и. Ну, обелiски ти любиш знiмати, це я розумiю: пам'ять серця... А Овiдiй отой, навiщо вiн тобi здався? Нашого матер'ялу мало? В будьякий нарсуд зайди, всяких iсторiй - бери, греби... А то допотопнi цитатки якiсь, слiвця про античну Колиму... Та хто тих римлян зараз чита?? Для декорацiй у кабiнетi на полицях, i все. Сучасних i то мало хто вгризе, та ще поетiв. Вiк прози, брате, вiк телевiзорiв! Буднiв кипучих, активних, таких, що дух перехоплю?!.. А ти iз сво?м Овiдi?м... - Я Овiдiя, власне, ще й не знiмав. Лише мрiю колинебудь повернутись до нього. Фiльм був про фортецю, про вежу Овiдiеву... - Це ще гiрше. Хоча я й член Товариства по захисту, але... ну не буду, не буду! Не дивись тiльки так, не хмур лоба... Краще заглянув би iз сво?ми камерами до нас на iподром: ось скоро будуть великi бiга... З усiх кiнних заводiв з'?дуться на змагання. Музика, оркестри, вершники в нацiональних костюмах вiдкриватимуть парад... ?дуть настильною риссю дiвчата в шапках кудлатих на ахалтекiпцях, на караба?рах-чистокровках!.. Отам буде що хапати на плiвку! Заглянеш? - Я зайнятий зараз. - Знову якiсь пам'ятки iсторичнi? - Художнiй знiмаю. Про хлопцiв наших. Про Байдашного та його сестру... - Ще, може, й мене десь там втулиш? - Верещака вдоволено засмiявсь. - Тiльки дивись по применши мою роль в усiх тих подiях... Та й свою теж. Бо як по правдi, то тобi ж там належала перша скрипка, фактично ти був комiсаром. Нема чого Байдашному всi заслуги приписувати. Скорiше не ти був при ньому, а вiн при тобi, хоча формально i вважався вiн командиром... - Облиш. I не вiпадуй. Ти ж зна?ш, що командиром був таки вiн, Байдашиий, - для чого ж випаду?ш? - До речi, де зараз той ваш Байдашний? - На далекiй заставi. Був командиром i зараз командир. - Пофортунило. Тiльки ще раз скажу, що твоя скромнiсть тут зайва. Пригаду?ш, як ми ходили полiцiю роззброювати? Скiльки ми ?х брали тодi щоночi бiля большака, коли вони з возами барахла повалили на захiд... Байдашного я в тi ночi й не бачив. Або тих факельникiв, що заскочили хати пiдпалювати, - це ж ви ?х з Костромським та з Решотiгяком перестрiляли в Ковалях? I скажу, що даремно ви тодi не пiшли в район добувати документи за партизанство... Колосовський добро пам'ятав той день, перший розвихрений донь пiсля визволення. Верещака бiгав, метушився, за поли хлопцiв хапав: "Треба в район мотнутись. Там влада вже ";, партизанськi довiдки видадуть... Гайда но гарячому, бо потiм забудеться, свiдкiв не знайдеш!" Щось принизливо було в тiй його метушнi, в закликах - якомога швидше запасатися охоронними грамотами. "Не пiдем, - затялись хлопцi. - Якого чорта десь там пороги оббивати"). - "Так дiяли: ж! За таке всiм партизанськi документи належать!" - "Не ради документiв робилось, - вiдповiв тодi Решетняк. - Совiсть чиста, хiба менi цього не досить?" Того ж дня й пiшли, разом усi, тiльки пе в район, а в запасний полк. - А я таки оформив, - розповiдав Верещака. - Розумiю вас, думалось, мабуть: ще фронт який треба пройти, сто разiв убити встигнуть, нащо тi документи... А воно, бач, зостався живий, i тепер згодились би для бiографi?... Я не з тих, що сво? заслуги по дорозi розкидають: вони в мене всiма печатками пiдтвердженi. - Ти ще довго там залишався? - Та треба ж було комусь порядок наводити. Ви мерщiй на фронт за орденами, а Верещацi ще все там довелося розплутувати. Коли йшли вночi з запасного полку маршем до Днiпра, Решетняк, правда, таки вiдлучивсь, але не в район, а додому, до Катрi. Встиг, збiгав, i тi?? ж ночi перед свiтом догнав свою маршову роту. Мовчазний був, присмучений. "Сина побачив, дав заповiт, i хай росте..." - Знаю, як вам сутужно тодi довелось, - говорив тоном спiвчуття Верещака. - Скiльки "чорно? пiхоти" тодi на правому березi накрилось... Цс ж там i Решетняк полiг? Там. Не уявити цьому Верещацi, як iшли у наступ там хлопцi. Одну з ночей так i назвав би: Нiч Свисту.'Пiднятi свистом в атаку, штурмом пiшли на транше?, вдирались в окопи з мовчазною люттю, бились врукопаш... За все, за все розплачувались бо?м i кров'ю... Нiколи не уявити тобi, Верещако, тих подвигiв нiчних i денних, коли Холодна гора вивергнулась на ворога розпеченою лавою зненавистi i помсти... - Багато буде бо?в у тво?й картинi? - Вийде фiльм, там побачиш. - Люблю, щоб гримiло. На землi щоб i в небесах... Це правда, що грiм можна передати гуркотом листового залiза або сипнувши горохом по барабану? Колосовський пiдвiвсь, потемнiлий: - Маю йти. Ще i в номерi готелю йому вчувався нестерпний припах давньо? ветсанiтарово? карболки. I навiщо вiн тобi тут зустрiвся? Цiкаво, бач, йому знати навiть те, як бутафорний грiм видобувають!.. Але ж i такий ?. Один iз майбутнiх поцiнувачiв твого фiльму... XIII Тут ще свiтило сонце, i тому було просто схоже на жарт, що в цей саме час - десь зовсiм нездалека! - телефонують, просять прислати амфiбiй. Злива, циклон, повiнь! Йде вода нечувано? сили, топить, залива? гiрськi й пiдгiрськi райони... А вiрити не хочеться, бо сонце вгорi свiтить, i м'яч лiта? над волейбольним майданчиком вояцького мiстечка, i хлопцi в нових гiмнастьорках збираються - хто ма? дозволи командирiв - до мiста, до дiвчат на сво? щонедiльнi побачення... - Амфiбiй! Негайно було оголошено тривогу. В лiченi секунди, передбаченi для цього, вивели з боксiв важкi вiйськовi машини. - Невже по асфальту? - Давай! Ось тепер нарештi повiрили. Обганяючи сво?м газиком колону амфiбiй, Колосовський пильно вглядався в обличчя тих, що йшли, пiднятi по тривозi. Зiбранi, посуворiлi обличчя солдатiв. Тонковидий юнак-офiцер сто?ть бiля вiдкритого люка, погляд спрямований вперед. Мимоволi ставив себе на його мiсце. Хто вiн? З яким почуттям iде на не вiдоме ще йому бойове завдання? Можливо, що це перша в його життi тривога. Перша не уявна, не учбова, а справжня тривога твого життя. Можливо, вiн навiть ждав, щоб настала ця мить, яка ранiш чи пiзнiш для кожного з вас ма? неминуче настати. ? в нiй холодний присмак небезпеки, невiдомiсть, тайна, i вже наказ кличе тебе в ту тайну, яка незабаром вiзьме тво? життя на якийсь досi не знаний випроб. Дiти сво?х батькiв, сини тво?х ровесникiв. Чий вiн син, отой, що вигляда? з вiдкритого люка?.. Як розгорталася юна стрiчка його життя? Чи все щасливо складалось? Чи малим, може, бачив, як мати чита? фронтову похоронну?... Мчить - ще при сонцi - загiн амфiбiй. I хоч свiтить ?м сонце, але кожен вже тут помiча?, що з того боку, де мали бути гори, небо якесь не те: суцiльно темнi?, розлита по ньому далека грозова синь. Освiтлена сонцем, вона вiд того ста? ще мовби грiзнiша, незвична, тривожна. Затишшя, але воно нiби неприродне, таке, що та?ть в собi напружене щось. Оцей юнак, що ти його бачиш на маршi, з яким почуттям зустрiв вiн оте по-вiйськовому кинуте кимось грiзне слово: "циклон"? Внутрiшньо зiбраний, застиглий в напрузi. Тривога, так пагло вдершись в рiвновагу його дня сво?ю першою справжнiстю, змушу? замислитись, глянути мовби й на себе якось iнакше. Досi належав до тих, кого нiби не дуже й помiчають, згадують бiльше у свята, вiдзначуванi салютом, для декого з дiвчат-горожанок вашi казарменi буднi видаються, можливо, малоцiкавими, навiть нудними, не зовсiм зрозумiлими... Зате ж перша думка про тебе тодi, коли десь отак заволають райони: "Амфiбiй!" Деруть гусеницями асфальт, мчать уперед на найбiльшiй швидкостi. А навкруги це дивне затишшя. В центрi диклоиу нiбито часом бува? таке затишшя, утворю?ться так зване "око бурi". Може, ми якраз i руха?мось крiзь саме "око бурi"? Двигтять, по сухому ще, зеленi водоплавнi машини. Мiж стривожених обрi? в,-дабухлих синiми тучами. Грозова синь ближча?, i ось уже сонця не стало, назустрiч побiгли тiнi, свiт змерк, потемнiв... Без попереджень з'являються циклони. Розшаленiлася десь там стихiя, в темнi вируючi надра ?? незабаром буде кинуто й вашi життя. Все страхiтливе вдира?ться без попереджень: раптово i вщент розкришу?ться усталений спокiй дня, не вiдбудуться чи?сь побачення, недочитанi вiдкинуто книжки, на пiвстрiчцi обiрвано фiльми, - все пада? у сво?й значностi, здрiбню?ться, меркне, а натомiсть росте тiльки грiзна правда циклону, правда стихi?, що насува?ться, що подих ?? вже чути... Не визнаючи кордонiв, .циклони ходять по всiй нланетi. Ще коли тут по лугах серед квiтiв у повенi сонця табiрнi виховательки водили табунцi щебетливих малят, може, тодi з космiчних висот кимось було вже помiчено, як зачина?ться творення лиха, як десь на широтах Атлантики вже почина? формуватись циклон. Вченi розрiзняють кiлька стадiй його розвитку: стадiя хвилi, стадiя молодого циклону. Стадiя розвитку максимального... Спершу, нiби невпевнено, виникають над голизною океану ледь помiтнi завихрення, невiдомим поштовхом зривають хвилi в отiй самiй фронтальнiй зонi, де маси теплого повiтря зiткнулись з холодним, i колосальна, не нiддатна вимiрам енергiя температурних контрастiв, розвиваючись мовби спонтанно, чимдалi грiзнiше виявля? себе, поступово форму?ться "око бурi" - район депресi?, гранично зниженого тиску. Руха?ться величезний колодязь порожнечi, оточений тисячокiлометровим кiльцем циклонiчних стiп i суцiльно вируючих хмар, де в с е кипить, закручу?ться спiралями на вихрових обертових швидкостях, i вся ця розiмкнута, розшаленiла сила природи, наростаючи, набува? сили ураганiв. За кiлька мiсяцiв перед тим весь пiвдень кра?ни був зрушений ураганними, бурями, що, лютуючи бiльше тижня, пiдiймали в повiтря зiрванi грунти Кубанi й хмарами несли ?х на захiд, тодi в ?вропейських столицях i десь навiть над мiстами Скавдiнавi? випав чорний снiг. Снiг навперемiш iз пилюкою. Тепер, урозповнi лiта, з iнших широт насувався обважнiлий атлантичними водами темний гiгант, одна iз тих, що за ним, певне, стежили зараз усi синоптики свiту, вiдзначаючи, як вiн загрозливо розвива?ться, розбуха?. Зачепив Балкани. Пройшов над морем. Нарештi, заблукав у цей кут мiж громаддям гiр i зупинився, завис, застряв мiж бескидами, розряджаючись сво?ю вавiлонською зливою. Його наближення передчували звiрi й птахи. Тепер, ставши з циклоном вiч-на-вiч, людина мусила помiрятись силою з ним. XIV Небо прорвалось, зливою шумить пiч, а в долiшнiх Адамiвцях в цей час гуляють весiлля. Хай дощ i темрява за вiкном, хай циклон там чи не циклон, а тут новна хата музики, тут люди мають сво? вiдгуляти! Серед хмiльного застолля сидить i гiсть вiд тих, що роблять кiно, що тирлуються в школi на пiдгiрцях: сам .Сергiй, кiнооператор, прийшов поздоровити молодих. Затиснутий мiж сватами па широкiм ослонi, поринув у думки, слуха? гомiн, виловлю? кадри. Хата цвiте рушниками. Буйну? весiлля, в мовчазному натхненнi умлiвають тро?стi музики, - ах, була б на це кiнокамера з зарядом надчутливо? плiвки! Людська душа безбережна, до кiнця вона незбагненна, i люди, може, тим i прекраснi, що здатнi отак широко радуватись щастю чи?мусь... Задума в очах молодо?, задума юностi й прощання з життям дотеперiшнiм, зафiльмуйте, як росла я, виростала, як купалась у сонцi, у бiлому цвiтi садiв черешневих, а нинi, дозрiвши, бентежно трепеще душа в передчуттi свята любовi... Ось вiн бiля мене. Далеко десь був, але й звiдти та?мно прилiтав ночами в дiвочi мо? чекання, голубив мене... Любились ми з ним у снах, папiвснах, а зараз вiн поруч - затвердiла вiд працi рука його в гарячiй мо?й руцi... Справля? весiлля Стась, молодий робiтник з комбiнату. Сухолиций, з темним вусом, шия загорiла, пряма... Зовсiм тверезий сидить за столом. Поруч нього у весiльнiй фатi тендiтна оця, молодюсiнька Анця, яка ждала його, свого нареченого, й тодi, коли вiн був десь там... звiдси не видно. Мав пригоду тяжку: збив п'ятитонкою людину на гiрськiм поворотi, i за цс вiдбував належне. Повернувся, гадав - не жде, а вона ждала. Тепер у весiльному вирi бiля свого щастя сидiв упритул, а був чимось присмучений. - Що тобi, Стаську? Чи не захорував часом? - допитувалась мати весiльна. Нараз жених пiдхопивсь, зупинив музик: - Не хтiв! Вiрите, люди добрi, не хтiв! - В голосi бiль, сухе лице горить, палене якимсь горем. - Але машина була нова, i завгар, випускаючи, попередив: "Гляди ж! Перший ви?зд..." I ?ду та думаю все: перший ви?