постереження вiн намагався узагальнити й занотувати. Вiн весь час поспiшав, немов турбувався, що не встигне iншим разом цього зробити. Майже не знаючи сну й вiдпочинку, вiн, як фанатик експериментатор, лежачи десь мiж гарячим камiнням, виводив якiсь додатковi формули для стрiльби знизу вверх i iншi - для стрiльби зверху вниз. Набивав записами свiй планшет i, всмiхаючись втомленими очима, говорив Чернишевi: - Коли що трапиться зi мною, вiзьмеш, друже, оцей планшет у спадщину. I додавав замислено: - Шкода, коли б наш досвiд, здобутий такою цiною, пропав, загубився. Хто зна?? Можливо, вiн ще колись придасться тим, що ходять нинi в пiонерських краватках... Ми, звичайно, дума?мо, що це вiйна остання у свiтi... Але ж зна?ш, як багато ворогiв у нашо? Вiтчизни... I ось тепер вiн сидить з блокнотом та олiвцем в руках i дивиться на свою роту, яку плекав, навчав, ростив, як мати сво?х дiтей. З ними, з цими людьми, простими, чесними й вiдданим", вiн уже пройшов сотнi кiлометрiв i мрiяв пройти ще сотнi. Але... "Кого ж я йому дам?" I вiн почав писати. Записав трьох i задумався. Потiм, обламуючи олiвець, додав четвертого: "Шовкун". Iшли: старий Барабан, його сусiда Багрiй, молдаванин з Рибницi Булацелов i Шовкун. Вислухавши наказ. нiхто з них нiчого не промовив, нi про що не просип. Мовчки, дивлячись у землю, зiбрали сво? бiднi солдатськi пожитки i попрощалися з товаришами. Уже вiдiйшовши кiлька крокiв, Шовкун раптом вернувся i, нiяковiючи, пiдступив до Брянського: - Ось... мало не забув... Вашi комiрцi, товаришу гвардi? старший лейтенант... Випранi, чистi. I ще раз глянувши з прихованою нiжнiстю на свого командира, козирнув i кинувся доганяти товаришiв. Це було в обiдню пору. I не пройшло кiлькох годин, як Шовкун знову спускався на вогневу тi?ю самою стежкою, мiж бурими кущами i величезними брилами камiння. На цей раз пiдборiддя Шовкуна було перев'язане i крiзь марлеву подушку проступала свiжа кров. Його обступили товаришi й земляки. Але Шовкун не мiг як слiд володати роздробленою щелепою. Тому не говорив, а тiльки сичав крiзь зуби. - Я нiчого... й не встиг, -сичав вiн. -АБулацелова убило поруч... Багрiй i Барабан були ще живi... Вдруге розлучаючися з товаришами, тепер уже щоб iти в тил, Шовкун знову пiдiйшов до Брянського: - Товаришу гвардi? старший лейтенант... Побережiться... Прошу вас, побережiться, - ледве мiг розiбрати Брянський. - Бо менi погане видiлося... - Шовкун, - серйозно глянув на нього Брянський, - хiба можемо вберегтися вiд сво?? долi? - Воно-то так... На прощання Брянський мiцно потис ординарцевi руку. - Вилiку?тесь - повертайтесь у роту. Я вас завжди прийму. - Постараюсь, товаришу гвардi? старший лейтенант. Коли Шовкун пiшов, повiльно спускаючись на дно мiжгiр'я, Брянський далеко провiв його пильним поглядом. Потiм пiдiйшов до Черниша, сiв поруч з ним на теплому каменi i сказав з якоюсь особливою задушевнiстю: - Женю.. Я тобi вже говорив... коли б зi мною що трапилось-забери оцей планшет. Тут усi мо?... Все мое... Я знаю - ти доведеш це до кiнця. Ти зна?ш усi мо? iде?, розумi?ш ?х краще, нiж будь-хто. Гаразд? Чернит мовчки стиснув руку товариша. Високо над грядою гiр ключем пролiтали в сонячному небi якiсь бистрi тонкоши? птахи, витягнувши голови вперед. Брянський, мружачись, стежив за ними. - На пiвдень, у вирiй. Ти не цiкавився, друже, шляхами птахiв? Нашi сюди навряд чи лiтають... З Б?ларусi вони через Укра?ну, а потiм - через Чорне море... Черняш уперше ночув вiд Брянського оце "Беларусь". Вимовив його старший лейтенант з незвичною нiжнiстю в голосi. Задумались обидва. Кожному сво? думки, сво? мрi? навiяли отi високi, даленiючi птахи... Хома Ха?цький, висунувшись з ячейки, яку вiя цiлу пiч довбав собi кайлом, терпляче вдивлявся в кущуватi заростi, що залягали лiворуч попiд висотою. - Нiмцi! - раптом вимовив вiн, блiднучи. Мiнометники з сусiднiх ячейок насторожено глянули в той бiк. - То тобi здалося. Там десь нашi сорокап'ятчики. - Ба нiмцi. - Ба й нi. Раптом ще кiлька голосiв разом вигукнули: - Нiмцi!!! Тепер уже помилки не могло бути: всi побачили, як, звиваючись мiж камiнням, мовчки повзуть i повзуть тi. Де вони просоталися, - було невiдомо, хоча, зрештою, тут це не було незвичайним явищем: в горах нерiдко нi в них, нi в нас не було суцiльно? оборони. Тут захищались i штурмувались здебiльшого дороги та окремi висоти, що, як бастiони, здiймалися над довколишнiми хребтами. Брянський одразу розгадав маневр противника й оцiнив усю глибину небезпеки. Обтiкаючi? пiднiжжя висоти, нiмцi хотiли звiдси вiдрiзати весь батальйон, який штурмував сопку там, високо вгорi. Брянський негайно наказав повернути на нiмцiв усi мiномети, коротко повiдомив комбата i закiнчив словами: - Приймаю бiй. Мiномети задерли сво? труби майже вертикально в небо. Було видно, як мiни, мов чорнi риби, зробивши в блакитi найкрутiшу тра?кторiю, шугнули в саму гущу нiмцiв. Там, серед камiння, диму й полум'я, знявся страшенний гвалт, i нiмцi пiднялись в атаку. Вечорiло, i тiнi вiд висот уже закривали мiжгiр'я. Брянський глянув на сво?х засмалених сонцем бiйцiв i згадав лiто - найтяжче лiто тисяча дев'ятсот сорок другого року в донських степах. - Товаришi, - сказав вiн спокiйно, i тiльки незвичайна блiдiсть обличчя показувала, якого зусилля волi кошту? йому той спокiй i стриманiсть. - Вiд нас залежить доля батальйону, доля наших товаришiв-пiхотинцiв. Крок назад - уже зрада. Вiдступати нам нiкуди. Може, комусь iз нас тут судилося загинути, не доживши до дня перемоги. Але пам'ятаймо одне: на нас лежить велика мiсiя. Будемо ж стояти на смерть! Бiйцi стояли по груди в ячейках, мов загiпнотизованi. В цiлому свiтi настала повна порожнеча. Все зникло, були тiльки зiгнутi попелястi постатi в чужiй унiформi, що з гелготом наближались i наближались. Черниш нiколи й не думав, що вiн так спокiйно сприйме першу зустрiч з ворогом лице в лице. Йому здавалося, що зникло все хвилювання. Нерви напруженi до краю, рука мiцна, погляд ясний. Здавалось, вiн на протязi всього життя не зазнавав такого напрочуд ясного спокою, як зараз. Думка працювала з особливою яснiстю, рухи стали методично доцiльнi й безповоротнi. Вiч встигав усе бачити, все чути i все розумiти, немов сприйнятливiсть його мозку раптом нечувано розширилась, збудивши в ньому на мить спалах ясновидiння. - Огонь! - скомандував Брянський. Ударили з усiх автоматiв i карабiнiв. Маковейчик теж вистрiлив, ще ранiше прицiлившись. I хоч стрiляли всi i хтось, глушачи, бахкав йому бiля самого вуха, все ж, побачивши, як нiмець, змахнувши руками, впав горiлиць, Маковейчик скорiше вiдчув, нiж зрозумiв, що то його нiмець, що упав вiн саме вiд його кулi. "Це я, це я! -пiдiймався в ньому переможний внутрiшнiй голос. - Нiхто iнший, тiльки я!" I вiн прицiлився в iншого. Нiмцi безладно строчили на ходу з автоматiв, падали в трiскотнявi, зводились i знову бiгли, наближаючись, i вже видно було ?хнi скривленi - чи злобою, чи смертельним переляком - обличчя. - Гранати! - крикнув Брянський i перший метнув, стежачи, де вона пада?, i взяв другу, його очi, що, здавалось, давно i назавжди згасли, загоралися гострим синiм вогнем, наче вiтром здувало попiл i роздмухувало спиртово-синiй жар, що жив пiд ним. - Гранати! Гранати!!! Гранати летiли одна за одною. Знявся страшенний лемент, нiмцi вбiгали на вогневу. В цей момент усi почули, як вигукнув Брянський: - За Батькiвщину! Вперед! Нiколи нi до, нi пiсля цього Черниш не чув цi?? фрази так. З якоюсь особливою силою й значимiстю прозвучала вона ?м тут, збиваючи всiх в кулак. Батькiвщина! Як у фе?ричному свiтлi, сяйнули Чернишевi i далека рiчка на кордонi, i сонячнi поля за нею, i випускний вечiр в училищi, i мати з накинутою шаллю на плечах, i довгий караван у пiсках, i ще щось невиразне, але без краю прекрасне промайнуло перед ним в одну секунду, i все йому стало ще яснiшим. Не дивуючись, вiн бачить, як Брянський маленькими бiлими руками ввiгнався в кремнистий бруствер i легко вилетiв наверх, не оглядаючись на бiйцiв, наче не мав найменшого сумнiву, що й вони зроблять те саме, плигнув з бруствера вперед, заносячи з-за спини важку протитанкову гранату. Черниша теж винесло ?диним духом наверх. Дивлячись уперед, вiн весь час встигав якось боком бачити, як i iншi бiйцi вилiтали з ячейок, немов ?х звiдти щось виштовхувало, i в усiх були блiдi, зосередженi обличчя. - За Батькiвщину! - ще раз дивним голосом гукнув Брянський, i Черниш не впiзнав його сильного голосу, наче змiненого резонансом чужих гiр. Черниш бачив ще, як Брянський боком стрибнув кiлька крокiв уперед i метнув гранату, вихоплюючи в ту ж мить пiстолет, i одразу серед нiмцiв, що вже були ось тут, гуркнуло, заклубилося, i вони на мить зникли в чорному. Черниш бачив, як упав Брянський, але не зупинився, i нiхто не зупинився. Всi, схилившись, мчали вперед, i всi щось кричали в диму й чадi. I Черниш теж кричав, не пам'ятаючи що. Нiмцi тiкали з вогнево?. Це ще пiддало Чернишевi сили, тако? сили, що, здавалось, його не мiг би тепер зупинити наказ самого маршала. Перед ним майорiв чужий френч, фляга, закрита кружкою, билася в нiмця на заду, i Черниш хотiв за не? вхопитися i ще швидше бiг, не бiг, а летiв, як птах. Усе тiло його зробилося легким, пружним, нестримним... Черниш, вiдчуваючи в сво?й руцi щось важке, розмахнувся i вдарив нiмця до тiм'ю. Той одразу присiв, наче ввiйшов у камiнь, i Черниш аж тепер помiтив, що вдарив його мiною, яка не знати коли i яким чином опинилася у нього в руцi. "Хоча б не вибухнула!"-майнуло йому в головi. - Рубай, бий! - За Брянського!!! - вигукнув хтось поблизу, i Черниш знову рвонувся вперед у суцiльнiй рев, стогiн, гупання нiг. "3начить, Брянського вбито!" - здогадався вiя на бiгу, але це його де занепоко?ло, а, навпаки, ще бiльше сповнило лютою мiццю; i його не здивувало, що iм'я його друга вже гримить мiж ними, як бойовий клич. Чериниi бачив, як перед Денисом Блаженком обернувся високий гiтлерiвець в окулярах i, здiймаючи руки, страш но крикнув: - Гiтлер капут! - А тобi теж! I Денис рубонув його кайлом прямо по перенiссю. - За Брянського!!! Мiжгiр'я гримiло бойовим клекотом. Перед Чернишем, утiкаюяи, скреготали по камiнню кованi чоботи, i вiн, зцiпивши зуби, напружуючись що було сили, плигнув ще раз упе'ред i вдарив обома руками нiмця в шию, в спину, повалив i уп'явся пальцями в горло, i той, наливаючись кров'ю, захарчав. Черняш товк його потилицею об камiнь, i все було мало, мало... Кинув, i знову побiг, i знову кричав, не пам'ятаючи що. Промчав мимо Ха?цький з розтрiпаними страшними вусами. Вiн весь час клепав нiмця по спинi маленькою саперною лопаткою. На мить Черниш загледiв Сагайду, що майнув у розпанаханiй гiмнастьорцi, з оголеними волохатими грудьми, з налитими кров'ю очима. Вiн тримав у руцi пiстолет. Черниш згадав, що теж ма? пiстолет, i, на бiгу вихоплюючи його, мчав, i всi мчали вже мiж нiмцями, що з перекошеними вiд жаху обличчями тiкали кудись наослiп. У повiтрi свистiли приклади, лiтали вигуки й зойки. Знову перед Чернишем з'явився нiмець, нiби той самий, якого вiн душив, кресали камiння кованi чоботи, трiпалася фляжка на заду, хтось близько кричав: "Стiй!" I Черниш також закричав у потилицю нiмцевi: - Стiй! Стiй!!! На вигук нiмець озирнувся, зашкопиртав у камiннi I впав. - Я руський! - скрикнув вiн, похапцем зводячись на колiна i здiймаючи тремтячi руки. - Я з Солнечногорська!!! - В Солн?чногорську таких нема! - видихнув Черниш i, пiднявши пiстолет, вистрiлив йому прямо в груди. Утерся рукавом, i зненацька погляд його зупинився на висотi. Там, на тлi вечорового неба, виразно видiлявся силует, непорушний, нiби висiчений з каменю. Сонце вже давно зайшло за висотою, а небо над нею все ще свiтилося, переливалося барвами. Силует не рухався. Дерево? Але в цю мить постать, що досi стояла а профiль, обернулася. I стало видно контур автомата у пiднятiй руцi. "Значить, висота наша!" - майнуло в головi Черниша, i вiн закричав щосили: - Наша! Наша!!! XXII - Вiн загинув, мабуть, вiд власно? гранати, - похмуро говорив Сагайда, схиляючись над Брянським i шукаючи рани. - Вона розiрвалася надто близько. Старший лейтенант лежав иа правому боцi, одкинувши голову i подавшись усiм тiлом вперед. Вiн напружено витягнув руку по каменю, наче хотiв нею дiстати щесь близьке, зовсiм недалеке перед собою. В руцi закляк пiстолет. Брянський лежав, як живий, кровi нiде не було на бiлiм обличчi, i його очi не заплющенi були, а тiльки злегка примруженi, як тодi, коли вiн. дивився в бiнокль i командував. Несподiвано серед загально? тиши, луснув пiстолетний пострiл, i куля дзенькнула десь об камiнь за кiлька метрiв поперед Брянського. - В чому справа? - крикнув Сагайда, здивовано дивлячись, як э пiстолета Брянського в'?