Олесь Гончар. Прапороносцi

 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 http://www.ukrlib.km.ru/ ? http://www.ukrlib.km.ru/
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ?  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   КНИГА ПЕРША. АЛЬПИ

   О Русская земле! уже за шеломянемь еси!
   "СЛОВО О ПОЛКУ ИГОРЕВЕ".

   Одтодi, як передовi частини  перейшли  кордон  i  зникли  за  горбатими
висотами  чужо?  землi,  минуло  вже  кiлька  днiв.  На  переправi   стали
прикордонники,  перевiряючи  документи  бiйцiв  i   окремих   команд,   що
наздоганяли фронт. Мов iз землi вирiс новий  прикордонний  стовп  i  ряба,
смугаста будка поста. Кордон! Ми знов повернулись сюди, i вартовий став на
тому самому мiсцi, де вiн стояв 22 червня 1941 року. Ми не забули  нiчого,
але багато чого навчились. Ми живi, змужнiлi й досвiдченi. А чи живий  ти,
ворожий авiаторе, з залiзним хрестом на грудях, ти, який у ту далеку чорну
недiлю скинув на цю прикордонну будку першу бомбу з свого лiтака? Чи думав
тодi ти, що все так обернеться, що бiйцi нового, народженого битвами, 2-го
Укра?нського  фронту  в  сво?х  зелених  безсмертних  гiмнастьорках  знову
з'являться на берегах цi?? рiки i перепливуть ??? Доля! -  сказав  би  ти.
Так! У справедливих армiй доля завжди прекрасна.
   Коли Черниш пiдходив до поста, його увагу привернув кремезний плечистий
сержант, який саме розмовляв про щось з  прикордонниками.  Голова  його  з
золотаво-рудим, пiдстриженим пiд бокс  волоссям  раз  у  раз  витягувалась
вперед, а руки були зiгнутi в лiктях так, наче вiн  усе  пiдкрадався,  щоб
зненацька накрити перепела,  прича?ного  в  травi.  Наскiльки  мiг  Черниш
зрозумiти, цей рудий сержант вiдбував службу в  1941  роцi  саме  тут,  на
кордонi.
   Тепер вiн гумористично розповiдав, жестами й вигуками зображував, як ?х
бомбили вперше. Найсмiшнiше сержант показував на мигах самого себе, як вiн
шукав сховища у шелюгах, як йому кожна ямка здавалася занадто мiлкою i вiн
гриз землю зубами, а лiтак полював на нього, мов яструб на  степову  мишу.
Сержант по-тигриному  вигинав  свою  кряжисту  широку  спину,  пригадуючи,
видно, скiльки мурашок бiгало тодi по нiй. Часи, часи!..
   Коли прикордонник, читаючи документи  Черниша,  перепитав  найменування
частини, сержант раптом урвав свою розповiдь i, нашорошений, обернувся  до
Черниша:
   - Ви в Н-ську?
   - В Н-ську.
   - Буна дзiва! Мо? вам... Ми супутники! По  обличчю  сержанта  не  можна
було вгадати - жарту? вiн чи говорить серйозно. Кiстляве, мiцне, з колючим
сторожким поглядом з-пiд навислих  брiв,  воно  мало  вираз  тi??  лукаво?
напускно? блазнюватостi, вiд яко? можеш чекати всяких несподiванок.  Бiйцi
дивились на нього i заздалегiдь посмiхались.
   - Тiльки вибачте, товаришу  молодший  лейтенант,  але  я  вас  щось  не
закмiтував.
   - Нiчого дивного. Я... вперше.
   - А-а! - роззявив рота сержант, нiби дуже  тим  здивований.  -  Вперше!
Тодi, будьте ласкавi, вiдступiться на п'ять крокiв...
   - ?
   - ...Вiдступiться, я вам вiдкозиряю! Черниш спалахнув:
   -  Товаришу  сержант!  (Сержант  клацнув   каблуками   з   пiдкресленою
бравiстю). Шо ви з себе Швейка корчите? Чому  у  вас  такий  розхристаний,
неохайний вигляд?
   З-пiд пом'ято?, в брудних  плямах  гiмнастьорки  в  сержанта  виглядала
охвiстям спiдня сорочка. Вона була досить-таки брудна,  i  це  нiби  трохи
встидало сержанта. Одначе вiн не розгубився, не почервонiв, та  й  взагалi
важко було  уявити,  щоб  вiн  коли-небудь  червонiв.  Обличчя  його  було
землисто-сiре i зосталось таким навiть, пiсля того, як вiн витер  з  нього
пилюку. Здавалося, дорожня пилюка назавжди в'?лася йому в тiло.
   - Не гнiвайтесь, товаришу молодший лейтенант, на мою сорочку, -  сказав
сержант, заправляючись, i повiки в нього нервово засiпалися. - Бо не  мама
?? прала, а дiвчата  з  фронтових  пралень,  а  ?м  уже  руки  милом  геть
пороз'?дало... Ех, сорочко, моя сорочко! Я сам тебе скоро виперу, в  Дуна?
тебе сполощу!.. Ось на вас, бачу, - iнша рiч! Все новеньке та чистеньке...
З голочки. Тил подбав!  Дозвольте  запитати,  ви  з-за  Волги  на  Укра?ну
по?здом ?хали?
   - То що?.. По?здом.
   - А я... на пузi повз, - сказав сержант майже пошепки i з  такою  щирою
iнтимнiстю, що Чернишевi стало раптом нiяково за свою гарячковiсть.
   - Так ви справдi з Н-сько?? - згодом спитав Черниш уже примирливiше.
   - Шельма буду!
   - То що ж... пiдемо разом?
   - В натурi. Ви та я - ось ми з вами уже й  команда...  А  прiзвище  мо?
Козаков.
   Козирнувши  прикордонникам,  вони  зiйшли   на   переправу,   полущену,
вичовгану за кiлька днiв тисячами нiг.
   - Щасливо, товаришi! - гукали прикордонники навздогiн. - Пишiть!..
   - Ждiть телеграми з Берлiна! - вiдповiв без посмiшки Козаков.
   Гули пiд ними сосновi дошки переправи, сонце млявило, як  перед  дощем.
Шумiла рiчка, вкрита бiлими сережками пiни, рудi  хвилi  армiями  котилися
десь iз високих гiр у далеке море. Попереду з-за гори вставала синя хмара;
дорога за переправою пiдiймалася все вище, i було таке враження, що то  не
хмара перед ними, а також гора i до не? можна дiйти.
   Козаков у сво?х трофейних чоботях з широкими, низькими халявами, в яких
вiн здавався трохи розкарякуватим, iшов, ступаючи на п'яти, подавшись усiм
корпусом вперед, i розповiдав, що вiн тiка? з госпiталю. Там, бачите, його
лiкували пiсля контузi? електричними лампами, щоб не сiпалися повiки i  не
дрижали руки, коли хвилю?ться. Однак, почувши, що  його  частина  разом  з
армiями 2-го  Укра?нського  вже  перейшла  кордон,  вiн  не  стерпiв  далi
"кантування" в тилу:, його смертельно "потягло" до братви.
   - Тягне, ой як тягне,  товаришу,  -  говорив  Козаков.  -  Мабуть,  для
гражданки я вже остаточно пропаща людина.  Так  уже,  мабуть,  i  залишусь
вiчним солдатом.
   - Вiчний солдат, - посмiхнувся Черниш, вiдходячи серцем.  -  То  колись
тiльки вiчнi студенти були... А, до речi, як ви про мене вгадали?..
   - Що свiженький, з училища? Ще б  пак,  не  вгадати...  У  мене  ж  око
розвiдника!
   На самiй горi, понад шляхом, маячив бiлий стовп. Пiднявшись вище,  вони
побачили, що то не стовп, а  високий  кам  яний  хрест,  побiлений  колись
вапном i  прикритий  зверху  дощаним  козирком;  козирок  уже  почорнiв  i
пожолобився вiд  часу.  На  хрестi  було  прибите  розп'яття.  Воно  також
потемнiло й потрiскалось на сонцi та вiтрах.
   - Ось наше "Л", - жестом вказав Чернишевi Козаков на велику лiтеру,  що
?? хтось розгонисте накреслив вуглиною пiд  самим  розп'яттям,  поставивши
стрiлку на захiд. - Значить, топа?мо правильно.
   На захiд, на захiд! Нiби пройнятi разом одною думкою, вони обернулись i
глянули вниз, на переправу, на рiчку, що стала знову кордоном. За рiчкою у
тремтливому  маревi  розстилався  рiдний  край.  Здавалось,  якби  не   те
тремтливе синювате марево, то всю кра?ну ?м було  б  видно  звiдси  як  на
долонi: i широкi поля, переритi окопами, i спаленi  села,  i  чорнi  ру?ни
мiст, i грузькi нескiнченнi шляхи, захаращенi кiстяками  обгорiлих  машин.
Криваве перехрестя, трагiчне поле битви, сплюндрований рiдний край! Звiдси
ти ще рiднiший синовньому серцю.
   Обличчя Козакова  стало  зосередженим,  i  з  нього  зникло  легковажне
лукавство.
   - Товаришу молодший лейтенант, бачив би ти нас, коли ми тiльки вступали
на Укра?ну... Весною це було, на свiтанку... В грязюцi по  пояс,  голоднi,
виснаженi. Подумати тiльки: Укра?на... два роки не  бачили  ??,  два  роки
тiльки чули, як вона стогне, та бачили здалеку, як вона горить. А тут тобi
кiнча?ться Курщина, i вже за радгоспом, зна?мо, Укра?на.  Не  спали  перед
тим кiлька ночей, ?ли самi буряки, а де й сили взялося!  Штурмом  захопили
радгосп, балку перелетiли на крилах. "Оце,  -  гука?  комсорг  Ярославцев,
глянувши на карту, - уже Укра?на!" Скiльки було нас там, рiзнi нацi?  -  i
сибiряки, i таджики,  i  укра?нцi,  i  бiлоруси  -  всi,  як  один,  впали
навколiшки,поцiлували землю... I, повiриш, заплакали ми, як  дiти.  Стоять
серед неораного поля навколiшках - бородатi, в  шинелях,  забрьоханi,  без
шапок... Ех!
   Незчулись, як набiгла тiнь, скалкувата, крем'яниста земля потемнiла пiд
ними i, здавалось, злегка  загойдалась,  мов  хитка  палуба.  Вони  вперше
помiтили й  вiдчули,  що  земля  пiд  ними  чужа.  Залопотiв  дощ,  i  мiж
крем'яхами по червонястiй пилюцi заскакали димки, нiби вiд розривних куль.
   - Де твоя шинель, сержанте? - спитав Черниш, скидаючи свою.
   - Шинель знайду,  -  знехотя  вiдповiв  Козаков.  -  А  поки  що  можна
перестояти пiд оцим грибком. - Сержант  став  пiд  козирок,  напнутий  над
розп'яттям. - Святий не прожене?
   - Це спаситель... Ховайсь пiд мою шинелю, сержанте.
   Вони накрились шинелею обидва.
   Дощ, пускаючись щодалi ряснiше, лопотiв  об  шинель,  а  там  -  далеко
внизу, на рiднiй сторонi, - ще свiтило  сонце.  Матово-бiла  дощова  коса,
повiльно, мов грандiозна завiса, рухаючись над полями, ще не дiйшла  туди:
зеленiючi лани востанн? посилали звiдтiль свiй сонячний усмiх на цю  чужу,
непривiтну гору  з  одиноким  розп'яттям.  I  Черниш  -  ще  зовсiм  юний,
затягнутий новими ременями, i Козаков,  який  горбився  бiля  нього,  щоб,
випрямившись, не стягнути з  офiцера  шинель,  -  обидва  довго  i  пильно
вдивлялися в ту сонячну панораму, нiби хотiли ввiбрати ?? в сво?  серця  i
понести далi з собою.



