влучали, iншi падали обiк танка, поперед нього - весь асфальт горiв. Механiк-водiй давав повний вперед, збиваючи полум'я зустрiчним вiтром i надiючись випорснути з вогняного мiшка. Черниш, зцiпивши зуби, пошпурив гранату. Вона вдарила в борт. Невже втече? Невже вискочить?.. Черниш пошпурив другу. Граната гримнула пiд гусеницею, гусениця, сповзаючи, потяглась за машиною, мов гадюка, танк повернувся боком i застопорив. Вiдчинився люк, стала пiдiйматися з нього чорна хромова рукавиця. В цей момент звiдкись артилеристи дали по борту, i танк вибухнув, як бомба. Черниш повернувся на вогневу пiд захопленi вигуки товаришiв. Але на цьому не скiнчилося. Вночi пам'ятливий Iван Антонович довго й нудно пробирав свого лейтенанта. Вiн любив сповiдати молодих. Черниш слухав Антоновича покiрно, проте чорнi очi його по-хлоп'ячому смiялися iскристим гарячим смiхом. Вони сидiли на КП у командира батальйону. Був той час доби - передсвiтання, - коли навiть не-стихаючий вiд гулу Будапешт помiтно вгамовувався, здригаючись, немов у важкiй дрiмотi, рiдкими вибухами. - Так от розкажи, Черниш, гвардi? капiтановi, - говорив Iван Антонович, попихкуючи козиною нiжкою. - Все розкажи. - Про те, як танк пiдiрвав? - Нi, розкажи, як порушив наказ командира роти. I, переходячи на свiй фiлософський тон, Iван Антонович запитав уже цiлком серйозно: - Скажи, ти замислювався над сво?м вчинком? Робив ти йому тактичний i психологiчний розбiр? Черниш думав про це. Справдi, що понесло його в тi ворота, де вiн - дуже ймовiрно - мiг позбутися голови? Офiцiйного наказу вiн не мав, навiть навпаки. Жадання слави? Було, може, й це, але тiльки ради цього навряд чи вiн згодився б ризикувати життям. Почуття помсти? Черниш знав, що мстиве почуття солдата важить на фронтi багато. В одного фашисти спалили хату, в другого дочку вивезли на каторгу, третього самого гно?ли в концтаборах. Все це важило багато. Але чи тiльки це? Чернишева сiм'я в часи лихолiття була далеко вiд Укра?ни i горя окупацi? не зазнала. Йому хату не спалено. Його мати не звiдала образ чужоземцiв. Отже, не особиста помста гнала його з гранатами до ворiт. - Менi просто хотiлося знищити танк, - сказав Черниш. - Щоб одним було менше... Щоб хоч на крок чи пiвкроку ближче до кiнця вiйни. - Та хоча б уже пошабашити, - сказав капiтан Чумаченко, закурюючи з кисета Iвана Антоновича. - Скiльки вдома роботи жде... Зна?те, до вiйни я працював електриком. Була така на пiвднi високовольтна мережа "Днiпроенерго". Може, бачили за Днiпром по степу високi металевi щогли? Ото вона. Мiж iншим, помiтно змiнила знаменитий укра?нський пейзаж. Менi випало щастя i будувати ??, i працювати на нiй. Коли ми ставили цi щогли, я ще був комсомольцем. Бравий, зна?те, хлопець був, чубатий. - А тепер, бач, скронi вже як снiг, - задумано зауважив старший лейтенант. - Що ж зробиш, Антонович?.. Потерло нас. I мережу мою потерло. З тих проводiв, що я ?х власноручно натягував... ложки при нiмцях виливали. Проводи, зна?те, алюмiнi?вi, товстi. - Може, оце моя трофейна з них? - невесело пожартував Черниш, дiстаючи складану ложку з-за халяви. - Може... I скiльки там нашо? працi вкладено! Наших радощiв! Нашого серцяi.. Коли ми форсували Днiпро, я побачив нашу славну щоглу - Днiпрянку. Вона була змонтована на водi. Красуня, зна?те, була. Легка, струнка, на високому фундаментi. А тепер, дивлюсь, лежить як утоплена, головою в воду. Хотiлося б так пiдiйти, обiйняти, сказати: встань, пiдведись. Вам, мабуть, важко це зрозумiти. А для мене мережа була всiм. Бо не тiльки я ?? зводив, а й вона мене зводила, пiдiймала. Родом я з Лоцмансько? Слободи, ? така на заднiпровських пiсках. Батьки i дiди мо? ганяли дуби по Днiпру. Так от, як стала дiяти мережа "Днiпроенерго", то й мо? село змiнилося теж. Було таке, як ото малюють укра?нське село на картинах: хатки пiд соломою, тополя край дороги, мiсяць над нею... А тут поряд з тополями виросли край шляху ажурнi металевi щогли. Краса! Електрика на вулицях. Та ще вечори мiсячнi. При щедрому освiтленнi жили. На очах, розумi?те, кра?види мiнялись. I я, лоцманський парубiйко Гаврош Чумачок, стаю тим часом iнженером Гаврилом Петровичем Чумаченком. Отака то мережа... Як же не любити було ту мережу? Всю душу вона вбирала... I ось одного разу-тривога! Лiнiйники повiдомляють, що, мабуть, обрив. Звичайно в таких випадках що робиться? Виключа?ться рубильник - i годi! Ремонтуй. Правда, для цього мусять зупинитися всi пiдпри?мства Новомосковська чи Павлограда на кiлька годин, а то й на цiлу змiну. I, зна?те, менi стало тодi так боляче за мою мережу! Не хотiлося, щоб хто-небудь сказав про не? погане слово. Не хотiлося почути його, як про кохану дiвчину. I я взявся усунути обрив, не вимикаючи струму. Ви уявля?те, що це значить? Струм iде по мережi напругою в тисячi вольт. Коли б десь ледь звихнувся - за секунду з мене був би попiлець. Але що ж? Дав розписку, як перед операцi?ю, що беруся добровiльно. I взявся... Не говоритиму про технiчнi деталi цi?? справи. Справа, зна?те, дуже делiкатна. До того нiхто у нас не пробував так... Скажу тiльки одне: коли працював - а воно саме нiч, негода, синi iскри мерехтять у йонiзованому повiтрi навколо проводiв, - коли працював, нi разу якось не подумав про себе. Мабуть, саме так, як Черниш сьогоднi в пiд'?здi. Працюю, руки млiють, а менi так гарно думати, що всi заводи мiста працюють безперебiйно, сотнi людей стоять бiля верстатiв i не пiдозрюють, що десь у степу оруду? штангою невiдомий електрик, дарма що його кожно? секунди може спалити струмом... - Коли це вкрай потрiбно, я розумiю, - розважливо буркотiв Iван Антонович. - А тут... Тут не було тако? потреби. Де ж пак: на герць iз "тигром" iде, в артилеристiв здобич перехоплю?... Не забувай, Черниш, що кра?на вiддала фронтовi сво?х найсильнiших, наймiцнiших, найвiдданiших. Вона послала ?х на Дунай не для того, щоб вони розтринькували тут сво? життя налiво й направо... Антонович суворо засуджував тих офiцерiв, якi iнодi, заради зовнiшнього успiху, легковажили собою або пiдлеглими. "Невиправданi людськi втрати - найбiльша ганьба для командира", - говорив старший лейтенант. Щодо цього погляди Антоновича цiлком збiгалися з поглядами комбата. Завжди урiвноважений i терплячий, капiтан Чумаченко ставав нещадним, коли виявляв, що якась рота зазнала марних втрат людьми. - Ти розумi?ш, що дано в тво? руки державою? - пробирав вiн якого-небудь надмiру запального вояку. - Не коня, не машину, не верстат. Шофер машину поб'?, та й то його судять. А це ж люди. Люди, розумi?ш? Зда?ться, краще, нiж будь-хто, розумiв це Iван Антонович. Залишаючись в душi суто цивiльною людиною, вiн, проте, був майже закоханий у справжнього бiйця-фронтовика. - Може, тому що фронтовик щодня зустрiча?ться з смертю вiч-на-вiч, - уголос мiркував зараз Антонович, - вiн пiзна? краще за iнших справжню цiну життя. Ви помiтили, що на фронтi люди живуть дружнiше? I менi зда?ться... Iван Антонович не доказав: на подвiр'? грякнувся важкий снаряд. Хвилину всi мовчки вслухалися, потiм Черниш пiдвiвся: - Пiду гляну, чи вартового не зачепило. Капiтан i Антонович теж встали. Переступаючи через бiйцiв, що спали покотом, вийшли на подвiр'я. Повiтря було гiрким, димним. - Пропуск? - почувся голос Романа Блаженка. - Не впiзна?ш, Блаженко? - А запитати мушу! - Правильно. Десь над головами спокiйно, впевнено ходили кукурузники. Муркотливi невтомнi друзi пiхотинцiв, вони колись бомбили фрiцiв у курських та укра?нських кукурудзах i там дiстали вiд бiйцiв жартiвливе наймення куку-рузникiв. I це солдатське прiзвисько вони донесли до угорсько? столицi, де вже нема пiд ними нiяко? кукурудзи, а височать самi кам'янi бескеття. Кукурузники ходять над ними спокiйно й розважливо нiч крiзь нiч. За Дуна?м встають малиновi гори. Палахкотить Буда по той бiк Дунаю. Горить щось i поблизу, в цьому кварталi. Трiскаючи, вишкiрились червонi ребра кроков. Над iншою будiвлею повалив дим, кучерявлячись верховиною, мов дуб. З одного боку його бiле пагiлля взялося зловiсно-червоним. Бiльша частина димово? кучеряво? крони лишалася в тiнi i тiльки вгадувалась. Але десь унизу завирувало друге свiтляне джерело, i гiгантська крона вся окреслилась, заморгала... Те моргання, часте, як вiд лiтнiх далеких блискавиць у степу, здавалось, погойду? дуба. Ось вiн уже розплива?ться, росте, перетворю?ться на хмару. I все морга?. Вiд цього нiмого моргання зда?ться, що i все небо, i вся земля гойдаються. - Не холодно, Блаженко? - пита?ться старший лейтенант. - Байдужки. Бо?ць сто?ть, поклавши на автомат руки в лайкових рукавичках, що потрiскались йому на швах. В ячейках темнiють мiномети. Тепер вони нагадують собою ряд мiцних довгоши?х лисиць, що, звiвши переднi лапи, присiли на хвостах в напруженому чеканнi. Бiля мiнометiв у ячейках сплять бiйцi, накрившись плащ-палатками i зогрiваючись власним диханням. Iван Антонович обходить ?х, присвiчу? лiхтариком. Палатки посивiли вiд морозу. Десь на лiвому фланзi зметнулись в небо пружнi хвостатi комети "катюш". Полетiли ясними вогняними трасами через темний Дунай на Буду. За хвилину донеслось звiдти гоготання, наче прокотився молодий весняний грiм. - Лунко, - каже капiтан Чумаченко. - На хорошу погоду. Отак заводськi гудки у нас над Днiпром:, на дощ - хриплять, а на добру погоду - спiвають лунко. XXIII Пешт, схiдну частину мiста, уже було майже цiлком очищено вiд ворога. П'ять тисяч кварталiв зосталися за спинами наших бiйцiв. Вибиваючи ворога з кварталу в квартал, радянськi вiйська уже притиснули його з трьох напрямкiв до Дунаю. Ворог шалено оборонявся в набережному районi. По той бiк Дунаю в бiлястiй iмлi танула Буда, спускаючись терасами кварталiв до самого берега. На горi бовванiв високий королiвський палац. Артилерiя, встановлена противником бiля палацу i нижче, попiд горою, обстрiлювала звiдти Пешт. Полк Самi?ва i його сусiди вже штурмували перед-парламентський майдан. Самохiднi гармати i танки, вирвавшись iз засiдок, де вони ще з ночi, прича?вшись, чекали сигналу атаки, тепер прочiсували весь майдан до самого берега. Пiд ?х прикриттям штурмовi групи ривок за ривком наближались до Парламенту. Мiнометники Кармазина прокладали шлях автоматникам свого батальйону, якi наступали праворуч Парламенту через невеликий сквер. Мали завдання вийти до набережно?. Помiж пам'ятниками, фонтанами, залiзними огорожами перескакували, вiдстрiлюючись, нiмцi. Штурмовi групи витiснили ?х iз скверу, i нiмцi тепер вели вогонь iз-за колон Парламенту, iз-за гранiтного поруччя набережно?. Енергiйний бiй наростав. Як лiсове птаство, стрекотiли автоматники помiж кам'яними громадами. I мiномети сьогоднi били якось особливо лунко i наче аж радiсно. Мiнометники за цей ранок уже кiлька разiв змiнювали позицiю, маневруючи у фарватерi штурмових груп. Зараз гарячi мiномети вичахали у самому скверi. ?хнi труби ще димилися, немов дихали парою на морозi. - Дожились, - весело вигукнув Iван Антонович, - дожились, що бити нiкуди! Справдi, штурмовi групи вже зблизилися з противником на таку вiдстань, що мiни могли б зачiпати сво?х. Бити по ворожому тиловi? Але тилом був Дунай. Дунай, Дунай! Так ось який тиi Не голубий, не вальсовий!.. Темний, як хмара! Широке смертельне поле, згубна нейтральна зона! Потовчена снарядами крихка крига треться об береги. Вирують гемнi глибини, яво-риiься вода, як на пiдводному камiннi... Нi, не голубий, не вальсовий! З Буди нiмецькi гармати все частiше б'ють по Дунаю. Ворожi артилеристи вже бачать в бiноклi сво?х, припертих до берега. Збившись за рогом Парламенту, нашвидку перегрупувавшись, нiмцi знову кидаються в контратаку. Протриматись хоча б до ночi!.. Свинцевий град сiконув повiтря. Закресало в бронзу монументiв. Шипучi трасуючi переснували сквер. Черниш, виглядаючи з-за п'?десталу, бачить, як нз штурмовикiв лейтенанта Барсова кинулись десятки озвiрiлих фашистiв. - Гвардi? старший лейтенант! - майже кричить Черниш до командира роти. - Дозвольте пiдтримати Барсова!.. Насiдають... Плитки густого рум'янцю на Чернишевих щоках жеврiють, розпiкаються, наче сонцем. - Дозвольте, гвардi? старший лейтенант! - гукають бiйцi. Антонович дозволя? першому взводовi. Черниш радiсно махнув автоматом. - Перший взводi За мною! Як табун важких птахiв, при самiй землi летiли бiйцi, розгортаючись. З розгону Черниш наскочив на якогось пластуна-бiйця. Вiн повз, волочачи на руцi автомат, лишаючи на снiгу свiжий слiд кровi. Слiд був яскравий, здавалось, палав. - Де санпункт? - пiдвiв голову бо?