ться дямок. - Нiчого не розумiю... Виявля?ться, хтось iз бiйцiв ненароком торкнув у сутiнках руку Брянського, i його пiстолет вистрiлив вiд того незначного руху. Вiн був зведений. - Брянський! - з болем вигукнув Черниш, стоячи над маленьким холодним тiлом свого командира i друга. - Ти... ти i мертвий стрiля?ш! Гори темнiшали, випливав далекий мiсяць. Брянському розстебнули гiмнастьорку, оглянули рану. Осколок пройшов у серце. Стовпившись навколо старшого лейтенанта i присвiчуючи лiхтариком, бiйцi по черзi розглядали фотографi?. Скорботна жiнка в чорнiй хустцi, зав'язана по-старомодному, склавши руки на колiнах, дивиться прямо перед собою. - Мати, - каже Сагайда. Мати! Досi мало кому з бiйцiв спадало на думку, що i в Брянського може бути мати. Дiвчина сто?ть на березi моря в купальному костюмi з веслом у руцi. Сонце б'? ?й в очi, вона мружиться i смi?ться. - Наречена. Мовчки розглядали бiйцi незнайому вродливу дiвчину. Де вона тепер? Що з нею буде? З лiво? кишенi гiмнастьорки дiстали партквиток. Вiн весь злипся, пронизаний осколком наскрiзь. - Пошлють в Москву... В ЦК партi?. Денис Блаженко з якоюсь погрозою в голосi сказав, не звертаючись нi до кого зокрема: - Я вступаю в кандидати. I, зустрiвшись очима з братом, додав: - Я вже пiдготовлений. Прибув старшина Багiров з бiйцем, ведучи в обох руках коней, нав'ючених бо?припасами. В'ючнi сiдла на конях були системи Брянського. Коли в горах довелося кинути значну частину обозiв i перейти тiльки на в'юки, Брянський запропонував цi простi сiдла замiсть стандартних армiйських в'юкiв, важких i громiздких. Сiдла Брянського, введенi спочатку в мiнротi, швидко дiстали визнання, i тепер ними користувалися всi полки дивiзi?. Особистий кiнь Брянського теж був зав'ючений бо?припасами i парував пiд тяжким вантажем. - Старшина, - покликав Сагайда. - Ти бачив? Вiн вказав на трупи, що лежали бiля вогнево?. - Я знаю, - похмуро вiдповiв Багiров. По дорозi вiн зустрiв кiлькох поранених у цiм бою, що пiшли вже в санроту. Вони йому все розповiли. - Зна?ш, старшина?.. Тодi скидай, друже, свою сорочку. А то глянь... Сагайда вiдстебнув на грудях булавку, i роздерта гiмнастьорка розiйшлася на двi поли. Старшина скинув йому свою сорочку. Бiйцi сiли навколо термоса вечеряти. Багiров мовчки розливав норму спирту i пiдносив кожному сьогоднi з особливою пошаною, немов перед ним були не тi люди, що завжди. Маковей ранiш не пив спирту, боячись, що згорить вiд нього. Вiн оддавав свiй спирт Хомi. Сьогоднi ж Маковейчик несподiвано випив свою порцiю, та й ще забажав випити Хомину. Ха?цький не дав, хмуро пообiцявши розплатитись iншим разом. Мовчки пили i мовчки ?ли, як пiсля смертельно втомливо? працi. А Вася Багiров, роздавши норму, мовчки вiдiйшов убiк. Потiм наблизився до нав'юченого коня командира роти, поклав руку на гриву. Доки бiйцi вечеряли, Вася все стояв бiля коня, ткнувшись йому чолом в гриву. Продертi плечi його дрiбно, по-дитячому здригалися. Подзвонив комбат i передав Сагайдi командування ротою, доки четвертий вiддiл пришле когось iз резерву. - А чули? - зненацька порушив мовчанку Маковей. - Шовкун казав, що повернеться в роту... - Може, ще когось i застане, - зiтхнув Роман Блаженко. - Але ординарцем уже навряд чи буде... - Вiн якось говорив старшому лейтенантовi, що до Берлiна з ним iтиме. - Ой, далеко, браття, до нього йти... Буде ще кровi та кровi... Брянського поховали того ж вечора на самому шпилi тiльки що здобуто? безiменно? висоти 805. Як ветерана полку, його ховали з усiма вiйськовими почестями, якi тiльки були можливi в цих умовах. В суворiй задумi стояли бiйцi навколо могили, слухаючи прощальне слово гвардi? майора Воронцова. Вiн справедливо вважався найкращим оратором в дивiзi? i полку. Але тепер це говорив не лише оратор, Воронцов стояв у сво?й розстебнутiй фуфайцi, з якою майже нiколи не розлучався, лiва рука його була пiдв'язана на грудях. Майор сам брав участь у штурмi висоти, i його легко поранило. Лисий, з вiдстовбурченими вухами, трохи зсутулившись, вiн стояв над могилою, як старий батько серед сво?? родини. Для Воронцова Брянський був бiльше, нiж тiльки командир одно? з мiнометних рот. З Брянським вiн пройшов шлях вiд само? Волги. Брянському вiн давав рекомендацiю в партiю. Воронцов, наче за власним сином, стежив, як зроста? цей молодий обдарований офiцер, фанатично неспокiйний в поривах сво?? думки. - ...Вiн до останнього подиху зберiг вiрнiсть присязi, вiрнiсть прапоровi, вiрнiсть сво?й Батькiвшлвi,. - говорив гвардi? майор. А Брянський лежав на палатцi бiлий, спокiйний, з ясним чолом i, сяючи при мiсяцi орденами, слухав, що про нього говорили. Високий ясний вечер був сповнений тих чар простору, того запаху, безмежностi, якi властивi тiльки вечорам цi?? пiдхмарно? кра?ни. - Це не перший i не останнiй з наших бойових товаришiв, яких ми залиша?мо в Альпах. Ми йдемо вперед, а вони залишаються за нами на кожнiй сопцi, як нашi вiрнi застави. Оглянемось - i ми побачимо ?хнi образи, ?хнi силуети на близьких i далеких сопках. Будуть вони стояти на чужинi, як вiчна пам'ятка, вiчне нагадування всьому свiтовi про жертви нашого народу, який грудьми зустрiв навалу фашистських орд i сплачу? власною кров'ю визволення ?вропи... Черниш стояв э планшеткою Брянського через плече, стискаючи в руцi пiстолет, наготований для салюту, i дивився на далекi верховини, що чiтко окреслювалась вiд мертвим сяйвом мiсяця. Часом здавалося Чернишевi, що звiдси можна побачити i ту висоту, на якiй залишився бо?ць його взводу Гай. Мiж цими сопками ддя Черниша встановлювався якийсь невидимий та?мничий зв'язок, як мiж тими придорожнiми бiлими стовпами з розп'яттяiми, що вiн ?х бачив у Румунi?. - Вдень цi силуети на горах виднiтимуться за сотнi кiлометрiв, а вночi будуть свiтитися сяйвом, нагадуючи про себе i про свою державу. Це не лише жертви. Це невгасимi гарячi вiдозви, написанi нашою кров'ю... Було незвичайно, свiтло навкруги. Повний мiсяць, як матове сонце, осявав океан хребтiв, що розладились у всi боки, скiльки сягав зiр. Черлишевi пригадались вичвтанi в дитинствi фантазi? про далеке майбутн?, коли згасатиме сонце. Захолоне земля, позамерзають у рiках риби... Серед грандiозних льодовикiв блукатимуть останнi люди, не знаходячи нi теяла, нi ?жi, нi води. Верховини гiр стояли кругом, схожi да фантастичнi льодовики, а мiсячна, напрочуд ясна нiч нагадувала такий згасаючий день, що носить уже в собi смеркання вiчностi. Черниш переступив з ноги на ногу i ненароком вiдчув чи?сь тепле спiтнiле плече. Це його мовби трохи втiшило. Чим далi залишалась за ним рiдна земля, чим бiльше сотень кiлометрiв роздiляло його з нею, тим дорожчими ставали Черпишевi його бойовi товаришi, якi мов дихали на нього ?? теплом, говорили до нього ?? мовою, несли в собi ?? вiрнi прикмети. Це почуття побратимства, мабуть, сповнювало й iнших бiйцiв, проявляючись все виразнiше i нестримнiше, чим менше ?к ставало. Певно саме тому зараз, стоячи мовчазним суворим кругом навколо могили Брянського, вони все тугiше змикалися, iнстинктивно тулилися плечем до плеча, лiктем до лiктя, щоб вiдчути на собi живий людський дотик, тепло товариства - ?дине тепло серед холоднечi цих чужих гiр. - ...Його образ, оповитий красою вiрностi, залишиться назавжди в наших серцях. На честь бiльшовика-гвардiйця - салют! Воронцов вийняв здоровою рукою з кобури свiй важкий трофейний парабелум, з яким не розлучався з часiв Сталiнграда, бо дiстався вiн йому в тяжкому бою. Брянського в тих же парусииових чобiтках загорнули в плащ-палатку й опустили в могилу. Вiддаючи останню шану офiцеровi Велико? армi?, всi присутнi пiднесли вгору свою рiзноманiтну, вилискуючу при мiсяцi зброю, вiтчизняну i трофейну, рiзних систем i рiзних армiй свiту. Вистрiлили по командi в небо - раз, i вдруге, i втрет?. Всю нiч рота Сагайди пробивалася за пiхотою через мiжгiр'я, тягнучи за собою коней, нав'ючених мiнами i матерiальною частиною в сiдлах системи Брянського. I було незвично, що вже не йде перед ними твердою ходою, щораз оглядаючись, бiлявий спокiйний юнак з вдумливими очима. У стройовiй частинi полку креслярi вже знiмали копiю з топографiчно? карти i наносили позначку на висотi 805 у тому мiсцi, де його поховали. Мiжгiр'я бiлiли внизу, затопленi молочними озерами туманiв. Мiсяць хилився на захiд, камiння нахолонуло за нiч, i бiйцi промерзали в гiмнастьорках. - Черниш, яке в нас сьогоднi число? - спитав похмуро Сагайда, шкутильгаючи поруч. Вiн зiрвався цi?? ночi по камiнню в якийсь крутояр i пошкодив ногу. Черниш не знав, який у них день. Йому здавалося, що вже минуло дуже багато часу вiдтодi, як вони ведуть бо? в Трансiльванських Альпах. - Не знаю, - вiдповiв Черниш глухо. - Мiж iншим, мати в нього зовсiм стара. Одна. Вона жила з його атестата. Я вирiшив послати ?й свiй... Га? - Добре зробиш... Я... теж частину пошлю. Мо? обiйдуться. - Справдi, навiщо нам грошi? - говорив далi Сагайда. - Що менi буде треба, я матиму й без грошей. А ?й пошлю, все-таки помiч. Юра писав ?й про мене, яка в мене iсторiя з рiдними... Так вона в кожнiм листi i менi привiт передавала. Також називала... сином. Камiння вилискувало проти мiсяця холодними тьмяними скалками. - Добре, що ми ?х добивали на мiсцi, - несподiвано сказав Сагайда. - Нiколи, нiколи не братиму в полон! Все нищитиму, нiкому не дам пощади!.. Од пекучо? туги руки Черниша стискалися в кулаки. Зда?ться, в його короткому життi ще не було такого горя, яке могло б зрiвнятися з цим. Брянський був його першим справжнiм другом на фронтi. Ця сувора чоловiча дружба, яка не раз випробову?ться смертю, забува?ться важче, нiж перше кохання. Як видиво, стояла перед Чернишем дiвчина з веслом на березi моря, що смiялась до сонця. Вiн бачив ?? на фотографi? у Брянського i тепер звертався в думках до не?, як до живо?. "Люби, кохай його, кохай! - заклинав вiн у нестямi. - Кохай, хоч вiн нiколи не повернеться до тебе з цi?? висоти, як i бо?ць Гай зi сво??! Не вернуться, кiнчиться вiйна, загримлять салюти на честь Перемоги, а вони залишаться тут, на чужинi, як нашi вiрнi застави! Так люби ж його, не забудь довiку, люби, люби його, не забудь ради iншого!.. Може, тодi вiн буде тут не такий самотнiй!" А наступного ранку якийсь молодий сапер, проходячи слiдами батальйону i ставлячи указки, побачив велику брилу, пiд якою був похований Брянський. Вона була на виднотi, ?? було легко помiтити кожному, хто йшов по указках. Бо?ць рубонув кiлька разiв кайлом по каменю, i вирiзьбилось "Л" iз стрiлкою, обернутою на захiд. XXIII Цього ж ранку бiйцi Сагайди, видершись на останнiй хребет, полегшено зiтхнули, як мореплавцi, що пiсля далеких мандрiв нарештi побачили довгождану землю. Внизу, мов дно висохлого моря, розкинулось величезне плато, що зеленiло виноградниками, нивами й садами. Милував i заспокоював око бiйцiв цей шмат рiвнинного простору в горах, що розкинувся на десятки кiлометрiв, хоч вдалинi на заходi знову синiли й синiли гори. - А це, мабуть, i ? отi альпiйськi луги? - звернувся Сагайда до Черниша. - Якi? - Колись до вiйни у нас були парфуми "Альпiйський луг". Я ?х одного разу подарував Мусi на iменини. Догораючи, димiли внизу населенi пункти. По щляхах рухались бронетанковi частини й маси кiнноти козачого корпусу, що прорвалися десь злiва. У найближчому мiстечку розташувався полк. Вiд комбата Сагайда дiзнався, що полк вийшов у другий ешелон i стоятиме тут, напевне, до завтра, чекаючи поповнення, яке вже десь вели цiлий тиждень офiцери резерву. Мiстечко було спустiле, напiвзруйноване ударами нашо? штурмово? авiацi?. В уцiлiлих будинках уже господарювали бiйцi. У трофейних бочках з-пiд пального грiлася вода, голi - як мати родила - бiйцi милися на сонцi, стриглися, писали листи, читали газети. У полкових розвiдникiв грала гармошка, i на воротях уже бiлiв напис: "Добро пожаловать". Саме коли повз них проходила мiнрота, з ворiт ви?