Та все ж весна прийшла, розiллялася повiнню. Не стало снiгiв, засвiтилися плеса, на ?хнiх широких екранах вiдтворилось сво?ю небеснiстю небо. Бiлi хмари кучерявились, i навiть плавневий глiд бачив на екранi води сво? чисте цвiтiння. Балки поперетоплювало, i Катря довго не приходила, - не було перевозу. Не знала, що Йвана було тяжко побито i тепер вiн весь у синяках ледь сновигав по стайпi. Запевняв усiх, що й сам не вiда?, за якi грiхи. Перед тим була панiка велика. Ще розквашений снiг брудним мiсивом лежав бiля ста?нь та бiля майстерень, коли вперше тут загримiло. Незвичайний був тембр цього грому. Без весняно? небесно? легкостi - лише важке низько двигтiння по обрiю... Але'як воно порадувало! Як заблищали очi надiями! I незабаром повалила на ма?ток всяка нечисть - переполохана сарана втiкачiв iз-пiд фронту. Коменданти, старости, шуцмани... Саньми та возами, повними барахла. Нагнали табуни коней, лишаюватих, коростявих, у виразках. Весь ма?ток став схожий на величезний кiнський лазарет. Здоровiших гнали далi за Днiпро - нiмцям на ковбаси, а недiшлих збивали просто в загорожах - ста?нь для них не вистачало. До того ж у стайнях по тамбурах кублились ночами втеклi перепудженi шуцмани, яким не дiсталось теплiшого мiсця, заливали тривогу самогоном, перечiкуючи, доки вляжеться буря, доки проясниться: чи вертати назад, чи тiкати далi? Тодi й побито було Решетняка. Якось уночi в тих за?жджих пропала зброя з саней чи з тамбура, зчинився переполох: хто мiг викрасти? I, звичайно, найперше старшого кiнничого за груди: - Де? - А звiдки я знаю? - Мусиш знати! - Не бачив. Не чув. Не знаю, чи й була вона в вас... Довго розлючено били, допитуючись: де? Не могла ж ?хня зброя звiятись вiтром? В барацi весь цей час жили наелектризованим, сповненим чекання життям. Готувались до прориву через фронт, як тiльки наблизиться. Але не наблизивсь. Погримiло недовго i перестало. Не чути, хоч як вслухались, напружуючи слух. Довелось хлопцям знову братись за вила, за лантухи та лопати. Та ще бiльше нервiв i сил вiдбирала пiчка пота?мна робота: добута Решетпяком зброя не гуляла... Зiйшла снiгова вода, i всюди в плавнях, на лозняках, як ватерлiнiя весни, сохне листя торiшн?, вимитi коси завислих трав... Коней, якi не пiшли на ковбаси, остаточно вибракувашiх, наказано було вiдправити в плавнi, на острови. Буде там кiнський лазарет. Яких пострiляють, а iнших пустять на випас. Пастухом до них призначили професора Iзюмського, а в пiдпасичi йому... - Пiдеш ти, Колосовський, - дав наряд Вiхола. - Вiн професор, ти студент, якраз i буде коняча кафедра. I пряму? Богдан в конячий той лепрозорiй. Край радгоспних земель, де рiвнява полiв кiнча?ться, збiгають униз порослi тернинням яруги та глинища, а десь далi на пiвдень мрi? залита сонцем заплава. Коли стати на згiрку, аж пiд обрiй видно звiдси ледь охопну оком мерехтливу далеч i села розкиданi, потонулi в нiй. Блищить хибке свiтло в'юнисто? степово? рiчечки, яка то гасне у рiдколiссi, в берегових заростях, то знову зблиску? на вiдкритому, щоб потiм, розiллявшись на рукави, тихо увiйти сво?м розгалуженим гирлом у могутнi води Днiпра. Мглi? день. Сто?ть, дивиться Колосовський на заiмлене поиизов'я, i образ коней якихось незнищенних протина? вiдстань часiв i епох. Вiд ?гипетських колiсниць промчалися крiзь вiки до цього залiзного XX вiку... Де ж той лазарет? Де тво? буйногривi? Нагледiв нарештi: жалюгiдно миршавi, нiби оптичпо зменшенi до розмiру комах... Порозбрiдавшись серед лознякiв, похнюплено випасаються в маревi... Спустившись вниз, перебрiв потiчок, теплий, прозорий, висвiтлений до дна. За кущами сiрувато-срiблистими, на яких поначiплювалось листя та сухотрави, нанесенi повiпню, лишаювата коняка пасеться. По тому, як вона, змiнюючи мiсце, натужно високо викида? голову, догадався, що ноги ?й спутанi. Або обраненi. Чи, може, й зовсiм на трьохк пасеться. Скiльки ?х тут бродить, вибракуваних, нещасних, в цьому кiнському лепрозорi?? Худоребрi, кошлатi. У ранах зiiструплених. Оводи б'ють, карболкою тхне... Одна сто?ть, не пасеться. Губа якось жалiбно, по-старечому одвисла. Нi, не спить. Фiолетове око скосилося на Богдана, повне смутку, повне яко?сь сво??, конячо? задуми... "Ми лиш конi, не люди. Але i в нас ? своя, коняча судьба. I смуток свiй, i бiль. Може, нiхто з вас, людей, i не зна?, що конi вмiють кричати. Небагато хто чув, як конi кричать! Коли ?х танки чавлять, затиснувши десь на камiнних розпашiлих кар'?рах. Обранених, схарапуджених, пiдгрiбають гусеницями i роблять iз них криваве мiсиво, життя з них вичавлюють, притиснувши разом з упряжками до скель. I очi пашi кiнськi, великi вiд болю й розпуки, востанн? видивляються зелений свiт i вже зазирають у морок нiчогостi. А бачили ж ми лобатi гранiти Подiлля! Звикли до артилерiйських канонад. Не лякала нас гпека бою. А якi з пас вцiлiли пiсля побо?щ, Днiпро перепливали вiдхропуючись. Були знову бо? i оточення. Коней теж беруть у полон. Тепер ми тут. Пауль-управитель особисто розсортував нас. Тикаючи стеком, ходив, розглядав, i ми зненавидiли його жокейський огидно гнутий кашкет, i його вуха ослячi, i його стек. Залишив на стайнях дужих, роботящих. Вони тепер всi на роботах - у хомутах, у шлеях... Решту вибракував, щоб не мати ганьби пiд час можливих iнспекцiй з reбiту. До яких мав пiдозру, що хворi на can, - наказав пострiляти, наш кiнський могильник тут ?. А ми, вибракуванi, тi, що конюх-професор нам опiкун? Нас - на острiв, в лознякуватий цей лепрозорiй. Бродiть до особливого розпорядження. Може, знадобитесь ще райхорi з сво?ю коростою. Чи, може, й нас буде перестрiляно згодом, щоб добути з нас шкури? Слiпнемо тут од блиску води, закошлатiлi, протхпутi карболкою та формалiном. Цiлоденне оводи жалять, облипають знiкчемлених, закоростявлепих нас, мовби викинутих iз подiй, мовбi назавжди вилучених iз життя. Були в батарейних упряжках, знали шквальнi лоти, схожi були на тих давнiх, оспiваних... Вiд бiлих копей античностi, вiд рейдiв червоних тачанок до оцих лазаретних змиршавiлих шкап - невже це i ? наш житт?вий цикл? Звiдти, де ми нарiвнi з во?нами були, лiтаючи на розбойовищах, до цього убогого животiння, у ранах, у виразках, зi збитими холками, з обшмульганими шиями, серед вiчно? туги цього лепрозорiю? Гедзi б'ють, мухи-жалицi сiдають нам на загно?нi рани. Мiж лозняками пасемось, нiкого не бачимо, не чу?м нiзвiдки iржання. Тiльки часом хтось випадковий загледить нас зоддалека, iз глинищ, iз круч: що за конi? Чого блукають пустопаш? Чого так сумовито обмахуються бунчуками хвостiв?" XVIII Те, що було колись професором Iзюмським, що знало зорянi карти, наводило телескопi? в глибини свiтобудови, тепер, згорбившись, куняло вiдсторонено в затiнку пiд куренем в накинутiм па плечi острьопаному, порудiлому сiряцi... В закудланiй бородi, мiж обротьок та попон, з ногами порепаними... Нi, однак, не куняло. Шамраючи губами, професор зосереджено щось креслив хмизиною по пiску. Острiвний архiмед у канцур'?, не одразу вiн i помiтив Колосовського. А помiтивши, змахнув хмизиною сво? креслення. Якесь порване коло зосталось. - Сонячний це годинник у вас, чи що? - Сонце мене зараз не цiкавить. -А отi цикли сонячно? активностi... Сонячний вiтер, та?мничi бурi протуберанцiв - вони ж зостались? Професор уважно видививсь на Колосовського. Не перший день зна? вiн цих хлопцiв з барака. Ще працюючи на воловнi, доглядаючи бугая племiнного, що ледве його не заколов, астроном потоваришував з холодногiрцями. З цiкавiстю приглядався: що за люди? Де береться у них оця живучiсть? Яка ?х сила, яка мудрiсть пiдтриму? сво?м елiксиром, щоб не розпалась в неволi, не погасла душа? "? серед них люди лицарсько? достойностi", - часом хвалився дружинi, що теж разом iз ним, iз професором, впряжена у санчата, прибилася з мiста сюди крiзь хуртечi першо? окупацiйно? зими. Вчена жiнка, доцент, генетик, десь вона зараз в городнiй бригадi горох та квасолю прополю?, - заняття ?й Вiхола пiдiбрав якраз за фахом... - Не до сонячних бур менi зараз, юначе. Бурi земнi, оцi нечуванi дисонанси та дисгармонi?, - ось би на чiм зосередитись... Людина - що б там не викоювалось, - вона, зрештою, унiверсум... Альфа i омега всього... Ви не згоднi? - Це ми ще обмiрку?мо. Маю честь вiдрекомендуватись: студент Колосовський у ваше прибув розпорядження. - I вас у цю юдоль конячу? Що ж, удвох буде веселiше. Навiть тут, на самому сподi життя. Давно прошу пiдпомогача, бо ноги ось порозпухали, часом i встати не можу... Задавнений ревматизм, а тут сирiсть ночами... В табунщнки треба молодшого. Богдан окипув поглядом коней. - Кажуть, мiж ними е хворi на сап? - Брехня. Таких пострiляли, хоча навряд чи й були вони сапатими. Може, просто яке сво?м непородистим вигялдом фольксдойчевi не сподобилось, а вiн же цiнитель, знавець, принаймнi такiш вважа? себе... Жоке?м нiбито прiцював до вiйни на одному з кiнних заводiв, чистокровних готував на експорт... - ? серед цих такi, якi згодом могли б пiти пiд сiдло? Професоровi вчувся в його словах нiби натяк якийсь, розвiдування. Про дещо вiн навiть догадувався ранiш, коли отi чутки докочувались, що десь уночi невiдома рука стратила ще одного зрадника, ще якого-небудь шуцмана-людохвата вiдправила на той свiт... В такi речi, однак, вiн не волi? втручатись, хоча и симпатизу? людям, здатним до дi?. - Потроху оклигують, - професор нiби машинально, одним змахом лозини крутнув по пiску, i вималювавсь безхибний, правильно? форми елiпс. - Взагалi створiння сумирнi, безкривднi, з ними порозумiтись, но-моему, легще, нiж з декотрими з двоногих. Звичайно, нiмина, тварина мовчуiца, але вона теж тямить. Кiнь не до батога, бiльше до ласки чулий... Чи вiдомi вам, до речi, слова Арiстотеля про психiку коней? Про внутрiшнi можливостi оцих створiнь, що ?х вiднинi доведеться пасти та промивати карболкою? - Арiстотеля читав, а про коней у нього...'щось не пригадую. - Я згоден iз ним, що i в цих безсловесних - хай у початкових стадiях, в ембрiонах, - але ? вже зародки тих душевних станiв, що властивi й самому роду людському. Доброта чи злобнiсть, хоробрiсть чи боягузтво, лагiднiсть чи буйнота вдачi, пiдступнiсть або прямота - зерна цього, запевняю вас, ? i в конячiй душi. Ви самi в цьому перекона?тесь. Будьте спостережливi, якщо вже опинилися в Цiм лазаретнiм вигнаннi, на околицi всесвiту... - Я солi принiс i трохи крупи-шрапнелi. - От i добре... А в мене он казанок ?. Неподалiк попелилося на пiску загасле вогнище, лежав боком обкурений сажею казанок з невишкребеною засохлою саламахою. Над нею ро?лися мухи. - Що тут можна? - нахилившись, розмiрковував професор. - Можна хiба що писати, iга нiмецький кшталт, трактат про Неволю. Пiддати цей стан, та?; би мовити, спектральному аналiзовi, обмислити саму природу Неволi... Чому поневолювач не може визнати тебе, самодостатню твою вартiснiсть? Та iнакше вiн мусив би перестати бути поневолювачем! Для нього образа вже те, що ти людина, що претенду?ш на повноцiнне право людське. Адже вiн все сприйма? по-сво?му. Для нього безправство людини не порушення норми, а якраз норма. Ти не можеш iз ним зрiвнятись, не повинен, не здатен! Самим сво?м iснуванням, надто ж сво?м iнтелектом ти просто обража?ш його. Тво? мiсце - в хомутi, який уже тут iнтелект! А коли, окрiм всього, ти що ii не зломлений, щось там ма?ш за душею, - то це взагалi обурливо, це майже кримiнал. Бо якщо ти справдi не ";пiЛii, а така ж людина, як i той, що виплоджений десь на Рейнi, то яке тодi в нього право на тебе, право цiлковито, необмежене розпоряджатись тобою? Тiльки тому, що гучнiше вмi? гаркнути: век, цюрюк? Отже, сама його логiка, логiка дужчого кулака, вимага?, щоб ти - принаймнi в його уявi - був чимось другосортним, ущербним, примiтивним... Право на холуйство окупант ще згоден визнати, але тiльки це "право", i нiчого бiльш! Якщо ж ти, повторюю, не зломлений, внутрiшньо не розчавлений - ти справдi ненрийпят: ний для них, ранiш чи пiзнiш доведеться тобi зiткнутися з : ними... I, нарештi, ще одну важливу рiч могло б помiтити спостережливе око: поневолювач деграду? ранiше, нiж його жертва. Запам' ятайте це... Ось на таку тему б i магiстерський трактат. Чи ви ма?те iншi якiсь намiри? - Маю намiр зоряне небо тут з вами спостерiгати. Правда, пiдзорних труб нема... Десь, мабуть, сумують без вас телескопи? - Нi слова про телескопи. - Професор сердито струснув сво?