смiх майбутнього карного злочинця. Знала, що й таких зустрiне в спецшколi, матиме з ними справу день у день, i що до не?, молодо? вчительки, вони, певне, ставитимуться з особливою нещаднiстю, ображатимуть, глузуватимуть, будуть принижувати ?? по-дитячому жорстоко й цинiчно, бо де ж малюковi зрозумiти, що, принижуючи iншого, найперше принижу?ш, спотворю?ш самого себе... Ранньо? осенi вперше з'явилася Марися в цих краях, а осiнь тут тиха, довга, з високими небесами, з величним споко?м степiв... Щедрий край. Iдеш вулицею, i виноград лiзе з кожного двору, заходиш на веранду - аж на плечi тобi нависа? синьо-сизими та бурштиновими гронами. Хати великi, декотрi "в шубах", розмальованi одна краще за другу, аж до самих дахiв обвитi виноградними лозами. Причiлки вiд вулицi тонуть у заростях руж, чорнобривцiв та ще в отих квiтах гiллястих, що iм'я ?м нечесана бариня... Паркани всюди повитi крученими паничами з дзвiночками найчистiшо? ясно-блакитно? барви. У день Марисиного прибуття Ганна Остапiвна сама запропонувала взяти ??, молодшу колегу, до себе на постiй, хоча тепер iнодi й нахваля?ться жартома, що за неспокiйну вдачу постоялицi братиме з не? додаткову подать. Ось так i почалось. Любителька лижного спорту, Марися й тут запалилась: поставимо всiх на лижi! Самi в майстернях поробимо! Директор, хоч з усмiшкою, проте згодився, дав завдання, поробили ще з осенi, тiльки ж стати на лижi так i не довелось: протягом зими снiгу майже не було, раз чи два випав, а до вечора вже його сонце злизало. Навiть птахи не всi звiдси вiдлiтають у вирiй, декотрi й зимують по сусiдству, бiля ГЕС, бо нижче турбiн вода нiколи не замерза?... I ??, Марисю, все мiцнiше бере в сво? обiйми цей смаглочолий Пiвдень. Жодного разу не пошкодувала, що сама напросилась сюди. Глушина? Але ж хiба ? глушина для тако? людини, як, скажiмо, Ганна Остапiвна? Нема глушини для того, хто мислить, хто ма? чим горiти, хто повсякчас носить у собi невщухаючий внутрiшнiй свiт! Важко? Звичайно, важко. Тепер Марися може зрозумiти ту однокурсницю, яка вигукнула колись: "Iти працювати з правопорушниками - це просто божевiлля!" Неврiвноваженi, бешкетнi, скаженi... Хоча по-сво?му вони послiдовнi, нетерпимi до фальшi, найменша несправедливiсть виклика? в них бурю... ?, звiсно, серед них грубi, пiдступнi. ? нещаснi. ? просто смiшнi... Ось Бугор вiдмовився працювати. "Не хочу працювати - хочу тiльки ?сти". Гаразд. Сiдай он там окремо в кутку ?дальнi, ось тобi черпак, ложка найбiльша - ?ж. Мало однi?? порцi?, черговий принесе тобi другу, принесе й третю, а ти тiльки ?ж, набивай кендюх... Уся школа стежить, як Бугор, сидячи за окремим персональним столиком, мовчки оруду? сво?м черпаком. Проте наста?-таки той день, коли Бугор каже: "Годi. Набив черево по саме нiкуди, аж набридло... Хочу тепер, як усi". А нещодавно привезли юного вбивцю. Розважався сiрниками на iменинах сво?? сестрички, запалював i кидав до кiмнати, де дiвчатка перевдягались... А на сестрi була сукня бiла, нейлонова - спалахнула вмить! Вiд нейлону того рятунку нема, вiн просто розтопився на дiвчинцi, в страшних опiках у лiкарнi й померла... А винуватець тепер тут божеволi?... Ох, неспокiйна публiка буде на тво?й бригантинi! Ламай тепер голову, чи стрима? ваших маленьких пiратiв цей ромашковий сентиментальний бар'?р, чи стане ?м перешкодою, коли, сп'янiлi вiд сво?х бешкетницьких спокус, сипнуть врiзнобiч на дикий поклик степового роздолля?.. Марися вiльно розкинулась у травi, задивлена у навислi кетяги. Пахне акацiя густо, медово. I всiй тобi солодко до знемоги. Бджоли гудуть, облiплюють бiло-рожевий цвiт, - десь, видно, здалека прилiтають за нектаром. По той бiк урочища Берестецький голосом античного громовержця декламу? якогось латинця, а потiм аж виспiву? улюбленi рядки з "Пiснi морякiв": ...Завтра в iнший край мандрiвка: Чорна дiвка - бiлий хлiб, Бiла дiвка - чорний хлiб!.. Красивий його баритон Марисi при?мно слухати. "Закохана", - каже вiн про не?. З чого це вiн взяв? Певне, ма? на увазi ?? прогулянки iз Степашком. Та чи це ж кохання? Скорше - просто дружба, щира, товариська, трохи iронiчна... Справжн? кохання, яким воно ?й уявля?ться, оте всеосяжне, слiпленне, - чи прийде воно коли, чи й зовсiм ?? обмине? Мабуть, могла б покохати такого, як той сивочубий у плащi, з синiми тужними очима... Той, що його вже нема, що десь на такому ось пагорбi востанн? зболеним поглядом свiт обiйняв... У вiчнiсть вiдпливла його бригантина. О, як вiн глянув на Марисю коло брами пiд час прощання!.. Одним поглядом так багато можна людинi сказати... Примовк Берестецький, натомiсть десь iз глибини урочища соловей пода? голос. Кажуть, менша? на свiтi солов'?в. Хамiв на свiтi бiльша?, а солов'?в менша?! Невже планетi справдi загрожу? розлука з цим сiреньким, самозабутнiм, найнiжнiшим сво?м поетом? А з ким же дiлити оте почуття, що пiдiйма?ться, росте в тобi, хоча й не зна?ш для кого? Незвичний стан пережива? душа в цiм дивнiм урочищi Чортуватiм. Нiби п'янить самий дух акацiй, вiд нього аж чадi?ш, умлiва?ш, поринаючи в безмiри якогось райського блаженства... Марися знову змружу? очi, i одразу зника? все, тане, ма?ш над собою лише цей дивний свiт, зiтканий iз золотавостi сонця й клубкiв бiлого, облiпленого бджолами цвiту. Досяга?ться якась не знана ранiш гармонiя, сонце розлилося, i сама ти вже нiби розчиня?шся в солодкiй млостi природи, в ?? запашистих медах... Зовсiм заплющу?ш очi, i тодi тебе нема, життя розтануло, свiт зiллявся, - на мiсцi сонця виру? в небi тiльки жовто-бура гаряча туманнiсть, сповнена пахощiв цвiту й золото? бджолино? музики... XXIII У день iменин Ганни Остапiвни ще зрання ?й приносять телеграму вiд сина, i цього досить, щоб потiм уже до самого вечора в не? був добрий настрiй. Цього дня ?? вiтатимуть у школi, Валерiй Iванович вiд iменi колег пiднесе Ганнi Остапiвнi букет квiтiв, а вiд служби режиму Антон Герасимович басом побажа? ?й "кавказького довголiття". Коли пiсля школи Ганна Остапiвна повернеться з Марисею додому, ?й доведеться чимало часу витратити, щоб розiбрати поздоровну пошту, що надходила протягом дня. Не забувають свою вчительку колишнi ?? вихованцi. Той зблизька озива?ться, той здалека, а один вiта? Ганну Остапiвну дуже зворушливим листом з мiсця ув'язнення, де вiн пiсля суду вiдбува? свiй строк. - Оце коректив до нашо? педагогiки, - каже Ганна Остапiвна. - Щоб ми не дуже зазнавались... Розповiда?, що славний був хлопець, вийшов зi школи з вiдмiнними оцiнками, нiхто i в гадцi не мав, що вiн знову зiрветься, сяде на лаву пiдсудних... Працював уже скреперистом на каналi, встряв у бiйку пiд час пиятики, що кiнчилась для когось трагiчно... I ось пише, зда?ться, десь аж iз тундри, спiва? дифiрамби колишнiй сво?й учительцi; "Щодня вас згадую, Ганно Остапiвно... Аж коли тут опинився, оцiнив вашi душевнi поради, тiльки тут i збагнув, що мав i що втратив..." Лист iз тундри Ганна Остапiвна вiдклада? окремо: цьому неодмiнно треба вiдповiсти. Всi вони для не?, як сини, а якщо котрий збився з пуття, то за такого серце болить ще бiльше... Квiти на столi, бiля них потертий портфель Ганни Остапiвни, де повно учнiвських зошитiв, та купою щойно прочитанi листи й телеграми... Обважнiла, втомлена, сидить сива вчителька над сво?м багатством, Марисi з тахти видно ?? задумливу постать, повнощоке обличчя, що диха? споко?м душевно? злагоди. Не вчительку, а скорiш селянку-трудiвницю нагаду? вона сво?ю обважнiлiстю, врiвноваженiстю духу i цими великими, звичними до будь-яко? роботи руками. Солдатська вдова. З якою скромною, некрикливою гiднiстю несе вона крiзь життя сво? втрати й свою самотнiсть. Чоловiк був командиром пiдводного човна, пiд час вiйни, коли вони розставляли мiни десь у фiордах Норвегi?, ?х було виявлено ворожим флотом, човен, рятуючись вiд погонi, напоровся на пiдводну скелю, зда?ться, сталося це у Баренцовiм морi... I все. Вiдтодi вдова. Сама виростила сина, далеко вiн зараз вiд матерi: ?, виявля?ться, мiжнародна iнспекцiя по нагляду за дотриманням яко?сь там рибальсько? конвенцi?, i син Ганни Остапiвни одразу пiсля iнституту дiстав призначення в ту мiжнародну службу... По кiлька мiсяцiв не сходить на берег, то з датчанином, то з норвежцем ганяв браконь?рiв у мiжнародних водах, а дiло це не просте, професiя неспокiйна (як багато неспокiйних професiй на свiтi!). Часом у вiдкритiм океанi мусиш перебратися з судна на судно, - одного разу пiд час шторму його ледве не розчавило мiж бортами, бо судна страшенно розгойдало на бурунах, "та ще, може, й навмисно так пiдстро?ли тамтешнi хижаки", - висловлю? припущення Ганна Остапiвна, адже в океанi iнколи промишляють запеклi порушники конвенцiй, вони люто ненавидять цих iнспекторiв за ?хню непiдкупнiсть, а в iнспектори якраз i вiдбирають людей непiдкупних, принципових, бездоганно чесних... Син для Ганни Остапiвни - найбiльша вiдрада, ним живе, ним гордиться. I хоч далеко вiн, i служба така, що все може статись, i переживання постiйнi для матерi, зате коли озветься ось, як сьогоднi, то це щоразу для не? свято. Перечиту? Ганна Остапiвна телеграму, i ледь помiтна усмiшка ?й не зникав, i очi повнi мовби тихо? музики... Людина стiйко? внутрiшньо? злагоди, Ганна Остапiвна й на Марисю вплива? заспокiйливо, не раз у часи сумнiвiв вона пiдтримувала молоду вчительку сво?ю увагою й материнською добротою. Iнодi Марисi дума?ться, що й сама вона через багато-багато лiт стане теж такою. Коли сiли обiдати, Марися запиту? несподiвано: - Хто вас виховував, Ганно Остапiвно? - Найперше батьки. - I яко? педагогiки дотримувались? - Проста була ?хня педагогiка. Знала я, дочко, за ними принаймнi три чесноти, що в народi досить поширенi... Перша, що трудились обо? весь вiк. Друга, що по правдi жили. Нi на кого наклепу не зводили, нi обмови, вуста сво? нiякою брехнею не опоганили... А третя, що вiрно мiж собою любились. Ото вони й були для мене взiрцi, моральнi наставники... Якийсь час мовчали обидвi. Потiм Марися спитала: - А далi? - Далi саме життя взяло в крутi сво? жорна. Вчителювати прийшла в часи труднi, коли вогняна боротьба отут лютувала повсюди в цих краях, скирти, стайнi горiли ночами, а по степах конi блукали бездомнi, з фанерними дощечками на шиях: "Хожу-блукаю, созу шукаю"... Ох, було, було... I знов (уже не вперше) чу? Марися про тi далекi роки, коли вчителювала Ганна Остапiвна в маленькiй степовiй школi, де печi доводилось кура?м топити, i хоч нi електрики, нi радiо ще не було, але й там, в осiннiх вiтрах, у негодах, ця жiнка почувалась щасливою, бо вдвох були, удвох... Школа тiсна, гасовi лампи, заняття в три змiни, i шляхи розбагнюченi так, що на довгi мiсяцi нiякого зв'язку з зовнiшнiми цивiлiзацiями... Однак працювали з радiстю, не скаржились, ще й пiсень вечорами спiвали хiба ж так!.. - А тепер глянеш: i Палац культури, i траса пiд вiкнами, а воно при?де з сво?м дипломом, та ще й носом крутить, вичiку?, як би перескочити кудись поближче до барiв та ресторанiв, - обличчя Ганни Остапiвни на мить хмарнi?. - Чи згадати, як цю школу ми створювали: ще досвiду нема, страшно. Правопорушники ж! Таких ще в нас не було, ми для них троглодити, вони для нас зарiзяки, яких ма?мо на кожному кроцi остерiгатись... Недовiра, вза?мний острах - бо?мося ми ?х, а вони нас. Спершу шестеро всього було, а потiм цiлими партiями почали ?х завозити з рiзних областей. Та все такi - на людей не схожi: в болячках, немитi, замурзанi, в кишенях цигарки, карти. Одного вечора цiле вогнище з ?хнiх заяложених карт розпалили. I силомiць не вiдбирали: кожен сам пiдходь i кидай, якщо совiсть заговорила... А зате пiзнiше... Iду якось мiстом, коли хтось гука?: "Ганно Остапiвно!" Кому це я, думаю, тут потрiбна... Юнак пiдбiгав такий радiсний, в куртцi шкiрянiй. "Невже не впiзнали? Це ж я, Зозуля! Що з картами не хотiв розлучатися... Зараз на судноремонтному". Завiв до павiльйону, та ще й морозивом пригостив... Усмiхнулась Ганна Остапiвна при тих згадках, примовкла, а Марися тим часом уже прибирала зi столу. Тiльки були зiбрались обидвi сiсти за учнiвськi зошити, як за вiкном просигналив мотоцикл, почулися знайомi кроки на верандi... Жiнки переглянулись весело. Так i ?: з'явивсь на порозi власною персоною Костя Степашко, як завжди, пiдтягнутий, сухолиций, в доброму гуморi. - Кажуть, десь тут iменинниця прожива?? Вручив Ганнi Остапiвнi букетик троянд у целофанi, поставив на стiл пляшку червоного угорського - "Бичача кров"... Марисю Павлiвну запитав, чи не втiк знову вiд них Кульбака.., Вона аж губки сердито надула: - Звiдки таке припущення? - Та ось тiльки що до мене один з лiсосмуги вибiгав, чистiсiнько ваш Кульбака... I щоб розважити вчительок, Степашко з гумором почав розповiдати свою пригоду. Мчить оце вiн грейдером, поспiшав сюди зi швидкiстю людини, яка квапиться на побачення, i раптом чу? гук з лiсосмуги: "Стiй! Стiй!". Голосок дитячий, вимогливий, довелося зупинитись, бо, може, що сталось... Пiдбiгав до мотоцикла пацанок, викапаний тобi Кульбака, на головi в нього кашкет мiлiцейський - батькiв чи братiв!.. Десь там з кущiв визирають ще кiлька пастушат, стежать, як ?