------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 http://www.ukrlib.km.ru/
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ?  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   У творчостi видатного укра?нського письменника Олеся Гончара, чи?  iм'я
шану?ться в усьому свiтi, роман "Собор" посiда? особливе мiсце.  Прийшовши
до  читачiв  наприкiнцi  шiстдесятих,  твiр  одразу  ж  опинився  у   вирi
пристрастей, бо саме  в  ньому  чи  не  вперше  у  вiтчизнянiй  лiтературi
могутньо  i  неприховане  прозвучав  заклик  до   духовного   очищення   й
соборностi, осуд нацiонального безпам'ятства,  звироднiлого  кар'?ризму  i
браконь?рства. Офiцiйнi  кола  сприйняли  "Собор"  рiзко  негативно,  адже
роман, вiдкидаючи догматизм класових уявлень, утверджував загальнолюдськi,
гуманiстичнi цiнностi.
   Пiсля органiзованих тоталiтарним режимом лютих цькувань  "Собору"  твiр
було вилучено  з  бiблiотек,  книгарень  та  видавничих  планiв  на  довгi
двадцять рокiв.
   У цiй, повнiшiй, авторськiй редакцi? "Собор" виходить уперше.
   Напередоднi виходу роману в життi  творця  "Собору"  та  в  укра?нськiй
лiтературi вiдбулася важлива подiя - Олеся Гончара першим  з  письменникiв
Укра?ни  обрано  почесним  доктором   лiтератури   унiверситету   Альберти
(Канада).


   IЗ "СОБОРОМ" - У МАЙБУТН?!

   В iсторi? кожно? лiтератури ?  книги,  якi  позначають  вiхи  сходження
культури того чи iншого народу до духовних висот  людства.  В  укра?нськiй
лiтературi XX столiття такою книгою, безперечно, ? "Собор" Олеся  Гончара,
що завдав тоталiтарнiй тиранi? таких обвальних прорушин, за якими  почався
?? розпад, крах.
   Цей етапний роман став у боротьбi з деспотi?ю тi?ю разючою, невiдпорною
збро?ю, яка не просто привела  до  поразки  гнилого  режиму,  а  й  вивела
укра?нський народ на дорогу  нацiонального  вiдродження.  "Собор"  виконав
роль не стiльки  iнструменту  розвалу,  скiльки  ?днання,  соборностi  сил
укра?нства для творення нового, демократичного устрою життя. А така книга,
погодьтесь, важить бiльше, нiж просто видатне лiтературне явище.  I  щастя
Укра?ни, що вона в найтяжчi,  найбезпросвiтнiшi  часи  сво?х  борiнь  таке
слово, таку духовну опору явила й пронесла  крiзь  терни,  бурi  й  вирви,
озбро?на непроминущими орi?нтирами правди i мудростi.
   "Собор" - шостий роман Олеся Гончара, письменника, увiнчаного  до  того
вже всiма можливими  нагородами  й,  отже,  здавалося  б,  як  писалося  в
тодiшнiх послужних характеристиках,  "iдеологiчно  витриманого",  читай  -
вiрного режиму. Тим бiльшим видався удар по  режиму,  завданий  "Собором".
Адже яке складалося становище? Його автор - депутат Верховно?  Ради,  член
ЦК правлячо?  партi?,  лауреат  найвищих  вiтчизняних  премiй,  класик  за
реальним мiсцем в укра?нськiй лiтературi, втiм, i за  службовими  вимiрами
перша в нiй особа - голова Спiлки письменникiв, - мовби  все  дано  людинi
для того, щоб у  вiддяку  спiвати  системi  осанну,  а  тут  таке  нищiвне
викриття - цитую Тичину двадцятих рокiв - "всi?? гнилi, всi?? цвiлi"  ядра
цi?? системи, що впору було б,  як  це  досi  робилося,  заборонити  твiр.
