Дiставай ложку i за дiло! Бруствер, замаскований картоплинням, одгороджував ?х вiд противника. Земля була мокра, чорна, i рожевi пелюстки маку, вночi оббитi дощем, всюди поприлипали до не?. Прибравши на краю окопу мiсце, поставили казанок i заходились коло сво?? саламахи. Голосно сьорбаючи, сержант для ближчого знайомства розповiдав Богдановi про себе: - Цаберябий я. Дивне прiзвище, еге ж? Декому таке прiзвище зда?ться смiшним, а ? ж iще смiшнiшi: Пищимуха, Непийпиво, Обiйдихата. Був ще у нас в полку старшина Панiбудьласка, тепер уже нема... Ти ?ж, ?ж, - пiдохочував вiн Колосовського, - бо снiданку не буде, а обiду й поготiв. Похiднi кухнi нашi всi вже порозстрiлювано, третiй день отак на пiднiжному корму живемо. Незабаром Богдан вже знав вiд нього про те найважливiше, що необхiдно знати бiйцевi: звiдки нiмець найдужче б'?, i коли вiн особливо скаженi?, i якими рiвчаками треба пробиратись за оцим ось цукром чи коли тебе, скажiмо, викличуть на КП батальйону. З розповiдей сержанта перед Колосовським поставав тяжкий бойовий шлях цього полку, шлях, позначений кровопролитними боями на рiзних, починаючи з кордону, рубежах, з-помiж яких оця Рось була рубежем далеко не найтяжчим. - Все вони хочуть зiпхнути нас звiдси, щоб вирватись на шосе, - пояснював сержант, - але коли без вас не зiпхнули, то тепер... хiба що обiйдуть. Де в лоб ?м не вда?ться - десанти закидають в тил, паскуди. Ну, ми ?м не Грецiя, то вони могли нещасну оту Грецiю парашутними десантами взяти. А в цiлому можеш не шкодувати, що потрапив до нас у полк. У нас без панiки. Командир полку - старий вояка, ще в Котовського воював. Слухаючи сержантовi розповiдi про цей полк, про його командирiв, Богдан легко уявляв собi на чолi такого полку свого батька, Дмитра Колосовського. Один час, в першi роки пiсля громадянсько?, батько теж служив у прикордоннi на Збручi, поки не перевели його звiдти в Запорiжжя. Мабуть, i зараз командував би саме отаким полком, стрiлецьким, червонопрапорним... Безгомiння. Стрiльби не чути. Бiйцi смiливiшають, видно, як то тут, то там вигулькне котрийсь з окопу. Колосовський та сержант теж не ховаються. Схилившись над казанком, вони вже дошкрiбували ложками солодку свою саламаху, як раптом мiж ними, мiж ?хнiми головами дзикнуло щось. Куля дзикнула! Не встигли й злякатись. Схаменулись лише опiсля, коли, iнстинктивно присiвши, переглянулись, тороплено дивлячись один на одного. - От гад, - лайнувся сержант. - Снайпер ?хнiй. Виткнулись, а вiн одразу й нагадав, щоб не забувались. "Оце вона, близька смерть, пролетiла", - подумав Богдан, все ще дивлячись на сержанта, який так само дивився з торопленою посмiшкою на нього, мовби радiв, що не тiльки вiн сам живий, а й студент теж. Нiколи потiм не зможуть вони забути цi?? кулi, що пролетiла мiж ними, мiж ?хнiми головами, i зблизила ?х якоюсь особливою близькiстю, по?днала якимись особливими тайнощами - тайнощами самого життя. "Тепер ми з ним справжнi побратими", - подумав Богдан про сержанта. - Оце те, що назива?ться - на волоску, - розбалакував сержант. - Сантиметр сюди або туди - i одному з нас уже ложка не потрiбна. Пiсля цього вони понадiвали каски. Цаберябий добув з кишенi нерозiрвану пачку махорки, спершу понюхав, потiм розiрвав. - Бери крути, товщиною хоч з палець, у нас цього зiлля вдосталь. Хлiба не постачають, так замiсть хлiба хоч махорки позавчора лантух сюди притягли, в кожного тепер повно. Крути, чого ти? - Я не палю. - То поки студентом був, а зараз, брат, починай. В окопах з цим веселiше... Пiддавшись на його умовляння, Богдан невмiло почав крутити з шматка газети цигарку; вона розклеювалась у нього, але вiн таки скрутив, припалив, ковтнув диму. Голова пiшла обертом, вiн вiдчув, що п'янi?, i пiсля перших затяжок змушений був кинути цигарку. А Цаберябий попихкував так, що з окопу валило, як iз паровоза. - Чи диму нашого не помiтять? - запитав Богдан. Сержант заспоко?в його. - Подумають, що земля пiсля дощу пару?. Бач, як пригрiва?, аж на сон хилить. Мабуть, завалюсь я так хвилин на двiстi. Тобi теж раджу, бо в нас тут тiльки вдень i поспиш, вночi не дадуть. - Нi, я не спатиму, - вiдмовився Колосовський i знову виглянув з окопу. - Цiкаво, звiдки вiн б'?, снайпер отой? . - Хочеш вистежити? Навряд. Десь вiн отам в гущавинi, у вербах лiвiше вiд мосту. Ну, я сплю. В мене закон: неясна обстановка - лягай спати. Сержант скоцюрбився на днi вогкого окопу, зiгнувши в три погибелi сво? м'язисте тiло, i справдi швидко заснув. Богдан, вмостившись у другiм кутку викопаного "колiном" окопу, припав поглядом до верб протилежного берега. Вiн стежив за тими шатрами зеленi, чи не ворухнеться де гiлка в глибинi, чи не зблисне де пострiл. "Ти снайпер, але ж я теж не мазав на стрiльбищах", - думав вiн, напружуючи зiр. Верби, здавалось, дрiмали. Жодного руху в наповненому тiнями вiттi, жодного пострiлу звiдти, тiльки десь на лiвому фланзi потатаку? кулемет. Неподалiк за кущами картоплi хазяйну? в сво?му окопi Степура, - он його важка щелепа висне з-пiд каски. - Чату?ш? - озива?ться вiн до Богдана. - Та хочу вистежити, звiдки вiн б'?. - Тодi запасайся терпiнням... Богдановi терпiння не бракувало. Весь час, доки сержант спав, вiн, прилаштувавши гвинтiвку для стрiльби, напружено вглядався в зеленi хащi протилежного берега. Одного разу йому здалося, що в глибинi верб перемайнула якась тiнь, i вiн уже ждав пострiлу, але його не було. Сержант, виспавшись, солодко потягся в окопi, позiхнув: - Ну, як там? Не з'явля?ться фашистська зозуля? - Вiн пiдвiвся, похрустiв суглобами, потягаючись. - О, Корчма мiй знову землю пудить... - Цаберябий кивнув Богдановi кудись направо: - Ото тiльки занудьгу?, так i за лопату, гребе й гребе, все йому зда?ться, що мiлко. Ох i трудяка ж! - Хто вiн, той Корчма? - Земляк мiй i односелець, всю кадрову разом служимо. З одного села ми i якiсь навiть родичi далекi, а от характери в нас - небо й земля. Я бiльше пiснi люблю, а вiн - чоботи. Весь час тiльки й зна? - "от якби менi, батечку, командирськi чоботи роздобути". А я ось i в обмотках себе добре почуваю. Менi б тiльки поспiвати. Жаль, що тут спiвати не можна - одразу почу?, дасть прикурити. Агей, Корчмо, до води доб'?ш! - гукнув вiн туди, де летiла земля, i знов обернувсь до Богдана. - Там у нього в окопi цiлий склад: в однiй нiшi патрони, в другiй гранати, в третiй пудра, вазелiни та креми всякi... - Нащо вони йому? - Нагрiб у крамницi, де оце цукор беремо, i ноги та ботинки змащу?, щоб м'якiшi були. А пудру й не знаю - може, для Фанаски береже. Дiвчина у нас була з ним одна на прикметi, Фанаска, недавно за третього у Вiнницю вiддалась... - Сержант помовчав, i голос його пiсля цього, змiнився, посмутнiшав. - Це вже там у нашiм селi зайди нiмецькi порядкують. Хоч убий, не вiриться, що це вони вже там. З засуканими рукавами встають з мотоциклiв, млеко давай, яйка. Ну, матимуть же вони в нас яйка! Поклали вже ми ?х вiд кордону, а ще бiльше покладем. Вигублювати по одному, винищувати десятками, сотнями, як пацюкiв, - так я собi ухвалив. - Стривай, зда?ться, щось промайнуло, - припав до гвинтiвки Богдан. Сержант, налiгши грудьми на бруствер, теж став вглядатися в потойбiчнi верби. Сонце, повернувшись, тепер глибше просвiтлювало верби, проте й зараз не видно було в ?хнiх шатрах нiякого руху. - А чи не спробувати нам виманити його? - запропонував сержант. - Нiмець, вiн же таки дурнiший за нас, як ти гада?ш? Прилаштувавши на багнет каску, вiн посунув ?? осторонь в кущi картоплi i, пригнувшись, став там нею ворушити. Богдан тим часом, не спускаючи очей, стежив за вербою, що була найбiльш пiдозрiлою. Минуло чимало часу, доки Цаберябий таки спровокував нiмця на пострiл. Ворожа куля дзенькнула об каску, i в ту ж мить Колосовський дав пострiл у вiдповiдь. Верба гойднулась у глибинi вiттям. - Пада?, пада?! - гукнув сержант, i ?м добре стало видно, як, прибиваючи гiлля, валиться додолу розкарячене тiло, вони мовби навiть почули, як воно гупнуло, впавши там додолу з верби. - Упав, ?й же ?й, упав! - загукали з окопiв. - Гупнув, як груша! А кажуть, груш на вербi не бува?! - Хто це там його? - почулося вiд дороги з командирського блiндажа. I Цаберябий вiдповiв туди голосно, хвальковито! - Студент мiй збив! 21 Ворог майже не тривожив ?х у цей день. Вiн неначе забув про них чи не хотiв ?х помiчати. Далеко злiва гула канонада, десь i праворуч все стугонiло, мов танки сво?ми панцированими лобами розбивали, таранили десь там залiзне небо. А тут, над тихою Россю, серед розмлявлених верб вiйна нiби задрiмала, як дрiмали, поскручувавшись, по сво?х окопах бiйцi, пригрiтi сонцем та паркою землею. Надвечiр знову пройшов дощ, короткий, летючий, i студбатiвцям було видно, як вiн, мовби втiкаючи вiд сонця, швидко вiддаля?ться за Рось, за густi верби, де було збито снайпера, високими пасмами сивi?, освiтлений сонцем, на луках, зелених, далеких. А тiльки дощ вiдшумiв i сонце проблиснуло, бiйцi помiтили, як десь на левадах за Россю з-помiж мокрих блискучих верб райдуга воду бере. Степурi добре видно було райдугу з окопу. Вона стояла по темнiй тучi, здiймаючись над вiйною, над побо?щем, що шматувало землю, стояла у вiчнiй семибарвнiй красi сво?й, недосяжна для ворожих снарядiв. Потiм райдугу майже всю закрило тучею, лише шматок ?? зостався на обрi?, круглий, мов яблуко. Велике яблуко рожевi? в темних далеких хмарах. "Нiмий стою перед тво?ю красою, природо", - хотiлося вигукнути Степурi. Дивна душа людська: дивився на райдугу в небi, а бачив Мар'яну, харкiв'янку червонощоку. Замiжньою стала, i мав би викинути ?? з голови, а вона приходить i сюди до нього в окоп iз сво?ю пекучою недосяжною любов'ю. "Хiба б вона не могла покохати мене, якби не було його? - думалось Степурi зараз в окопi. - Адже ж ? i в менi, мабуть, щось таке, що могло б привабити дiвчину. Он приходила в табiр разом з дiвчатами Ольга-гречанка, кажуть, що то вона приходила до мене". Ота некрасива, тиха, але добра серцем Ольга, яко? вiн три роки нiби зовсiм не помiчав, вона тiльки в цi днi зважилась вiдкритись подругам сво?м почуттям i разом з ними принесла йому в табiр свою подолану дiвочу гордiсть, сво? вигорьоване кохання. Якщо вона могла, то могла б i Мар'яна, коли б не приворожив, не перехопив ?? iнший! Окоп Лагутiна недалеко вiд Степури, навскоси, як дивитись до мосту, пiд розчахнутим стовбуром яблунi. Степурi й зараз видно Лагутiна, вiрнiш, його потилицю. Прилiгши грудьми над бруствером, Лагутiн саме дивиться кудись у бiк рiчки. Без каски, в шинелi пом'ятiй, ще й комiр пiдняв - так, видно, як спав, так i залишився в шинелi, щоб висихала на ньому, як висиха? вона оце зараз i на Степурi. Гвинтiвка Степурина лежить вмощена на брустверi, пристрiляна до мосту, щомитi готова вiдкрити вогонь, коли тiльки заявиться противник. По лiнi? прицiлу око Степури бачить кущ верболозу одразу за мостом (чомусь зда?ться, що саме з-за того куща ма? вискочити противник), а трiшки звихнувшись убiк, око знов натрапля? на Лагутiна, на його виставлену над окопом потилицю, захищену тiльки пiднятим комiром шинелi... .Досадливо одвернувшись вiд Лагутiна, Степура бачить в окопi Колосовського, що все пильну? з-пiд каски за ворожим берегом, та його сусiду - сержанта Цаберябого, якого вже кожен тут зна? за гучний голос та веселу компанiйську вдачу. Цаберябий - дивне прiзвище. Тисячами проходять отак повз тебе люди, i серед них раптом: Цаберябий. Звiдки? Чому так, а не iнакше? Колись, мабуть, пани записали його так у сво? крiпосницькi ре?стри, зрiвнявши людину з волом, i так несуть з поколiння в поколiння це наймення i прадiди його, i дiди, i батько, i вiн сам. У його рiдному, Степуриному, селi багато з його односельцiв теж мають прiзвища чудернацькi, данi ?м колись панами нiби на смiх i знущання; в революцiю цi iмена ставали крилатими i лунали грiзно та славно, а в наш час деякi з них стали iменами знатних людей, орденоносцiв, учасникiв Всесоюзно? сiльськогосподарсько? виставки. Батько його, Степурин, бригадир городньо? бригади, теж був учасником виставки. З хлiборобського роду вийшов Андрiй Степура в студенти. Будучи вже й студентом, вставав, як хлiбороб, на зорi, спiшив, квапився зiбрати урожай знань, до очманiння сидiв, обкладений купами книжок, у бiблiотецi навiть у вихiднi. Знав: там, куди вiн по?