Олесь Гончар. Людина i зброя ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" http://www.ukrlib.km.ru/ ? http://www.ukrlib.km.ru/ OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ 1 Ще безтривожно ходять по мiсту тi, якi вмиратимуть на рубежах, iтимуть в оточеннях, горiтимуть у кремацiйних печах концтаборiв, штурмуватимуть Будапешт i Берлiн; ще сто?ть на узвишшi посеред мiста сiрий масивний БЧА - Будинок Червоно? Армi?, де згодом на мiсцi, розчищеному вiд ру?н, буде запалено вiчний вогонь на могилi Невiдомого солдата. Ще все як було. Ще - розбрiвшись з самого рання по парках, по бiблiотеках, позабиравшись у спорожнiлi аудиторi? на факультетах - сидять над конспектами студенти, готуються до останнiх екзаменiв. Дво? ?х сидить, забарикадувавшись в порожнiй аудиторi? iстфаку. Вранцi, коли прийшли сюди, Таня сама взялася закладати дверi стiльцем. Богдан стояв i, всмiхаючись, дивився, як вона це робить. Енергi? й завзяття було в не? бiльше, нiж сили в руках. Все ж завдяки сво?й оцiй затятостi вона впоралася з важким стiльцем, забарикадувалась, замкнулася, як хотiла: мiцно, нiби вiд усього свiту. Поривчаста, з розтрiпаним волоссям обернулася до Богдана: - Тепер тебе в мене нiхто не вiдбере! Вони глянули на закладенi дверi й розсмiялись: справдi, однi вони тут iз сво?м коханням! Вчора вони тiльки помирилися пiсля тяжко? тривало? сварки. Це була одна з тих сварок, що виникають мiж закоханими з дрiбниць, майже з нiчого, але важать для них бiльше, нiж найсерйознiшi свiтовi проблеми. Тепер обо? бачать, що не варто було сваритись, не хочуть i згадувати тих болiсних безпричинних ревнощiв, що вiдiбрали у них кiлька щасливих днiв. Зараз, примирившись, вони нiби заново впивалися сво?м почуттям, вiднайденим, переболiлим i вiд того ще бiльш спраглим, ще бiльш солодким. Якби це залежало тiльки вiд Танi, вона у вiдзнаку примирення весь день отут цiлувалася б, чiплялася б Богдановi на шию, забувши про конспекти, про екзамени, про все на свiтi. Зiп'явшись навшпиньки, вона потяглася обличчям до Богдана, до милого свого Богданчика: цiлуй! Вiн легко пiдхопив ?? на руки i, на ходу осипаючи гарячими поцiлунками, понiс в найдальший куток, посадив, мов школярку, на стiлець: - Сиди! Поклав перед нею ?? недбало скрученi, покрапанi парковими дощами конспекти: - Вчи! Тепер вона сидить i зубрить хрестовi походи. Не стiльки, правда, зубрить, скiльки розкошу? у сво?х мрiях, у свiтлих дiвочих видiннях. Час вiд часу крадькома, з щасливою злодiйкуватiстю позирку? на нього. Заглиблений в конспекти, Богдан сидить в iншiм кiнцi аудиторi?, перед самою кафедрою. Ось вiн рукою поправив патли сво? чорнi, Таня бачить його руку, волохату, в чорнiм волоссi, мiцну руку спортсмена. Нахмурившись, вiн знову пiрнув десь у середнi вiки. В оцiй задумливiй позi, в картатiй приношенiй сорочцi з акуратно засуканими вище лiктiв рукавами Богдан ?й особливо подоба?ться. Вона находить мужню гiднiсть у всiй його поставi, у високiй, гордовито випрямленiй ши?, в густому непокiрному чубовi, вiдкинутому назад. Навiть отак, коли Богдан сидить, по його рiвнiй високiй ши? видно, який вiн стрункий. Смаглюватий, циганкувато-чорний - дiвчата кажуть, що вiн красень, але для не? вiн бiльше, нiж це, для не? вiн саме щастя. Кiлька днiв тому, коли стався був мiж ними розрив, думала - не переживе. Життя без нього для не? одразу згасло, злиняло, втратило змiст. Нещасна, змучена ревнощами, прибита горем, бродила, мов сновида, вечорами по мiсту, по кам'яних катакомбах кварталiв, живучи одним сподiванням хоч випадково зустрiти де-небудь його, хоч здалеку глянути, коли повертатиметься увечерi з бiблiотеки до гуртожитку. Найбiльше боялась побачити його в такий час з iншою, з незнайомою якоюсь дiвчиною виняткових достойностей, до котро? вже наперед ревнувала - ревнувала гостро, до потемнiння в вiчу. А вiн усе повертався не з дiвчиною, а з хлопцями, крокував мiж ними похмурий та непiдступний, з конспектами та хлiбиною пiд пахвою. Прича?вшись десь у затiнку, Таня жадiбно стежила за рiдною постаттю, аж поки хлоп'ячий гурт не зникав у глибинi вечiрньо? вулицi. В тi ночi сво?? самотностi та неприкаяностi заходила вона по слiдах свого кохання на вулицю Вiльно? академi?, де зустрiлася з ним вперше, на студентський "острiв Кохання" над Журавлiвською кручею, де вперше вiдчула сухий, жаркий смак його поцiлунку. Ця облюбована багатьма поколiннями студентiв круча над ряснiючою електричними вогнями Журавлiвкою i далекий переклик нiчних по?здiв тiльки посилювали бiль втрати. Повертаючись у гуртожиток, слухаючи пiзнiй гомiн буйно? сво?? студентсько? республiки - Толкачiвки та Гiганта, все сподiвалась, все ждала, що вiн рано чи пiзно таки повернеться до не?, знов дасть ?й те, без чого вона не могла жити. Тепер вiн знову з нею. Цвiте душа! - так могла б назвати те почуття, що ма? в собi до нього. Ось вiн тут. Нечутно можна пiдкрастися до нього з-за спини i обiйняти, вщипнути за вухо, скубнути за чуб... Проте нi, цього не можна, зараз вiн весь у роботi, в напрузi - штурму? середнi вiки. Можна тiльки паперову кульку скрутити й кинути в його бiк, як це вона, пустуючи, робила на лекцiях, i кулька впаде перед ним на столi, i вiн, розгорнувши ?? й хмурячи брови, прочита?:Je vous aime¼[1] Штурму?, штурму?. Про королiв та пап, про рицарськi походи та звича?, а того й не зна?, що сам ?й зда?ться найкращим за всiх рицарiв на свiтi. Як любить вона його за той нахмурений лоб, за оту впертiсть, нездоланнiсть, суворiсть до себе. Спартанська вдача! Нелегко даються йому науки, значно важче, нiж ?й, але з гордостi, з честолюбства вiн не хоче знати шпаргалок, не хоче покладатись на випадок, хоче прийти на екзамен з твердою певнiстю в собi, в сво?й силi, в тому, що нiхто й нiчим його не зiб'?. Саме життя виробило в ньому цей характер - рiзкий, упертий, готовий до будь - яких труднощiв. Без батька рiс. На нелегкому хлiбi. Щоб дотягти до стипендi?, ходив ночами на товарну станцiю розвантажувати вагони. Влiтку пiд час канiкул вiн теж працю?. Минулого лiта в риболовецькiй артiлi десь у днiпровських плавнях важкi неводи тягав. Вернувся, i Днiпром вiд нього вiйнуло, куренями, димом багать вечiрнiх. Смаглюватiсть оця з нього нiколи не сходить. Навiть i серед зими вертавсь iз сво?х запорiзьких канiкул засмаглий, мовби з-пiд тропiчного сонця, i хоч не бачились лише два тижнi, при поглядi на Таню радiсний голод розлуки свiтився в його очах. З Сiчi Богдан вернувся! - жартували друзi. - З коша! Увесь факультет зна?, що вони - ще з першого курсу - закохана пара, що Таня Криворучко його, Богдана Колосовського, наречена. Складуть ось останнi екзамени - i вiдкри?ться перед ними лiто, вiльне, смагляве. Якби тiльки швидше, якби й зараз оце можна було кинути конспекти, податись удвох за мiсто, у поле за Лiсопарком, де трамвай влiта? просто в жита! Весна промайнула для них якось непомiтно, тiльки й бачили з оцього вiкна, як сивiли дощi високi по обрiях, тiльки й чули ?х, як шелестiли за вiкном по листю дерев, з тихим дзвоном краплисто падали на дахи, на розiгрiте камiння будинкiв. Потiм знов було сонце - i димились асфальти, i парували дерева сво?ю мокрою блискучою зеленню, i з вiкон студентських аудиторiй видно було, як десь одразу ж за Пiвденним вокзалом, за блискучими пiсля дощу дахами будинкiв райдуга воду бере. Туди - до райдуг, до просторiв замiських - тягнуло студентську душу... Зате лiто сьогорiчне буде в них незвичайне: вперше проведуть його разом, по?дуть на археологiчнi розкопки. Багато ?хнiх студентiв роз'?дуться цього лiта на розкопки хто в Крим, хто до Кам'яно? могили на рiчцi Молочнiй, де нiбито виявлено доiсторичнi малюнки й печерах первiсно? людини, а ?м, Танi й Богдановi, старий професор, знавець Ольвi?, запропонував Ольвiю, запропонував якраз те, чого ?м самим найбiльше бажалось. Стародавня Ольвiя, що по-нашому значить "щаслива", давно ?х цiкавить обох, давно ?м хочеться дослiджувати, розкопувати ??, занесену пiсками, щоб дiзнатись, чому вона загинула, чому люди покинули ??. Пiвтори тисячi рокiв тому мiсто вирувало життям, до нього вiд сонячних берегiв Еллади прибували кораблi, шумiв ринок велелюдний, на стадiонах вiдбувались спортивнi змагання, i на честь переможцiв мiсто карбувало декрети на мармурових плитах: "Пурфей, син Пурфея, бувши архонтом, перемiг списом i диском..." Архонт - це як голова мiськради, i Таня навiть усмiхнулась, уявивши, як бiжить по стадiону голова мiськради в трусах, виборюючи сво?му мiсту першiсть. - "Пурфей, син Пурфея..." - iмiтуючи голос професора, почина? урочисто декламувати вона з свого кутка, але Богдан не пiдда?ться на ?? пустощi, не оберта?ться, вона тiльки чу? вiд нього: - Не заважай! I навiть це ?й подоба?ться, коли вiн отак прикрику? на не?, отой ?? легкоатлет факультетський, що теж мiг би перемагати "списом i диском". Не чита?ться Танi. Все малю?ться ?й степове лiто, ольвiиське небо широке, пiд яким вони будуть з Богданом разом, удвох. Казкова Ольвiя, мiсячнi ночi, тихi лимани - все там буде для них, для них... Несподiваний грюкiт стрясонув дверi. Богдан пiдвiвся здивовано: - Хто? I, ще не почувши вiдповiдi, кинувся до забарикадованих дверей. Запам'ятайте цю мить! Назавжди запам'ятайте цю останню свою студентську аудиторiю на третьому поверсi iстфаку, де, вдершись крiзь забарикадованi дверi, застало вас страшне, приголомшливе слово: - Вiйна! 2 Новий Хасан? Халхин-Гол? Нi, це, видно, було щось страшнiше. У дверях аудиторi? сто?ть незграбний, широкоплечий Степура, ?хнiй друг i однокурсник. Нiколи Таня не бачила його таким. Губи блiдi, надривно диха?, щось хоче сказати й не може - наче вдавився. Богдана це лютить. - Говори ж! Степура важко видавлю? з себе товстими, нiби обвареними губами: - Бомбили вночi Ки?в... Севастополь... i ще якiсь мiста... - Ти звiдки зна?ш? Все мiсто вже зна?, тiльки ви оце тут як на островi¼ Я теж сидiв читав, потiм вийшов за цигарками, а там уже все мiсто бурунить. Гучномовцi розриваються, людей тисячi на майданах... Так-то, брат Таню, - Степура з гiркотою глянув на дiвчину. - Бомби летять... ось яка iсторiя. А ми все спiвали "если з а в т р а война". Це завтра вже стало сьогоднi. Дiставши з пачки цигарку, вiн хоче прикурити, але сiрники ламаються один за одним. Нарештi, вичеркавши, вiн пiдносить запалений сiрник до цигарки, i Таня помiча?, як груба рука його ледь помiтно тремтить, i сам вiн при всiй сво?й вайлуватiй кремезностi зда?ться ?й якимсь дивно беззахисним в цю мить. - Як бандитюги, напали, - каже вiн. - Без попередження, вiроломно, безчесно... Богдан, нахмурившись, сто?ть бiля столу над розкритим конспектом, наче пригаду? щось. Потiм рiшуче закрива? конспект, склада? зошит до зошита акуратною купкою. Таня мимоволi фiксу? кожен його рух. На скiльки часу склада? вiн отi сво? конспекти? Коли ?х знову вiдкри?? Таня пiдiйшла до нього, взяла його за руку зазирнула у вiчi. Там якась темна рiшучiсть, вiдчуженiсть. - Пiдемо? Забравши конспекти, вони мовчки виходять. Таня все не вiдпуска? його руки. Як вчепилась в аудиторi? сво?м рученям за нього, так уже й не вiдпуска?, трима?ться iнстинктивно, мовби передчуваючи недалеке й неминуче розставання... В коридорах шум, гамiр. Студенти рiзних курсiв, юрмлячись то тут, то там, збуджено говорять, сперечаються. - Цього треба було ждати! - Але ж договiр про ненапад на десять рокiв? - Фашизм ? фашизм. Дверi аудиторiй повiдчинянi навстiж, - тепер усiм уже не до наук. Мерщiй на вулицю. Серце жадало почути, що це всього-на-всього якесь жахливе непорозумiння, ще, може, прийде iнше повiдомлення, звiстка про те, що конфлiкт залагоджено i все знов буде, як було. На першому поверсi, проходячи повз кiмнату вiйськово? кафедри, загледiли в нiй крiзь вiдхиленi дверi Духновича. Худий, сутулуватий, вiн стояв посеред кiмнати над рель?фною картою пересiчно? мiсцевостi, i з його вигляду видно було, що вiн ще нiчого не зна? i дума?, певне, не про муляжний оцей рель?ф, не про вiйну, що вже вдивля?ться в тишу аудиторiй, а про щось iнше, далеке. - Мироне, чув? - Що саме? - Вiйна. Лице його перекосилось недовiрливою посмiшкою. - Не жартуйте, бо я лякливий. Але коли вони зайшли до аудиторi?, надто незвичайний вигляд був у них, щоб можна було думати, що вони жартують. - На жаль, серйозно. - Складайся, брат... Вiйськова кафедра. Це та кiмната, де ?