си було так далеко, то хвилинами здавалось Богдановi, що живим уже звiдси не вийде, що буде ?х притиснуто танками до тих скель, буде почавлено панцированими фашистськими лобами i тiльки кров та ганчiр'я горiтимуть на днiпровських гранiтах, як бiля сiро? стiни Пер-Лашез, де колись розстрiлювали паризьких комунарiв. Наказу про вiдступ вони так i не дiждались: чи забули про них, чи вважали, що ?х уже нема, чи, може, посильного десь куля зустрiла на пiвдорозi. Нiч застала Богдана з його зведеним загоном все в тих же садках правого берега. Тут багато було ?х, таких летючих загонiв, бiльших i менших, нашвидку зiбраних з рiзного люду, з вiдчайдушних одинакiв, що самi тепер вирiшували, як ?м бути, як далi повестись. Вони ждали ночi з намiром пробиватися на той бiк греблею. Горить Запорiжжя. Сьогоднi його кiлька разiв бомбили в районi заводiв, кiлька разiв i над Днiпром, над Хортицею зав'язувавсь повiтряний, швидкий, яструбиний бiй. I зараз чути, як б'ють над заводами зенiтки, товчуть вечiрн? небо, мовби натовкують, набивають його чимось. З Хортицi лунко б'ють крупнокалiбернi кулемети, пiсля кожно? черги в скелях днiпрових далеко розкочу?тьс я луна. Колосовський уже готував людей для прориву на греблю, коли вони почули зненацька тон могутнiй вибух. Вони не знали, тiльки догадувались, що вiн мiг означати. Висаджено греблю? ?м не вiрилось. ?м до крику не хотiлося вiрити, що шлях вiдступу до сво?х тепер вiдтято остаточно. Проте й пiсля цього вони не облишили намiру прорватись. Лежали в садках, i ворог ?х уже не тривожив, тiльки ракетами раз у раз освiтлював над ними листя дерев, плетиво металоконструкцiй. Ракети падали близько з гадючим сичанням. Треба було розвiдати, якими силами охороня?ться вхiд на греблю, i Колосовський вирiшив послати туди кiлькох добровольцiв на розвiдку. Помiж iнших в розвiдку викликався й Духнович, який сьогоднi взагалi дивував Богдана витримкою i вмiнням орi?нтуватися в складних ситуацiях. Богдан послав i його, призначивши вiдповiдальним за групу Васю-танкiста. Повернення розвiдки ждали з нетерпiнням. Принишкнувши по кущах, по ровах, вели стишенi розмови, висловлювали всякi припущення. - Тiльки ви ?х i бачили, тих розвiдникiв, - чув Колосовський неподалiк себе за кущем чийсь хрипкий, мовби пропитий голос. - Якщо можна пробратись, так самi проберуться, а ви тут пропадай. Тiльки чорта з два проберуться. Отож чули, як гухнуло? То ж гребля полетiла в повiтря. Тiльки й знають давати команди "вперед", а коли знiматись - нi в кого язик не поверта?ться. Весь день ось тут нас дурманили: буде, буде наказ, вiдкличуть, не забудуть, а чим кiнчилось? - ? нiбито наказ, що забороня? вiдступати, - почулось у вiдповiдь. - Тим, що накази пишуть, добре, вони далеко, - все бубонiв той пропитий голос. - А нас ось кинуто напризволяще, вже нам i батько Сталiн нiчим не поможе. Сидимо, а що висидимо? - Так що ж, по-тво?му, здаватись? - Не здаватись, а по домах. - На пiч? Пiд спiдницю до жiнки? Дума?ш, там не знайдуть? - А як знайдуть, то що? Вони культурнi. - Культурнi? Чого ж тодi ?хня культурнiсть на нас танками та бомбами пре? - Ти мене полiтграмотою не годуй. Нагодований нею до ригачки... Богдан не мiг далi спокiйно слухати цього типа. Пiдповз до бiйцiв, запитав: - Хто це тут язика розпустив? - Це вiн ось, - вказали бiйцi на одного мордатого, що напiвлежав помiж них, спершись на якийсь вузол. - Йому все мулько. Колосовський пiдповз до нього ближче: - Ти хто? Впiзнавши командира, мордатий зробив рух, нiби хотiв встати, проте не встав, лише присiв навпочiпки. - Рядовий Храпко. - Так ти вважа?ш, що краще "по домах"? - А що? - в голосi з'явилися нахабнi якiсь ноти. - За що тут пропадати? Що я бачив? В життi сво?му крашанки не з'?в! - Бiдолаха, крашанки вiн не з'?в, глузливо промовив один ополченець. - А бач, який роз'?в портрет. - Портрет справдi, хоч цуценят бий... - засмiявся другий бо?ць. - Ну ти, легше з цуценятами, - огризнувся Храпко. - Так от що, Храпко, - заговорив до нього Колосовський. - За цi тво? розмови... Але вiн не докiнчив. Повернулись розвiдники. Вася-танкiст, присiвши i ще збуджено дихаючи, доповiв, що бiля греблi варту? броньовик. Бiля нього всього кiлька нiмцiв - джеркочуть, смiються. - Якщо з ними розквитатись, - гребля наша! - Приготуйсь! Iдемо на прорив! - скомандував упiвголоса Колосовський. I, пошепки передаючись, команда пiшла вiд бiйця до бiйця. - А ви, Храпко, будете бiля мене. Граната ?? - ?. - Пiдете першим. - Чому я? Чому першим? - схопився той, тримаючи вже гранату в руцi. - А ви? - Я пiду, але спершу ти, - Колосовський зi злiстю штовхнув його вперед. - Iди i вмри. На наших очах умри, зраднику! I той, зiгнувшись, став продиратися крiзь кущi, а за ним по п'ятах iшов з гранатою Колосовський, iшов загiн скрадливо тигриною ходою. Нiмцi не сподiвалися нападу. Вони саме про щось голосно гелготали бiля броньовика, коли загiн Колосовського пiдкрався до них. Блиск! Удар! Кiлькох гранат виявилось досить, щоб коло броньовика зостались валятися трупи. Чоботи бiйцiв уже гулко тупотiли по греблi. Греблю захоплено! Гребля знову в ?хнiх руках! Богдан бiг i серце його заходилось вiд щастя. Бiг до того життя, що було на тiм боцi, де палало Запорiжжя i кликало, як маяк, що розгорнутий на пiвнеба. З кожним кроком вперед мiцнiла надiя, що ось-ось вони будуть там. А назустрiч наближався гуркiт водоспаду. Той гуркiт уже сказав ?м усе, але вони ще не вiрили i бiгли вперед з усiх сил, бiгли так, що, здавалось, з ходу перескочать, яка там прiрва не буде! З розгону Богдан мало не шубовснув униз, у прiрву, що зненацька виникла перед ним. А хтось таки й шугонув туди, у темний бушуючий вир - чи з вiдчаю, чи ненароком... - Хто впав? Мовчать. - Храпко ?? Нема Храпка: чи сам упав, чи штурнули... Задиханий Колосовський зупинився край урвища. Уцiлiла частина греблi вся двигтить, вiбру? пiд ногами вiд натиску води, б'? бризками в гаряче обличчя, наче дощем сiче знизу, з клекотливо? чорно? прiрви. А там, у руйновищi, все бушу? й гуркоче, зда?ться, дикою тi?ю силою от-от зрушить, розлама? i решту греблi. Ввiрватись на греблю, побачити вир i назад? Це було понад ?хнi сили. Але iншого виходу не було. Що ж зоста?ться? - За мною! - скомандував Колосовський. - Проб'?мося в iншому мiсцi! В плавнях переправимось! I за мить загiн ?хнiй уже бiг табуном по греблi назад в темряву правого берега. Нiмцi ще не встигли як слiд i схаменутись, як вони промчали через трупи вартових бiля греблi i, переслiдуванi лиш спалахами ракет та безладним вогнем трасуючих, вже зникали в нiчних садках, в залiзних хащах трансформаторного лiсу. З лiвого ще чутимуть ?х. Ще живий сто?ть на березi генерал, командувач ?хньо? армi?, що згодом битиметься й сам в оточеннi i разом з усiм сво?м штабом геройською смертю поляже в Запорiзьких степах. Ще кiлька тижнiв триматиметься Запорiжжя. Ще на деякий час вiдiб'ють у ворога Хортицю, i секретар ЦК скаже крилату у вiйськах фразу: "Чим хвалитесь? Запорожцi й не здавали ?? нiколи!" - i це прозвучить як докiр, про який вони пам'ятатимуть всю вiйну. Кiлька тижнiв ще рiзатимуть на заводах домни, щоб по частинах ?х вивозити звiдси, десятки тисяч вагонiв з заводським устаткуванням пiде з мiста на схiд. Але рани Днiпрогесу уже не закрити. День i нiч клекотатиме рана, i заголосить затоплювана, тонуча в нежданих розлийводах вся понизова частина мiста, буйна повiнь топитиме застрялi у плавнях вiйська, а вище, на обмiлiлому озерi Ленiна, коли спаде вода, вирине старий Кiчкас, вилiзуть один за одним з води чорнi, заплiснявiлi, зеленим слизом покритi пороги, вилiзуть i заревуть на всю Укра?ну. 46 Ще безмiрно далеко той день, коли нашi полки, наступаючи, форсують Днiпро i створять на правому березi перший плацдарм. Ще ворог сам створю? плацдарми, нестримно рветься через Днiпро на Лiвобережну Укра?ну, щоб iз захоплених плацдармiв розвивати наступ далi на схiд, долати новi простори серед пожеж, серед спеки та куряви цього чорного лiта... Латвiя, Литва, Естонiя вже захопленi ворогом. Фашистськi дивiзi? збились пiд стiнами Ленiнграда. До тяжких оборонних бо?в готу?ться Москва. Пала? Смоленщина. В лiсах Бiлорусi? розгорта?ться партизанська боротьба. Настане час - i страшними для ворога стануть брянськi, бiлоруськi та укра?нськi лiси, зачорнiють ворожим трупом снiги Пiдмосков'я, i обмороженi, засопливленi колони фашистських воякiв брестимуть, згорбившись, пiд нашим конво?м, а поки що вiн, самовпевнений зайда, ще повен вiри i, навiть потрапивши в руки до нас, по числах розказу?, коли й яке з наших мiст буде взяте, коли його армiя вийде на Волгу i на Урал i коли ми загинемо. Курява вiйни виру? над Укра?ною. Мiльйони людей викинуто на шляхи - на тяжкi шляхи вiдступу, знеможеностi, розпуки. Почорнiлi вiд куряви i горя бредуть шляхами бiженцi, а ?хнiй вiдступ прикривають такi ж почорнiлi, знеможенi вiйська. Командири i комiсари в перетлiлих гiмнастьорках, невтомнi трудiвники вiйни - рядовi, вони тепер беруть на себе найтяжчi удари. Вiдступаючи на схiд, вони весь час обернутi обличчям й грудьми до заходу, до його танкiв, мiнометiв, до його моторизованих дивiзiй. Дорого коштувала вороговi битва на Днiпрi, битва за лiвобережнi плацдарми. Проте Гiтлер i його генерали не хотiли помiчати втрат. В серединi вересня моторизованi вiйська ворога, перейшовши в наступ з Кременчуцького плацдарму на пiвнiч, прорвали нашу оборону на 200-кiлометровому фронтi i, з'?днавшись сво?ми танковими групами в районi Лохвицi, вiдрiзали численнi вiйська Пiвденно-Захiдного фронту, що геро?чно боронили Ки?в, а потiм тримали оборону по Лiвобережжю на схiд вiд Ки?ва. Довго ще вдень i вночi точитимуться тут бо?, пробиватимуться на схiд групи оточенцiв, гинутимуть у нерiвних боях. Серед полеглих будуть i командувач фронту генерал-полковник Кирпонiс, i штабнi його офiцери, i письменник Гайдар. Ще лунатимуть тут пострiли оточених, а танкова група фон Клейста, вивiльнившись звiдси, вже ринеться на пiвдень, рiжучи тили наших армiй, займе Орiхiв, пiде на Марiуполь, i загроза оточення нависне уже над пiвденними нашими вiйськами. Несподiваною буде поява ворожих танкiв у нашiм тилу, в Запорiзьких степах. Ще не вивезений хлiб золотими горами лежатиме на колгоспних токах, ще рухатимуться валки евакуйованих цим кра?м, а вже зав'яжеться тут жорстока битва на смерть. Непримиреннi, якi тiльки в оточеннях бувають, бо? виникатимуть тут, на останнiх рубежах; розбившись на бiльшi й меншi групи, в фанатичнiй затятостi пробиватимуться на схiд оточенцi. Потiм настане той день, коли в осiннiм присмерку в терновому степовому байрацi генерал - командувач армi? - збере всiх ще живих - ?здових, шоферiв, штабних офiцерiв i навiть поранених з польових госпiталiв, всiх, хто ще здатен тримати зброю, - збере i скаже: - Товаришi, ми в оточеннi. Поки зброя при нас, ми залиша?мось бiйцями Вiтчизни. Кинувши в балцi легкову, вiдмовившись вiд лiтака, яким вiн мiг ще вихопитись звiдси, генерал поведе рештки сво?? армi? на прорив. Цiлу нiч точитиметься нерiвний бiй з ворожими засадами, аренами схваток стануть колгоспнi подвiр'я, зацькованi червоноармiйцi вiдстрiлюватимуться з-за сiвалок, iз садкiв, iз посадок, а на ранок бiля, лiсозахисно? смуги за селом лежатимуть купи трупiв нiмецьких, купи трупiв наших, помiж рядовими лежатиме генерал, а бiля нього - дво? бiйцiв по боках. Нiмцi поховають його з почестями, навiть пам'ят- ничок поставлять йому в степу, вiддаючи належне хо- робростi радянського генерала (тодi вони ще дозволяли собi такi жести). А пiсля вiйни це степове село буде названо його iменем i здiйметься в центрi села високий обелiск з викарбуваним написом на ньому: "Генерал - лейтенант Смирнов Андрiй Кирилович (1895 - 1941)". Гинули армi?, i, може, декому це вже здавалось кiнцем, але це був ще тiльки початок. В цi гiркi днi, коли однi гинули, другi, пробиваючись з оточення, iшли степами на схiд, були ще в цих безкра?х просторах мiсця, куди не докочувався гуркiт вiйни, де блищали край степу тихi свiтлi лимани i ще не полохане жодним пострiлом птаство мирно паслося понад морем перед сво?м осiннiм вiдлетом... 