Режим, власне, не видаючи нiяких указiв, негласно  це  й  зробить.  I  цим
засвiдчить свою фатальну помилку, явить лицемiрство  сво??  полiтики,  яка
вважала нормальним насильство над духовнiстю, над талантом. Переможцем  же
в цьому вiдкритому двобо? з системою вийде  Олесь  Гончар,  котрий,  може,
вперше  так  наочно  продемонстру?  найвище  досто?нство  таланту  -  його
непiдкупнiсть. Але для  тих,  хто  уважно  стежив  за  його  зростанням  у
лiтературi, за вигартуванням його генерально? думи в словi, поява "Собору"
i позицiя автора  у  тiй  боротьбi,  що  розгорiлася  навколо  роману,  не
видавались i тодi, коли роман щойно з'явився друком, не видаються й  тепер
- чверть вiку по тому, нi якоюсь  випадковiстю,  нi  раптовим  прозрiнням.
Гончар iшов до "Собору" разом iз суспiльством, а якщо точнiше, то, як це й
завжди  випадало  великому  таланту,  -  випереджаючи  його  в  баченнi  i
прекрасного, i потворного, у провiсництвi  грядущих  драм  i  випробувань,
злетiв людського духу й поразок ницих iдеологiчних побудов.
   Прихильникам засоцiологiзованого, одноплощинного прочитання  Гончарово?
творчостi це може видатись певною натяжкою, проте й вони не заперечать, що
вiд першопочаткiв письменник привернув увагу i читацько? елiти, i масового
шанувальника  надзвичайною  художньою  чеснiстю  i  моральним   здоров'ям,
невмiнням пiдлаштовуватись пiд стереотипи  як  книжнi,  так  i  суспiльнi.
Згадайте чистi душi i чисту любов геро?в "Прапороносцiв", драматичнi, а то
й трагiчнi шукання  щастя  i  свого  шляху  в  життi  героями  "Таврi?"  й
"Перекопу" - вони не здаються нi марними, нi  примарними,  хоч  би  як  ми
сьогоднi ставились до жовтневого перевороту  i  його  насильницько?  сутi.
Простежте непросту долю осиротiлих за культу Колосовського,  Духновича  та
iнших геро?в "Людини i збро?", згадайте озонну атмосферу "Тронки" i й вiще
слово про нашi жертви атомному монстру як  вiчному  прокляттю  людства,  -
хiба  це  не  був  плацдарм  для  пiдготовки  того  страшного   удару   по
тоталiтаризму, який зробив письменник у "Соборi"?
   Хранителi усто?в кривавого режиму запримiтили цю  художницьку  чеснiсть
Гончара рано, i першi ?х удари письменниковi випало вiдчути  ще  замолоду.
Вони побачили загрозу "найпередовiшiй" iде? навiть у "Прапороносцях"  -  i
якраз  у  чистотi  духовного  свiту  нашого  солдата,  в  його   природнiй
вiдданостi  загальнолюдським  засадам  i  вартостям.  Бито-перебито   було
Гончара i за "Модри камень"  -  цей  гiмн  любовi  двох  молодих  сердець,
укра?нця i словачки. У ?х коханнi вбачалася мало не  зрада  рiднiй  землi,
волi кремлiвського  вседержителя,  який  захотiв  навiть  людську  природу
змiнити, заборонивши  кохатись  людям  рiзних  кра?н.  Уже  "Тронка"  була
просякнута антикультiвською атмосферою. Образ Яцуби втiлював у  нiй  мовби
день i вчорашнiй, але такий, що цупко чiплявся за життя, прагнув перенести
"досягнення" сталiнiзму, табiрний режим  i  в  день  завтрашнiй,  -  гiдна
подиву  прозiрливiсть  автора,  якщо   згадати   всi   наступнi   репресi?
сусловсько-брежн?вських часiв.
   Та найближчою до "Собору" по духу i  за  часом  створення  була  новела
"Кресафт" - страшна оповiдь про померлого вiд iнфаркту пiсля "молотьби" на
засiданнi бюро райпарткому за "саботаж" продажу хлiба державi. Чомусь  про
цю новелу пишеться мало, принагiдне, а тим часом нiчого бiльш  вражаючого,
на мiй погляд, наша лiтература про зловiсну атмосферу масованого винищення
в людинi честi й совiстi в роки  тоталiтаризму  не  створила.  Новела,  на
вiдмiну вiд "Собору", була "репресована" тихо, про не?  нiчого  лихого  не
писали. Але за чверть вiку "Кресафт" можна було хiба що вiднайти на давнiх
журнальних шпальтах.