х стiльки муштровано керiвником кафедри, прискiпливим та педантичним майором, де так набридли ?м отi вiйськовi плакати на стiнах, i протигаз в розрiзi, i учбовий кулемет, що темнi? в кутку, з просвердленою дiрочкою збоку в стволi... Зупинившись над великим столом з бутафорним полем, вони нiби iншими очима розглядають муляжну пересiчену мiсцевiсть з мiнiатюрними горбами та рiчками. Гiпс, пофарбована тирса, що зобража? траву... Як убого! Неприродна жовтизна хлiбiв, i отруйно-зелена просторина лукiв, i рiчка, й лiсок - все було мертве, неправдиве, засушене, це мовби сама вiйна поставала з муляжiв сво?ю мертвiстю, безжитт?вiстю. Муляжний ландшафт лежав перед ними на пiвкiмнати, а ?м поставав живий, немуляжний степ з достигаючими хлiбами, i вiтер польовий, i небо, повне жайворонкiв, i райдуги, що над полями свiтяться соковито! Бомби впали сьогоднi на хлiба. Танки вже десь ?х толочать, снаряди довбуть. З усього живого прекрасного свiту чи не отакий лиш перепалено-мертвий, як тут, ландшафт полишить вiйна? Край столу на муляжних пагорбах розплатався Духновичiв портфель. Вiн туго напханий книжками, серед яких, безумовно, можна знайти i Гегеля, й Спiнозу, а зверху на портфелi лежать заяложенi вiйськовi статути, що ?х Духнович так досi й не спромiгся опанувати i оце, видно, знову зубрив, готуючись вдруге здавати залiк. Дивно було, що Духнович, цей факультетський вiльнодум i фiлософ, який залюбки студiював навiть позапрограмнi науки, так до ладу й не мiг збагнути мудрiсть статуту караульно? служби, так досi й не навчився як слiд нi козиряти, нi ходити з компасом по азимуту: на заняттях у Лiсопарку вiн щоразу збивався з заданого напрямку, викликаючи смiх товаришiв i невдоволення викладача. - Ну як, друже? - кивнувши на статути, звернувся Богдан до Духновича. - Подужав? Духнович скривився, що мало означати усмiшку. - Цi статути наганяють на мене якийсь, ну, просто мiстичний жах. Вони написанi нiби санскритом: скiльки не розшифровую - нiяк не доберусь глузду. - Це вже вчорашн?, - сумовито зауважив Степура. - Тепер, мабуть, не такi залiки доведеться складати. Вони разом вийшли на вулицю. Все було, як i ранiш: дерева спокiйно зеленiють, i день тихий - нi сонячний, нi хмарний, в теплiй поволоцi iмлистiй, тiльки тривога мовби розлита в повiтрi, вона вже пройняла мiсто i душi людей. Сумська клекоче. На перехрестi бiля репродуктора - натовп. Тут ще надiються: може, пригасне? Може, це який-небудь лише мiсцевий прикордонний конфлiкт? Люди ждуть новин, гнiтить невiдомiсть, а радiо тим часом гримить музикою, переда? бойовi маршi. Найлюднiше в парку бiля пам'ятника Тарасовi. Гомiн, тривожно збудженi голоси, всi ждуть чогось, не розходяться... Нахмурений бронзовий Кобзар, схилившись над людьми, мовчки дума? свою думу. В натовпi Степура загледiв Мар'яну й Лагутiна. Вони стояли обнявшись, чого ранiше не дозволили б собi на людях, вiн блiдий, зосереджений i нiби байдужий до не?, а вона тулиться до нього плечем, наче говорить: ти мiй, мiй, це все тебе не стосу?ться, нiкому тебе не вiддам. Степура не може втямки собi взяти, як вiн, оцей Лагутiн, оцей тонковидий бiлявий його суперник, може бути зараз байдужий до не?, не чути, як лине вона до нього вся. Якби до Степури вона отак линула, любов його давня, безнадiйна! Скiльки мрiяв про не? ночами, скiльки вiршiв для не? писав, а вона була й лиша?ться з усiма ласками, жагою, рум'янцями калиновими - для iншого, який уже звик i нiби й не дорожить цим! Вгорi мiж деревами блищить на сонцi лита з бронзи, могутня постать поета, а нижче, круг п'?десталу, - бронзова покритка з дитиною на руках, i повстанець з косою, i той, що кайдани рве, i той, що лежить поранений бiля надломленого знамена, i всi ви, що зараз дивитесь на них, чи не ваша це судьба, вчорашня й завтрашня, темнi? суворою бронзою, зведена мiж дерев? Задивившись на пам'ятник, Степура незчувся, як загубив у натовпi Мар'яну та Лагутiна, i, озирнувшись, побачив поблизу якусь незнайому жiнку з дитиною на руках; обличчя жiнки заплакане, а в очах, широко вiдкритих, - волання пiдтримки, допитливiсть: невже це правда? Невже цього вже не вiдвернути? Вона дивилась на Степуру так, мовби вiн мiг ще спростувати цю страшну, невблаганну звiстку, яка, видно, руйнувала все ?? родинне щастя... - Ти йдеш? - почув Степура за собою Богданiв голос. - Бо ми з Танею йдемо. Вибравшись з натовпу, вони рушили вгору по Сумськiй, в напрямi до свого студентського мiстечка. Духнович теж поплентався з ними, хоч мешка? вiн у мiстi, з батьками. Мовчки перейшли на Басейну, завернули в знайомий магазин, де ранiше брали хлiб, але зараз магазин зустрiв ?х порожнечею: полицi голi, аж гудуть. Розмели. Бiля iншого магазину галас, тиснява, люди за чимось товпляться, виявля?ться, розхапують все, що ?, - мило, сiрники, сiль... - Показились вони, чи що? - знизав плечима Духнович. - Для чого вам, громадянко, стiльки солi? - зачепив вiн жiнку, що з пакунками в обох руках саме бiгла назустрiч. Ця з вигляду досить iнтелiгентна городянка враз перетворилась у справжнiсiньку бабу-ягу. - Що ти в цьому розумi?ш, чистоплюю? - крикнула, люто ошкiрившись на Духновича. - Може, ця сiль, цей брусочок мила дiтей мо?х вiд голодно? смертi врятують! I промчала, креснувши по студентах таким поглядом, що вiд нього Танi стало аж не по собi, бо i в словах цi?? жiнки, i в цих ?? з бою вихоплених пакунках вже вчувалася страшна якась далека правда - подих голодних харкiвських зим, вчувалось ще тiльки серцем угадане горе тих багатостраждальних матерiв, знедолених солдаток, що, впряженi в санчата, крiзь хуги-завiрюхи везтимуть мiняти отi мило й сiрники по окупованiй землi i замерзатимуть з дiтьми, заметенi снiгом при шляхах. Цього ще не було, можливостi чогось такого Таня ще i в думках не припускала, i все ж слова незнайомо? жiнки, яка, видно, немало в сво?му життi зазнала, глибоко вразили дiвчину, лягли на душу важким передчуттям. На розi бiля магазину господарчих товарiв - знов натовп, шарварок, буча. Зсередини примiщення, грубо розштовхуючи людей, силою пробивався, мало не по жiночих головах iшов якийсь гевал, розчервонiлий, пiт з нього градом, а сам увесь обвiшаний шкребками, каструлями, вiрьовками рiзно? товщини, навiть круг ши? в нього хомутом обкинуте кiльце каната. Богдан дивився на його вiрьовки з презирством, з обуренням. - Вiшатись зiбрався? Гевал, що був, видно, з порiддя звиклих до рiзних сутичок спекулянтiв, глипнув на студента зневажливо: - Швидше сам когось повiшу! I, перевiвши дух, вiн став ще енергiйнiше розпихати жiнок лiктями, а якусь стареньку зачепив сво?ми шкребками за хустку i, не озираючись таки стягував ?й хустку з голови. - Куди ти тягнеш? Пусти! Вiдпусти Хустку порвеш! - волала жiнка, а вiн, не звертаючи уваги на ?? крик, робив сво?, продирався далi. - Ану стiй! Стiй! - перепинив його Богдан i, шарпнувшись вперед, мiцно вхопив гевала рукою за його снастi. - Чи не мiг би ти бути чемнiшим, нахабо? - Вiд нахаби чую! Зцiпивши зуби, Богдан потяг його до себе i, витягши на просторе, стрясонув за груди, наблизивсь до нього обличчям впритул. - Ти вже вою?ш? З жiнками? - Вiдчепись... Богдан з огидою вiдкинув його i так пiддав ногою ззаду, що вiн з усiма сво?ми шкребками та мотуззям вiдлетiв на брук сторчака. - Оце стрибок! - пiддав жару Духнович. - Можна смiливо зарахувати за норму ГПО! Гевал оглянувся, поправив на собi амунiцiю. Богдан ждав, що вiн вернеться, полiзе в бiйку, але той тiльки погрозив: - Я тебе запам'ятаю, циганська мордо¼ I, побрязкуючи каструлями, побрiв на протилежний бiк вулицi. - Спасибi, хоч студент заступився, - з вдячнiстю глянули на Богдана жiнки. - Бо де ще та вiйна, а тут уже сво? по головах ходять... Таня знову взяла Богдана пiд руку, i вони разом з Степурою та Духновичем пiшли далi. Iшли i вже нiби не впiзнавали знайомих кварталiв, вулиць, будинкiв. У вiкнах квартир уже чи?сь руки зсередини обклеюють шибки смужками паперу навхрест, всюди вони бiлiють як цифри "XX" - двадцятий вiк... А в подвiр'ях мешканцi будинкiв беруться рити щiлини, схованки вiд бомб - такий наказ штабу ППХО. Бiля студентського гуртожитку Гiганта побачили маленького червоноармiйця; з квачем у руцi, вiн саме наклеював на стiнi будинку свiжовiддруковане, набране чорним великим шрифтом оголошення. Пiдiйшли, стали читати. Наказ про мобiлiзацiю. Слово до людей, яких вiйна першими кличе пiд кулi. Роки, роки, роки... - Всi брати мо? пiдпадають, - глухо промовив Степура. - I родичi теж. - А мiй батько уже давно там, - сказав Духнович, батько якого був вiйськовий лiкар. - Певне, тепер i матiр закличуть, вона буде потрiбна. Один оце я тiльки - нi в тин нi в ворота... - Гада?ш, нас чаша ця обмине? - сказав Богдан, i Танi почулася злiсть в його голосi. - Чи ми вибракуванi? Духнович розгублено заклiпав очима: - А вiдстрочки? - його худе, ластувате, з рудими бровами обличчя виказувало тривогу i подив. - У нас же вiдстрочки до закiнчення унiверситету! - Якi тепер вiдстрочки, - нахмурився Богдан i глянув на Таню: - Де ж нам пообiдати? - На фабрику-кухню, - запропонував Степура. Обiдати вони пiшли втрьох, без Духновича, який ледь кивнувши ?м на прощання, понуро почвалав до трамвайно? зупинки, бiльше звичайного зсутулений, перекосоплечений пiд вагою портфеля. 3 В темряву занурилось мiсто. Зда?ться, нiколи не було так темно, як в оцi першi затемненi ночi. Ослiпло темне громаддя будинкiв, та?мничiстю наповнились парки, сквери. Чорне небо нависло над мiстом, дивуючи сво?ю незвичною зорянiстю городян, з яких мало хто спить у цю нiч. На дахах будинкiв - пости. Пости й на землi. На кожну смужку свiтла в вiкнi - свисток мiлiцейський. З глибини вулиць трамва? повзуть iз синiми фарами в лобi. I люди пiдсиненi пробiгають. Моторошним ста? обличчя людини, що потрапля? в смугу цього мертвотно-синього, при землi повзучого свiтла. Майне перехожий; прогуркоче трамвай; з диким вереском промчить кудись колона криваво-червоних пожежних машин. Не листоношi - розсильнi вiйськкоматiв з жмутками повiсток в руках шугають цi?? пiзньо? години вiд будинку до будинку, вiд пiд'?зду до пiд'?зду. В найглухiших завулках лунають чiткi ?хнi кроки, чути, як один, зупинившись перед будинком, голосно пита? двiрника : - Який номер? А через вулицю iнший розсильний допиту?ться так само вимогливо, нетерпляче: - Номер, номер який? В усiх районах мiста в тисячi квартир стука? вiйна, вруча? повiстки. Тiльки до студентських гуртожиткiв розсильнi не завертають. Студенти поки що можуть спати спокiйно - у них броня до закiнчення унiверситету. Одначе й студентам тепер не спиться. В комендантськiй iсторикiв бiля телефону позмiнне чергують озбро?нi комсомольцi, при входi до гуртожитку маячить вартовий з протигазом, з гвинтiвкою. Не учбова дрiбнокалiберка - справжня бойова гвинтiвка в цю нiч у студента на плечi. Комендантська вiдтепер iмену?ться штабом - вiкна в нiй щiльно замаскованi студентськими ковдрами. Старшим тут Спартак Павлущенко, член факультетського комсомольського бюро, вiдповiдальний за тсоавiахiмiвську роботу. Пiд час фiнсько? вiн потрапив був у лижний батальйон, i хоч до фронту так ?х тодi й не довезли, проте на факультет вiн повернувся мовби фронтовиком, i вiдтодi його бачили по всiх президiях, де вiн сидiв з виглядом втомленого боями ветерана. Вiдтодi ж на правах людини майже вiйськово? Спартак носить оцю гiмнастьорку i портупею та пояс з мiдною командирською пряжкою, що поблиску? на ньому й зараз. Щоправда, для повноти враження йому трохи не вистача? росту, - ростом вiн чи не найменший на факультетi, зате солiдностi хоч одбавляй, вона в нього в усьому: в ходi, в поворотi голови, в мерзлякувато пiднятих плечах, в лiктях, вiдстовбурчених на якийсь особливий начальницький манiр. Коли в комендантськiй задзеленчить телефон, Спартак прожогом кида?ться до нього: - Iсторики! Штаб МППО слуха?! I, припавши вухом до трубки, слуха? з таким виглядом, нiби з ним зараз розмовля? щонайменше нарком. Повне рожевощоке обличчя Спартакове в цю мить зосереджене, сiрi застиглi очi сповненi рiшучостi й готовностi виконати наказ. Час вiд часу вiн виходить з комендантсько? i, лунко клацаючи пiдборами чобiт по вестибюлю, йде перевiрити пост, виставлений бiля входу до корпусу. На посту зараз - Слава Лагутiн, надiйний комсомолець, якому Спартак не ма? пiдстав не довiряти, але його драту?, що бiля Лагутiна весь час крутиться Мар'яна Кравець, ця чорнява ?