хав Козаков верхи на маленькому бiлому ослику. На цей раз сержант був виголений, чистий, вдоволений. В руцi у нього метлялася порожня оплетена сумка. - Куди, Козаков? - В ?русалим... За святою водою! Бiйцi гикнули, свиснули на осла, i вiн припустив уподовж вулицi щодуху. Козаков, обiйнявши тварину довгими ногами, вiдчайдушне балансував на нiй, махаючи в повiтрi величезною сулi?ю. Мiнометники розташувалися в саду на околицi. Яка тут розкiш панувала навкруги! Запашнi величезнi яблука пiвденних сортiв сповнюють повiтря тонкими пахощами лiкеру. Синiють сливи, червонобокi повнi персики вгинають гiлля... Бери, ?ж, насолоджуйся, скiльки тво?й душi завгодно! До саду приляга? виноградник. Нiхто про нього не дба?, урожай кинуто напризволяще. На площi в кiлька гектарiв бiлий, прозорий виноград звиса? важкими гронами до само? землi. - Гей, куме! - гука? Хома до Романа Блаженка.-- Ходiть-но до мене персикiв ?сти. ?жте, скiльки душа ваша запрагне - нипьки я вгощаю! - Ого, як ви розщедрились, Хомо... - Ходiть-но, ходiть, кличте i брата з собою... Та що брата! Тут вистачить i на вашу жiнку, i на ваших дiток, i на всеньких родакiв, хоч ?х у вас - батальйон. Причепурившись, почистивши зброю, бiльшiсть бiйцiв ляга? спати. Тiльки Ха?цький, хоч теж не спав цiлу нiч, не може вгамуватись. Довго ника? по подвiр'ю зi щупом в руках, загляда? в усi закутки, пробу? землю. Вiн вiчно шука? якiсь скарби в цiй чужiй землi, наче вiн тут уже колись був i сам закопав ?х. Хома не втрача? надi? знайти отак коли-небудь закопану бочку добрячого столiтнього вина, щоб почастувати потiм увесь свiй "колгосп", як вiн назива? свою роту. Зда?ться, знахiдки й цiкавлять його саме тим, щоб зробити цiлiй ротi при?мнiсть. Прощупавши подвiр'я i нiчого не знайшовши, вiн нарештi вгамову?ться. Бере лопату й копа? собi щiлину. Копати землю вiн мастак. Незабаром щiлина готова, дно ?? застелене пахучою травою. Тепер Хома влазить туди i вмощу?ться спати, поклавши автомат пiд голову. Ха?цький органiчно ненавидить клятих месерiв i бiльш-менш спокiйно вiдпочивати може, лише зарившись глибоко в землю. - Земле моя, матiнко моя, - зверта?ться вiн до не?, -з тобою менi найлiпше! В тобi я, наче в маминiй пазусi?.. Верхiвець-автоматник гонить вулицею полонених. Сонце вгрiва?, вони чимчикують пiдтюпцем, важко, запалено дихають, обливаються брудним потом. - Гони ?х, гони! - пiд'юджу? Блаженко-старший, стоячи бiля ворiт на посту. - Бач, як повпрiвали, а мiшкiв з ланцями не кидають. I чим вони ?х повабехкували? З гуркотом про?жджають вперед нашi й румунськi танки; не зупиняючись в мiстечку, зникають один за одним в сухiй, гарячiй курявi. Зверху на танках сидять румунськi солдати в чорних беретах i, смiючись, п'ють нахильцi сирi яйця. - Що, вони теж, мабуть, вступають у бiй? - зверта?ться Блаженко до Черниша, що, влаштувавшись неподалiк пiд яблунею, старанно чистить свiй пiстолет. - Уже вступили, - неквапом вiдгуку?ться Черниш. Блаженко пробу? свою руку, розсiчену в першiм бою пiд дотами. Вона вже добре зажила. - Хай спокутують сво? грiхи, - каже Роман, проводжаючи поглядом танкiстiв. На Черниша цi смаглявi румунськi хлопцi в беретах навiяли iншi думки. Пригадалось: падiння дотiв, прорив останнього боярського рубежу i той шалений марш по вiдкритих внутрiшнiх шляхах Романи... Iржуть конi, дзвенить далечiнь, i плавом пливуть назустрiч втомленi капiтулюючi вiйська... На одному з роздорiж у степу, на високiй, наспiх спорудженiй iз снарядних ящикiв трибунi сто?ть випростаний смаглочолий наш офiцер з дiвчиною-перекладачкою. Завдання його, видно, було вiдiбрати трансiльванцiв, якi пiдуть визволяти ще зайняту ворогом свою Трансiльванiю. Поки що ж перед ним - море озбро?них закiптюжених капiтулянтiв. - Товаришi! Одне це слово, одне це - перекладене дiвчиною - звертання викликало серед румунiв бурю радостi й захвату. Вiн назвав ?х, вчорашнiх сво?х противникiв, товаришами! I вже, передаючись з уст в уста, покотилось далеко в поле, помчало, поклекотiло в iншi розтягнутi понад шляхом румунськi батальйони й полки: - Вiн сказав нам - товаришi! А офiцер вiв далi: - Ви рветеся додому, але де ваш дiм? Серед вас тут тисячi й тисячi трансiльванцiв, а Трансiльванiя ваша ще зайнята ворогом, ?? треба визволяти! Чи ? у вас бажання йти ?? визволяти? I сколихнулося закипаюче людське море: - ?! ?! ?!!! - Обдуренi сво?ми правителями, ви шукали свого щастя в Одесi, на Кавказi, пiд Сталiнградом... Нi, не там ви його мусили шукати. Щастя не награбу?ш, його треба створювати самим! Отам, -офiцер вказав рукою на захiд, - отам вашi Клуж, Сiбiу, Альба-Юлiя! Iдiть i берiть ?х, i самi будуйте нове життя!.. I ось тепер вони йдуть, пролiтають вулицею уже на танках, п'ють нахильцi, замiсть вина, свiжi курячi яйця, радiсно смiючись до рiдних, найкращих у свiтi гiр... "Так охоче пересiсти на танки iнших систем, так швидко повернути зброю на сто вiсiмдесят градусiв... Як це могло статись? - роздумував Черниш, неквапом збираючи прочищений пiстолет. - Чим могли ми так легко привернути ?х до себе? Не чарами ж, не силою, не пiдкупами, нi. Тiльки правдою нашо? боротьби, тiльки вином свободи..." Цього ж дня по обiдi Черниш пiшов з Денисом Блаженком до Воронцова по рекомендацi?, якi вiн ?м обiцяв дати. Майора вони застали на терасi будинку, де розташувалась полiтчастина полку. Воронцов сидiв на стiльцi, а вродлива, надмiру серйозна фельдшерка з санiтарно? роти робила йому перев'язку. - Сiдайте, - запросив Воронцов, - я зараз. Сiвши, Черниш мовчки дивився на майора i пригадував першу зустрiч з ним пiд дотами. Здавалося йому, що це було давно-давно... Тодi вiн вперше почув iм'я Брянського. Не знав, що скоро стане його найближчим другом i що не пройде багато часу, як вiн ховатиме його вночi на трансiльванськiй сопцi. О Брянський, Брянський! Самiев же мрiяв послати тебе пiсля вiйни в академiю!.. Кiнчивши з перев'язкою, Воронцов дiстав аркуш паперу, самописну ручку i наготувався писати. Але перш нiж писати, вiн задав Чернишевi кiлька запитань з його бiографi?. Пiонерський загiн, десятирiчка, подорожi влiтку з батьком у гори чи в пустинi... Потiм вiйськове училище. I все. Життя його було ясне i прозоре до дна. В ньому було мало горя, мало втрат, багато смiху, мрiй, сонця. Першою найболючiшою втратою для нього була смерть Юрiя Брянського. Важким, фiзично вiдчутним каменем вона тепер лежала на серцi... Майор писав. Кiнчивши i помахуючи аркушем, доки просохне, вiн дивився з тераси на далекi синiючi гори. - Там знов пасмо, - сказав вiн роздумливо. - Знов Альпи... - Знов бо?, - доказав Черниш, вгадуючи думку Воронцова. Майор подав йому рекомендацiю. - Певен, що червонiти за вас не доведеться. - Дякую. Обiцяю вам... Довiр'я виправдаю. Коли i Денисовi рекомендацiя була написана, ?фрейтор, беручи ??, мовчки виструнчився i взяв пiд козирок. Дорогою, вже повертаючись в роту, Денис заговорив до Черниша з якоюсь, не властивою йому ранiше, iнтимнiстю в голосi: - Мабуть, сьогоднi у нас недiля, товаришу гвардi? молодший лейтенант... Так якось святково... Бачите, вступаю... Не знаю, чи й вам так, як менi. Знаю ж, що цей вступ таких якихось... практичних переваг менi не да?. Як був ?фрейтором, так i залишусь. Як носив мiномет на плечах, так i носитиму. Навпаки, обов'язкiв ще бiльше буде. Тепер ще парторг буде весь час доручення давати. I все-таки гарно. Коли я вiдповiдав про права й обов'язки члена парти', то - ви чули? - про обов'язки вiдповiв краще, нiж про права. Вступаю в партiю, кажу, значить, беру добровiльно на себе додатковi обов'язки перед народом. Беру нову ношу на плечi. Хай важче буде, але ж на серцi якось гарно. Наче недiля, наче свято... Надвечiр хмари вкрили небо. Весь свiт посiрiв, i почався обложний дощ, рiвномiрний i тихий, з тих вересневих дощiв, якi заходять надовго. Всi одразу помiтили, що лiто вже минуло, що вже настала осiнь з нескiнченними мряками, розбитими дорогами, холодними вiтрами. Солдатовi це було страшнiше вiд куль i снарядiв, бо не кiнчалося нi вдень нi вночi. В такi години туга за рiдним кра?м була особливо гостра. Увечерi Черниш i Сагайда сидiли в розвiдникiв. Грала гармонь, тужливi чоловiчi голоси з рiзних куткiв кiмнати пiдспiвували ?й: До тебя мне дойти нелегко, А до смерти - четыре шага. Козаков сидiв край столу, схилившись на руку, сумовитий, задуманий. Рiднi пiснi навiювали на нього багато споминiв, змушували задумуватись над сво?м життям. Чорний дощ перiщив у шибки, гуркотiв од вiтру бляшаний дах, i вiд цього в освiтленiй кiмнатi було ще затишнiше. Хороше було знати, що сьогоднi не доведеться нiкуди йти, що можна буде в сухому примiщеннi проспiвати з друзями допiзна, а потiм всмак поспати на пухкiй соломi до ранку. Негода розгулювалась. "Добро пожаловать", написане знадвору, поступово змивалось дощем... Вартовий за вiкном на терасi зупинив когось вигуком, питаючи пропуск. Потiм у дверях загримiло, захлюпало, i ординарець Сагайди, заздалегiдь попереджений, де ?х шукати, став мокрий на порозi, з автоматом на грудях. Вода ручаями стiкала з його плащ-палатки. - Товаришу гвардi? лейтенант, батальйон виходить. Сагайда чортихнувся i швидко встав, затягуючи ремiнь. Прибiг полковий зв'язкiвець з наказом сержантовi Козакову негайно з'явитись до начальника штабу. Черниш i Сагайда вийшли на вулицю, i гострий дощ ударав ?м у розпаленi обличчя. По дворах чути було, як перегукуються бiйцi, збираючись i побризкуючи збро?ю. - Iванов, де ти? - кричав хтось у темрявi. - Де ти, чорт би тебе взяв! На заходi пiвнеба охопили нерухомi заграви, дощ лив як з вiдра, стiкаючи крижаним холодом на гарячi ши?, i дивно було, що тi далекi заграви не гаснуть вiд такого дощу. - Горить, горить ?вропа, - сказав Сагайда, брьохаючись у грязюцi. Черниш бачив при тьмяних вiдблисках змокрiле сердите обличчя товариша. Промчав вулицею чорний вершник, вiтер роздував його плащ-падатку, багнюка стрельнула з-пiд копит в усi боки. Сагайда пiдняв руку, прикриваючи обличчя, i вилаявся. Заграви, здiймаючись над нiччю, стояли перед ними, яя здиблене в небо нерухоме багряне море. XXIV Батальйон, не розосереджуючись, посувався вперед. Безмежний морок розлився навкруги. Здавалось, це була iнша земля, не те зелене широке плато, що постало було вранцi веред очима бiйцiв, залите сонцем до далеких синiх гiр. Мовчки чвалали бiйцi назустрiч мокрому вiтровi. Конi мiнометникiв хропiли й стогнали в темрявi, в'язнучи в рiллi. Виноградники, кукурудза, соняшники трiщали пiд йогами. Йшли без дорiг, бо ?х, зда?ться, й не було тут. Уночi нiби позникали всi тi асфальти, якими вранцi рухались частини козачого корпусу, здiймаючи хмари пилу. Комбат час вiд часу зупинявся на хвилину з старшим ад'ютантом, щоб при лiхтарику звiритись пiд плащем по картi. Потiм знову доганяли пiхоту. Цмокала i цмокала важка земля, мовби цiлувала невтомнi солдатськi ноги. - Патку мiй, патку! - чу?ться голос Ха?цького, що б'?ться десь позаду з конем. - I коли то буде край цьому болоту? У цей момент чобiт першого бiйця задзвенiв об камiнь i весь батальйон полегшено зiтхнув. - Шосе! Знали пiхотинцi, що не ходити ?м по цьому шосе, знали й мiнометники, що не мчати ?м по цiй дзвiнкiй дорозi на конях, бо вона, лiгши з пiвночi на пiвдень, не збiгалася з напрямом наступу, а ?? ж не переведеш, як стрiлку на годиннику... Знали це i все ж зрадiли. Хоч десять крокiв хоч п'ять крокiв - аби вiдчути пiд ногами твердiсть, а не хлипку, розбагнену рiллю, в яку, зда?ться, ввiйшов би з головою, коли б не рухався вперед, а зупинився на З ходу перетнули асфальт, i незабаром з темряви з'явився залiзничний вал, що простягся паралельно шосе. Попiд насипом сновигали людськi силуети, чути було румунську мову i наше: "Давай, давай"" - Чу?ш, як румунешта гвоздять по-нашому, - сказав хтось, веселiючи. - Вони будуть нашим правим сусiдом, - повiдомив Чернишевi Сагайда, якиа щойно повернувся вiд комбата. По той бiк залiзницi, десь зовсiм недалеко ворожi транспортери вiдкрили вогонь. Лункi пострiли МГ наче дзвонили по бляшаному небу. Щоразу в темрявi зустрiчалися румунськi солдати з оберемками кукурудзи для сво?х окопiв. - Здоровi були, товарицючки, - гуиав ?