   Отже,  "Собор"  у  генеральнiй  Гончаровiй   думi   був   закономiрною,
послiдовною сходинкою у пiзнаннi зловiсно? епохи облуди i  лицемiрства,  у
його роздумах про тяжкий шлях рiдного  народу  в  пошуках  свого  мiсця  у
свiтовiй  цивiлiзацi?.  Ця  дума  видатного  сучасного  письменника   була
логiчним продовженням тi?? визначально? лiнi? укра?нського письменства  на
духовне i державне вiдродження нацi?, котра  пов'язана  з  iменами  Тараса
Шевченка,  Пантелеймона  Кулiша,  Iвана  Франка,  Лесi  Укра?нки,  Михайла
Грушевського, Володимира Винниченка, Миколи Кулiша,  Олександра  Довженка,
яка так генiально просiяла в молодiй поезi? Павла  Тичини  i  воскресла  в
нову добу в словi "шiстдесятникiв".
   Власне, Олесь Гончар - i про це треба сьогоднi казати на повен голос, -
не належачи за вiком до поколiння Лiни Костенко,  Дмитра  Павличка,  Iвана
Драча, Василя Симоненка, Iвана Дзюби, Бориса Олiйника,  ?вгена  Сверстюка,
Василя Стуса, Iвана Свiтличного,  Григора  Тютюнника,  Володимира  Дрозда,
?вгена Гуцала,  став  -  завдяки  мужнiй,  безкомпромiснiй  громадськiй  i
творчiй позицi? - прапорним iменем для "шiстдесятникiв" (i тих,  хто  йшов
за ними  у  наступнi  десятилiття).  Устами  Олеся  Гончара  все  чесне  в
укра?нськiй культурi проголосило саме в тi роки про повернення в  ??  лоно
репресованих iмен - аж до Винниченка включно. I не вина творця "Собору"  в
тому, що не все тодi вдалося вiдстояти: силу розуму й  таланту  переважало
свавiлля влади.  Той  розквiт  творчо?  думки,  той  розвiй  талантiв,  те
вiльнодумство, яке тiльки й уможливлю? справжнiй розвиток лiтератури,  той
справжнiй  пi?тет  перед  словом  як  речником  нацiонального  духу,  який
утверджувався в Укра?нi в шiстдесятi роки, цiлком закономiрно пов'язувався
в умах прогресивно? iнтелiгенцi? й читацько? громадськостi з iменем  Олеся
Гончара. Вiн умiв вiдстоювати  i  молодих,  i  лiтнiх,  умiв  пiдтримувати
таланти, обирати ?х собi в соратники i союзники.
   "Собор" посягнув на основи системи. "Собор" ударив  у  ??  серце!  Коли
Тичина писав у двадцятi роки про  "всю  гниль,  всю  цвiль  партiйноборчих
породiль", то Гончар у переддень проголошення "розвинутого соцiалiзму"  на
весь голос мовив про  бездуховнiсть  побудовано?  на  цiй  гнидi  i  цвiлi
системи. Системи, яка лицемiрно назвала себе спадко?мницею вiкових надбань
людсько? культури, але вiдкинула головне -  духовнiсть,  красу,  втiм,  на
словах вiдбиваючи  ?м  поклони.  На  повен  голос  письменник  сказав,  що
суспiльством правлять невiгласи, браконь?ри.
   У пору написання i публiкацi? роману ще йшло соцзмагання "робiтничо?" i
"колгоспно?"  тематики,   дистильовано-позитивних   геро?в   у   творiннях
перестиглих на коренi робiтничо-селянських призовникiв у  лiтературi,  але
та макулатурна пишнота небезпеки для режиму  не  становила.  Лiтература  ж
справжня уловлювала сутнiсть життя - i в цьому була й небезпека. Гончар  у
"Соборi" пiзнав i явив таку  сутнiсть.  Вiн  написав  не  про  переживання
сталевара бiля вогненно? лави чи комбайнера в поривi  до  рекорду,  а  про
матерi? тонкi,  конструкцi?  несучi,  тенденцi?  вагомi,  в  усьому  свiтi
поцiновуванi як першоряднi для життя людини i людства. У Гончара  конфлiкт
режиму з народом. Конфлiкт  у  головному,  конфлiкт  творцiв  i  руйначiв,
конфлiкт народу-будiвничого i системи-браконь?ра.
