись розрiзняти свободу i псевдосвободу. Для одного тiльки й iсну? що свобода розбещеностi, гультяйства, для iншого ж... Ось дiдусь твiй вiдважний був солдат, фронтовик. Я певен, вiн знав, яку свободу в боях вiдстоював... А юнi геро?, скiльки ?х було. Знав я дiтей, Порфире, що в тво?му вiцi нарiвнi з дорослими снаряди носили до фронту; I нiхто не змушував, самi зголошувались: по грязюцi невилазнiй за кiльканадцять кiлометрiв!.. А батьки в повен зрiст в атаку йшли... Людина, яка здатна на таке, по-мо?му, якраз i ? справдi вiльна людина... - Моя мама теж снаряди носила й мiни протитанковi... - Так то ж мама... - А я теж носив би. Вчитель через стiл пильно вдивлявся хлопцевi в вiчi, i той не вiдвiв погляду. - Як будемо в таборi, попросимо тебе, Порфире, щоб про свого дiдуся бiля вогнища розповiв. Бо ж не кожен двi "Слави" мав... - Була б i третя, якби не поранило. - Отож i розкажеш товариству... Про дiдуся хлопець щовечора ладен ?м розповiдати. Адже таким дiдусем кожен би гордився! I на Днiпровськiм плацдармi вiдзначивсь, i коли був бригадиром-виноградарем - теж... Триста рiзних сортiв було в нього в колекцi? i з-помiж них - "чорна брила", дуже рiдкiсний сорт, що його тiльки вводили та все з ним ховались, оберiгали... I юку, спецiальну таку нитчасту траву, що йде на пiдв'язування винограду, дiдусь у себе на вiддiлку перший посiяв! Цвiте, як пiвники, i листям на пiвники схожа. Шпагату нема - бiжи, Порфире, юки нарiж! Дехто з переселенцiв аж не вiрив: бур'яном в'язати? А. ти спробуй, воно мiцнiше за капрон... А то ще мiг би розповiсти Порфiр, як умiв дiдусь варити бекмес, - хлопцi, мабуть, i не чули, що це воно таке! Не знають, що можна варити мед з кавунiв! Цiлий день кипить бiля куреня у мiдному казанi цей бекмес, i, коли кавунячий сироп стане густим, аж тягнеться, - тодi доливай молока! I то буде найкращий для тебе вiд дiдуся шоколад, найсолодший у життi... А найохочiше розповiсть бiля вогнища про те, як дiдусь пiдiбрав десь пiдраненого орлика i той жив у нього на куренi, зовсiм звикнувши до людини... Коли дiдусь, бувало, вируша? велосипедом до контори чи до аптеки, орлик аж на шляху дожене i, хоч як його вiдганяй, таки сяде дiдусевi на плече, вчепиться кiгтями в пiджак i теж ?де, - ще один велосипедист... Так i жили до останнього лiта: людина в куренi, а птах на куренi, зiркоокий впередзорець на чатах... Уже звечорiло, сутiнки виповнювали кiмнату, i Валерiй Iванович, вставши з-за столу, ввiмкнув свiтло. Мимохiдь кинув погляд на Кульбаку i вiдзначив, як змiнилось обличчя вихованця: рознапружилось, вiдтануло мовби, теплом було повите, теплом якогось спогаду... "Навряд чи це наслiдок тво?х повчань", - усмiхнувся сам до себе директор i звелiв вихованцевi: - Гаразд, iди. Кульбака пiдвiвся: - В карцер? Знав-бо, що за втечу належить вiдсидiти, такий тут порядок... Одначе цього разу Валерiй Iванович чомусь вiдступився вiд правила: - Йди на те мiсце, звiдки втiк. Тiльки не дуже бравуй там сво?ю втечею. Нема чим вихвалятись. Колись ще соромно буде... XVII Не було нi фанфар, нi вiтань, якими зустрiчають переможцiв, прибулих iз походу. Був холодний осудливий погляд чергового по коридору Григорiя Микитовича, застебнутого на всi гудзики вусатого чепуруна, що, як i Порфирiв дiдусь, теж свого часу брав участь у форсуваннi Днiпра i, може, саме через це й до малого Кульбаки поставився був прихильно, розпитував при нагодi i про дiдуся, i якi сорти винограду вирощу? мати та яке добриво кладе, крiм комишанського торфу... Але це було до втечi, а зараз вiн нiби не впiзнав хлопця, при появi Порфира зiрко настороживсь, наче мимо нього проходив якийсь небезпечний тип. Обшукувати не став, але поглядом обмацав хлопцевi кишенi: чи не проносить там бомбу або кинджал. - Годують, зодягають, вчать його, а воно ще й тiка?, - кинув услiд. - Само не зна, чого хоче... - Не зна?, чого хоче, зате зна?, чого не хоче, - визираючи iз спальнi, з усмiшкою пiдкинув Гайцан, командир вiддiлення восьмикласникiв. Коли вiдважний комишанець з'явився на порозi спальнi, стрижена гвардiя теж не зустрiла його криком "ура", як, здавалось би, належало вiтати героя. Колективна неприязна мовчанка була йому зустрiччю. Обступили, оглядали невдаху-втiкача то зверхньо, то з недоброю цiкавiстю, потiм хтось в'?дливо запитав, чому ж до Курилiв не добiг... - Прописати б тобi оце гарячих припарок, - сказав Юрко-циган, командир загону. - Хiба не зна?ш, що за твою втечу всiм нам тепер оцiнки знизять? - Та ще куди тiкав - до мамино? пазухи, - презирливо скривився Бугор. - Першу втiкацьку заповiдь порушив... Пiдiйди, я тобi за це по кумполу дам. Порфирове лiжко, коли вiн наблизився до нього, вже виявилось зайнятим: сидiла на ньому велика, до вух усмiхнена лялька, вирiзана з картону, з того самого, що з нього в майстернях школярчата роблять коробки для тортiв. Сидiла як iронiчний двiйник самого Кульбаки i отим сво?м усмiхом мовби запитувала: "Ну що, досхочу набiгавсь? Чи ще закортить?" ?диний, хто цього вечора виявив Порфировi спiвчуття й розумiння в його невдачах, роздiлив iз ним гiркоту поразки, був Гена Буткевич, хлопець з сусiднього лiжка. Тихенький, начитаний, з культурно? сiм'?, аж дивина бере, як вiн сюди, в це кишло, й потрапив. I тут трима?ться скромно, малопримiтно, тiльки пiсля вiдбою, коли iншi поснули, вiн пошептом озвавсь до Порфира: - Я тобi просто заздрю, Кульбако, що ти такий смiливець... Тодi он товстуна Синьйора Помiдора потовк, тепер ось на таке вiдваживсь... Невже ти зовсiм не почував страху? Порфировi згадалось дiдусеве прислiв'я: "Вiдвага мед п'?!"- хотiв навiть повторити його, але скромнiсть щодо сво?? особи стримала вiд похвальби. - А чого боятися? - сказав Генi. - Ти б теж не забоявся, якби твердо вирiшив, якби отак поклав собi: пiду на все! - О Hi! Менi браку? смiливостi. Ось навiть Бугровi вiдмовити не можу, коли вiн вимагав, щоб я листи за нього дiвчатам писав... Десь ? в Iзма?лi дiвчина, симпатiя Бугрова, старша за нього, але оскiльки сам вiн ?й до ладу написати не вмiв, то писаря собi знайшов; i цей ось iнтелiгентний, безвiдмовний Гена такi нiжнi посланiя складав тiй незнайомцi вiд iменi грубо? Бугрово? душi. - А ти не пiддавайся йому, - радить Порфир. - Скажи: не буду, i край. Хай сам дряпа?, коли вже така там у нього любов. На менi вiн не по?де... - Бути безстрашним - це просто здорово, - шепоче в темрявi Гена. - Без вагань, без сумнiвiв: вирiшив - зробив. - Вiдвага мед п'?, - таки не втримався Порфир. Нiхто вже не перешiптувався по кутках, поснуло товариство, лише до цих двох не йде ще сон. У вiкнi мовби повиднiшало, мабуть, мiсяць iз-за очеретiв пiднявсь. Фрамуга напiввiдкрита так само, як i минуло? ночi, тiльки по той бiк вiкна... темний якийсь вiзерунок з'явився, що його вчора не було. Незрозумiла оздоба у виглядi розгонисто? квiтки чи лози виноградно?... Дивним видався цей виноград, ця ледь темнiюча рослинна в'язь за вiкном... Вiдчувши якусь тривожнiсть, Порфир запитав: - Гено, що то на вiкнах? Гена, зiтхнувши, пояснив: решiтки. Грати з металевого пруття. Сьогоднi ?х поначiплювали... "Ось що всiм ти нам вибiгав", - мовби чулося й те, що Гена з делiкатностi не сказав. Виявля?ться, було це добро десь у схованцi, тримала його служба режиму в запасi, доки йшла боротьба думок: чiпляти решiтки на вiкна чи нi? Сьогоднi, коли взялись прилаштовувати пруття, навiть до скандалу дiйшло, вчитель малювання Берестецький гасав по подвiр'ю, розмахував руками та кричав: "Яке блюзнiрство! Отак споганити мо? задуми! З найкращих мо?х ескiзiв вони взяли собi модель для грат! Квiтку, красу переводять в образ насильства!" Погрожував, що так цього не залишить, не дозволить собi в душу плювати, а котрийсь iз тих, що мовчки начiплювали, жартома кинув згори: "Естетику - в побут!" Ось таке сталося тут за час Порфирово? вiдсутностi. Вибiгав, виростив ?м виноград з металевого пруття!.. Гена притих, заснув невдовзi, а Порфировi денне збудження ще аж переблискувало в очах. Знову постала йому вся принизлива сцена на пристанi, i мама, що бiгла в сльозах, розшаленiла, з криком поспiшаючи йому на вирятунок. Знову - вкотре вже - зарiкавсь у думцi: нiколи бiльше не завдаватиме горя та прикрощiв мамi, не буде ?? тиранити бiльш! Можна ж таки примусити себе по-людському жити, без того, щоб, як чмур який-небудь, зi збро?