47 Ногайщина, степ i море, i двiйко дiвчат iдуть по безлюдному узбережжю. - Так оце ти тут виростала, Ольго? - Тут, Таню, тут. Ото он в море потяглась коса Бiлосарайка, маяком бiлi?, - той маяк мигав менi все дитинство. Не знаю, як зараз: погас чи ще мига?. - Дiждемось вечора - побачимо. У розлогiй западинi, що тягнеться понад морем, то тут, то там дзеркально свiтяться спокiйнi лимани, а мiж плесами води земля в розливi чогось синього, нiжного, бузкового. - То що таке? - запиту? Таня. - Кермек цвiте. Цiлу осiнь синi? до самих холодiв. Це такий наш безсмертник. А ото ж - орли! Дiвчата, зупинившись, задивились у небо, на птахiв. Це було рiдкiсне видовище: бачити, як орли величаво, саме величаво - iншого слова не найти! - роблять кола у високостi, у тiй високостi, звiдки весь свiт, мабуть, зда?ться iнакшим. - Справжнi орли? - Так, справжнi степовi орли... все лiто отак кружляють у небi над степом i морем. Стояли, дивились на орлiв у небi, а думали про людей на землi. Потiм тихо рушили далi. - Пiд осiнь скiльки тут перепiлок, - розповiдала подрузi Ольга, - шпакiв, дичини всяко? збира?ться. Повне узбережжя птахiв... Вони йдуть, а чайки бiлi все летять за ними, кигичуть. - Цих чайок у нас каганцями та героликами звуть. - Як тихо тут. Тiльки чайки й скрикують. - I на морi нiкого. Пригадую, як ще малою стою на березi, а далеко отам, аж на обрi?, на тихому морi, в маревi, бiлi вiтрила одне за одним пропливають. По морю марево голубе, а вони крiзь марево - слiпучо-бiлi вiд сонця, фантастично красивi, мов каравели якi-небудь. Питаю маму, що то. А вона: то пiшли з коси по глину на Крутеньку. Так просто, буденно: по глину... Вiйни поки що тут не було, на цьому тихому забутому узбережжi, i нi цi чайки, нi орли не чули тут iншого пострiлу, крiм хiба що мисливського. Безлюддя, пустеча. Тiльки фелюги рибальськi, каюки, баркаси та байди просмолено чорнiють по березi, лежать якiсь осиротiлi, покинутi, деякi навiть порозсихалися, видно, давно ?х не торкалась рибальська рука. На однiй iз таких фелюг дiвчата сiли перепочити. Давно вони не зазнавали тако? тишi, такого супокою, що лл?ться просто в душу. Як птахiв кида? в повiтрi пiд час бурi, так кидало ?х останнiм часом у вировищi подiй. З окопних робiт вони знов повернулись до Харкова. Мiсто було вже якесь розбушоване, непривiтне, на вулицях металевi ?жаки протитанковi, мiшки з пiском. Всюди багато продуктiв, на майданi бiля БЧА розпродують вершкове масло, червоноармiйцi - коли нема в що - беруть його просто в каски. В унiверситетi, куди вони найперше забiгли, з-помiж iнших знайомих, якi саме одержували стипендiю, зустрiли й Мар'яну. Вона була якась вiддалена, одсторонена вiд них сво?м горем. Дiзнались, що вона працю? на заводi, але завод незабаром ма? ви?хати. - I ти з ними? - Там видно буде, - вiдповiла скупо i якось багатозначно глянула на глухi, оббитi цератою дверi спецвiддiлу, бiля якого вони ?? зустрiли. - Залишитись хочу. - Як залишитись? - А так... радисткою, диверсанткою та ким завгодно пiду, менi тепер нiчого втрачати, - сказала вона з озлобою в голосi. З дiвчатами вона розпрощалася майже холодно. В аудиторiях, в коридорах на вузлах з пожитками якiсь незнайомi люди; виявилось, що все це евакуйованi сюди з Ки?вського унiверситету. Серед них тiльки й розмов, що про бо? пiд Ки?вом, де в лавах захисникiв мiста було багато i ?хнiх студентiв, що теж пiшли добровольцями на фронт. Завтрашн? i ки?вським, i харкiвським малю?ться однаковим - евакуацiя, дорога, Кзил-Орда, там десь у просторах Середньо? Азi? вони мають знайти притулок. Дiвчата були далекi вiд цих планiв, вiрнiше, ?хня Кзил-Орда малювалась ?м не iнакше, як з тими, кого вони мусять розшукати. Пiсля того як вони одержали листи, що ждали ?х на факультетi (Танi - вiд Богдана, Ользi - вiд Степури), й дiзналися, що хлопцi пораненi i з ними можна побачитись, нiяка сила не могла вже втримати ?х тут. Того ж дня вони ви?хали в Марiуполь (звiдти писав Богдан), домовившись, що по дорозi за?дуть до Степури в його донбаський госпiталь. В госпiталi Степури вони вже не застали, тiльки й довiдались, що вiн теж у Марiуполi, в тому дивному виздоровбатi. Помчали туди. З унiверситету везли хлопцям новину, що вiйна для них кiнчилась, що студентiв тепер вiдкликають i ?х знову жде унiверситет, навчання. Вже бачили себе знову разом з хлопцями, разом з ними мчали кудись в азiатськi простори. - Це ж здорово, - сказала Ольга, - що така велика у нас кра?на, що ? на свiтi Заволжя, Урал, степи Казахстану, Киргизiя, куди не долетить нiяка куля, не дiстане нiяка вiйна. В Марiуполi ?х ждало гiрке розчарування. Вiд Лимара, якого дiвчата зустрiли серед штабних писарiв, вони дiзнались, що хлопцiв два днi тому знову вiдправлено на фронт. Вперше за час вiйни Таня тодi розридалась. Досi, за весь час розлуки з Богданом, Таня нi разу не плакала, Ольга принаймнi нiколи не бачила ?? слiз, а тут не втрималась. Зате пiсля того в ?? характерi з'явилась якась зла упертiсть, затятiсть. Тiльки трохи ?х i втiшило те, що хлопцi вiдправлялись, як сказав Лимар, в доброму настро? та що вже пiсля ?хнього вiдбуття прийшла на штаб Богдановi звiстка про орден, яким його нагороджувалось за якiсь подвиги ще за Днiпром. - Орден Червоного Прапора, - розповiдав Лимар. - Такi нагороди рiдко дають, а йому дали. Пишайся, - казав вiн до Танi i ще хвалився, що його кудись там переводять, вiдкликають, але Таня його вже не чула. Вона вже не чула нiчого на свiтi, крiм голосу власного серця, що рвалось услiд Богдановi, шукало його по всiх фронтах. Куди ж було тепер? Назад, в унiверситет? Таня сказала: - Нiзащо. Вчитись далi самiй, поки вiн вою?, опинитись на рiзних курсах з ним? В цьому було щось абсолютне неприйнятне для не?. Нi, чекатиме, чекатиме, скiльки б не довелося. Разом довчатимуться колись. Звiдси не хотiлося ?хати. Цi мiсця стали дорогими для них уже тому, що тут ходили ?хнi хлопцi, тут залiковували сво? рани, звiдси писали дiвчатам листи. Це була ?хня остання адреса, мiсце побачення, яке не вiдбулось, i коли дiвчата залишаться тут, то вони будуть мовби найближче до них, до сво?х. Дiвчата пiшли в мiськком комсомолу, попросились на роботу, на будь-яку, бо не було зараз на свiтi роботи, за яку б вони не взялись. На кiлька днiв ?х посилали на будiвництво степового аеродрому. Потiм вони влаштувались працювати в госпiталi, стали донорами, збирали в пiдсобному господарствi за мiстом городину для поранених. З ранку й до вечора збирали помiдори на плантацiях, а повз них шляхом весь час iшли на Таганрог валки евакуйованих, i вони бачили дiтей, постарiлих вiд плачу, i жiнок, що родили на пiдводах, а дiвчата тiльки й могли допомогти цим людям тим, що носили ?м помiдорiв на дорогу. Потiм i городину було зiбрано, i госпiталь ?хнiй ви?хав, i з'явився у зведеннях новий. Мелiтопольський напрям. Танi нiчого не залишалося, як прийняти запрошення Ольги i податися з нею до ?? батькiв. I ось вони сидять тепер на чорнiй розсохлiй фелюзi. Таня, добувши з чемоданчика студентське Богданове фото, стала - в який уже раз! - знову видивлятися на нього. Вiн. ?? суджений. Найкращий з усiх. I цей повносилий високолобий юнак, вiн може бути вбитий? Невже зiтлi? в землi оця слiпуча юнацька усмiшка? Невже тлiном стануть руки, що палко ?? обнiмали, i високий оцей лоб, де в головних пiвкулях мозку зiбралось стiльки знань вiд ассiро-вавiлонян i до наших днiв? - Що буде, коли його не стане, Ольго? Я не уявляю себе без нього, просто не уявляю. Я вiдчувала щастя просто бути з ним, навiть коли ми були у сварцi й сидiли нарiзно, в рiзних кутках аудиторi?. Життя, в якому б його не було, для мене втратило б доцiльнiсть. - Жени геть такi думки, - порадила Ольга. - Чому вiн обов'язково мусить бути вбитим? Уявляй його краще геро?м, змужнiлим в боях командиром, з орденом Червоного Прапора на грудях... Ти ж чула, його вже нагороди шукають... Пiдвiвшись, дiвчата рушають далi. Знов кермек цвiте, i солонець стелеться темно-зелений, безлистий, мабуть, зрiднi скупiй тундровiй рослинностi або тiй, що, можливо, росте десь на Марсi. Велике село розкинулось по узбережжю за кiлька кiлометрiв попереду, гуртик тополь височить майже над самим морем. - Ото, де тополi, там ми живемо. А Танi згадалась пiзня осiнь у Харковi, холодний вiтряний вечiр листопада, i вiтер жене листя тополь по але? Шевченкiвського парку, де вони йдуть iз Богданом з останнього сеансу кiно. Листя ще зелене, але вже мерзле i дзвенить по нiчному асфальту, немов залiзне. Чи дзвенiтиме те листя ще коли-небудь ?й iз Богданом, чи все те - вже навiки минуле i йому повороту нема? 48 Дома, у Ольжиних батькiв, повна хата тривоги. Метушня, розгардiяш, збирання в дорогу. Мати - ставна, смаглява гречанка, що була нiби старшою сестрою Ользi, - саме ув'язувала вузли, коли дiвчата зайшли до хати. В першу мить вона аж розгубилась, потiм з сльозами кинулась обiймати дочку. - Я вже не знала, що й думати! Не пишеш, нiяко? звiстки вiд тебе... А це ж хто? - пiдступила вона до Танi. - Подруга моя, - сказала Ольга. - Найближча поруга. - От i добре. Удвох не так сумно вам буде. Вона одразу посадила дiвчат обiдати, наче знала, якi вони голоднi. Продовжуючи свою роботу, розповiдала, що тут ко?ться, яка знялася сьогоднi зранку веремiя. До останнiх днiв тут працювали спокiйно, розмови про евакуацiю вважалися мало що не виявом малодушностi, адже на заходi були ще Днiпро, Каховка з оборонними спорудами, Мелiтополь, тисячi людей - i мiсцевих, i десь аж iз Середньо? Азi?, - цiлими трудармiями правили ?х туди на риття протитанкових ровiв; ворог десь там мусив найти собi могилу. I всупереч всьому цьому раптом з району телефонада: виганяти трактори, негайно гнати за Кальмiус худобу, евакуювати сiм'? активу. Одним ударом було й тут зруйновано життя. - А Федорка ж Михайлова по?хала на фронт, - розповiдала мати про сусiдку. - Чутка була пройшла, що Михайла вбито, а вiн оце днями об'явився, iз Захарiвки дзвонить на сiльраду: викличте менi сiм'ю до телефону. Виконавець не вiрить, каже, тебе ж нема, а вiн кричить, ла?ться: це я! Побiгли в сiльраду мати й жiнка, плачуть бiля трубки, а трубку взяти бояться. Потiм Федорка таки взяла, перебалакала з ним, того ж дня випросила бiдку в бригадира i гайнула до Михайла в Захарiвку, - вiн там при сво?й частинi... Вбiг до хати маленький, жвавий, до чорноти засмалений спекою носатий грек, що виявився Ольжиним батьком. Привiтався з дочкою, потiм мимохiть, окинувши бистрим поглядом Таню, обiйняв i ??, як свою, i сказав майже весело: - Ви ж тримайтесь тепер наших. За Кальмiусом зустрiнемось. Механiк МТС, комунiст ще з двадцятих рокiв, вiн дiстав тепер завдання супроводити трактори. Трактори вирушили зараз, а сiм'? з пiдводами мали ви?жджати рано-вранцi. - Ось тiльки без цього, без цього, - обережно одривав вiн вiд себе дружину, що зайшлася в риданнi. - Ще ми з тобою поспiва?мо, стара! Чу?ш? - Батьковi й тут, у хвилину прощання, згадалось, яка в них сiм'я спiвуча, скiльки в цих стiнах пiсень переспiвано... Вузол з харчами був йому вже наготований, i, пiдхопивши його, вiн вискочив з хати. За хвилину дiвчата вже бачили його на одному з тракторiв, що з гуркотом проходили вулицею. А незабаром пiсля цього - крик по всiй вулицi: Федорка вернулася з фронту, з оточення бiдаркою вискочила! На подвiр'? в не?, куди побiгли й дiвчата, вже повно було людей, а Федорка - блiда, чорнява молодиця ще дiвочо? стрункостi - стояла бiля запряжено? бiдки й схвильовано, гордовито розповiдала про свого Михайла: - Вибрехали ж ото про нього, що вiн убитий, а вiн тепер уже лейтенант i команду? взводом артилерi?. Сама я бачила його гармати i повний бойовий припас бiля них у зар'ящиках. "Дивись, - каже, - Федорко, в якiй кашi були, а нiчого не покидали, i наша гармата, даром що мала, ?хнi танки бере!" Десь вони ще за Чернiгiвкою потрапили в таке окруженi?, що вже нiби смерть усiм, i один лейтенантик з переляку давай переодягатися в рядове, пiдбiг, став просити його: "Вiддай, - каже, - менi свою гiмнастьорку!" Михайло вiддав йому, а самому ж не бути без сорочки, одяг його лейтенантську. Потiм, коли тривога вляглася, потрапив мiй на очi генераловi, той зупиня?: "Товаришу лейтенант!" А Михайло йому: "Я не лейтенант, я рядовий, це тiльки форма на менi лейтенантська". I розповiв, як було. А той вислухав i каже: "Ну й будь тепер лейтенантом. Таке тобi званi? за те, що ти не розгубивсь!" - гордо переповiдала все це Федорка. Сусiдок, одначе, цiкавило iнше: - Чи мого там не бачила? - А мого? А мого? - сипалось звiдусiль. - Ваших не бачила, тiльки Грицька Харченка з Бахтарми зустрiла, вiн при Михайловiй батаре? движеться. Я ?