хня красуня, що не могла нiчого кращого придумати, як прибiгти з дiвочого гуртожитку в такий час i в таке мiсце на побачення... - Я тобi вже казав, - дражливим тоном зверта?ться до дiвчини Спартак. - Пост - не мiсце для побачень. - Iду вже, йду, - каже Мар'яна, вiдступаючи крок назад i вдаючи, що цi?? ж митi збира?ться йти. - Це я вже чув, а пiду - ти знов тут. - Ну що тобi станеться, коли я трохи тут постою? - Не менi. Але iсну? порядок. I взагалi - що за розмови? Сказав, iди - так iди, якщо не хочеш непри?мностей собi i йому. Спартак при цьому кивнув на Лагутiна, до якого вже знов тулилась Мар'яна. - Чого ти ?й нiчого не скажеш? - прискiпався й до Лагутiна Спартак. - Ти ж зна?ш порядок? - Справдi, iди вже, Мар'яно, - сказав Лагутiн до дiвчини i знехотя вiдсторонив ??. - До завтра. Перед тим як пiти, Мар'яна ще раз наблизилась до Славика, майнула обличчям бiля його обличчя - чи поцiлувала, чи щось шепнула йому, а вiдходячи, так спогорда вiйнула перед Павлущенком заплетеною косою, що нею аж цьвохнуло його по плечу. Деякий час вiн мовчки дивився Мар'янi вслiд. Пересвiдчившись, що дiвчина зникла в темрявi, обернувся до Лагутiна. - Ти ж дивись тут. Прислухайся. Приглядайся. - Весь - увага, - в голосi Лагутiна забринiли смiшливi нотки. Спартак наблизився до нього впритул, знизив голос до шепоту: - ? такi данi, що диверсантiв нам закидають. Навiть в мiлiцейську форму переодягнених. Ясно? - Ясно, - Лагутiн перестав посмiхатись. - Особливо туди он дивись, - Спартак насторожливо кивнув у бiк цвинтаря, так нiби звiдти, з його темно? гущавини, вже й справдi виповзали, пiдкрадалися до гуртожитку диверсанти. Зоставшись один, Славик не мiг уже очей вiдвести вiд тi?? темряви, вiд хащiв цвинтарно? зеленi за парканом, де вони ще вчора з Мар'яною загоряли, разом готуючись до екзаменiв. Той цвинтар, його густi, задичавленi хащi - улюблене мiсце студентiв. Щовесни та щолiта вони там загоряють, зубрять по кущах конспекти та цiлуються або цiлими компанiями фотографуються пiд крилатими ангелами та бiля могил сво?х славетних предкiв. Там поховано багато професорiв та ректорiв унiверситету, серед них байкар Гулак-Артемовський, i академiк Багалiй, i художник Василькiвський, "небесний" Василькiвський, якого так любить Лагутiн... Минуло? весни на кладовищенськiй волi помiж студентами снували всюди ще й лазаретнi халати, бо неподалiк був лазарет, i тут цiлi днi проводили пораненi та обмороженi бiйцi, одужуючи пiсля фiнського фронту. З багатьма iз них студенти подружилися, один iз командирiв спробував був навiть вiдбити в Лагутiна його Мар'яну, але, незважаючи на це, вони з ним розсталися друзями. I ось тепер в бiк цього кладовища, що було таким зручним мiсцем студентських побачень, уже ти мусиш дивитися з зiркiстю вартового, уже мусиш прислухатися до найменшого шелесту в його бузкових хащах, а коли звiдти з'явиться раптом, гупнувши через паркан, чиясь пiдозрiла постань, зупини ?? суворим окликом: - Хто йде? Виявиться, що це йде Дробаха Павло, гультяй i заброда, хлопець з Донбасу, з тих, що не бояться нi чорта, нi декана, - колись з таких виходили волоцюги, дуелянти веселi. За цi?ю цвинтарною огорожею цiлими ночами пропадав Дробаха, там, серед бузкових заростiв та жаливи, буйно розцвiтала його невибаглива любов. I вiйна, зда?ться, нiчого не змiнила. Звично подолавши паркан, пiдiйшов до Лагутiна, веселий, закудланий, попросив закурити. - Тут не курять, - сказав Лагутiн. - Nо smoking. - I додав: - Мало не бахнув я по тобi. - Навряд чи поцiлив би. А якби й поцiлив, то навряд чи пробив би: шкура на менi - будь здоров. - Та зна?мо... Все бурлаку?ш? На побаченнi був? - А де ще бiдному студентовi бути? Блукав. Промишляв. Пив радощi свiту, як сказав би поет. А я кажу по-сво?му: дурень той, хто не вмi? пити життя нахильцi. З повного ковша! - Ти вважа?ш, що для цього саме час? - А що? - На цей свiт зазiхають зараз... - Чорта пухлого! - Що - чорта пухлого? - Руки ?м поодбива?мо, не тужи! I вiн пiшов у вестибюль, насвистуючи. Незабаром з темряви з'явилась перед Лагутiним ще одна постать, висока, струнка, розгониста, - Богдан Колосовський. Мабуть, Таню проводив до ?? дiвочого гуртожитку на Толкачiвку. Богдан пiдiйшов до Лагутiна, нiяково посмiхаючись, видно, було йому трохи незручно, що в такий час, коли iншi стоять уже на постах, роблять дiло, вiн iде собi з побачення, обцiлований дiвчиною, вiльний вiд усього. Лагутiн з делiкатностi не став питати, звiдки вiн iде, - що тут питати, коли й так ясно, - i за це Богдан в душi був вдячний йому. Зупинившись бiля Лагутiна, запитав: - Тобi, мабуть, пора змiнятись? Хочеш, я стану? - Треба Спартака спитати. - Нащо? - Без цього не можна. Там списки. - Ну, то ходiм до нього. В комендантськiй Спартак саме розмовляв з кимось по телефону. "?сть! есть!" - рiшуче примовляв вiн раз за разом, а цiлий гурт хлопцiв - серед них i Дробаха, - розсiвшись на столах та на пiдвiконнi, мовчки дивились на Спартака - хто похмуро, хто з веселою цiкавiстю спостерiгаючи його в новiй i такiй, видно, при?мнiй для нього ролi. Коли Павлущенко кiнчив розмову, Лагутiн напiвжартома доповiв, вказуючи на Богдана: - Привiв ось "затриманого". Чи можу йому передати пост? Спартак спiдлоба глднув на Колосовського, потiм на Лагутiна, i кругла голова його в свiтлих хвилястих кучерях нахилилась над якимось списком, що лежав перед ним на столi. - Дозволь менi змiнити Лагутiна, - пiсля тягучо? паузи звернувся Колосовський до Спартака. - Лагутiна змiня? Ситник, - холодним тоном сказав Павлущенко i гукнув у куток, де з'юрмились хлопцi: - Ситник, заступай на пост! Першокурсник Ситник, моторний, ?жачком стрижений хлопчина, з надмiрною серйознiстю прийнявши вiд Лагутiна гвинтiвку, шурхнув з нею у дверi - на пост, а Колосовський при мовчаннi присутнiх пiдступив ближче до Спартакових спискiв: - Коли ж там моя черга? Спартак, по-начальницькому хмурячись i не знаючи, як це не пасу? до його повних, по-дитячому рожевих щiчок, довго шука? Богдана в списку i нарештi заявля? невдоволено: - Тебе нема. - Як нема? - А так, що нема. - Хто складав список? - Вiдомо хто. Бюро. Я. Колосовський мiцно прикусив губу. Помовчав пiд уважними поглядами товаришiв. - Чому ж мене до списку не внiс? Скрипнув стiлець. Кругла Спартакова голова вже знову схилилась, розсипалась кучерями над паперами. - А ми не вносимо всiх пiдряд. Тут вiдiбрано кого слiд. Ця реплiка викликала обурення хлопцiв. - А його, по-тво?му, не слiд? - Вiдмiнник навчання! Ворошиловський стрiлець! - полетiло звiдусiль. - Чого тобi ще треба? - Допиши! - зiскочив з пiдвiконня Дробаха. - Скажи, що пропустив випадково! По темнотi сво?й! Але Спартак одразу його присадив: - Ти он краще помаду зiтри на щоцi! Кому вiйна, а кому мать родна. Тернувши кулаком по щоцi, Дробаха, однак, не вгамовувався : - Стрiля?ш гiрше за нього, а душу вимоту?ш... Такому товаришевi - i ти не довiря?ш? Не можеш довiрити йому годину вiдстояти на тво?му безглуздому посту? Це, видно, дошкулило Спартака. Вiн пiдвiвся за столом - натоптуватий, туго затягнутий поясом товстунець. - Бачу, що про тебе теж слiд було подумати, якщо ти назива?ш наш пост безглуздим, - надуто блимнув вiн на Дробаху, i в голосi його з'явилися погрозливi нотки. - Вiдомо тобi, що таке пост? Вiдомо, що оголошено во?нне становище? Дробаху це, однак, не спантеличило. Вiд пiдступив ближче до столу. - Ну й що? - А те, що нам потрiбна зараз потро?на пильнiсть! - До кого? - До всiх! До тебе! До мене! До всiх! Лагутiн, наблизившись ззаду до Спартака, спокiйно поклав йому руку на плече: - Ти нам тут промов не виголошуй, товаришу Цiцерон, поясни по сутi: чому в списку нема Колосовського? Хто дав тобi право зневажати, вiдстороняти в такий час його, нашого товариша, чесного, надiйного... - Ти мене не вчи, - Спартак сердито струснув iз себе Славикову руку. - I ви тут оце не мiтингуйте. Демократiя кiнчилась! Кого включати, кого нi - дозвольте менi знати! Вiн знову сiв за столом, насупившись ще бiльше, нiж досi. - I все ж ти нiчого не пояснив, - не вiдступав вiд столу Дробаха. - А ти питай у нього пояснень! - не дивлячись на Богдана, крикнув Спартак. - Спитай, де його батько. Богдан вiдчув, як жарка кров вогнем залива? йому обличчя. Батько. Нiчим iншим не можна було болючiше вразити його зараз, як саме нагадуванням про батька. Ти син репресованого, син людини, яку названо ворогом народу, вихоплено, викреслено з цього життя, вiдправлено рубати тайгу. На курсi знають про це декотрi з хлопцiв, навiть затайливо спiвчувають тобi, i все ж зараз ти перед ними справдi нiби в чомусь винуватий. Наче вта?в. Наче приховав. Не було вже слiв для заперечень Спартаковi, не залишалося нiчого iншого, як мовчки вийти з комендантсько?. Обернувся й вийшов, уникаючи поглядiв товаришiв. Пiдiймаючись в темрявi по сходах, чув, як пала? обличчя, як стука? в скронi кров. Пiднявшись до себе в кiмнату на другий поверх, Богдан, не роздягаючись, упав на постiль, зарився головою в подушку. Недобре, мстиве почуття душило його, палив бiль щойно завдано? образи. Цей Спартак, цей ультрапильний факультетський дiяч, мабуть, i в гадцi не ма?, яко? глибоко? кровоточиво? рани в серцi Богдановiм торкнувся. Знов недовiр'я - недовiр'я, так грубо, так одверто виказане йому. Похваля?ться, що сам так вирiшив, а може, що й не сам, може, хто старший йому це пiдказав? Адже ж, пiсля того як Богдан зостався без батька, знайшлися були люди, що вимагали, навiть по-доброму радили Богдановi, щоб вiн зрiкся батька, не псував собi шлях у життi... В кутку на сво?му скрипучому лiжку заворушився Степура. Виявля?ться, вiн ще не спить. Зiтхнув, обiзвавсь до Богдана: - Вечерятимеш? Там хлiб, повидло в тумбочцi. Богдан не обiзвавсь. - Лежу оце й думаю, - загомонiв згодом Степура, - що братам уже, мабуть, повiстки вручають, уже слiз та голосiння в кожного повна хата... Глухуватим басовитим голосом вiн став говорити про те, що Богдан уже чув вiд нього не раз, - про старших братiв сво?х Степур, один iз яких тракторист, другий - комбайнер, третiй - конюх, усi з жiнками, з купами дiтей! Ще говорить щось про батька, що теж пiд мобiлiзацiю попада?, i про свою вiдстрочку, яка да? йому пiльги, да? чомусь переваги над братами... - I за що? За якi заслуги перед народом? Богдан майже не чу? його. Закусивши зубами подушку, вiн нiяк не погаму? образи, перевертаючись, стиска? кулаки вiд болю, що палить i палить його. В цей грiзний, напружений час, коли Батькiвщина в небезпецi, йому не довiрено зброю, його вiдкинуто геть! Тут, бiля гуртожитку, не довiряють, що ж думати про фронт! Жарко, задушливо в кiмнатi, дарма що вiкно вiдчинене. Схопився з лiжка, розпалений, пiдiйшов до вiкна. Одразу за дорогою темнi? в простiр кладовище, нiби й кiнця йому нема, нiби до самого небосхилу воно й воно. Далеко над районом заводiв змигнув прожектор. Змигнув, упав, погас, i стало ще темнiше. Згадалось небо Запорiжжя в загравах печей металургiйного велетня. Звiдти, з Запорiжжя, був забраний батько - перед арештом вiн працював у мiськвiйськкоматi. Згадалась та нiч. Вся сiм'я не спала, хоч було пiзно, все прислухалась до крокiв на схiдцях - багато сiмей в тi ночi не спало, отак прислухаючись. Коли тi зайшли, батько зустрiв ?х, одягнутий по формi, вiн подивився на ордер, який пред'явили йому, i нiчого не сказав. Потiм поцiлував Богдана в голову, поцiлував брата, матiр... Сльози викотились йому з очей, i вiн вiдвернувся в куток, коли стали забирати з стiни зброю, почесну революцiйну зброю, якою його було нагороджено за розгром махновських банд. В шинелi, при шпорах вийшов iз хати. В душi Богдан не визна? за батьком провини, вiн не зрiкся його, коли вiд нього вимагали цього ще в школi, не зречеться вiн його й надалi, хоч яких би це йому коштувало кривд i образ. Водянистi холоднi очi Спартака побачив перед собою. "Так що ж, по-тво?