ць. Вiн був без ватянки, в самiй гiмнастьорцi, заправленiй у штани. - Де санпункт? - Там! - Черниш вказав рукою в тил, не зупиняючись. - Давайте, "самоварники"! - гукнув поранений мiнометник навздогiн. - За Парламентом ?х збилося до дiдька. Давайте, брати... Парламент, високий, темно-брунатного кольору, з готичними шпилями по боках i куполом, всадженим посерединi, похмуро дивився на бiйцiв. Вiн наче вiддалявся в Дунай. Був схожий на великий середньовiчний собор. Без крику падали пораненi; мiнометники, перескакуючи вiд схову до схову, уже з'?дналися з штурмовиками лейтенанта Барсова. - ?вгене, ти тут? - почув Черниш голос десь збоку. Оглянувшись, вiн побачив Барсова, молодого, розпаленого бо?м офiцера з автоматом на руцi. Вiн уже, не дивлячись на Черниша, прицiлився кудись з-за кам'яно? тумби, дав чергу i стрибнув через огорожу до поруччя набережно?. Знайомий Чернишевi парторг четверто? роти, лiтнiй високий сержант, пiдвiвся на весь зрiст, крикнув "ура" i повалився, поранений, ,на талий снiг. Але "ура" не згасло, воно спалахнуло, як з iскри, i покотилось берегом, пiдхоплене багатьма голосами. Напевне, його почули i по той бiк широкого Дунаю. Нiмцi, шалено вiдстрiлюючись, вiдступали за гранiтнi товстi колони. Цi колони з захiдного боку, вiд Дунаю, пiдпирали тисячотонний Парламент. Ха?цький, прослизаючи попiд стiною, пiдкрався до однi?? з тих колон. За нею вiн угледiв автоматника. Нiмець строчив, не помiчаючи Ха?цького. Мало у тебе очей, враже! Не зна?ш ти, що довгi тижнi мiських бо?в у лабiринтах Пешта багато чого навчили бiйця Х'а?цького! 170 кварталiв, що ?х здобув у жорстоких боях батальйон Чумаченка, не пройшли для Ха?цького марно. Вони наклали новий вiдбиток на його бойову поведiнку в рiзних умовах. Хома звик уже до цих лабiринтiв, до пiдземель, до барикад на вулицях, до вiкон-бiйниць, до колон-схованок. Вiн уже зна?, де йому треба бути обережним, а де - безстрашним стрибком плигнути вперед. Так, як тут. Ха?цький стрибнув збоку, вхопився прямо за гарячий ствол обома руками i рвонув його на себе. За автоматом з-за колони виволiкся й нiмець. Здоровенний, вищий за Хому, в чорних навушниках, з блукаючими дикими очима. Вiн нiяк не хотiв випустити автомата з рук, наче сам був теж часткою того автомата. Якусь хвилину вони, сопучи, водилися на руках, маючи намiр один одного перехитрити i пхнути в Дунай. Обидва задкували вiд берега. Нарештi Хома, влучивши момент, щосили скрутнув автоматом убiк. Руки нiмця хряснули в суглобах. Якийсь бойчага, зовсiм не знайомий Хомi, пробiгаючи мимо, луснув нiмця прикладом по головi. Нiмець вхопився за голову, поточився, але не впав. Вiн з жахом позадкував вiд високого берега. Дунай темпiв унизу, як прiрва. - Не заточуйся! - важко дихаючи, вигукнув Ха?ць-кий i стусонув нiмця його ж автоматом. - Пiдтримаю! Нiмець заточився до берега. Хома, розiгнавшись, пiддав йому чоботом у спину. Нiмець полетiв у воду. Дiялось це блискавично. Весь берег клекотiв i вихрився. Важкий, смердючий дим стелився над рiкою. Штурмовики по всiй набережнiй гранатами i врукопаш добивали противника. Тим часом вулицями прилеглих до Парламенту кварталiв уже плавом пливли колони полонених. Самi полоненi тепер прискорювали ходу, щоб швидше вийти з-пiд вогню сво?? ж артилерi?. Вона без угаву садила по Пеш-ту з висот Буди. Прочимчикувала колона угорцiв з бiлим прапором, iз сво?м полковником попереду. - Де плен? - питався полковник. Орловцi та чернiгiвцi показували йому без будапештських карт. Нiмцi брели в колонах, похиливши голови, нi на кого не дивлячись. Однi - ще в сво?й унiформi, iншi вже в пальтах, плащах, капелюхах, з шалями на шиях. Немов ведуть ?х мiстом з в'язницi на роботу чи в лазню. Вони не мали в собi духу, морального права смiливо зустрiтися поглядами з бiйцями, якi стояли на тротуарах ще спiтнiлi, розпашiлi, радiснi пiсля бою. Було зовсiм не холодно, проте в багатьох полонених пiд носами висiли краплi. - Хоч би втерли свою арiйську рiдину! - гукали бiйцi. Нiмцi не втиралися. Партiю сотнi на пiвтори гоном гнав Козаков. Сержант був сьогоднi особливо збуджений. - Чистокровна череда! -гукав вiн знайомим однополчанам. - Навiть два оберсти! Думаю, що майор Воронцов сьогоднi нам дозволить сiсти на коней. - А Буда? - ?й те саме буде! Колони брели i брели. - Було в сорок першому роцi,-- гомонiв до товаришiв на тротуарi якийсь тонконогий лiтнiй пiхотинець в обмотках, накручених туго до самих колiн. - Один було ?хнiй автоматник десятьох наших гнав... А тепер один наш ?хнiх сотню жене. Отак дiла обернулися, братцi. - Iсторiя, братику, iсторiя, - втрутився бас. - Колесо iсторi?... Тютюн ван? - Нинч. Сигари... гаванськi. - Ет, барахло, братику. Кременчуцько? махорочки б!.. Ну та давай. XXIV Пiсля бою на набережнiй мiнометники, залетiвши в примiщення Парламенту, зiткнулися бiля входу з Ферен-цом. - Ти вже тут, Ференц? - гукнув Вася Багiров. - Уб'ють! Ще ж стрiляють!.. - Уже не вб'ють, - скидаючи капелюх, спокiйно й урочисто вiдповiв художник. - Уже нi. Наблизившись до Черниша, Ференц взяв його за руку. - Товаришу лейтенант... гвардi?, - сказав вiн з акцентом. - За все... всiм вам... армi? вашiй... спасибi. Черниш мiцно потис йому руку i, не затримуючись, подався разом з бiйцями вгору по бiлих мармурових сходах. За гуртом радiсних, збуджених бiйцiв, розвiваючи йолами свого макiнтоша, поспiшав i Ференц. Вiн вказував на колони монолiтного мармуру, що пiдiймалися обабiч. - Це завезенi з Швецi?... Це з Феррари... Це з Нiмеччини... Монолiти... А Чернишевi ввижалися iншi монолiти - бескеття тих сiрих скель, де зостався лежати Брянський. - Приймальний зал... Червоне дерево... Бронза... Рожевий мармур... Перед вами - високе мистецтво! Шедеври! Це слово боляче рiзонуло Черниша. Не раз вiн чув його вiд Сiверцева, коли мова заходила про Ленiнград. А то ж хiба не шедеври? Чернишевi спирало груди. Кожне Ференцове слово ранило його. Бiйцi якогось iншого полку групами спускаються назустрiч з ручними кулеметами на плечах, бурхливi, сяючi. Поперед себе, жартуючи, женуть кiлькох обеззбро?них фрiцiв. - Куди, брати слов'яни? - ймаються назустрiч. - До мiнiстрiв. - Нема! - Ще сидять у каналiзацiйних трубах! - Го-го-го! Зали, мов гулкi Альпи, вiдлунюють веселими голосами. У вiкна крiзь рiзнокольоровi шибки лл?ться м'яке райдужне свiтло, сповнюючи зали, фой? i коридори барвистим присмерком. Нiби вступа?ш цими бiлими сходами у маревний фантастичний свiт. - Палата депутатiв, - з гордiстю поясню? Ференц, забiгаючи до мiнометникiв то з одного, то з другого боку. Що вище пiдiймалися, то виднiше ставало навкруги. Немов сходили на високi гори. Крiзь проламаний снарядом купол свiтилося небо. Палата депутатiв... Похмурий величезний зал з ярусами стiльцiв. Перед кожним стiльцем столик з табличкою. На нiй прiзвище депутата. Де зараз цi депутати, якi запродали фашистам свiй народ? У Швейцарi?, чи в Баварi?, чи на островi Капрi?.. Внизу посеред залу, як на цирковiй аренi, круглий стiл пiд зеленим сукном. Навколо стола на пiдлозi порозкиданi важкi старовиннi фолiанти в шкiряних оправах. Стоягь крiсла мiнiстрiв, оббитi червоним оксамитом. - Трибуна оратора... Ложi дипломатiв... Ложi журналiстiв. Ференц завмира? вiд гордощiв i пошани. Ха?цький втомлено сiв на одному з крiсел, жадiбно розглядаючи навкруги прикрашенi стiни. Тiльки тепер вiдчув, як ноги гудуть пiсля довго? напруги. - Хомо! Хомо! - стривожено каже Ференц. - Це фотель мiнiстра? - Мiнiстра? - Хома загляда? пiд себе. - То що ж... вломиться? Нi, зда?ться, стiлець не гiрший за iншi. Пухкий, саме для мене... Ти ж зна?ш, Ференц, що допiру мене шпортонуло осколком в найделiкатнiше мiсце-Хома втира?ться рукавом. Бiйцi розсипались помiж депутатськими рядами, нишпорять, чи не прича?вся часом де внизу зненацька застуканий фрiц. Художник збира? з пiдлоги важкi фолiанти i, витираючи, склада? стопкою на стiл. - Що це за книги? - Закони, Хомо. Нашi старi закони... - А, це тi закони, що спiвали, як та скрипка. - Хома несподiвано тонким вертлявим голосом iмiту? скрипку: - Йде весiлля - нап'?мося й на?мося, йде весiлля - нап'?мося й на?мося... Так! А наш бас ?й вiдповiда?, - Хома сканду? повiльно, басом: - Ще по-ба-чи-мо, ще по-ба-чи-мо... От i побачили. Хiба не так, Ференц?.. Та чого вони, тво? закони, такi пiдтоптанi, пилюкою припорошенi? - Перетру, Хомо. - Перетри, перетри гарненько, Ференц, - повча? Хома, - та ще й перетруси. Бо там, либонь, уже й мiль завелась. Якi добрi, то залиш, а якi поганi, то - в пiч. Натомiсть поклади новi. Такi, щоб во?н не було. Габору нем йов. Чу?ш, Ференц? - Але це в компетенцi? мiнiстрiв, Хомо. - Як ти кажеш? - Ну... це повиннi нашi мiнiстри... - Мiнiстри... Гей, ви, мiнiстри! - гука? бо?ць на пустi мiсця палати, нiби там уже справдi стояли перед ним мiнiстри. - Ходiть-но сюди, маю з вами бесiдувати. Буду свого допевнятись. Отже, фашистiв ми допiру виперли в Дунай. Мiсця вам вiльнi. Будь ласка, мерсi, займайте... Але знайте, що тепер Хома не захоче, щоб ви знову гнули фашистську полiтику i загинали ?? на вiйну. Хiба дарма я всю Мадьярщину до самого Дунаю сво?ми шанцями перекраяв? Хiба дарма не вернулись у нашу Вулигу Олекса, i Штефан, i кум Прокiп? Нi, ой нi... Тепер я буду пильно до вас прислухатися. Не захочете жити миром та ладом, буде вам гiрко, як сьогоднiшнiм фрiцам. Не посмiхайся, Ференц, не суши до мене зуби. У мене ще в самого такi, що цвях перекушу. I рука ще не млi?. Та й сини ще дома ростуть червонi, мов калина, та дужi, мов дубцi! Я ?м пишу, аби-сь дивили з нашо? Вулиги i на Дунай, i за Дунай, i на весь бiлий свiт. Черниш стояв нагорi у палатi сенаторiв, повитiй бiлими присмерками. Мовчки оглядав пишнi окраси стiн, ковзаючись по них неуважним, сумним поглядом i думаючи про тих далеких, розгублених по шляху, якi йшли i не дiйшли сюди. I бо?ць Гай, i Юрiй Брянський, i Саша Сi-верцев, i Шура Ясногорська, - всi, навiки чи тимчасово вибулi з строю, немовби щойно пiдiймалися вкупi з цим озбро?ним натовпом по бiлих сходах i вступили в цю залу. Вiн виразно бачив ?хнi обличчя, чув ?хнi голоси i сам уже в думках звертався до них: "Ви не повиннi бути нiким забутi, нi мiнливими полiтиками, нi дипломатами. Бо ви йшли в авангардi людства i без вашо? жертви не було б нiчого..." Ридав сухими очима, кричав нiмими словами: "Вас людство пiдхопить, як пiсню, i понесе вперед, бо ви були його весняною першою пiснею..." Великi дороги армiй пролягли Чернишевi перед очима. Звiдси, з цього високого пункту чужого переможеного мiста, вiн сягав поглядом до незлiченних тисяч сiрих окопiв, розкиданих по полях ?вропи, чув перестук солдатських пiдкiв по замiнованих асфальтах, стогiн забутого пораненого у пiдхмарних горах. Життя, перестаючи бути для нього рожевою загадкою юностi, вiдкривалося перед ним простою сво?ю величчю. Вiн бачив його сенс зараз яснiше, нiж будь-коли. I хай вiн, може, впаде, як Юрiй Брянський, в задунайських низинах чи в словацьких горах, вiн i в останню передсмертну хвилину дякуватиме долi за те, що вона не водила його манiвцями, а поставила в ряди велико? армi? на пряму магiстраль. Думки його перервав Багiров, з'явившись з повiдомленням, що батальйон збира?ться. Спускаючись по сходах з верхньо? палати, Багiров i Черниш почули в глибинi Парламенту голос Хоми. Зазирнули в нижню палату. Хома сидiв глибоко внизу, закинувши ногу за ногу, тримаючи автомат на колiнах, i просторiкував. Навколо Хоми, з'юрмившись, бралися за живота бiйцi. Серед них були i самi?вцi, i солдати з iнших незнайомих частин. - Кiнчай ночувати! - скомандував старшина. - Мiнометна, виходь... Хома вилетiв з крiсла... - Будь здоров, Хомо! - тряс йому руку Ференц, прощаючись. - Будь здоров, Ференц... I не кашляй! - Будь спок, Хомо, будь спок. Спасибi за кушай-кушай... Спасибi за все. Бiйцi загуркотiли мiж депутатськими мiсцями вниз по сходах. З Буди били гармати. Один снаряд, шугонувши крiзь купол, вибухнув у пишнiй приймальнiй залi. Полетiли уламки статуй. Хмарою знялася зi стiн бiла вапняна кiптява. Бiйцi, запорошенi нею, весело чортихаючись, вискакували з Парламенту на свiже повiтря. Зброя стала сизою. Кожен бо?