зд, не пом'яти б, не стукнути нiде... I коли стрiв того з рюкзаком на шляху, а слизота ж була, i мав вибирати: чи в стовп та пiд укiс, а чи... Якби пустив на стовп, мотора б розплющило, та й усе, а так... Машина чомусь не пiшла на стовп, на того пiшла... I довго потiм у камерi гриз себе: чому ж сталося так? Чому, вибираючи - в людину чи в стовп, людина чи машина дорожча, ти вибрав машину... - Годi тобi, хлопче, - втiшали його. - Не журись так тяжко, випий чарку та поцiлуй любку, бо гiрке вже позаду!.. Вiн не пив, а знов за сво?: - Найбiльше опекло мене на судi, коли матiр його побачив. Гадав, смертi мо?? вимагатиме, а вона встала та словом до суддiв: "Не судiть його тяжко, Громадяни буддi. В нього ж мати, i дiвчина Жде... Хiба ж вiн хтiв?"... Аж занiмiло весiлля, коли жених, вибравшись iз-за столу, несподiвано опустивсь па колiна посеред хати, благальний, з повними очима слiз: - Простiть менi, люди! I ти, Апцю, чи проща?ш менi? Не хотiли дивитися па таке. Хлопцi-дружки пiдхопили його попiд руки, випростали: - Годi тобi, Стасику!.. Добре, що той вижив... Грайте, музики! Старший з музик, чорнобородий циган-скрипаль, шольмовито виграючи бiлками очей, вдарив iю струнах смичком. Завихрились спiдницi, затрiпотiли юнацькi чубiг. На стiнi перед кiнооператором серед рiзних картинок - одпп iз Мама?в старовинних. Сергiй помiтив його одразу, як опинився тут. Потемнiла вiд часу парсуна, справжнiй Мамай роботи невiдомого народного майстра. Сидить, посхiдному пiдiбгавши ноги, традицiйна бандура лежить на колiнах, а на круглiм, з сухими рум'янцями обличчi все та ж ледь примiтна, тонка, нiким не розгадана усмiшка характернпка-чародiйця. Красивою химерною в'яззю текст, що його можна б назвати пiдтекстом: "Гей, гей, як я молод був, що то у мене за сила була, ляхiв борючи, i руки не млiла. А тепер i вош сильнiша зда?ться. Плечi й нiгтi болять, як день попоб'?шся. Так-то, бачу, недовга лiт наших година, скоро цвiте i в'яне, як в полi билина. Хоч дивися на мене, та ба - не вгада?ш, звiдкiль родом i як зовуть, нiчичирк не зна?ш". Вiчно юною, пезникною усмiшкою всмiха?ться зi стiни Мамай... Тiльки тепер не так вiн на Сергiя, а бiльше Сергiй дивився на нього по-совиному вперто й серйозно. Запитував подумки темну парсуну з смаглим висвiтом тонковусого усмiхненого обличчя: "Хто ти? I чого так вн'явся на мене? Скiльки на мене не дивись, - та ба, не вгадавш..." Кiнь Мама?в осторонь, як i годиться, припнутий до списа. Басу?. Теж як живий. Ногу грацiйно пiдняв, ось-ось полетить... Кiнь у летi - нiчого красивiшого понад це! Груди вперед, голова гордо пiднята, хвиля нiг хапа?, вихапу? про'стiр... Кiнь почува? свою красу не менш, нiж людина. - Чи доводилось вам бути, вуйку, на iподромi? - зверта?ться Сергiй до сусiда, одного iз сватiв. - Не мав нагоди, синку. - Отам вони розкриваються, на майже смертельних сво?х перегонах... Зовсiм не схожi на мо?х лазаретних... Лазаретнi - то ветерани бо?в, до них маю теж сентимеит... Дамо ?хню задуму, ?хнi стогони, хропоти нiчнi, ласку до людей, що сплять у тамбурах... I як вiтер волi хапають на островах чутливими нiздрями... Кiнь почува? свою нужденнiсть, коли вiн замучений, хворий, кошлатий, але так само вiн почува? й свою красу, запевняю вас... Бачили б ви, як iдуть вони на iподромнiй орбiтi навперегiнки, гордi, до краю знапруженi, летять, радiючи сво?й прудкостi, дужостi, силi!.. - Ви мало п'?те, пане кiнооператоре, - торка? його за плече другий сусiд, той самий сторож нiчний, що стерiг свiй розцяцькований клуб-писанку та мiсячне сяйво чатував. - У нас люблять, аби люди вволю гостились... Налити вам? - Так, прошу.-Сергiй пiдсунув свiй келишок. - Яку налити: верхню чи нижню половину? - старий, всмiхаючись, вказу? на келишок. - Наливайте обидвi. - Чи добре почува?тесь у нас? - Так. Тут ? рiвновага. В настроях, у душах, в оцих ваших танцях... А це - основа життя... 'Вся природа, сама навiть небесна механiка трима?ться на цьому, а?... Досить, скажiмо, небесному тiлу вiдхилитися вiд орбiти, змiститись гравiтацiйним силам, i вже - катастрофа... Рiвновага - може, це якраз те, що колись називалося вседержителем?.. - Вам виднiше, пане операторе... Ваше здоровля? Одна з молодиць, кругловида, яблукувата, вся з вогню i енергi?, вже не раз зачiпала вайлуватого кiногостя, а тепер пiдлетiла, охопила обома руками за плечi, туго обвiяла оператора своею жiночою розпашiлiстю: - Такий файний кавалiр! Ходiть-но до танцю! - В життi нiколи не танцював. - Йой, ви жарту?те! Знаю, танцю?те, та ще як! Ви ж усi там артисти! В цю хвилю дверi широко розчинились, з темряви вва.лився до хати ще один комйiнатний: забрьоханий, у чоботях, у фуфайцi. Теж водiй п'ятитонки, а це поверта?ться з гiр, ой, що там ко?ться на дорогах... Голос його зривавсь наполохано: - В Михайлiвцях перетопило шосейкуi Туди ?хав - нiчого, а звiдти вже буфером воду горнув! Його засмiяли: - О, як перепудився... Тримай лiпше чарку, випий за молодих, за товариша свого!.. - Топитиме! - Нас тут щолiта топить!.. Апостоле, грай! I смаглий булькатий циган вдарив смичком, пiдморгнувши товаришам, якi бадьористо вiдгукнулися водночас: той гримнув у бубон, той залився кларнетом: бурхнула музика вогню. - Чардаш! I молодиця, зметнувшись, потягла свого кавалiра-оператора в коло. Сам здивований був, що вмi? i вiн. Вихривсь уже з молодицею, як i всi, то ближчало, то вiддалялось ?? розпашiле, щасливе обличчя, всмiхався на покутi бiля молодо? молодий, дивно схожий тонковусiстю на потемнiлого Мамая, цiле юрмище живих усмiхнених мама?в танцювало по стiнах, вигоцувало по хатi: Як я тоту коломийку Зачую, зачую, риселипю висербаю, В горщику танцюю! Циган Апостол, не знаючи втоми, пiддавав чимдуж бiльше вогню смичком, ладен, видно, був хоч до всесвiтнього потопу вихрити людей в цiм бурянiм, шаленiм до впаду танку. XV Вночi загуло з гiр. Це була не та вода, що ?? ждуть заздалегiдь напровеснi паводковi комiсi?, тала, прибутна вода, що росте по мiлiметру, й зелена травня iскриться з-пiд не? так iдилiчно, i човни по нiй пливуть тихо, мов у снi, i кожен найменший звук, торкнувшись гладiнi тако? води, ковза? по нiй i вiдлуню? на кiлометри, i грушка дика спокiйно собi цвiте серед вод у веснянiй великоднiй святковостi, цвiте одна серед повснсво? тишi, серед свiтло?, повно? тихого пеба розлийвесни... Нi, це була iнша вода, темна, пiчна, гудуча вода гiр, пiдступна, рвуча стихiя, що, з клекотом несучись, змiта? все: ломле мости, перекида? автобуси, котить цистерни, зупиня? експреси, змива? житла, з гуркотом жене в сво?х вировищах дрюччя, худобу, крики людськi жене серед бивнiв пливучого бурелому... Вода, що вирвалась з каменю берегiв, вода Чорногорi?, вода руйнiвна. Веспянi повенi тут пе бувають такi страшнi, як оцi - влiтi. Веснянi, вони тут робочi: допомагають сплавляти лiс iз гiр, женуть дараби з вiдважними плотогонами, а цi, середлiтнi, породження циклонiв, потопи, що бурхливо ревуть серед уже зеленого свiту, - вони тiльки стихiя, руйнацiя, лихо. Дехто знав, що циклон - всi?ю розбухлiстю сво?х темних ваговитих вод, всi?ю нерозтраченiстю сил - насува?ться. Iшов, рухався сюди день за днем, невблаганно наближаючись сво?ми атмосферними депресiями, шквалами, вдираючись у лагiдний спокiй лiта всiма енергiями вiтрiв, завихрених у грандiознi пiдстратосфернi закрути-спiралi. Напрям руху його намагалися вiдгадати. Вiдвернути ;к . його наближення було неможливо. Слiпни, некерований, й фатальною неминучiстю насувавсь, i першими гори вiдчули грiзний його подих, вершинами прийняли на себе його удар. Загули скелi, затрiщали вивернутi з корiнням смереки, заревiв у розгубленостi сумноокий ведмiдь. Стрибкувате пiшла перемелькувати мiж кущами прудконоi а сарна з нiмим зойком в очах: "Нащо стiльки води?" В чабанських колибах темно стало серед дня. Вiдрiзанi вiд свiту, осамотйiли полонини пiд водяним обвалом. Проломилося небо. Воду вже не прийма? земля, не вбирають ?? гiрськi крутосхилi?, вируюча, буйна, летить униз, на розлеглi зеленi долини. Вся потужна сила циклону з темним гуркотом летить униз, на маленьких людей, на лугових бабок та метеликiв, на ?хн? квiття i сонце. Транспортуюча сила хмар, як сказано де у зведеннях, досяга? розмiрiв фантастичних. Вiстрям гiр зупинено хмари. Падають з неба мiльярди тонн води, принесених циклоном з надокеанських просторiв, звiдти, де вiн зародивсь. Злива лл? i лл? був потiчок горобцю по колiна, на очах розбуха? рiка, бурхлива, люта, про яку кажуть: "Звiрi?!" Вже поруйновано гамованки-загати, де збирали воду для сплаву, стихiя реве, несе в темряву ночi дахи, уламки мостiв, ведмедiв з ?х збезумiлим ревом, зiрванi тартаки... Все, що нiколи не призначалося для плавби, зараз коловоротплось на бистринах потокiв. Райкомiвцi вже на ногах, солдати на маршах, сапери тримають на тросах мiст залiзничний, припнувши його, як коня, серед шалу нiчно? стихi?. З горiшнiх сiл, iз штабiв телефопу?оть тим, якi нижче: - Розламано гамованки! Захиснi дамби лама?! - Росте вода! - Метр! - Два! - Три метри!!! Лавина, вал, енергiя чорна гуде. I все це блискавично, моментом, стихiя не да? отямитись, де вчора лиш по дну мiж камiнням блищали струмочки - вже вирують чорнi потоки, переповнюють старицi, пробивають новi русла, кода пiдступа? пiд насипи, не ста? дорiг, самотпiють залiзничнi колi?, перетворюючись у смужечки дамб. Пiдтоплю? труби мiжнародного нафтопроводу... Одно по одному опиняються у водi долiшнi села. I не видно цьому кiнця, нема вiд цього заслону, - чи?сь застороги, несучись з циклонно? темряви, розбиваються в повалених стовпах, тануть в обiрваних телефонних дротах: росте, росте потопна вода! XVI На майданi бiля старовинно? ратушi гурт людей ждав приходу амфiбiй. Райкомiвцi, працiвники мiськради, члени оперативного штабу по боротьбi з повiнню... Колосовський теж був тут. Поворотом з мiста за?хав до райкому, до секретарю? колишнiй його однополчанин, а далi повiнь уже Колосовського не пустила. Почував себе зараз тут не режисером майбутнього фiльму, а лише одним з учасникiв грiзно?, нiким не заплановано? подi?, одним iз людей у дощовиках, що ?х зiбрав цi?? ночi обов'язок i якi перед лицем стихi? тут усi були рiвнi. З часу закiнчення вiйни не обдавало його таким фронтовим вiтром, як зараз. Нiч, пожежi й вода. Вода, що не гасить, а, навпаки, розносить вогонь, жене по затоплених садках палаючу нафту, солярку, бензин, сама горить i сама пiдпалю? те, що здатне горiти. Десь iз околицi мiстечка тягне важким димом, чути сморiд гару. Раз у раз доповiдають: - Затоплю? шкiркомбiнат. Толевий завод. Пiд загрозою лiкарня. -Рятувальнi загони, бойовi дружини, на ходу сформованi з комунiстiв райцентру, з активу, вiдправляються для рятувальних робiт. I тут же формуються новi групи, команди. Без зайвих пояснень, приймаючи накази з пiвслова, зникають в багровiючiй тьмi, мовчазно, безвiдмовно, як зникали колись, вирушаючи на завдання, пiдроздiли фронтовi. Розважливiсть, дисциплiна, воля. Нема тут мiсця для панiки. - Все, що будувалося тут, - поясню? Колосовському секретар райкому, - не було розраховане на таку повiнь. Столiття тако? води не було. Найстарiшi люди не пригадують. Вода реве, диха? холодом з темряви, атаку?. - Як на фронтi, - зауважу? Колосовський. - Складнiше. Принаймнi в мене таке вiдчуття. Вони щойно повернулись вiд мосту. Новий залiзобетонний мiст на ?хнiх очах просiв, проломивсь, з гуркотом завалився: вода збила бики. Секретар i там не пiдвищив голосу. - Упав тому, що будували пльово,-похмуро сказав у темряву. - В розрахунку на тиху, не гiрську, не на агресивну воду... I це нам наука. Пора думати про регулювання рiк. Шлюзувати, все будувати мiцнiше. В розрахунку на гiрськi енергiйнi рiки. Де ж тi амфiбi?? На подвiр'? райкому та райвиконкому - глухi удари сокири: при багряному свiтлi смолоскипiв, по колiна в водi там працюють люди - нашвидкуруч в'яжутьплоти. Човнiв нема: якi були, позривала, понесла вода. Найгiрше, що все - зненацька. Нiч з раптовим навалом води, з вiтром, дощем, а подекуди з градом; з якогось колгоспу передають: град б'? такий, що шифер, черепицю пробивав па фермах... Не передбачиш усiх пiдступностей води, напруго?, справдi агресивно?. Обходить, проникав, всюдисуща, з'явля?