сам себе десь у кущах в руку. Долоню прострелив, а пiд
час перев'язки одразу все й виявилось. Ну, та з цим тепер недовго:  стаття
кодексу - i он уже наближа?ться розв'язка... Ганебна розв'язка.
   На сусiдньому подвiр'?, видно, справдi щось  готувалось.  За  невисоким
тином,  за  вишеньками  стояли  пiд  хлiвцем  групою   бiйцi   в   зелених
прикордонницьких кашкетах. Насупившись, не зводячи поглядiв з дверей хати,
вони чогось чекали, i  була  якась  недобра  напруга  в  ?хньому  чеканнi.
Пораненi, позбиравшись по сей бiк тину i стежачи звiдси за тим  подвiр'ям,
теж були напруженi, наелектризованi.
   Хата бiла-бiлiсiнька  була  облита  сонцем,  промiння  сонця  грало  на
вишеньках, на квiтах попiд хатою. В маленьких вiконцях видно було горнятка
з розквiтлими червоними калачиками; аж не вiрилось, що  в  тiй  бiленькiй,
чепурнiй, такiй не схожiй на судилище хатi зараз засiда? вiйськовий суд  i
якраз, може, лунають страшнi слова вироку i що скоро  звiдти  виведуть  на
подвiр'я розжалуваного Гладуна.
   Але його все щось не виводили.
   Тим часом прийшли  грузовики;  санiтари,  кваплячись,  почали  забирати
поранених. Лагутiна вдалося покласти на першу ж машину. Степура й Духновнч
теж  влаштувалися  тут,  i  вже  з  кузова  грузовика  побачили   востанн?
колишнього свого помкомвзводу. Не загледiли, звiдки його вивели, але стояв
вiн не пiд  хатою,  а  пiд  хлiвчиком,  пiд  низеньким  рудим  курником  в
протилежнiм кiнцi подвiр'я.  Без  пiлотки,  без  пояса  був,  гiмнастьорка
халабудилась на ньому, а плечi були в  пiр'?  та  в  курячому  послiдi,  -
певне, вiн у тому курнику й ночував. Занепалий, зiстарений, з по-старечому
обвислими  плечима,  згорблено  стояв  пiд  хлiвчиком  i  ждав,   тримаючи
напоготовi свою прострiлену, темним  кривавим  ганчiр'ям  накушкану  руку.
Коли грузовик рушив, Степура й Духнович загледiли, як за вишнями  навпроти
пониклого в приреченостi Гладуна вже сквапно шикуються зеленi  кашкети,  а
вiн в чеканi того, що мусило зараз статись,  пiднiс  угору  свою  намотану
брудним ганчiрям руку i, мовби захищаючись вiд невидимого  удару,  затулив
нею обличчя...
   Грузовики з  пораненими  вихопилися  з  садкiв  на  шосе  i  на  повнiй
швидкостi помчали по розбитiй дорозi в напрямi до Днiпра. На вибо?нах шосе
машини почало нещадно кидати, i стогiн та зойки  все  дужче  вихоплювались
над кузовами - повнi грузовики стогону мчали по шосе. А назустрiч ?м раз у
раз виникали обiч дороги маршовi роти поповнення: iшли щойно мобiлiзованi,
сяк-так озбро?нi, хоч не в кожного гвинтiвка на плечi, зате  в  кожного  в
руцi поблиску? пляшка з горючою сумiшшю проти танкiв.  "Людина  з  горючою
пляшкою в руцi... В нiй зараз все,  -  подумав  Духнович.  -  Безсилi,  як
Прометей, i великi, як  вiн".  Розтягнувшись  вiльним  стро?м,  бредуть  i
бредуть понад шосе похмурi маршовики, спiдлоба  поглядаючи  в  небо,  яке,
видно, не раз уже обстрiлювало ?х в путi i проти якого  вони  мають  зараз
тiльки отi чорнi, чорним вогнем налитi пляшки.



   29

   Наче з вогню вихоплювали ?х цього  дня  грузовики.  Мчали  по  шосе  на
безтямних швидкостях, i не  тiльки  тому,  що  хотiли  швидше  втекти  вiд
лiтакiв, якi раз у раз з'являлися тут  над  дорогами,  а  ще  й  тому,  що
примара оточення, загроза бути вiдрiзаними все густiше  нависала  над  цим
кра?м. Стугонiло, гуркотом насувалося уже з усiх  сторiн.  В  одному  селi
грузовикам  ?хнiм  довелося  зупинитися,  -  дорогу  перегородила   колона
кавалерi?, що саме проходила через шосе на змиленому галопi, мчала кудись,
певно, рятувати становище. Десь  прорвались,  обходять,  вiдрiзають  -  цi
слова не сходили  з  уст,  на  устах  в  усiх  також  було  iм'я  вiдомого
заслуженого маршала, який нiбито мало не попав десь тут поблизу до  ворога
в руки разом iз сво?м штабом i якого лише на  лiтаку  вдалося  вихопити  з
ворожого кiльця.
   В iншому селi, перечiкуючи налiт авiацi?, грузовики  ?хнi  знов  стояли
пiд прикриттям  садкiв.  Чи?сь  матерi  пiдходили  до  них  в  старовинних
корсетках, в чорних хустках, пов'язаних рiжечком на  головi,  виносили  ?м
молока в глечиках, хлiба м'якого, вишень у пiдрешiтках. А одна бабуся  вже
й раннiх грушок у пеленi принесла до Степуриного кузова.
   - Нате, синочки...
   Дивлячись  на  молодi  знекровленi  обличчя   поранених,   жiнки   ледь
стримували плачi, сумно допитувались:
   - Знову, мабуть, студенти?
   - Чому знову?
   - Все студентiв звiдти везуть. Це ви там з танками б'?тесь?
   - Та в зуби ?м не дивимось.
   - Були б учителями, якби не вiйна, вченими людьми, а так -  за  що  оце
вас покалiчено?
   I знов машини  виривались  на  дорогу,  нещадно  пiдкидаючи  в  кузовах
закривавленi юнацькi тiла.
   В ногах у Степури нелюдським криком кричить всю дорогу Славик  Лагутiн,
корчиться з розпореним животом, з порваними легенями. I  нi  товаришi,  нi
фельдшер, що ?х супроводжу?, нiхто не  може  йому  зараз  допомогти,  вони
навiть вiд водiя не можуть вимагати,  щоб  не  так  гнав  машину,  бо  всi
розумiють - гнати треба. Швидше, швидше його  на  операцiйний  стiл  -  це
тепер ?дине, що може Славика врятувати.
   "Не гинь! Не вмирай! Витримай!" - звертався до нього в думцi Степура, з
болем дивлячись, як Славик корчиться на днi кузова, звива?ться  судорожне,
блю? кров'ю. Душу шматували Степурi зараз оцi муки товариша, його  стогiн.
Зараз не хотiлося й думати  про  те,  що  це  вiн  колись  його  ревнував,
ненавидiв у ньому суперника, жадав йому смертi. Все те вiдiйшло,  згинуло,
розвiялось десь за чадом, за димом ?хнього бою, i перед Степу-  рою  зараз
був тiльки товариш, друг, брат, для якого не пошкодував би власно?  кровi,
взяв би на себе найболючiшу частину його мук, аби тiльки стало йому легше.
Мов дитину, хотiлося взяти Славика на руки, тримати, щоб не  струснуло,  i
так на руках i понести його аж за Днiпро, рятуючи з цього пекла.
   Степуринi рани теж розболiлись, печуть. Привалившись до  борту  кузова,
вiн зцiплю? зуби, щоб не застогнати, коли машина гуца?. При  кожнiм  такiм
ударi вiн почува? всi сво? порванi атлетичнi м'язи на ногах, всi  осколки,
що, як залiзнi остюки, позастрявали йому в тiлi.
   "А як же йому, - дума? вiн про Славика, - вiн же слабший за мене, такий
тендiтний, вiн - як дiвчина..." Обережно потяг рукав чи??сь  закривавлено?
шинелi, пiдмостив Славиковi пiд голову, наче це могло допомогти.
   - Менi зда?ться, що вiн агонiзу?, -  шепнув,  нахилившись  до  Степури,
Духнович. - I це наш Славик! I це ми сидимо над ним! Просто неймовiрно.
   Стогiн, скрик, лайка чиясь... Машини з снарядами промчали назустрiч.
   - А тi,  що  залишились  там?  -  заговорив  пiсля  паузи  Духнович.  -
Колосовський,  комiсар  Лещенко?  Що  ?х  жде?  Ми  вiдступа?мо,  а   вони
зостаються.
   - Добре, що ?м ото хоч пiдкрiплення пiшло... Але ж такi втрати.
   - I це тiльки один рубiж.
   "Iсторики, географи, фiлологи - скiльки вас полягло на однiм рубежi!" -
з болем думав Степура. Кров'ю стiка?  ?хнiй  студбат.  На  кривавi  трiски
розметала його вiйна, - тi там, а вони  ось  тут,  покалiченi,  мчать  пiд
гуркiт канонади через села, повнi тужби, повнi тривоги й непевностi... Оце
твоя Укра?на, ось такою бачиш ??. Не пiсня, яка ще недавно лунала над  цим
кра?м, над його садками та левадами в мiсячнi ночi, а велика народна тужба
розлива?ться тут всюди по  селах.  Нею  шумлять  дерева,  вона  розлита  в
повiтрi, вона в прекрасних очах матерiв, що  приносять  ?м  до  грузовикiв
молока, в поглядах молодиць, що стоять мiж соняшникiв,  сумовито  поклавши
груди сво? на тини, i в поглядах дiвчат,  що  тоскно  дивляться  пораненим
бiйцям услiд очима рафаелiвсько?  чистоти...  Прощальне  молiння  в  очах,
зойки, стогiн, канонада й  тужба  материнська  -  оце  зараз  твiй  голос,
Укра?но. Хто зостанеться живий, не забуде цього довiку.
   Вечорiло вже, коли ?хнi грузовики пiд'?здили до Днiпра. Хмари заволокли
небо. Лагутiн на останнiх кiлометрах стогнав усе тихше  й  тихше,  а  коли
зупинились бiля переправи, то й зовсiм затих: зняли з кузова мертвого.
   Тут,  неподалiк  переправи,  бiля  пiднiжжя  Тарасово?  гори,  його   й
поховали. Чиюсь розбиту, розколену каску  поклали  на  горбику  Славиково?
землi.
   Здушений сльозами, Степура  стояв  над  могилою,  i  думка  сама  собою
клалася в горьовитi рядки: "Ми пройдем, i нас не  буде.  Що  ж  залишиться
пiсля нас? Каска розбита? Бiлi кiстки серед жита? Чи обелiски встануть  до
хмар? "
   Годилось би, за народним звича?м, посадити Славиковi в узголiв'? калину
червону або тополю. Але де та калина? Де ви, тополi? Прийде колись Мар'яна
сюди, прийде й посадить - i виросте ?? туга, ?? любов живою  пiснею  стане
над цiлим днiпровським кра?м...
   В метушнi бiля переправи трапилось так, що Духновича було вiдправлено з
першою партi?ю на той бiк, а Степурi пiсля цього довелося ще довго чекати.
Сидiв осторонь пiд горою i дивився на Днiпро,  на  велику  рiку,  оспiвану
Кобзарем. Хмари низько висять над водою, вiтер хвилею жене, i весь простiр
води вилиску? хвилями, як рiлля. Пружинять, б'ються  на  вiтрi  верболози,
бiля них купами позбивались пораненi в чеканнi переправи. Кажуть, що вчора
якраз тут розбомбили баржi з пораненими. Чи не повториться це й  сьогоднi?
Правда, хмарно зараз, низькi  хмари  аж  черкають  високу  могилу  Тараса,
виснуть над днiпровою широчiнню.
   Вперше бачить Степура Днiпро. Коли правились на фронт,  проспав  Днiпро
уночi i тепер уже бачить його на зворотнiй  дорозi.  Сподiвався,  що  буде
свiтлим та сонячним, у розливi блакитi, а вiн ось  з'явився  перед  ним  у
важкiй сталевостi надвечiр'я, в непривiтних вишумах вiтру, в  присмерковiй
засумованiй широчiнi. Ще тiльки середина лiта, а вода в рiчцi якась важка,
збурена, по берегу поривно шумлять верболози, далi старезнi верби гнуться,
осокори ряботять, наче лускою, листям сво?м, що стане враз то  темне  все,
то раптом, вивернуте вiтром, все замерехтить бiлим.  Оцi  пригнутi  вiтром
дерева, i поораний хвилями Днiпро, i Чернеча Тарасова  гора,  що  височить
поруч, i хмари вечiрнi, що йдуть над нею, над самою могилою Кобзаря, - яку
тугу все навiва?, яким смутком ляга? на душу!
   Згуща?ться сутiнь, i за  Днiпром  все  яскравiш  ста?  видно  загравище
далеко? пожежi, - мабуть, щось там бомбили вдень.  А  з-за  спини  долина?
гуркiт вiйни. Вже аж сюди дiста?  вiйна.  Як  хотiлось  би  Степурi  зараз
прозирнути, заглянути в прийдешн?... Чи стане Днiпро останнiм рубежем  для
вiйни, чи куди ще далi звiдси переплеснеться  ??  невгамовний  вогонь?  Що
буде з тими, що зостались на Росi? Що буде з тобою, свята могило Тарасова,
з тобою що буде, рiдний народе мiй? Чи висто?ш, чи  перебореш?  Чи,  може,
з'явився лише, щоб дати свiтовi  пiсню,  пiсню  свою  невмирущу,  i  знову
вiдiйдеш у небуття? Сонячною, квiтучою  називали  тебе,  Укра?но  недавня,
вчорашня, а тепер? Якою назвати тебе сьогоднi? Темно-багрова, в пожежах до
хмар, в тужбi матерiв i жагучому горi синовнiм - така нинi ти, Укра?но  41
року...



