жодного
свистуна. "Ти, - каже, - повiльно вихову?ш, тобi з новими людьми важко,  -
сiдай на легший лiб..." Та не дракон вiн пiсля ц-ього, скажи?
   - I ти йому змовчав?
   - Змовчав. Саме був у такому настро?, гака лiрика найшла на мене  пiсля
Грiнави... Не хотiлося нi з ким сваритися, з .кожним братався б...  Як  не
кажи, а вiн - Антонович - теж чесно протопав свою тисячу  кiлометрiв,  щоб
визволити оцю Грiнаву... Трудяга, вiл!
   - А як же з новачками? Що вiн, собi за пазуху ?х покладе?
   - Передав усiх у перший вз.вод, Чернишевi. Хай, мовляв,ку?.
   - I той не заперечував?
   - Навпаки, сам зохотився. Бачиш, вiн вважа?,  що  з  нього  бiльше  для
цього даних, що для мене це  буде  важче,  нiж  для  нього...  Ну,  й  хай
тягне...
   - Вiн, зда?ться, й досi з себе незайману корчить, . оцей ваш  Черницюк?
Нi анекдота путнього вiд нього не дочу?ш, нi спиртяги з ним  не  потягнеш.
Все вiй чимось заклопотаний,  все  вiн  серйозний,  всё  в  нього  йде  по
програмi. Чхнути не може без програми.
   - Ти його просто мало зна?ш, - заперечив Сагайда. - Вiн лише на  вигляд
теоретик, а насправдi задушевний хлопець. А що  любить  на  кожному  кронi
свiтовi проблеми вирiшувати, то це вже в людини характер такий. Мiж iншим,
вiн мри?  пiсля  вiйни  якусь  навiть  дисертацiю  писати...  Цiлi  вечори
туркотять про ие. з Кармазином.
   - Аби лиш кебети вистачияо, - зауважив Теличко.
   - Вистачить. В  нього  шарики  праедоють,  дай  бог...  Недарма  з  ним
Брянський дружив.
   - А це правда, що в нього з Ясногорською щось накльову?ться?
   - Факт. Потайки молиться на ?? фотографiю.
   - Чому потайки? - здивувався Теличко. -  Коди  б  менi  така  вiдповiла
вза?мнiстю, то я на весь свiт розтрубив би...
   - А вiн уда? з себе байдужого. Мучиться, кипить, пережива?, а листи ?й.
пише холоднi, як  Чумаченковi  ра-норти.  От  натура!  I  зна?ш,  що  його
стриму?? "Вона, - каже, - була нареченою мого друга. Я, - каже, -  не  маю
морального права на це". Отак i живе, зцiпивши зуби. А по-мо?му, саме вiн,
а не хто-небудъ iнший, далекий Брянському, ма? право на ??  любов.  Ти  як
вважа?ш?
   - Я особисто не бачу в ньому нiчого такого, -  розвiв  руками  Теличко.
-Звичайно, коли б тут закрутився якийсь  легкий  роман,  то  менi  було  б
прикро за Юрiя.
   - А менi? - вигукнув Сагайда. - Та я за таке обом ?м очi повидирав  би!
Але тут зовсiм iнша пiсня... Тут справа серйозна... Коли вже ?вген не може
переламати себе, коли це для нього "перша й остання"... Коли й  вона  його
щиро серцем обрала... То тут потрiбен iнший пiдхiд. Тут мусить сказа  i  и
сво? слово справжнiй суддя.
   - Кого ти ма?ш на увазi?
   - Брянського. Уявля?ш собi, як вiн вiдповiв би на . це складне питання?
Осудив би вiн ?х чи нi? По-мо?му - нi. По-мо?му, таке вiн схвалив  би.  Бо
тут не пустощi, не жарти,  тут  люди  згорають.  Хiба  чистою,  справжньою
любов'ю образиш його пам'ять? Хiба, примiром, для мене або для тебе було б
щось кривдне в тому, що людина, якiй я бажав дати щастя, знайде-таки  його
десь-iнде пiсля мо?? вимушено? посадки? Я ж не  який-небудь  дикун,  скiф,
що, даючи дуба, нiбито наказував i жiнку свою вбивати та класти  поруч  iз
собою в  могилу.  Я,  навпаки,  заповiв  би  друзям  берегти  ??,  любити,
ощасливити... Гинучи сам, я хотiв би, щоб мо?  кохання  було,  як  прапор,
пiдхоплене iншим i чесно пронесене ним далi,  крiзь  усе  життя...  Щоб  у
ваших почуттях билося мо? почуття, щоб у вашiй вiрностi жила моя вiрнiсть.
Та кому б iз нас не хотiлося навiть пiсля сво?? смертi залишитися  Ввiрцем
для iнших? Взiрцем не лише в подвигах та  бойових  дiлах,  а  навiть  i  в
сво?му найiнтимнiшому...
   - Ти,  Вовко,  розiйшовся,  немов  закоханий.  Все  це  наслiдок  тво?х
грiнавських зустрiчей? Тепер менi ясно, що ти влип.
   - Ти зi мною не згоден?
   - На жаль, я тут нi при чому. Все це викладай Чер-нишевi, а не менi.
   - Вже викладав.
   - I як вiн реагу??
   - Мовчить.
   Черниш мовчав. Iшов з нолачками попереду, iнодi брався з ними пiдпихати
пiдводи, весь час  думаючи  про  Ясногорську.  Те,  що  Сагайдi  здавалося
простим  i  зрозумiлим,  для  нього   було   гарячим   суцiльним   клубком
суперечливих почуттiв, якi  важко  було  розплутати,  якi  неможливо  було
перекласти на людське слово. Якби мiг, так  i  вигортав  би  ?х  iз  свого
серця, щоб не палили, щоб не ятрили  його  повсякчасно...  Незабаром  вона
повернеться в полк... Знов буде поруч. Хоче вiн цього чи  не  хоче?  Iнодi
вiн був готовий закричати ?й звiдси: прийди, швидше прийди! А iнодi гукнув
би: не приходь! Адже я не той, адже я... iнший! Проте, залiтаючи думками в
пiсля-во?нщину, уявляючи себе в тiй новiй,  необжитiй  сферi,  вiн  чомусь
щоразу зустрiчав ?? там, хотiв i не мiг розминутися з  нею,  бо  вона  вже
була поруч з ним скрiзь на тих майбутнiх, неймовiрних шляхах...
   Виплив мiсяць,  i  гiрськi  хребти  заблищали  всюди  кам'яною  лускою.
Колона, перевалюючи кряж,  почала  спускатися  вниз.  Стало  виразно  чути
звичний гул нiчного бою. Стало видно гарматнi спалахи, що  виблискували  в
далеких ущелинах. Вози, спускаючись на  гарячих  гальмах,  лунко  ячали  в
мiжгiр'?, мов лебедi з старовинних слов'янських пiсень.
   Чернишевi чути було, як десь позаду, спотикаючись по  камiнню,  Маковей
голосно допитувався Блаженка:
   - Цiкаво, Романе, чим тобi здаються отi силуети на мiсяцi?  Кажуть,  що
то якийсь Авель пiдняв на вилах свого брата Ка?на.
   - Не Авель Ка?на, а Ка?н Авеля.
   - Хто кого - це не  так  важливо.  Факт,  що  брат  брата  наколов.  От
варвари!.. Але де ж там вила? Скiльки дивлюсь, а вил не бачу. По-мо?му, тi
постатi бiльше на солдатiв схожi. Дивiться, наче одне сидить, а друге  над
ним схилилося i рану йому перев'язу?... Наче дiвчина над бiйцем.
   Десь зовсiм близько,  немов  прокинувшись,  озвалися  кулемети.  Лункий
пласт шуму нагло осунувся в тишу, мовби спустив хтось  довжелезною  ринвою
щебiнь з верховини. Перекотилось луною, завмерло... Кiлька голубих  ракет,
звившись над мiжгiр'ям, похмуро освiтили частину гiрсько? дороги, безлюдне
узлiсся, лiсникову хату на курячих нiжках...
   Прокотився наказ: негайно розгорнутися в бойовi  лави.  Тримаючи  зброю
напоготовi, пiдроздiли почали спускатися в якiсь темнi байраки, куди ще не
сягало блакитне мiсячне сяйво.
   По пояс, по груди, по шию...



   VII

   "Здрастуй, Женю!
   Ось я вже й на порозi рiдного дому. Наш санiтарний ешелон зараз  сто?ть
на прикордоннiй станцi? Н. Листа цього пише  пiд  мою  диктовку  медсестра
Лiда.
   Ранок. Ми щойно вмилися бiля берега i тепер сидимо пiд насипом, чекаючи
зустрiчного по?зда. Всi, хто тiльки мiг,  висипали  з  вагонiв,  захоплено
вiтаючи довгождану рiдну землю. Коли б навiть менi не сказали заздалегiдь,
що за  рiчкою,  за  кiльканадцять  метрiв  звiдси,  вже  почина?ться  наша
Батькiвщина, то я, зда?ться, сам би дiзнався про це. Я вiдчув би ?? навiть
по цьому легкому весня-.ному повiтрю,  що  тече  на  мене  звiдти,  мов  з
високих, вiчно чистих гiр.
   Уявля?ш собi, Женю, як у мене на серцi? Уявля?ш собi, як може  бути  на
сердi в людини, якiй ? куди повертатись, якiй ? з чим  повертатись?  Я  не
випадково пiдкреслюю саме те, що в мене ?, що я придбав, а  не  те,  що  я
втратив. Повiр, що мо? втрати порiвняно з мо?м надбанням здаються  менi  в
цю мить зовсiм незначними. Так, певно, мусить почувати себе каменяр,  руки
якого вклали хоч один карниз грандiозного палацу, що йому стояти вiки.
   Поступово звикаюся з сво?м становищем. I дивна рiч:
   менi часом зда?ться, що, незважаючи на втрачений зiр, я все-таки  бачу.
Може, це тому, що я не самотнiй, що мене  повсякчас  оточують  товаришi  i
друзi. Звiдусiль я вiдчуваю пiдтримку товариських рук,  товариських  очей.
Вони прагнуть донести до мого сприймання  навколишнiй  свiт  у  всiй  його
повнотi, вони хочуть, щоб менi було все видно, як. i  ?м.  I  менi  видно,
Женю!
   Ми ?хали через Трансiльванiю. Гримлячи в тунелях, наш  ешелон  пролiтав
тi самi мiжгiр'я, де торiк були нашi вогневi. Два днi  мчали  понад  самим
Мурешем, понад тим бурхливим Мурешем, який нам  -  пам'ята?ш?  -  довелося
форсувати вбрiд жовтнево? вiтряно? ночi... Я знову  вiдчув  пiд  собою  тi
хребти, по яких ми торiк дерлися  на  захiд.  Мезiтур  -  Арад  -  Дева...
Вслухайся, друже, в назви цих мiст. Я певен, що  вiд  них  на  тебе  також
вiйне чимось теплим, чимось близьким.
   Менi, зрештою, зда?ться, що всi землi, по  яких  ми  пройшли  з  такими
боями, стали назавжди для нас .чимось  близькими.  Я  принаймнi  не  зможу
нiколи байдуже слухати румунську  чи  угорську  мову,  не  зможу  спокiйно
сприймати повiдомлення,  переданi  газетами  або  радiо,  про  справи  цих
народiв. Я не зможу бути безстороннiм  до  них.  Та  й  хто  з  нас  зможе
вiдтепер не цiкавитись ними, не стежити за  розвитком  ?хнього  життя,  за
?хнiм рухом по новому шляху? Зрештою, хiба це не природно? Хiба не залишив
кожен з нас скрiзь тут частки самого себе? Земля ця ще й досi  гаряча  вiд
нашо? кровi, ще й досi солона вiд нашого поту. Ось чому я  хвилювався,  як
при зустрiчi з рiдними, кили Лiда казала менi, що понад залiзницею  стоять
озбро?нi кирками та лопатами  смуглявi  трансiльванцi  в  сво?х  боярських
шапках та в повстяних штанях. Це тi самi чабани та  лiсоруби,  яких  ми  з
тобою  часто  зустрiчали  в  горах.  Зараз  вони  прокладають  крiзь  гори
газопровiд. Я чую ?хнi простодушнi вигуки, якими вони вiтають наш  ешелон.
Усi ми схвильованi до  глибини  душi.  Так!  Визволенi  не  можуть  забути
визволителiв, це зрозумiло. Але  я  певен,  що  й  визволителi  нiколи  не
стануть байдужими до визволених.
   Iнодi гори зводились бiля самих вагонiв, як хмарочоси. Iнодi вiдступали
в далечiнь. Тодi  бiйцi,  товплячись  бiля  вiкон,  з  радiстю  впiзнавали
штурмованi сво? верховини, голосно звертались до них, як до  живих  iстот.
Для  мене  тi  захмарнi  верховини  були   мовби   символами   розвiнчано?
недосяжностi, вони втiлювали в собi величний епос нашого  походу.  Почуття
здоланностi  всього,  що  вважалося  ранiш  нездоланним,  -   це   чи   не
найважливiше почуття, яке  я  винiс  iз  вiйни.  Зараз  в  мо?й  уявi  все
наймогутнiше з iснуючого на свiтi виступа? карликовим порiвняно з людиною,
яка бореться за сво? iдеали.
   Може, все це не нове, але для мене  особисто  це  було  в  якiйсь  мiрi
вiдкриттям. Правду кажучи, ранiше i люди, i явища життя для мене виступали
дещо применшеними. I тiльки на фронтах цi?? вiйни я склав справжню цiну  i
самому собi, i сво?м товаришам. Бо  саме  на  цих  фронтах  кожен  з  нас,
простих людей, рядових гвардiйцiв людства, якнайвиразнiше вiдчув,  що  вiн
ма? свою певну вагу на великих терезах iсторi?.
   Такими думками я жив, перетинаючи вдруге Трансiльванськi Альпи. Не  раз
менi хотiлося подiлитися цим з тобою, пригадуючи нашi  нiчнi  розмови  пiд
мокри'ми скиртами, розкиданими в угорських степах, пiд холодними загравами
Будапешта, коли ми переживали за долю i шляхи людства  не  менше,  нiж  за
нашу полкову .розвiдку, що десь пгшла на смертельне завдання. До речi,  як
там наш Козаков? Як iншi "вовки"? Вiтай, коли живi.
   В Пло?штi нам довелося перебазуватись iз мадьяр-ських вагонiв  у  нашi,
радянськi. Тепер уже сюди, аж до самого Пло?штi, доходить наша, вiтчизняна
широка  колiя.  Звiдси  вже  й  по?зди  водять  нашi  машинiсти  з  нашими
дiвчатами-кочегарами. Нам попалися звичайнi "телячi" вагони, подовбанi  за
вiйну кулями  та  осколками  i  вже  старанно  позашиванi  десь  на  наших
вагоноремонтних заводах.  Гвардiйцi,  обмацуючи  понашиванi  дошки,  нiжно
погладжували ?х долонями, немов зарубцьованi рани.  Гладив  i  я.  А  Лiда
плакала.
   Як тво? стосунки? Я чомусь певний, що коли ви досi не зблизились, то  в
майбутньому це станеться неминуче. Знаючи вас обох, вашi  характери,  вашi
погляди, нахили, iнтереси, я собi уявляю вас не iнакше, як поруч у життi.
   Прибув зустрiчний ешелон, зупинився поряд з  нашим.  Заграли  гармошка,
залунали пiснi. Це молодь ?де  на  фронт.  Щасливi:  вони  пiдуть  у  бiй!
Можливо, що дехто з оцих новакiв потрапить саме до тебе в роту. Доведеться
тобi. Женю, вже виступати в  ролi  ветерана-вчителя.  Що  ж...  Навчай  ?х
гвардiйсько? науки...
   Мушу кiнчати. Гудок. Ешелон молодих вируша? до вас, на захiд.  Нам  теж
команда - по вагонах... Додому, додму!
   Привiт однополчанам, привiт гвардi?!
   Саша Сiверцев"



