бачите оксатi?
   - А  то.  Ураган  нас  мало  не  потопив...  Трiщало  все...  Матерi  з
дiтиськами кричали вiд жаху - бо ж лячно...
   "Перед  тими  атланлiчiними  ураганами  -  що  то?  урагани  та  смерчi
мистецтва?.. I що всi тi фiлософi? перед збезумiлим криком матерi,  що  ??
дитину - на очах - акули рвуть, розшматовують за бортом..."
   Було таке життя, коли змiзерований хлоп мусив iти свiт за  очi.  Мусиш,
коли вдома мелють кору iз деревi, щоб пекти а  не?  хлiб,  i  люди  ходять
висохлi, як гаки... А по селах  на  розвiшаних  всюди  плагатах  -  великi
люксусовi кораблi, якi швидко доправлять тебе за океан, до  заробиш  торбу
долярiв 1 вернешся знопу пiд найлснiшого цiсаря, бо  нiде  краще,  як  пiд
його короною, тiльки що люд пухне, збира? лободу попiд плотами...
   I людина цiлу? порiг, птахом ста?,  жене  свiтами  за  працею.  Десь  у
Трi?стi ждуть iз шифкаргами кораблiв, виглядають  обiцяного  на  плакатах:
будуть вам гарно урядженi каюти, "кiмнати з музикою", "салон для  пань"...
Потiм приходять старi  смердючi  кораблi:  на  них  доставляють  худобу  в
?вропейськi порти, а звiдси беруть "людей у кожухах"...
   - Замiсть худоби тепер туди нас?
   - А то.
   Обдуренi агентами, на  струхлiй  соломi,  в  антисанiтарi?,  а  хворими
дiтьми,  -  екзотичнi,  недолею  гнанi  за   океан   "люди   в   кожухах",
конквiстадори новiтнi... Замiсть меча  -  коса,  загорнута  в  ганчiрочку,
замiсть бомби - зернятка пшеницi, та маку, та всякого насiннячка, що  десь
там буде посiяне на краю свiту...
   "Кетл пен" - загорода для худоби  в  порту  прибуття.  Сюди  людей.  На
лiкарських  екзаменацiях  чужi  руки  вивертають  тобi  повiки  -  тукають
трахому. Найбiльше горе тому, в кого очi  червонi...  А  ми  ж  пливли  на
такому холодi через океан. В не? очi червонi, бо плакала, а в мене - що на
палубi стояв, пiд дужим вiтром!
   Ждуть ?х  лiси  перозкорчованi,  залiзницi  непрокладепi,  гомстеди  та
вугiльнi шахти, що виберуть з них здоров'я до решти.  Знатимуть  ?х  бiржi
працi всього континенту,  саме  життя  навчить  ?х  чуття  солiдарностi...
Першими iз-за океану вони вiтатимуть Ленiна, привiтають червонi прапори на
рiднiй землi...
   - Зробiть про це фiльм. Бо щодалi нас менше ста?. Навiть тi, яких  тодi
малими, нелiтнiми дiтиськами розгойдував океан, нинi  дiдами  поставали...
Не можу без працi: зробив оце  чотири  колеса  в  лiсництво  i  обкував...
Кiлько годен.  Двох  синiв  маю:  один  iнженер  на  комбiнатi,  другий  у
лiсництвi. Кажу ?м: "Бережiть те, що ма?те здобуте... Тiльки порiвнявши  -
оцiните... Вмiйте дорожити..."
   Похвалився, що ось небiж його  ма?  грати  весiлля,  доведеться  випити
чарку.
   - Багато вже не п'ю, щось ту менi  в  грудях  браку?...  -  показав  на
груди. - Старiсть. О, якби то ся  життя  обертало,  щоб  зi  старого  знов
молодий наставав...
   "Наступна стрiчка буде про них, про "людей у кожухах", - пiд  враженням
почутого розпалено думав Сергiй, повертаючись луками до свого  бiвуака.  -
Ярославi дамо головну роль... Сiльська дiвчина  в  постолах  -  на  палубi
серед хвиль океану... Вона ж дочка цього  середовища,  цього  краю,  нiхто
краще не? не  передасть  почуття  молодо?  людини,  що  ??  житт?ва  буря,
вiдiрвавши вiд рiдного порога, жене кудись на зарiбки за океан... Ось вона
у трюмi чита?  односельцям  Франка...  Ось  вiдкида?  лицяння  матросiв  з
команди... Потiм погляд ?? на океан, на всесилля й безмежжя стихi?..."
   Ярослава - це те, про що йому i солодко, й боляче думати. "О лайдаку! О
мой, мой!" Що означають ?? жарти, ?? розважання? Зда?ться, вона не  вважа?
тебе здатним на сильне, глибоке почуття. А й справдi, чи здатен?  Iнтелект
за тобою всi визнають, ма?ш розум гострий, може, трохи  цинiчний.  А  який
силою  пристрастi,  що  ??  так  цiнують  дiвчата,?  От   Головний,   той,
безперечно, носить у собi прихований вулкан, Ярослава певна цього, ??  очi
тануть при однiй згадцi про свого кумира. "Я вiрю, вiрю його  життю,  його
посрiбленим скроням!.." - вона  здатна  вигукнути  це  десь  у  студiйному
коридорi. Та чи не опуска?шся ти, хлопче, до ревнощiв часом?
   Луки парують озерцями, по-нiчному куряться, невидимi серед трав.  Коней
силуети. В мiсячнiм диму-паволоцi вiддалено  ?хнi  силуети  пасуться...  А
далi помiж кiньми бiле щось сто?ть - дiвчина якась? Дивиться сюди, на тебе
i раптом розганя?ться, мчить просто навстрiч операторовi  (якби  камера  -
влетiла б у камеру!), i вже ось... вiдiрвалася вiд землi.  Лелека!  Летить
низько, безстрашно, за вимахом  крил  величезних  на  мить  зника?  мiсяця
диск... Мабуть, видно ?й з льоту кудлату задерту голову оператора  i  його
освiтлене мiсяцем кругле бальзакiгiсьне воло...
   Пролетiла. Над озеречком  протягла  свою  тiнь,  вiддзеркп.iiiлась  мiж
лiлеями, що бiлiють, мов гусенята, на незрушинi водi.
   А коли наблизивсь до рiчки, ще здалеку помiтив: дво? стоять на мосту i,
схилившись, дивляться в мiсячну воду.



   VI

   - Вона ж його коханка, вся студiя це зна?... - почув  перед,  вiд'?здом
про Ярославу оператор, i його це тодi просто приголомшило.
   - Наклеп! Брехнi  мiщанськi!  -  вигукнув,  повен  обурення,  i  потiм,
знервовано за?каючись, мимрив щось неврозумливо, а та, вiд  яко?  це  чув,
смiючись повторювала:
   - Коханка, звичайна студiйна коханка, i всi знають... Не  зна?ш  тiльки
ти.
   Вона не залишала йому мiсця для сумнiвiв, хотiла, щоб  вiн  прийняв  цю
звiстку як факт доконаний i не такий, що мусив би дивувати.
   - Коханка, ну то й що? Тiльки тому, що вiн одружений, вона не ма? права
закохатися в нього? Ти ж ось у мене закоханий, в замiжню жiнку?
   I мiряла зi смiхом його  ведмедкувату  постать  в  картатiм  довгополiм
костюмi грубого сукна, кудлату велику голову i чимось пригнiченi плечi. Що
був Сергiй у не? закоханий, тяжко, до безтями, - була це правда. I саме це
дико спалахнуло й беззахисне  його  почуття  давало  ?й,  замiжнiй  жiнцi,
весело-iронiчну оту перевагу, необмежену владу над ним, якою, вона  знала,
може скористатися будь-коли i будьяким чином.
   Що вона до нього була теж не байдужа, принаймнi деякий час, -  в  цьому
вiн певен i зараз. Навiть iнiцiатива знайомства належала ?й. Сталося це на
одному з переглядiв, пiсля якого оператор пiшов проводжати ?? додому. Дощ,
i тумак, i жовтки лiхтарiв - такий був вечiр.
   - Що вiдтодi мрiяла з вами познайомитись, - казала Агнсса, - як  ви  не
захотiли до мого чоловiка в групу... - Чому ви вiдмовились?
   - Не хочу бути мулом, запряженим в гарбу ремiсництва.
   - Мiй чоловiк - непогана людина.
   - Можливо, але йому не треба було братись за фiльми. Лгнесi  подобалась
така рiзка одвертiсть молодого оператора.
   - Боюсь, що ви ма?те рацiю. Навряд чи жде його золота пальмова  вiть...
Шлюб мiй iз пим, власне, випадковiсть. Була я тодi ще студенткою, вiр взяв
мене на один епiзод, а потiм обом "щось здалося",  що  було  сприйняте  за
"ото саме"... Разом по?хали у вiдпустку на море, ну  й  тепер...  з  мамою
живу. Вiн на однiй студi?, я на другiй, часом в гостi при?здить  i  навiть
ревну?... Все, як годиться.
   - До мене теж ревнуватиме? - спитав Сергiй.
   - О, до вас, мабуть, найбiльше. Бо про вас тiльки й чу?ш:  талант!  Тут
ревнощi будуть подвiйнi.
   - Нiколи не думав, що опинюсь в такiй ролi...
   - Яка ж роль? Що проводжа?те шлюбну жiнку? Що пiд одною  парасолькою  з
нею? Але ж дощить!
   I вона сама тулилась до нього пругким сво?м  станом,  i  Сергi?вi  було
любо  слухати  рiвний  перестук  ??  каблучкiв  по  асфальту.  Щось  майже
неймовiрне було в тому, що вона, така ставна, ефектна, звернула  на  нього
увагу i навiть побажала зазнайомитися з ним,  дарма  що  був  того  вечора
навiть неголений, одягнутий з  видимим  недбальством,  прокурений  мiцними
кубинськими сигаретами. Неймовiрно було, що саме  ??  веде  вiн  пiд  руку
серединою бульвару i хвацьковито демонстру? перед  нею  свою  похмуркувату
дотепнiсть,  грубуватi  богемнi  штучки,  критику?  бронзового  коня,  що,
втиснутий мiж тополями, затулив хвостом всю перспективу бульвару, - i  хоч
дотепи були не найвищого гатунку, однак Агнесi вони припадали до смаку.
   - З вами весело, з вами цiкаво. Хочете мати мiй телефон?
   I дала йому номер  свого  домашнього  телефону.  Перш  нiж  зникнути  в
парадному, рука в бiлiй рукавичцi  потрiпотiла  в  повiтрi  з  теплотою  i
приворожливiстю,  пальчики,  вiддаляючись,  кiлька  разiв  ворухнулись   в
якомусь майже iнтимному жестi.
   Ледве дiждавшись .наступного ранку, Сергiй уже  телефонував  пальчикам.
Рiвно о дев'ятiй. Нiхто йому не вiдповiв, гудки в трубцi були якiсь  майже
насмiшкуватi. Може, вона ще спала, а мама була на базарi? Чи з ним  просто
не хотiли розмовляти, знали, що втьопався, що  телефонуватиме  о  дев'ятiй
нуль-нуль. I десь там весела особа  якраз,  може,  iронiзу?  глумливо,  що
ковтюх цей зважився, що посмiв...
   Десь о дванадцятiй йому все ж таки вдалося почути Агнесу. Сергiй  почув
?? диханпя, швидке, схвальоване, аж нiби трохи злякане, потiм  був  голос,
iнтимно-стишений:
   - Цо ви?
   Того дня вони обiдали  разом  в  замiськiй  корчмi,  де  все  було  пiд
модернiзовану староiзiiну: важкi дубовi столи й  такi  ж  впжкi  рiзьбленi
стiльцi, - свого вона ледве могла зрушити з мiсця, щоб пiдсунутись  ближче
до  Сергiя.  Пiд  майже  заздрiсними  поглядами  iнших  компанiй  бавилась
дерев'яною ложкою, дарувала  сво?му  кавалеровi  чарiвнi  усмiшки,  потiм,
нахилившись близько, слухала, що вiн ?й скаже. А вiн, щасливо-заслiплений,
що вона з ним, що вона бiля нього, признавався, скiльки мук зазнав  за  тi
години, доки висiв на телефонi, слухаючи у вiдповiдь насмiшкуватi гудки.
   - Чому ви не брали трубку?
   - Набридають дзвiнками... Не сподiвалась,  що  це  буде  вiд  вас.  Що,
власне, так швидко. Ми ж перед тим нiби тiльки розстались.
   - А для мене то була вiчнiсть. Ну хай, думаю, но буде слiв...  Один  би
лише подих у трубку, золота  секунда  мовчанки,  i  все...  I  вже  людина
щаслива.
   - Ну ось тепер ми з вами в корчмi. I я не спiшу. Я буду слухати вас.
   Досi соромно за те закохане белькотання, оголювання  почуттiв,  за  той
вiдвертий стриптиз душi, що був би смiшним,  якби  не  був  таким  дитинно
щирим.
   Розповiв ?й навiть те, що рiдко кому розповiдав у життi.  Як  партизани
пiдiбрали його, малого, десь бiля  попелищ  того  полiського  Лiдiце.  Мов
пуцепя здичавiле, до людей но" йшов, зубами вiдгризався...  Приручив  його
лiкар партизанський, взяв шефство над хлопчиком. Вночi вири? дучку в сiнi:
лiзь, ховайся вiд  вiтру...  Але  ж  ноги  хлопцевi  замерзають,  особливо
прострiлена... Якось вночi, коли дуже холодно стало, лiкар закотив на собi
спереду сорочку: "Клади ногу до тiла! Грiй!" I так грiв малого цiлу нiч, а
сам- у черевиках. Треба було гiпсу,  а  гiпсу  нема.  Глину!  Перекип'ятив
глину, щоб була стерильною, домiшав спирту, i задубiв "гiпс"! Але в дорозi
лама?ться. Тодi лiкар набрав на скипидарнiм заводi тирси в  коша,  посадив
туди майбутнього кiнооператора i так у тирсi возив...
   - Але як завелись у нiй блохи!.. Так довго возив. Аж я розбалувавсь.  -
I сльози блищали в Сергiя на очах. Агнеса грiла його сво?м спiвчуттям:
   - Дивно, як iз тих руйнiвних  туманностей  вiйни  iскоркою  проблиснуло
чи?сь життя... Життя, що нiби зародилось спонтанно i вже мало в србi  гспи
винятково? обдарованостi...
   - Лестощi не приймаються, - сказав  Сергiй.  Агнсса  засмiялася,  потiм
заговорила з довiрливою вiдвертiстю:
   - Я не люблю свого чоловика. - I це  можна  було  розумiти  ще  й  так:
"Отже, я вiльна покохати будь-кого iншого, ну хоч би й вас..." - Та й вiн,
знаю, не пала? до мене любов'ю... Для нього я  власнiсть,  просто  красива
власнiсть, яку вiн бо?ться втратити...
   - Що ж вас ?дна??
   - Мабуть, звичка. Та й не можу ж я бути одна.  -  Вона  всмiхнулась.  -
Актрисi бути однiй якось не личить, хiба не так? З'явля?ться одразу  табун
лицяльникiв, i кожен хитру?, як би зробити з тебе коханку...
   Обо? були в доброму настро?, багато жартували того дня. На  якiйсь  уже
стадi? раптом сказала Агнеса, розблискотiвшись очима:
   - Але все це неправда, не вiрте всiм оцим сповiдям... Не було спокушань
на?вно? дiвчини, не було обiцянок, що станеш кiнозiркою через грiх...  Був
несмачний роман молоденько? студентки з .немолодим уже режрсером, яку  вiн
взяв спершу на епiзод, а потiм у жони, розiрвавши свiй попереднiй  шлюб...
Тепер i ми з ним далекi одне одному. Але ж  хiба  я  перед  ним  винувата?
Мусить бути чуття винуватостi, що з вами ось тут веселюсь, розважаюсь?
   - Закоханi не можуть бути нi перед ким  винуватi!..  А  ми  правдивi  в
сво?х почуттях, - аж на таких нотах вiн тодi говорив.
   - Вам добре, вас визнано, вас називають надi?ю нашого кiнЬ, а  як  менi
жити, майже неудачницi? Кажуть, красива, але роль поки видереш... До  того
ж молодшi пiдростають, падають режисерам в обiйми... Може,  в  мене  вдача
погана? Зухвала, рiзка i навiть небезкорислива...
   - Це, певне, передалось вiд нього?
   - Нi, це не вiд нього... Вiрнiш, не тiльки вiд нього... Але й цьому  не
вiрте, це все наносне, оце пiр'я цинiзму.  Облетить,  i  зостанеться  щось
малече, беззахисне, непристосоване...
   - Це я помiтив.
   - А я теж помiтила... що я вам подобаюсь! I зараз це  бачу...  Скажiть,
ви взяли б мене  хоч  на  будь-яку  роль,  хоч  статисткою...  Щоб  курила
сигарети... На озерi купалася - в освiтленнi  виграшнiм  i  спокусливiм...
Гляньте, якi ноги! Правда ж, гарнi? На студi? небагато знайдеться таких. -
I смiялася вiльно, розбишакувато.
   Прощаючись iз ним, уже в таксi вона черкнула його  летючим  поцiлунком,
опалила, i пiсля того вiн, зда?ться, уже зовсiм втратив був розум. Надто ж
коли вона полетiла на деякий час  до  чоловiка,  а  повернувшись,  неохоче
вiдповидала на телефоннi дзвiнки: взяла звичку  лише  дихати  в  трубку  -
схвильовано й мовчки. Провiдувати себе теж йому но дозволяла,  хоч  нiбито
нездужала.
   - Я незабаром сама тобi зателефоную, - сказала якось вона, i це "тобi",
вимовлене  майже  змовницьким  тоном  грiшницi,   вчувалось   йому   потiм
цiлiсiньку нiч.
   До не? пiсля того не мiг додзвонитись. Не мiг дочутись, що там. А  там,
зда?ться, бушували спустошливi бурi. I, зда?ться, мама, тобою й не бачена,
керувала тими стихiями, i щось вiддалялось од тебе, рiвноцiнне життю, а ти
був у тому  станi,  коли  неприязний  телефонний  гудок  пережива?ться  як
катастрофа. Щось вiддалялось, полишаючи по  собi  ру?ну  й  спустошення...
Храм  свiтла  й  радостi,  що  його  вже  встигла   вибудувати   фантазiя,
розвалювався, про це кричали йому передчуття.
   Кiлька тижнiв минуло так.
   Згинув би, напевне  згинув,  якби  не  робота,  до  яко?  залучив  його
Колосовський. Сказав Сергi?вi у хвилину довiрливостi:
   - Мистецтво потребу? закоханих, приймав навiть  закоханих  нещасливо...
Воно i горе, i бiль твiй перетоплю? в творчiсть.
   Ягуар Ягуарович, видно, теж догадувався про душевний стан оператора, бо
час вiд часу пiдкидав йому втiшнi сентенцi? у сво?му стилi:
   - При найкращих устроях, при найдосконалiших конституцiях  людина  може
бути нещасна, ось у чiм проблема проблем... Хiба нi?
   Агнеса згодом таки  сама  подзвонила.  Призначила  побачення.  На  тому
самому бульварi мiж тополями. Сергiй пiщов  на  побачення  з  найрiшучiшим
намiром домогтися вiд не? нарештi ясного  слова.  Вiн  ладен  був  iти  на
будь-якi крайнощi, ладен був втратити все, аби лиш здобути те, чому й цiни
нема i що зветься коханням. Якщо вона ма? до нього хоч якесь  почуття,  то
це надасть ?м обом вiдваги, i ми подола?мо все, все, тiльки ж  треба,  щоб
нiякi  перепони,  найтруднiшi  труднощi  не  стримали  нас!  "Треба   жити
вiдважно, - так вiн ?й скаже пiд час побачення, -  жити  вiдважно,  кохати
вiдважно,  в  цьому  спасiння!  Не   пiддатись   обставинам,   умовностям,
пересудам,  iнакше  вони  зроблять  з  нас  напiвлюдей!  Тiльки  вiдважно,
нарозхрист! В цьому перемога". Весь  смисл  життя  йому  враз  прояснився;
студiя з ?? пристрастями, професiйнi клопоти, суперечки,  дискусi?  -  все
враз вiдступило на десятий план, стало мiнiатюрним порiвняно з  можливiстю
бути з коханою жiнкою, порiвнями з щастям, щохвi?лшш бачити ??, чути голос
з ласкавим отим придиханням, торкнутись рукою ??  високо?  ши?,  плеча.  З
жахом думав, що могла б вона  ви?хати  кудись  i  вiн  мiг  би  з  нею  не
зустрiтись, розминувся б назавжди у вирi життя, як перед тим розминався  в
багатолюддi студi?. Благословляв той вечiр, що випадково звiв  ?х,  i  той
дощ, що загнав ?х пiд одну парасольку...
   Ще був день, i на але? не та була публiка, що  виходить  па  побачення.
Пенсiонери-чепуруни з розгорнутими газетами, молодi тати, що прогулюють  у
вiзочках сво?х потомкiв, всебачачий мiлiцiонер у будцi  неподалiк.  Сергiй
прийшов на побачення в станi збудження i знервованостi. Стороннiм неважко,
звичайно, було догадатись, чого цей кудлатий дивак у  замшевiй  куртцi,  з
недбало кинутим круг ши? кашне нетерпляче сну? по але? туди й сюди.  Блiде
розповнiле обличчя нiби заспане, а в очах повно неспокою... То розженеться
майже бiгцем униз, бо зда?ться, що то вона  з'явилась  в  кiнцi  але?,  то
раптом повернеться i закроку? вгору, раз у раз  озираючись  назад,  бо  не
зна?, звiдки вона мусить з'явитись. Один силует щойно розчарував, i одразу
приваблю? iнший: ото ж нiби хтось схожий на не? сидить край але? па  лавцi
- може, вона? Пiдiйшов - зовсiм незнайома  дама  апельсин  ?сть.  Вiдщипу?
дольками i кида? и рот. Аж розсердився на той  апельсин.  А  молодi  тати,
здасться,  пересмiхаються,  ?м  розвага,  кожен   реагу?   посiюсму:   той
спiвчува?, а тому по  губах  повзе  ледь  сюмiтна  iронiчна  усмiшка:  що,
мовляв, не  вийшла?  Заставила  нести  вахту?  Нiчого...  бува?...  Нашому
братовi на цiй стадi? тiльки терпи... А може,  й  зовсiм  вона  не  вийде.
Ясно, по вийде. I серед велелюддя мiста найсамотнiшим себе вiдчув, i  така
туга враз огорнула душу, що й власне  життя  пiсля  цього,  здалося,  буде
позбавлене сенсу, втратить будь-який смак i доцiльнiсть.
   Все ж Агнеса прийшла. В плащику iмпортному, в рожевiй косинцi,  що  так
гарно тримала волосся. Наблизилась, блiда  пiсля  недуги  i  вiд  того  ще
гарнiша, ще дорожча йому.
   - Пробач, що спiзнилась, - сказала м'яко, подаючи руку в  рукавичцi.  -
Мама не пускала.
   - Ти в не? питалася дозволу?
   - Аякже, це ж мама. В мене  вiд  не?  нема  та?мниць.  Чи  я  мусила  б
приховати?
   Йому здалося, що саме в цьому причина всiх утруднень  i  вiддаленостей,
що виникають у ?хнiх вза?минах. Але ж тепер ти нарештi бiля мене, тепер  я
тебе не вiдпущу! I, не вiдпускаючи ?? руки, сказав з  невмiло  затамованим
болем:
   - Нiкого не треба було посвячувати в нашi почуття,  бо  ыааряд  чи  хто
збагне ?х у справжностi, навiть мама рiдна... Адже  для  цього,  ?й  треба
бутп б самiй в станi закоханостi... Горiтi? в оцiм кострищi, що  спалю?...
Сналю? принаймнi одного з нас, - глянув на не?, чекаючi? доповнення, проте
Агнеса  вiдбулась  мовчазною  усмiшкою.  Тодi  сказав  уже  з  запалом,  з
внутрiшньою певнiстю: - У коханнi нема  суддiв,  нема  порадникiв,  е  лиш
закоханi. Щасливi або нещаснi.
   - Мабуть, це неминуче, - згодилась вона. - "Хто з любов'ю не  зна?ться,
той горя не зна?..." - ось вона, мудра дiалектика почуттiв.
   Вона наче знала, чим солодко поцiлити в саме серце його,  закоханого  в
красу рiдно? пiснi, в отi солов'?нi канти, про якi вiн якось ?й говорив.
   Довго блукали вулицями того дня, заходили в якiсь  парки,  на  безлюднi
але?, i  Агнеса  весь  час  тулилася  до  нього,  нiби  вiд  холоду  чи  й
справдi-таки   промерзала.   Збоку   вони   могли   б   видатись    цiлком
благополучно-щасливою парою, одначе розмова чомусь була важка, кострубата,
раз у раз опинялись нiби над урвищем,  здавалось  Сергi?вi,  ще  крок,  ще
пiвкроку  -  i  крах.  Це  тодi  вона  кинула  на  адресу   Ярослави   отi
приголомшливi, схожi на звичайнiсiньку плiтку слова, якi,  проте,  не  раз
останнiм часом навертаються Сергi?вi на думку: "Не коханка?  А  звiдки  ти
певен?" Саме тодi знiмали проби, повинно було вирiшитись:  кого  брати  на
головну?
   Агнеса вже чула про ?хнiй майбутнiй фiльм, i  кiлька  разiв  у  розмовi
вона нiби жартома заторкувала делiкатну тему: чи не взяли  б  вони  ??  на
головну роль? Оператор знав, що це неможливо,  i  пробував  теж  вiдбутися
жартом, але вона все  настiйнiше  домагалася  яко?сь  обiцянки  чи  навiть
гарантi?:
   - Ти  ж  можеш  вплинути  на  свого  Головного.  Попросити.  Чи  навiть
наполягти. Адже вiн тобою дорожить... Звичайно, цс  буде  нелегко,  бо  до
мене вiн ма? чомусь неприязнь, може, тому, що я не належу  до  числа  його
поклонниць... За ним же декотрi так упадають! Якась,  кажуть,  психопатка,
що ?? брали статисткою, тепер щоразу пiдстерiга? його бiля студi?,  полю?,
засипа? листами,  на  профком  подала  заяву,  що  вiн  чорнокнижник,  ваш
Колосовський. Приходить до не? вночi в образi пекельника  i  спокуша?,  бо
заради успiху свого фiльму нiбито уклав угоду з самим дияволом, як зроби к
це колись доктор Фауст.

