ось з-пiд тих вусiв, старанно причесаних солдатським саморобним гребiнцем, вилетiли тодi слова, якi змусили ?? здригнутися. "Сiдла Брянського!.." Шовкун з лагiдним споко?м щось розповiдав спiвбесiдникам про гiрськi переходи. "Сiдла Брянського!" Шура стояла, не дихаючи, урвавши на пiвсловi розмову з сержантом. Боялася, що це ?й тiльки вчулося. - Як ви сказали, Шовкун? - Га? -Про сiдла... Чи?... чи? сiдла? - А-а, сiдла... Нашого командира роти Брянського. - Брянського? - Авжеж, його. Вiн сам ?х видумав, коли ми перейшли на в'юки. Потiм i всi полки... - Я не про те, Шовкун? Скажiть, як звати... вашого Брянського? Як?.. Чекаючи, вона повiльно пiдводила маленькi сво? долонi, мов готувалася вхопити те слово, як пташку. - Звати? Гм... Дайте подумати... Як це вони мiж собою... Ага: Юрiй. - Юрась! - Нi, Юрiй, - Юрась! Юрась! Юрась! Вона вся наливалася щастям, вона вже була наповнена ним, як брунька весняна. - Любий Шовкун, говорiть же, говорiть! - Що ж говорити? Я бiльше нiчого не знаю, - розгублено i збентежено дивився на не? бо?ць. - О нi! Говорiть, говорiть. Шовкун!.. Все, все, розкажiть!.. Як йому там? Який вiн зараз?.. - Ну, який... Такий маленький, жвавий, бiлявенький... Даремно бiйця не скривдить... Славний такий... - Де ви з ним бачились востанн?? - Востанн?? Про висоту вiсiмсот п'ять чули? Скажена висота. Арарати! Багато наших забрала... Коли мене поранило, я ще заходив до них на вогневу. Гомонiв лн ми тодi з гвардi? старшим лейтенантом. Вони менi сказали: "Як одужа?ш, то вертайся до мене в роту. Радо прийму". Я ж у них... ординарцем був. Шовкун знав усе, що цiкавило дiвчину. Слухаючи бiйця, вона впiзнавала свого Юрася таким, як i сорок мiсяцiв тому.. Стриманий i приховано-нiжний... Упертий i вимогливий до найменшого. Заклопотаний нескiнченними проектами удосконалення мiнометiв i стрiльби... Вона бачить, як вiн ?де на конi помiж зеленими ялинами, з бiноклем на грудях. То йде на чолi роти в кам'яних бескеттях, пiрнаючи й виринаючи, як у хвилях. То лночi край шляху розмовля? з товаришами хрипким голосом. - Хрипким? А не кашля?? - В горах ми всi хрипiли... Це не бiда. А щоб кашляти, то не кашля?. Як засне, то диха? рiвно. Тiльки часто кида?ться увi снi: "Вогонь!.. Вогонь!.." Шура, не приховуючи нi вiд кого, палко заздрила бiйцевi, який ще так недавно чув дихання ?? коханого, дивився в тi синi очi, потай вкривав пiд час сну його ноги власною шинеллю, щоб "не зазябали". - Спасибi... Дякую вам, Шовкун! I з очима, повними слiз, Шура гаряче тиснула йому шкарубку руку. Наступного дня вона взяла призначення в полк, де воював Брянський. I ось ?де... Гiрське трансiльванське мiстечко, в якому розташувався ?? польовий госпiталь, уже зникло позаду, за перевалами. Колона машин мчить униз, i багрянi гори розступаються, як живi, даючи дорогу. Зда?ться, за якийсь кiлометр дорога скiнчиться, ось-ось машини з розгону налетять одна за одною на скелю i розсиплються вщент. Про?хали i цей кiлометр, а дорозi ще не кiнець, це тiльки крутий поворот. "Бережись!" - i знов, обминаючи скелю, побiгло шосе, вирубане в правiчнiм гранiтi невiдомими каменярами. Iдуть i йдуть маршовi роти. Але цi роти вже, видно, сформованi не з тих бувалих бойчаг, що зарубцьованi пливуть з госпiталiв; цi - як один - в новому обмундируваннi, з чистими, незасмаленими казанками за плечима. - Чому вони такi похмурi? - зверга?ться Ясногорська до артилерiйського технiка, що сидить пiд кабiною, жовтий, пом'ятий, наче з похмiлля. - Вчорашнi в'язнi, - поясню? технiк. -3 румунських тюрем i концтаборiв. Доброякiсне поповнення. Зле. - А де ж ?хня зброя? - Зброя буде. Може, ви якраз на нiй i сто?те. Тiльки тепер Ясногорська звернула увагу, що сто?ть на довгих ящиках, запакованих наглухо. В задку з-пiд брезенту виглядають старанно вмощенi якiсь зеленi труби. - То геж зброя? - кивнула Шура на труби. - Пита?те! То мiномети вiсiмдесят два! Шура пригадала, що саме такими мiнометами команду? Юрась. - Вони страшнi? - Сiчуть нiмцiв на сiчку. У нас ?х звуть "самоварами". - Самоварами?-Ясногорська звела брови. -Кажете-страшне, а так по-домашньому, нiжно названо! - А гвардiйськi мiномети - "катюшi"?.. Теж нiжно... Може, тому й нiжне, що страшне. "Який дiалектик", - усмiхаючись, подумала Ясногорська. Лiси палали в сонцi пишним i нежарким полум'ям. Обабiч по схилах гiр розсипались отари кiз та овець. Високо над шосе сто?ть, як у пiснi, дiвчинка в ряснiй яскравiй спiдничцi. Привiтно маха? бiлою хустиною. Шура скинула свiй зелений берет i теж стала махати ним у повiтрi, вiдповiдаючи на далеке вiтання. - Якi тут люди люб'язнi? - очi ?? заблищали. -Моя господиня-угорка, виряджаючи мене, аж заплакала... - Люб'язнi, аякже, -бурчить технiк. - Вночi у нас зброймайстер вiдбився в горах. Наступного дня знайшли його у виноградниках iз зашморгом на ши?. - Що ви кажете! - жахнулась Ясногорська. - А як же ви думали? Фашизм не так-то просто зда? позицi?. Мiня? шкiру, заповза? в нори. Це вже не молодчики тисяча дев'ятсот сорок першого року iз засуканими до лiктiв рукавами й одверто нахабними пиками. Цi хитрiшi, пiдступнiшi. З такими воювати тяжче, нiж з тими, що дiяли одверто. А ми про це, на жаль, нерiдко забува?мо. Вони того зброймайстера i вином напо?ли, i дiвчину-кралю поруч нього посадовили... Так-то. - Справдi, це в нас бува?... - замислено промовила Ясногорська. - Невпопад виявля?мо нашу пильнiсть: до сво?х - з надмiрною пiдозрою, а до справжнiх недругiв... Скажiть, зловили потiм тих, що задушили зброймайстра? - Декого. Не всiх. Машини вибрались на високий перевал. Яснi, охопленi багрянцем гори стояли до самого небокраю - далекого, синього,чистого. - Гляньте, гляньте, товаришу технiк! - вказувала Шура на гостру сопку, що здiймалась вдалинi над iншими, вилискуючи голим камiнням верховини, а нижче була вся огорнута жовтогарячим лiсом. - Гляньте! Зовсiм золота! - Висота вiсiмсот п'ять, - буркнув технiк, - наша дивiзiя брала. Якби артилерiйський технiк був говiркiшим, вiн розповiв би, якою цiною здобула дивiзiя ту золоту далеку сопку. Розповiв би, що там зостався на вiчнiй вартi бiлоруський студент, офiцер-мiнометник, якого технiк знав ще з Терново? балки пiд Сталiнградом. Може, технiк погано себе почував, чи, може, йому хотiлося спати, тiльки вiн нiчого бiльше не сказав. А Ясногорська не допитувалась, бо попереду ?й вiдкривалися не баченi досi кра?види. Колона машин саме спускалась в угорськi рiвнини. Назустрiч котились широкi, як море, степи, оповитi тихими вечiрнiми димами. Фронт тут, видно, недавно пройшов. Понад шосе тягнулись штабелi зелених i жовтих ящикiв трофейно? вибухiвки, купи знешкоджених мiн. Нашi сапери тисячами навитягували цього зiлля з битих дорiг, мiсткiв та узбiч. Поле було розмiноване на сто метрiв по обидва боки шосе. В кюветах стирчали носами в землю нiмецькi броньовики й автомашини. Рiвнини накочувались неосяжно, губились далекими берегами у вечорових туманах. Наче стародавнi кораблi, мрiли в просторах до самого обрiю одинокi ферми хуторян-угорцiв. Машини свистiли у сиве степове море, ферми - далеко i близько - гойдались, пливли в тумани, з високими щоглами тополь. На одному з поворотiв машину пiдкинуло, технiк стукнувся потилицею об кабiну i перестав дрiмати. - Нарештi гори кiнчаються, - лiниво звернувся вiн до супутницi i кивнув на гори: - Ох i настопроклятiли ж вони нам!.. Шура обернулась. Сонце вже заходило, i гори востанн? васвiтилися легким ажурним золотом, немов були зiтканi з багрянистих нiжних суцвiть. Полиск оголених скель, барвистi яруси лiсiв, гiрськi селища з високими, як тереми, дерев'яними будинками трансiльванцiв - все по?днувалось у картину, що вражала сво?ю казковою мальовничiстю. Чисте небо не налягало на гори, а, навпаки, сво?ю високою легкою синявою довершувало, гармонiйно доповнювало ?х. Було таке враження, що все небо, всю його невагому сферичну голубiнь тримають на собi отi гiрськi вершини, отi далекi сопки, розкиданi по небокраю, взолоченi яскравим багрянцем осенi. Шура впивалася тi?ю красою, хмелiла вiд не?, як вiд вина. Сонце сховалось за гори, в долинах уже стелилися тiнi, а далекi золотi сопки, облитi сонцем, все ще горiли й горiли, як вiчнi. Близький гуркiт i хмара ?дкого диму вивели дiвчину з солодко? мрiйливо? задуми, повернули до дiйсностi. Шляхом на цiлия кiлометр витягнулась танкова колона. Машини були новi, вони, видно, недавно зiйшли з залiзничних платформ; екiпажi сидiли при вiдкритих люках. Декотрi з танкiстiв, загледiвши дiвчину, зблискували зубами, всмiхалися ?й. - Це бувалi, - зауважив технiк i пiдвiвся, занепоко?вшись, щоб танкiсти не зiм'яли котрусь iз його машин. - Цих остерiгайся! - Куди вони йдуть? - Куди... Звiсно, куди: на Дунай. - На голубий Дунай! Далеко попереду глухо гуготiв фронт. Танкiсти поглядали вперед, вище пiдсували на лоби сво? чорнi шоломи. Запаснi бочки з пальним, ув'язанi сталевими тросами, стояли на кожному ганку. "За Батькiвщину? Вперед!" - встигла прочитати Ясногорська на борту головного танка, коли ?хнiй студебекер, розвинувши максимальну швидкiсть, уже обгонив гуркотливу колону, огорнуту важким чадом. "За Батькiвщину, вперед!" - у задумi повторила вона сама собi. Не знала дiвчина, що повторю? зараз саме тi слова, той бойовий клич, з яким Юрiй Брянський пiднявся в горах на свiй останнiй подвиг. II Шура, внутрiшньо нетямлячись вiд щастя, що переповнювало ??, намагалася уявити собi першу зустрiч з Юрi?м. Вона не попередить його про сво? прибуття, Вона хоче зустрiти його несподiвано, побачити його таким, як вiн ?. Коли з бородою - хай! Вона ще нiколи не бачила його бородатим! Юрась - бородатий... Ха-ха!.. Дiвчатка, ви чу?те? ?? факультетськi подруги вже нiби сидiли поруч. А яким буде його перший погляд, коли вiн побачить свою Шуру в мiшкуватiй зеленiй шинелi з довгими рукавами, з погонами на плечах? Чи не буде це йому непри?мно? Може, вiн i досi уявля? ?? собi в бiлому платтi та легеньких дешевих босонiжках, з яких вiн любив насмiхатись, називаючи ?х взуттям античних богинь та радянських студенток. Чи, може, вiн уявля? ?? собi по тому фото, що найбiльше було йому до вподоби: на березi моря, бiля байдарки, з веслом у руцi... Сонце там зовсiм заслiпило ?й очi. Тодi! Тодi вона була легка, мов казка. Юрась нiколи не мiг впiймати ??, бистроногу. Тепер вона, мабуть, не втекла б вiд нього в сво?х кирзових. Але що залишилось в нiй таким, як i ранiше, то це ?? дiвочi коси. Тугим плетеним перевесельцем вони вкладенi спереду через рiвний продiл, обвивають голову, мов корона. Юрась дуже любив цi косички-"русачки", i вона ради нього зберегла, не пiдрiзала ?х. "Де ж ти була, моя бистронога, що робила в цi роки, як жила?" - запита? вiн ??. I вона розповiсть усе, усе до самого дна! Розповiсть, чесно дивлячись йому в вiчi. ?й не треба буде нiчого приховувати, в ?? очах не бiгатиме злодiйкувата жiноча провиннiсть. Вона з гордiстю розкаже, як у цi тяжкi роки злигоднiв i поневiрянь зберегла в сво?му серцi все те, що вони називали Нашим. Нашим! Вони це Наше писали в листах з велико? лiтери. Це був такий багатий ?х iнтимний скарб, цiлий свiт недоторканно-чистий i невичерпний, що його варто було пронести через усе життя. Варто було в найскрутнiшi часи во?нних невдач надiятись без листiв. Варто було перемлiти, переридати тi задушливi ночi на мокрiй вiд слiз госпiтальнiй подушцi, Варто було знести горя вдво? i втро? бiльше, щоб тiльки дожити до цi?? хвилини ?хньо? зустрiчi, дожити, нiде не спiткнувшись, вiдкидаючи спокуси, дiйти до нього незаплямованою, чесною, вiрною. Хай би побiлiли ?й коси, та лишились би очi ясними яснотою вiрних! Нi, не може Юрась нi за що осудити ??. I вiн зна?, що вона могла повестися тiльки так. А вiн уже в першi днi вiйни перев'язав шпагатом сво? математичнi конспекти, вiдклавши ?х до кращих часiв, а сам з батальйоном студентiв-добровольцiв пiшов на фронт. Тодi ?х називали полiтбiйцями. Шура стала на роботу в один з мiнських госпiталiв. Деякий час вони листувалися, потiм один з ?? листiв повернувся назад: "Вибув з частини". Мiж ними було заздалегiдь умовлено, - на той випадок, якщо зв'язок урветься, - шукати новi адреси через рiдних. Шуринi батьки i мати Брянського евакуювались на схiд. Старший брат Шури, вiдповiдальний пiдпiльний працiвник Бiлорусi?, залишився в Мiнську для пiдпiльно? роботи, як про це вона дiзналася вже пiзнiше. Одного дня вiн при?