де пiсля унiверситету, не буде таких книгосховищ. Син села трудового, вiн з дитинства пройнявся любов'ю до хлiборобсько? працi, парубчаком вмiв уже водити трактора, перейнявши цю науку вiд старшого брата, вмi? стати штурвальним бiля комбайна, i щолiта пiд час канiкул земляки-колгоспники бачать його то бiля штурвала степового корабля, то серед тих найплечистiших, що возять зерно на станцiю. Змалку в ньому прищеплена глибока повага до хлiба, ставлення до нього, як до чогось святого, i коли вiйна просто з маршу кинула ?хнiй студбат в отi масиви колгоспних хлiбiв бiля штабу дивiзi? i Степура побачив, що хлiб тут уже нiщо, його топчуть, толочать i сам вiн, бредучи з гвинтiвкою серед зарум'янено?, повноколосо? прекрасно? пшеницi сорту "укра?нка", змушений толочити ?? чобiтьми, - то це був день найбiльшого болю в його життi, це було для нього найжахливiшим з усього, що принесла з собою вiйна. Золоте колосся, що красувалось снопом на народних святах в День урожаю, колосся, що гордо золотилось в державнiм гербi, побачити знiвеченим, присипаним землею в чорних смердючих воронках... Це досi стояло йому перед очима, як стояв перед очима i образ розшматованого мiною Дробахи, якого вони поховали там, у хлiбах. Вiдсмiявся Дробаха, вiдгуляв. Хто ж за ним? Безглуздя й кошмар-вiйни - це такi речi, до яких Степура нiколи не звикне. Якби можна було все це припинити одним ударом, - нiчого iншого не хотiв би вiн у життi! З настанням сутiнкiв загадали одержувати сухарi. Сухарiв було мало, i бо?ць Корчма, ставши навкарачки серед картоплиння, почав ?х дiлити, вправно розкладаючи уламки сухарiв рiвними купками на розстеленiй плащ-палатцi. - Ти ж гляди, бо собi якраз найменше покладеш, - пiдсмiювався над Корчмою Цаберябий. А Корчма, розiклавши, пiдрiвняв купки i, звелiвши поодвертатись, жваво вигукнув: - Кому? Це означало, що той, хто озветься, одержить саме ту купку, яку вiн в цей момент накрив сво?ю долонею. Точнiсiнько, як ото дiти, що, заховавши руки за спину й затиснувши в однiй iз них цукерку, заставляють вгадувати: "В якiй?" Студенти, одначе, не пристали на такий спосiб дiльби. - Давай без фокусiв, - буркнув Лагутiн. - Помиримось i так, - пiдтримав його Колосовський. - Розбирайте, я згоден останнiм. Корчма, видно, був трохи ображений, що його метод дiльби не дiстав з боку студентiв схвалення i що вони тiльки посмiялись на оце його завзяте "кому?". - Значить, ще не зовсiм виголоднiли, коли крутите носом, - сказав вiн докiрливо. - Ось як попiдтягу?те животи на останню дiрочку, тодi й самi закричите "кому?". - Спiши, земляче, пайок з'?сти, - весело казав до Корчми Цаберябий, коли той забирав сво? сухарi, - бо вб'ють - i взятка пропаде. Ще не догризли вони й сухарiв по окопах, як iз сутiнi садкiв з'явились постатi командирiв, почувся над окопами молодий, бадьорий голос полiтрука Панюшкiна: - Ану, орли , хто хоче розiм'ятись? ? завдання. Бiля високого, туго перетягнутого поясом в талi? Панюшкiна Степура впiзнав командира сво?? роти лейтенанта Осадчого, невеликого на зрiст, з задерикувато випнутими грудьми. Ось вiн, приглядаючись, схилився над Степуриним окопом: - Це хто тут? - Курсант Степура. - Ну, Степуро, пiдеш? Степурi хотiлося спершу дiзнатись - куди, про яке завдання йдеться. Але не встиг вiн про це запитати, як з лагутiнського окопу вже пролунало - з готовнiстю i аж нiби з викликом: - Iду, товаришу командир! Це Лагутiн вiдповiдав Панюшкiну згодою, i Степура теж поспiшив вiдповiсти: - Iду, iду. Йому стало навiть досадно, що й тут Лагутiн випередив його. Колосовський та сержант Цаберябий теж виявили згоду, але Панюшкiн, який перед тим приходив поздоровити ?х за збитого ворожого снайпера, вiдхилив ?хн? бажання. - Снайпери? З вами в мене буде окрема розмова. Незабаром кiльканадцятеро вiдiбраних з рiзних пiдроздiлiв бiйцiв уже були на темному подвiр'?, позад цегляного будинку, в пiдвалi якого розмiстився КП батальйону. Майор Краснолольський, щуплявий, хворобливий на вигляд чоловiк, який до самого початку вiйни завiдував вiйськовою кафедрою в одному з харкiвських iнститутiв, а тепер був призначений командиром студбату, пояснював вiдiбраним суть завдання. - Мiстечко, як ви зна?те, пусте, - говорив Краснопольський сердитим надтрiснутим голосом. - Мешканцiв евакуйовано. Одначе, як нам доповiли, в тилу батальйону у вiкнi одного з будинкiв було щойно помiчено пiдозрiле свiтло. Завдання вам - обшукати будинок, з'ясувати в чiм рiч. Що за вогонь? Хто свiтить? Майор не сказав, що це, можливо, нiмецькi автоматники вже забрались туди, засiли в близькiм ?хнiм тилу, в порожнiм будинку, але й без пояснень кожному було зрозумiло, що саме Краснопольський мав на увазi. - Зблиснуло i одразу погасло, - схвильовано озвався до бiйцiв Гладун, який досi стояв майже непомiтний пiд темною стiною. Це вiн, виявля?ться, першим i помiтив той пiдозрiлий вогонь, коли повертався з полкових тилiв, - Гладун тепер виконував обов'язки старшини батальйону. - Жителiв у мiстечку нема, нiкого з наших теж там нема, то кому ж свiтити? Не виключено, що й автоматники забрались... - Отже, виконуйте, - сказав Краснопольський. - На завдання вас поведе товариш Гладун. Забирайте людей, товаришу Гладун, i нi пуху нi пера. Гладун не сподiвався, що справа обернеться саме так. Думав, що досить буде сповiстити, висловити пiдозру i когось пошлють, а воно посилають його. Чути було, як вiн аж захлинувся повiтрям, вiдповiдаючи Краснопольському статутним неминучим: "?сть!" I ось вони йдуть. Мовчазнi, зосередженi йдуть на це завдання, яке невiдомо чим для них скiнчиться. Бiльшiсть тут студбатiвцi. В темрявi Степура впiзна? знайому постать Лагутiна з пiднятим комiром шинелi, чу? бiля себе Ребрика, Бутенка з фiлологiчного, що зрiдка обмiнюються на ходу обривистими фразами. Для кожного з студбатiвцiв - це перше бойове завдання, перша перевiрка нервiв, витримки, мужностi. Тут можеш зустрiтися з ворогом лице в лице. Тут або ти його, або вiн тебе. Це ж на таких завданнях пускають в хiд i багнети, i приклади, може трапитись, що й цупку руку ворога вiдчу?ш на сво?му горлi. Гладун iде поблизу Степури нахнюплений, весь час гнiтить його думка, що дав маху, маху, який тепер може коштувати йому життя. Навiщо його потягло за язик бовкнути комбатовi про свою пiдозру, про те невiдоме свiтло, що вiн помiтив у будинку в тилах? Промовчав би i не попав би в оцю халепу, не заставили б його йти на це завдання, з якого чи й виберешся живим. - Випало ж нам, - каже вiн довiрливо до Степури. - Гiршого не придума?ш... За той час, що вiн з ними на фронтi, помкомвзводу ?хнього не впiзнати. Схуд, змарнiв, увесь якось обвис i обкис. Де й подiлася та самовпевнена молодцюватiсть, якою вiн так вiдзначався в таборi. I зараз веде ?х помiж темними будинками, не шикуючи, просто юрбою, йому байдуже, що в того комiр пiднятий не по статуту, а в того хлястик телiпа?ться обiрваний, i що протигазiв на багатьох уже нема, i що склянi фляжки потовченi - саме бите скло в зелених капшуках. Не до цього тепер Гладуну. Поставлений випадком па чолi групи вiн веде ?? кудись хащами городiв, щораз зупиняючись, шарахаючись, сторожко вслухаючись в будинки, в садки. Бур'ян пiд ногами i розложисте гiлля дерев - все повне тьми. Оця зловорожа тьма, що ?х оточу?, вона, видно, повнiстю володi? Гладуном, бентежить його, вiдляку?; вiн iде в темряву, як той кiнь, що за кожним кущем чу? вовка. Нарештi вони вже, видно, пiдiйшли туди, куди треба. Гладун приклав палець до губiв: - Тсс! Всi завмерли. Великий, темний i нiби насторожений будинок. Напiврозбитi вiкна, бур'яни вище фундаменту. - Тут. Руки самi стискають зброю, холодок близько? небезпеки пробiга? по тiлу. Ждуть команди. Вона переда?ться пошепки: - Оточити будинок! Скрадливо, обережно ступаючи, обходять, оточують будинок з усiм, що ? в ньому. Поприсiдали, попритулювались пiд вiкнами, в росяних бур'янах чи, може, у квiтах. Якби не дихати. Стати невидимими. Бо, може, на них уже дивляться з вiкон, з горища? Цiляться? Ось-ось, може, гряне звiдти блиском i громом. Пiд кущем бузку навпроти причiлкового вiкна бiйцiв збилася цiла купа. Гладун, присiвши серед них навпочiпки i вказуючи на провалля вiкна, шавкотить якимось не сво?м, згубленим голосом: - Ну, хто перший? Це означа?, хто першим полiзе в оте видерте вiкно, хто першим кинеться назустрiч автоматному вогню, назустрiч власнiй смертi. - Ну? Мовчать. Позирають на будинок, як на фортецю. Безмiрно .вигiднiше становище того, хто зараз там, всерединi будинку. Прича?вшись за стiною, вiн, може, тiльки й жде, поки ти полiзеш, подерешся до вiкна, вiн чутиме кожен твiй рух, а ти лiзтимеш в ту дiрку, мов у темну пащу крокодилячу. - Ну, хто, хто? - нетерпляче повторю? Гладун, i голос його лютiша?. З-помiж тих, що, затьопанi росою, принишкли в бур'янi, раптом пiдвелася постать, мовчки рушила до вiкна. Степуру обкинуло жаром: Лагутiн! Вiн першим iде, бере на себе найважче. Пiдвiвся з бур'яну i наче одразу пiднявсь над ними всiма, став найкращим, i наче Мар'яна його побачила в цю мить - як вiн, подолавши страх, першим рушив назустрiч небезпецi, щоб тiльки виручити цим товаришiв. За мить Степура опинився бiля другого вiкна. Майже водночас вони вхопились за лутки, пiдтяглись на руках i - один - легко, другий - важко, незграбно - шугнули, зникли всерединi. Гладун, ще нижче присiвши в бур'янi завмер у напрузi. Здавалось йому, що весь будинок от-от заходить ходором, заблиска? вогнем iз стволiв, почуються зойки, передсмертнi хрипи, борюкання, але нiчого цього не було. Навпаки, чути було, що обидва вони живi, неквапом ходять в гулкiй порожнечi будинку - один тут, другий там, - чимось там грюкають, щось перекидають i вже, подершись вгору, товчуться на горищi, мов домовики. Через деякий час каски ?хнi з'явились у отворах вiкон: одна - в одному, друга - в другому. - Нема, - сказав Лагутiн, i в голосi його старшинi вчулося щось схоже на насмiшку. - Зда?ться, ?х тут i не було. Гладун пiдвiвся з бур'яну. - Не може бути. В погрiб ви заглядали? - Порожньо скрiзь, - вiдгукнувся Степура. - Можете зайти пересвiдчитись. Я дверi ось вiдчиню. Незабаром дверi були вже вiдчиненi навстiж i бiйцi, поваливши в будинок, разом обiйшли, обнишпорили його весь. Шафи перекинутi, пiр'я, шмаття газет. Думали, хоч газети нiмецькi, виявилось - нашi. Зiбравшись докупи, стали радитись. Якщо вони були тут, отi, що сигналили звiдси свiтлом, куди вони могли зникнути, де могли так швидко подiтись? - Може, це не той будинок? - висловив сумнiв Степура, звертаючись до Гладуна. - Ви не помилились? - Нi, я не мiг помилитись, - твердо заперечив Гладун. - Он там я йшов, отут повернув... - Вiн раптом пригнувся, наче когось помiтив у темрявi. - А що, коли вони в сусiднiй будинок перемахнули? - Ми б же помiтили. - А ще до нашого приходу? - Давайте й там оглянемо, все прочешемо. Розбрiвшись i вже голосно розмовляючи, стали заглядати у вiкна сусiднiх будинкiв, торгати дверi, перегукуватись. - Ей, ану сюди! - раптом пролунав серед подвiр'я голос студбатiвця Бутенка. Почувалось, що вiн щось там виявив, вiдкрив. Коли збiглись до нього, вiн звернув увагу товаришiв на будинок, який вони тiльки що так старанно обшукували. - Ось звiдси гляньте на нього, в оцьому ракурсi. Бачите, жеврi?, перелива?ться? Справдi, в одному з вiкон жеврiло, переливалося свiтло. Видно, там зосталось кiлька шибок, а далеко за Россю саме щось горiло i давало вiдблиски аж сюди. - Оцi вiдблиски ви й бачили, товаришу помкомвзводу, - сказав Лагутiн. - Оце i всi вашi автоматники! - докинув Бутенко. I вся напруга ?хнiх нервiв враз розрядилася реготом. Незважаючи на комiчнiсть свого становища, Гладун, зда?ться, теж був вдоволений, що справа обернулася так i все кiнчилось безкровно. В напливi доброти дозволив хлопцям перекур. Забравшись в якусь темну повiтку, де було затишно й сухо, вони стали крутити цигарки. Степура вже палив, забившись у кутку, коли його хтось торкнув рукою: - Дай прикурити, браток... По голосу впiзнав Лагутiна. Пiднiс йому цигарку, i вiн, жадiбно смокчучи, почав прикурювати вiд не?. Навряд чи й догадувався зараз Лагутiн, вiд чи?? цигарки бере оце в темрявi жар. Коли вiн мiцно потяг в себе, вогонь розжеврiвся, i вiд нього освiтилось худе, змарнiле, замазане грязюкою Славикове обличчя, заблищав перший, якого не було ранiш, свiтлий пушок на пiдборiддi. "Мар'янин фронтовик", - подумав про нього Степура, i йому чомусь стало до щему жаль обох - i Лагутiна, й Мар'яну. 22 Що там за Россю? Що за отими темними могутнiми купами верб, де небо цiлу нiч тривожно червонi? вiд пожеж? Невiдомiсть, пожежi, тьма. Ворог уже пану? по той бiк. Легко сказати - по той бiк. Здавалось, що саме повiтря там згубне для людини, що й дерева там не такi, як тут, i земля не така, i вода. Зда?