му на плечi, мовби напнула всi його мускули й нерви i залишила ?х надовго в такому станi. Вогнева позицiя була майже готова. Черниш розташував ?? по самому дну балки, захищено? вiд противника крутим горбом. В круглих вогких ковбанях-ячейках 358 стояли мiномети всiх трьох рот. З'?днанi в одну батарею, виструнченi в голодний, хижий ряд, вони набули особливо грiзного вигляду, наче навiть виросли калiбром. Обслуги дружно працювали. Перевiряли механiзми, ставили вiхи, прокладали останнi ходи сполучень. Злiва до вогнево? прилягав лiс, i стрункий молодий дубняк заходив косяком на саму вогневу. Найвища група дерев, нiби навмисне, стала якраз навпроти Сагайдиного взводу. Треба було валяти стовбури, поширюючи сектор обстрiлу, створюючи перед кожним мiнометним жерлом широкi ворота на захiд. Iншим разом Сагайда, безперечно, надувся б на Черниша, доводячи, що той по-дружньому всукав йому найгiршу дiлянку на вогневiй. Але сьогоднi Сагайда прийняв це як належне. Черниш поставив його на перший взвод, яким ранiше сам командував. Для Сагайди це було почесне i неабияк тiшило його самолюбство. Адже чомусь саме йому Черниш передав свою улюблену спадщину, а не молодому офiцеровi Маркевичу, який напередоднi прибув у роту з резерву. Маркевич прийняв вiд Сагалди 2-й взвод - "найлегший", найбiльш вишколений. - Сiдай на готове, та, дивись, не вiдпусти гайку, - повчав Сагайда Маркевича, передаючи йому взвод. - З такими гренадерами тобi й море до пупа. А я не женуся за легким хлiбом, пiду на 1-й, до молодих громадян... - Я теж не шукаю собi легкого хлiба, - ображено зауважив на це Маркевич. - Не шука?ш, а коли дають - бери. Бо, значить, так треба. Значить, вважають, що мiй хребет мiцнiший за твiй. Тобi, бач, галявину Черниш видiлив, а я маю лiс корчувати. - Можу вам допомогти, - запропонував Маркевич. - Коли можеш - давай, щоб швидше розквитатись. На тому й зiйшлись. Тепер бiйцi обох взводiв дружно наступають на дубняк. Сагайда, розчервонiвшись, теж гасав з сокирою по вогневiй, хвацько накидався на дерева. А по схилу горба все глибше входили в землю ординарцi, телефонiсти, спостерiгачi сусiднiх батарей. Навiть Маковейчик, який завжди уникав земляних робiт, сьогоднi натер собi чеснi мозолi. Звичайно, замiсть того щоб длубатися в цiй важкiй австрiйськiй землi, хлопець волiв би краще пройтися на руках по вогневiй, поборюкатися з товаришами або, задерши голову, гайнути лiсом, що, брунькуючи, виструнчився поблизу. Як там, напевае, чудово! Озера, птахи, спiви... Гуде весна в лiсi, зазирав до Маковея в тiсний, просякнутий вогкiстю окоп, кличе-виклика?: кидай лопату, хлопче, випурхни з сво?? нори на свiт божий, гайнiмо степами-лiсами! Покажу тобi сво? дива, напою тебе березовим соком, засинiю до тебе пролiсками!.. - Геть, не заважай менi, - гука Маковей сусiдовi-зв'язкiвцевi, що проситься до нього в прийми. - Дай лишень розмахнутись!.. - Ти вже й так вибехкав по груди... - А що ж! Може, це я вже останнiй окоп рию, для iсторi? залишу! - Давай на пару... - А цього б ти не хотiв? Який ласий на дурницю! Бачиш мо? мозолi? - Бачу... Теж iсторичнi? - Теж! В цей час з КП батальйону, захекавшись, прибiг Шовкун. Тiльки-но вiн влетiв на вогневу, всi зрозумiли, що зараз почують якусь радiсну звiстку. Вона тремтiла в теплому, розм'яклому поглядi санiтара. - Ясногорська повернулась! - гукнув Шовкун, сяючи чомусь на Черниша. I всi бiйцi, як змовившись, глянули на Черниша. Лейтенант почервонiв i, хмурячись, кинув офiцерам: - Пiшли пристрiлюватись. XIX Забравшись з командирами рот на вершину горба, що здiймався перед вогневою, Черниш терпляче вiв пристрiлювання. Як завжди в таких випадках, бив лише один мiномет. Сьогоднi честь пристрiлювати цiль випала обслузi Дениса Блаженка. Стоячи внизу i тримаючи в руцi дефiцитну димову мiну, Блаженко дивився звiдти на офiцерiв так, нiби чекав сигналу вчинити землетрус. Але Черниш не спiшив з командами. Зараз не було чого спiшити. Пiсля кожного пострiлу наставала довга пауза - офiцери неквапно розглядали цiль, радилися, вели пiдрахунки. День стояв чистин, кришталево прозорий, з далекою видимiстю. Мерехтливе повiтря м'яко струмувало, наче пiдлизуючи сво?ми рухливими течiями потойбiчнi висоти, блiндажi, далекi дерева. Все це пливло, пропливало кудись i в той же час залишалось на мiсцi. Фронт принишкнув, як перед бурею, лише зрiдка де-не-де лiниво гухкали гармати. Черниш знав, що завтра вони загомонять iнакше - сьогоднi артилерiя ще тiльки примiря?ться, б'ючи з удаваною безсистемнiстю та скупiстю, щоб не накликати завчасно пiдозри противника. Все, що думав зараз Черниш, якось неминуче пов'язувалося з Ясногорською, все, що вiн робив, уже мовби присвячувалося ?й. Певно, Шура i в гадцi не ма?, як ?? прихiд познача?ться на чи?йсь дiяльностi, на чи?хось настроях... Повернулась!.. Невже вона справдi з години на годину може бути тут? Iнодi Чернишевi це здавалось малоймовiрним, як виблиск золотого сну. Коли випадала вiльна хвилина, вiн нетерпляче озирався з свого пагорба на дорогу, що звивалась попiд лiсом до села, в полковi та батальйоннi тили. При цьому щоразу нiяковiв, думаючи, що сусiди-офiцери догадуються, чому йому не лежиться бiля них. А вони, заклопотанi пристрiлюванням, зовсiм не помiчали його хвилювання. Дорога, на якiй мала з'явитись Ясногорська, жила нормальним фронтовим життям. В напрямку до передово? рухалися групи якихось бiйцiв; проскакав верхи начальник штабу з кiлькома помiчниками та ординарцями; виповзла на узлiсся артилерiйська кухня, запряжена славнозвiсним верблюдом, ?диним на всю дивiзiю, який дiйшов сюди вiд само? Волги: ось iз-за повороту вилiта? на конику Ха?цький, за ним одна по однiй витягуються пiдводи, навантаженi бо?припасами. Може, Шура при?де з ними? Але на возах, окрiм ?здових, нiкого нема. Що ж це таке? Де вона так довго затрималась? Хома грозить комусь канчуком, збива? верблюда з дороги... Ще хтось ?де... А ?? нема. Нема. Нема. - Але ж палить, - скаржиться до Черниша один ч його колег, капiтан Засядько, розстiбаючи комiр. - Якби оце сюди хоч з вiдро пива-холоднячка... - Толстиков уже й без пива клю?, - посмiхаючись, кивнув Черниш на свого правого сусiда, що, уткнувшись головою в руки, уперто змагався з налягаючою дрiмотою. Вони щойно кiнчили пристрiлювання i, задоволенi наслiдками, лежали втрьох край горба, знiчев'я перекидаючись млявими фразами. Давалася взнаки втома останнiх днiв. Не хотiлося зводитись, важко було навiть поворухнути розморене теплою млостю тiло. Сонце припiкало. Воронки, що вранцi масно чорнiли по полю, вже давно посiрiли, пожухли. Черниш, поклавши голову на планшет, i собi заплющився... - Чудова, - чу? вiн поблизу. "Про кого це? Звичайно, про не?... Сьогоднi всi думають про не?, всi чекають ??". - Хто - чудова, капiтан? - Позицiя, кажу, чудова, - поясню? Засядько. -I до противника палицею кинути, i прикрита добре... - А так... Чудова, - тихо згоджу?ться Черниш, думаючи зовсiм про iнше. - Чудова... Чудова... - Стоп! - капiтан зненацька вхопився рукою за шию. - Зда?ться, крапнуло! Ще! I ще!.. Толстиков, прокинься! - Що таке? - Дощ! Офiцери, пожвавiвши, витягнули, як хлопчаки, долонi перед собою, радiсно подивилися в небо. Високi хмарки були майже непомiтнi в ньому, танули в бiлiй синявi. А тим часом дощ напускався, крапотiв наче з ясного неба. Зашумiв понад лiсом, наближався тисячним кришталевим шерхотом, легко подзвонював у верховiттi. Черниш перекинувся горiлиць, пiдставив обвiтрене, пошерхле обличчя при?мним краплистим ударам. - Ви бачили таке: сонце i дощ! - Слiпий дощ! - Чому слiпий? Навпаки, ясноокий!.. Дедалi ряснiше й ряснiше бризкало на руки, на обличчя. Вiд кожно? краплини радiсний лоскiт перебiгав струмом по всьому тiлу. Вже навкруги над лiсом i вигорбле-ними полями замерехтiли мiрiади блискучих перлистих шнуркiв. Наче небо, граючись, весело стрiляло тонкими незлiченними чергами, i кожна краплина-куля, проносячись у тiй черзi, сяяла, слiпила очi. Чернишевi здавалось, що пiсля цього весняного дощу все одразу буйно зазеленi?, заквiту?. Пригадав, як торiк в Трансiльванi?, знемагаючи в горах вiд спеки, бiйцi виглядали хмар... Рiки зостались внизу, струмки зостались внизу... Води, води!.. А небо було безводним, жорстоко-блакитним. Потiм одного дня встала з-за обрiю дощова хмара. Порозстелявши на гарячому каменi плащ-палатки, бiйцi збирали в них довгождану вологу. Потiм дiлили. Черниш подiлився з Брянським навпiл... Який то був житт?дайний, незабутнiй довiку напiй! Дощ напуска?ться. Нiхто й не дума? ховатися вiд нього. Чути, як на вогневiй скаче, лящить Маковейчик: Дощику, дощику, припусти На бабинi капусти, На дiдове сiно, Щоб позеленiло!.. - Маковею! Де тi капусти? Де те сi?ю? Глянь, австрiйська земля навкруги!.. - Все одно! Хай i вона зеленi?!.. Черниш, мружачись, посмiхався до щедрого неба. Намагався вгадати, де застане цей дощик Ясногорську. Чи в санротi, чи на дорозi сюди... А вона в цей час уже сплигнула з коня на його вогневiй. Комбатiв ординарець, женучи "впорожнi" засiдланого коня сво?му "хазя?новi", десь пiдхопив i Шуру попутно. Весь свiт засяяв. Сонце свiтило, наче крiзь срiблясту млу, дощ густiшав i тоншав. Раптом над самою головою небо заграло. Милозвучно, потужно, свiжо. Уперше в цьому роцi загримiв грiм. Наче загомонiли, стоячи десь високо за блакитними хмарами, дивiзiони есес. Розкотилося, розляглося - широко, привiльне... I одразу наче всiй природi дихнулося вiльнiше, наче свiт омолодився, оновився. Мабуть, не було серед численних вiйськ жодно? людини, яка не глянула б зачаровано в розбуркане син? небо i не подумала б: "Весна!" "Весна", - з насолодою подумав i Черниш, вдихаючи посвiжiле озонисте повiтря. Але що це? Вiн раптом, весь здригнувшись, рвучко пiдвiвся на колiна. З вогнево?, з-помiж радiсного рiзноголосся солдатських басiв несподiвано видiлився дiвочий голос. Тi?? ж митi вiн побачив Ясногорську. Вона стояла, оточена бiйцями, i щось весело говорила, дивлячись вгору. Черниш не знав, на що саме вона дивиться - чи на нього, чи на свiтляну срiблясту пряжу дощу, яка нестримно летiла з висот, пронизана сонцем. - Гвардi? лейтенант! - гукали знизу бiйцi. - Гвардi? лейтенант! - Тебе стосу?ться, - пiдморгнув Засядько Чернишевi. - Чи, може, тебе, Толстиков? Толстиков благодушно посмiхався, розглядаючи Ясногорську. - О, як вона цвiте!.. Черниш, притримуючи рукою бiнокль, став швидко спускатися косогором. Стрибав через чи?сь окопи, обвалюючи в них землю. В окопах не було нiкого. Всi зiбралися вниз, як на мiтинг. Спускаючись, Черниш дивився пiд ноги, а проте, зда?ться, бачив тiльки ??, довгождану, небезпечну i ваблячу. Бачив, наближаючись, як на обличчi в не? чомусь майнув радiсний переляк. Вона здалася йому вищою, нiж була ранiш. Немов уся випросталася, поставнiшала, помолодшала. Для Черниша уже не iснувало нi дощу, нi веселого юрмиська вогневикiв, були тiльки ?? очi, що, наближаючись, раптом заблищали i мовби затремтiли за довгими вiями. Вiд тих довгих вiй аж наче легка тiнь лягла Шурi попiд очима. Вона ще говорила з бiйцями i смiялась до них, але Черниш не чув ?? слiв, та, мабуть, i вона сама ?х не чула. Бо очi ?? вже линули, тягнулись до нього, повнi бурхливих запитань, i радiсних побоювань, i соромливих тривог. Щось питали його i водночас самi промовляли до нього. Бiйцi урочисто розступилися, даючи лейтенантовi дорогу i дивлячись то на нього, то на Ясногорську. Черниш привiтався, твердо вимовивши звичнi слова вiйськового вiтання, вiрнiше, вони самi вимовилися, вiн ?х не чув. Ясногорська подала руку i в ту ж мить зайшлася нiжним рум'янцем. Щоки ??, свiжi пiсля дощу, спалахнувши, пе-ресвiчувались зараз на сонцi двома великими пелюстками маку. За спиною в Щури стояв Сагайда, усмiхаючись до вух сво?ми товстими губами. "Чого вiн?" - здивувався Черниш i перемайнув поглядом до iнших. Всi дивилися на нього доброзичливо i пiдбадьорливо. "Ми все зна?мо, - говорили тi погляди, - i все розумi?мо, що мiж вами оце почина?ться... I ми навiть радi за вас, коли вже на те пiшло..." Черниш вiдчув себе легко, як бува? завжди в товари-с'iвi найближчих друзiв i однодумцiв, йому хотiлося дякувати за щось кожному з присутнiх. - Як чудово загримiло! - всмiхаючись, спiвуче говорила Шура. -Аж дивно, звiдки цей грiм!.. Наче й небо чисте, i раптом отак загримiло! - Вона глянула в небо. I Черниш глянув. I всi глянули. - А лiс який став, звернiть увагу! Як вiн зазеленiв одразу!.. Аж наче горить вiд сонця зеленими вогнями, аж зеленкуватий димок над пилi в'?