возiв, а зараз сам, загубивши коня, чвалав iз сiдлом на плечах, передаючи старшинам наказ "хазя?на": жодного ящика бо?припасiв не кидати. Хто подума? "розгубити" - трибунал. Багiров кидався в рiзнi боки, шукаючи кращого про?зду. Скрiзь було однаково. Лише в одному мiсцi вiн натрапив на польову бiльш-менш тверду дорiжку мiж виноградниками. Нею, здавалось йому, можна було б про?хати хоч з кiлометр в потрiбному напрямi. Зопалу вiн погнав коня на дорiжку, щоб розвiдати ?? до кiнця. Не встиг старшина проскакати десятка метрiв, як земля вибухнула пiд ним. Гострий бiль пронизав зiгнутi в стременах ноги до самих колiн. "Потрощило!" - майнуло в головi. Мацнув рукою - ноги були. Мерщiй вихопив ?х iз стремен, 66 кiнь уже заточувався. Зiскочивши з сiдла, Вася спочатку не втримався на ногах вiд страшного болю i впав. Але ту ж мить звiвся на руки i акробатично, млинком перекинув власне тiло через себе вбiк, вихоплюючись з-пiд коня. Кiнь падав. Його права передня, вище копита, була зчесана, як бритвою. На щастя Багiрова, це була не осколкова мiна. "Мабуть, моя Катерина щаслива", - з вдячнiстю подумав старшина про свою кiровоградську молодичку. Кiнь стримано стогнав крiзь зуби. "Коли б не твоя нога, друже, поплатився б я сво?ю, - думав Вася, добуваючи пiстолет. - Коню, коню! Якби були конячi протези, залишив би я тебе жити. Але пробач!" I Вася вистрiлив коневi мiж вуха. Знявши сiдло з убитого коня, старшина повернувся до сво?х. - Що з вами, старшина?-вигукнув Ха?цький, приглядаючись у вечiрнiх сутiнках до Багiрова. -То пiд вами трахнуло?.. Ви увесь в сажi, як вiдьмак З димаря! - Одмиюся... В Дуна?, - вiдповiв Вася. I, витираючись, старшина виклав ?здовим свiй новий план. Цi плани, iнодi майже фантастичнi, родились у нього в головi один за одним. I що бiльше складнiшали обставини, то бiльше було планiв. Найновiший полягав ось у чому. Одночасно пробитися всiм пiдводам - неможливо. Це вже видно з усього. На хуторянських волiв тем марнi надi?: тiльки-но стемнiло, голоногi погоничi розбiглися хто куди, гармашi випрягли круторогих "му-два". Але й випряженi, вони не могли вже зiйти з мiсця. Отже, надiя все-таки тiльки на себе та на сво?х коней. Iван Антонович уже, мабуть, вигляда? ?х з "огiрками". Багiров пропону?: з усiх шести пiдвiд вибрати наймiцнiших коней, запрягти в один вiз i тягти його таким цугом до шосе. Потiм так само брати другий, третiй, доки не виволочуть до останнього. Цей простий спосiб дав несподiванi наслiдки: уже опiвночi перша пiдвода була на Будапештському шосе. Це вже багато значило: на пiдводi десять ящикiв, сотня мiн. Метод Багiрова незабаром пiдхопили всi. Мабуть, нiде доцiльна думка, свiжа iнiцiатива не поширю?ться з такою блискавичною швидкiстю, як на фронтi. I скiльки таких дрiбних зерен, кинутих в бойовому розпалi безiменними трудiвниками армi?, давали в найкоротший строк буйнi сходи. Все бiльше й бiльше пiдвiд i гармат, глибоко прооравши в темрявi трясовинне поле, ви?здили на шосе. Як не дивно, але армiйськi конi тягнули краще, нiж фермерськi круторогi. Може, тому, що конi, розумiючи мову бiйцiв, напинались i вiдпочивали по ?динiй командi. На свiтанку Будапештське шосе було вже загачене гарматами i важкими транспортами з бо?припасами. Жодна пiдвода не йшла назустрiч, на схiд. Все гримiло, спiшило, рвалося на Дунай. Х В кiнцi листопада 1944 року вiйська 3-го Укра?нського фронту форсували Дунай на пiвднi Угорщини, пiд Югославi?ю. Створивши перший задунайський плацдарм i захопивши важливi мiста: Мохач, Печ, Батажек, вiйська фронту повели наступ на захiд, мiж озером Балатон та рiкою Дравою, i на пiвнiч - мiж Балатоном i Дуна?м. - З усiх наших фронтiв ми тепер найзахiднiшi, - жартували офiцери. - Перевалили за 19-й меридiан. Уже через кiлька днiв навального наступу на пiвнiч, вздовж правого захiдного берега Дунаю, радянськi вiйська опинилися за пiвсотнi кiлометрiв вiд Буди. В столицi почалася панiка. Заводчики й комерсанти тiкали на захiд. Вверх по Дунаю поспiшно вiдпливали кораблi, навантаженi державним добром. Пливли проти течi? по темному, важкому Дунаю, як по хмарi. Водночас нiмецьке командування зривало новi сво? дивiзi? з Iталi? та з союзницького фронту i кидало на Дунай. В цi днi на ворога звалився ще один приголомшливий удар. На пiвнiчному сходi вiд Будапешта вiйська 2-го Укра?нського фронту також перейшли в наступ, прорвали оборону i насувались на столицю. Радянськi танки, пробиваючись лiсисто-гiрською бездорiжною мiсцевiстю на пiвнiч вiд Будапешта, досягли Дунаю. Тим часом нижче по Дунаю, на пiвдень вiд Будапешта, сапери протягом одно? ночi навели переправу. Частини, перехопившись на захiдний берег, з'?днались в районi озера Веленце з "задунайцями", що наступали з пiвдня. Полк Самi?ва всi цi днi вiв бо? вподовж однi?? з шосейних магiстралей, що йшла до столицi з пiвнiчного сходу. Отямившись пiсля перших ударiв у днi прориву, ворог чинив дедалi упертiший опiр. То на однiй, то на iншiй дiлянцi вiн, при пiдтримцi "королiвських тигрiв", переходив у контратаки. Проти "королiвських тигрiв" з нашого боку почали застосовувати не лише спецiальну протитанкову артилерiю, а й артилерiю важких систем. Можна було бачити в степу танковi башти, знесенi, вiдкинутi вибухом вiд такого "тигра" далеко вбiк. Доводилося штурмувати кожну ферму, кожне мiстечко, просуваючись вперед кiлометр за кiлометром. В населених пунктах стало дедалi бiльше зустрiчатися бiженцiв з Будапешта. Якось на подвiр'я, де зупинився Багiров iз сво?ми бiйцями, зайшов високий, iнтелiгентно? зовнiшностi дiдуган з паличкою в руцi, у широкому, кофейного кольору макiнтошi. Вiтаючись, вiн гречно, але без запобiгливостi, пiдняв фетровий капелюх, вiдкриваючи сиву лев'ячу шевелюру, зачесану набiк, як у росiйських художникiв минулого столiття. Смугляве, з орлиним носом обличчя iноземця ще зберiгало слiди колишньо? вроди. Прибулий досить вiльно розмовляв по-росiйському. - Прошу, панове, у вас ? кухня? - запитав вiн. - У нас усе ?, - вiдповiдали бiйцi. - А тобi що?.. - Я хочу вам рубати... вогонь. Пробачте, дрова, - запропонував сво? послуги старий. Куховар Гриша з недовiрою поглянув на його бiлi руки, iнтелiгентне обличчя з мiшками пiд очима. - Про мене - погрiйся, -сказав Гриша. -Розламайся в порядку фiзкультури. Зацiкавленi ?здовi зiйшлись подивитися, як капiталiст буде рубати. Вони не мали сумнiву, що перед ними саме капiталiст, власник якого-небудь розбомбленого пiдпри?мства. Угорець поклав свою елегантну паличку, пригладив борiдку i, намагаючись приховати замiшання, бадьоро взявся за сокиру. Уже з того, як вiн ?? тримав, було видно, що цей дроворуб небагато вруба?. А Гриша умисне пiдмостив йому таки дебелу колоду. Угорець заходив до не? з рiзних бокiв, хижо нацiлявся i цюкав. Колода тiльки перекочувалася з мiсця на мiсце, цiла-цiлiсiнька. Бiйцi чмихали. Невдалий дроворуб скоро впрiв. Ха?цький не мiг далi байдуже дивитись на його самокатування. Вiн кинув батiжок, плюнув у долонi. - Ех ти, ?вропа!.. Дай-но я цюкну! Угорець, нiяково посмiхаючись, передав подоляковi сокиру. - Гех, - хекнув Хома, розмахуючись з-за плеча. Сокира впилася в дерево. - Гех! - вигукнув бо?ць, розмахуючись вдруге. Колода репнула, як гарбуз. За якусь хвилину Хома пощепив ?? на трiски. Угорець зачудовано дивився на бiйцеву роботу. - У вас золотi руки, - захоплено сказав вiн. Ха?цький, улещений такою похвалою, глянув на сво? шкарубкi, вкритi мозолями долонi. Золотi... - Ти хто? - запитали угорця. - Капiталiст? Комерсант? Старий усмiхнувся. - Я артист, - вiдповiв вiн. - Людина вiльно? професi?. Живописець! - А чого ж тобi заманулося дрова рубати? Старий гiрко зiтхнув. - Що ви пита?те? - заступився за нього Хома. - Чи не бачите, що вiн припуха?? Гам-гам нинчен!.. - Гам-гам? - запитав куховар. - Говори прямо! - Так... Я з Будапешта. Бiйцi знали, що бiженцi жорстоко бiдують. - Ходiмо... Заправишся. Людину вiльно? професi? повели до кухнi. За столом старий став докладно розповiдати про себе. Звати його Ференц. Вiн був одним з тих численних мешканцiв угорсько? столицi, якi, рятуючись вiд терору салашистських банд, тисячами залишали рiдне мiсто i мандрували в сiльськi провiнцi?. В першу свiтову вiйну Ференц три роки вiдбув у росiйському полонi. - Ваш народ щирий i великодушний, - говорив художник, витираючи хусткою вуса. Вiн розповiв, як йому довелося одного разу ?хати в теплушцi вкупi з говiркими укра?нськими селянками. Пожалiвши обшарпаного солдатика, вони ткнули йому великий окра?ць хлiба, хоча тодi i в Донбасi було з хлiбом сутужно. Минуло понад чверть столiття, а старий i досi не мiг забути того окрайця. - Може, то якраз моя матуся, - задумливо сказав куховар. - Вона жалiбна... Всiм би допомогла... - Вашi не раз допомагали народам, - розмiрковував далi Ференц. - Ось тепер вашi армi? проливають кров на полях нашо? Унгарi?. Хто скаже, що це кров его?стiв? В Будапештi радiо щодня розпиналося: "Зi сходу насуваються азiатськi варвари! Рятуйтесь, угорцi!.." Тодi я сказав: "Я знаю, якi це варвари. Я жив мiж ними три роки, наче мiж братами... Не вiд них нам треба рятуватися". Вiльний художник, правдивий i безкомпромiсний, вiн не щадив у розмовах салашистiв. Це не могло минути безслiдно: над ним нависла загроза арешту. Довелося ховатися вiд переслiдування в рiзних районах мiста, по бункерах та пiдземеллях. Йому допомагали численнi знайомi. В Будапештi десь зостались його дочка i маленький онук, а зять загинув в Iнтернацiональнiй бригадi в Iспанi?. - Всi чеснi люди в Унгарi?, - говорив Ференц, - чекають вашо? армi?. Я мадьяр, я патрiот, i вiрте мо?му серцю. Художник розповiдав бiйцям про життя в Будапештi, про Салашi, якого вiн вважав сво?м особистим ворогом. - Бандит, кримiналiст, нiмецький наймит! - I Фе-рснц, на велику втiху бiйцям, лаявся мiцною росiйською лайкою, йому було вiдомо, що Салашi, верховода "Схрещених стрiл", ще за регентства Хортi Мiклоша не раз попадав до в'язницi, а якось навiть до божевiльнi. - Дивно, що фашизм виносить па поверхню саме таких дегенератiв, - мiркував художник. -Дегенерат Гiтлер, морфiнiст Герiнг, тупий розбiйник Салашi... Мабуть, сама гнила атмосфера фашизму розплоджу? такi мiкроби. Але справжня демократiя уб'? ?х, немов сонце!.. Ференц, розвеселившись, розповiв бiйцям казус, вiдомий цiлому Будапештовi, про те, як Салашi виступав по радiо. - Румунiя продала нас i всю ?вропу! - кричав Салашi одного дня. - Вона капiтулювала перед червоними вiйськами! Мадьяри, берiть приклад з непохитно?, кам'яно? Фiнляндi?! А наступного дня капiтулювала i "кам'яна Фiнляндiя". Гiтлерiвцi пiсля цього випадку не пiдпускали свого холуя до мiкрофона. Захопивши владу, Салашi i його поплiчники влаштували в Будi, в королiвському палацi, комедiю присяги перед короною св. Стефана. Хiд церемонi? транслювали по радiо. Раптом, коли салашистський диктор на хвилину замовк, з ефiру пролунав чийсь iнший грiзний голос: - Мадьяри! Пригадайте, як Салашi в червнi тисяча дев'ятсот тридцять восьмого року стояв перед судом!.. Салашистськi шпики збилися з нiг, шукаючи цього невiдомого патрiота, що, ризикуючи життям, мужньо звертався до народу з ефiру. - Знайшли? - нахмурився Хома, уважно слухаючи художника. - О нi! Нелегко знайти, неможливо знищити того, кому симпатизу? народ! Його не було нiде, i вiн був скрiзь. - Молодцi, не виказали! - повеселiшали бiйцi. - Значить, i у вас там ? такi, що не дрiмають... - Голос невiдомого патрiота був голосом само? правди, - вiв далi Ференц. - Я сподiваюсь, що цей пройдисвiт Салашi знову колись стане перед судом, як у тисяча дев'ятсот тридцять восьмому роцi. На цей раз - перед судом нашого народу. - Тiльки тепер його треба краще судити, - зауважив Хома з апломбом досвiдченого юриста. - Що то за суд, коли живим випустили! Художник сподобався бiйцям. Поступово вiн звикся з ними, прикотив звiдкись свiй дитячий вiзок з рiзним скарбом: суво? полотна, фарби, папiр... Iншого майна у Ференца не було. На дозвiллi вiн показував бiйцям сво? альбоми з етюдами Будапешта. Це були зарисовки ру?н-окремi пощербленi фронтони, альтанки, деталi храмiв. Пiд якимись ру?нами над Дуна?м стояв угорський пiдпис. - "Розгнiваний Дунай", - гiрко переклав художник. - Це мо? звинувачення. В новiй, демократичнiй Унгарi? я пред'явлю цi етюди суддям. Ференц намагався у всьому допомагати бiйцям, бо не хотiв задарма ?