Олесь Гончар. Циклон

 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 http://www.ukrlib.km.ru/ ? http://www.ukrlib.km.ru/
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ?  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   ЧАСТИНА ПЕРША

   I

   У бетонних буреломах все узбережжя. Велетень якийсь,  Геракл  XX  вiку,
бився  тут  з  морем,   i   зосталось   побойовище:   багатотонне   груддя
залiзобетону, як пiсля бомбування, лежить вподовж берега в ру?нному хаосi.
Незадовго перед цим пройшовциклон, кiлька  днiв  лютував  шторм  ураганно?
сили i такого оце нако?в. Ще й ми,  прибувши  сюди,  застали  розмови  про
хвилi, що ?х гнало заввишки  з  триповерховий  будинок,  про  баркаси,  що
пропали  безслiдно...  Горо?житься  берег.  Де  все   було   муроване   та
впорядковане, стояло в бiлiй геометрi? балюстрад  та  альтанок,  зараз  на
кiлометри тягнеться поруйноване, захаращене камiнням пустирище. Все нiби в
уламках скель, що звалилися з гiр. В голову не кладеться, що все  це  лише
робота моря - без тротилу, без динамiту... Помiж бетоново? грубо?  сiризни
контрастом  бiлiють  рештки  потрощених  сходiв  якихось,  аiби  античних,
перилець та обличкувань з красивого бiлого каменю. З хаосу  брил  стирчать
покрученi .рейки, iржаве погнуте пруття... Стихiя тут показала себе. Важко
повiрити, що здатна на таке всьоточнавсього лагiдна сила води.
   Лише коли застугонить увесь берег i почне вiд ударiв  здригатися  вночi
наш будинок,  а  вранцi  побачиш,  як  все  узбережжя  кипить  бiлопiнними
бурунами, виру? i аж слiпить, i вали; накочуючись,  з  розгону  розбивають
себе об груддя бетону, i стрiляють бризки та водяна пороша аж до  нас,  на
другий поверх, - отодi повiриш! Повiриш, що лагiдна хвиля  здатна  ставати
силою грiзною, що, збурену, ?? нi в який бетон не заку?ш.
   Навстрiч узбережжю море котить литво  бурунiв.  Веснi?  вже;  цвiте  по
пiдгiр'ю мигдаль, але весна холодна, з вiтрами, з дощами, i  шторми  б'ють
майже день крiзь день.
   Увечерi з  Сергi?м-оператором  подовгу  сидимо  на  балконi.  На  iйших
балконах нiкого: готельчик  напiвпорожнiй  -  не  сезон,  вiтер  гуля?  по
коридорах. Крiм нас, лише футбольна команда на першому поверсi,  та  й  та
вже спить: товариш режим повкладав хлопцiв.
   Стугонить узбережжя. Бува?, вдень море на  якусь  годину  пригаму?ться,
перепочине, а пiд вечiр, зiбравшися з силами, - знов за роботу! З  темряви
накочуються вали ще грiзнiшi, нiж удень. Гуркочуть з канонадним  гуркотом.
По той бiк затоки вигина?ться впродовж берега  рядок  вогнiв  рибальського
селища. Раз у раз у повiтря - мiж нами й селищем- злiтають цiлi хмари води
- чорнi вибухи нiчно? стихi?. На мить вони затуляють вiд нас  той  далекий
разочок рибальських вогнiв, якi потiм знову з'являються, коли вибухла вода
опаде.
   Декорацiя свiту досить похмура. Море, що б'? та  б'?.  Зрiдка  звiдкись
прожектор у море сягне, в розшаленiлi безвiстi темряви. Мiсяць -  димчатий
шмат плазми - у подертому хмар'?... Ще - силуети гiр праворуч. На однiй iз
вершин пульсу? зiрочка маяка. Пульсу? отак нiч крiзь нiч. Глибше в горах -
обсерваторiя. Певне, й зараз десь там бiля телескопа чату? давнiй знайомий
мiй - сивий професор. Не спить планета. Ночами, крiзь дiр'я хмар -  очi  у
всесвiт.
   З  кожним  ударом  прибою,  коли  далеко  в  темрявi  берега  стелеться
шелестке, бiлопiнне, - виднiша?  нiч!  Бачу  Сергi?в  замислений  профiль.
Плечi опущенi втомлено. Нелегкий хлiб кiнодокументалiста. Не  перший  день
ми з Сергi?м в супрязi.  Де  нас  iз  ним  тiльки  не  носило!  Фiльмували
археологiчнi  розкопки.  Фортецю  Овiдiя   над   водами   лиману.   Спуски
новозбудованих суден. Гранiти монументiв на  мiсцi  колишнiх  концтаборiв.
Каменоломнi. Птахiв перельоти... Було потiм ще одне вiдрядження. Особливе,
вiдповiдальне. Одне з тих, що ждеш ?х подовгу, а потiм воно звалю?ться  на
тебе зненацька. Осiнь стояла червоно-багряна,  палаюча,  суха.  З  балкона
такого ж, тiльки повитого  виноградом,  дивився,  як  лопаються,  падаючи,
каштани, як смаглявi? листя лапате, а далi, крiзь  тишу  дерев,  свiтяться
золотi верхи Софi?... Сто?ш i весь час прислуха?шся до чогось. I, нарештi,
дзвiнок: збирайсь, полетиш далеко, фiльмуватимеш... сам зна?ш що.
   I летиш. Куня? Сергiй поруч тебе в крiслi аорофлотнiм.  Внизу  провалля
демонiв, житловища снiгово? людини, а ти  над  пасмом  найвищих  гiр,  над
циклонами пролiта?ш, -  зараз  ти  людина  майже  небесна!  Повiнь  свiтла
довкола тебе. Свiтло висот купа? твiй лайнер, i тебе,  i  твого  супутника
патлатого, i запаси чутливо? плiвки... Ще вона нiщо, tabula rasa, а звiдти
привезете  на  нiй  спеку  тропiкiв,  джунглi,  i  горе  чи?сь,  i  чорний
напалмовий дим. Монтаж, цех друкування, екран. I знову - в дорогу. I  хiба
ж не прагнув ти життя саме такого? Що у вiчнiм неспоко? та в  тривогах,  в
щоденнiй готовностi - одержати завдання й вирушити з  кiнокамерою  хоч  на
край свiту... Чи на якiсь зовсiм буденнi кар'?ри...
   Треба було нам одного разу  з  Сергi?м  зафiльмувати  рiдкiсний  вибух.
Епiзод iз життя каменоломнi. Близько дванадцято?  було  зроблено  все,  що
треба. Змовкли перфоратори,  громохкi  бурильнi  молотки.  Серiю  потужних
зарядiв уже  закладено  в  монфлiт,  у  щойно  пробуренi  шпури.  В  кожну
свердловину вставлено патрон-бойовик: вiн ма?  виконати  роль  детонатора.
Всю серiю з'?днано.  Вiдтепер  слово  за  толом,  за  амонiтом.  Перекрито
шлагбауми. Пiднято сигнальний прапор на щоглi. Всюди  стирчать  застережнi
знаки: "Вибух! Небезпечно для життя!" Тиша  залягла  над  кар'?рами,  люди
поховалися в укриттях. Ждуть у тривожнiй напрузi тi?? митi... Тиша,  тиша.
Повiтря свiтиться, ряхтить, i  бджолинiсть  золота  гуде  в  ньому.  Гуде,
вiбру?, мов далекi великоднi дзвони дитинства.
   Ми теж покинули небезлечну  зону,  приготувались:  камери  налаштованi,
плiвка закладена, матимем принаймнi шiстдесят  метрiв  рiдкiсного  вибуху.
Ось-ось тишу розломить гуркiт, сонце пов'?ться курявою,  десь  дрижатимуть
шибки. День буде повен бiлого вiтру, довкола гупатиме каменепад... Ось-ось
уже. I тодi Сергiй вiдклада? камеру вбiк:
   - Не буду знiмати.
   - Що сталось?
   - Досить з мене. Всi цi вибухи... в печiнках вони менi.
   - Але ж це вибух творчий, будiвничий, -  пробую  напiвжартома  умовляти
колегу.
   Та вiн затявсь. Музику бджоли, полiт ?? - це вiн би  згоден,  а  так...
Сигарета вже лежала в нього  на  губi,  одутлувате  обличчя  замкнулось  в
безкiнечнiй байдужостi . до -всього.
   - Та бери ж камеру! Зараз вибух!
   Оператор не зворухнувсь.
   - Ще один гриб вибуху... Та ви розумi?те, що вiн менi  нестерпний?  Моя
психiка його не сприйма?. Нi метра плiвки не стану  псувати  на  це,  -  i
витягся горiлиць у рiвчаку. В безодню неба дививсь, сумовито й сонно.
   - То якого ж дiдька ми ?хали на цi кар'?ри? Адже нам потрiбен був  саме
цей вибух, нам його замовлено, а тепер...
   Ми посварились.
   I хоч це нiби парадоксально, але вiдтодi ми,  зда?ться,  потоваришували
ще бiльше. Це зовсiм не означа?, що  мiж  нами  пану?  золотий  мир,  адже
такого, як мiй колега, витрима? не кожен: злоязикий, причiпливий, все йому
щось муля?. На  студiйних  зборах  та  рiзних  обговореннях  виступати  не
любить, але ма? звичку реплiками обстрiлювати промовцiв, в  тому  числi  й
маститих, i це йому, звичайно ж, не мина? безслiдно. Одначе у сво?й справi
Сергiй вiртуоз, один з  наших  найкращих  молодих  операторiв,  i  з  його
професiйним вмiнням не можуть не рахуватись. Кiлькома знахiдками, хай поки
що досить скромними, короткометражними, студiя  завдячу?  якраз  Сергi?вiй
камерi. Зненавида до штампу, жага пошуку, всечасне невдоволення собою - це
в ньому ?, i хiба ж за це не варто людинi дещо й прощати?  Один  iз  наших
студiйних часом диву?ться мо?й довготерплячостi:
   - Як ти з пим вжива?шся, з  тим  Сергi?м  Танченком!  Вiн  же  псих.  В
нього... манiя справедливостi!
   "Манiя справедливостi"  -  звiсно,  гандж  неабиякий,  та  все  ж  коли
довелось вибирати оператора для роботи найскладнiшо?, вибiр  знову  припав
на Сергiя. Манера його менi до душi. Дедалi менше трюкацтва, яким  хлопець
захоплювався один час. Сергi?ва камера шука?  тепер  насамперед  точностi,
виразностi, природно? глибини. Вона не бо?ться кадру навiть "некрасивого",
якщо це треба; iнодi ?й мовби з нiчого вда?ться раптом видобути  справжнiй
самоцвiт... Вперше нам доведеться знiмати повнометражну  художню  стрiчку.
Дали на ознайомлення пуд сценарi?в, дали  час  на  роздуми,  i  ось  ми  з
Сергi?м забрались сюди, якнайдалi вiд  студiйного  вавiлону.  Заякорились,
терпимо один  одного,  спiвiсну?мо.  Тут  справдi  ?  змога  зосередитись,
зiбратися з думками.
   Сергiй умi? читати галопом, запевня?, що вже "осво?в",  тепер  знiчев'я
цiлоденне тиня?ться з кутка в куток, посiрiв  вiд  нудьги.  Годинами  може
мовчати, думаючи щось сво?. Якщо зрiдка й порушу? мовчанку, то лттгттс щоб
кинути що одну пезапатентовану iдею на пшгахiд портативнiшо? кiноапаратури
або  щоб  проректи  ще  одну  дошкульнiсть  на  адресу  сво?х  ближнiх   -
футболiстiв, чи? готельне сусiдство Сергiя деколи навiть драту?. Хлопцi як
хлопцi, живуть сво?м розписом, тренуються на мiсцевому стадiонi, готуючись
до весняних баталiй, але для Сергiя ?хнi м'ячi стають здебiльшого каменем,
на якому вiн вигострю? сво? парадокси.
   - Не знаходжу в них нiчого  нi  динамiчного,  нi  демонiчного.  Дорослi
люди, що бавлять дорослих... Слiд вiд польоту м'яча  по  зеленому  полю  -
невже це той слiд, що його ма? залишити пiсля себе людина?
   Його не влаштову? i як  вони  ходять  самовпевнено,  i  що  свистять  у
коридорах та важаться  пiсля  кожного  тренування,  i  що  пiд  час  дощу,
зiбравшись у вестибюлi, крейдою на чорнiй дошцi  забивають  уявнi  голи  у
ворота суперника. Розробляють  пiдступнi  комбiнацi?,  сушать  голови,  як
краще обдурити суперника, - хiба це чесно?
   Спить мiй колега мало, а обличчя, проте, нiби запухле, щось с совине  в
ньому, в його круглих, дитинно ясних очах. Нiс  -  дзьобом.  Щодня  бачать
дiвчата на поштi цей гегелiвський нiс i повняве,  з  недоспаною  блiдизною
обличчя, що якось аж жалiбно схиля?ться до вiконечка: може,  щось  ??  Але
кiнооператоровi знов нiчого нема. Хтось довго йому там пише...
   Часом Сергiй дозволя? собi зiгрiти душу десь у порту склянкою кйслющого
рислiнгу, пiсля цього сiра маска нудьги сповза? йому з обличчя, -  прийде,
розляжеться на канапi нашого холодного напiвлюкса i, тонучи  в  сигаретнiм
диму, вiзьметься розв'язувати  свiтовi  нерозв'язнi  проблеми.  Найчастiше
вони в нього зводяться до пекучих проблем  десято?  музи.  До  смуткiв  за
чимось. Чи не дрiбнi? екран? А були ж боги! Був Великий Нiмий...
   Цього вечора мiй колега теж, зда?ться, не в настро?. Сидить у шезлонзi,
курить, спiдлоба розгляда? екран штормово? ночi. Хоч би  постригся:  патли
стирчать з-поза вух, спереду чуб на лоба напущений, як у бiтла.
   - То на чому ж зупинимось? - питаю Сергiя. - Цей пуд сценарно?  руди...
Чи багато вiн нам радiю дасть?
   - Радiю нема, ? мотлох... - Сергiй вжива? ще рiзкiше слово.
   Це в його манерi: з плеча, зi всi?ю категоричнiстю.
   - Отже, даремно й читали? Змарновано час?
   - А ви iншо? думки? Ви щось знайшли?
   Вiн глузу?, бо таки ? з чого... Схоже на те що це ремiсницьке  сценарне
добро побувало вже не на однiй  студi?...  Коли  там  не  йде,  тодi  його
вiдфутболюють нам .
   - Ну;  а  той,  про  льонарку?..  Ти  ж  полiщук,  а  там  ?  полiський
кольор-локаль. Невже не помiтив?
   Сергiй деякий час мовчить.
   - Не кажiть менi про Полiсся. Не кажiть про кольорлокаль!.. -  з  болем
майже викрику? вiн, а потiм пiсля паузи стишено: - Люди горять, замкненi в
школi... Кiнь виламу?ться з палаючого сарая... Нiч така  страшна:  вогонь,
стрiлянина, крики...  Лежу,  як  зайаеня,  в  бур'янi...  дух  зача?в.  Не
ворухнись, бо прийдуть приколють! Пожежа гуде, крокви падають, кiнь  крiзь
полум'я стогне... Червоне, нiчне, страшне, волаюче - ото i все, що звiдти.
Ото мiй кольор-локаль...
   Надовго вiн замовка?. Шкодую, що нагадав Сергi?вi про Полiсся. То драма
його  дитячих  лiт.  Малолiток  партизанський,  вiн  випадком   був   тодi
врятований вiд карателiв... Почува?ться, що пережите й досi  ранить  його.
Розмова наша пiсля  цього  бiльше  не  кле?ться.  Так  нi  на  чому  й  не
зупинились. Виходить, не так просто знайти повноцiнний сценарiй...  Досить
на сьогоднi. Спати. Може, щось вирине в снах.