   30

   Протитанковi рови копала,  земляними  валами  оперiзувалася  в  цi  днi
Укра?на. Де був ?м початок, оцим довжелезним ровам протитанковим,  де  мав
?м бути кiнець? Вiд самого моря через виноградники Пiвдня,  через  сонячнi
роздольнi степи тяглися вони  в  глибiнь  республiки,  оперiзуючи  Донбас,
огинаючи Харкiв, свiжими розкопищами землi з'являючись по Лiвобережжю  все
далi на пiвнiч. Рови й рови. З нещадною  прямолiнiйнiстю  лягали  вони  по
стернях ланiв, по баштанах, через гречки медовi та колгоспнi ряснi  садки,
продиралися крiзь золоте вiйсько соняшникiв квiтучих (далеко ще  той  час,
коли квiт ?хнiй погасне, почорнi? i пилюка впаде на шорстке ?хн? листя).
   Станеться, може, так, що й непотрiбними виявляться цi рови  безконечнi,
може, й не затримають жодного ворожого танка,  але  про  це  не  дума?ться
зараз, коли тисячi людей  з  лопатами  в  руках  працюють  на  спорудженнi
оборонних лiнiй, коли з ранку  й  до  ночi,  мов  чайки  морськi,  бiлiють
хустинками  по  степах  дiвчата,  жiнки-солдатки  та  солдатськi   матерi.
Вiриться ?м, що немарною буде ?хня праця,  що  тяжкi  цi  рови,  якi  вони
риють, - три метри завглибшки, сiм метрiв завширшки - таки зроблять  сво?,
допоможуть рiднiй армi? перепинити вороговi шлях.
   Так принаймнi вiрилось харкiвським студенткам, що в числi тисяч i тисяч
городян, чоловiкiв i жiнок, опинились в пекучу спеку далеко за  мiстом  на
земляних роботах, або, як кажуть, - на окопах.
   Високi стернi пiсля наспiх скомбайнованого хлiба, суха та тверда  земля
вiд обрiю до обрiю  -  це  твiй  рубiж,  заганяй  лопату,  копай.  Кривавi
водянки, що в перший день повискакували на дiвочих долонях, вже встигли  й
полопатись, запектись та затвердiти, а роботi не видно було кiнця.
   Таня Криворучко, Мар'яна i  Ольга-гречанка  потрапили  в  один  робочий
загiн, де працювали переважно жiнки.
   - Оце наша Ольвiя, - каже Таня, всiм тiлом налягаючи на лопату,  що  не
хоче йти в землю. Пiт залива? дiвчинi очi, почува?ш,  як  вiн  пiд  одягом
великими краплями котиться по спинi, по грудях. На губах солоно вiд нього.
Пiсля кiлькох годин роботи лопата вивалю?ться з рук i в  очах  темнi?  вiд
утоми.
   Так  дико  все  обернулось:  не  ольвiйськi  розкопки  ведуть,  а  степ
розкопують проти танкiв. I професор ?хнiй  Микола  Ювеналiйович  теж  тут.
Засукавши рукави, мовчки верга?  землю  цiлими  днями,  верга?  з  думкою,
мабуть, все тi?ю ж: чому загинула  Ольвiя?  Адже  мала  вона  й  сторожовi
башти, й землянi вали проти диких степових кочiвникiв...
   Спека та польовi гарячi вiтри пообпалювали дiвчат, стали вони аж чорнi.
Але що ?м спека, що втома в такий  час,  коли  кожному  випада?  найтяжчий
iспит i коли ця грабарська тилова робота все ж  якось  мовби  ?дна?  ?х  з
тими, що на фронтi.
   Вiйна була ще далеко, про  не?  нагадували  лише  пiдводи  евакуйованих
iз-за Днiпра, та тривожнi зведення з фронтiв, та ще оцi тяжкi рови, що  ?х
доводиться рити. Проте з часом небезпека ближчала, бо одного дня  привезли
звiдкись верескливу сирену, i встановили  на  окопах,  i  вже  давали  нею
пробнi сигнали повiтряно? тривоги.  Було  також  наказано  поскидати  бiлi
хустки та яскравi косинки, щоб не  привертати  увагу  повiтряних  пiратiв.
Отже, й сюди може бути налiт? Де ж тодi ховатися  всьому  цьому  людському
комашнищу, що аж до крайнеба розтяглося серед вiдкритих степiв, по золотих
стернях? Ходили чутки, що десь на таких, як вони, окопникiв, котрi  ближче
до фронту, повiтрянi фашистськi розбiйники вже  налiтають,  обстрiлюють  з
кулеметiв, скидають на голови жiнкам листiвки з  безграмотними  глумливими
звертаннями:
   "Дiвчата  й  дамочки!  Не  копайте  ямочки,  прийдуть   нашi   таночки,
позагортають вашi ямочки..."
   Тут ще цього не було. Тут ще тiтки  не  хочуть  скидати  з  себе  бiлих
хусток, хоча цього й вимагають  вiйськовi,  що  керують  у  них  роботами.
Вiйськових небагато, лише де-не-де  зеленiють  гiмнастьорками,  а  то  все
цивiльнi та цивiльнi. Студенти, викладачi  рiзних  iнститутiв,  працiвники
установ,  колгоспники.  Чи  за  вiком,  чи  так  звiльненi  до  особливого
розпорядження ("поки гвинтiвок нам нароблять") - всi вони зараз тут. Життя
ведуть циганське, ночують хто де: по корiвниках колгоспних, у яслах ночами
хропуть i пiд яслами, а бiльшiсть ночу? просто  пiд  вiдкритим  небом,  по
розтовчених скиртах або ж поробивши собi кубла  по  степових  посадках,  в
колючiй гущавинi здичавiлих абрикосiв. Хлiб доставляють ?м  грузовиками  з
Харкова, а воду пiдвозить бочками дiд Лука, що крутим лобом сво?м  нагаду?
студенткам iсторичкам  афiнського  громадянина  Сократа.  Вдачi  дiд  Лука
весело?, не пропуска? нагоди  пожартувати  з  студентками,  i  його  поява
завжди пiдносить ?хнiй настрiй.
   Сигнал пода? Мар'яна:
   - Дiвчата, он дiдова кобильчина вже вирина? з глибини столiть...
   Дiд Лука сидить у передку водовозки, кобила сво?м  задом  майже  зовсiм
закрива? його, тiльки солом'яний дiдiв бриль виднi? iз-за кобили, як  знак
того, що дiд ?. Поява  дiдово?  водовозки  виклика?  пожвавлення  й  серед
хлопцiв-пастухiв, i вже котрийсь iз них на всю горлянку вiта?  дiда  з-пiд
посадки:
   - Гей, дiду Лука, вас Махно гука!
   Дiд свариться на нього пужалном:
   - Ах ти ж, байстрюк!
   - Байстрюк росте, як стрюк!
   До окопниць дiд пiд'?здить усмiхнений, вiн не  сердиться,  що  хлопчаки
його дражнять. Та й сам  вiн  як  хлопчак,  маленький,  щуплявий,  ситцева
сорочечка на одному гудзику, з-пiд сорочки ключицi проступають  гостро.  А
голова, коли дiд з не?  скине  бриля,  справдi  Сократова:  лобата,  повна
розуму, круто всаджена в щуплявi плечi.
   Окопницi, оточивши дiдову бочку, спрагло,  жажденно  п'ють,  а  тi,  що
понапивалися, одразу веселiшають, i Таня Криворучко  жартома  вже  зачiпа?
старого:
   - Дiдусю, а то правда, що ви були махновцем?
   - Значить правда, коли дiти дражняться, - спокiйно кида? дiд Лука.
   - I Махна бачили?
   - Бачив i Махна, i царя, i кайзера. Всiх бачив i  всiх  пережив.  Дасть
бог, i Гiтлера переживу.
   Ольга, сiвши на купi землi, припрошу? й старого:
   - Сiдайте з нами перепочити, дiдусю... Розкажiть що-небудь.
   А Мар'яна сво?ми лукавими очима критично огляда? дiда, нiби примiря? до
когось.
   - Не уявляю вас махновцем, дiду, - посмiха?ться  вона.  -  На  тачанцi,
галопом десь у степах... Та вас же, мабуть, i баба ваша б'??
   - Баба ма? право, бо вона моя, а iншим зась, - каже дiд  Лука,  повагом
сiдаючи бiля окопниць на землянiм валу. - А махновцем, дiвчата, я став  не
з сво?? волi, а скорiше з принуки. Наскочила отака, як би й ти, цвиндря, -
вiн кива? на Мар'яну, - вся в пуговицях та в ременнi:  "Давай  у  тачанку,
будеш менi за вiзничого!" I де  дiнешся?  Сiда?ш,  береш  вiжки.  А  вона,
шейма, ще ж i  заставля?,  щоб  стойма  у  тачанцi,  так  щоб  i  правував
навстоячки для бiльшого фасону...
   - Ну й правували? - аж у  вiчi  загляда?  дiдовi  Таня,  вмостившись  у
старого в ногах.
   - А що ж, коли вже попав до тих бандитiв, не зумiв вiд них  виховатись.
Перед тим я три тижнi ховався у  тестя  свого  на  баштанi.  Якось  вранцi
зварили кашi, снiда?мо, коли - гульк! ?дуть пiдводою денiкiнцi,  а  ми  ?х
уже зна?м: найдуть, - ага, дезертир! Тут тобi й кришка,  ?дуть,  звертають
бричкою прямо до нашого куреня. "В солому заривайся!" - каже  менi  тесть.
Залiз я в куток пiд солому, принишк, як миша. Чую,  пiд'?хали.  "Ну,  д?д,
дезертири ??" - "Нема". - "А кавуни ??" - "Кавуни перед вами".  -  "Вибери
нам, де найкращi..." Пiшов старий вибирати ?м по баштану спiлих кавунiв, а
я все лежу в соломi, вже й мишi мене кусають. Думаю, наберуть кавунiв та й
пiдуть собi, а вони не спiшать, тут-таки, пiд куренем, стали i  вгощатися.
Один сiв просто на мене, вгузався, як на мiшку, так на  менi  й  поснiдав,
стерво.
   Дiд Лука, скинувши бриля,  розважисто  потира?  долонею  зрошену  потом
голизну свого широкого сократiвського черепа.
   - А вухо чого то у вас перерване? - запиту? Ольга.
   - Пас корiв та заснув, а теля пiдiйшло та й вiджувало, -  каже  дiд,  i
оком не зморгнувши.
   - I не чули?
   - Мiцно спав. Крiзь сон наче чую: щось тре i  тре.  Прокинувсь  -  теля
надi мною i вухо вже дожову?.
   Дiвчата майже вiрять, так серйозно це дiд Лука  розповiда?,  але  тiтка
Хотина, огрядна доярка з ?хнього колгоспу, зна? цiну дiдовим лясам:
   - Послухайте його! То дiд ще з тi?? вiйни таке вухо принiс.
   - Так ви й на iмперiалiстичнiй  були,  дiдусю?  -  зацiкавлено  запиту?
Таня. - Ветеран двох вiйн?
   - А яка ж без нас обiйдеться? - Дiд мружить кудись в далечiнь  маленькi
зiркi сво? оченята. - Найкращi лiта свого життя  вiйнi  вiддати  довелось,
змарнувати в солдатчинi... Справдi, пройшли года, як вода. Хiба ж такий  я
тодi був! - Вiн хвальковито зирка? на свою улюбленицю  Таню.  -  Сила  яка
була в руках. Коня вхоплю за копит - не вирветься. Зараз пiдтоптався.
   - А от голос i досi в дiда молодий, - каже тiтка Хотина, зайшовши  з-за
спини i жартома  обiймаючи  дiда  товстою  смаглявою  рукою.  -  Вночi  як
заспiва? на току, за третьою горою чути.
   - То коли сторожую, - пояснив дiд Лука, - сон розганяю.
   Таня спiвчутливо дивиться на нього, на його зiсохлу шию,  на  сорочечку
його абияку,  з  одним  гудзиком.  Споко?м  i  лагiднiстю  вi?  вiд  цього
колишнього вояка.
   - Просто не уявля?ться, дiдусю, що  ви  теж  були  на  вiйнi,  в  атаки
ходили, в людей стрiляли. Скажiть, стрiляли ж?
   - Бiльше в небо, дочко, в бiлий свiт, як у копiйку. На позицiях,  було,
пригнешся в  окопi,  голову  вниз,  а  гвинтiвку  виставиш  та  й  бахка?ш
навмання, щоб тiльки офiцер чув.
   Мар'яна прикипiла до нього посуворiлим поглядом:
   - Ото такий з вас був вояка?
   - А я, дочко, за "Георгiями" не ганявсь. Людину вбивати вiра  тодi  моя
не дозволяла. Якраз перед тим я вчення Льва  Миколайовича  графа  Толстого
прийняв.
   - Я чомусь так i думала, що ви були  толстовцем,  -  тихо  стрепенулась
Ольга. - Ви i в Ясну Поляну ходили?
   - Нi, в Ясну не ходив, нiколи було за роботою. А ось мати моя, так вона
аж у Палестину ходила, в ?русалим, i хоч темна женщина, проте аж звiдти, з
аравiйських пустинь, принесла в слободу святого вогню. Бiльше року ходила,
а дома за цей час хазяйство занепало, i  батько  так  розсердились  на  ??
походеньки, що, коли вона явилася з ?русалима iз сво?ю запаленою  свiчкою,
вiн спересердя i свiчку ту загасив, i всi геть з хати  iкони  повикидав  -
сокирою серед двору порубав на цур'я... А  ми,  молодшi,  за  сво?ю  вiрою
нiкуди вже не ходили. Толстовськi  проповiдники  самi  до  нас  у  слободу
прийшли, кiлькох тодi парубкiв таких, як i я, вченням сво?м  прихилили  до
себе. Ото, дiвчата, через те й стрiльба моя була така.
   - Так це ви, дiдусю, пацифiст? - вигукнула Ольга. - Це ви, як i Роллан,
були "над схваткою"?
   - В рiзних схватках бував я, дiвчата, - мовби не  розчув  старий,  -  а
скажу вам одне: нема в тих вiйнах пуття. Це як чума, що ото колись  ходила
по свiту, або холера. Хто раз вiйни спробував, тому на все життя вистачить
нею вiдпльовуватись...
   - Вiдпльовуйся не вiдпльовуйся, а ?х, бач, знову несе! Спитати б,  чого
?м треба вiд нас? - сердито сказала тiтка Хотина, беручись  за  лопату.  -
Нiхто ?х не чiпав, а вони йдуть, палять, рови проти них, як проти  сарани,
копай. Хоч би ?х там нашi добре почистили за Днiпром.
   - Круковi мило не поможе, - сказав дiд Лука, рушаючи до водовозки.
   - Вам, дiду, ще нiчого, -  кинула  йому  тiтка  Хотина.  -  Ваш  син  у
морфлотi, десь аж на Тихому океанi, а  мiй  ось  Трифон  просто  у  вогонь
пiшов. Втямки не вiзьму, як вiн там воюватиме. Ви ж зна?те,  такий  вiн  у
мене тихий та плохенький, курки боявся зарiзати, мухи не вбив. Як  же  вiн
людей убиватиме?
   - Не людей, а фашистiв, - поправила рiзко Мар'яна. - А фашиста я й сама
оцi?ю лопатою, як жабу, перерубала б.
   - Нелегко, нелегко й вам, дiвчата, - спiвчутливо глянула  на  студенток
висока, з отеклим обличчям жiнка - багатодiтна мати з сусiднього колгоспу.
- Молодi, вченi, матерями б вам скоро бути, а де воно,  ваше  материнство?
Де вони тепер, вашi судженi?
   -  Героями,  в  орденах  повернуться,  -  сказав,   з'являючись   iз-за
водовозки, забризканий водою Штепа зi сво?ю незмiнною вивернутою усмiшкою.
Коли унiверситет вiдправляв людей на окопи, Штепi доля теж вручила  лопату
i послала разом з усiма сюди.
   - Та воно й тобi, хлопче, - скоса поглянув на Штепу дiд Лука, -  бiльше
личило б зараз там бути, а не отут мiж спiдницями плутатись. Однокашники ж
тво? там?
   - А я не потовпився, - вiдповiв Штепа в тонi жарту.
   - Iч, йому весело, - з обуренням вигукнула Мар'яна, апелюючи  найбiльше
до жiнок-колгоспниць. - Тисячi наших студентiв за рюкзаки - i в  похiд,  а
вiн не потовпився! За шкуру свою трясеться! - I, розчервонiвшись, крикнула
дiдовi Луцi: - Не давайте йому, дiду, води! Хай висохне, хай мумiя з нього
стане!
   Займаючи знов сво? мiсце на водовозцi, дiд Лука  чужакувато  глянув  на
Штепу.
   - Бач, як воно трясогузовi на свiтi...
   Штепу це аж скривило:
   - Вам, дiду, краще б помовчати з вашим махновським минулим!
   Дiд, не вiдповiвши, мовчки цьвохнув у повiтрi сво?м батiжком, по?хав.
   Надвечiр того дня несамовито  заверещала  сирена.  Завила,  завугукала:
"Вугу-вугу!.."
   - Нiмець летить!
   - Ховайтесь!
   Посплигувавши на дно рову, дiвчата бачили, як над трасою ?хнiх робiт  у
хижому блиску мчить лiтак. Диркнув над полем кулеметною чергою,  потiм  од
нього вiддiлилось щось  темне,  кругле  i  з  наростаючим  торохканням,  з
свистом полетiло вниз. Лiтак вихором промчав над мiсцем робiт на невеликiй
висотi - було навiть видно льотчика в  кабiнi,  його  оскаленi  зуби:  вiн
реготав.
   - Бочку скинув! - почулися голоси  окопникiв.  -  Бочку  порожню  з-пiд
пального! Ще й дiрки пробив, щоб дужче свистiла!
   - Нiкого не поранив? - пробiючи стривожено питав вiйськовий.
   - Хотiв, та нiкого не влучив, - вiдповiдали жiнки.
   - Бочку кинув - це ж придумати!
   - На другий раз не тiльки бочку вiд тракторiв, а й цiлого  трактора  на
голови  нам  кине!  Пiд  Iванiвною,  кажуть,  шмат  воза  отак  кинув   на
окопникiв...
   - Самого б його кинуло об землю! - лаялася тiтка Хотина вслiд лiтаковi.
- Ще вiн i регоче, песиголовець, на кутнi б ти реготав!
   - Треба вимагати, хай завтра ж зенiтнi кулемети нам тут  поставлять,  -
лютилась, беручись до роботи, Мар'яна. - Бо  надто  вже  розперезались  тi
хулiгани фашистськi...
   З потро?ною силою працювали в цей день  дiвчата.  Працювали  так,  наче
мстились за цей налiт, за втрачене мирне життя, за понiвеченi судьби сво?.
Таня, дарма що була серед них ростом найменша та  найтендiтнiша,  виконала
до вечора пiвтори норми. Горiли долонi, все тiло розламувала втома,  коли,
допомагаючи одна однiй, вони в кiнцi  дня  вибрались  нарештi  з  рову  на
поверхню.
   - Хоч би скупатися десь, - озвалася до  дiвчат  Ольга,  озираючи  сухий
степ.
   Випроставшись, стояли вони з лопатами на валу  землянiм,  бачили  перед
собою розгорнуту на пiвнеба  буйну  красу  заходу.  Сонце  перед  тим,  як
зникнути за обрi?м, розпускало високi вiтрила свiтла по  нерухомих,  мовби
закам'янiлих, хмарах, що нагадували фантастичнi скелястi ландшафти якихось
iнших планет;  i  десь  за  тими  ландшафтами,  десь  пiд  тими  сонцевими
вiтрилами були ?хнi хлопцi на вiйнi.