   II

   - Ти звiдки? - запитав Черниш Козакова.
   - З Донбасу.
   - Батько, мати пишуть?
   - Яз дитбудинку. Шахтарчук.
   - Сирота?
   - О! Який я сирота? Сироти - це  дiти.  А  менi  вже...  скiльки  ж  це
менi... З двадцятого... Да... З тисяча дев'ятсот двадцятого на  свiтi  цей
потомок шахтарський.
   Дощ згасав так само швидко, як  i  пустився.  Чим  далi  рiдше  ляскали
останнi краплини по розп яттю. Дощ змив з нього пилюку, i кров з  пробитих
цвяхами нiг спасителя соталася тонкими струменями, наче зовсiм свiжа.
   Вийшли з-пiд накриття, i Козаков став крутити цигарку.
   - А боги в них такi, як i в нас, - зауважив вiн, спiдлоба поглядаючи на
бiлий хрест iз розп яттям. - За що ж його розп'яли?
   - То цiла iсторiя, - стримано  сказав  Черниш,  одначе  розповiдати  не
став.
   - Отже... вперед на захiд?
   - Марш!
   I вони рушили. Липка глина набиралась на чоботи, i стало важко йти.
   - Важка земля, - зауважив Козаков, хмурнiючи. - Там було легше.
   Озирнулися ще раз. Очi Черниша засвiтились i поглибшали.
   - Мати Вiтчизно! - мимоволi вирвалось у нього  по-юнацькому  дзвiнко  й
урочисто. I навiть для Козакова, який не терпiв нiяко? урочисто? пишностi,
цi слова зараз прозвучали щиро й природно.
   - Жди нас, - сказав сержант. - Або повернемось з перемогою, або ж... не
повернемось зовсiм!
   Вони почали спускатися з кряжа,  i  рiдна  сторона  швидко  зникала  за
горбом.
   Обабiч  шляху  лежали  незнайомi  поля,  перекраянi  вузькими   довгими
нивками.
   - Аж дивно бачити такi клаптики, - сказав Козаков.  -  Невже  i  в  нас
колись було так?
   Черниш мовчки дивився на злиденнi смужки, що сумно п'ялися по пiдгiр'ю.
   - Все ж я не такою уявляв собi ?вропу, - признався Козаков. - Думав, що
тут суцiльнi мiста i села,  де  з  людьми  не  розминешся,  -  так  скрiзь
перенаселено. Все ?м територiй не вистача?...  А  в  них,  зда?ться,  села
рiдшi, нiж у нас в Донбасi.
   Хлiба, змитi дощем, яскраво зеленiли. Понад самим кюветом виструнчились
гiнкi стебла,  однаковi,  незлiченнi,  як  солдати.  Знову  розгодинилось,
показалося сонце. До самого села не трапилося жодно?  живо?  душi,  тiльки
де-не-де кам'янi хрести бiлiли над шляхом i написанi вугiллям  дороговкази
на них всi були зверненi на захiд.
   У селi хати, з повибиваними  вiкнами  i  дверима  навстiж,  наче  ждали
когось. Але нiхто не входив до них, тiльки шмигали сюди й  туди  здичавiлi
без господарiв коти. По центральнiй вулицi села численнi написи, вкриваючи
стiни згори й  донизу,  нiмо  свiдчили,  що  тут  недавно  пройшла  велика
житт?радiсна армiя. На стiнах ще залишився ?? веселий вiдгомiн: "Васька  i
Колька, доганяй!", "Балабуха з биком у Бухарестi!" (до Бухареста ще  сотнi
кiлометрiв ворожо? територi?), "Владимиров, жми!" i т. п. А над усiм цим:
   Л- Л - -_ i велика стрiлка на захiд.
   Зненацька серед пустого села гучно вдарив  бубон,  зацигикала  скрипка.
Пiд  облупленою  нужденною  хатою  з'юрмилися  бiйцi,  теж  iз   тих,   що
наздоганяли сво? частини. На призьбi, затиснувши  бородою  скрипку,  сидiв
старий циган, бiля нього кучерявий лупатий юнак з бубном.  Перед  музиками
вiдчайдушне  танцювали  двiйко  циганчат:  хлопчик  i  дiвчинка.   Чубатi,
закудланi, пiдiбравши високо сорочечки з сирового полотна, вони  виробляли
такi  вихиляси,  що  все  подвiр'я  розлягалося  дужим   реготом.   Старий
пiдбадьорював сво?х дiтей енергiйними вигуками.  Загледiвши  на  Чернишевi
офiцерськi  погони,  скрипаль  догiдливе  схопився   йому   назустрiч   i,
зiгнувшись дугою, заграв "Катюшу". Чернишевi стало соромно за старого,  за
його улесливiсть i за  жалюгiдний  танець  дiтей.  Вiн  узяв  Козакова  за
лiкоть:
   - Ходiмо!
   - Та цiкаво ж подивитись.
   - Не дуже веселе видовище... Ходiмо.
   Вони знову вийшли на дорогу.
   Тепер за селом ?м раз у раз траплялися назустрiч румуни  й  бессарабцi,
що везли волами наших поранених. Воли, пiдбившись по  кам'янистiй  дорозi,
понуро шкутильгали а румуни в сiряках i  високих  чорних  шапках  брели  з
батiжками поруч возiв, як чумаки. Деякi годували волiв  на  ходу,  з  рук.
Почорнiлi вiд сонця, сухi  й  нужденнi,  з  випуклими  скорботними  очима,
румуни нагадували собою тi розп'яття па бiлих хрестах,  що  вiками  стоять
понад шляхами ?хньо? кра?ни. Iнодi  на  возi  з-пiд  закривавлено?  шинелi
важко пiдiйма?ться солдатська стрижена голова:
   - Браток!.. А браток!.. Дай закурити.  Козаков  роздавав  рештки  свого
тютюну. Черниш уперше пожалкував, що вiн не курить.
   - Далеко фронт? - допитувався Козаков.
   - Да-ле-ко...
   - Скiльки кiлометрiв?
   - Вже... двi... доби.
   Не кiлометрами, а часом, болем сво?х розтривожених  ран  вимiрювали  цi
люди вiдстань до фронту.
   Вози, про?жджаючи, глухо, тоскно скрипiли. Черниш дивився на  поранених
майже з побожною пошаною. Вони  вже  були  там,  де  вiн  ще  не  був,  i,
закривавленi,  блiдi,  перебинтованi,  стали  для   нього   нiби   якимись
особливими людьми. Вiн соромився, що йде повз  них  рум'яний  i  здоровий.
Чув, як обличчя його пашить молодою нерозтраченою кров'ю.
   Уявлялось, як вiн уже сам лежить на возi,  вкритий  шинеллю,  корчачись
вiд болю щоразу, коли дерев'яне колесо каруци наскаку? на камiнь.
   На ночiвлю зупинились у похмурого румуна, в хатi, повнiй дiтей,  курчат
i блiх. Господиня подала на вечерю бринзи, викинула на стiл  гарячий  круг
мамалиги i покраяла його ниткою. Господар у постолах  i  вузьких  вовняних
штанях мовчки сидiв на лiжку з люлькою в зубах, хоча тютюну  в  нiй  i  не
було. З куткiв на гостей дикувато свiтили очима чорнi, замурзанi дiти. ?х,
видно, дуже дивувало, що цi  незнайомi  люди  не  почали  ще  рiзати  всiх
пiдряд, як про це говорилося навiть у  букварi,  а  теж  умiють  смiятися,
жартувати i ?сти мамалигу. Жiнка кинула й дiтям круг  мамалиги,  i  малеча
опала ?? в кутку, мов горобцi соняшник. Козаков довго дивився, як  дiтвора
жадiбно давиться гарячими глевтяками, i несподiвано встав, зiтхнувши.
   - Такi ж i в нас... Ми як iшли зимою по  Укра?нi,  зайдемо,  бувало,  в
село - завити хочеться. Все спалене, все розбите. Кубляться дiти в теплому
попелi, грiються. "Де батько?" - "Нема". - "Де мати?"  -  "Нема".  Скинемо
шинелi, складемо зброю i - за лопати. Викопа?мо ?м землянку, залишимо  ?жi
та й знову... вперед на захiд.
   - Пiсля цi?? вiйни, - сказав Черниш, - нi нашi, нi  ?хнi  дiти  вже  не
кублитимуться на попелищах... нiхто не гнутиметься,  як  той  сьогоднi  iз
скрипкою... Пiсля цi?? вiйни  люди  повиннi  стати  нарештi...  справжнiми
людьми.
   -  Розумi?ш,  кучерява,  чого  ми  хочемо?  -   пiдiйшов   Козаков   до
худорлявенько? насуплено? дiвчинки з хрестиком на грудях.
   - Ну шти...
   Вiн поклав ?й на голову свою важку, зашкарублу руку.
   - Щоб ти не рiзала мамалиги ниткою, розумi?ш?
   - Ну шти...
   - Щоб щасливою росла...
   - Ну шти...
   Черниш, порипуючи новенькими чобiтьми, замислений, пройшовся по хатi.
   - Наша вiйна не на рiк i не на два, - говорив вiн нiби сам до  себе.  -
Нам треба не тiльки розгромити  ворожi  армi?  i  зняти  з  ?вропи  во?нне
становище. Нi, не тiльки це, не тiльки...
   Ночувати господар пiшов у кошару - вiн боявся, щоб у нього  не  забрали
овець. Господиня постелила Чернишевi на  лiжку,  а  Козакову  на  долiвцi,
вважаючи його денщиком  молодого  офiцера,  як  це  вона  бачила  в  сво?х
вiйськах, що стояли тут посто?м. Проте Черниш не захотiв лягати на лiжку i
теж почав вмощуватися долi на соломi. Господиня дала ?м важкий,  збитий  з
вовни лiжник, вiд якого гостро тхнуло овечатиною. Козаков не  роздягнувся,
тiльки розстебнув комiр гiмнастьорки.
   - Це розкiш, - казав вiн, - в якiй я собi нiколи не вiдмовляю. Навiть в
окопi, коли не розстебнусь, то не засну як  слiд.  Розстебнеш  усього  два
гудзики, а наче весь роздягнувся i лежиш у куми на подушках. Пречудово!
   Козаков швидко дав хропака.
   Господиня, вклавши дiтей, сiла над ними i куняла навсидьки цiлу нiч, не
гасячи свiтла.
   Прокинувшись уже геть за пiвнiч, Козаков побачив, що Черниш сидить бiля
нього у бiлiй спiднiй сорочцi, - роздягнений вiн був зовсiм як хлопчак,  -
i занепоко?но огляда?ться на всi боки.
   - Що таке? - запитав Козаков,  iнстинктивно  шукаючи  збро?,  хоча  при
ньому ?? не було. - Що трапилось?
   - Бло-хи, - простогнав Черниш безпорадно. Козаков одразу заспоко?вся.
   - Чи чу?ш... ?вропа, - промимрив вiн i, перевернувшись на  другий  бiк,
знову швидко-заснув.



   III

   Наступного дня дороговказ вивiв ?х на центральний шлях. Тут було  людно
i шумно: безнастанно мчали  машини  з  бо?припасами,  гарматами,  кухнями;
брели, обливаючись потом, бiйцi й офiцери iз скатками на плечах.
   Козаков повеселiшав, немов наближався до рiдного дому, i  йшов,  як  по
водi, високо пiдiймаючи ноги. Медалi з заяложеними колодками слiпуче сяяли
йому на грудях, вбираючи сонце. А вiн розглядався безтурботно на всi боки,
пив ясну воду з зелених криниць при  дорозi,  черпаючи  ??  пригорщами,  а
потiм весело вимахував пiлоткою про?жджаючим дiвчатам-пекарям.
   Чернишевi хотiлося швидше побачити справжню вiйну, проте вiн досi  нiде
?? не знаходив. Вона втiкала, як мiраж у пустелi, лишаючи за собою  шляхи,
заповненi людом. А народ плив i плив, сiрий вiд кiптяви, зiрваний з  мiсця
i, здавалося, цим людським потокам не кiнчитись нiколи!
   Навкруги лунали регiт i жарти.
   Козаков, скрiзь  встигаючи,  встрявав  у  розмови,  у  всьому  вiн  був
компетентний,  i,  здавалося,  всi  тут  були  давно  йому  знайомi.  Його
бурхливий  настрiй  поступово  передавався  i  Чернишевi,  який,  зрештою,
починав думати, що нема на свiтi нiяко? вiйни, нiяких страхiть, а  ?  лише
якась велика оргiя, божевiльне свiтове гульбище, куди всi вони поспiшають.
   - Люблю фронтовий край! - пiднесено вигукнув Козаков. -  Ти  вiдчува?ш,
що тут навiть повiтря iнше, нiж у тилу. Волею пахне. Нiякого тобi чорта!
   Чабани-румуни виходять на шлях  канючити  тютюн.  Вони  гнуться  в  три
погибелi, скидають шапки i простягають висушенi, засмаглi руки.
   - Чого ви  гнетесь?  -  не  мiг  байдуже  дивитись  на  них  Черниш.  -
Випрямтесь та ходiмо з нами!
   А чабани думали, що руський офiцер глузу? з ?хньо? убогостi, i  злякано
задкували. Нiмцi навчили ?х: розмовляючи з вiйськовими,  триматися  завжди
на певнiй вiдстанi.
   Наступного дня  Черниш  i  Козаков  уже  пiдходили  до  села,  в  якому
розташувався штаб полку. Польова дорiжка стелилася мiж  високими  хлiбами.
Вона була добре накочена, хоч тепер на нiй  не  було  нiякого  руху  -  нi
пiдвiд, нi машин.
   - Тут ?здять тiльки вночi, - зауважив Козаков, розглядаючи свiжi  колi?
пiд ногами.
   За селом, що сховалось перед ними в буйнiй зеленi, похмуро  здiймалась,
як величезний верблюд, двогорба висота. Там уже був противник. Але  висота
мовчала. Навкруги - пiдступна тиша. Все нiби завмерло. Нiяких ознак життя.
Луки, гори, пишнi сади - все зелене й принишкле. Сонце нерухомо сто?ть над
цим зеленим морем. Гарячого бiлуватого свiтла лл?ться так багато, що  рiже
очi. Праворуч, за десятки чи, може, й сотнi  кiлометрiв,  стоять  мовчазно
темно-синi  Карпати  в  клубках  срiбних,  слiпучо-бiлих  хмар...  Жодного
пострiлу не чути нiде. Це й була вiйна, яку Черниш уявляв собi в гуркотi й
громi. Тепер вона зустрiла його зненацька цi?ю неприродною тишею,  гарячою
Дрiмотою пiвдня, зловiсним безлюддям степових дорiг.
   У селi теж залягла  тиша,  подвiр'я  позаростали  бур'янами,  мешканцiв
звiдси було  евакуйовано  в  тил.  По  садках  де-не-де  сновигали  бiйцi,
збираючи гiркi й дрiбнi черешнi. Черешнi тут росли високi й  розкiшнi,  як
дуби, далеко вилискуючи на сонцi чорними спiлими ягодами. Ягiд було рясно,