м Роман Блаженко бадьорим голосом. - Здоровi були, братцi! Бiйцi, скинувши з себе плащ-палатки, вкрили вами мiномети вiд дощу, а самi, лишившись у гимнастьорках, рили ячейки, подзенькуючи в темвотi лопатами. Сагайда i Черниш сидiли пiд насипом, не ховаючись вiд дощу, бо й нiде було ховатися i нi для чого: вони вже промокли до кiсток. Земля м'яка, як губка, теплiшала пiд ними, нагрiваючись вiд ?хнiх тiл. - Iнодi уявляю собi, - глухо говорив Сагавда, - що було б, якби вже все на свiтi було ?дине. Щоб нi рiзних мов, нi кордонiв, нi во?н... Мiста хорошi, бiлi... Хочеш - ?дь в Багдад, хочеш - в Буенос-Айрес... I люди стали б усi рiвними, вiльними... А то не живуть, а по-вовчому бродять по свiту i клацають один на одного зубами... I по паузi додав уже iншим тоном: - Коли б я зустрiв де-небудь отого бандюгу, що вкрав мою дiвчину... Уявля?ш? Га? - Хiба тiльки в тебе, Сагайдо? Скiлькох людей вони посиротили, скiльки нашо? молодi погнали па каторгу... А скiльки вкрали, знiвечили людських надiй, сподiвань, прекрасних планiв! Менi все сто?ть перед очима Брянський, звучить його голос. Пам'ята?ш, вiн якось сказав: "Все, все ми вiдда?мо тобi, Батькiвщино: навiть нашi серця..." Як це справедливо! Хiба й справдi ми не зрiка?мось усього, на що мали б право на землi! I особисте щастя, i власнi бажання, всi мрi? i всi почуття ми зiлляли в одне-?дине стремлiння - прагнення. перемоги... Свiдомо йдемо на все... на смерть в iм'я цього. I, може, тому вона, Батькiвщина, для нас ста? тим дорожча, тим прекраснiша, чим бiльше злигоднiв ми зазна?мо за не?. От прожив я двадцять рокiв. Звичайно, стикався в життi з рiзними людьми. Були серед них, крiм хороших, очевидно, i нехорошi, дрiб'язковi, заздрiснi, злi i взагалi всякi... Але дивно - тепер цi останнi забулись, вiдiйшли на заднiй план, а пам'ятаються тiльки отi хорошi люди, i вся наша кра?на вiд пiвночi й до Памiру уявля?ться якимось прекрасним ?диним табором тiльки хороших, чесних, трудящих людей... Подумай, Володько, який це народ, який великодушний народ... Серед бiйцiв, що копалися поблизу в темрявi, хтось дзенькнув лопатою, мабуть, натрапивши на камiнь. - Зна?те, чим би я карав Гiтлера i всiх причинникiв вiйни, якби оце запопав ?х? - почувся басовитий голос з ячейки. - Я не стрiляв би... Я тiльки виволiк би його з його крiсла та пхнув би в отакий, повний болота, окiп, та хай би вiн копав i копав без продиху всi оцi осiннi ночi, доки й захлинувся б тванюкою, зогнив у нiй... А то сидять зараз десь у чистому та сухому, на картах воюють! Нi, ти спробуй вiйни в окопi, сам наковтайся тванюки по горло!.. На?жся оцього болота по саме нiкуди! Тодi, знаю, бiльше не забаглося б ?м вiйни! Тiльки-но окопались, прибiг вiстовий з батальйону i доповiв, що наказано знову знiматися вперед, бо противник вiдступа?. Сагайда подав команду в'ючитись. Сковзаючись i витягаючи один одного за руки, перебиралися через насип, i знову темна пустеля залягла перед ними. Серед ?? чорного океану, як багрянi острови, здiймалися пожежi. Близькi й далекi, вони сво?ми нерухомими загравами викликали почуття космiчно? безмежностi цих темних просторiв. Здавалося - йди хоч столiття, все буде пiд ногами цмокати крута земля, сiятиме й сiятиме однаковий дощ, все буде темрява, будуть височiти серед не? непорушнi острови багряних скель. Далеко за пiвнiч бiйцi Сагайди наблизились до одно? з таких багряних сопок, i Черницi побачив, що нема нiякого скелястого острова з рожевого камiння, а ? лише довжелезнi скирти, стайнi, комори, якi горять з повiльною страшною байдужiстю. Часом затрiщать крокви, з гуркотом посиплеться гаряча черепиця з покрiвлi, i знову все горить рiвно, повiльно, приречено. Не горiв лише панський будинок у центрi просторого дворища, осяяний з фасаду полум'ям. Стрункi бiлi колони, обвитi диким виноградом, стояли бiля його входу. Черниша будинок вразив сво?ю архiтектурною досконалiстю. Не займаний полум'ям, вiн бiлiв у темрявi, мов казковий, заворожений вiд усяких стихiй палац, височiй, як справжнiй володар цього розбурханого чорного степу. Зяючi отвори вiкон з багристими зблисками на уцiлiлих де-пе-де шибках мовчазно i загадково дивилися на озбро?них незнайомих людей, що заповнили подвiр я i на мить зупинилися враженi. Завжди бува? ця зупинка, хоч на мить, хоч на одну секунду перед об'?ктом, який був щойно iншим, та?мничим свiтом i бив, стрiляв по тобi, а зараз ти мусиш увiйти до його нутра. Зна?ш, що вже там нема ворога, i все ж зупинишся, бо вона, будiвля, по iнерцi? ще диха? на тебе неприязно. I лише зайшовши досередини i гукнувши щось товаришевi або навiть самому собi, ти наче обвi?ш чужi стiни сво?м подихом, i вони вже стають близькi, осво?нi, як трофейна зброя, що вистрiлила вперше в тво?х руках. У стайнях ревiла прив'язана худоба, душачись у диму i згораючи живцем. Обсмалене лоша, пирхаючи, вискочило з полум'я i стало, злякано озираючись. Загледiвши бiля мiнометникiв коней, воно довiрливо пiшло на них, шукаючи матерi. Зовсiм мале, безпорадне; воно тонкими тремтячими нiжками дибало до них i довiрливо йшло в руки бiйцiв. Кожному захотiлося погладити його. Роман Блаженко обiйняв лоша за шию i притулився шершавою щокою до його атласно? мордочки. Черниш гiрко посмiхнувся. Його теж в цей момент мовби гладила по щоцi далека нiжна рука... - Гляди, заколенi його сво?ми вусами! - гукали бiйцi на Блаженка. - Кумисом би малого напо?ти! Повiтря вiд близького пожарища нагрiвалось, i бiйцям ставало теплiше. XXV В другiй половинi дня пронеслася чутка, що праворуч пiд натиском ворога сусiди драпають, оголяють фланг. Невiдомо, хто пустив цю новину перший, але тепер уже ?? знав кожен. Нервова тривожнiсть з'явилася в рухах бiйцiв. I хоч мiномети з-за дотлiваючо? скирти чахкали, як i ранiше, але бо?ць, навiть опускаючи мiну в трубу, одним вухом насторожено прислухався, що робиться в пiхотi. А там, у вибалку за ма?тком, де залягла пiхота, було неспокiйно. Кулемети захлинались. Прибiг зв'язкiвець з полку i на оклик Сагайди нiчого ие вiдповiв, тiльки махнув рукою. З'явилися штабнi працiвники, заклопотано кудись поспiшаючи. Пробiгла задихана полкова, розвiдка. Козаков бiг у розстебнутiй фуфайцi, з автоматом в руцi. Вглядаючись з якоюсь злою увагою вперед, вiн навiть не помiтив Сагайди. Комбат вимагав вогню i вогню. Сагайда бив i бив, збентежено поглядаючи, як тануть мiни, як загрозливо росте купа порожнiх ящикiв. Що буде, коли вистрiля? мiни? Транспортери з бо?припасами ще пробирались десь по бездорiжжю. Черниш стояв на спостережному пунктi, виритому цi?? ночi просто в полi за ма?тком. Вiн сам напросився у Сагайди коригувати вогонь, i Сагайда згодився, бо в глибинi душi вважав Черниша кращим за себе коригувальником. В окопi, бiля Чернишевих нiг, сидiв над апаратом Блаженко-старший. Пiсля того, як у бою пiд висотою одного а телефонiстiв поранило, Романа поставили на апарат, i вiн, з властивою йому ретельнiстю, взявся до ново? роботи. Водночас вiн виконував при Чернишевi обов'язки ординарця, хоч i робив це не з волi Черниша, а тiльки з власно? iнiцiативи. Розташуванням свого спостережного пункту, виритого вночi нашвидку, Черниш був не зовсiм вдоволений, - i вiд вогнево? забрався далеко, i видно звiдси не все, що хотiв би бачити... А тепер мiняти мiсце було вже лiзно. Сiре туманисте поле закипало бо?м, то тут, то там зблискували, рвучи землю, снаряди, в лощинi, що тяглася попереду, наростав глухий, тривожний гомiн. Та лощина непоко?ла Черниша найбiльше. Зараз на правий край ?? саме вповзали ворожi бронетранспортери з десантами. Черниш спрямував вогонь мiнометiв туди. Мiнометники били на крайньому зарядi, i влучити в бронетранспортер було важко. Одначе кiлька мiн лягло за машинами гам, де брели десантники, i коли дим розвiявся, Черниш побачив, як нiмцi збирались по кiлька чоловiк у гурт, напевне, бiля вбитого або пораненого. Незабаром трiскотнява i гармидер знялись i лiворуч в лощинi, десь зовсiм близько, де було досi порiвняно спокiйно. В лощинi раз за разом зривалось "ура", гучне, далеко тануче, але пiхоти не видно було. "Мабуть, кричать навлежки, - майнула Чернишевi догадка. - Зна?мо цi штучки!.. Ах, нема на них Воронцова!.." Транспортери один по одному заходили в балку, переснувавши всю ?? трасуючими кулями. Звялася справжня вогняна завiрюха. Гамiр наростав. I ось з то? завiрюхи, з балки стали вискакувати бшцiз один. два, потiм цiлим табуном. Бiгли сюди, на ма?ток. Видно, там, у лощинi, кимось дано було команду вiдiйти. Чернишевi було це зрозумiлим: протитанкову артилерiю ще не встигли пiдтягнути, i пiхота, атакована бронетранспортерами, опинилась у скрутному становищi... Вiдiйти до ма?тку, закрiпитись... Але чи не занадто поспiшливо? Чи не панiка це? Важкi запиленi шинелi шумiли бiля його окопчика. Чернишевi здалося, що серед iнших промчав тут i той лисий пiхотинець, який носився в Румунi? на схарапудженому конi i волав: "Запини,запини!" - Що сталося? - гукнув Черни?н до одного з пiхотинцiв. - Ану стiй! Стiй!! Солдат прошумiв, не вiдповiвши. Кулi цьвохкали все ближче, впиваючись у землю. Черниш ще когось зупиняв, про щось питав, комусь погрожував пiстолетом, але вiд нього тiльки вiдмахувались. Все летiло повз нього, хтось падав, скошений кулями, поки й вiн раптом ойкнув i похитнувся, розставивши руки так, нiби хотiв сво?ми грудьми спинити цю лавину, i впав. А пiхотинцi пiд хвищею куль, що густiшали й густiшали, пролiтали далi, перескакуючи через Черниша, вважаючи його за вбитого. Блаженко хоч немов i не стежив за Чернишем, але одразу помiтив, скорiше вiдчув, анiж помiтив, що нема вже молодшого лейтенанта в загальнiй катавасi?. Тiдь-ки-но був i нема! Роман, не втрачаючи самовладання, рiшучим стрибком вискочив з окопу, кинув оком туди-сюди й одразу ж наткнувся на свого командира: Черниш, розплатавшись у грязюцi, лежав горiлиць, iз затисну-тим у руцi пiстолетом. Закривши очi, вiн глухо стогнав, наче увi снi. Обличчя було смертельно-блiде, безжитт?ве. Блаженко одним поглядом визначив, що командира поранило кудись у голову чи потилицю, бо чубата Чернишева голова вже пiдпливала кров'ю. Блаженко навiть не уявляв собi, що можна кинути свого командира серед цього поля i тiкати самому. Владним окриком з металевими нотками, якi звiдкись несподiвано з'явились у його голосi, Роман зупинив найближчого пiхотинця, i той став, отетерiлий. - Допоможи взяти! Пiхотинець пiддав, i Блаженко звалив Черниша собi на плечi, взявши його, як брав у колгоспi лантухи з зерном, - обома руками. Черниш застогнав за плечима. Блаженко не зважив на стогiн, зiгнувся пiд важкою ношею, побiг. Не думав вiн, що цей сухорлявий юнак виявиться таким важким! В зойках, трiскотнявi, страшному гвалтi, гармидерi тонуло все навколо, тьмарило свiдомiсть i надавало ногам дивовижно? прудкостi. Не можна було вмерти. Треба було втекти. Треба було винести командира. Вiдколи Блаженко взяв на себе молодшого лейтенанта, вiн несподiвано позбувся страху за свою спину, за саме сво? життя. Йому здавалося, що тiло командира захища? тепер його, мов панциром, що жодна куля не черкне його, доки ця жива ноша лежить на ньому. Адже вiн зараз виключився з вiйни, вiн тiльки ряту? iншого. Був певен, що за такою святою роботою нiяка сила не може вбити людину. Впав перед Романом якийсь бо?ць, влучений розривною кулею в голову так, що знесло череп. "А мене не може!" - подумав на ходу Блаженко i перескочив через ноги бiйця. Бiг, упрiвши, хекаючи, пускаючи очi пiд лоба, щоб побачити далi наперед. Найпрудкiшi з пiхотинцiв були вже в ма?тку: однi минали його, iншi заскакували в будинок, щоб передихнути, отямитись. Кулi, мов кайлами, кришили кам'янi стiни. Досягши будинку, Блаженко теж завернув на схiдцi, пiднявся до дверей. Шинелi перед ним розступилися, пропускаючи всередину. На першому поверсi бiля дверей уже набилося повно бiйцiв з рiзних пiдроздiлiв - розвiдники, радисти, зв'язкiвцi... Декотрих з них Блаженко знав у обличчя, бiльшiсть була незнайома. - Черниш? - раптом почувся з гущi голос Сагайди. - Ану розступiться! Сюди його давай!.. Обережно зняли, поклали його на бруднiй моза?