хнiй вожак поведеться... А цей, видно, смiливець, зовсiм по-бойовому зверта?ться: "Дядьку мiлiцiонер, покажiть свого картуза!" - "Нащо тобi?"- "Будь ласка, ну, покажiть". Що вдi?ш: скинув, показую, а воно взяло, подивилося й розчаровано назад поверта?: нi, каже, це не те... "Та що ж ти хотiв?" - "Я, - каже, - хотiв перевiрити, чи пiдкладка у вашому картузi, як у мо?му!.." Отак розiграли, бестi? малi, блюстителя порядку... - I колишнього правопорушника, - засмiялась Ганна Остапiвна. - Невже був? - здивувалась Марися. - Хто б мiг подумати... Такий зразковий!.. Марися пiдхопилась, щоб подати келешки та ще там щось приготувати, а гiсть тим часом, вiдкоркувавши пляшку, у вiльнiй позi сидiв на стiльцi й закохано стежив, як Марися господарю?. Сьогоднi вiн ?й скаже нарештi те, що вже не раз збирався сказати. Колись це називалось: освiдчитись, зiзнатись у сво?х почуттях... Щоправда, не зовсiм уявля?, як це воно буде, але ж... Отак би дивився й дивився на не?... Ось вона, зiп'явшись навшпиньки бiля буфета, дiстав кришталевi келешки. Майнула з ними на кухню i вже звiдти несе ?х помитi, розставляв обережно, кладе чистi серветки... Робить звичайнiсiньке дiло, а йому так при?мно спостерiгати ??, ще й вiдкривати в Марисi оцю вроджену грацiю, плавнiсть рухiв, природну красу, що ? i в стрункiй, ладненькiй поставi, i в гордовитiм поворотi голови, i навiть у тому мимовiльному жестi, звичному змаху руки, яким Марися раз у раз поправля? сво? неслухняне пухнасте волосся... Коли вона знов сiла до столу, гiсть, поналивавши червоного в келешки, запропонував: - За вас, Ганно Остапiвно... Марися пiдтримала з пафосом: - За людину велико? душi! Вiдсьорбнувши вина, Степашко з iронiчною мiною звернувся до господинi: - Ганно Остапiвно, хiба ? душа? - Був час, коли не було, зникла, - в тон йому вiдповiла Ганна Остапiвна. - У мо?? подруги навiть непри?мностi виникли, коли вона якось на уроцi слово "душа" дала учням вiдмiняти. До конфлiкту дiйшло, на захист необачно? мусив стати "Робос", так звалась тодi профспiлка освiтян... - У наш час душа теж водиться не в кожного, вiдповiла Марися дошкульнiстю сво?му "кавалiровi". - А в декого ?? не завжди й виявиш, ледь-ледь ознаки життя пода?... - Здаюсь, - пiдняв руки Степашко. - Питання з'ясоване... Жаль тiльки, що нашi Марися Павлiвна сьогоднi чомусь не в дусi... - Бо заждалася, - сказала Ганна Остапiвна. - Переживала людина, чого так довго не з'явля?ться ?? кавалiр... Я вже ?? розраювала: вiн же студент-заочник, може, консультуватись по?хав... Або десь на операцi? - хулiганчат ловить... - Для Марисi Павлiвни, мабуть, дивною зда?ться людина, що обрала собi таке заняття - ловити пацанчат? Менi самому iнодi дивно. Тiльки й тiшу себе тим, що рано чи пiзно потреба в нашiй професi? вiдпаде... - Все може бути, - мудро посмiхнулась Ганна Остапiвна. - Ученi вже нiбито виявили в мозкових пiвкулях центр, що керу? людською агресивнiстю, - вiв далi Степашко. - Головне було виявити цей загадковий центр, а далi буде простiше: таблетками збиватимуть агресивнiсть... - Не вiрю в таблетки, - сказала Ганна Остапiвна. - Вiрю в iнше... До речi, поздоровте й Марисю Павлiвну: ?? призначено начальником лiтнього табору, вiн буде зватися "Бригантина"... - Вiтаю, товаришу начальник! - сказав Степашко. - Вдало вирiшено: капiтаном "Бригантини" саме й мусить бути така сувора особа. - Не лише сувора, а й владолюбна, - додала Ганна Остапiвна. - Така вже порода. Одна з ?? землячок колись навiть Оттоманською iмперi?ю правила... Ну, а цiй дiсталося зборисько маленьких пiратiв... - Вам жарти, - зiтхнула Марися, - а мене тривога не покида?: як я ?х утримаю? Адже це буде щось схоже на повiтряний замок, i мури будуть iз самого повiтря... Може, першого дня всi кинуться врозтiч, хто куди? - Повиловлю?м, - усмiхаючись, приспоко?в Степашко. Марися дивилась на нього вивчально. - Були колись мiнезiнгери, - сказала пiсля мовчанки вона, - мандрiвнi фiлософи, бурсаки, вiчнi студенти бродили по всiй ?вропi... Славний лицар Дон-Кiхот роз'?жджав по свiтах на сво?м Росiнантi... Один наш колега теж мрi? про таке... А ви, Степашку, чи могли б зважитись на щось подiбне, звершити сучасний лицарський маршрут? - У наш час, Марисю, Дон-Кiхот неможливий, - переконано заперечив Степашко. - Чому? - Як особа без певних занять, був би вiн затриманий негайно. Та ще й дiстав би по вiдповiднiй статтi "за систематичне бродяжництво"... Свiт, Марисю, розмiрений, задокументований... Марися звикла до його жартiв у такому дусi, бува? вiн часом дотепний, а зараз... У його вiдданостi вона не ма? сумнiву... Та чи тiльки цього вона прагне? Збоку ?х уже розглядають як майбутн? подружжя, нiби до того воно i йдеться, тiльки все ж випадковiсть, неповнота почува?ться в ?хнiх стосунках, якимись прiсними вони здаються Марисi... Видно, вiн це розумi?, бо раз у раз за його жартами вчува?ться присмученiсть, i в його залицяннях ? мовби доля гiркоти... При?хав, виявля?ться, щоб забрати Марисю в кiно. Тiльки треба вирiшити - куди? На ГЕС чи в радгосп, а можна ще в мiстечко льотчикiв, щоправда, це далеченько в степу... Саме цього несподiвано навiть для себе й забагла Марися: - До льотчикiв! Степашко не заперечуванi', - Прийма?ться. Ганну Остапiвну радувало, що вони швидко дiйшли згоди. - ?дьте, ?дьте... Оце, друзi, тiльки й вашого. Життя, воно дуже коротке i так летить - iз швидкiстю свiтла чи й ще швидше... Незабаром мотоцикл уже мчав ?х центральною вулицею села, потiм прогуркоче вiн мимо спецшколи, - не могла Марися вiдмовити собi в задоволеннi на ракетнiй швидкостi джухнути мимо Антона Герасимовича, знаючи, як вiн ставиться до таких ?? "правопорушницьких" по?здок. Ось i мур, побiлений вапном, бiля прохiдно? арки срiблиться акацiя у важкому цвiтi, аж на камiння муру кладе сво? розiмлiлi кетяги... Антона Герасимовича, на жаль, не видно, на прохiднiй сто?ть iнший вартувальник, мало знайомий Марисi. - Що там? - запитала Марися Павлiвна, коли водiй пригальмував мотоцикла. - Та нiчого, - схмура вiдповiв вартовий. - Тiльки Бугор та Кульбака побились... I коротко розповiв: чистили на кухнi картоплю, Бугор чимось розсердив комишанця, а той скипiв - хiба ?м довго? - i ножем наослiп пошпурив... Крiзь сорочку в плече загнав, довелося укол давати... - А за що ж завелись? - Марися зiскочила з мотоцикла. - Та хiба ?х розбереш... Матiр той Кульбачину нiбито непоштиво обiзвав, чи що... А воно ж, Кульбача скажене, спалахнуло одразу... Марися обернулася до свого "кавалiра": - ?дь. Я залишаюсь. I на очах сторопiлого Степашка ?? маленька постать швидко зникла у дверях прохiдно?. XXIV "Гальма не вiдрегульованi"- ще й так про них кажуть. Реакцi? в таких на все блискавичнi: йдуть, марширують по двору, пiсню горлають, а тiльки хто ненароком на п'яту передньому наступив, - враз оберта?ться, i вже затуляй обличчя... Лясь! лясь! i далi пiшли, спiвають. Так i в Кульбаки з Бугром: швидко побились, швидко й помирились. Тим бiльше, що Бугор пiд тиском товариства змушений був визнати, що поводився, як останнiй нахаба: навiть у вiчi не бачивши Порфирово? матерi, дозволив собi вiдгукнутись про не? брутально... Ну й дiстав по заслузi. За кiлька днiв по цьому, коли радiсно збудженi школярчата ?хали в радгосп на роботи, обидва забiяки, нiби нiчого мiж ними й не було, вже сидiли в кузовi поруч, i Кульбака навiть пiдспiвував, коли Бугор затягнув сво?? безглуздо?: По кривiй i нерiвнiй дорозi ?хав безколiсний грузовик... Цей ви?зд був особливий: ?хали збирати черешню! Десантом мали викинутись на радгоспнi сади, що вже ждуть ?х не дiждуться... Зустрiв ?х не карликовий сад i не пальметний, де ото молодим деревам руки викручують та розпинають на дротах, - зустрiли хлоп'ят могутнi черешневi вежi, що вiльно вигналися в небо й зажеврiлись уже купами ягiд по верхах, горять, як при свiтлi вранiшньо? зорi... Високо? Так це ж i добре, ? куди дертися тим, хто черешню обриватиме... Хлопцям випало таке щастя. Тiльки зарум'янилась "тавричанка" та "рання мелiтопольська", директор радгоспу одразу й примчавсь до спецшколи: - Виручайте!.. I ось вони тут. Швидко розподiлились, втямкували що i як - i за роботу. Черешню ?ж, скiльки хочеш, це дозволя?ться, а черешня така, що хоч i вiдро ?? з'?си - живiт не болiтиме, тож смакуй, ласуй, але й про норму не забувай! Кульбака, що перед цим вiдзначився на полоттi гороху та моркви (можливо, сприяло цьому й гасло, розмальоване Берестецьким на спецiальному стендi: "Гостри сапу звечора! Хай вона буде гострiша за тво? власнi зуби"), - опинившись у саду на черешнях, виявив тут ще бiльше завзяття. Першого ж дня трудар комишанський перевиконав норму i на вечiрнiй лiнiйцi стояв правофланговим, хоч ростом i не найбiльший. Бо заслужив, трудився на совiсть! Iншi теж не лiнувались, за винятком хiба що Бугра, на якого в школярськiй стiннiвцi з'явилась карикатура: сто?ть руки в боки, за?дений до вух шовковицею (десь вiн i шовковицю винишпорив). На збираннi черешнi Бугор уперто заднiх пасе, норма йому не да?ться, бо, мовляв, сонце так слiпить, що вiн не може розрiзняти, де листя, а де черешня... Смiшна була карикатура, i сам Бугор голоснiше за всiх реготавсь, впiзнавши себе, розмальованого... Перший день минув загалом досить спокiйно, а ось коли ви?хали вдруге... Зовнi, однак, нiщо не вiщувало грози. Кипить робота. Хто на драбинах, приставлених до розкiшних черешневих веж, а декотрi волiють i без драбини обходитись, шастають, мов бiлки, мiж гiллям, меткi, верткi, тiльки листя шелестить та лоби крiзь кетяги черешень проблискують... Пiд'?здять машини, вiдкривають борти, i ящики з черешнями раз! раз! - i вже кузов ними наповнений, помчать звiдси якi на консервний завод, а якi просто з саду, ще в росi, до лiтакiв, Аерофлот вiдправлятиме ?х в мiста безчерешневi, людям у Якутiю, в Заполяр'я... Усi задоволенi трудовим десантом спецшколи: був директор - хвалив, був агроном - хвалив, пiдходить з костуром сторож, колишнiй мартенiвець, людина-гiгант, у самiй майцi, у штанях широких, i теж раду?ться працею недавнiх правопорушникiв. - Можна ж, виходить, i чесно свiй хлiб заробляти, - каже вiн, спершись на костур, схожий на той черпак, що ним метал розливають. - Чесний хлiб, вiн куди поживнiший... А то скiльки охочих бував на дармове! Як лiто, так i штурмують цi садки, лiзуть iз пляжiв, голi, мов дикуни, продираються крiзь живоплiт. Станеш такого соромити: та ти ж, мабуть, уже й комсомолець, десять класiв, мабуть, скiнчив? А вiн: "Та я тiльки попробувати!" - "А нащо ото авоську припас?" I хоч стрiляй його: звiдси вiдженеш, а вiн з iншого мiсця лiзе, ще й зуби скалить, такi поставали - нi сорому, нi честi. Щира душа цей мартенiвець, пiдiйде то до одних, то до других, про сво? хвороби хлопцям розкаже та скiльки металу перетопив на заводах, перш нiж пiти в охорону цих райських садiв... Але ж не всi люди такi. Псу? настрiй хлопцям новий доглядач вiд служби режиму, вiн тiльки влаштову?ться до них, проходить iспитовий строк i, може, тому на всiх в'?да?ться, такий причепа виявивсь, що хлопцi одразу його не злюбили, для них вiн з першого дня Алiгатор, або просто - Крокодил (Хлястик запевня?, що очицi в нового справдi схожi на крокодилячi). Невiдомо, звiдки й узявся; тi кажуть, з гесiвсько? охорони його вигнали за пияцтво, iншi, що вiн нiбито строк вiдбував на комишитовому заводi. Пригорблений, жовтолиций, втягнувши голову в плечi, перебiгав вiд дерева до дерева, винюху?, де що не так, кого на чому можна б зловити. А тут якраз i нагода трапилась. З консервного заводу завернули кiлька ящикiв з черешнею, де було виявлено фальш: знизу пiдкладено гiлочок з листям та груддя землi, а черешнею зверху тiльки прикрито... Наглядач ревно взявся дошукуватись винуватця, з пiдозрою кидався до кожного: "Мабуть, твоя робота?", аж поки Бугор непомiтно для iнших i, нiби жартома, кивнув йому на Кульбаку, на передового: то вiн, мовляв, утнув... Це можна було вважати за жарт, одначе причепа одразу вхопився, давай мерщiй зганяти злiсть на Кульбацi: - Оце ти такий ударник? Очi замилю?