   II

   А вранцi знову слiпучiсть, i бiлоснiжнiсть, i якийсь  уже  не  страшний
пiсля ночi двигiт ударiв по  всiм  узбережжю.  Б'?  море,  ся?  побережною
смугою, дарма що свiт сiрий, сi?ться  дощ.  Лiс  на  гiрських  крутосхилах
мокро чорнi?, лише шапки гiр, як марсiанськi полюси,  зверху  до  половини
вкритi iне?м.  Помiж  каскадами  пiдгiрних  будиночкiв,  з-помiж  весняно?
набухлостi що  темних  садкiв  де-не-де  пробива?ться  рожеве  клубовиння:
мигдаль цвiте. Цвiте ранньо, аж нiби протисезонно.
   Щоранку з далечi побережно? з'явля?ться вiн. Син  чийсь.  Хлопчик  того
вiку, коли фантазiя цвiте i береговi дiтлахи почувають  себе  Магелланами.
Десь аж з-пiд рибальського обрiю, з-над слiпучо? смуги прибою, як i вчора,
i позавчора, з'явля?ться його темненька  щуплява  постать.  Все  виразнiше
проступа? крiзь мжичку, iде узбережжям, i менi одразу ста? якось  теплiше,
вiдраднiше на душi. Безлюдно, гори в пошматованiм  прядивi  хмар,  сиво  i
мокро вони обснували по схилах лiси, море жене  й  жене  крутогривi  вали,
буйок, незникний нi в яку погоду, хилита?ться десь серед лиснючо?  гойдави
бурунiв, пiрна? та вирина? мiж ними самотнiй, а тут - так само самотнiй на
всiм  узбережжi  -  з'явля?ться  хлопчик.  Мабуть,  син   рибальський.   В
чорненькiй курточцi, з-пiд яко? пала? комiр яскравого  пуловера,  в  сiрiй
каскетцi, вiн неквапом звершу? свiй щоденний узбережний маршрут. В руцi  -
школярський оббитий портфелик, що його юний господар трима? якось нiби  за
вухо... На морi нi човника,  нi  суденця.  Все  в  бiляках  воно,  текуче,
бiлогриве. Вiдкритiсть i непривiття простору. Досi нема рибальських суден,
що нiбито вже мали повернутись з Атлантики. А хлопчик  ?.  Берегова  далеч
затуманена мгичкою, i з то? мгички щоденно, неминуче з'явля?ться вiн.
   Понад  розламищами  бетонного   бурелому   йде;   наближаючись,   часом
перескаку? з камеяя на  камiнь,  присто?ть,  вглядаючись  у  блiдо-зелене,
спiнене безмежжя стихi?. Може, I вигляда? тих траулерiв з Атлантики? Може,
там батько його чи брат?.. Часом присяде на сторчма  вивернутiй  брилi  i,
нахилившись, загляда? вниз, в шумовиння прибою, в його кипуче сяйво.  Наче
пита: "Що ти ??  Чому  свiтишся  так?"  tЧи,  може,  щось  iнше  його  там
цiкавить. Чи що море викиснуло... Чи  що  викине?  Срiбну  монетку,  може,
давно кимось кинуту на щастя? Чи вистежу? вiн рибку якусь, або рачка,  або
дельфiнят обранених (кiлька днiв тому й таких пiдiбрали, - пiд час  шторму
побило ?х об камiння). А може,  i  просто  цiкаво  йому  спостерiгати,  як
iржавi погнутi рейки  з  кипучо?  пiни  вишугнуть  i  знову  сховаються  в
шелесткiм, мов весiльна фата, шумовиннi. Довго можна дивитись,  як  плавко
лиже вода кострубату брилу, як на мить огорта?  прозорою  текучою  плiвкою
уламок сходiв отих, що, зцеменiтованi, перекособоченi, свiтять з-пiд  шару
тонко? води плитами бiлого, подекуди  аж  тiлесно-рожевого  каменя;  серед
грубих бетонних брил цi плити бiлiють так нiжно, мовби мають в  собi  щось
справдi античне...
   Ми не чiпа?м юного дослiдника моря - не хочемо вiдволiкати  вiд  стихi?
його увагу. Не треба нiчого питати, не будем  доскiпуватись,  що  вiн  там
шука?, бо, може, й сам вiн, той хлопчик, не зовсiм ще  усвiдомлю?  природу
сво?? цiкавостi, не мiг би, може,  й  пояснити  до  ладу,  чим  саме  його
приваблю? вирування прибою, весняний неспокiй моря.
   - Юний сфiнкс у червонiм пуловерi, - зауважу? Сергiй, стежачи за ним iз
балкона.
   - I сам вiн загадка, i для нього кругом  загадки...  Кажуть,  нiбито  в
генах уже закладена потреба дослiдження неосво?ного  простору...  Поряд  з
iнстинктом i кольором очей закодовано потяг у невiдомiсть. Якась  гра:  то
море пiдкрада?ться до хлоп'яти, то хлоп'я весело крадеться до моря.  З-пiд
каскетки затягано?, з  погнутим  козирком  червонiють  нахльосканi  вiтром
вуха. Кеди, видно, бували в бувальцях,  воiга  вiдстрибують  так  спритно,
коли хвиля набiга?... Личко худорляве, зосереджене. Надто  ж  коли  хлоп'я
отак присяде i, нахилившись, вiдкинувши портфелик,  усе  щось  вистежу?  з
терплячiстю iстинного дослiдника.  Iнодi  раптом  само  собi  всмiхнеться;
сидить хвилину-другу, повите сяйвом усмiшки.
   Знати б, що спричиню? той  його  справдi  загадковий  усмiх?  Худорляве
личко яснi?, розквiта?  все,  освiтлене  бiлопiнною  хвилею,  сама  навiть
усмiшка освiтлена, хлопчик у сво?му невтомному пошуку нiби пережива?  мить
натхнення. Мiж ним i морем нiби виника? якийсь контакт, не збагнене  нiким
iншим вза?морозумiння, виника? гармонiя, породжена, й пiдтримувана  чимось
для нас недоступним. Отак i пройде з сво?ми розглядками мимо будинку, i ми
його не запиту?мо, що вiн шука?, до чого придивля?ться, нам  просто  гарно
бачити  цей  його  розмислено  уважний  обхiд  узбережжя,  звершуваний  за
будь-яко? погоди, бо для нього, аборигена, нi вiтер, нi дощ  не  страшний,
для людини такого вiку, мабуть, нема нi вагань, нi сковуючих  сумнiвiв  чи
смутку... Весь у полонi цiкавостi пiзнання, у владi сво?х нiким не  знаних
пошукiв, вiн подеколи нiби й шторму не помiча?, шумiв його не  чу?,  увесь
задивлений, заслуханий у щось приворожливе, в нерозгадану мову стихi?.  Та
все ж i пiд час задуми iнстинкт самозахисту його не зраджу?, мокрi кеди нi
на мить не втрачають чутливо? сторожкостi, не забувають вчасно  вiдскочити
вiд хвилi з веселою хлоп'ячою спритнiстю.
   Море шалi?, прибiй стугонить, бетон, поламаний штормами,  лежить  всюди
навалом, а над усiм цим у  цiлковитiй  безтривожностi,  з  сво?ми  думками
якимись щоранку бреде, бовтаючи портфеликом, юна людина. I щоранку несе  в
собi оту невситенну жагу вистежувати по берегу щось зовсiм, може, незначне
для нас, а для нього, школярика, таке важливе, таке вражаюче, що  вiн  сам
собi всмiха?ться, дивлячись униз, у свiтле бiлопiння прибою.
   Пiшло й пiшло чи?сь дитинство, зовсiм не схоже па Сергi?ве...  Оператор
смутковито проводжа? очима школярикову постать:
   - Ось вiн, син. людства... Маленький капловухий геракл у каскетцi...  З
антики пряму? в майбутн?...
   Надвечiр сто?мо над морем, на одному з виступiв пощерблено? набережно?.
Погляди нашi сфокусованi на темнiй цятцi, що раз у раз  вигульку?  в  морi
мiж бурунами - то  вона  тоне,  то  знов  вирина?...  Достоту  живе  якесь
створiння борса?ться серед хвиль, з останнiх сил бореться за  сво?  життя.
Неподалiк готельнi футболiсти потiшаються  над  одним  iз  сво?х,  котрий,
запiзнившись, сьогоднi лише прибув i, не встигши оговтатись, одразу зчинив
був тривогу на весь берег:
   - Людина тоне!
   Стара вiрменка, прибиральниця, заспоко?ла новоприбулого  форварда:  нi,
то буйок в бурунах, не людина...
   Тепер i новачок, серйозний,  -  неговiркий,  разом  з  усiма  успокоено
дивиться в морську надвечiрнiсть.