вони просто облипали гiлля.
   Бiля штабу Козаков зустрiв сво?х розвiдникiв.
   Серед   iнших   бiйцiв   ?х   одразу   можна   було   впiзнати   i   по
впевнено-розвалькуватiй ходi, i по мовi, i по  рухах,  в  яких  було  щось
солдатсько-аристократичне, ?х любив увесь полк, ?х балував увесь  полк,  i
це з часом давало себе знати  в  незалежнiй  упевненостi  поведiнки.  Полк
давно став для них рiдним, i вони  трималися  в  ньому  невимушене,  як  у
сiм'?. Вони навiть у сво? рапорти й козиряння старшим умiли  вкласти  щось
особливе, неофiцiйне, домашн?.
   За кiлька хвилин розвiдники, штовхаючись, смiючись i  перебиваючи  один
одного, встигли розповiсти Козакову, що  вони  зараз  "кантуються",  тобто
б'ють байдики, бо тiльки три днi тому на превелику силу дiстали "язика"  i
"хазя?н" дав ?м вiдпочинок на кiлька день. Кiнчилося тим,  що,  обнявшись,
вони потягли Козакова кудись пити румунську цуйку. Запрошували й  Черниша,
але вiн вiдмовився, бо хотiв уже сьогоднi бути на мiсцi.
   Здавши документи в штаб, Черниш, перш нiж iти в батальйон, з'явився, за
офiцерським звича?м, вiдрекомендуватись командировi полку. Ад'ютант-таджик
вiдповiв, що "хазя?н" зараз у сусiдньому блiндажi у  майора  Воронцова,  i
порадив зайти туди.
   У блiндажi гвардi?  майора  Воронцова,  заваленому  газетами,  картами,
книжками, стояла при?мна свiжа прохолода. Дерев'яну  пiдлогу  тут,  видно,
часто поливали холодною водою, щоб було не так жарко. З кутка в  куток  по
блiндажу не ходив, а майже бiгав "хазя?н" - гвардi? пiдполковник Самi?в. З
розповiдей Козакова Черниш уявляв  його  саме  таким.  Це  був  маленький,
енергiйний, на диво рухливий таджик. Вiн пильно, з голови до нiг;  оглянув
Черниша, який стояв бiля порога виструнчившись, iз сво?м запиленим  ранцем
за плечима,  i,  очевидно,  залишився  вдоволений  iдеальною  курсантською
виправкою молодого офiцера.
   - Черниш? - Самi?в раптом стукнув себе по лобi  коричневим  пальцем.  -
Черниш... Ви звiдки? Родом, родом?
   Черниш, нiяковiючи, вiдповiв йому по-таджицькому. Самi?в аж просяяв.
   - Ваш батько iнженер-геолог? Всеволод Юрiйович?
   - Так точно, Всеволод Юрiйович.
   - Воронцов, чу?ш, поглянь: перший земляк, який  зустрiча?ться  менi  на
фронтi! Такий збiг!
   Виявля?ться, що Самi?в ще задовго до вiйни знав Чернишевого  батька  по
спiльнiй роботi в однiй з експедицiй на Памiрi. Сам  ?вген  Черниш,  якого
батько часто брав у сво? експедицi? по Середнiй Азi?, ще змалку добре знав
тi мiсця, про якi тепер,  хвилюючись,  розпитував  його  Самi?в.  Пiдлеглi
Самi?ва, тi, що бачили в ньому лише сувору, з норовом людину, здатну часто
вибухати, наче порох, тепер не пiзнали б  свого  командира.  Вiн  запросив
Черииша сiсти,  i,  коли  той  почав  опинатися,  сам  посадовив  його  i,
метаючись по блiндажу, гарячий,  сухий,  збуджений,  поглядав  на  Черниша
ласкаво, наче зустрiв тут, у чужому краю, свою далеку молодiсть.
   - Я радий, радий, що ви попали саме в мiй полк, - говорив  пiдполковник
скоромовкою. Черниш ледве встигав розбирати. - Воронцов! Уже в мо?х друзiв
сини - офiцери! А ми все ще вважа?мо себе юнаками!
   Гвардi? майор  Воронцов  лежав  у  лiжку,  вкритий  кожухом  i  важкими
яскравими килимами. Вже кiлька днiв його трясла малярiя. В розмову вiн  не
встрявав, лише iнодi мовчки кидав допитливий погляд на Черниша.  В  дорозi
Казаков розповiдав просто  легенди  про  Героя  Радянського  Союзу  майора
Воронцова. Полiткерiвник роти пiд Сталiнградом, герой Днiпра, вiн вирiс за
цей час до заступника командира полку по  полiтчастинi.  Цей  гвардiйський
стрiлецький полк неможливо було уявити  собi  без  Воронцова.  Iншi,  коли
хворiли,  лягали  в  медсанбат.  Воронцов  мусив  хворiти  в   полку,   не
припускаючи й думки, що можна робити якось iнакше. Коли хворiли  iншi,  до
них не можна було заходити й  турбувати,  до  Воронцова  ж  i  до  хворого
заходили й розмовляли з ним, як iз здоровим, бо це  ж  Воронцов!  В  iнших
могло бути щось не гаразд в особистому  життi,  i  тодi  вони  мали  право
скаржитись, вимагати спiвчуття! допомоги. У Воронцова мусило  бути  завжди
все гаразд, i було б дивно почути, що вiн  на  щось  скаржиться:  адже  це
Воронцов!
   Справдi, Воронцов нiколи не скаржився, а йому скаржилися всi, i вiн сам
це  вважав  цiлком  нормальним.  Коли  його  посилали  на  навчання,   вiн
вiдмовився, i послали iншого. Брали на роботу в штаб фронту - вiдпросився,
нiкого цим особливо не здивувавши. Хiба могло бути iнакше?  Воронцов  нiби
становив найголовнiшу, невiд'?мну частину складного органiзму  полку,  вiн
був у полку, наче мати в сiм'?. Природно, що  мати  мусить  всiх  утiшати,
вислуховувати, лiкувати, карати й пiдбадьорювати, а сама нiколи не  падати
з нiг. Вона така звична й рiдна, що ?? не завжди й помiча?ш  у  родинi,  i
лише тодi, коли ?? не стане,  всi  одразу  зрозумiють,  що  вона  для  них
означала.
   Не раз i не два Воронцов iшов у  бойових  порядках  пiхоти,  коли  було
скрутно, а iнодi - коли й не зовсiм скрутно. За те його в дивiзi? штабiсти
вперто називали комiсаром. I ось тепер Черниш побачив цю  людину,  яку  ще
ранiше, пiсля розповiдей сержанта Козакова, взяв для себе взiрцем. Правда,
досi Черниш уявляв собi  майора.  Героя  Радянського  Союзу,  не  таким  -
вкритим  кожухом  i  трофейними  килимами,  з  жовтим,  пом'ятим  хворобою
обличчям. Воронцов уявлявся йому не iнакше, як у  гордiй  войовничiй  позi
поперед пiхоти, з пiстолетом в руцi i газетами, що стирчать з кишенi.  Так
змальовував майора Козаков. А тепер Черниш бачив стомлене обличчя,  зовсiм
не войовниче, а якесь мирне, замислене. Воронцов лежав пiд  натягнутим  до
самого пiдборiддя кожухом, пожовклий i  зосереджений,  висвiчуючи  широкою
лисиною, оточеною рудими баранчиками рiдкого волосся. Сiрi, глибоко запалi
очi майора раз у раз звертались на Черниша, уважно оглядаючи його  чорний,
з полиском, курсантський йоржик.  Чернишевi  хотiлося  почути  вiд  майора
слово. Але Вбронцов мовчав,  iнодi  беззвучно  плямкаючи  вкритими  смагою
губами, що пересихали й злипалися. Зате Самi?в, потираючи маленькi,  жвавi
брунатнi руки, говорив невтомно.
   - Ви не нiяковiйте, будьте задиракою, тримайтеся  зухвалiше,  -  повчав
вiн Черниша, - а то вам будуть наступати на пальцi.  Безперечно,  вам  усе
тут незнайоме, дивне, я знаю. Я сам тiльки рiк, як випурхнув  з  академi?.
Так, я академiк, будь ласка! Я певен, що вам сподоба?ться  наша  сiм'я.  У
нас ви скоро змужнi?те, у нас люди швидше зростають, анiж  в  тилу,  якщо,
звичайно... Але ж, я гадаю, ви не з полохливих?
   -  Бiй  покаже,  товаришу  гвардi?  пiдполковник!  -  вiдповiв  Черниш,
заливаючись рум'янцем. Воронцов раптом  повернув  голову  i  подивився  на
Черниша з-пiд сво?х кошлатих, рудих, нiби вицвiлих на сонцi брiв.
   - Комсомолець? - запитав Воронцов, хмурячись.
   - Так точно, комсомолець, товаришу гвардi? майор! - схопився Черниш  зi
стiльця.
   - Сядьте, - сказав Воронцов i одвернувся до стiни.
   - Бiй, бiй - це для нас найкращий атестат, - провадив  далi  Самi?в.  -
Вiдвага,  хоробрiсть  -  найвища  якiсть  в  людинi.  Принаймнi  я  вважаю
справжнiми людьми тiльки хоробрих. Ви спортсмен?
   - Альпiнiст, товаришу гвардi? пiдполковник.
   - Чудово! Це одразу видно: жилавий,  легкий.  Це  вам  придасться...  в
Альпах.
   Чернишевi радiсно захопило дух:
   - А ми й там будемо?
   - Будемо!  Будемо,  гвардi?  молодший  лейтенант  ("Гвардi?!"  -подумав
Черниш), скрiзь, скрiзь! Нашi крила тiльки розгортаються!
   - А наступ скоро, товаришу гвардi? пiдполковник? - не втримався Черниш,
хоча розумiв, що питати про це  не  зовсiм  тактовно.  Самi?в  i  Воронцов
переглянулися i разом посмiхнулись. Посмiшка змiнила обличчя  Воронцова  i
наче всього опромiнила. Здалося, що Черниш уже бачив майора колись  давно,
i вiдчув тепер себе з ним невимушене й вiльно.
   - Який нетерплячий, га? - заговорив Самi?в. - А ви готовi?
   - Готовий,товаришу гвардi? пiдполковник!
   - Добре. Не турбуйтесь: наш по?зд рушить точно за графiком.  Хвилина  в
хвилину, саме тодi, коли буде треба. Вас до Брянського? В третю мiнометну?
Чудово! Брянський  -  ветеран  полку,  сталiнградець-комунiст,  культурний
офiцер, в минулому студент, зда?ться, з Вiтебська...
   - З Мiнська, - поправив Воронцов, повiльно  закриваючи  очi  втомленими
повiками.
   - Так, так, точно - з Мiнська! Золота голова!  Коли  кiнчимо  вiйну,  я
його обов'язково направлю в академiю. Його мiсце - там. Ти як  дивишся  на
це, майор?
   - Не поспiшай, - вiдповiв Воронцов з заплющеними очима. -  Вiйна  ж  не
сьогоднi кiнча?ться? - I пiсля паузи сам собi вiдповiв: - Нi.
   Прощаючись, Самi?в  на  мить  задумався  i,  нiби  мiж  iншим,  запитав
Черниша:
   - Нам,  до  речi,  потрiбен  ПНШ-3.  Що  ви  сказали  б,  якби  я...дам
запропонував?
   Черниш почервонiв. Хоч йому  i  сподобалась  пропозицiя  пiдполковника,
але, дивлячись довiрливо й щиро Самi?ву в вiчi, вiн одповiв:
   - Дуже дякую, товаришу гвардi? пiдполковник, але краще я пiду на взвод.
Менi вже й так соромно, що я досi не брав безпосередньо? участi...
   - Розумiю, розумiю, - перебив командир полку,  беручи  його  за  плече,
немов Черниш саме сво?ю вiдмовою став йому  дорожчий.  -  Бажаю  успiху  в
наступних боях...
   Воронцов витяг з-пiд кожуха свою гарячу  руку  i  подав  ??  Чернишевi.
Рукав спiдньо? сорочки закотився на руцi аж по  лiкоть,  i  майор  видався
Чернишевi цивiльним, як батько.
   - Ми ще зустрiнемось, -  сказав  майор  сухими  губами.  -  Перед  нами
дорога... далека i... дуже вiдповiдальна.  Потiм  майже  пошепки  Воронцов
додав:
   - Так ви готовi?
   - До всього готовий.
   Черниш i справдi почував у собi готовнiсть, небезпеки його  не  лякали,
дороги кликали, хоча  нiхто  не  мiг  би  сказати,  чи  далеко  вони  його
поведуть, чи обiрвуться десь тут, неподалiк цього  низького  блiндажа,  що
загубився серед горбатих просторiв зелено? Румунi?.
   Вийшовши, Черниш якусь мить мiркував, куди йому рушати. Ще в штабi йому
розтлумачили, як знайти  третiй  батальйон,  i  тепер  вiн  рушив  у  тому
напрямку - попiд занедбаним залiзничним насипом.
   Проходячи  повз  штаб,  що  розмiстився  у  бетонованому  вi-адуцi  пiд
залiзницею, Черниш побачив запорошеного зв'язкiвця,  який  прив'язував  до
дерева гриватого бiлого коня.
   Напередоднi Черниш зустрiчав цього бiйця в дивiзi?, щось питав  тодi  в
нього, i тепер бо?ць козирнув йому, вже як давньому  знайомому.  Чернишевi
стало при?мно.
   З вiадука вискочив заклопотаний начальник штабу з якимись паперами  пiд
пахвою й одразу ж задер голову, обстежуючи небо, чи нема?  там  румунських
"музикантiв". Раптом погляд начальника зупинився на коневi, припнутому  до
дерева. Штабник вирячився на нього, як на  щось  жахливе,  неймовiрне,  i,
за?каючись вiд хвилювання, накинувся на бiйця:
   - Чо-чому кiнь бiлий?! - Певно, вiн хотiв сказати, чому бiлий  кiнь  не
замаскований.
   Бо?ць мовчав, весело кусаючи губу.
   - Я вас пи-та-ю, - тряс штабник папкою бiйцевi перед носом, - чому кiнь
бiлий?
   Зв'язкiвець виструнчився i вiдповiв з лукавою чiткiстю:
   - Не знаю, товаришу гвардi? майор, чому кiнь бiлий! Може, з-пiд  бiлого
жеребця!
   Черниш засмiявся i пiшов, не чекаючи  кiнця  розмови.  Починалося  нове
життя з новими стосунками, з новими iнтересами.
   Стежка звивалась у високiй травi попiд насипом. Тепле повiтря  навкруги
було напо?не густими пахощами степових квiтiв.  Дрiмали  пашнi,  млiючи  в
сонячнiй духмяностi. Посеред хлiбiв  бiлiла  розвалена  залiзнична  будка,
навколо не?  стирчали  обчухранi  снарядами  стовбури  дерев.  З-за  будки
вдарило трупним смородом.