м ще й вечерю варила з тi?ю хазяйкою, що вони в не? в садку стоять. Наварила ?м вечерi, переночувала, а на ранок там як знялась веремiя, Михайло каже: "Ну, Федорко, вiдкомандировуйсь, двигай додому, бо нам воювати. Тiльки далi вiд центрових - темними дорогами пробивайсь. А дома передай там усiм, що вiдступ - це ще не смерть, панiцi не пiдда?мось, ма?мо гармати, ма?мо снаряди, чого нам ?х боятись". Вiн же в мене, зна?те, який бойовий, та ще й комунiст, вiн i в Берлiнi побуде - ось побачите! Натовп ще не розiйшовся, як iз степу залетiв у село вiйськовий грузовик з двома червоноармiйцями. Зупинилися бiля двору, стали питати, де лiкарня. - Перев'язочного матерiалу шука?мо. Щойно пiд Мангушем був бiй, там нашi пораненi лежать, треба пiдiбрати. Може, й з вас хто по?де? - А чого ж! Я перша по?ду, - згодилася Федорка. - Я вже там була, в мене чоловiк лейтенант. - I ми теж по?демо, - сказала Таня. - Ми студентки, - пояснила червоноармiйцям Ольга, - проходили курси ГСО... - Сiдайте! Набравши в опустiлiй лiкарнi медикаментiв та бинтiв, помчали в степ. По дорозi дiзнались вiд червоноармiйцiв, що танковi частини ворога, прорвавшись десь вiд Бердянська, ринули трактовим шляхом на Марiуполь, рухаються вперед, не заходячи в цi села. Все узбережжя тепер з десятками колгоспiв, рибзаводом, сiльрадами та Бiлосарайським маяком на косi опинилось вiдрiзаним, ворог вiдтяв його, як скибку, i кинув, не звертаючи бiльше сюди уваги, знаючи, що все це вiд нього тепер не втече. Посмутнiлi, якiсь беззахиснi, дiвчата принишкли в кузовi. Що ж тепер? Ще вранцi iшли понад морем i впивалися тишею та споко?м, не вiдчували близько? небезпеки, а тепер ось цi розкиданi по Приазов'ю греко-укра?нськi села, що стали для них останнiм притулком, вже й самi опинилися пiд загрозою оточення. - Не сумуйте, дiвчата, - каже Федорка, помiтивши ?хнiй настрiй. - Я ж ось була в окруженi? та й жива, хоча там хiба ж таке робилось. Всiх не оточать. Вiйсько, воно, як вода, крiзь пальцi протече. - Протече, - сердито заговорив насурмлений червоноармiець, що весь час зiрко роззирався по степу. - А ви бачили, що пiд Чернiгiвкою творилось? Бачили, як танкiсти нашi самi себе спалювали в танках, коли кiнчились снаряди? - Ти менi не розказуй, в мене в само? чоловiк там, - гордовито твердила Федорка сво?. - I снаряди в нього ?, i голова на плечах - вискочить. Такий, як мiй, з пекла вискочить. На морi шкiпером був, а тепер лейтенант артилерi?, командир, а я - командирська жона... Пiдводи якiсь мчать галопом по степу, грузовики з зенiтними кулеметами, нацiленими в небо, попiд лiсо- смугами бродять покинутi конi, пораненi, безпритульнi. Грузовик ?хнiй зупинився бiля високо? нескошено? суданки. Пораненi червоноармiйцi, повиповзавши з суданки, зустрiли ?х з неприхованою радiстю: - Ми вже й не думали, що ви при?дете. Бiйцi всi були молодi-молодi, i Таня вiдчула, що мимохiть шука? серед них знайоме, найрiднiше обличчя. Його не було, але був серед них один чимось схожий на Богдана - зарослий щетиною, смаглюватий лейтенант, видно, кавказець. Вона кинулась його перев'язувати. Вiн сам пiдняв на собi закривавлену, забиту пилюкою гiмнастьорку, показав рану, вирвану на спинi. - Видно, легеню пробило. - У Горького теж була пробита легеня, - перев'язуючи, втiшала Таня його, - а скiльки прожив. Ви теж будете жити. Поранений глянув на не? з вдячнiстю за цi слова. Повен кузов набрали поранених i вже хотiли ?хати, як один з поранених раптом приголомшив: - Стривайте. Там ще бригадний комiсар... Вiн теж поранений. - Де вiн? - кинулась Федорка. - Отам, пiд посадкою. Завернули на край суданки, де вона пiдходила до колючо? густо? лiсосмуги. Кiльканадцятеро бiйцiв займали тут оборону. Лежали кожен обличчям до заходу. Бригадний комiсар теж був мiж ними, лежав за станковим кулеметом. Заросле щетиною, закiптюжене обличчя в якихось саднах, очi ввалились, i тiльки десь там, у глибинi ?х, ще видно живий упертий блиск... Голова перев'язана запилюженим бинтом, командирський кашкет валя?ться осторонь. - Ми за вами, - гукнула йому Федорка. - Сiдайте мерщiй. Вiн не поворухнувся. Як лежав за кулеметом, так i зостався лежати. - Сiдайте, кажу! - розпорядливо повторила "командирська жона". - ?дьте, - почули вони у вiдповiдь його сухий владний голос. - Ми прикриватимем. - Ви ж пораненi! - Це вас не стосу?ться. Видно було, що комiсара ?м не умовити. Так вони й по?хали, а вiн зостався з бiйцями за колючою степовою посадкою. ?дучи, дiвчата все озирались туди, де вiн зостався, дивний цей прикривач комiсар, i здавалось, що вiн один залиша?ться там, серед величезного степу, серед безлюддя, затишшя, куряви... Вже були вони бiля села, коли почули вiд посадки кулеметний клекiт. Наче в пустинi десь проклекотiло. - Оце комунiст, - сказала Федорка. - Я чомусь так i думала, що вiн не по?де. - Чому - думала? - запитала Ольга. - Бо я вже бачила таких. Казав менi мiй: "Ти не зна?ш, Федорко, що таке солдатський сором, який вiн гiркий. В вiчi не можемо глянути людям за цей наш вiдступ". Над селом вставав дим. Горiла щойно пiдпалена емтеесiвська нафтобаза, вулицями мчали пiдводи кудись униз, до моря. - На косу давайте, на косу! - гукнув ?м голова сiльради, коли вони зупинилися бiля лiкарнi. - Район уже не вiдповiда?, - на пiдтвердження сво?х слiв вiн показав ?м затиснуту в руцi телефонну трубку з обiрваним проводом. Хоч як спiшили, а таки заскочили до тiтки Федори додому, щоб вона захопила дещо з речей, зупинились i коло Ольжиного двору, але в хатi та в дворi уже пусто - тiльки цуценя пiд хлiвцем покинуте скавулить. На центровiй вулицi догнали Ольжину матiр, що пiдбiгцем iшла за пiдводою з iншими жiнками. - Там на косi нас ждiть! - гукнула вона дiвчатам. ?хнiй грузовик помчав теж униз до моря. Зда?ться, все, що було живого, з усього узбережжя кинулось тепер на косу, що виднiла вдалинi деревами, маяком. Бiгли до моря з вузлами, мчали кiньми, бiдками, тачанками. Звiдкись тягли туди трактором навiть комбайна. Коли дiвчата з пораненими в'?хали на косу, ?х вразило жахливе видовище: понад самим морем, збившись, стояли трактори, а озбро?нi ломами трактористи - i Ольжин батько-механiк серед них - ходили помiж тракторiв i грякали тими ломами по моторах... Розбивали мотори. На Марiуполь вже ?м не вдалося прорватись. Колона з пiвдороги вернулась сюди, i тепер тут назавжди кiнчалась дорога цих тракторiв, здебiльшого ще нових, ще, може, навiть у цьому роцi випущених Харкiвським тракторним. А далi, з глибин коси, де чорнiли понад берегом судна риболовецького флоту, чувся лемент, там юрмились люди - голови узбережних сiльрад на ходу заповнюють евакуацiйнi листки, мовчки б'ють по них до колiна печатками. На фелюги, на баркаси вже вантажили борошно, рiзнi продукти, i чути було чийсь розкотистий голос: - Де паруси? Шукайте паруси! 49 Виявилось, що паруси на складi, а склад замкнутий, дверi взято на прогонич i ключiв нема. - Чого ви дивитесь? - одразу втрутилася в дiло тiтка Федора. - Цiлувати будете той замок? А вiкно? I, схопивши весло, що попалось пiд руку, з розмаху шарахнула ним у раму вiкна. Вiкно й дверi незабаром виламали, почали тягти зi складу брезенти. Таня з Ольгою теж волочили до берега важкi цi брезенти, що мали незабаром наповнитись вiтром i стати тугими вiтрилами на ?хнiх суденцях. Декотрi судна, на яких були справнi мотори, уже вiдпливали, iншi готувались до вiдплиття, а вони на сво?му ще довго вовтузились, ставили парус, i командувала тут тiтка Федора, бо вона все вмiла. Захлюпана водою, розтрiпана, натягала парус, хвальковито розповiдала сво?м молодим помiчницям: - Бо i сама я, дiвчата, рибачка, i родилась на морi. Вийшли батько з матiр'ю на лов, далеко вiдiйшли, а тут i я озвалась, - там, серед моря, й пуп менi зав'язали... Вже робота наближалася до кiнця, коли налетiв фашистський лiтак, став кидати бомби на косу, одна з бомб зi свистом летiла просто на ?хню фелюгу, i Таня, забившись пiд паруси, бачила кра?м ока, як скривлений жахом вчитель-iнвалiд в нестямi рвав на грудях сорочку. Як i ?й, йому, видно, здалося, що це на нього з свистом летить уже смерть, але бомба, впавши неподалiк фелюг у море, тiльки здiйняла воду важким фонтаном i нiкого не зачепила. На косi здичавлено iржали конi, кричала не сво?м голосом якась жiнка, поранена чи, може, з переляку, а тiтка Федора, ще бiльше зблiднувши, розпоряджалася: - Сiтки давайте! Сiтки розпинайте! Дiвчата, пiдхопившись, почали тягти з берега на фелюгу порванi рибальськi неводи, плутаючись, розвiшували ?х так, щоб було видно лiтакам, що вони мирнi, може, таки заговорить у тих бандитах щось людське... Пiсля нальоту повантажили на визначену для них фелюгу поранених iз свого грузовика, сiли з ними ще Ольжина мати, метушливий кооператор з портфелем i той вчитель-iнвалiд. Останньою, просто з тачанки, до них перехопилася закiптюжена жiнка з двома дiтьми - сiм'я якогось працiвника з району. Чоловiк тiльки допомiг ?й зiйти на фелюгу, з рук в руки передав дiтей, а сам, попрощавшись, знову скочив на тачанку i щодуху помчав у степ, - вiн залишався тут партизанити. Фелюга ?хня вже готова була вiдчалити, коли з берега, брьохаючись по водi, до них розiгнався ще один - мордатий пожежник з мiсцево? пожежно? команди. Федорка люто зчепилася з ним. Вiн лiз у фелюгу, а вона його не пускала. Щось вiн ?й белькотiв, а вона галасувала на всю Бiлосарайку: - Не пущу! Який ти в чорта комунiст? За пияцтво скiльки доган ма?ш? Он у мене комунiст - так у боях прокипiв! Ось полiтрук - комунiст, так в ранах лежить! Он той з кулеметом в посадцi прикрива? степ - так то комунiст! А чаполочi нам не треба. Вона таки зiпхнула його в воду, i вiн, побачивши, що нiчого з нею не вдi?, кинувся до iнших фелюг. Надвечiр вийшли в море. Обов'язки капiтана на ?хньому суднi взяла на себе Федорка, вона знала, куди вести: - На Кубань пiдемо. На Должанську косу. Таня, вмостившись з Ольгою на кормi помiж подертими рибальськими неводами, очей не могла одiрвати вiд берега, який все вiддалявся, вiд землi, яку вони покидали - покидали невiдомо на скiльки. Узбережжя було краси фантастично?. Всi обрi? над землею i морем повитi молочним матовим свiтлом, стiнами свiтла стоять, а в ньому розлите золото, i на стiнах тих золотих трима?ться небо високе, прощальне. Ось i цей уже край вони залишають, цю крихiтну укра?нську Елладу з ?? спiвучим дiалектом... Ближче i далi по морю виднiють судна, бiльшi й меншi, парусно-моторнi й просто на самих лише вiтрилах та вiтрильцях фелюги, байди i ледве примiтнi при водi каюки, баркаси - всi виходять у вiдкрите море, летять на темних рибальських сво?х вiтрилах до тебе, далека, не зайнята ворогом земле Вiтчизни! Довго ще ?м видно Бiлосарайський маяк на косi. Коли звечорiло, вiн не заблимав до них сво?м вогником, як блимав тут у морi до рибалок протягом багатьох лiт. Замiсть маяка червоно, тривожно свiтить ?м цi?? ночi палаючий Марiуполь - горить порт, горить "Азовсталь". Нiч застала ?х у вiдкритому морi далеко вiд берегiв. Розплилися далеко один вiд одного парусники, розгубились у темрявi. Кругом вода i вода. Таня, промерзнувши на вiтрi, перебралася з Ольгою вниз, вмостилася мiж пораненими пiд захистом цупкого важкого брезенту, яким вони вкритi. Холодно. Дрож пройма? тiло, а душу не покида? тривога. Стогнуть пораненi. Один ще з берега був у маячiннi, все скрикував, кликав якогось Мартинова, а потiм раптом змовк, притих, i котрийсь iз його сусiдiв сказав з-пiд брезенту: - Вiдмучився. Федорка з допомогою Ольжино? матерi поклала його на якусь дошку. Зiтхнули обидвi. Потiм пiдважили i, за морським звича?м, спустили за борт. - А документи в нього взяли? - запитав кооператор. - Все як треба, - буркнула у вiдповiдь Федорка. Незабаром, певне, бажаючи розвiяти гнiтюче враження, вона голосно почала розповiдати комусь у темнотi про свого чоловiка-лейтенанта та про його непереможну артилерiю, а згодом перейшла на свого дивовижного свекра: - Дев'яносто дев'ять лiт прожив i хвороб нiяких не знав, тiльки гунадзи по руках вiд труда, вузли жил. А в той день, що сповнилось йому дев'яносто дев'ять, пiдклика? мене й каже: "Сповiсти, Федорко, на море й на сушу, хай сини поспiшають до мене мерщiй. Тiльки сповiсти, що я вже помер". - "Так ви ж iще живi!" - "Не тво? дiло. Скажи - помер". Так i сповiстила, бо такий, що не можна було йому перечити. Прибувають сини надвечiр, а батько... сiно смиче в дворi. Вони накинулись на мене, чого, мовляв, даром ?