ля!  Сапери
снують по всiй висотi, як рибалки з вудлищами  i  довгими  мiношукачами  в
руках.  Позначають  мiннi  поля,  рокладають  проходи  бiйцям  у   широкий
вiдвойований свiт. "Л -, Л -"  -  виростають  по  висотi  свiжi  дерев'янi
таблички.
   - Ось i траншея, по якiй ми вели  вогонь,  -сказав  Брянський,  i  всiх
потягло глянути на результати сво?? роботи. Дивлячись  пiд  ноги,  щоб  не
наступити на мiну, бiйцi пiдходили до транше?. Всiма  опанував  пiднесений
настрiй, бо нiщо сьогоднi вже не  загрожувало  життю,  страшне  пекло  бою
вiдгуркотiло,  i  чистий,  як  скупаний,  серпневий  ранокдежав  до  ясних
горизонтiв. Ворог вiдступав, а вони лишилися живi i  вперше  пiсля  гiрко?
задухи й виснажливого напруження цих днiв дихали вiльно, на  повнi  груди.
Жодного пострiлу не чути було над землею.
   Траншея  являла  жахливе  видовище.  Це  була  сумiш  глини,  кривавого
лахмiття i навалених в рiзних позах жовтих трупiв.  Один,  жовтий,  босий,
тiльки з онучами на ногах, сидiв,  спершися  спиною  на  стiну  транше?  i
схиливши голову, наче в задумi. На його колiнах нiби спав - лицем  вниз  -
другий, з брезентовим одкритим ранцем  на  плечах,  з-за  якого  виглядала
брудна солдатська бiлизна. Поруч них, привалений до половини землею, лежав
третiй.  Не  звертаючи  уваги  на  трупи.  Брянський  звичним   оком   ,".
Професiонала одразу став визначати, куди влучали мiни:
   -  Ця  розiрвалася  на  брустверi...  Ця  вдарила  в  стiнку...  Цiкаве
влучання... А та лягла на саме дно... Порядок!  Та  звертаючись  до  сво?х
офiцерiв, вiн продовжував:
   - У цьому бою я зробив дуже цiкавi спостереження.
   Менi зда?ться, що система вогню з кiлькох мiнометiв, яку  застосовували
досi для траншей такого типу, може при деяких корективах  давати  набагато
кращi наслiдки... Дивiться, пiд яким кутом ця  траншея  стояла  до  нас...
почав  розвивати  сво?  iде?,  дивлячись  прямо  на  Черниша  i  оцiнюючи,
наскiльки Черниш його розумi?.
   - У тебе пiсля кожного бою цiла хмара iдей, - зауважив  Сагайда,  який,
видно, уже звик до цього. - Факт, що  мо?  вусачi  дали  жару.  А  ти  все
кричав, що партачимо. Денис Блаженко, не гидуючи трупами, мовчки опустився
в траншею i вiдшукав там кiлька рваних сизих осколкiв.
   - Це з мого мiномета, - заявив Денис, похмуро глянувши на Брянського.
   Осколки пiшли з рук до рук.
   - Чому обов'язково з твого?
   - Ось моя маркiровка. Вона в мене записана. I Денис впився в  командира
роти своiм упертим яструбиним поглядом, нiби ждав,  нiби  чогось  настiйно
вимагав.
   - Не турбуйтесь, Блаженко,  -  посмiхнувся  йому  Брянський  втомленими
холодними очима. -  Я  все  пам'ятаю.  У  мене  кожен  чесний  бо?ць  сво?
одержить.
   Iшли  по  самiй  висотi,  перестрибували  через   транше?,   не   могли
втриматися,  щоб  не  оглянути  всi  найближчi  вирви.  Зустрiвся  один  з
батальйонних зв'язкiвцiв i вказав стежку, що нею недавно пройшла пiхота.
   Як не гуляла вiйна  по  висотi,  проте  не  все  ще  спалила.  Де-не-де
попадався пiд ноги безсмертник i стирчали бiлявi пухнастi  вiнички  тирси,
спiвучо? степово? трави, що вiд найлегшого подиху  вiтерця  почина?  тонко
бринiти, мов жива. З яких степiв i якими вiтрами занесене й  посiяне  тут,
на високiй горi, ?? насiння? I яким чудом врятувалась  вона  вiд  вогню  й
металу в цi днi? Де-не-де бiля вирв сивi?  безводний  полин  або  кущиться
пахучий чебрець,  i  Гай,  сутулячись  пiд  важкою  плитою,  не  лiну?ться
нагнутись, щоб зiрвати запашний кущик. Потiм, задерши голову до сонця, вiн
кiлька разiв глибоко нюха? сухе зiлля i вдоволено крутить головою.
   - Ловко пахне, -  примовля?  вiн,  мружачись  сьогоднi  якось  особливо
ласкаво, всмiхаючись невiдомо кому. - Це наша трава... По-нашому й пахне.
   Дивною була ця любов до степових рослин'i запахiв  у  нього,  корiнного
полiщука, який  народився  i  вирiс  у  суворих  пущах,  пiд  шум  вiкових
полiських дiбров. Вiн нагадував собою тих дивакiв, що,  вiк  звiкувавши  в
безводнiм степу, все життя марять про море.
   - Ти почав би ще, як  дiвчина,  вiнок  собi  з  того  зiлля  плести,  -
смiялися бiйцi.
   - I сплiв би, якби було коли, - вiдповiдав юнак, злегка червонiючи. - Я
вмiю.
   Кожен нишпорив сюди-туди, чогось шукав, нiби тут були розсипанi скарби.
Той знайшов сигарети, iнший нап'яв на себе рябу, як ящiрка,  плащ-палатку,
але йому загукали, що вона в кровi, i закривавлена палатка  вже  летить  з
плеча  геть.  Зацiкавлено  пiдiймали  рiзний  блискучий  дрiб'язок  чужого
солдата, i, покрутивши його в руках, побавившись, мов дiти, кидали тут же,
i знову чогось шукали, поки зненацька пролунав  громовий  вибух,  i  ясний
ранок зразу потьмарився: Гай наступив на мiну. Ще хвилину перед тим Черниш
бачив його. Бо?ць стояв над кущиком синiх василькiв,  приязно  всмiхаючись
до них. Потiм нагнувся, обережно зiрвав i не встиг  зробити  кроку,  земля
пiд ним гримнула i все зникло в чорному димi. Де стояв Гай, вирвався  лише
високий чорний стовп, i коли розвiявся, там уже нiхто не стояв. Гай  лежав
розплатавшись. Зняли з нього задимлену вибухом плиту, що придавила його до
землi. Тiло, звiльнене вiд брезентових закривавлених лямок, наче  зiтхнуло
i впало безсиле. Бо?ць лежав, витягнувшись на весь зрiст, i  тiльки  тепер
усi побачили, який вiн був  гарний,  стрункий,  широкогрудий  -  справжнiй
красень. I шовковистi бiлявi брови лежали на задимленому й обличчi, як два
волотки тирси, степово? спiвучо? трави, занесено? сюди iз  схiдних  степiв
буйними вiтрами. Бо?ць i тепер довiрливо й трохи здивовано дивився в чисте
небо, i його очi були ще синiшi за  небо,  прозорi,  як  камiнь-сапфiр.  I
найдивнiше було, що в руцi бо?ць ще стискав сво? синi  васильки.  Обпаленi
вибухом, вони тепер нагадували  жмут  i  iржавого  колючого  дроту.  Хтось
попробував взяти ?х з Га?вих рук, але мертва рука так мiцно затисла квiти,
що ?? годi було розчепити. Так i залишили його з тими васильками в руцi, з
польовими квiтами рiдного краю. Ледве  знайшли  заплилi  кров'ю,  посiченi
документи. У другiй кишенi була пригорща автоматних  патронiв.  Маковейчик
мовчки вигрiб ?х, наче золоте насiння, i пересипав до сво?? кишенi. Вiн не
знав, що тим патронам доводитися  -  пiсля  Бузька  i  Гая  -  вже  третiм
господарем.
   Смерть Гая справила тяжке враження, пiдсилене ще, може, тим, що сталася
вона не вчора в бурхливому пеклi бою, а саме цього ранку,  коли  так  ясно
було навкруги i безкра? степи дихали  на  них  пишнiстю  пiвдня,  ароматом
нових далеких походiв.. Бiйцi йшли, похмурi, задумливi, поволi спускаючись
стежкою з висоти. Спiдлоба поглядали на загадковi  кра?,  що  розстилалися
перед ними внизу, на далекi мiста, в яких вони  ще  не  були,  але  мусять
бути.
   - I там наздоженем, - блимнув бiлками Ха?цький, ще бiльш потемнiвши.  -
I все тодi пригада?мо. Все!
   Незабаром догнали батальйон. Вiн також не встиг ще спуститися з  висоти
вниз, хоч розвiдка доповiдала, що i в першому мiстечку, i далi  противника
не виявлено. Старшини годували людей. Вперше за  три  доби  ?ли  бiйцi  як
слiд, розсiвшись по зеленому пiдгiр'ю, яке ще вчора було румунським тилом,
?ли повiльно, зiгрiтi нiжним сонцем, поглядаючи на нього так,  наче  довго
не бачились.
   ?вген Черниш сидiв на травi  оддалiк,  спершись  пiдборiддям  на  руки.
Смерть Гая  приголомшила  його.  Пригадалась  позаминула  нiч,  коли  Гай,
рискуючи власним життям, полiз замiсть  нього,  Черниша,  вiдшукувати  мiж
трупiв  Бузька  i  Вакуленка...  I  нинiшнiй   ранок,   коли   бо?ць   уже
лежав-горiлиць  на  висотi,  посiчений,  задимлений,  з   тими   опаленими
васильками в руцi... Було нестерпно гiрко.
   За днi штурму Черниш помiтно схуд, i його смугляве хлоп'яче обличчя  ще
бiльше витяглеся,  густий  рум'янець  щiк  потемнiв,  як  тужавий  дубовий
листок, повитий багрянцем.
   Сонце  уже  пiдбилося.  Внизу,  на  рiвнинi,   у   тремтливiй   гарячiй
прозоростi, розкинулось степове мiстечко, яке Черниш ще в оборонi  не  раз
бачив на топографiчнiй картi у Брянського. Там  воно  було  тiльки  купкою
чорних бездушних прямокутникiв, а насправдi - тут перед очима -  яке  воно
свiтле, красиве, сповнене живих барв! Широкi  вулицi  бiжать  до  сонячно?
слiпучо? рiчки, над кварталами  строкато  поблискують  дахи,  крiзь  густу
зелень проглядають бiлi стiни будиночкiв, мов розвiшанi на деревах екрани.
Все мирне, святкове, затишне... Але Черниш  зна?,  що  то  лише  видимiсть
затишку:  мiстечко  розгромлене,  перетворене  в  пустку.  Щедра  пiвденна
природа не встигла ще сво?ю буйною рослиннiстю  прикрити  рани  вiйни.  То
тут, то там навiть неозбро?ним  оком  видно  проламану  черепицю  крiвель,
величезнi купи ру?н мiж деревами... Будувала, творила людина для щастя,  а
чим усе обернулося?
   Замислившись, ?вген не помiтив, як пiдiйшов до нього з-за  спини  Роман
Блаженно i, зупинившись, теж мовчки став дивитися вниз на мiстечко.
   - Я б ?х не вбивав, -раптом промовив  бо?ць,  i  Черниш,  здригнувшись,
оглянувся на нього сухими роз'ятреними очима.
   - Кого?
   - Отих гiтлерiв, антонесок,  отих  мiнiстрiв,  яким  не  си-диться  без
во?н... Убити - що ж... Це мало. Я закував би ?х в ланцюги i  водив  би...
Нi, хай би отi дрiбнi сироти  водили,  що  вони  ?х,  як  макового  зерна,
пустили по свiту. Хай би вони ?х водили по всiх дорогах i по всiх кра?нах.
   Не -давав би ?м нi хлiба, нi води... Хай би, душогуб й, ?ли отой  попiл
наших спалених хат... Гризли  б  оте  закурене  камiння...  Я  пiк  би  ?х
повiльно день при дню отим вогнем i залiзом, що вони послали супроти  нас.
Щоб нажерлися то? вiйни, аби нiкому й не забажалося ?? вже нiколи!..
   - Пектимем, - крiзь зуби процiдив Черниш. - Випiкатимем... Як пошесть.
   | Блаженко, спитавши дозволу, сiв i собi на травi  i  знову,  дивлячись
униз i мружачись, вiд чого його зморшкувате лице ще  постарiшало,  журливо
говорив:
   - Але й того мало, мало!.. Ось Гай  був...  Такий  славний  хлопчина...
Молодий, моторний, совiсний такий. Чи вiн вижив свiй вiк? Чи вiн не  хотiв
би подивитись на оте ясне сонечко? А вони йому... так!
   I бо?ць глибоко зiтхнув. Деякий час обидва сидiли мовчки.
   - Яке то щастя дано людинi! -  заговорив  знову  Блаженко,  заворожений
картиною неосяжного  свiтлого  простору.  -  Отакий  свiт!..  Скiльком  би
вистачило!.. А що з того?.. Не вмi? вона його спожити!
   Блаженко глянув ненароком на  молодшого  лейтенанта  скам'янiв:  Черниш
плакав. Плакав, не помiчаючи власних слiз, втупившись суворим  затуманеним
поглядом у  зелене  порожн?  мiстечко  з  бiлими  екранами.  Коли  б  його
запитали, чого вiн плаче, вiн не змiг би й  вiдповiсти.  Бувають  хвилини,
коли ста? тоскно за все,  ста?  жалко  всього  на  свiтi.  "Всiх  хочеться
приголубити", -не сходили йому з думки слова Гая.
   Це були його першi й останнi сльози на вiйнi. Пiзнiше,  iнодi  згадуючи
?х, Черниш стидався сво?? розчуленостi, не знаючи, що, може, це був  якраз
найлюдянiший, найнiжнiший голос його молодого, ще  не  огрубiлого  в  боях
серця.
   Подали команду рушати. Попереду пiшли, не розосереджуючись,  стрiлецькi
роти, потiм штаб батальйону,  потiм  рота  Брянського.  Спускаючись  униз,
Брянський i Сагайда про щось жваво дискутували, ковзаючись, мов  хлопчаки.
по слизькiй травi. Зеленi матер'янi чобiтки Брянського зовсiм вилиняли  за
цi днi.
   "Вони вже все забули, все-все, - з докором подумав Черниш про офiцерiв.
- Невже i... Гая? Так швидко?"
   Через кiлька днiв на маршi, коли  вони  ближче  зiйшлися  з  Брянським,
Черниш нагадав йому про цей епiзод, про те, як вони  пустотливо  ковзались
по травi... Старший лейтенант замислився.
   - Зна?ш, ?вгене, - сказав вiн по деякiй паузi,  вперше  звертаючись  до
Черниша на ймення. - Я бачив за  цю  вiйну  багато  чого.  I  багато  чого
зрозумiв. Дума?ш, ти не станеш таким? Вiд того, що тут  побачиш,  неминуче
ста?ш або черствiшим, або мудрiшим.