   IV

   - Гвардi? молодший лейтенант Черниш - у ваше розпорядження.
   - Гаразд. Опустiть руку.
   Командир мiнроти вiдклада? газету вбiк i застiба? комiр.  Шия  в  нього
по-дiвочому красива, нiжна й така бiла, наче вiн нiколи не виходить з цi??
землянки на сонце.
   - Менi вже дзвонили вiд "хазя?на", - продовжу? командир роти i, подаючи
руку Чернишевi, теж бiлу й тверду,
   рекоменду?ться: - Гвардi? старший лейтенант Брянський.
   Вони  сiдають  на  брустверi  бiля  входу  в  землянку  i,  обмiнюючись
незначними запитаннями, пильно вивчають один одного. У Брянського  юнацьке
вродливе обличчя з тонкими рисами, безкровне, але  не  худе.  З-за  довгих
бiлих вiй уважно дивляться голубi, без блиску, очi.
   Передвечiрнi сутiнки спадають у лощину. Попiд насипом стро?м  проходить
взвод з лопатами,  ломами  й  кайлами  на  плечах.  Важко  гупаючи,  бiйцi
зупиняються навпроти Брянського. Кремезний, товстолиций лейтенант  хрипким
басом доповiда? командировi мiнроти, що перший взвод повернувся  з  робiт.
Брянський, з туго перетягнутим станом, з бiлявою пишною чуприною,  сто?ть,
облитий променями призахiдного сонця.  "Як  соняшник  у  цвiту",  -  дума?
Черниш про нього. Брянський, уважно вислухавши рапорт, пита?, чи не забули
часом лопат на мiсцi роботи. Запису?, скiльки кубометрiв викопано. Нарештi
дозволя? розпустити  взвод.  Черниша  знайомить  з  лейтенантом  Сагайдою,
командиром першого взводу.
   - Ти також ванькою-взводним? - цiкавиться  Сагайда,  оглядаючи  Черниша
без церемонiй. - Давай, давай, буде, врештi, i менi полегкiсть...
   - Пiсля вiйни, - дода? Брянський.
   Пiшли оглядати вогневу позицiю. Вона, розгалужуючись, як корiнь, на всi
боки, розкинулась попiд насипом ячейками i ходами  сполучень.  В  ячейках,
вкритi маскувальними сiтками, стоять мiномети,  уважно  дивляться  в  ясне
румунське небо. Бiйцi, здебiльшого вусатi, статечнi  чоловiки,  загледiвши
офiцерiв, зриваються на ноги i завмирають в готовностi.
   Вони з останнього поповнення, яке Брянський сам добирав i  сам  навчав,
поки  стояли  в  оборонi.  Бiйцi  -   переважно   вiнницькi,   подiльськi,
надднiстрянськi колгоспники - слухнянi й працьовитi. Тут були  односельцi,
сусiди, навiть дво? братiв. Усi вони трималися вкупi,  жили  ще  спiльними
спогадами про домiвку та про запасний полк.  Ще  кликали  один  одного  на
ймення:
   - Агей, Хомо!
   - Що-бись ма?ш казати?
   - Де ти запорпав паклю? Так, нiби пита?:
   - Де ти поклав вила?
   Здавалось, вони так цiлим колгоспом i прийшли сюди i, замiсть орати або
сiяти, взялися за кутомiр-квадрант, за нову, незнайому науку.  Проте  вони
?? опанували досить хутко,  i  Брянський  був  цiлком  задоволений  сво?ми
вусатими вихованцями.
   - Я не помилився, добираючи саме цих вусачiв з поповнення, - казав  вiн
тепер сво?м офiцерам. - Вони сумлiнно ставляться до працi, а це на  фронтi
так само необхiдно, як i десь на заводi. Мiж iншим, ви  помiчали,  з  кого
виходить найбiльше геро?в у бою?
   - З колишнiх безпритульних, - сказав Сагайда. - З бiломорканальцiв.
   - Зовсiм нi, - заперечив Брянський. - Я, навпаки, знав чимало таких, що
в тилу, як то кажуть, на ходу пiдметки зривали, а тут, перед лицем смертi,
ставали жалюгiдними боягузами. Найкращi во?ни  -  це  вчорашнi  робiтники,
шахтарi, комбайнери, трактористи, взагалi люди чесних  трудових  професiй.
Адже вiйна - це насамперед робота, найтяжча з усiх вiдомих  людинi  робiт,
без вихiдних, без вiдпусток, по двадцять чотири години на добу.
   - Товаришi, - сказав Сагайда, як  перед  аудиторi?ю,  -  ви  прослухали
коротку iнформацiю наукового працiвника, дослiдника проблем вiйни, гвардi?
старшого лейтенанта Брянського. У кого ? запитання?
   - Давай, - сухо посмiхнувся Брянський. - Валяй! Цi?? ночi Черниш  довго
не мiг заснути. У землянцi було жарко.  Поруч  хропiв  Сагайда,  вiн  весь
пашiв i, миркаючи увi снi, щоразу закидав на Черниша важку,  гарячу  руку,
намагаючись обiйняти. На протилежних нарах рiвно дихав Брянський.  Мiсячне
сяйво стелилося через порiг землянки, зникаючи кожного  разу,  коли  понад
блiндажем проходив вартовий. У головах Брянського сидiв  телефонiст,  тихо
мугикаючи якiсь нiжнi мелодi? i раз у раз викликаючи когось:
   - "Зоря", "Зоря", я "Грiм" - повiрка. I знову наставала така тиша,  що,
здавалось, настороженi кроки вартового чути-на весь свiт.
   Черниш лежав з широко розплющеними очима i дивився в перекриту  рейками
стелю, згадував матiр, яка десь там, у гарячих краях за Каспiйським морем,
дума?, певно, зараз про нього, може, уявляючи собi, як вiн кида?ться сво?м
тiлом на амбразуру дота.
   - Женю, - говорила вона йому при останнiй зустрiчi, - я знаю,  який  ти
бува?ш запальний... гарячковитий  до  самозабуття.  Ти  занадто  романтик.
Звичайно, я не раджу тобi бути поганим во?ном або ховатися за чужi  спини.
Я знаю, що ти на це не здатний, i, може, саме за це найбiльше тебе  люблю.
Будь таким, як ти  ?,  будь  мужнiм,  вiдважним,  знищуй  ?х,  але,  Женю,
хлопчику мiй... не кидайся власним тiлом на амбразуру дота. Бо, я знаю, це
такi, мабуть, як ти, кидаються. Але ж це так... жахливо!
   Бiдна мати! Скiльки вона зараз передума?!  А  вiн  лежить  у  спокiйнiй
землянцi, i вiйни нема, ? лише бiлий мiсяць  на  порозi,  та  лункi  кроки
вартового, та якась дивна  Зоря,  що  ?й  молодий  телефонiст  раз  у  раз
засвiдчу? свою готовнiсть.
   I все ж Черниш вiдчував, що вiн  досяг  сьогоднi  чогось  незвичайного,
щось дуже важливе трапилося в його життi. Завтра вранцi вiн уже  не  йтиме
шляхом з ясними дороговказами,  п'ючи  студену  воду  з  зелених  криниць.
Вiднинi перед ним звiвся мур, i Черниш уперся в нього. Дороги всi попереду
зiмкнулися i вже нiкуди не йдуть, аж поки вiн сам не проб'? той  мур,  щоб
скрученi, як пружини,  дороги  розправились  i  полетiли  знову  вперед  з
дороговказами для iнших. Нi, тут не можна жалiти себе. Що було б,  коли  б
ми всi почали раптом жалiти себе?
   Черниш стримано зiтхнув.
   - Ви не спите? - подав голос телефонiст.
   - Га?
   - Та... кажу, дiвчата набридли, дзвонять i дзвонять...
   - Чого ?м треба?
   - Гвардi? старшого лейтенанта. I все не нашi позивнi:
   якась "Берiзка", якась "Фiалка"...
   - То розбуди його.
   - Не можна. Старший лейтенант наказав вiдповiдати  всяким  фiалкам,  що
його... нема.