   III

   Вночi все та ж декорацiя свiту: море, вершини гiр, мiсяць, що в  дiр'ях
хмар, як сива медуза, пливе...
   Сергiй  сьогоднi  менше  сипле  сарказмами,   настро?ний   скорiше   на
фiлософський лад. Розлiгся в шезлонзi, руки заклав За шию.
   - "В беспредельных  далях  космоса  наша  планета  выглядит  прекрасным
оазисом", - циту? когось. Улюблена його фраза, чую не вперше.
   Згаду?м  народного  артиста,  спiльного  нашого  друга,  який  i  iнодi
вiдкрива?ться нам iнтимним досвiдом iз сфери психо'логi? творчостi. "Буваю
недобрий, буваю навiть злий, дрiб'язковий, -  зiзнавався  вiн  нам  одного
разу. - Але перед виходом на сцену намагаюсь очистити  душу,  розбудити  в
собi що е найкраще, намагаюсь дiйти стану,  щоб  у  душi,  звiльненiй  вiд
житейсько? скверни, зосталась сама чистота...  Бо  тiльки  тодi  до  людей
дiйде мiй спiв".
   - Чудове правило для митця, - каже з цього приводу Сергiй. - Так  треба
робити й лiтераторовi, перш нiж сiдати до  письмового  столу...  I  нам  -
перед  тим  як  братись  за  камеру...  Чистою  душею  спiва?!  Звiдси   й
божественнiсть його спiву, оте враження, що  його  найкраще  висловила  не
зiтхальниця-рецензентка, а проста полтавська селянка: "Коли Iван  Петрович
спiва? по радiо, менi зда?ться, що в хатi... квiтами пахне".
   Вiдгук цей Сергiй, певне, почерпнув десь у ярмарковiй гущi, - в  Сергiя
пристрасть блукати по ярмарках, по базарах.  Можете  несподiвано  зустрiти
його серед лiта  де-небудь  у  Кагарлику  на  районному  торжищi,  де  очi
вбирають глечики, горнятка, миски та полумиоти - свiжовипаленi,  мовби  ще
теплi, дзвенючi, - про такi вироби кажуть:  вогонь  печi  да?  дзвiнкiсть,
вогонь душi дав красу! Бiля сво?х творiнь в  незалежних  позах  посиджують
над рiкою часу i самi майстри - той покурю?, а той просто сидить у задумi,
спостерiга? натовп. Гiднiсть, самоповага майстра - ось тут вона  владно  й
негучно живе. Нема метушливостi, загукування,  вiн  сидить  майже  суворий
бiля  сво?х  розмальованих  виробiв,   i   другий   такий,   i   третiй...
Небагатослiвнi, ведуть торг лаконiчно, достойно, без ярмарково? жвавостi:
   - Так буде?
   - Не буде.
   - А так буде?
   - Так буде.
   Тiльки один з-помiж них - дiдусь дрiмучого  вiку,  зрання  вже,  видно,
чарку  перехилив,  бо,   розчервонiлий,   надто   весело   рекламу?   сво?
ложки-ополоники:
   - Без такого ополоника -  хата  порожня...  Бери,  молодице,  то  будеш
хазяйкою!.. Та не перебирай - вони всi однаковi... Що ними - битись?
   - А може, й битись...
   Каса дiдова в недбальствi, забув уже, з кого  взяв  грошi,  з  кого  не
взяв, - пiдморгу? до молодиць, наспiву?:
   Вiддай мене за того, Що ложечки струже...
   - Дiду, ви - кiно! - смiються жiнки, i нам аж тут, бiля моря, той  смiх
?хнiй чути.
   В Сергi?вiм настро? з'явилась великодушнiсть - ознака того, що на поштi
йому з  вiконечка  усмiхнулись  чи,  може,  подали  нарештi  й  листа  або
телеграму. В iмпровiзацiях на  теми  рiдного  мiста  пробиваються  лiричнi
ноти, постають вечоровi але?, канделябри каштанiв... Навiть у ставленнi до
футболiстiв з'явилось щось схоже на  прощення.  Десь  бiля  афiшно?  тумби
Сергiй випадково почув  сьогоднi  ?хню  розмову  про  новий  фiльм,  думки
хлопцiв дивним чином збiглися з його власними.
   I одразу гнiв змiнено на милiсть:
   - Не такi вже вони дрiмучо й вiдсталi.  Серед  них  попадаються  доволi
iнтелектуальнi фiзiономi?...
   Тако? вдачi людина. Думками знов поверта?мось до того хлоп'яти,  що  ми
його бачили вранцi. Отi його обходини, придивляння, жага пiзнання,  усмiхи
загадковi - всйiи чомусь мають для нас значення.
   - Вийшов, як iз мiфа, i знову пiшов, як у мiф... Мимо нас, узбережжям -
у мiфи майбутнього. Вiн житиме в третiм  тисячолiттi,  уявля?те?  Ось  для
кого нам би ставити фiльм. - Сергiй,  як  завжди,  швидко  запалю?ться.  -
Фiльм для сина рибальського!
   - Про що?
   Гримаса невдоволення з'явля?ться на Сергi?вiм обличчi. IIуд  сценарi?в,
вiн нам нiчого не дав, - ?х вiдхилено безповоротно. I не тому, що всi вони
такi вже безнадiйнi, можливо, iнший хтось навiть знайде в  тiй  рудi  щось
варте уваги... А нам залиша?ться знову шукати. Хочемо мати щось спiвзвучне
життю кожного з нас, таке, що вiдповiдало б нашим  настроям,  уподобанням,
бо тiльки тодi буде справжня творчiсть,  пристрасна,  зiгрiта  душею...  А
такого ми поки що не знайшли.
   Сергiй,  дивлячись  на  бiлоснiжну  побережну  смугу,  да?  волю  сво?м
фантазiям:
   - Оте свiтло прибою, що знизу осявало хлопчика i що вiдкрило  нам  його
загадкову, як у Монни Лiзи, усмiшку... Хiба само воно не ? для нас  чудом?
Свiтло  -  це  сама  загадковiсть,   принаймнi   для   мене!   Дивовижний,
найблагороднiший  вид  матерi?,  вияв  ??  найдосконалiший...  Границя  ??
можливого руху. Неперевершено в швидкостi... Воно - -i хвиля, i  частка...
I, можливо, ще щось...
   - Антипод космiчно? тьми.
   - О, ви на жарти одразу... Але ж правда... Вершинний самовияв  природи,
?? шедевр! Зiгрiва? i пестить... Витворю? чар фотосинтезу... Диво iз  див!
Недарма ж беремо його як образ  чистоти,  досконалостi,  найвищо?  енергi?
життя. Може, й справдi тут  вiдбува?ться  перехiд  реального  в  iдеальне?
Кажемо ж: свiтло розуму. Свiтло любовi. Свiтло надi?... Я хотiв би знiмати
фiльм... про Свiтло! Про  Свiтло  як  таке.  Так  би  й  стрiчку  назвати:
"Свiтло!"
   - А як це тобi уявля?ться-на екранi?
   Сергiй не чу?, роздуму?, заглиблений в себе:
   - Свiтло, скажiмо, як змiст,  а  форма...  Ну,  скажiмо:  коло.  Все  в
природi прагне дiйти форми кола,  опуклостi,  кулi.  Планети  i  електрон,
небесне свiтило i яблуко чи крапля води... I навiть мозок людський з  його
пiвкулями... Саме  у  формi  кола  природа,  по-мо?му,  найповнiше  здатна
виявити себе, свою досконалiсть. - Помовчавши, вiн веде далi: - Чув колись
вiд одного циркача, що коло у них на манежi ма? сталий дiаметр i такий вiн
у всiх цирках свiту: тринадцять метрiв. Нi менше, нi бiльше -  саме  такий
дiаметр: iнакше кiнь по колу  не  пiде,  первуватиметься,  заплута?ться...
Треба неодмiнно тринадцять. Чому? Просто кабалiстика якась!
   - Одначе так можна зачманiти, друже. Свiтло... Коло... Навряд чи це нам
пiдiйде. А якщо вже ми вирiшимо робити фiльм про Свiтло, то  хай  це  буде
стрiчка про внутрiшн? свiтло люднiш... Kолись ти, здасться,  збирайся  сам
напiсати сценарiй?
   - З являлася думка така. Про дитинство хотiв... Але  потiм  вiдмовивсь.
Надто затемнене тло. Якiсь болючi уривчастi кадри вражень.  Нiч  розправи,
кiнь, що виламу?ться з  палаючого  сарая...  Червоно-багряна  тьма,  хаос.
Горшки, i все... А ось ви змогли б.
   - Теж про дитинство?
   - Або про юнiсть. Якось ви розповiдали про себе, про друзiв сво?х. Чому
б iiс зробити, скажiмо, про оту чорну одiссею оточення?
   - На цю тому - було.
   - Смерчi вибухiв, димовища баталiй - не це я маю на увазi.  Роздум  про
незнищеннiсть людини - так  це  менi  уявля?ться...  Що  вам  свiтило?  Що
утримувало кожного з-вас у життi серед того  вселенського  хаосу?  Якi  ви
були насправдi? Це ж, зда?ться, про вас та ваших ровесникiв:
   "Мы были высоки, русоволосы... Вы в книгах  прочитаете,  как  миф...  О
людях, что ушли не долюбив, не докурив последней папиросы..." Тепер,  коли
вiдстань часу багато що стерла, пригамувала...
   Нi, друже! Нi вiдстань, нi час цього не  зiтре.  Як  болять  тобi  тво?
полiськi Лiдiце, так болить i менi ота гiрка, найтрагiчнiша стрiчка життя.
? такий бiль, що, мабуть, назавжди в душi запiка?ться. Кровоточить -  чого
не торкнись... Закривавлений наш студбат, що сто?ть  у  житах,  схилившись
над  першою  молодою  смертю...  I  живий  Днiпрогес,  взятий  на  коротке
замикання, де мертво горять генератори i полум'я бурха? з вiкон  машинного
залу... Той смуток нищення, вiдчай, той бiль, що вже переста? бути  болем,
- якими кадрами його передати? Нелегко? Виятрю?? Болить?  Чи,  може,  саме
тому й варто братися, що болить?
   - Так, так, ви це повиннi зробити, - наполяга? Сергiй. -  Бiльше  того:
ви не ма?те права не зробити цього!
   Фiльм про найтяжче? ?х, нiким не зафiльмованих, воскресити й вивести на
екран... Чи, може, це не зовсiм  навiть  етично  -  друзiв  сво?х  вивести
напоказ, зробити об'?ктом мистецтва? Адже вони зовсiм не готувались до ось
такого, до екранного життя. Просто жили. Боролись. Нiхто з них  не  думав,
що якийсь його жест, i слово, i вчинок  раптом  колись  постане  у  свiтлi
екрана для всiх. I, нарештi, що скажуть вони  для  нього,  який  житиме  в
третiм тисячолiттi, цесь поза межами нашого буття? Може, краще промовчати?
Чи треба, щоб знав? Щоб почув ?х i зрозумiв? I все- ?хн? щоб-взяв собi  на
карб?
   Пичуваэщ, що, власне, це давно вже в тобi назрiвало.  Може,  ще  навiть
тодi,  коли  в  шинелi  демобiлiзованого  прийшов   на   вiдбудову   свого
Днiпрогесу, до й зустрiв  того  заслуженого  кiнововка,  чия  камера  саме
увiчнювала  хаос  залiзобетонних  ру?н.   Робiтник-освiтлювач   був   йому
потрiбен. Хлопець, який досi  цим  займався,  зiрвався  з  ру?н  арматури,
дiстав серйозну травму, його вiдправили в лiкарню,  -  тер-  мiново  треба
було кимось замiнити, i цим  кимось  виявився  ти.  Велетенськi  руйновища
гiдроспоруди, пороги, люге ревiння води крiзь проломини в греблi - все  це
треба  було  зафiльмувати,  сама  iсторiя  замовляла   той   кiнодокумент.
Днiпрогес - столиця турбiнного свiтла, синя казка  твого  дитинства,  вона
мала знов вiдродитись!  Заго?вши  рани,  днiпровський  красень  мав  знову
постати до життя, повнiстю вiдтворити себе, i для цього народ не  шкодував
зусиль: роботи велись вдень i вночi, i сам ти ночами лазив серед  ру?н  iз
сво?м свiтильником, дерся, перебiгав над прiрвами, спритний, як мавпа, без
запiзнень з'являвся на перший покрик, висвiтлюючи онопом промiння  то  те,
то iнше iз цього хаосу, бо навiть ру?ни цi не повиннi  були  пропасти  для
вiчностi - мали промовляти вони мовою факту, i звинувачення, i  застороги.
Все, до чого тiльки торкалося свiтло рефлектора, було тобi там  близьке  й
дороге, i зранений дух твiй знаходив живлющi  бальзами  в  самому  повiтрi
народно?  вiдбудови,  в  напруженiй  стихi?  робiт,  що  радiсним  запалом
нагадували ентузiазми перших днiпрогесiвських ночей... Освiтлювач  був  iз
тебе сумлiнний, але як вiн тебе ганяв,  той  старий  кiнововк  у  гумових,
завжди загрязючених чоботях! Нi поважнi лiта, нi астма  не  заважали  йому
бути невтомним, запалювати всiх ловецькою сво?ю жадобою. Лови  кадр!  Лови
мить! Не це! Оте! Оте! А чому саме оте?  Трiснутий  бетон,  темна  вода  в
гуркотi вирування, зеленавий лишайник на каменi... Навiщо воно йому?  Все,
все дороге. I тiльки вхопив, шукас  iншого,  шука?  отак  упродовж  цiлого
життя. Головне - вхопи, не пропусти. Потiм уже розберешся -  яка  цiннiсть
того шуканого? Поки що навiть iменi йому нема: "Оте, оте!" Часом  ти  щиро
дивувався тому товстому астматичному кiнововковi,  який  не  розгубив  жар
життя, серед осiнньо? мокви ганявся за сво?м "оте" до впаду. Чи,  може,  i
вся сiль саме в тому, що десь воно ?, але вислиза? вiд  тебе,  не  дасться
тобi? Може, i вся звабнiсть,  що  воно,  як  зайчик  н-роменя,  безкiнечно
втiка? i, не давшись, полиша? тобi лиш  неспокiй,  розпалю?  нову  жагу?..
Пiзнiше  ти  й  сам  зазна?ш  цього  стану,   цi??   одержимостi,   вовчих
хронiкерських апетитiв, якi спершу тебе лише  дивували.  Та  якраз,  може,
тодi, коли робiтником-освiтлювачем терпляче стояв  уночi  серед  бетонного
хаосу,  й  пробуджувався  в  тобi  вже  митець,  якогоназавше   заполонить
свiтлопис екрана? В текучих стрiчках розкадрованих знаходив щось спiльне з
художнiми фризами антики...
   - Велике мистецтво ставить великi питання, -  казав  старий.  -  Вiчнi,
споконвiчнi питання,  вони  справдi  для  людства  iснують,  тiльки  щораз
виникають в iншому виглядi... I хто ?х зумiв поставити перед сво?м  часом,
змусив над ними замислитись, той не даром жив на землi...
   Поступово мiцнiшала дружба з кiнововком, з тим пожадливим, завжди  нiби
запаленим вiд бiгу, сивим уже трударем, який  пiвсвiту  обгасав  iз  сво?ю
кiнокамерою. Сивогривий i неохайний, з  першими  бiйцями  вдирався  вiн  у
концтабори  ?вропи,  щоб  вхопити  на  плiвку  тiнi  людей,  ходячi   живi
кiстяки... А колись, ще юнаком, зафiльмував останнiй похiд лоцманiв  через
пороги, через Ненаситець, що  мав  невдовзi  бути  затоплений.  У  хвилину
доброго настрою, у вечiрнiх  сповiдях  старий  любив  похвалятись  кадрами
сво?? молодостi, коли фiльмував  вiн  саму  iсторiю  в  ??  шалеиствах,  у
найкрутiшому злетi, коли дiд Яворницький, дивак, академiк, козацька  душа,
стоячи з лоцманами на плоту, вiддалявся вiд кiнокамери, вiдпливав  нiби  в
iншу реальнiсть, махав брилем i щось буйне  гукав  крiзь  ревiння  порогiв
тобi в об'?ктив...
   Давно вже нема кiнововка. До останнього не  мiг  вгамуватись,  шкодував
усе, що отого, найголовнiшого, вiн так i не встиг... Але саме вiн прищепив
тобi любов до невпокiйливо? сво?? професi?, взяв з тебе слово, що й  пiсля
того, як вiн сам, старий невгамовець, уже опиниться "за кадром"  (так  вiн
сказав), ти вiзьмеш на себе  i  його  "Аймо",  улюблену  його  кiнокамеру,
перебереш на себе i всi непрожит! клопоти  майстра,  крiзь  його  об'?ктив
невловний  ловитимеш  свiт...  "В  тобi  щось  ?,  Колосовський,  -  казав
незадовго до фiналу. - Недарма ти з еллiнами запанiбрата... Умi?ш  вхопити
ядро подi?, вилущити кадр iз руди неiстотного. Не вчивсь спецiально? А  я?
А Довженко? Кiнематограф любить варягiв. Гладеньких  багато,  а  сюди  дай
кострубатих приiпельцiв iз гострим оком, iз свiжим поглядом. Ти ма?ш  зiр,
Колосовський, почува?ш свiтло, ритм... I взагалi - мислиш... Ну, а вся  ця
наша  алхiмiя...  Не  такий  чорт  страшний,  як  його   в   кiноiнститутi
малюють!.." Повiрив у тебе, допомiг  упевнитись  у  сво?х  силах,  i  ось,
замiсть того щоб вести розкопки,  вимучувати  дисертацi?,  сам  гаса?ш  по
свiту, як "Летючий голландець", i причиною все той же завжди захриплий вiд
крику,  вiд  надсади  твiй  перший  учитель,  який  нiби  передав  тобi  i
затятiсть, i псвтолоiiпу жадобу вiдтворити на плiвцi розвихрений життьовий
макрокосм. Живеш, проймаючись почуттям, що  справдi  знайшов  себе  в  цiй
стихi?, дедалi  частiше  сприйма?ш  довколишн?  в  чудернацькому  мигтiннi
кадрiв, i вони розпалюють тебе, твою невситеннiсть, бо  ти  -  ?х  ловець,
розшифровувач,  вiдбирач.  З  розшарпаними  нервами,  з   жаданням   майже
фанатичним ладен гнатись за вподобаним кадром, добровiльно висвятивши себе
на цю вiчну ловитву i навiть лаврiв особливих не ждучи, -  замiсть  лаврiв
частiше здобува?шся лиш на колюче глодиння,  а  короткi  радостi  знахiдок
знову кiнчаються невдоволенням.
   "Лови! Лови кадр, Колосовський!" Впiймай i увiчни! Зупини час  на  його
шаленiм скаку! Застав зупинитися мить - прекрасну чи навiть потворну.  Чим
не доктор Фаустус  в  його  дерзновеннiм  бажаннi?  Кожну  росинку  життя,
наймитт?вiший зблиск його зупини - i станеш чудодiйником, бо  осягнеш  те,
чого ще нiкому не вдавалося осягнути. Та, невловне нiким, воно поки  що  й
тобi не да?ться...
   Нудьгуватимуть  парочки,  дивлячись  твою  одночастинну  стрiчку  перед
повнометражним коханням, нетерпеливитимуться, щоб швидше закiнчилась  твоя
хронiка буднiв. Ще одна новобудова  в  металевих  каркасах,  в  холодностi
кранiв... Комбайни, що вийшли  на  першу  косовицю...  Навiть  у  таке  ти
намагався вкладати душу. Поетична документалiстика, вона ж  таки  можлива!
Не хотiлось, щоб хвилi банальностей затоплювали екран. Ти - документалiст,
митт?вик, в тобi, зда?ться, виробилась з часом навiть сво?рiдна психологiя
документалiста, людини-митт?вика. Йдучи крiзь метелицю днiв, ти  вiдбира?ш
?х для екрана, дивишся на них мовби з майбутнього, камера  твоя  приборку?
вихор, сам ти  ма?ш  бути  об'?ктивний,  як  бог.  Власний  твiй  настрiй,
радiсть, а надто ж смуток, вiн мав лишитись за  кадром,  ти  повинен  дати
факт голий, як цвях... А де ж "оте"? I яке воно в  тобi  самому,  в  тво?х
почуттях? Наскiльки  виявля?  себе  в  iндивiдуальних  особливостях  твого
свiтобачення? В кiнорепортажах не дуже  розженешся:  хронiцi  днiв  не  до
тво?х суб'?ктивних  емоцiй  та  фiлософствувань...  А  розженешся,  то  ще
потрапиш i в наказ за перевитрату плiвки: порушив лiмiт!
   Тепер вiдкрива?ться нарештi можливiсть. Так розкажи ж. Виведи на  екран
отих, що, крiм тебе, нiхто ?х не виведе!  Але  як?  Якою  ма?  постати  ця
стрiчка? У яких тональностях,  у  барвах  яких?  Но  однуше  нычь  выддаси
напруженим роздумам. Бо хто з певнiстю скаже, на яких шляхах  ма?ш  шукати
оте сво? невловне "оте"? ?  стадiя,  коли  вже  трбi  нiхто  не  порадник.
Мабуть, кожна людина сама повинна шукати найкоротшу дорогу до iстини...



   IV

   Отже, стрiчка...
   Образ Людсько? Рiки, важко? рiки горя, мiг  би  вперше  з'явитися  тут.
Сухими, безводними балками тече безкiнечна людська рiка.
   Якщо хто дивився на не? згори, з лiтака, то, мабуть, такою i бачив:  як
всiма рiчищами балок, пiд жерлами гармат, що ?х уже наводять  iз  пагорбiв
танки, тече й тече вона, рiка людей, сiра  лавина  людських  життiв...  По
долинах. По тернищах. По вигорiлому, стирлованому дну байрака  -  безлiччю
чи?хось понурених доль, зарослих облич, розпечених дум  i  свiтiв,  що  ?х
темну жароту понуро несе в собi кожен, нiчим, окрiм  горя,  не  схожий  на
iнших...
   I друзi тво?, десь там вони йдуть, у далечi лiт, серед спраглих степiв.
Закуренi, в порудiлих, закривавлених гiмнастьорках...
   Десь там...