ш? Грiш цiна тво?м рекордам! I вгорi ото, - кивнув на дерево, - на вершечку позалишав, то для кого? Для горобцiв? - То не моя черешня, - буркнуло хлоп'я, ображене пiдозрою. - А чия? Хто обривав? Тебе питаю! - Не скажу. - Ага, втаю?ш! Тодi лiзь сам i позривай менi до останньо? ягодини! - Не полiзу! - А я кажу: лiзь! - Нi i нi! - кричало хлоп'я, доведене трохи не до слiз, бо справдi ж не його це була черешня, i ящики бракованi теж не його, - всi хлопцi знали про це. Товариство пробувало захистити Кульбаку, але заступництво ще бiльше розлютило наглядача: - Змова? Кругова порука? Якщо так, завтра всi аж зашумите на кукурудзу! Отам погарту?тесь! А коли нарештi Крокодил, так i не домiгшись свого, подався до iнших, ще там на комусь зганяти злiсть, Бугор, наставивши пальцi рiжками над лобом, затанцював перед Порфиром: - Второпав тепер, яка правда на свiтi? Хто зробив, а на кому окошилось! Доводь тепер, що ти не верблюд! I признався, що то вiн, Бугор, таку штуку з ящиками встругнув, бо пiсля вчорашньо? карикатури теж вирiшив норму перекрити, вийти в правофланговi... I викрутився, бо треба вмiти, бо в нього правило таке: роби що хоч, тiльки не попадайся!.. Сумно стало Порфировi, одразу й охота до роботи вiдпала. Старався як, а ще й винним зробили. Навiть подумалось: а може, й ма? рацiю Бугор? З цим Бугром у Порфира складались дивнi стосунки: то мiж ними доходить до бiйки, до ножа, то iнодi Кульбаку й самого тягло до цього татуйованого переростка з волячою ши?ю, якого комишанець хоч i вважав за бовдура, одначе змушений був рахуватися з Бугровою досвiдченiстю у важливих житт?вих справах. - Ти старався, хотiв, як i мати, у знатнi вийти, - розпатякував Бугор, - а я ?м грудомах на дно, гiллячок з листям, ягiдками зверху притрусив i теж норма! I теж передовий! Одержуйте, будь ласка! - А якби в Заполяр'я пiшло? - вислухавши хвальковите патякання, мовив Гена Буткевич. - Або до тих, що в шахтах? Бугор задумався на мить, потiм вигукнув ще рiшучiше: - А до нас вони як? Нам до одурiння товчуть: будь чесний, справедливий, а самi? Дуже вони справедливi? Крокодиляча ?хня правда! Не пий, не кури, бо вiд сигарети коняка дохне, а я ж ось не дохну? - i Бугор натужно затягнувся сигаретою, випускаючи дим, як фокусник, кiльцями. - Мого пахана третiй раз живосилом вiд алкоголiзму лiкують, а вiн звiдти повернеться та знову як дасть концерт, - не зна?ш, де дiватися... I такi вони всi, - розмiркову? упевнено Бугор. - Нам нотацi? пудами, правила тисячами, а для себе в них одне: "Поживем! Пiсля нас хоч потоп, хоч атомна пустеля!" - За всiх не розписуйся, - заперечив Порфир, бо йому чомусь майнула думка про маму. - На?вняк ти. Правдою хочеш жити? Ну, то й живи! Вiн тебе з тi?ю правдою завтра на кукурудзу пожене або й зовсiм за браму не випустить... I головне, що й поскаржитись на Крокодила зараз нiкому було: директор у вiдрядженнi, в мiнiстерство на нараду викликали. Ганна Остапiвна знов прихворiла, а Марися цiлi днi заклопотана влаштуванням лiтнього табору, тi?? "Бригантини", що невiдомо - з ким та куди вона попливе... Хлоп'яча рада, вже й про роботу забувши, зiбралася на чолi з Бугром пiд черешнею обмiркувати дуже важливу для себе рiч: як провчити Крокодила? Як помститися йому? - Чого вiн чiпля?ться до всiх, халява стара? - Яке ма? право? - Учудити щось йому треба, - сказав Бугор, - Щоб лопнув з досади - таке учудити!.. I це сподобалось товариству: - Учудити! Учудити! - почулися звiдусiль веселi правопорушницькi голоси. XXV Фрегати хмар бiлiють по обрiях, а помiж них, серед пустельного бугристого ландшафту, серед уявних лiсiв Геродотових, що колись зеленiли тут, переповненi нiмфами, сатирами-фавнами, пробира?ться щось на мiсячний всюдихiд схоже. Нiяких фавнiв: безжитт?во, голо, молоча?во. Пiщанi видми жовтiють, лобато лиснiються кучугури, чубатi й безчубi. Чи, може, десь там i фавни серед них попршцухали, як цапки, пiдглядають звiдти: хто ?де? хто смi?ться в тiм брезентовiм шарабанi? Руха?ться газик-всюдихiд науково-дослiдно? станцi?. Крiм водiя, хлопця iронiчного, в машинi ще доктор наук (вiн же й директор), симпатичний товстунець у брилi, в окулярах, та Оксана Кульбака, що ?де провiдати сина. Вирушаючи в справах на ГЕС, директор прихопив i ??, бо це майже по дорозi. Весело в машинi, смiшне згадалось, що могло обернутись i дуже сумним: як учора сапери знешкоджували в цих пiсках мiни та снаряди. Настягували ?х цiлу купу, заклали вибухiвку, пiдпалили шнур i швидше до машини. Др-р! Дрр! - а вона не заводиться!.. Довелося рекорд iз бiгу ставити: таку швидкiсть розвинули, пустившись у лозняки, що олень мiг би позаздрити... Пригадалися також рiзнi штуки, що ?х викоював Порфир. Одного разу осами нагодував станцiйного балакуна. ? такий у них, рота не затуля?, нiчим його не спиниш, то Порфир йому скибку кавуна з осами пiдсунув. Той як вхопив - три днi потiм не розмовляв, тiльки на мигах показував: язик розпух, у ротi не вмiща?ться... А Порфир ще й слiдом з ватагою ходить: розкажiть нам ще про свою дисертацiю... - Гуморист вiн у тебе, з ним не заскуча?ш, - вiдгуку?ться водiй. - Вогонь-хлопець! - Вогонь-то вогонь, та от чи не тиранять вони там його за цей вогонь... Чи на користь йому пiде ?хня муштра? - Вишколять! Там учителi такi, що й зайця навчать сiрники запалювати... Я чув, ?м навiть платять бiльше, бо робота з хулiганчатами дорiвню?ться до роботи в шкiдливому цеху: кiлька рокiв попрацю? - i вже руки трусяться... - А в нас без Порфира аж надто тихо стало, - зауважив директор станцi?. - То, було, як не та пригода, так iнша оживлювала наш буденний ландшафт... А тепер вiн десь там штукарю?... - Отож таке кляте: доки чогось не вико?ть, i спати не ляже... А бува? ж золоте дитя. I заспоко?ть тебе, i школу обiця? бiльше не пропускати, з усiх сил клянеться, звичайно, й тут iз фокусом: "От щоб я вчорашнього дня не побачив!.." Тепер синовi штукарства навiть потiшали матiр, вона вже уявляла свою незабарну зустрiч iз ним. Добротою та нiжнiстю, невихлюпнутими ласками була ?й переповнена душа. Надi? на сина - це було зараз найсвiтлiшим у ?? життi. Ось тiльки чи не забува? вiн там свою неню, чи не розучиться за всiма науками та муштрами матусю любити? Сво?ми сумнiвами вона й подiлилася з доктором наук, котрому це теж, видно, було не байдуже. - Там, де дiти перестають любити батькiв, - сказав вiн, - там кiнець усьому... Звiдти й починаються всi нещастя. I насамперед нещастя для них самих, для дiтей. Жаль, що вони доходять до розумiння цього, коли бува? вже пiзно... - Ви вважа?те, що й Порфир... забуде мене? Вiдвикне? - Я цього не сказав. Навпаки, менi зда?ться, в ньому ? моральнiсть, багатство почуттiв... А що хлопець зараз у випробах, то це не страшно. За мо?ми спостереженнями, любов мiцнiша?, коли людинi трудно. - Вчителька говорила, що мiй труднощiв не бо?ться, - похвалилася мати. - Особливо на годинах працi себе показав. - У матiр вдався, - весело сказав водiй. - Та й дiд був трудяга... Ото був старий! Теж штукар! Iде в аптеку, i яструбок на плечi: не чiпай, мов, мене, бо й очi повидираю!.. А дiло як сво? знав! - Ще й дочцi передав науку, - зауважив директор. - Скiльки ось до не? за досвiдом ?дуть. Тiльки з машин - одразу: ану, де тут ваша знаменита виноградарка, що на вогнi вирощу?... - Годi вам, бо перехвалите, - сказала Оксана. - Iване Титовичу, а що будем робити, як ?? в нас засватають, - весело мовив водiй, - i вивезуть хтозна-куди? - Кому там я вже потрiбна, - вiдмахнулась Оксана не без кокетства. - Ми ?й тут, на мiсцi, пiдшука?мо пару, - сказав Iван Титович. - Так тому й бути: за рахунок станцi? справимо весiлля, хай уже потiм налiта? контроль... - Не завадило б хоч весiллям трохи розворушити нашу Комишанку, - сказав водiй. - Бо вже рiдко й живу пiсню почу?ш, все бiльше з радiоли. - Це правда, - пiдтримала Оксана, зiтхнувши, - Мотоцикли по дворах, антени над головою, кожен у достатку живе, а вийдеш увечерi - нi пiсень, нi гукiв... Темно по хатах, тiльки у вiкнах голубенькi вогнi, як на болотi блукають, - усi перед телевiзорами сидять, хокей дивляться, провалився б вiн вам... - Не лайся, я болiльник: нi хокея, нi футбола не пропускаю, - нагадав водiй. - А тебе висвата?м за такого, що матиме аж два телевiзори в хатi... Догаду?ться Оксана, кого вiн ма? на увазi. Один такий у них молодий удiвець - механiк Юхим Обертас, що торiк дружину втратив: струмом убило ??, коли прасувала бiлизну... З переселенок, лаборанткою працювала. Любились вони мiцно, здавалось, так i до старостi дiйдуть у глибокiй вза?мнiй любовi... Коли поховав, думали, чи аж не схибнувся вiд горя, вiд переживань. Попервах Оксана з сусiдками iнодi забiгали до механiка в хату хоч трохи навести лад, - запущено ж, незаметено... Забiжать, а вiн в чоботях лежить горiлиць на постелi, блiдий, з заплющеними очима, - спить чи тiльки дума?... по кутках телевiзори аж два (жоден не працю?), на вiкнах важкi, з червоного плюшу порть?ри, вiд них i в хатi сутiнь, якийсь червоний висить туман... А одного разу застали Юхима за дивним заняттям: сто?ть бiля столу з електричним прасом у руцi i прасу? блузку дружинi! Кажуть, перед кожним святом механiк сам пере ?? i сам прасу?... Бо Лiда-дружина - ще вона жива для нього, i хiба ?? хто мiг би йому замiнити? А цi, бач, не розумiють, уже б ?м сватати... I ви, товаришу директор, хоч i доктор наук, хоч про мiльдiю та про фiлоксеру все зна?те достеменно, але в науках сердечних, людських, пробачте, не дуже, зда?ться, тямку?те... - I людина надiйна, - каже директор, знову натякаючи на механiка. - Свiй, корiнняк... Це вам не з прийшлих: одною ногою тут, а другою десь... Вiд лiтуна тiльки й чу?ш: "Я ж у вас не вiчний..." А ви обо? корiнням тут, у цих пiсках, ви якраз вiчнi. Обо? ще молодi, мiцну сiм'ю створили б... - Облишмо цю розмову, - сказала, посумнiвши, Оксана. - А коли вiн ще свою любить i йому не до мене? Та й у мо?й душi не все ще, може, вигасло... I несподiванi сльози враз ?й виступили на очах. Непроханi свати пiсля цього бiльше ?? не чiпали. Де ?м знати було, як усе складно для жiнки, для матерi, що ма? дитя. Раз уже зробила спробу, та опеклась. Були й пiсля того нагоди, були ночi вагань, та кiнець кiнцем знов материнське перемагало, думаючи про сина, знову казала собi: "Нерiдного батька йому? Нi, краще буду сама, для нього житиму!.." XXVI Любив Антон Герасимович ось такi тихi години, коли, пiдмiнюючи вартового, доводиться йому самому залишатися в будцi на прохiднiй. Як нiде, почува? тут повноту сво?? влади, адже кожен, хто до тебе зверта?ться чи повз тебе проходить, виявля? тобi шану й повагу, бо ти вiда?ш брамою, сто?ш при тiм найсерйознiшiм рубежi, вiд якого почина?ться режимне чи безрежимне життя. В будцi прохолода, тут навiть у середлiття спеки нема; стiни товстi, намурованi ще монастирськими мулярами, а вiкна затуля? вiд сонця лапатий, вихованцями посаджений виноград. У спокiйному й возвишеному (як вiн сам каже) станi духу перебува? Антон Герасимович. Озбро?вшись окулярами, сидить бiля столика над розгорнутим фолiантом, одним iз тих обстрьопаних стародрукiв без початку й кiнця, що якимось чином потрапляють час вiд часу в руки начальника режиму. Ма? пристрасть вiн до книжок рiдкiсних, звiдкись чудом добутих, за це дружина його назива? вдома чорнокнижником, звiсно, бiльше жартома. Процес читання стародрукiв подоба?ться Антоновi Герасимовичу не тiльки сам по собi, а ще й тому, що ма?ш потiм можливiсть несподiваним випадом загнати в глухий кут котрогось iз цих шкiльних мудрагелiв з iнститутськими дипломами, прилюдно втреш носа комусь iз них, зацитувавши при нагодi напам'ять щось таке, як, скажiмо, указ Петра Першого вiд 9 квiтня 1709 року за номером 1698: "Нами замечено, що по Невскому прошпекту и в ассамблеях недоросли отцов именитых в нарушение этикету и регламенту штиля в гишпанских панталонах и камзолах, расшитых мишурою, щеголяют предерзко. Господину полицмейстеру из Санкт-Петербурга указываю впредь оных щеголей с рвением великим вылавливать, сводить их в литейну часть и бить кнутом, пока из гишпанских панталон зело похабный вид не останется..." Зациту? ось таке Антон Герасимович ?