хав у госпiталь, i вiд нього Шура дiзналася, що в дорозi пiд час бомбардування загинули ?хнi батьки. В цей день вона вдруге одержала: "Вибув з частини". З матiр'ю Юрiя теж не вдалося встановити зв'язок, бо кiлькома днями пiзнiше, пiд час нападу нiмецько? авiацi? на госпiталь, Шуру поранило. В числi iнших ?? вiдправили в санiтарному ешелонi на схiд. ?хали довго, понад десять дiб, i за цей час люди у вагонi зжилися. Були там i льотчики, i танкiсти, i артилеристи, а найбiльше, звичайно, пiхотинцiв. Пам'ята?ться, один з льотчикiв розповiдав, що вiн лiтав на Пло?штi. Товаришi слухали його, мов завороженi. Пло?штi! Адже це було так далеко? Не могла тодi знати Шура, що пройде тро? лiт, i Пло?штi вже буде для не? глибоким тилом, тилом навiть для армiйського госпiталю. В одному купе з Шурою ?хав лiтнiй полiтрук-пiхоти-нець iз залисинами на випуклому лобi, з роздробленими загiпсованими ногами. Цiлими днями полiтрук мовчав. Його широке суворе обличчя було нерухоме. Тiльки коли хто заступав йому вiкно, полiтрук зводив на перенiссi рудi брови i просив неголосно, але твердо, щоб вiдiйшли од вiкна. З ранку до вечора вiн не вiдривав погляду вiд того вiкна, за яким пролiтала його кра?на, сувора, напружена, мов полк, пiднятий по тривозi. Шура пригаду?, як вони в'?хали в перше, ще не затемнене заволзьке мiсто. Вхопивши милицi, вона вибралася на перон, освiтлений вокзал, яскравi вогнi трамва?в, лiхтарi у жовтих туманах осiнньо? мжички. Репродуктори на майданi, музика... Може, тодi вона вперше на повну силу вiдчула всю красу вчорашнього дово?нного життя. Всiма непрожитими радощами i всiма незаго?ними болями хлюпнуло воно на не?. ?й стало i гiрко чомусь, i невимовне радiсно вiд того, що ?, ? ще в ?? державi мiста, куди безсилi сягнути фашистськi бомбовози, не повисла над ними варварська нiч, яка скрiзь супроводить окупантiв, мов ?хня рiдна стихiя. Сюди не докотилася нiч, тут не ревли зловiснi сирени... Горять навкруги безстрашнi вогнi - вогнi! вогнi! - i з репродукторiв говорить Москва. I все-таки було тоскно, до безкраю тяжко на серцi. За якихось два-три мiсяцi вона втратила батька и матiр, розминулася на тривожних шляхах з Юрi?м i сто?ть уже сама на освiтленому незнайомому перонi, на милицi спираючись... Повернувшись до свого купе, вона ткнулась головою в подушку i дала волю сльозам. Ешелон iшов далi, монотонно цокотiли колеса, у вагонi загасили свiтло - всi спали. Вона могла наодинцi виплакати все, чим наболiло ?? серце. Але вона помилилась, гадаючи, що всi сплять. Не спав ?? загiпсований сусiда-полiтрук. Ночами йому, видно, гiршало, бо чути було, як вiн зiтха? в темрявi, стримуючи бiль, поскрипуючи зубами. Так було i цi?? ночi. Дiвоче схлипування його, зда?ться, дратувало. - Слухайте, чого ви плачете? - майже сердито запитав полiтрук Ясногорську. Дiвчина i в темрявi вiдчула, що вiн дивився на не?. - Я не плачу, - сказала вона. - Я так... пригадую. - Що ж ви пригаду?те? - Пригадую, як ми жили колись... Дуже давно... Перед цим. Полiтрук помовчав. Мирнi вогнi першого освiтленого мiста, що вiн ?х бачив тiльки у вiкно, викликали, видно, i в нього багато думок, спогадiв, навiяли сумовитий настрiй. - Ми багато пригаду?мо, -сказав вiн згодом. - Це добре. Але цього мало. Вiд цього зараз справдi можна тiльки плакати. Нам би треба менше пригадувати, а бiльше думати, що робити. Думати про те, що нас чека?... - Що нас чека?! Госпiталь десь у Читi або й Iркутську! - А потiм? Шура мовчки плакала. В другому кiнцi вагона дедалi голоснiше стогнав обпалений танкiст. Вiн то благав, то жалiбно лаявся, то несамовито кричав, вимагаючи уколiв морфiю. Вiн уже кричить так багато ночей пiдряд. "Йому ще тяжче, нiж менi}-подумала раптом Ясногорська. -А цьому полiтруковi, що скрипить зубами щоночi, нiби гризе порцеляну? Я була хоч на перонi, а вiн?" Полiтрук запалив цигарку. - А вам хiба нiколи не хочеться отак... виревтись?- сказала вона, трохи заспоко?вшись. - Менi хочеться... ходити, - вiдповiв полiтрук. - А тодi? - Тодi? В пiхоту... - Знову в пiхоту? - Тiльки туди. Прiзвище полiтрука було Воронцов. Потiм почався Урал. Всiяний вогнями, вiн димився цiлу добу димарями заводiв, гримiв ешелонами, приймав верстати, устаткування, евакуйоване з Укра?ни. I цей безперервний важкий гуркiт iндустрiального краю був тепер куди милiший дiвчинi за блакитнi береги пiвденного моря, де вона провела одне лiто. Шура слухала i не могла наслухатися цi?? грiзно? музики. Бо це була не просто музика, це була ??, Шурина, власна сила, ?? порятунок, ?? майбутн?. Полiтрук також змiнився. Його обличчя посвiтлiшало. Прогримiли уральськi тунелi, ешелон влетiв у Сибiр. По?зд мчав, майже не зупиняючись на станцiях, врiзаючись у бiлi глибини безкра?х березових лiсiв, ?хали день, а за вiкном усе бiло, бiло, бiло... ?хали другий, а за вiкном - бiло, бiло, бiло... Лiси стояли прозорi, чистi пiд голубим небом. Такий Сибiр i залишився назавжди в уявi дiвчини - ясним, бiлим кра?м. - Мiй Сибiр, - з гордiстю говорив загiпсований полiтрук. Родом вiн був десь з Ачинська. Якось пiсля вечерi у вагонi зав'язалася жвава дискусiя. Веселий, поранений у руку сержант хвалькувато розповiдав товаришам про сво? дово?ннi ловеласiвськi пригоди, про те, з якими хитрощами вiн завжди виходив сухим з води, вдало приховуючи грiхи вiд сво?? дружини. Було це в якомусь вiвчарському радгоспi у Сальських степах. Полiтрук терпляче слухав веселого сержанта, а потiм раптом насупився, суворо покосився на оповiдача. - Чим ви похваля?тесь? - запитав вiн так, наче сержант чимось образив його. - Сво?ми зрадами? - Зрадами? - сержанта рiзонуло це важке слово. - Якi ж це зради, товаришу полiтрук? Це внутрiшня моя полiтика - сiмейнi дiла! - А сiм'я що, по-вашому? Онуча? - грубо запитав полiтрук. - Схочу - обмотаю ногу, схочу - викину, замотаю iншою?.. Хiба сiм'? нашi це не тi самi клiтини, з яких склада?ться наша держава, наша сила? - Атомi - басовито сказав стрiлець-радист, спускаючи ноги з верхньо? полицi. - Первинне ядро. - От-от, саме ядро... I хiба не з цього ядра почина?ться школа нашо? витримки, дисциплiни, вiрностi... Чи не тут нашi дiти починають проходити свою першу допризовну пiдготовку? Вони дивляться на вас... Вони на родинних прикладах уже вчаться i громадсько? порядностi. А ви... хвалитесь. Ясногорська тодi гаряче пiдтримала полiтрука. В думках його вона впiзнавала сво? погляди на життя. Воронцов того вечора розповiв присутнiм одну з сво?х мисливських iсторiй. Це була легенда про лебедiв, у яких нiбито iсну? великий закон: самець i самка паруються раз, на все життя, I коли одне з них гине, то гине й друге. - ...I якщо подруга залишилась сама, - розповiдав Воронцов, заплющивши очi, - то робить так: знiма?ться з тужливим ячанням високо-високо в небо, забира?ться на страшенну височiнь - ледве мрi?... I потiм враз, склавши крила, шуга? звiдти сторчма вниз... - Ото вiрнiсть! -у захватi вигукнув стрiлець-радист. А Воронцов пiсля того замовк надовго. Ясногорська i зараз, трясучись в машинi серед темних чужих степiв, чомусь пригадала оту почуту нею ще в 1941 роцi легенду про лебедину вiрнiсть. Зустрiвшись з Юрi?м, вона розкаже йому про це... Розкаже, як марно шукала його по сибiрських госпiталях, як бiгала щоразу вниз, коли прибувала з фронту нова партiя поранених. В госпiталь, що стояв над самим ?нiсе?м, часто приходили шефи. Вниз по ?нiсею свистiли, як у трубу, вiтри з Заполяр'я, гасали бiлi хуговi?, а в госпiталi було тепло i зеленiли укра?нськi столiтники, подарованi шефами. Вечорами в коридорах лунали пiснi мовами багатьох народiв. Пiсля операцi? Шура деякий час лежала в тяжкому станi, ?? неабияк порiзали, поки повиймали осколки з нiг. Вона кiлька днiв видихала наркоз. Подушка здавалась ?й просякнутою наркозом наскрiзь, i, вiдкинувши ?? геть, вона клала голову на голий матрац. Марила Мiнськом i кликала Юрiя. ?сти не могла нiчого. I, наче вгадавши бажання хворо?, одна з жiнок-шефiв принесла ?й лiсових ягiд. Вони були такi кислi, такi смачнi! - Звiдки ви? - запитала Шура жiнку. - З полтавського паровозоремонтного. - Полтавцi!.. Земляки!.. - Бiлоруси й укра?нцi вважали себе тут земляками. - Що ж ви робите серед цi?? тайги? Як влаштувались? - Влаштувались... Тижнями не виходимо з цехiв... - За Укра?ною все суму?те? - Нема коли довго сумувати: на оборону працю?мо... Виробля?мо дещо навiть краще, нiж у Полтавi. Згодом, вилiкувавшись, Шура побачила це краще. За мiстом, що аж дзвенiло вiд ясного морозу, шугали у синьому небi лiтаки. Серед них були вже такi, котрих ще нiхто не бачив на фронтi. Вiд ранку до ночi ?х випробовували. З товарно? станцi? щодня вирушали на захiд довгi ешелони. Якось Шурi довелося побачити вперше легендарнi "катюшi". Десятки платформ були завантаженi ними. Вкритi брезентами, пiднявши рами, вони мчали i мчали на захiд. В тi зимовi сонячнi днi при пiвста градусах морозу Шура, думаючи про полтавчан, про винищувачi нових систем, що випробовуються за п'ять тисяч кiлометрiв вiд фронту, про ешелони гвардiйських мiнометiв, що мчали, вкритi iне?м, крiзь тайгу, - думаючи про все це, вона з особливою силою вiдчула, що нiколи нiяким ворогам не скорити ?? могутню Батькiвщину, ?? волелюбний народ. I, може, саме ця натхненна вiра у свiй народ сповнила тодi Шуру певнiстю у неминучостi i ?? особистого щастя. Нiяких звiсток вiд Юрiя не мала, проте була переконана, що вiн десь ?. III В дивiзiю при?хали вночi. Власне, не в дивiзiю, а в те мiстечко з темними готичними шпилями, де вона стояла напередоднi. Зараз ?? вже тут не було. Навiть тили познiмались i ви?хали вперед. Технiк, лаючись, оббiгав усю спустiлу, покинуту стоянку. Вiн одразу став таким енергiйним i запальним, яким Шура не сподiвалась його бачити. - Де ?х шукати? - кричав технiк навiть на не?, начебто дiвчина могла знати. - Вперед, а куди вперед? Тьма, нiч! Вiн присвiчував лiхтариком стiни та все шукав указок. Шуру пробирав холод. Вночi несподiвано задув пiвнiчний вiтер, небо скоро затяглося хмарами. Стало мря-чити. - Заберуся в бункер i спатиму до ранку, - погрожував технiк у темрявi. - Щоб знали, як не лишати "маяка"! - Звiсно, куди в таку тьму? - пiдтримав котрийсь iз шоферiв. - Десь у кюветi в'язи скрутиш... Або налетиш на мiну. Краще до ранку... - До ранку, до ранку! - ще дужче закричав технiк, розлючений тим, що його думка сподобалась шоферовi. - Я комусь дам до ранку! I побiг знову шукати указок, присвiчуючи стiни i телеграфнi стовпи. - Вхопив? - смiялися шофери з того новачка, що простодушно згодився був чекати до ранку. - Ти його ще не зна?ш, друже! Вiн тобi наспить. Слухай його нахвалки. Завжди галасу? про одне, а робить iнше. Всю нiч гасатиме, поки не вiдшука? наше "Л". Через кiлька хвилин технiк виринув з темно? вулички. - По машинах! - скомандував вiн, сiдаючи сам у переднiй студебекер. - ?сть "Л"! Колона рушила, ?хали при фарах. Дощ у смузi свiтла перед машинами прявся густою скiсною стiною. Ясногорська забилась пiд великий цупкий брезент, що ним були накритi ящики. Брезент був геть посiчений осколками, в нього задимало вiтром, як крiзь морський солоний парус. Машини щоразу зупинялись, технiк вилiзав з кабiни присвiчувати стовпи i ремствувати на все поле... "Чого вiн ла?ться?-думала Шура, тепло дрiмаючи. -Так гарно, а вiн ла?ться..." ...Цупкий парус стугонить над нею. Гуде просмолене днище... Блакитне широке море розляглося на всi кра?. У високому пебi звиваються птахи, облипають щогли, падають матросам на солонi плечi. Засмаленi матроси спiвають на палубi про не вiдкритi ще землi, про зеленi тропiчнi кра?ни. Горить, розцвiта?ться море, розрите кормою... Коли Шура, прокинувшись, вiдкинула брезент, уже свiтало. Колючим дощем обсипало ?? гаряче обличчя. Десь попереду ледве чутно клекотiли кулемети. Як i звечора, обабiч дороги бовванiли начебто тi самi ферми, заретушованi сивим дощем, з журавлями колодязiв, пiднятими, як семафори. Невже за нiч так мало про?хали? Шура зстрибнула з машини i пiшла в голову колони. Дорогу загороджував фургон-газик, що лежав боком серед шосе.'Бiля нього вже поралися шофери. Тут-таки, повзаючи колiньми в дорожнiй багнюцi, щось старанно вибирали з не? два забрьоханi, заляпанi по вуха старшi лейтенанти. - Чого ви так дивитесь? - насмiшкувато звернувся один з них до Ясногорсько?. -Не впiзна?