   VIII

   Цього листа Черниш одержав на Моравi.
   Полк саме готувався форсувати  рiчку.  В  чагарниках  понад  повноводою
Моравою повзали розвiдники, вивчали характер протилежного берега, засiкали
ворожi вогневi  точки,  вишукували  найвигiднiшi  причали  для  майбутньо?
висадки десантних груп.
   Десантнi групи вже були тут, неподалiк, за спинами у розвiдникiв.  Коли
б ворог мiг заглянути з свого берега в гущавiнь приморавських  лiсiв,  вiн
побачив би, яка цiлеспрямована i впевнена гроза  збира?ться  у  нього  пiд
боком! У лiсi вже ставало тiсно вiд прибуваючих вiйськ.
   Самi?вський полк працював ревно,  спокiйно  й  дiловито,  як  величезна
майстерня. На цей раз вiн  мав  переправлятися  пiдручними  засобами.  Вся
технiка зосереджувалась десь пiвнiчнiше: напрямок головного удару проходив
там.
   Самi?вськi майстри сьогоднi змагалися в творчостi. Сапери й  пiхотинцi,
скинувши тiлогрiйки, поплювавши в долонi, в'язали плоти. З найближчих  сiл
лiсовими  стежками  бiйцi  несли  на  плечах  важкi  човни  та  гостроносi
душогубки. Деякi десантнi групи вже бу.iи сформованi i, маючи  перед  бо?м
кiлька вiльних годин, провадили пробнi  навчання.  Атака  на  Мораву  мала
початись увечерi з першими сутiнками.
   Черниш саме  готував  сво?х  новакiв,  коли  батальйонний  поштар  Олег
Чубарик принiс йому листа:
   - Танцюй, лейтенант!
   Але Чернишевi в цей день було не до  танцiв.  Виявилося,  що  бiльшiсть
його новакiв вперше оце  стояли  перед  серйозним  водним  рубежем.  Були,
правда, серед них i такi, що вже пройшли сувору купiль  форсувань.  Молодi
наводчики Бойко i  Шестаков  мали  за  плечима  досвiд  форсування  Дунаю.
Солдатська доля привела ?х сюди, через шпиталi та запаснi  полки,  з  3-го
Укра?нського. Вони вже побували в Болгарi? та Югославi?,  мали  на  грудях
червонi та золотi нашивки i трималися з певнiстю. Навiть  Хома,  ведучи  з
ними тривалi бесiди, визнавав, що хлопцi  бачили  свiти  i  можуть  чимало
цiкавого розповiсти йому про балканськi кра?, про тамтешнi порядки.
   За них Черниш був спокiйний. Непоко?ли  його  iншi,  такi,  як  рядовий
Ягiдка. Цей ставний  червонощокий  юнак  з  розумними,  уважними  очима  з
першого дня зацiкавив Черниша. "Видно, тямущий хлопець, з хорошою освiтою,
- думав про Ягiдку Черниш, вiдбираючи його з-помiж поповненцiв до  себе  в
роту. - За три днi стане наводчиком!"
   I яке ж було його розчарування, коли вiн незабаром дiзнався, що  Ягiдка
зовсiм неписьменний.  Не  вмiв  навiть  розписатись.  Вся  рота  була  цим
вражена. Справдi, бiйцям незвично було бачити неписьменним юнака  двадцяти
рокiв,  розумного,  працьовитого  i,  безперечно,  здiбного.   На   Ягiдку
сходилися глянути, як на щось дивовижне. Де вiн рiс? В якому лiсi?
   Виявилось, що Ягiдка народився i вирiс пiд  румунською  окупацi?ю.  Вiн
був родом  десь  з  Iзма?льсько?  областi.  Таких  наймолодших  радянських
громадян в роту прийшло кiлька, i всi вони першi днi  трималися  осторонь,
ходили невеселi, ?х, видно, пригнiчувала власна вiдсталiсть. Одного з них,
Йону-бессарабця, Ха?цький взяв до себе в  ?здовi,  пообiцявши  "зробити  з
нього людину", решту Черниш  забрав  у  свiй  взвод.  Сьогоднi  вiн  мусив
повести ?х у перший, найстрашнiший для них, бiй. Як вони триматимуться  на
Моравi? Що вони зараз думають? Що ?х непоко?ть?
   Прочитавши листа вiд  Сашi  Сiверцева,  Черниш  оглянув  сво?х  молодих
бiйцiв. Вони сидiли бiля нього на перекинутому догори дном човнi.  Декотрi
дивляться на Черниша довiрливо, спокiйно, а декотрi ховають в очах глибоку
тривогу, майже приреченiсть. Певне, ?м зда?ться, що  вони  сидять  оце  на
власнiй домовинi, а не  на  бойовому  суденцi,  яке  незабаром  понесе  ?х
назустрiч подвигам, славi, перемозi. Може, це саме ?х  зустрiчав  Саша  на
кордонi? Може, це саме ?м не вистача? велико? науки - науки  гвардiйського
бою? Навчати? Але ж як ?х зараз навчати? Сагайдi - тому легко.  В  Сагайди
просто. Ось вiн поблизу муштру? сво?х бувальцiв.
   - Доки Денис i Анохiн гребуть, ти,  Романе,  ведеш  по  берегу  вогонь.
Зрозумiв?
   - Зрозумiв.
   - Якщо тебе легко поранило, все рiвно ведеш вогонь. Зрозумiв?
   - Зрозумiв.
   - Якщо тебе... зовсiм поранило, тебе замiню? Фесюра. Фесюро, зрозумiв?
   - Так точно.
   - Товаришу гвардi? лейтенант. А якщо мене вбило?
   - Вбило? - Сагайда на мить завагався, безпорадно клiпнув очима. - Тодi,
- ще енергiйнiше вигукнув вiн, - передай весло Макове?вi, а сам  падай  на
плоту! Похова?мо на плацдармi!..
   Черниш не мiг так легко порозумiтися з  сво?ми.  Для  них  треба  iнших
слiв. Прощальна туга сто?ть у голубих очах Ягiдки. Чим його  втiшити,  чим
пiдбадьорити? Як розбуркати силу, що зараз дрiма? в  оцих  широких  плечах
юнака, в оцих дебелих, розвинутих руках? Важко?  Але  ж  ти  командир,  ти
комунiст, зумiй знайти дорогу до його серця...
   - Ви, Ягiдко, добре оруду?те веслом?
   - Непогано.
   - Мабуть, часто рибалили вдома?
   - Не часто, але по недiлях ?здив... коли господар пускав.
   - Який господар?
   - А той, що я в нього служив.
   - Ви служили? Ким? .
   Ягiдка почервонiв, як зганьблений.
   - Все разом було... I чабанував... i бринзу робив...
   Взимку всю худобу сам порав... Дванадцять рокiв вiдба-трачив.
   - Дванадцять з двадцяти! I круглий рiк?  Чорт  вiзьми,  це  ж  каторга!
Невже-таки не можна було Iнакше? Иона теж он батракував, але ж вiн  тiльки
посезонне.
   - Я н? мiг посезонне, бо я... безрiдний. Нi кола, нi двора.  Та,  може,
це й краще...
   - Чому краще?
   - А тому, що як шибоне ось на Моравi, то нiхто не голоситиме. Нiкому  й
не згикнеться.
   - Це ви, Ягiдко, занадто вже...
   - Чому занадто? Скажете, не так? Це тiльки для годиться кожен уда?,  що
ти йому потрiбен... А я, товаришу гвардi? лейтенант, уже  давно  знаю,  що
нiкому я не потрiбен. Як нап'юся ось  навiки  моравсько?  води,  то  й  не
помiтить нiхто. I нiчого тут не вдi?ш... Бо кому це болить  по-справжньому
- чи був Ягiдка на свiтi, чи не було його?
   Бо?ць безнадiйно махнув рукою, немов уже поховав себе.
   - Все це дурницi, - сказав Черниш пiсля непри?мно?, гнiтючо?  паузи.  -
Безрiдний,  непотрiбний...  Дурницi,  товаришу  Ягiдко.  Давайте  подума?м
iнакше: ось ви незабаром вийдете на тому березi. Що вiн зараз явля? собою?
Чужа, небезпечна земля, начинений фашистськими вiйськами шмат австрiйсько?
територi?. Мiсце, де ще тiльки передбача?ться створити  плацдарм.  Але  як
тiльки ти, Ягiдко, ступиш там  сво?ю  ногою,  одразу  все  змiниться.  Той
загадковий берег  перестане  бути  просто  собi  берегом,  вiн  уже  стане
плацдармом. Станеться на землi подiя, хай  невелика,  хай  не  вирiшальна,
проте вона вiдгукнеться негайно до сотень  iнших  подiй,  вплине  на  них,
внесе змiни в долю багатьох людей. I якщо  зараз,  доки  ти  сидиш  у  цих
чагарях i вилива?ш менi свою хандру, може, про тебе  й  справдi  мало  хто
дума?, то тодi про тебе подумають всi. Для противника  ти  станеш  великою
небезпекою, Для друзiв ти станеш вкрай потрiбним,  не  лише  потрiбним,  а
просто-таки необхiдним, дорогим. Тодi ти побачиш, яка в тебе  рiдня!  Весь
полк, вся армiя з блискавичною швидкiстю дiзна?ться, що в не? на  такiй-го
дiлянцi за Моравою уже з'явився плацдарм. Звiдки, яким чином? Дуже просто:
адже там став уже сво?ю ногою  гвардi?  рядовий  Ягiдка.  Пiдтримати  його
негайно! Допомогти йому будь-що! Можеш уявити собi, скiльки тодi людей  за
тебе переживатиме. Всi погляди звернуться до тебе, всi  думки  будуть  про
тебе, тисячi людей працюватимуть ради тебе.  Аякже!  Задля  тебе  десь  на
Уралi дiвчина добу не виходитиме з цеху. Ради тебе Верховна Ставка задасть
комусь добру нагiнку, щоб краще про тебе пiклувались, щоб часом не загинув
там, не пропав оцей гвардi? рядовий Ягiдка!  Тобi  у  високих  штабах,  не
досипаючи ночей, вироблятимуть найкращi маршрути. Тобi сапери будуватимуть
мости. Ради тебе потягнуться обози всiма шляхами. А хто про тебе, рядового
Ягiдку, забуде в цей напружений час, то, чого доброго, ще й  пiд  трибунал
пiде... Тут не до жартiв... Як же ти можеш  пiсля  цього  сказати,  що  ти
безрiдний i непотрiбний? Та який батько, яка мати вкладе стiльки  серця  у
якогось свого Ягiдку, скiльки вкладе в тебе Вiтчизна!
   -  Здорово,  -  засмiявся  бо?ць,  закривши  обличчя  руками.  Товаришi
захоплено  дивились  на  нього.  Наче  сидiв  перед  ними  не  знiяковiлий
iзма?льський парубiйко, а вже хтось  набагато  важливiший  i  цiннiший  за
нього. Черниш схвильовано продовжував:
   - А перескочиш  ти  Мораву,  вирвешся  на  широкий  тактичний  простiр,
прийдеш першим туди, де тебе люди роками ждуть. Тебе там ще нi  разу  i  в
вiчi не бачили, а вже думають про тебе давно. Ти вже ?м потрiбний, ти  вже
у них свiй. Зна?ш, як  тебе  там  зустрiнуть?  Бачив,  як  нас  зустрiчала
Словаччина? З дзвонами, квiтами, з вiдкритою душеюi Ти  для  них  будеш  i
найближчим, i найдорожчим, i  найрiднiшим.  Першi  подяки  -  тобi,  першi
привiти - тобi, перша любов  народiв  -  тобi.  Бо  ти  най-передовiший  з
передових, ти - визволитель!..
   Черниш замовк, збуджений, розпалений. - Це все  так,  товаришу  гвардi?
лейтенант. Але ж для цього треба бути найпередовiшим?
   - Безумовно.
   - Таким, як наш старшина? Як брати Блаженки?.. Як всi вашi "брянчики"?
   - А ви гада?те, що вони такими вродились? Дума?те, вони  явились  торiк
до Брянського довершеними гвардiйцями? Запевняю, що Ха?цького  теж  тягали
тодi за ремiнь не згiрше, нiж вiн зараз  вас  тяга?.  I  мене  свого  часу
тягали, i Сагайду... Не одразу  Москва  будувалась.  Але  саме  в  тому  i
поляга?  одна  з  переваг  нашо?  армi?,  що   ми   швидко   i   безупинно
вдосконалю?мось, зроста?мо,  мiцнi?мо.  Швидше,  нiж  iншi!  Сьогоднi  ви.
Ягiдко, просто собi рядовий, завтра ни вже хороший бо?ць,  позавтра  ви  -
герой, переможець, улюбленець народу...
   - Тiльки в атацi не озирайся назад, - спокiйно порадив Ягiдцi  наводчик
Шестаков. - То - пагуба. Сiвши в човна, забудь про власний берег...
   - Але про товаришiв не забувай нi на мить, - додав Бойко, який разом  з
Шестаковим прийшов у роту з 3-го  Укра?нського.  -  А  то  бiда!..  Ми  як
форсували Дунай взимку, по тонкiй кризi,  то  довелось  за  руки  братися,
чоловiк по двадцять. Вiзьмемось i йдемо так. Мiцно мусили  триматись,  хай
ось Шестаков скаже! Якщо один i провалювався, то тi, що йшли поруч, одразу
пiдхоплювали i не давали втонути. А якби поодинцi  рушили,  кожен  сам  по
собi, то багато хто з нас накрився б...
   Ягiдка уважно слухав. Потiм про щось швидко  заговорив  по-молдавському
до сво?х  землякiв.  Вислухавши  Ягiдку,  молдавани  помiтно  пожвавiшали,
розвеселились.
   - Про що ви там секретнича?те? - усмiхнувся Черниш.
   - Вiн каже, - охоче переклали вони Чернишевi, - що господар йому завжди
брехав! Господар його день у  день  вчив,  що  найкраще  в  життi  самому.
Найшвидше до мети, мовляв, приходить той, хто  йде  одинцем  через  голови
iнших...
   - Це таки брехня, - погодився Черииш. - Найшвидше приходить колектив.