му, якщо мiй батько там, якщо йому судилося постраждати, то менi, його синовi, доля народу, Батькiвщина моя менш дорога?" Грюкнули дверi. Зайшов Штепа. Не свiтячи свiтла, став шарудiти в тумбочцi - його лiжко бiля дверей. - Ви ще не спите? - А що? - озвався Степура. - Тiльки що ми бачили, як ракету хтось пустив. - Де це ви бачили? - Ми з Безуглим на даху чатували, дивимось, а отам - як над Лiсопарком - раптом по небу джик! Хтось же ? ото, що сигналiзу?, га? Богдановi здалося, що Штепинi пiдозри в цю мить стосуються насамперед його, зда?ться, вiн жде, що скаже на це Богдан. А може, й взагалi вiн вигадав про ракету - Штепа й на таке здатен. Може, по завданню Павлущенка вивiду? настрiй? "Чи це вже в мене манiя переслiдування?" Темно за вiкном, задушливо в кiмнатi. Хоч би Таня була тут. Таня, вона одна зна? про нього все, зна, як стражда? вiд цих нескiнченних пiдозр та ущемлiнь гордiсть його, гiднiсть його людська, i вона ж, Таня, як нiхто, вмi? полегшувати його тягар, подiляти його бiль в такi найтяжчi хвилини. Мовби вiдчувши його настрiй, встав iз лiжка Степура, пiдiйшов у самiй майцi, в трусах до вiкна. - Чого не ляга?ш? - торкнувся рукою Богдана. - Та так... - Щось трапилось? Щось з Танею знов? - Та нi... Богдан не хотiв при Штепi признаватись Степурi у сво?х душевних незлагодах та гризотах. Вiн чув, як Штепа шкряботить бiля сво?? тумбочки, вечеря? в темрявi хлiбом та ковбасою, що так смачно хрумтить у нього на зубах. - Завтра нашi хлопцi збираються йти вiдстрочки здавати, - заговорив Степура напiвголосно. Але Штепа почув його: - Чого ?м тi вiдстрочки муляють? Держава дала значить, знала, нащо давала. А то спiшать поперед батька в пекло. - Ти можеш не спiшити, - сердито кинув йому Степура. - I не буду. А ти хiба пiдеш? Степура вiдповiв пiсля паузи: - Я пiду. - А ти, Богдане? - Я теж. - Ну, як хочете, - знов хруснула ковбаса. - Що ж до мене, то я собi так мiркую: раз у мене вiдстрочка, я потрiбнiший тут, а не там. Навечерявшись, Штепа роздягнувся, лiг i швидко захропiв. Степура та Колосовський ще довго стояли бiля вiкна. В кiлькох словах Богдан розповiв Степурi про те, що тiльки-но сталося в комендантськiй. - Не журись, - сказав Степура. - Рано чи пiзно все стане на сво? мiсце. "Вiйна спише", - чув я сьогоднi на вулицi. А я думаю, що нiчого вона не спише. Навпаки, залiзом та кров'ю напише правду про кожного з нас. Спокiйнi роздуми його нiби трохи остудили Богдана. Але навiть коли й полягали, то ще довго не могли заснути, розбентеженi, розбунтованi пережитим за день. Короткi лiтнi ночi, а ця була незвично довгою, здавалось - нiколи не кiнчиться. 4 Сонце? Так, воно ще було. Пiднялося i освiтило Журавлiвку, заводи, i майдан Дзержинського, i грандiозну залiзобетонну споруду Держпрому - цей перший укра?нський хмарочос. Бiля Держпрому вже зрання людно. Можна подумати, що тут збiрний пункт якогось райвiськкомату. Але тут не вiйськкомат. Тут Дзержинський райком партi?. В кабiнетах райкому безперервно засiдають комiсi?, разом з представниками вiйськкоматiв розглядають заяви добровольцiв. Сьогоднi райком атакують студенти. Зранку було повiдомлено, що в цей день райком проходитимуть лише гуманiтарнi факультети, але й тi, чи? справи розглядатимуть завтра, теж не розходяться, вирують натовпами на майданi, юрмляться бiля пiд'?здiв, у коридорах. Ждуть. Для чогось же вони кидали дерев'янi гранати, для чогось ходили в унiверситетi з дрiбнокалiберками на стрiльбище! Винищувальнi батальйони, про якi досi нiхто не чув, диверсiйнi групи, що будуть закинутi до ворога в тил, маршовi роти, що незабаром покинуть це мiсто, - всi вони починають сво? життя тут. Вiд цигаркового диму не продихнути в тiсному коридорi, де збились iсторики, фiлологи , географи. Кожен почува? себе так , як перед складанням важкого, найтруднiшого екзамену. I , як пiд час екзамену, нерви студентськi напруженi до краю, вся увага на дверi, за якими засiда? комiсiя, всi погляди на того, хто виходить звiдти. Коли вийде, обтовплять його, зазирають у вiчi i по блиску очей розгадують, що все гаразд, i жартiвливим хором вiтають: - Годен! I вже тi, що пройшли комiсiю, приймають його до себе, бо вже вiн ?хнiй, вiн брат, друг по життю, а може й по смертi. . А бува?, що вийде i очi невловимi. До нього: - Ну як? А вiн пробу? щось пояснювати. Що й тут, у тилу комусь треба. I хвороби. I те, се. Вiн шука? в них спiвчуття, але йому нiхто не спiвчува?. Вiд нього вiдсахнуться мовчки. I вiн пiде, i його вже для них нема. - Слiдуючий! Той, хто готу?ться зайти, трима? напоготовi комсомольський квиток i в ньому - свою вiдстрочку, свою студентську броню. Звичайнiсiнька довiдка, звичайнiсiнький собi аркушик паперу, а яко? вiн набув сили сьогоднi, як багато вiн важить у долi кожного з них, хто прийшов сюди! Збережеш цей папiрець при собi - i зостанешся поза вогнем, продовжуватимеш навчання, а покладеш його отут на столi у райкомi - i вже ти не студент, а маршовик, пiхотинець або сапер, i вже дорога тобi туди, де чорним ураганом бушу? вiйна, де становище гiрше Хасану i Халхин-Голу, де такi, як ти, зараз пiдривають себе на останнiх гранатах в прикордонних бетонованих бункерах. Першими комiсiю пройшли парторг факультету Дядченко, профорг Безуглий, члени комсомольського бюро, в тiм числi й Спартак Павлущенко, що якимось чином уже здобув собi тут право розпорядника, право позачергово входити й виходити з кабiнету. Щоразу вiн з'являвся перед товаришами все з бiльш заклопотаними виглядом, серйозний, мовби аж пригнiчений тягарем сво?х нелегких обов'язкiв. Користуючись сво?м правом, вiн спробував був провести без черги на комiсiю котрогось з педiнституту, сказавши, що це персональний стипендiат, але в коридорi пiднявся на диво дружний галас, що всi, мовляв, тут перед райкомом однаковi, всi комсомольцi, - отже, давай рiвнiсть! Павлущенка присоромили, а того таки не пустили, iшли одним потоком - стипендiати й не стипендiати, вiдмiнники й тро?чники, хлопцi з блискучими бiографiями й не блискучими. В один iз сво?х виходiв Спартак, загледiвши серед тих, що ждали в коридорi, худорбасту, сутулувату постать Духновича, був щиро цим здивований: - I ти тут? - А що ж, як я: в бога теля з'?в? - Ну, теля не теля. Але вiд тебе, з тво?ми настроями... правду скажу, не сподiвався. - Якi ж настро?? - заклiпав сво?ми безвi?ми очима Духнович. - А в фiнську ж ти вiдмовився йти? Пам'ята?ш, що ти сказав, як у лижний батальйон набирали? - Я вже забув. - А ми не забува?м. - Фiнська - то iнша рiч, - сказав Духнович i вiдбувся хмурим жартом: - Там холодно, я мерзлякуватий. - А тут, гада?ш, буде тепло? - Скорiше навiть жарко... Та як уже не буде. Проходячи мимо Колосовського, який помiтно нервувавсь у чеканнi свого виклику, Павлущенко щоразу надуто вiдводив погляд убiк, мовби даючи цим зрозумiти, що вiн не згоден з його присутнiстю, що краще Богдановi б не стояти тут серед добровольцiв бiля цих заповiтних дверей. Колосовському випало зайти до кабiнету одним з останнiх. Йому здалося, що комiсiя зустрiла його так, нiби тут щойно була мова про нього. Настороженi. Офiцiйнi. Повногруда, середнiх лiт жiнка, з яскравими соковитими губами, з мушкою на щоцi i тугим акуратним кiльцем ще не посивiлих кiс на головi, сидячи за столом, тримала в руцi Богданову заяву, але вже дивилася не на не?, а на Богдана, уже вiн був предметом ?? вивчення. Мовчки дивилася на нього, i, як йому здалося, в примружених, холодних очах ?? зата?лась неприязнь, пiдозра. Крижаним голосом запитала: - Колосовський Богдан Дмитрович? Вiн кивнув чомусь аж сердито: так точно, мовляв. - Ви, отже, виявили бажання йти добровольцем в Червону Армiю? - Виявив. - В окопи? Пiд кулi? Пiд танки? Туди, де - зовсiм не виключено - чека? вас смерть? Ви на все це зважили? - Так, зважив. - Ми вiдда?мо належне вашому патрiотичному намiровi. Але якщо ви при цьому погарячкували, пiддались загальному настро?вi, виявили просто юнацьку поспiшливiсть, то ще не пiзно забрати заяву назад: ось вона. Жiнка поклала Богданову заяву на самий край стола. - Нi, я не забираю. - Подумайте. Добре подумайте. - Про це я подумав ранiше. Праворуч вiд жiнки сидить по-армiйському випростаний бритоголовий мужчина в цивiльному, за ним - смаглявий вiйськовий з сивиною на скронях, з мiшками втоми пiд очима. В петлицях - шпали: комiсар. Обидва вони - i бритоголовий, i комiсар, - не втручаючись у розмову, уважно слухали вiдповiдi Колосовського. Коли вiн вiдмовився забрати заяву, жiнка з мушкою, мовби пiдцьвохнута його впертiстю, накинулась на нього з новими запитаннями: - Де батько? - В анкетi сказано. - Вiн репресований? - Так. - Ворог народу? Колосовський, зцiпивши зуби, промовчав. - За нашими даними, вас ще в школi виключили з комсомолу? Це правда? - Правда. - За що? - Все за те ж. - За що "за те ж"? - За батька. За те, що вiдмовився зректися його. - А чому вiдмовились? Адже вiн ворог народу? - Вiн не ворог. Вiн - червоний командир. Мав орден Червоного Прапора за Перекоп. Був нагороджений почесною революцiйною збро?ю. - То ви вважа?те, що вiн постраждав невинно? - Вважаю. - Ви не вiрите в наше правосуддя? Богдан мовчав. Жiнка переглянулась з членами комiсi?, з Павлущенком, що сидiв осторонь за телефонами, i холодно кинула Богдановi: - Ви вiльнi. Вiн не зрушив з мiсця: - Як це розумiти - вiльний? - Iдiть. Продовжуйте навчання. Бiлою повною рукою вона вiдклала його заяву вбiк, окремо вiд iнших, що горою лежали перед нею на столi. Iди. Продовжуй навчання. Нам ти не пiдходиш. Значить, це крах. Для не? вiн не син червоного командира, батькова революцiйна зброя для не? не ма? нiякого значення. В ?? сприйманнi вiн ворог i ти теж майже ворог, в кожному разi - людина сумнiвна, ненадiйна... Рушив до дверей, намагаючись iти рiвно, хоч ноги заточувались i тягар гнiтив такий, мовби тисли на його плечi всi, оцi, що були над ним, дванадцять поверхiв Держпрому. Вже доходив до дверй, як за спиною неждано пролунав спокiйний густий голос: - Хвилинку, молодий чоловiче. Богдан обернувся: це вiйськовий звертався до нього. Заява Богдана i анкета вже були в його руках. - Колосовський! - Я вас слухаю. - Пiдiйдiть сюди. Богдан знов пiдiйшов до столу. - Дайте вашу вiдстрочку. Вiйськовий, розправивши папiрець, поклав його перед собою, прочитав. Пiсля цього мовчки взяв гранчастий олiвець i - раз! Товста червона смуга лягла навскiс через увесь бланк вiдстрочки, потiм ще раз навскiс: хрестом. Колосовський вiдчув, як гарячi спазми перехоплюють йому горло. Оця несподiвана пiдтримка незнайомо? людини, довiра комiсара, аж нiби незрозумiла готовнiсть його з першого погляду поручитись за тебе, за все майбутн? тво? життя так вразили Колосовського, що вiн вiдчув, як нерви йому здають, i тiльки крайнiм зусиллям волi стримав себе, щоб не розридатися тут , перед комiсi?ю. Бритоголовий в цивiльному теж, видно, був з комiсаром заодно , бо вже привiтно посмiхнувся до Колосовського сво?ми безбарвними, як папiр, губами. Здалося навiть, що й ця жiнка, яка тiльки-но допитувала його крижаним сво?м голосом, тепер якось подобрiшала, бiлкуватi красивi очi ?? ожили, заблищали, i цим новим поглядом вона мовби хотiла сказати: та я тiльки так, то я тiльки вивiряла тебе, твою стiйкiсть, хотiла дiзнатися, наскiльки тверде тво? вирiшення й бажання... Отже, ти теж годен! Вони потиснули йому руку. Вiдстрочка його вже лежала на самiй горi таких самих вiдстрочок, мiцно, назавжди перекреслених навхрест товстим червоним олiвцем. Будуть окопи. Будуть атаки. Будуть ночi в пожежах i днi, коли ти по сто разiв зазиратимеш смертi у вiчi, але нiколи ти не розка?шся в цьому, не розка?шся, що в тяжкий для Вiтчизни час студентська твоя вiдстрочка добровiльно була покладена на цей райкомiвський стiл. 5 Таня знала, що Богдан пiшов до райкому. Не мiг вiн зробити iнакше в цi днi, коли на призовних пунктах його ровесники вже перевдягалися у вiйськове. I добре, що вiн пiшов. Мабуть, тiльки одна Таня знала, яким загостреним було в нього те почуття, що повело його сьогоднi в райком. Якось вiн розказував ?й - iз смiшком, напiвжартома - про те, як ще пiдлiтком писав був заяву, щоб пустили його в Iспанiю воювати з франкiстами. I ось твоя Iспанiя, Богданчику, сьогоднi наста?! Таня не переставала хвилюватись за нього. Чим мiг бути для нього райком? Чим це могло скiнчитись? I хоч вона розумiла, що зараз, може, отам саме вирiшу?ться доля ?