сти ?хнiй хлiб. Хоч вiн був зовсiм непрактичний, бiйцi належно оцiнили вже саме прагнення Ференца чесно трудитись, стати ?м на помiч. Вони не кривдили старого, i, коли сiдали ?сти, кожний закликав Ференца до свого казанка. Те, що вiн без кiнця вихваляв свою Унгарiю, з якою вони воювали, якось не ображало бiйцiв. - Ми поважа?мо патрiотизм у всякiй нацi?, -заспокiйливо говорив художниковi старшина Багiров. - Бо ми самi патрiоти. Найчастiше Ференц сiдав до Хоминого казанка. З подоляком вiн, видно, почував себе найвiльнiше. Хома, який умiв з кожного покепкувати, водночас викликав i загальну симпатiю до себе сво?м гумором та затятим колективiзмом, що, зда?ться, вже сидiв йому в кровi. Якось Хома виявив бажання, щоб Ференц змалював його на пам'ять нащадкам подiльсько? Вулиги. Художник охоче згодився i за кiлька хвилин увiчнив Хому на аркушi цупкого паперу. Позуючи, повнощокий, булькатий Хома надимався ще бiльше, "аби бути страшнiшим". Вiн неодмiнно хотiв бути з конем i, тримаючи свого сiрого за повiд, раз у раз потайки щолгав його в зуби для того, щоб кiнь вийшов баским. Лiву руку Хома вiльно поклав на рукоятку трофейного кинджала, що висiв у нього при боцi. Вуса вгору, шапка-вушанка - чортом набакир. - Малюй, щоб на Котовського був схожий, - замовляв Хома. - Коневi - шию дугою!.. Подоляк дувся i робив страшнi очi. Але художник, замiсть погрозливо? войовничостi, надав його обличчю виразу беззлобно? весело? лукавостi. Незважаючи на таке свавiлля, Хома, розглянувши свiй портрет, зостався вдоволений. - Схожий! - сказав вiн. - I вуса, i кiнь, як живий... Ач, як басу?... Ти, Ференц, ма?ш добрячi руки! -Хома на художника "тикав". Вiн взагалi чомусь тикав на всiх iноземцiв. - Прямо скажу, Ференц, що ти ма?ш... срiбнi руки! Кесенем сипе - красно дякую! Ференц, усмiхаючись, мимохiть глянув на сво? бiлi, наче справдi срiбнi руки. XI Противник поспiшно вiдходив на Будапешт, мiнуючи позад себе шосе. Мiнометники рухались полем з трубами i лафетами на плечах, не пiдкладаючи в'юкiв. Знали, що незабаром зупиняться на новому рубежi, щоб вiдбивати наступну контратаку. Всю нiч пiхота вела бiй за населений пункт, який височiв попереду фабричними димарями. Пiхотинцi, пораненi вночi, бредучи назустрiч, говорили, що то вже виднiються димарi далеких пiвнiчно-схiдних околиць Пешта. Ранок був сiрий, похмурий. Сiкло холодним, гострим дощем. Земля бралася ожеледицею. Обмерзла кригою, озимина ламалась пiд ногами бiйцiв, як зелене скло. Палатки торохтiли на людях, переламуючись при кожному поруховi. Поруч мiнометникiв полковi артилеристи верхи на конях тягнули гармати. Вершники, пустуючи, запевняли, що ?м iз сiдел уже видно голубий Дунай. Лейтенант з батаре?, Саша Сiверцев, наздогнав Черниша, весело поздоровкався. Вони разом лежали в госпiталi, разом повернулися в полк. - Ти, Женю, ся?ш на все поле, як у панцирi, - казав Сiверцев, торкаючись рукою обмерзло? блискучо? шкiрянки Черниша. - 3 ким шухнув? - З Григоряном за шинель... Прогадав? - Це залежить вiд того, як ти себе вночi почува?ш... Зубами здорово клаца?ш? - Що ти!.. Бува? навiть жарко! - Та я бачу - ти сьогоднi весь пашиш, весь цвiтеш. Тут щось не те, друже!.. Женя жартома стусонув товариша межи плечi. Може, тому, що Сiверцев майже вгадав. Останнiми днями Черниш справдi був у безпричинно райдужному настро?. Не знав, звiдки це походить, чи, може, просто не хотiв собi зiзнатися до кiнця. Вчора увечерi вiн знову розмовляв на КП з Ясногорською. Це була звичайна розмова про те, як вiн у госпiталi впорядковував записи Брянського перед тим, як послати ?х в наркомат. - Скiльки там думок! - вирвалось у нього. - Яких багатих думок! - Ви дума?те, що буде ще колись вiйна? - запитала, хмурячись, Ясногорська. - Я цього не хотiв би... Але наш досвiд, здобутий кров'ю, варто зберегти. До того ж це - пам'ять. Шура зiтхнула. - Женю, - сказала йому пiсля тривало? паузи, - ви... справжнiй друг. Вiн iшов на вогневу i чув, як бринять йому цi слова в темрявi осiнньо? ночi. Стало наче розвиднятися, i вже не було навкруги нi мряки, нi холоднечi, нi безпросвiтно? погрозливо? тьми... Серце безпричинно спiвало, i життя, як земля до сонця, поверталось до нього сво?ю найкращою стороною... Замiсть ракет, що розтинали нiч, уже висока зоря ввижалась попереду, займаючись свiжо, яскраво, по-весняному... Нi, вiн нi в чому не хотiв зiзнатися, навiть самому собi. - Про що ти задумався. Женю? - Так, про Дунай... Який вiн весною... Маковейчик, який, по-тво?му, вiн весною? - звернувся лейтенант до свого телефонiста, що ступав поперед нього з котушкою на спинi. Бо?ць обернувся, радiсний, червоний, натрьо-паний дощем. Брови його змерзлися. - А вiн такий, як Днiпро, товаришу гвардi? лейтенант... - Еге, ти ж днiпряк... - Не зовсiм, товаришу гвардi? лейтенант... Ми вiд Днiпра кiлометрiв двадцять. У нас у степу рiчки зовсiм нiяко? нема. I село зветься Сухеньке. Була, кажуть, колись рiчка Восьмачка, так випила ?? баба Приймачка... Отака була в баби жага... А одного разу мати взяла в колгоспi коней, i ми по?хали на зеленi свята в Переволошину до тiтки в гостi. Зна?те Переволошину, де Меньшиков Мазепу та шведiв потопив? - Знаю, - смi?ться Черниш. - Так от, ?демо ми, степ, сонце палить, жайворонки пурхають... Враз бачу перед собою далеко - бiло-бiло, а ще далi - синьо-синьо, наче льони цвiтуть при самiй землi!.. "Мамо, -питаю, -то льони цвiтуть?" А мати смiються. "То, - кажуть, - Днiпро". - "А чого вiн такий синiй?"-"Вiд неба", - кажуть. - То ти дума?ш, що й Дунай такий? - А чого ж... Влiтку, може, й такий... Вiд неба. Небо скрiзь син?, голубе... - Зараз вiн як сталь, -задумливо втруча?ться Саша Сiверцев. - Як Нева. - Сiверцев родом ленiнградець. - Зна?ш, у рiчок, як i в людей, час вiд часу змiню?ться настрiй. Ясно - голубiють, похмарить - темнiють... З-за цегляних будiвель селища виринула в поле пiдвода, запряжена важкими мадьярськими битюгами. Коли вона пiд'?хала ближче, переднi мiнометники обступили ??. Черниш здалека впiзнав на пiдводi Шовкуна з аотоматом за плечем. У руках Шовкун тримав туго напнутi вiжки. Вуса його були обмерзлi, а обличчя суворе, сердите. Iван Антонович, зупинивши пiдводу, схилився над нею, щось розглядав. Пiдiйшовши, Черниш здригнувся: пiд вiдкинутою плащ-палаткою лежали Сперанський i Ясногорська. Вони лежали поруч, обо? блiдi, нерухомi. Сперанський дивився кудись убiк диким, безтямним поглядом i ледве чутно стогнав. Ясногорська, здавалось, не дихала. Вона була смертельно блiда, бiла як мармур. Лежала без берета, коса сповзла ?й на груди i взялася сивим намерзом. Побачивши над собою Черниша, дiвчина ледь помiтно здригнулась. - Женю... - прошепотiла вона безкровними губами. -Женю... I замовкла, дивлячись на нього тоскно, по-сестринському, немов, прощаючись, хотiла про щось попередити, вiд чогось застерегти. - Поганяй та оберiгайся мiн, - гукнув Iван Антонович Шовкуновi, i Шовкун рушив. Iван Антонович, взявшись за рiжок дублено? плащ-палатки, одкинуто? над Ягногорською та ад'ютантом, накрив обох, наче лядою. Черницi iшов темний як нiч. Трiщав чобiтьми по зелених крижаних шпичаках. Що вона хотiла йому сказати? Чому так тоскно дивилася сво?ми довiрливими, скаламученими болем очима з-пiд безсило приспущених вiй? - Видужають, знов повернуться в полк, - глухо говорив Саша Сiверцев поруч, а Чернишевi здавалось, що голос лине здалеку. -Ми ж повернулись... Черниш мовчав, зрiдка на ходу озираючись. Пiдвода сховалась у вибалку. Понад шосе бовванiли окутi кригою телеграфнi стовпи, вигинаючись по горизонту. Противник не встигав ?х спилювати. Далеко на лiвому фланзi, погойдуючись, сунули через рiллi сивi танки. Розсипавшись по всьому полю, брели у напнутих плащ-палатках пiдроздiли бiйцiв, подавшись проти вiтру вперед i здалеку нагадуючи собою сiрих горбатих степових орлiв. Згодом Черниш дiзнався вiд комбата, як все це сталося. Вночi капiтан Сперанський, обходячи бойовi порядки, напоровся на мiну i пiдiрвався. Ясногорська в цей час була в однiй iз стрiлецьких рот поблизу. Почувши вибух, а потiм крик пораненого, вона кинулась туди. Було дивно, що вона й сама не пiдiрвалась. Сперанському посiкло ноги. Шура заходилась тут же, на мiсцi, перев'язувати. Тим часом противник, що засiв неподалiк у цегляних будiвлях околицi, вiдкрив вогонь з кулеметiв, цiлячись в темрявi туди, звiдки чувся стогiн i зойки пораненого. Ясногорська взяла капiтана на спину i поповзла. Незабаром ?? теж поранило-в руку, вище лiктя. Рука пiдломилась. Сперанський, очевидно, здогадався, що сталося, i наказав ?й залишити його i повзти самiй. Ясногорська вiдмовилась. Сперанський стогнав i брутально лаявся. Шура мовчки намагалася волокти його однi?ю рукою. На цьому ?х i застали пiхотинцi, посланi назустрiч командиром стрiлецько? роти. Один поклав собi капiтана на спину, другий вхопив Ясногорську прямо на руки, як дитину, i кинувся з нею до окопiв. Уже перед самим окопом ?? поранило вдруге двома кулями: однi?ю - в стегно, другою - в праву руку, якою вона трималась, мiцно обнявши солдата за шию. Солдатовi тiльки обсмалило потилицю. Шовкун роздобув у мадьяра пiдводу i поклав обох - i Ясногорську, i ад'ютанта. Лежачи поруч, вони не прохопилися жодним словом про минуле, хоч Сперанський до останнього часу мав пiдозру, що саме Шура тодi поскаржилася на нього Воронцову. Але то було таке далеке, таке дрiбне!.. Тепер ?м було зовсiм не до того. XII Будапешт був оточений. Вже 24 грудня 1944 року зав'язались бо? на околицях мiста, почався славнозвiсний Будапештський штурм. Оборонi Будапешта нiмецьке командування надавало г.еличезного значення. Розташований на вузлi 26 залiзниць i шосейних шляхiв, Будапешт з стратегiчного погляду являв собою сво?рiднi ворота в Австрiю, Чехословаччину, в пiвденнi провiнцi? само? Нiмеччини, що ?х до останнього часу нiмцi вважали сво?м найглибшим тилом. Падiння угорсько? столицi неминуче вибило б з ладуостаннього найзапеклiшого сателiта Нiмеччини. З падiнням цього мiста похитнувся б весь пiвденний фланг нiмецького фронту, який ще й досi нависав над Балканами. Тому не дивно, що нiмецько-фашистське командування стягувало пiд Будапешт численнi вiйська, перекинуло сюди найкращi сво? резерви. Нiмецькi генерали погрожували дати Радянськiй Армi? пiд стiнами Будапешта нечуваний реванш за Сталiнград. Бiйцi подейкували, що хтось уже читав нiмецькi, як завжди безграмотнi, блазенськi листiвки, в яких фюрер нiбито похвалявся: "Берлiн здам, а 3-й Укра?нський в Дуна? покупаю". I ось тепер це колосальне мiсто в двiстi квадратних кiлометрiв територi?, начинене вiйськами й технiкою, з дiючими заводами, якi ще випускали танки й снаряди, опинилося затнснуте в залiзнi лещата. Цiлу нiч з 28 на 29 грудня i ранком 29 грудня армiйськi потужнi радiомовнi станцi? з передово? лiнi? фронту безперервно передавали оточеним звернення радянського командування. Диктори в шинелях повiдомляли, що 29 грудня, об 11 годинi за московським часом, в розташування противника прибудуть з радянського боку парламентери вручити оточеним ультиматум. Щоб зберегти Будапешт, врятувати вiд загибелi його iсторичнi цiнностi, пам'ятники культури й мистецтва, щоб уникнути численних жерта серед мирного населення, - радянське командування пропонувало оточеним гуманнi умови капiтуляцi?. 29 грудня об 11 годинi в напрямку Кiшпешта ви?хала легкова автомашина. Над нею майорiв великий бiлий прапор. В машинi ?хав офiцер-парламентер з текстом ультиматуму, пiдписаного командувачами обох Укра?нських фронтiв. Скрiзь понад шосе, де про?здила машина парламентера, наставала тиша: нашi бiйцi ще заздалегiдь дiстали наказ припинити вогонь у цьому районi. Нiмцям також був добре вiдомий маршрут радянського парламентера. Бiлий прапор над машиною було далеко видно. Проте коли машина в'?хала в розташування ворожих передових позицiй, з усiх вiкон i горищ прямо по склу кабiни сiконули нiмецькi кулемети. Парламентера було вбито. В цей же час по той бiк Дунаю, в Буду було направлено другого парламентера з перекладачем. Тут подi? розгорнулись iнакше. Нiмцi пропустили парламентера через переднiй край i направили в свiй штаб. В штабi командування заявило парламентеровi, що воно вiдмовля?