ю на дiвчат накидатись: "Касу давай!.." Жити з чистою совiстю, як мама ото казала. Бо нiчого гiршого нема, коли совiсть нечиста, мучитимешся потiм цiле життя. Бо хiба то життя у ?хнього Хлястика, що хоч сам нiкого й не вбив, але був при тому, коли його приятелi-бандюги таксиста душили, щоб виручку забрати. Дорослих бандюг засудили, а цей тут ночами б'?ться в кошмарах, по закутках ни? весь час: "Як виросту, однаково мене розстрiляють. Це мене, мабуть, тiльки тимчасово помилували, доки роки дiйдуть, а потiм пiдведуть статтю..." Денне збудження да?ться взнаки, лежить хлопець без сну в очах, дума?, прикида? собi рiзне-всяке в умi. То бачить дiдуся на велосипедi, з орликом на плечi... То мамин схвильований голос чу? i вже зовсiм зримо уявля? ?? дiвчинкою маленькою, он вона, хусткою запнута, худенька, пiшла й пiшла степами у вервечцi таких, як i сама, малолiткiв, що в грязюцi по колiна чвалають до фронту, мiни протитанковi та важкi снаряди несуть батькам. Бо вiйна йде, Укра?на визволя?ться, а степи розгасли, нiяким тягачам не пробитись... I ото вони, дрiбнота, вирушають з матерями по холоднiй багнюцi, пiд дощем, в важкою сво?ю, недитячою ношею на плечах... Ноги не витягнеш з багнюки, i снаряд той аж до землi тебе гне, а з неба лл? i лл? безконечним потопним дощем. I коли, знесиленi втомою, попадають десь пiд лiсосмугою просто в грязюку, на короткий спочинок, тодi круглi мiни та снаряди кладуть пiд голови i миттю засинають, тулячись до матерiв. Десь там мiж ними й вона, майбутня мама твоя, в драних чоботях лежала серед поснулих на снарядах дiвчаток та хлопчикiв, i на все життя ?й запам'ята?ться, як раз у раз нервово здригаються ввi снi дитячi блiдi обличчя пiд ударами холодних дощових крапель... XVIII - Сила може народжуватись, сину, i вiд страждання, - так сказала одного разу мати Порфировi, i це йому мiцно запам'яталось. Переболiвши ганьбу поразки, перестраждавши потай пiсля невдало? втечi, Кульбака знов набирав духу для життя, для долання крутих житт?вих бар'?рiв. У майстернях - ось де, виявля?ться, Порфир мiг найбiльше розкритися сво?ми талантами. До всього з цiкавiстю приглядавсь, на все накидався з жадiбними розпитками, сто професiй, здавалось, хотiв би набути за день, щоб одразу все вмiти - i по дереву, й по металу. Зовсiм iнакше почува?шся, коли не з iграшковим, а зi справжнiм iнструментом ма?ш справу або коли пiдпустять тебе до мотора й ти сам уже можеш його ввiмкнути. Це тобi не забавки, а справжн?: джик - i пiшло! З'явля?ться внутрiшн? переможницьке почуття вiд цi?? влади над технiкою, над моторами та моторчиками, бiля них мовби дорослiша?ш одразу, схожим ста?ш на тих, хто, вiльно поклавши руку на стерно, швидше од вiтру вилiта? на раннiх зорях iз Комишанки, щоб десь на лиманах, на просторiй розлийводi зустрiчати сво? росянi блакитнi свiтанки. Порфировi на розлийводи ходу нема. Пiд час перерви можеш хiба що вибiгти до надбрамно? арки (арка - то ?дине, що зосталось вiд колишнього монастиря) й крiзь пруття брами виглянути в потойбiчний пiщаний, аж бiлий вiд сонця свiт... Ще можеш галаснути тут щодуху, випробувати свiй голос, бо пiд аркою чудова акустика, хоч концерти влаштовуй... Увечерi по той бiк муру солов'? витьохкують, повно ?х там у вербах, в ?хнiх зелених тучах, що вiттям аж на мур налягають. На вечiрнiх лiнiйках, коли хлопцi виходять з рапортами, солов'?, нiби навмисне, перебивають ?х сво?ми шаленими витьохками, i коли котрий зiб'?ться з рапорту, то причиною вважа?ться солов'?не втручання. Весна тут недовго трива?. Вiдцвiв воронець, облетiли на вiтрах маки польовi (рано вони зацвiтають i швидко гаснуть), i вже лiто смагляве вигляда? з-за кучугур. Одного дня з радгоспу надiйшло термiнове замовлення на ящики для черешень. У майстернях тепер цим живуть, усi на черешню працюють. Операцiя в Порфира нескладна: пiдхопивши ящик, що проплива? перед тобою, ма?ш загнати в нього цвях i вiдправити далi сусiдовi. Декому робота ця зда?ться нудною, одноманiтною, а Порфир i в нiй знаходить для себе смак, бо тут вiн уже нiби серед черешень, в садах, iнструктор по працi спозира? збоку на хлопця з явним задоволенням, при?мно йому дивитись, як спритно, просто-таки артистично оруду? молотком лобатий комишанець, як вiн, пiдхопивши цвях, легким i несхибним ударом, аж з прицмаком, заганя? його в дерево. I доки на педагогiчних радах у дискусiях ламають списи над тим, який шлях доцiльнiший: через працю - до знань чи через знання - до працi? - Кульбака з молотком в зiркiй зосередженостi сто?ть на потоцi, i пильну? пролiтаючу мить, i да? по пiвтори, а то й по двi норми щодня. - Вислужу?шся? - глузливо кине iнодi Бугор, проходячи поза спиною. - Медаль вирiшив заробити? Кульбаку зараз мало дойма? це глузування, йому не до розмов, вiн весь у ритмах працi, молотком стук та стук! А уява його тим часом уже наповню? цi ящики "мелiтопольською ранньою" та соковитою "жабуле", що ?? - свiжою, ще в ранковiй росi! - буде в цих ось ящиках перевантажено в лiтаки з адресами кудись аж за Полярне коло. Заодно випису? щедра уява безкоштовнi плацкарти i самому Порфировi, i вже опиня?ться хлопець серед арктичних льодiв, у товариствi суворих полярникiв чи з рибалками на сейнерах, а звiдти залюбки перекинеться в синi тропiчнi води, на учбовiм паруснику йде хлопець пiд напнутими вiтрилами, перетина? екватор, i виринають перед ним острови з пальмами та отим дивовижним хлiбним деревом, що чубукiв з нього вiн i в Комишанку на станцiю привезе, закладе шкiлку, - ма? ж таки вирости хлiбне дерево й тут, у цих ?хнiх спекотних кучугурах!.. Iнодi трудовий артистизм Кульбаки раптом вiдчував потребу що-небудь встругнути в лише йому властивому дусi, i тодi Порфир зверта?ться до Гени, свого пiдсусiдка на потоцi: - Хочеш, покажу фокус? - Який ще тут фокус? - Iз зав'язаними очима гвiздки забиватиму. - Пальцi пооббива?ш. - Зав'язуйте очi. Зацiкавлене товариство, кинувши дiло, мiцно зав'язу? умiльцевi очi ганчiркою, i вiн, розпалений сво?м незвичайним бажанням, на диво всiх, справдi починав заганяти цвях за цвяхом в дерев'янi планки ящика, влучав наослiп кожного по голiвцi, а по пальцях себе - один тiльки раз. Отакий майстер. З присутнiх тiльки Гена догаду?ться, на чи? мистецтво Порфир рiвня?ться в цей час, на кого вiн хоче бути схожий ось такий - бог працi з зав'язаними очима! Дiдусь Порфирiв ще коли працював виноградарем у радгоспi, зайшов у сутичку з якоюсь комiсi?ю при сортуваннi лози. При?жджi йому: "Ви ж глядiть, не переплутайте, на кожен сорт чiпляйте бирку!", а Кульбака-старший ?м: "Навiщо бирка? Я вам iз зав'язаними очима скажу, де який сорт": Для жарту вирiшено було зробити експеримент, i виноградар справдi з зав'язаними очима, самим тiльки доторком пальцiв визначив ?м сорок сортiв i жодного разу не помилився! Це родинне мистецтво й мамi передалось, вона теж це вмi?, показу?, як фокус, дiвчатам, коли бува? у доброму настро?... Для незнайки виноград увесь однаковий, а вмiлець по самiй корi пальцями чу?, який сорт, бо кора у кожного сорту своя: то нитчаста, то гладенька, то ребриста, то на нiй луска, мов на рибi... I що порiвняно з отим виноградарським хистом цвях у дошку загнати слiпма? Та ще коли ?х безлiч у день заганя?ш в одне й те саме мiсце. Кiнча?ться Порфирiв фокус, i вже знову стоять, працюють хлоп'ята, а в цей час на порозi майстерень з'явля?ться Валерiй Iванович i з ним ще хтось: у дорожнiм плащi, високий, сивочубий. Проти вiкна чiтко виступа? профiль незнайомця, гордовитий, карбований, мов на давнiх монетах. Зустрiнутi посиленим стукотом-грюкотом, обидва зупинились, вiд порога оглядають робiтню, когось вишукують поглядами серед стрижених малюкiв, що, витягнувшись уздовж потоку, зосереджено гамселять молотками по дереву. Уста в хлопцiв стиснутi, лоби схмуренi, - серйознi всi, жодного усмiхненого. I гатять, гатять молотками, виказують перед директором свою трудову ревнiсть. Закошлачена лижна курточка на кожному й лижнi шаровари - це тут робочий одяг, спецiвка, вона нада? юним майстрам однаковостi, - i з-помiж них не одразу знайдеш, кого шука?