те? Господарство першодрукаря Iвана Федорова. Це була дивiзiйна редакцiя. З годину тому вона пiдiрвалась на мiнi. Пiдiрвалась досить вдало, бо журналiсти тiльки поглухли, але остались живi. Тепер оце вони, озбро?вшись терпiнням, завзято вибирали з багнюки розкиданi вибухом шрифти. Ясногорська вирiшила, не чекаючи, доки розгородять дорогу, йти далi пiшки, ?й не ждалося - швидше, швидше хотiлося бути там!.. Дiзнавшись, що ?й треба в полк Самi?ва, один з "першодрукарiв" розтлумачив, як туди ближче пройти. Журналiст скрiзь залишався журналiстом: вибираючи серед шляху з багнюки шрифти, приглушений вибухом, як риба, вiн, проте, якимсь чином уже знав розташування всiх полкiв. Шура, подякувавши технiковi за те, що пiдвiз, накинула на плечi плащ-палатку й пiшла. Дощ лив i лив. Кювети вже виповнились каламутною водою. На роздорiжжi дивiзiйна указка з "Л" звертала лiворуч, а полкова-сходила з шосе прямо на луки, густо зрiзанi колiями обозiв. Скiльки глянеш-луки лиснiли дощовими озерцями, в яких де-не-де стримiли таблички указок. Шура намагалася вгадати серед цих численних слiдiв Юрасеву ступню. Сама смiялася з свого примхливого бажання i все-таки шукала... Оцi дрiбнi, найвиразнiшi, може, його. Впевнено вдавленi-вiд каблука до носка. Ось вони перехопились через канаву, ось зникли пiд водою. Скiснi угорськi дощi, не розмийте його слiдiвi Хай стануть вони, висушенi вiтрами та. сонцем, твердi, мов камiнь! Невдовзi з сиво?' мряки виринула назустрiч валка пiдвiд з напнутими халабудами. "Це, мабуть, з полку ?дуть на дивiзiйнi склади, - подумала Ясногорська. - Запитаю. Вони повиннi знати". На заднiй пiдводi хтось спiвав. Повiльний, журливий спiв далеко лунав над iмлистими луками: Темная нiч розлуча?, коханая, нас... Голос був повний, красивий, розлогий., Шура i ?здового уявила собi красивим, молодим бiйцем. Зда?ться, i сама пiсня склалася саме десь тут, в темнi угорськi ночi, серед, осiннього, степу, а окопах над, чужим шосе. Темная нiч, тiльки кулi свистять по степу, тiльки вiтер гуде в проводах... Коли спiвак про?здив повз Ясногорську, вона окликнула його. З-пiд напнуто? палатки висунулося лiтн? добре обличчя з мокрими, вже сивуватими вусами. "Невже це вiн спiвав?"-здивувалась Ясногорська i, задихаючись вiд хвилювання, запитала? - Ви з хазяйства Самi?ва? - Так. Бо?ць притримав коней. - Ви зна?те старшого лейтенанта Брянського? - Брянського?-солдат окинув дiвчину якимсь особливим теплим, хорошим поглядом. -Чого ж, добре знаю. Це наш, сталiнградець... - Солдат помовчав, - Тямущий командир був. - Був? -похолонула Ясногорська. -Чому був? - Е-ех, дочко, дочко, що пита?ш? - зiтхнув солдат. - В Альпах... пiд висотою вiсiмсот п'ять... Смертю хоробрих. Шура закрила обличчя руками. - Гей, Ульянич! - гукнули в цей час ?здовому, - Чому став? Давай! Вона не чула, як пiдвода рушила. Все стояла, закривши обличчя руками. Сукався й сукався дощ у тисячi веретен. Солдат, доганяючи валку, ще раз оглянувся. Весь степ був переснований сивою пряжею. I дiвчина стояла нерухомо, мов тополя, похилена осiннiм вiтром. Смертю хоробрих... Вiн так сказав: "Смертю хоробрих". Шура не плакала. Вона не вiдчувала й болю, як не вiдчува? його згарячу поранений. Все тiло якось занiмiло, затерпло... "I холодна, страшна далечiнь пролягла помiж нами". Чи справдi хтось далеко спiва?, чи то ?й вчува?ться? Все переплуталось, попливло перед очима, I життя нiби наяву покидало ??. Ясногорська подумала раптом, що може отак закам'янiти, як сто?ть. Закам'янi? справдi, реально, за якусь хвилину, i залишиться стояти вiчно, одна серед цього пустельного степу. "Чому вiн перестав спiвати? -наче прокинулась вона, наслухаючи. Як це часто бува? в момент крайнього горя, ?? думки хапалися за сторонн?, щоб забути головне. - О, чому, чому вiн не спiва??" Пiдводи вже ледве мрiли в мряцi. Дiвчина раптом вiдчула себе зовсiм знесиленою, ?й хотiлося сiсти, впасти, розпластатись на землi. Щоб цього не сталося, вона, спотикаючись, рушила вперед. Пiд висотою 805... 805... Так це ж та сопка?! Це ж та золота сопка! Шура, зойкнувши, пiдняла руки. Важкi хмари швидко рухались над нею, зда?ться, над самою головою. Тепер вона могла ридати, битись, кричати, бо вона була одна в цiлому свiтi. Хiба ж не пустеля, хлипка, холодна, прядеться байдужою пряжею до самого обрiю? Десь калатають кулемети. Де вони? Нiкого нiде не видно. Попереду замаячила ферма. Шура йшла, механiчно намагаючись попадати ногами у вдавленi вiдбитки чи?хось нiг. Перше, що вона помiтила, наблизившись до ферми, було "Л", глибоко прооране на стiнi, мабуть, багнетом. Шура довго стояла, читаючи цю ?дину рiдну лiтеру на чужiй, на глухiй стiнi. На подвiр'? i в садку ферми розташувались пiдводи з ящиками бо?припасiв. Мокрi конi, яким не вистачало ста?нь, стояли розпряженi бiля пiдвiд, горблячись вiд холоду. Шура зайшла в сад, втомлено дотяглася до якогось дерева i, охопивши руками мокрий холодний стовбур, застигла. Невже це все? Перед вiйною вони стiльки чекали з Юрi?м, доки кiнчать iнститут, одружаться, будуть разом працювати. Попереду було стiльки широкого щастя, що ?м навiть не уявлялось, як це може його не бути. Здавалося, що, взявшись по-дитячому за руки, вирушать вони назустрiч великому свiтанню, i дзвiнка березнева провесiнь кришталево похрускуватиме пiд ногами, i рожева вранiшня зоря палахкотiтиме на пiвнеба, i так буде, i буде, i буде!.. - Юро! - шепотiла вона майже в забуттi, притискаючись гарячим чолом до мокро? кори. - Юраську! Плечi ?? здригались. Якби вона була знала, то зскочила б учора з машини, полетiла б на ту золоту сопку! За спиною почулися кроки. Шура сердито обернулась. Перед нею стояв присадкуватий мордань у фуфайцi, з нагайкою в руках. Вiн був на зрiст нижчий за дiвчину, але широкий в плечах, кремезний. Гострi, в монгольських вирiзах очi дивились на Шуру приязно, з готовнiстю допомогти. Незнайомий рвучко, не без шику козирнув по-рот-фронтiвському, пiднiсши кулак i випростовуючи пальцi бiля само? скронi. - Ви когось шука?те? - запитав вiн з помiтним акцентом. - А вам що? - Може, я мiг би вам допомогти? - довiрливо запитав незнайомий. - Ви не можете менi допомогти. Я шукаю... Брянського. - Брянського? Нашого Брянського? Ясногорська стрепенулась: нашого! Вiн зна? Брянського! Вiн говорить як про живого! Щось невимовне, таке, що стосу?ться тiльки живих, а не мертвих, забринiло в iнтонацi? його голосу. Шура загостреною, оголеною чутливiстю серця вловила це. I враз пройнялась думкою, що на луках ?й сказано було неправду. - Боже! Ви його зна?те? - Я старшина його роти. Дiвчина вся подалась вперед, застигла в напруженiй, поривнiй позi. Тисячi надiй налетiли на не? i падали на плечi, на руки, як голуби. Нiжно-бiле змокрiле обличчя, що перед тим, взявшись на холодi сиротами, аж волохатилось дрiбним пушком, тепер враз освiтилося, зарожевiлося нiжно, мов пелюстка в росi. - Так вiн... ?? - Його, на жаль... - Нема? - ...А рота його ?. IV Старшина мiнометно? роти Вася Багiров був з тих людей, що для них вiйна давно вже стала звичною справою. Башкир нацiональнiстю, енергiйний, наполегливий, рiшучий, вiн жив до вiйни невгамовним життям. Навiть не закiнчивши середньо? школи, Вася нетерпляче, з буйним азартом молодостi, кинувся у бiлий свiт. Вербувався, куди тiльки його вербували. В сво? двадцять п'ять рокiв вiн уже встиг i теслярувати на далекому Заполяр'?, i ходив до Монгольсько? Народно? Республiки за гуртами худоби, i гасав по горах Уралу, шукаючи самоцвiтiв. З юнацькою жадобою накинувся Багiров на життя, що вiдкрилося сво?ю звабливою неосяжнiстю перед ним. Наче сп'янiлий вiд нових безкра?х можливостей, Вася хотiв швидше усе побачити, про все дiзнатись, торкнутись усього, що було в цьому океанi, яким уявлялася йому велика його держава. Бурлацьке життя, повне тривог, несподiванок, випробувань, - це було якраз те, що найбiльше вiдповiдало вдачi Багiрова. У безконечних мандрах залiзний органiзм його не надломився, а, навпаки, здобув богатирського гарту. Хвороби його не брали, зими його не дошкуляли. Одержавши солдатськi рукавицi, вiн губив ?х наступного дня i нiколи не скаржився на зашпори. В мiнометну роту Вася прийшов пiд Сталiнградом, довгий час був рядовим, i лише на днiпровському плацдармi, коли ?х у ротi залишилося стiльки, що Багiров мусив вважати себе взводом, - Брянський призначив його старшиною. На старшинськiй нивi i розкрилися повнiстю всi його таланти. Iнтереси роти, честь роти стали його особистими iнf тересами. Вольовий, пронозливий, бiдовий, вiн мiг пiти ' на що завгодно ради свого пiдроздiлу. Вiн заводив знайомства, менжував i хитрував, аби тiльки його бiйцi були добре нагодованi, зразково спорядженi, вдосталь постаченi бо?припасами. Вiн, примiром, доклав бiсiвських зусиль, щоб мiнометники виступали на найкращих конях, викликаючи завидки цiлого полку. Бувало, Вася зникав десь на цiлу нiч у загадковi нiчнi розшуки i повертався лише вранцi, весь общипаний, 3 розпухлими вухами, i сидiв уже не на тому конi, котрим вирушав у похiд, а на якiйсь кошлатiй, нужденнiй шкапi. - Мiж козаками побував, - спiвчутливо говорили тодi ?здовi, але так, щоб Вася не чув. У такi днi вiн скаженiв при самiй згадцi про козакiв. Донськi хлопцi з кавалерiйського корпусу, який, починаючи з Румунi?, часто сусiдив з полком Самi?ва, не раз чесали канчуками по вухах мiнометного старшину, що внадився до них за кiньми. Проте, ради справедливостi, треба сказати, що Вася Багiров нiколи не вдавався до ганебно? для гвардiйця втечi, а бився хоч один проти десятьох, поки його не скидали з коня i пускали на волю божу пiшки. Одного разу вiн вночi помилковй одв'язав коня навiть у свого командира полку. Виправдуючись потiм перед Самi?вим, старшина пояснив свiй промах тим, "що було дуже темно i до того ж спiшив". Багiрову прощали багато чого, бо знали його безкорисливiсть: особисто для себе вiн не взяв би й нитки. Коли в бiйця на маршi розлiзлись чоботи, Багiров, не вагаючись, роззувся i вiддав йому сво? власнi. А найбiльше спокутував Вася сво? конокрадськi грiхи бо?м. З бою вiн виходив амнiстованим за все. Де вже було карати людину, про вiдчайдушну хоробрiсть яко? знав увесь полк! Хто з старших однополчан мiг забути, як минуло? весни в боях бiля Днiстра Багiров верхи на конi з пляшкою в руцi помчав по полю за нiмецьким танком i пiдпалив його? Хто, як не Багiров, викрав у Трансiльванi? в нiмцiв кухню з недовареною кацiею i прогуркотiв з нею серед ночi через усю нейтральну смугу? Найдивнiшим же було те, що жодна куля не черкнула його в тiй смiшнiй i вiдважнiй операцi? з кухнею. - Мабуть, сама доля протегу? вiдчайдушним, - жартував тодi з цього приводу Брянський. Бiй для Васi був якимось священнодiйством, ради якого башкир не давав пощади нi собi, нi сво?м пiдлеглим. Доки на передовiй було спокiйно, доти й Багiров Поводився сумирно. Нi з ким не сварився, сновигав, наче заспаний, здавалось - погладь його, i вiн замурчить, як приручене тигреня. В такi днi з нього мiг потiшитися кожен ?здовий. Вася посмiхався, Вася не боронився, його широке вилицювате обличчя було добрим, а гострi косяки очей мружилися довiрливо. Але коли починався бiй, тодi тримайся! Тодi вiн цiль сiньку добу не злазив з коня, гасаючи то на переднiй край, то в бо?постачання, то хтозна-куди, i все горiло на його шляху. Бiда якомусь вайловi, якщо вiн потрапить Багiрову пiд руку в таку мить! Брянський дорожив сво?м старшиною i пишався ним перед iншими командирами рот. За Брянським Багiров справдi, не вагаючись, пiшов би в огонь i воду. Брянський приймав вiд нього присягу, Брянський вручив йому нового автомата, Брянського сама Батькiвщина призначила йому в командири. I тому за командира Багiров пiклувався далеко бiльше, нiж за самого себе, ставив на першому мiсцi його, командирову, честь, бо то була честь роти. Впiймавшись десь на грiшному дiлi, старшина намагався будь-що перейняти всю вину на себе, вигородити свого командира, нiчим не очорнити його. I лише з Брянським Вася до кiнця дiлився сво?