ться, i птиця, залетiвши туди, впаде мертвою. Непроглядне, непроникливе. А виявля?ться, можна було проникати й туди. Проникали розвiдники. Десь близько дванадцято? ночi Богдана Колосовського викликали на КП батальйону. - Пiдете в розвiдку, товаришу курсант. Це сказав Колосовському комiсар Лещенко, якого вiн ледве впiзнав у пiвсутiнi пiдвалу, серед потонулих в цигарковому димi людей. Полiтрук Панюшкiн поведе вашу групу. Тiльки тепер Колосовський помiтив осторонь полiтрука Панюшкiна, як завжди, усмiхненого, i бiля нього збитих тiсною групою кiлькох незнайомих бiйцiв. Декотрi з них саме скидали з себе протигази, шинелi i з похмурим виглядом недбало складали все це в куток. - В тил iдете, до ворога в тил, - говорив комiсар, зупинившись перед Колосовським i суворо оглядаючи його. - Документи, якi ?, здайте ось писаревi батальйону. Це тимчасово, на збереження, - додав вiн нiби мiж iншим. З кутка, з-помiж якихось командирiв, одразу з'явилось непривiтне вичiкуюче обличчя Спартака Павлущенка. Останнiм часом вiн викону? тут писарськi обов'язки i тому майже не вилазить з КП. Колосовський знехотя поклав на стiл курсантське сво? посвiдчення, а перед тим, як покласти й комсомольський квиток, вiн мимоволi затримав його в руцi, глянув на комiсара: - I комсомольський квиток здавати? - Все, все, - нервово пiдтвердив комiсар. КСМ квиток - то було останн? свiдчення його людсько? особистостi. Поклавши його, згадав раптом, що ? ще ж при ньому медальйон, чорний отой медальйон, виданий ?м у дорозi. - I медальйон? - Нi, - заперечив комiсар. - Медальйон залиш при собi. Пiсля цього Богдан Колосовський при?днався до групи розвiдникiв. - Все це нам повернуть, не сумуй, - заспоко?в його полiтрук Панюшкiн, що, зда?ться, один ще тут, серед цих суворих людей, не втратив дару посмiхатись. Його широкi, випнутi наперед зуби, мовби не вмiщаючись пiд губами, щоразу так i зблискували в дружнiй усмiшцi. - Шинелю теж кинь отуди, все це нам нi до чого, - зневажливо кивнув вiн у куток, де були зваленi купою розвiдницькi шинелi та протигази. - Нам треба, щоб легко й вiльно! Сам полiтрук Панюшкiн був мовби взiрцем тако? легкостi та вiльностi, що почувалася в усьому його тiлi, в усiй його юнацькiй поставi. Стрункий, пружний, нi шинелi на ньому, нi ранця, навiть каски нема на головi, тiльки пiлотка весело збита набакир, з крилом свiтло-русого чуба з-пiд не?. Пiлотка з рубiновою зiркою та чорний трофейний автомат впоперек грудей, якийсь дивовижно легкий, iграшковий на його широких грудях. "Ось так я живу, ось так я люблю, щоб нiчого на менi зайвого, щоб тiльки автомат через груди та гранати стирчали з кишень", - мовби говорив вiн усiм сво?м виглядом, i в Богдановi ворухнулось бажання й собi бути таким. Бiйцi, що оточували полiтрука, - ?х було чоловiк з десять, - за винятком сержанта Цаберябого, все були незнайомi Богдановi. Попереду стояв окоренкуватий ?фрейтор з монгольським типом обличчя. Богдан так i назвав його в думцi - Монгол, а за ним набивав патронами пiдсумок кирпатий, цього так i назвав - Кирпатий, ще один був у кашкетi прикордонника - для Богдана вiн став Прикордонник... А вони його теж не знали, для них вiн був просто новий iз студбату, i, мабуть, вони його так i назвали - Студент. I ось вперше зведенi в групу, здебiльшого навiть незнайомi мiж собою, об'?днанi тiльки усмiшкою полiтрука Панюшкiна, вони мають вирушити з ним у темряву ночi, в зону смертi - за Рось. Як на приреченого, як на смертника глянув Спартак на Богдана, коли цей з новими сво?ми друзями виходив уже з КП. То були днi, коли з розвiдок мало хто повертався. Завдання, видно, було якесь особливе, бо на подвiр'? до ?хньо? групи при?дналося ще кiлька саперiв з важкими ящиками, - цi важкi, з вибухiвкою ящики вони потiм нестимуть по черзi. Одiйшовши далi вiд мосту, непомiченими перебралися в темрявi через Рось. Прикордонник, що був родом мiсцевий, перевiв ?х убрiд на той бiк - просто в кущi верболозу, у грузький пiсок, перевiв так тихо, що жодна ракета над ними не спалахнула, жодна куля до них не цiвкнула. За пiском, за верболозами почалися болота чи озера - побрели по них. Треба було брести так, щоб не хлюпало, не булькало, не чавкало, брести нечутно i в той же час не загубити в темрявi товаришiв. Руки обтягували важкi цинки з патронами; незручнi ящики з вибухiвкою раз у раз сповзали з плечей - для тих хто ?х нiс, це було катуванням. Ворог тримався десь понад шосе, а розвiдники йшли весь час убiк вiд нього, в обхiд. Почуття близько? смертельно? небезпеки весь час не покидало ?х. По болотному купинню ступали, як по мiнах, кожний стороннiй шерех насторожував, адже прича?на тьма з-за кожного куща могла засичати межи очi ракетою, вдарити пострiлом. Свiт, в який вони занурювались, був для них справдi зоною смертi, де за найменшу необережнiсть доведеться розплачуватись життям. Богдан Колосовський, при всьому сво?му юнацькому житт?любствi, зараз боявся не стiльки смертi - вiн ?? щодо себе просто не уявляв, - жахало його iнше: бути пораненим, бути покинутим, потрапити до ворога в полон. Це було зараз найiмовiрнiше i найстрашнiше. У вiдкритiм бою, якщо й поранено, тебе вирятують товаришi, винесуть з-пiд вогню, вiдправлять в тил - там ? тил. Там навiть якщо й загинеш, то всi бачитимуть, як загинув, i смерть твоя буде ясною, як i життя. Якщо ж ти не вернешся звiдси, ти зник безслiдно, пропав безвiсти" в зафронтовiй невiдомостi, ти для кого чесним, а для кого безчесним зостанешся назавжди. Найдорожчi для тебе люди, як вони узнають правду про тебе, про тво? останнi кроки в бою? В медальйонi залишив двi адреси: унiверситетську адресу Танi i другу - матерi, на Кубань, де вона живе при старшому синовi, механiковi радгоспу. Двi найдорожчi адреси в медальйонi. Але хто його вiдкри?, хто пошле звiстку, коли настане той час? Вiдправляючись на фронт, Богдан так i не зiбрався написати матерi i зараз почував перед нею себе глибоко винуватим. Дедалi важче ?м iти, болота не кiнчаються, бредуть по них, спотикаючись об якесь корчомаччя, плутаючись у жилавих густих верболозах. Вода то зника?, то знов плюскоче пiд ногами, чорна й важка, мов нафта, з куширем та жабуринням, ?? ледве прогорта?ш ногою, а на днi там повно м'язистого голого корiння, i ти на ньому щораз спотика?шся, грузнеш, ловиш сторчаки. Кожен крок - дедалi бiльша напруга й зусилля. Чоботи стали пудовi - в них повно води. А полiтрук Панюшкiн, йдучи попереду, все квапить ?х: швидше, швидше, бо скоро почне розвиднятись! Вiд Панюшкiна вже вони знають, куди йдуть, ?м доручено захопити й знищити залiзничний мiст, який в метушнi вiдступу не встигли зруйнувати, i вiн цiлим залишився у ворога в тилу. До мосту ?м треба вийти затемна, поки ранкова зоря не зажеврi?, поки можна пiдкрастись до мосту зненацька. Ось чому полiтрук Панюшкiн, хоч i вiн диха? важко, хоч i з нього, як i з кожного з них, пiт котиться градом, не да? ?м спочинку, жене до упаду вгiеред. - Ще ривок, хлопцi, ще ривок! Найбiльше затримують ?х тi, кому, згiдно черги, випада? нести ящики з вибухiвкою. Змученi ношею, вони не встигають за iншими, запирхавшись, щораз спотикаються в чагарях, падають, вiдстають. Зрештою, стало ясно, що при такiм темпi ходьби до мосту ?м затемна не вийти. Панюшкiн на ходу прийняв рiшення - роздiлити групу надво?: сапери на чолi з сержантом Цаберябим залишаються нести вибухiвку i рухаються по ?хньому слiду, а Панюшкiн, пiдхопивши основну групу, чимдуж подався з нею вперед. Вiн погнав ?х майже бiгом. Нiхто не нарiкав, хоча вони аж падали, вибиваючись iз сил, знов i знов вмиваючись солоним потом. Кожен вiдчував - скоро розвидниться, скоро кiнець темрявi, яка ?х прикрива?. Хоч знали, до якого об'?кта мали вийти, все ж для них було разючою несподiванкою, коли попереду iз мли передсвiтання раптом проступила, мов на величезному негативi, сива райдуга мосту. Прича?вшись у чагарниках, почали вглядатися в ту холодну, застиглу в туманах райдугу, якою мали заволодiти. Оце вiн, мiст. Цiлий-цiлiсiнький! Наче тiльки збудований. Хтось не встиг чи не зумiв вчасно розпорядитись його долею, а вони за цю чиюсь нерозпорядливiсть мають зараз ризикувати життям. Позгинавшись, обережно рухалися в чагарях вперед. На тлi свiтлiючого неба все виразнiш проступали металевi ферми, стало видно мiж ними - по цей бiк - непорушну постать вартового в плащ-накидцi, за мостом бовванiла сторожова будка, там, безперечно, теж був пост. Негайно треба було, пiдкравшись, зняти вартового. Вони ждали, кого з них Панюшкiн пошле. Але вiн не став нiкого посилати. - Колосовський, зоста?тесь за мене! I, припавши до землi, полiз, покрався до насипу сам. Колосовський i Монгол, що лежали найближче бiля нього, теж поповзли за ним. Вони вже були всi тро? бiля насипу, коли з мосту раптом вдарило струменем вогню - рваним струменем трасуючих куль. Бив з автомата вартовий. Кулi йшли високо над ними, вартовий бив поки що навмання, наздогад, розстрiлюючи повiтря. Але це був поганий знак: тривогу пiднято. Тепер не можна було гаятись. Звiдси, з-пiд насипу, постать ворожого вартового на мосту добре окреслювалась, i Панюшкiн, виставивши автомат вперед, дав по фашистовi коротку чергу. Один чирк - i вартового не стало. Вони бачили, як вiн упав навзнак, мовби переломившись в хребтi. - Вперед! Панюшкiн, пiдвiвшись, махнув у бiк мосту сво?м чорним, суцiльнометалевим автоматом, що здавався зараз якимось особливо легким в його великiй, побiлiлiй вiд напруги руцi. Тiльки вони кинулись по насипу вгору, як з другого кiнця мосту, вiд будки, озвавсь кулемет. Панюшкiн наказав Монголовi забрати решту бiйцiв, якi ще зоставалися внизу, й разом з ними захопити будку. Незабаром, перехопившись попiд мостом через баюру на той бiк, розвiдники вже дерлися по насипу до сторожово? будки. Вони квапились, стрiляли щедро, шалено. Панюшкiн та Колосовський теж пiдтримували ?х з цього боку вогнем, але охоронники, видно, встигли поза будкою шугнути в хлiба, бо коли бiйцi вскочили до будки - в нiй було порожньо. Ще смердiло тут ворожим лiгвиськом, консервами, валялись купами задимленi гарячi гiльзи i кiлька ще не вистрiляних кулеметних дискiв, запаснi рiжки до автоматiв. У хлiбах, що далеко тяглися вiд будки по той бiк залiзницi, ще встигли помiтити, як майнула чиясь зiгнута постать, - певне, то був один iз тих, що вискочили звiдси. Пальнули йому навздогiн, але щоб догнати, про це годi було й думати. Хлiба високi, густi, а далi - посадки, в туманi садки якогось села. - Як же це ми ?х випустили? - бiдкався Прикордонник, озираючи хлiба. - Тепер держись! Приведуть цiлу зграю! Головне ж - мiст був у ?хнiх руках. Збудженi, розбурханi, зiбралися на мосту, де, скоцюрбившись, лежав той, що по ньому в першу мисть черкнув з автомата Панюшкiн. Рудий, з облiзлим носом нiмець був зовсiм не страшний, лежав, як зарiзаний, пiдпливши кров'ю на рябiй сво?й плащ-накидцi. Бiйцi за мить випотрошили в нього кишенi, забрали документи, сигарети. Колосовському було аж нiяково дивитись, як вони похапки вивертають кишенi, стягають з нiмця чоботи... Лише пiсля цього труп зiштовхнули з мосту, i вiн полетiв сторч головою вниз, важко плюхнувся в круте, заросле оситнягом баговиння. I ось вони - господарi мосту. Аж не вiрилось: один натиск, кiлька хвилин бою, i вже вони заволодiли мостом - уже ?м належить оця срiбляста, металева райдуга, що могутньо зводиться у свiтаннi серед рiдних просторiв! Все тут справне, добротне, ферми аж гудуть, рейки ще не поржавiли, сталево поблискують, - хоч зараз пускай по них по?зди! Дивне почуття охопило Колосовського, почуття першо? бойово? гордостi, що здатна була сп'янити. Оточенi ворогом, полками фашистськими, дивiзiями, ось вони, жменька радянських бiйцiв, приступом вiдбили й тримають серед вiдкритих полiв високi срiблястi ферми, що здiймаються над ними, мов залiзний прапор безстрашностi й непокори! Але де ж сапери? Чи встигнуть вони пiдiйти, перш нiж бiля мосту з'являться з пiдкрiпленням отi охоронники, що встигли випорснути звiдси? Добре було б, якби вони повернулись сюди уже на ру?