   IХ

   - Ти зна?ш, що це не мо? примхи, це бажання маси, колективу, з яким  ти
не можеш не рахуватись, - говорив у цей  час  майор  Воронцов  командировi
полку Самiеву. - Зрештою,  ми  з  тобою,  може,  за  цей  колектив  ордени
одержу?мо...
   - Я вже сказав, Воронцов, i давай на цьому кiнчимо... Як сказав, так  i
буде. Доки все там не кiнчу - хай сидять тут. Мало чого кому заманеться!
   Мова йшла про полкових  знаменщикiв.  Воронцов  наполягав,  щоб  Самi?в
дозволив  знаменщикам  переправитися  на  той  бiк,  як  тiльки   атакуючi
закрiпляться на плацдармi. Вiн посилався на факти, обом добре вiдомi.
   - Ти ж чув, Самi?в, солдатське прислiв'я: де прапор пронесено, там  уже
ми в землю вросли.  Коли  прапор  буде  на  плацдармi,  сила,  впевненiсть
кожного бiйця виросте в сто крат. Тодi ти його нiчим  не  зiпхнеш  звiдти.
Хiба твiй бо?ць, вiдчувши поблизу присутнiсть прапора, позадку? вiд  нього
хоча б на крок? Ти сам бачив, як у Вартi  реагували  пiдроздiли  на  появу
бiля них знаменщикiв у найкритичнiший момент бою. Може, ми там i  вистояли
тiльки завдяки цьому...
   Самi?в заперечував категорично:
   - В Вартi було одне, тут iнше. Ти зна?ш,  з  ким  нам  доведеться  мати
справу на цьому плацдармi.  Доки  нам  наведуть  переправу  та  перекинуть
артилерiю, "тигри" можуть нас  тричi  змiшати  з  землею.  Ще,  може,  так
припруть до берега, що... Краще припинiмо дискусiю.
   - Саме щоб цього не трапилось, щоб не приперли, я й пропоную...
   - Краще не пропонуй менi, Воронцов! На цей раз ти мене не  загiту?ш.  Я
пропаду, ти пропадеш - нас з тобою замiнять. А коли з  прапором  що-небудь
трапиться? Ти уявля?ш собi? Самогубство для полку!  Як  ти  взагалi  можеш
таке менi пропонувати?
   - Не таке, а зовсiм протилежне. Якщо вже  на  те  пiшло,  то  я  згоден
вiдповiдальнiсть за прапор взяти на себе.
   - Дякую! Але поки ти  будеш  "вiдповiдати",  менi,  як  командиру,  вже
голову знiмуть. Я  проти  таких  .ефектiв.  Форсу?мо,  поширимось,  пiдемо
вперед, отодi дам команду. Не бiйся, Багiров нас не загубить,  у  чорта  в
зубах найде.
   Так на цей раз вони й розiйшлись, не знайшовши спiльного рiшення.
   Воронцов дружив з командиром полку, любив його за рiшучiсть та чеснiсть
в бою, за гарячий темперамент. Воронцов щоразу був  у  захватi  вiд  свого
таджика, коли той керував бо?м.  Це  було  справжн?  мистецтво,  впевнене,
завжди винахiдливе, точне.  Але  й  слабостей  запального  академiка  теж,
безперечно, нiхто не знав краще  за  Воронцова.  Проявом  однi??  з  таких
самi?вських слабостей Воронцов вважав  i  цю  прикру  розмову,  яка  щойно
вiдбулася мiж ним i його крутим "хазя?ном". Як можна в такий  час  тримати
знаменщикiв  в  обозi?  Як  може  Самi?в  недооцiнювати  значення   ?хньо?
присутностi там, в самому пеклi? Адже це з його боку  короткозорiсть...  I
нiчим ти його не проймеш, коли вже упреться на сво?му... "Бувають моменти,
коли вiн ста? просто-таки нестерпним", - сердито подумав Воронцов i  рушив
у батальйони.
   Iшов густо заселеним лiсом,  важко  ступаючи  i  трохи  сутулячись,  як
вiчний вантажник, що повсякчас несе на  плечах  якусь  невидиму  ношу,  До
всього, приглядався, все обмацував сво?ми уважними сiрими очима. Зупинявся
бiля десантних груп, звично брав на пробу ?хнiй настрiй.
   Перед бо?м Воронцов, зда?ться, непоко?вся бiльше, нiж  пiд  час  самаго
бою.  Зараз  його  при?мно  вражало,  що  В  пiдроздiлах  пану?   загальне
пожвавлення, звiдусiль б'ють тi самовпевненi зухвалi  вогники,  якi  можна
помiтити перед наступом лише серед справдi бувалих воякiв.
   На галявинi проти сонця бронебiйники  пiд  орудою  безвусого  ?фрейтора
розiклали багаття, варять вiдшукану хтозна-де смолу.  ?фрейтор,  засукавши
рукава, сидить верхи на перекинутому човнi, смолить потрiскане днище.
   - Нема непрохiдних водних рубежiв, - доводить  вiн  товаришевi,  -  всi
вони прохiднi.
   Лiтнiй крем'язень теше собi весло, скептична посмiшка гуля? у нього пiд
вусами.
   - А ти всi ?х перепробував?
   - Дону пробував, Днiпра пив, Тису  на  дiжцi  форсував.  Чого  тобi  ще
треба, старий шкарбун?
   Бронебiйники дружно регочуть.
   Капiтан  Чумаченко,  зiбравши  пiд  деревом   сво?х   командирiв   рот,
розтлумачу? ?м бойове завдання.
   - Найнебезпечнiше на плацдармi - пам'ятати про човни та  весла,  -  чу?
Воронцов глухий голос Чумачен-ка. - Викинь ?х з голови! Вiдомо,  звичайно,
що на початку бою ти вiдчуватимеш, як тобi i тво?м людям тiсно,  задушливо
на п'ятаку. Рiчка весь час тягтиме тебе, притягуватиме  назад.  Тобi  буде
здаватись, що як тiльки ти вiдiрвешся вiд свого берега, пiдеш  углиб,  так
тебе й вiдрiжуть одразу, оточать, зiмнуть. Не  пiддавайся  цьому  почуттю,
воно обманливе, несправдiшне... Смiливо вiдривайся вiд берега, заглиблюйся
в лiс, виходь  на  оцю  ось  'дамбу,  -Чумаченко  тика?  пальцем  у  арту,
розстелену поред ним на землi. - Тодi ти  одразу  вiдчу?ш  себе  вiльнiше,
розв'яжеш собi руки для маневру.
   Помiтивши замполiта, офiцери схоплюються, обтрушуються.
   - Сидiть, - маха?  рукою  Воронцов,  сiдаючи  першим  бiля  розгорнуто?
комбатово? карти.
   Сьогоднi з самого ранку Воронцов був на ногах. Розiгнавши "в низи" всiх
полiтпрацiвникiв, Воронцов не мiг на цьому заспоко?тись i сам теж невтомно
снував вiд пiд роздiлу до пiдроздiлу, виступаючи, де треба, з промовою,  а
в iншому мiсцi обмежуючись веселою реплiкою,  кинутою  на  ходу,  а  ще  в
iншому брав когось за жабри не гiрше, нiж Самi?в. Скрiзь бачили в цей день
ного широкоплечу, сутулувату постать в хутрянiй офiцерськiй безрукавцi.
   - Майте на увазi, - звернувся Воронцов до Чумачен-кових командирiв рот,
коли вони обсiли його, шанобливо витягаючись навiть навсидьки.  -Майте  на
увазi, товаришi, що  на  плацдармi  нам  не  минути  зустрiчi  з  танками.
Попередьте про це сво?х людей, щоб удар танкiв не приголомшив  ?х  посеред
бою. Проти нас сто?ть бронетанкова есесiвська дивiзiя "Шьонрайх".
   - Бита? - запитав один з молодих офiцерiв.
   - Бита, але мало. Зовсiм погано бита. Нещодавно вона перекинута сюди  з
Захiдного фронту, з Люксембурга.
   Офiцери задумались. Чумаченко сердито дивився  на  свою  чотириверстку,
перетяту голубою стрiчкою Морави.
   В цей час на замполiта, радiсно хекаючи,  налетiв  комсорг  полку  Толя
Домбровський.
   - Листiвки вже одержано, як бути?
   - Не зна?ш - як? Негайно в пiдроздiли. I читати - вголос.
   У мiнротi перший вихопив листiвку з рук агiтатора Маковей.  Брикнувшись
мiж товаришами, вихопився на човна,задзвенiв:
   - "Вперед, за Мораву, радянськi богатирi!" Ягiдка, спершись  на  весло,
жадiбно слухав.



   Х

   - Десанти, в човни!
   Команду подали пошепки, а враження було таке, що пролунала вона громом.
Нарештi!.. Весь лiвий  берег,  який  ще  за  хвилину  перед  тим  здавався
безлюдним, тепер ожив, заворушився. Темрява  сповнилась  майже  невидимим,
але виразно вiдчутним рухом численних людських постатей.
   - Десанти, в човни!
   Засвистiвши по пiску, човни стрiлами влiтали в  воду.  Затрiщали  темнi
чагарi, викидаючи з себе  важкi,  заготовленi  вдень  плоти.  Заплюскотiло
навкруги, захлюпало...
   Бiйцi, брьохаючись по колiна в водi, на бiгу вскакували в  сво?  хисткi
судна, дужими ударами весел вiдпихалися на глибоке.
   Грiзними роями знялись серед пiтьми  ракети,  запущенi  з  протилежного
берега. Брижувата широка течiя рiчки на мить освiтилася,  вкрита,  скiльки
видно лiворуч i праворуч, плотами, човнами i човниками, що  низько  летiли
вiд  схiдного  берега.  Блиснули  вздовж  рiчки  кулеметнi  спалахи.  Наче
прорвалися назустрiч десантам слiпучi  цiвки  розтопленого  металу.  Густо
зацьвохкало навкруги, хвилi  закипiли,  мов  нагрiвшись  одразу  до  сотнi
градусiв.
   -  Гребись  дужче!  -  хрипiв  Черниш  бiйцям,  не  спускаючи  очей   з
протилежного  берега,  спрямовуючи  сво?м  веслом  човна.   -   Гребись!..
Гребись!.. Гребись!..
   Бiйцi мовчки греблись. Втягнувши  голови  в  плечi,  вивертали  веслами
гривасту хвилю. Вся  рiчка  вже  перетворилася  на  лементуючий  суцiльний
чорторий. Моторошно закричали пораненi. Випереджаючи  Черниша,  пронеслася
душогубка з полковими  розвiдниками.  При  зблиску  ракети  Черниш  уздрiв
зеленкувате зосереджене обличчя Козакова.  Промигнув  човен  кулеметникiв,
ведучи вогонь на плаву. Пригнувшись на плотах, шалено гребла пiхота.
   - Гребись, брати, гребись!
   В кiлькох метрах вiд  Черниша  женуть  свого  важкого  плота  Сагайдинi
десантники. За  спинами  братiв  Блаженкiв,  обличчям  до  сходу,  сидить,
зiщулившись, простоволосий Маковей. Похапцем висмику? обома руками червону
нитку кабеля, розпускаючи його за собою через рiчку.  Великими  серйозними
очима дивиться на свою роботу. Зда?ться, що смиче вiн той червоний  провiд
не  з  котка,  почепленого  на  грудях,  а  з  самих  грудей.  Смиче,   як
закривавлену живу нитку власного нерва.
   Кулею черкнуло  Чернишевого  човна;  трiска,  вiдщепившись  вiд  борта,
хуркнула поблизу.
   Вдарила артилерiя з обох  бокiв.  Лiс  просвiтився  полум'ям  наскрiзь,
затрiщав, загоготiв. Пузатi нiмецькi  мiни  зашумiли  над  головою,  важко
шубовснули в рiчку, i вона сколихнулась, зда?ться, до самого дна.
   Черниш, вiдбиваючи геть чиюсь перекинуту вибухом душогубку, виправляючи
напрям свого човна, люто гукав  незнайомим  потопаючим,  щоб  хапались  за
нього. Вони понависали довкола бортiв, мовчки  захлинаючись  водою.  Стало
важче гребти, мiнометники щосили налягали на весла. Черниш  уже  не  бачив
нiчого, крiм протилежного берега,  завихреного  вогнем.  Рвався  до  нього
очимл, всi?ю iстотою. Ось уже незабаром, ось уже близько... Стати б тiльки
ногою  на  землю!..  Блиснуло,  вибухнуло  поруч...  Черниш   iнстинктивно
пригнувся на дно човна, важкий водограй  з  шумом  привалив  його  зверху,
обдав гострою хвилею з голови до нiг. Чув, як в'юнке дно човна  випорснуло
з-пiд   нього,   i   все   тiло   внутрiшньо   потерпло,   занурюючись   в
огидно-податливу воду, йдучи все вниз i не зустрiчаючи опори.
   Несподiвано торкнувся ногою дна. Занурений по шию,  озирнувся  на  свiй
десант.
   - Всi ??
   - Всi, всi, - вiдгукнулись йому новаки  напрочуд  близькими,  бажаними,
рiдними голосами.
   - Лафет пiшов на дно, - сердито повiдомив Ягiдка i, не чекаючи  наказу,
зник пiд водою. За хвилину мокра  голова  його  з'явилась  над  поверхнею.
Хапнувши повiтря, Ягiдка пiрнув удруге.
   - ?! - доповiв вiн, виринаючи знову.  Хтось  iз  товаришiв  подав  йому
руку, допомагаючи перебороти прудку течiю. Опираючись  ?й  грудьми,  бiйцi
швидко вибродили  за  Чернишем  на  берег.  На  цiлi  кiлометри  плацдарм,
народжуючись, клекотiв гарячою  пальбою,  розгойданим,  як  море,  гамором
наступу. Зловiснi клубки шипучих ракет  виплiскувались  над  деревами  все
далi й далi.
   Ось нарештi вона, та?мнича земля чужого берега! Ягiдка востанн?  пiдняв
ногу з води, з недовiрою занiс ?? над берегом, як  над  величезною  мiною.
Здавалось, ступить - i весь берег зараз вибухне пiд ним. Ступив - i нiчого
не сталось.
   Санiтари та фельдшери вже метушилися в темрявi, пiдбирали поранених.  З
лiвого   берега   невпинно   прибували   новi   хвилi   десантникiв.    Не
пришвартовуючись, стрибали просто в  воду,  назустрiч  плацдармовi,  бiгли
вперед, мокрi,  гарячi,  затискуючи  гранати  в  руках.  Сагайда  не  став
витягувати плота за собою. Не треба йому плотiв, вiдступати  звiдси  нiхто
не збира?ться!.. Рiшуче махнув рукою:
   - Киньте його!.. За мною!..
   Денис Блаженко, стоячи в водi по колiна, з силою  вiдштовхнув  i  свого
плота на бистрiнь: пливи до Чорного моря!