   Звичайно  ж,  роман  -  не  публiцистика,  i  письменник  проводить  цю
думку-iдею не публiцистичним ходом,  а  образотворчим,  однак  вона  й  не
захована у художнiй щiльнотi твору,  вона  явлена  вiдтверто  й  мужньо  в
роздумах про щоденнi баталi?, "що  ?х  ведуть  будiвничi  з  браконь?рами"
"рiзних рангiв, у рiзних сферах", явлена в  дiяннях  "висуванця"  Володьки
Лободи,  в  оскверненнi  колгоспним  бригадиром  юно?  ?льки,  в  знищеннi
приднiпровсько? природи, в дикiй  затi?  пiдiрвати  козацький  храм,  одне
слово, в такому наборi, такому букетi художнiх ходiв, що  хiба  що  зовсiм
нетямущий читач не задасться пiсля прочитання роману думкою:  а  що  ж  за
погонич поганя? нами, а що ж за  режим  благословля?  всю  цю  антилюдяну,
антиприродну, антигуманну веремiю, браконь?рську не тiльки щодо людини,  а
й до всього живого, сповненого духу i здорового глузду?
   Вiдповiдi - в романi, хоч художник, звичайно, не завжди зобов'язаний  i
ма? можливiсть ?х давати. I  найперша  вiдповiдь  -  в  отiй  неприхованiй
розгорнутiй метафорi - образi собору, який i дав назву  роману.  Що  таке,
власне кажучи, собор у "Соборi"?  Цiлком  конкретний  християнський  храм,
збудований козаками пiбля розгрому Сiчi. Але собор водночас -  i  втiлення
високого  духу  народного,  читай  -  самого  народу,  адже  довкола  долi
козацького храму киплять усi пристрастi в Зачiплянцi, собором  вимiрю?ться
не тiльки мiра духовностi, а й громадська сутнiсть людини, вiн як  рентген
просвiчу? уми, душi, позицi?, велич i  ницiсть,  благородство  i  пiдлоту,
чистоту  i  звироднiлiсть.  Гончарiвська  метафора  собору  заснована   на
бiблiйному грунтi i водночас - на реальних фактах: iдеологи  бездуховностi
полюбляли  храми  перетворювати  у  торжища,  от  i  Володька  Лобода,  це
чудовисько епохи розгулу кар'?ризму, виношу?  плани  на  мiсцi  козацького
храму - нашо? нацiонально? пам'ятi - "молодiжне кафе вiдгрохати", осередок
набивання-заливання шлункiв, перекачування грошви.
   Нiяк не випада? з  цi??  наскрiзно?  метафори,  хоч  як  це  намагалися
довести офiцiйнi критики, i сцена оргi? в храмi, в тому храмi,  де  колись
гримiли лiтургi? i хорали, а в новi часи все вiддане на поталу блюзнiрству
i святотатству. Саме через  оцей  рентген  собору,  через  оцю  розгорнуту
метафору, яка завдяки щедрiй руцi великого майстра  обросла  живою  плоттю
людських образiв i думок, укра?нська лiтература чи не вперше  в  радянськi
часи не просто явила свiтовi виразки, вади, родимi плями  режиму,  а  й  у
всiй повнотi дала моральний зрiз, образ системи,  яка  прирекла  розумний,
талановитий, чесний i працьовитий народ жити  в  царствi  брехнi,  неволi,
нацiонального самоприниження, духовного i матерiального  занепаду.  I  це,
коли  хочете,  було  великою  перемогою  не  тiльки  Гончара,  а  й  усi??
укра?нсько? лiтератури,  всiх  чесних,  прогресивних  сил  нашого  народу.