ни мосту. Залiгши по насипу, розвiдники з нетерпiнням ждали сво?х саперiв. Панюшкiн, теж прилiгши на насипi, розглядав документи вбитого. Не покладаючись на сво? знання нiмецько? мови, вiн пiдкликав Колосовського, i Богдан, як мiг, заходився перекладати йому записи солдатсько? книжки. За сухими вiдомостями, що ?х залишив у солдатськiй книжцi якийсь нiмецький штабний писар, Колосовському хотiлося розглядiти людську долю цього, що лежав зараз отам, пiд мостом, у тванюцi. Хто вiн i як опинився аж тут, на Росi? Сам пiшов чи змусили? Назва частини, рiк народження, та ще гучне iм'я Еrnst - все це мало про що могло сказати. Як вiн жив, хто жде його дома? Кому напишуть про нього тепер писарi, що такого нема, пропав безвiсти? Одурманений фашистською пропагандою, може, й справдi уявляв себе надлюдиною, був певен, що дiйде до Уралу, стане володарем свiту, а тепер, вiдкинутий цим свiтом, стирчить пiд мостом з багнетом, як падло, i вже не для нього вста? цей погожий лiтнiй ранок... - Так, цей бiльше не стрiлятиме, - каже Панюшкiн, ховаючи документи вбитого до кишенi. - А сонце, глянь, яке сходить! Червоне, соковите, воно виткнулося з вранiшнього туману за далекими садками, освiтило хлiба, ферми моста i ?х, залеглих на насипi розвiдникiв. Проте й сонце якось не порадувало ?х. Зараз, при свiтлi дня, почували вони себе голими на цьому мосту, що височить серед просторiв, як величезна мiшень. - Одначе де ж це нашi? Панюшкiн нетерпляче оглянувся з насипу в болотяний верболозовий край, звiдки мали з'явитись сапери. Богдан теж озирнувся: нiде нiкого. I в цю мить угорi, по фермах моста, лунко, залiзно заклацали кулi. - Каски он у хлiбах! - вигукнув Прикордонник, прищулившись на мосту, за металевою опорою. Незабаром вони всi вже бачили, як, вибрiвши з тiнi посадки, заблищали над хлiбами каски фашистiв. Автоматники. ?х багато. Розсипавшись у хлiбах, бредуть повiльно, вроздрiб, але з кожним кроком все ближче до мосту. З ходу ведуть вогонь, стрiляють не цiлячись. Автомат в пузо - i дирка?, строчить перед собою, мов слiпий. Металевий град все густiше вицоку? по фермах. Розвiдники поприпадали вздовж насипу, вони поки що не вiдкривають вогню. А ще за хвилину на польовiй дорiжцi попiд посадкою задеркотiли мотоцикли. Влетiвши в хлiба, вони швидко наближались, на мотоциклах уже видно було кулеметникiв з кулеметами. Найтяжче для розвiдникiв починалося зараз. Це кожен розумiв. Захопити мiст виявилось справою нескладною, головне було - втримати, будь-що втримати ось тепер, до приходу саперiв! Кулi дзенькали вже об рейки, рили землю на насипi перед обличчями розвiдникiв... - Без наказу не вiдступати, - попередив Панюшкiн, готуючи автомат для стрiльби. - Триматись будь-що! Бити - прицiльно! Автоматна трiскотнява нароста?. Каски зринають в хлiбах усе ближче. Видно оскаленi зуби, чорнi вiд крику роти. Панюшкiн, як i його сусiди, приготувався для стрiльби навлежки, рейка була йому опертям, але в останню мить, пiдхопившись, почав прицiлюватись з колiна. - Прицiльно! Прицiльно! I тiльки встиг вiн вистрелити, як рука його неприродно шарпнулася, i автомат, вiдлетiвши, посунувся з насипу вниз. Панюшкiн, поникнувши, зостався лежати на мiсцi. Колосовський кинувся до нього й, стягнувши з насипу нижче, пiдвiв, стряснув за плечi. - Товаришу командир! Товаришу полiтрук! - i в нестямi знову тряс, тряс його за плечi, нiби хотiв оживити. Але в обважнiлому, ще теплому тiлi вже не було життя: автоматники увiгнали йому кiлька куль, одна iз них вдарила в скроню, розтрощила Панюшкiну голову - бризки мозку та кровi загусали в його русявому чубi. Поклавши полiтрука на травi, Богдан пiдхопив його автомат i кинувся знову на насип. Всi вже вели вогонь. Колосовський з ходу лiг на тому ж мiсцi, де було вбито Панюшкiна, i з тi?? ж рейки, звiдки щойно збирався вести вогонь полiтрук, тепер уже вiн, стискаючи зуби, вiдкрив вогонь по противнику. "Прицiльно, прицiльно! - уперто повторювала думка. - До останнього патрона!" Живi фашистськi каски в хлiбах так близько, цiлься, не промахнись! Колосовський вистрiлив. Злетiла каска, i лише пiсля того нiмець упав. I ще один упав, а вiн цiлився знову по тих ненависних касках, бачив, як вони падали, i це тiльки розпалювало його, вiн кожну хотiв розщепити, розлущити власноручно, разом з черепом, який пiд нею ховавсь. Про себе вiн не думав. Кулi видзвонювали по фермах все лютiше, кресали об рейки все ближче, впивалися в шпали, але вiн не хотiв ?х помiчати, вiн ?х люто нехтував, вiн вперше в собi вiдчув зараз те, що батько його колись називав цiлковитим презирством до смертi. 23 Мабуть, цей мiст мав якесь особливе значення, був стратегiчним об'?ктом, або ж хтось i справдi почував свою провину за те, що вiн залишився вороговi цiлий, бо з полку весь час телефонували на КП батальйону, нетерпляче допитувались, як там, чи не повернулася нiчна розвiдка. - Ще нема, нема, - вiдповiдав комiсар Лещенко i сам дедалi бiльше нервувавсь. В кутку пiдвалу пiсля безсонно? ночi спав на розстеленiй шинелi комбат Краснопольський, бiля нього в узголов'? сидiв Спартак Павлущенко i, стежачи за комiсаром, безпомилково вгадував на його обличчi тривогу й занепоко?ння. Вiн добре розумiв його настрiй, комiсаровi було чого непоко?тись - розвiдка цiлком на його сумлiннi. Сам пiдбирав людей, сам порадив Панюшкiну взяти з числа студбатiвцiв Колосовського. Павлущенко вважав сво?м обов'язком застерегти Панюшкiна, але той не зважив на його застереження. - При такому пiдходi й воювати буде нiкому, - засмiявся вiн, вислухавши Спартака. А даремно. Це ж розвiдка. Там найменша щербинка може прiрвою обернутись... Винен, звiсно, комiсар. Спартак вiдмовлявся зрозумiти причину тi?? посилено? уваги, яку, починаючи ще з райкому, комiсар Лещенко виявляв до Колосовського, до людини як би там не було, а все ж серйозно заплямовано? i, безперечно, багато чим невдоволено? в душi. Були моменти, коли в Спартака прокидалася пiдозра навiть i до особи самого комiсара Лещенка, пiдозра вiдносно того, чи не був комiсар коли-небудь у дружбi з Богдановим батьком або чи не попадав i сам вiн в таке ж, як i той, становище. Iнакше-бо чим пояснити оце протегування Колосовському на кожному кроцi? Стрiля? добре? Але не один вiн тут добре стрiля?! Чи, може, вирiшення послати Колосовського в розвiдку продиктоване iншими якимись мiркуваннями, можливо, навiть i не тiльки комiсарською волею? Адже йти зараз в розвiдку - це майже рiвнозначно смертi. Можливо, ? яка-небудь та?мна вказiвка щодо цього, вказiвка посилати на такi завдання тих, кого найменше шкода, а людей найбiльш вiдданих, навпаки, приберiгати на майбутн?. Але як тодi пояснити, що на це ж завдання комiсар послав i Панюшкiна, кадровика, комунiста, улюбленця тутешнiх бiйцiв? Все це було неясно, сумнiвно. "Добре, що хоч документи в них вiдiбрано, - думав про розвiдникiв Спартак. - А то ворог ще мiг би i ?хнiми комсомольськими квитками скористатись..." Комiсар, прилiгши в кутку мiж телефонiстами, знову з кимсь розмовля? по апарату. Видно, з Дев'ятим. Розмовляти з Дев'ятим - мало в цьому при?мностi. Крутий, лайливий, вiн i зараз, видно, ла?ться, бо Лещенко червонi? i, ледве стримуючи себе, вiдповiда? з пiдкресленою ввiчливiстю. Мабуть, i там цiкавляться що за люди пiшли, чи досить перевiренi, бо Лещенко запевня?, що людей послано надiйних. - А я i зараз вважаю, що не всi там такi, - дозволя? собi сказати Спартак, коли комiсар, скiнчивши розмову, кладе трубку i зосереджено дивиться на апарат, ще щось думаючи. - Що ви сказали? - не прочманiвши ще пiсля розмови, обернувся Лещенко до Спартака. Спартак повторив сво? мiркування. Комiсар помовчав. - Це ви з мотивiв перестраховки? - Нi, щиро. Лещенко пересiв ближче до нього, глянув йому в вiчi уважнiше: - Кого ви ма?те на увазi? - Ви ж зна?те. Я ще в райкомi попереджував. Комiсар пiдвiвся, пройшовсь по пiдвалу, присiв на ящику навпроти Спартака. - Товаришу комсорг, в якiй ви сiм'? виховувались? - Сiм'я надiйна. Батько завкадрами на обороннiм заводi, мати - юрист... Комiсар пильно видивився на Спартака. - Чи не зда?ться вам iнодi, товаришу Павлущенко, що у вас аж надто розвинута пiдозрiлiсть до людей? Якщо ця риса властива характеру, скажiмо, слiдчого, якому за його службовим фахом доводиться мати справу здебiльшого з злочинцями, то це зрозумiло, але вам, студентовi гуманiтарниковi, в якого очi мусять бути вiдкритими на все найсвiтлiше в людях, - вам така роль... До чого вона? Ось ви, починаючи з райкому та, певне, ще й ранiше, уперто переслiду?те одного з сво?х однокурсникiв.. - Я не переслiдую. Я просто не до кiнця вiрю йому. У вас ? пiдстави не довiряти Колосовському? - Я вважаю, товаришу батальйонний комiсар, що логiка тут ма? бути така: людина, батько яко? засуджений радянським судом, на основi наших радянських законiв, навряд чи так уже щиро пiде вмирати за цi закони, за цей лад. В усякому разi, посилати таку людину до ворога в тил... - Ну-ну? - Я нiчого не сказав. Певен тiльки, що не серед таких людей нам шукати справжнiх, до кiнця вiдданих патрiотiв. - У вас, товаришу курсант, викривлене розумiння патрiотизму, - промовив Лещенко холодним тоном. - Ви, певне, вважа?те, що патрiотизм, це священне почуття, доступне лише вибраним, лише тим, до кого життя наше було обернуто весь час сво?ю сонячною, сво?ю найщедрiшою стороною. Бути патрiотом, коли життя тебе тiльки по голiвцi гладило, - це, я вам скажу, не штука. Нi, ти побудь ось у становищi того ж Богдана Колосовського, коли серце кровоточить, i з таким, кров'ю облитим серцем зумiй стати вище кривд i образ! Оце, по-мо?му, якраз вона i ?, справдi священна любов до сво?? Вiтчизни. - Ви так менi це говорите, нiби я сам недостатньо маю цього почуття. - Нi, товаришу Павлущенко, я знаю, що при потребi ви теж не пошкоду?те себе для захисту того ладу, який вам так багато дав у життi. Ви учасник фiнсько?, ви доброволець тепер, ваш патрiотизм для мене поза всякими сумнiвами. Але ви повиннi зрозумiти й мене, людину, яка бачила в життi трохи бiльше, нiж ви. Я знаю людей, якi, опинившись навiть за гратами, не зрадили сво?х переконань, не перестали бути ленiнцями. Колосовський менi теж вида?ться людиною такого складу. Спартак сидiв замислившись. Вперше йому доводилось чути такi речi, такi для нього незвичнi мiркування про людей, про ставлення до тих, хто тебе оточу?. I почува?ться, що це не фрази, не схоластика, почува?ться, що комiсар не на словах, а на дiлi вiрить в людину, в ?? високi якостi, в непохитнiсть ?? переконань. Бач, вiн каже, - гуманiтарник. А що, коли ти дiйсно був несправедливим у сво?й недовiрi, в сво?й упередженостi до того ж таки Богдана? Може, твоя лiнiя в життi справдi була хибна, i перед тобою вiдкрива?ться можливiсть жити iнакше, керуватись у вза?минах з людьми iншими нормами, нiж тi, якими ти керувався досi? Зв'язкiвцi, попрокидавшись, зачадили цигарками i теж завели розмову про долю нiчно? розвiдки. Один iз зв'язкiвцiв запитав комiсара: - Якщо виконають завдання, товаришу комiсар... подасте ?х на ордени? - Ордени ?хнi там зараз, може, кров'ю обкипають, - сердито вiдповiв Лещенко i пiдвiвся на ноги. Пiдiйшовши до вузького пiдвального вiкна, почав дивитися на той бiк, за Рось, мовби намагався побачити крiзь гущавiнь верб групу сво?х розвiдникiв, i стежки, якими вони йдуть, i той далекий, облитий сонцем залiзничний мiст, що вони його пiшли вiдбити у ворога й знищити. День, бiлий день, а ?х нема, i можеш якi завгодно робити припущення... Стрiльби не було, i раптом за рiчкою серед полуднево? тишi прогримiв далекий, приглушений вiдстанню вибух. Комiсар переглянувся з телефонiстами, зиркнув на Павлущенка: - Чули? - Чув. - Наших розвiдникiв робота! Сумнiву в цьому не маю! Вони дiють саме в тому напрямi. Комiсаровi, видно, одразу вiдлягло вiд душi. Рушив ходити по пiдвалу, схвильований, прояснiлий. Нарештi вони дали звiстку з ворожого тилу, дали почути про себе. Мiст висаджено в повiтря. Мосту бiльше нема! Тепер зоста?ться iнша тривога: чи вийдуть чи повернуться вони пiсля цього самi? Адже той вибух - це могло означати, що вони живi, але це могло значити також i протилежне - що ?