ць вилiтав сизим, мов сокiл. XXV Увечерi полк лаштувався на марш. Пiдроздiли скупчувались в одному з темних кварталiв. Командир полку Самi?в, зiбравши комбатiв, повiдомляв ?м порядок руху. Пахучi кухнi тряслися через подвiр'я, гублячи за собою жар з пiддувал. Бiйцi поспiшали з казанками вечеряти. Багiров, дiставши знову пiдводи з транспортно? роти, вкладався з матерiальною частиною. З усього було видно, що марш буде далекий. Iван Антонович змушував сво?х мiнометникiв при ньому перевзутись, щоб не потерли ноги в дорозi. Полковi розвiдники гасали на чорних конях. Мiж бiйцями про марш ходили рiзнi чутки: - Кажуть, пiд Турцiю... - А я чув, що на Далекий Схiд. - Брехня... Iдемо на пiвнiч, форсувати Дунай... - Що тут ворожити: куди накажуть, туди й пiдемо. У великому пустому гаражi бiйцi порозкладали багаття. Вечеряли, перевзувались, сушили онучi. Парували нагрiтi колiна ватяних штанiв. Iван Антонович пiдiйшов до одного з вогнищ, розкладеного мiнометниками. Хвиля теплого повiтря м'яко накотилась на нього. Довкола вогнища серед мiнометникiв сидiли лейтенант Черниш, майор Воронцов. Присьорбуючи чай прямо з закоптiлих казанкiв, присутнi вели спокiйну, видно, давно розпочату розмову. - ...Зна?те, як про це сказав Михайло Iванович? - говорив майор. - Ви, каже, вернетесь додому новими людьми, людьми з свiтовим iменем. Людьми, якi усвiдомлюють свою безпосередню участь у твореннi свiтово? iсторi?. - Чу?ш, Романе? - штовхнув земляка Хома. - Творець свiтово? iсторi?. - А вони нас трактували нижчою расою... - А ми й будемо нижчою, - каже Хома. - Що-о? - визвiрився на нього ?фрейтор Денис Бла-женко. - Нижчою расою, кажу. Бо ми ж залишимось на землi, а вони загойдаються на шибеницях. Чи то ж не вище? Бiйцi регочуть. Маковейчик гра?ться цiкавим портсигаром. - Ану, покажи свiй трофей майоровi! - пiд'юджують його бiйцi. Маковейчик демонстру?. Мудрий портсигар, клацнувши, викида? готову самокрутку. - Здорово! - заблищали очi в одного з пiхотинцiв, такого ж молоденького, як Маковейчик. - Тiльки закладай папiр. - Здорово, - каже i майор, удавано вражений. - Ану клацни ще. Маковейчик з простодушною радiстю клаца?. - Додому повезеш? - питають його. - Я тако? мiзерi? не повiз би, - каже Хома. - Чи то ж я безпалько, сам не скручу собi цигарки, най його мамi. Вигадка, щоб тiльки очi замилювати. Раз-два - i вже за?да?. Привезти, так мотоцикл. - Або годинник, - встря? молоденький пiхотинець. - Годинникiв у них - як смiття. - Все "роскопи", - зауважу? Денис Блаженко, не вiдриваючись поглядом вiд розгорнуто? дивiзiйно? газети, яку трима? в руках. - Штамповка. - А скiльки шовкiв, - кида? хтось цозаду. - Штучнi, - заперечу? Хома. - Глянеш - очi вбирав" а тiльки у воду - вже й розповза?ться... - Багато у них всяко? всячини, - замислившись, каже майор. - Багато ? в них речей, що вражають сво?м блиском нашого бiйця... Нам було не до того. Нашi жiнки, матерi й дiвчата за цi роки забули про святковi вбрання. Чоботи та армiйська ватянка стали одягом цiлого народу... Але зате якi багатi ми з вами у чомусь незмiрне важливiшому. Багатi вченням сво?м, правдою сво?ю, що ?? несемо на наших ленiнських прапорах... Скажiть, у кого з них е така держава, - поступово пiдвищував голос майор, - котра вистояла б, як скеля, в отаку бурю? - Нi в кого. - А в кого з них е люди, що, не поламавши хребта, знесли б усе те, що знесли ми з вами? Бiйцi сидiли деякий час, задумавшись. Навiть у ?хньому мовчаннi було щось ?днаюче ?х. Видно було, що думають вони не кожен про сво? окреме, а про ?дине, однакове у всiх. Це був момент то? глибоко? задушевностi, яка так часто з'явля?ться бiля солдатського вогнища мiж людьми, що пройшли вкупi довгу, важку путь i зрiднилися в боях. I радощi, i болi, i спогади, i мрi? для них давно вже стали спiльними, як у дружнiй сiм'?. Черниш дiстав з кишенi трикутник листа i, нахилившись до багаття, розгорнув його. "Котрий уже раз лейтенант його перечиту?", - подумав Ха?цький. Це був перший лист вiд Шури Ясногорсько?, одержаний Чернишем сьогоднi. "Здрастуй, Женю, - писала вона. - Лежу в армiйському госпiталi, якраз у тому, де колись сама працювала i зустрiла Шовкуна. Тут же i Саша Сiверцев. Ми часто сходимося з ним i згаду?мо полк. Полк! Скiльки в цьому словi для нас i туги, i болю, i невимовно? чарiвностi. Де ви тепер, Женю? Чи в Будапештi, чи пiд ?стер-гомом, чи пiд Комарно? Ми щодня гада?мо про це з Сашею i нiяк не можемо вiдгадати: скрiзь, де найважчi бо?, там, нам зда?ться, i ви. Звiдси, збоку, все перед нами поста? в якомусь особливому свiтлi. Кожен крок нашого пiхотинця зда?ться подi?ю, вартою лiтописiв. Женю, яка я щаслива... Так, саме щаслива... Хай тебе не диву?, що пiсля всього, що сталося, я ще можу говорити про щастя. Не подумай, що я забула що-небудь або що рани вже зарубцювались i не кровоточать. Нi, Женю... Золота трансiльванська сопка горить не згасаючи i не меркне, не меркне. I тiльки велич того, за що вiн загинув i за що готова загинути я, да? менi сили i вiдчуття щастя навiть у найтяжчу мить. Бо хiба щастя-це тiльки смiх, i насолода, i ласки? Так уявляти його можуть лише вузькi, обмеженi люди, якi нiколи не були бiйцями i не мали свого полку i свого прапора. Хiба такi дрiбнi "щасливцi" не гiднi жалю? Та це. Женю, ти зна?ш краще, мабуть, за мене. Зна?ш i те, як остогидло менi вже госпiтальне лiжко, i оцi процедури та режими. Хочеться швидше звiльнитись вiд них i знову до вас, нога в ногу з вами..." Надворi подали команду: - Офiцери, до комбата! ?вген встав, ховаючи листа. Воронцова серед присутнiх уже не було. Бiйцi гасили вогнища, виходили на подвiр'я. В темрявi лунали короткi команди, шикувались пiдроздiли. Пролiтав снiг. По захiдному берегу за мерехтiнням бiло? вiхоли палали гори. Освiтились бетонованi бики високих дунайських мостiв. Порванi ферми гнулись у багряну воду, демов пили ?? спрагло i нiяк не могли напитись. Дуная червонiв. - Прапороносцi, в голову колони! - пролетiла команда командира полку. Пiдроздiли рушили. Iтимуть вони спочатку помiж темних ущелин розбитих квзрталiв. Потiм вийдуть у лридунайськi поля, занесенi снiгами. Iтимуть цiлу нiч, чуючи канонаду лiворуч i праворуч на флангах. Iтимуть просто в не?, не вагаючись i стискаючи вiряу зброю. Попереду взвод прапороносцiв з :полковим прапором у цупкому брезентовому чохлi, з позолоченим вiнчиком зверху на древку. Офiцери на ходу будуть поглядати на компаси, що свiтитимуться в темрявi на ?хнiх руках. Iтимуть, iтимуть, iтимуть... Золотий вiнчик прапора, погойдуючись, буде весь час поблискувати над головами бiйцiв. КНИГА ТРЕТЯ. ЗЛАТА ПРАГА Девици поютъ на Дунай. Вьются голоси чрезъ море до Кiева. "Слово о полку Игореве" I Наступала велика весна. Обрi? ширшали, день просторiшав. З кожним перейденим кiлометром сонце припiкало все дужче, наче бiйцi самi наближались до нього. Наступ набирав щодень навальнiшого темпу. Куцих топографiчних карт вистачало всього на кiлька годин руху. Посланi з вищих штабiв, вони ледве встигали наздоганяти наступаючi вiйська. За двi доби полк з боями пройшов вiд Грону до Нiтри i форсував ?? в мiстечку Новi Замки. А подяку командування, одержану за визволення Нових Замкiв, бiйцi вже читали за десятки кiлометрiв вiд Нiтри, на рiчцi Ваг, третiй словацькiй притоцi Дунаю. Сухi шляхи закурилися в глиб Словаччини. Шинелi висохли i стали легкими, мов пташинi крила. Може, тому, що полк зустрiв наступаючу весну в походi, у бiйцiв складалося враження, що саме поняття часу залежить вiд них, вiд темпу ?хнього наступу. Чим наваль-нiше вони йшли вперед, з боями форсуючи холоднi скреслi рiки i задихаючись в гарячих маршах, тим швидше, здавалось, наступа? весна. Довгождана пилюка квiтневих дорiгi Уперше в цьому роцi закурилася ти над вiйськами. Не та, що роз'?дала нам очi в 41-му, не та, якою ми тру?лись тодi в укра?нських спраглих степах! То була важка пилюка горя, змiшана з гiркою сажею палаючих рiдних осель... А ця - золотиста, легка, квiтнева! - росте обiч тебе могутнiми крилами, вiщуючи велику сонячну весну. Бурхлива супутниця походiв, вона вже, зда?ться, ма? в собi присмак перемоги. - Дивно! - вигуку? посiрiлий вiд кiптяви Маковей до Романа Блаженка. - Аж на зубах скрипить, а якось при?мно! - Воно-то при?мно, та коли б посуха не вдарила... Вони скачуть верхи за ротними пiдводами. Навкруги стеляться родючi придунайськi рiвнини. Десь-не-десь бовванi? на обрi? самотнiй словак iз самотнiм волом у плузi. Сонце, звернувши на захiд, рикошетить промiнням по далеких польових озерах. Над торiшнiм комишем уже звиваються бiлими табунцями крячки - першi листiвки, викинутi в поля великою весною. Попереду вся дорога двигтить вiйськами. Вирують у хмаровиннi пiднято? куряви пiдводи, вершники, машини. Сотнями срiбних молодикiв зблискують пiдкови на сонцi. Спокiйно погойдуються на лафетах полковi гармашi. Обганяючи мiнометникiв, пропливають одна за одною "катюшi", грацiозно несучи приховану в собi грозу. Гомiн маршу, як завжди, збуджу? Маковея. Наче крiзь величезний радiсний оркестр пролiта? вiн, ротний соловейко. Йому хочеться спiвати. Маревнi красунi лукавим натовпом скачуть довкола нього в повiтрi, злегка пiдспiвують хлопцевi. - Романе, яких я дiвчат бачив у Галантi! - Ех, Маковею, Маковею... Начувайся. Буде тобi вiд старшини. Ми тут усi?ю ротою тебе шукали... - Перед старшиною я вже вiдрапортувався... Вибатькував на перший раз, та й усе!.. - Щастя тво?, хлопче, що не пiд час бою вiдстав... - Дурний би я був - пiд час бою вiдставати! Тодi дали б штрафну за це... Але ж якi там дiвчата 1 Бачив би ти ?х, Романе... - Телефонiст солодко заплющився, покрутив головою: - Пави! Цi?? весни молодий солдатський хмiль бродив у Ма-кове?вiй кровi бурхливiше, нiж будь-коли. Хлопець спалахував коханням мало не до кожно? дiвчини, що десь промайнула перед ним. Одна любов десь подала йому кухоль води через паркан, друга лукаво посмiхнулася, виглянувши з вiкна, третя... - Гляди, хлопче, щоб тi пави не збили тебе з пантелику... - Словачки та мадьярочки, Романе! Ех, як висиплють з костьолу та як попливуть вулицею - очей не вiдiрвеш!.. Хустки на них яскравi, спiдницi короткi та круглi, як обручами напнутi... Iдуть тротуаром у червоних чобiтках, маленькi молитовнички до грудей притискують та з-пiд хусток на мене тiльки зирк-зирк!.. А чобiтки ?хнi - дзень-дзень... Iду собi поруч них на конi та розглядаю. - Марусино! - гукаю однiй, найкращiй... А вона посмiхнулась менi, зупинилась бiля хвiртки: - Я нем Марузина, я Iринка! - Ах, Яринка! Йов, кажу. Хочу, кажу, подивитись, що там у тебе так гарно бренька?, коли ти йдеш вулицею... Покажи-но сво?дзiнь-дзiнь-дзiнь!.. Тодi вона глянула на мене - тiльки так глянула! - i, засмiявшись, пiдняла свiй червоний чобiток! I що б ти думав, Романе? Дзвiночок!.. Просто мiж високим каблуком i пiдошвою в не? припасовано маленький, як гудзик, мiдний дзвiночок... - А я, кажу, Яринко, думав, що то сама земля пiд тобою подзвоню?... Ех i дiвчина ж! Повела грайливо очима, цокнула по дзвiночку сво?м шкiряним молитовничком, i дзвiночок аж засмiявся!.. Чудово!.. Але ж, бачу, ?хати вже пора. Торкнув коня, а Яринка як гляне на мене... I жалiбно якось, i перелякано: - Хова? - Фронт, кажу. - Не треба фронт... Не любiм фронт... Ну, що ти ?й скажеш на це?.. Доки й за рiг не звернув, все стояла на мiсцi, як вкопана, та дивилася менi вслiд... - Ой хлопче, хлопче, -докiрливо каже Роман, - не грайся з вогнем. I незчу?шся, як десь в капкан попадеш... - Що ти менi мораль чита?ш? - спалахнувши, вигуку? Маковей. -Завзялися, опiкуни! I ти цi??, i Хома цi??, i всi цi??! Шануйся, дивись, бережись!.. Сам уже не малий, розумiю дещо! - Маковею, - спокiйно вiв Роман, - я прожив два тво? життя, послухай мого слова, спасибi колись скажеш... Хiба я, хiба Денис, хiба офiцери щось зле тобi зичать, коли приструнчують тебе щоразу? Та вся рота вболiва? за тобою, як за рiдним сином!.. Ти, правда, хло-пак справний, в боях авторитет здобув... I грамотнiший за багатьох iз нас, i медалi тобi недурно навiшано... Але ж молодий та ласий на все, що в очi б'?! - А що ж, по-тво?