   V

   Вранцi Шовкун, ординарець Брянського, вносить казанок, ложки, розстила?
рушник i нарiза? на ньому хлiб. Все  це  вiн  робить  з  якоюсь  особливою
селянською делiкатнiстю.
   - Що там? - пiдводиться скудлачений Сагайда, щоб
   заглянути  в  казанок.  -  Знову  гвардi?  горох!  Здоров  був,   давно
бачились!.. Шовкун!
   - Я вас слухаю.
   - Я знаю, як ти мене слуха?ш! Горiлка ??
   - Сьогоднi не давали. Сагайда глибоко задуму?ться.
   - Так от знай, Шовкун, - каже вiн, позiхнувши, - твоя Килина взяла собi
приймака. Мiлiцiонера!
   Сагайда уважно стежить, яке враження справлять його слова на ординарця.
Завжди пiсля такого жорстокого жарту  лiтнiй  бо?ць  почина?  блимати,  як
дитина, очi його заволiкаються м'якою туманною вологою. I весь  вiн  також
м'якне, тане, нiяково посмiхаючись.
   - Що ви. товаришу гвардi? лейтенант... Не може цього бути...  У  нас  i
мiлiцi? нема поблизу. Вона вся в Гайсинi. Сагайда дума?.
   - Однаково, зв'язалася з бригадиром, - каже вiн. - Бригадир  привiз  ?й
соломи, а вона йому за це...
   - Годi тобi, -  спиня?,  морщачись,  Брянський.  Сiдають  ?сти.  Шовкун
сто?ть бiля дверей, i зда?ться, що його зовсiм нема в  землянцi.  Взагалi,
вiн ма? дивну властивiсть - зникати при очах, ставати зовсiм непомiтним  i
нiколи нiкому не заважати. Але досить, зда?ться. Брянському  хоч  увi  снi
окликнути його, як Шовкун одразу тихо вiдгукнеться: "Я вас слухаю".
   Сагайда ?сть, голосно жвакаючи. Пiсля ?жi йому хочеться  закурити.  Але
вiн зна?, що в усього батальйону в цi днi пухнуть вуха без тютюну.
   - Ти не куриш? - пита? вiн Черниша.
   - Нi.
   - I не п'?ш?
   - Нi.
   - I дiвчат не цiлу?ш?
   Черниш червонi?.
   А Сагайда вже почина? нарiкати на  Романiю.  Злиденна  нещасна  кра?на!
Хати без димарiв, бо на димар Антонеску наклада? податок. Тютюн не сiй, бо
це державна монополiя. Всi нашi недокурки визбирали по дорогах, а кажуть -
?вропа.
   Брянський теж потерпа? без  курива,  але  сто?чно  зносить  сво?  муки.
Шовкун легким рухом  зiбрав  посуд,  перемив,  перетер,  i  хоча  сам  вiн
обертався повiльно, проте робота в  його  руках  якось  iшла  сама  собою,
швидко й до ладу.
   Уже вiн все зробив i знову стояв вiльний та,  переступаючи  з  ноги  на
ногу, несмiливо поглядав на старшого лейтенанта, якого, видно, обожнював.
   - Да, обкурились, - скаржиться, нарештi, i Брянський. - Хоч би раз  оце
потягти.
   -Товаришу гвардi?  старший  лейтенант,  -зрадiвши,  обзива?ться  Шовкун
сво?м  ласкавим,  проникливим  голосом.  -  Я  трошки  маю...  У  конвертi
прислала...
   - Килина? - кричить Сагайда.  -Та  чого  ж  ти  мовчиш?  Давай  мерщiй!
Закурили.
   - Шовкун! - гука? Сагайда, пожадливо затягуючись. - Хiба це  тютюн?  Це
якась мерзота!
   - То я трохи буркуну пiдмiшав, - виправду?ться Шовкун.  -  Нашi  хлопцi
всi буркун курять. Вiн пахучий. А румуни  багато  його  розвели  на  сво?х
полях.
   - Нудьга, - каже через деякий час Сагайда.  -  Ненавиджу  оцi  оборони.
Копай i копай без кiнця. Святе дiло наступ. Я тiльки тодi й  вiдчуваю,  що
живу, коли наступа?мо. Черниш!
   - В чiм рiч?
   - Дай менi адресу яко?-небудь учительки або агрономшi.
   Черниш диву?ться.
   - Для чого?
   - Напишу ?й листа. Виллю душу.
   Це в Сагайди манiя. Вiн пише багато,  куди  попало  i  кому  попало,  з
?диною метою - одержати фотографiю. Якщо ж вiн досяга?  свого,  то  кiлька
днiв ходить, розмахуючи карткою, показу? кожному свою дiвчину, яко? нiколи
не бачив i, напевне, нiколи не побачить.
   - Але я знаю, - раптом дода? вiн, хмурнiючи, - це вона не свою вислала.
   - Чому не свою?
   - Бо сама вона - ряба!
   - Ти ж ?? не бачив.
   - Все одно - ряба!!
   Тодi його не чiпайте. Вiн сердито захова? фото у свiй гаман  i  надовго
замовкне.
   Чернишевi все це зда?ться легковажним блюзнiрством.
   - Я не розумiю, - каже вiн, - як можна писати людинi,  яко?  зовсiм  не
зна?ш?
   - А що ж менi, по-тво?му, робити? -кричить Сагайда. -  Скажи,  що  менi
.робити? Добре, що в тебе ? там якась узбечка, якась там селям-алейкум, що
жде тебе, збираючи бавовну i спiваючи "Темную нiч".
   - Кожного хтось жде.
   - Кожного! Мене нiякий чорт не жде?
   - А дома?
   На обличчi Сагайди появля?ться злiсна гримаса, а губи починають  дрiбно
тремтiти.
   - Мiй дiм, брате... вiтер розвiяв! I вiн розповiда? свою iсторiю, давно
вже вiдому всьому полковi.
   - Ти ж, мабуть, не зна?ш, що наша  дивiзiя  носить  iм'я  мого  рiдного
мiста, - з гонором каже Сагайда. - Не зна?ш? Так уяви: це мо? рiдне мiсто,
i менi ж самому випало його визволяти. Це вже  скоро  рiк  вийде,  еге  ж.
Брянський?
   - Через три тижнi - якраз рiк, - подумавши, каже комроти.
   - Надвечiр зав'язався бiй,  -  з  цього  завжди  почина?  Сагайда  свою
iсторiю, - а опiвночi ми вже вступили i в мiсто. Нiмцi за Днiпро  драпали.
Зайшли ми - все трiщить,  горить,  валиться.  Вiдпросився  я  то?  ночi  в
Брянського... Краще б ти мене був не  пустив  тодi,  Юрко!..  Iду  мiстом,
наших бiйцiв мало, цивiльних - зовсiм нiкого, аж моторошно. А  вулиця  вся
горить... I впiзнаю ??, i впiзнати не можу: i рiдна вона менi, i вже якась
чужа, страшна. Я нiколи не бачив тако? моторошно? червоно? ночi!.. Звернув
до заводу проходжу в ворота, де тисячi разiв  проходив.  Порожнi  обгорiлi
коробки будiвель, над цехами звиса? погнута  арматура,  а  внизу  пiд  нею
висять авiабомби, як чорнi смаленi свинi. Не встигли ?х  пiдiрвати...  тi.
Кiнотеатр у парку догора?, кожне дерево освiтлене, кожну  гiлку  видно.  А
там же я колись... i сидiв,  i  обiймав,  i  пригортав...  Чортма!  Чортма
нiчого! Свiжi смердючi вирви  та  якийсь  дрiт  пiд  ногами  плута?ться!..
Приходжу на околицю, на мiсцi нашого будинку - кучугура цегли  та  попелу,
та й усе то було мо? щастя, брате! Попошукав, поки таки знайшов  в  одному
льоху знайомих сусiдок - позгиналися, трясуться, впiзнати мене не  можуть.
Довго переконував ?х, що я справдi Володька Сагайдин, той, вiд  якого  всi
паркани  колись  трiщали.  "Як  ти  змужнiв!"  (тобто  постарiв).  "Як  ти
змiнився!" - "Де мо??" -питаю. Батько,  кажуть,  ще  зимою  сорок  першого
пiшов десь на село з тачкою по хлiб та й не вернувся.  Чи  десь  умер,  чи
снiгами в дорозi замело. А сестру в Нiмеччину вивезли. Писала, кажуть,  iз
Гамбурга, ще як була там на бiржi. "А де  ж,  питаю...  Муся?"  Була  така
сусiдка, лаборанткою працювала у нас  на  заводi.  "Еге,  кажуть,  Муся...
Муся... За коменданта вийшла!" - "Як вийшла?" - "Та так... Чи з охоти,  чи
з принуки, а вийшла i ви?хала з ним..."
   Деякий час усi сидiли задумавшись. Потiм Сагайда враз стрiпнув головою,
одкинув чуба назад.
   - Гаразд. За  все  поквита?мось.  За  все,  за  все!  Ще  заплачеш  ти,
Нiмеччино, кривавими сльозами. Все тут перетопчемо!
   - Ми не дикi конi, щоб усе топтати, - з несподiваною рiзкiстю  вiдрубав
Брянський. - Не такими нас ждуть.
   - Знаю, знаю, ти одразу почнеш пiдводити базу,  -  вiдмахнувся  нервово
Сагайда. - Не бавитись же ми прийшли сюди!.. Скажи, Шовкун?
   Шовкун саме чистив у кутку автомат, видно, не  второпав,  про  що  йшла
мова.
   - Скажи, правду я говорю?
   Бо?ць  боявся  Сагайди,  як  напастi,  i  тому,  глянувши  спочатку  на
Брянського, чи той не сердиться, нарештi згодився:
   - Аякже, слухаюсь.
   Проте ця слухнянiсть не заважала дотепному Шовкуновi увечерi  вiд  душi
кепкувати з Сагайди в колi найближчих сво?х землякiв.



   VI

   Вечори в ротi, якщо вона не йшла рити  транше?  або  тягати  шпали  для
перекрить, перетворювались на справжнi духовнi бенкети, на  якiсь  чарiвнi
плавання з завмиранням серця по океанах далекого, мирного, iнтимного.
   Повний мiсяць у небi, сторожка тиша на землi...  В  цi  мiсячнi  вечори
бiйцi вилазять iз сво?х нiр i збираються  в  травi  за  брустверами  ходiв
сполучень. З тилу до само? вогнево?  пiдходить  степ,  бiйцi  лежать  бiля
нього, як на  березi  великого  пахучого  моря.  Високе  небо  незнайомого
пiвдня, терпкий аромат близького поля дiють на бiйцiв, мов якийсь чарiвний
трунок: зникають деннi сварки, вгамовуються пристрастi, всi стають  ближчi
мiж собою, одвертiшi, мирнiшi, тихiшi.
   - Хто буде цi жита жати? - чути задумливий голос. - Мабуть,  осиплються
i зогниють на пнi.
   - Там не стiльки хлiбiв, скiльки меж та бур'янiв.
   - Тут комбайном i робити нiяк.
   - Що ж у них i родитиме, як не кукiль, коли сiвозмiни нема. Я  бачив  -
на кукурудзi знову кукурудзу садять. Сяк-так мамалига росте.
   - Не обробляють землю, а тiльки мучать.
   - А казали: культура!
   - Культура: закони бубном вибивають. Ходить кала-тайло по селу,  б'?  в
бубон i вигуку? новi якi-небудь укази. А баби посхиляються на  тини  та  й
слухають.
   - Вивiсив би на стiнi та й, будь ласка: хай собi читають...
   - Начитають! Темнота у них по селах... I шкiл мало, i лiкнепiв нема...
   - Темнi-темнi, а от по сво?х Бiбулештах не б'ють.
   - Значить, у них там командир батаре? земляк, i йому шкода свого села.
   - Вигадуй. То вони бояться нас  дратувати.  Спокiйно,  розважливо  тече
розмова.
   - Дивись, Iване, - каже один, лежачи на животi i погладжуючи  шкарубкою
долонею травинку, освiтлену мiсяцем. - Дивись, i тут росте спориш!  Зовсiм
такий, як i в нас.
   - Земля скрiзь пiд нами одна.
   - I сонце над нами однаково свiтить...
   - Ходив я сьогоднi, братцi, по обiд через транше?  першого  батальйону.
Ой леле! Там цiле пiдземне мiсто спорудили. Якби не указки, заблудився  б,
як у лiсi. Одна стрiлка в ту роту, друга в ту. Та -  на  БеО,  а  та  -  в
ленкiмнату.
   - Добре, що ? указки.
   - Що воно значить оте наше "ел"?
   - Може, Ленiн?
   - Попав. То прiзвище нашого генерала, командира дивiзi?.
   - А як же його?
   - Скажуть...
   - А коли хто спита??
   - Скажеш - людина, та й усе. Людина теж на "ел" почина?ться...
   - Недавно  румунешти  на  наше  БеО  наступали.  Але  там  молодцi,  не
розгубились: пустили в самi транше?, а потiм перебили майже всiх саперними
лопатками.
   - Бува?, чого ж...  Братова  приймила  приймака,  а  вiн  без  ночi  не
тутешнiй, пожив три днi, та й шукай вiтра в полi...
   - А чули, що розвiдники гомонять? Буцiмто скоро пiдемо наступати.
   - Як ходив я вчора з старшиною на склад, то добре все  собi  окмiтував.
Ой, скiльки там гармат за. горою, - не годен перерахувати!  А  хлопцi  все
такi буцматi та, видно. бувалi. Вже кажуть, тi ?хнi  доти  всi  в  нас  на
картах зазначенi. I кожен ма? свiй номер i навiть кличку.
   - I кличку? То вже брешуть.
   - I вже пристрiляний кожен  дот.  Як  почнуть  артпiдготовку  --  кожна
батарея зна?, по якому ?й цiляти. Та по тому,а та по тому, гатитиме йому в
лоба, аж поки-вiн i не лусне!
   - Снаряди ?х не беруть. Сюди Малиновський тисячу лiтакiв  пустить.  Щоб
на кожен дот i лiтак.
   - Кажуть, нiбито цi доти тягнуться вiд самих Карпат аж до Чорного моря.
Всуцiль, як ота лiнiя Маннергейма.
   - Це ?м нiмецькi iнженери набудували.
   - Падлюки! У мене хату пустили з димом.
   - А я замурував був у хижi дочку вiд Германi?, то в управi так шмагали,
що - вiрите? - шкура на менi полопалася.
   - Признався?
   - Дзуськи!
   - А мого Василька не чути. Був у Рурi десь, а тепер i зовсiм  не  чути.
Розвезли, розмикали наших дiтей по всенькому свiту. Всiм вони гарнi,  доки
молодi, та здоровi, та цвiтуть, якмак... Шукай тепер, а де  шукати?  Може,
давно вже розбомбили союзники.
   - Кому яка доля, братцi!..
   - Руки я, звiсно, не хотiв би збутися, бо то  дуже  кепсько  -  адже  я
тiльки двi зими до школи ходив, одною головою важко було  б  жити.  А  без
ноги, ?й-право, не страшно.
   - А як спати?
   - Байдужки: жiнка сама скидала б дерев'янку.  При  цьому  хтось  вкида?
дотеп, всiм ста? весело, i бiйцi смiються довго,  вволю  i  не  хапаючись,
нiби ?дять.
   Коло штабу батальйону стиха заграв акордеон, заспiвав
   сво?м при?мним  голосом  загальний  улюбленець  Льоня  Воиков,  комсорг
батальйону:
   Как устал боец, дремлет война...
   З командирсько? землянки мiнроти  вийшли  офiцери  i,  про  щось  жваво
розмовляючи, попрямували на музику.
   - Файнi хлопцi, - зауважу? один, дивлячись услiд офiцерам.
   - Замолодi тiльки.
   - Молодi, та раннi. Зна?ш, скiльки вже Брянський  у  цьому  полку?  Вiд
його заснування. Шiсть раз поранений.
   - Тож-то вiн i бiлий такий: видно, кров'ю зiйшов на операцiях.
   - А Сагайди не влучиш: коли - добрий, а коли -  як  звiр.  Особливо  не
люблю, як вiн мерзить за те, що наркомiвсько? норми не дають... Начебто  я
винен... Або ще про мою Килину всяке верзти почне...
   - Що йому до тво?? Килини? Хай краще сво?? пильну?...
   - Зате в бою з ними буде надiйно. Обстрiлянi, не пiдведуть.
   - А цей новий,  чорнявенький-не  кавказець  часом?  Джеркотiв  сьогоднi
по-якомусь з Магомедовим.
   - Який там кавказець: Черниш... З наших укра?нських вiн, iз тих, що  на
заслання ?х при царевi гнали. Батько його  нiбито  революцiйним  студентом
був...
   - Такий поштивий i бiйцiв назива? на "ви".
   - Це попервах: потiм тикатиме.
   - Як вiн спитав на полiтзаняттi, хто скурив газету, я  хотiв  збрехати,
що не бачив, але не мiг. Якось тобi наче всередину дивиться.
   - А моя пише: хлiба стоять, як сонце. Ввiйдеш - _i з головою пiрна?ш...
Нiколи, каже, Грицю, не забуду я часи нашого щасливого прожитку, лiта нашi
молодi?. Як вийду, каже, надвечiр за ворота з сином  на  руках,  стану,  а
теплий вiтер вi? з пiвдня, то й  зда?ться  менi,  що  то  вiтер  iз  само?
Романi?, вiд тебе, Грицю!..