ми нескладними сердечними справами. Вася був одружений. Торiк узимку, коли вони стояли обороною в степовому хуторi на Кiровоградщинi, одна весела молодичка в яскравiм намистi не жартома закохалася в Багiрова. Вона вгадала в ньому надiйного мужа й господаря, на плече якого з певнiстю можна спертись. Зневаживши пересуди сусiдок, вона щиро вiддала сво? серце цьому гарячому, бурхливому старшинi з вигнутими ногами природженого вершника, з руками, мiцними, як лещата. "Будуть у нас сини, - щебетала вона ночами на вухо Багiрову, -будуть такi гарненькi, чорнявi, косоокi китайчата". Справили коротке солдатське весiлля з розвiдницькою гармошкою, з буряковим самогоном. Безвусий Брянський по старшинству був весiльним батьком. Прожив Багiров iз сво?ю веселою молодичкою без року три днi. Проте i в далеких краях не забував ??. Зосереджено сопучи, вiдповiдав ?й на нiжнi ?? листи, вкладаючи в них ласкавi зернятка укра?нсько? мови, якi запам'ятались йому. Посилав усе, до копiйки, що платила йому армiя, i мав твердий намiр повернутись пiсля вiйни тiльки до молодички. Брянський пiдтримував у ньому цi намiри, допомагав Васi збутись легковажних пiдозр, що ?х дехто, ради втiхи, намагався посiяти у запальному серцi старшини. Вася пiдтримував листування з багатьма бiйцями i офiцерами, якi вибували з роти до госпiталiв. Навiть тi, що вибули дуже давно, надумавши звернутись в роту з якимось посланням i пригадуючи, кому б його адресувати, зупинялися завжди на Васi. Чи не вважали хлопцi його безсмертним? Про загиблих товаришiв ?хнiм рiдним писав на Батькiвщину також старшина. Коли за вбитим не було якихось видатних подвигiв, то Вася сам надiляв його ними. Чи мiг Вася байдуже писати про бiйця, який пробивався з ним трансiльванськими лiсами, перебродив по шию крижаний Муреш, справляв Жовтневi свята пiд мокрими скиртами в угорських хуторах? Нi, про цих людей Вася мiг писати тiльки з гарячою нiжнiстю, вони всi виходили у нього тiльки видатними людьми, що руйнували доти, рзали гранатами танки, грудьми зустрiчали смерть. Усiх ?х Вася знав на iмена, новакам розповiдав про них зворушливi легенди, i хай би спробував хто висловитись про його товаришiв без належно? пошани! Це були святi традицi? його роти, його честь, його слава, i старшина зберiгав ?х недоторкане чистими в сво?му серцi. Бо, зрештою, тiльки в подвижницькiй дiяльностi сво?? роти вiн вбачав змiст свого власного iснування, тiльки з бойовим пiдроздiлом вiдчував себе справжньою, необхiдною для Батькiвщини людиною. I тому, коли вiн дiзнався, що перед ним сто?ть суджена його любимого командира, то, щоб втiшити ?? в горi, у нього не знайшлося нiчого переконливого, окрiм слiв, що рота Брянського ?, що вона жива. Вася вважав, що вищо? втiхи за цю бути не може. I саме так зрозумiла його Ясногорська. "Коли в людини вже нема нiчого, - подумала вона, - коли людинi зда?ться, що вона самотня, як останнiй колосок на скошеному полi, то навiть тодi вона помиля?ться. Бо в не? ще залиша?ться найвища святиня - рiдний народ. Це так багато, що заради цього варто жити й боротись". Старшина повiв Шуру в будинок, щось шепнув на ходу бiйцям, i обличчя ?хнi стали серйозними й урочистими. Знайомлячись, солдати козиряли дiвчинi з пiдкресленою шанобливiстю. В кiмнатi було тепло, шкварчала кухня, i тiльки тут Шура вiдчула, що вона перемерзла до кiсток - все тiло на нiй тiпалося, ?й допомогли скинути важку мокру шинель, ?? турботливо напували ча?м, i все, що ?й пропонували, вона виконувала слухняно, безвiльно, мов пiд якимось страшним наркозом. Треба роздягатись - роздягнеться, треба сьорбати гарячий чай - сьорбатиме... Знесилена горем, розморена хатнiм теплом, схилилася потiм на бильце канапи й заснула, незчувшись коли ?здовi ходили навшпиньках, куховар перестав гримiти сковородами, а на вогневу по бездротовому телеграфу уже полетiла звiстка, що в тилах мiнометникiв спить на канапi смертельно втомлена, заплакана дiвчина - суджена Брянського. Шура, здригаючись, спала тривожним сном, спала й не спала, снила i марила наяву. Навiть увi снi ?й важко було на серцi. Коли вона прокинулась, на столi вже горiла свiчка, в кiмнатi нiкого не було, у чорнi смолистi вiкна дрiботiв дощ, наче билися дзьобиками в скло застуканi негодою ластiв'ята, шукаючи, де б погрiтись. На стiльцi бiля канапи лежала висушена ?? шинедь, стояли на пiдлозi ?? кирзовi, начищенi так, що ?х важко було впiзнати. Шура повiльно одяглася i пройшла на кухню. Куховар попередив, що вечеря готова, можна вечеряти. Дiвчина, подякувавши, вийшла на веранду. Вiтер стугонiв залiзним дахом. Глухо, вже по-осiнньому гули дерева. Все було окутане чорною, непроглядною тьмою. Здавалось, i вiтер тут чорний, i дощ лл?ться з неба чорний як смола. Фронт мовчав чи його не чути було за вiтряницею. Поступово очi звикли до темряви, i з не? окреслювалися силуети коней бiля пiдвiд. Тьмяно полискували наповненi водою колi?. До будинку примикали господарськi будiвлi. Як це заведено в угорських хуторян, вони i сво? житло, i стайнi, i комори ставлять пiд ?диним дахом. Iз степу, як iз вогко? величезно? печери, тягло свiжою прохолодою. Дiвчина дихала на повнi груди, вiдчуваючи, як голова ?? поступово переста? туманiти. Край веранди, у вiдчинених навстiж дверях стайнi тупцювали конi, хрумкаючi? корм. Десь угорi на сiповалi гомонiли ?здовi. - Ех, Романе, Романе, - почула дiвчина задумливий голос. - Тут кра? багатi. Не встигли ще ?х нiмцi об'?сти та в дерев'янi колодки взути. - Хай нам скажуть спасибi, Хомо! Чи ?м самим вискочити б з нiмецьких наритникiв? Та нiзащо. - Так би й жили: наче дома, а насправдi - в наймах. А нема? гiрше, як бути отак... бездомному!.. Пам'ята?ш, як старший лейтенант Брянський перед сво?ю смертю гукнув нам: "За Батькiвщину!.." I голос тодi в нього був якийсь не простий... Що то значить- Батькiвщина!.. Доки ма?ш ??, ти багатий, ти й дужий, тебе й шанують... А не дай би бог ?? втратив, отодi вже, вважай, нема в тебе нiчого. Що ти без не?? Подумати страшно, Романе. Тодi б тебе i на цiй фермi псами зацькували. Кварти води не дали б... Волоцюга, сказали б, байстрюк, безбатченко, най його мамi. Блиснула вгорi запальничка, i Ясногорська побачила вусатi загорiлi обличчя, наче вилитi з червоно? мiдi. Прикуривши, бiйцi знову загомонiли. - А так, дивись, Романе, тобi всюди i шана, i хвала. Тiльки лиш глянуть на тво? погони, на п'ятикутну зiрку, на твiй ППШ - одразу капелюхи з голiв... - Тепер я знаю, Хомо, чому наш Брянський так сердився, коли ми натягала собi на голови трансiльванськi чабанськi шапки... Вигляд не той. Пам'ята?ш, як вiн заставляв нас гвардiйськi значки глиною терти... Теж неспроста. Хотiв, щоб хлопцi була хк орли, щоб усе ва них лежало по формi - Казав був: "Хай тебе люблять, хай тебе и бояться..." Ти ?м слово скажеш, а вони вже бородами кивають: йо, мовляв, йо. Добре. Звiсно, на вiйнi як на вiйнi, iнодi й не хотiв би кого скривдити, а мусиш... Сiно ось чи?сь сво?ми кiньми згодову?мо... - Зате скiльки ми людей врятували! Йдеш - все пiсля тебе, як пiсля весняного дощу: повiтря свiже, земля зелена... "Iсторична мiсiя", -казав, бувало, Брянський... Брянський... Юрась... Ясногорськiй здавалось, що всюди вiн тут продовжу? жити. Продовжу? спонукати й пiдтримувати, дозволяти й забороняти, дiяльно втруча?ться повсякчас в життя сво?х бiйцiв. На подвiр'я неквапом в'?хав вершник, його окликнув невидимий серед пiдвiд вартовий: - Хто йде? Вершник, знаючи, видно, що вартовий уже впiзнав його i запиту? бiльше для порядку, вiдгукнувся хмуро, неохоче: - Сво?. По голосу Ясногорська впiзнала старшину. - Не заблудилися в степу, товаришу старшина? - уже привiтнiше запитував ?здовий, що саме вартував. - Така тьма!.. - I, як на зло, нiде нiщо не горить, -сердчвся Ба-гiров, розсiдлуючи коня. - Ферми одна на одну схожi... Глухо, пусто, i собака не гавкне... Тiльки но колiях i орi?нтувався. - По колiях? - Атож. Води в них повно поналивало: блищать, свiтяться скрiзь, де ми про?хали. "Де ми про?хали - колi? свiтяться!" - зiтхнувши, подумала Ясногорська. V Прибуття в полк дiвчини, наречено? загиблого офiцера, стало подi?ю. Заступник командира полку, гвардi? майор Воронцов, поклопотався, щоб Ясногорську, згiдно з ?? бажанням, призначили командиром санiтарного взводу саме в третiй батальйон, в той батальйон, де пройшов свiй бойовий шлях Брянський. Воронцова Шура впiзнала одразу. Вiн зовнi не дуже змiнився за цi роки. Тi ж сiрi, завжди настороженi очi пiд рудими кошлатими бровами. Велика лобата голова, що тепер уже, правда, зовсiм вилисiла. Спокiйнi, врiвноваженi рухи. Ясногорську немало вразило, що колишнiй сердитий полiтрук з перебитими ногами тепер навiть не шкутильгав. Третiй батальйон стояв у тимчасовiй оборонi серед степових горбiв та балок по виноградних плантацiях. Це було за кiлька десяткiв кiлометрiв на пiвнiчний схiд вiд Будапешта. Цiлими днями сiялись крiзь сiре сито осiннi дощi, а коли ?х не було, то над полем вiд ранку до самого вечора бродили тумани. Роти, зарившись в мокрому глеюватому грунтi, коротали днi без особливих тривог. Ночами пiдiймалися на аврали: транше? заливало водою. Пiхота вичерпувала ?? вiдрами, а мудриголови-мiнометники притягли собi звiдкись невеликий пожарний насос i викачували воду механiчним способом, хвальковито демонструючи перед сусiдами досягнення людсько? цивiлiзацi?. Мiномети стояли на вогневiй, мов панянки: всi дiд кокетливими парасольками, що захищали ?х вiд дощу. Бiйцi до них i звертались, як до панянок, - тiльки па "ви": - Дозвольте перевiрити ваш прицiл... - Дозвольте вас протерти банником... В першi днi перебування Ясногорсько? в батальйонi ?й довелось пережити немало прикростей. З рiзних бокiв на не? повели наступ нав'язливi поклонники з числа зовсiм юних офiцерiв, якi прибули в полк уже пiсля загибелi Брянського. Дiставши вiд дiвчини одкоша i все ж не втрачаючи надi? рано чи пiзно домогтися вза?мностi, цi орли стали на диво часто хворiти. Шуру викликали то в одну, то в iншу роту: "Прийдiть, занедужав такий-то..." Воiга терпляче блукала по всiх пiдроздiлах, не виявляючи нiяких серйозних захворювань. Залицяльники були здоровi як бики. Водночас вона перевiряла особовий склад на знамениту "форму 20", нещадно ганяла неохайних за немитi руки, за нестриженi чуби, за бруднi казанки. На командний пункт поверталася стомлена, вся в глинi, бо хоч у пiхотинських траншеях i були настеленi дошки та гардеробнi дверi, проте рiдке болото чвиркало крiзь них до самих колiн. "Захворiв" якось i комбатiв старший ад'ютант, капiтан Сперанський. Вiн засiв у сво?му блiндажi i весь день не виходив на бiлий свiт. Його "ламало й морозило". Увечерi в блiндаж до Ясногорсько? з'явився ординарець Сперанського: капiтан хворi?, просить зайти. Шура, набiгавшись за день по траншеях, мусила накинути на плечi шинель i знову йти. Наближаючись до ад'ютантово? землянки, вона зачула там бренькiт гiтари. Проте, коли постукала в дверi, гiтара замовкла, а натомiсть почувся майже стогiн: - Да-а... В блiндажi було чисто, пахло парфумами, на столi горiла гiльзова лампа. Капiтан лежав на трофейних перинах, в головах у нього стояла блискуча, добута в бою угорська шабля. Треба сказати, що молодий капiтан мав репутацiю вiдважного офiцера. "Пика - як не трiсне", - подумала Ясногорська i, приховуючи роздратування, стримано запитала: - Що з вами? - Не знаю, Шуро, щось так... розумi?те... - Температурить? - Зда?ться, температурить. Поставили термометр, змiряли. - Нормальна, - сказала Ясногорська неприязно. - Чого ви сердитесь, Шуро? - пiдвiвся на лiкоть Сперанський, i великi голубi очi його стали затягатись меланхолiйною поволокою. - Зна?те, яка тут нудьга... Яка собача нудьга сидiти в цих прокислих виноградниках!.. Рапорти та рапортички, слова живого не почу?ш... - Ви задля цього присилали ординарця? - Шуро, а хоча б?.. Шура задихалась. - Капiтан... Капiтан... Ви - хам. Щоб не розридатись, вона швидко пiшла до виходу, притримуючи бiлими руками борти шинелi. На блiндажi в цей час загупотiло. "Пiдслухували в трубу, торти, - вилаявся в думцi Сперансьний. - Роздзвонять тепер..." Шура зайшла в свою вогку землянку. Долi, на брезентових носилках, спав санiтар, накрившись шапкою, Дiвчина добралась до сво?