------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 http://www.ukrlib.km.ru/
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ?  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

   Людське життя... Воно як свiчка: дмухнув вiтер, i -  вгасла.  Тiльки  ж
одна од першо? до останньо? хвилини присвiчувала людям  до  працi,  побiля
не? майстрували колиску, розчiсували косу, писали  вiршi.  Iнша  пiдпалила
сусiдовi стрiху. А ще iнша - прокурiла десь у глухiм кутку i  здимiла,  не
вiддавши нiкому жодного променя.
   Та найболючiше, коли вона гасне, ледве встигнувши розгорiтись.  Як  ось
ця.
   Прокiп Гордiйович потер рукою чоло, немов намагаючись вiдiгнати  сувору
думу. Але вiд не? немога вiдчепитись. Вона вросла в серце  сумом,  гострою
засторогою, покликала iншу думу. Про iншу свiчку. Ту,  якiй  призначено  в
фатальнi хвилини засвiчувати  достотнi  побiля  себе,  вiддавати  себе  по
крихiтцi, без мiри, без жалю.
   "То, може... ти сьогоднi пошкодував тi?? крихiтки?"
   I знову те питання. Напевне, вiн так i не розв'яже його до кiнця життя.
Либонь, так. Бо хто зна?, де та грань,  за  котрою  -  безсилля  людського
мозку, де грань мiж подоланим  i  нездоланним?  Так,  вiн  сьогоднi  знову
пройшов по нiй i не втримався. Хоч... нiчого не  пошкодував.  I  це  -  не
заспоко?ння. Цим не вибрати гiркоту з душi.
   Прокiп Гордiйович i далi сидiв непорушне, важко  похилившись  на  стiл.
Його велика, трохи незграбна постать  рiзко  малювалась  проти  затiненого
каштаном вiкна, - здавалося, вона вмерзла в зеленувато-голубу поверхню.
   Цi?? митi вiн був би вельми  зручною  моделлю  для  художника-рiзьбяра.
Круте надбрiв'я, великий, прямий нiс, суворо стисненi губи. Глибока  риска
навскiс вiд рота, зморшки на чолi.
   Крiзь каштановий намет за вiкном пробився пучок променiв, заплутався  в
буйнiй,  обпаленiй  житт?вими  блискавицями  чупринi,  затрiпотiв  срiбним
вогником.
   В густiй тишi кабiнету надто голосно цокав маленький годинник на столi,
знову й знову навертаючи думки в одну колiю.
   Так, пружину цього годинника завела iнша рука, а час вiн раху? вже лише
йому, професоровi хiрургi? Прокопу Гордiновичу Холоду.  Прокiп  Гордiйович
нiби знову бачить, як порiг кабiнету переступа? молодий худорлявий хлопець
в лiкарнянiй пiжамi. На щоках його - двi круглi, мов  у  дiвчини,  ямочки,
очi великi, довiрливi. В  руцi  трима?  годинника,  крутить  з  нiяковостi
головку вже й так до кiнця заведено? пружини. На його обличчi -  посмiшка,
готова злякано спурхнути або ж бурхнути полум'ям. I прiзвище в хлопця нiби
зумисно до оцих ямочок i рум'янця, - Соловейко. Вадим Соловейко.
   - Професоре... Ви пробачте... Хто менi робитиме операцiю?
   Холода не здивували анi цi вiдвiдини, анi це запитання.
   - Маю робити я.
   - А це... - посмiшка стала вкрай  нiяковою,  вона  ледве  трималася  на
вустах, - дуже небезпечно?
   - Бачите... Сiдайте сюди. Все безпечно й небезпечно...
   - Нi, не те... - перепинив Вадим. - Я... Ну, як би вам.  Та  от...  Ви,
звичайно, не повiрите. Подума?те, що там вiн... Але... Я iнженер, фiзик. Я
розрахував апарат, яким можна просвiчувати металевi предмети. Ну, скажiмо,
рейки. Апарат зовсiм вiдмiнно? од попереднiх конструкцiй.  Ультразвуковий.
Ми з хлопцями вже конструю?мо його. То... Якщо небезпечно... Щоб вiдкласти
операцiю... Адже я знаю - прочитав усе по  сво?й  хворобi,  один  день  чи
мiсяць для не? важать однаково. Ми б скiнчили... Й тодi вже...
   - Ультразвуковий?..  Просвiчувати?  Прокiп  Гордiйович  склав  на  купу
папери, посунув на край столу.
   - Щодо операцi?... Хто може достеменно сказати: важить  чи  не  важить.
Така склалася думка. Хоч взагалi майже всi хвороби прогресують з  часом...
Апарат...  -  живе  зацiкавлення  трiпотiло  вогником  в   його   мiнливих
темно-сiрих очах. - Ви зна?те, отакий збiг...  Я  теж  морокую  над  чимсь
подiбним. Тiльки менi - просвiчувати не сталь, а значно м'якiше... А може,
й твердiше. Людей. Ну ж, ну... Цiкаво, вiд чого ви танцю?те. В  мене  поки
що найскладнiше - електрод...
   I Холод, i Соловейко забули, що звело  iх  в  цьому  кабiнетi.  В'язали
розмову, аж поки за вiкном, у небi, не зайнялася вечорова зiрка.
   Вадим першим помiтив ??, вказав за вiкно:
   - Моя зiрка. А може, наша? - i посмiхнувся.
   Ця зiрка щовечора загляда? до кабiнету Прокопа Гордiйовича, морга? йому
на спочинок. Зараз Холоду спало на думку, що зоря  так  само  займеться  й
сьогоднi, i завтра, й позавтра. Займеться зоря...
   А може, й вона вже давно згасла  i  крiзь  свiти  променить  тiльки  ??
свiтло. Згасла зоря... Згасло людське життя. Людини теж  уже  нема,  а  ми
говоримо: вона серед нас.  Погасла  зiрка  розiлл?ться  свiтлом  по  iнших
планетах. Людина  лиша?ться  серед  живих  сво?ю  лагiднiстю  i  добротою,
любов'ю i ненавистю. Щоправда, декотрi прагнуть вкарбуватися  пам'ятником,
злою, нав'язаною iншим, волею, але те - тлiннiше за  перше.  Так  нiщо  не
зника? в безкрайому свiтi. I Соловейко незримо  житиме  в  близьких  людях
сво?ю посмiшкою, сво?м, може, й  невиказаним  коханням,  сво?ю,  нехай  ще
невеликою, працею. А в Прокоповi Гордiйовичу його життя  проросло  думкою.
Про апарат. Отим, що лишилося в пам'ятi з Соловейково? розповiдi.
   Холод впiймав себе на таких думках,  зiтхнув.  Це  вже,  мабуть,  роки.
Ранiше вiн думав iнакше. Простiше: операцiя. Смерть.  Виграв  чи  програв.
Хоч гiркоту в душi нiс таку саму.
   Прокопу Гордiйовичу гризота ще й  тому,  що  мимоволi  сказав  хлопцевi
неправду. Йому довелося робити по швидкiй допомозi iншу операцiю, рятувати
жiнку, матiр, на котру чекало дома тро? дiтей. Оперувала молодого iнженера
його помiчник, доцент  Золотар.  Прокiп  Гордiйович  прийшов,  коли  життя
Соловейка вже неухильно падало  по  той  бiк  не  видимо?,  але  вiдчутно?
лiкарями гранi. Але, напевне, й вiн би нiчого  не  зробив.  Все  виявилося
складнiшим, нiж показали аналiзи, нiж навiть гадали вони, лiкарi.
   Холодовi думки урвалися зненацька.
   Розчахнулися,  нiби  в  них  вдарили  мiцним  дубовим  тараном,  дверi,
затремтiла, розсипалась на друзки  тиша  кабiнету.  А  ??  й  далi  трощив
високий, дзвiнкий з радостi, голос:
   - Вiкторiя, Прокопе. Вiкторiя!
   Чоловiк, котрий вбiг до кабiнету, зштовхнув Холода  з  стiльця,  вхопив
попiд  силу,  пiдняв  i  закрутив  довкола  себе,  аж  папiрцi  сполоханою
голубиною зграйкою спурхнули з столу i розлетiлися по пiдлозi.
   Холод обережно, але рiшуче визволився з цупких рук. Чоловiк  ще  ступив
слiдом, вiдтак втомлено махнув рукою.
   Вiд Прокопа Гордiйовича був нижчим мало не на  голову,  але  -  мiцний,
кремезний. На здоровiм  виду  палахкотливими  рум'янцями  -  радiсть.  Вiн
бурхав нею, клекотiв, готовий щедро розплескати ?? на всiх, а  найперше  -
на Холода.
   - Ух... Мало не пiдiрвався, - сказав  захекано.  -  Важенний  ти  став,
набира?ш кiлограми. А пам'ята?ш, як ногу вивихнув i я тебе  вiд  озера  до
гуртожитку тербичив? Пiвтора кiлометра. - Вiн уже визбирав папiрцi, але  й
далi збуджено кружляв по кабiнету, потирав руки.  Вони  в  нього  -  бiлi,
чутливi, справжнi руки лiкаря. I рухи ?х - легкi, красивi, здавалося,  вiн
розгладжу?  оксамит.  -  Розумi?ш  -  циганка.   Отакенна!   Через   праве
передсердя, - мовив  уже  тихiше,  бо  упiймав  щось  в  нашорошенiй  тишi
кабiнету, в Холодовiй постатi. Запитав стурбовано:
   - Щось сталося? Може, отой хлопець, фiзик?.. Прокiп Гордiйович ствердив
Бiланiв здогад ледь вловимим порухом повiкiв.
   Iншого разу вiн би сам застусав Олександра. Адже в
   того - незмiряна радiсть. Сьогоднi Бiлан зробив першу
   операцiю на серцi. Операцiю, котро? прагнув i на котру не
   зважувався багато рокiв.
   - Так... - Холод мiцно потиснув рукою за плече Бiлана. - Так...
   - Що ж у нього?
   - Тромб. Ще менi  довелося  по  швидкiй  допомозi...  Варвара  Iванiвна
робила. Ти зна?ш, скiльки вона таких операцiй... Але не стало i ??  сил...
Я вперше побачив, як у не? тремтiли руки. Навiть затискувач не на  венозну
судину, а на нервовий пучок наклала. Я саме пiдiйшов...
   - Що ж. Прокопе, - по довгiй мовчанцi тихо мовив Олександр Кiндратович.
- Ви зробили все, що могли. Сумлiння  тво?  не  мусить  квилити.  I...  не
починати ж нам тi?? розмови... Пам'ята?ш мою першу невдалу операцiю? Хотiв
я покинути. Ти мене вмовив. Ще й бачиш - прийшов до сьогоднiшнього дня. Ти
розумi?ш, рентген показав, що голка...
   Несамохiть Бiлан знову розповiдав про свою операцiю.  Про  страхи,  про
вагання, про ту, найвищу, майже жахну мить, коли йому здавалося, що з його
пальцiв випорску? людське життя. Вiн знову серцем виболiвав операцiю.
   - Ти... не слуха?ш, - нараз зупинився, нерiшуче торсонув Холод" за рукав.
Потiм щось згадав, поглянув на годинника, котрий лежав на столi. - Прокопе,
ми вже запiзню?мося.
   Рiзко, пронизливо загув за вiкном, унизу, високою трубою завод,  i  гук
той, здалося Прокоповi Гордiйовичу, всвердлився в низьку тугу  хмару.  Цей
свердлячий звук пробудив його.
   - Запiзню?мося?
   - А так. Вибирати ж ма?мо... Тебе.
   Холод справдi забув за те. Всi думки з  голови  витисла  чорна  жалоба.
Тiльки зараз Прокiп Гордiйович пригадав, що сьогоднi мали вiдбутися вибори
голови  Хiрургiчного  товариства  республiки.  Знав   вiн   i   те,   кого
порекомендовано на цю посаду. Такi та?мницi найперше влiтають у вуха  тих,
хто б мусив довiдуватись про  них  останнiм.  Звичайно,  виповiв  ??  йому
Олександр. I Холод тодi перед ним не крився, що прийме ?? без  вагання.  А
тепер... Кажучи правду, тепер йому було майже байдуже.
   - Гаразд. Я  тiльки  мушу...  Запис  на  останню  сторiнку.  В  iсторiю
хвороби.
   - Напише асистент чи Варвара Iванiвна. Вона он там, пiд  дверима.  А  в
дворi - нашi абiтурi?нти. Теж хочуть пiти на тво? вибори,  -  примружив  у
спiвчутливiй i пiдбадьорливiй водночас усмiшцi живi очi.
   Прокiп Гордiйович ще  мить  повагався  i  повiльно  перегорнув  останню
сторiнку сумно? лiкарняно? повiстi Вадима Соловейка.
   Доцент Золотар сидiла  за  маленьким  столиком  у  коридорi.  Побачивши
Прокопа Гордiйовича, тiпнулася злякано, ще нижче  схилила  голову.  На  ??
блiдих щоках - два вологi слiди.
   -  Що  це  ви,  Варваро  Iванiвно,  -  нахилився  над   нею   Олександр
Кiндратович, - у всiх на очах...
   - Коли ж... такий розумний  i  хороший  хлопець,  -  мовила  зовсiм  не
по-лiкарськи, а просто по-жiночому доцент. I чоло ?? болiсно зморщилось, а
на вiях знову заблищали сльози.
   - Крiпiтеся, - суворо мовив Холод. I, також суворо, але трохи м'якше: -
Там, у кабiнетi, iсторiя хвороби Соловейка.
   В Прокопа Гордiйовича вiдчуття, нiби вiн щойно ступив  босою  ногою  на
гостру склянку. I мусить зробити ще один тяжкий крок. Хоч може  обiйти  ту
стежку. Але щось не дозволя? йому того.  На  лавочцi,  пiд  липою,  сидить
досугий, бiлий як лунь дiд. Дiд Соловейка. Сидить  уже  давно  в  камiннiй
нiмiй скорботi. У нього нема? слiз. У нього  вже  нема?  нiчого.  Йому  не
можна говорити слiв утiхи. Треба шанувати людське горе.
   - Якось би забрати його звiдси, -  вказав  Бiлановi  очима  на  схилену
постать Холод. - Але куди? Одинокий вiн. Хлопець  казав,  ?  в  них  якiсь
родичi на Солом'янцi.
   - Виклич машину...
   - Нi, вже сам. Бо хто зна, чи ? там хто-небудь.
   - Прокопе Гордiйовичу, може, я? Тобто ми з Олегом проведемо дiдуся. Вам
же нiколи...
   - Лiля. Ми ж хотiли...
   Вони стояли поруч. Холодiв  Олег  i  Бiланова  Лiля.  Олег  -  високий,
незграбний - нестеменне батько. Тiльки очi - неспокiйнi,  i  брови  тонкi,
нервовi. Лiля -  тендiтна,  струнка,  на  диво  гарна.  Надто  несподiвано
гармонували в нiй тугi чорнi брiвки  i  буйна  хвиля  золотого,  шовкового
волосся.
   Дiвчина стрiпнула головою, хлюпнула золотою хвилею.
   - А хто ж його, Олегу...  Ми  на  кiнець  встигнемо.  Олег  мовчав,  не
наважуючись заперечити Лiлi. Прокiп Гордiйович iшов униз звивистою дорогою
поруч Олександра Кiндратовича, а в душi до  одно?  гризоти  долучилось  ще
щось, нiби образа, нiби невдоволення. Нi, Прокопу  Гордiйовичу  достеменно
вiдомо,  що  саме.  Чому  Олег  не  вловив  батькового  настрою?  Чому  не
вiдгукнувся душею? Адже ж нiби не камiнне ма? серце. Батько  зна?:  Олегiв
свiт зiтканий нехай i з книжного павутиння, але тонко, душа  його  здрига?
вiд кожного дотику. Навiть бiльше, нiж би хотiлося  йому.  I  в  кого  вiн
такий? По?дуть рибалити, батько лашту? вудки,  а  Олег  побреде  кудись  i
часом  повернеться  аж  надвечiр.  А  то  вклякне  над  кручi?ю,  годинами
дивитиметься, як закручу? вона смертельну спiраль. Що там бачить? А  може,
не бачить нiчого? Покличе його Кiндратович, а вiн  навiть  не  оглянеться.
"Хiба я вам заважаю?"
   I  от  сьогоднi...  "Мабуть,  син  просто  не  помiтив,  -  шука?  собi
заспоко?ння батько. - А може, втiкав од чужого горя, боявся виказати перед
Лiлею слабодухiсть?"
   "Нi", - скрушно зiтха? думкою, просту? нею наперекiр  власному  бажанню
до правди.
   В  Олеговi  дивно  сплелися  вразливiсть  i  холоднiсть,   чуйнiсть   i
черствiсть. Батьковi тривожно, щоб та легка паморозь не затвердiла в кригу
i щоб вразлива нервознiсть не пощербила душi.
   Турботами й гомоном котилося повз них мiсто, i кожен ввук,  кожне  його
зiтхання - знайомi й звичнi, - вони не перетинали Холодових думок.  Прокiп
Гордiйович вже давно врiс в той гомiн, вiн просто не помiчав його. I  коли
iнодi боронився вiд нього, то лише за iнерцi?ю. Як i всi, хто оббiгав сво?
дитинство стежками й обнiжками i вже до кiнця життя вважа?  себе  селюком.
Мовляв, все це - несправжн?, справжн? - там. Тодi й вiн дума?  про  мiсто,
як про шматочок  землi,  до  якого  зiйшлися  з  зелених  просторiв  люди,
забетонували, обснували дротами, обставили всiлякими надбудовами, прагнучи
в такий спосiб вхопити якомога бiльше насолод i обiгнати час. Може, вони й
обганяли його, адже в мiстi  життя  насправдi  бiжить  прудкiше.  А  люди,
забетонувавши пiд ногами землю, засипавши криницi,  побудували  фонтани  i
тепер зiтхають по зелених просторах i по джерельнiй водi.
   Либонь, так. Але що там критися.
   Холод сам не цура?ться стиснути час i  помилуватися  срiбним  водогра?м
посеред площi.
   Вибори, на котрих лише одна кандидатура, та й кандидата того всi  добре
знають,  збiгають  швидко.  Все  тут  про-мрiяне  i  розраховане,   як   у
годинниковiм механiзмi. Холодовi трохи лестить майбутня посада,  але  ж  i
соромно за такi вибори.
   Покрутить головуючий пружинку, стрiлка  -  дз-з,  стане  на  призначене
мiсце.
   От вiн узяв ключика. Налагоджу?...
   Але сьогоднi стрiлцi не привелося оббiгти  швидко  й  легко.  Вже  коли
головуючий хотiв закликати всiх до  голосування,  йому  до  рук  подали  з
першого ряду записку. Вiн перебiг ?? очима, а потiм, збентежений, прочитав
до залу: "Просимо професора Холода розповiсти про операцiю тромбозу  вени,
яку вiн робив сьогоднi".
   Запала тиша. Насторожена, тяжка. I хоч вона тривала не бiльше  хвилини,
але цього часу вистачило, щоб у залi схилилися майже всi голови.
   Тишу  розбили  два  голоси.  Жiночий  i  чоловiчий.  Перший  -  Варвари
Iванiвни. Вона, мабуть, передчувала щось i тому прийшла теж.
   - Цю операцiю робила я. - Сказала й схилила голову.
   - А я хотiв сказати, -  Олександр  Кiндратович  витер  хустинкою  чисто
поголену голову, сховав ?? до кишенi, - хотiв сказати -  летальний  кiнець
операцi? був невiдворотний.
   Прокопу Гордiйовичу не дали говорити. I - жодного  голосу  проти.  "За"
голосував навiть той, хто  подав  записку.  Однак  це  вже  не  заспоко?ло
Холода. В нього вiдчуття, нiби влили йому трутизни у  вже  й  так  зболенi
груди. I - за вiщо, чому? Певно ж, записка - не випадкова. Його тут знають
всi. Вiдомо всiм i те, що вiн не хапався за щаблi  на  драбинi  посад,  не
зштовхував з не? колег, не ховався з знайденим. До цього дня Холод  гадав,
що нiкому б i на думку не спало просвiчувати рентгенiвським промiнням його
совiсть. А це для нього важило багато.  Бiльше,  нiж  будь  для  кого.  Бо
довелось йому перебрести в життi найкаламутнiшу i найшаленiшу рiку.
   За всiм цим вiн навiть не подумав, хто й звiдки  так  швидко  довiдався
про трагiчний кiнець операцi?.
   - Хочеш, я скажу тобi, хто написав записку? - неголосно мовив Бiлан.  -
Зараз той чоловiк пiдiйде до тебе й висловить обурення.
   Колеги поздоровляли Холода, жартували, навiть спiвчували. Бо це таки  -
не стiльки пошани, скiльки роботи й вiдповiдальностi. Вже майже пiд кiнець
до Прокопа Гордiйовича швиденькими кроками пiддрiботiв професор Шевчик  i,
микульнувши маленькими, в червоних ниточках, очима, прошепотiв:
   - Скажiть! Отакий негiдник.
   Олександр Кiндратович кахикнув у кулак, Прокiп Гордiйович вiдвернувся.
   Бiля дверей на них чекали Олег i Лiля. Лiля подала Холоду великий букет
квiтiв, вiн вертiв його  в  руках,  не  знаючи,  куди  подiти.  Йому  було
незручно йти по мiсту з букетом, та ще в такий день.
   - Як дивно пiдiбранi кольори, - сказав Олександр Кiндратович,  обережно
вiдбираючи в Холода букет. - Чудесна гармонiя.
   Вечiр уже нахмурив на обрi? кошлатi брови хмар,  бiг  по  мiсту  синiми
тiнями. Всi кольори, здавалось Холоду, злилися в один.
   - А зна?те. Прокопе Гордiйовичу, - мовила Лiля, коли вони  повернули  з
залюдненого бульвару  в  бiчну  вулицю,  -  Олег  теж  пода?  документи  в
медiнститут.
   - В медiнститут? - Холода немало здивувала ця новина. Так, вiн знав, що
Олег розбiга?ться думкою по всiх професiях, що  душею  син  не  прирiс  до
жодно?, але ж... медiнститут. Звичайно, вiн потягнувся туди за Лiлею.
   Прокiп Гордiйович подивився на Лiлю, на Олега i ледве подавив зiтхання.
"Ох, чи не занадто гарна для  тебе  ця  дiвчина,  хлопче.  Коли  б  ти  не
втопився в цiй золотiй хвилi". Майже всi зустрiчнi чоловiки кидали на Лiлю
небайдужi погляди. Деякi нахабно оглядалися  по  декiлька  разiв.  А  Лiля
йшла, не  вiддавши  нiкому  анi  крихiтки  уваги,  досяжна  поглядом,  але
недосяжна навiть помислам. Йшла так, нiби вона  одна-?дина  володiла  всiм
цим рутвяно-зеленим, мiльйонновiконним мiстом, i була певна,  що  воно  не
може iснувати без не?  так  само,  як  вона  без  нього.  Туго  вдавлювала
каблучками асфальт, щебетала до Олега, кожним сво?м словом пригинала  щось
в нього на днi душi. I почувалося йому гарно й бентежно, i аж трохи лячно.
   Лiля була справдi надзвичайно гарною i аж урочистою в цей вечiр. Просто
i гордо вiдкинута голiвка, рiвна постава, чiтка i  нiжна  лiнiя  талi?,  -
немов Лiля тiльки й народилася для отаких рожевих вечорiв. Але Холод знав:
Лiля - дiвчина серйозна i до медичного iнституту подала заяву не з примхи.
То бiльше йому прикро за Олега.
   - Ну, що ж  тебе  туди  повело?  Бажання  зробити  щось?  Спiвчуття  до
людських страждань, прагнення полегшити ?х?
   - Хiба лiкар може спiвчувати? - вiдповiв питанням Олег. - Адже вiн тодi
буде нервувати, не зробить операцi?.
   - Ти помиля?шся, сину, -  сказав  якомога  лагiднiше,  бо  почував,  що
сердиться. Не за питання, а за те, що той поволiкся нехай i  за  розумним,
нехай i за дуже гарним, а все  ж  дiвчиськом...  -  Лiкар  народжу?ться  з
спiвчуття. А потiм вiн ста? совiстю хворо? душi.  I  нею  ж  лиша?ться  до
кiнця. Щоправда, й це спiвчуття iнодi ста?... Ну, як би тобi... унiформою.
Скiльки людей в молодостi вибира? фах за блискучими бляшками i отак губить
сво? справжнi покликання! Лiкарська професiя для багатьох теж ?  блискучою
бляшкою. Але... Що ж. Дивися. Забороняти не буду.
   Олег i Лiля пiшли швидше.
   - Твiй батько - дуже розумний. Але  зараз,  зда?ться  менi,  вiн  трохи
перебiльшу?. Кожну професiю можна полюбити. -  Лiля  зiтхнула,  оглянулася
назад. - Коли б тiльки поступити. Ти зна?ш, в мене в грудях все  тремтить,
коли згадую про екзамени.  Звичайно,  якби  Прокiп  Гордiйович  захотiв...
Директор iнституту дуже й дуже поважа?  його.  Навiть  зобов'язаний  йому.
Твiй батько операцiю йому робив. Небезпечну, ризиковану. Одне  його  слово
важить бiльше, нiж усi бали...
   - Не захоче вiн, - втiк вiд Лiлi поглядом  Олег.  -  Бо  це  й  справдi
якось... Адже всi...
   У Лiлi на щоках спалахнули червонi пiвонi?.
   - Ти трiшки не так... Нi, вiрно ти... А тiльки ж для велико? мети можна
один раз трiшки-трiшки... Тобто це не те, щоб... Розумi?ш, нашi  батьки  -
лiкарi, i ми про медицину зна?мо бiльше за iнших. Та ще вступа?мо - вдвох.
Допомагатимемо одне одному.
   - Я... спробую.
   Лiля хотiла сказати ще щось, але Олег поспiшив заговорити про iнше.
   - Вiдданий Маг вже витупу? пiд балконом фрейлен Лю, - вказав на ?хнього
однокласника Магнiя, котрий стояв бiля будинку, картинно взявшись рукою  в
бока i пiдвiвши догори лице. Одягнений Магнiй неохайно,  але  "ультра",  з
сумкою якогось неприродного, брудно-фiолетового кольору. Смоктав сигарету,
спльовував через низенький  штахет  у  крихiтний  палiсадничок.  Олександр
Кiндратович побачивши таке, аж поблiд на виду. Палiсадничок - його омрiяне
царство. Вiн власноруч перекопав тверду, як  камiнь,  землю,  сам  насипав
клумби,  засiяв  квiтами.  Он  як  палахкотять  пiд   вечiрнiм   багрянцем
жовтогарячi чорнобривцi. А пiд будинком, на ?хнiй сторонi, рiвним рядком -
соняшники. Соняшники в мiстi! Нiхто не пройде, не попестивши ?х  поглядом.
Весь квартал зна?, чий це квiтник.
   - Ти... ти i  в  кашу  вдома  плю?ш?  -  за?кнувся  з  гнiву  Олександр
Кiндратович.
   - Маг, тiкай, - прошепотiв Олег. - Ти наплював на красу.
   Маг оглянувся, пiдсмикнувши сумку, чкурнув за рiг будинку.
   - Ну, що ти скажеш, - розводив над палiсадником руки  Бiлан.  -  Отакий
негiдник. Мавпа з торбою. В душi - смiття, за плечима - шанька. В нiй  вся
його фiлософiя. Все життя туди убгалося. Квiтiв  -  не  знайдеш.  Приймач,
сигарети або й карти з жiнками, яких хiба що на дикому пляжi побачиш.
   - Коли б тiльки в торбi  все  лихо.  Вiн,  либонь,  чека?  на  дiвчину.
Говоритиме ?й про любов, ще й вiршi читатиме. Може, й квiти купить.
   Холодiв тривожний погляд перебiг на сина, шукав у ньому чогось,  пестив
i сварив. Не знати чому, але лише сьогоднi Холод по-справжньому  зрозумiв,
що син його вже вирiс з дитячих лiт. А з ним виросла й тривога,  вона  вже
влилася з  тi?ю  великою  тривогою,  котра  щоразу  охоплю?  суспiль  всiх
батькiв, змушу? дивуватись, шукати, радiти, проклинати. Старшому поколiнню
кожного разу доводиться розв'язувати одвiчне питання, та ще й не  так,  як
розв'язували ?хнi батьки. Власне, це не питання. Це один з акордiв  життя.
Життя мiня?ться, а з ним мiняються  й  батьки  i  дiти.  Дiти  рiдко  коли
бувають схожими на сво?х  рiдних,  як  не  схоже  життя  минуле  на  життя
прийдешн?. Вони ?х люблять, рiвняються по них, але  час  наклада?  на  них
сво? скарби. Покликання батькiв  -  згладжувати  лихi  i  полишати  скарби
добрi. Прокоповi Гордiйовичу зда?ться, що в днi його молодостi  ?х  просто
було легше розглядiти. Тi роки - мозолистi роки працi,  чорнi  днi  вiйни.
Але  ж  i  оцей  молодик  з  торбою  за  плечима,  i  його  син,  i   отой
вiсiмнадцятилiтнiй бо?ць, що  загинув  пiд  Берлiном,  так  i  не  взнавши
нiколи, що таке поема й симфонiя, гаразд затямивши тiльки, що таке  затвор
i  бруствер,  зв'язанi  мiж  собою  незримою  ниткою.  Кiнець  цi??  нитки
сховався, може, десь аж у минулiй ерi. I  не  протрух.  Це  ?дине,  що  не
трухлявi? в вiках.
   Холода пробудив вiд думок  Бiланiв  голос.  Олександр  Кiндратович  вже
впевнився, що його палiсадник не зазнав шкоди, трохи заспоко?вся.
   - Ходiмо до нас, пообiда?мо, - запропонував вiн.
   - Та я вже... Колись доведеться цистернами вiддавати тво?й  Тонi  борщi
та компоти.
   - А менi тобi - цигарки ящиками. Вже, либонь,  рокiв  десять  сво?х  не
купую, боюся "розпочати всерйоз". Олег, на грошi, купи нам яко?сь отрути.
   Вони мешкали в одному будинку, в одному пiд'?здi: Бiлан - на четвертому
поверсi, Холод - на  третьому,  пiд  ним.  ?хнi  вiддiлення  теж  посiдали
спiльно один будинок, перша хiрургiя, котрою  вiдав  Бiлан,  -два  верхнiх
поверхи, друга - два нижнiх. "Все життя  ти  по  менi  топчешся,  -  часом
жартував Прокiп Гордiйович. - А я поволеньки  звик,  навiть  не  намагаюся
вивернутись".
   Дверi вiдчинила  Тоня.  Пропустивши  до  кiмнати  Холо"  да,  Олександр
Кiндратович затримався в коридорi, буцiм шукав  щось  у  кишенi  плаща  на
гiллястiм оленячiм розi, прошепотiв дружинi на вухо:
   - Не говори сьогоднi про медицину. В Прокопа невдала  операцiя.  I  вже
вголос, переступивши порiг вiтальнi: - Ну, жiнко, чим сьогоднi годуватимеш
голову? Ти вже постарайся, треба нам запобiгти в нього ласки; це ж тобi не
просто хiрург, а голова. Голови, головнi - люди сердитi.
   - Мабуть, тому й  сердитi,  що  головнi,  -  повiсив  на  рiжок  дверей
солом'яного капелюха Холод. - ? ще в нас  людцi,  для  котрих  весь  смисл
дiяння - в оцих словах. Вони й повигадували ?х: голова, головний.  Поки  ?
один головний, другого не  буде.  Он  Тимофiй  каже,  що  вiн  -  головний
двiрник, бо нема? над нього в лiкарнi вищого. Хоч, правда, нема? й менших.
   - Виходить, ти маленький культик?
   - Вiд сьогоднi.
   В квартирi Бiланiв - тихо, затишно. Старi, чорного дерева, меблi, м'якi
килими, iз смаком  пiдiбранi  картини.  У  шафi,  на  столиках  -  красивi
дрiбнички, котрi уiнтимню-ють життя i скрашують  його.  Той  затишок  нiби
огорта? за плечi, спонука? до розмов спокiйних, розважливих.  А  на  столi
вже пляшка, в якiй  проти  вiкна  вiдсвiчують  червоними  боками  перчини.
Господиня розставля? тарiлки, пода?  страви.  Вона  метка  i  водночас  не
метушлива. Рухи ?? м'якi i нiби аж ритмiчнi. I в очах,  в  обличчi  -  теж
лагiднiсть. Вона, зда?ться,  дрiма?  в  кожнiй  складочцi  ??  квiтчастого
плаття. Прокiп Гордiйович пам'ята? Тоню ще з юнацьких лiт. Вдвох з  Сашком
вони часто навiдували гуртожиток педiнституту. Там жила Сашкова  землячка,
а в однiй з нею кiмнатi - Тоня. Навiдували  настирливо,  приходили  навiть
тодi, коли знали, що вдома тiльки Тоня. Втрьох:
   Тоня, Прокiп, Сашко - ходили в кiно, до театру.  А  потiм  одного  разу
сталося так, що для Прокопа не вистачило квитка. Вiн  приходив  ще  кiлька
разiв, Тоня зустрiчала його не то вибачальним, не то журним  усмiхом.  Але
третього квитка не стачило назавжди.  Тоня  не  була  вельми  гарною,  але
чимось вабила до себе, розмовляти з нею було легко,  а  дивитись  у  карi,
ледь зжмуренi очi - хороше. Тi  очi  свiтились  хорошою  людською  ласкою,
лагiднiстю.
   Коли Олександр одружувався з Тонею, вона сидiла  на  вечорi  помiж  них
двох. Для одного - навiки близька, для другого -  навiки  далека,  ?й,  як
здалося Прокоповi, було трiшки сумно.
   Може, на злiсть, а може, з самолюбства вибрав вiн, перший лiкар  курсу,
кандидат в аспiрантуру Прокiп Холод, вогненну красуню Ольгу. Це було о тiй
порi, коли Прокiп вперше побачив, як зацвiта? сон  i  як  плаче  солодкими
сльозами хмiльна вiд весняних сокiв береза. То?  весни  аабрунькувалося  i
його серце. Може, й його вела та ж сила,  що  квiти  сон  та  березу,  хоч
Прокоповi здавалося, нiби вiн коха? Ольгу. Пам'ята?, як вперше  привiв  ??
на вечiрку до актового залу. Там була Тоня, був Сашко.  Ольжинi  черевички
перестукотiли всi iншi.  Ольжинi  штучнi  коралi  на  вабливiй  мармурово?
бiлизни ши? пригасили справжнi. Хлопцi ходили бiля не? ро?м,  гули,  немов
джмелi погожо? днини. Навiть Сашко те й знай припрошував й до танцю.  Тоня
ж опустила голову i весь вечiр не пiдводила ??.  Заздро  ?й  стало?  Шкода
Прокопа?
   А чого його жалiти? Вiн мужньо нiс на  сво?х  плечах  Ольжину  красу  i
примхи. Певнiше, не нiс, а на перших кiлометрах подружнього шляху пожбурив
до дiдька.
   Чи знав про його любов до Тонi Сашко?  Чи  знала  Тоня?  Либонь,  Бiлан
просто гадав, що Прокiп ходив з ним i Тонею вiд нудьги або ж з  невеликого
захоплення, котре втопилося в веселiй весiльнiй музицi. Тоня  ж...  Прокiп
певен - Тоня здогадувалась про все. Жiнки ловлять порухи душi чуттями.
   Все те поросло густою травою. I вiн тiльки  iнодi,  в  спогадi,  бачить
бiлий щирець, бачить давнi днi.
   ?сти не хотiлося.  Холод  не  клав  виделки,  тiльки  щоб  не  образити
господарiв. Олександр Кiндратович помiтив те, наповнив чарки.
   - Може, i йому крапельку? - вказав поглядом на Олега.
   - Вiн ще не куштував. А може, десь там, - хитнув головою вбiк.
   - Ну, Олег не такий, як отi, що в квiтники цвiркають,  -  повiв  Холода
розмовою на вулицю Бiлан. Згадка про недавню подiю  знову  звузила  злiстю
його очi. - Ще ж отаке: обскубане, в  галанцях.  I  ти  правду  кажеш:  ще
говоритиме про любов, цiлуватиметься.
   Антонiна Михайлiвна повела очима на дiтей,  але  Олександр  Кiндратович
вдав, буцiм не розумi?.
   - В трамва? або ще десь, - казав далi. - Я оце  нещодавно  бачив:  дво?
отаких лизалося на площi, на виду у всiх. Тьху, гидота.
   -  А  якщо  по-справжньому  коха?,  -  Олег  здвигнув  бровами,   густо
почервонiв. - У нас у школi диспут був... I штани... Тепер  такi  у  всiх,
навiть у артистiв.
   Прокiп Гордiйович  пильним  поглядом  видивився  на  сина.  Вперше  той
заговорив про любов, та ще й отак.
   - Якщо вже на виду - то коха? не по-справжньому. А штани... Мода, сину,
смикала за холошi мо?х штанiв  за  мiй  вiк  разiв  зо  три.  От  пам'ятаю
черевики... Колись у селах чоботарi шили тiльки гостроносi. Мiськi джигуни
брали за них нашого брата на висмiхи. Просто  тут  треба,  щоб  не  тiльки
гарно, а й зручно, практично.
   - Ти гада?ш, за кого вони нас  мають?  -  хитро  примружився  Олександр
Кiндратович, радий, що  розмова  побiгла  такою  стежкою.  -  За  печерних
жителiв. Я чув, один отакий, як оце сьогоднi, казав батьковi: "Ти,  пахан,
темний, мов антрацит". Отака ?хня фiлософiя: вiджили, вiдстали.
   - Ну, ви - вченi. - Олег кришив  на  кашу  виделкою  котлету,  мiшав  з
макаронами. - Але ж декотрi не розумiють... Хiба не нам летiти на  Венеру,
не нам обчислювати криву ракети. Тобто я не за себе...
   - А певно, - перепинив Холод. Суперечка потягнула у  вир  i  його.  Вiн
говорив запально i водночас не квапливо.  Вiдчувалася  багаторiчна  звичка
викладача. -  Але  якщо  виходити  з  цього,  то  ви  повиннi  заздалегiдь
примиритися з тим, що вашi дiти назовуть вас  дурнями.  Вони  полетять  на
Сатурн, Уран,  а  може,  й  далi.  Насправдi  ж...  Дикун,  котрий  вперше
домiркувався висiкти iскру з каменя, такий же генiальний, як i  винахiдник
ракети. Справа тiльки, так би мовити,  в  сходинках,  в  загальному  рiвнi
людських знань. Тобто в тiм, який здобули всi разом. Знань i рiвня  життя.
Себто скiльки кошту? кiлограм хлiба й картоплi. Так от... Коли б  сучасний
творець ракети розрахував i збудував ??, але не знав, що в свiтi ? вогонь,
вiн би поволiк свою ракету на прийомний пункт металолому. Просто  вiн  мав
попередникiв,  котрi  не  дали  згаснути  iскрi  отого  дикуна.   Кресало,
запальничка, магнето, сопло ракетного двигуна... Отож i виходить, що дикун
теж створив оцю ракету. А помiж ним  i  сучасним  Головним  конструктором,
опрiч Архiмеда i Цiолковського, ще  стоять  Дедал  та  Iкар,  килим-лiтак,
суспiльна мрiя людства. I мудрi люди в майбутньому не забудуть i Головного
конструктора i килима-лiтака.
   Холод не боявся, що син  не  зрозумi?  його.  Дома  вони  часто  ведуть
словеснi герцi. Це син зрозумi?. А от чи зрозумi? iнше?.. Та й говорив так
Олег вперше. Професоровi здалося, що й не з сво?х думок.
   - Нам, коли хочуть нас налаяти, - впала в розмову Лiля, -кажуть: ви  не
бачили смаленого  вовка.  Чи  зна?те,  мовляв,  що  таке  голод,  що  таке
бомбардування? Неначе це заслуга тих, котрi знають.
   - Це ти, Лiлю, правильно, - пристав на ?? слова Прокiп Гордiйович.  Але
одразу ж i заперечив. - Ти випустила ще одне-працю. Чи вiдомо вам, що таке
праця? Ще нi. I це таки не ваша провина. Але вам треба  прагнути  пiзнати.
Дикун працював, бо вiн помер би з голоду. Крiпак теж. А для нас праця: щоб
заробити на життя  i  щоб  не  виродитись  духовно.  Праця  -  це  один  з
суспiльних запобiжникiв, так само, як пошана до старостi, як  приховування
од стороннiх  сво?х  почуттiв.  Розумi?ш,  це  так...  -  Але  думка  його
прямувала до iншого. В подивi помiтив, що моралiзу?, а не спереча?ться.  -
...Нiби потреба нам, дiдам, поговорити i повчити вас, -  скiнчив  словесне
коло.
   Вони  вже  пообiдали.  Холод  подякував  господарям,  дiстав   цигарки,
прочинив дверi на балкон. Одразу ж слiдом за  ним  шмигнув  туди  i  Олег.
Певно, вiн давно шукав нагоди  побути  наодинцi  з  батьком.  Якусь  хвилю
стояли мовчки. Ген,  за  далекими  дахами,  ще  догоряв  обкурений  сивими
примiськими димами багрянець, а тут, пiд балконом, вже зовсiм затемрiлось,
машини, що бралися  по  бру-кованому  пiдгiр'ю,  вже  увiмкнули  сигнальнi
вогнi.
   - Тат... - дiткнувся рукою батькового лiктя Олег. - Дай три карбованцi.
   - Три? Навiщо.
   - Книжку хочу... "Життя в  мовчаннi".  Про  океан.  I  в  кiно  пiдемо.
Морозиво... Менi вже просто незручно. Все iншi частують.
   Холод дiстав грошi. Але син не поспiшав шаснути з ними на вулицю.
   - Тат... Я хотiв тобi сказати...  Сьогоднi  до  мене  приходив  Вiтя  з
колишнього нашого десятого "А". Його батько сто?ть в черзi на машину,  але
хоче виписатись, не вистача? грошей. То, може, ми... Наша  "Поб?да"  от-от
розсиплеться вдрузки.
   - Ти, мабуть, знайшов акредитив на чотири тисячi карбованцiв?  -  мовив
Прокiп Гордiйович, все так само не повертаючи голови.
   - Ну, хiба в нас... - I раптом: - Тату, куди ти дiва?ш грошi?
   - Програю в карти.
   Олег зачекав ще хвилину, але, зрозумiвши, що  батько  бiльше  не  скаже
нiчого, прочинив дверi. Вiн притримав ?х - на балкон, з стiльцями в руках,
пройшов Олександр Кiндратович.
   - Якась тут причина мусить бути, -  мовив  Бiлан,  пiдсовуючи  Холодовi
стiльця. За довгi роки вони звикли в'язати розмови прикро, без вступiв.  -
Не  розчовпаю  я,  чи  теперiшня  молодь  надто  поволi   дорослiша?,   чи
зiстарю?ться завчасу. Не бачу я зав'язi, один пустоцвiт. Але диво, цвiт не
зав'язу?ться, коли його обпалить блискавиця. А якi блискавицi палили ?х?
   Вiн говорив, швидко копирсаючи паличкою, переколупу-ючи землю в ящику з
виноградом, котрий повився по дротинах аж до горiшнього балкона.
   - Ти зна?ш, я чоловiк помiркований. I однак не можу  спокiйно  дивитись
на велерозумних, тупих, з прилиплою до слинявих губiв сигаретою  жевжикiв.
Весь свiт  у  них  зводиться  до  "скiльки  доларiв?",  "що  ставиш?",  "а
Люська?..". Я розумiю: ? й такi-з молотком, з книжкою. Але ?х не бачиш,  -
на свiтло летить тля. Вона  пролазить  у  мистецтво,  бо  й  там  "долар",
прилипа? до науки, до лiтератури. Скажу тобi: коли б у мо?й волi...  I  от
тут я не знаю: лупцювати ?х рiзками, читати ?м лекцi??
   - I всi ми не зна?мо, - вiдказав Холод. - I нiхто нiколи  не  знав.  Ми
бачимо лише полюси: неробство i працю. Я думав... Батьки  завжди  думають.
Бо ?м хочеться, щоб ?хнi дiти були кращими. Навiть за них. Може,  й  це...
Над нинiшнiм поколiнням висить атомна бомба. А воно не  зна?,  що  таке  й
проста. Часом свiдомо, а часом несвiдомо звинувачу? в чомусь батькiв. Воно
- тi, про кого ти кажеш. Вони не хочуть бачити, що  ще  було  життя,  була
кров, були мозолi. З цих гiрких мозолiв ми вигодували i ?х.
   "I завжди живий трепет багрянцю над головою, -мовив думкою, бо не  вмiв
уголос казати високих слiв. - Над нами... Над вами...  Ви  щоднини  бачите
його: в червонiм кутку школи, на демонстрацi?, над будинком у свята. Може,
тiльки для декого з вас вiн дуже звичайний. Бо не ховали його за  пазухою,
не пiдхоплювали, продiрявленого кулями, в бою з рук пораненого  полiтрука,
не цiлували в смертельнiй присязi побратимам бiля партизанського  вогнища.
Вiн дорожчий, коли побував бiля серця.  Тодi  -  ста?  часточкою  власного
життя. Але вiн такий  же  дорогий,  коли  прив'язаний  до  свiжоструганого
держака на вершечку щойно закiнчено? будови, на шахтнiм копрi, над фермою.
Вiн один - i там, i тут... I  це  треба  вiдчути.  Кров  батькiв,  з  яко?
вiткано його полотнище, це й ваша кров. Вона передана  вам  у  спадок.  Чи
зрозумi?ш ти це, синку?"
   - Проте багато з них побачили в лице правду, - докiнчив  Холод  уголос.
Вiн поцмакав згаслу цигарку, припалив ??. - Пройшов великий  дощ,  ростуть
молодi гриби.
   - То вони можуть зчервивiти.
   - Все залежатиме вiд того, якою буде погода, -  роздавав  у  вазонi  на
прикрiсть Бiлановi цигарку Холод. - пiду я.
   Бiлани запрошували його залишитись на каву,  але  вiн  вiдмовився.  Хоч
знав, що його чека? вдома. Цигарковий дим, самотнiсть, нудьга. Але йому не
хотiлося псувати сво?м смутком чужо? радостi.
   Вiдтодi, як Холода залишила дружина, вони жили вдвох я сином.  Спочатку
в них була домашня робiтниця. Та кiлька рокiв тому дiвчина  вийшла  замiж,
ви?хала, i тепер такого-сякого хатнього  порядку  доглядала  в  них  тiтка
Оксеня, двiрничиха.
   Кабiнет у професора - невеликий i незатишний:  кiмната  вузька,  довга.
Стiл, канапа, три книжковi шафи - всi меблi.  Книжки  й  на  шафах,  i  на
пiдлозi.
   Прокiп Гордiйович сiв до  столу,  кружляв  думкою  навколо  рядкiв,  що
написав учора, але вона волоклася мляво, розпливалася. Тодi вимкнув свiтло
i сiв на канапу. В темрявi почувалось йому затишнiше. Однак вiн  не  встиг
навiть оговтатись у нiй. Його покликав деренчливий телефонний дзвiнок.
   - Не спите, Гордiйовичу? - гудiв у трубцi басовитий голос Тимофiя Шаха.
- Хотiв прийти до вас, шашки  посовати,  та  при?хали  до  мого  напарника
гостi, i я заступив його на дiжурствi. Ви самi вдома? Мабуть, оце...  Я  ж
вас знаю...
   Тимофi?ва мова урвалась раптово,  мабуть,  вiдключили  телефон.  Прокiп
Гордiйович повiсив трубку. Нiби нiчого й  не  сказав  чоловiк,  а  в  душi
ледь-ледь, на одну  краплиночку  вiдтало.  Холод  закурив,  знову  сiв  на
канапу. Тиша. Тiльки чути, як десь за стiною схлипу? пiанiно, а за  вiкном
гомонить мiсто. Десь у тому гомонi i Олегiв голос. I  прикро  професоровi,
що син i сьогоднi не залишився вдома. Олег зараз там, на вулицi. З якогось
часу, - Прокiп Гордiйович навiть собi в тому не призна?ться,  -  вiн  став
боятися вулицi. Боятися, коли вона забира? до себе його сина.
   Вулиця... Вона морга? червоними бровами кiнореклам, мружиться вiтринами
книжкових магазинiв, посмiха?ться нахабними очима  легковажних  дiвчат  та
вусатих молодикiв, гримить пневматичними молотками по асфальтовiй корi.  I
хто зна, що знаходить бiльше вiдлуння в довiрливiм  серцi.  Мiська  вулиця
хова? дитину вiд батькiвських очей, i  батьки  нiколи  напевне  не  можуть
сказати, чита? ?? недорослий житель цi?? митi в бiблiотецi книгу чи торгу?
футбольними квитками пiд ворiтьми стадiону. Вулиця - це  величезне  осiбне
життя, це  цiкава,  одмiнна  од  iнших,  часом  сувора,  часом  легковажна
навчателька.  Вулиця   до   заводу,   до   пивницi,   до   iнституту,   до
танцмайданчика. Нi, вона поки що - не завжди спiльниця батькiв.  I  батьки
мусять колись домiркуватися, як повернути ?? собi в помiч.
   В селi вулиця завше  перед  вiкнами  -  очима  хат.  Прокiп  Гордiйович
пам'ята?  вузеньку,  стиснену  тинами  вулицю  свого  дитинства.  Жорстоку
вулицю. Спогад про не? прикипiв до серця струпом. Йому навiть не  довелося
лiпити на нiй з пiску кавунiв i гилити цурку. Вiн ганяв по  нiй  корiв  на
пастiвник i з пастiвника, возив у поле гнiй, гальмуючи  на  крутiм  узвозi
березовим обаполом, втiкав на не? вiд сварливо? господинi.
   йому сповнилось сiм рокiв, коли  його  i  трьох  братiв  стали  в  селi
називати Холодовими сиротами. Найстарший на  той  час  служив  у  багатого
господаря, дядька Клима, чоловiка доброго,  лагiдного.  Брат  перейшов  до
iншого, Гадючки, а Прокопа вiддав на сво? мiсце. Дядько  Клим  таки  жалiв
хлопця, навiть сварив жiнку, коли бачив,  що  та  споряджа?  йому  в  поле
голодну торбу. А потiм... Потiм брати послали його до  школи.  "Нехай  хоч
один з нас знатиме грамоту". Вони  перейняли  на  себе  частку  Прокопово?
працi  на  його  школярськi   й   студентськi   роки.   Найбiльшою   мрi?ю
Прокопа-студента, його обiтницею було вiддячити братам. Але Прокiп  так  i
не сповнив сво?? мрi?. Не встиг сповнити ??. I зараз, коли згаду?  братiв,
котрi позначили сво?ми могилами геро?чний шлях iз  Сходу  на  Захiд,  йому
зда?ться, нiби вiн несе перед ними провину.
   Ще довго того вечора брiв Холод по житт?вiй нивi. А вона  була  геть  у
бурчаках, корчовиннi, поросла будяччям i тернами.
   Професор  не  помiтив,  як  велика  стрiлка   годинника   прибрела   до
дванадцяти, як  впало  за  прочиненим  вiкном  нiчне  безгомiння.  В  тому
безгомiннi,  в  тишi  гойдалися  поодинокi  сплески  трамвайних  дзвiнкiв,
гаснули. Десь далеко нервово скрикнув паровоз i теж умовк.
   Клацнув у замку ключ, скрипнули дверi. Видiння щезли, мовби й  не  було
?х зовсiм.
   - Ох, i ?сти хочеться, собаку б з'?в, -гукнув з порога Олег, радий,  що
батько не спить.
   - Собаки поки що нема, ? смажена качка. Чому  так  пiзно?  -  розправив
натомленi плечi, пройшов слiдом за сином на кухню професор. "От  Олег  вже
приходить з гу-лiв, - подумав здивовано. - I коли вiн вирiс? Ще нiби вчора
бiгав у куцих штанцях. От тобi й круговерть
   життя".
   - Так де ж ти блукав? - повторив запитання.
   - Ми всi, тi, хто з нашого класу, в скверi зiбралися.  Хто  куди  подав
документи, де який конкурс... Не зглядiлись, як i  дванадцять.  -  Хлопець
розривав руками м'ясо, поглядав скоса на батька.
   Прокiп Гордiйович бачив, що син хоче щось сказати, але  назустрiч  його
словам не поспiшав. Вiн не сварив сина й за пiзнiй  прихiд  додому.  Холод
взагалi намагався  не  надокучати  йому  мораллю,  багато  чого  пробачав.
Пробачав за правдивiсть. Ще жодного разу син не поступився  правдою  перед
власними дрiбними житт?вими вигодами.
   - Тату, ти багато зробив за свiй вiк операцiй? - якось
   непевно мовив Олег.
   Батька здивувало i навiть трохи спантеличило таке запитання.
   - Чи багато? Не рахував. Хiба що приблизно...
   - Ти й директора iнституту оперував? - запитував Олег далi, не  чекаючи
на вiдповiдь.
   - Ну...
   - I вiн... тобто поважа? тебе?
   Олег схилився над сковорiдкою, буцiм розглядав щось
   на нiй.
   - Я його поважаю, то, либонь, i вiн мене, - знизав плечима батько. -  А
що?
   В непевну мовчанку втислося цокання годинника  з  кабiнету,  теж  якесь
несмiливе.
   - Та... Кажуть, на екзаменах  рiжуть,  навiть  коли  вiдповiси  на  всi
запитання. Може... Щоб, якщо на всi запитання... Тобто не я, а Лiля...
   Пiд батьковим здивованим  i  трохи  iронiчним  поглядом  син  затнувся,
зiщулився. Вiн навiть втягнув у плечi голову, неначе чекав удару.
   Але удару не сталося. Професор повернувся i, широко ступаючи,  пiшов  з
кухнi. Причинивши за собою дверi, довго мiряв з  кутка  в  куток  кабiнет.
Глибока затяжка - вiсiм крокiв у один кiнець,  знову  затяжка  -  вiсiм  в
протилежний. Спалахнуло за гофрованим  склом  дверей  в  сусiднiй  кiмнатi
свiтло, але незабаром i згасло. Олег лiг спати.
   "От перша неправда, - подумав прикро. - Хоч i не з розрахунку,  не  для
власно? користi... То й що? Хiба це виправдання... Чекай, - зблиснув iнший
здогад. - В iнститутi можуть i так,  без  прохання.  Кому  не  вiдомо  там
прiзвище?"
   Медичний iнститут мав дослiдною базою  ?хню  лiкарню.  I  вiн,  i  iншi
професори лiкарнi вели викладацьку роботу.
   Хвилину повагавшись. Холод пiдiйшов до телефону, зняв з важеля  трубку.
Прокiп  Гордiйович  знав,  що  Скирда,  директор  iнституту,  ма?   звичку
працювати вночi.
   - Степане  Митрофановичу?  -  покликав,  зачувши  коротке,  невдоволене
"слухаю". - Не спиш? Ти тiльки  не  здивуй.  Це  Холод...  Нi,  нi,  не  в
лiкарських... Мiй син поступа? в iнститут... До нас. Вiн  i  Бiланова.  То
щоб... Нi, навпаки. Нiяких полегшень. Поступить - нехай, не  поступить-теж
не зле... Так. I не збирався. Бiланова? Менi зда?ться, дiвчина розсудлива,
йде туди за серцем. А там - хто його зна?... От  i  добре.  Все  гаразд...
Лягаю спати.
   Однотонне гудiла трубка, але професор ще довго не  вiшав  ??.  Йому  аж
жарко стало по цiй розмовi.
   От ще одна грань, по котрiй пройшов сьогоднi. Але пройшов  рiвно  i  не
почував нi болю, нi каяття. Хоч...  Звiдки  знати.  Iнодi  вони  приходять
значно пiзнiше. Найменша подряпина може прокинутись лютою хворобою.
   Те, що рана, котру нанесло йому життя сьогоднi в клiнiцi, не  мине  без
слiду - напевне. А подряпина... Ну, це Вже буде видно.
   Вiн повiсив трубку на важiль.