   XI

   Сапери наводили переправу. Поруч не? в кущах  грав  оркестр.  Музиканти
завзято дмухали в сво? труби, вмиваючись потом, знемагаючи, як  за  важкою
роботою. I це таки справдi була робота.  Вони  знали,  що  поставленi  тут
генералом не ради того, щоб когось розважати, а з цiлком практичною метою:
допомагати саперам сво?ми маршами. Саме так  дивились  на  оркестрантiв  i
сапери, ?м уже з  досвiду  було  вiдомо,  що  для  них  музичний  взвод  -
неабиякий помiчник: пiд музику мiст вироста? набагато швидше.
   Музиканти грали в наростаючому темпi, сапери  металися  все  моторнiше,
робота горiла пiд ?хнiми руками. Палi несли бiгцем,  дошки  несли  бiгцем,
все робилося тiльки бiгцем. До самого ранку  працювали  в  крижанiй  водi,
зiгрiвалися не спиртом, а лише власною кров'ю та К гарячими  маршами,  якi
нестримно билися з лiвого берега, вимагаючи для  себе  простору,  дзвiнких
мостiв на плацдарм, далеких дорiг.
   I все-таки до ранку мiст ще  не  був  закiнчений.  Вранцi  над  Моравою
з'явилася ворожа "рама", i хiмiки мусили оповити все будiвництво  димовими
завiсами. Проте стукiт молоткiв та сокир не змовк i в диму, бурхливi маршi
просилися в дорогу  i  крiзь  дим.  Гомiн  прийдешнiх  трiумфiв,  радiсних
травневих  громовиць  уже  вчувався  бiйцям  у  цих  могутнiх  ритмах,  що
народжувались над моравською незакiнченою переправою.
   Лiс перед майбутнiм мостом уже трiщав, загачений артилерi?ю,  машинами,
обозами. Нiкому не стоялося на мiсцi, всяк тиснувся ближче  до  переправи,
щоб першим вирватись на плацдарм.
   Хома iз сво?ми пiдводами бився в загальнiй  тиснявi,  лихословив  усiх,
лiз через голови наперед, гукаючи, що допiру начальник  переправи  наказав
його пропустити першим. Перед тим Хома, звiсно, i в вiчi  не  бачив  цього
авторитетного начальника, на якого невтомно посилався, протискуючись  крок
за кроком до мосту. А тим часом де взявся i сам уявний Хомин  покровитель.
Налетiв на подоляка, остовпiв:
   - Я? Тобi? Дозволив?
   - Товаришу майор!.. Екстрений вантаж!..
   - Убiк! - аж затрясло начальника переправи. - Убiк! Убiк!
   Щойно ошуканi  Хомою  i  тому  особливо  лютi  артилеристи  з  батогами
накинулися на його коней. За якусь мить усi Хоминi пiдводи опинились  геть
збоку, затиснутi в чагарники.
   - Витручали!.. А-а, шкодив я вашiй мамi!
   Хома сплюнув i попхався шукати iншо? продуховини до мосту.
   Зненацька  з-за  лiсу  пролетiли  снаряди.  Ворог  почав   обстрiлювати
переправу. Близькi вибухи застугонiли берегом, заглушаючи звуки  оркестру.
Невдовзi бiля переправи залишились тiльки тi,  що  працювали.  Рештi  було
наказано розосередитись по лiсу.
   Хома  не  мiг  бiльше  чекати.  Пораненi,  яких  човнами  евакуювали  з
плацдарму, приносили звiдти далеко не втiшнi вiстi. З жахом озиралися вони
на рiчку,, мовби не вiрили, що вирвалися звiдти живими. Там гуло величезне
пекло. Хомi здавалося, що на плацдармi все залежатиме вiд нього,  все  там
пiде шкереберть, коли вiн тут затрима?ться iз  сво?м,  по  сутi,  скромним
бойовим вантажем. Сапери вже  працювали  пiд  обстрiлом.  Серед  них  були
пораненi.
   Ха?цький сiв на коня.
   - За мною! - скомандував ?здовим, ?здовi не питали - куди.
   Молодi дерева забилися мiж кiньми,  м'язисто  затрiщали  пiд  колесами.
Ви?хали на просiку, старшина вихопився сво?м жеребчиком наперед пiдвiд:
   - Жени за мною!
   Погнали щодуху.
   Будь-що-будь! Хома  вирiшив  спробувати  щастя  в  сусiдiв.  Йому  було
вiдомо, що праворуч, вище по рiчцi, буду? собi переправу "Сестра", сусiдня
гвардiйська дивiзiя. Ще вище настеляло мiст з'?днання козакiв.  По  дорозi
Хома дiзнався вiд зустрiчних, що "Сестрина" переправа  теж  готова  тiльки
частково. I там сапери працюють пiд вогнем.
   - А в козачат?
   - В козачат закiнчують.
   Хома подався до козакiв.
   Сонце пiднялося з-за лiсу. Чисте, по-весняному свiтле небо  синiло  над
просiкою. Нiмi дерева тихо, урочисто брунькували. О,  як  вони  одягнуться
через тиждень, як закрасуються буйно та весело!.. Але де буде Хома  в  той
час? Чи дiждеться вiн сьогорiчно? зеленi, чи, мониньки вже посиротить сво?
дiти? Явдошко, дружино моя люба! Сини мо?, Миронцю, та й ти, малий  Iвасю!
Чи видите ви, де ваш татко оце по свiту беста?ться? А, де ви  годнi!..  Як
увидите - серед чистого неба блискавицi на заходi б'ють,  то  й  мене  мiж
ними увидите. Як почу?те  -  здалека  грiм  на  голi  дерева  гримить,  то
вважайте, що татко ваш - саме в тому громi... Бо то не грiм гуде, то  гуде
наш плацдарм.
   За Моравою на десятки кiлометрiв гупали i гупали гармати. Iнодi  навiть
ставало чути, як постукують  на  плацдармi  кулемети  -  тонко,  дрiмотно,
по-пташиному. Наче пробивають на деревах кору далекi дятли. Що  там  зараз
дi?ться? Як ся мають товаришi? Хомi бродили перед очима  страшнi  картини.
Вiн знав, що то ? тримати плацдарм без артилерi?. Правда, ще вранцi кiлька
легких батарей було переправлено за рiчку плотами. Але хiба ?х  вистачить?
Мостiв треба, мостiв!
   Тривога не покидала Хому всю дорогу.
   Коли вiн привiв сво? пiдводи до козачо? переправи, по мiй  уже  потоком
рухалися вiйська. З-за горба по некрутому схилу влiтали на мiст  вершники,
гармати, кухнi, транспорти-в  кавалерiйському  з'?днаннi  все  це,  видно,
рухалося водночас. Бiля переправи стояв генерал у волохатiй чорнiй бурцi i
час вiд часу пiдганяв сво?х козачат:
   - Галопом! Кулею! Пшов!
   Вiйська вгонились в переправу, як в обойму, вистрiлювались на  захiдний
берег, розгалужувались там шляхами. А  з-за  пагорба  вже  виринали  iншi,
неслися гарячим, гомiнким потоком, колесо при колесi, кiнь при коню.
   Генерал пропускав сво?х у першу чергу. "Гостi" поки  що  мусили  чекати
осторонь, iз заздрiстю поглядаючи на ущiльнену до краю лавину кiннотникiв,
господарiв переправи. Серед тих, що нудьгували збоку, Хома зустрiв кiлькох
старшин-однополчан. Вони кляли на чiм свiт сто?ть козачого генерала, який,
мовляв, на льоту вихоплю? з колони "гостей" i без розмов спроваджу?  разом
з кiньми пiд косогiр. Тепер старшини, добувши десь червонi  кубанки,  саме
маскували сво?х ?здових пiд козакiв. У Хоми кубанок не було. Та й взагалi,
як вiн замаску?, примiром, свого Каленика? Адже у Каленика мовби  на  лобi
написано, що вiн пiхтура. Його навiть по ши?  можна  викрити  -  зморщена,
худа, суто пiхотинська шия! Хома, не гаючись, проiнструктував ?здових,  як
?м належить триматись. На Каленика насварився:
   - Чортом менi дивись!
   - ?сть! - промимрив Каленик.
   - Ломiться за мною!
   -Пришпоривши коня, пройнятий наскрiзь холодком рiшучостi, Хома  кинувся
в загальний рухливий потiк,  ?здовi  дружно  ломилися  за  ним.  Блискаючи
зубами, огризаючись налiво й направо, Хома нарештi збив сво?м конем  якусь
захудалу козачу  кухню,  втерся  на  ??  мiсце  i,  стримуючи  натиск  пiд
нагайками, пропустив мiж козакiв свого зовсiм озвiрiлого Йону. Тепер  усе!
Досить затесатись одному. За хвилину Иона впустив поперед себе всiх  сво?х
мiнометникiв. Одразу ?х пiдхопило, понесло. Тiльки б на кiст, тiльки б  на
першу дошку! Звiдти 'вже нiякий генеральський окрик, нiяка сила  завернути
не здатна.
   Скачучи  поруч  пiдвiд,  Хома  розстебнув  тiлогрiйку,  виставив  груди
вперед, щоб дзвенiли "Славою" та "Вiдвагою". Може, задивиться генерал, хоч
на мить залюбу?ться таким козарлюгою!.. Шалено присадив коня  перед  самим
генералом, заступаючи втд нього сво?х ?здових.
   - Товаришу генерал!!!
   Перша Хомина пiдвода влетiла на мiст.
   - Товаришу генералi!
   Друга пiдвода прогуркотiла на мiст.
   -Товаришу генерал!!
   Третя пiдвода шугнула на мiст.
   - Та ти що менi зарядив: генерал, генерал... П'яний чи нагайки просиш?
   - ?
   Четверта пiдвода  задзвенiла  на  мiст...  Всi!  Хома  блиснув  зубами,
пришпорив коня, гайнув i собi за нею. Озирнувся,  уже  легко  дзвонячи  по
мосту. Генерал грозив йому вслiд важким канчуком. Даремно!  Хома  вже  був
захищений вiд нього тисячоголосим розбушованим валом, що нестримно напирав
на мiст...
   За переправою полегшено зiтхнулось.
   Промайнули  перелiсок,  ви?хали  в  поле.  Деякий  час  рухалися  понад
грунтовою дорогою, запрудженою козаками.  Скiльки  око.сягало,  колихалися
попереду червонi денця, як маки на вiтрi. Куди ?хати?
   Козаки звертали десь на пiвнiч, Хомi треба було пiвденнiше,  до  сво?х.
Вiн тiльки приблизно уявляв собi, де може бути зараз  його  рота.  Спробуй
знайди ?? серед цi?? маси полкiв, що вже розгорнулись, розiйшлися по видно
колу.  Стрiльба,  чимраз  виразнiша,  долiтала  звiдусiль.  З-поперед  не?
натреноване Хомине вухо вирiзняло знайоме чахкання батальйонних  мiнометiв
- там, i там, i там... Чахкаючих рот уже можна було  нарахувати  не  менше
десятка на широкому, ще не прочахлому з  бою  плацдармi.  Але  де  ж  саме
Хомина рота? Покладаючись головним чином  на  свою  старшинську  iнту?цiю,
Ха?цький  шукав  сво?х  десь  лiворуч,  там,  де,  вигинаючись  в  лугових
низов'ях, побiгла за обрiй дамба. Мiж нею i приморавсьхим лiсом  стелилася
на пiвдень широка смуга вiдкрито? низинно? мiсцевостi.  Заболоченi  балки,
голi пагорби, вкритi рiдкими чагарниками луки... Хома змiряв  поглядом  цю
пустиню i взяв курс на пiвдень, паралельно дамбi.
   Оксамитовий намул м'яко зашавкотiв яiд шинами колiс. Занесене  звiдкись
повiнню торiшн? сiно сохло, зависнувши на кущах рiвяою  лiнi?ю,  вказуючи,
як .високо су.-гали ще недавно тут веснянi  води.  Розiгрiгi  лiси,  теплi
поля дихали по-весняному  вiльно,  струмували  в  небо  прозорими  цiвками
марева.
   Вздовж усi?? дамби тяглися окопи -  не  знайомi  Ха?-цькому  пiдроздiли
спiшно займали оборону. В  деяких  мiсцях  уже  на  самому  насипу  стояли
гармати, i з того, як  вони  били  -  раптово,  сердито,  пильно,  -  Хома
вгадував, що противник десь недалеко, за дамбою.
   Хома нетерпляче пiдгонив  ?здових.  Виривався  коником  далеко  вперед,
повертався до важких возiв i знову виривався. Якби мiг, то, зда?ться,  сам
би впрiгся в цi гори ящикiв i тягнув би ?х  швидше  до  вогнево?.  Прибути
вчасно, доповiсти Антоновичу!.. Так, мовляв, i  так...  ?здокi  не  щадили
батогiв, пiна клубками облiтала з коней.
   Хоча плацдарм був  уже  досить  широкий  i  зовнi  становище  здавалося
бiльш-менш  нормальним  -  Хому  проймала  дедалi  гострiша  тривога.   По
численних, на перший погляд зовсiм незначних прикметах  вiн  визначав,  що
справи тут кепськi. Чому так часто гасають вершники-зв'язкiвцi вiд  насипу
до рiчки i назад? Чому так гаряч-ково метушиться народ, риючи окопи вздовж
усi?? дамби? Чому гармашi, поскидавши тiлогрiйки, не  вiдлучаючись  нi  на
секунду  вiд  сво?х  гармат,  стоять  бiля  них  у  таких  по-мисливському
напружених позах?  Поранених  багато.  Деякi  шкандибають  до  лiсу  самi,
декотрих несуть на  палатках.  I  всi  звертаються  до  Хоми  з  однаковим
запитанням:
   - З переправи? Переправа готова?
   Небо бринить, мов напнуте. Снаряди, перелiтаючи над головами, виють  до
лiсу. З характерним поклацуванням б'ють  ворожi  самоходи,  замаскувавшись
десь по вибалках за дамбою.
   Ха?цький на ходу розпиту? поранених про свiй полк,  про  становище.  Це
вже пiшли люди його дивiзi?. Десь тут поруч, лiвiше, i Хоминi однополчани.
Вигляд у поранених  страшний.  Змученi,  блiдi,  вибарложенi  в  болотi...
Декотрi шкутильгають, смертельно втомленi, в iнших  ще  свiтиться  в  очах
божевiльний блиск бойового збудження. Нiхто з них уже не зверта? уваги  на
снаряди, що грякають поблизу на узлiссi, немов це грякання  зовсiм  пусте,
порiвняно з тим, що ?м довелося щойно пережити.
   Тим часом над Моравою у високiй блакитi закружляли "юнкерси". Стрекотом
зенiток обiзвалися до них переправи. Не спускаючись нижче, лiтаки  капнули
над лiсом скiсними бомбами, i гулкi лiси застугонiли.  Берегами  стеляться
димовi завiси, пишно-врунистi, слiпучо-бiлi на сонцi.
   Стрiлянина наближалась, густiшала. Весь ясний обрiй  на  заходi  гримiв
неприродним нервовим громом. В  рiзних  мiсцях  над  вiдкритим  плацдармом
високо вставали вогнi ракет, потворно блiдi при денному свiтлi.
   Снаряди лягали полем все ближче. Ха?цький вiв свою  валку  понад  самою
дамбою, щоб на випадок артнальоту ?здовi могли сплигнути  в  чи?сь  окопи.
Схарапудженi конi, розумiючи небезпеку, летiли вiтром, готовi вискочити  з
шлей. Снаряди вже рвались злiва, справа, спереду, ззаду.  Хома,  оглушений
вибухами, незчувся, як опинився навпроти свого  батальйону.  З  насипу  на
нього дивились численнi знайомi обличчя,  яких  вiн  майже  не  впiзнавав.
Махали руками, кричали: "Падай, падай!"
   ?здовi, зскакуючи з передкiв, кидались  в  найближчi  окопи.  Хома  теж
звалився на чи?сь тiла, маючи повнi вуха дзвону. Сiвши,  опинився  лице  в
лице з Макове?м.
   - Маковей!
   Хлопець кинувся Хомi в обiйми.
   - Ти з переправи, Хомо? Що привiз?
   - Мiни, гранати...
   - О, гранати!.. Потрiбнi до зарiзу. Ми вже п'ять  контратак  вiдбили!..
Тут таке ко?лось! Думали, всiх нас видушать танки! На  артилеристах  тлiли
сорочки - били з вiдстанi в пiвсотнi метрiв.
   -- Де Антонович? Маю доповiсти йому...
   - Доповiдай Чернишевi. Антонович наш... вiдвоювався.
   - Та ти що?
   - Ось вiн бiля мого окопу...
   Ха?цький висунув голову за бруствер. Кармазин  лежав,  витягнувшись  на
плащ-палатцi, у сво?х порепаних, розбитих чоботях. Дивився просто на Хому,
напружено вiдкривши рота, немовби весь час хотiв щось голосно  крикнути  i
не мiг. Мурашки вже гуляли по його сiрому обличчю.
   Хому затрясло, як у пропасницi. Судорожно перекошений лютим болем,  вiн
сiв у кутку, стиснув важкi кулаки:
   - О, доки це буде? Доки? - I гнiвно вирячився в стiну окопу.  -  Ну,  а
тепер?..
   Маковея раптом охопив жах. Вiн  мовби  тiльки  зараз  збагнув,  про  що
йдеться. Справдi - доки? I хто на черзi?
   Як тiльки кiнчився артналiт, Хому викликали до командира полку.  Самi?в
стояв пiд дамбою з кiлькома офiцерами. Сьогоднi всi вони були з автоматами
в руках, немов рядовi.
   - З переправи? -  зустрiв  Самi?в  Ха?цького,  не  чекаючи  формального
рапорту.  Хома  доповiв  скупо  i  невга-разд.  Весь  час  вiн  думав  про
Антоновича.
   Дiзнавшись, що Хома переправлявся в зовсiм iншому  мiсцi,  "хазя?н"  не
став бiльше  його  слухати.  Iншим  разом  вiн  вiдзначив  би  старшинську
винахiдливiсть подоляка, похвалив би його за те, що вiн  перший  прорвався
на плацдарм з валкою бо?припасiв. Але зараз Самi?в, видно, думав про iнше.
Не вислухавши Ха?цького до кiнця, вiдвернувся, заговорив з  офiцерами  про
вершника, що наближався з лiсу.
   - Козаков?
   - Вiн.
   Пiвгодини тому Козаков був посланий  на  переправу  розвiдати,  як  там
справи. Тепер вiн гнав щодуху звiдти. Посiрiлий,  розхристаний,  пiдскакав
до "хазя?на", доповiв, не встаючи з сiдла:
   - Переправу розбомблено. Починають знову.