   XII

   Тиргу-Фрумоський i Ясський укрiпленi райони противника  були  прорванi.
Триста п'ятдесят залiзобетонних оборонних  споруд,  що,  здавалося,  стали
непорушним залiзним валом вiд Пашканi до  Ясс,  тепер  залишалися  уже  за
спиною  наших  бiйцiв.  У  прорив  було  введено   ударнi   вiйська   2-го
Укра?нського фронту, i вони, громлячи ворога, знищуючи  його  резерви,  що
зустрiчались на шляху, незабаром вийшли до мiста Васлуй i, оволодiвши ним,
швидко просувались на пiвдень. Падали одне за одним  мiста  Роман,  Бакеу,
Бирлад, Хушi. Вийшовши в районi Лопушна - Леушенi на рiчку  Прут,  вiйська
2-го Укра?нського фронту зустрiлися з  вiйськами  3-го  Укра?нського,  якi
наступали всi цi днi з плацдарму бiля Бендер, на захiд уздовж  знаменитого
Троянового валу, обходячи, таким  чином,  з  пiвдня  i  пiвденного  заходу
кишинiвське угруповання нiмецько-фашистських вiйськ. З'?днавшись,  вiйська
обох Укра?нських фронтiв наглухо  замкнули  кiльце  навколо  кишинiвського
угруповання противника. Почалось  планомiрне,  нещадне  стискування  цього
грандiозного кiльця, в якому опинились, крiм румунiв, 15 нiмецьких дивiзiй
з групи вiйськ "Пiвденна Укра?на". Розгорталась одна з найблискучiших битв
Велико? Вiтчизняно? вiйни. Кiлькома  ударами  нашi  вiйська  розрубали  на
частини  оточенi  дивiзi?  ворога,  лiквiдуючи  тi   окремi   клубки,   що
продовжували  жити,  як  живе  деякий  час  порубана  на  шматки   гадюка.
Кiнчилось, як вiдомо, тим, що жоден полк, жоден пiдроздiл з десяткiв тисяч
оточених не вирвався з кiльця.
   День i нiч гримiло в районах Ганчешт,  Мiнжира,  Хушi,  Бакеу.  Червона
Армiя  трощила  оточенi  ворожi  дивiзi?.  Тим  часом  iншi  вiйська  обох
Укра?нських фронтiв вели навальний наступ на центральнi райони Румунi?. До
складу одного з цих наступаючих з'?днань 2-го Укра?нського фронту входив i
гвардiйський стрiлецький полк гвардi? пiдполковника Самi?ва.
   Вiйська, ринувши, як веснянi потоки з гiр, затопили всi шляхи, що  вели
в глиб Румунi? на пiвдень i пiвденний захiд.
   Уже дiйшли вiдомостi, що взято Кишинiв, Ясси, що Румунiя капiтулю?, але
це були поки що тiльки чутки, певного бiйцi нiчого не знали. Iшли  спiшним
маршем, днi i ночi, майже не вiдпочиваючи. I було дивно, що групи румунiв,
здавшись, бредуть назустрiч без конвою i ?х нiхто не чiпа?, хiба що якийсь
веселий бо?ць гукне:
   - А, Романiя Маре! Шти рус?шти?
   - Рятуйся, хто як може, - в кукурудзу!..
   А румуни брели, не вiдповiдаючи на жарти, мовчазнi й приховано радiснi,
деякi зовсiм  роззувшись  i  впрiваючи  пiд  пузатими  ранцями  iз  сво?ми
солдатськими злиднями. Видно було, що це йдуть хлiбороби й  пастухи,  яких
Анто-неску насильно вiдiрвав од рiдних шматкiв поля,  продавши  Гiтлеровi,
як гурти овець, на зарiз, ?м уже ввижалися домiвки, i  вони  поспiшали  по
узбiччях шляхiв, даючи дорогу нашим колонам.
   Потiм почали йти не тiльки  без  конвою,  а  й  при  повнiм  озбро?ннi.
Потяглись обози, артилерiя, та сама артилерiя, яка ще, може,  кiлька  днiв
тому била по нас з-за дотiв, а  тепер  покiрно  ?хала  назустрiч  похiдним
стро?м.
   Бiйцi почали роздобувати коней.
   Старшина мiнометно? роти Вася Багiров, енергiйний,  тугий  здоров'як  з
монгольськими вузькими очима, кидався влiво i  вправо,  рiшучий,  рвучкий,
запальний. Пiд час штурму, пiдвозячи до висоти мiни, старшина втратив усiх
сво?х коней: ?дина дорога, по якiй вiн гасав цiлу добу, весь час була  пiд
вогнем. Брянський, хоча йому й шкода  було  втраченого  транспорту,  цього
разу не дуже дiймав старшину. Зрештою, в iнших пiдроздiлах полку було те ж
саме.
   - На те бiй, - сухо сказав Брянський, радiючи в душi, що сам Вася, його
улюбленець, залишився живий. - Були б люди, а все iнше... буде.
   Проте Багiров почував себе трохи винним  перед  командиром  роти.  Його
сумлiння ще бiльше мучило те, що Брянський не розпiкав  його  за  понесенi
втрати.
   Тепер Вася вирiшив будь-що поставити  роту  на  колеса.  Вiн  про  щось
по-змовницьки пошептався з Ха?цьким, переморгнувся, потiм  обидва  шугнули
кудись, i невдовзi  Хома  з'явився  в  мiнротi,  гордо  сидячи  в  каруцi,
напнутiй брезентом i запряженiй добрячими ситими кiньми.  В  цi  днi  така
iнiцiатива  вважалася  справою  грiховною,   суперечила   iнструкцiям,   i
Брянський для порядку почав ганити бiйця, хоча  пiдвода  йому  була  вкрай
потрiбна. Бiйцi його вже другий день заливалися потом пiд важкими  в'юками
з матерiальною частиною мiнометiв.
   - Але порядок ? порядок, - нахмурився  Брянський.  -  I  вам,  товаришу
Ха?цький...
   - Що ви, товаришу гвардi? старший лейтенант! - заволав  Ха?цький,  щиро
вiдчуваючи  себе  невинним.  -  Хай  бог   милу?,   щоби   я   гарбав   та
свавiльничав!.. Я тiльки сво? забрав! Це ж нашi конi, чи то я вже не годен
?х впiзнати?.. З нашого колгоспу! Я би ?х  i  облупленими  впiзнав!..  Два
роки ними зерно возив на станцiю.
   - Спробуйте це комбатовi довести...
   - А то я не доведу? Сам я ?м клички давав!.. Кличка цi?? Весела, а цi??
- Маринка!
   - Це жеребець! - засмiявся хтось iз бiйцiв. Ха?цькнй не розгубився.
   - А то забороните менi жеребця кликати Маринкою?.. Тут ще десь i корова
в них моя, теж вiдберу, в душогубiв!
   Саме в цей час побiля мiнометникiв проходив Самi?в з румунським гладким
полковником, командиром капiтулюючо? частини. Загледiвши  свого  командира
полку, Хома виструнчився на каруцi i хвацько взяв пiд  козирок.  Брянський
запитав дозволу приймати транспорт. Самi?в махнув на ходу рукою:
   - Приймай... Писарi оформлять пiзнiше...
   - Ба, не я вам казав ?  -  аж  пiдскочив  на  радощах  Хома.  -По-мо?му
вийшло! А жаль, що я тi?? карети не захопив!
   - Яко? карети, Хомо? - зацiкавились бiйцi.
   - Там така файна була берлина, роззолочена вся!..  Сам  буцiмто  король
Мiхай у нiй ?здив...
   - От би тобi, Хомо, та в королiвськiй каретi... Ха-ха-ха...
   - Не встиг, братове: з-пiд носа трофейна  команда  вихопила...  А,  най
вашiй мамi!..
   Брянський скомандував скласти на воза матерiальну частину. Бiйцi  вмить
розв'ючились, i за кiлька хвилин мiномети вже лежали  в  каруцi,  дбайливо
обмощенi сiном.
   - Вйо? - гукнув Ха?цький, поблискуючи бiлками. - Гаття на Букурештi!
   Конi, видно, вiдчувши, що вiжки попали в мiцнi руки, ожвавiли,  пiдняли
голови лебедями.
   Втомлених  цiлодобовим  маршем  пiхотинцiв   охопило   бажання   швидше
пересiсти на коней. Саме як на те, назустрiч iшла кавалерiйська  румунська
дивiзiя, граючи кiньми, виблискуючи новою збру?ю.  Доки  десь  там  штабнi
писарi сушиили собi голови, як оформляти в паперах передачу  капiтулюючими
вiйськами нашiй армi? засобiв пересування (така передача була  передбачена
в актi про капiтуляцiю), сiрi вiд дорiжньо? кiптяви пiхотинцi  з  радiсним
галасом  накинулися  на  остовпiлих   кавалеристiв.   Хiба   могли   вони,
перевтомленi останнiми боями, безупинним маршем,  пропустити  таку  нагоду
одержати транспортнi засоби! Танкiстам, артилеристам, що заглиблювались  в
Румунiю на важких бойових машинах, цi трофе? були нi до чого, а  пiхотному
полковi вонi зараз пiдвернулись пiд руку аж он як до речi. Ворог тiкав  не
оглядаючись, i його треба було доганяти. А мимо про?жджають, сунуть кiнвою
вiйська вчорашнього  сателiта  нiмеччини...  Очi  розгорялися,  руки  самi
тяглися до поводiв...
   Сагайда з'явився в  ротi  на  конi,  нiби  вроджений  козарлюга.  Чорна
кубанка його була збита на вухо.
   -Чого ви спите? -гукнув вiн хрипко. -Нi чорта не нищиться!
   I знову зник у веремi?. Повз Черниша пробiг схвильований Козаков.
   - Привiт молодшому лейтенанту! - гукнув вiн на ходу. - Гайда по  коней!
Це було саме те, чого й Чернишевi кортiло.
   - Гайда так гайда!
   Черниш незабаром опинився з Козаковим у самiй гущi.  Румуни  розтяглися
на кiлометр чи й бiльше, збилися кiньми на узбiччях дороги. Черниш  бачив,
як якийсь хотинець, лаючись, тягнув за ногу з коня чужого сержанта, а  той
безпорадно волав у простiр:
   - Капiтуляцiя! Капiтуляцiя!
   Пiдскочив Козаков, вiдiпхнув бiйця i гукнув сержантовi:
   -_ Злазь!
   Юнак сержант чорними, як вуглини, очима благальне глянув на Черниша:
   - Домiне офiцер!..
   Козаков шарпнув румуна за ногу:
   - Злазь, мамалига!
   Сержант випустив повiд цяцьковано? вуздечки i неохоче плигнув з коня.
   - Сiдай, младшой! -гукнув Козаков Чернишевi. - А я собi зараз добуду!
   Черниш, мить подумавши, легким рухом послав ногу в лискуче стремено.
   Хтозна: може, це й справдi були пiд капiтулянтами тi самi конi, якi  ще
недавно топтали поля за Днiстром? Такого не грiх i реквiзувати!
   Сiдло нагадало Чернишевi ясне дитинство, гарячi  степи  Казахстану,  де
вiн ?де на маленькому конi в батьковiй експедицi?...
   - Домiне офiцер...
   Черниш, вiд'?жджаючи, ще раз оглянувся. Чорноокий юнак  стояв  на  тому
самому мiсцi. Розгублено тримав у руцi нагайку, мовби  не  знав,  куди  ??
приткнути.
   Назустрiч Чернишевi скакав охляп на баскому конi  якийсь  пiхотинець  у
розстебнутiй шинелi, без пiлотки, з рiдкою сiрою  борiдкою  вiником.  Вiн,
видно, нiколи не сидiв на конi i тепер, щоб не впасти,  весь  скоцюрбився,
по-кошачому вп'явся обома руками коневi у гриву. Трензелi  впали,  i  кiнь
уже обiрвав ?х ногами - метлялись самi  обривки.  Запiнившись  i  хропучи,
схарапуджений кiнь летiв щодуху, вiн  просто  ошаленiв,  став,  як  дикий,
вiдчувши в себе на хребтi незвичайного ?здця.
   - Запини! -волав пiхотинець не сво?м голосом. -Запини, запини!
   - Нiчого, потренуйся, старий! Чiпкiше, чiпкiше тримайсь! Ото тiльки  що
вискубеш усю гриву! - I бiйцi аж за животи бралися, розважаючись  кумедною
?здою.
   I Черниш смiявся,  бо  вершник  таки  був  незвичайний,  здавалося,  що
промчить отак старий, розвiваючи сво?ю шинелею, через усю  Романiю,  через
степи i гори, i все волатиме й  волатиме  у  безвiсть,  благаючи  невiдомо
кого:
   - Запини! Запини! Запини!
   Мiж пiдводами метушився Маковейчик.  Вiн  шукав  собi  транспорту,  щоб
везти  котушки  з  кабелем.  Хлопець  губився   серед   цього   побаченого
ярмаркового багатства i не знав, на чому зупинитися. Нарештi,  його  увагу
привернула жовта гарненька тачанка.  В  нiй  не  було  нiкого.  Маковейчик
скочив у не? i вхопив вiжки. Кучер, що обiдав збоку,  пiдбiг  з  ложкою  в
руцi.
   - О, будь ласка! - гукав вiн весело  Маковейчиковi,  i,  зда?ться,  був
задоволений з того, що його звiльняють  вiд  цього  осоружного  тарантаса.
Тепер вiн уже напевне кiнчить з вiйною i повернеться додому. - Будь ласка,
товаришу!
   Маковейчик, оглянувшись, мало не скрикнув  з  несподiванки.  Перед  ним
стояв, як йому здалося, той самий смаглюватий, з полупленим носом румун, з
яким вiн мав випадкову i конфузну зустрiч на висотi. Румун, усмiхаючись,
   пояснював  жестами,  що  вiн  хоче  лише  забрати   з   тачанки   сво?_
господарство.
   - На, на, забирай! - охоче погодився Маковей, сам викидаючи  з  тачанки
румунове багатство: ковдру, ранець, вблiзлу  смушеву  селянську  шапку.  -
Менi, крiм коней, нiчого не треба!
   - Нуй бун герман, - белькотiв румун, радiсно пiдбираючи сво? статки.  -
Нуй бун разбой. На самiм сподi тачанки лежали в  сiнi  пахучi  яблука,  ?х
румун вiдмовився брати, лишаючи Маковейчиковi на знак сво??  прихильностi.
"Вiн мене не впiзнав!" - зрадiв Маковувейчик i вдарив по конях.
   Йому було по-дитячому легко i гарно на душi. Сонце сяяло, конi  iржали,
румуни,  звiльнившись  вiд  них,  як  вiд  тягаря,   розкинулись   поблизу
циганським табором i вже весело варили щось  на  бездимних  вогнищах.  Все
навкруги бурувало життям i щастям. "А може, це й не  той?  Чого  йому  тут
бути? А-а, вшистко ?дно!" Маковейчик  швидко  забув  про  румуна.  Навколо
стояв веселий гармидер вселенського  ярмарку.  Син?  небо  дзвенiло,  суха
дорога курилась, лисий пiхотинець без пiлотки уже мчав з iншого  кiнця  на
сво?му безтямному конi.
   - Запини! - хрипло кричав вiн, як i ранiш, по-кошачому уп'явшись коневi
в гриву, а поли його шинелi розвiвались, мов величезнi сiрi крила.
   - Тримайсь! - смiючись, вiдповiдали йому, i нiхто не  зупиняв.  -  Коли
сiв, то тепер уже - куди понесе!
   Протягом кiлькох годин, доки штабнi писарi нашвидку оформляли в паперах
передачу, всi уже пересiли на коней. У Брянського  кожна  обслуга  дiстала
собi пiдводу. В третiй обслузi ?здовим сiв Блаженко-старший. Вiн ретельно,
по-хазяйськи вибрав коней i воза. Коням оглядав копита, заглядав  у  зуби.
Каруцу обiйшов з Денисом кiлька разiв, постукуючи пужалном на колесах.
   - До Букурешта до?де?
   - До?де.
   Мiцнi колеса дзвенiли. Все ж, порадившись  мiж  собою,  брати  притягли
звiдкись ще й запасне колесо i його теж поклали на воза.
   - Бо там, кажуть, пiде камiнь.
   Все шосе тепер загримiло, заскрипiло, затупотiло.  Пiдроздiли  на  ходу
шикувалися в похiдну колону. Командир полку Самi?в щоразу  обганяв  ??  на
мотоциклi, задоволене оглядаючи з коляски бiйцiв  i  наказуючи  командирам
якнайсуворiше стежити, щоб нiхто не вiдстав.
   - Тепер хоч на край свiту, товаришу гвардi? пiдполковник!  -не  втерпiв
Ха?цький, щоб i тут не  висловитись.  -  Не  втекти  супостатам,  доженем!
Гаття, алюр три хрести!..
   Гримiла дорога, вставала курява, огортаючи бiйцiв сiрою хмарою.  Тiльки
голови вершникiв виринали з не?, хитаючись ритмiчно - то вгору,  то  вниз,
то вгору, то вниз...
   Могутнього потоку не вмiщало шосе, i багато  верхiвцiв  скакало  обабiч
шляху прямо по хлiбах, з радiсним лементом, в бурхливiм чаду гонитви.
   "Яке   щастя   бути   в   полку!"   -   думав   Черниш,    скачучи    з
товарищами-офiцерами поперед сво?? роти, i свиснув канчуком, забуваючи про
все на свiтi.