хнiй педагогiчнiй асамбле?, а надто ж тому патлатому дискутеровi Берестецькому, з яким найчастiше схрещу? списи, i сто?ть тодi, вдоволено пожинаючи лаври ?хнього сум'яття та подиву: "А що, вхопили? Оце вам i Саламур з Дипломом це-пе-ша (тобто церковноприходсько? школи)!" А зараз Антон Герасимович сидiв над книгою, за якою давно вже полював i яка аж оце, зрештою, потрапила йому до рук, i мiстила вона в собi справжн? багатство - поiменний ре?стр усiх куренiв сiчового лицарства. З бiльшою цiкавiстю, нiж який-небудь детективний роман, вичитував Антон Герасимович тi довжелезнi списки козацьких сотень, маючи та?мну думку зустрiти серед ре?стровцiв i котрогось лицаря на прiзвище Тритузний. Бо десь iз глибинних надр, з туманних переказiв дитинства перейшла йому в спадок певнiсть, що сам вiн роду лицарського, що недарма дубовий сволок у дiдовiй хатi прикрашало рiзьблене - з ятями та з твердими знаками - свiдчення про лицарське походження роду Тритузних. "Десь ма? бути й Тритузний, неодмiнно десь ма? бути", - з цi?ю думкою читав, вчитувався у списки ре?стровцiв (теж з ятями та з твердими знаками). - Охрiм Пожар!.. Лесько Квiточка!.. Ясько Дудка!.. - шепотiли губи його, вимовляючи кожне iм'я з насолодою. - Андрушко Великий!.. Михайло Чучман!.. Махно Заплюйсвiчка... Олешко Вiчний... Iван Семибаламут... Iван Злий!.. Антон Герасимович зiтхнув сумовито: Тритузного поки що не було. Але ж якi iмена; Лесько, Ясько, Дорош, Жадан, не те що в теперiшнiх: Едик - Вадик - Жорик... тьху! За цим роздумом i застала Антона Герасимовича несподiвана вiдвiдувачка. Стала на порозi, як тихе лiто, як видиво його, Тритузного, юностi, що прийшло глянути на його осiнь. У газовiй косинцi, вив'язанiй аж трохи грайливо, красуючись у сво?х смаглих рум'янцях, сто?ть усмiхнена, приязна, з високим бюстом... Антон Герасимович одразу ?? впiзнав. Це ж та, комишанська, що на пристанi тигрицею на них накинулась, заступаючись за свого синочка, а тепер ось така з'явилась культурна, губи пiдфарбованi, золотий годинник на руцi й плетена з синтетично? соломи сумочка (з тих, що ?х можна добути лише в китобо?в, син Антона Герасимовича, гарпунер, теж таку дружинi привiз). I нiяких вузлiв на нiй та корзин з передачами... Трима? в руцi лише жмуток синiх волошок, що десь синiли перед цим у гарячих ?? кучугурах, - вважа?, певне, що для синочка це буде наймилiше... Чемно привiталась, пита?: - Це ви будете товариш Саламур? Мав би вибухнути гнiвом, розкричатися при такому звертаннi чи й вигнати ?? геть, але ясно було, що запиту? вона щиро, без намiру образити (ось так слава його пiшла по свiту пiд цим прiзвиськом). I тому вiн, торкнувши вуса, вiдповiв молодицi з спокiйною статечною гiднiстю; - Лева по кiгтях впiзнають... А ви що хотiли? - Та син мiй тут у вас... Кульбака Порфир... - Зна?м такого... На черешнях зараз, повернуться на обiд. Так що доведеться зачекати. Жiнка озирнулась, де б сiсти, i Антон Герасимович аж тепер дотямив, що дав маху, вчинив не як лицар, i, щоб виправити свою похибку, досить браво пiдскочив, подав жiнцi стiльця. Сiв i сам бiля столу з телефоном, з металевою шпичкою, на якiй були понаколюванi якiсь папiрцi, мабуть, перепустки. Руку Антон Герасимович поклав на розгорнутий фолiант. - Тритузний я. Нiякий я не Саламур, - незлобиво пояснив вiдвiдувачцi. - Начальник режиму. А Саламуром став з ласки вашого синочка, це вiн - семибаламут! - мене так охрестив! . - Це на нього схоже, - вдавано посуворiшала мати, хоча в душi тiльки усмiхнулась з зата?ною гордiстю. - Чи не хворiв вiн тут у вас? Чи не бешкету?? - Сам розкаже... У нас, правда, побачення тiльки по вихiдних, але для вас зробимо виняток як для знатно? виноградарки... Я теж вдома виноградом займаюсь, ну в мене рiзносортиця, бiльше напiвдикi, не те що вашi "сенсо" та "карабурну"... А вiдвiдувачка знов за синочка: - Це правда, що отряха мiй став тут у вас ударником працi? - Що не лацюга, то не лацюга, - визнав Антон Герасимович. - Хапкий до всякого дiла, а це вже неабиякий плюс... Можна надiятись, що вилюднi?, обере чесну трудову путь... Праця, вона-таки лiкар найкращий! Оксана, слухаючи Тритузного, була згодна з ним: так, вся мудрiсть людини - в працi. З нею почува?ш, що живеш недаремно на свiтi, да? вона певнiсть тобi й шану людську, приносить навiть у самотностi радiсть, iнодi майже насолоду, яку, може, й називають щастям... - Але тiльки праця обрана, улюблена... - Авжеж. У нас вона саме така. Черешню збирати - що може бути при?мнiше для дiтвори? Учора ваш на лiнiйцi вже серед правофлангових стояв, - це в нас честь така для тих, хто перед веде... Трудяга, нiчого не скажеш... Слухаючи цi похвалки, мати аж цвiте: - А дома ж був такий шалений! - Вiн шалений i тут... Прямо скажем, трудний хлопець, але ? в ньому й таке, що хоч-не-хоч викликав симпатiю... I що роботи не бо?ться. I взагалi... смiлива, хвацька душа! Одне слово, з живчиком, з перчиком хлопець. - Антон Герасимович i незчувсь, як скористався примовкою директора, що ?? сам свого часу висмiював. - Спасибi ж вам, - тихо, з почуттям вимовила молодиця. - Така я вдячна вашiй школi... Хiба я не розумiю, що було б зi мною, матiр'ю-одиначкою, в iншi часи, яка доля ждала б i його, i мене? А тут, бач, сама Батькiвщина взяла малого пiд свiй прихисток, щоб не пiшов по безпутнiй дорозi... - Вiрно, мiг би хлопець зовсiм розпоганитись, а зараз вiн у надiйних руках, - запевнив Тритузний. - Тут до нього увага, тут за ним догляд i вдень i вночi. Звiсно, нам, персоналовi, це не мина?ться безслiдно, декому передчасно здають нерви, зношу?ться органiзм... Одначе щадити себе не доводиться, бо - треба... - Спасибi, спасибi, - знов повторила жiнка душевно. - Можете уявити, яких сюди нам направляють... Понiвеченi вже та покрученi, як отой карагач у пустелi... Так уже його крутило та викручувало житт?вими бурями... А мусимо приймати, братись за його формування. Ох, не просте це дiло - формувати людину... - I не кожному воно да?ться, потрiбен хист i до цього, - узгiдно каже вiдвiдувачка. - Та ще хто як ставиться до сво?? роботи... Вiзьмiть хоч i в нас, коли вийдемо навеснi на виноградники обрiзати кущi... Один робить це швидко та якiсно, а iнший - особливо з гастролерiв перелiтних - женеться лише за заробiтком, ганебний слiд кида? позад себе: цiлiсiнькi кущi, якi йому здалися трудними, геть повикидав, бо легше вiдразу зрiзати цiлий кущ, анiж думати над тим, як правильно його сформувати. - Так то ж просто кущi, - вигуку? Антон Герасимович, - а нашi кущi - це живi людськi душi! Юнi ще та незаскорузлi, куди його спряму?ш, так воно й ростиме... Сьогоднi дiти - завтра народ! - Чомусь погане до дитини само липне, а добре так важко доводиться прищеплювати, - з сумом сказала Оксана. - А прищеплю?м! - вигукнув начальник режиму. - Хай навiть воно i кричить, i вiдборсу?ться, бо ще не тямить, що добро йому щеплять... Беремо сюди найтруднiтих, тих, що вже пройшли Крим i Рим, - iнший i дорослий не бачив того, що воно вже встигло пережити. - I звiдки в них ця пристрасть до бродяжництва? - А звiдки - до безглуздого руйнування? Ти зробив, ти цi лiхтарi поставив, засвiтив, а я поламаю, потрощу, бо менi так хочеться. А якщо до автобуса, то вскакую першим, захоплюю мiсце бiля вiкна, бо там мо?й особi при?мнiше сидiти, вона хоче вiтерцем обвiватися, а ви грубi, черствi, бо вимага?те, щоб я встав, поступився мiсцем перед кимось старшим... Говоримо все про пережитки, а воно й нажитки нашi нiчим не кращi... Скiльки ?х таких розвелося, котрим пошанувати старших зда?ться принизливим. Iнодi навiть у добропоряднiй сiм'? воно раптом ста? бездушним вимагачем, шкурником без совiстi й честi. А батькам? Нема ж тяжчо? кари, нiж кара дiтьми! Жорстокими, невдячними... Ще на свiтi не жило, а вже набралося звiдкись диких понять, хамства, нахабства, а нам усе це треба вичавити з них, як отому письменнику, що по краплi вичавлював iз себе раба. Тiльки вiн сам iз себе, а цi ще самi не вмiють, мусимо допомогти. Бо нiкому ж не байдуже, якими вони виростуть, оцi потомки, оцi, що завтра мають нас замiнити... Дивишся на нього й дума?ш собi: ким же ти будеш? Бур'яниною, шкурником безсовiсним чи людиною, якою пишатиметься народ? Дедалi бiльше розпалювався Антон Герасимович, i вiдвiдувачцi до душi був цей його щирий пал, звертався до не? вже не просто один з вартових, що стережуть хлоп'ят, а наметикований педагог, який багато чого спостерiг у життi i близько прийма? до серця долю цих трудних малолiткiв, що потрапили за браму. Вже чула вона вiд нього мудреннi слова про агресивнiсть натури пiдлiтка, i про дисгармонiю поведiнки, i про те, як обережно треба торкатись до пуп'янка ще не розквiтло? дитячо? душi... Мабуть би, занiмiла в подивi педагогiчна рада, почувши, якими термiнами тут оперу? зараз Антон Герасимович... - Бува?, розводять дискусi?, чим краще виховувати: любов'ю чи страхом? - дедалi збудженiше вiв Антон Герасимович. - А по-мо?му, i тим, i тим... Бо плакатиме наша педагогiка, коли тiльки по голiвцi гладитимем, так само як i тодi, коли тiльки ремiнь над ним свистить... Адже воно тодi скритним ста?, хова?ться, причини його настро?в уже для нас невiдомi... Крик, сльози, лють, тiкав свiт за очi, а ми й не здогаду?мось, чого воно казиться. А його, може, хтось покривдив, може, мати його замiж вдруге або втрете виходить, i воно стражда? вiд цього, ревну?, - у такому вiцi дитячi ревнощi страшнi, воно на все здатне... "А я ж його, як доведе, теж лякаю, що вийду замiж, ви?ду кудись", - з жалем подумала Порфирова мати i знову з надi?ю i пошаною дивилась на Антона Герасимовича. Адже цей чоловiк, здавалося ?й, у спромозi дати щодо сина справжню пораду, видно, вiн наскрiзь бачить сво?х пiдопiчних, чита?, мов розгорнуту книгу, ?хнi дитячi правопорушницькi душi. З вигляду простий, навiть грубуватий, не одразу вгада?ш у ньому аж он якого вченого чоловiка, що, як на ?? думку, мiг би бути й доктором вiдповiдних наук. Недарма ж ото бiля нього книга така серйозна, у шкiрi... Анiтрохи зараз не шкодувала Оксана, що вiддала коханого синочка сюди, на вишкiл цим досвiдченим, терплячим i вимогливим людям. - У вас, мабуть, теж дiти? - запитала. - У мене й онуки, - з гордiстю посмiхнувся Тритузний. - Так, зна?те, швидко все змигнуло. Життя, воно не сто?ть на однiй нозi, мчить i мчить вперед, мов по?зд пасажирський: одних висадить, iнших набере, та й далi, далi... Мало хто й помiтить, кого лишили на цiм полустанку, а хто новий сiв... Ще наче вчора був молодим, до дiвчат лицявся... Бо хоч i бiднi були, зате веселi, спiвучi, виходимо, було, увечерi в плавню, на човнах ката?мось, купальськi розводимо вогнi... До пiзньо? ночi спiви та гуки... Ех, не спiвайте, пiвнi, не вменшайте ночi!.. А тепер уже й плавнiв тих нема, i русалок усiх рiчковi ракети розполохали, не гойдаються на вербах ночами... Говорив це Анiон Герасимович з настро?м, бо чомусь хотiлося постати йому в очах вiдвiдувачки людиною, якiй поетичнiсть не чужа i думки яко? сягають далеко поза цi мури. - А я ж вашi плавнi сама корчувала, - сумовито всмiхнулася жiнка. - Може, якраз тi, де ваша молодiсть зi спiвами при мiсяцi ходила... Промовчав Антон Герасимович, задумливо дивився в принишклий на столi телефонний апарат. - ? люди, - сказав нарештi, - що мало чим цiкавляться, я ?х дрiбнодухами чи й зовсiм пустодухами назвав би... Одним днем живе, як та качка: ряски нахапавсь, воло набив i чого йому ще... На?дений, напитий, пiвлiтра на столi, а в кутку телевiзор з футболом, можна цiлий вечiр сидьма сидiти до нього прикутим... А ми б не хотiли, щоб нашi вихованцi такими виростали. Людинi замало качиного щастя!.. Голос Тритузного лунав гучно, пiднесено, i таким його й застала Марися Павлiвна, що зненацька влетiла до прохiдно? чимось збуджена, розхвильована, напалена сонцем польовим. Десь була, десь ?здила, вбрана по-святковому, в мiнi-спiдничцi, хоч така вiльнiсть i суперечить шкiльним правилам... Вона вже, видно, бiльше почува? себе десь там, на сво?й "Бригантинi", якою зараз тiльки й живо. З вiдвiдувачкою привiтно перекинулась словом, Порфира, мовляв, ви тепер не впiзна?