тьсяi - Вона вказувала на лiс i очима, i рукою, i всi?ю собою. Черниш водночас бачив i зелений свiтлий димок над лiсами, i Щуру, яка теж наче оповилася тим димком бiля нього. Вона стояла в нових чобiтках з високими каблуками, в темно-зеленiй армiйськiй сукнi, що тiсно облягала ?? стан. Вбрання було пiдiбрано вибагливо, зi смаком i явно личило ?й. Не пожмакане, а випрасуване, свiже... Видно було, що вона одягла його недавно, "можливо, навiть перед тим, як iти сюди", - мимохiдь вiдзначив ?вген, i Шура, перехопивши цей ?вгенiв погляд, зрозумiла його саме так. Одначе не знiтилася i не засоромилася вiд цього, а, навпаки, весело, навiть з викликом пiдтримала його погляд. "Так, я готувалася, - вiдповiдали Щуринi очi, - я хотiла з'явитись сюди красивою i не соромлюсь цього, i це все ради тебе". - А Шовкун тут уже очi видивився, виглядаючи, - казав Черниш, щасливо любуючись Шовкуном, що червонiв у натовпi, як дiвка. - "Але я виглядав тебе далеко бiльше за Шовкуна, - розумiлося за цими словами. - Я почав тебе виглядати вiд то? хвилини, коли ми розлучились... Я хотiв би килимами встелити дорогу, по якiй ти наближалась до нас... Хiба ти не чу?ш, як все в менi спiва?: тобi, тобi!" "Чую, чую! Я навiть здалеку чула тебе i летiла до тебе!" "I де ти пролiтала, там лiси взеленились, а небо над ними молодим громом гримiло! Слiпий, сяючий дощик бiг тобi попереду та дрiбно кропив перед тобою курнi фронтовi шляхи... Ти й сама, як той сонячний летючий дощик, що звiдкись пришумiв i осяяв усе навкруги! Глянь, як довкола пару? земля, парують лiси! Затерпнути, сп'янiти можна вiд цього!" "Хiба ти ще не сп'янiв? Я вже сп'янiла! Дивися!.." Шура смiючись впiймала за голову Маковея, що, пробiгаючи мимо, саме пiдвернувся ?й пiд руку. - Маковейчику! Як я скучила за тобою, - щебетала вона йому i водночас з ласкавою лукавiстю дивилась на Черниша. - Менi навiть в госпiталi вчувались тво? спiванки, Маковейчик... О, який-бо ти вже великий став! Та який гарненький! Дай, я тебе поцiлую! - i вона поцiлувала Маковея в обидвi щоки, а щасливими очима смiялась, як змовниця, до Черниша. "Ще, ще", - заохочував ?? Черниш закоханим поглядом i почував, як зовсiм хмелi? вiд повноти сво?х почуттiв. Весь гарячий свiт шалено скакав перед ним у зеленiм туманi. XX - Чому ви так дивитесь на мене. Шовкун? - пристрасно допитувала Шура свого санiтара, iдучи з ним приймати взвод. - Ви не впiзна?те мене? Так, ви ма?те пiдстави для цього... Бо сьогоднi я навiть сама себе не впiзнаю! - Що ж тут такого, - делiкатно заперечував Шовкун. - Стiльки не бачитись, i раптом знову разом... Та це з кожним бува?... Бува?! Виходить, щось мiж ними було? I всi це помiтили, i всi зрозумiли? Жах! Але що ж саме було? Короткий потиск руки, невинна розмова на вогневiй, кiлька поглядiв... О, тi погляди! Хiба ?х можна було приховати? Хiба вони не вимовили все? Що - все? Не було нiякого "все"! I не буде його, не буде! Невже це може статись так природно i просто? А що, коли воно вже навiть сталось? Страшно було уявити собi, страшно подумати... - Не дивiться, не дивiться на мене, Шовкун!.. Це я просто вiдвикла... Менi ще тут страшно, i я тремчу... Але я не боюсь. Навпаки, менi дуже, дуже хороше! В госпiталi Ясногорська не раз уявляла собi зустрiч з ?вгеном. Вона прагнула цi?? зустрiчi, потай мрiяла про не?, готувала ?вгеновi наперед низку сво?х ущипливих докорiв... Чому так швидко забув? Чому так рiдко писав? Рiдко, лаконiчно i сухо... Але хiба на нього можна сердитись за це? При зустрiчi всi докори якось вилетiли ?й з голови. Все заготоване пiшло шкереберть, все обернулось iнакше... А саме його листiв бракувало ?й в госпiталi. Не раз Шура ловила себе на тому, що чека? ?х i, навiть втративши надiю, сердячись, знову чека?, ?й уже було не досить того, що писали iншi однополчани, ?й чомусь кортiло, щоб писав вiн, Черниш. Особливо коли стала одужувати, коли вийшла з палати i побачила навкруги нову неминучу весну. Спiви, колись не доспiвiнi, знову прокидались в природi, хвилювали Шуру, сурмили ?й голосними сурмами... Когось до болю не вистачало, знялась би та кудись полетiла! Госпiталь базувався в угорському курортному мiстечку на березi великого озера. У вiкових парках понад самою водою прича?лись бiлi, грацiознi, подзьобанi кулями вiлли. Як люди, вони мали нiжнi людськi iмена: вiлла Лола, вiлла Паула, вiлла Маргiт... I хоча зараз тут було багато страждань i над усiм панував нещадний нiж хiрурга - життя брало сво?. Весна починалась на озерi. Десятки разiв на день воно мiнило сво? барви, свiй настрiй. То воно слiпучо мигтiло пiд сонцем; то, хмурячись, бралося сталлю, а вдалинi вже переходило в нiжно-зелене i знову свiтле; то вкривалось рожевим тихим трепетом, коли високi вiдблиски заходу лягали на нього... Вечорами хтось цiлувався в альтанках, хтось смiявся на озерi в -колихких човнах, хтось палив на далекому протилежному березi вогнi. Зазивно сурмили веснянi сурми, - кохати, кохати... Шурi хотiлось кохати. Кого? Вона ще не зiзнавалася в цьому собi, ?й ще було соромно одверто думати про це. Шура не хотiла хапати уламкiв щастя. Вона прагнула повного щастя, великого, красивого, щедрого. Щоб завжди хвилювало i перехоплювало дух, щоб, як вiчна весна, не старiлось i не вiдцвiталось нiколи, щоб гордо витримувало будь-якi удари та випробування... Таке можливе було з Брянським. Чи можливе воно вдруге? "Я не люблю, не люблю Черниша, - ще сьогоднi запевняла себе Шура, повертаючись з госпiталю в полк. - Все це тiльки тому, що вiн був другом Юрася, що вiн чимось нагаду? менi Юрку... Тiльки тому! I я йому в вiчi скажу про це!" А коли стояла з ?вгеном на вогневiй, то нiчого про це не сказала. Щось сильнiше за не? вже диктувало ?й iншi слова, iншi погляди i жести. - Шовкун, я дуже погано поводилась на вогневiй? - Ви таке й скажете, ?й-богу... Та хiба ви можете погано? Ми тiльки радiли, дивлячись на вас... - Але менi, повiрте, аж дух забило, коли я почула той грiм! Давно я не чула такого... Наче маленького стою десь у полi пiд синьою хмарою i слух-пю вперте... XXI Санiтарний взвод стояв у лiсi неподалiк вiд мiнометникiв. Тут же поруч розташувався i Чумаченкiв КП. ?вгеновi усе ще не вiрилось, що Шура зараз перебува? за кiлька хвилин ходу вiд нього. Коли вона зникла в паруючiй гущавинi лiсу i мокра блискуча зелень, погойдуючись, зiмкнулась за ?? спиною, Чернишевi на мить здалося, що Шури зовсiм i не було на вогневiй, що все це йому привидiлось. Але, оглянувшись довкола, побачив, як на всьому ще нiби лежить святковий блиск, принесений нею сюди. На покрасивiлих обличчях людей, на збро?, на всiй природi... Iдучи на КП, Шура пообiцяла, що за якусь годину все там влашту?, "вступить в права", а потiм прийде до мiнометникiв полуднувати. Ради такого випадку Хома навiз на вогневу бюргерських качок, запевняючи, що всi вони дикi. Минула година, а Шури не було. Вже й вечорiло, а вона не приходила. Нарештi Черниш не витримав. - Побудь тут за мене, Володько, - нiяковiючи, звернувся вiн до Сагайди. - Я схожу в батальйон... - Крий, - спiвчутливо буркнув Сагайда, про все догадуючись. - За нас не турбуйсь: буде порядок... На пiвдорозi до взводу Черниш зустрiв Шуру з санiтарами. Сонце стояло над захiд, i скiсне промiння вже густо переснувало лiсову стежку. Вгорi у верховiттях нависала волохата сутiнь, а низом голi стовбури яскраво взялися червоним. Ясногорська йшла, нахиливши голову, i не одразу помiтила Черниша. Обличчя ?й було заклопотане й серйозне. Немов це й не вона вдень так щасливо смiялася i щебетала на вогневiй. Мовби вже згорнулася, увiбрала всередину все, чим так щедро красувалася вдень перед бiйцями його роти, перед ним. - Шуро! - вперше за сьогоднi ?вген назвав ?? на iм'я. Ясногорська, мов прокинувшись, глянула на нього. I, перш нiж вона посмiхнулась, ?вген встщ; впiймати вираз гiркоти й болю в ?? очах. - Бач, - сказала вона тихо i розгублено, - а я тiльки оце думала зайти до вас... Iду в бойовi порядки. - Але ж там ? тво? люди... Ти могла б i не спiшити. - Сю нiч треба. Поповнення прийде. Шура стала обабiч стежки, пропускаючи сво?х санiтарiв i дiловито оглядаючи ?х. - Шовкун, навiщо ви цi носилки взяли? - зауважила вона гiрко. - Там же ? легшi... - Але цi мiцнiшi, - з готовнiстю зупинився Шовкун. - Чи, мо за тими збiгати? То я миттю!.. - Iдiть уже, iдiть, - махнула йому вперед Ясногорська. I навiть у цьому жестi ?вген помiтив ледве стримуваний бiль, яким Шура зараз мовби вiдгороджувалась вiд нього. Що з нею трапилось? Звiдки взялась оця неперехiдна вiдстань, що зараз несподiвано залягла мЬк ними? А вона таки залягла. ?вген це вiдчував, холонучи, як перед неминучою небезпекою. Вдень, на людях, йому, виявля?ться, легше було порозумiтися з Шурою, нiж стоячи зараз тут, вiч-на-вiч з нею в лiсi. Тодi все в нiй рясними снопами свiтла було спрямоване на нього, призначуване йому: кожен порух тiла, гарячий погляд, ласкаве слово i навiть те, що чулося за словом... I ось тепер все це згасло, заступилось чимось iншим, може, навiть оцими носилками, не бачити б ?х нiколи. - Чого ти задумався, Женю? Ходiм. Вони рушили стежкою за санiтарами. - Ти ма?ш уявлення про нашу передову? - глухо запитав Черниш. - Маю, - зiтхнула Ясногорська. - Розповiдали. Пiд передовою розумiлась пiхота. Вона лежала за горбом уподовж рiчки. Звiдси було туди кiлькасот метрiв, але це вважалось смертельно далеко. Для того, щоб попасти в бойовi порядки, треба було прохоплюватись по голому схиловi, обернутому до противника. Ворожi снайпери не спускали з нього очей, полюючи за кожним, хто з'являвся в цiй зонi. Ненависний белебень уже коштував батальйоновi кiлькох бiйцiв. Щоб уникнути зайвих втрат, Чумаченко наказав надалi "вiдкривати навiгацiю" лише в темрявi. Бо?припаси, продукти, газети, листи - все це вiдтепер рухалося в бойовi порядки лише вночi. Поранених звiдти витягували теж тiльки вночi. I, незважаючи на це, втрати були майже пiсля кожного рейсу. Напередоднi вдосвiта старшини притягли до КП вродливого капiтана, працiвника дивiзiйно? газети. Черниш бачив його, закривавленого, холодного, збайдужiлого до всього... Звiдки знати, чи не притягнуть завтра i Шуру в такому ж виглядi на КП? - Якби можна було пiти замiсть тебе, Шуро... Якби я тiльки мав змогу!.. - О Женю, Женю... Коля б нам було дано заступати собою iнших... Я теж пiшла б... За кого? Черниш не запитав, здогадуючись, кого вот мала на увазi. Звичайно, Брянського! - Чого ти не замiнила погони на польовi? - зауважив вiн згодом. - Будугь бiлiти при ракетах. - Ай справдi, - покiрно погодилась Шура. Вона взагалi була зараз якась покiрна, замислена i лагiдна. - Я зовсiм за них забула... Зда?ться, в мене тут ? в сумцi польовi. Попорпавшись на ходу в сво?й набитiй пакетами сумцi, вона дiстала пару польових .погонiв i зупинилась. - Пристебни, будь ласка. ?вген, затримавши подих, торкнувся ?? плеча. Вперше в життi вiн торкався цього дiвочого плеча, теплого i тендiтного. Поволi висмикнув Шуринi вузькi бiлi погони - один, потiм другий - i вправив натомiсть польовi. - Готово? - Готово. - Дякую... На якусь мить Чорнишевi руки самi, поза його власною волею, затримались на ?? плечах. Шура нi'би не чула на собi тих рук. - Женю, - ледве чутно прошепотiла вона, дивлячись на ?вгена з довiрливою пересторогою, так, як тодi пiд Будапештом, коли, вже поранена, лежала на возi серед закованого ожеледицею степу. - Скажи менi. Женю... Скажи, - очi ?й раптом засвiтилися в сутiнi великими сльозами:- Адже це недобре, що ми отак?... Що мiж нами отак?.. Вони разом подумали про Юрiя. Брянський наче зiйшов сюди з далеких Трансiльванських гiр, i став мiж ними, i дивився на обох. Суворий, осяяний та крилатий, мовби весь час летiв до сонця. Обо? мовчали, звертаючись думками до нього, питаючись в нього поради, звiряючи з ним сво? сумлiння, як шлях по нерухомiй зiрцi. - Я весь час думав про це, - нахмурився Черниш. - Якщо ти хочеш знати мою думку... - Не треба, Жекю, не треба, - енергiйно перебила його Ясногорська. - Не будемо зараз про це... Ходiмо! Вони рушили стежкою, не торкаючись одне одного. - Ти бо?