му, в мене душа з лопуцька? - Тож-то й воно, що душа в тебе молода та гаряча i довiрлива до всього... Оберiгай ??, Маковею, не звихни нiде!.. Хiба забув, скiльки в Будапештi шпигунок нашi хлопцi ловили? Скiльки там всяких жевжикiв у дамськi жакети перевдягалося? Вже в них i пов'язки на рукавах, вже вони й "антифашисти", вже вони й "пiдданцi" iнших держав-пащпорти в них заздалегiдь заготовленi... Дума?ш, для чого то? Дума?ш, добра тобi мислять отакi типи? Тiльки й гоноблять, щоб кудись тебе завести одного, без товаришiв, та впо?ти метиловим спиртом, та й ножакою в спину... Це тобi, хлопче, не вдома, тут iнша територiя... - То, виходить, уже й на дiвчину глянути грiх? Уже й пожартувати з нею не можна? - Грiх не грiх, а береженого й бог береже, Маковею... Дума?ш, то червонi чобiтки до тебе подзенькують? То спокуси тво?, Маковею!.. Ходять вони вулицями в дiвочих чобiтках, обступають тебе звiдусiль та очi з тебе рвуть! Все тут ма?ш перед собою, все для тебе виставлено: вина панськi, картинки соромiцькi, жiнки тонкобровi... Бери, Маковею, втiшайся!.. Хто легкий на втори-одразу накинеться... А про те й не подума?, що вина тi, може, з отрутою, а жiнки тi, може, з поганими хворобами, а в картинках тих - розпуста! То це не капкани? А ти ?х обiйди, переступи, прогорни вбiк та iди сво?ю дорогою, куди твоя мiсiя пролягла. Глянь, якi шляхи ще перед тобою стеляться! Такi шляхи, що як встануть, то й неба дiстануть! Маковей мимохiть подивився на далекий шлях, що лiг перед ним, оповитий золотистою курявою, загачений вiйськами. Нi кiнця йому, нi краю... До самого обрiю пролiг, ввiйшов у самий обрiй, що палахкотить над ним грандiозною пурпуровою аркою заходу. Невже як стане, то й справдi неба дiстане? Маковей присмирнiв, задумався. - Хiба я цього не знаю, Романе? Не такий вiтрогон, як декому зда?ться... Яринки я сьогоднi i в вiчi не бачив! Блаженко люто витрiщився на юнака. - Як не бачив? - Та так... Це тiльки... намрiялось менi. - Тьху на тво? вимрiйки! I це ти менi баки ними забива?ш всю дорогу? - Так вона ж була! Тiльки не в Галантi, а ще в Камендiнi на плацдармi... Я бачив ??, коли ?здив у полк за орденом... - Коли це ще було... - А от сьогоднi чомусь пригадалася, встала перед очима, так я й розповiв тобi... Чобiтки отi червонi, i дзвiночки, i усмiшка... Не йдуть з-перед очей, хоч убий... Дивний ти, Маковею... Завжди говориш, мов сни переказу?ш... Надумався мене сво?ми казками бавити. Весна на тебе дi? - ось що я тобi скажу. - А на тебе не дi?? Роман перемовчав, явно ухиляючись вiд грiховно? вiдповiдi. Потiм знову нарiпився на хлопця: - Де ж ти, в такому разi, бестався, що ми тут з нiг збилися, тебе шукаючи? - В мене кiнь засiкся, так я перев'язував, щоб старшина не загледiв та не виганьбив принародно. Зна?ш, вiн як почне!.. I нiчого взагалi було панiку пiднiмати... Що я вам - дитина на ярмарку? Нiхто вас не силував бiгати, висолопивши язики... - Саме ти й силував, трясця б тебе не вхопила, - розсердився Блаженко. -Може, дума?мо, здуру десь хлопець у бiду вшелепався, може, допомогти йому треба... - Не вшелепаюсь, - засмiявся Маковей, - будьте певнi! - Може, саме тому й не вшелепа?шся, що всi товаришi пiклуються тобою... Дружба, брате, велике дiло. Бач, як тiльки де-небудь загавився, так уже й кинувся кожен: де Маковей? Де телефонiст? Розшукати негайно! Всипати по перше число! А як же iнакше? Вся рота хоче, щоб iз тебе люди були. Хлопець замрiяно слухав, розглядаючи високi стожа-ри палаючого заходу. - Що тобi? Освiту ма?ш за вiсiм класiв - не те, що ми, церковноприходськi... Казанок у тебе на плечах варить нiвроку... Кров ще, як у первiстки, гра?... Та ти при бажаннi навiть в офiцери можеш вийти! Увагу Маковея поглинула дорога. Вся вона рухалася, тряслася, димилася без кiнця, немовби горiла. Захiд палахкотiв усе дужче, польовi озера зачервонiлися, нiби налитi ясною кров'ю. Валуюча понад шляхом пилюга ставала з одного боку зовсiм червоно-бурою. Далеко на обрi? дорога вигиналася, зникаючи десь пiд самим сонцем. Там, на небосхилi, силует колони ледве синiв, тягнучись по рожевому тлi, як нерухома смуга лiсу. Можна було тiльки здогадуватись що й там, далеко, все, як i тут, гуркоче, руха?ться вперед, все, як i тут, охмарене червоно-бурим димом, що вистеля?ться повiльними хвилями на довколишнi словацькi нивки. Маковей мiряв поглядом шлях, стиха усмiхався йому. - А таки як встане, то й справдi неба дiстане!.. Це ти правду сказав, Романе! Зненацька ззаду хтось огрiв канчуком Маковейчико-вого коня, аж вiн звився пiд сво?м вершником. - Гони, не давай мочитись! - пролунав знайомий голос. Мiж вершниками, як iз землi, вирiс Хома Ха?цький. Гарячий, закiптюжений, наче щойно з-пiд молотарки. Впрiв, най його мамi, фуфайку на грудях мав розстебнуту. На погонах, вшитих у плечi фуфайки, товстим шаром осiла сiра пилюка. Ледве помiтно жеврiють з-пiд не? червонi старшинськi "молотки". Вже понад мiсяць Хома старшину?. Васю Багiрова забрали в полк, до прапора. В горах Вертешхедьшег загинуло кiлька знаменщикiв, i Багiров у числi iнших ветеранiв-сталiнградцiв пiшов на змiну загиблим. А в ротi його заступив Ха?цький. Кому ж було прийняти вакантну посаду, як не старшому ?здовому, як не геро?вi Будапешта? Командир роти призначив, а замполiт Воронцов, дiзнавшись про це, благословив: - Добре. Вiтаю вас, товаришу Ха?цький... Тепер ви розгорнетесь. I тепер ось Хома саме розгортався. Надбав уже ротi господарство бiльше, нiж було ранiш. Вишколений Багiровим, упевнено гнув свою старшинську лiнiю. Макове?вi спокою не давав. Гаразд, що булькатий: все бачить, все помiча?... Ось i зараз, порiвнявшись конем з Маковеем, говорив хлопцевi: - Як буде зупинка, Маковею, то ми сядемо вечеряти, а твоя ложка хай трохи погуля?... Насамперед поведеш коня до ветлазарету... - Для чого? - Вiн ще пита? для чого... Засiкся ж! "I звiдки тобi це вiдомо, чортiв "допiру!" Адже кiнь навiть не шкутильга?!" - подумав Маковей i став захищатися: - Я промив, забинтував! - Знаю, чим ти промив!.. Сечею! А тут потрiбен ох-тiол. Пора вже тобi дещо тямити в медицинi... Зробиш, що сказано, i доповiси. - Слухаюсь, - миркнув телефонiст. - А зараз - гони!.. Деякий час вони ?хали мовчки. Хомин жеребчик, незважаючи на те, що мило з нього облiтало шматтями, раз у раз щулився i завзято, по-собачому, клацав зубами то в бiк Романового коня, то в бiк Макове?вого. Далеко попереду, в ледве мрiючiй головi колони, сiдало сонце. Ребристi хмари вподовж обрiю розжеврiлися, .стояли, мов золотi гори. Слалися одна за одною непорушними ясними кряжами. Однi зовсiм близько, iншi за ни-йи, iншi ще глибше, так, зда?ться, i пiшли кудись аж на Край свiту. А мiж тими чистими золотими пасмами купалося сонце в палаючiй розкошi. Затопило рум'яним Сяйвом весь простiр навкруги себе, охопило пiвнеба Стожарами. Роман закурив, глянув на сонце, потiм на товаришiв. Ха?цький i Маковей уже, зда?ться, забули про свою гостру розмову, ?хали плече в плече, мовчки свiтячи поглядами на захiд. Всi тро? притихли, мовби завороженi чарами цього ясного весняного вечора. - Заходить, - нарештi заговорив Хома, задумавшись. - Де то воно заходить, Маковею? - За Вiднем, може... Нi, Вiдень лiвiше, i Братiслава лiвiше... За Прагою заходить, за золотою Прагою... - Чому - золотою? Телефонiст на мить завагався: справдi, чому? - А чому - Злате Моравце? Народом так названо: Злате Моравце, Злата Прага... Сьогоднi на станцi?, коли я коня порав, менi два чехи допомагали... "Поспiшайте, кажуть, пане-товаришу, визволяти нашу Злату Прагу... Там на вас вельми чекають..." Гуркiт пiдвiд, рокiт моторiв, iржання коней - все ставало зараз помiтно лункiшим, нiж вдень. Дзвiнкi вечiрнi поля неначе самi пiдхоплюють i пiдсилюють гомiн походу. Праворуч i лiворуч в степах скрiзь рухаються вiйська. Всi словацькi шляхи сьогоднi задимились на захiд. Тепер i звiдти, з паралельних димуючих дорiг, лункий весняний вечiр переда? Макове?вi - через луки, через озера! - музику моторiв, яко? ще годину тому було не чути. Хлопцевi пригадалися осiннi мряки-тумани десь бiля Тиси... Довгi-предовгi ночi, багнистi темнi поля... Хриплi команди, що глухо тонуть у сивому мороцi... Там навiть звук власного голосу, обважнiлий, наче вiдсирiлий, падав за кiлька крокiв вiд тебе... А зараз як лунко та дзвiнко навкруги! Що то - весна... Зда?ться Макове?вi, коли б вiн оце заспiвав, то почули б його аж на самiм Днiпрi... По голосу впiзнали б дiвчата: наш Маковей! Десь на Дуна? спiва?, а в Орлику чутиi.. Тим часом на заходi сонце невтомно зводило сво? величезнi сяючi будови, ставило iз золотих хмар золотi мiста з вежами, соборами, кучерявими садами. I все те свiтилося зсередини, весь час немов розжеврювалося. - Ви бачите - мiсто в хмарах! - схвильовано гукнув Маковей товаришам. - Дивiться, яке воно золоте? Розкинулось у хмарах палацами, баштами, садами... А мiж ними - хвилi, хвилi, хвилi, як прапори. Пливуть, перегортаються, летять... Видовище захопило всiх. Однак незабаром з'ясувалось, що кожен бачить у тих химерних будовах сво?. Хомi ввижався золотий величезний трактор, що пiднявся дибки над усiм заходом. Роман запевняв, що то гiганти ковалi стоять з молотами над здоровенним ковадлом i щось кують. А Маковей наполягав, що то таки - мiсто. - Ну, як ви його не бачите? Хто зна?, може, то Прага? Мо, вона й справдi золота? Широко, бентежно вiдкритi очi горiли йому райдужним переливом далекого неба. - Там десь нас чекають! Сонце зайшло, степовi озера згусли i стали на якийсь час темно-червоними, мов запеклися. Прозорий перший туман злегка засивiв по вибалках, рясно всипаних горбиками пiдземних кротячих поселень. Позаду в колонi хтось радiсно закликав товаришiв, щоб глянути вгору: високо над вiйськами пролiтали на пiвнiч журавлi. - Бач, як дисциплiновано летять, - визначив, задерши голову, Хома. - Навiть дистанцiю зберiгають! II Старшинувати Ха?цький почав напровеснi. Полк тодi саме наступав у горах пiвнiчним берегом Дунаю. Безлюдний, похмурий край... Голi шоломи сопок, темнi масиви лiсiв. Урвища. Провалля. Розмитi зливами дороги. Несамовитi гривастi потоки, що розбухали з кожною годиною. Противник вiдкочувався крiзь гори за Грон. Висаджував у повiтря за собою мости i мiсточки, забивав стежки завалами, мiнував нависаючi над ними скелi. Головний тягар наступу в цi днi виносили на собi сапери. Всi пiдроздiли допомагали ?м. Мало не кожний пiхотинець iшов уперед з кайлом або сокирою, мов будiвничий. Доводилося щодоби форсувати кiлька водних рубежiв, настеляючи для артилерi? i важких обозiв свiжi мости в таких мiсцях, де ?х не було споконвiку. Дощi прали нещадно. Гуляли в сивих ущелинах водянистi холоднi вiтри-зав'юги. Однак молода провесiнь з кожним днем все вiдчутнiше нагадувала про себе. Навiть у негоду крiзь хмари соталося стiльки високого свiтла, що повiтря навкруги здавалось не сiрим, не похмурим, як восени, а майже бiлястим, променистим. I обличчя бiйцiв, блискучi, вмитi, насiченi дощами, здавалось, були весь час злегка осяянi звiдкись невидимим сонцем. В горах майже не було населених пунктiв. Лише коли-не-коли траплялись убогi селища угорських та словацьких лiсорубiв. Гвардiйцi не зупинялись в них нi ночувати, нi перевзутись, нi вiдпочити. Доводилось минати ?х, несучи далi в набряклих шинелях воду численних гiрських потокiв, форсованих вбрiд. Не вистачало фуражу для коней. Старшини, даремно обгасавши навколишнi безплiднi мiсця, нарештi мусили видавати коням, як i сво?м гвардiйцям, рацiони розкислих сухарiв. В такий час Iван Антонович Кармазин одержав розпорядження - вiдкомандирувати старшину Багiрова в полк. Цього разу Антонович не мiг навiть нарiкати, що його, мовляв, грабують, що в нього забирають кращих людей. Навпаки, Антонович i вся рота проводжали Васю з задоволенням: адже вiн iшов до прапора, адже честь, виявлена йому, - це була честь для всi?? мiнометно?!.. Старшинськi справи, за наказом Антоновича, прийняв Ха?цький. Вася передав йому свою польову сумку з ротними списками, коня i товсту плетену нагайку. - Гримiла наша мiнометна i гримiти буде! - запевнили товаришi Васю на прощання. А вiн, зiбравши сво? немудре солдатське майно, що вмiстилося йому в кишенях, i подаючи розчуленому Хомi руку, весело заповiв: - Тримай, друже, кермо, не вiдхиляйся вiд гвардiйського курсу!.. Легко було Васi сказати: тримай! А воно, те старшинське кермо, виявилось досить-таки гарячим. Попервах ледве рук не обпекло, най його мамi! Ще й досi була Ха?