   VII

   Щодня рота  займалась  бойовою  i  полiтичною  пiдготовкою  за  планом,
складеним Брянським. Командир роти не допускав найменших вiдхилень -  так,
нiби рота стояла десь у мирних таборах, а не на  передових  позицiях,  пiд
ворожою висотою, серед цього гарячого пiвденного степу.  Полiтнав-чання  з
бiйцями Брянський провадив завжди сам.
   - Я вестиму роту в бiй, - говорив вiн, - i  я  зацiкавлений  бiльше  за
всiх у тому, щоб вона була вихована як слiд, згуртована й дружна,  щоб  не
пiдвела нi себе, нi мене.
   Вiд того як я ?? виховаю, залежить не тiльки те, як вона  викона?  свiй
бойовий обов'язок. Зрештою, вiд цього залежить i мо? власне життя. Я  мушу
виховати ?? так, щоб у всяких обставинах мiг цiлком покластись  на  не?  i
вiрити ?й, як собi.
   Сьогоднi в ротi бурхливий день. Парторг  батальйону  принiс,  екстрений
випуск листiвок про подвиг Самiйла Полiщука, який у бою пiд Яссами  знищив
власноручно шiсть ворожих танкiв. По  телеграфу  прийнято  з  Москви  Указ
уряду про присво?ння Полiщуковi звання Героя Радянського Союзу. Слава  про
невiдомого досi нiкому рядового бiйця  стрiлецько?  роти  за  кiлька  днiв
облетiла весь 2-й Укра?нський фронт.
   У пiдроздiлi  Брянського  на  цю  подiю  вiдгукнулися  особливо  жваво:
Полiщук був земляком багатьох бiйцiв роти.  Це  був  не  якийсь  казковий,
маловiрогiдний богатир, а  близька  ?хньому  розумiнню  людина,  звичайний
вiнницький колгоспник-тракторист, що прийшов на фронт, як i багато  бiйцiв
роти Брянського, з останнiм поповненням. Ще недавно Полiщуковi, як  i  ?м,
жiнка, мабуть, приносила в  запасний  полк  пироги  й  самогон  у  простiй
селянськiй торбi.
   Командир третьо? обслуги Денис Блаженко, високий  кряжистий  мовчун,  з
завжди насупленими чорними бровами, заявив раптом, що  вiн  зна?  Полiщука
особисто, бо ще задовго до вiйни вчився разом з ним на курсах трактористiв
у Ямполi. Це ще збiльшило загальне збудження.
   - Який же вiн собою? Силач? Борець? Шибайголова?
   - Звичайнiсiнький собi чоловiк, -  вiдповiдав  Блаженко,  хмурячись,  -
такий, як би й я. Сумирний був i не забiяка.
   - Справа ж не в тому,  силач  вiн  там  чи  нi,  -  терпляче  пояснював
Брянський змiст подвигу. - Головне, що вiн не розгубився в рiшучу хвилину.
Часи танкобоязнi, видно, таки справдi минули. В чому  тут  рiч?  Все  дуже
просто, товаришi: танки йдуть, а Полiщук чека?. Танки його  не  бачать,  а
вiн ?х бачить. Вони зверху, а вiн у транше?. В таких умовах людина  далеко
сильнiша за танк! Тiльки не розгубися: бий i пали!
   I вже бiйцям уявлялися спаленi  сонцем  солонцюватi  поля  пiд  Яссами,
гарячi задушливi транше? в повний профiль i ворожi  гуркотливi  танки,  що
сунуться на них, як слiпi,  незграбнi  потвори.  Ревуть,  насуваються  все
ближче, пашать пекельним смородом газiв... А вiнницький тракторист сто?ть
   по плечi в сухiй, надiйнiй землi i, затиснувши пляшку КС у руцi, чека?,
чека?... Чека?, бо не хоче, щоб цi слiпi потвори перейшли  через  нього  i
знову поповзли з пекельним гаркотом на Укра?ну, сiючи всюди горе i смерть.
Бий i пали!
   Бiйцi думають.
   - Кожен з вас теж це мiг би, - каже Брянський. - Хiба нi?
   - Я змiг би, - сердито бурка? Блаженко, блимаючи на  Брянського  сво?ми
яструбиними очима.
   До самого вечора в ячейках  не  змовкають  розмови  бiйцiв  про  подвиг
земляка. Оце вам i Полiщук. Шiсть танкiв пiдбив,  а  сам  зостався  живий.
Тiльки, кажуть, як вернувся пiсля бою в окоп,  то...  жаби  злякався!  Так
злякався, що з окопу вискочив! Отаке бува?...
   Розпаленi погляди бiйцiв раз по раз зупиняються  на  ворожiй  мовчазнiй
висотi, переносяться далi вiд не? - влiво, де лягли до самого моря  залитi
сонцем простори чужо? кра?ни, та?мничi, закутi в залiзобетон.
   Брянський  бачив,  що  сьогоднi  бiйцi  з  бiльшим   нетерпiнням,   нiж
будь-коли, чекали бою. його радував  цей  дух,  як  жива  чудесна  музика,
викликана в iнструментi ним же самим.
   - Вже скоро, скоро  загримить  грiм,  товаришi,  -  говорив  Брянський,
походжаючи по вогневiй i задумливо помахуючи  листiвкою.  -  Скоро,  скоро
вдарять блискавицi пiд цим чужим небом...
   - А я... зможу, - раптом каже Денис Блаженко, дивлячись на  висоту,  як
мисливець на тигра.



   VIII

   Черниш  лежав  у  травi  на  краю  насипу,  розглядаючи  ледь  помiтнi,
замаскованi по пiдгiр'ю доти. Мовчазнi  наче  покинутi  людьми...  Що  там
робиться в тих загадкових бетонованих черевах? Що роблять  там  гарнiзони,
що планують, що готують? I де та стежка на нагрiтiй  сонцем  висотi,  якою
йому рано чи пiзно доведеться бiгти, згинаючись пiд кулями, i де те мiсце,
де, може... доведеться впасти!
   Рейки на насипу поржавiли за  лiто.  Давно  тут  не  ходять  по?зди,  а
семафор вдалинi на заходi сто?ть весь час, день i нiч,  вiдкритий.  Черниш
зверта? свiй погляд на нього. Хто вiдкрив його? I коли? I в якi  кра?  вiн
манить?
   - Товаришу гвардi? молодший лейтенант! - покликали
   Черниша десь знизу, з-пiд насипу. Обернувшись, вiн побачив бiйця  свого
взводу Гая, високого, сумирного юнака. Недавно його приймали в комсомол, i
Черницi не забув, як Гай розповiдав, що його брата  стратили  окупанти,  -
Вас кличуть командир роти, - посмiхаючись, передав Гай, задерши  голову  в
маленькiй вицвiлiй пiлотцi, що кумедно сидiла на самiм його тiм'?.  -  Уже
повернувся? - Черниш знав, що Брянський у полку на партзборах.
   - Уже. Черниш скочив униз, швидко обсмикнувся.
   Гай був чимось наче збентежений.
   "Наступ! - було  перше,  що  подумав  Черниш,  глянувши  на  хлопця.  -
Значить, наступ!"
   Коли вони йшли на вогневу. Гай щораз оглядався на офiцера, мовби  хотiв
щось сказати i не зважувався, i лише дивно все якось посмiхався, мружачись
при цьому так, наче збирався чхнути. Видно було, що  на  серцi  йому  щось
муля?.
   - Страшнувато? - запитав Черниш.
   - Нi, - бо?ць покрутив головою. - Якось тiльки...  Всiх  нiби  хочеться
приголубити...
   Вiн оглянувся, чи не смi?ться Черниш.
   - Це вам просто... боязко, - повторив Черниш.
   - Е, не кажiть, - впевнено вiдповiв Гай. - Менi не боязко. Менi  зовсiм
не боязко. Я, товаришу командир, вiдважний.
   Вiн знову оглянувся, чи не смi?ться офiцер. Черниш не смiявся.
   - Повiрте мо?му слову, я на повнiм  ходу  стрибав  з  по?зда,  а  деякi
боялись. Останнiй раз - аж за Варшавою. Я тодi  собi  ногу  з'вихнув,  так
поляки мене возиком везли вiд села до села, з рук  до  рук  передавали  до
само? Укра?ни. Бо вони  також  ненавидять  окупантiв...  Я  вас,  товаришу
командир, хочу про одне дiло просити... Так, на всякий  випадок...  Адреса
ось...
   Гай квапливо  розстебнув  гiмнастьорку  i  дiстав  з  кишенi,  пришито?
зсередини, маленький, складений учетверо папiрець. Озирнувшись, подав його
Чернишевi з таким виглядом, наче довiряв йому якусь важливу та?мницю.
   - Коли... Коли що трапиться, - одпишiть ?й, будь  ласка...  Бiльш  нема
нiкого.
   Лiтери на паперi порозпливались вiд поту. Стежачи, як
   офiцер чита? адресу, Гай ще бiльше примружився i говорив далi, з  сво?ю
соромливою делiкатнiстю, якою взагалi вражали Черниша його селюки-бiйцi.
   - Напишiть, будьте ласкавi, ?й... Щоб  складно...  Щоб  жалiбно...  Хай
поплаче... - I додав майже сердито: - Не бiйсь, не вмре!
   Чернишевi хотiлося пiдбадьорити хлопця, але вiн не знав, як це робиться
в таких випадках.
   - Не турбуйтесь, - тiльки й сказав вiн. - Все буде добре.
   - А я й не турбуюсь, - засмiявся бо?ць дивно, як  ранiш.  -  Чого  менi
турбуватись? Я не зрадник i не злодiй, поганого я  нiчого  не  вчинив.  За
святе дiло й умерти легко... Коли мого брата й iнших партизанiв привезли з
лiсу пов'язаних i пiд'?хала безтарка вже пiд саму шибеницю, щоб ?х вiшати,
то баби всi заголосили, ой як заголосили! А вiн поглянув навколо  i  каже:
"Жалко покидати тебе, рiдне Полiсся, i тебе, високе ясне сонце!.. Але я нi
в чому не каюсь!" Хурман-полiцай ударив тут по  конях  i  висмикнув  з-пiд
нього безтарку... "Нi в чому не каюсь, - повторив у задумi Гай. -  Нема  в
чому каятись".
   "Славний хлопець, - рушаючи, подумав про бiйця Черниш. - Життя в нього,
як струмок, чисте".
   На вогневiй кипiла робота. Брянський сам керував пiдготовкою,  вiддавав
короткi  накази  обслугам,  походжаючи  по  брустверу  в  зелених   легких
чобiтках, пошитих з плащ-палатки.
   Маскувальнi сiтки з мiнометiв уже було  знято.  Бiйцi  носили  ящики  з
мiнами, розпаковували гранати й дiлилися ними, запасались  патронами.  Всi
були збудженi й хапливi.
   Глянувши на Брянського, Черниш остаточно переконався, що сьогоднi  буде
щось особливе.  Брянський  був  якийсь  урочистий,  iнакший,  нiж  завжди.
Застебнутий на  всi  гудзики,  туго  пiдтягнутий,  чистий,  вiн  стояв  на
брустверi, справдi, мов соняшник у цвiту.
   Пильно подивившись на Черниша сво?ми голубими, як дим, очима. Брянський
промовив:
   - Зна?ш? Сьогоднi, нарештi, робота. I повторив:
   - Велика робота, друже!
   "Вiн мене так розгляда?, неначе примiря?, яким я буду в бою", - подумав
Черниш i сказав:
   - Чудово!
   - Я зараз iду на НП . Ви залиша?теся з Сагайдою. - Вiн узяв Черниша пiд
руку i, знизивши голос, говорив йому нiби щось дуже iнтимне:
   - Зна?ш, тут можливi рiзнi ситуацi?, це ж перший бiй для багатьох  мо?х
орлiв. Може статись, наприклад, що я вимагаю  "огонь",  а  противник  саме
обстрiлю?, кладе снаряд за снарядом... Хтось, може,  i  розгубиться,  i  в
блiндаж нирне, не витрима?... ("Чи  вiн  не  на  мене  натяка??"  -подумав
Черниш). То з таким дiй рiшуче, блискавично. Нiяких вiдхилень. Крiм  того,
уважно дивись, щоб наводчики. заметушившись, не перебрiхували. Щоразу  сам
перевiряй установки. А взагалi я певен, що все буде добре: дивись, народ у
нас, як на пiдбiр. Кожен стара?ться, "самовари" надра?ли - аж горять.
   I Брянський гукнув:
   - Бiнокль!
   Ординарець козирнув у нього за спиною:
   - ?сть, бiнокль!  Потiм  Брянський  покликав  Сагайду,  i  той  пiдбiг,
гупаючи важкими чобiтьми. Вiн теж сьогоднi був увесь чепурний,  святковий,
тугий i вiдрапортував урочисто, по всiй формi:
   -  Товаришу  гвардi?  старший  лейтенант,  з  вашого   наказу   гвардi?
лейтенант...
   - Лиша?шся за мене, - не дав йому кiнчити Брянський.
   - ?сть, за вас!
   - Концерт почина?ться через п'ятдесят  хвилин.  Вiн  взяв  у  ординарця
бiнокль i повiсив собi на груди. Подав руку Сагайдi,  i  вони,  за  давнiм
сво?м звича?м, перед небезпечним бо?м обнялися - рвучко i нiби аж сердито.
Прощаючись з бiйцями,  якi,  збившись  навколо  свого  командира,  всiляко
зичили йому щастя. Брянський заспокоював ?х:
   - За мене не турбуйтесь, товаришi: я знаю, що зi мною нiчого особливого
не трапиться.
   - Але ж може зачепити...
   - Зачепити? Зачепити, звичайно,  може,  i  взагалi...  може.  Але  хiба
смерть це найстрашнiше? ?, товаришi, речi  страшнiшi  за  смерть:  ганьба.
Ганьба перед Батькiвщиною. Товаришi, цього бiйтеся бiльше, нiж  смертi.  У
кожного з нас ? дома або мати, або дружина, або дiти, або  наречена.  Вони
дивляться на нас звiдти, з-за Пруту. То дивиться на нас ?хнiми очима  сама
наша Батькiвщина, що доручила нам вiдстояти ?? честь  i  незалежнiсть.  Ви
зна?те, якими вона хоче нас бачити?
   - Зна?мо! - вiдповiли хором бiйцi.
   - Добре. Я надiюсь!
   Брянський стрибнув у глибоку траншею, що вела до  стрiлецьких  рот.  За
ним посунувся з бруствера Шовкун з автоматом, флягою води i  плащ-палаткою
для свого командира.
   Уже все  було  готове.  Обслуги  стали  на  сво?  мiсця  i  завмерли  в
напруженому чеканнi.  Здавалось,  ма?  бути  затемнення  сонця.  Командири
востанн? перевiряють мiномети. Жодного пострiлу.  Жодного  вибуху.  Черниш
нетерпляче погляда? на годинник. Бiйцi зосередженi, серйознi, як люди,  що
раптом вiдчули на собi величезну вiдповiдальнiсть.  Вiд  цього  вони  нiби
виросли в сво?х власних  очах  i  одразу  якось,  внутрiшньо  зiмкнувшись,
затвердiли, загострились у напрузi. Черниш огляда?ться i не бачить уже тих
знайомих, то благодушних, то лукаво усмiхнених, облич, якi вiн звик бачити
у сво?му взводi. Кожен сто?ть замислений, зiбраний, мов  перед  смертельно
небезпечним стрибком.
   Велика, грiзна тиша висить над степом, над залитою сонцем висотою.
   I раптом, немов десь здалеку, чути несказанно  прекрасну  музику,  наче
все небо вiдразу перетворилось у грандiозний блакитний орган i заграло.
   - "Катюша"!!!
   Зашелестiло все  небо,  незримi  хвилi  потужних  шумiв  понеслися  над
головою, загойдались:  шов-шов-шов...  Заблискало  по  висотi,  загримiло,
завалувало димом. I гора ревнула: почалось... Мовби iнженер увiмкнув  десь
струм, i складний величезний агрегат  вiйни  почав  працювати  -  рiвно  й
ритмiчно.
   Телефонiст у землянцi припав до трубки, затуливши друге вухо, щоб чути,
що переда? Брянський з НП. Земля щораз вiдвалювалася зi стелi,  падала  на
столик i телефонiстовi на голову. Телефонiст не струшував ??.  Вiн  нiчого
не чув, крiм команд.
   ...Сагайда вже захрип, вiддаючи команди. До краю збуджений,  вiн  стояв
бiля входу в землянку  з  блокнотом  в  руцi,  мокрий  вiд  поту.  Черниш,
повторюючи команди на вогневiй,  кричав  щосили,  але  обслуги,  хоч  були
поряд, ледве чули його за суцiльним гуркотом. Труби мiнометiв уже розпек
   лись так, що не можна було торкнутись рукою. Земля гула, трiскалася  то
в тому, то в iншому мiсцi, i з не? виривалися грiм i  пломiнь,  змiшанi  з
чадом. Гази сповнили повiтря, i гiрко було дихати. А  Черниш  передавав  i
передавав короткi цифри, якi йому хотiлось би спiвати.
   Стрункими пружними клинцями пiшла авiацiя, розгортаючись над дотами.  У
цей момент Черниш бiльше, нiж .будь-коли, був гордий  з  того,  що  вiн  ?
сином тако? могутньо? держави. Пишався, що уральський метал  рве,  стряса?
перед ним ворожi укрiплення, що снаряди гвардiйських  мiнометiв  летять  i
летять десь iз-за його спини, розтинаючи широкими вогнистими смугами небо.
Нiкому не зупинити блискавиць, нiчим не  вiдвернути  отi  високi,  летючi,
вогнисто-червонi  траси  "катюш"!  Мчать  поспiль,   нестримно,   навально
посилають народам ?вропи червоних сво?х буревiсникiв: визволення близьке!
   Пострiлiв не було, було ?дине  гоготання  землi  i  неба,  серед  якого
виокремлювались тiльки  вибухи  авiабомб,  наче  з  гуркотом  обвалювались
височеннi фортецi. В головi безперервно гуло,дзвенiло, як  пiсля  мiцного,
але не болючого удару. Черниш не мiг стримати  себе,  щоб  раз  у  раз  не
виглядати за насип. Висоти не було. Вона зникла, вiд вершини  i  до  само?
пiдошви перетворилась на вируючу клубливу туманнiсть.
   Раптом  небо  пронизливо  засвистiло.  Свист  з  неймовiрною  швидкiстю
наближався, летiв, як здавалось Чернишевi, прямо на нього. Але  йому  було
зовсiм не страшно. Взагалi, все, що робилося навкруги  в  цьому  гримучому
хаосi, його не лякало i сприймалося ним досi скорiше не  як  вiйна,  а  як
стихiйне якесь явище,  як,  примiром,  землетрус  чи  смерч  в  азiатських
пустинях.
   Те, що свистiло вгорi, з розгону шугнуло  в  грунт,  сухо  грякнуло,  i
гаряча суха хвиля газiв забила  Чернишевi  дихання,  кинула  геть,  i  вiн
незчувся сам, як опинився в транше?, приглушений ударом, поставлений майже
навкарячки. Як це сталося? Вiн  озирнувся,  чи  нiхто  не  смi?ться,  але,
навпаки, почув чийсь стривожений голос:
   - Не поранило?
   Чи не поранило? Хiба його могло б поранити? Отак просто?.. Iз скреготом
полетiли гнутi рейки, знову гряк, знову гiрко, нiчим дихнути.  I  все-таки
вiн весь час машинально чув те, що йому було треба. I коли третiй  мiномет
раптом замовк, вухо Черниша одразу вловило це. Вiн кинувся в третю ячейку.
Заряджаючий Роман Блаженно, лiтнiй уже бо?ць, стояв на одному колiнi  бiля
мiномета на глинистiй землi, а його молодший брат, Денис, командир обслуги
легко i вмiло стягував з  нього  сорочку.  У  Романа  було  красиве  тiло,
розвинуте, бiле, м'язисте,  значно  молодше  за  ного  порiзане  глибокими
зморшками обличчя. Тiльки шию по комiр вкривав густий,  аж  темний  загар,
який зараз особливо впадав у вiчi, вiдтiнений бiлiстю всього тiла, рiвний,
як кайма. Видно, багато спеки перенесла ця  жилава  шия!  Уламок  снаряда,
розiтнувши бiйцевi руку вище лiктя утворив двi рванi губи, i з них, як  iз
джерела, била ясна кров, стiкаючи по лiктю на  землю.  Блаженко,  моргаючи
довгими вусами, розгублено дивився на свою кров.
   - Кiстка цiла, -заспоко?в його Денис, перев'язуючи
   - Болить? - спитав Черниш.
   - Нi, не болить, - вiдповiв  поранений.  -  Тiльки  кровi  шкода.  Бач,
скiльки задаремно дзюрить! Денисе, хутчiй! - пiдгонив вiн молодшого брата.
Хоча Денис був уже гвардi? ?фрейтор i цiнився серед командирiв  вище,  нiж
Роман, проте мiж ними ще жили стосунки сiмейно? i?рархi?, i Денис мовчазно
корився старшому братовi, як батьковi.
   - Швидше, i в санвзвод! - наказав Черниш,  якому  стало  раптом  не  по
собi. Вiн вiдчував, що i його може поранити або вбити. Згадка про санвзвод
вкрай збентежила обох Блаженкiв.
   - Товаришу командир... Товаришу командир, - заговорили вони разом.
   - Дуже вас прошу, -  благав  поранений,  -  не  женiть  мене  звiдси  в
санвзвод... I лейтенантовi Сагайдi зараз не кажiть...
   Черниш нiчого не розумiв.
   - Чому?
   - Воно тут заживе... Заго?ться. Присохне... Я все  буду  робити,  як  i
всi... Чи на пост, чи й стрiляти...
   - Але ж там швидше вилiкують?!
   - Ой, не треба, товаришу командир!.. Дуже вас прошу, не одправляйте!  -
На загорiлому зморшкуватому обличчi  Блаженна  з'явився  справжнiй  страх.
Вуса  його  жалiбно  обвисли.  -  Тут  ось  мiй  брат...  Вiн  у  колгоспi
ветсанiтаром був...
   - Я сам його вилiкую, - твердо пiдтримав Денис брата.
   - Тут усi нашi... А там вилiкують i кудись зашлють... Сюди не попаду.
   - А якщо зараження?
   - Не буде,-запевнив Денис. - У мене ? всякi медикаменти i корiння.
   - Дивiться.
   Черниш поставив заряджаючим iншого бiйця, а Блаженковi  наказав  iти  в
блiндаж. Бо?ць розчулено хлипнув:
   - Спасибi... Щасти вам, товаришу командир. Цей Блаженко мав дуже  м'яке
i чуле серце.