х уже нема. 24 - Встать! Струнко! - гаркнув десь при входi знадвору Гладун, i всi, хто був у цей момент на КП, посхоплювались i, виструнчившись, звернули погляди до входу. Останнiм у пiдвалi пiдхопився майор Краснопольський з перележаною пiд час сну щокою. По кам'яних схiдцях, що вели до пiдвалу, спускався Дев'ятий. Кремезний, широкоплечий, з вольовим маслакуватим обличчям, що було мiсцями у плямах рум'янцю, як ото бува? обпалене морозом. Незважаючи на спеку, на ньому була шкiряна куртка нарозхрист, з-пiд не? на гiмнастьорцi виднiвся мiцно загвинчений орден Червоного Прапора; всi знали - той орден у Дев'ятого за фiнську. Вiком вiн був значно молодший за командира студбату Краснопольського, старого вояку, учасника громадянсько?, якого тiльки вiйна пiсля тишi вiйськово? кафедри поставила на командування курсантським батальйоном одначе рiзниця у вiковi, видно, на цей раз для Дев'ятого не iснувала. Влучивши очима Краснопольського, що виструнчився перед ним, сивий i закошланий пiсля сну, з рубцем вiд чи??сь шинелi на щоцi, Дев'ятий безцеремонне накинувсь на нього: - Спите? Iншi воюють, а ви рухтите? Можна було б йому заперечити, що командир студбату прилiг всього на годину пiсля безсонно? ночi i що попереду в нього мала бути знов безсонна нiч, однак сказати про це Дев'ятому - означало б викликати ще бiльшу бурю гнiву i лайки, i тому нiхто про це не за?кнувся. Пройшовши до щiлини вiкна, що виходило на рiчку, Дев'ятий виглянув туди, запитав, чи не повернулася розвiдка. - Розвiдки ще нема, - сказав комiсар Лещенко, - але завдання, гада?мо, виконано. - Ви все гада?те. Якi пiдстави? - Тiльки що ми чули звiдти велико? сили вибух. - Е, до чорта тепер всяких вибухiв, - махнув рукою Дев'ятий, одходячи вiд вiкна, i тим нетерплячим рiзким рухом мовби одразу вiдкинув розвiдникiв кудись у минуле, перевiв у розряд тих, про яких бiльше не говорять. Наступ! Перейти в наступ! - про це вiн заговорив, широко крокуючи по пiдвалу, i це, видно, зараз володiло всiма його думками, сюди була спрямована i вся його бурхаюча енергiя. Наказав негайно викликати сюди на КП командирiв рот i полiтрукiв, вiн сам пояснить ?м завдання, пiднiме ?хнiй бойовий дух. Ходив з кутка в куток, як лев, у цiй кам'янiй клiтцi КП i все тлумачив Краснопольському, що не такий чорт страшний, як його малюють, що там, за рiчкою, ?х як кiт наплакав, а коли командири та полiтруки один по одному посходились, заповнивши пiдвал, могутнiй голос Дев'ятого залунав ще дужче, а сiрi скалки його очей, глибоко запалих пiд надбрiвними кiстками, збуджено розблищалися, нiби вже бачили довкола себе вировище бою i повержених ворогiв. Так! Вiн переходить зараз на цiй дiлянцi в наступ. Наказу? негайно готувати атаку! За його даними, ворог вiдтягу? звiдси сили, може, там, за рiчкою, взагалi вже нiкого нема, а ми тут, як ховрахи, зарилися в землю i тiльки прислуха?мось, як гоготить на iнших дiлянках фронту вiйна. Вiн уже розмахував картою, вихопленою з планшета, тикав пальцем на якiсь пункти: захопимо цей, захопимо той, до вечора i той розпроклятий залiзничний мiст уже буде в наших руках, втрати якого нам досi не може простити старший хазя?н. Запалюючи iнших, вiн розпалювався й сам, видно було, як душа його щиро жада? атаки, бою. Спартак дивився на нього захоплено. Отаких би нам бiльше! Прощав йому i брутальнiсть, i гарячковiсть, i навiть мордобiй, до якого, як чув вiн, Дев'ятий iнодi вда?ться, все прощав йому за оцю залiзну волю, жадобу кинутись на ворога, зiм'яти його, перемогти. - У вас там хто бiля переправи? - звернувся Дев'ятий до Краснопольського. - Третя курсантська. - От i пiднiмiть ?? для початку. Краснопольський спробував був заперечити, що зараз, мовляв, не такий уже вдалий час для атаки, до того ж без артпiдготовки, серед бiлого дня, - може б, краще спробувати атаку нiчну, щоб запобiгти зайвих втрат, але все це не похитнуло Дев'ятого в його намiрi. - А ви ж думали як? - присiкався вiн до майора. - Вiйна - i щоб без втрат? З мо?х ось що залишилось, а ви над сво?ми все тремтите? З самого прибуття сюди майор Краснопольський, як i його друг комiсар Лещенко, вiдчули незрозумiлу неприязнь до себе i до свого батальйону з боку цi?? людини, якiй тепер належить влада розпоряджатися ними, ?хньою долею. "А ми що - гiршi?" - це було перше, що почули вони вiд Дев'ятого, коли вiн дiзнався, що в його пiдлеглiсть переда?ться батальйон студентiв-добровольцiв. Дев'ятому чомусь здалося, що командування студбату претенду? на якесь особливе, винятково бережне ставлення до сво?х вихованцiв, бо все ж це, мовляв, люди, якi ще вчора сидiли за студентською лавою, а тепер ось з власно? волi змiнили затишок аудиторi? на фронтовий окоп. До того ж все це були курсанти, без трьох днiв не полiтруки та не комiсари, i хоч насправдi нi про якi привiле? вони й не думали, але Дев'ятий, сам приписавши ?м це, вважав сво?м обов'язком швидше переламати в них цей дух винятковостi, нещадно пiддати ?х гартовi i тим випробуванням, яких уже зазнали його кадровики. В боях, тяжких, кровопролитних, Дев'ятий втратив на шляхах вiдступу бiльшу половину довiреного йому особового складу. Зазначаючи з перших днiв вiйни ударiв моторизованих частин ворога, зубами хапаючись за кожен рубiж, вiн не щадив сво?х людей, не щадив нi самого себе, нi найближчих помiчникiв, а цих мусить жалiти? - Хто поведе? Майора Краснопольського i комiсара Лещенка, якi тут же виявили згоду, вiн мовби й не почув, одвернувся вiд них, командира роти - лiтнього вузькогрудого лейтенанта з чугу?вських - вiн теж пропустив, аж поки погляд його не впав на Павлущенка, що, виструнчившись в кутку, весь час дивився на Дев'ятого захопленим поглядом. - Ви хто? - Комсорг, товаришу пiдполковник. - От ви, комсорг, i очолите. - ?сть! - вiдповiв Спартак, блiднучи. Гладун, що принишк бiля виходу, видно, молив зараз усiх богiв щоб, пронесло мимо нього цю чашу. Але не пронесло. - А ви, старший сержант? Де ваша гвинтiвка? - крикнув на нього Дев'ятий. - Щось багато вас тут тиня?ться без дiла! В атаку теж! За кiлька хвилин Дев'ятий з револьвером у руцi вже стояв на самiй спецi пiд стiною облущеного снарядами будинку бiля шосе, яке недалеко попереду переходило в дерев'яний настил мосту, перекинутого через Рось. Комiсар Лещенко та комбат теж стояли тут, стежачи разом з Дев'ятим, як з картопель, з окопiв, з садкiв виповзають бiйцi третьо? роти, скупчуючись в кюветах шосе для атаки, ?хнi каски вже густо зеленiли, поблискуючи по кюветах, мов достигаючi кавуни. Перед самою атакою Дев'ятому доповiли, що прибуло поповнення. - Де воно? - крикнув вiн на пiдстаркуватого, з землистим обличчям лейтенанта, який доповiдав йому про це. - У садках он. Ще й окопатися не встигли. В глибинi садкiв цiлими купами сидiли попiд деревами новоприбулi, десь там була кухня, i в декого в руках уже димились маслаки з гарячого, щойно вiдвареного м'яса. - Тiльки прийшли - i жерти? Сюди ?х! Лейтенант на мить зам'явся. - Це здебiльшого приписники, колгоспники ки?вськi, щойно з вiйськкоматiв... В багатьох ще й гвинтiвок нема. - Гвинтiвки добудуть! Зброю в бою добувають, ясно? Сюди ?х! Коли лейтенант потрюхикав виконувати наказ. Дев'ятий, обернувшись до Лещенка та Краснопольського, кинув ?м, як докiр: - Бачите, скiльки резервiв? Людськi резерви у нас невичерпнi, ?х тiльки розворуши! Незабаром пригинаючись в кюветах шосе, до студбатiвцiв уже наближалися цiлими групами поповненнi, здивованi, оторопiло роззиралися на боки, довiрливi, слухнянi. В того гвинтiвка в руцi, в того граната, а в того й зовсiм нiчого нема, крiм гарячого, щойно одержаного з польово? кухнi маслака, що вiн його й тут на ходу обгриза?. - Вперед! В атаку! - гукнув Дев'ятий, коли людей уже було повно в кюветах. Бiйцi один по одному повiльно почали пiдводитись, рушаючи кюветом до мосту. Попереду твердою ходою iшли командир роти i Спартак Павлущенко. Тиша гарячого лiта окутувала верби за Россю, жодного пострiлу звiдти; здавалось, i справдi там нiчого нема, в тих зелених берегах, i що вiйна - це тiльки мара, безглузда вигадка чиясь, i про реальнiсть ?? нагадував лише тяжкий нудотний сморiд з мосту, де пiд палаючим промiнням сонця розкладалися трупи вбитих. Наближаючись до мосту, переднi спершу пригиналися, ждучи, що противник ось-ось вiдкри? по них вогонь, але там все було тихо, i переднi, осмiлiвши, випростались i вже в повний зрiст натовпом кинулись на дерев'яний настил подiрявленого снарядами, але ще мiцного мосту. Зата?вши подих, стежили за ними з окопiв бiйцi. Вже першi атакуючi наближались до тих трупних куп, що виднiли по мосту, коли з протилежного берега зненацька сiконув по них довгою заливистою чергою кулемет. Мiст, видно, був добре пристрiляний: з верб справа i злiва озвалися кулемети, взялися люто сiкти по мосту перехресним вогнем, на шосе грякнули по каменю першi мiни. Звiдси, з-пiд будинку, де стояв Дев'ятий, видно було, як захлинулась атака: видно, як падають на мосту атакуючi, а тi, що встигли перебiгти на той бiк, скочуються попiд мостом униз, плигають у воду, рятуючись вiд шквального вогню. Пальба, лемент, кров на поранених... Дев'ятий мовби цього всього не бачив, а ловив сво?м зором лише тих, якi ще не встигли побувати на мосту, якi ще були живi й непораненi i щулилися по кюветах, чекаючи команди. Вони, видно, ждали, що Дев'ятий вiдмiнить атаку, заверне всiх назад, а вiн, мовби знесамовитiвши, забувши всi iншi слова, крiм слова "вперед!", все шпурляв ?м це слово. - Вперед! Вперед! - вимахуючи револьвером, кидав вiн в гущу атакуючих, мов заклинання. "Для чого це? Кому потрiбна ця безглузда атака?" - стоячи бiля Дев'ятого, ледве стримував себе комiсар Лещенко. Серце йому обливалося кров'ю вiд того, що робилося на мосту. Гнати ?х туди - це тiльки губити й губити... Аж сюди чути, як там кричать пораненi, видно як кидаються вони у воду, рятуючись вiд куль та осколкiв, як то тут, то там вибираються закривавленi з прибережних заростей уже назад, на берег. - Вперед! Вперед! - не вгамову?ться Дев'ятий, нiби поставивши собi за мету будь-що домогтися, щоб усi до ?диного побували на мосту, пройшли оте диявольське хрещення. - Та що ж ви робите? - не стримавшись, закричав Лещенко. - Припинiть цю м'ясорубку! Дев'ятий, озирнувшись, обдав його невидячим, помутнiлим поглядом. Понурив голову. Потiм звернувся до Краснопольського: - Що, будем кiнчати? Краснопольський промовчав, а Лещенко вiдповiв рiзко: - Цього не треба було й починати. - Вiдставити атаку, - кинув Дев'ятий упалим голосом i, запхнувши револьвер у кобуру, неквапом побрiв у глибину садка, мовби не чуючи куль, що цьвохкали над ним у листi, глухий до мiн, що люто грякали на шосе. 25 Потiм знов стало тихо. Тiльки купи непорушних тiл на мосту побiльшали та слiди кровi позалишалися всюди: на картоплиннi, на камiннi шосе, а найбiльше - на подвiр'? бiля пiдвалу КП, де нашвидку було влаштовано перев'язочний пункт. Поранених тут не затримували. Як тiльки обстрiл припинився, ?х одразу ж стали направляти садками в тил на край мiстечка, де ?х уже потiм мали забирати грузовики. А з тилу в напрямку до передово? знов iшли маршовики, рухались розтягнутими колонами; командири, що вели ?х, не дозволяли порушувати рядiв, i лише один якийсь брiв понад дорогою окремо: це був Духнович. В медсанбат вiн так i не попав. Пiсля того як вiн трохи оклигав бiля артилеристiв, Духновичу здавалось просто злочином шукати притулку десь у медсанбатi. Вiн вирiшив будь-що розшукати сво?х i робив це з упертiстю, несподiваною навiть для себе самого. I ось, зда?ться, найшов, натрапив на слiди рiдного свого студбату. Вже в мiстечку, пробираючись кюветом попiд садками, Духнович зустрiв Гладуна. Це було приголомшливо. Гладун бiг назустрiч з слiпими вiд жаху очима, бiг пригнувшись (хоча й не стрiляли тут), неприродно виставивши вперед, мов тлiючу головешку, свою поранену руку, товсто накудлану набряклим кров'ю ганчiрям. Духновича вжахнув його вигляд, i в той же час вiн зрадiв помкомвзводу розчулено, щиро. Помкомвзводу тут, - значить, тут i студбат! I як вiн не натерпiвся вiд Гладуна в таборi, все вiн зараз прощав йому i ладен був кинутись йому на шию, як братовi! - Товаришу командир! Гладун зупинився перед ним запирханий, якийсь зацькований, з дрижачими поблiдлими губами. Невiдомо навiть, чи впiзнав вiн Духновича, бо в здичавлених очах його зараз горiло одне: - Грузовикiв не зустрiчав? Грузовикiв з пораненими, га? Мене ось теж поранено, осколком поранено! - забелькотав вiн, витягуючи Духновичу напоказ свою замотану в закривавлене ганчiр'я руку. - В нас тут таке робилось сьогоднi, таке! - продовжував вiн, злякано роззираючись i переходячи на довiрливий тон. - Дев'ятий серед бiлого дня на кулемети погнав! Третьо? роти, вважай, половини нема. Ще одна-двi такi атаки - i всiм нам хана. Тiльки той i вряту?