ю закудланою бурастою гривою. - Мовчiть про зiрки! Де ви ?х бачили? В цьому небi нема ?х! Давно нема. Горбатi лiтаки, обтяженi бомбами, - ото ?диний тепер над нами хiд небесних тiл!.. Заросле, розбрякле, ще не старе обличчя професора спохмурнiло, в очах засивiли задума i смуток. - Яз тих на?вних, - нахмуривсь Богдан, - якi вiрять в зiрки. I в сонце... I в таких, як ви. Вiрю у незнищеннiсть. Астроном помовчав, у грудях йому хрипко дихав здоровенний ковальський мiх. - Безсмертя, кажуть... Може, це не що iнше, як унiверсальна воля до життя? Що б там не було, а ви ж ось почува?те таку потребу - не зникнути? Може, в цiм почуттi незникностi якраз i виявля? себе пота?мна сила життя, вiдлита деким у форму вищо? космiчно? реальностi? Справдi, важко змиритись iз думкою про безслiдну тлiннiсть себе i сво?х ближнiх, найдорожчих... Та, кiнець кiнцем, це глибоко iнтимне, i в кожного, мабуть, воно по-сво?му... Рано чи пiзно все, звичайно, скiнчиться, я маю на увазi цей нинiшнiй катаклiзм. I не може ж .людство тодi не замислитись: чому це було? Чому це стало можливим? Чому найцивiлiзованiший вiк оганьбив себе такими руйнацiями, злочинами, таким падiнням, вiд якого всi предтечi, всi Копернiки та Канти в могилах би здригнулись? - Фiлософи винуватi теж. - Можливо. Але ж далi? Як далi проляже дорога до тi?? "нiчно? гармонi?"? Чи знов по ру?нах, по живих душах? Другим заходом? Повторним, ще, може, страшнiшим циклом? - Професор передихнув. - Зда?ться часом, що старi iндiйськi фiлософи були ближчi до iстини, нiж ми, ?вропейцi. Зазирнути в себе до самих глибин... Вiдчути ?днiсть з усiм живущим... Написати на ременях не "юбер аллес", не "гот мiт унс", а "Я - людина! Живу для любовi, для творчостi!" Вона мас всюди розлитись, нiяким спотворенням не пiддатна, чиста й простора, як повiнь весни... Бо якщо честолюбство, та пиха, та чвари диктуватимуть менi мо? вчинки - залишусь слiпцем. Жорстоким i трагiчним слiпцем, не бiльш... Професор повагом пiдвiвся; горблячись дужою сво?ю статурою, стояв, опершись на костур, оглядав сумнi сво? володiння; може, коней лiчив? Оглянув коней, лозняки й далеку, до паркостi вигрiту сонцем заплаву, срiблясту зелень ?? i води: Gratias ago tibi Domine quod fui in hoc inundo,- пам'ята?те? - Вчив латину, та не довчив, - зiзнався Богдан, усмiхнувшись. - "Дякую тобi, боже, що я був на цьому свiтi..." Тiльки i всього. "Що вiн нам скаже, цей мудрець-звiздар, коли ми звернемось по дiлу до нього? - подумав Богдан. - Коли залучатимем цiною життя виборювати цей так ним укоханий свiт?" - Юдоль коняча, околиця всесвiту, - роздумував уголос професор. - Оця розкiшна природа, цi свiтлi води, рай пiд тихими небесами... Все це мимоволi схиля? до споглядання. До самоспоглядання. Навiва? якийсь напiвсон... - Хочеться зажити життям трави? Знепримiтнiти? Десь iз кутка- спостерiгати, що розiгру?ться па кону життя? - Розумiю вашу iронiю. Вважаю ?? навiть доречною. Такi, як ви, мають право на не?: ви - людина дi?. А дiя, активне добро - це, зда?ться, понад усякi мудрощi... Але зрозумiйте й мене. Стан людини, що iз сфер небесних вiдкипута до травинки... Часом справдi почина? здаватись, нiби тонеш в якомусь блакитному папi пенi i що нема на свiтi нiчого кращого за саме життя, що iстина в цьому: просто жити... Но якiйсь хвилi роздуму сказав Богдановi йти за пiгм. Здалось Колосовському, що астроном веде його до коней, може, щоб показати незвичну рану, промити... А вiн завернув у лозняки. Богдан, продершись за ним у гущавiнь, зупинивсь: мiж самим корiнням лежали купою... сiдла. Для цих, лазаретних, що незабаром мали стати бойовими пiдпiльними кiньми. XIX В однiй iз нiчних операцiй загинув Шамiль. За кiлька днiв перед тим, повернувшись з вугiллям зi станцi?, збуджено розповiдав хлопцям: - Чорнозем вантажать! Вже й чорнозем полоненим став! Так: досi хапали та вiдправляли людей до ненажерного райху, а цього лiта взялися гребти ще й чорнозем з полiв. Найродючiшу землю, наскрiзь пройняту гарячим духом життя, землю, що аж пахтiла сонцем, здирали живохватом з пристанцiйних полiв, везли, вантажили на платформи. Вiкодавн? багатство народу, цей укра?нський рахманний чорнозем, що з лiта в лiто гнав силу свою в смагляве туге колосся, вiднинi мав здобрювати пiснi сiруватi грунти ?вропи. - I серед тих, що працюють там пiд конво?м, - розповiдав далi Шамiль, - ? зна?те хто? Нiмцi-антифашисти! Бо коли вартовий вiдвихнувся, то один з пiдконвойних привiтав мене по-ротфронтiвськи: стиснутим кулаком угору - рот фронт, мовляв, камарад!.. - Отак на землi поневоленiй самi опинились в неволi, - зауважив хтось. Байдашний, виявля?ться, знав уже про тих нiмцiв-штрафникiв, що ?х зараз використовують на станцiйних роботах. Справдi в серед них антифашисти, - вiн якраз налагоджував з ними контакт. Натякнув навiть, що незабаром, може, доведеться вчинити ще одну акцiю - нiмцiв з-пiд нiмцiв вiдбивати. - Хай вони всi виздихають, щоб я ще й за пих головою ризикував, - сказав на це ветсанiтар Верещака. Був такий дiяч, як жартома називали його в барацi. Довгий час хлопцi не пiдпускали його близько до себе, перевiряли на дрiбних дорученнях, хоч це Верещаку люто ображало: адже свiй вiн, з ки?вського оточення, з лохвицьких болiт ще в сорок першому приплутався до радгоспу. Вирлоокий, нахмурений, бовтав по радгоспу сво?ю засмальцьованою ветсанiтарською торбою з рiзними коновальськими г.рича??даллялт, розледащiло валявся iю холодках бiля конюшнi або лiд лозами на островi та все давав зрозумiти хлопцям, що в минулому вiн був не такий нехлюй, не смердiло вiд нього карболкою за верству - мав посаду з портфелем! Недооцiнений, мовляв, применшений Байдашпим, а насправдi вiн хтось бiльший, нiж вiн. Чим ближчав фронт, тим частiше чули вiд Верещаки: "Треба и менi когось убитi?! Хоч би кого-небудь вхекати, бо чим звiтуватиму?" Йому радили: "Пiди Гiтлера вбий", - i це ще бiльш лютило Верещаку. З'?дала його тупа заздрiсть до Байдашпого, i, вважаючи, що сам мiг би тут бути за командира, Верещака користався найменшою можливiстю, щоб пiдкреслити свою незгоду з Байдашпим. Так було й цього разу. - Може, в кого за фрiцiв душа болить, - бубонiв вiн, - а як на мене, то фрiци вони фрiци i ?. Де ?хня революцiя? I тво? отi землекопи, - вiн хмуро глянув на Шамiля, - то ще треба з'ясувати, наскiльки вони антифашисти... - Антифашисти, не маю сумнiву, - запевнив Шамiль i розповiв, що чув вiд станцiйних: самi ж тi, що навантажують платформи, потай продiрявлюють ?х, щоб земля витекла, розтрусилася, коли ешелон рушить... А на однiй iз платформ перед самою вiдправкою чиясь чесна рука вивела крейдою внизу: "Це з Укра?ни! Земля награбована..." - Все одно ?м не вiрю, - товк сво? Верещака. - А я вiрю! - запальне вигукував Шамiль. - Треба було бачити той погляд, той вiтальний його "рот фронт"... I якщо буде наказ iти вiдбивати ?х - я перший пiду! "Ось як бува?, - думав при цьому Колосовський. - Хоч обидва - Шамiль i Верещака - й по?днанi спiльним обов'язком, але навряд чи вони коли порозумiються мiж собою..." Розлука з Прiсею, пекуче горе, що його Шамiль постiйно носив у душi, не надломили його. Був певен, що таки втече вона, повернеться з пруссько? каторги, i ще обiйме його, i ще разом ходитимуть на бойовi завдання. Весь час мовби почував на собi ?? погляд, що линув до нього звiдтам, iздалека. Безсилi були всi бар'?ри перед променями ?? ласки, вони проникали крiзь вiдстанi, всюди дiставали Шамiля i здатнi були серед холоднечi життя зiгрiти... Навiть коли вiн з-помiж лазаретних коней вiдбирав тих, якi могли б iти пiд сiдло, й, випробовуючи ?х, хвацько джигiтував у плавнях, ставив сво? короннi "свiчки", i тодi, здавалось, Прiся звiдкись дивиться, захоплю?ться ним... Гордилась його вiдвагою, Пiдтримувала безстрашну йоги чеснiсть, на кожне добре дiло благословляла... Вифантазував Шамiль собi навiть прикмету: житиме, пiяка куля його по вiзьме, доки десь табитиметься його кохано? серце... Та, мабуть, перестало воно битись тi?? ночi, коли Шамiль у групi з кiлькох вершникiв вимчався до залiзницi на завдання. Мали данi, що цi?? ночi проходитиме ешелон iз збро?ю на Схiд, вирiшено було влаштувати засаду на одному з степових перегонiв, але опiвночi, замiсть очiкуваного товарняка, з темряви несподiвано вихопилась патрульна дрезина. Зав'язалася перестрiлка, i хоч фашистiв бiля дрезини наклали чортову купу, але й Шамiль у цiм короткiм бою дiстав рану, що виявилась смертельною. Коли Богдан з хлопцями iз Нижнiх Табурищ, з яких один теж був поранений, перенiс Шамiля вiд насипу в соняшники, друг його ще дихав, хрипiв, обливався кров'ю. Треба було бинта. Богдан скинув, роздер свою натiльну сорочку, та бинт уже, зда?ться, був непотрiбен. Байдашпий, нахилившись над IIIамiлем, тримаючi? його руку в сво?й руцi, дослухався пульсу, дослухався до того напiвшепоту, що проривався крiзь передсмертнi хрипи... Було видихнуто щось незрозумiле уривчасте, гортанне, зда?ться, рiдною мовою... Можливо, нiжне, прощальне. Можливо, iм'я сестри вловив Байдашний у тому гортаннiм хрипiннi... Затих Шамiль, навiки затих. Байдашний не вiдпускав руку, ще нiби ждав, що пульс озветься, але пульс не озвавсь. Згасла планета, а свiтло вiд не? ще йтиме роками... Байдашпий багнетом взявся копати могилу. Всi мовчки йому допомагали. Суха нiчна земля з-пiд соняшникiв ще пахла днем, сонцем. Розгрiбали ?? руками, похапцем роздовбували кинджалами багнетiв. Забрали потiм орден з пота?много Шамiлевого сховку, з нагрудно? кишенi - жмутик якихось папiрцiв, промоклих кров'ю. Зник у землi. Зник, дбайливо прикритий шорстким листям соняшниковим. Салютом було йому коротке скорботне мовчання. Чимось нашорошений, Байда?пний раптом пiдвiвся, прислухався. Всюди - в глибiнь темряви - стояли соняшники. важко посхилявшi? голови. Без цвiту, без бджiл, без нектару... Чорнi. - Хтось наче шелестить? Котрийсь iз табурищанських, прислухавшись, сказан: - То, мабуть, тутешнi дiвчата в соняшниках хопаються... Що вiд набору порозбiгались. I здалось, що вся темрява, вся безкiнечнiсть соняшникових лiсiв наповнена натовпами тих зацькованих, розжаханйх з навколишнiх сiл дiвчат. За ними в цi днi полювали особливо люто. Гебiт недовиконував план по людях, затримувалась вiдправка сьомого ешелону з молоддю, що пiдпадала пiд набiр... По всiй окрузi гасали шуцмани, шмагали батькiв, виловлювали все нових та нових невольниць, нещасних Прiсиних сестер... Стягали з горищ, за коси виволiкали з погребiв i пiд материнськi зойки тягли до комiсiй, на дорогах хапали кого попало, аби тiльки був план. Зда?ться, весь свiт роздiлився зараз на тих, кого хапають, ловлять, та на ?хнiх цькувачiв, людохватiв... П'ятеро вершникiв та один мiж ними кiнь з порожнiм сiдлом мчалися в темiнь попiд лiсосмугою, глухою ?? стороною, що вiд полiв. Шумiли бур'яни в коней пiд ногами, пiд животами. Кiнь пiд Богданом хропiв iз надсади, i клокало, кавкало п ритм бiгу десь йому в грудях, поклокувало в животi з кожшiм ривком уперед. Полезахисна смуга валом темнiла збоку, не схожа на себе, набухла темрявою, наповнена чимось та?мничим. Деколи вона сво?м глодинням, цупкiстю колючого дроту опiарпувала колiна Колосовському, обдирала боки коневi, i вороний ще бiльше нервувавсь. В дорозi ?м мiсяць зiйшов. Багряний, несамовито великий, викотивсь, прозирав крiзь вали лiсосмуги. "Десь над Iмеретi?ю сходить", - подумалось Богдановi, i вiн iз сумом глянув на Шамiлевого коня, що тряс порожнiм сiдлом поруч. Нарештi вирвались в плавнi, в ?хнi протоки, болiтця та озерця. В одному мiсцi Богданiв кiнь знепоко?вся, став як укопаний: вiдчув нiчну воду внизу, бо?ться ступати. Йому зда?ться: глибiнь, небезпека! Лячно ступити копитом на той клапоть неба, на крихкий, ледь проявлений вiдбиток зоряно? високостi. Уперся, не йде. Чи, може, й справдi тут глибина, баговиння? Зда?ться, це те саме болiтце, вкрите лататтям вiд берегiв, що його Колосовський недавно бачив при високому мiсяцi. Тодi видно було навiть, як по водi бiгають якiсь павучки, довгоногi комахи, з тих, що i вночi не сплять, снують по дзеркальностi плеса, злегка зрушуючи тиху мiсячну воду... Зараз ?