шся цi?? розмови, Шуро? - Не боюсь, я нiчого не боюсь, але... Хай потiм, потiм! - Коли - потiм? Коли? Назови менi той день... - Женю, навiщо? - Назови! Щоб я чекав, щоб я дожив, коли навiть... загину. - Не говори так, не треба... Ти зна^ш, який день я маю на увазi. Той, коли все вже скiнчиться, коли настане нарештi нове життя. - Це вже так близько? - просяяв Черниш. - Тодi, по-мо?му, все стане iнакшим, - говорила Шура, поступово запалюючись вiд власних мрiй. - Тодi все можна буде вирiшувати по-новому... I, може, те, що зараз нам зда?ться нездiйсненним або грiховним, тодi стане природним i можливим. Адже ми опинимось в зовсiм iншiй сферi, поза смертю, поза кров'ю, поза нашими болями i кошмарами... А все, чим ми зараз кара?мось, залишиться, як пiсля сповiдi, тут, по цей бiк. Як ти гада?ш, друже? Невже там люди не вiдчувають себе вдруге... щойно народженими? - Я тебе розумiю, Шуро... Менi й самому той день уявля?ться не просто великою iсторичною датою. Це, певно, буде щось значно бiльше. Бо ж там виникатимуть усi початки, там буде тiльки майбутн?, свiтле, безкра?... Черниш не доказав. Знайомий вiбруючий висвист снаряда розiтнув вечорове встояне повiтря. Блиском i трiском завихрилася гущавiнь. Шура iнстинктивно вхопила Черииша за руку, i вони разом прискорили ходу, озираючись на кожен вибух, що розлягався ?м вслiд. Верхами за ними гналося гаряче осколля, прошиваючи потемнiлу зелень, лунко перестукуючись в гiлках. Нарештi обо? вихопилися з-пiд обстрiлу на узлiсся. Вигляд вогнево? та близьких окопiв одразу заспоко?в ?х. Високе небо колосилося останнiми загравами. Шовкун уже дерся з санiтарами по крутому косогору. Внизу на вогневих спокiйними групами стояли мiнометники, слухаючи знайому журливу пiснто. Тут, на чужинi, серед цих австрiйських яруг, вона якось особливо глибоко хвилювала бiйцiв сво?ю болiсною тугою, пристрасним закликом неподiленого почуття. Он зiйди, зiйди, ясен мiсяцю, Як млинове? коле... Ой вийди, вийди, серце-дiвчино, Та промов до мене слово... То невидимий Маковей, згорнувшись десь у си'рому окопi, дав собi волю. XXII Всю нiч прибували вiйська. Дорога вiд найближчого тилового села до переднього краю захрясла танками, тягачами, автомашинами. Поволi все це розсувалося в узбiчнi га? та улоговини. Командири батарей люто сперечалися за кожний шмат землi: вже не вистачало мiсця для артилерiйських вогневих. Опiвночi у виярок, обжитий мiнометниками, гунулi? важкi танки. Хома, який розташувався на нiч iз сво?м транспортом поблизу вогневих, когутом накинувся на танкiстiв. Мабуть, за власне вгiддя вiн не сварився б з таким запалом, як сварився зараз за це нiчи? узлiсся, де була його стоянка. Метався з батогом перед машинами, даремно намагаючись перекричати вуркотання моторiв. - Соб тримай, соб! - гукав щосили механiкам. - Ручицю вломиш! Водi? не звертали нiяко? уваги на Хому, конi харапудились в темрявi, ручицi трiщали. - А-а-а! маму твою морду?!.. Танки стали по узлiссю там, де хотiли. Ха?цький, вiдтиснутий зi всiм господарством в колючi хащi, в свою чергу випер звiдти ще далi кiлька батарейних передкiв з кiньми та кухню з заслуженим верблюдом. Влаштувавшись на новому мiсцi, Хома швидко вгамувався i замирився з долею. Через деякий час вiн уже знову никав бiля заглушених танкiв, спокiйно постукував по них пужалном i допитувався в танкiстiв про товщину бронi. А згодом, розлiгшись iз засмальцьованими водiями бiля ?хнiх машин i забувши всi сво? кривди, розтлумачував новоприбуль-цям, з ким вони допiру вступили в контакт. Слухаючи Хому, можна було подумати, що цей гвардiйський стрiлецький полк, з яким оце танкiстам поталанило дiяти разом, не ма? взагалi собi рiвного. Виходило так, що склада?ться вiн всуцiль з виняткових людей, з добiрних геро?в-богатирiв. Команду? цим полком прудкий та грiзний таджик-академiк Самiев. Полкову розвiдку щоночi водить на неймовiрнi завдання славетний "вовк" Козаков, повний кавалер ордена Слави, ?ден на всю дивiзiю повний кавалер!.. Бiля полкового прапора сто?ть герой Сталiнграда i Будапешта старшина Багiроп. Про нього, напевно, всi чули. Не чули? Стид i сором! Та це ж вiн з-пiд землi штурмував готель "?вропу"!.. I про Ха?цького навiть не чули? I про Воронцова - нi? О люди! Герой Радянського Союзу майор Воронцов - замполiт цього славетного полку. На ньому, правду кажучи, все трима?ться. Мiць, голова, йому вже за сорок, Й нього вже й сини в армi?, а подивiться на цього музика; оце, скажете, сила, оцей поведе i виведе!.. Коли ти кепський вояка, то вiн тебе на гужа скрутить, а коли чесно викону?ш свою мiсiю, то вiд нього тобi шана ихвала. - Затямте собi це i не дуже гнiть кирпу, бо тут такий народ! Орли! Здавалося, все в цьому незвичайному полку мало б приголомшити самовпевнених танкiстiв: тут було-таки чим захопитись. Адже сю нiч невтомнi розвiдники полку шастають уже на п'ятому iноземному кордонi. Через п'ять кордонiв, через тисячу бо?в - це вам жарти, га? А тим часом водi?-механiки, частуючись по черзi вином з канiстри i пригощаючи Хому, слухали його без особливого подиву. Вони, зда?ться, й не уявляли собi цього полку iнакшим. Днiпро? Альпи? Штурм Будапешта i знаменита битва на Гронi? Добре, але що ж тут виняткового? Полк як полк. А коли Хома занадто вже розходився, спiваючи дифiрамби сво?м мiнометам, хтось навiть осадив його спокiйним жартом: - Годi тобi, друже, про сво? чмихавки... Пий. Хома знесамовитiв на таке блюзнiрство. - Чмихавки? А де ви були, коли цi чмихавки в Трансiльванi? понад хмарами гримали? Коли ми з в'юками до бога дерлися крiзь карколомне бескеття? Чи не цi чмихавки тодi вам шлях торували? Безводдя та спека, аж слина в ротi звапнювалась! Коней кинули, шинелi кинули, а мiнометiв не кидали. Iшли та йшли, аж гори дриготiли вiд наших залпiв!.. Де ви тодi були, я вас питаю? Танкiсти з великодушним споко?м розповiдали Хомi, де вони були. При цьому раптом виявилось, що за ?хньою бригадою шлях лежить нiяк не гiрший, нiж за Хо-миним полком. Команду? нею гвардi? майор Молоков. Добре знають Балкани, скiльки фашистiв перемололи out зубатi уральськi гусеницi! Потiм битва на Балатонi. Потiм рейди в промисловiм районi Вiдня. А зараз бригада прибула сюди, на останнiй штурм. Цiлу добу перли на повному газi, щоб встигнути... Завтра танки в числi перших будуть форсувати оцю австрiйсько-чеську рiчку. Не чекаючи мостiв, задра?вшись наглухо, бойовi машини пiдуть по дну вбрiд. "Ця бригада теж, виходить, неабияка!" - думав,Хома, поступово проймаючись повагою до сво?х прокоптi-лих спiвбесiдникiв. Танкiсти лежали зiркою, голова до голови, i мiж ?хнiми темними обличчями знайшли собi досить мiсця i Хоминi гвардiйськi вуса. Подоляк бiльше не пробував ошелешити спiврозмовникiв подвигами свого полку. Його вже захопило iнше. Бра, невже справдi-таки це буде останнiй штурм? Невже через кiлька мiсяцiв вiн, живий, невбитий Хома, крокуватиме ланами рiдного Подiлля, повертаючись додому? Гай-гай, аби ж то так трапилось! Нахилив би ся та поцiлував порохи рiдного шляху!.. Пiзно вночi йшов Хома вiд танкiстiв. Недалеко вiд сво?х здибався в темрявi з Макове?м. Хлопець, присiвши по-татарському, саме лагодив кабель. - Чув, Маковею? Танкiсти подейкують, що завтра вийдемо на останнiй штурм. На останнiй, розумi?ш? А там уже - мир. - Не вiриться, Хомо, - зiзнався телефонiст, загризаючи зубами кiнчик провода. - Важко навiть уявити себе не в землi, не в походi. Менi зда?ться, що я вже довiку буду солдатом. - Це добре, - похвалив Ха?цький. - Гвардiйська жилка тобi скрiзь пригодиться... Скажи, ось, примiром, ти мiг би телефонiзувати нам увесь район? Вiд колгоспу до колгоспу, вiд бригади до бригади? - А чого ж нi? Звичайно, мiг би. Але де ти скiльки апаратiв та кабеля набереш? - Ого, за це, Маковею, не турбуйся. Хiба мало ваших апаратiв звiльниться пiсля вiйни? А кабеля? Все повернеться на мир! - Але я, напевне, залишусь в армi?. - Звiсно, тобi ще, як мiдному казанковi. Треба ж буде комусь на кордонах стояти. - Якби тiльки жонатому, - засмiявся Маковей. - Пiсля вiйни, мабуть, усi поженяться. - За цим не тужи... Була б голова, а хомут знайде ться, - кинув Хома, вiддаляючись. Незважаючи на пiзнiй час, вiйська продовжували прибувати, йшли люди, рухалась технiка. Попiд лiсом до самого села гуркотiли в пiтьмi мотори. Близькiсть чогось великого, нечуваного збуджувала во?нiв. Мало кому спалося в цю нiч. Висланi полiтвiддiлом потужнi радiомовнi станцi? зупинилися в ногах вiйськ, загадковi, мовчазнi. Просто з поля насувались машини з громiздкими понтонами, ставали поблизу мiнометникiв. Понтонери голосно перегукувались в темрявi, передаючи та приймаючи команди. Хома, лишивши Маковея, не забарився встряти до них iз сво?ми порадами. А Маковей, полагодивши лiнiю, повертався до свого окопу веселий i задоволений. Мугикав якусь пiсеньку, посмiхався власним вимрiйкам. З голови йому не виходила Ясногорська. Жартома приголубивши хлопця вдень, вона й не догадувалась, який слiд залишила цим у його серцi, яку молоду, невщухаючу бурю викликала. Маковей, звичайно, розумiв, що це був тiльки дiвочий жарт, але надiя на щось серйознiше починала десь жеврiти на днi його збентежено? душi. Жеврiла, грiла, розгоралася. "Адже може статися, - думав Маковей, сидячи вже в себе в окопi, - що вона придивиться до мене уважнiше i я ?й сподобаюсь... Не так, як досi подобався, а зовсiм iнакше, по-справжньому... Всякi ж бувають чудеса на свiтi!" Думки його весь час тягнулись до бойових порядкiв полку, до переднього краю, де, освiтлювана ракетами, готова до штурму, лежить пiд вогнем пiхота. Обстрiл не припиня?ться. Там десь Ясногорська, повзаючи в прибережних росяних шелюгах, перев'язу? поранених пiхотинцiв. Хотiв би Маковей опинитись зараз на мiсцi будь-кого з них, бути на самому вiстрi полку, спрямованого на захiд... Хай би Ясногорська, схилившись над ним, перев'язувала йому гарячу рану... "Потерпи, Маковею, потерпи, - лебедiла б вона до нього. - Зараз я накажу тебе вiдправити в медсанбат..." Але вiн на це тiльки погордливо хмикнув би. Як? Перед загальною атакою, перед штурмом пiти кантуватись по тилах? "Дякую, але я нiкуди не пiду звiдси в такий вирiшальний момент. Я лишаюсь тут". Ясногорська, захоплена його мужнiм вчинком, кладе йому руку на плече, усмiхаючись, зазира?, вражена, в очi: "Так ось який ти, Маковею!.. Ти, виходить, герой!" Отодi вiн нарештi вiдкрився б ?й. Сказав би все, що дума? про не?. Дав би волю сво?й нiжностi, сво?му коханню. I Ясногорська приголубила б його, як удень. "Маковею, любий, я, виявля?ться, зовсiм мало знала тебе, вважаючи хлопчиськом. Тепер я про тебе iншо? думки. Тепер я тебе кохаю". I рани його заго?лися б одразу, i вiн став би на ноги, вже веселий, здоровий, щасливий. Сказав би: "Загадуй менi, що хочеш, я все для тебе зроблю". Вона б загадала: "Вiзьми мене на руки та неси по бiлому свiту". I вiн взяв би ??, легку, мов ластiвку, i нiс би. Вона б ще йому загадувала - зроби те, подолай оте - i вiн все виконував би, все мiг би, все буде йому пiд силу. Здатний був гори зрушити з мiсця. - Ти спиш, Маковею? Чи так, дрiма?ш? Розполохавши Макове?вi мрi?, стриба? на дно окопу гвардi? лейтенант ЧерНиш. Сам темний, а очi пiд зведеними бровами весело поблискують. - Спиш, кажу? - Нi, це я так... - Цариця полiв пода? голос? - Пода?. - Як у них там? - Поповнення приймають, всю нiч колотяться. Замполiт з "хазя?ном" бойовi порядки перевiряють. - Ну, а ми тим часом давай закуримо по однiй. Всiвшись на днi тiсного окопу, переплутавшись ногами, вони старанно крутять цигарки. Маковей чека? вiд лейтенанта ще одного запитання, найголовнiшого. I пiсля напружено? паузи Черниш таки ставить його, це запитання, навiть не пiдозрiваючи, що зараз на душi в телефонiста. - Мене звiдти нiхто не викликав? Маковей набира? повiтря й урочисто вiдповiда?: - Нiхто! Черниш мовчки, жадiбно тягне цигарку. Тепер Макове?вi все зрозумiло. Та, власне, хiба ще вдень не видно було, до чого це йдеться. Вигостреним зором, наточеним власною пристрастю, хлопець окмiто-вував найтоншi нюанси поведiнки Ясногорсько? i Чер-ниша. Ще коли вона стояла на вогневiй i, радiсно щебечучи, ловила в пiдставленi долонi краплистий сонячний дощик, Маковей помiтив, як тривожно перескакував ?? погляд по людях, шукаючи когось i не знаходячи. Потiм, коли пiдiйшов Черниш, Маковей упевнився, кого вона шукала. Бо одразу, на очах у всiх, за мить вона стала мовби ще кращою, вродливiшою, анiж була. Маковей завважив, як швидше, схвильованiше стали пiдiйматися й опускатися ?? груди. А коли вони говорили помiж собою про перший грiм та про лiс, що весь спалахнув пiсля дощу зеленим сяйвом, - то Макове?