те, i пiсля цього одразу до Антона Герасимовича з сво?ю радiстю: - На аеродромi була! ?здила з Ганною Остапiвною сина ?? зустрiчати!.. А лiтак затримався, десь у Прибалтицi нiбито гроза не пускала... I за кожним словом оченята ?й яскрiлись, блищали, i голос бринiв незвично, як бува? тодi, коли людину переповню? почуття яко?сь пота?мно? радостi, почуття велике й нестримне... "Так наче сво? щастя зустрiла", - з присмутком дивилась на не? Оксана, що одразу мовби пригасла в присутностi вчительки, мовби злиняла перед ?? яскравою молодiстю. Щось сталося, це ж видно по нiй, хоч вона, може, й сама ще не розгадала свого почуття... А вiд нього й красива... Чому кохання завжди красиве? Чому злоба завжди потворна? Марися, рiшуче вiдсунувши телефон, присiла на край стола, виставивши стрункi сво? ноженята, i все щебетала до Антона Герасимовича. Яська, сина Ганни Остапiвни (Ясько - iм'я яке чудне!), вона вже, виявля?ться, запросила виступити бiля вогнища на вiдкриттi лiтнього табору, хай про ту свою конвенцiю розповiсть, про шторми та айсберги, таке юним бригантинцям тiльки подай, вони будуть у захватi!.. Збуджено дзвенiв, переливався той щебет молодого щастя, а вiдвiдувачка, схилившись, сидiла з пучечком волошок притихло, i, якби дано було читати Марисi ?? думки, мабуть, прочитала б: "З усiх кра?н найкраща кра?на - Юнiсть. Але хто вiдплив вiд ?? сонячних берегiв, тому назад нема вороття. Нема таких кораблiв, нема таких бригантин, щоб туди повернули... Хiба що пiсня iнколи занесе людину в той край на сво?х нестарiючих крилах..." З сумовитим усмiхом простягнула волошки Марисi: - Це вам... За те, що клопочетесь мо?м розбишакою... Чи, може, вiн уже чемнiший став? Який вiн зараз? - допитувалась мати з надi?ю. Марисi, видно, не легко було на це вiдповiсти. Протягом останнього часу рiзним бачила хлопця: i бешкетно-веселим, що ладен очi виштрикувати, i до слiпоти озлобленим, грубим, а зараз частiш усього бачить... задумливим. Iнодi ?? аж тривога бере: про що вiн? Чого ото лоба схмурю?? Просто посерйознiшав? Адже це якраз той перiод, коли дитина почина? узагальнювати явища, починав вловлювати якiсь доти ?й не доступнi закономiрностi життя... А може, ? й iншi причини тих його задумувань... Дехто з колег вважа?, що треба ?м не давати замислюватись у цьому кризовому переростковому вiцi, бо думка пiдлiтка неодмiнно шугатиме вбiк, кудись у пороки, вади, в грiхи!.. Адже таке ?х чимось принаджу?, викликав нездорову цiкавiсть... Останнiм часом хлопець трохи присмирнiв, вiд думки про втечу вже, зда?ться, вiдмовивсь, змирився з долею. Виховательку така упокоренiсть аж непоко?ть: чи не надломилось щось у ньому, чи не перестарались, бува, у спiльному педагогiчному натиску на його дитячу волю та психiку, чи не став притуплюватись у ньому самий iнстинкт свободи, чи як там його назвати? Але про цi сво? сумнiви Марися не стала говорити матерi, навпаки, приспоко?ла ??, що Порфир вирiвню?ться, особливо в працi, тут вiн просто вiртуоз!.. - Однак трудове умiльство - це для нас iще не все, - говорила Марися Павлiвна. - Наша мета - щоб син повернувся до вас внутрiшньо оновленою людиною, щоб не глухим був до матерi, не безсердечним... Ми вiримо, що вiн за все оцiнить вас, пройметься чи, може, й пройнявся вже почуттям синiвсько? вiдданостi, почуттям гордостi за матiр... А будуть глибокими цi почуття, то буде й здатнiсть iти на подвиг... - Дивлюся на вас i думаю; така ви молода i згодились пiти на чужих дiтей, взяти на себе клопоти з найтруднiшими... - А вони вже менi не чужi, - всмiхнулась Марися. - Тут волi-неволi порiднишся... Тепер можу зiзнатися: не раз до слiз доводив, думалось навiть часом: геть кину школу, до дiдька всiх вас! В очi штрика?те, пiд партами лазите, витiвками сво?ми до краю вимордову?те... Ну, а потiм втяглася... мабуть, загартувалась, - додала iронiчно. Ще й ще могла б розповiсти, як почувалась, коли воно тебе обража?, геройству? перед тобою, ?житься, колючиться, а ти мусиш терпiти, стримувати себе, бо за всiм цим уловлю?ш дитячу його невлаштованiсть, шука?ш способу знеболити його прихований бiль... Уже i вночi сто?ш над його лiжком, слуха?ш дихання неспокiйне, стогiн якийсь, i серце тво? розшарпу?ться вiд невiдання та невмiння допомогти... Ось тодi, зда?ться, й вiдчула вперше в собi не просто випускницю, яка прийшла дослiджувати звихнутих, найтруднiших, вистежувати, якою вироста? людина в режимi напiвсвободи, гiршою чи кращою ста? (щось таке блукало в головi, коли подалася сюди), нi, серед цих терзань та нервувань якраз i прийшло до тебе педагогiчне прозрiння, i ти справдi вiдчула в собi вияви того, що звуть покликанням, вiдчула в собi не службiстку казенну, а вчительку майбутнiх громадян, виховательку з серцем, з душею, з пристрастю, з темпераментом... Сидячи на рiжечку стола, Марися раз у раз ловила на собi погляди вiдвiдувачки i сама уважно розглядала ??, бо хотiлось би ?й глибше проникнути в душу людини, котра знала Вiльну Любов, знала спалах шаленства i зараз, може, й потерпа? за це... Свiдомо знехтувала умовностi, з власно? волi пiшла! Цим вона тепер найбiльше й зацiкавлювала Марисю. "Вона пiшла за сво?м почуттям, за силою пристрастi, а ти? Ти - чи змогла б?" Щоб зробити якусь при?мнiсть виноградарцi, сказала ?й: - Ми й вас запросимо на вогнище до наших табiрних... - А мене за що? За якi айсберги? - За що? - примружилась учителька. - Завдяки вам однi?ю пустелею буде менше на планетi! Саму природу робите досконалiшою, вносите в не? розум i душу, а ви пита?те за що... Росте там, де не росло, родить там, де не родило - хiба ж про це не варто буде нашим послухати? Те, чим ви сьогоднi займа?тесь, завтра взагалi, може, буде найважливiшим у життi... З черешень мали ось-ось повернутись. Антон Герасимович, глянувши на годинник, повiдомив про це. Мати в нервовiй напрузi стала прислухатися, чи не пiд'?жджа? шкiльний автобус до брами. Радiсно й бентежно уявлялося ?й, як вискочить з автобуса ?? ненаглядний тиранчик, лобатий, засмаглий на тому черешневому сонцi, - цiкаво, яку мiну вiн скорчить з несподiванiм, коли загледить бiля прохiдно? поряд з учителькою i свою мамусю, таку принаряджену ради сьогоднiшнiх вiдвiдин. Може, й хлопцiв не посоромиться, кинеться до не? i, як маленький, припаде, обiв'? теплими рученятами шию. I що може бути дорожчим за цю безмовну його ласку, в якiй буде й каятьба за минуле, i надiя на майбутн?, i шалена безпам'ятна радiсть зустрiчi з нею тут, бiля брами... Все те мати вiдчу? до найтоншого поруху, на все вiдповiсть рiднiй дитинi нiжнiстю й сво?м безмежним материнським прощенням! Задзвонив телефон, i Тритузний одразу виструнчився бiля апарата, самою поставою даючи зрозумiти учительцi й вiдвiдувачцi, що вiн зараз тут на посту, що вiн i вiком, i службою - старший серед них. - Хто? Хто? - суворо перепитував вiн у трубку. - А ви ж де були? Оце новина... Оце порадували, розгильдя? ви такi!.. Обличчя начальника режиму збуряковiло, цупкий вус його сердито нащетинився, i вже був Тритузний як нiч, коли обернувся до Марисi Павлiвни: - Чули?.. З саду - втеча! Групова! I серед заводi?в Кульбака ваш, - глянув вiн на вiдвiдувачку так, нiби в цьому найперша вона була винувата. XXVII Багато ?х розбiглося, аж незручно було показувати цифру у зведеннi, проте надвечiр першi втiкачi почали приблукуватись, далi iншi позбродилпсь, хто вiдкiль... Не було трьох: Бугор не вернувся, Кульбака та Гена Буткевич. ?хнi лiжка й пiсля вiдбою зостались неторканi. - Мiй промах, мiй! - виправдовувався того дня перед Ганною Остапiвною Тритузний. - Надало ж менi послати з ними того телепня. А вiн, виявля?ться, з тих, що тiльки й умiють конфлiктувати, оздоблювати проти нас... Духу ж тепер його не буде в нашому закладi! Антон Герасимович, почуваючи свою провину за цей недогляд, пiд гарячу руку ладен був подати навiть у вiдставку, але Ганна Остапiвна вiдставки не прийняла, залишила питання вiдкритим до повернення директора. Як водиться в таких випадках, було оголошено розшук, повiдомлено куди слiд, названо прикмети втiкачiв. Одначе наслiдкiв це поки що нiяких не дало. Зникли маленькi пiрати, збезвiстi?лись... Хоч iнформацiя, яка надходила до спецшколи, й не вважалася дуже точною, проте, за деякими ознаками, можна було схилятись до думки, що втiкачi не забiгли кудись на околицю всесвiту, що хтось, схожий на них, десь блука? тут поблизу, визирку?, вистежу? звiдти, як вистежують, хай поки що в уявленнi фантастiв, позаземнi загадковi спостерiгачi життя нашо? планети. Присутнiсть утiкачiв якось почувалась i в довколишнiх виноградниках, i в степах, i в рiзних чутках, навiть якщо й виплодженi вони були тiльки уявою. Ночами Марисi здавалося, нiби за верандою щось шелестить у кущах, i вона схоплювалась, тихцем виходила на обстежини, бо чомусь була певна, що це нишпорить у темрявi ?? маленький лицар, замучений докорами сумлiння. Одначе в кущах пошелестiло та й перестало. Ще котрiсь рибалки запевняли, нiбито бачили втiкачiв у плавнях, шурхнули в шелюги, i зi стрижених стали такi вже зарослi, що аж патлами зачiпалися за вербове вiття. I за?жджий археолог докинув напiвжартома, що хтось невiдомий уночi нiбито ходив довкола ?хнiх наметiв, мабуть, приваблений скiфським золотом, що його археологи, звичайно ж, лопатами гребуть та пiд голови собi в наметах складають. Бiльше того, прибиральниця з виноградарського радгоспу, яка нагляда? за директоровою квартирою, доки господар перебува? у вiдрядженнi (а дружина разом з ним), клялась, що одного вечора в директорськiй квартирi хтось телевiзор дивився, не iнакше - новоз'явлений домовик! (Мабуть, тепер уже й домовики без телевiзора не можуть). Нiчого не взяло, а стiльцi попереставляло, i телевiзор увiмкнутий, важкi плюшевi порть?ри опущенi, щоб на вулицю не видно було... То хто ж це мiг бути? I, може, й недалеко вiдступилися всi цi чуткарi вiд iстини, бо таки ж знаходили в лiсосмугах то тут, то там кубла, де хтось ночував, i слiди хлоп'ячих нiг помiчали на розпушених виноградниках... Як ота червона планета Марс, що то наближа?ться до нас пiд час протистояння, то знову вiддаля?ться кудись на околицi сонячно? системи, так i ангелочкiв наших щось то наближало ледве не до самого муру спецшколи, то знов вiдкидало геть, несло, як перекотиполе, кудись у степи. А вночi в степах справдi, як у всесвiтi, всюди вогники, вогники плавають, наче планети ходять по сво?х орбiтах: почалися жнива! Тож i ночами степ не спить, живе, вiн мовби перемовля?ться тими вогниками, що там зустрiчаються, там розминаються, посуваються то швидко, то поволi, рухаючись i шляхами, й полями (швидко - то на близьких полях, а якщо поволi - то це комбайни ходять десь далеко, далеко). Подiбно до того, як ходять зорi та планети у всесвiтi, так тут зараз прокладають сво? орбiти володарi нiчного степу - механiзатори; перемовляються вогнями, паче мовою маякiв, уся темрява розкреслена ?хнiми орбiтами, весь степ i вночi ще пахне зерном, свiжою соломою, курявою, хоч ?? й не видно в темрявi, i заночувати тепер можеш будь-де, зарившись з головою в кучугуру щойно скинуто? комбайном соломи, ще повно? денного сонячного духу. Вранцi, коли ангелочки схоплюються, то скорше на чортенят схожi: невмиванi кiлька днiв, замурзанi, закiптюженi, ще й солома стирчить iз-за вух. Тiльки проклiпався - вже ма?ш думати про якесь промишляння, бо кухнi тут для тебе нема, однi?ю ж свободою не проживеш, хоч яка вона солодка... Усе далi несло наших ангелочкiв в обiйми волi, несло на рiзнi випроби, ризики та пригоди. Одного разу по них навiть стрiляли, коли вночi кружляли довкола польового табору, обсадженого тополями. Сторож стрiляв з дробовика, маючи намiр, певне, полякати, бо не вiрилось, щоб усерйоз вiн хотiв пiдстрелити, як зайця, котрогось iз них, - кому ж охота, казав Гена, мучитися потiм цiле життя, вiдчуваючи себе вбивцею. А загалом на польових станах ?м якраз i всмiхалася доля в образi щедрих та жалiсливих тiток-кухарок. Досить було тiльки виповiсти проникливу легенду про те, як ?хали вони зi сво?м ремiсничим училищем десь на екскурсiю та ненароком вiдстали, вiдбилися вiд сво?х без копiйки в кишенi... Досить було цю Порфирову музику передати в майже плаксивому виконаннi Бугра, як перед хлопцями вже з'являлася миска гарячого борщу i хлiб бiлий, мов сонце, нарiзаний великими скибками, i можна було вволю трапезувати, доки прийдуть до кабички тi, про кого написано гаслом на арцi польового стану: "Слава рукам, що пахнуть хлiбом!" Але хоч ?