   Щось таке Сергiй уже чув, це його розважало:
   - Не знаю, як щодо тих спокушань, а от заради фiльму... То хто з нас не
пiшов би на угоду навiть iз самим сатаною... Щоб тiльки  впiймати  мить...
Впiймати справдi генiальний кадр!
   - Всi, ви такi. Одержимi. Хiба для вас щось iсну?, крiм фiльмiв? I  ваш
отой... може, вiн чорнокнижник  i  ??  Чого  вiн  такий  похмурий  у  вас?
Непiдступний, суворий. Все iстину шука?? Скажiть йому, що всi iстини давно
знайденi.
   - О нi! Шукати й шукати - цього па всiх вистачить...
   - Шукайте жiночих усмiшок, Сергiю! I йому це порадьте.
   - Якби йому на вибiр: усмiшку Лоллобрiджiди чи  зблиск  iстини  -  вiн,
мабуть би, вибрав останн?... Одоржимии - це вiрно. Людина, яких у  пас  на
студi? небагато. Я почуваю просто гордiсть, що працюватиму з ним.
   - От вiзьмiть i  мене  до  групи.  Наполяжте.  Зрештою,  ви  це  можете
поставити йому як свою неодмiнну умову. Вiн змушений буде... Хiба я  гiрша
за ту вашу захiднячгку? Не розумiщ, чим  вона  всiх  вас  вчарову??  Що  з
Гуцулi?, що мамалигу з дитинства ?ла?
   - Здасться, Ярослава якраз не з гуцулiв, а з бойкiв... Бойкiвна!
   - Один чорт! На кожному кроцi  хизу?ться,  кокету?  сво?м  походженням,
вона, бачте, iз роду лiсорубiв та рiзьбярiв... Куди ж пак!  Франко  до  ??
дiдуня в хату заходив.
   - Будьмо ж справедливi, Агнесо.
   - От i будьмо. Я теж хочу вийти на екран, поки зморшки не вкрили... Я ж
знiмалася. Подивiться мене у фiльмi, хоч у тому короткому епiзодi...
   "Я вже дививсь, - так мусив би ?й вiдповiсти. - Бачив, як ти посилала з
екрана сво? робленi усмiшки, весь час манiрилась-пiд свiтлом  юпiтера,  не
могла  не  думати  про  те,  що  тобою  мусять  милуватись,  що  ти  мусиш
подобатись... I як менi боляче було вiд тво?х фальшивих жестiв, вiд  того,
що ти дерев'яна, роблена, що ти не артистка. За один кадр  можна  полюбити
i... розлюбити можна за один кадр, люба моя!.."
   Але вiн цього ?й  не  сказав,  вiн  не  хотiв  ранити  ??  самолюбство,
розвiювати ?? самообман. Бо хоч вона й не  артистка,  i  нiколи  не  буде,
проте вона не переставала хвилювати  його  й  пробуджувати  в  ньому  жагу
близькостi.
   Ссргi?ву мовчазну ухильнiсть Агнсга витрактувала на свiй лад:
   - Чи ти теж вiдда?ш перевагу  Ярославi?  Теж  заполоронпй,  заслiплений
нею? Всi ви побожеволiли там...
   - Проби показали: Ярослава саме та! Артистка милiстю небес...
   - А для чого ж тодi я тобi? - ?? очi  примружились  хiiжувато  i  голос
став холодний. - Для корчми? Для розваги? На одну нiч? Нi, вибачай...
   Згадуючи пiзнiше цю сцену, Сергiй вiддавав належне  Агнесi:  вона  таки
здорово в нiй зiграла! З щирим пафосом, з благородним обуренням!..  Навiть
отi богемнi вульгаризми додавали пiкантностi!
   - Я не з тих, що на одну нiч! Вибирай мiж нею i мною.
   Такими були ?? завершальнi слова.
   Не прийняв ?? ультиматуму. Йдучи на це побачення, ладен був - i  це  не
перебiльшення - пожертвувати  ради  не?  сво?м  життям,  але  пожертвувати
мистецтвом... Нi, цього вiн не мiг. Виявилось, що такий вiн у цих речах.
   - То хто ж гратиме?
   - Гратиме Ярослава.
   - I це остаточно?
   - Так.
   Сво?ю вимогливiстю, категоричнiстю Агнеса мовби сама зруйнувала себе  в
його очах, змусила протверезитись, прозрiти.
   Оператор був майже радий сво?му тяжкому розчаруванню. При всiй гiркотi,
воно все ж повертало йому  свободу,  давало  сили  й  можливiсть  знову  з
головою пiрнути у творчiсть, прагнучи бути тим,  ким  вiн  найбiльше  бути
хотiв билицарем мистецтва.
   Як кожен закоханий, я  жив  тодi  в  iрреальному  свiтi,  -  думав  вiн
пiзнiше. Буря фантазiй несла мене, сп'янiлого  й  запамороченого  жiночими
звабами, аж поки пiд холодним ударом ?? слiв чари зiйшли,  злетiли,  i  ти
вiдчув голос ?? справдiшнiй, з зарядом недобро? практичностi,  корисливого
розрахунку, голос, що чогось вимагав, ставив якiсь умови... Не так  навiть
тi умови були  страшнi,  як  скалки  прицiнювання  в  очах,  отой  холодок
практицизму й душевно? черствостi, що враз усе зруйнував, розвiяв,  оголив
у неприкритостi, i ти вгледiв, змоторошнiвши, що кохав лише витвiр власно?
уяви, вмирав за iлюзорний iдеал жiнки, що його так буйно  й  самозабутньо,
самим лише поривом душi витворила твоя фантазiя.
   Пережита драма не пройшла для нього  безслiдно.  I  якщо  його  дух  не
занепав, якщо сам вiн не опустивсь, то, може, ще й  тому,  що  його  мовби
оздоровлювала сама творча атмосфера групи  i  отой  високий  взiрець  двох
закоханих, що ?х вiн мав фiльмувати, на плiвцi мав вiдтворити ?хн?  чисiе,
мов яблуневий цвiт, кохання. В найтяжчi хвилини Сергiй  знаходив  у  ньому
для себе моральний еталон, взiрець-емоцiйно? шляхетностi.



