ю хворобою. Вчитель-одинак з школи, де вчилася Лiля. Вiн спродав усе i по?хав свiт за очi. Надивитися перед смертю, спробувати хоч на мить втекти вiд отруйних думок. Чи вдалося йому це? Його власний вчитель, професор Окунь. Той сам поставив собi дiагноз i, приховавши вiд усiх, до останнього дня ходив на лекцi?. За цей час вiн не поставив студентам жодно? двiйки. Клубок споминiв - великий, розмотував його до самого ранку. А тiльки-но зачорнiла проти сiрого неба голим вiттям тополя за вiкном, пiдвiвся, пiшов до себе в кабiнет. Його дзвiнок пiдняв професора Тихоступа з лiжка. Тихоступ - найлiпший у мiстi спецiалiст по онкологi?, ще й добрий знайомий Бiлана. Вiн вiдповiв, що прийняв би Олександра Кiндратовича й дома, але краще, коли оглянуть Антонiну Михайлiвну в клiнiцi, з помiчниками. Снiданок i всi ранковi готування - обопiльне намарне намагання приховати тривогу. Вони прожили життя, нiколи не думали над тим, що i як сказати одне одному. А сьогоднi... Олександр Кiндратович, непомiтно для себе, збився на жалiсливий тон, вiд якого мало не заплакав сам, i тут же поспiшив перемiнити його на безжурний. Але гра проступала в кожнiм словi, в кожнiм поруховi. Лiля теж вловила батькiв настрiй i витлумачила його по-сво?му: спробувала м'якою лапкою вигорнути з батьково? кишенi кiлька хрустких папiрцiв. I здивувалася, коли вiн прищемив лапку. Ще й наче не помiтив того. "Невже помилилася?"-подумала. Такого з нею не траплялося. Вона гадала, що вивчила батька досконало, ?? почуття до нього було дво?стим. Лiля поважала i не поважала Олександра Кiндратовича. Поважала, бо спромiгся вийти на крутi сходи, не поважала, бо вчувала, як скриплять сходи пiд його ногами, ?х треба перемонтувати, а вiн без застороги береться вище. Вона знала, коли треба поступитися татковi, коли полестити, а коли й стукнути каблучком. Але зараз мовчки зiбрала чашки i понесла мити на кухню. Тихоступ оглядав Антонiну Михайлiвну довго. Так довго, що ?й аж заболiло хворе мiсце. Бо ж обмацував не тiльки сам, а й дво? його помiчникiв. - Що ж, - сказав, намилюючи пiд краном руки, - нiчого серйозного, хоч треба ще перевiрити... Лiкарi думають, що ?хнiй голос хова? все. Отак колись думав i Олександр Кiндратович. А тепер слухав Тихосту-па i з жахом почував, як контрастують слова з його голосом. Тихоступ провiв ?х аж за останнi дверi. Прочиняючи, в коридорi притис Бiланову руку вище лiктя. - От бачиш... - видавив з себе Олександр Кiндратович, коли вони сiли в машину. А самого думка безжально молотила по серцю: "Як ?? залишити на кiлька хвилин"? - Тонечко, - мовив, коли машина пригальмувала бiля ?хнього парадного. - Я мушу залишити тебе на часинку, проскочити до себе в клiнiку. Без мене не приймуть з терапi? хворих. Гх треба перевести... Вона вiдповiла порухом повiк. Тихоступа здибав на подвiр'?, бiля корпусу. Той стояв, прихилившись спиною до каштана, палив цигарку. - Я був би радий розвiяти вашi сумнiви, - мовив, вiд-кусуючи розм'яклий кiнчик мундштука, Тихоступ. - Але... Треба поспiшати. Хвороба задавнена. Ви самi бачили кров. - Спасибi... - Ет... - Тихоступ махнув рукою. Бiлан рушив до ворiт, забувши попрощатись. "Треба поспiшати". Поспiшати... Куди?.. До чого?.. "Поспiшати". Почував, що бо?ться йти додому. Що скаже Тонi? Вона здогада?ться одразу. Вже, мабуть, здогадалася. "А хiба не помилялися цiлi консилiуми?"- пiдштовхнув себе думкою. Тiльки не сидiти... Тоня заперечувала, але вiн майже силомiць повiз ?? до обласно? лiкарнi. I знову огляд. I знову вiдведенi вбiк, крихкi погляди. Вода з крана... Вода... Вода... В лiкарнi четвертого управлiння вже немолодий, з подзьобаним вiспою обличчям, доцент-татарин дмухнув на них вiрою, вiрою справжньою, на якусь часину розвiяв страхи. - Кладу на колоду, професор, голову, - мастопатiя. Звичайнiсiнька мастопатiя. Знаю з практики. От вiрте, жiнко хороша. Але прийшов з операцiйно? професор... Непомiтно упав вечiр. Вони повернулися додому. Наступний день копiював собою попереднiй. Жах оповив ?хн? життя, закутав мiцно, аж не стачало подиху. Тепер вiн чатував на них скрiзь - в стiнах, пiдлозi, стелi. В кожнiм кутку, в кожнiм вiкнi, в кожнiй щiлинi. В кожнiй книжцi, кожнiй дрiбницi. Смiшний дерев'яний песик, кришталевий келишок, квiтка-попiльничка - кожна з них нагадувала про якийсь веселий день ?хнього життя. Настiльна лампа: молода танцiвниця намiря? плаття. ?дина фривольна рiч в кабiнетi, ?? купила Тоня на жартiвливий доказ, що не ревну? його до жiноцтва, не бо?ться конкуренцi?. Тепер вiн пригадав те, вийняв розетку, сховав танцiвницю до шафи. Але пiдiйшовши до дверей, похопився, поставив лампу на мiсце. Його уява сприймала все довкола в однiй страшнiй, трагiчнiй ?дностi, в трагiчнiй простотi i реальностi. Всi отi колишнi високi слова ?iро смерть, чутi, вичитанi, сказанi ним самим на трибунах, розсипалися й пропали, наче ?х не було зовсiм. Лишився бiль, пустка, i - кожно? митi - дорогi риси, сказанi колись слова, буденнi й небуденнi, сповненi сьогоднi iншого змiсту, викривленi жахом. Страшними примарами вставали видiння, вiд яких утiкав i не мiг утекти. Вiн бачив, як помирала Тоня, бачив ?? похорон. Вiн вже сидiв самотнiй i перебирав ?? речi, фотокартки. Йому здавалось, що божеволi?. Жах не випускав ?х з сво?х пазурiв анi на мить. Тепер ?хн? життя було оповите в нього, як шовкопряд у кокон. Хворий шовкопряд гине в коконi, в красивiм коконi, не видимий нiкому, гине, не довершивши сво?? працi. Другого дня, вийшовши з лiкарнi, спробували втекти вiд страху, купили квитки в кiно. Але переживання геро?н були такi мiзернi, такi жалюгiднi, що вони вийшли десь по кiлькох хвилинах. Обiдали в ресторанi, Олександр Кiндратович пив горiлку. Йому чомусь спав на пам'ять Ремарк. Кальвадоси i портвейни його приречених геро?в. Бридня. Навiть в горiлцi не можна сховатися вiд цього. I горiлка, й любов - все тодi втрача? смак. Вона гiрка, як полин. Траплялося, якийсь згук життя привертав на хвильку ?хню увагу, але в наступну мить вони зглядалися, i важкий, велетенський молот знову падав на ?хнi голови. Он бiжить дiвчинка, смiшно кривуля? нiжками за мамою... I - пада? молот. Сусiдка похваля?ться новим килимом. Монтер прийшов замiнити телефон. ...Яке все дрiбне, нiкчемне. Непотрiбне. Сусiдка похвалятиметься й потiм. Завтра... Через рiк. I телефон дзвонитиме. Вони так хотiли замiнити деренчливу настiнну коробку на настiльний апарат. Килими, телефони... Вони вiддали б зараз все. До останньо? нитки. Вечiр плинув трагiчною музикою. Дивилися телевiзор, читали вдвох книжку. Олександр Кiндратович розшукав на днi шухляди старi карти. Але дивилися, читали, грали не по-справжньому. Чорна дума не вiдпускала ?х. I хто зна, кому вдавалося краще прикидатися спокiйним: Олександровi Кiндратовичу чи Антонiнi Михайлiвнi, ?й здавалося, що вона вiдчува? хвилини, вiдчува? життя вже не стiльки уявою, скiльки фiзично. Аже знала: навiть оцi ось трагiчнi днi - останнi. Скоро не буде й ?х. Лишиться на якийсь час болюча рана, лiжко, бiленький квадратик стелi, ?? i його, Олександровi, муки. Адже йому теж... Олександр м'якосердий i не мiцний. Побиватиметься гiрко, а може, й зап'? з горя. Побиватиметься з пiвроку, з рiк... Життя легко хилить його на сво? шовковi манливi трави. Хоч йому зда?ться, буцiм сам пiдмина? ?х. Вона так i не дiзналася за життя, який вiн. Добрий, жорстокий, талановитий, бездарний, цинiчний, чутливий? Може, i такий, i такий, i такий?.. Зараз добрий, милосердний, чутливий. Весь- з болю, з муки. Зараз вона любить його мiцно, проща? все. Як прощала тодi. Як може прощати тiльки дружина. Минула нiч, настав ранок. Вони й далi не могли нi на що зважитись. Не могли нiчого вирiшити певно. Часом людинi просто потрiбно, щоб за не? вирiшили iншi. Але, мабуть, саме тодi, коли потрiбно, - i неможливо. Вперше хiрург Бiлан боявся доторкнутися до ураженого мiсця. Вперше боявся хворо? людини. ...Консультацi?, консультацi?, консультацi?. Вiд них втомлювалось тiло i болiло серце. Обросле страхом, воно болiло тупо, без надi? вирватися на волю. До чого ?м вдатися ще? По?хати кудись? До Москви, до Ленiнграда? Коли б то вiн не знав, що й там те ж саме, що й там такi ж лiкарi. Це тiльки хворi дивляться на лiкаря, мов на бога. Хочуть бачити i тому бачать в ньому бога. Але Олександр Кiндратович зна?, який вiн бог. I все ж шукав чогось. Iншо? вiри, iнших пророкiв. Кажуть, на Кавказi, в Сочi, живе якийсь знахар. У Львовi теж. А в них?.. У них теж ? знахар. ?вген Мазур. Чутка про його лiки вже добiгла до найвiддаленiших мiст. ?дуть з Архангельська, з Алма-Ати, з-за Уралу. В лiкарнi тiльки й розмов про Мазура. Кажуть, вiн лiку? легко, швидко, безболiсно. Три чи чотири склянки сироватки або ж кiлька уколiв. А що?.. Що, коли вiн в iм'я свого самолюбства важить життям дружини? Ця думка розiтнулася в його головi громом. I треба було велико? напруги, щоб перемогти цей гуркiт. "Ет, що вiн може. Хто вiн такий? Просто злий, грубий хлопчак. Кажуть, у них з роду в рiд... Але ж йому в другiй хiрургi? дають двi палати? За наказом зверху. Однак - шарлатанство. Та й до того ж... Мазур i сам вiдмовив би". ?дине, чим зараз Олександр Кiндратович мiг допомогти дружинi, - не залишати ?? саму. Вiдав - чорнi думки згризуть ??. Вiн тiльки один раз з'?здив до себе в клiнiку, написав заяву на свою вiдпустку, перепоручив справи помiчниковi. I одразу ж по?хав додому. До квартири заходив тихо, неначе намагався не потривожити щось, сердите й люте. Зняв калошi, повiсив пальто. Ступив крок i... зупинився. У вiтальнi розмовляли. "Хто б це?" М'яко ступаючи по килимку, пiдiйшов до дверей. Вони причиненi нещитно, в щiлину видно весь куток з супротивного боку. В кутку, навпроти вiдчинено? шафи, - Антонiна Михайлiвна. Перебирала дитячi сорочечки, черевички - манюнi-манюнi, ще з найменших Костикових лiт, розмовляла сама з собою. Вона не плакала. Прощалася мовчки. I дивилася на все те з такою любов'ю, з такою тугою, що в Олександра Кiндратовича на мить спинилось серце. - По?ду в село... Костика побачу... Серце закричало, лунко вдарило в груди, й вiн похилився на стiну. Вiдтак, втягнувши в плечi голову, зажмуривши очi, побрiв до ванно?, навпомацки вiдчинив дверi. I вже тут заметався, забився, немов птах у клiтцi. Вiдчував безсилля, самотнiсть, вiд яких, здавалося, без страху ступив би на той пруг, на якiм стояла Тоня. Десь там, за вiкном, ходять люди, веселi люди, i не знають, як поруч них за цегляною стiною рвуться в безнадi? людськi серця. Вони такi ж самотнi, як i вiн, тiльки зараз не вiдчувають цього. Але можуть вiдчути... I поодинцi, i всi... Лунко впала крапля, Бiлан здригнувся. Бiгти? Щось робити? Все, все, що можливо! "Що?" I-враз... "Пiти туди, до нього... До Мазура". "А вiн?.. Лiля! Так, Лiля". Як це забув ранiше? До Мазура пiде дочка. Дочекатись Лiлi. Котра зараз година? Бiлан зволожив пiд краном рушника, витер обличчя. Зачекавши хвилину, голосно хряпнув дверима. * * * Сьогоднi Лiля прийшла на роботу на двi години ранiше. Вчора чула, як професор Холод бiдкався, що в нього нема? етиленiмiну, як дзвонив на склад, але там не виявилося теж. I порiшила перегнати сама. Вона вже двiчi допомагала при вiдгонках старшiй лаборантцi. Це нескладно, хоч трохи й небезпечно. Треба пильно стежити, щоб на перегрiлась вище норми реторта, щоб не було щiлин, щоб не пролити отруйну рiдину. Лiля вже бачила, як дивуються дiвчата, як диву? Про-кiп Гордiйович. Дiвчата... Для них - тiльки так, з маленького самолюбства. Що вони ?й? Всi вони стеляться думкою низько, понад самою землею. Бо й прийшли од не?, бо й зараз лишають на нiй босi слiди. Не люблять ??? Нехай. Свою роботу Лiля викону?. Чому не хоче носити з складу ящики? Бо не вантажник. Чому не ми? пiдлогу? На те ? прибиральниця. Та й вони, зрештою. Вони до цього звичнi. А ?й пiсля цього треба йти до манiкюршi, заново фарбувати нiгтi. Чи знають вони, що таке справжн? красиве життя? Складене з нiжних iнтимностей, з коштовних дрiбничок? Запеленане килимовою тишею i нiжною музикою? Звiдки ?м знати. Задля цього життя поки що можна й поступитися дечим. Задля нього Лiля ще човгатиме шiсть рокiв пiдошвами по iнститутськiй пiдлозi. Звичайно, зарплатня лiкаря на сьогоднi просто мiзерна. Але це ?? не турбу?. Диплом. Заради нього треба йти на жертви. Бо як сьогоднi дiвчинi без нього! Диплом - це вiтрина, виставка, патент. Вiтрило до човна, спущеного в житейське море. На той рiк вона обов'язково поступить до iнституту. Для цього треба п'ять обертiв Холодового пальця по бiлому крузi телефону, кiлька слiв. Вона ?