ться прийняти ультиматум. Офiцера ввiчливо вiдпустили. Виходячи з штабу, вiн не знав, що, випереджаючи його, по кабелях летять уже на переднiй край вiроломнi накази тих, що тiльки-но з ним розмовляли. I коли вiн, високо пiднявши бiлий прапор, повертався уже в нашу зону, в спину йому було вiдкрито вогонь. Парламентер упав, обливаючись кров'ю. Вiдкрити вогонь по беззбройному парламентеру - так могли вчинити тiльки фашисти. Розбо?м вони починали, розбо?м i кiнчали. З давнiх-давен у всiх вiйнах парламентери користалися правом недоторканостi. А тепер вони пiдпливали кров'ю на правому i на лiвому боцi Дунаю, в передмiстях ?вропейсько? столицi. Впали на мокрий брук посiченi бiлi прапори, якi були пiднятi, щоб дарувати життя тисячам людей, врятувати вiд руйнацi? величезне мiсто. Тепер залишилось одне: карати. Пiдле вбивство парламентерiв викликало гнiв, хвилю обурення серед наших вiйськ. Самовидцi ?хньо? смертi - бiйцi-передовики - похмуро поглядали з-пiд вушанок на чуже безкра? мiсто. Сердито набивали диски, заряджали важкi гармати. Гармашi з гуркотом вкочували на руках артилерiю в пiдвали, на подвiр'я, за кожну будiвлю. Пiднялися тисячi жерл, чекаючи команди. - Тримайся, проклятий гадючник! - говорили бiйцi. - Пощади тепер не жди! Вбивство парламентерiв було провокацiйним викликом. Армiя вандалiв, загнана в безвихiдь, залишалась i тут вiрною собi. Вона не дорожила нiчим. Що ?й було до цього мiста, до його мешканцiв? Приречена на загибель сама, вона все хотiла б потягти за собою в прiрву. Вона кинула виклик... I тисячi радянських гармат вiдповiли на нього. Як живi, задрижали сiрi квартали. Загуло, розпiкаючись, вологе повiтря. Будапешт, викидаючи велетенськi язики полум'я, огорнувся ?дким димом-гаром на п'ятдесят днiв i ночей. XIII Зав'язалися бо? у кварталах, в умовах сучасного ?вропейського мiста. Вiд початку мiських бо?в у мiнометнiй ротi Брянського сталося чимало змiн. Тепер вона вже не подiлялася на "тил" i вогневу. В мiських умовах зникла потреба в такому подiлi. Тепер пiдроздiлам постачали все необхiдне безпосередньо з полку. Взагалi тут весь гнучкий армiйський органiзм зiмкнувся тугiше, скоротився, як м'яз. Штаби й тиловi бази, якi в польових умовах, згiдно з статутом, розташовувались на певнiй вiдстанi вiд фронту, зараз дiстали можливiсть базуватись бiля самого переднього краю, в сусiднiх кварталах. Командир роти Кармазин, зiбравши всю роту докупи, перетворив i ?здових на вогневикiв. Старшина Багiров тимчасово виконував обов'язки командира взводу, а потай мрiяв, що йому дадуть штурмову групу, власне, такi штурмовi групи були вже готовi серед мiнометникiв: у вiльнi години сам Багiров навчав ?х мiського бою "за сталiнградськими правилами". В тилах зостався один Гриша, який замiнив на батальйоннiй кухнi контуженого куховара. Черниш, як i ранiше, займався переважно коригуванням. його роботi навiть вибагливий Iван Антонович дав позитивну оцiнку. Сьогоднi Черниш стояв на горищi високого будинку i вiв спостереження крiзь маленьке дахове вiкно. Об'?ктом його спостережень було одне з мiських кладовищ. Воно лежало через квартал попереду, обгороджене кам'яним муром. Навпроти муру, по цей бiк вулицi, засiли в ру?нах цегляних будинкiв стрiлецькi пiдроздiли батальйону. Чернишевi з його спостережного пункту вiдкривалася панорама великого мiста. Пiсля кiлькатижневих дощiв, туманiв та мряк нарештi стало на годинi, i в ясному повiтрi над Будапештом з ранку до ночi висiла наша авiацiя. Оточене мiсто ще курилося сотнями заводських димарiв, зведених догори, як жерла величезних фортечних гармат. На тих заводах i досi виробляли танки, броньовики, тисячi снарядiв для обложених вiйськ. Радянськi авiатори то в одному, то в iншому районi мiста з важким гуркотом опускали бомби на во?ннi цехи. Здавалось, лопа?ться земна кора до самих глибин. Язики ясних денних пожеж вихоплювалися то тут, то там над строкатим бескеттям незлiченних кварталiв. Небо, не хмарне i не блакитне, було затягнуте якимось високим, пiдстратосфернйм бiлим покровом, i промiння срiблястого холодного сонця лилося крiзь нього, наче крiзь грандiозний матово-бiлий абажур. Пiд молочним промiнням тьмяно полискували численнi дахи, куполи, водонапiрнi башти, що височiли над кварталами, немов велетенськi фаустпатрони. I так до самого обрiю - скiльки сягало око - кам'янi яруси вищих i нижчих кварталiв, вежi, шпилi, куполи храмiв, заводськi димарi, i знову кам'янi застиглi каскади по той бiк Дунаю, на загадкових висотах Буди. Канонада не замовка? нi на мить, методично гуркаючи i гуркаючи, наче працюють колосальнi каменедробильнi тарани, заведенi раз назавжди. Над ближчими кварталами - запах толу, кружля? сажа... Увага Черниша прикута до кладовища. Закусивши в зубах давно погаслу цигарку, вiн припав до вузького вiкна. Вiн обшуку? поглядом той прямокутник, що лиснi? мармуровими плитами, надмогильними стовпцями, бiлi? крилатими серафимами. Лейтенант зна?, що за кожним тим благодушним серафимом прича?вся автоматник. Черниш шука? ворожих кулеметiв. Командир стрiлецько? роти чортихався по телефону з самого ранку, що кулемети противника зв'язують йому руки. Чернишевi вже вдалося подавити кiлька вогневих точок, але натомiсть оживають iншi. В правому кутку цвинтаря темнi? кругла капличка.,. Ось погляд лейтенанта впiймав на ?? пiддашку короткий, ледве помiтний спалах. Швидко обчисливши данi, Черниш гука? Маковейчику: - Передай! Маковейчик прищулився пiд кроквою над апаратом. Серйозний, зосереджений, чаклу? в трубку цифрами. Лейтенант, нервуючись, стежить, як мiни вже вибухають навколо каплички. Нарештi, одна - в дах. - На! - випуска? крiзь зуби Черниш. Капличка димиться. На цьому ж горищi, бiля другого вiкна, сто?ть лейтенант Сiверцев. Вiн веде спостереження за iншим сектором, збираючи данi для сво?? батаре?. Iнодi вiн гука? до Черниша: - Яка там видимiсть у твiй телескоп? - Багато нечистi бачу. - I що ти ?й? - Викурюю потроху. В цей момент дах мад ними розчаху?ться вогнем, наче в нього б'? блискавиця. Саша Сiверцев завбачливо пада?, закриваючи голову руками, немов тiльки ?? й береже. Важка мiна вибуха? вгорi, на кроквi, осяявши на мить усе горище. Просвистiли осколки в хмарi диму й пилюки. Саша пiдводиться, протира? запорошенi очi... - Ти живий? - гука? з тривогою до Чорниша. - Живий, - вiдгуку?ться Черниш з хмари пiднято? пилюки. - I я живий! -десь у самiм кутку бадьоро дзвенить Маковей. - Наше щастя, що добра кроква попалась над нами! Обтрушуючись, оббираючи з себе клубки павутиння, офiцери пробиваються назустрiч один одному. - Невже намацав? - розмiркову? Сiверцев. - Як ти гада?ш. Женю? Зжене нас з цi?? мансарди? - Мансарда справдi бальзакiвська... Ти по чому б'?ш? - По сiмнадцятому об'?кту. - Як влучання? - Вже горить. Сiверцев свого часу багато розповiдав Чернишевi про любимий свiй Ленiнград, про трагедiю блокади Перед самою вiйною вiн закiнчив середню школу i мрiяв про художнiй iнститут. Саша досконало знав не лише Ленiнград, але й Пушкiне, Гатчину, Петергоф. Знав, як свiй власний дiм, усi иалаци, пам'ятники, але?, стату?... Про них вiн не раз говорив з Чернишем, палко мрiяв, як краще буде реставрувати той чи iнший палац. В азартi вiн забувався, що Черниш не ленiнградець i не все розумi?, про що йде мова. - Як, ти не бачив стату? Самсона? - щиро дивувався Сiверцев. - Нi, ти жарту?ш... Вiн усiх вважав за ленiнградцiв. Iншим разом починав: - Зна?ш, друже... Ермiтаж вiдбудували. Саша добре знав, що це поки що тiльки в його уявi, спраглою сво?ю уявою вiн уже вiдроджував поруйноване, зарiвнював вирви на ленiнградських майданах, вводив пароплави в порт. В нього все там ставало на сво? мiсце. Черниш, слухаючи зворушливу неправду свого друга, пiдтакував i невесело посмiхався. Тепер, коли вони сидiли, перекурюючи, пiд продiрявленим будапештським дахом, Черниш подумав, що його друговi-ленiнградцевi найбiльше, мабуть, зараз хочеться - в помсту за руйнацiю рiдного мiста - все тут перетрощити, стерти ворожу столицю з лиця землi. З неприхованою гордiстю щойно повiдомив Сiверцев, що його сiмнадцятий об'?кт уже горить. - Скажи, Сашко... Тобi iнодi приходить бажання за все... За Петергоф, за оскверненi вандалами пушкiнськi мiсця... За блокаду, за все, розумi?ш? Зробити i тут так, -Черниш хмуро кивнув за вiкно. - Щоб усе дощенту... Щоб розорати плугами!.. I почати усе потiм заново, га? Сiверцев замислився, його хлоп'яче обличчя, обрамлене раннiми бакенбардами, одразу стало старшим. - Нi, - нарештi вiдповiв вiн, зiтхнувши. - Нi, друже. Будапештськi пам'ятники нi в чому не винуватi. Не вони бомбардували Ермiтаж... До речi, ти знав капiтана Остапенка? - Того, що парламентером до них по?хав? - Ех, Остапенко, Остапенко... Отак вони його, по-бандитському... - Сiверцев покрутив головою, немов перемагаючи власний внутрiшнiй бiль. - А зна?ш, я б теж охоче згодився на таку мiсiю... - Парламентером? - Так, парламентером, - пихнув Саша цигаркою. - Уявля?ш собi, серед страшного бойовища власною рукою пiдняти раптом прапор гуманностi, вiдчути, що цiною одного свого життя дару?ш життя сотням тисяч дiтей, матерiв, ряту?ш вiд винищення музе?, храми, парки, мости... Ось позавчора Ференц показував менi етюди сво?х дунайських мостiв... - Вiн i меш показував, - важко зiтхнув Черниш. - Це ж краса, справжнiй витвiр людського генiя! - Не пощадили салашисти й цього: уже висадили в повiтря. - Що ти? - щиро жахнувся Сiверцев. - Хто сказав? - Були вчора перебiжчики. Сiверцев помовчав. - Ланц-хiд, - став поволi пригадувати вiн. - Ланцюговий мiст. - Нема. - Ержебет-хiд... - Нема. - Ференц-Iозеф-хiд... - Нема. - Проклятi, проклятi! - з болем вигукнув Сiверцев, пiдводячись. - Вiд Пушкiне до Дунаю!.. Скрiзь рвуть, палять, нищать!.. А послухати ?х - тiльки й чу?ш: цивiлiзацiя, культура, прогрес! - О, вони красномовнi, - сплюнув Черниш i грубо вилаявся. В цей час Маковейчик, пiдслуховуючи розмову на КП, радiсно вигукнув: - Самохiдки! Самохiдки йдуть на помiч! Таранитимуть стiну! Офiцери разом кинулись до сво?х мiсць. Штурмовим групам нiяк не вдавалося вдертися на кладовище. Протягом дня вони кiлька разiв поривалися перескочити через мур, i все невдало. Трупи перших атакуючих ще й досi лежали на панелi. Тепер на вимогу комбата артилерiйський пiдтримуючий полк вислав двi самохiднi гармати. Вони вийшли на переднiй край i з вiдстанi всього в кiлька десяткiв метрiв ударили в мур. Снаряди прогули при самiй землi. Гармати гатили раз за разом по тому ж самому мiсцi. Мур огорнувся хмарою кам'яно? порохняви, i незабаром крiзь не? засвiтились великi проломи в стiнi. Штурмовики один за одним ринули в тi проломи, швидко розсипаючись по кладовищу. Черниш переносив вогонь через голови штурмуючих щодалi вглиб i вглиб, немов старанно вимощував, брукував сво?м вогнем дорогу батальйоновi вперед. Вечорiло, i пожежi над мiстом, мало помiтнi вдень, тепер наче розбухали, наливалися кров`ю. ?х стало несподiвано багато. XIV Позад будинку, що з його даху Чернийi вiв сво? спостереження, стояв iнший будинок такого ж стандартного типу. Раз у раз з його поверхiв вишуговувало хвостате пружне полум'я. Били мiномети. Жорстоко, безугавно. Спочатку Iван Антонович хотiв ставити сво? "самовари" на землi. Для цього треба було вирубати кiлька каштанiв, що росли на подвiр'?, бо вони заважали б стрiляти. Хаецький уже спустився в бункер - величезну яму пiд будинком, - щоб дiстати пилку або сокиру. Ференца вiн узяв собi за перекладача. Старий художник, як i багато iнших бiженцiв, iшов слiдом за фронтом до самого Будапешта. Часом вiн вiдставав, губився, але, знаючи вже чимало людей з полку - старшин, писарiв, полiт-працiвникiв, - Ференц на новому мiсцi знову вiдшукував "хазяйство Iвана Антоновича". Бiля мiнометникiв вiн нiколи не був голодним. Зате Кармазин, комбат Чумаченко i навiть бiйцi при потребi використовували його як товмача. Веселий художник немало цим пишався, а, вступивши в Будапешт, в розмовах з одноплемiнцями став навiть величати себе "партизаном". Хома Ха?цький хоча й похвалявся привселюдно, що вже добре шпреха? по-мадьярському, проте на цей раз, спускаючись в бункер, все-таки вирiшив прихопити з собою i Ференца. - Будь при менi, про всяк випадок, за ад'ютанта, - на ходу визначив вiн роль старому. В бункерi було повно мешканцiв - дiтей, жiнок, старих. Вони виглядали звiдусiль: з кучугур шмаття, з пуховикiв, тиснулися по нарах, настелених в три ряди. - Но?