   VII

   Вдосвiта  прибули  машини.  Двожильнi  студiйнi  водi?  пригнали  майже
форсованим маршем фургони iз спорядженням, привезли  бутафорiю,  тонваген,
лiхтваген, - Ягуар Ягуарович волiв мати свою тут пересувну електростанцiю
   Доки Ярослава неприкаянно блукала цiлу нiч,  розтерзувана  сумнiвами  -
грати чи не грати, йти па майданчик чи  таки  вiдмовитись,  -  машини  тим
часом десь рухались  нiчною  колоною,  кiновиробництво  владно  насувалось
сво?ми  планами,  вимогливiстю,  неминучiстю,   воно   не   хотiло   знатп
Ярославиних сумнiвiв та вагань планами студi? вагання тво? не передбаченi!
   Технiки по  апаратурi,  освiтлювачi,  гримери,  костюмери,  бутафори...
Колектив людей, якi все  вмiють,  майстри  на  всi  руки,  людей,  якi  не
шкодують себе,  не  рахуються  з  часом,  коли  наступа?  спека  кiножшiв.
Колосовський  i   Сергiй-оператор   були   задоволенi   сво?м   здруженим,
квалiфiкованим  колективом,  Ярославi  теж   при?мною   була   перспектива
працювати з такими людьми.
   Привезли купу студiйних новин. В цеху друкування те, а в монтажному те,
того "пробили",  а  тому  довелось  перезнiмати  триста  метрiв,  а  того,
зда?ться, покладуть "на полицю"...  I  ще  новина:  був  процес.  Вiдбувся
нарештi суд над тим студiйним типом, що погнав Iванну в огонь,  погнав  ??
за п'ятим чи десятим дублем для свого бездарного фiльму пi'д  претензiйною
назвою: "Ми проти тебе, Прометею"... Винуватець дiстав  належне,  i  нiхто
йому зараз тут не спiвчував: загиблу актрису на студi? любили.
   З  прибуттям  тилiв  експедицiя  закипала   життям,   дiставала   змогу
розгорнутися силами. Щоправда, час найсуворiп?ого режиму ще попереду, коли
не буде для них нi дня, нi ночi, коли зганятимуть всiх о 5-й ранку,  а  за
найменше запiзнення Ягуар Ягуарович не даватиме нiкому пощади. Ще попереду
тi хвилини священнодiйства, коли режисер на майданчику при нiби ритуальнiй
затихлостi всiх вiдкличе актрису вбiк, щось шепне ?й,  майже  iнтимно,  як
напуття перед польотом, i вона кивне на знай  згоди:зрозумiла,  мовляв,  а
потiм, внутрiшньо перетворюючись, вона нiйдо и свiтло, в  те  силове  коло
камер та юпiторiп, i оператор, що  часто  перед  тим  ходив  нiби  сонний,
якийсь нiбп закупялий на ходу в сво?х думках, тепер з  виглядом  Чапая  на
полi бою, в дикiй сво?й розкудланостi випроста?ться,  зиркие  сюди,  глянс
туди, миттю оцiнить все. "Промiнь лiвiше,  промiнь  правiше!"  -  чутимуть
освiтлювачi владнi його команди  i  викопуватимуть  ?х  швидко,  умiло,  з
готовнiстю.
   Завтра-почнеться битва за те, що  зараз  поки  що  перебува?  в  стадi?
становления, ще майже безформне, подiбне до тi?? первопочатково? глини,  з
яко? праотець колись  щось  там  .вилiпив,  сформував...  Iз  пошукiв,  iз
дискусiй,  з  палких  вiзiй,  доробок,  переробок,  iз  хаосу  готувань  i
виношувань! мусите витворити той свiт, що з монтажного цеху вийде потiм на
екрани, до людей.
   А поки що Ягуар  Ягуарович,  вiрний  принципам  гуманностi,  да?  людям
можливiсть перепочити з дороги, i Сергi?в друг - чудовий  бутафор  шостого
розряду - поспiша? до рiчки iз спiнiнгом, допитуючись, де  тут  мiсця  риб
неполоханих...
   Сергiй-оператор, голий до пояса, кинувши рушник через плече, теж пряму?
.до рiчки, до того  свого  улюбленого  каменя,  куди  вiн  щоранку  ходить
зарядитись бадьорiстю. Видно, що оператор в  доброму  гуморi,  бо,  йдучи,
наспiву? щось  латинське,  з  усього  можна  розiбрати  одне  лише  "аве",
повторюване на рiзних регiстрах. Очевидно, цим "аве" хлопець спiва?  хвалу
чудовому  лiтньому  ранковi,  рiчцi  i  рожевому  сонцю,  небесному  цьому
рефлекторовi, який да? таку повноту освiтлення всього довколишнього  -  не
зрiвняти iз тим, що дають дiги... Рiчка  шумить,  як  i  всю  нiч  шумiла,
рiвно,  спiвучо,  ?  в  ??  шумi  своя   водяна   музика.   Попiд   кущами
оливково-темна миготливiсть води. Шум течi? заспокiйливий. З музикою  води
не дисону? вiддалений щебiт дитячих  таборiв,  розкиданих  по  берегу,  де
смаглявiють школярi та дошкiльнята, вивезенi  сюди  з  рiзних  пiдпри?мств
району. Хто в  наметах,  а  хто  влегких  дощатих  будиночках,  оздоблених
вiзерунчато-бiлими  наличниками.  Вище  по  течi?  ще  один  табiр   буду?
вагоноремонтний завод, будiвництво почали з того, що  поставили  величезну
арку,  крiзь  яку  могли  б  пройти  римськi  легiони   з   усiма   сво?ми
гладiаторами... З таборiв часом з'являються стихiйнi делегацi?  пiонерчат:
"Дядю, що ви будете знiмати?" - "Знiматимем рiчку". - "Оцю  рiчку?  А  чим
вона знаменита?" - "А тим, що в нiй точе мудра, жива вода з гiр... I що  з
по? оленятка пили, в пiй  ?хнi  мордочки  вiддзеркалились...  Хiба  ви  ??
помiтили?"

   Камiння пiсля ночi холодне, вода наскрiзi прозора, оператор забродить у
не? по колiна; нахилi?вшi?сь, обхлюпу? себе до  пояса,  насолоджу?ться,  -
його бадьорить ця вранiшня крижана купiль.

   - Слава Йсу!
   Це товариш Пищик, редактор  фiльму,  наблизившись  з  рушником,  милом,
зубною щiткою, так жартома вiта?ться до оператора за мiсцевим звича?м.
   - Навiки слава! - вiдповiда Сергiй сво?му колезi  -  реально  iснуючому
редакторовi ще неiснуючого фiльму.
   Натоптуватий симпатичний товстунець, геть облисiлий на чеснiй студiйнiй
службi. До блиску вiдполiрована голова, чорненькi  вусята,  губки  рожевим
пуп'янком  -  це  i  ?  товариш  Пищик,  або  Малюпусiнький,  як  його   в
сентиментальнi хвилини голубливе назива? Сергiй. Малюпусiнький буде ?х тут
редагувати. Житт?люб, ерудит, сто штанiв протер на студiйних стiльцях, сто
директорiв пережив, ця людина зна? якiсь секрети студiйного довголiття.
   Редактор дивиться на воду розчулено.
   - Так оце, Сергiю, вона i ?, ота фiлософська вода, в яку не можна двiчi
вступити?
   - Вона самiсiнька. Якраз з оцього каменя помiтили  колись,  що  все  на
свiтi тече, все мiня?ться.
   Пищик,  присiвши  на  гранiтовiй  брилi,  пробув  зачерпнути  водицi  в
пригорщу, але це йому не одразу да?ться - пузце заважав.
   Сергiй грима? басовито:
   - Лiзь у воду!
   - О нi...
   - Пушкiн крижанi ванни приймав. Пiсля того йому добре писалось.
   - В цьому ми не схожi з Пушкiним: де для нього поезiя, там для  мене  -
нежить. Хронiчний катар. А редактор мусить берегти себе, щоб не посиротити
вас на самому початку сходження до вершин.
   Пищик, бавлячись, торка? воду пальцем  i  одразу  ж  вiдсмику?,  рожевi
пуп'янки губенят в'яжуться в тиху усмiшку:
   - Яка прозорiсть... Ось про кого  я  з  певнiстю  мiг  би  сказати:  як
редактор, я тебе наскрiзь бачу. Читаю твiй текст i пiдтекст. Он аж iз  дна
просвiчують камiнцi.
   Сергiй, натершись до червоного рушником, теж присiв бiля нього.
   - I ти справдi певен, що бачиш ?? наскрiзь? Оцю античну воду, в яку всi
мудрецi дивились i тiльки й дiйшли до висновку, що "я знаю те,  що  нiчого
не знаю"? Справдi, яка красива вода! Люблю саму фактуру  води...  Оцей  ??
шум гармонiйний, ?? вранiшнi блiки... А веснянi потоки ти бачив? Коли  йде
сила весни, налива?, заповню? всi виямки, вирiвню? всi кривизни,  наближа?
все до iдеальних  форм...  Пiдкрада?ться  непомiтно,  де  вузьке  мiсце  -
з'явля?ться бистрiнь... Об щось зачепилась - пеньок чи гiлка - i  вже  там
iскриться, вирчик зробивсь, мерехтить прискорена  течiя...  До  вчора  був
бережок - в ньому торiшн? пiд водою  рiзьблене  листя  дубiв.  Залiзне.  I
з-пiд нього травиця жива, золенюсiнвка,  водичка  ??  ворушить...  А  вода
росте, росте! Уже розлилась, пару?... Тiнi дерев стоять у водянiй  тишi...
Пахне життям!
   - Просто панегiрик на честь аш-два-о!
   - Ти ж тiльки вдивись... Це не просто аш-два-о... Яка  енергiя  потоку!
Цей його вiчний плин,  сповнений  iдеально?  пластики,  хвильова  динамiка
свiтла, що в  сво?х  блiкахпереблпскуваннях  несе  зараз  саму  чистоту  i
свiжiсть життя...
   Сергiй ще раз шугнув у воду, обдав нею себе,  забризкав  редактора,  аж
той вiдскочив, ойкнувши. Оператор, вибравшись iз потоку, став  на  каменi,
ще  раз  мiцно  терпужить  себе  рушником,  тiло  горить,  Пищик  зауважу?
похвально:
   - А ти моцний, Сергiю. З задатками атлета середньо? ваги... Я гадав, на
тобi значно бiльше накопичень...
   - Саме залiзо м'язiв, - Сергiй, згинаючи руку,  демонстру?  бiцепси.  -
Апаратура да?. Хочеш;  вiзьму  тебе  апаратуру  тягати?  Всебiчно  корисне
заняття.
   - А хто ж редагуватиме вас?
   - Ах так, я про це й не  подумав.  Без  вашого  ж.брата  мп  пропали...
Слухай, який у тебе  стаж?  По-мо?му,  ти  редактор  iз  сповитка.  Виник,
мабуть, ранiше, нiж студiя?
   - Вiдколи народилась вона, вiдтодi виник i я. I вовiки перебудемо  так,
нерозлучнi. Ти i я. Як позитивний i негативний заряд, що iснують тiльки  в
?дностi, поокремо ?х природа не зна?.
   - Ти, звичайно, позитивний?
   - Чув, як орнiтологи класифiкують птахiв? ? кориснi, ? шкiдливi.  Ще  ?
шкiдливо-кориснi i корисно-шкiдливi...  Так  от  я,  зда?ться,  належу  до
останнiх: згодься, що вiд моiiе таки бiльше користi, анiж некористi.
   - За це тебе й любимо.
   - Що б пак! Якби могла ваша  вдiкiвська  мафiя,  вона  б  мене  в  оцiй
рiчечцi мiлководнiй втопила. Я для вас "персона нон грата". Але що ви  без
мене? Пусти вас на волю стихi?, ви б нiколи б не закiнчили фiльм.  З'?дали
б самi себе в дискусiях, сто  разiв  на  день  переробляли  б,  мiняли  та
викидали i знову вставляли...
   - А може, це i ? творчiсть?.. Вирування оце,  пошуки  безкiнечнi...  Ти
помiтив: навiть робiтник-декоратор iнодi, працюючи  без  ескiзiв,  вносить
щось сво?, оригiнальне...
   - Багато галасу даремно - ось що у вас без мене було б... Бо  ви  ж  як
дiти. Люди настрою, хвилинних реакцiй, митт?вих спалахiв...
   - Ясно: ти ?диний мiж нас втiлю?ш тверезий голос розсудку.
   - Мислення ваше iмпульсивне, хапливе, вам нема коли зосередитись...  Що
побачив, що його вразило, - уже цим заслiплений,  уже  захмелiв;  що  досi
було - те не так, те все до дiдька, давай новий епiзод,  нову  сцену,  вiн
уже й забув  про  те,  куди  мусить  вести  всiх  вас  надiйна,  тверда  i
затверджена сценарна дорога.
   - Але ж наш Головний - людина цiлеспрямована, цього, сподiваюсь, ти  не
станеш заперечувати?
   - Цiлеспрямованiсть його визнаю.  Особливо,  коли  ста?  до  монтажного
стола...
   - Так, у монтажi вiн - бог. З нашого брата не кожен, на жаль, пам'ята?,
що монтаж - це не просто склеювання, що з безлiчi можливих варiантiв мусиш
знайти один найвiрнiший - непохибний удар пензля художника!  Крiм  знання,
тут потрiбна  iнту?цiя,  дар  передбачення,  дар  ясновидця.  Саме  тут  i
розкрива?ться, хто  ти:  митець  чи  ремiсник.  Ставиш  поруч  два  кадри,
вiддаленi простором i часом, визнача?ш .?хн?  художн?  сусiдство  i  мусиш
безпомильно, отим надчуттям вiдгадати, якi асоцiацi? це сусiдство викличе,
якщо  викличе  взагалi...  Навiть  добрий  кадр  тут   може   вмерти   або
подесятеритися силою... Тут ти композитор, i вiд тебе  залежить,  чи  бурю
викличуть тво? кадри, чи промайнуть як непомiтнiсть, нiкого з глядачiв  не
торкнувши, пропливуть сiризною слiпо? холодно? стрiчки...
   - Сподiваюсь, наша стрiчка такою не буде. Ма?м добротну сценарну канву,
хоча...
   - Що - хоча? Ще якiсь привiз зауваження?
   - Запам'ятай, Сергiю: нема? на свiтi сценарiю, до якого б  редактор  не
зумiв пiдшукати бодай кiлькох - до того я:  слушних  -  зауважень.  Iнакше
який був би сенс мого i?ну ванпя? До  навiть  вдало,  пораджу  зробити  що
краще. Вдо сконаленню нема? меж.
   - Що ж ти порадиш нам цього разу?
   - Головний до мене, на жаль, но дужо дослуха?ться. А я порадив би  йому
викинути один епiзодичннй персонаж. Ну, скажи, навiщо йому отой  Верещака?
Тiш давно розвiнчаний i висмiяний нагни? кiно, вiдпрацьовашiй,  зашрпиi...
Так затявся ж, i хоч ти йому що...  А  я  ж  iз  приязнi  зауважую,  щораз
намагаюсь бути тактовним...
   - Такт за тобою визнаю... I  все  ж  Верещака  не  .зайвий  для  фiльму
персонаж.
   - Но зовсiм су'iасна природа конфлiкту.  А  вам  треба  наголосити  iна
основнiй конфронтацi? сил, адже  ие  лiрична  лiнiя,  а  головна  боротьба
незмиренностей - це контрапункт фiльму, його рушiй, його двигун. Ви  ж  па
переднiй план весь час Шамiля та Прiсю... Хоча як для мене... Ну, ще  одна
пара з безлiчi рiзних Ромео i Джульетт, що зараз по всьому свiту  блукають
з екрана на екран.
   Оператор дивився на Пищика iз смутком здивування, майже iз жалем:
   - Людино, невже душа  твоя  оббита  звуконепроникною  ватою?  Невже  ця
трагiчна iсторiя двох закоханих анiскiльки не торкнула тебе?
   - Я не сказав цього, не перебiльшуй.
   - Скiльки на свiтi емоцiйно приглухуватих чп й зовсiм глухих, i  ти,  о
святе мистецтво, не можеп? достукатись в  бетоновi  бункери  ?хнiх  душ...
Контрапункт!  Конфронтацiя!  I  це  ти  будеш  редагувати  життя,   кимось
пережите,  i  мо?  сприйняття  ного?!  Справдi  б  утопити  тебе  в   оцих
музикальних водах...
   - Не вийде. Редактори не тонуть. А що ти, такий нспостiйливий, досi  ие
розчарувався у вашому задумi - це на тебе навiть не схоже...  Радий  буду,
якщо добудеш iскру з попелу минувшини.
   - Те, що було, нiколи не стане для мене попелом минувшини. То все чи?сь
муки и страждання.
   - Але ж тi? дитя iншого часу...
   - Так, я людина, iншого часу, при менi  земний  житель  вперше  побачив
свою  планету  з  космiчного  льоту,  побачив  збоку,   майже   вiдчужено,
боготворно, у вiнку голубого сяйва... Це  щось  попе,  i  я  вже  не  можу
мислити старими категорiями, вдавати, нiби не сталося змiн у мо?й психiцi.
Я асам часом немов бачу свою планету з польоту, дивлюся  на  вiзерунки  ??
материкiв i океанiв i при цьому вiдчуваю щось прекрасне до  смутку,  рiдне
до щему... i коли дивлюсь, щоразу не можу не думати про те, що було  i  що
буде.
   - За тi труднi думки вам понаднормова оплата?
   - Жарт недоречний. Мiщансько? дешевизни жарт. Я справдi прийшов у  кiно
для того, щоб  мислити,  а  по  тiльки  щоб  покрикувати:  "Стоп!  Мотор!"
Мистецтво  -  це  роздум  про  людину,  роздум  насамперед,  iнакше   воно
позбавлене глузду.
   - Та не тiльки ж це.
   - Звичайно, в цьому лише одна з його  якостей,  хоча  й  дуже  важлива,
може, корiнна. Можна глянути ще й пiд iншим  кутом  зору.  Сьогоднi  вночi
питаю  одного  теоретика  мистецтва:  "Як,  по-вашому,  для   чого   воно,
мистецтво?" - "А  для  чого  дерево  цвiте?"  -  так  вiн  менi  вiдповiв.
По-мо?му, генiально!
   - Хто ж цей теоретик?
   - Сторож сiльський.
   - Один з отих кiнематографiчних дiдiв?
   - "Для чого дерево цвiте"... Здорово.  Вхопив  саму  суть  мистецтва...
Виквiт життя, цвiтiння життя, i роздум пiд його кроною, i хвала йому - все
тут синтезом, i вiн ма? знайти належний вияв у фiльмi... Так, хотiв  би  й
себе висловити в отих полонянках та полонених, в ?х  незмиренностi,  в  ?х
солiдарностi, в самому мотивi кохання,  що  виквiтло  навiть  перед  лицем
зла... В усьому цьому хай буде наша полемiка з тим мистецтвом, яке втрача?
вiдчуття кореня й цвiту, втрача? смак до вiдтворення людини, переста? бути
поетом людського...
   - О-о! Тут я згоден, це менi iмпону?... Тисiгу руку!
   - Це бiльше стосу?ться Головного. Його думки.
   - I його в цiм пунктi обiймаю...
   - Фiнал  фiльму  я  дам  крупним  планом:  вза?мнi  обiйми  режисера  й
редактора... Це буде нечуваний "хепi енд"! Ав'тор i редактор цiлуються пiд
завiсу, доводять до слiз розчулених глядачiв.
   - Давай, давай, не заперечую, - засмiявся Пищик, зручнiше виставивши до
сонця сво? пузце: дискутуючи, вiн не втрачав моменту  вловити  певну  дозу
вранiшнiх ультрафiолетiв.
   Незчувся, як навшпиньках пiдкралася  iз-за  спини  Ярослава,  смiючись,
вона погладила сво?ю красивою рукою редакторське вiдполiроване тiм'я:
   - Малюпусiнький! О мой, мой! Дози сонця прийма?ш?
   Пищик розцвiв.  Це  дiвча  вмi?  пожартувати  при?мно.  З  неприхованим
захватом дивився товстунець на Ярославу, на гнучкостанну усмiхнену музу  в
махровiм куценькiм халатику. Ранковою  свiжiстю,  веселою  доброзичливiстю
вi?, вiд не?. Сама присутнiсть цього юного,  досконалого  створiння  мовби
робить тебе молодшим, вiдроджу? в тобi бажання кому-небудь па  свiтi  таки
сподобатись хоч трiшечки! Це ж  просто  щастя,  що  на  студi?  в  сузiр'?
кiноактрис з'явилась вона, дочка гiр, що ма? не лише  зовнiшнi  данi,  оцi
iдеальнi пропорцi? нiг, iалi?, ши?, а й душею приваблю? теж... Пiсля того,
як той дикун спалив на дублях загальну улюбленицю,  одну  з  найяскравiших
зiрок екрана, деякий час було нiбi? порожньо в павiльйонах студi?, i тепер
ось  землячка  ??  приходить  на  змiну  загиблiй  подрузi...  Редактор  з
заяснiлим обличчям дивився на Ярославу,  i  погляд  його  теплiшав,  мовби
зiгрiтий промiнчиками ?? весело? доброзичливостi.
   - Гляди ж не перегрiйся, Малюпусiнький... Бо й незчусшся,  як  обгориш,
шкура облiзе, а в новiй... чи будеш ти такий великодушний?
   Сергiй обiрвав цю лiрику, хмуркувато звернувшись до Ярослави:
   - Малюпусiнький каже, що тебе треба пiдредагувати.
   - О! В чому саме?-Дiвчина грайливо оглянула. себе, струнконогу.
   - Неправдоподiбно великi очi. I неправдоподiбно блакитнi.
   - Дякую за ранковий комплiмент. Я так ?х рiдко чую вiд тебе, Сергiйку.
   - Не комплiмент, а лиш робоче уточнення.  Помiчено  неправдоподiбнiсть.
Вiдхилення вiд норми.
   - Не зна?ш чому? Спецiально для тво?х крупних  планiв...  Хочеш,  пiсля
снiданку пiдем на луки? Там, кажуть, з'явилось коняче  поповнення  завдяки
турботам Ягуара Ягуаровича.
   - Ягуар... Ну й прозвиська ж ти людям влiплю?ш, - глянувши  на  Сергiя,
зауважив Пищик. - I дивно, що Ягуар пасi i не обража?ться.
   - Бо мислитель, - сказав Сергiй. - По-мо?му, вiн замаскований генiй. Це
ж вiн недавно видав афоризм, який я викарбував би на воротях нашо? студi?:
"Круглi колоди носимо, а квадратнi качаемо"...
   Пiдiйшов до рiчки ще цiлий гурт фiльмотворцiв на чолi з Головним, якому
Ягуар Ягуарович саме щось запальне  доповiдав  на  ходу,  тягнучись  через
плече аж до вуха.  Ярослава  не  могла  стримати  усмiшки,  дивлячись,  як
виказу?  темперамент  цей  милий  ?хнiй  Ягуар  Ягуарович,  годувальник  i
дiставальник,  людина,  для  яко?  не  iсну?  в  життi  неможливого.  Вiн,
зда?ться, тiльки тим i живе,  щоб  кинути  себе  на  якесь  завдання,  щоб
роздобути з-пiд землi, щоб i з  свого  боку  в  будь-який  спосiб,  а  теж
прислужитися високому мистецтву. Скажiть, що потрiбен для фiльму слон, - i
назавтра побачите бенгальського слона, що пасеться отам понад Бистрицею.
   - Якщо треба, можу домовитись додатково про коней iз цирку,  -  говорив
Ягуар Ягуарович до Колосовського.  -  Розумнi,  дресированi,  все  вмiють:
лягати, вставати.
   - Менi таких не треба, - вiдсмiювавсь Колосовський. - Досить  оцих,  що
ви добули: звичайних, працею затяганих шкап.
   - Мав клопоту... Зараз легше дiстати гладких, циркових або  iподромних,
анiж лазаретних... I взагалi коня витиска? технiка. А  ми  допуска?мо,  що
вiн мовчки, не оцiнений сходить зi сцени життя.
   - Ма?те рацiю, Ягуаре Ягуаровичу! - гаряче  пiдтримав  його  Сергiй.  -
Якого друга втрача? людина! Сама приручила, сама виховала,  i  тепер...  З
усiх створiнь  природи  -  вiрнiш,  природи  й  розуму  людського  -  кiнь
створiння, по-мо?му, найкрасивiше. Не кажу вже про роль  конячо?  особи  в
iсторi?. Чого вартi всi вашi тамерлани та наполеони без коня? Вiн законний
спiвавтор усiх ?хнiх подвигiв, для мене,  правда,  сумнiвних...  Кiнь  був
вiрним товаришем i козаковi в походi, i якому-небудь iдальго  iспанському,
що пiд сталевими латами нiс образ сво??  прекрасно?  дами  серця!..  Анаша
червона кiннота! Отi тупоти  в  степах!  Я  певен,  що  кiнь  зна?'хвилини
натхнення. Скiльки в ньому пластики,  артистизму!  Скiльки  дужо?  грацi?,
коли повiтря рве на льоту копитом, а груди та стегна м'язами грають...
   - Одне слово, генiальне створiння, - пiдкольпула Ярослава Сергiя.
   - А що? Побачиш, крiм тво?х вiй, я дам на весь  екран  також  прекраснi
кiнськi очi у ?хньому розумi, у вiдданостi людинi. Хай  побачать  сноби...
Хай подума? господар планети: кого я втрачаю...
   Всi задивились на рiчку, вже денну, сонячну. Шумить вода, хвиля  свiтла
мерехтить, вигра? течiя. Луки рутвяно зеленiють. Небо велике.
   Ярослава, розчулившись, поклала Пищиковi руку на плече:
   - Редакторику, любий, не скорочуй тiльки небо оце! 1 рiчку не  редагуй,
i луки...
   -   Редагують   уже,   -   буркнув    Сергiй    i,    звертаючись    до
художника-декоратора, кивнув на розкинутий перед ними ландшафт: -  Хiба  ж
не в станi натхнення природа була, коли творила нам  вiчну  оцю  декорацiю
свiту?
   Ярослава, пеква?юм ступаючи з каменя  па  камiнь,  пiшла  вздовж  течi?
донизу i, не доходячи мiстка, зупинилась, i Сергiй, мабуть, пошкодував, що
нема з ньому камери: так виграшно сто?ть освiтлена сонцем  дiвоча  постать
на каменi, дивиться на воду в задумi, наче нита?: "Що ж всетаки закодовано
в тобi, в тво?му мигтючому бистроплинному свiтлi?"