х нар, роззулась i сiла, обхопивши руками колiна. Гiрка образа ятрила ??. Навiщо вiн так робить? Хiба вона винна, що така собача нудьга в цих чужих виноградниках? Хiба вона прийшла сюди, щоб стати комусь лялькою i розвагою? Ткнувшись головою в колiна, вона тут уже наплакалася вволю, хлипаючи, як маленька. Наступного дня в батальйонi був Воронцов. Вiн зайшов з комбатом Чумаченком i до Шурино? землянки. - Не дуже тут затишно, - сказав майор, присiдаючи на нарах. - Як дума?ш, Чумаченко? - Недуже. - Помiнятись би вам, га? Не згоден? Комбат почервонiв. - Так от, Чумаченко, щоб вам не мiнятись, ти сьогоднi ж накажи поставити сюди пiчку... Звичайну пiчку, Розумi?ш? Може, тут ще доведеться пораненим лежати, а й дочка, бачиш, аж посинiла. Ясногорська справдi стояла блiда, з синiми смугами пiд очима. - Тодi ви були зовсiм iншою, - глухо заговорив майор, звертаючись до Ясногорсько?. - Пам'ята?те, в ешелонi?.. Все гримiла сво?ми милицями через увесь вагон та застувала менi вiкно. Навiть сварилась. А тепер... - Я й тепер сварюсь, - скупо кинула Ясногорська. - Навчилась. - Звичайно, як не навчитись... Такi унiверситети... Клопоти новi... А тодi ви здебiльшого рюмали ночами та пригадували... - Я й зараз пригадую. - Що? - Так... всячину. - Примiром? - Примiром, вашу лебедину легенду. - А-а, легенду! Пам'ятаю. Нi, то не легенда... У них справдi так... - Справдi? - звела брови Ясногорська. - Тiльки один-?диний раз? На все життя? - На все життя. - А потiм? Вниз головою? - Не слiд приймати це так близько до серця. Не забудьте, що лебедi - птахи. Чистi, красивi, оспiванi всiма поетами, але тiльки птахи. - А в людей? - А в людей так не може кiнчатися. Хiба нашi iнтереси обмежуються цим? Лебiдь!.. Лебiдь бачить тiльки свою пару, сво? озеречко, а людина - ого-го! ?й видно куди ширшi обрi?! I назад, i вперед. Хiба ? хто на землi крилатiший за людину? Так-то, дочко... А як тобi тут у нас? - Добре. Чумаченко полегшено зiтхнув. - Навiть добре? - здивувався майор. - Не набридають, не в'язнуть? Дають вiдпочити? - Дають, - дiвчина зашарiяась, як яблунька. - А в мене iнформацiя iнша, -нахмурився замполiт, розглядаючи стелю землянки. - Я чув дещо таке... I ти, Чумаченко, чув? - Чув, товаришу гвардi? майор. Це д?йсно слабке наше мiсце: як оборона, так казяться. - Iз жиру вони в тебе казяться... Ах, лобуряки! Майор лаявся, проте злостi не чулося в його словах. Через деякий час весь командний пункт мав нагоду спостерiгати таке: замполiт, сутулячись, зайшов у блiндаж до капiтана Чумаченка, вигнав усiх i послав ординарця покликати сюди Сперанського. Ад'ютант пробiг, як на пожар, важко брязкаючи блискучими трофейними шпорами. Нiхто не знав, про що так та?мниче розмовляв замполiт з бравим ад'ютантом сам на сам у комбатовому блiндажi. А бесiда була, видно, гарячою, бо за якийсь час Сперанський кулею вилетiв звiдти, червоний як рак, i тут-таки за будь-здоров вибанiгував свого ординарця, що перший попався йому на очi. А Чумаченковi замполiт наказав пiсля цього самому пройтись по стрiлецьких ротах, уважно обстежити здоров'я сво?х юних лейтенантiв i, якщо знайдуться серед них пiдозрiло "хворi", негайно посилати в бойову охорону на поправку. - На грязi, - сухо звелiв Воронцов, знаючи, що в окопах боново? охорони грязюки було по пояс. - Там пройде. Пороки серця i всi iншi пороки як рукою зниме. Пiсля цi?? iсторi? Ясногорську називали в розмовах не iнакше, як Вiрною. Вiрна!.. Найбiльше радiли з цього ?? нового iменi мiнометники. Вони весь час десятками очей i вух стежили за ?? поведiнкою в батальйонi. I насамперед вони вважали б себе кровно ображеними, коли б Ясногорська - наречена ?хнього славного командира! - дала пiдставу назвати себе не так. У Ясногорсько? з мiнометниками склалися особливi стосунки. По неписанiй i неказанiй угодi, дiвчина вважала цей пiдроздiл нiби сво?м, а мiнометники вважали Шуру сво?ю. Роту по традицi? ще й досi багато хто називав ротою Брянського. Хоча в ротi вже було чимало нових людей, якi Брянського не застали, але, пiд впливом його вихованцiв, вони теж пройнялися високою пошаною до загиблого командира, вiдомого ?м наче з пiснi. З вихованцiв Брянського в ротi ще залишились Роман i Денис Блаженки, телефонiст Маковей, веселий бiлкастий подоляк Хома Х'а?цький, старшина Багiров та декiлька iнших. З госпiталю, адресуючись на старшину, писав ?вген Черниш. Здоров'я його кращало. Лейтенанта Сагайду контузило на Тисi, i вiн зараз теж вiдлежувався десь у госпiталi. Ротою тепер командував гвардi? старший лейтенант Кармазин, присланий з резерву. В батальйонi поза очi Кармазина частiше величали просто Iваном Антоновичем, може, з поваги до його педагогiчного минулого. До вiйни вiн був директором середньо? школи десь на Чернiгiвщинi. Розважний, солiдний, рокiв за сорок, вiн мав у пiдлеглих i в начальства значний авторитет як знавець сво?? справи та ще як людина суворо принципова. Коли мiж офiцерами виникала з якогось приводу суперечка, Iвана Антоновича звичайно обирали суддею. Брянського Кармазин знав дуже добре: обидва вони були ветеранами полку. Дружити мiж собою особливо не дружили, у вза?минах були стримано-коректними, а деколи Iван Антонович трохи навiть заздрив раннiй славi Брянського. Однак зараз до колишнього свого бойового колеги Iван Антонович ставився без усяких ревнощiв. Вiн анiтрохи не ображався тим, що теперiшню його роту i досi, за давньою звичкою, називають ротою Брянського. Коли Ясногорська приходила на вогневу мiнометникiв, тут уже все чекало на не?. Зеленi "самовари" з-пiд кокетливих парасольок наче привiтно всмiхались ?й. Iван Антонович, покректуючи, вилазив з сво?? землянки, витираючи стiни вузького проходу крилами сво?? плащ-палагки. Вигляд старшого лейтенанта був такий щиро-привiтний, гостинний, що, здавалось, йому в руках браку? тiльки хлiба-солi на рушнику. Бiйцi з прихованою радiстю чекали, доки фельдшерка зайде в ?хнi пiдземелля, огляне ?х, огляне казанки, що горять на полицях, як сонце, натертi, звичайно, ради ?? вiзиту. Перевiряючи мiнометникiв на "форму 20", Ясногорська щоразу дивувалась, якi вони всi чепурнi, охайнi. Ставила ?х взiрцем для решти пiдроздiлiв батальйону. Чи могла вона пiдозрювати, скiльки до ?? приходу тi нещаснi сорочки пеклися над полум'ям? Проте коли якось в одного з новеньких було випадково "виявлено", то почервонiла вся рота. Такий жах! Старший сержант Онищенко, парторг роти, не сходячи з мiсця, присягнув, що "бiльше цього не буде". Доки Шура перебувала на вогневiй, жодне погане слово не зривалося нi в кого з уст. Не лише розмови, а навiть погляди бiйцiв прибирали якогось цнотливого виразу. Найпри?мнiшим для Iвана Антоновича було те, що хлопцiв нiхто не попереджав заздалегiдь, щоб вони поводилися саме так. Виходило у них це само собою, просто тому, що перед ними була наречена ?хнього героя командира, що вона була Вiрна, що вона сво?ю вiрнiстю й дiвочою чистотою теж пiдтриму? в очах iнших честь i заслужену гордiсть ?хньо? роти. Буваючи в батальйонних тилах, Ясногорська нiколи не минала володiнь Васi Багiрова. ?? тягнуло сюди, яку рiдний дiм, з рiдними звичаями, спогадами, запахами... I хоча бiйцi-?здовi з почуття сором'язно? делiкатностi нiколи першi не заводили розмови про Брянського, - Дiвчина з найнезначнiших дрiбниць помiчала, що Юрась тут i досi iсну? i вплива? на них. Привiтнiсть ?здових нiколи не переходила в панiбратство. Може, стримували ?х офiцерськi погони Ясногорсько?, чи просто якимсь людяним iнстинктом вони вiдчували, де тут повинна бути межа. Пристаркуватий ротний кравець довго вагався, доки, смiшно надимаючись, зважився-таки запропонувати Яс-ногорськiй сво? послуги: - Давайте, я вам шинельку... трошки пiдправлю, перероблю. Шура глянула на сво? довгi, пiдкоченi рукава i ледве стримала готовi бризнути радiснi сльози. Про не? дбали, за ае? пiклувалися з такою зворушливою нiжною незграбнiстю! З нагоди Шуриного приходу кухар мiнометникiв Гриша жарив i шкварив рiзнi делiкатеси, на якi тiльки вистачало у нього хисту. Подаючи Шурi печеню, вiн завжди вибирав для не? курячi пупики, мабуть, тому, що сам найбiльше ?х любив. При цьому ?здовi, якi пильно стежили за Гришею, ие помiчали з його боку жодного двозначного погляду, яким би вiн окинув стрункий дiвочий стан. Прислуговуючи дiвчинi, уперто косився неборака вiд спокуси вбiк, i це той самий Гриша, що мав у ротi репутацiю запеклого донжуана! Картоплю йому чистили завжди якiсь фарбованi вертихвiстки, що ?х вiн i в безлюдних степових хуторах добував наче з-пiд землi, ?здовi довго мiркували, чому iноземки так цiкавляться ?хнiм куховаром, пронозуватим i сутулим, як сiльський дячок. Хома Хаецький чомусь вбачав причину цього в тому, що Гриша - горбатий. - Скiльки я знав горбатих, усе ?м такi кралi попадаються, що ну! Сам Ха?цький був прямий, як струна. Накручуючi? сво? вуса, вiн любив заводити з Шурою статечнi розмови про угорського адмiрала Хортi. Хому дуже цiкавило i навiть непоко?ло, як це в кра?нi, де нема жодного моря, раптом править усiм - адмiрал. - ?й-же-?й, це непорядок, - пащекував Хома. - Що на морi? Там який-небудь навiть дурний адмiрал багато лиха не нако?ть: потопить корабель, та й усе. А пусти такого правителя на сушу: незчу?шся, як потопить тобi весь народ! Пропускаючи роти через лазню, Шура ловила себе на тому, що неоднаково ставиться до всiх. Коли приходили митись мiнометники, то не могла втриматись, щоб не вибрати ?м з пакункiв бiлизни, де краща, цiлiша, бiлiша. Частiше, нiж до iнших, забiгала до них запитати, чи досить гарячо? води та мила. I хлопцi, рожевi вiд потилиць до п'ят, одвертаючись до стiн, кричали дружним хором: - Досить! Досить! Шура картала себе за те, що не може бути безсторонньою, i все ж таки - не могла. Та як же вона могла бути однаковою до всiх, коли Хома ?й все-таки чимось ближчий, коли Вася Багiров, лаштуючи увечерi пiдводу спецiально для того, щоб вiдвезти Шуру звiдси на командний пункт, турботливо накида? дiвчинi на плечi палатку, як справжнiй рицарi Хто зна, де цей тесляр Крайньо? Пiвночi мiг навчитися рицарських тонкощiв! ?здовому, який везтиме Шуру, Вася наказу? бути обачивим, не заблукатись у туманi i не за?хати в гостi до фрiцiв. - Товаришу старшина! Ви ж мене зна?те не вiд учора, - запевня? бо?ць. Прощаючись, Багiров вiдклика? Ясногорську вбiк, блискаючи темними iскрами косих очиць, говорить iз зворушливою та?мничiстю: - Може, там хто буде в'язнути до вас... Або говорити рiзнi такi слова... нехорошi. То ви нам скажiть. Тiльки скажiть... А ми вже його розпишемо по-гвардiйському! VI Хому Ха?цького фронтове життя мiнило на очах у всiх. Це був уже не той лукавий, дещо полохливий подоляк, який при наближеннi "месершмiтiв" впивався зубами в землю i молив невiдому силу: - Пронеси! Попри всi злигоднi i турботи переднього краю Хома навiть погладшав, щоки мав, як налитi. Привозячи "гурки" (мiни) на вогневу, Хома охоче борюкався з лобатим Маковейчиком i вибрикував, мов кiнь. В його поведiнцi поступово зникли деяка запобiгливiсть i острах, i натомiсть з'являлась горда рiшучiсть, упевненiсть, навiть зухвальство. Нi вдень нi вночi вiн не скидав з пояса чохла з нiмецьким багнетом-кинджалом, похваляючись, що колись-таки власноручно шимоне тим ножакою яко-го-небудь фрiца. - Гей, фрiце, фрiце! - сварився кулаком Хома у бiк противника. - Чи не казав я тобi в сорок першому,, що брехнею пiвсвiту пройдеш, та назад не вернешся! Порожня кобура висiла в Хоми при боцi, готова прийняти туди трофейний револьвер - давню Хомину вимрiйну. Ранiше, коли, бувало, на маршах або вночi пiд час тисняви на переправах виникали звичайнi в таких випадках сутички мiж ?здовими рiзних частин, Хома тримався подалi вiд грiха. Старшина Багiров одного разу дав йому за це тако? нагiнки, що Хомi вона зосталася в пам'ятi надовго. - Ви що ж, Ха?цький, тушу?тесь? - гримав Вася. - Чому заховалися пiд воза, коли транспортна рота чесала Островського батогами? Раз один встряв у бiйку, то тут встрявай уже всi! - Я лiвша, - виправдувався Хома. - I, крiм того, у мене якраз колесо спадало! - Колесо, - презирливо чвиркнув крiзь зуби Вася. - Штани у вас спадали, а не колесо! Теж менi гвардi?ць! За те, що не виручили в бiдi товариша, ма?те три наряди поза чергою! - ?сть, три наряди поза чергою! - ковтав Хома. - Але, товаришу гвардi? старшина!.. Коли ж я ?х вiдстою? Ниньки я й так щоночi на посту. Хiба, мо, пiсля вiйни? - Не патякайте, Ха?