х вiд роботи вiдiрвала, а батько до них: "Нi, недаром. Це я ?й так звелiв". Сiли обiдати, а батько тим часом на лавi прилiг. "А де ж Федорка?" - пита?. "Я ось тату. Це ж я". Вiн уже не впiзнав мене. "Дай води холодно?". Я подала, тiльки хатньо?. "Нi, дай колодяжно?". Принесла колодяжно?, дала, випив, а ми собi далi обiда?мо. Раптом один iз синiв пiднявся й каже: "А тато вже померли". I ми поклали ложки, i встали всi. Так вмирали ранiш. Вижив сво? - i як заснув. Не те, що зараз, коли ось така передчасна смерть людину розтерзу?. Якого, бач, молодого забрала. Не в дев'яносто дев'ять, а, мабуть, у дев'ятнадцять. Бiля Танi пiд брезентом лежить поранений, той, що схожий на Богдана. Втратив кровi багато i тепер дрижить, замерза?. Коли iншi притихли, почали дрiмати, вона раптом вiдчула боязку його руку на собi, бiля самих грудей, де тiльки Богдановiй руцi колись дозволялося бути. Вiд доторку цього ?й стало i боляче, i гарно. Не вiдсуваючись, вона деякий час грiла пораненого сво?м тiлом, безсоромно грiла. Але руку його потiм обережно прийняла. - Чому? - ледве чутно спитав. - Не можна, - тихо вiдповiла йому. - Чому не можна? - Так, не можна. - Ти мене перев'язувала вдень. Ти так на мене дивилась. На мене ще нiхто в життi так не дививсь... Скажи... ти... коли-небудь... могла б мене покохати? - Нi. - Чому? - Бо я вже покохала iншого. Вiн бiльше не чiпав ??. Все далi холодна роз'ятрена заграва над Марiуполем, а над морем гудуть лiтаки. Фелюги iдуть без вогнiв. Мов темнi тiнi - над темною поверхнею вод. Багато хто вже спав, тiльки тiтка Федора чатувала бiля паруса, - звiдти чути було ?? голос; розповiдала комусь, як вони доберуться на Кубань, на Должанку, де в рибцеху працю? брат ?? чоловiка. Кубань - то вже порятунок... При словi "Кубань" Танi згадалось, що це ж Богданова мати десь там. Таня нi разу не бачила ??, але вiд Богдана вона зна? про Таню, як i Таня про не?, про ?? вдачу, про ?? нiжнiсть до сина. Вона там в якомусь радгоспi вчителю?. Як би пригодилась зараз ?? адреса! Розшукала б, з'явилась би до не?: "Я Таня, я Богданова наречена..." Спробу? розшукати, знайде, разом працюватимуть, разом ждатимуть його. З другого боку вiд Танi, зiщулившись, лежить Ольга. Таня дума?, що вона вже спить, а вона не спить. - Пропали б ми з тобою, Таню, якби не оцi парусники, - говорить вона пошепки. - Тепер я чомусь певна, що неодмiнно зустрiну Андрiя, розкажу йому про все, про цю нашу нiч у вiдкритому морi... Коли ?диний маяк, по якому ще можем орi?нтуватись, - палаюча хмара над Марiуполем... - А я оце думаю про того комiсара, що зостався з кулеметом прикривати степ. Один на весь степ... Чи вряту?ться вiн? Скiльки ?х розсипано по степах... По тону ?? Ольга вiдчула, що вона дума? знов про Богдана. - Врятуються... Ще повернемося ми в Бiлосарайку, Таню... Ще скличе нас унiверситет... Вiддавшись мрiям, вони вже полинули думками в майбутн?, коли станеться перелом на фронтах, i все буде iнакше, i рано чи пiзно хлопцi ?хнi живими повернуться до них iз вiйни. Була вже пiзня нiч, коли вони почули з темряви моря чийсь голос, волаючий, зiрваний, захриплий вiд крику: - Ей, люди, люди! На помiч! Рятуйте! Виявилось, що вони проходять повз маленький острiвець, яких тут немало в Азовському морi. Голий пiщаний зализень серед морського простору, дранi рибальськi куренi i одним однiсiнька постать мечеться в темрявi бiля води, надриваючись вiд крику. Пiдпливли ближче, пiдiбрали цього Робiнзона. Вiн був мокрий увесь, бiг до них по водi, аж падав, а коли, захеканого, втягли його через борт, дихнуло вiд нього горiлчаним перегаром. Тiтка Федора впiзнала його: заготовач iз Мелекiна. Вiдплив вiн ще з першою моторкою, звечора тут у них був привал, добре випили, вiн заснув, i його забули. Навiть тепер, опинившись в них на суднi, вiн ще не вiрив сво?му порятунковi, протверезений, трясся вiд переляку. Трохи отямившись, почав розповiдати, як вiн бiгав тут та кричав до всiх парусникiв, що проходили в темрявi, а вони не чули, минали, i вже думав, що так i зостанеться один серед моря бiля драних отих куренiв та крилатих голодних мартинiв, яких там повно на островi. Перед свiтом, коли на обрi? вже з'явилася смуга кубанського берега, вiтер подужчав, ?х стало кидати серед хвиль, загойдувало. Таня, зморена за день, зiгрiвшись пiд брезентом, задрiмала. В дрiмотному забуттi зовсiм виразно побачила перед собою Богдана, вiдчула його теплу руку на собi ?й стало солодко, при?мно, що вона прокинулась. Але це було чи?сь, не його тепло, i воно одразу перестало ?? грiти. Вiдсунулась, скоцюрбилась самотньо, i ?й так захотiлось раптом побачити хоч на одну-?дину мить того, для кого береже себе, свою нiжнiсть, дiвочi нерозтраченi почуття. Вже не могла пiсля цього заснути, все думала про нього. Чи ти ?? Чи живий? Чи, може, лежиш десь у степу серед таких молодих-молодих, як отi, що ?х пiдiбрали бiля суданки? Хмарою суне ворог, день за днем вiдступають степами на схiд почорнiлi вiд горя вiйська, i гусеницi ворожих танкiв пiдминають пiд себе людськi життя разом з ?хнiми мрiями, пориваннями, разом з ?хньою спраглою розтерзаною любов'ю. Кудись пiд холодними зорями жене вiтер цей ?? туго напнутий парус, i той, кого вона жде, все вiддаля?ться в мороцi ночi, чи, може, його й зовсiм уже нема, а ?й усе чу?ться через вiдстанi голос його, все зблискують крiзь куряву вiйни його далекi усмiшки. 50 Листи з ночей оточенських Ми не загинули. Ми живi. Попереду нам, як скiфам, степи стеляться порожнi. Лише лiтаки в небi нагадують: ХХ вiк! Небо величезне, степове. Ночi сухi, зорянi, запашистi. Людським потоком, пилюкою, полинами пахнуть цi ночi, з вечора й до свiтання сухими травами, ?вшан-зiллям шелестять... Це ми йдемо, оточенцi. Люди поза законом, люди обiрваних зв'язкiв, тi, кого звiдусiль пiдстерiга? смерть. Цiлу нiч iдемо не присiдаючи. Птахи пурхають у нас iз-пiд нiг, i нам самим хочеться бути птахами. Хочеться пiдняти в повiтря сво? тiла, сво? рани, сво? ще не розтрощенi кулями мiзки, злетiти понад заграви пожарищ, понад ворожi заслони i вирватись з цi?? злощасно? пустелi, що зветься оточенням, з цього величезного вакууму, який ми неспроможнi заповнити. Нас мало. Нас жменька. Ми тiльки одна iз тих численних груп, що пробиваються зараз степами на схiд пiсля того, як нас розбито, пiсля того, як i штаб нашо? армi? на чолi з генералом Смирновим полiг у бою пiд Чернiгiвкою. Ми вели бо? до повного виснаження сил - i не ми винуватi, що так сталось. I тепер цей виснажливий похiд. Iдучи в степах, всюди натрапля?мо на слiди Днiпрогесу, натрапля?мо, мов на рештки загиблих цивiлiзацiй. Щогли. Порожнеча навкiл, i в нiй - стрункi днiпрогесiвськi щогли. Наче дiвчата з коромислами на плечах, пiшли й пiшли степами на схiд, через балки, через горби i пагорби, - ледве помiтнi зникають у далечi степовiй... Обiрванi ?хнi дроти бiля нас важко звисають додолу, губляться в полинах. Iнодi ми зупиня?мося бiля тако? щогли, i вона високо здiйма?ться над нами, як монумент iншому життю, як нагадування про життя електричне, трудове, коли бджолиний гул електромоторiв цiле лiто чути було на колгоспних токах i лампочки Iллiча свiтилися в хатах степовикiв. Тепер, одiрванi вiд Днiпрогесу, одрубанi вiд сходу, щогли самотньо бовванiють в степах, безрадiсно опустивши додолу обшматованi дроти. Струми, силою рiвнi блискавицям, проносились над степом по цих дротах, а зараз нема в них нi iскри, i дроти звисають над полинами безсило, мов жили, з яких випущено кров. Скiльки отак марно стояти оцим щоглам? Скiльки бринiти в неволi на вiтрах степових? Покри?тесь iржею, i полини, мабуть, виростуть вищi за вас, коли ми повернемось сюди. Щодень нам тяжча?. Нас мучить спрага. Виснажу? голод. А головне, що нiхто з нас не зна?, чим скiнчиться цей наш оточенський похiд. Чи проб'?мось до сво?х, чи в сутичцi з ворогом десь погинемо, чи ще гiрше - концтабiр, полон. Полон - це ляка? найбiльше, це гiрше, нiж смерть. Таких, як ми, зараз виловлюють по степах, набивають ними кошари степовi, кривавими колонами женуть на захiд, за Днiпро, звiдки повороту нема. Заградотрядник каже менi: - Коли що - стрiляйся. Iнакше спитають: чому? Чому зостався живий? А я не хочу стрiлитись. До останнього подиху хочу боротися - хiба я не маю права на це? Звиватись. Прикидатись. Прича?тись, де треба. Прича?тись, нiби вмерти. Щоб раптом ожити, випустити пазури i загнати ?х у ворога. Ти скажеш: це на тебе не схоже, Богдане, коли ти цього навчився, адже ранiш ти був добрим, я тебе знала нiжним, вiдкритим, незлобивим... Так, були ми добрi. Книга, наука була нашим прапором. Цей ось вирощував хлiб. Той учився. Той будував кораблi в Микола?вi, а Заградотрядник полював звiра в далекiй похмурiй тайзi. Багатi були ми кожен сво?ю працею, творчiстю, мрiями, думками. Тепер ми ма?мо тiльки зброю - знаряддя смертi в руках та душi, налитi пекучою зненавистю. Для людини це так мало! Он у нього, в Заградотрядника, я знаю, бритва в протигазнiй сумцi. Вiн хотiв нею зарiзатись, коли стало вiдомо, що нас оточили, а тепер готовий без вагань черкнути нею горло першому-лiпшому ворожому вартовому, що стрiнеться нам на путi. Вчора один вiд нас вiдстав. Навмисне вiдстав, приховався. Коли ми спали, вiн одповз вiд нашого гурту i залiг у соняшниках, ждучи, поки ми пiдемо. Але, перш нiж рушити далi, ми його розшукали. Саме загрiбав у землю документи. Глянули: нема вже в нього зiрочки на пiлотцi. Ще годину тому була, а зараз нема, тiльки невилиняла цяточка на тому мiсцi. I нiби погасла без тi?? зiрки пiлотка, погас вiн сам. В кишеню до нього - там листiвка, пожовкла, вилиняла, потай пiдiбрана десь у степу. Раssiегschеin. Перепустка в iнший свiт, не наш; перепустка до таборiв, до кошар, до безправ'я, до палиць наглядачiв. I стали його топтати. Потiм, пiдвiвшись, стоячи навколiшках перед нами, викачаний у пилюцi, вiн просив пощади вiд нашого оточенського суду, жалюгiдно канючив життя, не бачачи, як Заградотрядник за спиною в нього вже висмикнув бритву з протигазно? сумки, а ми всi дивимось зрадниковi нижче пiдборiддя, нашi вiдчуженi погляди там, де адамове яблуко. Ми пiшли далi, а вiн лишився в соняшниках, на бенкет воронню. Такi ми стали. I за це найстрашнiший, непримиренний наш рахунок тобi, Гiтлер, тобi, вiйна! Зна?мо, що ? десь люди, якi живуть поза досягом кулi. I можуть нiч спати. I можуть вiльно напитись води. Безводдя - ось чим кату? нас степ. Коли випада? перед свiтом роса, ми, попадавши, по-собачому злизу?мо ?? язиками з трави. Але скупо й роса випада?. Якби тiльки напитись! Хоч раз якби погамувати спрагу! Ми згаду?мо повнi води Днiпра, ми i ввi снi припада?мо до них спраглими, потрiсканими губами. Якось уночi у темрявi щось забiлiло перед нами у видолинку - озеречко степове, плесо чи заплесок якийсь? Як ошаленiлi, кинулись ми до нього. Забувши про обережнiсть, гупа?м чобiтьми на весь степ i бiжимо, бiжимо... Аж ось i воно, озерце! Ждали, що захлюпа? водою, а воно дзвiнко загупало у нас пiд ногами: бiле, тверде! Солончак! Шелестить трава пiд ногами, шелестять язики в пересохлих наших ротах. Важко передати всю силу нашого устремлiння вперед, жагу вирватись iз оточення. Вся сила, енергiя вся - на прорив. Вперед, вперед! Тiльки б вирватись! Тiльки б пробитись! За всяку цiну! Будь-що! В путi зустрiча?м зорю свiтанкову, але вона не раду? нас: перед нею, перед свiтлом ??, як нiчнi створiння, мусимо ховатись, щоб ждати знову темноти. Вдень нас не видно. Вдень ми як звiрина степова. Вiдлежу?мося по бур'янах, по колючих лiсосмугах та соняшниках, спимо, обливаючись потом, бо сонце палить згори на нас i вiтер не проб'?ться до нас у гущавiнь. Прокинувшись, бачимо небо над собою i в ньому деколи орлiв. Не зна?мо, хто зостанеться з нас живий. Може, всi порохом станемо, вiтром, травою... Може, отi орли вип'ють з нас очi в степах. Але, зда?ться, й травою ставши, почу?мо радiсть, коли все це скiнчиться i розтрощеними фашистськими танками та гарматами завалюватимуть вiдродженi печi "Запорiжсталi". Чи звiдси ти чу?ш, Таню, мене? Може, справдi iсну? в природi якийсь та?