х заробить. А якщо навiть тiльки довiдка за його пiдписом?.. Чи взагалi довiдка. I то багато значить. Кому не зрозумiло... Вона працювала. Працювала не в батька, а в iншого професора, з яким у ?? батька вiдверто холоднi стосунки. Працювала чесно, сумлiнно. Про це посвiдчить характеристика. ?? думки перетнув брязкiт. Професор сьогоднi теж прийшов ранiше. I просто сюди. Очевидно, поспiшав. Холод постояв бiля столу, навiть для чогось постукав пальцем по паровiй ванночцi. Лiля доливала воду, скромно опустивши голову. Чекала, - вiн зараз посмiхнеться. Не посмiхнувся. - Мда-а... Ходiть, Лiлю, на вулицю... Морозець... - Я, Прокопе Гордiйовичу, ентиленiмiн... - Бачу. Але я не хочу через вас сидiти в тюрмi. В його голосi не було досади, але й не було схвалення ?? вчинку. Лiля зiтхнула. I звiдки вiн довiдався, що вона прийде сюди ранiше? I далi день ?? покривуляв зламаним колесом. Через калюжi, через вибалки. Прийшла з обiду, - обiдала в молочнiм кафе, навпроти лiкарнi, - дiвчата чомусь веселiше, нiж завжди, гелготiли в кутку. Щось розглядали. Лiля приступила й собi. На столi, в розгорнутiм газетнiм пакунку, лежала крамнина. Вiдрiз на костюм. Бiло?-бiло? шерстi, в iскорку. Тако?, яко? шукала влiтку вона. - ...Отак i не пошила, - скрушно говорила лiтня препа-раторша Оксана Данилiвна. - Куди я його одягну: дороге, марке. Раз у рiк, на Перше травня... А гарне! - Я у вас куплю, - Лiля тендiтними пальчиками помацала крамнину. - Я вже купила. Галя, маленька, з поцяцькованим прищами обличчям лаборантка, пiдсунула вiдрiз до себе, швиденько - шам, шам - запакувала ного. - Я давно шукаю... - I я. Ми ще тодi, як Оксана Данилiвна похвалилася... Одна невдача падала на не? за iншою. Мабуть, вони разом i вивели Лiлю з рiвноваги. - Ти... ти... - Лiлинi брiвки гнiвно розправились, тремтiли гострими кiнчиками. -Навiщо вiн тобi?.. - Як то навiщо? - на перших словах здивувалася, а далi почервонiла Галя. - Костюм... - До тво?х прищiв! Схлипнула тиша. На мить. А в наступну вибухнула громом. Здавалося, в лабораторi? розiрвалася столiтрова колба. Дiвчата кидали сво?м гнiвом усi разом, ?хнi слова злилися в одне сердите гудiння. Лiля стояла непорушне. Вони зневажають ??? Що ж, це ?й вiдомо. Вона вiд них не залежить. ?? зневага до них бiльша. Влучивши в гаморi паузу, Лiля тупнула каблучком, аж пробiрки жалiбно забрязкотiли на штативi. - Ви... ви - порох на мо?х ногах. I пiшла до сусiдньо? кiмнати. Була вдоволена, що влучила в цiль. Лiля вмiла влучати. Але й самiй злiсть обпекла груди. На душi було порожньо, сiро, глухо. Цей настрiй понесла й додому. Коли вiн володiв нею, вiн панував i в квартирi. Лiля вже звикла до цього. Найперше його ловив Олександр Кiндратович. Батько здебiльшого одкуплювався: квитком у театр, десяткою на нового капелюшка. Лiля збагнула давно - батько часто одкуплявся i в життi. Разiв зо два навiть нею. Як подорожнiй з казки - котом, котрий щоразу втiка? додому. З батькового велiння Лiля тричi мiняла школу - то з однi?ю, то з другою мовами навчання. Олександр Кiндратович найтонше вловлював усi повiви, ?й дозволялося виступати на сценi або ж не дозволялося. З роками кiт досконало вивчив поведiнку господаря. I сам настирливо дряпав кiгтями. Однак сьогоднi батько чомусь не помiчав чи не хотiв помiчати ?? настрою. I сам був якийсь розтрiпаний: очi - великi, обличчя - сiре. Лiля навiть подумала, чи не випив вiн- А взагалi останнi днi вони з матiр'ю обо? мов осiннi мухи. - ?сти не хочу. Тiльки каву, - взяла рушника, пiшла до ванно? кiмнати. Лiля приймала ванну майже кожного дня. Знала - тiло в не? красиве, гнучке, нiжне. I плекала його, доглядала. Вона не замикалася. Хто до не? зайде? Хiба що Костик. Але його нема вдома. Проте тiльки-но почала роздягатись, як позаду скрипнули дверi. Швидко, тривожно. Батько переступив порiг, але не вiдпускав ручку, немов боявся, щоб дверi не вiдчинили з того боку. Лiля не поверталася - вже скинула блузку, - пружними пальцями розстiбала гачечки спiднички. Не вельми соромилась батька, та й вiн вийде, перш нiж вона ступить у ванну. Не вiдпускаючи ручки, Олександр Кiндратович вiдгвинтив кран умивальника. Лiля пригадала, вона десь читала: отак роблять конспiратори, коли бояться, щоб ?х не почули. Смiшно. Батько й справдi скида?ться на конспiратора. В нього навiть голос тремтить. - Лiля... Все, що я скажу... щоб не знала мама. - Вiн дихав важко, немов бiгун на останнiй прямiй дистанцi?. - Ти мусиш пiти... Ти пiдеш... - Куди? Чого? -Вона запалила в колонцi газ, i тепер Олександровi Кiндратовичу довелося майже кричати. - До Мазура. Попросиш у нього сироватки. - Я, тату, до Мазура не пiду. - Лiля! Це-для мами. Для мами! Ти розумi?ш? - Для мами? Лiля розмiрковувала. Значить, з мамою... Аж страшно. Але пiти до ?вгена - поламати укладений тонкий план. Вона поманила ?вгена напочатку, вiдтак втекла до схованки. Нехай походить, нехай пошука?. Бо осмiлився заперечувати ?й, чинити, як хотiлося самому. Зараз вiн ходить, немов пес, котрий прошпетився перед господарем. А мусить ходити, мов тiнь. Якщо вона пiде i попросить що-небудь у нього, пес вiдчу?, що без нього не можуть обiйтись. Нi. Нiзащо. Лiки, мабуть, вже можна дiстати в лiкарнi, адже ?вгеновi дають можливiсть практикувати. - Я не пiду. - Рiшуче звiльнила бретельки, голуба шовкова сорочка впала до нiг. - Не проси! Олександр Кiндратович стояв, немов уражений громом. В головi - якась думка, якась асоцiацiя... Ага, про ласку? Чому ц?? Красиву, гнучку, хижу ласку. Невже вона... його дочка? Гострi слова потрощеним костомашшям застряли Бiлановi в горлi, перепинили мову. Вiн зiтхнув глибоко, з похлипом, спiтнiлою долонею схопився за комiр. - Чом... Чом ти тодi... У першiй сво?й ваннi... - Ти завжди, батьку, був невдатним актором. - Ух, змiюка! - простогнав вiн i вийшов у коридор. Бiлан боявся зайти до кiмнати. Стояв у коридорчику, гамував шалене биття серця. Сам собi видався звiром, котрий а обох бокiв вчував небезпеку. Вперед? Назад? Вбiк, з кручi? Рвонувся з кручi. Його пальто - в кiмнатi, в шафi, щоб не заходити до кiмнати, вдягнув старого макiнтоша, закутав шарфом шию. "Нехай Тоня дума? - пiшов до сусiдiв". На вулицi вiтер. Вiн пронизував макiнтоша наскрiзь. Летiв назустрiч з холодним свистом, видлубував по закутках сухе листя i, реготнувши в ринву, жбурляв йому в обличчя. Перемiшаний з сльотою дощ бурхав хвилями. Поки Олександр Кiндратович обiйшов будинок, вiн був мокрий i тремтiв, мов у лихоманцi. Дверi вiдчинив Тимофiй Шах, здивовано вiдступив до стiни, пропускаючи перемоклого гостя. А той навiть забув скинути макiнтоша та капелюха. Нерiвне мережачи слiди, повiв ?х просто до маленько? кiмнатки. Вступив до не?, зачинив дверi, пiдпер плечима. Здавалося, перетинав собi шлях до вiдступу, боявся, що втече. ?вген теж не сподiвався на такого гостя. Сидiв на лiжку, пiдiбгавши по-турецькому ноги, краяв ножицями на рiвнi квадратики чистi аркушi паперу. В його головi буйним вихром крутнулися думки: "Лiля. Койки в клiнiцi. Нова погроза..." - i всi враз осiли на дно душi. "Нехай... Я розмовляти не буду. Вкажу на дверi..." Вiдiклав убiк папери i в ту ж мить побачив, що через дiрку в шкарпетцi вигляда? голий палець. Вiн сховав ногу назад. Збоку, мабуть, це було. смiшно: але саме дiрка в шкарпетцi, голий палець похитнули його певнiсть. ?вген засоромився i сам нестямився, як сказав Бiлановi: - Проходьте. Хоч проходити було нiкуди. - ?вгене... Я знаю. Ви ма?те право. Ви, мабуть, i скориста?тесь ним. Але коли б ви знали. Повiрте... Я не можу... Все - потiм. Я прийшов до вас попросити лiкiв. Голос його тремтiв, немов надмiру натягнена струна. I сам вiн мав вигляд жалюгiдний. Нашмагане дощем, збрезкле, попелясто-сiре обличчя, капелюх з обвислими крисами, старомоднi, з язиками, калошi, старезний макiнтош. Пружно стиснена ?вгенова правиця несамохiть розпросталася, сховалася за спину. Якби ви знали, як це страшно. Разом прожите житя. - Ви ж... Не вiрите... Бiлан дивився йому просто в очi, вiн не чув тих слiв. .. - Хочете, я стану на колiна. Хочете... Я стаю... ?вген стрибнув з лiжка, встиг пiдхопити професора пiд рршь. - Не треба. Не треба, - повторював однi й тi ж, немов -був усi iншi, слова. - Сядьте сюди... Я зараз... Зараз... * * * - Костику, ти чого втiка?ш? Не впiзнав? Засмаглий хлопчина дивився на Прокопа Гордiйовича спiдлоба, намагався звiльнити руку. - Впiзнав, - колупнув пальцем вiльно? руки в носi. - Ти прийдеш до мене у гостi? - А що у вас ?? - О, багато чого. Корабель з вiтрилами. Млинок дво-пропелерний. Приходь. Скажи, Костику, мама вдома? - Вдома. Вона казала, сьогоднi коня купить, - зблиснув оченятами Костик. - Справдешнього. З хвостом i гривою. Отакого, як у селi. Прокiп Гордiйович зайшов до себе в квартиру, зняв трубку. "А що, коли вiдповiсть Олександр? - в котрий раз зринула думка. - Забув запитати Костика, чи вдома вiй... Вдома? Ну то й що. Хiба зараз... Ет". Вiн рiшуче покрутив диск. Трубку взяла Аитонiна Михайлiвна. Чув ?? дихання, шерех пальцiв по трубцi i чомусь. довго не мiг сказати перших слiв. - Тонк"! - не дав розгорiтися тривозi. - Я знаю - ти мужня. Вiдкинь всiлякi упередження. Я хотiв би поговорити з тобою. Хотiв би побачити... - В мене нема? упереджень... - Я теж лiкар. Може, я не збагнув у медицинi великих та?мниць, але я теж розумiюся на дечому. Я чорнороб, я мав у практицi сотнi подiбних випадкiв. Хочеш, при?зди до клiнiки, хочеш, я прийду до вас, чи прийди до мене ти? Чу?ш? Ти чу?ш мене? - Не знаю... Не треба. Прокопе... - Я йду до вас. Щось клацнуло в трубцi, мабуть, Антонiна Михайлiвна впустила ??. - Я... сама. Зараз. Прокiп Гордiйович лiкар. Обо? знають i розумiють це. Холод навмисне накинув на плечi халата, одягнув окуляри. Вiн не часто одяга? ?х. Мабуть, тому видавався Анто-нiнi Михайлiвнi чужим, строгим. I все ж вона довго зволiкала, не хотiла розстiбати кофтину. Куточки ?? припухлих вуст тремтiли якось по-дитячому, а великi голубi очi дивилися злякано, прохально. Холод розпитував ?? про Костика, про роботу. Кiлькома словами - в кого вже були. ?й знову болiло, але вона знову мовчала. Огляд здався ?й страшенно довгим. Врештi Прокiп Гордiйович посунув ?й стiльця, сiв. сам. Халата перекинув через бильце. ?? покладенi на колiна руки дрiбно тремтiли. Не знати чому, але вона чекала Холодових слiв, мов присуду. Може, тому, що вiрила в нього бiльше, нiж в будь-кого. А вiра в людину вже сама по собi вбира? i вiру в ?? фах, в ?? покликання. Вiн дивився ?й у очi. Вiн говорив, нiби викладав ?й на долонi зафiксованi докази. - В наш вiк кожна друга людина перехворiла на рак. На думо-думо-рак. Великий або малий. Мозоль, жировик, укус жучка... В нас у лiкарнi нещодавно прийняли за кiсту вагiтнiсть на п'ятому мiсяцi. Рак i бомба покалiчили людство. Ти теж хвора на такий рак. Я не бог, не ясновидець. Я не можу дати стопроцентово? гарантi?. Та й що всi гарантi?. Але я переконаний, що в тебе мастопатiя. Нарив. Тому й кров. I кра? не промацуються. На мастопатiю хворi? чимало жiнок. В тебе один з таких випадкiв. Тiльки значно гострiший. Кригу плавить тепло. Тепло i вiра людських очей плавить кригу душi, i вона збiга? сльозами. Це були сльози страхiв, сльози болей, сльози вдячностi. - Прокопе, я вiрю тобi. - Але я ще не сказав усього. Ти вiриш зараз, але ти пiдеш, i з тобою пiде твоя хвороба. Ти вернешся до не? думкою. Це вище тво?? волi i мо??. Волi будь-кого. У вас вже не буде спокою. Вона висiтиме як сокира. Треба позбутися ??. Можна почати лiкування... Блокаду новока?нову... Але лiпше - оперувати. I навiть в тому, найгiршiм випадку - це поки що ?дине, найкраще. Одразу ж пiд мiкроскоп, на бiопсiю. Операцiя нескладна. Прооперую я або Варвара Iванiвна. В не? таких випадкiв - щонайменше тисяча. Я ж тобi казав, ми - чорнороби. - А лiки? Мазуровi? - Лiки... Звiдки це протяг? - Професор пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна. - Менi зда?ться, вони... ?х ще треба перевiряти, дозувати... Ти приходь завтра. Олександровi скажи - i приходь. Сьогоднi вже не ?