   31

   Жнив'яною спекою налитi були днi.
   Нiжних акварельних тонiв були вечори.
   Пiсля палаючого слiпучого  дня  млисто-бузково  синiла  польова  далеч,
лелiла, кликала дiвчат туди, де тополi за стернями, де  дзумкочуть  коники
на весь степ i висока золота стерня шелестить пiд ногами, мов нападало  за
день з неба зматерiалiзоване сонячне промiння.
   Ледь бовванiють край степу обриси випростаних тополь.
   Там полустанок.
   Обiйнявшись, туди вони йдуть.
   Микола Ювеналiйович, ?хнiй професор, пiсля роботи спочиваючи з колегами
пiд посадкою, дивиться услiд цим трьом дiвочим постатям, i  дума  рiзьбить
йому чоло: "Мабуть,  тiльки  з  задумливою  пiснею  можна  порiвняти  оцей
настрiй душi, коли трiйко дiвчат обнялися отак i  тихо  пiшли  й  пiшли  у
вечорiючий степ. Скiльки це доброго  чуття  треба  мати  одне  до  одного,
скiльки спiльностi мрiй i переживань, щоб отак нiжно обнятись i пiти..."
   Далi й далi бредуть дiвчата в бузкову синь, i  степовий  обшир  довкола
них все дзвiнкiше, все незчисленнiше сюрчить та цвiрчить.  Такий  запашний
ще не отру?ний вiйною вечiр у полi, вечiр,  що  пахне  снопами,  що  лунко
торохтить десь гарбою, - так  i  зда?ться,  ось  вийдуть  з  посадки  ?хнi
хлопцi-студенти, у  майках,  чубатi,  загорiлi,  перестрiнуть  з  веселими
студентськими жартами та дотепами.
   "Як ви тут, дiвчата?"
   А там он уже трактори прийшли з волокушами, розрiвнюють ?хнi  нагорнутi
протягом дня вали, розтягують  по  полю  вибраний  з  протитанкового  рову
грунт. Поле, що  було  перед  цим  золотим,  ста?  попелястим,  темнi?,  а
тiтки-солдатки, дивлячись, як ?хня праця розсiва?ться по  полю,  зачинають
спiвати тi??, де всi гори зеленiють, тiльки одна гора  чорна,  тiльки  тая
гора чорна, де орала бiдна вдова...
   Дiвчата тим часом вже зовсiм далеко вiд ровiв. Земля, волокушi, лопати,
деннi турботи - все кудись вiдступа?, натомiсть  здiйма?ться  тiльки  одна
гора чорна, потiм i  ??  поглина?  млиста  синява  степових  просторiв,  i
дiвчата вже поринають думками в недалеке  сво?  минуле,  в  солодкий  свiт
студентського життя з усiма його принадами, розбурханими пристрастями,  де
все переплелось: i кохання, i ревнощi, i щастя примирень, i хвилювання  на
екзаменах, i мрi? про ольвiйське лiто...
   - Такий свiт, жити б тiльки та жити, - говорить Таня задумливо. -  Небо
оце. Степ широкий. Пiсня.  Кохання.  Та  кому  дозволено  зазiхати  на  це
одвiчне право людське на працю людську, на щастя?  Був  час,  коли  людина
була звiром, жила в лiсах, печерах, тiльки i вмiла добувати собi харч,  що
мисливством, -  тодi  вона  змушена  була  воювати.  З  примiтивним  сво?м
знаряддям накидалась на мамонтiв... Тепер стоять перед нею тисячi книг,  в
яких зiбрана мудрiсть вiкiв, стоять нацiленi в небо  труби  телескопiв,  в
якi вона розгляда? далекi свiти. Вона сягнула на дно океанiв i  швидше  за
птицю лiта? в повiтрi! Вона стала всевладною, всемогутньою, розум ?? -  це
диво iз див! Всiм би вистачило i землi, i неба, i пiсень, i  матерiального
достатку, якби тiльки  люди  навчились  жити  без  во?н,  якби  цi  дедалi
зростаючi спалахи людиновбивства не забирали в народiв  стiльки,  як  вони
забирають, i розуму, й сил, а  найголовнiше,  життiв  людських,  квiтучих,
обдарованих! - Таня розхвилювалась,  щирий  бiль  чувся  в  ??  голосi.  -
Досягти того, що досягнуто людством,  i  ось  тепер,  пiсля  цього,  знову
назад? До печер, до пiрамiд з людських черепiв? Отой цивiлiзований бандит,
що пролiтав сьогоднi тут та жбурлявся бочками, чим вiн кращий за Бати?вого
башибузука, хоча й з'явився  не  на  монгольськiм  конi,  а  на  сучасному
лiтальному апаратi? Варвар вiн, тричi варвар!
   - Може, Толстой тому так i бунтував на старостi лiт проти  цивiлiзацi?,
- загомонiла Ольга, - що передчував оцi сучаснi,  не  виданi  за  розмахом
ру?нницькi вiйни...
   - А подумати тiльки - цього ж могло не бути, - сказала Мар'яна. - Варто
було тiльки свого часу всiм трудящим  Нiмеччини  проголосувати  за  Ернста
Тельмана.
   - Нiхто не мiг всього передбачити, - з сумом промовила Таня. - О,  якби
людина могла крiзь роки прозирати вперед, все на свiтi було б iнакше...
   Стерня кiнчилась, вони вийшли на дорогу, i  Таня,  нiби  зачувши  якусь
мелодiю, прислухалась у надвечiр'я.
   - А степ сюркоче й сюркоче, - голос ?? забринiв журливо.  -  Чи  й  там
десь коники отак сюрчать?
   I це "там" дiвчата розумiють в тому значеннi, що це там, де хлопцi,  де
ото останнi барви неба пригасають на заходi.
   - Не можу простити собi, що ми не одружились ранiше, - з болем вимовила
Мар'яна. - Могли ж, скажiмо, на Перше травня... Правда, Славик  все  жалiв
мене, вiдтягував мо? "уявлення", як вiн казав, до закiнчення унiверситету,
але ж я мусила бути рiшучiшою. Навiщо я слухалась його?  I  всi  отi  ночi
веснянi, солов'?нi були б нашi, нашi!..
   Коли рушили далi, Таня звернулася до гречанки:
   - Заспiвай, Олю, що-небудь...
   I Ольга, так наче мелодiя вже перед цим  гучала  ?й  у  душi,  вихопила
пiсню десь iз пiвслова, iз середини.
   Пiсня  незнайома  -  грецька.  Ольга-гречанка  родом  iз  Приазов'я,  з
Ногайських степiв.  Якось  розповiдала  дiвчатам,  що  вона  i  вчилася  в
грецькiй школi, такi школи були в багатьох там грецьких селах,  якi  потiм
невiдомо чому позакривано.
   Ольга вже вся в пiснi, чару? степ задушевним сво?м голосом, а  дiвчата,
йдучи поруч, думають про не?, про ?? нелегку дiвочу долю. Iде край  дороги
висока, кiстлява, темна з лиця, i темнi круги пiд очима. Губи, як  завжди,
сухi, спраглi, нiби жар ?? палить  весь  час.  Хоч  лiтами  вона  дiвчатам
ровесниця, проте  збоку  можна  було  прийняти  ??  за  молоду  матiр,  що
вигодувала вже дитину, - така в нiй була якась змученiсть, згорьованiсть i
водночас ласка, тиха материнська доброта. Дiвчата розумiють, що змученiсть
ця, певне, вiд гризот душевних, вiд  невдалого  i  майже  безнадiйного  ??
першого кохання. I тiльки, коли спiва?, вона красивiша?,  особливо  тепер,
коли пiсля прощання з Степурою в таборi зблиснула ?й якась надiя.  Степура
обiцяв ?й писати з фронту i хоч  нiчого  ще  не  написав,  але  вона  жде,
надi?ться i вiд самих надiй уже якось нiби розцвiла, одмолодiла. Та чи  не
найбiльше змiню?ться подруга ?хня вiд оцих пристрасних клекотливих  пiсень
грецьких, що вона ?х спiва? на окопах, хоча  й  нечасто,  проте  щоразу  з
якимось особливим чуттям, певне, тому, що пiснi  цi  -  дiвчата  знають  -
призначаються насамперед йому, Степурi. Для нього, для душi його поетично?
ллються над степом ?? пiснi вечорами, це йому, далекому коханому, на сво?й
грецькiй напiвзабутiй мовi посила? вона свою незрадливу любов.
   На окопах дiвчата зблизились ще бiльше, стали як сестри, i вiд  Танi  й
Мар'яни нема? тепер у Ольги та?мниць. Не криючись, в отакi  вечори,  теплi
ночi липневi вона вилива? подругам те, що досi  так  спрагло  й  приховано
носила в собi.
   - Поет! Вiн же справжнiй поет, зрозумiйте ви!  -  каже  вона  запально,
коли заходить про Степуру мова. - Я бачу в ньому все  краще,  що  йде  вiд
його народу, вiд рiдно? землi, все в  ньому  чисте,  як  Ворскла  його  чи
Орiлька... I сила  його.  I  врiвноваженiсть.  I  правдивiсть,  i  душевна
чистота. А голос? А спiвуча його вимова?  Та  в  нього  ж  мова  шелестить
шовком, поезiя свiтиться в його очах!
   - Та додай ще оту вайлакуватiсть, - зауважу? Мар'яна. - То, певне,  теж
вiд нацiонального характеру?
   - Смiйся, але вiн таки  характер.  Коли  всi  пiснi  твого  народу,  що
складались вiками, живуть у тобi,  живуть  навiть  забутi...  Хiба  це  не
характер, не вияв дужо?, глибоко? натури? А в ньому вони живуть...
   - Пробач, Ольго, але ота  вайлакуватiсть  та  сентиментальнiсть  нiколи
мене в ньому не приваблювали.
   - Не  тобi,  Мар'яно,  оцiнити  його  по-справжньому!  -  розпалившись,
вигукнула Ольга. - Для тебе вiн тiльки ще один поклонник, та й усе, бо для
тебе Славко - iдеал, вершина. Iншi тобi тiльки забавка. Недаром  кажуть  -
багатому й чорт дiтей колише, так i тобi. А хто зна?, якби не ти, якби  не
баламутила марно Андрiя три роки, може,  i  в  нас  воно  все  б  склалось
iнакше.
   - Чим же я винувата? - циганкувато, грайливо повела Мар'яна плечем.
   - Ось не кокетуй хоч зараз. Добре зна?ш, що вiн лише тобою живе, тiльки
про тебе вiршi склада?, а я йому...  Ох,  якби  менi  хоч  промiнчик  того
тепла, що так щедро й так марно лл?ться з його душi на  тебе!  Хiба  ж  не
могли б ми з ним бути щасливi?
   В напливi одвертостi Ольга розповiла в цей вечiр  дiвчатам  те,  що  за
iнших умов не розповiла б нiкому:
   - Якось увечерi з бiблiотеки я йшла. Розбита, втомлена, ви ж зна?те, як
нелегко менi наука да?ться, - i ось уже бiля Гiганта бачу раптом  у  вiкнi
на другому чи третьому поверсi два силуети: вiн i вона. Студент  якийсь  i
студентка. Не знаю, хто були вони, з якого  iнституту,  але  то  було  мов
видiння. Менi видно було мов на екранi кожен  рух  ??  i  його,  розпущене
волосся в не? на плечах, вигин тiла, неспокiйнi  руки,  що  сплiтаються  в
обiймах... Я бачила, як зближаються  в  поцiлунку  ?хнi  обличчя  i  довго
зостаються так, впиваючись. Потiм, знов  вiддаляючись,  дивились  одне  на
одного, i здавалось, видно було, як вони, танучи  в  ласках,  посмiхаються
одне одному - тi силуети. Ах, дiвчата! Збожеволiти  можна  було  вiд  тi??
сцени нiмого силуетного  кохання!  Наче  ошаленiла  я  там.  Озирнулась  i
побачила раптом, що i весна навкруги, i вечiр  чудовий,  i  всi  на  свiтi
кохаються, любляться, цiлуються, п'янiють у поцiлунках, i  тiльки  я  поза
цим, я одна...
   - Знаю я такi вечори, - зiтхнула  Таня.  -  Через  дрiбницю  яку-небудь
посваришся, а тодi ходиш, мучишся, кату?шся, готова руки на себе накласти.
   - Пiду! Сама, думаю, зараз до нього пiду! - розповiдала далi  Ольга.  -
Як  була,  з  книжками,  з  конспектами,  завернула  в  хлопчачий  корпус.
Набралась рiшучостi, безсоромностi, постукала до нього в кiмнату. Вiн  був
сам. Сидiв коло столу, як притомлений косар або тракторист, що  повернувся
додому з поля пiсля важко? цiлоденно?  працi.  Дим  стояв  хмарою  довкола
нього, i недокуркiв була перед ним повна  тарiлка.  Вiн  був  для  мене  в
туманах, був тут i  не  тут.  Навiть  не  здивувався,  що  я  прийшла,  i,
зда?ться, й не помiтив, у якому я настро?. Пiдвiв голову, дивиться на мене
крiзь цигарковий дим, видно, що думки  його  лiтають  десь  i  бачить  вiн
когось iншого в цю мить, а не мене. Як менi кривдно стало! Я  прибiгла  до
нього, стояла перед ним в такому станi, що  здатна  була  будь-яку  жертву
принести, а вiн? Про що, ви гада?те, вiн мрiяв  у  цi  хвилини?  Про  кого
виливались його поезi? в той школярський розкритий зошит, що  лежав  перед
ним на столi? Не пiдозрюючи про мо? почуття,  вiн  довiрливо,  як  дитина,
показав менi написане,  сам  навiть  прочитав  кiлька  вiршiв.  Про  кого,
дума?те, вони були?
   - Про мiсячнi ночi полтавськi? - з усмiшкою запитала Мар'яна.
   - Про тебе були тi вiршi, Мар'яно. Я слухала ?х, i, боже, скiльки треба
було менi сил, щоб втриматись, щоб не залитись слiзьми...
   - Видно, я таки винувата перед тобою, Ольго, - обiйняла ??  Мар'яна.  -
Але тепер все пiде по-новому. Я замiжня, я сво?х дiтей колихатиму, а  тебе
сама висватаю за нього,  хай  тiльки  вони  повертаються  швидше.  Вони  ж
повернуться - не може бути iнакше!
   - Можливо, там листи вже ?? - сказала Таня з надi?ю. - Давай  ми  тебе,
Мар'яно, завтра командиру?мо додому на розвiдку.
   - Ой, чи пустять?
   - Пустять. Ми твою норму вiзьмемо на себе.
   - Що ж, я готова.
   Дiвчата  мимоволi  стали  чепуритися  на  ходу:  перед  ними  вже   був
полустанок.
   Що ?х тягне, веде сюди  щовечора?  Самi  бояться  собi  признатись,  що
приходять виглядати ешелонiв з фронтовиками - з покалiченими, з пораненими
людьми. Вчора в такий час саме проходив тут  санiтарний  ешелон.  Жiнки  з
радгоспу, бiгаючи вподовж вагонiв, викрикували прiзвища, допитувались,  чи
нема серед поранених когось iз ?хнiх. Дiвчата, припадаючи  до  вiкон,  теж
питали, в напрузi ждали, чи не озветься з ешелону  хтось  iз  харкiвських,
студентiв. Не було. Прикордонники були. Льотчики.  Колгоспники.  I  навiть
студент один був, але ленiнградець - а ?хнiх нiкого  не  було.  Чи  iншими
дорогами везуть, чи в боях ще, чи... Бували тут щодня,  але  за  всi  рази
тiльки одну звiстку про сво?х  перечули  з  уст  пораненого  лiтнього  вже
командира, з яким розговорилися на перонi пiд час  коротко?  зупинки.  Чув
вiн про студентiв, дiяли вони нiбито десь за Днiпром  на  Бiлоцеркiвському
напрямi.
   - Вашi чи не вашi, не скажу, - розповiдав вiн, - а тiльки  добра  слава
про тих студентiв по фронту пройшла, про ?хнiй комунiстичний батальйон.  З
самими пляшками та гранатами ходили на танки, дали прикурити фашистам...
   Сьогоднi звiдти, з боку Днiпра, знов наближався ешелон. "Можливо, знову
партiя поранених?" - перезирнулись, поспiшаючи до перону, дiвчата.
   По?зд,  наближаючись,  так  закричав,  нiби  болiло  йому.  Без  вогнiв
наближався, чорний, слiпий. Пiдiйшов i зупинився, розтягнувшись далеко  за
полустанок у вечiрнiй степ, i мiж посадками на невисокiм  насипi  наче  ще
одна виросла посадка: всюди були гiлля над  ешелоном.  Прив'яле  розкидане
гiлля,  що  ним  замаскували  платформи  з  заводським  устаткуванням.  На
платформах серед верстатiв, труб та болванок халабуди якiсь, вузли,  жiнки
з дiтьми. Не встигли дiвчата схаменутись, розпитати -  хто  i  звiдки,  як
раптом з однi?? платформи :
   - ?й же ?й, Таня Криворучкова! Таню, то ти? Таня вся стрепенулась:
   - Я!
   - Це ж наш завод! Хiба не впiзнала! I мама твоя тут!
   Танi, як вiд удару, аж зблиснуло в вiчу:
   - Де вона? Де мамуська?
   - Десь там, у хвостi ешелону!  -  гукали  з  платформи  жiнки.  -  Бiжи
питай... А батько ще на заводi зоставсь!
   Таня кинулась вподовж ешелону.
   - Мамо, мамо! Це я, Таня! Криворучко Таня! Мамо,  де  ти?  -  гукала  в
сутiнь, в залiзо платформ i знов бiгла далi, а в  цей  час  ешелон  рушив.
Рушив i поплив усiм сво?м маскувальним гiллям  i  нiби  роз'?днав  Таню  з
матiр'ю назавжди, навiки. Чула  якiсь  окрики,  бачила  хустинки  жiнок  в
сутiнi на платформах, i все то були ?й матерi, матерi...
   Побiгла за ними. Ешелон невблаганно перегонив ??, чути було на однiй iз
платформ тоскний, тужливий голос яко?сь бабусi:
   - Ой, де ж це воно той Урал? Там же, кажуть, i баклажани не ростуть,  i
ми всi, мабуть, померзнемо...
   Доки ешелон набирав швидкiсть, Таня все бiгла за ним,  i,  навiть  коли
вже останнiй вагон джухнув повз не?, вона й тодi ще деякий  час  летiла  в
степ, мов неприкаяна. Спiткнувшись о шпалу, не втрималась на ногах,  упала
в жужiль, здерла колiно. Ось  так.  Нема  домiвки,  нема  заводу,  все  на
колесах, мама не почула ??... Лежала знесилена, задихана, в грудях - повно
стукоту серця. Гостро щемiло збите колiно... З натугою пiдвелась i,  не  в
силi зрушити з мiсця, стояла серед цi??  жужелицi,  мов  безпритульна,  за
полустанком i тiльки чула, як даленi?  сталевий  перестук  на  рейках,  як
щомитi менше дрижать пiд ногами шпали.
   Все, що сталось тут, було схоже на сон, тяжкий, неймовiрний. За коротку
хвилю пережити такий страшний удар. Пiсля розлуки з Богданом  для  не?  це
був удар найстрашнiший. Прийшла виглядати поранених, а  тебе  ось  з  лету
саму просто в  серце  поранено,  приголомшено,  кинуто  напризволяще.  Все
збиралась по?хати до батькiв, вiдкладала це день вiдо дня, i ось тепер уже
i ?хати нiкуди, доганяй тепер сво?х хтозна-де... Чому вiн  не  постояв  ще
трiшки? Треба було кинутись, вчепитись за першу-лiпшу платформу, а там  би
вже розшукала маму. Але ж чи в душi готова ти була до цього? Там  -  мама,
евакуацiя, а тут - унiверситет, сюди ж тiльки й може прийти вiд Богданчика
звiстка!
   Дiвчата, пiдбiгши до не?, схопили, шарпнули вбiк:
   - Тiкай, он ще один товарняк iде!
   Знов задрижала земля, наближа?ться новий ешелон.  Цей  теж  затемнений,
лише з труби паровоза  дим  вибушову?  з  iскрами.  На  платформах  труби,
верстати, мотори... Теж заводський... Може, тато тут? Чи хтось iз родичiв,
iз сусiдiв? Сяде i по?де з ними! Отак, як ?! Або хоч перекаже, що вона  ?х
дожене, розшука?, знайде!
   Пролiтають  платформи,  заклечанi  гiлками  рiдних  заводських  акацiй,
пролiтають i... не зупиняються. Нiби вистрiлений, шугнув повз них  ешелон,
вдарив тугим повiтрям. Кусаючи губи, Таня  сто?ть  край  насипу,  дивиться
ешелоновi вслiд. Червоне око останнього вагона швидко вiддаля?ться,  гасне
в степу.
   - Ходiм, - Мар'яна подала Танi руку.
   - Одна тепер, - прошепотiла Таня. - Зовсiм одна...
   - Ти не одна, будемо разом, - притулилась до не?. щокою Ольга.
   Зiйшли з насипу i, знов обiйнявшись, побрели у вечiрню тишу,  де  пiсля
гуркоту ешелону, як i ранiше, нiжно, невтомно сюркоче кониками степ.