   XIII

   Мчали, не переводячи подиху. Бурею  вривались  у  не-зруйнованi,  чистi
мiста. Бiлi прапори на знак капiтуляцi? звисали з кожного ганку, з кожного
балкона. Черниш з гордiстю кидав погляди на цi символи  покори,  якi  наче
стверджували його безмежнi права, законнiсть його волi i непереможну мiць.
   Мiська публiка стiною стояла на тротуарах i, приголомшена, дивилась, як
з гуркотом проносились вулицею незнайомi  вiйська  -  шумливi,  нестримнi,
повнi енергi?. Вершники, сiрi вiд пилюки, обвiтренi  суховiями  пiвдня,  з
потрiсканими губами, мчали по дзвiнкому асфальту, не  стишуючи  темпу,  не
маючи часу зупинитись навiть попити води. Бо на  стiнах  мiських  будинкiв
уже виростало величезне, в людський зрiст "Л" з товстою, як рука,  стрiлою
дороговказу. Хтось уже промчав тут перед ними, хтось уже накреслив це "Л",
хоч вони, зда?ться, йшли першi. Здавалося, що те "Л" само заздалегiдь  для
них вироста? на стiнах по ?хньому маршруту. I вони цокотiли й цокотiли  по
мiських асфальтах, вилiтаючи знову в степ, i гнали, гнали коней,  охопленi
шалом переслiдування ворога. Вiн же, уникаючи бою i поспiшно  вiдступаючи,
ще бiльше притягував i дратував, як дратують мисливця свiжi звiринi слiди.
   Якось надвечiр попереду встали м'якi силуети гiр, нiби  вони  виступили
непомiтно з блакитi самого небосхилу. За  ними  заходило  сонце,  пускаючи
високо  пишнi,  рум'янi  стрiли  по  бiлих  хмарах,  i  тi  стрiли  також,
здавалось, вказували ?м дорогу вперед, як грандiознi указки. Всю  нiч  без
зупину ?хали на тi гори. Тепер  уже  було  ясно,  що  дивiзiя  iде  не  на
Бухарест,  як  сподiвалися  досi  офiцери,   а   звернула   i   захiд,   у
Трансiльванськi Альпи. Альпи!
   Вони, здавалося, стояли тут, поруч, а бiйцям довелося де скакати день i
нiч, поки, нарештi, почали входити в  гори.  Незнайомi  гори  зустрiли  ?х
рiзкою змiною температури. Спустився вечiр, i  одразу  похолоднiшало,  хоч
удень була Iiестерпна спека. Сагайда, передавши бiйцевi коня, забрався  iа
воза i швидко  заснув.  Вiн  любив  поспати  i  при  найменшiй  нагодi  не
вiдмовляв собi в цьому.
   I тепер, хоч колеса стрибали по камiнню i щось металеве доразу  стукало
йому по головi, вiн спав  i  навiть  бачив  сон.  Iому  здавалося,  що  це
командир полку Самi?в товче його Iсулаком по  головi  i  наказу?  закинути
геть кубанку. Через шапку з  козачим  червоним  верхом  у  Сагайди  завжди
виникали  конфлiкти  з  полковим  начальством.  Командир  ролку,  завзятий
патрiот пiхоти, органiчно  не  терпiв  "модникiв",  "кубанщикiв",  як  вiн
говорив, а Сагайда саме й належав до найзапеклiших  "кубанщикiв".  Кубанка
завжди сидiла на ньому чортом. Вiн ?? носив i в холод, приморожуючи  вуха,
i в спеку, обливаючись потом. Командир полку, зустрiчаючи Сагайду,  не  на
жарт сварився на нього сво?м кулаком. Сагайда  давав  слово  скинути  i...
знову не мiг розлучитися з нею. "Потеряю  я  свою  кубанку  с  беспокойной
буйной головой", - любив вiн  спiвати  в  землянцi.  Шовкун,  похитуючись,
дрiма? в сiдлi. Мокра, спiтнiла у день спина тепер замерзла:  накидку  вiн
тiльки-но передав Брянському, сказавши, що сам одягне шинель, хоч направдi
шинель його була десь глибоко закладена у возi до привалу ?? не добути.  А
привалу все не давали. Дорога пiдiймалася вище i вище. Попереду в  темрявi
рушилася, гаркотiла, звиваючись, безкрая людська рiка, текла  не  вниз,  а
насупроти гiр.
   - Це ти. Шовкун?-озвався якийсь вершник у темрявi, порiвнявшись з  ним.
По голосу не можна було впiзнати, хто  це,  бо  вершник  хрипiв.  Тут  усi
похрипли, вiдколи вiйшли в  гори  з  ?х  стуленими  джерелами  та  рiзкими
змiнами температури. Придивившись, Шовкун впiзнав Романа  Блаженка.  Роман
?хав у гострiй смушевiй шапцi, як у шоломi.
   - Ти ж ?хав у каруцi? - здивувався Шовкун.
   - А тепер там Дениса посадив, хай трохи перепочине... Вiн геть розбився
в сiдлi.
   - Без звички воно, звiсно... А ти, Романе, в цiй шапцi наче румунешт.
   - Добряча шапка! Чабанська... Це менi Хома дав. I де вiн ?х видира??
   - А пiлотка?
   - Пiлотку я заховав у кишеню, бо ?ду  й  дрiмаю...  Так  i  дивись,  що
загублю... Вже багато ?дуть без пiлоток: погубили соннi.
   - Вибились люди зi сну... А маршевi кiнця не видно.
   - Дорога... Це вже Карпати, як ти гада?ш. Шовкун?
   - Це не Карпати. Це Альпи.
   - Альпи? А де ж Карпати? Нашого батька в ту вiйну в  Карпатах  убито...
Сусiд, iдо з ним був, каже, що навiть братська могила е десь у горах.
   - Де наших могил нема?, Романе... Нашi люди скрiзь бували.
   - Нам наче на роду написано - завжди всiх визволяти i всiх рятувати.
   - А кому ж... Тут люди, бачиш, якiсь вутлi...
   - А нiмець тiка? - конем не догнати. ' - В горах зачепиться.
   - Знов буде хрещення.
   - Буде, ой буде!.. Нам тепер весь час вiд хрещення до хрещення.
   - I самi охрестимось. I ?х охрестимо в кращу вiру.
   - Вся ?вропа ниньки в Йордан вступа?. Входить така, а вийде - iнакша.
   - А ми також хiба такi вийдемо?
   - А вийдемо?
   - Вийдемо!
   Хтось, проскакавши верхи мимо них, на ходу зiрвав з  Блаженна  шапку  i
пошпурив ?? далеко вбiк.
   - Хто то?
   - Комбат наш...
   - От тобi ма?ш, - спокiйно сказав Блаженко, наче цього  й  чекав.  Став
добувати з кишенi пiлотку.
   - Вiн з усiх поскидав нево?ннi шапки, - усмiхнувся Шовкун. -  Скрiзь  у
кюветах лежать.
   - Та я ж ?? тiльки вночi одягав. Удень я знаю, що не можна.
   - Нi, тобi, Романе, в пiлотцi бiльше личить... В шапцi ти... на  чабана
схожий. А на нас, як не кажи, ?вропа дивиться.
   -  То  правда.  Вона,   гей,   пильно   зараз   пригляда?ться   до   та
примiря?ться... Що це, мовляв, за солдати прийшли, що воно за люди...
   -  Нелегко,  видно,  було  i  ?й   тут,   ?вропi.   Розтерзали   звiри,
назнущалися... Тiльки вiд нас порятунку й жде.
   - Але ж зимно!
   - Я сам геть зазябаю...
   Незважаючи на лютий холод. Шовкуна все бiльше хилило на сон. Тепло,  що
йшло знизу вiд коня, при?мно грiло й заколисувало. Темрява  важчала,  наче
самi гори змикалися над головою. Iнодi Шовкуновi здавалося, що кiнь iде не
вперед, а задку?. "Що за мана?" - стрiпу? Шовкун  головою,  щоб  розiгнати
сон. Але через хвилину йому знову зда?ться, що кiнь  ступа?  назад,  немов
чимось наполоханий.
   Пере?хали убрiд бистру гiрську рiчку i  знову  ввiйшли  в  шосе,  як  у
тунель.
   Опiвночi зiрвався вiтер. По скелях загули сосни. Загули похмуро, глухо,
мов бандури.
   - Вже, либонь, противник недалеко, - обiзвався Блаженко.
   Шовкун сопiв у  сiдлi  i  не  чув  його.  Серед  темно?  ночi  попереду
несподiвано пiднялася багряна заграва, сягаючи хмар. Чим вище  пiдiймались
бiйцi, тим заграва перед ними ширшала, розросталась, поки, нарештi,  стало
видно, що горить високий мiст над якоюсь гiрською рiчкою. Полум'я билось у
вiтрi величезним червоним птахом. Похмурi вiдблиски  лягали  на  гори,  на
сосни, на скелi. Скоро заграва  осяяла  й  обличчя  бiйцiв,  що  ?хали  ?й
назустрiч, суворо ?? розглядаючи. Скомандували привал.
   Сагайда прокинувся вiд того, що пiдвода  зупинилась  i  його  перестало
товкти в голову металевою нiжкою лафета.  Якби  ще  товкло,  то  спав  би.
Висунувшись з-пiд шинелi, Сагайда в першу мить не мiг  збагнути,  де  вiн.
Чому цi скелi в багристих переблисках, чому  гудуть  сосни,  чому  гуде  й
трiщить якийсь вогняний мiст?
   - Коня  вiдрiзали!  -  хрипко  закричав  хтось  поблизу.  -  3  поводом
вiдрiзали! Остався, як ти, боже, бачиш!
   Почувся смiх, жарти, брязкiт казанкiв. Тепер Сагайда зрозумiв, що це не
сон, а все наяву. Встав з  каруци,  розминаючись  м'язами,  тремтячи  всiм
тiлом вiд гiрського холоду. Збоку при смолоскипi дво? бiйцiв кували  коня.
Вони поспiшали, раз по раз поглядаючи у бiк кухнi, бо турбувались,  що  за
роботою не встигнуть попо?сти. Так було на кожнiм привалi:  замiсть  ?сти,
голоднi бiйцi насамперед кидалися кувати коней. Пiдкови губилися щодня,  а
"босий"  кiнь  не  мiг  пройти  тут  по  камiнню  i  десятка   кiлометрiв.
Закривiлого, змученого, його доводилось зганяти з дороги  вбiк  i  кидати,
шукаючи собi iншого. А знайти  коня  в  цих  рiдко  заселених  горах  було
нелегко.
   Понад шляхом  палахкотiли  багаття.  Бiйцi,  грiючись,  пританцьовували
навколо них. Деякi вiдкотили пiлотки на вуха. Бiля одного вогнища  Сагайда
побачив Брянського i Черниша; посхилявшись, вони ?ли з  одного  казанка  i
про щось розмовляли. На маршi вони здружилися. Сагайда пiшов  до  них,  на
ходу добуваючи з-за халяви свою алюмiнi?ву складану ложку.
   - Нi, найвища, по-мо?му, краса, це краса вiрностi,  -  чув,  пiдходячи,
Сагайда спокiйно вуркотливий, оксамитовий голос Брянського.  -  I  хай  би
довелось менi ще бути на фронтi двадцять, тридцять рокiв...  Бути  ще  сiм
раз пораненим... Посивiти, постарiти, а я все залишався б ?й вiрним.
   - Знову краса вiрностi, - встряв Сагайда, пiдсiдаючi? до казанка. -  Ти
вiриш у казку, Юрко! Затявся отак на одному i вiриш, а  коли  розiбратися,
то ти вже забув, яка вона й була  насправдi...  Подумати:  третiй  рiк  нi
листа, нi фотографi?!
   - Так, третiй рiк, - спокiйно промовив Брянський, нiби сам до  себе,  i
задумався. Черниш розумiв його настрiй. Це був той  дивний  настрiй,  коли
людинi пiсля довгого суворого стримування так раптом захочеться подiлитися
з ким-небудь сво?м найсердечнiшим, найiнтимнi-шим...  Попирхували  поблизу
конi, жуючи овес; трiскуче соснове багаття обдавало ласкавим теплом;  гори
гули й гули, як порожнi металевi короби.
   - Вона  теж  училась  зi  мною  на  фiзматi,  -  в  задумi  продовжував
Брянський, повiльно ловлячи руками тепло над багаттям. - Уяви собi,  Женю,
- звернувся вiя до Черниша, - три роки ми з нею  сидiли  поруч,  на  однiй
лавi. Ми вже так знали одне одного, що навiть думки одне одного  вгадували
безпомилково. Власне, у нас було не двi, а одна думка, подiлена на двох. Я
мiг би кожен ?? погляд перекласти на мову i записати з точнiстю до ?диного
слова. У нас не було мого i твого. У нас було тiльки наше. I ми знали,  що
так буде все життя... Через мiсяць пiсля початку вiйни мене вже  поранило.
Я лiкувався в госпiталi пiд Смоленськом, i Шура тодi  менi  написала.  Але
незабаром нiмцi захопили Мiнськ. Нас  повезли  глибше  на  схiд.  А  вона?
Вона... Нiчого не знаю. Пам'ятаю тiльки ?? останнi слова:  "Коли  тебе  не
буде, Юрасю, я нi з ким не зможу... До само? смертi буду сама!"
   - I ти вiриш? - перебив Сагайда.
   -  Вiрю.  Вiрю,  бо  знаю,  що  це  не  може   бути   iнакше.   Це   не
самовпевненiсть.  Звичайно,  вона  може  зустрiти  красивiшого  за   мене,
розумнiшого i ще мало чого... Але я глибоко  переконаний,  що...  серця...
саме такого серця не зустрiне. Бо нема? на свiтi двох абсолютно  однакових
сердець. А Шура  любила  саме  таке,  як  мо?...  Тисячами  рiзних  граней
свiтиться кожне людське серце. I от тiльки в  нас,  мiж  нами,  цi  тисячi
граней усi, до останньо?, свiтилися...  однаково,  вiрнiше  -  гармонiйно,
спiвзвучно. Я теж пiсля не? бачив багатьох дiвчат,  навiть  красивiших  за
не?, навiть справжнiх красунь, але жодна з них не була схожа  на  не?,  не
могла зрiвнятися з нею. Не тому, звичайно, що вона найкраща в свiтi, нi, я
не iдеалiст! Але саме таку, а не iнакшу, не гiршу i не кращу, я  тiльки  й
можу любити, i для мене в цьому розумiннi вона найкраща в  свiтi.  Тому  я
так вiрю i собi, i ?й... I я радий, що вродився таким... ?динолюбцем -  чи
? таке слово? Як нема, то хай буде, - бо саме це ?динолюбство робить  мене
багатим i сильним. Я вiдчуваю себе завжди багатим i сильним. От чому  я  й
говорю, що найвища краса - це краса вiрностi.  Люди,  якi  накидаються  на
все, якi розмiнюють сво? почуття направо й налiво, по-мо?му, кiнець кiнцем
мусять вiдчувати себе злидарями.
   - Все це ти вимрiяв собi по окопах, друже, - не вгамовувався Сагайда. -
Хай навiть була вона такою, але звiдки ти зна?ш, якою  вона  стала  тепер?
Три роки, три таких роки! Все летiло шкереберть, все на очах  мiнялося,  i
тiльки твоя любов нi? Ха-ха... Гранi, гармонiя  сердець...  Бачив  я,  чим
кiнчалися цi гармонi?!
   - Ти ма?ш на увазi себе?
   - Х'оч би й себе... А iншi? А  сам  ти  зараз  хiба  той,  що  був?  Ти
продовжу?ш ?? любити просто... з сво?? рицарсько? впертостi.  Дама  серця!
Вiчна! Незмiнна! Ех, друже, друже... Ти й сам не помiча?ш, що любиш уже не
так ??, Шуру Ясногорську, як сво? студентське минуле, свою молодiсть.  Хай
чудову, але все-таки - казку!
   - Хай навiть так. Хай навiть казка. Але ця  казка  свiтитиме  менi  все
життя.
   - Отже, виходить, ти iдеалiст? - запиту? Черниш, усмiхаючись.
   - В цьому - можливо.
   - А якщо i вона тебе ще коха?, - продовжував нападати Сагайда, - то теж
лише уявного, теж казку. Фантазу? дiвчина,  обточуючи  нам  мiни  десь  на
Уралi чи за Уралом... Яким тебе  задума?,  таким  ти  ?й  i  приснишся.  А
насправдi? Адже ти теж став тепер не такий, яким вона тебе знала до  вiйни
i яким саме й кохала. Ну хай ти, як iншi, романiв по госпiталях не крутив,
прапор свого кохання тримав високо, але... що не  кажи,  Юрiю,  а  ти  теж
загрубiв на фронтi, осолдафонився... Хiба що трохи менше, нiж ми.
   - Можливо, до певно? мiри, Володько,  ти  й  ма?ш  рацiю,  -  погодився
Брянський, замислившись.  -  Може,  в  серцi  нема  то?  вразливостi,  то?
нiжностi, що була...  Скiльки  нових  звичок,  скiльки  грубих,  жорстоких
пристрастей пустили в ньому корiння... Багато що зiйшло з кров'ю,  згорiло
в серцi за цi роки... А може, i не згорiло? Може,  випалене  вогнем,  воно
тiльки загартувалось та стало вiд того ще мiцнiшим?
   - Я певен, - каже Черниш, - що якби матерi побачили, якими стають  ?хнi
сини на вiйнi, вони не впiзнали б нас... Вони й не уявляють собi,  що  тут
робиться з  людиною,  яку  складну,  яку  страшну  еволюцiю  встига?  вона
пройти... Повнiстю цього не збагнути нiкому, хто сам не був  тут,  а  зна?
вiйну тiльки з фiльмiв та розповiдей, хай навiть найправдивiших... Щоб  це
збагнути, його треба - пережити.
   ?вген лежав, спершись на  руки,  перед  багаттям  i  дивився  в  огонь.
Вiдблиски полум'я переливалися в його чорних, широко вiдкритих очах.
   - Згорiло... випалилось, - бурмотiв Сагайда, вишкрiбаючи в  казанку.  -
Випалене серце, га? Здорово.
   - Але заради яко? мети? - роздумливо говорив Черниш. - Заради тако?, що
краще не?... не може бути в людини нiчого.
   Брянський, видно, його не чув. Вiн сидiв, обiйнявши бiлими руками  сво?
вицвiлi чобiтки i рiвномiрно похитуючись. У такiй зiбганiй  позi  вiн  був
зовсiм маленький, було щось тендiтно-дiвоче в його гостро пiднятих  плечах
з твердими акуратними пбгонами. В глибокiй задумi дивився вiн на  багаття,
спостерiгаючи,  як  полум'я  пожира?  зеленi  гiлки,  а  з  них  виступа?,
закипаючи, смола.
   - Все, все ми вiдда?мо тобi, Батькiвщино, - промовив вiн раптом якимось
дивним голосом нi до кого. - Все! Навiть нашi серця. I хто не звiдав цього
щастя, цi??,,. краси вiрностi, той не жив по-справжньому.
   I знов дивився, похитуючись, на полум'я, хоча, видно, нiчого не бачив i
не чув. Всi мовчали.
   Бiля сусiднього багаття Хома Ха?цький, облизуючи ложку, серйозним тоном
розповiдав товаришам:
   - ...А я ?й вiдповiдаю: люба моя Явдошко! Отого твого листа, в якому ти
просиш грошей, я не одержував...
   - Подали команду рушати.
   Знову сiли на коней. Рiчку  пере?здили  вбрiд.  Деякi  конi  полохалися
води, комизились, рвали посторонки. Доводилося  бiйцям  самим,  поскидавши
штани, забродити по груди в крижану воду. Перекинувши вiжки наперед, бiйцi
тягнули за собою норовистих коней силомiць, як бурлаки баржу.
   - Отак i допомагають всю дорогу, - мiркував якийсь  бо?ць,  -  то  конi
людям, то люди коням, а всi разом - вперед.
   Тиснява, галас, лайка, гуркiт возiв,  i  знову  чорна  дорога  в  гори,
блискання iскор, викресаних пiдковами, клекiт копит.  Позаду,  бушуючи  на
вiтрi, залишався високий палаючий мiст, а понад шляхом  догорали  покинутi
багаття.
   Холодна гiрська нiч на чужинi мимоволi схиляла до iнтимностi.  Сьогоднi
навiть Брянський, завжди  стриманий,  дещо  замкнутий,  охоче  вiдкривався
товаришам, якi ?хали плiч-о-плiч з  ним.  Досi  Черниш  не  думав,  що  ця
людина,  яка,  здавалось,  була  цiлком  зайнята  лише  сво?ми  формулами,
справами роти, боями, - живе ще i чимось iншим. Брянського вiн вважав дуже
здiбним офiцером, але сухим i до деяко? мiри педантом. I, може, тiльки  ця
бурхлива маршова нiч здатна була викликати Брянського на одвертiсть. Йому,
видно, хотiлося зараз говорити i говорити про не?, далеку кохану  дiвчину,
говорити хоч у простiр, наче вона десь могла почути його мову. Несподiвано
гарячi його слова про не? були пройнятi нiжнiстю, повитi пiсенною красою.
   - Де б вона не була, я знайду ??! - запевняв вiн. - Кiнчиться вiйна,  i
я повернусь до не?, я вiдшукаю ??.
   - А чому ти певен, що  вона  жива?  -  запитав  раптом  Сагайда.  -  Я,
звичайно, бажаю ?й сто лiт жити, але  де  гарантiя,  що  ??  ще  в  тисяча
дев'ятсот сорок першому роцi  не  скосили  десь  "месершмiти"  з  колонами
евакуйованих? Або хвороба... Або...
   - Нi, нi, вона жива, вона  ?!  Вона  в  мене  живуча,  вона  мiцна,  як
кристал!.. Десь на Волзi, або в Сибiру, або на Уралi!..  Може,  i  справдi
сто?ть в цеху, виточу? нам мiни...
   - Може, то вона будувала в азiатських степах на  голому  мiсцi  во?нний
завод, - каже Черниш. - У вiтер, у буран, у пекучий мороз, й  не  забувала
про тебе, Юрiю!
   - Може, i зараз, читаючи зведення Iнформбюро, шука? мене думками саме в
оцих Альпах.
   - От рицарi, от фантасти! - смi?ться в темрявi Сагайда.  -  Фантазуймо,
так теплiше!
   Черниш, ?дучи, iнодi оглядався  назад  i  бачив  гiрське  шосе,  забите
вiйськами, багрову рiчку, де  артилеристи  саме  переправляли  гармати,  i
темну глибiнь за рiчкою, де  зникала  тисячоголоса  рухлива  маса  вiйськ.
Здавалось Чернишевi, що ця жива лавина тягнеться до самого кордону i далi,
шляхами рiдно? землi, аж до кiмнати його матерi. Може, i  зараз  оце  вона
сидить перед репродуктором, чекаючи батька з  роботи,  i  слуха?  вiстi  з
ефiру, накинувши теплу шаль на худенькi плечi. I  хоче  почути  про  свого
Женю. Вона зна? тiльки Женю. А ?? Женя дедалi зника?, перетворю?ться, його
заступа? вже гвардi? молодший лейтенант ?вген Черниш, новий,  не  знайомий
матерi.
   Мiст, перегорiвши, з гуркотом повалився в воду.
   - Ми палимо за собою всi мости, - каже Чернищ.
   - То не ми, то фрiц, - заперечу? Сагайда. - Фрiц нетямиться, дума?,  що
без мостiв не доженемо. А наш Iван i через пекло пройде.
   Брянський уважно дивиться вперед на тiсну щiлину шляху, в яку вповзають
вiйська.
   - Сюди, в цi Альпи, можна лише наступати,  -  каже  вiн.  -  Вiдступати
звiдси неможливо. Це було б цiлковитою загибеллю для всiх нас.  Але  тому,
що ми вiдступати не дума?мо, -хрипко смi?ться вiн, - то й рвемося все далi
в цi кам'янi катакомби.
   Далеко  в  головi  колони  заторохкотiли  пiдводи.   Торохкотiння   все
ближчало. I ось перед Брянським, Сагайдою та Чернишем загомонiли колеса, i
конi пiд ними самi перейшли на рись.