   РОЗДIЛ ДРУГИЙ

   Телефон  торохтiв,  аж  луна  жахалася   по   кiмнатi.   Оцi   настiннi
коробки-телефони -  мають  щось  вiд  сварливих  жiнок.  Лементують,  коли
заманеться ?м, а якшо ж потрiбно поговорити  тобi,  вони  уперто  нiмують.
Прокiп Гордiйович вiдкинув простирадло, почалапав босими ногами в  дальнiй
кут кабiнету.
   Дзвонив Бiлан.
   - Спиш? Вилежу?шся. А мене в п'ять розбуркали. Спасибi  за  статтю.  За
яку? Ти ще, мабуть, не прочумався. За ту,  що  ви  з  кореспондентом...  В
сьогоднiшнiм номерi. Ще не дивився? Хороша стаття, може, тiльки отого, про
село не треба було. Мабуть, незабаром я вас таки турну з гори. А  як  себе
на новiй посадi головою  почува?ш?  Ще  не  почува?ш?  Час  би,  сьогоднi,
зда?ться, пiвмiсяця, так би мовити, канiкулярний термiн...
   - Твоя правда. Думаю об'?хати клiнiки, - нарештi втиснувся  в  Бiланову
мову Прокiп Гордiйович. - Може, з тебе почати? Ти не заперечу?ш?
   - Чого ж, приходь. В мене сьогоднi операцiйний  день.  Сам  ворожитиму.
Ворожiння складненьке. Тяжчий випадок, нiж отой... Ну, всiх гараздiв.
   Прокiп Гордiйович просто так, в трусах i майцi,  почалапав  у  коридор.
Прислухався, чи нема? нiкого на площадцi сходiв,  i,  вхопивши  на  цвяшку
ключа, вигулькнув за дверi, до поштово? скриньки. За хвилину вiн уже сидiв
по-турецькому в лiжку, тримаючи на  колiнах  газету.  Ось  i  стаття.  "Ми
довiрили йому нашi серця". В центральнiй газетi. Пiд нею аж  три  пiдписи:
директора  лiкарнi,  його  i  ще  чийсь,  не  вiдомий   йому.   В   статтi
розповiдалося  про  новий  метод  операцiй  на  серцi  члена-кореспондента
медичних наук, депутата Верховно? Ради  республiки  професора  Бiлана.  На
чотирьох  газетних  колонках  списано   коротко   все   життя   Олександра
Кiндратовича. Детально ж -  лише  про  операцi?  на  серцi:  думки  колег,
розповiдi хворих; далi-широкий промiнь в майбутн?, i, вже як  висновок:  в
республiцi народився ще один центр сердечно? хiрургi?. В  кiнцi,  натяком,
про лабораторну роботу професора. Либонь, там вiн  теж  сто?ть  на  рубежi
великого вiдкриття.
   Тiльки тепер Прокiп Гордiйович пригадав обличчя, котре стояло за третiм
пiдписом. Так, приходив до нього чоловiк. Вiн навiть не  вiдрекомендувався
кореспондентом.  Сказав  -  "з   писучо?   братi?".   Розпитував   Прокопа
Гордiйо-вича за Сашкове дитинство, студентську кiмнату, про  ?хню  дружбу.
Власне, все в статтi - нiби й правда. Сашко вiддавна плека? мрiю про  свiй
iнститут. За тим жартом  -  "Турну  вас,  посяду  гору"  -  його  справжнi
сподiвання. Вiн хоче, щоб йому вiддали пiд iнститут будинок  над  урвищем,
де тепер мiстяться хiрургiчнi вiддiлення. I вiдкриття...  Мрiю  про  нього
колись вони виношували вдвох. Плекали, ростили. Та й хто з лiкарiв  нашого
вiку хоч у снi не звершив ??.  Вбити  страшну,  невiдворотну  хворобу,  що
косить людей, мов траву. Хворобу, яко? не вiiдно, яка без пiтьми. Тодi  ?м
здалося: вони здерли з не? маскувальну сiтку, побачили ??. Та  по  якомусь
часовi Прокiп Гордiиович упевнився, - вхопили лише ?? тiнь. I Сашко, i вiн
стрiляли наослiп. Змiнювали структурну формулу речовини, вводили натомiсть
одного елемента iнший i випробовували нову  сполуку  на  тваринах.  Згодом
Холод довiдався, що так чинять не самi вони, в такий спосiб  шукають  цiлi
iнститути. I нiхто  не  зна?  достеменно  природи  хвороби,  ??  та?мничо?
схованки. Тодi вiн поклав край пошукам. Робив iнше, хоч i не раз  вертався
думкою до ?хньо? спiльно? роботи, читав усе, написане  i  видрукуване  про
хворобу.  Холод  знав:  Бiлан  не  вiдступився  назовсiм,   вiн   працював
наскоками: розчаровувався, кидав, брався знову. Iнодi Олександр на  довгий
час замикав ту лабораторiю. Але ось уже поспiль три  роки  хоч  на  кiлька
хвилин у крайньому пiдвальному вiкнi засвiчу?ться  лампа  денного  свiтла.
Може, вiн знайшов щось нове? Отож i про це в статтi справедливо.  Однак  у
Прокопа Гордiйовича в грудях не вiдтавала до кiнця  крижина  невдоволення.
"Чи не заздрiсть це говорить у  тобi?"-запитав  себе  зненацька.  Поспiхом
пiдняв газету, яку допiру  кинув  на  пiдлогу,  поклав  на  стiл.  Ще  раз
поглянув на не?  i  приклав  зверху  журналами  та  книгами.  Одразу  ж  i
посмiхнувся. "Мабуть, отак, -  подумав,  -  втiка?  вiд  звабливого  мiсця
злодiй".
   За пiвгодини Холод виходив  з  квартири.  Чисто  виголений,  в  охайнiм
свiтло-сiрiм костюмi, бiлiм капроновiм капелюсi. В дверях пiд'?зду мало не
зiткнувся з двома чоловiками, котрi уважно розглядали табличку над входом.
   - О! - гукнув один, у пропаленiм  на  грудях  светрi,  поправляючи  пiд
пахвою замотану в ганчiрку пилку. - Здрастуйте. А ми вас  шука?мо.  Вже  й
там були, i там, - вказав пучкою на сусiднi параднi. - Пам'ятаю, що три, а
чи двадцять три, чи тридцять три...
   - Чому ж тут шука?те, а не в лiкарнi? -Прокiп Гордiйович пригаду? обох:
вiн оперував ?х кiлька тижнiв тому. Але чого вони прийшли додому?..
   - Та ви ж казали - паркан...
   - Паркан? - вже вдруге сьогоднi здивувався Холод. -Який паркан?
   - Ми й самi оце... Нiби городська кватиря... - Говорив тiльки той, що з
пилкою. Другий, чорний, низенький, мов  запечений  корж,  чоловiчок  стояв
поруч нього i побожними очима дивився на професора. -  Гвiздкiв  ми  сво?х
принесли...
   Тесля ще раз оглянувся. Вiн таки справдi був  вельми  здивований.  Адже
пам'ятав усе добре, хоч i лежав на операцiйному столi.  Тяжко  йому  було.
Ох, як тяжко. Не ста-чало дихання, туманiла наморочилась голова.  I  страх
гадюкою звивався по серцi. Але тесля  чув.  Чув  усе.  Професор  запитував
когось, хто вчора ?здив на Подiл, чи виконав  його  замовлення,  чи  купив
гвiздкiв. I той вiдказав - забув. Професор сердився,  буркотiв,  адже  вiн
давно збирався поремонтувати паркан бiля садиби. А зараз у нього на  столi
- Тихiн. Вiн, кажуть, гарний тесля. За  тиждень  випишеться  з  лiкарнi  i
перемонту? паркан. Хiба, може, не захоче... Отодi Тихiн вперше повiрив, що
житиме. А не захоче? Та як то не захоче! Йому б тiльки встати,  а  вiн  би
тодi хоч i всю лiкарню парканом обгородив. В пiсляоперацiйнiй палатi Тихiн
розгомонiвся з Iваном: Iван теж тесля. Професор, коли оперував  його,  теж
говорив про огорожу. Мабуть, паркан у нього справдi великий, роботи  стане
на двох. А ще за день принесли в палату зварника, цей  збирався  зварювати
професоровi моторного човна. А потiм, мабуть, за клопотами професор  забув
згодити теслiв. А може, так i не дiстав гвiздкiв.
   - Так ми з сво?ми гвiздками...
   Але  Iван  вже  збагнув  усе.  Вiн  бачив,  як  покусував  нижню   губу
професор,-вловив хитрi смiшинки в куточках його очей i смикнув  Тихона  за
рукав.
   - Ходiмо. В головi в нас гвiздки. Пробачте, Прокопе Гордiйовичу, ми  не
гвiздки... Пам'ять гарну про вас... Спасибi.
   Теслi пiшли. Ще довго оглядалися. Аж ген, за кiоском, розреготалися.
   Холодовi теж смiшно i водночас легко, нiби  знайшов  щось,  чого  й  не
сподiвався знайти, нiби зробив вiдкриття, над яким мучився довго.
   I, мабуть, вiд того ранок смiявся йому, мов сонячний  зайчик  безжурнiй
дитинi. Плескали в зеленi долонi каштани, тополi  спиналися  навшпиньки  -
котра вища. Двiрники вже змили з  асфальту  вчорашнi  слiди,  та  пiшоходи
поспiшали веселими  вулицями,  карбували  новi.  I  все  -  умитий  ранок,
каштановий передзвiн,  сонячнi  зайчики  на  вiтринах  -  сповнило  Холода
нiжнiстю, що йому жагуче захотiлося  зробити  щось  таке,  в  чому  б  вiн
розчинився весь, без решти. I водночас - думка про  те,  що  хоч  i  легко
змитислiди людей, але люди прийдуть знову i знову полишать  ?х.  Холод  аж
осмiхнувся сво?й сентиментальностi. А може,  й  не  сентиментальнiсть  це?
Прокопу Гордiйовичу зда?ться, що  вiн  прожив  дивне,  незбагненне  життя.
Певнiше, не одне життя, а дво?. Щось  велике,  радiсне,  не  знане  ранiше
вiдкрилося йому враз, вiдкрилося пiзно, коли  вже  одiрвав  вiд  календаря
життя бiльше тридцяти новорiчних листочкiв. Оце нове  ввiйшло  в  нього  i
працею, i вiрою в себе, i  шумом  лiсу,  i  спiвом  соловейка.  Увiйшло  i
залишилося. От соловейко... Скiльки вiн переслухав ?х за дитячих лiт! А не
чув жодного. Може, то суворе життя так порубцювало душу, що ?? не торкався
той спiв. I навiть пiзнiше, в пору кохання, тiльки вдавав, що слуха? його.
   Тепер же... Кожного весняного вечора вiн виходить в садок бiля  лiкарнi
i сто?ть там довгими годинами. Соловей б'? пiснею по не  вiдчутнiй  ранiше
струнi в душi. Прокiп Гордiйович навiть не знав, що вона  в  нього  ?,  та
струна, не знав, що ма? такий  скарб.  I  як  не  дивуватися  цiй  пташцi?
Сiренькiй, непримiтнiй. Схожiй на  маленьку,  як  ми  ??  звемо,  звичайну
людину. Звiдки видобува? такi звуки! Що кличе  ???  Певно  ж,  кличе  щось
велике, всесильне, красиве. Могла ж дрiмати  десь  у  кущах  або  набивати
живiт всiлякими комашками та черв'яками. Як деякi... птахи...  I  люди.  А
вона - спiва?. Але лишилося в ньому щось i вiд того,  колишнього,  Холода;
мабуть, поклали на душу карб i всi злигоднi дитячого та во?нного життя, бо
був у глибинi ?? ще й трiшки скептиком.
   Ось уже дорога береться  пiд  гору.  Професор  пiшов  не  навпрошки,  а
звивистим, далеким узвозом. Тут мiсто i село сплелися в мiцнi обiйми. Тихi
садки, хатки пiд бляшаними покрiвлями, i навiть буслове гнiздо на  старому
колесi на осокорi.  Тiльки  вже  колесо  не  з  воза,  -  автомобiльне,  i
заводськi гудки врiвень з ним, i пальцi телеантен.  Може,  тому  професору
найбiльше й подоба?ться це мiсце. I дiти тут бавляться  на  вулицi,  як  у
селi. Ось вони облiпили колоду,  неначе  горобенята  з  гнiзда,  зазирають
через паркан. Вiн високий, i ворота оббитi бляхою. Неначе фортеця. Мабуть,
нечасто туди заходять люди. Що ж там побачили дiти?  Он  вони  вiдбiгли...
Цiкаво.
   Холод теж ступив на колоду, вхопився за верхнi дошки паркана. I враз...
Гаряче, боляче оперезало щось його по руках. З несподiванки вiн  ледве  не
впав навзнаки, стрибнув на землю, i тiльки поминувши  два  чи  три  двори,
зупинився. Аж тодi оглянувся. За парканом капловушилася стара заяча шапка,
блищали злi очицi.
   - Я покажу, де вони спiють. Я покажу, - шамотiв старечий голос.
   Прокiп Гордiйович поглянув на руки, на яких вже понабiгали  червоненькi
пухирцi, i зрозумiв усе -  кропива.  "Став  жертвою  чужого  зазiхання  на
приватну власнiсть".
   Хлопчики реготали, аж по землi повзали...
   Прокiп Гордiйович поправив капелюха, нахмурив грiзно брови, та враз  не
витримав, засмiявся й собi.
   Регiт позад нього не вщухав,  доки  вiн  не  завернув  за  дальнiй  рiг
вулицi. Хлопчаки забавлялись безплатним атракцiоном.
   Ось вже й кiнець узвозу. Холод зупинився, щоб вiддихатись. Звiдси видно
все мiсто. Щедро залите сонцем,  закучерявлене  садами,  воно  нiби  диха?
одними велетенськими грудьми. Десь поза тво?ю волею  думка  розкрилю?ться,
лине над ним. I зда?ться, що розкинь руки, вiдштовхнись, то  й  сам  легко
перелетиш аж ген на золоту софi?вську баню.
   Поруч з цим, на якому  сто?ть  вiн,  ще  горб.  Кажуть,  з  того  горба
завойовники дивились на Ки?в, перш нiж грабувати мiсто. Звiдти вони кидали
погрози, бойовi поклики до свого вiйська.  Щоправда,  Ки?в  зна?  й  iнших
войовникiв, тих, якi вповзали  тихо,  мов  чума.  Цi  зазiхали  на  бiльшi
скарби, намагалися пограбувати мову, пiсню, дитячу колиску.
   Горби одвiчнi... Й скарби цi одвiчнi... Прокопу  Гордiйовичу  зда?ться,
що й вiн одвiку ходить по цих горбах,  що  вiн  ще  не  звершив  того,  що
судилося йому, судилося його люду.
   Професор на хвилину зайшов до себе i, запитавши  чергового  лiкаря,  чи
нiчого не трапилося, пiднявся на поверх вище.  Олександр  Кiндратович  був
уже в операцiйнiй. Треба було спочатку  поговорити  з  ним,  але  чи  варт
турбувати його. Оцi останнi хвилини перед операцi?ю... В життi людини вони
важать найбiльше. Останнi хвилини  перед  битвою,  останнi  хвилини  перед
стартом, останнi хвилини перед пуском  гiдростанцi?.  Холод  завжди  волiв
побути в цi хвилини на самотi. Ще раз обдумати  план  операцi?,  пригадати
подiбнi випадки. Зiбрати, зсотати в одне увагу, волю. I отак перед  кожною
операцi?ю. Комусь, може, це й дивно? Вiн  i  сам  заздрив  тим,  для  кого
операцiя - просто чергова година працi...
   Пiдкликавши  завiдуючого,  пiшли  по  вiддiленню.  Той  iшов  попереду,
завбачливо вiдчиняв дперi; високий, худий, вiн гнувся,  немов  лозина  пiд
вiтром. Холод аж осмiхнувся в думцi. Адже пам'ятав,  як  стримано  вiтався
той ранiше. Отаку, подумав, ма? силу в людськiй уявi посада.  Кiлька  слiв
перед прiзвищем, табличка на дверях  здатнi  знести  людину  до  хмар  або
втопити в багнюку.
   Вiдправний  пункт  ревiзiйно?  подорожi,  як  i  звичайно,  -  прийомне
вiддiлення. Саме там розпочина?ться боротьба.  Боротьба  в  серцi  людини.
Люта, нещадна. Там чатують на хворого дво?: Вiра i Зневiра.  "Не  наш",  -
карбу?, як присуд, слова Зневiра. "Наш, паш, ми швидко вилiку?мо його",  -
рiшуче вiдповiда? Вiра. Хворий одразу бачить, хто з них дужчий.  I  вже  з
тi?ю вируша? в мандри.
   Холод, не  вибираючи,  взяв  з  стосика  iсторiю  хвороби.  Першу,  яка
трапила. Звичайно, це лише папiрець. Але це й дисертацiя, по  якiй  видно,
на що здатний дисертант, це повiсть людського життя, а  вiд  того,  як  ??
поведено вiд перших сторiнок, важить i те, як скiнчиться  вона.  Приймаючи
на роботу лiкаря. Холод обов'язково, нiби так, випадково,  мовляв,  -  усi
зараз зайнятi, -  да?  заповнити  iсторiю  хвороби.  Ця  повiсть  -  часто
трагiчна - нiким не прочитана. Пiдпишуть ?? внизу автори - лiкарi, здадуть
у архiв. Лежатиме вона в  архiвi  довгих  двадцять  п'ять  рокiв,  забута,
нiкому не потрiбна. А десь там,  у  життi,  ще  довго  блукатиме  по  хатi
пам'ять про людину, людина говоритиме, сiдатиме за робочий стiл, пеститиме
по голiвцi сво?х дiтей.
   Розпочавши цю повiсть, лiкар мусить вiддати ?? геро?вi сво? серце,  щоб
ця повiсть не мала трагiчного кiнця.
   ..."Нiс. З право? нiздрi - кровотеча. Лiва нiздря... Колись була травма
носа... Вже зроблено припiкання азотнокислим срiблом..."
   Професор читав,  хотiв  уявити  людину  й  не  мiг.  Мабуть,  вiд  того
прокинулось  колюче  невдоволення,  потирав  долонею   пiдборiддя,   глухо
покашлював.  За  спиною,  затамувавши  подих,  стояв  помiчник   чергового
хiрурга, молодий хлопець з чепурним обличчям. Прокiп Гордiйович пiдвiвся з
стiльця.
   - Перший дiагноз мусить ставити черговий хiрург. I, до речi,  хворий  -
це не тiльки нiс. Це - людина. В  яку  палату  його  покладено?  В  сьому?
Ходiмо.
   В сьомiй палатi, окрiм цього хворого, ще четверо.  Дво?  з  них  -  вже
третiй день. I ще жодного не навiдав  лiкар,  який  ма?  лiкувати  хворого
далi.
   - Чому? - Холод запитав уже за дверима. Завiдуючий вiддiленням  дивився
на нього запобiгливими, втомленими очима.
   - Збира?мо аналiзи...
   - Але ви полишили людей наодинцi з сво?ми страхами i болями. Ви вiддали
?х хворобам.
   Професор iшов по вiддiленню, i невдоволення росло. В палатах зустрiчали
його глухота, в'ялiсть i втома. Всiлякi недогляди, дрiбницi. Але вiн знав,
скiльки вони важать. Дерево, яке не  в  змозi  розхитати  найбiльша  буря,
легко вiдточу? шашiль. "Дуже вже вони користають Сашкову доброту.  Сашковi
треба на якийсь час покласти скальпеля i взяти батiг".
   - А що це? - зупинився навпроти  темного  кутка,  вказав  на  величезну
картонну паку.
   -  Апарат.  Цей,  як  його...  Бюлау,  основного  обмiну.  Розпакували,
покрутили i... - завiдуючий зробив рух, нiби вкладав пакунка.
   Холод не розпитував, чого Бюлау тут. Апарат цей - надзвичайно  дорогий,
але й вельми складний. Професор пригадав, як морокував над його осво?нням.
Клопотався з мiсяць.
   Вiн iщов далi, але думка його ще довго лишалася там, бiля апарата.
   Допiру вiн зiткнувся лице в лице з найбiльшим лихом сучасно?  медицини.
Всього людства. Оце його справжнiй глухий кут. Засоби протилюдськi ростуть
в кiлька разiв швидше, нiж тi, що служать людям. Житнiй колосок пророста?,
як проростав двадцять вiкiв тому. Щоправда, вiн  посiв  з  сво?ми  братами
бiльшi площi, але сила, яка його спопеля?, сучасна руйнiвна  сила  зроста?
день вiд дня в сотнi, в тисячi разiв.
   Людина сьогоднi натиска? сво?ю  могутньою  рукою  на  важелi  i  кнопки
приладiв, що керують найскладнiшими апаратами за  тисячi  кiлометрiв,  але
воднораз вона дуже часто не ма? на кисневiм балонi  в  лiкарнi  звичайного
штуцера, котрими регулюють подачу  повiтря  продавцi  газова-но?  води  на
вулицях. Холод пригаду?, як йому довелося  на  лiкарнянiй  койцi  вмовляти
одного з директорiв заводiв, щоб поставили в його  вiддiленнi  штуцери.  В
цьому глухому кутi в медицинi ? й  сво?  найтемнiше  мiсце.  Лiкарi  не  в
спромозi оволодiти тим, що ?. Приспiв час  внести  змiни  i  в  навчальний
процес, ?х треба вчити практично? фiзики, механiки,  основ  конструювання.
Але ?хня професiя й так
   складна. Досконало можна  вивчити  лише  одну  галузь.  I  от  -  знову
протирiччя. Заглиблюючись, ми  вузько  спецiалiзу?мось,  подрiбню?мо  нашi
знання. Так, нам i треба глибше  врiзатися  нашою  спецiальнiстю,  але  ми
часто похлина?мось  вiд  того,  що  захоплю?мо  тiльки  один,  тонюсiнький
вертикальний пласт, - що нам браку? iнших знань. Коли ми  йдемо  тiльки  в
глибину, то дрiбнi?мо й духовно. Леонардо  i  Копернiк,  люди  непокраяних
душ, осягали все. Але хiба можна осягти все тепер? Звичайно ж, нi. Тому  й
мусять прийти лiкарям у помiч сучаснi електронiка, кiбернетика,  механiка.
Вони вже йдуть, але ж вельми дрiбнi поки що ?хнi кроки.
   Отак   розмiрковуючи,   плутаючи   думками.   Холод   прочинив    дверi
передоперацiйно?. Поглянув у внутрiшн? вiкно i  пiшов  далi,  ступаючи  на
носки. Думки шугнули прiч, немов розбилися о скам'янiлi обличчя.  Сьогоднi
в операцiйнiй, окрiм тих, що бiля столу, ще чоловiк  десять  в  лiкарських
халатах. Це вперше Бiлан запросив на операцiю колег. До цього оперував  за
зачиненими дверима.
   В Олександра Кiндратовича чоло i лисина рясно зрошенi краплинами  поту.
Пiт залива? очi, i сестра витира? його хусточкою. Рухи в Бiлана - поривнi,
швидкi,  в  очах-вогненна  напруга.  Вiн,  коли  оперу?,  взагалi   неначе
перероджу?ться.  На  обличчi  з'явля?ться  вольовитiсть,   голос   гримить
металевим дзвоном. Професор квапить асистентiв,  люто  сварить  операцiйну
сестру, трима? на напнутих невидимих вiжках весь персонал операцiйно?.
   Але сьогоднi... Що це з ним? Холод  бачив:  нервово  тремтiли  Бiлановi
руки. Рухи ?х непевнi. Ось знову... Холоду здалося, мовби нiж  пройшов  по
його власному серцю. Воно стиснулось, вiдтак безголосо  скрикнуло  на  всю
операцiйну.
   - Осушiть... Голку... - Бiлан  зроняв  слова  коротко,  крiзь  стиснутi
зуби.
   Великою силою Холод розчавив у собi крик. Олександр  зна?  сам.  Мусить
знати! Мовчати!
   Сухо, погрозливо клацали вмикачi. Беззвучно падали в  пробiрцi  апарата
червонi крапельки. Шалено металася по екрану свiтла крива людського життя.
Червоний спалах. Ще спалах. Iскра. Темiнь.
   - Все, - голосне, злякане, з дна душi.
   Це промовив лiкар, котрий стояв поруч Прокопа Гордiйовича. Холод  мiцно
взяв його за руку вище лiктя, видихнув шепiт у саме вухо:
   - Тихо, ви. Людина живе. Вона чу?. - I пiдштовхнув лiкаря до дверей.  -
Вийдiть...
   На мить Бiланове обличчя закам'янiло. Здавалося,  вiд  напруги  ось-ось
закипить пiт на його чолi. Та все це - лиш  мить.  В  наступну  вiн  одним
невловимим рухом здер в рук гумовi рукавички, занурив пальцi в  йод.  Далi
вiн ловив порске серце оголеними руками. З ним, невидимi,  ловили  ще  два
десятки  рук.  Хвилина.  Друга.  Третя.  I  враз...  Несмiливо,  сполохано
стрибнув по екрану свiтлий вайчик. Побiг, покреслив бiлу лiнiю.
   ...Вони сидiли вдвох у кабiнетi Бiлана. Олександр  Кiндратович  жадiбно
смоктав цигарку, втомлено вiдкинувшись на спинку дивана. На  його  обличчi
блiдими  багрянцями  погасав  недавнiй  страх.  Та  Олександр  Кiндратович
намагався приховати його, жартував:
   - Так ти вже обiйшов? Iнкогнiто, значить, без мене. Пiдкопу?шся.
   - Пiд таку брилу пiдкопа?шся.
   Бiлан вдоволено засмiявся. I вже без усмiху:
   - Ну, й як?
   - Все добре. Звичайно... Дещо... В кожного  сво?.  -  Холод  дивився  у
вiкно на двiйко ластiвок, що дрiмали  в  гнiздi.  Вони  вилiпили  його  на
карнизi, над балконом. Вiн дивився на них  щоразу,  коли  приходив  у  цей
кабiнет. Вони - завжди отак, вдвох, тихi, голубливi. А  поруч  -  ще  одне
гнiздо. Цi  завше  сваряться.  Щебечуть,  вимахують  крильцями.  А  потiм,
примирившись, зриваються i шугають у небi. Черкають крильми хмар, стрiмко,
каменем линуть униз.
   Прокiп Гордiйович так i не мiг пристати до одно? думки:
   котрi з них щасливiшi?
   Вiн дивився на ластiвок, а говорив про  сьогоднiшнiй  обхiд.  Слово  за
словом виповiв усе. Опрiч того, що зринуло раптово, що  мусив  сказати  на
кiнець.
   Олександр  Кiндратович  слухав  не  перепиняючи.  Неквапливо  пiдвiвся,
поклав цигарку, пересiв у крiсло.
   - Мабуть, так. Твоя правда. Тiльки... Все це - дрiбницi.  Для  цього  ?
завiдуючий вiддiленням. Лiкарi. Розумi?ш...  -  Вони  нiколи  не  ховалися
сво?ми думками по темних кутках.  Хiба  що  тодi,  коли  розмова  зачiпала
iнтимнi сторони життя. На тiй темi обо? почували нiяковiсть, але  водночас
кожен зокрема шанупав у  товаришевi  таку  делiкатнiсть.  Та  ще  обминали
розмовами стежку, котра веде до високо? i химерно? гори, що ?? честолюбивi
люди називають славою. Стежка та дуже вузька, по нiй призначено йти тiльки
поодинцi. Вони обов гаразд розумiли це.
   I то бiльший подив викликали сьогоднi в Холода Бiлановi слова.
   - Я поставив собi вищу мету. А от тебе не розумiю. Чому  вiдступив  вiд
серця? Скiльки вже було зроблено! Невже не хочеш знову лiкувати його? Ти ж
зна?ш: справжнiй хiрург сьогоднi той, хто оперу? на серцi.
   "Видно, немало вiн пережив у  операцiйнiй,  коли  покликав  собi  це  в
оправдання", - подумав Холод.
   I вголос:
   - Я вже  тобi  казав.  Його  треба  брати  не  голими  руками.  Тому  й
вiдступився. Поки що. Але вже  скоро...  Я  часто  буваю  на  операцiях  у
Колосова. Радив би й тобi...
   -  Колосов,  Колосовi  Треба  добирати  свого  методу.  Тiльки  тодi  -
визнання. Та й... Ти гада?ш, Колосов -  такий  уже  колос,  -  посмiхнувся
власному каламбуру.
   - Ми разом мороку?мо... Вiн вельми  цiкавився  й  тво?ми  спробами.  От
ходiмо завтра...
   Бiлан посмiхнувся Холоду спiвчутливою посмiшкою.
   - Значить, пiд високу руку Колосова! Нам чорна робота, йому - слава. Не
розумiю. Прокопе, прикида?шся ти трохи чи й справдi... Бачиш,  я  вже  маю
дещо сво?...
   - От саме тому й приходь до гурту. Час вимага? з'?днати всi оцi "дещо".
То колись  вченi  ховалися  по  кабiнетах.  Перше,  тому,  щоб  не  вкрали
винаходу, - хоч, правда, таке й тепер трапля?ться,  -  i  друге,  наукових
вiдомостей  було  обмаль.  Чоловiк  знав  майже  все,  принаймнi  в  сво?й
парафi?...
   - Ти наче з трибуни... От  плюнь  менi  в  вiчi,  не  повiрю.  що  тебе
спонука? тiльки загальна користь. А власний черв`ячок: слава,  визнання  -
здох давно. Ну для чого лицемiрити? Тодi скажи, що ти бачиш?
   Оцим питанням Бiлан виштовхнув Холода за звичне,  окреслене  коло.  Вiн
вiдчував, що виводить товариша на хисткий плав, що чинить негаразд, але не
вiдступався.
   - Правду скажи!
   Холод збагнув - хвилина ця не звична для них. Це вже не просто словесна
змага. "А справдi, що я бачу? Оте?.." Повагавшись мить, ступив на плав.
   - Ти, мабуть, не повiриш... Ну, як би тобi...  Менi  завжди  в  останню
хвилину допомагали люди. Маленькi, як ми звикли називати, - звичайнi люди.
Хоч звiдки знати, хто з нас звичайнiший. Так от: подихав я  з  голоду  пiд
Керчю, солдат розламав навпiл окрайця. Це був весь його запас. Замерзав  у
сорок третьому в ямi за колючим дротом, один  чоловiк  пересунув  мене  на
сво? мiсце бiля вогню. Часто, коли я дивлюся на розпластану на операцiйнiм
столi людину, я бачу когось iз них.  Я  ?м...  Нехай  це  таки  й  високий
штиль... Ще не вiддав за тепло, за хлiб, за  життя.  -  Прокiп  Гордiйович
помовчав, запалив цигарку. - А визнання? Кому  не  кортить  вхопити  цього
пирога. Я теж гризонув би його. Тiльки боюсь, щоб не попався гiркий  шмат.
Слава - любка вельми зваблива. Штовха? тебе  в  конфлiкт  з  переконаннями
iнших людей, а часом i власними. Коли чоловiк чогось  доп'яв,  вже  власна
персона i життя видаються йому ой якими значимими. Коли  б  згинув  вiн  -
свiт перевернувся б. А доля в його уявi  -  це  дiвчинка  на  побiгеньках,
секретарка. Може, вона й справдi секретарка. Бо сьогоднi ота  свiчка,  про
яку оце ми, свiтить одному, а завтра  iншому.  А  час  приспiв  такий,  що
свiчку вже треба замiнити прожектором. Та ще й  таким,  який  би  однаково
освiтлював i трибуну, й зал.
   - То, може, я й хочу засвiтити його. Для себе i для iнших. Хiба не  маю
права? Права хоч помрiяти засвiтити. Як ото у когось з полководцiв:  кожен
солдат повинен носити в сво?й похiднiй торбинi маршальський жезл.
   - Жезл... Менi зда?ться, не треба про нього думати. Не  дозволяти  собi
думати. Заборонити. Думати про те, як виграти бiй. I вже iншi-тобi - жезл.
Та й знову ж, хто зна, чи й вiн принесе щастя. Тимофiй, сторож, он каже:
   в мене щастя в мiтлi. Плювати на все, вдовольнятись зарплатою та сонцем
i не робити нiкому капостей. А це таки щастя - не чинити зла.
   -  Мало  його  вчинено.  -  Олександр  Кiндратович  встав,  пройшов  по
кабiнету, розганяючи втому кволим потиском рук. Йому кортить сперечатися з
Холодом, вiн завше умисно драту? його, пiдкида?  запитання,  немов  гарячi
голки. Такi розмови ведуть не день i не два, з тих лiт,  коли  доля  знову
привела ?х на один шлях. Колись, за студентських лiт, пригаду? Бiлан, вони
розмовляли, iнакше. Молодiсть не вмi? фiлософствувати не  лише  за  браком
знань, а й за браком часу. В не? його забирають любов, дружба, а  все  те,
що сплило на думку у вiльну хвилину,  одразу  ж  оголошу?ться  вiдкриттям.
Щоправда, Холод i тодi був схильний до всяких мудрувань.  Бiлановi  чомусь
зда?ться, Що зараз той сушить собi голову якоюсь  фiлософською  проблемою,
але  кри?ться  з  нею  з  непевностi  чи  побоюючись  глузу.  Олександровi
Кiндратовичу спливають на згадку днi ?хньо? юностi, i йому  знову  кортить
побiгти розмовою легко, прудко, як у тi днi.
   - Пам'ята?ш ювiлей академiка Беца?  -  сказав  вiн.  -  Ми,  аспiранти,
проводили старого додому. I теж в отакiм планi заговорили.  Пригаду?ш,  що
Бец вiдповiв? "Ви дума?те, щастя-титули, посада, ступенi? Я б  i'х  вiддав
усi оптом за першу шлюбну нiч". - Бiлан  засмiявся,  але  якось  невесело.
Знову сiв на стiлець, запитав нiби байдуже, а насправдi неспокiйно:
   - От ти. Був по-справжньому коли-небудь щасливим?
   - Часто. I зараз. Скажiмо, коли лягаю спати. Поки засну.
   - Жарту?ш. А я справдi... По-тво?му, щастя iсну? в чистому виглядi,  як
радiй? А я таки певен-воно в отiй свiчцi. Хоч, звичайно, кожна  людина  на
якомусь вiдтинку шляху бува? щасливою. А бiльше вона - нещасна. Нам завжди
зда?ться, що щастя приарканив собi iнший.  В  свiтi  найчастiше  справжнiм
щасливцем почува? себе дурень. Чи не так? Розумний, хоч i досягнув чогось,
прагне бiльшого. Щастя - це лише вволене бажання. А тому,  що  нема?  межi
бажанням, нема? й щастя. Життя - довжелезна путь. Позначено на ньому  лише
кiнцевий пункт. Один до нього добува?ться по?здом, другий - возом,  третiй
iде пiшки. Та й у  по?здi  яке  випаде  мiсце:  в  м'якому,  купейному  чи
безплацкартному вагонi. Отож всi й поспiшають захопити в м'якому.
   - А м'який заколиху? на сон. Сам  же  сказав:  прекрасне  те,  чого  не
досяг. А досягнеш, коли прагнеш, коли ма?ш сумнiви, коли щоразу  почина?ш,
немов вiд початку. Не чим ?хати, а до чого. Яка  перед  тобою  мета.  Один
весь вiк засiва? ниву, чека? на врожай, другий жениться, третiй лежить  на
печi, поклавши ноги на комин. Коли б це з мо?? волi, - казав вiн  далi  по
паузi, - я звелiв би створити комiсiю, яка кожну робiтну людину  хоч  один
раз приводила б до велико? радостi. Комiсiя вивчала б людину i надiляла ??
радiстю. Одному, може, достатньо кiлькох рядкiв у  газетi,  а  над  щастям
iншого, сливе, довелося б помiркувати. Але треба поставити людину на центр
уваги. I побачити, що з не? буде. Вона неодмiнно мусить розкритися.
   - Вона й бува? один раз посеред уваги. На весiллi.
   - Тодi вже двiчi. Ще на похоронi.  Холод  пiдвiвся,  сховав  до  кишенi
цигарки. Вiв словесну змагу з Бiланом, а сам ловив  себе  на  тому,  що  в
такий спосiб зволiка? непри?мну розмову. А вона муля?, як гострий  цвях  у
чоботi подорожнього.
   Вагання стомило  Прокопа  Гордiйовича.  "Сашко  знервований  операцi?ю.
Потiм. Подивимося ще... А вiн  i  сам,  либонь,  почува?  каяття.  Недарма
заговорив про таке", - знайшов заспокiйливе рiшення.
   - Забалакались ми, - мовив уголос. - Пiду я.
   - Може, ходiмо зi мною. В мене сьогоднi нiби маленький ювiлей -  десята
операцiя. Володя там буде...
   - Вже пообiцяв на iнше торжество. Мiсцевого значення. Iменини.
   - Клавинi?
   Холод ствердно хитнув головою.
   - Я вже й так припiзнився. А ще треба забiгти додому переодягтися.
   - Кудись в ресторан?
   - В "Поплавок", мабуть. На воду.
   - Ох, на воду, - пiдвiвся й собi Бiлан, звiльна взяв капелюха.  -  Коли
ми з тобою виберемось на Днiпро? Мо? вудки вже павуки обснували.
   Холод наморщив чоло, щось пригадуючи.
   - Може, в недiлю? Згода-злагода?
   - Коли б то цю злагоду та нiщо не перебило.

   * * *

   Звичайно, Клава ще й не починала збиратись. Прокiп Гордiйович вже давно
звик до тако? жiночо? пунктуальностi, гортав у  кутку  журнали,  перевiвши
червоненьку стрiлку Клавиного будильника на п'ять подiлок вперед.
   - Вже вивiрений час, - сказав з посмiшкою. Холод  не  поспiшав  i  сам.
Однак  ?х  нiхто  не  чека?.  Звичайно,  мiг  би  згодитись  на   Бiланове
запрошення, але Клава туди не пiде. I не тiльки тому, що  ?хн?  право  йти
пiд руку  не  скрiплено  загсiвською  печаткою.  Там  збира?ться  чоловiча
компанiя з нудними, як на не?, лiкарняними розмовами i завеликою чаркою.
   Знайомство його з цi?ю жiнкою склалося давно. Колись хотiли одружитись,
але Клавi  не  давав  розлучення  чоловiк,  артист,  що  за  життя  зiграв
по-справжньому лише одну роль - гiркого п'яницi. А  потiм...  Потiм,  коли
чоловiк таки дав розлучення, вони обо? якось враз поглянули на дiтей, -  у
Клави росла дiвчинка, - i побачили, як далеко тi вiдсунули ?хню молодiсть.
За цей час обо? оббулися, обзвича?лися i не  почували  незручностi  такого
становища.
   А що хтось там примружить на них солоденько хитре око, кахикне в  кулак
- намагалися не помiчати.
   - Я зiбралася.
   То? митi задзвонив будильник. Обо? засмiялися. В  отакому  жартiвливому
настро? Прокiп Гордiйович прийшов i до ресторану.  Дорогою  смiшив  Клаву,
йому подобалося, як вона смi?ться, як заплющу? очi,  покусу?  повнi,  ледь
пiдфарбованi губи. Нi, Клава не була легкосмiшкою, i, може, тому, що  йому
нечасто вдавалося вивести з рiвноваги строгу  "директоршу  школи",  вiн  i
докладав стiльки зусиль.
   - Бачиш, бульдог хазя?на повiв. - I було в тому  обличчi  щось  справдi
тупе, бульдоже, а натомiсть собака дивився осмисленими, розумними очима. -
Пес за нього й дисертацiю на машинцi клаца?.
   Мабуть, це негарно, що кепкував з зустрiчних, але вiн так само кепкував
з себе, i Кланi було весело.  Обо?  вже  "настро?лись"  на  таку  хвилю  i
почували, що вечiр ?м спливе радiстю.
   Однак несподiвано помилились, ?хнiй веселий настрiй розбився, тiльки-но
вони переступили порiг ресторану.
   - О, Прокiп! Клава! До нас, -з-за частоколу  пляшок  вимахував  до  них
рукою Бiлан. Опрiч  нього  за  столом  -  Володька  -  заступник  мiнiстра
Володимир Володимирович Полив'яний i ще кiлька чоловiк. - Ми вже  наловили
карасiв.
   Клава мiцно стиснула Прокопа Гордiйовича за лiкоть, i вони пiшли далi.
   - Ми ще собi вловимо.
   - Ох, ти ж i iндивiдуалiст, - жартiвливо насварився пальцем Полив'яний.
Нам на всiх хоч би одну жiночу посмiшку. Зачекай, прийдеш до мене  просити
грошей на сво? трубочки-лампочки...
   Холод знизав плечима i не вiдповiв нiчого. Зараз вiн не мав  образи  на
Полив'яного. То бiльше, в того  вже  хмiльно  блищали  очi.  Але  Сашко...
Навiщо Сашко привiв ?х сюди? Адже знав, куди пiдемо з Клавою. Звичайно, це
вiн навмисне... Хотiв втягнути до свого веселого товариства.



   РОЗДIЛ ТРЕТIЙ

   - Ти, Гаргантюа, таки прожив би серед диких, - сказав Холод, коли Бiлан
витягнув третього в'язя. - Посадою керiвною ?х пiдманю?ш чи дармовий  харч
обiця?ш?
   В  широких  мисливських  чоботях,   величезнiм   капелюсi,   опасистий,
натоптаний, Олександр  Кiндратович  справдi  скидався  на  Гаргантюа.  Вiн
приклав палець до губiв, вiдтак вказав Холоду на поплавок: мовляв,  мовчи,
пильнуй. А воно й пильнувати не хочеться. Луг довкола м'який i голубливий,
отак упав би долiлиць у траву,  безмрiйно  лежав,  слухав.  Отави  пахнуть
п'янко, хоч i не так, як першi сiна. Вони - нiби друга чи третя любов.
   Червоненький, з веселим бiленьким обiдком Холодiв поплавок нiби вмерз у
рiчкову блакить. В металевiй сiтцi Прокопа Гордiйовича  вiльно  гуля?  два
йоржi. Може б, i впiймав щось, коли б  не  принесло  оцю  придибу,  оцього
сизоокого. Мабуть, якийсь значний  начальник.  Про  це  засвiдчу?  старого
керiвного крою зелений з вiдкладним комiром френч. Ще майже новий.  Певно,
пошив у старi часи i не встиг зносити. Тримав, тримав у шухлядi, але фасон
не вертався, i вiн налагодив його на рибу. Начальник всiвся, нiби в себе в
кабiнетi. Кидав у воду недокурки, тирликав пiсеньку, погукував на  шофера.
Той лiпив з глею та макухи болобанцi, заходив у воду, пускав ?х на дно. На
корм спливалася дрiбнота, за нею прийшов хижак. Окунь  плескав  пiд  самим
берегом, аж бризки летiли на  блискучi  начальницькi  чоботи.  Врештi  той
плюнув i, схопивши складного стiльця, поволiк сво? дорогi снастi праворуч,
пiд кущi, де вудило дво? хлопчакiв. На те  мiсце,  де  на  пiску  лишилося
чотири дiрки вiд складного стiльця, прийшов  Бiлан.  Прилаштував  невелику
латунну блешеньку, запустив пiд берег.
   Прокiп Гордiйович дивився з недовiрою. Вiн уже висьорбав не одну юшку з
щук, спiйманих на спiнiнг, але вiкова селянська недовiрливiсть в ньому все
не могла погодитися з тим, що риба хапа? "залiзячку". Та ще, гемонська, як
хапа?. Бiлан виколупу? паличкою гачок з пащеки окуня. Вiдтак знову ривок -
червоноперий окунь стриба? на пiску.
   Поки Олександр Кiндратович носив окуня до сво?? сiтки, в пiсок на старе
мiсце знову ввiткнулися металевi нiжки стiльця.
   -  На  що  вiн  ловить?  -  запитав  начальник  голосом,  немов  Прокiп
Гордiйович служиц у його вiдомствi, та ще й служив кепсько.
   - На живця, - вiдказав Холод, мiняючи горошину на гачку.
   - А в мене живця нема?. Йорж один. На нього, звичайно, не клюне?
   - Може клюнути. - Холод говорив розважливо, навiть трохи запопадливо. -
Якби його постригти...
   - Тобто як постригти?
   - Ну, обрiзати колючки...
   Вiн навiть сам не сподiвався... Ледве вгамував смiх, побачивши, як  той
ловив у сiтцi меткого йоржа, прикладав  його  спинкою  до  вудлища,  ножем
обрiзував пера.
   На якусь часину на березi запала тиша. Але ненадовго. За кiлька  хвилин
?? порушило голосне сопiння, невдоволеие покашлювання.
   - Чого ж воно... Не бере.
   - Ви його постригли? - запитав Холод.
   - Постриг.
   - Та я забув... Його ще треба попудрити. Хлопчики  пiд  кущем  залилися
реготом, аж водяний лунь, що кружляв над  водою,  злякано  сахнувся  вбiк,
швидко замахав незграбними  крильми.  Начальник,  з  вудлищем  напереваги,
повернувся до Холода. Але той ледве-ледве повiв у  його  бiк  примруженими
сталево-сiрими очима i вiдвернувся. Начальник втямив,  що  цього  чоловiка
криком не зляка?ш. А може, не лише криком... Вiн либнув  очима,  висмикнув
вудку, пiдтюпцем подався до машини. Шофер пiдiбрав сiтку, стiльця, торбину
з привадою, побiг слiдом за ним.
   ...Давно вiтер замiв травами слiд по чорнiй машинi,  давно,  погойдуючи
на плечах лiщиновими вудлищами, пiшли  на  село  хлопчики.  Вони  лишилися
самi. Самi  на  всю  широку  оболонь.  Ось  уже  й  вечiр  кинув  у  рiчку
ясно-червону дiжу, i хвилi покотили ?? далi, далi, пiд той берег. Причесав
на нiч луг вiтер, прилiг зморено в лозах.
   - Знову юшку варитимемо поночi, -  першим  оглянувся  на  червоногрудий
захiд Бiлан. - Збирай дрова. Швидко.
   Зварена Олександром Кiндратовичем юшка - дивина кулiнарi?. Ворожить вiн
над нею довго, доклада? спецi?, якi за все ?хн? довге обопiльне рибальство
Холод навiть не спромiгся запам'ятати.
   А може, ще й тому юшка така  смачна,  що  допомагають  ??  Олександровi
Кiндратовичу варити i вечiрнiй луг, i  високе  небо,  i  стомлений  вiтер,
котрий облiтав за день усi лiси й поля. I пахне вона настояними чебрецями,
вечiрнiм споко?м, пiзнiм лiтом.
   Прокiп Гордiйовнч бiля вогнища - хлопчик на побiгеньках у  буркотливого
повара. I бiга? вiн радо, наперед смакуючи мiцну i духмяну щербу.
   Випита до дна чарка, з'?дена юшка. Лежали  бiля  багаття,  слухали,  як
зiтха? рiчка. Нiч вже розпустила по плечах землi темну косу, брела  лугом.
Вилущився з хмарки мiсяць, покотився по небеснiй дорозi ясним  покотьолом.
Кресали  з-пiд  тупого  обода  iскри,  розсипалися  по  небу  мерехтливими
зiрками. Тихий смуток оповивав  душу.  Смуток  плинностi  життя,  побожний
трепет душi перед вiчнiстю й гармонi?ю, туга  по  власнiй  недосконалостi,
безсиллi осягнути до кiнця цю гармонiю. Прокiп  Гордiйович  пригаду?,  чим
видавався йому свiт довгi роки. Букварем. I тiльки пiзнiше лiкар  збагнув,
що свiт - не буквар, а ще не написана енциклопедiя. Ми  тiльки  переписали
окремi глави енциклопедi?, вловили кiлька  акордiв  свiтово?  гармонi?.  А
може, нам i не треба знати всiх глав? Може, в  цьому  й  краса,  що  вiчно
прагнемо прочитати ?х? Либонь, так. Ми ледве вiдчува?мо вiдмiннiсть запаху
квiтки в лузi i в петличцi модного пiджака, спiву соловейка на  волi  i  в
клiтцi, вишнево? гiлки в саду i на веселiм святi. Нi, ми  таки  розумi?мо:
на святi гiлка веселить очi лише один день,  а  в  саду  вона  ще  зав'яже
плоди, але ми не збагнемо, що спонука? ??  закипiти  цвiтом.  Зате  можемо
заплакати вiд ?? дотикiв до  нашо?  душi,  в  спогляданнi  ??,  в  бажаннi
осягнути ?? ми вiдчува?мо життя.  Вiдчува?мо  втрату  хвилин.  Ми  зна?мо:
кожен отакий вечiр  вже  не  повториться.  I  тут  людська  недосконалiсть
жаха?ться сама себе. Скiльки загублено отаких вечорiв! Скiльки ?х вкрадено
одне в одного! "Чому це так? - розмiрковував Холод. - От i сьогоднi..."
   Вони думали про одне й те ж. Принаймнi  обом  перед  очима  ще  зеленiв
френч i шварготiв невдоволений голос.
   Олександр Кiндратович звiльна поворушив паличкою жар, запитав стомлено:
   - Ти не зна?ш, хто оцей чоловiк, що вудив бiля нас?
   - А дiдько... Я тiльки знаю, - Холод вiв далi нитку сво?х думок,  -  що
вiн вкрав у нас кiлька годин спокою.
   - Це так. Уяви собi: скiльки отаких годин вiн забрав у сво?х  пiдлеглих
за життя. I, певно, не вiдчува? того. Якби за кожну годину вiдкладати  хоч
по порошинi, а потiм жбурнути йому на голову, гуля б набiгла завбiльшки  з
кулак.
   Для Холода такi розмови с Бiланом - старi, а водночас i новi. Та й  про
що мали говорити? ?хня дружба склалася давно, але не збагнений для Прокопа
Гордiйовича Бiлан до кiнця й до цього дня.  Це  -  нiби  не  одна,  а  двi
людини. На трибунi Бiлан не скаже  й  половини  того,  що  ось  тут,  бiля
багаття. Там вiн гукне до совiстi, розпалиться, навiть  кулаком  гримне  -
"ех", - захищаючи те, над чим посмi?ться потiм за чаркою горiлки. I  важко
сказати, де вiн щирiший, вiдвертiший.
   Зненацька  лугову   тишу   прорiзав   не   звичний   людському   вуховi
свердляче-тугий посвист реактивного лiтака. Лiтак  пролетiв  високо,  вони
шукали й не  могли  знайти  вогника.  Мабуть,  загубився  в  палахкотливiм
зорегра?. Мiсяць вже скотився до обрiю, повис над ним, лискучий, холодний,
мов грудка радiю.
   Вогонь догорав, але нi Холод, нi  Бiлан  бiльше  не  пiдкладали  хмизу.
Темiнь присунулась ближче, стала поза плечима. Сюрчали  в  пiтьмi  коники,
тонко, однотонне,  здавалося,  весь  простiр  зiткано  з  ?хнiх  струн.  I
Холодовi чомусь захотiлося обiрвати тi струнки.
   - Ти скiльки платиш домашнiй  робiтницi?  Запитання  таке  нагле,  таке
дивне, що Бiлан аж сiв, поглянув здивовано.
   - Ну, п'ятнадцять карбованцiв. Та харчi, та одяг. Я знаю, до чого ти...
Але врахуй ?? освiту й мою, i працю, i нервову напругу.
   - Бачиш, ти вже стверджу?ш свою  вищiсть.  Отак  от.  Ми  iнодi  любимо
народ, але ла?мо на базарi Iвана за цiну на картоплю, шофера таксi, що  не
зупинився, прибиральницю, що не вимила попiльницю.
   Олександр Кiндратович пiдчепив  закарлюкою  казанка,  пiшов  до  рiчки.
Прокiп Гордiйович пiдвiвся й собi. Вiн зрозумiв, чого так раптово  обiрвав
розмову Бiлан. Але якщо вже Олександр...
   Прокiп Гордiйович од  самого  ранку,  немов  гарячу  жарину,  перекидав
думку, яка виро?лася в останнi днi,  по  одвi-динах  першого  хiрургiчного
вiддiлення. Перекидав, та так i не осмiлився виказати ??. Либонь, тому, що
вiдчував: жарина ця може спалахнути полум'ям. I обпекти не одну, а  багато
душ. Але ж... Але ж вiн не ма? права затоптати ??.
   Вкладалися на нiч бiля машини. Бiлан -  на  гумовiм  надувнiм  матрацi.
Холод - на складеному вчетверо брезентовi.
   Обо? не спали. Слухали, як хлюпотiла рiка, як квилив кулик  на  далекiм
озерi. I така була в тому криковi туга, такий розпач, аж  холодно  ставало
на серцi. Темiнь. Луг. Чорна вода. I - сумний крик.  Десь  там,  пiд  його
маленькими лапками, драглисте баговиння, трясовина, на  котру  не  ступить
людська нога. Там - застояна вода i птича  самотнiсть.  Чого  вiн  тужить?
Може, оплаку? тих, вбитих за день? Там бахкали пострiли. А може, суму?  по
недосконалостi свого пташиного життя, страшиться  чогось?  Ось,  знову,  -
кi-i-i.
   Щось давн?, дике рвалося з далекого плеса. Немов з велетенських грудей.
Трагiчне, неначе зла доля. В тому тужному i дикому, як одвiчне  прокляття,
криковi, - i засторога, i жаль,  i  сумне  сподiвання.  В  одному  криковi
маленько? пташки кулика.
   Той крик скалатнув Холодовi серце. I вiн сказав те, про що  думав  весь
день.
   - Сашко, - звiвся на лiктi. - Ти не спиш? Не можу я... Ти пробач...  Що
отак... В лузi... На нiч. Мабуть, це дико. Але...  Облиш  ти  операцi?  на
серцi... Облиш...
   "Кi-i-i", - долинуло з лугу, з пiтьми.
   - Ти... Жарту?ш?..
   Бiланiв голос тремтiв, мов  далекий  куликiв  крик.  I  крик,  i  голос
гострими колючками впиналися Холодовi в серце, лишалися там.  "Нащо  тобi,
нащо? - штрикала настирлива, отруйна думка. - Скажи, пожартував. I вип'?те
завтра по чарцi в добрiй згодi, сядете ладком,  посмi?теся  з  недотепного
жарту". Вiн струснув головою, немов виривався з цупких тенет,  сiв.  Холод
вiдчував: тепер отой плач поженеться за ним, куди б вiн не йшов, про що  б
не думав. Вiн весь час буде нагадувати йому:
   - Я вже кiлька днiв караюсь тим... Не готовий ти до них.
   Бiлан все ще не мiг осягти почутого. Осягти до кiнця, повiрити в  таке.
Як це?..  Чому?  Хто  говорить?  Прокiп?  Прокiп,  якому  вiдда?  любов  i
спiвчуття... I може... - трохи заздрить. Заздрить? Чому там  заздрити?  На
яку гору зiйшов вiн, i на якiй сто?ть Холод! Вiн любить Прокопа.  За  його
непокраяну на закамарочки душу, за правдивiсть i  тактовнiсть.  Прокiп  не
вмi? отак, знiчев'я... Тодi чому ж? Помилка? Помилка! А  може...  Крихiтка
отого... Бо сам же не робить...
   Що б там не було, але це не тiльки нечемно, а й жорстоко.
   Пекуча, гаряча скалка затерпла в грудях, i вiн почував, що  ??  вже  не
зламати, не вийняти. Вона увiткнулася пiд далi  носитиме  ??,  як  декотрi
серце, перетяла життя. Вiн i пораненi в вiйну осколки.
   - Я не готовий? Я вже три роки... Просто ти не розумi?ш...
   - Три роки... Я знаю, ти майже вiдступився вiд iнших операцiй. Переклав
у руки помiчникiв. I все ж... Твiй метод... Може, вiн i хороший. Але  ж...
Та  що  там.  Технiчно,  практично  не  готовий  до  них.  Ти  поглянь,  у
Колосова...  В  Ломадзе...  Штучне  серце...  Охолодження...  Апарат   для
зшивання судин. Цiлi технiчнi лабораторi?. Iнститути серця,  якi  скiнчили
самi 1 через якi пройшли десятки помiчникiв. Вiд  лiкарiв  до  операцiйних
сестер. I в них ще багато недосконалого. Ти ж - сам...
   - В мене лише одна операцiя з летальнiстю...
   - Сашко... Я бачив... Ти - ножицями... Порок.  Зашив...  Вдалося  тобi.
Але людина стала калiкою. А позавчора?.. Ти  не  знайшов  навiть  серцево?
сорочки.
   Холод вмовк. Стало тихо й незатишно на широкому лузi. Тиша вповзала  за
комiр, студенила пiд серцем. I все ж Прокiп Гордiйович почував  себе  так,
немов виплив з виру.
   - Я завжди вiрив у тебе. I зараз вiрю. Ти ще зробиш. Тiльки послухай...
   Хлюпала в берег рiка, цупко шелестiв очерет. - Сашко!
   Заскрипiла гума, затрiщало  сухе  галуззя.  Чорний  силует  перекреслив
небо. Важкi кроки вiддавалися Холоду аж десь на днi душi.  Вiн  чекав,  що
Бiлан заперечуватиме, сердитиметься, що в них буде довга розмова,  в  якiй
скресне вся правда. Навiть нехай би сварка. "Може, я  не  так?  -  подумав
стривожено. - Якось би делiкатнiше. Або хоч жартом приступити. "Розiб'ю я,
Сашко, дощечку для твого iнституту".
   "Нi, тодi було б гiрше. Олександр теж одбувся 6 жартом. Звичайно,  йому
тяжко. Стiльки працi, стiльки мрiй!"
   Тоненьким гарячим струмiнцем цiдився в душу жаль. Холоду до болю  стало
шкода  Олександра  Кiндратовича,   житт?любного,   вдатного   на   вигадки
"Гаргантюа", з  яким  пройшов  крiзь  стiльки  рокiв.  Уява  вимальовувала
скривджене,  з  пiдтискненими  губами  Бiланове  обличчя,  вiн  поквапливо
пiдвiвся i пiшов до рiчки.
   Олександр Кiндратович сидiв на кручi, звiсивши над водою ноги.
   - Хочеш рогатого вивудити?-пiдштовхнув  лiктем,  обiйняв  за  плечi.  -
Сашко. Я щиро... Ти не гнiвайся на мене. Ти ж подола?ш... Вiзьмись тiльки.
Придбай апаратуру, приготуйся гарно. Щоб все... Ну, скажи щось...
   Але  вiдповiддю  йому  була  глуха  мовчанка.  Бiлан  сидiв  непорушне,
втупивши ч морок погляд. Звiдти, з днiпрових плес, повiяв  терпкий  вiтер,
залоскотав розхристанi Холодовi груди, скуйовдив  чуб.  Прокiп  Гордiйович
прийняв руку.
   На далекiм озерi востанн? крикнув кулик.



   РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ

   Олег мчав угору, перестрибуючи одразу по три схiдцi.  Злiсть  клекотiла
йому в грудях, вiн поспiшав, щоб вихлюпнути ??, i тодi...
   Олег ще не знав, що буде тодi. Вбiжить до  себе  в  кiмнату,  впаде  на
лiжко... Нi, вiн не заплаче. I до  кiмнати  не  побiжить.  Кресоне  батька
крижаним поглядом i вийде. Але спочатку викаже все. Як  жив,  -у  хлопцiв:
велосипеди, м'ячi i навiть цигарки, а в нього - на  футбол  i  цукерки  не
завжди ? грошi. Батьку просто байдуже, як вiн живе.
   Олег зупинився бiля  дверей,  перечекав  мить.  Вiн  мусить  скрижанити
батька сво?м холодним споко?м.
   - ...Здрастуй, батьку...
   Йому здавалося, нiби говорить спокiйно. Але Холод одразу  ж  помiтив  i
вишневий багрянець на щоцi сина, i нервове здвигування брiв, i пал очей.
   - Щось сталося?-потривожено звiвся з стiльця.
   - Нi, нiчого. Сталося так, як ти хотiв. Зрiзали...
   - Я хотiв?
   - Зрiзали... й мене, й Лiлю...  Кажуть,  не  лiтературна  iнтонацiя.  -
Образа палила Олеговi горло, голос його упав до хрипоти. -  В  Лiлi  -  не
лiтературна iнтонацiя! Та й куди нас - до консерваторi?  приймають  чи  до
медичного iнституту? Знайшли зачiпку...
   - Ти щось... Лiля... За Лiлю я взагалi нiчого.
   - А хто ж, хто ж, - вигукнув Олег. Його  голос  злетiв  i  розбився  на
найвищiй нотi. - Може, не ти дзвонив директоровi? Я знаю...  Знаю...  Весь
час менi неправду... I за маму... За все. Ти навiть про вiйну не так... Не
був ти на фронтi. Того в тебе й орденiв нема. Ти в полонi сидiв.
   Останнi слова боляче вкололи  Прокопа  Гордiйовича  в  серце.  "Хто  це
йому?" - подумав.
   - Сядь... Сюди сядь. Слухай.
   Несамохiть скоряючись батьковому голосу, Олег присiв на стiльця.
   - Так... Я був у полонi. I орденiв у мене нема?.  Медаль  "За  перемогу
над Нiмеччиною". Ну, "Знак Пошани", торiк, ти зна?ш. Так от... Потрапив  я
до полону... I навiть не поранений, не контужений... Як у книжках. Бо то -
всього лиш мiзернi десятки тисяч. А таких, як я, - мiльйони.
   Вiн говорив i бачив, що слова його пролiтають повз сина,  не  зачiпають
за душу, за серце. Але як йому розказати... Як повести туди,  куди  навiть
думка не хоче вертатися? Хiба Олег  збагне...  Для  нього  отой  день,  22
червня, - звичайна календарна дата. Iсторична дата, яку зазубрював у школi
серед десяткiв iнших. А вiн. Холод, колишнiй вiйськовий лiкар, хотiв би ??
забути, та не може. Навпроти будинку, в якому по двадцять друге червня жив
Прокiп Гордiйович, - сквер, посеред нього -  календар  з  квiтiв...  I  те
число. Для багатьох воно лишилося непорушним. Висiяним з траурних  квiтiв.
Назавжди. I не лише для тих, хто вже не бачив наступних листкiв календаря.
   Для декого, хто й сьогоднi стукотить черевиками повз викладенi з квiтiв
календарнi числа, воно спинилося на тiй. ?хн? життя - по той бiк  дати.  I
посмiшка, й цiлунок. I пiсня. Отой "недальний бой" гримiтиме ?м до могили.
Як розповiсти все це синовi? Як йому розказати, що таке стотисячний котел,
що таке лiс, де людей бiльше, нiж дерев, а чагарники по  узлiссi  викошенi
кинджальними кулеметними чергами. Що таке голод, що  таке  остання  обойма
патронiв.
   Як розказати... Мабуть, це не легше, нiж вiдповiдати на  питання  отого
слiдчого: "Чому не застрелився?"
   Для нього, Холода, це питання  було  дивовижним.  I  не  тому,  що  вiн
особисто не мiг цього зробити. Дивним по  iншому:  що  той  зважився  таке
запитувати. Адже-як не розумi? - на таке вiдповiсти  неможливо.  Холод  би
спробував вiдповiсти... За всiх. Коли б мiг... Коли б мiг  вiн,  звичайний
смертний чоловiк, пiдняти на сво?й руцi всю планету,  покрутити  ??  перед
очима слiдчого, як глобус. Тiльки - живу.  Щоб  бризнула  росою,  тьохнула
солов'?ним  щебетом,  покликала  тривожним  шепотом  з  жасминових  кущiв.
Озвалася всiм тим, що не створив вiн, що лежало поза ним i  водночас  було
живою суттю, частинкою котро? почува? себе. Суттю, за котру тiльки  мусить
боротися. Боротися за те, щоб ця планета й далi поблискувала  росами,  щоб
?х е? топтав вцвяхований ворожий чобiт. I поки ? на  це  хоч  надiя,  доти
iсну?, живе ця суть. Ця часточка може знищити  себе  лише  тодi,  коли  ??
iснування ста? загрозливим для сусiднiх.
   Нi, всього цього не пояснити,  навiть  виписавши  з  усiх  книг,  -  од
найдревнiшого манускрипта до найновiшо?, ще з запахом фарби, -  наймудрiшi
повчання.
   Якби вiн мав хист i списав  свою  розповiдь  в  трагiчнiй  i  хвилюючiй
повiстi, може б, син i збагнув. Але Холод розповiдав сухо й коротко.
   - Евакуювали ми госпiталь, ?хали повз наше мiсто.  Я...  Тобто...  Менi
треба було за?хати  в  справах.  Довелося  заночувати  в  мiстi.  Пiшов  у
мiсцевий госпiталь. А  там...  Там  не  виявилось  жодного  лiкаря...  Всi
вони... Два днi ми влаштовували поранених на  попутнi  машини.  Траплялися
вони рiдко, бо госпiталь мiстився далеко вiд дороги. Ранком третього дня я
вийшов з барака, а в дворi - нiмцi. Вони теж побачили мене. Першо? митi  я
скочив назад, защiпнув дверi...  До  речi,  я  не  мiг  застрелитись,  мiй
пiстолет лишився в сусiднiй кiмнатi. Я мiг повiситись...
   В оцьому другому госпiталi служив санiтаром  дядько  Шах.  Вдвох  ми  й
пройшли полон. Семеро нас втекло з табору  пiд  Краковом.  З  того  дня  -
воювали разом.
   Пiсля трьох мiсяцiв госпiтально? койки став я до хiрургiчного столу.  В
тому ж таки госпiталi. Потiм мене поранило знову. Я видужував удома.  Мене
доглядала  твоя  мама.  Дев'ятого  травня  сорок  п'ятого  року   почалася
перевiрка, як i за яких обставин потрапив до полону, що  робив  там.  Твоя
мама вiдмовилась од мене, як вiд непевно? людини, вона залишила квартиру i
ви?хала.
   "Щоправда, не сама, а з директором  фабрики,  тебе  при-поручила  тiтцi
Килинi, мо?й двоюрiднiй сестрi".
   Ти жив у тiтки Килини.
   Холод вже розповiдав  не  стiльки  Олегу,  як  собi.  Спомини  гострими
колючками витикались з серця i, коли ламав, вiддавались болем. Але  тiльки
йому.
   Олег ледве чи й слухав. Все те, може, й  так,  а  може,  й  нi.  Старшi
взагалi часто навiть iграшковий пiстолетик називають гарматою. Його власна
кривда видавалась не меншою, а бiльшою.
   - I що ж тепер робити менi?
   - Працювати. Як iншi.
   - Помiчником до дядька Шаха чи на Ки?в-Товарний цеглу вантажити?
   Прокiп Гордiйович вiдчув, як у  його  грудях  теж  загоря?ться  злiсть.
Намагався пригасити ??, але кожне синове  слово  -  мов  сухий  вiхоть  до
вогнища.
   - А хоч i вантажником. В наш час, коли нам були потрiбнi грошi, ми йшли
на лiсопильню  й  вантажили  колоди.  За  цi  ж  грошi  купували  дiвчатам
морозиво. I  не  ховали  од  них  мозолiв.  Правда,  тодi  людина  взагалi
шанувалася по мозолях. Що бiльшi мозолi, то й шана бiльша. А ви мозолi  за
ганьбу ма?те. Он пiд парканом - купа смiття, вже  два  роки  перестрибу?те
через не? до волейбольного майданчика. I нiхто навiть не  спробував  взяти
ношi й лопату. Як же - сором. А вже пiдмести вулицю...
   Камiнь котиться з гори, вибива? десять. Одна думка зрушу? iншу.
   "Справдi, чому нашi дiти соромляться прибрати смiття?  Чому  ми  почали
лякати людину мiтлою та лопатою?  I  чому  декотрi  мiряють  людську  душу
грiшми?"
   - Ми самi спiзнали хугу i кутали вас од морозiв.  Ми  затуляли  вас  од
вiтру, не давали порошинi впасти над вашi  голови.  -  Розумiв,  що  цього
говорити б не треба, але вже не мав сили спинитися. - Отуди б вас усiх.  В
окопи... Де страх, де вошi, де м'ялиця з сухарiв. Тодi б спiзнали...
   Олег пiдвiвся, тремтячими руками вiдставив стiльця.
   - Ти так... Нiби в вiйнi ваша заслуга.  Неначе  ви  ??  розпочали,  щоб
вигартувати себе в отаких от...
   - Ти... ти... - Червона пелена гнiву застелила Холодовi  очi,  стиснула
пальцi в кулаки... - Отак з батьком... Слизняк...
   - А ти... Перемiщена особа.
   Либонь, то не вiн, то долоня  сама  вимахнулася  в  повiтрi  I  вкипiла
синовi в щоку.
   Олег похлипнувся, якось дивно iкнув, вхопився  за  щоку  обома  руками.
Першо? митi хлопець навiть нестямився. Страх, великий, не  знаний  ранiше,
паралiзував його. Вiн i  далi  володiв  ним,  штовхав  до  дверей.  Спиною
вперед. Крок за кроком. До страху долучилася образа, вона захлюпнула його,
пролилася сльозами. Олег повернувся i вибiг а кiмнати. Але куди йому  було
бiгти? В дворi, на вулицi -  люди.  I  тут,  на  сходах,  могли  здибатись
знайомi. Олег зiйшов на перший поверх i сховався, мов маленький хлопчик, в
куток за дверi. Стояв, схлипував, ятрився обра" аою, карався думкою.  Нащо
подав документи до медiнституту? Нехай би Лiля  сама.  Тодi  б  такого  не
сталося. А тепер... Ой, як же вона... Мабуть, зболiла душею...
   Лiля така нiжна, така чутлива. Вiн мусить ?? знайти. Вiн ?й скаже...
   Олег вибiг з парадного. На  вулицi  вже  снувались  сутiнки,  в  вiкнах
будинкiв горiло свiтло. Але в Бiланiв  -  темiнь.  Лiля,  мабуть,  з  туги
блука? десь в самотинi. Вона, звичайно, повертатиметься звiдти...
   Аiлю зустрiв бiля скверу. Дiвчина була не сама. Поруч йшов не  знайомий
Олеговi невисокий чорнявий хлопець, несмiливо  тримав  ??  пiд  руку,  нiс
Лiлину червоненьку, в бiлу горошинку сумочку.
   Дiвчина не бачила Олега.
   - Лi... - покликав несмiливо.
   Вiн зараз навiть не  образився  на  не?  за  сумочку.  Хоч  то  -  його
подарунок. Лiля оглянулась, щось сказала хлопцевi,  i  той  неохоче  пiшов
уперед.
   - Ну? - Лiлинi брiвки суворо зкриленi, в зiницях спалахують  i  гаснуть
синi вогники.
   - Я... Я нiчого... Зна?ш...
   - Знаю... Ти справдi нездатний зробити нiчого хорошого.
   - Нi ж... Нiчого... От слово...
   - I там нiчого, й тут нiчого. Бiльше не ходи за мною... Коли  отакий...
земноводний.
   Те слово впало на Олега, мов нагла сокира. Вiн аж вiдхитнувся, штовхнув
спиною прохожого. Вже  не  чув,  як  сварився  той.  Олег  iшов  навмання:
прохiдними дворами, завулками, глухими вуличками. Образливе слово  гналося
за ним, мов лютий пес. Вiд нього втекти немога, немога сховатися. Нi,  вiн
уже не карався думками. Образа, гнiв, - все перегорiло в душi. Тепер там -
лише холодний попiл. А те слово - мов присуд. Та ще десь, глибоко-глибоко,
на самому днi, тлiла жарина: "Вони пошкодують. Вони зрозумiють..."
   Олег бачив, як рида?  Лiля,  як  вона  притиску?  у  вiдча?  до  грудей
червоненьку сумочку. Вона не вiдходить од вiкна, дивиться на вулицю.
   I в лад його думкам невiдомий голос нашiптував божевiльно-розпачливого,
красивого вiрша:
   Ти iще наплачешся в тривозi
   I навигляда?шся вночi.
   Олег бачив i батька, котрий схилився над столом,  обхопивши  в  розпуцi
сиву голову. Нехай плачуть. Нехай караються! Так воно й мусить бути.  Йому
нема за чим вертатися. Там, позаду, - друзки розбитого  щастя,  порожнеча,
сум. Олег запитував, що зробив  би  вiн,  його  герой.  Мартин  Iден.  Але
вiдповiдi шукати було не треба. Iден давав ??  сво?м  вчинком.  Вiн  знав,
куди прокласти свiй останнiй путь.
   I все ж Олег здивувався, коли опинився на рiчковiй пристанi.  Ще  вчора
домовлялися вони з Лiлею: складуть  завтра  останнiй  екзамен  i  прийдуть
сюди. По?дуть кудись далеко-далеко i повернуться аж другого дня. Вони  вже
зiбрали й грошi. Додому подзвонять за кiлька хвилин до вiдходу  пароплава.
Тiльки скажуть i повiсять трубку. Нехай  потiм  сварять;  один  раз  можна
перетерпiти. Всю нiч сидiтимуть на палубi. I там вiн... Нi, Олег скаже  ?й
все вiршем:
   Смiються, плачуть солов'?...
   - Вам куди?..
   Просто над вiконечком каси - табличка  розпису  руху  пароплавiв.  Олег
порахував грошi, назвав пристань. Далi хлопець вже не  думав,  вiн  просто
скорився графiку. Чекав у залi разом з iншими пасажирами, йшов по  сходах,
вiдшукував мiсце. Знову чекав, безмрiйно втупившись у бiлу стiну пристанi.
Кинувся, аж коли над головою прощально,  безнадiйно  закричав  гудок.  Той
крик знову перекраяв його серце...  "Вони  сидять...  Нiчого  не  знають".
Пекучий жаль, жаль до самого себе стиснув його серце. I вже  не  вiдпускав
бiльше. Олеговi чомусь стало шкода i всiх оцих людей:  бабусю  з  плетеним
кошиком, дядькiв, котрi просто на палубi розпили чвертку i тепер  зажурено
дивилися кудись угору, на вершечок щогли,  дiвчат,  якi  вели  бiля  борту
лiтературний диспут. Колись би вiн неодмiнно вхопився  за  ниточку  ?хньо?
розмови, затягнув ?? у вузол  знайомства.  Тепер  же...  "Вони  нiчого  не
знають". Ось уже розтанули в сумнiй,  журнiй  далечинi  вогники  мiста.  З
лугу, з пiтьми непомiтно пiдкрався, вибурхнув вiтер.  Прапор  над  головою
вдарив пострiлом. Один по одному пiдводились пасажири, ховалися в  теплому
черевi пароплава. Почовгала бабуся з кошиком, побiгли дiвчата, притримуючи
руками кра?  квiтчастих  суконьок.  Лишилися  тiльки  дядьки.  Позастiбали
щiльнiше ватянки, поклали пiд голови клунки, вклалися  на  нiч.  Олег  теж
застебнув верхнi гудзики тенiски, оглянувся на дядькiв. Нi, вони  йому  на
завадi не стануть. Обережно переступив через поручнi, тримаючись  за  них,
спустився позаду палуби вниз. Там стояла  темiнь.  В  блiденькому  променi
лiхтаря гадючився ланцюг, сiрiли якiсь ящики, горбився брезент.  Олег  над
силу одривав вiд помосту ноги. Здавалося, ?х  притягували  знизу  невидимi
велетенськi магнiти. Ось i корма. Намацав ?? руками, зiперся грудьми. Вода
плескала поруч. Помiст пiд ногами тут здригав вiдчутнiше, нiж  на  палубi.
То, мабуть, його тремтiння передалося Олеговi. Вчепiрившись руками в мокру
дошку,  з  жахом  вслухався  в  моторошний  плескiт.  Вiн  все   наростав,
свердлився в вуха, холодив душу. Хлопець вiдхилився, у одча? вiдступив  на
крок. I враз... Пронизливе,  верескливе  жiноче  "ой"  аж  пiдкинуло  його
вгору. Лопiтли-во зашарудiв брезент, щось чорне викучмилось з-пiд нього.
   - Якого тут... - прогудiв басовитий, грiзний голос. Наляканим  котеням,
вмах,  Олег  видряпався  нагору.  Кiлькома   стрибками   перебiг   палубу,
простукотiв по сходах униз i опам'ятався  аж  у  коридорi.  Оглянувся,  чи
нiхто не помiтив його переляку, i заспокiйливо прихилився до  стiни.  Тут,
внизу,  рiвне  гудiння  моторiв,  дрiмотна  теплiнь,  сон.  Попiд  стiнами
машинного вiддiлення -  мiшки  з  картоплею  i  яблуками,  на  них  сплять
колгоспники. Кiлька чоловiк лежить  просто  на  теплiй  вичовганiй  ногами
металевiй пiдлозi. Олег спробував вiдшукати мiсце  й  собi.  Спустився  до
третього класу, але й там на всiх поличках - людськi  тiла,  а  дух  стояв
такий, що вiд  нього  тенькало  в  скронi.  Хлопець  пiднявся  вище.  Олег
пригадав, як колись з батьком вони подорожували по Днiпру, ?хали в  першiм
класi, а там скрiзь - килими, дзеркала, м'якi тапчани, навiть у  коридорi.
Вiн тодi бiгав i вниз, але чомусь не бачив оцих  людей  в  коридорi  i  не
пам'ята?, тiсно чи просторо  було  в  третьому  класi.  Можна  б  i  зараз
пiднятись у перший клас, лягти десь на тапчанi...
   А проженуть? Вже лiпше тут. Врештi, знайшовши  в  куточку  мiсце,  Олег
присiв навпочiпки. Лягти не  зважився,  -  боявся  замарати  бiлу  шовкову
тенiску та новi штани. Але ноги швидко затерпли, тодi хлопець згадав, що в
кишенi у нього -  загорнутi  в  газету  документи.  Йому  повернули  ?х  в
iнститутi. Розмотав газету, пiдiслав i  вже  сiв,  випроставши  ноги.  Так
почувалося  зовсiм  зручно.  Тепло,  затишно.  Хлипав   по   кутках   сон,
заколисаний рiвним гудiнням машин, хлюпала вода за  бортом.  Плескiт  води
нагадав Олегу те, що допiру сталося  на  кормi.  Вiн  нiби  ще  раз  почув
верескливе "ой" i басовите "якого тут" i аж осмiхнувся. Осмiхнувся  i  сам
нестямився з подиву. Що може посмiхатися, може  хоч  на  мить  прихилитись
думкою до чогось iншого. Але так воно було.  I  хлопець  мусив  признатися
собi в тому. Згоряючи з сорому, признався вже i в iншому: вiн би нiколи не
зважився на оте, страшне, це була ,гра з самим собою, з сво?м безволлям  i
безсиллям. Ранiше, розмовляючи в думках з  вичитаними  з  книжок  героями,
почував себе смiливим, сильним. А насправдi  вiн  ось  такий:  безвольний,
нiкчемний, самозакоханий. Вiн хогiн зробити те з помсти. Але й помста  теж
вигадана. Олег не може, не ма? сили зненавидiти Лiлю, вирвати ?? з  серця.
Йому здавалося, вона житиме в ньому довго-довго, може, й усе життя. В його
душi Лiля обiйметься з тихим смутком, але не  з  ненавистю.  Якщо  ж  його
самого зараз стане на щось, то лише на одне: не  вертатися  бiльше  назад.
Вернутися може лише по колючках-образах, на  якi  ступав,  втiкаючи  сюди.
Йому хочеться повернутись. Але не так... Щоб трiщали колючки пiд ногами...
Щоб ?х визбирали тi, хто попiдкладав.
   Щоправда, Олег i зараз не знав, ким i як саме хотiв би повернутися.
   Ранiше, "там", вiн жив чеканням, сподiванням чогось. З року  в  рiк,  з
дня на день  йому  здавалося,  -  ось-ось  ма?  щось  статися,  це  "щось"
призначено тiльки для нього, тiльки йому.
   Хлопець не вiдав,  що  молодiсть  взагалi  прагне  "чогось".  Осмисленi
бажання - напiвбажання, вони не ховають в  собi  незвiданостi  та?мницi  i
солодощiв тривоги.
   При?хати  б  у  рiдне  мiсто  космонавтом,  всесвiтньовiдо-мим  вченим,
полководцем. Його  власна  постать  дво?ться,  тро?ться,  розплива?ться  в
маревi.  Зате  вiн  бачить  iнших.  Тих,   хто   стрiча?   його.   Гримить
мiднодзвонний марш, дощем падають квiти. Вона сто?ть в натовпi, теж трима?
букет. Вона бо?ться звести на нього очi, не осмiлю?ться подати квiти. Його
машина порiвнялась з нею, вiн бачить ??, бачить  сповненi  безнадi?ю  очi,
i... - наказу? загальмувати.
   Вiдтак машина рушила знову, помчала його по хвилях молодого,  глибокого
сну.
   День Олег протинявся по палубi, нiч знову проспав у кутку, а тим  часом
пароплав намотав на лопатi вiдстань, на яку  в  хлопця  вистачило  грошей.
Олег зiйшов на берег пiзнього ранку другого дня.
   Вночi  погода  перемiнилася.  Сонця  було  не   видно,   його   сховали
бруднувато-сизi, сльозливi хмари. Певно, хмари проплакали над  цим  мiстом
всю минулу нiч. Асфальт був мокрим,  тут  i  там  блищали  калюжi.  Мокре,
перемерзле за нiч незнайоме мiсто щулилось пiд  колючими  повiвами  вiтру,
погукувало простудженими голосами  заводських  гудкiв.  Будинки  горнулись
один до одного, сiрi, непривiтнi.  Легко  одягненi  пасажири  -  нiхто  не
сподiвався влiтку на таку холодiнь -  розбiглися  вiд  пароплава  за  одну
мить. Олег теж не  довго  розглядався  на  привокзальнiй  площi,  -  вiтер
нецеремонно залiз йому пiд тенiску, шарудiв там холодною п'ятiрнею, загнав
у зал для чекань. Там хлопець просидiв увесь день. Шкодував, що  так  рано
зiйшов на берег. На пароплавi нiхто не запитував квиткiв, i можна  б  було
про?хати ще двiстi кiлометрiв. А звiдти -  палицею  докинути  до  Патютiв,
села, в якому живе Олегова тiтка. Напочатку вiн не припускав навiть  думки
заявитися до не?. Але тепер... Ще ранком, вигрiбши з кишенi мiдяки,  купив
двiстi  грамiв  дешевого  печива.  Печиво  розтануло  в  ротi,   залишивши
солодкувате, дратiвливе вiдчуття, ?сти  хотiлося  чимдалi  бiльше.  Врештi
Олег зважився. Праву кишеню його штанiв вiдтягував нiж. Складаний  нiж  на
шiсть  лез,  батькiв  подарунок.  Потерпаючи  душею  вiд   свого   першого
комерцiйного заходу, пiдiйшов до чистильника взуття,  похмурого  дядька  з
щiткастими вусами, запитав ламким голосом:
   - Ви не купите?
   Той мовчки повипробував одне по одному леза, пiдкинув ножа на долонi.
   - Руб.
   - Вiн... чотири карбованцi. Чистильник простягнув ножа назад.
   - Ну гаразд... Давайте.
   Вперше Олег вибирав ?жу не до смаку, а щоб було бiльше i ситнiшо?.  Вiн
пообiдав лiверною ковбасою  з  хлiбом.  На  вечiр  трохи  випогодилося,  i
хлопець блукав по мiсту. Нi, до цього мiста вiн би не прирiс душею нiколи.
   Нiч вiн прокуняв на лавцi в залi чекання. А ранок  знову  зустрiв  його
сiрою безнадi?ю. Хлопець тiльки тепер збагнув, якою самотньою може бути  в
гомiнкому свiтi людина. Десь тут, поруч,  i  лихi,  й  добрi  серця,  душi
камiннi i нiжнi. Але кожне з цих людей живе сво?ми радощами  й  турботами.
Не вийдеш же, не гукнеш до них: "Поможiть! Пробi! Я втiк вiд  батька...  В
мене нема? грошей. В отакого здорового, рукатого, мiцного".
   Вiн навiть поглянув на сво? руки, мов на дивину.
   Сидiв на старiм  дерев'янiм  мiстку  бiля  вантажно?  пристанi,  довгою
лозиною перепиняв листочки, палички, котрi плинули мимо нього.  Течiя  тут
була повiльна, спокiйна, але далi вона  наштовхувалась  на  крутий  берег,
шаленiла, закручувала воду в тугу лiйку. Олеговi сплило на думку, що  отак
i  його  спокiйна  житт?ва  течiя  наштовхнулась   на   кручу,   закипiла,
запiнилась, помчала. Йому вже нiколи не поплисти проти води,  не  пристати
до рiдного берега.
   Зненацька, несподiвана й дужа, лягла йому на плече рука.
   - Клю??
   Олег злякано оглянувся. В нього  за  спиною  стояв  високий  бiлобровий
хлопець в бушлатi рiчкового матроса, в кашкетi з кокардою-крабом.  Хлопець
- старший за нього, смаглявий, веселоокий.
   Олег пiдняв лозину.
   - Це я так... В мене й вудки нема?.
   - Я можу дати, - матрос сiв поруч. - Хочеш, махнемо разом по рибу, ох i
мiсце знаю.
   - Я тут... випадково.
   - Та й я ненадовго засiв. Я сам з Ки?ва.
   - З Ки?ва? - не знати чому зрадiв Олег. - I я. На Богуна...
   - Майже сусiди. Червоноармiйська... Ти ж як тут?
   -  Та...  В  гостi...  А  тiтка  на  курорт  ви?хала...  -  Олег  густо
почервонiв: вiн i сам бачив, яка нехитра його брехня. Але,  не  знати  для
чого, низав до не? й другу. - Ще обiкрали дорогою.
   - I таке бува?? Мда-а. Влип ти. -Матрос зиркнув на годинника, пiдвiвся.
- Треба щось придумати. Ходiмо пошама?мо, бо  менi  за  годину  на  вахту.
Тебе, землячок, як звати?
   - Я ?сти не пiду. В мене...
   - Юринда. Ходiмо. Називай мене Джон... Це так нашi моряки...
   - Олег.
   Обiдали в чайнiй. Поки офiцiантка замовляла страви, Джон кудись  ходив.
Повернувшись, дiстав з кишенi  пляшку,  одним  невловимим  рухом  зчиркнув
металевого ковпачка. Наливав пiд столом навпомацки.
   - Дми.
   - Та... Стiльки...
   Олег вже знав смак горiлки. Кiлька разiв, на свято, на iменини в  сво?х
однокласникiв i однокласниць, перш нiж сiсти за столи i розлити в  склянки
ситро, хлопцi збиралися  у  темнiм  чуланi,  i  пластмасова  чарка  прудко
оббiгала  тiсний  круг.  Але  пили  вони  бiльше  для  того,  щоб  дихнути
горiлчаним духом в обличчя комусь  з  дiвчат,  викликати  в  них  подив  i
переляк. Олег же пив ще й тому, щоб  не  смiялися  хлопцi.  А  зараз?..  У
чайнiй, вдень... Але вiн уже й не хлопчак. Та й на кого йому зважати?
   Олег перехилив склянку. Збуряковiв, на очах проступили сльози, але Джон
швиденько налив води, i вiн погасив вогняний клубок, що застряв у горлi. А
потiм кутуляв ковбасу, наштрикуючи виделкою одразу по кiлька кружалець.  В
головi снувався туман, але було йому легко, Джон такий хороший хлопець,  а
в Олега ще не було справжнього друга... А iм'я яке в нього - Джон. "Джон -
пiрат iз "Голландця" - приплелося звiдкись з книги. Хмiльнi  слова  дружби
самi просилися на язик, i вiн не стримував ?х.
   - Чого ж... Ти, видать, теж кореш гарний... - вiдповiв Джон. -  Ми  ось
махнемо разом. Я подав  капiтану  бума-женцiю,  списуюсь  з  його  корита.
Остобiсiв - свиня i бухарик. Заживемо з тобою, як зяблики-чижики.
   Зяблики-чижики, видно, улюблена Джонова примовка.
   - Нам би, менi тобто, тiльки зараз видряпатись. Бачиш, згорiв у мене на
роботi електромотор, тепер при рощотi той мопс вираху? з зарплати. Дулю на
дорогу в кишеню ткне i тютюнцем присипле.
   - Ти ж, мабуть, ненавмисне,  -  пробива?ться  крiзь  хмiль  в  Олеговiй
головi думка. I так йому шкода  цього  хорошого  "кореша".  Якби  мiг  чим
допомогти...
   - Йому що... А не вистачить, може, й зовсiм - у рабство. Не вiдпустить,
тобто до вiдробiтку. От коли б ти допомiг...
   - Я... Чим?
   Джон оглянувся, присунувся ближче разом з стiльцем.
   - ?сть один план. Дiльце не шухерне i  калимне.  На  пристанi.  Ми  тут
ненадовго... День, два, i - фюiть...
   Олег дивився в круглi, пташинi очi Джона, ловив у них неясну  небезпеку
для себе, вiдчував, як кожне Джонове  слово  зав'язу?  нового  вузлика  на
якiйсь, не видимiй йому поки що, сiтi, i не знав, як уникнути  ??.  Просто
встати i пiти?
   - Яке дiльце? - запитав, хоч вже майже догадувався. Джон прихилився  ще
ближче.
   - Вiд пристанi вгору -  сходи,  вони  огородженi  металевими  перилами.
Бачив? От. Пiдходиш з того  боку,  од  складiв,  береш  у  якогось  пiжона
чемоданчика й рвеш кiгтi, тобто жмеш за  пакгауз.  Поки  вiн  гикне,  поки
перелiзе... Нi, нi, чемоданчика береш не ти, -  притиснув  рукою  тремтяче
Олегове колiно.  -  Ти  тiльки  кричатимеш.  Неначе  в  тебе  вже  стирили
чемодана. Та його ж i вкрали насправдi?-Джоновi  очi  дивилися  непорушне,
але в них гойдалися холоднi каламутнi хвилi. Навiть Олег,  який  у  сво?му
життi ще не розгадав жодних очей, зрозумiв - хвилi тi топлять  жорстоко  i
тихо, без плескоту. - До тебе прибiжить лягаш, а цього вiд  ?х  тупостi  й
вимага?ться. Бо вiн з того боку стримить. Треба, щоб там його не було. Ну,
складе актика... Бачиш, робота в тебе аристократична... Пс-с... -  крутнув
вiн бiлками, бо до них саме пiдiйшла офiцiантка.
   Джон розрахувався, вони вийшли на вулицю.
   - А шкуру - на двох.
   Страх вже майже зовсiм остудив Олеговi голову, вивiяв хмiль. Вiн  стояв
пiд акацi?ю, обривав по одному дрiбнi жовтi листочки, кидав пiд ноги. Язик
йому нiби скам'янiв, руки тремтiли.
   - Я... не зумiю... - врештi здобувся на мову. - Ще нiколи...
   - Кричати не зумi?ш? Го-го! Мабуть же, в шкiльному драматичному  гуртку
грав? Ти й ножика спочатку не вмiв продати, а прикрутило...
   - Ножик... Мiй. - Олег дивився в  непорушнi  круглi  Джоновi  очi,  очi
нiчного птаха, i душа його звивалася в безжальних сталевих кiгтях  страху.
Ще мить, i вони роздавлять ??. - Олеговi прикро i гидко за свiй  страх,  i
нiчого не може з собою вдiяти. Врештi, зiбравши во?дино всю волю, рвонувся
душею.
   - Не буду!
   Дво?  чоловiкiв,  що  саме  проходили  неподалiк,  подивились  на  них,
зглянулись помiж собою i пiшли швидше.
   - Пс-с, - прошипiв Джон, - чикi-рiкi. З крапочкою. Не будеш! А за  обiд
менi заплатиш чим? Скидай бюстгальтер, - смикнув за тенiску.
   Олег злякався. Як йому залишитися без тенiски? Тодi вiн не зможе навiть
вийти на вулицю.
   - Я заплачу. Зароблю десь...
   - За одну нiч? Менi на ранок треба грошi. Хiба пiдеш наймешся до лягаша
в помiч! Обгавкуватимеш. Тiльки це не легше. Ну, до завтра. Дивись же -  о
восьмiй ранку. На долар.
   Олег не встиг отямитись, як  Джон  тицьнув  йому  в  долоню  металевого
карбованця, м'якою, скрадливою ходою  почимчикував  через  площу.  Хлопець
дивився йому вслiд осклянiлими очима. Долоню  йому  пропiкав  карбованець,
страшна печатка майбутнього злочину, груди все так же  стискувало  холодне
кiльце. Вiн не знав, як скинути його.
   "Долара" в цей вечiр хлопець на шамовку не потратив. I ще щось  давило,
пригнiчувало Олега. Вiн не стiльки дiйшов думкою, скiльки вiдчував,  як  в
оцi кiлька  днiв  надкололось,  надщербилось  щось  у  його  душi,  тонке,
красиве,  вилiплене,  виплекане  ним  ранiше.  Вiн  гадав  -  воно  мiцне,
справдешн?, а воно виявилось крихким, iграшковим.
   Всю нiч  Олег  кидався  в  примарнiм  снi,  пробуджувався  через  кожнi
годину-пiвтори.  Йому  наснився  мiлiцiонер   -   велетень,   вiн   стояв,
розставивши ноги, а помiж них проходили  пасажири.  Мiлiцiонер  тримав  на
руках його, Олега, заколисував, мов маленького, примовляючи: "Хочеш долар?
Ну ж, не плач, не плач, а то вiддам он  йому",  -  i  вказував  пучкою  на
величезне кругле пташине око, котре поблискувало на  фронтонi  вокзалу  на
тому мiсцi, де мав висiти годинник. А десь з опiвночi сон  вiдлетiв  геть.
Мабуть, вiн полинув шукати затишнiшого мiсця, лiпшого притулку, де люди не
жахатимуться самi й не полохатимуть його. Либонь, Олег не спав ще й  тому,
що боявся, аби його не пробудила на виковзанiй  пасажирами  лавi  фатальна
восьма година. Вiн не збирався зустрiти ?? тут. I коли годинник  на  стiнi
хрипко вiдрахував  шiсть  разiв,  схопився  з  лави,  вибiг  з  застояного
електричного присмерку в холодне, дзвiнке передрання. Гнаним  пiдстреленим
звiром кружляв по мiсту: глухими завулками,  вуличками,  обминаючи  широкi
проспекти й бульвари. Холод пронизував його тисячами колючих  голочок,  не
давав уповiльнити ходу. "А що, коли пiти на залiзничний вокзал?  -  раптом
зблиснуло в його головi. Вiн аж здивувався, чому  не  додумався  до  цього
ранiше. -  Звiдти  й  до  тiтки  можна  до?хати.  I,  мабуть,  легше,  нiж
пароплавом... А лiпше повантажу день-два на вокзалi, зароблю на дорогу".
   Зморений  страхом,  безсонням  i  холодом,   Олег   заснув,   тiльки-но
доторкнувся щокою до  дубового  поручня  станцiйного  ослона.  Заходили  й
виходили пасажири,  потiм  ?х  випроводжали  до  сусiднього  залу,  -  тут
прибирали примiщення, - вiн не чув того.
   Добра тiтка з мiтлою, поторсавши його за руку, не стала  добуджуватись.
"Мабуть, студент. Бач, зморився, сердешний. Як там мiй?.."  -  зiтхнула  i
пiшла далi.
   ...Але вiд цього штурхана Олег пробудився  враз.  Потер  забите  мiсце,
клiпнув  повiками  i...  -  вiдсахнувся.  Перед  ним  м  яко  розхитувався
взад-вперед на кривих ногах Джон. Вiн не погрожував, не стискував  кулаки,
але поглядом сво?м щiльно притиснув хлопця до спинки  ослона,  нанизав  на
нього, немов на вила, Олегову душу. Олег трiпнувся,  прошепотiв  у  вiдча?
лише пiвслова.
   - Та!..
   - А чого не "ма?" Пiшли, зяблики-чижики, поговоримо.
   Джон не оглядався. Вiн був певен, що Олег iде за ним. Ступав м'яко,  на
п'яти, немов готувався розпочати веселий танок.

   * * *

   Сплять будинки, немов люди з розплющеними очима, сплять вулицi,  вiльно
розпластавшись  помiж  горбiв,  сплять  трамва?,  дрiма?  на  однiй   нозi
старезний каштан у скверi, безсило зроняючи колючi плоди.  Помiж  холодних
стiн - тисячi теплих зiтхань. Мiсто зiтха? мiльйонпогрудо, марить увi снi.
Воно  обсноване  снами,  мов  одинока  степова  груша   "бабиним   лiтом":
голубливими, болючими, звабливими. На  високих  пучках  антен,  на  тонких
дротах повисли марення iнших мiст, ?хнi музичнi зiтхання. По замурованих в
камiнь жилах ледь-ледь пульсу? приснула кров.
   Десь далеко - тихе гудiння, металевий дзвякiт. В  клiтини-комори  мiста
люди завозять ?жу, мiсто  прокинеться  ранком,  проковтне  ??,  стурбовано
побiжить в гомiнливий день.
   Прокiп Гордiйович ловить себе на отакiй лiкарськiй грубостi,  вiдходить
од вiкна. Так, кожна людина - це  теж  лише  клiтина  одного  органiзму  -
людства. Але лiкар зна?: коли болить одна  клiтина,  то  треба  прослухати
весь органiзм. Все це так. Але це не приносить заспоко?ння. Холод стомлено
опуска?ться в крiсло. Йому не спиться. Думка те й знай верта?ться туди, до
перших синових гонiв, бреде полем, обмина? засохлi будяки, вiдшуку? зеленi
обнiжки. Чомусь забулося все прикре, лишилося тiльки радiсне, веселе.
   ...Перше осмислене бажання, перше невдоволення, висловлене невiдомо  де
позиченим словом. Олежив вовтузиться пiд рукою, йому  тiсно,  вiн  все  не
вмоститься. "Посунься, бюрократ".
   "Олежку, пiди вмийся. Цуня в тьотi й та чистiша за тебе".
   "А Цуня, тату, така чиста, як ти?"
   "Я тобi сказав - нема? часу... Ти, врештi, вiдчепишся? Стань у  куток".
- "Бач, полагодити лiтака часу нема?, а поставити в куток Олежика - ?".
   "Ото твоя мама, хлопичку?
   - У мене нема? мами.
   - А де ж вона?
   - По?хала за море. В мене ? тато.
   - Ти любиш свого тата?
   - Його всi люблять. Вiн начальник. Ви його теж полюбите".
   "А може, й це будяки, - дума? Прокiп Гордiйович. - Може, ти  просто  не
вмiв розпiзнати? Ти милувався, ти  тiшився  синовими  вигадками  i  навiть
бешкетами. Мовляв, нехай, дитинство бува? тiльки раз. Але ж ти  не  вельми
потурав йому? Ти вчив ставати  грудьми  проти  вiтру,  майже  кожного  дня
нагадував йому, що в свiтi опрiч сонця ? й хмари, ? лiд. I отi злi слова -
не його.
   I все ж ти несправедливий до нього. Ти  нiколи  не  сказав  йому  всi??
правди. А чи мав право сказати ???"
   Ця думка стука? в серце, тривожить знову й знову.
   "Ти навiть не спромiгся знайти для сина розради, поговорити в тяжку для
нього мить. Ти повинен написати йому. Звичайно, вiн по?хав до Килини. Отой
хлопець з дев'ятого класу говорив, що бачив, як Олег брав у касi квитка.
   От ти вже й  бо?шся,  що  твiй  син  загубиться  в  широкiм  свiтi.  Не
загубиться, не пропаде. Ще й  прокладе  свою,  власну  борозну,  якщо  вiн
справжня людина".
   Прокiп Гордiйович нiколи не намагався нав'язати синовi свою волю. Хоч i
був радий, коли синовi бажання збiгалися з  його.  Вiн  пiдводив  його  до
рiшень. Олеговi самому доведеться будувати життя.  Краще  або  гiрше,  нiж
вiн. Тiльки не так само. Бо це - неможливо. Вiн,  батько,  сподiватиметься
на краще. Бо краща? саме життя.
   "А може, Олег купував квитка в iнший кiнець? - несподiвано зрина? новий
здогад. - Може, вiн по?хав до матерi? Адже ж казав: "I про маму ти менi не
так..." Туди теж можна добутися пароплавом.
   Завтра напишу i Килинi, i сво?й колишнiй дружинi".



   РОЗДIЛ П'ЯТИЙ

   По?зд  вже  пiдбiгав  до  станцi?.  Бiлан  дiстав  з  полицi   саквояж,
попрощався з сусiдкою.  Знайомство  ?хн?  короткочасне,  вагонне,  а  йому
чомусь шкода розлучатись. Вона ще молода, гарна... приступна. Здавалося б,
звичайнi дорожнi послуги, але  в  не?  вони  сповненi  тонко?  iнтимностi,
невимушеностi.  Якщо  напроситися  на  домашнiй  чай,  жiнка,  мабуть,  не
вiдмовить.
   Олександр Кiндратович ловить себе на такiй думцi i рiшуче  береться  за
ручку саквояжа. Його  кортить  переступити  межу  вагонного  знайомства  i
водночас стриму? щось. Страх? Так. Ще дiзна?ться хто. Поряднiсть?  Либонь.
Вiн любить дружину. Його завше ставлять у  приклад  молодим  подружжям.  I
гордиться тим. Звичайно, вiн не винуватий, що на  свiтi  стiльки  струнких
нiг i вабливих вуст.
   "Отак помреш,  вiдаючи  лише  однi",  -  кепку?  над  собою.  Щоправда,
Олександр Кiндратович знав i iншi. Ще до одруження. I однi  -  пiзнiше,  в
вiйну. Але то - не легковажне знайомство. Олександр  Кiндратович  працював
тодi хiрургом головного партизанського госпiталю. Його  перевели  туди  за
власним клопотанням з хiрургiчно? клiнiки. Вiн iшов  назустрiч  небезпецi,
назустрiч труднощам. Вiн не лицемiр. Знав i те, скiльки важитимуть потiм у
його життi вписанi в бiографiю два  слова  "партизанський  хiрург".  Двiчi
лiтав за лiнiю фронту. Так, вiн боявся.  Боявся,  що  випадковий  шматочок
металу може перетнути всi його надi?, всi зусилля -  життя.  Але  вiн  мав
силу здолати страх. За другим разом вивiз з чернiгiвських  лiсiв  поранену
медичну сестру. Потiм вона стала операцiйною сестрою.
   Олександр Кiндратович не знав, де його  дружина.  До  нього  докотилася
чутка, що ешелон, в якому вона евакуювалася, розбомбили пiд Бахмачем.  Вже
аж в кiнцi вiйни його знайшов Тонин лист. Вони зустрiлися з Тонею в Ки?вi,
але ще довго Бiлан слав у Москву листи. Аж поки випадок не  вклав  один  з
них в руки Тонi. "Так, я приховав, я не  хотiв  завдавати  тобi  болю",  -
сказав тодi. Вона не жбурляла йому в розпуцi образ, не плакала,  не  пiшла
вiд нього. Але з того часу щось надломилося  в  ?хньому  життi.  Олександр
Кiндратович не зiзна?ться навiть собi -  вiн  нiби  трiшки-трiшки  бо?ться
Тонi. Нi, вiн не скаржиться на не?. Вiн ?й завдячу?  й  домашнiм  споко?м,
розрадою, i навiть... не  одним  службовим  кроком.  Тоня-не  промiнь,  не
прожектор, вона - м'яка кiмнатна люстра. Але хiба не  в  затишному  свiтлi
люстри визрiвають справжнi думки! З Тонею прожив щасно.
   Згадка про дружину сповню? Олександра Кiндратовича при?мною бентегою. I
то, мабуть, треба мати не змiлiле  серце  -  бентежити  все  життя.  Вона,
напевно, чека?; вiн подзвонив ?й учора, одразу  ж  по  закриттi  конгресу.
За?де додому, а потiм - в клiнiку.
   А може, спочатку в клiнiку, щоб не розчахувати навпiл дня? Мабуть, так.
   - Ну, як тут?  -  запитав  пiсля  звичних  вiтань,  коли  залишилися  в
кабiнетi вдвох з завiдуючим вiддiленням. Хоч по очах вже прочитав:  нiчого
не сталося. - Ех, не вдалося менi з  вами  вiдкрити  полювання.  З  пухом,
пером вернулися? Дiтки як? Стрибають?
   Завiдуючий вiдповiв одразу  на  всi  запитання.  Легко  йому  i  вiльно
почува?ться з Бiланом. Адже професор завжди поцiкавиться здоров'ям  дiтей,
розрадить; i в роботi з ним не потерпа?ш  з  страху:  на  такий  авторитет
можна зiпертися.
   - Хворих ?де багато. Здебiльшого хронiчний порок. Куди ж ?х усiх...
   - Я не сторукий... На цьому тижнi прооперу?мо вчителя i  оту  дiвчинку.
То - цiкавий випадок, можна сказати, не вiдомий ранiше. Готуйте.
   - Наш консультант, Гудов, все ще не написав висновку.  Каже,  ??  треба
лiкувати терапi?ю.
   Олександр  Кiндратович  замислено  дивився  в  вiкно,   розв'язував   i
зав'язував шнурок вишивано? сорочки.
   - Гудов... Гарбузова каша... - туго затягнув вузлика. - Я попрошу,  щоб
замiнили консультанта. А поки  що  проконсульту?  Скачок.  Дiвчинка  нехай
напише... Два рядки. Тiльки, - насварився пальцем, - ви там - делiкатно, з
тактом.
   Завiдуючий пiдвiв голову, несмiливо поглянув на професора. В його  очах
метнувся вогник змiшаного з страхом здивування.
   - Вона... Неповнолiтня, - опустив погляд.
   - Хiба на нас менша вiдповiдальнiсть за неповнолiтнiх? - Бiлан  хвилину
помовчав, вiдтак, без будь-якого зв'язку: -Холод не приходив?
   Олександр Кiндратович просто не признавався собi - ця  думка  в'язалася
прикро з усiм, про що говорили допiру. Вона повисла над iншими,  пiдiм'яла
?х пiд себе. "Либонь, Прокiп просто хотiв  насторожити  мене.  Не  буде  ж
вiн..."
   - Я й не пустив би його без вас, - чомусь ображено вiдповiв завiдуючий.
   - Як це не пустили? Ви навiть не ма?те права... - розсердився професор.
-У вас усе?
   - Збори сьогоднi... Про Сича... Ви не залишитесь?
   - Що ви, для чого? Самi вже... - На його чоло болiсно набiгли  зморшки.
Бiлан потер чоло рукою, немов намагаючись розправити ?х. - Самi...  Я,  ви
зна?те... Не люблю такого. Але ж, щоб... Ми не повиннi забувати: Сич  член
нашого колективу. Людянiсть, людянiсть... Може, його в районну?
   Вiн  уникав  таких  справ.  Всiлякi,  як  ?х  називають,  органiзацiйнi
висновки про пiдлеглих били по його нервах. Вiн завше, коли це було можна,
намагався уникнути ?х.
   Завiдуючий не вiдповiв. Вiн мулявся ще одною новиною, але  поки  що  не
знав, при?мною чи непри?мною буде вона для професора. Вiн  умисне  залишив
?? на кiнець, щоб - коли вже поговорять про все.
   - В нас тут... Як би: сенсацiя, чи що. Свiтили ви свiчку  в  Москвi,  а
грiш знайдено тут. Мазур його в кулацi трима?. Правда,  в  наш  вiк  таких
грошей знаходили немало. А потiм розглядали вдень, i виявлялося,  що  вони
не золотi, а мiднi. Алхiмi?ю чи знахарством менi це нове вiдкриття  пахне.
Розпитував я Мазура - не каже нiчого. А може...
   В Олександра Кiндратовича щось тенькнуло  пiд  серцем.  Аспiрант  ?вген
Мазур - його асистент  по  лабораторi?.  Вiв  планову  роботу,  вона  була
частиною в комплексi дослiдiв, задуманих професором. Говорили, немов Мазур
мороку? ще над чимось. Так, Бiлан пригаду?. Мазур ма? й  сво?  пiддослiднi
кролi  та  морськi  свинки.  Зда?ться,  купив  на  власнi  грошi.  Його  й
прозивають в лабораторi? знахарем. Мабуть, це вигадка,  -  буцiм  Мазурова
мати знахарю? десь на селi.  В  ньому  самому  -  анi  крихти  знахарсько?
та?мничостi чи забобону. Скорiше, навпаки. Свiт i  людину  вiн  склада?  i
розклада?, мов металевий конструктор. Але ж... Якщо вiн щось  вiдкрив,  то
тiльки те, що шукали разом.
   - Ну й що вiн?
   Завiдуючий вловив легку, негiрку iронiю.
   - Якусь сироватку... - вiдповiв улад. - Чудодiйний бальзам.  А  в  нас,
зна?те, чутки поширюються швидше, нiж вiстi по радiо. Хворi валом  валять,
хоч вартового на воротях станови. Та й то... Вiн усiм мов Iсус Христос: по
каламарчику, по четвертинцi...
   Олександр Кiндратович i далi прикривався безтурботнiстю,  але  хробачок
неспокою смоктав його. Професор вже знав: вiн не заспоко?ться  доти,  доки
не впевниться сам. Це нiби остюк за комiром: дряпатиме, поки  не  викинеш.
Спуститься собi вниз? Нi, так не можна. Та й не поговорить вiн там.
   - Нехай Мазур пiдiйде сюди. Нi, лiпше в двiр, до машини. Я зараз ?ду.
   Але йому не привелося по?хати одразу. До кабiнету, в  халатi  наопашки,
зайшов високий, повний чоловiк, з прим'ятою  рiдкою  чуприною,  втомленим,
сердитим обличчям. Як йому  вдалося  обминути  чергового  лiкаря,  де  вiн
роздобув халата - невiдомо. Мабуть, взяв за  двадцять-тридцять  копiйок  у
тимчасове користування в яко?сь санiтарки.
   - Консультацiйний день у мене завтра, - спробував зупинити його  Бiлан.
Але чоловiк не зважив на його слова.
   - Брехали - нема?, - гукнув  вiн  ще  з  порога,  мабуть,  навмисне  не
причиняючи дверей... - Доки нас по задвiрках ганятимуть.  Ось  я  вже  два
тижнi, за вiсiмсот кiлометрiв при?хав...
   - Не можемо ж ми всiх одразу... -  Олександровi  Кiндратовичу  й  шкода
цього чоловiка, й досада на нього. - Чого ж поспiшили...
   - Хiба я сам... Прочитав у газетi, написав, а менi ось  цього  папiрця.
Це ж ваша закарлюка?
   Закарлюка та не Бiланова. Пiдписав папiрця хтось з асистентiв. Але  хто
ж сподiвався на таке. Вiдписували всiм, гадали, при?де з десяти один.  Ну,
нехай дво?...
   - Звiльниться мiсце, обстежимо...
   - В мене вже... На готель нема?.
   Олександр Кiндратович потер щоку,  поморщився.  Вiн  навiть  поголитися
забув сьогоднi. Зараз би оце - в ванну, пiрнути в м'яку пiжаму...
   - Зачекайте ще днiв зо три. А це ось... - Дiстав з кишенi два  новенькi
шелестливi папiрцi, поклав на край столу, швидко вийшов з кабiнету.
   ?вген Мазур вже чекав у дворi,  сперечався  про  щось  з  шофером  бiля
пiднятого капота.
   "Коли  б  можна  видивитись  душу,  як  мотор,  -   подумав   Олександр
Кiндратович.  Передчував  важку,  втомливу  розмову.  Та   ще,   може,   й
непотрiбну. - Нащо вiн менi?.."
   Але всупереч цим думкам прочинив дверцi, кинув пiд задн? скло капелюха.
   - Сiдайте. - I вже коли машина м'яко зашурхотiла шинами вниз: - Маю  до
вас справу. Та й вам, мабуть, кортить довiдатись, якi козирi викладали  на
конгреський стiл нашi колеги.
   Мазур примружив вузькi, монгольського прорiзу очi, покрутив ручку скла.
   - Нема? там козирiв. Тi ж шiстки та вiсiмки, що й десять рокiв тому.
   Чорний, гостроокий, мiцний, вiн вельми скидався на монгола чи татарина.
А може, й справдi в далекiй давнинi промчав з синьоокою укра?нкою в  сiдлi
Диким полем татарин? А потiм,  темно?  полохливо?  ночi,  втiкала  вона  з
турецько? неволi, кутаючи в волохату кошму вузькооке татарченя.
   ?вген не подивував, що саме його закликав до  себе  професор.  Вiн  вже
наперед перебiг думкою розмову i тепер сидiв спокiйний, навiть байдужий.
   Мазур таки нiколи не вiрив,  що  ?хня  лабораторiя  може  щось  реально
знайти. А коли б  експерименти  й  привели  до  чого...  Знайшов  би  вiн,
професор Олександр Кiндратович Бiлан. Звичайно, аспiрант Мазур без зайвого
клопоту захистив би кандидатську дисертацiю. Та  й  вже.  Бiлан  призначив
усiм ?м обсмоктувати кiстки курки,  яку  називають  наукою,  ?хнi  теми  -
часточки його теми. Щоправда, так ведеться не тiльки в них.
   - Ви що, не вiрите в людей... В людський генiй?..
   - Людський генiй дi? за найелементарнiшим принципом: розумна голова, та
дурневi попалася, - голос у ?вгена вiльний,  незалежний,  як  незалежнi  i
його думки. - Люди самi  множать  хвороби.  Iнтенсивнiсть  радiоактивностi
зросла шалено, а вiдповiдно i  бiльша?  хворих.  Я  сам  перевiряв  ??  на
дощових опадах.
   - Один вчений намагався на конгресi  довести,  буцiм  рак  -  природний
процес. Мовляв, колись регулювався рiст  людськостi  через  чуму,  холеру,
тепер - через рак. Скрутять його, а тим часом ще  посилиться  радiацiя.  В
процесi пристосування до не? виживатимуть найсильнiшi... Але  якщо  навiть
так, - мовив по паузi, - ми, лiкарi, мусимо обiгнати цi процеси. Я чув, ви
прийшли до певного результату. Так що нашi дослiди зрушились?
   Запитання прозвучало тихо, нiби аж несмiливо. Олександр Кiндратович сам
вiдчув це. I аж розгнiвався на себе.
   Чому вiн поводить себе так? Неначе хлопчак. Чому не запитав, як  мусить
керiвник запитати звiт у свого помiчника. Мазура взяв до  себе  на  роботу
вiн i показав цiль, дав у руки рушницю...
   - Якi елементи ви замiнили в кiльцi? - голос його дзвякнув рiшучiстю.
   - Я?.. -Мазур дивився в  щiлини  очей,  немов  у  прицiльнi  планки.  -
Професоре. Щоб не було промiж  нас  непорозумiнь...  Тему,  ви  зна?те,  я
виконував. Але працював i осiбне. I  ще  одне...  Може,  комусь  видасться
сьогоднi божевiльним, навiть крамольним.  Весь  наш  рiд  лiкував  травами
людей. Всiлякi хвороби. Рак - теж. Я видобув  синтетичним  способом  деякi
елементи. I сво? додав до них.
   - Якi ж?..
   Це питання мало вирiшити все.
   - Всiлякi, ?х близько тридцяти. Iпритнi, якi в нас у лабораторi?,  теж.
Тiльки в iнших сполуках.
   Нi, Олександр Кiндратович не збирався випитувати. Вiн не вельми вiрив i
в Мазурiв засiб. Але ж... Хiба не образливо? Справедливо казав  Холод  про
алхiмiкiв. Кумедно й гiрко дивитися на них в наш час. Та й хто, як не вiн,
професор, може лiпше побачити, чи ? щось  в  отiй  алхiмiч-нiй  сироватцi!
Гнiв мiшався з образою, вони клекотiли, просмоктувались назовнi. В словах,
в iнтонацiях, в поглядi. Немов струмочки крiзь греблю: не пуска?, загачу?,
а вони пробиваються знову. Але йому вдалося запакувати ?х. Гарний  мав  би
вигляд перед цим хлопчиськом!
   - При?хали. То вас не цiкавлять i матерiали конгресу?
   - Чому ж. Був би вельми вдячний...
   - Зайдiмо, я вiдберу.
   ?х зустрiчало одразу двi господинi: старша й молодша.
   - Знайомтесь... Це мiй колега з лабораторi?.
   - Лiля.
   Дiвчина прикусила в посмiшцi губку. Вони вже були знайомi. Цей  хлопець
колись проводив ?? вiд iнституту. Вона пам'ята? - вiн  ще  глузував  з  ??
"зозулясто?" сумочки. Хлопець - гарний  на  взiр,  тiльки  трохи  низький.
Причепливий, але не нахабний.
   - Мазур, ?вген!
   Аж тепер в очах дiвчини спалахнули вогники  цiкавостi.  Це  прiзвище  в
останнi днi влiтало ?й у вуха з десяток разiв. В  лiкарнi  воно  зараз  на
вустах у всiх: вiд професора до сторожа. "Чи справдешн? його вiдкриття?  -
ще раз пильно поглянула на хлопця дiвчина. - Якщо так,  тодi  цей  хлопець
пiднiметься над всiма, мов хмарочос над хатками". Пiд тим  поглядом  ?вген
опустив очi, потягнув  за  короткий  кiнець  галстука.  "А  вона  тодi  не
сказала, хто ?? батько", - подумав чомусь радiсно.
   Коли вони з Бiланом неквапливо  пiднiмалися  по  сходах,  ?вген  твердо
поклав собi: взяти папери i мерщiй податися геть. Тепер же був  би  радий,
якби його затримали тут, шукав яко?сь зачiпки й не знаходив.
   - Ви тiльки з ним обережно. А то цей чоловiк може вас налякати, що й не
заснете,   -   несамохiть   прийшов   на   помiч   професор,    жартiвливо
вiдрекомендовуючи  його  матерi  й  дочцi.  -  Це  наш  новiтнiй   вчений,
синтетичного складу душi. Не визна? нi жiноцтва, нi музики -  нiчого.  Вiн
взагалi каже, що людина - це дерев'яна лялька, а свiт - шворка, котра його
смика.
   - Як це? - засмiялась Лiля. - Ви сiдайте.
   - Олександр Кiндратович,  звичайно,  жарту?.  Хоч  водночас  зараз  вiн
сказав дуже влучно. Людина й справдi гада?, нiби сама припасувала  шворку.
Ми зна?мо  пряму,  спiраль,  круг.  I  хочемо  ними  пояснити  свiт;  свiт
безкiнечно малий i безкiнечно великий.  Але  всi  нашi  закони  -  умовнi,
середнi, ми ?х вигадали самi. - ?вген бачив, що його слухають з цiкавiстю,
до того ж це давало йому можливiсть довше залишатись у цiй квартирi, i вiн
гарячково розвивав свою теорiю. - Ми сприйма?мо тепло i холод,  а  не  рух
молекул чи ще глибшi рухи, котрих i не зна?мо, ми беремо рух i  спокiй,  а
не трет? чи четверте, не вiдоме нам. Евклiд бачив плоскою землю i винайшов
площинну геометрiю. Тi, хто збагнув, що вона кругла,  знайшли  просторову.
Тобто  свiт  не  такий,  як  ми  його  бачимо  на  певних  вiдтинках,  вiн
розвива?ться за зовсiм iншими  законами.  А  ми  хочемо  пояснити  його  з
вiдтинкiв, з наших середнiх законiв, придатних лише для практичних потреб.
   ?вген знав майже всi новiтнi вiдкриття. Вiн i  сам  спробував  осягнути
мисленим  зором  свiт,  проникнути,  по-сво?му  розшифрувати  деякi   його
та?мницi. I те, що осягнув, злякало його. Свiт!  Яка  в  ньому  прича?лася
сила. Малесенький шматочок землi, нiкчемна грудка пiд ногами  пiшохода,  а
вона всесильна. Деякi люди гадають,  нiби  ця  грудка  мертва,  нiби  вони
пiдкорили ??. А вона просто не вiдчува? ?х на  собi.  Людство  -  часточка
великого, нескiнченного цiлого. Як колись писав Омар Хайям:
   Сiяли зорi людям - споконвiк, Текли дугою зорi - споконвiк,
   У грудцi сiрiй роздушив ногою Ти, може, око юне, чоловiк.
   Наше, людське життя, всього лиш кiлька сторiнок у великiй книзi  життя.
Початок, середина, кiнець книги? Але як по кiлькох сторiнках вiдгадати всю
книгу, коли вона безкiнечна й неповторна?
   - Хiба не людина зробила ракету? - заохочу? Лiля.
   - Людина зробила ракету, але не може ще виробити на всiй землi  стiльки
хлiба, щоб не гинути з голоду. Сам по собi науковий  прогрес  -  дишель  в
руках суспiльних сил. Ви зна?те, на землi щороку близько сорока  мiльйонiв
чоловiк вмира? з  голоду.  Ракета...  Але  ж  i  бомба...  Людину  трусять
протирiччя, мов вiтер грушу. В цiй  двоногiй  машинi  таки  не  всi  гайки
загвинченi вiрно. Сталева електронна машина буде точнiшою, вона  переросте
свою модель...
   ?вгеновi подобалось страхати Лiлю. Мабуть, ?й не  все  зрозумiло?  I...
нехай... Вона так кумедно водить очицями, сурмонить брiвки...
   - В природi все прагне свого первiсного стану... Так  говорить  другий,
основний закон термодинамiки, - ?вген трохи перекручував,  але  хiба  Лiля
зна? тi закони. - Сонце i всi  тiла  -  вiддати  свою  енергiю,  дерево  -
вирости   й   зотлiти...   Тобто   органiзована   матерiя   прагне   стати
неорганiзованою. Тiльки людина йде наперекiр йому: вибира? шматочки  радiю
i ку? бомбу, копа? пiсок та глину i лiпить цеглу. Вона йде навпроти течi?.
А для чого? Може,  для  того,  щоб  одним  разом  прийти  знову  до  свого
первiсного стану.
   Бiлан вiдiбрав папери,  склав  у  папку.  ?вген  довго  перегортав  ?х,
забарно зав'язував шнурочки на папцi. Вiдтак пiдвiвся. Розумiв:  Олександр
Кiндратович з дороги, вiн, ?вген, зараз тут зайвий.
   - Тату, ви йдете куди-небудь з мамою? - запитала в цю хвилину Лiля.
   - А що хiба?
   - Тут два квитки на концерт до фiлармонi?, ?х ще вчора прислали.
   - Мабуть, нi...
   - Пропали квитки... - зiтхнула Лiля. - А концерт  хороший.  Симфонiчний
оркестр... Самiй не хочеться йти. Може, ви бажа?те? - звела на ?вгена очi.
   Пропозицiя несподiвана, але щира.
   - Я... Якщо Олександр Кiндратович... Симфонiчну музику страшенно...
   - Тодi  зачекайте  хвильку,  я  тiльки  одягнуся.  Лiля  крутнулася  на
каблуках,  вибiгла  в  сусiдню  кiмнату.  Вона  вдала,  буцiм  не   бачить
материного осудливого погляду.
   - Ви любите симфонiю? - запитала дiвчина, коли вони вийшли  на  вулицю.
Вона вже прочитала в Мазурових очах вiдповiдь i казала далi:
   -Я, признатися, не дуже.
   - Я вiд не? повiльно глухну.
   Обо? реготали, аж прохожi здивовано оглядалися на них.
   - А ви гра?те самi на чому-небудь?
   - Колись давно грав на гребенi. Ви  не  зна?те,  що  це  таке?  Один  з
iнструментiв прядильного ремесла. Мо? концерти залюбки  слухала  сусiдська
дiвчина Надя. А потiм вона пiдросла, i ?й бiльше подобалась  гармонiя.  На
нiй грав мiй двоюрiдний брат. Я ж не захотiв переквалiфiковуватись. Тодi ж
майже iнту?тивно зрозумiв, що всяке мистецтво - пристосування до  людських
смакiв. А пiзнiше впевнився: до Вищого Людського  Смаку.  Бо  iнакще  воно
було б непотрiбним.
   - Тодi не дамо  йому  сьогоднi  пристосуватись  до  нас,  -  зi  смiхом
вiдказала Лiля.
   Вони пiшли тисячолiтньою вулицею, туди, куди ходили i  ?хнi  далекi  та
близькi предки, до Днiпра, на кручi. Вся фiлософiя вивiтрилася ?вгеновi  з
голови,  вона  на  той  час  видавалася  мiзерною   й   нiкчемною.   Перед
вуглинами-очима, перед срiбноголосим смiхом, яким  можна  впитися  бiльше,
нiж тисячолiтнiм вином i вiршами.
   - Ви справдi отак про все дума?те? - У Лiлi в очах - лукавi пломiнцi. -
Хiба можна таке про людей. Нас вчили в школi,  що  Людина  -  це...  Ви  ж
зна?те, як у Горького.
   - А хто вчив - люди. Самi себе возвеличу?мо. Вся  справа  в  тому,  хто
захоплю? владу. На землi ?? захопили ми i встановили  свiй  диктат.  А  ще
треба подивитись... Амеба живе за законами логiки? Так, вже  хоча  б'тому,
що живе. Добува? ?жу, множиться. А скiльки  нелогiчного  робить  на  землi
людина? От коли б нас i амеб судила третя площина...
   -Амеби теж плавають парами? - зненацька  примружилась  Лiля,  i  ?вген,
спантеличений, опустив погляд. Лiля раптом  засмiялася,  вхопила  його  за
руку. - Побiгли на качелi. Я навiть не пам'ятаю, коли гойдалася...
   ?вген напружувався, аж ноги  здригали  в  колiнах.  Вiтер  бив  Лiлиним
волоссям, мов чайчиним крилом, трiпотiв суконькою, оголюючи  круглi,  тугi
колiна. Мазур чекав, що Лiля ось-ось крикне, запроситься. Але  вона  мiцно
вхопилася руками за дротинки, ще й допомагала розгойдувати човен.
   I човен-вiтровiй злiта? вище, вище, ?вген на мить заплющу? очi, i  йому
зда?ться, нiби вони вже одiрвались од землi, кружляють, обiйнявшись,  самi
на весь свiт.
   Хлопець стрiпу? чубом, проганя? видiння. Човен  уповiльнив  свiй  плин,
лине до не вiдомого ?м обом берега. Лiля  розчепила  пальчики,  поправляла
зачiску. Зненацька не втрималась, пiдковзнулась, впала  просто  на  нього.
?вген - дротини попiд лiктi - притримав ??, упiймав Лiлину руку, притиснув
до грудей. Лiля на мить завмерла, ?? довгi, пухнатi, немов припорошенi  на
кiнцях снiжинками, повiки здригнули, опустились на очi. Та вона  одразу  ж
вивiльнилась, насварилась пальчиком.
   - Чи не багато дозволя? собi органiзована матерiя!
   Човен зупинився.
   В парку вигравали музики, людьми володiв джазовий настрiй.  Вони  плили
на ?? переливи, мов риби на принаду.  На  танцювальний  майданчик  вже  не
протовпитись, там тiснява i неврiвноважений  рух.  До  каси  -  довжелезна
черга.  Звичний  до  грубих  зрiвнянь,  ?вгенiв  мозок  обiйняв  все   те,
викарбував ?дине слово: "Нерестилище".  Але  воно  розтануло  в  наступнiй
митi, i вiн, заполонений нею, потягнув Лiлю за руку. - Давайте  станемо  в
чергу.
   Цього разу довелося здивуватись йому.
   - Для чого? Щоб стерти на  п'ятдесят  копiйок  пiдошви?  Краще  вже  на
асфальтi. Ходiмо он туди.
   Вони купили квитки до кiмнати смiху, куди ?вген теж ходив  хтозна-коли.
Лiля перекривлювала дзеркала,  було  весело,  радiсть  хлюпала  смiхом.  I
тiльки раз,  коли  Лiля  зупинилася  бiля  звичайного,  прямого  дзеркала,
?вгеновi чомусь сплив на думку сьогоднiшнiй  день,  а  з  ним  напливла  i
бентежно-смутна хмара. "Все людське життя в кривому дзеркалi. I мо? теж, -
подумав вiн. - Олександр Кондратович, Лiля... Що буде далi?"
   Вечiр вже зсипав у Днiпро зорi, окутав синiми тiнями старезнi горби,  i
вони враз стали не суворими, задуманими, а нiжними, музичними,  дрiмали  й
марили тим, чим збудеться й не збудеться юнiсть.  ?вген  тримав  Лiлю  пiд
руку, i вони йшли та йшли, - крутими узгiр ями,  темними  алеями,  вузьким
мiстком, по котрому поруч може пройти лише дво? людей.

   * * *

   - Дожилися, вже з хати дочку ведуть, - Олександр Кiндратович  вийшов  з
ванно? кiмнати  червоний,  розiмлiлий.  На  його  чолi,  на  лисинi  густо
поблискували росинки поту.
   - Ти сам його привiв.
   Антонiна Михайлiвна бачила, як здригають, немов у ображено?  дитини,  в
чоловiка брови, як вiн пощипу? верхню губу, i вже  здогадувалась  -  якась
непри?мнiсть перебiгла тiнню Олександровi сьогоднiшнiй день.
   Лiлин вчинок - то  лише  дрiбний  камiнчик  пiд  ногами.  Але  вона  не
поспiшала розпитувати, знала гаразд, приспi? час, i Олександр розкаже сам.
Вiн не вмi? ховати в собi власнi невдачi. I коли приходить радiсть  -  теж
намага?ться роздiлити ??. Мабуть, це найбiльше ?дна? ?х. Нi, вона  взагалi
не може поскаржитись на нечуйнiсть чоловiка. Вiн вгаду? ?? думки,  бажання
з одного погляду, вволю? ?х. От сидить Тоня на тахтi, ?й  трохи  незручно,
але встати за подушкою лiньки, вона не мовила й слова, але  Олександр  сам
приносить подушку,  пiдклада  пiд  боки.  Дехто  назива?  таких  чоловiкiв
жiночими  догiдниками.  Але  кому  з  жiнок  чоловiча  увага  не   лестить
самолюбства? Антонiна Михайлiвна давно уяснила собi: любити  -  це  давати
насолоди iншому, а не брати ?х. Давати безкорисливо, так, щоб людина, якiй
вони призначенi, не почувала себе боржником. Олександр знаходить радiсть i
в тому, щоб допомогти ?й по  хатнiй  роботi  i  часом,  коли  вдома  нема?
нiкого, навiть зварити обiд. Його кортить здивувати всiх сво?ю  вправнiстю
кулiнара, i деякi страви вiн готу? смачнiше, нiж вона сама. От  тiльки  ??
робота...  Антонiна  Михайлiвна  працю?  в  технiкумi,   чита?   студентам
бiологiю... Олександр  говорить,  що  йому  з  дитинства  були  вiдворотнi
всiлякi жучки та метелики. Мабуть, тому вiн нiколи й  не  запиту?  ??  про
технiкум. До того ж власний великий клопiт поглина? його. Хоч часом ?й теж
хочеться поскаржитись, попрохати поради.
   Дiтям Олександр потура? вельми,  бiльше  любить  малого  Костика,  зате
частiше й осмику?  його  вiжками  батькiвсько?  суворостi.  "Я  хочу,  щоб
козаком рiс", - каже знайомим.
   Син у його мрi? мак стати знаменитим поетом, затьмарити батькову славу.
   Зараз син живе на селi, в баби. Олександр  наполiг,  щоб  вiддати  його
туди на лiто. "Нехай набира?ться сiльсько? науки. Баба в нього проста,  та
життям вчена. Нас усiх у люди вивела. Та й побiгати босими ногами по землi
йому теж хороше".
   - Що тут, вдома? - запитав Олександр Кiндратович, ааходячи  до  себе  в
кабiнет. - Мене нiхто не шукав?
   Запитання звичне, вiн зна? - його шукають щодня.  Адже  вiн  в  десяти,
якщо не бiльше, комiсiях, комiтетах.
   - З редакцiй кiлька разiв дзвонили. I з обкому. А ще приходила жiнка. З
Бiлого Броду. Ота, що весною...
   - Яка жiнка? - Олександр Кiндратович наморщу? чоло, потира? його рукою.
Та хiба пригада?ш! Скiльки до нього ходить прохачiв... I в клiнiцi, й тут.
   - Пенсiю за чоловiка клопоче. Машиною його пере?хало. Ти  б  допомiг...
Ось вона  справки  залишила.  Бiлан  зна?:  справа  це  дрiбна,  мiсцевого
масштабу.
   - Я не начальник собезу.
   Антонiна Михайлiвна заперечувала тихо, м'яко. "Мабуть, з  наради  винiс
якесь невдоволення".
   - Вона ж ще й нiби колишня твоя  сусiдка.  Розказувала,  як  ви  колись
разом корiв пасли, телицю загубили...
   - То це Наталя!
   Його пам'ять вихоплю? з далеких лiт високу двогорбу могилу, широкий луг
- Велику, маленьке чорненьке чортеня  в  червоних  чунях  -  Наталочку,  з
котрою нiхто з хлопцiв не мiг збiгти наввипередки. А далi  пам'ять  прудко
перескаку? одразу через кiлька лiт. Вона пiдсову? йому пiд  руку  зв'язанi
ремiнцем книжки, виводить на зарiчанську стежку. Так випадало, що  вони  з
Наталочкою завжди верталися з  школи  отi?ю  стежкою  вдвох.  Виходили  до
рiчечки, сiдали пiд вербою. Кидали в воду палички, слухали, як ниже в лiсi
по той бiк лугу намисто зозуля. Вона низала його спiльно для них обох.
   Дурнi, на?внi дiти. Не знали, що дитяче намисто рветься дуже легко i що
потiм можна вiдшукати лише окремi намистини.
   Але скiльки Бiлан не брижив зморшками чоло,  не  мiг  пригадати  доярки
Наталки, в чи?й хатi пив воду три роки тому. Вiн при?хав до свого села  на
зустрiч з виборцями, разом з школярами садовили топольки пiд школою,  вона
теж вийшла з вiдром, поливала деревця. Кожно? весни вiн збира?ться по?хати
туди, але робота,  всiлякi  справи  заступають  вiд  нього  село.  Костика
вiдвозить Тоня або Лiля.
   - Вона казала, якiсь топольки виросли, - чомусь  тихо  мовила  Антонiна
Михайлiвна.
   "Треба ?й  допомогти.  Подзвоню  в  райком,  у  виконком..."  Олександр
Кiндратович пiдсову? до себе стосик конвертiв, бере той, що зверху. Все це
- скарги виборцiв. В того вiдрiзали кiлька метрiв городу,  тому  виплатили
за контрактоване теля на десять карбованцiв менше, нiж  обiцяли,  тому  не
дають  квартири...  Дрiбнi,  малозначнi  справи.  Хiба  над  ними   сушити
депутатовi голову?  Однак  всi  листи  доводиться  прочитувати,  на  кожен
вiдповiдати. Минулого й  позаминулого  року  вiн  наймав  собi  секретаря.
Студент юрист розсортовував листи,  вiддруковував  на  машинцi  вiдповiдi,
розсилав по установах. Тепер той хлопець перейшов на п'ятий  курс,  ви?хав
на практику.
   - Треба знайти iншого студента, - поклав  у  стосик  конверти,  лишивши
посеред столу Наталиного.
   - А може... Ти сам...
   Олександр Кiндратович повiв плечима, немов йому за комiр кинули крижану
бурульку, спантеличено подивився на жiнку. Не те  щоб  вiн  подивував,  що
вона заперечила йому, але  його  збентежив  ??  голос.  Не  прохальний,  а
докiрливий.
   I, мабуть, вперше вiн вiдповiв рiзко:
   - Ти  б  краще  сво?...  Сипала  обiдати.  Зголоднiв  я.  Але  Антонiна
Михайлiвна бачила - ?сти чоловiковi теж не хочеться. Вiн би давно  побував
на кухнi, заглянув у всi каструлi. Тепер, мабуть, не виповiсть ?й  i  тi??
сво?? турботи, а ранком пiде на роботу  знервований,  зiм'ятий.  Завтра  в
нього операцiйний день...
   Якщо Олександра хтось може розрадити, то лише Холод.  Постерiгши  такий
товаришiв настрiй, той завше втягне його  в  суперечку,  i  в  оцiй  змазi
Олександр, камiнчик по камiнчику, викида? весь тягар, котрий налiг йому на
душу. Антонiна Михайлiвна сама не зна?  чому,  але  й  ?й  вельми  затишно
почува?ться  тодi,  коли  за  дверима  Олександрового   кабiнету   гуркоче
басовитий Прокопiв голос i поскрипують пiд дужою  ходою  дощечки  паркету.
Вона вiрить в Холода. Вiрить в людину, серцевi й талантовi яко?  Олександр
може вiддати всi сво? сумнiви i вагання.
   - Прокiп чогось вчора заходив. Може, покликати його, пообiда?те  вдвох?
- мовила, забираючи з чоловiкового плеча рушника.
   - Що йому?.. Хiба не зна?, де я? -  в  голосi  Олександра  Кiндратовича
Антонiна Михайлiвна вловила дратiвливе  невдоволення,  не  знайому  ранiше
вкрадливiсть. Вона здивовано глянула на чоловiка, пiшла на кухню.