   IX

   Час артилерiйсько?  пiдготовки  кiнчився,  i  пекельний  гуркiт  поволi
стихав, влягався, як вляга?ться море, розбурхане штормом. Тепер, коли били
вже тiльки окремi батаре? та мiномети,  всi  почули  глухий,  рiвномiрний,
безперервний гул далеко на лiвому фланзi. Бiйцi вслухалися, як зачарованi.
   - На Яссах!
   - Значить, по всьому фронту!
   Було радiсно, що гуде по всьому фронту.
   Дим. над висотою поступово розходився, i крiзь рудi хмари почали  знову
випливати окремi шматки висоти.  Вся  вона  була  переорана,  перерита  за
годину. Дивним було, що вона ще iснувала. Бiльше того, i доти стояли ще на
сво?х мiсцях, тiльки зовсiм були тепер оголенi, землю з них  розметало  на
всi боки, i вони бiлiли по  схилах,  як  величезнi,  неймовiрних  розмiрiв
черепи.  Батаре?  без  угаву  молотили  по  них,  ослiплюючи  i  оглушуючи
методичним вогнем гарнiзони, що божеволiли в тих залiзобетонних черепах.
   Раптом iз землянки вискочив Маковейчик, молодий лобатий телефонiст, без
пiлотки, з землею на плечах, i дзвiнко - скiльки мав духу - оголосив:
   - Пiхота пiднялась!
   I знову зник у сво?й печерi.
   - Пiхота пiднялась! -пронеслось, як блискавка, вiд бiйця  до  бiйця,  i
вже й за горбом, в артилеристiв, було чути цю новину:
   - Пiднялась!
   - Рушила! Пiшла!
   Як  прояв  найвищих  спiльних  сподiвань,  ця  магiчна  звiстка  одразу
облетiла весь фронт, штаби i батаре? i докотилась до тилiв. Пiхота встала!
Якби там були оркестри, вони б зустрiли цю звiстку урочистим маршем.
   Черниш з завмиранням  серця  бачив  крiзь  дим,  як  на  схилах  висоти
з'явилися першi  сiрi  цятки.  Маленькi,  ледве  помiтнi,  вони  прикували
погляди всiх. Вони щоразу ховалися в  диму  вибухiв,  зникали,  здавалось,
навiки, але хмари розпливались, i сiрi цятки  знову  жили,  ворушились  по
схилах, як комахи пiсля дощу. За тими рухливими сiрими  цятками,  за  тi?ю
комашнею i стежили, не  зводячи  очей,  усi  -  вiд  бiйця-артилериста  до
генерала. Бо долю операцi?, успiх чи неуспiх ??, могла вирiшити,  зрештою,
тiльки вона, матiнка пiхота!
   Брянський з НП передавав наказ перейти пiд саму висоту. Сагайда, сяючий
i патлатий, з'явився на брустверi i подав команду, яку вiн любив над усе в
свiтi:
   - Вiдбiй! Мiномети на в'юки!
   Сагайда п'янiв вiд цi?? команди, бо це означало - вперед. Телефонiст  з
гордiстю доповiв у штаб:
   - Я вiдключаюсь.
   Ячейки спустiли за кiлька хвилин. Важкi плити,  двоногi  лафети,  труби
вже були на спинах у бiйцiв, що входили в траншею.
   Стоячи збоку в нiшi, Сагайда пропускав роту,  оглядав,  чи  все  взято.
При?мно зараз було Сагайдi дивитись на сво?х людей.  Ось  попереду  кроку?
розшарiлий, з високо пiднятою головою Черниш, поблискуючи великими  ясними
очима з-пiд чорних упертих брiв. Вiн ступа? з  якоюсь  особливою  щасливою
пружнiстю. Ось проходить високий Бузько, зiгнувшись пiд вагою плити i весь
час дивлячись пiд ноги, нiби хоче  запам'ятати  кожен  свiй  крок  на  цiй
землi.  Чимчику?  Хома  Ха?цький,  невтомний  жартун,  з  пишними  вусами,
закрученими вгору, як два добрi баранячi роги. Юнак  Гай,  весь  обвiшаний
металевими лотками з мiнами, гримить ними, як рицар  у  зелених  латах,  i
дивиться на Сагайду, на товаришiв,  на  все,  що  дi?ться,  простодушно  й
довiрливо. Проходять нерозлучнi Блаженки, обидва темнi, засмаглi й  хитрi.
В молодшого - труба на плечi, прицiл у руцi, а в старшого... Старший праву
руку хова?, а в лiвiй несе лотки.
   - Блаженко! - оклика? Сагайда старшого, а брати зупиняються обидва.
   - Слухаю, товаришу лейтенант гвардi?!
   - Скiльки я вас учив, що не лейтенант гвардi?, а гвардi? лейтенант!
   - Вибачте, забув, товаришу... лейтенант гвардi?!
   - Дайте сюди лотки!
   - Вiн у мо?й обслузi, - втруча?ться Денис. - Це з мого наказу.
   - Дайте сюди лотки?
   - Товаришу гвардi? лейтенант, - наполяга? на сво?му Денис, -  ви  ж  не
можете через мою голову касувати мо? накази. Наказ бойовий...
   - Та ти статути  зна?ш!  -каже  Сагайда  i  силомiць  забира?  лоток  у
Блаженка-старшого. - Чому не доповiв, що брата поранено? Марш!
   Роман розгублено клiпа? очима то на Сагайду, то на Дениса. Але ж куди -
"марш"?
   - Марш... з братом!
   Сагайда сам бере лотки i теж руша?, замикаючи роту. Траншея,  вирита  в
повний профiль, спуска?ться все нижче. Сагайдi видно голови мало  не  всiх
бiйцiв,  ?хнi  засмаглi  жилавi  ши?.  Голови  в  такт  ходi  похитуються,
здiймаються й опускаються, нiби,  вiддiлившись  вiд  тулубiв,  пливуть  по
?диному руслу, гойдаючись на хвилях. У  деяких  мiсцях  траншея  перекрита
шпалами, i коли бiйцi входять у темний тунель, Хома Ха?цький вигуку? сво?м
спiвучим подiльським говором:
   - Ой патку мiй, патку!.. Так, наче в пекло!
   - А ти думав, у рай? - смi?ться котрийсь з бiйцiв.
   - Най його мамi, де тому буде край?
   Вночi рота окопувалась уже на новiй вогневiй позицi?,  в  глибокiм  яру
пiд самою висотою. Про сон не могло бути й мови.  Бiй  тривав.  До  вечора
були взятi 14-й,  17-й  i  18-й  доти,  деякi  були  блокованi,  проте  ще
прострiлювали майже всю мiсцевiсть, яку нашим вдалося захопити.  Мiнометна
заривалась у землю. Важко дихаючи, працювали бiйцi, скреготiли  в  темнотi
кайла, викрешуючи iскри, коли траплявся кам'янистий пласт.
   З настанням ночi ринули до висоти  пiдводи,  навантаженi  бо?припасами.
Зацокотiла дорога, забита ще з дня потрощеними возами i роздертими кiньми.
Обминаючи ?х, пiдводи гуркотiли i гуркотiли в темрявi.  На  повнiм  галопi
пiдскакуючи до висоти i з ходу розвертаючись, вони звалювали в купу набитi
мiнами ящики i знову гнали по новий вантаж. Бiля пiдошви висоти створилася
цiла гора бо?припасiв. Брянський послав майже половину роти носити  звiдти
мiни на вогневу.
   Як темний караван тiней, брели в темрявi бiйцi  з  ящиками  на  плечах,
щоразу падаючи, коли поблизу снаряд впивався у  твердий  грунт.  Ха?цький,
маючи напрочуд тонкий слух, завжди перший ловив наростаючий свист снаряда,
або шавкотiння важко? мiни.
   -- Летить! -вигукував вiн, а сам  уже  падав,  припадав  до  землi,  як
осiннiй лист. - Патку мiн, патку! Спина йому збiгалася брижами. Чомусь був
певний, що мина обов'язково вгвинтиться йому в поперек, як свердел.  Не  в
ногу, не в руку, а саме в поперек. Там пiд сорочкою аж  холодок  ходив,  а
Хома грiб руками землю i, обламуючи нiгтi, шепотiв:
   - Пронеси!
   Трахкало десь збоку. Над головою хурчали осколки опадали, гупаючи,  мов
грушi. Тодi Ха?цький  перший  енергiйно  пiдводив  голову,  випнувши  вуса
вперед. - Онде-го впало! - повiдомляв вiн, неначе iншi цього не бачили.  -
Най його крах вiзьме!
   - Пiднiмайсь!:- командував Черниш,  який  вiв  бiйцiв.  .  Вони  мовчки
висаджували вантаж на плечi один одному i, горблячись  пiд  важкою  ношею,
рушали далi.
   - Всi йдуть?
   - А то.
   Це вже був ?хнiй четвертий рейс у цю нiч.
   - Покурити б, - сказав хтось, iдучи за  Чернишем.  Напередоднi  на?тупу
бiйцi одержали тютюн.
   Поблизу, врiзаючись у висоту, пролягала якась порожня траншея, i Черниш
дозволив зупинитись у нiй на перекур.
   Вже було за пiвнiч. Бiйцi, склавши ящики понад  бруствером,  щоб  потiм
легше було висаджувати на плечi, присiли в транше?. Враження бою  i  тяжка
нiчна робота втомили ?х. Але коротка  передишка,  безпечнi  стiни  транше?
швидко повернули бiйцям втрачену жвавiсть. Кожен полегшено вiдчув себе пiд
надiйним захистом землi. Заяснiли на днi рову зiрки цигарок,  розв'язались
язики, почулися жарти. "Як, зрештою, небагато  треба  людинi,  -  мимоволi
подумав  Черниш,  -  щоб  вона  вiдчула   себе   задоволеною,   втiшилась,
засмiялась".
   - У нас був румунський  комендант,  по-?хньому  -  претор,  -  чувся  в
темрявi спiвучий веселий голос Хоми Ха?ць-кого. - То я до нього  день  при
дню ходив, аби вiн повернув менi корову, а вiн теж виявився впертим:  день
при дню мене шмагав.
   А ти все-таки ходив?
   А я ходив, бодай йому й кiсточки дрiбненько рознесло.
   - I повернув?
   - В обидвi руки... За налигач i повiв десь у свiй Букарешт.
   - Ласiй, видно, був до молока та сметанки!..
   - Ниньки при Дуна? де-небудь твоя корiвчина пасеться...
   - Впiзнаю - вiдберу.
   - Втiкаючи, вони спiвали: "Антонеску дав наказ- всiх румунiв на Кавказ.
А румуна не дурной - на каруцу i домой".
   - Заспiвали, як припекло на Укра?нi.
   - Бач, чого тут набудував: спроста не вгризеш.
   - Припече, то й звiдси геть вивтiкають.
   - А швидше несло б ?х з димом та з чадом. Черницi вста?.
   - Кiнчай курити!
   Внизу простелилася сиза прохолода ночi.  Подекуди  в  полi  схоплюються
червонi спалахи вибухiв. По висотi над бойовими порядками пiхоти  звисають
ракети i в'януть, падаючи, як зiтнуте слiпуче волоття. А за горою все небо
ятриться. Пала? румунський тил, пала? вся Романiя, тривожно i загадково.
   - Тю, бодай ти щезло! - вигукнув раптом Гай,  задкуючи  вiд  бруствера.
Черниш, що саме проходив мимо, здивовано зупинився.
   - Що таке, товаришу Гай?
   - Рука! Чиясь рука...
   Беручи ящик. Гай  мацнув  по  брустверу  i  наткнувся  на  не?.  Черниш
нахилився i справдi побачив у темрявi скарлючену руку, що звисала в  самий
окоп, перегороджуючи дорогу. З почуттям бридливостi, в якому не хотiв  сам
собi признатися, Черниш узяв ??, холодну, вже задубiлу, i одкинув знову на
бруствер, щоб пройти. А на долонi в нього нiби лишилося щось липке. Iдучи,
вiн весь час вiдтирав долоню землею. Проте йому ще кiлька днiв пiсля того,
коли брався ?сти, здавалося, що вiд руки тхне, i його нудило.
   Вони наближалися до заклятого мiсця - вiдкрито? галявинки при входi  до
яру. Вся галявина ще й досi прострiлювалася  противником  з  кулеметiв,  i
Черниш, скомандувавши бiйцям лягти, лiг i сам. Тут можна було  пробиратись
тiльки поповзом.
   Черниш повз по зритiй землi, яка вся смердiла газами  й  трупами.  Кулi
гидко дзвенiли весь час, то пролiтаючи над головою, то цмокаючись поруч  у
щось м'яке, як у тiсто. Трупи щораз загороджували йому путь.  А  позаду  з
важким сопiнням плазували один за одним бiйцi, тягнучи ящики за собою.
   Iнодi Чернишевi здавалося, що це не нiч, а бiлий  день  i  що  вороговi
зараз видно все, до зiрки на його пiлотцi. Тодi вiн на мить  ховав  голову
за якогось убитого i, прича?вшись, ждав товаришiв. А  переборовши  химеру,
зачувши поблизу знайоме сопiння, знову збирався весь  у  лапружений  кулак
i'повз далi.
   Раптом  позад  нього  хтось  закричав   страшним   нелюдським   криком,
моторошним серед цi?? тьми, де навiть  розмовляти  було  дозволено  тiльки
пошепки.
   - Хлопцi!.. Братики! Браточки!
   Чернишевi зробилося страшно. Хто так може кричати? Чий, чий  це  голос?
Повний  безмежного  вiдчаю,  пронизливий,  високий,  вiн   прозвучав   так
неприродно, що Черниш не мiг пiзнати його.
   - Брато-чки!.. - зойкнув ще раз серед ночi так гостро i несподiвано, що
здавалось, - почують його над усi?ю величезною висотою,  по  обидва  схили
??, i звiдусiль кинуться рятувати людину.
   Сколихнути всю нiч сво?м зойком, так закричати на повний голос мiг лише
той, хто ма? останн? право на це, -мiг лише вбитий... Щойно, отут убитий!
   Черниша мимохiть кинуло вперед, далi вiд того крику, що вже переходив у
стогiн, вiн чув, як за ним i всi бiйцi повзуть швидше, бо сопуть  тяжче  i
частiш. Кулi  прошивали  повiтря  щоразу  густiше.  Нарештi  Черниш  досяг
каменя, за яким вони спинялись кожного разу, щоб передихнути. Сюди кулi не
залiтали. "Що я зробив! -одразу жахнувся Черниш. - Що я зробив!"
   З темряви пiдповзали бiйцi i зупинялись мовчки навколо,  не  пiдiймаючи
голiв од землi.
   - Кого нема? - майже закричав Черниш, лютуючи невiдомо на кого. -  Кого
нема?
   Не було двох: Бузька  i  Вакуленка.  Черниш,  готовий  на  все,  рiшуче
обернувся i поповз  назад.  Хай  краще  вб'?,  але  так  вiн  не  пiде  до
Брянського! В цей час його хтось мiцно вхопив за ногу.
   - Не ходiть... Ось я.
   Це був Гай.
   Не чекаючи вiдповiдi, вiн зашерхотiв  у  темрявi,  як  вуж;  розмашисте
працюючи лiктями й колiнами, вмiло маневруючи межи трупiв, бо?ць поповз на
стогiн. Дзижчали кулi, iнодi подзенькуючи, мабуть, об чиюсь  лопатку.  Гай
не звертав уваги на цi звуки, вiн чув поблизу щось незрiвнянно  важливiше:
глухе туркотiння, наче десь поруч воркували голуби. Намацав рукою тiло, ще
тепле i все мокре вiд поту. По  чоботу  домашнього  крою  впiзнав,  що  це
Бузько. Тiло звинулося, розправилось, ще раз звинулось, i  весь  час  було
чути поблизу тихе оте  воркотiння:  кров  била  цiвкою  з-пiд  пахви.  Гай
приклав вухо до грудей. Стало тихо, наче  занiмiла  в  подивi  вся  земля:
серце не билось.
   Бо?ць понишпорив у кишенях, забрав гаманець i патрони i  знову  поповз.
За кiлька метрiв вiн впiзнав Вакуленка, бо навiть у темрявi заблищала його
лобата лиса голова без пiлотки. Цей був убитий наповал: куля пройшла крiзь
горло .i вийшла на потилицi.
   Бiля каменя Гай передав Чернишевi  документи  вбитих,  а  собi  залишив
тiльки Бузьковi патрони. Всi знову встали, пiддавши один одному  трипудовi
ящики. Кулемети татакали в темноту. Над висотою ракети хотiли сягнути неба
i, знесилившись, гнулися i вмирали,  розсипаючись  холодним  сяйвом.  Поки
прийшли на мiсце, нiхто  не  сказав  нi  слова.  На  вогневiй,  вiдшукавши
Брянського, Черннш доповiв йому, що люди з мiнами повернулися, одначе двох
убито. Брянський уважно й серйозно вислухав  рапорт,  розпитав  про  деякi
подробицi.
   - Жаль, - сказав вiн по паузi. - Жаль. Особливо цього...  Вакуленка.  З
нього був би неабиякий наводчик. Я мав його на прикметi. Ну що ж...
   Брянський якусь мить подумав.
   - Що ж... Забирай, друже, людей i... знову по мiни. На ранок  ма?  бути
"сабантуй".
   Черниш козирнув i подав команду на п'ятий рейс.