чнiй пiдлозi. В числi тих, що допомагали мiнометникам влаштовувати пораненого, був i розхристаний Козаков, який теж недавно забився сюди. Тепер перед Козаковим лежав на той молоденький, свiжий, чистий офiцер, якого вiн зустрiв уперше на прикордоннiй переправi... Галiфе в багнюцi. Пiдошва на однiм чоботi вiдстала... Погони зiм'ялись, вицвiли за цей час... I з виду помужнiв, постаршав: мiж чорними бровами лягла глибока складка, а над верхньою губою висипався темний молодий вус. Блаженко та Козаков одразу взялися перев'язувати Черниша, розриваючи сво? засмальцьованi пакети, якi тижнями носили в кишенях, зберiгаючи для себе. Черниш лежав непритомний. Його, як виявилось тепер, поранило не лише в голову, а й у бiк. Доки вони з ним порались, бiйцi один по одному вискакували з будинку i кидалися, як у прiрву, через подвiр'я, сподiваючись прохопитись далi, до сво?х. Деяким вдавалося проскочити помiж вибухами, iншi зникали на згарищах у клубах диму, i вже ?хн? лахмiття летiло вгору з попелом конюшень та бризками грязюки. Грiм вибухiв, трiскотнеча розривних куль наростала. А коли дво? пiхотинцiв упало, корчачись, на самих схiдцях, то бiльш нiхто не рискував вириватися з будинку. Злiва, десь уже зовсiм близько, зайшов бронетранспортер i прошивав тепер з кулеметiв самий ганок. Жахливе, страшне слово вимовили чи?сь тремтячi уста: - Оточенi!!! Сагайда кинувся вiд Черниша до бiйцiв: - Що таке? Що? На якусь мить стало тихо, як у могилi. - О-то-че-нi... Сагайда iнстинктивно рвонувся до виходу, але порiг йому загородили пораненi, що повзли знадвору досередини, лишаючи за собою стежки кровi по схiдцях. Подвiр'я вже спустiло. Лише де-не-де ще конали серед згарищ пораненi. Гвалт стихав даленiючи. Сагайда збентежено окинув оком присутнiх i стрiвся поглядом з Сашею Сiверцовим, знайомим лейтенантом з полково? батаре?. Сiверцев, високий вродливий блондин з акуратними бакенбардами, дивився на нього непорозумiло, здивовано. "Як же це так? - запитував його погляд. - Пiд час загального наступу, серед бойових успiхiв на всiх фронтах i раптом опинитися... в мiшку?" Це здавалося безглуздям. Одначе сумнiву бути вже не могло: залiзне кiльце замкнулося. Бiйцi, притихлi й настороженi, гостро стежили за кожним рухом Сагайди. Цей грубуватий лейтенант усiм сво?м вольовим, рiшучим виглядом говорив, що здатен взяти на себе клопiт за всiх - за ?хн? життя чи смергь... Навiть не дивлячись на бiйцiв, Сагайда бачив тепер ?хнi очi, що запитливо шукали пiдтримки, надi?, командирсько? влади. I велика, досi не знана вiдповiдальнiсть - чув - ляга? йому на плечi нещадним тягарем. Його аж гнув той тягар. - Що ж, -сказав Сагайда, випростовуючись, -що ж, брати... Плечi його пiднялись. Навпроти нього стояв з ручним кулеметом високий лiтнiй бо?ць. Щоки в нього глибоко запали, маслаки аж напинали шкiру. - Кулемет справний? - запитав Сагайда. - То що? - блимнув бо?ць спiдлоба. Руки в нього були в засохлому болотi, як шкураток. - Справний, питаю? - Ну, справний... - Не нукай - не по?деш!.. Лягай тут, на дверях. - Я не з вашого батальйону... - Що-о? - Не кричiть! - спокiйно пiдняв голову бо?ць. - Страшнiше бачили - не злякались... А тут ми тепер... усi однаковi!.. Темна кров ударила Сагайдi в обличчя. Знесамовитiлий, наблизився вiн до бiйця впритул i, ледве стримуючись, виговорив: - Я наказую! - Сво?м наказуй... Не встиг бо?ць вiдхилитись, як Сагайда без розмаху, коротким тупим ударом в пiдборiддя збив його з нiг. Стало тихо. Бо?ць, не пiдводячись, провiв долонею по обличчю й мовчки поповз до дверей. Всi чекали: що вiн робитиме? А вiн, нi на кого не глянувши, взявся неквапливо, зi звичнiстю професiонала встановлювати кулемет на порозi. - Другий номер! - гукнув Сагайда. - Я. - Скiльки дискiв? - Повний короб. - Сюди! Козаков також виступив наперед, звертаючись до Сагайди з якоюсь пiдкресленою офiцiйною шанобливiстю: - Товаришу гвардi? лейтенант... Тут найнебезпечнiше... Дозвольте й менi стати на дверях! - Ставай. Виставивши оборону в дверях, Сагайда в супроводi Срерцева оглянув весь будинок, пiдрахував зброю, бiйцiв та бо?припаси. Чим бiльше вiн цим клопотався, тим бiльше зростала в ньому певнiсть, i становище здавалось не таким уже й безнадiйним. Виставляв пости бiля вiкон, бiля кожно? дiрки, звiдки можна було вести огонь i робити спостереження. Iнструктував при цьому бiйцiв детально, впевнено, як наряд на розводi. I бiйцi потроху заспокоювались, приводили себе в порядок, нiби й справдi йшли в гарнiзонний наряд. Незнайомi, з iнших пiдроздiлiв, вони вже чiтко виконували волю Сагайди i звертались до нього з суворою солдатською повагою, як до свого карнача. Бiльшiсть бiйцiв зосередилась у залi другого поверху, де було найбiльше вiкон. Звiдси можна було обстрiлювати всю тилову частину подвiр'я, на яке вже зайшли зi степу броньовики та бронетранспортери, обступивши на вiддалi будинок. Вечорiло. Внизу, десь пiд самими вiкнами, почувся гомiн чужих голосiв. - Русь, здавайся! - донеслося звiдтя в розбитi вiкна. - Здавайся, ми не будемо вбивати! А загледiвши в вiкнi бiйця-узбека, завалували, заги-кали: - Монголи! Азiя! - Русь, здавайся! - Гранатами! - скомандував Сагайда бiйцям, що стояли навпроти вiкон. - Покажiть ?м Русь! Бiйцi, тулячись до стiн, висунули з вiкон самi лише руки i опустили гранати, як у воду. Внизу гримнуло, заревiло, i пiсля того довго було чути стогiн: "О-о-о! О-o-o!" Потiм i це замовкло, i звiдти нiхто бiльше не гукав. Кулемети з броньовикiв рiзонули по всiх вiкнах. Черниш лежав у кутку пiд стiною. На мить вiн опритомнiв i попросив пити. Пошерхлi губи його злипалися, вiн iз зусиллям розтулив ?х. Блаженко, спитавши дозволу Сагайди, спустився вниз пошукати води. Наверху в залi ще було видно, а чим нижче вiн спускався плутаними схiдцями, тим бiльше темнiло. Опинившись у похмурому пiдвальному примiщеннi, Роман намацав у пiвтемрявi важкi, кутi дверi i з силою рвонув ?х. Бункер! Довгий низький пiдвал iз склепистою стелею весь був завалений меблями, валiзами, клунками. В глибинi його спокiйно горiла на столику свiчка, а бiля не? в широкому крiслi понуро сидiв, закутавшись у халат, старичйвусатий угорець з важким, обвислим пiдборiддям. Помiтивши бiйця, старий мовби прокинувся з глибоко? задуми, що скувала його всього. - Ви ще тут? - запитав вiн. Ворухнув бровами, ворухнув довгим козацьким вусом: - Was wollen sie? - Води, - сказав Блаженко, показавши жестом, нiби п'?. - Води! Старий неквапом взяв зi стола невеликий бронзовий бюст i, показуючи його бiйцевi, виговорив задумливо, шанобливо: - Кошут... Блаженко переплутав це слово з "тешiк" (будь ласка), яке вiн знав, i заперечив: - Нi, не це! Води, розумi?ш, води! - I знову показав, нiби п'?. А угорець уже говорив йому щось бундючне й повчально, сиплючи строкатим суржиком з росiйсько-нiмецько-словацьких слiв. Роман, який за час перебування на чужiй територi? з дивною кмiтливiстю навчився ловити загальний змiст чужих мов i жестiв, зрозумiв з мови старого, що й тут колись була революцiя i предок цього дiдугана був офiцером революцi? i загинув у бою з вiйськами царя Мiклоша. I що нинi цей старий упертий граф вирiшив нiкуди не йти з свого фамiльного замку, де колись збиралися революцiонери Мадьярорсага i де живе славний дух його предкiв - гонведiв. - Габору нем йов! - кiнчив старий широковживаним прокляттям, а води й не думав шукати. Тодi Блаженко сам пiшов по нишпiрках. Вiн натикався на багато дивовижних чудових речей, яких нiколи не бачив ранiше i вiд яких у нього тепер розбiгалися очi. Однак, покрутивши добро в руках, вiн знову кидав його туди, звiдки взяв. Вiрячи у прикмети, Роман був певен, що як тiльки вiн - всупереч совiстi - вiзьме чуже, скривдить когось, так щастя й вiдступиться вiд нього: не вийде вiн тодi з ма?тку живим! Старий же з-пiд насуплених брiв весь час зiрко стежив за ним, сердито чекаючи Романового грiхопадiння. Поступово старий наче оживав, його вже розбирав подив: що сталося? Чому цей чужий солдат нехту? його скарбами? У далекому кутку за пуховиками бо?ць таки знайшов, чого хотiв. Там стояла скляна банка з маринованими черешнями. Взявши банку, Блаженко пiдiйшов з нею де стола i подав старому: - Пий, графе! Роман боявся отрути. - Пий... Кошут! Угорець пив. - Стоп! Досить! Блаженко забрав банку. Виходячи, на мить затримався в дверях. Вiн добре знав, куди вiн iде. - Слухай, мадьяре... як нас тут переб'ють, капут... розумi?ш... То щоб поховав по-людському. Чу?ш? Наверху в залi було повно диму. На пiдлозi лежали, стогнучи, пораненi. Тут уже утворився цiлий шпиталь. Сагайда пропонував пораненим для безпечностi спуститися вниз, на перший поверх, але нiхто з них не згоджувався на це. Вони волiли бути вкупi всi до кiнця i тис-лися до Сагайди, збивалися навколо нього в один закривавлений кулак. Сагайда в глибинi душi був радий, що вони з ним,усi вкупi. Блаженко рачки полiз попiд стiною до молодшого лейтенанта, хльоцаючи по калюжах кровi. Кулi впивалися в стiну над головою, i штукатурка сипалась йому за шию. Бiйцi, прича?вшись з боку вiкон, стояли напоготовi, але не стрiляли. Нiмцi боялись з'являтися на видному. Небо на заходi жеврiло, оголялося блакитними островами. "Сонце заходить на погоду", - вiдзначив мимохiть Роман. Черниш, голий по пояс, лежав спокiйно, нiби вiдпочивав пiсля велико? втоми. Голова його вся була обмотана марлевою чалмою. На голих м'язистих грудях також схрещувалися бiлi бинти. Сухе, довгасте обличчя Чернишеве ще бiльше витяглеся, пiдборiддя загострилось. Зник густий гарячий багрянець з смуглявих щiк. Маленькi спраглi губи мiцно затиснутi. - Товаришу командир... Черниш суворим поглядом, не клiпаючи, дивився в протилежну стiну i не чув Блаженка. Обагрену яскравим заходом стiну клювали кулi. Велика картина в золотiй рамi гойдалася на нитцi, а намальований угорський рицар на баскому бiлому конi рубався з турками, що оточили його я сво?х червояих жупанах. I всiх ?х клювали й клювали невидимi лтахи, i вони гойдалися на нитцi. - Товаришу командир, це я... Товарищу командир... Черниш зморщився i, з зусиллям вiдiрвавши очi вiд картини, суворо подивився на Блаженка. Блаженко розiмкнув йому твердi губи i притулив до яих банку. Черниш ковтнув кiлька разiв i зiтхнув. - Де Брянський?.. Де Сагайда? Сагайда в протилежному кутку заля садге клопотався з лейтенантом Сiверцевим бiля рацi?. Поруч лях лежав батарейний радист, поранений в обидвi руки, i давав ?м вказiвки. - Вiдправте мене в санчастину, - вимовив твердо Черниш, дивлячись просто в стелю. - Я поранений. В цей час бiля вiкна хтось гукнуа: - Iдуть! I бiйцi оглушливо застрочили з автоматiв. Вистрiлянi гiльзи задзвенiли об пiдлогу. - Чому вони стрiляють? -зморщявся Черниш. - Ох, чому вони стрiляють?.. Коли воли вже настрiляються!.. В мене болять вуха. За вiкном десь близько заскреготав транспортер, i трасуючi кулi полетiли в залу, як куцi блискавки. Знову почулося знадвору гелготалня нiмцiв. Очi Черниша розширилась: - Так вони кругом? Блаженко мовчки зiтхнув. Сонце зайшло за далекi гори, i стiна померкла, червонi жупани туркiв потьмарились, i красень рицар потьмарився також. Тiльки бiлий кiнь басував, як i перше. Раптом десь всерединi будинку заграв баян i почулася пiсня. Бiйцi занiмiли, враженi: так незвичайно. моторошно, дико вирвалася та пiсня серед цi?? кровi, вогню й загального напруження. Всю-то я вселенную про-е-ха-га-гал, Ни-ги-где я ми-лай не нашел! Зухвалий спiв наближався, наростав, наче десь з далекого степу. Невдовзi на дверях з'явився i сам спiвак: присадкуватий карячконогий бо?ць у розхристанiй гiмнастьорцi з медаллю, з перламутровим акордеоном в руках. Кирпате, простодушне обличчя бiйця свiтилося широкою посмiшкою: його, зда?ться, мало непоко?ло те, що непоко?ло iнших. - Все! - вигукнув вiн, весело похитуючись. - Капець!.. Тут наша могила! Всi не зводили з нього очей. - Внизу - вино!.. Товаришi!.. Реб'ята!.. Любi ви мо?, ех!.. Гайда... осушимо бочку! Всю, до дна! А потiм: "Вра-агу не сдается наш гордый "Варяг"... i... протитанкову пiд себе!.. Хай бачить поганий фрiц, як руськi вмiють вмирати!.. Хай уся ?вропа бачить... - Замовчи, паскудо! - висунулась з-пiд рояля сiра борода пораненого. -Тут не цирк показувати себе... Не для того нас послано! Глибокi зморшки лягли Сагайдi на чолi. Вiн залишив рацiю i, пiдiйшовши до "варяга", деякий час мовчки оглядав його з голови до нiг. - Товаришi, - похмуро сказав Сагайда, звертаючись до бiйцiв. - Гляньте на цього типа. Це - дезертир. Так, так, ти ще з нами, але ти вже дезертир i зрадник. Як прiзвище? - Гвардi? рядовий Шумейко! - Присягу ти давав? - Кiлька разiв, товаришу гвардi? лейтенант! - виструнчився бо?