мничий магнетизм, якiсь недослiдженi струми, iмпульси, що передають людськi думки вiд мозку до мозку - на вiдстань. "Пиши хоч у думках..." Про це ти просила, коли востанн? ми бачились у чугу?вськiм таборi, i ось я посилаю тепер тобi цi ненаписанi листи, цi думки сво?, що не проходитимуть через жодну польову пошту. Зараз ти вiд мене на вiдстанi зiрки, i хай душа вiльно говорить до тебе, як до зiрки, далеко?, недосяжно?. Таня Криворучко - називатиметься ця зiрка моя. Як часто я стримував у собi сво? почуття, аскетично скупим був на ласки, соромився говорити тобi нiжнi слова, щоб не здаватися сентиментальним. Зараз я даю собi волю, даю волю всьому тому, що клекоче в мо?му серцi, - хай воно говорить само. Зараз звiдси я ще дужче люблю тебе, хоч думав, що дужче - не можна. Руки тво? люблю, що мене обiймали, очi, що так сонячне до мене смiялись. Примхи тво?, й легковажнiсть, i ревнощi - все люблю. Коли ще на Ки?вщинi, в першiм випробуваннi, пiдвiвшись живим з-пiд шквального мiнометного вогню, побачив пiд хатою дивом уцiлiлу серед чорного виру вiйни високу рожу, розпалахкотiлу на сонцi, ти менi уявилась, як вона, - вся в красi, в шепотi, в замрiяному устремлiннi вгору кудись. Ти менi найдорожча людина на свiтi, але, страшно подумати, iнодi менi надходить таке на душу, щоб тебе не було, щоб зник у менi твiй суджений, людина, яко? ти ждеш, а щоб зостався тiльки бо?ць, що може собою не дорожити, солдат, що несе в душi тiльки ненависть. Без близьких, без рiдних, один у свiтi, як багнет. Без любовi, може, легше було б нам воювати i вмирати в бою? Але це хвилинне, цьому не вiр. Любов якраз i да? нам силу, здатнiсть переносити все. Бiля мене лежить Духнович. З усього студбату бiля мене вiн зостався один. Ти не впiзнала б тепер його, нашого Мирона. Зарiс рудим, у вухах земля, з протигазно? сумки стирчить ручка гранати й сирий качан кукурудзи. Тi, що не забракували його в райкомi, можуть не червонiти за нього: вiн став солдатом. В боях на Днiпрi i пiзнiше, уже по цей бiк, в степовiй Укра?нi, я бачив його безстрашнiсть, байдужу якусь, нiби фатальну, але безстрашнiсть. Неймовiрно швидко вiйна перекову? людину на свiй лад. Ще "Iлiада" бринiла нам у вухах, а ми вже були готовi вбивати. Уяви собi, той самий Духнович, що в унiверситетi так i не навчився нi ходити як слiд по азимуту, нi стрiляти до ладу, тепер навчивсь убивати. Я бачив, як вiн робив це, а потiм зiзнався менi: - Розумi?ш, Богдане, чимдалi почуваю все бiльшу потребу вбити, вбити собi подiбного, якого-небудь спiвплемiнника Шiллера, Гете. Iнодi маю просто непереборне бажання випустити з нього дух. Чим це пояснити? Як давно ми вже вою?мо! Як зiстарила кожного з нас вiйна! Вже нiби не мiсяцi а роки, десятилiття оддiляють нас вiд студентських аудиторiй, вiд бiблiотек, гуртожиткiв, вiд сонця студентсько? юностi... Йдучи по степу оточенському, десь в далечi недосяжнiй бачимо рiдний унiверситет, i залiзобетонний хмарочос Держпрому, i тi заповiтнi райкомiвськi дверi, крiзь якi ми вийшли в цей буремний, розвирований свiт. Прийдуть пiсля нас iншi поколiння, буде в них iнше життя, iншi звича?, i буде ?хн? життя, напевне, легшим, нiж наше, але чи зазнають в нових умовах вони нашого горiння, чи переживуть те почуття, з яким ми покидали райком! Звiдси, з рiвнин скiфського степу, гiгантська будова Держпрому для нас як маяк. Отi хмарочоси новiтньо? iндустрiйно? Укра?ни в каскадах бетону i скла, вони й тут весь час живуть для нас десь за небосхилом, ваблять, i кличуть, i мають для нас значення символiчне. Пора, однак, збиратися в путь. Вста?мо. Заспанi. Злi. ?мо гречку, суху, солону, - гречаний концентрат. Коли нас було розгромлено i ми ще блукали в степовому байрацi серед розтрощених дивiзiйних обозiв, ми на кожному кроцi натикалися на розшматоване, розстрiляне, недбало кинуте серед побо?ща армiйське наше добро. Валялись репнутi рогожанi лантухи, з яких сухарi висипались на землю. Цукор купами. Консерви. Концентрати рiзнi в маслянистих паперових пачках - сухi супи. Тодi нi я, нi Духнович, нi Вася-танкiст нiчого не брали. Нам здавалось все це непотрiбним, бо ми вже не уявляли собi, що нам ще доведеться ?сти. Тiльки оцей ось опецькуватий артилерист Гришко, що був до вiйни комiрником у колгоспi, та рядовий Новоселець встигли набрати у сво? солдатськi мiшки сухих армiйських супiв та концентратiв. Тепер усе це стало нашою колективною власнiсiю, i перед тим, як вирушити далi в путь, ми з шкарубко? Гришково? долонi одержу?мо кожен свiй скупий рацiон - жменю сухо? солоно? гречки, з яко? мали б варити супи. Пiд час переходiв найтяжче з нас доводиться грузиновi Хурцiлявi. Товстий, задишкуватий, вiн ледве встига? за нами, ми цiлу нiч чу?мо, як вiн диха? важко, i нам його жаль. Всi днi вiн зажурений, вiд нього рiдко почу?ш слово, тiльки й чу?мо його дихання та ще оцей хрумкiт зараз, коли жу? гречку, яка повинна зарядити його силою на всю нiч ходьби. Беручи в долоню порцiю чорно? концентратно? гречки, я бачу iнше - бачу, як бiлiли нам чугу?вськi гречки, коли ми вiдправлялись на фронт. - Невже оце та гречка, - кажу до Духновича, - що так бiло нам цвiла у Чугу?вi? - Вона. Почорнiла. Перш нiж рушити, пiдводимось, озира?мось навкруги. Несамовито червоне сонце сiда? над степом. Нiби куриться воно, нiби щойно сформувалося в кулю з отих червоних вихровищ, розпечених ураганiв, що оточують його, розбуявшись на весь захiд. Серед просторiв степових де-не-де бовванiють давнi високi могили. Це той степ, кохана, що його ми з тобою збирались дослiджувати. В цих степах батько мiй колись за степовими пiратами - махновцями - ганявсь. Вiк тачанок минув - танковий вiк над степом гуркоче. Чу?мо вiддалений стугонливий гуркiт. Iдуть танки. З червоно? кушпели заходу далеким шляхом степовим сунуть на схiд величезною колоною, щоб десь там з такою ж колоною зiйтися сталевим клином. Стоячи серед сухих почорнiлих соняшникiв, ми бачимо, як танки один за одним виринають баштами з червоного туману, з моря криваво? мли, що нiби котиться, насува?ться разом iз ними з заходу. О Нiмеччино мiнезингерiв, Нiмеччино Бетховена, Шiллера i Гете, подивись на себе сьогоднi! Ранiше йшли вiд тебе на схiд фiлософи, поети, великi гуманiсти, а сьогоднi йде залiзний знищувач у касцi туполобiй, iдуть молодi арiйськi бестi?, закутi в броню, ру?нники i вбивцi, що прийшли понищити наш край, нашу культуру, нас самих. Мовчки дивимось, як вони проходять. Мовчки стина?мо зубами. Ми не можемо ?х спинити. За Днiпром у нас були проти них хоч чорнi, налитi вогнем пляшки, а тут i цього нема. - Будуть i в нас, - цiдить крiзь зуби Вася-танкiст, стоячи бiля мене. - Будуть, будуть! Ще бiльше буде! Обiрванi, обшарпанi оточенцi, ми передчува?мо: будуть ще битви переможнi. По тисячi стволiв виставить армiя наша на кiлометр фронту, В кiлька поверхiв авiацiя буде в повiтрi. Тисячi танкiв, першокласних бойових машин, пiдуть на захiд, i здригатиметься, розсипатиметься вiд ударiв артилерi? Берлiн, i, може, хтось iз нас, що йде зараз в оточеннi, побачить Гiтлера в клiтцi, розбитий рейхстаг, визволений Б?лград i Прагу далеку, прекрасну... Ми вируша?мо, i червонi урагани заходу гаснуть нам уже в путi. 51 Сю нiч веде нас Колумб. Вiн щойно при?днався до нас. Вiн ?диний серед нас цивiльний. Такими менi уявляються запорожцi: здоровий, кремезний, з тих, що двох парубчакiв за шкiрку пiднiме, тихо стукне лобами й так само тихо знов на землю поставить. А сам сумирний, повновидий, вуса красивi, русявi. В картузi, у вишитiй льнянiй сорочцi i брезентовiм плащi поверх не?. Ми майже нiчого про нього не зна?мо. При перевiрцi документiв лише запам'яталось, що звати його Христофор. Духнович додав - Колумб, i звiдси й пiшло: Колумб та Колумб. Так i йде з нами тепер цей степовий мореплавець. Зустрiли ми його, як тiльки минули плантацiю соняшникiв, де днювали й звiдки бачили колону нiмецьких танкiв. Ще не звечорiло, коли ми побачили пiд лiсосмугою табун безладно кинутих тракторiв. Мов схарапудженi конi, звернувши з дороги, вони кинулись який куди i так неподалiк посадки на стернi застигли. Ранiш ми вже бачили в степу розстрiлянi череди худоби, убитих пастухiв бiля них, що гнали цю худобу в евакуацiю. Тепер перед нами були розстрiлянi трактори. Ми ще вдень чули, як диркав тут над полем нiмецький лiтак, але тодi не надали цьому значення. А тепер перед нами були наслiдки його роботи - залiзне кладовище тракторiв. На найближчому до нас тракторi схиливсь на кермо, нiби задрiмав пiсля втомливо? дороги, юнак бiлявий, чубатий. А пiд трактором у пилюцi ще свiжа калюжа кровi i друга калюжа - мазуту. З другого трактора сторчма звалився тракторист, нiби в останню мить кинувся ховатись пiд трактор, i так лежить - вниз головою. Ще i ще. Ми думали, що нема тут уже нiкого живого, але коло лiсосмуги мiж тракторами раптом помiтили кремезну постать дядька в картузi i плащi. Стояв у глибокiй задумi серед розстрiляних трактористiв, серед мертвих тракторiв i, зда?ться, й не чув, як ми до нього пiдiйшли. - Ти з цi?? колони? - одразу накинувся на нього Заградотрядник. Дядько подивився на нього довгим втомленим поглядом : - З цi??. - А як же, що ти живий? - Судилось. - Живий один серед стiлькох? Орли клюватимуть тво?х трактористiв, а ти живий? Дядько розсердився: - Та й ти ж чомусь живий? - Не тобi мене питати... Ану, руки вгору, ми зараз тебе обшука?мо! Заградотрядник кинувся був до нього, щоб обшукати, але вiн не дався. - Не пiдходь! - погрозливо пiдняв над головою стиснутий кулак. Пуд сили був у тому кулацi. Розмiром був мало чи не такий, як Заградотрядникова голова. А на кулацi слiди засохло? кровi. Чи допомагав кому та закривавився, чи своя. Згодом вiн сам показав нам свiй евакуацiйний лист, з якого ми дiзналися, що вiн агроном однi?? з степових МТС. Був призначений вiд райкому партi? старшим при цiй колонi тракторiв, а тепер ось вона... Частина трактористiв розбiглися пiд час обстрiлу i бiльше не вернулись - чи пораненi, чи просто не вернулись, - а цих ось бачите на мiсцях: той он завис, повалився вниз головою, той назавжди заснув на кермi... Вася-танкiст, який уже нишпорив бiля найближчого трактора, гука? раптом: - В радiаторах ? вода! Вода! Але, як виявилось, й радiатори були побитi, повитiкало з них. Лише з деяких понацiджували трохи тепло?, не прохололо? ще - вистачило губи промочити. Колумб далi пiшов з нами. Ми ма?мо компас, щоб орi?нтуватись, ма?мо зiрки в небi, щоб знати, де схiд, де захiд, але вiн, який добре зна? мiсцевiсть, теж стане нам у пригодi. Вiн муситиме вести нас в обхiд населених пунктiв, де вже, напевно, повно нiмцiв, вiн поведе нас глухими степами. Перед тим, iспанським, Колумбом були океани води, безвiсть води, а перед цим - безвiсть сушi. Заграви в степах. Горять емтеесiвськi нафтобази, елеватори на далеких станцiях, скирти. Помiж цими пожежами - наша оточенська плавба. Ми позбавленi можливостi йти по прямiй. Нам доводиться кружляти, далеко обминаючи село, в якому чу?мо гуркiт танкiв, триматись осторонь великих шляхiв. Центровi дороги не для нас, ми тепер люди манiвцiв, люди темних дорiг, як каже Гришко. Небезпеки ждемо на кожному кроцi. Щомитi ждеш, що спалахне, просто межи очi вдарить ракета i гаркне хтось: "Хальт!" Обережно бредемо якимось перелогом по високих трiскучих полинах. Ми вже пропахли, прогiркли ними наскрiзь, власнi губи гiркi вiд них, гiрко в ротi вiд полиневого пилу, гiрко на душi. Кiнчаються цупкi полини - i, замiсть них, уже щось легше, ламкiше пiд ногами. - Гречка, - поясню? Колумб. - По гречцi йдемо, - каже, важко ступаючи по нiй сво?ми чобiтьми. Десь неподалiк на шляху звиваються ракети, i ми пада?мо, повземо далi поповзом. Толочаться, ламаються хрусткi стебла, кожен з нас залиша? за собою слiд, витолочений назавжди. Гречка не трава, вона вже не пiдведеться. Вже ми виповзали з гречкових масивiв, коли у вибалку, в сторонi, почули раптом приглушений голос Гришка: - Сюди! Пасiка! Так, це була справжня колгоспна пасiка, виставлена, певне, ще перед початком вiйни сюди, до квiтучих гречок, на ?хнiй червневий цвiт. На хатки в мiнiатюрi були схожi цi рамковi вулики, в кожному з яких жила бджолина сiм'я, а пасiка вся нагадувала мiнiатюрне село, що прича?лося попiд гречкою, як попiд лiсом. Бджолине поселення! Весь край розворушено, горять нафтобази, лежать череди, розстрiлянi по степах, нiщо живе не знаходить собi мiсця, i тiльки це мирне бджолине поселення сто?