цькому впомки та перша нiч його незвичайного старшинування. Гiрка i повчальна нiч... Добре пам'ятав ?? i командир роти. Батальйон Чумаченка саме змушений був тодi затриматись пiд гiрською норовистою рiчкою. Запаливши смолоскипи, дубiючи в крижанiй водi, роти наводили переправу. Деяким пiдроздiлам, в тому числi й мiнометникам, комбат дозволив короткий перепочинок. Нарештi можна було вiдiспатись за все. Розташувались тут же, бiля рiчки, пiд дощем, на кострубатому камiннi. Закутавшись з головою в палатки, попадавши хто де, бiйцi швидко поснули. Мокрими купами тiл посплiтались пiд возами, попригрiвались пiд попонами бiля теплих тулубiв виснажених коней. А командир роти Антонович ще довго снував по сво?му табору, перевiряючи пости. За деревами шумiла чужим шумом рiчка, метушились люди iз смолоскипами в руках, стукотiли сокири. Час вiд часу по той бiк рiчки, в чорнiй глибинi протилежного берега, звивались ракети, лунала коротка перестрiлка - то батальйоннi автоматники, форсувавши рiчку "на казанках", вели десь розвiдку бо?м. Хоча Iван Антонович уже промок до останнього рубця i, здавалося б, для нього в такому станi ма? бути байдуже, де йому лягти, щоб перебити сон, однак вiн усе ще вагався, не наважуючись брьохнутись просто в мокву, як iншi. А дощ суцiльним шумом облягав усi навколишнi лiси, темнi кручi та висоти. Десь у темрявi бiля возiв Ха?цький голосно сварився з неслухняними кiньми. - Я вижену з тебе отi забобони! - гукав Хома коневi. - Будеш ти менi шовковим! "I чого вiн досi товчеться?" - подумав Кармазин про свого нового старшину i, обережно переступаючи через клубки сонних мокрих тiл, попрямував на Хомин голос. Хома, звичайно, ще зоддалiк впiзнав Антоновича i з характерного чвакання його чобiт, i з того глухого покректування, з яким Антонович повiльно спускався з горба, одначе вважав за потрiбне зупинити начальство грiзним окликом: - Хто йде? Щось промимривши у вiдповiдь, Iван Антонович пiдiйшов до подоляка впритул: - Чому досi не спите, Ха?цький? - На посту, товаришу гвардi? старший лейтенант. - На якому посту? - здивувався Iван Антонович. - Хто вас призначив? - Видите... Я сам себе призначив. Старшинi, звичайно, зовсiм не належало стояти на посту, i Хома це добре знав. В ротi Iснував порядок, за яким на вогневiй несли варту призначуванi офiцерами бiйцi обслуг, а бiля пiдвiд старшина мусив виставляти ще окремий "автономний" пост iз числа ?здових. Несучи варту, вони водночас ще мали й порати коней. Зараз на цьому посту Антонович несподiвано застав свого висуванця. - Вам права старшини вiдомi? Хома надувся в темнотi, як сич! - Вiдомi. - То чому ж ви в такому разi сво?х пiдлеглих повкладали спати, а самi сто?те над ними в ролi няньки? Якийсь час Ха?цький мовчав. Потiм, набравшись духу, затяг зi сво?м повноголосим подiльським виспiвом: - Товаришу гвардi? старший лейтенантi - Антонович давно вже помiтив, що Хома почина? отаким манером спiвати всякий раз, коли йому вiд чогось боляче i прикрй на душi. - Всi ж ми однаково не спали; i я, i вони. То чи ж менi ноги посудомить - вистояти якусь годину? А не стань - одразу розмови почнуться! - Спокiйнiше, Ха?цький... Якi розмови? - Звiсно, якi... Бач, скажуть, як заначальникував, так уже i взявся з нас линви вити. Влаженки додому напишуть, все вiдрапортують в артiль... Взявся, скажуть, Хома собакою на землякiв... Iван Антонович слухав Хоминi скарги i диву давався: хто це говорить? Той Хома, який, бувши рядовим, видирав сво? право зубами? Який самому генераловi не попустив би свого нi на вершок? I ось тепер, ставши начальником, вiя раптом заспiвав отако?... Мовби застидався тих широких прав, якi були йому наданi. - То хай краще я самотужки всi лямки тягтиму, анiж маю нарiкання терпiти!.. - Еге-ге, - сказав Iван Антонович. - Бачу, ви, Ха?цький, погано зрозумiли сво? командирськi функцi?. Те, що ви солдата жалi?те, це добре. Командир - батько сво?м бiйцям i мусить ?х жалiти. Але те, що ?хню роботу ви хочете перевалити на сво? плечi, - не вже погано. Бо хоч якi мiцнi будуть плечi одно? людини, проте нiколи вони не витримають того, що витримають плечi колективу. Що ж це, зрештою, вийде? Вiдстоявши години за рядового, ви потiм звалитесь з нiг, задасте хропака. А хто ж буде за вас пости перевiряти? Хто буде викопувати влий прямi старшинськi обов'язки? - Мене вистачить на все. - Не вистачить, Ха?цький, нiч крiзь нiч... Звалитесь неминуче. Вдень почнете дрiмати на ходу. А я не даватиму. А я ганятиму нещадно. I буду вимагати безпосередню вашу роботу не з оцього ?здового, замiсть якого ви коней зараз пора?те, а персонально з вас, I не питатиму, чи спали ви, чи нi. I навiть коли з нiг звалитесь, то не пожалiю, а, навпаки, жорстоко за це покараю. Бо коли солдат звалився з нiг лише завдяки сво?й власнiй... необачностi, за це його треба суворо карати. Погано, погано, Ха?цький. Подумайте} старшина роти, - Iван Антонович пiдняв палець угору, - ?здових стереже! Коней ?м году?! А вони собi сплять сном праведникiв... Ну, як це назвати, Ха?цький? Вiдповiдайте. - Панiбратство, - подумавши каже Хома. - О, саме воно!.. А де панiбратство, де лiбералiзм, там уже не питай залiзно? дисциплiни. Там уже старшинi й на голову вилiзуть. А тому, - Антонович перейшов на грiзний тон, - вiд сьогоднi наказую: вам, як старшинi, на пост не ставати. Коня пiд сiдло взяти собi найкращого. Артиста вiзьмiть. Щоб видно було одразу: ага, це старшина ?де! Взiрець для всiх!.. I нiкому - нiякого спуску. Все, що пiдлеглим належить, - дайте. Все, що належить з них, - вiзьмiть. Бо я в свою чергу вимагатиму з вас немилосердно по всiх пунктах. Вам зрозумiло? - По всiх пунктах. - Ми на вiйнi, товаришу Ха?цький, - вже м'якше заговорив Антонович, - i ви не потурайте, хто та як про вас скаже чи подума?. Не потурайте нi на що. Бо ви не менi догоджа?те, не Iвановi чи Степановi, ви здiйсню?те волю Батькiвщини, Все вiдкиньте, все забудьте, крiм не?, крiм обов'язку. Дiйте неухильно, чесно, справедливо. I тодi, хоч який будете суворий та нещадний, бiйцi нiколи не перестануть вас поважати й любити. Iван Антонович схилився бiля воза на ящики мiн, задумався. Хома тим часом, чалапкаючи в калюжах, добрався до крайнього воза, розшукав серед ?здових свого земляка i приятеля Каленика. - Каленику,вставай! ?здовий щось миркнув i зiбгався ще дужче. Хома нагнувся, затряс його за плече. - Вставай! Кому сказано! Очманiлий Каленик неохоче пiдвiвся, сiв. - Що таке? - На пост! - На пост? - Каленик смачно позiхнув. - А котра зараз година? Хiба ти сво? вже вiдстояв? . - Уже вiдстояв. - Щось дуже швидко... - Судилося стiльки. - А Гмиря де? Хай зараз вiн стане, а я пiду в третю. - Нi, ти станеш зараз. - То ж чому? - А тому, - розлютився Хома, - що встань, коли з тобою командир розмовля?! Приятель схопився, як опечений. Коли Ха?цький знову повернувся до Антоновича, той все ще стояв, задумавшись, бiля воза. Нап'ята палатка халабудилась йому на головi, обстрiлювана лопотливим дощем. "Чому ж вiн сам досi не ляга?? - подумав Хома про командира роти. - Весь день нарiвнi з нами рвав собi жили i вночi не приляже..." Хомi навiть жалко стало Антоновича. - - Товаришу гвардi? старший лейтенант!.. . Антонович не вiдповiв на оклик. Схилившись на ящики, вiн уже мiцно спав. "Стоячи спить, - дружелюбно усмiхнувся Хома, зупинившись за спиною в Антоновича, готовий пiдхопити його на руки, якщо падатиме. - Стiй, Антоновичу, стiй, тримайся на обох... Тримайся, адже мусиш... Бо звалишся отут бiля воза з власно? провини, то ще й кару приймеш..." Вранцi, перед тим як рушити на переправу, Ха?цький зробив ревiзiю на возах i доповiв командировi роти про наявну кiлькiсть мiн. Було по бо?комплекту на кожному возi. - Бiльше не пiдiймете? - поцiкавився Кармазин. - Бiльше?.. - зам'явся Хома. - Чого ж... можна спробувати... Правду кажучи, йому й самому кортiло довантажити пiдводи ще бодай сотнею мiн, користуючись тим, що машини полкового бо?постачання стояли зараз пiд боком. Адже все може трапитись, адже машини можуть вiдстати, адже ще невiдомо, якi там гори пiдуть за переправою. Добре, як добре, а коли бездорiжжя, бескеття? Зарiз! Тодi додаткова сотня мiн була б як нахiдка. Хома вже давно все це обмiркував, прикинув собi оком можливостi транспорту. Не випадково вiн, тiльки почало свiтати, взявся за ревiзiю. Але рiч у тому, що на возах, крiм бо?припасiв, ще чимало мiсця захаращувало й особисте майно бiйцiв та офiцерiв роти, в тiм числi й речi самого Антоновича. Як тут бути? В якiй формi викласти Антоновичу сво? жорстокi намiри? Однак старший лейтенант сам вгадав причину Х'оминого вагання. - Старшина... - Я! - Негайно очистити вози вiд усього стороннього. Викидати геть усе, що не може стрiляти або вибухати. Натомiсть довантажитись бо?припасами. - Слухаюсь! Дозвольте почати? - Починай! За мить Хаецький уже був иа возi. Бiйцi, передчуваючи розправу, обступили його з усiх бокiв. Якось випало так, що першим потрапив Ха?цькому до рук саме ранець командира роти, обшитий зверху собачим хутром. Ординарець Антоновича шанобливо дивився з натовпу на те хутро. - Чи?? - дивлячись прямо на Антоновича, голосно запитав Хома, хоч добре знав, з чи?ми речами мав справу. - Старшого лейтенанта, - попередив ординарець по-божно. - Приймай! - гукнув Хома ординарцевi i пошпурив йому речi до нiг. "Пропали авторучки, - покiрно подумав Антонович, мовчки спостерiгаючи цю сцену. Всi знали, що в його ранцi, крiм бiлизни та чистих зошитiв, наготованих уже заздалегiдь для рiдно? школи, зберiгалася цiла колекцiя авторучок, що ?х бiйцi дарували Антоновичу пiсля кожного бою. - Тепер каюк ручкам... Напевне, всi потрощились..." - Ну, що ви на це йому скажете? Нiчого й не скажете, - смiявся Черииш у вiчi Антоновичу. - Смiйся чужому горю. Радий, що в тебе нiчого нема, крiм польово? сумки. А Хома тим часом ходив по возах, вергав важкi ящики, вичитував за лiбералiзм ?здовим, якi, мовляв, приймають на сохрану рiзний мотлох. - Чия ковдра? Трофейна ковдра майнула з воза. - Чи? торбисько? Брати Блаженки дружно стали перед Хомою. - То наше, - заявив Роман. - Кидай сюди. Але Хома, перш нiж кинути блаженкiвську торбу, ради цiкавостi зазирнув-таки, що там у нiй напхано. - О людино! - загримiв вiн до Романа. - Сирицею мiшок набехкав! Тьху!.. А-а, шкодив би тво?й мамi! Сти-дав би ся з таким мотлохом на переправу в'?здити! Гляньте, гвардiйцi, на Романiв трофей: повен мiшок сирицi! Чи не на посторонки для сво?? тещi надбав? - Не глузуй, Хомо, - суворо втрутився Денис. - То на гужi до хомутiв. Писали ж тобi, що збруя в артiлi нiкудишня, все нiмець виграбував, в мотуззя коней запрягають... - То що ж ти, Денисе, на плечах оце в артiль понесеш? - А понесу! - То неси! Бог на помiч!.. Хома кинув Блаженкам ?хнiй мiшок i взявся за iнший. - А це чий сидiр? - Мо?! - пiдбiг Маковей. - Що ти сюди впер, Тимофiйовичу? Так наче кiстлявого фрiца зашморгнув. - То запасне сiдло!.. Святкове! Не викидай, Хомо! Iншим разом Ха?цький, безперечно, зважив би на Макове?вi просьби. Як i вся рота, Хома патронував малого телефонiста i, де тiльки мiг, виявляв йому сво? високе заступництво. Але зараз вiн був нещадний. - Не пiдбивай мене, Маковею, на грiх. Що мус, то вже мус. Метаючи ранцi та речовi мiшки, Хома добувся нарештi i до свого власного майна. Стоячи на возi, вiн узяв свiй мiшок за гузирi, витрусив з нього скарби на ящики, став перебирати. Змiна бiлизни, бритва та помазок, пара халяв, вiдрiзаних вiд зношених домашнiх чобiт, та полотняний домотканий рушник... Не важке Хомине майно, однак i йому нема? мiсця на армiйському возi? Важка навiть голка для солдата в походi!.. Взяв гаптований рушник на руки, розгорнув, i гiлляста калина зачервонiлася до бiйцiв далекими рiдними краями, тьохнула вишитими соловейчиками. - Патку мiй, патку! Власними руками Явдошка цi узори виводила!.. Давно зберiгав, а ниньки розлучатися маю... Не осуди, жiнко, не осуди, любко! Пускаю тво? вишиванi соловейки на високi гори! Летiть, коли вже на те пiшло!.. - Не викидай, Хомо, - запротестували товаришi. - Халяви кинь, а рушник залишi. Ха?цький постояв якусь мить, вагаючись, i нарештi послухався ради. Згорнув свою барвисту пам'ятку, поклав до кишенi. - Не багато заважить. Може, навiть легше буде з нею в походi. ...