вi здавалося, що вони розмовляли не про цей грiм, що загоготiв тiльки-но, i не про цей скупаний лiс, що рутою зазеленiвся поблизу, а про iнший грiм i про iнший лiс, ще кращий, нiж цей. Той свiт прекрасного був вiдкритий i доступний тiльки ?м двом i нiкому третьому. То вже була та?мниця для всiх! А Макове?вi й самому кортiло побачити все те, що бачили вони, збагнути чарiвнiсть тi?? та?мницi, що мiж ними вiдчувалася i в яку вони, весело змовившись, нiкого не впускали. З ревнивою пильнiстю стежив Маковей за Чернишем, який, задумавшись, сидiв навпроти нього. Хлопцевi не терпiлось вiдгадати, за що ж саме обрала й вiдзначила Шура оцю людину, смуглого, худорлявого лейтенанта Черниша, а не когось iншого? Чому вона пiсля Брянського, стiлькох обминувши, стiльком давши вiдсiч, зупинилася саме на ньому? За чорнi брови, за яснi очi? Але ж i Сперанський був як намальований. За вiдвагу? Але ж i Сперанський був хоробрий! Нi, тут щось зовсiм iнше... Мабуть, ? в ньому щось таке, чого вона шукала в життi. Щось вiд Брянського! Обранець... З нiжною заздрiстю розглядав Маковей Черниша. Потай ревнував його до Ясногорсько?, але, навiть ревнуючи, не зичив лейтенантовi нiякого лиха. Любимий командир, вiдзначений Ясногорською, не тiльки не викликав у Маковея неприязнi, а, навпаки, пiсля свого успiху ще бiльше вирiс в очах телефонiста. Бо до тих гiдностей, що ?х мав лейтенант ранiше, тепер прилучалася ще одна, особливо приваблива, виняткова. Цi?? ново? гiдностi не можна було приховати, вона була видима кожному, бо вiдблиск ?? лейтенант носив на всьому собi пiсля того золотого дощику i синього грому. Сяючi погляди, якими Шура осипала Черниша на вогневiй, так досi й сяяли на ньому, чаруючи Маковея. "Дивiсь, що я ранiше не помiтив, який вiн справдi особливий, - гарячкував телефонiст, думаючи про свого командира. - Адже вiн найкращий офiцер у нашому батальйонi, зараз менi це ясно. Правда, стрiлецькими ротами командують теж хоробрi, досвiдченi, чудовi люди... Але наш Чернишок - таки найкращий. Коли вже Ясногорська вiддала йому перевагу, то, значить, вiн не такий, як усi iншi. Цiкаво, що ж це таке особливе? - бився Маковей у догадках. - Як його набути? Як його пiдгледiти? Хiба я теж не змiг би мати оте рiдкiсне, оте любе ?й?" Вiн дивився на мiцнi лейтенантовi плечi i пробував сво?, крадькома поводячи ними: чи такi в нього? Помiчав при свiтлi цигарки гостру борозну на смуглявому лейтенантовiм чолi i сам хмурився, щоб у нього теж з'явилась така борозна. Якби можна було перейняти весь хiд лейтенантових почуттiв i думок, то вiн, звичайно, перейняв би ?х. "Я теж матиму все, що ?й любе, - похвалився хлопець схвильовано. - Буду справедливим до всiх, чесним, хоробрим, освiченим! Про мене "хазя?н" теж говоритиме, що я невтомно дерзаю, вдосконалююсь, шукаю нових методiв i знаходжу... Тодi пiдiйдемо разом до не?: ми обидва ось якi, ми вирiвнялись - обирай!.." Черниш, затоптавши цигарку, пiдвiвся, став прислухаючись. Маковей заховав свiй погаслий недокурок за манжет пiлотки. Гамiр на передовiй поступово вщухав. Лише зрiдка де-не-де постукували контрольнi кулемети. На вогневiй Блаженки статечно розповiдали комусь про лютневi бо? за Гроном. - Може, мене питатимуть, - попередив Черниш Маковея, - то я буду в Сагайдинiм окопi. Тiльки дивись, не заспи. Краще вже спiвай потихеньку. - Добре, я спiватиму. Але всього не переспiваю до ранку. - Завтра доспiва?ш... Коли знiмемось вперед. Легко виважившись на руках, Черниш вихопився з окопу. Назустрiч йому з горба спускалися кiлька бiйцiв. розмовляючи помiж собою. Один з них стримано стогнав, весь час благаючи води. - Звiдки? - зупинив Черниш переднього. - З передово?. Пораненi. Виявилось, що всi вони з свiжого поповнення, яке прибуло звечора в полк. - Швидко ви... - Окопатись не дав... Як кресонув по всьому берегу. Зараз уже краще - всi окопались. - Хто вас перев'язував? - Та одна дiвчинка, спасибi ?й...Намучилась з нами... - А вона... а ?й... нiчого? - Нiчого... жива-здорова... Нас оце на весь батальйон тiльки четверо... - Води... ох, води, - стогнав, весь звиваючись, високий бо?ць, пiдтримуваний товаришами попiд руки. Черниш гукнув сво?м вниз: - В кого ? вода? На його поклик першими з'явились брати Блаженки, вiдстiбаючи на ходу алюмiнi?вi фляги. Поранений пожвавiшав, потягнувся всiм тiлом до них назустрiч. Денис зубами вiдкрив туго закручену флягу. - Куди поранило? - запитав Черниш. - В живiт... нутро пошкодило... Блаженки очiкувально глянули на лейтенанта. Не можна, мовляв, йому води - загине. - Ведiть! - з несподiваним гнiвом скомандував Черниш легкопораненим, що тримали пiхотинця пiд руки. - Санiтарнi пiдводи внизу, лiворуч! - Та тут уже знайдемо... - Романе, проведiть ?х! - Братцi... Один ковток... Згораю... Краплю, братцi, - жалiбно канючив пiхотинець, на ходу обертаючись до Блаженкiв. Але вони вже мiцно загвинтили сво? фляги. XXIII Було пiв на шосту. Сонце щойно зiйшло, швидко пiдiймалося над лiсом. Черниш стояв з офiцерами-мiнометниками на горбi перед вогневою i, щоразу поглядаючи вперед, робив у блокнотi якiсь помiтки. Неподалiк вiд офiцерiв стовбичив Ха?цький, розглядав крiзь трофейний бiнокль ворожi позицi?. Чи не вперше за вiйну Хома стояв, не маскуючись, i нiхто вже на нього ^е гримав за це: до артпiдготовки лишалися лiченi хвили. Правду кажучи, Хомi й самому було трохи не-звич.Чо стояти отак, не маскуючись. Немов з'явився на людях голий-голiсiнький, як мама вродила. Спочатку навiть в жижках йому терпло i хотiлося сiсти. Але офiцери стояли, спокiйно випроставшись, i Хома, гей його кату, теж мiг так постояти, хоч ноги його якось самi просились у землю, в окоп. Противник не стрiляв, мабуть, уже економив снаряди. Крiзь бiнокль Хомi виразно було видно ворожий переднiй край, дротянi загорожi, що тягнулись в кiлька рядiв понад берегом, за яким уже мовби починався величезний концтабiр. Вподовж висоти - химернi закрути траншей, вкопанi в землю самоходи, ледве помiтнi доти i блiндажi, обкладенi дерном. Бiля однi?? землянки ще навiть сушилося солдатське шмаття, недбало розстелене на травi. "Ми ось вам насушимо", - подумав Хома, вiшаючи бiнокль на груди. Задоволеним поглядом обвiв позицi? сво?х вiйськ. Тепер вiйна вже не здавалась йому, як пiд румунськими дотами, незрозумiлим страховиськом, що в ньому важко було добрати глузду. Бойовi порядки вiйськ зараз сприймалися Хомою як одне нерозривне цiле, побудоване з бiса мудро, i вiн уже сам, як той механiк, мiг збагнути - i на зiр, i на слух - всю цю машинерiю. Принишкнувши в складках мiсцевостi, густо зеленiли фарбованими стволами батаре?. На узлiссях, старанно замаскованi, прича?лись важкi танки, вибалком вирихтувались понтони. По той бiк шосе мiж автрiйськими куркульськими бункерами, в яких розташувався штаб полку, стоять напоготовi конi зв'язкiвцiв, сто?ть радiомовна станцiя. Повсякчас вона готова передати вiйськам iсторичну звiстку про капiтуляцiю фашизму. Хома почува? винятковiсть моменту. Все це передпiлля, захаращене озбро?ними валами вiйськ, залите вранiшнiм сонцем, пiдняте зараз над землею, як величезна трибуна з лiсами та яругами, з вогневими позицiями та пiхотинськими ячейками. Пiдняте i виднi? ниньки всiм державам. Нашорошена, грiзна тиша запала навкруги. Лежить у звивистих берегах пiхота, спокiйна, певна себе. Стоять у приярках артилеристи та мiнометники, з тагим виглядом, мовби пройшли вже з боями пiвсвiту i стали оце на останньому рубежi. Тихо так, що чути навiть, як передзвошоються жайворонки, зависнувши високими дзвониками над нейтральною смугою. Слухай, Хомо, дивися, Хомо! Не часто такi- бува? в життi. Кожне слово команди, кожна вiдбита годинником секунда назавжди карбу?ться тобi в пам'ятi. Ти вже нiколи не зможеш забути отих вершникiв, що галопом поскакали вiд штабу в рiзнi кiнцi, групу отих танкiстiв, що зупинились на узлiссi навколо свого комбата, який вказу? ?м бойовi маршрути. Все запам'ятовуй, Хомо, бо це вже iсторiя. Не та iсторiя, що зажовка? десь у книгах, а та, що твориться на тво?х очах, що переходить крiзь тво? власнi руки! Ти ж чу?ш, як вона близько, як вона диха? поруч, ти ма?ш змогу заглянути ?й у вiчi, най його мамi. Колись ти тiльки через людей чув про те знамените колесо iсторi?, а зараз можеш власноручно помацати його, як мацав допiру колесо уральського танка! Велич наростаючих подiй i усвiдомлення того, що цi неймовiрнi подi? якоюсь мiрою залежать вiд нього безпосередньо, сповнювали Хому новою, не звiданою досi гордiстю. Дивне враження, що вiн, простий собi подоляк, зiйшов на такий високий пункт, де перед ним нiхто ще не бував, не покидало його весь ранок. Коли-бись мiг, то воскресив би всю рiдню до найдальшого колiна! Хай дiди та прадiди глянули б на Хомцю, що в темнiй хатi вродився, а в запiчку зрiс... Хай би впiзнали в ньому того обшарпаного пiдпаска, що за чужим бидлом по чужих стернях спотикався... Е, де ви годнi таке збагнути!.. Сто?ть ниньки у всiх на виду, параду? перед народами. В рiзних землях його зна? старе й мале. Здалеку впiзнають по гвардiйськiй ходi, по зорянiй пiлотцi! Тиша у вiйськах. Жайворонки над вiйськами. I ось нарештi 6.00. З околицi села з-за Хомино? спини заливисто заграли довгу чергу гвардiйськi мiномети, впиваючись власною музикою. Шугнули навскiс у небо вогнистi ракетнi снаряди. Бадьорий, потужний грiм перекотився вiд обрiю до обрiю. I ще вiн не зник за ясним небосхилом, як уже заговорило все широчезне передпiлля, майнувши до найдальших флангiв червоними язиками спалахiв. Барвiнкова височiнь завiбрувала, забринiла вся невидимими струнами. Тонни гарячого металу, вихопившись iз сотень жерл, навально пошумiли на захiд. Мiномети, ввiренi Чернишевi, при?днались до загального гуркоту, i вiн сам теж ввiмкнувся, мов наелектризований, в ту загальну гарячу силу, що буяла навкруги. Не думав вiдтепер нi про себе, нi про Ясногорську. Шукав поглядом плаваючу в димах цiль, не помiчаючи, окрiм не?, нiкого й нiчого. Його, зрештою, теж не помiчали нi бiйцi, нi офiцери, що стояли внизу по сво?х мiсцях. На льоту хапали кинутi ним з горба команди, iснуючи в цi секунди тiльки для його команд: - Вогонь! - Вогонь! - Вогонь! Хома, заливаючись .потом, пиряв разом з пiднощиками важезнi ящики до розпечених мiнометiв. Мимохiдь голосно ганьбив Ягiдку, який ще й досi долонями затуляв вуха, опустивши мiну в ствол. Ягiдка сьогоднi вперше стояв заряджаючим. "Катюшi" безперервно грали лiворуч i праворуч, десятки батарей били одночасно. Гоготiв бог вiйни, заглушаючи собою все. Чахкаючi удари мiнометiв, лункi пострiли сорокап'яток губилися в важкому позiханнi фортечних гармат-велетнiв. Рiзнокалiбернi численнi голоси батарей незабаром з'?дналися в суцiльний залiзний гул. Гул, гул, гул... Бог вiйни наче тiльки зараз оце повнiстю розгортав сво? божественнi сили, невтомно стрясаючи територi? двох сусiднiх кра?н одразу. Через кiлька хвилин понад полками пiшла на захiд авiацiя. Здавалось, що лiтаки iдуть зовсiм беззвучно, нiмими силуетами, виключивши всi сво? мотори. Гул ескадрилiй цiлком перекривався гулом наземно? артилерi?. Лише громовi вибухи фугасок по той бiк рiчки раз у раз свiдчили, що й на лiтаках б'ються чи?сь напруженi серця в унiсон серцям наземних вiйськ. Пiхота, що лежала по берегах, пiдвелася на весь зрiст, оповита хмарами диму. По рештках зiрваних мостiв, по хитких фермах, що виглядали з води - на той бiк, на той бiк!.. Розвiдники Козакова кинулись вплав. Вогнева буря почала вiдкочуватись, переносилась в нiмецькi тили. Черниша викликали на провiд. Говорив начальник артилерi?. Виявля?