   32

   Досi, коли Таня думала про вiйну, коли обговорювали мiж собою невтiшнi,
ким-небудь завезенi з мiста фронтовi зведення, ??,  при  всiй  трагiчностi
подiй, все ж не покидала надiя на якесь чудо, сподiвання на те,  що  одно?
прекрасно? днини вiйна враз кiнчиться, кiнчиться так само  раптово,  як  i
почалась... Прийде замирення, знайдено буде  спосiб  зупинити  жахливе  це
лихо, що втягувало в свiй вир уже мiльйони  й  мiльйони  людей.  Тепер  же
пiсля оцих ешелонiв з днiпровськими демонтованими заводами стало ?й зовсiм
ясно, що були то тiльки на?внi ?? фантазi?, що нi  про  яке  замирення  не
може бути й мови. Почува?ться, що боротьба ця надовго, ?й не видно  кiнця.
Вiйна,  пiдступаючи  до  кожного  порога,  зруйнувала  вже  i   ??   рiдне
надднiпрянське гнiздо. Що буде з мамою? Все життя вона не покидала рiдного
мiста, нездужа? часто, а тепер ось у далеку дорогу на платформi -  куди  i
наскiльки? А тато? Де дiдусь? Що вiн скаже про свою онуку?
   Руйну?ться той звичний свiт,  в  якому  минало  ??  дитинство,  гаснуть
мартени, порожнiють цехи, й батько оце зараз, може, власними руками руйну?
все те, що сам протягом життя будував. Нема  вже  для  не?  домiвки,  нема
Днiпра, не  буде  бiльше  погожих  ранкiв  iз  спiвом  заводських  гудкiв.
Озираючись в минуле, Таня бачила там життя, залите свiтлом  сво??  юностi,
життя, що в усiй повноцiнностi i привабливостi постало  перед  нею  тiльки
тепер. Знала його, яким було - разом а труднощами,  з  гiркотами,  драмами
людей,  i  все  ж  то  було  життя,  що  зводило  Днiпрогеси,  злiтало   в
стратосферу, пробивало арктичнi криги i всiм рухом сво?м було  нацiлене  в
майбутн?, майбутн?! I нiби вже було освiтлене тим майбутнiм... I ось тепер
ця чорна навала, закривавленi фронти, виття сирен по  мiстах,  демонтованi
заводи на колесах i вона, полишена на розпуттi; ще й  зараз  не  зна?,  чи
кинути все i доганяти матiр, чи й далi  триматись  унiверситетських  сво?х
подруг, з якими вона бiльше нiж будь-де i бiльше нiж будь  з  ким  почува?
зараз свою близькiсть до всього вчорашнього, до свого першого й останнього
студентського кохання.
   За час розлуки з Богданом почуття, яке мала  до  нього,  заполонило  ??
всю. Не думала, що можна любити бiльше, як вона любила, а виходить, можна!
I оце, що з матiр'ю розминулась  на  полустанку,  зда?ться  ?й  заслуженою
карою за неуважнiсть до рiдних, за те, що не по?хала  додому  вiдразу,  як
почалася вiйна, забула про всiх i про все на  свiтi,  крiм  нього  одного.
Якби хоч слово звiдки почути про Богдана,  бо  листiв  нема,  нема  вiсток
нiяких, i це пригнiчу?, мучить весь час, в уявi малюються  найпохмурiшi  й
страшно ймовiрнi картини. Поранений? Якби знала, що лежить десь поранений,
кинула б усе, майнула б туди, день i нiч сидiла б доглядальницею над  ним.
В неволi  фашистськiй?  Пiшла  б  i  в  неволю,  щоб  там  полегшити  його
страждання. I все ж  найтяжчi  припущення  вiдступали  перед  непереможною
вiрою в його щастя, в його долю, в те, що вiн живий. Десь ?. Десь у  боях.
Рано чи пiзно вiн до не? озветься!
   За думками про нього Таня зараз ледве чу?  розмову  дiвчат,  хоча  вони
йдуть поруч попiд посадкою, -  пухла  шляхова  пилюка  пахка?  пiд  ?хнiми
босими ногами. Вони розмовляють про тiтку Хотину,  про  те,  як  жде  вона
свого Трифона, отого добрягу Трифона, що й курки не мiг убити.  "Без  рук,
без нiг буде - i то заберу..."
   - Я iнодi питаю себе, - каже Ольга, - чи здатна я  на  таке?  На  любов
безоглядну, на вчинок по-справжньому добрий. Менi зда?ться,  що  я  ще  не
зробила в життi нiчого по-справжньому доброго, i це мене мучить.
   - Не наклепуй на себе, Ольго, - заперечила Мар'яна. - Вже коли хтось  в
нас на факультетi  був  добрим  до  товаришiв,  чуйним  з  потреби,  не  з
обов'язку, так це, звичайно, ти. Ти народилася бути сестрою  милосердя,  з
тебе вийде чудова мати, i жаль,  що  цього  досi  не  мiг  зрозумiти  твiй
шалапутний Степура.
   - О, не треба про це. Не жартуй такими  речами,  Мар'яно.  Кожен,  кому
доводилось  зробити  добре  iншому,  повинен,  менi  зда?ться,  переживати
радiсть якусь особливу, яку нi з якою iншою й порiвняти не можна.  Мабуть,
ото i ? щастя. Мабуть, ото й буде iдеальне суспiльство  майбутнього,  коли
потребою для кожно? людини стане  робити  для  iншо?  тiльки  щось  добре,
при?мне, корисне, може, навiть саможертовне.
   - Я думаю iнодi, чи не забагато унiверситет дав  нам  у  дорогу  рiзних
iлюзiй,  -  сказала  Мар'яна.  -  Ось  ти   заговорила   про   суспiльство
майбутнього. Для нас воно найпрекраснiше, за  нього  боремось,  про  нього
мрi?мо. Але коли бути реалiстами: чи не вiддалить його вiд нас оця вiйна з
?? ру?нницькою диявольською силою? Вiдкинула ж татарська  неволя  Ки?вську
Русь на  триста  рокiв  назад.  Ну,  нас,  звичайно,  не  вiдкинуть,  -  я
оптимiстка, - але часом, коли подума?ш, аж дико ста?: в який тяжкий ми вiк
живемо, скiльки пiдступностi, жорстокостi,  вiроломства  навкруги.  Тисячi
рокiв тому, коли во?ни на  сво?х  бенкетах  черпали  вино  черепами  сво?х
противникiв,  навiть  тодi  перед  нападом  попереджали  ворога  чесно   й
вiдкрито: iду на ви! А тепер, в двадцятому сторiччi, вчиняють напад вночi,
по-розбiйницькому, бомбами з неба засипають ще сонних дiтей, матерiв.
   - I це пiсля вчорашнiх запевнень у дружбi, - скрушно додала Ольга.
   Таня не втручалась у розмову, але думки ?? були про це ж саме.
   "Вiк кам'яний знало людство, вiк  бронзовий,  вiк  залiзний,  -  думала
вона, - а чи буде ж iще вiк золотий, як говорять легенди? Чи вiн  iще  жде
нас попереду? Чи, може, вiн уже минув, вiдiйшов, не розквiтнувши?"
   - Хто це тут ходить так пiзно? - почувся зненацька голос iз лiсосмуги.
   Здригнувшись, вони зупинились.
   - Хенде хох!
   I до них вийшов з гущавини дiд  Лука.  У  брилi  сво?му  незмiнному,  з
гвинтiвкою на плечi.
   - Так i злякати можна, - озвалась до нього Мар'яна. - Непротивленець  з
гвинтiвкою - чудеса!
   - Степ сторожую, - сказав дiд Лука. - У  нас  тут  тепер  стрибительний
батальйон ?. Вдень ми по сво?х  роботах,  а  вночi  поля  вiд  диверсантiв
охороня?мо та й залiзницю теж. - I, стишивши  голос,  вiн  додав:  -  Само
енкаведе нами керу?.
   - Толстовець - i раптом по лiнi? енкаведе, - усмiхнулась Мар'яна. -  Та
вам же, як толстовцевi, i зброю не годиться брати до рук!
   - Тепер i сам Лев Миколайович взяв би, - сказав  старий.  -  Час  такий
настав. У цiй вiйнi старi й малi воюватимуть.
   - I не страшно вам отут у посадках? - запитала Ольга.
   - А чого страхатись? Як парубком був, чорти за мною ганялись, i  то  не
боявсь. А одного разу,  як  з  гулянки  йшов,  вiдьма  за  мною  з  версту
гналася...
   - Вiдьма? - пожвавiла Мар'яна. - Ви бачили вiдьму?
   - Як оце тебе. Тiльки ти, бач, сто?ш, а  вона  -  клубком,  клубком  по
землi поперед мене пiд ногами. Я зупиняюсь - i вона зупиниться. Я рушу - i
вона рушить.
   - Добре були, мабуть, напiдпитку? - засмiялась Мар'яна. - Хотiла б i  я
на ту кицьку глянуть хоч раз...
   - Тепер нема, - твердо сказав дiд. - Всi вiдьми й вiдьмаки випропадали:
не стало ?м життя помiж теперiшнiми людьми. Ранiше, було, здо?ть  молодиця
корову, нацяпа? два стакани, несе, та ще й фартушком прикри?, щоб сусiдка,
бува, не наврочила. А вiдьмам, так тим на всю нiч  було  роботи:  чу?ш,  в
тi?? вночi корову видо?ла, тiй поробила, тiй присушила.  А  зараз  он  моя
невiстка на фермi дояркою, вiдро повне набуксу?, несе вiдкрите, i нiхто  й
не наврочить, i корова не присушу?, бо з автопо?лки воду п'?.
   - В нечисту силу, бачу, не вiрите, - приста? Мар'яна. - А в бога ви  ще
вiрите? Дiд Лука помовчав, зiтхнув:
   - Чи ? бог, чи нема, нiхто не докаже. А совiсть краще бога.
   - "Совiсть краще бога" - це хоч записуй, - посмiхнулась Ольга до Танi.
   Пахка? пiд ногами холодна пилюка, муром темнi? вподовж  шляху  гущавiнь
посадки. Мар'яна в темрявi зачепилась спiдницею за якусь глодину, обережно
стала вiдчiпати.
   - Яка тут посадка густа та колюча. У вас, дiду, рушниця заряджена?
   - Все як слiд.
   - I якби оце хто - парашутист ?хнiй абощо, - одразу б i бахнули?
   - Ще й як! Бiльше двадцяти лiт гвинтiвки в руках не держав, думав,  уже
бiльше й не доведеться. А бач, довелось. Баба каже: "Ти наче аж помолодшав
з нею".
   - - Справдi, у вас з'явилось щось розбишацьке...  Недаром  ото,  видно,
хлопчаки дражнять: "Дiду Лука, вас Махно гука!"
   - Та дражнять, шибеники, смiються, що гука. А признатись вам,  дiвчата,
iнодi й справдi чую вночi, як нiбито гука. Та тiльки  знаю,  то  не  Махно
гука, то гука мене моя молодiсть, степи, конi, воля революцi?,  розгульне,
вольове життя. Не був  я  вже  тодi  толстовцем,  був  чортом,  розбишакою
степовим, то червоним, то чорним, а тодi пiшов на Сиваш i його  штурмував.
Кликали й мене з Махном у його останнiй рейд, коли вiн в Румунi? опинився,
а потiм десь аж у Африцi, в iноземному легiонi сво?ми  тачанками  гасав...
Та то не моя дорога, правду свою трудову я тут побачив -  вона  вдома,  на
рiднiй землi.
   Спочива? степ, налива?ться прохолодою пiсля денно? спеки. Небо де-не-де
в покосах хмар. Мiсяць - щербате циганське сонце -  вибився  з-за  хмар  й
став над степом у захiднiй частинi неба; десь  далеко  в  той  бiк  горять
стернi за балкою, хтось  пiдпалив,  i  видно,  як  величезнi  багрово-бурi
валовища диму, освiтленi мiсяцем, вирують, важко стеляться низом.
   - ? щось зловiсне в нiчних пожежах, - сказала Ольга, поглядаючи туди. -
Невже ото все стернi горять?
   - Стернi, - спокiйно пiдтвердив дiд. - Хлiба там близько нема...  Зерно
з-пiд комбайна просто на станцiю пiшло.
   - А до нашо? скирти вони не догорять?
   - Нi, там у балцi стирловано все, нiчому горiти.
   I хоч горiли тiльки стернi, й горiли далеко, все ж  було  щось  справдi
зловiсне в тiй розлитiй по степу, цiлим фронтом наповзаючiй пожежi.
   З iншого краю, десь  вiд  села,  став  долинати  ледве  чутний  собачий
гавкiт, що переходив у виття, тривожне, численне.
   - На мiсяць там вони виють, чи що? - запитала Мар'яна.
   - Собачi маневри зараз бiля радгоспу, учба на всю нiч, - пояснював  дiд
Лука. - Недавно привели ?х i тепер дресирують,  щоб  пiд  танки  кидались.
Дивитися сумно, коли воно, твар безсловесна, а й та  як  усе  розумi?,  як
жити хоче. Пустять ?м танк старий, кидають м'ясо шматками пiд нього: бiжи!
хапай! - а воно, бiдолашне, хоч яке голодне - ?м перед тим цiлий день ?сти
не дають, - тут i м'яса не хоче, тiка? вiд танка свiт за  очi,  бо  смерть
свою чу?.
   - Мабуть, не думав  академiк  Павлов,  що  так  буде  використано  його
вчення, - промовила Ольга, прислухаючись до собачого скавулiння.
   - А ти забула, - чомусь дражливо сказала Мар'яна, - що ще в  ассiрiйцiв
були загони бойових собак, якi брали участь у битвах?
   - Ожесточились, ожесточились нрави людей, - сумно  кинув  дiд  Лука  i,
сказавши  дiвчатам  "на  добранiч!",  повернув  до  села,  на  ту   далеку
гавкотняву.
   Дiвчата  попрямували  через  стерню  до  свого  табору.  Ожеред  свiжо?
сьогорiчно? соломи, недовершений, розритий, - це й був  для  дiвчат  ?хнiй
табiр степовий. Багато з тих, що на окопах, ночують  тут,  у  соломi,  пiд
вiдкритим небом. Коли дiвчата пiдiйшли до ожереду, всi  з  ?хнього  загону
вже спали, i вони незабаром i самi лежали в ряд покотом на сво?й розкiшнiй
солом'янiй постелi. Солома вiд мiсяця поблискувала, вона нiби  намокла  за
день у зливi сонячного промiння, i ще й зараз чути  було,  як  вона  пахне
сонцем.
   Мар'яна i Ольга, зручнiше вклавшись, швидко поснули, а до Танi ще довго
не приходив сон. Вона чула, як кричить якийсь нiчний птах  у  лiсосмузi  i
хтось бухика? у соломi нагорi, де спали чоловiки, а Таня,  пiдклавши  руки
пiд голову, все дивилась на високу мерехтливу зiрку в  небi.  Це  був  той
час, коли Таня, як вона казала, "настроювалась на хвилю  Богданову",  вела
найiнтимнiшi з ним розмови, чула голос його i майже фiзично вiдчувала його
бiля себе. Вона думала зараз про те, як ревнувала його, як ревнiсть робила
?? часом просто смiшною в його очах, i хоча вона розумiла все,  але  не  в
силi була подолати цю свою ваду. Вона шкодувала за  кожним  тим  днем,  за
кожною часиною, що минали  для  них  у  сварцi  i  були  тепер  безнадiйно
втраченими.  Адже  вона  ревнувала  його  до  кожно?  усмiшки,  якою   вiн
обмiнювався з кимось, ревнувала  до  кожно?  дiвчини,  яка  могла  б  йому
сподобатись. Вона все боялася, що Богдан ??  покине,  знайде  кращу,  адже
кращих, здавалось ?й, було так багато довкола! I те, що  ревнощi  ??  були
вiд надмiрно?  до  нього  любовi,  це  однаково  не  могло  бути  для  не?
виправданням. Тепер, коли вiн  пiшов  на  фронт,  вона  перестала  нарештi
ревнувати його i заприсяглася в душi, що нiколи бiльше не ревнуватиме, хай
вiн тiльки повернеться. Хай би його любили всi, хай би всiм вiн подобався,
як ?й, славний ?? Богданчик, аби тiльки вiн був живий, не загинув!
   Мiсяць опустився ще нижче, розбух червоно, а стернi й  досi  горiли,  i
моторошно було дивитись, як стелеться,  клубочиться  по  улоговинi  важкий
рудаво-червоний дим. З усiм денним вигоряють стернi, з сюрчанням  коникiв,
з пахощами й золотом сонця - чорно ста? там, де пройшла пожежа...
   Щось мовби пiдвело Таню з постелi. Встала, обережно пробралася  соломою
помiж дiвчат i побрела в степ.
   Так дивно, коли ти вночi один  в  степу  i  на  тебе  повзе  при  землi
валовище бурого вогню, а над тобою  неба  порожнеча  й  холодне  циганське
сонце дотлiва? на обрi? бездомною червоною купою...
   "Де ти? Що з тобою? Що хвилю? тебе, що болить тобi? -  зупинившись  над
балкою, зверталася Таня через палаючi стернi до Богдана, зверталася  сво?м
зойком,  болем,  сво?ю  дiвочою  самотнiстю.  -  Тобi  тяжко?  Богданчику,
серденько, чим я можу допомогти тобi? Нiчого менi зараз на свiтi не треба,
як тiльки допомогти тобi, полегшити тво? болi, твою долю солдатську,  тво?
страждання. Все довкола живе тобою, все повите тривогою за тебе. Мабуть, у
батькiв сво?х я погана донька, бо вже й домiвку втратила, по?зди  кричать,
повз мене пролiтають на схiд, а я всi?ю iстотою лину тiльки до тебе. Днями
й ночами чекаю тво?х слiв, чекаю вiсток вiд  тебе,  а  ?х  нема.  Чому  ?х
нема?"
   В напiвзабуттi якомусь пекучому повернулася знову до скирти.
   - Це ти все  бродиш,  лунатичко?  -  спросоння  заговорила  Мар'яна  й,
пiдвiвшись, сiла на соломi, чимось нiби стривожена. - Що то за вогонь?
   - Та то ж стернi горять.
   - А-а, я й забула.
   Коли Таня лягла, Мар'яна пругко-жарким сво?м тiлом  пiдсунулась  ближче
до не?, обняла.
   - А менi, Таню, сон приснився. Цi  степовi  ночi,  якi  тут  дивнi  сни
сняться... Тiльки заснула, як  аж  над  вухом  нiби  голос  юначий,  такий
славний, веселий, слiв не розберу, але чую, як  цей  голос  смi?ться.  Чий
вiн? Та це ж Славик! Стараюсь, щоб хоч слово з його шепоту розiбрати,  але
нiчого не розберу, а голос якось трепеще до мене i все смi?ться, i вже чую
його трепетнi, Славиковi, руки на собi...