цький! Три вiдра картоплi! На кухню - марш! Куховар Гриша тiльки цього й жде. Вiн радий запрягти Хому. Язикатий подоляк вiчно бере на глум Гришинi романи з вертихвiстками. Надалi Хома вже не пiрнав пiд воза. З часом його циганськi вуса, що стали вiдомими в полку, панували над переправами. Вiн влiтав на грiмкi дошки перший, погрозливо здiйнявши над головою важкий, з китицями, батiг. В ?здовi Ха?цький попав завдяки реформам Iвана Антоновича. Iван Антонович для того, щоб рота була згуртованiшою, щоб не створювалась окрема, за його висловом, "каста ?здових", завiв порядок, за яким мiно-вози перiодично мiнялися. Пiсля вiдбуття ними певного часу при конях, командир роти вiдкликав ?х на вогневу, а iнших, з вогневикiв, ставив на ?хн? мiсце. Iван Антонович пишався сво?ю реформою, спрямованою на те, щоб нiхто з бiйцiв "не розучився стрiляти". Тепер Хома саме вiдбував цей тиловий медовий перiод. Щоправда, транспорт мiнометних рот назвати тилом можна лише умовно. Де тiльки ? змога, цей "тил" сто?ть укупi з вогневою. Пiд час маршу посуваються здебiльшого разом. Тiльки якщо вогнева розташована пiд самими бойовими порядками пiхоти i нема де замаскувати коней, - пiдводи зупиняються за кiлометр чи два позаду, в населеному пунктi. Тут ?х не дiстануть ворожi кулемети, проте вогонь артилерi? i мiнометiв часто-густо обрушу?ться саме на них. Крiм того, пiд час бою мiновози Мусять курсувати весь час з бо?припасами на вогневу, проскакуючи сюди хоч. серед бiлого дня, хоч на очах у противника. Вогнева не може чекати. Цим поясню?ться те, що втрат серед ?здових було завжди бiльше, нiж серед вогневикiв. А все-таки Хому приваблювала посада ?здового. Вiн, як i старшина, змалку любив коней. Хомина пара сiрих у яблука, з заплетеними гривами, з м'язистими грудьми брала всiх на буксир у згубних мiсцях. Правда, i з'?дали його конi не лише свою пайку вiвса. ?здовi це добре знали, вiд Хоми ховалися з вiвсом по-глибше, проте впiймати подоляка на гарячому нi разу не могли. Все це, однак, не заважало ?м ставитися до Хоми з щирою симпатi?ю. Коли Ха?цький затримувався десь на вогневiй або в небезпечному рейсi, то без нього вечеряти не сiдали. Кожному тодi наче бракувало невгамовного, веселого подоляка. З начальством Хома тримався гiдно i був мастак побалакати. Погомонiти з високим начальством було для Хоми просто-таки втiхою. Особливо його радували зустрiчi з Геро?м Радянського Союзу гвардi? майором Воронцовим. З майором Ха?цький став на близьку ногу, ще митарствуючи по Трансiльванських Альпах. Тепер, заходячи до мiнометникiв, замполiт не забував спитати, чи зберiга?ться ще в них той альпiйський канат, з яким вони колись штурмували скелю. I Хома запевняв майора, що канат лежить у нього чин чином у передку. - Допiру оце просушував усе i його просушив... Хай буде. - Хай... Хто зна?, може, ще зустрiнуться нам на шляху не однi Альпи. Потiм майор питав Хаецького, що чути з дому. Хома якось був поскаржився замполiтовi, що бригадир не дав Явдошцi соломи покрити хату. Воронцов написав листа головi колгоспу. Вiн писав такi листи десятками: головам колгоспiв, секретарям райкомiв, вiйськкомам. I бiйцi линули до нього з усiма сво?ми болями. Цей плечистий майор з сiрими розумними очима здавався ?м всемогутнiм заступником, який все може, досить тiльки звернутись до нього. I майор справдi дбав про родиннi справи сво?х бiйцiв, як про сво? власнi. - Маю листа, - хвалиться Ха?цький. - Дав бригадир соломи? - Сам i вкрив, товаришу гвардi? майор. Пошептало! I Хома почина? при всiх бiйцях читати майоровi листа вiд Явдошки: - "Хтомочко, мiй дорогий, якби бог дав хутчiй розбити ворога i здоровому додому прийти... Передай вiд мене i вiд дiток наших щире спасибi тво?м офiцерам, що прописали нашому головi. Я тiльки почула на роботi, що прибув у контору такий лист, а прийшла додому - гарба соломи на подвiр'? наче вродилася. Сам бригадир зверху на хатi ходить, як чорногуз. Не знаю, що там таке писали ?м тво? офiцери, що аж на хату ?х винесло... А то вже i стеля падала, i по стiнах текло... Хтомочко, мiй дорогий, не знаю, як мо? серце уривалося за тобою, я вже не могла на постiль вилiзти i по свiту ходити. Я кажу, чи я ще мало наплакалася, чи я ще мало набiдилася, що його не чути. Буду просити, щобись вiдписував менi щотижня i не забував, господарю мiй далекий..." - А ви чого ж це не писали? - суворо перебива? Хому замполiт. - На чорнявих мадьярок задивились? Про свою забули? - Що ви, товаришу гвардi? майорi Побiйтесь бога! В мене теж чорнява! На все село молодиця! - А в чому ж справа? - Та це ще як ми до Муреша скакали, то я рiдко писав. Зна?те, як ми там наступали!.. Не до писанини було!.. День i нiч без продиху!.. Кiлометрами, а не ярдами!.. - Ярдами? Чи ви хоч уявля?те собi, товаришу Ха?цький, що таке ярд? - А чому би я мусив не уявляти, -спокiйно знизу? плечима Ха?цький. - Ярд - це щось таке, як старорежимнi лiктi. Мiзерна мiра, в нас ?? нема, то тiльки союзники собi вигадали, щоб бiльше було на лiчбу. - Хомо, - гукають бiйцi, - ану розкажи, яке там ниньки зведення у союзникiв! Дехто при цьому вже пирска?. - Там наступають завзято, - серйозним тоном каже Хома. - Пiсля упертих бо?в три дивiзi? союзникiв вдерлися в сiльський населений пункт. Захоплено в полон одного айн-цвай. - А втрати? - Один контужений. Став на спочинок. - Ого! То вони мають час писати додому! - гукають бiйцi. - I ви пишiть, - похмуро каже майор. - ?м - сво?, нам - сво?. Нашi жiнки вартi того, щоб ми ?м писали. А то, бач, Явдошка затужила... - Солдат сльозам не дуже вiрить, - блима? Хома, як негр, сво?ми бiлками. - 3 Тиси я ?й написав. А тепер, кажу, напишу з Дунаю. Дивись, кажу, там сама. За мене - будь спокiйна. Адже в мене тепер не один наш колгосп. Маю великi дiла. На черзi дев'ятий удар. - А десятий? - питають Хому бiйцi, гигикаючи загодя. - Десятий, то вже - додому, до хати! - "Хтомочко, мiй дорогий, - продовжу? читати Ха?цький, - нашiй телицi уже шостий мiсяць, а вiвця кiтна. Не забувай нас i на синiм Дуна?, бо ми ляга?м i вста?м, думаючи про тебе. Посила?мо тобi низенький уклiн - вiд бiлого лиця до сиро? землi... Ще забулась - у нас прийшов Стах, лiвою рукою не волода?, i Миколин швагер без ноги i робить чоботи... А смертю хоробрих - Олекса, i Штефан, i Прокiп..." - Обох кумiв нема! -з болем вигуку? Ха?цький. - Товаришу гвардi? майор!.. Багато наших людей нема! Гинуть! Ось ви ганите мене, що рiдко пишу... А що писати? Бити ?х треба швидше, проклятих! Скажу вам правду, товаришу гвардi? майор: ранiше менi телиця з голови не виходила. А тепер усе рiдше та рiдше сниться. I вiвця кiтна... Хай котиться на здоров'я... Але хiба менi зараз тiльки це на умi? Ксли вся ?вропа нас чека? i порядку жде! Бо Олекса, i Штефан, i Прокiп наклали головою... То я питаюся: за що? Я маю знати, як тутко буде пiсля нас. - Ваше право, товаришу Ха?цький. - Бо ондечки ходять чутки, що в румунську дивiзiю, котра за нами сто?ть, поналазили фашистськi офiцери та й каламутять воду-за нашою спиною... Чи для того ми Романiю бурею пролетiли, а всю Трансiльванiю на лiктях перечовгали, щоб там всяка нечисть знову голову адоймила? Ще не висохла там кров наших Штефанiв та Прокопiв... Та Брянських! Еж так? То хай буду знати, Хто там у них у правлiннi засяде: чи нашi приятелi, а чи вороги. - Друзi будуть, товаришу Ха?цький, - заспокою? Хому Воронцов. - Демократичнi уряди. - Отож, громадяни ?вропейцi, - раптом зверта?ться подоляк до уявно? громади ?вропейцiв, - отож! Не для того ми вас визволяли, щоб ви замiсть старих фашистiв та понаставляли нових, у демократичних штанях! Хому цiкавило все, до всього вiн докопувався. Справдi, вiн дедалi менше сушив собi голову домашнiми справами та сво?ю телицею. Щодо цього, то вiн цiлком покладався на Явдошку. А самого його все бiльше обсiдали ?вропейськi та мiжнароднi справи. Хома так ними турбувався, наче сам готувався завтра-позавтра стати дипломатом. Його сво?рiдних дуетiв з майором Воронцо-вим бiйцi чекали з нетерплячкою. Воронцов вважав цi дуети за одну з форм виховно? роботи серед особового складу. Кадровий полiтпрацiвник, вiн знав тисячi шляхiв до серця солдата. I Ха?цький, невпинно зростаючи сам, водночас сприяв i майоровi в його роботi. Ха?цький мав гострий зiр, вiн усе окмiтовував, до всього хотiв вносити сво? корективи. То вiн критикував хутiрську систему та мiсцеву породу свиней, то, задумавшись, зненацька висловлював припущення, куди тiкатиме Гiтлер, коли йому припече. Про цей випадок Хома давав сво? рецепти, де й як треба буде шукати людожера. Коли Воронцов мусив уже йти, Хома проводжав його з бiйцями аж за двiр ферми, до асфальту. Мокрий, де-не-де подовбаний снарядами, асфальг тьмяно вилиску? крiзь туманний степ. Хома якусь хвилину сто?ть замислений, оглядаючи рiвну, як меч, дорогу. - Отаких дорiг нам ще не вистача?... Потiм, стукнувши себе пальцем по лобi, почина? мiряти асфальт вiд бровки до бровки. Заклавши руки за спину, вiн ступа? широко, як суворий колгоспний облiковець. Майор i бiйцi, посмiхаючись, чекають, що з цього буде. Промiрявши раз i вдруге, Хома заявля?, що цей асфальт вужчий вiд укра?нського грейдера майже на три метри. - Як iдуть тут кiлька полкiв маршем, то нiяк обгонити переднiх, товаришу гвардi? майор. Або з'?жджай на узбiччя та пiдривайся на мiнах, або чешися батогами з iншими ?здовими, щоб пропустили. А нашi грейдери - i на Вiнницю, i на Могилiв - куди ширшi! Ми ?х вiд району до району самi будували. Вiд кожного колгоспу - бригада. - Буде час, - каже' Воронцов, - ми нашi грейдери теж залл?мо таким асфальтом. - О, то були б добрячi шляхи! - захоплено каже Хома. - I гладенькi, хоч котись... Як оцей. Але ж i на три метри ширший!.. - Товаришу гвардi? майор, а як залiзничнi колi?? - запиту? хтось iз бiйцiв. -Теж неоднаковi! У нас ширша, у них вужча. Вона буде колись перешиватись?.. Щоб скрiзь однакова? - Напевно, буде. - А хто до чи?? мiрятиме: вони до нашо? чи ми до ?хньо?? - Тiльки не ми, - посмiха?ться Водонцов. - Хiба ви не зна?те, товаришi, що по?зд на ширшiй колi? трима?ться стiйкiше? Пускай, гони на повну швидкiсть... Одначе, - майор лукаво-застережливо водить у повiтрi пальцем, - пам'ятай про гальма, слiдкуй за атмосферами! VII Бiйцi скучили за сонцем. Бачили його давно-давно... Цiлими днями -вiтри, дощi, тумани. На величезних плантацiях, де стояли обороною батальйони, виноград було зiбрано лише частково. Решта урожаю прiла на пнi. Iмлистими ранками, коли ворог пострiлював навмання, пiхотинцi вилiзали з сво?х глеюватих окопiв, як ховрахи. Пригинаючись, розсипалися з казанками в руках по мiжряддях: вибирали ще не зопрiлi вiд дощiв сивi кетяги, ласували ними пiсля солдатсько? кашi. А там десь, попереду, повитий мряками, стояв загадковий дунайський красень - Будапешт!.. Це слово тепер не сходило з уст. Всi днi в ротах iшло навчання. Ветерани-сталiнградцi провадили бесiди з новачками, дiлилися досвiдом бо?в в умовах великого сучасного мiста. Командири батальйонiв знiмали по черзi з переднього краю в тил окремi ро?, формували штурмовi групи, ганяли ?х до сьомого поту. Навчанням керували гакож сталiпградцi. В районi полку були мiстечка й села з будiвлями мiського типу, i бiйцi штурмували по кiлька разiв давно захопленi ними вулицi, вели запеклi гранатнi бо?, будували i руйнували барикади. Все було навсправжки, за винятком того, що кожний штурм завжди кiнчався щасливо, а поваленi жертви, чортихаючись, знову ставали на ноги. Майор Воронцов надавав великого значення цим навчанням. Бо? штурмових груп вiн контролював особисто. Якось замполiт зайшов до полкових розвiдникiв. Хлопцi саме переживали сво? медовi три днi, три днi розгульно? волi, що ?х дiставали вiд "хазя?на" кожного разу пiсля того, як приводили важливого "язика". Розвiдники засипали майора скаргами. - Хоча б цi?? столицi не минути, - непоко?вся сержант Козаков. -А то все якiсь Пашкапi та Яслоданi. - Нашу дивiзiю, - гули хлопцi, - вже й так танкiсти охрестили: непромокаюча, невисихаюча, мимо-Бухарестська, мимо-Будапештська... - Степова, лiсова, гiрська, болотна!.. - Гвардiйський атестат, -- сказав майор. - Почесне iм'я. Хiба фронт - це самi столицi? Це, товаришi, двi тисячi кiлометрiв... Проте мимо-Будапештською ми, зда?ться, не будемо. Ви бачите, як ми зараз сто?