   XIV

   Фронт щодалi глибше входив у гори. Почалася система численних  гiрських
хребтiв. Вже не один такий хребет  перевалили  вiйська.  Збитий  з  висот,
противник вiдкочувався в глибину гiр.
   Полки стали на дньовку.
   Черницi i Брянський  лежали  в  садку  на  вигорiлiй  травi.  Брянський
дiставав iз сво?? планшетки якiсь схеми i записи з формулами, пояснюючи ?х
Чернишевi,  явно  задоволений  тим,  що  Черниш  його  розумi?.  Над  ними
розкинула крислатi вiти чорна обгорiла яблуня, на якгй  дивними  здавалися
плоди, що висiли, мов на новорiчнiй ялинцi. Вони були  зовсiм  попеченi  в
полум'? пожежi.
   Неподалiк ще тлiла кучугура попелу, i тiльки  уцiлiлий  комин,  бiлiючи
серед нього, свiдчив, що вчора тут стояло людське житло.
   Останнi днi не да? дихати авiацiя противника.  Бомбить  гiрськi  шляхи,
бомбить села, де вiйська зупиняються на перепочинок. Тодi дороги  й  садки
на?жуються стволами зенiток.
   Це вже справжня  Трансiльванiя.  Типова  картина:  село  з  усiх  бокiв
оточене пасмами безплiдних гiр, i тiльки в цьому  котлованi  буяють  ряснi
сади, городи, виноградники. Напередоднi це село бомбили, i згарища й  досi
дим-ляться.
   - Надсилай оцi сво?  мiркування  прямо  в  наркомат,  -  радить  Черниш
Брянському. - Там, я певен, ?х обов'язково вiзьмуть до уваги при складаннi
нових настановлень.
   -  Менi  зда?ться,  -  говорив  Брянський,  -  що  цi  спостереження  я
обгрунтував  досить  переконливо.  З  математичною  точнiстю.  Адже   нашi
мiномети  -  порiвняно  новий  тип  озбро?ння,  i  природно,  що   вогневi
можливостi ?х ще не повнiстю  дослiджено.  Мiномет  ма?  велике  майбутн?.
Вiзьми хоча б "катюшi" - найкращi сучаснi мiномети... Да, так  ти  згоден?
Побудований таким чином, як це я  пропоную,  огонь  трьох  мiнометних  рот
полку обов'язково накрива? траншею противника i не да? йому змоги  пiдняти
голову. Тут жодна  мiна  не  ляже  марно.  Нашi  стрiльцi  можуть  смiливо
кидатись на перший пояс оборони...
   До них пiдходить Сагайда. Сьогоднi тут, на зупинцi, батальйон  одержав,
нарештi, пошту за кiлька  днiв-свiжi  газети,  журнали,  пiвмiшка  листiв.
Сагайдi не було нiчого. Вiн, видно, нудьгу? i  не  знаходить  собi  мiсця.
Зрива? над головою обпечене яблуко i знiчев'я ?сть його.
   - У нас на околицi, на пасiках,  жила  баба  Щура?ха,  -  почина?  вiн,
лягаючи пiд деревом. - Разiв у десять старiша за оцю яблуню. Коли  я  йду,
бувало, з хлопцями в парк на танцi, вона сто?ть на порозi i  галасу?:  "А,
Сагайдин пройдисвiт!.. Це ти мого собаку вбив!" Проте славна була  бабуся.
Цiкаво б знати, чи вона ще жива...
   З'явля?ться звiдкись  Денис  Блаженко  i,  браво  клацнувши  каблуками,
пита?ться  дозволу  гвардi?  старшого  лейтенанта  звернутись  до   нього.
Брянський дозволя?. Блаженко в коротких словах доповiда? суть  справи.  Як
вiдомо, брат його, Роман, незважаючи на те, що був поранений пiд дотами  в
руку, залишився в строю i виконував бойовi завдання. За такий вчинок  брат
його, Роман, заслугову? нагороди; вiн, Денис, питався про це  в  замполiта
гвардi? майора Воронцова.
   - Ви трохи запiзнились, Блаженко. Я вже подав i на Романа, i на вас,  i
на багатьох iнших. Будете й надалi чесними во?нами, будьте певнi, зася? на
грудях i "Вiдвага", i "Слава". Я не скупий для  хорошого  солдата.  Можете
йти.
   - Ой жила, - сказав  Сагайда,  коли  ?фрейтор,  вiдкозирявши  за  всiма
правилами, вiдiйшов.
   -  Жйла-то  жила,  -  згодився  Брянський,  -  але  командир  з   нього
виробля?ться чудовий. Вольовий, дисциплiнований i стрiля? краще за iнших.
   Брянський не встиг кiнчити. Небо раптом загуло десь зовсiм  близько  за
горою, i хтось страшно закричав:
   - Повiтря! Повiтря!!!
   Вони зiрвались на ноги i кинулись до найближчо?  щiлини.  Брянський  на
ходу запихав папери в планшетку.
   По садках залопотiли зенiтки, про якi досi й не знала пiхота,  що  вони
тут ?. Бiйцi заметались, i  ?х  стало  одразу  дуже  багато.  Однi  шукали
схованок у землi,  iншi  кинулися  за  село  в  гори,  що  обступили  його
стрiмкими кам'яними мурами. В нестямi дерлися кудись мiж стрiмке камiння i
знову скочувались вниз.
   Небо з виючим свистом спускалося на  землю  все  швидше  й  навальнiше.
Черниш плигнув у щiлину на чи?сь пругкi тiла.
   Земля розкололась i вдарила  вгору  пружним  полум'ям.  Стало  гiрко  й
темно.
   - Пронеси, пронеси! - палко шептав хтось пiд Чернишем.
   Земля тряслася. Вибухи схоплювалися все ближче.  Промчали  через  садок
перепудженi конi в запряжцi i без ?здового. Небо, виючи, падало прямо  над
щiлиною. "Невже тут, невже тут? - гарячкове працювала думка Черниша. -  Не
може бути, не може бути!"
   - О, пронеси, пронеси, - шепотiло внизу. Земля здригнулась, щось  важке
навалилось на Черниша, i стало душно. Наступний вибух  уже  -  вiн  чув  -
розлiгся далi, потiм - ще далi.
   - Прогуло! - озвався  перший  Сагайда,  струшуючи  з  себе  землю.  Вiн
допомiг i Чернишевi видобути ноги, приваленi землею, ?дкий  газовий  туман
стояв навколо. З дна щiлини пiдвiвся Ха?цький, вибираючи сiно з вусiв.
   - Ха?цький! - здивувався Черниш. - Це ви були пiдi мною?
   - Як бачите, товаришу гвардi? молодший лейтенант. Справдi я.
   - То ви й шепотiли: "Пронеси"?
   - Я чи не я, а добре, що пронесло. Отакi праники летiли повз нас, га?
   Садком бiг Шовкун, збентежено озираючись навколо. Загледiвши сво?х, вiн
крикнув:
   - Старшого лейтенанта не бачили?
   - Нi, - вiдповiв Сагайда. - Ми й самих себе не бачили.
   - От горечко! - вдарив Шовкун об поли руками i кинувся бiгти далi.
   - Ось вони тут! - пожалiв земляка Хома. Шовкун, зупинившись,  полегшено
зiтхнув i пiдiйшов до щiлини, нiяковiючи перед усiма за сво? збентеження.
   - Там усi живi? - звернувся до нього Брянський, вилiзаючи з окопу.
   - Нашi всi. А в четвертiй ротi...  Лихо!  ?х  було  дво?  чи  тро?  пiд
черешнею... То нi ?ден не встав.
   - Горить! - раптом вигукнув Хома. - "Мiстер" горить!
   Всi глянули, куди вiн вказував.  Справдi,  на  однiй  з  найвищих  гiр,
розiп'явшись на деревах, як чорний крук, догорав пiдбитий нашими зенiтками
ворожий лiтак. Султан чорного диму вставав над ним.
   - Гарно горить, - сказав Брянський.
   Вилiзли на траву i всi закурили. Навiть Черниш закурив, нiби жартома, i
чув, як голова його йде обертом.
   Якийсь бо?ць з батiжком у руцi пробiг мимо,  занепоко?но  розпитуючись,
чи не бачили його коней.
   - Запряженi? - спитав Хома Ха?цький.
   - Запряженi.
   - Гнiдi?
   - Гнiдi.
   - Не бачили.
   Всiх опанував бадьорий, збуджений настрiй, як пiсля тяжкого  бою,  коли
всi раптом  зустрiчаються  живими.  Улоговина  поволi  провiтрювалась  вiд
?дкого диму, i гори наче розступались. За ними, сiрими, похмурими, яскрава
блакить неба виступала ще нiжнiшою.
   - А якi тут соняшники ростуть - па-атку мiй!  -  заспiвав  Ха?цький.  -
Буде, як з нашу хату!
   - А вистига? все пiзнiше, хоч i пiвдень, - зауважив Шовкун. - Дивiться:
вересень, а овес ще майже зелений. I слива...
   Прибiг Роман Блаженко, задиханий, стривожений, i повiдомив,  що  забито
п'ятеро коней i потрощено його каруцу.
   - А вашого поранило, - звернувся вiн до Черниша.
   - Дуже? - рвучко пiдвiвся Черниш. Обличчя його похмурнiло.
   - Як вам сказати... Вiн, як оце почалося,  ошаленiв  зовсiм,  зринув  з
повода i вискочив на сошу. Хотiв кудись бiгти... Там i лежить, на сошi...
   - Покажiть менi.
   Вони пiшли з Блаженком.
   - Не журiться, ми вам коня добудемо, -  на  ходу  заспокоював  Блаженко
свого командира. - Ха?цький казав, що в нього ?  десь  на  прикметi.  Шосе
було забите кiньми i рознесеними вщент возами. Черниш iще здалеку  впiзнав
свого коня. Вiн борсався  в  кюветi,  щоразу  пiдiймаючи  голову  з  бiлою
лисинкою на лобi i  намагаючись  зiп'ястися  на  переднi  ноги.  Але  ноги
дрижали, i кiнь знову падав, тяжко зiтхаючи. Куди вiн хотiв тiкати?.. Йому
вирвало груди. Вiн теж впiзнав Черниша i потягнувся йому  ши?ю  назустрiч,
не спускаючи з нього розумних, налитих  сумом  очей.  "Домнуле  офiцер!.."
Черниш пригадав погляд юнака  румуна,  власника  цього  коня.  "Чимало  ми
пройшли з тобою вiдтодi, друже!.." В горлi у коня  заклекотiло,  нiби  там
билися i не могли вирватися назовнi членороздiльнi  звуки.  "Що  ти  хочеш
сказати, вiрний товаришу?" Черниш  розстебнув  кобуру,  добув  пiстолет  i
нацiлився прямо в лоб, у бiлу лисинку.
   Кiнь дивився. Пролунав пострiл.