   VIII

   Дво?  луками  йшли,  як  дiти  цього  неба  й   цього   рутвянолеленого
пiдбескидського лiта. Метелик синiй летiв,  мов  трансатлантичний  лайнер:
рiвно, спокiйно - понад сво?м океаном квiтучим.
   - Кожна нова книга повинна бути як сповiдь, - казав вiн до не?. - Кожен
новий фiльм - як заповiт... Вкладай себе до кiнця, до вичерпу... По-мо?му,
в цьому вся суть...
   Квiтують луги! I конi, що вночi, здавалось, були  всi  однаково  темно?
мастi, тепер, пiд рефлектором сонця, стали гнiдими, вороними,' буланими...
Деякi  для  зйомок  уже  не  згодяться:  вiднаслись,   стегна   лисняться,
перекочуються м'язи пiд шкiрою. Треба буде вибракувати гладких -  вони  не
для фiльму. Iнших доведеться пiдмалювати. Накласти конячий грим. Щоб  були
дохляки. Закошлатiлi,  худоребрi.  Щоб  рани  гно?лися,  як  у  т  и  х...
Подiставали, поназганяли звiдусiль ?х,  щоб  був  лазарет.  Рiзнi  вдачею:
ласкавi в, довiрливi. ? хитрi. Пiдходиш, а  воно  прищулю?  вуха,  i  око,
звузившись,  блиснуло  бiлком  -  сердиться.   Iнше,   старечо   вгнувшись
хребтиною, сто?ть у сво?й конячiй зажурi,  i  очi  сумовито  дивляться  па
тебе: зовсiм бузковi!.. I всi чомусь попутанi, хоча куди ?м звiдси тiкати?
Пута - з фабрично? брезентово? стрiчки...
   Художники-декоратори спорудж'ують курiнь для знiмань. Загалом  непогано
виходить. Сiном укритий. Тiльки в сiно квiточок багато навтикали  штучних,
що ?х зi студi? привезли; один з декораторiв просить ?х  берегти,  бо  вiн
несе за  них  матерiальну  вiдповiдальнiсть.  Дiти  з  таборiв  iдилiчними
зграйками розбрелись по луках, щебечуть то  тут,  то  там.  З  сачками  за
чимось ганяються - синього метелика ловлять...  Оператор  ще  раз  огляда?
берег, зважуючи, що зайве. Оцi iдилiчнi гуртики дiтей в  щасливому  щебетi
серед ласкавостi лiта i ряди пiонерських будиночкiв, що вишикувались понад
рiчкою, в зелене фарбованi, бiлiють вiзерунками  наличникiв,  -  ?х  треба
остерiгатися: дивись, щоб не потрапили в кадр, не  внесли  фактуру  iншого
життя, прикмети iншого часу. I далi йдуть.
   - Так, хай мислення  мо?  iмпульсивне  i  вiдповiдно  цьому  сприйняття
свiту, але хiба ж  не  властива  ця  iмпульсивнiсть  якраз  самому  нашому
мистецтву, що в силу сво?? специфiки i да? життя розкадроване,в динамiчних
частковостях... Не хто iнший, як саме цей  буйний  нервовий  вiк,  i  став
батьком такого бурхливого мистецтва десято?  музи!  Воно  -  наймолодше  з
мистецтв, але й воно лише переддень  з'явлення  якогось  ще  новiшого,  ще
несподiванiшого   мистецтва,   яким    дивуватимуть    людей    амфiтеатри
майбутнього... Вони будуть антично  вiдкритi  i  спорудженi  будуть  серед
океану...
   - Дожити б, - усмiхнулася Ярослава, а  Сергiй,  бредучи  в  травi,  вiв
далi:
   - Чудо кiнематографа з'явилось пiсля тривалого затишшя,  пiсля  столiть
генетично? стабiльностi в усiх давнiшнiх  мистецтвах,  якi  хоча  й  знали
оновлення, але не витворювали нового виду. I ось  зродилося  диво  екрана,
зродилось, звичайно, з блискучих досягнень технiки, але  не  лише  завдяки
?й: була потреба духу, потреба часу, i якщо брати фiльмову творчiсть в  ??
кращих виявах, то це ж таки справжн? мистецтво з усiма  притаманними  лише
мистецтву властивостями. Воно навчилось  творити  поезiю  екрана,  мислити
каскадами образiв, воно здатне одухотворювати людей... Людське  обличчя  в
безкiнечних можливостях його емоцiйних  виявiв,  найтонших  нюансiв,  сила
слова, свiтла, музики, кольорiв - все по?дналось тут пiд верховною  владою
митця... Могутню владу да? тобi екран,  але  ж  вiн  i  дикту?.  Володарi,
творцi, ми водночас i пiдлеглi свого мистецтва, бо художнi закони його для
нас понад усе.