   33

   Додому, до рiдного мiста мчав по?зд наступного дня  Мар'яну  з  окопiв.
Насилу вiдпросилась - хором окопники допомагали. Побува? вдома, а заодно i
в унiверситетi, може, там будуть листи для дiвчат. А ?й лист  вiд  Славика
ма? прийти просто на тракторний, до батькiв. Цього разу лист  мусить  бути
неодмiнно, недаром же такi радiснi, збудливi сни ?й  сняться...  Зда?ться,
минула вже цiла вiчнiсть, як вони розсталися з  Славиком.  Його  нiжнiсть,
усмiшка, i весiлля, оте летюче, i жарке шаленство ?хньо?  першо?  коротко?
ночi - чи було все те, чи тiльки  наснилось,  майнуло  в  жагучiй  п'янкiй
нестямi?
   Зда?ться, в не? буде  дитина.  Буде  син.  Виросте  i  буде  схожим  на
Славика. Такий же вродливий, спокiйний, трохи насмiшкуватий...  Але  чи  й
тодi, як вiн виросте, будуть ше вiйни? Нi, не повинно ?х бути бiльше пiсля
цi??. "Ми не будемо народжувати дiтей для вiйни!  -  хочеться  крикнути  в
по?здi жiнкам, серед яких вона помiтила одну, теж вагiтну. - Як для вiйни,
то краще ?м не родитись. Для радостi, для щастя - ось для  чого  приходить
людина в життя, ось для чого тiльки й варто народжувати ?? на свiт!"
   В Харковi, коли Мар'яна вставши з по?зда, поспiшала по перону  вокзалу,
перше, що впало ?й в око, - написи всюди по  стiнах,  чорнi,  тривожнi,  з
стрiлками кудись у землю: "Бомбосховище".
   Санiтари несуть поранених на носилках. Жiнки бiжать з неспоко?м в очах.
   - На п'ятiй колi?, на п'ятiй.
   - Що там на п'ятiй?
   - Санiтарний сто?ть он на п'ятiй, поранених сортирують:  кого  знiмають
тут, кого далi...
   I вже Мар'яна з неспоко?м в очах,  з  косами,  що  телiпаються  на  нiй
недбало,  бiжить  понад  санiтарним  ешелоном,  жадiбно  зазира?  у  вiкна
вагонiв. У вагонах повно поранених. Декотрих годують сестри. Декотрi,  вже
поснiдавши, товпляться бiля вiкон з перев'язаними головами, з  пiдвiшеними
на пов'язках руками, а обличчя в усiх  сповненi  чекання,  надi?  зустрiти
когось свого.
   - Мар'яно!
   Степура перший окликнув ??, iнакше вона могла  б  так  i  пробiгти,  не
розгледiвши його серед дядькiв зарослих, i сам вiн був зарослий, у  бородi
- теж як дядько. Як вона зрадiла йому!  Як  стрепенув  вiн  ??  всю  сво?м
окликом. Вiкно напiвспущене,  i  вона,  припавши  до  нього,  дивилась  на
Степуру з радiсною жадiбнiстю i острахом :
   - Андрiю! Голубчику!
   Його широке обличчя в цiй рiдкiй русявiй бородi було незвично блiдим, i
сам вiн у бiлiй госпiтальнiй сорочцi був якийсь мовби  посвiтлiлий,  мовби
очищений пережитим.
   - Де Славик? Ти бачив його?
   Степура зробив довгу, глибоку затяжку, - вiн курив  "Бiломор"  -  пачка
"Бiломору" лежала перед ним на столику, - повiльно випустив  дим  i  майже
зник за тим димом. Якось недобре зник.
   - Чого ж ти мовчиш? Ти бачив його? Ви ж разом були?
   - Разом, - i замовк.
   Вона бачила, як важко йому сказати щось бiльше, крiм цього.
   - Кажи, кажи, - напосiдала вона. - Всю правду кажи!
   - Правду?
   Туго видобуваючи слово за словом, вiн заговорив. Заговорив  про  бiй  з
танками. Про якiсь пляшки горючi. Про те,  як  покремсало  ?хнiй  студбат,
поранено було багатьох... i Лагутiна теж.
   - А потiм,  потiм?  Де  зараз  вiн?  Насупившись,  вiн  помовчав,  нiби
пiдшукував якесь найменш вразливе слово.
   - В грузовику на переправу нас везли. Вiн усе кричав.  Аж  бiля  Днiпра
вже перестав кричати...
   Степура обволiкся димом. Потiм таки видавив з себе:
   - Зовсiм перестав.
   Мар'яна мало не впала. Мiцнiше вхопилась руками за вiкно вагона, щоб не
впасти. Обличчя ?й перекосилось, очi налилися злiстю.  Степура  нiколи  не
бачив у нiй стiльки злостi, яко?сь божевiльно? злостi.
   - Ти брешеш! Брешеш! Брешеш! - закричала вона на весь перон.
   I вже замiсть тi?? Мар'яни, що з усмiшкою  чарiвною,  з  щирою  радiстю
кинулась кiлька хвилин тому до Степуриного вiкна, стояла тепер  перед  ним
роз'ярiла вовчиця, яку вiн навiть не пробував угамувати.
   - Це ти вигадав! Навмисне вигадав! - кричала вона, не тямлячи  себе.  -
Iз злостi вигадав, iз заздрощiв на нашу любов! Ненавиджу  тебе,  обманщик,
ревнивець нещасний! - Вона заплакала, бризнула злими слiзьми. -  Так  знай
же: в мене дитина буде вiд Славика, чу?ш? Славикiв син!
   Пораненi дивилися на не? як на божевiльну, а вона, припавши до вiкна, з
плачем i лютiстю все кричала Степурi щось образливе,  а  вiн  з  похиленою
головою покiрно приймав на себе удари ?? горя i вiдчаю.
   - Вгамуйся, Мар'яно, вгамуйся. - Вона вiдчула на сво?му плечi сухорляву
цупку чиюсь руку i, озирнувшись, побачила бiля себе на перонi Духновича.
   Стояв перед нею зарослий, рудий, поганий, на милицi казеннiй. На  ногах
ботинки, без обмоток, розшнурованi. Штани шкарубкi вiд засохло? кровi.
   - Даремно ти ла?ш його. Спершу б розпитала... Хай буде тобi вiдомо,  що
вiн, - Духнович кивнув у вiкно на Степуру, - кров'ю стiкаючи,  пiд  кулями
виносив на собi Славика з бою.
   Мар'яна вiд його слiв враз  поникла,  повалившись  грудьми  на  спущене
вагонне вiкно. Притихла, обм'якла. "Сам виносив, з поля бою виносив..."
   - Пробач, - глянувши на Степуру, сказала ледве чутно.
   Заточуючись, мов п'яна, вона пiшла од них, i, дивлячись ?й услiд,  вони
бачили, що то вже  пiшла  вдова.  Коси  вдовинi,  горе  вдовине  невидимим
тягарем гнiтило ?? похиленi плечi.
   Допленталась до трамвая, i  невдовзi  вiн  уже  з  дзенькотом  мчав  ??
вулицею Свердлова.
   Сидiла вона бiля вiкна, дивилась на мiсто свого промайнулого щастя, i з
думки чомусь не  йшло,  все  довбало  потьмарений  мозок  оте  ??  недавн?
весiлля: долина глибока, калина висока, аж додолу гiлля гнеться. Десь  вiн
за Днiпром похований. Харкiв без Славки. Вона  без  Славки.  Назавжди  без
нього. На все життя.
   Вдома сестра Клава, зустрiвши Мар'яну на подвiр'?, сказала, що  ??  вже
третiй день чека? вiд Славика лист.
   - Не сердься, що ми  прочитали:  живий,  здоровий.  Мар'яна  зайшла  до
кiмнати i одразу побачила на столi у склянiй вазi трикутничок того листа.
   - Та ти що,  хвора?  -  спитала  ??  мати,  дивлячись,  як  вона  слiпо
розгорта? листа.
   Схилившись,  почала  читати.  "Мар'янко,  люба  моя...   За   мене   не
турбуйсь... Пришли менi хоч одну свою усмiшку, а я шлю тобi запевнення, що
ми - невмирущi..." I далi щось жартiвливе. Далi не могла вже читати. Впала
головою на той  лист,  затряслася  в  риданнi.  Мати  й  Клава  нiчого  не
розумiли.
   - Що з тобою? Чого ти?
   - Славика... Славика ж нема. Його вбито!!!
   I нiби потемнiло в кiмнатi, горе на  якусь  мить  нiби  скувало  жiнок.
Потiм сестра й мати, самi ледве втримуючись вiд слiз,  заходилися  втiшати
Мар'яну, заспокоювати.
   - Може, це ще не так?
   - Може, помилка, це ж часто бува?...
   - Нi, це правда,  правда,  -  повторювала  вона,  втупившись  невидючим
поглядом у вiкно, i очi ?? чорно застигли  в  тупiй,  зацiпенiлiй  задумi.
Вдова. Вдова. Нема найдорожчого. Нема i нiколи не буде вже Славика. А горе
тiльки почина?ться...
   Незабаром Клава зiбралася на роботу в другу змiну -  виявля?ться,  вона
вже працю?.
   Коли Клава пiшла, мати присiла бiля Мар'яни.
   - Наче вiщувало мо? серце, коли я дивилась на ваше  весiлля.  Та  що  ж
поробиш? Не в тебе однi?? зараз горе таке. Треба переборювати, дочко...
   - Де тато?
   - Батько тепер i дню? й ночу? на заводi, -  розповiдала  мати.  -  Вони
тепер танки роблять.
   - I я пiду на завод, - сказала Мар'яна.
   - Ой дочко...
   - Пiду, пiду! - повторила вона. - День i нiч працюватиму. Тiльки бiльше
б танкiв! Тисячi, тисячi танкiв на них!
   I, впавши головою на стiл, вона знову заридала.