   XV

   Наступного дня Блаженко з Ха?цьким справдi звiдкись  привели  Чернишевi
коника. Вiн був  маленький,  незавидний,  але  на  диво  тугий  i,  видно,
невтомний.
   - Наш, вiтчизняний, - визначив  Ха?цький,  як  циган,  обходячи  коника
навколо i старанно загладжуючи застрижене тавро. -  Густий,  карапуз,  хай
його мамi!
   Гори стали справжнiм випробом для армiйських коней. I бiйцi, якi бачили
немало трофейних коней, здобутих у  ворога  -  бельгiйських,  французьких,
угорських, - переконалися, що все-таки  найвитривалiшi  конi  -  це  нашi.
Трофейнi важкi битюги й красивi  чистокровнi  рисаки  спадали  в  тiлi  за
кiлька важких переходiв, виснажувались на очах i падали в горах на  кожнiм
кiлометрi. Нашi ж низькорослi кошлатi  алтайськi  коники,  невибагливi  на
корм, легкi i невтомнi,  тюпали  й  тюпали  днi  i  ночi,  пiдiймались  на
найкрутiшi кряжi, скрiзь вiрно слугуючи бiйцевi.
   Хома Ха?цький з цього приводу мудрував:
   - Куди ?хнiм коням до  наших!  Вони  в  них  задихаються  вiд  ожирiння
серця!.. Легкодухi, як i ?хнi господарi! А гляньте на нашу дрiбноту.  Така
ж густа i туга, як i нашi люди. Скрiзь пройде!..
   Одну ваду мав коник, якого дiстали Чернишевi:  розкувавшись,  вiн  стер
копито i шкутильгав тепер на праву передню. Може, саме через те його  десь
i вдалося добути Хомi та Блаженковi. Кинулися добирати пiдкову, але  нiяка
не пiдходила: всi були для цього малюка завеликi. Взагалi, пiдкова стала в
горах коштовнiстю. Коли вона, одiрвавшись, дзенькала десь  по  каменю,  за
нею зiскакувало з сiдел одразу кiлька вершникiв, наче то дзвенiло  золото.
Малi ж пiдкови для наших коней цiнувались особливо високо,  як  пiстолетнi
патрони найдефiцитнiших калiбрiв. У тутешнiх ковалiв не було таких пiдкiв.
   Пiдiгнати пiдкову Чернишевому коневi  можна  було  тiльки  в  кузнi.  У
Брянського кiнь теж клацав: пiдкови ослабли, i ?х треба було пiдтягати.
   Брянський i Черниш попросили в командира батальйону дозволу  проскочити
до кузнi в якесь з околишнiх гiрських селищ. Комбат спочатку  заперечував,
а потiм таки дозволив.
   - Тiльки ж не до темноти, - попередив вiн.
   - ?сть... Доженем колону ще завидна, - пообiцяв Брянський  i  потряс  у
повiтрi порожньою флягою:  -  Може,  буде  й  бакшиш.  Комбат  усмiхнувся,
розумiючи, що йдеться про флягу вина.
   Дорога величезною спiраллю спускалася вниз i далеко, по той бiк долини,
знову спiраллю пiдiймалася по пiдгiр'ю. I  скiльки  видно  було,  на  цiлi
кiлометри рухались i рухались колони вiйськ, здiймаючи буру куряву.
   Лiворуч по долинi, вкритiй лiсом, на значнiй вiддалi вiд шосе Брянський
i Черниш помiтили дахи гiрського селища. Там мала бути кузня.  На  стежцi,
яка звертала туди вiд шосе, виднiлися свiжi слiди пiдкiв.
   Коли Брянський i Черниш уже звертали на стежку, ?х обiгнав Козаков. Вiн
щодуху мчав униз по шосе в червонiй пожежнiй машинi з мiдними дзвонами  по
боках. В машинi стояли ще кiлька  полкових  розвiдникiв  з  автоматами,  в
пiлотках набакир. За кермом сидiв  маленький  бо?ць  у  великих  димчастих
окулярах. Окуляри, призначенi захищати ?вропейського панка вiд передчасних
зморщок, тепер захищали бiйця вiд сонця i пилюги...
   - На захiд! - пролiтаючи, гукнув Козаков Брянському i Чернишевi.  -  На
завдання!
   Конi шарпнулися в кювет вiд скажено? червоно? машини, що  з  дзвоном  i
гуркотом промчала повз них. А в долинi вже командир полку, зупинивши  свiй
мотоцикл, вихопився з нього i  пiдняв  назустрiч  сво?м  любимим  "вовкам"
нагайку, як регулювальник червоний прапорець.
   -  Битиме,  -  весело  сказав  Брянський.  -  Академiк-то  академiк,  а
вiдлупцю? - будь здоров.
   ?хнi конi тюпали по кам'янiй стежцi, все далi заглиблюючись в лiс. Тиша
огортала ?х. Поруч дзюркотiв ясний струмок, стрибаючи по зеленiм, оброслiм
мохом камiнню. Черниш зупинив коня i пiшов до струмка напитись.
   - Юрiй! - гукнув вiн, лежачи над струмком. - Справжнiй  тобi  нарзан!..
П'?ш i ще хочеться!
   Брянський теж встав, пiдiйшов до струмка. Справдi, це була не  звичайна
- мiнеральна вода. Свiжа, студена. гостра на смак, вона забивала дух сво?ю
мiцною при?мною рiзкiстю, i сльози виступали офiцерам на очах,  коли  вони
пили.
   - Запам'ятай це мiсце,  ?вгене,  -  сказав  Брянський.  -  Пiсля  вiйни
при?демо сюди вiдпочивати.
   - Доживем?
   Брянський не вiдповiв, задивившись  на  мальовничi  в  лiсах  гори,  що
пiдiймалися перед ним на пiвнеба.
   - Коли будеш,  ?вгене,  уже  старим,  -  пiсля  тривало?  паузи  сказав
Брянський, - згадай колись оцей струмок, де це було i з ким ти пив.
   - Добре...
   - Хороше думати, що колись тебе хто-небудь згада?. Вони набрали у фляги
мiнерально? води, щоб повезти сво?му комбатовi.
   - Скажемо, що це гiрське вино.
   Знову сiли на коней.
   Гори навколо мовби висiли в повiтрi, такi вони були прозорi й  легкi  в
цi останнi днi  ясного  гiрського  лiта.  Лiси  наче  свiтилися  наскрiзь.
Контури кожного дерева, кожно? скелi були напрочуд виразнi, як у  панорамi
бiнокля, бо в чистiм повiтрi тут нiколи не було того  пилу,  найдрiбнiшого
сухого туману, що в низьких мiсцях завжди  зменшував  видимiсть.  Де-не-де
уже прохоплювалось по лiсах перше полум'я осiннього  багрянцю,  вiд  якого
вони ставали ще пишнiшi й барвистiшi.
   Найменший шерхiт, луск гiллячки, шум пташиного крила, цокання  копит  -
все резонувалось тут надзвичайно  лунко,  чисто,  повноголосо.  I  дзвiнке
повiтря, i дзвiнкi гори, i лiси -  здавалося,  все  починало  вiд  кожного
слова бринiти, як грандiозна мембрана.
   При в'?здi  в  село  вершникiв  уже  чекали,  юрмлячись  край  дорiжки,
босоногi дiти. Вони, видно, ще здалеку помiтили вершникiв.
   - Ковач? Ковач? - навперебiй допитувалась дiтвора. - Ван, ван!
   Видно було, що дiти довго, з нетерплячою радiстю чекали гостей i  тепер
одне поперед одного хотiли чимось прислужитись офiцерам.
   Ескортованi  юрбою  обшарпано?  малечi,  Брянський  i  Черниш  неквапом
пiдiймались вузенькою кривою вуличкою вгору, де, як  вказували  дiти,  мав
бути ковач. З кожного подвiр'я виглядали цiлими сiм'ями пожильцi. Чоловiки
скидали зiм'ятi капелюхи, а жiнки, всмiхаючись, закликали пити молоко.
   Чорнi важкi буйволи, лiмиво ремигаючи,  лежали  в  загородах  у  теплiй
багнюцi.
   Дiтям при?зд офiцерiв, видно, був за свято. Вигуками  та  красномовними
жестами вони розповiдали, що тут уже були руськi, серед них якийсь веселий
загадковий Iван Непитай: Iван теж кував коня, шукав вина  i  потiм  по?хав
доганяти сво?х.
   За селищем, пiд самою горою, на висячiм мосту виднi-лись  вагонетки,  а
нижче, мiж великими конусами дробленого камiння, пролягала вузькоколiйка i
стояли довгi дерев'янi бараки. Там були каменоломнi.
   В кiнцi вулички  Черниш  i  Брянський  раптом  зупинились  i  здивовано
переглянулись. Що це? До ?хнього слуху десь з-пiд гори  доносився  спiв  -
урочистий, повiльний, грiзний, нiби з кам'яно? печери. Вони  не  розбирали
слiв, але ж знали цей мотив, рiдний з дитинства,  з  пiонерських  загонiв,
мотив, з яким вони росли, виховувались i мужнiли, - "Iнтернацiонал"!
   Дiти, теж  зупинившись,  з  радiсною  гордiстю  дивились  на  офiцерiв:
"Iнтернацiонал"!
   Брянський i Черниш ударили по конях i  по?хали  швидше.  Скоро  вуличка
кiнчилась,  i   перед   ?хнiми   очима   вiдкрився   невеликий,   оточений
господарськими будiвлями кам'яний майдан перед каменоломнями. Бiля  одного
з сара?в чорнiла купа деревного вугiлля,  лежали  рiзнi  машини,  залiзний
брухт, кайла. Це, видно, i була кузня - майстерня  каменоломень.  Навпроти
широко вiдчинених задимлених дверей стояли в ряд в урочистих позах ковалi,
?х було чоловiк десять, усi  без  капелюхiв,  у  брезентових  фартухах,  з
молотками в руках. Це вони й спiвали пролетарський гiмн.
   Коли Брянський i Черниш пiд'?хали, один  з  ковалiв  вийшов  наперед  i
урочисто вклонився ?м.
   - Здрас-туй, ту-ва-ри-шу! - сказав вiн виразно одному, потiм другому.
   Офiцери знiяковiли, зворушенi  цi?ю  пишно-церемонiйною  зустрiччю,  до
яко? вони не звикли i яко? зовсiм не ждали.  Тим  часом  коваль  пояснював
сво?ю  рiдною  говiркою,  що  вiн  буковинець  родом,  а  працю?   тут   у
каменоломнях барона Штрайха. Його товаришi-робiтники хотiли б чимось гiдно
зустрiти радянських воякiв, але  вони  бiднi,  у  них,  крiм  дiтей,  нема
нiчого, i вони вирiшили зустрiти радянських во?нiв  "Iнтернацiоналом".  Бо
нiмцi забрали в них молодь i погнали будувати  укрiплення.  Нiмцi  забрали
худобу, якщо хто не встиг заховати ??, вигнавши в  гори.  Але  германи  не
могли забрати в них "Iнтернацiонал".
   Брянський i Черницi, схвильованi  i  зворушенi,  зскочили  з  сiдел  i,
вiтаючись, подавали ковалям руки. Оточивши коней, ковалi вправно хапали ?х
за ноги, оглядали копита, цмокали язиками. Загуло, роздмухуючись, горно.
   Особливу симпатiю викликав  шкутильгаючий  коник  Черниша.  Мiцний,  як
качан, сумирний, з густою чуприною на лобi, вiн дозволяв дiтям бавитися  з
ним, лазити попiд черевом i акуратно  пiдбирав  жвавими  губами  ласощi  з
?хнiх долонь. Йому давали вилущенi горiховi зерна,  персики,  виноград,  i
вiн усе охоче по?дав.
   - Руський! - галасували  дiти,  тiшачись  i  радiючи,  що  коник  такий
маленький i все ?сть. - Руський! Йов, йов!
   Тим  часом  ковалi  пiдгонили  на  нього  пiдкови,  не  дозволяючи   нi
Брянському, нi Чернишевi допомагати ?м.
   Буковинець-перекладач запевняв, що вони тепер  нароблять  багато  малих
пiдкiв спецiально для руських коней.  Пiдкують  так,  щоб  вони  зiйшли  з
бiйцями на найвищi гребенi Альп.
   Незабаром весь майданчик перед каменоломнями був заповнений  мешканцями
селища  -  чоловiками,  жiнками,  старими,  дiтьми.  Тут  були   угорськi,
румунськi сiм'? i кiлька родин укра?нцiв з Буковини та  Карпат.  Всi  вони
багато рокiв працювали на цих каменоломнях. Були також бiженцi,  переважно
молодi дiвчата з Альба-Юлi?, Сiбiу та iнших мiст. Вони  рятувалися  в  цих
горах вiд вiйни i  мiського  голодування.  Деякi  з  них,  не  соромлячись
старих, пiдходили до Черниша i Брянського, невимушене оглядали  з  нiг  до
голови ?хн? обмундирування i ласкаво поляпували юнакiв офiцерiв по  щоках.
Новi Усi приязно смiялись, старi й  молодi,  не  осуджуючи  дiвчат  за  ?х
вiльнiсть, вiд яко? обох офiцерiв кидало в жар. До таких нiжностей, та  ще
прилюдних, вони не звикли.
   Жiнки несли ?м фрукти, козиний сир, бринзу,  молоко,  але  Брянський  i
Черниш ?ли тiльки фрукти, а бринзи не хотiли.
   - Нем отравiт, -  запевняли  жiнки,  першi  куштуючи  ?жу.  -  Германам
отравiт, руським - нем отравiт.
   Вони все скаржились на барона Штрайха. Коли Брянський сказав, що вже не
буде тут барона Штрайха, а  будуть  новi,  демократичнi  порядки,  то  всi
кинулись тиснути йому руку, а дiти почали захоплено свистiти горам, наче в
них ще сидiв проклятий барон Штрайх.
   Молода циганка набивалася поворожити  Чернишевi,  попереджаючи,  що  не
вимага? нiяко? плати. Черниш розсмiявся:
   - Нам не треба ворожити. Ми й так зна?мо, що нас чека? попереду.
   Коли конi вже були пiдкованi, ковалi ще прив'язали по  кiлька  запасних
пiдкiв до сiдел. Вони не хотiли брати грошi, тiльки  попросили  зiрки  вiд
пiлоток.
   - Добре пiдкували, вiд серця, - запевняв буковинець на прощання. -  Хай
не зiтруться пiдкови, хай не пiдiб'ються вашi конi!
   - Продзвенять по всiй ?вропi, -  сказав  Брянський,  легко  плигаючи  в
сiдло.
   Коли вони вiд'?хали, спускаючись у ту саму тiсну  кам'яну  вуличку,  за
ними знов зазвучав величний мотив. Тим мотивом робiтники  виряджали  сво?х
визволителiв у далеку благородну путь. В чоловiчий хор  тепер  вплiтались,
як шовковi барвистi нитки, i дитячi, й дiвочi голоси.
   Вечiрн? небо, гори, лiси, вiдлунюючи той спiв, бринiли,  як  грандiозна
чутлива мембрана.