ж. Тiльки не передумай. Збери докупи всю свою мужнiсть. Я знаю, ви, жiнки, мужнi, дужчi за нас. * * * Олександр Кiндратович чекав кiнця операцi? в Холодовiм кабiнетi. З собою принiс двi коробки цигарок i тепер припалював одну вiд одно?. Зринали, мов хвилi, думки, зринали i розпадалися, не лишаючи пiсля себе слiду. Тiльки незвичне вiдчуття, вiдчуття часу, але не думкою, - серцем, душею. Ця мить приходить до людей не часто. Вона ?дна? з собою iншi, вони проходять крiзь життя, як сталева глиця крiзь стiг сiна. "Зараз... Тоня..." Тоня. ?дина людина, котра прийняла його всього, отакого, як ?. Отакого... Хотiла, щоб був кращим. Намагалася, щоб iшов рiвно, щоб не падав у дорозi, не збивав iнших. Тоня ?х з'?днала з Прокопом. Вiн тiльки тепер розумi? - вона. Навмисне, для нього, для Олександра. А може, й для себе? Тоня й тепер поклалася на нього. "Ох, хiба можна думати так зараз? - затис думкою немилосердне в пiдозрi серце. - Не думати... Куди я вчора поклав папку з рефератом... А яка, власне, рiзниця... Тоня... ...Мабуть, вже роблять аналiз". Хоч сидiв спиною i дверi прочинялись без скрипу, але вiн почув, як вони прочинилися. Холод зайшов повiльно, мовби нерiшуче. Вже без халата, простоволосий. Бiлан, сам того не помiчаючи, пiдвiвся з стiльця. Дивився перед себе й не бачив нiчого. Тiльки руки, великi, мiцнi, Холодовi руки. Ось права дiстала коробку цигарок, видлубала одну, ось одним рухом вказiвного пальця видобула сiрника. Чирк! Точно, спокiйно. I враз Бiлан вiдчув, як щось обiрвалось в його грудях. Важке, велике. Ноги йому затремтiли, пiдломилися в колiнах. Тугий клубок розсипався, i Олександру Кiндратовичу стало так жарко, що не стачило повiтря. Йому захотiлось заплакати, захотiлось кинутись до Прокопа Гордiйовича, виповiсти йому все. Про себе, про пiдозри, про записку до мiнiстерства. Але в останню мить щось стримало його. Оте, камiнае, котре плелося в тютюновiй хмарцi. Холод i тут знайшов спосiб жбурнути його. Бiлана, в яму. В Тониних очах Холод тепер вже над ним назавжди. I в очах лiкарiв. Непролита злiсть заклекотiла в грудях, закипiла на серцi холодними сльозами. В його отру?них недовiрою очах помимо волi ще раз хлюпнула тепла хвиля i згасла. Вона мовби скрижанiла пiд злiстю. I погляд. I слова. - Спасибi. Я не хотiв у себе... Спасибi. Його ноги чавунне стукотiли по пiдлозi. РОЗДIЛ ТРИНАДЦЯТИЙ Увечерi прийшла Ольга. В теплiй шубцi, хутрянiй шапочцi. Свiжа, пружна. На щоках - рум'янцi, губи - вишневi, i не збагнеш одразу, кому вони бiльше завдячують: морозовi чи сучаснiй синтетичнiй хiмi?. Очi Ольжинi блищали, i в них все та ж колишня на?внiсть. Манлива i ненадiйна. Немов хорошi, тонко? роботи, фальшивi корали. Прокiп Гордiйович здогадувався, що ота пружнiсть, ота незав'яла краса коштують його колишнiй дружинi немало зусиль. Це вже нiби акторське натхнення, його ледве вистача? для сцени. Звичайно, прийшла запитати про Олега. Як там йому живеться, чи не треба чого? - Пише, все в нього ?, - сказав Холод, не припиняючи роботи. Вiн сидiв на низенькому ослiнчику, затиснувши мiж колiн шевську лапу, по одному вибирав з коробочки з-пiд зубного порошку дерев'янi гвiздки, вганяв у пiдметку черевика. Шевство - таки його забаганка, дивацтво. Олеговi, сво? черевики - завжди ремонтував сам. А може, це й звичка. З полону або з дитячих лiт. В селi вiн влiтку пас худобу, на зиму йшов у науку до сусiда, шевця. Шевця невдатного, котрий лише латкарював во селу. В себе по господарству Холод любив робити все сам. I мав з того, як кепкував над собою, "натурального господарства", немалу втiху. - Може, й менi пiдiб'?ш? -притупнула Ольга гострим каблучком, пройшла по кiмнатi Хода в яе? легка, поривна. Немовби жiнка силомiць стриму? сво? кроки. Але я хода й - оманлива. Ольга нiколи нiкуди не поривалася, нiчого незвiданого не прагнула. - Обережно, проб'?ш пiдлогу, а внизу пiдi мною мiлiцiонер живе, - пiдсунув ближче до себе коробку з цвяхами Холод, - моя фiрма ремонту? тiльки вивiреним клi?нтам. Боюся, донесуть, а тодi - податок, патент... - Хiба я клi?нт непевний? - повела бровою. - Не стiльки непевний, як нестiйкий. Холода манить щось до тако? розмови. Вiдчува?, що блука? по небезпечнiй стежцi, де весь час треба берегтись, де можна легко послизнутись, а самому не хочеться сходити з не?. Вiн таки пам'ята? Ольгу. Оту, колишню Ольгу. Жагучу, палку, хоч i невiрну. Ця Ольга, мабуть, така ж, як i та? - А хiба клi?нт не може перемiнитися з роками? - запитала. Взяла зi столу якусь книгу, ковзнула поглядом по заголовку, поклала на мiсце, так i не прочитавши. - Облиш стукати. Це, зрештою, не ввiчливо. Ти завжди був для мене провiнцiйним факiром. Не розумiю я... Освiчений, культурний чоловiк, i оце... Гвiздки, латки. - Таке вже мо? призначення - латати. I тут, i там. Вiн сам перекинув мiсток, якого шукала вона. Тому ступила так швидко. - Як там у тебе, на роботi? Я чула, машину якусь конструю?ш? - Звiдки це ти?.. -Холод поклав молоток, лапу, пiдвiвся. - Володя сказав. Полив'яний. Ми оце пригадували з ним давнi днi, смiялися. Вiн страшенно упадав за мною. Тодi, як ми з тобою збиралися одружитись. Пам'ята?ш, обридав нам сво?ми вiдвiдинами. Все мене намовляв... А ти зна?ш, Володимир незабаром буде мiнiстром. Правда, дивно? - Чому, я бачив i таких мiнiстрiв. - Грубо. Ти завжди шкодив собi грубiстю. А хочеш, я тобi допоможу з тво?м винаходом. - Через Полив'яного? - i враз вiдчув, нiби вдось липке, холодне проповзло йому ло грудях. Вже бiльше не хотiлося отi?? розмови, притьмом втiкав вiд не?. - Вiн менi обiцяв при?хати, подивитись... Два мiсяцi тому. - Мабуть, забув. У нього зараз стiльки клопоту. Адже заступа? мiнiстра. Але може при?хати. - Вже не треба, я розбив свiй апарат. "Так от чого, голубонько, ти прийшла, - усмiхнувся в думцi Прокiп Гордiйович. - Я не полiз до настановлено? тобою пастки, i ти порiшила нацькувати на мене псiв. Я ?х не боюся. Я вдам, буцiм не чую ?хнього гавкоту, я зiб'ю ?х iз слiду. Тобi доведеться гукати ?х, ти викажеш себе, вийдеш з гри". Дивно, вiн не почував гнiву до Ольги. Це таки гра. Давня гра, жорстка i небезпечна. Що ж, так склалося, сам собi обрав партнера, сам багато в чому винуватий. Хоч i йому невiдомо, чи можна залатати душу, якщо не затриму? нi любовi, нi спiвчуття, якщо в не? студять холоднi вiтри. Прокiп Гордiйович певен: Ольга нашептала Полив`яному про полон. Розказала все те, що виливав вiн, Прокiп, iii зраненою душею про його колишн? i теперiшн? життя, - все, що знала й чого не знала. Холод запалив цигарку, пiдiйшов до вiкна. На вулицi - бiло. Пада? перший скупий снiг. Сиплеться з чистого неба, притрушу? все чорне, брудне. В таку мить хочеться забути, що ця обнова недовговiчна, крихка, забути чи не думати про це. Наша душа теж прагне оновлення, чистоти, непорочностi. Може, саме тому й ста? нам весело, молодо. Нам хочеться побiгти безтурботною дитиною, пiдставити небовi обличчя, топити, топити його в нiжнiм чистiм шумовиннi. Холод просто фiзично вiдчував це. Йому ледве хотiлося говорити з Ольгою. - Менi вже не потрiбен анi Полив'яний, анi бляшаний. Я незабаром ви?жджаю звiдси. - Куди? - Тривога перехлюпнула через очi ломимо ?? волi. - Та?мниця. Проте, - покрутив пальцем над головою. - Для тебе, по старiй дружбi - пiвта?мницi: пропонують кафедру i клiнiку. У великому мiстi. Йому минулого року справдi пропонували клiнiку в Ленiнградi. Мабуть, погодилися б прийняти його i зараз. Проте вiн не збира?ться залишати роботи тут. Не збира?ться навiть нiчого змiнювати в укладенiм порядку. Просто сказав так, щоб подратувати Ольгу. Не вiрю, що ти по?деш. Чому б це? Ти не перелiтний птах. Ти прироста?ш душею до одного поля. Ти фанатик цього поля. А те поле чуже тобi. - А якщо на цьому не родить нiчого? "Який ти фанатик, - подумав чомусь невесело. - Ти вже багато з чим примирився. Проходиш, нiби не помiча?ш. Фанатики... Вони грудьми рвуть перепони. Або рвуться на них самi. Ти не фанатик. Але ти не збира?шся здаватись. Ти будеш битися до кiнця. Може, навiть залишишся сам. Все одно". - Не повiрила б ранiше, що ти станеш таким корислив-цем. А як прикидався! Як гравi То тобi теж власна шкура?.. "I все одно не виведеш мене з терпцю. Не довiда?шся нiчого напевне", - посмiхнувся вiн. - Тодi виходить, справедливо в пiснi, яку ти спiвав: "Нема в свiтi правди..." - Пiсню теж хтось написав. Висловив те, чим вболiвав в тi хвилини. Щось любив, на щось злостився. - Я колись думала: ти нiколи не навчишся жити. Коли ж... Скажи, ти був щасливим?-Вона запитала без дратування, видно, ?й справдi кортiло знати це. - Був. I буваю. У вимрiях... - Нi, я справдi... - А я теж. - Хоч вже нiщо не в змозi було навернути його до серйозно? розмови. - Бо що таке щастя? - Що ж по-тво?му? - А от що. - Вiн пiдняв черевика, наставив його проти вiкна. - Бачиш дiрку? - Ну?.. - Оце воно. У ?хню розмову зненацька перетяв рiзкий телефонний дзвiнок. Дзвонили з клiнiки. Просили його негайно при?хати. Вiн вже ледве пам'ятав про Ольгу. Подав ?й шубу, швидко одягнувся сам. Вона ще щось говорила, але Холод думав про iнше. "Коли б там, поки при?ду, не сталося чого. Мазур - фанатик. Душа в нього знервована, розхитана". Прокiп Гордiяович чекав бiди. Адже так не могло минути. За дозволом, котрий надiйшов з союзного мiнiстерства, Мазуру видiлили двi палати в клiнiцi. Туди поклали людей, чи? життя вже були промiрянi хворобою. Вони знали про це. ?диною ниточкою, котра в'язала ?х з людьми, з життям, були ?вгеновi лiки. Ох, як це страшно, коли нiчого позаду, нiчого попереду. Коли всi лишаються, всi житимуть... Ця ниточка тодi вироста до товщi корабельного каната. Холодовi зда?ться, коли б можна, вiн би в кожнiм мiстi посадовив отакого рятiвника. Щоб видавав сво? лiки, свою вiру. З вiрою вмирати легше. "Вам спочатку стане гiрше, - говорить ?вген. - А вже далi..." Людям справдi гiршало. Але вони чекали того "далi". Чекали, незважаючи на те, що ?х меншало. Прокiп Гордiйович бачив - якусь-то дiю ?вгеновi лiки мають. Людинi справдi гiршало, вiдтак - коротке покращання. I далi: летальний iсход. Те ж саме фатальне далi, що й ранiше. Холод нiчого не запитував у ?вгена. Навiть не дозволив зробити та?мно аналiзу складу препарату. Мабуть, Мазур знав про це, бо при зустрiчi опускав голову, розминався поглядом. Чекав, що Холод прийде до нього з питанням. Йому навiть вже хотiлося цього. Нехай би й вiя, як Бiлан. ?вген би тодi мав право кинути все, пiти кудись свiт за очi. Щоб утекти вiд отого дня. Вiн знав, що той день наступить. I ось - наступив. Хворому кожен шерех вiдлуню? гуркотом. Кожен жест зда?ться скрадливим i загрозливим. Серед них вже давно прошелестiла чутка, що ?х обкрадають, що на них наживаються, напувають ?х не тим, що да? лiкар. Його вже нема? третiй день. А. розставленi на тумбочках лiки з темно-коричяевих стали свiтлими, майже прозорими. Породжена страхом i недовiрою напруга лопнула, впала на сестер i няньок. Хворi вчинили бунт. Вони не впускали нiкого в палати, вимагали Мазура i професора. Мазур зайшов до палати попереду Прокопа Гордiйовича. Маленький, зiщулений. Вiн ступав по зболених надiях, по живих поглядах. Очi... Тi очi!.. Ладнi ввiбрати в себе весь свiт i неспроможнi взяти крихти його радощiв. ?вген розглядав пляшечки до свiтла, капав лiки на долоню, куштував. Вiн не пiдводив очей. Холод стежив за ним, а в самого в грудях натяглися сi струни, плакали тихо, без голосу. - Це не мо? лiки, - ледве чутно сказав ?вген, дiйшовши до кiнця палати. - Завтра ранком вам принесуть справжнi. Тепер я буду стежити. Заспокойтесь, чекайте до ранку... Вiн втiкав з палати... Сам, без запрошення, зайшов до кабiнету професора, важко опустився на диван. Так сидiв довго. Гуляла за вiкном метелиця, терлася шорсткою щокою в шибки. Десь внизу простуджено кричав паровоз. - Лiки мо?, - нараз випростався вiн. В ?вгенових очах горiла рiшучiсть самогубця. - Мо?. Я знаю, що тепер менi... Але я хочу, щоб ви... Нi, не для того, щоб мiсце... Я вiду. Тiльки знайте: я не шахрай. Ви бачили самi - органiзм реагу?... Вони ще побачать... Я ось зараз вам все... Дайте аркуш паперу... Холод i далi палив цигарку. - Менi - не треба. Або всiм, або нiкому. Завтра в нас конференцiя. Виступiть - i розкажiть. ? люди, якi стоять до iстини ближче, нiж я. В сто крат ближче. Холод не був певен, що ?