х ще не видно. Клапоть неба пiд ногами, тьмавiсть, i все. Сич десь зовсiм близько проскрипiв на верхiв'? верби. Кiнь вухами стриже, похропу?, задку? вiд латаття. - Та йди ж! - З досадою пiдшпорений у боки, кiнь зробив такi? скок i, звирувавши воду, швидко перенiс Богдана на той бiк. Поруч уже вiдхропувались конi товаришiв. Розлiтаються кущi, розлiтаються верби у сво?й нiчнiй фантастичнiй химерностi. Похропу? кiнь на скаку, клока? йому в грудях... Байдашний квапить, бо мiсяць пiдiйма?ться, а копi вчасно мусять бути на мiсцi: в одну нiч ?м ще мчатись, виносячi? вершникiв iз плавень навскач... Чуття велико? осиротiлостi не покидало Богдана. Поруч, де подзенькували порожнi стремена й самотнiло вiльно сiдло, весь час плив образ живого Шамiля з його усмiшками, з недавнiми джигiтовками, з його жданням кохано? дiвчипн, - i все навкруги наливалося нестерпною гiркотою... Була пiсля того нiч, мiсячна, ясна, повна краси. У плавнях на островах, де радгоспний конячий лазарет, куди, мов на страту, вигнали коней шолудивих, коростявих. Вигнали й забули, списали з життя. I ось про них тi?? ночi згадали дiвчата, невиловленi розжаханi полонянки, що рятувались вiд сьомого ешелону, що в розпачi зважувались на все, аби б тiльки збракували ?х па комiсiях. Прекраснi очi сво? - синi, та чорнi, та карi! - в цi днi натирали всякою поганню, щоб червонiли хворiстю, щоб схоже було на трахому. Робили опiки на тiлi, щоб вiдкривалися виразки, щоб шкiра, нiжна, дiвоча, бралася пекучими пухирями. Усiм, чим могли, спотворювали, зумисно калiчили себе. Шлючи прокляття тим ешелонам, майже вимрiювали, як спасiння для себе... коросту! Короста - тiльки й зарятунок... З коростою до райху не беруть! I збiгались з усiх усюд тi?? ночi мiсячно? в луги, де тумани снують щось сво?, серпанкове. Як на жахливий виплiд фантазi?, згорьовано дивився ти з Байдашним на них. I пастух-звiздар теж бачив тi?? ночi вiд свого куреня: голi, мов русалки, дiвчата у вiдча? обiймають по острову коростявих коней! Голублять персами чистими, в сльозах невiдбивного горя пестять шолудивих шкап, збракованих, недiщлих калiк... Та чи хоч пристане ж короста? I що це за свiт такий? Що за вiк, у якому доводиться красу юностi сво?? отак оскверняти? "Голубимо коней, шука?м зарази, тiльки б не кидати Укра?ни, тiльки б не чужина, де обтинають нам коси, де нашi сестри голки ковтають... В струп'ях жити, але не там, не на каторзi!.." Туляться тiлами до кiнських ший, обiймають гриви заструплепi, обiймають i плачуть. Ще в бiльшому вiдча? будуть вони завтра, коли вiд'яснi? нiч сво?ми мiсячними серпанками, коли виявиться, що не приста? короста до них! Бо матерi ?х, мабуть, в чебрецях та чистотiлах купали... Пливе нiч, кутас русалок в серпанки сво?, i мiсяць непоко?ний свiтить iз неба уповнi. Посвiдчиш колись перед кимось: "В двадцятiм сторiччi було. В роках сорокових. Ясно? мiсячно? ночi на розкiшних лугах приднiпровських бачили ми, як, рятуючись вiд табору, пагi, прекраснi дiвчата обiймали конеiг коростявих..." Навiки- вкарбуються в душу цi кадри тобi, ця антиiiриродпа в'язь, фантастично дика композiщiя горя i вiдчаю. Пам'ятатимеш ?? при форсуваннi Днiпра. I десь пiд Берлiном, в останнiх атаках, - те;к пам'ятатимеш... Тi пекучi, незмивнi нiчим, нав'язливi кадри - яснець ночi, дика натура з лазаретними кiньми й русалками! - ти бачиш ?х i тут, коли при тихому сонцi мигдаль так весняно цвiте, i серед бетонних ру?н узбережжя хлоп'я усмiхнене ходить, i слiпучо кипить прибiй, хльоскаючи в лице водяною порошею, доносячи вiдблиск далеких розшаленiлих бур. ЧАСТИНА ДРУГА Циклон - гiгантский атмосферний вихор iз зниженим тиском повiтря всерединi ("око бурi"), iз складною системою вiтрiв, що дмуть проти годинниково? стрiлки в Пiвнiчнiй пiвкулi i за годинниковою - в Пiвденнiй. Циклони охоплюють величезнi райони планети. Розвиваючись, часом досягають ураганно? сили, спричиняються до наслiдкiв катастрофiчних. Причини виникнення цих явищ остаточно ще не з'ясованi. З довiдника I Вона знала, що всi ближчi днi чи й тижнi буде лише вiдблиском чийогось життя: життя, що розквiтло ось пiд таким небом, мало потiм витатуйований концтабiрний номер на руцi, пiзнiше стало пучечком свiтла... Жменькою кремацiйного попелу стало. Димком iз труби. А перед тим жило, буяло пристрастями, в образi красунi дiвчини з'являлося лiтньо? мiсячно? ночi ось .на такому ж островi серед рiки, де був лазарет хворих коростявих коней. Не фантастичнi витвори народно? мiфологi?, а земнi, реальнi русалки, русалки тужних окупацiйних ночей, нажаханi обла.вами, кидались у глибiнь плавнiв через броди, через рiчку нiчну, потiм хтось бачив, як вони ловлять, обiймають на островi iнещасних, скалiчених шкап. Пречистим тiлом юностi тулились до виразок лазаретних, щоб 'набратись вiд них корости, лиша?в, знiвечити себе, скалiчити свою вроду й здоров'я ранiше, нiж стануть на медогляд перед комiсiями по набору до райху. Тим життям житиме вона, Ярослава. Збиралась внутрiшньо до наступно? напружено? роботи. Знала, що не щадитиме себе в iм'я воскресiння того чийогось життя, жадала спрагло, щоб зi всiх екранi?в свiту, як сама совiсть, глянули в принингклi людськi натовпи очi укра?нсько? дiвчини-полонянки, отi наллятi скорботою очi-вiнки. Щоб виповiла всiм вопа правду сво?й короткого й простого земного шляху: з першим коханням... з Перемишлем, де ?х, мов тифозних, остригли брутальнi есесiвки. З середньовiчним замком. Й коротко - подальшу iсторiю - з пiдземним заводом, з пiдкопом у таборi, що здiйснювався за рiшенням iнтернацiонального штабу в'язнiвантифашистiв. Остання акцiя для них кiнчилася полум'ям кремацiйно? печi. Ярослава почувала, що грати ?й все це буде нелегко, допуститися легкостi, вдовольнитись рiвнем екраново? пересiчностi було б соромно, майже непристойно, - дорученiй ролi надавала значення виняткового. Геро?ню мусила внутрiшньо вiдтворити в собi, з силою, на яку тiльки здатна, все це пережити ще до екрана, переболiти знову чийсь той давно вiдболiлий бiль. Бо людське життя не повинне ж розвiятись жменькою попелу! Якщо воно вартiсне, змiстовне, достойне, якщо таким чистим спалахом здатне було сяйнути, то ма? ж воно перейти й до живущих бодай скромним якимсь промiнцем? Ожити для iнших хоча б в екраннiй митт?востi, знесмертитись у метаморфозi мистецтва, якщо взагалi людина може говорити про безсмертя серйозно, без сумовито? усмiшки... Коли заходять думки аж про такi речi, одразу ж Ярославi - в ролi опонента - поста? перед очима Сергiй-оператор, цей лантух, напханий iнтелектом, милий цей Сергiйко, який, вона здогаду?ться, потай трохи закоханий в не? i не в спромозi цього приховати, скiльки б не прибирався в шати отi?? розвалькувато-богемно? байдужостi. Вона ж, Ярослава, вiдповiдала йому... принаймнi добрим ставленням. Жартливою, але по-справжньому щирою дружбою. - О мой, мой! Лайдаку! Вже день, а ти спиш! Запух, як вуйко десь мiж смереками в лiгвищi!.. Такими словами будить його вранцi, забiгши пiсля рiчки до чоловiчого "куреня", i хоч "лайдак" вiдверта?ться, невдоволено щось мимрить спросоння, гнiвиться удавано, проте як не помiтити, що для нього вiзит Ярослави безсумнiвно при?мний. Сергiй потайки навiть жде цих розбуркувань, щоб ще раз почути Ярославипе вранiшн? спiвучо оце "мой, мой". Сповнене яко?сь музики пречисто?, нагадувало попо Сергi?вi один ринок, - може, найпрекраснiший у життi: почував у гирлi велико? мiжнародно? рiки, в лебединому заповiднику серед безкра?х очеретiв, i вранцi, хоч мiцно спав, був розбуджений. спiвом птахiв. Клекотом лебединим! Музики то? не передати нiчим. Вiдтодi, коли чу? дискусi? про щастя, дума? так: "Щастя - це коли ти розбуджений клекотом пташиних голосiв па свiтаннi". В тому ж ключi сприйма? вiн i це Ярославине житт?радiсне "мой, мой"... Хай навiть жартома сказане, воно, проте, вiдповiдно барвитиме Сергi?вi настрiй впродовж цiлого дня. "Осво?ння натури" - iсну? такий кiновислiв. Цим поки що й заклопотанi. Бiвуак ?хнiй у примiщеннi початково? школи, де ще зовсiм недавно навчалися дiти, а вiднинi розташу?ться тут, може й на цiле лiто, ?хня мандрiвна кiпогрупа. Ярославi вiдвели вчительську, чоловiки зайняли пiд свiй "курiнь" одну з класних кiмнат, сплять просто на пiдлозi, розсунувши парти. Решта ж кiмнат поки що тiльки жде сво?х квартирантiв, якi мають незабаром прибути з головними обозами експедицi?, - десь ?х уже рихту? в дорогу всемогутнiй i вседiстаючий чоловiчок, котрий свого часу буде позначений в титрах як директор картини. Тiсно буде, гамiрно, метушливо, а поки що - нi апаратури, нi кабелiв пiд ногами, нi юпiтерiв межи очi... Ярославi трохи навiть полещу? становище, в якiм вона опинилась. Все, що тут затiва?ться, - це ж, власне, заради не?, ну, принаймнi вопа тут у ролi прими, чи що... Ради не? вибирають ландшафт, добирають натуру, для Ярослави пiдшукали i з нею зафiльмують отой острiвець на рiчцi замiсть такого ж острiвця, який справдi iснував реально десь на Середньому Днiпрi, але тепер уже залитий штучним, з бетонними гiдроспорудами морем. Створять ?й вiдповiдне оточення, зрихтують курiнь, стануть пiд юпiтерами звiдкись добутi конi, - вони теж гратимуть, отi четвероногi артисти: художники-декоратори понамальовують ?м рани та струп'я, понаводять уявну коросту, лиша?... Вуйна Домiнiка, кухарка з мiсцевих, теж розумi?, що Ярославу треба оточити увагою, треба створювати добрий настрiй "панi Ярославi" (так вуйна спершу зверталась до не?), цiй привiтнiй, симпатичнiй кiноактрисi, яка .вуйнi ще й тим не байдужа, що вийшла з колиби, тутешня. I хоч у надто куцiй спiдничинi, але роль свою, видно, зна?, всi нею дорожать, - задля Ярославино? працi, може, найперше й збира?ться тут цей увесь кiноярмарок! Прихильнiсть, загальна увага, зичливе ставлення звiдусiль... Але i в цiй атмосферi Ярославi не забракло глузду й тверезостi зостатись самiй собою, не докучати товариству рiзними примхами, як це часом трапля?ться серед молодих кiнозiрок. Природне почуття гумору, воно, зда?ться, найбiльше допомогло Ярославi по втратити житт?во? рiвноваги навiть i в цiй такiй спокусливiй для дiвчини ситуацi?. Навряд чи й сама Ярослава добре усвiдомлювала що належить до тих глибоких натур, якi свое нанружено iнтенсивпе внутрiшн? життя майже iнстинктивно приховують, оберiгають як щось iнтимне, збуренiсть почуттiв ста раються притамувати, якось елегантно прибираючи ?х в одежу зовнiшньо? безтурботностi, жарту чи навiть трохи модно? тепер легковажностi. Якщо вже треба виставляти себе напоказ, "демонструвати", то Ярослава волiла частiш виставляти себе iншу якусь, несправжню, в полегшенiм "дублi" грайливостi. Снiдають пiд старою дикою черешнею на подвiр'?, i за снiданком знову порушу?ться тема ведмедя, бурого вуйка з гiр, житт?пис якого тiтуся Домiнiка виповiда? зi всi?ю докладнiстю, бо мас в горах рiдню i все ?й вiдомо з перших уст. Отже, цей вуйко бурошерстий, що нинi, як живий, сто?ть на заднiх лапах в природничому кабiнетi школи, зовсiм недавно ще розгулював по лiсах Чорногори i розгулював би, певне, й досi, якби не був такий завзятець до меду та не була подана на нього, за всi?ю формою, скарга до народного суду. Вiдомо ж бо, що забити ведмедя в тутешнiх горах нiхто зараз не ма? права, i лише коли буде доведено, що вiн завдав колгосповi шкоди - розорив пасiку раз i вдруге, тобто став на шлях кримiналу, лише в такому випадку народний суд, розглянувши скаргу на смакуна-медолюба, вида? мисливцям лiцензiю, i бiдолаха ста? наочним приладдям у шкiльному куточку живо? природи. Вуйна Домiнiка, кругленька, вузликувата особа, могла б пiдiйти на роль однi?? з отих традицiйно ласкавих сiльських матерiв, що мають постiйну прописку в наших фiльмах. На обличчi, в очах - безмежжя доброти. Зда?ться, вся житт?ва мiсiя ?? в тому й поляга?, щоб iти ради когось на самопожертву, робити комусь послуги, при?мнощi, за кимось доглядати. До Ярослави ставиться, немов до рiдно? дочки, яка виросла бiля не? та, несподiвано злетiвши кудись на мистецькi верхи, лише оце тимчасово повернулась до матерi... Навiть до ведмедя в тiтки Домiнiки знайшлася iскра спiвчуття: - Бурого судять, дух випустили й тирсою набили, а чого ж тому, вашому, нiхто нiчого не скаже? Що позаторiк фiльмував старовинну церковцю в Климiвцях та й богiв покрав! Не вперше вона заводить про це. Не може втямити, й край. При нагодi щоразу пiдкине, як той позичив богiв нi бито для картини, розписку в сiльрадi лишив, що все новорне, мовляв, ще й подяку? красно, а де то все? - Нi iконечок, нi того стогокрада... - Вiн гарну картину зробив, - заступа?