   XVI

   Гора була така, що з не? опускалися цiлий день.  Гальмувати  доводилось
по дво? колiс, i залiзнi шини розпiкались на каменi,  як  у  горнi.  Потiм
майже цiлу нiч пiдiймались угору.
   Десь за пiвнiч колона раптом  зупинилась,  i  ?здовi  попiдкладали  пiд
колеса камiння, щоб пiдводи не скочувались  униз  i  щоб  конi  вiдпочили.
Камiння про такий випадок кожний ?здовий тримав бiля себе в  передку,  щоб
потiм не шукати його в темрявi, коли буде треба. Чекали  команди  годувати
коней, але команди не було. Замiсть не? незабаром  покотився,  передаючись
вiд бiйця до бiйця, iнший наказ:
   - Командири рот, в голову колони!
   Це вiщувало тривогу. Офiцери  пробiгали  вперед,  на  ходу  поправляючи
пiлотки.  Невдовзi  вони  повернулись  до  сво?х  пiдроздiлiв,   енергiйно
вiддаючи накази: з'?жджати з шосе, маскуватись...  Транспорти  з  гуркотом
з'?жджали з шосе на узбiччя i маскувалися в соснах.  Поки  що  ?хати  було
нiкуди, ?здових при транспортах  залишено  було  якнайменше  -  одного  на
кiлька  пiдвiд.  Решта  збиралися,  ставши  одразу  напружено   похмурими,
дiловито злими. В'ючили коней. Запасались канатами, водою. Тi, що не  мали
баклаг, одержували  ?х  у  старшин.  Здалека,  з  гори,  донеслось  кiлька
спокiйних кулеметних черг, немов стрiляли в небi.
   Тим часом розвiдка приносила все новi й новi повiдомлення. Там,  угорi,
на одному з найвищих перевалiв засiв противник. Невелике гiрське село  вiн
перетворив на мiцний  опорний  пункт.  Дорога  перед  селом  була  наглухо
закрита дубовими завалами, а по схилах, перетинаючи шосе, тяглися кiлькома
ярусами транше?, дзоти i вiдкритi  вогневi  точки.  Саме  пiднiжжя  висоти
оперiзували суцiльнi дротянi загорожi. Про те, щоб взяти перевал в лоб, не
могло бути й мови. Це коштувало б багато жертв, але успiху не гарантувало.
Командир полку послав кiнну розвiдку далеко лiворуч i праворуч вiд дороги,
щоб з'ясувати там характер ворожо? оборони i вогневу систему.
   Розвiдники повернулись по сходi сонця. Вони доповiли саме те, що уявляв
собi командир полку. На флангах не було не лише дорiг, а навiть стежок. По
найвигiднiших гребенях ворог виставив поодинокi  кулеметнi  гнiзда,  а  ще
далi, в горах, зда?ться, i зовсiм не було нiкого  живого.  Там  починались
дрiмучi лiси i прямовиснi стiни диких скель. Противник був певен,  що  там
нiхто не пройде, що там лiси i скелi надiймо  охороняють  його.  А  Самi?в
знову погнав розвiдникiв на фланги, поставивши завдання - шукати проходiв.
Бо i вiн, i Воронцов,  оцiнюючи  обстановку,  доходили  ?диного  висновку:
перевал  доведеться  брати  саме  там,  у  непрохiдних  лiсових  хащах,  у
неприступних скелях, де ворог зовсiм ?х не сподiва?ться. Там  вони  мусять
перевалити цей кряж i зайти вороговi з тилу.
   Опiвднi розвiдники повернулися. Додатковi данi потверджували результати
нiчно? розвiдки: у глибинi флангiв починався такий глухий край,  що  ворог
не вважав за потрiбне виставляти там навiть окремi засiдки.
   Самi?в разом з  начальником  штабу  взявся  розробляти  детальний  план
операцi?.
   Майор Воронцов зiбрав комунiстiв i комсомольцiв. Полк  мав  просуватися
вперед окремими загонами i дрiбними групами i, можливо, дiяти  певний  час
децентралiзовано. Тому роль комунiстiв i комсомольцiв у цих окремих групах
мала зараз бути особливо значною i вiдповiдальною.  Взагалi  роль  кожного
бiйця в гiрських умовах виростала набагато бiльше, нiж це  було  в  умовах
рiвнин. Тут  загальний  успiх  у  великiй  мiрi  залежав  вiд  iнiцiативи,
винахiдливостi, бойового настрою кожного окремого  бiйця.  Воронцов  добре
враховував,  якi  новi  обов'язки  покладаються  в  зв'язку   з   цим   на
партiйно-комсомольський прошарок. Вiн розставляв людей так,  щоб  комунiст
був у кожнiй групi, яка  дiятиме  певний  час  самостiйно.  Саме  комунiст
повинен був у нiй  задавати  тон  i  весь  час  пiдтримувати  бойовий  дух
солдатiв.
   Це були незвичайнi збори. Комунiсти й комсомольцi з'явились  до  майора
уже  в  повнiй  бойовiй  готовностi,  обвiшанi  гранатами  й  дисками,   з
автоматами на грудях. Не обирали голови й секретаря, не писали протоколiв,
не складали  резолюцiй.  Часу  для  цього  не  було,  групи  мали  ось-ось
виступати.
   Деякi  сiли  на  буреломi,  деякi  слухали  стоячи.  Воронцов  говорив,
походжаючи мiж ними. Опале листя шелестiло пiд його  порудiлими  чобiтьми.
Майор говорив не голосно, а майже шелестiв, як те листя.  Проте  усi  чули
кожне його слово.
   - Ми переходимо до ново? та'ктики. Досi ми билися з ворогом у степах  i
на рiвнинах, в лiсах i болотах. Вiднинi ми будемо битися з  ним  високо  в
горах. Будемо битися частiше не вдень,  а  вночi.  Наша  мета  -  захопити
перевал, захопити дорогу. Вiйна в горах, як бачите, це насамперед вiйна за
шляхи. Але ми, пiхота, гвардiя, не можемо приковувати себе до  шляхiв.  Ми
повиннi вмiти добре маневрувати в горах, по пересiченiй  мiсцевостi.  Тодi
оцi пустиннi кряжi, оцi непролазнi хащi перетворяться з наших  ворогiв  на
наших друзiв. Нiмцi вважають ?х нездоланними. А ми ?х здола?мо.  Нiмцi  ?х
бояться, а ми ?х переможемо. Бо  наша  тактика  гнучкiша,  смiливiша,  нiж
прусська.
   Черниш слухав майора, не зводячи з нього  очей.  Це  вiн  вперше  бачив
Воронцова пiсля то? зустрiчi пiд дотами, коли Воронцов лежав  у  блiндажi,
хворий на малярiю. Замполiт недавно тiльки одужав як  слiд.  Обличчя  його
пiсля хвороби ще й досi було змарнiле, зiм'яте, зблякле. Знову  вiд  нього
вiйнуло  на  Черниша  чимось  невловимо  цивiльним,  як  вiд  батька.  Цей
хриплуватий голос...
   Ватяна коротка фуфайка,  з-пiд  яко?  знизу  вигляда?  гiм-настьорка...
Злегка зсутуленi плечi...
   Для багатьох було загадкою, чим цей зсутулений майор,  що  говорить  iз
споко?м сiльського вчителя,  зрiдка  вiдкашлюючись,  -  чим  мiг  вiн  так
впливати на сво?х бiйцiв i офiцерiв? Майже нiколи не чули, щоб вiн  кричав
i метушився. Все вiн робив, як i  говорив,  спокiйно,  рiвно,  поблискуючи
з-пiд кошлатих брiв  сiрими  очима,  то  з  суворою  уважнiстю,  то  iнодi
ласкаво. I проте його слухали всi, його накази виконувались не гiрше,  нiж
накази командира полку. Полк любив його.
   - Вiд нас передусiм залежатиме успiх цього  бою,  -  говорив  Воронцов,
виточуючи  кожне  слово,  наче  токар  бiля  верстата.  -Ми,  комунiсти  i
комсомольцi, повиннi знати, де наше мiсце в походi i в нiчному  бою.  Наше
мiсце - в першiм ряду. Вночi наш голос  мусить  завжди  пролунати  поперед
бiйцiв. Бо?ць вiрить нам, бо?ць встане за нами в атаку.
   "?сть! - хотiлося гукнути Чернишевi. - Будемо, будемо попереду!.."
   Автоматнi рiжки, набитi патронами, буденно виглядали у  Воронцова  з-за
обох халяв.
   - Нас не злякають цi гори без шляхiв i без стежок, цi глухi мiсця,  де,
може, ще не ступала людська нога. Ми ступимо  тут,  бо  ми  -  бiльшовики.
Частiше, частiше нагадуйте бiйцям слова фельдмаршала Суворова:  "Де  олень
пройде, там i наш солдат пройде. Де олень не  пройде,  i  там  наш  солдат
пройде!.."