   V

   Гора над мiстом.
   На горi - тюрма.
   В тюрмi - ми.
   Kriegsgefangenenlager. Таке  слово.  Залiзне.  Мурами,  колючим  дротом
вiддiленi вiд решти планети. З чотирьох вишок,  з  чотирьох  сторiн  свiту
чату? на нас одноока кулеметна смерть. З усього живого зостались нам  однi
тiльки мухи, що рояться над нами, облiплюють, як вороння. Десь ?  орли,  ?
леви, чайки бiлокрилi, а тут тiльки мухи. Рани, та палицi  наглядачiв,  та
поверженi - ми.  Душить  нас  сморiд,  спалю?  спека,  i  майже  щасливцем
вважа?ться той, хто встиг захопити затiнок пiд муром. Повно  нас  на  всiх
поверхах, нема де ступити на сходах, нами кишить подвiр'я.  Зоднаковiлi  у
сво?й поверженостi, валя?мось, перебуваючи в якомусь трансi; .з пригаслими
мiзками, з пригаслими очима, з кожним днем наближа?мось  до  то?  крайньо?
межi  -  межi  останнього  збайдужiння.  На  пiвдвору  -  клоака,  криваве
дизентерiйне багно. Там корчаться люди. Конають, там  i  вмирають.  Смерть
нiкого вже не диву?, вона перестала бути загадкою, та?нством.
   Скiльки  нас  тут?  Кажуть,  сто  тисяч.  Сто  тисяч   безiменних,   не
пронумерованих, повержених у нiчогiсть. Кинутих на розправу мухам i  цьому
смердючому сонцю.
   Тануть день вiдо дня нашi сили. Згаса?м. Щодалi бiльше випирають ребра,
вiдростають бороди. Скоро будем такi, як оцей висхлий людський скелет, що,
згорблений, сидить перед нами на спецi тюремного  плацу  i  тихо,  безсило
плаче. Горо його величезне. Всi подi?, всi лиха й проблеми  свiту  можуть,
виявля?ться, померкнути перед таким:
   - Вкрали котелок...
   Вкрали котелок! Сто?ть на колiнах, як до молитви, озира?ться без надi?,
в безсилих сво?х сльозах. Нема котелка. Тепер вiн приречений. Тепер вiн не
зможе одержати навiть порцiю тi?? вiдворотно?,  з  червами  баланди.  Губи
його, що перед цим, скривленi болем, щось шепотiли про домiвку, про  дiтей
дрiбних,  -  вже  не  в  силi  шепотiти,  тремтять,  висхлi,  пергаментнi,
безжитт?вi. Приречений вiн  i  усвiдомлю?  це.  Не  просить,  не  виблагу?
допомоги, бо нема  тут  такого,  хто  б  йому  допомiг.  Решетняк  з  його
добротою,  звичайно,  перший  би  вiдгукнувся,  але   сам   вiн   змушений
пiдставляти'пiд черпака засмальцьовану свою  пiлотку,  -  тiльки  ця  його
пiлотка поки що й зарятову? нас.
   Десь сiм'я з дрiбними дiтьми, десь життя, яким вiн жив, а зараз  тiльки
ями очей, ще здатних наповнюватися сльозою,  пiдлобнi  провалля,  з  яких,
може востанн?, лиш отим блиском сльози прозира? тайна  людського  життя...
Вiн не шука? нашого спiвчуття, вiн змирений з найбiльшим сво?м горем,  яке
колись би потрясло, схвилювало б i нас,  а  зараз  майже  безсиле  пробити
важку липучу сонливiсть наших  виснажених  душ.  Невже  ми  втрача?мо  дар
спiвчувати? Це було б найстрашнiше. Холодна  гора  ?  для  нас  не  просто
мiсцем ув'язнення, жаховиськом табору, вона ста? поняттям. Зда?ться, вона,
на те й розрахована, щоб  розчавлювати,  спустошувати,  руйнувати  людину.
Так, неволя руйну? людину бiльше, нiж рани,  нiж  хвороби,  нiж  голод,  в
цьому я переконався тут.  Найбiльша  небезпека,  що  ??  та?ть  проти  нас
Холодна гора,  -  це  здатнiсть  робити  нас  байдужими  один  до  одного,
повергати в стан очужiлостi, роз'?днувати, обривати  зв'язки  мiж  людьми.
Ненавиджу власне безсилля i цю очужiлiсть, яка не вiщу? добра. I я вдячний
Решетняковi, який таки спромiгся на  слово:  дораджу?  нещасному  пiти  он
туди, де клепають, де  утворився  вже  цiлий  цех  клепальникiв,  -  може,
вдасться там хоч за обмотки вимiняти консервну бляшанку.
   А були ж ми людьми! Знали дружбу, ходили  в  атаки,  вже  з  яскравiстю
галюцинацiй ввижався  менi  той  гарячий  червневий  день,  коли  з  сво?ю
штурмовою ротою я вдираюсь до Харкова зi сторони Бiлгородського  шосе.  Не
лякала нас тодi смерть - хто  був  у  бою,  хто  пережив  щасливi  екстази
наступу, той розумi? цей стан... Тiльки якщо вмерти, то саме у штурмi,  на
льоту, визволяючи рiдне мiсто, - адже воно варте  того...  Це  була  майже
iдея фiкс: якщо кiнець, то тiльки так, десь отам, на майданi Дзержинського
перед Держпромом, влетiти i впасти,  як  падали  колись  гiнцi  -  вiсники
перемоги  -  на  майданах  античних  мiст...  Трохи  картинно?  Але  ж   i
картиннiсть чогось таки варта, якщо вопа  готова  пiдтвердити  себе  такою
цiною - власним життям?, В кожному разi, тобi з тим юнацьким iдеалiзмом, з
тими хай навiть трохи честолюбними видивами легше було вставати в атаки...
Чавили, чавили фашистську гидь, а тепер вона опинилась над нами на вишках.
Нема пахощiв  життя,  тiльки  сморiд,  мiазми  тюрми.  Свiт,  спотворений,
опоганений фашистами, став не схожий на себе, вiн нiби помертвiв, для  нас
вiн тiльки суцiльна тюрма i тюрмою буде, аж доки смерть або зброя знову  в
руках, i знову штурми, атаки...
   Уночi всi  безшинельнi  намагаються  втиснутись  до  примiщення;  помiж
клубками тiл, що завалюють сходи, нам деколи  вда?ться  пробратись  аж  на
горiшнiй поверх. Звiдти, з вершини сво?? в'язницi, намагаюсь крiзь темряву
ночi  розгледiти  те,  що  ми  колись  з  тобою  любили.   А   любили   ми
Шевченкiвський парк в шелестючих купах осiннього листя,  i  бiлу  колонаду
нашого головного корпусу на вуличцi Вiльно? Академi?, i вечiрнi лiхтарi  в
ореолах туману... Нiчого нема! Безжитт?вiсть. Кам'янi  хащi  зануреного  в
темряву мiста. Царство мороку й патрулiв, а  десь  звiдти,  з  недавнього,
висяю? тобi твiй Днiпрельстан радiсною повiнню турбiнного свiтла, що  його
у виглядi плану  ГОЕЛРО  колись  полишив  Укра?нi  Ленiн.  На  тво?х  очах
розламувалась  начинена  динамiтами  гребля,  люта  ру?нна  вода,  ринувши
потопом, пiшла на плавнi, де ще повно було обозiв та вiйськ, спадало озеро
Ленiна, вилазили з води оброслi слизьким мохом пороги, - i тепер аж  сюди,
пн Холодну гору, рйвугь вони тобi похмурим первiсним ревом.
   Такi  тут  ночi.  Крають  душу  болями  втраченого,   топлять   потопом
темряви... А вдень знову цей огидний стан збайдужiння, коли виснага зморю?
тiло, i свiдомiсть уже  ледве  тлi?,  i  сморiд  баланди  сприйма?ться  як
найхарактернiший сморiд неволi. Все  пережите  лише  маренням  з'явля?ться
подеколи iз неймовiрно далеких казок-iрреальностей. Бо й зараз не всюди  ж
вишки i дрiт? Ще й зараз, може, десь, хоч у джунглях, чути людський  смiх,
люди знають радощi й кохання, а ви, заживо страченi, дума?те тут лише  про
харч та про втечу!
   По той бiк тюремно? брами день у день вистоюють чи?сь жiнки  й  матерi,
цi вiчнi шукальницi, невтомницi, що ось так, з клунками,  босонiж,  ходять
вiд  табору  до  табору,  не  минають  i  цi??  заклято?  Холодно?   гори,
сподiваючись  у  ??  невольничому  вавiлонi  вiднайти,,  вигледiти  свого.
Холодна гора вже ма? свою чорну славу: тут один з  найбiльших  концтаборiв
Укра?ни, i курнi шляхи цього лiта звiдусiль ведуть сюди ватаги збiдованого
жiноцтва.
   Решетняк очима весь час у той бiк, в юрмища жiночi.  Не  губить  надiю,
ма? таку певнiсть чоловiк, що рано чи пiзно  з'явиться  бiля  табору  його
Катря, побачить вiн ?? в натовпi перед брамою, опалену вiтром, з дитям  на
руках. Адже ж десь вона ?, колись таки домандрують до не? його  записочки,
що ?х вiн, ухиляючись вiд палиць  наглядачiв,  не  одну  вже  перекинув  у
натовп... Надi?ю живе чоловiк, тiльки вона, зда?ться, й пiдтриму? його дух
у цiм невольничiм пеклi. Хапа?  штурхани,  стусани,  а  потiм  таки  знову
ворожить коло ворiт, де котрийсь  iз  наглядачiв,  здивований  незвичайною
впертiстю в'язня, iнодi навiть дозволить собi вдатись до жарту:
   - На волю так дуже хочеш? Але на волю  вам  звiдси,  голубчики...  -  i
вкаже нага?м угору: - ...тiльки через небо дорога!..
   На  межi  крайнього  виснаження  розпалена   психiка   раптом   виявля?
дивовижний спротив згасанню, буйнi спалахи та?мничих "сил життя в останнiй
напруженостi  дарують  тут  людям  незвичайнi  художнi  видива.  З   буття
реального  людина  переноситься   у   свiт   галюцинацiй,   вона   ста?...
"мусульманином" -  так  на  сво?му  жаргонi  табiр  назива?  доходяг,  тих
найвиснаженiших, майже безтiлесних, хто вже  переступив  порiг  у  царство
маревного, чи?му розпаленому зоровi, замiсть  табiрного  багна,  малю?ться
розкотистий свiт фантазiй, хаос прикiнцевих найяскравiших малювань... Якщо
пiшов котрийсь спотикаючись, наче не  при  тямi,  або  сидить  з  поглядом
вiдстороненим, немов накурившись опiуму, якщо губи цього самi шепочуть  до
муру щось нiби молитовне, а очi iншого блукають угорi понад вишками,  десь
у неземному химерiйному свiтi, - так i знай, то вже "мусульманин", недовго
йому  топтати  табiрний  брук.  Решетияк  хоча  й  не  дiйшов   ще   стану
"мусульманина", але  й  вiн,  бува?,  раптом  схопиться  зi  сну  i  -  як
очманiлий: "Iде, йде!
   Бiля ворiт уже, он вона з дитям на руках!.." I подавсь до ворiт.
   Просто загадково це  все:  тiло  неживе,  а  мозок  горить  в  останнiм
зусиллi, дух сам  малю?  отi  буйнi,  яскравi  химерi?,  прощальнi  фiльми
розпалено?  психiки...  Чи,  може,  вони  якраз  Решетняка   найбiльше   й
пiдтримують, не вiдпускають iз життя?
   Iнколи нас ведуть на роботи. Крiзь розчинену  браму  виходимо  в  гамiр
спекотпого, до невпiзнання очужiлого мiста; Пiд посиленим  конво?м  женуть
кудись, - сунемо з гори сiрою колоною,  плента?мось,  iстоти  в  лахмiттi,
найнужденнiшi нуждарi цього дивного  свiту.  Босi  ноги  нашi  горять  вiд
каменю оруковицi. В напiвмряцi виснаги, з притемненою свiдомiстю  йдемо  в
розпашiлий камiнь, в тунелi задушливих вулиць. Бачимо на тротуарах  людей,
якихось недiйсних, пониклих, каламутяться плями облич, пойнятих болем туги
i спiвчуття.
   Нiщо так не принижу?, як безправ'я. ? щось  ганебне  в  тому,  що  тебе
пильнують, ведуть пiд автоматами, пiдгiйкують, як на худобину. I все ж  ми
спокiйнi сумлiнням. Випростано  ступа?  субiч  мене  Решетняк,  що  навiть
з-помiж нас видiля?ться сво?ю кiстлявою  маслакуватiстю;  з  другого  боку
якось аж злiсно гордовито кроку? з люлькою  в  зубах,  у  кашкетi  набакир
Давид-кавказець, що його Решетняк уперто iмену? Шамiлем. Для iнших  -  вiн
один iз сiро? безлiчi, i тiльки для нас iз Решетняком цей хлопець  повитий
свiтлом незвичайностi: зна?м про нього бiльше, нiж будьхто,  знаем,  якими
грозами володiв  цей  Шамiль,  i  наша  спiльна  тайна  робить  нас  мовби
рiднiшими в табiрнiй веремi?... Шамiль так Шамiль - друг наш не заперечу?.
Головне, що вартовi навiть не пiдозрюють, ким був цей чорний, дистрофiчно?
худорби кавказець на полi  бою,  як  змiтав,  спалював  фашистську  пiхоту
сво?ми вогняними смерчами... А зараз навiть  прикурити  нема  чим  i  нема
чого. Люлька порожня, давно в нiй не було тютюну, але вона мiцно стирчить,
стиснута в зубах, мовби промовляючi? до тротуарiв:  "Ми  ще  живi.  Ми  не
зломленi. Ми зробили все, що могли".
   Але часом наступа? чорна депресiя, вiдчай здушу? так, що вже  ти  ладен
на все, ладен би голiруч  кинутись  хоч  i  на  багнети...  Хто  найбiльше
пiдтриму?  нас  у  хвилини  душевних  криз,  так  це  Решетняк.   Споко?м,
розсудливiстю сво?ю пiдтриму?, бо розсудливе i мрiйливе - це в ньому якось
ужива?ться, по?дну?ться за всяких  умов.  Коли  захлина?шся  вiд  розпуки,
коли, здасться, попереду жде тебе тiльки смерть або  божевiлля,  ось  тодi
Решетняк приходить на порятунок заиеналiй душi, виводить нас iз  очманiння
сво?ми спокiйними видивами з'яшiсно? звiдкись його. Катерини - смаглощоко?
мандрiвницi з дитям на руках. Буде вона, неодмiнно буде! Тiльки  треба  не
пiддатися висназi, дотриматись до тi?? заповiтно? митi.
   - Ставаймо! Хутчiй! - щоразу вiп розбурку?  нас,  коли  десь  починають
шикувати для робiт. Бо на роботi, бувал, щось таки перепаде вiд  людей,  а
головне, може з'явитись отой один iз тисячi шансiв, ота просвiтлiша, пiсля
яко? не дорахуються пас конво?ри!..
   Цим тенор живемо.
   На роботi нам дають лопати, - ма?мо перекидати горiг  вугiлля.  Сiзiфiв
труд. Вибухаючi? курявою, шерхоче  вугiлля,  скрегочуть  лопати,  чманi?м,
облива?мось потом у чорнiй хмарi, наковтуючись вугiльно? пилюки.  Рошетняк
i Шамiль,  знаючи,  що  мене  ще  не  зовсiм  вiдпустило  пiсля  контузi?,
оберiгають як можуть мою персону, заступають вiд вартових, чую шепiт  бiля
себе: "Неповну лопату набирай..." Незабаром всi ми вже чорнi,  як  шахтарi
десь у забо?. Ни? все тiло, вiд  голоду  корчать  спазми.  "Давай,  давай,
русi".  Антрацитовi  гори  сунуться   нам   на   лопати,   знов   скрегiт,
пiдгiйкування, вибухи куряви, - люди в нiй чорнi,  як  звугленi,  працюють
без передишки. Незрозумiле, навiщо його перекидати - з купи на купу? I  де
ми ?? Зда?ться, бiля. електростанцi??  Давай,  давай!  Когось  уже  б'ють,
iншому пригрожують автоматом. Угнiчу? марнiсть  цi??  працi,  Тi  жорстока
безглуздiсть. А де ж обiцяний пiдобiдок? Не буде його! Не  заробили!  Води
попийте, i все!
   Знову шикують,  -  ледь  ноги  тягнемо  до  ворiт.  Конво?ри  бiля  нас
невiдлучно, з погрозами, лайкою, дула автоматiв  вистежують  кожного,  хто
лиш спробу? озирнутись убiк. Пiд парканом якась бур'янина запилюжена. Один
нагнувся, зiрвав на ходу, взявся одразу ?сти ту бур'янину. Вiдважно  якось
?в, ласував бур'яниною, дивлячись конво?ровi  просто  в  вiчi.  "З'iм  оцю
травинку i житиму! Не замориш  мене!  Не  знищиш!"  I  чужинець  саме  так
витлумачив.  Як  виклик...  Як  бунт.  Холодно  дивився  сво?ми   голубими
вилупкуватими очима.  Витер  брудною  хусточкою  зiпрiлого  лоба.  Заховав
хусточку до кишенi. Поволi видобув "вальтер" важкий з  кобури,  наблизився
i... вистрелив полоненому просто в живiт.
   Варта, оскаженiвши, пiдштовху? нас прикладами:
   - Век, век! Не озирайсь!
   Скорчено тiло ще звивалося, повалене пiд парканом. Якщо переда?ться  на
вiдстанi  бiль,  то  десь  здригнеться  цi??   митi   материнське   серце.
Безiменний. Чийсь. Ненайдений. Зоставсь у пилюцi  лежати,  а  колона  далi
пiшла. Звуглена, понурена, мовби придавлена тягарем думки:  невже  аж  так
знецiнилося людське життя?
   Коли витяглись на вулицю, зiтхнув Рошотняк:
   - За травинку...
   Мовчимо. По якомусь часi кавказець вийняв люльку з зубiв:
   - Не за травинку вiн його.
   - А за що ж?
   - За те, що не раб. За тс, що людина. А якщо людина - довiку  ти  ворог
цiй наволочi фашистськiй...
   I люлька знову в зубах. I далi вже мовчимо до само? Холодно? гори.
   Бiля  тюрми  жiнки  з  передачами  накинулись  па  колону,  i  котрась,
вiдпихаючись  вiд  конво?рiв,  таки  встигла  ткнути  Шамiлевi   паперовий
кульочок. В таборi, коли розгорнули, виявили в  кульку...  локшини  чорно?
грамiв iз триста... Яке це  багатство  тут!  Вмостились  пiд  муром  сво?ю
змовницькою трiйцею, й чорними вiд  сажi  руками  було  обережно  повнiстю
розгорнуто газетний кульок. Багачi, ми зараз мали його подiлити на  трьох,
кожен одержить свою пайку, одержить i з'?сть.
   I, обережно дiлячи, вiдчув я раптом на собi чийсь погляд, гiпноз  жаги,
мовчазний крик голоду. Глянув i бачу, як стежить за мною, за  рухами  мо?х
пальцiв той, що котелок у  нього  вкрали,  що  казав  -  ма?  вдома  дiтей
дрiбних... Нi, вiн не посмiв у нас просити.  Тут  не  роздають.  Тут  нема
щедрих. I, може, саме тому, що вiн не i?росив, не принизився до  канючiння
i що самий погляд його якоюсь змореною чеснiстю мовби  нагадав  нам  норми
iншого життя, - переглянувшись з товаришами, вiдчув ?хню  мовчазну  згоду:
гаразд... не заперечу?м...
   I роздiлилось на четверо.
   - Бери, товаришу...
   Вiн аж не повiрив. Не спромiгся навiть подякувати. Нагнувсь,  тороплено
згрiб свою долю з розстеленого кулька, шаснув геть, провалився у натовпi.
   Ось коли душа вiдчула полегкiсть! Вперше пiсля  днiв  i  ночей  неволi,
пiсля всiх принижень полону кожен iз нас пережив нiби мить оновлення, нiби
просвiтленими очима? глянули один на одного... Бо коли  знайшлося  в  тобi
щось таке, що перемогло спазми голоду, крик шлунка - ти ще не звiр, ти  ще
людина!