м i слава, та зустрiчей з комбайнерами блукачi уникають, надто ж пiсля тою, як один з механiзаторiв прискiпався був до них i пробував навiть затримати. Добре, що в хлопцiв ноги для втеч нагренованi... Ось так i живеться ?м, як птахам небесним: там поклюють, там подзьобають i далi у свiт-галасвiт... А одного разу вирiшили навiть культурно розважитись, скориставшись тим, що в директора винрадгоспу марну?ться, пилюкою припада? у квартирi телевiзор "Електрон". З директором у Порфира свого часу були нормальнi дипломатичнi стосунки, допомагав хлопець йому навiть ставити телевiзiйну антену, тож не вбачав Кульбака особливого грiха в тому, що вони, набiгавшись, трохи спочинуть, вiдведуть душу перед екраном, адже господарiв нема, i новiсiнький телевiзор однаково гуля?, марну?ться без роботи. Тiльки рiшуче попередив Бугра, що у квартирi нiчого не чiпати. Бугор обiцяв, одначе не втримався, прихопив-таки кухонного ножа, i, коли вже вони залишили будинок, нахилився бiля веранди, чогось шарячи рукою мiж листям. - Ти що там шука?ш? - в тривозi зашепотiв Порфир. - Та треба ж йому виноград пiдрiзати! - Навiщо? - Щоб повсихав! Перед тим вiн уже розповiдав хлопцям, як, будучи в мiстi, заохотки це робив: фiнкою лозу при землi чик! i вже вона повисла, як перерiзаний кабель телефонний... I хай тепер па верхнiх балконах ждуть, коли вiн до них дотягнеться. Ось таке й тут вiн збиравсь проробити. Цього Порфир допустити не мiг. Але ж не вiднiмеш у нього силою нiж, тому вдався до хитрощiв: - Дай я сам перерiжу! I коли нiж опинився в його руцi, Кульбака розмахнувся й наослiп пошпурив його в темряву. Тi?? ночi вони знов посварилися, ледве до бiйки не дiйшло, насилу Гена ?х помирив. Брели кудись навмання, аж доки в степу наполохала ?х скiфська баба, що несподiвано виринула з темряви, бовванiючи на невисокiй, за довгi вiки дощами розмитiй могилi. Спершу наполохала, а потiм притулок цим блукачам дала, розташувались бiля не? осiдлищем на ночiвлю. Пробували розгледiти в темрявi загадкову усмiшку старо? скiф'янки чи половчанки та узори на ?? кам'яному вбраннi, а потiм пiд захистком ?? лежали в духовитiй теплiй травi й вiдчували, як ще не зовсiм вичахлий камiнь диха на них теплом вiдлетiлого дня. Дивились, як грають у небi зорi, мабуть, на спеку, на суховiтрицю. - Чогось так довго татко не озива?ться, - почав було Гена. - А що, коли при?де, а мене нема? - Не скiмли, тонкосльозе, - обiрвав його Бугор. А Порфир, який часто бачить товариша зажуреним I розумi? причини його журби, знайшов i зараз для Гени слово пiдтримки: зрозумiй, зайнятий вiн, твiй татко... В архiтекторiв клопотiв по горло... Та ще, може, термiново проекту? павiльйон для всесвiтньо? виставки, ти ж казав, що вiн мрi? про це... Зоряно, тихо, просторо. Серед цi?? природи Порфирова душа почува? себе на мiсцi. Лежиш серед степу, вiльний та незалежний, слуха?ш, як шаленiють коники в травi, цiлу нiч не вщухатимуть цi завзятi трав'янi оркестранти. А там уже тобi зорi? свiтанок. Пружиною перший схопився Порфир, бо душа його не хоче проспати цi росянi блакитнi свiтанки, бо, як мама каже, "раннi пташки росу п'ють!". Порфировi кортить пiдгледiти, як п'ють росичку жайворонята, як спивають вони ?? з кожного листочка сво?ми маленькими дзьобиками. А роса, вона ж найчистiша з усього на свiтi, тiльки сльоза людська ще така чиста! Кажуть, у росi ? навiть пенiцилiн, певне, тому нею дiдусь пiд час недуги очi вранцi промивав. Уявля?ться Порфировi, як уже й зорянки, попрокидавшись у комишанських плавнях, спивають рясну росу з очерету та з листато? папоротi. На островах, там роса як вода, просто купа?шся в нiй, як тодi, коли наукова станцiя була влаштувала на островi свiй пiкнiк на День Перемоги, i гуляли допiзна, i мама з росинками на вiях при мiсяцi спiвала свою улюблену "Ой чорна я си, чорна". Спiваючи, зовсiм вiдмолодiла, стала як дiвчина, зда?ться, й про Порфира забула, жила десь в iнших, в дiвоцьких сво?х небесах. Дуже красива тодi була, красивiша, нiж будь-коли. Тiльки жаль, що про нього забула. Нiхто з присутнiх про Порфира теж не згадав, не погукав, не спитали - вечеряв вiн чи нi, чи ряскою тiльки й живився, як каченя, що цiлий день шубовска? у водi, всiма забуте, нiкому не потрiбне. Ревнощами мучився того вечора, з очеретяно? засiдки визирав, стежив, як мамуня, повна вечiрньо? краси, пiдхмелена та весела, ката?ться з залицяльниками в човнi, i смiх ?? чути, i далеко потiм над водами ляга? ?? зболений спiв... Ой чорна я си, чорна... А Порфир, бач, русявий удався. Де ж вiн, той, у кого вiн вдався? Чи коли-небудь перетнуться ?хнi дороги? Чи станеться коли, що життя поставить ?х очi в очi: це ось Порфир, уже юнак у морськiй безкозирцi з стрiчками, розвiяними на вiтрi, а це той, невiдомий батько його, майже нереальний, нафантазований, мов снiгова людина Як i щоразу при таких думках, озиваються у ньому всi його душевнi врази, йому ста? до слiз шкода себе, i хочеться комусь виповiсти свою журбу, але зна?, що не виповiсть, вимовчить у собi, бо не догукнеться до тих, до кого хотiв би догукнутись, з високостей на нього байдужiстю вi? цей зоряний невiдкличний свiт. - Розкажи, Гено, ще про снiгову людину. Так лежать вони, блукачi, i зорi грають над ними по всьому небу, великому, як океан, i сну?ться Генi про когось давнього, про лицаря, що пролежав заморожений в Гiмалаях тисячу лiт чи й бiльше, в нерухомому станi пробув у вiчних снiгах, а тепер, у двадцятому вiцi, в зв'язку з потеплiнням вiджививсь i йде по планетi, мов Уленшпiгель, через свiти i кра?ни, йде, додивля?ться, здивований, до теперiшнього життя. Зовнi вiн цiлком як сучасна людина, але на що не гляне, то все бачить уперше: i комбайни, i лiтаки, i свiтлофори в мiстах, бо як поринав у сплячку, цього ще нiчого на свiтi не було, i товаришами йому були тi, що ходили звiдси походами на персiв, що цiлi лавровi га? несли на сво?х списах. Той тисячу лiт проспав заморожений серед льодовикiв, а iнших, теж давнiх, тепер викопують археологи. Гена пропону?, щоб ?м, утiкачам, пристати до котро?сь партi? археологiв, що всюди зараз риються в степах, вони для допомiжних робiт набирають нiбито й пiдлiткiв - ото було б цiкаво!.. - Лопатою цiлий день? - злiнька озива?ться Бугор. - Вiд роботи конi дохнуть. Вiн вважа?, що краще податися в Бахчисарай, там у нього старший брат десь м'яснику?, руба? баранiв на шашлики та чебуреки. А чебуреки там - як лапоть завбiльшки. Стугонiння чути в степу. З темряви з'явля?ться летючий вогняний дракон з довжелезним хвостом, згрiзна гуркочучи, перемiща?ться в просторi. - Експрес! Хлопцi схоплюються, вдивляються в те чудисько, далеке, мимойдуче, що вогнями з пiтьми та залiзним двигтiнням протина? степ, розруйнову? цей тихий, зоряний, кониковий свiт. - Ах, змiюка... Бугор замишля? вчинити напад на один з тих нiчних експресiв, що вони йому чогось ненависнi, зокрема тим, що курортникiв до моря везуть та рiзних маминих синкiв товстоногих, у коротеньких штанцях, якi хоч зростом вищi за матерiв, а ?х за ручку ще водять, тортами та морозивом запихають. Бугор не розумiв, чому хлопцi не пiдтримують його войовничостi. Отi чебуреки, що десь не для нього шкварчать, йому, видно, пiддають завзяття, вiн жада? нападу, йому б оце бити, трощити, просто звiдси б кинутись навперейми тому експресу, де освiтленi вiкна пролiтають, змигують, як летюче видиво чийогось благополуччя, комфорту, затишку, житт?во? влаштованостi. Фiраночки там у них на вiкнах, вхопити б каменюку в-пiд насипу, та ось вам по фiраночках, по склу, щоб тiльки брязь! та брязь! на друзки. Його охоплю? екстаз зло-веселого божевiлля, вiн, зiрвавшись на ноги, мерщiй шукав грудок, рве сухогруддя, з лайкою шпурля? й шпурля? по тих недосяжних вiкнах, i, мабуть, йому вчува?ться, як дзенька? розтрощене скло, бо вiн аж сатанi?, викрикуючи: - Нате ж вам! Нате! Ось вам фiраночки! Коди не стало летючого вогняного дракона, коли зник вiн за обрi?м, аж тодi Бугор, зазнавши цього похмурого вдоволення, присiв коло хлопцiв, задиханий, нiби пiсля справжньо? битви з експресом. Знайшов сигарету, почав прикурювати, сiрники в його руцi обламувались, ледь спалахнувши, i видно було, як тремтять йому руки, аж Порфир не втримався: - Руки трусяться, наче курей крав! - Заткнись. Прикуривши нарештi, Бугор кинув сiрник, не затоптавши, довелося це зробити Кульбацi. Бо з вогнем у степу не жартуй. Колись Порфир бачив улiтку, як горiв хлiб. Нiчого страшнiшого нема за степову пожежу, коли люди кидаються в полум'я, в хмаровища гарячого диму, бiжать з вiдрами, з шлангами i плутаються й падають в палаючих пшеницях, а потiм когось з попеченими руками, обгорiлого до невпiзнання, вiдправляють в лiкарню. Колись i дядько Iван був попiкся, обсмалився на такiй пожежi, викликанiй всього лиш iскрою вiд комбайна. Важкою для хлопцiв була ця нiч. То один, то другий схоплювався, вглядався в темiнь, бо вчувалося, що хтось до пих пiдкрада?ться. Бугор аж здригався ввi снi, певне, й увi снi не вщухала безглузда його битва з нiчними експресами, що, побiльшенi сном та уявою, виростали в безконечну низку освiтлених гуркотливих вагонiв, якихось уже мовби абстрактних по?здiв, що без нiкого iдуть i йдуть, протинаючи степ, оперiзуючи планету. А свiтанкова пора, отой час, коли над степом зорi? i раннi пташки росу п'ють, застала ?х бiля траси, де було сухо й безросно. Хоч нiякого руху по трасi, проте хлопцi все ж трималися насторожi, нi на мить не забуваючи, що вони втiкачi, що за ними полюють. Напередоднi з лiсосмуги бачили, як гасав по степу мотоцикл, може, то був ?хнiй добрий знайомий Степашко, ловець мiчених дитячих душ. А одного разу прокушпелив польовим грейдером i шкiльний автобусик, напевне, розшукуючи ?х, - над ним можна було тiльки посмiятися, визираючи з соняшникових джунглiв, на якi важко осiдала хмара пiднято? автобусом пилюки. - Найкраща пилюка - та, що здiйма?ться з-пiд колiс вiдбуваючого начальства, - пожартував тодi Кульбака. Нинi ?х прибило до цi?? ось безiменно? степово? зупинки. Навкруги нiкого. В один бiк потяглися величезнi поля рицини, а в другий - пiщанi кучугури з чубами й без чубiв, може, якраз тi, що ?х мама залишила Порфировi для майбутнiх трудових звершень. А помiж цього безлюддя - траса, магiстраль, вона вдень аж плющатиме асфальтом, а зараз ще по-ранковому прохолодна пiсля ночi. Бiленька будочка сто?ть бiля траси, кимось невiдомим побiлена, ще й квiтами розмальована, хтось подбав, потурбувавсь, щоб було де знайти притулок подорожнiй людинi вiд дощу чи вiд спеки. Прилiпились i вони, ангелочки, до цi?? зупинки, ждуть, пильнують автобус, хоч ?м то, власне, однаково, куди ?хати: чи в той край. чи в протилежний. Колiс би ?м тiльки, швидкостi, рейсу хоч будь-якого! Не самi вирiшують, все за них вирiшить автобус: звiдки перший прийде, на той i вчепляться, в ту сторону й зашумлять. Звичнi вже до таких безцiльних катань. Заб'ються в автобус, де тиснява та духота, де репродуктор аж розрива?ться, i тiтки сидять над сво?ми корзинами, кожна незворушна, як Будда, i дядьки-чабани в пiджаках, хоч як тут жарко. Дiвчата якiсь поблизу пересмiхаються, кривляться, - корзина чималенька ?м ноги вiддавлю?, "тiтко, посуньте", - не чу? тiтуся, спить... Про?дуть отак вiд зупинки до зупинки зайцями, як сiли в степу, так i встануть у степу, тiльки подеколи Бугор з кривим осмiхом вийма? з пазухи щось пiдживитися: хлопцi й не помiтили, коли воно, оте чуже ?стиво, з корзини до нього в пазуху перекочувало. Зараз Бугор сердитий ника? побiля будки, - куриво кiнчилось, тому й злиться. А Кульбака та Гена, перевтомленi неспокiйною нiччю, сидять край дороги поникло, i Порфир, знiчев'я дивлячись на грядочку чорнобривцiв та струнких рож бiля будки, марно намага?ться розгадати: хто ж ?х посадив? Поблизу нi села, нi хутора, а будочка сто?ть, дбайливо так причепурена, i чорнобривцi бiля не? вже розкриваються пуп'янками, i рожi малиновi, жовтi та рожевi випустили цвiт з-помiж шорсткого листя. Мали б вони бути в росi такого ранку, але нема сьогоднi роси, на листi пилюка, нiчого пити пташкам польовим, нема де напитись i цим заблуканим ангелочкам, що ?м аж у ротi пiсля ночi попересихало... Одначе хтось ?х таки посiяв, отi невибагливi квiти, що спеки не бояться, не самi ж вони посiялися в степу? Якась добра душа зробила про?