в ковчег! - зауважив Хома, оглядаючи бункер хазяйським оком. - А iнструмента й не бачу. Дiзнавшись через Ференца, що руський шука? пилки або сокири, угорцi не на жарт переполошилися. Вони й ранiше були вже до смертi заляканi пропагандою про азiатськi "звiрства руських", а тепер, побачивши вусатого чорного Хому з фiнкою при боцi й автоматом на грудях, вирiшили, що звiрства оце якраз i почнуться. З голосним плачем кинулися в материнськi пелени змарнiлi, переляканi дiти. Вони не мали сумнiву, що вусач iз зiркою на лобi зараз почне отут пиляти ?х пилкою або рубати сокирою. - Що за лемент? Що вони там шпрехаюгь? - суворо звернувся Хома до "ад'ютанта". Коли справа заходила серйозна, Хома завжди поводився з сво?м приятелем суворо i нiякого панiбратства не терпiв. - За кого вони мають мене? Чого дiти плачуть? Ференц пояснив Хомi причину переполоху. - Спокiйно! - пiдняв руку бо?ць.- Передай, що я ?х анi рубатиму, анi пилятиму. Передай, що пилки потрiбнi менi для каштанiв, бо вони нам на завадi а молодички хай також не жахаються, бо я чоловiч сiмейний i в чужi гречки не скакаю. Невiдомо, як уже там переклав Ференц, тiльки пiсля Цього мешканцi бункера одразу пiдбадьорились. Молодички перестали ховатися в хустки, взялися прохати "пана капiтана", щоб не рубав навiть i каштанiв. Це пролетарський квартал, i робiтничi дiти влiтку не бячать нiяко? зеленi, крiм тих каштанiв. Хай зглянеться пан капiтан на ?хнiх кiчi... Хома, забуваючи про ?вропейський етикет, замислено почухав потилицю i, беручи в руки двi пощербленi сокири, що ?х йому звiдкись таки добули, заявив, що вiн долю каштанiв вирiшити сам не може, бо ма? командира, старшого за себе. Хома так i сказав, очевидно вважаючи себе перед мадьярами також за командира. До того ж вони з власно? волi величали його паном капiтаном. Хома не спростовував ?хньо? помилки. Його, зда?ться, зовсiм не дивувало, що в очах мадьярок вiн раптом уже перетворю?ться з рядового бiйця па "пана капiтана". На шапцi в нього далеко яснiла вирiзана з блискучо? жерстi велика п'ятикутна зiрка. Вiн навмисне вирiзав ?? велику, щоб було далеко видно, щоб шанували його iноземцi. Мадьяри слiдом за Ха?цьким послали наверх цiлу делегацiю шукати "найстаршого командира". Iван Антонович, з властивою йому педантичною сухiстю, вислухав делегацiю через Ференца. Вiн стояв на дверях першого поверху, напнутий сво?ю вiчною плащ-палаткою, яко? нiколи не скидав вiдтодi, як одержав ?? зi складу. На КП серед офiцерiв ця палатка давно вже стала притчею во язицех. Говорили, то Iван Антонович присягнув скинути ?? тiльки пiсля повно? капiтуляцi? ворога. Слухаючи делегацiю стрекотливих жiнок, Iван Антонович спiдлоба косився на тi каштани, голi, почорнiлi вiн бачив, як Ха?цький i Островський уже стали бiля дерев з сокирами напоготовi. - Рубай! - скомандував старшина Багiров. - Стривай, - повiльно пiдняв руку старшин лейтенант. - Вiдставити! - гукнув Багiров. Iваи Антонович неквапно оглянув подвiр'я, наче був тут комендантом i обмiрковував якусь домашню реконструкцiю. - Добре, - сказав вiн делегацi?. - Хай живе. Може, ваша малеча, бавлячись пiсля вiйни пiд цими зеленими деревами, спом'яне i нас незлим, тихим словом. Так, товаришi? - Так! - озвалася вогнева. - Так! I старший лейтенант наказав пiдняти мiномети вище, поставити ?х в самому будинку, навпроти вiкон. Мiнометам там в такiй позицi? каштани не заважали. Солдатська поступливiсть щиро зворушила жiнок. Кожному було гарно дивитись, як змарнiлi матерi обпали старшого лейтенанта, дякуючи за подарунок, зроблений ротою дiтям будапештсько? околицi. У Ференца сльози забринiли на вiях. Вiн знав, що прийде час i солдатський дарунок зазеленi? на радiсть малюкам, якi, зростаючи в дунайськiм мiстi; майже не бачили самого Дунаю i не ?здили, як дiти багачiв, на бiлi дачi Балатону. - А нам говорили, що руськi, що комунiшти... - хвилюючись, белькотiла одна з делегаток. - Ви, звичайно, нiм комунiшт?.. Кармазин посмiхнувся, вимовив з гордiстю: - Комунiст. Вночi рота збиралася .переходити на нову позицiю. Обслуги, звично розiбравши мiномети на частини, спускалися вi?мз. Поверхи завмирали. Сходячи останнiм, Вася Багiров помiтив бiля одного з вирваних вiкон високу зi -очолену постать. -- Ти, Денисе? Постать не ворухнулась. Старшина пiдiйшов ближче i впiзнав Ференца. Художник стояв, прихилившись до лутки, i мовчки дивився на мiсто. Горбоносе застигле обличчя старого, тьмяно осяяне далекими загравами, нагадувало карбованого орла з старовинно? монети. Палаючий Будапешт був перед ним як на доловi. Багрянi хребти пiдпирали небо. У пiдхмарних чорпi?х глибинах моторошно гуляли прожектори. Зенiтнi кулемети прокладали траси. Стугонiла и стугонiла канонада. - О Будапешт! - з болем вирвалось у Ференца. В Будапештi художник провiв усе сво? життя. Тут були похованi його батьки i дiди, тут промайнула його молодiсть. Звiдси вiн потай проводжав свого кращого учня i зятя в Iспанiю, в Iнтернацiональну бригаду... Янош, Янош!.. Марнi? твоя дружина, напiвсиротою вироста? твiй син... Десь загубились вони у пiдземному Будапештi. Чи живi? I де ?х шукати? На Догань-утца? Але чи ? зараз i сама Догань-утца? Шваби та салашисти мiнують усе... Вчора Ференц розмовляв з перебiжчиком... Той пiдземеллями пробився на радянський бiк... Розповiда?: в центрi нестримнi грабунки, мародерство, голод. Фашистськi молодчики вiдбирають у населення рештки продуктiв, всiх женуть барикадувати вулицi, зводити протитанковi споруди. Того, хто ухиля?ться, розстрiлюють на мiсцi. Нiяких ознак цивiльно? влади, повний розгул i терор "Схрещених стрiл". Чим все це скiнчиться? Чим скiнчиться твоя велика драма, Будапешт? Не гiрляндами електричних вогнiв - страшними пожежами освiтилися нинi тво? керути. Не вирують вечорами люднi, шумливi набережнi Дунаю - трiска?ться там камiнь вiд крицi! Не дзвонять трамва?, не мерехтять барвистi реклами, не спiвають авто... Нiч розрухи, нiч кари окутала тебе! Тисячотонним брухтом валяться стiни на брук. Все трiщить, руйну?ться, гоготить в нечуванiй катастрофi. Зда?ться, за одну таку нiч мiсто западеться, зникне безслiдно, як ота Помпея, i тiльки дунайськi хвилi понесуть до моря лапату чорну сажу та кров... Все найкраще, створене Ференцом-художником, народилось у Будапештi i для Будапешта. Його картини прикрашували ратушу. Парламент, готель "?вропа", кафе "Балатон"... Правда, тiшилась ними переважно пихата аристократiя, але художник не втрачав надi?, що бачитиме ?х колись i весь трудящий Будапешт. Над Чепель-сигетом кружляють, вурчать моторами "юнкерси". Вони ще мають змогу сiдати на мiському iподромi. Евакуюють поранених, доставляють снаряди. Гiтлер наказав триматись будь-що: в Комарно вивантажуються сотнi танкiв, йдуть на допомогу. Що ж це буде? Чим усе це кiнчиться? - Горить правильно, - каже Багiров пiсля мовчанки. - Багато бачив пожарiв, а такого не доводилось... Наче пiвсвiту зайнялось i пала?. Художник, обернувшись, пильно дивиться на освiтленого спалахами старшину. - Врятуйте, - каже вiн тихо й урочисто. - Врятуйте Будапешт. Крiм вас... бiльше нiкому. - Не тушуйся, Ференц. Все буде в порядку. Старшину гукають знизу. Рота вируша?. - Ти з нами, Ференц? - Аз ким же менi? Спускаючись з Багiровим по схiдцях, художник щось почина? розповiдати йому про знаменитий готель "?вропа", до якого звiдси вже - рукою подати... Паленим димом пройняте нiчне повiтря. Снаряди смертельно бiлим блиском розщеплюються на стiнах. Провалюються крiзь дахи. Осколки глухо гуркочуть по блясi. - Наче домовики ходять, - зауважу? хтось. Хома зухвало задира? голову догори: - Гей ви, нехрещенi!.. Нiж там гуркотiти, ходiть-но сюди!.. Нарукопаш!.. - Ха?цький! - прикрику? Iван Антонович. Далi просуваються мовчки, як на облаву. XV Наступно? ночi батальйон врiзався в новий квартал, який упирався рогом в перехрестя вулиць. Просуватись далi заважав нарiжний будинок протилежного кварталу, що виходив фасадом на саме перехрестя. При миготливому неприродно кривавому свiтлi заграви розвiдники прочитали "Europa". Латинський шрифт тепер уже вiльно читали навiть бiйцi з нижчою освiтою. - Ho-tel Eu-ro-pa, - мимрив по складах якийсь вусатий вихованець церковнопарафiяльно? школи. Всi поверхи готелю знизу й доверху ?жачились кулеметами та гнiздами автоматникiв. З одного вiкна раз у раз шугало полум'я мiномета. Готель становив собою вигiдну позицiю. З не? противник мав змогу прострiлювати не лише двi вулицi, до яких пiдiйшли стрiлецькi роти, а тримав пiд вогнем i весь квартал, захоплений батальйоном Чумаченка. Вогонь був дуже щiльний. Бiйцi для експерименту викинули на перехрестя порожн? вiдро. За хвилину воно стало як решето. На командному пунктi, що розмiстився в довгiй низькiй казармi, стояв нестихаючий гомiн. Перекликались телефонiсти, кудись пiрнали й виринали ординарцi, iншi розбирали трофейнi сiдла, що займали мало не чверть казарми. По черзi входили грiтись мiнометники - ?хня вогнева була пiд самою казармою. Капiтан Чумаченко в iншому кутку обмiрковував з офiцерами становище. Готель треба було захопити ще цi?? ночi: вдень його брати було нiяк. Але як захопити? Правда, можна було викликати полкових саперiв i з ?хньою допомогою, пiдкравшись в темрявi, висадити будинок в повiтря... Це практикували вже не раз i сам Чумаченко, i сусiднi батальйони: висаджувати об'?кт до зруйнування стiн i цiлковитого знищення гарнiзону. Але в даному разi комбата це не влаштовувало. Виходячи з сво?х тактичних мiркувань, вiн хотiв захопити готель цiлим. Якби йому треба було взяти тiльки цей об'?кт, Чумаченко, безумовно, висадив би його в повiтря. Але йому, крiм "?вропи", ще потрiбно зламати десятки об'?ктiв, i вiн думав про них уже зараз. Будинок готелю був, по-перше, високий i мiцно? старовинно? кладки, а по-друге, нарiжний; маючи його в сво?х руках, батальйон, власне, мав би сво?рiдний зручний трамплiн для того, щоб оволодiти новим кварталом. - А я встановив би в ньому сво? "самовари", - мiркував Кармазин. - Позицiя для вогнево? саме раз. Гвардi? майор Воронцов, прибувши на КП звечора, тепер мовчки сидiв пiд стiною на купi трофейних нiмецьких протигазiв, схожих на телячi намордники. Здавалося^ вiн дрiмав навсидячки, зануривши сво? широке пiдборiддя в кучерявi вилоги кожушка. А втiм, вiн уважно слухав офiцерiв, що обмiрковували рiзнi варiанти штурму. Нарештi пiдвiв важкi припухлi повiки: - Чумаченко, де тво? сталiнградцi? - Всi на мiсцях, товаришу гвардi? майор: очолюють штурмовi групи. - Хто та хто? Комбат став лiчити на пальцях. Сво?х сталiнградцiв вiн знав усiх до одного. Коли назвав Багiрова, Iван Антонович згадав: - Да! Мiй старшина там носиться з оригiнальним планом... Кармазин пояснив кiлькома словами. Комбат негайно послав за Багiровим. В цей час до казарми несподiвано зайшли командир полку Самi?в i огрядний, у шкiряному пальтi генерал-майор, командир дивiзi?. - Батальйон, стру-ун-ко! - вилетiв наперед Чумаченко. - Вiльно, вiльно, - зупинив його генерал. На ходу скидаючи поглядом казарму i виструнчених бiйцiв, генерал пройшов до столика, спорудженого в кутку з якихось дверей. - Ну, чумаче, давай карти об'?ктiв. "Чумак" звучало в устах генерала поблажливим жартом i свiдчило про те, що сьогоднi "хазя?н" в доброму гуморi. Генерал, звичайно, знав, що комбат-капiтан Чумаченко доводиться лише далеким потомком тим чумакам, що ходили колись у Крим по сiль та гуляли "у Ки?вi на риночку". Сам же капiтан у минулому працював iнженером-електриком на високовольтнiй мережi, яка живилася з Днiпрогесу. Але сьогоднi "хазя?новi" забаглося кликати комбата чумаком, i комбат з цього вже визначив, що коли прочуханка й буде, то не дуже дошкульна. А треба сказати, що наскiльки Чумаченко був спокiйний i витриманий у бою, настiльки ж розгублювався i тремтiв перед начальством. Заметушившись, вiн подав генераловi не ту карту, що треба. - Ай, чумаче, що ти менi да?ш Терексентмiклош? Невже ми його повиннi вдруге брати? Я думаю, з них вистачить i одного разу. - Пробачте, товаришу гвардi? генерал-майор! Зайшов старшина Багiров i, викликаючи захоплення Iрана Антоновича, смiливо й по формi вдався до вищого "хазя?