вген послуха? його. Мине нiч, мине хвилинна розпука... I тому вдарив безжальними словами: - Ви тепер зрозумiли, для кого робите? Звiдки треба починати? - Значення ма? лише кiнцевий результат, - на хвилину стрепенувся, заперечив колишнiми словами ?вген. - Для командира важить одне - як виграти битву. Вiн вже дивився за вiкно, думав про iнше. - Але якщо командир не знатиме, що думав солдат, кожен солдат, який сто?ть у полi, вiн ?? не вигра?. - Може, й так. Тiльки ж солдатовi не обов'язково, а iнодi й не потрiбно знати те, що дума? командир. Людина часто неосмислено обламу? колючки на деревi, якi бережуть саме дерево. - Бережуть? Од кого? Самi од себе? В полiтицi, в суспiльному життi, може, це й справедливо. Але тут... Де лише одне - людина. Люди. Тут - тiльки разом. Може, колись знайде хтось один. Це занадто велика цiна для людства! Занадто великий его?зм. Ви опинилися на крижинi. Ви самi туди стрибнули. Невже вам не страшно? - Менi? Коли б вiн тiльки знав, цей професор, як йому страшно. Якi мислi змагають його, якi примари стоять за плечима. Як страшно йому було сьогоднi отих очей. Зненацька його думка перекида?ться на iнше. Здавалося б, на зовсiм далеке, невiдповiдне до цих хвилин. Вiн бо?ться ще одних очей. Чорних, глибоких. Тi очi вже нiколи не посмiхнуться йому. ?вген певен цього. Розумi? - вони б i так нiколи не горiли йому справжнiм пломенем. I вiн би дурив себе. Мучився й дурив. Професор не чекав вiдповiдi. Погасив у попiльницi цигарку, пiдвiвся. - Хворих ми лiкуватимемо комплексним методом. Але вони не прийматимуть нiяких лiкiв. Отже, ви скажете, що всi лiки - вашi. Допоможете пiдготувати, кого потрiбно, до операцi?. Це важче, нiж конференцiя. Але необхiдно. Оце ваш перший справжнiй рубiж. Або бо?ць, або дезертир. Задушiть сво? стогони. Вони - его?стичнi. Менi бувало гiрше. Колись розповiм. Сьогоднi Холод вперше вiдчув утому. Звичайно, видався тяжкий день. Три операцi?, консультацi?, лекцiя. Потiм оце. Однак втома якась гнiтюча, сiра, тяжка. Вона прогнала й сон, i бажання працi. Сидiв за столом, переполював споминами свою житт?ву грядку. Iншi грядки. ?вгенову, Ольжину. Одне вселенське поле. Хоч, власне, що йому до чужих грядок? Чому вiн ма? нести на сво?х плечах i сво?, й чужi провини? "Мiй шлях, звичайний людський шлях, промiряний стовпами вiд колиски. То невже хочу вибiгти за стовпи? Невже не однаково, що за ними? Чому мене кортить заглянути за останню межу?" "Люди бiжать, i в цьому - невпиннiсть життя, суспiльного поступу. Вони певнi, що на великих просторах щастя бiльше, нiж на маленькому клаптику, що воно там копами, скиртами. Далебi. А я певний? Знаю, де власний колосок ? " Навпроти нього, на стiнi, чорнiла тiнь. Неначе вкарбувалася в стiну. Велика, нерухома. Сво?ю непорушнiстю нiби тиснула йому на мозок. Вона мусить поворухнутися. Вiн ?й наказу?. Велить! Це була лише мить. Страшна, невловима мить, коли власна тiнь не пiдкорилася йому. Холодний дрож струсив тiло. Професор вловив iншу мить, мить початку нерухомостi. Так близько, так ясно вiдчув ??, що, здавалось, мiг вiдтворити уявою. Отак, ще раз... Але нi, та мить згинула навiки. Невже вiн?.. невже ця тiнь - початок того, одвiчного, нерозгаданого? Адже ж вона справдi колись не пiдкориться йому? Тiло не пiдкориться волi? Холод поворухнувся i пригладив рукою чуб. Тiнь схитнулася, повторила його рух. Прокiп Гордiйович знав страх. Вiн не раз сплiтався з ним у тугих обiймах. I перемагав. Хоч траплялося, стояв на самiм краю поразки. Холод знав страх i на фронтовому полi. I все ж то страхи iншi, нiж цей. Тi тiнi створила сама людина. А ця?.. Ця не пiдвладна ?й. А може, й до не? колись пiдiйде людина? Як пiдiйшла до iнших сво?х граней. До само? себе. В плетивi сталевих дротiв, в мудрих iмпульсах електронних мозкiв людина стала думати - хто вона? Куди йде? Чим ?й загрожують власнi витвори? В чому початок i кiнець життя, в чому його вiчнiсть? Наш вiк не хоче залишати мiсця привидам, мiстицi, навiть незнанню. Вiн оголошу? вiдомим все, надбудову? одну теорiю над iншою, старi вiдкриття заперечу? новими. I все ж невiдомого ста? щодень бiльше, нiж вiдомого. Людина ще не в спромозi збагнути свiтово? гармонi?. Навiть ?? окремих часток. Отi?? клiтини, в якiй сховалося все: життя, майбутн? потомства, ?х дрiб'язковостi й величi. Людина - метелик. Народжу?ться, щоб загинути. А може, загиба?, щоб народитися? Вона-вищий витвiр матерi?, ?? мозок. Так, мозок. Котрий фiксу? все, загиба? останнiм. А чи ти, людино, не покликана закарбувати все, що дi?ться з матерi?ю? Чи не покликана вiдгадати весь шлях матерi?, увесь свiй шлях? Тодi для чого? Завершити коло i розпочати нове? Але в такий спосiб матерiя заперечить себе, заперечить доцiльнiсть свого розвитку. Отже, нi... Прокiп Гордiйович вiдчував, як б ?ться сповита в панцир наукових умовностей, штучностей його думка. Як порива?ться й не може вийти з них. Але вона вже не хоче спокою, настирливо стука? в металевi кiльця, розгина?, лама? ?х... Вже майже несамохiть вийняв з шухляди товсту зелену папку i розгорнув на паперовiй закладцi. Перо тицьнуло в останнiй рядок, вiдштовхнувшись од нього, побiгло по бiлому полю. Думка скрапувала на папiр словами. Комiсiя штовхнула колесо i повезла сво? висновки до мiнiстерства. А далi воно закрутилося само. Парторганiзацiя, профспiлка, дирекцiя лiкарнi... Але Прокiп Гордiйович не приймав анi спiвчуття, анi докорiв. Бо й тi i тi падали на серце образою. А вiн сталив його на спокiй, на витримку. Хiба не забагато вже йому пояснювальних записок, очних ставок, свiдчень. Всiх оцих вiрусiв недовiри. Хiба ?х ще не спряжило сонце? Хiба не згинули в часi? То знайте, тут для них несприятливе середовище. Вони - породження колишнiх болячок. До всього здогадувався, чия рука натискала на важiль. Нехай тисне. Не переважить, звихнеться. Його гнули не такi руки, i вiн не схилився. Не схилиться й зараз. Був певен себе, свого мiсця, сво?? сили, велико? правди. Вiн не збирався нiчого мiняти в роботi клiнiки, ?? ритмi, який налагоджував стiльки рокiв. Так само прискiпливо, як i ранiше, перевiряв реферати лiкарiв-ординаторiв по темах, над якими тi працювали. Наукова конференцiя мала вiдбутися десь пiсля Нового року. Пiслязавтра - бюро, а в нього назавтра призначений екзамен для лiкарiв вiддiлення по пiдвищенню квалiфiкацi?. Вони тремтiли пiд дверима кабiнету, його вусатi й безвусi помiчники, немов хлопчики i дiвчатка. Так само, як i ранiше, складали присягу лiкарi, яких вiн приймав на роботу. Вiн сам написав ??. Молодi лiкарi складали присягу колегам, обов'язку, людинi. Самi собi. Сво?й совiстi, сво?му серцю. Прокiп Гордiйович впевнився: вона часто промовля? до них у хвилини сумнiвiв i вагань. Треба, щоб присягу складав кожен, хто зважився стати в узголов'? людського життя. По всiх клiнiках, по всiх лiкарнях. Вiн вже подав проекта до мiнiстерства. Поки що на нього нема? вiдповiдi. Але вiн нагада? ?м. ...Бюро мало бути завтра. Професор наперед мiг розповiсти про нього i зiграти "в ролях" вiд початку до кiнця. ...Протира? хусточкою окуляри секретар, болiсно морщить чоло. Вiн одержав по телефону вказiвку, але все ж уника? прийняти рiшення. Обiклався доповiдними, звiтами, ухвалами комiсiй Джмiль, заступник головлiкаря по господарськiй частинi. Ледве тямиться на них, але вда?, буцiм уважно чита?. З його промови нiхто нiчого не зрозумi?. Бо виступатиме "по-науковому". Вiн навiть з лiкарняними шоферами, прибиральницями говорить так мудро, аж вони ледве здогадуються, що хоче сказати ?хнiй начальник: "Схильнiсть тво?? задньо? шини до стирання об асфальт аж до дiрки...", "Пiскова частина в кутку..." Нещодавно, за Холодовою порадою, редактор ?хньо? газети попрохав Джмеля написати дописа. Той подав серйозну замiтку про пральню. Кращого гумористичного матерiалу газета не мала. На засiданнi не буде головлiкаря, - вiн у вiдпустцi. Захворiв завiдуючий терапi?ю. У чорнiй щiлинi телефонно? рурки сховалася ухвала. Десь з другого кiнця проводу на не? похуку? Полив'яний. Всi члени бюро добре знають Холода. Бiльшiсть з них не мають цi акти за серйознi звинувачення. Але ж гiпнотизуюче поблиску? трубка, постуку? по столу олiвець у секретаревих руках. Серед них зараз нема? спецiалiста, який би зважився заперечити акти комiсi?. Нi, вони не можуть винести нiякого рiшення. Треба укласти свою комiсiю, треба перевiрити, запросити iнших працiвникiв клiнiки. "А що перевiряти? Адже нема? нiчого. Розумi?те - нiчого", - гарячку? молодий доцент з нейрохiрургi?. Але вiдповiддю йому - мовчанка. ...Все було майже так, як намалював уявою Холод. Бюро вiдклали, нова комiсiя мала заповнити паперами порожню папку. Звичайно, Холодовi не байдуже до всiх висунутих проти нього звинувачень. Хоча б i з кардiоскопом. Ну чим може довести, що все в апаратi знайдено самостiйно? Та й для чого доводити? Вiн зовсiм не прихову?, що скористався Соловейковою порадою. Це знають хлопцi. Соловейковi товаришi. Вони iнодi навiдують його. Вони вiрять. Ну, може, попрохати ?х прийти на комiсiю. Але ж... Хiба це не соромно?.. Може, вiн не в усьому правий з Бiланом. З отi?ю статтею... Через не? й не може виступити публiчно... Хоч... Вiн би не виступив i так. А дехто побачив у цьому iнтригування. I все ж найбiльше його турбу? клiнiка. Що думають його товаришi, колеги по роботi? ?х все це стосу?ться дуже близько. А що, коли в когось сумнiви, невиказанi пiдозри? А що, коли й сам?.. Ця думка виштовху? його з кабiнету, змушу? одягти пальто, iти в заметiль, в хурiю. Шукати рiшення. Так, так... Все це вiн думав. Ох, не часто ще говорять пiдлеглi правду начальникам. Частiше дивуються мудростi ?хнiх рiшень, проникливостi сво?х керiвникiв. Кожне слово, кожен дотеп з трибуни - в шумовиннi оплескiв. Отак день, рiк, два. Тобi самому власнi слова вже видаються великими i мудрими. А дiяння - поготiв. "Бач, хто ще так може!" Ти ступа?ш вище, несеш з собою й сво? думки. Тi ж таки, котрi мав i бiля пiднiжжя гори. Росте в прогресi? глупота або сiрiсть. I вже тобi хочеться овацiй. I ти поплеску?ш по плечу тих, хто курить тобi з кадила слави. I тягнеш ?х за вуха за собою. Аж поки не опиняться вони поруч тебе, на вершечку гори. I тодi заворушиться в тобi неспокiй: розумнi чи дурнi вони? Дурнi - нехай стоять далi, розумнi - турнути вниз. Це, звичайно, перебiльшення. Жарт. Та й яка в тебе гора? Маленький горбик. Але трапля?ться, що й на таких горбиках наморочаться голови. I з них не чують людських голосiв. "А хiба не можна поговорити з людьми по щиростi? Сказати все, що на серцi, i попрохати, щоб сказали вони?" - приходить рiшення. "Так, пiти..." I вiн пiшов до них. Винiс на загальнi збори клiнiки обговорення сво?? роботи - лiкаря i керiвника. Вiн знав, що це йому зараху?ться на лихий карб, що в мiнiстерствi, серед членiв комiсi? це викличе осуд, але йому потрiбно було знайти свою правду, знайти отут, серед людей, з якими працював, перед якими нiс найбiльшу вiдповiдальнiсть. Вони його порадники, його суддi. Операцiйна сестра, лiкар-ординатор, няня, завiдуюча лабораторi?ю... "Кажiть, я пiду сам, якщо побачу свою несправедливiсть. Я вiд вас вимагаю, вимагайте й ви". Чомусь схлипувала, поривалася щось сказати Варвара Iванiвна, його помiчник, та так i не сказала. Але сказали iншi. Вони вiрили йому. Вибирав вiру з очей, з розхвильованих душ, по крапельцi, по крихiтцi. Впевнявся в сво?й власнiй вiрi. Адже тiльки це йому й було потрiбно. I ледве вiдмовив надсилати листа, якого, як вiн довiдався на зборах, вони написали напередоднi. Тепер знову мiг спокiйно взяти до рук скальпеля. I нехай комiсi?, нехай бюро. Вiн вже мало про це думав. Бюро вiдбудеться без нього. А вiн по?де в область, де на нього чекають iншi справи, справи голови Хiрургiчного товариства. * * * По?зд мчав його назустрiч новому року, новим тривогам i надiям. Холода змагала втома, хотiлося спочити, але про це, принаймнi до кiнця передач радiовузла, годi було й думати. Його сусiд, мабуть, виспався вдень, вiн ввiмкнув динамiка, аж ревiло в вухах. Це був, очевидно, один з загартованих бiйцiв незчисленно? армi? командировочних, за котрими не дiстати мiсця в готелi i не протовпитись до громадських ?