хнього кохання, може, райком - це кiнець ?хнiм зустрiчам i побаченням, що, може, це - страшно й подумати! - вiчна, безповоротна розлука а ним, i пiсля того назавжди розiйдуться ?хнi дороги, i нiколи вже не буде ?хнього солодкого вимрiяного щастя, все ж для не? було б тяжким горем, якби його там забракували, якби вiн там не пройшов i не був у числi вiдiбраних. Бо, знала, не могло для Богдана бути зараз тяжчого удару за цей. Добре знаючи його натуру, Таня просто не уявляла, як вiн житиме, коли його одкинуть при вiдборi в райкомi. Трагiчна iсторiя з батьком - це найболючiша рана його життя. Як часто Танi хотiлось йому допомогти, якось розрадити його, розiгнати оту глибоку тугу, що майже завжди сто?ть в його темних, iскристо-карих очах! Смуток, глибока, не зникаюча в очах туга, навiть коли вiн смiявся, найбiльше i вразили ?? при першiй зустрiчi з ним в головному корпусi унiверситету на вулицi Вiльно? академi?, коли вони, товплячись перед списками зарахованих на iстфак, розшукували себе там, а потiм, розшукавши, на радощах зовсiм якось випадково побрели разом блукати по мiсту. Майже три роки минуло вiд того далекого свiтлого дня. Були мiж ними сварки, незлагоди, болiснi ревнощi, i знов було щастя примирення, почуття спрагле, солодке до слiз. Богдана любили на факультетi. В поводженнi з товаришами вiн був рiвний, надiйний, дiвчата називали його сумлiнням факультету. Коли обговорювали кандидатури на пiдвищену стипендiю, його висунули одностайно. Для цього в нього були нiбито всi пiдстави: вiдмiнник, цiкавиться науковою роботою, в унiверситетських наукових записках торiк була опублiкована його перша робота про археологiчнi знахiдки на будовi Днiпрогесу, готував новий реферат про скiфськi могили в степах, але нi скiфи, нi мамути днiпрогесiвськi не допомогли йому, i стипендiю таки одержав iнший. Уже в ректоратi, де це питання обговорювалось, з запальною промовою проти Богдана виступили все той же Спартак Павлущенко i ще одна суха, як тараня, аспiрантка, i виявилось, що Богдан тако? честi не вартий, бо вiн... "пасив"! - Не пасив, а пасинок, - в'?дливо зауважив тодi Мирон Духнович, коментуючи цю звiстку. Випадок з стипендi?ю Богдан перенiс зовнi спокiйно, в колi товаришiв навiть поiронiзував з приводу сво?? пасивностi, але в душi - вiд Танi це не могло приховатись - вiн пережив це тяжко, i не стiльки пекла його та пiдвищена стипендiя, скiльки переконання в тому, що вчинено з ним несправедливо, що був у цьому вирiшеннi знову елемент дискримiнацi? за батька, вiдтiнок недовiри й мстивостi. Таня боялася , щоб не повторилося це зараз у райкомi. Хай би не сталося там цього! Хай би там заглянули йому в саму душу й побачили його таким, яким вiн ?, - готовим на подвиг, з його сво?ю, радянською Iспанi?ю в серцi! Цього найбiльш хотiла про це в думцi благала Таня, поспiшаючи з дiвчатами через майдан Дзержинського до бетонноскляних, залитих сонцем корпусiв Держпрому. З нею туди ж прямують ?? подруга Мар'яна (вона звiсно, до свого Славика!), дво? дiвчат з фiлологiчного та ще Ольга-гречанка, темнолиця, нiби аж остаркувата дiвчина, пiдстрижена коротко, але якось недбало, волосся густе, чорне - чорний снiп, настромлений на голову. Другий рiк мешка? Ольга з Танею в однiй кiмнатi, i про не? тiльки Таня зна?, до кого вона зараз iде... - Гляньте, он нашi - вигуку? Мар'яна. Серед студентських натовпiв бiля райкому вони справдi вже бачать компанiю сво?х: жердинястий Духнович золотi? чуприною, поруч нього розмаху? кулаками Дробаха, певне, саме розповiда? якийсь анекдот, там же й Степура, Лагутiн, четвертокурсники Мороз та Пiдмогильний - Богдановi товаришi по спортивнiй секцi?. Тiльки Богдана нема. Де ж вiн? Виявля?ться, хлопцi якраз i ждуть, доки вийде з комiсi? Колосовський. - Довго його щось там тримають. Чи не вiдбирають просто в маршали? - пожартував Дробаха, хоча в жартi його Танi почулась гiркота. - Це, мабуть, Павлущенко його там сповiда?, - сказав Степура. - Той як уп'?ться, то як клiщ. Нарештi Богдан з'явився. По слiпучiй усмiшцi, по тому, як розгонисте стрибнув iз схiдцiв пiд'?зду вниз i трiпонув чубом, вiдкидаючи його назад, Таня догадалась: все добре! ?й одразу вiдлягло вiд серця. Збадьорений, якийсь оновлений, внутрiшньо змiцнiлий, Богдан пiдiйшов до гурту. Хлопцi зустрiли його жартiвливим хором: - Годен! А вiн, усмiхаючись, сказав i до всiх , i до Танi зокрема: - От i вирiшилось. Таня вже була бiля нього, вона взяла його пiд руку вище лiктя i мiцно, мiцно потиснула. Було цим - для iнших непомiтним - потиском сказано йому все: яка рада вона за нього, i як ним гордиться, i як ждатиме його, хоч би й довго довелося ждати, бо iншого такого, як вiн, для не? на свiтi нема. - Якби тiльки з вiдправкою не поспiшали, - зазирала Славиковi в вiчi Мар'яна. - Щоб можна було спокiйно зiбратися... Що вам з собою брати? - Увага! Задано питання! - вигукнув Дробаха сухим, скрипучим голосом, наслiдуючи одного з викладачiв вiйськово? кафедри. - Що треба брати в табори? Вiдповiдаю: жiнку, гардероб, лiжко, диван, пiанiно... Однак все це треба брати для того, щоб потiм покинути на кордонi табору, а туди взяти з собою лише зубну щiтку та пару бiлизни! Всi смiялись. Таня, зда?ться, була щасливiша за всiх, вона з нiжнiстю то обiймала, то погладжувала руку свого добровольця. Цього не могли вже не помiчати iншi. - Та обiйми його, Таню, як слiд! З усiм шалом юного серця! Не соромся! - пiд'юджував Дробаха. А вона зовсiм i не почувала сорому. Бути так безтямно закоханою - хiба це грiх? З сво?м почуттям до Богдана Таня й ранiш не ховалась, а зараз тим бiльше, коли нависа? розлука i мовби да? ?й право на все. - Ви, дiвчата, тепер можете спати спокiйно, - усмiхався кремезний, плечистий Мороз, адресуючись бiльше до Галi Клочко, високо? блондинки з фiлфаку, до яко? вiн давно був небайдужий i яка тiльки сьогоднi, здолавши свою гордiсть, прийшла сюди зустрiчати його, як i iншi дiвчата сво?х. - Боронитимем вас, аки леви. - Отакi хлопцi, - бойовито сказав досить-таки миршавий з виду Пiдмогильний, - та ми як пiдемо, та ми як вдаримо - пiр'я з них полетить! - Панiчного жаху на них нажене ось маестро Духнович, вiдомий наш фахiвець з тактики i стратегi?, - зауважив Лагутiн, i всi засмiялись, згадавши безкiнечнi конфлiкти Духновича з вiйськовою кафедрою. - Розкажи, Мироне, - обiймаючи Духновича за плечi, сказав Степура, - як тебе баби сьогоднi схопили на Чернишевськiй. - Та було, - пiдтвердив Духнович. - За парашутиста прийняли, за перевдягнутого арiйця. Просто дивно. Дiвчата, ну який з мене арi?ць? Скорiш навпаки. Рябий. Рудий. Чи, може, за це й накинулись? Рудих чомусь не люблять... - Ти вже себе не паплюж так, - смiючись, сказала Мар'яна. - Ти ж у нас гарний! Брови он якi, мов пушок, на курчатi! I всi ви сьогоднi гарнi, навiть Степура - грайливо перевела вона очi на Степуру, який аж почервонiв при цьому. - Тiльки чого ж сто?мо? Ходiм те! - сказала вона i пiдхопила одною рукою свого Славика, другою Степуру. Просторий, залитий сонцем майдан Дзержинського широко, вiльно стелиться перед ними. Взявшись попiд руки, вперемiжку дiвчата й хлопцi рушають вони серединою майдану, мов степом. Iдут як не раз ходили тут на демонстрацiях i на прогулянках вечорами, цiлою вервечкою, з смiхом та жартами. Як добре, коли почува?ш, що зробив саме те, що слiд було зробити, що можеш тепер вiдкрито глянути кожному зустрiчному у вiчi! Сонце сто?ть високо, сипле рясним промiнням у вiдкритi юнi обличчя. Яснi? небо, те небо, в якому понад два десятилiття не вибухали снаряди, не свистiла шрапнель, не було нiчого, крiм птахiв та райдуг високих. I щоб оце небо та почорнiло? Димом взялося б та спалахами пожеж? Iдуть i твердо вiдбивають кроки по бруку парусиновi студентськi черевики, i дiвчатам переда?ться певнiсть, що, доки ? на свiтi оцi ?хнi чубатi хлопцi-волонтери, не ступить нога чужинця на цей майдан, широкий та свiтлий майдан ?хньо? юностi, яким вони так пишаються, що вiн найширший, що вiн найбiльший з усiх майданiв ?вропи! 6 На Басейнiй бiля зупинки, де Духнович зоста?ться чекати трамвая, гурт ?хнiй зустрiча? Адмiнiстратора, - так вони називають мiж собою Михайла Штепу, - який перебуваючи в контактi з театральними адмiнiстраторами, розповсюджу? у вiльний час квитки по пiдпри?мствах, органiзову? культпоходи i ма? вiд цього якийсь там зиск. Зараз вiн iде складати середнi вiки. Що б не сталося, а вiн матрикул в зуби, шпаргалки в кишенi i чеше до професора: хоч на трiйку, аби скласти. - Ну знову ж провалишся, - каже Таня. - Звiдки такi прогнози? - посмiха?ться Штепа сво?ми вивернутими губами. - Чи то просто так хочеш? - Та й хочу. Таня не терпить цього Штепи, дарма що в гуртожитку вiн мешка? з Богданом в однiй кiмнатi. Тихий, чистенький, прилизаний, а на тiм'? вже лисина просвiчу?. Галстучок завжди iдеальним вузликом, на устах нiколи не зникаюча усмiшка, вiрнiше, не усмiшка, то просто верхня губа в нього так вивернута, що зда?ться, вiн до всiх i до всього посмiха?ться. Вiн i зараз усмiха?ться до хлопцiв, хоч не розумi? нi ?хнього настрою нi ?хнього хвилювання. Штепа в райком з нами не пiшов. Вранцi, коли Таня забiгла в хлопчачу кiмнату, застала там Штепу одного. Стояв бiля гардероба перед дзеркалом i спокiйно вив'язував, вимучував на горлi свою тоненьку оцю краватку. Запитала, де Богдан. - Богдан вiдчув у собi Мiнiна або ж Пожарського, - не припиняючи свого заняття, вiдповiв ?й Штепа. - Понiс у райком здавати свою вiдстрочку, а разом з нею, може, й свою буйну голову. - А ти? - Я не комсомолець, ти ж зна?ш... Зостануся разом з вами кiнчати унiверситет, хай менi буде гiрше. Зустрiвшись тепер з хлопцями, вiн не почува? перед ними найменшого сорому, хоч мав би почувати. - Так, так, волонтери, - простодушно розда? вiн сво? усмiшки то одному, то другому. - I ти теж записався? - насмiшкувато зверта?ться вiн до Духновича. - Грiшний, батюшко: записався. - О, хвалю, хвалю. - А чого ж тебе там не було? - суворо запиту? Штепу Ольга. - Та я ж не комсомолець, - знову заводить вiн сво??. - Переросток я, чи як це по-вашому? - Скорiше недоросток, - грубо зауважу? Мар'яна. - Ну й оса! - примирливо осмiха?ться Штепа i ?й. - Я щось не пригадую: чи ти був коли-небудь в комсомолi? - здивовано запиту? Пiдмогильний. - Нi, вiн народився одразу членом профспiлки, - жарту? Дробаха. Справдi, чому Штепа пройшов десь поза комсомолом? Людина майже ?хнього вiку, трохи тiльки старший, а в комсомолi з ними так i не був, обминув якось непомiтно... - Дивлюсь я на тебе, Мiшель, - пiдступа? до нього Дробаха, - i бачу: кепськi тво? дiла. Хитрiстю ти - Талейран, але правду каже Таня - провалишся. Хронологiю завчив? - Завчив. - Ну, то скажи, в якому роцi отой неписьменний бандит Пiсарро завоював державу iнкiв? Штепа невиразно блудить очима. - Що йому iнки, - зауважу? Лагутiн, - його сфера - театральний свiт. Кажуть, ти вийшов на великуi сцену? - Пробував. - Та невже? На яких ролях? - вдавано дивуються хлопцi, хоч добре знають про недавнiй оперний дебют Штепи. - Я не перебiрливий, - каже Штепа, а Степура поясню?: - Ото бачили в "Тихому Донi", де козаки з дерев'яними гвинтiвками пробiгають через сцену? То ж i вiн там бiг у лампасах. Лампаси, бутафорна гвинтiвка, оскаженiлiсть на обличчi - роль хоч куди! - Тепер ось i вам доведеться бiгати, тiльки вже не з дерев'яними, - каже Штепа, i вивернутi губи його все посмiхаються. - Чи, може, вас забракували? По обличчю Колосовського одразу майнула хмурiсть. - З чого це ти береш? - Та дивлюсь, що такi радi йдете... Чого, думаю, радiють? - Тобi цього не зрозумiти, Штепонько, - промовив Дробаха, i його вилицювате, землистого кольору обличчя стало серйозним. - Чому не зрозумiти? - А тому, - Дробаха злегка смикнув Штепу за кiнець галстука, - що ти ?си бевзь, альбо ж телепень... - Стультус по-латинi, - додав Духнович, рушаючи до трамвая, що саме наближавсь до зупинки. Трамвай був переповнений людьми. Скочивши на приступку, Духнович уже з дверей помахав друзям рукою: - Ауфвiдерзейн! Незнайоме слово одразу насторожило двiрника, що стояв неподалiк грiзний, нашорошений. - То наш, наш, - посмiхнувшись, заспоко?