ться, вiн весь час стежив з бойових порядкiв, якi наслiдки да? Чернишiв метод швидкiсно? стрiльби, вперше сьогоднi застосовано? масово. Зробивши деякi зауваження спецiального характеру, начарт поздоровив Черниша з успiхом бойового експерименту. Тим часом на узлiссях заревли танки i, розметавши зелене гiлля маскування, ринули з усiх кiнцiв до рiчки. Гойдаючись, попливли через поле понтони. Артилерiя поступово замовкла, вогнi вибухiв усе рiдше випорскували з суцiльного бродива диму, що затопив позицi? противника. Стало чути iстеричну клепанину оживаючих ворожих кулеметiв та автоматичних гармат, безсистемно розкиданих по висотах. - Весело зiграно! - гукав розшарiлий Сагайда Чернишевi. - Розкiшно? справдi, з усiх артпiдготовок ця, сьогоднiшня, органiзована з таким блиском, була, мабуть, найрадiснiша i якась уже мовби святкова. "Прекрасний, може, заключний акорд наших великих бо?в", - думав Черниш i, вiдкинувши спадаючу иа чоло спiтнiлу чуприну, подав команду в'ючитись. Танки, досягнувши в рiзних мiсцях берега, один за одним входили в воду, занурювались дедалi глибше. Сотнi очей пристрасно стежили за цим геро?чним переходом танкiв по дну чужо? рiчки. - Коли зупиниться хоч на мить - мотори залл? водою! - тривожно пояснював Хома товаришам. Але жоден не зупинився! Пiдiймаючи навколо себе сяйво розбризканих хвиль, машини вже впевнено видиралися на протилежний берег. Башти ?хнi, облитi ворожим розплавленим свинцем, стали як срiбнi. XXIV Вiйська вирушали вперед. Все незабаром спустiло: окопи, витирлуванi лiси, численнi стоянки батарей... Ха?цький, сидячи вже в сiдлi, давав останнi вказiвки бессарабцевi йонi, якого залишив на вогневiй у ролi сво?рiдного "лiквiдкому". - Гляди-но менi, не забудь виправити в них папера, - повчав Хома ?здового. - А все закiнчиш - тодi доганяй нас по указках. Йшлося про порожняк-тару, що лежала горою на вогневiй i яку треба було здати в бо?постачання, виправивши натомiсть вiдповiдального "папера", тобто розписку. В такий бурхливий, майже святковий день, коли наступаючi вiйська вже нестримно подалися вперед, Йонi зовсiм не хотiлося розлучатися з товаришами, зав'язнувши бiля цих порожнiх ящикiв. Подума?ш, скарби... Хто за них спита?? Кому вони потрiбнi в такий шарварок? Не таке вiйна списувала, спише й це... Йона не приховував вiд старшини свого презирства до осоружно? тари. - Махнути б на не? рукою, та тiльки й дiла!' Однак Хома непохитно стояв на сво?му. Як то - махнути рукою? Як то - вiйна спише? Проти тако? безгосподарностi волало все його нутро. Звичайно, в таку пору людям не до порожнiх ящикiв. Може, й справдi нiхто не звернув би уваги на те, що вiн залишив свою тару десь напризволяще, а потiм i зовсiм забулось би, перекололось... Де п'ють, мовляв, там i ллють! Але Хома не хотiв проливати нi краплi. - Кепський то буде старшина, Йоно, коли вiн хоч цвях розбазарить в оцих iноземлях. Дома нам все згодиться. Я кину, та п'ятий, та десятий - ото вже й ешелон ма?ш! Тисяча вагонiв набереться! Зваж, скiльки сюди лiсу пiшло та скiльки теслярiв працювало, щоб все це нам зготувати. Зваж, нарештi, скiльки "огуркiв" завод знову впаку? в оцю тару! - Годi вже пакувати, - демократично заявив бесса-рабець, - вiйна он кiнча?ться. - О людино! - вигукнув Хома, докiрливо хитаючи головою. - А Японiя? Ти про не? забув? Иона мовчки взявся шпурляти на вiз ящики, зганяючи на них свою злiсть. Автомат бовтався йому на ши?. - Скинь автомат, на час роботи дозволяю, - змилосердився подоляк, всiдаючись зручнiше в сiдлi. Иона не прийняв милосердя. - Хай той скида?, кому вiн важкий. - А тобi - нi? - Менi рiдна зброя нiколи не важка. - Овва! Hу, тодi з тебе люди будуть. Свиснувши канчуком, Хома помчав наздоганяти сво?х. Розшукав ?х уже за рiкою, серед маси рiзних пiдроздiлiв, якi, перехопившись по тiльки що наведеному понтону, на деякий час змiшалися, злилися в одну величезну, збуджену, шумливу армаду. Розгорнувшись по всьому пiдгiр'ю, вiйська лавами посувались на висоти. Залишений противником укрiплений район шкiрився раз у раз потрiсканим бетоном, зяяв мертвими дiрками амбразур. Сталевi ковпаки дотiв порозлiталися геть, потрiскавшись пiд ударами, як крихкi дзвони. Поруйнованi транше?, потрощенi блiндажi, безлiч свiжих вирв - все тут ще дихало гарячим шалом недавньо? канонади. Хомi пригадались першi бо? пiд румунськими дотами i той пишний блакитний ранок, коли вони пiсля велико? громовицi сходили за Брянським на вiдвойовану висоту Тодi теж свiт ширшав, просторiшав на очах, як зараз. I така ж розлога тиша панувала навкруги, i такi ж складнi ворожi укрiплення лягали до нiг. Одначе тодi доти залишилися майже цiлими, i ?х уже пiсля всього доводилось корчувати з землi вибухiвкою. А тепер вони з першого удару потрiскалися, потрощилися... "Ой, це неспроста, - думав Ха?цький, оглядаючи величезне руй-новище. - Те, чого в Пашканях ще нiякий снаряд не брав, ниньки порепалось, мов той гарбуз. Мiцнi? гвардiйська технiка, а гвардiйцi ще бiльше! Зараз глянеш, тi?? гармати вiд землi не видно, а вона вже "тигра" б'?..." Хома з любов'ю оглянув пiдроздiли, що пiдiймались косогором. Гармати, транспорти, кухнi плуганились помiж пiхотою. Як завжди бува? при наступi, кiлькiсть вершникiв швидко зростала. Комбати, ад'ютанти, старшини сiли на коней. Навiть гвардi? майор Воронцов, якого звикли завжди бачити пiшки, на цей раз уже був ка конi. "Значить, дорога передбача?ться далека", - подумав Ха?цький, глянувши на майора. То був правдивий сигнал! Весь полк знав, що замполiт сiда? на коня лише при далеких гарячих маршах. Черниш вiв роту все вище й вище по переритому воронками схилу мiж густим плетивом роздовбаних траншей. Вiн знав, що незабаром зустрiне десь тут Ясно-горську i що на маршi вони будуть разом - може, день, може, два, може, й три, - йому хотiлося, щоб той марш не кiнчався нiколи... Ноги ступають пругко, тiло наснажене бадьорою силою, веселий гомiн сто?ть навкруги. Очi бiйцiв ще палають натхненням бою, настрiй велико? окриленостi обiйма? вiйська. Все вище i вище... На одному з бетонних укрiплень, що стовбурчиться врiзнобiч залiзним рваним пруттям, сто?ть група дiвчат полково? санроти. Серед них- Ясногорська, усмiхнена, сяюча. - Ось тво? "самоварники" йдуть, - весело штовхнула Шуру одна з дiвчат, яку Ха?цький свого часу прозвав вертихвiсткою. Вона i зараз вертiлась, мов на голках, поблискуючи великими козачими шпорами, якi були досить-таки недоречнi на ?? чобiтках. - Дивися, як Черни-шок уже впився в тебе очима. Дивися, вiн червонi?. О, вмерти можна!.. Черниш, наблизившись, подав Ясногорськiй руку, i пона легко сплигнула на землю. - А я вас тут уже з пiвгодини виглядаю, - вiдверто говорила Шура ?вгеновi, ступаючи поруч нього. - Скiльки тут сьогоднi народу проходить!.. - Ти зна?ш, мене теж це вразило. Таке багатолюддя. Подумати: стiльки було жертв, стiльки втрат, а наближа?мось до фiнiшу сильнiшими, нiж стартували. Принаймнi я не пам'ятаю, щоб у нашому "хазяйствi" було коли-небудь бiльше активних штикiв, бiльше вогнево? потужностi, анiж зараз. Ворожi трупи, покрученi, пошматованi на мотлох, лежали по всьому узгiр'ю. Ясногорська, щоразу хмурячись, обминала ?х. Убитi майже всi лежать головами до заходу, ноги вiдкидавши на схiд. - Тiкали, - визначив Сагайда. - Не втекли. - Цiкаво, хто вони? - задумалась Шура. - Може, серед них лежать саме тi, що зачинали вiйну, що пiд грiм сво?х барабанiв виходили в сорок першому крiзь Бранденбурзькi ворота на схiд? Як вони тодi йшли! З загребущими поглядами, з засуканими по лiктi рукавами... Як рiзники. Тепер вони вгамувались, тепер ?м уже нiчого не треба. - Ось цей перемелений тип, безперечно, колись вважав себе створеним для панування над народами, - бубонiв Сагайда, недбало переступаючи кривавий клубок в посiченому офiцерському мундирi. - Я думаю, що взагалi, сидячи десь у пухкому крiслi з сигарою в зубах, легко уявити себе господарем свiту. Що тут такого? Взяти й кинути в м'ясорубку мiльйон чи десять мiльйонiв простого народу... Хай гниють в окопах, хай конають в шпиталях, а менi що? Менi тепло, менi затишно, менi подай на тарiлцi свiт! Чим ви гарантованi, що коли-небудь не вирине десь отака потвора та не засяде в президентське крiсло, як засiв свого часу Гiтлер? - Не вийде, - категорично заперечив Черниш. - Народи порозумнiшали. Тепер вони не дозволять обдурити себе. Зiйшли на гребiнь висоти, i свiт виступив iз сво?х попереднiх берегiв, розiллявся широким ясним океаном. Черниш пригадав iншi висоти - першу, румунську, де зостався Гай, i другу, трансiльванську, високу, мов грандiозний обелiск... Як би вiн хотiв, щоб усi були тут, кого вiн позалишав на шляху! Не хотiв би вiн нi чинiв, нi орденiв, нi слави, аби тiльки встали тi,далекi й прекраснi, якi назавжди зосталися на шляхах великого походу... Хiба ж не ?м належить усе, що зараз оце збува?ться? Хiба це не ?м лягають вдалинi бiлястими килимамичеськi асфальти? Хай iшли б вони поруч, хай були б вони гут... Скликав усiх, а нiхто не приходив. Скiльки це минуло вiдтодi? О, як то було далеко, як то було давни... На висотi просто мiж окопами зупинився вiлiс командира дивiзi?. Стоячи в машинi, генерал щось енергiйно говорив командирам полкiв, якi слухали його, виструнчившись в сiдлах. Самi?в був мiж ними найменший, зате коня мав пiд собою найбiльшого. Генерал, видно, був чимось не зовсiм задоволений. його мовби не торкалася та загальна радiсть, той пiднесений, майже хмiльний настрiй, що панував зараз у вiйськах. Вiн, комдив, нiби й не помiчав того, що противника було щойно зiрвано з його позицiй, що танки, обiгнавши пiхоту, вже рейдують за десятки кiлометрiв попереду, що, зрештою, перемога близько. В такий час i генераловi личило б повеселитися з усiма, пожартувати так, як вiн умiв: не зважаючи на ранги, з демократичним перцем. Але зараз ще, видно, було не час... Генерал стояв у машинi, збуджений, побуряковiлий, i майже роздратовано вiддавав накази командирам полкiв. Дехто, настро?вшись перед тим уже на досить благодушний лад, глянувши тепер на генерала, одразу догадувався, що попереду буде ще всього: i труднощiв, i небезпек. Противник, тiкаючи, змушений був кинути чимало сво?? технiки та бо?припасiв. По всiй висотi стирчав iз землi перем'ятий, знiвечений метал, здеформована важка зброя. - Буде трофейникам роботи, - перемовлялись бiйцi. - Попозбирають... - Дивiться, зенiтка! - гукав Маковей товаришам, сподiваючись таким нехитрим способом привернути увагу Ясногорсько?. Шура, ступаючи мiж Сагайдою та Чернишем, обернулась на мить, глянула на Маковея, кивнула йому привiтно. Потiм знову щось жваво заговорила до офiцерiв, крокуючи далi. - Цiла-цiлiсiнька! - не вгавав Маковей, поплескуючи рукою теплу, нагрiту сонцем гармату. Проте Ясно-горська на цей раз навiть не почула його. - Ще, видно, й заряджена! Гармата стояла в круглiй ковбанi-ячейцi, наставивши свiй довжелезний хобот у блакитну височiнь весняного неба. Телефонiст ще щось гукав, але Ясногорська не оберталася. Тодi хлопець, не довго думаючи, припав до механiзму гармати... Пролунав пострiл. ?диний, самотнiй i тому дивовижно разючий серед цi?? велико? тишi. Покотився далеко над полями, перелунюючись в берегах, у лiсах та яругах. Тисячi людей на мить застигли, здивовано слухаючи його. Декому здавалося, що це вже пролунав останнiй пострiл на землi. У синiй високостi розпускалася бiла квiтка вибуху. Певне, ту квiтку було видно найдальший чеським в?скам, що ледве мрiли в садах на заходi. - Що ти робиш? - схаменувшись, накинулись на Маковея командири. - Я хотiв дострелити он туди, - смiючись, показував пустун рукою вгору. - Куди? - До синього... До стратосфери! Зрештою, хлопець i сам не знав, для чого вiн вистрiлив. Може, для не?, для Шури Ясногорсько?? Чи, може, вiн салютував мировi, що, здалеку наближаючись, вже ледве чутно сурмив назустрiч людям, якi здобували його... XXV Полки, згорнувшись в колони, прудко летiли вперед. Назустрiч ?м, крiзь гарячi розiмлiлi поля котилися блискучi асфальти, всуцiль политi свiжою водою. Святково вбранi чехи i чешки невтомно поливали ?х з ранку до вечора. Щоб не курилися шляхи, щоб не падала пилюка на висвободителiв. Чистi, красивi села й мiста, потопаючи в молодiй зеленi, викинули над собою червонi радянськi i триколiрнi нацiональнi стяги. Майорiли вони, куди глянеш, як вимпели численних кораблiв у величезнiй гаванi. Весь свiт одразу став незвичайно яскравим i барвистим. Крiзь людський радiсний клекiт невпинно проходили натхненнi вiйська. - Наздар! - видихала визволювана Чехiя ?диними грудьми. - Наздар! Наздар! Наздар!.. - Ать жи? Руда Армада! Трiумфальнi арки виростали назустрiч полкам паче самi собою. Хома Ха?