ться проривом в зовсiм несподiваних мiсцях. - Перехопило вулицю Ломоносова! Топить хлiбзавод! Залива? пiдвали мiлiцi?!.. I знову короткi, чiткi накази: - Рятувати людей. Найперше людей. Не допустити жертв. "Рятувати людей! Тут все зараз звелося до цього, до го^ лого принципу гуманностi, конкретно?, дiлово?, - думав, в| стоячи в гуртi незнайомих людей, Колосовський. - Опергрупи, плавзасоби, зв'язок... Малопоетично? Вiйнуло фронтовим чорноробством, суворiстю, виконавчою безвiдмовнiстю? Чи, може, iнакше й не можна перед лицем хаосу, перед лицем розвергнутого зла? Навряд чи зараз звабив би кого сво?ми буйнощами цей вибух правiчних неконтрольованих сил... I якщо ? поезiя в богемнiй розхристаностi, то невже нема ?? тут ось, де воля бозсонна, де мужнiсть i дух самовладання шикують людей для дi?, для випробiв, може, трагiчних"? О третiй ночi ратушу з ?? давнiм середньовiчним годинником на вежi освiтили голубi снопи прожекторiв: з залiзним гуркотом наближались амфiбi?. Плавзасобами йменуватимуться вони в сухих зведеннях потiм, пiсля повенi, бо йтиме то мова i про плаваючi танки, i про спецiальнi бронетранспортери рiзних типiв, але в народi зостанеться про них слава поетична, однослiвна: "Амфiбi?!" Гуркотом моторiв, скреготом гусениць виповнився майдан. Пiд свiтлом фар блiдими були люди в дощовиках. Один з найпотужнiших прожекторiв наказано було спрямувати вгору, щоб вiн, небосяжний, сповiстив усiм тим, що на маршi: ми тут! I тим, що десь у заплавах, й потонулих селах ждуть допомоги: ми ?, ми прибули! Розтинаючи задощену тьму, рефлектор висвiтлив вежу, циферблат годинника, сягнув ще вище, i всiм стало видно на мить: табунець голубiв - зовсiм срiберних, сяючих! - вихрився в бездонно-темному небi. Хтось пожартував похмуро: - Голуби над потопом... Майже за Но?м. Амфiбiям пе довелось довго затримуватись на майданi. Екiпажi машин з ходу одержували завдання, брали на борт по кiлька мiсцевих в ролi помiчникiв та провожатих, видiлених на пiдмогу солдатам, - i одразу вирушали за призначенням. На однiй iз амфiбiй ошшнвсь i Колосовський. Забираючись в люк, мимовiль усмiхнувся про себе: вдруге в життi ста? волонтером... Разом з ним видряпався на борт жвавий мiлiцiонер з мегафоном в руцi та заврайфiнвiддiлу, - цей видобувсь на амфiбiю не без допомоги солдатiв, бо товарнiм був тако? комплекцi?, що ледве протовпився в люк. Мiсцевi, на правах господарiв, мали вказати вiйськовим дорогу па Пiдгайцi - долiшн? село, одне з тих, 'що найбiльш потерпали. - Для центровки вам треба сiдати посерединi, товаришу Путря, - порадив мiлiцiонер, звертаючись ди дiаврайфiнвiддiлу. - Щоб не накренило наш ковчег! Той, не вiдповiвши, мовчки влаштувався збоку бiля водiя. Офiцеровi - командировi екiпажу - мiлiцiонер вiдрекомендувався. - Лукавець, страж порядку. Не прозвисько, а дiйсне прiзвище таке... Ну, вперед, лейтенант! Дави стихiю! Амфiбiя рвонула по шосе, залитому водою майже всуцiль. Лукавець зацiкавлено визирав iз вiдкритого люка: - Морок безвiстi... Це як той циган казав, завербувавшись на переселення в степи: "Знiмiть з мене радiоточку, громадянине начальник, бо я вiд'?жджаю... невiдомо куди!" Ще на майданi бiля ратушi Колосовський звернув увагу на цього веселого мiлiцiонера, який, розповiдаючи щось, розмашисте жестикулював пiд юпiтерами амфiбiйних фар: смаглiстю виразистого обличчя та булькатими очима вiн був схожий на знаменитого актора з iталiйських фiльмiв. "Та й сам вiн з природи хiба ж не актор?" - весело думав Колосовський, слухаючи, як Лукавець саме взявся в характерних iнтонацiях зображувати цигана, що, повернувшись з переселення з сво?ми циганчатами, щоправда, без документiв, виканючував у начальника мiлiцi? якусь довiдку: "Товаришу начальник! Та постав же хоч трошки печатки!" Цю фразу Лукавець передавав з неповторним гумором, i Колосовський, вiдзначаючу, гру iнтонацiй, посмiхнувся в думцi: "Взяти б тебе, товаришу начальник, на яку-небудь комедiйну роль.." Лукавець тим часом, пересiвши, уже вiльно й невимушене налагоджував контакти з солдатами: - Який рiк служби? - Перший. - Звiдки? - Якут. - Не був там, у мене сво?х тут алмазiв доста... А ти? - Узбек. - Салям-салям... А механiк-водiй? - З Полтави... А цей ось iз Костроми. - Iнтернацiональний ковчег ма?мо!.. Спецiально вас пiдбирали, чи що? - Життя пiдбирало. - А товариш якут плавати вмi?? - В нас пояси, - була стримана вiдповiдь. - А ми з вами, товаришу Путря? Без поясiв, без жилетiв, - аж нiби сполохано вдався Лукавець знов до заврайфiнвiддiлу. - На книжцi скiльки трудових ма?те? Жiнцi залишили заповiт? Мовчав товариш Путря, тiльки сопiв, вважаючи, певне, що не до речi цi жарти. В усьому, що стосувалось циклону, Лукавець був на диво поiнформований: знав, звiдки прийшов циклон, кого зачепив, якi держави з ним мають клопiт. Згiдно прогнозiв, прибулець з Атлантики ма? ось-ось "видохнутись", розпадеться, мовляв, знесилиться у цих горах, якi й не таке зупиняли... Згiдно тих же Лукавцевих даних, сусiдня держава майже всуцiль залита водою - мiжнароднi експреси не йдуть, одначе енергосистема, що песе струм на захiд, працю? без перебо?в i людських жертв у ?хнiм районi, па щастя, поки що не заре?стровано... "А як там мо??" - раз у раз повертавсь Колосовськнй думкою до кiпогрупи. Але тут же й знаходивсь мотив заспокiйливий: школа на пiдгiр'?, на так званiй Пiдгурщинi, вода туди не повинна б дiстати... Ось тiльки дитячi табори понад рiчкою та конi в лугах... Дещо з реквiзиту, мабуть, попливе: отi пiдсадженi очерети та верби, декорованi трав'яними штучними косами... ну, та бiс ?х бери!.. Коней з лугiв якби встигли вихопити... Нiяк не мiг пробитись до кiногрупи сво?м газиком: добрався до мосту, але мiст уже був перетоплений... Одначе амфiбi? пiд ранок будуть i там. Думка про це якось врiвноважувала. На цiм вiдтинку шляху амфiбiя рухалась ще без особливих труднощiв. Iшла з чималою швидкiстю, потужно розгортала воду, але почувалось, що йде не на плаву, раз у раз чути було, як гусеницi мiцно хапають камiння брукiвки. Мiлiцiонер то примовкав, то знов подавав голос, пiдбадьорював командира, неговiркого юнака-офiцера, що, не втручаючись в розмову, сидiв поруч з водi?м у напруженiй позi. - Дави, дави стихiю, лейтенанте! - звертався до нього Лукавець. - Злива тiльки гiрським ведмедям страшна, а нам, народу органiзованому... Чи ти, мабуть, вперше попав у таке? - Я на рiках сибiрських вирiс, знаю, що таке стихiя, - пе озираючись, кинув лейтенант. - Одначе нема таки лиха без добра: стихiя додасть тобi по зiрочцi на погонах! - Нам статутом покладено рятувати населення вiд стихiйного лиха, - знов, не озираючись, сказав офiцер. - Молодець! - похвалив його "страж порядку". - Але по зiрочцi все одно не завадить... Дощ то вщухав, то знов напускався поривпо, з вiтром, але амфiбi? йшли весь час з вiдкритими люками. Вподовж шосе нувси ряд старих корчомакуватих верб. В присвiти крiзь них всюди нижче дамби проблискувала, стелячись в темряву, вода; в одному мiсцi видно було, як за розливом вiддалiк виру? пожежа. - Горить комбiкормовий завод, - вперше озвався заврайфiнвiддiлу, i в голосi його був сум. Люди з баграми працювали на дахах, щось розтягували, оптично зменшенi вiдстанню, освiтленi червоними вiдблисками загравища. Наче закрутилась в проекторi стрiчка яко?сь давньо? кiнохронiки во?нних лiт... А ще вище, десь iзгори, прорвалися палаючi потоки нафти, чулися глухi вибухи, - зда?ться, горiла нафтобаза, з гуркотом рвало цистерни. Подекуди горюча сумiш, розтiкаючись, маслянилась аж попiд вербами, одкинутими вiд води недобрим свiтлом; молоденькi солдати прищухли, заклякли, дивлячись з люкiв, як майже поруч летить по бистринi навперемiшку з буреломом, з зiрваними цистернами важка палаюча рiка. - Не хотiв би, щоб знесло туди нашу амфiбiю, - сказав мiлiцiонер i примовк. А машину щодалi частiше заносило. Раз у раз поколихувалась на плаву, вже не дiстаючи гусеницями дна. Одним iз потокiв, що переливали дорогу, амфiбiю так крутнуло, що справдi ледве не кинуло в верби на стовбури, - водiй якось утримав. Незабаром ?м довелося зупинитись: попереду утворилася "пробка" iз ?хнiх же машин. Виявилось, що одну iз амфiбiй занесло, збило вбiк, i вона застряла носом мiж деревами. I добре, що застряла: по той бiк, зовсiм недалеко, горiла вода. Котрийсь iз командирiв, огрядний, високий, - солдати впiзнали в ньому свого полковника, - стоячи над люком застряло? машини, раз у раз стрiляв угору iз пiстолета: в такий спосiб подавав сигнал, бо крiзь ревище води та гуркiт моторiв голосу людського тут було не почути. - Не смiй! Не пiдходь! Тут як проскочиш - згориш! - так, як потiм з'ясувалося, треба було розумiти його застерiгаючi пострiли й вигуки-накази,- але ?х у гаморi не могли розiбрати, i котрийсь iз плавучих танкiв таки наблизився, пiдчепив тросом i витяг застрялих iз верб. Пiсля цього "пробка" швидко розсоталася, багатотоннi машини ринули вперед, кожна чимдуж поспiшаючи далi на окреме, визначене ?й завдання. Колотнеча фронтових дорiг, напруга ночей, форсування рiк - сво?х i чужих - все знов озивалось у Колосовському щемом ожилих асоцiацiй. Що за час! Скiльки тягарiв кладе на плечi лиш одного людського життя!.. Були вже неподалiк од Пiдгайцiв, колi? ?хнiй амфiиii перегородила путь особливо бурхлива вировш'а бистрiнь, - зда?ться, тут проходило основне рiчище котро?сь iз ранiш мало й помiтних, а тепер переповнених бистриць. Моторошно було дивитись, як, пролiтаючи перед тобою у свiтлi фар, коловоротиться, гуде важка вода, змiшана з землею й камiнням. Жене колоди, валуни, мов жорнами все перетира?, риба де-не-де сплива?, зблиску? бiло, поглушена, побита. I це форсувати? Водiй зупинив машину, приглушив мотор. - Чого ти? - з подивом глянув на нього командир. - Не можу. Мiй бетеер на таку бистрiнь не розрахований, - вiдповiв солдат офiцiйним тоном. - Не мудруй. - А там он нижче мiст залiзничний... Як закрутить, як гахне об нього... Вiн, зда?ться, мав рацiю, цей водiй: вода висока, понад усi габарити, якщо машину знесе, пiд прольотами мосту ?й не пройти - з льоту розiб'?... Розумiв, видно, це й сам командир, i все ж: - Не мудруй, веди! - Потонем! - То що ж - назад? З ганьбою? Наказую: повний вперед! Амфiбiя рушила, попливла, ?? одразу ж закрутило, накренило, довелось мерщiй позакривати люки. Одначе водомет, прилаштований десь на кормi, силою реактивно? тяги штовхав, кидав амфiбiю далi мiж буруни, потроху вирiвнюючи, якось утримуючи серед вировиння цей ?хнiй запломбований наглухо залiзний ковчег. Нарештi гусеницi знову гребнули дна, торкнулись твердi, i командир з полегкiстю вигукнув: - От i все, ?рмаков! Отак долають водянi бар'?ри! Тiльки вiдкрили люк, i цi?? ж митi налетiли на майже невидимi в темрявi телеграфнi дроти - вони були тепер низько, - хтось устиг гукнути: - Голови пригинай! Пригнувшись, почули, як пiд натиском амфiбi? напнутi проводи сталево дзизнули урiзнобiч, розлетiвшись зi звуком обiрвано? струни. XVII - Стоп, музики! Люди, щось маю вам казати! - Сергiй знову сидiв мiж сватами, а звертався до всiх. - Чи чули вi?, як кiнь стогне? Живий горить, з дверей виламу?ться, а на нього обвалю?ться палаючий дах сарая!.. - О пане операторе... - Стоп! А Добру Людину бачили? Добру без гриму, без пiдмальовок? Кажуть, нема, а я стверджую: ?! Хоч не густо, а с. I хотiв розповiсти про того лiкаря-партизана, який йому, Сергi?вi, врятував життя. Три мiсяцi возi?в його, малого полiщука, в кошi з тирсою по лiсах... Та тiльки оператор почав, як раптом погасло свiтло. Нiч заглянула в вiкна циклонною тьмою, оглушила шумом зливи. Аж тепер, без свiтла, всi почули ??. Люди, па якусь хвилю прищухнувши, наслухали темне буяння ночi, потiм хтось, виглянувши у вiкно, повiдомив, но свiтла нiде iгема: занурились у пiтьму i село, й комбiнат. - I вода, таки чути, прибува... I одразу ж голос веселий - чийсь хмiль промовляв: - Як пiдступить вода - iю драбинi на хату, i там догуля?м весiлля! Але темрява помiтно угнiчувала всiх. - Чому ж не дають свiтла? Мабуть, десь замикання на комбiнатi, там у них це часом трапля?ться... Знайшли Десь каганчик iз гнотом, запалили, - пiдслiпувато заблимав перед Мама?м, що ледь помiтно усмiхався з темряви. - Щоб на весiллi та оця блимавка, хай би ?? шляк трафив! - вигукнула котрась iз молодиць. - Але ж ма?