ть собi тут, ще не помiчене вiйною, щасливо нею забуте. Ненадовго забуте. Вже посеред пасiки в темрявi чути шарудiння, трiск - там розламують рамки. Витрушують бджiл, похапцем дiлять, паюють налитi медом щiлинки. Розполоханi бджоли вже гудуть над нами, сердито жалять за цей грабунок чи, може, за те, що не гречковим медвяним духом, а полинами пахнемо, за те, що гiркi ми люди, полиневi. З обов'язку командира я мусив би припинити це, заборонити, але я знаю, якi ми всi виснаженi голодом i як багато нам треба сил. Менi й самому Татарин уже вiдламу? шматок щiльника, i я беру, жадiбно висмоктую бджолиний набуток, що пахне лiтом, сонцем дово?нним, цвiтом степовим. Далекими вiками, буйним козацьким степом ще пахне менi цей чистий пашистий мед. Ласують усi, тiльки Колумб не бере участi в цьому недоброму дiлi. Вiн сто?ть осторонь, як докiр, як живе сумлiння. - ?жте, ?жте, синочки, - чу?мо раптом голос незнайомий, старечий. Поруч з Колумбом зупинився хтось. Пасiчник! Заклопотанi сво?м промислом, ми й не почули, як вiн пiдiйшов. Маленький дiдок з костуром у руцi, в кудлатiй шапцi, одягнутий вже по-зимовому. Наче готу?ться тут i снiг зустрiти бiля цих гречок та бiля пасiки, i зиму з ними намiрився зимувати. - Тiльки в мене в куренi - он накачаний ?, а вуликiв... нащо ж ?х так? Це пасiка колгоспна, ще, може, нашi за?дуть за нею, голова сказав: "Жди". - Нiхто вже, крiм нiмцiв, сюди не за?де, - бурка? глухо Гришко. - 3 наших ми - останнi. - Ой не кажiть. Фронт ще може по-всякому обернутись. I вiн знову запрошу? нас до куреня, на готовий мед. Нiхто з нас не йде. Гарячий вiск щiльникiв мовби забив кожному з нас горлянку - мовчимо. Знiяковiлi, крок по кроку вiдступа?мо, задку?м вiд пасiчника, вiд бджiл. Опинившись за межами пасiки, стрiмголов кида?мось тiкати в темноту. Самi ми собi нестерпнi пiсля цього. Краще б ми вижебрали, вистарцювали в того старого, нiж отак... А в очах Колумба якi ми тепер? Ватага обiрванцiв, степових волоцюг, що вже пасiки обкрадають, з бджолами воюють!.. - Що вдi?ш, - мовби вгадавши нашi гризоти, каже похмуро Колумб. - Однаково тим дiстанеться. За?дуть, потрощать. - I дода? пiсля паузи: - Кiнчився наш медозбiр. Йдемо якоюсь балкою. Зда?ться, не зовсiм туди йдемо, куди нам треба, а туди, куди вона сама нас веде, оця кривуляста степова балка. Вже пiзно. Небо затяга? хмарами; з-пiд далеко? хмари поблиску? пiзнiй ущербок мiсяця, наче то далеке, чи?юсь кров'ю налите око з-пiд насуплено? брови суворо стежить за нами: "Ану, хто ви? Куди йдете серед нiчних пожеж? Чого блука?те ночами в степах, захудорбленi, зарослi, мов звiрi? Чого не знайдете собi пристанища на цiй просторiй, ще вчора такiй привiтнiй землi? " - Де ми? - питаю Колумба. - Чи не надто ми вiдхиля?мось? - Нi, - спокiйно каже вiн. - Тут десь неподалiк ма? бути птахоферма колгоспу Енгельса. Леггорнiв розводили. Незабаром на схилi помiча?мо хату, а в хатнiм вiкнi жовтаве, ледь помiтне свiтло. Нiде нiкого, нi життя, нi влади, а вiконце свiтиться. Хто там свiтить? Сторожко пробираючись далi дном балки, натрапля?мо раптом на ставок. Забувши про обережнiсть, кида?мось до нього, припада?мо до води, запалено п'?мо ??, теплу, густу, з запахом мулу i ще чогось. Пiр'я густо бiлi? бiля ставка. Пiр'я леггорнiв... Зi збро?ю напоготовi оточу?мо хату. Ось передi мною вже бiлi? стiна, скупо освiтлена щербатим мiсяцем iз-за хмари, а на стiнi пiд самою крiвлею висять, мов на виставцi, щедрi дари степово? природи: золотистi, зоставленi, мабуть, на насiння качани кукурудзи, перець червоний, стручкастий, величезнi вiнки цибулi... Вiнки тi одразу якось заспокоюють нас: значить, вiйна ще тут не була, не було тут, видно, ще нiмцiв, нi таких, як ми, оточенцiв, iнакше б не висiти отак спокiйно тугим золотистим вiнкам на бiлiй стiнi. Нечутно оточивши хату, припада?м до вiкон. Люди в хатi! Повна хата якихось дiвчат... Стоять навколiшках на долiвцi, очима в куток, мов секта яка-небудь: моляться. Електрична лампочка звиса? перед ними зi стелi, але нема в нiй свiтла, замiсть не? блима в кутку лампадка. Бiля печi, обпершись плечем об комин, сто?ть засмучена жiнка, висока, смаглява, щедро? степово? вроди. У вухах пiвмiсяцем блискучi сережки, хоч уже й не молода. Як птиця, що стереже свiй виводок у степу, так стояла вона над дiвчатами. Сама вона не молилась, був лише глибокий смуток на ?? чистому материнському обличчi. Зачувши шерхiт вiд вiкна, вона враз тривожно кинулась, i дiвчата разом обернулись до вiкон, i ?хнi зосередженi, одухотворенi перед тим личка враз покривило жахом. У всiх шибках зарослi, страшнi первiснi люди! Приплюснутi до шибок носи, чорнi, закiптюженi мармизи якихось печерних варварiв - саме таких, якими уявлялися ?м завойовники. Це вже ?х оточено в цiй хатi, зараз ?х хапатимуть, мучитимуть, глумитимуться, вбиватимуть!.. - Вiдчиняй! - Заградотрядник грубо заторготiв у дверi. I ось уже дверi нам вiдчинено, i вже ми в хатi всi?ю сво?ю оточенською ватагою, i котрась iз дiвчат, що сполохано забились у куток, раптом вигукнула радiсно : - Зiрочки! Зiрочки на пiлотках! Нашi!!! I одразу обличчя дiвчат заяснiли усмiшками, i стали вони такi, мовби вся Червона Армiя знову повернулась сюди i можна жити, як ранiше. - А ви вже, значить, молитесь? - пiдступив до дiвчат Заградотрядник, запухлий, покусаний бджолами. - I не соромно? А ще ж, мабуть, i комсомолки? - А що ж нам зоста?ться, хоч i комсомолки, - вiдповiла йому одна з дiвчат, дуже схожа на ту жiнку, що бiля печi, тiльки тоненька, молода, довгокоса. - Коли ви не захистили, то, може, хоч бог захистить, якщо ? вiн десь там... у стратосферi... - Нема його i не буде, - рiшуче вiдрiзав Вася-танкiст i звернувся до жiнки: - Невже це все вашi дочки? - Ото моя, - кивнула жiнка на тоненьку чорнявку. - А це шкiльнi подруги ??, теж дев'ятикласницi, аж iз села поприбiгали. Там уже танки ?хнi ревуть. Куди ж вiд них рятуватись? Сюди, в степ, на птахоферму. В кутку за лампадкою iкона, бiльше схожа на картину: на великiй тарiлцi вiдрубана голова людська в терновiм вiнку. - То хто? - питаю у жiнки. - То ж голова Iоанна Хрестителя. Вiд старих ще зосталась. - А якими ж молитвами ви молитесь? - запиту? вiд порога Духнович, вмиваючись над тазом. - А ми без молитов, - вiдповiла йому маленька, кругловида. - Ми вiршами. - Якими вiршами? - Просто, що перше на думку спаде в ту мить. Чи з "Кобзаря", чи з Лесi... - А я сьогоднi з "Мойсея" Франкового читала, - призналася хазяйчина дочка. - Вступ до поеми: "Народе мiй, замучений, розбитий..." - Та хiба вони вiруючi? - вимовила жiнка. - Церкви й знати не хотiли, все клуб та клуб. Але коли оце пiдкотилось i рятунку iншого нема, то й молитися почали. - За те, щоб нашi повернулись, - соромливо призналася веснянкувата, тонкоброва з кутка. - Самi вчили, що ? тiльки атоми, матерiя i все таке iнше, - в нервовому збудженнi щебетала хазяйчина дочка. - Але так раптом захотiлось, щоб хоч яка-небудь сила була над нами отам угорi, щоб хоч якi-небудь стратосфернi боги там iснували та допомагали Червонiй Армi?... - Це просто смiшно, - каже Новоселець, але нi йому, нi нам не смiшно. Жiнка загадала дiвчатам, щоб iшли рiзати та скубти курей, готувати бiйцям вечерю iз бiлих сво?х леггорнiв. Але ця розкiш не для нас. Ми не ма?м права бiльше тут затримуватись. Повмивались. Декотрi на ходу встигли навiть пообшкрябувати щетину сво?ми тупими бритвами. Попiдтягувались, помолодшали, стали схожими знов на бойовий пiдроздiл. - Коли ж ви повернетесь? Звiдки вас виглядати? - накинулись на нас дiвчата, коли ми вже стали виходити. - Кажуть, вони нас ешелонами будуть вивозити в Нiмеччину, з торгiв продаватимуть... I нiби з майбутнього ?хнього вдарив на нас стогiн невольницький, стогiн дiвчат - чернiговок, полтавок, киянок, яких ешелонами правлять на захiд в неволю, а в мiстi Люблiнi, на порозi "великого рейху", ганяють ?х в банi, а перед тим вiдьми-есесiвки стрижуть дiвчат, ножицями коси на них обтинають. (Колись, через багато рокiв, один з нас так i почу?: "В подруги мо?? були такi гарнi коси, а тi вхопили - так i обпекли!)" Чи не оцi то будуть коси? Чи не оцi?? юно? пташницi, що молилась тут сьогоднi Франковим "Мойсе?м"? Скоро i хатина, й дiвчата зникли з наших очей. Ми вiд них уже за другим горбом. З думки менi не сходить "Мойсей". Це була улюблена поема Степури. Не раз i на фронтi вiн повторював карбованi ?? рядки, особливо оце: Все, що мав у життю, вiн вiддав Для одно? iде?, горiв, i яснiв, i страждав, I трудився для не?.. Та ще оце: I пiдуть вони в безвiсть вiкiв, Повнi туги i жаху, Простувать в ходi духовi шлях I вмирати на шляху... Але ми не хочемо вмирати! Ми йдемо для того, щоб жити. Ми проб'?мось, вирвемося з цих степiв оточенських, де почува?мо себе, як пiд величезним скляним ковпаком, з-пiд якого висмоктано повiтря. Шумить i шумить висока стерня вiд нашо? ходи, шелестять бур'яни пiд ударами дубленого Колумбового плаща. Ще дужче палахкотять на обрiях пожежi. В небi тiсно вiд хмар, неспокiйних, вируючих. Небо i все навкруги потемнiло вiд них, лише там, де сховався окрайок мiсяця за хмару, свiтлi? ?? розвiяне пасмо, як величезна Мойсе?ва борода у Мiкеланджело, пам'ята?ш? 52 Зна?м - не однi ми йдемо. Безлiч таких, як i ми, бiльшими й меншими групами йдуть в цi ночi степами на схiд. Боягузiв вiдгонять. Зрадникiв страчують. Iдуть, випадково зведенi долею, об'?днанi лише метою, яка в нас одна: пробитись! Iнодi вночi ми зустрiча?мо таких, як i ми. Сходимось насторожено, недовiрливо. Вони остерiгаються нас, ми остерiга?мось ?х. Вони пiдводяться з бур'янiв, ми теж пiдводимось, готовi щомитi вдатись до збро?. Хто? Сво?! - i одляга? вiд серця. Порадившись, обмiнявшись чутками, застерiгши однi одних, "туди не йдiть, там засада", знову розходимось i продовжу?мо путь невеликими групами - так виходити легше. Багато iз нас загинуть, попадуть в неволю, а iншi таки вийдуть, ввiллються в регулярнi вiйська i не раз потiм згадуватимуть нашi степовi оточенськi блукання. Лiто вiдступу, лiто тяжких оборонних бо?в, оточень, лiто швидких судiв на дорогах, упертих атак, що кiнчаються нiчим... Згаду?ться Рось, що коштувала нам стiльки кровi, а тепер давно уже в тилу ворога. Зiрваний Днiпрогес, що реве зараз там дужче Ненаситця, дужче Вовчого Горла, реве разом з дев'ятьма природними дикими порогами, як найгрiзнiший i найбiльший iз них. Пiсля зруйнування греблi як шалено вiн розлився в ту нiч, Днiпро, затоплюючи все пониззя! Горе було тому, хто опинявся серед цього розливища, серед божевiлля, страхiть... Нашi вiйська, що залишились у плавнях, рятуючись вiд затоплення, лiзли в темрявi на дерева, ми теж, шукаючи там переправ, як мавпи, цiлу нiч лазили по деревах, аж доки пiдпливли рибалки iз сво?ми каюками... А може, все це треба пройти? I гiркоту безглуздих втрат, i бо? до останнього, коли тобi забувають передати наказ про вiдступ, i цi оточення - може, все це треба пережити, щоб стати iншими i перемогти? Дехто каже, що ми поспiшили висадити в повiтря Днiпрогес, каже, однак забуваючи про те, що, якби ми залишили днiпрогесiвську греблю цiлою, ворог негайно б скористався нею, з ходу вдерся б на лiвий берег, i ми не встигли б демонтувати заводи, i в степах би опинилося значно бiльше вiдрiзаних наших вiйськ, нiж тепер... Нi, той вибух зробив сво?, як зробили, мабуть, сво? i нашi невмiлi контратаки на Росi, i цi останнi на перший погляд марнi уже бо?, що ми ?х вели в оточеннi. Як нiщо не зника? в природi, так, гадаю, не зника? нiяке, навiть найменше, солдатське зусилля. Свiтання заста? нас у посадцi, далеко вiд дорiг. Оце тихе, не стряснуте вiйною степове свiтання, - що може зрiвнятися з ним? Що може порiвнятися з оцi?ю м'якiстю повiтря, з оцим супоко?м, що наста? в природi з першою осiнньою серебринкою?.. Туман плава? над степом, а скiльки роси в цiй посадцi! Ми бредемо по нiй, як по водi. Краплиста, рясна, вона сивi? на кураях, на листi колючих гледичiй, поблиску? бiсером на кожнiй павутинцi, що обплуту? бур'яни. В посадцi натрапля?мо на свiжi кубла, що ?х, видно, залишили такi ж, як i ми, переднювавши тут. Ми теж обира?мо собi на день захисток в лiсосмузi. Колюча степова гущавiнь, що ранiше захищала колгоспнi хлiба вiд суховi?