далень. Вiд нього пахло горiлкою, казенними паперами, потом. Вiн почував себе у вагонi краще, нiж вдома: роззувся, розвiшав на перечках пiд столиком, перед самим Холодовим носом, панчохи, приставив до радiатора черевики. Лежав горiлиць, склавши руки на великому, волоським гарбузом, животi, смiявся смачно, вигукуючи раз по раз: "От дають, от дають". "Давали" ж суху i прiсну, мов недосолена тараня, виробничу оперетку, присмачену солоденькою любовною iнтригою. Не маючи надi?, що знатний бригадир i молоденька вчителька поженяться в швидкiм часi, Прокiп Гордiйович вийшов у коридор. Може, вирiшив, здиба? партнера для шахiв або хоч для "дурня". Все ж лiпше, нiж оперетка. Але в коридорi порожньо. О такiй порi в по?здах трясуться лише запiзнiлi ревiзори, в яких до останнього дня дебет не сходився з кредитом, та журналiсти. Вiн став бiля вiкна, розсунув завiски. По?зд мчав полем, широким заснiженим полем, оповитим вечiрньою iмлою. Поле таке рiвне i чисте, що на ньому нiчим зачепитися погляду. Тiльки на самiм краю, ген-ген, двi високi могили. На Прокопа Гордiйовича степовi могили завше навiвають смуток. Йому пригаду?ться щось давн? й не може пригадатись. Воно нiби приламане вiстря стрiли, що застряла пiд серцем. Нiби тихий бренькiт обiрвано? струни. Може, отут, в оцiм степу, та струна дзвенiла голосно й тужно. Десь отут i обiрвалась вона. В такi хвилини Прокiп Гордiйович чу?, як стугонить пiд копитами земля, бачить задимлений луг i потривожене гайвороння вночi. А ще - полиск шабель, ма?во червоно? китайки, важкi шапки з землею в змозолених долонях. I це все. Може, тому, що вiд того всього не лишилося нiчого. Опрiч високих могил з скорботними назвами та болючо? нез'ясненно? туги. Давнина завше ляга? на серце тугою. - Суму?те? Холод оглянувся. До нього пiдходила Лiля. Вона ранiше нiколи не бувала у вiдрядженнях i так про сила взяти ??, що вiн погодився. I потiм не шкодував. Лiля знала стенографiю, друкувала на машинцi. Але це мале бiсеня знало значно бiльше. А може, тiльки вида?ться йому? - З чого ти взяла? - Всi, хто жив у селi, сумують, коли дивляться в поле. Вiн не ховався з сво?м настро?м, вiдповiв загiрiяно: - Мабуть... Може, тому, що всi сподiваються повернутись туди. - Навiть ви? - А чому ж. Роки... Щоб десь отак, над рiчкою. В тишi. Бачиш хатинку? - Бачу. А я теж люблю тишу... Природу. А ви нас пустите в хатину? - засмiялась вона, не повертаючи голови. Прокiп Гордiйович спантеличено подивився на Лiлю, мало не крякнув вiд здивування. Що це - бездумнiсть, безпосереднiсть, хитрiсть, жарт. Але який же вiн... Почував обурення, досаду... Але тi слова покликали й спомин. Здалося, перестрiв щось забуте, тривожне, манливе. З чим розминувся колись. Нi, Прокiп Гордiйович не обманю? себе. "Те" перестрiти неможливо. Як неможливо наздогнати сво?? молодостi. Анi вороними, анi гнiдими. А коли б хоч кому-небудь привелося наздогнати ??, взяти в позичку в вiчностi сво? юнацькi роки, спробувати знову пройти по них, - втiкав би сам. Вони б упали осоругою. Людинi один раз судилося пройти свiй шлях. Один раз вибирати його. Холод немало спотикався на тому шляху. I падав, i забивався боляче. Але вiн знав радiсть пошукiв, радiсть вiдкриття. Радiсть працi, творiння, вiрного почерку. Нез'ясненким смутком його огорта? тiльки тодi, коли намага?ться згадати те, чим квiтча?ться молодiсть, чому вiдданi найщирiшi пориви i чуття. Кожнiй людинi призначено кохання. Але не кожна зустрiча?ться з ним. Вiн теж розминувся з сво?м. Не знайшов вiдповiдi на нього, не спiзнав по-справжньому. Вiн тiльки здогаду?ться про його велику красу. Тепер же пропливають мимо лише примари його. Вони падають на нього або тягарем, або обманом. Гiрким, непри?мним. Його думка верта?ться до Лiлi, до ?? слiв. "Хто ти така, людинко? Що в тобi кри?ться?" I вже здогаду?ться що, хоч i не хоче йняти вiри. "Тво? пазури виросли швидше за тебе. Недалекоглядний журналiст, намацавши ?х, написав би, що вони - рудимент, пережиток, i що на тобi самiи проступили родимi плями. Але на тво?й пичцi, окрiм рум'янпiв вiд колгоспного молока i м'яко? булки, нема? нiчого. Тодi звiдки вони? Вiд тво?? природи, виховання?" А може, вiн не зовсiм правильно витлумачив ?? слова? Так чи iнакше, але треба дати зрозумiти, що тлумачити ?х можна лише по одному i що посередником помiж ними вiн не буде. - Ви, молодi, збуду?те собi хмарочоси. Це - менi хижка. Вона зрозумiла: - Олег колись казав - нам рано про це думати. Та й... ми розсварилися з Олегом. А ви збира?тесь прожити в сво?й хижцi самi? - Не вельми делiкатне для твого вiку запитання, але коли вже запитала... Виберу якось час, повставляю зуби, пiдфарбую волосся i напишу в "Вечiрнiй Ки?в" оголошення: "Такий-то чоловiк, не повний дурень, не зовсiм сивий, з таким-от становищем шука? собi..." Як гада?ш, вiдгукнеться хто? Вiн жартував сам з собою. Кепкував над тим, що хилить до смутку, до жури. Надворi вже поночiло, на вiкнi чiтко, мов у дзеркалi, малювалася його постать. Висока, кремезна, з мiцними, косарськими плечима й грудьми, з обвiтреним, смаглявим, - зовсiм не скажеш, що лiкар, - обличчям, буйною чуприною. Вже сивою. Вiн не бачив себе. Проте бачила Лiля. - О, вiдгукнуться. Тiльки, мабуть, оголошення не в "Вечiрнiм Ки?вi", а в "Вечiрнiм Ленiнградi". Тепер Холодовi зрозумiло все. Йому стало прикро: "Нi, не в вас, вузькоштанних, лiнивих i жадiбних, загадка вiку. Вашi засмiченi душi видно наскрiзь. Вони вiдмикаються скрученими з паперових грошей ключиками. А спробуйте вiдiмкнути ось цю! Ви всi гарио вкублились в гнiздечко, котре назива?ться життям. Вам затишно в ньому. Ми ж хочемо витягти вас за вушка, поганяти, щоб схуднули, постригти i вкинути назад. А ви бо?теся, що тодi вам буде холодно". - Я бачу, Лiлю, ти вивча?ш не лише медицину, а й сумiжнi з нею науки. Судову експертизу, слiдошукання? Що ж, може й згодиться, - сказав Прокiп Гордiйович i пiшов у купе слухати оперету. По?зд прибув у Ки?в за кiлька годин до Нового року. Прокоповi Гордiйовичу здалося, нiби вiн при?хав не в сво?, а в якесь iнше, вичитане з казки мiсто. Мерехтить електричне марево, святковi реклами повибiгали на перехрестя, миготять, танцюють, грiються. Перехожi гублять пакунки, подають ?х один одному, ввiчливо усмiхненi, веселi. Як гарно, як затишно на душi, коли бачиш, що люди несуть щось з магазинiв, що вони веселi, безжурнi! Йому теж ще треба в магазин. I вже не гаючись... Вiн таки запiзнювався. Квапив шофера таксi, який, мабуть, ?диний не поспiшав у цей вечiр. Гаразд, що хоч дома наготовано все заздалегiдь... Борода, вуса, шапка, мiшок. Замiсть кожуха одягне халата. От було б добре, якби не впiзнав нiхто. Навiть з спiвробiтникiв. Йому самому було смiшно - вiн скрадався в клiнiку, немов детектив з фiльму: коридором, котрий вiв на кухню, через душовi, приймальне вiддiлення. Сподiвався, що тут тiльки черговий лiкар, вiн дрiма? в кутку над книгою. Але йому на подив, опрiч чергового, вiн побачив ще дво? лiкарiв-практикантiв i стару, рокiв сiмдесяти, бабусю. А того, що вони робили, Холод довго не мiг збагнути з свого схову з-за ширми. А коли збагнув... Таки справдi, трагiчне й смiшне часом переплiта?ться так мiцно, що не завжди можна розняти ?х. Надто в лiкарнi. Щоправда, хлопцi не смiялися. Навпаки, ескулапували яосереджено й сердито. Очевидячки, рятували хвору вiд отру?ння. Мали перед себе всi його симптоми. Найтяжчу форму. Бабуся навiть не ковтала барi?во? лiкарняно? кашки, котрою хотiли нагодувати ??. Вона вiдбивалася руками й ногами, заплювала кашею ескулапiв з голiв до нiг. Мурмотiла, трусила головою, виривалася, але дужий практикант, який стояв спиною до Холода, тримав ?? мiцно. Холоду довелося покинути засiдку. Вiн пiдiйшов до бабусi, вiдсторонив того, котрий годував ?? кашею, i, коротко наказавши другому "тримай", взяв бабусю за щелепу. Дужий поштовх - бабуся закрила рот. Хвилину сидiла нерухомо, жувала бiлими, поморщеними губами. Вiдтак пiдхопилася, блиснула очима i, скрутивши дулю спочатку одному практиканту, потiм другому, схопила з тапчана плисового теплого пiджака та хустку, подалася мерщiй за дверi. Практиканти ошелешено дивилися ?й вслiд. Холод смiявся, аж сльози набiгли йому на очi. - А ми... Та як же... - врештi здобувся на мову той, що з чашкою, - привезли ??, кажуть, пила щось. А тодi - оце... I ?жа не проходить. - Добре, йдiть, - витер кулаками очi Прокiп Гордiйович. - Вважайте, що вiдбулося зцiлення. Тепер вiн одягався, вже не ховаючись вiд чергового. Той допомiг йому пiдв'язати бороду, червоною фарбою розмалював щоки i носа. - А зна?те, без вас тут нова комiсiя... - притишеним, змовницьким голосом мовив вiн, але Прокiп Гордiйович приклав до губiв пальця, похитав головою. I той зрозумiв. Нехай старому роковi лиша?ться погана новина. Обережно, щоб не обiрвати бороду та вусiв, Прокiп Гордiйович почепив через плече на широкiй брезентовiй шле? мiшок з цукерками та iграшками, взяв до рук великого, сукуватого цiпка. Поважно вiдкашлявся: За морями,за горами, За дрiмучими лiсами... - Е, годилося б для Дiда Мороза чарку. Ну, та нехай вже тодi. Вiдiмкнiть, будь ласка, дверi. Сходи за дверима вели в лiве крило, на другий поверх, до палат, де лежали найменшi пацi?нти. РОЗДIЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ Смiялися на вулицях дiвчата - йшла весна. Ступала по мiсту м'якими лапами тополиних котикiв, спадала згори голубиним туркотiнням, стрибала по стiнах сонячними зайчиками. Вона снилася мiським жителям ночами. Кожному рiзно. ?вгеновi - футбольною афiшею. Холодовi - оксамитовим плесом на зарiчку, Лiлi - пучечком фiалок у руках селянки на розi вулицi, малому Костиковi - солодкою паличкою морозива в срiбнiй обгортцi. Шаховi - недоора-ною глевкою нивою. Олександровi Кiндратовичу вона снилася тишею й вiдпочинком. Ця зима обкрутила його, немов снiп у барабанi. Вiн почував себе, неначе пiсля важко? виснажливо? хвороби. Ледве дочекався перших теплих днiв. Зараз його страшив навiть санаторний режим. Та й хiба санаторiй не та сама лiкарня? Не тi халати? В село! В далеке, миле, тихе село. Забере Костика, i - гайда. Навперейми веснi. Та вона обiгнала його. Село вже тонуло в зелених шумах. Олександр Кiндратович безмрiйно блукав полями, левадами, лiсами. I дивувався, що зустрiв ?? таки. Ох, як же довго не був тут! При?здив востанн? чотири роки тому. I то восени. Посадженi тодi топольки вже пiднялися, зрiвнялися верхiвками з шкiльним дахом. Вiн i сам не розумiв, що таке сталося. Чому йому захотiлося голубливо? тишi. Чому його поманило село? Радiв, що озвалася струна, яка ?днала його з цим усiм. З весною, з селом. Вона тонюсiнька-тонюсiнька, але ж ?! I досить йому торкнутися ??, як вона забринить згадкою. ...Ниже в берегах син? намисто, раху? чужi роки зозуля. I йому пригаду?ться, як десь отут стояв вiн босоногим семикласником з русокосою Наталочкою, з завмиранням серця лiчив подарованi зозулею роки. Вони дiлили ?х наспiл - адже в них усе мало бути спiльним. Примхливо вступила в потiчок вербичка. Вони забредали на середину, на самий бистрець, мiряли мiсткiсть сво?х долонь. Зозуля вмовкла, i одразу ж, мовби тiльки й чекала на те, дико, неначе кiшка, закричала iволга. "На дощ!"- пригадав радiсно. Йому здалося, нiби вiн навiть ловить аромат тих колишнiх, далеких днiв, нестямний запах минулих весен. Село дитинства. Ти таки мiцно приросло до душi. Стежкою до школи, осокором пiд хатою, вулицею, якою ходила "вона". Ось тут, на розi, прибив вiн цвяшками Наталоччине фото, видовбавши ножем зрадливi очi. Бо почала вона ходити з Грицем, його товаришем. "Чи шкодувала потiм? Пiзнiше? Мабуть. Розповiдала подругам, хто добивався ?? кохання". Йому самому чогось шкода. Це, певне, весна нагадала йому все те. Наморений, спопнешш при?мно? втоми, повертався з сво?х мандрiв додому. Сьогоднi вiн втомився найдужче. Ледве добрiв до хатi?. Мати вже чекала на нього. Сидiла на призьбi, перебирала в пiдрешiтку квасолю. Вона в нього маленька-маленька, сухенька i проворна. В дворi у не? чiiсто, хата заметена, побiлена знадвору. Хата - пiд бляху, але стара, ветха. Мабуть, найстарiша на всьому кутку. За хатою маленький палiсадничок. Тi ж таки пiвники й сережки. А ще лаплаха. Вона зацвiте восени. Пишно i сумовито. Лаплахи цвiтуть пiд хатою з давнiх-давен. Либонь, переживуть i ??, i його. В кожен при?зд вiн каже матерi, щоб пере?здила до нього на дачу або на ки?вську квартиру. А мати вiдмовля?