   VI

   Невже це починаються галюцинацi??
   Лежиш пiд муром тюрми, спека жахтить, вишкварю? цi людськi  кiстяки,  а
лиш очi приплющиш - уже бiла-бiла в снiгах земля, ?сти б той снiг  свiжий,
морозний. Голову б занурити в нього, остудити жар...
   Вдосвiта, бувало, ще темно  надворi,  а  нам  уже  гук:  "Пiдйо-о-м-м!"
Товплячись у дверях, вилiта?м з казарми у нiч, у снiг,  на  темний  вогонь
пiчного морозу. Серед кучугур зблискують голi спини -  хлопцi  натираються
снiгом до пояса! Потiм за лижi - i на ?нiсей.  Поруч  тебе  всi  в  масках
iдуть,  в  пiдшоломниках,  пiд  вовняним  забралом  навiть  Решетняка   не
впiзнати. Переважно сибiряки все там були - той iз тайги, а той iз тундри,
десь аж iз-за Полярного кола... Не одному з них свiтило ночами на  околицi
неба пiвнiчне сяйво, той дивовижний екран планети. Всiх пiдняла, покликала
до збро? велика тривога, спiльний обов'язок - вiдборонити Батькiвщину...
   Часто тут згаду?ш побратимiв. Позбавлений усiх прав, що ?х  за  людиною
визнавалось одвiку, ти зберiг тiльки це - право на  згадку,  на  творчiсть
уяви...
   Океан чистоти i сяйва. Могуття  i  роздолля  планети  -  Сибiр,  ясний,
бiлоснiжний. I серед тих бiлоснiжних просторiв ешелони летять  -  один  за
одним на фронт! Попiд усi  семафори  гуркоче  ешелонами  щойно  сформована
сибiрська дивiзiя, i десь у нiй серед людей у кожухах - ти.
   Надвечiр розгулю?ться завiрюха, небо слiпне,  розбуптоване  снiговертю.
Зупиня?ться ешелон, а рейки ще спiвають морозом. Бiля залiзницi на  кряжi,
на одному з кряжiв Уральських гiр, стовп iз написом: "АЗIЯ - ?ВРОПА".
   Веселими  юрмищами,  по-ведмежому  незграбнi,  у  валянках,  у   цупких
полушубках, бiйцi висипають з вагонiв,  поглядають  вперед:  чого  сто?мо?
Колiю перемело чи за стовп зачепились? Борюкаються, грають у снiжки, дарма
що снiг не лiпиться - сухий, розсипа?ться, як пiсок.
   Вечiр заходив, i низьким було небо. Колосовський  з  Рсшетняком  стояв,
дививсь, як вiтер намiта?  снiгу  бiля  стовпа,  як  росте  поволi  пагорб
замету,  схожий  на  величезну  компасну  стрiлку,  повернуту   вiстрям...
невiдомо куди. Обом кортiло знати: куди? З гiр  свище,  хурделить,  одначе
зима не лякала, дужим почував себе Колосовський тодi, ладен був  зчепитись
врукопаш хоч з власною долею. Обгорiв на сибiрських морозах, темна вишнева
засмага запеклась на щоках. Очi - глибокi й гарячi - знов i  знов  читають
той  напис:  "АЗIЯ  -  ?ВРОПА"...  Межовий  знак  планети,  знак  великого
порубiжжя. Звiдси,  з  перевалу,  ешелон  твiй,  здасться,  ще  навальнiше
помчиться вперед, i незабаром ти знову в бою утверджуватимеш себе, свою  i
батькову честь...
   Гурт  бiйцiв  пiдiйшов,  оточив  стовпа.  Бiльшiсть   iз   них   вперше
переступала порiг у  ?вропу.  Хомичок,  смiхун,  забапляка,  розкарячився,
валянки роз'?халися в снiгу:
   - Одна нога в Азi?, друга - в ?вропi!
   Котрогось, у самiй гiмнастьорпi, товаришi ведуть до вагона попiд  руки,
заступаючи собою, щоб не попався на очi  командирам,  а  вiн,  захмелiлий,
пробув вивiльнитись, "куражиться":
   - Не хочу в ?вропу, там - дюдя! Я - азiат!
   I не розбереш - жарту? чи всерйоз.
   -  В  ?вропi  хоч  пострiля?мо,  -  бадьориться  Хомичок.  -  По  живих
мiшенях!..
   Нiчнi  вилазки  найбiльше  його  цiкавили.  Йому,   худошийому,   майже
пiдлiтковi, й вiйна уявлялась головним чином як дiло нiчне,  схоже  чимось
на гру, на мисливське азартне промишляння в безкiнечнiй темрявi.
   Коли знов застукотiли колеса вагонiв, Хомичок пiдкотився  на  нарах  до
Колосовського:
   - Товаришу сержант, а в розвiдку ви ходили? А живого "язика" брали?
   Мав чим подiлитись. Фронтовi отi ночi,  о,  вiн  ?х  добре  знав!  Ночi
звiрино-скрадливих крокiв, наелектризованих нервiв, недобрих шепотiв, ночi
пiдступностей, коротких ударiв, передсмертних харчань... Ночi зла.
   - Не було б цих ночей,  якби  тi  не  полiзли...  Розбуркати  ненависть
легше, анiж спинити...
   Прича?вшись, слухав Хомичок.  Опинившись  на  фронтi,  хлопець  показав
себе. Як барсукiв, лущив тих мишастих по Воронезьких лiсах. Бiдолаха,  теж
не минув колючих дротiв  табору.  Лише  на  якусь  хвильку  загледiв  його
здалеку Богдан у бiлгородськiй загорожi, коли шикували одну  з  партiй  до
вiдправки. Знiтившись, стояв Хомичок  у  хвостi  колони,  обшарпаний,  без
пiлотки, але звiддаля ще всмiхнувся сво?му сержантовi  змученою  усмiшкою.
"Де  ж  це  ми?  -  наче  питав.  -  Як  це  все  сталося?  Ми  ж  ?х  так
колошматили..." Колону погнали, i сибiрячок сумно й прощально  помахав  ?м
рукою...
   Нiщо подiбне навiть не уявлялось тодi, на тому уральському кряжi. Крiзь
хуртечу зимових циклонiв, крiзь вирування снiгiв летiли й летiли  ешелони,
аж поки десь пiзно 'вночi знов пролунала команда:
   - Пiдiймайсь!
   По  тривозi  вискакували  з  вагонiв:  станцiя  якась,  вогнi  лiхтарiв
каламутяться  в  завiрюсi,  а  перед  вагонами  просто  на  снiгу  -  купи
новiсiнького злежаного обмундирування. Лiтн?!
   - Перевдягатись! Нагрiлись в кожухах! Одержуй весняне!
   I в снiговiй круговертi завихрилась уже людська жива круговерть. Летять
геть кожухи, валянки, шапки й пiдшоломники, штани ватянi шпурля?те в снiг,
-  зостаються  батальйони  в  самiй  казеннiй   бiлизнi,   пританцьовуючи,
метушаться бiля куп нового, складського, розхапують iз щедрих старшинських
рук шинелi та кирзу, важкi ходаки та обмотали,  плутаються,  сперечаються,
примiряють, - в того рукава короткi, в того довгi, тому два лiвих  попало,
тому два правих...
   Iнтенданти владно порядкують, покрикують:
   - Не перебирай! Тут не военторг! Бери, якi дають! До Берлiна вистачить!
   Решетняк, радий, топчеться босий у снiгу, цокотить зубами, снiг тане на
тiлi, але усмiшка не сходить з лиця, бо ж видають легке! Отже, на пiвдень!
Туди, де весна, де Укра?на!
   Шугають у  завiрюсi  бiлi  постатi,  скрiзь  гомiн,  переклик,  веселий
шарварок:
   - Прощайте, пiми!
   -  Хапай  швидше,  бо  в  пiдштаниках  зостанешся!  Було  щось   буйне,
зухвальське, нездоланно безстрашне в цьому  перевдяганнi  на  снiгу  серед
хурделицi.  Скiльки  глянь,  вся  величезна  вузлова   клекоче   збудженим
людом,вподовж вагонiв натовпи, гуки, - дивiзiя оновлю?ться,  мiня?  личину
на весняне! В бiлих завiях, в самiй бiлизнi бiлi постатi то  зникають,  то
з'являються, земля i небо злилися п заметiльнiм шабашi,  i  зда?ться,  вся
планета  вже  населена  тiльки  цими  створiннями  в  бiлому,   що   всюди
пiдстрибують,  скачуть  у  повiтрi,  витанцьовують,   мов   якiсь   легкi,
безтiлеснi духи вiйни, невагомi ельфи Пiвночi..,

   Звiдти, з розвировано? хурделицi, попали просто в березневий каламут, у
веснянi багнища вiйни. Через лiси йдуть. Через розгаслих полiв  трясовину,
^ерез ру?ни темного розваленого мiста.
   - Де ми?
   - Кажуть, Воронеж.
   - Був Воронеж.
   - Був i буде Воронеж!
   I знову багнюка, розгаслi поля, сiшни, зiгнутi пiд тягарем кулеметiв та
бронебiйок. Лiс. Чорний лiс, повен грiзного шуму, i чорне небо з-за лiсу з
вiдблисками загравищ на хмарах, з фронтовою багрянiстю, що  робить  темiнь
ще глибшою, ще похмурiшою. Все перейдете: i лiси чорнi, i лiси  деннi,  що
потiм взеленiються вам весняно. Затиснувшись  десь  на  узлiссi  в  окопi,
почу?те кування зозулi. "Ку!" та  "Ку!"  -  лункими  краплями  падатиме  в
зеленi, вiйськами нашорошенi хащi. I кожен звук ??  крапелястий  буде  там
дужчий за гарматний пострiл.
   А якось  удосвiта,  коли  балка,  що  була  вам  нейтральною,  налилася
туманом, побачили: внизу, на замiнованiм полi, коняка  пасеться.  Крок  за
кроком переступала в травi, а з окопiв усi на не? дивились.
   - Пельменi ходять.
   - Не пельменi, а Лиска.
   - Троянський кiнь!
   Зовсiм спокiйно, безбоязно поводила себе та нiчийна  шкапина,  невiдомо
звiдки заблукавши  на  замiноване  поле,  на  свою  смертельну  пашу...  В
сутiнках  свiтання,  крiзь  срiблястий  туманець  з   графiчною   чiткiстю
видiлявся ?? силует. Де  взялась  вона  в  цiй  окрузi,  як  вижила  серед
артилерiйських ураганiв, щоб забрести сюди й,  не  харапудячись,  пастись?
Кожну мить вона могла зникнути в полум'?, в гуркотi мiнного вибуху. Бачили
??, безперечно, i  з  того  боку,  але  теж  чомусь  не  стрiляли,  мовчки
вистежували ??, схожу . на тiнь. Дивовижа, мiстика, чортiвня  якась:  там,
де нiби ж то кожен сантиметр землi начинений спресованим вогнем i  смертю,
коняка, накульгуючи, спокiйно просува?ться  крок  за  кроком  i,  всупереч
всьому, не гине -  нагнулась,  мирно  щипа?  мiж  мiнних  дротикiв  свiжу,
соковиту траву...
   - Фо?р!
   - Огонь!
   В буйнiм гротеску постав той  ранок,  коли  залiзним  смерчем  Наскрiзь
пробивало, трощило лiс, i злущена кора осипалась на вашi каски,  i  зелене
оббите гiлля встеляло вам, може, останню дорогу.
   Яро зеленi? перед  очима  нiчийна  безжитт?ва  балка,  бiйцi,  залiгши,
блiднуть безстрашною блiдiстю  напруги,  вже  ми  не  диха?м  i  з  чимось
проща?мось, i  страху  не  почува?м  перед  тим,  що  насува?ться,  бо  то
насувалась - АТАКА! Так би й дати титром через увесь екран:
   Святе божевiлля атаки

   В тобi поглинай все...
   Встали й ринулись. Балка повнилась  вировiшням  диму,  в  одному  мiсцi
серед змiшано? з землею трави погляд летючо креснувся об щось блискуче: на
пiднятiм вгору копитi стерто блищала пiдкова...
   Крiзь трiскотняву атаки вже чути вам вiд нiмецьких дзотiв рiзкий,  нiби
металевий, собачий гавкiт. Все  ближче  дзоти,  обснованi  рядами  колючих
дротiв. Бачиш, як перед самими дзотами  Решетняк,  налiгши,  люто  виламу?
кiлля огорожi, аж кров порска? з свiжопорваних колючим дротинням рук.  Вiд
дзота сiчуть  i  сiчуть  крупнокалiберним,  вiвчарка,  захлинаючись  сво?м
залiзним гавкотом, на прив'язi аж пiдскаку? в конвульсiях оскаженiлостi, i
так само скаженi? збоку дзота офiцер у кашкетi з кокардою, вимаху? раз  за
разом парабелумом, комусь командуючi?:  "Фо?р!  Фо?р!"  Аж  поки  Хомпчок,
прицiлившись, всаджу? кулю просто в його фашистську кокарду. В образi того
зсатапiлого офiцера, в сiкотнявi  куль,  що  риють  землю  перед  вами,  в
залiзному захлинаннi вiвчарки, що оскаленою пащею виростала перед вами  на
весь лiс, - вкарбувалась тобi лютiсть тих весняних бо?в.
   Захоплювали дзоти, вдирались у ворожi окопи, верхи па танках, облiпивши
броню, мчали вперед танковим десантом. I надвечiр гусеницi  й  броня  були
геть забризканi кров'ю - сво?ю й чужою... Не мали сумнiву, що Харкiв  буде
паш, що десЬ вiн за тим он уже горбом.
   Безглуздо було там щадити себе, i сам ти переконався тодi:  дужий  той,
хто не бо?ться смертi. Як ви тодi наступали! Не знали нi  сну,  нi  втоми,
знали натхнення бою. Горiли сорочки на артилеристах, по чотирнадцять разiв
па день пiхота ходила в атаки... Потiм не стало пального. Але танки  ще  й
пiсля того жили: закопанi в землю, били з баштових гармат, били,  доки  не
лишилось жодного снарядаКоли загинув останнiй з тво?х  командирiв,  Фомiн,
Хомичок чомусь саме до тебе пiдповз:
   - Товаришу сержант, берiть команду на себе.
   I ти не вагався, не було там часу для вагань:
   - Рота, слухай мою команду!
   А далi все змiшалося в хаосi, не було нi днiв, нi ночей, не знали, який
день на свiтi, яке число. Вже, зда?ться,  й  болю  не  було,  була  тiльки
отупiлiсть виснаги, дзизкiт  куль,  вибухи,  атаки  та  контратаки.  Часом
хотiлося, щоб убило. Стати нiчим, перейти в нiчогiсть,  востанн?  зiтхнути
серед цих чадних вирв, серед чорторийства, де позавпсали на кущах  людськi
нутрощi, а поруч, у мiспвi землi, бруду та кровi, знiвечено  лежать  всюди
рештки тих, що недавно були ще людьми. I коли ти, iнодi звiвшись, навмисне
стояв випростаний, нехтуючi? собою, Решетникова рука, звiдкись  потягшись,
мiцно хапала тебе за ногу, стягувала в окоп:
   - Так  не  годиться.  Життя,  воно  не  тiльки  твое...  Чого  ти  його
по-дурному пiд кулi?
   Отодi, на тих рубежах, ви бачили сонце, яке не свiтило.  Було  в  небi,
стояло слiпучим диском над вами, але до вас нiби не досягало, ви на  землi
були цiлоденне нiби в присмерках.
   Де всi вони тепер, отi, яких жорна оточення день за  днем  домолочували
десь за Бiлгородом, у лiсах  та  в  полях?  Невiдомi  солдатськi  подвиги,
розсипанi по лiсах, чеснi безвiснi ся?ртi, чи оживуть вони коли-небудь хоч
у легендах? Вмирали, оживали, падали  скошенi  i  знову  пiдводились,  щоб
битись до останнього патрона! I все те  перейти,  щоб  опинитися  в  пеклi
Холодно? гори, щоб тут завершилась ваша страдницька путь?  Цi  всi,  що  в
нещастi, - невже ?хня сила так i розтане? Чи ще озоветься десь -  в  iнших
полях та лiсах - гнiвом помсти й розплати?
   Палить i палить камiнною спекою Холодна гора. А пiд заплющенiстю вiй, у
фiльмах уяви -  буйно  снiги  хурдолять,  i  люди  крокують  у  масках,  i
натовпами  витанцьовують  серед  нiчно?  хуртечi  бiлi,  незнищеннi  ельфи
Пiвночi.