ться Ярослава.-А богiв прихопив, мабуть, з любовi до мистецтва. У вас вони струхлявiли б у невiдомостi, а вiн зробить ?х набутком широкого мистецького загалу... Присвоювати деякi речi, скажiмо, гарнi книжки, - це в нашому середовищi не вважа?ться злочином. - Захисти-но його, захисти. - Вуйна з легким докором погляда? па Ярославу. - Розписку ж залишив, чого вам ще? - втруча?ться Сергiй-оператор. - Ведмедя теж судили не за те, що вулики тягав, а що розписки на пасiцi не залишив... Не оформив як слiд. Та й взагалi, чи не звели на товариша ведведя, попросту кажучи, наклеп? З заклопотаним виглядом оператор, як на експертизi, почина? зiставляти факти, виважу? всi "за" i "проти", розгляда? явище то пiд кутом зору пасiчника, то з позицiй ведмедя, намагаючись в усiй цiй ведмежiй iсторi? дошукатися iстини, аж поки Ярослава заходиться смiхом: - Нi, серденько, в тебе це таки схоже на манiю справедливостi! - Явне намагання обiлити ведмедя, виставити його в ролi праведника, - схмурю? лоб Колосовський. Вiн для них тут - в ролi Головного. I частiш не Колосовський, а просто Колос - подоба?ться ?м утинати прiзвища, якi здаються задовгими. Якщо Хемiнгуей - Хем (принаймнi для близьких), то чому ж цей не може бути без свого "-овський"? Ляси точити - Головний до цього не надто охочий. Ще тiльки ранок, а вiн уже схмурю?ться, в поглядi сумовита задума. Може, й про ведмедя завели, щоб трохи його розважити... Чомусь бiльше суворий, анiж веселий. Часто - замкнутий, i Ярославi хотiлось би знати: чому? - Головний наш поринув у мiнори, - каже Сергiй i, нiби Колосовського тут нема, поясню? Ярославi: - Очевидно, досi мучить його, чи не впав у грiх, що сво?х ближнiх зробив об'?ктом мистецтва... Але ж всi так робили... Класики навiть! Чому ж ти не ма?ш права вивести на екран сво?х Решетнякiв, Прiсю, Шамiля? Тiльки тому, що були тобi надто близькi? Але ж це якраз i да? тобi право... - Не це зараз мене мучить, - каже Колосовський - Думаю: кого вiзьмемо на роль астронома? Народний артист, якого вiн мав брати на цю роль - i вже, власне, домовився, проби зробив, - звалився з iнфарктом. Увечерi, просто зi спектаклю, забрала карета швидко? допомоги. Тепер народний, очевидно, вийде з ладу надовго. Вони всi тро? добре знали його, захоплювались ним, любили. Яко? душi людина! Широка натура, лицар мистецтва, вiн для них взiрець справдi артиста народного. Вийшов iз само? гущi трудового люду, в юностi був вантажником на днiпровських пристанях, грав у гуртках, а потiм революцiя вивела його на велику сцену. Народний був для Ярослави першим наставяиком, вона, впиваючись, слухала його лекцi? в iнститутi, i вiн же, цей сивогривий корифей театру, перший напророкував ?й непересiчне мистецьке майбутн?. Колосовський бачив народного незадовго перед iнфарктом; повертався з по?здки i випадково зустрiв артиста на трасi, в однiй iз придорожних чайних: старий сидiв у шубi за столиком, заставленим кухлями пива, в товариствi шоферiв iз рейсових автобусiв i читав ?м якийсь монолог, зда?ться, з Шекспiра... Кращого на роль астронома було не найти. Мислив. Горiв! I тепер - вiдгорiв... Сергiй назвав iншого. Молодшого. Коли добре загримувати, цей теж потягне роль звiздаря. Ярослава пiдтримала: - Вiн розумний. - Але мене цiкавить не всякий розум, - заперечив Головний. - Я ще хочу знати: куди той розум спрямований? Що вiн несе людям?.. I знову поставав перед ним образ народного артиста. Жив на сценi, як у постiйному бою, витрачав себе щедро, самозабутньо. Вважав, що коли ма?ш дар, успадкований вiд матерi, вiд рiдно? пiснi, вiд народу, то обов'язок твiй - народовi його й повернути! З повною самовiддачею, ще в бiльшiй довершеностi почуття й мислi... Мистецтво, воно легке лише для того, хто судить про нього з вiдстанi, мав про нього уявлення приблизне. Майже заба'ва. Насолода постiйна. Слави ужинки... I мало хто зна? про тво? ночi без сну, ночi ловитви невловного, гiркоту розлетiлих iлюзiй, опiсля ж - години нових напруг, коли збурена кров у голову б'?, коли збудженням горить кожен нерв! Хто зна? про отi безлiчнi знахiдки, в яких по хвилi ти геть розчарову?шся, вже ?х вiдкинув i ринувся в новий пошук... Чи багатьом знанi виснаги тво? до падання з нiг, до розпачу i знемоги, i той сум розставання з роботою, коли радiсть звершення знову кiнча?ться вiдчуттям спустошеностi й порожнечi, коли зда?ться, що це вже все: вичерпався до дна, пустизна в душi, бiльше нi на що не будеш зда?ен. А потiм, оживши, знову - у вир, у студiйнi клопоти, у життя!.. Оператори, художники, актори, статисти... Ти мусиш об'?днати увесь цей строкатий колектив, запалити, злютувати в одну творчу волю... "i досягти". Колосовсвкий несамохiть зiтхнув. Пiдгiрський затишний, майже iдилiчний край. Не видно Чорногори звiдси. Тiльки бистрiнь рiчок цього краю, вiльгiсть та паркiсть повiтря вказу? на близькiсть гiр. Десь там вони, на заходi, стали кряжами в небi, i циклони, йдучи, подеколи розбиваються об них, проливаючись заливними дощами. Iнтенсивно густа червнева зелень повсюди: свiт зелено? повенi! Свiтить рiчка, блукаючи заплавами, зникаючи в маревах небосхилу. Ярослава - уродженка майже цих кра?в, проте чимало часу не була тут, i тепер смаку? повiтря дитячих лiт, нади'вля? рiднi ландшафти, i все ?й тут любе: блиск рiчки, зелень лукiа-пасовиськ i хвиляста, плавка, як мелодiя, лiнiя пагорбiв далеких, за якими часом ходять по обрiях дощi чорнобровi... Дикi гiллястi черешнi, висока трава по пiдгiр'ю навперемiш iз квiтами раннього лiта - все в цiм краю таке соковите, таке зелене: зеленiше, нiж будь-де! Можливо, будуть знiмати тут i ландшафти тi?? ?вропи, що за колючим дротом була, з бруквою для схiдних невольникiв, з таборами та бараками... I ста? аж боляче, що ця твоя рiдна земля тiльки тому, що чимось схожа на прирейнськi ландшафти, повинна буде ввiйти у фiльм землею неволi, образом чужини. Все давн? в цiм тихiм краю пiдбескиднiм. Колись була ген на тому пагорбi одна iз княжих столиць, а зараз - навiть не райцентр, всього лиш бригада колгоспу: iсторiя вiльна переставляти столицi. Поп'ялись чепурнi хатки по пiдгiр'ю, з густими вишняками, з латочками городчикiв, що ледве помiтнi серед буйного квiтучого рiзнотрав'я. Десь тут велися розкопки на валах, i люди п'ють воду з княжо? криницi (струмочок-джерельце прозоро видзюрку? пiд горою), а на узвишшi ? мiсцина, що в народi й досi зветься: Золотий Тiк. Надвечiр вони йдуть утрьох па гору оглядати iсторичнi мiсця. Колос ступа? попереду пругким сво?м солдатським кроком, на Ярославу в таких випадках вiн мало зверта? уваги, а ?й, як завше, при?мно бачити його смаглявий профiль з посрiбленою скронею i високу розгонисту постать, не позбавлену "елеганцi? двометрово?", як часом iронiзу? Сергiй. Якщо хочеш вивести Головного iз звичайного для нього стану зосереджено? мовчазностi, запитай його що-небудь про князiвськi чвари або про Осмомислiв саркофаг, що був нiбито знайдений тут, - зачепи, торкни цю струну - i тебе одразу буде помiчено, одразу стапеш спiвбесiдницею; i Ярослава час вiд часу охоче користу?ться цим психологiчним ключиком. Те, що Колос досi зберiг свою студентську закоханiсть в iсторiю та археологiю, нада? йому в Ярославиних очах яко?сь зваби, бо ж завжди радiсно вiдкрити, що людина бережно носить в собi щось вiд юностi, що й звiдти ?й проблиску? свiтильничок якийсь, не погашений темними вихорами пережитого. Ах, тi його темнi вихори - для Ярослави теж е в них сво?рiдний чар. Скiльки разiв отi гiркi карби на мужньому обличчi, слiди не знаних тобi втрат, а може, мук i страждань, викликали гаряче бажання в нiй пiдiйти до нього, припасти, спитати: "Де був? Що довелося зазнати тобi? Чого так часто бува?ш присмучений? I чому нiколи де шука?ш спiвчуття чийогось?" - Так оце вiн i ?, Золотий Тiк? - каже оператор, мовби трохи розчарований побаченим. Трава, i все. Кiлька черешень... Читають таблицю, складену якимось поетом-кра?знавцем, вчитуються, i ця гора закипа? iншим життям, пахтить iншими часами. На цьому ось мiсцi, де зараз буяють молодi картоплi в скромному бiленькому цвiтi, не так уже й давно, як для вiчностi, вирував гомiн княжо? торговицi, укладались контракти, серед прийшлих зi Сходу i Заходу, сап'яновi чоботи топтали тут брук, вiд якого й слiду нема, - трава зеленi?... Все шумiло, вигравало: шаленiли натхненням давнi музики, яскрiли шовки й дорогi оксамити, прянощi й вина спокушали люд, iшли з рундукiв у торг iкони богомазiв, осипанi смарагдами та крпвавцями, i книги краснопйсцiв, лицарськi кольчуги, панцирi та шаблi дамассько? сталi - "все тут можна було купити, - як пише цей невiдомий патхненець-поет: - золотi прикраси й соболинi шуби, молодого ятвязького раба й красуню половчанку"! - В майбутньому фiльмi виджу тебе в ролi красунi половчанки, - жарту? Сергiй, чомусь посумнiлим поглядом обiймаючи Ярославину постать. - А тебе - в ролi молодого ятвязького раба, - в тон йому зауважу? Головний i торка? рукою обважнiле похиле плече оператора. На городчику лiпнiй газда пiдгорта? картоплю - Бараболя буде? - гука? до нього Сергiй. Газда випроставсь, обiперсь на сапилно. - Двiцi лияли аж надто. I повтiр, що будуть. А коли тiнщiв ма?м багато, бараболя може збуйпiти... Вся пiде в бадилля, а в корiннях - там нiц... А ви з району? - З району. - То би сказали, аби нам тут, на бригадi, книгозбiрню вiдкрили... В селi ма?м клуб, молодь туди бiга?, але ж старшi люди не побiжать... А тут би й ми пiшли - газети, книжки би почитали. - Ще ? люди, якi книжки читають, - пiдморгнув Сергiй до сво?х. - А я не пригадую, коли й тримав у руках друковане слово... Романи вживаю тiльки екранiзованi... Золотий Тiк... Бувало. Вирувало, шумiло, а зараз тиша, смарагдова тиша, i чути, як ростуть картоплi i як роса капле, перекаплюючись мiж листям на могутнiй розложистiй черешнi,.що сто?ть якраз серед Золотого Току, царю? над ним, оздоблена живими рубiнами дрiбоньких сво?х угiдок, що ранньо вже де-ис-до жеврiють угорi. - Ви обiцяли нам щось показати? - звернулась Ярослава до Головного, коли вони рушили далi. - Дб тi розкопки? - На розкопках поки що нiчого цiкавого, - вiдповiв Колосовський. - I зовсiм не для того прийшлi? ми, Славо, сюди. Хочу, щоб ви надихались цього повiтря. Перш нiж стати пiд юпiтери, перш Сергiй ось вiзьме вас у кадр з вашими нереалiстично довгими вiями. Спробуйте ввiбрати в себе цей досi вiдчутний дух давнини... Осмомисл i дружинники його, вони мусять постати для вас живi... В усiй реальностi, з яснiстю галюцинацiй ви чу?те хропiння ?хнiх коней, брязкiт збро?, сама ви, вжахнена, сповнена спротиву до неволi, мета?тесь в тривожнiй веремi? Золотого Току, бачите, як уже переправля?ться з того боку монгольська кiннота, - он там, уплав через рiчку! - i напружений слух ваш ранить перший посвист монгольсько? стрiли... Ви вся - в контекстi тi?? тривоги, вся у вировищi страшного народного лиха. Втiка?те отим ярком, за спиною наближа?ться кiнський тупiт, над вами.вже перегнувся з сiдла переслiдувач, бачите обличчя в хижому прижмурi косих очей, чу?те смердючий дух його поту... - Вона гратиме не тi часи, - нагаду? оператор. - Але ?й все це треба, - наполяга? Колос. - Вона особа не позаiсторична. Коли ?? ловитимуть шуцмани, тягнутимуть до ешелону, колi? вона опиниться в райху - не на становищi остарбайтсрки у Рiтмайстера, а займе мiсце на нарах барака серед в'язнiв, серед сво?х подруг чорногорок та француженок, - по нiй i там ма? бути видно: хто вона? Звiдки? Яка iсторiя за ?? спиною? Який народ? В найтоншим виразi ?? обличчя, в ?? задумi, у вiдкритiм поглядi очей мусить свiтитись, що вона не тупа, безрiдна рабшiя, що за нею - вiки звитяжного й трудного життя ?? народу. - Менi здасться, я це зможу вiдчути, - тихо мовила Ярослава. Сергiй-оператор цього разу теж пiдтримав Головного, став розвивати його думку: - Золотий Тiк, i хори Бортнянського, i поеми Одержимо?, якi ти, гадаю, сумлiнно штудiювала в дев'ятому класi, - все це не забудь, стаючи пiд юпiтер. Бо менi не лялька потрiбна перед об'?ктивом... - I як батько твiй там чи дядько поневiрявся у Манiтобi та на бельгiйських шахтах, - напружено роздумував Головний, - як село ваше зустрiчало червоний вересень тридцять дев'ятого - вересень визволення. Все, все не забудь. Тодi глибше ввiйдеш у свiт геро?