   РОЗДIЛ ШОСТИЙ

   - Заходьте, заходьте, - вiдгукнувся Холод на несмiливий скрип дверей. -
Це ти, Лiлю? Нiби в клас, та ще й не  виконавши  завдання...  -  Вiн  таки
здивувався. Чому Лiля прийшла сюди, а не додому, чому така тиха, серйозна?
Присiла на кра?чок стiльця, крутить в пальчиках ремiнчик сумочки. Вона вся
нiби  одмiнилася.  I  одягнена  незвично.  Простi,  на  низенькiм  каблуцi
черевички, чорна суконька, волосся зачесане в строгий, тугий вузол.
   - Вiд Олега... нiчого нема?? - запитала тихо.  "Он  воно  що.  -  Тепла
лоскiтлива хвиля хлюпнула Холодовi в груди. - Все-таки... Болить ?й".
   - Поки що нема. Вiн по?хав до тiтки. Колись маленьким Олег жив у не?. Я
вже написав ?й.
   Лiля хитнула головою,  ??  очi  затеплiли  посмiшкою.  Вiдтак  посмiшка
згасла, дiвчина знову опустила погляд.
   -  Я,  Прокопе  Гордiйовичу,  справдi  не  виконала  завдання.  Жодного
завдання... А хотiла б виконати... Я прийшла проситися на роботу.
   Тепер Холоду стали зрозумiлi i строга зачiска, i скромне вбрання. Однак
здивування вiд того не поменшало.
   - Чому ж до мене, а не до батька?
   - Я хочу працювати, як усi. Ви розумi?те... Якщо у вас нема? мiсця...
   - Нi, мiсця ?, - поспiшив заспоко?ти дiвчину. - Навпаки, браку?  людей.
Ми зараз не  можемо  приймати  на  роботу  тих,  в  кого  нема?  ки?всько?
прописки.  Хочеш  санiтаркою,  а   то   -   в   лабораторiю.   Батько   не
заперечуватиме? Ти запитувала його?
   - Так. Ще пiсля екзаменiв.
   Холод говорив, а думка його прямувала до iншого. Вiн думав про  те,  як
мiцно, часом немилосердно, зв'язу? людей одним  вузлом  доля.  Прийшла  до
нього Лiля... Йому радiсно, що вона прийшла з таким проханням.  Але  серце
щемить iншою стрiчею. Вiн може уникнути тi??  стрiчi,  але  не  втече  вiд
неспокою.
   Олександрiв скальпель карою ляга? на клiнiку. Бiлан го-'  ворив,  буцiм
працюватиме, буцiм облишить на якийсь час сво? експериментальнi  операцi?,
але не дотримав обiцянки. Тiльки щiльнiше зачинив за собою дверi. Та  хiба
таке можна приховати! Треба забрати з ного  рук  смертоносного  скальпеля,
яким кра? все, що зробив ранiше. I мусить забрати вiн, Холод.  Забрати  не
зволiкаючи.
   Холод важко пiдвiвся з стiльця. В нього  болiла  голова,  тупо,  важко,
так, немовби пiсля чадного газу. Професор лiку? iнших, а  вилiкувати  себе
не добере способу. Вiн  навiть  не  зна?,  вiд  чого  в  нього  бiль:  вiд
контузi?, кисневого голодування, нервово? перевтоми? Часом бiль  проходить
зовсiм, та потiм наповза? знову, iнодi на кiлька днiв  вiдбира?  книжки  й
газети. Йому тодi зда?ться: вийди на свiжий вiтер - все мине. Але виходив,
i не минало.
   Провiвши до дверей Лiлю, Холод покликав чергового лiкаря,  сказав,  щоб
готувалися до обходу. Години обходу  -  години  важко?  працi:  терплячого
вислуховування скарг, шукання розв'язкiв  формул,  де  iксами  i  iгреками
виступають людськi хвороби. Це величезна п'?са, в якiй просто  з  залу  на
сцену один по одному йдуть актори-стажери, за кожним з яких  треба  пильно
простежити, вiдгадати, де в нього  вдаване,  а  де  справжн?.  До  всього,
режисер звика? до сво?? сцени. Але вiн повинен боятися, щоб професiональнi
навички не переросли у байдужiсть.
   Кульмiнацiйний момент трагедi? - в операцiйнiй.  Режисер-лiкар  повинен
не просто зшити шматок плотi. Вiн мусить ще  подбати,  щоб  з  лiкарняного
лiжка знову встала Людина. Часто,  залишаючись  нею,  вона  вста?  людиною
iншою, нiж була до хвороби. Прокiп Гордiйович постерiг - перенiсши  тяжкий
недуг, людина змiню? характер, спосiб думання, iнодi навiть звички.  Часто
це вже зовсiм не та людина. Завдання лiкаря - привести ?? до  того  самого
стану, в якому вона була в переддень хвороби.
   Ось тут, пiд час обходiв, професор-режисер i спостерiга?, як  пильнують
цього його помiчники, скерову? ?хнi дi?.
   Холод звик, прирiс  душею  до  сво??  сцени,  до  сво?х  артистiв.  Нi,
професор ?м не вельми потура?. Вiн ?х i сварить, вiн  над  ними  й  кепку?
легенько, вiн ?х i любить. Ну як не любити оцього шибеника, оце  капловухе
паця? Вткнулося писком у подушку, сопе, аж губенятами плямка?.  Iгорьок  -
так звати хлопчика  -  давнiй  житель  палати.  В  нього  -  непрохiднiсть
стравоходу.  Три  роки  тому,  недоглянуте  мамою,  дитя  випило  пiвбанки
каустично? соди.
   Хлоп'я зовсiм не зна? смаку хрумко? шкоринки, зуби його не врiзалися  в
м'якуш яблука, не розлузували горiхiв. Во-?ю тiльки здогаду?ться,  яке  то
заласся, i вiдверта?ться, коли хтось при ньому розв'язу? вузлика передачi.
Iгорьок  вже  перетерпiв  три  операцi?.  Лишилася  четверта,  остання.  В
сусiднiй палатi лежить дiвчинка, котрiй вже  звершено  весь  цикл.  Тепер,
щоранку, хлоп'я бере дiвчинку за руку i веде по коридору. Воно заводить ??
по черзi до кожно? палати, тиця? в руку суху шкоринку:
   - ?ж.
   Дiвчинка охоче викону? його прохання, жу? швиденько, мов кiзка.
   Хлопчик  обводить  палату  трiумфальним   поглядом,   пiдносять   вгору
пальчика:
   - Бачите!.. I я буду отак. Вже швидко. Професор сказав!
   В хлопчика на тумбочцi - низка вилiплених з пластилiну фiгур.
   Холод  нахиля?ться,  розгляда?  процесiю.  На  його  вуста  ляга?  тиха
посмiшка. По тумбочцi прошку? лiкарський обхiд. Прокiп Гордiйович  упiзнав
i себе. Он вiн - попереду, великий, волохатий, схожий на ведмедя. За ним -
iншi лiкарi. Майже в  кожному  вловлено  щось.  Хлоп'я  талановите.  Однак
композицiя зда?ться  професоровi  не  довершеною.  Вiн  бере  з  коробочки
надломлену плитку пластилiну, розмина?. Пальцi його  працюють  швидко,  не
здивитись. Ось вже шестя йде не просто на край тумбочки, а  до  лiжка,  на
котрому капловухий хлопчик натягу? на голову  ковдру.  Вiн  хова?ться  вiд
лiкарiв.
   Критично прискаливши на свою роботу око, професор вичапу? з палати.
   Обхiд пливе далi... Бiлi халати,  бiлi  простирадла,  бiлi  пов'язки...
Бiлi стiни. Рум'янi багрянцi життя. На них спочива? лiкареве око. Професор
розмовля? в палатах голосно, свiдомо уника? незрозумiлих  недужим  слiв  i
термiнiв. Навiть коли перемовля?ться з колегами. Нiщо не  страха?  хворого
так, як лиховiсний шепiт, незрозумiла латинь. Тi  слова  його  б'ють,  мов
слiпi кулi. Хворий  волi?  знати  правду,  хоч  водночас  хоче  применшити
небезпеку. Вiн з одного погляду вихоплю?  з  лiкаревих  очей  iскри  вiри,
впевненостi, невiри.
   ...Оцей професор. Вiн не вельми ласкавий. Не  назива?  сво?х  пацi?нтiв
"голубчиками". Але з того, як слуха?,  як  в  глибокiй  мовчанцi  кро?ться
мислю десь в тво?й хворобi, як креслить ?й смертельне  коло,  -  зрина?  в
тебе довiра i певнiсть.
   Ось i остання палата. Палата для тих, якi  одужують.  Давня  пацi?нтка,
бабуся з-пiд Бiло? Церкви. Не хотiла лiкуватись. Мав вiн  з  нею  клопоту.
Старенька сидить на лiжку, в  не?  в  руках  поблискують  металевi  спицi.
Чорним жированим котеням крутиться  бiля  не?  клубок  шерстi,  втiка?  по
ниточцi в дитячу рукавичку.
   Котеня шкрябнуло лапою, притихло.
   - ...Менi вже, синок, не треба нiчого. Спасибi тобi. - Старенька пильно
вдивля?ться добрими очима в  обличчя  професора,  схиту?  головою.  -А  ти
сам... Поблiд, на виду упав. I очi червонi. Може, застудився?  Ти  перележ
день-два. Випий на нiч липового чаю...
   - Добре, вип'ю. А ви ще поп'?те порошки. Сестра принесе.  Баш  на  баш.
Згода? - вiн пiдморгу? бабусi, мов давнiй змовник.
   - Хитрий ти...
   Проконсультувавши лiкарiв, зробивши необхiднi записи, Холод довго ходив
по кабiнету. Розмотував думку, мов клубок колючого дроту. Вiн не  зiзнався
навiть собi, що зволiкав, що вiдтягував цей момент. Втiкав вiд  нього,  як
наляканий звiр вiд власно? тiнi. Але вiд цього стекти не можна. Вiн мусить
зробити останнiй крок.
   Холод зна?: Бiлан вже й так запiкся на нього образою. "Може, й  справдi
не казати? Для чого знещаснювати  людину?  Друга?"-скрада?ться  думка.  "I
тодi нехай нещастя падають на сотнi людей! Ти не ма?ш  права  мовчати.  Як
людина. Як комунiст. Ти вже й так запiзнився. Дiвчинка, яку вчора оперував
Олександр, ще могла жити. ?? треба було лiкувати".
   "А справки? Хворi  пишуть  Олександровi  смертельнi  справки.  З  якими
думками вони лягають на операцiйний стiл! Олександре! Що  скрижанило  тво?
серце!"
   Останнi слова вiн проказав уже майже  вголос,  пiднiмаючись  по  сходах
угору.
   В  професорськiм  кабiнетi,  окрiм  Олександра  Кiндратовича,  ще  дво?
лiкарiв. З суворого неспокiйного Холодового погляду  Бiлан  вiдгадав  усе.
Вiн вдав, нiби вкрай заклопотаний, нiби в нього нагальна справа, - щоб хоч
трохи вiдволiкти розмову, приготуватись до захисту. Але Холод  нецеремонно
посунув убiк папери, попрохав лiкарiв:
   - Залиште нас на часинку.
   Тi здивовано потисли плечима,  вийшли  з  кабiнету.  Прокiп  Гордiйович
провiв ?х, пересвiдчився, чи щiльно причиненi дверi, повернувся назад.
   - Ти  не  послухав  мене,  -  мовив,  зупиняючись  навпроти  Олександра
Кiндратовича. I,  вловивши  заперечний  по-м"х  його  руки,  зупинив:  -Не
перебивай. Я мусив пiти не до тебе, а до головного лiкаря. В мiнiстерство,
в партбюро, зрештою. Але я прийшов до тебе. Бо я ще вiрю...  Я  просто  не
можу збагнути, що спонука? тебе. Я знаю: ти  не  раз  толочився  посiвами,
обочинами. Але я думав, ти  шука?ш.  А  ти...  Сашко,  це  небезпечно.  Це
початок хвороби. Страшно?. Коли кров грi? тiльки одне серце, сво?, власне.
Це - бiлокрiв'я.
   - Чому ж, було б iти в партком, - врештi витиснув Бiлан. - I  що  б  ти
там сказав? В чому ти хочеш мене звинуватити? Якi в тебе докази?
   - Докази?-Холод ошелешено подивився на Бiлана.  Почути  вiд  Олександра
таке - не сподiвався. Приглядався до товариша, немов бачив його вперше.  А
може, таки й бачить його, справжнього, вперше? Ось  вiн  сидить  навпроти,
знайомий кожною зморшкою, кожним порухом  очей.  Скiльки  дорiг  перейдено
обопiльними розмовами, скiльки мрiй виважено на одних терезах? А  тепер...
Затоптати все? Нi, вони не можуть, не мають права вчинити так.
   - Доказiв? -повторив тихiше. -Ти хочеш, щоб я шукав проти тебе доказiв?
Скажи, Сашко?
   - Хочу. - В Бiланових очах злiсливi вогники. Злiсть  сталевими  пучками
стисла йому горло. Олександровi Кiндратовичу в цю мить  чомусь  пригадався
вечiр на Днiпрi, каламутний  вир  пiд  ногами  i  крик.  Розпачливий  крик
маленького куличка. Жорстокi Холодовi  слова  i  болiсний  вiщий  пташиний
крик. - В мене, для прикладу, летальнiсть менша, нiж у тебе,  -  сказав  i
опустив погляд.
   Олександр Кiндратович мурував перед  ним  глуху,  непроникну  стiну!  В
останнi роки в клiнiцi склалося так, що надто тяжких хворих i  призначених
на повторнi операцi? клали до  Холода.  В  Олександра  Кiндратовича  майже
половину  часу  вiдбирали  всiлякi   конференцi?,   комiсi?,   депутатськi
засiдання. До того ж  вiн  готувався  до  операцiй  на  серцi.  В  другому
вiддiленнi й хворих майже вдвiчi бiльше, нiж в першому.
   Вони обо?  знали  те.  Холодовi  жодного  разу  й  на  думку  не  спало
протестувати. Комусь же треба  сидiти  й  на  засiданнях.  А  операцi?  на
серцi!.. Ой, як не вистачало ?хнiй клiнiцi лiкаря, який би вмiв робити ?х.
Тепер Холодовi почало видаватись, що Бiлан свiдомо  уникав  тi??  чорново?
роботи. Щось важке перевернулося в грудях, боляче натиснуло на серце.  Вiн
запалив цигарку, перечiкуючи хвилинний гнiв.
   - Я можу вдатися до фактiв, - сказав на диво спокiйно.  -  До  доказiв.
Пам'ята?ш,  як  ти  ножицями  поранив   мiокард,   спричинив   до   нового
захворювання? Ти зашив... В  терапевтичному  вiддiленнi  ?  рентгенознiмок
серця  хворо?   до   операцi?...   Зараз   його   теж   зробити   неважко.
Вiсiмнадцятого... Бухгалтеровi з Вiнницi... Вчора.
   - Ти... Ти шпигу?ш за мною,  -  стиснув  кулаки  Бiлан.  Його  дратував
цигарковий дим, страшенно кортiло закурити, але вiн не хотiв брати цигарки
з Холодово? коробки.
   - Нi, я просто стежив... Стежив, щоб уберегти тебе... Допомогти...
   - Допомогти?.. -Олександр Кiндратович перепитав майже згiрдно. -  Ти  -
менi... А що можеш сам?..
   Душно, тiсно в просторому кабiнетi. Душно обом.  В  мовчанцi  чути,  як
десь невпинно цокотить, вгриза?ться в дерево шашiль.
   Холод  розстебнув  верхнiй  гудзик  сорочки,  пiдвiвся.  Бiлан  опустив
голову, кулаки самi безвiльно розтиснулись, лягли  на  стiл.  Хоч  вiн  ще
вдома пережив думкою таку розмову, але тепер,  не  знати  чому,  злякався.
Йому стало лячно залишатися зараз на самотi, обiрвавши все те,  що  ?днало
?х довгi роки.
   - Хiба я для себе... На добро ж, не на  зло,  -  спробував  стерти  все
сказане допiру. - Я шукаю. Може, я щось i не зовсiм... Може... Трiшки.  Ти
дума?ш?.. Я сам собi затискаю горло, щоб не крикнути. Але ж зрозумiй -  це
крапля.
   - Крапля кровi. Людське життя - це крапля.  Всього  лиш.  Ми  не  ма?мо
права важити нею.
   - Але ж задля того...
   - Навiть задля найвищого. Ми не давали його. I вищого за  нього  нема?.
Так робили в iм'я всiх жорстокостей. Всiх користей. В iм'я добра... Це щит
усiх. I того, хто лiку? людей, i того, хто тiшить сво? славолюбство.  Менi
шкода тебе, Сашко. Оглянься. Наплюй ти на ту вивiску. Розбий ??. Ну, як ти
можеш... Справки у хворих...
   Те, що Холод вiдгадав Бiлановi думки про  iнститут,  знову  розлютувало
його.
   - Пожалiй краще себе. I порядкуй у сво?му вiддiленнi. Айв себе сам...
   Хотiв   ще   сказати:   "Ти   зависоко   замахнувся...   Забувся,   хто
порекомендував  тебе  на   завiдуючого   вiддiленням.   Забув,   по   чи?й
рекомендацi? прийнято вдруге до партi?..." Однак тiльки  вдарив  по  столу
кулаком.
   - Зважуй. Бо далi я буду змушений доповiсти на колегi?.
   Холод пiдiйшов до дверей,  взявся  за  ручку,  але  раптом  вiдчув,  як
гарячий клубок покотився йому до горла, зупинився там. Стало важко дихати,
важко вимовити слово. I не мiг знайти того слова. А так хотiлося...
   - В Ленiнградi група лiкарiв спроектувала нове штучне серце... Краще за
колосовське... Ти читав?
   Бiлан не вiдповiв.
   Важкою втомленою ходою Холод  вступив  до  свого  кабiнету.  Зупинився.
Чомусь оглянувся. Нiби все тут, як i ранiше. I водночас... Немов розбилося
щось, над чим клопотався довго-довго. В кабiнетi порожньо, сумно. Тиша  по
крихтi сточу? серце. Водночас не хотiлося,  щоб  хтось  порушив  ??.  Йому
здавалось, нiби одразу здогадаються, де вiн був i про що говорив.
   Бiль не проходив. Але поволi на душу спливало  якесь  заспоко?ння.  Вiн
вчинив, як велiла совiсть. Стукала в серце й iнша  думка:  а  може,  Сашко
одума?ться... Хоч ?м вже, мабуть, нiколи  не  сiсти  разом  до  святкового
столу, не розiкласти на рiчковiм березi веселого вогнища.
   Залишатися в кабiнетi не  хотiлося,  i  вiн  спустився  в  пiдвал.  Там
розмiщенi  дослiднi  лабораторi?  обох  вiддiлень.  Особисто   в   Прокопа
Гордiйовича - двi кiмнатки. Диво, але йому тут найлiпше працю?ться.  Може,
тому, що сюди не сяга? металевий гамiр мiста, а може, що  в  цих  кiмнатах
розплуту? найтоншi нитки сво?х думок. Вiн мороку? над тим, чого ще  нема?,
але що бачить уявою, що промовля? до нього з паперу лiтерами  та  лiнiями,
блима? на щитку червоними лампочками, пiдморгу? синьою  бровою  з  екрана.
Деталi змонтованi на однiй величезнiй дошцi, але все це ще поки що  окремi
вузли апарата, i Холод не зна?, чи вдасться йому  коли-небудь  побачити  в
свiтний окуляр те, що бачить  уявою.  Звичайний  рентген-апарат  просвiчу?
лише кiстки, старi ру?нницькi пухлини, виразки. А в  сво?  скельце  Прокiп
Гордiйович мусить побачити найменшi  змiни  клiтин  органiзму,  наймолодшi
новоутворення. Тодi лiкарi зможуть вбивати хвороби в  коконi,  в  зародку.
Вiн сам аможе просвiтити серце, щоб  потiм  оперувати  не  наослiп,  а  за
чiтким планом. Але робота шалено  опира?ться  Прокопу  Гордiйовичу.  Часом
апарат вида?ться йому  живою  iстотою.  Вони  розмовляють  одне  з  одним,
втiшаються, кпи-нять, сваряться. Холод  зна?:  його  металевий  опонент  -
?дкий скептик, але професоровi подоба?ться сперечатися з ним. Оцей  гiркий
песимiст гада?, буцiм вiн з дня на день пiдгина? Холода пiд сво?  металевi
лапи, одначе вiн прикро помиля?ться.
   - Даремно ти пiдморгу?ш, - розпочина? давню  суперечку,  викладаючи  на
стiл iнструмент. - Тобi все одно не вдасться сiсти менi на карк.  Так,  ти
пожира?ш мiй  час,  мою  зарплатню,  навiть  мою  мрiю,  але  ти  безсилий
нав'язати свою волю.
   "Ти просто короткозорець. Неначе я не знаю, для чого ти клопочешся бiля
мене? Ти хочеш побачити в  мо?  скельце,  який  ти  великий.  Припускаю  -
побачиш. Та завдяки кому возвеличишся ти?"
   - Брешеш. Я побачу не себе, а iнших. Всiх нас.  Всi  разом  ми  справдi
великi. Ми возвеличу?мось, конструюючи  вас,  ми  щодень  вiддаля?мося  од
вас...
   "Тодi чому ж ти так часто суму?ш в оцiй  кiмнатi?  Чому  в  тво?х  очах
плеска туга?"
   - Це туга... Туга по недосконалостi зробленого, по тому,  що  мусив  би
зробити. "Тобто по генiальному?"
   - Називай, як тобi хочеться.
   "Ти дума?ш, ви колись подола?те ???"
   - Цього я не знаю.
   "I ви вклали  собi  в  голову,  що,  конструюючи  нас,  ви  все  бiльше
вiддаля?тесь  од  свого  першороду?  Ти  гада?ш,  нiби  втiк   вiд   отих,
чотириногих?"
   - Так, утiк. Ми й втекли тому, що думали не лише за себе, а за всiх. За
всiх тих, котрi за скельцями. Ми жертвували сво?ми  життями  заради  iнших
життiв. Ми - червонi кров'янi тiльця. Ми - фаги. Ми пожирали бактерi?,  ми
гинули, щоб жили нашi брати.
   "Так,  ви  -  фаги.  Ви  слiпi,  вас  штовха?  темна,  не  вiдома  вам,
неосмислена сила. Ви не зна?те, що сила та - фатальна".
   - Але ми ма?мо розум, саме вiн i  пiдвiвся  над  свiтом,  вiн  перемiг.
Колективний розум людства.
   "Чому ж тодi вiн знищу? себе? Чому вкорочу? вiку людинi?  Тобто  самому
собi. Для чого вiн вигадав бомбу?.. Хочеш, я скажу, що володi? вами.  Вами
володi? страх смертi, самотностi, страх iнших людей. I бiльше  нiчого.  Ви
безсилi перед хибно названою вами неживою матерi?ю.  Бо  ви  самi  -  лише
часточка ??. Ви й досi не розгадали, що таке життя, що  таке  матерiя.  Бо
сього не можна розгадати. Це схоже на те, як,  скажiмо,  камiнна  порошина
спробувала б розгадати, що таке камiнь. Частина не  зна?  законiв  цiлого.
Порошинку завтра втопчуть в багно, спалять на  вогнi,  а  камiнь  лежатиме
вiчно. Ти зрозумiв мене? Сам процес намагання пiзнати  себе  -  теж  мить,
краплинка матерi?".
   - Але ж ти кажеш: камiнь вiчний. А значить, вiчно вiд нього  вiдпадають
i порошини. Виходить, що органiчне життя теж вiчне. Воно  ?  приналежнiстю
матерi?. Матерiя створена так, що вона обов'язково виклика?  життя.  Отже,
ми теж вiчнi. Не тут, на землi. А там - скрiзь.
   Спалахувала лампочка, клацали по металу плоскогубцi. Опонент мовчав.  I
вже по довгiй паузi:
   "Це тво? вiдкриття?"
   - Так.
   Холод не почув, як скрипнули дверi. Кинувся, аж коли за спиною пролунав
металевий  брязкiт.  Оглянувся.  В  яскравому  свiтлi   лампочки   побачив
вибалушенi жахом очi, широко розставленi  руки.  На  пiдлозi  поблискувала
в'язка ключiв.
   - Чого ви, Харитино Артемiвно?
   - Я... Тобто... Ви самi?..
   - А, - посмiхнувся Холод. - Книжку вголос читаю.
   -  Слава  тобi  господи,   -   перехрестилась   прибиральниця,   поволi
заспокоюючись. - А я слухала-слухала пiд  дверима...  Хiба  тепер,  думаю,
довго. Така нервенна робота... Аж знов, слава богу.
   - А чого знову? - поцiкавився Прокiп Гордiйович.
   - Та от... - Тiтка переступила порiг, пiдiбрала ключi. - I  вчора  менi
притичина. Зiбралася на роботу, вийшла на ганок, аж  глядь  -  пiд  грушею
сусiдський  парубiйко,  Вадим.  Нiде  анi  лялечки,  на  сьому  ще  тiльки
повертало. Думаю, грушок назбирать вибiг. А вiн сто?ть i дивиться  кудись.
Та так люто... Мене не бачить... А тодi кулаком  -  тиць.  I  знов:  тиць,
тиць. Скiк убiк, скiк назад - i вп'ять кулаком. А перед  ним  же,  як  ото
лектор читав, один ехвiр. "Сердешненький, - думаю, - отакий молодий". Мене
й жаль i острах бере. Ще мене отак тицьне - кiсток не  збереш.  Вернулася,
побудила сусiдiв. За стiною в мене участ-ковий живе. Подивився вiн у вiкно
та як зарегоче: "То, каже, Вадька з бокси трену?ться".
   Холод не втримався, посмiхнувся й собi. - А чого ви так рано на  роботу
виходите? - запитав вiн.
   - Апарата вмикаю дихального. Вiн же двi години грi?ться. Я  ввiмкну,  а
тодi ще дрiмаю до дев'яти.
   На високе Холодове чоло набiгла крута складка.
   "От i вся фiлософiя часу, - думав,  несамохiть  згинаючи  й  розгинаючи
мiдну платiвку. - Щоденно вкраденi двi години..."
   Тiтка Харитина пiшла, а вiн ще довго стояв, крутив у руках пластинку, а
в головi -  гiрку  думку.  Вiдтак  професорiв  блукаючий  погляд  упав  на
будильник. Його вiн заводив, коли боявся запрацюватися, спiзнитися  кудись
на призначену годину. Взяв будильника, вiдгвинтив кришку.  Потiм  вiдшукав
виток тонкого дроту, принiс з комiрчини паяльну лампу.
   Стрiлка його ручного годинника  оббiгла  один  раз,  коли  вiн  скiнчив
роботу. Ще десять хвилин - на встановлення, пiдведення дротiв  до  апарата
Бюлау. Тепер можна покликати тiтку Харитину.
   - Харитино Артемiвно, - сказав,  коли  та  зайшла  до  кiмнати.  -  Вiд
сьогоднi ви приходитимете на роботу о дев'ятiй.
   - А... апарат? - тiтка нiчого не розумiла, клiпала повiками.
   - Вмикатиметься сам, автоматично. Зараз ми перевiримо. Ма?мо без  трьох
хвилин п'ять. Бюлау повинен ввiмкнутися рiвно о п'ятiй...
   Мабуть, тому, що чекали, обо? здригнули, коли заторохтiв дзвiнок.  Йому
у вiдповiдь сухо клацнув вмикач, загудiв апарат.
   Холод перевiв стрiлку будильника на сiм.
   - Ви скажiть тим, хто працюватиме на Другiй змiнi, щоб заводили на  нiч
пружину дзвiнка.
   Тiтка стояла, вражена не менше,  нiж  годину  тому,  коли  слухала  пiд
дверима. В очах i подив, i захоплення, i щира людська вдячнiсть.
   - Для чого ви... Я й так... - Ледве-ледве ворушила губами,  не  знаючи,
як подякувати.
   Холод повернувся до кiмнатки в лабораторiю, сiв у  куток  за  маленький
столик. Там - дописаний до половини аркуш, ручка, але вiн ще довго не брав
??. Хороше йому  почувалося  на  душi,  так  хороше,  немов  звершив  щось
велике-велике, немов побачив те, що шукав роками. Хоч i знав -  дрiбничка,
маленький промiнчик. Але вiн грiв дужче, нiж iнколи велике багаття.
   Але потiм прийшли iншi думки. Втiкаючи вiд них,  силомiць  занурився  в
розрахунки. Аж поки поволi не забув за все.
   Запрацювався  допiзна.  Вечеряв  у  ресторанi,  замовив  сто  п'ятдесят
грамiв. Вiн нiколи не втiкав вiд чарки, але  любив,  щоб  вона  стояла  на
веселiм товариськiм столi, де добра бесiда, журна пiсня. А сьогоднi  випив
сам. З смутку, з тихо? радостi.
   А потiм довго блукав вечiрнiм мiстом.
   Вийшовши на горб, звiдки видно будинок, побачив у вiкнах сво?? квартири
свiтло.
   "Олег". Лунко вдарило серце,  вiн  пiшов  швидко,  а  вже  вiд  другого
поверху майже бiг. Рвонув дверi, переступив порiг i мало не спiткнувся  на
рiвному. Посеред кiмнати стояла Ольга.
   Вона чекала на нього. На мить в ?? очах спалахнув  вогник  замiшання  i
згас.
   - Де Олег? Я одержала твого листа. Вiн до мене не при?здив.
   - У Килини. - Тепер Прокiп Гордiйович був певний, що  син  там.  Бiльше
йому податись нiкуди. Це добре, що Олег у Килини. Найбiльше батько боявся,
щоб син не по?хав до матерi.
   - Мабуть, посварилися?
   - Трохи,  -  вiдповiв  коротко.  Вiн  стояв  бiля  дверей,  нецеремонно
розглядав колишню дружину. Так, роки прошумiли й над нею. Але, мабуть,  не
гнули, не торсали. Вона не обважнiла  тiлом:  струнка,  свiжа.  I  зморщок
майже не видно на обличчi. Либонь, стежить за собою пильно.
   Прокiп  ?ордiйович  вийшов  у  коридор,  почепив  на  вiшалку  плаща  i
капелюха. Повертатися не поспiшав.  Розчiсував  гребiнцем  цупке  волосся,
приборкував розвихренi стрiчею думки.
   П'ятнадцять лiт промчали нашмаганими кiньми.  Вiн  думав,  що  вiдлуння
стукоту ?хнiх копит  по  тому  першому  мосту  давно  вмерло,  що  й  мiст
струхлявiв. А зараз...  Щось  затремтiло  в  ньому,  ласкавi  й  неласкавi
спогади тиснулись до серця. I вже воно - безвольне, хлипке...
   Силою волi струснув себе, прогнав хвилинну замрiю.
   "Папуга ти, папуга, - повертався думкою в звичну колiю. -  Виявля?ться,
ти ще, мов iшачок, здатний бiгти за пучком  сiна.  Тодi  наступи  собi  на
хвiст..."
   "Невже ти можеш хоч на мить повiрити, що ??  привела  сюди  тривога  за
Олега? За п'ятнадцять рокiв вона не написала п'ятнадцяти листiв".
   "Тодi що?"
   Мало-помалу в його головi виро?вся здогад. Але вiн  поки  що  не  давав
йому повно? волi, - здогад потребував перевiрки.
   - Ти вечеряла?-запитав, повертаючись до кiмнати.
   - Вечеряла. Я вже чекаю давно. Ота тiтка, двiрничиха, Оксеня чи як  ??,
не хотiла вiдчиняти. Аж поки я ?й не ска'зала, що дзвонила тобi. Я таки  й
дзвонила, але не додзвонилася. Ти ж не  бо?шся,  що  я  тебе  пограбую?  -
засмiялася.
   - Все, що могли, в мене вже пограбували, - вiдповiв у тон. - Решту ж  я
не вiддам.
   - А менi здавалося, iнодi бува? при?мно, коли  тебе  грабують?  -повела
примхливою бровою.
   Тепер його здогад прийшов до свого кiнця.
   Прокiп  Гордiйович  гаразд  пригаду?  колишню   Ольгу.   Вона   взагалi
вiдчувала, де сходинки вгору мiцнi, а де трухлявi. В цьому Холод впевнився
незабаром по сво?му одруженню.
   I все ж собi обрала сходинку ненадiйну. Отак часто бува? в життi. "Щось
вломилося в тво?му "малиновому" життi. I ти, голубонько,  зняла  з  горища
стару, заiржавiлу пастку. Але вдруге миша в не? лiзти не хоче", - подумав,
викладаючи на стiл з кишенi цигарки. Ольга взяла одну.
   - Ти куриш?
   - Як отой твiй приятель, Олександр?  Вiн  i  зараз  чужi  курить?  Менi
казали, викукурiкався вiн на голосистого  пiвня.  Пам'ята?ш,  я  йому  теж
провiщала.
   ...Далi весь вечiр проминув у спогадах про обопiльних  знайомих.  Холод
навiть не запитував, чи  надовго  вона  при?хала  i  де  дума?  жити.  Мав
певнiсть, що довго Ольга тут залишатися не захоче.
   Прокiп Гордiйович постелив ?й у себе в кабiнетi, на канапi,  сам  пiшов
до Олегово? кiмнати. Не знати чому, але йому не хотiлося, щоб  вона  спала
на синовому лiжку. Дверi лишилися прочиненими,  i  хоч  Прокiп  Гордiйович
одразу ж вимкнув свiтло, вони ще довго перемовлялися. Вiн бачив ??,  Ольга
сидiла перед дзеркалом, розчiсувала на нiч волосся, чистила нiгтi.  Прокiп
Гордiйович чомусь пригадав, як в днi ?хньо? молодостi вона дратувала  його
дзеркалом. Вона аiддавала йому по кiлька годин на добу. Ольга дивилася  на
свiт байдужими очима, живi вогники спалахували в ?? очах лише  тодi,  коли
бачила в дзеркалi себе.
   Так само неквапливо Ольга роздягалася, ?? вже не було  видко.  Але  вiн
бачив, як на спинку стiльця перед дзеркалом м'яко впала  квiтчаста  сукня,
далi - голуба шовкова сорочка, за сорочкою - пояс з блискучими пряжечками,
тонкi, мов мавчина пряжа, панчохи. Зовсiм, як у кiно.
   Клацнув вмикач. Темрява проковтнула свiтлу пляму в його кiмнатi.
   - Ти не спиш? - на?вно покликала вона.  Але  в  тiй  на?вностi  бринiли
фальшивi нотки. - Ходи сюди, ще поговоримо.
   - Нехай завтра.
   - Може, ти бо?шся мене?- засмiялася нещиро. -Засвiтити тобi свiтло?
   Холод мовчав.
   В  ненадiйнiй  темрявi  боровся  з  бентежнiстю,  яка   охопила   його,
перевертався з боку на бiк.
   - Боюся, - признався. - Звичайно, не цi?? ночi, а наступного дня.
   - Ти занадто правдива iстота, - мовила Ольга з зiтханням.  -  Не  вмi?ш
навiть полестити жiночому самолюбству. Не вiрю, щоб ти всi цi роки прожив,
не спiзнавши темряви чужих кiмнат.
   "Iстота" лежала, пiдiбгавши подушку, посмiхалася в темiнь.
   - Я б образився, якби повiрила. Так само, як ти,  коли  б  я  спробував
сумнiватися щодо тебе. Розкажи менi, як ти жила. Про свого чоловiка.  Я  ж
так i не знаю його, - спробував перевести  розмову  з  манiвцiв  на  битий
шлях.
   - Нiчого про нього розповiдати.  Був  черевик,  та  стоптався.  За  рiк
втрет? понизили в посадi. А ночi... Вiн ?х  бо?ться,  як  лис  рушницi.  В
нього, коли я гашу свiтло, почина? болiти серце або шлунок.
   Такого цинiзму Холод не сподiвався навiть вiд Ольги. Цими словами  вона
геть розiрвала шалiнку, крiзь котру дивився  на  не?  допiру.  Йому  стало
шкода Ольги i образливо за не?. Шкода змарнованого Ольжиного життя,  шкода
людей, крiзь чи? душi вона пройшла.
   - Я думала, трима?ться на ногах твердо.  Щоправда,  й  тримався.  Мiцно
врiс в те життя. Колишн?. Пристосувався до нього, чи  що,  -  казала  вона
далi. - А до нового не зумiв. Вiн i зараз не вiрить. Ти зна?ш,  я  сама...
Здавалось, те все навiчно. Адже ж скiльки стояло...
   - Рим стояв тисячу лiт i впав, - мовив,  хоч  думав  про  iнше.  -  Ну,
спати.
   Прокiп Гордiйович почував, що йому страшенно кортить закурити, але  вiн
забув цигарки в кабiнетi на столi, а йти по них не хотiлося. Ще  довго  не
спав. Несамохiть, помимо сво?? волi,  ловив  шарудiння  за  стiною,  часте
зiтхання, але мовчав, не обзивався.



   РОЗДIЛ СЬОМИЙ

   Iскри падали в осiннi стернi i  гасли.  Паровоз  панахав  криком  нiчну
тишу, мчав швидко,  неначе  втiкав  вiд  погонi.  Далебi,  так  видавалося
Олеговi, котрий таки насправдi втiкав.
   Олег прихилився до вiкна, мовчки вдивлявся в нiчне пустельне  поле.  На
душi в нього було порожньо i холодно. Паровоз мчав його в прийдешнiй день,
у безнадiю, в невiдомiсть. Так, Олеговi, либонь, вже не втекти  вiд  того,
що зненацька впало на плечi. Життя закрутило його, немов  вихор  одiрваний
листок, i котить, i жбурля по дорозi. А куди приб'?  -  звiдки  знати?  Ще
сьогоднi жбурнуло в калюжу.
   По?зд бiжить вперед, а думка Олегова розкручу?ться назад, до приспаного
днiпровою хвилею  заводського  мiста.  Десь  там,  по  закурених  вулицях,
швендя? Джон. Iде скрадливою, неквапливою ходою нiчного хижака,  певний  в
сво?й удачi. Звичнi до темряви очi нацiленi  в  чиюсь  безтурботну  спину,
пазури  пiдтиснеш,  готовi  ввiп'ятися  в  здобич.  Олеговi  таки   гаразд
привелося випробувати на собi ?х мiць. Вiн ще й зараз  вiдчува?  бiль  пiд
грудьми.
   Джон притиснув Олега до чавунно? огорожi, великою чiпкою  рукою  тримав
за зжужману на грудях тенiску. В ритм сво?м  глумливим  словам  шарпав  за
груди, i хлопець дошкульно бився потилицею об огорожу.
   - Рвем кiгтi, значить... Не  лишивши  вiзитно?  картки?  А  мене  ж  на
кого?.. Така дружба...
   Олег i зараз  не  пам'ята?,  що  бiльше  наятрило  його.  Бiль  чи  отi
глумливi, вимовленi в протяг, нiби гумовi слова. Мабуть, слова. Його страх
перекипiв на злiсть. На люту ненависть. Ненависть до всiх.  До  Джона,  до
сво?х невдач, до злигоднiв останнiх днiв.  Лють  стиснула  його  долонi  в
кулаки, напружила м'язи.  Вiн  завдав  Джоновi  головою  в  щелепу  i  вже
навздогiн -  кулаком  у  плече.  Джон  вимахнув  руками,  розпластався  на
асфальтi. Однак схопився швидко, мов кiт. Олег тiльки й встиг помiтити, як
блиснули його очi, вiн прикрився вiд  удару  i  то?  ж  митi  хряпнув  пiд
огорожу. Джон пiдбив його пiд ногу.
   Далi Олег лежав  долiлиць  i  тiльки  затуляв  голову.  Джон  бив  його
розмiрене, методично, немов виконував призначену роботу. В боки, по спинi,
по руках. По всьому, що називають живою  душею,  людською  плоттю.  Сво?ми
нещадними ударами вiн затоптував Олегову душу в землю. Йому була  потрiбна
лише шабатурка з не?, а вiн вже сам наповнить ?? потргоним вмiстом. Уже  й
не страх, а розпука, розпач володiли Олегом. Звестися б, ввiп'ятись в  оту
мерзенну пику, чавити, бити, гризти! Але разом з тим  -  свiдомiсть  свого
безсилля, дивна млявiсть у тiлi.
   Олег ледве й завважив, коли порушився отой страшний ритм. Крiзь дзвiн у
вухах долинув до нього гомiн, вiдтак - ще два коротких удари i - схожий на
виття викрик.
   Олег здригнувся усiм тiлом, пiдвiв голову. Перше,  що  вiн  побачив,  -
вогняну, розтрiпану вiтром чуприну, сторожкi, недовiрливi очi. Олег швидше
здогадався, нiж збагнув, що йому прийшла помiч.  Хоч  i  не  мiг  втямити,
звiдки взялися оцi хлопцi, ?х було п'ятеро. Один, рудоголовий, сидiв перед
ним навпочiпки, ще четверо  стояли.  Одягненi  в  ватянки,  в  чоботи,  за
спинами - мiшки на полотняних лямках.
   - За що вiн тебе? - запитав  рудоголовий.  Олег  спробував  пiдвестися,
ойкнув, прихилився спиною до огорожi.
   - Хотiв, щоб я... - хлопець пошукав у кишенi хусточку i, не  знайшовши,
витер кров долонею. - Хотiв... хоче - Олег  невiдривне  дивився  в  кiнець
вулицi. Там, бiля входу в сквер, стояв Джон.
   - Що хотiв?
   - Щоб я з ним... - Далi нiби щось пiдштовхнуло Олега зсередини,  i  вiн
почав розповiдати. Про Джона, про  вступ  до  iнституту,  про  втечу.  Про
батька - механiка з заводу, котрий всi сво? невдачi ременем  переполосував
на його спину. Якби вiн повернувся додому  з  атестатом,  батько,  мабуть,
забив би до смертi.
   Олег сам не вiдав, як приплелася оця брехня.  Але  зараз  вiн  мало  не
вiрив у не?. Йому, вчавленому в асфальт чужими черевиками, просто  соромно
було перед цими хлопцями. Зараз, цi?? митi,  вiн  бачив  мiзернiсть  свого
бунту i не  хотiв  розповiдати  про  нього.  Олеговi  вдалося  на  хвильку
одягнути ватянку,  почепити  торбу  i  ступити  розтоптаними  чобiтьми  на
пiдлогу професорсько? ки?всько? квартири. Цi, п'ятеро,  теж  iшли  слiдом,
чули  все.  I  вiн  мерщiй  повернув  назад,  повiв  ?х  на  квартиру   до
машинiстового сина, свого сусiда по партi.
   Червоночубий, - вiн до того  був  ще  й  рудобровим,  веснянкуватим,  -
поправив за спиною клунка, пошкрiб  п'ятiрнею  потилицю,  далеко  на  лоба
насунувши кашкета.
   - Ну, й куди ж ти? - запитав. Олег пiдiбрав з  асфальту  вiдiрваного  з
м'ясом гудзика вiд тенiски, сховав до кишенi.
   - Не знаю...
   - Нехай iде до мiлiцi?... - порадив хтось з гурту.
   - А там що?.. -Хлопцевi було незручно  сидiти  навпочiпки,  тримати  за
спиною клунка, i вiн вивiльнив з лямок руки. - У кацибiрцi його заховають?
- Вiн замислився. Смiшно наморщив  носа,  водив  по  ньому  пальцем.  Враз
ластовиння розсипалося в боки, схоже було, нiби вiд перенiсся розбiгаються
маленькi жучки-сонечка.
   - Хлопцi, а може, нехай з нами? На Донбас, на шахти по?деш ?
   - В нього ж, вiн сам казав - у кишенях мишi попрогризали дiрки, - знову
обiзвався хлопець, котрий радив iти в мiлiцiю.
   - Ох i шкура ти...
   - Скiльки там...
   - Та вiн же й вiддасть. Заробить i вiддасть. Правда? - пролунало одразу
три голоси.
   - Вiддам, з першого ж заробiтку, - поспiшив погодитись Олег,  хоч  йому
ще нiколи не доводилося заробити жодно? копiйки.  Але  що  там...  Йому  б
тiльки звiдси.
   ...Тепер, слухаючи однотонне поклацування колiс по рейках, Олег  вперше
подумав про роботу, дiткнувся до не? по-справжньому, хоч  не  мозолями,  а
думкою. А по?зд мчав i мчав, колеса цокотiли безугавно, немов лiчили  отi,
ще не заробленi карбованцi i гривеники. Що вiн знав про них? Грошi i вдома
не  дуже  вiдтягували  йому  кишеню,  однак  потрапляли  туди   легко.   А
потрапивши, не залежувались там. Вони не прилипли до його душi. Хоч вiн  i
знав, чого вартий в хлоп'ячому товариствi з ними й  без  них.  Деякi  його
шкiльнi  товаришi  складали  грошi   тижнями,   щоб   потiм   прислужитись
товариству, купчиками провести його за собою по  заборонених  для  ?хнього
вiку крамницях. А ще було в класi дво? чи тро?... В тих завжди шелестiли в
кишенях  папiрцi,  ?хнi  батьки  не  посiдали  професорських  кафедр,   не
виступали з сцен столичних театрiв. Стояли за  прилавками  або  сидiли  по
темних складах. Коли хтось з хлопцiв  вичитував  у  газетi  фейлетона  про
хабарникiв, вiн приносив газету до  школи,  читав  фейлетона  вголос...  А
потiм, повертаючись  додому,  тягнувся  в  темнiм  завулку  до  коробки  з
цигарками, що ними частував хто-небудь з тих-таки грошовитих хлопцiв.

   * * *

   Першi заробленi гривеники виявилися важчими, нiж гадав Олег.  Але  були
вони не твердiшими за першi мозолi.
   ...Першi мозолi. Першi трудовi днi. Перший спуск у шахту. В шахту, куди
навiть думка не приводила його нiколи ранiше. В  залиту  потоками  щедрого
свiтла  юпiтерiв  у  кiнофiльмах,   обцяцьковану   кнопками   автоматичних
апаратiв, сповнену веселого машинного гулу, виплеснутого в  кiнозал  через
мiкрофони.  В  повиту  мороком   власно?   уяви,   заткану   страхiтливими
розповiдями про катастрофи, завали.
   Олег iшов останнiм,  перепустивши  всiх  попереду.  Вiн  довго  намiряв
каски, а коли його покликали, вхопив першу, що трапила до  рук,  i  побiг.
Вона була мала, ще й, мабуть, давно лежала  без  вжитку,  гострими  зубами
пересохлих закра?н врiзалася в потилицю, муляла в скронi. Останнiм з  усiх
хлопцiв, з котрими проходив  тижневий  техмiнiмум,  вступив  i  до  клiтi.
Поперед нього до сталево? мокро? скринi  втйслося  ще  четверо  незнайомих
шахтарiв.
   Падала клiть, падали за шию холоднi лячнi краплi, падало  серце.  Поруч
хтось розповiдав, як минулого тижня перекосило клiть i хлопцi провисiли  в
залiзнiм капканi чотири  з  половиною  години.  Добре,  що  хоч  спрацював
парашут.
   Потiм вони, сховавшись вiд пружного, мов  натягнена  тятива,  вiтряного
потоку за виступ, чекали на когось. I тут Олег почув ще одну  розповiдь  -
про якогось Смолку, якому лишилося два мiсяцi до пенсi? i котрим  оволодiв
страх. Його мало не силомiць водять до забою, а вiн те й  знай  втiка?  до
шахтного стволу. Двадцять чотири роки i десять мiсяцiв розминався  чоловiк
iз страхом, та зненацька зiткнувся з ним в вузькому штреку. Таке,  кажуть,
теж iнодi трапля?ться.
   Коли вже зiбралися йти, хлопцi помiтили, що Олегiв лiхтар ледве  цiдить
свiтло. Хтось висловив здогад, що вiн розгориться,  його  взяли  на  глузи
закiптюженi  вугiльною  пилюкою  шахтарi,  що  очiкували  на  свою   чергу
пiднятися нагору, ?хнiй  смiх,  немов  рясний  холодний  дощ  на  згасаючу
жарину. Олег читав, як блукали, як гинули в  шахтi  без  свiтла  люди.  На
голос "гей, стажери" вiн ступив, немов уже поринав у вiчний морок.  Але  в
останню мить хтось притримав Олега за лiкоть, вiдiбрав лiхтаря.
   - На мого. Менi однаково нагору, - сказав шахтар буденно й просто.
   Окрайчик свiтла ледве вихопив з темряви вусате  обличчя  з  перекраяним
шрамом носом. Але далi Олег вхопився променем  за  зсутуленi  спини  сво?х
товаришiв попереду, поспiшив за ними. Невеликий  вогник,  але  вiн  свiтив
Олеговi в душу, доки ходили по шахтi. Хлюпала пiд ногами  вода,  хлипав  у
душi страх, але Олег вже не дав йому заволодiти сво?м  серцем.  Маленький,
м'який промiнець... Людинi часом треба зовсiм небагато свiтла, щоб пiти по
призначенiй путi.
   I все ж перший робочий день... Вiн  привалив  Олегову  душу  величезним
важким кумполом, прикидав породою, ледве не схоронивши ?? пiд собою.
   Олеговi, Андрi?вi  (так  звали  червоночубого,  веснянкуватого  хлопця,
котрий першим присiв бiля збитого з нiг  Джоновим  кулаком  Олега)  та  ще
одному шахтаревi дали лопати, звичайнi лопати, припоручили зачищати  лаву.
Лава стара, ?? вже мали залишити, весь видобуток з не? вписували до  плану
сусiдньо?. Звичайно, хлопцям цього нiхто не сказав, вони  були  певнi,  що
так всюди. Вони згортали вугiлля в купки, перекидали лiворуч, пiд  стiнку.
Лава низенька, хлопцi плазували в  нiй  навколiшки.  Коли  Олег  направляв
промiнь униз, по схилу, вогник не добiгав до кiнця, гинув  десь  у  чорнiй
пащецi лави. Трохи нижче вiд них, пiд стiною, - вугiльний комбайн, але вiн
лежить нерухомо, мов мертва потвора. Бiля нього нема? нiкого. В лавi  тихо
i глухо. Тисне стеля, вичавлю? з серця  мужнiсть.  I  вже  воно,  мов  отi
розщiпленi, зламанi стояки. Десь там, угорi, - осiнь, цвiтуть чорнобривцi,
яблука гупають на землю, але звiдси не почути  анi  ?хнього  стукоту,  анi
шуму листя, навiть яблуневе корiння вiд нього на такiй  висотi,  що  думка
безсило в'язне в могутнiх пластах над головою, не добувшись  до  них.  Тут
вiн сам. ?х тро?, але Олег сам у черевi землi. Вона,  либонь,  не  любить,
коли копошаться в ?? живому тiлi. Тут сподiватись нi на  кого.  Привалить,
нiхто й не згада?... Кожного з цих хлопцiв десь чекають, над ?хнiми долями
не сплять матерi, батьки... А вiн... А над його долею?..
   Вiн виклика? уявою сво? колишн? життя i ставить поруч  сьогочасне.  Вiд
того аж зiщулю?ться. Ну, як же... Ну, для чого! А хiба?.. Адже ж батько не
прожене його. Мабуть, ще й зрадi?.  Вiн  таки  не  хотiв  йому  лиха.  Вiн
розумний, але просто вiдстав од нового дня. Отож покинути все, i - гайда.
   Слiдом  за  цi?ю  краплинами  розжареного  олова  -  iншi  думки:   "Ти
заборгував хлопцям. В тебе нема? на квиток... Та й...  Як  же  вони?  Чому
вони?.. Самi простелили собi путь на шахту. Андрiй! Вiн  ледве  зна?,  хто
такий Брут, хто такий Васко да Гама, але в  нього,  певно,  вистача?  сили
побороти страх. А може, вiн теж потерпа? зi страху? Може. Але ж не виказу?
його. Олег теж скрутить сво? серце. Попрацю? тут мiсяць або  два,  i  тодi
по?де".
   Цi думки трохи заспокоюють. Його вже не так  страшить  пiтьма,  кошачий
блиск антрациту в спалахах лампочки. Коли б ще не покорченi  стояки  перед
очима та не оце сухе потрiскування. "Трiсь,  трiсь".  Олег  колись  жив  у
тiтки на селi i пам'ята? - отак трiщить хмиз.
   Цi думки розбив дзвiнкий, безтурботний голос:
   - Привiт, каторжани!
   Той голос на мить неначе виштовхнув Олега пiд високе небо.
   - Привiт. Хто там? - вiдгукнувся  радо.  В  свiтлi  лампочки  хитнулося
веселооке обличчя, помацало його на вiдповiдь бiлим пучком променiв.
   - Чого ж каторжани? - до них наблизився Андрiй.
   - Ну, це так у нас, хто в цiй лавi... А тут i справдi... Хлопець  мовби
проковтнув останн? слово. З пiтьми ви"
   плазував третiй Олегiв напарник. Тепер вони стояли всi
   вчотирьох, вслухалися в сухе потрiскування.
   - Тут ще... нiкого?..
   "Трiсь, - майже над самим Олеговим вухом. - Трiсь".
   - Де там нiкого. Позавчора - двох...
   I знову лячне,  фатальне  "трiсь,  трiсь".  Жах  росив  холодним  потом
Олегове чоло. Йому здавалося, що трiщить  власне  серце.  Ще  хвилька,  ще
мить, i вiн порохом впаде мiж двома пластами. I чого, чого погодився лiзти
сюди? Краще куди завгодно, краще...
   "Трiсь!"  Обличчя  четвертого   з   оцим   останнiм   "трiсь"   страшно
перекривилося, очi вибалушилися, готовi випасти з орбiт.
   - Тiкай! - ревнув вiн щосили.
   Той голос всвердлився ?м у вуха, в душi,  одним  ударом  вибив  останнi
стояки мужностi.
   Собачою риссю мчали вони вниз,  гублячи  лопати,  каски,  рятувальники.
Забачивши, як хлопець, що подав сигнал втечi, упав у риштак i  похурчав  у
пiтьму, майже напiвсвiдомо те ж саме зробив i Андрiй, а  за  ним  i  Олег.
Олег вiдчув, як палахкотiла, нiби ?? всунули в полум'я, права рука, -  вiн
обiдрав ?? до кровi, - в'юнив ногами, вже гальмуючи, а не  вiдштовхуючись.
Але й страх не вiдставав. Вiн мчав холодним вiтерцем за комiром,  охав  по
лавi, верещав з темних уступiв.
   Раптом Олеговi здалося, нiби пада? в безодню. Вiн  таки  справдi  впав.
Впав чи кинуло щось. Це тривало лише  мить.  А  далi  загримiло  зверху  i
знизу. Олег борсався й не мiг виборсатись. Пiд  ним  i  далi  дудонiло,  а
зверху спадав дивний спiв. Нiби церковний,  похоронний.  "Алiлуя,  алiлуя,
алiлу-у-я-а-а". Вiн таки випростав руки,  пiдвiв  голову.  I  тут  повiтря
струснув вибух. Вибух дужого, молодого реготу. Тiльки тепер  Олег  збагнув
усе. З лави вони попадали в  затемнений  штрек,  в  наготовану,  вистелену
сiном вагонетку, i шахтарi з спiвом i реготом котили ?? по рейках.
   Тепер вагонетка зупинилась. А голосний регiт гримотiв з усiх  бокiв,  i
вони, тро?, купалися в його хвилях, немов у холоднiй водi. Вода  крижанила
тiла, але радiсть рятунку грiла душi. А вже незабаром смiялися й самi.
   Смiх надколов Олегiв страх. Далi вiн вже почував себе смiливiше.  "Якщо
з цього можна смiятись, - подумав, - не так вже воно й небезпечно". А коли
вийшов пiд високе небо i теплий вiтер лизнув  пiтнi  груди,  вiдчув  себе,
нiби сам, сво?ми руками викопався з пiвкiлометрово? товщi землi.
   Його груди  сповнила  незвична  радiсть,  його  кортiло  розхлюпати  ??
довкола, вiддати iншим людям.
   I як же вiн здивувався, коли побачив бiля  старо?,  перекинуто?  догори
колесами вагонетки схилену постать. Здивувався, що ще хтось може  плакати,
здивувався, що нiхто не пiдiйде, не розра?, не  витре  слiз.  Диво,  отака
черствiсть! Чергова змiна шахтарiв допалювала  цигарки,  хлопцi  кидали  в
калюжу бички, по дво?, по тро? йшли до  копра.  I  нiхто  не  пiдiйшов  до
дiвчини. А один навiть поглузував:
   - Ой, хтось промокне пiд Хулiганчиним дощиком.
   "Хулiганка". I прiзвисько якесь...
   Олег пiдiйшов до дiвчини, легенько смикнув ?? за рукав.
   - Ти чого? Може, вломилося що?..
   Дiвчина рiзко вiдкинула  на  плече  крайок  косинки,  в  котрiй  ховала
обличчя, глянула на Олега. Щоки ?? були вологi, очi затуманенi. Та  то?  ж
митi  туман  розхлюпнувся,  крiзь  нього,  немов   крiзь   дощовi   хмари,
прорiзалась блискавиця. Вона пронизала його наскрiзь.
   - А тобi чого? Ану!..
   Чорнi-чорнi брови трiпотiли, немов крила розгнiваного  птаха.  Олег  аж
кинувся вiд того окрику. Здивовано знизав плечима, вiдiйшов. "Таки справдi
Хулiганка", - помстився думкою.
   Але тi блискавицi ще довго засвiчувались перед його _  зором.  Мимоволi
зiзнався, що вони гарнi в грозовiй
   хмарцi.
   Пiсля душу, пiсля ?дальнi Олега опанувала  втома,  лiни-|  вий  спокiй.
Легка замрiя цi?? осiнньо? днини оповила все | довкола.  Тиша  та  сон,  i
лише коли прислухатись пильно, i можна вловити тиху мелодiю, котру  награ?
на струнах "бабиного лiта" вiтер.
   Олег сидiв на лавочцi в молоденькому садочку пiд гуртожитком,  вiддавши
всього себе сонцю i  замрi?.  Чомусь  пригадалось  деревце,  котре  шумiло
гiллям пiд вiкном там, у Ки?вi. З ростом того деревця вiн помiчав  i  свiй
рiст. Спочатку бачив деревце в нижню шибку вiкна, згодом -  в  середню,  а
потiм вже лише нижнi гiлки шелестiли по склу. Одну з них пристосували вони
з Лiлею собi на  службу.  Олег  чiпляв  на  гiлку  папiрця-листа,  палицею
пiдводив гiлку аж до горiшнього вiкна. Лiля брала записку.
   Лiля... ?? не  вирвати  з  серця.  Вiн  ще  при?де.  Дужим,  незалежним
шахтарем. Вiзьме за руку отого, що носить ??, - його сумочку. Вiн в  страх
оберне ?хню веселiсть...
   Олеговi  думки  вiдволiка?  дратiвливе  поклацування.  Навпроти  нього,
присiвши  навпочiпки  перед   лавочкою,   вовтузиться   бiля   фотоапарата
довготелесий хлопець. Очевидно, не добере способу  налагодити.  Сердиться,
вже й апаратом грюка? по лавцi.
   "От ще..." - увiрвався Олеговi терпець.
   - Ви ж розiб'?те апарат. Що тут у вас?.. Хлопець сердито  подивився  на
нього з-пiд вузьких брiв, тицьнув пальцем в затвор.
   - Виймiть назад. Ви вже однаково  засвiтили  плiвку.  Дайте,  дайте,  -
звiльна взяв за ремiнець. - Я в школi фотогурток  вiв,  -  почервонiв  вiд
власно? похвальби.
   Хлопець  -  значно  старшин  за  Олега,  вигляд  мав  незалежний,   але
фотоапарата вiддав. Дав  i  нерозпечатану  плiвку.  Олег  скинув  пiджака,
поклав його собi на колiна, засунув у рукав фотоапарат i  плiвку.  Хвилину
ворушив там пальцями, вiдтак вийняв фотоапарата, викинув порожню котушку.
   - Все. Ви що  будете  фотографувати?  Хлопець  недовiрливо  заглядав  у
об'?ктив, нiби мiг там щось побачити.
   - Що фотографувати? Багато чого. А ти, -ще раз промiряв Олега  суворими
очима, - з нашо? шахти, з шосто??
   - З вашо?... Тобто з цi??.
   - Тодi ходiмо зi  мною.  Я  член  комсомольського  бюро  шахти.  Газету
випускаю. А  що  фотографуватимемо  -  поки  та?мниця.  Ми  ма?мо  зробити
фотознiмки до сатиричного вiкна. Всiлякi неподобства,  безгосподарнiсть...
Ось вона, просто перед нами. Бачиш? Ота калюжа. До складу  хiба  що  вплав
можна добратись. Ми так i пiдпишемо.
   Отак несподiвано, вже першого дня Олега залучили до громадсько? роботи.
До вечора вiн зробив бiльше  двадцяти  знiмкiв:  на  шахтнiм  подвiр'?,  в
?дальнi, в гуртожитку, в  управлiннi.  Останнi  три  -  на  збагачувальнiй
фабрицi, на вантаженнi. Там на транспортерi повернувся  ролик,  i  вугiлля
сипалось просто  на  пiдлогу.  I  нiкому  було  його  поставити  назад.  В
конторцi, на столику,  бiля  пульта  управлiння,  -  дзеркальце,  пляшечка
одеколону, хусточка, ?хня господиня в поспiховi забула прибрати.  Вiршовий
пiдпис до майбутнього фото у редактора вже був написаний.

   * * *

   Гуркоче, пливе риштаком чорний вугiльний струмок. Олеговi вiн вида?ться
довгою, нескiнченною змi?ю, котра виповза?  з  печери.  Отак  би  вимахнув
лопатою, рубонув ?й голову.
   Не вiдруба?ш.  Сьогоднi  чорний  струмок  винiс  Олега  пiд  скелю,  на
глибiнь, i ось-ось заплесне з головою. Олеговi вже не ста? снаги змагатися
з ним. З чорним струмком, з самим собою.  Вiн  почува?  сво?  незвичнi  до
працi руки,  немовби  вони  не  його.  Почува?  в  плечах,  де  ?х  неначе
викручують в суглобах, почува? в лiктях, в намозолених долонях. Водянки на
долонях схоплюються одна по однiй, лопаються, i пiд  ними  -  живе  м'ясо.
Сльози закипають вже не в душi, а десь близько, бiля  самих  повiк.  От-от
бризнуть на риштак, на чорне вугiлля, на лопату. I вiн тодi  кине  ??  пiд
ноги i втече до шахтного стовбура. Втече, як утiк  з  дому,  як  утiк  вiд
Джона.
   Тiльки ж куди втiкатиме тепер?
   Рятунок прийшов несподiвано. Олег вже  кiлька  хвилин  бачив  на  стiнi
тiнь. Але не оглядався: немовби на злiсть тiй  тiнi,  з  одча?м  вганяв  у
вугiлля лопату.
   - Ти, хлопче, чого без рукавиць? - тiнь  схитнулася,  наповзла  ближче.
То, мабуть, вугiльна порохнява попала Олеговi в горло, стисла,  перехопила
подих. Бо тiльки намагався сказати, що ?м, новакам, пiдсобникам,  не  дали
рукавиць. I чоботи в нього порванi, i штани ледве  прикривають  колiна.  I
робота... Робота... Але на слово здобутись не мiг.
   - Ану, покажи долонi, - сказав шахтар. - О-о! Та як ти...
   Олег тiльки тепер роздивився того, кому  показував  руки.  Це  був  той
самий шахтар (вусатий, з перетятим шрамом носом), який обмiняв його лампу.
   Довгим-довгим поглядом видивився вiн на Олега, вiддав назад лопату.
   - Чого ж ти мовчав, не сказав нiкому?  -  запитав.  I,  не  дочекавшись
вiдповiдi, казав далi: -А це добре, що  ма?ш  характер.  Ти  вже,  хлопче,
якось тут змiну добудь. На тобi мо? рукавицi. Завтра у вас вихiдний,  так,
зда?ться? Так от, з позавтра пiдеш до мене в бригаду. Прохiдником. У  мене
зараз тро?  хлопцiв  у  вiдпустцi.  Один,  либонь,  уже  чи  й  вернеться.
Жениться. У нас теж нелегко. Але й заробiток, i мiсцями ми мiня?мось.
   Бригадир поклав на вугiльний уступ рукавицi, зняв з плеча лiхтар.
   - Пiсля роботи я буду в наряднiй. Або деiнде поблизу.  Запита?ш  Кузьму
Сидоровича.
   Олег дивився, як оддаля?ться  вiд  нього  вогник,  i  щось  тремтiло  й
кричало в ньому. Вiн ще не знав, яка то робота, як там  йому  вестиметься,
але почував до  цi??  людини  безмiрну  вдячнiсть.  Йому  здалося,  неначе
зустрiв когось рiдного, дужого, хто не дасть скривдити.
   Сльози пiдступали до очей i вже не мiг стримати ?х.  Вiн  не  плакав  у
хвилини найбiльшо? образи, хоч його серце рвалося з вiдчаю,  не  плакав  у
небезпецi i  заплакав  тепер.  "Ох,  який  ти  тонкосльозий,  -  намагався
присоромити себе. - В тебе зовсiм нема? мужностi..."
   Тiльки-но пiднялися нагору, Олег вiдшукав Андрiя, поспiшив вилити  свою
радiсть, роздiлити ??. Так, роздiлити, бо вiн був певен, що той  бригадир,
якщо Олег розкаже  йому  про  Андрiя,  забере  до  себе  ?х  обох.  Весело
перемовляючись, вони пiшли до лазнi.  Олег  з  радостi  так  тер  Андрi?вi
мочалкою спину, що той аж постогнував.
   Андрiй радiв теж. Але вiн же й пригасив Олегову радiсть.  Ще  й  зовсiм
несподiвано.
   - А ти таки той... шмиглявiший, нiж я думав, -  сказав,  поглядаючи  на
Олега крiзь густi водянi струменi.
   - Який? - перепитав Олег.
   - Ну, пронозливий. З бригадиром... з редактором. Може, хочеш i собi?..
   - Ти що? - засоромився Олег, сховався обличчям у дощовi струменi.
   - Хлопцi бiля фотогазети лаяли вас вельми. Казали, що  Довгий  навмисне
Любу у "Вiкно"... В'язнув до не?, а вона його проганяла.
   - Яку Любу? - Олеговi здалося, нiби гаряча вода враз похолоднiшала.
   - Ну ту, Хулiганку. Вона й не хулiганка,  вдача  в  не?  така,  буряна.
Дiвчина вибiгла на хвильку, iнженер покликав. А цей пiдсочив. Навмисне ото
все...
   Коли б Олег сам недавно не спiзнав несправедливостей, йому  б,  мабуть,
не було так боляче, як зараз. Сором палив його, навiть пiд душем  почував,
як горять його щоки. Адже фотографував вiн. Як ото ?йг зараз!.. Негайно  ж
пiти вибачитись. А потiм вiдшукати редактора, примусити вiдкле?ти фото.
   Сяк-так  витершись,  поспiхом  одягнувшись,  забувши  навiть  розчесати
мокрого чуба, вибiг з роздягалки. Вiн  поспiшав,  боявся,  що  не  застане
дiвчини. Збiгши нагору по металевих сходах, прочинив дверi. I  -  мало  не
зiткнувся з нею. Дiвчина стояла до нього боком, розкручувала якийсь  дрiт.
В тiй же вогнянiй косинцi, синьому комбiнезонi.
   - Я, тобто... Ви пробачте...
   Олег, не знати чому, не мiг зiбрати докупи приготованих слiв, за?кався,
мов школяр, що не вивчив вiрша.
   Дiвчина поглянула на нього, в ?? великих, трохи  диких  очах  вiдбилося
здивування.
   - Вiн менi не сказав... Я фотографував... В дiвчини ображено смикнулися
кутики вуст, брови вигнулися ще крутiше, дугами.  Олег  подумав,  що  вона
зараз заплаче. Але то? ж митi брови шугнули вгору, а очi бризнули iскрами,
аж вiн вiдхитнувся. Дiвчина рвонула до себе дверi, грюкнула по них кулаком
з вхiдного боку. Далi теж ие казала нiчого, закусивши нижню губу,  ще  раз
дужче стукнула кулаком. Олег перевiв на дверi  погляд,  прочитав  написанi
бiлою  фарбою  на  металевiй  дощечцi  слова:   "Стороннiм   особам   вхiд
заборонено".



   РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ

   Осiнь палахкотiла пожежами. ?вген i  Лiля  брели  крiзь  жовту  листяну
заметiль в свою, як здавалось ?м, весну. На ?хнiй iнтимнiй стежинi  -  все
промiряне наперед i все жагуче невiдоме. В ?вгенових  вимрiях  ця  стежина
ляга? поруч  iншо?,  тi??,  котра  прослалась  вiд  його  робочого  стола.
Певнiше, не стежина, а своя, широка, пряма путь. Нi,  ?вген  не  марновiр.
Йому не паморочиться  в  головi,  що  молоденькi  практикантки  вимовляють
шепотом за спиною його iм'я. Вiн не потура?  сво?му  самолюбству  й  тодi,
коли на зборах сивi професори поправляють окуляри, оглядаються на нього.
   Йому ще треба цiдити й цiдити  свiй  препарат  крiзь  безсоннi  ночi  i
розглядати в промiннi дня. Але "альфа-1", як назвав вiн його,  дi?.  ?вген
упевнився на хворих, ?х  до  нього  йде  щодень  бiльше.  Щоправда,  Бiлан
наказав не пускати хворих до клiнiки. Мовляв,  з  застережною  метою.  Але
нехай професор застерiга?  свою  заздрiсть  i  сво?  безсилля.  ?  й  iншi
злорадцi. Та ?вгеновi тривожно не вiд того... Адже Лiля... А що, коли вона
розгнiва?ться за батька? Коли йому доведеться вибирати?  Нi,  про  що  вiн
дума?? Який вибiр? Серце вже вибрало само.
   - Лiля, - притримав дiвчину  за  руку,  легенько  приневолив  сiсти  на
лавочку. - Я мушу порадитись з тобою. Твiй батько... Розумi?ш,  ми  можемо
розсваритися з ним назавжди. - ?вген пiдвiв голову, - чи  слуха?  Лiля.  В
очах у дiвчини горiла пильна цiкавiсть. - А я й  сам  не  знаю...  Може...
Хоч... Адже ми разом працювали.
   Лiля не тiльки слухала, а й розумiла все з пiвслова.
   - А ти певен, що докiнчиш самотужки? Ти певен, що зiйшов на гору, а  не
на горбок? -  в  котрий  раз  перепитала  дiвчина.  -  Вже  скiльки  людей
обманювалось вiдкриттями.
   - Нiхто, нiхто ще не вiдкривав, -  гарячкував  ?вген.  В  його  вузьких
татарських очах горiла вiра. - I хворi видужують. Я... Ну, як би тобi... Я
знаю все, що винайдено в свiтi з цi?? хвороби. ? американський тiо-теф.  ?
А-23. Я, признатися тобi, й починав вiд тiо-фета. Але з iншого кiнця.  Всi
вони йдуть по царинi. А я вирiшив переорати ??.
   - Для чого ж тодi тобi дiлити цю... як ти кажеш, царину, коли сам можеш
володiти нею? Ти стоятимеш на нiй. А поруч я. - I притислася  мiцно-мiцно.
- На нiй ми поставимо свiй будинок. Квiтiв насi?мо... В  нас,  Женю,  буде
найкраще на весь Ки?в обставлена квартира.
   З ?вгеново? душi скресла крига страху.  Але  вона  понесла  з  собою  й
мiсток. Власне, навiть не мiсток, а вузьку кладку, ?? чомусь було шкода.
   Проте крижини швидко сховали ?? пiд собою.
   - Я знаю, що моя Лiлея... - залоскотав губами  за  вухом.  -  До  речi,
квартиру я мiг би одержати й зараз. В  нас  закiнчують  будiвництво,  мене
ввели до списку. Але я вiдмовився. Хлопцi  смiються...  Кажуть  -  дурний,
бери, буде чи не буде щось з твого альфа, а бету матимеш.
   - А справдi, чому ти... Нехай би поки що така...
   - От, саме тому. Я ?м доведу... Не за нiкчемно? житлоплощi...
   - Й даремно. Ти тiльки доведеш свою... -  Лiля  затну-лася,  пiдбираючи
потрiбне слово. -Непрактичнiсть. А  ще...  Що  тобi  байдуже,  близько  чи
далеко вiд тебе буде твоя Лiлея...
   - Лiля... Як можна? Хiба ти не розумi?ш!..
   - От... Ти вже й вибухнув. Везувiй!
   - Етна. Я розумiю, не розумi?ш ти...
   ...Вони посварилися. Хоч i не дуже, але  ?вген  понiс  додому  вiдчуття
невдоволення, а водночас немовби й провини. Щоправда, вiн весь час почував
себе бiля Лiлi нiби трохи винуватим. Але то було iнше...
   З цим вiдчуттям i прокинувся другого дня.
   Ранок принiс на сво?х плечах хмари, туман, нудотний дощ. Туман  котився
пiд ноги, ?вгеновi здавалося, нiби вiн переступа? через велетенськi  суво?
полотна. Замислений, мало не перечепився в туманi бiля входу до клiнiки на
якихось ящиках. Хотiв обминути, та враз... Якась невiдома  сила  шарпонула
його за плечi, прихилила вниз.
   Сидiв навпочiпки, повними слiз  очима  дивився  на  грато-ванi  вiконця
ящикiв. Там, зiбганi холодом i сльотою в волохатi клубочки, кролики.  Вони
вже не реагували на паличку, яку  вiн  просовував  крiзь  дротики,  лупали
очима, мов ляльковi. Мабуть, ?х винесли ще ввечерi. Знесилених в  боротьбi
з прищепленою хворобою, ?х доконала  нiч,  вдихнула  в  ?хнi  легенi  свiй
простудний вогонь.
   Злiсть опалила ?вгеновi горло. Вiн розпалював ?? в собi, щоб кинути нею
в обличчя винуватця. Мазур уже почав здогадуватись... На мить перед  очима
мелькнуло обличчя Лiлi, але й воно розтануло в червонiй хвилi гнiву. ?вген
мiцно стиснув кулаки, побiг по сходах нагору.
   Але Бiлана в клiнiцi не було. Вiн  подзвонив,  що  сьогоднi  не  при?де
зовсiм.  Завiдуючий  вiддiленням  ?вгеновi  на  вiдповiдь  сказав,  що  ?м
потрiбне примiщення, що нiхто не ма? права тримати  приватних  вiварi?в  у
клiнiцi, та ще й вiварi?в з тваринами, зараженими небезпечними  хворобами.
Якщо ?вген не погоджу?ться, нехай iде скаржитись.  ?вген  таки  ходив.  До
директора лiкарнi. Той слухав,
   (спiвчував. Але що мiг  зробити  звичайний  лiкар  професоровi,  котрий
засiда? на стiльцях, до яких йому й рукою не дотягнутись.  Бiлановi,  який
прочиня? дверi мiнiстерського кабiнету, мов власного. До  того  ж  казенна
iнструкцiйна палиця теж зараз в його руцi. Добрий директор тiльки пообiцяв
знайти чуланчик десь в iншому мiсцi.
   Спiвчували ?вгеновi й  хлопцi,  товаришi  по  роботi.  Несправедливiсть
професора до ?хнього товариша зачепила всiх. Хоч до цього майже  всi  вони
не пропускали нагоди покепкувати над Мазуром.  Обговорення  в  лабораторi?
саме по  собi  вилилося  в  груповi  комсомольськi  збори.  Збори  винесли
резолюцiю,  котрою  осуджували  вчинок  професора   i   просили   партiйну
органiзацiю втрутитися.
   Це було незвичайно на?вно i смiшно. Начальник вiддiлення просто таки не
змiг  приховати  глузливо?  усмiшки,  коли  прочитав   постанову   зборiв.
Посмiхалися й iншi.
   ?вген теж розумiв, яка мало дiйова ?хня резолюцiя. Вона нiби  дзижчання
мухи над вухом слона. Але  вiн  не  думав  схилятись  перед  Бiланом.  Вiн
запевняв себе, що знайде iнший спосiб довести свою правоту.

   * * *

   Недарма кажуть: на сухе дерево вогонь пада. Палючою  блискавицею  впала
на ?вгена стаття в вечiрнiй  газетi.  Стаття  про  шарлатанство  асистента
мiсько? лiкарнi Мазура.
   Страшно, коли пише про хворих людина  необiзнана  i  здорова.  Страшно,
коли на змагання виходить бо?ць, непiдготовлений i лютий. Вiн може влучити
в око, в сонячне сплетiння, може розтрощити череп.
   Стаття била слiпо й жорстоко. Прочитавши  ??,  ?вген  боявся  вийти  на
вулицю. Йому здавалося, що коли б появився вiн де-небудь, весь Ки?в  побiг
би слiдом за ним, всi одразу ж впiзнали  б  його,  вказували  б  пальцями:
"Дурисвiт, дивiться, он пiшов дурисвiт. Вiн  хотiв  добути  славу.  Дурив,
вбивав людей".
   Маленька,  переобладнана  з  комiрчини  кiмнатка  була  тепер  йому   i
фортецею, i схимом. Розпач, мов  шашiль,  точив  ?вгеновi  серце.  Хлопець
замкнув дверi на ключ, але водночас благав, щоб  у  них  постукали.  Хотiв
побачити Лiлю й боявся ??. Лiля  не  йшла.  Лiля...  його  строга  iнкська
богиня. Вiн  сидiв,  одгороджений  розпукою  i  одча?м  од  усього  свiту,
вiч-на-вiч з сво?м горем. ?вген знав: тепер  вiдсахнуться  всi,  всi,  хто
вiрив i не вiрив  у  його  вiдкриття.  На  нього  одягнуто  приборкувальну
сорочку пройдисвiта, котру розiрвати несила. Вона в'ялила порив i не таких
борцiв.  Професорiв,  академiкiв.  Людей,  якi  мали  за  плечима  десятки
винаходiв.
   Тепер вiн свiй "альфа-1" може вилити  в  Либiдь.  I  "альфа-1",  i  ота
рiчкова каламуть в людських очах - те ж саме. Те ж саме... Нi, не те саме.
Ця думка прийшла десь аж  пiд  ранок,  пiсля  безсонно?  ночi.  Люди  йому
вiрять. Та й як же... Ось вiн, його  препарат.  Лiки  допомагають,  дiють.
?вген не вилл? ?х в Либiдь. Вiн змусить сво?х лиходi?в зiйти з його шляху.
Змусить!
   ?вген iшов на роботу  з  таким  виглядом,  мовби  кидав  виклик  всьому
свiтовi.  На  його  змарнiлому  за  нiч  обличчi  -  нетвердий  спокiй,  в
зневажливо примружених очах - впертiсть.  Дивно,  всi  поспiшають  кудись,
нiкому нема? до нього дiла. Так. Але там, на роботi...
   Проте  сталося  зовсiм  iнакше,  нiж  сподiвався.  I  вже,  певне,  нiж
сподiвалися автори статтi.
   В життi, а надто  в  медицинi  часто  трапля?ться  таке,  коли  отрутою
лiкують тяжкi хвороби.
   Сто тисяч читачiв газети - лише в першу годину. А далi  -  чутка,  вона
мов грудка з снiгово? гори, що далi котиться, бiльше оброста? снiгом.
   ...То було тяжке видовисько. То була найстрашнiша черга з-помiж вiдомих
людям. Черга приречених, черга мерцiв, котрi йшли по сво? воскресiння.
   Але що мiг вдiяти ?вген? Вiн  не  мав  анi  койок,  на  котрi  покласти
хворих, анi засобу, щоб  приготувати  достатньо  на  таку  кiлькiсть  люду
лiкiв.
   Мазур так i казав ?м. Вперше ясно побачив, вперше вiдчув потребу  сво??
роботи, вiдповiдальнiсть, яку на себе брав. Сотнi благальних, повних  вiри
очей! Це дужче за будь-який наказ, за мiльйони  статей  i  цифр.  Цi  люди
снились йому ночами. Довга черга оповила все його життя.

   * * *

   Олександр Кiндратович мiряв кабiнет швидкими нервовими кроками. Зелений
волохатий килим вгинався пiд ногами безшумно,  вiн  йому  сьогоднi  чомусь
нагадував м'який наплав над  трясовиною.  Чистий  аркуш  паперу  на  столi
дратував i страхав, мов вогник бiкфордового шнура  бiля  вибухiвки.  Думка
змагала думку,  злiсть  борола  безсилля.  Пригадував  останнi  розмови  з
Холодом, сперечався з ним далi. "Брешеш... Всi  ми  не  для  нього  й  для
нього... Любимо небо, квiти, лiс... Бо все це - для нас. Бо ми серед  них.
Не ми створили ?х, i ?м байдуже, хто ?х рватиме.  Ми  зна?мо  -  квiти  не
зав'януть без нас. Даремно бороти пiд себе життя... Його не  збореш.  Так,
ми не лише для себе - для всiх. А хiба я мало дав  ?м,  людям?  Хiба  вони
повернули менi хоч половину? Та й як я можу зробити щасливими всiх? Хiба я
сам щасливий? Менi так i не довелося стати на тiм узвишшi, на котре б  мав
вийти по сво?х силах. Iншi - вже академiки, лауреати. Або  як  Полив'яний.
Заступником мiнiстра! А що вiн таке? Я весь вiк поспiшав. Весь  вiк  бачив
щось попереду. I знаю що. Воно - мо?!"
   Як i кожен, чию душу роз'?да?  сумлiння,  Олександр  Кiндратович  шукав
виправдання сво?м вчинкам i знаходив ?х. Хотiв видаватись  собi  кращим  i
бачив себе таким. Доля посилала йому бiльше, але люди розхапали  на  битiм
шляху призначенi йому почестi. Та вiн не вiднiмав  ?х.  Вiн  жалiв  людей.
Отих маленьких, звичайних "простих" людей. Працював для них. Для того, щоб
почути вiд них подяку. Хiба це не при?мно? Зробити добре дiло  i  прийняти
подяку?
   Вiн прихиляв себе до доброти, i вона поверталася сторицею. Мав себе  за
добру людину. I був такою, бо його добрi дiяння обходилися легко. Вiн  був
добрим, коли були добрi  з  ним.  Або  й  просто  ставав  доброю,  хорошою
людиною. Коли ви?здив на рiчку, до санаторiю, в село. Забачивши на  вулицi
голий дитячий  лiктик  крiзь  лиху  сорочину,  простягнену  руку,  болiсно
опускав очi, поспiшав мерщiй тицьнути карбованця i пiти геть.
   Вiн iшов прямими стежками. Тепер же його  хочуть  штовхнути  на  колюче
терня. I хто? Прокiп!
   "Я все життя довiряв йому. I от поплатився.  Зараз  треба  було  мовчки
довести справу до кiнця, i тодi б вiн нiчого не вдiяв.  Прокоповi  заздро,
що я злетiв на таку височiнь, що маю заснувати свiй iнститут".
   Олександр Кiндратович на мить заплющив очi,  зупинився.  В  цю  хвилину
бачив i iнститут, i табличку. Бiлан давно мрiяв про свiй iнститут.  Збирав
вирiзки з газет, статтi про себе, фото. Вiн був певен,  що  залишить  свiй
метод, а iнституту - сво? iм'я.
   Холод звiдкiлясь довiдався про Бiлановi мрi? i легенько кпинив над ним.
   Згадка про це знову налива? злiстю Бiланове серце.  "Вiн  взяв  собi  в
звичку дражнити мою совiсть,  мов  чужу  собаку.  I  я  сприймаю  те,  мов
належне. Менi це обридло,  але  я  кожного  дня  з  нетерпiнням  чекаю  за
парканом, коли крiзь нього тицьнуть сукуватою палицею. Саме  так.  Я  гриз
палицю. А ?? господар ховався по той  бiк,  радiв,  що  його  не  дiстати.
Але... Його можна дiстати. Дуже легко. Вiн не такий, яким виставля?  себе.
Хоче притиснути мене летальнiстю. А в самого смертнiсть  бiльша  на  цiлий
процент. Правда, всi тi випадки нiби невiдворотнi...  Чекай,  чекай,  а  з
отим хлопцем... Iнженером".
   Олександр Кiндратович пригаду?, як вiн гортав iсторiю хвороби покiйного
iнженера. Там не все записано так, як було насправдi, як розказував Холод.
I про затискувачi на нервовий вузол, i як проходила операцiя... Записувала
Варвара Iванiвна, його помiчник... Але ж... Хiба клiнiкою керу? вона!
   Олександр Кiндратович добре пригаду? розповiдi Холо-да про хлопця.  Вiн
аж набрид був йому ними. Про винахiд, про обопiльну розмову. Винахiд...  А
може?.. Адже iнженер вiдкрив йому свою та?мницю. То... - свiдка геть.
   Бiлан аж здригнувся вiд тако? думки. На якусь мить йому стало  сумно  i
страшно.
   Вiн пригаду?, як колись,  в  iнститутi,  вiд  необережного  Прокопового
поруху впала на пiдлогу i розбилась дорога скляна реторта. Вони  працювали
вдвох, обпеклися обидва. Прокiп - обличчя i плече, Олександр - руку. Вдвох
шукали по мiсту  реторти,  а  не  знайшовши,  Олександр  тихцем  пiшов  до
завiдуючого  лабораторi?ю  i  прийняв  усю  вину  на   себе.   Вони   тодi
посварилися. Помирив ?х увечерi голод. Жили в однiй кiмнатi, мали на  двох
одну тумбочку. Одну сковорiдку, одну  каструлю,  одного  капелюха...  одну
пляшку з медом. Пляшка стояла мiж койками, а вони лежали  й  жували  сухий
хлiб. Вiдтак Прокiп  поворухнувся,  дiстав  з  скриньки  олiвпя.  Вiдкусив
хлiба, вмочив олiвця в мед i облизав. Олександр i собi полiз у скриньку за
олiвцем. Хлопцi нахилилися разом, зштовхнулися лобами.
   ...Реторта. Капелюх.  Мед...  Олександр  Кiндратович  нервово  потиску?
плечима. Пустi сентименти. Всього того шкода. Як шкода пощерблено? дорого?
кришталево? чари, котру доводиться вiднести  в  смiттярку.  Бо  вона  буде
заважати. I не тiльки заважати, об не? можна  й  порiзатись.  Отож  тiльки
викинути. Це - на користь усiм.
   Бiлан  не  помiтив,  як  переступив   рубiж.   Йому   таки   доводилось
перестрiвати людей на вузькiй стежцi й ранiше. Вiн взагалi не вiрив людям,
якi шукали сво?х стежок. Остерiгав, зупиняв: "Тобi ж на добро; хочу, щоб i
далi йшов..." А коли хтось не слухав, перегороджував шлях трибуною  або  й
перечiпляв ноги гирлигою безiдейностi чи безприн-циповостi. I все те  -  в
iм'я правди. Олександр Кiндратович ще нiчого не зробив на шкоду.
   Але то - до iнших, не близьких людей. Котрi блукали  манiвцями  i  щодо
котрих почував обов'язок - повернути на вiрний шлях. А це Прокiп.
   Вiн вiдчував велику мiць Холода. Вiрив у його правду.  До  не?  прагнув
свiтлими  проталинами  душi,  ненавидiв  ??  темними  закамарками.   Горiв
ревнiстю, коли хтось намагався стати ближче за нього до Холода, сердився й
на них, i на Прокопа. Любов i злiсть сплелися  в  ньому  туго.  Але  любов
завжди переважала. Ще й зараз...
   Бiлан обманював себе. Втiкав вiд чистого аркушика на столi i  знав,  що
не втече. Аргументи, якими пiдпирав свою совiсть,  видавались  вагомими  -
вагомими, вищими за все. Мав писати доповiдну про роботу обох хiрургiй.  I
там напише... Щоправда,  вiн  може  не  торкатися  цього...  Може  взагалi
вiдмовитись. Але справдi, хiба зараз не  громадською  користю  клопочеться
вiн! Йому заважають рятувати людей. Одна людина заважа? рятувати багатьох.
   Олександр Кiндратович швидко пiдiйшов до столу, нагнувся, щоб сiсти, i,
ойкнувши,  вхопився  руками  за  пояс-ницю.  "От  i  хвороба  змага?",   -
поскаржився гiрко. Йому стало шкода себе. Оцей ревматизм нажив на  роботi,
не стежив за  собою,  не  вiдпочивав  вчасно.  "Ревматизм..."  -  на  мить
вiдбiгають думки вбiк. Дивно, в iнших вiн назива? ревмокардит, а в себе  -
ревматизм. Чого це?
   "А той... - знову викликав роздратованою уявою Холо-да. - Все  життя  в
плямах. Змивав  штрафною  кров'ю  й  не  змив.  I  зараз.  Коханку  завiв.
Перешкоджа? працювати".
   "Я знаю, ти не поступишся. Але й я теж. Ти мене по однiй щоцi...  Я  не
пiдставлю друго?. Гада?ш, я слизняк. Брешеш! Я маю силу вдесятеро  бiльшу.
Я не заради себе, а тiльки заради людей", - затоптав думкою останнi  iскри
сумлiння. Рвучко вимкнув верхн? свiтло,  ввiмкнув  настiльну  лампу.  Вона
сяйнула голубим промiнням, освiтила в кутку,  за  стосом  книг,  похмурого
чудернацького божка. Вiн привiз його з Iндi?, з туристських мандрiв.
   Божок пробудився, засвiтив банькатими  смарагдовими  очима.  Страшними,
осмисленими, жорстокими очима.
   Бiлан любив дивитися в тi  очi.  Тодi  змагався  з  ним.  Почував  себе
безстрашним, дужим. Але сьогоднi тi  очi  чомусь  нервували  його.  I  вiн
повернув статуетку обличчям до  стiни.  Вийняв  чорну  автоматичну  ручку,
пiдсунув чистий аркуш.



   РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ

   Варвара Iванiвна дивилася на Холода великими наляканими очима. В них  i
страх, i питання, й надiя. Але що може вдiяти? Вiн уже зробив все, що мiг,
вдався  до  всiх,  вiдомих  йому  засобiв.  З-за  дверей  пiсляоперацiйно?
ледве-ледве долiта? пiсенька:
   Пiшла Галя в сад гулять-лять-лять,
   Щоб цвiточкiв назбирать-рать-рать...
   Хвора ще не прийшла до свiдомостi, з  приспано?  морфi?м  пам'ятi  вона
видобула лише оцю дитячу пiсеньку.  Життя  ледве  струменить  з  ??  очей,
згаса? з кожною хвилиною.  Людина  сходить  кров'ю.  Повiльно,  крапля  за
краплею.
   Пiшла Галя в сад гулять-лять-лять...
   Мине година, може, двi,  i  тиха  печать  спокою  запечата?  вуста.  О,
професор зна?, як невiдворотно ляга? вона. Людина пiд нею сувора, велична,
i все ж вона незрiвнянно краща в буденнiм неспоко?, в гнiвi, в радостi,  в
задумi. Той спокiй страшний i нерозгаданий до кiнця людьми. Лiкарi  просто
звикли до  нього,  вони  його  сприймають  у  зовнiшнiх  проявах  i  давно
вiдступилися вiд його та?нства. А щось ? в нiй, в  оцiй  останнiй  хвилинi
життя. Недарма лiсовi звiрi, старi мудрi жителi лiсiв, вiдчувши ??,  йдуть
у хащi, в самотнiсть. Останнi акорди ?хнiх сердець тонуть в шелестi вiтру.
Може, це iнстинкт, великий iнстинкт - не впасти тiнню на життя. Дерева теж
помирають мовчки. Так, це iнстинкт. Бо коли б не вiн - смерть заглушила  б
життя. Люди втекли вiд не?. I караються за це.
   А в садочку все мовчить-чить-чить.
   Нiби довга розпечена голка проходить крiзь серце. I вже навiть силомiць
вiн не може думати про щось сторонн?.
   Тiльки пташечка кричить-чить-чить.
   I враз - спалах у Холодовiй пам'ятi: "Бiлан". I ще раз:
   "Сашко".
   Але Олександра Кiндратовича нема? в клiнiцi. Нема? його i вдома.  Холод
сам збiга? вниз по сходах, прочиня? дверi лабораторi?.
   - Лiля! Ти не зна?ш, де батько?.. - I, сам не вiдаючи для чого, забира?
в не? колбу. - Розумi?ш... Життя людини. У нього ? лiки.
   - Вiн, зда?ться, говорив - буде на засiданнi в академi?...
   Бiлi вiчка на телефоннiм крузi зливаються в одне.  Холод  квапиться,  -
кожна секунда - втрачена крапля кровi. Крапля життя...
   Врештi, знайоме покашлювання в трубцi. Прокiп Гордi-йович вiдчува?,  як
щось стислося в нього всерединi, як затремтiла рука. Великою силою подавив
хвилювання.
   - Олександре. Це я, Прокiп. Вислухай, не клади трубки... В нас  помира?
жiнка. Не згорта?ться кров... Вже все... Ти менi говорив - привiз з Швецi?
препарат... Ти його не витрачав...
   В трубцi й далi  глухе  покашлювання.,  далекий,  мов  комариний  писк,
голос. Хтось десь вимагав завезти на склад пиво i сiрники, забрати порожню
тару. Лiля теж несамохiть нахилилася вперед, напружено вдивлялася в завжди
трохи недовiрливi, а з'араз стривоженi очi Прокопа Гордiйовича.  Синенькi,
схожi на електричнi iскри, вогники проскакували в його зiницях, гасли десь
у  глибинi.  Лiлi  здалося,  нiби  вояа   навiть   чу?   сухе   електричне
потрiскування. Дiвчина не опам'яталася, як вихопила трубку.
   - Тату... Це моя подруга, дiвчина з нашого класу. При?зди швидко. Тату!
   В кiмнатi запала така тиша, що голос з трубки почули всi:
   - Я зараз подзвоню комусь з асистентiв. Чекайте...
   - Лiля... Нащо ти... Буцiм подруга, - промовив Прокiп Гордiйович,  коли
та поклала трубку. Але очi його свiтилися вдячнiстю.
   Варвара  Iванiвна  вхопила  дiвчину  за  руку,   мiцно,   по-чоловiчому
потиснула ??.
   Але ?? погляд линув до професора. Вона вiрила,  що  вiн  щось  зробить.
Бач, пригадав. Таки недаремно сподiвалася й цього разу.
   Прокiп  Гордiйович  ловить  на  собi  голубливий   погляд   завiдуючо?,
одверта?ться. Професоровi давно вiдомо, що Варвара Iванiвна  любить  його.
Але вiн... Йому сухою грудкою на серцi ?? любов. I  не  тому,  що  Варвара
Iванiвна негарна, немолода, просто серце ма? свою волю... Вона  нiколи  не
виказувала йому свого кохання, а вiн теж вдавав, буцiм нiчого не  помiча?.
Тiльки коли лишалися наодинцi й вичерпувалась тема лiкарських справ, трохи
губився й, мабуть, тому ховався за грубiстю.
   За кiлька хвилин кровотечу було зупинено. Препарат ввели хворiй  просто
в артерiю.
   Зодягнувшись у кабiнетi, Прокiп Гордiйович вийшов з бiло? суворо?  тишi
на подвiр'я. Мабуть, людина вже зiткана так: якщо в не? нема?  лиха,  вона
муля?ться дрiбницею, аж поки не натре собi водянку, вiд котро? теж ступати
боляче. Для Холода  зараз  такою  водянкою  вiдвiдини  мiнiстерства.  Його
робота  над  ультразвуковим  кардiоскопом  заходила  в  глухий  кут.  Йому
потрiбно залучити iнженерiв, а також  закупити  деталi  й  установки,  якi
коштували немалi грошi. I все це, не гаючись, бо Прокiп Гордiйович вичитав
в англiйському журналi, що англiйськi  вченi  теж  працюють  над  подiбною
установкою. Вони можуть випередити його. Бо до всього  вiн  майже  не  ма?
часу на роботу над кардiоскопом. Його час без решти поглинають  клiнiка  i
обов'язки голови хiрургiчного  товариства.  Показовi  операцi?,  наради  в
мiстi i областях, всiлякi профiлактичнi заходи. А ще ж лекцi?. Йому  майже
зовсiм довелося вiдмовитись од них, вiддати години iншим.  З  кардiоскопом
лихо ще i в тому, що бюро патентiв засекретило винахiд i вiн не мав  змоги
опублiкувати його в пресi,  зацiкавити  який-кебудь  грошовитий  дослiдний
iнститут чи завод.
   Так Холод потрапив, як кепкував над собою  сам,  в  становище  дрiбного
власника, який хова?ться з сво?м винаходом в комiрчинi.  Тому-то  й  мусив
iти до мiнiстерства прохати грошей.
   Вони  умовились  ?хати  туди  разом  з   директором   лiкарнi   Арсеном
Кузьмовичем. Той вже чекав на подвiр'?, пiд кущем горобини.
   Стояв  ясний  осiннiй  день,  горобина  палала   пiд   сонцем,   неначе
велетенське багаття.
   Кришталеве небо, горобина, голуби в сонячнiй рiцi... День плинув дивною
симфонi?ю, в якiй все злагоджене, все потрiбне й зрозумiле. I високе небо,
й людський гомiн, i маленька пташка на червонiм кущi. I тiльки труба внизу
кiптюжить i кiптюжить небо, пахка? на мiсто  клубками  отрути.  Легковажнi
поети й письменники пишуть у книжках, що це красиво.  Дим  заводу,  вогонь
мартена. Може, й красиво. Але людинi призначено возвеличувати  не  злу,  а
добру красу, оспiвувати те, що полегшу? ??  життя.  Вiн  уже  списав  гору
паперу, стер не одну пару пiдошов, борючись проти цi?? краси. Хоч поки  що
й марно.
   По той бiк червоногарячого куща вимахував руками якийсь чоловiк,  гукав
через огорожу:
   - Слава, Слава, в мене син!
   Поруч нього пiдстрибував малий Iгорьок -  хлопчик,  котрому  два  тижнi
тому Холод зробив останню операцiю стравоходу, теж махав руками, репетував
дзвiнкоголосе:
   - У нас з дядею син! У нас син!
   А потiм обкрутився з радостi на однiй нозi i загилив носаком м'яча.
   Хлопчик не помiтив, як вийшов на дорiжку професор, м'яч  хуркнув  попiд
кущем, збив з професорово? голови капелюха.
   - Отаке капосне, - пiдiбрав аж пiд корпусом капелюха Прокiп Гордiйович.
- Я його вiд смертi рятував, а воно  м'ячем  по  потилицi...  Вiддячило...
Роз'?лося, порося, мало з нiг не звалило. - I вдавано сердито: - Ану, ходи
сюди!
   - Е, - пiдстрибнув на однiй нозi Iгорьок. - Ви й за вухо вмi?те... Я не
вас хотiв.
   - А кого, його? - вказав пальцем на Арсена Кузьмовича.
   - Умгу.
   - А ти, брат, дипломат, - засмiявся Холод, а слiдом за ним  i  директор
лiкарнi.
   ...Заступник мiнiстра, начальник  управлiння  лiкувально-профiлактично?
допомоги, Володимир Володимирович Полив'яний  спочатку  запросив  до  себе
лише директора лiкарнi.  Вони  розмовляли  довго,  так  довго,  що  Прокiп
Гордiйович знудьгував чекати в приймальнi, вийшов у коридор, аж геть у той
кiнець, до вiдчиненого вiкна. Запалив цигарку,  перебiгав  наперед  думкою
розмову з заступником мiнiстра. Кажучи правду, вiн не  вiрив  в  оцi  сво?
вiдвiдини. I йшов з внутрiшнього примусу. Холод вiддавна почував неприязнь
до заступника мiнiстра, чоловiка легкого на слово i неквапливого на  дiло,
чоловiка з недовiрливими очима,  в  котрих  сховалося  глибоко,  на  самих
денцях, презирство до людей. Полив'яний  стрiча?  вiдвiдувачiв  посмiшкою,
але та посмiшка - не його, вона атрибут посади, бирка. Заступник  мiнiстра
чомусь нагаду? Холодовi розпорядника новорiчного карнавалу, в якого болять
зуби.
   Полив'яний - теж колишнiй Холодiв однокурсник. Якщо  Прокiп  Гордiйович
вiдмiряв йому неприязнь квартою, то той вiддавав  борг  ковшем.  Запас  ??
обидва мали ще з iнституту.
   Володимир Полив'яний був громадське активним студентом.  Ця  активнiсть
зростала вiдповiдно до того, як вони наближалися до останнього  курсу,  до
розподiлу мiсць на роботу, до аспiрантури. В сво?му студентському портфелi
Володимир завжди носив якогось  свiжого  про-токола,  виступав  на  зборах
одразу ж за доповiдачем, навiть першим прибiгав  до  фiнiшно?  стрiчки  на
комсомольських кросах. А Прокоповi одна така  стрiчка  мало  не  перетнула
життя.
   "Який дурень за день до екзаменiв, та  ще  в  таку  погоду,  прийде  на
крос", - сказав вiн у групi.
   I таки справдi, другого дня вiд старту бiгло чоловiк десять активiстiв.
Прокiп, профорг, перечiкував дощ у розваленiй  лазнi  за  пiвкiлометра  до
фiнiшу, дочекавшись бiгунiв, вистрибнув у вiкно i подолав дистанцiю  поруч
Володимира.
   Полив'яному було про що говорити на  зборах.  Про  кришталеву  чеснiсть
комсомольця, серйозне ставлення до сво?х обов'язкiв, про захист  iнтересiв
колективу. Жива iлюстрацiя, антипод чесностi.  Прокiп  сидiв  на  переднiй
лавi.
   А потiм, дорогою до гуртожитку, Володимир повчав його:  "Дурний-дурний.
Ти кайся. Кайся. Кажи, що виправишся, що надалi такого не  буде.  Кайся  i
обiцяй. Я рятував тебе, каявся за тебе". Давно те було. Але Холод так i не
навчився каятись i обiцяти. Зате  Полив'яний,  либонь,  збагнув  цю  науку
тонко.
   Вони обо? навчалися  в  аспiрантурi.  Вiдтак  ?хнi  стежки  розбiглися.
Володимир Полив'яний працював десь у Ленiнградi i тiльки чотири  чи  п'ять
рокiв тому повернувся до Ки?ва. Привiз з собою дебелого  адмiнiстративного
портфеля, чимале черевце i чутку, буцiм в тому  портфелi  визрiва?  якийсь
генiальний проект. Портфель потерся, вiн замiнив його новим, але чутка  не
старiла.
   По  коридору   пробiгали   мiнiстерськi   працiвники,   зодно-манiтненi
паперовим клопотом i кабiнетною нудьгою. Прокiп Гордiйович дивився на них,
ловив себе на тому, що з вигляду, з виразу очей, з утоми визнача? дiагноз.
Причепливий професiоналiзм, котрого вiн  гнав,  мов  надокучливого  гедзя.
Адже так взагалi може статись, що сприйматимеш людей,  як  хвороби.  Деякi
лiкарi так i сприймають ?х:
   "Пiшов мiй стравохiд", "пiшли мо? ноги". Або ж як  декотрi  начальники,
якi бачать перед собою одиницi: "людино-днi", "людиногодини".
   Нi, вiн не мiг мати людей за палички й цифри. Прокiп  Гордiйович  любив
?х або ненавидiв, захоплювався або зневажав. I  лише  iнодi  намагався  не
помiчати.
   Секретарка  Полив'яного,   розшукавши   Холода,   дрiботiла   попереду,
буркотiла майже вголос: мовляв, що це буде, коли  вона  почне  розшукувати
кожного.
   - Вам, дiвчино, з таким характером тяжко буде знайти  того,  одного,  -
мовив Прокiп Гордiйович, прочиняючи дверi кабiнету.
   Арсена  Кузьмовича  там  вже  не  було.  Заступник  мiнiстра   пiдвiвся
назустрiч, незграбно i мiцно потиснув руку.  Вiн  грався  в  дружбу.  "Ох,
спливло-минулося, дурнi i на?а-нi ми колись були", - грався в простоту.  I
Холод теж, переступаючи порiг його кабiнету,  одягав  невидимого  капелюха
простака, ще й навмисне перехняблював його то  в  той,  то  в  iнший  бiк.
Взявши один раз невiрний тон. Полив'яний вже не мiг змiнити його. Холодовi
смiшно, що заступник мiнiстра вда?, буцiм не помiча?, як вони блазнюють.
   Пiсля кожно? тако? розмови Полив'яному зда?ться, немов  вiн  проковтнув
порцiю непотрiбних, непри?мних лiкiв.
   - То як воно стриба?ться-перекида?ться?..
   - А так. Наперед гузном.
   - Мабуть, обважнiло гузно...
   - У ваших голоблях обважнi?...
   - Ну, вже такi товстi голоблi... А я  знаю,  чого  ти  прийшов,  -хитро
примружився Полив'яний. -Сказати?..
   "Не в дiдька здогаду, коли  Арсен  Кузьмович  теж,  либонь,  просив  за
мене", - подумав Прокiп Гордiйович. I вголос, з удаваним подивом:
   - Та ну!
   - А я вже вгадую, - Володимир Володимирович ворушив пучками, нiби лiчив
папiрцi...
   - I звiдки ти... Справдi, я прийшов просити грошей. На кардiоскоп.
   - Грошi... Мда-а... Нiкуди  без  них...  Всi  по  них  зiтхають.  Пiшов
просити ?х я, на всю нашу хату, а менi кажуть:
   залиште заяву, вкажiть суму, на яку рука пiднiметься. Тiльки перед  тим
зважте, що, на вашу думку, на сьогоднi важливiше: ракети чи сечовi мiхурi.
Отак от. Образно i кардинально...
   - I що ж ти?.. - нахмурив кущастi брови Холод, несамохiть  випадаючи  з
тону.
   - Я? Я сказав - вам виднiше...  Ну,  ну,  не  ворохобся.  Ми  потрусимо
калиткою.  Я  сам  ось  при?ду  до  тебе...  Подивлюся...  Це  ж  таки  не
тень-телень... I клiнiку твою навiдаю. Давно не був. Як там у тебе?..
   В очах Полив'яного, схованi  глибоко,  на  самiм  денцi,  боролися  два
почуття - пiдлабузництва й ненавистi. Вiн таки трохи боявся Холода. I тому
ще не вирiшив до кiнця, якому вiддати перевагу. Мабуть, другому.
   Розмова непомiтно збочила на клiнiчну роботу. Холод аж здивувався такiй
уважностi i турботливостi Полив'яного. Той розпитував  про  операцi?,  про
лiкувально-профiлактичну дiяльнiсть i навiть про санiтарно-харчовий режим.
А на прощання ще раз пообiцяв потрусити калиткою i  завiтати  до  нього  в
найближчi днi. Холод вiрив i не вiрив.
   Вiн гадав, що Арсен Кузьмович вже вiд'?хав, але той чекав  на  нього  в
скверику бiля мiнiстерства.
   - Я машину вiдпустив, - мовив завiдуючий.  -  Шофер  попросився.  Жiнка
захворiла, чи що... Ходiмо вниз пiшки, а там вiзьмемо таксi.
   Спускалися до Хрещатика тихою, замрiяною вулицею. Холод сьогоднi вперше
i якось враз помiтив, що вже осiнь. Кружляло в повiтрi жовте листя, падало
до нiг в сумнiй знемозi. Дерева  шелестiли  холодно,  по-осiнньому.  Арсен
Кузьмович кiлька разiв поривався щось сказати, але Холод вдавав, буцiм  не
чу?. Йому не хотiлося порушувати тихо? осiнньо? замрi?,  спокiйного  плину
сво?х думок. А думалось йому про мiсто, в  якому  прожив  бiльше  половини
життя, про надiю, котру привiз до нього i  поселив  на  горi,  про  власнi
невдачi. Тiльки не про оцi, дрiбнi. Професор обминав ?х  думкою.  Але  тi,
бiльшi... Йому здавалося:
   вiн ось-ось знайде. Але не знаходив. Вiд чого  вони?  Може,  вiд  злого
збiгу обставин, а може, просто вiд безталання. Адже в життi, щоб  звершити
щось, неодмiнно потрiбно мати талант.  Лiкар  -  це  теж  талант.  Людськi
серця, голови, очi - всi рiзнi, ?х треба  сприймати  iндивiдуально.  Треба
кожного разу, знаючи все загальне, знайти вiдмiну. Так само, як в  музицi,
в поезi?.
   Думка його летiла понад дрiб'язком життя, туди, де ?й просторо, де вона
шуга? без припону, на власнiй волi. Але ?? таки прикро вхопив  i  повернув
на стоптаний пастiвник Арсен Кузьмович.
   - Прокопе Гордiйовичу. Що у вашому життi було найстрашнiшого?
   Холод здивовано звiв брови, потиснув плечима.
   - Ви, мабуть, дума?те, вiйна?  Найбiльше  в  сво?му  життi  я  злякався
гусака.
   - Ну, то страшнiшого вже не буде. Це я вас  в  такий  спосiб  готую  до
розмови. Я, звичайно, не мусив би вам казати... Але...  Ви  зна?те...  Так
от, коротко: на вас замахуються батогом. Хто, чому - не знаю. Але сьогоднi
я почув його посвист в кабiнетi Полив'яного. Вiн, наприклад,  поцiкавився,
чому в другiй хiрургi? найвищий процент  смертностi.  Запитував,  хоч  сам
добре зна?, яких хворих ми туди кладемо. А потiм ще про хлопця,  iнженера.
Буцiм якийсь винахiд... Але цього я гаразд не  добрав.  Отже,  якщо  я  не
помилився, будуть комiсi?... Ви пiдготуйте папери. Це у вас ?дине...
   Те, що говорив Арсен Кузьмович, бiльше дивувало, нiж  страхало  Холода.
Адже  все  це  -  безглуздя.  Але  буде   морока,   будуть   непри?мностi.
Канцелярськi комiсi?, схожi на допити розмови, шелест  паперiв,  -  звiдки
воно?..
   - Папери... Вони й так забирають у лiкарiв  половину  ?хнього  часу,  -
вiдповiв дратiвливо, начебто за все нiс провину директор лiкарнi.
   - Воно так... Але ж... - Арсен Кузьмович теж крутив  перед  себе  iнший
клубок, не мiг вхопити нитки. - Скажiть, не домагалися ви вiд Бiлана,  щоб
вiн залишив сво? експериментальнi операцi??
   - Ну, зробимо таке припущення.
   - Тодi... Тодi це нелогiчно з вашого боку. Ви  вихваля?те  тi  операцi?
гласно, а потiм наодинцi...
   - Тобто як це гласно?.. - здивувався Прокiп Гор-дiйович.
   - Ну, а стаття в газетi...
   Холод вiдчув себе так, мовби набрав у рот чогось гiркого i не знав,  як
його виплюнути, мусив ковтати. I що вiн мiг сказати? Адже  справдi...  Вiн
просто не обдумав. Виходить, в Олександра ? якiсь  пiдстави  на  образу...
Хоч, знову ж, якi?
   I вже не мiг виважити - чи до кiнця був  справедливий  з  Бiланом.  Вiд
того непри?мно.
   А все iнше - бридня. Вiн не покривив душею i нiкого не бо?ться.
   - Щодо статтi я зараз вас нi в чому  впевнити  не  можу,  -  сказав  по
хвилi. - Бо таки схибив трохи. Хоч, гадаю, мiж цим  i  тим  нема?  нiякого
зв'язку. Що ж до комiсi?... Я люблю розумнi комiсi?.
   - В тiм i бiда, що часто розумнi комiсi? укладаються з дурних голiв.
   Вони вже вийшли до зупинки таксi, стали  в  чергу.  Бiльше  про  це  не
говорили.
   Робота, турботи вiдсiяли геть непри?мне почуття, яке лишилося в  Холода
пiсля вiдвiдин мiнiстерства. Та й Прокiп Гордiйович вже давно привчив себе
не зважати на колючки, котрi сипало пiд ноги життя. Якщо  ступати  на  них
мiцнiше - бiльше ?х вломиться. Мав на  сьогоднi  квиток  до  театру  i  не
збирався вiддавати тi кiлька годин гризотi. Та й те - вiн i так не  вельми
часто ходить до опери.
   Коли б його спитали, чи любить музику, либонь, i сам  би  не  вiдповiв.
Мабуть, глибоко ?? не розумiв.  Може,  тому  й  прирiс  душею  до  кiлькох
мелодiй. Прирiс мiцно. Правда, i в них вiн живе уявою осiбно вiд того,  що
дi?ться на сценi.
   ...Кружляють в танцi молоденькi лебедята. А вiн прикрив  долонею  чоло,
заплющив очi... I  бачить  сумний  журавлиний  ключ  в  прощальнiм  вирi?.
Плачуть тривогою журавлi, плинуть понад сумною землею. Все далi й далi. Он
вже тiльки маленькi крапочки виднiють на обрi?.  Що  ?х  чека?  в  далекiй
дорозi? Що чека? його тут? Чи привiта? вiн ?х весною, чи почу? ?хнiй крик?
   Вмовкла музика.
   Вiн знав, на сценi вклоняються лебедята, i не пiдводив очей.
   Журавлиним плачем прийшла до нього вперше ця мелодiя, i  вiн  не  хотiв
вiддавати ?? iншим видiнням. Не хотiв чи яе  мiг.  Знов  тiльки  -  це  не
впертiсть. Це, мабуть, якась химера уяви. А може, й не  химера?..  Може...
Мабуть, в валi зараз нема? нiкого. Музика спопелила стiни, повела людей на
тисячi знаних i незнаних дорiг, ?х тут нема?, слухачiв.  Однi  проповзають
попiд колючим дротом, iншi дивляться не надивляться в синi чи  голубi  очi
не суджено? кохано?, ще iншi злiтають в небо швидкокрилими птицями. Людина
тим i велика, що кожна лине на сво? дороги, до сво?х видiнь i  мрiй.  Лине
до вищо? музики. До тi??, яку ми назива?м життям. Так, жоднiй  мелодi?  не
передати музики людсько? душi, ?? почування в ту мить,  коли  вона  бачить
калину в ранковiй росi, коли слуха? шум осiннього бору,  коли  дивиться  в
коханi очi. Але деяким судилося передати все. Може,  тому  Холод  заздрить
поетам i композиторам. Тим, справжнiм. Себе ж ма? за сухого реалiста.  Вiн
прагне з музики мати користь. Ранком, готуючись до працi,  прослухову?  на
магнiтофоннiй стрiчцi Бетховена  або  Брамса.  Вони  його  активiзують  до
працi. Саме так - активiзують. ?хню урочистiсть, високий тембр вiн несе  з
собою до операцiйно?. Ввечерi, коли млявиться робота, сiда? до рояля.  Вiн
себе впевнив, що це корисно. Так само корисно, як i те, коли вiн, виходячи
на довгу  прогулянку,  кладе  в  кишенi  по  плитцi  старого  затвердiлого
пластилiну. I те й те розламу? пальцi.
   ...Вiдлетiли журавлi.  Згасла  лебедина  пiсня  на  холоднiм  озерi.  I
лишилася туга по тих невiдомих журавлях i по сумному лебединому коханню.
   Прокiп  Гордiйович  повертався  десь  близько  пiвночi.  Iшов  далекими
глухими вуличками  -  навмисне  докидав  гаку:  помрiяти,  подумати.  Йому
найкраще думалось в ходi.
   Сумна, мрiйлива туга пливла над ним.  Вони  були  вдвох,  ?м  нiхто  не
заважав.
   I так нагло, так несподiвано перепинили ?м шлях три хиткi  постатi,  що
Холод поморщився з досади. - Дядь, дай на трамвай...
   Вони були ще хлопчаки, ледве вийшли  з  дитячих  лiт.  Тримали  руки  в
кишенях плащiв, човгали гумовими пiдошвами по асфальту.
   - Дядь, не жмись, - виступив наперед, чвиркнув крiзь  зуби  найстарший,
довговидий, з перетятою ламаним, схожим на блискавицю, шрамом щокою. - Дай
красненьку, а то можеш спiткнутись...
   Холод ковзнув поглядом по шрамовi, по низько насунутому на  очi  куцому
козирковi, пiшов просто на нього.
   - Я ще не спотикався, - мовив. - А  от  ти  спiткнутись  бо?шся.  Й  не
вдариш.
   Шрамуватий вiдступив на  крок,  i  вiн  пiшов  прямо.  Йшов  рiвно,  не
втягуючи голови в плечi. Вiдтак зупинився, кинув через плече:
   - А ще не вдариш тому, що я в тебе вирiзав апендицит. Це було дев'ятого
грудня минулого року, - i закрокував далi.
   Хлопець занепоко?но оглянувся, чомусь помацав живiт.
   - Кiм,  що  прочирикав  цей  чмур?  -  запитав  стурбовано.  -Хiба  без
апендицита... На що вiн вплива??..
   - В декого на совiсть. А в тебе - на клепки в  головi,  -  вже  здалеку
вiдгукнувся Прокiп Гордiйович.
   Йому не було анi страшно, анi  смiшно.  "Може,  й  Олег  десь  так",  -
заглушила все думка.
   Кiлька днiв тому впав  йому  до  рук  несподiваний  лист.  Той  лист  i
порадував, i засмутив його. А найбiльше - здивував. Лист  було  адресовано
на клiнiку. Писав зовсiм не знайомий хлопець. Пiд листом пiдпис: Андрiй  i
кiлька закарлючок, схожих на зiгнутий спiраллю дрiт. Адреси  зворотно?  не
було. Хлопець писав, що його. Холодiв, син  Олег  працю?  з  ним  в  однiй
бригадi, на шахтi. Вони потоваришували. Професор нехай  не  турбу?ться  за
Олега. Бригада в них дружна, всi вони живуть в  гуртожитку,  харчуються  в
?дальнi, - Олег навiть поправився. Мабуть, незабаром напише сам...
   Прокiп Гордiйович щиро подякував у думцi невiдомому Андрi?вi. Але довго
не мiг стямитись з подиву. Олег  на  Донбасi!  Працю?  на  шахтi!  Як  вiн
опинився там? I що ж тепер йому?.. Адже-Донбас!
   "От ти вже й розхлипався, мов дамочка пiд дверима  деканату.  Зiзнайся,
ти, iнтелiгент, бачиш  синка  чистеньким,  в  галстуку,  з  портфелем  пiд
пахвою? Так.  Бачу.  I  не  можу  вiдмовитись.  Я  розумiю...  Й  не  можу
зрозумiти. Не можу, бо не хоче розумiти  серце.  I  всi  ми...  Всi  ма?мо
серця. Я знаю: Донбас - це не лише вугiль i круте слово.
   Це й бiблiотека, i гiрничий iнститут, i робiтничий театр. I все ж  менi
страшно.
   Всi це знають. I я теж. Але я на Олега дивлюся зовсiм  iнакше,  нiж  на
чужих хлопчакiв з вулицi. На всiх чужих. Всiх нас  цiкавить  молода  доля.
Молодь - майбутн? людства, i вiд того, якою буде  вона,  багато  залежить,
яким буде суспiльство. Хоч отакi, як оце, взагалi плюють  на  суспiльство.
Проте й вони, майже несвiдомо, розраховують на  нього  -  воно  ?х  завжди
прохарчу?.
   Багатьох з них щось не вдовольня? в життi. I вони  протестують.  I  теж
по-рiзному. Вусатий молодик заперечу? рiшуче все i так  же  рiшуче  копiю?
геро?в копiйчаних фiльмiв та книжок. Його протест  -  мозолям.  I  нi  гич
бiльше. Ми розшеретову?мо ?х словесними трi?рами, але насправдi  всi  вони
зсипанi до одного засiка. До того ж, готуючись шеретувати ?х, мiрку?мо про
всiлякi запобiжники, хлорани, а самi затиску?мо мiцно в долоньцi ту, одну,
?дину, дорогу нам зернинку, гаряче притиска?мо ?? до сво?х грудей.
   Проростай не кукiлем, зернинко, крiзь наше серце!"



   РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ

   Днi летiли, мов наполоханi конi. Доводилось триматися за  воза,  пильно
дозиратися вперед. Але що робити, коли виднокруг застила? ?дка пилюка?
   Пилюка застила виднокiл, чутки заступають правду. Вони й котяться,  мов
та порохнява. В лiкарнi розповiдали,  буцiм  Холод  випробову?  на  хворих
якийсь отруйний препарат, що сам вiн ледве  зна?  щось  в  медицинi,  зате
тямить в жiнках, наженився, мов турецький  паша;  ?диного  сина  вигнав  з
дому, бо, бачте, заважав, вiйну теж просидiв чи то пiд спiдницею  молодицi
в окупацi?, чи в полонi, - i ще багато iншого.  Чого  не  вигадають  люди,
коли ?х змагають багла? i заздрiсть! Тi ж, хто  знав  Холода,  потискували
плечима, переповiдали чутки, як смiшнi анекдоти.  Чутки  проходять  натовп
швидше, нiж найдрiбнiшi частки свинцевi  товщi.  Вони  докочувалися  й  до
Холода: щирим смiхом  друзiв,  шепiтком  за  спиною,  двозначним  натяком.
Звiдки випурхували, чи була в них хоч  крихiтка  правди,  а  чи  всi  вони
суспiль брехня -  не  знав  нiхто,  але  що  другою  хiрургi?ю  цiкавилось
мiнiстерство та iншi установи, знали всi. Шелестiли папiрцi,  вiдклацували
статистичнi вiдомостi "мерседеси",  пунктуальнi  канцеляристи  витрушували
пилюку iз старих iсторiй хвороб, доповiдей, протоколiв.
   Прокiп Гордiйович догадувався, звiдки випурхували чутки про полон,  про
жiнок. В мiстi,  в  двоюрiдно?  тiтки,  оселилась  Ольга.  Вона  розпочала
обстрiл з далеких позицiй. Але хто тче плiтки про клiнiку?.. Невже?..  Нi,
Олександр так не вчинить. Вiн би вiч-на-вiч, не криючись.
   Але щось дряпало по  душi  настирно  й  боляче.  Думка  про  Олександра
стискала  тривогою  Холодове  серце.  Стiльки  рокiв  дiлили  по-сусiдськи
хлiб-сiль, стiльки вiддали одне одному розрад, сердечно? приязнi.  Скiльки
грядок переполото обопiльними розмовами? Як же жити, не дiткаю-тась плечем
плеча людини, котрiй можна виповiсти все, що на серцi. Людина зiткана так,
що ?й часом i поскаржитись хочеться. Нi, це таки справдi - пострiл в спину
довiрi. Хоч вона вже й так - як решето.
   Врештi Холодовi настирилися паперове шарудiння й шепiт, i вiн пiшов  до
секретаря партiйного бюро. Маленький сухенький чоловiк в  потертiм  старiм
костюмi слухав професора, а сам микуляв очима, шукав яко?сь притичини, щоб
втекти вiд нього. Прокiп Гордiйович  здогадувався  -  секретар  бо?ться  i
його, i його справи. Чоловiк вiн не лихий, навiть добрий, але безвольний i
тому зовсiм не вiдповiда? сво?й посадi. Вiн акуратно складав списки оргiв,
сам бiгав  до  клубу  й  випускав  у  зошит  чорнi  галочки  по  кiлькостi
агiтаторiв, коли вони йшли на семiнар, першим вискакував з залу i випускав
галочок знову - чи всi агiтатори тут, чи нiхто не втiк.  А  сам  весь  вiк
втiкав i не мiг втекти вiд сварок i штурханiв сво?? жiнки.
   Прокiп Гордiйович мало покладався на нього. Професор просто прохав його
поставити  на  обговорення  наступних  партiйних  зборiв   роботу   друго?
хiрургi?. Але той клiпнув повiками, переступивши з ноги на ногу,  поправив
на носi велетенськi окуляри.
   -  Я...  тобто...  Ще  не  було  директиви.  -  I,  загледiвши  високу,
рум'янолицю санiтарку, котра кокетувала бiля клубу з молодим  ординатором,
покликав:
   - Левицька, йдiть сюди.
   Та, розрум'янiла  вiд  соромiцьких  комплiментiв,  пiдiйшла,  похитуючи
крутими стернами.
   Секретар вийняв з кишенi блокнота, послинивши пальця, перегорнув кiлька
сторiнок.
   - Левицька. Ви на минулому семiнарi не знали про становище в  Лаосi.  I
взагалi про цю кра?ну... Так я  вам  вiдшукав  статтю  в  журналi,  тiльки
глядiть, журнал з бiблiотеки, ?диний примiрник...
   Прокiп Гордiйович з жалем подивився на секретаря, хотiв пiти мовчки, та
таки не втримався:
   - Вам не шкода?.. Вона його загубить у кущах.
   Дiвчина пирснула смiхом, однак  всiм  сво?м  видом  ствердила:  мабуть,
так-таки воно й станеться.
   Секретар провiв Холода недоброзичливим поглядом.