мо свого електрика! I цо стосувалося жениха; позбавлений подiйських прав пiсля того нещасного випадку, вiй працював тепер електромонтером на комбiнатi. - Зараз буде свiтло, - пiдвiвся жених, i лице його загорiлось рiшучiстю. Його пробували стримати - костюм на тобi ж новий i краватка! - але Стась, нехтуючi? застереження, в чiм був, так i рвонувся з хати. За ним кинулось кiлька хлопцiв, друзiв його. Настя в розгубленостi залишилась стояти бiля дверей, де ?? спинили дiвчата; в бiлих туфельках, у весiльнiй фатi, була вона зараз якось жалiбно зiщулена. - Буде, буде, ось упидитс! Вiн полагоди гь - прнмовляла до людей, i вчувалися в ?? голосi непевна надiя i острах пiдсвiдомо? забобонностi - що осi, на ?? весiллi та рантом iасне свiтло... I ?й, i гостям хотiлося вiрнiй, що все там буде гаразд, хлопцi полагодять i ось-ось повернуться звiдтам до столу хоч промоклi, але вдоволенi сво?м вчинком. Нiхто ж бо ще не знав, що трансформатори десь уже захлинаються у водi, i стовпи електролiнi? поваленi лежать на луках в наплутанiм дроттi, i що нема зараз на свiтi електрика, який би мiг зарадити справi. Не гулялось уже. Молода у сво?й фатi, припавши до вiкна, стрiпувалась мiж подружками в нервовiй тривожностi, прислухаючись до вирування негоди. Люди то виходили, то заходили, i в кожного на устах тривожне: - Вода! Пiдступа? вода! - Треба додому навiдатись... - Лiс лежить пов'язаний бiля хати - ще забере... Дiвчата у мiнi-спiдничках, фермiвськi доярки-десятикласницi, що ?х Колосовський збирався залучити до масових сцен з полонянками, теж занепоко?лись, зiбралися йти: - На старицях ваша ж худоба в лiтнiх таборах!.. Циган-музика.пт, дбайливо заховавши скрипку пiд полу старого плаща, оголосив: - Свiтла нема, кiна не буде, - i рушив до дверей. Це змусило Сергiя пiднятись. - Буде кiно! - заперечив уперто й, взявши кiнокамеру, вибрався, розгарячiлий, надвiр. Мокрим холодом обдало. Вiтер студений, як пiзньо? осенi. Чоботи одразу потонули в водi, вона була крижана. I цi рiзноголосi нiчнi шуми, яких досi нiколи не доводилось чути. Десь мiж деревами, в незвичнiй близькостi, гуркоче вода. Звечора ?? не бую. Почува?ться, що всюди вона - тут i там перебульку?, клекоче на рiзнi лади. Реве десь лудоба, лають собаки, з протилежного краю села долинають i:озрозумiлi гвалти. I все затоплю? темрява. Ти i безмежжя тьми. Ти i стихiя в буйнiй, слiпiй розкутостi сво?х сил. "Свiтла! - ось що зараз тобi треба... - Бодай будь-яке джерело свiтла! Щоб зафiксувати цю грiзнiсть, цей ревучий потоп тьми, бунтування ночi..." Вибiгла з хати якась молодиця, зда?ться, якраз та, що з нею вiн, незграбний кiпокавалiр, недавно вигоцував чардаш, закричала з порога: - У мене ж дитина вдома! - i пiдбiгцем побрьохала в темряву. Все плуталося в головi, ще зачманiлiй вiд весiльного чаду. Брiв кудись через садки, через поваленi вже типи, ноги з незвички пiдгинались в рухливiй бистрi ii водi, що вив'юпювалась, нiби жива, з-пiд гумових його чобiт. Рухався в тому напрямi, де, йиму здавалось, мала бути Пiдгурщина, де в школi серед коробок iз запасами плiвки, серед декорацiйного мотлоху сплять зараз тво? i, може, нiчого не знають. До рiчки, до рiчки мерщiй, щоб встигнути перейти кладкою на той бiк. Перебродячи вулицею, зачув важке брьохання по водi, наближалися якiсь постатi. Наблизились упритул: вибарложенi, в мазутi, страшнi. По бiлих сорочках впiзнав хлопцiв, що бiгали шукати замикання. Стася мiж ними не було. Надсадно дихали, вичавлювали хмурi слова: - Полiз на стовп... Неподалiк стояла бочка з карбiдом, пiдтопило ??... А карбiд у сполуцi з водою, ви ж зна?те... Вибухом кинуло кудись Стасика... Ми шукали, але там все вже несе... Експортний лiс, готову продукцiю понесло!.. Не зна?м, як Атщi й сказати... I, звернувшi?, подалися садками в напрямi до весiльно?. хати. Кiнооператор по якомусь часi таки виплутався до рiчки. Затемнiли надбережнi кущi. Десь тут за ними ма? бути кладка, вiрнiше, мiсток з поренчатами, з якого ясно? ночi ви, кiношники, любили дивитись на воду, фантазуючи - що закодовано в нiй, в зорянiй текучостi рiки. Темний оцей вибух стихi?, видно, був закодований, сила оця сатанинська!.. Рiчка переповнена, вихлюпу?, пригина? кущi - осьось вийде з берегiв. Вода йде з страшним гуркотом, такого ти нiколи не чув. Бистрiнь виру?, летить темним клекотом, несе якiсь купи, згрiзна погурку?, - можна догадатись: горне валуни. Але де ж кладка? Нема й слiду, хоч паче ж отут була. Чи, може, зовсiм не тут? Може, й рiчка це зовсiм iнша, не та, що свiтилась усi цi днi, кришталево дзвенiла внизу, плавко стелячись по камiнню? "Заблукав... Зда?ться, кладка десь нижче!.." Спотикаючись, рушив уподовж течi?, плутався в якихось кущах. Напружуючи зiр, вдивлявся в темряву. Де ж вона, школа на пiдгiрцях? Де Золотий Тiк? Над чорною повiнню ночi тiльки й пiдносить уява Золотий Тiк з Ярославою. Побачити б. Нiколи так не прагнув побачити ??, як зараз. I зрозумiв раптом, що нiкого й не кохав, крiм не?... Найближча до iдеалу жiнки. I сьогоднi на цьому чудпiм середпотопнiм весiллi весь час бачив Ярославу поруч себе, в уявнiй фатi близько тулилася до Сергiя перед тим лихим та веселим, як бiс, Мама?м... Щось темне стирчало з води недалеко вiд берега. Нахилився, приглянувся: вершечок стрiли екскаватора! Тепер вгадав це мiсце: екскаватор брав тут гравiй внизу на днi русла, тепер вiн весь опинився в водi - стирчить лише вершечок стрiли над бурунливим потоком! Кладка була поруч, ?? нема, нема! Оператор згадав, що десь тут поблизу бiля старо? верби мав бути рибальський чопоп. Незабаром набрiв на ту вербу: справдi, човен ?! Плава? на водi високо, урiвень з вербовим вiттям... Спробував дотягнутись до нього, намацав у водi ланцюг, пiн iшов углиб, - десь там унизу човен прикутий до кореневища ланцюгом... Смикнув раз, вдруге - трима?ться мiцно. Пiрнути?,Але ж ланцюг замк-' путий, зубами його не перегризеш... Видобувсь па пагорок береговий, глянув угору: лл?, як справдi ото лляло б з вiдра або з ринви. Прислухався, чи не йде в повiтрi якпй-пебудь гелiкоптер. Нiкого нема, небо темне, порожн?. Демони в таких пiтьмах, хлябях лiтали, а люди ще не вмiють... Побрiв геть далi вiд рiчки в напевне^ ний вiтром простiр, який недавно був ще лугами. Ноги плутались у травi, що до повенi тут стояла висока, а тепер тспеттям плавала, вилягла у водi. Плесо за плесом стелилося в темрявi, луки вже заливало, вода лиснiла пiд ногами тьмя во, як негатив. Бредеш, бредеш, i всюди виника? з темряви цей страшний сво?ю однаковiстю негатив. Де люди? На якiй вони вiдстанi звiдси? Заблукав, заблукав... Сам на планетi! Потип i ти! Нема пi камер, нi плiвок, нi машин з реквiзитом та апаратурою... Мабуть, уже все попливло. На розлеглi води небо лл? новi потоки води. I так, може, буде й вiчно? 1 нiколи ця злива не припиниться, i повiнь ростиме, ростиме, затоплюючи материки? I все лише згодом знов розпочнеться - з iнфузорi?, з амеби, з трави? Вчулось, наче десь конi крiзь вiтер озвалися з темряви. Конi ж десь тут на луках! I вони попутанi! Цупкими брезентовими стрiчками пов'язано ноги ?м... Стало враз моторошно. Провалюючись у водi, кинувся бiгти кудись навмання, в темряву. Чуття, вже не контрольоване розумом, гнало його в той бiк, звiдки щойно вчулось йому реальне чи, може, iлюзорне iржання, благальний крик коней попутаних... А весiлля тим часом всi?ю юрмою прямувало на розшуки молодого. Наближались до комбiнату, коли десь на пiдгiрнiй дорозi змайнуло враз могутн? свiтло прожектора. Високим туманним стовпом пiднявся вiн просто в небо, розтинаючи саме нутровище циклопу. Здогадались: десь близько вiйська. Вже входять вони в цi володiння, окупованi повiнню, що розпросторю?ться над цiлим кра?м, де стiльки несподiваних нiчних венецiй волають зараз допомоги й рятунку. Стояв свiтив стовп, пробиваючи млу, в пiднебесся. Подавав комусь умовний знак, вiстку якусь обнадiйливу чи пересторогу. Зда?ться, тiльки його й не застрашила стихiя: серед слiпо? циклонно? вихровицi вiн мовби давав опертя усiм поглядам Що звертались до нього, давав знак надi? цьому погонному свiтовi i самiй людинi в ?? нiчному безбережному iснуваннi. XVIII Ще як була Ярослава маленькою, дiвченям була, тяжко перелякала ?? вода. Велика повiнь наближалась, долiшн? населення все вийшло на рятувальнi роботи, батько ??, шляховик, бульдозером нагортав захисну дамбу; донця була бiля нього, дивилась, як вiн працю?, в кабiнi пiд боком у нього й заснула. Вдень це було. А прокинулась - уже вечорiло,-захiд крiзь хмари холодно червонiв, тиша була, нiде нi душi, i скiльки зглянеш, аж пiд небо, - вода, вода, вода... Сiра, нiкуди не йдуча i всеосягаюча, злякала саме величчю сво?ю, однаковiстю й безкiнечнiстю. Вода рiвнин, вода спокою, майже сну, з якого де-не-де прозирають... колодязнi журавлi! Серед тьмавого безмiру вод стояли, як фантастичнi якiсь iстоти, призначенням яких було напувати людей, а тепер самi тонули в повенi, в ?? незрозумiлiй безмежнiй тихостi. Таке страшне все було: цей сивий розлийсвiт у загадковiм мовчаннi, з червонiстю неба i ртутним полискоi якихось ненатуральних вод, що незнайомо стояли пiд самий обрiй, i смужка дамби, що несхожа була на вранiшню дамбу, i це самiтне залiзо бульдозера, загрузлого над потопом, i важелi якiсь бiля тебе, батькова фуфайка... Пройнята жахом, як вона тодi закричала! Сама дитяча душа вихоплювалася криком з грудей у той моторошний простiр, в безмовнiсть, до тих затоплених журавлiв, вiд яких не сподiвалася вiдгуку... Батько з'явився десь iзнизу, з-нiд дамби, вхопив на руки й заспокоював, а вона все кричала, судорожно схопивши рученятами його шию. Потiм ?? лiкували вiд переляку, водилп до невропатолога... То було нижче по рiчцi, в Ярославиних рiдних краях, i бiльше тако? повенi вона вже не бачила, але, навiть i студенткою ставши, часом кидалась вжахнено, коли ?й з'являлась увi снi та неохоппа зором пустеля вод з журавлями колодязiв, в яких було щось майже iрреальне, позаземне, таке, що заставляло холонути душу. Саме це все чомусь вдарило спогадом-блиском, колi? вночi в школi зчинилась тривога i хтось iзнадвору крикнув: - Вода! Стихiя води, страшнiша вона за вогонь, перед наступом ?? все живе дичавi?,'страчу? розум,-прокида?ться лише влада iнстинкту... Перше бажання було тiкати вгору, на узвишшя, на Золотий Тiк. Коли Ярослава вискочила на ганок, ?? зустрiла суцiльна тьма, електрики вже но було, пiчна повiпгi гула - гула но всьому свiту. Горн обрушились водою потопною. Злива, що початяся ще л минуло? ночi, бурхала тепер що дужче, кущi плющали, гнулись пiд вагою потокiв, сюди виклектувало, дзюрчало, шумiло, низом iз темряви майже бiля самого порога рентгенiвськими знiмками проблискували поналиванi плеса. Кiногрупа вся вже була па погах, iз темряви долинали по реклики голосiв, змiнених у тембрi, рiзких, розпорядливих, десь вони, вiддаляючись, тонули в пiтьмi, бо це була нiч, де нiхто не спав, де тисячi пiднялися па подолання стихi?. - Дiтей! Вихапуйте дiтей! - чула голос, що вiддалявся, зда?ться, це був голос Ягуара. Майнули перед очима знайомi личка табiрних дитсадчат, перекошенi жахом переляку... "Чого ж ти сто?ш?!" Ярослава кинулась просто з порога в пiчну хлюпавицю, переполох дитячих лiт, озвавшись, обдав холодом все ?ство, але по стримав, а, навпаки, збудив бажання перебороти страх, пiдганяв бiгти, дiяти, подати руку комусь. Вода опекла крижапiстю, хлюпала до колiн, вiджахувала клекотом, Ярослава бiгла по нiй пiд важкою зливою в темряву, i нiби самий iнстинкт солiдарностi, болю i страху за когось привiв ?? до тих дощаних табiрних будиночкiв, що вже темнiли змалiлi, пiдтопленi серед води, наче якiсь папуаськi хатини на сваях. Зустрiлися хлопцi з кiногрупи, що, зiгнувшись, оберемками несли на собi дiтей. - В третiм он там ще зостались! - гукнув один iз зустрiчних Ярославi. - I в четвертiм ще ?, - зачула неподалiк i по голосу ледве впiзнала вона Ягуара, вiн швидко зник, брьохаючись по водi тож з оберемком дiтей на руках, на плечах... Ярослава пiдбiгла до третього будиночка, десь iз вiкна до не? вискнуло перелякане: - Тьотю! -- побачила тiльки блiденькi плями дитячих облич, зiщуленi плечики в майках, i коли простягнула ?м руки назустрiч, на не? самi стали падати з вiкна маленькi, ще гарячi зi сну тiльця... Чiпляючись, вони мало не повалили ??, двох взяла на руки, а трет? само вчепiрилось за шию, здавило, мусила крикнути: - Не здушуй!.. Чекайте, зараз i вас пiдберуть, - присиоко?ла. Тих, що зостались, i, важко дихаючи, вже несла до школи малих цих людей, занишклих в переляцi й напрузi. З кожним кроком вони важчали ?