   Х

   На ранок справдi почався "сабантуй", який уже й не  змовкав  до  самого
вечора. В бiй були введенi всi пiхотнi батальйони.  Вони  блокували  злiва
кiлька живих ще дотiв. Противник теж пiдкинув значнi сили пiхоти i виводив
?? раз по раз з окопiв  у  контратаки,  щоб  звiльнити  замкненi  в  дотах
гарнiзони. Кiлька разiв пiхота сходилася врукопаш на самiй вершинi.
   Безнастанний  гул,  трiскотнява  i  хмари  диму  стояли  над   висотою,
заволiкаючи сонце.
   Брянський стояв на  спостережному  пунктi  сьомо?  стрiлецько?  роти  i
звiдси керував огнем. Вiн мав завдання весь час тримати пiд обстрiлом одну
з важливих траншей, що йшла з румунського тилу на  висоту,  вплiтаючись  у
складне -Мереживо ?? оборони.  У  стереотрубу  Брянський  добре  бачив  цю
траншею, обплетену зсередини лозою. По нiй вiн бив, бив  з  самого  ранку.
Корегуючи вогонь, вiн рiдко заглядав у таблицю стрiльб, бо знав  ??  майже
напам'ять.  Взагалi,  математична   пам'ять   у   нього   була   розвинута
надзвичайно. Коли мiни лягали десь поза транше?ю на  обпаленiй,  переритiй
землi. Брянський не мiг стримати свого роздратування.
   - Партачi! Партачi! Партачi! - кричав вiн за кожним невдалим  пострiлом
i, не вiдриваючись очима вiд  цiлi,  грозився  в  трубку  телефонiстовi  i
вимагав негайно ж повiдомити установки: йому здавалося, що  там  наводчики
геть усе переплутали. Зате, коли мiна вибухала в самiй транше?,  сповнюючи
?? димом, обличчя Брянського сяяло вiд вдоволення, вiн  хапав  Шовкуна  за
плече i енергiйно тикав ординарця в тому напрямi.
   - Бачиш, бачиш, - говорив вiн, не спускаючи очей з транше?, -  накрито!
Цiль накрито! Чудесно! Молодцi!
   I нашвидку записував собi щось у блокнот. Органiзацiю  бою  вiн  завжди
сприймав як процес невпинно? творчостi, матерiал для все нових узагальнень
i вдосконалень.  Брянський  оцiнював  бiй  не  лише  за  його  остаточними
результатами, хоч це було, звичайно, головне, а ще й за тим,  як  цей  бiй
був пiдготовлений, проведений, як розгортався, як  переборювалися  складнi
ситуацi? i несподiванки, що завжди виникають у ходi  бойових  дiй.  Навiть
найменша операцiя батальйону виступала перед Брянським або "неохайною", як
вiн  говорив,  з  зайвими  жертвами,  або  зробленою  точно,  красиво,   з
найменшими втратами. Пiсля бою, коли командир батальйону збира? командирiв
рот, щоб зробити пiдсумки, Брянський нерiдко саме так i висловлю?ться:
   - Знищення тако?-то групи противника в тiм-то перелiску було  проведено
рiшуче, точно, красиво.
   Командири стрiлецьких рот не проминуть нагоди покепкувати з Брянського.
   - Особливо, - каже котрийсь, - "красиво" сержант Новиков засадив багнет
тому нiмецькому унтеровi нижче пупа!
   I зараз, керуючи вогнем сво?? роти. Брянський весь  час  стежить  i  за
вогнем iнших мiнрот та мiнометних батарей, звертаючись щоразу  до  Шовкуна
iз сво?ми спостереженнями.
   - Дивись, дивись, як Серг??в буду? "ве?р"!  Iч,  жук!  На-крив!  Накрив
усiх!
   Шовкун, який не знав нiякого Серг??ва i  зовсiм  туманно  розумiвся  на
"ве?рах", немало дивувався з цi?? невгамовностi свого командира.
   - I навiщо вам, товаришу гвардi? старший  лейтенант,  отой  Серг??в?  -
насмiлювався запитати ординарець  з  м'якою  чемнiстю.  -  Хiба  мало  вам
клопоту з сво?ю ротою? Чи ви за того Серг??ва вiдповiда?те?
   -Шовкун! - зиркав на нього Брянський з несподiваною суворiстю -  Ми  за
всiх вiдповiда?мо. I за все!
   I знову, злiгши витертими лiктями на  суху  глину  бруствера,  впивався
гострим поглядом у поле бою.
   А пiд кручею,  де  розмiстилася  його  вогнева  позицiя,  дiялося  щось
незвичайне. Чахкання гарячих мiнометiв, гамiр, метушня i лайка, лайка  без
кiнця. Хто глянув би збоку на цей розгардiяш, мiг би подумати, що тут люди
втратили глузд i тiльки шаленiють, не тямлячи себе, замкнутi в цiй клiтцi,
сповненiй  пекучо?  задухи.  I,  лише  придивившись  ближче,  можна   було
помiтити, що  тут  пану?  цiлковитий  порядок  i  залiзна  чiткiсть  добре
злагодженого механiзму. Це  було  ?дине  порiвняно  невразливе  мiсце  пiд
висотою, i сюди збилися всi, хто мав на це можливiсть i право.
   Крiм вогнево? Брянського, тут розмiстився командний пункт батальйону  з
усiм сво?м штатом, до писарiв включно. Писарi, що складали на колiнах сво?
нескiнченнi  зведення,  надавали  картинi  якогось  дiловитого  вигляду  i
впевненостi. Тут розгорнулися  санiтарнi  взводи  двох  батальйонiв.  Бiля
санвзводiв уже назбиралося кiлька десяткiв поранених; вони сидiли й лежали
на самiм днi яру i чекали ночi. Штабний офiцер з молдаванином-перекладачем
допитував полонених, захоплених сьогоднi. Вони були  ще  мокрi  вiд  поту,
очманiлi i нiчого, крiм учорашньо?  нашо?  артилерiйсько?  пiдготовки,  не
пам'ятали.
   Якийсь контужений сержант,  зiбравши  бiля  себе  гурт  легкопоранених,
за?каючись, розповiдав дуже голосно, як вiн пiдкладав вибухiвку пiд дот  i
як нею ж його оглушило, бо  не  встиг  далеко  вiдповзти.  Другий,  зовсiм
молоденький бо?ць, дотепно хвалився, як пiдстерiг румунешта, коли той,  не
чекаючи гостя, саме вiдчинив броньованi тиловi дверi дота.
   - Буна дзiва! - сказав я йому i ошелешив прикладом по головi... А в дот
- протитанкову...
   - Давай, загинай смiливiше,  -  недовiрливо  перебива?  новичка  рослий
пристаркуватий сапер. - Хто дасть води ковтнути - я теж збрешу...
   - Спека сто?ть нестерпна. Вся долина пiд кручею по  самi  й  цiния  мов
налита прозорим, розтопленим склом. Сюди нiзвiдкiль не залетить вiтрець  i
не сколихне гаряче повiтря.  Обслуги  бiля  мiнометiв  стоять,  вмиваючись
потом, чорнi, як негри. Але настрiй у всiх збуджений, пiднесений, бо зразу
надходять чутки про падiння то того, то iншого дота хоч i бiйцi-штурмовики
часом гинуть  разом  iз  ним.  Хома  Ха?цький  з  червоними  вiд  безсоння
булькатими  очима  сидить  весь  у  кiптявi,  вставляючи  в  оперення  мiн
додатковi заряди.  Вiн  без  угаву  править  теревенi,  поблискуючи  з-пiд
розкуйовджених вусiв бiлими молодими зубами.
   - Товаришу гвардi? лейтенант, - зверта?ться вiн до Сагайди,  пiдкидаючи
на руцi мiну. - Еж при?мно якомусь фрiцевi спiймати до рук отакий  огурок?
Гей би вдавився!
   Десь поблизу, вгорi пiд  кручею,  вибуха?  снаряд,  i  безсилi  осколки
хурчать над головою, мов ситi перепели. Це трохи  бентежить  Ха?цького,  i
вiн задира? голову туди,  поверх  кручi,  до  неба.  Вiн  погрожу?  в  бiк
противника мiною.
   - Е, май розум! - гука? Хома, розважаючи всю роту, - куди ти  стрiля?ш?
Чого ти хочеш? Чи, може, ти надумався менi вiку вкоротити? Але ж то було б
кепсько! Бо маю дома жiнку, i двох дiтей, i батька старого! Та  i  я  жити
хочу!.. Роман Блаженко теж надяга? на мiни додатковi заряди, i  рана  йому
не заважа? в цiй роботi.
   - Я стидав би ся, - каже  вiн,  -  сидiти  згорнувши  руки,  коли  всiм
навколо такi жнива, такий шарварок... А я ж. братцi, нарiвнi з вами  також
з'?даю казанок кашi.
   Всi знають, що Блаженко-старший дуже запопадливий до  роботи.  Без  не?
вiн гине, чахне, як стебло в посуху. Роман  -  людина  нiжно?  i  сумирно?
вдачi. Коли вони, мов ярмарковi лiрники, заведуть, бувало, на  дозвiллi  з
братом Денисом тiльки ?м самим вiдому  пiсню  про  "пiсочок,  що  загорта?
милого слiдочок", то Блаженко-старший одразу розжалобиться  до  слiз.  При
його м'якому характеровi iншим, зубатiшим, зда?ться,  легко  було  б  його
заштовхати, перетворити в попихача, проте насмiхатися з  нього,  скривдити
його нiхто не наважу?ться. Бо он коло мiномета  сто?ть  Денис,  атлетично?
будови чолов'яга рокiв тридцяти, з вiчно насупленими  чорними  бровами,  i
яструбом погляда? навкруги. Спробуй-но тiльки зачепи! В  усяку  хвилину  i
перед ким завгодно вiн ладен вступитися за свого брата.
   Над телефоном сидить Маковей. В ротi його всi кличуть Маковейчиком,  бо
вiн 1926 року народження i ма? симпатичне обличчя з широким, як  паперовий
кораблик,  носом.  Сам  Маковейчик  маленький  на  зрiст,  але  груди  ма?
розвиненi й завжди випнутi молодцювате -  "колесом".  На  плечах  у  нього
мiцно сидить рухлива лобата голова, яка, за  словами  Сагайди,  готувалася
людинi-велетневi, а  опинилася  помилково  у  Маковейчика.  Сагайда  iнодi
любить  -  заради   розваги   -   всi?ю   п'ятiрнею   провести,   проорати
Маковейчи-ковi од лоба до пiдборiддя.
   - Не пацайте! -кричить тодi бо?ць i кида?ться на Сагайду  боротися,  бо
"пацання" означа?, що в цей момент можна пустувати iз лейтенантом..
   Коли рота ще стояла на формуваннi i багато спiвала вечорами,  Брянський
випросив Маковейчика у командира стрiлецько? роти,  бо  Маковейчик  чудово
заспiвував. Проте iнодi Маковейчикiв талант йому  ж  i  шкодить.  Чергуючи
ночами бiля апарата, вiн уже й  тут,  в  оборонi,  бувало,  з  нудьги,  як
соловей, почне заливатися в трубку, зачаровуючи сво?м спiвом незнайомих  i
нiколи  не  бачених  дiвчат-телефонiсток.  За   це   розлючений   командир
батальйонного взводу зв'язку да? йому три наряди поза  чергою,  погрожуючи
ще й побити на головi трубку.
   Проте замiсть нарядiв Сагайда, який не терпiв, щоб його бiйця карав  ще
хтось, крiм нього самого, тричi "пацав" Маковейчика п'ятiрнею, i  тим  усе
кiнчалося.
   Але нинi Маковейчиковi не до пiсень. Вiн сидить, згорнувшись  бубликом,
над апаратом, з трубкою, прив'язаною через голову бiля вуха.  Вiй  переда?
команди Брянського, похвали i прокльони, переда? уривки пiдслуханих розмов
про загальне  становище  на  дотах,  а  сам  дума?,  заклина?,  щоб  знову
де-небудь не порвало  кабель.  Сьогоднi  вiн  уже  шiсть  разiв  бiгав  по
вiдкритiй  висотi  на  лiнiю,  i  щоразу  старшi  бiйцi  проводжали   його
спiвчутливо, як на той свiт, бо, незважаючи на  досить-таки  задерикуватий
характер Маковея,  всi  його  любили.  Правда,  бiльшостi  з  них  вiн  не
доводився справжнiм земляком, навiть зухвало допiкав ?м  ?хньою  говiркою,
насмiшкувато передаючи, як "Г'андрiй г'узенькою г'уличкою  повiз  г'орачам
г'обiдати". Але старшi не були на нього в претензi?  за  цi  витiвки,  бо,
зрештою, хлопчисько мiг бути  багатьом  з  них  за  сина  i,  може,  якраз
нагадував ?м власних ?хнiх дiтей i тепло рiдних покинутих гнезд. Коли  вiн
повертався з лiнi?, з'являючись над кручею йтрибаючи звiдти,  як  з  неба,
рота полегшено зiтхала:
   - Маковейчик! Соловейчик! Живий!
   А Сагайда на знак особливо? прихильностi жорстоко "пацав"  його  кiлька
разiв, впiймавши в сво? ведмежi лабети. I все-таки лiнiя  знову  замовкла.
Маковейчик хотiв сам себе ошукати  i  ще  деякий  час  надсадне  кричав  у
трубку, лаючи свого напарника, що сидiв десь на НП. Одначе, видно, даремно
витрачав Маковей свiй порох: напарник таки мовчить,  i  ротний  соловейко,
люто чортихаючись, вискаку? з окопу. Вiн просить  у  Ха?цького  ножа,  щоб
зачищати кiнцi кабеля. Ха?цькому шкода давати ножа, i вiн довго шука? його
по сво?х кишенях, повних рiзноманiтних скарбiв.
   -Швидше шукай! -кричить Маковейчик. -У  тебе  там  не  кишеня,  а  цiла
кузня.
   - На, та гляди, щоб не згубив.
   - А коли й сам не вернусь?
   - А нiж щоб був.
   Маковейчик хапа? кабель в руки i бiжить уздовж лiнi?;
   Доки лiнiя йде байраком, Маковейчик вiдчува? себе спокiйно Та ось  вона
подерлася вгору, i Маковейчик подерся за нею, поки  опинився,  врештi,  на
вiдкритому мiсцi. Тут  йому  вiда?ться,  що  вiн  зовсiм  голий.  Безлюдна
мiсцина, вигорiла трава, i вибухи гуркають то там, то там по всiй  висотi.
Моторошно: один на всю  висоту!  Маковейчик  припада?  майже  до  землi  i
котиться по нiй клубочком,  i  кабель  лежить  у  нього  в  руках,  боляче
обшурхуючи пальцi. На якийсь час лiнiя входить у зруйновану траншею, потiм
знову вирина? i знову бiжить через пагорби.
   Сонце сто?ть десь над головою. Пiт залива? очi, i солоно ста? на  сухих
губах. Недалеко  впав  снаряд,  обдало  Маковейчика  гарячою  хвилею.  Вiн
схопився, оглянувся на себе - неушкоджений - i знову  покотився  в  газах,
гiркiй духотi, один, як у пустелi. Дивлячись на цю  висоту  збоку,  вiн  ,
нiколи не уявляв собi, що вона така велика. А тепер йому вда?ться, що  вiн
бiжить уже цiлу годину. Нарештi - розрив. Маковейчик зубами зачища?  кiнцi
кабеля, забувши, що в кишенi у нього  лежить  здоровенний  саморобний  нiж
Ха?цького. З'?днавши, пуска?ться назад. Згори бiгти  набагато  легше.  Вiн
почува? задоволення вiд  того,  що  полагодив  кабель,  i  навiть  не  так
ляка?ться снарядiв. Де-не-де бiлi? деревiй, жовтi?  безсмертник,  пахнуть,
сохнучи вiд спеки, васильки, ще не зчесанi металом. I раптом Маковейчик як
бiг, так i вкляк на мiсцi.
   Зовсiм близько попереду з-за пагорба нагло вирiс довготелесий  румун  у
зеленому мундирi i в постолах. Маковей встиг побачити навiть це - що румун
у постолах. Чужинець, видно, теж нiяк не  сподiвався  на  таку  зустрiч  i
зупинився з розгону, важко дихаючи. Мить вони стояли  мовчки,  розгубленi,
збитi з пантелику обо?. Якби ще трохи пробiгли, то, зда?ться стукнулись би
лобами. Румун, худющий, смаглий, з горбатим, полупленим носом, дивився  на
Маковейчика, а той - на нього. Це тривало якусь мить,  а  ?м  здалося,  що
стоять вони так уже здавна, стоять вiч-навiч.
   I враз, нiби за ?диним окликом, обо? круто повернулись i... дременули в
рiзнi боки.
   Уже тiльки чимало вiдбiгши,  Маковей  почув,  що  за  спиною  в  нього,
бовтаючись, боляче  б'?ться  автомат.  Перед  цим,  налетiвши  на  румуна,
Маковей зовсiм забув про свiй пепеша, як, напевно, забув i румун про  свою
гвинтiвку.
   Схаменувшись, Маковейчик швидко зняв через шию автомат, оглянувся. Еге,
дожени та пхни! Зелений румун уже далеко миготiв постолами,  виринаючи  та
пiрнаючи у складках висоти. На вилинялiй румуновiй спинi танцювала  забута
гвинтiвка. Телефонiст пустив довгу чергу йому  навздогiн.  Румун  на  бiгу
озирнувся, нагнувсь i... глузливо поляпав себе долонею ззаду.
   - Ах ти ж, мамалижник! -  вигукнув  Маковей,  пускаючи  вслiд  ще  одну
чергу, хоч румун уже заховався за пагорбом. - Чеше! аж кiстки торохтять, а
ще глузу?!
   Проте i самому Маковейчиковi було якось i соромно, i легко,i весело.
   "Щастя тво?, що автомат у мене був за спиною! -  з  веселими  погрозами
думав телефонiст. - А то я б тобi показав: ну шти рус?шти!.. I де вiн  тут
узявся? Чи, може, вiн також  зв'язкiвець?  Заблудився,  видно,  як  погана
вiвця, та й гаса?".
   Повернувшись на  вогневу,  Маковей  не  втримався,  щоб  не  розповiсти
товаришам про свою конфузну пригоду. Товаришi пiдняли його на глум:
   - Ех ти, соловей!
   - Прогавив свого "язика"!
   - Ти б же йому - хенде хох! - кричав Ха?цький.
   - Забувся, - невмiло каявся Маковейчик. - Все на  той  час  вилетiло  з
голови. Очi в нього, як два чорнi колодязi... Великi, блищать... Не одразу
по них пальнеш...
   - Гляди, Маковею, вдруге розгубишся, - тодi амiнь
   Вся рота нещадно потiшалася з свого солов'я, проте пота?мцi  i  зважала
на його зелену молодiсть. До того ж, це - перший бiй.
   Маковей,  сидячи  над  апаратом,  терпляче  зносив  незлобивi  насмiшки
товаришiв. Докори сумлiння, видно, не дуже гризли його  за  те,  що  з-пiд
носа випустив живим того знужденного, бiльше схожого на чабана, вояку,  що
не одразу пальнув у його переляканi, блискучi, мов чорнослив, очi...
   -_ Як ти  хоч  мого  ножа  не  загубив,  -  турбувався  Хома  Ха?цький,
забираючи в Маковея свого ятагана. - Давши такого  драпака  перед  якимось
охлялим мамалижником, неважко було й штани загубити!
   - А якби й загубив, то що? - лукаво задирався хлопець.
   - Я би з тебе тодi шкуру на гамани дер би!.. Пасами дер би! От що.
   "Чекайте, - весело думав про себе Маковей, -чекайте... Хiба  це  вже  й
край... Стану i я згодом таким воякою, як вашi полковi "вовки". Сказано ж:
солдатом не родишся, а робишся..."
   Маковейчиковi радiсно i легко на серцi, бо сонця так багато, що небо аж
побiлiло вiд нього, а  внизу,  далеко-далеко  за  насипом,  за  батареями,
виднiються луки i бiжить-струму? по них марево, мов отари прозорих водяних
овець. А на тих луках, пригадав Маковейчик, румуни в постолах  i  в  бiлих
штанях пасуть iз собаками сво?  отари.  I  вiвцi  мають  маленькi  голоснi
дзвiночки на шиях...
   В серцi малого телефонiста спiвають радiснi сонячнi хори...



   XI

   Нарештi висота впала.
   Це сталося наступно? ночi  перед  свiтом,  i  першим  про  це  дiзнався
Маковейчик.  Лiнiя  одразу   сповнилась   радiсним   клекотом,   вза?мними
поздоровленнями. Вночi румуни вiдступили. Вiдступили  раптово,  крадькома,
проте нiхто ще не знав, що на цей раз вони вiдступили  востанн?,  що  цi??
ночi Румунiя, оповита загравами, була поставлена на колiна.
   Знiмалася  наша  пiхота.  Зв'язкiвцi,  вiльно  походжаючи  по   висотi,
змотували кабель; обози, вирвавшись на шляхи, посунули до висоти i вже  не
вертали назад, а стали попiд нею величезним гомiнким  табором.  Ранок  був
ясний, як пiсля градобою. Сапери-пiдривники пiдкладали  пiд  порожнi  доти
десятки кiлограмiв толу, i доти з веселим  ревом  пiднiмалися  з  землi  i
майже  цiлi  ставали  на  диби,  розчепiривши,  як  фантастичнi   потвори,
покрученi лапи залiзних крiплень.
   Взявши мiномети на в'юки, рота Брянського теж  рушила  вперед.  Здорова
свiжiсть лiтнього ранку промивала безсоннi очi бiйцiв,  обвiвала  спаленi,
запорошенi обличчя. Один по одному пiднiмалися мiнометники  на  висоту  за
командиром роти. Сорочки на ?хнiх спинах  за  цi  днi  побiлiли:  на  них,
пропотiлих наскрiзь, виступила й позасихала сiль.
   Перед Чернишем ступав Гай, несучи на собi важку металеву плиту, яку  ще
кiлька днiв тому чистив i нiс Бузько. На спинi бiйця вона вилискувала,  як
вiдполiрований скибами грунту лемiш.
   Досягши  вершини,  зупинились,  щоб  перепочити.  Свiт,  до  захмелiння
прекрасний, розступався на всi чотири боки вiд  них.  Далеко  праворуч  на
захiд рум'янiлись пiд вранiшнiм сонцем бiлi вершини  гiр.  Чи  стрiмкi  то
гори бiлiють,  повитi  лiтнiми  хмарами-оболоками,  чи,  може,  далека  то
Укра?на  бiлi?  черiдкою  хат?..  Мiж  зелено-сизими  полями,  звиваючись,
висвiчу? водами на  сонцi  мирний  i  лагiдний  Серет.  У  повитих  свiжим
туманцем далях, скiльки сяга? око, бовванiють зеленi острови сiл у садках,
над  якими  пiдносяться  високi  дзвiницi,  нiжно-блакитнi   веселi   банi
цер'-ков. Там, здавалось, нiколи не було вiйни, нiхто там  i  не  чув,  що
вона бува? на свiтi. Здавалось, там, як i ранiше, оце саме пiють  пiвнi  в
дзвiнкiй ранковiй тишi i протяжне, лiниво реве  худоба,  яку  вигонять  на
пашу, i ходить вулицями допотопний  iнвалiд,  б'?  в  цимбали,  викликаючи
селян послухати новини. I тiльки ця висота стояла геть порита,  подовбана,
обгорiла, наче пройшов над нею вогняний смерч, обпаливши все,  вкривши  ??
понiвеченими трупами, покинутою  збро?ю,  гiльзами,  протигазами  й  iншим
мотлохом, що ним засмiчу? землю вiйна.  А  над  усiм  цим  великим  свiжим
цвинтарем зводяться бетонованi доти, як  гiгантськi  страховиська,  живцем
вивернутi нашими пiдривниками з землi.
   - Корчуйте ?х, корчуйте! - гука?  в  той  бiк  Ха?цький,  немов  сапери
можуть i справдi почути його. - Корчуйте ?х з ?хнiм залiзним  корiнням!  А
ми вже викорчу?мо й тих, що садять  по  землi  оце  погане  зiл