ш... Стриженi голови, схиленi пози - все однакове для стороннього ока, кожне стара?ться з невiдривною увагою, з нахмуреним лобом кожне: стук та стук! Iнструктор наблизився до Гени Бутиевича, що стояв спиною до дверей: - Гено! Батько до тебе! Хлопець рвучко озирнувсь: так, батько сто?ть на порозi поруч з директором. Якусь мить Гена тривожним поглядом дивився на батька, мовби впiзнаючи його в цьому високому сивочубому чоловiковi, що всмiхнувся навстрiч, губенята хлопцевi пересмикнулися, як перед плачем, здавалося, цi?? митi вiн кинеться до при?жджого, пiдбiжить, у нiжному забуттi впаде в його обiйми... Але з хлопцем нiби щось сталося: хмара чужостi враз оповила його, вiн знову згадав про молоток i, вiдвернувшись, якось аж люто почав гамселити по цвяхах, нiби нiчого важливiшого за це не було зараз для нього в життi. - Гено! Чого ж ти? Бiжи! - штовхнув товариша пiд ребро Порфир. Проте Гена ще нижче схнюпивсь над ящиками, яких до нього чимало набiгло, i навiть коли й директор окликнув, хлопець голови не пiдвiв. Вважайте, мовляв, що не почув за гуркотнявою, чи не маю часу вiдриватися вiд роботи, чи й просто не хочу йти на розмову з тим, хто мене на мачуху промiняв!.. Вважайте, як хочете! I спересердя гатив, гатив молотком, що здавався бiльшим i важчим, нiж був насправдi, - може, тому, що затиснуто молоток у маленькiй тендiтнiй руцi, зовсiм-бо тоненьке дитяче рученя його трима?! - Гаразд, хай згодом, - з почуттям нiяковостi мовив Валерiй Iванович до при?жджого. - Звернiть увагу, як працюють. Яка зосередженiсть, доцiльний кожен рух. Смак до роботи вiдчули. Ось куди, ми вважа?мо, слiд спрямовувати ?хню агресивнiсть. Батько намагався приховати свiй стан, однак почувалося, був тяжко ображений, що син не побажав до нього пiдiйти, вiдверто зневажив його при всiх. Навiть Кульбака покосився на товариша осудливо: рiдний батько при?хав, iнший танцював би, а воно... Ах ти ж, деспот малий, тиран нещасний! - випаявся вiн у думцi. Буткевич-старший усе ж не спiшив показати синовi спину, як цей показав йому свою. Погамувавши образу, стояв, спостерiгаючи, як трудиться рiдне дитя. Просто неймовiрно: вдома не знало, з якого кiнця той цвях забивати, а тут, бач, взялося за розум, стара?ться з усiх сил. Школа, суспiльство примусили, коли батько не змiг! I, мабуть, це ?динi лiки для таких, iншого, певне, нема порятунку. Бо хоч зовнi й тихе це створiння, нiжне, оранжерейне, але скiльки натерпiлися з ним! Зв'язався з компанi?ю маленьких волоцюг, навiть взимку десь у цистернах ночував... Одначе який вiн худенький порiвняно з iншими, завжди вiн був кволий здоров'ям... Дивишся на те рученя, що злилося з важезним молотком, i серце облива?ться кров'ю... - Я розумiю, вам шкода його, - сказав Валерiй Iванович. - Та нiчого не вдi?ш: iншого виходу нема, тiльки праця. До того ж вони беруться за це охоче, з класу до майстерень наввипередки бiжать... Порфир, працюючи, час вiд часу зацiкавлено позиркував на чужого батька й нiяк не мiг виправдати жорстоко? впертостi, що ?? зараз виявляв такий нiби завжди Податливий Гена Буткевич. Ех, дурне ти створiння. Та хай би до Порфира оце з'явивсь той, кого ма?ш право назвати татом. Хлопець, мабуть би, збожеволiв вiд радостi! Нiхто б тодi не посмiв тебе байстрюком обiзвати... Просто не зна? Гена свого щастя. Та ще ж такий батько: архiтектор, мiста буду?, власною "Волгою" привозив сюди Гену здавати i зараз пригнав хтозна-звiдки, хiба це не доказ, яке почуття ма? до сина в душi! Шкода дивитись, як той нещасний батько терпляче сто?ть на порозi в запорошенiм плащi, передчасно посивiлий, сумовито пригорблений, а синочок нiяк не може над ним змилосердитись... Дорожчою за всi вiдзнаки йому була б одна привiтна синова усмiшка, порух любовi, але цього нема, Гена кроку не хоче зробити назустрiч сво?му щастю. Отак затявся, не може власну образу, озлобленiсть в собi перемогти. Бо вважа?, що пiсля смертi матерi (вона загинула в автомобiльнiй катастрофi) батько вiдступився вiд нього, на мачуху промiняв. I хоч як молода мачуха намагалася його приручити, хоч як задобрювала, добираючи ключик до його душi, в ресторани водила, на американських гiрках катала, а вiн не спромiгся подолати в собi неприязнь до не?, перенiсши неприязнь заодно i на батька. Вiд першого класу був зразковий, самi п'ятiрки приносив додому, а тут збунтувавсь, вийшов з-пiд контролю, почав з дому тiкати, ще й на батькову роботу перенiс свою дитячу лють. Одного разу, заслiплений ворожiстю, дiйшов навiть до того, що з дружками вiтрини потрощив у новому кiнотеатрi, якраз у тому, що батько проектував. А батькiвська любов великодушна, зла довго не та?ть, усе йому проща?, цiй любовi вичерпу нема... Стояв, ждав, надiявся, видно, що син таки схаменеться, одума?ться, серце таки ж не кам'яне... Одначе, так i не дочекавшись уваги вiд сина, при?жджий змушений був рушити з директором до виходу. Тiльки батько переступив порiг, як Кульбака накинувсь на Гену: - Ти що, здурiв? Бiжи! Доганяй! За поли хапай! По?де й не при?де бiльше! - Хай ?де! Хай не при?жджа! - аж вискнув iстерично Гена й, пошпуривши геть молоток, впав на купу стружок у кутку i в безсилому горi розридавсь. XIX - Дожитись, що рiдний син тебе не хоче бачити... Як же це так, товаришу директор? Чому вiн не побажав пiдiйти? Чому почина? життя розривом з людиною, для яко? вiн найдорожче створiння на свiтi? Повнi очi слiз були в архiтектора, коли вони вийшли з майстерень на подвiр'я. Всяких сцен надивився Валерiй Iванович при зустрiчах з батьками, але найтяжче бачити суворi сльози чоловiчi, отакi сльози горя й розпуки... I людина ж перед ним мужня, вольова. Людина, що вмiв володiти собою. - Розумiю вас, бо... теж маю сина. - Невже вiн справдi переконаний, що я йому ворог? - приголомшений щойно пережитим, не мiг заспоко?тись архiтектор. - Я, власне, знав, що вiн не бажа? мо?х вiдвiдин, вiн менi написав про це, i все ж я повинен був при?хати. Слово почути, хоч глянути на нього, так чомусь захотiлося - сам не знаю чому. I ось така зустрiч. Ви ж друг Сухомлинського, в Павлишi були, школа ваша ма? таку добру репутацiю, тож пояснiть менi; звiдки взялася ця прiрва мiж мною i ним? Невже нiчим не повернути його, не розтопити лiд? Вони сiли на лавцi пiд гiллястим платаном, що був посаджений кимось давно i чудом зберiгся, да? тiнь, розкинувши крону посеред подвiр'я. - Не забувайте: це ж дiти, - заспокiйливо мовив Валерiй Iванович. - У хлопцiв зараз "кришталевий вiк", як ми кажемо... Тонкий неустояний свiт... I якщо вiн сьогоднi не прийняв ваших вiдвiдин, не вiдгукнувся вам, то це зовсiм не означа?, що в нього назавжди; зникло синiвське почуття. - А була ж мiж нами вза?модовiра, дружба яка була... Архiтектор сидiв у задумi, в прибитостi. Валерiй Iванович ще вiд першо? зустрiчi перейнявся симпатi?ю до цi?? людини Довелось тодi. порушити навiть деякi формальностi, коли архiтектор сам привiз здавати синка, вичерпавши всi власнi засоби впливу. Вже тодi хлопець виказував свою черствiсть до батька: коли його вiдправляли в карантинi, вiн навiть не попрощався i, нiби навмисне, залишив на стiльцi в'язанi домашнi рукавички, як здачу батьковi за все. Довго слухав того вечора Валерiй Iванович сповiдь архiтектора, i боляче було чути, як раз у раз зрива?ться в стражданнi голос цi?? мужньо? людини. У вiйну був пiлотом, лiтав на винищувачах, пiсля вiйни взявся будувати, хотiв, щоб i син змалку пройнявся його пристрастю. Батькiвськi зусилля архiтектора викликали тiльки повагу, про такого не скажеш, що вiн недостатньо боровся за сво? дитя. Коли дiзнався, що хлопця затягу? злочинне товариство, не вагаючись, пожертвував посадою, становищем, сам попросився перевести його па периферiю, хоч для столичного архiтектора, зв'язаного, крiм того, роботою на факультетi, пiти на такий крок не так було просто... Обрав для мешкання одне з пiвденних мiст, сподiваючись, що, змiнивши мiкросередовище, убереже сина вiд згубного впливу. Одначе батькова жертва виявилася марною, бо й на новому мiсцi заявилися протоколи про розтрощенi вiтрини та непоясненне дитяче бродяжництво, яке спонукало хлопця й тут змiнювати тепло домiвки на ночiвлю десь по шкiльних горищах та в залiзничних цистернах. Звiсно, теплом батарей не замiниш тепло сердець, якого шука? маленька людина. Та хiба ж бракувало йому батькiвського тепла, турботи, уваги? - Були в: нас хвилини iнтимностi, вза?