нi, дочки народу... - Менi не потрiбна лялька перед об'?ктивом, хай навiть вродлива, як чорт, - ще раз попередив Сергiй-оператор. - Вимагатиму людину з природним почуттям гiдностi, людину правдивого жесту, одухотвореного обличчя, на якому я прочитав би справдi щось значно... глибоке, глибинне... profundis... - Браво, маестро! - засмiялася Ярослава. - Це щось iз латинян? - Авжеж, звiдтiля - се i означа? глибинний, - скромно пояснив Сергiй. - Браво, браво! Такий лiнтюх - i завчив! - Боюсь, що на цьому й вичерпу?ться його золотий запас, - повеселiло сказав Колосовський, з симпатi?ю глянувши на оператора.' Зiйшли на вал, що ледь помiтно вигорблювався сво?м контуром: всуцiль зарослий травою, корови на самiм валу i в ровах пасуться. За ровом ще один вал, i теж майже зниклий, розмитий часом, i тiльки уява режисера-iсторика здатна будувати там густий частокiл, ставити вежi з бiйницями, люд розставляти по валах, до яких уже пришельцi повзуть он звiдти, iзнизу, в гостроверхих сво?х монгольських шапках... Сумно щипають соковиту траву корови, пастушата визиркують iз-за валу, чути ?хнi перемовин: - Ото вона, кiнозiрка... Файна яка! А той високий, вiн старший у них... А тлустому постригтись би не вадило - вiхтi з-поза вух стирчать... На долину, мимо княжо? криницi, збiга? стежечка. Якийсь подорожнiй - бородатий дiдуган - нахилився, ловить губами джерельцо-чуркало, що вибива? просто зi схилу, з-помiж трави. Неподалiк подорожнього лежить його ноша - вовняна тайстра, повна рiзьблених дерев'яних орлiв: мабуть, несе кудись на?вним туристам на продаж. - Не люблю цих орлiв, - сказала Ярослава, взявши Головного пiд руку. - Примiтивне, грубе мистецтво. Затрачати вмiння, щоб рiзьбити стандартних хижакiв отаких... Просто несмак. Дiдуньо мiй нiколи ?х не рiзьбив. Академiй не кiнчав, проте вiн мовби iнту?тивно почував, де безкриле кустарництво, а де можна видобути з бука справжнi художнi речi... Подорожнiй довго смакував водою, а вони зацiкавлено за ним стежили. Сергiй, наблизившись, безцеремонне розглядав старого, мов чудернацьку рiч яку-небудь. Поруч з тайстрою лежить костур i чорна хламида, схожа на рясу... Розстрига-чернець iз скиту? Чи який-небудь новiтнiй Сковорода? Втершись ребром долонi, мандрiвник сiв бiля джерела, широколиций, зарослий дрiмучою сивиною: - З таких джерелець рiки народжуються... - i, дивлячись на Ярославу, на мi'нi-спiдничку ??, наказливо звернувся: - Дiво нага, нахились, напийся звiдси... - Ми вже пили. - Ту, що з пляшок? Що пiною б'?? А ви ось цi??, земно?, що з самих недровищ... що аж зуби ломить! Але який сердитий, пронизливий в нього погляд! Погляд вiщуна, що вмi? читати чужi думки, на телепатi? зна?ться... "Якби не оця лютiсть у поглядi, можна було б спробувати на астронома, - подумав Богдан. - Щось небуденне, щось вiд дервiша в ньому ?, хоча й недобре..." Операторовi блукала на губах майже глузлива усмiшка: "Оце вiн, твiй Мамай придорожнiй - без коня, без бандури... Повна тайстра незугарних дзьобатих орлiв, що не годнi лiтати!.." Щоб оборонитись вiд його пронизливо? суворостi, вiд цих холодних блакитнавих очей, Ярослава подарувала старому одну з найчарiвнiших сво?х усмiшок, але це ?? невинне професiйне кокетство не справило на дiда нiякого враження. Рушаючи за товаришами далi, Ярослава минула подорожнього нiяково, з непояснимою розтривоженiстю i водночас iз полегкiстю. Але вiн знов - суворо й вимогливо - окликнув ?х, змусивши всiх озирнутись: - А вас небо чу?? Нiби пiд владою гiпнозу, Ярослава прикипiло дивилась в тi юродиво безстрашнi врубелiвськi очi. Старий жестом руки вказав угору: - А мене воно чу?... II Вечiрня кава була знов за тим самим столом, що його спорудили з парт пiд черешнею на подвiр ?. Ярослава скаржилась вуйнi Домiнiцi: - Якийсь там, на жебрака схожий, здибався нам бiля княжого чуркала. Питав, чи небо нас чу?. А погляд - неначе гiпнозом обдав... Так осудливо на мо? мiцi дививсь... Хоч би не зурочив перед роллю. - Не бiйся, Славцю, - заспоко?ла вуйна. - То ж той юродивий, що з орлами тут всюди мандру?... Син його, кажутi", був командиром у вiйськах у Совiтiв, викинувся над горами з парашутом, i його на батькових очах розтерзали хортисти... Ото вiдтодi старий помутився розумом i став "небо чути"... "Чи не розправа над сином, - подумалось Ярославi, - стала причиною, що орли його так хнжо з тайстри виглядають, огиднi та кровожернi? Здасться, ладнi людину живцем розтерзати!.." Якiсь дiвчатка, певне старшокласницi, вишастували, снували поза садком, прозиркували крiзь живоплiт до кiношникiв. Вуйна Домiнiка пояснила з поблажливим усмiхом: - Школярки нашi, з гуртка самодiяльностi... З села прийшли, хочуть тебе, Славцю, зблизька побачити. Ми ж, кажуть, зна?мо ?? з фiльму... Та Ярослава не кинулась роздавати юним шанувальницям автографи. Одразу пiсля вечерi пiшла до себе, ввiмкнула свiтло, зачинилась. Розкрила валiзу: у валiзi ?? iнтимнi дiвочi речi, зiбранi при ви?здi похапцем, внакид... Видобула з-пiд одежi аркушi машинопису, сiла до столу: хотiла ще раз вчитатися в роль... По якомусь часi пiд вiкном почулось шелестiння в кущах, перемайнуло щось бiле. Поклавши рукопис, Ярослава прислухалась в сутiнь: чути шепiт, дiвчачий, схвильований... Мабуть, тi, з шкiльно? самодiяльностi, що, не менш за тебе хвилюючись, мручи вiд дебютного страху, виходять на клубну сцену в барвистих народних строях. I почула, цiлком виразно, чи?сь до шепоту причаене, палке: - Це вона! Жива! Така артистка!.. Я би хтiла, аби вона нiколи не вмирала!.. - Любi мо?! - приливом нiжностi вiдгукнулася ?м Ярослава. - Не зна?те ви, що вмирають i не такi, як я. Кiнозiрки усiх студiй свiту з часом вiдцвiтають... Не старiють вони лише на колекцiях ваших листiвок, однаковi зостаються там у сво?х юних усмiхнених позах... Вiдцвiтають i зникають, як рсi... Хiба липi деколи воскресають юними на екранах iз сво?х напiвзабутих юних стрiчок... Мов стрiчка, рвучись, безладно летить па екранi, прискорюючись, мигтючо до хаосу, - так щодалi швидше, - в мiру того,-як входиш в лiта, - вiдлiтають днi, мiсяцi, роки... Змигують прискоренi весни, прискоренi золотi осенi... I чим швидше вони летять, тим щемливiше дорожиш усiм, що бачиш, кожним зiйденим сонцем, найменшою росинкою життя... Кожну усмiшку спива?ш спраглим поглядом, кожнiй травинцi хотiв би сказати: "Ти мудра, прекрасна. Тобi нема цiни". В пору юностi зовсiм iнша дi? теорiя вiдносностi: там довгi днi, там iнше вiдчуття часу. Юнiсть певна себе, в блаженному невiданнi ?й зда?ться, що життя людське безкiнечне, дорога житт?ва стелитиметься попереду рiвна, гладенька, а вона тобi судилась - на довгi перегони - вся в бакаях, у вирвищах... А то й зовсiм мусив пробиватись по бездорiжжю, тiльки почуваючи, що десь там, за смертями, за димом фронтiв, повияно ж бути хоч абияке сонце!.. Вiйну Богдан закiнчив у Берлiнi; продимлений, теж розписавсь в числi iнших на колонi рейхстагу, залишив ?вропi свiй гвардiйський автограф... Хмiль перемоги, колона машин з репарацiйним устаткуванням, потiм той страшний випадок, коли хлопцi-водi? потай вiд тебе, вiд супроводжувача, добули канiстру спирту в якогось поганця. Цiлу нiч до рапку мали ?хати, а вже десь опiвночi з'явились першi симптоми нещастя: декотрi з водi?в почали слiпнути. I не признавались. I не могли збагнути, в чiм рiч. Згодом з'ясу?ться, що пили з тi?? канiстри отруту, яку ворог навмисне пiдсунув ?м, але поки що кожен утаював свiй стан: навiть слiпнучи, водiй не випускав керма iз рук - попереду ж була Батькiвщина... Один з найкошмарнiших епiзодiв твого фронтового життя, досi вiн час вiд часу зри.на? напливом: довжелезна колона з репарацiйним вантажем розтина? нiч, i нiхто збоку й не догаду?ться, що один по одному втрачають зiр у нiй водi?, що ведуть уже ово? ваговози наослiп, невiдомо як орi?нтуючись, невiдомо завдяки якiй силi тримаються, - може, тiльки сила любовi, сила iнту?цi? веде ?х, як птахiв пiчних, крiзь темряву до рiдних гнiздовйщ. У Львовi всi опинилися в госпiталi, декому лiкарi ще встигли врятувати зiр, а команда супроводу ледве не поплатилась тяжко за вояцьку свою безтурботнiсть, яко?, правда, немало хто допускався в тi хмiльнi днi перемоги... Хотiв зняти про це фiльм, написав навiть чорновий варiант сценарiю. Забракували. Та, може, й слiд було? Пекуча, як рана, зустрiч iз рiдним мiстом, робота на вiдбудовi, i, нарештi, з ру?н Днiпрогесу, зовсiм неждано - в робiтники-освiтлювачi, в товариство документалiстiв, у цей химерний артистичний свiт. Та?на кiнотворення, вона вже тодi вабила його. Таким непередбаченим руслом повернуло життя. Спершу доручали рiзний дрiб'язок: знiмав археологiчнi розкопки, заповiдники з птахами та звiрами, спуски кораблiв на воду... Помiтили його пiсля стрiчки "Обелiски", яка задумана була як фiльм-реквi?м загиблим. Потiм на одному з фестивалiв вiдзначили його двочастинного "Овiдiя". Сам вiн "Овiдiем" не зовсiм був задоволений, хоча там справдi щось таки було - добре передано простiр, силует нiчно? фортецi над лиманом, схоплено поезiю мiсячно? дорiжки, по якiй уява поетова мовби веде його iз заслання знову на пiвдень, до бiлих статуй та оливкових га?в... Успiх постановника заслужено роздiлив i Сергiй, тодi ще випускник: його талановита операторська робота багато що вирiшила. Задум фiльму належав, звичайно, колишньому студентовi iстфаку, студбатiвцевi, не зовсiм, мабуть, критично закоханому в античнiсть, але Сергiй цiлком пройнявся тодi Богдановим настро?м, цiлими днями декламував рядки крамольного поета, що його погнала на Пiвнiч Цезарева неласка: Берег сарматський, сумiжний iз племенем гетiв стрiлецьким, Зрештою нас привiтав пiсля набридлих блукань... Самого Овiдiя в картинi, власне, й не було, була крига Днiстровського лиману, що дивувала поета сво?ю мiцнiстю i здавалась йому мармуром каррарським, та був ще сучасний Овiдiополь з золотими коронами соняшникiв, та замрiяна комсомолка з томиком римського поета в руцi... Проте хоч сам поет-вигнанець залишився за кадром, але присутнiсть його вдалось передати, образ його iснував у фiльмi незримо - в самих ру?нах римсько? фортецi, в повiльному летi птаха, в гронах виноградних, в силуетi закохано? парочки на'фортечному мурi, над спокiйним у мiсячнiм свiтлi лиманом. Хай не було на екранi самого Овiдiя, але у фiльмi таки жила вiдчутно його поезiя, що крiзь товщу вiкiв духовним вiдблиском пробилась, дiйшла до людей iншого часу. Авторам фiльму дехто дорiкав тодi за естетство. I першою - пiсля перегляду стрiчки в головнiй проекцi? - поздоровила ?х Ярослава, з якою тодi Колосовський тiльки познайомивсь. Гололобi кiнозубри солiдно хмурились та поки що резервували за собою сво? дорогоцiннi, невiдомо якi думки, соломоновi рiшення, а вона, Славця, з властивою ?й безпосереднiстю допилась, вiгала (може, аж надто екзальтоване), - була ?й тодi аргументом бiльше власна схвильованiсть: - Сарматський степ, лиман, оту атмосферу антично? Колими - вам здорово це все вдалось передати! I мерехтлива мiсячна дорiжка вiд фортецi кудись у море - в нiй стiльки пiдтексту! I дiвчата медучилища на мурах, на тих самих, де римськi легiонери колись у вовчих шкурах па хуртовинi стояли... Надто ж оте самотн? нiчне дерево над фортецею у фiналi, що тане, видплива, аж не розбереш: дерево чи сам Овiдiй зника? в степу... - Мало дi?, - буркнув хтось. - Але у фiльмi ? ритм! - вигукнула Ярослава ще запальнiш. - У ритмi ?хнього фiльму щось в вiд розлогостi античних поем! Вiн плавкий, неквапний, але й не млявий... Невже ви не вловили його внутрiшню музикальнiсть, пiдспудну, приховану енергiю?.. Пiддавшись настрою, вона, звичайно, перебiльшувала, багата уява ?? домальовувала, находила пiдтексти, яких, може, й не було в ?хнiй картинi. Але це була пiдтримка, дорога для Колосовського, надто ж у тiй ситуацi?, коли все iце коливалось на терезах невисловлених оцiнок. Прямодушне дiвча, воно й не пiдозрювало, як бракувало тодi ще вiри в себе цьому похмурому документалiстовi, навряд чи думала, що смiшнуватим сво?м дiвочим захватом вона додасть йому певностi, мiцно заронить у душу якiсь новi сподiвання... Ярослава нiби навiщувала тодi: вийшов на простiр, ма? можливiсть робити зараз те, що потай давно в собi виношував. Це, власне, буде перша його повнометражна художня рiч. "Ставитимеш фiльм про вiйну". Подолав власнi сумнiви, переборов Сергi?