   VII

   Це ж протиприродне: жити ненавистю, день за днем горiти нею, носити  ??
в собi. А ти носиш. А могло ж би життя людське розквiтати в любовi!.. Нема
тут для не? мiсця. Суiльки доль, стiльки розумiв, стiльки кохань i прощань
вбито в отару, напхано в дротяну загорожу.  I  над  ними  лобур  на  вишцi
пiтнявий, з автоматом, з губною гармонiкою.
   Намагаюсь збагнути отих, що на вишках, на вежах нашого горя. Он один  -
пiтняво-рудий шмаркач в пирiжечку пiлотки, з автоматом, що все чомусь сюди
стирчить, па пас. Хто ти ?? Генiй чи iдiот? Юберменш,  надлюдина?  Справдi
вiриш у це? Чи що там сидить у  тво?му  арiйському  лобi?  З  якою  думкою
одягав свiй мишачий кiтель i той набакирений  пирiжечок  пiлотки,  з  яким
почуттям огляда?ш людське вировище пiд ногами? Що я значу  для  тебе,  для
збро? тво??? Мiшень, цiль, безбарвна пляма пiд муром? Чи ти справдi певен,
що можеш зневолити мене, переiнакшити, що як здер з мене чоботи, так  само
зможеш видерти, виграбувати з мене й душу?  Гада?ш,  мабуть,  що  залiвною
п'ятою зумi?ш розтоптати мiй дух, поступово перетворити мене в худобину, в
раба? А як же тодi з усiм тим, що було? З поемою Днiпрогесу, i з  багряним
листям, що шелестiло нам у парках, i з тучею Тарасового чола?  Як  бути  з
лiхтарями кохання, що свiтили нам в осiннiх туманностях?
   Щойно бiгав по табору божевiльний,  жахав  усiх  ямами  очей,  налитими
дикою, аж бiлою, блакиттю безумства,  -  це  вже  не  перший  тут  випадок
божевiлля: вiд горя, вiд страхiть, вiд сонячних ударiв. Доки не впiймали й
не добили  його  вартовi  бiля  схiдно?  вишки,  все  бiгав  з  дивовижною
викрутливiстю по тюремнiм двору, в роздертiй сорочцi, чорнобородий,  ганяв
несамовито очима, кричав:
   - Мо? володiння! Мо?!
   I чим не володiння? Чим не райх? ? тут  князiвство  Баланди,  де  пану?
диктатура Черпака, i лихо тому, хто вiдважиться стати вдруге до черги  або
замiсть посудини пiдставити  пригорщi;  ?  тут  герцогство  дизентерiйного
Багна, де пану? вiдносна безпека, бо туди навiть  верховний  комендант,  а
вiдтак i дрiбнiшi волiють не потикатись; ? графства, маркграфства  розпуки
i вiдчаю (менi, як iсториковi,  ця  класифiкацiя  близька),  ?  республiка
Базарна, де вже з'явилися мiняйли, бариги, лихварi, де за  валюту  править
грудочка макухи  i  дрiбка  тютюну;  укладаються  контракти,  зароджуються
змови, виникають середньовiчнi ремесла: цех клепальникiв, де, розсiвшись у
ряд попiд муром, трудяги-мовчуни цiлими днями клепають з бляшанок котьолки
на продаж; цех шевцiв,  де  вмiлi  руки  майструють  iз  потертих  гумових
скатiв- щось  схоже  на  постоли...  Людська  безлiч,  мурашнище,  де  все
хворобливо вирус, сну?, перетiка?,  створюючи  iлюзiю  майже  унормованого
життя.
   "А полезного житiя було ему... стiльки-то лiт",  -  писалося  в  старих
епiтафiях на каменях надмогильних. "Полезного  житiя"!  А  що  "полезного"
зараз в оцьому нашому "житi?"? Валятись, конати,  мучитись  тут,  доки  за
якусь травинку пошлють тобi кулю в живiт i ти звалишся в  останнiх  корчах
десь пiд парканом у смiття, у вугiльний пил? Сiро й буденно, без будь-яких
епiтафiй... Так це робиться зараз, в цивiлiзований вiк.
   "Iсторики, шикуйсь!" - згадую дзвiнку студбатiвську команду, i з  свого
напiвсну, напiвбожевiлля, коли свiт  уже  повива?ться  жовтизною  крайньо?
виснаги, намагаюсь збагнути цю карлiткову i  водночас  гiгантську  державу
Холодно? гори. Всевладну, цотворно розбухлу драмами, знiвечерими судьбами,
жорстокiстю розправ, горем, злочинами, смертями... Як розбещу? людину сама
можливiсть принижувати iнших, топтати, розстрiлювати безкарно! Як  п'янить
пайнiкчемнiшого  нiкчему  його  влада  безмежна,  брутальна.  Коли  женуть
колону, автоматники, зда?ться, тiльки й ждуть, щоб котрийсь iз вас  зробив
спробу до втечi. Йому потрiбен втiкач. Жадоба садиста матиме тодi  поживу,
диркне з автомата... побачить ще одну людину в конвульсiях...
   Збожеволiлого вже потягли за ноги кудись.  Дико  виряченi  .бiлки  очей
зникли мiж кованими чобiтьми, а крик його ще мовби й досi лiта? в повiтрi:
   - Мо? це володiння! Мо?!!
   Жовтi?, наче крiзь воду,  нам  свiт  Холодно?  гори;  люди  снують,  як
сомнамбули,   з-пiд   шкiри   випинаються   костi.   Сонливiсть,   апатiя,
збайдужiння. А ще ж недавно все  це  були  здоровi  люди!  Здоровi  тiлом,
нормальнi психiкою... Де взяти сил? Чи носимо ми ще в собi достатнiй  опiр
обставинам, опiр, що тiльки й здатен робити людину  людиною?  Чи  почина?м
призвичаюватись, втягуватись  в  це  баговиння  поволi,  звика?мо  тупо  й
терпляче страждати? Казали, страждання здатне очищати  душу.  Можливо,  це
так. Але тут я поки що бачу частiше, як воно  спотворю?  нас,  оберта?  на
сонливi ходячi тiнi. Мудрi, дошукуючись  колись  смислу  людського  життя,
вбачали його в тому, щоб пройти невловним помiж тенетами  свiту,  збагнути
самого себе, вiдкрити в собi божественне начало. В  чому  ж  воно  виявля?
себе в цiй-державi наруги, на  цiй  окаяннiй  Холоднiй  горi?  В  гамiрнiй
колотнечi базару? В отiм монотоннiм безкiнечнiм клепаннi, вiд якого  можна
здурiти? У спритностi передсмертнiй, з якою чiпляються за соломинку життя?
Чи надто, може, я суворий до сво?х нещасних товаришiв, яким тут випало те,
що досi нiкому не випадало?
   Багато днiв i ночей перед цим розiгрувалась величезна драма, в яку було
втягнуто сотнi тисяч людей. Вогнем писалася десь  на  схiд  вiд  Бiлгорода
трагiчна прелюдiя Холодно? гори. Ще ми  по  кiльканадцять  разiв  на  день
ходили в атаки, наступали на якiсь перелiски, боронили  якiсь  пагорби,  а
зловiсна тiнь цi?? Холодно?  гори  вже  зависала  надрами.  Ми  не  хотiли
помiчати сво?? приреченостi. Звечора тут, а на  ранок  повземо  по  iншому
схилу, заляга?м на  iншому  рубежi,  вгризаючись  у  землю  пiд  шквальним
вогнем... То була тяжка, безоглядна праця  солдатiв,  i  вiйська,  в  тому
числi й штурмова твоя рота,  сформована  з  решток  батальйону,  нiчим  не
заплямували свою честь. Небо вже було ?хн?, блакить його була в тi днi для
ревiння ?хнiх штурмовикiв та виття бомб, для струменiв вогпю, якими вони з
коротких вiдстаней розстрiлювали нас. Спершу чути було  канонаднi  гуркоти
десь на Воронеж, далеко за спиною в нас, потiм i гуркотiв не стало чути, а
ми, спонуканi ненавистю вiдчаю, з затятiстю смертникiв все ще вели тут бо?
- запеклiшi, нiж будь-коли. Зубами тримались за кожен рубiж,  не  бажаючi?
знати, що вже ско?лось найстрашнiше, що орбiта вогню i сталi зiмкнулась  в
безвихiдь i нi цi степи, нi лiси, що  синiють  на  обрiях,  i  самi  обрi?
бiльше нв належать нам. Носив у собi смуток людини, яку вiдтепер  нiщо  не
лякало, для яко?, зда?ться,  полегшенням  було  б,  щоб  хоч  настало  оте
кiнцеве, щоб обiрвався, нарештi, твiй найостаннiший бiль. Та i в  найтяжчi
хвилини, саме тодi, коли душа жадала пiдтримки,  розхилялися  стебла  десь
бiля тебе, з'являлася з жита гранiтова сiрiсть Решетнякового  обличчя,  що
так рiдно блищало рудою щетиною, патьоками поту.
   - А треба ж битись, - казав майже пошепки, i то була найвища  мудрiсть,
народжена вашим становищем. I ви билися знову.
   Потiм потекли вiйська. Брели хлiбами, рухались по дну  балок,  текли  й
текли в грiзнiй понуростi, знеможенi,  неговiркi,  вони,  як  повiнь,  уже
витворювали для себе сво? русла, i ритми, й закони  -  незбагненнi  закони
стихi?. Але навiть i в вiдступi, в безкiнечностi цих людських просувань, у
текучих цих рiках горя народного почувалося  щось  нездоланне:  розламуючи
просторiнь, ринули невпинно, соталися кудись  балками,  помiж  розтрощених
обозiв,  йшли  i  йшли  по  землi,  всiянiй  трупами,  шинелями,  кинутими
протигазами... I не одному з вас тодi обпалювало  зiр  видовище  розбитого
медсанбату, чиясь нога гангренозна, яку вiдпилюють нашвидку без наркозу, i
чиясь кинута габардинова з петлицями сорочка, що, як образ само?  поразки,
висне, розiп'ята на тернах...
   Багато днiв догорали кострища  величезного  оточення.  Вичавлювали  нас
танками по степах, вибомблювали з лiтакiв по лiсах та перелiсках, i робили
це неквапливо, з планомiрною методичнiстю, поступово здушуючi? i нiби й не
поспiшаючи розтерзувати свою  жертву,  нiби  намагаючись  продовжити  свою
катiвську насолоду розправи. Безлiч  нас,  бiльшими  ii  меншими  групами,
загонами,  ватагами,  блукали  по  тих  уже  приречених  просторах,  знову
натрапляли на розбитi  обози,  медсанбати,  штаби,  натикались  на  танки,
закопанi в землю, часом десь у полi зустрiчали коней,  понурих,  оглухлих,
нещасних, як ми. Чорна оточенська одiссея, хто  ??  хоч  раз  пережив,  не
забуде довiку!
   - Може, й справдi треба було - пiстолет до  скронi?  -  часом  роздуму?
Шамiль.
   - Пострiлятись? Усiм? Нi, - каже на це Решетняк.
   Не почува? себе винуватим, що зостався живий. Бо ж, може,  потрiбен  ще
буде Батькiвщинi? Вiдчуття потрiбностi, воно ма? в собi неабияку силу...
   Решетняковi- завдячую сво?м життям. Пiд час одного  з  бомбувань,  коли
чорнi вивороти землi закрили геть сонце i ти летiв кудись у смерч, у жовту
бурю вогню, за якою не було вже нiчого, -  саме  вiн,  Решетняк,  виявився
найближче. Хоча й сам  був  контужений,  вiдкопав,  витяг  тебе  з  чадно?
могили, сяк-так вiдволодав. В найскрутнiшу хвилину життя не покинув  тебе,
як не покинув торiк свого капiтана Чiкмасова, - поранений, той весь час на
Решетнякове плече спиравсь, iнакше не мiг би йти. Пiсля  Днiпра  це  було,
коли вже без артилерi?, без нiчого вибралися на лiвий,  -  лиш  душi  сво?
винесли з свято? днiпровсько? води. ? подвиги такi, що лежать на поверхнi,
всiм виднi, а в такi, що вчиненi зовсiм негучно, майже непомiтно, наодинцi
з власним сумлiнням. Свiт про них не оповiщений, медалi за них не вiдлито,
носить ?х людина в собi як тайну душi сво??, як знак того, що й ти  чогось
вартий. Не вважав  i  не  вважа?  себе  Решетняк  геро?м,  просто  рядовий
солдат-кадровик, i якщо ? за ним подвиг, то це  скорше  внутрiшнiй  подвиг
скромно? Решетняково? душi, яка не раз саму себе пересилювала, не раз  над
собою пiднеслась. Як тi?? темнющо? осiнньо? ночi, коли вiн попiд  колючими
лiсосмугами - на вiдстанi людського голосу - минав сво?  Хмарине,  домiвку
минав на такiй близькостi, що, зда?ться, чув подих  дружини,  чув  гарячий
дух ?? молодого тiла з постелi... Пройшов. Минув. Вдалось тодi вибратися з
оточення, а тепер...
   Пiд час спiльних  блукань  вперше  зародилася  думка  про  Чорнi  лiси.
Пiдiбралося кiльканадцятеро охочих, iшли i  марили  тими  Чорними  лiсами,
вочевидь бачили вже себе бiля партизанських вогнищ... А потiм та пастка, в
яку ?х направив зустрiчний землячок: "Он тудою, тудою... Скiльки вас  тут
уже перейшло через мiст...  Вдень  у  них  там  будка  порожня...  Смiливо
проскочите! Не ви першi, не ви останнi..."
   I спрямував ?х - не перших, мабуть, i  не  останнiх  -  просто  в  пащу
замаскованим нiмецьким засадам.
   Решетняк щоразу втрача? спокiй, згадавши того душопродавця:
   - Iуда-Скарiот... "Тудою, тудою..." То ж вiн  навмисне  крутився  перед
мостом, у пастку людей навертав... Попався б вiн менi тут.
   У Бiлгородi -  перший  крiгсгефангенерлагер.  Незлiченнiсть  людська  в
колючих дротах за мiстом. I там, серед загально? пониклостi  людсько?,  ти
вперше побачив смiливо, горде лице, образ нескорено?  людини-вояка,  перед
якою i табiрна варта у подивi розступалась. Опiвднi ввели до табору  групу
нових, закiптюжених, щойно нiби з бою, танкiстiв,  артилеристiв.  I  серед
них - молодий командир-кавказець, смаглiй чорнобривий, з кров'ю  запеченою
на щоцi. Розгонисте ступав вiн попереду, випростаний, з смiливим  аж  нiби
веселим лицем, з орденом Ленiна, що квiткою горiв на  гiмнастьорцi.  Такий
був незвичний цей  командир  серед  загально?  пониклостi,  серед  колючих
дротiв та вишок, такий був  незрозумiлий  сво?ю  безстрашною  усмiшкою  та
непониклою головою, що  навiть  нiмцi  ошелешено  розступалися,  коли  вiн
проходив вiд ворiт  у  натовпi,  сяючи  до  всiх  краплистим  потом  чола,
палаючi? сво?м ще новiсiньким орденом. Усмiхався вiльною усмiшкою, нiби не
вiрячи ще, де  вiн  опинивсь,  куди  вiн  потрапив.  Усмiшка  його  просто
вiдмовлялася визнати цю нову дiйснiсть.
   - Таким йому не жити, - з сумом сказав  Решетняк.  Вночi  пiдповзли  до
нього, затиснутого  в  гуртi,  Решетняк  простяг  йому  гiмнастьорку  свою
запасну, рядову:
   - Ей ти, Шамiль! На помiняй, щоб вранцi не впiзнали...
   Iншi з гурту пiдтримали:
   - Так, так перевдягнись... Нагороду сховай, згорбся, стань, як ми.. Тут
нема чого козиритись...
   I пояснювали з темряви:
   - Один iз охоронникiв вибовкнув: "Хай покозириться, - каже, - до ранку,
а там доля його  вже  вирiшена..."  Отже,  перевдягнись,  не  видамо,  нас
тисячi, - мiж нами не знайдуть!
   I.не знайшли Шамiля.
   З нами ось тут  вiн  тепер,  в  солдатськiй  рятiвнiй  гiмнастьорцi,  з
орденом,  захованим  десь  бiля  самого  серця.  Вранцi  пiсля  тi??  ночi
поспiшили втовпитись в перший же етап,  готований  на  вiдправку,  i  цим,
може, врятували товариша.
   Слiпi телячi вагони, де нас  було  натиснуто  стiльки,  що  всю  дорогу
мусили ?хати стойма. Тiльки це й можна було - стояти й задихатись у темнiй
гарячiй душогубцi, яка мчиться невiдомо куди. I  тiльки  хто  зомлiлий  чи
вмерлий - той сунувся вниз, падав пiд ноги i там лежав,  i  вважалось,  що
його вже нема, хоча вiн, може, ще й був. Задушка перегорiла темiнь, в якiй
час вiд часу хтось  стогне,  хтось  пада?,  знепритомнiвши:  короб  вагона
закритий мовби герметично,  доступу  кисню  нема,  i  не  догрюкатись,  не
достукатись iз цiс? домовини нi  до  кого  за  ковтком  води,  за  ковтком
повiтря. Свiт глухий до  вас,  навiть  i  вартових  над  вами  наче  нема,
запакованi й задихайтеся, i мчить вас у безвiсть слiпа  залiзна  сила,  i-
тiльки десь у щiлинку просочу?ться смужечка свiтла, по якому  догаду?тесь,
що надворi день, i свiтить сонце, i що, може,  пролiтають  вашi  душогубки
десь помiж полiв, помiж лугiв, де голубi? вода, i струменить  вiтерець,  i
диха? вiльно кожна комашина.
   ...На вишцi знову сто?ть з автоматом той  рудий  осоловiлий  вiд  спеки
юберменш. Розстiбнув комiр кiтеля, витира? хустинкою розiпрiлу шию.
   - Жарко? Буде вам ще жаркiш, - погляда? спiдлоба  на  вишку  Шамiль.  -
Мали б подумати, яку тут ненависть ку?те.
   Гортанний голос  його  кипить  суворiстю,  хоча  на  звосковiло-смаглiм
Шамiлевiм обличчi ще помiтнi слiди минулих усмiшок - в  кутиках  губiв,  у
промiнцях  бiля  очей,  -  ранiш  ця  людина,  видно,   любила   смiятись.
Зовнiшнiстю Шамiль зовсiм  не  схожий  на  того  бойового  командира,  що,
з'явившись у Бiлгородськiм таборi, всiх там був приголомшив сво?м мужнiм i
незалежним виглядом. За днi неволi  аж  нiби  поменшав:  схуд,  згорбився,
зарiс. Але дух його не зруйнований,  ми  зна?мо  це.  Навiть  коли  Шамiль
сто?ть у черзi до чана за баландою, то й тодi, глянувши  на  нього  збоку,
мимоволi подума?ш: "Нi, це людина, яка нiколи не знала рабства..."
   - Хотiв би, щоб ось тут моя камера передала  внутрiшню  незруйновавiсть
людини, - каже Сергiй-оператор, коли ми з ним обговорю?мо це мiсце. - Було
ж таки щось - назвемо його Свiтлом iдеалу, - що пiдтримувало  вас  у  тому
пеклi, де точився, здавалось би,  зовсiм  не-рiвний  бiй  мiж  людським  i
тваринним, де оголений дух людини змагався з кривавим  багном,  з  власною
розпукою, долав слiпу силу iнстинктiв...
   - Не завжди долав. Було таке, що й вони долали...  Але  Шамiль  таки  ж
був, ми бачили його на власнi очi.
   - Я добре собi уявляю, як вiп входить у кадр... Як вiдда? той кульок  з
локшиною для товариства... I як спить уночi  пiд  муром,  вкритий  шматком
мiшковини (це його Репгетняк звечора вкрив). Рештки людини,  що  ледь-ледь
дихають пiд мiшковиною... Уявля?ться вiн менi як тип людини, органiчно  не
придатно? для  iснування  в  клiтцi...  Рабство  в  будьякiм  виглядi:  чи
табiрне, що з кийками... чи найганебнiша форма - рабство внутрiшн?... Вопо
не для нього. Камера моя вiзьме Шамiля в  його  людському  апофеозi:  коли
вiн,  щойно  вихоплений  зi  спеки  бою,  з'явля?ться  серед   табору   ще
розпашiлий, в пилюцi, в запеченiй кровi... З його  обличчя  що  не  зiйшла
весела вiдвага во?на, i на грудях орден Ленiна горить пурпурове,  на  весь
табiр горить,  як  знак  самого  життя...  У  фiналi  Шамiль,  певне,  теж
з'явиться? Серед тих, хто прапор перемоги пiдiйматиме над рейхстагом,  мiг
би вiн бути?
   - Мiг би. Але до того далеко. Безмiрно далеко.
   - Розумiю, - Сергiй стрiпу? чубом. -  Ще  кривавий  берлiнський  маньяк
сидить у сво?му бункерi, ще вiн жонглю? глобусом, як той чаплiнський  його
двiйник  -  диктаторкомедiант  з  вусиками...  Ще  йому  рапортують,  його
слухаються, ще мiльйони задурен??х  життiв  у  напливi  маячнi  вiн  кине,
запiнений, у фронтову м'ясорубку... Може, образ антилюдини нам  дати  тут?
Упиря-вервольфа, вовкуна, що засiв у сталевому бункерi? Але нi, не  станем
псувати плiвку на це! Досить того, що iсторiя вже загребла його  на  сво?х
попелищах... А Холодну гору дамо зна?те як?
   - З пташиного польоту?
   - З космiчного! Принаймнi щоб враження було таке... Нiби з  iлюмiнатора
космiчного корабля... Нiби роблю отi унiкальнi надпланетнi кадри, що ?х  у
спецiальних  ампулах  буде  замуровано  в  монумейт'на  честь  вiдкривачiв
космосу... Для майбутнiх поколiнь... I ось iз тi?? ж точки беру планету...
Тiльки не в голубому сяйвi океанiв, материкiв, а  планету  Холодно?  гори,
планету ще криваву, пожежну, чадну...