мо? Куди нацiленi? - Прямою наводкою на голубий Дунай! - Так, на картах i у вальсах вiн голубий. А стане, мабуть, червоний вiд кровi... До речi, сержант Козаков... - Слухаю! - Ви вже провадили навчання? У вас же тут ? новачки. - Програму iз штабу одержали, - рапортував Козаков. Вiн гимчасово заступав командира взводу. -Завтра почина?мо! - Дiйте! - сказав майор. Наступного дня вiн побачив, як розвiдники ви?хали в поле на конях. В майора виникли пiдозри: якi це вуличнi бо? хлопцi вестимуть верхи? Розвiдники тим часом пришпорили коней i понеслися вчвал, тримаючи курс па далеку похмуру будiвлю, що самотньо височiла серед осiннього степу. То була винокурня. Туди, як ла Мекку, зверталися з окопiв погляди багатьох грiшникiв... Розвiдники швидко зникли в тому напрямi, а через деякий час до винокурнi пiд'?хав на мотоциклi i майор з ординарцем. На подвiр'? стояли пiдводи, старшини з рiзних полкiв дивiзi? одержували тут вино для сво?х пiдроздiлiв. В одному з пiдвалiв уже лунали спiви. Воронцов попрямував туди. В пiдвалi серед величезних тисячовiдерних бочок, по колiна в винi, бродили засiдланi конi розвiдникiв. Майор наказав ординарцевi забрати коней i вести в полк. Коли ординарець виводив засiдланих вороних з пiдвалу, конi весело iржали i спотикалися: вони були геть п'янi. А ?хнi господарi, сидячи десь угорi на недосяжних бочках, весело спiвали "Гречаникiв", i Воронцов мусив кiлька разiв крикнути, доки його почули. - Хто там бубонить унизу? - пролунали розвезьку-сатi голоси з-пiд стелi. - Стукни його по-гвардiйському, Петя! - Злiзай! - вигукнув майор, додаючи у гнiвi й ще дещо. Пiзнавши майора, розвiдники поскочувалися згори, як грушi. Забрьохавшись по пояс у винi, ставали перед замполiтом, винувато опустивши голови. - Оце вашi навчання? - Т-товаришу гвардi? майор, - важко повертав язиком Козаков. - Ми штурмували його... ц-цей об'?кт... за програмою... Ми його з ходу... З поля... - А нализалися оце? Поза програмою? - Ц-це... Ап-пробацiя, чи не отру?не... Майор вивiв розвiдникiв на подвiр'я, вишикував шеренгою. - Де вашi конi? - Були тут... Мабуть, п-п-пасуться. Воронцов скомандував лiве плече вперед i стро?м повiв хлопцiв до кам'яного басейну, наповненого водою. - Зняти головнi убори! Грiшники старанно виконали команду. - На колiна! Шеренга стала на колiна. - Голови у воду - по саму шию! Раз-два!.. Хлопцi пiрнули, як селезнi. Примусивши ?х повторити кiлька разiв цю процедуру, майор знову вишикував розвiдникiв. Вони тiльки чхали та одпирхувались. Обличчя ставали скорботними. Це означало, що орли тверезiшають. - Де конi? - повторив майор запитання. Тепер уже Козаков побачив коней. - Он... п-повела якась к-ку... Д-дозвольте, д-дожену! Ординарець уже вiддалявся в полi, тягнучи за поводи свою злиганку. Конi брели за ним, як веселi пияки, спотикаючись. - Так от: кожному з вас забороняю сiдати на коней до самого Будапешта, до його взяття. Лише пiсля того, як впаде останнiй квартал, ма?те право сiсти в сiдло. А тепер марш у полк! Увечерi на завдання. ...Увечерi полковi "вовки", вже зовсiм тверезi, справдi пiшли на завдання. Де вони проходили, нiщо не брязнуло, не трiснуло, не хруснуло. Неначе йшли безтiлеснi темнi тiнi по темних пуховиках. Вранцi сержант Козаков привiв до Воронцова молодого угорського капiтана. Капiтан розповiв чимало цiкавого. - Я переконався, - говорив вiн через перекладача, - що з германами нам пора порвати. Вони заведуть нас у прiрву. - Пiзнувато ж ви переконалися, - зауважив майор. - Не у Воронежi, не в Чернiгiвських лiсах, а лише пiд стiнами власно? столицi. Пiзнуваго. - Ми покладали надi? на Хортi, - продовжував полонений похмуро. - Ми були певнi, що вiн з вами замириться. Капiтан розповiв, що багато з його товаришiв-офiцерiв уже та?мно носять при собi цивiльний одяг на випадок оточення Будапешта. Всi вони обуренi засиллям нiмцiв у кра?нi. - Скрiзь засiли проклятi шваби, - ремствував полонений. - Вiйськове мiнiстерство i генеральний штаб очолю? нiмець Бергер. Командувачi 1-?, 2-? i 3-? угорських армiй - нiмцi. Всiма нашими вiйськами команду? нiмецький генерал-полковник Фрiзнер... Мо? товаришi питаються: доки це триватиме? Чотириста рокiв на нашiй ши? сидiли Габсбурги, а ми за них воювали. Досить! Наприкiнцi капiтан поскаржився Воронцову, що ось цей сержант, взявши його "до плену", змушував його, капiтана, всю дорогу грати на губнiй гармошцi мадьяр-ськнй чардаш та ще, крiм того, без кiнця козиряти, вiддаючи честь першому-лiпшому солдату. - Я офiцер угорсько? армi?, - з погордою заявив капiтан, - а мушу козиряти вашому сержантовi i навiть солдатам. У ваших листiвках... Замполiт суворо звернувся до Козакова: - Пояснiть! Розвiдник, сердито блимаючи на полоненого з-пiд насунуто? вушанки, пояснив, що хотiв знати, як в угорськiй армi? вiтаються: чи всi?ю п'ятiрнею, чи тiльки двома пальцями, йому, як розвiдниковi, взагалi конче треба знати, як вiддають честь в рiзних армiях свiту. А саме капiтан мiг це йому продемонструвати за всiма правилами. - Але ж ви змусили мене не один раз козиряти, а десять! - вигукнув капiтан, вислухавши пояснення через перекладача. Сержанта затрясло. Повiки його нервово засiпалися. За?каючись, вiн деякий час натужно ловив повiтря вiдкритим ротом, доки, нарештi, спромiгся вимовити перше слово. Воронцов з болем дивився на цi жалiбнi зусилля свого не раз контуженого, вивiреного в небезпеках полкового "вовка". - Я н-не знав, що ти т-такий лягаш, т-така дешов-ка! - прохрипiв розвiдник, стискуючи важкi, як гирi, кулаки. Чужинець з острахом поглядав на тi гирi. - Т-ти б менi сто раз прокозиряв! Т-ти б у мене вiд само? нейтрально? по-пластунському п-повз!.. - Припинiть, Козаков, - сказав майор. - Можете йти. А коли сержант вийшов, замполiт встав iз-за стола i, заклавши руки за спину, мовчки пройшовся по кiмнатi, щось напружено обдумуючи. Широкий лоб ного взявся брижами, свiжовиголене кiстляве обличчя зiмкнулося в сердитiй гримасi. - Капiтан! - рiзко зупинився майор перед полоненим. - Ви даремно обража?тесь. Зовсiм, зовсiм даремно. Те, що ви, офiцер гинучо? армi?, вiддали честь цьому сержантовi, не повинно анiтрохи принижувати вас. Ви самi вже досить принизили себе покiрною, ганебною службою швабам. А чи вiдомо вам, хто такий цей сержант, який сьогоднi узяв вас? - Воронцов, нахилившись вперед, майже прошепотiв, немов вiдкривався капiтановi з глибокою та?мницею: - Донбаський шахтар, ста-лiн-гра-дець!.. Розумi?те? Рятiвник ?вропи, рятiвник свiтово? цивiлiзацi?... То хiба вiн не заслугову? того, щоб ви йому козирнули? Капiтан не вiдповiв нiчого. VIII Майже водночас з рiзних госпiталiв у третiй батальйон повернулися Шовкун i Черниш. Шовкун, з'явившись, як ведеться, спочатку на командний пункт, до писаря, несподiвано зустрiвся там з Ясногорською. Фельдшерка - збуджена, розпалена, в розхристанiй шинелi - саме поралася бiля КП над пораненим пiхотинцем. Коли його довелось пiдiймати на санiтарну ресорку, Шовкун кинувся допомагати Ясногорськiй: тут не вистачало ?? дiвочих сил. А Шовкун так тихо, обережно вклав огрядного бiйця, що той, обернувшись до нього безкровним, вкритим щетиною обличчям, навiть подякував. - Вам би милосердною сестрою бути, - кволо промо-вiв вiн Шовкуновi. - Ви людину берете... сердечне. Того ж дня Ясногорська, попросивши дозволу в комбата, забрала Шовкуна до себе санiтаром. - Будете сестрою... Широкоплеча "сестра" iз свiжими рубцями на пiдборiддi зашарiлася до вух - так було нiяково. Iван Антонович iншим разом нiзащо не поступився б сво?м мiнометником. Вiн був би готовий взятися з комбатом за барки, доводячи, що мiнометники дефiцитнi i мiсце Шовкуна - бiля "самовара". Проте на цей раз Iван Антонович посiв позицiю примиренця. - Якщо Ясногорська виявила в нього медичнi здiбностi, то що ж вдi?ш... Хай. ?вген Черниш знову прийняв свiй взвод. Рота зустрiла його щирими поздоровленнями: доки Черниш лiкувався, в полк йому прийшло звання лейтенанта i орден Червоного Прапора за висоту 805. - Ви вже як штабник! - весело оглядали мiнометники свого офiцера. Черниш був у новому кiтелi, в синьому з кантами галiфе, в артилерiйському кашкетi. Лейтенант помiтно посолiднiшав. Шию тримав рiвно, хрящуватий кадик туго випинався з-пiд комiра, на щоках знову грав здоровий смаглюватий рум'янець. Здавалось, лейтенант щойно прибув оце десь з пiвденних сонячних кра?в, густо, раз i назавжди засмалений тамошнiм сонцем. - Як живете, Денисе? - звертався лейтенант при?мним баском до Блаженка. - Живемо, не горю?мо, товаришу гвардi? лейтенант, - стримано вiдповiв дебелий ?фрейтор. - 3 землi не вилазимо. Так уже до не? позвикали, що тепер, чого доброго, коли й додому повернешся, то в хатi не вживеш, набуду?ш на вгородi блiндажiв. - Ще й на зарядку вранцi всiх гонитимеш, - гукали товаришi. - Поженеш i жiнку, i дiтей, i тещу!.. - Тепер ти i в колгоспi не повертатимешся кедi-не-кедi. Житимеш форсованим маршем. - А де ж це наш Хома? Де Маковей? - розпитував .Черниш вогневикiв. - Хома тепер при конях! Гаса? по Мадьярщинi, як Iлля на колiсницi. А Маковей... ось вiн власною персоною! Зачувши на вогневiй голос Черниша, Маковей вилетiв з блiндажа, сяючий, простоволосий. Забувшись, що без шапки, вiн козирнув до голого лоба: - Здравiя бажаю! Черниш вхопив його обома руками, радiсно затряс: - Маковейчик!.. Соловейчик!.. Далеко ж ти залетiв! Ледве оце догнав вас... Ну, не охрип?.. I досi спiва?ш у трубку? Повернення товариша з госпiталю щоразу переживалось ротою як радiсне свято. Прибулий наче приносив з собою живий подих давнiх бо?в, якi, вiддаляючись, меркнучи в пам'ятi, в той же час мовби очищалися вiд стороннього, набували небуденного освiтлення. Крiм того, повертаючись до бойових лав, товариш уже самими сво?ми мiцно зарубцьованими ранами нiби говорив ротi: - Ми з вами живучi, нас не так-то просто вiдправити на той свiт!.. Наступного дня на командному пунктi батальйону ?вген вперше зустрiвся з Ясногорською. Це було надвечiр у мряковитому похмурому полi пiд скиртами. Почорнiлi на дощах скирти соломи ще вранцi були в руках противника. В спорожнiлих солом'яних кублах, в похапцем виритих - брустверами на схiд - стрiлецьких ячейках ще, здавалось, не вивiтрились рештки людського тепла. Округ ожередiв, по розлогих ланах зелено?, вволю напо?но? дощами озимини, густо чорнiли свiжi вирви пiсля вибухлих мiн та снарядiв. Посiяно було кимось пшеницю, а вродили чорнi вирви... Тепер тут мiнометники влаштовували свою вогневу. Нелегко було вчорашнiм хлiборобам загонити великi сапернi лопати в кущуватий, рутвяно-зелений, вкритий тумановою росою посiв... - Нiчого, - пiдбадьорював Iван Антонович сво?х мiнометникiв. - Озимину перекопа?мо, зате, може, буйнiшою буде ярина... Неподалiк пiд скиртами отаборився комбат Чумаченко iз сво?ю штабною ватагою i санiтарним взводом. Хоча нiхто не знав, чи доведеться тут ночувати, проте робота вже закипiла. Свистiла земля з ячейок, трiщала смикана солома. А за кiлометр вiд ожередiв, над придорожньою посадкою, розсипались ракети i не вщухала стрiлянина. Там був уже переднiй край. Без кiнця мрячило, поля сивiлися, далекi дерева, телеграфнi стовпи, скирти - все розчинялося в iмлi, тануло. Непомiтно спускалися на всiх i на все осiннi раннi присмерки. Коли Черниш пiдiйшов до Ясногорсько?, вона саме перевзувалася, сидячи на купцi насмикано? соломи. Будь вона не ?диною дiвчиною в батальйонi, вiн, зда?ться, однаково впiзнав би ??. Довгообраза, бiлолиця, з примруженими великими очима... Туга корона коси пiд беретом... Вiн уже раз бачив це обличчя в ту мiсячну трансiльванську нiч. - Вибачте... Сiдайте, - сказала дiвчина, коли вони познайомились. Черниш почервонiв: бiдна, вона забулась, що сiдати йому нема де. - Дякую. - Ви давно прибули? - запитала Ясногорська, аби тiльки щось запитати. Про Черниша вона вже чула ранiше, знала, що це близький друг Юрася. А зустрiвшись, не знаходила для нього слiв. - Давно... Власне, вчора... - Так... Тут це вже давно. - Шура акуратно скрутила руками наскрiзь промоклу онучу, i з не? потекло. - Набродились ми сьогоднi... Тут хоч повтавало, а там, на луках, просто море... - Так, море... А я вас, мiж iншим, бачив на справжньому морi, - нiяковiючи, випалив ?вген. - Бiля байдарки, з веслом у руцi. - Ах, це те фото! - Шура поморщилась, як вiд болю. - До речi, ви не зна?