в двiрника Дробаха. - З цим тепер треба обережнiше, - попередив Штепа i, одвернувшись вiд двiрника, продовжував стишеним голосом: - Справжня шпигуноманiя по мiсту. В кожному вбачають диверсанта. Кажуть, на ринку баби кошиками навiть мiлiцiонера побили, думали, нiмець перевдягнений... Вiн накликав на себе пiдозру, зна?те, чим? Сво?ю надмiрною чемнiстю... - Штепо, не поширюй плiток, - пристрожив Дробаха навмисно голосно, щоб налякати Штепу. - Iди вже, випробовуй долю. - Та й пiду. Дiвчата, ви ж теж? - Ми дорогу зна?мо, - холодно кинула йому Таня. Дiвчатам теж на факультет, туди, куди й Штепi, - на Раднаркомiвську. Але, щоб не йти разом з ним, вони демонстративно переходять на другий бiк вулицi i йдуть окремо. Хлопцi ще по дорозi з райкому вирiшили, що складати не пiдуть, - вiльнi тепер птахи. - Трохи незручно, правда, перед дiдом, - каже Богдан, маючи на увазi професора. - Та хай вибача?. - Складемо вже пiсля вiйни, - безтурботно кида? Дробаха. - Пiд звуки литавр разом за все прийдемо екзаменуватись. - Чи не забудемо до того часу? - задумливо запиту? нiби сам себе Лагутiн. - Ти гада?ш - це так надовго? - диву?ться Мороз. - А ти дума?ш, на три днi? - iронiчно каже Колосовський. - Хай не три днi, але за два-три мiсяцi, я певен, все буде скiнчено. Гiтлер заскавчить! - Наш час - це не час тридцятирiчних во?н, - пiдтриму? його й Пiдмогильний. - При сучаснiй технiцi, при нашiй силi нам дай тiльки розмахнутись. - Що ж, сподiватимемось на краще, - невесело сказав Степура. - А бути готовим треба до всього. У вестибюлi гуртожитку, як i ранiше, працю? буфет. Бiля прилавка з'юрмисько голодно? братви, серед них цибатий Iван Химочка, житт?люб i мастак попо?сти, вiн саме жу? щось, заклика? й хлопцiв: - Навались... Свiжi бутерброди! - До обiду борюсь а голодом, а пiсля обiду - зi сном... Чи так, Химочко? - не минув його Дробаха. - Ану й нам дюжину кефiру! Вiдчувши голод, хлопцi набрали цiлу гору бутербродiв, батарею пляшок з кефiром - стипендiю можна вже не економити, скоро перейдуть на казенний харч. Не встигли вони впоратися з бутербродами, як знадвору пiднявся шум, крики. Висипавши з примiщення вони побачили перед собою незабутню картину: серединою вулицi, ескортованi величезним натовпом роззяв, двi дебелi двiрничихи ведуть за руки тiльки що пiйманого злодюгу-диверсанта в особi... Мiшеля Штепи! Галстучок набiк, сорочка з штанiв висмикнута, маслянисте волосся, яке вiн так старанно завжди прилизу?. щоб приховати ранню свою лисину, сто?ть зараз на ньому мов рiжки на фавновi. Пом'ятий, знiкчемлений, а вивернутi губи ще здалеку осмiхаються до сво?х: - Шпигуноманiя, я ж вам казав, i ось перед вами ?? перша жертва! Спартак з портупе?ю уже попереду, i вигляд у нього такий, що двiрничихам одразу ста? ясно: цей ту комендант. - Ось привели вам - ваш? - Який наш? - крикнув Дробаха, мов на чужака витрiщившись на Штепу. - Знати не зна?мо! - От бач! - переглянулись двiрничихи. - А каже що вiн теж студент... Пiдсува? нам якийсь мартикул, а документiв справжнiх трясцяма. - Та я ж вам ще й вiдстрочку показував! - Яку вiдстрочку? - Вiдстрочку вiд служби! - Яка може бути зараз вiдстрочка: молодий, здоровий, совiстi в тебе нема! Справдi, мабуть, перевдягнутий, пiдкинутий... Перевiрте його! Одначе, поки вони лаялись, Штепа вже встиг опанувати себе: пригладив рукою волосся на головi, галстучок одним невловимим рухом - на мiсце. Те, що вiд був тепер серед сво?х, одразу пiддало йому духу. - Ти не мене, а ?х перевiр, товаришу Павлущенко, - якось по-цапиному мотнувши пiдборiддям, звернувся вiн до Спартака. - Так, так, перевiр, я цiлком серйозно цього вимагаю. Не вони мене, а я ?х привiв! - Та чи на тебе не тю? - вигукнула одна iз двiрничих, вражена тим, як несподiвано оберта?ться справа. Друга теж сполошилася: - Iч, куди верне. Все навиворiт виверта! - Так, так, - зло осмiхаючись, наступав на них Адмiнiстратор. - А ви ж як думали? Я вас навмисне сюди заманив! Вiдправимо вас куди слiд, хай ще там перевiрять! Може, у вас у пазухах рацi? нiмецькi! - Та чи ти не здурiв! - хапаючись за пазухи, заволали двiрничихи. - Ось тобi нашi пазухи, де тут що заховано, повилазило б тобi! При цьому навiть Спартак, забувши про свою поважнiсть, не стримався, усмiхнувсь. - Заспокойтесь, тiтоньки, i приймiть подяку за пильнiсть, - сказав вiн двiрничихам. - А зараз iдiть собi, ми самi тут розберемось. Коли жiнки пiшли, студенти з реготом накинулись на Штепу, стали розпитувати, як вiн почував себе в ролi парашутиста. - Смiйтесь, - вiдмахнувся вiн, - а я вiзьму паспорт та пiду-таки складати. 7 Проте в кiмнатi, куди Штепа зайшов разом з хлопцями, виявилось, що, перш нiж iти складати, йому треба замiнити на собi сорочку: тiтки, крутячи йому руки, так, видно, тернули його десь об паркан, що плями iржi зостались на плечах. - Таку рiч зiпснувати, таку рiч, - бiдкався Штепа й полiз до чемодана шукати замiну. Хлопцi теж заходилися бiля сво?х чемоданiв, але з iншою метою: пакували сво? пожитки. Нiхто з них не знав, коли ?м скажуть вiдправлятись: через тиждень, через два чи, може, через годину, однак готовими до вiдправки вони мають бути вже зараз. Всiм добровольцям комендант гуртожитку запропонував здавати речi на збереження в кладову, як це вони роблять щолiта, роз'?жджаючись на канiкули. Богдан, витягши з-пiд лiжка чемодан, схилився над ним, розкудланий, замислений: перебира?, вклада? студентське сво? добро. Кiлька сорочок, нещадно запраних в студентськiй пральнi в китайцiв, пара недавно придбаних футболок, а найбiльше - книжки, фотографi?, записи. Ось вони цiлою групою - хлопцi, дiвчата сфотографованi мiж зеленню бiля надмогильно? пам'ятника батьковi укра?нського театру - Кропивницькому. Ось майовка ?хня в Лiсопарку: Таня, смiючись, гойда?ться на гiлцi. Фотографi? вiн, напевне, забере з собою, а куди оцi товстi зошити, нотатки, чернетки його майбутньо? дипломно? роботи про повстання рабiв у Боспорському царствi? Стародавнiй Боспор, Ольвiя, степовi скiфи та половцi, запорозька Хортиця поруч яко? нинi пiднявся Днiпрогес, - все це було улюблене коло його iнтересiв, зда?ться, вiн нiколи б не втомився розкопувати, вивчати, дослiджувати сво? сонячнi степи вiд ?хньо? сиво? давнини аж до буремних лiт революцi?, коли в тих степах лiтала на тачанцi буйна батькова молодiсть... Навпроти бiля свого лiжка перебирав якiсь записи Степура, а далi в кутку шкребеться в мiцному дубовому чемоданi Мороз; вони теж збираються, примовклi, заглибленi кожен в сво? думки. - А я б, на вашому мiсцi, чемоданiв не здавав, - голосно мiрку? Штепа, вив'язуючи нову краватку перед дзеркалом. - Довiряти комендантовi чемодани в такий час... Ви подумали? - А що ?м станеться? - пiдводить голову Степура. - На?вняк! Вiйна йде! Чи, дума?ш, мiсто наше вiд не? гарантоване? Уяви, що тут робитиметься, коли вiйна пiдступить сюди! - Запам'ятай, - Колосовський гостро глянув на нього з-пiд нахмурених брiв. - Мiсто нiколи не буде здане. - А як буде? - А як буде - то нас не буде. Щирiсть, переконанiсть тону, яким було це сказано видно, торкнулись якихось струн i в Штепинiй душi. - Ех, хлопцi, хлопцi, - зiтхнув вiн бiля дзеркала, прилизуючи волосся. - Мабуть, дума?те, що менi все це не болить, що менi все це не дороге. А хiба Штепi нiчого втрачати? Тато й мамця мо? простi селяни, грамоти не знали, i дiди були темнi, i прадiди темнi, як нiч, а менi, ?хньому потомку, Радянська влада шлях вiдкрила до свiтла, до унiверситету, до наук. Це, братцi, я все добре розумiю, i хоч, правда, стипендiю зняли, але за внутрiшнiм сво?м переконанням - наш я, наскрiзь наш! I якби менi законно сказали: Штепо, здай вiдстрочку декановi, одержуй обмотки, гвинтiвку, iди стрiляй, убивай, то хiба став би вiдмовлятись? I пiшов би, i убивав би. Але щоб отак самому, як ви оце... Нi, я не з-тих, що самi лiзуть на рожен. З цими словами вiн ще раз обсмикнувся, зняв пальцями з рукава якусь ниточку i рушив до дверей. - Ти ж, гляди, знову там не попадись, - саркастично кинув йому вслiд Мороз. - А то приведуть на мотузку. - Паспортина при менi! - гукнув Штепа, зникаючи в коридорi. - Чого доброго, отак i проживе, - сказав пiсля паузи Степура. - Заб'?ться в щiлину i всi бурi в нiй пересидить. - Таким не заздрю, - сказав Богдан. - Оце вони й ? тi, що народженi повзати. В дверi постукали. По стуку, легкому i нiби грайливому, Богдан пiзнав: Таня! Справдi, за мить у дверях з'явились ?? загорiлi ноженята, спiдничка бiленька вiйнула. Таненя оце його взагалi вмi? якось мовби не ходити, а пурхати, лiта? на сво?й спiдничцi, мовби на парашутику, плавне, легке, без ваги нiби, без сили тяжiння. Спiдничка, розвiяна в пурханнi, та усмiшка радiсна, привiтна - таке було перше враження, що залишила вона пiсля себе й тодi, три роки тому, коли вони тiльки зустрiлися в головному унiверситетському корпусi. - Склала, - смикнула вона Богдана за чуба. Вiн пiдвiв вiд чемодана до не? сво? смаглювате, веселiюче обличчя: - Скiльки? На пальцях показала йому: п'ять! - ?й просто-таки щастить, - сказав Богдан до хлопцiв. - Нiколи не готу?ться, пробiжить, як коза, по епохах, по датах, а склада? на п'ятiрку. Професор тобi симпатизу?, не iнакше. - Вiн не тiльки менi, вiн i тобi, - вона знову вхопила його рукою за чуба, покрутила. - Де це, пита?, ваш друг? Чому не прийшов складати? - Ти пояснила? - Звичайно, але його це не вдовольнило: не резон, каже. Волонтерство - це, мовляв, добре, а екзамен зоста?ться екзаменом. Вiн просив переказати, щоб теж прийшов, неодмiнно. Так що - йди! Богдан переглянувся з хлопцями: оце, мовляв, становище. - Ну, коли так, то що ж: iди, - порадив Степура. Богдановi й самому стало дивним, чому вiн, власне, не пiшов. Згарячу, в запалi вирiшив отак - не пiде, та й усе. А чому не пiти? Адже ти ще студент, студентських обов'язкiв нiхто з тебе не зняв, а що записався в добровольцi, так це справдi не резон, щоб уникати зустрiчi з вимогливим, доскiпливим тво?м екзаменатором. Сидить вiн оце зараз в аудиторi?, сивий, червонощокий ?хнiй Микола Ювеналiйович, перед розкладеними на столi екзаменацiйними картками, а в кутку сто?ть його палиця з срiбним набалдашником у формi маленько? скiфсько? баби. Щоразу, коли хто, вiдповiдаючи, вда?ться до шпаргалки або намага?ться як-небудь виборсатись, обдурити професора, Микола Ювеналiйович в мовчазному обуреннi почина? сопiти, обличчя до корiння волосся налива?ться кров'ю, ось-ось, зда?ться, вхопить вiн оту сучкувату палицю та так i трiсне студента по плечах за його недбальство. Мабуть, i те, що Богдан не з'явився оце складати, професор витлумачить по-сво?му, як його недбальство чи, ще гiрше, неповагу до себе. А втiм, Богдан був сповнений до професора щиро? пошани i вдячностi за тi знання, що одержав вiд нього, i, звичайно ж, не хотiв би образити його на прощання. Вчений широкого дiапазону, друг i соратник вiдомого укра?нського iсторика Яворницького, професор сво?ми руками перекопав увесь Пiвдень, обстежив найбiльшi скiфськi могили, тепер дослiджував Ольвiю i, зда?ться, все шукав собi серед студентiв гiдного помiчника чи, "може, й наступника. Богдановi здавалося, що до нього професор пригляда?ться з особливою увагою, поклада? на нього особливi надi?, а вiн вiддячив йому тим, що ось так злегковажив, не пiшов на цей свiй останнiй студентський екзамен... - Пiду, - рiшуче стрiпнувши чубом, схопився на ноги Богдан. - Тiльки чи застану? - Застанеш, вiн ще прийма?, - пiдохочувала його Таня. - Ще тро? було пiсля мене... За пiвгодини Богдан стояв уже в аудиторi? перед професором. Не було нiкого, вiн зайшов останнiм, залишивши Таню в коридорi. Привiтавшись, пiдiйшов, як звичайно, до столу, вибрав одну з-помiж розкладених карток, на яку йому кивнув професор. Нiдерланди, Марко Поло, iнквiзицiя - все було добре знайоме. Доки Богдан, присiвши край столу, обдумував, Микола Ювеналiйович пiдвiвся, взяв свою палицю i, злегка постукуючи нею, пiшов до вiдчиненого вiкна. Скiсне промiння сонця просвiчувало густi крони дерев, i вони були мовби налитi зеленим свiтлом. Внизу, десь там на вулицi, чулись команди, чiткий тупiт нiг: видно, проходили стро?