   VIII

   Якщо iншi рани, рванi, вогнестрiльнi, можна лiкувати, то бiль неволi не
погаму?ш нiчим, лiкiв вiд нього нема i, певне, нiколи не буде.
   Ще в школi був у нас учитель, ми його називали Колба, мабуть, тому,  що
голова його, лиса, лобата, на ши? тоненькiй, справдi нагадувала нам колбу.
Крiзь парту бачив, що де в кого на  колiнах  робиться.  Тоненькi  чумацькi
вуса пiдковою звисали йому донизу й надавали трохи сумного  виразу  нашому
зiркоокому Колбi, його безкровно-бiлому,  з  дрiбними  рисами  обличчю.  А
поставою був доладний, колбу свою  тримав  на  плечах  з  гiднiстю  i  сам
тримався випростано, пiвдикувато, як  усi  низькi  ростим.  Вiд  нього  ми
вперше почули, що людина склада?ться з бiлкiв, жирiв  та  вуглеводiв  (вiн
викладав у пас хiмiю), почули вiд нього й те, що "лишь тот достоин жизни и
свободы, кто каждый день идет за них  на  бой",  бо  за  сумiсництвом  вiн
викладав ще й нiмецьку. Про себе вiн нiколи нам  не  розповiдав,  але  вiд
iнших ми знали, що пiд час першо? вiйни був  вiн  у  полонi  в  Нiмеччинi,
харчувався брюквою, яка на наших базарах навiть i  невiдома,  неодноразово
вдавався до втечi, але все його ловили i пiдвiшували за ноги головою вниз,
- чисто прусська то була кара, що ждала кожного за спробу  втекти.  Чомусь
згадався на Холоднiй горi той учитель, той симпатичний наш Колба, над яким
ми  поза  очi  насмiхались,  а  вiн,  залучаючи  нас  до  рiзних  дослiдiв
лабораторних, чомусь нi разу й не розповiв, як його пiдвiшували i  як  вiн
таки зостався жити, витримавши все. Мабуть, не  тiльки  ж  брюквою  вижив,
мабуть, не тiльки ж вона  зберегла  у  станi  життя  ту  та?мничу  сув'язь
бiлкiв, жирiв та вуглеводiв, що дали врештi-решт найвищий витвiр  природи,
вiнець ?? - людину...
   Мiзки  нам,  мабуть,  розтоплю?  сонце.  Вiдкритi  йому,  валя?мось  на
камiннi, тонемо в морi якогось другого, iрреального життя, що  кволо  тече
хаотичною сумiшшю спогадiв, Мiражiв, галюцинацiй...
   Скiльки ж все-таки людина може витримати без води,  без  хлiба?  Черпак
баланди раз на добу, i все. Баланда тут вариться з  особливими  нiмецькими
приправами: замiсть солi кидають у казани зiпсований гнилий сир,  що  десь
зачервивiв, i коли смердюче вариво розливають, то  зверху  плавають  бiлi,
огиднi хробаки. Спершу зовсiм не могли ?сти, нудило навiть  тих,  що  геть
позахлявали... Хлiб ми бачили один тiльки раз: його  несли  в  руках  дво?
типiв iз тих, якi щойно нiбито зголосилися вступити до армi? власовцiв,  i
за це ?м одразу було видано кожному стандартну хлiбину, а  зверху  на  нiй
була покладена ще й полiцайська порма повидла. Вони йшли з тим набутком  в
супроводi варти через увесь табiр,  пропихались  помiж  голодним  табiрним
людом, помiж  кiстяками  живих,  в  яких  очi  горiли  ?диним,  здавалось,
бажанням: хлiба! Хоч  крихту!  Але  тi,  що  несли  свiй  безчесний  хлiб,
зда?ться, не радi були йому.  Йшли,  причавленi  тягарем  власно?  ганьби,
повтягувавши голови в плечi, i не смiли  глянути  в  вiчi  сво?м  табiрним
товаришам. Зда?ться, камiнням обернувся для них той iудин хлiб  iз  цяткою
повидла, - землю орали ?хнi понурi Погляди. Певне, ?х навмисне  водили  по
табору, щбб розохотити й iнших, бо наступного дня вербувальники  з'явилися
знову, стояли купкою серед тюремного плацу, ждали, чи хто ще  зголоситься.
Але вербувальникам довелося довго чекати -  охочих  одержувати  зрадницьку
пайку так i  пе  виявилось!  Бо  краще  вже  голод  i  муки,  нiж  ганебна
вербувальницька ласка. Молодих ?м треба, якi статурнiшi, здоровiшi.  Нема,
не буде. Пораненi ще  дужче  розшкрiбували  сво?  болячки,  контужених  ще
бiльше скручувало, стрункi поставою намощували собi горби пiд сорочками на
спинах, щоб  здаватись  горбатими.  Загледiвши  вербувальникiв,  сахалися,
кидалися вiд  них,  як  вiд  зачумлених.  Безiменнi,  нiкуди  пе  вписанi,
безхлiбнi, кiстяками хребтiв оберталися до проклятих наймацьких спокус.
   - Не для нас той хлiб, - казав Решетняк. - Ним хiба що вдавитися можна.
   А тi, що по цеглинцi хлiба з повидлом одержали, навiть  i  не  ночували
бiльше в таборi, бо хоч нiхто ?м уголос i не дорiкав, мовчки  дивились  на
них, коли вони, шельмувато ховаючи очi, робили з сво?ми пайками по  табору
обхiд, але для ночiвлi Холодна гора ?м уже була небезпечна - по з'являлися
в таборi, боялись, що передушать ?х уночi.
   В одну з ночей налетiла гроза. 3.. горiшнього поверху тюрми крiзь дiрку
вiкна, крiзь пруття грат почули ми ?? подих, нашi душi  обдавало  поривами
вiтру й дощу. Хмари нависли над самою горою, небо гогоче, все  в  трiщинах
блискавок, крiзь прориви у хмарах  бачимо  в  спалахах  ще  вищi,  горiшнi
сфери. Простiр мiж ними раз у раз вибуха?  синьою  повiнню  свiтла,  всюди
стугонить канонада небес,  демони  розруйновують  свiт.  Удар  за  ударом,
вигряк за вигряком! I хоч тембром сво?м гряки-гоготи грому зовсiм не схожi
на удари "катюш", нас хмелить цей шал горобино? ночi,  збуджу?,  воскреша?
ця потужна сила небес, вируючяй хаос розрядiв. Лихоманкове почуття охоплю?
всю цю вiд низу й пiд самий дах напаковану людом в'язницю, лунають викрики
захвату, свист, ходором ходить катiвня, чути, як  на  повний  голос  затяг
хтось у темрявi:
   Гей, не тужи, хто без черги до баланди поспiша?,
   Кого нiмець дубиною по спинi влучав!