   XVII

   План  операцi?,  маршрут  окремих  груп  i  загонiв   були   розробленi
"академiком"  до  найдрiбнiших  деталей.  Тiльки  точне  виконання  кожним
загоном свого завдання могло забезпечити загальний успiх. Тому з  загонами
i окремими групами пiшли навiть штабнi  офiцери.  Вони  повиннi  були,  як
штурмани на  лiтаках,  весь  час  орi?нтувати  бiйцiв:  у  цих  мiжгiр'ях,
особливо вночi, дуже легко  було  заблудитись.  Кожен  гребiнь  уночi  мав
кiлька собi подiбних.
   Перший батальйон залишався на мiсцi, щоб атакувати  перевал  з  фронту.
Другий батальйон iшов влiво у гори, третiй - вправо у гори. За  добу  вони
мали перевалити хребет, зробити кожен по пiвсотнi кiлометрiв,  а  надвечiр
наступного дня вийти з двох бокiв у тилу ворога i непомiтно осiдлати шосе.
По серi? зелених ракет мала початись нiчна атака.
   Мiнометна рота Брянського теж дiяла в цiм бою децентралiзовано.  Взводи
були приданi до окремих стрiлецьких  рот.  Взвод  Черниша  йшов  з  другим
батальйоном  у  тил.  Завдання  ставилось:  вибравши  вогневу  позицiю  на
пануючiй висотi над шосе, розстрiлювати звiдти разом iз станкачами  тилове
шосе ворога i вершину перевалу.
   Другий батальйон вирушив пiсля обiду. Кiлька годин iшли лощиною по  дну
мiжгiр'я, дедалi  бiльше  заглиблюючись  у  лiс.  Вели  коней,  нав'ючених
мiнометами, бо?припасами, великими термосами з водою. Поперед мiнометникiв
просувався взвод батальйонних автоматникiв i четверта стрiлецька  рота.  З
ними, крiм комбата, був i гвардi? майор Воронцов. З автоматом за плечем, з
трубками газет, якi стирчали з  кишень,  вiн,  щоразу  озираючись,  уважно
оглядав бiйцiв, що змiйкою брели за ним, шелестячи листям, ?х  було  мало.
Коли йшли маршем, бiйцiв завжди ставало менше. А коли зав'язувався бiй,  i
вони займали  бойовий  лад,  i  зброя  ?хня  починала  говорити,  -  тодi,
здавалося, число ?х одразу зростало в кiлька разiв.
   Лiс густiшав i густiшав. Над  головами  бiйцiв  зiйшлися  вiковi  темнi
дерева, i  сонце  не  могло  пробитися  крiзь  них.  Вологiсть  насичувала
повiтря. Листя, що вкривало товстим прогнилим шаром камiння,  було  м'яке,
як подушка, i вгиналося пiд ногами. В  листi  то  там,  то  там  шарудiли,
звиваючись, гадюки, кублились ?жаки.
   Раз у раз  дорогу  загороджував  бурелом.  Бiйцi,  мов  бiлки,  вправно
перескакували  по  столiтнiх  повалених  деревах,  але  коням  з  вантажем
перебирагись було далеко важче.  Деякi  з  них  застрявали  мiж  дерев  i,
несамовито  б'ючись,  виламували  ноги.  ?х  тут  же  кидали,   розiбравши
бо?припаси по руках.
   Весь час робили на деревах зарубки для зв'язкiвцiв. Зiстругували  нiким
не торкану, зарослу мохом кору стовбурiв i вирiзьблювали: "Л-".
   - Л, Л!-вигукував темпераментний, жвавий, як завжди, Ха?цький. -  Всюди
йдеш ти за нами!.. Буде тебе скрiзь-по горах, i по  долинах,  i  по  чужих
кра?нах!..
   Як рiд вiчних маякiв, залишалась ця лiтера за бiйцями в похмурих нетрях
чужих лiсiв. Перша лiтера невмирущого iменi вождя. Наче й справдi дух ного
витав над ними, всюди супроводжуючи ?х.
   Незабаром настав момент, коли довелося кидати i останнiх  коней.  Перед
бiйцями височенним муром встала стрiмка скеля. Черниш наказав розвантажити
коней i вiдправити ?х назад з двома бiйцями. Воду з  термосiв  розлили  по
флягах, решту випили.
   Почався довгий i впертий штурм гранiтно? стiни. Черниш  скинув  чоботи,
обв'язався канатом i подерся по каменю перший.
   Був час, коли вiн сходив на Памiр, не  думаючи  про  вiйну.  Вiн  любив
спорт, любив сонце, його вабили сяючi, високi пiки. А Вiтчизна вчила  його
сходити на найвищi пiки не лише заради спорту... I вiн тепер дякував ?й за
науку.
   - Ви говорили, Черниш, що були альпiнiстом? -  сказав  Воронцов,  який,
виявля?ться, i досi пам'ятав оту розмову в румунському блiндажi. - Бачите,
як стало в пригодi.
   Задерши голову, майор пильно стежив за обережними,  точними  i  чiпкими
ривками Черниша вверх по камiнню, Раз у раз Черниш  зупинявся  перепочити,
тримаючись за скелю руками i ногами. Босий, без ременя, без  пiлотки,  вiн
здавався зараз якимсь особливо юним i вiльним.  Воронцов  пригадав  бачену
десь картину з часiв громадянсько? вiйни: бiляки привели  комсомольцiв  на
розстрiл. Один з тих юнакiв сво?м  одухотвореним  лицем,  гордою  поставою
нагадував цього молодого лейтенанта...
   Черниш забирався все вище й вище. Задерши чорну  чубату  голову  вверх,
якусь мить вивчав над собою новий виступ, новий зазубень,  за  який  можна
було б вхопитися i пiдтягтися на руках. Потiм  хапався  за  нього  сильною
мертвою хваткою.
   Вiн уже видерся метрiв на двадцять, а стiна i далi здiймалася над  ним,
стрiмка, як хмарочос.  Знизу  бiйцi,  затамувавши  подих,  все  з  бiльшою
напругою стежили за кожним його рухом.  Внизу  вже  було  накладено  купою
гiлля, плащ-палатки, фуфайки про той випадок, якби Черниш  зiрвався.  "Ой,
мало це  допоможе!"  -  думав  Ха?цький,  поглядаючи  на  зелену  постiль,
наготовану його командировi.
   - Обережнiш!  -  рiзко  командував  Воронцов,  помiтивши  вгорi  якийсь
небезпечний рух молодшого лейтенанта. Обличчя  майора  вiд  напруги  стало
тепер твердим, суворим. - Тримайсь! Перепочинь!
   Черниш перепочивав, оглядаючи в той же час скелю над собою  i  старанно
вивчаючи ?? вершок за вершком. Вниз вiн не оглянувся нi разу.  Звiдси  вiн
був схожий на мiцного зеленого птаха з чорною кудлатою гоЛовою, що вп'явся
пазурами в гранiт i повис, розплатавшись на ньому.
   "Вродиться ж отаке чiпке!" -  думав  Ха?цький,  з  острахом  поглядаючи
вгору на запаморочливий хмарочос i непокоячись вiд того, що  йому  теж  не
минути дертися туди.
   Сонце вже заходило, пiд скелею залягали темнi тiнi, а Черниш все ще  не
досягнув гребеня. Тонкий,  мiцний  канат,  що  спускався  вiд  нього,  вже
кiнчився, i його мусили доточувати.
   - Хапай хутчiш, вточуй  хвоста,  -  гукав  нетерпляче  Ха?цький.  -  Бо
здiйметься й полетить, а ми отут на днi залишимось!
   - Тебе пошлемо, Хомо!
   - То, гада?ш, i не здерся б, най його мамi?
   - Язиком?.. Добре, що довгого ма?ш, - i линви не треба!..
   - Все! ?сть! - раптом радiсно вигукнув Черниш з висоти.  -  Порядок!  -
доповiв вiн на весь голос лунко, аж боковi патрулi почули його i  зрадiли.
Бiйцi з захопленням дивилися, як молодший лейтенант став на якийсь широкий
карниз i швидко пiшов босими ногами вище й вище навскоси  по  скелi,  поки
опинився  на  самiм  гребенi.  Сорочка  його  залопотiла  на  вiтрi,   чуб
розвiявся, i яскраве червоне сонце несподiвано осяяло  всю  його  постать.
Там ще було сонце. Внизу, пiд скелею, воно вже давно зайшло.
   -  Що  там  бачите,  гвардi?  молодший  лейтенант?  -  гукав  Ха?цький,
наставивши в небо сво? чорнi вуса.
   - Сюди гляну - бачу Москву, туди гляну - Берлiн!
   - А мо?? Вулиги звiдти не видно?
   - Щось мрi? таке - далеко-далеко...
   - Ото й вона!
   - Ну, хто тепер? - запитав  Воронцов,  переводячи  погляд  з  бiйця  на
бiйця. Кожному здавалося, що цi сiрi допитливi очi заохочують саме його.
   - Я, товаришу гвардi? майор!
   - Я! Я!
   - Альпiнiсти ще ? серед вас?
   - ?, - глухо вiдповiв Денис Блаженко, пiдступаючи до  каната.  Денисовi
земляки повитрiщали очi на свого  ?фрейтора.  Альпiнiст!  Блаженкiв  Денис
альпiнiст! Та чи вiн хоч зна?, що це воно таке? Адже вiн вище сво??  клунi
нiколи не вилазив, це вони знають напевно!
   - На  якi  ж  ви  гори  сходили?  -  зацiкавлено  допитувався  Воронцов
?фрейтора, що з допомогою товаришiв  уже  туго  затягувався  канатом.  -На
Казбек? На Ельбрус?
   - Я б сказав, товаришу гвардi? майор, куди вiн сходив, -  не  втримався
Хома, - але боюсь: накладе потiм стягнення! Страх суворий у нас ?фрейтор!
   I все-таки, не втримавшись, Хома щось тихо сказав найближчим бiйцям,  i
тi дружно пирснули.
   - Давайте! - гукнув Блаженко вгору i подерся по каменю, як кований кiнь
по льоду. Черниш, стоячи за гребенем, впираючись колiньми в брилу,  тягнув
обережно канат. Зрiдка вiн кидав униз короткi поради - лiвiше  чи  правiше
триматись, де краще ступати.
   Незабаром Блаженко стояв уже на  висотi,  поруч  з  лейтенантом.  Вiтер
парусами надимав сорочки на обох, а внизу було зовсiм безвiтряно, тихо.
   Коли пiднялися всi бiйцi i витягли озбро?ння, тодi пiдiйшов, нарештi, й
Хома,  який  в  мiру   наближення   його   черги   ставав   усе   тихiшим,
малопомiтнiшим.
   - Швидше! - гукали йому тепер, як  завжди  гукають  останньому.  А  вiн
дбайливо ув'язував себе якомога  мiцнiше,  щоб  не  зринути  з  петлi,  не
зiрватись. Зате бiйцi, змовившись, тягли його скорiше,  нiж  iнших,  тягли
жартома всi разом, як цебер з водою.  Хома  ледве  встигав  перебирати  по
скелi руками й ногами та вчасно вiдхиляти сво? вуса вiд камiння.
   - Легше! - волав вiн. - Ой, легше, пропав чоловiк! А коли вже  став  на
гребенi, то оглянувся  навкруги  в  синiючий  прозорий  вечiр  i  сплеснув
руками:
   - Леле! Який свiт широкий! Гори i гори без краю! Таке все велике, що аж
наче i сам пiдроста?ш!.. Явдош-ко моя, Явдошко, стань  дибки,  подивись-но
сюди... Еге-ге!.. Побачила б оце Явдошка, де ?? Хома здира?ться  до  неба,
то не впiзнала б Хоми! Сказала б: "Це не той Хома!"
   Х'а?цький   почав   розв'язуватись   i,   збираючи   канат   на   руку,
заговорив-заспiвав по-подiльському:
   - Ой канате, канате, рiдни? наш брате! Нiде ми тебе не  кинемо,  скрiзь
понесемо з собою! Прядив'яний, жалив'яний, ти нам дорожчий,  анiж  був  би
кутий iз щирого золота! Братський канате, ?дна?ш ти нас докупиi Доки  тебе
трима?мось дружно,  то  нiщо  нам  не  страшне!  Як  один  з  тобою  вгору
здiйметься, то i всiх витягне! Як один пада, то всi його пiдтримають i  не
дадуть розбитись! Файно виходить! Добре тримаймось цього  каната,  братове
слов'яни!..
   "Брати слов'яни"  з  деякого  часу  стало  загальновживаним  звертанням
бiйцiв мiж собою, коли вони були в доброму настро?. Зараз "брати слов'яни"
звично в'ючили мiномети на себе.
   - Зда?ться, i ви тепер ста?те альпiнiстом? - сказав Воронцов Ха?цькому,
посмiхаючись весь час, доки Хома голосно виливав свою душу.
   - Стаю, товаришу замполiт, стаю!.. Дозвольте прикурити... Дякую!..  Але
ж це просто чудо якесь з чоловiком тут робиться. Внизу пiд скелею був один
Хома, а пiднявся на скелю, то це вже iнший Хома!  I  бачить  далi,  i  чу?
далi...  I  в  головi  наче  посвiтлiшало?  Ким,  ким,  а  от,  що   стану
альпiнiстом, нiколи не думав. Таке бескеття подолати, га?
   - А ми  здавна  альпiнiсти,  товаришу  Ха?цький,  -  докинув  Воронцов,
крокуючи поруч з бiйцем. -Ми альпiнiсти ще  з  часiв  Суворова.  Чули  про
Суворова?
   I, перестрибуючи з бiйцями з каменя на камiнь, майор почав  розповiдати
?м про Чортiв мiст.
   Черниш  iнодi  поглядав  на  Воронцова  i  дивувався,  як  швидко   мiг
змiнюватись замполiт. Ще вранцi на партiйно-комсомольських зборах вiн  був
якийсь збляклий i начебто  кволий,  хирлявий  пiсля  перенесено?  хвороби.
Тепер же вiн ступав пругко, бадьоро, iнодi балансуючи по гострiм  камiнню,
як молодий. Обличчя його в синiх  сутiнках  здавалось  затвердiлим,  i  не
видно було на ньому слiдiв утоми. Майор на ходу  розповiдав  i  розповiдав
бiйцям рiзнi iсторi?, i бiйцi  намагались  не  вiдстати,  бути  ближче  до
нього, щоб усе чути. Пiд час коротких привалiв, коли бiйцi  опускались  на
холодне камiння, Воронцов не сiдав, а весь  час  походжав  мiж  ними.  Вiн
здавався ?м невтомним, бо нiхто з них не знав, що коли майор сяде, то йому
буде дуже трудно знов устати на сво? побитi ноги, подробленi осколками  ще
в сорок першому.
   Свiтла  нiч  стояла  над  горами.  Чиста,  прозора,  вона  просвiчувала
наскрiзь, як синiй коштовний камiнь чисто? води. Високi зорi тремтiли  над
головами бiйцiв, iнодi  падаючи,  наче  хтось  звiдти,  з  неба,  запускав
сигнальнi ракети. Подзвонювали в такт  фляги  й  тугi  диски  на  ременях.
Поцокували солдатськi пiдкови на вiковiм камiнню, на яке ще досi нiхто  не
ступав.
   "Там, де олень не пройде..."



   XVIII

   Гвардi? сержант Козаков iшов з  кiлькома  бiйцями-розвiдниками  поперед
третього батальйону, що його вiв  сам  "хазя?н",  командир  полку  Самi?в.
Батальйон рухався в обхiд перевалу, далеко праворуч вiд шосе.
   Тоненькi  ялинки  розбрелися  по  схилах  гiр.  По  дну  мiжгiр'я,  мiж
тисячотонними камiнними надовбнями,  крiзь  колючий  чагарник  продиралися
бiйцi. Майже  всi  були  вже  обшарпанi,  закривавленi,  подертi  колючими
гiлками. Навiть у пiдполковника Самi?ва смуглява, старанно  виголена  щока
була вкрита темною плiвкою запечено? кровi. Вiн iшов з комбатом  попереду,
твердо ступаючи сво?ми стрункими ногами, щоразу зупиняючись i  розгортаючи
карту, коли помiчав десь на горi дерев'яну  хатину,  схожу  на  ластiв'яче
гнiздо. Пожовуючи  смаглу  губу,  пiдполковник  дивився  на  карту,  потiм
чортихався i рвучким енергiйним жестом закривав свiй  величезний  планшет:
ластiв'ячого гнiзда не було на  картi.  Його  вже  пiсля  складання  карти
вимостив собi якийсь мiсцевий лiсник-романтик.
   - Марш! - з характерним таджицьким акцентом командував  Самi?в  i  йшов
далi. Хiба вiн повинен  був  зупинятися  через  те,  що  мав  перед  собою
застарiлу карту Центрально? ?вропи?
   Козаков залишав по дорозi "маяки", а  сам  дерся  все  вище  й  вище  з
компасом у руцi по заданому азимуту. Вiн добре орi?нтувався в мiсцевостi i
тому йшов серед цих прадавнiх сивих ярусiв камiння так твердо й  упевнено,
наче проходив тут уже не перший раз.
   Як i всьому батальйоновi, Козакову доводилось посуватися з сво?ю групою
повiльно, весь час маскуючись, мiсцями переповзаючи по-пластунському, бо з
кряжу, вздовж якого вони рухалися низом, часто обзивалися ворожi кулемети.
Вже  навiть  кiлометрiв  за  дванадцять  вiд  шосе,  в  такому  хаотичному
нагромадженнi диких скель, урвищ,  яруг,  де,  здавалось,  не  могло  бути
жодно? живо? людини, зверху несподiвано вдарив кулемет.  Козаков  сигналом
поклав бiйцiв i  сам  залiг  теж,  уважно  вивчаючи  скелю,  з  яко?  його
обстрiляли. Вона нагадувала середньовiчний замок, похмуру кам'яницю,  яка,
гострiшаючи догори, утворювала там щось подiбне до вежi. Звiдкись  iз  то?
вежi i було обстрiляно розвiдгрупу.
   Сержант  послав  одного  з  бiйцiв  назустрiч  батальйоновi  попередити
"хазя?на",  що  на  шляху  ?хнього  просування  виявлено   вогневу   точку
противника.
   -  Передай,  що  за  годину  ??  буде  знищено,  -  наказував   Козаков
посильному, - а поки що хай хлопцi перекурять  i  поп'ють  холодно?  води,
якщо вона в них ?.
   Знищено!.. Легко передати, що  буде  знищено.  Але  ж  це  треба  ще  й
зробити. "Хазя?н" не любить пустих обiцянок. Козаков прийняв рiшення: якщо
його  групу  вже  виявлено,  -  вiн  залишить  тут  кiлькох  бiйцiв,   якi
удаватимуть, нiби готуються штурмувати кам'яницю в лоб. Доки увага ворожих
кулеметникiв буде зосереджена на цих "гастролерах", як  назвав  Козаков  у
думцi сво?х товаришiв, вiн тим часом непомiтно пробереться до само? сопки,
зiйде з тильного боку на вершину i знищить  кулеметну  обслугу  гранатами.
Козаков не доручив цi?? справи  нiкому  з  сво?х  бiйцiв,  а  вирiшив  усе
зробити сам. Це не тому, що вiн не надiявся на сво?х хлопцiв (вiн знав  ?х
давно i вiрив ?м, як самому собi). Вiн просто  сам  ласий  був  до  такого
шматка. Вiн аж тремтiв увесь, коли траплявся  такий  небезпечний  випадок,
такий "шанс", де  можна  було  дати  волю  сво?й  винахiдливостi,  умiнню,
хоробростi. I по праву командира Козаков завжди брав собi  найнебезпечнiшi
завдання, не задумуючись, що може поплатитися за це життям.
   - Ти, сержанте, зловжива?ш  сво?ми  личками,  -  нарiкали  товаришi.  -
Завжди сам лiзеш чортовi на роги!
   - Це я даю Козакову по блату, - висловлювався сержант про себе в третiй
особi.
   Розвiдники почали давати "гастролi",  i  одразу  ж  iз  вежi  пролунало
кiлька коротких черг.
   Козаков поповз мiж камiнням, ледве помiтний, сiро-зелений,  як  степова
ящiрка.
   Бiйцi продовжували дратувати вогневу точку.
   Знову кулемет дав кiлька черг, проте кулi високо прозумкотiли у  чистiм
сухiм повiтрi над головами розвiдникiв.
   - Що за чорт? - здивувався один з розвiдникiв. - Стрiляють не по нас, а
понад нами!
   - Може, ми в мертвiм просторi?
   - Кий бiс! Дивись...
   Вони приблизно змiряли кут вiд вершини сопки до них. Виходило, що  кулi
могли б сiкти по них.
   Козаков повз невтомно.  Вiн,  Козаков,  якого  на  тактичних  навчаннях
нiякою силою не вдавалось командирам змусити повзти по-пластунському щиро,
без фальшу, тут повз так, нiби це з  дитинства  було  його  найулюбленiшим
заняттям. Озирнувшись, вiн встав на ноги лише тодi, коли наблизився зовсiм
до пiдошви кам'яницi, де вже й справдi був мертвий  простiр  i  зверху  не
могли  його  бачити.  Натертi  об  камiнь  лiктi  гостро  щемiли.  В  часи
перепочинку, коли дивiзiйна пральня з дiвчатами стояла недалеко вiд полку,
тi лiктi в Козакова були завжди старанно заштопанi. Тодi й трофейнi чоботи
його  вилискували  дзеркально,  а  ясно-руда  велика  голова,  пiдстрижена
боксом, пахтiла найкращими парфумами ?вропейських фабрик.  Тодi!"  А  коли
полк вступав у бо? або коли "хазя?н" щоночi ганяв Козакове по  "язика",  а
"азяк" не попадався, тодi сержант на свiй  зовнiшнiй  блиск  i  на  дiвчат
махав рукою. Ходив мовчазний,  сердитий,  занехаяний,  як  з  похмiлля,  i
тiльки повiки його нервово  посiпувались.  В  поглядi  його  тодi  було  й
справдi щось вовче.
   У такому станi вiн був i зараз. Не до шику було,  не  до  чепурiння,  i
знову спiдня сорочка, висмикнувшись, стримить у нього ззаду,  як  парашут.
Немазанi чоботи порепались. Руда щетина вкрива? випнуту  кiстляву  щелепу.
Забув уже Козаков i пральню, i шик, i всi сво?  фронтовi  розваги.  Нiчого
зараз для нього не iснувало, крiм завдання. В такi моменти все життя  кого
зосереджу?ться в  зеленкуватих,  трохи  скошених  очах  та  настовбурчених
вухах. Ось вiн прича?вся, як рись, сто?ть пiд скелею, сторожко наслухаючи,
трохи схиливши голову набiк i розкривши рота. Якби його  хто  пiдгледiв  у
цей  момент,  то  побачив  би,  як  у  гострих  його  очах  уже  iскряться
найсмiливiшi вигадки й комбiнацi?.
   Крок за кроком посувався вгору, хапаючись за колючi кущi шкарубкими,  в
ластовиннi руками. Надiйнi  широкi  руки,  що  так  подобались  дивiзiйним
дiвчатам!..
   Озирався, наслухав i знову дерся по камiнню, напружуючись  усiм  тiлом,
яке ставало, коли вiн пiдважувався, одним суцiльним гнучким м'язом.
   Нiяко? стежки тут не було.
   Хто там на висотi? Скiльки ?х? Цi думки не лякали  Козакова,  а  тiльки
заохочували, пiд'юджували швидше видертися  туди  i  помiрятися  силами  з
ворогом.
   Гiрськi орли кружляли високо в синьому небi. "Сюди, мабуть,  нiколи  не
залiтали степовi нашi птахи, - подумав Козаков. - А ми залетiли".
   I ось  нарештi  вершина.  Це  була  площа  значних  розмiрiв,  безладно
завалена голим камiнням, хоча знизу  здавалася  майже  гострим  шпилем.  З
наготованою гранатою в руцi сержант почав скрадатися межи камiнням  в  той
бiк, де зрiдка зривалися скупi кулеметнi черги. "Чому ?х не взяти  живцем?
Краще я ?х живцем! - раптом вирiшив Козаков. - Свiжакiв приведу!  "Хазя?н"
буде радий". Знову пристебнувши гранату вусиком до пояса, вiн узяв автомат
на руку, тримаючи його на-по-готовi.
   Те,  що  побачив  Козаков,  зупинившись  за  останнiм  каменем,   вкрай
здивувало, вразило  його.  За  кулеметом,  на  самiм  краю  урвища,  лежав
один-однiсiнький солдат у мадьярському жовтому обмундируваннi, але  босий.
Навколо нього валялись коробки з-пiд  патронiв,  купи  вистрiляних  гiльз,
вiдiткнута алюмiнi?ва фляга... Бiльш  не  було  нiкого  i  нiчого.  Солдат
пильно вдивлявся поперед себе вниз, не помiчаючи, що хтось  уже  сто?ть  в
нього за спиною.  "Чого  вiн  босий?"  -  подумав  Козаков  i,  наставивши
автомата, звично, з пiдкресленою байдужiстю сказав:
   - Хенде хох!
   Солдат обернувся до нього  обличчям.  Це  було  обличчя  мерця,  подоба
яко?сь ?гипетсько? мумi?, вийнято? з гробницi. Один  маслак,  один  череп,
обтягнутий темно-жовтою, спеченою шкiрою!.. Тiльки тi глибоко  запалi  очi
ще жили i горiли таким щирим, змiшаним з божевiльною радiстю  подивом,  що
Козакову раптом стало жаль свого бранця.
   - Хенде хох, - сказав сержант  ще  раз  таким  тоном,  наче  пропонував
земляковi закурити.
   Солдат сiв i, сидячи, пiдняв руки. Тiльки тепер Козаков зрозумiв,  чому
кулеметник босий. Обидвi  ноги  його  були  прикутi  до  каменя  залiзними
короткими ланцюгами.
   "Смертник! - майнуло Козакову в головi. - Та це ж смертник!"
   Досi вiн багато чув оповiдань бiйцiв про цих смертникiв,  що  ?х  ворог
залишав за собою при вiдступi, але навласновiч бачив такого бiдака вперше.
   - Камрад, не убий!  -  скривився  солдат  жалiбно,  злякано  i  приязно
вдивляючись у Козакова. - Я хорват, товаришу.
   I щоб швидше переконати цього плечистого юнака з  автоматом,  що  перед
ним таки справдi хорват-слов'янин, бранець сухим скрипучим голосом натужно
проспiвав йому рiдною мовою  якийсь  фривольний  куплет,  щось  на  зразок
коломийки. Сержантовi нестерпно було на нього дивитись.  До  такого  стану
довести людину! Посадити  на  ланцюг  без  води,  без  хлiба  i  заставити
стрiляти у сво?х же братiв!.. Та ще ця скрипуча соромiцька пiсенька,  якою
вiн хоче врятуватись вiд смертi... Губи солдата, запеченi, як чорна хлiбна
шкуринка, ледве розмикалися. Його, видно, палила спрага.
   - Ех, ти...
   Козаков вiдстебнув вiд пояса флягу, i хоч там було води всього на  один
ковток i самому йому пересихало в горлi, вiн, не  вагаючись,  подав  флягу
старому солдатовi.
   - Пий!
   Солдат схопив флягу обома руками. Сухi, до  краю  виснаженi  руки  його
дрижали, коли вiн пив, i навiть рiдке сивiюче волосся на головi  тремтiло,
безладно одкинувшись назад.
   - Кесенем сипе, шпасiба, мерсi,  -  повертаючи  флягу,  дякував  солдат
всiма знаними мовами. - Руський - добрий; руських - любiм...
   Козаков, однi?ю рукою  пiднявши  автомат  в  небо,  дав  три  одиночних
пострiли. Це було сигналом униз його хлопцям. Один з них одразу ж метнувся
до командира полку доповiдати, що все вже в порядку.
   Хорват тим  часом  показував  Козакову  сво?  солдатськi  документи,  i
Козаков, розглядаючи ?х, удавав, що цiлком у них розумi?ться.
   - Так, так... Умгу, - суворо миркав вiн у документи.
   Хвилюючись i все ще не опам'ятавшись, солдат розповiдав про  себе.  Вiн
угорський хорват з Балатону, по професi? чизмар, тобто швець. Коли  Салашi
закликав його до армi?, запродавши нiмцям, вiн не хотiв стрiляти  в  сво?х
схiдних братiв слов'ян i вирiшив будь-що здатися в полон. Нав'язавши одно?
ночi на гвинтiвку бiлу хустку, вiн пiшов у гори. Цiлу нiч  вiн  кружляв  у
якихось бескеттях, кам'яних лабiринтах,  без  компаса,  без  керма  i  без
вiтрил iз сво?ю бiлою хусткою на гвинтiвцi. На свiтанку йому  здалося,  що
вiн нарештi досяг мети. Iз скелi над ним  чахкали  малi  мiномети,  i  вiн
почав туди гукати, махаючи  бiлою  хусткою  радянським  бiйцям.  До  нього
звiдти швидко спустилися... нiмцi й мадьяри. Отак проблукавши нiч в Альпах
- жорстокi гори Альпи! - вiн знову попав до осоружних фашистiв. Тi  одразу
здогадалися, в чiм рiч. Одвели  в  штаб  батальйону.  Там  офiцерня  довго
глузувала з його невдалого переходу в полон, а потiм було винесено  вирок:
розстрiляти. Проте з солдатами у них сутужно, i один  з  офiцерiв  порадив
залишиш його в засiдцi на крайньому глухому  фланзi  батальйону.  Це  була
певна смерть. Його прикували на цiй  кам'янiй  вежi  бiля  МГ,  позбавивши
всього, залишивши йому тiльки патронiв вдосталь. Тепер вони знали, що  вiн
загине так чи iнакше:  або  скона?  сам,  змучений  спрагою,  розкльований
птицями, або впаде пiд кулями, вiдстрiлюючись до останнього, коли на нього
наступатимуть. Не стрiляти вiн не мiг - вiн мусив стрiляти. Це була  ?дина
остання надiя для  нього,  прикутого  на  цiй  альпiйськiй  скелi:  тiльки
пострiлами мiг вiн окликнутись до живих, дати ?м знати про себе, що вiн ?,
iсну?, живе. Коли б у нього скiнчились патрони, вiн сконав би тут страшною
повiльною  смертю  на  безхлiб'?  та  безводдi  серед  розпеченого  сонцем
камiння. Бо хто  почув  би  його  стогiн  серед  цих  безкра?х  пустельних
кам'яних гiр? Кому спало б на думку шукати живу людину тут, на краю свiту?
Хiба що голоднi орли прилетiли б випити йому очi. Лежало  б  через  мiсяць
тут почорнiле солдатське тiло, висушений кiстяк, прикутий бiля нiмого, уже
заржавiлого вiд гiрських туманiв МГ... Могло б так бути, але не буде.
   Замислився Козаков. Може, вперше оце його власна роль на вiйнi  постала
перед ним у новому свiтлi. Гарно рятувати людей! Краще, нiж убивати!
   Розповiдаючи про себе, хорват усе тягнувся рукою.  щоб  торкнутися  нею
Козакова. Йому  немовби  ще  й  досi  не  вiрилось,  що  перед  ним  живий
радянський сержанг у вицвiлiй пiлотцi,  з  автоматом  на  грудях.  Посеред
сво?? розповiдi хорват раптом  замовк,  зупинивши  зачудований  погляд  на
орденi  Слави,  що  висвiчував  у  Козакова   на   засмальцьованiй   лотом
гiмнастьорцi.
   - Кремль? - сказав солдат, вказуючи на силует Спасько? вежi на орденi.
   - Кремль.
   - То ? мiць. То ? вiкторiя.
   Козаков пiдвiвся, пiдiйшов до важкого МГ i взяв його  обома  руками  за
теплий ствол, як коваль за молот.
   - Зараз я тебе розкую, братиш! Орли клекотiли, велично  плаваючи  понад
глибокими, повними спеки мiжгiр'ями.