   34

   "Не треба було ?й про це говорити. Нащо ?й така правда?  -  ганив  себе
цi?? ночi Степура, ?дучи далi в сво?му санiтарному ешелонi. - Хай би краще
не знала або дiзналась вiд когось iншого, вiд Духновича,  скажiмо,  тiльки
не вiд мене".
   ?? крик, той крик зранено? людини, досi стояв йому у  вухах.  "Вигадав,
навмисне вигадав!" Невже вона хоч на мить могла це допустити, подумати про
нього таке?
   Щоправда, вона  знала  Степуру  тiльки  по  минулому,  по  важких  його
ревнощах, i звiдки ?й було знати про той злам, що стався в Степуринiй душi
останнiм часом. Славикова смерть все перевернула  в  ньому.  Пiсля  всього
пережитого Степура глянув на загиблого товариша зором, уже  не  затемненим
сво?ми лютими студентськими ревнощами, зором, очищеним  i  просвiтленим  в
горнилi спiльних випробувань. Лагутiн, вiн i  тiльки  вiн,  був  достойним
Мар'яни, достойним ?? кохання, тiльки  вiн  мiг  бути  ??  мужем,  веселим
супутником ?? на все життя. Тепер це було ясно  Степурi.  Славикова  душа,
проста й мужня, його розум, блискучий i трiшки насмiшкуватий, його  врода,
якась легка i свiтла, - все це  було  створено  природою  мовби  саме  для
Мар'яни, для ?? жаркого й крутуватого  норову,  для  ??  дикувато?  краси.
Страшно подумати, але невже справдi мала нагрянути на них оця  катастрофа,
мав загинути Лагутiн, щоб вiн, Степура, мiг чесно оцiнити свого суперника?
Пригадав, як побачив його пiд час  перев'язки  голого,  побачив  прекрасне
тiло його з жахливо вивернутими нутрощами... То було тiло, що могло б бути
натурою для античних рiзьбярiв, тiло Дискобола  або  молодого  Гермеса,  i
таким його знала й любила Мар'яна, а тут воно лежало знiвечене, порване, в
самому розквiтi приречене на смерть i гниття. Перемололо в трибках вiйни й
викинуло, i не повернеться вiн до  Мар'яни  навiть  калiкою,  хоч  вона  й
такому, певне, була б рада...
   Санiтарний  ешелон  ?хнiй  повiльно,  але  неухильно  вiддаля?ться  вiд
фронту. У вагонi вже лаштуються до сну, в цей час тут тiльки й розмов  про
уколи, перев'язки, про "утки" та "судна" - цим зараз тут живуть люди,  якi
недавно були здоровими, знали й кохання, i пiсню i  виказували  вiдвагу  в
бою, а тепер, мов приборканi, тiльки лютяться на  свою  безпомiчнiсть  або
гiрко висмiюють себе.
   Навпроти Степури лежить Довгалюк, колгоспник, з розтрощеною - взятою  в
лещата - рукою.
   Довгалюк мимоволi був свiдком сцени на вокзалi мiж Степурою i  Мар'яною
i все, зда?ться, зрозумiв у  ?хнiх  вза?минах  з  тi??  коротко?  i  тако?
безладно? розмови. Коли сусiди поснули,  Довгалюк  пiдсiв  до  Степури  на
постелю, загомонiв упiвголоса:
   - Ота, що прибiгала до тебе, - вона теж студентка?
   - Студентка. *
   - По чому ж вона?
   - Iсторичка.
   - Нелегка ж у не? iсторiя. Вона йому жiнка була, чи як?
   - Перед самою вiдправкою на фронт одружились.
   - Буйна дiвчина, з жаром, видно, у серцi, i отаке лихо спiткало...  Але
поки дiтей нема?, то це ще пiвлиха. Переболi?, перегорить, а там ще знайде
собi. Вдовинське горе таку не зiгне, не приб'?. А що ти ?й  сказав  одразу
всю правду, це якраз  добре,  i  не  кайся.  Нема  гiрше,  коли  ото  люди
починають дурити одне одного. Коли мого земляка поклало в першiм бою, я  в
той же день написав його жiнцi, щоб знала.  Хай  наплачеться  добре  та  й
почина? думати, як бути ?й далi, як дiтей до ума довести. Ох, дiти,  дiти!
Якби не вони, легше б солдатовi було i смерть приймати.
   - Скiльки ?х у вас?
   - Трiйко. В меншого ще тiльки зуби молочнi випадають, всю весну  ?х  на
горище закидав, щоб новi мiцнiшi росли.  Не  знаю,  як  там  моя  тепер  з
ними...
   Довгалюк помовчав, мовби прислухаючись, як стогне ввi снi артилерист на
верхнiй полицi.
   - Не журись, ти ще сво? щастя знайдеш, - знов загомонiв вiн до Степури,
- живий би тiльки зоставсь. Незнайомi ось ви менi, нi ти, нi вона, нi  той
третiй, i не знаю я всiх ваших тонкощiв, i тiльки бачу, що гарно це все  у
вас було. А бува? ж зовсiм iнакше. Повертався торiк хлопець пiсля армi?  в
Тарасiвку, сусiдн? з нами село. Фiнську вiдбув, строк вiдслужив, i  ось  -
додому, де мати його  жде  i  дiвчина-наречена.  Нiч  темна,  осiння,  дощ
репiжить,  казали  йому  на  станцi?:  "Почекай   до   ранку,   пiдеш   як
розвидниться". Не послухав, не терпiлося - пiшов навмання  проти  ночi.  В
полi, вже недалеко й вiд села, був колодязь старий, обвалений, давно вже в
ньому не було нi води, нi цямрин. I - треба ж  тобi  таке  -  посковзнувся
чоловiк у темрявi i - шелесь у колодязь. Мiсцина запущена, хутiрець колись
тут був, але  давно  вже  нема,  люди  рiдко  сюди  заходять  -  кричи  не
докричишся. Проте на якийсь там день таки забрiв сюди мисливець,  рахiвник
артiльський, собака нюхом його навела. Чемоданчик лежить бiля  колодязя  -
той, як падав, випустив його... "Витягни!" - проситься з ями. "А хто  ти?"
- " Я Андрiй Михайлишин з Тарасiвки, демобiлiзований..."  Що  ж,  згодився
витягти. "Кидай сюди все сво? ремiння". Попробував зв'язати ремiння  -  не
вистачило. "Збiгаю за  вiрьовкою".  Забрав  усе  майно  солдатське,  пiшов
додому та бiльше вже до колодязя й не  повернувся.  I,  дума?ш,  чого?  На
дiвчину солдатову перед  тим  вiн  уже  накинув  оком!  Клин  не  раз  уже
пiдбивав, а вона все вiдмовляла. А тут, бач, такий випадок. Та ще жаднющий
був, навiть на солдатове добро пожаднивсь...
   - А з солдатом що ж?
   - Стривай, докажу. Сидить рахiвник дома день, i другий, i третiй,  а  в
матерi i в дiвчини вже тривога, бо  солдат  перед  тим  телеграму  вдарив:
"?ду!" Ждуть, а його нема. Телеграму в частину - й там нема. А по  якомусь
часi рахiвник сам не витримав, прийшов у сiльраду, заявив. "Так i так, пiд
час полювання в колодязi обваленому  куркульському  натрапив  на  мертвого
чоловiка... Видно, впав, вибратись силкувався, землi наобвалював, але ж  -
глибоко..." Пiшли всiм селом, витягли бiдолаху. Мертвий то мертвий, i  без
ремiння, та тiльки в нагруднiй кишенi гiмнастьорки записка, як вiд живого.
А в записцi тiй пояснено все: як iшов уночi додому, як упав у  колодязь  i
як такий-то на нього натрапив i, обдуривши, покинув. Таке-то бува?.
   Слухаючи його, Степура виразно уявив собi ту нiч,  i  червоноармiйця  в
колодязi, i як той рахiвник до нього прийшов, наведений собакою,  а  потiм
пiшов i не повернувся бiльше. Отаке ще бува? в життi. А  хiба  ти  теж  не
стояв якусь мить над такою прiрвою, хай мала вона  iнший  вигляд?  Хiба  в
тво?му власному короткому фронтовому життi  не  пробудилась  на  мить  ота
злощасна думка, щоб суперника твого не стало, щоб ти  зостався  перед  нею
один? Але ж ти перемiг, ти розчавив у собi того  хвилинного  звiра  i  дав
простiр людинi, i то вже не звiр, а людина виносила з бою на собi товариша
i готова була, ризикуючи власним життям,  пiд  кулями  нести  його  тисячу
верст, щоб покласти його до нiг вашiй  ?динiй  неподiленiй  коханiй.  "Ось
тобi тво? щастя, Мар'яно. Я принiс, я добув його для тебе з вогню, я  тобi
вiддаю i нiчого не вимагаю взамiн! Нiс, але не донiс, i  не  моя  в  цьому
провина. Замiсть щастя, звiстку чорну тобi принiс, горя стiльки,  що  його
вистачить з тебе на все життя". Що вона дума? там зараз у  цю  свою  першу
вдовинську нiч? Хiба не в такi ночi, не вiд такого горя ставали дiвчата  в
пiснях тополями в полi, проростали кущами червоно? калини з тi?? землi, де
козацьке бiле тiло лежить?
   Цiлу нiч думав Степура про Мар'яну. Щось братерське  з'явилось  у  його
почуттях до не?. Ще ближчою ставала вона для нього  в  сво?му  нещастi,  i
нiжнiсть почував до не? ще глибшу тепер, але водночас почував i те, що  зi
смертю Славика виникла мiж ними якась межа непереходима, межа,  яку  вони,
певне, вже нiколи не зможуть переступити.
   Годину за годиною по?зд  iшов  нiчним  невiдомим  кра?м,  зупинявся  на
якихось станцiях, i тодi видно було дерева за вiкном, темнi, важкi,  мовби
з чавунного литва. Деколи  в  просторах  нiчного  степу  пропливали  якiсь
накопичення темряви, схожi формою на  ?гипетськi  пiрамiди.  Що  то  могло
бути?
   У вагонi всi спали. Довгалюк хропiв на сво?й полицi, пiдтримуючи i  ввi
снi затиснуту в лещата руку.
   Вже перед свiтом, зморений думками, Степура теж задрiмав.
   Те, що вночi здавалось йому  загадковим  i  незрозумiлим  -  отi  чорнi
?гипетськi пiрамiди по степу, - при денному  свiтлi  виявилось  териконами
Донбасу.
   Терикони. Шахти. Димарi заводiв - донецький суворий,  досi  не  бачений
Степурою край. "Це теж твоя Укра?на, - все озивалось до нього. - Вугiльна,
чорна, шахтарська, з териконами, що височать по степу, мов  нiмi  величавi
пам'ятники людсько? працi... Цей край вартий тво?х пiсень  не  менше,  нiж
рiдна Ворскла, нiж мiсячнi полтавськi ночi з вербами та соловейками".
   Зараз, одначе, йому було не до пiсень.
   Шахтарськi жiнки зустрiчали ?х на перонах станцiй, i на обличчях  ?хнiх
був вираз горя й суворостi, а очi шукали й шукали серед  поранених  когось
найближчого, найдорожчого. Згадав Степура, що й мати  Павла  Дробахи  живе
десь в отакому шахтарському селищi i, може, виходить щодня виглядати сина,
може, й зараз отут в гуртi шахтарських жiнок сто?ть  та  жде,  щоб  когось
розпитати про долю свого Павла.
   Лiкарнi  шахтарськi  i  навiть  школи  в  багатьох  селищах  були   вже
перетворенi на госпiталi,  i  в  одному  з  таких  госпiталiв  опинився  й
Степура. Коли автобус зоставив ?х на шкiльному подвiр'?, перше, що Степура
побачив, була гора безладно звалених серед двору шкiльних парт, а бiля них
кучугурилась   величезна   купа   викинутих   пiсля   перев'язок   брудних
закривавлених бинтiв.