ться, як ось зараз: - Не вмiю я анi ступить по-городському, анi слова сказать. Доживу вже вiку тут. З ким дiвувала, з ким одну ниву жала. - З ким вже вам тут жити, -сказав вiн. Але, збагнувши власну нетактовнiсть, перевiв розмову на iнше. Розпитував про колгосп, про сусiдiв. Мати в колгоспi вже не працювала й не знала майже нiчого про колгоспнi справи, а про сусiдiв розповiла. Вiн i сам ще пам'ятав ?х. Диво - прожив у мiстi бiльше половини життя, десять рокiв на однiй i тiй квартирi, i зна? лише двох сво?х сусiдiв. А покажи йому будь-яку з двадцяти шести хат на кутку, i вiн спише словесне бiографiю всiх ?? жителiв. Звичайно, дово?нних рокiв. Бо потiм... Так, про декого вiн чув. Про дядька Тимоша, про тiтку Палажку. А от, скажiмо, про дiда Iчки. Ото його хата. Дiд Iчки-iндус. Коли дивувався чому-небудь, говорив "iч-ки" - ич який. З того одержав i сво? прiзвисько. Одмолоду лишився дiвичем. Бiльше за все шанував тишу i спокiй. Двадцятий вiк гримкотiв широким трактом, а вiн брався сво?м череватим гнiдком глухими путiвцями. Не хотiв дiд знати свiтово? су?ти, блукання по промiжних iнстанцiях, зi всiма сво?ми сумнiвами звертався просто до бога. Теренкур його було промiряно з дитинства: хата, хлiв, поле, хата. Олександр Кiндратович вловив себе на тому, що дума? якось незвично - здивувався. Звiдки це? I враз холодна iскра - "Прокiп". "Вiн". Вони останнiм часом дуже багато говорили про село. Про життя... Олександр Кiндратович мерзлякувато потис плечима, потер чоло. - Дiд тупа?? - кияув погляд у кiнець садка, де з-за густо? колючо? грушi виглядав довгий, чорний димар. - Помер торiк. На паску. Погляд вже не зупиня?ться, переступа? через сусiдський тинок. Сахии. Коли вiн iшов повз ?хнiй двiр до школи, з-за Сахнового тину летiло на нього шiсть грудок. Дво? старших грудок не кидали, тiльки пiд'юджували, i одне ще не докидало. Але траплялося, всi дев'ятеро дряпалися через тин, втiкали на територiю ворожо? держави. В дворi ляскав батiг i хрипкий бас виполохував з-пiд стрiх горобцiв: "Жiнко, вiдчиняй вор-р-ота, р-р-розпрягай коня". А потiм, вiд якогось дня, вiн тiльки гукав перше - "вiдчиняй ворота", коня Сахно пропив разом з возом i збру?ю. - Четверо з вiйни не вернулося, - скрушно зiтхнула мати, - одного громом убило. А тi роз'?халися. Найменша при матерi. Прийняла приймака. Дiвчинку оце вже в школу посилатимуть. Галя Баскова. Спiвуча, гарна дiвка, до котро? женихалися на кутку всi парубки. Сирота. Жила з меншим братом. Брат закiнчив iнженерний iнститут. Вона вийшла замiж, i чоловiк не повернувся з вiйни. Зда?ться, ма? дво? дiтей. - ... Обо? байстрята. У вiйну нагуляла. Одна дiг'очка в Чернiговi на клiнкерному, друга десь на цiлинi. Нiмчики. Новосельцi. Буркуни. Бредуть розмовою вiд хати до хати. Олександр Кiндратович тiльки тепер дiзна?ться, що в двадцять шiсть хат на кутку не повернулося п'ятнадцять солдатiв. Двi хати i зараз стоять пустками, а на тому мiсцi, де червонiла вiконницями ще одна, росте картопля. Не теплим дощиком, чорним градобо?м вiк двадцятий прокотився по кутку. Жорстокий, задимлений вiк. Майже половина з цих п'ятнадцяти, - Бiлановi ровесники. З ними вiн пас корiв, закручував узимку на льоду "крутьол", збирап по стернi колоски. Життя iде, ростуть новi поколiння, але ми бачимо близько тiльки сво?х ровесникiв. - Наталка як? - запитав аж тепер. Згадка про Наталку дряпнула по душi. Вiн таки не допомiг ?й виклопотати пенсiю. Забув. Просто забув. Одi-клав листа, а потiм - справи, турботи. Йому здалося, що мати подивилася на нього докiрливо. Певно, Наталка скаржилася ?й. А може, й не скаржилася. Йому вже ввижа?ться. - Живе. Оце щось меншенький ?? прихворiв. А такий потiшний, смiюнець. I минулого лiта все вдвох з Костиком бiгали. Вони й схожi один на одного. Як два дзьобочки, - Не зна?те, на що хворий? Щоб, бува, Костик не заразився, - запитав стурбовано матiр. - На живiт скаржиться. "Треба таки допомогти Наталцi, - подумав, пiдводячись. - Може, пiти до не? зараз?" Але iнша думка змага? першу. Пiде до Наталки, та ще застане там кого. Або й Наталка може розказати. I попливуть до нього прохачi. Вiн залишив однi клопоти, а придба? мiх нових. Втiкав вiд вовка, а впаде на ведмедя. А це такий мiх, що його не сховати десь у сiнцях. Носити й не переносити. Його вже й так запопали, не змiг вiдмогтися, - призначили на суботу зустрiч з виборцями. Кому потрiбна ця зустрiч? Напханi цитатами провiнцiйнi промови, зазубренi з папiрцiв привiтання, торохтiння одлиглих пiонерських барабанiв. Але тепер вже нiчого не вдi?ш. До Наталки вiн пiде перед вiд'?здом. Або ще лiпше, - скаже матерi, i та покличе Наталку. Зустрiч з виборцями було призначено па суботу. Вони збиралися повiльно, займали не заднi лави, як це водиться на всiх засiданнях i виборах, а переднi, од трибуни. Заходили тихо, нiби аж боязко. Дво? чи тро? повели за руки дiтей. Бiлан сидiв з головою сiльради, головою колгоспу i довiреною особою - завiдуючим районовою полiклiнiкою - в парткабiнетi. Олександр Кiндратович ледве стримувався, щоб не вичитати головi сiльради, нащо було призначати, не згодивши людей. А той сам помiтно нервував, заглядав через сцену до залу, вибiгав на подвiр'я. "Якщо так сходитимуться, то це до пiвночi, - крутив сердиту думку Бiлан. - Он побрело ще двi ватянки. А перед ними - жилетка i ватянi штани. Неначе не до клубу, а на конюшню. Чого в буденному?" У Олександра Кiндратовича непри?мно залоскотало в грудях, кольнуло тривогою. Йому нахмарив якийсь здогад, але одразу й розвiявся. - То не микола?вське вони подiставали? - штрикнув лихим жартом голову колгоспу. - Вам лiпше знати, - вiдповiв той неприродно спокiйним голосом. - Ви - депутат, ?хнiй слуга. Оцим "?хнiй слуга" голова знову стривожив Олександра Кiндратовича. Вiн не мiг збагнути - недотепний це жарт, образа? Кидався думкою в один бiк, в другий i вертався на мiсце. "Ох, тут, видно, й керiвнички ж. Порядочки, дисциплiна. Заждiть, голубчики, заждiть, подзвоню я секретаревi райкому". Але неспокiй його розгорявся, мов клоччя пiд вiтром. Вийшли на сцену, i вперше видалась вона Олександровi Кiндратовичу широкою й холодною. Вечiр вiдкрив голова сiльради. Його вiтальнi слова, не покритi оплесками, пролунали занадто голосно i дерев'яне. Вiдаплодувавши сам, вiн збентежено подивився на президiю, вийняв з кишеньки папiрця, поклав перед собою. - Слово ма?... Але того, кого назвав, у залi не було. Або ж вiн сховався в кутку за спинами. Бiлан не мiг збагнути, що це. Навмисне? Пiдтасовано? Завтра вiн обов'язково розкаже в райкомi... А зараз, мабуть, треба виступити самому. Про людину, про свою роботу, роботу лiкаря... Але його думку обiрвали слова промовця. Вiн просто не побачив його. ??. Це була жiнка. Говорила не з трибуни, а з проходу мiж двома рядами... Вона тримала за руки дво? дiток. Дво? дiвчаток. Старшенька, школярка п'ятого чи шостого класу, намагалася вiдступити назад, соромливо ховалася за матiр, меншенька стояла незворушно, цiкавими намистинами очей водила по президi?, мружилась на свiтло. - Всi ви, люди добрi, зна?те, де я живу. В школi, в пiдвалi. Всi ви зна?те мого чоловiка. Вiн би прийшов теж... Коли б мав чим прийти. Коли б гангрена не забрала його ноги. Та ще... З нашого пiдвалу в коридорчик - маленькi сходи, вже й так тричi зривався вниз. Вiн зараз там. Там гарно. Килими з моху на стiнах, картини... - Далi сльози не дали ?й говорити. - Мам, мам, - смикала ?? за рукав старшенька, - не плач. Ходiмо звiдси. Але жiнка таки перемогла сльози. - Вже три лiкарськi комiсi?... Говорять, що дiти... Писали, вимагали... Гiркий, сумний випадок. I все ж Олександр Кiндратович не розумiв, чому жiнка принесла сво? скарги в .цей зал, на цей вечiр. - Ви б... у виконком... - Дума?те, у наш виконком легко потрапити? Там ? список. Його укладають за ворiтьми навпроти. Голова прийма? в день п'ятнадцять-двадцять чоловiк. Я вам писала про це. Я вам писала шiсть разiв... Бо бiльш нiде такого... В жодному виконкомi. I нiхто не живе так, як я. Я колись покритикувала його. Назвала буга?м i бюрократом i в газету написала. I вiн за це... Впали лише першi краплi. Важкi, скорботнi краплi. А далi... Це не був ураган. Це - простудний, всепотопля-ючий дощ. Голова сiльради сидiв зляканий, не знаючи, ?ло йому робити. Вiн щось запитував у завiдуючого лiкарнею - довiрено? особи депутата, - але той не вiдповiдай, жмакав у руках хустину. Бiлан борсався в холодних хвилях, шукав сухо? мiсцини, де можна б було перечекати хоч хвильку. В його грудях хлипала образа. За сiшо? Чому? Хiба зробив кому-небудь зле? Нiкому. Опрiч нього... Холода. I -то на добро iншим. Вiн не знав спокою всю зиму. Колесо крутилося поза його волею. Кiлька разiв навiть поривався зупинити його. Але то його власна мука. Його. То зовсiм не стосовне сюдi?. За вiщо ж тут? Хiба не на добро жив, не на добро чинив? Так, вiн зна? й iнше, - всiм не допоможеш, всiх дiрок не залата?ш. I не його то справа. Вони живуть сво?м життям, вiн - сво?м. Помiж них, звичайно, ? заздрiсники, злораднi. Тому, хто вирвався на горб, завжди заздрять. Вiн зна? немало артистiв, письменникiв, якi нiколи не ?здять у сво? село. Може, i з ним оце так? "Як тут багато свiтла", - прокида?ться вiд сво?х думок. Йому здавалося, нiби вiн iде по тонкiм льоду, а лiд трiщить, ось-ось вломиться. Хотiлося пiдхопитися, кинутися чимдуж назад, на рятiвний берег. Ледве змусив залишитись на мiсцi, поглянути перед себе. По всьому залу жеврiли розсипанi пари жаринок. Вхопив одну, другу... Випустив. Ще одну. I цю вже випустити не мiг. Вона приросла мiцно - далеким спогадом, недалекою тривогою. "Вони такi ж пекучi, як i колись, Наталоччинi очi". Тепер вiн чомусь найбiльше боявся цих очей. Йому здавалося, що саме тi очi сьогоднi спопелять його. Виступав голова колгоспу. Його нещодавно, майгке проти водi, обрали на голову, ?хнiй колгосп, розповiдав вiн, був найгiршим i найбiднiшим у районi. Тепер - у областi. Бо звели докупи отаких два. Та ще земля i в тих, i в тих: пiсок, солонець. Просили, щоб об'?днали з iншим, з "Прапором перемоги". Писали i йому, депутату, сподiвалися, що при?де. Земляк, свiй чоловiк. Повинен знати добре справи, землi. А вiн одбувся папiрцем у райвиконком. Вони не знають, чи й того папiрця писав сам, бо навiть назву колгоспу в ньому переплутано. А лiкарня? Чи бачив професор, яка у них лiкарня? Чи поклопотав, щоб видiлили кошти на будiвництво та на обладнання ново?? Iншi колгоспи споруджують сво?м коштом. I школи, i лiкарнi, i палаци культури. А вони поки що того не можуть. Вперше Бiлан вiдчув себе так. Маленьким камiнчиком, закинутим ось сюди, в велетенську дробарку, котра нещадно била й трощила його. Вперше вiдчув справжню вiдповiдальнiсть, свою залежнiсть вiд людей, котрi квилили й стогнали перед ним на операцiйнiм столi, котрi прохали в нього порятунку, дивилися на нього страдницьки, бла-гально. Вiд тих, над якими вiн пiднявся високо-високо i яких жалiв. Хотiв полегшити ?хн? життя, хотiв зробити щось для них. Щоб вони поважали його за це, шанували... Слова падали на нього, i пiд ?хнiм градом Бiлан вiдчував, що пригина?ться, зменшу?ться. Вже вiн не людина, а пiвлюдини. Третина... Маленька жива грудочка. А чii був коли людиною? Великою, сильною? Чи мав силу сказати кому-небудь, як вони йому? Бездарний, нерозумний заступник мiнiстра... А ти виголошував тости за його високий розум. Ти боявся. Ти часом боявся власних слiв. Щоб ?х не витлумачили навкiс. Ти й зараз бо?шся. А що, коли довiдаються про оцi збор:i там? А що?! "Ну й нехай", - раптове, вiдчайдушне. Тiльки б отут, тiльки б звiдси... Бо печуть жарини живим вогнем. "Мабуть, зараз говоритиме Наталка. Весь час огляда?ться, зав язу? i розв`язу? хустку. Нерву?. Вона теж з дiтьми. Навiщо вони поприводили дiтей? Дво? бiля не?, ще трет? вдома. Мати казала, хворе. Греба зайти, подивитись". Але як вiн пiде пiсля того, що ось зараз сталося, пiсля того, як ще станеться, як виступить Наталка. Вона зна? найбiльше. Наталка справдi пiдвелася, обережно, намагаючись не грюкнути стiльцем, стала пробиратись попiд стiною до виходу. Олександр Кiндратович полегшено зiтхнув. Вiн розумiй: що вже йому Наталчин виступ! Одна краплина в злинi. Але серцем боявся його бiльше за всi, разом взятi. Що значить, живе ще щось там, у ньому! Наталка пiшла. Краплина не впала. I вiн вiдчував ??. Вже зовсiм iнакше. Теплу, серед тисячi холодних. Олександр Кiндратович не затямив усiх виступiв. Ледве пам'ятав, що говорив сам. Вже пiзнiше намагався стулити докупи, зв'язати в одне вервечки сво?