на": - Товаришу гвардi? генерал-майор, дозвольте звернутися до гвардi? капiтана... - А-а, це той, що гасав на конi за танком? - суворо посмiхнувся генерал. -Той, що кухню з кашею захопив? Пам'ятаю, пам'ятаю... Звертайся, що там у тебе таке? Мова зайшла про готель. Старшина, не хапаючись, виклав свiй план. Генерал зацiкавився. - Смiливо, хоча й ризиковане, - промовив вiн, - але риск для гвардiйця... - Генерал запитливо глянув на Самi?ва. - ...благородна справа, -закiнчив скоромовкою ви-струнчений Самi?в. Багiрову дозволили вiдiбрати в штурмову групу, кого вiн сам захоче. Таку розкiш Чумаченко дозволяв тiльки у виняткових випадках. Iти зохотилося багатьом. Проте Вася вiдбирав "по знайомству". - Може, на смерть iдуть, - гомонiли мiж собою телефонiсти, - а теж "по знайомству". Не потовпляться. От натура людська. Справдi, серед вибраних опинилися давнi друзi старшини, здебiльшого вiдчайдушнi хлопцi зi взводу батальйонних автоматникiв. З мiнометникiв Вася взяв Дениса i Романа Блаженкiв та Ха?цького. Хоча старшина нерiдко й картав Хому за його вади, проте й симпатизував подоляковi. - Чортiв "допiру", - казав часом Вася на Хому, - ти ста?ш справжнiм солдатом. I тепер, коли старшина запитав Ха?цького, чи вiн готовий, то "допiру" вiдповiв: - Як штик! Генерал, оглядаючи штурмовикiв, зупинився навпроти Хоми. Подоляк ?в його очима. - Тугiше пiдпережiться, - зауважив генерал, беручи бiйця за ремiнь. Ватянi штани на Хомi осувалися: в кишенях було повно гранат. - Не спадуть, товаришу гвардi? генерал-майор! - запевнив Хома, пiдтягуючи ремiнь. - Не спадуть? - генерал оглянув бiйця з голови до нiг. - Сталiнградець? - Нi, товаришу гвардi? генерал, ми... ближчi. Але хватка у нас сталiнградська. Старшина навчили!.. Генераловi, видно, сподобалася вiдповiдь. - Ану розстебнiть ватянку. Побачу, що там у вас е. Хома розстебнувся, виставляючи груди з гвардiйським значком i медаллю "За вiдвагу". -- Ото! Добре. Я собi давно прошу у командувача тако? медалi - не да?. Це, каже, тiльки передовикам. - Але ж вам орден Суворова недавно почепили? - зухвало сiконув Хома. - Почепили. - То дозвольте глянути, який вiн собою. Генерал, усмiхаючись, розстебнув сво? шкiряне пальто, сяйнувши рясними орденами. - Теж добре, - сказав Хома. - Так, кажете, готовi... Гм... - генерал пильно дивився на Хому. - А от уявiть собi, раптом ви стика?тесь у темрявi з фрiцом. Що б ви насамперед зробили? Ваш перший рух? Хома задумався. Iван Антонович похолонув. - От уявiть, примiром, що я фрiц, що ось так я йду, -показував генерал, -що б ви зробили? - Штурмував би, товаришу гвардi? генерал. - Так одразу й штурмував би? - А то! Бо я вас бачу, а ви мене - нi. - Згоден, хай так... Припустимо, я вас не бачу. А як саме ви штурмували б? Ану, ось вас дво?, - генерал кивнув на Багiрова i на Ха?цького, -ви i ви... Покажiть. "Штурмуйте" мене. Хома з острахом глянув на генералове блискуче хромове пальто, на бiлоснiжний комiрець, що туго пiдпирав шию. - Але ж, товаришу генерал, -зам'явся Хома. -Яко-вось... Вибарложимо вас, а ви потiм гнiватись будете. Нi, тут штрафною пахне... - Нiчого, нiчого. Берiть так, як вас навчено. Смiливiше. Ну! Вася моргнув Ха?цькому: давай, мовляв, - за всiма правилами. Бiйцi розступились. Генерал бере чийсь автомат на руку i йде, нiби прислухаючись, туди, назад. Хома i Багiров, влучивши момент, накидаються. За якусь секунду генералiв автомат вiдлiта? геть убiк, руки йому заламують назад, чиясь солона рукавиця, душачи, втиснулася межи зуби... Генерал борюкався, щосили вiдбивався, садив чоботом у живiт i куди попало, проте його таки повалили, i Хома сiв па нього верхи. - Пусти! - наказав Самi?в, усмiхаючись. - Молодцi! Генерала пустили, допомогли встати, обтруситись. Вiн стояв, важко сопучи. Обличчя густо налилося кров'ю. "Може, розлютився? Може, й справдi тут штрафною пахне?" - подумав Хома. Проте генерал не виявляв гнiву. - Академiк, що ж це таке? - звернувся вiн до командира полку. - Мене й то повалили, а що б з тебе, сухаря, було? Нi, цi вмiють скрутити... - Пускай ?х, Чумаченко, пускай орлiв. Штурмуйте, товаришi, на славу! Всiм видам... "Славу". Бiйцi запевнили хором, що постараються. - Крепкий дядько! - сказав Хома, коли вони вийшли з старшиною надвiр. - Допiру так мене садонув межи ноги, що я ледве стримався... Ну i я ж його теж! XVI - Алло, Ференц! Розпатланий сивогривий художник сiв на нарах, спросоння здивовано оглядаючи бiйцiв, що заповнили бункер. - Старшина? - Як бачиш... Злазь. В Будапештi художника вже багато хто знав. У пiдземеллях вiн нерiдко зустрiчав близьких чи далеких знайомих, i вони охоче давали йому притулок. Ференц спустився з нар i став радитися з Багiровим. Готель "?вропа" цiкавив художника, мабуть, не менше, нiж самого старшину. Свого часу Ференц оформляв фой? i бiльярдний зал цього готелю. Там висiли його картини. Тепер художник непоко?вся, що будинок висадять у повiтря i вся праця його розвi?ться порохом. Напередоднi художник i старшина складали з цього приводу чимало рiзних рятiвних проектiв. На подив Фе-ренца, Вася, виявля?ться, негайно перейшов вiд слiв до дiла. Художник розбудив ще якогось цивiльного в кепi, в благенькому демiсезонному пальтi, i той, вставши, запросто привiтався з радянськими бiйцями. - Пролетар, - вiдрекомендував його Ферснц. - Iштван... - Давай-давай, - жваво сказав Iштван-пролетар i, мiцнiше натягнувши кепчину, рушив довгим бункером. Бiйцi посунули за ним, обережно переступаючи через тих, що спали покотом. В глибинi бункера, навпроти вогко? цвiло? стiни, провожатий зупинився. - Тут! - вказав вiн рукою на стiну. Старшина скомандував: - В кого кайла - сюди! Кайла дружно загримiли. Угорцi злякано прокидалися, озираючись: що тут ко?ться? Не тiльки в Пештi, а й пiд Пештом уже спокою нема... Нi вдень нi вночi. Габору, проклята габору! Ференц заспокоював. Бiйцi довбали навперемiнно, лупаючи стiну дедалi глибше. - Може, не тут, Ференц? - Тут, тут! - запевняли i Ференц, i провожатий. - Дивiться, не помиляйтесь! Обом тодi секим башка. - Будь спок, Вася! -вiдповiв Ференц популярною солдатською примовкою. Бiйцi засмiялись. Нарештi Денис дужим ударом проломив стiну. Затамувавши подих, стали наслухати. З дiрки, як з вiчка вулика, вибивався монотонний приглушений гул. Денис просунув голову вперед. - Повно, - повiдомив вiн. - Моляться. Дiрку розширили i стали по одному пролазити в яе?. Знов опинилися в бункерi, ще бiльшому, нiж попереднiй. Десятки мешканцiв стояли навколiшках з молитовниками i свiчками в руках. - Iштенем, iштенем, - зiтхало по всiх кутках. Тут радянських бiйцiв бачили вперше i дивилися на них, як на посланцiв з iншого, незнайомого свiту. Дивувало, що не рiжуть всiх пiдряд, не гвалтують. Що добре зодягненi, добре озбро?нi. Всi повносилi, пашать здоров'ям - харчiв, видно, мають вдосталь. То що ж вони тодi тут шукають, в пiдземеллях нещасного Будапешта? Ференц, звертаючись до присутнiх, щось палко заговорив по-угорському. Спом'янув i Хортi, i Салашi... Тим часом Iштван-пролетар пiдвiв до старшини лiтню змарнiлу жiнку в рогових окулярах. - Моя сестра, - повiдомив вiн через перекладача. - Естафету передаю ?й... Рушили далi. Жiнка в окулярах ступала попереду. Перетнули весь бункер, маневруючи мiж постелями, валiзами, меблями, i стали пiднiматися крутими сходами. З кожним схiдцем грiм канонади наростав, наче вони входили в грозову тучу. Опинилися надворi. Пригинаючись, шаснули попiд стiною вперед i через якийсь десяток метрiв знову попали в пiдвальний хiд i стали спускатися вниз. Пiд ногами захрущало. Багiров засвiтив кишеньковий лiхтар. Здалося, що вони потрапили в шахту. Просторий бункер мало не до стелi був засипаний блискучим антрацитом. Рачкуючи, по ньому поплазували вглиб. Розсунули нiмецькi кропив'янi мiшки з чимось важким, як сiль, i, посповзавши один за одним вниз, опинилися в вогкому i холодному примiщеннi, захаращеному котлами парового опалення. Мовчки, намагаючись не стукнути, не грюкнути, пройшли помiж котлiв i побачили перед себе вiдхиленi дверi, крiзь якi пробивалося слабке свiтло. Наче з вентилятора, вiйнуло звiдти на бiйцiв тяжким перегорiлим повiтрям, немов видихнутим з ?диних людських легенiв. Старшина загасив лiхтар. По його знаку бiйцi стали за котлами, чекаючи. Жiнка в окулярах зайшла в бункер сама. Вася пильно стежив, як вона пiдiйшла до нар i почала торсати когось за бiлi боти. На нарах пiдвелася заспана дiвчина i, здивовано слухаючи жiнку, дедалi ширше посмiхалася. Потiм легко стрибнула на пiдлогу, хапливо зазирнула в люстерко, поправляючи зачiску, i, вхопивши жiнку за руку, енергiйно потягла ?? до виходу. -Марiчка! -тихо вигукнув Ференц, кидаючись дiвчинi назустрiч. -Марiчка! Виявля?ться, це була подруга його дочки, хорватка. Дiвчина цмокнула старого в щоку, пiсля чого обернулася до бiйцiв, енергiйно пiднявши догори стиснутий кулачок. -Смерть фашизмовi - свобода народам! -рiзко, схвильовано вiдсалютувала вона. Ференц пояснив бiйцям, що брат Марiчки-югославський партизан - вою? нинi проти нiмцiв десь у горах. Зустрiч з цi?ю дiвчиною, ?? урочистий ротфронтiвський салют глибоко схвилювали всiх. Радiсть, така велика i чиста, яко?, можливо, нiколи не може викликати в людинi ?? вузькоособисте щастя, охопила в цей момент бiйцiв. Смерть фашизмовi - свобода народам! I тесляр з Крайньо? Пiвночi, i росiянин, i укра?нець, i далекий слов'янський брат з Балканських гiр - всi мовби разом зустрiлися тут, в пiдземеллях Будапешта, бiля цих замерзлих парових котлiв. Кожен ще гострiше нiдчув, у якому неосяжному фронтi вiн бере участь, якi надi? на нього оклада? людство. Воля народам! Бiйцi щиро потиснули руку дiвчинi, наче ця маленька гаряча рука якось ?днала ?х з волелюбними народами Балкан. Жiнка в окулярах, яка тепер мала вже повертатись, щось сказала Ференцу. Художник трохи знiяковiв. - Чого вона хоче, Ференц? - Просить документ. - Що, що? - Хоче, щоб пан офiцер видав ?й який-небудь документ про те, що вона допомагала... демократi?. - Потiм, потiм, - вiдмахнувся Багiров. - I ?й, i "пролетаревi" - всiм видамо... Пiшли! Тепер мiсце провожато? заступила Марiчка. Деякий час пробиралися в темрявi, потiм старшина засвiтив свiй електричний лiхтар. Перед ними була досить широка цементна труба. Дiвчина згинцi упевнено ввiйшла в не?. - Денисе, вiдтепер кажи: пройшов Крим, Рим i будапештськi труби, - не втримався Ха?цький. На нього цикнули. Труба незабаром кiнчилася. Бiйцi були знову в котельнi. Намацали сходи i, тримаючись однi?ю рукою за слизьку стiну, а другою за автомати, стали пiдiйматися по сходах. Щоразу зупинялися, прислухаючись. Небо! Багряний високий простiр! Мовчазнi прожектори... Бiйцi з полегшенням вдихнули свiжого морозяного повiтря. - Гараж, - сказав пошепки Ференц, розглядаючи в темрявi довгу присадкувату будiвлю. - Гараж "?вропи". Я ного впiзнаю. Багiров, обережно висунувши голову, оглянув, немов обнюхав подвiр'я, потiм будинок над головою. Вiкна всiх поверхiв тут були цiлi i червонились рубiновими блискавками. - "?вропа"? - "?вропа", "?вропа", - прошепотiв Ференц. Автоматник Самойлов, високий неговiркий москвич, теж виглянув, наче з башти танка. - Вона. Справдi, над ними був готель, хоч його й важко звiдси було впiзнати: нiмий, темний, з балконами. З фронтального боку балкони вже давно були поруйнованi, па ?х мiсцi стирчав тiльки покручений метал. Старшина вiдрядив Марiчку i Ференца вниз, подякувавши за помiч. - Завтра зустрiнемось... Завтра! Ой, як же далеко ти, завтра! Тому, хто, дрiмаючи, ждатиме тебе в бункерi, ти з'явишся скоро i непомiтно. Але у якiй страшнiй далинi ти зника?ш перед напруженим зором штурмовикiв! До свого завтра вони мусять iти через цей будинок; крiзь смертельнi його коридори, де прича?лося в темрявi по сто смертей i чигають, чигають... "Друзi, кому з нас сьогоднi вмирати?" - глухо зiтха? темрява, Нiхто не вiдповiда?. - Романе, Денисе, ваш дiд Кармалюга жив сто i п'ять лiт, а чи пережив вiн хоч ?дину нiч отаку? - Хiба це нiч? Це - вiк! XVII Багiров востанн? iнструктував свою штурмову групу. Завдяки розповiдям Ференца, вiн добре уявляв собi внутрiшн? розташування готелю. Штурмовикiв розподiлив по поверхах. Вони мали пота?