те, в кого воно зараз? - У Сагайди... Вiн теж ма? повернутися в полк. Шура взулася i, похрускуючи набубнявiлою плащ-палаткою, встала. - То було море, - зiтхнула вона. Обо? вони в цю мить подумали про Брянського. Iз солом'яного дупла, виритого в скиртi, обтрушуючись, вилiз Шовкун. Весь був у соломi, шапка на ньому обкрутилася вухом наперед, - здавалося, вiн щойно оце з-пiд молотарки. Побачивши Черниша, бо?ць зворушився до слiз. Нiде правди дiти, вiн був таки дуже м'який, до сентиментальностi нiжний, цей вусатий вiнничанин з крутим, тепер порубцьованим пiдборiддям. - Розлучалися в горах, а зустрiлися в долах, - промовив Шовкун сумовито, мабуть, теж подумавши в цю хвилину про Брянського, що нiде вже ?м не зустрiнеться. - Тодi ще красне лiто горiло, а зараз, бач, осiнь все мряками затягла... Тiльки озимина ото ще й яриться... I, скрушно махнувши рукою, звернувся до Ясногорсько?: - Вирив вам дучку в повний профiль... Не дуже, правда, розкiшне, але сухо. I зверху не проб'?, i вiтер не задуватиме. Тiльки остюкiв багато та мишва шарудить. Шура пiдiйшла до Шовкуна i повернула йому вушанку зiркою наперед. -А ви де будете?-запитала вона санiтара. -Вирийте й собi. - Що я, - зачервонiвся Шовкун. - Я можу де завгодно. З телефонiстами притулюся! За Ясногорську Шовкун пiклувався з таким же самозабуттям, як колись за ?? Юрася. Робив це вiн не з якихось корисливих мiркувань, це було його внутрiшньою потребою. "Молодий наш цвiт, - м'яко говорив вiн товаришам, - як же його не берегти!" - Хороший вiн, - сказала Ясногорська про Шовкуна, коли вiн, начепивши через плече санiтарну сумку з червоним хрестом, подався кудись шукати собi пристановища. - Вiд нього я вперше почула про вас... Ховаючись вiд дощу, вони присiли край солом'яного дупла. Була тiльки п'ята година, а навкруги вже зовсiм сутенiло. Чернишевi хотiлося багато чого сказати цiй дiвчинi-вдовi з маленькими бiлими руками, з очима, повними туги, але вiн не дозволяв собi говорити. Вiн знав: про що б не почав мову, все ?й болiтиме, бо все так чи iнакше буде стосуватися Юрiя, буде пройнято Юрi?м, бо хоча вони й не згадували досi його, проте вiн весь час був з ними, мiж ними. Втiшати? Але, зда?ться, вона не з тих, що приймають втiшання. Iнодi заглибиться в думки, мовби сидить тут сама, iнодi ж пильно погляне на нього, мовби хоче продивитися наскрiзь- хто вiн, чим вiн завоював право на Юрасеву дружбу... - Обличчя ?? в сутiнках аж голубе... Мабуть, багато плаче ночами... Ось перевела погляд у поле, тьмаве, холодне, осiнн?. - Гляньте, уже й снiг пролiта?, - сказала замислено, кутаючись у плащ-палатку. - Та, боже, який вiн у них... У нас перший снiг-бiлий-бiлий...А тут... як попiл! IX Якось уранцi Ха?цький, повернувшись з переднього краю на ферму, був вражений несподiваним видовищем: у дворi, в саду, поза скиртами i скрiзь по полю - лiворуч i праворуч - стояли гармати, гармати, гармати... Немов уродилися з землi. Нiмцi нiчого про них не знали: завдяки туманам, ворожа авiацiя останнiми днями не дiяла. Тiльки-но Ха?цький сiв з товаришами снiдати, за вiкном вдарила важка гармата. Будинок здригнувся, i шибки з веселим дзенькотом посипались на стiл. - Оце я люблю! - вигукнув Хома, хапаючись за шапку. - Це по-мо?му! - Iштенем... Iштенем, -зашепотiв господар ферми, поглядаючи на стелю. Бiйцi, на бiгу одягаючись, вискакували на подвiр'я. Гармати гуркали вiд краю до краю, i чим далi в поле, то ?хнi залпи зливались в ?диний потужно-тремтливий гул. На подвiр'я влетiв Багiров на змиленому тугому жеребчику. - Кiнчай ночувати! - радiсно скомандував вiн, не встаючи з сiдла. - На голубий Дунай!.. Шура Ясногорська в цей час стояла на командному пунктi. Вона вперше бачила перед собою поле бою. Перед очима розгортався типовий для Угорщини хвилястий степовий ландшафт: вибалки, пагорби, рiвнини i знову пасма горбiв. По сивому полю, наче куренi, бовванiли поставленi купами високi снопи кукурудзи. Мiж тими сторчуватими стiжками в танучих димах неквапно рухалися постатi бiйцiв, майже зливаючись з безбарвним тлом стерень, виноградникiв та кукурудзиння. Бiйцi йшли, розсипавшись по полю, що дедалi пiдвищувалось. Вони саме йшли, а не бiгли короткими перебiжками, причому посувались не прямо вперед, як годиться при атаках, а перетинали поле в рiзних напрямках, навскоси i вбiк, здавалось, блукали по ньому, i навiть, зiйшовшись в гурти по кiлька чоловiк, деякий час пристоювали, немов про щось радились. Тодi ?х важко було вiдрiзнити вiд купи кукурудзяних снопiв. Збляклi димчастi хмари летiли над полем по-осiнньому низько i швидко. - Це вже атака? - запитала Ясногорська комбата Чумаченка. Капiтан Чумаченко, лiтнiй високий мужчина з моложавим обличчям i сивими скронями, стояв поруч не?. - Атака, атака, - вiдповiв вiн, дивлячись у бiнокль. - Артпiдготовка кiнчилась, люди встали, просуваються, чому ж не атака!.. Хлопцi йдуть, як боги! Хлопцi йшли, як боги! Весь обрiй всiявся тими сiрими богами. Однi пiдiймались пологим схилом, iншi вже зникали за горбом i наче входили в землю. Шура гадала ранiше, що пiд час атаки треба обов'язково бiгти, бiгти вперед по геометричнiй прямiй, як у фiльмах, а тут бiйцi йшли неквапно, на весь зрiст, рухались i прямо, i навскiс, розходячись променями, наче обмiрювали все поле, як землевпорядники. Шурi здаля не видно було, що там бiйцi шугають по колiна у важкому, розкислому чорноземi i бiгти не можуть, бо не сто метрiв треба перескочити, а переслiдувати противника до самого вечора, а потiм з вечора до ранку. А не йдуть прямо, навпростець, тому, що пiд ногами раз у раз помiчають березку дротикiв, яку треба переступити, не зачепившись, щоб не злетiти на мiнах й повiтря. А "ура" не кричать тому, що "ура" для них не парадна розвага, а теж зброя, i ??, як усяку iяшу зброю, треба економити на слушний час. Зараз пускати в дiю цю зброю не було нiяко? потреби, бо нiмцi драпали. Приголомшенi ударом артилерi?, вони не скоро опам'яталися. Де-не-де стали окликатися ожилими кулеметами. Поле пiсля гуркоту канонади здавалося великим i тихим, як степ у мертву обiдню пору. Кулемети поцокували в ньому, наче невидимi коники. Пiхотинцi посувалися повiльними методичними хвилями. Деякi навiть понапинали палатки, бо сiявся дрiбний дощ. I, мабуть, саме цими кобеняками та поважлою неквапливiстю бiйцi нагадували дiвчинi землемiрiв. Шура починала розумiти, що й величезнi простори за ?? спиною здаються ?й так безповоротно, назавжди вiдвойованими саме тому, що ?х взято не авантюрними десантами, не бомбами з верескливими "психiчними" сиренами, не декоративним загоном мотоциклiстiв. Нi! ?х сходжено крок за кроком, грунтовно перемiряно ногами пiхотинця. Пiхота! Матiнка пiхота!.. I хоча Шура вислала вперед санiтарiв, а саму ?? комбат не пускав туди, поки не буде в цьому крайньо? потреби, - ?й не стоялося тут. Вона мiцнiше натягнула берет, повiсила через плече санiтарну сумку. - Товаришу комбат, я пiду. Чумаченко не став ?? затримувати. I Ясногорська, важко чахкаючи в хлипкiй драговинi, пiшла. Чим бiльше вона вiддалялась, схиляючись проти мряки наперед, нехапливе ступаючи, тим бiльше нагадувала й собою втомленого мирного землевпорядника. Вася Багiров з досвiду знав, що коли почався такий наступ, то батальйон, рано чи пiзно, пiде вперед. Щоб не вiдстати вiд сво?х вогневикiв, старшина завжди вирушав заздалегiдь. Тому, ще не вщухла канонада артилерiйсько? пiдготовки, а пiдводи мiнометникiв, навантаженi бо?припасами, вже вискакували з ферми в напрямку передово?. Господар ферми, закопавши на всяк випадок чоботи в землю i нарядившись у дранi черевики, стояв бiля ворiт i прощався. - Хомо! - зворушено гукнув вiн Ха?цькому, стрясаючи капелюхом. - Вiсонтлаташо! З балакучим Хомою вiн особливо зблизився. Не раз вечорами, коли Ха?цький був вiльний вiд поста, вони годинами просиджували за склянкою вина, мирно розмовляючи тi?ю дивовижною вселюдською мовою, що ?? витворювало саме похiдне життя. Фермер хотiв з уст рядового бiйця, такого ж, як i вiн, хлiбороба, почути правду про Радянську державу, перевiрити правдивiсть того, що йому роками втовкмачувала в голову сiльськогосподарська газетка, яку вiн передплачував. Хома розповiдав. У цих розмовах сам на сам з людиною iншого, далекого свiту Ха?цький почував себе зовсiм iнакше, нiж пiд час розмови з сво?ми товаришами по збро?. З ними вiн мiг розмовляти про що завгодно i як завгодно. Але в розмовi з цим iноземцем вiн, хоч-не-хоч, мусив добирати особливi слова. Вiн наче ставав на деякий час повпредом. Дома, в сво?му колгоспi, перед якимось представником з району чи з областi, Хома перший, розмахуючи руками, кричав би про безлiч всяких промахiв i недолiкiв. Якби угорець почув його там, то мiг би подумати, що все Хомине життя склада?ться з самих тiльки негараздiв. А тут Хома вмiв якось одразу вiдокремити сутт?ве вiд несутт?вого, велике вiд незначного. I вiн розповiдав угорцевi про це велике з пишанням та величанням. Чи правда, що простий селянин, не граф, а кiшгазда може в Радянському Союзi стати депутатом парламенту? Що за питання! Звичайно, правда! Чи правда, що селянськi дiти можуть вчитися в iнститутi на державний кошт? А то! У Хоми в самого хрещениця вчиться в Ки?вi!.. Фермер хвалить росiйських комунiстiв. Хому вiн, зда?ться, теж вважа? за комунiста. Лише коли справа доходить до колгоспiв, тут угорець упира?ться, як вiл. Тодi Хома шаленi?, його кулаки аж свищуть попiд носом опонента. - Такого запеклого iндивiда, як ти, я давно не бачив! - призна?ться Хома. - Гiрше за бабу!.. Колись нашi баби отак созу полохались, а ниньки попробуй... Ти ?х ниньки водою не розiлл?ш!.. В окупацiю довелося всеньким селом у лiси перебазуватись, до партизанiв, але навiть i там колгоспом iснували. Хiба мислимо без нього?.. Отак, як ви тут, вовкулаками?.. Кожний у свiй куток глипа?... Нi тобi колбуду, нi тобi зборiв!.. Як вечiр - все на запорах, пси спущенi, i сам ти, як пес, не заснеш, всю нiч ника?ш, наслуха?ш, пильну?ш сво? злиднi! Позабивались по сво?х хуторах, як по лiгвищах... Скажи, чи ти хоч куди-небудь ходиш у'гостi? Чи ма?ш кума? Де ваша морально-полiтична ?днiсть? По-вашому так: жери ти сусiда або вiн тебе пожере!.. Хома налива? склянку бiлого вина i випива? одним духом. - Чи зна?ш ти, примiром, -продовжував Хома, -як ми в Трансiльванi? скелi штурмували? Дума?ш - дерлися хто як попало? Помиля?шся, брате... Для цього в нас ? така штука - альпiйський канат... Але це вже во?нна тайна. Факт той, що як один зiрветься, то всi пiдтримають... А коли один видерся на верховину, то всiх тягне за собою... Так ми живемо!.. Але що з тобою балакати: ти чоловiк темний, вiдсталий, - казав нарештi бо?ць i скрушно махав рукою. А тепер фермер, забувши незгоди, проводжав свого буйного опонента аж за ворота i зичив йому щасливо? дороги. Проте дороги не було нiяко?. Щоб вийти на Будапештське шосе, полк мусив з артилерi?ю та всiма обозами перетнути близько десяти кiлометрiв осiнньо? розбухло? трясовини. Це не було болото, це були оранi поля, але так напо?нi безперервними дощами, що пiд ними годi було добутись твердого дна. Пiхота вийшла до шосе уже ввечерi першого дня наступу i стала просуватися вздовж нього. А транспорт з бо?припасами i артилерiя, ще потопали на заклятому розбухлому полi. Скрiзь, куди не глянь, в набряклiй рiллi билися валки пiдвiд i гармат. Гейкання, нокання розлягалося над вечорiючим сивим степом. Конi, напружуючись до останнiх сил, борсалися в тванюцi по самi груди. Колеса ледве обертались, вивертаючи пуди в'язкого чорнозему. Щокiлька меiрiв зупинялися передихнути. Слабiшi конi падали з нiг. Раз упавши, кiнь уже не мiг звестися: його засмоктувало на очах. Полковi артилеристи мобiлiзували десь хуторян з волами. Хоча було холодно, проте хуторяни, жалiючи чобiт, прийшли босi, позакочувавши штани вище колiн. Воли були такi, що не дiстати рога. ?х впрягали в пiдводу по три-чотири пари, проте не могли зрушити ?? з мiсця. Голоногi мадьяри метушилися довкола худоби з довжелезними гирлигами, поганяли, кричали, а воли бовталися грудьми в болотi i не рухалися. - Дiдько ?х зна?, що вони там гелгочуть сво?м воламi-сердилися гармашi. -Може, тпрукають... Кугутня!.. I люди, i худоба вже були не схожi на себе: вибарложенi з нiг до голови. А помiж пiдводами ходив той артилерiйський технiк, який свого часу пiдвозив Ясногорську. Вiн був тепер начбо?м полку. Колись iнших пiд