морозумiння, - тихо зiзнався архiтектор i почав згадувати про ту золоту пору життя, коли син, ще зовсiм маленький, перед сном, бувало, кличе, йди ляж бiля мене, татку, розкажи, якi ти мiста збуду?ш та в яких будинках житимуть люди майбутнього... I хiба ж не для нього жив, думав, проектував? Усi найкращi пориви душi були доти нього, на всiй батьковiй працi мовби лежала йому мовчазна посвята... - Нам, поколiнню, за яким фронти i нестатки, хiба де природно було бажати, щоб хоч дiти нашi виростали серед краси й комфорту, щоб i душею були вони кращi за нас! Якщо я проектую кiнотеатри, стадiони, житловi масиви, якщо день i нiч думаю про отi самi, по-газетному кажучи, сонячнi мiста майбутнього i навiть беруся зводити ?х, то найперше це для нього, для таких, як вiн, адже в ньому мо? майбуття, моя людська безконечнiсть... А виявля?ться, все це йому нi до чого, вiн чимось iншим живе. Хто мiг сподiватись, що з нiжних дитячих рук камiнюччя летiтиме у вiкна батькових новозбудованих кварталiв? Звiдки цей потяг завдати найболючiшо? рани самiй найближчiй людинi? Звiдки вона взялася, саме ця ваша диявольська "проблема пiдлiтка"? Валерiй Iванович посмiхнувсь. - Проблема ця iсну? тисячолiття. Ленiн колись зауважував, що виховання - категорiя вiчна... I цi нашi клопоти, вони старi як свiт... - У напiвжартливому тонi Валерiй Iванович почав цитувати когось: - "Ти, який бродиш без дiла по людних майданах... через те, що ти поводишся не так, як личить людинi, серце мо? мовби обпалено алим вiтром... Сво?м непослухом ти довiв мене на край могили..." Дума?те, хто нарiка? на свого безпутного сина? - Хто? - Вiд .шумерiв долина? такий зойк. На ?хнiх глиняних табличках знайдене цей навiки закипiлий батькiвський стогiн... Давнi ?гиптяни теж нарiкали, що молодь нiкудишня i що вона погубить свiт. А ви пита?те, звiдки наша "проблема пiдлiтка". - Чому ж ми так недалеко пiшли вiд шумерiв? Чому цих "трудних" дедалi бiльша?, i то повсюдно, по всiй планетi? - Я дивлюсь на ще не так песимiстично. Цi "труднi", прикрi, нестерпнi, вони все ж тiльки винятки серед легiонiв наших славних школярчат. Розумiю, що батькам "трудних" вiд цього не легше... - Ну, а причини? Якiсь таки ж ?? Може, причиною вiк електронний, вiк стандартiв, що намага?ться стандартизувати й нас самих? Може, це вiн виклика? таке сум'яття духу i цей здебiльшого навiть неусвiдомлений спротив юних душ - душ, з-помiж нас найтонших i найвразливiших? - Причини вiдхилень вiд норми щоразу бувають конкретнi. Батькiвське невмiння чи небажання знайти з дитиною душевний контакт - вiд цього найчастiше зароджуються всi бурi конфлiктiв та правопорушень... - Я приймаю це як докiр, - сказав архiтектор, i обличчя його пересмикнулось, але тiльки на мить, далi йому знов повернувся мужнiй, переболений спокiй. - Ви ма?те право зараз говорити менi будь-що, i я не зможу вам заперечити. Адже я зазнав поразки. Бiльше того, я сам прийшов до вас iз цi?ю поразкою. Так, не зумiв. ?дину дитину змушений передати на довиховання вам, по сутi, стороннiм людям... "Якi ж ми стороннi! - хотiв був заперечити Валерiй Iванович. - Коли вашi драми нам спати не дають..." До того ж i в нього вдома теж, зда?ться, поступово, та все ж назрiвав оця клята "проблема пiдлiтка". Син уже такий, що не вiзьмеш його на коська, не понесеш у себе на ши? в степ надвечiрнiй, щоб запам'ятав, щоб душею вбирав, як пала? за Днiпром трояндовий захiд. Чомусь дедалi частiше уника? твого товариства, кудись бiжить, спiшить, матерi за всi турботи вiдповiда? грубощами... А ти повинен ось тут давати рецепти, поради iншим... I чим цю людину втiшити в ??, може, найтяжчому горi? - Скажiть, Валерiю Iвановичу, - нахилившись, зазирнув йому в вiчi архiтектор, - це криза тiльки вiкова? Чи справдi вiн це переросте? Чи таким i зостанеться - втраченим назавжди? - Наша професiя велить нам вiрити й надiятись, - сказав пiсля паузи Валерiй Iванович. - Бо навiть якщо перед тобою iстота дрiбна й нiкчемна, ти й тодi подумай, що ?? знiкчемнило, спотворило i яка може бути рада. Але ваш до таких не належить. Гена чутливий, багато в що вмислю?ться, вiн не може бути безнадiйним. Та ось хай вихователька скаже... До них розгонистою ходою саме наближалась Марися Павлiвна. Пiдiйшла сердита, рiзко звернулась до вiдвiдувача: - Це ви батько Гени Буткевича? - Так, я. - Чого ви при?хали? Ще бiльш травмувати? Пiсля минулих ваших вiдвiдин у нього температура пiднялась... Обличчя архiтектора враз пересмикнулось, як вiд удару, i за мить знов оповилось споко?м витримки. Марися мимоволi задивилась на це обличчя - блiде, чисте, одухотворене... "? в ньому щось мужн?, шляхетне, воно позначене карбом величi..." Не дратував ?? навiть цей сивий чубчик, пiдстрижений на юнацький манiр... А надто очi: великi, виразистi, вони були повнi синьо? краси й незникаючо? туги, тiльки вони й виповiдали Марисi глибоке внутрiшн? страждання цi?? людини. "Так, ти ма?ш право говорити зi мною навiть таким тоном, - нiби чула вiд нього, - ма?ш право й вигнати мене звiдси, бо я переможений..." - У нас розмова якраз про Гену, - сказав Валерiй Iванович. - Йому, зда?ться, найбiльше зашкодила на певнiй стадi? слiпа любов батькiв, зокрема, те, що його вважали вундеркiндом... - Вiн справдi щедро обдарований, - сказала Марися Павлiвна. - Ви ж чули, як вiн Шопена виконував, скiльки вкладав душi! - I, запалившись, розповiла, як уважно стежила за його натхненною грою, за такою багатою гамою почуттiв, що пiд час концерту то хмарили, то осявали блiде, одухотворене обличчя ?? вихованця. - Вiн пiсля того концерту став мовби добрiший, самозаглибився, вiдтанув у сво?х почуттях, - очевидно, це музика так дi? на людину... Тепер знов доведеться починати з азiв. Те, що вдалось досягти, ви знов руйну?те сво?м вiзитом, пробачте менi цю рiзкiсть... - То що накажете менi робити? - ?дьте й не при?здiть, доки вас не покличуть. Адже i тут, як у шпиталi: ма?мо справу з людьми обраненими, з потерпiлими, дарма що iм'я кожному з них: правопорушник. - Ще одне: яка ваша думка про мого сина? - Надто вiн пiдда?ться впливам, легко опиня?ться пiд рукою в тих, кого психологи називають "неформальний лiдер", iнакше кажучизаводiй... А загалом Гена - славний хлопчик, тонка натура, я вiрю в нього. Вiн здатен на неабияке. Хто зна?, може, в ньому зрi? новий Шопен!.. Бо ж мiряти людину ма?мо не по ?? падiннях, а по ?? висотах - отам буде ?? справжнiсть. Категоричнiсть ?? тону викликала усмiшку Валерiя Iвановича. А коли Марися вже попрямувала до корпусу, поблискуючи тугими сво?ми литочками, Валерiй Iванович з веселою гордiстю пояснив архiтекторовi: - У нас в колективi про не? кажуть: "В малому тiлiвеликий дух"... - I додав примирливо:- Не ображайтесь, що вона так налетiла на вас. Зрештою - з добрих намiрiв. Вдача. - Вдачею вона, по-мо?му, й сама правопорушниця, - мовив серйозно архiтектор. А коли вiн зiбрався зовсiм залишити територiю школи, бiля прохiдно? пiд аркою його ще раз наздогнала Марися Павлiвна. I не сама - за руку тримала Гену Буткевича, свого вихованця... Пiдвiвши, рiшуче штурхнула хлопця батьковi навстрiч: - Вибачся! I Гена, слова не кажучи, спрагло припав, притулився щокою до батьково? руки. ...Нескоро, нескоро дiзна?ться вiн, що це була ?хня остання зустрiч. На високому крутогорi, що його скiльки лiт уже пiдмивають хвилi штучного моря, та все не можуть розмити, на самiй вершинi степового пагорба, звiдки видно пiвсвiту, буде знайдено надвечiр сивочубу людину, навiки застиглу за кермом автомобiля. Навкруги степ буде, i води сяючi, i небо в багряних вiтрилах заходу... I нiхто нiколи й не скаже, вiд чого могло розiрватися серце: вiд гнiву? вiд туги? вiд любовi? Гену пiсля цього ще довго триматимуть у невiданнi, в смутку поглядатиме вiн на браму, i вiд нього чутимуть деколи: - Чомусь татко так довго не при?здить... XX Ожив, ожив Кульбака! Хто б мiг сказати, що мине зовсiм небагато часу, i вже нова слава черкне комишанця сво?