мки добутися до коридорiв, засiсти там засiдками i чекати сигналу. Те, що штурмовикiв було небагато, мало сво? переваги: вони могли дiяти вiльно, не боячись убити в темрявi когось iз сво?х. - Знай, що кожен, хто йтиме на тебе, буде ворог, - сказав старшина. На першому поверсi мали дiяти сам Багiров i Ха?цький. Тут, винищуючи гарнiзон, треба було водночас виламати параднi дверi, щоб першi атакуючi влетiли в будинок без затримки. Комбат попередив, що, тiльки-но в готелi зав'яжеться бiй i кулеметний вогонь противника буде дезорганiзовано, з фронту готель атакують ще кiлька штурмових груп. Бiйцi потиснули один одному руки. Це була мовчазна вза?моприсяга, вза?монадiя на те, що вони битимуться до останнього. I якщо трапиться так, що ця нiч стане для них останньою iгiччю в життi, то вони проживуть ?? з гiднiстю. Самойлов, ставши на весь зрiст, з гранатами в обох руках, пiшов прямо в дверi. За мить, як тiнь, вiн зник за порогом. Всi чекали вибухiв зсередини, ?х не було. - В порядку, - полегшено зiтхнув Ха?цький. Бiйцi один по одному безшумно прослизали в чорну вирву тилових дверей. Брати Блаженки шепотiли мiж собою, що, коли треба буде, вони стануть один до одного спинами. Як-iн-як, у них тодi буде чотири ноги - не легко зiб'?ш. Очi кругом, два автомати. Коли настала ?хня черга йти, старшина ще раз попередив: - На вашому поверсi в третьому вiкнi злiва - мiномет. - Не в третьому, а в четвертому, - поправив Денис. I, темний, високий, вiн неквапно попрямував до дверей. В цей час у примiщеннi щось забрязкотiло, i назустрiч Денисовi виринув з порожнiм вiдром нiмець. Роман наготувався стрибнути братовi на допомогу. А Денис, не прискорюючи ходи, пройшов повз нiмця, майже торкаючись його плечем. Фрiц теж, гадаючи, що це свiй, не звернув на нього уваги i, посвистуючи, почалапкав кудись через подвiр'я. - Оце нерви! -захоплено зауважив Ростислав, маленький бо?ць, майже пiдлiток. - Ми Дениса переманимо до себе в батальйонну розвiдку. Ростислав з товаришем мав залишатися на дверях, i Багiров наказав йому: - Коли цей айн-цвай повертатиметься, покладiть... тiльки щоб нi звуку. - Буде виконано. Готель мовчав, лише десь з протилежного боку, як i ранiше, глухо пострiлювали кулемети. Пiшов Роман. За ним пiдвiвся Ха?цький. - Молися за мене, жiнко, - промовив вiн тихо. - Молiться за мене, дiти. Бо я... пiшов. - Дуй! Тiло його зiбгалося в тугий клубок м'язiв. Iшов, наче в повiтрi. Землi пiд ним не було. Намагався не дихати, бо весь Будапешт чув його подих. Весь Будапешт, - нашорошений, темний пралiс, - бачить у цю мить його постать, що тiнню просува?ться до дверей. Трофейний багнет, видобутий з чохла, блиснув, як рибина, що скинулася при мiсяцi. Хома стис його так мiцно, що коли б вiн i захотiв розiгнути зараз власнi пальцi, то вже не розiгнув би. А як переступив порiг та опинився в абсолютнiй темрявi, що наче глянула на нього численними очима i почула його присутнiсть численними вухами, то вiдчув себе на диво впевнено. Знав, що тепер уже нiяка сила не випре його звiдси за порiг. Анiяка... Десь у глибинi коридора вiдчинились дверi. Хтось вийшов, регочучись якось по-чужому. Зачинив дверi за собою. Iде, клацаючи по паркету пiдковами. Ха?цький припав до слизько? колони i стояв не рухаючись. Кроки наближались. В цей момент на дверях виросла постать Багiрова. - Алло, Ганс? - спокiйно промовив той, що наближався, i Ха?цький почув, як вiн добува? на ходу лiхтарик. - Ганс, iх денке... Вiн не договорив. Сяйнули, схрещуючись, двi свiтлянi смуги: нiмець спрямував лiхтар на старшину, а старшина, не розгубившись, спрямував свiй на нiмця. Якусь мить не рухались: стояли, впершись тугими пасмами свiтла один одному в груди. Лiхтар Багiрова був сильнiший. Нiмець заклiпав очима, зажмурюючись. I в ту ж мить, блиснувши багнетом, Ха?цький плигнув на нього з-за колони. Свiтло згасло. Нiхто не скрикнув. Коли Ростислав переступив через порiг i став на сво? мiсце пiд стiною бiля входу, то почув уже тiльки вiддалений уривок приглушено? розмови: - Готовий? - Не трiпа?ться. - Марш на дверi! - ?сть! Ще раз блиснув на секунду лiхтар i згас. Ха?цький навшпиньках пiшов до парадних дверей. Старшина стояв бiля одного з номерiв i прислухався, що робиться всерединi. Раптом за дверима лунко, наче в цистернi, вдарив кулемет. "А-а!" Багiров вирвав чеку, вiдхилив дверi i запустив у них гранату, в ту ж мить вiдскакуючи до iнших. В кiмнатi загуркотiло. Вирванi дверi полетiли в коридор. Перебiгаючи вiд номера до номера, старшина в кожний запускав гранатою. Коридор сповнився газами. Майже водночас на верхнiх поверхах також загоготiли вибухи. Весь готель заходив ходором. В задушливiй гiркiй темрявi нелюдськими голосами заволали недобитi. Трiском, тупотом, гуркотом стрясло всi поверхи. Ха?цький, надимаючись, вiдвалював лантухи з пiском, пробивався до дверей. Старшина забирався в глибину коридора. Номери за ним з громом розчинялися самi. Важко дихаючи, вiн стояв уже бiля шостих чи сьомих дверей, коли вони перед ним раптом розчахнулись, i звiдти, застряваючи в одвiрках, з лементом повалили нiмцi. Не бачачи нiчого в пiтьмi, вони мало не збили Багiрова з нiг. Не чекаючи цього, вiн сам упав на пiдлогу пiд стiну i дав довгу чергу вподовж коридора. На тлi коридорного вiкна йому було добре видно, як падають i знов пiдводяться нiмцi. Ревучи, метушаться вiд стiни до стiни пораненi, а на ?х мiсце з номерiв вискакують зопалу iншi. Старшина вибив геть вистрiляний диск, загнав повний i знову дав чергу при самiй пiдлозi, вирiзаючи i тих, що навмисне попадали. Зда?ться, вiн нiколи не стрiляв з такою буйною насолодою, як зараз, бо знав, що жодна куля тут не вилiта? марно. Схаменувшись, деякi нiмцi також застрочили хто куди, вкладаючи самi ж сво?х. По всьому коридору, вiд пiдлоги до стелi, зашипiли трасуючi, зарикошетили. Не добитi в кiмнатах гранатами, очманiлi солдати кидалися в коридор на свою погибель. Тiльки-но в готелi зав'язався бiй, капiтан Чумаченко кинув штурмовi групи в атаку. Бiйцi з автоматами в руках мчали через перехрестя на будинок, що клекотiв знизу доверху. Вогонь його на цей час уже було паралiзовано. Кiлька штурмовикiв вискочили до парадних дверей i, вхопившись за них, разом рвонули на себе. Зсередини, обливаючись важким потом, ломився Хома. Дверi були наглухо забитi. Але пiд дружним двобiчним натиском не витримали i затрiщали. Хома, радiсно лаючись, вилетiв просто на голови сво?м товаришам. Ткнувся вусами у чийсь вогкий кожушок, вхопився за нього, щоб не впасти. - Ви, Ха?цький? - почувся голос майора Воронцова. - А то! - Показуйте хазяйство! - Прошу! Дiм, як грiм!.. Однi влiтали в дверi, iншi висаджували забарикадованi вiкна з бiйницями та амбразурами i вскакували через них. Темна пiдлога м'яко виверталася i стогнала пiд чобiтьми. Хтось давав команду атакувати 3-й поверх. Там нiмцi засiли в двох кiмнатах i вперто боронилися. Уже коли бiй вщухав, Денис i Роман Блаженки вскочили до кiмнати, в якiй, за ?хнiми розрахунками, стояв нiмецький мiномет. Запалили замiсть свiчки шмат кабеля, розглядалися. В примiщеннi було повно бiлого гусячого пуху. В роздертих вибухом перинах лежала навколо мiномета посiчена, облипла пухом обслуга. - З усього готелю постягували пуховики, - зауважив Роман. - I на себе, i пiд себе. Вiдстрiля?ться - i в пiр'я грiтися. - Така вже раса хлипка. Зазяба?. Денис оком знавця оглянув нiмецький мiномет i, виявивши, що вiн непошкоджений, наказав братовi: - Зривай плиту. Перенесемо. Мiномет перенесли в кiмнату навпроти. Перетягли плетенi кошики з мiнами. Виламали вiкно, що виходило на мiсто. Будапешт гудiв, клекотав, охоплений вiд краю до краю пожежами. Денис звично навiв прицiл. Хотiв спуститися вниз вiдшукати Антоновича, щоб дiзнатись, куди бити. - Хiба ти сам не зна?ш куди? - здивувався Роман. - Ай правда. Мiни були трофейнi, мiни були ?хнi. - Огонь! - скомандував сам собi Денис. Перша мiна посунулася в ствол. За мить вона уже зашурхотiла в повiтрi, вiддаляючись. Били, поки розпечена труба починала свiтитися в темнотi. - Ну як, Романе? - питався Денис брата, який подавав йому мiни з кошика. - Жарко? - За нiч фрiцiв поменша?. Давали трубi вичахнути i знову били, били, били... XVIII То освiтлюючи гранатами шлях перед собою, то потай обходячи заднiми дворами прилеглi до готелю будинки, штурмовi групи пробивались до самого ранку в глиб кварталу. В "?вропу" перейшов командний пункт батальйону. Сюди вже несли на плечах бо?припаси, зв'язкiвцi тягнули кабель, на першому поверсi санiтари перев'язували поранених. В усiх штабах по iнстанцi? старанно вiдзначили на картi ще один важливий об'?кт, захоплений уночi. Артилеристи в самих гiмнастьорках котили на руках протитанковi гармати, встановлювали ?х за рогом готелю i на перехрестi в кругляку, виритому нiмцями для сво?? зенiтки. Розбита зенiтка ще й досi стирчала в небо мертвим хоботом. - Гармашi не вiдстають, - виглянувши крiзь вирву вiкна на перехрестя, ледь усмiхаючись, промовив Чумаченко. Сьогоднi вiн був задоволений усiм, що дiялось на свiтi. З того часу, як почалися бо? в Будапештi, гармати супроводження йшли поряд штурмових груп. Цi маленькi славнi гарматки можна було бачити то в обваленому пiд'?здi, то вони, прича?вшись, визирали з вiкна пiдвалу, то стрибали по брухту вздовж вузько? вулицi, що, затиснута обвалами стiн, нагадувала гiрську ущелину пiсля землетрусу. Гармашi, вправнi, дебелi хлопцi, одним духом викинули нiмецьку зенiтку з кругляка i поставили на ?? мiсце свою. На стволi цi?? гармати яснiли, як ордени, червонi зорi, а на щитi красувався напис: "Смерть бiлофiннам!" Де вже були тi бiлофiнни та карельськi лiси, а напис не злиняв i в Будапештi. Артилеристами командував Саша Сiверцев. Бадьорий голос його дзвенiв. Сiверцев встановлював гармати жерлами в рiзнi боки: одну - вподовж проспекту, що простягся вниз, зда?ться, до самого Дунаю, другу - в бокову вуличку. Сьогоднi юнацьке обличчя Сiверцева грало якимось особливо ясним рум'янцем. Вуха пiд чорною околичкою кашкета пашiли, як пiвнячi гребенi. Вiн був у тому настро? дiяльного натхнення, що завжди так осява?, красить людину перед бо?м. - Сашо! - почув вiн десь зверху знайомий голос. Бiля вiкна третього поверху стояв Черниш, також збуджений i радiсний. - Доброго ранку, Сашо! Як спалось? - Дякую, друже! Нiяк не спалось. А ти хiба спав? - Куди там спав! Сьогоднi ж у нас вальпургi?ва нiч! "Хазя?н" каже, класична нiч. - Де тво? "самовари"? - Скрiзь: два на подвiр'?, два тут зi мною, один десь кочу?. - Ви знову ввели кочуючi? - А чого ж не ввести?.. Тут теж як у горах!.. Ти мене з землi пiдтрима?ш? - Обов'язково! А ти мене з сво?х апартаментiв... - Апартаменти!.. Самi розбитi ванни та фрiци з ночi лежать. Як твоя "Смерть бiлофiннам" почува? себе в дунайському клiматi? - О, будь здоров! Готу?ться прийняти нову зiрку на ствол. - Сепi. Морозяний свiжий ранок розцвiтився над Будапештом. Бiлiло небо, бiлястим здавалося тонко вiбруюче повiтря. На сходi лягла по обрiю величезна оранжева смуга. Лiтаки над висотами Буди купались у ясному, недосяжному небi. Десь знизу вподовж проспекту гучно вдарив "фердинанд". Понеслися одна за одною з пекельним гудiнням болванки, скачучи по асфальту. Шматувалось туге повiтря. Посипались вiкна. Черниш бачив, як заметушилися артилеристи. Десь у глибинi кварталiв заскрипiв залiзним скреготом "собака" - шестиствольний нiмецький мiномет, i одна з мiн вибухнула поблизу пушкарiв. Хтось з-помiж них, видно, вийшов з ладу, бо Сiверцев сам пiдскочив до гармати, схилився, намагаючись вхопити цiль у панораму. А цiль насувалася знизу проспектом. Пофарбований уже в бiлий колiр, "фердинанд" наближався, як суцiльна крижана брила, викинута з Дунаю. Тiльки-но Сiверцев, припавши очима до панорами, хотiв вiддати команду, як важка гаряча болванка просвистiла над самою його головою i знесла щит. - Бий! - щосили вигукнув Сiверцев i закрив обличчя руками. Пролунав пострiл. Крiзь усi пальцi Сiверцева сочилася кров. Внизу, на iншому перехрестi, бiла брила спалахнула високим полум'ям. - Лейтенант! Вас поранило? Незрозумiле, як його могло поранити: болванка, просвистiвши над головою, пролетiла далi, щоразу дзизкаючись об брук i знов пiдскакуючи, як камiнь, кинутий по водi. Однак Сiверцев усе ще стояв бiля сво?? гармати, закривши очi руками. - Лейтенант, вiдкрийтесь! Вiн через силу вiдiрвав закривавленi паруючi руки вiд обличчя. Обслуга жахнулась: Сiверцеву вивернуло з орбiт очнi яблука. Навiть незрозумiле ще було - як це, чим? Чи окалиною щита, чи страшним ударом повiтряно? хвилi вiд болванки. Бiйцi взяли його попiд руки i перевели в готель. Тепер вiн лежав пiд стiною на килимi i чекав, доки його перев'яжуть. Косяки юнацьких бакенбардiв злиплись вiд кровi. Батарейцi метушились, розшукуючи фельдшера. Всi вони були, як один, голомозi. Мали за звичай голити один одному голови в усяких умовах, влiтку i взимку. Може, тому здавались особливо в'язистими - ши? наче витесанi. - Запорожець! - покликав Сiверцев одного з сво?