Правда прорвала загати,  i  хоч  на  не?  швидко  накинули  удавку,  слово
"Собору" дiйшло до тих, до кого воно й  було  звернуте.  Крiм  величезного
художнього впливу, воно справляло ще й не меншу органiзуючу  роль.  Вiльна
укра?нська громадська думка, дисидентство шiстдесятих - вiсiмдесятих рокiв
на рiдному грунтi живились iдеями "Собору".
   Що вже казати  про  слово  художн?,  яке  в  силу  iсторичних  обставин
залишалось ?диною трибуною, з яко? можна було звертатись до народу, -  тут
би я  назвав  щонайперше  Григора  Тютюнника,  громадянська  смiливiсть  i
художня незалежнiсть якого,  без  сумнiву,  акумулювались  енергi?ю  цього
поворотного роману. Ось як вiн передав у тi днi думки,  переживання  свого
поколiння в листi до автора "Собору":
   "Дорогий Олесю Терентiйовичу!_
   Щойно  прочитав  "Собор".  Орлиний,  соколиний   роман   Ви   написали,
роман-набат!_
   О, як засичить ота наша ретроградська гидь, упiзнавши  сама  себе;  яке
невдоволення_ Вами висловлять i, звичайно ж, вишепчуть на вушко начальству
ображенi, старi й новiтнi (уже наплодилися!) екстремiстськi жеребчики,  що
граються у вождикiв, позаяк дозволено i навiть "поощря?ться"; як  незручно
почуватимуть себе "обдарованi хлопчики", що шукають собi  зручненького,  з
грошиками, затишку в  укра?нськiй  лiтературi  i  посмiхаються  при  словi
"громадянин" так, нiби все на свiтi  збагнули,  знайшли  йому  цiну,  нiби
кажуть тими посмiшками: "свята на?внiсть"..._
   ?х шкода. То, може, хоч Ви скажете "Собором": не туди, отроки, ось  вам
знамено!_
   Але не тiльки це спонукало мене писати Вам, Олесю Терентiйовичу,  i  не
стiльки це, як велике, радiсне почуття гордостi за Вас i за народ, що  Вас
породив. Кажу це не з любовi до "високого штилю"_ - вiн не личить менi,  я
не личу йому,_ - а з глибокого, кревного переконання й любовi до  Вас,  як
до старшого, мудрого й мужнього брата._
   В наш час, нiби тихий, нiби благий,_ -  тiльки  вужине  шелестiння  пiд
ногами чути..._ - i "Собор"! Здавалося б, "усе мовчить, бо  благоденству?"
(як же: телевiзори над шиферними сiльськими дахами,  пенсi?  колгоспникам,
колективне керiвництво, патрiотизм, однаковий для всiх, як вiцмундир)_ - i
"Собор"! Здавалося б, нормалiзацiя (як же: культу не  була,  були  "окремi
помилки", генерали аплодують стоячи його  iменi_,  названому  начальством;
керiвницi    дами,    комсомолки    в     сорок     рокiв,     переконують
письменникiв-початкiвцiв, що 37-й рiк не такий уже й злочинний, що  декому
тодi справедливо "дали прикурить") - i раптом "Собор"!  Здавалося  б,  усе
минулося, "прошло без сучка й  задоринки":  народ,  вiд  якого  забрано  й
приховано iсторiю його духу_, як приховують вiд прийомно? дитини,  хто  ??