   * * *

   Прокiп Гордiйович трохи кривив перед собою. Адже мав кому вилити жалi з
серця. Щоправда, вiн би швидше роздушив його, анiж дав пролитися жалям.  З
тим чоловiком вони сходились не часто i  бiльше  сварилися  або  кепкували
обопiльне. В такий спосiб ховали свою приязнь, сво? почуття. Дружба ж ?хня
в'язалася мiцно, на нiй червонiли краплини кровi.
   Тимофiй Шах - сторож лiкарнi,  а  влiтку  ще  й  садiвник.  Химерний  i
правдивий чоловiк. Химерно i дивно склалося його життя. До вiйни  вiн  пас
колгоспнi вiвцi в селi Куца Балка на Херсонщинi. Сiмнадцять рокiв  стрiчав
i проводжав ранкову зорю в степу, пiд дощами i сонцем, вiд  котрих  ховала
його лише стара парасолька. Латана-перелатана, мала вона по  селу  великий
посмiх. Старi дiди казали, що пiд такою ж парасолькою, якщо  не  пiд  цi?ю
самою, до революцi? водила на шовковiм ретязi  цуцика  володарка  економi?
графиня Липецька. Вона затуляла парасолькою вiд сонця i себе й цуцика.
   Тимофiй Шах сво? вiвцi  парасолькою  не  прикривав.  Але  доглядав  ?х,
либонь, лiпше, нiж панi цуцика. Вони в нього котилися i врунилися кучеряве
на всю Херсонщину. В труднiй роботi, в безсоннi випас собi Тимофiй Шах  на
ранкових росах орден. А що на той час в селi не стало горiлки, мав  вiн  з
сво?? нагороди не тiльки  шану,  а  й  користь.  Кому  весiлля,  родини  -
поспiшали до Шаха. Вваживши на прохання, вiвчар надiвав пiджака з  "Знаком
Пошани" i йшов  легкою  пастухiвською  ходою  до  станцiйно?  крамницi,  а
повертаючись звiдти, притримував руками кишенi пiджака.  Опрiч  вiвчарства
мав Шах ще й iнше ремесло. Майже все сво? життя робив на  портрети  рамки.
Тимофiй Шах пам'ятав керiвникiв краще за самого  секретаря  райкому.  Якщо
хтось губив у пам'ятi, в якому роцi було обрано  чи  звiльнено  когось,  -
бiгли до Шаха. Вiн тодi для чогось  заглядав  собi  в  покраяну  глибокими
рисками, пошрамовану долоню, поворушивши хвилину беззвучно  губами,  казав
уголос: "Так... На нього я робив велику дубову раму... Нi, пробачте, брешу
на словi. Згодилася стара. Дубову, це на..." I знову заглядав у долоню.  I
хоч нiчого цього туди не було вписано, життя вкарбувало  в  Шаховi  долонi
немало   сво?х   повiстей.   Пастушою   гирлигою,   прикладом   гвинтiвки,
заступилном, цiпилном, грабилном - всiма сiльськими i мiськими  найтяжчими
"илнами". Кiлька знакiв вписало воно йому в вiйну санiтарними  ношами.  На
тiй путi доля й звела його з Холодом. Вони тримали з рiзних кiнцiв однi  й
тi ж величезнi фронтовi ношi. Разом потрапили до  полону,  разом  втiкали,
разом ходили в лютi штрафнi атаки, ?х  поранило  одним  снарядом,  i  вони
попали до одного госпiталю. А далi Холод вже не захотiв вiдпускати Шаха. В
один день i демобiлiзувалися. Холод по?хав до Ки?ва, а Тимофiй у свою Куцу
Балку.  Був  вiн  рядовим,  а  вiд  рядових  жiнки  за  чужi  помилки   не
вiдступаються.
   Однак лишаговата пляма полоненого чорнiла й на ньому. ?? бачили здалеку
i поспiшали звернути з Тимофi?вого шляху вбiк. Тодi саме скiнчилась вiйна.
Всi колишнi Шаховi замовцi горiлки, кого обминула на вiйнi куля, ходили по
селу попiд руки, в орденах, в погонах, спiвали пiсень, тiльки вiн сидiв на
порозi землянки, самотньо тесав для клубу нову велику раму.
   Йому навiть не доручили  овечок.  А  ?диний  Тимофi?в  дово?нний  орден
згорiв у вогнi разом з хатою. I така вхопила Шаха за  серце  образа,  така
туга, що вiн вперше за сво? життя гiрко  напився,  почепив  на  груди  двi
низки медальйонiв i брошок, -  ?диний  трофей,  який  принiс  з  вiйни  на
забавку дiтям, - i пiшов на шлях. Медальйони тонко дзвенiли, позаду  бiгла
табунцем дiтвора, завбачливо звертали з  шляху  дорослi.  А  другого  дня,
похмелившись, Тимофiй спакував у мiшки нехитрi  хатнi  пожитки,  найняв  у
iндуса коня i,  посадовивши  на  воза  жiнку  та  дiтей,  пiдпалив  стрiху
землянки.
   - Нехай все старе пiде прахом, - сказав за ворiтьми. - А ти не  скигли,
дурепо. Все одно на рамках я тепер на всiх вас не зароблю.
   Бiльше року Шах жив у Ки?вi, в Холода.  Потерпав  цнотливою  селянською
душею, ночував з жiнкою в сторожцi, вiддаючи лише дiтей у хатн?  тепло,  а
на другий рiк Прокiп Гордiйович виклопотав йому кiмнату в пiдвалi.
   Тепер Шах мешкав у тому ж будинку, що й Холод, на першому поверсi.
   Для Прокопа  Гордiйовича  Тимофiй  Шах  -  книга,  яку  вiн  найповнiше
прочитав. Та водночас в тiй книзi не вистачало одного роздiлу. З не?  було
вирвано кiльканадцять сторiнок внутрiшнього монолога.
   Все життя Тимофiй Шах щось думав. Та так  нiчого  й  не  сказав.  I  не
вчитавши тих сторiнок. Холод не мiг достеменно вiдгадати: чи скаже?
   Шах сидiв на маленькому стiльчику бiля кухонного столика,  довбав  щось
стамескою. Холод, вiддавши добридень жартiвливим  "скрипиш?",  пiдсунув  i
собi ослона, але Тимофiй похапливо змiв з колiн стружки.
   - Чого ж тут? Неначе хати нема?.
   - Може, ти там  самогон  вариш,  бо?шся  впустити.  А  це  ж  на  якого
портрета?-вказав на свiжоструганi планки. - Клуб замовив?
   - Клубам тепер постачають майстернi, оптом, а це,  як  отой  казав,  на
просту людину - на свою бабу... А чого це ви, Гордiйовичу, - постерiг  вiн
Холодiв сумовитий настрiй, - насичувались. Про що дума?те?
   - Про смерть.
   - Хiба вже пора?
   Вони перейшли до свiтлички. Квартира  в  Шаха  невелика:  двi  маленькi
кiмнатки, чуланчик. Чуланчик сторож теж переобладнав пiд житло, там колись
жила старша дочка. А що дочка й син роз'?хались кожне шукати свою долю, то
старi впустили собi квартиранта - ?вгена Мазура.
   Мабуть, це легковага, i  Холодовi  самому  смiшно  з  цього,  але  йому
кортить подивитись Мазурове житло. Вiн знав цього хлопця й  ранiше,  проте
зараз чомусь не  мiг  по?днати  того,  що  уклалося  в  уявi,  з  тим,  що
розповiдали в лiкарнi. Либонь, випустив щось, не розгледiв.
   Впiймавши зацiкавлений Холодiв погляд. Шах прочинив дверi комiрчини.
   - Постояльця нема?. А дверей вiн не замика?. Тiльки виварку. В  не?  не
да? заглядати нiкому. - В голосi легка iронiя. Але так вiн розповiда?  про
всiх. Здебiльшого ще й зобража? тих, про кого розказу?. Але зараз разом  з
iронi?ю здивований Холод ловить i шанобливi нотки. - Хочете - погляньте.
   Холод пiдiйшов до  прочинених  дверей,  пересягнув  поглядом  порiг.  В
тiснiй комiрчинi - лiжко, плетена етажерка з книжками, стiл, два  стiльцi.
На пiдвiконнi - колба i штатив з пробiрками.  В  кутку,  за  лiжком  -  на
саморобнiм ослонi, - великий цинковий бачок. Звичайний бачок, якi ставлять
в шкiльних коридорах та сiльрадах,  тiльки  накришка  до  нього  примкнута
величезними замками за приваренi металевi вуха.
   - Оце вiн у нiй, - чомусь стишив голос Шах, - варить на плитi зiлля.  А
потiм вносить сюди. Три днi лiкарство настою?ться, i вже тодi розда?.
   - Всiм розда??
   - Всiм. Отакий чоловiк. Бачили - на дверях написано, коли прийма?.
   - Огляда? вiн хворих, вислухову??
   - Нi, бере пляшки  i  налива?.  Всiм-всiм.  Як  Iсус  Христос.  Ще  да?
папiрцi, в котрих сказано, який харч вживати хворому. На  машинцi  папiрцi
вистуку?. Якби вiн захотiв, давно б озолотився. Але ж жодно? копi?чки... I
то даремне прокуратура до нього сiка?ться. Викликають, пiдсилають сво?х  з
пляшечками... А це ж, либонь, i вiн, - прислухався до далеких крокiв.
   Справдi, клацнув  замок,  грюкнули  дверi.  ?вген  ще  довго  стукотiв,
шарудiв у коридорi -  роздягався.  Вiдтак  вступив  до  вiтальнi.  Мокрий,
стрижений, - подарунок собi на день  iменин,  -  зiм'ятий,  стомлений.  На
носi, на випнутих вперед вилицях - крапельки дощу. Видно, вiн  не  почував
?х. Пiд вузькими, зжмуреними очима - нервознi тiнi. Здавалося, Мазур щойно
вибрався з вулично? аварi?.
   - ?вгене, - не приховав свого спостереження Холод,  -  менi  вида?ться,
вас винiс шторм. Човен розбився на рифах, а ви вистрибнули  на  сходи  ось
цього будинку.
   ?вген облизав смажнi вуста, стер рукавом з  смаглявого  обличчя  дощовi
краплi.
   - Не шторм - прорубали днище.
   - Воно ж, мабуть, броньоване. Хто зважився?
   - Хто? Ваш... - Мазур кинув хмурого косяка,  проковтнув  слово.  Яке  -
неважко було здогадатися. - Мене звiльнено з роботи.
   Тепер вже Холод розкрив очi в подивi.
   - За вiщо ж?
   - Привiд  можна  знайти  завжди,  коли  його  пошукати.  Запiзнення  на
роботу... Невиконання планово? теми... Не досить низький уклiн, зрештою, -
в очах його жахтiла злiсть. - Вам лiпше знати...
   Мазур не вельми цiнував свою службову  посаду.  Але  вона  йому  давала
грошi на прожиття, давала мiсце для роботи, посуд i хiмiкати для дослiдiв.
Тепер же на нього, оярiч  тавра  шахрая,  ще  налiпили  й  тавро  лiнтюха,
невдатного працiвника. Злiсть i образа клекотiли  йому  в  грудях,  готовi
пролитися будь  на  кого.  Вiя  це  почував  i  тому  хотiв  сховатися  до
комiрчини.
   Проте його зупинив Шах. В сторожових очах поблискували зата?нi вогники.
Холод ?х ловив, ?вген - не помiчав.
   - Чого втiка?ш? Сядь, посидь. Я люблю розмовляти з тими, кого звiльнили
з роботи. Вельми душевнi, правдивi люди.
   - Я не душевний, я - лютий, - осiдлав  стiльця  ?вген.  -  Але  я  можу
вдарити лише по ньому, - i справдi грюкнув кулаком по спинцi  стiльця,  аж
луна стрибнула пiд стелю.
   - Ну, не з дiдька лиха, знайдеться iнша робота, -  спробував  розважити
Шах.
   - А чого ж. Пiду препаратом, санiтаром... До них, зрештою, - вказав вiн
на вiкно. - Бiльше - куди ж.
   Професор i сторож мимоволi перевели погляди за його  рукою.  За  вiкном
вiтряно. Сумно розгойдувались дерева, хльоскали голим вiттям по небу.  Над
дахами, над димарями важко клубочили осiннi хмари. Вони видавалися схожими
на хижих птахiв. Наскакували одна на  одну,  перекидалися,  били  крильми,
струшуючи з них скiснi струменi.
   Тi струменi загнали в пiд'?зд зграйку одягнених по-сiльському дiвчат  з
лопатами в руках.
   - Ви зараз скажете, що копати канави - теж корисна й потрiбна робота, -
правив сво? Мазур, - i я наперед пристаю на вашi слова. Хоч менi зда?ться,
скоро нiкому буде садовити огiрки i качати з города гарбузи... Та  вони  й
непотрiбнi, хлопцiв на селi мало, пiдносити ?х нема кому. Коли б на  мене,
я заборонив би ви?здити з села, не давав би паспортiв.
   - Тодi це був би феодалiзм, - заперечив Холод, пильно приглядаючись  до
?вгена великими, але водночас гострими, темно-сiрими очима.
   Його не дивувало, що Мазур стриба? думкою, говорить з такою злiстю. Вiн
розглядав його зараз, мов пацi?нта, вивiряв,  чи  далеко  зайшла  хвороба,
розмiрковував, до яких вдатися лiкiв. А може, пацi?нт сам вже лiку?  себе?
Таке теж  трапля?ться.  А  може?..  Часто  людинi  взагалi  треба  понести
напочатку невдачу. Вана вигарту? душу, вику? ?? для борнi. Вхопивши  лиха,
поборовши бурю, людина по-справжньому склада? цiну тишi.
   Однак не кожен здатен пережити бурю. Допiру ?вген прийняв на себе  один
шквал. I в човнi його плеска вода.
   Прокiп Гордiйович вже давно  уклав  свою  думку  про  ?вгена.  Мазур  -
породження вiку, його стрiмкого невпинного бiгу. Вiн дивиться примруженими
очима на свiт не тому, що зна? про нього мало, а тому, що зна? багато. Нi,
це не одiж нiгiлiста, "механiка", покро?на примiтивним  кравцем  -  модою.
?вген  вiддав  сво?  жарке,  плазматично?  температури  серце  формулi   i
математичному розрахунку. ?вгенова душа нiби стулена з двох  половинок.  З
старо?, прикопчено? димом вiйни, i ново?, викувано? механiчним  молотом  i
презирством до то? тiнi. Ця, друга, кувалася в прокляттi першо?, але  вона
не переплавила ?? в собi. ?вген переконав  себе,  що  iржа  роз'?да?  душу
швидше, нiж механiзм. Нi, у його власнiй душi струни не поржавiли. I  сум,
i радiсть торкаються ?х, але вiн затиска? ?х, щоб утихли.  Людина  не  ма?
права давати вiльно лунати ?хнiм акордам. Вона може помилитись. Тi струни,
на яких найчастiше гра? пристрасть, вже  й  так  привели  ??,  людину,  до
фатально? межi, за котрою - морок, порожнеча, небуття. Яка ж вона  велика,
коли могла прийти до такого? Свiтом мусить  володiти  розум,  розрахований
точно, майже математично. Вiн, а не настро?.
   Професор зна? - так мислить не один ?вген.  Цi  люди  -  шукачi,  котрi
збилися з дороги.
   Так, життя й треба прожити в  горiннi.  I  щоб  не  пережити  себе,  не
побоятися заперечити того, що зроблено в молодостi,  страхатися  попсувати
те хороше, що знайдено iншими, - не переорати чужi рiвнi борозни, прилягти
сво?ю до них. Тiльки гуртом можна виорати велике поле.
   ?вген же намiрився орати його сам. Не бачить вiн i  женцiв,  якi  мають
прийти на його лан. Отак орати навчив його Бiлан. I ?м двом стало тiсно на
безкрайому полi.
   - Ну, ще ж не все... Подай на профспiлку, - порадив Шах.
   - Ет, - махнув рукою ?вген.
   - А  може...  Згарячу  це  Олександр  Кiндратович,  -  вщипнув  коротко
пiдстриженого рудого вуса сторож. - Переходить, одiйде серцем...
   - Цей чоловiк пiде по живих людських серцях.  I  ступатиме  по  них  не
просто так, а в iм'я чогось. Громадських iнтересiв насамперед. Громадським
чоботом легко розтоптати особисте.
   - Ви так про громадське й особисте...
   - А як же, - не дав договорити Холодовi до кiнця Мазур. - В  свiтi  все
особисте. Навiть лихо. Все, що ми назива?мо громадським,  доступне  людинi
тiльки тодi, коли ста? часточкою ?? душi.
   - Але ж людина сама буду? життя.
   - Не вона його, а воно ??. Сучасна жива iстота - складний механiзм, але
таким його зробила природа. Вiд нас залежить небагато.  Ми  просто  дуримо
самi себе, возвеличу?мо, прагнучи в такий спосiб увiнчати науку  про  себе
ж. Сучасна жива iстота...
   - Сучасна жива iстота... - цього разу перепинив  Холод.  -  Я  не  хочу
вдаватись до конструктивних схем. Я просто знаю,  вона  неодмiнно  повинна
зупинитися на спiв соловейка, заплакати вiд нез'яснено?,  не  пiдраховано?
нiякою кiбернетичною машиною туги,  побити  пику  iншiй  iстотi,  якщо  та
повела третю iстоту в театр. Ви, мабуть, i самi  могли  б  навести  якийсь
свiженький приклад, - примружив хитре око.
   ?вген почервонiв, опустив погляд. "Звiдки вiн?.. - подумав.  -  Мабуть,
був у театрi, бачив нас з Лiлею".
   На мить це iм'я витiснило з ?вгеново? голови все. ?вген пригадав, що  в
театрi вони розсварилися з Лiлею. Тепер  вже  остаточно.  Вона  пiшла,  не
досидiвши третьо? дi?. ?? повiв до виходу якийсь знайомий офiцер.
   Всi цi днi ?вген ходив, немов у отруйнiм диму. Мабуть, тому й наразився
на сварку з Лiлиним батьком.
   ?вген ледве подавив зiтхання, однак сказав уперто:
   - От тому вона й iстота. Машина не помиля?ться. Вона не сумнiва?ться.
   Шах ще якийсь час слухав ?хню розмову, та потiм пiдвiвся,  почовгав  до
старенького, поточеного шашелем буфета. Пiдняв проти свiтла  одну  пляшку,
другу - порожнi. I вийшов за дверi.
   Нi Холод, нi Мазур не помiтили того.
   - Ви не дали менi викiнчити думки, -  заперечив  Прокiп  Гордiйович.  -
Людина не може мислити кiбернетичне, коли в не? щось трапля?ться в  життi.
Ви зрозумiли? А цим вона й велика, цим i красива.  Велика  в  сумнiвах,  у
ваганнях. У  добротi  й  гнiвi.  Людина  не  може  пiдкорити  собi  любов,
ненависть. Не може пiзнати жагу життя. Бо тодi б не було  ??.  Не  було  б
життя. Ми зна?мо, як збудована  машина.  За  допомогою  ??  ми  вiдгаду?мо
та?мницi неживо? матерi?. Але чому мислить людина? Це  -  невiдомо.  I  що
бiльше вiдмика? людина дверей, то  бiльше  бачить  замкiв  попереду.  Вона
велика не польотом у космос i не вченням Енштейна. I  те  й  те  -  просто
схiдцi на шляху людства. А дерзанням, прагненням.
   - В цьому я трiшки згоден з вами. Вчення Енштейна -  найвище  на  рiвнi
наших знань i наших уявлень. Але воно,  мабуть,  безглузде  з  точки  зору
iншо?, третьо? площини. Воно теж умовне.  Наука  мусить  складатися  не  з
думок, а з фактiв. За  думкою  завжди  сто?ть  авторитет.  Ми  раби  сво?х
винаходiв.
   - А може, нас веде щось бiльше? Наш свiт весь  час  розвива?ться.  А  в
ньому й ми.
   - Розвива?ться вiчно. I куди ж? До того. Оце "до" - вже дурниця.  А  ми
яка форма? Ви говорите про людську  досконалiсть  i  красу,  про  гармонiю
свiту. Але ми взагалi не можемо судити про це, бо не зна?мо iнших свiтiв.
   - Нi, я так не казав, - заперечив Холод. - Я казав про призначення.  Ми
прагнемо пiзнати свiт. I пiзна?мо по частинах. От  тут  нам  i  стають  на
службу машини, нами ж винайденi. Супутники, ракети...
   - Так. Але...
   Холод видивився пильним, довгим поглядом у ?вгеновi очi, мовив тихо:
   - А я, коли б мiг, босий побiг би по зiрках.
   - Щасливо? дороги. Тiльки не попечiть пiдошви. В цiй iронi?  була  своя
логiка. Але вiн не може пристати на не?. Професор нiби вiдчував  -  це  не
остання ?хня  розмова.  Йому  ще  доведеться  розбивати  немало  ?вгенових
переконань. А сперечатися з ним не легко. Його слова - тi ж цвяхи,  ?х  не
вхопити голими руками. Мазур сприйма? правду, та не до кiнця  виважу?  ??.
Пiд оцим, пiд яким щойно зштовхнулися вони словами, кутом  зiйшлися  зараз
два найбiльшi полюси свiту. I коли Холод  вчора  побачив,  як  у  сусiднiм
родильнiм корпусi приймали на латане простирадло немовля, вiн у ту хвилину
подумав так, як зараз Мазур. Майбутн? свiту  на  полотнянiй  латцi.  Крiзь
дiрку в пелюшцi дитя бачить i небо, i зорi. А може, саме воно пiде взутими
в металевi черевики ногами по зiрках. Може, саме це  й  ?  вищою  людською
метою. Ступити на планети. Може... Йому, Холодовi, цi питання  теж  крають
душу. Людство, мабуть, навмисне втiка? вiд них,  не  да?  вiдповiдi.  Воно
згорнуло ?х у звичайний, мiцний фiлософський клубок i не хоче перемотувати
його. Навiщо? Щоб потiм перемотати ще раз? Прокiп Гордiйович розумi? це  i
не поспiша? вхопитися  за  випадковi  кiнчики.  Хоч  кiнчикiв  тих  щодень
вигляда? бiльше. Ми ?х просто зв'язу?мо, зсуку?мо, запиха?мо досередини.
   Знав вiн i те, що йому нiчого сказати ?вгеновi. Дивився  на  ?вгена,  i
думка його дво?лась. Бачив не будеяну людину, напхану знаннями, але видючу
й слiпу водночас, ?? шматують сумнiви. I сумнiви лячнi. Це вже не  вагання
творення. Не тривога за будучину. Коли людина сумнiва?ться в сво?й  працi,
тодi вона кожного разу почина? з новим поривом. Але в ?вгена iншi вагання.
Певнiше, вiдсутнiсть будь-яко? вiри. Професоровi дивно це. "А може,  ти  й
справдi обманю?ш себе? Все тво? життя - в невдачах, в борнi. З чимось,  за
щось. Ти мав у ньому кривди i радощi.  Радiсть  творiння,  радiсть  працi.
Може, це й не найвища радiсть, але висока. Вона  наповнила  всi  тво?  днi
змiстом, а душу - певнiстю й силою".
   Ох, яку почува? в собi силу! Вiн  прикро  пiдiйшов  до  того,  до  чого
боявся колись доторкнутися мрi?ю. Що,  вважав,  призначено  iншим.  I  ось
тепер осягнув - не лише iншим. Йому теж. Вони такi  ж,  як  i  вiн.  Холод
усвiдомлював - вiн не звершив сво?? мрi?. А чи можна звершити ??? Адже  чи
не найбiльше це розчарування - звершена мрiя. Здiйснена мрiя  -  вiдiбрана
мрiя. Щастя людини в тому, що мрiя росте разом з нею,  що  попереду  завше
зорi? нова, незвершена мрiя.
   Прокiп Гордiйович окида мисленим зором свiй путь i бачить - весь вiн  у
вибалках, байраках, колючiм тернi. А поруч iншi шляхи. Немов у тiй  казцi:
"Пiдеш лiворуч... Пiдеш праворуч..." I все-таки, коли б знову спинився  на
роздорiжжi, пiшов би цим самим. Тяжким, нерiвним.  Вiн  виходив  його  без
нарiкань, без каяття, без заздростi. Пройшов, мабуть, i  тому,  що  нiс  з
собою вiру. М'яту, топтану, але нiс. Вiру в людей,  в  ?хнi  новi,  великi
iдеали. Скiльки переступив на сво?му шляху порад, - мудрих,  звабливих  на
перший погляд, але за ними стояли виготованi каркаси, в  котрi  заганялися
людськi душi. Каркаси - мiцнi i красивi, але людським душам в них тiсно  i
холодно.
   ?вген побачив цi каркаси. Але, вжахнувшись ?х,  несвiдомо  буду?  свiй,
одмiнний, сталевий.
   - Що ж веде, що кличе ?вгена? Куди простелилася його путь? Чи ж  далеко
сяга? сво?м зором наперед?
   Прокiп Гордiйович розмовля?  з  Мазуром,  а  його  натоптана  спогадами
пам'ять видобува? з товстого  стосу  iншу  стрiчу,  iншi  суперечки.  Доля
привела до нього ту людину, вже покалiчену душею i тiлом.  Хоч  зi  всього
було видно, що ще недавно то був мiцний чоловiк. Звали  його  Жоржi.  Негр
Жоржi - один з революцiйних вождiв  чорного  континенту.  Вiн  захворiв  у
по?здi,  його  зняли  в  Ки?вi  i  поклали  до  Прокопа  Гордiйовича.  Цей
африканець був першим, хто видобув вогонь для  революцiйного  багаття.  На
тому кострищi згорiли чужi фальшивi iде? i  гасла,  а  вiдтак,  в  невмiло
роздмуханiм полум'?, i iде? тих, хто його розпалював. На цьому  ж  вогнищi
вигорiла душа Жоржi.  В  порожн?  дупло  вселилися  зневiра,  прокляття  i
зненависть.
   Прокiп Гордiйович навiдував свого пацi?нта  щодня.  Бо  тут  доводилося
лiкувати не лише хвору нирку, а й покалiчену душу. Душа ж у негра  велика,
й зневiра в нiй вмiстилася теж величезна. Зневiра  до  всього  свiту.  Вiн
ненавидiв усiх. Слова кидав з пристрастю, рвав ?х з самого  серця.  Прокiп
Гордiйович i зараз пам'ята? його, схожi на промови, розповiдi.
   "Люди безсилi. Вони нiбито зробили страшенно багато,  але  насправдi  -
мiзерно мало. Вони все ще не можуть змiркувати, як подiлити порiвну шматок
хлiба на всiх. Вони не можуть спiльно користати безмежний зелений простiр.
Не можуть i не зможуть, бо дiлити треба  доброту  i  пiдлоту,  хитрiсть  i
щирiсть, а це неможливо. Не хочуть навiть зрозумiти - чим живе  людина,  з
чого треба будувати життя. Розумнi,  але  на?внi  люди-утопiсти  гадали  -
будiвництво нового життя треба розпочинати  з  театру.  Колонiзатори  були
переконанi: основа добробуту й  порядку  -  тюрма.  Тюрма  i  мiсiонерська
школа. Остання мусить прищепити зколонiзованим людям чужi звички  i  мову.
Вони добре знають, що чужа мова на рiднiй землi - це  весiльна  музика  на
похоронi. Насправдi ж у свiтi все значно простiше. Людям  потрiбне  житло.
Хата, в яку нiхто не ма? права зайти без стуку. Ви, мабуть, не згоднi?"
   Холод не згоджувався, хоч i розумiв, що йому  нi  в  чому  не  вдасться
переконати африканця. Професор  у  суперечках  просто  ставив  iншу  мету:
вивести хворого з  тяжко?,  гнiтючо?  рiвноваги.  Щоб  кипiв  злiстю,  щоб
повернувся до боротьби, а значить, i до життя.
   Жоржi при?хав до нас, вiн побачить нашi небуденнi в буденностi  днi,  i
вони одволожать його душу. Вiн зна? багато, але далеко не все. Пiд  кiнець
лiкування негр вже не тiльки охоче вступав  до  розмови  з  професором,  а
навiть намагався жартувати. А нещодавно надiслав розважливого листа.
   Холод ставить в думцi поруч африканця i ?вгена,  ловить  у  них  велику
спiльнiсть. "Мабуть, i лiки ?м потрiбнi тi ж  самi",  -  подумав.  Йому  й
шкода ?вгена i трiшки гiрко за нього.  ?вген  фарбу?  чорно  вiд  власного
невдоволення. Вiн ладен звинуватити в сво?х невдачах весь свiт. Отак  воно
часто трапля?ться в життi... Ми бачимо плями в душах iнших, але дуже  мало
клопочемось власною досконалiстю.
   I все ж у ?вгеновi ? щось таке, що йому подоба?ться. Пружина, яко?,  як
йому вида?ться, не вистача? в Олега. Такий,  як  Мазур,  прийде  до  мети.
Йтиме до не? i в хурiю, i в дощ, i  в  спеку.  Прийде,  знайшовши  людину.
Людей.
   ?хню  суперечку  обiрвало  веселе  побрязкування  чарок.  Шах   покраяв
ковбасу, розкоркував пляшку.
   - Ну ж бо - по першiй.
   Холод охоче взяв чарку. Вiльно йому i просто почува?ться в Шаха. I  вiн
зна? - чому. Тимофiй не сковував його  принизливою  шанобою,  запобiгливою
гостиннiстю:
   "Не погребуйте... Ми люди простi", як декотрi, вже не так-то  й  простi
знайомi.
   - За ваше здоров'я, - перехилив чарку Шах.
   - За мо? здоров'я вже випито стiльки горiлки,  -  перехилив  за  ним  i
Холод. - Як воно й трима?ться?
   - Слухав я вас, i такi ви розумнi, аж менi страшно, -  мовив  далi  без
усякого зв'язку Шах. -  I  весь  люд  зараз  чи  то  порозумнiшав,  чи  то
налякався. Куди не пiдеш, скрiзь  про  ракети,  супутники,  якiсь  розумнi
машини.
   - Роботи, - пiдказав ?вген.
   - Еге ж, роботи. А скажiть менi, а тi роботи п'ють горiлку чи нi?
   - Поки що нi, - посмiхнувся ?вген. - Хiба не вистача??
   - Нi. А тiльки чого горiлка погiршала?
   - Рецептура не та, або вхiдний продукт...
   - Хiба... Забули що?
   - А чого, як ви гада?те? - запитав Холод.  Вiн  знав,  що  за  Шаховими
словами щось хова?ться, але поки що не мiг вiдгадати що.
   - Ну... На горiлцi важче... Я на чомусь iншому. От, скажiмо, на кожусi.
Шив менi колись на селi кравець. Пiсля того вiн щодня зустрiчався з ним, з
мо?м кожухом. Здоровкався, випитував мовчки: "Ну, як, не  розшива?шся?  Не
жмеш пiд руками? Не рiжеш? Добре. А  ковнiр  чого  ззаду  вiдстовбурчився?
Рахуба! Треба хоч цього, що зараз, ушити до ладу".
   Холод весело смiявся на ту розповiдь. Сво?м прикладом Шах  обiйняв  усю
стандартизацiю життя. В Шаховiй головi заховано в десять разiв бiльше, нiж
написано на простакуватiм обличчi.
   В легкiй жартiвливiй бесiдi непомiтно сплинув час. Старенький  годинник
на стiнi прохрипiв десяту годину, коли Холод став збиратись додому.  ?вген
ще ранiше пiшов до сво?? комiрчини. Попрощавшись з Шахом, Холод постукав у
дверi.
   - Мазур, - покликав вiн. I  коли  той  прочинив  дверi:  -  Переступiть
порiг, а то посваримось. Я ось що хотiв вам сказати.  Завтра  виходьте  на
роботу. В наше, друге вiддiлення. З директором лiкарнi я поговорю сам.
   - Може, ви дума?те, що я облишу сво? дослiди?
   - Тодi б я помилився в вас.

   * * *

   Прохолодна осiння нiч наслала студений ранок. Холод iшов, сховавши руки
глибоко до кишень плаща, мерзлякувато зсутуливши  плечi.  Довкола  Прокопа
Гордiйовича - живий вир. З кошиками, клунками, сiтками поспiшали на  базар
люди. Але вони не заважали  йому  думати.  I  мiдний  передзвiн  прибитого
морозом листя над головою, i гудiння перемерзлих за  нiч  стовпiв  теж  не
вiдлякували його думок. Гамiр будив у ньому  думку,  мов  водопад  луну  в
горах. Йому взагалi найлiпше думалось у ходi, а  працювалося  в  свята,  в
недiлi. Коли на вулицi -  гомiн,  коли  за  стiною-музика.  Може,  це  був
виклик? Мабуть, так. Виклик собi.
   Десь ойкнула сирена, страх струснув вулицю. Той звук пробудив  i  його,
повернув думки до сьогоднiшнього дня, до роботи.  Вiн  саме  порiвнявся  з
ворiтьми базару. I тут зупинився. Так, ще сьогоднi ранком нагадував собi -
не забути зайти сюди. Вчора ввечерi востанн?  оглянув  Iгорь-ка.  Сьогоднi
хлопчик  ма?  виписатись.  "Прижилося  паця.  До  кабiнету,  як  у  власну
кiмнату". Але професоровi чомусь сумно.
   Вiн ходив по базару,  шукав  мiцних,  червонобоких  яблук.  Таких,  щоб
хрумтiли,  щоб   бризкали   соком,   щоб   пахли   п'янко-п'янко.   Щоб...
запам'яталися. Зда?ться, оце вони.
   - Що коштують вашi яблука?
   Недоказане питання  вмерло  на  губах.  Прокiп  Гордiйович  дивився  на
продавця, i в його  очах  загорiвся  неспокiй.  Дядько  стояв,  обiпершись
животом на базарняний стiл, важким поглядом дивився поперед себе.  Обличчя
його -  немов  розрiзане  яблуко,  на  цiй  неприроднiй  блiдостi,  неначе
причепленi, - вуса. Лiвою рукою тримався за груди.
   Холод перегнувся, взяв продавця за руку. Той клiпнув повiками,  в  його
очах ледь засвiтилось здивування.
   - Ви... що це? Я зараз... на ваги...
   -  Сiм,  вiсiм,  дев'ять...  -  рахував  у  думцi  Прокiп   Гордiйович.
-Чоловiче, чому це ви ви?хали на базар?
   - Жiнка казала - не ?дь, - видавив дядько  винувату  посмiшку.  -  А  я
думав - пройде. Завсiгди минало. Коли б сiсти... Може б, i ниньки...
   - Вам треба до лiкарнi. I - не гаючись.
   Прокiп Гордiйович, вже не  запитуючи  згоди,  зсипав  у  мiшок  яблука,
покликавши покупця, котрий саме пiдiйшов до сусiднього столика.
   - Допоможiть занести в камеру  схорони  яблука  i  здати  ваги.  Людина
захворiла.
   Дядько ледве заперечував, - було видно, що йому байдуже все.
   За хвилину Прокiп Гордiйович вiв його пiд руку до зупинки таксi.
   - Ма?те клопiт...  Даремно  ви,  -  шелестiв  хворий.  -  Вже  менi  не
бришкати... Я це знав. Жiнцi не казав... Щоб не лякати. Минулого лiта я  в
себе в районi лежав. Три мiсяцi. Кажуть, один  тiльки  у  Ки?вi  прохвесор
вмi? такi операцi?... Та й то коли як випаде.
   - А я вас i веду до того професора, - сказав Прокiп Гордiйович.
   При?хавши в  лiкарню,  вiн  припоручив  хворого  лiкарям  з  прийомного
вiддiлення, а сам пiшов нагору. Хотiв тiльки роздягтися, вiддати необхiднi
розпорядження i вернутися назад.
   Але повернутися довелось не скоро.
   Бiля дверей кабiнету його зустрiв помiчник завiдуючого,  найстарiший  у
вiддiленнi, глухуватий лiкар, прошепотiв на саме вухо, але так, що чули  й
на сходах:
   - У нас комiсiя. Вас чекають.
   Завiдуюча вiддiленням Варвара Iванiвна сидiла перед головою комiсi?, на
всю свою силу вдавала байдужiсть. Але тiльки вдавала. Вiдчувала, як всю ??
пронизують невидимi струми, печуть, висотують сили. Подумала, що,  мабуть,
отак почувають себе люди на отiм страшнiм електричнiм стiльцi.  Ой,  лiпше
вже, коли б пiд нею був отой стiлець. Вона б сама  ввiмкнула  струм.  Одна
мить - i кiнець мукам.
   - Хочемо знати вашу думку про професора Холода. Який вiн?..
   Вона вже не чула, що допитували далi.
   "Який вiн?.. Який вiн?.."
   Коли б ви знали, який вiн... Коли б ви знали, як шалено,  гаряче  коха?
його. Коха? багато лiт. Ох, як це тяжко - любити в безнадi?.  Коли  б  хоч
раз глянув на не? так, як просить ?? серце. Один-?диний  раз...  Нехай  би
стиснув, щоб вона криком ввiйшла в його душу. Жила в ньому смутком, журною
мелодi?ю, спогадом, бiллю.
   А вiн...
   Нi, вiн лихий. Жорстокий. Адже зна?, що  трима?  в  руках  чуже  серце.
Ласкавий зi всiма i холодний з нею. Вiн для всiх, тiльки не для не?.
   То нехай же... Нехай i йому вiд не?  мука.  Нехай  спiзна?  хоч  краплю
того, що спiзнала вона.
   - Так, я мушу розказати правду.
   Говорила, обпiкалася власними словами. Жаль звивався  на  серцi,  страх
рвав душу. Розумiла, що топить дорогу людину, що вже втрача? ?? до  кiнця,
?й було гидко себе, було страшно.
   - ...Нещодавно покрив самострiла. Так, так, не дивуйте - самострiла. Чи
саморуба. До нас приходять i такi. Вiн не встиг за вiдпустку  перебудувати
хату, а щоб виписатись  на  бюлетень  -  вiдрубав  собi  пальця.  Кiнчика,
останню фалангу... Почалося нагно?ння...  Холод  три  днi  тримав  його  в
лiкарнi, а тодi вiдправив на завод, на роботу. Але нiчого не написав туди.
I в  iсторi?  хвороби  записав  -  випадкове  поранення.  Перевiрте  самi.
Професор взагалi самоуправству?.  Прийма?  людей,  якi  йому  до  вподоби.
Приводить ?х навiть  з  вулицi.  Он  i  сьогоднi  привiв  якогось  дядька.
Земляка, мабуть, або родича. Без документiв, без довiдок... Вiн нi  з  ким
не раху?ться... Вiн... Камiнна, его?стична людина, здатна... здатна...
   Варвара  Iванiвна  заплакала.  Члени   комiсi?   похитували   головами,
переглядалися. Отак стероризувати людину, досвiдченого, спокiйного лiкаря!
Довести, щоб виплакувала правду, мов безпомiчне дiвча!



   РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

   Тяжко пророста? дерево на новiм грунтi. Та ще коли ма?  мiлке  корiння,
незвичне пробивати камiннi товщi, та ще  коли  вiтри  розхитують  стовбур.
Гаразд, якщо ста? для корiння простору, а поруч цього дерева  брунькуються
iншi, напинають вiтри в сво? крони.
   Люди - не дерева, мусять самi зчiплюватись кронами.
   У бригадi в Кузьми Сидоровича двадцять вiсiм чоловiк. Працюють  вони  в
чотири змiни.  Весь  заробiток  приносять  в  одному  кашкетi,  дiлять  на
двадцять вiсiм часток. Нiхто тут  нi  за  ким  не  нагляда?,  не  вiдмiрю?
шнурками i тоннами чужо? роботи. Тi  метри  i  тонни  на  всiх.  Але  хiба
зважиться хтось сiсти сам на перепочинок - перекласти частку сво?? ваги на
iншi плечi? Хiба пiде, не пiдготувавши мiсце до працi  сво?му  товаришевi,
котрий завтра чи позавтра готуватиме мiсце йому?  Май  душу  черствiшу  за
кварцовий пласт, i ?? пробуравить совiсть. Колись незрозумiлий,  казенний,
як видавалось Олеговi, лозунг колективно? працi вiдчутно постукав  йому  в
серце. Може, то з прохання Кузьми Сидоровича, а може, й самi, але в  першi
днi хлопцi намагалися вiдтиснути Олега до легшо? роботи. Його i Андрiя. Та
обо? волiли б за лiпше розсипатись порохом, нiж погодитись на таке.
   В Олеговiй головi  нiби  переплуталось  все.  Дивився  на  товаришiв  i
дивувався, як красиво, як просто переплiталися вони в один ланцюг  працею,
мрiями, дружбою. Вiн був певен, що це добрий випадок  зiбрав  докупи  оцих
людей, злютував у один пласт. Навiть уявою  не  мiг  змалювати  цей  пласт
помережаним розколинами, пощерблений лизунами, - цих  людей  -  сердитими,
знервованими. Вiн би не повiрив, коли б хтось йому сказав, що колись  вони
брали один одного за барки, що бригада недовиконувала норм, що  ?днало  ?х
одне - чарка. Але коли б так, то стримати ?х мiг тiльки мiцний  ретязь,  а
натягати його - мiцна рука. ?хнiй бригадир,  Кузьма  Сидорович,  руку  мав
маленьку, теплу, - здоровкаючись, вiн ледве потискував Олеговi пальцi, - i
сам був комплекцi? непоказно?. Хоч,  переповiдали,  в  молодостi  славився
борцiвською силою: по  двi  години  без  вiддиху  буравив  електросвердлом
породу, тримаючи в зубах акумулятора  в  три  кiлограми  вагою.  Та  то  -
колись. Бо потiм вирвався на волю лютий вибуховий пломiнь,  пiдiм'яв  його
пiд себе, кинув i нанизав на потрощеного стояка. Кузьма Сидорович  на  тiм
стояковi залишив свою силу. Вибух пожер ??. Бiльше року пролежав у  палатi
хiрургiчного вiддiлення i вже не спромiгся зiбрати докупи й  половини  ??.
Вiн зараз харчувався тiльки  дi?тичними  стравами,  часто  кволився.  Але,
мабуть, мав Кузьма Сидорович iншу  силу.  Силу  налитого  добротою  серця.
Хлопцi в його бригадi - молодi,  майже  кожен  переступив  якусь  невдачу.
Називав ?х синочками, а лаяв горобцями. Вiн нiколи не сварив за  недоладно
виконану роботу. Сам брав у руки сокиру,  лопату,  свердло,  -  iнструмент
промовляв за нього. Вiн вчив хлопцiв iншо? науки: як вiдрiзнити несправжню
покрiвлю вiд справжньо?, як розпiзнати загрозливий  кумпол,  як  визначити
без газомiра концентрацiю газу, як швидше вибрати вугiлля. Хлопцi  зважали
на всi поради бригадира. Опрiч одно? - поради щодо безпеки. А може, то час
пiдтискував ?х так прикро до не?. Вiн добувся й сюди, пiд землю, лунко бив
у вуха втраченими хвилинами, манячив перед очима  нормами,  котрi  втiкали
вiд них, мов марева в пустелi. Ледве пiдривник скiнчував  обвалення,  вони
вже кидалися в розжаренi газовi вихри,  в  порох,  в  спеку.  Та  все  те,
либонь, знав i Кузьма Сидорович.  Вiн  i  сам  не  чекав,  коли  до  кiнця
вляжеться пiд водяним струменем вихор.
   В оцих вихрах, в робочому гуркотi й гартувалась  Олегова  душа.  Поволi
звикав до рiзночасового сну, до гуртожитку,  до  товариства.  I  вже  йому
колишн? життя здавалося примарним i нiби аж несправжнiм. Справжнi в  ньому
тiльки Лiля, батько. Кiлька разiв сiдав  писати  Лiлi  листа  i  шматував,
шматував папiр, шматував сво? чуття. Вiн все частiше бачив, як  верта?ться
в мiсто, як пройде повз Бiланiв палiсадник, повз не?,  пройде  незалежним,
дужим шахтарем, ще й, може, заслуженим, з значком або й  орденом,  i  його
праця набувала свого змiсту й мети. Так, тепер йому було задля чого  жити.
I все ж щось потьмарилось у його спогадах про  Лiлю.  Отут,  далеко-далеко
вiд Лiлi, йому нiби вiдкрилося щось у нiй. Пересiвав сказанi нею  слова  i
бачив, якi вони легкi. Лiля гралася його  любов'ю,  мов  кицька  паперовим
жмутиком. Вона навiть тут, в споминi, втiкала вiд нього. А вiн...  Вiн  не
мiг забути ??. Як не можуть забути коштовно?, хоч i  небезпечно?  iграшки.
Якось Олег пригадав, що в нього вдома, в  столику,  залишилась  фiнка.  ??
привiз з Iталi? Олеговi в подарунок  один  батькiв  знайомий.  Красива,  з
рiзьбленою, слоново? костi колодочкою, блискуча, гостра.
   Нею при?мно бавитись, хоч i небезпечно. Легко можна порiзатись.
   Але до чого тут фiнка? Вiн аж посмiхнувся такому спiв-ставленню.
   Вiд споминiв про батька думка його втiкала  сама.  I  тiльки  втомлена,
збагнувши марнiсть втечi, побитим псом верталась до  батькового  порога  i
влягалася там.
   Закрайками душi Олег ловив якусь невизначенiсть,  якусь  провину  перед
батьком i ховався вiд не?. Вiн знав, що Андрiй - ?дино кому признався  про
батька - написав у Ки?в листа, але вдав, нiби не зна? нiчого.
   А в його життя йшли iншi люди, iншi турботи.
   Якось Олег повертався з шахти з Кузьмою Сидоровичем. Хлопець  наздогнав
бригадира на бульварi.  Кузьма  Сидорович  iшов  неквапливо,  далеко  вбiк
вiдставивши руку з великим, перев'язаним кольоровою стрiчкою пакунком.
   - О, ти! - радо потеребив вiн вуса, побачивши Олега. -  Додому?  Завези
оцього пакунка. - Вiн знову  скубнув  вуса,  але  тепер  нiби  нiяково.  -
Припоручила менi дочка. Щось ?й тут перешивали... А менi  ще  в  клуб,  на
збори... Мiй дiм за гуртожитком, на Привiтнiй, сьомий номер...
   Коли б це був не пакунок, а ковадло, то й тодi Олег радо завдав би його
собi на плечi. Його вiн внiс до трамвая на долонi, над людськi голови, щоб
не зiм'яли. За всю дорогу навiть не  вiдважився  помацати  за  рiжок.  Хоч
кортiло. Трамвай весело мчав повз осiннi садки на околицю. Там,  за  двома
рядами гуртожиткiв, - старий шахтарський виселок, оснований ще в часи Юза.
Привiтна - нова вулиця, вибудувана вже пiсля вiйни. Стандартнi  будиночки,
маленькi хлiвцi, високi огорожi. Майже в  кожнiм  дворi  на  ланцюзi  пес.
Гавкiт супроводжу? перехожого вздовж всi?? вулицi, сигналiзу? про чужинця.
В цьому дворi пса не було. Та був iнший сторож. Великий бiлий гусак низько
пригнув голову, потупотiв з шипiнням навперейми хлопцевi. Олег бокаса, щоб
таки не вчепився в холошу, вiдступив до  сiней  i,  обкрутившись,  шарпнув
дверi. I враз... Далi вiн ледве що й пам'ятав з переляку. Просто на  нього
падало щось бiле, велике, разiв у десять бiльше  за  гусака.  Воно  боляче
дзьобнуло його по лобi,  накрило  з  головою,  повалило  на  колiна.  Олег
борсався на землi, задкував до ворiт,  волочачи  на  собi  якусь  потвору.
Врештi, те бiле спало йому з очей, Олеговi провиднiлось. Вiн  побачив,  що
волочить драбину, що ногами топче простирадло i що пiд призьбою стриба? на
однiй нозi, вхопившись руками за другу, дiвчина. Олег дивився  на  не?,  -
йому минав перший переляк i напливав другий. Бiльший за перший. Ця дiвчина
була Люба. Люба з збагачувально?, Люба Хулiганка. В  наступну  мить  вона,
все ще покусуючи нижню губу, опустила другу ногу, пiдсмикнула спiдничку  i
кинулась пiдбирати  розкидану  на  порозi  бiлизну.  Олег  все  ще  стояв,
розставивши руки, з драбиною на ши?.
   - Я... От ?й-богу ж... Пробачте.
   Мабуть, драбина робила його таким кумедним. Дiвчина пирхала в руку,  та
враз зареготала, аж гуси зняли сполоханий гелгiт.
   - Скинь це  ярмо.  Не  ти,  я  винувата.  Поставила  драбину  i  забула
прищепнути дверi.
   - Я не за це... Отодi... Я нiчого не знав... На Любине обличчя  набiгла
хмарка. Але погляд ?? упав на пакунок, чоло вияснилося знову.
   - Що це у тебе? - хоч вже майже здогадалася.
   - Кузьма Сидорович прохав передати.
   -  Ти-в  батьковiй  бригадi?-повiсила  на  перечку   драбини   бiлизну,
прочинила дверi. - Заходь.
   Будиночок - невеличкий, всього лиш на двi кiмнати. Люба завела його  до
свiтлицi, просторо?, гарно прибрано?.
   З лежанки стрибнув  кiт,  замурликав,  потерся  дiвчинi  об  ногу.  ?й,
мабуть, стало лоскiтно, вона вiдштовхнула кота, потерла ногу долонею.
   - Йди геть... такий балуваний, -  поскаржилась.  -  Але  розумний,  мов
людина. Захворi? хто з наших, сяде бiля лiжка й  сидить.  Навiть  не  ?сть
нiчого. А ви любите котiв.
   - Я?.. Не знаю. У нас у Ки?вi... - i похлипнувся на словi.
   - Ви з Ки?ва?
   - Народився там... А тодi в селi жив... А ви, мабуть, з села недавно? -
вказав на стiну. Там, на дешевiм килимку, висiла рушниця.
   Дiвчина похитала головою. I не то посмутнiла, не то посерйознiшала.
   - Батько колись, за молодостi, лiсникував.  Увесь  вiк  мрiяв  ви?хати.
Кудись на хутiр, у лiс. I - як бачиш. А може, там йому було б краще...
   Олег трохи призвича?вся i вже смiливiше дивився на Любу. Вона  не  була
вельми гарною. Дiвчина не лишалась весь час однаковою. Очi, брови, обличчя
- все мiнилося в нiй. Щось буряне, шалене вихлюпувало з ?? душi, манило  й
застерiгало. В очах - така глибочiнь, що, далебi, можна втопитися.  Вiн  i
потопав у них. Потопав залюбки, хоч мав ще сили вирватись, виборсатись  на
берег. Вiн не мiг вiдгадати, що сховано в тiй глибинi. Тiльки вiдчував,  -
щось таке, що рве наймiцнiшi заклепки на серцi. I  водночас  почував  себе
просто, невимушене, - ще нiколи ранiше не було йому так. Дiвчина хвилювала
хлопця, хвилювала його уяву. I йому вiд цього ставало солодко й соромно.
   Олег теж подобався Любi.  А  чим  -  не  знала  й  сама.  Соромливiстю,
вразливiстю, несхожiстю з висiлковими хлопцями. Ой, цi хлопцi. Скiльки  ?х
вже познайомилось з ?? мiцним кулачком. Залишившись з  дiвчиною  наодинцi,
вони намагаються розпочати розмову руками. А цей ось сам, мов дiвчина... I
щось у ньому... Вiн щось хова? вiд не? i вiд усiх. ?й дуже хотiлося  знати
що.
   - Ти завтра ?деш на озеро? - запитала вже зовсiм приязно.
   Олег пригадав, що хлопцi з бригади говорили, - в недiлю  всi  ?дуть  за
мiсто. Запрошували й його. Але вiн страшенно натомився за минулий  тиждень
i збирався залишитись у гуртожитку. Тепер же...
   - А там весело? - запитав, хоч думав про iнше.
   - Веселим - весело, - засмiялась, пiдсунула до себе пакунка. - Ну, йди,
я намiрятиму, - нецеремонно пiдштовхнула хлопця до дверей.
   ...Вiдтодi, як Олег вибiг з затишно? ки?всько? квартири, це був  перший
день,  що  лився  на  нього  радiстю.  День  i  справдi  ясний,   погожий,
золотаво-жовтий. Один з прощальних теплих осiннiх днiв. Вони  ви?хали  всi
разом в одному, заздалегiдь замовленому  автобусi.  З  дiтьми,  з  зятями,
тещами.  На  низькорослiм,  але  мiцнiм,  ще  зеленiм  в'язi  над   озером
загойдалися три майстрованi бригадними теслями колиски. Стiл, чи, певнiше,
скатертина - одна на всiх, спiльна. Олеговi було нiчого на не? викласти  з
кишень, але коли б вiн хоч натякнув на це, не сiв, хлопцi просто вкинули б
його в озеро. Сьогоднi,  бiля  оцi??  скатертини,  Олег  вiдчув,  що  його
введено до ново? сiм'?. Йому хороше серед цих людей. Тут весело, тут нема?
примусу. Тi, кому не подобалось, просто йшли, ?х не  тримали.  Мабуть,  це
теж не мало - вмiти не заважати iншим.
   Жарти i дотепи за обiдом, може, не дуже гострi, зате  безпретензiйнi  i
зрозумiлi всiм. Критерi? i оцiнки нескладнi, але й не стандартнi. I точнi.
Бо примiрянi до робочого дня i до кiлограма хлiба.
   Звичайно, всього оцього Олег не оббiгав думкою. Але  ловив  те  серцем,
втiшався душею. Вiн уже осягнув, яка мозолиста праця шахтаря, яке кучеряве
його життя. Зiжмакана в долонi пачка грошей, прудконога норма, гострослова
дiвчина... Все круте, прудке, мiцне. I добре, коли вiн iтиме  крiзь  нього
не сам.
   По обiдi  ганялися  човнами  по  озеру.  Озеро  не  таке  розкiшне,  як
приднiпрянськi. Воно тiльки  марило  очеретами  та  кучерявими  лозами,  а
хлюпало в затоптаних, сухих берегах. I вже холодне.  Але  ?м  не  було  на
ньому холодно. Олег не зважився запросити до човна Любу. Та вона стрибнула
сама. Стрибнула, коли човен уже вiдпливав.
   Олеговi не зрiвнятися силою з шахтарськими хлопцями. Зате  ?м  забракло
його хисту. Олег, коли б скласти всi вiддалi, пройденi на човнi по Днiпру,
либонь, доплив би до Гiбралтару.
   Вiв вiн човна легко, рiвно. I вiтер мчав над ним пiсню про  бригантини,
котрi полинуть на гребенях пiн, i  про  чорняву  дiвчину,  яку  доведеться
покинути моряковi.
   Мабуть, дiвчина й заслуговувала на те... Бо була свавiльна й примхлива.
Вона наказала причалити ?хню бригантину до протилежного берега, звiдки  ?й
махало руками дво? хлопцiв. I не просто хлопцiв, а хлопцiв на  "Москвичi",
одягнутих вишукано, по модi. Вони, мабуть, умовляли Любу по?хати  з  ними.
Бо один знову сiв до руля, а  другий  прочинив  дверцi,  показував  кудись
рукою. Коли Олег пiдiйшов до машини, той, що за рулем, спробував  налякати
його: рiзко засигналив, рвонув машину вперед. Олег чи не встиг  злякатись,
чи просто  думками  був  бiля  iншого,  бо  навiть  не  схитнувся.  I  цим
сподобався сам собi. Вперше за останнi мiсяцi. Вiн неквапно  повернувся  i
пiшов до човна.
   А Люба покепкувала не над ним, а над хлопцями. Вона  сiла  в  машину  i
вискочила, тiльки-но "Москвич" зрушив з мiсця.
   Потiм човна в них забрали iншi, а вони стояли пiд  в'язом,  розмовляли.
Чи думав Олег над тим, чому прагне залишитись наодинцi  з  Любою?  Мабуть,
нi. Просто йому було при?мно  розмовляти  з  нею,  ховатися  по  словесних
схованках, шукати самому. Хоч доводилось i остерiгатись: мiг  натрапити  в
схованцi на присипану пiском шпильку. Але й тут вiн уже вiдчув: тi шпильки
не дуже твердi. Вони нiби молоденькi колючечкк на  каштана  Нерозлу?ценого
каштана треба брати смiливо, тодi не поколеш руку. А висаджений  в  грунт,
вiн неодмiнно розiв'?ться в пагiнець.
   Вони, мабуть, ще гралися б  довго,  та  ?хню  гру  розладнав  низенький
кучерявий шахтар Климко.
   - Ви що, пригляда?тесь, чи е вiльна гiлка, - пiдiйшов вiн од гурту,  де
грали в м'яча, i погойднув колиску. - Не клопочiться, вистачить.
   Олег i Люба почервонiли, розiйшлися в рiзнi боки.
   Климко весело смiявся власному дотеповi.

   * * *

   Цей день розбився об наступний. Немов кришталева ча-ра об вкинуту в не?
льодову скалку. Цей i багато, багато днiв.
   Все почина?ться з дрiбницi. Але одна бiда завжди чiпля?ться за iншу.
   На сусiднiй дiлянцi завалило штрек. Вони  допомагали  розбирати  завал.
Поспiшали, адже ?хня робота не рахувалася в план виробiтку,  ?х  нiхто  не
неволив до цi?? роботи, нiхто не запрошував. Навпаки, з шахткому дзвонили,
щоб продовжували проходку, ?хня бригада тримала  першiсть  в  змаганнi  по
тресту. Два загаянi днi нависали над нею загрозою. Олег знав  це.  I  йому
теж не все зрозумiло. "А може, тут якась хитрiсть",  -  заспокоював  себе.
Вiн вельми вболiвав за першiсть. Вона в його думках  зливалася  з  тим,  з
омрiяним: з почесним шахтарем, вiдзнакою, портретом в газетi. Ой, як  йому
хотiлося, щоб Лiля, щоб батько довiдались про нього саме так.
   Вiн-таки не стримався, запитав бригадира. Звичайно, не про хитрiсть,  а
тiльки про змагання.
   Кузьма Сидорович, мабуть, вiдчував, що стояло за тим запитанням.
   - Кажеш, втрача?мо першiсть у змаганнi? Може... Так, так. Змагання... А
чи зна?ш, хлопче, що таке змагання? - Бригадир говорив задумливо i  навiть
трiшки сумовито. - Змагання -  прекрасно.  Але  змагаються  обов'язково  з
кимось. Хтось перемiг, а хтось лишився переможеним. На  виду  завжди  той,
хто перемiг. Йому все: премiя, пошана, нагороди, тобто отi, як ?х - лаври.
Ми прийма?мо те. I iнодi  забува?мо  про  того,  хто  переможений.  I  тим
топчемо його пiд ноги. А це ж -  друга  половина  люду.  Та  де  половина!
Скiльки разiв був я й переможеним,  i  переможцем.  Коли  б  уболiвав,  як
декотрi...  -  Вiн  посмоктав  бичка,  сплюнув  пiд  ноги.  В   маленькiй,
спецiально нашитiй кишеньцi завжди носив  кiлька  недокуркiв.  Вже  навiть
нагорi iнодi вдовольнявся тим. - Одинадцять лiт з Iвановичем  разом  дiрки
вертiли. Ото вiн з хлопцями з того боку йде нам назустрiч... Якби  сточити
в одне, навiрчене разом, виглянули б на той бiк землi, в Америку. З ним  я
змагаюся. Зрозумiв тепер?..
   - Зрозумiв... Тобто...
   - Ну, тодi пiди пiдтягни стояка. Вставайте,  синки.  Щось  цвiркун  над
нами поселився.
   Олег тягнув стояка, за думками ледве пам'ятаючи, що робить. Вiн не  чув
цвiрчання, не почув, як раптом увiрвалося воно.
   - Тiкай!
   Хто зна, що швидше пробудило його: крик чи голосний, грiзний трiск. Вiн
заметався, не знаючи, куди втiкати. I то? ж митi дужий  штурхан  вижбурнув
його з дiрки. Олег спiткнувся,  впав  на  купу  колод,  боляче  вдарившись
колiном. Все це сталося так швидко, що  вiн  навiть  не  встиг  злякатись.
Навiть не знав, вiд чого рятувався, тiльки пам'ятав, що  його  виштовхнули
чи?сь руки.
   - Кузьма Сидорович... Вiн там.
   Це гукнув Андрiй. Але Олега той крик пiдвiв на ноги. Хлопець  рвонувся,
в темрявi, яка облягла ?х, наштовхнувся на чиюсь спину, заточився.
   - З дороги... Присвiчуйте попереду.
   По стiнi побiг сполоханий промiнь. Ще хтось посвiтив збоку.
   Тро? хлопцiв тримали на руках Кузьму Сидоровича.
   Вони так i несли його на  руках  до  клiтi.  Бригадир  не  стогнав,  не
скаржився. Рясний пiт збiгав йому з чола, заливав глибоко запалi очi. Бiль
видавали й руки - вiн мiцно притискував ?х до живота.
   Олеговi не привелося нести бригадира. Вiн бiг позаду,  схлипував  тихо,
щоб не почув  Кузьма  Сидорович.  Навiть  забув  про  те,  що  мiг  i  сам
залишитись пiд коржем. Власний страх розтанув у страховi за  iншу  людину.
За людину, котра стiльки зробила.для нього! Все добре, що зустрiлося  йому
на останнiм вiдтинку шляху, пов'язане з  Кузьмою  Сидоровичем.  I  Олеговi
здавалося - зiйде з нього Кузьма Сидорович, розтане i все те.
   I що йому робити тепер?
   А може... Може, майстер лише затявся? Може, це ненадовго?
   Але ж, мабуть, нi. Он як йому тяжко. Мабуть, порушились всерединi старi
рубцi. Що буде, що буде?
   Кузьму Сидоровича забрали до травматологiчно? лiкарнi.
   Другого дня три змiни бригади зiбралися на лiкарняному  подвiр'?.  Олег
прийшов одним з перших, разом з  Андрi?м.  Ще  тiльки  поминув  хвiрточку,
побачив Любу. Вона сидiла на кам'янiй приступцi ганку, пiдiбгавши  колiна,
маленька, сiренька, мов покалiчена пташка. Жаль гострими кiгтями увiп'явся
Олеговi в серце. Йому хотiлося пiдiйти, заспоко?ти Любу, але не  зважився.
Та й що вiн скаже, чим розрадить?
   До Кузьми Сидоровича не пустили нiкого, не взяли й передачi.
   Розходились шахтарi в скорботнiм  мовчаннi.  Несли  в  серцях  тривогу,
вiдчуття власного безсилля. Олеговi воно ще й нiби якимсь  докором.  Яким,
сказати не мiг, але думка бiгла туди, до колишнього життя, до  батька,  до
його працi. Батько - вiн не вiдчува? безсилля. Нiколи й нi в чому. От коли
б батько був тут. Вiн би, напевно, щось порадив.
   Безсилля гнiтило найбiльше.  Вони  знали,  що  нiчим  допомогти  Кузьмi
Сидоровичу не можуть... Нiчим...
   Хоч...
   Ця думка проклюнулась Олеговi зненацька. Спочатку неясно.  Йому  просто
хотiлося  щось  зробити  для  Кузьми  Сидоровича...  Нехай  навiть  крапля
спокою... Вона теж щось значить. Бо хiба вони не знають  свого  бригадира?
Вiн i там думатиме про бригаду. Про них усiх.
   ...Другого дня бригада перевиконала норму проходки в  пiвтора  разу.  А
третього, четвертого, i в усi наступнi в наряднiм листi начальник дiльницi
попереду стандартних, тиснених фарбою  процентiв  виписував  цифру  "200".
Лист наряду вони прикладали до записки, яку передавала  Кузьмi  Сидоровичу
сестра, i вже по тому несли до бухгалтерi?. Кузьма Сидорович  пiдкреслював
цифри олiвцем, щоб хлопцi знали, що вiн прочитав ?х.
   Перехiдний прапор i далi залишився в них.



   РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

   Рана заго?ться, а зле слово - нiколи. Хiба не злi слова вкинув  йому  в
душу Холод? Розбив спокiй, вбив мрiю. А сам, либонь, вилежу?ться на диванi
з шпигунським ро-манчиком у руках  або  клепа?  оту  свою  потвору-машину.
йому, Олександровi, робота пада? з  рук.  Вiн  лише  вда?,  буцiм  працю?.
Зачинився в кабiнетi i другу годину пуска? по паперу  пiвнiв  i  коршакiв.
Пiвнi втiкають вiд коршакiв. Пiдiйшов  до  вiкна,  але  на  вулицi  брудна
темiнь, однотонне, присипляюче шелестiння дощу. Нудьга i холод. Давно  вже
горобцi склювали сонце, склювали всi сонця - веселi сонця - соняшники  пiд
балконом, i тепер йому чути, як шелестять вони - шорстко й моторошно.
   Нудьга. Вiн не звик колисати ?? сам. Вiн взагалi не любить  самотностi.
Ранiше,  коли  траплялося,  надходив  отакий  вечiр,   iшов   до   Прокопа
Гордiйовича. Новину, думки про прочитану книжку, просто смуток - пiд  його
веселу стелю. Можна пiти кудись деiнде.  Хiба  мало  людей  прийняли  б  з
радiстю його вiдвiдини?
   За свiй вiк Олександр Кiндратович пiдводив до свого серця багато людей.
Пiдводив i вiдводив. Вiн завше вiдчував нещирiсть, лукавство,  нездатнiсть
пiдтримати плечем в круту хвилину. Обмилки душ. Ну кого  можна  вибрати  в
подорожнi в далеку дорогу?  I  серце  його  тужить  по  людськiй  цiлостi,
незрадливостi. Може, тому, що самому не  стача?  ?х?  Адже  найчастiше  ми
поважа?мо людину за тi якостi, яких не ма?мо самi.  Колись,  коли  вiн  ще
вибирав собi друга, часто плелася йому химера: от трапилось  з  ним  лихо.
Хто допоможе? I одразу ж з темряви випливала вiдповiдь: один, тiльки  один
чоловiк.
   Тепер ця думка Бiлановi наче зубний бiль. Бо той чоловiк... Болить зуб,
власний зуб, i ти ладен вирвати його, розтрощити, розтоптати.
   Вiн розумiв, чого лютиться на Прокопа. I чого нудьгу? по  ньому.  Холод
для нього нiби вiха, котру весь час переносять i ставлять  попереду.  Нiби
монумент, на який  рiвняють  свiй  крок.  I  водночас  -  живий,  веселий,
цiкавий. Не солоденький, як деякi iншi. Якi вмiють залiзти в душу, вивести
спiвбесiдника розмовою до пивницi, вкласти в постiль до чужо? жiнки.  Цi?ю
темою вони тiльки легко кпи-нили один над одним.
   За думками Олександр  Кiндратович  не  почув,  як  зайшла  до  кабiнету
дружина. Вiн аж стенувся вiд ?? тихого голосу.
   - Не стiй бiля кватирки, застудишся. Ти  вже  й  так...  Випий  на  нiч
калини.
   Вона зупинилася бiля столу, по однiй ставила на полицю  витягненi  ним,
забутi на канапi книжки. Поралася тихо. Книжки  мовби  самi  ставали  одна
побiля одно?. Антонi-на Михайлiвна робить отак все: швидко i непомiтно. Не
любить безпорядку, гомону i сварки. З  нею  тяжко  посваритися.  Навiть  у
картах уника? виграшу, намага?ться авести на нiчию. "Вона все життя уника?
виграшу", - чомусь подумав вiн. Поставила  останнiй  томик,  поглянула  на
нього й пiшла. На мить Олександру Кiндратовичу здалося, нiби по ?? обличчю
майнула  якась  тiнь,  хотiв  навiть  зупинити  i  не  зупинив.   "Мабуть,
здалося..."
   Прихiд дружини викликав новi думки. Думки про не?, Тонго. Чи  змогла  б
вона бути лiкарем? Мабуть, не змогла б.  Занадто  сердобольна...  Хоч  вiн
напочатку теж  потерпав  вiд  нервозностi.  Власне,  й  його  дитяча  мрiя
зав'язалася на цвiтi спiвчуттям. Сашкова мати довго i тяжко хворiла.  йому
страшенно було шкода матерi. Доглядав за нею, втiшав, як мiг:  "Зачекайте,
матусю, виросту, вивчуся  на  лiкаря.  Я  вже  вас  безпремiнно  вилiкую".
Химерний,  присипаний  порошею  часу  спомин...  Гiркий  i  солодкий.  Вiн
вивчився... Вивчився не на простого лiкаря... А тепер вже бачить, що й  це
не вершина мети, що вiн зумiв би досягнути бiльшого.
   Думка повертала на тяжку, вибо?сту колiю. Майже силомiць взяв книжку  -
розповiдь про далекi острови. Перекинув сторiнку, другу, третю.  Непомiтно
для себе зiйшов на пустельний берег, побрiв слiдом за шукачами  старовини.
Похопився, коли старий зiнгерiвський годинник на стiнi продеренчав пiвнiч.
   Вимкнув свiтло, навпомацки, ступаючи на пальцi, пiшов до спальнi.
   ...Вiн  довго  не  мiг  зрозумiти,  що  пробудило  його.  Якийсь  спiв,
внутрiшнiй поштовх? Лежав  у  темрявi,  намагаючись  не  поворушитись,  не
скрипнути лiжком. От, знову... Тенькнуло щось пiд серцем, тонко,  дзвiнко,
немов хруснула скалка молодого льоду. Воно вже  вловило  -  що.  Олександр
Кiндратович звiвся на лiктi. Внизу,  за  вiкном,  цiдив  мертвотне  свiтло
люмiнесцентний лiхтар, мережив химерним вiзерунком тюлево? завiски сусiдн?
лiжко. В тому плетивi, нiби в густiй сiтi, здригали плечi.
   - Тоню!
   Сiть затрiпотiла дрiбнiше, ридання стало глухiшим.
   - Тонечко! Кицько! - переступив килимок,  пiрнув  у  ??  тепло.  Пестив
плечi, голову, втирав долонями сльози пiд очима. Вона клубочком притислася
до нього, сховала голову пiд його рукою.
   - Що з тобою, Тоню?
   - Нiчого. Наснилося погане. Але голос видав ??.
   - Неправда. Кажи, ну ж бо... мамко?
   - Я... - вона не то схлипнула, не то ковтнула повiтря... - я була вдень
на лiкарськiй перевiрцi. В мене давно болiло...
   - Ну? - Щось холодне поповзло йому за плечима.
   - Написали... Вони гадають, що я не знаю...
   - Що написали?
   - Саnсеr...
   Це було нiби удар молота по головi, нiби падiння ввi снi. Жах холодними
пучками впився в горло, здавив мiцно, щосили. Жах  виповнив  його  всього.
Йому завше здавалося: це може  бути  тiльки  в  iнших...  його  фах,  його
хiрургiчний нiж  видавалися  йому  талiсманом,  через  котрий  хвороба  не
зважиться переступити в дiм. I ось... Так несподiвано, страшно i  буденно.
Страшно...
   - А може... Зараз так часто помиляються...
   - Вони направили мене в онкологiчний диспансер... ?? голос неначе  десь
здалеку-здалеку. I якийсь чужий, незнайомий. Вiн обiйняв  ??  мiцно-мiцно,
пестив губами, руками. Тоня була тепла й тремтлива. Його завжди  хвилювало
?? тiло. Звичайно, з роками не так, як напочатку, проте вабливiсть почував
завжди. Але зараз... Серце дво?ться.  I  чуття,  i  думка...  Його  самого
пройняв за плечi холодний дрож. I вiн заговорив.  Перебирав  у  пам'ятi  i
переповiдав усi, якi мiг пригадати, випадки, коли помилялися  найвидатнiшi
хiрурги, iсторi?,  коли  пiсля  подiбних  операцiй  люди  жили  довго,  до
старостi.  Олександр  Кiндратович  говорив,  вiн  боявся,  що   заговорить
дружина. Вiн не знав, слуха? вона чи  нi.  Але  плечi  ??  вже  бiльше  не
тремтiли. А може, заснула? I чомусь не насмiлювався  запитати,  чи  спить.
Скорiше прикинулась, що спить. Вона й  зараз  така...  Не  хоче  нервувати
його.
   Вiн вже бiльше  заснути  не  мiг.  Життя  пливло  повз  нього  холодною
весняною рiкою, боляче ранило йому  крижинами  душу.  Тi  крижини  -  його
власна холоднiсть. Скiльки дав вiн ?й  тепла?  Ой,  як  мало!  I  вона  не
вимагала бiльше. Дружина не вимагала нiчого. Навiть уваги. Вiн мав  ??  за
м'яку, ласкаву домашню кицьку. Чи, певнiше, хотiв мати. Бо все ж  розумiв:
Тоня не була кицькою. Вiн виливав перед нею  невдачi.  Вона  ж  -  жодного
разу. Хоч, певно, мала ?х теж. Пам'ята?, як  здивувався,  коли  Тоня,  над
чи?ю  "емансипацi?ю"  легенько  кепкував  у  веселi   хвилини,   захистила
дисертацiю. А вiн ледве знав,  що  дружина  пише  ??.  I  навiть  учора...
Застерiгала, щоб не застудився. "Випий на нiч калини"... А чи вiн застерiг
?? отак хоч раз. Чи намагався? Джмелиним ро?м линуть лячнi спогади, жалять
серце. I вже воно, набухле, м'яке, сприйма? тiльки болi. Звiдки  вони,  де
чатувати на нього? Чому прийшли  сьогоднi,  а  не  ранiше?  Ота  жiнка  на
фронтi... Осмiяне То-нине плаття... Прогулянi в чужому товариствi  вечори.
Нервово вiдсунена тарiлка з борщем... Все-все. Коли б вернути...
   Олександр Кiндратович з жахом чекав дня. Знав:  вiн  прийде  чорний  як
нiч, поведе за собою новi страхи i муки. Згадалися  всi  знайомi,  ураженi
цi?ю страшною хворобою. Вчитель-одинак  з  школи,  де  вчилася  Лiля.  Вiн
спродав усе i по?хав свiт за очi. Надивитися перед смертю, спробувати  хоч
на мить втекти вiд отруйних  думок.  Чи  вдалося  йому  це?  Його  власний
вчитель, професор Окунь. Той сам поставив собi дiагноз i,  приховавши  вiд
усiх, до останнього дня ходив на  лекцi?.  За  цей  час  вiн  не  поставив
студентам жодно? двiйки. Клубок споминiв -  великий,  розмотував  його  до
самого ранку. А тiльки-но зачорнiла проти сiрого неба голим вiттям  тополя
за вiкном,  пiдвiвся,  пiшов  до  себе  в  кабiнет.  Його  дзвiнок  пiдняв
професора Тихоступа з лiжка. Тихоступ - найлiпший у  мiстi  спецiалiст  по
онкологi?, ще й добрий  знайомий  Бiлана.  Вiн  вiдповiв,  що  прийняв  би
Олександра  Кiндратовича  й  дома,  але  краще,  коли  оглянуть   Антонiну
Михайлiвну в клiнiцi, з помiчниками.
   Снiданок  i  всi  ранковi  готування  -  обопiльне  намарне   намагання
приховати тривогу. Вони прожили життя, нiколи не думали над тим, що  i  як
сказати одне одному. А сьогоднi... Олександр  Кiндратович,  непомiтно  для
себе, збився на жалiсливий тон, вiд якого мало не заплакав сам, i  тут  же
поспiшив перемiнити його на безжурний. Але гра проступала в кожнiм  словi,
в кожнiм поруховi.
   Лiля  теж  вловила  батькiв  настрiй  i  витлумачила  його   по-сво?му:
спробувала м'якою лапкою вигорнути  з  батьково?  кишенi  кiлька  хрустких
папiрцiв. I здивувалася, коли вiн прищемив лапку. Ще  й  наче  не  помiтив
того. "Невже помилилася?"-подумала.  Такого  з  нею  не  траплялося.  Вона
гадала, що вивчила батька досконало, ?? почуття до  нього  було  дво?стим.
Лiля  поважала  i  не  поважала  Олександра  Кiндратовича.  Поважала,   бо
спромiгся вийти на крутi сходи, не  поважала,  бо  вчувала,  як  скриплять
сходи пiд його  ногами,  ?х  треба  перемонтувати,  а  вiн  без  застороги
береться вище.
   Вона знала, коли треба поступитися татковi, коли полестити,  а  коли  й
стукнути каблучком. Але зараз мовчки  зiбрала  чашки  i  понесла  мити  на
кухню.
   Тихоступ оглядав  Антонiну  Михайлiвну  довго.  Так  довго,  що  ?й  аж
заболiло хворе мiсце. Бо  ж  обмацував  не  тiльки  сам,  а  й  дво?  його
помiчникiв.
   - Що ж, - сказав, намилюючи пiд краном руки, - нiчого  серйозного,  хоч
треба ще перевiрити...
   Лiкарi думають, що ?хнiй голос хова? все. Отак колись думав i Олександр
Кiндратович. А тепер слухав Тихосту-па i з жахом почував, як  контрастують
слова з його голосом. Тихоступ провiв ?х аж за останнi дверi.  Прочиняючи,
в коридорi притис Бiланову руку вище лiктя.
   - От бачиш... - видавив з себе Олександр Кiндратович, коли вони сiли  в
машину. А самого думка безжально молотила по серцю:  "Як  ??  залишити  на
кiлька хвилин"?
   - Тонечко, - мовив, коли машина пригальмувала бiля ?хнього парадного. -
Я мушу залишити тебе на часинку, проскочити до себе в клiнiку. Без мене не
приймуть з терапi? хворих. Гх треба перевести...
   Вона вiдповiла порухом повiк.
   Тихоступа здибав на подвiр'?, бiля  корпусу.  Той  стояв,  прихилившись
спиною до каштана, палив цигарку.
   - Я був би радий розвiяти вашi сумнiви, - мовив, вiд-кусуючи розм'яклий
кiнчик мундштука, Тихоступ. - Але... Треба поспiшати.  Хвороба  задавнена.
Ви самi бачили кров.
   - Спасибi...
   - Ет...  -  Тихоступ  махнув  рукою.  Бiлан  рушив  до  ворiт,  забувши
попрощатись.  "Треба   поспiшати".   Поспiшати...   Куди?..   До   чого?..
"Поспiшати".  Почував,  що  бо?ться  йти  додому.  Що  скаже  Тонi?   Вона
здогада?ться одразу. Вже, мабуть, здогадалася. "А хiба не помилялися  цiлi
консилiуми?"- пiдштовхнув себе думкою. Тiльки не сидiти...
   Тоня заперечувала, але вiн майже силомiць повiз ?? до обласно? лiкарнi.
   I знову огляд. I знову вiдведенi вбiк, крихкi погляди. Вода з  крана...
Вода... Вода...
   В лiкарнi четвертого управлiння вже  немолодий,  з  подзьобаним  вiспою
обличчям, доцент-татарин дмухнув на них вiрою, вiрою справжньою, на  якусь
часину розвiяв страхи.
   - Кладу на  колоду,  професор,  голову,  -  мастопатiя.  Звичайнiсiнька
мастопатiя. Знаю з практики. От вiрте, жiнко хороша.
   Але прийшов з операцiйно? професор...
   Непомiтно упав вечiр. Вони повернулися додому.
   Наступний день  копiював  собою  попереднiй.  Жах  оповив  ?хн?  життя,
закутав мiцно, аж не стачало подиху. Тепер вiн чатував на них скрiзь  -  в
стiнах, пiдлозi, стелi. В кожнiм кутку, в кожнiм вiкнi, в кожнiй щiлинi. В
кожнiй книжцi, кожнiй  дрiбницi.  Смiшний  дерев'яний  песик,  кришталевий
келишок, квiтка-попiльничка - кожна з них нагадувала  про  якийсь  веселий
день ?хнього життя. Настiльна лампа:  молода  танцiвниця  намiря?  плаття.
?дина фривольна рiч в кабiнетi, ?? купила Тоня на жартiвливий доказ, що не
ревну? його до жiноцтва, не бо?ться конкуренцi?. Тепер  вiн  пригадав  те,
вийняв розетку, сховав танцiвницю  до  шафи.  Але  пiдiйшовши  до  дверей,
похопився, поставив лампу на мiсце. Його  уява  сприймала  все  довкола  в
однiй страшнiй, трагiчнiй ?дностi, в трагiчнiй простотi i реальностi.  Всi
отi колишнi високi слова ?iро смерть, чутi, вичитанi, сказанi ним самим на
трибунах, розсипалися й пропали, наче ?х не  було  зовсiм.  Лишився  бiль,
пустка, i - кожно? митi - дорогi риси, сказанi  колись  слова,  буденнi  й
небуденнi, сповненi сьогоднi iншого змiсту, викривленi жахом.
   Страшними примарами вставали видiння, вiд яких утiкав i не мiг  утекти.
Вiн бачив, як помирала Тоня, бачив ?? похорон. Вiн вже  сидiв  самотнiй  i
перебирав ?? речi, фотокартки.
   Йому здавалось, що божеволi?.
   Жах не випускав ?х з сво?х пазурiв анi на мить. Тепер ?хн?  життя  було
оповите в нього, як шовкопряд у кокон. Хворий шовкопряд гине в  коконi,  в
красивiм коконi, не видимий нiкому, гине, не довершивши сво?? працi.
   Другого дня, вийшовши з лiкарнi, спробували втекти вiд  страху,  купили
квитки в кiно. Але переживання геро?н були такi мiзернi,  такi  жалюгiднi,
що вони вийшли десь по кiлькох хвилинах. Обiдали  в  ресторанi,  Олександр
Кiндратович пив горiлку. Йому чомусь спав на пам'ять Ремарк. Кальвадоси  i
портвейни його приречених  геро?в.  Бридня.  Навiть  в  горiлцi  не  можна
сховатися вiд цього. I горiлка, й любов -  все  тодi  втрача?  смак.  Вона
гiрка, як полин.
   Траплялося, якийсь згук життя привертав на хвильку ?хню  увагу,  але  в
наступну мить вони зглядалися, i важкий, велетенський молот знову падав на
?хнi голови.
   Он бiжить дiвчинка, смiшно кривуля?  нiжками  за  мамою...  I  -  пада?
молот.
   Сусiдка похваля?ться новим килимом. Монтер  прийшов  замiнити  телефон.
...Яке все дрiбне, нiкчемне. Непотрiбне. Сусiдка похвалятиметься й  потiм.
Завтра... Через рiк.  I  телефон  дзвонитиме.  Вони  так  хотiли  замiнити
деренчливу настiнну коробку на настiльний апарат.
   Килими, телефони... Вони вiддали б зараз все. До останньо? нитки.
   Вечiр  плинув  трагiчною  музикою.  Дивилися  телевiзор,  читали  вдвох
книжку. Олександр Кiндратович розшукав на днi  шухляди  старi  карти.  Але
дивилися, читали, грали не по-справжньому. Чорна дума не вiдпускала ?х.  I
хто  зна,  кому  вдавалося  краще  прикидатися   спокiйним:   Олександровi
Кiндратовичу чи  Антонiнi  Михайлiвнi,  ?й  здавалося,  що  вона  вiдчува?
хвилини, вiдчува? життя вже не стiльки уявою, скiльки фiзично. Аже  знала:
навiть оцi ось трагiчнi днi - останнi. Скоро не буде  й  ?х.  Лишиться  на
якийсь час болюча рана, лiжко,  бiленький  квадратик  стелi,  ??  i  його,
Олександровi, муки. Адже йому теж... Олександр м'якосердий  i  не  мiцний.
Побиватиметься гiрко, а може, й зап'? з горя. Побиватиметься з пiвроку,  з
рiк... Життя легко хилить його на сво? шовковi  манливi  трави.  Хоч  йому
зда?ться, буцiм сам пiдмина? ?х. Вона так i не дiзналася  за  життя,  який
вiн. Добрий, жорстокий, талановитий, бездарний, цинiчний, чутливий?  Може,
i такий, i такий, i такий?.. Зараз добрий, милосердний, чутливий. Весь-  з
болю, з муки. Зараз вона любить його мiцно, проща? все. Як  прощала  тодi.
Як може прощати тiльки дружина. Минула нiч, настав ранок.
   Вони й далi не могли нi на  що  зважитись.  Не  могли  нiчого  вирiшити
певно. Часом людинi просто  потрiбно,  щоб  за  не?  вирiшили  iншi.  Але,
мабуть, саме тодi, коли потрiбно, - i неможливо.
   Вперше хiрург Бiлан боявся  доторкнутися  до  ураженого  мiсця.  Вперше
боявся хворо? людини.
   ...Консультацi?, консультацi?, консультацi?. Вiд них втомлювалось  тiло
i болiло серце. Обросле страхом, воно болiло тупо, без надi? вирватися  на
волю.
   До чого ?м вдатися ще? По?хати кудись? До Москви, до Ленiнграда? Коли б
то вiн не знав, що й там те ж саме, що й там  такi  ж  лiкарi.  Це  тiльки
хворi дивляться на лiкаря, мов на бога. Хочуть  бачити  i  тому  бачать  в
ньому бога. Але Олександр Кiндратович зна?, який вiн бог.
   I все ж шукав чогось. Iншо? вiри, iнших пророкiв. Кажуть, на Кавказi, в
Сочi, живе якийсь знахар. У Львовi теж. А в них?.. У  них  теж  ?  знахар.
?вген Мазур. Чутка про його лiки  вже  добiгла  до  найвiддаленiших  мiст.
?дуть з Архангельська, з Алма-Ати, з-за Уралу. В лiкарнi тiльки  й  розмов
про Мазура. Кажуть, вiн лiку? легко, швидко,  безболiсно.  Три  чи  чотири
склянки сироватки або ж кiлька уколiв.
   А що?.. Що, коли вiн в iм'я свого самолюбства важить життям дружини?
   Ця думка розiтнулася  в  його  головi  громом.  I  треба  було  велико?
напруги, щоб перемогти цей гуркiт.
   "Ет, що вiн може. Хто вiн такий? Просто злий, грубий хлопчак. Кажуть, у
них з роду в рiд... Але ж йому в другiй  хiрургi?  дають  двi  палати?  За
наказом зверху. Однак - шарлатанство. Та  й  до  того  ж...  Мазур  i  сам
вiдмовив би".
   ?дине, чим зараз Олександр Кiндратович  мiг  допомогти  дружинi,  -  не
залишати ?? саму. Вiдав - чорнi думки згризуть ??.  Вiн  тiльки  один  раз
з'?здив до себе в клiнiку, написав заяву на  свою  вiдпустку,  перепоручив
справи помiчниковi. I одразу ж по?хав додому.
   До квартири заходив тихо, неначе намагався не потривожити щось, сердите
й люте. Зняв  калошi,  повiсив  пальто.  Ступив  крок  i...  зупинився.  У
вiтальнi розмовляли. "Хто б це?"
   М'яко ступаючи по килимку, пiдiйшов до дверей. Вони причиненi  нещитно,
в  щiлину  видно  весь  куток  з  супротивного  боку.  В  кутку,  навпроти
вiдчинено? шафи,  -  Антонiна  Михайлiвна.  Перебирала  дитячi  сорочечки,
черевички - манюнi-манюнi, ще з найменших Костикових лiт, розмовляла  сама
з собою. Вона не плакала. Прощалася мовчки.
   I дивилася на все те з такою любов'ю, з такою тугою,  що  в  Олександра
Кiндратовича на мить спинилось серце. - По?ду в село... Костика побачу...
   Серце закричало, лунко вдарило в  груди,  й  вiн  похилився  на  стiну.
Вiдтак, втягнувши в  плечi  голову,  зажмуривши  очi,  побрiв  до  ванно?,
навпомацки вiдчинив дверi. I вже тут  заметався,  забився,  немов  птах  у
клiтцi. Вiдчував безсилля, самотнiсть, вiд  яких,  здавалося,  без  страху
ступив би на той пруг, на якiм стояла Тоня. Десь там,  за  вiкном,  ходять
люди, веселi люди, i не знають, як поруч них за цегляною стiною рвуться  в
безнадi? людськi серця. Вони такi ж самотнi, як i  вiн,  тiльки  зараз  не
вiдчувають цього. Але можуть вiдчути... I поодинцi, i всi...
   Лунко впала крапля, Бiлан здригнувся. Бiгти? Щось робити? Все, все,  що
можливо! "Що?" I-враз... "Пiти туди, до нього...  До  Мазура".  "А  вiн?..
Лiля! Так, Лiля". Як це забув ранiше? До  Мазура  пiде  дочка.  Дочекатись
Лiлi. Котра зараз година?
   Бiлан зволожив пiд краном рушника, витер  обличчя.  Зачекавши  хвилину,
голосно хряпнув дверима.