в, тепер захищатиме нас вiд ворожого ока. Дикi голуби - горлички - здивовано позирають на нас iз верхiв'я посадки, вони - як наш дозор, i тут бiля них розташову?мось ми. Сьогоднi ми ма?мо можливiсть поснiдати. На ши? в Гришка поблиску? золотистий вiнок дорiдно? цибулi-сiянки, котру, як вiн запевня?, дала йому в останню хвилину жiнка на птахофермi. Добува? з сво?? торби ще й бiлу хлiбину, яку йому та ж таки жiнка надiлила на прощання. Гришко розрива? вiнок цибулi, да? кожному з нас по цибулинi, а Татарин тим часом паю? хлiб. Дiсталось нам по скибочцi, ми ?мо його обережно, щоб крихта не впала. I ми нiколи не забудемо цей хлiб, не забудемо цих скибочок. Степи лежать перед нами рiвнi до крайнеба, як футбольне поле. Вихри здiймаються по степу - наче снаряди там землю рвуть. Колумб, озираючи поля, розповiда?: - Урожай в цьому роцi на хлiба - давно такого не бачили. Вийдеш у поле - стiною стоять. Комбайни пустили - коси ламались... Цiкавою, мудрою людиною виявився цей Колумб. Уявляю, як близько зiйшовся б iз ним Степура, який так любив вiдкривати людей мiцного народного складу. Не про себе, а нiби про когось iншого розповiда?, i ми вже бачимо ранок недiльний, садибу МТС, бачимо, як степовий агроном, вставши разом iз сонцем, виголився заради свята, чисту вишиту сорочку надiв i виходить у поле оглянути пшеницi, бо скоро ?х збирати, комбайни i трактори стоять напоготовi, токи в польових таборах пiдметенi й виструганi для зерна... Чисто всюди, як перед святом. Вийшов агроном i став посеред свого океану: кругом хлiб! Голодну Iндiю згадав, ерозiю десь в iнших краях i як по-варварському лiси десь винищують, а тут - розлив хлiбiв святковий. Сумирно?, лагiдно? вдачi була та людина, за покликанням хлiбороб, вирощувач плодiв i злакiв, людина з тих, що найбiльше люблять дивитися, як падають теплi веснянi дощi на поля i як буйно пiсля них все росте. Iшов агроном в той ранок недiльний i ще нiчого не знав, душа йому тихо спiвала, i настрiй був такий, що хотiв всю землю пшеницею засiвати, всiх людей готовий був прогодувати цим хлiбом. - То я тодi був, - каже Колумб. - То я такий був у ту чорну недiлю... Двадцять другого червня - день сонцевороту, найдовший у нас день в году, i йому судилося стати найчорнiшим днем нашо? iсторi?. Якi трактористи були в нас, якi комбайнери... А тепер трактористи мо?, комбайнери лежать пострiлянi... I степ цей заростатиме бур'янами, не буде вiд нього радостi для людей... Коли ми, видiливши вартового, ляга?мо спати, Колумб теж ляга?. Ляга?, не скидаючи свого залiзного плаща, лише розстебнувши його трохи зверху, щоб не душив. Першим в дозорi залиша?ться Новоселець. Це тихий, дисциплiнований бо?ць, ще зовсiм молодий, майже пiдлiток з блiдим маленьким обличчям, з незникаючою загадковою, усмiшечкою до всього i навiть до само? смертi. В серйозному дiлi йому цiлком можна довiрятись, але в якiй-небудь дрiбницi не погребу? тебе обманути, легко може що-небудь потягти, i Гришко з сво?ю торбою весь час його остерiга?ться. Це, однак, не заважа? ?м бути в дружбi, i зараз я чую, як вони розмовляють. Гришко - не вперше вже - розповiда? Новосельцевi про свого п'ятирiчного сина: - Вкусить, було, кислого яблука i менi да?: на i ти накисляйся, татку. Або ще так каже: "Татка люблю, маму люблю i сам люблюсь". А як ляга? спати, то все просить: розкажи, татку, як ото вiтер в лiсi ялинками вiтеру?, себто шумить... Так-то, Новосельцю, а ти, дурний, - нежонатий. Всi сплять, i я вже сплю, коли мене будить Новоселець : - Товаришу командир! - Що трапилось? - Нiчого не трапилось, - каже вiн заспокiйливо. - Тiльки таке ось дiло... Iдiть за мною, покажу. Я йду за ним туди, де в кущах, розкинувшись, хропе агроном. - Дивiться, що ото в нього... З-пiд розстебнуто? на грудях Колумба сорочки щось червонi?. Вогнем червонi? на сонцi... Прапор! Так ось чому вiн не дав себе обшукати, ось чому нiколи не скида? плаща. Ми сто?мо i дивимось мовчки на той жаркий багрянець матерi?. Шматочок пурпуру. Шматочок китайки. А вiн яскравiв на барикадах. I його, як вимпел, пiдiймали вiдважнi люди на снiговi верховини гiр, i, може, десь народились уже астронавти - люди майбутнього, що понесуть його в незвiданi далечi космiчних просторiв... Нiби вiдчувши нашу присутнiсть, Колумб ворухнув вусом, розплющив очi. - Це ти, вожак? Чого ви? - i, глянувши на розстебнуту, з вiдiрваним гудзиком сорочку, догадався i мовби аж знiяковiв. - Перехiдний. Цi?? весни нашою емтеес одержаний. При мо?й колонi був... Вiн ще бiльше вироста? в наших очах. I коли увечерi знов наста? час нам вирушати, то навiть Заградотрядник, з властивою йому недовiрою до всiх, каже бадьоро: - Веди нас, Колумбе! Йдемо, i менi чути, як розмовляють мiж собою у темрявi Колумб та Духнович. Духнович мовби жалi?ться йому: - Така мала в нас планета, i таке, по сутi, мале на нiй людство, i все залежить вiд того, чи зможе воно коли-небудь об'?днатись - об'?днатись для мирно? працi, для життя свiтлого, щасливого... - Ото вони кажуть, житт?вого простору ?м мало, - гуде Колумб. - А ви зна?те, що одна Iндiя з ?? теплом, багатими опадами могла б прогодувати населення всi?? земно? кулi, звичайно, при кращому господарюваннi. А так - сама бiду?, iз злиднiв, з голоду не вилазить... По якомусь часi в темрявi знов натрапля?мо на безладно кинутi трактори та комбайни, до яких ми пiдкрада?мося з особливою обережнiстю бо вони спершу здалися були нам танками. Завмерли трактори. А колись вони до пiзньо? осенi гули тут цiлоденно i навiть вночi при свiтлi фар вуркотiли... В iншому мiсцi чу?мо, як щось плута?ться у нас пiд ногами, i Духнович каже схвильованим голосом вiдкривача: - Кабель! Агроном його поправля?: - Не кабель, а огудиння, товаришу. Ми натрапили на баштан. Вже вiн зiбраний, перетолочений, перечавлений. Паслися тут, видно, такi ж, як i ми, що пройшли тут в одну з попереднiх ночей. Зостались нам лушпиння, та гниляки, та зеленi пуп'янки з дитячий кулачок, але все ж це волога, хоч губи ? чим промочити. Повза?мо помiж огудинням, справдi як мiж переплетеним кабелем, i жадiбно висмокту?мо розчавленi, перетоптанi чи?мись чобiтьми кавунцi, i в душi благословля?м тих, хто цей баштан посадив. Розплутуючи цупке огудиння, Духнович невдовзi натрапля? справдi-таки на обривок телефонного кабеля. Звiдки вiн тут? Чи нашi покинули, чи, може, це кабель уже не наш, уже прокладений нiмецькими зв'язкiвцями, а оточенцi, проходячи тут, пошматували його разом з огудиною. Доки ми, стовпившись, розгляда?мо кабель та гада?мо всякi догадки, на шляху в глибинi степу зненацька зблиснув вогник, задеркотiв мотоцикл. - Зв'язкiвець! Нiмецький зв'язкiвець мчить просто на нас, лунко роздеркотiвшись на весь степ, не бажаючи знати, що тут може бути живий ще хтось, крiм нього. Ми могли б його пiдстрелити, мов каплуна, але ми не будемо стрiляти. Колумб пiдказу? менi iнше: перехопити кабелем дорогу i так тримати його на висотi голови мотоциклiста. Взяти його живцем! Ми не хотiли, щоб вiн зарiзавсь, з розгону налетiвши на кабель, але сталося саме так. Цьому, що сидiв за кермом, як ножем пересiкло горло, i нам, що тримали кабель, порiзало руки до кровi, зате другий, що сидiв за кулеметом в колясцi, взятий нами живим. Вiн наш полонений, i ми його ведемо тепер. 53 Розвиднiлось, i якось несподiвано виткнулось, зiйшло сонце, наше безрадiсне оточенське сонце, схоже на якийсь снаряд. Де ми? Що це за земля? Нема тут лiсiв. Нашi лiси - це соняшники. Бредемо, пригинаючись, через величезнi плантацi? соняшникiв, серед ?хнього шорсткого, а де-не-де вже й зовсiм зiсохлого, чорного, нiби перепаленого листя. Головешки соняшникiв, колючi, жерстянi, б'ють в обличчя. Насiння - там, де його не повипивала птиця, - вже висипа?ться само. Гришко та Новоселець виминають його на ходу, лущать, плюються лушпинням, i полонений позира? на них з подивом. Вiн досить слухняний. Iдучи, робить усе що ми. Де ми присiда?мо, i вiн присiда?, де поспiша?мо, вiн теж набавля? крок, не ждучи, поки хтось пiдштовхне його прикладом у спину. - Пилюка на листi, - застерiга? Колумб. - Близько, значить, дорога. В такий час при сонцi дорогу переходити вже небезпечно. Вiдступивши трохи назад, в глибину соняшникiв, ми робимо привал. Отут i передню?мо серед пилюки, пiд ковпаком цього непорушного неба. Зморенi переходом, товаришi сiдають, роззуваються, - треба дати перепочити ногам. Нiмець теж сiда? i, за прикладом iнших, стяга? з себе офiцерськi сво?, десь пошитi в Нiмеччинi чоботи. Заградотрядниковi не терпиться. Киваючи на нiмця, вiн запиту? мене, яке буде розпорядження щодо цього типа. - Допитай, - кажу я Духновичевi. Духнович, який найкраще з-помiж нас зна? нiмецьку, охоче бере на себе обов'язки перекладача. Пiд час допиту з вiдiбраних документiв з'ясову?мо, що це тиловик, офiцер хiмслужби дивiзi? гiрських стрiльцiв, яка вже наступа? десь попереду, розгортаючи удар на Ногайськi степи. Що особливо вразило нас iз Духновичем, вчорашнiх студентiв, так це те, що цей наш бранець ще недавно теж був студентом i, як i ми, не закiнчив курсу, бо пiд час гiтлерiвського походу на Францiю одягнув вiйськову форму. - Колега, - звертаючись до мене, каже насмiшкувато Духнович. - Хоч "Гавдеамус iгiтур" з ним заспiвуй. Однак не до спiву тут нi йому, нi нам. Духнович, ставши знову серйозним, розпиту? полоненого про рiзнi важливi для нас подробицi. Ми з танкiстом дещо розумi?мо з вiдповiдей нiмця, але - боже! - що це за мова, на якiй нам судилося з ним порозумiтись! Лебенсраум... Блiцкрiг... Iприт... Лю?зит... Ось такою мовою вiн зараз з нами розмовля?, потомок Гете, потомок нiмецьких гуманiстiв, сучасний лейпцiгський бурш! Вiн охоче говорить про гази: - Ота перша газобалонна атака 22 квiтня 1915 року коли ми випустили 180 тонн задушливих газiв на позицi? французiв та англiйцiв, вивела з ладу всього 15 тисяч чоловiк. То була на?вна спроба в порiвняннi з тим, що ми ма?мо тепер. Зараз в наших нiмецьких лабораторiях народжу?ться речовина незрiвнянно вищо? токсичностi. До того ж вона не матиме нi кольору нi запаху, i виявити ?? в повiтрi навiть в смертельних концентрацiях практично буде неможливо. Вона викликатиме слiпоту, паралiч нервово? системи, для цiлих армiй вона нестиме митт?ву смерть, розумi?те, - митт?ву! Очi в нього стають блискучi, ошаленiлi, коли вiн говорить про це. Йому, видно, подоба?ться приголомшувати нас сво?ю та?мничою хiмiчною могутнiстю. Вiн дивиться на протигазнi сумки, що висять через плече на декому з нас, i скептично хита? головою: не вбережуть, мовляв, не врятують. А в тих сумках i протигазiв нема давно, ?х повикидали. Менi пригадуються гумовi, схожi на скафандри костюми, що ми в них ходили на заняття в унiверситетi, дегазували уявно отру?ну мiсцевiсть. Виявля?ться, i скафандри - не захист: - Вiд нових наших газiв свiт ще не зна? захисту. Будуть мiльйони загазованих. I це говорить людина? - Гадина, кобра, - каже Татарин, замахуючись прикладом за спиною полоненого, але я спиняю: - Наказу не було. - А що з ним панькатись? - викрику? Заградотрядник. - Чого ждати? - Рука його шарпнулась в протигазну сумку, ми зна?м за чим. - Стривай, - одвiв його руку Духнович. - 3 твого боку, mеin IiеЬеn Gеnоssе, це було б не зовсiм гуманно... Останнi слова роздратували Васю-танкiста: - Не забувай, Духнович, девiз нашого гуманiзму: коли ворог не зда?ться - його знищують. - Але ж вiн здався. - Здався? - зловiсно - вигуку? Заградотрядник. - Ми силою, хитрiстю взяли його! Чорта з два вiн здався б! Отже, "його знищують"... Тепер вiн хоче вихитрувати собi життя. А ти, курсанте, вже й вуха перед ним розвiсив, мов який-небудь беззубий пацифiст... - От, бач, уже й ярлик, - косо посмiхнувся Духнович. - Тiльки мене цим не зляка?ш... Нагадую, що йдеться про життя хоч i нiкчемного, та все ж таки представника роду людського... - Ти ще вважа?ш його людиною? - А хто ж вiн? Гусак? - Двоногий звiр! Такий же бiснуватий, як i його фюрер! Чиркнути по хрящиках, щоб i не писнув. Я вважаю, однак, що з такими речами спiшити нема чого. - Припинити дискусiю. Передню?, а там видно буде. Нiмець, певно, розумi?, що йдеться про нього, що вирiшу?ться його доля. Прищухлий, пристрашений, вiн допитливо дивиться на мене сво?