ць. - А присяга нам що говорить? До останнього подиху! За всяких обставин - до останнього... - А хiба я що? Я готов... Я тричi готов... Тобто, ?сть...- спробував був козирнути спiвак, але зробив це так невдало, що акордеон випорснув у нього з рук i з зойком трахнувся об пiдлогу. -Ах ти, смерть моя, музика... Капець тобi, амба! I вiн вiдкинув ногою акордеон убiк. - Нас ждуть поневоленi народи ?вропи, - добирав Сагайда не раз чутi слова. - Нас послано визволити ?х. - ?сть, визволити! - влучив-таки козирнути бо?ць, ледь тримаючись на ногах. - Ми ще з вами... - Помовч, п'яна пико! - гримнув на нього Сагайда. I знову звернувся до бiйцiв: - У нас тут нема трибуналiв. Ми самi трибунал! Що ми з ним зробимо? - Дев'ять грамiв йому! - гукнув хтось з кутка. I всi пiдтримали: - За вiкно! За вiкно, як собаку! Це з нього, зда?ться, вигнало хмiль. Побачив, що з ним не жартують. - Братцi, - забелькотiв вiн. - Як же це так... - За вiкно паразита! Тепер ?м шкода було б на нього витрачати навiть дев'ять грамiв свинцю: патронiв було обмаль. Саме в цей час через порiг ввалився той старий кулеметник з запалими щоками, якого Сагайда силою примусив залягти на головному входi. Кулеметник важко сiв бiля порога, спершись об одвiрок i пiдтримуючи рукою розстебнутi штани. - Теж п'яний? - нахилився до нього Сагайда. - Нi... Мене поранило, -тихо промовив кулеметник. Пiт котив з нього ручаями. Тримаючи одну руку при тiлi на животi, вiн другою пiдняв сорочку. Сагайда мимовiль вiдсахнувся: мiж пальцiв кулеметника випиналися кишки. - Хто кулеметник? - звернувся до бiйцiв Сагайда. - Я! -першим вiдповiв "варяг". -Три роки... - Ти п'яний. - Гвардi? лейтенант... Я не п'яний... Я... я дурний! Дозвольте, я пiду на дверi. Сагайда подумав i ще раз змiряв поглядом розхристаного "варяга". Той стояв серйозний i не хитався. - Сержант Коломi?ць! - покликав Сагайда полкового зв'язкiвця, якого знав ще з Дiнця i який зараз виконував у нього обов'язки розводящого. - Одведи цього... "варяга" на пост. - ?сть, на пост! - Перевiриш: засне - пристрели на мiсцi. Винуватець ще раз козирнув усьому товариству i почвалав за сержантом до дверей. А поранений кулеметник, закусивши потрiсканi губи i не стогнучи, все щось мошкотiв i мошкотiв у себе на животi, наче шукав у сво?му лахмiттi нужу. Сагайда наказав перев'язати його. - Не треба, - з дивним споко?м сказав кулеметник. - Пакетiв мало у нас... А менi... вже однаково. Вiн звiв до Сагайди сiре змучене обличчя з великими сумними очима. - Товаришу гвардi? лейтенант... - Я вас слухаю. - Простiть менi. Сагайду кинуло в жар. Вiн одразу здогадався, про що хоче сказати бо?ць. - Пусте! - Нi, простiть, простiть... Вiн кивнув, щоб Сагайда нахилився. Сагайда нагнувся до його впало? колючо? щоки, i вони якось особливо по-людському, урочисто й прощально поцiлувались. XXVI Козаков лежав на дверях, сперши автомат диском об порiг. Поруч нього, коло другого одвiрка, темнiв за кулеметом "варяг". Попiд стiною стояли гранати з вставленими вже запалами. Коли сержант Коломi?ць привiв цього присадкуватого миршавого "варяга" на змiну пораненому в живiт кулеметниковi, Козаков оцiнив його невисоко: тарган. Хiба вiн зможе заступити свого попередника, який навiть Козакова захоплював сво?ю вiртуозною роботою так, що розвiдник, звертаючись до нього, став шанобливо називати його "батя". Проте "варяг" залiг бiля кулемета настiльки впевнено, наче давно тут лежав. I пiд час бою враження Козакова поступово змiнювалось. Руки в бiйця були на диво вправнi, кожен рух красиво впевнений i твердий: видно було, що йому не вперше доводиться лежати за "ручником". Опинившись на небезпечному посту, вiн якось увесь зiбрався, швидко прохмелився i покрикував уже на свого пiдручного енергiйно i владно. - Давай магазин!.. Жвавiш повертайся, п'яна пико! - пiдганяв вiн, хоча пiдручний сном-духом не знав хмiльного. Коли на темному подвiр'? зринав пiдозрiлий шерхiт або стриманий брязкiт збро?, кулеметник негайно давав у тому напрямi коротку блискавичну чергу. Стрiляючи, вiн весь приростав до кулемета, i, здавалось, вiн стрiля? вже не лише руками, а всiм сво?м коротким пружинистим тiлом. Козаков по собi знав, як небезпека змiню? людину. Це вiн звiдав багато разiв, виходячи ночами на завдання. Бува? тодi так, що зника? одразу млявiсть i втома, а напруженi до краю нерви сповнюють все тiло тугою настороженою силою. В такi хвилини розвiдника аж подив брав, яку величезну мiць носить у собi людина. Ця сила не помiча?ться в буднiй день, бо прокида?ться вона лише перед лицем смертельно? небезпеки. Тодi людина квiту?, молодi?, наче м'язи й дух не одного, а сотнi здорових людей скупчуються раптом в одному тiлi, що аж бринить, аж гра? мiцною стосильною пругкiстю... Це було з Козаковим i зараз. Може, тому вiн, лежачи бiля дверей, i був так впевнений, що його не вб'ють, що його неможливо вбити. Ця зухвала певнiсть, переконанiсть не покидали його в найскрутнiшi моменти його фронтового життя. Бути пораненим, оглушеним, скалiченим - це вiн уявляв собi, бо вже цього скуштував, а зникнути зовсiм, не iснувати - цього, був певний, статися не могло. За ма?тком, десь в районi залiзницi, звивались чужi ракети. Дивно було, що мiж ним, сержантом Козаковим, i його полком - гаркотять, ?здять, запускають отi ракети вороги. Що вони собi думають? Здавалось часом, що це не вiн оточений тут, загнаний у темний каземат посеред гiрського степу, а навпаки, оточенi вони, вороги, бо через ?хнi голови полк усю нiч перегуку?ться з Козаковим, стрiля?, живе. Полк! Це було його найдорожче, полк не мiг кинути його в скрутi... А вiн? Хiба вiн, Козаков, вiчний солдат, мiг уявити себе без полку? Без полкового прапора, без комендантсько?, без скупого ОВС, без усього iншого? Нi, це неможливо!.. Коли сержант стрiляв, то виразно уявляв собi, що його пострiли чують i там, у його рiдному полку. Чують, як тодi, коли вiн виходив з товаришами на завдання у ворожий тил, i весь полк, наготувавшись стрибнути вперед, вслухався в пiднятий ними гармидер за ворожою обороною. I гарячий "хазя?н", командир полку Самi?в, наставивши в нiч вухо, говорив скоромовкою: - "Вовки", "вовки" дiють! Ах, здорово, ах, сучi дiти?.. Передайте першому хазяйству негайно пiдiймати "олiвцi". Згадав Козаков, як у вiльнi години "хазя?н", жартуючи, змушував його ходити "по-цивiльному". "Чого ти, Козаков, усе горбишся, усе на п'ятах ходиш, усе крадешся! Ану, випрямся, пройди по-цивiльному, уяви собi, що ти десь на проспектi оце з дамою пiд ручку!.." Козаков намагався так пройтись, але що то була за хода! I в ролi кавалера вiн таки крався по-вовчому, розважаючи цим усю свою братву. - Не вмi?, не вмi?! - реготали розвiдники. - У сержанта вже вовча жила в ногах, товаришу гвардi? пiдполковник! Згадавши ту сцену, Козаков усмiха?ться, йому наче теплiша? в холоднiй темрявi. О полк, полк!.. Згодом оберта?ться до свого сусiда-кулеметника: - Як дума?ш, коряго, висто?мо? - Що за питання! Вiрний ?м тут капець!.. I кулеметник з силою клацнув, вганяючи новий магазин. В залi було темно, i Роман Блаженко, пробираючись на свою змiну до вiкна, боявся наступити в темрявi на когось iз поранених. Ненароком пацнув рукою по клавiшах рояля. Баси загарчали. Роман зайняв мiсце коло вiкна i, злiгши плечем на стiну, став пильно вглядатися, що робиться надворi. Холодним осiннiм вiтром задимало звiдти. Небо сходило зорями. Темрява, глибока й студена, розлилася над свiтом, i, здавалося, нi перейти ??, нi перелетiти. Вiтер гудiв i гойдав темряву й небо, аж зорi сипалися з нього та й падали комусь далекому, щасливому до рук. Ой гонить вiтер пiсочок, замiта? милого слiдочок... Був вiн колись молодим, сидiв при мiсяцi пiд калиною в парi. Чи то було справдi, чи, може, то тiльки наснилось йому? А тепер ось закинутий долею за тридев'ять земель вiд рiдного краю... Тут, серед цього безкрайого слiпого степу, пiд чужими зорями, серед вiтру, що роздима? он попiл на згарищi - аж iскри жеврiють! - тут вiн, рибалка з-над Бугу, мабуть, закiнчить свiй шлях. Нема чого тiшити себе надаремно, вiн не дитина, може дивитись гiркiй правдi в вiчi. Хоча зараз нiмцi начебто вгамувались. Броньовики, як величезнi чорнi домовини, позавмирали в темрявi, принишкли. Але ж не забули там, що в будинку повно червоноармiйцiв. Мабуть, складають оце освiченi ?хнi офiцери якiсь сатанинськi плани, мiркують, як вкоротити вiку Блаженковi та його товаришам. Щоб залишилась удовою там десь, над блакитним Бугом у зелених берегах, його вiрна Олянка з дрiбними дiтьми. Та чужi батьки вертатимуть додому з походiв, а вона, оклечана малими, приклавши долоню вiд сонця, виглядатиме i його з курного шляху, але його все не буде та й не буде! Прийде, може, Денис - хоч би вiн зостався живий! - та розкаже дома про Романа. Дениса тепер приймають у партiю, бути йому пiсля вiйни бригадиром чи й головою колгоспу. Розкаже вiн все про Романа. Як, потрапивши в оточення, бився з фашистами десь у далекiй Трансiльванi? та й загинув чесною смертю! Буде i для Романа стояти на столi повна по вiнця чарка, проте залишиться вона невипитою. Ой Буже, Буже! Далеко вiд тебе забили-сьмо! Крок за кроком огляда? вiн свiй нелегкий житт?вий шлях, докопуючись, чи скрiзь там у нього все як годиться. Iнодi зiтхне, iнодi зверта?ться до когось у думцi. "Куме Дороше! Даруйте менi, що я вашi ятери потрусив. Мав я тодi велику скруту, а в мо? нiчого не ймилося!" Коли майне тiнь через подвiр'я, вiн, ретельно цiлячись, пошле туди пострiл. I знову дума?, пригаду?, сповiда?ться, мов на сповiдi. I коли уява малю? Романовi, як вони лежать уже тут, пошматованi власною останньою гранатою, то вiн прийма? такий кiнець з мудрим споко?м, як рiч природну i неминучу. Коли треба, то треба. Це навiть краще, нiж би ?х, захопивши, мордували нещадно, живцем шкварили б десь пiд скиртою... Бачив вiн i таке - пiсля одного нiчного бою. Коло спалено? скирти лежали бiйцi рядком, усi замордованi, звугленi. Перед тим ?х десь захопили фашисти. Нi, тут розминутися нiде, ховатись безглуздо, треба ставати грудьми. Роман ощадливо, мов скнара, перелiчу? в кишенях патрони. Давно, давно минули тi часи, коли вiн стрiляв по вороговi навгадки, не цiлячись, висунувши саму карабiнку на бруствер, а голову сховавши в окоп. Було, було й таке, i зараз у цю, може, останню годину можна i в цьому зiзнатись. Але iепер вiн уже не такий. Провело тебе, Романе, через Альпи, як через горнило, загартувало, i, може, хоч перед смертю ти станеш справжнiм солдатом, який б'?ться з ворогом, не лукавлячи! Цiлиться так, щоб не промахнутись! Тiльки було йому гiрко, що, мабуть, старий граф не похова? ?х як треба, не посадить у головах червону калину. А так би хотiлося, аби щось залишилося по ньому на землi, хоч би кущик спiвучо? калини. Розповiла б вона вiтрам про Романовi думки, а буйнi вiтри понесли б ?х через Альпи на схiд... Що коштувало б старому вволити останню Романову волю? Правда, прийдуть же скоро сюди нашi, прийде Денис, вiн вiдшука? брата i похова?. Роман довго порпа?ться в кишенi, намацу? там металеву маслянисту протирку i, обернувшись до стiни, неквапом щось шкребе на нiй протиркою, наче цвяхом. "Денисе, брате, - повiльно шкребе вiн у темрявi, - з лейтенантом Сагайдою ми всi тут..." Вiн довго дума?, пiдшукуючи потрiбнi слова. Згаду? бо? в горах, згаду? гвардi? старшого лейтенанта Брянського i як той звертався до них перед бо?м, незадовго до сво?? смертi. I Роман знову шкребе: "...стояли на смерть". Вниз на когось сиплеться штукатурка, i з пiдлоги чортихаються. - Стiну ти там гризеш, чи що?! - Здурiв чоловiк, на стiну лiзе!.. Блаженко мовчки хова? протирку в кишеню. Тепер йому ста? легше. В кишенi вiн намацу? м'яку шовкову хустку. Десь вiн ?? прихопив з-помiж розкопаних Хомою трофе?в, приховав, готуючи в дарунок доньцi... Витяг, став розгортати, розпускати ??. При?мно тече пiд шорсткими пальцями тканина, м'яка, ласкава, як бузька вода. Тече i тече, поки Блаженко й зовсiм випуска? ?? на вiтер за вiкно. Вже нiчого йому не треба. Тепер вiн почува? себе чистим, наче востанн? скупаний i перевдягнутий в чисту бiлизну. В кишенях нема? нiчого зайвого, крiм патронiв. Роман перебира? ?