ться, хто поранений! Так грузовикiв там з нашими не зустрiчав? Духнович все дивився, як кров з Гладунового ганчiр'я скапу? й скапу? пiд ноги. - А як дума?ш, будуть? - аж на шепiт перейшов Гладун. - Кажуть, що в лещатах уже ми, що Умань i Бiлу Церкву нiмець захопив, а це ж тут ось, близько. Духнович дивився на нього й не впiзнавав свого помкомвзводу. Гроза студбатiвцiв, та чи це ж вiн сто?ть зараз перед Духновичем в образi цi?? спотворено? жахом, зацьковано? людини? Так ось як тут, ось що тут робить з людьми вiйна? Для Гладуна Духнович зараз мовби не iснував. Для нього зосталося непомiченим, що це ж сто?ть перед ним його курсант i на ньому все, як у таборi, по формi, цiле-цiлiсiньке, нiде не розгублене: i протигаз у сумцi, що ?х iншi вже покидали, i скляна фляжка в чохлi, що ?х iншi вже потовкли, - все нiби спецiально збережене, щоб втiшити Гладуна, який все це недавно йому видавав i позаписував у свiй формуляр. Але зараз Гладун був до всього цього слiпий. Весь свiт зiйшовся йому лише на пораненiй сво?й руцi, на жовтих з кiгтистими нiгтями пальцях, що дублено стирчали з намотаного сяк-так кривавого ганчiр'я, яке вiн тримав перед собою, мов найдорогоцiннiший скарб життя. - Тепер усе, - шепотiв вiн. - Тепер тут усi вашi атаки без мене. Був би вiн огидний зараз Духновичу з оцим тваринним страхом за сво? життя, якби не отi краплi кровi, краплi свiжо? людсько? кровi, що скапують повiльно з його ганчiр'я в кювет на бур'янину. Десь далеко застрочив кулемет, i Гладуна аж пересмикнуло судорожно: - Ну, я побiг! Але Духнович затримав його: - Стривайте, де ж нашi? Студбат наш де? - Прямо i прямо, ?х не минеш, - забелькотав Гладун скоромовкою i, вже залишаючи Духновича, на мить затримався на ньому поглядом, мовби тiльки зараз збагнув, кого бачить перед собою. - Ми думали, ти за Днiпром уже десь, у лазаретi на бiлих подушках, а воно не вийшло, га? I, втягши голову в плечi, пригнувшись, вiн чкурнув кудись у садки. Духнович ще деякий час постояв тут, похнюплено розглядаючи закапану Гладуповою кров'ю бур'янину. Потiм поправив на собi скатку, пiдтягнув на плечi ремiнь гвинтiвки i закульгав сво?ю дорогою далi. Студбатiвцi першi помiтили його. Було надвечiрн? затишшя, i вони, повистромлявши голови з окопiв, ще здалеку загледiли, як бiля шосе попiд садками пробира?ться хтось разюче схожий на ?хнього Духновича. ?й же ?й, то вiн клигав, то брiв воювати ?хнiй факультетський Сковорода! Це було майже неймовiрно - побачити Духновича тут, на передовiй, коли вважалося що вiн для вiйни уже списаний, неiснуючий. Але це таки був вiн, рудий та ластуватий ?хнiй Духнович, це таки вiн, сутулячись, iшов назустрiч вiйнi, по-журавлиному витягши вперед свою руду хрящувату шию, що, зда?ться, ледь-ледь тримала на собi вагу сталево? каски. - Ей! Курсанте Духнович! Духнович розгублено озирнувся, не одразу второпавши, звiдки це голос. - Сюди давай! - гучно подав йому з окопу голос Степура, i Духнович, не згинаючись, мов i не на вiйнi, в повний зрiст почалапав через картоплi на Степурин окоп. - Пригнись! Пригнись, йолопе! - загукали йому якiсь уже незнайомi голоси. - Це тобi не в тилу. Тут одразу причастить! Пiдгiйкуваний криками, вiн поспiшив спуститись до Степури в окоп. - Де ти взявсь? - зрадiло розглядав Степура товариша, його ластувате, розчервонiле вiд ходьби обличчя. - Як нога? - В порядку. Народна медицина допомогла. - Не вже знахарка якась пiдлiкувала? - Нi, артилерист багнетом проколов. Прооперував у справжнiх, так би мовити, польових умовах... А тодi ще й зiлля якогось приклав... З ближчих окопiв позлазились сво? унiверситетчики - позаросталi, замурзанi, тiльки очi блищать. Помiтно схудли всi, в Мороза аж вилицi випирають. Облiгши окоп, хлопцi розглядали Духновича та його курсантську амунiцiю, що була на ньому в такому зразковому порядку. - Гладун би похвалив. - А я його щойно зустрiв. Поранений бiг. - Поранений? Хiба й вiн наступав? - Степура здивовано глянув на Мороза та Пiдмогильного, що лежали бiля окопу. - Не знаю, - сказав Мороз. - В усякому разi, серед тих, що йшли першими, його не видно було. - Зате наш Спартак сьогоднi геро?м показав себе, - озвався Пiдмогильний. - Першим в атаку пiшов, кров'ю довiв, що слово в нього не розходиться з дiлом. - Що в нас тут робилося!.. Добре, що ти й не застав, - схвильовано почав розповiдати Духновичу Степура. - Бачиш ото купи тiл на мосту? Якби не комiсар Лещенко, то, мабуть, i ми вже там лежали б. - Дев'ятий тут такий над нами ?, просто самодур якийсь, - заговорив Мороз, а Лагутiн, що в цей час саме пiдповз до них iз картоплиння, поправив голосно: - Вважайте, що зiрка Дев'ятого закотилась. Хлопцi глянули на Лагутiна з подивом. - Що ти хочеш цим сказати? - Те, що сказав. Я тiльки оце з перев'язочного, вiдправляв Яланського з геофаку, - вiн сам не добрався б, - i якраз при менi на Дев'ятого корпусний комiсар налетiв. Ох, давав йому за цю безглузду атаку... Так що Дев'ятий сво?, зда?ться, уже вiдкомандував. - Але тих не пiднiмеш, - глянув у бiк мосту Степура. - Аспiранта Чорного вбило, лiтфакiвця Скибу здорово покалiчило, - глухо розповiдав Духновичевi Пiдмогильний. - А Дробаху ми втратили ще того ж дня, як ти вiдстав, - сказав Мороз. - В житах серед вiдкритого поля накрило нас. Там i могилу ми насипали Дробасi. Все, що вiн чув, було таке неймовiрне, жахливе, що майже не сприймалося Духновичем як реальнiсть. - Де ж це Богдан, що не видно? - з тривогою запитав вiн i помiтив, як хлопцi - й до того не веселi - ще бiльше спохмурнiли. - Богдан там, - кивнув Степура за Рось. - Ще вночi пiшов у розвiдку й досi нема. Степура стояв в окопi понурений, i хлопцi, нависаючи касками над окопом, теж мовчали похмуро. - Ану що за зборисько там? - почувся рiзкий пронизливий голос командира роти десь iз-за яблунь. - Марш по окопах! За хвилину Степура з Духновичем зостались самi. - Нiчим тебе й пригостити, - заклопотався, нишпорячи в окопi, Степура. - На ось хоч цукру пожуй. Витягши з нiшi, вiн подав Духновичу казанок, повнiсiнький жовтуватого вологого цукру пiску. Духнович, присiвши, почав слухняно жувати. Степура тим часом показував йому сво? немудре окопне господарство. - Ось у цiй нiшi гранати, щоб ти знав, а це продуктова, а в цiй - пляшки з горючою сумiшшю... - А я дивлюсь, що то за купи темних пляшок по садках... - Ото ж тiльки доставили. Взявши з нiшi одну пляшку з важкою темно-бурою рiдиною, Степура, сколотнувши, почав розглядати ?? проти сонця: - Тiльки, мабуть, цим навою?ш. Хiба що впiйма?ш фашиста та в горлянку йому налл?ш. - Менi теж видадуть? - запитав Духнович. - А ?х тут вистачить. Бачиш, цiла батарея, аби влучав. Iз-за рiчки лунко вдарив нiмецький кулемет. Духнович, кинувши казанок, схопився, здивований. - О, то вони у вас тут зовсiм близько! - А ти ж думав. Тiльки Рось i роздiля. ?м було видно мiст, завалений трупами, розкiшну зелень протилежного берега, густi верби, облитi червонястим призахiдним сонцем. Десь там прича?лись ворожi кулемети, мiномети, готовi щомитi бурхонути сюди вогнем. - Звiдти вибратись... ох i нелегко ж це, - заговорив Степура, дивлячись за рiчку, i Духнович догадавсь, що вiн ма? на увазi розвiдку, з якою пiшов Богдан. - Всiм нелегко, а ?м найважче. - Богдановi завжди випада? найважче. - Випада?, бо сам шука. Те, що ?хнiй друг один з усього студбату пiшов у розвiдку, взяв на себе завдання найнебезпечнiше, для них не було дивним, вони знали його вдачу. Але чим це скiнчиться? Чи живий ще вiн там, чи нема? Чи вiдбива?ться десь iз збро?ю в руках, чи, може, вже терзають його фашистськi кати, домагаючись вiд нього вiдомостей, яких вiн ?м нiколи не дасть? Скорiше язик вiдкусить, нiж стане розповiдати вороговi про Червону Армiю, - в цьому певнi вони, його найближчi друзi. Для обох них Богдан був i ? взiрцем мужностi, людиною обов'язку й честi. Три роки Богдан був душею ?хньо? унiверситетсько? дружби, i зараз, коли вiн так тривожно вiдсутнiй, коли вони, присiвши в окопi, думають про те, що бiльше, може, уже його не побачать, вiн поста? мiж ними в ще привабливiшому свiтлi, ста? для кожного з них ще дорожчим. За три роки спiльного навчання в унiверситетi, дружачи з Богданом, вони вже знали його достатньо i знали, що в усьому - i в дрiбницях, i в бiльшому - на нього можна до кiнця покластись. Рiдний унiверситет не уявлявся ?м без Богдана, як не уявлялась ?м без нього Таня, його весела пустотлива супутниця. Як вона буде без нього? Нiхто ?й нiколи його не замiнить. А ?м втратити такого друга, як Богдан, - це вирвати з грудей шмат власного серця. Замкнутий, нахмуркуватий, вiн зближувався далеко не з кожним, але тi, що були близькi з ним, що користались його довiр'ям, добре знали, яка це чиста й глибока душа. - Я шкодую тiльки, - похмуро мовив Степура, - що менi не випало з ним iти. Це велике дiло, коли в скрутi ма?ш бiля себе вiрного товариша... - Може, вiн ще повернеться, - з надi?ю сказав Духнович. - А коли повернеться, зна?ш що, Андрiю... Давайте так, щоб не розлучатись. Звичайно, вам з мене користi мало, цей незугарний Духнович бiльше для вас тягарем весь час був... - Та що ти, - перебив його Степура. - Але ж i я не пропащий, - вiв сво?? Духнович. - Я оце, поки розшукав вас, багато що передумав. А ще бiльше вiд артилериста одного навчивсь. Якi ? люди, Андрiю, на свiтi! Зустрiнеш такого - i цiлий переворот в душi... 26 Вночi вiйна з усiма небезпеками виявля? себе тут ще видимiше, постаючи в образi ракетно? заметiлi та зловiсних червоно-багрових загравиш по обрiю. Пожежi ятряться уже не тiльки за Россю, але й на флангах, i навiть десь позаду змикаються зловiсним кiльцем. Ракети теж злiтають то тут, то там навкруги, пiдступають дедалi ближче, i вже ймовiрними здаються тi чутки, що доповзають на цю дiлянку фронту, - про загрозу бути одрiзаними вiд днiпровських переправ. На обрiях пожежi, невiдомо ким запаленi, а тут, у садках над Россю, темрява, як у ямi, тiльки ракета час вiд часу спалахне над вербами мертвим полум'ям та смужка води поблиску? бiля тих, чи? окопи над самим берегом. Як i минуло? ночi, зараз знов було послано наряди бiйцiв витягати убитих з мосту та з берега понад Россю. До мосту противник людей не пiдпустив, одразу вiдсiк кулеметами, освiтивши ракетами весь мiст як удень. А далi вiд мосту посланим на завдання вдалося пробратися аж до води. Серед тих, хто тут безшелесне прокрадався в заростях берегових, були й Степура та Духнович. ?х теж було послано, i вони пiд покровом темноти витягли з води когось невiдомого, руки в нього вже були задубiлi, закiстявiлi, як iз мармуру. Навiть не розгледiвши, який вiн собою, вiдтягли труп в картоплi, похапцем пригорнули його в порожнiм напiвобваленiм окопi, а самi, вiдпущенi командиром, повернулись до себе в окоп. Вовтузiння з трупом, липкi його руки, трупний сморiд - все це скiнчилось тим, що Духновичевi стало погано. Його тяжко нудило, вивертало, i руки його, як вiн казав, тепер "тхнуть смертю", дарма що вiн вiдтирав ?х i землею, i листям. - Це вiд перенапруги нервiв, це пройде, - заспокоював його Степура, коли той судорожне звивавсь, а потiм, знесилений, розпластався горiлиць бiля окопу. - Це не пройде, нiколи не пройде, - заговорив Духнович пiсля того, як йому трохи полегшало. - Ота рука, отой лоб, що я його ненароком торкнувсь... Хто вiн? Загребли, а що ми зна?м про нього? - Чийсь батько. Чийсь син, - глухо озвався з окопу Степура. - Ще один бо?ць чи командир. - Не тiльки це, не тiльки! - знервовано заперечив Духнович. - Щось бiльше знищено, зруйновано, вбито передчасно! З планети пiшов ?? володар, пiшло в небуття найвище створiння природи, найрозумнiше, що ? у всесвiтi. Чули, як хтось повзе до ?хнього окопу. Пiдповзло, озвалося: - Браточки, гвинтiвки зайво? нема? - Тобi що тут, склад? - безпричинно визвiрився на нього Степура. - Та, може, зайва. Ми з поповнення, обмiнялися б. У нас пляшки ? горючi... - Сво? ма?