   XII

   Дамба нагадувала собою величезний щiльник: яма на ямi, окоп  на  окопi.
Поруч стояли в ячейках рядовi й офiцери, розвiдники й  штабники.  Командир
полку всiх, кого мав пiд рукою, виставив в оборону.
   Хома, витягши з окопу  тiло  якогось  убитого  пiхотинця,  зайняв  собi
готову  його  оселю  на   самiй   дамбi.   З   Хомою   сусiдили-по   праву
руку-петеерiвцi, по .лiву- Маковей iз сво?м апаратом.
   Для Маковея цей день видався неприродно довгим, довгим, довгим.  Сонце,
зупинившись посеред неба, здавалося, уже не руха?ться далi. Вiдбито  п'ять
контратак... Скiльки ?х ще доведеться вiдбити до ночi?
   В першi години пiсля  форсування  наступ  розгортався  досить  успiшно.
Полк, рiшучим ударом вибивши нiмцiв з лiсу, вiдкинув  ?х  геть  за  дамбу.
Багатьом уже здавалося, що тепер наступаючi  пiдроздiли  пiдуть  i  пiдуть
полями вперед.  На  свiтанку  комбат  Чумаченко  уже  був  призначив  свiй
наступний КП бiля станцiйно? водокачки, що  ледве  бовванiла  в  синюватiй
iмлi  далеко  на  виднокрузi.  Чумаченкова   самовпевненiсть   нiкого   не
здивувала, хбча до водокачки лежали ще довгi неперейденi кiлометри,. а  на
самiй станцi? ще гукали нiмецькi по?зди. Серед командирiв батальйонiв  уже
давно виробився зухвалий гвардiйський звичай - заздалегiдь обирати пункти,
ще зайнятi ворогом, пiд сво? майбутнi КП. В цiлому розрахунок був  вiрний:
рано чи пiзно комбати неминуче з'являлися iз сво?ми штабами там,  де  було
намiчено з'явитись. Але на цей раз  справи  обернулись  iнакше.  В  самому
розпалi наступу несподiвано, майже в  спину  атакуючим,  ударили  нiмецькi
танки. Вони зайшли  балкою  злiва,  зiм'явши  серед  вiдкрито?  мiсцевостi
пiхоту лiвого сусiда. Самi?в наказав батальйонам негайно повернутися знову
за дамбу. Повертаючись по голому полю  пiд  шквальним  вогнем,  батальйони
зазнали  значних  втрат.  В  цей  час  мiнометники  втратили  свого  Iвана
Антоновича. До насипу його ще донесли  живим.  Вiн  умер  непомiтно,  коли
рота. вже залiгши по дамбi поруч з iншими покремсаними пiдроздiлами полку,
вiдбивала шалену першу контратаку. Це було  вранцi.  Тодi  ще  тут  стояла
полкова батарея легких гармат, якi, власне,  й  вирiшили  долю  попереднiх
по?динкiв. Пiвдесятка нiмецьких пiдбитих машин тепер стояло в балцi  перед
самою дамбою. Це був наслiдок славно? роботи батарейцiв. Але само? батаре?
вже тут не було. Самi?в перекинув ?? на помiч  сусiдовi  далеко  на  лiвий
фланг, куди зараз перенiсся центр бою. Там  противник,  прорвавшись  через
дамбу, поступово вго-нипся клином в плацдарм, намагаючись вийти  знову  до
Морави.
   Маковей щоразу бентежно поглядав туди. Хома тим часом  пiдкопав  глибше
свiй окоп, який здався йому занадто мiлким.
   - Оце вiдтепер моя хата, Маковею... А все мо?  господарство  -  десяток
гранат...
   Розвантаженi сво? пiдводи Хома передав у розпорядження  санiтарам,  якi
вже направили ними до рiчки поранених. Бо?припаси,  доставленi  Хомою  для
роти, були розподiленi порiвну мiж усiма мiнометними  пiдроздiлами  полку.
Хома не жалкував. Хай усi користуються, аби з толком.
   - Найгiрше,  що  вся  мiсцевiсть  навколо  танкодоступна,  -  скаржився
Маковей через бруствер Ха?цькому. - Якби вiн був  зiпхнув  нас  звiдси,  з
цього насипу, то нiхто б не добiг до лiсу... Витолочив би всiх серед  поля
гусеницями...
   - Ячейки тримайся, - понуро порадив Ха?цький,
   - Ура! - несподiвано заволав Маковей, притискуючи  трубку  до  вуха.  -
Iптап прийшов!.. Iптап! - Зачувши це слово, бiйцi повистромлювали голови з
окопiв, напружено вдивлялися в узлiсся. Iптап! Винищувальний протитанковий
артилерiйський  полк...  Гроза  нiмецьких   танкiв,   надiя   гвардiйсько?
пiхоти!.. Уже не раз бiйцям доводилось бачити блискучу роботу цих iптапiв.
Озбро?нi  новiтнiми  скорострiльними  гарматами,   рухливi,   летючi,   як
блискавки, вони невтомно шугали по фронту, з'являючись зненацька  то  тут,
то там - в мiсцях найбiльшо? небезпеки. Вилiтали просто з  маршу  на  поле
бою, з ходу розгортаючись, несхибно б'ючи.
   - Де iптап, Маковею? - посипались на телефонiста  запитання.  -  Де  ти
його побачив?
   - За рiчкою, за переправою сто?ть напоготовi! "Хазя?новi" хтось  звiдти
передав...
   Останнi слова Маковея поринули в суцiльному гуркотi. Противник  вiдкрив
вогонь по всьому плацдарму водночас.  Ударив  з  усiх  видiв  артилерi?  -
самоходами, танками,  важкими  мiнометами.  Плацдарм  закипiв  на  десятки
кiлометрiв, забульбився вiд краю до краю вибухами.
   Маковей був у рiзних перепалках,  але  зараз  йому  здавалося,  що  вiн
уперше оце потрапив пiд такий обстрiл. Це був навiть не  обстрiл,  це  був
розгнузданий,   всепоглинаючий   обвал   вогню,    завиваюча    круговерть
розщепленого металу та пiднятого в повiтря грунту, що  важко  бушував  над
тобою. Мiж залпами зникали паузи.  Ще  голова  дзвенiла  вiд  попереднього
вибуху, ще зрушена земля сипалася в окоп, а повiтря  вже  знов  гойдалося,
завивало, пружинило, втискаючи тебе в  землю.  Удар  близько?  блискавицi,
гаряче хурчання чавунних злиткiв  угорi,  i  знову  грiзне  виття,  виття,
виття...
   Забившись на дно ячейки, заховавши пiд себе апарат,  як  живе  тендiтне
створiння, Маковей пронизливо благав у трубку:
   - "Земля", "Земля", "Земля"...
   - Чого тобi? - накричали на нього з батальйону. - Сиди отам та диш!
   Справдi, чого йому треба?  Йому  просто  треба  почути  зараз  людський
голос, переконатися, що лiнiя дi?, що все  залиша?ться  на  сво?му  мiсцi.
Знову:
   - "Земля"... "Земля"!
   На цей раз йому нiхто не вiдповiв. Чи не хотiли,  чи  зв'язок  порвало,
розметало снарядами?.. Макове?вi наче щось обiрвалось всерединi.
   - "Земля", - ледве не заплакав вiн у мембрану. А "Земля" мовчала.,  Все
навкруги вихрилося, глушило, обпiкало гарячою повiтряною хвилею, присипало
чимось зверху. Невже нiхто не вiдгукнеться?  Маковей  раптом  вiдчув  себе
закинутим геть на край свiту, забутим, безпомiчним. "Де ти, Хомо?  Де  ти,
Романе? Де ви, товаришi? Зв'язок мiй урвався, апарат мовчить, гину!.."
   Може, тiльки оце зараз вiн, безтурботний Маковей, до кiнця збагнув, яке
значення мала для нього тонка нитка червоного кабеля! Вона ?днала  його  з
командними пунктами, з сусiдами i з тилами, ?днала з  самою  Батькiвщиною;
Доки вона дiяла, хлопець почував себе твердо i певно. А урвалась -  i  все
навколо мов заступилося хмарою, дихнуло  на  нього  пустинею,  захиталось,
втрачаючи мiць i доцiльнiсть. Уже йому  не  треба  нi  дiвчат  у  червоних
чобiтках, нi весняних пiсень на просторi, вже  вiн  задиха?ться  в  сво?му
тiсному окопi,  як  у  наглухо  заклепанiм  казанi.  Так  ось  як  страшно
залишитися без тi?? нитки!
   Нiчим без не? дихнути в жаркiй ячейцi, тiсно, самотньо i страшно сидiти
тут! Маковей пiдводить голову. Дим сиво бродить  над  плацдармом,  як  над
розвернутим кратером величезного вулкана. Б'ють i б'ють вогнi! "Побiжу!" -
вирiшу? Маковей, пiдiймаючись.
   - Куди? - десь знизу  кричить  йому  лейтенант  Черниш.  -  Сиди,  поки
вщухне.
   - Порив!
   - Сиди, кажу!
   Маковей присiв у сво?й норi. Нiма трубка затиснулась йому  в  закляклiй
руцi. Не зумерить нiмий апарат.
   А шквал шаленi?. Викручу?, трясе, шмату? дамбу.
   В пiднятiм смерчами грунтi мелькають, поблискуючи, сплющенi  алюмiнi?вi
казанки, колеса станкача, чи?сь жовтi чоботи... Може, Антоновича? I  сонце
ще свiтить, i небо ще iнколи сяйне синявою крiзь вируючi  хмари  землi  та
диму, а  проте  Макове?вi  зда?ться  цей  день  несправжнiм,  неприродним,
фантастично потворним. Наче  земля  вже  вивихнулася  з  сво??  орбiти  i,
розламуючись на шмаття, летить кудись шкереберть.
   - "Земля"! - знову нестямно блага? Маковей у трубку. - "Земля"!
   О, якби вона  вiдповiла!  Якби  ожив  його  пошматований  кабель,  його
рiдний, живий нерв! Маковей вiдчув би себе зовсiм iнакше... Нiчого не було
б йому страшно!.. Не тиснули б так  на  нього  оцi  рухливi  важкi  пласти
спеки,  свисту,  сталi,  що,  завиваючи,  проносяться  над  ним  у  чужому
затьмареному  небi...  Коли  цьому  буде  край?  Коли  воно  вщухне?  Чому
лейтенант не  пустив  його  бiгти  на  лiнiю?  Може,  наказано  знiматись,
вiдступати за Мораву? Адже зрозумiло, що пiсля цi?? канонади сюди посунуть
танки... Зараз уже кожному ясно, що батальйонам не всидiти на цiм чортовiм
п'ятаку!.. Вiдступати, поки не пiзно!.. Може, в окопах уже нi душi,  може,
Маковей залишився вже один одинцем на всю дамбу?
   Крiзь суцiльне стуготiння чути, як розмiрене,  з  нещадною  невтомнiстю
працюючих верстатiв, б'ють нiмецькi самоходи.  Мовби  працюють  самi,  без
людей,  автоматично  розряджаючись  i  знову  автоматично  заряджаючись  з
невичерпних льохiв. Зда?ться, це комбiноване  катування  металом,  громом,
газом, свистом нiколи не кiнчиться,  нe  вляжеться,  не  вщухне,  поки  не
доведе до божевiлля нещасного Маковея.
   Однак кiнчилося. Окутаний димом, весь насип стогнав,  наче  був  ?диним
тiлом,  а  його  мордували,  четвертували  живцем.  Пораненi  кликали   на
допомогу. Сусiди перегукувалися мiж собою, довiдуючись, хто з них живий, а
кого вже нема. Хома, чорний, як сатана, видобувся на поверхню i поклав  на
бруствер важку в'язанку гранат.
   - Тепер бiжи! - гукнув Черниш  Макове?вi.  Маковей  стрiмголов  кинувся
вниз. Пiд насипом вiн угледiв майора Воронцова. Стоячи серед  поранених  i
ледве стримуючи роздратування,  майор  заспокоював  закривавленого  бiйця,
який боявся, що всi пiдуть, а його кинуть напризволяще.
   - Не кидайте нас, не кидайте, - хлипав бо?ць.
   - Нiкуди ми не знiмемось, нiкого не покинемо, - сердито запевняв майор.
- Знiматися будемо тiльки вперед.



   XIII

   Для Воронцова цей день був  особливо  тяжким.  Затримка  з  переправою,
хиткiсть загального становища на плацдармi,  прорив  нiмецьких  танкiв  на
лiвому фланзi, виснажливi  контратаки,  значнi  втрати  людьми  -  все  це
викликало серед  частини  особового  складу  невпевненiсть  i  пригнiчений
настрiй". Пiсля останнього артилерiйського удару, здавалось, на  дамбi  не
залишиться жодно? живо? душi. Проте  дим  розвiявся,  вбитих  i  поранених
знесли вниз - ?х виявилося менше, нiж можна було чекати. А з окопiв  знову
виглядали замурзанi, схудлi одразу, до блiдостi перенапруженi обличчя.
   Нахмуривши кошлатi брови, замполiт проходив попiд дамбою,  затримуючись
деколи бiля поранених,  обережно  переступаючи  через  вбитих.  Вся  дамба
стежила за ним,  втомленими,  мученицькими  поглядами  доповiдала,  як  ?й
тяжко.
   Воронцов знав, що  це  дивляться  на  нього  трактористи  й  доменщики,
педагоги  i  десятикласники,  шахтарi  i  студенти...  Дивляться  не  лише
власними очима, а й очима сво?х родин, матерiв  i  дiтей,  довiряючи  йому
колективно свою долю. Воронцов знав  i  те,  що  кожен  його  непродуманий
наказ, кожен його хибний крок, навiть хибний жест обернеться чи?юсь кров'ю
тут, пiд чужою дамбою, обернеться сиротами i вдовами там, на Батькiвщинi.
   "Ти не ма?ш права схибити. Ти мусиш завжди дiяти безпомилково". Але  що
таке безпомилково?
   Чи правильно вiн робить зараз, тримаючи з Самi?-вим свiй полк на  цьому
голому кулацi, простягнутому на захiд? Чи не прирiка? вiн цим самим  сво?х
людей на поголовне винищення  танками,  якi,  безперечно,  рано  чи  пiзно
штурмуватимуть дамбу знову? "Може, й справдi мав  рацiю  начальник  штабу,
радячи до приходу артилерi? зняти пiдроздiли звiдси, покласти ?х  обороною
в лiсових болотах вздовж Морави: танки в лiс не пройдуть, втрати  в  живiй
силi будуть незначнi, плацдарм буде втримано напевно. Все  це  добре.  Але
коли знiметься полк Самi?ва, то всi його правi сусiди теж  змушенi  будуть
один по одному  залишити  дамбу,  перекочувати  до  лiсу!  А  окопи?  Кому
залишиться оця переточена норами  окопiв  дамба?  Адже  тут  знову  засяде
противник. I треба буде кровi та кровi, щоб вибити його вдруге...  Скiльки
ще ляже тодi тут оцих шахтарiв, трактористiв  i  педагогiв?  Самi?в  щойно
передав у дивiзiю; "Якщо танки злiва прорвуться i вiдрiжуть мене вiд рiчки
i зв'язку вже не буде - вважайте, що я на дамбi. Дамбу не обстрiлюйте.
   Воронцов пiдтримав це рiшення командира полку. Але  чи  вистачить  сили
втримати дамбу проти панциро-вано? навали "Шьонрайху"?  Чи  не  розкаються
згодом i Воронцов, i Самi?в у сво?й упертостi? Ось уже мiнометники мовчки,
по-дiловому  ховають  свого  мудреця  Антоновича.  Як  жив,  так  i  вмер:
спокiйно, просто, малопомiтно. Вiйна це вiйна... Не  всi  тут  умирають  з
блиском. Антоновича скосила куля, коли вiн затримався бiля одного з  сво?х
убитих новачкiв, щоб узяти в нього мiнометну трубу. Труба? Тисячi тих труб
не вартi одного Антоновича. Але хiба вiн мiг примиритися з  тим,  що  вона
залишиться вороговi?.. Хвилиною пiзнiше  Сагайда  вже  волiк  через  дамбу
закривавленого Антоновича разом з трубою... Тепер його ховають.  Черниш  i
Сагайда похмуро беруться за кiнцi палатки, опускають тiло в  пустий  окоп.
Хаецький дивиться на ?хню роботу несамовитими очима.
   - Важко, товаришу Ха?цький?..
   - Ой  товаришу  замполiт...  Так  важко,  гейби  всю  землю  на  плечах
трима?ш...
   - А треба... Бо бiльше нiкому.
   Воронцов проходить далi. Скрiзь виснаженi,  до  не-впiзпання  змарнiлi,
зосередженi обличчя. Рiднi, близькi йому  майже  кровною  близькiстю.  Про
кожного з них Воронцов дума?, кожному вiн хотiв би  зберегти  життя.  "Але
як? Що таке безпомилково? Чи не переоцiню?ш ти часом сво?х людей? Чи вiрно
ти зважив запаси ?хнiх духовних  сил?"  Майор  певен,  що  найкращий  полк
будь-яко? iншо? армi? свiту не втримався б на цiй проклятiй дамбi в  таких
умовах. Але ж його полк радянський. Його треба мiряти iншою мiрою... Новою
мiрою.
   - Прапор несуть! - несподiвано  залунали  з  дамби  радiснi  голоси.  -
Прапор полку!
   Немов якийсь цiлющий струм  перебiг  по  втомлених  обличчях.  Пораненi
пiдвелися, поставали навколiшки.  Всi  дивились  на  лiс.  Звiдти  справдi
виходили, беручись навпростець, через поле, полковi знаменщики.
   - Воронцов! - гукнув майора командир  полку.  Вiн  стояв  пiд  насипом,
зiп'явшись на носки, сердитий, знервований. Замполiт пiдiйшов до нього.  -
Ти бачиш? - Самi?в рвучким порухом вказав на прапороносцiв. - Тч бачиш, до
чого додумались, голови? Ти бачиш, куди вони йдуть? Ну,  я  ж  ?м  покажу,
ч-чортам!
   - Це я за ними послав, - повiльно промовив замполiт.
   - Що? - Самi?в увесь на?жився, став колючий, непри?мний. - Ти? Ти?  Ти?
- запустив вiн сво?ю шаленою скоромовкою.
   - Я знав, що ти не станеш заперечувати, - спокiйно вiв Воронцов,  мовби
не помiчаючи гнiву "хазя?на".  -  Треба  людей  пiдiймати.  Бачиш,  зовсiм
замучились, гаснуть.
   - Воронцов! Я тебе не розумiю! - джеркнув академiк i пiвником вiдскочив
вiд замполiта на крок. Знову  впився  очима  в  прапороносцiв.  Нетерпляче
порипував на мiсцi чобiтками. I чим  ближче  пiдходили  прапороносцi,  тим
помiтнiше вгамовувався командир полку. Притихав, вичахав на виду. Стиснутi
кулачки поступово розмикалися.
   Прапороносцi перетинали поле. Покорчоване,перепалене, порудiле, воно ще
мiсцями було затягнуте клубовинням сиво-бурого диму. Прапороносцi впевнено
посувались крiзь те пошматоване клубовиння, пiрнаючи та виринаючи в ньому,
мовби рухались на великих висотах, нарiвнi з природними хмарами.
   Дамба  принишкла  в   напруженому,   урочистому   чеканнi.   Свiтлiшали
згорьованi обличчя, списанi висохлими ручаями темного поту.  У  смертельно
втомлених, згаслих очах спалахували вогники, живi, рiшучi, бадьорi.
   Маковей, повернувшись  з  лiнi?,  знову  стояв  у  сво?му  окопi.  Вiн,
зда?ться, одним з перших помiтив прапороносцiв, коли вони тiльки з'явилися
на узлiссi. Зараз Ма- ковей уже не думав про те, чи буде наказ  знiматись
звiдси. Хiба це тепер можливо? йому стало раптом зовсiм  ясно,  що  звiдси
можна знiматись лише вперед або геро?м загинути тут, вiдстоюючи прапор.  I
навiть це страшне припущення зараз не лякало i не смутило  його.  Навпаки,
йому було солодко вiдчути свою власну готовнiсть iти на  все.  Дивився  на
прапор сяючими, захопленими очима.
   Звикши бачити святиню полку в головi колони, телефонiст сподiвався i на
цей раз побачити за прапороносцями колону бойового пiдкрiплення.  I  дивно
було,  що  вона,  та  колона,  не  потяглася,  не  виринула  з   лiсу   за
прапороносцями. Одначе вона була! Схвильований Маковей у радiсному екстазi
мовби наяву вже побачив ??. Побачив усiх тих,  кого  звик  зустрiчати  пiд
такими  прапорами  на  Батькiвщинi,   на   бурхливих   демонстрацiях,   на
всенародних святах: батьки й матерi,  сестри  й  однокласницi,  пiонери  i
вчительки - всi вони нiби всправжки йшли оце за  прапороносцями,  рухалися
на помiч Макове?вi, сво?му приднiпрянському соловейковi.
   - Бачиш, Хомо?
   - Бачу.
   Прапор все ближче й ближче. Вже  виразно  бачить  командир  полку  Васю
Багiрова, його вилицювате напружене обличчя, яке аж сюди донесло  на  собi
смагу  ста-лiнградського  сонця.  Вже  видно  командировi  полку  шорсткi,
вузлуватi руки башкира, якi мiцно  стискають  древко.  Вже  спалахнув  над
чохлом п'ятипромiнний вогник золотого вiнчика,  пригрiв  собою  сердитого,
вимотаного за день Самi?ва. I ось потемнiле, як волоський  горiх,  обличчя
академiка враз прояснилося. Передчуття катастрофи швидко зникало, навкруги
наче розвиднялось, тiсний п'ятак плацдарму  роздався  вшир,  в  усi  боки.
Навiть дихалось легше. Небезпек одразу поменшало, становище здавалось  уже
не таким скрутним, як досi.
   - Глянь, Воронцов, як вiн iде, як вiн iде? - стежачи за  прапороносцем,
захоплено вiдзначив Самi?в, - З якою гордiстю!.. Даю слово, щось ? величне
в його ходi!..
   Самi?ву здавалося уже, що це не Воронцов, всупереч йому,  послав  гiнця
за прапором, а що це зробив особисто вiн, "хазя?н".  I  коли  прапороносцi
наблизились до нього, несучи перед собою святиню полку, Самiев умить, наче
пiдрiс, виструнчився i вiддав честь енергiйним, натхненним жестом.