м крилом, i вся школа зверне на нього захопленi погляди: Кульбака вийшов у чемпiони! Здобув першiсть у тому рiдкiсному й напiвзабутому видi спорту, який тiльки з чийогось недогляду не зайняв досi належного мiсця на олiмпiйських iгрищах. Був вихiдний, ганяли м'яча, бiгали стометрiвку, виважувались на кiльцях бiля старого платана, брались тягти - навперетяги - канат, а потiм Кульбака запропонував ще оце: навперегiнки... в мiшку! Чули ви про таке? Ходьба в мiшку чи навiть бiг у мiшку - такого виду спорту нiхто в школi не знав, окрiм Тритузного, який признався, що й вiн колись-заколись у таких кумедних перегонах брав участь i навiть перемагав. - Згадаймо молодiсть, - звеселився Антон Герасимович. - Напрактикуватись можна в усьому... ? така пташка колiбрi, вона здатна лiтати хвостом наперед, то чому ж людинi не вмiти ходити в мiшку? Всiх захопила нова спортивна гра, вже й тi, хто, роздiлившись на команди, тягали канат, кинулися сюди, щоб подивитись чи й помiрятися спритнiстю, - ану ж бо, хто в цiй дивнiй ходьбi буде найвдатнiший, найвправнiший, хто тут сягне чемпiонства! Тритузний, запалившись, викликав на змагання самого iнiцiатора, комишанець виклик прийняв, i це пiддало особливого жару всiй грi. Кульбака, звичайно, приховав, що вiн у цьому дiлi мав уже певний навик ще з Комишанки, де не раз влаштовувались такi турнiри. Було, було! Ходив вiн i в мiшках з-пiд цукру, i в лантухах з-пiд крупи, в жалив'яних i полiетиленових, навiть i в цупких паперових з-пiд суперфосфату. А ще ж бряжчав вiн до фiнiшiв i в путах конячих на ногах - були в плавнях у них i такi перегони. Мабуть, Тритузний теж мав за спиною неабиякий досвiд цi?? складно? ходьби, бо почувався аж надто впевнено, наперед похвалявся: - Головний приз буде мiй, це вже як собi хочте. Кухарi в бiлих ковпаках винесли той приз з великою помпезнiстю: на тацi алюмiнi?вiй щось вкрите було прозорою плiвкою, дехто думав, що це буде торт, а виявилось, що несуть смаженого пiвня. Чим не приз? Понесли його аж у кiнець двору, примостили на п'?десталi, i не в одного з учасникiв змагання аж слинка текла вiд самого духу смаженини, що для учасникiв турнiру була не останнiм стимулом до перемоги. Тож коли принесли оберемок порожнiх лантухiв зi складу, ?х розхапали миттю, ще й не вистачило на всiх, Викладач фiзкультури, призначений керувати грою, перемовився з Тритузним i навiть Кульбаку залучив порадитись щодо правил, яких слiд дотримуватись у цьому видi змагань. Зрештою дистанцiя була визначена, групи розподiленi, й настала та мить, коли пролунав з iграшкового пiстолета стартовий пострiл. Почалось! Любительська кiноплiвка Берестецького збереже й для наступних правопорушницьких поколiнь славетну подiю цього дня, напружений турнiр шкiльного лицарства. Чiтко буде видно на нiй, як виходять на дистанцiю люди в мiшках, бiжать, плутаються, падають, а суддi - вчительки та шефи з морського порту вмирають зо смiху. I таки ? чого: видовище - як у цирку. З першо? стартово? секунди Кульбака знапружив себе, хижо прицiлився й кинувся вперед. Дух суперництва опанував його, i хоч ноги були десь там у мiшку, хлопець пiшов аж з пiдлетом. Спритнiсть, натренованiсть, воля до перемоги - все було за те, щоб так iти! - Вперед, вперед, до смаженого пiвня! - пiдбадьорювали з бокiв глядачi, теж розпалюючись. Товстоногий Синьйор Помiдор, що водночас iз пострiлом суддi одразу був вихопився вперед, пiсля кiлькох крокiв уже зловив сторчака, так воно й мало бути: поспiшиш - людей насмiшиш... Найнебезпечнiшим конкурентом Кульбаки справдi виявився Тритузний. Ще коли вiн тiльки вступав до мiшка, та пробував, та примiрявся, хлопець завважив, що досить вмiло вiн це проробля?, видно, зна?ться на такiй ходьбi, йтиме не вперше, - отже, цього стережись! Близький надсадний подих Тритузного Кульбака весь час почував на собi. Ось вiн iде майже притульма, майже нарiвнi з тобою, сопе, плута?ться, але не пада?, навiть погуку? молодцювате: - Давно не ходив, а таки ж згадав! По?динок мiж ними одразу опинився в центрi уваги, прикував зацiкавленi погляди вболiвальникiв. Змагання, власне, й вилилось у перегони двох - Тритузного та Кульбаки, якi з перших крокiв iшли нерозлучно, в однаковiм темпi ринулися вперед, в напрямку пiвня, здiймаючи лантухами кушпелу i з кожною секундою все далi вiдриваючись вiд загалу. "Вродиться ж отаке кляте", - не раз казали про Кульбаку односельцi, i ця клятiсть аж он як зараз виявила себе. "Лопну, а не здамся", - поклав собi Порфир i просто з себе вискакував, щоб не вiдстати вiд суперника, бiльше того - щоб таки вибороти честь першостi! Та ще публiка заохочу?, стрижена братiя аж реве, мов десь на коридi, по криках Порфир почува?, що в нього бiльше уболiвальникiв, нiж у Тритузного, з усiх бокiв екзальтоване глядацтво пiдда? духу, а шкiльний фотограф Федя в тюбетейцi та довготелесий Берестецький з портативною кiнокамерою, перебiгаючи, як фотокори на парадi, вибирають позицiю найзручнiшу, квапляться увiчнити наиразючiший момент спортивно? подi?. Морськi шефи i вчительки, забувши про свою солiднiсть, регочуть, верещать, бо справдi ж таки смiхота дивитись, як люди, нагадуючи спутаних коней, з усiх сил натужаться перегнати одне одного в цiй, мабуть, найкомiчнiшiй у свiтi ходьбi, коли ноги, звичнi до нормального кроку, безладно дрiбушать у мiшковинi, перечiпляються та заламують одна одну, аж поки ходак, геть i зовсiм заплутавшись, втративши рiвновагу, пада?, щоб за мить знову пiднятись i кинутись доганяти переднiх. Публiка найбiльш i заохочу? лiдерiв в особi Тритузного та Кульбаки, котрi, вiдiрвавшись вiд iнших, подались першими до фiнiшу, долаючи вiдстань з такою спритнiстю, нiби зроду вони тiльки й ходили в мiшках по землi! Був момент, коли Тритузний опинивсь попереду одинцем. Розчервонiлий, нiби щойно з лазнi, вiн аж просяяв: нарештi конкурентiв поруч нема?! Та, видно, рано порадувався, бо вiдчув, що Кульбака знову наступа? йому на п'яти, озирнувсь, весело переполоханий, i дорого ж йому обiйшовсь цей озирк! Збився з ходи претендент, зашкопиртав, ловлячи руками повiтря, i за мить публiка побачила вже його на чотирьох, знаменитий картуз покотився геть, а Берестецький, вчасно надбiгши, встиг ще й клацнути, увiчнюючи на плiвку неповторний момент, сенсацiю сезону! Кульбака ж тим часом досягнув фiнiшного прапорця, i суддя змагань величавим жестом ще й руку йому пiдняв, як роблять це з переможцем на рингу: - Ось вiн, герой дня! - Вiдчинiть йому браму, вiн до само? Комишанки в мiшку достриба?, - сказала весело Марися Павлiвна, а герой, втираючи зрошене потом, щасливе обличчя, пiдтвердив: - I дострибаю. Ось такi лаври принiс Кульбацi цей день, дарма що ухекався комишанець неабияк. Збоку дивитися легко, одначе не так воно просто бiгти, коли почува?шся стриноженим, бiгти, та ще й перемогти. I все ж, бач, успритнився, проскакав через подвiр'я, нi раду не впавши, першим прийшов до фiнiшу, до того смаженого пiвня, якого йому, згiдно з правилами, урочисто пiднесли на тацi. - Подiлимось, Антоне Герасимовичу, чи як? - тримаючи пiвня перед собою, виявив щедрiсть переможець. - Hi, приз належать тобi, - вiдповiв Тритузний. - Твiй кiнь виявився кращий. Велике дiло почути визнання вiд свого найгрiзнiшого суперника. Окрiм того, це була заслужена вiдплата Тритузному за його намовки, i за те, що вiн руки тобi викручував на пристанi (Порфировi здавалось, що таке було, хоч такого й не було!), помстився нарештi "байстрюк комишанський" за тi принизливi лови! Але помста його була весела, i вже й помстою нiби не була, - сама себе потопила в радощах перемоги. - Не журiться, Антоне Герасимовичу, духом не падайте, - сказав великодушно комишанець. - За вами друге мiсце! Срiбло! - Бувають поразки, важливiшi за перемогу, - сказав директор школи й дружньо-iронiчно поздоровив Кульбаку з "пiвнячим" трiумфом, а Ганна Остапiвна додала: - Добре, що ти знайшов у собi й для суперника крихту великодушностi. Бо людинi з осколками в ногах не просто добувати призи... Порфир уперше почув про цi осколки, йому стало навiть трохи нiяково, що пiд час змагань вiн виявив до старого таку нещаднiсть. За шарварком спортивного свята не помiтили, як хмара зайшла десь iз степу, i дощ, такий рiдкiсний та жаданий у цих краях, дзвiнко вдарив першими краплями по шиферу шкiльного даху. Густо припустив, летить, бiжить, аж спiвав цей дощ, вода з ринв, пiнячись, весело гуркоче, старий платан, пiд яким збилася цiла купа вихованцiв, досхочу купа?