мо, - буркнув Степура сердито, i чути було, як той полiз далi до iнших окопiв, уже десь там питаючи, чи нема зайво? гвинтiвки. Нiч була темна, небо визорiло, лягло над садками, над фронтом високою смугою правiчного Чумацького Шляху. Степура й Духнович, поскидавши каски, - щоб вiдпочила голова, - сидiли в окопi, притиснувшись один до одного колiньми; сидiли, в небо дивились. З окопу воно було зараз якесь особливо зоряне. Гронилось сузiр'ями, мерехтiло свiтлою порошею невiдомих галактик.. - Отаке ж зоряне небо, - роздумував уголос Степура, - було i над Гете, i над Копернiком, i над фiлософами та поетами Еллади. Люди мiнялись, поколiння за поколiннями проходили, а воно над ними все вуло все зорiло, як вiчнiсть... - Зорiло-то зорiло, - зауважив Духнович, - бачило багато, але нiколи, мабуть, не бачило стiльки пожеж на землi, стiльки передчасно обiрваних життiв людських... Десь над Россю противник, пужнув у небо ракетами, аж повиднiшало в окопi. Степура пiдвiвся. Його не покидала тривога за Богдана. Кожна ракета, що зривалась за Россю, здавалось, освiтлю?, переслiду? десь там Богдана; кожен кулемет, що раптом гулко прострiля? темряву, здавалось, б'? по розвiдниках. На душi в Степури ставало все гнiтючiше. Ракети над Россю. Кулеметний стукiт на левадах. Аж ось куди насунулась iз заходу вiйна. Залiзнi лапища танкiв рвуть груди укра?нсько? землi... Десь уже опiвночi над окопами пролунав зненацька знайомий голос сержанта Цаберябого: - Де тут мiй Корчма? Чи живi ви та здоровi, всi родичi гарбузовi? А невдовзi в Степуриному окопi вже стояв i Богдан Колосовський. Обновка на ньому - чорний автомат через груди, а сам весь пахне тванню, наче цiлий день кис у болотi. - Вибрався, - обiйняв його Степура. - Розказуй же! Присiвши в окопi, Богдан, на подив Духновича, скрутив товстенну цигарку, почав жадiбно затягатись махорковим димом. Мовчали. Що вiн ?м розкаже? Як iз сiмнадцяти ?х залишилось п'ятеро? Цiною життя сво?х товаришiв та власною, сповненою презирства до смертi, впертiстю вони таки втримали мiст до приходу саперiв, втримали, поки сапери пiдготували вибух, i тiльки тодi вiдiйшли. Вiддаляючись в болота, бачили, як розламу?ться, окутана димом вибуху, ?хня срiбляста райдуга, як десь аж бiля сонця розлiтаються порванi вибухом ферми. Противник, що спершу був спантеличений цим величезно? сили вибухом, незабаром схаменувся, кинувся ?х переслiдувати. Це було жахливiше, нiж бiй. Вони почували себе дичиною, що на не? полюють, що ?? розшукають i ось-ось найдуть. До вечора вони ховалися в очеретах, занурившись у теплу, з жабенятами воду. Бiг часу нiби спинився тодi для них, дневi не було краю, а потiм вiн таки кiнчився, нiч вивела ?х куди треба, i от пiсля доби вiдсутностi вони знову ввiйшли до пiдвалу КП. Повертаючи Колосовському його комсомольський квиток, комiсар Лещенко мiцно потиснув йому руку. Це успiшно виконане завдання було б для Богдана найбiльшою радiстю, якби вони всi сiмнадцятеро повернулися звiдти, якби не залишили назавжди бiля того мосту стiльки товаришiв та полiтрука Панюшкiна, вiд якого Богдановi перейшов у спадщину тепер оцей чорний трофейний автомат. - Друже, чого ж ти мовчиш? - ласкаво стряснув Богдана за плече Духнович. Богдан пiдвiвся: - Iншим разом. Все розповiм iншим разом. А зараз пiду, бо просто очi злипаються. I, якось винувато всмiхнувшись, вiн втомлено поплентався розшукувати свiй окоп. 27 Вiдчувати в окопi живу душу бiля себе - це щастя. Нiде, мабуть, не зможеш так по-справжньому оцiнити людину, друга, як тут. Пiсля блукань по дорогах, пiсля того непевного становиша, коли Духнович мовби повис був десь мiж фронтом i тилом, йому тепер глибокий Степурин окоп здавався таким затишним, таким надiйним. Гарно тут, безтривожно. Земля, правда, за комiр сиплеться, i ноги млiють, нiкуди ?х випростати, але й тiснота тут не тiснота; зда?ться, нiколи Духнович не почував себе так просторо, як зараз, з головою закутавшись у розкручену аж тепер шинелю, одгородившись нею вiд усього тривожного свiту. Попереду була нiч, вiльна вiд усяких клопотiв, кiлька годин вiльних для спочинку - Степура наполiг, щоб йому, Степурi, першому стати на варту. Ось вiн сто?ть у кутку окопу, насторожений, недремний, а Духнович, згорнувшись внизу, пiдмостивши каску замiсть подушки, може вiльно вiддатись найiнтимнiшим спогадам, подумати, безтривожно поспати. Дарма що тiло як у прокрустовiм ложi, але на душi - простiр, воля i дивна якась безклопотнiсть. Яке все вiдносне на свiтi! Справжнiм палацом може обернутися для людини оцей тiсний фронтовий окоп. Чи довго тiльки тобi доведеться розкошувати в ньому? На скiльки днiв i ночей вiн стане для тебе оселею i фортецею? З цими думками Духнович i заснув. Коли засипав, навкруги було досить тихо, лише де-не-де прохоплювались пострiли понад Россю, а вгорi вiтерець злегка шарудiв, колихав верховiттям дерев десь аж бiля зiрок непорушних. А коли Степура розбудив його, з силою затермосивши за плече - "вставай! вставай!", то Духнович, схопившись, побачив щось фантастично страшне: вогняний метеоритний дощ з шипiнням шугав навкруги. Все було неймовiрним, приголомшливим зi сну - i нiч, i гомiн людей, i шаленство ракет, i цей дощ метеоритний, аж доки Духнович розторопав, що це ж трасуючими б'ють по садках. З темряви, з-за рiчки, чути було незрозумiлий гуркiт. - Танки за рiчкою! - закричав хтось нестерпно голосно. - Танки! Танки! До мосту йдуть! - Без панiки, товаришi! - студбатiвцi впiзнали напружено-спокiйний голос комiсара Лещенка. - Гранати, пляшки в усiх ?? - ?! ?! - Забирайте гранати, пляшки - i до мосту! Метушня по садках, рiзкi окрики командирiв, що збирають в темрявi сво?х людей, а за рiчкою - гул, гул... Степура, вихоплюючи з нiшi гранати, пляшки, ткнув пляшку й Духновичу: - Бери! Бiжiмо! Пригинаючись вiд скiсно? зливи трасуючих, через окопи, через картоплиння вони кинулись бiгти туди, куди бiгли всi: до рiчки, до мосту. Гуркiт за Россю наростав. Небо над вербами помiтно поблiдло - починало розвиднятися. В кюветах бiля мосту вже було повно людей. - Падай, падай! - гукали командири тим, хто пiдбiгав, i Духнович та Степура теж попадали, як iншi - тiлом в кювет, головами до шосе. Лежали тут впритул один бiля одного студбатiвцi й кадровики та резервiсти, обличчя пiд касками в них були сiрi вiд свiтання. Декотрi, повитягувавшись пiдборiддям аж на холодне камiння шосе, визирали кудись за рiчку. Духнович теж визирнув вперед: по обидва боки шосе в кюветах повно касок, повно голiв людських, що бовванiли в сутiнi аж до мосту; i навiть за мостом, там теж метушилися людськi постатi, чалапкались попiд берегом, - то, видно, якiсь смiливцi уже встигли перебратись низом на той бiк. Потойбiчна гущавина верб ще була сповнена темряви, та?мничостi, крiзь яку все дужче насувався важкий, давлячий гуркiт. Духнович вiдчув, що дрож пробiга? йому по тiлу. Чого вiн дрижить? Чи що прохолодою тягне вiд рiчки та вiд нахолонулого камiння шосе, чи, може, в дрож вгонить його отой гуркiт, що зловiсне, методично наближа?ться i вiд якого стугонить все зарiччя... "Але ж я не боюсь! - запевняв вiн себе. - Менi не страшно, не страшно зараз нiчого! Це, мабуть, i ? ота мить, коли навiть найзвичайнiша, найнево?ннiша людина - i та ста? здатною на рiшучий вчинок". Вiн почував себе часткою цього застиглого в напрузi колективу i з подивом вiдкривав для себе, що вiн теж не боягуз, що вiн з цього мiсця не вiдступить, не втратить самовладання, не поникне перед отi?ю чорною силою, що насува?ться. То насувався фашизм, його вiроломство, кривава жорстокiсть, дикунство. Був у тому гуркотi зараз для Духновича i Лейпцiгський процес, i закривавлена Iспанiя, i розтоптана Чехiя, то сунули iз-за розплаканих верб концтабори, глум i смерть - все те, що вiн не мiг прийняти. Погляд його впав на пляшку, що маслянисто лиснiлась, мiцно затиснута в руцi у Степури, глянув на свою, i теж мiцнiше стиснув ??, i, стискаючи, мовби вiдчув весь зiбраний, весь замкнутий в нiй вогонь. - Он вiн уже! Виповза! За рiчкою, там, де в густiй сутiнi верб зникало продовження шосе, в цей момент з'явилося попелясте скреготливе потворище. Як десь iз кайнозойсько? ери, виповзало воно з хащiв, iз ?хньо? сутiнi, сунуло на застиглих в оцiпенiлостi людей. Фронт мовчав, стрiльби не було, був тiльки скрегiт залiза по каменю, скрегiт, що насувався грiзно, невблаганно. - Приготуйсь! - почув Духнович неподалiк себе голос командира взводу, а за мить десь аж бiля мосту пролунав на високiй дзвенячiй нотi голос комбата Краснопольського: - За мною! В атаку! Вперед! I всi, пiдхоплюючись, кинулись з кюветiв натовпами на мiст. Стрiлянина, якою прорвало враз береги, шматувала повiтря, переднiй танк скреготом гусениць кресав, рвав дорогу, а люди, мовби знесамовитiвши, летiли вперед, запруджували собою весь мiст, i Духнович теж бiг мiж ними, спотикаючись об трупи, об тих, що падали пораненi, бiг, щось гукаючи, забувши страх, бо все навкруги було нiби нереальним, схожим на кошмар, на жахливу фе?рiю, в якiй зблиски вогню, дзижчання куль, крики людей, скрегiт сталi - все змiшалося в ?дину круговерть. Котрогось бiйця, що бiг поблизу Духновича, обдало раптом полум'ям, видно, куля влучила йому в пiдняту пляшку, i вiн, так увесь облитий полум'ям, бiг iще далi, поки хтось зiштовхнув його з мосту вниз у воду. Нiби на вулканi були вони, такий стояв тут гуркiт, переднi вже зiйшлися з танком у смертельному по?динку, видно було, як летять на нього пляшки, б'ють у башту, в борти, а вiн, в текучому полум'?, все повзе далi на мiст, чавлячи, пiдгрiбаючи людей з пляшками, з гранатами, з касками, що трiскались на головах. Сталева наповзаюча гора була вже зовсiм близько. Духнович уже чув на собi мазутний дух полум'я, запах горiлого залiза й фарби, бачив, як струмливе полум'я повзе, обтiка? башту, а пляшки все летять туди, бурхають полум'ям по танку й довкола нього, i Духнович, боячись лише одного, щоб не промахнутись, пошпурив туди, в гущу, й свою. Удар в башту, i пляшка його лопнула легко, мов ампула. "Попав! Влучив!" - радiсно майнуло йому, i в цю мить хтось нiби каменюкою вдарив його в стегно - i вiн вiдчув, що пада?. Iнстинкт самозбереження дав чiпкiсть його рукам, i незабаром вiн уже був пiд мостом, спускався, задиханий, кудись униз по бантинах. Тут все було вже облiплене людьми. Як мавпи, лазили вони в пiвтемрявi, тi кудись поспiшали, тi перепочивали, вчепившись руками за металевi скоби, за стропилля, за перекладини, i Духнович, щоб перевести дух, теж прилип на однiй iз таких перекладин. Вiн вважав себе врятованим, хоч нагорi все ходило ходором, звiдти летiли шматки полум'я, мiст увесь дриготiв - видно, громадина танка саме проходила по ньому на той бiк. Чи це той, що запалили його, чи це вже другий? Тiльки цей прогуркотiв, стрясаючи мiст, за ним знов гуркiт i знов шматки полум'я. Танки йдуть по мосту! ?х не спинено! Крiзь пляшки, крiзь гранати прориваються, крiзь усю вiдвагу ?хнього студбату! Духновичевi хотiлось кричати вiд неспромоги зупинити ?х. Згори вже й сюди падало клаптями полум'я. - Горимо! - почулося десь угорi. - Мiст загорiвся над нами! - Давно треба було його спалити! - почув Духнович бiля себе голос якогось пораненого i чиюсь сердиту вiдповiдь йому: - Може ж, для сво?х берегли? Пробираючись мiж стропиллям все нижче, Духнович в пiвсутiнi впiзнав студбатiвця Чирву. Вчепившись за скобу, той висiв, нiби пiдвiшений десь у застiнках iнквiзицi?, хотiв, видно, стрибати вниз, але боявся, щоб не напоротись у водi на палю. - Стрибай, стрибай! - гукнув хтось йому знизу, i вiн стрибнув, а за ним стрибнув, шубовснувся в воду й Духнович. Води було попiд руки, i вона одразу зачервонiлася довкола них, розплилася кров'ю. - Потекла iз студбату нашого кров! - скавав Чирва i глянув на Духновича. - Тебе куди? - Десь ось вище колiна. - А менi, зда?ться, ребро потрощило. Краснопольського, бачив, як? Гусеницями пiдiм'яло, на шмаття розтягле. Брьохаючи у водi, вони почали пробиратись до берега i, коли вже пiдiймались по ньому мiж заростями до сво?х окопiв, побачили осторонь бiля мосту нерухому брилу палаючого танка. Недалеко вiд нього по той бiк шосе, визираючи баштою з кювету, горiв чорним полум'ям другий. А там, де ?