й, були незручнi, зовсiм не такi, як ранiше, коли бавилась з ними на луках. То, що на плечах, судорожно здушувало ?й шию, а цi тиснулись до грудей, чiпко тримались i теплi були, мов пташата. Чула, як стрiчна вода натпска?, крижаним холодом рiже ?й стегна, кожним м'язом треба було ?й супротивитись, долаючи цю пругку текучу зустрiчну силу. В очах темнiло вiд сльоти й знемоги, руки замлiвали, з останнiх сил видобулась, ковзаючись, на згiрок, до ганку, але вони й тут, опинившись в безпецi, ще боялися вiдчепитись: мусила майже силомiць вiдривати ?х вiд себе, вони рвали одяг на нiй, тримаючись рученятами цупко, як утопленики. Кинула цих, прикрикнула, щоб ховались до примiщення, а сама знову кинулась у пiтьму, у плюскiт потопу, i там, де було ?й води щойно до колiн, тепер валом уже обгортало стегна... Та цього разу Ярослава не встигла повернутись до школи з черговою ношею. Вода застукала якраз у будиночку, ринула у вiкна, довелось iз дiтьми забратись на дах. До розмiрiв даху звузився свiт. В горах сотнi рiчок, потокiв i по тiчкiв, i всi вони зараз переповненi, рiка, в яку вони ранiше впадали, бiльш не хотiла приймати ?х, сама розбухнувши, розгонила води геть, i вони, вiдкинутi, без русел, уже йшли на понизов'я крутим скаламученим валом. Легкий будиночок здригався, як вутле, поки що заякорене суденце. Тут Ярослава пережила хвилини прощання з усiм, що було найдорожче, нiби останнiй раз поставала перед очима внизу десь там, у зниканнi, пiдсинена батькiвська хата, обсаджена квiтами, в оздобах наличникiв, хата, що ?? пiд осiнь чепурно обставлять кукурудзяним околотом. Не граючи роль, застукана оцим лихом, Ярослава мимоволi перевтiлювалась в отих рiдних ?й "людей у кожухах", що'?х циклони життя зривали колись iз мiсця, як вирива? буря, виверта? з корiнням смереки гiрськi. Почувалася тут, мов на хисткiй отiй палубi переселенськiй, коли люди з торбами, з чiфкартами пускалися в океан. Разом з ними була там в обiймах океану, коли ?х буря страшенно? сили спiткала, - то, як вона тепер розумi?, якраз був молодий циклон, що розвинувся, розгулявсь на вiдкритих океанських просторах. Ледве не погинули тодi Ярославипi земляки, писали потiм, що, либонь, щасливий хтось мiж ними був, а то всi пiшли б до акул, разом iз насiнням всяких сво?х домашнiх злакiв у вузликах. Та мине час i зашумлять ?хнi пшеницi на полях чужих суворих провiнцiй, де вони сiятимуть хлiб, корчуватимуть лiси, розроблятимуть надра, прокладатимуть залiзницi вiд океану до океану... Думки про стiйкiсть людську допомагали Ярославi перебути цю нiч, передрижати ?й серед дiтей, що теплими тiльцями тулились до випадково? сво?? виховательки, чекаючи досвiтку. I тiльки досвiток вiдкрив ?м справжнi розмiри лиха: не було рiчки, майже не вгадати було берегiв, вода, розлившись аж до далеких пагорбiв, суцiльно йшла з пiнявою, з клекоюм-гулом. Нe стало нi островiв, нi лукiв у травах, вигулькували де-не-де вершечки кущiв, нагнутих каламутними валами, стирчав вершечок стрiли екскаваторно?, i все'довколишн?, до чого звикло око, тепер було переiнакшеним до невпiзнанiм, вирувало, коловоротi?лось, поховавши пiд бурунами той свiт, що був i якого вже, здавалось, бiльше не буде. Вранцi небо загуло вертольотами. Вертольотникiв теж iще з ночi розбуркала тривога, але пiднятись з аеродромiв змогли тiльки на свiтаннi. I то - всупереч льотним правилам. За звичайних умов в таку негоду пiхто б ?х не випустив, авiацiя твердо дотриму?ться сво?х правил, а тут: лети! Дощ не вщухав, однак поступово виднiшало з небокраю, разом з дощем на води нiби проливалось i розрiджене крiзьхмарне свiтло. Може, тiльки з висоти й вiдкривалися справжнi обсяги стихi?, що уже охопила весь край. Села, що стали архiпелагами. Садки, в яких дерева нiби порiдiли, стоячи кожне поокремо в водi. Вишки прикордоннi, що самотiють на обрi?... I всюди чи?сь погляди, зверненi в небо, Ждуть вертольотiв. Працювали на невеликих висотах. Гуркiтливi, важкi трударi повiтря в ореолах мигтючих лопатей, лиснiючи мокрими зеленими випуклостями бокiв, з'являлись над останнiми пристанищами, над людським розпачем, знижуючись, випускали трапи-драбинки i - з розiбраних дахiв, з острiвцiв, з вершечкiв дерев - забирали грiшних i праведних просто на небо. На розлогих дахах заводських будiвель вертольоти навiть сiдали, - тут було зручнiше. Труднощiв найбiльше виникало там, де будiвлi були окутанi гiллястими деревами, листатим вiттям диких черешень, груш та шовковиць, що ростуть могутнi в цих краях, дерева якраз i заважали спускатися вертольотам, подекуди доводилось квристатись лебiдками, викидати спецiальнi гамаки на тросах... На одiтому з вертольотiв з допомогою трапу пiднято було в небо i Ярославу разом з виховательками та дiтьми, яких не встигли вихопити вночi. Повiтряний гiгант, зависнувши, гуркотiв над нею, мовби дивом якимось тримаючись на тiй легкiй прозорiй мигтючостi лопатей, i коли вона, пiдхоплена чи?мись руками, опинилася всерединi вертольота, тiльки тут вiдчула, що вона врятована, i здивувалась, як цi?? ночi не вмерла вiд страху. Усiх ?х, що стiльки натерпiлися, за одним рейсом було знято з табiрного будиночка, i вертолiт, що здавався таким незграбним, акуратно опустився на самiм подвiр ? школи, доставив пасажирiв просто перед ганок, перед яснi очi Ягуара Ягуаровича. Сльози здушили Ярославу, коли вона побачила i сво?х, побачила рiднi, у вiдтанулiй тривозi обличчя, вуйна Домiнiка дивилась на не? радiсно й перелуджено, нiби на повернуту з того свiту... Хтось сi?нiс реквiзитний сiряк, ?? вже окутували, щоб не застудилась. Льотчики були молодi й веселi, той, що допомагав Ярославi вибратися з вертольота, ще й пожартував: - Не сподiвався, що на таких низьких польотах та вдасться торкнутися... зiрки. Ярослава з вдячнiстю дивилася знизу па офiцера, на його рославу постать у дверях кабiни, дивилась, запам'ятовуючи нахльоскане дощем обличчя, свiтле й нiби зовсiм безтурботне. - Я б хотiла знати ваше прiзвище. - Капiтан Решетняк... Але вам це нiчого по скаже. Ми не знаменитостi. Ми - буденнi. - Вiдтепер ви для нас будете знаменитiстю. Йому, видно, сподобалась вiдповiдь, вiн усмiхнувся, так i вгору - на новий рейс - пiшов, огорнутий ся?вом усмiшки. XIX Венецi?, всюди Венецi? в буйних зелених садках... I всi ждали амфiбiй та вертольотiв. Розмах рятувальних робiт з кожною годиною наростав. Населення краю мовби роздiлилось цi?? ночi на двi категорi? людей: на потерпiлих i на тих, що рятували. Не було нi голiв, нi секретарiв; нi винуватих, нi безвинних; нi близьких, нi чужих; нi добрих, нi злих; не було нi артистiв, нi статистiв - були люди, що рятували людей! Дужчi - слабiших. Однi, що подають руку, а другi, що спасенне хапаються за не?. Все спроможне виявляло свою спромогу. Стихiя не приймала пояснень, все брала на випроб, змiнювала оцiнки, критерi?, вiдкривала приховане, оголюючи жпття до самих його основ. Те, що вчора здавалось значним, нерiдко втрачало тут значнiсть, трухле, фальшиве змивалось, як пiна, а те, нро що й не пiдозрювали, виявляло себе, розкривалось сво?м найiстотнiшим. По всьому кра?вi в зонi стихi? виникала нiби нова, ще мiцнiша спiльнiсть людей, лпхо урiвнювало, в одну лаву ставило навiть тих, якi ще вчора, може, не могли порозумiтися мiж собою, сварилися до нестями, у доганах, у взасмовиснажливих чварах шукаючи виходу сво?м пристрастям. Дотеперiшнi поняття та уявлення якщо й не зникали, то все ж поступалися мiсцем головному, виниклому перед лицем стихi? законовi, який вiднинi, з моменту загрози, вiд першого скрику про помiч, набував тут силу всевладну: iди, дiй, рятуй потерпiлого! З найкращого боку себе показали солдати. "Наперекiр всьому, iсну? ж таки спадко?мнiсть людського в людинi. ? воно, дi?, ще рiзкiше, виявля? себе в критичнi хвилини, - думав Колосовсьшiй, наближаючись в амфiбi? до Пiдгайцiв. - Життя справдi ма? сво? золотi естафети, без яких озлиднiв би свiт..." Навеснi, нi,о перед ви?здом сюди, стояп якось I?олосовський на центральнiй вулицi мiста, а перед ним рухалась пiд вигроми труб довжелезна колона новобранцiв. Кудись ?х вели. Доки пройдуть, було зупинено вуличний рух. Ще майже цивiльною ходою, ще цивiльних патлатих чубах хлоп'ята крокували задумано, сутулячись пiд вагою рюкзакiв, у курточках та в светрах, деякi зовсiм ще пiдлiтки, декотрi в окулярах. Юнi горожани, дiти мiста, вони вперше опинились в строю, iшли безкiнечно, i, може, першою серйозною задумою в життi були повитi в цей час ?хнi чистi, здебiльш худорлявi, iнтелектуальнi обличчя. "Сини, сини!" - подумалось тодi, i чомусь защемiла душа. Щось ?х зiбрало, щось ?х вело, i було те "щось", звичайно ж, не тiльки товстим оркестрантом, що сягнисто крокував попереду з барабаном i гордовито й люто бив у його напнуту порожнечу... Можливо, тепер були вони на амфiбiях, пiдiймалися на вертольотах, брали першi уроки, що давало ?м суворе армiйське життя. Свiтало, коли добулися до Пiдгайцiв. Всюди прiспо пахло водою. Заврайфiнвiддiлу, який був, виявля?ться, родом звiдси, взявши на себе обов'язки лоцмана, вивiв махину амфiбi? просто до сiльради. Довкола люд iга дахах, на деревах, навiть бiля пам'ятника полеглим бiйцям, на узвишшi п'?десталу, купчаться люди, чи?сь руки обчiплюють, обiймають гранiт обелiска... Водою залито майдан, всi будiвлi стоять у водi, вода реве в провалини вiкон. По селу всюди гвалт, крики. Лукавець, пiднявшись над люком, загукав iз амфiбi? у мегафон: - Товаришi населення! Закликаю до спокою. Говорить ваш дiльничий лейтенант мiлiцi? Лукавець. Ми прибули з вiйськовими па виручку вам, зараз приступа?мо до евакуацi?. Знiмемо всiх, вiдтак оголошую правила: не товпитись, не лiзти без черги, не топтати ближнiх!.. Порядок: худобу, майно - в останню чергу! Ряту?м людину, незалежно вiд того, хто вона i яка вона! Одному вода по пояс, другому по груди, ряту?м обох, але перше того, якому по груди!.. Далеко по селу рознесло свiтання розлунпою лупкiстю вид мегафонний заспокiйливий манiфест Лукавця. Голова сiльради, що був серед людей на даху, виступивши наперед, вусатий, без шапки, запропонував незвичне: - Ви спершу про?дьтеся по селу, прогуркотiть мотором, аби вас в найдальших кутках почули, аби в людей душа стала на мiсце: най знають, що вже ви ?, порятувальники нашi!.. Командир, одначе, вирiшив по-сво?му: наказав одразу знiмати тих, що групою оклечали обелiск серед майдану, - були там навiть жiнки з дiтьми, одна з них несмiливо подавала голос: - Тут дiти дрiбонькi... Напiвзатоплена металева огорожа не давала змоги пiдвести амфiбiю до обелiска впритул, довелося зупинитись неподалiк. Солдати миттю пороздягалися до трусiв i, вже стоячи край борту, зiщуленi вiд холоду, про щось стали перешiптуватись мiж собою: виявилось, вирiшують, чи одягати рятувальнi пояси. Адже комплектiв обмежена кiлькiсть, на всiх не вистачить... Солдати почували себе нiби присоромлено, що мають перед цивiльними таку перевагу. Солдат-якут, покосившись на Колосовського, звернувся до командира: - Нам ?, а як же цi? - Менi не треба, я довгий, - заспоко?в його Колосовський i, не роздягаючись, зiсковзнув з борту у воду. Ледве не по груди було гострого, крижаного. - Тодi й ми без поясiв, - звiльняючись вiд нiяковостi, мовив молодецький солдат, i м'язистi, натренованi спортом тiла одне за одним шубовснули в воду. Стали знiмати вiд пам'ятника людей. Одних брали, обережно вели в водi попiд руки, а котрi смiливiшi, самi кидались убрiд до амфiбi?. Лукавець згори подавав ?м руку, i люди, ковзаючись по залiзу, наскрiзь промоклi, одне по одному опинялися на борту. Коли дiти й жiнки були вже там, солдати пiдступили до сивого, в темних окулярах чоловiка в тоненькiм дощовику; дядько цей, хоч i був iз палицею в руцi, все не сходив iз свого пiдвищення, мiцно обiймаючи рукою гранiт. - Дядьку Миколо! - гукнув до нього Лукавець. - Пускайтесь, перед вами рiдна армiя, з нею не потонете! I пояснив командировi екiпажу та Колосовському: Микола Назарук, батько героя. Син його пiд рейхстагом полiг, а вiн працював тут бригадиром, i якимись хiмiкатами очi йому витру?ло... - Ма? звичку приходити до обелiска з сином на розмову, - додав заврайфiнвiддiлу. - Синове iм'я он там накарбоване... Братська могила тут. Всiх полеглих зiбрали недавно з полiв, перенесли сюди... I сво?