ться у веснянiй купелi, i Кульбацi так нестримно кортить пiдставити пiд теплi небеснi струменi свою стрижену правопорушницьку голову... Одначе не можна й цього, вчительки занепоко?лись, Марися Павлiвна, заганяючи сво?х гололобих до корпусу, прилякуе: - Не бiгайте пiд цим дощем! Може, вiн радiоактивний?! Але шибайголови, нехтуючи осторогою, з радiсним вереском, з дикунськими вилясками кинулись гасати по дощу, i довелось таки повоюватись, доки позаганяли ?х до помешкання. Не завжди проносяться майськi дощi над цим кра?м, але вже як пройде ось такий, то люди зiтхнуть полегшено, бо все навкруги одразу завруниться, яро зазеленi?, i солов'? та зозулi вiдгукнуться з плавнiв на весь свiт. Прошумiв рясний та теплий, щедро скупав школу й дiтлахiв скупав, i знову тут свiтить сонце, й листя молоде на платанi переблиску? кожною завислою крапелинкою - безлiччю малюсiньких сонць... Пiшов i пiшов далi той дощ, величезним вiтрилом сивi? над рiчкою, змiшаний iз сонцем, аж бiлий, а над плавнями серед синьо? хмари вже райдуга так соковите цвiте! Вигнувшись семибарвною дугою, дiста? одним кiнцем десь широких плес лиману, а другим опустилась якраз над комишанськими очеретами i там з-помiж них воду бере. З шкiльного вiкна рукою можна то? райдуги дiстати - так близько. Прислухайся, чи не почу?ш, як шумить вона, женучи, немов помпою, комишанську воду в отi сивi тучi!.. Над школою небо вже чисте, а десь над гирлом синьо, аж темно, i серед то? темно? синяви цвiте кольорами надбрамна небесна арка, заваблю? Порфирiв погляд, розбентежу? дух. I якщо зараз хто, мов цирковий акробат, мов матрос десь на вантах чи верхолаз найчiпкiший, подерся й подерся по стовпу тi?? небесно? арки, якщо хто вже на самiм вершечку опинивсь, осiдлав ??, верхи на райдузi сидить, - то це, звичайно ж, Порфiр Кульбака, сьогоднiшнiй чемпiон, для якого нема нiчого зараз неможливого, недосяжного! XXI ?диний, хто сьогоднi не брав участi в спортивному святi, був Гена Буткевич: лежав з температурою в кiмнатi медпункту. Неясно було, звiдки й температура, справдi, може, аж так перенервувавсь пiд час батькових вiдвiдин... По обiдi Порфировi дозволили навiдати товариша. Гена лежав змучений, з синцями пiд очима, вiд учора наче ще бiльше схуд, спав з лиця. Цiлу нiч горiв вогнем, хоча не чха? й не кашля?. Порфир, ще збуджений пiсля змагань, сiв по-татарському просто на пiдлозi перед лiжком i з властивою йому запальнiстю та жестикуляцiями взявсь одразу малювати, як вiн скiк! та стриб! та верть! та круть! обiгнав Саламура, зловив смаженого пiвня за хвiст. - Шкода, Гено, що тебе не було, я б i тебе навчив... - Я не змiг би, - тихо заперечив Гена. - Нiколи не ходив у мiшку... - Змiг би, - запевнив його Порфир. - Чого в водi один тоне, а другий пливе? Бо навичку ма?, зна?, як треба ногами молоти... Зараз вiн був щедрий, великодушний, усi сво? та?мницi вiдкрив би товаришевi, аби б тiльки пiдбадьорити Гену. Навчив би його не лише ходьби в мiшку, а й мистецтва рибальського лову, тiльки - чесного, бо то ж не штука сандолею, як вилами, риби нахапати, коли вона потомство закладати йде. Вона ж тодi зовсiм безвольна, небоязка, бити ?? в цю пору тiльки бездушний може, який-небудь жлоб, жадюга браконь?р... - Або взимку: дивитись гидко, коли вони, отi жлоби, з гаками-самодерами вийдуть промишляти... Риба в цей час напiвсонна на ямах лежить, повкладалась на зиму - знизу бiльшi соми, далi меншi й меншi сомчуки та соменята... От вiн, рибохват товстомордий, стане на ямi i гаком-самодером якого за живiт, якого за око... Та я таким не знаю, що робив би! Одначе Гена, видно, був заполонений зовсiм iншими переживаннями. Без кiнця думав i думав про батька, тяжко переживав свою з ним жорстокiсть. - Ти правду казав, Порфире, - мовив вiн кволим голосом, - мiг би я бути до нього добрiший... Для нього я все, а сам йому чим вiдплачую? Може, й справдi, як Ганна Остапiвна каже, тiльки експлуатую його батькiвську любов? - Ти напиши йому листа. Вибачення попроси. Це ж батько, найрiднiша людина... Ти просто не вмi?ш цiнувати те, що ма?ш! - Знаю, знаю, що нi для кого не буду дорожчим. Але щось таке сидить у менi, зло якесь, i при зустрiчi воно одразу сво? пазурi випуска?. Потiм каюся i мiсця собi не знаходжу, зда?ться, вже нiкому-нiкому я не потрiбний, всiма забутий... Наче один-однiсiнький зостався i так уже й буде... - А ти не пiддавайсь. Заповiдь: "Не журись!" - хiба забув? Ех ти, вiдмiнник! Щоб якось розрадити товариша, Порфир заходився малювати в усiх розкошах лiто, що вже недалеко, пору, повну принад, коли вони цiлою школою ви?дуть до табору, розкинуть шатра десь над урочищем i, як обiця? директор Валерiй Iванович, влаштують тодi ще однi захоплюючi змагання - перегони на човнах, Порфир сподiва?ться i в тих змаганнях слави зажити. А бiля вечiр нього вогнища слухатимуть розповiдi знатних людей, Марися казала, що й Порфирову маму запросять, хай розкаже про сво? виногради, про те, як оживлю? вона цi спекотнi "Укра?нськi Каракуми"... Гена, помiтно ожвавiвши, згадав пiонерський табiр, куди йому була путiвка торiк, чудове мiсце на березi моря, де хлопцi й дiвчата з рiзних шкiл ?хнього мiста смаглявiли пiд сонцем аж сорок днiв. Захопила ?х там цiкава гра, що звалась "Зiрниця", ходили вони навiть у нiчнi походи, на розшуки скарбiв, хоч скарбом тим могло бути просто яблуко або кавун, захований десь пiд бур'янцем. - Першого дня, як тiльки прибули до табору, кажуть менi, ти, Гено, будеш "органiзатором вогнища". - Ох, краса! - Тобi краса, а менi... Натерпiвся я сорому. Бо вогнище теж, виявля?ться, треба вмiти розпалити. Перед тим якраз дощик пройшов, що не покладу - а воно тiльки тлi?. - О! В мене й мокре б горiло! У плавнях, бувало, навiть глибоко? осенi таке кострище розведем, аж гоготить полум'я вище верб... I купа?мось, було, до самих холодiв. Вискочиш з води та голяком до вогнища мерщiй! Обiгрiвсь, обсушивсь, i нiчого - навiть не чха?ш. - Отак треба себе гартувати. А то в таборi все, було, трусяться над кожним iз нас, море при самiм бережку обгородили: далi не заходь, туди не забродь, тiльки ось тут i хлюпочись на мiлкому... - Де горобцю по колiна, - засмiявся Порфир i, розлiгшись на пiдлозi, замрiявся. - Нi, влiтку - життя... За нашi трудовi заслуги, може ж, таки вiдпустять нас додому хоч тижнiв на два?.. - До мачухи як ?хати... - А ти зi мною давай. У мене матуся - тако? в свiтi нема... Вона буде нам рада обом. Звiсно, коли до того часу замiж не вийде. Бо нiбито сватався до не? один механiзатор, що в нього торiк дружину струмом убило... - I що ж би ми там робили у вас? - О, за чим журишся! Спорядим якусь фелюгу, наберем хлопцiв, i гайда на лиман браконь?рiв ганяти!.. - Далися ж вони тобi. - Ненавиджу чорно, - лице Порфирове враз похмурнiло. - Хочу, щоб виздихали вони всi! Тiльки ж самi не виздихають... - Перепадало тобi, мабуть, вiд них? Не в тiм рiч, виявля?ться. I тут уперше Гена почув вiд товариша: за дiдуся мусить вiн гадам помститись. Напали вони вночi на виноградники, що дiдусь ?х стерiг, берданку поламали, поглумилися над старим. Самою такою образою можна людину згубити. Та ще коли вона самолюбива й горда i зна? вояцьку честь... Нiяко? пощади тому браконь?рському порiддю, де б воно не дiяло, чи в гирлi, чи в степу... Тож i лелеку вбито котримось iз них, бо в кого ж iще пiднiметься рука? Торiк браконь?ри одного рибiнспектора з гесiвсько? греблi вночi скинули, а ще через нiч на дядька Iвана напали, i вiн з ними в темрявi серед камiння бився, в крижанiй водi з льодом пополам, бо то було взимку. Каменем вдарили по головi, думали, кiнець уже iнспекторовi, знепритомнiв, на дно пiшов... Втекли i потiм аж очi повитрiщали, коли на судi його знов побачили живим... За все з ними мусить поквитатися Порфир. Хай начуваються! Де б не були, хай знають, що помста за ними ходить, хоч i малолiтня! Хто б подумав, що цей веселий, житт?