Все це дiялось напровеснi в похмурих придунайсь-ких горах. Вiдтодi вже минуло понад мiсяць. Хома оговтався, призвича?вся до сво?х нових обов'язкiв. У гiрських переходах вiн був помiтно схуд, а тепер знову ввiйшов у норму, навiть ще бiльше роздався в плечах, смаглява туга шия напинала йому комiр. Гори зостались далеко позаду, сiрий камiнь змiнився словацьким рахманним чорноземом. Не провесiнь, а вже справжня весна дихала навкруги. Iдучи в колонi на далекi вогневицi гаснучого заходу, Ха?цький чуйно ловив нiздрями знайомi з дитинства запахи весняних, розпарених за день полiв. Пахло рiдним Подiллям, прiсними земляними соками, хмiльною силою майбутнiх урожа?в. - Як усе тут Укра?ну нагаду?! - збуджено озирався Хома на всi боки. - Може, це ми землю вже кругом обмiряли та й знову додому поверта?мось? Ти чу?ш, Романе? Чу?ш, Маковею?.. I земля, i села пiшли знайомi, немов уже баченi колись давно. Спiвуча, зрозумiла словацька мова радiсно заздвенiла звiдусiль... III - Добри ранок, пане вояку! - Здорова була, сестро! Десь поблизу бiйцi вiталися з словачками. Сагайда крiзь теплу дрiмоту слухав ?хнiй голосний, милозвучний гомiн, думаючи, що це, певно, йому ще сну?ться сновиддя. Хiба вже справдi ранок? Вiн повiльно розплющив очi i радiсно вразився: просто над ним, вся в цвiту, розкинулась вiттям тендiтна яблунька. Немов прийшла звiдкись вночi i стала в головах. I всi дерева навкруги, якi вночi були чорнi та царапкi, мовби виплетенi з колючого дроту, тепер стояли бiло-рожевi, м'якi, святковi. Золотi бджiлки гули, метушилися в пелюстках, то ховаючись мiж ними в чашечках, то з'являючись звiдти ще золотiшими. Тепле, спокiйне повiтря було наскрiзь чисте, все пройняте сонячними блискiтками. Сагайда встав, потягнувся, почуваючи в усьому тiлi солодку повноту сили i енергi?. Зовсiм близько на заходi височiли гори. - Малi Карпати, тягнучись могутнiм пасмом десь iз пiвночi кра?ни до само? Братiслави. Вночi, коли полк пiдiйшов до них, гори були темними, як зубчастi середньовiчнi мури. А до ранку вони наче пiдсунулись ближче до полку, заблищали до сонця камiнням, а подекуди вже навiть весело зазеленiли схилами. Десь у гiрських глибинах глухо вигримував бiй, а тут, бiля Сагайди, було затишно i спокiйно. Весь самi?вський полк, якому пiсля шаленого маршу нарештi випала коротка передишка, зараз розкошував. Сьогоднi вiн мав одержати поповнення. Штаб полку зупинився вночi в словацькiм селi Грiнавi, яке розкинулось внизу понад Братiславським шосе, а бойовi пiдроздiли батальйонiв, в тому числi i мiнометники Iвана Антоновича, зайняли собi всi сади пiдгiр'я, що нависали над селом величезним квiтучим амфiтеатром. Сагайда, випроставшись мiж низькими деревами, якусь мить стояв приголомшений i заслiплений блиском вранiшньо? природи. Протирав по-дитячому кулаком очi, намагаючись перш за все зорi?нтуватись у цьому незвичному весняному краю. Японськi черешнi розкотилися перед ним пишними рожевими клубками по всьому пiдгiр'ю. Внизу, мовби припливши з далеких зелених рiвнин, пришвартувалась до гiр словацька Грiнава. Витягнувшись понад шосе, ледве виднi?ться вона черепичними дахами з-помiж садiв. Густо розкинула над собою бiлi снастi, напнула сяючi вiтрила, легко зависла на них, готова попливти в далечiнь при найменшому вiтрi... Куди попливеш, Грiнаво? На рiвнинах за селом розгортались густо помежованi поля. Ледве мрiли на шляхах валки пiдвiд, пролiтали машини, слiпучо зблискуючи на поворотах до сонця склом кабiн. Рухливi марева невпинно перебiгали на далекi обрi?, мов лави прозорих атакуючих вiйськ. "Оце й я розумiю, що весна!" - думав Сагайда задоволене. Роту вiн наздогнав кiлька тижнiв тому на Гронi. Тодi весна ще тiльки натякала про себе, висилаючи вперед сво?х зухвалих розвiдникiв - гомiнливi буйнi руча? по пiвденяях схилах гiр. А ось тут, в словацьких гоститатгих в?сках', весна розгорнулася повнiстю, рушила полкам назустрiч сво?ми сонячними прекрасними силамн. I полки з'?дналися з нею, мов двi братнi армi'?. Грiнава гула внизу, як вулик, вперше виставлений пiсля довго? зими на сонце. Бiйцi та словаки групами ро?лися по селу, юрмилися на майданi. Незважаючи на ранню пору, то в одному кiнцi, то в iншому зривалася пiсня. Бiля мiнометiв "е було майже нiкого. Лише кiлька бiйцiв чистили зброю, та походжав мiж ними свiжовнго-лений Денис Блаженко, зазираючи в стволи, ревно дошукуючись плям. - Де народi' -голосно звернувся до нього Сага?iда. - Всi тати, - махнув Денис рукою нa село, - мiтингують iз словаками та словачками. ?хнi партизани з тгр виходять... - I комроти там? - Комроти в полку. Пiшли з гвардi? лейтенантом вiдбирати поповнення. - Прийшло? - Начебто. Сагайда скинув кiтель, скинув сорочку i став умиватись, овлява-ючи себе водою до iгояса. Денис щедро лив йому лоскотну -воду з вiдра просто на .стнну, в фiн, солодко вигинаючи хребта, iржав, пирхався на всi боки. - Нiчого менi комроти не передавав? - Вони вас обидва тягли за ноги, нiяк не могли добудитись. Потiм кинули, засмiялися, хай, кажуть, хоч раз поспить для експерименту, скiльки влiзе. Казали, що ви три двi можете спати без'просипу. - От ще менi експериментатори, - засмiявся Сагайда i, збивши тгабакир свою кубанку, всгеся бiля термоса, де йому було залишено снiданок. - Сiдай i ти, Денисе, рубонем... Тут вистачить. - Нi, я вже. - Як хочет... Ая повеселюсь. Пiсля снiданку Сагайда i собi подався до села. Iшов навпростець, то пiрнаючи в бiлу тiнь розквiтлих садiв, то знову видираючись на залитi сонцем розпушенi виноградники. Вiтався з знайомими офiцерами, що, пороззувавшись, снували по терасах пiдгiр'я i, перекидаючись жартами, вперше пробували голими пiдошвами при?мно лоскотливу, теплу землю. Дво? незнайомих Сагайдi бiйцiв, сидячи пiд деревом, мирно бесiдували, навперемiнки сьорбаючи з казанка свiже, ще напухирене пишням шумом молоко. - Ось ти кажеш, Мартинов, помста, зненависть... А по-мо?му,, не лише зненависть, а й любов руха? армi? вперед, - говорив один з них, в погонах сержанта. - Насамперед любов! Любов до всiх поневолених, до' всiх трудящих людей на землi... Нею ми сильнi, Мартинов, ось у чiм суть... "Фiлософи", - приязно подумав Сагайда, проходячи непомiченим повз бiйдiв i, всупереч власнiй звичцi, не зганяючi? ?х окриком, щоб вiтали його. "Любов руха? армi?... хм... закрутив", - посмiхнувся Сагайда, пригадуючи, що колись уже чув щось подiбне вiд Брянського. Тодi вiн лише поглузував з слiв друга i назвав його нi з сього нi з того Спiнозою. А сьогоднi цi слова чомусь припали Сагайдi до, серця. Починалася окра?янi подвiр'я Грiнави. Тут було зовсiм затишно i нiщо не нагадувало Сагайдi про вiйну. Кудкудакали кури, шукаючи гнiзд, щоб знестися... Пiдiймалася в парниках розсада... Лише за спиною, десь далеко, зелене громаддя гiр погуркувало глухим громом. Невже там ще точиться бiй? Невже вiн, Сагайда, тiльки тимчасово вибрiв iз тi?? темно? спеки вiйни й опинився поза гуркотом, поза димом та кров'ю серед цих садкiв, серед цвiту й сонця, мов виплеснутий увi снi на якийсь сонячний острiв? - Младий пане! З грядки через подвiр'я до нього дрiбно поспiша? старенька згорблена словачка. - Просим вас, не минiть мо?? господи, завiтайте хоч на ?дину хвильку!.. Вона сто?ть навпроти Сагайди, маленька, мов курiпка на межi, весь час жалiбно i невпевнено посмiхаючись. - Ма?тнi люди днесь вiдчинили пивницi, частують других висвободнтелiв, - губи бабусi скривджено засiпались. - А я, убога словачка, нiц не мам, герма'н пови?дав, повипивав вшецко... Але хце се мi таке приймати гостя2, руського вояка, посадити його на красному мiсцi... Не погребуйте мнов... Зайдiть-но!.. Сагайда схвильовано засопiв. - Чого ж... Зайду... З радiстю зайду. Бабуся дрiботiла поперед нього до хати, весь час озираючись, немов хотiла впевнитись, чи офiцер справдi-таки йде. Скрипнули дверi, вiдчиняючись навстiж, заспiвали на все подвiр'я: - Про-о-сим!.. В хатi було як у вiнку. Хоч убогiсть, справдi, виглядала тут з усiх куткiв, однак вона мовби згладжувалась дбайливою, якоюсь цнотливою чистотою, що лежала на всьому. Стiни розписанi виноградом, на вiкнах квiти в глечиках, вiд порога до самого стола прослався барвистий домотканий килимок, видно, тiльки сьогоднi покладений. Частина кiмнати була вiдгороджена простенькою переставною ширмою. Бабуся, спинаючись на пальцi, заглянула за перегородку, всмiхнулася i вiдставила ширмочку вбiк. На невисокому дерев'яному лiжку, згорнувшись клубочком, спала дiвчина, розшарiвшись, важко дихаючи i час вiд часу здригаючись увi снi всiм тiлом. Бiлява, зовсiм юна, вона була зодягнена так, наче тiльки оце повернулася з далеко? дороги: в чоботях, в теплiй зимовiй хустцi, пiдперезана ременем. Свiтле, пишно розпущене волосся розсипалося ?й на плечах шовковистими волоткамя. - Видите, знову одягнулась, - говорила бабуся, погладжуючи рукою випукле, високе чоло дiвчини. - Отак бува?, тiльки-но вийду на обiйстя, повернусь, то вона в одязi - мовби ма? зараз десь мандрувати. Далеко ти зiбралася, голубко?.. I вночi отак: прокинеться, схопиться i все на себе, на себе. Одягнеться, як до вiйська, потiм паде й спить... ?зус-Марiя, як ?й чоло пала?!.. - Давно занедужала? - запитав Сагайда, соромлячись пiдiйти близько до лiжка. - О, то ще взимi! - спiвучо й майже з гордiстю говорила бабуся. - Видите, ноги i ввi снi ?й смичуться, начебто вони самi кудись iдуть, iдуть, iдуть... Юлiчка моя всi Татри сходила з нашими партизанами... А як застудилася в горах, то ?? лiкували добрi пани в Братiславi. Потiм вони тайно привезли Юлiчку сюди... Оце стала одужувати... Та хуртовини й бурани досi ввижаються... Обличчя дiвчини пашiло жаром. Шарке, напружене, воно щомитi нервово мiнилося, набирало щораз iншого настрою. Тонко вигнутi брови то густо хмурилися, то лагiдно розбiгались, падаючи одразу всьому обличчю виразу спокою, задоволення й сердечностi. Бабуся витерла стiлець, який i без того був чистий, i подала його Сагайдi. - Юлiчка вельми хотiла вас бачити, - говорила вона таким тоном, немов Юлiчка особисто знала Сагайду i саме його хотiла бачити. - "Закличте та закличте, мамцю, руського вояка, хай увиджу..." Бiля самого лiжка на тумбочцi стояв маленький кошик з свiжими синiми квiтами, схожими на пролiски. Сагайда зупинився на них поглядом, задумався. Власне дитинство майнуло йому синiм крилатим майвом, залопотiло босонiж в замiськi га?... Бабуся перехопила той погляд, взяла кошик на руки, як вазу. - Ма?те на Руському цi квiти? Як то се вона по-руськи? - Пролiски. - Пролiски? По-словацьки: нёбовий ключ. То ? най-ранiша, перша квiтка нашо? весни. Юлiчка коха?ться в тотих квiтах... "Мамо, ходiть-но до лiсу, ма?те дiстати менi нёбовий ключ!" "О доню, там ще снiги лежать". "Мамко-любко, вже сонце за вiкном високе, вже прорiс нёбовий ключ... Принесiть, хай здорова буду". - Нинi щодня ?й ношу, - тихо смi?ться мати, - хай видить, хай радi?, хай здоров'ям буде красна... Раптом дiвчина, стрiпнувшись, почина? голосно говорити увi снi. - Вiоло, Вiоло! - енергiйно кличе вона когось. - Де ти, я не виджу тебе, Вiоло!.. О, яка снiговиця, який вiтер студений!.. Мати дивиться на Юлiчку спокiйно, вона вже, видно, звикла до цього. - Вiола - це ?? посестра з Бансько? Бистрицi, - поясню? мати Сагайдi, коли Юлiчка замовка?. - Вони разом були у Високих Татрах, в одному загонi Яна Пепи. Ви чули про Яна Пепу? - Нi, не чув, - зiзнався щиро Сагайда, трохи нiяковiючи, що не чув про цього Пепу. - О, таже вiн був знатним комунiстом, народним посланцем республiки2. Окупанти давали сто тисяч корун за голову Пепи!.. його iмення гримiло в наших горах, геиби весняний грiм!.. А про пана Стьопу ви чули? - Про якого Стьопу? - Про Стьопу з Руська... О, його, либовь, вся Словаччина зна?!.. То був славний легiнь... Як вирвався з нiмецько? концентрацi? та з'явився торiк у Крушногор'?, то всi гардисти вже не мали собi спокiйного сну. Пана Стьопу нашi партизани найменували помiж себе старшим, хоча лiтами вiн був, кажуть, юнак юнаком. Але ж дався його загiн нiмцям та гардистам!.. Мости летiли на воздух, машини разом з окупантами гуркотiли в провалля!.. А невловимий був, як блискавиця в горах!.. - О, коби я могла, коби я була моцна! - знову марила Юлiчка. I раптом вона рвучко пiдхопилась, сiла, спустивши ноги з лiжка. Мати кинулась до не?. Дiвчина дивилась у стiну нерухомим, знетямленим поглядом. - Юлiчко! - Мати взяла ?? за плечi, пригорнула до себе. - Ти хотiла мати гостя, кукай-но! - Вона вказала дочцi на Сагайду, що сидiв бiля вiкна. -Ти видиш, хто завiтав до нас? - вона вимовила це таким тоном, немов Сагайда ?