цький пролiтав у тi райдужнi арки одним з перших. Грива його коня вже третiй день була заквiтчана пахучим бузком, i Хомин автомат був теж обплетений квiтами та стрiчками. Обплiтали його бiлi, худенькi руки визволених сестер, чешок i словачок, котрих подоляк навiть не встигав запам'ятати в обличчя. Наступало всеземне свято, якому, здавалось, не буде кiнця. Бiля кожного двору на чисто вимитих лавицях стояли вiдра з холодною водою та хмiльною брагою, а бiля заможнiших дворiв - бiдони з молоком та дiжки з пивом. Радiсний, енергiйний люд не втомлювався припрошувати сво?х бажаних незчисленних гостей. На площах малеча хоробро плуталася помiж машинами i кiньми, тягаючи за собою повнi вiдра, навперебiй простягаючи кожному кварту, зачерпнуту вiд душi - по самi вiнця!.. I яке щастя свiтилося в дитячих ясних оченятах, коли бо?ць, нахилившись з сiдла, брав ту кварту i, посмiхаючись, пив добрими солдатськими ковтками. - Я обпиваюся в цi днi, - хвалився Хома товаришам. - Не можу нiкому вiдмовити, вiд кожного п'ю! Щоразу, частуючись, вiн встигав перекинутись з чехами бодай кiлькома словами. Насамперед цiкавився, чi; давно пройшли тут нiмцi. - Годину тому, пiвгодини тому, - вiдповiдали чехи, темнiючи при самiй згадцi про окупантiв. - Дивно! Дивно менi, братове! Коли ж ви встигли стiльки прапорiв наготувати, та ще й вивiсити? - О пане-товаришу! Прапори в нас готовi ще вiд сорокового року! - дружно признавалися чехи. - Крiзь шiсть лiт ми чекали цього благословенного дня! Ми знали, що ви нас не забули, що ви прийдете i Ческословенско буде! - Вже ма?те! - втираючи вуса, говорив Ха?цький з таким виглядом, нiби передавав оце Ческословенско просто в руки сво?м спiвбесiдникам. - Тримайте мiцно, бо дорого кошту?!.. Чехи присягали йому хором: - Пане-товаришу, будемо, як ви! Хоча полк Самi?ва у цьому наступi робив по пiвсотнi й бiльше кiлометрiв на добу - жоден бо?ць не вiдстав. Всi пiдроздiли були на колесах. Автоматники на веломашинах та мотоциклах неслися вперед при самiй землi. пiдроди, переповненi заквiтчаними пiхотинцям; ?жилися в усi боки дулами гвинтiвок. В головi колони мчали кiннота й полкова артилерiя, готовi з першо? команди вступити в бiй. Кiлька разiв на добу спалахували короткi, блискавичнi сутички з ворожими заслонами, потiм дорога знову розчищалася, i полк знову згортався крилами сво?х бойових батальйонiв, як птах в найпрудкiшiм польотi. Основнi механiзованi сили нiмцiв тiкали на Прагу, iншi, не встигаючи за ними, звертали з магiстральних шляхiв у глухiшi мiсця, розсипалися лугами-берегами, заривалися в скирти сiна, вовками бродили по лiсах, гуртуючись у бандитськi ватаги. Там за ними полювали невтомнi чеськi партизани. Важко було катам уникнути суду в цi днi, коли суддями над ними звелися цiлi народи! Якось опiвднi полк пiдходив до великого чеського мiста, що швидко виростало з-за обрiю лiсом заводських димарiв. Пiсля веселих бiленьких селищ, що раз у раз кокетливо шикувалися вподовж шосе, Хомi було трохи незвично бачити зараз перед собою панораму iндустрiального мiста, наскрiзь прокоптiлого за довгi роки заводською сажею. "Така мала кра?на, а ма? такi крепкi заводи! - захоплено думав Хома, проймаючись ще бiльшою повагою до чехiв. - Жилавий народ, як i ми!" Нiмцiв у мiстi вже не було, проте слiди ?хнi ще не прочахли: мiськi темнi околицi похмуро зализували себе язиками велетенських пожеж. Горiли заводськi довжелезнi цехи, взялося полум'ям кругле залiзничне депо з проломленим черепом даху. Частина будiвель була зовсiм зрiвняна з землею, перетворена пекельною силою вибуху в суцiльне свiже руйновище. Iншi ж будiвлi, що вцiлiли, порепалися потворними зигзагами через усю стiну, якi утворилися, видно, пiд час бомбардування. Загони чорних мокрих робiтникiв, озбро?них брандспойтами, намагались гасити пожежi, але ?хнi зусилля не давали майже нiяких наслiдкiв. Все навкруги пашiло полум'ям, дихало густою спекою. "Коли це вони встигли вчинити такий погром?" - гнiвно думав Ха?цький про нiмцiв, наближаючись до бе-гйнованого заводського паркана, скособоченого ударом повiтряно? хвилi. Близькi пожарища дихнули йому в обличчя, мов пiвденний суховiй. Не встиг Хома зупинити коня, як його вже оточили iасмальцьованi збудженi робiтники. Вiд них подоляк Цанався, що заводи були розбомбленi лише годину тому i Що погром цей вчинили не нiмцi, а союзницькi "лiтаючi фортецi". То вiд ?хнiх авiабомб чорнiють мiж цехами такi вирви. На днi деяких розчахнутих вибухом ям повиступала навiть пiдгрунтова вода, i нею користалися тепер брандспойтники, гасячи пожежi. В першу мить Хома був щиро захоплений такою роботою союзницько? авiацi?. "Молодцi! Отак давно б треба!.." Але робiтники незабаром пригасили Хомин захват, розповiвши суть справи. Виявлялося, що американи налетiли на заводи, коли нiмцiв уже тут не було. - Промахнулись, виходить, - пожалкував Хома. - Не розрахували. Робiтники були iншо? думки, ?х, видно, цей налiт не тiльки не захоплював, а навiть обурював, хоча вони й стримували сво? обурення, як могли. Однак Хома чуйно вловив у ?хнiх голосах гiркi нотки цього обурення, вловив i нотки кревно? скарги, адресовано? йому. Робiтники вболiвали за цi пiдпри?мства, дарма що чимало жил повитягали з них капiталiсти, чимало за сво? життя вони тут сажi наковтались ради чи?хось прибуткiв. В розмовi незабаром все з'ясувалось. Один з робiтникiв, простоволосий, кремезний юнак у змокрiлiй вiд поту майцi, поклав свою засмальцьовану, розвинену в роботi руку на Хомине сiдло. Тугi жили понадимались на ши?, синiючи, мов рiки на картi. "Теж двожильний", - мигцем охрестив чеха подоляк, який себе особисто також мав за двожильного. Юнак, як i багато хто з чехiв, досить вiльно говорив по-росiйському. - Правду каже радянський товариш, що тотi пiдпри?мства з нас жили витягували. Було таке, витягували. Але всiх не витягли, ще й для нас залишилось. - Юнак весело подивився на Хому. - I сажi наковтались доволi, то ? правда. Але вiднинi кажемо: достатечн?i Хазя? фiрми, пани акцiонери, повтiкали геть, аби доживати вiку десь по закордонних вiллах. Отже, все це ма? стати людовим. Все то буде конфiсковано. Все Че-скословенско вiднинг ? господар тотим. заводам! "Так, так, - задумався Хома, - виходить, недарма ?х оце гасили, обпiкаючись, робiтники, недарма чехи в претензi? до панiв американцiв за ?хнi запiзнiлi бомби!" - Вони й на фронтi понад усе ставлять свiй бiзнес, - похмуро вкинув хтось з гурту робiтникiв. Хома не розумiв слова "бiзнес", але й не став розпитувати чехiв, що то за звiр. Краще вiн згодом запита? про це свого замполiта. Бо зараз Хома таки почуван себе досить прикро, вислуховуючи стриманi скарги робiтникiв. Вперше йому, пащекуватому подоляковi, забракло слова для вiдповiдi. Адже вiн, як солдат, хотiв би 'взяти на себе всю вiдповiдальнiсть за вчинки союзних вiйськ, а цi?? вiдповiдальностi йому зараз чомусь не хотiлося брати. Однак i гудити американцiв йому теж не дозволяв свiй гонор чесного союзника. Але саме тут, бiля цих розгромлених палаючих заводiв, Хома вперше серйозно насторожився, намагаючись збагнути не зовсiм зрозумiлi йому дi? "лiтаючих фортець". "То як же з вами бути? - вагався вiн, оглядаючи з коня робiтникiв. - Що вам на все це сказати?" - Ми розберемось, - нарештi пообiцяв вiн, маючи на увазi насамперед себе та Воронцова, i сердито пришпорив коня. ...Хома наздогнав майора Воронцова уже за мiстом, коли полк, прогримiвши крiзь вируючий тисячоголосий гомiн центральних майданiв, сяйнувши серпами пiдкiв крiзь бурю музики та квiтiв, знову згонився в асфальтовану замiську дорогу. Лiси та узвишшя, як живi, розступалися перед полком, а дорога, залита сонцем, сама стелилася-розгорталася в далечiнь. Майор, ?дучи узбiччям шосе, читав на ходу листа. Згорбившись у сiдлi, поринувши думками в написане, вiн був мало схожий в цей момент на суворого, офiцiального командира. Прижмуркувато водив очима по рядках, час вiд часу хмурячись або посмiхаючись до написаного. Це була якась зовсiм особлива посмiшка, нiжно-привiтна, майже пестлива, "без агiтацi?", як визначив ?? Хома. Майоровi, видно, було вже нелегко розбирати дрiбний почерк, i Хома спiвчутливо подумав, що коли б це вiдбувалося десь дома, за столом, то Воронцов, певне, озбро?вся б надiйними окулярами, перш нiж взятися ла. читання. - Як там пожива? ваша дружина, товаришу гвардi? майор? - запитав Хома, поштиво козирнувши. - Бригадир не зобиджа?? Да? соломи на хату? - В нас там соломи нема, товаришу Ха?цький, - посмiхнувся Воронцов, дбайливо згортаючи листа. - В нас тайга кругом на сотнi верст... Та це й не вiд дружини, до речi. Син пише. - А-а, син... Це той, що в армi?? - Той... Коля... Найстарший мiй. - На якому вiн зараз? - На Першому Укра?нському. Був пiд Берлiном, а зараз, треба думати, вже в Берлiнi, коли, звичайно-живий, - глухо вимовив майор останн? слово. - Вже ротою танкiв командував... Ха?цькому було якось дивно вiдчувати, що поруч нього ?де не просто Герой Радянського Союзу з майорською зiркою в погонi, а що це ?де лiтнiй собi чоловiк, батько, який уже ма? дорослого сина i турбу?ться ним так само, як i решта людей. Бiльше того, як i решта людей, вiн навiть бува? беззахисним, вразливим, потребуючим пильно? пiдтримки. Хiба не беззахисний вiн зараз, коли доля його сина залежить десь, може, тiльки вiд випадкового влучання чи промаху ворожого артилериста? Чим може вiн зараз вiдбитися вiд хмари тривожних дум, що обступили його? Чим може вiн у цi хвилини допомогти самому собi так, як вiн допомагав кожнiй людинi в полку. - Не турбуйтесь, товаришу гвардi? майор, не дуже переживайте, - соромливо втiшав Хома замполiта. - Все буде в порядку з вашим сином... Броню наших танкiв нелегко взяти. Воронцов ?хав деякий час, не реагуючи на Хоминi слова, безпомiчно клiпаючи рудими вiями до сонця. Потiм рвучко обернувся до Ха?цького: - Нелегко, кажете, взяти? Не проб'?, кажете? - жваво, охоче радився вiн, немов зустрiвши несподiвану пiдтримку. - Але, зрештою, це вiрно. Як-не-як, а вони все-таки в машинах, не те що ми, гола пiхота, цариця полiв!.. - Живий, живий буде, товаришу замполiт, - ще рiшучiше запевнив Хома. Воронцов наблизився до нього, притишив голос: - Я, зна?те, теж так вважаю... Адже пiвроку провоював - щасливо, а тут якихось кiлька днiв, та й крапка. Вiн прояснiв, випростався в сiдлi i знову став дивно схожий на того мiцного, зiбраного Воронцова, якого Хома звик повсякденно бачити в полку. Вони саме ?хали на горбик, попустивши повiддя, давши спiтнiлим коням волю. Проте копi не хотiли скористатись таким потуранням i поспiшали вперед добровiльно, самi намагаючись швидше здолати крутизну i вибратись на рiвне. Хома навiть крiзь сiдло чув, як туго напина?ться пiд ним гнучкий кiнський хребет. - Виявля?ться, товаришу гвардi? майор, що тi заводи розбомбили зовсiм не нiмцi, а пани американцi, - нарештi почав Хома про те, що гризло його всю дорогу. - Налетiли буцiмто в останню годину i трахнули! Як по-вашому, це в них бiзнес чи не бiзнес? Воронцов здивовано глянув на Хому. - Де ви це слово перейняли? - Воно давно при менi, - збрехнув подоляк спокiйно. - Науку за плечима не носити... Тiльки й досi не дуже второпаю, що воно ма? визначати? Гешефт? - Щось на зразок того, - вiдповiв Воронцов, одразу хмурнiючи. - Всi заокеанськi капiталiсти на ньому тримаються. - Тримаються, то хай собi тримаються, доки не обiрвуться... Але ж, патку мiй, при чому тут чеськi заводи? Хiба вже вони стали комусь кiсткою впоперек горла? - Може, й стали, товаришу Ха?цький... - Як то? - А так от... Уявiть собi, ось кiнчиться вiйна... Очевидно, iмперiалiстичнi хижаки знову вiзьмуться за сво?... Знову розгорнеться боротьба мiж суперниками, мiж конкурентами. Тодi й оцi чеськi заводи могли б стати комусь на завадi. Чому ж з ними не розправитись заздалегiдь, саме в отаку гарячку, коли пiд виглядом во?нних дiй мож'на безкарно вчинити справжнiй погром сво?м майбутнiм суперникам? Чому не зробити на цьому, як то кажуть, бiзнес? Слова замполiта скерували думки Ха?цького в зовсiм несподiване рiчище. Досi вiн, як i багато його товаришiв, уявляв собi пiсляво?