х у пальцях, як самоцвiти. Лiчить. Лiчить, мов скнара. Навпроти розжеврiлого попелища шмигнула тiнь, i Блаженко мерщiй, нацiлився в не?. - Порядок! - раптом луна? з темного кутка радiсний бас Сагайди. - Готово!.. Товаришi!.. ?сть!.. Вони налагодили рацiю. Солдатська радiсть завжди крилата! В цю ж саме хвилину далеко вiд ма?тку, в рiднiм полку, що зайняв оборону понад залiзницею, по всiх кабелях також пронеслася радiсна хвилююча новина: встановлено зв'язок з оточеними, з вiдрiзаною у графськiм ма?тку групою однополчан! В мiнометнiй ротi Маковей аж пiдстрибував, припнутий бiля телефону: - Я ж так i знав, що вони не здалися! Ма?ток вимагав огонь на себе. Артилеристи дiстали наказ безпосередньо вiд генерала-не шкодувати снарядiв. Бо?припаси везли i везли всю нiч, в тилах не лягали спати. Мiномети Сагайди також були готовi до бою. Як i ранiше, стояли бiля них обслуги, хоча й порiдiли вони в останнiх боях. I слухали вони вже не хрипкi команди Сагайди, а суворий голос Дениса Блаженка: вiн, як найдосвiдченiший з молодших командирiв, узяв на себе командування ротою. Денис твердо й упевнено виконував сво? новi обов'язки, зрештою., добре знайомi для нього. Ще звечора вiн пристрiляв окремi дiлянки ма?тку i самий будинок, який був тепер, записаний у наводчикiв, як цiль N 1. Присвiчуючи шкалу цигарками i лiхтариками, наводчики востанн? перевiряли установки. Блаженко, нахмуривши брови, походжав по вогневiй, i Хома Ха?цький, якого вiн призначив сво?м ординарцем, слiдкував тепер за ним з такою ж готовнiстю, як колись Шовкун за старшим лейтенантам, щоб кинутись виконувати перше-лiпше завдання командира. Вони всi вже були добре обстрiлянi., i солдатськi суворi звича? входили ?м у кров. Денисовi стало точно вiдомо, хто з ?хнього батальйону перебува? в оточеннi. Тепер вiн зрiдка кида? на ма?ток пильиий погляд, немов сподiваючись побачити там брата. Може, Роман в цей час сидить, вiдстрiлюючись, десь на горищi, може, перша мiна, яка вилетить по Денисовго командi, шугне до брата в вiкно? Та хоч би Денисовi з певнiстю було вiдомо, що це буде саме так, вiн, зда?ться, нi на мить не завагався б зi сво?ю командою. Це вiйна, i ма?ток вимага? вогонь на себе. I коли нарештi серед темно? ночi пролунав. залп i мiни за Денисовою командою, вирвавшись iз вогнистих жерл, як iз роз'ятреного серця, навальне шугнули вгору, Денис стиснув важкий свiй кулак: "Одержуй, брате, листи! Посилаю тобi гарячi листи!" Не вiдриваючи погляду пiд мастку, вiн рубав i рубав повiтря кулаком: - П'ять бiглих - огонь! Огонь! Огонь! I коли ма?ток серед численних спалахiв засяяв сво?ми бiлими колонами, Денис немов i справдi побачив свого брата, що звiвся серед темряви степу вже не простим рибалкою з-над Бугу, а могутнiм нездоланним во?ном. XXVII - Вогонь на мене! Це було майже рiвнозначне тому, що ктось би сам став накликати на себе погибель. Одначе нiхто з оточених зараз не думав про це. Коли повiтря загоготало громом, всi в заяi потягнулися до вiкон. Пораненi пiднiмали голови, зводiилгись на лiктi, тягнулися до коливних червоних ви?блискiв, незважаючи на кулi, що 'шалено затуркотiли в стiнах над ?хнiми головами. Грiм i фе?рична мiнлява рiка, що загогиготiпа в залi, наче виводила Черниша з тяжкого марення. Червонi яничари весело затанцювали на стiнi, бiнтй кiиь, вигнувши шию, щоразу то зникав iз сво?м рицаре-м у тiняк, то знову виростав, коди за вiкном спаяакувапо. - Я "Крейсер", я "Крейсер", як мене чути? Як мене чути? - скандував бiля рацi? Саша Сiверцев. - Чи не привалить тут нас? - глянув котрийсь на стелю. - Не проб'?! - бадьоро вiдповiли йому з-пiд стiни, - Не повинно пробити! Озбро?нi бiйцi, збившись бiля вiкон, стояли суворi й зосередженi. Два бронетранспортери вже горiли на подвiр'?, iншi загули моторами, розповзаючись у темноту. - Я "Крейсер", я "Крейсер", як мене чу?те, як мене чу?те? Прийом, прийом!.. "Крейсер? Чому крейсер?" - Черниш вслухався гарячим слухом, як гуде й глухо здрига?ться все пiд ним, наче корабель пiд час шторму. Куди вiн пливе, ? чому так слiпучо навколо, i чому так жарко? Пашить гаряче море, бурха? жаркими хвилями... Нi, це не море, це вiн проплива? в пiсках, в гарячих .пустинях Азi?. У далеку експедицiю вирушив караван. Никнуть у знемозi спаленi сонцем трави, бредуть гурти овець, похнюпивши голови й шукаючи водопою. А перед ними йдуть чабани в сухих постолах i гострих румунських шапках. Раптом вiн спиня?ться пiд зеленими деревами, де багато людей сидять на килимах i п'ють з великих пiал чудовий напiй з маринованих черешень. П'ють, i смiються, i дружньо розмовляють помiж себе, i серед них вiн впiзна? Брянського, але Брянський уже не Брянський, а вожатий каравану. На ньому розшита бiсером тюбетейка i барвистий халат, а говорить вiн по-мадьярському. Дiвчина з чорними косами вiдкида? паранджу, i Черниш несподiвано бачить, що перед ним та дiвчина з Альба-Юлi?, яка хотiла йому ворожити в каменоломнях. Вона дивиться на нього ласкаво, як його мати, гладить смуглявою рукою по гарячiй щоцi й шепоче йому: "Красивi гори ви, Альпи!" А циган гра? "Катюшу", i вiн, Черниш, уже танцю? з дiтьми. А потiм i всi присутнi завихрилися в танцi пiд зеленими деревами, i щасливий гомiн та дружнiй смiх сплiталися в ?дину симфонiю звукiв i кольорiв, у фантастичне плетиво-мереживо, наче там зiбралися люди всiх рас i нацiй свiту. I серед мiшанини рiзних мов, якi вiн знав i яких не знав, вирiзнявся тiльки смiх, у всiх ?диний i всiм зрозумiлий. Щасливий i веселий, вiн глянув на високе небо, але то вже було не небо, а грандiозний блакитний циферблат, i обертались по ньому величезнi стрiлки, схожi на кам'яний шлях. I Черниш командував, почуваючи в собi могутню силу i безмежнi права: - Ха?цький! Поверни шосе! Шосе поверни на захiд! Так! Прицiл шiсть - шiстдесят шiсть!.. - Марить, - сказав хтось поблизу. Черниш пробу? звестись на лiкоть i бачить мерехтливу залу i людей iз збро?ю, що грiзно поблиску? в ?мiiх руках. - Хто марить? - пита? вiн суворо i знову пада? на вогонь, який йому пiдклали замiсть подушки. I знову чув глибокi голоси i далекий смiх. Вони долiтали десь зверху, як iз хорiв величезного храму, i вiн дерся до них по стрiмкiй скелi, розпеченiй, як вогонь. Озирався i бачив унизу дивнi колодязi, в яких ледге мрi? вода. Де вiн ?х бачив? I коли? Як був малим i кидав у них крем'яхи, що летiли туди цiлi столiття, доки, нарештi, дзвiнко булькали. Булькали i починали говорити: - Домнуле офiцер... Домнуле офiцер... - Так це ти? - пильно вдивля?ться в нього Черниш. - Це ти? Чого ти хочеш? Твого коня вже нема. Говори! Де ти був? - Я нiкуди не ходив, - каже Роман, пробираючись до Черниша. - Я стояв на посту. - На посту, на посту, - палко шепоче Черниш. - Де ж твiй пост? - Бiля третього вiкна, товаришу командир. - Бiля вiкна? Чому бiля вiкна? Бiля якого вiкна? А, це там... на висотi. Я бачу звiдси твiй пост. Ти хто? Але ж ти вбитий!!! Вiн з жахом заплющу? очi, i знову хтось кличе його i блага? вiддати коня. - Домнуле офiцер!.. - Замовчи! Он твiй кiнь! Подивись! I вiн показу? йому на стiну, на нескiнченну розбиту дорогу, якою бредуть бiйцi по колiна в болотi, пiдтикавши сво? шинелi, ?дуть машини i танки, а в цей час з кювета пiдводиться снiжно-бiлий кiнь з вирваними грудьми. I вже нема круг нього червоних жупанiв, i нема? на ньому юнака рицаря, а кiнь спина?ться дрижачою ногою з брудного кювета i важко пiдiйма? свою лебедину шию, але вона знову безсило зламу?ться i пада? в тванюку, а кiнь стогне, i плаче, й блага?: - Запини! Запини! А вiйська проходять повз коня-лебедя, чвакають ноги незлiченних армiй, сунуть гармати, ревуть тягачi i танки, i пiхто не зверта? на нього уваги, всi проходять далi, лишаючи його в кюветi при дорозi. - Порядок, порядок, - радi? Сагайда, - два горять, два горять, ще вогню, ще вогню!.. - Не треба вогню! - кричить Черниш, пориваючись схопитися. - Я лежу на вогнi! Весь на вогнi!!! - Ще вогню, ще вогню, - сканду? Сагайда в протилежнiм кiнцi зали. XXVIII Обстрiл ма?тку посилювався. Глуха сила, що стрясала весь величезний будинок, пiдняла й старого графа, i вiн, взявши свiчку, повiльнд поплентався нагору. Став за одвiрком i не смiв ступити до сво?? зали. В усi вiкна з шипiнням вривалися трасуючi кулi, паче забивало сюди вiтром трiскучий вогняний дощ. А дивнi люди з незнайомою збро?ю в руках стояли бiля вiкон з обох бокiв, зблиски червоних спалахiв скакали плямами на ?хнiх блiдих обличчях, на сивих, як сталь, шинелях, мов на панцирах давнiх рицарiв. У будинку графа, в цьому гордому фамiльному гнiздi, наче знову витала його далека революцiйна молодiсть. Бiйцi безперестанку вели вогонь, зала сповнилась гаркотом, чадом i димом. Тепер, коли вартовi бронетранспортери були розiгнанi артилерiйським вогнем, ворог iшов хвиля за хвилею в контратаку, намагаючись вдертися в будинок, боячись втратити здобич. З примруженими загостреними очима, з запеченими губами стояли бiйцi на сво?х мiсцях, ведучи методичний огонь лише по живих цiлях. На старого графа нiхто не звертав уваги. - Корольов! - гукав бо?дь вiд вiкна якомусь пораненому. - У тебе мiй диск? - Я заряджаю Мостовому! - А де ж мiй? Хто набива? мiй диск?-гука? бо?ць пораненим, якi, хто лише мiг, набивали рiжки й диски. - Ей, борода, у тебе мiй диск? Угорець не розумiв мови, не розумiв цих людей i ?хньо? фанатично? впертостi. Якийсь поранений, помiтивши його, сердито крикнув з-пiд рояля: - Ну? Чого баньки витрiщив? Чого з свiчкою? Хоронити надумав? Рано, брат... - Вiн як сова, - пiддав другий, - при нашому свiтлi не бачить: iз сво?м причалапав... Справдi, тут нi до чого була мадьярова свiчка, бо й так було видно як удень: бронетранспортери палали навпроти вiкон. Мерехтливе сяйво тисячами нiмих крил трiпалося в залi. А незнайомi рицарi стояли в сiрих шинелях, як кам'янi, вражаючи старого мадьяра сво?ю загадковою мужнiстю. Котрийсь поранений, накульгуючи, iшов з коридора, пiдiбравши полу шинелi, несучи в нiй пачки нiмецьких патронiв, ?х чимало лишилося внизу пiсля нiмцiв, i тепер тi бiйцi, в яких була трофейна зброя, використовували ?х, не шкодуючи. - Посторонись! - вiдштовхнув поранений угорця. - Плута?шся тут, старий хрiн... Давай сюди або туди. Губи в пораненого були пересохлi, аж чорнi. Вiн ?х облизнув. Граф закивав головою i потупцяв iз сво?ю свiчкою вниз, щось мимрячи про себе. Невдовзi вiн знову з'явився в дверях iз скляною банкою законсервованих фруктiв. Руки поранених потяглися до нього з усiх кiнцiв, готовi розтягти ту банку. Старий розгубився, а якийсь стрижений бо?ць у шинелi з пiднятим комiром уже приклав банку до рота. - По одному ковтку! - сказав вiн, пожадливо ковтнувши i передаючи банку товаришевi. - По одному ковтку! -кричали звiдусiль. Всi раптом вiдчули нестерпну спрагу. - Залиште офiцеровi! - гукав Блаженко з кутка. - Допалися! Але не вистачило й по одному ковтку. Тодi знов накинулися на угорця, наче вiн був винен у всьому; - Краще б не дратував! Тiльки жагу розпалив! - Давай ще! - Давай, старий хрiн! Це вiн зрозумiв i знову почалапкав до бункера. Повернувся з кiлькома банками на срiбному пiдносi. На цей раз Блаженко зустрiв старого на дверях i, вихопивши в нього одну банку, поспiшив з нею до Черниша. Черниш напився вволю, i вже ?дкий чад, нудотний запах кровi, двигтiння всього будинку не наморочили його. Думки його прояснилися. Тiльки тепер вiн вiдчув у сво?й руцi судорожно затиснуту маленьку холодну гранату ф-1. У хвилини просвiтлення Черниш потай узяв ?? пiд стiною в сусiда i заховав пiд себе. Вiн ховався з нею, як злодiй, щоб не помiтив Блаженко. Вона була заряджена - маленька, рубцювата його рятiвниця. Все Чернишеве життя зiбралося в нiй, i вiн затиснув його, це життя, в сво?й долонi. Якби все було скiнчене, якби чужий гомiн заповнив темнi сходи i загримiли чужi чоботи тут, поруч, тодi вiн зiрвав би чеку, останню чеку в сво?му життi. I саме тому, що - на випадок катастрофи - у нього було тепер чим покiнчити з собою, вiн почував себе майже в цiлковитiй безпецi. - Товаришу гвардi? лейтенант! - голосно звернувся хтось до Сагайди. - Кулеметник готовий. Не дише. - Винесiть у коридор. Снаряди в ма?тку падали й падали, iз спiвом опускаючись з висоти, i Сагайдi здавалось, що летять вони звiдкись дуже здалека, де про нього дума? хтось. - Цiкаво, яке сьогоднi зведення Iнформбюро? Як ти дума?