х слiв, але вони обривалися, губилися помiж iнших, тугих i мiцних. Вийшов з залу останнiм. Брiв берегами, стежкою попiд старими вербами, якi ще, мабуть, пам'ятали його дитячi кривди. Вiн тодi був малий, i кривди його були недорослi. Швидко переростав ?х? А чи дорослими були його мрi?? Десь отут, сховавшись в густих кущах, шукав вiдповiдi на оте одвiчне: я i життя. Ким буду, що звершу в ньому? Як мушу жити? Коли б знав тодi, що через тридцять рокiв знову стоятиму на цьому мiсцi, нездатний вiдповiсти iiа нього. Як жити? В чому хова?ться змiст життя? В тому, щоб шукати увесь вiк? Шукати i не знайти? А може, саме це й ма? сенс. Коли б знав напочатку вiдповiдь, то чи захотiв би йти далi. Навiщо? Адже попереду вiдомо все. А може, захований вiн в способi шукання? Шукати правдиво i щиро, шукати для себе чи для когось, шукати в добрi чи в злобi? Всi разом ми шука?мо щось сво?ми життями? Хто ж, зрештою, сто?ть найближче до цi?? вiдповiдi? Прокiп каже: той, що посiяв зерна. Для себе й для iнших. "Що ж посiяв я? На що сподiватись тепер? I що маю робити? Який же я... справдi безщасний..." Думки згоряли, не встигнувши злетiти. Немов голуби на пожежi. Олександр Кiндратович не зглянувся, як утих за спиною гомiн, як розтанули в пiтьмi мерехтливi вогники. Зупинився аж бiля могили. Зупинився сам, зупинилася думка. Аж ген на першiй борознi, на першiм покосi. Сидiв на могилi, слухав, як засина? поле. Весняне поле засина? довго. Десь там, всерединi - в землi, в стеблинi шумують соки, будять до життя. Це чу? i птах, i звiр, i людина. Повiяв вiтер - тугий, прохолодний. Щось давн? повiяло з ним у душу. Бiлановi пригадалося, як колись ходив за плугом. От там, пiд грушею-степiвкою клали вогнище. Нi, вiн нiколи не забував запахiв цього поля. I струна, котра в'язала його з ним, не обривалася. Вiн певен цього. I iншi казали це. У нього i в мiстi... Палiсадник, соняшники, вишита полотняна сорочка... Вiтер тужавiв, гудiв йому щось у вуха. I, може, тому, що лишився з ним вiч-на-вiч у пустельнiм полi, а може, пiсля оцих гiрких зборiв, але почував, як щось важке, гостре тиснуло на серце. Так, вiд нього бiльше нiкуди сховатись. I ранiше знав, що то - обман. Що й соняшники, i сорочка - цяцьковi, несправжнi. Вони утверджували за ним славу людини просто?, щиро?, "з народу". А ще сiльська говiрка, яко? цурався, коли ви?здив до iншого мiста, потрапляв до iншого оточення. Ця думка прийшла такою простою й такою оголеною, що йому стало страшно. Страшно себе, страшно тяжко? степово? мовчанки, синього чистого неба. Зрозумiв: такi ночi розчахують мозок або рвуть серце. Рвучко, несамохiть поклав руку на серце i прийняв одразу ж. Спотикаючись, майже побiг на поодинокi вогники засинаючого села. Знову виплила перед зором рiчка, стара верба... Вiдтак щось бiле... нiби операцiйний стiл... Якiсь обличчя. "Що це? Марення? Я хворий... Нi, нi, я не хворий... Ось, почуваю все. Це так..." Стомлений тiлом, спустошений душею, ледве добувся до хати. Сiв на призьбу, прихилився спнпою до стiни. Вечiрнiй гомш, теплi вогники в вiкнах потроху розвiяли його настрiй. Вiн аж здивувався тому, що дiялось з ним допiру. Вiдшукавши пiд порогом ключа, вiдiмкнув дверi. Мати i Костик спали на печi. Старечий сон - чутливий, пташиний; вона пробудилася на перший згук, хотiла злiзти з печi, подати вечеряти, але вiн сказав, що ?сти не хоче. "Це ж i мати завтра довiда?ться", - прокралася думка. "Ну и нехай", - спробував прогнати ??, мов обридливе котеня. Але вона вернулася знову. Уклалася в узголов'?, проганяла сон. Розумiв, чим упадуть збори на материну голову, i несамохiть шукав виправдання. Сюрчав пiд пiччю цвiркун, тихо, знайоме, нiби ткав для нього нитку споминiв. На?вних, милих. Поспiшав до них з радiстю. Вони повели його в тi днi, коли прикрощi забувалися, ледве висихали сльози, а радощi чекали скрiзь. Але сьогоднi йому не вдалося сховатися в снi. Йому наснився садок, малиновi хащi, в яких кури повибивали кубла. Сидiв у гущавi i чув, як перемовлялися в дворi його мати та батько з дiдом Iчки та з сусiдами. Дiд Iчки казав, що Сашко тiльки що мало не спалив його клуню. Поставили на току якусь трубу, щось покрутили, труба вистрелила, i загорiвся прикладок сiна. Добре, що вiн саме нагодився. Ось де картуз - загубив, утiкаючи. Сашко чув, як люди кинулись шукати його: до клунi, на горище, за погрiбничок, душа кого тремтiла з страху, тiло горнулося до землi. А вони вже йшли до малинових хащi'i. Зараз вiдшукають, витягнуть, поведуть у двiр. Мабуть, битимуть рiзкою. Але ж... Яке мають право бити його? Професора? Пробудився вiд легенького поштовху. Видiння ще стояло перед очима, але вiн уже збагнув, що то лише сон. Над ним, в узголов'?, - материне обличчя. - Вже ранок? - потер кулаками очi. - Синку - з лiкарнi... Там з Наталоччиним хлопцем... - Мати говорила несмiливо, майже благальне. Сонлива кволiстю розвiялась в одну мить. В наступну iин вже стояв босами ногами па пiдлозi, одягався. Поспiшав. Вiдчував, його нiби пiдштовху? щось. "Треба було таки зайти вчора", - подумав занепоко?но. Надворi нiч боролася з ранком. Ще снили хати, слiпаючи проти зiр шибками, дрiмали поскарлючувапi дiди-журавлi, а понад землею вже трiпотiв легкий вiтерець, i небо на сходi вив'язувалось в бiлу хустку. Олександр Кiндратович поспiшав за санiтаркою звивистою стежкою, розпитував, що сталося. З ?? вiдповiдей зрозумiв: не знають самi що. Хлопчиковi вже кiлька днiв болiв живiт. А сьогоднi вночi йому стало зовсiм зле. Мати принесла до лiкарнi. Думали - апендицит, але нiби не схоже. А хлоп'я горить, кожен дотик корчить його болем. Вони б не турбували професора, коли б... у них вся надiя... Знайомi, вже збуденнiлi в роках слова. "Вся надiя..." Але сьогоднi тi слова пролунали йому голоснiше, нiж завжди. Може, тому... що був вечiр. Вiн оголив його душу, i вона сприймала кожен дотик. Всi цi люди сидiли в клубi... А тепер просять його... Йому навiть здалося - в темрявi поблискують десятки очей. Мабуть, подумав, i справдi люди дивляться. Ранком всi говоритимуть про нього. Показуватимуть на ?хню хату. "Що вони тямлять?.. Лише одне". Але це одне... Вiд нього залежить все. Вiн розумiв це. Ось i лiкарня. Стара, довга, приземкувата будiвля з чисто побiленими, нерiвними стiнами, на котрих рябiють в три фарби лозунги. Сюди вiн колись бiг, впавши на ключку, котрою дiстають втопленi в колодязi вiдра, сюди волокли його хлопцi, коли роздавив у водi пляшку. На цей високий, перетягнений з-пiд церкви, де вiн ранiше був за пам'ятника, порiг падали крапельки його дитячо? кровi. Перше, що побачив, вступивши до палати, - очi. Тi, На-талоччинi, очi. Великi-великi, обпаленi сльозами. Вони метнулись йому назустрiч, прощали все, молили про одне... Забувши скинути плаща, пройшов до лiжка, на якому лежав хлопчик. Бiлявчик, як казала мати. Костикiв однолiток. I який же схожий на Костика! Хвороба цупко тримала його в сво?х кiгтях. Злипся на лобi чубчик... Губи гарячi, припухлi. Малi дитячi рученята, котрi ще недавно обiймали мамину шию, пускали по водi кораблики, тепер чиберяли, несвiдомо хапаючись за життя. Йому здалося, вiн ще нiколи не сприймав так хворого. "Це в тебе вiд утоми. До дiдька сентиментальнiсть", - вiдкарбував думкою. - Вийдiть, хто зайвий, - наказав рiшуче. - Наталко... Тобi тут не можна... - Свiтла бiльше. Вiзьмiть за руки! Страшний лiкарський присуд злякав усiх. I його самого. Перитонiт. Йому здалося, його вимовили чужi вуста. Десять, п'ятнадцять процентiв надi? при негайнiй операцi?... Але ж. це - не клiнiка. Тут нiяких умов для оперування. Треба везти в район. В район... П'ятнадцять кiлометрiв розмито? весняними бурчаками дороги. Коли смертельний - один. Вiн стояв бiля вiкна невелико? сiльсько? хiрургiчно? кiмнатки, дивився, як займа?ться на сходi свiтанок. Думка його працювала чiтко. Вона зважувала, вивiряла, заперечувала. "Десять, п'ятнадцять процентiв? Хiба можна вимiряти людське життя процентами! А вiру?.. Один процент вiри вартiший ста процентiв байдужостi. А чи ? хоч цей один процент? Скiльки минуло рокiв, як я востанн? робив таку операцiю? Скiльки?.. Либонь, з десять. Але ж це значно простiше, нiж те, що я робив потiм. Це може кожен хiрург". "Не кожен. Тiльки той, хто день вiд дня... Робiтник на чорному полi". Чи? це слова? Холодовi? Вони такi ж неправдивi, як i все, чим намагався перетяти йому шлях. До дiдька всi слова. - Готуйте хворого до операцi?, - наказав. * * * Пам`ятав тiльки ?? початок. До то? хвилини, коли розбiглась, розплавилась думка, неспроможна з'?днати все докупи, затиснути, здавити, коли невагомий, ранiше невiдчутний скальпель врiзався ребрами в пальцi, повiв ?х кудись убiк. А ще - гостреньке личко i ротик, що жадiбно ковтав повiтря. Вiн пам'ятав переляканi обличчя лiкаря-терапевта i фельдшера, якi асистували йому. Страх розпанахав його власну душу, зломив ??, мов черствий окра?ць. I вже ледве-ледве: як вихопив у фельдшера шприц i намагався ввести кров. Але не мiг знайти вену, i тодi медична сестра взяла з його пальцiв шприц, легко ввела голку. Тонкою цiвочкою вливалося життя, але струмочкiв, якими воно вибiгало, було бiльше, i вiн уже не знав, як перетяти ?м шлях. Маленьке, до жаху схоже на Наталоччине, личко гострiшало й гострiшало, ротик витягувався в сувору складку. А потiм воно видалося йому схожим на iнше, до жаху знайоме i рiдне - Костикове. В ту мить скальпель випав з його руки. Зроняючи з чола гарячi краплi, похитуючись, пiшов до дверей. Огненно-червоне сонце вдарило йому в обличчя, ослiпило, змусило прикритись рукою. Олександр Кiндратович глибоко вдихнув ранкове повiтря, хотiв ступити вниз, але ноги йому пiдломилися, i вiн важко опустився на холодний камiнь. Отак i сидiв, безтямно дивився собi пiд ноги, на нижнiй приступець сходiв, на якому чорнiли викарбуванi колись слова. Столiття прошумiли по них дощами, тисячi пiдошов наступали на них, зчовгали, зiтерли, i вiн скорiше згадав, нiж прочитав ?х: "...добру i iстинi". РОЗДIЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ Метал вкипав у метал. З буйним завзяттям злютовував ?х во?дино. Вони вже монтували електронне серце машини. Тепер ?х було тро?: Холод i дво? iнженерiв. Десь за мiсяць, за пiвтора серце ма? забитися в розмiренiм ритмi. Ма? забитися... А коли не заб'?ться? Або коли ритм його буде не таким, на який сподiва?ться? Адже не кожного, хто шука?, чату? невдача. В життi завше так. Поки мрi?мо, поки прагнемо - доти й горимо, вiримо. Ми бачимо мрiю великою-великою. А потiм, звершивши, вiдiйдемо, поглянемо збоку. Обмацу?мо витвiр холодною думкою. I вже вiн вида?ться меншим, дрiбнiшим. I вже розчарування стука? в серце. Але Холод втiша? себе iншим. Поки мрiяв - горiв, вiрив. Хiба ж це не радiсть? Хiба це не життя? I сам розумi?, що обманю? себе такою фiлософською химерою. Це тiльки кусник радостi. А ?? треба всю. Господар буду? дiм, щоб пожити в ньому. Свiтить скельцями електронне серце машини. А вiн почува? власне серце. Порох житт?вих незгод ви?в у ньому глибокi зазубнi, i точить, i в'?да?ться далi дрiбний порох життя. Засiдання, комiсi?, папiрцi. Iнiкчемний папiрець на столi часом важить бiльше, нiж жива людина за дверима кабiнету. Рада професорiв визнала висновки комiсi? за безпiдставнi факти - погано пiдтасованими випадковостями. Однак хтось не хотiв зупиняти закрученого колеса. Воно пришвидшувало й пришвидшувало свiй бiг, закручувало все бiльше людей. I от... Робiтне поле Холода вже тiльки тут. В цiй пiдвальнiй кiмнатцi. Туди, нагору, шлях йому перегородив папiрець, наказ. Виконуючий обов'язки мiнiстра Полив'яний усунув його вiд роботи "до остаточного обстеження". Оця кiмнатка - Прокопа Гордiйовича цитадель, майстерня, плацдарм. В нiй професор обiда?, часом i ночу?. З не?, певен, його не виб'ють. Бо якщо й пiде вiн, то залишиться вона, машина. Його помiчники, його спiвавтори - товаришi iнженера Соловейка. Того, що помер на операцiйнiм столi. Холод вiдшукав ?х ще тодi, радився по проекту, а тепер вони прийшли самi, щоб допомогти зробити монтаж, ?хнiй власний винахiд - запатентований, блука? десь по довгих канцелярiях, вiдлежу?ться в пузатих теках. ...