   Ярослава iшла нiби й весела, i в той  же  час  вiн  помiчав:  невесела.
Збирала дзвiночки, складаючи ?х один на одного.  I  оператор  догаду?ться,
для кого вона збира? цей пасторальний букетик... Понесе i поставить йому в
склянцi з водою на вiкнi.
   - Дивно, що коли принесеш ?х додому, щоразу помiча?ш,  що  зовсiм  вони
там стають не такi, як тут серед трав... I не   тому,  що  прив'януть,  a
будто, мабуть, том, що вони ростуть тут в самiй природi сво?й, живуть в ??
настро? i, зiрванi, вже не повернуться в цю просторiнь, в цей день.  Трохи
сумно, що нiщо не повернеться: нi цей день, нi дзвiночки,  нi  променi  на
травi... Все, все в однiм змигку  життя,  дублiв  нема,  дублiв  життя  не
зна?!..
   Йдучи поруч iз Сергi?м, вона усмiха?ться -  очима,  устами,  i  почува?
вiн, що всмiха?ться не йому, уявля? зараз того, iншого  бiля  себе...  Але
веселiсть ?? чомусь сумна. Чи помiчали ви, що в поглядi дiвчини, коли вона
з нiжнiстю дивился на свого коханого чи дума? про  нього,  завжди  ?  щось
скорботне?
   - Кажуть, що людина, яка була на фронтi, стрiляла, вбивала, - це зовсiм
не та, якiй не довелось зазнати цього, як ти гада?ш,  Сергiю?  Мiж  такими
людьми буде колосальна рiзниця у психiцi?
   - Не знаю.
   - Вiйна, певне, полиша? невитравний слiд у душi. В очах у декого з  них
- ти помiчав? - смуток, що нiби скипiвся. Вугiль, що став антрацитом.  Так
iнодi хочеться пiдiйти й запитати: оцей iнiй, що срiблиться па  скронях...
з яких вiн зим?
   Сергiя вона нi про що не  пита?.  Вiддалено  чула  про  його  нещасливе
кохання,  але  причиною  розриву  нi  разу  не   поцiкавилась.   Може,   з
делiкатностi: адже в цiй сферi нiхто не може бути суддею, зона заборонена.
I  вiн  теж,  звичайно,  не  розповiв  ?й,  як  захищав   Ярославу   перед
претенденткою на ?? роль, якою цiною вiдстояв святий для нього  принцип  ,
мистецтва. Рану ту нiби вдалося заго?ти, але  чи  не  з'явилась  натомiсть
iнша? Сергiй  навiть  перед  собою  соромився  думати,  що  в  нього  може
спалахнути почуття до провiдно?  актриси  фiльму,  що  й  тут  ще  дiстане
одкоша,  опечеться,  одначе  щодалi  частiше  йому  хтось  нiби   глумливо
нашiптував уночi: "Закохавсь!" Ще вiдтодi, як знiмав?? на  пробах,  в  тiй
сценi, де вона лата? сорочку Шамiлевi,  а  потiм  невiдривно  дивиться  на
нього, поглядом питаючи: хто ти i звiдки? Мабуть, тiльки в особливих натур
бува? стiльки ласкавостi - в очах,  на  устах,  в  голосi  такого  теплого
тембру... То були прекраснi кадри. Коли  Сергiй  переглядав  ?х,  його  не
полишав настрiй святковостi,  жадiбно  вивчав  вирази  ??  обличчя,  цятки
свiтла на очах, i в ?хнiх переливах  читав  самi  порухи  душi,  глибоко?,
щедро?.
   - Ось завтра почнемо знiмати, Славо, тебе... Це добре, що  вiн  вирiшив
розпочати зйомки сценою на островi.
   - Боюся цi?? сцени. I отих обiймiв, i тих розиущених кiс...
   - На цiй деталi якраз я наполiг. Саме така  ти  мусиш  бути  серед  тих
розполоханих сарн, що за ними ганяються шуцмани по всiй окрузi...
   - Боюсь.
   - Неправдою було б сказати,  що,  беручись  за  створення  фiльму,  lie
мрi?мо про успiх, про славу, про гран-прi в яких-небудь Каннах... Але ж не
тiльки це? Iсну? щось набагато пише цього.
   - А?. Може, тому й тривоги?
   - Ввiйди в настрiй, в ситуацiю, будь сама  собою  вiд  тебе  нiчого  не
вимага?ться...
   - Хочу бути правдивою.
   - А це головне! Адже  в  мистецтвi  пi  вiд  чого  по  сховатися,  воно
пайнещаднiший проявник, з  хiмiчною  точнiстю  проявить  тебе,  хто  ти  ?
насправдi. Якщо дрiбна душа, так i постане - дрiбна.  Себелюбець,  его?ст,
самозакоханий? Не схова?шся. А якщо ти вартий чогось, здатен вболiвати  за
пiших, не лише за себе, то в найпростiшому,  навiть  у  паузi  мимовiльнiй
розкри?шся сво?ю справжнiстю.
   - А яка ж я?
   - Ти...  Якось  тобi  вда?ться,  що  тебе  всi  люблять...  Майже  всi.
Злагiдлива, вмi?ш лисицею до кожного пiдкотитися,  медовим  словом  внести
дух миротворенпя... Ну, та це пе гандж, скорiш - навпаки... Тiльки оце, що
власно? ролi полоха?шся...
   - Валерiй теж пережива?  (Валерiй  -  молдаванин,  артист,  що  гратиме
Шамiля). "Я, - каже, - про фронтову людину знай не бiльше, нiж про  людину
снiгову, гiмалайську..."
   - Але ж на те ти й артист, на те й творець, щоб видобути з небуття  всi
отi iндивiдуальностi, що палахкотiли пристрастями, iнтелекти, що кожен  iз
них носив у собi макрокосм!
   - Вiд дiтей чула, що десь тут геологи ходять, i серед них жiнка одна...
П'ятизначний номер  у  не?  витатуйований  па  руцi.  Я  б  хотiла  з  нею
познайомитись...
   Зда?ться, всi цiкавлять ??, крiм нього одного. Спитала б:?  "Що  то  за
драма, яку ти пережив, якi рани, що,  свiжi  ще,'  носиш  у  собi?"  Ти  ж
прониклива, чутлива, топка патура^ Чому ж тут пiн не почу?  вiд  тебе  оте
незрiвнянне ранкове:^ "О мой,  мой"?  Ти  ж  його  вмi?ш  вимовляти  якось
особливо,. з якимось солодким внутрiшнiм виспiвом, воно нiби й  жартiвливе
в тво?х устах, i в той же час будить почуття, серйозне...
   - Мрiйливiсть часом находить, - це, зда?ться,  погано?  Хотiла  б,  щоб
зняв хто-небудь мене у фiльмi  дитячо?  чистоти,  де  гудуть  менi  дзвони
великоднi, а  я  маленька,  i  садки  цвiтуть,  i  трава  блищить  у  водi
зелена-зелена. А все повiтря ряхтить, вiбру? тихим розлунням тих  дзвонiв,
i все небо ними гра?, спiва...
   Знав вiн багато про не?, до яскравих реальностей уявляв  ??  дитинство:
виростала в стихi? творчостi, сказати б, в атмосферi народного артистизму,
де робилось усе прекрасне.  Вишивалось.  Рiзьбилось.  Пензликом  но  воску
малювалось...
   Яйцо сталало писанкою. Нездупше дерево набувало людських форм,  оживало
в образах пташино? чiт звiрино? подобнiни, в  речах  ужиткових  проймалося
настро?нi гумору чи трагiзму. Батько, зда?ться, вже не рiзьбить, фахом вiн
- шляховик, проклада? дороги в горах для лiсовозiв, то в долинах  ррмопту?
траси, буду? мости, а дiдуньо в Ярослави й попит не кида? рукомисла, вiн у
не?  знаменитий  майстер:  художнi  вироби  його   побували   на   великих
виставках...
   - Радiють вашi, що Славця ?хня - артистка?
   - Йой! Вся рiдня за мене пережива? - i тут, i за океанам... I за все  я
вдячна... ти зна?ш кому... з вами по-справжньому повiрила в себе, вiдчула,
що здатна таки на щось...
   "Ти вiдчула владу сво?? краси, силу  таланту  вiдчула...  Ось  що  таке
любов!"
   - Як ти гада?ш, Славцто: чи може людина жити без кохання?
   - Мабуть, що так. Але певна, що свiт при цьому щось особливо втрача?  i
не е вже тодi суцiльно прекрасним... Без кохання, мабуть, ста? вiн  буднем
звичайним... I день цей стане просто день, а сонце свiтитиме...  нiби  без
променiв.
   "Сонце без променiв..." Який страшний i водночас точний образ..."
   - Ти, кажуть, пережив драму? Але ж, певно, знав i  щастя,  яке  переду?
драмам?
   - Мабуть, то щастя. Комусь це може здатись  дрiбним,  а  для  тебе  той
стан... Коли навiть збираючись телефонувати  ?й  -  мимовiль  чепуришся...
Якось ненароком вловив себе " на цьому:  ось  який  ти,  брате,  сьогоднi!
Вiчнiсть перед тим не смiявсь, а  то,  почува?ш,  усмiшка  весь  час  губи
лоскоче, сама бринить на устах, i ти вже не в змозi  сховати  ??,  невдаха
нещасний, бо вона лише вiдблиск того,  що  робиться  десь  там,  у  надрах
душi... На?вняк, ще нiчого  не  зна?ш,  iдеш  в  рожевих  замрiяних  сво?х
окулярах, вiдроджений, повен буйно? сили, i легко ступати тобi по землi, i
вiдчува?ш за спиною  крила  отi,  що  ?х  колись  класики  описали...  Та,
здасться, тобi, Славцю, усе це знайоме?
   Вона зупинилась серед трави:
   - Що ти ма?ш на увазi?
   Сергiй шваркнув рукою по стебелинi кiнського квасцю:
   - Вiн, зда?ться ж, у тебе закоханий? I ти - коха?ш?
   Ярослава дивилась йому просто в вiчi:
   - Так. Вiн той, кого я хотiла б кохати.