вi дикi вибрики, коли знуджений оператор лютився в тому приморському готельчику, шпурляв чи?сь сценарi? в куток: - До дiдька вашу вiйну! Не хочу! Не буду! Краще бджолу, дитину, краплю води на квiтцi... Аж поки там, в тiм таки ж готельчику, з'явилось тобi зненацька вночi - як осяяння, як одкровення! - просте и наиприродпiше: робити фiльм пережитого. Бо чого ж iншого шукати? Нащо вигадувати? Ти ж бачив людей у ?хнiх зльотах i в занепадi, у величi й ницостi, в передсмертних муках i в щасливих сльозах переможцiв. Правда, надто велике все то було - в жоден фiльм не вмiстити... - Вiдсiяти треба, вiдiбрати тiльки найударнiше! - гарячкував, захотiвшись задумом, Сергiй. - Неволя, короста, ешелон - оце передусiм! Обiцяю вам генiальнi кадри. Юна дiвчина-укра?нка, що покохала того вiйськовополоненого кавказця, повiнь ?хнього кохання, поема, що розквiтла в неволi!.. Конячий острiв, мiсячнi ночi, астроном, дiвчата, що з горя обiймають коней коростявих... Та цс ж про них ма? бути фiльм! А на завершення: отой ваш напад на ешелон, напакований невольницями. Бiй з вартою. Кулемет, що аж плига? в руках у Байдашного... - Цього в сценарi? ще нема. Це було пiзнiше. - Гаразд. Тодi махнем без цього. Все вiн вирiшуй легко, те, що й досi ранить тебе, для нього кiноепiзоди, якi можна вставляти, викидати, мiняти... - I Холодну гору дознiмемо потiм, бо де набрати нам стiльки дистрофiкiв!.. Сцену з божевiльним можна зняти i в павiльйонi... А зараз конячий лазарет, острiв на рiчцi, полонянок! I ось ви тут. Шука?ш сну на пiдлозi сiльсько? школи, де мiсяць свiтить у вiкна, i кiнокамера тьмаво блищить у кутку, i ролики бiля не? лежать, схожi на автоматнi диски... За вiдчиненим вiкном десь у мокрих лугах невтомно деркоче деркач. Кажуть, екран свiтить в душу людинi без посередникiв. Але ж спершу треба його засвiтити! Нелегку ношу звалив ти собi на плечi. Не просто ж вiдтворити! Ще один епiзод, ще одне екранне видовище... Не для цього взявся. Голосом ?хнiм ма? стати ця ваша стрiчка... Болем i гнiвом воскреслих, свiдченням i засторогою... Творення, як завжди, почина?ться з хаосу. Треба всьому дати лад. Дати, але й не стративши при цьому отого найцiннiшого - вольностi вияву, пам'ятаючи, що екрановi потрiбен не лад "риги замерзло?, а скорiше звихренiсть буйноцвiття весняного... Вчора мiсцевi школярки приходили. Долаючи власну со-, ром'язливiсть, розпитували про майбутнiй фiльм, а пота?мцi, мабуть, надiялись: чи не вiзьмуть i ?х хоча б для масових сцен? Що ж, можливо, декотрих вiдбере. Десятикласниць - "полонянками". До набору, до ешелонiв! Аж дико думати про це. Ще можна взяти ?х на роль дiвчат iз ферми, для сцен, де треба тобi втiкачок нiчних, що шукали притулку на островi... А ще днем ранiш завiтав один iз райцентру, з Будинку культури - модерняга хлопець, з виду спортсменрозрядник... - Вiзьмiть мене на роль анонiмника, - запропонував сво? послуги. - Менi легко ввiйти в образ, я вже грав це у нашiй драмсекцi?. - В мене пема тако? ролi. - То введiть! - Нема й не буде. - Гляньтi як я його зображу... Ось вiн, зiгнувшись, строчить сво? чорнi послання. Акуратно знiма? з них копi?, ще й нумеру?... Виходить на вулицю, перестрiчас знайомих, але всi сахаються, обминають його. Вiн нещасний! Серед людей, а самотнiй. Нема з ким словом перемовитись, цураються всi. Став на майданi перед райрадою, задер голову в небо, але й небо до нього глухе!.. Дагледiв мiлiцiонера, кинувся навперейми: "Товаришу мiлiцiонер! Та поговорiть бодай ви зi мною! Всi, наче змовились, iгнорують... Хоч про що-небудь поговорiть. Будьте ж людиною!" I вiн, той мiсцевий лицедiй, досить-таки виразно передав цю, мабуть, iз житiя вихоплену сценку. - Як для проби, нiби нiчого, - сказав йому Сергiй. - Але ви не Бучма. - Перепрошую! А навiщо менi бути Бучмою? - розсердився прийшлий. - Вiн артист, але я теж... Всi ми артисти в життi. Кожен гра? свою роль. На кону дiйсностi!.. Нi, там люди пе грали. Там дожеп був самим собою... "Вистояти. Вистояти! В цьому тепер все. Бо iнакше не варто, щоб i серце билось!" Пригаду?ш цi слова? Вояи ж були сказанi. Вони були тво?ю правдою, правдою тво?х товаришiв. А чи ма? тво? мистецтво достатньо сил, щоб ?? передати? Як багато береш ти на себе, готуючись винести пережито на вселюдський еиран! Чи, може, справдi досить цього? Вибухiв, кровi, смертей... Дехто каже: не сприйма?ться вже... Дайте чогось веселiшого, легшого... Я прийшов па сеанс вiдпочити пiсля втомливого дня працi, пiсля всього, що й так вимордовус мене в цьому прискореному темпi життя, в скаженому алюрi буднiв... Але ж i я не прийшов у мистецтво екрана, щоб тiльки розважати! Для цього пiшов би на циркове коло на руках там ходити (не ображайсь на мене, клоуне, брате мiй по мистецтву). Тiльки ж я iншу творчу мету собi ставлю: маю обов'язок перед тими, що вже не скажуть про себе. Маю певнiсть таку, що iсну? в життi естафета людського, яку передано вам i яку ма?те iншим передати. Згадай отой весняний лiс вiйни, лiс нищення, гiлля зелене, що пада? пiд шквалом чорного вогню. Все довкола горить, трiщить, ви знову й знову йдете штурмувати дзоти. Свище метал, бiйцi поприростали животами до землi, тiло не може вiдiрватись вiд не?, а ви .все ж таки вiдрива?тесь i кида?те себе вперед, i все менше ста? вас, уже вас надвечiр - жменька... А коли настав перепадок тишi, то вона була тишею стогону, наповнених димом воронок, тишею кривавого мотлоху, завислого на кущах. Перерита, просякнута чадом земля, обчухранi голi кiстяки дере:в стирчать над тобою, - якийсь мертвий, скам'янiлий пралiс... Ти йшов кудись, як у трансi. Помiж окопами. Помiж дзизкотом куль, якi ще пролiтали зрiдка... Курилися вирви, людськi нутрощi позависали на кущах, в мiсивi землi, бруду i кровi знiвечено лежали всюди рештки тих, що недавно були що людьми, тво?ми товаришами. З голосами були, з живими очима. Ти йшов помiж тiл, бiлiли плями облич серед чорноти розвернуто? землi, i враз зупинився: дiвчина лежала якась, медсестра. Маслаччя колiнних суглобiв стирчало з кривавого м'яса бiле, аж голубувате. Голова скручена, спiдничка закотилась, молоде тiло бiлiв страшною святою бiлiстю. Взяв плащ-палатки закривавлений шмат, що валявся поблизу, накрив ним бiле й голубе. Вперше тодi за вiйну Колосовському захотiлося бути вбитим. Стати нiчим, зникнути, перейти в небуття. Так, як цi перейшли, ставши землею. Та невже ж - нiчогiсть? Гумус, добриво, i все? I якщо якiсь сили втримали тебе у життi, то однi?ю iз них була, може, й оця, що не да? тобi зараз заонути. Сила бажання, тодi ще, мабуть, не зовсiм визрiлого, майже пiдсвiдомого: пройти, подолати, все перебути. Щоб розповiсти з екрана комусь, щоб посвiдчити перед кимось, хоч би й перед самою вiчнiстю: нi, не гумус... Вогонь, пречистий вогонь горiння людського, що живе, нi на яких не гасне вiтрах, не зника? з життя безслiдно. III Мокрi кущi блищать пiд мiсяцем. Рiчка внизу жебонить по камiнню, смирна, довiрлива. З марева лугiв виплива? постать чиясь. Волосся розсипане, болонья, накинута на плечi, блищить... - Досi не спите, Славцю? - Не спиться чогось... Деркач дирчить... - Той цiлу нiч буде на посту. Далеко ходили? - Росяно дуже в лугах... Там конi пасуться, закортiло глянути, який вони вигляд мають вночi. Мо? ж партнери по фiльму. - I гiркий усмiх торкнув уста, обличчя блiде. - А я теж приглядавсь... Чи таке освiтлення? Чи не помилилися ми, обравши саме цю натуру?.. Часом зда?ться, що i мiсяць, i тиша - все там було iнакше. - Iшла оце й думала: пiду завтра до вас i вiдмовлюсь. Не зможу Я. Нездара я. I нiчого iнститут мене не навчив, та й взагалi хiба Можна навчити мистецтву? Хто вчив Довженка? Заньковецьку? Замiсть учити жити, глибоко почувати, нас упродовж п'яти рокiв учать iмiтувати почуття... I тодi дивуються, що, нiчого ще самi не створивши, ми вже ходимо по студi? невизнаними генiями, все вiдкида?мо, на все кривимось... - Ви сьогоднi надто сувора, Славо, впада?те в крайнощi. Не всi ж такi: i вчителi не однаковi i вихованцi - теж. - Звичайно, ? справжиi. Але справжнi бiльшу частину життя витрачають на те, щоб переборювати тупiсть, примiтивнi смаки, набридлi штампи... Ви ж зна?те, скiльки i в нашому середовищi безнадiйно дрiмучих, заскорузлих, а то ще й гiрш - брехливих, кон'юнктурних до безсоромностi... - I на кому те бiдне мистецтво трима?ться... Та ще й на свiтовий екран iде! - Хай, може, й згустила я трохи... Ясна рiч, що про таких, як народний, не йдеться. I про присутнiх теж. Але я вважаю, що в храмi мистецтва не мiсце жодному цинiковi, який здатен при актрисi розповiсти пошлий анекдот... I пiсля цього ще вiн мене на проби запрошу?! - Ваша вiдмова для багатьох була несподiванкою. - Iти виображувати йому оту декоративну Ксеню? Серед квiточок на полонинi? Дикий Захiд, екзотика... Нi, не для мене роль. Ходить довкола тебе, мружиться, як бегемот, огляда? тебе прицiнливим оком... Та хiба його цiкавить моя душа, мiй iдеал, мiй погляд на свiт? Я ж бачу: найперше цiкавиться, чи достатньо я довгонога, чи зумi? це кiностворiяня видавлювати з ока сльозу крупним планом... Фальшивий сам, i на екран жене фальш. А тодi ще й домагатиметься за не? першо? категорi?... I такому - в храмi мистецтва? Де корифе?в ще вчуваються голоси? - Люблю вас слухати, Славцю, коли ви отак розбурха?тесь... Не хотiв би потрапити пiд стрiли ваших сарказмiв. - Не думаю, що ждете комплiменту, адже вам це не потрiбно. У вас i в Сергiя я повiрила з перших кадрiв, ще тодi, на переглядi. Бува? таке... Iнодi за один кадр можна в людину закохатися... - Жаль, що Сергiй цього не чу?. - Прошу не жартувати. ? i в життi, i в мистецтвi такi речi, що жарти до них не кладуться. - Згоден. - Заздрю сам деколи. У вас ? певнiсть, визначенiсть, мета. Почува?ться, прийшли ви в мистецтво з намiром серйозним i ма?те що сказати. За спиною такий досвiд життя... А я? Що я знаю? Я навiть кохати по-справжньому не встигла - не можна я; вважати коханням п'ятихвилиннi романи студентських вечiрок або яке-небудь студiйне захоплення... - I все ви повиннi будете грати закохану. Натуру глибокого почуття... - Оце мене й тривожить. Грати закохану, творити нашу укра?нську Офелiю з тих не знаних менi окупацiйних ночей... Оце чисте юне кохання, що так трагiчно розквiтло в неволi... - Не встигло й розквiтнути. - Так. Тiльки змигнуло... Читаю, намагаюся вжитись, заглибитись... Для мене ця роль справдi затяжка. Може, менi браку? фантазi?, уяви? - Не наговорюйте на себе. I не розкисайте: вам це не личить. - Ходила оце по лугах, i вiдчай мене терзав... Гiркого доходжу висновку: не пiд силу менi ця роль. Щось я не вловлюю iстотне... поверхова я, неглибока. - Оце сюрприз кiногрупi. - Так, неглибока я i просто ненавиджу себе таку!.. Чомусь iншому треба було присвятити життя. В iнститут iшла з намiром вiддатись науцi... Цiкавила мене iсторiя мистецтва, зокрема народнi вироби: писанки, рiзьба по дереву... Так би й було, якби одного дня - ще тодi першокурсницею - не спокусили в iнститутському коридорi отим магiчним запитанням вашi кiномефiстофелi: "Хочете знiматись?" Ще б пак! Яка дiвчина всто?ть перед можливiстю покрасуватись з екрана... Але чи артистка я? - I це говорити вам, вiдзначенiй на мiжнародному фестивалi? За першу ж роль? - Боюсь, що й то випадкове - за волоокiсть, мабуть... - Ваша iронiя, самоiроиiя, Славо, свiдчить, що не все втрачено i артистка жива. Просто хвилинне зневiр'я. А такi збурення не дають кровi застоюватись. Для митця невдоволення собою - скорiш норма, нiж вiдхилення вiд не?. Хто заспоко?вся, тому нема чого робити в мистецтвi. Серед стихi? творчостi затишкi'в не шукай, паруси напинай крутобокi... Така вже сама природа, мистецтва. Тут белсбепь, вiчний пошук, жага... Тут - хто бiльший, хто менший - але вiсi невтоленнi, усi як фаусти... - Але ж як боляче бува?! - А iншим не боляче? В голосi його вчулась суворiсть, схожа на докир. Ярослава здивовано глянула на нього. Зiйшли на мiсточок. Схилившись на бильце, дивились униз, де кожен камiнчик виставив свою тiнь i вода в прудкiй текучостi мiсячно переблискувалась. - Ох, знаю цей настрiй, Славо... Коли отак непевнiсть бере. Коли б'?шся, шука?ш-шука?ш i не знаходиш. Повно клекоту в грудях, а не здатен висловити його: без'язикий, нiмотою скутi вуста. А потiм таки ж надходить ота мить всемогутностi, коли почува?