м доводився близьким родичем, якого обидвi давно чекали. - Ти не впiзна?ш його? Таже це руськийi.. Юлiчка якусь мить дивилася мовчки на Сагайдинi погони та ордени. Потiм раптом стала на ноги, вся. просяяла: - Братку!.. Вона трималась рукою за материне плече, боячись впасти. Сагайда пiдвiвся i, густо червонiючи, пiшов ?й назустрiч. - Я покличу лiкаря... - Не треба лiкаря, братку... Найлiпшi лiки вже маюi Достатечд? маю! Вiдчиняйте, мамо, всi вiкна до саду... О, яка там весна сьогоднi, яке сонце ласкаве... IV Хому в цей день бачили скрiзь. То вiн стояв на дверях парового млина i вiтiйствував перед словаками, голосно радячи ?м "суспiлити пiдпри?мство для народу"; то сидiв, розпустивши вуса, за столом у садку католицького попа i паплюжив за вiщось перед ним папу римського; то, нарештi, водився по селу з захмелiлими хлiборобами та нахвалявся подiлити чи?сь грунти. Нарештi чутка про все це дiйшла до вух майора Воронцова, i той наказав негайно викликати йому Ха?цько-го. "Дай такому волю, то вiн назавтра тобi колгосп органiзу?, - думав Воронцов про подоляка. - А ти ма?ш в дивiзi? за нього пiлюлi ковтати..." Незабаром Хома з'явився на виклик. Вiн прибув не сам, а в супроводi цiлого почту мiсцевих селян, в якими, видно, встиг уже десь потастуватись сливовицею. Словаки вже запросто кликали його на iм'я, як свого односельчанина, i, розмахуючи руками, клялися, що обрали-б Хому сво?м приматором, якби вiн залишився тут. - Приматор - це що? Голова сiльради? - питався Хома i запевняв сво?х нових друзiв, що його, мовляв, на такий пост i вдома оберуть. Комина самовпевненiсть веселила словакiв. Усе це були переважно лiтнi, статечнi газди в крислатих капелюхах та з люльками в зубах, ?м не треба було перекладача, бо словацька мова, як вiдомо, дуже спорiднена з спiвучим подiльським Хомнним дiалектом. Крокуючи вулицею, подоляк метав жартами налiво й направо, а словаки, весело юрмлячись довкола, на ходу зазирали йому в рота, виловлювали кожне сказане слово. - Коли мiй товариш майор буде мене занадто вже розпiкати, то ви пiдтримайте, - навчав Хома приятелiв. - Тягнiть за мене руку... Будьте живими свiдками, що, мовляв, Хома нас нiчим не кривдив... Бiля двору, в якому розташувалась полiтчастина, Ха?цький зiткнувся з Воронцовим. Майор саме вийшов з ворiт з кiлькома озбро?ними юнаками. Вони були-в картатих пiджаках та в гетрах, з червоними партизанськими стрiчками на капелюхах. Юнаки щось жваво розповiдали Воронцову про "Стьопу з Руська". Забачивши Ха?цького, майор зупинився. - Розповiдайте, - суворо звернувся вiн до мiнометника, - чию ви там землю зiбралися дiлити? Може, ма?те тут сво? власнi угiддя? I хто вас взагалi уповноважував на такi рiчi? Хома, виструнчившись, якусь мить по?дав майора очима, намагаючись вгадати настрiй начальника. - Совiсть мене уповноважувала, товаришу гвардi? майорi - нарештi впевнено випалив вiн. - Це йшлося про землю тих зрадникiв, що з нiмцями вивтiкали! - То гардисги! Тiссовцi! Полiцiянги! - дружно загули словаки. - Тiкали би вони до сво?? могили! - Не буде ?м нашо? з?м?! ' - Хай ?м Гiтлер дасть, коли ма?! Хома, пiдтриманий цим одностайним хором, одразу пiдбадьорився i, видно, не почуваючи на собi нiякого грiха, смiливо правдався далi. - Навiщо би я мав ?хнi грунти дiлити? Хiба ви, брати словаки, - звернувся вiн до сво?х приятелiв, - самi не годнi впоратися? Хiба ви дозволите ворогам народу повернутися з-пiд нiмця та знову посiсти оцi лани? - Не дозволимо, пане Хомо! - збуджено загули словаки. - Я, товаришу гвардi? майор, тiльки радив ?м допiру, як лiпше... - Що ж саме ви радили? - А моя рада була така: обробленi та засiянi лани розподiлити мiж партизанськими вдовами та матерями. Тут ? навiть такi сiм'?, що ?хнi сини в генерала Свободи воюють... А з незасiяного клина заможнiшим нарiзати, якi власне тягло мають... А щоб не було нiяких нарiкань та перекручень, то треба обрати комiсiю таку, як наш комнезам був. "Чим ти йому заперечиш? - думав, усмiхаючись в душi, Воронцов. - Непогано розсудив, чорт вiзьми!" - Всi цi питання, Ха?цький, будугь розв'язанi органами ново? цивiльно? влади. Я певен, що тут обiйдеться без вашого вгручання. Товаришi словаки самi впораються з такими справами. Як ви скажете, товаришi? - приязно звернувся Воронцов до Хоминих свiдкiв. - Впора?тесь? - Впора?мось, пане майор! - енергiйно закивали вусами селяни. - От бачите, Хомо, - посмiхнувся Воронцов, - виходить, ваше втручання в такi речi непродумане i навiть зайве. - Товаришу гвардi? майор! - майже iнтимно звернувся Ха?цький, миттю впiймавши знайомi iскри весело? приязнi в очах майора. - Та чи я дуже втручаюсь? Де я годен у все втручатись? Але якщо мене люди зо всiх бокiв шарпають - розкажи, допоможи, порадь, - то мушу радити! Хiба нi? Ти, говорять, Хомо, вже академiю соцiалiзму пройшов, а ми тiльки за парту сiда?мо! Ти он яку практику ма?ш за плечима, а ми ще тiльки першу борозну йдемо! Тож мушу людям пособити, свiй досвiд передати!.. Воронцов ледве стримував усмiшку, дивлячись на розпаленого Хому. Пригадалося майоровi, як торiк в Альпах товаришi витягували Ха?цького канатом на стрiмку скелю. А зараз "патку мiй, патку" уже сам витягу? iнших. - Гаразд. Тiльки це не все... "Тепер за папу римського почнеться", - догадувався Хома, помiтивши, як майор знову нахмурився. Ха?цький мав пiдозру, що взагалi ця тяганина почалася через попа, з яким вiн сьогоднi пив чарку, а потiм жорстоко посварився, не зiйшовшись з ним поглядами на папу римського. Треба було, мабуть, зовсiм не чiпати того кляузного попа. Зсукати б йому дулю при зустрiчi, як мати колись вчила, та й пiти собi геть. Може, це й забобони, але допомага? напевно. Мало не всiм чорнорясникам ?вропи Хома вже пересукав дулi, щоб нiчого лихого не сталося, а цього пощадив та й здобув собi халепи. Звичайно, що це саме вiн наскаржився замполiтовi. Либонь, розповiв, якi нахвалки посилав Хома папi римському, сидячи за поповим столом... Зараз почнеться, тримайся, Хомо!.. Однак майора цiкавило зовсiм iнше. - Доповiдайте, як ви там у млинi порядкували. - Мусив, товаришу гвардi? майор, - чесно доповiдав Хома, зрадiвши, що найголовнiша, на його думку, небезпека минула. - Мусив! Бо власник того млина в Австрiю п'ятами накивав, а в людей мливо кiнчилось... Як бути? Треба, виходить, суспiлити пiдпри?мство... Я ?м прямо кажу: суспiльте! Накуйте жорна по-новому та й пускайте машину!.. А то? Правдиве мо? слово, Юрашу? - апелю? Хома до одного iз сво?х явних прихильникiв, що сто?ть поперед iнших. - О Хомо, - задоволене вiдгукнувся Юраш. - Суспiлимо для народу, хай його мамi! Воронцов переглянувся з юнаками партизанами, якi ресь час весело спостерiгали цю сцену, i всi разом засмiялися. А невгамовний Хома, розходившись, уже допитував iншого: - Штефане! Твоя думка? - То так ма? бутиi - вигукнув Штефан, присадкуватий, войовничий, видно, готовий хоч зараз взятися за багатi?вого млина. - То буде демократiцка справа! - Францiшкуi А ти чого мовчиш? Ти - за? - Айно, - рiшуче тупнув босою, порепаною ногою Францiшек, - айно! - Айно, - пiдхопила в один голос решта селян. - Чу?те, всi кажуть: файно! - резюмував Хома. - Народ хоче! А коли народ чого-небудь захоче та дружно вiзьметься, то вже так i буде, клянусь на сво? дiти! Воронцов незабаром вiдпустив подоляка, не наклавши нiякого стягнення. Однак серйозно попередив, щоб надалi Хома не брався розподiляти землю, яка йому не належить. Хомя запевнив, що - най його мамi - лiнi? не перегне. А годину пiзнiше вiн уже господарював у ротi. Мав собi тут чимало клопоту. Офiцери щойно привели кiлькох бiйцiв молодшого поповнення, i Хаецький, здiйснюючи сво? старшинськi права, мусив вишикувати ?х i проiнспектувати. Iван Антонович, лейтенант Черницi i всi обслуги, пересмiхаючись, чекали, як Хома буде струнчити новачкiв. А вiн, бровою не зморгнувши, поважно обходив шеренгу i, нiвроку йому, знав, з чого почати. Передусiм став екзаменувати новоприбулих, чи твердо завчили вони напам'ять номери сво?х автоматiв та карабiнiв. Потiмстромляв пальцi кожному за ремiнь, шарпав до себе та визначав, чи досить туго пiдперезанi орли. Залишився вдоволений. - Те, що нумер карабiнки завчив, - це одне добре. Те, що погони на тобi сидять, як вилитi, - це друге добре. А те, що вигляд ма?ш молодецький, -це трет? добре. Таким будь! - закликав Хома. - Ма?те i надалi пильно за собою стежити, бо в мене охляп не проживеш. За перший гудзик - даю мораль, другий - уже накладаю стягнення. Зiрки на пiлотках щоб сяяли вiд вас на дво? гiн вперед! Зрозумiло? Iншого я не визнаю. Адже ти не якийсь там собi айн-цвай, ти - великий чоловiк! На тебе свiт очима пряде, стежить, як ти сiв, як устав, як рушив, як пiшов!.. Все це мусите собi назавжди взяти втямки та й тримати голову високо. В нашiй мiнометнiй нема таких, що вуха по землi тягають. В нас такий народ, що сам на чужi вуха наступа?! Ясно всiм? - Ясно! - Не чую! - Ясно!!! - Розiйдись!.. Новаки сипонули врозтiч. Однак Хомi здалося, що вони розбiглися не досить прудко. - Е-е, хiба так гвардiйцi розходяться? Гвардiйцi розскакуються, як пружини! Становись! Новоприбулi знову вишикувались. - Розiйдись! - Становись! - Розiйдись! - Становись! Пiт уже рiчками котився по червоних, мiцних обличчях новакiв. Нарештi Хома змилувався. - Гаразд. Отак щоб завжди. А зараз пiдете зi мною на склад. Я одержу обмундирування, а ви принесете, бо мiнометному старшинi носити на плечах тюки не по-ложено. Звiстка про лiтн? обмундирування викликала захоплення всi?? роти. V "Що, власне, сталося? - думав Сагайда, крокуючи вулицею Грiнави. - Чому тобi такою особливою, багатозначною вида?ться оця сьогоднiшня розмова в словацькiй хатi? Ну, закликали тебе, ну, привiтали... Зрештою, звичайнiсiнька рiч... Але чому ж ти вийшов звiдти такий роз-хвильований? Яким зiллям тебе напо?ли в тiй убогiй свiтлицi, розмальованiй до само? стелi буйним виноградом? Iдеш i землi не чу?ш пiд собою... Iдеш, i дзвенить тобi весь чае у вухах нiжне слово: - Братку! Наче розбагатiв несподiвано, наче вперше повнiстю вiдчув свою велику солдатську гiднiсть... Звiдки це все? Був час, коли тобi, грубому, мстивому, озлобленому особистими втратами, хотiлося все витоптати в- цих iнр-землях, ти не бачив перед собою нiкого й нiчого, крiм ворогiв. З похмурою недовiрою блимав на тих, що тебе вiтали. В ?хнiх вiтаннях вчувалися тобi нещирiсть i винувата запобiгливiсть перед тво?ю силою. Затятий у сво?й зненавистi до ворогiв Вiтчизни, ти з вiчною пiдозрою проходив крiзь чужi люди, як крiзь колючi терни, накладаючись лише на себе, на товаришiв, на зброю. "Любов руха? армi? вперед..." Хто це сказав? Де? Ага, це тi молочники... Це тi фiлософи... Справдi, як подумати, чорт вiзьми, то це таки щастя - любити людей!.. Звичайно, путящих. Звичайно, справжнiх. Таких, як... оцi". Сагайда захоплено дивився на сво?х однополчан, що гомонiли, жартували, гуртуючись вперемiшку з словаками бiля кожного двору, дружньо бесiдуючи, жартуючи. Декотрi вже в свiжо-зеленому, щойно одержаному обмундируваннi, iншi ще в торiшньому... Обтрiпанi в походах обмотки, вигорiлi, вилинялi гiмнастьорки, простi, одвер-тi обличчя. Однак дивишся на них i надивитись не можеш... Чи не вперше оце Сагайда глянув i на себе, i на сво?х товаришiв такими очима... Зда?ться, нiде ще вiн не почував так глибоко сво? значення i свою роль визволителя, як тут, на цiй словацькiй землi, де його ждали "через шiсть довгих-довгих лiт...". Щойно його питали: - Матку маш? Йому подумалось про Вiтчизну. - Маю, - вiдповiв вiн. - Вiтця маш? - Маю. - Братiв маш? - Маю, маю! - Сестру маш? Коли Юлiчка запитала його про сестру, вiн не мiг вiдповiсти одразу. Це запитання влучило прямо в його живу, незаго?ну рану. Адже вiн справдi мав-таки десь сестру, ?дину iз всi?? рiднi, свою щебетушку Зiнку, вивезену в запломбованому вагонi на нiмецьку каторгу... Де ти, Зiнко, де ти, сестричко? Чи скнi?