нний свiт з якоюсь туманною невиразнiстю, бачив його майже iлюзорно крiзь золотий серпанок близько? перемоги, крiзь квiти й музику, крiзь п'янливу радiсть останнiх днiв. Там мусило б початись життя, зовсiм вiдмiнне вiд попереднього, там загальнолюдське щастя битиме мiльйонами джерел, там святам не буде вичерпу, адже всi люди стануть нарештi справжнiми людьми! Пiсля того, що народи пережили. Що побачили, - не може бути iнакше! I ось раптом Воронцов сво?ю спокiйною дебелою рукою немовби пiдняв трохи той запаморочливий серпанок, i Хома на мить угледiв за ним, у далекiй глибинi пiсляво?нностi, охоплений тривогами свiт, вирування холодних пристрастей, невгамовно? ворожнечi, пiдступних, жорстоких розрахункiв. - Тепер ви второпали, що таке бiзнес? - Так... Второпав. - Але хнюпитися через це не варто. Пан бiзнес молодець проти овець... А проти дружного фронту народiв Ьiн нiчого не вдi?... Мову замполiта обiрвав вiстовий, пiдскакавши галопом з голови колони. Майора термiново викликав командир полку. Ха?цький зостався сам iз сво?ми думами. З годину ?хав замислившись, нiкого не чiпав. Смачно пахнучи, тряслися за сво?ми пiдроздiлами солдатськi кухнi. Обiд уже давно був готовий, проте роздавати його не було наказу. "Перемлi? все в казанах, - пожалкував мимохiдь Ха?цький, вгадуючи по запаховi, що саме зварено в тiй чи iншiй кухнi. - Либонь, знову не буде зупинки..." - Чого задумався, земляче? - Хтось з нальоту оперiщив ззаду Хоминого коня. - Гони, не давай мочитись! Це Козаков. На змиленому рисаковi, з гранатами i флягою при боцi. - Чув, Хомо? В Празi повстання, народ б'?ться на барикадах! Хома насторожився, рука мимохiть лягла на автомат. -- Ти звiдки зна?ш? - Знаю! Чехи розповiли ось тут поруч, в лiсництвi... Празька радiостанцiя вже в руках патрiотiв. Весь час переда?: Руда Армада, на помоц, Руда Армада, на помоц... Червона Армi?, на помiч, Червона Армi?, на помiч... - То, може, це ми якраз до них спiшимо? - пожвавiшав подоляк. - Бо чомусь замполiта покликали до "хазя?на". I комбатiв теж. Глянь, там уже переходять на гвардiйський алюр! - Видно, почулиi Почули! Козаков рвонувся далi, вигукуючи щодуху знайомим i незнайомим бiйцям: - Прага повстала!.. В Празi барикади!.. На помоц братам! На виручку! Ха?цький з гиком пришпорив коня. Швидше б, швидше! Далека змучена Прага заволала до нього хором живих людських голосiв: "На помоц!" Цей трагiчний клич повсталого мiста враз заступив собою всi Хоминi помисли й iнтереси. Вже вiн нi про що не думав, нiчого не чув, окрiм заклику, зверненого особисто до нього на помоц, Хомо, на помоц! Через поля, через рiки явно чув Хома голос повсталих братiв. Уявлялись вони йому в образi тих невiльникiв, яких вiн недавно врятував з палаючого пакгауза на австрiйськiй станцi?. Наяву бачив далеких пражан, що задихались у вогнi й кровi, i поспiшав, поспiшав... Ошаленiлий, гнiвний Хома гукав на льоту i людям, i коням, i моторам: - Швидше-бо, швидше! Iнакше - хана ?м! Як ми не виручим, то не виручить нiхто! Шосе клекотiло щодалi густiше й густiше. Кухнi тряслися з незайманими перемлiлими борщами. Полк помiтно набирав темпу. XXVI Всi були пройнятi думкою про повсталу Прагу. Для Козакова чеська столиця не була просто собi стратегiчним пунктом, важливим во?нним об'?ктом чи "вузлом дорiг". Прага для нього насамперед була гордим, нескореним мiстом. Козакову ввижались вулицi в задимлених барикадах, брати повстанцi, що задихаються там, обливаючись кров'ю, жiнки та дiти з кошиками патронiв, як колись у днi Паризько? комуни... Товаришi по боротьбi, ?динокровнi брати... Хiба можна було не поспiшати чимдуж ?м на виручку, не вчепитися у вiдступаючi нiмецькi хвости, щоб вiдвернути сили ворога вiд Праги, вiдтягти ?х на себе? Козаков дивився па все це, як на свою особисту справу, звичайну i природну. Так вiн кинувся б на вулицi боронити дитину вiд скаженого пса чи шубовснув би в рiчку рятувати втопаючого. Коли б Козакова запитали, де кiнчаються його суто службовi, офiцiйнi справи i де починаються особистi, то вiн тiльки здвигнув би на це плечима. В полку для нього вже давно все стало особистим. Однополчани були йому кревною рiднею, зброя - ремеслом, прапор - родинною святинею. Вiн був вухом i оком полку i розумiв це майже буквально. Виходячи в розвiдку, Козаков зрiкався всього, пiдiймався одразу над простим смертним i вже "почував себе богом". Одержане завдання не було для нього тягарем, воно скорiше було йому благословенням i перепусткою в царину бажаних подвигiв. Вiн почував, що веде розвiдку вiд себе, i в той же час не лише вiд себе, а й вiд iменi усього того нового свiту, що висила? його посланцем вперед, пiдтримуючи повсякчас свого вiдчайдушного посланця в усiх його митарствах. Може, через те Козакову все вдавалося, скрiзь його супроводжувала гвардiйська "везучка". Скоряючись дисциплiнi, Козаков, звичайно, викопав би всякий наказ командира, навiть такий, що не припав би йому до серця. Але чи шпорив би вiн тодi так немилосердно свого коня, як зараз, скачучи на Прагу? Хiба рвався б вiн так шалено за ворогом, гримаючись по-яструбиному в сiдлi, витягнувшись усiм корпусом вперед? Не жалiв нi себе, нi коня, нi сво?х хлопцiв. Заклик знемагаючо? Праги невiдступне дзвенiв йому в вухах, гучною луною летiв над ним всю дорогу. Вночi нiмцi вчинили несподiвано запеклий опiр. На кiлька кiлометрiв по фронту розгорiвся важкий бiй з участю танкiв i самоходiв. Всi полки дивiзi? мусили розгорнутися в бойовi порядки. Офiцери водили пiхоту в кiлькаразовi нiчнi атаки. I Козаков вiв свою лобату братву, що вмiла на бiгу рвати фашистськi пiдметки, вiв, гукаючи в темряву ночi: "Дайош Золоту Прагу!" Лише перед свiтанком противника вдалось-таки зломити, i полки знову, зачохливши теплi стволи гармат, рушили в путь. Самi?вський полк iшов у дивiзi? головним, i Козаков, вилiтаючи на свiтанку iз сво?ми розвiдниками вперед по дзвiнкiй автострадi, надiявся, що летiтиме по нiй першим. Але, всупереч його сподiванням, виявилось, що автострада уже була осво?на: незадовго перед тим по нiй пронеслися на Прагу "тридцятьчетвiрки". Козакова розбирали пiхотинськi ревнощi, вiн уже виажав себе мало не обозником i незаслужено картав свого коня, який, на жаль, не мiг зараз стати пiд ним "тридцятьчетвiркою". А танкiсти, пожинаючи десь поблизу плоди першостi, гтрiмко йдучи вперед, залишали, наче в докiр розвiдникам, свiжi слiди сво?? роботи: потрощену нiмецьку артилерiю, дотлiваючi по кюветах машини, гурти фрiцiв, яких чехи-конво?ри гнали узбiччям автостради. Полоненi брели мовчки, понуро, забовтавшись у росяних травах по пояс. Козаков, ревниво заздрячи танкiстам, був, однак, щиро задоволений з того, що вони так прудко пiшли вперед. - Хоч i вiдбивають наш "хлiб", але ж зате в Прагу встигнуть, - втiшав вiн сво?х "вовкiв". - Не дадуть братанам задихнутись! - А може, там уже союзники? - вясловив припу-щеяня наймолодший з розвiдникiв, Славик, якого "хазя?н" ще навiть не величав "вовком", а тiльки "вовченям". - Можуть, звiсно, i вони вдертися, як натиснуть на всi педалi, - погодився в'язистий ?фрейтор Павлюга. - Союзникам туди, зда?ться, навiть ближче, нiж нам... Козаков скосив на Павлюгу сво?м зеленкуватим оком. - На союзникiв надiйся, а свiй розум май. Ясно? - Ясно. - Алюр три хрести! Перекидаючись на скаку словами, розвiдники водночас уважно оглядали довколишню мiсцевiсть. Спереду ?м нiщо не загрожувало, там уже дiяли танки. Небезпека могла вродитися тiльки з флангiв, десь злiва або справа. Туди танкiсти, звичайно, не мали змоги завертати, залишаючи цi простори фронтовим чорноробам - пiхотi. Але й на флангах яко?сь видимо? небезпеки не було. Все бiльше свiтало. Тугий вiтерець дмухав розвiдникам лоскiтною свiжiстю в розпаленi обличчя. Бiлi тумани в передчуттi сонця занепоко?лися по низах. Холоднувата далечiнь ще синьо iмлилася, але все навколо вже прозорiшало, окреслювалось, набирало природних рель?фних форм. З кожною хвилиною схiд розростався високим вiнком свiтання. Ось уже далеко праворуч мiж лiсовими масивами на верховинах гiр зажеврiлося голе камiння. Оновленi сонцем верховини одразу мовби наблизились до розвiдникiв. Ось уже далеко й лiворуч, перебiгаючи у хвилястих полях вiд вески до вески, сонце зачервонило макiвки церков, найвищi дерева, пропелери вiтродвигунiв на згiрках. Розкиданi в рiвнинному роздоллi вески та окремi ферми осяйно забiлiли причiлками, радiсно заграли на схiд сонця ясними шибками. А воно, могутн? свiтило, все бiльше виповнювало собою свiт, все дужче шугало свiтляними струмами з-за кряжистих спин розвiдникiв, б'ючи промiнням вгору, б'ючи ним вшир, випереджаючи полки. Розвiдники йшли на галопi, лопутно з променем, по вiхах сонця - вперед, вперед... Зрiдка озираючись, бачили вдалинi полк. Вiн рухався колоною, пiдминаючи пiд себе автостраду, яка, мов на хвилях, то вгиналася, то пiдiймалася мiж невисокими пагорбами та широкими долинами. З вiдстанi весь полк здавався сiрим, однокольоровим: сiрi люди, сiрi конi, сiрi гармати... Ледве помiтне, мов тонка антена, древко прапора весь час погойдувалось над головами вершникiв. Прапор, як завжди на маршi, був у чохлi. З правого боку над автострадою нависали лiси. Спускаючись а далеких гiр синiми оповзами та - ближче - крутими зеленими обвалами, вони згуртовано зупинялись край шляху, мов радячись, чи переступити ?м стрiчку автостради та спускатись нижче, в польовi умови, чи вже стояти на мiсцi. Нависали, наскрiзь промитi росою, наскрiзь пропахченi зiллям... Доки колона полку була в розвiдникiв на виду, вони скакали вперед упевнено й безтурботно. Але ось уже минуло з чверть години, як полк, зникнувши з ?хнiх очей за поворотом лiсу, досi не з'являвся звiдти, не мигтiв крiзь дерева силуетами сво?х перших вершникiв. Козаков мав гостре чуття вiдстанi, i, за його розрахунками, полк, iдучи заданим темпом, уже мусив би обов'язково виринути з-за лiсу, огинаючи вдалинi його зелений пiвострiв. Але на блискучiй вигнутiй дузi автостради було тихо, безлюдно, хоч голий пром'чись. Козаков, насторожено з'?жившись у сво?му сiдлi, наказав товаришам пустити коней ступою. В лiсах, уже облитих сонцем, стояла зелена тиша. Вона не подобалась Козакову, йому вчувалося в нiй щось пiдступне. Як на те, нiхто не попадався назустрiч - нi вiйськовi, нi цивiльнi. Далеко злiва вставав на обрi? легкий бiлий дим, горiли якiсь скирти. Прислухавшись, Козаков, виразно почув рiдкi кулеметнi вистуки, що тендiтно долинали звiдтiля. Конi ступали повiльно, розвiдники щораз тривожнiше озиралися назад. - Що за знак? - не втримався першим Славик, тугий i розшарiдий вiд скакання, як бутон. - Чому ?х досi не видно? Павлюга пiдвiвся на стременах i, оглянувшись,, констатував факт: - Не видно. - Може, "провалилися", - похмуро мiркував Архангельський, широкоплечий, окоренкуватий "язичник", який здалеку в сiдлi завжди нагадував беркута. - Чи, може, й справдi що-небудь трапилось? Товаришi з недовiрою глянули в зеленi провалля незнайомих лiсiв. Про?хали так з кiлометр до наступного повороту, i тут Козаков нарештi дав команду зупинитись. - Почека?мо, - пояснив вiн, стримуючи нерви. Такi зупинки його завжди дратували. Встали з коней, розминаючи замлiлi ноги. -Даю голову на вiдруб, що з ними нiчого поганого ке трапилось, - запевнив Павка Македон, оптимiст i вродливець, задушевний друг Козакова. - Ви ж зна?те, як мо? серце в таких випадках сигналить? Безпомилково! Козаков не раз переконувався, що Павчине серце справдi володi? дивною властивiстю - вгадувати на вiдстанi бiду чи щастя полку. - Ну, коли вже тво? серце сигналить, - махнув рукою Козаков, - то... загорай, братва! Користуючись нагодою, Архангельський одразу побрiв обстежувати пiдбитий поблизу нiмецький броньовик. Павлюга, добувши з кишенi плитку пивних дрiжджiв, взявся пiдгодовувати ними свого скакуна, частуючись заодно i сам тими дрiжджами. Тим часом Козаков i Македон, скинувши пiлотки, розстебнувшись понiкуди, пiшли до найближчого дуба вмиватись. Вмивались вони сво?м давнiм розвiдницьким способом: з дерева. Трясли на себе густе, листате гiлля, оббризкувались рясною росою, свiжiючи на виду, борюкаючись i жируючи пiд сво?м крислатим зеленим душем. Незабаром до них при?днався i Славик, спокушений такою богатирською купiллю. Македон, стрiпуючи мокрою чорною чуприною, запевняв, що ця росяна купiль, особливо при сходi сонця, да? розвiдниковi силу i здоровий колiр обличчя. Рантом усi насторожились, почувши шалену, безладну пальбу десь позаду, за лiсовим пiвостровом. Не було сумнiву, що ця пальба ма? якийсь прямий зв'язок iз затримкою полку. - Бiй! - вигукнув Козаков, сiрiючи. - Ви чу?