х сержантiв. - Спалили? - Спалили. - По мо?й наводцi? - По вашiй. Офiцер помовчав. Фельдшера не знайшли, натомiсть з'явився Шовкун i, опустившись перед Сiверцевим на одне колiно, став швидко розривати бинт... - Востанн? в сво?му життi, - промовив Сiверцев несподiвано рiвним, спокiйним голосом, - я бачив у сво?й панорамi "фердинанда"... Горить? - Догора?. - Хлоп'ятка... Остання моя панорама... Хлоп'ятка, одвертаючись до стiн, змахували сльози шорсткими запеченими долонями. Гвардiйськi потилицi, дбайливо голенi з iнiцiативи Сiверцева, лиснiли потом. Шовкун обережно, м'яко перев'язував. - Гармата цiла? - запитав через деякий час лейтенант. - Цiла. - Бережiть ??, - тихо заповiв вiн. XIX Черннш саме вiв вогонь, коли телефонiст передав, що його хоче бачити офiцер з батаре?. - Лежить внизу... Поранений. Командира роти якраз не було, i Черниш не мiг пiти, "Поранений... З батаре?? Невже Саша? Але як? Коли?" - думав Черниш мiж командами. Через деякий час з'явився Кармазин i, замiнивши Черниша, вiдпустив його до товариша. Внизу пораненого вже не було. Бiля одного з вiкон стояв Шовкун з фаустпатроном у руках. Вiд Шовкуна. Черниш дiзнався, що бачити хотiв його справдi Сiверцев. - Але це так тiльки мовиться... бачити, -гiрко сказав Шовкун. - Йому, бiдному, нiчого вже не судилося бачити... - Тобто як? - Без очей зостався... ?вген стояв, наче вражений громом. Майнула згадка, як одного разу, ще в госпiталi, Саша признався, що нiчого так не бо?ться втратити, як зiр. - Хай це буде мiж нами. Женю, - говорив тодi Сiверцев, - але я чомусь найбiльше за очi боюсь... Як нашi фронтовички найбiльше за свою вроду переживають, щоб не дай боже обличчя осколками не спотворило, так я понад усе зiр бережу... Бережу його для мирного життя, для Ленiнграда. Так, зна?ш, хочеться ще хоч раз би все те побачити... I шпиль Петропавловки, i балтiйських морячкiв на набережнiй з дiвчатами. I Ермiтаж... Пiсля трьох рокiв розлуки... все це, Женю, якось само в очi проситься... Розумi?ш, у серце проситься... Хтось вигукнув, що на проспект знову вирвався нiмецький танк. Шовкун наготував фаустпатрон для пострiлу. "I коли вiн навчився користуватись ним?" - мимохiдь подумав Черниш, бiгцем повертаючись на вогневу. В другiй половинi дня напруга бою дещо спала, i Черниш, блукаючи з важкими думами по готелю, зустрiв у бiльярдному залi Ференца. Художник, заклавши руки за спину, стояв у кутку, зосереджено щось розглядаючи перед собою на пiдлозi. Пiдiйшовши ближче, лейтенант побачив у поламанiй рамi розплатане полотно картини. Слiди багатьох чобiт залишились на нiй. - Моя, - промовив художник, вказуючи ногою на картину. Вася Багiров за допомогу в нiчнiй операцi? подарував художниковi широкий ремiнь. Тепер художник, затягнувшись ним поверх макiнтоша, справдi трохи скидався на партизана. Високо пiдсунутий капелюх вiдкривав випукле смагляве чоло. - Так, моя... Картина зображала гору Геллерт на правому березi Дунаю, де нинi сто?ть цитадель. Гору на картинi показано ще не забудованою, такою, якою вона була в давнi часи. Мов скеля на безлюдному материку. На самому шпилi - вершник, суворий степовик у шоломi, в кольчузi. Стомлений кiнь схилив голову, шукаючи пашi. Пашi нема. Бо... "Не ростиме трава, де ступить копитом мiй кiнь". Вершник, вiдкинувши забрало, вгляда?ться в далекий обрiй. - Хто це? - Арпад. Один з перших угорських витязiв, що привiв наших пращурiв з Приуралля аж сюди, на береги Дунаю. - Куди вiн дивиться? - На Пешт. Вiрнiше, на те зелене поле, де через багато рокiв виростуть квартали Пешта. - Хочете реставрувати? - Навiщо? Кому зараз це потрiбно, лейтенанте?.. Зараз я бачу новi теми, новi кольори. Ви зна?те мо? альбоми? Я ?х поповнюю... В залi з'явився один з санiтарiв, козирнув Чернишевi. - Я вiдправляв гвардi? лейтенанта Сiверцева. Вiн передав вам записку. Жiночою незнайомою рукою було написано: "Женю, друже мiй!.. Пишу. Не пишу, а диктую. В санротi. Те, чого найбiльше боявся, сталося. Сталося безповоротно, назавжди. В ?дину мить вiдiйшло вбiк усе, про що мрiялось. Нема зору. Нема художнього iнституту. Лежу i думаю про Павку Корчагiна... А важко, важко. Нечувано важко, Женю. Перед вiдправкою хотiв ще раз зустрiтися з тобою - не вдалося. Знаю, що ти не мiг. Бажаю тобi найближчим часом побачити Дунай. Той Дунай, про який ми стiльки передумали, - чистий, голубий вiд неба... "Як льони цвiтуть". Може, вiн буде таким у ясний день Перемоги. Бажаю тобi дожити. Жди, писатиму на полк. Саша Сiверцев" XX За кiлька день, уже в новому кварталi, Черниш мав змогу подивитися новi Ференцовi альбоми. Бункер, в якому знайшов собi пристановище художник, мiстився в тому ж подвiр'?, що й вогнева мiнометникiв. Посеред двору височiв замерзлий фонтан, бiля якого напередоднi, пiд час нальоту, було забито дво? коней з бо?постачання. Вiд коней уже залишились самi ребра та копита зi стертими ясними пiдковами. Решту обiбрали угорцi. У хвилини затишшя вони вискакували сюди з усiх бункерiв, як на полювання. Наближаючись до пiдвалу, Черниш наздогнав двох дiвчат. Одна з них несла шмат мерзло? конини, обережно тримаючи ?? самими пальчиками. Угорки, пропустивши Черниша, про щось жваво заговорили помiж себе. Потiм та, що несла конину, наздогнала його 1 злегка шарпнула за лiкоть. - Пане офiцер! Черниш обернувся. - Що тобi? -Пане офiцер - Дiвчата щось швидко говорили, перебиваючи одна одну i весь час запобiгливо посмiхаючись. Черниш зрозумiв тiльки одне слово: "кенiр" - хлiб. Дiвчина, що тримала конину, повторила йому це слово кiлька разiв. Потiм, щоб краще пояснити лейтенантовi свою пропозицiю, вона, не нiяковiючи, розстебнула шубу, показуючи свiй тонкий, перетягнутий поясочком стан. - Сен. За шматок "кенiра" вона пропонувала йому вiддатися. Черниш почервонiв, лайнувся невiдомо на кого i, насунувши кашкета на очi, швидко побiг униз. Дiвчина здивовано дивилася йому вслiд. Чернишевi було соромно i тяжко. Майнула чомусь думка про Шуру. Хiба вона змогла б так? Хоч би вмирала? В бункерi вiн одразу побачив Ференца. Художник працював, сидячи в самiй сорочцi навпроти вузького, загратованого пiкна. Пiдтяжки, мов бурлацькi лямки, оперiзували йому плечi. Сонячне промiння тугими струменями наливалося в бункер. Коли на подвiр'? вибухав снаряд, то в бункерi спалахував короткий, невиразний виблиск, як денна блискавиця. Виблиски цi зараз не страшнi, не багристi, як вночi, а бiленькi, перемiшанi з сонцем. Раз у раз вони моргають, трiпаються окiл Ференца, мешканцi тиснуться попiд стiни, тiльки художник, як чаклун, не кида?ться вiд них нiкуди. На оклик лейтенанта Ференц вiдклав роботу i шанобливо встав, вiтаючись. Зайшли дiвчата з кониною i, уникаючи погляду Чер-нипiа, винувато шаснули в далекий куток. Ференц дiстав альбом. Це були зарисовки угорських шляхiв, трупи в кюветах, придорожнi указки, ескiзи сiрих степових ферм, забутих богом i людьми... Олiвцем, тушшю, аквареллю... -А ось-Ференц перекинув аркуш. Юнак з бакенбардами сто?ть навколiшки бiля гармати. Зосереджено, напружено дивиться вперед. Саша Сiверцев. - Ви його бачили... тодi? - Бачив. Який офiцер!.. Менi говорили його солдати... Я все знаю... Черниш подивився на Ферепца. "Що ти зна?ш про нього? - хотiлося сказати. - Дуже мало ти зна?ш, Ференц! Хiба вiдомо тобi, що цей офiцер, ведучи огонь в Будапештi, думав про вiдбудову Ленiнграда? Що, обстрiлюючи одну з полiклiнiк, переповнену хворими, вiн навмисне не пустив жодного снаряда по вiкнах... Про це вiн признався тiльки сво?му друговi. Скiльки вiн думав про цей Будапешт! I ненавидiв, i любив... Нещадно бив i вбити не хотiв". Дiвчата, обрiзаючи конину, крадькома позирали на лейтенанта. Вiн стояв над розкритим альбомом, глибоко задумавшись. Густi широкi брови хмуро зiйшлися на перенiссi. Безхлiбнi дiвчата розчаровано шепотiлися помiж себе. Вони шепотiлися про те, що цей чорний, схожий па мадьяра офiцер, мабуть, закоханий. Iнакше чому ж вiн погребував ними? Вони молодi, у них гарнi фiгури. Чи, може, вiн бо?ться поганих хвороб? Але мiг би поспитати мешканцiв бункера, упевнитись... Нi, вiн, видно, iдеалiст i безнадiйно закоханий... З таким смутком дивиться в альбом... - Що означа? цей пiдпис, Ференц? - "Рятiвник", - переклав художник свiй пiдпис пiд зображенням Сiаерцева. Увечерi, коли до вогнево? пiд'?хала кухня, Черниш покликав куховара. - Гришо, у тебе залиша?ться суп? - Бува?. -- Якщо залишиться... Роздай тут мешканцям. Припухають. - Та я знаю, що у них цей рiк ма? п'ятнадцять мiсяцiв. - Як п'ятнадцять? - А так... Окрiм наших дванадцяти, додалося ще три нiмецькi: терпень, холодень i голодень. Пiсля роздачi в кухнi дещо лишилося, i Ференц оголосив бункеровi, щоб iшли з посудом на подвiр'я; руський Гриша даватиме суп. Гриша, в халатi поверх ватянки, стояв з черпаком у руцi над казаном. Його носате хитряцьке обличчя на цей раз було серйозне, наче вiн робив якусь важливу державну справу. Угорцi вишикувались у чергу, i Гриша вiдмiряв кожному по пiвчерпака, стараючись нiкого не обдiлити. Вiн сердито ремствував, що нажив собi "цих нахлiбникiв" i мусить заради них стовбичити тут, поки фрiц пошле йому гарячо? засмажки. I все-таки Гриша чесно примiрявся оком, щоб роздавати однаково, щоб вистачило всiм. Угорцi дивилися на нього майже з побожнiстю. Надовго-надовго запам'ята?ться голодним мешканцям будапештських кварталiв цей руський Гриша з черпаком в руцi i автоматом за плечем. Гриша нарiкав i бубонiв, проте коли жiнка, якiй саме наливав ?жу, показала на пальцях, що вона ма? ще й двох кiчi, маленьких, то Гриша, замiсть вiдмахнутись, пропустити це повз вуха, одразу ж почав перевiряти: - Правду вона каже? Угорцi закивали головами: правду, правду. Гриша вiдмiряв i на кiчi. Черниш збоку спостерiгав роздачу. Серед iнших в черзi стояв, вiдкотивши комiр, солiдний мужчина в драповому пальтi, з товстим портфелем пiд пахвою. Жiнки, вказуючи на цього суб'?кта, шипiли до Гришi: "ШпекулянтI" Ференц на вухо пояснив лейтенантовi, що суб'?кт з портфелем справдi спекулянт. Уже раз одержавши, вiн пiдходить вдруге. Черниш теж бачив цього типа вдень, Вiн терся серед бiйцiв, питав золота. - Маю, - сказав йому тодi Ха?цький. - Ось де маю! Повний диск! Золотом набитий! Але не продаю - задарма вiддаю! Кому винен - розплачуюсь!.. Хочеш? Спекулянт тодi не захотiв. Тепер вiн стояв бiля кухнi i, задерши свою чорну цапину борiдку, простягав банку до черпака. Перед тим Гриша нiби не чув, що йому сичали жiнки. Вiн не боявся дати маху: хоча обличчя спекулянта й не запам'ятав, зате запам'ятав його консервну банку з-пiд американсько? тушонки. Коли вона потягнулася до казана, Гриша, не кажучи й слова, з розмаху трахнув черпаком по банцi, вибив ?? у спекулянта з рук. Той злякано вiдсахнувся. - Ось тобi для початку, - пригрозив Гриша навздогiн. - Я навчу тебе чесно вести зi мною комерцiю! Iч... дипломат! Вiдбiгши вбiк, спекулянт озирався на Гришу з боягузливою злiстю. Мине якийсь час, i вiн виступатиме на передвиборних мiтингах десь у Веспремi чи Сегедi i вимагатиме замiни жорстоких радянських окупацiйних вiйськ американськими. Черниш, розвеселившись цi?ю сценою, рушив до вогнево?. Дiвчата, яких вiн зустрiв удень на схiдцях, зараз стояли в черзi. З-пiд насунутих капелюшкiв вони уважно стежили за ним. XXI "Протягом трьох дiб вас не чую. У вiдча?, бо весь час перебуваю пiд загрозою смертi. Робимо все, щоб пiдтримати зв'язок. В Офен Штолiлi Пешт руськi зайняли новi райони. Ремхплац зайнятий". Такого змiсту шифрограму перехопили одного дня нашi вiйська. Оточенi волали до Гiтлера. Гiтлер наказував триматись. Дивiзi?, знятi з-за Рейну, з гiр Iталi?, прибували пiд Будапешт. Термiново були висланi на фронт курсанти берлiнських вiйськових училищ. Прямо з ешелонiв ?