   35

   В цей самий госпiталь, тiльки на два днi ранiше,  з  партi?ю  поранених
привезли й Спартака Павлущенка. В тiй безглуздiй атацi, пiднятiй Дев'ятим,
Спартака було легко поранено в руку, а вже на днiпровськiй  переправi  пiд
час нальоту фашистсько? авiацi? вiн мало не загинув вiд  вибуху  бомби.  В
госпiталь його привезли контуженим. Йому скривило щелепу, пом'яло  всього,
а найгiрше - вiн втратив дар мови. Це його зараз найбiльше  гнiтило,  було
найстрашнiшим: боявся, що на все життя зостанеться нiмим.
   Важкi думки не покидали в цi  днi  Спартака.  Занадто  великим  виявися
розрив мiж його уявленням i тi?ю новою наукою, яку вiн винiс з  урокiв  на
Росi. До таких випробувань, якi звалились на нього, вiн не  був  достатньо
пiдготовлений. Синовi впливового працiвника  одного  з  номерних  заводiв,
йому досi легко все давалося в життi. Ще з шкiльно? парти, з  пiонерського
загону якось виходило так, що вiн всюди був попереду, скрiзь його обирали,
i навiть коли став студентом, то й тут його з року в рiк почали обирати то
в факультетське бюро, то в комсомольський комiтет унiверситету, i  вiн  ще
бiльше змiцнився у  сво?й  певностi,  що  житт?ве  його  покликання  -  це
керувати, бути весь час  на  виднотi,  бути  iнiцiатором,  заспiвувачем  в
усьому.
   Маючи ораторський хист, вiн рано звик до трибун. I чи не  найщасливiшим
був  для  нього  той  день,  коли  якось  ще  на  першому  курсi  пiд  час
демонстрацi? на майданi Дзержинського його, як активiста з добрим голосом,
покликано  було  на  найвищу  трибуну,  щоб   вiн   вигукував   до   колон
демонстрантiв "ура"". День був холодний, осiннiй, з дощем.  Посинiлi  люди
намагались швидше повз нього пройти, а  вiн,  не  помiчаючи  й  дощу,  все
впивався сво?м голосом, в запалi гукав  i  гукав  до  них  сво?  енергiйне
"ура", аж поки зiрвався на найвищiй нотi i пустив такого пiвня, що всi  на
трибунi засмiялись. Кiлька днiв пiсля того на факультетi  йому  не  давали
проходу дотепники типу Духновича, всiляко дошкуляли йому тими  пiвнями,  i
хоч Спартаковi й непри?мно було все це, але вiн намагався  менше  на  такi
речi зважати. Люди типу Духновича чи Колосовського нiколи не  приваблювали
його, до них вiн  ставився  з  певною  упередженiстю,  бо  знав,  що  вони
дозволяють собi занадто багато, дозволяють собi мiркувати про  речi,  якi,
за його переконанням, не пiдлягали нiякому обговоренню,  нiяким  сумнiвам.
Вiн вважав, що за кожним  з  таких  факультетських  вiльнодумiв  ма?  бути
встановлений  постiйний  контроль  i  цей  контроль  належить  здiйснювати
найперше йому самому, людинi без жодно? плями в бiографi?,  чим  не  могли
похвалитися нi Колосовський, нi чимало iнших його однокурсникiв.
   Та безглузда атака на Росi, яку вiн з наказу Дев'ятого очолив,  справдi
багато чого навчила Спартака. Якщо перед атакою Дев'ятий викликав у  нього
щире захоплення сво?ю вольовитiстю,  то  пiсля  атаки  Спартак  ладен  був
плюнути йому в те вольове обличчя. Вiн не мiг простити Дев'ятому, що атака
була так легковажно органiзована, що вона кiнчилася нiчим, кiнчилася  лише
марними втратами. Люди, яких Спартак повiв у  атаку,  навiть  не  побачили
ворога, ?х розстрiлювали серед бiлого дня. I це тодi, коли кожен iз них за
iнших умов здатен був здiйснити подвиг,  стати  геро?м,  побачити  довкола
себе купи знищених  ворогiв.  Тiльки  тепер,  в  госпiталi,  коли  все  те
вiддалилося, Спартак намагався знову знайти якесь  пояснення  поведiнцi  й
наказам Дев'ятого. "Нас послано пiд кулi, кинуто,  як  на  розстрiл,  але,
може, це було треба? Може, й нашi жертви,  що  нам  здаються  безглуздими,
продиктованi були якоюсь доцiльнiстю i хоч на  мить  затримали  просування
ворога? "
   В  усьому  цьому  Спартаковi  хотiлося  зараз  розiбратись,  дошукатися
iстини.
   Добросерда сестра, смаглява шахтарочка Наташа,  догляда?  в  палатi  за
ним. Молоденька, хоча  й  передчасно  розповнiла,  вона  стала  медсестрою
недавно, пiсля десятирiчки, i з-помiж iнших  сестер  видiля?ться  тим,  що
якось особливо ласкава й уважна  до  поранених.  Для  Спартака  ?дина  тут
радiсть, коли Наташа забiжить в палату i зиркне в його бiк, а  потiм  вони
про що-небудь  порозмовляють  записками.  Наташа,  як  нiхто,  вмiла  його
пiдбадьорити у найтяжчу хвилину, i,  мабуть,  тiльки  завдяки  ?й  вiн  не
занепав духом остаточно. Вона була певна, що  йому  повернеться  втрачений
дар i вiн заговорить.
   - Все буде гаразд, - усмiхалась вона, i йому легшало пiсля нього.
   Коли Спартак дiзнався вiд не?, що прибула нова партiя поранених i серед
прибулих ? кiлька студентiв,  то  одразу  ж  попросив  Наташу  пiти  точно
довiдатись, хто саме тi студенти. Йому дуже кортiло швидше дiзнатися, кого
це привезли,  пам'ять  гарячково  перебирала  друзiв  i  знайомих,  i  вiн
почував, що, хто б це не був, кожному зараз буде радий.
   Наташа  повернулася  радiсна  (видно,  ?й  при?мно  було  зробити  йому
послугу), а за нею до палати,  стукаючи  милицею,  стрибав  -  хто  б  мiг
подумати -  Духнович!  З  рудою  стриженою  головою,  в  грубому,  якомусь
обтрiпаному халатi, вiн усмiхався,  нiби  казав:  "Дивись,  який  я  тепер
смiшний..."
   Присiвши на  табуретцi  бiля  Спартака  i  уникаючи  дивитись  на  його
скривлену щелепу, Духнович розповiв, що поранення в нього  дрiб'язкове,  i
що йому тут подоба?ться, та що серед  прибулих  ?  ще  "славний  поет  наш
Степура", - вiн зараз на перев'язцi...
   "А Колосовський? Чи повернувся  вiн  з  розвiдки?"  -  запитав  Спартак
запискою.
   I Духнович розповiв, що знав про Богдана,  про  те,  що  розвiдка  його
кiнчилась успiшно i що в бою з танками Богдан теж вiдзначився.
   - I зараз там десь ?х колошматить, - закiнчив Духнович  з  гордiстю  за
товариша.
   Вiн посидiв недовго, пошкодував, що не втiк у Харковi з ешелону  та  не
подався на лiкування  до  батькiв,  покепкував  над  сво?м  виглядом,  над
халатом, який чомусь здавався йому арештантським, але вся  ця  балакучiсть
його була якась натужна, видно було, що iз Спартаком Духнович почува? себе
зв'язано, до того ж, мабуть, йому непри?мно  було  дивитись  на  скривлену
Спартакову  щелепу  i  слухати,  замiсть  членоподiльно?  людсько?   мови,
нерозбiрливе булькотання, яким схвильований Павлущенко пробував  до  нього
озватись.
   I все-таки  пiсля  Духновичевих  вiдвiдин  Спартак  вiдчув  полегкiсть.
Духнович не належав до тих, з ким йому було б найлегше порозумiтись, -  це
так, але зараз йому дорогий був кожен iз студбатiвцiв. Зда?ться, навiть  i
з Колосовським вiн тепер знайшов би спiльну мову. I хiба не насмiшка долi,
що саме тепер, коли вiн ма? що сказати товаришам, ма? в серцi  щось  нове,
людяне, чуле, чим хотiв би подiлитися з ними, - i ось саме тепер  контузiя
скувала йому уста?
   Вночi вiн не знаходив собi мiсця.
   Безгомiння в госпiталi, лише де-не-де стогiн прорветься, а  йому  якось
задушливо, - хочеться кричати, сказати всiм на весь свiт, що  вiн  уже  не
такий, яким був донедавна, що власне горе зробило його чулiшим i до iнших.
О, якби йому повернувся дар мови, якби вiн мiг заговорити! Вся воля  його,
всi бажання були зараз спрямованi на це.
   Змучений,  провалився  в  тривожний,  гарячковий  сон,   а   прокинувся
невдовзi, весь облитий потом, вiдчув раптом, що й справдi може заговорити.
Ось так вiзьме й заговорить! Добуде, вимовить яке захоче слово!
   Щоб нiкого не розбудити, пiдвiвся, накинув на себе халат i,  викравшись
на подвiр'я, з повними грудьми радiсного передчуття подався  в  степ.  Там
спробу?! Там скине з себе кайдани контузi?, - почува? в  собi  досить  для
цього сил! Плутаючись в халатi, бiг навмання мiж нiчнi терикони,  щоб  там
на волi спробувати, на волi упевнитись, що йому таки-справдi поверта?ться,
повернувся материн дар!
   Зупинився перед териконом, задиханий, готувався вимовити перше слово, i
стало раптом моторошно: а що,  коли  не  вийде?  Що,  коли  втратить  отут
останню свою надiю заговорити?
   Набрався духу i, завмираючи вiд непевностi, вiд страху, видобув з  себе
спершу тихенько, ледве чутно, а потiм смiливiше:
   - Мамо... Мамо!
   I, задерши голову в небо, щосили вигукнув, зшаленiлий вiд радостi:
   - Мамо! Я говорю!!!



   36

   Свiтання, найкраще в  життi  свiтання,  пiдiймаючись  iз-за  териконiв,
нагадало йому, що пора повертатись в палату.
   Пробираючись напiвосвiтленим коридором, зiткнувся  з  Наташею,  -  вона
сьогоднi чергувала.
   - Звiдки ви? Що з вами? - удавано вжахнулась медсестра стишеним голосом
(щоб не побудити палат), а цей нiчний порушник замiсть вiдповiдi вхопив ??
в обiйми, радiсно пригортав, мов  п'яний.  I  хоча  тiло  ??  якось  i  не
опиралось обiймам, але вуста шепотiли: - Що ви робите? Лiкар побачить!
   - Хай бачить... Я ж тебе люблю!
   Вiн говорив. Важко, з натугою, з белькотом,  але  говорив.  Тепер  вона
зрозумiла, що з ним сталося, зрозумiла стан його душi. I хоч це було дико,
було проти всяких правил стояти отак в госпiтальному коридорi з  бiйцем  у
обiймах, проте деякий  час  вона  так  стояла,  вiддавшись  на  волю  його
раптовiй, шаленистiй нiжностi. Потiм обережно, м'якими,  ласкавими  руками
вiдсторонила його:
   - Iди. Iди в палату.
   - Без тебе?
   - Я прийду.
   Чомусь вiн був певен, що Наташа прийде. I справдi, вона  прийшла,  коли
Спартак уже лежав у лiжку. Зайшла до палати, скрадаючись, i  не  засвiтила
свiтла, наблизилась до його лiжка тихо, нечутне, сiла бiля  нього,  i  вiн
узяв ?? руку. Знав цю руку, повну й шершаву,  коли  вона  торкалась  його,
виконуючи сво? сестринськi обов'язки, але тепер ця рука була  якась  iнша.
Для нього призначена. Взяв i гладив. Уперше в життi. "Вперше  в  життi,  -
думав вiн, - такого багато ?, що  ми  усвiдомлю?мо  як  рiдкiсне,  минуще,
неповторне, що бува? один тiльки раз - Перше вимовлене тобою слово.  Перше
кохання. Ось i мо? щастя знайшло мене, - думав вiн радiсно.  -  Прийшло  в
образi цi?? смагляво? карооко? шахтарочки, яка з усi??  палати,  з  усього
госпiталю  обрала  мене  i  сидить  ось  тут  бiля  мене   в   свiтанковiй
напiвсутiнi, i я бачу, як  схвильовано  дихають  ??  груденята  пiд  бiлим
накрохмаленим ?? сестринським халатом.  Досi  вона  була  мовби  закута  в
неприступнiсть  цього  халата,  цей  прекрасний  одяг  медсестри  вiддiляв
дiвчину вiд тебе службовою неприступнiстю, а тепер i вiн не вiддiля?, рука
Наташина в тво?й, ти чу?ш ?? нiжнiсть, i хай би це було так завжди".
   Наташа сподобалась йому з першого погляду.  Йому  подобалось,  як  вона
заходила  до  палати.  Як  усмiхалась,  лагiдно  й  трохи   нiби   лукаво.
Подобалось, як роздавала термометри i терпляче вислуховувала грубощi тяжко
пораненого сержанта, що лежав у протилежному кутку. Коли вона пiдходила до
Спартакового  лiжка,  то  йому  здавалось,  що  вона  посмiха?ться   якось
особливо, мовби щось приберiга? для нього за тою усмiшкою. Те почуття,  що
прокидалось в ньому до Наташi, полегшувало його страждання,  в  години  ??
чергувань йому приливали радiснi сили, i, коли вона присiдала  бiля  нього
на стiльцi, йому щоразу хотiлось торкнутись  ??  руки,  торкнутись  чорних
кiлечок волосся, що кучерявилось з-пiд косинки, але тодi вiн не мав  права
на це, а сьогоднi ма? право, адже це вона виходила його, пiдняла,  зробила
людиною.
   - Я знала, що ти поправишся, - тихо, якось шовково говорила  Наташа,  -
поправишся i заговориш.
   - Це завдяки тобi.
   - Я цього справдi дуже хотiла.  Менi  так  чомусь  було  тебе  жаль.  I
додому, було, прийду, а думаю: як там мiй студент?
   В  протилежнiм  кiнцi  палати  хтось  закашляв,  застогнав,   заскiмлив
спросоння тягуче:
   - Сестра-а!
   Наташа враз зiщулилась, швидко нагнулась до Спартака;  торкнулась  його
щоки сво?ю розпашiлою щокою. Вiн вiдчув, як пахне ??  волосся,  вiдчув  ??
солодкий подих.
   За мить ?? вже не було, стояла вона вже бiля того, що ?? погукав, -  то
був артилерiйський старшина Христенко, якому вона кiлька  днiв  тому  дала
свою кров. Всiй палатi було  вiдомо,  що  Наташа,  коли  почали  привозити
тяжкопоранених, добровiльно згодилась стати донором, i за  це  ?й  всi  ще
бiльше симпатизували, а Спартак знав, що вона й не могла  вчинити  iнакше,
його Наташа, його любов.
   Так це почалося. Почалось на свiтаннi, а вдень,  хоч  Наташа  й  вiльна
була вiд чергування, вона, проте, кiлька разiв забiгала  в  палату,  мовби
випадково, мовби за якимось дiлом, а Спартак знав, що це - ради нього. Вже
з порога вона свiтила очима просто до нього, несла йому  свою  найкращу  в
свiтi усмiшку, брала в нього якийсь томик, а в тiм томику  мiж  сторiнками
вже була для не? його записка. "Як я люблю тебе, Наташо, мо? сонечко,  моя
рятiвнице!.. Як хочу, щоб ми завжди були з тобою разом".
   А через деякий час вона приносила йому iншу  книжку,  мовби  взяту  для
нього з бiблiотеки, i вiн знаходив у тiй книжцi записку  для  себе:  "I  я
теж. Не бачила  тебе  годину  i  вже  скучила.  Ми  порушу?мо  госпiтальнi
правила, i зда?ться, всi вже про нас  догадуються,  але  я  чомусь  нiчого
цього не боюсь..."
   Почуття ?хн?, так раптово спалахнуло, невдовзi нi для кого не було  вже
та?мницею, та й вони перестали ховатися з ним.  Чисте,  щире  почуття,  що
враз зробило ?х i багатими, й дужими, й щасливими, - чого ж було  ховатися
з ним? Хiба було кому вiд цього зло?
   Одначе  наступного  дня  Спартак  зустрiв  Наташу  бiля  операцiйно?  в
сльозах.
   - Чого ти? Наташа розповiла:
   - Лiкарка ?вдокiя Павлiвна дiзналася про  нас...  "Це  ганебно,  це  не
дозволено, я не потерплю в стiнах госпiталю розпусти!.."
   Спартака обсипало жаром.
   - Де вона?
   - Не заводься з нею, не треба. Вона хороший хiрург, золотi руки, тiльки
що стара дiва i нiчого в цьому не розумi?.
   - Сьогоднi ми пiдемо до тебе. Наперекiр всьому. Згода?
   - Добре. Пiдемо.
   Пiсля обiду вони справдi пiшли до Наташi. Через усе  шахтарське  селище
промарширував вiн з  нею  у  сво?му  госпiтальному  халатi,  голомозий,  i
шалапутний, i  навiть  трохи  нижчий  за  не?  ростом,  i  почував  тiльки
гордiсть, що йде поруч не? на виду у всiх, як ??  майбутнiй  муж.  Це  теж
було порушення - вийти отак за межi госпiталю, iти до сестри  додому,  але
вiн здатен був зараз i не на таке. Мати Наташi  вже  знала  про  нього  i,
видно, ждала його в цiй дебелiй шахтарськiй хатi, звiдки  дво?  таких,  як
вiн, цими днями вирядились на фронт.
   Спартак сидiв з Наташею у ?? дiвочiй кiмнатцi, де було  так  затишно  й
чисто i де на стiнi красувались на?внi лебедi, над якими вiн ранiше тiльки
посмiявся б, а тепер i вони були йому милi. Вiкно було вiдчинене в  садок,
там наливались на сонцi грушi, i в кiмнатцi теж пахло грушами, бо Наташина
мати нарвала ?х повну тарiлку, занесла й поставила гостинно перед ним:
   - Це гливи, скороспiлки, пробуйте,  будь  ласка...  Коли  мати  вийшла,
Наташа сiла зовсiм близько  на  кушетцi  бiля  нього,  вона  вже  була  не
заплакана, тiльки блiдiша звичайного, бо вчора знову давала  кров.  Лукаво
поблискувала оченятами i сама пригорталась до нього:
   - Ти мiй, мiй!
   Дарма що вчорашня десятикласниця, але  була  вона  мовби  дорослiша  за
нього, смiючись, признавалася, що ще в школi цiлувалася з хлопцями,  бо  в
них, мовляв, у селищi дiвчата рано починають цiлуватись, але то  все  були
жарти, пустощi, i тiльки зараз  вона  вiдчула,  як  воно  приходить,  оце,
справжн?...
   - Розкажи менi все про себе, про унiверситет,  про  ваших  дiвчат,  про
товаришiв...
   I вiн розповiдав ?й все без утайки, як  жив,  яке  чудове  було  в  них
студентське товариство, якi чудовi оцi хлопцi з ?хнього студбату, що зараз
тут з ним у госпiталi, Степура та Духнович. Ще був у них  Колосовський,  з
яким вiн нерiдко сварився, хоча й не повинен був робити цього,  тепер  вiн
це бачить, а сам вiн часом бував нестерпним i зараз просто  диву?ться,  як
вона покохала такого.
   - Нi, ти хороший, хороший, - запевняла  вона.  -  Якщо  ти  так  хороше
говориш про товаришiв, то й сам ти хороший... Я одразу вгадала, що в  тобi
? щось незвичайне i що на фронтi ти  був  хоробрим,  еге  ж,  ти  був  там
хоробрим, мужнiм?
   - Не скажу, яким був, але тецер як пiду,  то  знаю,  в  сто  раз  краще
воюватиму, - вiн пригорнув ?? й  не  випускав,  i  вона  по  його  обiймах
вiдчула, що в цю мить  вiн  дума?  про  те,  що  ?м  незабаром  доведеться
розлучатись.
   - Сама стаю не своя, як подумаю, що це тобi вже  скоро  виписуватись...
Ти не шкоду?ш, що так швидко поправився?
   - Нi, не шкодую.
   - Я була певна  в  цьому.  Бо  не  всi  ж  такi,  в  госпiталi  всякого
надивишся: в того нога не згина?ться, в того рука, вiн i радий, що  бiльше
не пiде, працюватиме в тилу, а ви хоч i сто лiт воюйте. А ти не такий,  не
такий!
   Вона щиро вiрила в нього, уявляла собi його, певне, кращим, нiж вiн  ?,
але це робило його й справдi кращим, i вiн почував, як багато що змiниться
пiсля цього в його життi. Пiде з госпiталю з ?? любов'ю i воюватиме за  цю
любов, всього вiддасть боротьбi з ненависним ворогом. Зараз вiн не  тiшить
себе, як в першi днi вiйни, нiякими iлюзiями, не применшу? загрози,  зна?,
що небезпека, яка нависла  над  його  кра?ною,  над  ?хнiм  життям,  -  ця
небезпека смертельна, але зна? й те,  що  боротьба  тiльки  розгорта?ться,
приголомшливiсть перших поразок мине  i  ворог  ще  вiдчу?  на  собi  силу
розгромних нищiвних ударiв.
   - В них технiка поки що краща, але вони не вiзьмуть  нас,  не  завоюють
нiколи.  Не  такi  в  нас  люди,  Наташо,  щоб  визнали  над  собою  владу
завойовника.
   - Це ти правду кажеш, - поклала йому голову на плече Наташа.  -  Я  ось
про подруг сво?х думаю... На все готовi - в такому вони  зараз  настро?...
Скажуть - в партизани, пiдуть в партизани. На фронт - на  фронт.  Сестрами
санiтарками, ким завгодно. Ти зна?ш, любий, я  ж  теж  хочу  проситися  на
фронт.
   - Ти й тут потрiбна.
   - Не хочеш, щоб я була поряд з тобою?
   - Я воюватиму за двох. За тебе й за себе. А ти й тут уже вою?ш  -  да?ш
пораненим свою кров.
   - Комiсар те ж саме каже... Але тiльки щоб ти не  здивувався,  коли  на
полi бою бiля тебе раптом з'явиться одна твоя добра знайома... В шинелi  i
в чоботях кирзових, з санiтарною сумкою.
   Вiн пригорнув ?? до себе, з нiжнiстю цiлував карi оченята, звертався до
не? без слiв: "Ти мене вiдродила. Ти зробила мене щасливим.  I  хоч  де  я
буду, хоч у яких боях, нiколи тобi не буде соромно за мене... "