ш, що все можеш, все пiдвладне тобi, на верхи ясновидства зносить тебе якась сила... Щоб кинути знов у провалля сумнiвiв, у лабiринти шукань, до навпомацки далi йтимеш... Такий уже наш хлiб. - Iванну б сюди. От вона зiграла б. Це нiби для не? роль... Так, але ж Iванни псма. За третiм, чи п'ятим, чи яким там дублем кинулась в охопленi полум'ям декорацi? мосту умовного, що пашiли зовсiм не умовним вогнем... Що ?? погнало туди? Чи тiльки бездушнiсть пиката, жорстокiсть нацiлених камер? Чи власна ота невтоленна жага досконалостi, ?? артистичне бажанiш, хай навiть життям ризикуючи, добути ще один дубль, ще один, може, нечуваний, найрiдкiснiший, в якому вона таки сягне недосяжного, перевершить саму себе? Такi, як Iванна, знають творчостi шал... Актриса виняткового обдаровання, i Ярослава близька ?й чимось - вiн певоп цього. Двi зiрки сходиля одночасно... - Чомусь сьогоднi вона менi весь вечiр з'явля?ться... Перед очима сто?ть, смi?ться... Пiд час останнiх зимових канiкул ми з нею по?хали в гори. Все-?й давалось, вона й на лижах ходила чудово - лiтала з трамплiнiв, як'птиця... Пригадую, зайшли пiсля хуртовини в лiс, зупинилися пiд смереками... Ви бували серед смерек узимку, в день сонячний? - Нi. - Все фантастичне. Справдi казковим ста? лiс, прибравшись у снiговi шати... Дятел постуку?, якась пташина зимова цiвка?, ще бiльш вiдтiнюючи глибоку первiсну тишу навкруги. Снiг облiта? з дерев тихо, лагiдно. "Який зодчий, Славцю, годен зрiвнятися з природою, - казала тодi вона, - якi хороми, палаци з танучого мармуру невiдтворне вибудувала за нiч хуртовина..." Образи птахiв якихось, звiрiв, чудиськ химерних оточували нас. Нiби тiльки там стало зрозумiло, як народжувались в народi казки, з чого витворювалась паша народна мiфологiя... "З оцього бiлого, хуртовинного, Славцю, що хоч i тане, але красою спорiднене з мармурами Мiкслапджело..." I потiм, смiючись, вдарила палицею по гiлцi, струснула цiлу шапку снiгу - сонячна холодна курява окутала нас...-Ярослава помовчала, нiби й цi мiсячнi серпанки за рiчкою ще курилися, мерехтiли ?й тим сонячним снiгом, струшеним десь у горах подругою. Пiсля того, як Iванну обвуглену видобули з-пiд уламкiв нодотлiлих декорацiй, Ярослава бiльше тиж'ня прохворiла вдома у рiдних. Мати благала: "Кинь те кiно, бо й тебе спалять!" Але саме тодi Ярослава сповнена була рiшучостi, бiльшо? нiж будь-коли... "Не кину. Нe вiдступлюсь". Батько теж схвалював ?? вибiр: "Доросла, ?й вiльно робити, що вибрала... Лишилася без подруги, то нинi за двох най до пранi ста?..." Пiшов, погув у небi лiтак нiчним сво?м рейсом. Прислухались до нього обо?. Прислухались i до далекого шосе по пiдгiр'ю - чи но чути звiдти колони студiйських машин? Десь уже рухаються, не дасть i вночi ?м спати Ягуар Ягуарович, "генеральний обозний". - "Горить-тремтить рiка - як музика..." - Обо? задивилися у мiсячну воду, у ?? струмування мерехтливе.-Скрябiн пробував нотними знаками свiтло передати... Цiкаво, що вiн закодував у те сво? тайнописне, загадкове Люче? "А оця рiка, що бiжить попiд нами, в нiй, мабуть, теж щось закодоване? Рiка невгасного текучого свiтла, що, примхливо в'ючись, - то мiж гiр, то долинами, - свiтить пiлотам в отакi ночi, мiсячним сяйвом та зоряним всесвiтом галактик поблиску? штурма'нам знизу, з планети... Дочка гiр, струмлива невтомниця, де бере вона початки сво? i аж де перестане бути собою? Зафiльмувати б коли-небудь в образi рiки саме людське життя - вiд його витокiв до гирла..." - Як гарно спiва? хтось на зарiччi... - Тут ще спiвають. Ще пiсню транзистор не з'?в. Ярослава помiтила, як вiн, вслухаючись, нiби аж здригнувсь. Та сама пiсня звiдкись виринала... Решетнякова, госпiтальна: Над рiчкою над бистрою Там журавка купалася... Тут, у цих краях, служив колись Решетняк на кордонi, звiдси й пiсню, як iз вогню, винiс... Спiвало наче на островi десь чи ще нижче, на околицi комбiнату... Десь там купалась журавка... - I ЯКА ЯСНА НIЧ! IV Замурованi снiгом шибки, виття зав'юги сибiрсько?... Густе оранжерейне тепло палати. Дуже отут Довгi ночi. Стогнуть ввi снi товаришi, скрикують, горять у нiчному жару, i сам тупо гориш на вогнi власного болю. Лл? дивне створiння людина! Навiть i крiзь цi стогони й скрики, крiзь скошмарену маячню та зав тогу нiчи та й з'явиться Решетняковi з сонячпих далей якась тиха дорiжка польова, заблищить соломинка, розплескана колесом, попливе стернями гребка з тихим сво?м передзвоном... Дiвча на гребцi сидить, карий зблиск ока дiвочого бачиш i повний колосок, що застряв мiж сталевими зубцями гребки... Крiзь хурдельну нiч, крiзь бiль золотi? тобi смагляво той колосок далекий, i тим золотим снить уже до ранку душа!.. А вранцi з'являються "вутки" та "гусаки", пройдуть юрмиськом лiкарi, почаклують бiля тебе, котрийсь обмаца?, придавить у найболючiшiм мiсцi, а старший кине на прощання свою неодмiнну примовку: - До весiлля заживе. Коли пiдуть, закiнчивши свiй обхiд, "бiлi ведмедi" (так ?х назива? палата), лежаче во?нство переходить цiлковито пiд владу Капи. ? таке бiлолице створiння Капа, юна, як цвiт, сибiрячка, - це якраз вона найчастiше приносить ягiд ?м iз тайги. Може, що вмi? вже хмуритись i пухкеньке пiдборiддячко виставляв вперед якось по-школярському вперто, а очi, повнi синього, при цьому проймаються твердiстю, владу Капи визнають навiть найкаверзнiшi, навiть обидва горлодери-танкiсти, що ?м i лiки не такi, i в боки завжди мулько. Капа частенько забiга? до ?хньо? палати, iнодi навiть так, без видимого дiла. Особливо ж вiдтодi, як у них на додатковому лiжку бiля самих дверей з'явився ще один, що його привезли просто з операцiйно?: чорний, як циган, худий, довгий, ледве на лiжку вмiщався. Вiн ще видихав наркоз, марив, стогнав, кудись поривався, згадував Харкiв, - завжди певний час мучишся, коли видиха?ш наркоз. Капа-сестра була при ньому невiдлучно, цiлу нiч слухала його маячню, нерозбiрливу белькотню про Харкiв, з сумною терплячiстю вислуховувала все i лише час вiд часу легенько, кiнчиками пальцiв, вимокувала йому чистою марлиною краплистий пiт iз чола. Що тiльки вимока?, i знову на лобi, крутому, смаглявому, блищить рясна, крапелиста роса. Решетпяковi з його лiжка добре видно, як свiтяться росинки на юнацькому лобi, як голубливо торка?ться ?х сестра клаптиками марлi, i, диво, навiть та нещасна росинка здатна вишпурнути Рошетняка з цього затишного палатного раю i перенести в iншу реальнiсть - в сатанинськi ночi вiйни, в ?? чорнi кошмарища... А коли той, харкiвський, став одужувати ii треба було йому мiняти книжки в бiблiотецi, то це теж взяла на себе Капа. Мiняла акуратно, дiставала для нього потрiбну лiтературу десь аж в мiськiй бiблiотецi, що виявилась досить багатою, i все вiн поглинав жадiбно, розлучався з книжками лише пiсля вiдбою, коли в палатi вимикали свiтло. Вранцi Капа з'явля?ться в палатi я градусниками в руцi, усмiхнена, ще свiжа з морозу, в росинках розтанулого iнею на волоссi, легко йде по палатi, i вологi, ще росянi кiлечка в'ються бiля маленького гарного вуха, як сережки, - цо личить ?й. Колi? пiдходить до харкiв'янина, то не може приховати сяйва очей, а, присiвши бiля нього й ждучи, доки вiн поверне градусник, дивиться на свого пацi?нта так пильно, вивчально, нiби хоче проникнути в душу. Чула часом голоснi жарти палатникiв, що вона, ?й же ?й, не байдужа до цього Колосовського, зведе вiн таки сестру з ума, чула i не звертала уваги, було таке враження, що зараз вона вирiшу? щось надто важливе для себе, здавалось, зрi? у нiй якийсь незвичайний намiр. - Хочеться менi вас про щось запитати, Колосовський... - Питайте. - Нi, мабуть, пiзнiше. - Чому не зараз? - Та так... Хай пiзнiше. Одного разу вiн дiлився з нею думками про прочитане, показував ?й iз старого фолiанта, нею ж i принесеного, чудовi iлюстрацi? пiд цигарковим папером. - Гляньте, Капо, якi вони, цi хеттськi рель?фи по базальту... Чудо ж, правда? - Та гарно. - А хiба не чудо, що ми з вами ось дивимось на цих хеттських жiнок, смаглявих молбдих азiаток, i зовсiм реально чу?мо, як вони смiються... ?хнiй живий срiблястий смiх чу?мо, що дзвенiв десь там, пiд хеттськимi? скелями, за багато сторiч до нашо? ери!.. Нiчого не вiдповiла на це Капа, сидiла нiби ж трохи ображена. I в книжку не стала бiльше дивитись. Встала, пiшла з якоюсь тiнню сухостi на .обличчi. Того дня, заходячи в палату, була пiдкреслено стримана, мовби демонструючи, що вона тут лише на службi, лише з обов'язку. Скупе слово, чiткi рухи, по-дiловому випнуте ображене пiдборiддячко, - знайте, мовляв, ви ?й пацi?нти, вона вам - медична сестра, i не бiльш. А щодо смiху хеттських красунь, то вiн ?й тут просто нi до чого. Колосовський, звичайно, помiтив змiну в ?? настро?, але не мiг навiть збагнути, яко? вiн припустився безтактностi, чому образилась Капа, адже наче ж не було для цього нiяких пiдстав. Був певен, що незлагода скоро мине, та й не надавав цьому значення, Суло йому про iнше що думати пiсля вiдбою, коли особливо чутiго ставало, як ви?, шаленi? за вiкном пурга. Вiдвiва? в'юга в минувшину цей страшний сорок перший, що в його, Богданових, думах суцiльно живе як рiк пожеж, бо?в, оточень, подвигiв нiмих i смертей безвiсних, вiдомих тiльки небу й вiтрам... Ще й тут не мiг до кiнця вийти з тих напруг, небезпек, з кошмару ночей оточенських, iз болю втрат, коли зникало здмухнуте з планети чи?сь, може, генiальне життя. Перед Новим роком в госпiталi вирiшено було влаштувати концерт, i тих, котрi вже починали ходити, Капа опитувала: хто який ма? талант. Спитала й Решетняка, чи в ньому не кри?ться щось. Спитала нiби жартома, з пiвусмiшкою, i вiн, звичайно, вiдповiв вiдмовою - який там у нього талант, а коли зостався сам, мимоволi замисливсь: талант? Звiдки в людинi береться? Згадав, що спiвав колись, казали, що ма? гарний до спiву голос, чули його конi ночами на пасовищi, i Катря чула, i з хлопцями на кордонi пiд настрiй виказував цей материн вроджений дар... Коли то було! Востанн? з батарейцями на кордонi спiвав, а потiм уже було не до того, тепер, може, й голосу нема, розгубив, може, i цей скупий скарб, коли, розпалений боем, гинучи вiд спраги, пив грязюку з калюж, iз болiт. З ?хньо? палати викликався на виступ лише один кавалерист, що володiв нiбито мистецтвом художнього свисту та вмiв показувати фокуси з гривеником у хусточцi. Готувалися ж до концерту всi, заздалегiдь добували дозволи в лiкарiв, примiряли милицi, - в палатах, ясно було, зостануться лише тi, що лежать у важкому гiпсi. Зажадав милиць i той чорний, довгов'язий Колосовський, що йому книжки в бiблiотецi мiня? Капа. Решетняк просто дивувався, скiльки може поглинати книжок людина - цiлими днями чита?, до палатних анекдотiв йому байдуже. Цiкаво було Решетняковi спостерiгати також i те, як Капа бiля нього в'?ться. Навiть будучи в iншiм кутку, часом не втерпить, озирнеться до нього, черкне митт?вою усмiшкою. Коли принесе книжки, чи з градусником прийде, чи й просто так, то неодмiнно присто?ть коло студента, i видно, що ?й не хочеться звiдси йти. В самiй атмосферi з'явля?ться iцось невловиме хвилююче. Жваво розмовляють, бува?, навiть сперечаються, i весь час вона то шарi?ться, то блiдне, схвильовано ходять груди пiд бiлим халатом, i па обличчi нема суворостi, службово? . застиглостi - блука? усмiщка щаслива. "Яке це диво - людська усмiшка, - спостерiгаючи за ними, дума? Решетняк. - з усього живого тiльки людинi природа дала цей дар - смiятись, сяяти, промовляти очима... Людинi - i бiльше нiкому!" Цього дня Капа була особливо збуджена, вона з дiвчатами прикрашала ялинку в залi i щоразу й до палати забiгала розшарiла, нiби щойно вiд вогню, ялиновими гiллячками оклечала й вiкна в палатi, щоб i лежачим було чути зелений дух тайги, було видно, що наближа?ться Новий рiк. Найбiльше ?? хвилював концерт. Вона й свого пiдопiчного енергiйно умовляла виступити: - Колосовський, ну, прочитайте хоча б оте: "О, верю, верю, счастье есть!.." Це ж у вас виходить чудесно. Колосовський не пiддавався на умовляння, весело казав, що лiрику можна читати тiльки пошепки, з кимось наодинцi... I хоч i самiй Капi ясно було, що його не вмовити, але вона, присiвши край лiжка, все-таки жартiвливо-вимогливо просила дати згоду, зазирала у вiчi, один раз рука ?? навiть на його руцi опинилась i, торкнувшись ласкаво, затрималась довше звичайного, - Решетняк i це помiтив сво?