батьки i куди вони подiлися,_ - народ цей звик, "безмолствует" - i  раптом
"Собор"!_
   I ще: Ви, Миколо Гавриловичу, мрiяли про дюралевi_ й  склянi  палаци  i
про те, як у них житимуть щасливi люди майбутнього - ось вони, цi  палаци,
а ось i люди.  Знайомтесь!  Тут  ?  директор  (пiдполковник  в  одставцi),
тумбочки бiля лiжок, липучки, стукачi й шашки; тут борються за звання..._
   Це написано генiально, Олесю Терентiйовичу, тому й страшно, жахливо._
   Ви ненавидите доземнi уклони. Розумiю Вас глибоко. Але ? випадки,  коли
ми кланя?мося з радiстю, з священним  душевним  трепетом,_  -  а  за  такi
поклони i вклоняюся Вам саме так._
   Григiр Тютюнник._
   Ки?в, 16.02.1968 р."._


   Чи були до Гончара спроби дати такий образ системи? Були, не  могли  не
бути. У п'?сах Миколи Кулiша. У щоденниках академiка  Сергiя  ?фремова.  В
"Укра?нi в огнi" Олександра Довженка. У романах  Уласа  Самчука  та  Iвана
Багряного, якi по вiйнi опинилися в дiаспорi.  Але,  по-перше,  вони  були
недоступнi не тiльки широкому  читачевi,  але  й  "обраним".  А  по-друге,
цiлiсного образу вони й не могли дати, бо грунтувалися або  на  локальному
чи вузькому матерiалi, або  на  табiрних  враженнях,  тобто  на  матерiалi
екстремальному. Олесь Гончар образ системи вибудував на матерiалi водночас
буденному i пiднесеному,  вiн  поставив  у  центр  мотив  духу,  категорiю
духовностi,  матерiалiзованi  в  соборi,  -  i  вийшов   на   узагальнення
величезно? художньо? сили. Через весь роман  проходить  мотив  ру?нницько?
сутi системи соцiально? демагогi?, яка неспроможна виплодити здорових iдей
i  здорових  людей,  системи,  заражено?  кар'?ризмом,  брехнею,   тлiном,
позбавлено? корiння, того, "вiд чого берем свiй родовiд". I хоч лiтература
присудiв не виносить, система прочитала в романi собi вирок.
   Найбiльше занепоко?ння в хулителiв  "Собору"  викликав  образ  Володьки
Лободи. I недаремно, бо, власне, образ  системи  у  романi  значною  мiрою
реалiзований саме через цей персонаж. Реалiзований вiн блискуче як у планi
художньому, так i щодо  абсолютно  точного  прочитання  кадрово?  полiтики
системи, а значить, ?? сутi. Володька Лобода став "висуванцем" не  завдяки
здоровiй  конкуренцi?,  вiн  сягнув  високого  кабiнету  виключно  завдяки
кар'?ристським здiбностям - iнших у нього просто нема?. Його душа охоплена
"наркотиком владолюбства", "геро?ном кар'?ризму". Рiдного батька вiдда?  у
будинок старих металургiв - кажуть, саме цей факт порiднив його з тодiшнiм
днiпропетровським   першим   партiйним   секретарем,    який    i    почав
партiйно-номенклатурний обстрiл "Собору" i дослужився на цьому ремеслi  до
всеукра?нського голови. Вдумливий  критик  Вiктор  Iванисенко  по  гарячих
слiдах роману писав: "Нема? нiчого у Володьки позад себе i навколо себе...
Нi жiнки, нi дiтей, нi звича?в батькiвських, нi любовi, нi  пам'ятi..."  У
Володьцi Лободi система жила у дусi й во плотi, жила такою, якою  була,  -
цинiчною, неосвiченою, недоброю, озбро?ною демагогi?ю, високою фразою.  Як
людина це "страшний, пiдступний i  лестивий  тип",  "?зу?т".  Як  втiлення
системи - ?? "генiй", найвища мета якого  -  "працювати  в  тому  високому
головному будинку, де  кроки  тво?  гаснуть  у  килимах",  "брати  штурмом
Ельбруси життя". Задля цього вiн зробить усе - затопить  плавнi  чи,  якщо
треба, висушить ?х, знесе собор, вилупить з мiзкiв ще якiсь "iде?", i  хоч
результатом ?х буде руйнацiя всього, для нього важливе одне - аби  на  тiй
ру?нi возвеличитись самому!
   Що здатен виплодити Лобода, крiм собi подiбного? "Вершина" його "генiя"
- молодiжне кафе на мiсцi собору. Його, так би мовити, дитя, котре,  слава
Богу, не збулося i вже тепер не збудеться. Письменник показав  нам  правду
не стiльки факту, скiльки концентровану суть  лободiвщини,  соцiалiстично?
схизми  -  ??   пустоцвiт,   безплiднiсть,   нежитт?здатнiсть,   галасливу
порожнечу, марнославну дрiбноту. Читацька робота над образом Лободи як над
образом живо? людини  i  носiя  оцi??  схизми  вида?ться  менi  не  тiльки
цiкавою, а й повчальною. Не тiльки як захопливе  словознавче  студiювання,
але i як розтин тоталiтарно? свiдомостi на рiвнi щонайтонших порухiв думки
i  почуття,  пiзнання  недалекого  минулого  (чи  минулого?)  на   предмет
застереження вiд потворних iсторичних експериментiв.