Розпечене золото вкраплювалось в холодний свинець. Один з хлопцiв тримав формочку, Прокiп Гордiйович скляною паличкою спрямовував жовтогарячi краплi. - Крап - i пляшка коньяку, крап - i друга, - сказав хлопець. - Вам не шкода, Прокопе Гордiйопичу? Бо я пiсля того, як наш проект заблудився в главкiвськi?х коридорах, починаю вагатись. - Шкода, звичайно. Я тiльки намагаюсь думати про iнше. Про призначення оцього дорогого шматка. Яке вiн виконував призначення ранiше i яке викона?. Може, носив його в орденi якийсь генерал або красуня в сережках чи перснях... - Красуня при ?х допомозi хапала кавалерiв, а генерал тупав по рангових сходах. Обом приносили втiху. - У мене воно буде невидиме. Але я сподiваюсь, що воно принесе втiху i користь багатьом. Менi ж приносить вже зараз. - Коли б тiльки не досаду потiм. - Ну, свого поля наперед оббiгти не може нiхто. Правда, ?вгене? - запитав Мазура, котрий саме зайшов з пробiркою в руках. - Правда. Прогони треба. Зда?ться, так колись менi говорили.-пiдiйняв вiн проти свiтла пробiрку. - Що це у вас? - Кров. Все те ж... Бiла кров. Я ?? зробив бiлою. А мушу домогтися, щоб вона стала знову червоною. - А якщо... не стане? - сказав один з iнженерiв... - Колись та стане. Не в мене, так у когось iншого. Для того ми живемо на свiтi. - I для того, - поправив Холод. * * * Шах струсив китайкову скатертину, вишикував рядком стiльцi за столом президi?. Треба б ще пiдмести. Бо хоч i вчений люд, а насмiтили, як тi школярi. Тимофi?ва жiнка - прибиральницею в лiкарнi, вiн лишився на вечiр за не? - позамикати, погасити свiтло. В залi - порожньо, тихо. Незвично тихо пiсля зборiв. Вигулькнула з нори бiля сцени миша, поводила вусами, шаснула назад. Мабуть, ?? налякав зiм'ятий папiрець навпроти нiрки, якого ворушив вiтер з кватирки. Дивно влаштований свiт, розмiрковував Шах. Ще пiвгодини той папiрець падав комусь на голову важкою колодою або пiдносив над хмари, мав велику силу, а зараз вiн - бiла шматина, зайва смiтина в кошику. Здатна злякати лише мишу. I оцi стiльцi за столом... I трибуна. Десять метрiв дошки-шалiвки! А вiн так i не зважився зiйти на не?. Сидiв у кутку, мов ота миша в норi, слухав, як iншi гупотять над його головою словами. I кого забоявся? Вченого люду в залi? Мiнiстра Полив'яного? Нi, Полив'яного Шах не бо?ться. Вiн завтра пiде й скаже йому все. А нi - то й далi пiде. I до найголовнiшого мiнiстра, i до партiйних начальникiв. Ходитиме доти, доки носитимуть ноги i стане сил вiдчиняти високi, оббитi дерматином дверi. А сьогоднi вiн просто побоявся сво?? темноти, невченостi. Лихо ж - стiльки люду. А вiн би сказав. Бо хто ж зна? лiпше за нього... А що сказав би? Сказав би... Шах несмiливо пiдiйшов до трибуни, прокашлявся. Долонею зiгнав з кутикiв губ смагу, розгладив чуприну. Порепаними, покурбаченими пальцями взявся, як отi оратори, за кра? трибуни... прокашлявся знову. Поглянув у зал, несамохiть сховав руки. Йому здалося, нiби в залi пiсля його покашлювання заблищали скельця окулярiв, заскрипiли стiльцi. Сполохали оте перше слово. Шах ще хвилину постояв, вiдтак скрадливо вiдступив назад, повернув вмикача. Зал провалився в пiтьму. В просторiй тишi було чути, як прогупотiли кроки, як скрипнула трибуна. Слова запально? промови упали в порожнiй зал, загуляли луною пiд стелею. - Товаришi доктори, прохвесори, доценти i всi лiкарi, - говорив Шах. - Згляньтесь на мою темноту i не карайте спо?ю вченiстю. Простiть ??, якщо можете. Я знаю, якi ви великi. Ви iнодi вже з мертво? плотi кро?те чоловiка i знову вiдда?те йому життя. Як пашпорт чи буханець в магазинi. Ви зна?тесь на всiх хворобах, ви тямитесь на людських болячках, як я на мiтлi i лопатi. Одначе й ви не всесущi. Ви можете побачити мiкроб хвороби й не розгледiти, що дi?ться в людськiй душi. Бо з`явля?ться вона перед очi тiльки й найбiльшiй бiдi. З нас усiх я один бачив ??. Душу Прокопа Гордiновича. Чи зна?те ви, яка це душа? Чи зна?те, товаришу мiнiстр, який це чоловiк? Погляньте на мо? груди. Бачите шрам? Вiн зашивав мою рану в нiмецькiм полонi. Голкою-циганкою, суровою ниткою. I не в тому сила... що зашив. А що зняв мене, покалiченого, з колючого дроту. Один вiн на весь табiр не побоявся пiдлiзти i зняти. А скiльки таких солдатських ран зашив, скiльки душ зцiлив? Зцiлив душ! В цьому сила. Вiн мiг пiти, мiг покинути нас. У таборi пiд Чернiговом передали йому а волi фiктивнi справки... А вiн то? ночi копав з барака хiд на волю. Копав для iнших, лишався сам, хоч знав, що й це впишуть йому в бiографiю. Чи зна?те ви... - Зна?мо. Все зна?мо... Включiть свiтло. Той голос ударив Шаховi, мов гарматний пострiл. Старий вiдчув себе, неначе спiйманим на величезнiм кримiналi. Хто це? От, якщо розповiсть... Смiятимуться всi. Пiтьма. Порожнiй зал... i вiн на трибунi. Може, втекти. Але - куди? - Включiть, нарештi, свiтло. Шах зiйшов з трибуни, дерев'яними пальцями повернув вмикача. - Я десь тут забув окуляри... - в дверях близькозоро мружився Полив'яний. - Кличу, кличу, але хiба перекричиш таку ораторiю! Гаряча хвиля сорому повiльно вiдплинула Шаховi вiд серця. "Нехай. Я сказав... Те, що треба..." - Ви все чули? -повiльно спустився з сцени до залу. - Не знаю, чи все. Щось про полон, про лiкаря, - Полив'яний з подивом i острахом розглядав Шаха. Вiн i далi стояв у дверях, не наважуючись ступити вперед. - Я думав - студент монолог розучу?... Аж... Хто ви? - Я? Двiрник. З професором Холодом разом полон вiдбував. Хотiв на зборах... I оце. - А-а... -Полив'яний смiявся смачно i довго. -А я думав... - Потер рукою важке пiдборiддя, захихотiв знову. - Це все - правда. - Ти теж у полон здався? Невидима пружина натяглася в Шахових грудях, i йому довелося зiбрати волю, щоб вона не зiскочила. - Я... не розпочинав вiйни. I не зазнав там щастя. Я хотiв просити... - Ти, дiду, не бачив окулярiв? Вiн називав його дiдом, хоч мали майже однаково весеy. Володимир Володимирович умисне вiдповiдав грубо. Вiн чув усе. I все зрозумiв. Оцей дiд... Чого вiн вартий?.. I все ж... Сво?ю промовою двiрник пробудив у душi мiнiстра щось шкарубке, дратiвливе, болюче. I вiн подумав... Подумав невесело... От трапся з ним... Хто б за нього отак?.. Нiхто. Той же Бiлан-вiдхреститься й вiдпаю?ться. А за цього... Холода... Й сьогоднi виступало скiльки. I ? там такi, що ще напсують йому кровi. Що може... Вiн злякався того "може". Вiн вiдчув його силу. - Де окуляри? - скоромовкою, немов утiкав вiд чогось, запитав Полив'яний. - Вони лежали на столi. Я ?х переклав на вiкно. Он... Я хотiв просити вас за професора Холода. Шах облизав пересохлi губи. - Ти? Що ти там тямиш. Знай сво? дiло. Пружина зiскочила поза його волею. - Я сво? знаю. От коли б знали сво? ви. - Що? Та ти... - Обличчя Полив'яному збуряковiло, короткi пальцi право? руки склалися в кулак. - Та ти... Та я тебе!.. - Бiля смiття, бiля гною я. Куди вже мене нижче. Може, хочете посiсти мо? мiсце? Так он за дверима струмент. Брови Полив'яного округлилися двома надломаними бубликами. Але й вiн збагнув, що залякати Шаха нiчим. Мовчки вхопив на вiкнi окуляри, пiшов до виходу. Але, дiйшовши до дверей, не витримав, оглянувся. Хотiв запам'ятати. I в ту ж мить спiткнувся, мало не впав. Сердито копнувши ногою, побiг вниз по сходах. Поперед нього гримкотiло, торохтiло порожн? вiдро. * * * Телефон гудiв голосно i настирливо. Прокiп Гордiиович збагнув - дзвонять по мiжмiськiй лiнi?. Справдi, телефонiстка, впевнившись, що трубку взяли, сказала, що з ним хочуть говорити з мiста... Та назву мiста розчахнуло сухе поклацування вмикача, i Прокiп Гордiиович ще довго нервово похукував у трубку. Але там - тiльки стогiн дротiв з далекого поля та коротке потрiскування. Вiн вже майже вiдгадав назву мiста. Чекав цього голосу. I все ж здригнувся, щiльно-щiльно притиснув трубку. - Тату - ти? В оцьому грубому, хлопчачому "тату - ти" Прокiп Гордiйосич вловив не звiдану ранiше нiжшсть. Серце його забилося часто, i трубка враз спiтнiла в руцi. - Я, сину, я... - Тату, ти проща?ш менi? Тату, я прошу тебе, прошу... Олег заговорив швидко, мабуть, боявся, що збiжить час. - Навiть якщо не проща?ш. Ти - лiкар. Ти сам мене вчив... У нас нещастя. Майстер... Коли б ти знав, яка це людина! Вiн для мене... Його лiкусалп... А тепер... Нiхто вже не береться робити операцi?. Тату, я знаю. Одiти ти... Ти все можеш... - Сину, говори повiльнiше. Яка хвороба? - I вже далi, по-лiкарськи вимогливо, забувши навiть, з ким говорить: - Коли це сталося? Його стан зараз? - ...Вони хочуть виписати його додому. Безнадiйного... Тату, коли б ти знав, який вiн... Ти не хочеш? Iз-за мене? - Зовсiм... Я думаю, Олежку. Думаю... Вiн вже думав про iнше... Адже пiслязавтра - засiдання колегi?. Вирiшальне. Прийдуть хлоппi... Прийде Варвара Iванiвна. Вона говорила, буцiм це через не?... - Гаразд, я вилечу завтра. Тобто ще сьогоднi. Голосно гудiла трубка. Холодними шпильками поколювало пiдошви, плечi струшував дрож, а вiн все ще стояв бiля телефону. "Ти знайшов ??, Олежку, людину!" I знову думка про власнi турботи. А може?.. Вiн вперше приготувався до паперово? битви. Вiн би виграв ??. Це напевне. А ще завтра - перша проба кардiоскопа... Ех, коли б... Якби вiн мiг просвiтити того бригадира... Йому треба буде за?хати до клiнiки взяти колiнчатi трубки... I платинову голку. Вiн вже збирав себе думкою в дорогу. Пригадував операцi?, подiбнi до тi??, яку мав зробити, гортав iсторi? хвороб. М'якi тiнi стелилися ?м пiд ноги. Прокiп Гордiйович стомлено ступав по них, поглядав збоку на сина. Вiн все не мiг звикнути до Олега, до отакого, нового. Олег нiби аж пiдрiс, зчорнiв, огрубiв. Зникла метушливiсть, нервознiсть. В кутиках очей залягли тiнi спокою i певностi. - Ми так i не поговорили з тобою, - сказав Холод, перекидаючи з руки в руку невеличкого чемоданчика. - Ти на цей рiк збира?шся поступати до iнституту? - Я? Тобто... - Питання застало його зненацька. Олег оглянувся, збився з кроку. - Менi зда?ться... Твiй вибiр хороший. Я тепер вiрю: з тебе буде лiкар. - Не знаю... Я, мабуть, поступатиму за рiк. I не до медичного iнституту. Прокiп Гордiйович не став заперечувати. Вiн тепер вiрив, - Олег напне в життi сво? власне вiтрило. Може, воно не буде широким, але буде мiцним. "От ти, сину, й розв'язав того вузла, якого ми тримали вдвох, - подумав. - Ти, але не я. Наймудрiший вчитель - праця. Твiй вузлик зовсiм маленький в плетивi iнших, ?х зав язу? саме життя. А ми... Ми хочемо добра вам. Бо ми - вашi батьки". А батьки завжди хочуть, щоб борозна, яку прокладають дiти, була глибокою й рiвною. - Ти на вокзал, тату? - обiрвав плин його думок Олег. - Я проведу тебе. Вони вийшли на широку, пряму вулицю. - Не треба... Менi ще в готель. Ти вертайся. Там дiвчина... Вона все ще плаче. - То вже з радостi. - Треба вмiти дiлити й радiсть. Вiн бачив, як синовi очi сяйнули вдячнiстю. I хоч у власну душу легеньким холодком вiйнула образа, не виказав того. - Вертайся. Ти ж тепер писатимеш менi? - Писатиму, часто. Прокiп Гордiйович простягнув руку для прощання, затримав на мить. Завагався. Останнi слова нагадали за листа. Вiн таки трiшки покривив перед сином. Мабуть, покривив вперше в життi. Бо не був певен, чи варто вiддавати того листа. Чи можна? Але тепер... - Мало не забув. Там тобi лист. Лiля передала. Я в лабораторi? сказав, куди ?ду... - Лист?.. -По Олеговiм обличчi ледь помiтною хмаркою пробiгло вагання. - Вкинь його в скриньку, по мо?й адресi... Або й зовсiм... Тобто як хочеш. Знайома стежка. Знайомий обнiжок. Трава по ньому: висока, буйно-зелена. А обабiч - жито. Над житом - примхливе марево. Село тут обiйнялося з мiстом. Жито хлюпа? зеленою хвилею в паркан лiкарнi, в стiни водонапiрно? башти. Це - поля дослiдно? станцi?. Упоперек житнього лану розгонисте бiжать до далекого селища високi стовпи. Гудуть над землею дроти, течуть в дванадцять тоненьких металевих цiвочок чи?сь турботи, зiзнання в коханнi, сльози. На дротах - довгою низкою - стрижi. Маленькi живi грудочки радостi й печалi. Сидять тихо, насторожено, ловлять теплими лапками живе пульсування дротiв: людських турбот, надiй, людського горя. Сполохано зриваються, линуть понад самим житом, вбивають бiлими грудьми з зелених хвиль хмарки пахучого, дозрiлого пилку, знову сiдають, всi на одну дротину. "Мабуть, тi?ю дротиною, - дума? Прокiп Гордiйович, - течуть зараз добрi, веселi вiстi". Прокiп Гордiйович давно назнав цей обнiжок. Влiтку, весною ходить по ньому до лiк