радiсний Кульбака виношу? в душi й таке, та ще й товариша собi в спiльники намовля... - У пiдручнi до дядька Йвана пiдемо, ?м такi, як ми, потрiбнi аж-аж-аж, - розвивав сво? плани Порфир. - ? ж ото юнi дзержинцi? Один iнспекторський син браконь?ровi, кажуть, пальця вiдкусив, захищаючи батька, а хiба б я не змiг вiдкусити? Було пiсля цього, звичайно, ще джик! i вжик! i сом на пiвкаюка, що "як дасть хвостом по менi - я i впав!.." У момент ловецького екстазу медсестра зайшла нагадати Кульбацi, що пора йому закруглятись. Так то й так - хлопець схопився: - Ну, будь, Гено! Тiльки ти в цiй каталажцi не затримуйся... Дiдусь казали: вiд лежби нутрощi злежуються, жити треба на ногах! На подвiр'я вiн вискочив саме вчасно: десь iз потой бiк муру вже хтось пiдсвистував знайомим комишанським свистом... Черговий по територi?, йдучи на порушення, шепнув, що не iнакше - товаришочки прийшли провiдати свого зневоленого ватажка. Заявилися, не забули великого невольника, що, потрапивши в скруту, десь тут кайданами бряжчить. Коли й Порфир пiдсвиснув у вiдповiдь (тонко, на пташиний манiр), з потойбiк муру вiдгукнулись, i незабаром звiдти на мотузцi з'явилась пляшка з-пiд молока з якоюсь передачею в нiй... Буденна, звичайнiсiнька собi пляшка, що стала враз небуденною, почала поволi опускатися, погойдуючись по стiнi сюди й туди, як ота штука, що висить у фiзкабiнетi й зветься маятник Фуко. В пляшцi пакуночок целофановий, мiцно в ньому щось зав'язане, замуцьоване, а збоку ще й записочка бiлi?, - привiт правопорушниковi рiдна Комишанка шле! Тiльки прийме передачу з волi, вiн i вiдповiдь друзякам пошле в цiй же пляшцi, назад ?? з запискою через мур пошпурить, як шпурляють капiтани в океан у закоркованiй пляшцi звiстку про себе... Та ледь Порфирова рука в радiснiй нетерплячцi простяглася, щоб зловити той маятник Фуко, як хтось iззаду владно торкнувся хлопцевого плеча й культурно його вiдсторонив: - Вибачаюсь, тепер це вже мiй приз, - почув вiн знайомий насмiшкуватий голос того, над ким сьогоднi здобув просто-таки олiмпiйську перемогу, коли довелося бiгти навперегони в мiшку. XXII Настав час вибирати мiсце пiд лiтнiй табiр. Одного дня Валерiй Iванович, взявши з собою кiлькох вихователiв та командирiв загонiв, вирушив з ними на розвiдку. Антон Герасимович, щоправда, взагалi був проти того, щоб виносити табiр за межi школи, вiн пропонував поставити шатра на самому подвiр'? вздовж муру, адже подвiр'я велике, хай тут собi лiтують. Однак його пропозицiя зi смiхом була вiдкинута, хоча, за свiдченням Тритузного, в якiйсь iз спецшкiл нiбито вдавалися й до такого експерименту. - У них так, а наша бурсацька республiка буде винесена в степ, - весело казав Валерiй Iванович. - Таку фортецю там воздвигнем, що нiхто не втече. Мiсце, куди спецшкола виходила табором у минулi роки, тепер було втрачене, з якихось там мiркувань районний землевпорядник звелiв його розорати, хоч пiд посiви воно й не годиться. Отже, школа мала шукати десь iншого осiдлиська. Позалишалося в цьому кра? чимало рiзних урочищ, яким ще в давнiх-давнах кимось давано iмена, часом чудернацькi, такi, як Гапчина Пазуха, куди ?здять з радгоспiв на ма?вки (Антон Герасимович запевня?, що було тут колись навiть урочище пiд назвою Тритузне, назву таку зустрiчав у якихось стародруках, бо вiн запеклий кра?знавець i ма? сентимент до всяко? минувшини). Крiм Гапчино? Пазухи, вiдомi ще тут урочища Домаха, Жабурянка, Вовчий Яр, або Куркулак, Кандзюбине, Чортувате... Це останн? особливо привернуло увагу Валерiя Iвановича та його супутникiв, бо звiдси найближче було до полiв та виноградникiв радгоспу "Степовий велетень", з яким школа уклала трудову угоду. Крiм того, по кряжу над урочищем зберiгся чималий клапоть цiлини - якраз там зручно буде намети ставити. В один бiк - степ, у другий - сяючi простори гесiвського моря. Восени воно як розштормиться, то добивав крутою хвилею аж до цього пагорба, рве, вiдламу? звiдси брили чорнозему та глини... Зараз море поки що спокiйне, i белебень кряжа всуцiль бiлi? ромашками. Саме урочище, весь його крутояр потопа? в розквiтлих акацiях, що стали ярусами по схилах (насадили ?х уже пiсля вiйни, щоб захистити грунт вiд ерозi?), а по самому дну урочища блискоче вода, зайшовши iз штучного моря й створивши тут, у колись похмурiм яру, тихий сяючий затон. Шторми сюди не дiстають, бурi не зрихлюють воду, всю весну й лiто сяйвом ?? налите урочище. Чiтко вiддзеркалюються в ясних водах затону округлi шатра бiлих акацiй, i навiть коли понад шляхами в степах ?хнiй цвiт уже припаде курявою чи пригорить пiд гарячим подихом суховiтрицi, то в урочищi вiн i тодi буде бiлоснiжно-чистий, з весiльною бiлiстю звисатиме кетягами аж до води. - "Здесь будет город заложен", - сказав Валерiй Iванович, коли оглядини в основному були закiнченi. З властивим йому практицизмом директор уже замальовував на паперi, де будуть розташованi намети, де кухня та спортмайданчик, де буде зведена щогла для прапора... Крiм того, вода близько, зручно буде купатись пiсля роботи бурсацькiй республiцi, змивати з себе трудовий пил... Марися Павлiвна була просто в захватi вiд цього мiсця. Такий шир, так далеко видно з цього степового кряжа, що завис над морем днiпровсько? води... Вперше вiдкрива?ться тут Марисi у сво?му розма?ттi флора степова, натрапиш тут навiть на кущик тирси-ковили, що про не? ранiше Марися тiльки з книжок i знала, всюди волинець пiд ногами сивi?, нагрiтий сонцем, i деревiй, це дике дитя степу, вiн теж сивий (чомусь бiльшiсть трав степових мають сизувато-сивий вiдтiнок, вiд сонця чи вiд чого вони посивiли?). Доки ходили, назбирала Марися букет квiтiв польових, - супутники ?й також у цьому охоче допомагали; квiти простенькi, непоказнi, а склалась багата гама кольорiв, злегка приглушених, повитих туманцем... - Гляньте, як у французьких iмпресiонiстiв, - показала букет Берестецькому, i вiн миркнув у вiдповiдь, що тут "щось ?". Група вихованцiв - командири загонiв - жваво обговорювала з директором план майбутнього табору, i, коли картина в цiлому вималювалась, Юрко-циган запитав не без iронi?: - А де ж буде загорожа? Це кортiло знати й Марисi Павлiвнi, бо вона вважала, що коли всього належним чином не передбачити, то з табору ?хнi вiльнолюби легко можуть порозбiгатись... I хоч прихильницею крутих обмежень ?? не назвеш, однак була здивована, коли Валерiй Iванович твердо сказав: - Нiяко? загорожi. - Себто як? - А так. I пояснив, що ?хн? наметове мiсто, табiр юних i вiльних людей, матиме лише символiчний кордон - оборють його плугом, та й усе. Борозна, вiдвалена скиба - це буде ?дина познака, що вiдмежу? правопорушникiв вiд бiлого свiту. Тiльки вже цю межу, сказати б, межу сумлiння, без дозволу нiхто не переступи, не поруш! - А то навiть i вiдорювати не будем, просто отам по периметру, - зробив широкий жест Валерiй Iванович, - залишимо при косiннi ромашковий бордюр, смужку нескошених диких квiтiв: вони й правитимуть для нашо? чесно? публiки за непереходимий бар'?р, стануть муром найнадiйнiшим. Межа сумлiння, i все. Згода? - звернувся вiн до командирiв загонiв. Така довiра хлопцям була до вподоби, а Марися Павлiвна навiть пошкодувала, що нема зараз тут Кульбаки: от би хто порадувався! От кому буде до душi, що той шкiльний мур (який для волелюбного комишанця ? втiленням усього найнестерпнiшого) тут замiнятиме всього лиш смужка нескошено? травички... Як i iншi, комишанець нетерпляче жде цього табору, вже наперед закидав вудочку, щоб його призначили "органiзатором вогнища": "Я вам таке розкладу - до неба язики викидатиме!.." Дитя очеретiв, лукаве й хитре комишанське створiння, як воно поведеться в цих нових умовах? Марися для себе вже прикинула, де й мiсце буде для багаття: отут, на самiй вершинi пагорба, щоб усiм, хто йде по Днiпру, було видно... Це ж так чудово, коли пливеш пароплавом чи по?здом ?деш, а десь у синьому надвечiр'? яскравiв тобi чи?сь багаття, заваблю? сво?ю та?мничiстю. вибалки його розiклали чи, може, якiсь закоханi палять там вечiрнi вогнi? Ще треба було дати назву майбутньому табору. - В мене ? пропозицiя, - зблиснула оченятами Марися Павлiвна, - давайте назвем... "Бригантина"! - Не нове, але тут щось ?, - сказав Берестецький. - Послуха?