   Не тужи, хай собака-полiцай збоку скавуляв...
   Ге-ге-гей!..
   Хаос вогню i темряви. Не  встигши  згаснути,  знову  блиска?,  гримить,
списами блискавок розламу? нiч. Повiнь голубого, повiнь пiчного  спалахами
затоплю? волокнисте мiжхмар'я. Стугонить небо,  щуляться  па  вишках  тiнi
вартових, а тюрма крiзь грати всiх поверхiв вола? вгору  до  сполохiв,  до
шалу небес:
   - Дужче! Ще дужче!
   Виклика?м на себе всю  силу  грози:  лети  на  пас  вогнями  сторчма  з
розвированих хмар, щоб розкололась  до  самих  глибин  ця  наша  нездвижпа
катiвня, хай первiсний хаос тьми i ру?ни поглине цю Державу Наруги i Зла!
   Потiм i це мина?. Нарбзвиднi небо за гратами свiтлiша?, люди пнуться до
вiкон: сходить! Десь iз-за Журавлiвки, iз-за мокрих дахiв мiста живе  наше
сонце  з'явилось!  Те,  що  божеством  було  для  людини   далеких   епох,
Даждь-богом, Ярилом, те, що й сьогоднi з ним, iз ясним,  порiвню?  хлопець
кохану свою дiвчину, з сонцем порiвню?м усе  прекрасне  в  життi,..  Можем
безкарно дивитись, як розлива?ться  над  громаддям  мiста  свiтлiюче  море
небес, вранiшня музика барв: оранжеве, палаюче, син?! Тиснемось  до  грат,
щоб зазирнути туди, в потойбiчне  буття,  де  дахи  ще  виблискують  пiсля
нiчного дощу, i крапелина, мов ягода, тремтить на  iржавiй  ринвi,  i  все
видиме несе на собi звабу  життя,  карб  вiчностi.  Зi  сходу  над  мiстом
вигоняться  свiтлянi  лотоси  ранку,  небо  рожевi?   свiжо,   пелюсткове,
вiдшумiлим дощем  блищать  зеленi  клубки  дерев,  гранiть  склом  вдалинi
стрункi корпуси Держпрому... А душа ще бiльше кривавиться,  щемом  пекучим
щемить. Нема тобi радостi навiть у цiй  красi,  вранiшнiй,  пiслягрозовiй.
Це, мабуть, i ? неодмiнна ознака неволi:  навiть  схiд  сонця  над  рiдним
мiстом не раду?, свiт навiть сво?ю красою ранить тебе!
   Мiсто студентсько? юностi тво??... Чи Думав, що будеш дивитись на нього
звiдси, iз-за грат холодногiрсько? тюрми?  Впiзна?ш  рiки  вулиць,  обриси
кварталiв, вiддалену зелень паркiв бiля Сумсько?, де бронзовий Тарас, якщо
не збили його, височить на п'?десталi з крутим сво?м чолом. "Любiть  ??...
Во врем'я люте..." Вслухаючись, чу?ш i звiдси голос його.
   Знову день, як i всi  попереднi.  Зi  спокою,  з  палицями,  з  чи?мось
конанням. З розiпрiлими юбермепшами  на  вишках,  з  нещасним  базаром,  з
вiчними жiнками бiля  ворiт.  Смердюче  тюремне  сонце  пече,  пiд  зливою
промiння куня?м. А Решетняк тим часом десь ходить,  розвiду?,  наслуховуе.
З-помiж нас вiн виявивсь найдiяльпiшим. Часом  поверта?ться  вiд  ворiт  з
якоюсь поживою, кинутою жiнками через голови варти, а ще частiше приходить
без усякого набутку, хiба що з смугою на спинi вiд палицi наглядача.
   Решетняк пе втрача? надi? встановити зносини iз зовнiшнiм свiтом.  Десь
добутим огризком хiмiчного олiвця уперто вишкрябу? записочки  i,  влучивши
момент, щодня кида? ?х за браму, в натовпи жiнок. Безлiч  таких  записочок
перелiта? там сюди й туди, i Решетняк певен, що хоч якесь iз його  послань
таки не пропаде, не загубиться. О ця горьовита пошта людсько?  надi?!  Був
би поетом - найвищими словами оспiвав  би  ??,  цю  нештемпельовану  пошту
народну, що потертими, пропотiлими цидулками перелiта? крiзь усi загорожi,
пада? в пил i з пилу пiдiйма?ться, мандру?  iз  рук  до  рук,  прямуючи  в
найдальшi закутнi, когось шукаючи, когось сповiщаючи, i нiде не  губиться,
не пропада!
   Хай там що, а Катря, якщо  тiльки  вона  ?  на  свiтi,  рано  чи  пiзно
одержить вiд нього звiстку, й прийде, i викупить, якось виручить  його,  а
вiн уже й нас,  -  цим  зараз  живе  Решетняк.  Пiдiбрав  десь  розчавлену
консервну бляшанку, мудру?, як виклепати з не? посудину, а  погляд  раз  у
раз - за ворота, де все ж таки ма? з'явитися ген iздалека, мов iз  золото?
античностi, закурена, спасенна його мрiя з дитям на руках...
   Жадiбно наслуха?мо табiрнi новини. Знову ходять, вербують у сво? шинелi
- це не для нас. А ще набиратимуть нiбито  на  шахти  -  ми  на  шахти  не
хочемо. Завтра вiдправлятимуть до Нiмеччини, але  туди  ми  не  хочемо  ще
бiльш... Щоправда, все це лише  чутки,  здогади,  про  такi  речi  тут  не
дiзнатися напевне. Доводиться покладатись скорiше на iнту?цiю та на жереб,
який'тобi  випаде  вiд  судьби.  Людина  тут  -   неначе   плавець   серед
розвировано? стихi?, цiлковито до тебе  байдужо?,  тобi  в  сво?х  обсягах
невiдомо?; життя твое - суцiльна боротьба з нею, важка, майже фатальна.
   З кожним новим днем новi чутки шелестять по  табiрних  джунглях.  Якось
Решетняк  повернувся  з  сво?х  походеньок  квапливiш,  нiж  завше,  голос
зривавсь хвилюванням:
   - Зараз  мають  набирати.  Нiбито  на  жнива!...  Уявля?те:  на  жнива!
Ризикнем?
   Снопи i хлiб. А може?.. Тут нема часу на роздуми. Шамiль  вийняв  чорну
свою бсзжарну люльку з зубiв:
   - Двiчi не вмирати.
   Коли ми вже в колонi сiрiй виходили крiзь розчинену браму  з  тюремного
двору, Решотняк, влучивши момент, кинув у натовп що одну цидулку,  мабуть,
останню. Мав же повiдомити Катрю, що його тут бiльше нема, що вiн ще й сам
не зна?, де вона повинна буде його шукати.



   IX

   Йде кудись Катря. В гуртi жiнок iз клунком через плече,  все  далi  вiд
дому. Село ?хн? Хмарино невелике, прича?лось в розпадинi мiж  балками,  не
дуже його збоку й помiтиш. Тiльки шляхи смiливо вигоняться в  усi  сторони
вiд села - в усi кiнцi Укра?ни лягли дороги вiд Катрино? хати. I  якою  не
пiдеш, доведе до тюремних ворiт, до табiрних дротiв,  за  якими  будуть  -
нiби розiп'ятi - постатi висхлi, кiстякуватi. Скiльки тих шляхiв перейшла,
скiльки загорож обходила вiдтодi, як зовсiм незнайома  жiнка  iз  Солониць
принесла чутку про якогось хмаринського  Iвана.  Нiбито  встиг  гукнути  з
колони, назвав себе, коли ?х переганяли з одного табору в iнший...
   Було це минуло? осенi, в дощi такi, що ноги з багнюки  не  витягнеш,  а
Катря то? ж ночi зiбралась i на ранок була вже в дорозi. Чи знати було ?й,
що Iван ?? в  цей  час  лежить  десь  у  сибiрському  госпiталi  i  сестри
доглядають за ним, сестри та матерi, може, тих,  що  ?х  зараз  гно?ли  по
таборах та глинищах Укра?ни пiд небом гнилим, набряклим дощами.
   Дорога звела Катрю  з  багатьма  жiнками,  що  теж  iшли,  сподiваючись
розшукати когось iз сво?х, а помiж ними жiнка одна, мар'янiвська, мовчунка
сувора, про не? тихцем говорили, що сина  ??  коло  Днiпра  вбито,  навiть
односельцi бачили, а вона, навiть очевидцям не вiрячи,  таки  йшла  i  всю
дорогу була як нiма, з похмурим мовчанням несла у вузлах через плече  свiй
згорьований викуп за сина. Високу,  статечну,  ??  не  доймали  розпитами,
жiнки подорожнi навiть iменi ?? не з-нали, просто казали: Мати Чиясь. Бiля
хорольсько? ями один з вартових, без церемонiй прийнявши хабаря, гукнув  у
розбагнене глинище, наповнене людьми:
   - Василенко!
   I ?х встало кiльканадцять. В лахмiттi, у брудi. Стоять, Ждуть,  свiтять
страдницькими очима до Матерi. Тiльки ж  сина  ??  мiж  ними  нема!  Довго
дивилась   на   них,   вдивлялася,   все   нiби   впiзнавала,    а    коли
хабарник-вартовець   крикнув   -    швидше    вибирати,    вона    вибрала
найнужденнiшого, хворого узбека, що ледве на ногах тримавсь:
   - Оце мiй син.
   Забрала i повела.
   Але всiх не виведеш. Живою могилою для тисяч нещасних стала та  брудна,
замiкроблена яма, де полоненi цiлу осiнь валялись пiд  холодними  батогами
дощiв. Чимало й хмаринсь-ких було у  тiй  ямi,  куди  вони  потрапили,  не
встигши навiть гвинтiвок одержати. Хмаринське жiноцтво всякими правдами  й
неправдами вирятовувало сво?х. Одначе вирятуванi, в  тiм  числi  й  батько
Катрин, повернулись додому надiрваними.  Дядьки,  що  враз  стали  дiдами,
бухикаючи на все село, кров'ю вiдхаркували той Хорол, ту  гнилу  безправну
осiнь. Розриваючи груди, кашлем будили село, а коли  бухикання  в  якомусь
дворi змовкало, так i знали: ще однi?ю вдовою бiльше стало в селi. В тихiй
зажурi гасли очi ?хнi. Один по одному майже  всi  перемерли  за  зиму  вiд
набутих хвороб,  вiд  простуд  та  побо?в,  а  то  й  просто  гинули  нiби
безпричинно,  може,  отру?нi  самою  трутизною  неволi,   самим   повiтрям
безправства й наруги.



   X

   - Женуть! Женуть!
   Жiноцтво токове разом  кинуло  роботу.  Бригадир  Вiхола  змушений  був
зупинити молотарку. Всi поглядами - на шлях.
   З-за горба, в ореолi куряви, з'являлися люди. Тi, вiд яких  ще  недавно
стугонiло небо на сходi. Тi, що вiд них десь аж iз-за Харкова втiкали сюди
перепудженi нiмецькi коменданти з сво?ми коханками.
   Закiптюженi тiнi людей, обшарпаних, перевтомлених, в  супроводi  конвою
ступили на тiк. Загледiвши шаплик з водою, полоненi натовпом  кинулись  до
нього. Токовi цiй водi? й по пили, вона була приготована на випадок пожежi
i вже кiлька днiв стояла так,  нагрiта  сонцем,  несвiжа,  припилюжепа,  у
масних плямах, - куди ж таку пити? А  цi  накинулись  юрмищем,  ошаленiлi,
давляться над шапликом, п'ють по вiдiп'ються, наче вiк ?х  мучила  спрага,
наче цiле лiто росинки на губах не було.
   - Нема таки напою над воду...
   Дивлячись па спраглий, нещасний цей  натовп,  плакали  жiнки.  Туга  за
мужем, за батьком, за братом була в ?хнiх сльозах. Колосовського ранили цi
?хнi жалi й спiвчуття, здавалось Богдановi, що котрась iз жiнок ось-ось  у
вiдча? скрикне: "Ви ж нашi! Це ж ви стугонiли небом! Хiба ж мп такими  вас
ждали?"
   Босий стояв перед жiноцтвом, тонконогий,  як  Дон-Кiхот,  в  безглуздiм
сво?м галiфе, боз чобiт, в гiмпастьорцi перетлiлiй, мокрiй вiд поту.  Ноги
ледве тримали Колосовського, в спинi пiсля далеко? ходьби палило вогнем  -
контузiя що давалася взнаки. Десь би присiсти. Вiн час вiд часу поводйл то
плечем, то хребтом, i  це,  мабуть,  впало  в  око  бригадировi,  токовому
пладицi  Вiхолi.  В  кожному  разi,  чимось  привернув  ного   увагу   цей
жердинястий, зарослий чорною щетиною полонений з засурмленим, угрюмкуватим
поглядом.
   - Ось цей козак,  видно,  з  наших,  -  сказав  бригадир  i,  скрадливо
ступаючи серед притихлого натовпу, зупинився перед Колосовським з рожном у
руцi. - Батько ж твiй, хлопче, мабуть, козацького роду?
   - Не iнакше, - Колосовський важко спромiгся на слово.
   - От бач, який я вгадько... Ану ж, козачий сину, докажи ?м. Докажи  ?м,
що не забув хлiборобсько? науки,  вмi?ш  носити  рожни!  Глянь,  рожен  як
золото. - Вiн аж колихнув ним перед Колосовським. - Наш, укра?нський!
   Рожен був високий, як спис.  Iдеально  вiдполiрований  соломою,  блищав
жовтавим полиском, мов точений весь iз  старо?  слоново?  костi.  Бригадир
Вiхола, випроставшись, неначе який-небудь iндiйський магараджа, тримав цей
в'язовий прадiдiвський спис,  що  послужив,  певне,  не  одному  поколiнню
соломоносцiв.
   - Так на ж, бери, докажи ?м!
   Колосовський не поворухнувсь. А котрийсь iз  гурту  полонених  зауважив
скромно:
   - У нас перед вiйною солому сiтками тягали.
   Це зауваження нiби жигалом прижигалило Вiхолу, аж побуряковiв:
   - Отож навчили вас мудрецi  -  сiтками  по  всьому  полю  розтрушувати!
Дiтлахiв наставлять, вони й роблять  дорогу  на  весь  степ!..  I  .скирти
стоять тодi все невивершенi, наскрiзь вiд дощiв затiкають... Хазя?ни! А ми
хай не з такими темпами, без сталевих сiток, зате чепурненько, - i  кивнув
на дiвчину, що стояла поблизу з граблями: - Вона  тобi  начинить  так,  що
соломинка з рожна не впаде!
   Доки вiн  розбалакував,  Колосовський  усе  стежив  за  ним.  З  сивими
скронями, з сивими кущуватими бровами,  з-пiд  яких  засльозено  голубiють
пильнi холоднi очi. Губи раз у раз усмiхаються, все обличчя - м'ясисте,  в
червоних прожилках старостi - всмiха?ться теж, i тiльки в очах цей пильний
незникаючий  холодок,  вiд  якого  став  не  по  собi  кожному,  кого  вiн
торка?ться. Колосовський, позиркуючи спiдлоба  на  рожен,  почувався  так,
мовби  якась  мара  його  переслiдувала  у   виглядi   цього   допотопного
знаряддя.... Адже ж коли наближались до току, перше, що вiн  помiтив,  був
якраз цей рожен: хтось, стоячи на одному колiнi, саме силкувався  виважити
його, пiдняти з землi... "Тiльки б не це, тiльки  б  не  заставили  носити
рожна!" - подумалось Богдановi, i од самого передчуття контужений  поперек
йому запив болем... I от ма?ш. Саме на нього й накинув  оком  цей  токовий
владика, що, нiби глумлячись, знов у?вся поглядом:
   - То як? Рожна злякався? Кишка топка?  I  це  ти  хотiв  у  них  Харкiв
вiдбити?
   Колосовський дивився на нього з ненавистю. Хотiв би приховати в собi це
почуття, але нiчого не мiг  iз  собою  вдiяти.  Ненавидiв  цей  розпарений
картопляний нiс, i бригадирiв картуз  засмальцьований,  i  губи  усмiхнено
розтягнутi - посмiшка на них нiби прилипла, вона ще тремтiла, але губи вже
побiлiли вiд злостi. Хто ти, чоловiче? Ти ж жив на цiй  землi,  ходив  мiж
нами, нашi слова говорив, а тепер... Ким ти став? Ради  чого  сiка?шся  до
мене, глумишся, досвiдченим наглядацьким  оком  вгадавши,  в  який  спосiб
можеш завдати менi найбiльшого фiзичного болю?..
   Бригадир ще раз виставив  рожен,  вихнув  ним  Богдановi  ледве  не  до
обличчя:
   - Береш чи нi? А не хочеш - так i скажи: вiдмовляюсь. З першого кроку i
вже - саботаж...
   Колосовський протяг поглядом по рожну аж угору,  до  його  вiстря:  "Чи
таки взяти, щоб наскрiзь тебе простромити? Як черв'яка, причавити до землi
цим тво?м рожном!.."
   I тут з гурту виступив Шамiль, вiдсторонив Колосовського:
   - Не може вiн. Пiсля контузi?  вiн,  розумi?ш?  -  блиснув  бiлками  до
бригадира.
   Вiхола змiряв поглядом несподiваного захисника.
   - То, може, ти? Кунак?
   - Холодна гора покуначить... Давай.
   Але цьому чомусь не дав. Запальний, скажений, вiд такого  всього  можна
ждати... Втягнувши голову в зсутуленi плечi, бригадир знову прискалив  око
на Колосовського:
   - Отож-бо я й помiтив одразу, що вiн у  вас  якийсь  перекособочений...
Дай, думаю, поставлю цього козака пiд рожпа. Хай хребта  йому  розправить.
Рожен - це такий струмспт, що кожен хрящик поставить па мiсце... А  козак,
виходить, солом'яний?
   -  Сказали  ж  вам:  не  може  вiн,  -  докинув   з   гурту   змучений,
пiдстаркуватий уже полонений, якого й iменi що пiхто не знав.
   - А не можеш, так нащо  ти  менi  здався?  -  з  люттю  пiдвищив  голос
бригадир. - Облежував би боки десь там, на Холоднiй  горi!  А  менi  треба
таких, щоб усяку роботу вмiли! - I знову стишив себе до криво? усмiшки.  -
То хто ж? Гордий син Кавказу береться? Ал? ж у  вас  там  тiльки  лезгинку
вмiють вибивати! Винце та "Сулiко"! А на хлiбцевi  -  все  на  нашому,  на
готовенькому!
   - Ось годi-бо вам, - заспокiйливо сказав Решетняк, виступаючи  наперед.
- Дайте я.
   I рука його тихо лягла на рожен, охопила той спис мiцно, кiстляво.
   -  Ще  один  кунак-захисник,  -  бригадир  прицiнювався  до  Решетняка,
зважував поглядом  його  осадкувату  постать:  надiйнi  робiтницькi  плечi
кiстлявились пiд  пропотiлою  гiмнастьоркою.  -  Вмi?ш?  Що  ж,  -