   * * *

   Сьогоднi Лiля прийшла на роботу на двi години ранiше.  Вчора  чула,  як
професор Холод бiдкався, що в  нього  нема?  етиленiмiну,  як  дзвонив  на
склад, але там не виявилося теж. I порiшила перегнати сама. Вона вже двiчi
допомагала при вiдгонках старшiй лаборантцi. Це  нескладно,  хоч  трохи  й
небезпечно. Треба пильно стежити, щоб на перегрiлась вище  норми  реторта,
щоб не було щiлин, щоб не пролити отруйну рiдину.
   Лiля вже бачила, як дивуються дiвчата, як диву? Про-кiп Гордiйович.
   Дiвчата... Для них - тiльки так, з маленького самолюбства. Що вони  ?й?
Всi вони стеляться думкою низько, понад самою землею. Бо й прийшли од не?,
бо й зараз лишають на нiй босi слiди. Не люблять ???  Нехай.  Свою  роботу
Лiля викону?. Чому не хоче носити з складу ящики? Бо не вантажник. Чому не
ми? пiдлогу? На те ? прибиральниця. Та й  вони,  зрештою.  Вони  до  цього
звичнi. А ?й пiсля цього треба йти до манiкюршi, заново фарбувати нiгтi.
   Чи знають вони, що таке  справжн?  красиве  життя?  Складене  з  нiжних
iнтимностей, з коштовних дрiбничок? Запеленане килимовою  тишею  i  нiжною
музикою? Звiдки ?м знати. Задля цього життя поки що  можна  й  поступитися
дечим.  Задля  нього  Лiля  ще  човгатиме   шiсть   рокiв   пiдошвами   по
iнститутськiй пiдлозi.  Звичайно,  зарплатня  лiкаря  на  сьогоднi  просто
мiзерна. Але це ?? не турбу?. Диплом. Заради нього треба йти на жертви. Бо
як сьогоднi дiвчинi без нього! Диплом  -  це  вiтрина,  виставка,  патент.
Вiтрило до човна, спущеного в житейське море. На той рiк вона  обов'язково
поступить до iнституту. Для цього треба п'ять обертiв Холодового пальця по
бiлому крузi телефону, кiлька слiв. Вона ?х заробить. А якщо навiть тiльки
довiдка за його пiдписом?.. Чи взагалi довiдка. I то багато значить.  Кому
не зрозумiло...  Вона  працювала.  Працювала  не  в  батька,  а  в  iншого
професора, з яким у ?? батька вiдверто холоднi стосунки. Працювала  чесно,
сумлiнно. Про це посвiдчить характеристика.
   ?? думки перетнув брязкiт.
   Професор  сьогоднi  теж  прийшов  ранiше.  I  просто  сюди.   Очевидно,
поспiшав.
   Холод постояв бiля столу, навiть для чогось постукав пальцем по паровiй
ванночцi. Лiля доливала воду, скромно  опустивши  голову.  Чекала,  -  вiн
зараз посмiхнеться. Не посмiхнувся.
   - Мда-а... Ходiть, Лiлю, на вулицю... Морозець...
   - Я, Прокопе Гордiйовичу, ентиленiмiн...
   - Бачу. Але я не хочу через вас сидiти в тюрмi.
   В його голосi не було досади, але й не було схвалення ?? вчинку.
   Лiля зiтхнула. I звiдки вiн довiдався, що вона прийде сюди ранiше?
   I далi  день  ??  покривуляв  зламаним  колесом.  Через  калюжi,  через
вибалки.
   Прийшла з обiду, - обiдала в молочнiм кафе, навпроти лiкарнi, - дiвчата
чомусь веселiше, нiж завжди, гелготiли  в  кутку.  Щось  розглядали.  Лiля
приступила й собi.  На  столi,  в  розгорнутiм  газетнiм  пакунку,  лежала
крамнина. Вiдрiз на костюм. Бiло?-бiло? шерстi,  в  iскорку.  Тако?,  яко?
шукала влiтку вона.
   - ...Отак i не пошила, - скрушно говорила  лiтня  препа-раторша  Оксана
Данилiвна. - Куди я його одягну:  дороге,  марке.  Раз  у  рiк,  на  Перше
травня... А гарне!
   - Я у вас куплю, - Лiля тендiтними пальчиками помацала крамнину.
   - Я вже купила.
   Галя, маленька, з поцяцькованим прищами обличчям лаборантка,  пiдсунула
вiдрiз до себе, швиденько - шам, шам - запакувала ного.
   - Я давно шукаю...
   - I я. Ми ще тодi, як  Оксана  Данилiвна  похвалилася...  Одна  невдача
падала на не? за iншою. Мабуть, вони разом i вивели Лiлю з рiвноваги.
   - Ти... ти... - Лiлинi брiвки гнiвно  розправились,  тремтiли  гострими
кiнчиками. -Навiщо вiн тобi?..
   - Як то навiщо? - на перших  словах  здивувалася,  а  далi  почервонiла
Галя. - Костюм...
   - До тво?х прищiв!
   Схлипнула тиша. На мить. А в наступну вибухнула  громом.  Здавалося,  в
лабораторi? розiрвалася столiтрова колба. Дiвчата кидали сво?м гнiвом  усi
разом, ?хнi слова злилися в одне сердите гудiння. Лiля  стояла  непорушне.
Вони зневажають ??? Що ж, це ?й вiдомо.  Вона  вiд  них  не  залежить.  ??
зневага до них бiльша. Влучивши в гаморi паузу, Лiля тупнула каблучком, аж
пробiрки жалiбно забрязкотiли на штативi.
   - Ви... ви - порох на мо?х ногах.
   I пiшла до сусiдньо? кiмнати. Була вдоволена, що влучила в  цiль.  Лiля
вмiла влучати.
   Але й самiй злiсть обпекла груди. На душi було порожньо,  сiро,  глухо.
Цей настрiй понесла й додому. Коли  вiн  володiв  нею,  вiн  панував  i  в
квартирi.  Лiля  вже  звикла  до  цього.  Найперше  його  ловив  Олександр
Кiндратович. Батько здебiльшого одкуплювався: квитком у театр, десяткою на
нового капелюшка. Лiля збагнула давно - батько часто одкуплявся i в життi.
Разiв зо два навiть нею. Як подорожнiй з  казки  -  котом,  котрий  щоразу
втiка? додому. З батькового велiння Лiля тричi мiняла школу - то з однi?ю,
то з другою мовами навчання. Олександр Кiндратович найтонше вловлював  усi
повiви, ?й дозволялося виступати на сценi або ж не дозволялося.  З  роками
кiт досконало вивчив поведiнку господаря. I сам настирливо дряпав кiгтями.
   Однак сьогоднi батько  чомусь  не  помiчав  чи  не  хотiв  помiчати  ??
настрою. I сам був якийсь розтрiпаний: очi - великi, обличчя - сiре.  Лiля
навiть подумала, чи не випив вiн- А взагалi останнi  днi  вони  з  матiр'ю
обо? мов осiннi мухи.
   - ?сти не хочу. Тiльки каву, - взяла рушника, пiшла до ванно?  кiмнати.
Лiля приймала ванну майже кожного дня. Знала - тiло в не? красиве, гнучке,
нiжне. I плекала його, доглядала. Вона не замикалася. Хто  до  не?  зайде?
Хiба що Костик. Але його нема вдома.
   Проте тiльки-но почала роздягатись, як позаду скрипнули дверi.  Швидко,
тривожно. Батько переступив порiг, але не вiдпускав ручку,  немов  боявся,
щоб дверi не вiдчинили з того боку. Лiля  не  поверталася  -  вже  скинула
блузку, -  пружними  пальцями  розстiбала  гачечки  спiднички.  Не  вельми
соромилась батька, та й вiн вийде, перш  нiж  вона  ступить  у  ванну.  Не
вiдпускаючи ручки, Олександр Кiндратович вiдгвинтив кран умивальника. Лiля
пригадала, вона десь читала: отак роблять конспiратори, коли бояться,  щоб
?х не почули. Смiшно. Батько й справдi скида?ться на конспiратора. В нього
навiть голос тремтить.
   - Лiля... Все, що я скажу... щоб не знала  мама.  -  Вiн  дихав  важко,
немов бiгун на останнiй прямiй дистанцi?. - Ти мусиш пiти... Ти пiдеш...
   - Куди? Чого? -Вона  запалила  в  колонцi  газ,  i  тепер  Олександровi
Кiндратовичу довелося майже кричати.
   - До Мазура. Попросиш у нього сироватки.
   - Я, тату, до Мазура не пiду.
   - Лiля! Це-для мами. Для мами! Ти розумi?ш?
   - Для мами?
   Лiля розмiрковувала. Значить, з мамою... Аж страшно. Але пiти до ?вгена
- поламати укладений тонкий план. Вона поманила ?вгена  напочатку,  вiдтак
втекла  до  схованки.  Нехай  походить,  нехай   пошука?.   Бо   осмiлився
заперечувати ?й, чинити, як хотiлося самому. Зараз вiн ходить, немов  пес,
котрий прошпетився перед господарем. А мусить ходити, мов тiнь.
   Якщо вона пiде i попросить що-небудь у нього, пес вiдчу?, що без  нього
не можуть обiйтись. Нi. Нiзащо. Лiки, мабуть, вже можна дiстати в лiкарнi,
адже ?вгеновi дають можливiсть практикувати.
   - Я не пiду. - Рiшуче звiльнила бретельки, голуба шовкова сорочка впала
до нiг. - Не проси!
   Олександр Кiндратович стояв, немов уражений громом. В  головi  -  якась
думка, якась асоцiацiя... Ага, про ласку? Чому ц?? Красиву,  гнучку,  хижу
ласку. Невже вона...  його  дочка?  Гострi  слова  потрощеним  костомашшям
застряли Бiлановi  в  горлi,  перепинили  мову.  Вiн  зiтхнув  глибоко,  з
похлипом, спiтнiлою долонею схопився за комiр.
   - Чом... Чом ти тодi... У першiй сво?й ваннi...
   - Ти завжди, батьку, був невдатним актором.
   - Ух, змiюка! - простогнав вiн i вийшов у коридор. Бiлан  боявся  зайти
до кiмнати. Стояв у коридорчику, гамував  шалене  биття  серця.  Сам  собi
видався звiром, котрий а обох бокiв вчував небезпеку. Вперед? Назад? Вбiк,
з кручi?
   Рвонувся з кручi. Його пальто - в кiмнатi, в шафi, щоб не  заходити  до
кiмнати, вдягнув старого макiнтоша, закутав шарфом шию. "Нехай Тоня  дума?
- пiшов до сусiдiв". На вулицi вiтер.
   Вiн пронизував макiнтоша наскрiзь. Летiв назустрiч з холодним  свистом,
видлубував по закутках сухе листя i, реготнувши в ринву,  жбурляв  йому  в
обличчя.  Перемiшаний  з  сльотою  дощ  бурхав  хвилями.  Поки   Олександр
Кiндратович обiйшов будинок, вiн був мокрий i тремтiв, мов у лихоманцi.
   Дверi вiдчинив Тимофiй Шах, здивовано вiдступив до  стiни,  пропускаючи
перемоклого гостя. А той  навiть  забув  скинути  макiнтоша  та  капелюха.
Нерiвне мережачи слiди, повiв ?х просто до маленько? кiмнатки. Вступив  до
не?, зачинив дверi, пiдпер плечима.  Здавалося,  перетинав  собi  шлях  до
вiдступу, боявся, що втече.
   ?вген теж не сподiвався на такого гостя.  Сидiв  на  лiжку,  пiдiбгавши
по-турецькому ноги,  краяв  ножицями  на  рiвнi  квадратики  чистi  аркушi
паперу. В його головi буйним  вихром  крутнулися  думки:  "Лiля.  Койки  в
клiнiцi. Нова погроза..." - i всi враз осiли на дно душi.
   "Нехай... Я розмовляти не буду. Вкажу на дверi..." Вiдiклав убiк папери
i в ту ж мить побачив, що через дiрку в шкарпетцi вигляда?  голий  палець.
Вiн сховав ногу назад. Збоку, мабуть, це було. смiшно: але  саме  дiрка  в
шкарпетцi, голий палець похитнули його певнiсть. ?вген засоромився  i  сам
нестямився, як сказав Бiлановi:
   - Проходьте.
   Хоч проходити було нiкуди.
   - ?вгене... Я знаю. Ви ма?те право. Ви, мабуть,  i  скориста?тесь  ним.
Але коли б ви знали. Повiрте... Я не можу... Все - потiм. Я прийшов до вас
попросити лiкiв.
   Голос його тремтiв, немов надмiру  натягнена  струна.  I  сам  вiн  мав
вигляд жалюгiдний.  Нашмагане  дощем,  збрезкле,  попелясто-сiре  обличчя,
капелюх з обвислими крисами,  старомоднi,  з  язиками,  калошi,  старезний
макiнтош.
   Пружно стиснена ?вгенова правиця несамохiть розпросталася, сховалася за
спину. Якби ви знали, як це страшно. Разом прожите житя.
   - Ви ж... Не вiрите...
   Бiлан дивився йому просто в очi, вiн не чув тих слiв. ..  -  Хочете,  я
стану на колiна.  Хочете...  Я  стаю...  ?вген  стрибнув  з  лiжка,  встиг
пiдхопити професора пiд рршь.
   - Не треба. Не треба, - повторював однi й тi ж, немов  -був  усi  iншi,
слова. - Сядьте сюди... Я зараз... Зараз...

   * * *

   - Костику, ти чого втiка?ш? Не впiзнав?
   Засмаглий хлопчина дивився на Прокопа Гордiйовича спiдлоба, намагався
звiльнити руку.
   - Впiзнав, - колупнув пальцем вiльно? руки в носi.
   - Ти прийдеш до мене у гостi?
   - А що у вас ??
   -  О,  багато  чого.  Корабель  з  вiтрилами.  Млинок  дво-пропелерний.
Приходь. Скажи, Костику, мама вдома?
   - Вдома. Вона  казала,  сьогоднi  коня  купить,  -  зблиснув  оченятами
Костик. - Справдешнього. З хвостом i гривою. Отакого, як у селi.
   Прокiп Гордiйович зайшов до себе в квартиру, зняв трубку.
   "А що, коли вiдповiсть Олександр? - в котрий раз зринула думка. - Забув
запитати Костика, чи вдома вiй... Вдома? Ну то й що. Хiба зараз... Ет".
   Вiн рiшуче покрутив диск. Трубку  взяла  Аитонiна  Михайлiвна.  Чув  ??
дихання, шерех пальцiв по трубцi i чомусь. довго  не  мiг  сказати  перших
слiв.
   - Тонк"! - не дав розгорiтися тривозi. - Я знаю  -  ти  мужня.  Вiдкинь
всiлякi упередження. Я хотiв би поговорити з тобою. Хотiв би побачити...
   - В мене нема? упереджень...
   - Я теж лiкар. Може, я не збагнув у медицинi великих  та?мниць,  але  я
теж розумiюся на дечому. Я чорнороб,  я  мав  у  практицi  сотнi  подiбних
випадкiв. Хочеш, при?зди до клiнiки, хочеш, я прийду до вас, чи прийди  до
мене ти? Чу?ш? Ти чу?ш мене?
   - Не знаю... Не треба. Прокопе...
   - Я йду до вас.
   Щось клацнуло в трубцi, мабуть, Антонiна Михайлiвна впустила ??.
   - Я... сама. Зараз.
   Прокiп Гордiйович лiкар. Обо? знають i  розумiють  це.  Холод  навмисне
накинув на плечi халата, одягнув окуляри. Вiн не часто одяга? ?х.  Мабуть,
тому видавався Анто-нiнi Михайлiвнi чужим, строгим. I  все  ж  вона  довго
зволiкала,  не  хотiла  розстiбати  кофтину.  Куточки  ??  припухлих  вуст
тремтiли  якось  по-дитячому,  а  великi  голубi  очi  дивилися   злякано,
прохально.
   Холод розпитував ?? про Костика, про роботу. Кiлькома словами - в  кого
вже були. ?й знову  болiло,  але  вона  знову  мовчала.  Огляд  здався  ?й
страшенно довгим. Врештi Прокiп Гордiйович посунув ?й стiльця,  сiв.  сам.
Халата перекинув через бильце.
   ?? покладенi на колiна руки дрiбно тремтiли. Не знати  чому,  але  вона
чекала Холодових слiв, мов присуду. Може, тому, що вiрила в нього  бiльше,
нiж в будь-кого. А вiра в людину вже сама по собi вбира? i вiру в ??  фах,
в ?? покликання.
   Вiн дивився  ?й  у  очi.  Вiн  говорив,  нiби  викладав  ?й  на  долонi
зафiксованi докази.
   - В наш вiк кожна друга людина перехворiла на  рак.  На  думо-думо-рак.
Великий або  малий.  Мозоль,  жировик,  укус  жучка...  В  нас  у  лiкарнi
нещодавно прийняли за кiсту вагiтнiсть на  п'ятому  мiсяцi.  Рак  i  бомба
покалiчили людство. Ти теж хвора на такий рак. Я не бог, не ясновидець.  Я
не можу дати  стопроцентово?  гарантi?.  Та  й  що  всi  гарантi?.  Але  я
переконаний, що  в  тебе  мастопатiя.  Нарив.  Тому  й  кров.  I  кра?  не
промацуються. На мастопатiю хворi? чимало  жiнок.  В  тебе  один  з  таких
випадкiв. Тiльки значно гострiший.
   Кригу плавить тепло. Тепло i вiра людських очей плавить кригу  душi,  i
вона збiга?  сльозами.  Це  були  сльози  страхiв,  сльози  болей,  сльози
вдячностi.
   - Прокопе, я вiрю тобi.
   - Але я ще не сказав усього. Ти вiриш зараз, але ти пiдеш,  i  з  тобою
пiде твоя хвороба. Ти вернешся до не? думкою. Це вище тво?? волi  i  мо??.
Волi будь-кого. У вас вже не буде спокою. Вона висiтиме як  сокира.  Треба
позбутися ??. Можна почати лiкування... Блокаду новока?нову... Але лiпше -
оперувати. I навiть  в  тому,  найгiршiм  випадку  -  це  поки  що  ?дине,
найкраще.  Одразу  ж  пiд  мiкроскоп,  на  бiопсiю.  Операцiя   нескладна.
Прооперую я або Варвара  Iванiвна.  В  не?  таких  випадкiв  -  щонайменше
тисяча. Я ж тобi казав, ми - чорнороби.
   - А лiки? Мазуровi?
   - Лiки... Звiдки це протяг? - Професор пiдвiвся, пiдiйшов до  вiкна.  -
Менi зда?ться, вони... ?х ще  треба  перевiряти,  дозувати...  Ти  приходь
завтра. Олександровi скажи - i приходь. Сьогоднi  вже  не  ?ж.  Тiльки  не
передумай. Збери докупи всю свою мужнiсть. Я знаю, ви, жiнки, мужнi, дужчi
за нас.

   * * *

   Олександр Кiндратович чекав кiнця  операцi?  в  Холодовiм  кабiнетi.  З
собою принiс двi коробки  цигарок  i  тепер  припалював  одну  вiд  одно?.
Зринали, мов хвилi, думки, зринали i розпадалися, не  лишаючи  пiсля  себе
слiду. Тiльки незвичне вiдчуття, вiдчуття часу, але не думкою,  -  серцем,
душею. Ця мить приходить до людей не часто. Вона ?дна? з собою iншi,  вони
проходять крiзь життя, як сталева глиця крiзь стiг сiна.
   "Зараз... Тоня..."
   Тоня.
   ?дина людина, котра прийняла його всього,  отакого,  як  ?.  Отакого...
Хотiла, щоб був кращим. Намагалася, щоб iшов рiвно, щоб не падав у дорозi,
не збивав iнших. Тоня ?х з'?днала з Прокопом. Вiн тiльки тепер  розумi?  -
вона. Навмисне, для нього, для Олександра. А може,  й  для  себе?  Тоня  й
тепер поклалася на нього.
   "Ох, хiба можна думати так зараз? - затис думкою немилосердне в пiдозрi
серце. - Не думати... Куди я вчора поклав  папку  з  рефератом...  А  яка,
власне, рiзниця... Тоня...
   ...Мабуть, вже роблять аналiз".
   Хоч сидiв спиною i дверi прочинялись без скрипу, але вiн почув, як вони
прочинилися. Холод  зайшов  повiльно,  мовби  нерiшуче.  Вже  без  халата,
простоволосий.
   Бiлан, сам того не помiчаючи, пiдвiвся з стiльця. Дивився перед себе  й
не бачив нiчого. Тiльки руки, великi,  мiцнi,  Холодовi  руки.  Ось  права
дiстала коробку цигарок, видлубала одну, ось одним рухом вказiвного пальця
видобула сiрника.
   Чирк!
   Точно, спокiйно.
   I враз Бiлан вiдчув, як щось обiрвалось в його грудях.  Важке,  велике.
Ноги йому затремтiли, пiдломилися в колiнах. Тугий  клубок  розсипався,  i
Олександру Кiндратовичу стало так  жарко,  що  не  стачило  повiтря.  Йому
захотiлось  заплакати,  захотiлось  кинутись   до   Прокопа   Гордiйовича,
виповiсти йому все. Про себе, про пiдозри, про записку до мiнiстерства.
   Але в останню мить щось стримало його. Оте, камiнае,  котре  плелося  в
тютюновiй хмарцi.
   Холод i тут знайшов спосiб жбурнути його. Бiлана, в яму. В Тониних очах
Холод тепер вже над ним назавжди.  I  в  очах  лiкарiв.  Непролита  злiсть
заклекотiла в  грудях,  закипiла  на  серцi  холодними  сльозами.  В  його
отру?них недовiрою очах помимо волi ще раз хлюпнула тепла хвиля i  згасла.
Вона мовби скрижанiла пiд злiстю. I погляд. I слова.
   - Спасибi. Я не хотiв у себе... Спасибi. Його ноги чавунне стукотiли по
пiдлозi.



   РОЗДIЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

   Увечерi прийшла Ольга. В теплiй шубцi, хутрянiй шапочцi. Свiжа, пружна.
На щоках - рум'янцi, губи - вишневi, i не збагнеш одразу, кому вони бiльше
завдячують:
   морозовi чи сучаснiй синтетичнiй хiмi?. Очi Ольжинi блищали,  i  в  них
все та ж колишня на?внiсть. Манлива  i  ненадiйна.  Немов  хорошi,  тонко?
роботи, фальшивi корали.
   Прокiп Гордiйович здогадувався, що ота пружнiсть, ота  незав'яла  краса
коштують його колишнiй  дружинi  немало  зусиль.  Це  вже  нiби  акторське
натхнення, його ледве вистача? для сцени.
   Звичайно, прийшла запитати про Олега. Як там йому живеться, чи не треба
чого?
   - Пише, все в нього ?, - сказав Холод, не припиняючи роботи.
   Вiн сидiв на низенькому ослiнчику, затиснувши мiж колiн  шевську  лапу,
по одному вибирав з коробочки з-пiд  зубного  порошку  дерев'янi  гвiздки,
вганяв у пiдметку черевика.
   Шевство - таки його  забаганка,  дивацтво.  Олеговi,  сво?  черевики  -
завжди ремонтував сам. А може, це й звичка. З полону або з дитячих лiт.  В
селi вiн влiтку пас худобу, на зиму йшов у науку до сусiда,  шевця.  Шевця
невдатного, котрий лише латкарював во селу. В себе по  господарству  Холод
любив робити все сам. I мав з того, як кепкував над  собою,  "натурального
господарства", немалу втiху.
   - Може, й менi пiдiб'?ш? -притупнула Ольга гострим  каблучком,  пройшла
по кiмнатi Хода в яе? легка, поривна. Немовби жiнка силомiць стриму?  сво?
кроки. Але я хода й - оманлива. Ольга нiколи нiкуди не поривалася,  нiчого
незвiданого не прагнула.
   - Обережно, проб'?ш пiдлогу, а  внизу  пiдi  мною  мiлiцiонер  живе,  -
пiдсунув ближче до себе коробку з цвяхами  Холод,  -  моя  фiрма  ремонту?
тiльки вивiреним клi?нтам. Боюся, донесуть, а тодi - податок, патент...
   - Хiба я клi?нт непевний? - повела бровою.
   - Не стiльки непевний, як нестiйкий.
   Холода манить щось до тако? розмови. Вiдчува?, що блука? по небезпечнiй
стежцi, де весь час треба берегтись, де можна легко послизнутись, а самому
не хочеться сходити з не?. Вiн таки пам'ята? Ольгу.  Оту,  колишню  Ольгу.
Жагучу, палку, хоч i невiрну. Ця Ольга, мабуть, така ж, як i та?
   - А хiба клi?нт не може перемiнитися з роками?  -  запитала.  Взяла  зi
столу якусь книгу, ковзнула поглядом по заголовку, поклала на мiсце, так i
не прочитавши. - Облиш стукати. Це, зрештою, не ввiчливо.  Ти  завжди  був
для мене провiнцiйним  факiром.  Не  розумiю  я...  Освiчений,  культурний
чоловiк, i оце... Гвiздки, латки.
   - Таке вже мо? призначення - латати. I тут, i там.  Вiн  сам  перекинув
мiсток, якого шукала вона. Тому ступила так швидко.
   - Як там у тебе, на роботi? Я чула, машину якусь конструю?ш?
   - Звiдки це ти?.. -Холод поклав молоток, лапу, пiдвiвся.
   - Володя сказав. Полив'яний.  Ми  оце  пригадували  з  ним  давнi  днi,
смiялися. Вiн страшенно упадав за мною. Тодi,  як  ми  з  тобою  збиралися
одружитись.  Пам'ята?ш,  обридав  нам   сво?ми   вiдвiдинами.   Все   мене
намовляв... А ти зна?ш, Володимир незабаром буде мiнiстром. Правда, дивно?
   - Чому, я бачив i таких мiнiстрiв.
   - Грубо. Ти завжди шкодив собi грубiстю. А хочеш,  я  тобi  допоможу  з
тво?м винаходом.
   - Через Полив'яного?  -  i  враз  вiдчув,  нiби  вдось  липке,  холодне
проповзло йому ло грудях. Вже бiльше не хотiлося отi??  розмови,  притьмом
втiкав вiд не?. - Вiн менi обiцяв при?хати, подивитись... Два мiсяцi тому.
   - Мабуть, забув. У нього зараз стiльки клопоту. Адже заступа? мiнiстра.
Але може при?хати.
   - Вже не треба, я розбив свiй апарат.  "Так  от  чого,  голубонько,  ти
прийшла, -  усмiхнувся  в  думцi  Прокiп  Гордiйович.  -  Я  не  полiз  до
настановлено? тобою пастки, i ти порiшила нацькувати на мене псiв. Я ?х не
боюся. Я вдам, буцiм не чую ?хнього гавкоту, я зiб'ю  ?х  iз  слiду.  Тобi
доведеться гукати ?х, ти викажеш себе, вийдеш з гри".
   Дивно, вiн не почував гнiву до Ольги. Це таки гра. Давня гра, жорстка i
небезпечна. Що ж, так склалося, сам собi обрав партнера, сам багато в чому
винуватий. Хоч i йому невiдомо, чи можна залатати душу, якщо  не  затриму?
нi любовi, нi спiвчуття, якщо в не? студять холоднi вiтри.
   Прокiп  Гордiйович  певен:  Ольга  нашептала  Полив`яному  про   полон.
Розказала все те, що виливав вiн, Прокiп,  iii  зраненою  душею  про  його
колишн? i теперiшн? життя, - все, що знала й чого не знала.
   Холод запалив цигарку, пiдiйшов до  вiкна.  На  вулицi  -  бiло.  Пада?
перший скупий снiг. Сиплеться з чистого неба, притрушу? все чорне, брудне.
В таку мить хочеться забути, що ця обнова недовговiчна, крихка, забути  чи
не думати про це. Наша душа теж прагне оновлення,  чистоти,  непорочностi.
Може,  саме  тому  й  ста?  нам  весело,  молодо.  Нам  хочеться   побiгти
безтурботною дитиною, пiдставити небовi обличчя,  топити,  топити  його  в
нiжнiм чистiм шумовиннi.
   Холод просто фiзично  вiдчував  це.  Йому  ледве  хотiлося  говорити  з
Ольгою.
   - Менi вже не  потрiбен  анi  Полив'яний,  анi  бляшаний.  Я  незабаром
ви?жджаю звiдси.
   - Куди? - Тривога перехлюпнула через очi ломимо ?? волi.
   - Та?мниця. Проте, - покрутив пальцем  над  головою.  -  Для  тебе,  по
старiй дружбi - пiвта?мницi: пропонують  кафедру  i  клiнiку.  У  великому
мiстi.
   Йому минулого року справдi пропонували клiнiку в Ленiнградi.
   Мабуть, погодилися б прийняти його i зараз.  Проте  вiн  не  збира?ться
залишати роботи тут. Не збира?ться навiть  нiчого  змiнювати  в  укладенiм
порядку. Просто сказав так, щоб подратувати Ольгу.
   Не вiрю, що ти по?деш.
   Чому б це?
   Ти не перелiтний птах. Ти прироста?ш душею до одного поля.  Ти  фанатик
цього поля. А те поле чуже тобi.
   - А якщо на цьому не родить нiчого?
   "Який ти фанатик, - подумав чомусь невесело. -  Ти  вже  багато  з  чим
примирився. Проходиш, нiби не помiча?ш.  Фанатики...  Вони  грудьми  рвуть
перепони. Або рвуться на них самi. Ти не  фанатик.  Але  ти  не  збира?шся
здаватись. Ти будеш битися до  кiнця.  Може,  навiть  залишишся  сам.  Все
одно".
   - Не  повiрила  б  ранiше,  що  ти  станеш  таким  корислив-цем.  А  як
прикидався! Як гравi То тобi теж власна шкура?..
   "I все одно не виведеш мене з терпцю. Не довiда?шся нiчого напевне",  -
посмiхнувся вiн.
   - Тодi виходить, справедливо в пiснi, яку ти спiвав:
   "Нема в свiтi правди..."
   - Пiсню теж хтось написав. Висловив те, чим вболiвав в тi хвилини. Щось
любив, на щось злостився.
   - Я колись думала: ти нiколи не навчишся жити. Коли ж... Скажи, ти  був
щасливим?-Вона запитала без дратування, видно, ?й  справдi  кортiло  знати
це.
   - Був. I буваю. У вимрiях...
   - Нi, я справдi...
   - А я теж. - Хоч вже нiщо не в змозi було навернути його  до  серйозно?
розмови. - Бо що таке щастя?
   - Що ж по-тво?му?
   - А от що. - Вiн пiдняв черевика, наставив його проти  вiкна.  -  Бачиш
дiрку?
   - Ну?..
   - Оце воно.
   У ?хню розмову зненацька перетяв рiзкий телефонний дзвiнок.
   Дзвонили з клiнiки.  Просили  його  негайно  при?хати.  Вiн  вже  ледве
пам'ятав про Ольгу. Подав ?й шубу, швидко  одягнувся  сам.  Вона  ще  щось
говорила, але Холод думав про iнше. "Коли б там, поки при?ду,  не  сталося
чого. Мазур - фанатик. Душа в нього знервована, розхитана".
   Прокiп Гордiяович чекав бiди. Адже так не могло минути.
   За дозволом, котрий надiйшов з союзного мiнiстерства,  Мазуру  видiлили
двi палати в клiнiцi. Туди поклали людей, чи?  життя  вже  були  промiрянi
хворобою. Вони знали про це. ?диною ниточкою, котра в'язала ?х з людьми, з
життям, були ?вгеновi лiки. Ох, як це страшно, коли нiчого позаду,  нiчого
попереду. Коли всi лишаються, всi житимуть... Ця ниточка тодi  вироста  до
товщi корабельного каната. Холодовi зда?ться,  коли  б  можна,  вiн  би  в
кожнiм мiстi посадовив отакого рятiвника.  Щоб  видавав  сво?  лiки,  свою
вiру. З вiрою вмирати легше.
   "Вам спочатку стане гiрше, - говорить ?вген. - А вже далi..."
   Людям справдi гiршало. Але вони чекали того "далi". Чекали,  незважаючи
на те, що ?х меншало.
   Прокiп Гордiйович бачив - якусь-то  дiю  ?вгеновi  лiки  мають.  Людинi
справдi гiршало, вiдтак - коротке покращання. I далi: летальний iсход.  Те
ж саме фатальне далi, що й ранiше. Холод нiчого  не  запитував  у  ?вгена.
Навiть не дозволив зробити та?мно аналiзу складу препарату. Мабуть,  Мазур
знав про це, бо при зустрiчi опускав голову, розминався  поглядом.  Чекав,
що Холод прийде до нього з питанням. Йому навiть вже хотiлося цього. Нехай
би й вiя, як Бiлан. ?вген би тодi мав право кинути все, пiти  кудись  свiт
за очi. Щоб утекти вiд отого дня. Вiн знав, що той день наступить. I ось -
наступив.
   Хворому кожен шерех вiдлуню? гуркотом. Кожен жест зда?ться скрадливим i
загрозливим. Серед них вже давно прошелестiла чутка, що ?х обкрадають,  що
на них наживаються, напувають ?х не тим, що  да?  лiкар.  Його  вже  нема?
третiй день. А. розставленi на тумбочках  лiки  з  темно-коричяевих  стали
свiтлими, майже прозорими. Породжена страхом i недовiрою напруга  лопнула,
впала на сестер i няньок. Хворi вчинили бунт. Вони не  впускали  нiкого  в
палати, вимагали Мазура i професора.
   Мазур  зайшов  до  палати  попереду  Прокопа  Гордiйовича.   Маленький,
зiщулений. Вiн ступав по зболених надiях, по  живих  поглядах.  Очi...  Тi
очi!.. Ладнi ввiбрати в себе весь свiт i  неспроможнi  взяти  крихти  його
радощiв.
   ?вген розглядав пляшечки до свiтла, капав лiки на долоню, куштував. Вiн
не пiдводив очей.
   Холод стежив за ним, а в самого в грудях натяглися сi  струни,  плакали
тихо, без голосу.
   - Це не мо? лiки, - ледве чутно сказав ?вген, дiйшовши до кiнця палати.
-  Завтра  ранком  вам  принесуть  справжнi.   Тепер   я   буду   стежити.
Заспокойтесь, чекайте до ранку... Вiн втiкав з палати...
   Сам, без запрошення, зайшов до кабiнету професора, важко  опустився  на
диван.
   Так сидiв довго. Гуляла за вiкном метелиця, терлася  шорсткою  щокою  в
шибки. Десь внизу простуджено кричав паровоз.
   - Лiки мо?, - нараз випростався вiн. В ?вгенових очах горiла  рiшучiсть
самогубця. - Мо?. Я знаю, що тепер менi... Але я хочу, щоб  ви...  Нi,  не
для того, щоб мiсце... Я вiду. Тiльки знайте: я не шахрай. Ви бачили  самi
- органiзм реагу?... Вони ще побачать... Я  ось  зараз  вам  все...  Дайте
аркуш паперу...
   Холод i далi палив цигарку.
   - Менi - не треба. Або всiм, або  нiкому.  Завтра  в  нас  конференцiя.
Виступiть - i розкажiть. ? люди, якi стоять до iстини ближче, нiж я. В сто
крат ближче.
   Холод не був певен, що ?вген послуха? його.  Мине  нiч,  мине  хвилинна
розпука... I тому вдарив безжальними словами:
   - Ви тепер зрозумiли, для кого робите? Звiдки треба починати?
   - Значення ма? лише  кiнцевий  результат,  -  на  хвилину  стрепенувся,
заперечив колишнiми словами ?вген.  -  Для  командира  важить  одне  -  як
виграти битву.
   Вiн вже дивився за вiкно, думав про iнше.
   - Але якщо командир не знатиме, що думав  солдат,  кожен  солдат,  який
сто?ть у полi, вiн ?? не вигра?.
   - Може, й так. Тiльки ж солдатовi не обов'язково, а iнодi й не потрiбно
знати те, що дума? командир. Людина часто неосмислено обламу?  колючки  на
деревi, якi бережуть саме дерево.
   - Бережуть? Од кого? Самi од себе? В  полiтицi,  в  суспiльному  життi,
може, це й справедливо. Але тут... Де лише одне  -  людина.  Люди.  Тут  -
тiльки разом. Може, колись знайде хтось один. Це занадто велика  цiна  для
людства! Занадто великий его?зм. Ви опинилися на  крижинi.  Ви  самi  туди
стрибнули. Невже вам не страшно?
   - Менi?
   Коли б вiн тiльки знав,  цей  професор,  як  йому  страшно.  Якi  мислi
змагають його, якi  примари  стоять  за  плечима.  Як  страшно  йому  було
сьогоднi отих очей.
   Зненацька його думка перекида?ться на  iнше.  Здавалося  б,  на  зовсiм
далеке, невiдповiдне до цих хвилин. Вiн бо?ться  ще  одних  очей.  Чорних,
глибоких. Тi очi вже нiколи  не  посмiхнуться  йому.  ?вген  певен  цього.
Розумi? - вони б i так нiколи не горiли йому справжнiм пломенем. I вiн  би
дурив себе. Мучився й дурив.
   Професор не чекав вiдповiдi. Погасив у попiльницi цигарку, пiдвiвся.
   - Хворих ми лiкуватимемо комплексним методом. Але вони не  прийматимуть
нiяких  лiкiв.  Отже,  ви  скажете,  що  всi  лiки  -   вашi.   Допоможете
пiдготувати, кого потрiбно, до операцi?. Це важче,  нiж  конференцiя.  Але
необхiдно. Оце ваш  перший  справжнiй  рубiж.  Або  бо?ць,  або  дезертир.
Задушiть сво? стогони.  Вони  -  его?стичнi.  Менi  бувало  гiрше.  Колись
розповiм.
   Сьогоднi Холод вперше вiдчув утому. Звичайно, видався тяжкий день.  Три
операцi?, консультацi?, лекцiя. Потiм  оце.  Однак  втома  якась  гнiтюча,
сiра, тяжка. Вона прогнала й  сон,  i  бажання  працi.  Сидiв  за  столом,
переполював споминами свою житт?ву грядку. Iншi грядки.
   ?вгенову, Ольжину. Одне вселенське поле. Хоч, власне, що йому до  чужих
грядок? Чому вiн ма? нести на сво?х плечах i сво?, й  чужi  провини?  "Мiй
шлях, звичайний людський шлях, промiряний стовпами вiд колиски.  То  невже
хочу вибiгти за стовпи? Невже не однаково, що за ними? Чому  мене  кортить
заглянути за останню межу?"
   "Люди бiжать, i в цьому - невпиннiсть життя, суспiльного поступу.  Вони
певнi, що на великих просторах щастя бiльше, нiж на  маленькому  клаптику,
що воно там копами, скиртами. Далебi. А я певний? Знаю, де власний колосок
? "
   Навпроти нього, на стiнi, чорнiла тiнь. Неначе  вкарбувалася  в  стiну.
Велика, нерухома. Сво?ю непорушнiстю нiби  тиснула  йому  на  мозок.  Вона
мусить поворухнутися. Вiн ?й наказу?. Велить! Це була лише мить.  Страшна,
невловима мить, коли  власна  тiнь  не  пiдкорилася  йому.  Холодний  дрож
струсив тiло. Професор вловив iншу мить,  мить  початку  нерухомостi.  Так
близько, так ясно вiдчув ??, що, здавалось, мiг вiдтворити уявою. Отак, ще
раз... Але нi, та мить згинула навiки.
   Невже вiн?.. невже ця тiнь - початок  того,  одвiчного,  нерозгаданого?
Адже ж вона справдi колись не пiдкориться йому? Тiло не пiдкориться волi?
   Холод поворухнувся i пригладив рукою чуб.  Тiнь  схитнулася,  повторила
його рух.
   Прокiп Гордiйович знав страх. Вiн  не  раз  сплiтався  з  ним  у  тугих
обiймах. I перемагав. Хоч траплялося, стояв на самiм краю поразки.
   Холод знав страх i на фронтовому полi. I все ж то страхи iншi, нiж цей.
   Тi тiнi створила сама людина. А ця?.. Ця не пiдвладна ?й. А може, й  до
не? колись пiдiйде людина? Як пiдiйшла до iнших  сво?х  граней.  До  само?
себе. В плетивi сталевих дротiв, в  мудрих  iмпульсах  електронних  мозкiв
людина стала думати -  хто  вона?  Куди  йде?  Чим  ?й  загрожують  власнi
витвори? В чому початок i кiнець життя, в чому його вiчнiсть? Наш  вiк  не
хоче залишати мiсця  привидам,  мiстицi,  навiть  незнанню.  Вiн  оголошу?
вiдомим все, надбудову? одну теорiю над iншою, старi  вiдкриття  заперечу?
новими.
   I все ж невiдомого ста? щодень бiльше, нiж вiдомого.  Людина  ще  не  в
спромозi збагнути свiтово?  гармонi?.  Навiть  ??  окремих  часток.  Отi??
клiтини,  в  якiй   сховалося   все:   життя,   майбутн?   потомства,   ?х
дрiб'язковостi й величi. Людина - метелик. Народжу?ться, щоб загинути.
   А може, загиба?, щоб народитися? Вона-вищий витвiр матерi?,  ??  мозок.
Так, мозок. Котрий фiксу? все, загиба?  останнiм.  А  чи  ти,  людино,  не
покликана  закарбувати  все,  що  дi?ться  з  матерi?ю?  Чи  не  покликана
вiдгадати весь шлях матерi?, увесь свiй шлях?  Тодi  для  чого?  Завершити
коло i розпочати нове?
   Але в такий спосiб  матерiя  заперечить  себе,  заперечить  доцiльнiсть
свого розвитку. Отже, нi...
   Прокiп Гордiйович вiдчував,  як  б  ?ться  сповита  в  панцир  наукових
умовностей, штучностей його думка. Як порива?ться й не може вийти  з  них.
Але вона  вже  не  хоче  спокою,  настирливо  стука?  в  металевi  кiльця,
розгина?, лама? ?х...
   Вже майже несамохiть вийняв з шухляди товсту зелену папку  i  розгорнув
на паперовiй закладцi.
   Перо тицьнуло в останнiй рядок, вiдштовхнувшись од  нього,  побiгло  по
бiлому полю. Думка скрапувала на папiр словами.
   Комiсiя штовхнула колесо i повезла сво?  висновки  до  мiнiстерства.  А
далi  воно  закрутилося  само.   Парторганiзацiя,   профспiлка,   дирекцiя
лiкарнi...
   Але Прокiп Гордiйович не приймав анi спiвчуття, анi докорiв. Бо й тi  i
тi падали на серце образою. А вiн сталив його на спокiй, на витримку. Хiба
не забагато вже йому пояснювальних записок, очних ставок,  свiдчень.  Всiх
оцих вiрусiв недовiри. Хiба ?х ще не спряжило сонце?  Хiба  не  згинули  в
часi? То знайте, тут для них несприятливе середовище.  Вони  -  породження
колишнiх болячок.
   До всього здогадувався, чия рука натискала на важiль. Нехай  тисне.  Не
переважить, звихнеться. Його гнули не такi руки, i  вiн  не  схилився.  Не
схилиться й зараз.
   Був певен себе,  свого  мiсця,  сво??  сили,  велико?  правди.  Вiн  не
збирався нiчого мiняти в  роботi  клiнiки,  ??  ритмi,  який  налагоджував
стiльки рокiв. Так само  прискiпливо,  як  i  ранiше,  перевiряв  реферати
лiкарiв-ординаторiв по темах, над якими тi працювали. Наукова  конференцiя
мала вiдбутися десь пiсля Нового року.
   Пiслязавтра - бюро, а в нього назавтра призначений екзамен для  лiкарiв
вiддiлення по пiдвищенню квалiфiкацi?. Вони тремтiли пiд дверима кабiнету,
його вусатi й безвусi помiчники, немов хлопчики i дiвчатка.
   Так само, як i ранiше, складали присягу лiкарi,  яких  вiн  приймав  на
роботу. Вiн сам  написав  ??.  Молодi  лiкарi  складали  присягу  колегам,
обов'язку,  людинi.  Самi  собi.  Сво?й  совiстi,  сво?му  серцю.   Прокiп
Гордiйович впевнився: вона часто промовля? до них  у  хвилини  сумнiвiв  i
вагань. Треба, щоб присягу складав кожен, хто зважився стати  в  узголов'?
людського життя. По всiх клiнiках, по всiх лiкарнях. Вiн вже подав проекта
до мiнiстерства. Поки що на нього нема? вiдповiдi. Але вiн нагада? ?м.
   ...Бюро мало бути завтра. Професор наперед мiг розповiсти про  нього  i
зiграти "в ролях" вiд початку до кiнця.
   ...Протира? хусточкою  окуляри  секретар,  болiсно  морщить  чоло.  Вiн
одержав по телефону вказiвку, але все ж уника? прийняти рiшення. Обiклався
доповiдними, звiтами, ухвалами комiсiй Джмiль,  заступник  головлiкаря  по
господарськiй частинi. Ледве тямиться  на  них,  але  вда?,  буцiм  уважно
чита?.  З  його  промови  нiхто  нiчого  не   зрозумi?.   Бо   виступатиме
"по-науковому".  Вiн  навiть  з  лiкарняними   шоферами,   прибиральницями
говорить так мудро, аж вони ледве  здогадуються,  що  хоче  сказати  ?хнiй
начальник: "Схильнiсть тво?? задньо? шини до стирання  об  асфальт  аж  до
дiрки...", "Пiскова частина в кутку..." Нещодавно, за  Холодовою  порадою,
редактор ?хньо? газети попрохав Джмеля написати дописа. Той подав серйозну
замiтку про пральню. Кращого гумористичного матерiалу газета не мала.
   На  засiданнi  не  буде  головлiкаря,  -  вiн  у  вiдпустцi.   Захворiв
завiдуючий терапi?ю.
   У чорнiй щiлинi телефонно? рурки сховалася ухвала. Десь з другого кiнця
проводу на не? похуку? Полив'яний.
   Всi члени бюро добре знають Холода. Бiльшiсть з них не мають цi акти за
серйознi звинувачення. Але ж гiпнотизуюче поблиску?  трубка,  постуку?  по
столу олiвець у секретаревих руках. Серед  них  зараз  нема?  спецiалiста,
який би зважився заперечити акти  комiсi?.  Нi,  вони  не  можуть  винести
нiякого рiшення. Треба укласти свою комiсiю, треба  перевiрити,  запросити
iнших працiвникiв клiнiки.
   "А що перевiряти? Адже нема? нiчого. Розумi?те -  нiчого",  -  гарячку?
молодий доцент з нейрохiрургi?. Але вiдповiддю йому - мовчанка.
   ...Все було майже так, як намалював уявою Холод.  Бюро  вiдклали,  нова
комiсiя мала заповнити паперами порожню папку.
   Звичайно,  Холодовi  не  байдуже  до   всiх   висунутих   проти   нього
звинувачень. Хоча б i з кардiоскопом.  Ну  чим  може  довести,  що  все  в
апаратi знайдено самостiйно?  Та  й  для  чого  доводити?  Вiн  зовсiм  не
прихову?,  що  скористався  Соловейковою  порадою.   Це   знають   хлопцi.
Соловейковi товаришi. Вони iнодi навiдують його. Вони  вiрять.  Ну,  може,
попрохати ?х прийти на комiсiю.
   Але ж... Хiба це не соромно?..
   Може, вiн не в усьому правий з Бiланом. З отi?ю статтею... Через не?  й
не може виступити публiчно... Хоч... Вiн би не виступив  i  так.  А  дехто
побачив у цьому iнтригування. I все ж найбiльше його  турбу?  клiнiка.  Що
думають його товаришi,  колеги  по  роботi?  ?х  все  це  стосу?ться  дуже
близько. А що, коли в когось сумнiви, невиказанi пiдозри?  А  що,  коли  й
сам?..
   Ця думка виштовху?  його  з  кабiнету,  змушу?  одягти  пальто,  iти  в
заметiль, в хурiю. Шукати рiшення. Так, так... Все це вiн  думав.  Ох,  не
часто ще говорять пiдлеглi правду начальникам. Частiше дивуються  мудростi
?хнiх рiшень, проникливостi сво?х керiвникiв. Кожне слово, кожен  дотеп  з
трибуни - в шумовиннi оплескiв. Отак день, рiк, два.  Тобi  самому  власнi
слова вже видаються великими i мудрими. А дiяння - поготiв. "Бач,  хто  ще
так може!" Ти ступа?ш вище, несеш з собою й сво? думки. Тi ж  таки,  котрi
мав i бiля пiднiжжя гори. Росте в прогресi? глупота  або  сiрiсть.  I  вже
тобi хочеться овацiй. I ти поплеску?ш по плечу  тих,  хто  курить  тобi  з
кадила слави. I тягнеш ?х за вуха за собою.  Аж  поки  не  опиняться  вони
поруч тебе, на вершечку гори. I тодi заворушиться в тобi неспокiй: розумнi
чи дурнi вони? Дурнi - нехай стоять далi,  розумнi  -  турнути  вниз.  Це,
звичайно, перебiльшення. Жарт. Та й яка в тебе гора? Маленький горбик. Але
трапля?ться, що й на таких горбиках наморочаться голови. I з них не  чують
людських голосiв. "А хiба не можна поговорити з людьми по щиростi? Сказати
все, що на серцi, i попрохати, щоб сказали вони?" - приходить рiшення.
   "Так, пiти..."
   I вiн пiшов до них. Винiс на загальнi збори клiнiки  обговорення  сво??
роботи - лiкаря i керiвника. Вiн знав, що це  йому  зараху?ться  на  лихий
карб, що в мiнiстерствi, серед членiв комiсi? це викличе  осуд,  але  йому
потрiбно було знайти свою  правду,  знайти  отут,  серед  людей,  з  якими
працював, перед якими нiс найбiльшу вiдповiдальнiсть. Вони його порадники,
його  суддi.   Операцiйна   сестра,   лiкар-ординатор,   няня,   завiдуюча
лабораторi?ю... "Кажiть, я пiду сам, якщо побачу свою несправедливiсть.  Я
вiд вас вимагаю, вимагайте й ви".
   Чомусь схлипувала,  поривалася  щось  сказати  Варвара  Iванiвна,  його
помiчник, та так i не сказала. Але сказали iншi. Вони вiрили йому. Вибирав
вiру з очей, з розхвильованих душ, по крапельцi, по крихiтцi. Впевнявся  в
сво?й власнiй вiрi. Адже тiльки це йому й було потрiбно. I ледве  вiдмовив
надсилати  листа,  якого,  як  вiн  довiдався  на  зборах,  вони  написали
напередоднi.
   Тепер знову мiг спокiйно взяти до рук скальпеля. I нехай комiсi?, нехай
бюро. Вiн вже мало про це думав. Бюро вiдбудеться без нього. А вiн по?де в
область, де на нього  чекають  iншi  справи,  справи  голови  Хiрургiчного
товариства.