м мобiлiзованi. - Я готовий, - сказав Богдан, обдумавши вiдповiдi. Професор обернувся вiд вiкна i дивився на Богдана так, нiби не одразу впiзнав його чи раптом побачив у ньому щось не зовсiм зрозумiле для себе, не до кiнця розгадане, яке хотiв збагнути, тут же розшифрувати, роз'яснити собi: - Що там у вас? - нарештi спромiгся вiн на слово. Богдан назвав питання i вже хотiв вiдповiдати, але професор сумно махнув рукою i запитав несподiвано про зовсiм не передбачене: - Якого числа наполеонiвськi вiйська вдерлися до нас в 1812 роцi? Колосовський замислено нахмуривсь. - Забули? - I сам професор пiдказав: - 24 червня. Запам'ятайте. Увечерi 22 червня французи переправлялись через Нiман. В цей же день - рiвно через 129 рокiв - цi перейшли Буг. Збiг такий. Збiг, звичайно, випадковий, але схиля? на роздуми... Кiнець ?хнiй теж буде однаковим - ви перекона?тесь у цьому, - сказав вiн дражливо i жестом пiдкликав Богдана до вiкна. - Гляньте! Крiзь гiллястi, освiтленi призахiдним сонцем дерева видно було, як унизу по асфальту все йдуть i йдуть колони мобiлiзованих. Всi ще в цивiльному, в рiзномастому, то в кепках, то простоволосi, з клунками на спинах, з чемоданами в руках. Командири, крокуючи збоку, раз у раз обертаючись вподовж руху колони, подають команди, вирiвнюють, пiдтягують, i голоси ?хнi звучать сердито, майже грубо, а обличчя здаля якiсь безсердечнi й скорботнi. - Вiйни були найпершою причиною загибелi всiх цивiлiзацiй, - сказав професор сумовито. - Досить згадати напiвлегендарну Трою, i Карфаген, i перетоптанi копитами завойовникiв квiтучi мiста Сходу, досить глянути пiд час розкопок на мертвi, спаленi ордами нашi городища, щоб переконатись, чим були вiйни для народiв. Людство нашого часу, людство двадцятого столiття, могло б уникнути цi?? трагедi?, так принаймнi досi здавалось нам, дивакам мого поколiння. Але, очевидно, ? сили, якi дужчi за розум людський, сили, якi, коли ?м дати розвинутись, поведуть людство до самознищення. З року в рiк ми страха?мо вашу студентську уяву картинами середньовiчно? iнквiзицi?, але то ж була дитяча забавка порiвняно з розмахом диявольських дiй iнквiзиторiв сучасних! Як вони оскаженiли! Кострища книг палають на всю ?вропу. Нема Сорбонни. Нема Кардового унiверситету. В самому центрi ?вропи сьогоднi - концтабори, фашистськi казарми, гидкий сморiд расизму... - Професор промовчав, стежачи за колоною, якiй не видно й краю. - В мене теж ? син. Служить в парашутно-десантних вiйськах. Вiн у мене один-единий, i якщо з ним щось трапиться, серце мо?, напевне, не витрима?, але, повiрте, бiльше, нiж життя мого сина - я вже не кажу про життя власне, - дороге менi зараз те, що можна б назвати великою спадщиною людського духу, що дiсталося нам у виглядi культури еллiнiв i так ще мало дослiджено? культури слов'янства... Гомер i Данте, Мiцкевич i Шевченко, Толстой i Чайковський - всi вони по цей бiк барикад. Все це зараз пiд реальною загрозою, це ви, певне, розумi?те краще за мене, але я хочу, щоб усвiдомлення цього додало вам сил. Богдан вiдчув у себе на плечi його руку. - Дивiться, скiльки ?х iде. То все йдуть завтрашнi солдати, простi, звичайнi люди, люди вiд верстата i вiд плуга, бiльшiсть iз них про фрески Софi? Ки?всько?, мабуть, i не чули, Рафаеля не знають, але то все друзi Рафаеля, друзi Пушкiна й Гоголя, ?динi ?хнi тепер захисники. Тiльки ви, тiльки такi, як ви, як мiй син, такi, як оцi, що марширують вулицею ото з вiйськкоматiв, дають ще нам надiю. Вам може здатися дивним, що я зараз заговорив з вами про це. Але я знаю, що ви записалися добровольцем, перед вами дорога тяжких випробувань, i хочеться, щоб, iдучи по нiй, ви пам'ятали про найважливiше: в жорстокий наш вiк, серед кровi й дикунства, ота велика гуманiстична традицiя не мусить загинути! Вона мусить бути збережена, i збережете ?? - ви! Розхвилювавшись, професор зняв з носа старомоднi сво? окуляри, став протирати ?х рiжком поли бiлого парусинового пiджака. Протер, надiв, кашлянув сердито: - Давайте ваш матрикул. Богдан дав йому матрикул, i професор, прихилившись тут же бiля вiкна, старанно вивiв у ньому сьогоднiшню оцiнку: вiдмiнно. - А Ольвiю ми ще розкопа?мо, - нагадав професор, коли Богдан, потиснувши йому руку, вже виходив. - Щасти ж вам, i не забувайте свою альма-матер! Гадаю, нiчого поганого вона вас не навчила... 8 Вечiр. У студентському гуртожитку проводи: оголошено, що завтра вранцi хлопцям - у дорогу. З однi?? з кiмнат другого поверху раз у раз лунають вигуки "гiрко!" - там студентське весiлля. Мар'яна й Лагутiн одружуються. Ще вчора про це не було мови, i самi вони, зда?ться, не думали про це, а коли стало вiдомо, що завтра Лагутiну йти, Мар'яна приголомшила сво?х факультетських друзiв несподiваними запросинами: - Приходьте, одружу?мось! Зубрiвка сто?ть на столi, печиво лежить купами, чорний хлiб та свiжа зелень, що ?? привезла Мар'янина мати з дому, з тракторного. Мати й батько Мар'янинi сидять мiж студентами за столом, мати розчулено витира? хусточкою очi, а батько суворим поглядом огляда? то бiлявого тендiтного жениха, то його друзiв, що з незвички швидко повпивались, поблiдли i вже поколихуються, посоловiло стрiпують чубатими головами, що ?х ледве тримають худi студентськi ши?. - Гiрко! - погукують до молодих. - Гiрко! Справдi, гiрке якесь, безрадiсне це весiлля. Робилося все похапцем, нашвидкуруч. Мати задовго до цього знала, що Мар'яна ма? нареченого, не раз бував вiн i в них дома, оцей тендiтний, стебелястий хлопець, очi в якого такi голубi i трошки насмiшкуватi, впертi. Двадцять рокiв йому, молодий, як барвiнок, так i вi? вiд нього свiжiстю, молодiстю, чистотою. Гарний зять. Тiльки чи надовго? Всi оцi хлопцi, що сидять за столом, молодi такi та здоровi, пiдуть завтра, покинуть сво? книжки та науку, а чи всi з них повернуться, чи зберуться ще коли-небудь разом? Не про таке весiлля мрiяла мати. Думала, коли дiти довчаться, згуляють весiлля по-справжньому, добре пiдготувавшись, скликавши всiх родичiв та знайомих заводських. I свати, батьки Славиковi, при?хали б, - десь вони вчителюють обо? на Сумщинi. Дома, на вiдкритому повiтрi в садку, а не в цiй душнiй, замаскованiй ковдрами кiмнатi; мали б стояти довгi, заставленi стравами столи, електричнi лампочки гiрляндами висiли б просто мiж листям на деревах - ? серед родичiв сво? електрики, все зробили б - i свiтло було б, i людно, i весело, музика гримiла б до ранку, все заводське селище знало б, що то кадровик заводу Северин Кравець справля? доччине весiлля. А замiсть цього наспiх зiбраний студентський стiл i, як недобре нагадування товариству, зятiв парусиновий рюкзак, що лежить зверху на гардеробi, наготований для походу. - Гiрко! Гiрко! Славик трохи аж нiби соромиться свого раннього весiлля i трохи нiби iронiчно до нього ставиться, намага?ться вiдбутися жартами, коли вимагають "гiрко?" - щоб при всiх вони з Мар¢яною цiлувались! - але вiд матерi нiчого не прихова?ш, вона помiча?, як крiзь юнацьку оцю соромливiсть i насмiшкуватiсть час вiд часу так i прозирне, так i сяйне з блакитних отих очей глибока нiжнiсть i смуток, коли Славик гляне на свою наречену. Мар'яна весь вечiр нервово-весела, удавана весiльна буйнiсть мовби захопила ?? всю, але хвилинами ця радiсть з не? враз опада?, очi беруться поволокою, i тодi вона тiльки спрагло дивиться на свого судженого глибоким, мовби запам'ятовуючим, поглядом. Тодi нема вже ?й дiла до гостей, бачить лише його. Свiтле, з тонкими рисами Славикове обличчя, прямий рiвний нiс з чутливо-трепетними нiздрями, i по-дитячому припухлi, щойно цiлованi губи, i туманна синява очей - все це ??, ??! Дивлячись у блакитнi тумани його очей, вона так i танула, забувала про все, крiм нього, i то палахкотiла жаркими рум'янцями, то враз, наче злякавшись чогось, - може, передчуття якого? - блiдла раптом, i слiди рум'янцiв, що залишались жеврiти на зблiдлому в мушках обличчi, були якiсь жалiбнi, перемученi... Вiн, тiльки вiн був тут для не?, i на нього дивилась, на його добру вiдкриту усмiшку, а iнших ледве чи й помiчала - помiчала, якось не помiчаючи. Коли ж погляд ?? зненацька падав на його рюкзак похiдний, тодi вона неначе ладна була закричати i, вже забувши про присутнiх, одверто линула до Славика. Одверта була в сво?му жаркому й невеселому жданнi тi?? години, тi?? митi, коли вони нарештi залишаться вдвох. Сама вона наполягла на цьому весiллi, коли дiзналась, що завтра вiн iде. Одруження й весiлля ?й теж уявлялося не таким, наспiх влаштованим в цю прощальну нiч, коли все мiсто огорнуте темрявою, в тривозi, розбентеженостi, i пости стоять на дахах, i плачуть, вдовiючи, жiнки по квартирах, вiддаючи вiйнi сво?х найдорожчих. Вдень би, при сонцi грати це весiлля. Але не сонце освiтлю? ?хн? ?днання на все життя, не пiсня роздольна, радiсна, а смуток, тривога, розлука, що живе вже тут i не зника?. В сво?й руцi вона почува? гарячу Славикову руку, не випуска? ?? з сво?? весь вечiр. Поруч з Славиком сидить ??, Мар'янин, батько - круглоголовий кремезний вусань з густими, ще зовсiм чорними бровами. Вiн був проти цього весiлля. До Славика ставиться весь час з якоюсь насторогою i, лише добре пiдвипивши, оберта?ться нарештi до зятя. - Скажу тобi, Ярославе, не хотiв я цього весiлля вашого, скороспiлого, не так це робиться в нас, та що ж, - вiн прихилився вусами до зятя ближче, - такi днi пережива?м. Все дово?нне йде шкереберть. Ось i ми на територi? заводу окопи вже ри?мо, цехи на нову продукцiю переводимо... Якби завод вiдпустив, я й сам би пiшов туди, куди й ви, дарма що лiта. Настав, видно, час вогнем перевiрити, чого ми i нашi дiла вартi. Позаписувались оце ви. Що ж... За це хвалю. Але головне не тут, головне, щоб там штани не спадали. Зна?ш, куди йдете? - Приблизно, - всмiхнувся Славик. - В ковальський цех iдете. У нас на заводi в ковальський ми вiдбира?мо людей особливо? проби, ледащо в нас довго не втрима?ться. Отак i в армi?. В писарi не шийся - iди чесно в пiхоту, то якраз вiн i ?, ваш ковальський цех... Славик уважно слухав старого i, зда?ться, й не вiдчував, як Мар'яна гаряче гладить пiд столом його руку. - Коли вже вiн вирiшив, то за нього не турбуйтеся, тату, - спокiйно, з гордiстю сказала вона. Хлопцi завели патефон, але вiн хрипiв, його непри?мно було слухати. Тодi хтось подав думку: - Краще попросимо Ольгу, хай заспiва?. Ольга-гречанка чудово спiвала, всi знали це, i ?? не довелося довго упрохувати. Притихли всi, i з кутка, де вона сидiла, полинула якась малознайома, старовинна пiсня, що ?? принесла Ольга в унiверситет десь iз сво?х приазовських укра?нсько-грецьких поселень: "Долина глибока, калина висока, аж додолу гiлля гнеться". Зараз, коли Ольга спiвала, некрасиве обличчя ?? набуло яко?сь сумно? чарiвностi, очi, розгорiвшись, спрямувались понад цей весiльний стiл на замасковане ковдрами вiкно, мовби туди, кудись за вiкно, посилала вона свою сумовиту пiсню. А внизу, надворi, сто?ть на посту Степура, добровiльно пiдмiнивши Мороза, що по?хав до родичiв на Основу. Сто?ть, вiдстою? свiй останнiй студентський пост, i йому теж чути, як нагорi там час вiд часу гукають "гiрко?", i чути цю пiсню, що зараз лл?ться звiдти i забира? вiд нього його кохану, вiдда? ?? в цю нiч iншому назавжди. Слава Лагутiн став йому на житт?вiй дорозi. "Якби не вiн, якби його не було в унiверситетi, то хiба б вона не могла покохати мене? - думалось Степурi зараз. - Невже нема в менi чогось такого, що могло б сподобатись дiвчинi, привабити ??? Невже ?й всi вiршi мо? так нiчого й не сказали?" Степура був поет. Писав довгi, трохи сентиментальнi вiршi про нещасливе кохання, про веснянi солов'?нi ночi, про мiсяць та зорi над сво?ю Ворсклою, чистою, мов iз слiз, рiчечкою пiвденно? Полтавщини, звiдки вiн був родом. I хоч вiршi його нiде ще, крiм факультетсько? стiнгазети, не друкувались, все ж товаришi вважали його справдi поетом. Самому зараз дивно: за що? Мабуть, тiльки за правдивiсть, за щирiсть почуття, вкладеного в отi кострубатi рядки, адже вiн писав про те тiльки, що любив, що сам пережив. Мар'яна, яку третiй рiк безнадiйно коха? Степура, сьогоднi вiдда?ться другому, а той, хто заволодiв ?? душею, хто зробив Степуру нещасливим, сидить зараз там, нагорi, i то йому кричать "гiрко?", i вiн цiлу? ?? при людях в отi вуста напiввiдкритi, i очi ?? горять, i щоки палають жарко-смаглявi, мов яблука старого укра?нського сорту "циганочка"... Звичайно ж, вона мусила дiстатись Лагутiну. Коли в думцi порiвню? себе з Лагутiним, це порiвняння завжди не на його користь. Той дотепний, вродливий, блискуче вчиться, а вiн важкодум, з грубим широким обличчям i качиним розплесканим носом. У хвилини розпачу Степура думав, що мусить здаватися ?