   IX

   Рефлектор сонця змiнився нiчним свiтильником Ягуара Ягуаровича, горiшнi
села, Золотий Тiк i дитячi табори понад рiчкою давно вже поринули в сон, а
вони все знiмали й знiмали. Нiхто не скарживсь на втому, не  посилавсь  на
трудове законодавство, тут працi вiддавались не згiрше, нiж десь у гарячiм
цеху, - для цих  людей  характерна  була  самовiддача.  Радiсно  й  дружно
починався ?хнiй перший ужинок, а це була добра прикмета  (тут  у  прикмети
вiрять, без розбито? яа щастя тарiлки не розпочнеться робота над фiльмом).
Всi - вiд тих, якi священнодiйствували бiля апаратiв,  i  до  тих,  котрi,
зробившi? сво?, стояли напоготовi осторонь, - почували, що  ця  робота  не
пiде  намарне.  Ягуар  Ягуарович  був  просто  щасливий,  що   освiтлювачi
витрачають сьогоднi електроенергiю на  щось  справдi  вартiсне,  значне  i
хвилююче, i якщо виникнуть потiм труднощi, то хiба що  при  монтажi,  коли
вибиратимуть, який iз дублiв буде найкращий. В  останнiй  момент  вирiшено
було дещо змiстити подi?; знiмали сцену побачення Прiсi та  Шамiля.  Видно
було,  що  Шамiль-молдаванип  впевнено  входить  у  свою  роль:  рославий,
бiлозубий, бравий у  сво?й  полатанiй  гiмнастьорцi,  вiн  знаходив  вiрнi
iнтонацi?, тримався  з  природною  гiднiстю,  зовсiм  натурально  (як  той
Шамiль) блискав симпатичною широкою усмiшкою, а що ж до Ярослави, то вона,
зда?ться, не грала - жила. Коли ввiйшла у свiтло, очi, й до  того  великi,
тепер стали як вiнки. Два  синi  вiнки  не  блiдизнi  схудлого,  змученого
обличчя.  Вся  група  завмерла  в  хвилюваннi,  слухаючи,  як  вона  всi?ю
правдивiстю почуття питала свого коханого: "З яких ти гiр? Як  тебе  звати
насправдi? Яких пiсень  тобi  мама  спiвала  в  дитинствi?"  Зда?ться,  ця
воскресла Прiся зовсiм не  почувала  на  собi  свiтла  юпiтерiв,  не  чула
стрекоту апаратiв, вона жила  в  тiй  недосяжнiй  для  iнших  сферi  свого
кохання, яке робило ??, перволюбку, i щасливою й нещасливою  водночас,  бо
зародилось в неволi, де  сувора,  неприязна  нiч  могла  в  будь-яку  мить
задушити його. Нi, на таку актрису не треба було накладати  багато  гриму,
не треба було зупиняти процес i  поправляти,  щось  пiдказувати  ?й,  саме
почуття, юне й  всесильне,  вело  Ярославу  до  тi??  просто?  й  глибоко?
мистецько? iстини, що важливо не вдавати образ, важливо - бути ним!
   - Надбання! Справжн? надбання для  студi?!  -  шепотiв  Пищик  на  вухо
Ягуару Ягуаровичу, - Ось коли вона нарештi розкрива?ться.
   -  Зiрка!  Зiрка,  i  все!  -  аж  захлинавсь  вiд  бурхливостей  Ягуар
Ягуарович.
   I якщо навiть були тут  перебiльшення,  то  ?х  не  обривали,  вони  не
вважались  грiхом  в  цiй  атмосферi  творчого  пiднесення,  де   знахiдки
з'являлись не раз при емоцiйнiй пiдтримцi всiх i загальновизнаним було, що
праця ма?'вестись па отих самих позитивних iмпульсах.
   Головного  не  покидала  серйознiсть,  брижi  напруги  не  сходили   iз
зрошеного  потом  смаглявого  чола,  iскрився  росою   тiй   на   скронях.
Почувалось, однак, що й Головний у душi вiдда?  належне  артистцi,  яка  в
сво?й  грi,  уже  в  початкових  кадрах,  зумiла  взяти  вiрний   тон,   з
проникненням увiйти у внутрiшнiй свiт першообразу, воскрешаючи  безоглядну
в сво?м почуттi Шамiлеву кохану.
   Коли ж нарештi юпiтери погасли i можна було дати волю сво?му збудженню,
то навiть Сергiй-оператор, людина зовсiм не схильна роздавати похвали тим,
кого вiн знiма?, не втримався, глянув на Ярославу здивовано:
   - Ти зна?ш, що ти сьогоднi робила?
   - Ярославе, це було надзвичайно! - вигукнув редактор.
   - В тiм-то й рiч, що це було звичайно, - заперечив Сергiй,  -  звичайно
до генiальностi.
   - О мой,  мой!  -  втомлено  мовила  Ярослава  i  торкнулась  сво?ю  ще
загримованою щокою колючо? операторсько? щоки.  -  Ти  добре  затямив,  що
актори  найкраще  працюють  на  позитивних   емоцiях...   Дякую   за   всi
перебiльшення!
   Однак оператор цього разу, видно, був певен  сво??  об'?ктивностi,  бо,
звертаючись до асистента, що саме вкладав добутий  кiнонектар  у  коробки,
застерiг:
   - Ти ж пильнуй цю скарбiвню!  Нiчого  подiбного  ще  не  було  в  наших
касетах... Я ж казав: будуть генiальнi кадри! Вже вони ?.
   - Я за стриману дiловитiсть, - вiдповiв асистент. -  Не  будем  дочасно
заслiплюватись.
   - А я заслiплений! I вiтаю сво? заслiплення. З цих негативiв з'являться
речi - дай бог... Там ? один кадр, що його iге соромно було б  винести  на
суд худради в епоху майстрiв Високого Вiдродження...
   Постановник не  осипав  Ярославу  'комплiментами,  вiн  iiiс.тя  роботи
тiльки потиснув ?й руку,  але  цей  мовчазний  потиск  руки  був  для  не?
дорожчий  за  слова.  Вловила  в  ньому  почуття  ндячностi,  i  вiри,   й
пiдбадьорення на  майбутн?.  Отже,  вiп  схвалю?  ??  iлгпровiзацi?  перед
камерою! Вiн не  боронив  ?х,  навпаки,  ще  заохочував,  бо  це  була  ??
творчiсть, ?? зорянi часи!.. По?лося добро, що пiд цiого тобi  не  повинна
наморочитись голова, мусиш сприймати це скорiш як i стимул для себе й  для
колективу, перед яким ще така величезна робота... Попереду ще буде всього,
не один, може, ро| лик полетить достобiса в корзину, але сьогоднi ти  таки
ма?ш р право пережити бодай хвилинне вiдчуття перемоги, творчо? радостi.
   Ярослава була втомлена до краю, здавалось,  тiльки  добреде  до  школи,
впаде й засне одразу як убита. Але нервове збудження давалося взнаки,  вiд
свiтлових опiкiв очi рiзало, нiби в них попало пiску,  i  хоч  завтра  мав
бути день не менш напружений, нiж сьогоднi, Ярославi не  клалось  до  сну.
Голова горiла, кожен нерв трепетав, - актриса ще не  могла  отямитись  вiд
пережитого перед кiнокамерою. Розбурхана уява шукала й знаходила все  новi
й  новi  вiдтiнки  iнтонацiй,  жести,  якими  слiд  було  б  скористатись,
вiдтворюючи на знiмальнiм  майданчику  чи?сь  почуття,  що  вiднинi  стало
тво?м.
   "Зда?ться, Сергiй мав рацiю там, па луках, - думала,  влаштувавшись  на
сво?й розкладайцi в учительськiй. - Сво?м запитанням, може,  трохи  навiть
ревнивим, вiн, зда?ться, допомiг тобi зрозумiти саму себе,  розiбратися  в
сво?х  почуттях...  Невже  я  таки  закохалась?  -  думала  пiвжартома   i
всмiхалась у темряву. - Ще цього менi бракувало - закохатись  на  зйомках!
Спалахнути почуттям до того, хто навряд чи дозволить  собi  вiдповiсти  на
тво? почуття вза?мнiстю".
   Вiкно вiдчинене, високий мiсяць пливе у хмарах, - де вони  взялися,  тi
хмари? На ганку чути гомiн, хлопцi не  сплять,  курять,  там  ще  точаться
жвавi розм.ови, там ще - на?зд камери!.. Веду панораму за  нею...  вона  в
кадрi в мене крупно... у вiзирi бачу ?? справдi натхненне  обличчя...  там
ще - касети та дублi,  перший  та  другий  плани,  а  ?й  це  вже  далеко,
насторожилась тiльки, коли Ягуар Ягуаровнч  назвав  iм'я  претендентки,  -
виявля?ться, вона знов атакувала ?х перед ви?здом, зачула звiдкись нiбито,
що Ярослава збира?ться вiдмовитись вiд ролi, "забоялася, що не потягне"...
   "Тепер не забоюсь! Тепер почуваю, що зможу, все зможу!" Дугпа  Ярославi
аж смiялась вiд щастя, що переповнювало зараз ??, бо що,  коли  i  в  тебе
хто-пебудь закохався сьогоднi? За те, що сяйпула талантом, що  не  пiдвела
?х  усiх...  Нi   робiтникiв-освiтлювачiв,   нi   того   смiшного   Ягуара
Ягуаровича... Що була правдива. Що знайшлися в тобi якiсь незнанi поклади,
родовища емоцiй, ранiше не вiдомi й тобi самiй. Не  манекен  ти  була  пiд
свiтлом юпiтерiв, не  лялька,  що  ??  мусять  навчати,  як  ступнути,  як
видавити з ока штучну кiносльозу... Була ти справжня, була ти артистка,  А
хiба ж за це не варто в тебе й закохатись?!
   Ось так приходить до людини  почуття  щастя,  нi  з  чим  ие  зрiвияпиа
насолода творчостi й самовизнання. "Те, що ранiше було, то скорше  забавки
театральнi, перiод студiйпостi, - дозволяла вона собi думати й  так.  -  З
цим покiичеио. Вiд сьогоднi почина?ться артистка, i з екрана вам таки буде
що подивитись, дiдько б вас не взяв! А могло ж i не статись. Могли б  тебе
й не вiдкритi?, як цей вiдкрив? Отак би й жила,  i  звикла  б  до  всього,
призвича?лась би до штампiв, перебiгала б iз фiльму до фiльму,  так  i  не
вiдчувши лету натхнення, щодалi зменшуючись у  вiдведених  тобi  ролях,  а
жорна буднiв спокiйно й байдуже перемелювали б тво? життя... Нiколи б i нe
знала, що кущi жасмину за вiкном можуть бути такi прекраснi пiд мiсяцем  i
що холодний вiтерець, дмухнувши з лугiв, зовсiм не  холодний,  вiн  просто
цiлу? тебе в розпашiле лице...
   - О мой, мой!.. - В солодкiй знемозi самi шепотiли уста. Мамi б  хотiла
дякувати за те, що вона тобi дала, що в душу вклала тобi, ще маленькiй.  З
дитинства в хатi  жила  повага  до  мистецтва  як  до  чогось  серйозного,
значного в людському життi. Карб естетичний лежав на всьому, що  оточувало
тебе, все несло на собi знаки творчостi: i колиска, в якiй тебе  колисали,
i пiч кахляна, i рiзьблена ложка з дерев'яним кiлечком, i маминi  писанки,
пiдвiшенi на ниточках попiд мисником... Весь рiд  мовби  зiйшовся  в  тобi
сво?ю  творчою  снагою,  сво?ми  пiснями-спiванками,   дiдуневим   умiнням
вирiзьблювати в шматку дерева сво? фантазi? i маминим  вишиванням  на  всi
способи - то хрестиком, то низинкою, а надто ж отi?ю красивою  гладдю:  по
бiлому   тлу   нiжним   плавким   музикальним   контуром...    Писанчарка,
вишивальниця, мамця сама вишила портрети  Шевченка  й  Франка,  i  скiльки
Ярослава себе пам'ята?, висять вони в хатi пiд рушником... Ял була  малою,
щолiта забирав ?? дiдуньо до себе в гори, на полонину, учив  ??  варити  в
казанi кукурудзяну мамалигу - улюблену ?жу гiрських пастухiв та лiсорубiв,
що вони ?? називають: пулента... Неквапливий, роздумливий, сяде й  подовгу
дивиться кудись. "Нанашку, що робите?" - "Нине роблю,  лем  позирам..."  I
дiiвиться на гори. Годинами. I пони все iншi для нього. Вже  й  студенткою
бувши, любила слухати його: "Якби не ми стримали моголiв,  нiкого  з  вас,
нинiшнiх, не було б! Пiшли би вони десь аж до Португалi?... Люд  ?х  пашту
перепинив".
   Скiльки чула що змалку родинних переказiв про поневiряння  людей  свого
краю, iгро шифкарти отi, про  агентiв  обманникiв,  що  правили  кудись  у
скотячих невольничих кораблях тво?х тiток та дядькiв, "людей у кожухах"...
Покотом у трюмах задушних, на трухлiй соломi... Хвороби,  згасання  дiтей,
що ?х потiм акули розтерзують  за  бортом  серед  хвиль  океану...  Дядько
Яцько, що, з  горя  напившись,  у  вивернутiм  кожусi  буйну?  на  палубi,
порива?ться до штурвального: "Дай  колесо!  Я  поведу!  В  мене  чiфкарта!
Поведу вас в таку кра?ну, де щастя ?, а не доляри вашi..." Потiм  манiтоби
та саскачевани, бiржi працi, батракування та непривiття прерiй, де чоловiк
i жiнка, нещаснi гомстедiвцi, впрягшись у борону, волочать сво? акри,  щоб
посiяти на них зернятка пшеницi з домашнiх вузликiв... А коли народжу?ться
дитина, то й там ?й, у прерiях, кажуть: "В тебе далеко ?  рiдний  край.  З
садками вишневими, з солов'ями, з хатинками бiлими..." Доля народу -  хiба
ж не вiдбилась вона в тобi самiй, у новiй тво?й судьбi? I хiба ж  те  все,
що було, не допомагало тобi сьогоднi вiдтворювати перед об'?ктивом гiркоту
i смуток неволi? З усiх тих джерел ти пила,  вся  трагiчна  поезiя  народу
тебе напувала, i це теж тобi дало силу сьогоднi розкритись у творчостi...
   Тiльки заплющила очi - бачила сонцем залитий луг, луг квiтчастий, повен
життя, в багатющiй гамi кольорiв  -  бiлих,  васильково-синi.х,  бузкових,
лiлових, що з дивним  художнiм  смаком  переткались,  переплелись  на  тлi
соковитозеленого (природа ма? такий гарний смак!), i дзвiночки,  i  навiть
кiнський  квасець,  пiднявшись   над   повiнню   трав   стрункiстю   сво?х
стебел-суцвiть з  ?х  нiби  припаленою,  теракотовою  смагою,  -  нiщо  не
порушувало гармонiю барв. "Творчiсть-це любов, найперше любов!-думала вона
пристрасно. - Головне - треба бути здатним любити!  I  вiдтодi,  як  я  це
вiдчула, як я полюбила, - я стада артисткою! Менi тепер пiд  силу  творити
справжн?, може, навiть довговiчне!.. Але яка ти  сьогоднi!  Як  багато  на
себе береш! Для тебе зараз нема недосяжного..."
   Над лугом сонце, синiй метелик по  небу,  як  лайнер,  а  в  квiтчастих
травах, заплутавшись у них, немов у  горосi,  двiйко  дошкiльнят  з  числа
Ярославиних друзiв - Пiвтрик i Наталя з сусiднього  табору.  Вiн  злякався
якогось там жучка чи оси, ще трохи - й запхиче, а дiвченя соромить його:
   "Який же з тебе буде вояк? Там скажуть: бери гвер, лiзь  попiд  дротом,
припадай до землi, а там всюди оси, гусiнь... Що тодi скажеш: лячно?"
   Засмiялася в напiвснi Ярослава. Спалахнула враз, як образ самого сонця,
велика рожева  квiтка  з  золотими  обрiйками.  Де  вона  бачила  таку?  В
пелюстковiй чашi, вся в пилку трудиться бджiлка.  Всюди  радiсть  розлита,
нектарний дух творення, дух життя... "Перед сiюм  щоразу  вiiклiiкатиму  в
уявi цей сонячний луг квiтчастий i двiйко маленьких людей, що  заплутались
по плечi у квiтах..."
   I сама вже брела в ту сонячну повiнь лугiв, тонула у квiтах,  у  щебетi
жайворонковiм, в гудiннi бджолят, i хтось, схожий на  вiтер-легiт,  пестив
??, обiймав, обцiловував, i навiть увi снi почувала, як все тiло тане  ?й,
нiби спiг пiд сонцем, тане вся, ста? безтiлесна... "З яких ти гiр? Хто  ти
?? I яке тво? iм'я насправдi?"



   X

   Латунний мiсяць летить помiж хмарами в небi, газик  брезентовий  летить
по землi. Бруковицею помiж вербами коренястими, що ?м тисяча лiт. В газику
Ярослава, блiда, розполохана зi сну, поруч не? Ягуар  Ягуарович,  вiн  сам
викликавсь супроводити ??. На пошту женуть. Тiльки була поринула у  сон  в
тiм    щасливiм    екстазi    пiсля    знiмань,    як    ??     розбудили.
Бронек-дев'ятикласник, син директора  школи,  стояв  з  папiрцем  у  руцi,
нереальний, як прибулець зi сну:
   - Вам телеграма.
   -Вiд батькiв. Термiново  викликали  на  переговори.  I  не  з  дому,  з
обласного мiста чомусь. Що там сталось? Раптовi такi телеграми  найчастiше
вiщують недобре. Що там статись могло?
   Пролiта? нiч тiнями верб, мерехтiнням води, вогнями по?здiв далеких. Не
спить планета, газ горить над комбiнатом, свiтяться цехи. Поезiя неба,  що
вабила ?? з дитинства, зараз насторожувала сво?ю опiвнiчною величчю. Майже
з тривогою прислухалась, як десь у надрах неба глухо  погурку?  грiм.  Чи,
може, реактивний десь там, за хмарами, дола?  звуковий  бар'?р?  Нi,  таки
грiм: блискавка змигнула в небеснiм просторi - сторчова, прострумилась  по
далекому обрiю до землi.
   - Пiдморгу? небо, не подоба?ться це менi, -  каже  Ягуар  Ягуарович.  -
Боюсь, якби не вибило воно нас iз графiка... Вчора цiлий  день  напружено?
роботи, колектив людей працю? до рясного поту, i ма?мо  плiвки  всього  на
пiвтори хвилини екранного часу.
   Ягуар Ягуарович i зараз почува? на собi тягар вiдповiдальностi.  Нiколи
б не згодився визнати себе звичайним виконавцем, в усе, що робиться,  душу
вклада?, i це да? йому вiдчуття сво?? необхiдностi в групi.  Не  вiдпустив
би Ярославу в нiчну по?здку  саму,  пiсля  вчорашнiх  знiмань  почува?  ще
гострiшу  потребу  берегти  тендiтний  цей  скарб,  ?хньо?  групи  крихкий
самоцвiт. Справдi, чого ?? викликають? Може, змушена буде  кинути  все,  i
тодi - стоп,  робота!  -  до  дiдька  полетять  усi  тво?  графiки.  Такою
артисткою варто дорожити, ?? мусиш оберiгати, плекати, пантрувати,  навiть
прислужитися ?й не грiх. I хай вибiр залежав не вiд нього, але вiн  певен,
що й па його думку було зважено також. А з  якою  принциповiстю  вiдтрутив
вiн ту нахабну претендентку на- ?? роль!  Агнеса  в  сво?х  домаганнях  не
зупинялась нi перед чим, пустила в хiд якi тiльки могла  зв'язки...  Ягуар
Ягуарович тут не визна? нiяких компромiсiв. Мистецтво - понад  усе!  Бачив
Агнесу, коли вона  дебютувала  в  iншiй  кiногрупi  пiд  протекцi?ю  свого
чоловiка. Яка вона жалюгiдна ставала в оточеннi кiнокамер! Око  об'?ктива,
здавалось, паралiзувало ??. Перед тим вузли в'язала  iз  свого  законного,
командувала ним,  як  хотiла,  а  на  знiмальнiм  майданчику  було  ??  не
впiзнати, ролi ?хнi рiшуче мiнялись: тут  уже  чоловiк  над  нею  владика,
принижу?, останнiми словами взива? публiчно,  а  вона  тiльки  щулиться  i
смi?ться якось нерозумно. Не  по-сво?му.  Боязким,  ненатуральним  смiхом.
Брутальнощi його зносить покiрно, вони ?? мовби зовсiм не ображають. Отака
вона, магiя мистецтва: не маючи таланту, жiнка тут згодна  стати  рабинею,
аби  лише  потрапити  на  екран!  Мабуть,  тiльки  талант   да?   вiдвагу,
впевненiсть у собi. Всi сумнiви, зда?ться, покидають Ярославу,  як  тiльки
вона вступа? на майданчик. Тут ?? не побачать розгубленою. Вмiти  так,  як
вона,  вiдсторонитися   вiд   усього,   не   чути   ревiння   лiхтвагенiв,
'зосередитись, прислухаючись тiльки до свого внутрiшнього голосу... Чимраз
iнша з'явля?ться перед актрисою хлопушка з номером кадра... Ярославу це не
обходить, вона живе у сво?му. Це нiжне створiння, все  зiткане  з  дiвочо?
ласки й  доброти,  воно  справдi  володi?  силою  перевтiлення,  вже  нема
сучасних манер, образ набува? настрою, наповню?ться пристрастю,  сценарний
натяк пiдхоплено, вiн уже топко, розма?те  й  смiливо  розвива?ться  в  ??
щедрих iмпровiзацiях...
   Звичайно, Головний веде, для нього важливо не випустити з  рук  штурвал
цього мистецького корабля, кожну мить ма?  стежити  за  всiма  елементами,
вiдрахову?  метри,  хвилини,  трима?  на  оцi  кожного,  контакт  його   з
оператором часом доходить рiвня вза?много розгадування думок на  вiдстанi.
Колектив злагоджешiй, люди знають технiку, свiтло, можливостi кадра, i вся
ця  битва  за  успiх,  вся  ця  каторжна  праця   з   ??   несподiванками,
iмпровiзацiями, доробками на ходу мусить потiм вкластися в кориснi  метри,
в якi-небудь сто десять хвилин ще однi??  людсько?  iсторi?...  Все  можна
пiдрахувати, убгати в лiмiти, не пiдда?ться облiку тiльки  те,  вiд  чого,
власне, й залежить екранне життя фiльму. Творчiсть, -  за  нею  тут  перше
слово, ?й, примхливiй часом, невловнiй, як видиво, тут пiдпорядковане все.
Бо тiльки вона й здатна  сягнути  з  екрана  в  глибини  душ,  щось  людям
вiдкрити, виправдати затраченi на не? зусилля.
   Ягуар  Ягуарович  не  з  тих,  хто  применшу?  свою  роль  с  усiх  цих
колективних зусиллях. Зна? цiпу iншим, але зна? цiну й собi.  Його  девiз:
"Нe належу до тих, що круглi колоди носять, а квадратнi беруться котити...
У нас поширено не, але я сторiнник iншого стилю: кругле коти - на те  воно
й кругле... Мiзкуй i мiзкуй - на те й ма?ш у лобi пiвкулi..." Як  приймуть
фiльм, яку дадуть йому категорiю, який манiмо припат, - нее це  дiя  нього
було зараз не байдужо, i все, власне,  започаткову?ться  звiдси,  залежить
вiд пайтонших порухiв настрою актриси.  Хай  нона  зараз  далека  вiд  цих
речей, але ж ти й про це думати мусиш!.. Всяко бува? в ?хньому середовищi:
перед вiдповiдальними зйомками чиясь  заздрiсть  навмисне  може  розбудити
актрису анонiмним дзвiнком, щоб  не  виспалась,  рознервувалась,  втратила
творчу форму...  Може,  й  ця  телеграма  такого  гатунку,  голос  чи?хось
пiдступностей, заздрощiв абощо? Ма? оберiгати Ярославу, вартовим ?? спокою
трясеться в газику при нiй по брукiвцi ще цiсарських часiв.
   - Картаю себе: треба було таки за?хати додому... Обiцяла ж...
   - Не хвилюйтесь, це головне... Повiрте моему досвiду: нiчнi  телеграми,
як правило, приносять радiснi несподiванки.
   На поштi не довелось ?м  довго  чекати.  Телефонiстка  одразу  з'?днала
Ярославу з ?? обласним мiстом. Мамин гблос у трубцi.
   - Що сталося, мамцю? Як ти в областi опинилась?
   - Гiсть у нас iз Канади... З готелю телефону?мо... Вся рiдня  зiбралася
тут па проводи, тiльки тебе нема.
   Дядько Яцько гостить у них. Той самий, якого  зна?  Ярослава  тiльки  з
листiв, що бачив ?? тiльки з екрана, першу артистку  в  ?хнiм  роду...  На
схилi вiку зiбрався провiдати рiднi мiсця, витратив, може, на  це  останнi
сво? заощадження, "так шкоду?,  що  не  побачив  тебе,  хотiв  твiй  голос
почути...".
   - Як у тебе там, доню?
   - Знiмаюсь, мамцю! Все добре, чудесно!
   - В тебе ж ангiна була... Не пий холодно? води, Славцю...
   - П'ю, мамо! - смiялася Ярослава. - Все п'ю!  I  холодне!  Й  таке,  як
вогонь!..
   - Йой!
   - Нинi щаслива я, мамо! Знайшла нарештi себе. Ми  вам  потiм  привеземо
наш фiльм, п клубi влашту?мо перегляд, а??  -  I  одразу  ж:  -  Здрастуй,
татунцю! - Чула батькiв розважний, лагiдний голос... I веселий, захмелiлий
голос старшо? сестри Рузi, i братово? Танасi...  Чула  родакiв  ближчих  i
дальших, - скiльки ?х там зiбралось сiльською родинною купою в  люксусових
покоях  обласного  готелю!..  Один  по  одному  пiдходили   до   телефону,
вигукували щось веселе, котрийсь навiть приспiвав: "Ой дрiбуча  коломийка,
дрiбуча, дрiбуча!.." I нарештi  дядько  Яцько,  той  легендарний  для  не?
мореплавець, що буйнував юнаком па палубi серед океану, вирипав стерно  та
бився з агентами, - екзотична "людина в кожусi"... Було б вчинено розправу
над ним на кораблi, якби не стали iталiйцi та серби тодi на  його  захист,
такi ж збiдовапi, як i вiн, шукачi заробiткiв... Старечо хлипа у трубку:
   - Славцю, дитино! Так хтiв  тебе  видiти...  Вранцi  ав'йон,  вiдлiтатi
маю... Побачитись  при?здив...  Рiднiй  землi  вклонитись...  Може,  й  не
доведеться бiльш...
   Ковтав слова, розхвильовано белькотав, як про найбiльшу подiю:
   - Колодязь вiiдiн... I бiля нього грушка та сама!.. Говорив про се, про
те, про родичiв кревних, як ?х багато та як файно вiтали його, i - знои:
   - Та сама грушка бiля колодязя, та самiсiнька... А стiльки лiт зiйшло!
   Сльози здушували Ярославу. Рiдна людино! Кровний голос, iiрилi?нулпй  з
чужини!.. Не знаходила слiп,  якими  б  пихлюпнула  йому  сво?  почуття...
Кинути б зараз все i майпутi?? Весь рiд  численний  зiбракся,  крiм  гебс.
Майнути? Вдатись би до Головного; але  чи  вiдпустить?  Нiзащо.  За  якiсь
години  знову  зйомки,  отi  самi  наймiсткiшi  хвилини   екранною   часу,
наймiсткiшi, може, з усього твого  життя.  Та  чи  й  сама  згодилась  бii
перi^iватн потiк натхнення, якого так довго ждала i якому нема i  не  буде
нiчого рiвного! Так, це понад усе! Бо це - для всiх!..
   В кiнцi тiльки й спромоглася спитати гостя iздалока:
   - Якi ж вашi враження? Як вам наше життя? Була пауза довга, знову  щось
схбжс на схлип, потiм вiдповiв:
   - Бережiть це життя. Iншого нн не знали, того, що гнало нас iз  торбами
по свiту... Тож - бережiть!
   Ще  i  в  машинi  довго  iге  могла   заспоко?тись,   погамувати   свою
розбсi?теженiсть.  "Бережiть...  Бережiть",  -  все  чулось  крiзь  схлипи
старечi i проймало до болю, як пiдсумок чийогось життя, як заповiт.
   Займалось уже па свiт, хмари копичились по крайнебу,  наче  продовження
гiр. Зачинався новий день працi, напруги, розпалених пристрастей, знахiдок
i невдач, безкiнечних дублiв, день тугих екранних хвилип.