   Навiть найсмiливiшi  критики,  якi  встигли  сказати  слово  про  роман
вiдразу пiсля його появи, змушенi були  говорити  хiба  що  про  соцiальну
небезпечнiсть таких персонажiв, як Володька Лобода.  Небезпеку  передовсiм
для самого соцiалiзму. При цьому, цiлком очевидно, що  сам  соцiалiзм  пiд
сумнiв не брався. Так ось, уважний читач "Собору", осмислюючи лiнiю Лободи
i всi?? лободiвщини в романi, не може не дiйти  думки,  що  його  образ  -
явище органiчне для суспiльства,  яке  вибудовують  "висуванцi"  з  тавром
невiгластва i сверблячкою командувати, нищити  народнi  звича?  i  народну
пам'ять. З "дiянь" i зазiхань таких  персонажiв  поставала  неспроможнiсть
само? антинародно? системи - неспроможнiсть  iдейна,  практична,  правова,
духовна,  моральна,  iнтелектуальна.   Лад,   який   вибудову?   себе   на
безпам'ятствi, на викорчовуваннi iсторi?, приречений.
   Протистоять  у  "Соборi"  Лободi  i  лободiвщинi   народ   i   iсторiя.
Новаторство Гончара полягало передовсiм у такому  ?днаннi,  у  введеннi  в
структуру роману голосу козацького минулого i його  невтомного  дослiдника
Яворницького.  Це  було  не  тiльки  вiдверте  i  пряме  орi?нтування   на
демократичну спадщину першо? козацько? республiки - Запорозько? Сiчi, а  й
перше  в  укра?нськiй  лiтературi  злиття  iдеалiв  Сiчi  i   сьогочасного
нацiонального вiдродження. Народ у романi  репрезентують  передовсiм  його
молодi геро? - красивий душею i розумом Микола Баглай, знеславлена "тупими
вбивцями краси" ?лька, трохи старшi Вiрунька та Iван  Баглай.  Письменник,
якому властива особлива увага до молодi, i тут, якщо  можна  так  сказати,
поклада? особливi надi?  на  поколiння,  яке  входить  у  життя,  на  його
чеснiсть i чистоту, на його  вiрнiсть  батькiвським  заповiтам  i  поклику
рiдно? iсторi?. Втiм, народ такою ж  мiрою  виступа?  i  в  образах  Ягора
Катратого, Iзота Лободи - людей, котрi  залишають  у  спадщину  поколiнням
сво? труди i  незвершенi  мрi?  про  щастя,  свою  справедливiсть  i  силу
характеру. Iзот Лобода - батько "висуванця", ?х протистояння у романi - це
та фiлософiя рiзних цiлей народу й режиму, фiлософiя рiзних начал i засад,
за якими живуть i дiють система та громада.
   Наскрiзна метафора собору в  "Соборi"  -  це  передовсiм  пiднесення  в
народi його будiвничого генiя i таке  ж  заперечення  руйнацi?,  що  б  не
руйнувалося - селянська хата, храм, людське життя чи життя цiлого  народу.
А саме руйнацiю принiс у свiт режим, який виплодив  володьок,  i  присудом
йому звучать слова великого Яворницького: "То не  iдеал,  до  якого  йдуть
через ру?ни та через трупи". Прислухаймось до цих слiв i  запам'ятаймо:  в
романi вони прозвучали задовго до  нинiшнiх  викривальних  публiкацiй  про
червоний i сталiнський терор, про революцiйне насильство  як  про  геноцид
проти власного народу. Пiсля цього не подиву?мось тiй  нищiвнiй  критичнiй
артстрiлянинi, з якою режим накинувся на "Собор", що ?? не змогла зупинити
навiть пiдтримка Нобелiвського лауреата Михайла Шолохова.