   * * *

   По?зд мчав його назустрiч новому року, новим тривогам i надiям.
   Холода змагала втома, хотiлося спочити, але про це,
   принаймнi до кiнця передач радiовузла, годi було й думати. Його  сусiд,
мабуть, виспався вдень, вiн ввiмкнув динамiка, аж ревiло в вухах. Це  був,
очевидно, один з загартованих бiйцiв незчисленно?  армi?  командировочних,
за котрими не дiстати мiсця в готелi  i  не  протовпитись  до  громадських
?далень. Вiд нього пахло горiлкою, казенними паперами, потом. Вiн  почував
себе у вагонi  краще,  нiж  вдома:  роззувся,  розвiшав  на  перечках  пiд
столиком, перед самим Холодовим носом,  панчохи,  приставив  до  радiатора
черевики. Лежав горiлиць, склавши руки на  великому,  волоським  гарбузом,
животi, смiявся смачно, вигукуючи  раз  по  раз:  "От  дають,  от  дають".
"Давали" ж суху i  прiсну,  мов  недосолена  тараня,  виробничу  оперетку,
присмачену солоденькою любовною  iнтригою.  Не  маючи  надi?,  що  знатний
бригадир  i  молоденька  вчителька  поженяться  в  швидкiм  часi,   Прокiп
Гордiйович вийшов у коридор. Може, вирiшив, здиба? партнера для шахiв  або
хоч для "дурня". Все ж лiпше, нiж оперетка. Але  в  коридорi  порожньо.  О
такiй порi  в  по?здах  трясуться  лише  запiзнiлi  ревiзори,  в  яких  до
останнього дня дебет не сходився з кредитом, та журналiсти. Вiн став  бiля
вiкна, розсунув завiски.  По?зд  мчав  полем,  широким  заснiженим  полем,
оповитим вечiрньою iмлою. Поле таке рiвне  i  чисте,  що  на  ньому  нiчим
зачепитися погляду. Тiльки на самiм краю, ген-ген, двi високi  могили.  На
Прокопа  Гордiйовича  степовi  могили   завше   навiвають   смуток.   Йому
пригаду?ться щось давн? й не може пригадатись. Воно нiби приламане  вiстря
стрiли, що застряла пiд серцем.  Нiби  тихий  бренькiт  обiрвано?  струни.
Може, отут, в оцiм степу, та струна дзвенiла голосно й тужно. Десь отут  i
обiрвалась вона. В такi хвилини Прокiп Гордiйович чу?,  як  стугонить  пiд
копитами земля, бачить задимлений луг i потривожене гайвороння вночi. А ще
- полиск шабель, ма?во червоно? китайки, важкi шапки з землею в змозолених
долонях. I це все. Може, тому, що вiд  того  всього  не  лишилося  нiчого.
Опрiч високих могил з скорботними назвами та  болючо?  нез'ясненно?  туги.
Давнина завше ляга? на серце тугою. - Суму?те?
   Холод оглянувся. До нього пiдходила Лiля.
   Вона ранiше нiколи не бувала у вiдрядженнях i так про сила взяти ??, що
вiн погодився. I потiм не шкодував. Лiля знала стенографiю,  друкувала  на
машинцi. Але це мале бiсеня знало значно бiльше. А може, тiльки  вида?ться
йому?
   - З чого ти взяла?
   - Всi, хто жив у селi, сумують, коли дивляться в поле. Вiн не ховався з
сво?м настро?м, вiдповiв загiрiяно:
   - Мабуть... Може, тому, що всi сподiваються повернутись туди.
   - Навiть ви?
   - А чому ж. Роки... Щоб десь отак, над рiчкою. В тишi. Бачиш хатинку?
   - Бачу. А я теж люблю тишу... Природу. А ви нас  пустите  в  хатину?  -
засмiялась вона, не повертаючи голови.
   Прокiп Гордiйович спантеличено подивився на Лiлю, мало не  крякнув  вiд
здивування. Що це - бездумнiсть, безпосереднiсть, хитрiсть, жарт. Але який
же вiн... Почував обурення, досаду... Але тi  слова  покликали  й  спомин.
Здалося, перестрiв  щось  забуте,  тривожне,  манливе.  З  чим  розминувся
колись. Нi, Прокiп Гордiйович не обманю? себе. "Те" перестрiти  неможливо.
Як неможливо наздогнати сво?? молодостi. Анi вороними, анi гнiдими. А коли
б хоч кому-небудь привелося наздогнати ??, взяти в позичку в вiчностi сво?
юнацькi роки, спробувати знову пройти по них, -  втiкав  би  сам.  Вони  б
упали осоругою. Людинi один  раз  судилося  пройти  свiй  шлях.  Один  раз
вибирати його.
   Холод немало спотикався на тому шляху. I падав, i забивався боляче. Але
вiн знав радiсть пошукiв,  радiсть  вiдкриття.  Радiсть  працi,  творiння,
вiрного почерку.
   Нез'ясненким смутком його огорта? тiльки тодi, коли намага?ться згадати
те, чим квiтча?ться молодiсть, чому  вiдданi  найщирiшi  пориви  i  чуття.
Кожнiй людинi призначено кохання. Але не кожна зустрiча?ться  з  ним.  Вiн
теж розминувся  з  сво?м.  Не  знайшов  вiдповiдi  на  нього,  не  спiзнав
по-справжньому. Вiн тiльки здогаду?ться про його велику  красу.  Тепер  же
пропливають мимо лише примари його. Вони падають на нього або тягарем, або
обманом. Гiрким, непри?мним.
   Його думка верта?ться до Лiлi, до ?? слiв. "Хто ти така, людинко? Що  в
тобi кри?ться?" I вже здогаду?ться що, хоч i не  хоче  йняти  вiри.  "Тво?
пазури виросли швидше за тебе. Недалекоглядний  журналiст,  намацавши  ?х,
написав би, що вони - рудимент, пережиток, i що на тобi  самiи  проступили
родимi плями. Але на тво?й пичцi, окрiм рум'янпiв вiд колгоспного молока i
м'яко?  булки,  нема?  нiчого.  Тодi  звiдки  вони?  Вiд  тво??   природи,
виховання?" А може, вiн не зовсiм правильно витлумачив ??  слова?  Так  чи
iнакше, але треба дати зрозумiти, що тлумачити ?х можна лише по  одному  i
що посередником помiж ними вiн не буде.
   - Ви, молодi, збуду?те собi хмарочоси. Це - менi хижка. Вона зрозумiла:
   - Олег колись казав - нам рано про це думати. Та й... ми розсварилися з
Олегом. А ви збира?тесь прожити в сво?й хижцi самi?
   -  Не  вельми  делiкатне  для  твого  вiку  запитання,  але  коли   вже
запитала... Виберу якось час, повставляю зуби, пiдфарбую волосся i  напишу
в "Вечiрнiй Ки?в" оголошення: "Такий-то  чоловiк,  не  повний  дурень,  не
зовсiм сивий, з таким-от становищем шука? собi..." Як гада?ш, вiдгукнеться
хто?
   Вiн жартував сам з собою. Кепкував над тим, що  хилить  до  смутку,  до
жури.
   Надворi вже поночiло, на вiкнi чiтко, мов у дзеркалi,  малювалася  його
постать. Висока, кремезна, з мiцними, косарськими  плечима  й  грудьми,  з
обвiтреним, смаглявим, - зовсiм не скажеш, що лiкар,  -  обличчям,  буйною
чуприною. Вже сивою. Вiн не бачив себе. Проте бачила Лiля.
   - О, вiдгукнуться. Тiльки, мабуть, оголошення не в "Вечiрнiм Ки?вi",  а
в "Вечiрнiм Ленiнградi".
   Тепер Холодовi зрозумiло  все.  Йому  стало  прикро:  "Нi,  не  в  вас,
вузькоштанних, лiнивих i жадiбних, загадка вiку. Вашi засмiченi душi видно
наскрiзь. Вони вiдмикаються скрученими з  паперових  грошей  ключиками.  А
спробуйте вiдiмкнути ось цю! Ви всi гарио вкублились  в  гнiздечко,  котре
назива?ться життям. Вам затишно в ньому. Ми ж хочемо витягти вас за вушка,
поганяти, щоб схуднули, постригти i вкинути назад. А ви бо?теся,  що  тодi
вам буде холодно".
   - Я бачу, Лiлю, ти вивча?ш не лише медицину, а й сумiжнi з  нею  науки.
Судову експертизу, слiдошукання? Що ж, може й згодиться, -  сказав  Прокiп
Гордiйович i пiшов у купе слухати оперету.
   По?зд  прибув  у  Ки?в  за  кiлька  годин  до  Нового  року.  Прокоповi
Гордiйовичу здалося, нiби вiн при?хав не в сво?, а в якесь iнше,  вичитане
з казки мiсто. Мерехтить електричне марево, святковi реклами повибiгали на
перехрестя,  миготять,  танцюють,  грiються.  Перехожi  гублять   пакунки,
подають ?х один одному, ввiчливо усмiхненi, веселi. Як гарно,  як  затишно
на душi, коли бачиш, що люди несуть щось  з  магазинiв,  що  вони  веселi,
безжурнi! Йому теж ще треба в магазин. I вже не гаючись...
   Вiн таки запiзнювався. Квапив шофера таксi,  який,  мабуть,  ?диний  не
поспiшав у цей вечiр. Гаразд, що хоч дома  наготовано  все  заздалегiдь...
Борода, вуса, шапка, мiшок. Замiсть кожуха одягне халата. От було б добре,
якби не впiзнав нiхто. Навiть з спiвробiтникiв. Йому самому було смiшно  -
вiн скрадався в клiнiку, немов детектив з фiльму: коридором, котрий вiв на
кухню, через душовi, приймальне  вiддiлення.  Сподiвався,  що  тут  тiльки
черговий лiкар, вiн дрiма? в кутку над книгою. Але йому  на  подив,  опрiч
чергового,  вiн  побачив  ще  дво?  лiкарiв-практикантiв  i  стару,  рокiв
сiмдесяти, бабусю. А того, що вони робили, Холод довго не мiг  збагнути  з
свого схову з-за ширми. А коли збагнув... Таки справдi, трагiчне й  смiшне
часом переплiта?ться так мiцно, що не завжди можна  розняти  ?х.  Надто  в
лiкарнi.
   Щоправда, хлопцi  не  смiялися.  Навпаки,  ескулапували  яосереджено  й
сердито. Очевидячки, рятували хвору вiд отру?ння. Мали перед себе всi його
симптоми. Найтяжчу форму. Бабуся навiть  не  ковтала  барi?во?  лiкарняно?
кашки, котрою хотiли нагодувати ??.  Вона  вiдбивалася  руками  й  ногами,
заплювала кашею ескулапiв з голiв  до  нiг.  Мурмотiла,  трусила  головою,
виривалася, але дужий практикант, який стояв спиною до Холода,  тримав  ??
мiцно.
   Холоду довелося покинути засiдку. Вiн пiдiйшов до  бабусi,  вiдсторонив
того, котрий годував ?? кашею, i, коротко наказавши другому "тримай", взяв
бабусю за щелепу. Дужий поштовх  -  бабуся  закрила  рот.  Хвилину  сидiла
нерухомо, жувала бiлими, поморщеними губами. Вiдтак пiдхопилася,  блиснула
очима i,  скрутивши  дулю  спочатку  одному  практиканту,  потiм  другому,
схопила з тапчана плисового теплого пiджака та хустку, подалася мерщiй  за
дверi. Практиканти ошелешено дивилися ?й вслiд. Холод смiявся,  аж  сльози
набiгли йому на очi.
   - А ми... Та як же... - врештi здобувся на мову той,  що  з  чашкою,  -
привезли ??, кажуть, пила щось. А тодi - оце... I ?жа не проходить.
   - Добре, йдiть, - витер кулаками очi Прокiп Гордiйович. - Вважайте,  що
вiдбулося зцiлення.
   Тепер вiн одягався, вже не ховаючись вiд чергового.  Той  допомiг  йому
пiдв'язати бороду, червоною фарбою розмалював щоки i носа.
   - А зна?те, без вас  тут  нова  комiсiя...  -  притишеним,  змовницьким
голосом мовив вiн, але Прокiп Гордiйович приклав до губiв пальця,  похитав
головою. I той зрозумiв. Нехай старому роковi лиша?ться погана новина.
   Обережно, щоб не обiрвати бороду та вусiв,  Прокiп  Гордiйович  почепив
через плече на широкiй брезентовiй шле? мiшок з  цукерками  та  iграшками,
взяв до рук великого, сукуватого цiпка. Поважно вiдкашлявся:
   За морями,за горами,
   За дрiмучими лiсами...
   - Е, годилося  б  для  Дiда  Мороза  чарку.  Ну,  та  нехай  вже  тодi.
Вiдiмкнiть, будь ласка, дверi.
   Сходи за дверима вели в лiве крило, на  другий  поверх,  до  палат,  де
лежали найменшi пацi?нти.



   РОЗДIЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

   Смiялися на вулицях дiвчата - йшла  весна.  Ступала  по  мiсту  м'якими
лапами тополиних котикiв, спадала згори голубиним туркотiнням, стрибала по
стiнах сонячними зайчиками. Вона снилася мiським жителям  ночами.  Кожному
рiзно. ?вгеновi - футбольною афiшею.  Холодовi  -  оксамитовим  плесом  на
зарiчку, Лiлi - пучечком фiалок у руках селянки  на  розi  вулицi,  малому
Костиковi - солодкою  паличкою  морозива  в  срiбнiй  обгортцi.  Шаховi  -
недоора-ною глевкою нивою.
   Олександровi Кiндратовичу вона снилася тишею  й  вiдпочинком.  Ця  зима
обкрутила його, немов снiп у барабанi.  Вiн  почував  себе,  неначе  пiсля
важко? виснажливо? хвороби. Ледве дочекався перших теплих днiв. Зараз його
страшив навiть санаторний режим. Та й хiба санаторiй не та  сама  лiкарня?
Не тi халати? В село! В далеке, миле,  тихе  село.  Забере  Костика,  i  -
гайда. Навперейми веснi.
   Та вона обiгнала його. Село  вже  тонуло  в  зелених  шумах.  Олександр
Кiндратович безмрiйно блукав полями, левадами,  лiсами.  I  дивувався,  що
зустрiв ?? таки. Ох, як же довго не був тут! При?здив востанн? чотири роки
тому. I то восени.  Посадженi  тодi  топольки  вже  пiднялися,  зрiвнялися
верхiвками з шкiльним дахом.
   Вiн i сам не розумiв, що таке сталося. Чому йому захотiлося  голубливо?
тишi. Чому його поманило село? Радiв, що озвалася струна, яка ?днала  його
з цим усiм. З весною, з селом. Вона  тонюсiнька-тонюсiнька,  але  ж  ?!  I
досить йому торкнутися ??, як вона забринить згадкою.
   ...Ниже в  берегах  син?  намисто,  раху?  чужi  роки  зозуля.  I  йому
пригаду?ться, як десь отут стояв вiн босоногим семикласником  з  русокосою
Наталочкою, з завмиранням серця лiчив подарованi зозулею роки. Вони дiлили
?х наспiл - адже в них  усе  мало  бути  спiльним.  Примхливо  вступила  в
потiчок вербичка. Вони забредали на середину, на  самий  бистрець,  мiряли
мiсткiсть сво?х долонь.
   Зозуля вмовкла, i одразу ж, мовби тiльки й чекала на те,  дико,  неначе
кiшка, закричала iволга. "На дощ!"- пригадав радiсно. Йому  здалося,  нiби
вiн навiть ловить аромат  тих  колишнiх,  далеких  днiв,  нестямний  запах
минулих весен.
   Село дитинства. Ти таки мiцно  приросло  до  душi.  Стежкою  до  школи,
осокором пiд хатою, вулицею, якою ходила "вона". Ось тут, на розi,  прибив
вiн цвяшками Наталоччине фото, видовбавши ножем зрадливi  очi.  Бо  почала
вона ходити з  Грицем,  його  товаришем.  "Чи  шкодувала  потiм?  Пiзнiше?
Мабуть. Розповiдала подругам, хто добивався ?? кохання".
   Йому самому чогось шкода.  Це,  певне,  весна  нагадала  йому  все  те.
Наморений, спопнешш при?мно? втоми, повертався з сво?х мандрiв додому.
   Сьогоднi вiн втомився найдужче. Ледве добрiв до хатi?. Мати вже  чекала
на нього. Сидiла на призьбi, перебирала в пiдрешiтку квасолю. Вона в нього
маленька-маленька, сухенька  i  проворна.  В  дворi  у  не?  чiiсто,  хата
заметена, побiлена знадвору. Хата - пiд бляху, але стара,  ветха.  Мабуть,
найстарiша на всьому кутку. За хатою маленький  палiсадничок.  Тi  ж  таки
пiвники й сережки. А ще лаплаха. Вона зацвiте восени.  Пишно  i  сумовито.
Лаплахи цвiтуть пiд хатою з давнiх-давен. Либонь, переживуть i ??, i його.
   В кожен при?зд вiн каже матерi, щоб пере?здила до нього на дачу або  на
ки?вську квартиру. А мати вiдмовля?ться, як ось зараз:
   - Не вмiю я анi ступить по-городському, анi слова сказать.  Доживу  вже
вiку тут. З ким дiвувала, з ким одну ниву жала.
   -  З  ким  вже  вам  тут  жити,  -сказав  вiн.  Але,  збагнувши  власну
нетактовнiсть, перевiв  розмову  на  iнше.  Розпитував  про  колгосп,  про
сусiдiв. Мати в колгоспi вже не працювала й  не  знала  майже  нiчого  про
колгоспнi справи, а про сусiдiв розповiла. Вiн i сам ще пам'ятав ?х.  Диво
- прожив у мiстi бiльше половини  життя,  десять  рокiв  на  однiй  i  тiй
квартирi, i зна? лише  двох  сво?х  сусiдiв.  А  покажи  йому  будь-яку  з
двадцяти шести хат на кутку,  i  вiн  спише  словесне  бiографiю  всiх  ??
жителiв. Звичайно, дово?нних рокiв. Бо потiм... Так, про декого  вiн  чув.
Про дядька Тимоша, про тiтку Палажку. А от, скажiмо, про  дiда  Iчки.  Ото
його хата. Дiд Iчки-iндус. Коли дивувався чому-небудь, говорив  "iч-ки"  -
ич який. З того одержав  i  сво?  прiзвисько.  Одмолоду  лишився  дiвичем.
Бiльше за все шанував тишу  i  спокiй.  Двадцятий  вiк  гримкотiв  широким
трактом, а вiн брався сво?м череватим гнiдком глухими путiвцями. Не  хотiв
дiд знати свiтово? су?ти,  блукання  по  промiжних  iнстанцiях,  зi  всiма
сво?ми сумнiвами звертався просто до бога. Теренкур його було промiряно  з
дитинства: хата, хлiв, поле, хата.
   Олександр Кiндратович вловив себе на тому, що дума?  якось  незвично  -
здивувався. Звiдки це? I  враз  холодна  iскра  -  "Прокiп".  "Вiн".  Вони
останнiм часом дуже багато говорили про село. Про життя...
   Олександр Кiндратович мерзлякувато потис плечима, потер чоло.
   - Дiд тупа?? - кияув погляд у кiнець  садка,  де  з-за  густо?  колючо?
грушi виглядав довгий, чорний димар.
   - Помер торiк. На паску.
   Погляд вже не зупиня?ться, переступа? через сусiдський тинок.
   Сахии. Коли вiн iшов повз ?хнiй двiр  до  школи,  з-за  Сахнового  тину
летiло на нього шiсть  грудок.  Дво?  старших  грудок  не  кидали,  тiльки
пiд'юджували, i  одне  ще  не  докидало.  Але  траплялося,  всi  дев'ятеро
дряпалися через тин, втiкали на територiю ворожо? держави. В дворi  ляскав
батiг i хрипкий бас виполохував з-пiд стрiх горобцiв:
   "Жiнко, вiдчиняй вор-р-ота, р-р-розпрягай коня". А потiм,  вiд  якогось
дня, вiн тiльки гукав перше - "вiдчиняй ворота", коня Сахно пропив разом з
возом i збру?ю.
   - Четверо з вiйни не вернулося,  -  скрушно  зiтхнула  мати,  -  одного
громом убило. А тi роз'?халися. Найменша при  матерi.  Прийняла  приймака.
Дiвчинку оце вже в школу посилатимуть.
   Галя Баскова. Спiвуча, гарна дiвка, до котро? женихалися на  кутку  всi
парубки. Сирота. Жила з меншим братом. Брат закiнчив iнженерний  iнститут.
Вона вийшла замiж, i чоловiк не повернувся з  вiйни.  Зда?ться,  ма?  дво?
дiтей.
   - ... Обо? байстрята. У вiйну нагуляла. Одна дiг'очка  в  Чернiговi  на
клiнкерному, друга десь на цiлинi.
   Нiмчики.
   Новосельцi.
   Буркуни.
   Бредуть розмовою вiд хати до хати. Олександр Кiндратович  тiльки  тепер
дiзна?ться, що в двадцять шiсть хат на кутку  не  повернулося  п'ятнадцять
солдатiв. Двi хати i зараз стоять пустками, а на тому мiсцi, де  червонiла
вiконницями ще одна, росте картопля. Не теплим дощиком,  чорним  градобо?м
вiк двадцятий  прокотився  по  кутку.  Жорстокий,  задимлений  вiк.  Майже
половина з цих п'ятнадцяти, - Бiлановi ровесники. З ними  вiн  пас  корiв,
закручував узимку на льоду "крутьол", збирап по стернi колоски.
   Життя iде, ростуть новi поколiння, але ми бачимо близько  тiльки  сво?х
ровесникiв.
   - Наталка як? - запитав аж тепер.
   Згадка про Наталку дряпнула по душi. Вiн таки не допомiг ?й виклопотати
пенсiю. Забув. Просто забув. Одi-клав листа, а потiм  -  справи,  турботи.
Йому здалося, що  мати  подивилася  на  нього  докiрливо.  Певно,  Наталка
скаржилася ?й. А може, й не скаржилася. Йому вже ввижа?ться.
   - Живе. Оце щось меншенький ?? прихворiв. А такий потiшний, смiюнець. I
минулого лiта все вдвох з Костиком бiгали. Вони й схожi один на одного. Як
два дзьобочки,
   - Не зна?те, на що хворий? Щоб, бува, Костик не  заразився,  -  запитав
стурбовано матiр.
   - На живiт скаржиться.
   "Треба таки допомогти Наталцi, - подумав, пiдводячись. - Може, пiти  до
не? зараз?"
   Але iнша думка змага? першу. Пiде до Наталки, та ще застане  там  кого.
Або й Наталка може розказати.
   I попливуть до нього прохачi. Вiн залишив однi клопоти, а  придба?  мiх
нових. Втiкав вiд вовка, а впаде на ведмедя. А це такий мiх,  що  його  не
сховати десь у сiнцях. Носити й не переносити.
   Його вже й так запопали, не змiг вiдмогтися,  -  призначили  на  суботу
зустрiч  з  виборцями.  Кому  потрiбна  ця   зустрiч?   Напханi   цитатами
провiнцiйнi промови, зазубренi з папiрцiв привiтання, торохтiння  одлиглих
пiонерських барабанiв. Але тепер вже нiчого не вдi?ш.
   До Наталки вiн пiде перед вiд'?здом. Або ще лiпше, - скаже матерi, i та
покличе Наталку.
   Зустрiч з виборцями було призначено па суботу. Вони збиралися повiльно,
займали не заднi лави, як це водиться на  всiх  засiданнях  i  виборах,  а
переднi, од трибуни. Заходили тихо, нiби аж боязко. Дво? чи тро? повели за
руки дiтей. Бiлан сидiв з головою сiльради, головою колгоспу  i  довiреною
особою - завiдуючим районовою полiклiнiкою  -  в  парткабiнетi.  Олександр
Кiндратович ледве стримувався, щоб не вичитати головi сiльради, нащо  було
призначати, не згодивши людей. А той сам помiтно нервував, заглядав  через
сцену до залу, вибiгав на подвiр'я. "Якщо  так  сходитимуться,  то  це  до
пiвночi, - крутив сердиту думку Бiлан. - Он  побрело  ще  двi  ватянки.  А
перед ними - жилетка i ватянi штани. Неначе не до  клубу,  а  на  конюшню.
Чого в буденному?"
   У Олександра Кiндратовича  непри?мно  залоскотало  в  грудях,  кольнуло
тривогою. Йому нахмарив якийсь здогад, але одразу й розвiявся.
   - То не микола?вське вони подiставали? - штрикнув лихим  жартом  голову
колгоспу.
   - Вам лiпше знати, - вiдповiв той неприродно спокiйним голосом. - Ви  -
депутат, ?хнiй слуга.
   Оцим "?хнiй слуга" голова знову стривожив Олександра Кiндратовича.  Вiн
не мiг збагнути - недотепний це жарт, образа? Кидався думкою в один бiк, в
другий i вертався на мiсце. "Ох, тут, видно, й  керiвнички  ж.  Порядочки,
дисциплiна. Заждiть, голубчики, заждiть, подзвоню я секретаревi  райкому".
Але неспокiй його розгорявся, мов клоччя пiд вiтром. Вийшли  на  сцену,  i
вперше видалась вона Олександровi Кiндратовичу широкою й холодною.
   Вечiр вiдкрив голова сiльради.
   Його вiтальнi слова, не покритi оплесками, пролунали занадто голосно  i
дерев'яне. Вiдаплодувавши  сам,  вiн  збентежено  подивився  на  президiю,
вийняв з кишеньки папiрця, поклав перед собою.
   - Слово ма?...
   Але того, кого назвав, у залi не було. Або ж вiн сховався  в  кутку  за
спинами.
   Бiлан не  мiг  збагнути,  що  це.  Навмисне?  Пiдтасовано?  Завтра  вiн
обов'язково розкаже в райкомi... А зараз, мабуть, треба виступити  самому.
Про людину, про свою роботу, роботу лiкаря...
   Але його думку обiрвали слова промовця. Вiн просто не побачив його. ??.
Це була жiнка. Говорила не з трибуни, а з проходу мiж двома рядами... Вона
тримала за руки дво? дiток. Дво? дiвчаток. Старшенька, школярка п'ятого чи
шостого класу, намагалася вiдступити назад, соромливо ховалася  за  матiр,
меншенька стояла незворушно, цiкавими намистинами очей водила по президi?,
мружилась на свiтло.
   - Всi ви, люди добрi, зна?те, де я живу. В школi,  в  пiдвалi.  Всi  ви
зна?те мого чоловiка. Вiн би прийшов теж... Коли б мав чим прийти. Коли  б
гангрена не забрала його ноги. Та ще... З нашого пiдвалу  в  коридорчик  -
маленькi сходи, вже й так тричi зривався вниз. Вiн зараз там.  Там  гарно.
Килими з моху на стiнах, картини... - Далi сльози не дали ?й говорити.
   - Мам, мам, - смикала ?? за рукав старшенька, - не плач. Ходiмо звiдси.
   Але жiнка таки перемогла сльози.
   - Вже три лiкарськi комiсi?... Говорять, що дiти... Писали, вимагали...
   Гiркий, сумний випадок. I все ж Олександр Кiндратович не розумiв,  чому
жiнка принесла сво? скарги в .цей зал, на цей вечiр.
   - Ви б... у виконком...
   - Дума?те, у наш виконком легко потрапити? Там ? список. Його укладають
за ворiтьми навпроти. Голова прийма? в день п'ятнадцять-двадцять  чоловiк.
Я вам писала про це. Я вам писала шiсть разiв... Бо бiльш нiде такого... В
жодному виконкомi. I нiхто не живе так, як я. Я колись покритикувала його.
Назвала буга?м i бюрократом i в газету написала. I вiн за це...
   Впали лише першi краплi. Важкi, скорботнi краплi. А далi... Це  не  був
ураган. Це  -  простудний,  всепотопля-ючий  дощ.  Голова  сiльради  сидiв
зляканий, не знаючи, ?ло йому робити. Вiн  щось  запитував  у  завiдуючого
лiкарнею - довiрено? особи депутата, - але той  не  вiдповiдай,  жмакав  у
руках хустину.
   Бiлан борсався в холодних хвилях, шукав сухо? мiсцини, де можна б  було
перечекати хоч хвильку. В його грудях хлипала образа.
   За сiшо? Чому? Хiба зробив  кому-небудь  зле?  Нiкому.  Опрiч  нього...
Холода.
   I -то на добро iншим. Вiн не знав спокою  всю  зиму.  Колесо  крутилося
поза його волею. Кiлька разiв навiть поривався зупинити його. Але то  його
власна мука. Його.
   То зовсiм не стосовне сюдi?. За вiщо ж тут? Хiба не на добро жив, не на
добро чинив? Так, вiн зна? й iнше, - всiм  не  допоможеш,  всiх  дiрок  не
залата?ш. I не його то справа. Вони живуть  сво?м  життям,  вiн  -  сво?м.
Помiж них, звичайно, ? заздрiсники, злораднi. Тому, хто вирвався на  горб,
завжди заздрять. Вiн зна? немало артистiв,  письменникiв,  якi  нiколи  не
?здять у сво? село. Може, i з ним оце так?
   "Як тут багато свiтла", - прокида?ться вiд сво?х думок. Йому здавалося,
нiби вiн iде по тонкiм льоду, а лiд трiщить, ось-ось  вломиться.  Хотiлося
пiдхопитися, кинутися  чимдуж  назад,  на  рятiвний  берег.  Ледве  змусив
залишитись  на  мiсцi,  поглянути  перед  себе.  По  всьому  залу  жеврiли
розсипанi пари жаринок. Вхопив одну, другу... Випустив. Ще одну. I цю  вже
випустити не мiг.  Вона  приросла  мiцно  -  далеким  спогадом,  недалекою
тривогою.
   "Вони такi ж пекучi, як i колись, Наталоччинi очi".
   Тепер вiн чомусь найбiльше боявся цих очей. Йому здавалося, що саме  тi
очi сьогоднi спопелять його.
   Виступав голова колгоспу. Його нещодавно, майгке проти водi, обрали  на
голову, ?хнiй колгосп, розповiдав  вiн,  був  найгiршим  i  найбiднiшим  у
районi. Тепер - у областi. Бо звели докупи отаких два. Та  ще  земля  i  в
тих, i в тих:
   пiсок, солонець. Просили, щоб об'?днали з iншим, з "Прапором перемоги".
Писали i йому, депутату, сподiвалися, що  при?де.  Земляк,  свiй  чоловiк.
Повинен знати добре справи, землi. А вiн одбувся папiрцем  у  райвиконком.
Вони не знають, чи й того папiрця писав сам, бо навiть  назву  колгоспу  в
ньому переплутано. А лiкарня? Чи бачив професор, яка  у  них  лiкарня?  Чи
поклопотав, щоб видiлили кошти на будiвництво та на обладнання ново?? Iншi
колгоспи споруджують сво?м коштом. I школи, i лiкарнi, i палаци  культури.
А вони поки що того не можуть.
   Вперше Бiлан вiдчув себе так. Маленьким камiнчиком, закинутим ось сюди,
в велетенську дробарку, котра нещадно била й трощила його.  Вперше  вiдчув
справжню вiдповiдальнiсть, свою залежнiсть  вiд  людей,  котрi  квилили  й
стогнали перед ним на операцiйнiм столi, котрi прохали в нього  порятунку,
дивилися на нього страдницьки, бла-гально. Вiд тих, над якими вiн пiднявся
високо-високо i яких жалiв. Хотiв полегшити ?хн? життя, хотiв зробити щось
для них. Щоб вони поважали його за це, шанували...
   Слова  падали  на  нього,  i  пiд  ?хнiм  градом  Бiлан  вiдчував,   що
пригина?ться, зменшу?ться. Вже вiн  не  людина,  а  пiвлюдини.  Третина...
Маленька жива грудочка. А чii був коли людиною? Великою, сильною?  Чи  мав
силу сказати кому-небудь, як вони йому?
   Бездарний, нерозумний заступник мiнiстра... А ти виголошував  тости  за
його високий розум. Ти боявся. Ти часом боявся власних  слiв.  Щоб  ?х  не
витлумачили навкiс. Ти й зараз бо?шся. А  що,  коли  довiдаються  про  оцi
збор:i там? А що?!
   "Ну й нехай", - раптове, вiдчайдушне. Тiльки б отут, тiльки б звiдси...
   Бо печуть жарини живим вогнем. "Мабуть, зараз говоритиме Наталка.  Весь
час огляда?ться, зав язу? i розв`язу? хустку. Нерву?. Вона теж  з  дiтьми.
Навiщо вони поприводили дiтей? Дво? бiля не?, ще трет? вдома. Мати казала,
хворе. Греба зайти, подивитись".
   Але як вiн пiде пiсля того, що ось зараз сталося,  пiсля  того,  як  ще
станеться, як виступить Наталка. Вона зна? найбiльше.
   Наталка справдi пiдвелася, обережно, намагаючись не грюкнути  стiльцем,
стала пробиратись попiд стiною до виходу.
   Олександр Кiндратович полегшено зiтхнув. Вiн розумiй:
   що вже йому Наталчин виступ! Одна краплина в злинi. Але  серцем  боявся
його бiльше за всi, разом взятi. Що значить, живе ще щось там, у ньому!
   Наталка пiшла. Краплина не впала. I вiн вiдчував ??. Вже зовсiм iнакше.
Теплу, серед  тисячi  холодних.  Олександр  Кiндратович  не  затямив  усiх
виступiв. Ледве пам'ятав, що говорив сам. Вже  пiзнiше  намагався  стулити
докупи, зв'язати в одне вервечки сво?х слiв, але вони обривалися, губилися
помiж iнших, тугих i мiцних.
   Вийшов з залу останнiм. Брiв берегами, стежкою попiд  старими  вербами,
якi ще, мабуть, пам'ятали його дитячi кривди.
   Вiн тодi був малий, i кривди його були недорослi. Швидко переростав ?х?
А чи дорослими були його мрi?? Десь отут, сховавшись в густих кущах, шукав
вiдповiдi на оте одвiчне: я i життя. Ким буду, що звершу в ньому? Як  мушу
жити? Коли б знав тодi, що через тридцять рокiв знову  стоятиму  на  цьому
мiсцi, нездатний вiдповiсти iiа нього. Як жити?  В  чому  хова?ться  змiст
життя? В тому, щоб шукати увесь вiк? Шукати i не знайти? А може, саме це й
ма? сенс. Коли б знав напочатку вiдповiдь, то  чи  захотiв  би  йти  далi.
Навiщо? Адже попереду вiдомо все.
   А може, захований вiн в способi шукання? Шукати правдиво i щиро, шукати
для себе чи для когось, шукати в добрi чи в злобi? Всi  разом  ми  шука?мо
щось сво?ми життями? Хто ж, зрештою, сто?ть найближче до цi?? вiдповiдi?
   Прокiп каже: той, що посiяв зерна. Для себе й для iнших. "Що  ж  посiяв
я? На що сподiватись  тепер?  I  що  маю  робити?  Який  же  я...  справдi
безщасний..."
   Думки згоряли, не встигнувши злетiти. Немов голуби на пожежi. Олександр
Кiндратович не зглянувся, як утих за спиною гомiн, як розтанули  в  пiтьмi
мерехтливi вогники. Зупинився аж бiля могили.  Зупинився  сам,  зупинилася
думка. Аж ген на першiй борознi, на першiм покосi.
   Сидiв на могилi, слухав, як засина? поле. Весняне поле  засина?  довго.
Десь там, всерединi - в землi, в стеблинi шумують соки, будять  до  життя.
Це чу? i птах, i звiр, i людина.
   Повiяв вiтер - тугий, прохолодний. Щось давн? повiяло  з  ним  у  душу.
Бiлановi  пригадалося,  як  колись  ходив   за   плугом.   От   там,   пiд
грушею-степiвкою клали вогнище.
   Нi, вiн нiколи не забував запахiв цього поля. I струна,  котра  в'язала
його з ним, не обривалася. Вiн певен цього. I iншi казали це. У нього i  в
мiстi... Палiсадник, соняшники, вишита полотняна сорочка...
   Вiтер тужавiв, гудiв йому щось у вуха. I, може, тому, що лишився з  ним
вiч-на-вiч у пустельнiм полi,  а  може,  пiсля  оцих  гiрких  зборiв,  але
почував, як щось важке, гостре тиснуло на серце.  Так,  вiд  нього  бiльше
нiкуди сховатись. I ранiше знав, що то - обман. Що й соняшники, i  сорочка
- цяцьковi, несправжнi. Вони утверджували за  ним  славу  людини  просто?,
щиро?, "з народу". А ще сiльська говiрка, яко? цурався,  коли  ви?здив  до
iншого мiста, потрапляв до iншого оточення.
   Ця думка прийшла такою простою й такою оголеною, що йому стало страшно.
Страшно себе, страшно тяжко?  степово?  мовчанки,  синього  чистого  неба.
Зрозумiв: такi ночi розчахують мозок або рвуть серце.  Рвучко,  несамохiть
поклав руку на серце i прийняв одразу ж.
   Спотикаючись, майже побiг на поодинокi вогники засинаючого села.
   Знову виплила перед зором рiчка, стара  верба...  Вiдтак  щось  бiле...
нiби операцiйний стiл... Якiсь обличчя. "Що це? Марення? Я  хворий...  Нi,
нi, я не хворий... Ось, почуваю все. Це так..."
   Стомлений тiлом, спустошений душею,  ледве  добувся  до  хати.  Сiв  на
призьбу, прихилився спнпою до стiни. Вечiрнiй гомш, теплi вогники в вiкнах
потроху розвiяли його настрiй. Вiн аж здивувався тому, що  дiялось  з  ним
допiру.
   Вiдшукавши пiд порогом ключа, вiдiмкнув дверi.
   Мати i Костик спали на печi. Старечий сон -  чутливий,  пташиний;  вона
пробудилася на перший згук, хотiла злiзти з печi, подати вечеряти, але вiн
сказав, що ?сти не хоче.
   "Це ж i мати завтра довiда?ться", - прокралася думка. "Ну и  нехай",  -
спробував прогнати ??, мов обридливе котеня.  Але  вона  вернулася  знову.
Уклалася в  узголов'?,  проганяла  сон.  Розумiв,  чим  упадуть  збори  на
материну голову, i несамохiть шукав виправдання.
   Сюрчав пiд пiччю цвiркун, тихо, знайоме,  нiби  ткав  для  нього  нитку
споминiв. На?вних, милих. Поспiшав до них з радiстю. Вони повели його в тi
днi, коли прикрощi забувалися, ледве  висихали  сльози,  а  радощi  чекали
скрiзь. Але сьогоднi йому не вдалося сховатися в снi. Йому наснився садок,
малиновi хащi, в яких кури повибивали кубла. Сидiв  у  гущавi  i  чув,  як
перемовлялися в дворi його мати та батько з дiдом Iчки та з сусiдами.  Дiд
Iчки казав, що Сашко тiльки що мало не спалив  його  клуню.  Поставили  на
току якусь трубу, щось покрутили, труба вистрелила, i загорiвся  прикладок
сiна. Добре, що вiн саме нагодився. Ось де картуз - загубив, утiкаючи.
   Сашко чув, як люди кинулись  шукати  його:  до  клунi,  на  горище,  за
погрiбничок, душа кого тремтiла з страху, тiло горнулося до землi. А  вони
вже йшли до малинових хащi'i.  Зараз  вiдшукають,  витягнуть,  поведуть  у
двiр. Мабуть, битимуть  рiзкою.  Але  ж...  Яке  мають  право  бити  його?
Професора?
   Пробудився вiд легенького поштовху. Видiння ще стояло перед очима,  але
вiн уже збагнув, що то лише сон. Над ним, в узголов'?, - материне обличчя.
   - Вже ранок? - потер кулаками очi.
   - Синку - з лiкарнi... Там з Наталоччиним хлопцем...  -  Мати  говорила
несмiливо, майже благальне.
   Сонлива кволiстю розвiялась в одну  мить.  В  наступну  iин  вже  стояв
босами  ногами  па  пiдлозi,  одягався.  Поспiшав.  Вiдчував,  його   нiби
пiдштовху? щось. "Треба було таки зайти вчора", - подумав занепоко?но.
   Надворi нiч боролася з  ранком.  Ще  снили  хати,  слiпаючи  проти  зiр
шибками, дрiмали поскарлючувапi дiди-журавлi, а понад землею вже  трiпотiв
легкий вiтерець, i небо на сходi вив'язувалось в бiлу хустку.
   Олександр  Кiндратович  поспiшав  за  санiтаркою   звивистою   стежкою,
розпитував, що сталося. З ??  вiдповiдей  зрозумiв:  не  знають  самi  що.
Хлопчиковi вже кiлька днiв болiв живiт. А сьогоднi вночi йому стало зовсiм
зле. Мати принесла до лiкарнi. Думали - апендицит, але нiби  не  схоже.  А
хлоп'я горить, кожен  дотик  корчить  його  болем.  Вони  б  не  турбували
професора, коли б... у них вся надiя...
   Знайомi, вже збуденнiлi в роках слова. "Вся надiя..." Але  сьогоднi  тi
слова пролунали йому голоснiше, нiж завжди. Може, тому...  що  був  вечiр.
Вiн оголив його душу, i вона сприймала кожен дотик. Всi цi люди  сидiли  в
клубi...  А  тепер  просять  його...  Йому  навiть  здалося  -  в  темрявi
поблискують десятки очей.  Мабуть,  подумав,  i  справдi  люди  дивляться.
Ранком всi говоритимуть про нього. Показуватимуть на ?хню хату.
   "Що вони тямлять?.. Лише одне". Але це одне... Вiд нього залежить  все.
Вiн розумiв це. Ось i лiкарня. Стара, довга, приземкувата будiвля з  чисто
побiленими, нерiвними стiнами, на котрих рябiють в три фарби лозунги. Сюди
вiн колись бiг, впавши на ключку,  котрою  дiстають  втопленi  в  колодязi
вiдра, сюди волокли його хлопцi, коли  роздавив  у  водi  пляшку.  На  цей
високий, перетягнений з-пiд церкви, де вiн ранiше був за пам'ятника, порiг
падали крапельки його дитячо? кровi.
   Перше, що побачив, вступивши до палати, - очi. Тi,  На-талоччинi,  очi.
Великi-великi, обпаленi сльозами. Вони метнулись йому  назустрiч,  прощали
все, молили про одне... Забувши скинути плаща, пройшов до лiжка, на  якому
лежав хлопчик.
   Бiлявчик, як казала мати. Костикiв  однолiток.  I  який  же  схожий  на
Костика! Хвороба цупко  тримала  його  в  сво?х  кiгтях.  Злипся  на  лобi
чубчик... Губи гарячi, припухлi. Малi дитячi рученята,  котрi  ще  недавно
обiймали мамину шию, пускали по водi кораблики, тепер чиберяли,  несвiдомо
хапаючись за життя. Йому здалося, вiн ще нiколи не сприймав  так  хворого.
"Це в тебе вiд утоми. До дiдька сентиментальнiсть", - вiдкарбував думкою.
   - Вийдiть, хто зайвий, - наказав  рiшуче.  -  Наталко...  Тобi  тут  не
можна...
   - Свiтла бiльше. Вiзьмiть за руки! Страшний  лiкарський  присуд  злякав
усiх. I його самого. Перитонiт. Йому здалося, його  вимовили  чужi  вуста.
Десять, п'ятнадцять процентiв надi? при негайнiй операцi?...
   Але ж. це - не клiнiка. Тут нiяких умов для оперування. Треба  везти  в
район.
   В район... П'ятнадцять кiлометрiв розмито? весняними бурчаками  дороги.
Коли  смертельний  -  один.  Вiн  стояв  бiля  вiкна  невелико?  сiльсько?
хiрургiчно? кiмнатки, дивився, як займа?ться на сходi свiтанок. Думка його
працювала  чiтко.  Вона  зважувала,   вивiряла,   заперечувала.   "Десять,
п'ятнадцять процентiв? Хiба можна вимiряти  людське  життя  процентами!  А
вiру?.. Один процент вiри вартiший ста процентiв байдужостi. А  чи  ?  хоч
цей один процент? Скiльки минуло рокiв, як я востанн? робив таку операцiю?
Скiльки?.. Либонь, з десять. Але ж це значно простiше, нiж те, що я  робив
потiм. Це може кожен хiрург".
   "Не кожен. Тiльки той, хто день вiд дня... Робiтник на  чорному  полi".
Чи? це слова? Холодовi? Вони такi ж неправдивi, як i  все,  чим  намагався
перетяти йому шлях.
   До дiдька всi слова.
   - Готуйте хворого до операцi?, - наказав.

   * * *

   Пам`ятав  тiльки  ??  початок.  До  то?   хвилини,   коли   розбiглась,
розплавилась думка, неспроможна з'?днати все докупи,  затиснути,  здавити,
коли невагомий, ранiше невiдчутний скальпель врiзався  ребрами  в  пальцi,
повiв ?х кудись убiк. А ще - гостреньке личко i ротик, що  жадiбно  ковтав
повiтря. Вiн пам'ятав переляканi обличчя лiкаря-терапевта i фельдшера, якi
асистували йому.  Страх  розпанахав  його  власну  душу,  зломив  ??,  мов
черствий окра?ць. I вже  ледве-ледве:  як  вихопив  у  фельдшера  шприц  i
намагався ввести кров. Але не мiг знайти вену, i тодi медична сестра взяла
з його пальцiв шприц, легко ввела голку. Тонкою цiвочкою вливалося  життя,
але струмочкiв, якими воно вибiгало, було бiльше, i вiн уже  не  знав,  як
перетяти ?м шлях.
   Маленьке, до жаху схоже на Наталоччине, личко гострiшало й  гострiшало,
ротик витягувався в сувору складку. А потiм воно видалося йому  схожим  на
iнше, до жаху знайоме i рiдне - Костикове. В ту  мить  скальпель  випав  з
його руки. Зроняючи з чола гарячi краплi, похитуючись,  пiшов  до  дверей.
Огненно-червоне сонце вдарило йому в обличчя, ослiпило, змусило прикритись
рукою.  Олександр  Кiндратович  глибоко  вдихнув  ранкове  повiтря,  хотiв
ступити вниз, але ноги йому пiдломилися, i вiн важко опустився на холодний
камiнь. Отак i сидiв, безтямно дивився собi пiд ноги, на нижнiй приступець
сходiв, на якому чорнiли викарбуванi колись слова. Столiття  прошумiли  по
них дощами, тисячi пiдошов наступали на  них,  зчовгали,  зiтерли,  i  вiн
скорiше згадав, нiж прочитав ?х: "...добру i iстинi".



   РОЗДIЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

   Метал вкипав у метал. З буйним завзяттям злютовував  ?х  во?дино.  Вони
вже монтували електронне серце машини. Тепер ?х було тро?:  Холод  i  дво?
iнженерiв. Десь за мiсяць, за пiвтора  серце  ма?  забитися  в  розмiренiм
ритмi.
   Ма? забитися... А коли не заб'?ться? Або коли ритм його буде не  таким,
на який сподiва?ться? Адже не кожного, хто шука?, чату? невдача.  В  життi
завше так. Поки мрi?мо, поки прагнемо - доти й горимо, вiримо.  Ми  бачимо
мрiю великою-великою. А  потiм,  звершивши,  вiдiйдемо,  поглянемо  збоку.
Обмацу?мо витвiр холодною думкою. I вже вiн вида?ться меншим, дрiбнiшим. I
вже розчарування стука? в серце.
   Але Холод втiша? себе iншим. Поки мрiяв - горiв, вiрив. Хiба  ж  це  не
радiсть? Хiба це не життя?
   I сам розумi?, що обманю? себе такою фiлософською  химерою.  Це  тiльки
кусник радостi. А ?? треба всю. Господар буду? дiм, щоб пожити в ньому.
   Свiтить скельцями електронне серце машини. А вiн почува? власне  серце.
Порох житт?вих незгод ви?в у ньому глибокi зазубнi, i точить, i в'?да?ться
далi дрiбний порох життя.
   Засiдання, комiсi?, папiрцi. Iнiкчемний папiрець на столi часом  важить
бiльше, нiж жива людина  за  дверима  кабiнету.  Рада  професорiв  визнала
висновки  комiсi?   за   безпiдставнi   факти   -   погано   пiдтасованими
випадковостями. Однак хтось не хотiв  зупиняти  закрученого  колеса.  Воно
пришвидшувало й пришвидшувало свiй бiг, закручувало все  бiльше  людей.  I
от...
   Робiтне поле Холода вже тiльки тут. В цiй  пiдвальнiй  кiмнатцi.  Туди,
нагору,  шлях  йому  перегородив  папiрець,  наказ.  Виконуючий  обов'язки
мiнiстра Полив'яний усунув його вiд роботи "до остаточного обстеження".
   Оця кiмнатка - Прокопа Гордiйовича цитадель, майстерня, плацдарм. В нiй
професор обiда?, часом i ночу?. З не?, певен, його не виб'ють. Бо  якщо  й
пiде вiн, то залишиться вона, машина.
   Його помiчники, його спiвавтори - товаришi iнженера Соловейка. Того, що
помер на операцiйнiм столi. Холод вiдшукав ?х ще тодi, радився по проекту,
а тепер вони прийшли самi, щоб допомогти  зробити  монтаж,  ?хнiй  власний
винахiд - запатентований, блука? десь по довгих канцелярiях,  вiдлежу?ться
в пузатих теках.
   ...Розпечене золото вкраплювалось в холодний свинець.  Один  з  хлопцiв
тримав  формочку,   Прокiп   Гордiйович   скляною   паличкою   спрямовував
жовтогарячi краплi.
   - Крап - i пляшка коньяку, крап - i друга, - сказав хлопець. -  Вам  не
шкода, Прокопе Гордiйопичу? Бо я пiсля того, як наш  проект  заблудився  в
главкiвськi?х коридорах, починаю вагатись.
   - Шкода, звичайно. Я тiльки намагаюсь думати про iнше. Про  призначення
оцього дорогого  шматка.  Яке  вiн  виконував  призначення  ранiше  i  яке
викона?. Може, носив його в орденi якийсь генерал або красуня  в  сережках
чи перснях...
   - Красуня при ?х допомозi хапала кавалерiв, а генерал тупав по рангових
сходах. Обом приносили втiху.
   - У мене воно буде невидиме. Але я сподiваюсь, що воно принесе втiху  i
користь багатьом. Менi ж приносить вже зараз.
   - Коли б тiльки не досаду потiм.
   - Ну, свого поля наперед оббiгти  не  може  нiхто.  Правда,  ?вгене?  -
запитав Мазура, котрий саме зайшов з пробiркою в руках.
   - Правда. Прогони треба. Зда?ться, так колись  менi  говорили.-пiдiйняв
вiн проти свiтла пробiрку.
   - Що це у вас?
   - Кров. Все те ж... Бiла кров. Я ?? зробив бiлою. А мушу домогтися, щоб
вона стала знову червоною.
   - А якщо... не стане? - сказав один з iнженерiв...
   - Колись та стане. Не в мене, так у когось iншого. Для того  ми  живемо
на свiтi.
   - I для того, - поправив Холод.

   * * *

   Шах струсив китайкову скатертину, вишикував рядком  стiльцi  за  столом
президi?. Треба б ще пiдмести. Бо хоч i вчений люд,  а  насмiтили,  як  тi
школярi. Тимофi?ва жiнка - прибиральницею в лiкарнi, вiн лишився на  вечiр
за не? - позамикати, погасити свiтло.
   В залi - порожньо, тихо. Незвично тихо пiсля зборiв. Вигулькнула з нори
бiля сцени миша,  поводила  вусами,  шаснула  назад.  Мабуть,  ??  налякав
зiм'ятий папiрець навпроти нiрки, якого ворушив вiтер з кватирки.
   Дивно влаштований свiт, розмiрковував Шах. Ще  пiвгодини  той  папiрець
падав комусь на голову важкою колодою або пiдносив над хмари,  мав  велику
силу, а зараз вiн - бiла шматина, зайва смiтина в кошику.  Здатна  злякати
лише  мишу.  I  оцi  стiльцi  за  столом...  I  трибуна.   Десять   метрiв
дошки-шалiвки! А вiн так i не зважився зiйти на не?. Сидiв  у  кутку,  мов
ота миша в норi, слухав, як iншi гупотять над його головою словами. I кого
забоявся? Вченого люду в залi? Мiнiстра Полив'яного? Нi,  Полив'яного  Шах
не бо?ться. Вiн завтра пiде й скаже йому все. А нi - то й далi пiде. I  до
найголовнiшого мiнiстра, i до партiйних начальникiв. Ходитиме  доти,  доки
носитимуть ноги i стане сил вiдчиняти високi, оббитi дерматином дверi.
   А сьогоднi вiн просто побоявся сво??  темноти,  невченостi.  Лихо  ж  -
стiльки люду.
   А вiн би сказав. Бо хто ж зна? лiпше за нього...
   А що сказав би?
   Сказав би...
   Шах несмiливо  пiдiйшов  до  трибуни,  прокашлявся.  Долонею  зiгнав  з
кутикiв губ смагу, розгладив чуприну. Порепаними,  покурбаченими  пальцями
взявся, як отi оратори, за кра? трибуни... прокашлявся знову.  Поглянув  у
зал, несамохiть  сховав  руки.  Йому  здалося,  нiби  в  залi  пiсля  його
покашлювання заблищали скельця окулярiв, заскрипiли стiльцi. Сполохали оте
перше слово.
   Шах ще хвилину постояв,  вiдтак  скрадливо  вiдступив  назад,  повернув
вмикача.  Зал  провалився  в  пiтьму.  В  просторiй  тишi  було  чути,  як
прогупотiли кроки, як скрипнула трибуна. Слова запально? промови  упали  в
порожнiй зал, загуляли луною пiд стелею.
   - Товаришi доктори, прохвесори, доценти i всi лiкарi, - говорив Шах.  -
Згляньтесь на мою темноту i не карайте спо?ю вченiстю. Простiть  ??,  якщо
можете. Я знаю, якi ви  великi.  Ви  iнодi  вже  з  мертво?  плотi  кро?те
чоловiка i знову вiдда?те йому життя. Як пашпорт чи буханець  в  магазинi.
Ви зна?тесь на всiх хворобах, ви тямитесь на людських болячках,  як  я  на
мiтлi i лопатi. Одначе й ви не всесущi. Ви можете побачити мiкроб  хвороби
й не розгледiти, що дi?ться в людськiй душi. Бо з`явля?ться вона перед очi
тiльки й найбiльшiй бiдi. З  нас  усiх  я  один  бачив  ??.  Душу  Прокопа
Гордiновича. Чи зна?те ви, яка це душа? Чи зна?те, товаришу мiнiстр,  який
це чоловiк? Погляньте на мо? груди. Бачите шрам? Вiн зашивав  мою  рану  в
нiмецькiм полонi. Голкою-циганкою, суровою ниткою. I не в тому сила...  що
зашив. А що зняв мене, покалiченого, з колючого дроту. Один  вiн  на  весь
табiр не побоявся пiдлiзти i зняти. А скiльки таких солдатських ран зашив,
скiльки душ зцiлив? Зцiлив душ! В цьому сила. Вiн мiг пiти,  мiг  покинути
нас. У таборi пiд Чернiговом передали йому а волi  фiктивнi  справки...  А
вiн то? ночi копав з барака хiд на волю. Копав для iнших, лишався сам, хоч
знав, що й це впишуть йому в бiографiю. Чи зна?те ви...
   - Зна?мо. Все зна?мо... Включiть свiтло.
   Той голос ударив Шаховi, мов гарматний  пострiл.  Старий  вiдчув  себе,
неначе спiйманим на величезнiм кримiналi. Хто це? От,  якщо  розповiсть...
Смiятимуться всi.
   Пiтьма. Порожнiй зал... i вiн на трибунi.
   Може, втекти. Але - куди?
   - Включiть, нарештi, свiтло.
   Шах зiйшов з трибуни, дерев'яними пальцями повернув вмикача.
   -  Я  десь  тут  забув  окуляри...  -  в  дверях  близькозоро  мружився
Полив'яний. - Кличу, кличу, але хiба перекричиш таку ораторiю!
   Гаряча хвиля сорому повiльно вiдплинула Шаховi  вiд  серця.  "Нехай.  Я
сказав... Те, що треба..."
   - Ви все чули? -повiльно спустився з сцени до залу.
   - Не знаю, чи все. Щось про полон, про лiкаря, - Полив'яний з подивом i
острахом розглядав Шаха. Вiн i далi стояв у дверях, не наважуючись ступити
вперед. - Я думав - студент монолог розучу?... Аж... Хто ви?
   - Я? Двiрник. З професором  Холодом  разом  полон  вiдбував.  Хотiв  на
зборах... I оце.
   - А-а... -Полив'яний смiявся смачно i довго.  -А  я  думав...  -  Потер
рукою важке пiдборiддя, захихотiв знову.
   - Це все - правда.
   - Ти теж у полон здався?
   Невидима пружина натяглася в Шахових грудях, i  йому  довелося  зiбрати
волю, щоб вона не зiскочила.
   - Я... не розпочинав вiйни. I не зазнав там щастя. Я хотiв просити...
   - Ти, дiду, не бачив окулярiв?
   Вiн називав його дiдом, хоч мали майже однаково весеy.
   Володимир Володимирович умисне вiдповiдав грубо. Вiн  чув  усе.  I  все
зрозумiв.
   Оцей дiд...
   Чого вiн вартий?..
   I все ж...  Сво?ю  промовою  двiрник  пробудив  у  душi  мiнiстра  щось
шкарубке, дратiвливе, болюче. I  вiн  подумав...  Подумав  невесело...  От
трапся з ним... Хто б за нього отак?.. Нiхто. Той же Бiлан-вiдхреститься й
вiдпаю?ться. А за цього... Холода... Й сьогоднi виступало скiльки. I ? там
такi, що ще напсують йому кровi. Що може...
   Вiн злякався того "може". Вiн вiдчув його силу.
   -  Де  окуляри?  -  скоромовкою,  немов  утiкав  вiд  чогось,   запитав
Полив'яний.
   - Вони лежали на столi. Я ?х переклав на вiкно. Он... Я  хотiв  просити
вас за професора Холода. Шах облизав пересохлi губи.
   - Ти? Що ти там тямиш. Знай сво?  дiло.  Пружина  зiскочила  поза  його
волею.
   - Я сво? знаю. От коли б знали сво? ви.
   - Що? Та ти... - Обличчя Полив'яному збуряковiло, короткi пальцi право?
руки склалися в кулак. - Та ти... Та я тебе!..
   - Бiля смiття, бiля гною я. Куди вже мене нижче. Може,  хочете  посiсти
мо? мiсце? Так он за дверима струмент.
   Брови Полив'яного округлилися двома надломаними бубликами.  Але  й  вiн
збагнув, що залякати Шаха нiчим. Мовчки вхопив на вiкнi окуляри, пiшов  до
виходу.  Але,  дiйшовши  до  дверей,   не   витримав,   оглянувся.   Хотiв
запам'ятати. I в ту ж мить спiткнувся,  мало  не  впав.  Сердито  копнувши
ногою, побiг вниз по сходах. Поперед нього гримкотiло,  торохтiло  порожн?
вiдро.

   * * *

   Телефон  гудiв  голосно  i  настирливо.  Прокiп  Гордiиович  збагнув  -
дзвонять по  мiжмiськiй  лiнi?.  Справдi,  телефонiстка,  впевнившись,  що
трубку взяли, сказала, що з ним хочуть говорити з мiста...
   Та  назву  мiста  розчахнуло  сухе  поклацування  вмикача,   i   Прокiп
Гордiиович ще довго нервово похукував у трубку. Але там  -  тiльки  стогiн
дротiв з далекого поля та коротке потрiскування. Вiн  вже  майже  вiдгадав
назву мiста.  Чекав  цього  голосу.  I  все  ж  здригнувся,  щiльно-щiльно
притиснув трубку.
   - Тату - ти?
   В оцьому грубому, хлопчачому "тату - ти" Прокiп  Гордiйосич  вловив  не
звiдану ранiше нiжшсть. Серце його забилося часто, i трубка враз  спiтнiла
в руцi.
   - Я, сину, я...
   - Тату, ти проща?ш менi? Тату, я прошу тебе,  прошу...  Олег  заговорив
швидко, мабуть, боявся, що збiжить час.
   - Навiть якщо не проща?ш. Ти  -  лiкар.  Ти  сам  мене  вчив...  У  нас
нещастя. Майстер... Коли б ти знав, яка це людина! Вiн  для  мене...  Його
лiкусалп... А тепер... Нiхто вже не  береться  робити  операцi?.  Тату,  я
знаю. Одiти ти... Ти все можеш...
   - Сину, говори повiльнiше. Яка хвороба?  -  I  вже  далi,  по-лiкарськи
вимогливо, забувши навiть, з ким говорить: - Коли це  сталося?  Його  стан
зараз?
   - ...Вони хочуть виписати його додому. Безнадiйного... Тату, коли б  ти
знав, який вiн... Ти не хочеш? Iз-за мене?
   - Зовсiм... Я думаю, Олежку. Думаю...
   Вiн вже  думав  про  iнше...  Адже  пiслязавтра  -  засiдання  колегi?.
Вирiшальне. Прийдуть хлоппi... Прийде  Варвара  Iванiвна.  Вона  говорила,
буцiм це через не?...
   - Гаразд, я вилечу завтра. Тобто ще сьогоднi.
   Голосно гудiла трубка. Холодними шпильками  поколювало  пiдошви,  плечi
струшував дрож, а вiн все ще стояв бiля телефону.
   "Ти знайшов ??, Олежку, людину!"
   I знову думка про власнi турботи. А може?.. Вiн вперше приготувався  до
паперово? битви. Вiн би виграв ??. Це напевне. А ще завтра -  перша  проба
кардiоскопа... Ех, коли б... Якби вiн  мiг  просвiтити  того  бригадира...
Йому треба буде за?хати до клiнiки взяти колiнчатi трубки...  I  платинову
голку.
   Вiн вже збирав себе думкою в дорогу. Пригадував  операцi?,  подiбнi  до
тi??, яку мав зробити, гортав iсторi? хвороб.
   М'якi тiнi стелилися ?м пiд ноги. Прокiп Гордiйович стомлено ступав  по
них, поглядав збоку на сина. Вiн все не мiг звикнути до Олега, до отакого,
нового. Олег  нiби  аж  пiдрiс,  зчорнiв,  огрубiв.  Зникла  метушливiсть,
нервознiсть. В кутиках очей залягли тiнi спокою i певностi.
   - Ми так i не поговорили з тобою, - сказав Холод, перекидаючи з руки  в
руку невеличкого чемоданчика. - Ти  на  цей  рiк  збира?шся  поступати  до
iнституту?
   - Я? Тобто... - Питання застало його зненацька. Олег оглянувся,  збився
з кроку.
   - Менi зда?ться... Твiй вибiр хороший. Я тепер вiрю:
   з тебе буде лiкар.
   - Не  знаю...  Я,  мабуть,  поступатиму  за  рiк.  I  не  до  медичного
iнституту.
   Прокiп Гордiйович не став заперечувати. Вiн тепер вiрив, - Олег напне в
життi сво? власне вiтрило. Може, воно не буде широким,  але  буде  мiцним.
"От ти, сину, й розв'язав того вузла, якого ми тримали вдвох, - подумав. -
Ти, але не я. Наймудрiший вчитель - праця. Твiй вузлик зовсiм маленький  в
плетивi iнших, ?х зав язу? саме життя. А ми... Ми хочемо добра вам. Бо  ми
- вашi батьки".
   А батьки  завжди  хочуть,  щоб  борозна,  яку  прокладають  дiти,  була
глибокою й рiвною.
   - Ти на вокзал, тату? - обiрвав плин його думок Олег. - Я проведу тебе.
   Вони вийшли на широку, пряму вулицю.
   - Не треба... Менi ще в готель. Ти вертайся. Там дiвчина... Вона все ще
плаче.
   - То вже з радостi.
   - Треба вмiти дiлити й радiсть.
   Вiн бачив, як синовi  очi  сяйнули  вдячнiстю.  I  хоч  у  власну  душу
легеньким холодком вiйнула образа, не виказав того.
   - Вертайся. Ти ж тепер писатимеш менi?
   - Писатиму, часто.
   Прокiп Гордiйович простягнув  руку  для  прощання,  затримав  на  мить.
Завагався. Останнi слова нагадали за листа. Вiн таки трiшки покривив перед
сином. Мабуть, покривив  вперше  в  життi.  Бо  не  був  певен,  чи  варто
вiддавати того листа. Чи можна? Але тепер...
   - Мало не забув. Там тобi лист. Лiля передала. Я в лабораторi?  сказав,
куди ?ду...
   - Лист?.. -По Олеговiм обличчi ледь помiтною хмаркою пробiгло  вагання.
- Вкинь його в скриньку, по мо?й адресi... Або й зовсiм... Тобто як хочеш.
   Знайома стежка. Знайомий обнiжок. Трава по ньому: висока, буйно-зелена.
А обабiч - жито. Над житом - примхливе марево.
   Село тут обiйнялося з мiстом.  Жито  хлюпа?  зеленою  хвилею  в  паркан
лiкарнi, в стiни водонапiрно? башти. Це - поля дослiдно? станцi?.
   Упоперек житнього лану розгонисте  бiжать  до  далекого  селища  високi
стовпи. Гудуть над землею дроти, течуть в дванадцять  тоненьких  металевих
цiвочок чи?сь турботи, зiзнання в коханнi,  сльози.  На  дротах  -  довгою
низкою - стрижi. Маленькi живi грудочки радостi  й  печалi.  Сидять  тихо,
насторожено, ловлять теплими лапками  живе  пульсування  дротiв:  людських
турбот, надiй, людського горя. Сполохано зриваються,  линуть  понад  самим
житом, вбивають бiлими грудьми з зелених хвиль хмарки пахучого,  дозрiлого
пилку, знову сiдають, всi на одну дротину.
   "Мабуть, тi?ю дротиною, -  дума?  Прокiп  Гордiйович,  -  течуть  зараз
добрi, веселi вiстi".
   Прокiп Гордiйович давно назнав цей обнiжок. Влiтку,  весною  ходить  по
ньому до лiкарнi. Нiхто його за це не сварить  -  трава  однак  пiд  осiнь
засиха? на корню. Тут йому найлегше мислиться, тут вiн вiдпочива? душею.
   Але сьогоднi всьому широкому лану годi вихлюпати  тривожний  настрiй  з
душi. Вiн ще не був у клiнiцi, не, зна?,  що  там,  в  лабораторi?.  Може,
хлопцi опробовували самi?
   Небо чисте, тiльки на самому крайнебi насурмилась  темна  хмарка.  Такi
хмарки вiщують грози. Вiн любить грози. Вiн певен, ?х  любить  кожен,  хто
любить ясне небо. В чеканнi грози природа розкрива?ться вся, до  останньо?
стеблинки. Розкрива?ться в запахах i кольорах,  у  всiх  сво?х  та?нствах.
Людина теж чека? грози в неспоко?, ?й боязно, ?й i  радiсно.  Чому?  Може,
тому, що людина сама часточка  природи,  чека?  з  нею,  радi?  невiдомими
тайниками життю й буянню. А може... Може, тому, що  грози  очищають  душi.
Вiн зна?: ще будуть грози, буде сонце. I  вiд  того  почува?  себе  дужим.
Мiцним.
   Холод зупинився, зiрвав житню стеблину. Вiдщипнувши з  нижнього  кiнця,
продув зелену трубочку, прикусив зубами. Стеблина м'яко хруснула, бризнула
солодким соком. Вiн вдихнув у себе ??  запах,  запах  поля,  весни,  запах
iнших, далеких весен.
   Тi весни лилися ось такою мелодi?ю. Нехитрою й  водночас  манливою,  як
саме життя, як мрiя про нього.
   Але перший же звук  завмер  на  його  вустах.  Холод  пiдвiв  голову  й
побачив, що з другого боку обнiжка  назустрiч  йому  наближалась  постать.
Знайома кожним ледве вловимим порухом.
   Прокiп Гордiйович вийняв з рота пищика, непомiтно вкинув його в траву.
   Бiлан iшов повiльно, непевно, немов ступав не по обнiжку, а по хисткiй,
вузькiй кладцi. Але дивився  не  пiд  ноги,  а  прямо,  на  нього.  Прокiп
Гордiйович вiдчув, як  скалатну-ло  серце,  як  затрiпотiла,  запульсувала
жилка на скронi. Таке з ним було  тiльки  в  хвилини  найбiльшо?  тривоги.
Холод здогадався - Бiлан iшов йому назустрiч. Але що вiн хоче? Що йому  ще
треба? Холодовi вiд нього - нiчого. I вiн вiдступив,  маючи  намiр  пройти
мимо.
   Але його зупинили очi. Великi, сумнi  очi,  в  котрих  горiло  безмiрне
людське страждання.
   - Прокопе, не втiкай. - Голос Бiлановi тремтiв, немов далеке марево  на
житах. - Я шукав тебе. Я знав... Я хочу тобi все. Все... Я винуватий перед
тобою тяжко. Сам собi отру?в серце... А може,  й  не  сам...  Тоня...  Все
життя вона кохала тебе. Ну... Нi... Вiрила.  Я  знав  це.  Я  радiв,  коли
сказали про твiй полон. "Бач, який вiн".
   - I пускав мене у свiй дiм?
   - Я ненавидiв i вiрив. Я посмiхався тво?м невдачам. Я й  на  виборах...
Коли тебе на голову Хiрургiчного товариства... - записку написав. Я не був
людиною... Навiть пiвлюдиною. Ступав по трясовинi. I тебе хотiв...
   - Ну! - Холодiв голос брязнув, немов  нiж  по  каменю.  -  I  що  ж  ти
хочеш?..
   - Я заблудив. А тепер прозрiв. З лиха прозрiв. Я прийшов  проситись  до
тебе. В клiнiку. Помiчником... Ординатором...
   - У мене нема? клiнiки.
   - Я вже сказав... Написав. Прокопе,  забудь...  Не  кидай.  Я  ще  можу
почати... Я ще стану людиною. Ти вiриш, Прокопе?
   Холод мовчав. Десь збоку, з яру  вибурхнув  вiтер,  погнав  перед  себе
зеленаво-синi, завихренi на гребенях колосками хвилi. Вони  докотилися  до
них, хлюпнули в груди раз, вдруге i загойдалися,  зашумiли.  Шепотiли  про
Щось молоде, давн?, лагiдне. Вони нiби вклонялися ?м.
   Прокiп Гордiйович нагнувся, зiрвав двi стеблини. Одну взяв
сам, другу простягнув Бiлановi.
   - Пам'ята?ш? - запитав тихо.
   Стеблина пахла недозрiлим лiтом, грозою, далекою, нещербатою в правдi
юнiстю.
   Бiлан прикусив зубами м'яке солодке стебло, вiдповiв сумною посмiшкою:
   - Пам'ятаю.
   Прокiп Гордiйович ледве розчув тi слова. Вiн навiть не певен був, мовив
?х Олександр,  а  чи  то  прошелестiв  вiтер.  Дивився  Бiлановi  в   очi,
напруженi, повнi неспокiйно? прозоростi, де на самих денцях, в
криничках-зiницях, спалахували i гасли, немов далекi зiрницi, вогники, -
дивився пильно, намагаючись вiдгадати те, одне-?дине: чи пам`ята??

Популярность: 2, Last-modified: Sat, 31 Aug 2002 10:39:29 GMT