   XIV

   Як i слiд було чекати, шосту контратаку почали танки. Вони  виповзли  з
широко? улоговини, що тяглася перед дамбою,  i,  ставши  в  ряд,  вiдкрили
шалений гарматний вогонь. Стояли кiлька хвилин  на  пагорбi,  захлинаючись
спалахами, тiпаючись усiма сво?ми сталевими  мускулами,  як  на  прив'язi.
Потiм, не припиняючи вогню, з гуркотом рушили в лоб  на  дамбу.  Рябi,  як
гаддя, вони ще зберiгали на бронi слiди невялиняло? зимово? фарби.  Вранцi
таких тут нiхто не бачив, вони, видно, тiльки оце прибули  сюди,  поспiшно
перекинутi з яко?сь iншо? дiлянки плацдарму.
   За танками, сутулячнсь, висипали  табуни  есесiвцiв.  Брели,  стрiляючи
навмання, запускаючи в ясне небо ракети, немов ?м було темно  серед  цього
бiлого весняного дня.
   Дамба мовчала. Високо над  нею  пливли  на  захiд  в  супроводi  жвавих
яструбкiв важкi бомбардувальники. Пливли спокiйно, впевнено, як  у  далеке
майбутн?. I хоч вони не мали змоги вплинути зараз на долю оборонцiв дамби,
пiсля ?хнього перельоту кожному окопниковi чомусь стало легше, може, тому,
що плацдарм у небi вже був ширший, анiж на землi: лiтаки гордо понесли  на
сво?х крилах червонi зорi кудись на захiд.
   Дамба нiмувала. Бронебiйники завмерли бiля сво?х ПТР.  Ха?цький  поклав
руки на зв'язанi  докупи  гранати,  що  лежали  перед  ним  на  брустверi.
Маковей,  за  прикладом  старшини,  приготував  i  свою   в'язанку.   Йому
здавалось, що танки сунуть просто на нього i що полковий прапор сто?ть пiд
дамбою саме за його, Макове?вою, спиною. А втiм, Ха?цькому  здавалось,  що
прапор сто?ть саме за ним, за Ха?цьким, а не за кимось iншим.
   Бiйцi заклякли по дамбi в окопах.
   Танки  сунули,  важко  похитуючись,  тьмяно  лиснiючись  боками,  немов
вибиралися з води на сушу якiсь доiсторичнi земноводнi потвори. А за  ними
вихрилися стеариновi вогнi ракет, в немiчнiй злостi змагаючись з  весняним
багатством сонця.
   Маковей уже не бачив нi сонця в небi, нi плацдарму,  оповитого  димами,
нi австрiйсько? станцi?, що похмуро бовванiла вдалинi. Весь свiт  зiйшовся
йому на оцих гуркотливих сталевих клубках,  що  насувались  на  нього.  За
машинами вже було чути войовничий п'яний гелгiт наступаючих гiтлерiвцiв.
   Дамба  грiзно  мовчала.  Навiть  пораненi  тамували  стогiн   у   собi,
вслухаючись у наростаюче  залiзне  скреготiння.  Прапороносцi  закам'янiли
внизу дiд насипом, в глибокому - по груди - окопi. Прапор стояв  мiж  ними
посерединi, теж як солдат.
   Раптом,  в  момент,  коли  одна  з  машин,  обминаючи  пiдбитий  вранцi
бронетранспортер, повернулася на мить до насипу  боком,  -  вдарила  перша
бронебiйка. Пострiл ??,  порiвняно  з  потужним  важким  гаркотом  танкiв,
пролунав блiдо, тонко, майже тендiтно. Проте машина одразу спалахнула.  Це
було настiльки несподiвано, що ворожа пiхота на якусь мить отетерiла.  Але
iншi три танки не зупиняючись сунули вперед, i есесiвцi,  оговтавшись,  ще
несамовитiше кинулись за ними.
   Тепер уже по всiй  дамбi  захлопали  бронебiйки.  Задихаючись,  довгими
чергами, вдарили станкачi. За самою  спиною  в  бiйцiв  дружно  чварахнули
мiномети. Один з танкiв iшов таки справдi на Маковея  i  Ха?цько-го.  Люто
загрiбаючи  пiд  себе  землю,  дихаючи  чадною   спекою,   вiн   неухильно
наближа?ться, пiдiйма?ться, уже дереться на саму дамбу. Ще хвилина - i вiн
уже припрасу? Маковея до землi, перевалиться через  насип  i,  перемелюючи
поранених, пiде просто на прапороносцiв. Нi, вiн не пiде,  вiн  нiзащо  не
пройде! Маковей кинеться на нього з гранатами,' кинеться всiм сво?м тiлом,
аби тiльки вони вибухнули пiд ним. Вже по танковi б'ють товаришi. Вже  вся
земля довкола нього рветься спалахами,  гримить,  диму?.  Х'ома,  впершись
пiдборiддям у бруствер, впившись сво?м похижiлим  одразу  оком  в  машину,
трима? напоготовi важку пiвпудову в'язанку гранат. Ще... ще... ще...
   I Маковей не дише. Ще... ще... ще...
   Враз, наче змовившись, Хома i Маковей метають одночасно.  Там!  Але  ще
минають нестерпно довгi  секунди,  мовби  затримуючись  на  межi  життя  i
смертi, доки пiд жирним задимленим черевом  машини  нарештi  б'?  громовий
вибух. Танк весь здригнувся" шарпнувся на однiй гусеницi вбiк i, незграбно
накренившись,  закляк.  Здавалось,  штовхни  його  тепер  рукою,   i   вiн
перевертом пiде вниз.
   Кулеметники сiкли по ворожiй пiхотi, мiняючи стрiчку за стрiчкою.  Вода
закипала в станкачах. З-пiд насипу залпами з  найкоротшо?  дистанцi?  били
мiномети,  обдаючи  гарячим  полум'ям  сво?х   же   бiйцiв.   Мiни   густо
закущувалися  вибухами  по  всiй  улоговинi,   гурти   нiмцiв   знетямлено
шарахалися мiж ними.
   Зненацька лiворуч, у другiм  кiнцi  насипу,  глушачи  трiскучу  пальбу,
прокотилось могутн?, гаряче "ура". Маковей, мiняючи диск,  глянув  туди  i
сам залящав щодуху: на самiй дамбi,  охопленi  масним  полум'ям,  нерухомо
стояли ще два танки. Палаючи, вони зараз  виднi-лися  всьому  плацдармовi.
Маковей раптом вiдчув, як навкруги ста? легко, просторо, вiльно. В цей час
за спиною в нього залунали радiснi голоси мiнометникiв:
   - Iптап iде!
   - З козачо? переправи!
   - В атаку!!
   Маковей не розiбрав, хто перший дав цю команду. Чи Самi?в, чи Воронцов,
що бiгли по дамбi з автоматами в руках? Здавалось, вона, ця команда,  сама
собою вродилась i, множачись, наростаючи, полетiла вздовж насипу.
   - В атаку! В атаку! В атаку!
   Немов у вiдповiдь на цей  поклик,  весь  плацдарм  загримiв  канонадою.
Вихоплюючись з окопу, Маковей на мить озирнувся, остовпiв, вражений:  сиве
поле до самого лiсу моргало численними спалахами артилерiйських батарей.
   - Iптап!
   То був справдi вiн. Розгортаючись з ходу, iптапiвцi вiдкрили  масований
вогонь по танках,  що  клином  рвалися  до  рiчки  злiва.  Досi  ?х  ледве
стримували полковi со-рокап'ятники.
   Маковей,  передавши  апарат  напарниковi,  плигнув  з  насипу  вниз,  у
вихровище атаки.



   XV

   Загибель Iвана Антоновича була для роти гiркою несподiванкою. Якось так
складалося, що за нього рота переживала i непоко?лась менше, нiж за iнших.
I не тому, що Антоновича мало цiнували. Навпаки,  вiн  користувався  серед
бiйцiв далеко бiльшою пошаною, анiж, примiром,  норовистий,  часом  зовсiм
нестерпний лейтенант Сагайда. I, незважаючи на це,Сагайду-особливо пiд час
бою - оберiгали пильнiше, дбали за нього  ретельнiше,  нiж  за  Кармазина.
Дивнiсть цих вза?мин пояснювалась, мабуть,  тим,  що  бiйцi  були  глибоко
переконанi у несхибностi i правильностi кожного кроку Iвана Антоновича. На
запального Сагайду iнодi "находило" таке,  що  вiн,  забуваючи  про  всяку
обережнiсть, мiг слiпма полiзти на рожен. З  Кармазином  цього  нiколи  не
траплялось.  Обачний,  розсудливий,  помiркований,  вiн  у   найкритичнiшi
хвилини не втрачав спокою та самовладання. Нiхто не пам'ятав, щоб  вiн  за
будь-яких обставин змiнив свою поважну ходу i пробiгся  бiгцем,  як  iншi.
Навiть пiд час останнього бою,  коли  пiдроздiли,  рятуючись  вiд  танкiв,
вiтром  летiли  за  дамбу,  Кармазин  лише  солiдно   трюхикав   у   сво?й
плащ-палатцi.
   Його не вважали нi  вiдчаякою,  нi  боягузом.  Вiн  був  скромний  собi
трудiвник вiйни, сумлiнний, завжди врiвноважений. Саме тому вiн нiколи  не
викликав побоювань за свою особу, всi були певнi, що хто-хто, а  вiн  таки
"дотягне"...
   Iван Антонович i сам охоче пiдтримував загальну певнiсть у тому,  що  з
ним нiяке лихо не може ско?тись, що  вiн  неодмiнно  побачить-таки  кiнець
вiйни. I навiть коли Сагайда приволiк його на  сво?й  спинi  через  дамбу,
якось нiкому не вiрилось, що це лежить, пiдпливаючи кров'ю, не хто  iнший,
а саме Iван Антонович. ? навiть коли його поховали на дамбi, то бiйцям  ще
деякий час здавалося, що його не поховали, а що вiн просто пiшов собi десь
з роти в службових справах, тимчасово передавши командування Чернишевi.
   Черниш i Сагайда мали рiвнi звання, i спочатку було ё невiдомо,  хто  з
них буде призначений командиром роти. Проте бiйцi, не  змовляючись,  стали
одразу звертатись як до командира роти - до Черниша. В першi хвилини  йому
було  нiяково  перед  Сагайдою  за  це.  Однак  Сагайда,   вiдчувши   його
нiяковiсть, сам почав непри?мну розмову.
   - Приймай роту, Женько, - запропонував вiн похмуро.
   - Чому не ти?
   Справдi, чому не вiн? Адже в нього, в Сагайди,  фронтовий  стаж  далеко
бiльший, анiж у Черниша. В той час, коли  Черниш  пурхав  десь  курсантом,
Сагайду вже замiтали в окопi суворi донськi снiги. Черниш не  перемiсив  i
полови/ни тi?? фронтово? багнюки, яку перемiсив Сагайда. Все це було  так.
Але Сагайда не дозволяв собi закривати очi на  те,  що  Черниш  хоч  пiзно
встав, зате багато взяв. Знання його були  глибшi  за  Сагайдинi,  рiшення
гнучкiшi i далекозорiшi. "В тебе думка ма? рiвний, анкерний хiд, - говорив
Сагайда Чернишевi. - А  в  мене  все  якось  нальотами,  з  припливами  та
вiдпливами".
   Методом швидкiсно? прицiльно? стрiльби з  мiнометiв,  що  його  недавно
запропонував Черниш, уже зацiкавилося вище командування. Цей  метод  давав
змогу  взяти  вiд  ?хньо?  збро?   значно   бiльше,   анiж   передбачалося
нормативами.  Воюючи,  командуючи,  Черниш  водночас  невтомно  вчився,  з
кожного бою виносив повчальнi висновки, наче  був  i  на  вiйнi  весь  час
курсантом. Сагайда ж покладався, головним чином,  на  сво?  груди,  i  хоч
серце його завжди клекотiло i  рвалося  в  бiй,  але,  певне,  цього  було
замало... I ось тепер вiн ма? поступитися першiстю. Це було кривдно, проте
Сагайда не дав розгулятися сво?му самолюбству. Йшлося про iнтереси справи,
а в таких випадках вiн умiв  бути  до  себе,  як  i  до  iнших,  нещадним.
Зрештою, сам собi винен, i нiчого тепер лiзти в пляшку.  Надувшись  не  на
Черниша, а на себе, вiдповiв, як думав:
   - Ти сам зна?ш, чому не я. В тебе бiльше даних, тобi й ширше поле  дi?.
I - не ламайся!
   Незабаром пiсля цi??  розмови  Чернишевi  передали  з  штабу  офiцiйний
наказ, що саме вiн признача?ться командиром роти.
   Минуло кiлька днiв. Морава вже зосталася для гвардiйцiв глибоким тилом.
Плацдарм тепер навiть не сприймався, як плацдарм,  -  такий  уже  вiн  був
неосяжно широкий! Перетинаючи з  запеклими  боями  схiдну  Австрiю,  полки
поступово наближались до австрiйсько-чеського кордону.  В  цiй  мiсцевостi
бо? набрали сво?рiдного  характеру.  Здебiльшого  це  були  нiчнi  короткi
атаки, блискавичнi штурми укрiплених висот i дорфiв.
   Мурованi,  похмурi  дорфи...  Лежали,  мовби  позападавшись  у   землю,
вiдгородившись один вiд одного валами крутих горбiв з важкими  розпушеними
виноградниками на схилах.  Радянським  бiйцям  доводилося  перехоплюватись
через голi висоти  переважно  вночi,  через  перехреснi  струменi  ворожих
кулеметних  черг.  Цьвохкало  вогнем  звiдусiль.  Засiдки,  пастки,  мiннi
поля...
   В глибоких долинах палали населенi  пункти.  На  околицях  сiл  посеред
виноградникiв шикувалися в рiвнi лiнi? присадкуватi  бункери.  За  мирного
часу втих бункерах зберiгалось  вино,  а  тепер  вони  правили  за  зручнi
схованки для есесiвських ватаг. Винограднi лози навпроти  бункерних  печер
були скошенi кулеметами, наче косами.
   Пiсля  кiлькох  днiв  важкого  наступу  самi?вський  полк  опинився   у
нафтоносному Цiстерсдорфському районi Австрi?.