ш, Сагайда? - запитав Сiверцев, сидячи бiля рацi?. - Що, якби запитати, га? - Вичортуе "хазя?н". - А про нас передадуть? - У зведеннi? Ти що - смi?шся? Це... дрiбний епiзод. Дрiбний епiзод! Але чи такий уже дрiбний? Ранiше, воюючи вкупi з Брянським, Сагайда якось мало задумувався над смислом сво?? дiяльностi, над сво?ю роллю в загальних подiях. Вiн наче сподiвався, що Брянський все обдума? i за нього, а йому залишиться лише козирнути i стрiмголов кинутись в огонь i воду виконувати бойовий наказ. Тепер же, коли самi обставини змусили його взяти на сво? плечi незвичну ношу, - вiдповiдальнiсть за життя товаришiв i за долю цi?? фортецi, - вiн побачив усi подi? в iншому, бiльш глибокому освiтленнi. Йому уявився весь величезний фронт вiд Балкан i до холодних берегiв Норвегi?, де армi? його кра?ни ведуть невтомну боротьбу з ворогом, ?в цьому залiзному тисячокiлометровому ланцюгу маленькою ланкою сто?ть його "крейсер". Звичайно, коли цей "крейсер" впаде i Сагайда вибухне з сво?ми товаришами на останнiй сво?й гранатi, то майже нiчого не змiниться. Коли "крейсер" висто?ть, то гакож майже нiчого не змiниться. В загальному потоцi подiй ?хнiй подвиг справдi малопомiтний. Але хiба не з таких непомiтних "крейсерiв", що борються день у день, що вистоюють день у день, хiба не з них якраз i склада?ться ?диний великий рух вперед, до того ясного дня, що буде названий Перемогою? Дрiбний епiзод... Хай не буде його в зведеннi Iнформбюро. Але вiн потрiбний людям, як повiтря, i кожен це розумi?, iнакше чому ж той смертельно поранений кулеметник так проникливе дивився йому в вiчi i за те, що вiн його вдарив, благав: "Простiть, простiть..." Знизу прибiг схвильований Козаков з автоматом в руцi. - Лейтенантi Танки вурчать!.. Ракети!.. Зда?ться, нашi йдуть в атаку. Сагайда скочив на ноги, i вдвох вони погуркотiли схiдцями вниз, до парадного. Чорне поле за ма?тком вихрилося ракетами, трасуючими кулями, ревло й стугонiло, мов котилася сюди в мороцi ночi якась незборна вiчна сила. XXIX Шум моторiв наростав. У сутiнках блiдого вересневого свiтання все вираз-пiше окреслювались контури будiвель. Вони за нiч понижчали, бо дахи, перегорiвши, обвалилися, i тому все подвiр'я, безлюдне й тихе, здавалося iнакшим, нiж учора. Гамiр бою котився десь у полi, праворуч i лiворуч ма?тку, гул моторiв дужчав, i раптом iз-за стiни обгорiлого корiвника вискочила група нiмецьких солдатiв. - Panzern! Panzern! - галасували вони i мчали через подвiр'я наослiп, пригнувши голови. Грязюка чвиркала в усi боки з-пiд нiг, хоч бiгли вони, здавалось, по твердому. Уже виразно було видно жаб'ячу прозелень ?хнiх надутих вiтром плащ-палаток. Заслiпленi жахом, солдати мчали прямо на будинок. - Приготуйсь! - рiзко гукнув Козаков сусiдовi i сам завмер у напруженому, гострому чеканнi. Здобич iшла на них. - Вiжу! - крикнув "варяг". - Чекай!.. Ми ?х живцем!.. В цю мить iз-за тi?? ж задимлено? стiни вилетiв на повнiй швидкостi наш танк, ведучи кулеметний вогонь. Кулi зацокали по кам'яних схiдцях i з джвiканням за-рикошетили. Козаков одхилив голову вбiк. Коли вiн знову виглянув, то побачив лише танк, що, розвертаючи землю й розкидаючи ??, як корабель хвилю, уже виходив з подвiр'я в поле. На його гусеницях вихрилися шматки жаб'ячих палаток. Нiмецький снаряд прошумiв над будинком в наш бiк i вибухнув десь недалеко. А з-за пожолоблених закурених стiн ринули натовпом нашi - нашi братськi сiрi шинелi! - i, розвiваючись, летiли прямо на будинок. "Варяг" i Козаков зiрвались ?м назустрiч. Козаков бiг, не чуючи пiд собою землi, i не мiг нiчого крикнути, бо звуки заклякли в горлi, а очi затуманилися слiзьми. Вхопивши першого пiхотинця, якогось маленького, замурзаного, радiсного, Козаков пiдняв його вiд землi i щосили притис до сво?х грудей. - Чорти! - тiльки вигукнув вiн i гризнув пiхотинця за вухо, аж той заверещав. Мiж нашими замайорiли и зеленi румунськi шинелi - румуни теж брали участь у спiльнiй атацi. Пробiг знайомий Козакову командир стрiлецько? роти в шкiрянцi, енергiйно гукаючи: - За мною! За мною! Пiхота, не затримуючись, минала ма?ток, на бiгу дозаряджаючи зброю. Мотори гули все далi, голоси глибшали й глибшали десь у степу, клекiт ворожих кулеметiв долiтав усе глухiше. Бiйцi-пiхотинцi, що трималися нiч у будинку, вирвавшись тепер на свiже повiтря, на ходу при?днувались до сво?х пiдроздiлiв. За ма?тком одкривалися хвилястi, по-осiнньому сiрi рiвнини, сталево блищали де-не-де озеречка пiсля дощу та бовванiли - ген-ген - шеренги посадок над шляхами, ще зайнятими ворогом. А ще далi на захiд знову вставали гори. Низькi димчастi хмари пливли над ними, обтiкаючи верховини. В будинок прийшли з носилками санiтари i почали зносити поранених i вбитих на перший поверх. Сюди ж принесли й кiлька свiжих поранених, наших i румунiв, пiдiбраних тiльки що на полi бою. Чекали санiтарних пiдвiд. Виносячи з зали останнiх поранених i ковзаючись по калюжах кровi, по вистрiляних закривавлених гiльзах, один iз санiтарiв звернув увагу свого тоаариша на стiну бiля вiкна: - Дивись, Каширiн, щось нашкрябано... I повiльно, по складах став читати: "Денисе, брате, з лейтенантом Сагаядою ми всi тут стояли насмерть". Слово за словом розбирали санiтари той напис. I вiн уже звучав для них як щось легендарно-давне, та?мниче, написане кимось особливим, а не цими звичайними людьми, ?хнiми однополчанами. XXX Черйз ма?ток уже йшли мiнометника з трубами на плечах, i збуджений Сагайда вийшов ?м назустрiч, як iз пекла. - "Товаришу гвардi? лейтенант, - рапортував йому Денис Блаженко, виструнчившись стараннiше, нiж будь-коли, - в ротi за час вашо? вiдсутностi нiчого особливого не сталося. I потiм уже, дивлячись вбiк, стримано запитав пiвголосом, де брат. -Живий! -заспоко?в його Сагайда. - Вуса засмалив за нiч, а все iнше в порядку... Здасть у санроту молодшого лейтенанта i наздожене. - А молодший лейтенант? - з тривогою опали Са-гайду бiйцi. - Як йому? - Житиме, житиме! Бiйцi полегшено зiтхнули. - А я знав, що фашисти вас не вгризуть! - радiсно вигукнув Маковейчик. Сагайда за це "пацнув" його п'ятiрнею. Незабаром, вiдшукавши комбата, Сагайда по всiй формi вiдрапортував, що в його мiнометнiй ротi вибув iз строю через поранення командир взводу ?вген Черниш, а, крiм цього, нiчого особливого не сталося. Комбат мовчки обiйняв Сагайду, i вони пiшли далi поруч. - Черниша... дуже? - В голову... В бiк... Кульовi. - Виживе? - Повинен вижити. Хоча шпортонуло його безбожно. - Та хоча б вижив... Славний вiн хлопець. Вони виходили в поле. По збляклих тужавих луках перед ними вже пролягли свiжi слiди наших танкiв i самоходок. Поспiшали вперед пiхотинцi, окремим гуртиком чвалав батальйонний штаб, розсипавшись, iшли мiнометники з лафетами i плитами на спинах, наче закованi в панцир. Першим до графського будинку пiд'?хав румунський санiтарний вiзок з рiвною вiдкритою платформою. Роман, пам'ятаючи наказ Сагайди, наполiг, щоб у першу чергу взяли його офiцера. Черниша, забинтованого, закривавленого, винесли на вiзок i поклали поруч з якимось румунським сержантом, пораненим, мабуть, в легенi, бо кров виступала з нiздрiв i з рота. - Блаженко, - тихо озвався Черниш. - Вiзьмiть ось... - I вiн, розiмкнувши свою задубiлу в напрузi руку, Подав Романовi гранату. Слiди гранати глибокими клiтками повдавлювались йому в долоню. - Де ви ?? взяли? - жахнувся бо?ць. - О матiнко рiдна! Та ви ж могли, знепритомнiвши... - Де мiй планшет? - перебив його Черниш. - ?, ?, - заспоко?в офiцера Роман i став похапцем примуцьовувати планшет Брянського до пояска Чернишевих дiагоналевих штанiв. - А шинель його де? - гукнув один iз санiтарiв до Блаженка. Шинелi в Черниша не було. Напiвголий, перехрещений самими лише закривавленими бинтами, вiн уже починав дрижати вiд холоду, на тiлi повиступали сироти. Гiмнастьорка лежала в головах, зiбгана клубком, вся в кровi. Роман став скидати для Черниша свою фуфайку, але румуни спинили його. У ?хнього пораненого була велика шинель, i вони вкрили нею обох - i свого сержанта, i Черниша. ?здовий сiв у передок, цьвохнув, i ресорний вiзок на гумових шинах легенько покотився, прокладаючi? за собою м'яку колiю. Черниш лежав горiлиць, низькi сивi хмари швидко бiгли над ним. Десь пiд самими хмарами струнким суворим стро?м летiли, ледь чугно курликаючи, журавлi. "Чи зна?ш ти шляхи птахiв?" - питав його колись Брянський. Коли це було? - Домнуле офiцер, - раптом почув Черниш бiля себе кволий проникливий голос. Перемагаючи гострий бiль, Черниш повернувся до сусiда обличчям. Великi, iскристi, як вугiль, очi нерухомо свiтились на нього з-пiд краю шинелi, якою вони були вкритi обидва. Було щось дивовижно знайоме в цих молодих, щирих, розпалених стражданням очах. Невже той? Невже той самий сержант, у якого вiн вiдiбрав колись коня в далекiй, переповненiй сонцем i войовничим клекотом Романi??.. Роман Блаженко, провiвши лейтенанта, ще деякий час стояв на спустiлому подвiр'?, сумовитий, з опущеними вусами. Потiм пiдняв iз землi круглу Чернишеву гранату, неквапом прилагодив ?? собi до пояса i, зiтхнувши, рушив у поле доганяти сво?х. Поле жило, гомонiло. Артилеристи з веселим перегуком гягнули вперед гармати, нещадно поганяючи сво?х змилених коней. Поспiшаючи, йшла мiнрота сусiднього батальйону iз зав'юченими кiньми в сiдлах системи Брянського. Заклопотанi зв'язкiвцi вже прокладали кабель кудись вперед. Слiдом за ними з термосами по горбах чвалали ротнi старшини, невтомнi солдатськi годувальники. Гарячi термоси з борщем уже попекли ?м спини, а вони, обливаючись рясним потом, усе не могли наздогнати сво? пiдроздiли. - Чи далеко пiхота? - розпитували в кожного - Там! - махали ?м зв'язкiвцi в чисте поле, зрiзане колiями танкiв i гармат. - Куди пройшла п'ята рота? - Куди третя? - Всi - туди! Он указка... На погризенiй сталлю стiнi будинку вже якийсь сапер встиг накреслити: "Л-". Стрiлка напнулась на захiд. А там, за шеренгами придорожнiх тополь, у сивiй осiннiй далечi знову вставали Альпи, зникаючи верховинами в хмарах. КНИГА ДРУГА. ГОЛУБИЙ ДУНАЙ Полечю, рече, зегзицею по Дунаеви... "Слово о полку Игореве" Машини мчали з гiр. Стояло сухе осiнн? надвечiр'я. Барвистi лiси на схилах обабiч дороги не тiльки не гасли пiд скiсним промiнням вечiрнього сонця, а, навпаки, розжеврювались ще яскравiше, нiж удень. Шура Ясногорська сто?ть у кузовi, тримаючись руками за кабiну, i смi?ться пробiгаючим золотим лiсам, смi?ться дорозi, що шумить ?й назустрiч. Вся земля - в шерхiтливiй багряностi. На галявинi бiля струмка розташувались на привал бiйцi маршово? роги. Тонкий лист, облiтаючи з жовтих дерев, ляга? на спiтнiлi плечi. Один, скидаючи скатку, задер голову i на мить застиг. Що вiн там нагледiв? На самiй верховинi гори бовванiють ру?ни стародавнього замку. Крiзь проломи в стiнi з протилежного боку пробива?ться сонце. Трансiльванська осiнь до самого обрiю палахкотить ясними пожарами. Чому так гарно сьогоднi на свiтi? I бiйцi шарудять покоробленими чобiтьми не по сiрому камiнню, а по такiй чистiй красi, що встелила землю. I слiди за ними такi чистi. Рота за ротою, рота за ротою... Шелестiть, чоботи, шелестiть! Ви чахкали по в'язких укра?нських чорноземах. Ви ставали бiлими на бессарабських вапняках. Ви червонились, як мiдь, на румунських суглинках. Шелестiть, шелестiть! Ви вартi того, щоб ступати по таких килимах. Машини летять, наче в казку. Ясний вiтер вишумову? назустрiч: шу... шу... шу... шу... Шура... Шура... Вiтер шепоче ?? iм'я, це вiн доносить слова Юрiя звiдти, з-за Тиси, де глухо гуркочуть бо?. Летiть, машини, летiть! Шуми, високе шосе, назустрiч щастю! Щастя! Воно прийшло, як завжди, неждано-негадано. Шура чекала його в листах з Мiнська, а воно було вже тут, в ?? польовому армiйському госпiталi в дев'ятiй палатi щелепникiв. I як все це трапилося? Вона затрималась у палатi, розмовляючи з тим земляком-сержантом. В кутку вусатий Шовкун гомонiв з сусiдою про бо? в горах. Шовкун! Хороший, милий Шовкун з пiдв'язаною щелепою! Як вона ранiше не помiчала, що в нього таке симпатичне обличчя, такi добрi, лагiднi очi! Коли Шура заходила в палату, вiн шурхав пiд сво? простирадло i вже не вилазив звiдти, доки фельдшерка не пiде, Бiйцi жартували з нього, що вiн так соромиться свого госпiтального неглiже, i Шура пiдтримувала ?хнi жарти. I