   XI

   РОЗПОВIДЬ ЖIНКИ-ГЕОЛОГА (бiля пiонерського вогнища)

   - Я теж була там, в каменоломнях Аджимушкаю. В катакомбовiй темрявi, що
стала нашим буттям, що тяглася кудись в безкiнечнiсть. Серед тих, що  лише
з листочкiв перекидного календаря дiзнавались, що плин часу не  зупинився,
що й далi трива? лiточислення днiв, якi десь там нагорi змiнюються сонцем,
вiтрами, виблискують морем, залишаючи нам тiльки нiч,  нiч  безперервну...
Конi, кажуть, слiпнуть  у  шахтах,  а  ми  не  послiпли,  ми  при  скутгах
свiтлячках ще бачили себе,  сво?  муки,  лахмiття,  здичавленiсть...  Тiнi
пiдземелля з голосами людей.  Була  разом  з  тими,  що  смоктали  камiнь,
добуваючи  вологу.  Я  теж,  божеволiючи  вiд  спраги,  довготерпляче,  по
крапелинцi, збирала ту вологу з печерних сталактитiв для поранених  нашого
пiдземного госпiталю.
   Аж до того дня, коли по штольнях пролунало страшне, лиховiсне: "Гази!"
   В пiдземелля докочувалось якесь ритмiчне постукування нагорi, нам  i  в
думку не клалось, що то компресори нагнiтають гази. Жiночий зойк  полохнув
людей: стало видно,  як  з  пiвтемряви  густа  хвиля  кiльчиться,  жовтими
удавами рухаючись на нас, густiша?, здушу? груди, - i катакомби вперше вiд
предковiчних часiв завили виттям нелюдським. Жах  збезумив  людей,  що  на
тво?х очах задихаються, груди рвуть, синiють, падають, з хрипiнням б'ючись
у конвульсiях...
   "Протигазiв! Протигазiв!!!"
   Масок не вистачало, дiти кричали й матерi.
   Мовби згадавши, що, крiм катакомбового, iсну?  ще  якийсь  iнший  свiт,
кинулись потовпом до центрального виходу,  шланги  били  нас  по  обличчю,
вганяли нам газ у бронхи, у душi. Я бiгла з чи?мось малям на руках,  бiгла
без протигаза, притискаючи до рота йому i собi зволожене ганчiр'я, а  коли
винесла, воно було мертве... Посинiло, кiстляве холонуло в мене  на  руках
те  чи?сь  задушене  життя,  -  може,  майбутнiй  астронавт...  Компресори
працювали  дужо,  ритмiчно,  в  напiвпритомностi  я  бачила  тих  -   бiля
компресорiв, вони  стояли  мiж  бурим  нiздрюватим  камiнням  i  реготали,
дивлячись, як ми вискаку?м з нори, iз хмари газу  -  фантастичнi,  бруднi,
немитi створiння, недодушенi пiдземнi кроти...
   Потiм - степ у полинах i небо кольору сивого прив'ялого  полину.  Гiрке
небо, пригiркле повiтря довкола, - я ще видихала iз сеое хлор, ще й тут, у
степу, вiн здушував менi груди. Ступала кудись i  чула  пiд  собою  землю,
наповнену в надрах живими людьми, ?хнiми прокляттями, криком та  стогоном.
Ще перед тим наслухалась, що  катакомби  тягнуться  вiд  Керчi  на  багато
кiлометрiв, i, здавалось, якраз отут, пiдi  мною  зараз  вони  пролягають,
кричать людьми, що,  задихаючись,  падають  в  клубовиннях  тру?ва,  перед
смертю здирають iз себе маски не дiючих уже протигазiв, благають:
   виведiть до душникiв... Вся пiдземнiсть - в живих людях, у корчах  мук,
у скриках останнiх проклять.
   Може, я мусила теж там зостатись? На вiрну смерть, на  удушшя?  Була  я
молода, як ви оце, Ярославе, тепер, i була закохана,  i  вiрила,  що  десь
живе моя любов у матроськiй тiльняшцi... З жiнками та дiтьми  вискочила  в
безумi, сумлiння  мучило,  що  страх  мене  пересилив...  Майже  тваринний
iнстинкт погнав, як побачила поранених, що задихнулись на  тапчанах,  нашу
Танго-медсестру  побачила  розметану  бiля  них  на  пiдлозi   i   лiкарку
бездиханну, Золотокудру... Може, не треба було б менi  вискакувати,  може,
малодушною виявилась? Так, я не геро?чна натура, знаю це. Вiн би зостався.
Як отi чотири молодi лейтенанти, що,  обiйнявшись,  стояли  пiд  стiною  у
штольнi й востанн?, востанн? в життi спiвали  "Iнтернацiонал".  Той,  кого
кохала, кого ждала з десантом, в такiй ситуацi?  став  би  поруч  iз  ними
п'ятий. А я не спинилась, пробiгла, пiдхопивши  чиюсь  дитину,  зачманiвши
вiд газу, вискочила... Брудна, у вошах, добре, що вiн не бачив мене  таку.
I нiколи вже не побачить.
   Рибальськi жiнки-керчанки врятували  мене,  нiкому  не  потрiбну  тепер
медсестру, дали цивiльну одежу, i я  пiшла  степами  на  пiвнiч,  з  жахом
озираючись  час  вiд  часу  на  це  мiсто  кошмарiв,  на  зловiсну   тепер
Мiтрiдатову гору. Нi, навiть уявити не могли  в  часи  Мiтрiдата,  що  тут
доведеться пережити людям прийдешнiх часiв.
   На пiвнiч кудись iшла,  одна  пiд  безмежним  небом,  босi  ноги  пiсля
катакомб незвично ступали по рiвному, теплому, серед  скупо?  рослинностi:
солянка, верблюжа колючка, дюшан... I все менi було таке дороге! Ледве  не
кричу! Дорогий менi вiтер! I цей кущ кура?ни, заячий холодок...
   Компресори вже не нагнiтають газ тобi в груди, п'?ш чисте  повiтря,  що
його цiлий океан розлився пiд цим високим i вiчним небом, над  степами  та
горами таврiв. Стiльки повiтря! Вистачило  б  його  на  всiх,  а  те  дитя
катакомбове не мало  ковтка  кисню,  в  двадцятiм  сторiччi  загинуло  вiд
удушшя... Виродки з синiми очима - чи?сь дiти, чи?сь сини!  -  розкарячено
стояли над нами  бiля  компресорiв-газокачок  i,  розважаючись  видовищем,
реготали. Ось це приголомшило мене тодi бiльше, нiж газ.
   Взимку, ще коли ми стояли на Кубанi, привезли до нас  партiю  полонених
нiмцiв, тяжко поранених,  пообморожуваних.  Особливо  чомусь  багато  було
поранених у колiна. Це треба велдких бинтiв i зовсiм  чистих,  стерильних,
щоб гiпс накладати. А в нас з усiм сутужно: нi зайвих бинтiв, пi  шприцiв,
пi глюкози. I все ж наша Золотокудра каже мо?й товаришцi, Танi Криворучко:
   - Перев'язуй.
   - Не буду! - крикнула Таня, i в плач. - I  сама  не  перев'язуватиму  i
бинтiв нiкому не дам! Бо он наших бiйцiв везуть з  такими  самими  ранами,
сво?м не вистача?, а це ж - фашисти... Убивцi!
   Надвечiр, коли сво?х уже попорали, пiдходить до мене Таня:
   - Ходiмо глянем на тих...
   На нiмцiв тобто, - вони в сара? лежали. Пiшли,  а  ?м  тепер  стало  ще
тяжче. Перев'язок уже й не вимагають, видно, розумiють усе.
   Тапя каже:
   - Давай, Зiно, хоч як-небудь.
   Покликали санiтарiв, принесли, поклали одного ?хнього на стiл, огляда?м
рану, а вона безсила, блiда - вже органiзм не бореться. Дивлюся на  нього,
а в нього очi повнi слiз. Сивуватий, незлий, не з кадрових, видно. Розумi?
все i вже нiби змирився, не супротивиться, дуже погано йому. Дивлюсь  йому
в очi, якi нiби прощаються тихо, покiрно з життям, i думаю: "А що, як  вiн
антифашист?"
   Пiдiйшла Золотокудра, каже:
   - Треба б зробити переливання... Але спершу спробу?мо глюкозу.
   Цього разу Таня сама й принесла глюкозу. Але коли стали вводити, вiн...
номер. I тут Таня не витримала: розплакалась. Може,  нерви,  може,  далася
взнаки перевтома...
   Випадок той згадувався менi  потiм  не  раз:  на  порух  спiвчуття,  на
сльози, якими обливалася Таня над ?хнiм пораненим, гурт солдатнi  вiдповiв
нам реготом бiля сво?х компрссорiв-газокачок.
   Недодушену, степ тодi мене врятував, що,  голий,  лисий,  без  деревця,
розстилавсь навкруги. Картала  себе,  що  по  геро?чна  натура,  втекла  з
катакомбiв,  здатна,  здасться,  тiльки   допомагати   комусь,   та   всiм
спiвчувати, та ще тiкати здатна. Тiкати й тiкати все життя  -  до  якогось
iлюзорного затишку, до любовi, яка здавалась тодi  ще  досяжною.  Жага  до
життя - цей один з найсильнiших людських iнстинктiв, вiн, мабуть, зостався
тодi ?диним з усього, що в менi було ще не вбите. Радiла,  що  йду,  живу,
п'ю цiлюще степове повiтря, що його тiльки й не могли  вiдiбрати  вiд  нас
кати,  повикурювавши  з  каменоломень...  Що  мене  втримало   тодi?   Отi
крапелинки, губами насотанi з намелю? Отi копита катакомбових коней, що ми
?х, коли вже нiчого не стало, вiдкопували у дальнiх штольнях  i  кидали  в
колективний казан? Чи щось iнше втримало на свiтi?  Все  тодi,  пiсля  тих
ночей пiдземелля, вiдкрилось менi но-повому, здавалось, що все навкруги  -
вiд заячого холодка й до блакитно? велнчi неба - створене  для  мене,  для
мого щастя. Був неймовiрно прекрасний кожен вияв життя - i стебло  полину,
i найменша пiд ногами мурашка...
   Отак добрела до рiдного мiста. Не впiзнала його. Ще на  початку  вiйни,
коли нолютiшалн нальоти, всi бiлi  будинки  в  мiстi  були  зафарбованi  в
чорне. Графiтно-чорним стало тво? свiтле, в розкошистих акацiях мiсто  над
Днiпром. А тепер ще  i  в  ру?нах  його  побачила,  в  брутальностi  чужих
оголошень, в триво-кнiй метушнi облав. Не знаю,  як  не  розiрвалась  менi
душа, коли якось уранцi нашою вулицею гнали полонених  матросiв,  гнали  з
кайданами на руках, на ногах, i голови ?хнi були сивi вiд iнею,  i  голоси
?хнi кидали увсiбiч щось схоже на пiсню, хрипке i безстрашно...
   Згадка про це, може, i втримала мене потiм у  таборi,  коли  виколювали
номер оцей на руцi, коли навiть ночами  на  нарах  вчувався,  бринiв  отой
дорогий менi вiтер i вставало надi мною рiдне, безмiрне у сво?й  великостi
небо.