ш рабинею на пiдземних осоружних заводах, старiючись у сво? вiсiмнадцять лiт, чи, може, катюги вже загнали тебе передчасно в могилу? Юлiчка, мабуть, зрозумiла його важку мовчанку, збагнула його думки. - Май мене за сестру, - сказала вона. - Буду тобi за рiдну... Юлiчка... Коли вона лежала, зiбгавшись в постелi, то здавалась йому зовсiм маленькою. Коли сiла, то стала вищою. А коли, вiдкинувши коси, стала на ноги i випросталась, то вже була високою та гiнкою! - Здравiя бажаю, гвардi? лейтенант! Хто це? Шовкун!.. Сто?ть перед Сагайдою впевнено, з гiднiстю, як рiвний перед рiвним. Голос його помiтно змiнився, в ньому тепер мiцно забринiла гвардiйська мiдь, замiсть тi?? вкрадливо?, податливо? м'якостi, з яко? жорстоко тiшився Сагайда, коли Шовкун ще був ординарцем Брянського. Тепер Шовкун, видно, не дозволив би нiкому кататися на собi. Вуса пiдстриженi щiточкою, санiтарна сумка при боцi. Гвоздь! Сагайда вiд душi радий йому, як радий усьому на свiтi, що якоюсь мiрою причетне до його першого друга, до Брянського. - Одержав оце листа вiд Ясногорсько?, - хвалився Шовкун. - Незабаром буде в полку. Комбат сказали, як тiльки Ясногорська заявиться на горизонтi, знову будуть вимагати ?? до нас. - А Нюра? - Наладимо геть, - рiшуче висловився Шовкун про свою теперiшню начальницю, немов доля ?? цiлком залежала вiд нього. - Хiба вона рiвня Ясногорськiй? Мiзинця ?? не варта... На не? й командир санроти уже зуби гострить. Нас, тобто санiтарiв, подав на "Вiдвагу", а ?й - дулю пiд нiс, вибачте на словi. Бо ми з вогню не вилазимо, а Нюра наша бiльше за кавалерами стрiля?... Видно було, що Шовкун добре зна? цiну сво?й роботi, i хоч вона йому важка, але нiскiльки не обтяжлива. - Ти вже, дружище, врiс у свою нову посаду, як добрий вершник у сiдло, - засмiявся Сагайда. - Хвалю за ухватку! - А чого ж... При мо?й посадi iнакше й бути не може. Людьми дорожиш, i тобою дорожать. - Та я чув... Комбат про тебе хорошо? думки. Коли ж буде Ясногорська? Хоча б побачити, яка вона... - Через тиждень-два буде. - Ого! До того часу ще тричi вмерти можна... - Тепер уже грiх вмирати, товаришу лейтенант... Кiнець видно. Повернувшись у роту, Сагайда не впiзнав сво?х: всi вже були переодягненi в нове, зелене, весняне. Хома зустрiв його доганою: - Нарештi дочекався вас, гвардi? лейтенант. Бачите, всi вже як рута взеленилися, лише один ви оце мiж нами вилинялий... Та ще Маковея десь бенеря носить, i -на обiд не з'являвся... Прошу, одержуйте сво? обмундирування i речову книжку. Черниш уже був з нiг до голови в новому, вирядився, як до параду. Пригвинтив орден, затяг ременя, пiдiйшов до Сагайди: - Оглянь мене, Володько! Скажи сво? авторитетне? - Повернись... Так... Все як на тебе шите. Тiльки чоботи не зовсiм... Занадто вже богатирськi. Чоботи з жовто? юхти, з довгими дебелими халявами справдi здавались непомiрними i важкими для легко?, красиво? фiгури Черниша. - То нiчого, що важкi, - зауважив Роман Блаженко. - Зате хода виробиться. Адже коня-рисака навмисне кують у важкi пiдкови, щоб ногу до грудей викидав... Антонович, роззувшись, ще тiльки старанно примiрявся. Сагайда чекав вiд нього якогось непри?много сюрпризу - де, мовляв, був та в кого питався дозволу, iдучи з розташування роти. Однак Антонович удав, що Сагайда оце никав десь саме з особистого дозволу його, Антоновича. "Зрештою, цей кирпань - симтгатичний тин, -подумав Сагайда про командира. - Але як же воно так виходить, що ми нiяк не мажемо з ним вжитися? З першого дня на ножах..." Повернувшись пiсля госпiталю в полк. Сагайда був непри?мно вражений, що його ротою - славнок" ротою Брянського! - тепер команду? якийсь Кармазин. Правда, цього "якогось" вiн добре знав, бо Iван Антонович перед тим довгий час командував мiнометниками сусiднього батальйону. Тодi Сагайдi доводилось не раз мати з Антоновичем рiзнi справи, офiцiальнi й неофiцiальнi, i стосунки мiж вими в цiлому залишались добросусiдськими. Але тепер, коли Кармазин раптом опинився його безпосереднiм начальником, Сагайду це просто кинуло в лють. Хай би Черниш, хай би хтось iнший, близький до Брянського, очолював роту - Сагайда погодився б на таке беззаперечно. А то якийсь Кармазин. Стороння людина, далека вiд родинних традицiй роти, прийшла собi на готове i стала тут спокiйно порядкуватнi.. Першi днi Сагайда почував себе так, наче, повернувшись у батькiвський дiм, несподiвано застав у ньому мачуху. Сво? невизнання "мачухи" Сагайда мимохiть переносив на декого з бiйцiв, що прибули в роту вже при Кармазиновi. Незаслужено кривдячи ?х. Сагайда всю свою яезграбну, ще не прочахлу закоханiсть в Юрiя Брянського тепер перенiс на ветеранiв роти, на тих людей, здо мовби несли на собi негаснучий вiдблиск загиблого друга-офiцера. Ними дорожив, ?х оберiгав. Вiдлюдьку-ватому, невживчивому Сагайдi взагалi важко було когось вподобати, але коли вже хто здобував його вибагливу любов, то - на все життя. Особливо у фаворi в нього був малий Маковей. йому лейтенант дарував рiзнi пiльги, вимотуючи жили з Макове?вих напарникiв-телефонiстiв. Антонович не мiг стерпiти таких несправедливостей, i на цьому грунтi мiж ним i Сагайдою не раз виникали гострi сутички. Iван Антонович, розлютившись, кричав, що, доки команду? ротою, нiкому не дозволить створювати в нiй нездоровi вза?мини. "Нема в мене синкiв i пасинкiв, сво?х i не сво?х! В мене ? тiльки нашi люди, радянськi бiйцi?" Напередоднi, зчепившись iз Сагайдою, Антонович навiть погрожував, що вiддасть його на офiцерський суд честi. А зараз мiж ними - як нiчого й не було. Примiряючи сво? чоботи, Кармазин спокiйно повiдомляв Сагайдi, що одержав оце трохи поповнення, молодих, необстрiляних. - Всi пiдуть у мiй взвод? - насторожено запитав Сагайда, сподiваючись, що командир роти навмисне дасть йому всiх новакiв замiсть вихованцiв Брянського. - Не дам тобi жодного, - приголомшив Сагайду Антонович. - Чому? - А тому... Тобi важко з людьми вживатися. Вихопу?ш повiльно... Всiх даю в перший взвод, Чернишевi. А ти вiзьмеш тих, з якими... легше. Сагайда образився, але промовчав. Вiн зрозумiв, що тут не обiйшлося без змови командира роти з Чернишем. Адже Черниш теж, звичайно, хотiв би мати у себе людей вивiрених, досвiдчених, на яких з певнiстю можна покластись. Але вiн згодився забрати собi весь оцей необстрiляний молодняк. Надi?ться, що ма? кращi, нiж у Сагайди, командирськi данi. Ну, що ж... Хай буде так. Взувши нарештi сво? новi жовтi чоботи, Антонович пройшовся в них туди-сюди, випробував, чи не муляють, i, сiвши на горбику, знову роззувся. Потiм гукнув ординарця: - На, заховай... - А ви ж як? - здивувався ординарець. - Поки що шкрьобатиму в старих, доб'ю вже до краю. А новi, - Антонович посмiхнувся до всiх, - новi взую вже в день Перемоги. - До того часу я собi ще однi вигавкаю в начальника ОВС, - рiшуче промовив Сагайда i, тримаючись Чер-иишевi за плече, так дригнув ногою, що напiвстягнутий старий його кирзовий чобiт вiдлетiв за кiльканадцять метрiв, мало не зачепивши по тiм'ю Iвана Антоновича. - Куди ви шпурля?те? - несподiвано почувся знизу Макове?в голос. Телефонiст вийшов з-помiж гiллястих бiлих дерев, усмiхаючись ротi. - Хiба ви не бачите, що це я йду? - Iди-но, йди, гультяю, - поманив його Хома, - засаджу тебе до ночi бараболю чистити! Маковей вступив на вогневу, як молодий королевич: в боковiй складцi його зблякло? пiлотки зухвало синiв кущик небового ключа. Загледiвши новакiв, хлопець одразу попередив ?х, що, як тiльки вiн перепочине, буде з кожним з них боротися по черзi. - Випробую вашу зелену силу. Обiдати Маковей вiдмовився. - Я недавно заправився, - повiдомив вiн. - Обiдав з розвiдниками та з партизанами, навiть вина кухоль вихилив. Ви не зна?те, що це за народ - партизани. Нашi, як ?: "Полюшко" навiть спiвають! Ми з Козаковим першими ?х помiтили, коли вони спускалися з гiр. Дивимося, спускаються стежкою один за одним, махають нам капелюхами та беретами... Вони берети носять. Я зопалу навiть був подумав, що це ми вже з'?дналися з iншим фронтом. "Союзники!" - кричу Козакову. А ближче пiдiйшли, чу?мо по розмовi - брати словаки... - Звiдки ж вони "Полюшко" знають? - А в них у загонi командиром був якийсь наш капiтан, по iменi Стьопа. Вiн ?х всього навчив. "Стьопа з Руська" - так вони його звали. А справжнього прiзвища його нiхто не зна?. Тiльки й вiдомо ?м, що був цей Стьопа офiцером Червоно? Армi?, потiм десь потрапив у полон, всi концтабори пройшов... Його вже в печах мали спалити, а вiн органiзував собi товаришiв, перебив з ними варту та й випурхнув, як орел, на волю! - Маковей аж засмiявся при цьому. -З'явився у Високих Татрах, встановив контакт з партизанами, в боях славу здобув. А потiм вони обрали його командиром одного i з сво?х загонiв. Незамiнимий, кажуть, був ватажокi. Скрiзь нiмчура перед ним тремтiла. - Це правда, - пiдтримав натхненного Маковея Сагайда. - Я також чув про нього. "Бува? ж отаке з людиною, - задумався Роман Блаженко. - Дома його вже, либонь, занесли в безвiсти пропавшi, а вiн десь живе, дi?, з ворогами бореться..." - Де вiн зараз, Маковею? Хлопець похилив голову: - Мiсяць тому в Моравi? десь полiг... Разом з цiлою групою партизанiв... Але прiзвище його неодмiнно буде встановлено! Майор Воронцов сам взявся за це. - Даних мало, - пошкодував Денис. - Важко буде шукати. - Чого там мало, - енергiйно заперечив Маковей. - Звання вiдоме - це тобi раз. Iм'я вiдоме - це тобi два. Родом... радянський - це тобi три! А ще ж я не доказав - у нього дома дiвчина зосталась. У вiльний час вiн якось розповiдав про не? партизанам. I пiснi, кажуть, спiвав вечорами для не?. Щоб вона ?х почула, щоб знала, де вiн ?. Скрiзь, де вiн проходив iз сво?м загоном, словаки спiвають його пiснi. По всьому Крушногор'ю спiвають, в кожнiй хатi лiсника, де вiн перегрiвався в хуртовини та завiрюхи... Хiба по таких фактах не можна людину розшукати? - Розшукають, - усмiхнувшись, заявив Сагайда. - По таких слiдах... по пiснях - та не знайти! Знайдуть! VI Так Хомi й не довелося на цей раз засадити Маковея чистити бараболю. Увечерi полк знявся, ввiйшов у смугу Малих Карпат. Бiй вигримував дедалi чутнiше, стрiчки трасуючих куль, перетинаючи темнi мiжгiр'я, наближалися, яскравiшали. Вiдсинiло височезне грiнавське небо, вiддзвенiла спiвуча братня мова, вiдшумували бiлим шумом переповненi келихи садiв. Кiнчився короткий перепочинок, коли солдати, мовби виключившись з вiйни, вихопившись з ?? задушливих цехiв, опинились були на мить в несподiвано сонячнiм, незвичнiм, оновленiм краю. Все урвалося знов... Попереду темним, пiдступним морем знову клекотiла вiйна. Полк звично забродив у не? по пояс, по груди, по шию... Таке принаймнi враження було зараз у Сагайди. Вiн iшов узбiччям вузько? дороги з командиром взводу бронебiйникiв Теличком. Перед ними з-за найближчого хребта вже зводились багрянi маяки заграв, пiдпираючи собою небо над переднiм кра?м. Дорога круто дерлася вгору, лягаючи то по вузьких карнизах над урвищами, то входячи, як зараз, у лiсистi мiжгiр'я, тем"i й тiснi, мов тунелi. Важко дихали в темрявi конi, тягнучи вози та гармати. Побрязкувала зброя на бiйцях. Лунали короткi сердитi команди. Сагайда, поступово прохмеляючись пiсля мiцних грi-навськях вражень, нещадно хрущав сво?ми новими чобiтьми по дрiбному камiнню. Його супутник Гарасим Теличко, маленький, забiякуватий, горластий, належав до тих людей, з якими Сагайда мав певне коло сво?х солдатських секретiв. Молодший лейтенант Теличко був ветеран, "старик", з яим Сагайда не раз потрапляв у скрутнi перепалки, i тому коли вони зустрiчалися, то нiколи не могли виговоритись до кiнця. Сьогоднi мiнометники та бронебiйники йшли поруч, i Сагайда, певний за сво?х "гренадерiв" (а з новачками хай няньчиться Кармаз'ик та Чернишi), мiг спотайнiсiнько всю дорогу точити ляси з приятелем. Вже вони встигли перемити кiсточки коханцi якогось дивiзiйного начальника, вже вихрестили знайомого скнару iнтенданта, вже добралися до Антоновича, з-якого покепкувати сам бог велiв. - Зна?ш, Гарасиме, мiй кирпатий Сократ (так Сагайда заочно величав Антоновича) знову оце про?хався по менi. Почувши це, Теличко розреготався: видно, Сагайди-на скарга прозвучала для нього зовсiм комiчно. - Як же це вiн примудрився, формальна його душа? Адже по тобi, Вовко, про?хатись - дiло нелегке! - Уяви, що примудрився. З нового поповнення не дав менi