х односельцiв, хто де полiг, сюди ж повписували за похоронними... Незрячий все не зважувався вiдпустити гранiт, навiть нiяково усмiхнувсь до солдатiв: - Зда?сь, тiльки ступлю, так одразу я ся i втоплю. - Не бiйтесь, папашо, - заспоко?в його один iз солдатiв i майже силомiць потягнув Назарука на себе. Незабаром бригадир теж був на амфiбi? i тоном аж нiби виправдальним говорив до Лукавця: - Iшов, пристояв, а тут вода якраз рвонула... Аж до каменя мене вiдтрутила... Командир амфiбi? скинув iз себе фуфайку i мовчки накинув ?? на плечi старому. Рейс за рейсом робили, знйЫючи, вивозячи людей до колгоспного клубу, що, незатоплений, стояв на узвишшi неподалiк. Кiлькiсть бетеерiв побiльшала. Нiколи не баченi в цих краях, немов живi, зеленопанцирнi гiганти з якихось палеозо?? снували сюди й туди но скаламучених водах, борознували село вздовж i впоперек. При наближеннi ?х дехто з старих людей у вдячнiй розгубленостi починав хреститись. Амфiбiсти якихось iнших пiдроздiлiв звозили людей з вiддалених хуторiв, iз пiдтоплених ферм: пропливаючи, гукали, допитуючись, де тут е влада, мали ?й поскаржитись: на декотрих фермах дiвчата навiдрiз вiдмовляються покидати худобу. "Ми ??, - кажуть, - заспокою?мо". I ще й насмiхаються, шльопаючи з вилами по водi, розносячи до ясел корм худобi... В Колосовському знову заговорив документалiст: шкодував, що нема тут при ньому кiнокамери - були б унiкальнi кадри. Свiдомiсть з незвичайною яснiстю фiксувала сцени, якi вже нiколи бiльше не повторяться, епiзоди, то драматичнi, то смiшнi i курйознi, що ?х на сво?му водяному екранi витворювало саме життя. Отаку хронiку пропуска?м: боротьбу людей iз стихi?ю, потiк дивовижних подiй у ?х несподiваних ракурсах... Молодi медички, що ?х знiмають iз даху лiкарнi: солдати ?м плечi сво? пiдставляють: "Стрибай, пiкiруй па мене!" - а вони соромляться, нiяковiють, прикривають колiна халатами, - незручно сiдати на воякiв верхи... Огрядна молодиця, що стару свою матiр на руках несе до амфiбi?... Ще погляд фiксу? собаку, його звiдкись пригнало течi?ю, вибиваючись iз сил, пiдплив до скрученого водбю в гармошку штахетника, приклав голову до стовiга й перепочива?: розум! Невдовзi на допомогу амфiбiям прибув плавучий могутнiй танк, вiн, як крейсер, ходив по селу, знiмав одразу людей цiлi купи, i дивно було дивитись, як цей залiзний трудяга править дiтей на собi, а вони, вже смiючись пiсля переполоху, мiцно обiймають рученятами жерло гармати. Повний день нарештi настав пiсля кошмарiв ночi, i хоч вода й далi прибувала, але всюди гуркотiли моторц, гуркотiли внизу i вгорi - в небi з'явилися вертольоти, ходили над хатами пузатi, з червоними зiрками на лиснiючих боках. Настрiй у людей одразу покращав. Вода, вона текуча:нинi ?, завтра нема!.. Почастiшали випадки, коли вже й Лукавець сво?ми умовляннями нiчого вдiяти не мiг, - цiлi сiм'? не хотiли спускатися з дахiв. Хiба ж це просто розлучатися з сво?ми затопленими гнiздами, з коровами, що, ревучи, вистромляють голови iз наповнених водою хлiвiв, з пожитками, що купами лежать, стягнутi на вiдкритi до кроков горища... Порося кувiка? бiля розчервонiлих нiг молодицi. - Як вiзьмете й порося, то згодна, а нi, то якось i тут перебуду. Товариш Лукавець не приймав ультиматумiв, суворо поглядав на дах: - Ми прибулi? тебе рятувати, а не тво? порося! Воно дурне, по темностi сво?й води не бо?ться... Бач, який влаштувало концерт... А ти ж свiдома! Ну, давай руку, газдине! - Нi, сама не йду. - То щоб менi за тебе вiдповiдати? - Атож. Вiдповiдатимеш, бо загiтувати не зумiв! I так стояла, аж поки солдат, з'явившись iз-за спини, вхопив ?? в оберемок, поволiк, затяту, до драбини... Голова сiльради, який теж тепер рейсував з ними, попрохав Лукавця направити амфiбiю в найдальший кут села. Тут виявились особливо впертi: пiхто не хотiв залишати дахи. Дво? парубкiв сидiли на хлiвi, поспускавши ноги, й - не треба було бачити! - пробували ловити рибу хватками: побиту, бiлопузу, ?? гнало звiдкись iз колгоспних водоймищ. Мiлiцiонера це обурило й розсмiшило водночас: - Рибку ловлять серед потопу! Кому стихiя, а ?м момент: колгоспних коропiв па дурницю тягають... Ану злазьте! Риболови нi з мiсця: - Зда?сь нам, що вода спадатиме... Навiть погрозою штрафу не вдалося зiгнати ?х вниз: - Посидимо ще, подивимось, що воно буде. З сусiднiх дахiв жiнки знову виставляють умову: - Якщо заберете й корiв... Лукавець взявся за мегафон, затрубив: - Ма?мо данi: з верхiв'?в iде новий вал! До дiдька полетять всi вашi лампачi! Заврайфiнвiддiлу стривожено вхопив його за руку: - Ти що, панiку зчинити хочеш? - Панiки не буде, а лад буде, - спокiйно заперечив мiлiцiонер. - Хоч ви й депутат райради, товаришу Путря, а погано зна?те психологiю мас... I на вiйськовiй справi слабо розумi?тесь: панiка скорше бува? вiд незнання, анiж вiд знання! - Не треба ?м всього знати, - бубонiв Путря. - А надто ж тво?х оцих нiчим не пiдтверджених даних... - Дощ iде, отже, вода прибуватиме! I мiй обов'язок оповiстити народ. - Вiн знову пiдняв мегафон. Путря побуряковiв: - Я категорично проти! - Можете скаржитись... Трублю! I Лукавець спрямував мегафон на людей: - Кваптеся, зголошуйтесь, поки берем! Вода прибуде ще на два метри! А до вечора пiднiметься на три! Вище усiх критичних рiвнiв! I це таки вплинуло. Люди знехотя, поволi стали спускатися з дахiв. Потерпiлих, здавалось, не меншало в цьому великому, густо налюдненому солi. Амфiбi? та вертольоти не знали спокою. Ганяли сюдм й туди, вихоплювали, скидали в безпечних мiсцях, i лише коли повертались за черговою партi?ю сво?х пасажирi?i, солдати - повеселiлi, збадьореш дiлом - мали змогу обмiнятись уривками вражень: - Я тiй медичцi: пiкiруй, а вона почервонiла до вух i халатиком колiна прикрива?... Та пiкiруй, кажу, нам тут зараз не до жартiв, - i смiються... - А менi одна бабусеищя, коли я ?? винiс, тiiиас карбованець в руку... Я спершу й не дотямив, для чого стара менi суне той зiм'ятий папiрець, а вона аж просить: "Вiзьми, синку! На тютюнець буде!.." Коли амфiбiя ?хня проходила мимо обелiска в центрi села, погляд Колосовського з щемливим чуттям торкався довго? стрiчки накарбованих на каменi iмен, що рябiли численно зверху й донизу, зникаючи десь пiд водою. Викликанi уявою з небуття, виринали живi, тi, що на очах тво?х падали в атаках, що вмирали на руках у товаришiв... Iз рiзних республiк, зрiлих лiт i зовсiм молодi, недожитi, лежать ось тут разом у братськiй могилi, i тiльки обелiск гостроверхий iз стрiчкою iмен над ними каменем прорiс... Мiг i ти бути тут... - I рядовi, i лейт'енанти та капiтани там ?, - завваживши його погляд, пояснив голова сiльради. - Тяжкий у нас фронт переходив... - Багато прочеркiв... - То безiменнi. Без документiв знаходили ми ?х в полях. Але ж вони були, хоч i безiменнi? Життя вiддали... Мовчки прислухались до розмови молодi солдати. Зосередженими ставали мокрi чистi обличчя, що тiльки-но вмивалися смiхом, пригадуючи свiжi сво? рятувальницькi пригоди. А коли пiсля цього знiмали нових, з обкислих вiкон витягували чиюсь численну родину, то .були солдати тепер нiби уважнiшi до тих, кого рятували, руки ?хнi стали мовби ласкавiшi... Пробираючись залитою вулицею з вантажем людей на борту, на одному з городiв загледiли дiдуся, що, простоволосий, борсався у течi?, клопотався бiля напiввивернуто? потоком культурно? яблунi, ппшна крона ?? ряснiла, вся ще в зелених плодах. З обривком сталевого троса в руцi, старий щось мудрував бiля стовбура, зда?ться, хотiв до чогось припнути яблуню тим засмальцьованим тросом. - Вуйку, садок припина?те? - весело гукнув Лукавець. - I що за людина!.. Скiльки й не таких садкiв нинi попливе в море! Солдати вже брели до старого. Вiн дивився па них якось невидючо, прохально, блаженно, а посинiлi з холоду губи кривилися усмiхом чи плачем. Не опирався рятувальникам, тiльки обривок троса все чомусь не хотiв випустити iз закоцепiлих рук. Худий вiн був, кiстлявий, i пiдiймати його було зовсiм легко; солдати обережно, мов дитину, подали на амфiбiю це старече, вироблене працею тiло, в якому ще якимось чудом тримався незахолонулий дух життя. Затиснутий мiж жiнками та дiтьми, поступово вiдiгрiваний ними, старий до самого мiсця, куди причалював ?хнiй ковчег, припадав очима до солдатiв, свiтив старечою ласкою то на узбека, то на якута, котрi на руках сво?х пiдняли його перед цим на амфiбiю; з якоюсь полегкiстю дивився, i посинiлi губи весь час повторювали розчулено й лагiдно: - Славнi роб'ята... Файнi легiники... Хар-рошi роб'ята... А через деякий час знову: - Славнi роб'ята... Файнi легiники... I так до самого мiсця бiльш нiчого сказати не мiг. Вода таки справдi прибувала, Лукавець не помилився у сво?х припущеннях. З околицi села видно, як далi, в сторону рiки, люту? стихiя. Не пiдступитись туди! Жене лiс, несе пiдхоплену десь у верхiв'ях худобу, - тiльки рогатi голови, зринаючи па бистринах, як знаки вiдчаю, стирчать iз води... Якийсь бузiвок, що йому вдалося вибитись iз бистрини, забачивши амфiбiю з людьми, поплив просто на них. - Давай, давай, сиволобик! - гукали йому солдати. - Не здавайсь! Видно було, як вiн, наближаючись до амфiбi?, перемелю? воду, товче ?? ногами, i очi напнулись уперто, в них мовби зiбралась вся його молода воля до життя. Цегляний клуб, до якого з самого рання звозили людей, почало теж пiдтоплювати, загнало всiх нагору, на майданчик, що його утворили, розiбравши дах. Сюди тепер пiдлiтали вертольоти, забирали й звiдси людей, - найперше забрали малечу та декiлькох хворих, що ?х було евакуйовано з лiкарнi, серед iнших i вагiтну жiнку, яка мала незабаром родити. Тим, що зостались, кидали з вертольотiв тюки фабричних ковдр та лантухи з хлiбом, ще теплим, ще з духом гарячих печей хлiбзаводу. Дiди старi, приймаючи хлiб з вертольотiв, неквапом дiли-. ли його, роздавали, стежачи, щоб все було по справедливостi. - Чого ви плачете? - помiтивши сльози на очах у дiдiв, посмiювались молодшi, лобурякуватi. - Все законно! - Плачуть, бо сльози близько, - казав один жевжикуватий, в яскравому светрi. - Кинули ?м по буханцю хлiба без консервiв, i вже вони розчулились... Старшi жiнки накинулись на нього: - Чого плачем? Бо в старi часи, коли вода було поруйну? - нiкому ти не потрiбен! Берiть торби, дiтиська i йдiть жебрати!.. А зараз вiн тобi з неба пода? ще теплу хлiбину... - Та ж законно! - Тому й плачем, що законно, що по-людськи до нас... Мабуть, i в лобурякуватих душах пiсля цього щось таки зворухнулось. Ео коли амфiбiя зiбралася вирушати в черговий рейс, па вiддаленi ферми, - цi ж мiсцевi хлопцi самi викликалися змiнити амфiбiсти: - Перепочиньте. Вiдiгрiйтесь. Ще ми спробу?мо служби морсько?!.. Амфiбiсти перепочивати вiдмовились, але кiлькох добровольцiв собi на пiдмогу взяли, - разом з новачками на борту й вiдчалили вiд клубу. XX В школi, де розташована кiногрупа, гамiр, шарварок: класами заволодiла дiтвора. На другий план вiдтиснуто трударiв десято? музи. Вуйна Домiнiка з виховательками ма? клопоту бiля малюкiв, гарячим часм вiдпою? ?х пiсля iючi, найкрикливiших притамову?: - Слухайте, дiти, що менi сталось... А ?й, власне, нiчого й не сталось. Затопило город iз картоплею, позаливало вночi деяке збiжжя в льоху, та й но всьому. В однiй iз класних кiмнат, забившись в куток, тремтить оточена дiтьми дика сарночка гiрська. Тремке, полохке створiння, воно, проте, дозволя? дiтям торкнутись до себе, декотрим вда?ться навiть погладити цю юну тонконогу жительку гiр. Вона теж iз вертольота потрапила сюди. Такий уже день - все переплуталось, знезвича?лось: кому судилося вмерти пiд час повенi, його пiде було поховати, забирали в небо, - викопати могилу не було де. I кому випало народитись, то перший крик новонародженого теж пролунав цього ранку вгорi над водами - в кабiнi вертольота, який незадовго до з'яви наймолодшо? людини на свiт зняв вагiтну жiнку з даху сiльського клубу. В повiтрi, над вируванням стихi?, вiддавались i приймались команди, вислуховувались першi подяки i першi нагiнки - теж... Дику сарночку з гiр несло на копицi сiна, нотоком забило сiно разом з пасажирами в кущi, видно було з берега людям, як наблизився до не? вертолiт, випустив драбинку... Молодий офiцер у погонах, спустившись, влучив момент, i ось уже дике, нервове створiннячко щулиться бiля цього. Здавалось би, ма? злякатися гуркоту, 'вiдсахнеться вiд людини, а воно не тiка? - стихiя страшнiша! - довiрливо горнеться до людини, да?