жджим людям втiху. При цих думках вирина? перед Порфиром мамин образ; ось вона з таких, що не за плату, не по наряду, а просто так, вiд душi, могла б посiяти, щоб краса з'явилася чи?мось очам i порадувала когось, хай навiть i незнайомого... А Бугор, помiтивши, на чому зосередилась Порфирова увага, пiдвiвся знехотя з лавки, пiдiйшов до квiтника: - Яка ж тут для мене росте? I став поволi в'язи скручувати найвищiй, облiпленiй цвiтом рожинi. - Не чiпай! - аж кинувсь Кульбака. А той, навiть не глянувши на Порфира, iз знущальницькою посмiшкою далi мучив стебло, крутив, обшмульгував. Кульбака зiрвався з мiсця, в безтямi пiдскочив до нього: - Не чiпай, гадино! Ти ?? садив? Бугор, ще бiльше пiд'юджений наскоком Кульбаки i на зло йому, дав собi волю: стрибнувши на самий квiтник, вiн вихилясом, з похмурою радiстю пустився танцювати по ньому, чорнобривцi так i трiщали пiд його розбитими черевиками: - Лап-тап-туба!.. Заслiплений люттю, Порфир кинувся на нього, щоб вiдiпхнути або за руку вкусити. Гена, здолавши вiчну свою нерiшучiсть, теж прискочив на пiдмогу, i саме Генi першому й дiсталося вiд Бугра, вiд його залiзного кулака: ударив так, що кров цвiркнула хлопцевi з носа. Кульбака, успритнившись, зненацька почепився на Бугра ззаду, встиг перегнути, повалити його, i тодi вже вони разом з Геною насiли, накiрчили свого недавнього кумира, стали люто товкти його пикою в землю - хоч роси не напивсь, так землi на?жся! Бугор геть за?дений землею був, коли, випручавшись, з лайкою вiдскочив до будки. - Жаль, що фiнки нема при менi! - процiдив, втираючись долонею. - Ну, та ми ще зустрiнемось - нема миру пiд оливами... Це, власне, була ?хня розлука. Бо коли автобус пiдiйшов, Бугор рвучко скочив на приступку, i дверi за ним зачинились автоматично, - помчав безплатний пасажир мiж корзинами кудись, мабуть, на Бахчисарай, де чебуреки, як лаптi. Гена, впоравши носа, усмiхнувсь до Порфира: - Ох, i дали ж ми йому... То все вiн верхи на нас, а це й ми на ньому покатались... - Тварюка! Вiн ще погрожу?... Та ти менi в чистiм полi краще не попадайся! Наче гора з плечей скинута в хлопцiв. Збадьоренi були обидва, почувались героями, бо, нарештi, поквиталися з давнiм сво?м тираном. Дiстав сво?: i за глуми, i за брутальнощi, i що на черешнях фальшував, зваливши вину на Порфира... I, може, десь пiдсвiдоме навiть за те, що пiдбурив ?х на цю втечу... Обтрушувались та шукали гудзики, що пiд час баталi? кудись порозскакувались, комiчнi моменти бою ще звеселяли ?хнiй дух, на якийсь час забулося й про небезпеку, а вона ж не зникла! Як образ ??, раптом виджухнув десь iз-за кучугур мотоцикл, i вже замелькав понад рициновим полем грiзний iнспекторський кашкет. Вiтром здмухнуло хлопцiв з траси, слiпма летiли кудись, миттю змалiвши обидва до розмiрiв горобцiв! Стали навiть ще меншi, стали як отi трав'янi оркестранти, що тiльки ступиш, а вони так i бризнуть з-пiд нiг, щоб безслiдно зникнути, збезвiститись у травi... XXVIII ? на лиманi людина, безстрашний такий, що його безлiч разiв убивали, топили, а вiн знов поверта?ться до життя. Осiнь, нiч (бо всi його пригоди вiдбуваються переважно вночi), темрява - не прозирнеш, а вiн з товаришем чи й сам у човнi без страху йде на браконь?рiв Знав, куди йти, й ночi не бо?ться, просто в не? свiтить лiхтариком. - Не свiти, бо як засвiтимо... А вiн, нехтуючи погрозою, таки да? промiнь, i тодi у вiдповiдь - зблиск, удар! То пострiл по ньому - з дробовика. Добре, що у ватянцi, - позастрявав у нiй дрiб. Не розгублю?ться й пiсля пострiлу, кида?ться до ?хнього човна, а вони веслом б'ють його по руках (побитi руки потiм назавжди зостануться вузлуватi). А то ще кидають йому вогонь у човен, щоб спалити. Ще iншим разом - налiта? вiн серед ночi на таких, що встигли вже побувати в мiсцях, де козам роги правлять. Вiдбуде сво? такий тип, повернеться, влашту?ться десь на роботу про людське око, а насправдi нiчним життям живе, у гирлi щонiч промишля?, хай там хоч яка заборона. Мотор на човен ставить таких сил, щоб iнспектор його не догнав, хiба що спересердя вистрiлить йому вслiд або ракету пошле... А iнодi серед бiлого дня, коли наздоганя?ш зловмисника, вiн сiтки разом з рибою, та ще й з каменем, ранiш приготованим, на очах у тебе викида? за борт, ще й глузу?: "Вiзьми тепер мене!.." Бо зна?, що слiдчий без прямих доказiв справи не заведе... I яка ж спокуса для них у цьому браконь?рському заняттi! На ризик iде, про кару забуде, щойно з тюрми прийде - та й знов за сво?. Намага?ться влаштуватись десь ближче до води, замiсть реквiзованого ранiше човна, в нього вже дюралька з'явилась, самодерiв наробив - однорогих, дворогих, трирогих! - i як нiч, так i на рибця. А то ще острогу-сандолю бере, нею, як вилами, б'?. Рибохвати ненаситнi, нема? меж ?хнiм апетитам. Пiд час нересту риби насолюють цiлi бочки, повнi горища нав'ялюють, щоб потiм з-пiд поли - на базар. Ось на компанiю таких рибохватiв i налетiв дядько Iван однi?? осiнньо? ночi. Певне, наперед готувалися злодюги до зустрiчi з ним, бо й не тiкали, i в рукавi переднiй мав уже заздалегiдь приготовану трубку, налиту свинцем. Ах, це ж вiн, гроза лиману, безстрашник Кульбака Iван, це той комунiст, що йому бiльше всiх треба, - ану ж пiдходь, пiдходь!.. Вiн один, а ?х тро?... По головi старалися влучити в темрявi тим залiзом, свинцем налитим, щоб череп йому проломити. Збити у воду старались, а вiн, хоч уже й закривавлений, усе тримався в човнi, кричав передньому, найлютiшому: - Однаково я тебе бачу! Я тебе впiзнав! - А не побачиш бiльше! З жорстокiстю садистiв намагалися бити по обличчю так, щоб очi повибивати, зоровий нерв пересiкти, навiк щоб ослiпнув цей ?м ненависний Iван-iнспектор! Нарештi збили, скинули у воду. Нема його, не буде, амiнь йому, пiшов на дно ракiв годувати! А той, що його топлено, вбивано, що його нiби навiк ослiплено й пущено на скiн у крижану воду, - вiн - хоч i на милицях, хоч i з пальцями, пооббиваними браконь?рським веслом! - таки з'явля?ться потiм на судi, щоб посвiдчити, щоб кинути ?м у вiчi сво? iнспекторське: - Тебе я впiзнав i тебе! Думали, на дно пiшов, а я знову ?! Бо люди мене з води вирятували... Не дали загинути, щоб i далi я вам, гадам-браконь?рам, спуску не давав! Вродливець смаглявий, як i сестра Оксана, чорнобровий, з усмiшкою слiпучою, що все навкруг осява?, а чорнi очi весело iскряться - такий цей лиманець-iнспектор, старший материн брат, що для Порфира зблизька й здалека живе як пота?мний його взiрець. Бо не просто мужнiй та хоробрий (охоронцями голубих полiв тiльки людей мужнiх i набирають), а ще й справедливий, а ще й товариський, у якому гуртi не з'явиться, з першо? хвилини виклика? до себе симпатiю. Коли прибуде до сво?? сестри на дiдизну в гостi, тодi в хатi ста? тiсно вiд його друзiв, тож сiдають надворi пiд абрикосом, i там годi келешками дзень! пiд веселе дядькове Йванове слiвце-заклик: - Вогонь! I потiм з усмiшкою пояснить: по браконь?рах вогонь... А зараз вiн сидить з хлопцями в порту i весело дивиться, як вошi всухом'ятку булки наминають. По очах впiзнав, що голоднi обидва, i при зустрiчi найперше дав ?м по булцi, яких у нього повна авоська, i навiть вибачився жартома, що до ресторану не поведе, нема коли та й зачiпки не бачить вiдповiдно?. З неабиякими труднощами добулися хлопцi до порту. Пiсля бiйки з Бугром та ганебно? втечi вiд випадкового автоiнспектора кiлька годин проблукали вони, як дикунчата малi, в кучугурах безчубих, що ?х призначала мати Порфировi пiд майбутнi його виногради. Потiм у Гiлеях були, де з кучугурних пiскiв вигнались у небо акацi? щогловi (? порода й таких), прикривши сво?м розкотистим гiллям вулики радгоспних пасiк, що потаборилися всюди з куренями, з бджолярами похмурими, якi не квапились, не поспiшали хлопцiв пригощати медом, бо вiн, мовляв, ще молодий, ще вiн - як вода... А один зовсiм грубо вiдрубав: - Сво?х трутнiв вистача?... Усе хотiлось Порфировi матiр побачити хоч оддалiк, i, як йому здалося, одного разу й загледiв-таки ?? постать легку, гордовиту голову, косинкою вив'язану, коли вона в гуртi iнших сiдала до автобуса, - його щодня висилав станцiя забирати робiтниць з виноградникiв. За всiма ознаками, то таки була вона, але й до не?, найрiднiшо? в свiтi людини, син не посмiв з'явитися в сво?му становищi, не дав знати про себе, так i зостався лежати на узбiччi, млiючи в шелюгах вiд важко? надвечiрньо? спеки. Бо нащо ж ти ?й здався тепер, заблуканець, утiкач нещасний, що тiльки й можеш бути для матерi соромом та ганьбою! З останнiм рiчковим трамва?м щасливо добулися зайцями до порту, хоча в самiм порту ледве не потрапили дружинникам до рук. У скверику портовому в кущах тамариску нiч провели, аж почадiли вiд духу тамарискiв та терпкого запаху каучуку, що його крани цiлу нiч вивантажували на причалi. Охопленi смутком, бачили вранцi, як покида? порт ?хня мрiя мрiй, бригантина ?хня недосяжна - учбовий вiтрильник, що пiшов у кiлькамiсячну плавбу з морськими курсантами. Саме на той даленiючий вiтрильник дивилися, ажурно-легкий та високий, коли за спиною в них з'явився хтось i лагiдно поклав Порфировi вузлувату руку на плече. Злякано обернувшись, комишанець побачив над собою смагле, повнощоке обличчя дядька Iвана, його очi, переповненi чорним iскристим смiхом. Топлений та не втоплений, вбиваний та не вбитий... Сто?ть з авоською в руцi, посмiха?ться: - Чи далеко зiбралися, мореходи? - Ми... ми... на лиман у гирло... - промимрив Порфир якось пискляво, аж сам не впiзнав свого голосу. В усмiшцi iнспектора з'явилося щось хитрувате. Якщо, мовляв, лиман ?х вабить, то це добре, бо тут груди Днiпра. Груди широкi, могутнi... Сидять тепер з ним на лавцi серед розiмлiлих тамарискiв та завзято булки гризуть. Дядько Iван розповiда?, що сiм'я його зараз на лиманi, там, де iнспекторський пост. Дружина кухарю?, а маленька Наталочка допомага? матерi, а деколи - й батьковi, бо зiр у не? гострий, - окинувши поглядом акваторiю, одразу помiтить, де чеснi рибалки, а де порушник... Щодо хлопцiв дядько Iван не надокучливий, може, й здогаду?ться про все, однак не доскiпу?ться, звiдки та як тут опинилися, це його мовби зовсiм не обходить. А якби запитав, то почува? Порфир, що не змiг би йому збрехати, не змiг би його частувати вигадками, як це з iншими поробляв; вiдкрився б йому з першого слова, виклав би чистiсiньку правду про все: як завiвся на черешнях iз тим Крокодилом i як пустився з хлопцями в це пiратське життя, вiд якого перед тим, здавалося, вже назавжди вiдмовивсь. Усе б дядьковi Йвановi виповiв без брехнi, бо ? такi люди, що ?м сказати неправду просто не зможеш, язик не поверта?ться. Однак не пита?. Натомiсть чують хлопцi, як доводиться йому час вiд часу ганяти безбiлетникiв на примiських лiнiях, - на правах громадського контролера... - Сто?ть нечесане дитя вiку перед тобою, пiдпарубчак уже, патли аж на шию вiдпустив, а квиточка забув узяти. Та чого ж ти забув? Грошi витягли чи поспiшав дуже? Та кажи ж, хоч що-небудь, голубе! А вiн сто?ть, бовдур бовдуром й на слово не спроможеться. Збрехати i то не вмi?! - Ну й що ж ви з ним? - запиту? Гена. - З яким як: iндивiдуальний пiдхiд. По очах визнача?ш, чи в ньому хоч трохи проблиску? совiсть, чи нi. Все ж таки хочеться вiриш в людину. - А отим, що очереги з весни палили, коли вже й птахи гнiздились, - нагаду? Порфир, - тим, мабуть, все безгарно зiйшло? Далися йому цi очерети... ?х, щоправда, випалюють щороку, це дозволя?ться комишитовим заводам, але ж тiльки ранньо? весни, до певного числа. А цього року, запiзнившись, загаявшись, плавню палили справдi з порушенням строкiв, коли перната дичина вже почала була гнiздуватись. Птахiв там розполохали тьму. Спробуй тепер винуватого дошукатись! Кiнчилось нiчим, дядько Iван зна? про це, i хмарка пробiгав по його крутому чолу... - Притяга?м до вiдповiдальностi, та всiх не притягнеш, - каже вiн з притамованим гнiвом. - Браконь?рське плем'я, воно ж, як фiлоксера, живуче i хоч у рiзних личинах поста?, а суть одна - хижацька... Той рибу б'?, цей птахiв разом з очеретами випалю?, а скажи йому, вiн ще й державними iнтересами прикрива?ться... Слiпа душа, вiн про завтрашнiй день не дума?, йому навiть невтямки, навiщо цю природу так уже треба берегти, навiщо ради не? цiлi штати iнспекторiв держава трима?... - I рiчки та повiтря забруднюють по всiй планетi, - сказав Гена... - А планета ж наша одна, друго? тако? нема... - Ото-бо й воно, - нахмурю?