ми голубими арiйськими очима, аж поки я кажу йому: - Шляфен. Спати. Духнович i нiмець лягають поруч. I ось ми всi вже, крiм вартового, - i оточенцi, i наш бранець, - покотом лежимо в сухих соняшниках, лежимо, як у величезнiй в'язничнiй камерi, де замiсть стiн мурованих, замiсть стелi низько? - небо високе, вiдкрите нашим думкам. Коли менi зда?ться, що всi вже сплять, до мене несподiвано пiдповза? Заградотрядник. - Ну скажи - чому ти проти того, щоб його прикiнчити? Тобi жалко? - Не жалко. - Так в чiм же рiч? Принцип? - Можливо. - Ох, Колосовський... - Охкай за себе, за мене не охкай. Весь день, доки iншi сплять, розплатавшись у соняшниках, один iз нас сидить над нiмцем, стереже, розгляда? його, свого смертельного ворога, зблизька. Вiн молодий ще, як i бiльшiсть iз нас. Бiлявий, стрижений пiд бокс, iз свiжим на щоках рум'янцем. Мабуть, вiд пережитого нервового струсу вiн жахливо потi?. Раз у раз облива?ться потом i тхне ним, i руки в нього липкi, як у солiдолi. Коли сонце почало припiкати, вiн скинув iз себе френч, скинув штани, зостався в самих трусах, пiдставивши сонцю ноги i сво? плечовi добре натренованi м'язи. Вiн часто переверта?ться, лягаючи то долiлиць, то горiлиць, видно, не спиться йому, занепоко?ному думками про свою теперiшню долю. Коли менi випало нести варту над ним, вiн, зда?ться, задрiмав, але потiм я помiтив, що вiн лише вда?, що спить, бо крiзь напiвзаплющенi повiки голубi скалки його очей недремно дивились на мене. Що вiн думав? На що сподiвався? Може, тiльки ждав тi?? хвилини, коли мене зборе сон i вiн, схопившись, дремене у сво?х трусах туди, де за обрi?м гуркоче вiйна. Недалеко вiд нас проходить степом залiзниця, i, коли пiдведешся, з соняшникiв видно пере?зд з чорно-бiлим шлагбаумом. Хто опустив його, той шлагбаум? Чи вже ворог, окупант, чи, може, останнiй наш залiзничник перед тим, як покинути степову свою будку, опустив його, перекрив за собою дорогу на схiд? Там нiякого руху. Час вiд часу через нас в небi йдуть горбатi ?хнi лiтаки. Нiякi шлагбауми ?м не перепона. Важко iдуть курсом на схiд. Я бачу, що полонений, примружившись, стежить за ними. - "Юнкерси"? Нiмець кива? ствердно: "юнкерси". Бомбовози. - Руки б тому покорчило, хто ?х видумав, - каже, прокинувшись, Гришко i зверта?ться до Духновича, який, виявля?ться, теж не спить: - Хто його вигадав, перший лiтак? - Той, перший, навряд чи думав про вiйну. - А той, що винайшов бомбу? - Той скаже, що теж не хотiв ??. - А той, що гази? - Це ось його спитай, - кивнувши на нiмця, каже Духнович. - Просто чортовиння якесь, - говорить вiн пiсля паузи. - Вченi винаходять динамiт i роблять це нiби з добрими намiрами; роблять бомбу, запевняючи, що не хочуть, щоб вона нищила; конструктор буду? лiтак теж з найкращими нiбито намiрами. Все винайшли, поробили, а потiм на! - передають усе це в руки божевiльному, в руки манiяковi, який всi цi плоди людського генiя поверта? на вiйну, а вони, вченi, мабуть, вважають, що самi тут нi при чому, що вони не спiвучасники злочину. З кого ж питати? Хто вiдповiсть за все це? Колумб, прокинувшись, розгляда? нiмця впритул. - От цiкаво, чи сам вiн хотiв вiйни? Спитай його, - каже вiн до Духновича. Нiмець, вислухавши переклад запитання, заперечливо крутить головою: нi, вiн не хотiв. Батько його, нiмецький майор, сам задихнувся в газах ще в ту вiйну. - А чого ж його принесло сюди? - Вiн каже, що його воля нiщо в порiвняннi з волею фюрера. - Передай йому, - кажу я Духновичу, - що фюрер ?хнiй ще не раз пошкоду?, що це розпочав. Вiйна ма? властивiсть бумеранга. Рано чи пiзно буде з них попiл, скажи йому це. - О! То було б жахливо, - каже нiмець, вислухавши Духновича. - Побачити готику рiдного мiста в ру?нах, побачити в ру?нах середньовiчнi нашi собори, ратушу, старовиннi будинки, силуети яких стали вiдомi всьому свiтовi по гравюрах славетних нiмецьких майстрiв. Майн гот! Хай цього нiколи не буде. Я бачив Варшаву, Львiв, бачив зруйноване ваше Запорiжжя, мене щиро вразив ваш Днiпрогес, ця модерна споруда, яко? я не сподiвався зустрiти в цих скiфських просторах... Скажiть, це вже Скiфiя? Вiн явно впада? в меланхолiю. Голос його став сумовитим, якимось надiрваним. Пiдвiвшись, полонений сiв серед соняшникiв i, насторожено поглядаючи на жовчного, що i ввi снi хмурився, Заградотрядника, почав дiлитися сво?ми переживаннями, заговорив про те, яке гнiтливе враження справляють на нiмецького вояка оцi безмежнi степи, завойованi й незавойованi. - Ми, нiмцi, звикли до малих вiдстаней, невеликих територiй, а тут у вас все вида?ться безконечним. Це давить на психiку. Ми не звикли мислити категорiями ваших просторiв, i вигляд оцих океанiчних степiв наганя? на мене зараз почуття майже мiстичне. Може, я надто iнтелiгент, але я помiтив з деякого часу, що степ ваш руйну? в менi енергiю, вбива? вояцький запал. - Це не степ вбива?... - Нам казали, що ми, нiмцi, ? народ володарiв i йдемо сюди владарювати. Але коли ми ще за Днiпром, наступаючи на Запорiжжя, зiйшли на височину i побачили перед собою грандiозну панораму Днiпрогесу та металургiйних гiгантiв у степу, я подумав: "Мiй фюрер, буде нам тут тяжко!" - Дивно, що молодчикiв з гiтлерюгенду можуть роздирати такi сумнiви, - зауважив Вася-танкiст, прокинувшись i натираючи в долонях соняшникового листя, щоб закурити. - Вам може видатись, що я вимолюю собi життя, - сказав нiмець, глянувши на полiтруцькi зiрки на рукавах у танкiста. - Але, повiрте, цi мiркування щирi. Нам казали: доля Нiмеччини вирiшиться на Укра?нi, вирiшиться битвою на Днiпрi, казали, що за Днiпро ми не випустимо ваших армiй. А ви все далi вiдходите на схiд, а ми тим часом все далi вiд рейху. - Ба, розговоривсь, - пiдводячись, каже Заградотрядник i зирка? на Новосельця з докором. - Чому вiн ще живий? Ждемо, поки втече? Збираючись в дорогу, ми почина?мо взуватись. Нiмець теж збира?ться. Натягнув мундир i тепер акуратно вичiсу? гребiнцем iз свого арiйського чуба пилюку та соняшникову труху. Серйозно, без усмiшки стежить вiн, як Гришко розда? нам кожному пайок - уже тiльки по пiвжменi сухих наших рацiонiв. Коли одержали всi, окрiм нiмця, Гришко зводить запитливий погляд на мене: чи давати, мовляв, i цьому? Нiмець розумi?: вiд того, що я зараз вiдповiм, залежить його доля. Коли звелю дати й йому, значить, вiн залиша?ться жити. Якщо ж скажу не давати, то це означатиме кiнець, капут йому тут, на мiсцi. Так i пропаде, не одержавши нашого оточенського продатестату. Очi його, витрiшкуватi, повнi блакитi арiйсько?, дивляться на мене з чеканням i нiби з смутком якимось уже передсмертним. Дам чи не дам? Справдi, що з ним робити? Вести з собою? Так вiн же видасть нас при першiй зручнiй нагодi, погубить нас усiх. Собою вiн тiльки ускладнить, зробить ще небезпечнiшим, труднiшим i без того трудний наш похiд. Що ж залиша?ться? Тiльки, звичайно, не стрiляти. Менi вже уявля?ться, як вiн буде пручатись, вiдбиватись м'язистим сво?м тiлом, як хлопцi пустять у дiло багнети, i все завершить Заградотрядник сво?ю бритвою, i ворог захарчить. Не загрiбаючи, кинемо його тут, у пилюцi, серед соняшникового тирла. Ми здатнi на це, i сумлiння не гризтиме нас, бо вiн прийшов сюди, несучи смерть, i голова його напхана смертоносними хiмiчними формулами нових засобiв винищення людей... Полонений все дивиться на мене сумовито, запитливо, мовби вивiдуючи, що його жде, аж поки погляд його раптом не натрапля? на Заградотрядника, що з похмурим, злим виглядом саме насаджу? на гвинтiвку багнет. - Бум-бум? - неголосно, сумно запиту? полонений, постукавши себе пальцем по лобi. "Уб'?те, мовляв?" Ми мовчимо. - Бум-бум? Вiн жде вирiшення. - Як будемо з ним? - пiдкреслено звичайним голосом, нiби йдеться про найбуденнiшi речi, запитую товаришiв. - Плюнути й розтерти, - каже Заградотрядник удавано байдуже, щоб не викликати в того передчасно? пiдозри. Гришко теж тако? думки: - Що з ним воловодитись? Одним ротом буде менше. Харчiв уже - кiт наплакав. - Але це все-таки... "язик", - каже Вася-танкiст. Який дивний i дикий по сутi вираз: "язик"... Взяти "язика"... Не людина цiнна, не розум ??, не людська ?? суть, а лише язик, лише вiдомостi, якi вона може дати. - Ось цей "язик" нас якраз i погубить, - сто?ть на сво?му Заградотрядник, i я бачу, що й Татарин, i Новоселець в душi теж згоднi з ним. Полоненому аж вуха ростуть, так вiн вслуха?ться. Зда?ться, вiн розумi? все з наших розмов, з наших iнтонацiй. Розумi? i, внутрiшньо напружившись, жде. - Духнович, переклади йому, - звертаюсь я до нашого драгомана. - Ось ми чули вiд нього про якийсь новий винайдений ?хнiми вченими газ. Чи вiдома йому формула газу? Духнович запиту? нiмця, i вперше за весь час, вiдколи полонений тут, мiж нами, ледь помiтний усмiх скривля? його рот. - Вiн каже, що це та?мниця, що формула газу ? власнiстю нiмецьких збройних сил. - А йому, йому вона вiдома? Полонений ще бiльше кривиться в усмiшцi, догадуйтесь, мовляв, як хочете: або вiдома, або нi. Але цього нiзащо я вам не скажу, бо те, що зараз прита?но в менi i що вас так цiкавить, воно оберiгатиме менi життя. - По-мо?му, нiяко? формули вiн не зна?, паршивий цей гiтлерюгенд, - презирливо кида? Заградотрядник. - Бац-бац - та й пiшли далi. - Всi формули з мозком вилетять, - каже Татарин. - Всi гази в ньому перемiшаються... Вони жадають розправи. Всi ми жада?мо розправи над ним. Нам хочеться бачити його кров. Вiйна показала, як легко розбудити в людинi звiра. Але потiм вгамувати його буде, мабуть, дуже нелегко. Переглянувшись з танкiстом, наказую Гришковi: - Дай i йому, цьому тевтоновi, скiльки належить: - Тiльки гречку даром з'?сть. Дуже вiн нам потрiбен, ще цей зайвий рот, - буркотить Гришко, але все-таки да?. Дiставши на долоню масних чорних гречаних зерен, нiмець почина? старанно жувати ?х. Жу?, якось по-телячому пiдбираючи язиком. А я думаю про те, що вирiшив для себе ще ранiш: ми не вб'?м його, ми поведемо його далi з собою. Офiцер дивiзiйно? хiмслужби, вiн, напевно, зна? ту важливу та?мницю, та?мницю ново? страшно? збро?. Газовик, начинений формулами смертi, вiн iтиме з нами. Але не тiльки тому я не вiддам його пiд багнети, що вiн важливий "язик", i не тiльки тому, що iснують там якiсь мiжнароднi конвенцi? щодо полонених, - фашисти самi давно потоптали цi конвенцi?, i ми зна?мо, скiльки вони наших полонених по кошарах душать, по шляхах пристрiлюють, в протитанкових ровах загортають живими. Принципи гуманностi, людяностi, справедливостi для них не iснували й не iснують, але я не хочу бути схожим на них! Вiн нам здався. Зброю вибито з його рук. Тепер щоб над таким чинив я тут розправу? Але ж цим я поставив би, хай частково, хай на мить, поставив би себе на одну площину з ним, фашистом, а я не хочу спускатись до ?хнього рiвня. Голоднi, обдертi, оточенi, ми будемо iншими, ми нiколи не станемо схожими на них - убивць, будiвникiв концтаборiв i фабрик смертi, катiв нашого свiтлого життя! Вста?мо. Далi за соняшником, за залiзницею, куди нам iти, степ рiвний, полiгонно вiдкритий, коли пiдеш там, то, зда?ться, тебе видно буде на тисячi верст навкруги. - О, сьогоднi сонце заходить червоне, з вухами, - каже Колумб. - Бачите, якi високi вуха стовпи вгору поставило? То на вiтер. Невдовзi ми вже в путi. Iдемо в сутiнках рiдним степом, самi мало не полоненi, але й полонений ворог з нами. Цiлу нiч вiн iтиме з нами, i спрагу нашу звiда?, i втому, i вiдчу? нашу волю пробитись на схiд. Мовби невидимим ланцюгом прикувала доля його до нас, а нас до нього. Ми не можемо його вiдпустити. Ми не можемо його вбити. Вiн буде поруч з нами весь час, як прокляття. 54 Вночi, коли з глибин космосу проступають зорi, пробиваються скупим свiтлом до нас, ми вiдчува?мо, що йдемо не просто по землi - йдемо по планетi. Це, мабуть, простiр та вiдкритiсть степiв да? нам оце вiдчуття - що йдемо по планетi. Несемо з собою дивну певнiсть, що з усiх витворiв природи, з усiх свiтiв, що десь блукають в космiчнiй безмежностi, нема? кращо?, як оця наша - тепла, зелена планета, так добре створена для життя на нiй флори, i фауни, i дивовижних розумних iстот. Води на нiй океани. Сонця вдосталь, родить усе... Iдемо в тому земному поясi, в тому пiдсоннi, де з давнiх-давен буяло життя. Мамонти колись тут водились, бо ?м було тут гарно. Еллiнськi мореплавцi прагнули до цих берегiв i складали про них сво? золотi легенди. Царства степовикiв, царства скiфськi, половецькi iржали тут кiньми, зоставивши потiм пiсля себе високi степовi могили, розмитi дощами, розвiюванi вiтрами, але н