ться в руки, поводиться так, нiби воно виросло в хатi лiсника, бiля людей... А тiльки вертолiт пiднявся - одразу йому по радiо: - Сiмнадцятий, то ви зняли козеня? - Я, товаришу командир. - Вам нема чого бiльше робити? - Вину ват, товаришу командир! - Звiдки воно? - З гiр. - Пiсля потопу в гори його й вiдправте... I падалi нiяко? звiроловлi - тiльки людей!.. На комбiкормовий завод зараз, там уже ждуть вас на дахах... На новi завдання летять вертольоти, вiдлiта? й той, що залишив сарночку в школi, що так щиро сказав Ярославi: "Ми буденнi..." "Хiба ви буденнi?" - проводжа? вопа поглядом вертолiт, що погуркотiв усе далi над водами, над безмежжям залитих лукiв, що недавно так квiтували, мерехтiли в сонцi цикадами, - вертолiт, зменшуючись, теж ставав уже схожий на одну з тих крилатих цикад... "Отак i живем, - думав тим часом пiлот вертольота у себе в кабiнi. - У космонавти нас поки що не беруть, тож доводиться грунтовно прилаштовуватись до земних, чорноробних занять. Може, й надовго. Може, й на всю кiнострiчку життя, - яка там уже буде: довга чи коротка, барвиста чи позначена однотоннiстю... Кому б не охота жити барвисто, кiноекранно! Але ж i буднi мають свiй змiст..." I якщо взяти материне життя чи батькове, хоч батька вiн зна?, власне, тiльки з переказiв... Якщо взяти скромну житт?ву творчiсть Решетнякiв, то нема чого за не? соромитись. Чеснiсть, як найвищий знак якостi вiдкарбована на кожному прожитому днi. У школi пожвавлення не спада?, розбурханий кiполюд зусiбiч розгляда? нiчну операцiю по рятуванню табiрних дiтей. Подiя коменту?ться, звичайно ж, у гумористичному топi, освiтлювачi та молодi асистенти зi смiхом намагаються визначити, кого можна пiдвести пiд рубрику геро?чних натур, з'ясовують, хто скiльки разiв падав та хто найбiльпiе дiтлахiв нав'ючував на себе... I вийшло так, що геро?м дня, чи, вiрнiше, геро?м ночi, несподiвано виступив Броiiек-дев'ятикласннк: пiн виявив себе найспритнiшйм, не розгубився, нi разу не впав, тягав тих малюкiв, як гороб'ят зi стрiхи, йому й вiддано було в перебiгу дискусi? лаври першостi. Обiцяли навiть вiдзначити його тнм, що дадуть заглянути в окуляр пiд час зйомок: про це Бронек якраз мрi?, бо йому зда?ться, що нема iншого способу зазирнути в та?ну кiнотворення... Ягуар Ягуаровнч, вже перевдягнутий пiсля ночi в сухе, взяв на себе обов'язки медика: в якiйсь лiiжннi?'ьиi'й шапочцi з бомбончиком на тiм'?, з видовженим сухим обличчям вiзантiйця, сну? мiж людьми, розда? таблетки кальцексу (профiлактично), Ярославi пропону? гiрчичники, - за не? вiн найбiльше бо?ться, щоб не застудилася. - Якби це було в Будинку кiно, - каже вiн до Ярослави, - я, звичайно, запропонував би вам коктейль за мо?м власним рецептом, якого й тi вашi жевжики не знають... Видно, якийсь в'?дливий опонент з пiдвалу кiноресторацi? не да? спокою Ягуару Ягуаровичу, бо, присiвши на парту, вiн раптом виверга? на нього всю свою пристрасть полемiста: - Так, кажеш, творчiсть виника? з безладу, ?й вiд природи притаманно хаотичне начало? Улюбленець муз, кажеш, завше був лише сином стихi?, дитям розгнузданих бенкетуючих сил буття? Хотiв би я тебе, голубчику, бачити з нами цi?? ночi... Яко? б ти тут заспiвав! Що ж до мене, то я бачив хаос i знаю, що вiн людинi несе... Палаюче небо, розбомбленi ешелони - все бачив... I якщо вибирати мiж хаосом i порядком, Славци?, - апелював уже до кiноактриси, - то знайте: я вибираю порядок! Йому вiддаю перевагу... Уже хоча б за те, що вiн здатен рятувати. Якщо навiть менше вiн полиша? мiсця для поезi?, то зате бiльше - для справедливостi!.. Несподiвано з'явився Сергiй. За нього ще з ночi переживали, аж поки котрийсь iз його асистентiв не признався, що йому вiдомi координати: батяр ?хнiй в Адамiвцях на весiллi гуля?. Це одразу приспоко?ло: на весiллi не пропаде, рано чи пiзно з'явиться iз сво?х нiчних походеньок, ще, може, й перев'язаний весiльним рушником... З'явився бруднющий, до рубця промоклий, але обличчя... воно було натхненне! Ярослава нiби вперше його бачила таким: - О мой, мой! Звiдки ти взявся? - Скiльки я бачив! - Сергiй розкинув руки, як для обiймiв, - О, скiльки всього... Братцi, ми на вiстрi подiй! Його оточили, розглядали з жартами: - Людина з легенди! Людина з безсмертя! I все ж таки - як вибираються звiдти? - А плавзасоби нащо? Плавзасоби винесли мене з темряви й хаосу на берег цi?? вашо? - не скажу при женщинах яко? - цивiлiзацi?... Не схотiв перевдягатись, не схотiв сушитись, лише змiнив кобеняка на куртку, щоб було зручнiше бiгати, хватопеком випив склянку гарячого чаю, звично перезарядив, у кутку апарат i: - Цiлу?м рончкi! Зупинившись на мить перед Ярославою, вiн справдi поцiлував ?й руку, чого ранiше нiколи не робив. Ягуар Ягуарович пробував нригамувати його, нагадав, що знiмання повенi зовсiм не передбаченi планом-лiмiтом, але це операторовi тiльки пiддало жару: - Все на себе беру! На свiй страх i риск! - I, притискаючи камеру до грудей, гукнув уже вiд порота: - Там такi кадри пливуть! "Нiщо так не красить людину, як натхнення, - подумала Ярослава, провiвши Сергiя поглядом. - Просто насолода дивитись на людину ось таку - розкрилену, одухотворену..." Вище школи, вподовж не захопленого водой шосе, з самого рання велись рятувальнi роботи, там виднiли якiсь машини, кружляв вертолiт, - Сергiй подався туди. В обличчя хльоскало мокрим - вiтер шквалистий розгулявсь. Ще зоддалiк Сергiй побачив гуртик фермiвських дiвчат, що стояли на кручi; зда?ться, це були тi самi дiвчата, що ?х Сергiй з Колосовськи'м та Ярославою ходив вiдбирати для зйомок у масових сценах. Було це всього за кiлька днiв до потопу. Розшукали тодi дiвчат на лугах, на старицях, де був у них лiтнiй табiр для худоби. I дивно було, як все там тодi ставало мистецтвом, до чого тiльки торкнеться погляд: дiйницi з сонцем на боку... трава... корови... круторогiсть... полиск м'язiв пiд шкiрою... Все, все тодi Сергi?вi хотiлося фiльмувати, все так i просилося в кадри!.. Дiвчата були попещенi, що ?х мають намiр вiдiбрати для участi в кiнофiльмi, але коли у вiдповiдь на розпитки, що саме ?м доведеться робити, почули вiд Сергiя: "Коней коростявих будете обiймати!" - то разом запротестували: "Не будем цього... Страхiття яке!.. Це не правдиво... Не реалiстично!.." Тепер циклон ставить тут свiй фiльм, розгорта? на весь край драму широкоекранну, i дiвчата вже залученi до участi в нiй... Збились на кручi у сво?х куцих мiнi-спiдничках, що ?х облiплю? вiтер, декотрi з парасольками, розбередженi, розчервонiлi, котрась, звертаючись до води, весь час кличе: - Зiрка! Зiрка! Сергiй не мiг утриматись - з ходу кинувся фiльмувати дiвчину, що, стоячи на березi, розпачливим голосом вигуку? з вировища свою якусь Зiрку, вiд не? перевiв погляд туди, куди всi дивились - униз, де попiд самим урвищем бурунила рiка... Якби це було не операторське серце - воно б похололо вiд таких кадрiв: корови, цiлою чередою збившись попiд берегом, плавають у рудих чорториях, пробують лiзти на обривистий крутосхил, ковзаються, зриваються назад, захлинаються брудом... Все, все неповторне! Зцiпивши зуби, з мокрим обличчям, блiдим вiд напруги, оператор прицiлю?ться, полю? з якоюсь холоднiстю безстрашшя, вибира?, вихоплю? на плiвку найжахливiше... Вже не зойком дiвочим, тiльки мистецтвом ста? агонiя худоби, захлинання чи?хось Зiрок та Красавок, ?хня впертiсть, коли вони, через силу змагаючись з течi?ю, знов наближаються до крутизни берега й, розжаханi, великоокi, до людей лiзуть! Дiвчата плачуть, гукають до когось: - Багрiв, багрiв! Ще вище попiд берегом працюють з баграми робiтники з комбiнату. Цехи сьогоднi зупинено, всiх мобiлiзовано на рятувальнi роботи, частину комбiнатних кинуто сюди виловлювати з берега колгоспну худобу. - Треба було вам не по танцях бiгати, а ще звечора забрати поголiв'я з лiтнiх таборiв, - докiрливо кидав вiд газика чийсь шофер, i дiвчата вiдповiдали йому ображено: - Спробував би! Вночi вони нi з мiсця! Зачули, що ?х уже обступа? вода, i нiкуди нi кроку, нiчим не виманиш з острiвця! Хтось iз старших додавав: - Худобисько, воно воду чу? бiльше, нiж людина... Вночi не вдалося зрушити, а тепер ?х ось погорнуло... Майже вся кiногрупа вже була тут, навiть Ярослава - всупереч заборонi Ягуара Ягуаровича - прибiгла сюди, щоправда, накутана в тепле, в чи?хось мисливських чоботях. Ошалiлий Сергiй-оператор, гасаючи з кiнокамерою по берегу, навiть не помiтив Ярослави, i хлопцiв-асистентiв сво?х вiн помiтив, зда?ться, тiльки пiсля того, коли вони, допомагаючi? робiтникам, ненароком влiзли до цього в кадр. Озбро?нi баграми та вiрьовками, вони саме витягували гуртом корову, котрийсь, як ласо, накинув ?й налигач па роги, - вхопились, витягли, i знесилена худобина одразу брьохнулась, повалилася на асфальт. Сергiй фiльмував i це: як лежала вона, вiддихалась i поволi встала, похитуючись, пiшла. Ще кiлька розбухлих туш лежало вподовж шосе - це тi, що ?х витягли баграми, коли вони захлинулися, борсаючись бiля берега. З-за пагорба з'явився грузовпк, стишив хiд, зупинивсь, i чоловiки з рятувально? команди, вiдкрпвтп борти, стали вкладати до кузова щось закутано в брезент. Ярославi лячно було дивитись у той бiк, i все ж дивилась: воiиа зпала, що там, у тому брезентi. З годину тому комбiнати вплонi?ш тут багром утопленика з тайстрою через плече. Коли його пiдтягли до берега, чийсь багор ненароком розпоров набряклу вовшиту торбу, i з не? сипонули... дерев'янi орли. Сцена була жахлива, Ярослава не змогла дивитись па утопленика, па його розтовчене камiнцям обличчя, - кинулась i побiгла геть, а перед очима все пливли, скакали дерев'янi орли у водовертi, скакали, як вутята, i це тонули... Машина з утоплеником рушила, вiд'?хала, i люди знов звернули погляди до чорторию, де все крутило, пiдгонило до берега змордовану худобу. Вже зовсiм незнайомi чи?сь Зiрки та Iскри силкувалися вхопитися ногами ковзкого крутосхилу, шукаючi? рятунку бiля людей... Сергiй шастав по берегу, вишукував найгострiшi моменти, увагу його привертало все, що волало, билось, виборсувалось, - те, що опинялось поза небезпекою, одразу втрачало для нього iнтерес. В одному мiсцi вiн посковзнувся, ледве не посунувся вниз, Ярослава скрикнула вжахнено: - О мой, будь обережнiший... Ти зовсiм дикий сьогоднi... Зачувши поблизу Ярославин голос, Сергiй нiби прийшов до тями, блiде збуджене обличчя його на мить освiтилось широким зухвальським усмiхом: - Пiвцарства за гелiкоптер! - Навiщо вiн тобi, мой? - Щоб понад цим потопом пронестись! Задиханий, очi горять, краватка скрутилася, з'?хала набiк... "Це його день... Його апофеоз... О мой, мой! Такий був ковтюх, а сьогоднi тебе не впiзнати: саме натхнення, екстаз, шал!" - Розумi?ш, Славцю: скрiзь хочеться бути! Хочу бачити все! Таку точку хочу вибрати, щоб не збоку.. Щоб камера йшла на цей хаос в лоб!.. Нерозлучний iз сво?ю камерою, вже вiн щось нагледiв попереду, кинув Ярославу й подався, обганяючи людей. На узвишшi, просто на шосе, приземлився один з вертольотiв, з нього вийшов високий генерал у палаючих лампасах i тро? цивiльних, про яких хтось сказав тут, що вони прибули з Центру, з Державно? комiсi?. Зiйшовшi? на край горба, прибулi стали дивитись, як iнший вертолiт, знизившись до застряло? амфiбi?, саме знiма? з не? екiпаж. Викинули трап, але вiтер ганя? його так, що не одразу вдалося впiймати, потiм таки впiймали, i котрийсь iз амфiбiстiв разгойдуваний вiтром, уже забирався щабель за щаблем угору... - Молодець, - кинув сво? звичне генерал, i в цей момент вiдчув, що й сам вiн на мить став об'?ктом, опинився пiд прицiлом кiнокамери, попав у кадр! Генерал був нiби невдоволений, що зроблено це без його дозволу, але невдоволен'ня його було бiльше зовнiшн?, хмурiння показне (при зустрiчi з служителями муз взагалi не запне буде нахмуритись!), i саме так це все прочитав кiнооператор, один iз тих, видно, шалапутних людей, що ?