й просто печерним неандертальцем з доiсторичною важкою щелепою, i тодi ненавидiв свою зовнiшнiсть i вайлакуватiсть. Була в ньому сила, але i в цiй силi було щось селюцьке, важке, неотесане, i коли на заняттi в спортивному залi вони по черзi пiдходили до турнiка, то й тут перевага завжди була на боцi Лагутiна. Крутячи на турнiку "сонце" не гiрше Колосовського, Лагутiн легко й красиво влiтав у повiтрi, i Мар'яна дивилась на нього неприховане закоханим поглядом, а коли на той же турнiк забирався вiн, Степура, то пiд ним металева перекладина аж вгиналась, вся споруда турнiка скрипiла й бряжчала, i дiвчата з виском розскакувались - ?м все здавалося, що Степура з сво?ю вагою ось-ось зiрветься i вб'? когось. Пригаду?, як ще на першому курсi Мар'яна опитувала на факультетi хлопцiв, хто в яку спортивну секцiю запишеться, тодi Лагутiна вона сама записала в легкоатлети, а Степуру, навiть без йото згоди, нiби на глум, записала в штангiсти, хай iде верга? штангу. I вiн таки ходив на ту секцiю, виважував ту iдiотську штангу i писав про Мар'яну сво? безнадiйнi, розчуленi вiршi. Одного разу Степура випадково почув, як Лагутiн, стоячи з хлопцями бiля свiжого номера стiнгазети i вголос читаючи його вiршi, насмiшкувато коментував ?х, дивуючись - звiдки, мовляв, у такого важкоатлета стiльки розчулено? сентиментальностi, звiдки в нього всi оцi очi-ночi. I хоч говорив вiн все це легко, весело, беззлобно, але Степурi, що стояв неподалiк, хотiлося вбити, задушити його в ту мить. В душi його пiсля того випадку вкоренилась невиправна чужiсть до Лагутiна. Темна сила ревнощiв, та сама сила, що клекотiла в його дiдах i прадiдах, що з кiллям гасала ночами по сiльських вулицях, розламувала тини, носила ворота на плечах, вона ж, прокидаючись, пiдiймалася i в ньому, паморочила свiдомiсть, розпалювала й тьмарила мозок. З Лагутiним вони майже не розмовляють з того часу. Важка неприязнь залягла мiж ними, неприязнь, яка Лагутiна бiльше дивувала, а в ньому раз у раз розбушовувалась жагучою ненавистю, особливо коли бачив, як Мар'яна бiга? за Лагутiним або з трепетом жде його десь бiля бiблiотеки в сво?й дiвочiй всепокiрностi, а вiн, пiдходячи до не?, аж нiби знехотя бере ?? пiд руку, бере як щось вiд природи належне йому. Катуванням для Степури обернулося оце ?хн? весiлля! Вони i його запрошували, щоб заходив, коли вiдварту? сво?. Цього тiльки йому бракувало до всiх його терзань... Змiнившись з поста, вiн, мов злодiй, прокрада?ться коридором до сво?? кiмнати мимо ?хнiх навстiж вiдчинених в коридор весiльних дверей. На мить угледiв за столом Мар'яну, збуджену, яскраву. Вона саме щось говорила до Славика, смiялася, зазираючи йому в вiчi, а рука ?? розiмлiло лежала в нього на ши?. Степура мерщiй прошмигнув мимо дверей, забрався в кiмнату червоного кутка, порожню, темну, сiв бiля дiжки з фiкусом i жадiбно закурив. Чув вiддалений гомiн весiльний, а перед очима весь час стояла вона в усiй сво?й яскравостi - бiлозуба, червонощока. Якби був скульптором - вилiпив би високий отой лоб! Якби був живописцем - намалював би отi калиновi щоки. Якби мав право, щасливе право коханого, як шалено цiлував би отi очi зорянi, повнi жагучого п'янкого свiтла. Але геть цi думки! То все не тво?! Ти збоку, ти зайвий. Очi блакитнi ?й любi, i нiяких iнших вона знати не хоче! 9 - Iсторики, шикуйсь! Дукнович вирива?ться з материних обiймiв i кида?ться до шеренги. Мати якусь мить ще трима? руки розгорнутими, почуваючи в них порожнечу. А син уже за межею ?? материнсько? влади, вже там, де дiють iншi, залiзнi закони, де лунають iншi, залiзнi слова: - Кроком руш! Як ?х багато. Студенти й студенти. Iдуть iсторики, лiтератори, географи, бiологи, хiмiки... Iдуть, чiтко карбуючи кроки по бруку, i вiн, ?? Мирон, от-от загубиться мiж ними iз сво?м рюкзаком. Ось вiн на мить озирнувся, помахав ?й рукою, i навiть в цю болючу прощальну хвилину не обiйшовся без жарту, на ходу вiдкозиряв матерi, кинув усмiхаючись: - Прощай, мамо, не горюй! I цi слова враз пiдхопила вся колона, i вони стали пiснею. "Прощай, мамо, не горюй, на прощання сина поцiлуй", а ?й, матерi, аж мурашки пробiгають по тiлу вiд того, що цi випадково, наче жартома кинутi сином слова вже лунають над колоною крилатою пiснею, могутнiм прощальним криком юнацьких сердець. Сама юнiсть iде, красивi якi люди все йдуть... Iдуть i спiвають бадьорими голосами, i видно усмiшки на юнацьких обличчях i блиск сонця в очах, але пiд цим буйним, майже безшабашним спiвом чути - клекоче сльоза. Прощальною пiснею жбурля? колона матерi в обличчя, i рветься серце вiд ?хнього спiву, що нiби вихлюпнувся з унiверситетських коридорiв, з недавнiх ?хнiх безжурних комсомольських зборищ. Пустi?, безлюднi? вулиця - вулиця Вiльно? академi?, що бачила студентськi барикади 1905 року i вирувала мiтингами в 1917-му, i лише бронзовий Каразiн, засновник унiверситету, сто?ть самотньо навпроти бiлого спорожнiлого унiверситетського корпусу. Студентська колона вже вийшла на центральну магiстраль, витягу?ться в напрямку на заводи. Люди зупиняються, пристоюють. Хто йде? Кого проводжають? Студбат iде. Студентський батальйон добровольцiв проходить мiстом. Студбат - дивне це слово, вiднинi назавжди ввiйде воно в материне життя, в ?? безсоннi ночi, материнськi тривоги. Квапливо йде вона в гуртi проводжаючих по тротуару, ледве встигаючи за колоною, що поблиску? рюкзаками, студентськими чупринами та щедро розкида? налiво й направо матерям жарти та пiдбадьорливi прощальнi усмiшки. Поки що усмiшки на юнацьких обличчях i жарти на вустах, а ?? розпалена материнська уява вже бачить ?х в кровi на операцiйних столах, вже це йдуть повз не? то вбитi, то пораненi, то пропалi безвiсти... Вона не знала до останнього, що син ?? йде, що вiн був у райкомi. Дiзналася про це, лише коли вже треба було готувати рюкзак. Як лiкар, вона теж тепер в армi? насилу вiдпросилась сьогоднi в начальства проводжати сина, а батько й зовсiм не змiг: вiйськовий лiкар, вiн зараз днi й ночi у вiйськкоматi, в комiсiях на медоглядах, де перед ним безконечним потоком проходять мобiлiзованi, яких вiн вiдправля? туди ж, куди йде оце ?хнiй син. Сусiдка Духновичiв по квартирi, яка не прихову? того, що хотiла б бачити Мирона сво?м зятем, дiзнавшись, що вiн iде, прибiгла в кухню, розполохана, стривожена нiби ще бiльше, нiж мати: - Куди ви його пуска?те? Що ви собi дума?те? - А що ж робити? - Обо? лiкарi, хiба ж довiдку ви йому не добудете? - Яку довiдку? - Про стан здоров'я... Мирон, нагодившись в кухню саме на цю розмову, за звичкою все перевернув на жарт: - Погано? ж ви думки про мо? здоров'я, Семенiвно, - сказав, злегка плеснувши сусiдку по спинi порожнiм рюкзаком. - Та гляньте, якi ось у мене бiцепси на руках. А крiм того, духовнi м'язи. Ви мене обража?те цими розмовами про довiдку. Жарти жартами, а кому, як не матерi, краще знати, яке в нього справдi здоров'я, як легко чiпляються до нього всякi хвороби, а хто ж буде ?х там одганяти вiд нього, адже матерi не буде коло нього в окопах. Бiля мосту вона вiдста?: студбат прискорю? крок, прямуючи по залитiй сонцем вулицi заводського району. Заводи й заводи. Промiж ХПЗ, "Серп i Молот", ХЕМЗ, тракторний, кудись в далеч, на Чугу?вський тракт, стелеться ?хня путь... Духнович, оглянувшись востанн?, ще бачить на мосту силует матерi серед iнших матерiв, i все, що йому хотiлось би сказати ?й у цю мить, тiльки клекоче в ньому, душить його, обпiка?. Нiколи не думав, що так важко з нею буде розлучатись, одiрвати ?? руки вiд себе. Сьогоднi вiн вперше побачив матiр у вiйськовому. Гiмнастьорка новiсiнька, аж шелестить, i петлицi з вiдзнаками на поморщенiй бiлiй маминiй ши?, i сивина з-пiд пiлотки, тако? на нiй недоречно?... Все мiсто мовби повито зараз ?? смутком, ?? любов'ю. Мiсто барикад, бастiон заводiв, фортеця сили iндустрiально?, мiсто, що, як витвiр самого народу, звелося серед мальовничих просторiв Слобожанщини... Кам'яне, розiгрiте сонцем, громаддя, що пашить обабiч, яким воно стало раптом йому дорогим, як усе його тут зараз хвилю?. Дивиться на стiни, i хочеться крикнути ?м: "Я люблю вас, стiни!" Дивиться на камiнь i вола? душею: "Я люблю тебе, камiнь!" Оце воно, те камiння, що його називають святим. Доки житиму, не згасне до тебе любов, мiсто мого дитинства i юностi! В окопах, у найтемнiшi ночi твого життя, коли душа твоя, знесилюючись, запрагне пiдтримки, на помiч ?й прийде у згадках оце залите сонцем мiсто, де ти залиша?ш сво?х рiдних, майдани й бiблiотеки, залиша?ш оту вуличку Вiльно? академi?, вiд само? назви яко? тебе пройма? трепетне хвилювання, бо там твiй унiверситет, твоя альма-матер! Iдуть з мiста, i невiдомо, хто з них повернеться, а для кого не буде звiдти вороття. Але Духнович не почува? страху в собi. Йому майже радiсно чути в собi болiсне бажання самопожертви, бажання присвятити себе всьому оцьому, що вiн залиша?, прикрити собою це мiсто, врятувати, зберегти. Iдуть i йдуть. Спини вже змокрiли пiд рюкзаками, ? он затiнок мiж деревами, але вiн уже не для нас. Прощайте, дерева! Прощайте, заводи! Прощай, залiзо й камiння сiре, що тебе хочеться назвати святим. Вийшли за мiсто, i виявилось тут, що не всi проводжаючi повiдставали, що вслiд за колоною. все йдуть табунцем дiвчата-студентки, аж сюди несуть ?х мiцнi молодi ?хнi ноги. Невеликий гуртик зостався з дiвчат, гуртик найзатятiших. Он Мар'яна Кравець, он Ольга-гречанка, про яку навiть невiдомо, кого вона й проводжа?, мiж ними урочисто несе свiй повний високий бюст Лiда Черня?ва, ставна блондинка з хiмфаку, ну i, звичайно ж, Таня Криворучко, яка з сво?ю широкою усмiшкою, не вагаючись, зовнi мовби легковажно пiде за сво?м Богданом, на край свiту. Богдан iде правофланговим попереду колони, там височi? струнка його постать, бiля нього Степура, неподалiк Духнович i ще найвищi ростом. Дiвчата вiд них далеко, ?м видно тiльки рюкзаки та голови хлопцiв, ?хнi засмаглi спiтнiлi ши?. Iнодi хлопцi озираються, гукають дiвчатам, щоб уже вертались, бо й самi вони не знають, куди ?х ведуть i скiльки ще ?м iти. А дiвчата не зважають, поскидавши босонiжки, несуть ?х у руках i все йдуть за колоною, iдуть з таким виглядом, що готовi, мовляв, iти з вами нето до Чугу?ва, а справдi хоч i на край свiту. - Вертайтесь, годi! - гукають ?м уже й командири. Лише пiсля цього дiвчата зупиняються, i хлопцi, оглядаючись, бачать ?х табунцем край шляху. Зменшенi стоять, засумованi, непорушнi. Через деякий час ?х уже затягу? текуче польове марево, i вони для хлопцiв уже мають вигляд вiчних, пiсенних, отих, що колись проводжали сво?х милих за Дунай, у похiд. 10 ? в Днiпропетровську, трохи вище острова Комсомольського, затока, де ставлять човни, i кривi мiськi вулички збiгають аж до води. Човном хоч до порога приставай. Об пiдмурки цiле лiто хлюпощеться вода, а на стiнах будиночкiв, як ватерлiнi? на корпусах суден, смугами тягнуться слiди весняних повеней. Тут вже людське життя на виднотi. На весь Днiпро виднi? розвiшана бiлизна, i купи смiття, що його валять з берега, i чийсь перекошений, вкритий iржавою жерстю голубник. Така собi надднiпрянська Венецiя. Своя трудова Венецiя з блиском води пiд вiкнами, з бiлизною на мотузках та з зеленими шатрами акацiй, що в сонячний день, як у дзеркалi, вiдбиваються в тихiй синявi Днiпра. Крiм акацiй, тут ще кiлька тополь росте, дикий виноград по верандах в'?ться, а в одному дворi, десь серед отих iржавих жерстяних парканчикiв та старих розсохлих просмолених човнiв, - жеврiють мальви! Хтось посадив. I тополя, i мальва, i жерсть на голубнику, i перекинутий догори протрухлий, просмолений човен - все то якась суцiльна, гармонiйно злита в одне цiле картина життя, а в центрi ?? сидить дiвчинка з кiсками, кругловида, не гарна й не погана: то Таня Криворучко. ?й вiсiм або десять лiт. Сходи перекошенi аж у воду ведуть. Просто бiля ?хнiх вiкон на Днiпрi стойбище човнiв, догляда? ?х дiдусь цi?? маленько? Танi, живий потомок запорожця. Довга бiла борода, в плечах сила кряжиста - вiсiм пудiв якiрного ланцюга пiдiйма? сам. Увечерi сто?ть на березi високий, замислений, сивий, як Гомер. Довго дума? щось, потiм с