х кидали в бiй. Гiгантська танкова битва розгоралась на пiвнiчний захiд вiд столицi. Тут ворог зосередив головнi сили для того, щоб зовнi протаранити кiльце оточення. Степи на величезному просторi красились пожежами. Танки вдосвiта палали по туманному полю, як вогнища кочовикiв. ...Буде лiто пiсля вiйни. По курному шляху з Будапешта на Секешфехервар мчатиме вiлiс. Американець з Союзно? Контрольно? комiсi? в димчатих окулярах, що захищають вiд сонця, оглядатиме навколишнi поля. Що за кладовища технiки, що за череди залiзних важких динозаврiв розбрелись вiд Дунаю до самого Балатону? То пiсочно-жовтi, то обгорiло-чорнi "пантери", "тигри" обростають бур'янами вище гусениць... Звiдки ?х стiльки? За хвилину налiчиш десятки. I хто ?х зупинив? Скiльки мчить машина, все вони, вони, вони обабiч дороги. Невже все це ревiло моторами, водило жерлами, метало вогонь? Невже все це було зупинене тими русявими хлопцями в обмотках, що стоять тепер на будапештських майданах, старанно регулюючи вуличний рух? Епос, заростаючий степовими буйними травами. Проспiваний в придунайських полях взимку 1945 року радянськими гарматами, радянськими людьми. За спиною темнiв Дунай, попереду свiтилась Перемога. У тi днi, пропеченi нашою гарячою кров'ю, не один радянський бо?ць повторив подвиг Матросова! Обв'язавшись гранатами, з гранатами в потрiсканих темних руках, з глибоко за-палими очима, уже засвiченими безсмертям, кидався вiн пiд ревучий танк. I вибухав пiд танком, як бомба нечу-ваних атомних сил, сповнена святою енергi?ю любовi i гнiву. Оточенi в Будапештi не знали, як за Дуна?м радянськi гвардiйцi винищують ?хнiх довгожданих "королiвських тигрiв", як шмату?ться нiмецький панцир пiдкалiберними уральськими снарядами. Оточенi вже втратили iподром, де сiдали ?хнi транспортнi юнкерси. Тепер бо?припаси ?м парашутували у величезних пакетах. Пакети все частiше потрапляли в руки наших штурмовикiв, якi нестримно наближались до Дунаю. Бiйцям батальйону Чумаченка вже було чути стрiлянину з правого берега, з Буди. Командний пункт батальйону мiстився в цей час у комiсiйному магазинi, що виходив вiтриною на одну з центральних вулиць. В напiвтемному, довгому й вузькому примiщеннi, де колись шастали запобiгливi продавцi, тепер ходили заклопотанi бiйцi й офiцери. Пiд ногами трiщало скло посiчених кулями дзеркал. Шелестiли пухнастi лисицi, якi мали обвивати плечi угорських аристократок. На прилавку сидiв телефонiст. Вiн передав трубку комбатовi, i Чумаченко, пiдтакуючи, вислухував рапорт з четверто? роти, яка штурмувала один з об'?ктiв за двiстi метрiв звiдси. - Перший поверх зайнято, - доповiв командир роти, - на сходах гранатний бiй. - Не брешеш? - Слухайте. В трубку було чути вибухи гранат. В другому кiнцi прилавка бiйцi клопотались бiля патефона, знайденого в цьому ж магазинi. Серед купи пластинок з усiлякими фокстротами i румбами бiйцi натрапили i на кiлька наших, вiтчизняних. На деяких пластинках ще були ярлики з комiсiйними цiнами. - "Есть на Волге утес" - двiстi пенго! - вигукував батальйонний радист. - "Ой гай, мати" - теж двiстi! - А румба? - Сто! - Iштенем, що ж це таке? Сво? дешевше цiнують, анiж нашi! - Ось диви, "Побратався сокiл". - Далеко нашi соколи залетiли! - Над Дуна?м в'ються! - Нiмцi укра?нський чорнозем вивозили ешелонами в райх, а цi музику... - Закладай. Радист наклада? пластинку, накручу?: Побратався сокiл З сизокрилим орлом... Шовкун, урочисто втерши вуса, пiдхоплю? знайомий мотив. Товаришi враженi - який чистий, соковитий голос у цього санiтара. Вiн спiвав, задумано дивлячись па розбиту вiтрину, нiби там бачив не чужу вулицю з розшматованим заснiженим трамва?м, а рiдну зелену весну, коли шумлять дуби i зацвiтають луки. Ой брате, мiй брате, Сизокрилий орле... Бiйцi один за одним почали пiдтягувати. Пластинку вже ледве чутно було за дружними голосами. - Припинити! - гримнув комбат вiд телефону. Бiйцi замовкли, пластинку зняли, проте пiсня продовжувала звучати i наростати десь надворi. - Що за бiс?.. Iван Антонович кинувся на вихiд до внутрiшнього подвiр'я. Вся вогнева його спiвала: На?хали, брате, пани й паненята Та забрали дiти мо? - соколята... Стоять по груди в землi брати Блаженки. Сто?ть лейтенант Черниш. Сто?ть Хома. Сто?ть Багiров. Стоять усi вогневики i, задумавшись, спiвають пiсню, мотив яко? Долетiв до них iз КП. Iван Антонович приховано милу?ться сво?ми бiйцями, i йому важко подати команду: - Припинити! Але вiн пода? ??, бо комбат розмовля?. А Чумаченко, кiнчивши розмовляти, i сам пiдiйшов до патефона. - Що ви тут завели?-намагаючись бути суворим, подивився вiн на Шовкуна. - Зiбрали цiлу капелу. - Ми так... ненарошне... - Ненарошне!.. Де та пластинка? - запиту? комбат, - Ану, давайте сюди! I, поклавши на коло, сам почина? накручувати. Тепер комбат заважа? Iвану Антоновичу. Але Антонович мовчить. Вiн сидить у кутку, в сво?й незмiннiй плащ-палатцi, в шапцi iз спущеними вухами, i розгляда? топографiчнi карти. Цi карти напередоднi принесли звiдкись батальйоннi розвiдники. Вони думали, що захопили карту Угорщини, може, саме тих мiсцевостей, де ?м у майбутньому доведеться вести бо?. Але Iван Антонович виявив, що перед ним справжнiсiнька Чернiгiвщина. Ворушачи губами, Ангонович повiльно розбира? угорськi назви знайомих мiсць. Можливо, саме по цих картах каральнi експедицi? ганялися за чернiгiвськими партизанами. Старший лейтенант знаходить села свого рiдного району, розшуку? знайомi шляхи, перелiски, балки, горби, де йому доводилось ?здити на партактиви та вчительськi сесi? до райцентру. - Набрехали, стерви, - ла?ться собi пiд нiс Iван Антонович. - Тут менi щоразу доводилося грiти чуба, Вставай, бувало, з велосипеда i пхайся на гору одинадцятим номером. А вони влiпили двi горизонталi!.. Двi горизонталi!.. Тьху! Вiдшукуючи на картах помилку за помилкою, Кармазин за кожним разом доповiда? про це комбатовi з неприхованим обуренням i презирством. Зда?ться, вiн ладен був скаржитись на складачiв карти, та бiда, що нiкуди було подати скаргу. Тому Антонович сам робить i висновок, наче виставля? школярам оцiнку. - Я ?х навчу складати, - погрожу? вiн, розкладаючи карти на вичовганих колiках. - Я ?м покажу! Хай спробують до мо?? карти пiдкопатись! Кожний об'?кт занесу, кожний завулок. Кожний лiхтар на мо?й картi стоятиме! Справа в тому, що Iван Антонович збирався сам скласти карти тих будапештських кварталiв, у штурмi яких вiн брав участь. - Для чого це вам, Iване Антоновичу? - кепкували з нього молодi офiцери. Старший лейтенант повчально вiдповiда?: - Нiколи не втрачайте почуття перспективи. Пройденi шляхи мусять бути зафiксованi. Ось... -вiн пiдiймав заяложений блокнот. В тому блокнотi - всi знали - старанно було занесено весь бойовий шлях Iвана Антоновича. Блокнот був пахучий, вiн лежав у сумцi поруч з туалетним милом. На аркушиках блокнота - розкресленi схеми, а пiд ними внизу - пояснення маршруту. Цi додатковi нотатки Iван Антонович, користуючись термiнологi?ю топографiв, називав легендами. - Дiтям передам! - погрозливо казав вiн i ховав блокнот з пахучими легендами до сво?? пузато? польово? сумки. XXII - Антонович, вогника! - гука? комбат вiд телефону. - Хорошого вогника. Йому передають з третьо? роти, що прогивник iде на об'?кт в контратаку. Кармазин жваво схоплю?ться на ноги. - ?сть, вогника! Голос його, в розмовi фiлософсько-спокiйний, зненацька сповню?ться твердим дзвоном. - Ми ?х навчимо, як складати чернiгiвськi карти! Старший лейтенант бiгцем перескаку? магазин. - Черниш! - гука? вiн ще з порога, - НЗО-два! П'ять бiглих! Всiма! Антонович одразу свiжi?, наче вмитий снiгом. Стояв i лiчив пострiли. Блаженкова обслуга, найхит-рiша з усiх обслуг, знову, замiсть п'яти мiн, випустила сiм. Цi орли, певно, надiються, що старший лейтенант за пострiлами iнших не помiтить ?хнього порушення. Та Iван Антонович сам хитрiший за всiх хитрих. Мабуть, ще не вродився той, хто його ошукав би. Пострiли вщухли, командири обслуг один по одному доповiдають: - Черга! - Блаженно! - суворо гука? Iван Антонович. - Знову сiм? ?фрейтор виструнчився в ячейцi. Мовчки й похмуро чека? кари. - Товаришу гвардi? старший лейтенант! Вiн випадково! - вступа?ться за ?фрейтора Черниш. "Бреши, - подумав Антонович. - Теж такий. Я вас по очах бачу". Але не сказав нiчого. Йому не хотiлося зараз карати за перевитрату мiн. З прихованою гордiстю дивиться на сво?х мiнометникiв. Трудяги! Комбат знову вимага? вогню. Кармазин да? командуi - Обслуги!.. I вмить усi на сво?х мiсцях. Наче стоять так уже здавна. Будинки, як чотири високi скелi, обступають подвiр'я. Знесенi дахи. Напiвобваленi стiни. Чудом тримаються високо вгорi покрученi схiдцi. Виднiються на четвертому поверсi внутрiшнi стiни однi?? з кiмнат, оббитi шпалерами. Вiдкрились нутрощi людського житла, вперше побачили небо. З задимлено? вирви вiкна звиса? головою вниз патлатий бiлявий нiмець. Пальцi, розчепiренi, як пазури, назавжди випустили гвинтiвку. Вона тепер валя?ться внизу, навпроти вiкна, вже припорошена снiгом. Тут же i нiм-цева пiлотка з нашитим на лобi метеликом. Закоцюрбленi руки солдата наче тягнуться вниз, щоб дiстати вибиту зброю. - Глибоко! Не сягнеш! - гука? Ха?цький угору. Лiворуч i праворуч гримить кам'яний Будапешт. Земля весь час дрижить, не зна? спочинку. Де взявшись, над самими дахами з виттям проноситься лiтак. На черевi чорнi хрести. Такий, як в 1941. Але тодi вiн ходив по головах, як пан. Тепер нiби тiка? чимдуж вiд погонi. - Девочки, - жартiвливо команду? хтось iз бiйцiв, - по щелях! Лiтак висипа? над подвiр'ям дрiбнi трiскучi гранати. Нороснуло, залущало скрiзь, немов розсипалась на скалки висока скляна стiна. - Здурiв нiмець! Трiск згаса?, бiйцi вилазять з землi. - Мене поранило, - урочисто зверта?ться до всiх Ха?цький. - Куди? Хома тут же при всiх розстiба?ться, спуска? штани. - Денисе, подивись! Вiн нахиля?ться. Хлопцi, зайшовши подоляковi з тилу, уважно, без смiху дивляться. Осколок, гострий i маленький, як овiд, впився у тiло. Денис Блаженко бере його пальцями. - Тягни! - команду? Хома. ?фрейтор обережно тягне. - Ти нас демаску?ш! - гукають хлопцi Хомi. - Блищиш на саму Буду. Осколок витягнуто. - Засмоли, Денисе! - каже Хома земляковi, Денис залiплю? ранку бинтом. - I кров не йде! - Заживе, як на тому сiрому... - Я ж вам цього не забуду! - погрожу? Хома в бiк Дунаю, пiдперiзуючись. - У санвзвод пiдеш? - Ти що: п'яний чи кулака просиш? Пiшов би я на страмовисько! - Дуже ти бо?шся страмовиська... -- Годi про це, -скаже Хома. -А хто бовкне лейтенантовi - приб'ю. Сам скажу, коли засохне. Командир роти i лейтенант Черниш курили, стоячи в тунелi пiд'?зду, i слухали далеку стрiлянину з того берега. - Звужу?ться кiльце, як шагренева шкiра, - говорив Iван Антонович. -Тепер ?м хоч круть, хоч верть, то... Вiн подивився на Черпиша i чекав. - ...то пiд нашою мiною смерть, - кiнчив Черниш саме тим, чого ждав Iван Антонович. Серйозна, без усмiшки, розмова про круть-верть вiдбувалась мiж ними майже кожного разу, коли вони були в хорошому настро?. В такий спосiб вони дозволяли собi пожартувати з вищого начальства, з його манери розмовляти. Мимо ворiт несподiвано прогарчав ворожий танк. Вiн мчав на максимальнiй швидкостi, вилетiв на перехрестя вулиць i, розвертаючись, став палити по прилеглому кварталу, де вже розташувались полковi тили. Мiнометники в радiсному запалi ринули до ворiт, на ходу заряджаючи протитанковi гранати. - Куди? - перепинив бiйцiв старший лейтенант. Вiн вважав, що цей танк повинен стати здобиччю артилеристiв, а зовсiм не мiнометно? роти. Черниш, вхопивши й собi гранату, шаснув поза спиною Iвана Антоновича. Але старший лейтенант встиг-таки угледiти його. - Черниш! - гукнув вiн навздогiнцi. Черниш не чув або вдав, що не чу?. Танк газував вулицею назад. - Гвардi? лейтенант! - гукнув Черниша Iван Антонович i вилаявся так, як солiдним педагогам зовсiм не личило б лаятись. Черниш прилип до пiдворiтньо? стiнки. Пiратський танк мчав палаючи. Вздовж усi?? вулицi з горiшнiх поверхiв на нього сипалися гранати, пляшки з пальною сумiшшю: однi