мо, що наш моряк скаже. Зда?ться, вiн настро?ний критично... Борис Савович, навпаки, цiлком серйозно пiдтримав Марисю, аргументуючи свою думку тим, що коли десь звiддаля дивитись на цей лобатий крутогiр, то вiн i справдi нагадуватиме бриг чи бригантину... - Та ще при вiдповiднiй грi фантазi?, - додав Артур Пилипович. - Хоча "Степовi пiрати" бiльше пасувало б... - Отже, так i запишемо: "Бригантина", - сказав директор, вносячи якiсь позначки до сво?? саморобно? карти. - Розвелося, правда, останнiм часом цих бригантин... Одначе для наших маленьких пiратiв це буде саме те, що треба... В ?хньому дусi. Добре находившись, вчителi сiли нарештi перепочити, знайшовши собi затiнок край урочища пiд шатром обтяжено? цвiтом акацi?. Вихованцiв вони вiдпустили покупатись у затон, де вода вже прогрiлась, i звiдти, знизу, долинав тепер щасливий дитячий лемент. - Бар'?р з квiтiв.... Межа з трави... так воно, власне, й повинно бути, - задумливо розмiрковував Артур Пилипович, розлiгшись на травi сво?ю довжелезною постаттю. Кiбчик степовий високо застряв у небi, i Берестецький спрямував свiй погляд туди. - Свiт для людини повинен бути всепрохiдний, без будь-яких перешкод, як оте небо для птаха... Планета iсну? для всiх в однаковiй мiрi, в однаковiм правi... - Всепрохiдний, але - для людини, не для руйнача, не для хама, - уточнив Валерiй Iванович. - На хама гамiвну сорочку, це ясно, - згодився Берестецький. - Але я маю на увазi саме людину... Менi хочеться уявити ?? навiть без трав'яного бар'?ру... От, скажiмо; чи можливий у нашу космiчну еру всюдипрохiдець типу Уленшпiгеля, або Сковороди, або Дон-Кiхота? Зробити б експеримент; палицю в руку, птаха на плече i - в путь... - З якою метою? - усмiхнувся директор. - Перевiрити на практицi, чи можливий Уленшпiгель в наш час? Тобто тип людини, що за покликом душi - без порушень, звичайно, - вирiшила йти помiж ближнiх i дальнiх... З добрими намiрами вирушаю, з бажанням присвятити себе спiвбратам по планетi, йду з готовнiстю навiть ведмедевi допомогти, якщо вiн цвяха в лапу зажене... I водночас хочу простежити, наскiльки людство до мене терпиме, якою мiрою в менi зацiкавлене i взагалi чи ма? для нього якусь вагу моя особистiсть... - Одне слово, в бродяжництво колегу потягло, - сказав Борис Савович, уважно, нiби вперше, розглядаючи обручальну свою каблучку, що аж врiзалася в палець. - Збирався ставити вас начальником табору, - посмiхнувся Валерiй Iванович, - а зараз бачу, що рано... Навчитель красних мистецтв i шагiстики, шановний наш Артур Пилипович раптом виявля? незрiлiсть, що межу? з легковажнiстю. Якщо вас, мудрого, тягне в бродяжництво, то що тодi вимагати вiд наших бурсачат? - Для бурсачат хоч пояснення ?, - докинув Борис Савович. - Пишуть, що в генах у них нiбито збiльшу?ться руйнiвний елемент... Тiльки, по-мо?му, це вигадка. Директор уголос роздумував: - Кого ж менi з вас - на табiр? Борис Савович спiдлоба кивнув на Марисю Павлiвну: - Он ?? призначте. Перша жiнка в iсторi? мореходства буде капiтаном бригантини... - Вона не пiдходить, - заперечив Берестецький. - Вона закохана. - Це ж у кого? - кокетливо звела очi Марися Павлiвна. - Щось я не бачу поблизу вiдповiдних об'?ктiв... - Ну-ну, образ не потерпимо, - жартома сказав директор. - А щодо призначення, то я вважаю пропозицiю Бориса Савовича прийнятною. Сьогоднi ж i наказом проведу... Марися, видно, думала щось сво?: сидiла усмiхнена, замрiяна, потiм знечiв'я зловила руками кетяги, що низько нависли над нею, втопила розпалене обличчя в теплий акацi?вий цвiт... Вiдкрилась, аж коли почула продекламоване Берестецьким (нiби жартiвливо, але з почуттям) щось про чорноброву з спраглими губами нецiлованими, з рум'янцем свiтанковим... - Це з Омара Хайяма? - запитала Марися, а вiн вiдповiв з гордiстю: - Мо? власне. Директор тим часом нагадав: - Тож вiд завтра, Марисю Павлiвно, займетесь табором. Дiло неабияке. Сподiваюсь, ви оцiнили довiр'я? - Дякую за честь, - усмiхнулась вона, - тiльки я за чинами не женусь... - Я серйозно кажу: дивiться, щоб не попливла ваша бригантина без керма та без вiтрил... - Вся надiя на Бориса Савовича, - кивнула Марися на колегу, який, вiдпустивши останнiм часом шкiперськi бакенбарди, ще бiльше прибрав вигляду бувалого морського вовка. Колишнiй пiдводник у цей час замiсть каблучки вже розглядав листочок деревiю: нiяк не мiг надивуватись доцiльностi, мудростi витвору. - Таке звичайне, тисячу разiв бачене, - тихо сказав вiн, - а все ж загадка... Самий вiзерунок листка, оця зiтканiсть, форма, елегантнi зубчики... А розгалуження стебелець таке, щоб кожен листок мiг добувати сонце, здiйснювати фотосинтез... Який в усьому розум i досконалiсть. - Чому природа не могла витворити таким досконалим i мене? - без звично? iронi? пiдхопив Берестецький. - Хоча ? i в менi, в людинi, дещо таке, що виклика? подив i навiть захват, але водночас скiльки недосконалостей, вад!.. Особливо, коли зазирнути туди, в надра... Якi пристрастi шкiрять звiдти зуби, дарма що homo sapiens... Печерний волохатий пращур раз у раз да?ться взнаки... Ото хiба що любов, вона таки нас ошляхетнюе, все грубе собою перекрива?... Марися слухала ?хнi розмiрковування, лежачи горiлиць й приплющивши очi, - цiкаво ?й так було дивитись на сонце: замiсть свiтила - суцiльна бура каламуть. Уся небеснiсть зiллялась, кипiла бурогарячим... Вважаючи, певне, що вона задрiмала, колеги розбрелись хто куди, Борис Савовпч пiшов до вихованцiв, вiн теж вирiшив купатись, - зосталась Марися Павлiвна пiд акацi?ю сама. Аж тепер вiйнуло на не? тривогою за цю майбутню "Бригантину". Здалося навiть, що злегковажила, згодившись очолити табiр, коли ? в колективi люди i з бiльшим досвiдом, i з сильнiшою волею... Тривожно. Бо вгадай, як поведуться в нових умовах, серед вiдкритих просторiв, тi маленькi корсари. Випустиш чортенят з пляшки, а назад потiм ?х чи й заженеш!.. Одначе не вiдступати ж! Сама визначила свою житт?ву дорогу, навiть почуття жертовностi ростила в собi, трудного шукала. Ось i ма?ш його по саме нiкуди... Коли пiсля iнституту ви?здила сюди, в цю школу трудну, правопорушницьку, дехто пiдсмiювавсь: - I трьох днiв не протрима?шся... ?хала сюди справдi з острахом, знала ж бо, що не в дитсадок ?де, а до таких, що здатнi на все, можуть i з ножем на вчителя кинутись, на те й правопорушники, злодiйчуки, люди насильства. Хай ще початкового, неусвiдомленого, але таки насильства, що ним вони вже отру?нi зi сво?х юних лiт. Духовнiсть, повага до людини, гуманне чуття - це для них не iсну?, людське в них заглушене, свiт дорослих у ?хнiй уявi населений iстотами ворожими, якi тiльки те й роблять, що вигадують для пiдлiтка рiзнi правила, обмежують його бажання, приборкують волю, вносячи у життя безлiч заборон. А якщо так, то дорослих ма?ш право iгнорувати, обдурювати, можеш викоювати з ними що тiльки вдасться, i хай називають вони тебе правопорушником, але для тебе ганьби в цьому нема, ? в тво?х вчинках тiльки романтика бродяжництва, бездомностi, гострий хмiль пригод, нападiв, сутичок i зв'язаний з ними ризик, азарт. З дорослими в тебе вiйна безперервна, тож i воюй, мстись, хитруй, викручуйся, не соромся бути пiдступним, бо всi засоби для тебе придатнi, бо ти ще не почува?ш огиди й вiдрази до свого падiння. Ось такими уявлялись Марисi тi, найтруднiшi, до яких вирiшила йти наставницею не на сезон, а на роки, щоб, може, присвятити ?м i цiле життя. Ростити людину - це радiсть! Якi там не ?, а вони теж люди, кожен з них iндивiдуальнiсть, i часто дуже колоритна, яскрава... Труднi, в аномалiях, в дисгармонiях, але й з них мають бути люди завтрашнi, люди майбутнього! Хоч як важко буде з ними, але тим певнiше буде вiдчуття перемоги, якщо виявишся спроможною навiть з дисгармонiйного сформувати повноцiнну людську особистiсть. Станеш мовби скульптором його духовно? сутностi, допоможеш чимось кращим виявити себе навiть такому, що нiяких етичних норм не визнавав, що з перших крокiв виходив у життя, як на полювання, несучи на вустах глумливий, вбивницький о