хня оборона, ще один непiдбитий ходив - з чорно-бiлим хрестом на борту, - бушував, зблискуючи гусеницями, ламав дерева, чавив, утюжив людей. На нього з окопiв летiли пляшки, легко лопались вiд ударiв об нього, розбризкуючи жовте полум'я, поки й цей нарештi не спалахнув; люк тодi вiдкрився, i з'явилися з нього пiднятi, замазученi руки фашиста. Мине час, нiмецькi во?ннi iсторики дослiджуватимуть цi днi. Писатимуть, що раптовi дощi завадили ?хнiм танкам вчасно взяти Умань, Бiлу Церкву, але ми знатимем, що не про дощi то йтиметься, то буде сказано про тебе, пiхото з горючими пляшками, про тебе, невеликий курсантський студбат, про вас, кадровики й резервiсти, незлiченнi подвижники сорок першого року, що на смерть стояли на кривавих сво?х рубежах. 28 Пала? мiст, горить залiзо танкiв, i далеко стелиться в садках понад Россю незвичний для цих мiсць запах горiлого залiза, фарби, бензину. В бiй з фашистськими танками незабаром вступили артилеристи. Про них досi мало хто й знав, що вони десь тут ? поблизу, пiхота довiдалась про них тiльки тепер, коли ?хнi снаряди один за одним низько загули понад шосе в напрямку мосту. Артилеристи били з прямо? наводки, просто в лоб фашистському танковi, що, вигримiвши з верб, здиблено зупинився перед самим мостом, уже палаючим, напiвобпаленим. Танк, видно, було пiдбито, бо вiн так i зостався стояти на мiсцi, вiдкривши, однак, шалений гарматний вогонь. Тепер, коли дорога танкам на цей бiк була вiдрiзана, противник обрушив на позицi? студбату шквал мiнометного вогню. Затрiщали садки, чорно стало вiд пiднято? вибухами в повiтря землi, гарячий свист осколкiв не вщухав. Здавалось, навiть метал летить сюди, начинений злобою, так злобно рили мiни землю картоплищ, почавлених танками окопiв, з люттю вгризались в дерева, трахкались об камiнь шосе. Багатьом iз тих, хто вцiлiв у бою з танками, тепер судилося впасти в цьому нерiвному по?динку iз зливою безперервно виючого в повiтрi, гарячого, в осколки роздробленого металу. Студбат стiкав кров'ю. В берегах понад Россю, в садках, в напiвзавалених окопах - всюди чувся стогiн поранених. Не вiд сонця, що зiйшло iз-за верб, а вiд кровi студентсько? червонiла цього ранку Рось. По глибоких кюветах понад шосе, пригинаючись вiд осколкiв, повзли й повзли, вибираючись в тил, тi, хто ще мiг самостiйно пересуватись. Невiдомi шляховики, що задовго до вiйни, будуючи це шосе, копали вподовж нього глибокi кювети, чи думали вони тодi, для скiлькох нещасних людей стануть одного дня цi придорожнi канави мiсцем рятунку, скiльки поранених проповзатиме тут, iз стогоном тягнучи в тил сво? скалiченi ноги, перебитi руки, обгорiлi, пошматованi, стiкаючi кров'ю тiла? Повзли студенти, повзли старополчани, повзли вчорашнi маршовики, переважно колгоспники з тутешнiх районiв, якi ще, можливо, зовсiм недавно по цьому шосе мчали на грузовиках з прапорами, з пiснями поспiшаючи до райцентру на яке-небудь сво? колгоспне свято. Духнович теж рачкував тут, натужно працюючи лiктями, волочачи за собою обважнiлу поранену ногу, яка все дужче починала горiти раною, котро? вiн ще й не бачив. Бачив перед собою лише свiжу кров тих, хто вiдповзав попереду: кровi було стiльки, що вона аж плющала по днi кювету, калюжами червонiла, не встигаючи втавати в землю. Перед Духновичем хтось, згинаючись, понiс зваленого собi на спину тяжко пораненого Лагутiна. Кров дзюрчала з нього весь час, i чути було, як вiн безперервно стогне глибоким нутряним стогоном. Духнович не мiг розпiзнати, хто саме то рятував Лагутiна, виносячи його з бою, i лише коли вони виповзли iз зони найпосиленiшого обстрiлу i зупинились передихнути, Духнович, пiдлiзши ближче, побачив бiля Лагутiна мокрого, в патьоках грязюки Степуру. Гiмнастьорка, штани його були в кровi - чи в сво?й, чи в Лагутiновiй. Лагутiн лежав бiля нього блiдий, з безтямно закоченими пiд лоба очима. - Порвало йому i груди, й живiт, - кивнувши на Лагутiна, сказав Степура Духновичу. - Менi теж ось i в ноги, i в плечi понаганяло... Ну, де ж перев'язочний? - i вiн глянув знов на Лагутiна. - Давай його на плащ-палатку, - пiдповзаючи до них з плащ-палаткою, запропонував сержант iз друго? роти Грицай. Лагутiн аж заревiв з болю, коли вони вкладали його на палатку. Поклавши, потягли кюветом далi. Духнович тим часом вирiшив скинути чобiт а поранено? ноги, йому здалося, що так повзти йому буде легше. Поки вiн стягав iз себе мокрого чобота, бiля нього вже зупинилося кiлька бiйцiв, що, видно, вiдносили когось iз тяжкопоранених до мiсця перев'язки а тепер поверталися знов на передову. Один iз них - з резервiстiв - був без гвинтiвки i пристав до Духновича, щоб вiн вiддав йому свою. - Але ж як я без гвинтiвки явлюсь? - Пораненому можна. То якби так кинув. Духнович, мить повагавшись, передав йому гвинтiвку, i той розглядав ?? зацiкавлено: - Бач, яка новенька, мабуть, нi разу й не вистрелила... А патрони? Духнович вiдстебнув iз ременя брезентовий, туго набитий змащеними обоймами пiдсумок. - На, забирай все. Другий бо?ць - свiтлоокий, якийсь бугаюватий, з нахмуреним лобом - вже мовчки розглядав Духновичiв чобiт, витряхнувши перед тим з нього мокру онучу, набряклу кров'ю та водою ще з Росi. Вусатий санiтар, нагодившись, розпоров на Духновичевi холошу штанiв, почав оглядати рану, що виявилась не страшною, просто прошило м'ясо вище колiна, а кiстки, видно, не зачепило. Санiтар нашвидку став накладати Духновичевi пов'язку, а той, бугаюватий, мнучи в руках Духновичiв чобiт, все розглядав його, спробував вивернути навiть халяву, щоб глянути, яка пiдклейка на нiй. Сам вiн був у ботинках з обмотками, i курсантiв чобiт сво?ю добренною юхтою, певне, розжадобив його, бо, пiдм'явши пiд пахву цей правий, вiн уже потягся й до лiвого: - Дозволь, товаришок, i цей. - Де твоя совiсть? - присоромив санiтар. - А нащо йому? В шпиталi в тапочках ходитиме, - i, надимаючи налите кров'ю щокасте обличчя, бугаюватий почав смикати до себе, цупити з Духновича й другий чобiт. Духнович не заперечував, але iншi бiйцi вступились за нього, накинулись на бугаюватого: - Що ти робиш, Корчмо? - З живого тягнеш, як мародер... Корчма на мить вiдпустив ногу, але Духнович сам простяг йому: - Гаразд, тягай, забирай. Справдi, що йому чобiт, коли вiн душу готовий був зараз вiддати всiм оцим людям, що залишаються тут! Одну нiч вiн переночував в окопi, одну пляшку пошпурив в атацi, i вже повезуть його в тил, а вони, що, видно, були тут i до нього, залишаються й далi, i хто зна?, якi ще ?м випадуть випробування. Бугаюватий, однак, хотiв бути справедливим: взамiн здертих з Духновича курсантських його чобiт вiддав йому сво? ботинки з обмотками. Зв'язав ?х обмоткою i сам ще й накинув Духновичу на шию: - Менi вони малуватi, а тобi будуть якраз... Зоставшись босий, Духнович з полегкiстю поплазував понад шосе все далi вiд рiчки, все далi вiд вiйни. В садках i мiж будинками було гомiнливо, в одному мiсцi артилеристи на. руках перекочували через дорогу заклечану зеленим гiллям гармату. Серед iнших, що пхали ??, Духнович впiзнав i свого друга Решетняка. - Товаришу Решетняк! Той, озирнувшись, одразу впiзнав у ньому свого пацi?нта. - О, вже колупнуло? - Уже. - Молодцi ж вашi студенти. Показали себе сьогоднi. Ну, ремонтуйся, друже, бувай... I, нагнувшись у зелене вiття маскування, Решетняк напружився, попхав, покотив з товаришами гармату далi. Духновичу деякий час ще видно було, як працюють пiд змокрiлою гiмнастьоркою його широкi лопатки. На околицi в садках, де пораненi ждали машин, було людно, завiзно. Як снопiв, тут людей, кривавих снопiв. "Хто ж там iще не поранений, хто воюватиме?" - вжахнувся Духнович, пiдповзаючи до мiсця перев'язки, i йому аж голова пiшла обертом вiд цього кривавого звалища. Всюди бачив довкола себе скалiченi ноги, скалiченi руки, розтрощенi плечi, спотворенi в набряклих кров'ю бинтах обличчя. Тих ще тiльки перев'язують - вiн загледiв мiж схиленими санiтарами чийсь жахливо розпоротий живiт, - iншi, яких було вже перев'язано, зморено лежали на закривавлених шинелях, в проталих кров'ю бинтах, декотрi без гiмнастьорок, декотрi, як i вiн, уже босi. Тi стогнуть, тi дрiмають, тi, позлазившись купами, розмовляють про щойно витриманий бiй. - Мороза при менi вбило, - чулося в гуртi поранених бiля колодязя, куди, спираючись на дрюк, поклигав Духнович. - Вже на водi осколок його догнав, на дно Росi пiшов наш Мороз. - А Пiдмогильного, сам я бачив, як уже пораненого гусеницями пiдгребло... - А Борисова в окопi роздавило... - Де Химочка? Де Колосовський? - Колосовський по той бiк мосту був. - Чи встиг, чи вихопився звiдти? - Живий вiн, ваш Колосовський... - пробираючись до цебра, сказав географ Щербань з почорнiлим, нiби задимленим обличчям. - Бiля КП щойно його бачив... У голову черкнуло злегка. Не вважа? себе навiть вибулим з ладу - просив у комiсара дозволу зостатись. Стiльки скалiчених в одному бою - сумно було дивитися на таке. - Був студбат - i нема, - сказав високий, поранений в руку фiлолог Гречишин. - Пiвтисячi нас було, а тепер скiльки зоста?ться на Росi? Жменька. Пораненi все прибували. Бiльшiсть iз них, як i Духнович, добирались сюди самотуж, а тяжкопоранених санiтари приносили на носилках, приводили зiв'ялих, знекровлених попiд руки i розташовували тут по садках ждати грузовикiв. Грузовикiв не було, i нiхто не знав, коли будуть. Ширились чутки, що навряд чи й прийдуть вони сюди до ночi, бо вдень ?м прорватись по шосе майже неможливо - напередоднi колона грузовикiв з пораненими попала в дорозi пiд бомби, пiд кулемети ворожо? авiацi?, i багато з тих, що ви?хали звiдси живими, так i не добралися до днiпровсько? переправи. Дотовпившись нарештi до цебра, що стояв на мокрому, обхлюпаному зрубi колодязя, Духнович напився рiзко?, джерельно-свiжо? води i нiби поздоровшав одразу. Спираючись на дрюк, вiн знов пострибав садком i невдовзi розшукав мiж пораненими Степуру. Степура, уже з перебинтованими ногами, сидiв бiля поваленого тину, недалеко вiд цього ж колодязя з журавлем, i час вiд часу вiдгонив мух, що ро?лися над Лагутiним. Лагутiн лежав перед ним на травi майже голий, смуги бинтiв перетягли йому в рiзних мiсцях i ноги, i груди, й живiт. Духновича вразила блiдизна його обличчя. Очi були заплющенi, вiн важко дихав, i кров'яниста пiна з кожним видихом пухирилась йому в куточках губiв. Духнович сiв поруч Степури. Сидiли вони й мовчали ?м чути було, як раз у раз щось нiби клекоче Лагутiну в грудях i в горлi. Рипiв i рипiв журавель колодязя, де бiйцi тягали воду важким цебром, зеленiли садки довкола, червонiли вишнями вгорi, i сонце, пiднявшись, свiтило яскраво, плями свiтла i тiней вiд листя лежали на бронзовому вiд весняних загарiв голому тiлi Лагутiна. Було таким протиприродним бачити серед цих буйних садкiв та рясного липневого сонця стiльки покалiчених людей, ще звечора здорових, квiтучих, бачити бiля себе знесилене, понiвечене тiло товариша - струнке юнацьке тiло майже еллiнсько? краси... Чи виживе вiн, ?хнiй Славко? Чи налл?ться оце чудове тiло коли-небудь силою, чи налл?ться отi?ю пружнiстю, з якою недавно так легко i красиво крутило "сонце" в унiверситетському спортзалi на турнiку? - Головне, щоб його швидше вивезти звiдси, - зручнiше пiдмостивши Лагутiну пiд голову скручену клубком гiмнастьорку, заговорив Степура. - Я гадаю, таких забиратимуть в першу чергу? - Йому треба б уже бути на операцiйному столi, - сказав Духнович. - Бач, як дише... - Осколком, мабуть, легенi порвало. - Де ти його пiдiбрав? - Бiля мосту, майже з-пiд танка витяг. Вже був непритомний. На руках у мене опритомнiв, щось забелькотав, а потiм знов... - Задрiмав вiн, зда?ться? - Та якби задрiмав. Самi того не помiчаючи, говорили про Славика так, нiби його тут не було. Вiн, видно, щораз провалювався в забуття. Часом його омертвiлi, в синiх прожилках повiки важко вiдкривалися, i з-пiд них викочувались бiлки безтямно пущених пiд лоба очей. Пiдiйшов таранкуватий студбатiвець Бондар з рукою на перев'язi. - Бачите он ту хату? - кивнув хлопцям в глибину садка. - В тiй хатi зараз трибунал засiдав! Твого друга, Духновичу, судять. Духнович його не розумiв. - Якого друга? - Гладун там, наш табiрний бог, вироку жде. - Ти щось плута?ш. Я сам вчора зустрiв його, поранений бiг. - А ти й повiрив? Не поранений, а самострiл вiн. Перепанiкував, розгубився i бахнув