   XIX

   Опiвночi, коли гвардi? пiдполковник Самi?в випустив з ракетницi одну по
однiй шiсть зелених ракет, нiмцi й угорцi, якi обороняли  перевал,  навiть
не думали, що кiнець ?х так близько, ?хнi вартовi, не  розумiючи,  в  чому
справа,  здивовано  поглядали,  як  розсипались  ракети  холодним  зеленим
блиском у них над головами. Хто ж бо знав, що два радянськi батальйони вже
звечора лежать обабiч шосе в тилу i напружено  чекають  у  небi  саме  цих
ракет?
   Тепер дочекались i встали. Тиша трiснула, нiч загримiла, тисячi  вогнiв
трасуючих куль, прошиваючи темряву, помчали звiдусiль на перевал.
   На досвiдi попереднiх бо?в за висоти пiдполковник  Самi?в  переконався,
що мiж бо?м бiля пiднiжжя i бо?м на вершинi проходить, як правило,  певний
час i саме це да? змогу противниковi опам'ятатись i  зiбратись  з  силами.
Щоб уникнути цього тепер, пiдполковник заздалегiдь  розставив  вiдповiдним
чипом сили i вогневi засоби  полку.  Батальйони,  що  непомiченими  вийшли
противниковi у тил, зараз  лежали  вище  перевалу  в  скелях  понад  шосе.
Встановленi тут станкачi й мiномети за  сигналом  накрили  ворожу  оборону
майже нависннм вогнем.
   Навпаки, бiйцi  першого  батальйону  ще  звечора  залягли  дугою  попiд
перевалом  внизу  так,  що  па  тлi  неба  видно  було  силуети   солдатiв
противника. Вогнi знизу i зверху  схрестились,  накриваючи  перевал.  Полк
почав  бiй  уночi,  i  це  давало  йому  особливi   переваги.   Ошелешений
несподiваним ударом, противник кинувся до апаратiв, але  зв'язок  уже  був
перерiзаний.
   Тим часом штурмовики першого батальйону проклали  гранатами  проходи  у
дротяних загорожах. Незмовкаюче серед  темряви  "ура"  пiдiймалося  дедалi
вище, охоплюючи вершину. Дезорганiзований раптовiстю нiчно?  атаки,  ворог
не встиг учинити скiльки-будь сильного опору. Це був один з найкоротших  i
найблискучiших бо?в, проведених полком у гiрських умовах. Втрат  майже  не
було. "Академiк" довго потiм  пишався  перед  генералом  сво?ю  так  вмiло
органiзованою нiчною операцi?ю.
   До  ранку  шосе  вже  було  розчищене  бiйцями   вiд   дубових   колод.
Протитанковий рiв засипали так, що по  ньому  могли  рухатися  транспорти.
Знову заклекотiли кованi колеса, пiдiймаючись на перевал, один з  найвищих
у Трансiльванських Альпах.
   Бiйцi поспiшали досягти  вершини  i  глянути  вперед:  що  там?  Чи  не
рiвнина, чи не степи?..
   А перед ними знову вставала панорама гiр,  нижчi  i  вищi  кряжi,  наче
грандiознi хвилi кам'яного, навiки застиглого моря. Скiльки сягали  очi  -
гори, гори, гори.
   Бiйцями сприймалось - бо?, бо?, бо?.



   XX

   "Живий, здоровий. Весь час з  боями  просува?мося  в  горах.  Вою?мо  в
Трансiльванi?, якщо ти коли-небудь чула про таку кра?ну. Б'?мо i нiмцiв, i
мадьярiв. Згаду?мо нашу далеку золоту Батькiвщину. Не бачимо нiчого,  крiм
сонця над головою. А вночi хмари бiлiють пiд нами.  Ма?мо  все,  що  треба
солдатовi. Мрi?мо вийти з цих безкра?х  гiр:  душа  тужить  за  просторами
степу.
   Не скучай, мамо. Будь щаслива,
   Женя"



   XXI

   Маковейчик сидить, зiбгавшись, над апаратом. Раз у  раз  вiн  пiдводить
запаленi очi i глухо повiдомля?:
   - Убило комсорга.
   - Убило лейтенанта Номоконова.
   - Поранило санiтарку Галю.
   Мiномети, охолоджуючись, похмуро дивляться  вгору  на  висоту  вiсiмсот
п'ять. Третiй день ?? шгурму? пiхота i не може взяти. В батальйонах  полку
лишилося по п'ятнадцять-двадцять активних багнетiв. Командир полку Самi?в,
розмовляючи по рацi? з  вищим  начальством,  тiльки  ще  бiльше  темнi?  i
коротко повторя? крiзь зуби:
   - ?сть... ?сть... ?сть...
   По тилах iшла чистка за чисткою. У  пiхоту  забрали  кухарiв,  писарiв,
?здових, старшин. Вони тепер там, нагорi, повзли метр за метром все вище i
вище мiж розпеченим камiнням, об яке кресались, розплавляючись, кулi.
   Комбат викликав Брянського до апарата. I Брянський, розмовляючи з  ним,
також повторював, зцiпивши зуби:
   - ?сть... ?сть... ?сть...
   А кiнчивши, сiв на каменi й охопив голову руками.
   - Що там? - запитав Сагайда.
   - Вимага? дати в пiхоту чотири чоловiки. Що я йому дам?.. Що-о  я  йому
дам?
   I, дiставши блокнот, обвiв  поглядом  сво?х  бiйцiв.  Кого  вiн  дасть?
Комбат каже, що це тимчасово, проте Брянський добре зна?  -  з  пiхоти  до
нього не повертаються. А скiльки чесних зусиль, невтомно? працi вiн вклав,
щоб цi люди стали такими мiнометниками, як  зараз.  Свiй  досвiд,  знання,
свою пристрасну любов до справи вiн терпляче, на кожному  перепочинку,  на
кожному привалi передавав ?м. Особливо ж у горах... У гiрських умовах роль
мiнометного вогню одразу пiдвищилась  порiвняно  з  тим,  як  це  було  на
звичайнiй мiсцевостi. Бездорiжжя та рiзко пересiчений рель?ф,  що  обмежу?
огляд i обстрiл,  змусили  стрiлецькi  пiдроздiли  користуватися  найбiльш
легкими i рухливими артилерiйськими системами. Сучасний  мiномет  виявився
наче спецiально створеним для гiр. Його  можна  перенести  на  в'юках,  де
нiколи не пройде важка гармата. Сво?м вогнем вiн  скрiзь  прокладе  дорогу
батальйоновi i просунеться сам з допомогою  мiнометно?  обслуги.  Крутизна
тра?кторi? мiн в горах  виявилась  особливо  цiнною.  Мiна,  викинута  пiд
потрiбним кутом, з однаковим успiхом може збити ворожий кулемет на високiм
гребенi i дiстати ворога на днi  найглибшо?  складки,  закрито?  вiд  усiх
iнших видiв вогню.
   У горах Брянський, як командир, зустрiвся  з  новими  труднощами.  Його
мiнометники, що звикли вести вогонь на рiвнинi, мусили  стрiляти  в  нових
умовах.
   Тiльки грунтовна математична  пiдготовка  Брянського  дала  йому  змогу
швидко врахувати всю особливiсть роботи в горах, i,  довчаючись  сам,  вiн
доучував весь час сво?х офiцерiв та бiйцiв.
   Повiтря в горах дуже прозоре, отже,  i  видимiсть  тут  стала  набагато
краща, нiж  на  рiвнинi.  Тому  наводчикам  i  спостерiгачам,  якi  звикли
вiдзначати вiдстань в умовах рiвнини, тут цi  вiдстанi  здавались  меншими
вiд справжнiх. Брянський поставив начебто химерне завдання:
   - Перебудувати очi!
   Доки очi не звикнуть до гiрських умов, старший  лейтенант  заборонив  i
собi, i сво?м пiдлеглим визначати дистанцi? на око. Вiн став вимагати, щоб
данi ока обов'язково перевiрялись хоч  би  сiткою  бiнокля.  Нi  собi,  нi
пiдлеглим Брянський не давав у горах спокою. Навiть Сагайду i Черниша  вiн
тренував годинами, привчаючи "дивитись по-новому". I  знову  свiй  досвiд,
сво? експерименти й с