ться дядько Iван. - Кожному слiд би думати, що господар планети - це ти - людина, що, крiм нас, на планетi - нiкого... Не лев, не тигр, а людина в природi найстарша! Тож по праву старшого мусиш захистити i дерево, i пташине гнiздо, i комаху. Можемо все тепер, все нам пiд силу. Лiси на безлiссi розводимо, рiчки поверта?мо, живлющу вологу да?мо в степ, це ж здорово, правда? Тiльки ж, проектуючи греблю, скажiмо, подумай i про те: а що з гирлом буде? Чому очерети в гирлi починають висихати, нерестилища гинуть? Чому не турбу? тебе, що птиця розлiта?ться i солона вода пiдступа? з моря вгору аж так, що дельфiнчуки вже мало не до Комишанки заходять... Про це хай дядя дума?? За долю гирла хай тiльки iнспекторам болить? - Помiтивши, що хлопцi присмутилися, дядько Iван усмiхнувся: - Ну, та ми не з тих, щоб духом падати, нам це рiшуче заборонено нашими iнспекторськими правилами... Охоронець голубих полiв мусить бути завжди на висотi. Бо наш брат не тiльки свiй лиман береже - турбу?ться вiн про всю свiтову акваторiю! Iде в такi мiсця, де мiжнародний лов ведуть, iнспекту? судна рiзних кра?н, не дозволя? й сво?м порушувати. Iнодi вiн аж надто причепливим зда?ться... Був випадок: сво? ж радiограмою скаржаться на такого причепу, мовляв, сусiди ловлять, а цей нам план зрива?, що з ним робити? "Зв'яжiть його та в трюм, а самi ловiть!.." Тiльки ж чорта з два! Зв'язати себе не дам, i в трюм мене не закинеш, якщо за правдиве дiло стою! Це, виявля?ться, в характерi в них таке, у Кульбак: родове, фамiльне, чи що? Дiдусь ото який кволий був та вiйною пом'ятий, але нi перед ким страху не знав, - чи, може, як дехто вважа?, фронтова контузiя якраз i приглушила в ньому почуття страху? Бо не побоявся ж iз тими негiдниками зчепитись, коли цiлою хулiганською ватагою вночi вони налетiли на радгоспнi виноградники... Не раз уже чув Порфир про ту нiчну драму, але все якось туманно, мовби недомовлено. Певне, мама навмисне щадила дитячу душу, не хотiла всiма подробицями ще бiльше розранювати хлопця, адже ж iшлося про дiдуся... I тут оце з дядькових Iванових уст уперше почув правду всю, до кiнця, Що iншi недомовлювали, дядько Iван усе виповiв йому - з суворим споко?м, як дорослому, як мужчинi. Ти ж мужчина, ти мусиш усе знати, - так це розумiлось... Виходило, що дiдусь, може, й досi жив би, якби з тими не зчепився, по сутi, й вiку вони йому вкоротили отам, бiля куреня, вкритого виноградним листям... Молодi, дебелi лобуряки накинулись на старого: веди показуй, де колекцiя, де ота сама "чорна брила" (це той новий рiдкiсний сорт, що його тiльки вводили i найбiльше берегли). Iнший сторож у такiй ситуацi? спасував би - сам-один перед ватагою лобуряк - що вiн ?м зробить? Схилив би голову, берiть i "чорну брилу", й що хочете, ось вам i рушниця, тiльки мене, старого, вiрьовкою зв'яжiть, щоб перед дирекцi?ю було виправдання, а самi робiть сво?... Та тiльки ж дiдусь ?хнiй не з таких, вiн фронтовик, у нього честь була, а ?й не личить ухилятись, ховатися в кущi. Не дам, не пущу, забирайтеся звiдси, злодюги, паразити, вишкребки, - оце була його мова до них, оце найбiльше й викликало ?хню лють. З кулаками накинулись, озвiрiло ногами мiсили старого - у лiкарнi потiм було виявлено, що весь вiн у суцiльних синяках вiд побо?в... - Усерединi щось повiдбивали, - глухо розказував дядько Iван. - Отак йому обiйшлася та "чорна брила"... - Я всього й не знав. - посмутнiлий, здавленим голосом вимовив Порфир. Нiщо б так глибоко не вразило його, як оце, що вiн тут дiзнався про дiдуся, про всi обставини тi?? драми нiчно?... Те останн? лiто, коли дiдусь сторожував, Порфир часто бiгав до нього на виноградники, i були то, може, найкращi днi його життя. Старенький велосипед сто?ть пiд куренем, орлик сидить зверху, на гребенi куреня, а вони з дiдусем бiля багаття варять бекмес, або кулiш, або просто бесiдують про все на свiтi... Дiдусь такий уже сухенький був, з одною ж легенею в грудях жив - i оце вони його ногами мiсили, мракобiси... Пекучу до слiпоти зненависть вiдчув, довiчну помсту понесе на тих злодюг, що, за дядьковим Iвановим припущенням, теж, видно, з браконь?рiв заматерiлих були: у вiдплату за те, що вiн ?х тут переслiду?, розперезатися ?м не да?, вони зiгнали свою браконь?рську лють на старiй людинi... - Рибохвати, нищителi, хочуть вони жити злодiйським нiчним життям, - похмуро каже дядько Iван, - та тiльки не вийде... Ми ?х за жабри берем i братимем! Знайомий Порфир i з товаришами дядька Йвана, знав, якi то мужнi та смiливi люди, - боягуз не пiде в холоднi осiннi ночi ганятися по гирлу та по лиманах за швидкохiдними браконь?рськими моторками та сходитись з ними в смертельних по?динках. А Порфир би пiшов, хай там що. Бiлiють кораблi внизу, блищать на сонцi довгоши? крани. Неначе жирафи збилися бiля води табуном... Гена каже, що навiть шия жирафи неповторна, двох однакових в природi нема... А над кранами в небi поволi коршак плава? чи орел, - чи не дiдусiв це орлик так вирiс уже? Пливе й нiби вишуку? когось унизу, може, господаря свого шука? помiж людьми... - Чи не взяли б ви, дядьку Йване, i нас до себе? - раптом виказу? Порфир свою давню мрiю. - Ми б робили вам усе: чи вогнище розвести, чи сiтки вибирати... Навiть могли б i в засiдку... Правда ж, Гено? Гена, зда?ться, цього ще для себе не вирiшив, сидить у задумi, а дядько Iван був, видно, порадуваний намiром небожа. - А чого ж, це iдея, юнi помiчники були б нам якраз до речi.... Тiльки треба тобi, голубе, - посуворiлим тоном звернувся вiн до Порфира, - спершу матiр провiдати, бо ж вона там мiсця собi не знаходить... Син ??, гуляй-вiтер, знову в бiгах, на сина оголошено розшуки, по всiх мiлiцiях оповiщено, якi вiн ма? прикмети!.. Хлопцi аж поблiдли, так вони були приголомшенi цi?ю новиною. Хто б подумав, що сво?ю втечею нароблять вони стiльки колотнечi! Всюди ?х розшукують, ось аж до самого гирла тривога за них докотилась. Мабуть, зараз вiзьме ?х дядько Iван обох за грiшнi загривки й поведе просто в мiлiцiю, здасть, як належить, як вимага? закон. Бо що ж йому ще залиша?ться з ними робити? А вiн нiби вгадав ?хню стривоженiсть: - Вiдпровадити б оце вас куди слiд. Бо чого ж бродяжити без пуття. Навiть зобов'язаний - узяти й вiдправити, як це належить з бродягами робити... Одначе нi, не стану поки що. Зрештою, в тебе, - вiн звертавсь найперш до Порфира, - своя голова на плечах. У такому вiцi, як ти, я вже безкозирку носив, пояс з моряцькою бляхою i, звичайно, обов'язки сво? знав будь здоров. А формою як дорожив! Адже в нiй теж - честь моряка... Коли вiтер, бувало, схопиться, зубами стрiчки тримаю, щоб улюблену мою безкозирку бродяжницьким вiтром не здуло... Ось так воно, хлопцi. Браконь?рiв брати за жабри - це, звiсно, дiло, i воно, сподiваюсь, вiд тебе, Порфире, не втече, ти ?м ще даси пити, але затямте собi обидва: найбiльша перемога - це та, яку здобува?ш над самим собою... Дозволите йти? При цьому дядько Iван пiдхопив сiтку, напхану булками та батонами, й рушив до берега, бо iнспекторський катер, яким йому ?хати, уже наближався навстрiч, - з крутим вiражем, з вiтерцем пiдлiтав до причалу. XXIX Наметове мiсто, вибудуване ранiш уявою Порфира Кульбаки, нарештi стало реальнiстю. На високому пагорбi над Днiпром кинула якiр ?хня "Бригантина", далеко виднiючись сво?ми бiлими та червоними шатрами. I вогнище палахкотить увечерi якраз на тому мiсцi, що його визначила Марися Павлiвна пiд час оглядин, - на самiм пагорбi, на виднотi палахкотить, як дозор бекетний. Вечори теплi, синi, зорянi, десь далеко чути гуркiт комбайна, а бiля вогнища тихо, школярчата, зача?вшись, слухають мову чиюсь, що лл?ться плавно та супокiйне, i в злагодi з нею невтомно сiче й сiче десь у темрявi трав'яний музикант, цвiркунець чи коник, настро?вши свою скрипку так, щоб смичка не випускати вже цiле лiто. Чого тiльки не почу?ш у цi синi вечори бiля багаття! I розповiдь знатного чабана про життя колишн?, сiросвитн?, що його тепер хiба що в театрi й побачиш; орнiтолог iз заповiдника розповiсть, скiльки перепiлок збива?ться в цих степах восени, де вони, перш нiж вiдлетiти за море, скидають iз себе зайвий жир, щоб стати легшими, ждуть прильоту стрепетiв, бо саме стрепет гурту? перепелиний табун i веде його потiм у полiт, - хоч i в негоду, хоч навiть i крiзь кромiшню тьму. А деякi найдрiбнiшi пташата, виявля?ться, перелiтають море, влаштувавшись верхи на журавлях... - Майже так, як ви на сво?х вчителях, - пожартувала Марися Павлiвна. Морський капiтан iз шефiв розповiсть про джунглi В'?тнаму, про те, який лiс вiн бачив страшний, мертвий та голий, бо там, де на лiси хмари хiмiкатiв було випущено, ще й досi, через скiльки ось уже лiт, нiщо не росте; нi пташок, нi комах, нi мурашки нiяко?, навiть жаби погинули. I це там, де буяла тропiчна зелень, де бамбуки, тамтешнi очерети, виростали за нiч вище людини... Слухають хлоп'ята, аж дух затамувавши, прищухнуть на мить i трав'янi музиканти, мовби вслухаючись у людську мову коло нiчного вогню. Дещо вловлять вiд не?, може, й тi, що, пiдкравшись десь iз виноградникiв, невiдривно стежать з кущiв за вечiрнiм життям "Бригантини". Iнопланетники, пришельцi з iнших свiтiв, не iнакше як вони десь блукають поблизу! Хоч мало й вiриться, а схоже на те, що вже побували в степах отi загадковi представники далеких позаземних цивiлiзацiй. Звичайно, поки що це трима?ться в тайнi, тепер хоч i "лiтаючi блюдця" побачиш, то мовчи, нiкому не кажи, вважай, що тобi тiльки привидiлось. Одначе ж, якщо, згiдно з припущеннями фантастiв, iнопланетники можуть з'явитись у виглядi "розумно? хмари" або "мислячого океану" чи прилетiти на якомусь апаратi, схожому на величезне блюдце, то чому ж вони не можуть з'явитися серед землян i у виглядi яких-небудь ошарпаних ангелочкiв, що про них щось таки перечу?ш в наметi вiд шушукала нiчного, щоб потiм i самому про них з кимось пошушукати... Опустились iнопланетним в степу неподалiк вiд траси, й було це рано на свiтаннi, коли пташки росу п'ють. У скафандрах були, як водолази чи тi, що на Мiсяцi. Ходили, роздивлялись. ? на iнших планетах такi, що й при сонцi ходять, а тiнi вiд них нема, - так оце були такi. Можете, звичайно, спитати, а де ж ?хня бригантина космiчна, якою вони прилетiли, хiба ж ?? не помiтили б одразу комбайнери або автоiнспектор, хiба ж не кинулись би мерщiй з найдальших польових бригад до телефонiв, щоб сповiстити районну мiлiцiю? Але в тiм-то й рiч, що як тiльки вони приземлились, то один змахнув якимось жезлом, схожим на очеретину, що, виявля?ться, мала в собi властивiсть чарiвно? палички, бо вiд помаху ?? бригантина розтанула на очах, - адже ?хнi кораблi щезають i виникають блискавично, завдяки лише силi уяви, самою уявою викликанi. I, власне, що ж дивного, коли тепер нiбито й людина вольовим зусиллям здатна гiпнотизувати фотон i змiнювати напрям руху елементарних частинок, навiювати ?м сво? команди... Одне слово, нiяких слiдiв не лишили пiсля себе тi, прилетiлi з безвiстi (невiдомо, добрi чи злi родичi людей), ходили й придивлялись до всього, що росте на землi, i якi птахи на нiй водяться, i яка риба гра? в тутешнiх водах. Одному рибалцi вони потiм сказали: "Коли пiдлiта?ш до вашо? планети, вона з висоти зовсiм блакитна зда?ться, це, мабуть, тому, що багато ; у вас води, вся планета огорнута блакитним серпанком. I така ваша планета маленька з висоти, така тендiтна... Як квiтка! Нiжна, найнiжнiша, нiби з самого марева зiткана! I пiде, нi в яких безвiстях космiчних iншо? тако? красиво? нема... Тож бережiть цю свою незрiвнянну домiвку. А вона у вас чогось чадом просмерджена, чваритесь без кiнця i води блакитнi сво? без жалю забрудню?те..." I хоч тому рибалцi не велено нiкому розповiдати про свою зустрiч з iнопланетниками, ма? все це триматися до певного часу в суворiй та?мницi, одначе ж... шила в мiшку не вта?ш, воно то в одному, то в iншому мiсцi вилiзе. Помiчено було ?х i в кучугурах, що належать науково-дослiднiй станцi?, i в акацi?вих гаях, де iнопланетники пробували скуштувати земного меду, але ?м у цьому рiшуче було вiдмовлено, бо мед, мовляв, ще не визрiв, ще вiн - як вода... Гнався за ними нiбито десь i мiлiцiонер на сво?м мотоциклi, але наздогнати не мiг, хоча вони йшли звичайнiсiньким кроком, нiтрохи х