те: бiй! Розвiдники, вiшаючи на груди автомати, стрiмголов кинулися до коней. Як завжди в таких випадках, ?м здавалося, що в полку нагло ско?лася якась трагедiя i треба чимдуж спiшити туди. На бiгу Козаков метнув нищiвний погляд на Македона i люто вхопив свого рисака за храп. Вже пiднявши ногу в стремено, Козаков раптом зупинився. Товаришi теж застигли бiля коней. Стрiльба була незвичайна. Вона швидко наростала, з кожною хвилиною наближалася. Такого дивовижного летючого бою розвiдники ще нiколи не чули за всю iсторiю свого полку. Вони звиклi? до заземлених вогневих рубежiв, до просування вперед крок за кроком, вони знали, що навiть переможна пiхотинська атака не може перемiщатися в просторi з такою неймовiрною швидкiстю. Це було щось бiльше за атаку. Тримаючи нашорошених коней за поводи, розвiдники вп'ялися очима в дорогу. Ви в Козакова нервово пересiпувались. Стрiльба наростала все дужче, все лункiше. I ось з-за лiсу вилетiли нарештi дрiбнi силуети перших вершникiв, за ними виткнулася знайома голова колони, i розвiдники разом... ахнули! Полк iшов не той, вiн уже був iнший, оновлений, урочистий, осяяний. Над колоною, розвiваючись в польотi, яскраво пломенiв полковий прапор. Вперше за довгi мiсяцi бо?в з полкового знамена було знято чохол. Чому? З яко? нагоди? Розвiдники пере-зирнулись, ще нiби не вiрячи сво?м очам, ще нiби не довiряючись тiй великiй догадцi, яка пронизала ?х водночас. Невже це настала нарештi та довгождана мить? Нiхто не мiг вимовити слова: ?м перехопило дух, кожний був зворушений до глибини душi. А полк наближався, а розгорнутий прапор, розвiваючись у повiтрi, сяяв розкiшним вогнем. З краю в край колона на скаку весело палила в небо з тисячi карабiнiв i автоматiв, палила з чого попало, шаленiючи в нестримному радiсному екстазi. Злiтали в повiтря солдатськi пiлотки, майорiли на сонцi бiлi голуби листiвок, пiдхоплюванi вершниками на льоту. Розвiдники в гарячiй нестямi кинулися один одному в обiйми. - Перемога, товаришi! - Перемога! - Перемога! Iз сльозами радостi на очах вони поздоровляли один одного цим найчарiвнiшим i ще не зовсiм звичним словом. Яким безпечним, надiйним, просторим зробився одразу свiт! Вже смерть не загрожу? тобi на кожному кроцi, вже ти заворожений вiд ран i калiцтва, вже перед тобою вiдчинилися прекраснi брами в радiсне, свiтле майбутн?. Таке велике сонце ще нiколи не свiтило тобi. Таке первiсно-сине небо ще нiколи не височiло над тобою. Така всеосяжна, всепроникаюча весна ще нiколи не йшла над землею. Кожним сво?м стеблом, кожною випростаною гiлкою вона посила? тобi свiй зелений салют. Вкрай переповненi щастям, наелектризованi його хмiльною окриляючою силою, розвiдники знову сiли на коней. - А тепер... куди? - запитав Павлюга Козакова. Конi самi вже повертались назад, iржали до полку. Мов схаменувшись, Козаков шарпнув повiд до себе, знову спрямувавши свого рисака на захiд. Розвiдники пригнулися в сiдлах, мiцнiше натягаючи пiлотки, щоб не збило ?х вiтром. - Вперед! - вигукнув Козаков. - На Прагу! Вiн ще не знав, що на свiтанку до Праги уже вступили радянськi танкiсти, зробивши геро?чний перехiд з Берлiна на допомогу повсталому мiсту. А полк, видзвонюючи на автострадi, вже спускався в зелену, по вiнця налиту вранiшнiм сонцем долину. Натхненно стрiляв у небо численною збро?ю, не цiлячись, не маючи на метi когось вбити. Той i не той, чимось колишнiй i вже чдмось майбутнiй. XXVII - Передайте по колонi, - скомандував Самi?в офiцерам, що ?хали за ним, - припинити пальбу, берегти бо?припаси. Коли цей наказ, гасячи на сво?му шляху стрiлянину, докотився нарештi до Маковея, хлопець спочатку здивувався. Може, це якесь непорозумiння.? Може, це хтось iз переднiх в гарячцi переплутав наказ? Але товаришi вже ставили зброю на запобiжники, i Маковей зробив те ж саме, одразу повертаючись до реально? дiйсностi. Звiстка про перемогу па деякий час була приголдм-шила хлопця. Йому здавалося, що тепер все пiде по-новому, що вiдтепер люди мусять керуватися в життi якимись зовсiм iншими правилами, нiж досi. Мусять зняти з себе всякi обмеження, забути про все буденне, заговорити один до одного iншою мовою. Адже сьогоднi все навкруги було iншим, неповторним, фантастично прекрасним. Все почалося вранцi при сходi сонця, коли звiтка про перемогу наздогнала на маршi полк, коли схвильований, зблiдлий Самi?в, вихопившись наперед, до знаменщикiв, па льоту скомандував ?м: - Прапор з чохла! Поглядом, сповненим щастя й готовностi, Вася Багiров прийняв команду, вправним рухом зiрвав загрубiлий, мов солдатська долоня, чохол, i шовкове багряне полум'я вибухнуло з-пiд нього, пружно залопотiвши на вiтрi. Полк на це вiдповiв загальним салютом. Маковей i стрiляв, i плакав, i смiявся, не чуючи себе, не чуючи iнших. Просто серед дороги почався летючий короткий мiтинг. Бiйцi на ходу вистрибували з сiдел, щось радiсно кричали один одному, мiцно обiймаючись та цiлуючись, гублячи сво? вигорiлi на всiх сонцях пiлотки. Маковея теж цiлували, лоскотали вусами якiсь невпiзнаннi щасливi люди, i вiн когось цiлував, когось поздоровляв, збуджений, бентежний, закоханий в усiх i в усе. Якось зовсiм ненароком угледiв крiзь вируючий натовп Черниша i Ясногорську. Вони теж поцiлувалися - довго i мiцно, видно - вперше, видно - до гарячо? п'я'н-костi, на людях, при всiх. I нiхто цим не здивувався, i Маковей не скрикнув, бо сьогоднi все було можна, бо все найкраще на свiтi починалося звiдси... Однак пiсля цього Шура чомусь заплакала, затуливши обличчя бiлими руками. А Маковей в пекучiй нестямi повис сво?му коневi па ши?, бiля яко? не раз грiвся в лютi морози та хуртовини, по-дитячому палко мрiючи про такий ось, як сьогоднi, весняний сонячний ранок... Все сталося, здiйснилося! А Шура стояла, закрившись руками, поцiлована, грiшна i недосяжна, краща нiж будь-коли. Маковей обiйняв коня, як друга, i палко поцiлував його в бархатну теплу шию. Кiнь здивовано косився на нього зверху сво?м великим ясним оком. Все кипiло навкруги, переливалося барвами лiсу, блиском збро?, свiтлом людських облич... А майор Воронцов, з дудочкою паперiв у руцi, вже стояв перед бiйцями на гарматному лафетi. Очi його в жмутках золотих зморщок клiпали якусь мить, немов звикаючи до сонця, потiм враз заблищали до гвардiйцiв славними, добрими батькiвськими слiзьми. Пiсля кiлькахвилинного мiтингу полк знову рушив уперед, не зменшуючи темпу маршу, а, навпаки, ще мiцнiше вшпоривши коней, радiсно салютуючи на скаку. Ось саме в цей час розвiдники й почули буйну, летючу, швидко наростаючу стрiлянину. "Припинити стрiльбу, берегти бо?припаси". Ця "хазя?нова" команда, вiйнувши на Маковея бойовим холодком, мовби посгрнула йому тимчасово втрачене чуття реальностi, вивела його з самозабуття, з того, казкового зеленого сновиддя, в якому вiн летiв, посилаючи салют лiсам, лукам, небовi, сонцевi. Маковей нарештi збагнув, що з настанням свята великий наступ не може кiнчитись, вiн мусить продовжуватись, доки на шляху будуть вороги. А вони були. Нiмецько-фашистськi вiйська з групи генерал-фельдмаршала Шернера вiдмовились капiтулювати i поспiшно вiдступали на захiд, ?х ще треба було привести до пам'ятi. Це завдання випало на долю армiй 2-го Укра?нського фронту, в складi якого йшов i самi?вський полк. Крiм вищого начальства, маршруту полку нiхто не знав, але всi чомусь думали, що йдуть на Прагу. Може, тому, що серцем кожен був там, з повсталими чеськими патрiотами. Дорогою Маковей щоразу поглядав на Ясногорську. Вона вже ?хала в стрiчках та вiнках, що ритмiчно билися iй на грудях. I сама вона вже була як квiтка. Такою вона стала, про?хавши перше мiстечко, яке зустрiлося бiйцям пiсля мiтингу. Мiсцеве населення, бурхливо вiтаючи полк, з особливою нiжнiстю вiтало Ясногорську. Чеськi дiвчата закосичили ??, заквiтчали, наче справжню наречену. Дiвчина-во?н, вона самим сво?м виглядом захоплювала ?х, здавалася ?м незвичайною, як з пiснi. Iнодi Маковей соромливо гарцював конем перед Шурою, i вона, бiлолиця, блiднa, мов снiгурочка, задумано посмiхалась йому з-пiд вiнка. Iнодi вiн ?хав слiдом за нею, як вiрний ?? збро?носець, бажаючи i боячись почутi?, про що саме говорила Шура з Черпишем. Але побоювання було безпiдставним: вони розмовляли не про сво? особистi стосунки. Головною темою ?хнiх розмов була перемога, марш, Прага, чи?сь милозвучнi вiршi. Маковей чув, як Шура схвильовано читала ?х напам'ять: I вiчний бiй! Нам спокiй тiльки сниться... Пiдхопивши цi слова, Маковей уже скакав, напiвуючи ?х на власний iмпровiзований мотив. А лiси зеленiли напрочуд мирно, а села, пролiтаючи, мигтiли привiтно, а шосе блищало в далечiнь, як сонячна дорога опiвднi на морi. Далекi вигули гармат на флангах вже не в'язалися в уявi з кров'ю та смертю, в ?хньому глухому добродушному громi кадровикам уже вчувалися пробнi гули лiтнiх табiрних полiгонiв. Полкове знамено то шугало червоною птицею в тiнявi нетрi зеленого лiсу, то знову виривалось на простори, залитi духмяним сонцем, високо розвiваючись в прозорих польових вiтрах. I навiть тодi, коли знамено зникало за виги1-ном лiсу, всi вiдчували його там, поперед себе. Все було сьогоднi разючо новим, незвичним, небуденним. Вже войовничi гвардiйськi гасла при дорогах зазвучали бiйцям iнакше. Ось наближаються до Маковея двi дошки, iксом прибитi на перехрестi: "Доб'?м фашистського звiра!" Доб'?м... Хтось уже доклав до гасла руку, закресливши перше слово i розмашно надписавши зверху: "Добилиi" Невже добили? Маковей запитливо дивиться на розпаленого Сагайду, що, осадивши свого вороного на перехрестi, затримався на мить перед iксом, як перед незрозумiлим дороговказом. - Невже добили, Маковею? - наздоганяючи телефонiста, вигуку? Сагайда. - Невже оце ми з тобою ?демо... в мир? Збивши на потилицю свою чорну кубанку, вiн озира?ться довкола з таким виглядом, немов щойно опритомнiв. А Маковей наспiву?: - ?демо, ?демо, ?демо!.. - А клени якi пишнi, Маковею! А дуби! I листя на дубах... I небо над нами синi?... Небо, Маковею, ти бачиш? Чисте, як до вiйни!.. - А он кiрха вдалинi бовванi?... I село виплива? з-за обрiю!.. Та яке бiле! Цiкаво, як воно зветься? Хто там живе? - Може, то Грiнава пливе до нас назустрiч, поспiша? з-за обрiю? Поспiша? на велике свято? - Сагайда, широко посмiхаючись, маха? в далечiнь рукою: - Швидше, Грiнаво, повний вперед! - Ви ще не забули ??, лейтенант? - ??? Довiку не забуду! - Уявля?те, що там робиться сьогоднi? А що в нас дома робиться! А в Будапешти... ?зус-Марiя, що тiльки робиться зараз на бiлому свiтi! Менi хотiлося б скрiзь оце побувати! Скрiзь i водночас! I дома, i тут, i на Дуна?! Всiх би обiйняти, всiх поздоровити! Аж кривдно, що ти... неподiльний. Ви зна?те, я зараз люблю... все! А ви? - Я? - Сагайда рiшучим жестом вiдкинув за вухо свою розпатлану чуприну. Задумався. Все тiло його пашiло на Маковея жаром. - Якби дано було менi владу, Маковею! Сьогоднi я воскресив би всiх наших, всiх, за вiйну полеглих... Якби оце всi нашi встали! Ах, якби вони дожили, Маковею... - А ви самi думали дожити до цього дня, лейтенант? Пам'ята?те, як вас бронетранспортери оточили в замку? Я вже вас тодi був поховав... - Я тебе, Маковею, теж iнодi ховав, коли побiжиш, бувало, на лiнiю... Взагалi ми з тобою дожили, мабуть, цiлком випадково. Адже на кожного з нас гори металу випущено: давно могло б десь довбонути... Але головне ж не в цьому.... Головне, що настало те, чого ми з тобою прагнули. I настало зовсiм не випадково... Неминуче! - Звiсно, коли б не я, то хтось iнший сидiв би оце в мо?му сiдлi. Але ж як хороше! Дивiться, скiльки народу суне!.. Вподовж автостради гомонить барвистий ярмарок. З навколишнiх сiл вузькими польовими дорогами тягнуться i тягнуться до шосе селяни. Босоногi дiти, чепурнi матерi, веселi господарi... Велосипедами, шкапами, волами, пiшки... Спiшать подивитись на сивi гурти полонених, спiшать привiтати ясно-зеленi, мов травень, колони переможцiв. - Гляньте, гвардi? лейтенант: он якийсь чех в окулярах Ягiдку нашого обiйма?... По щоках плеще, пригорта?, мов рiдного сина... А в Ха?цького мале чешеня в сiдлi... I друге взяв... Гляньте, як смiються та хапають його за вуса... I нiскiльки не бояться! - Може, в цьому i весь секрет, Маковею,