   37

   Серед звалища парт на шкiльному подвiр'?  сидять  Степура  й  Духнович.
Вони мають тут  свiй  окремий  улюблений  куток,  де  коротають  вечори  у
розмовах, i степ ?м цвiрчить сво?ми вiчними цикадками, i  сяють  над  ними
яснi  зорi  пращурiв,  i  Душа  сповню?ться   в   такi   вечори   почуттям
безконечностi.
   Коли, вибравшись iз  пропахлих  нудотними  лiками  палат,  зiйдуться  i
посiдають отак на кучугурищi парт у  сво?х  грубих  госпiтальних  халатах,
дивно ?м ста?, що це вони вже встигли побувати в боях, що на кожному з них
вже затягуються рани, здобутi десь аж на Росi, а теплий оцей вечiр  заста?
?х в евакогоспiталi серед териконiв Донбасу, а не на розкопках  iсторичних
мiсць. Тут зоряно й тихо, а там, звiдки прибули,  -  в  димах  Укра?на,  в
кровi.
   Нема для них бiльше унiверситету, нема бiльше життя, до  якого  звикли,
нема тих планiв, що ?х кожен виношував, ? лише спрагле бажання вiрити,  що
все це ще повернеться, що з того клекотливого чорного  хаосу,  який  зараз
бушу? за Днiпром, народиться перемога.
   Народиться, але коли?
   Вони довго думають над  цим.  Во?ни  ще  не  знають,  що  будуть  снiги
Пiдмосков'я, буде Сталiнград ? Курська дуга, ?м хочеться  вiрити,  що  цей
iсторичний  двобiй  розв'яжеться  значно   швидше,   вирiшиться   тут,   в
укра?нських степах, на Днiпрi. Живуть тим, чим живе в цi  днi  весь  ?хнiй
госпiталь, весь шахтарський край:  жадiбно  ловлять  зведення  Iнформбюро,
ждуть втiшних вiсток про те, що там стався нарештi  жаданий  перелом...  А
добрих вiстей нема, натомiсть приголомшливими  ударами  сиплються  на  них
повiдомлення про новi фронтовi напрямки, скупi  слова  про  те,  що  пiсля
впертих бо?в залишено ще одне мiсто, здано ще якийсь важливий рубiж.
   Стiльки подiй вiдбулося за  цей  час,  i  розвиваються  вони  в  такому
скаженому темпi, що хлопцям зда?ться, нiби то було давним-давно, коли вони
пiшли в  райком,  прощалися  з  унiверситетом,  повзали  по-пластунськи  в
чугу?вських таборах, проходячи вiйськовий вишкiл.  Згорiв  ?хнiй  студбат,
розкидало, розметало його кривавим шматтям по госпiталях...
   - Ось ми ла?мось середньовiччям, -  розмiркову?  Духнович,  -  вважа?мо
його найчорнiшою епохою, але хiба це так?  Iнквiзицiя,  вона  вся  спалила
менше,  нiж  один  який-небудь  фашистський  концтабiр...  Зате  яку  силу
творчостi, жадобу вiдкрить виявило тодi  людство.  Марко  Поло  йде  через
континенти. Колумб пливе через океан. Солдат  Сервантес  i  актор  Шекспiр
пишуть для людства. Буйний рiст гуманiзму, мiста-республiки... Нi,  людина
там велика!
   - А зараз хiба нi? - чують вони голос iз вечiрнього присмерку.
   З-за кучугурища парт з'явля?ться  бiля  них  Спартак  Павлущенко.  Вiн,
видно, вiд Наташi. Вiн обпо?ний хмелем кохання.
   - Тепер я бачу, що кохання приходить  одразу  пiсля  контузi?,  -  каже
Духнович. - Може, хай би й мене  було  трахнуло,  щоб  я  теж  цього  меду
зазнав...  А  так  лиша?ться  тiльки  поздоровляти  iнших.  Вiта?мо  тебе,
товаришу закоханий!
   - Вона таки справдi славна дiвчина, - говорить про  Наташу  Степура.  -
Бачить же, як нашi  хлопцi  деколи  вивуджують  iз-за  вiкна  пiвлiтри  на
мотузку, зна?, що декотрi в пiдштаниках зникають  на  всю  нiч  у  селище,
проте ще нi разу не накапала начальству. По сутi, вона порушниця  порядку,
але... Ти з нею одружишся? - запиту? вiн Спартака.
   - Одружусь.
   - Зараз чи пiсля вiйни?
   - Обставини покажуть.
   - Хотiлось би знати, - задумливо каже  Степура,  -  чи  багато  з  нас,
студбатiвцiв, зостанеться пiсля вiйни?
   - Якщо зостанемось, нам треба жити iнакше, - говорить Спартак, з ногами
всiдаючись на партi. - Зовсiм iнакше, друзi.
   - Як, дозвольте запитати? - насмiшкувато зирка? на нього Духнович.
   - Ти не iронiзуй, Мироне. - Павлущенко почина? хвилюватись, за?ка?ться.
- Це, що ми пережива?мо зараз, не може минути для  нас  безслiдно.  Ж-жити
дружнiше, я-якось теплiше. З новим, чуйнiшим ставленням  один  до  одного.
Так будемо ж-жити... Хiба це неможливо!
   Степура, закуривши, хмуро зауважу?:
   - Цього таки декому з нас часто бракувало.
   - Я знаю, що ви  зараз  ду-ду-дума?те,  хлопцi.  Оце,  мовляв,  Спартак
закохавсь i заспiвав по-новому... В сентименти пустився.  Але  це  все  не
тiльки тому, що закохався... Рось дечому навчила мене, хлопцi: жив,  бачу,
не так, як  мусив  би  жити.  Ви  мали  всi  пiдстави  ставитись  до  мене
зневажливо й холодно, а дехто мi-мi-мiг навiть ненавидiти мене.
   - Ти перебiльшу?ш, товаришу комсорг.
   - Нi, не перебiльшую, Мироне. Почуваю,  що  перед  декотрими  iз  сво?х
товаришiв унiверситетських я справдi завинив, глибоко  завинив.  Фронтовий
наш унiверситет, дарма що такий короткочасний, вiн багато на що  менi  очi
вiдкрив. Я глянув на себе збоку, порiвнюю себе з вами, з тобою,  Духнович,
з тобою, Степуро, з Колосовським, i це порiвняння, скажу вам вiдверто,  не
на мою користь. А я ж претендував вожакувати над вами, контролювати  кожен
ваш крок, кожну думку, кожен вчинок. Ви здавались менi людьми ненадiйними,
яких весь час треба тримати в шорах, i я уявив собi, що ця роль пада? саме
на мене. А яке я мав право на це? Що з пелюшок вважав себе непохибним?  Що
сам собi здавався бездоганним? Я свiдомо культивував у  собi  недовiру  до
кожного з вас, називаючи це пильнiстю, хоча це  була  скорiше  ма-ма-манiя
пильностi.
   - Це, зрештою, можна зрозумiти,  -  мовби  виправдуючи  його,  промовив
Степура. - Ми жили в  такий  час.  Нас  оточували  вороги.  Капiталiстичне
оточення - це був не пустий звук, як показала вiйна.
   - Але вона показала й iнше. Особисто менi вона показала,  що,  скажiмо,
Богдан Колосовський, який здавався менi людиною пощербленою, не вагаючись,
бере зброю до рук i йде на подвиг, бо ма? в  серцi  щось  бiльше  за  бiль
особистих кривд i образ.
   - Ти теж iшов. Роту в атаку повiв.
   - Повiв... Коли я  стану  командиром,  нiколи  не  буде  в  мене  таких
бездарних атак. Я дорожитиму кожним бiйцем, як робить це комiсар  Лещенко.
Якщо вже вмирати, то вмри з найбiльшою користю для  дiла  -  в  цьому  вся
суть, в цьому наука вiйни.
   - Краще б ?? зовсiм нiколи не знати, цi?? науки, -  сказав,  копирсаючи
милицею землю, Духнович. - Як це все-таки символiчно, що  першим  декретом
нашо? революцi? був декрет про мир. Нiчого, мабуть, для простих  людей  не
було й нема ненависнiшого, нiж вiйна, вояччина, мiлiтаризм.  Я  гадаю,  що
рано чи пiзно людство кiнець  кiнцем  прийде  до  заперечення  во?н.  Вони
стануть для нього чорним минулим,  як,  скажiмо,  работоргiвля  чи  звича?
канiбалiв.
   Допiзна точиться нiчна розмови студбатiвцiв. Могли б  i  цiлу  нiч  так
скоротати, але - пора! Тут не студентська республiка - тут режим.
   З ганку госпiталю чергова сестра вже гукала  ?х,  заганяла  на  нiч  до
палат.



   38

   Швидко цього лiта заживали солдатськi рани.
   Не встигли ще хлопцi й укоренитись у сво?му госпiтальному  затишку,  як
?х уже виписували, нагально звiльняючи мiсце для ново?  партi?  поранених,
щойно привезених з фронту.
   Лiкарi так i не стали витягати осколкiв iз Степуриних  нiг.  Просвiтили
рентгеном, порадились i зiйшлися на тому, що краще цього добра не чiпати.
   - Хай сидять. Кiстки не пошкодило, витягнем пiсля вiйни.
   За iнших  умов  Степурi  в  його  станi,  звичайно,  ще  треба  було  б
залишитися в госпiталi, як i багатьом iншим пораненим, але не той був час.
Вiдправляли ?х,  ще  й  пов'язок  не  познiмавши,  i  сестра  Наташа,  яка
проводжала ?хню команду до вокзалу, почувала себе з студентами  так,  нiби
була винною в тому, що ?х виписано передчасно.
   - Може, у виздоровбатi вас довше потримають, -  нiяково  втiшала  вона,
кидаючи жалiбнi погляди то на Павлущенка, то на Степуру.
   Найбадьорiше почував себе Духнович. Дарма що  вiн,  як  i  Степура,  ще
накульгував, але й тут вiн не мiг вiдмовити собi в задоволеннi покепкувати
над сво?м досить-таки невояцьким виглядом.
   -  Дон-Кiхоти  без  Росiнантiв,  рицарi  сумного  образу  в   общипаних
обмотках, - жартував вiн по дорозi до  вокзалу.  -  А  загалом,  ви  добре
зробили, Наташо, що вчасно нас випхали, бо iнакше не тiльки Спартак, а й я
остаточно б у вас закохався. Вiдбив би в Павлущенка.
   - Нi, не вiдбили б.
   - Так мiцно зiйшлися характерами?
   Наташа зашарiлась.
   - Мiцно.
   На ходу вона притулилася до Спартака, заковано зазирнула йому в обличчя
сво?ми ласкавими розблискотiлими очима.
   Степурi Наташа нагадувала чимось Мар'яну, може, отими  чорними  косами,
що,  закрученi  тугим  вузлом,   виглядали   на   потилицi   з-пiд   бiло?
накрохмалено? косинки.
   Наташине простодушне спiвчуття до ?хньо? команди i оця ?? винуватiсть в
тому, в чому вона була зовсiм не винна, розчулювали Степуру,  викликали  в
нього бажання втiшити цю добросерду ?хню  сестру,  сказати  ?й,  що  виною
всьому тiльки вiйна, яка шле сюди все новi партi? скалiчених людей,  а  ?х
передчасно, з непозаживлюваними ранами, вимiта? з госпiталiв.
   На станцi? саме були проводи. Жiнки-шахтарки  проводжали  юрмами  сво?х
шахтарiв, яких нiбито мали вiдправляти звiдси на Чугу?в, у тi самi табори,
що ?х свого часу пройшли студенти-добровольцi, а тепер мусили  пройти  оцi
люди, якi, видно, тiльки недавно вилiзли iз забо?в, повиходили з душових -
на  багатьох  ще  мокрi  чуби.  Плачi,  спiви,  звуки  гармошок   на   все
привокзалля, ближче й далi, аж горлянки рвуться, натужно гукаючи  про  те,
як "вышел в степь Донецкую парень молодой...".
   Степурину увагу привернула одна  компанiя  в  пристанцiйному  скверику:
сидячи пiд деревом, старанно цигика?  на  гармошцi  шахтарський  пiдлiток,
серйозний, незворушний, як юний Будда, а навпроти нього  серед  горiлчаних
пляшок, розкиданих по зiм'ятiй травi, притупцьовують, танцюють дво? в колi
родичiв, видно батько й син. Вони такi ж серйознi, як i гармонiст.  Батько
лише повагом, зо