   XII

   Задощило,   i   фiльмування   довелось   припинити.   Ягуар   Ягуарович
присмутивсь: засльотило, занегодилось, може, й надовго. Щоправда,  причина
поважна: з неба лило й лило. Обважнiле гiлля дерев, зелень кущiв, картоплi
- все нiби порозбухало водою.
   Скориставшись вимушеною перервою,  Колосовськнй  по?хав  у  справах  до
мiста. Людей кiногрупи позаганяло в класнi кiмнати.  Накурено.  Стука?  по
кутках  домiно.  Ярослава,  схилившись  над  партою,   грав   в   шахи   з
Бронеком-дев'ятикласником. Хлопець вигра? вже третю партiю пiдряд, i юного
гросмейстера це диву?: адже ж перед цим  актриса  легко  його  перемагала.
Бронек зсуплю? брови, напружу? всю силу свого iнтелекту,  шукаючи  якихось
пасток, розставлених суперницею. Заклопотаний грою, вiн i  не  помiча?,  в
якому настро? зараз актриса, не помiча?, що ?й  на  вiях  весь  час  крiзь
удавану веселiсть тремтять сльози: чимось ображена. А вуйна  Домiнiка  хоч
тiльки коли-не-коли зиркне  в  цей  бiк,  однак  душею  почува?:  щось  iз
Ярославою не гаразд. Зда?ться, пережива?, що Колосовський  не  взяв  ??  з
собою до мiста... "Не знаю, донцю, чим тобi й зарадити".
   Сергiй розважа? асистентiв та звукооператорiв тим, що загаду? ?м  рiзнi
химернi загадки, проводить сеанс пiд назвою:
   "Трохи кабалiстики":
   - Лiнкольн став президентом у 1860 роцi, Кеннедi - в 1960-му. Яку  ма?м
рiзницю?
   - Сто рокiв.
   -  Наступником  Лiнкольна  був  Джонсон.  Наступником  Кеннедi   був...
Джонсон. Джонсон I народився 1808 року, Джонсон II-1908. Яка рiзниця?
   - Сто рокiв!
   - I Лiнкольн,  i  Кеннедi  вбитi  в  п'ятницю.  Вбивця  Лiнкольна  У?ло
народився в 1829 роцi. Вбивця Кеннедi Освальд - в 1929-му. Рiзниця?
   - Йой! Сто рокiв!
   - Ну й так далi. Як пояснити? Хiба не дивна циклiчнiсть?
   - Вашу хронологiю ще треба перевiрити, - зауважу? один з асистентiв.  -
Дехто припуска? навiть, що на землi бувають  iнопланетнi.  Якiсь  та?мничi
"санiтари" нiбито очистили океанськi острови, зараженi радiоактивнiстю,  i
там тепер погнала буйна рослиннiсть...
   - Це теж треба перевiрити, - висловлю? сумнiв звукооператор,  бородатий
юнак, що, як i декотрi тут, не голиться вiд початку роботи над фiльмом.  -
А ось про "лiтаючi блюдця" я сам читав в  iноземнiм  журналi...  Нiбито  в
Пiвденнiй Америцi, в джунглях, опускались  якiсь  загадковi  iстоти  на  i
фантастичних апаратах i забрали з Землi цiле  iндiанське  поселення...  не
зосталось i слiду.
   Товариство бере його на смiх:
   - За поширення таких чуток людину треба б вести до психоаналiтика...  А
ще краще - до психiатра!..
   Вуйна  Домiнiка,  присiвши  бiля  Ярослави,  вишивав  щось  ти?ю  самою
низинкою. Ярослава час вiд часу пригляда?ться i до ?? роботи:
   - Рiдкiсний  узор!  Досi  не  бачила  такого...  Щось  у  ньому  ?  вiд
староiндiйських орнаментiв...
   Вуйна Домiнiка запевня?, що  в  iндусiв  не  була  i  в  них  цього  не
позичала.
   Навколо Сергiя - вже в iншiм кутку - вирують пристрастi, там дискутанти
аж киплять, б'ючись над проблемою, яка пе вперше збурю? кiногрупу:
   - Чи таки iснують "гени порядностi"? Чи  пiдтвердилась  версiя,  нiбито
бiологи нат-рапили на "гени совiстi"? Чи, може, справдi, як  наш  редактор
каже, "совiсть - це поняття цiлком дiалектичне"?
   - Я цього не казав, - обурю?ться редактор. - Вiрнiш, це казав  не  я!..
Навiщо вигадувати?
   - Без вигадки нема мистецтва!
   -  До  вашого  вiдома,  товаришу  асистент:  зараз  в  мистецтвi  якраз
вiдбува?ться iнфляцiя вигадки! Росте цiннiсть факту!..
   - Вiрно! Майбутн? екрана - це епос фактiв, поезiя документальностi!..
   - Ну й крикуни, - всмiха?ться вуйна Домiнiка  до  Ярослави.  -  Той  до
лiса, а той до бiса...
   - Без цього не можем. Хто як умi?, так за сво?ю мамою й плаче...
   А дощ шумить, плющить, шибки  сльозяться,  зелене  вiття  черешень  пiд
вiкном набрякло водою. Нiкуди не  вийти,  сиди  в  цiй  школi,  ув'язнений
негодою   невiдомо   наскiльки...   Декотрi,   знудьгувавшись,   зачiпають
редактора:
   - Будь другом, вiдредагуй небо! Заткни отi хлябi небеснi!..
   Надвечiр Сергiй-оператор зiбрався кудись iти. Вирядивсь, як на  прийом:
бiла сорочка,  краватка...  Щоправда,  гармонiю  трохи  порушували  гумовi
чоботи та брезентовий плащ, який йому довелося  поверх  костюма  нацупити.
Друзi  допитувались:  куди?  А  вiн,  напускаючи  на  себе   загадковiсть,
вiдповiдав з веселим пiдморгом:
   - Iду батярувати!
   - Дощ, вiтер...
   - Се менi не завада. Ае!
   Навiщось прихопив свою портативну кiнокамеру, заряджену  перед  тим,  i
подавсь.
   - Такий  культурний,  iнтелiгентний,  а  гульвiса,  -  зауважила  вуйна
Домiнiка. - Понесло його в отаку хлюпавицю... Десь, видно, любку нагледiв.
   Колосовський тим часом  був  уже  в  тому  мiстi,  де  йому  нiколи  не
набридало  бувати.  Де  любив  допiзна  блукати  вночi  ущелинами  вузьких
старовинних вуличок, подовгу мiг стояти перед вежею Корнякта, вслухаючисi.
в давно вiдшумiлий гомiн середньовiчних цехiв, вчитуючись в камiнну  книгу
нiчного, в химерних обрисах мiста.
   Звечора мав зустрiч у театрi з актором, який гратиме  астронома.  Пiсля
того в номерi готелю довго сидiли  з  композитором,  радились  про  музику
майбутнього фiльму. Потiм годинник на вежi суворо вiдбивав  блукання  його
нiчнi. Вулички, завулки, мури потемнiлих вiкiв, аптека, в якiй ще  алхiмiк
ночами  варив  свое   зiлля,   шукаючи   елiксир   молодостi,   добуваючi?
фiлософський камiнь...
   Все перейшло безповоротно. "Смерть, вона тим i страшна, що пiсля не? пе
вернешся, - казав колись Решотняк. - Щоб ось та?; - не було тебе, не  було
i рантом вернувсь..." А ти завзявся друзiв сво?х  повернути...  Що  тiльки
початок. Поки  що  невеликий  набуток  в  касетах.  Що  воно  там?  Ще  не
проявлений твiй  медозбiр,  той  летючий  екранний  свiт,  що  його  зараз
затиснуто в темряву негативiв... Але вже вiн ?. Чи, може, виявиться зовсiм
не тим, що ти ждеш,  чого  прагнеш?  Провiдна,  ядерна  думка  фiльму,  чи
постане вона в належнiй випуклостi образiв, свiжостi, новизнi?  Хотiв  би,
щоб кожна сцена сприймалася так, нiби ?? дивляться яснi очi дiтей або юних
закоханих, якi самi  нiколи  не  бачили  вiйни,  але  мусять  знати,  яким
глиббким бува?, нещастя i воля до опору цим нещастям. Щоб в  такому  нiчим
не замутненому сприйняттi оживала твоя стрiчка з скрапа. Правдивим повинен
бути кожен  актор,  кожна  ситуацiя,  кожне  слово  дiалога...  Музика  не
забиватиме ?х, буде ?? iiебагато, суворо?, грiзно?, як той час.  При  всiй
трагiчностi,  фiльм  не  повинен  пригнiчувати  глядача:   отой   античний
катарсис-то пе вигадка, вiн iсну?, вiн справдi ж бо здатен очищати душу  й
давати ?й мiць. Ще далеко той час, коли ти станенi до монтажного  стола  з
запахом кiнематографiчного клею i проходитимуть через тво?  руки  численнi
мiнiатюрнi кадрики, багато сотень буде ?х, i ти  будеш  над  ними  владар,
переживатимеш  найвищу  радiсть  творення.  Потiм,   пiдкладенi   начорно,
побiжать на екранi ще  в  безлюднiй  проекцi?,  не  чищенi  вiд  технiчних
позначок, недоладнi,  ще  без  звуку,  -  тiльки  тобi  та  колегам  тво?м
зрозумiлi... Часто бачитимеш на кадрах чорнового матерiалу обличчя дiвоче,
що так по-новому розкрилось, порадувало вже на перших зйомках.
   Ярослава не обманула тво?х сподiвань. Вiзерунок ролi ??  несе  на  собi
подих справжньо?, непiдробно? творчостi, iнтенсивнiсть внутрiшнього життя.
Цiну?ш у нiй оцю багату гру уяви, акторський азарт,  творчу  вiдвагу,  яка
мовби виника?, вибуха? стихiйно, хоча стихiйнiстю i не ?!
   Для декого з режисерiв актор кiно -  це  щось  схоже  на  оту  первiсну
глину,  в  яку  ти  мусиш  -  майже  силою  гiпнозу   -   вдихнути   душу,
запрограмувати в нiй частку свого задуму. I не особливо, мовляв, тiш  себе
iлюзiями про перевтiлення - шукай  пайнерше  типаж!..  Але  ж  актриса  не
манекен, вона спiвтворець, i в  цьому  ти  ще  раз  переконався:  Ярослава
здатна мислити на екранi, здатна глибоко  й  самостiйно  жити,  розвивати,
доповнювати задум. В можливостi Ярослави повiрив з випадку, здавалось  би,
незначного. Одного разу хвилею дискусi? Ярославу  винесло  на  трибуну,  -
було для не? то, мабуть, вперте. Спинившись на трибунi, хвилювалася  дуже,
але бiльше, нiж сум'ятливi ??  слова,  вразило  Колосовського  iнше:  рука
актриси. Дивився на цю сховану за бар'?рчиком трибуни худу, трепетну  руку
i весь час сiмстерiгав iз-за спини, як вона  в  самозабуттi  жмака?  якiсь
папiрцi, то злегка поводить пальцями, то  раптом  стиска?ться  в  кулачок,
в'яже в повiтрi якiсь вiзерунки, i вся - з самих  нiби  нервiв  зiткана  -
пульсу?, живе настiльки виразно, що, здавалось, навiть не чуючи слiв,  все
сказане мiг би прочитати но  цьому  майже  iнтимному  життю  руки,  но  ??
трепетливому пульсуванню, яке з точнiстю  фонограми  передавало  найтонший
порух думки, настрою, пристрастi,  вiдтворювало  нiби  навiть  саму  красу
дикцi? актриси... Вперше тодi подумав: "Може, оця? Чи  пе  Прiся  Байдашна
перед тобою?" Уявляв ?? антифашисткою в умовах пiдпiлля, i  медсестрою  на
фронтi, i юною полонянкою - i почувалося, що всюди вона зможе...
   I ось гра?.
   Вiн  бачив  у  цi  днi,  як  хмелила   Ярославу   розкутiсть   власного
темпераменту, творча ??  фантазiя  вiднаходила  саме  те,  що  треба  було
знайти, пристрастю геро?нi горiла душа актриси, вона зовсiм природно,  без
натуги ставала тi?ю, яку мала винести на екран. ? в нiй те,  що  якраз  ти
шукав:  розма?та  психологiчна  гама  почуттiв,  внутрiшня  заглибленiсть,
розумiння характеру  дiвчини  з  народу.  Натура  геро?нi  прочиту?ться  в
кожному ?? поглядi, в кожному жестi... Мимоволi раду?шся, дивлячись на  це
обличчя,  одухотворене  творчiстю,  прекрасне  юнiстю  сво?ю.   Улюблениця
кiногрупи, що вона все  хотiла  сказати  тобi  сво?м  хвилюванням,  сво?ми
раптовими, нiби безпричинними змiнами настрою? Щоразу то гасне,  будучи  в
смутковi, то йде назустрiч тобi розсяяна, в лицем, що  промениться  очима,
вiдкрито,  небесно  свiтиться  радiстю  i  закоханiстю...  Такою  пiдiйшла
сьогоднi до газика, коли зiбрався ?хати до мiста.
   - Вiзьмiть i мене.
   - Ма?те якiсь справи у мiстi?
   - Просто хочу бути з вами. Хай думають, що в нас зав'язався  виробничий
роман, - крiзь веселу зухвалiсть в поглядi ?? пробивалось i щось серйозне.
- Декому ж уявля?ться, що мiж примою i Головним, та ще в  експедицi?,  ма?
неодмiнно виникнути такий собi iнтимно-виробничий контакт...  В  iталiйцiв
та в Голлiвудi кiноромани такого типу, кажуть,  дуже  поширенi...  Додають
нiбито вза?много натхнення...
   - I ви згодились би принести себе в жертву натхненню?
   - А чому б i нi? До того ж, може, я й справдi закохана...
   Взяв ?? руки в сво?, глянув у вiчi, - зда?ться, аж надто суворо:
   - Славцю, дiвчинко, надто люблю вас, щоб дозволив собi з вами банальний
виробничий роман. У вас ще все у майбутньому...
   З тим i по?хав. Зболiлiсть, зда?ться, навiть образа враз налилася в тих
ще розсяяних вiдданiстю юних очах... Колись ти був теж  такий.  Тепер  все
частiше очi несуть надвечiрню пригаслiсть.  I  в  душу  частiше  приходять
непроханi гостi... Ось вранцi ще були жарти i смiх,  i  враз,  мов  туман,
смуток на душу накотив... Живеш тiльки задумом, працею, нею  одержимий.  I
цей фiльм, вiн ще додасть тобi сивини... Насуваються осенi  синi,  терпкi,
як терен...
   Але ж цей недоречний  дощ!  До  школи  загнав  на  простiй  весь  табун
кiногрупи... В дискусiях ламають  списи,  знову  дошукуються,  мабуть,  чи
iснують "гени совiстi" та "гени порядностi"... Декотрi так  i  ходять,  як
були декорованi для зйомок: латанi гiмнастьорки, полоненське дрантя всяке,
на тому сiряк...
   Тут ще сухо, дощ сюди ще не дiстав.
   Але й вiн не загасив би цi?? купи живого синюватого полум'я,  над  яким
ти зараз сто?ш. Вiчний вогонь, що його вiтер ганя?,  налiтаючи  з  темряви
ночi. Вибива?ться наче з падрищ Землi, горить i горить розвiтрена, палаюча
квiтка чийогось безсмертя. Вуйна Домiнiка, що замолоду ще втратила мужа на
вiйнi, досi не може уявити його зотлiлим; "Одна  в  хатi,  i  подушка  моя
проплакана слiзьми, але ждатиму  його,  доки  й  життя..."  Вiчним  вогнем
палають тво?  побратими.  Палають  вашi  дiвчата,  що  з  Кубанi  пiшли  з
матроським десантом на Керч i не повернулися бiльш... Горять  не  згоряючи
огрубiлi солдатськi руки чи?сь, що так i  не  дiждались  обiйняти  дiвчину
кохану, обiйняти нiжно, немов пелюстку...
   А вранцi в готельнiй кав'ярнi задуму твою порушу? чиясь рука, зненацька
покладена на плече:
   - Колосовський?
   Бачиш  розплилу  прiсну  усмiшку,   обличчя   квiтучий   овал.   Голова
напiвоблисiла, але з старанно зачесаними волосинками набiк. Наче кожна  на
облiку.
   - Невже не впiзна?ш?  Верещаку  пригаду?ш?  Холодом  неприязнi  вiйнуло
враз, давнiм запахом карболки... Погладшав, осанка з'явилась...
   - Сiдай. Кави хочеш?
   - Мерсi, вже поснiдав, заморив черв'яка... А я тебе одразу впiзнав. Вже
хвилин десять за тобою стежу з кутка. Снiжком часу тебе трохи  притрусило,
а так нiби не дуже й змiнивсь.
   "А ось ти таки добре змiнився... Обличчя налилось  самоповагою,  навiть
вiдсвiжилось, тiльки очi зостались такi  ж  вирлуватi...  Вигляд  охайний,
респектний, вигляд людини, цiлком вдоволено? сво?м iснуванням..."
   - Став за цей час, мабуть, професором ветеринарi??
   - Нi. Але з кiньми не порвав: на  iподромi  прилаштувавсь...  А  тут  у
вiдрядженнi. Про тебе менi вiдомо. Уважно слiдкую за  тво?ми  успiхами  на
нивi кiно.
   - Не якi то вже й успiхи...
   - Не прибiднюйся, хоч скромнiсть, звичайно, прикраша?... Пресу читаю, i
в фiльмиках пе раз бачив тво? прiзвище. Але дозволь тебе й  покритикуват