   XVI

   Якось надвечiр батальйони  штурмували  велику  залiзничну  станцiю,  що
розкинулась серед  голого  плоскогiр'я,  втиканого  врiзнобiч  на  десятки
кiлометрiв нафтовими вишками.  Ще  до  початку  бою  ударом  авiацi?  було
зруйновано всi колi?,  що  вели  вiд  станцi?  на  захiд,  i  вона  одразу
перетворилася на величезний тупик, обрубаний,  замкнений  зо  всiх  бокiв.
Десятки пузатих цистерн з пальним, збившись  на  колiях,  лунко  лопалися,
вигораючи на власному вогнi. То  в  одному,  то  в  iншому  мiсцi  рвалися
начиненi бо?припасами вагони. Декiлька паровозiв ще  чахкали  по  тупиках,
вурдячись бiлою парою. Вся  станцiя  корчилася  гарячими  дахами  палаючих
амбарiв, пручалася на вiтрi роз'ятреним полум'ям, з краю  в  край  бурхала
димом. Пожолобленi сухi поля на пiдступах до станцi?  вихрилися  вибухами,
бушували сiрими завiями пiднято? вiтром пилюки.  В  тих  завiях  короткими
перебiжками наступала пiхота.
   Надходив вечiр.
   Хома iз сво?м громiздким транспортом стояв, замаскувавшись, в одному  з
вибалкiв за кiлометр вiд станцi?. Може, й тут вибивалася з землi  моложава
зелень, може, й тут соромлива весна якось промовляла про себе, але Хома не
помiчав ??. Йому здавалось, що це знову поверта?ться негодяна осiнь. Вiтер
розгулювався, збиралося на дощ. Низько над землею нависали темнi,  кошлатi
хмари,  навально  посуваючись  проти  вiтру.  Потемнiли  посадки,  гнучись
вподовж дорiг. Нафтовi вишки, виразно окресленi вдень, тепер ледве маячили
на близьких i далеких  горбах.  Тiльки  станцiя  все  яскравiше  гоготiла,
б'ючись серед поля велетенськими чорно-багряними крилами диму.
   Поле квилило, наганяючи на  Хому  тужливi  думи.  Згадувалась  домiвка,
згадувалась дружина, згадувалось все  те,  до  болю  привабливе,  що  було
можливим тiльки поза вiйною. Хотiлось би пiти до нього пiшки, кинувши  все
тут об землю, навiки забувши про цi  трасуючi  снаряди,  що,  свiтячись  i
завиваючи, розтинають при самiй землi потемнiле повiтря. Це був один з тих
моментiв, коли солдатовi раптом чогось наче гостро  забракне,  коли  серце
його безпричинно защемить, коли несподiвано вiдчу?ш, як ти далеко  зайшов,
як тобi важко повернутись назад, яка холоднеча вiдстанi вiддiля? тебе  вiд
рiдного краю. В такi хвилини Хому нестримно тягло до сво?х  вогневикiв.  З
ними на передньому краю, у самому серцi бою, вiн вiдчував себе  певнiше  й
безпечнiше, анiж у справдi-таки безпечнiм,  необстрiлюванiм  вибалку,  але
без них, без сво?х вогневикiв. Тому, як  тiльки  стало  вiдомо,  що  першi
пiдроздiли вдерлися  на  територiю  станцi?,  Хома  сiв  на  коня,  махнув
?здовим:
   - За мною!
   На станцi? все трiщало й пашiло жаром, коли  Ха?-цький  на  чолi  валки
сво?х пiдвiд кинувся через пере?зд. Колеса  перескакували  по  скарьожених
рейках, конi плуталися в тенетах обiрваних телеграфних проводiв, а  ?здовi
поганяли  чимдуж  i,  випереджаючи  один  одного,  з  розгону  влiтали   в
пристанцiйне мiстечко, як у вогняну просiку, як у  задимленi,  просмердiлi
хащi. Обваленi  стiни,  знесенi  дахи,  потрощенi  паркани...  Вся  вулиця
перерита свiжими вирвами, на днi яких ще сивi? встояний дим. Хропуть чуйнi
конi, хапаючи нiздрями важкий сморiд тлiючого ганчiр'я, горiло? сажi, газу
недавно вибухлих мiн. Вiтер з  гулом  роздмуху?  полум'я,  i  воно  бурха?
жаркими повiсмами з дверей порожнiх лунких пакгаузiв. Чути, як, зриваючись
з бляшаних покорчених  покрiвель,  свистять  у  небо  гарячi  цвяхи,  нiби
осколки.
   Пiхота, зайнявши першi квартали, вже вела бiй десь у центрi, проте кулi
ще  зумкотiли  вподовж  вулиць  i  заулкiв.  Ха?цький,  обкрутнувшись   на
перехрестi, вдарився iз сво?м транспортом  на  пiвнiчну  околицю  станцi?,
куди, як йому здавалося, заглибились i його  вогневики.  Про?хавши  кiлька
десяткiв метрiв вузьким, покрученим  завулком  i  не  зустрiвши  нiкого  з
однополчан, Хома з обачностi зупинив пiдводи i,  передавши  коня  ?здовим,
подався пiшки шукати сво?х.
   Все бiльше сутенiло, став накрапати дощ.  Нiде  не  видно  було  жодно?
живо? душi. Вiкна будинкiв, мимо яких проходив Хома, зловiсно  глипали  на
нього темними ямами. Може, тому, що, пройшовши наскрiзь  вуличку,  вiн  не
зустрiв нiкого з сво?х, все довколишн? вiйнуло на нього  особливо  гострою
чужиною. Навiть краплистий дощ, напускаючись, бив  йому  в  обличчя  якось
неприязно.
   В кiнцi  вулички  Хома  зупинився.  Далi  пiшло  пустирище,  захаращене
розбитими автомашинами та тракторами... "Абись виправити дозвiл та послати
одного додому замiсть посилки! - подумав мимохiдь Хома. -  Що  за  радiсть
була б в артiлi!.. Ха?цький  з  фронту  трактора  прислав!..  А  то  жiнки
лопатами землю копають".
   За пустирищем бовванiли довгi  похмурi  пакгаузи.  "Склади,  -  майнуло
Хомi. - Може, з вiвсом? Добре було б, якби  з  вiвсом!..  Нагилив  би  для
коней!"  Бiля  одних  дверей   метушилося   кiлька   постатей.   Зда?ться,
добуваються  досередини,  висаджуючи  прикладами   дверi.   Мабуть,   нашi
розвiдники. Хома розiгнався через пустир до них. I раптом  з  усього  бiгу
вiн тицьнувся на мiсцi i, стрибнувши в найближчу воронку, викинув  автомат
вперед.
   Бiля сарая були нiмцi.
   Тiльки тепер Хома помiтив, що вони не висаджували дверей,  а,  навпаки,
забивали ?х, чимось обливаючи зверху. Блиснув вогник в одного  в  руцi,  i
полум'я лизнуло масивнi дверi.  То?  ж  митi  Ха?цький  випустив  чергу  з
автомата. Дво? чи тро? одразу впали, iншi, пригинаючись, кинулися врозтiч.
Хома наводив автомат на кожного  зокрема  i  скошував  короткою  впевненою
чергою. Останнього куля наздогнала уже на самiм розi сарая. Вихопившись  з
воронки, Ха?цький майнув уперед. Вже вискакуючи  сходами,  вiн  почув,  як
всерединi сарая ревма ревуть,  волають,  нiби  киплять,  численнi  людськi
голоси. Десятки  кулакiв  садять,  б'ють  у  дверi,  закладенi  зовнi,  як
прогоничем, товстим ломом. Полум'я вже зализувалось по  дверях  до  самого
пiддашшя. Розмахнувшись, Хома вдарив прикладом по здоровенному  металевому
замку. Всерединi одразу притихло, занiмiло,  а  за  мить  закричало  ще  з
бiльшою силою - здичавiло, стра'шно, не по-людському. Ха?цький пiдскакував
у полум'я, бив по замку i знову вiдскакував.  Уже  тлiв  йому  рукав,  уже
потрiскався приклад,  проте  замок  не  пiддавався,  А  зсередини  билося,
гримiло,  скреготало  в  дверi,  наче  зубами.  Стогнало,  й  зойкало,   i
несамовито верещало на сотню голосiв. Ха?цький озирнувся довкола,  шукаючи
очима чогось дебелiшого за приклад. Уламок рейки!.. Вiн був такий  важкий,
що iншим разом Ха?цький, певно, нiзащо його не пiдняв би. Але  зараз  сила
його наче помножилась, i вiн, вхопивши металевий уламок, розмахнувся  ним,
як молотобо?ць, i з усi?? сили вдарив  по  замку.  Затрудило  в  руки,  аж
самому блиснуло в очах, i замок розчахнувся. Ледве  встиг  його  вибити  з
петлi, як дверi з грюкотом розметнулися, i  з  сарая  з  криком,  вереском
повалив стиснутий людський натовп. Мимо Хоми замерехтiли смертельно блiдi,
спотворенi жахом обличчя - чоловiчi й жiночi - кiстлявi, безкровнi... Наче
мерцi вилiтали з домовини. Очi  кожного  дивились  просто  перед  собою  -
заморожено, нерухомо, як склянi. Не  вагаючись,  люди  проскакували  крiзь
полум'я,  клацали  дерев'яними  колодками  по   сходах,   розсипалися   по
пустирищi, кидалися навмання - хто куди. Хома метнувся  зупиняти  ?х,  але
переляканi на смерть очi не бачили його, вони ще були склянi.
   Жах, близький до божевiлля, гнав цi тiнi людей  подалi  вiд  пакгаузiв,
вiд свiтла пожеж, в сутiнки поля, в стогнучу вiтром темряву.
   Лише якесь кволе дiвча, схоже на лижницю в сво?х шароварах,  зупинилося
на Хомин оклик, глянуло на нього за мить вирослими великими  очима,  впало
йому на груди, забилося, затрiпалося.
   - Нашi! - знеможено заплакало дiвча. - Та це ж нашi, нашi!
   Хома лагiдно вiдiрвав дiвчину  вiд  себе  i  тiльки  тепер  при  свiтлi
палаючого сарая помiтив у не? на рукавi жовту нашивку з коротким словом на
ньому: OST.
   Не знав, що означа? це чуже слово,  але  одразу  вiдчув  у  ньому  щось
ганебне, потворне, як тавро. Вхопив нашивку, видер  ??  з  м'ясом  i  люто
кинув пiд ноги.
   - Сестро! - хвилюючись, промовив вiн. - Далеко ж здибав тебе, сестро!
   Дiвчина глянула на продертий свiй рукав, потiм на Хому, потiм знову  на
рукав. I очi ??, ще повнi тремтячих слiз, раптом набули  мигтючого  сяйва,
слiпучо? радостi, i вона загукала щодуху iншим:
   - Бронiслава! Родимир! Ян!
   Деякi  з  тих,  що  розбiгались  через  пустирище,  почали   невпевнено
озиратись, зупинятись i, помiтивши радянського солдата, кинулись до нього.
За  хвилину  Хому  обступили,  тиснучись  до  нього,  задиханi,  бентежнi,
нестямнi.
   Раби, невiльники... До краю виснаженi, блiдi,  наче  роками  не  бачили
сонця... У беретах, у капелюхах, в кепках, простоволосi... Блискучими,  як
пiсля хвороби, очима освiтили його зо всiх  бокiв.  Загомонiли  на  рiзних
мовах, потяглися до нього  десятками  рук.  Переляканi  погляди  знаходили
опору й порятунок в цьому засмаглому,  загартованому  стужами  обличчi,  в
оцiй засмаглiй, тугiй  ши?,  облитiй  сяйвом  близько?  заграви.  А  Хома,
веселий i радiсний, повертався мiж ними сво?ми широкими раменами, зривав з
?хнiх рукавiв жовтi, як гусiнь, нашивки i вiдкидав геть.
   - Вiдтепер ви вiльнi.
   - Вiльнi! - повторювалось з акцентами багатьох мов це слово. -  Вiльнi,
вiльнi!..
   - Назавжди вiльнi!..
   В одного не було нашивки.
   - Це француз! - пояснила Хомi землячка,  -  Мось?  Жан!  Вони  не  мали
нашивок...
   Старик француз затряс до Хоми бородою, схвильовано забелькотiв:
   - Же ву... Же ву...
   - Живу, кажеш? - Ха?цький приязно хляпнув його  по  плечу.  -  Живи  на
здоров'я, товаришу... Та бiльше не попадайся людоловам в лабети!..
   Невiльники  навперебiй  зверталися  до  нього  на  рiзних  мовах,  щось
белькотали йому щасливо, як дiти. Ха?цький розумiв далеко не все, але одне
вiн  збагнув  добре  -  те,  що  це  вiн  принiс  цим  людям   найдорожче,
найпрекраснi-ше: життя i волю. Це вiн принiс ?м цей живий вiтряний  вечiр,
вiн дару? ?м  простiр,  i  цi  широкi  шляхи  в  рiднi  кра?,  i  дзвiнкий
завтрашнiй день. Сьогоднi все  це  мало  б  для  них  кiнчитись,  урватись
назавжди. Скiльки людських сподiвань та мрiй задушилося б  димом  у  цьому
сара?, привалилося б палаючою важкою стелею!.. Коли-небудь важливi комiсi?
та суворi експерти  вiдкопували  б  на  цьому  мiсцi  звугленi  кiстки  та
визначали б по них, хто це був... А хiба вiдкопа?ш з  попелу  думки,  хiба
вiдкопа?ш мрi?, якi  вже  зараз  нетерпляче  рвуться  в  повиту  сутiнками
далечiнь.
   Невiльники  схвильовано,  безладно  розповiдали  Хомi  про  себе.  Вони
працювали неподалiк звiдси на нафтових промислах. Коли  фронт  несподiвано
наблизився, озвiрiлi есесiвцi перегнали ?х  сюди,  на  станцiю,  утворивши
нашвидкуруч транзитний табiр в оцих сараях. Охорона табору чекала з дня на
день вагонiв, щоб вивезти невiльникiв далi на захiд, на iншi  роботи.  Але
коли подi? розгорнулись з блискавичною швидкiстю i стало  ясно,  що  жоден
вагон уже не вийде за стрiлку, - розлюченi  есесiвцi  замкнули  барак,  як
домовину, здоровезним замком i пiдпалили.
   Серед визволених найбiльше було чехiв та полякiв,  кiлька  росiянок  та
укра?нок, кiлька французiв i навiть  один  араб,  невiдомо  де  захоплений
нiмцями. Коли Хома почув  про  "арапа",  то  захотiв  неодмiнно  на  нього
подивитися. Стали всi разом гукати Моххамеда. Але  вiн  уже  десь  подався
наослiп, через насип, в глухе поле.
   - Скажiть, куди ж нам тепер? - питали Хому  землячки,  в'ючись  довкола
нього ластiвками.
   Подоляк махнув на схiд широким, владним жестом:
   - Iдiть! До самого Владивостока шлях вам вiдкритий!
   - Але ж десь ма? бути комендант?
   - Комендант? Я вам комендант! Я вам кажу: топайте!
   Дiвчата плакали вiд радостi. Вони пiдставляли сво? паспорти  i  просили
Хому зробити в них помiтки.  Це  були  жахливi  паспорти  рабинь,  витвори
новiтнього рабовласництва: "arbeitskarte". В кожнiй  картцi  -  фотографiя
власницi  з  великою  дерев'яною  табличкою  на  грудях.  На  табличцi   -
шестизначний номер. I тут же поруч - фiолетовий  вiдтиск  пальцiв.  Написи
повторювались  дванадцятьма  мовами:  росiйською,  укра?нською,   чеською,
англiйською,   французькою...   Для   всiх   народiв    було    заготовано
"арбайтскарте"!
   Хома не читав. Обернувшись до палаючого барака, вiн видавлював огризком
товстою  олiвця  через   усю   "ар-байтскарте":   звiльнений,   звiльнена,
звiльнений, звiльнена...
   Подало карту дiвча, яке перше  опам'яталося,  вискочивши  з  барака,  i
перше зупинилось серед загально? панiки на Хомин оклик.
   - Як же тебе  звати,  сестричко?  -  запитав  Хома,  особливо  старанно
виводячи ?й свою резолюцiю.
   - Зiна, - вiдповiло дiвча.
   - Хто ж тебе дома чека?? Мама? Тато? Наречений?
   - Нема нiкого. Всiх розгубила за вiйну. Один браг десь в армi?...
   - До кого ж ти вернешся?
   -- А до нас, додому. Нашi ж люди... Тепер вони менi  всi  там  рiднi!..
Мабуть, як перейду кордон, то обнiматиму всiх, кого зустрiну...
   - Яка ж ти худенька, аж свiтишся... Дiвчина помiтно знiяковiла, немов у
цьому було для не? щось стидне.
   - Поправлюся... Наберуся сил...
   - Набирайся, сестричко, набирайся... Щасливо? тобi дороги!..
   Хомi нiколилось, бiй уже - чути було  -  вiдгримiв  десь  за  мiстечко,
повите вечiрнiми сутiнками та червоними загравами пожеж. Вiн не  мав  часу
розпитату Зiну докладнiше, навiть не запитав про ??  прiзвище.  А  коли  б
запитав, то вона б вiдповiла йому на це: Сагайда.
   Розтлумачивши ?м, як найкраще вибратись за фронтову смугу,  Хома  знову
подався розшукувати сво?х вогневикiв.
   Розшукав ?х уже вночi, на захiднiй околицi. Гордий сво?м вчинком, довго
розповiдав товаришам про концтабiр, про землячок,  про  французiв  та  про
"арапа", який подався кудись наослiп, так, що не могли його й докликатись.
   - Далеко не втече, де не  бiгатиме,  а  однаково  до  наших  прийде,  -
коментували товарищi.
   - Звiсно, що прийде... Тепер усi дороги до наших ведуть...
   - А його, бiдолаху, десь, певно, також арабенята виглядають...
   - А чому ж нi? Людина ? людина...
   Сагайда, напнувшись плащ-палаткою, сидiв, не втручаючись у  розмову,  -
замислений, мовчазний. Сестра Зiна не сходила з думки.  "Визволя?мо  ж  ми
багатьох, - думав вiн, - може, визволя? в цей час хтось i  мою  сестричку,
мою Зiнку".
   Скiльки потiм йшли  Австрi?ю,  майже  в  усiх  селах  зустрiчали  бiйцi
землякiв i землячок, що батракували в бюргерiв. Дiвчатка  розповiдали,  як
мiнялись на очах, добрiшали гладкi бюргершi залежно вiд просування  вперед
радянських вiйськ.
   - Коли ви були на Тисi, моя  хазяйка  перестала  би-гись  i  дала  менi
сукню. Коли ви стали на Моравi, вона набавила менi  кухоль  кави.  А  коли
вступили в Австрiю, то на столi з'явилося навiть вино.
   - Де вона зараз, стара вовчиця?
   - Кинула все господарство та заховалась десь у бункерi...
   - А ти ж, значить, хазяйство стережеш?
   - К чорту ?хн? хазяйство! Тепер нах хаузен - додому!..
   - Не заблудишся? Попадеш звiдси в рiднi кра??
   - Iз заплющеними очима... Серце доведе.
   Сагайда, зустрiчаючи визволених дiвчаток, щоразу жадiбно зазирав  ?м  в
обличчя, потайки надiючись побачити мiж ними сестру, свою щебетуху Зiнку.
   А воно, його щастячко, вже дрiбно ступало босонiж  курними  шляхами  на
схiд, помiж остогидлими дорфами, помiж бункерами. Все шукало когось очима,
видивлялося  з-пiд  хустки  на  кожного  зустрiчного  бiйця,  шукаючи   та
впiзнаючи помiж ними рiдного Володьку.
   I ?й усi тут були брати, а йому там усi були як сестри.