м зiрким оком артилериста. Чим ближче до вечора, пожвавлення наростало, чепуруни пiдстригалися, неголенi голилися, в палатах i в коридорi гуркотiли милицi - вчилися ходити, хто не вмiв. На концерт потяглися всi, хто тiльки спроможний був ледь-як пересуватись. Худi, знекровленi, з обережно пiднятими "аеропланами" наглухо загiпсованих рук, iншi натужно кульгаючи, гуркочучи милицями, ще хтось з забинтованою, мов у чалмi, головою, - всi туди, вiд нудоти лiкiв, вiд сво?? безпомiчностi - в життя, в обiйми свята. На сценi - знизу й кудись аж пiд стелю - вишикувався рядами хор, - добровiльнi трударi мистецтва все там були, люди з персоналу, знайомi сестри, лiкарi, санiтарки, але ?х ледве впiзнавали, такi вони були святково-небуденнi цього вечора, i Капа була серед них розсяяна, грала сво?ми променисто-синiми, ??, видно, переповнювала радiсть щасливого якогось передчуття - все прикушувала губу, щоб не розсмiятись. Гiмнастьррка на нiй нова, гарно перехоплена поясочком, кiски по-пiонерському стирчать на боки, i це ?й також личить, i нiяк не вда?ться ?й бути серйозною, нiяк не може стримати, внутрiшню усмiшку радостi: тремкi губенята куса? весь час. Блиском, сонцем, красою завихрилося те, що всiх разом заполонило: пiсня зродилась, почався концерт. Колосовський сидiв поруч з Решетняком у першiм ряду i, спираючись на милицю, не зводив очей зi сцени. Так, це була поезiя спiву. Може, як па iншi вимiри, цо й по було щось видатне, спiвали, певне, далеко не на рiвнi капел професiйних, а хiрурги грали па балалайках, мабуть, кахливо. В унiверситетi на студентських вечорах Богдан, мабуть, поiронiзував би з такого виконання, а тут цей простуджений, невiдшлiфований, тiльки й того, що дружний спiв, оте зворушливе старання виконавцiв i ?хн? простодушне натхнення - все дiходило до самих глибин зголоднiлих вояцьких душ, збурювало, хвилювало, вiдроджувало до життя. Нi, то все були таланти на сцепi, чистi, високi. Колосовський чув поруч себе напружене дихання Решетнякове, за ним жадiбно впивалися поглядами в сцену ще чи?сь обличчя, до невпiзнання змiненi хвилюванням, в напливi почуттiв вони то ?жились, як вiд холоду, то поривчасто витягувались вперед, - таке побачиш тiльки в бою. Очi затуманювались - тут можна було дати собi волю, можна було не соромитись сво?х слiз. Виходив потiм ще жартун-конферансь? з дотепами на госпiтальнi теми, висмiював якогось каверзупа, якому все "вутка" не така. Виходили солiсти, з-помiж них i Капа, яку оголосили Капiтолiною, i це вразило, викликало подив у Решетняка: - О! Так би й не знав, що наша Капа - Капiтолiна... Пiд супровiд балалайки Капа спiвала тоненьким, майже дитячим голоском, якого, видно, й сама трохи соромилася... Соромилась, шарiлася, проте спiвала, виявилась у нiй до спiву вiдвага. Апофеозом концерту став виступ комiсара госпiталю, який несподiвано з'явився па сценi з сво?м заткнутим за ремiнь порожнiм рукавом i оголосив щойно одержану вiсть про Калугу, очищену вiд противника. - Оце пiсня! - не стримавшись, гукнув хтось iз заднiх рядiв, i це розвеселило весь зал. Того вечора нiякий режим не мiг позаганяти людей до палат. Схвильованi, ще довго юрмились пiсля концерту по коридорах, гомонiли, спiвали, i навiть -коли на деякий час погасло свiтло, то й це сприйняли як святкову розвагу, бо тут це не страшно було, до того не раз таке вже траплялось - бураном десь обривало дроти. Гомiн не вщухав, пiсня зринала то в однiм, то в другiм кiнцi коридора - тепер з-помiж поранених повно виявилось талантiв. Решетняк, стоячи проти вiкна неподалiк сво?? палати, мовби пробуючи голос, стиха теж загув давньо?, прикордонно?, яка й тут його, над ?нiсе?м, знайшла: Над рiчкою над бистром Там журавка купалася... Ось так, стоячи в коридорi госпiталю бiля замурованого снiгом вiкна, стиха, мовби в забуттi, озвався пiснею до того, що зосталося десь за зимами, за фронтами... За спiвом i не чув, як пiдiйшла Капа з свiчкою в руцi, нахилилась з-за плеча: - Що ж ви приховували свiй талант, Решетняк! Тепер неодмiнно запишемо вас у самодiяльнiсть. - Та що ви... Та куди менi, - нiяково вiдмагався Решетняк, i при?мно було йому дивитися на сестру, що вся ще свiтилася збудженням. - Решетняк! У вас така мова гарна... Скажiть, коли у вас дiвчина, наприклад, обере кого-небудь... Вперше, розумi?те? То як назвати по-вашому того, до кого вона ма? таке... ну, перше сво? почуття? Решетняк аж лоба наморщив, думав: - Та як... Перволюб по-нашому буде. - Перволюб... Перволюб... - тихо повторила вона, аж нiби трохи сумовито. I вiдiйшла, шукаючи мiсця, де б примостити свiчку. Невдовзi бачив ?? Решетняк уже в товариствi Колосовського: за фiкусом стояли в кутку, вiн на милицях, а вона, стрункенька, випроставшись перед ним, задерши пiдборiддячко, дивилася вгору на свого пацi?нта, i обличчя ?? було вже знову веселим. За вiкном буран гуркотiв. Вслухаючись у грiзнi концерти хурделицi сибiрсько?, думав Решетняк: "Нам гарно, у нас спiви, а як тим, що на фронтi? Не один там чийсь перволюб в таку нiч розпроща?ться з свiтом..." Капа-сестра все ще стояла з Колосовським у кутку за фiкусом. I хоч людно було в коридорi, поводилась так, наче були вони тут однi, стояла одверто щаслива, обдавала Богдана сво?ю сяючою вiдданiстю. А коли на мить погасло свiтло i хтось жартома подав по коридору команду: "Цiлуйтесь!" - Капа в якомусь хвилинному заслiпленнi враз пригорнулась до нього, i вже й самi незчулися, як злилися диханням, як стався той пекучий грiх поцiлунку... Милиця одна з грюкотом впала на дiжку, Капi довелося ?? й пiднiмати в темрявi, та в цей час свiтло з'явилося знов i вже не гасло, i хоч обом було соромно, Капа, нiби випробовуючи свою волю, силу свого почуття, все не зводила з Колосовського паморочного погляду, пила його тим поглядом, i що там було ?й зараз, що хтось побачить, що це не дозволено... "Хiба я не маю права на це?" - наче питали ?? хмелем кидиати довгопони очi. Власне, вiн мав цього ждати. Хiба ж можна було не помiтити по ?? розсяяних очах, усмiшках, навiть по спалахах на?вних скороминучих образ, до чого воно йдеться, не помiтити, як день вiдо дня визрiва? в пiй вже не тiльки сестринське почуття. Знав, що нiчим це не могло закiнчитись, хiба тiльки болем марно вражено? душi, i все ж був би нещирим з собою, якби сказав, що ?? хвилювання були йому непри?мнi, що не зiгрiвала i його сердечнiсть ??, довiра, чистота. Якось, правда, пробував дати ?й дещо зрозумiти, щоб стримати, припинити розвиток ?? почуття, та все ж, мабуть, невдало чи й неохоче це робив... - Скажiть менi, Богдане... Що то за Таня, що ви все марили нею? - спитала з смутлпвим неспоко?м в очах. Не було ревнощiв в ?? голосi, - по могла ж вона собi цього дозволити, та й па якiй пiдставi? - i все-таки це не була й просто цiкавiсть. Найiнтимнiше, найдорожче було те, про що вона питала. Колосовський почував, що давно мав би ?й про це розповiсти, почував, як солодко йому було зараз про це розповiдати... - Нiкому не розповiдав, а вам розкажу, Капо... Поглинутий розповiддю, i не помiчав, як дiвчина, слухаючи, мiниться з лиця, куса? губи, все нижче опуска? голову. Вислухавши, мовчала деякий час, потiм сказала: - Щасливий ви. - I вiдсторонившись, сухо додала: - Iдiть у палату. Наступного дня замiсть Капи чергувала iнша сестра. Ще два днi пе з'являлася Капа, i вже в палатi стали турбуватися, чи пе захворiла, а коли запитували санiтарок, то не могли почути у вiдповiдь нiчого певного. З'явилася Капа аж на третiй день, по обiдi забiгла до них без халата, в гiмнастьорцi новенькiй, в спiдничцi, в чобiтках. З дивним якимось усмiхнено-гiркуватим виразом на обличчi наблизилась до лiжка Колосовського, подала йому книжку-томик ?сенiна. Тiльки Колосовський взяв книжку, з не? випала записка. Записка була з одним тiльки словом: "Люблю". Капа, зашарiвшi?сь, стежила, як вiн чита? то слово, потiм квапливо стала прощатися, побажала всiм одужувати нi видше... - Що з вами, Капо? - запитав хтось, i почули у вiдповiдь: - Ви?жджаю на фронт. Зблiдла, постояла мить i, ще раз глянувши на Колосовського, з очима повними слiз ппбiгла в коридор. Палатники мовчали, ошелешенi. Мнiте час, i не один iз них, опинившись знову на фронтi, в кожнiй постатi дiвчини-медсестри вгадуватиме Капу, не одному ввижатиметься1 вона i на Днiпрi, i на Вiслi, i десь за Дуна?м, в угорських туманах... V Така ясна цiч! Мiсяць уповнi. Крiзь вiття дерев бiлi? клуб серед села-як. писанка, розмальований. Нiби той славетний Воронець десь у передгiр'? Сучави... Пливе то в пилюцi, то по шпоришу тiнь огрузькувато? постатi. Сергiй-оператор, закудланий, нiби щойно з сiновалу, неквапом кружля? довкола клубу, обникув, огляда? його то з фасаду, то з причiлка. Не часто бачиш таку писанку, та ще цей творчий процес нiчний, коли гiлля сво?ми тiнями домережу?, домальову? кимось iз смаком покладений по бiлому орнамент. Мав би розглядати цю писанку не сам, а з тi?ю, що звечора пiшла й зачинилась. Вiд не? першо? вiн i почув про цю писанку. ...Була в тутешнього голови колгоспу улюблена сорочка, пипiита мамою. Йдучи з дому, тiльки i взяв ??. Коли пiсля вiйни повернувся, сама манишка зосталась: сорочка зотлiла й розлiзлась, хоч була лляна. Мами вже не було, тiльки розповiдь вислухав син про те, як бандитня по-звiрячому замордувала ??. Зосталась манишка та, що мама вишила, коли ще юнаком проводжала в Iспанiю... I коли недавно стали будувати клуб, голова зажадав, щоб мамин орнамент з манишки майстри перенесли на клуб. I яскравi? тепер серед садкiв прекрасний будинок-писанка, весь у художнiй оздобi. I всi кажуть: - То сорочка нашого голови!.. "Ганяючись за Кафкою та Бергсоном, чи не прогавлю?мо ми чогось важливого поблизу, - роздумував оператор. - Ось життя чи?сь перецвiта? творчiстю... Життя перейшло в мистецтво, а мистецтво знов проростав в життя - так воно тут коловоротиться. Сучасне переплелось iз минулим - пе вiддiлити... А послухай декотрих схоластiв на обговореннях... Якомусь гладкому продюсеру, може, й не сподоба?ться, що ми знов поверта?мось у вчорашн?. Але ж дистильовано сучасно? теми нема! Наш нинiшнiй день наскрiзь пгрстканий тим, що було... I думка, i вчинок, все життя наскрiзь переткане пережитим... I тим ми й себе вимiрю?м теж..." Роса блищить на листi, па шпоришi. "Росиця, - каже вуйна Домiнiка. - Небесна роска!" Ще одна тiнь наплива? по росянiм шпоришу майдану. З рушницею на плечi сторож нiчний... Мiсячне сяйво сторожу? людина... Це добре. . - Ти, певне, iз тартака? До любки приходив? Чи до кiна? - Я сам роблю кiно. - О мой, то з тих сси? А я думаю, хто тут батяру?... - "Батяру?..." це що значить? - Батярувати - гультяювати - волоцюжитпсь - то все ?дно... Про що ж буде ваша картина? - Про життя. Про дух солiдарностi людей перед лицем зла. - То ? добрий намiр. Люди мають ближчати мiж собою, а не вiддалятись... Кольоровий буде? - Нi, чорно-бiлий. Як те життя. Я хотiв би зробити його ще й нiмим. Дати на екранi свiт знезвучений. Люди кричать, а крику не чути. Крик очима. Самим дiвочим лицем... Нiмий мав сво? переваги. - Пановi виднiше. Нiмий - то й нiмий. - А ви що - байдужi до мистецтва? Сторож добув пачку зiм'ятих сигарет. Операторова рука несамохiть потяглася за сигаретою, - обкурився за вечiр. - Прошу, прошу... У нас при лiсництвi в загорожi ведмiдь жис... з ведмедицею, - вони теж сигарети люблять. З вогнем жують, - туристи привчили... "Старий ма? чуття гумору, - це вже дещо", - всмiхнувся в думцi Сергiй. Бо чогось особливого не ждав вiн вiд цього iнтелектуала нiчного. Сергiй не з тих, якi ганяються за народними дiдами, сподiваючись в кожному неодмiнно вiдкрити .фiлософа. Оператор вважа?, що за плечима ма? рiзних фiлософiй торбу i скорше сам мiг би пригостити цим зiллям стрiчного, хоча б i цього неквапливого на слово дiдка... На екранi вже вiн вибурунював би, цей ходячий колодязь мудростi, сипав би прислiв'ями, а тут мовчить. Чи, може, дотямнв дiдусь, що в наш час неможливо вже бути фiлософом для всiх, постарайся бути фiлософом хоча б для себе... - Наташку, ви, мабуть, не любите кiно? Старий поправив на плечi традицiйну, нiби з кiнобутафорi? взяту берданку, що вiiсiла цiпкою впнл, у землю. - Зiлi мунали. ? тi картину пiд назвиськом: "Люди в кутях". Бо все менше лишастгiся тях, що пороптали сiсан. Що могли б розповiсти всю правду... - I ви теж...