х де й не сiй, i там вродяться... - Товаришу генералi Мевi потрiбен гелiкоптер!.. - Що, що? - Гелiкоптер менi потрiбен для зйомок... Що за тип? Що за зухвалець? - Хто ви ?? Назвався, вiдрекомендувався, але коротко - не в цьому суть. Йому потрiбно знiмати. Негайно, всюдиi Всю цю стихiю вiн втисне в розмiри кiноплiвки, зробить з не? мiкровеличину, вона буде в нього ось тут, "зрозумiйте, це треба, треба!.." Кiнооператор почував свою правоту, говорив рiзко, напористо, генераловi сподобалась його одержимiсть, його упертi, шалом натхнення сповненi очi. Людина, на яку навряд чи варто й сердитись, навiть чимось приваблю?, дарма що такий дикий i безстатурний сто?ть у розхристанiй куртцi з обламаними "змiйками", у затяганiм беретi, що якимось чудом ще трима?ться, плющиться збоку на великiй кудлатiй головi. Генерал обернувся до цивiльних: - Знiмки його можуть знадобитись для Державно? комiсi?? - Звичайно, - вiдповiли йому. - I не тiльки для цього! - вигукнув оператор. - ? кiнокадри, що ?х вiдбира? людство, в бетон замурову? на вiки!.. Бо несуть найважливiшу iнформацiю для майбутнього... - Гаразд, гаразд, - посмiхнувшись, перепинив його генерал. - Дам гелiкоптер. Тiльки ж щоб вся стихiя була в тебе в кулацi... Чи принаймнi ось там, - вiн кивнув на камеру, що ?? Сергiй, схвильовано дихаючи, притискав до грудей. Це був його день, його шал, його апофеоз... Летить над потопом. Кiнокамера при ньому, ящик з запасом плiвки на цiлий потоп, i все. Згадав, як хотiли вони дати у фiльмi планету чадну, пожежну, нiби з погляду людини, що в скафандрi пливе у вiдкритому космосi... Тут бачить ?? - здичавiлу в потопi. Внизу - море. Навальний, нестримний рух повенi. Навiть з вертольота почува?ться сила води, почува?ться, яким важким ста? там в динамiцi лету, двадцятикiлограмовим кожен водяний кiлограм. Вода йде через заплави суцiльним пiнявим фронтом. Пливе все, що було неплавучим, що було нiби назавжди припнутим до свогб постiйного мiсця на землi, i серед цього невпинного руху вод, над якими пролiта? твiй вертолiт, дивним контрастом видiля?ться жива прикметна деталь: пагорчик незатоплений, малесенький залисок незалито? землi серед заплави, i на ньому, збившись гуртиком, посхилявши голови, непорушне стоять темною скульптурною групою четверо коней. Невже то тво? путами спутанi лазаретнi артисти? - Ще раз прошу зайти над ними... - Не вперше сьогоднi тут пролiта?м... Все вони стоять. Квадрига печалi й безпомiчностi... Такими й зафiльму?ш ?х з цього несподiваного ракурсу... Всюди худоба пливе, десь там ?? виловлюють баграми, витягують на асфальт, iнша, захлинаючись, далi вниз проплива? помiж буреломом, а цi, мовби не розумiючи, що ко?ться навкруги, стоять однi серед води, серед скаламученого потопу, дивуючи вертольотникiв тiсним, скульптурно чiтким груповим сво?м смутком, сво?ю загадковою непорушнiстю. Чому стоять? Чому не пливуть, не рятуються, - адже ж конi вмiють плавати? Загадка зоста?ться для пiлотiв нерозгаданою, пролетiли над кiньми, i вже, видно, про iнше ?хнi думки... Чергове завдання, на яке вони йдуть, таке ж буденне i водночас незвичайне, як i все цього дня: йдуть знiмати прикордонникiв з вишок. Набирають висоту, i до невпiзнання змiню?ться панорама землi, цього ще недавно найзеленiшого, мабуть, клаптика планети. Вiдкриваються архiпелаги сiл, в незвичнiй оголеностi поста? геометрiя розпланованих ферм, квартали затоплених садкiв, де-не-де тягнуться серед води тонюсiнькi стрiчки дамб. Нема шляхiв, якi пiлоти звикли тут бачити внизу, нема вузькоколiйок, зелених ланiв, колгоспних городнiх плантацiй, покритих полiетиленовою плiвкою, пiд якою з весни визрiвали раннi овочi... То все були орi?нтири пiлотам. Зараз поля, скiльки зглянеш, покритi полiетиленовою сiрiстю повенi. Кордон вже, власне, i не помiтити. Змило прикордонну смугу, позносило iнженернi споруди, i лише на вишках, пiднесених над потопом, чатують молодi вартовi. Вода по цей бiк, вода вже й по той бiк, бурелом та худоба пливе там, де ще вчора пролягали суворi забороненi смуги, смуги, що'дiлять землi держав. З вишки лише в бiнокль добре видно прикордонникам десь аж пiд небом, в глибинi друго? держави далекi чужi пагорби, вкритi рiдколiссям. Знайома дозорцям iноземна отара пасеться по пiдгiр'ю, як i вчора, як i позавчора... Вiвцi бiлiють в тiй самiй загорожi, що вартовий звiдси звик бачити ?? там повсякдень, навiвши на не? стереотрубу чи бiнокль. Сто?ть на вартi над розливом стихi? юнак, приклавши бiнокль до о'тей, i обличчя повите задумою. Потоп i потоп. Та мусиш чатувати ii потоп. Вертолiт, знизившись, уже зависа? над прикордонною вишкою, спуска? з неба мотузяну драбинку-трап з алюмiнi?вими трубками щабелькiв... Голос наказливий згори: - Ну давай, браток! Видряпуйся! Тiльки на мене, в об'?ктив дивись: хочу бачити, який ти ?!.. Той, що вистояв над потопом!.. Цього дня Сергiй не думав про себе, не жив собою, думав лише про iнших, i кожна мить буття для нього, як нiколи, була важливою, значною, неповторною. Зате в школi сьогоднi про нього думали теплiше, нiж ранiш, i ждали його повернення з польоту, i малювався вiн декому як лицар Камери, як митець, що, озбро?ний тiльки чутливiстю плiвки, пiшов па двобiй iз циклоном... Навiть екiпаж дивувався запопадливостi кiнооператора, невтоленнiй його жадобi всюди бути, усе вхопити. Зрання був з кiнокамерою на амфiбi?, тепер лiта? на вертольотi, з диктаторськими замашками вимага? - де i як ?м треба повестись задля його камери... I не сердяться, бо це ж таки створю?ться щось... Це ж людина з камерою, що влада ?? мовби поширю?ться на всю стихiю... Фiльму? коней, i дамбу, i прикордонникiв, що ?х вертольоти знiмають з вишок... Понад усi пристрастi оператором, видно, володi? зараз одна: обiйняти, вхопити цей хаос, його руйнiвне могуття i людину, що бореться з ним, вхопити й увiчнити для когось... Вимага? летiти до тих, що на дахах, потiм враз: нi! - Отут! Отут!, На недоламапий бетонний мiст опустили його. Пiдмило вночi, середина проломилась, а край одиii ще мiцно трима?ться на биках... Оце та його точка, що весь день ?? вiн шукав! Не збоку, а звiдси ось його камера братиме хаос у лоб!.. Прибува? вода. Якщо мас стихiя дев'ятий вал, то оце якраз вiн! Жене з гiр бурелом, котить валуни, рiка глухо гуркоче, перемелюючи все в глибинi на кам'яних сво?х жорнах. Серед брудних пiнявих бурунiв плипо дерево зелене, гiллясте! Культурна розкотиста яблуня то корiнням, то кроною - разом з плодами - вигулькне з водовороту, з масно? нафти... Стрекоче камера, жадiбно ii новсите?пiо вбира? в себе цей свiт хаосу, страшний i потворний свiт руйнування... Буруни пiдгрiбають пiд себе буруни, вода сама в себе не потовплюсться, цю ще тiльки проносить, а за нею знову з гуркотом летить жовтий та чорний з нафтою вал, летить з худобою, з тачками та возами, що йдуть перекидом, лиш колссашi впмслькують з пи'?си... Носе цi i копицi-острови сiна, по-гiрському настромленi на смеречини (дбалось, щоб вiтер ?х не розкуйовдив...). Жене чи?сь поруйнованi затишки, уламки цяцькованих ганкiв, вiконнi рами в оздобах, рiзьблених наличниках, пролiтають знесенi звiдкись дахи з лелечими гнiздами... Вулики пливуть! Разом iз сво?м iдеальним укладом, iз сво?ми залитими сiм'ями, з щiльниками й нектарами квiтучих гiр i долин... Кiнооператор все це зустрiчав сво?ю камерою, аж ось до вiн зiйшовся з стихi?ю вiч-на-вiч! З берега бачили, як пiдступа? вiн на самий край мосту, згорбившись, прицiлю?ться об'?ктивом, мовби розстрiлю? цю навальну гiотопiну силу, мовби хоче спинити, стримати ?? похмурий розгул... Камера не зна? передишки, оператор працю? самозабутньо, шалено, з берега кричать йому, а вiн фiльму?, фiльму?, а мiст пiд ним сiда?, сiда?... XXI Нарештi настав той день, коли вода почала спадати. Як швидко росла, так швидко пiшла й на спад: входила в береги, звiльняючи поля, нротхнутi болотною наркiстю села, вiдкриваючи замуленi, розмитi шляхи. Над торами, над долами, над цiлим кра?м знову свiтить сонце. Свiтить з гострою пiсляпотонною яскравiстю. Вiйськовi команди потужною технiкою розчищають у горах автобуснi траси вiд завалiв. Тисячотоннi кучугурища гiрських порiд насунуло на полотно дорiг, перегородило, позабивало туристськi маршрути. Позабирало мости. Ще з цiсарських часiв iсторичний рiвень мостiв вважався чотириметровим, i так ?х усi будували. А вода котила валом п'яти i шестиметровим, - бiльше сотнi мостiв позносило першо? ж ночi. Де перед тим лиш сльозився потiчок - ревiли рiки. Трактори, машини на лiсорозробках - все стало легким, як трiски. Мов на iншiй планетi, з iншою силою тяжiння. В одному з лiсництв вирвало кут будiвлi i навiть сейф потягло - досi його не знайшли, а там, зда?ться, були протоколи на браконь?рiв! В одну iз ночей прорвало труби магiстрального нафтопроводу, нафту погнало на воду, розносило з такою швидкiстю, що вранцi ?? помiчено було вже на морi, на сонячяих приморських пляжах. Понтонерам тодi коштувало геро?чних зусиль загнати понтони в аварiйну дiльницю, вiдвести русло й створити умови для ремонтних робiт. Тепер труби нафиб проводу засмоленi, обшитi деревом, толлю, iзоляцiйним папером, па якому до-пс-дс проступас смола; жерла труб знову рябiють по пiдгiр'ю, женуть, як i ранiш, нафту на той бiк гiр. Були пiд загрозою також опори мiжнародно? енергосистеми: з-пiд деяких вимило грунт, i вони на кiлька метрiв вилiзли фундаментами на поверхню; однак вистояли, жодна не впала. Боляче було дивитися на злизанi повiнню, геть понищенi поля. Де ще недавно росло, буяло, iшло в колосся та в коренi, - лежить шар безплiдного гравiю-шутеру, мертво? породи, - наче десь на Мiсяцi, в Океанi Бур. Зчистило, зяесло, злизало весь плодоносний покрив, удобрений, плеканий грунт - найбiльше багатство колгоспiв. Лише де-не-де затримавшись, лежать полеглi хлiба колосками в намулi - колосок поряд з неживою, вже присохлою рибою... Пiдмило колiю залiзничну, i там зараз працюють бригади студентiв. Працiвники зв'язку знову вкладають на мiсце мiжнародний кабель, що його пiд час повенi вертольотом переносили над водою, рятуючи вiд пориву, - то була одна з найскладнiших операцiй. Кабель дiяв безперебiйно й тодi, коли ревiла чорна стихiя нiчна... На посiрiлих, аж попелястих луках, у вогких лозняках закопують тушi розбухлих тварин, коней попутаних. Трава позависала високо на вербах, вказуючи ватерлiнiю вiдшумiло? повенi, вiдшумiло?, мов кошмарний сон. Траву вже висушу? сонце. Поступово звiльняються вiд страху тi, що, загнанi повiнню на дерева, посивiли тодi протягом однi?? ночi. Перевiв дух i той голова колгоспу, який, втративши пiд час повенi худобу, поплатився за це сво?рiдно: геть вилiз йому чуб, облисiв, обголомозився чоловiк! Лiкарi запевняють його, що це вiд нервового потрясiння i що це тимчасово - ще виросте, ще "будете кучерявий...". Якби тiльки й горя, що це... Паводкова комiсiя досi так i не встановила iменi того чоловiка, що його знайшли на?гiвзамуленого в лозняках, з дитиною, притиснутою до грудей... Хто вiн i хто те дитя? Свiтить сонце, сушить сльози чи?сь на щоках, люд поволi отямлю?ться пiсля шквалiв пережитого лиха. Вагоноремонтний завод знову взявся будувати над рiчкою дитячi табори та зону вiдпочинку для робiтникiв. Наводять мiсток, ставлять будиночки, грибки, розбивають клумби. Бо з усього, що набудували перед тим, пiсля повенi зосталася... одна арка! Жартують: - Отако? мiцностi арка: циклон не бере! Господарники пiдраховують завдапi стихi?ю збитки. Голова прославленого колгоспу бiга? по установах райцентру, допиту?ться, чи буде повернуто йому польовий вагончик, що його погнало водою за кордон, та чи повернуть iноземнi сусiди так трудно добутi полiетиленовi покривала, що ?х теж понесло туди, за прикордонну смугу... Держава не шкодувала потерпiлим допомоги: залiзницею вже йшли для населення краю дефiцитнi будiвельнi матерiали, продукти, рiзнi товари. Колгоспи було звiльнено вiд планових поставок, та проте люди не переставали шкодувати: адже такий мав бути цього лiта врожай! Хлiба вчасно були пiдкормленi, овочi зразково обробленi i... раптом! Не зачепленi циклоном областi теж виявляли сприяння: за домовленiстю з ними бригади з потерпiлих колгоспiв вирушали на схiд заготовляти корми для худоби, тюкувати солому... Життя входило в звичну трудову колiю. Зворушливi сцени прощань iз солдатами вiдбувались по селах. Самi, не чекаючи вказiвок, люди несли сво?м рятувальникам подарунки, найкращi сво? вироби вiддавали ?м народнi майстри-рiзьбярi, а вiд жiнок та дiвчат дiставались солдатам гаптованi рушники та гуцулки на згадку. Незабаром пiдуть з