   XVII

   У вiльнi години Хома розбирав iз сво?ми ?здовими становище на  фронтах.
Для цього вiн добував з польово? сумки жмуток рiзномастих карт. видертих з
чужих  атласiв  та  пiдручникiв.  Обiклавшись  ними  i  потираючи   долонi
достеменно як начальник штабу, Хома говорив:
   - А тепер, воно, розберемось.
   Йона-бессарабець  користався  особливою  увагою  Хоми.  Подоляк  твердо
пам'ятав, що, беручи новачка в ?здовi, заприсягся зробити з нього  людину.
I  треба  сказати,  що  бессарабець  виправдував  надi?   свого   вчителя.
Хазяйливий, працьовитий  i  -  коли  треба  -  навдивовижу  хоробрий,  вiн
виконував сво? обов'язки бездоганно.
   А втiм, йона, як i Ягiдка, був зовсiм темний  чоловiк.  Пронаймитувавши
пiвжиття по ма?тках румунських землевласникiв, вiн ще  й  досi  не  цiлком
звикся iз сво?м  новим  становищем  i  в  товариствi  "схiднякiв"  болiсно
почував свою вiдсталiсть. Щоразу, коли  йому  доводилось  розписуватись  в
бо?постачаннi за мiни, його кидало в жар. Йона  ледве  розписувався.  Тому
звертання Хоми саме до нього  звучало  i  спiвчутливо,  i  водночас  трохи
iронiчно. "Розберемось..." На цi Хоминi запросини йона  пiддавався  досить
туго. Сам дракула не розбереться в тих картах, а  де  вже  йому  iз  сво?м
батогом туди лiзти. Справдi, надрукованi в рiзнi часи i рiзними  мовами  -
нiмецькою, угорською, румунською, - тi  карти  являли  собою  темний  лiс.
Проте Хома, вiдкусивши  зубами  соломину,  зухвало  пускався  в  той  лiс,
мiряючи масштаб" до Берлiна. З якогось часу це мiряння вiддалi до  Берлiна
втратило жартiвливий вiдтiнок i сприймалося бiйцями цiлком серйозно.
   - Скiльки? - питали Хому ?здовi. А  вiн,  туго  вигинаючи  смаглу  шию,
заглядав у карту, наче в яму.
   - Вже небагацько, гей його кату.
   - Двiстi? Триста?
   - Дивлячись, кудою пiдемо, - ухилявся  Хома  вiд  прямо?  вiдповiдi.  -
Може, нам i зовсiм не доведеться там побувати. Бачте, над  Берлiном  навис
1-й Укра?нський...
   -- А ми ж як?
   - На нашу долю теж роботи вистачить, - заспокоював Хома товаришiв. - Ми
?х з пiвдня за жабри вiзьмемо!..  Дума?те,  дарма  Гiтлер  за  цю  Австрiю
трима?ться, як дiдько за грiшну душу? А-а, гойдав би ся  ти  пiд  осиковою
галузею разом з тво?ми Геббельсами та  геббель-сенятами,  -  побажав  Хома
принагiдне i вiв далi: - Всi  чули,  що  майор  Воронцов  говорив  допiру?
Нiмцi, каже, називали Австрiю сво?ю пiвденною фортецею.  Здола?мо  ??,  то
вiдчинимо  навстiж  дверi  в  усю  Пiвденну  Нiмеччину,  в  справжнiсiньке
бомбосховище фашизму. Це сюди Гiтлер евакуював сво? во?ннi  заводи!  Це  ж
сюди тiкали фашистськi щури з Схiдно? Пруссi?, та Сiлезi?, та Померанi?!..
Бачиш, Йоно, Померанiю?
   - Де? - Йона довiрливо зазира? в карту.
   - Ось вона кругом, - Хома накрива? долонею Нiмеччину. - Де фашизм,  там
йому i помиранiя! Ми на все це кублисько б'?мо з  пiвдня.  Перетнемо  оцей
шмат Австрi?, а тодi, мабуть, вийдемо на Прагу. Звiльнимо братiв - i  далi
ня захiд. Ей, бiда тобi, враже! Не чекав,  либонь,  Гiтлер,  що  так  йому
складеться!.. Мав цей закуток собi за найбезпечнiше  мiсце,  а  ми  вже  й
звiдси у ворота гурка?мо!
   - Здавались би, та й тiльки, - гомонiли ?здовi. - Хiба  ?м  i  досi  не
ясно, до чого воно йдеться?
   - Затялися! Доки йому автомат не приставиш до горла, рук не пiдiйме...
   - А декотрi вже перевдягаються! Козаков одного по очах впiзнав.
   - Гвардi? розвiдник!..
   - ...Сто?ть серед натовпу весь у цивiльному, i  вже  бiла  пов'язка  на
рукавi. Звичайний собi австрiяка. А Козаков йому автомат до грудей,  хенде
хох, мовляв... I що ж ви дума?те? Виявилось, що пiд цивiльним  у  нього  i
штани офiцерськi, i кiтель...
   - От i йми вiри ?хнiм бiлим пов'язкам!
   - Зараз навiть фашисти на сво?х воротях бiлi прапори викинули.
   - Зна?мо ?х... Сьогоднi йдемо з Островським мимо одного такого будинку,
прапор над ним бiлi?, а зайшли всередину - нема нiкого. В чiм  рiч?  Потiм
уже бюргерська наймичка все розповiла. Тут, каже, фашист жив, старий  член
?хньо? партi?. Як побачив, що непереливки, вивiсив бiлий прапор  i  папери
всi попалив. А тодi й сам в останню хвилину втiк. Нерви не витримали.
   - Куди це вони всi драпака дають? До союзникiв, либонь, до американцiв?
   - Не повиннi б союзники ?х пiд сво? крило приймати. Як-не-як союзники!
   - А чули, братцi, новину?-посмiхнувся  раптом  Хома.  -  Нiбито  видний
якийсь американський генерал нещодавно один з наших полкiв вiдвiдав...
   - Яким це вiтром його?
   - Ну,  яким...  Союзник,  в  гостi  при?хав,  -  покручуючи  вус,  став
розповiдати Хома. - Обiдав, звичайно,  з  гене  ралами,  а  потiм  побажав
навiть з рядовими нашими солдатами розмову мати... "Вишикуйте, будь ласка,
менi роту, хочу ваших орлiв про дещо розпитати". Союзник, нiчого не вдi?ш:
вишикували, питай, чорт з тобою... Пiдходить вiн до одного вусача, ось  як
би до мене, i пита?:
   "Скажiть менi, пане Ха?цький... Якби вам особисто в руки Адольф  Гiтлер
попався... Яку б ви  йому  кару  призначили?"  Задумався  солдат,  почухав
потилицю, а потiм вiдповiда?: "Пане янкi! Я би в  такому  випадку  ось  що
зробив. Беру здоровенний залiзний лом, по-нашому -  шкворiнь,  розпiкаю  в
кузнi один кiнець дочервона i потiм холодним кiнцем  всаджую  Адольфу,  ну
куди... Ну, скажiмо, в горлянку".
   - Але ж чому холодним? - знизують плечима ?здовi.
   - Ось саме оце й американця здивувало... Чому,  каже,  холодним,  а  не
гарячим, дочервона розпеченим? А  тому,  вiдповiдаю,  щоб  ви  його,  отой
шкворiнь, потiм назад висмикнути не змогли!
   - Здорово це ти вигадав, Хомо! - регочуть бiйцi.
   - Тiльки про це нiкому нiчичирк,  -  суворо  попереджу?  Хома.  -  Наша
розмова з американцем - це поки що вiйськова та?мниця...



   XVIII

   З дня на день усi чекали закiнчення вiйни. В Берлiнi над рейхстагом уже
майорiв радянський червоний стяг. Вiд  краю  до  краю  трiщала  фашистська
iмперiя, валилася в прiрву на очах  у  народiв.  Першокласна  гiтлерiвська
армiя переставала уже бути ?диним  цiлим,  вона  тепер  бiльше  нагадувала
моторизованi величезнi банди, що  металися  по  всiй  Центральнiй  ?вропi,
звиваючись пiд нищiвними  ударами  радянських  вiйськ.  Здавалось,  година
розв'язки  ось-ось  настане  i  найпотужнiшi  радiостанцi?  свiту  нарештi
привiтають людство з великим трiумфом.
   А тим часом  гармати  гримiли  на  сотнi  кiлометрiв,  мiста  клекотiли
вуличними боями, мости, будiвлi, храми злiтали в повiтря, веснянi поля все
ще вкривались тисячами свiжих окопiв.  Кров  лилася,  люди,  як  i  ранiш,
ходили в буйнi атаки по кiльканадцять разiв на добу.
   Зараз це давалось особливо  важко.  Всi  вже  чули,  як,  наближаючись,
урочисто шумить над свiтом перемога, всi  жили  вже,  упиваючись  надiями,
зазираючи в завтра,  в  те  велике,  осяйне,  казково-прекрасне,  що  мало
ось-ось настати.
   Як тодi буде? Невже справдi настане день без пожарiв, без канонад,  без
кровi та вбивств? Нестерпно хотiлося кожному дожити до того дня i  хоча  б
мить - хоча б ?дину мить! - побути там...
   Для самi?вського полку це "там" зникало  десь  за  рiчкою  з  порваними
мостами, за голими  узвишшями  протилежного  берега,  за  фортифiкацiйними
спорудами, що в'язалися на  потойбiчних  схилах  в  ?дину  лiнiю  похмурих
укрiплень. Австрiйськочеський кордон... Водний рубiж, пристрiляний ворогом
вздовж i впоперек. Сьогоднi полки пiдiйшли до нього.
   Вiйська зосереджувались понад рiчкою в численних складках мiсцевостi, в
гаях i перелiсках. Мабуть,  ще  нiколи  цей  глухий  прикордонний  закуток
австрiйсько? землi не тримав на собi стiльки людей i технiки. Грунт мав би
тут  осiсти  пiд  такою  незвичною  вагою.  Збираючись  в  ударний  кулак,
ущiльнюючись, полки готувались до вирiшального штурму.
   Всi пiдступи до рiчки противник встелив вогнем. Земля  переднього  краю
вигорiла пiд  снарядами,  почорнiла,  спустошилась.  Однак  ночами  пiхота
повзла i повзла в  береги,  залягаючи  в  очеретах,  нацiляючись  в  захiд
тисячами очей.
   ?вген Черниш окопався iз сво?ми людьми в одному з  крутоярiв  неподалiк
вiд  рiчки.  Тут  же  зупинились  i  мiнроти  двох  сусiднiх  батальйонiв.
Начальник артилерi? полку наказав звести на цей раз усi  мiномети  докупи,
щоб випробувати Чернишiв метод швидкiсно? стрiльби. Понад десяток  стволiв
стали поруч. Це вже була розкiш, яку полк мiг дозволити собi. Вже не треба
було розтягувати  вогневi  засоби  на  кiлометри  по  фронту,  прикриваючи
най-дошкульнiшi мiсця. Сьогоднi гарматам i мiнометам було тiсно.
   Чернишевi на час артпiдготовки випало бути старшим,  тобто  командувати
з'?днаним  вогнем  усiх  трьох  мiнрот.  Сагайда  жартома  охрестив   його
"капельмейстером зведеного оркестру".  Але  Черниш  зараз  був  глухий  до
Са-гайдиних жартiв. Хоча  вiн  з  готовнiстю  прийняв  на  себе  обов'язки
старшого,  вiдчуваючи,  що  вони  йому  пiд  силу,  проте  хвилюватись  не
переставав протягом цiлого дня. Вiдповiдальнiсть,  лiгши  йо