   I все ж не хотiлося, щоб сьогоднiшнiй читач сприймав "Собор" тiльки  як
утiлення протистояння народу i режиму, хоч iсторично йому випала саме така
доля. Фiлософiя мислення Гончара завжди ширша за найживотрепетнiшi житт?вi
проблеми, якi вiн виносить на суд людський. Ось i "Собор" -  цей  складний
художнiй органiзм, це розкiшне творiння  мислi  i  духу  великого  майстра
слова - нiяк не може замкнутися тiльки в змаганнi соцiальних протирiч. Бо,
власне, роман передовсiм утверджу? красу i силу людського духу, iсторично?
пам'ятi, у  "суворiй  полiфонi?  життя"  (В.  Iванисенко)  вiн  щонайперше
пiдносить  будiвничий  талант  людини.  Художниковi  нiкуди  подiтися  вiд
полiтики, вiд гiрких обставин життя, та вся мудрiсть його музи в тому, щоб
не замкнутися на ?х колiзiях, а побачити перспективу.  I  Гончар  знайшов,
побачив ??  -  у  духовностi  свого  народу,  в  його  озбро?ностi  рiдною
iсторi?ю, в  його  покликаннi  творця,  а  не  браконь?ра.  I  в  цьому  -
iсторичний оптимiзм роману.
   Письменник  нiколи  не   зрiкався   написаного.   Все   написане   далi
продовжувало,  розвивало  його  генеральну  думу:  i  "Циклон",  i  "Берег
любовi", i "Твоя зоря", i "Далекi вогнища", i "Спогад про океан", i "Генiй
в обмотках"... Iде? "Собору" вiн  розвивав  у  сво?й  громадськiй  роботi,
публiцистицi. Олесь Гончар одним з найперших в  Укра?нi  пiднiс  голос  за
демократизацiю суспiльного,  нацiонального  життя,  стояв  бiля  джерел  i
благословляв вiдновлення "Просвiти" i створення  Народного  Руху  Укра?ни.
Йому випала велика честь на сесi? Верховно? Ради Укра?ни пiсля iсторичного
референдуму 1 грудня 1991 року проголосити волю воскресаючо?,  незалежно?,
соборно? Укра?ни. Йому дала на  це  право  iсторiя,  бо  саме  його  слово
провiстило  справдження  вiковiчного  прагнення  укра?нського  народу   до
державно? незалежностi, до входження в свiтову  сiм'ю  народiв  як  народу
великого, творця велико? iсторi? i великого Грядущого.
   ...Як зараз пам'ятаю той зимовий  синiй  вечiр  i  ту  ранкову  снiгову
паморозь далекого шiстдесят восьмого року, коли я в  полтавськiй  глибинцi
за одну нiч прочитав "Собор" i вибiг надвiр  -  поглянути  у  вiчi  зорям,
звiрити себе з ?хнiм вiчним ся?вом у прагненнi зрозумiти свою  долю  пiсля
того, що вiдкрив молодому розумовi, молодiй душi сво?м новим романом Олесь
Гончар. Ранкова зоря на сходi провiщала надiю... Хотiлося б,  щоб  i  новi
поколiння вiдкривали в "Соборi" цю  вiчну  зорю  надi?,  черпали  з  нього
енергiю, творення  ново?  Укра?ни,  яке  не  обiця?  бути  легким.  Заклик
письменника берегти собори душ сво?х сьогоднi не просто актуальний  -  без
цих соборiв ми не збережемо, не збуду?мо сво??  держави,  не  постанемо  в
свiтi як незалежний народ.
   Iз "Собором" - у майбутн?, велике майбутн? соборно? нашо? Укра?ни!
   Iван Бокий


   I

   У жоднiй енциклопедi? свiту не знайти вам цi?? Зачiплянки.  А  вона  ?,
iсну? в реальностi. Без звички навiть  трохи  дивно  звучить:  Зачiплянка.
Хтось колись тут за щось зачепився. I так пiшло. В  давнi,  в  дозаводськi
часи було, кажуть, на цьому мiсцi велике село, що робило списи запорожцям.
I коли мандрували козаки на Сiч, то завертали сюди, щоб запастися списами.
Отодi, може, котрийсь козак i зачепився тут за  якусь  молодицю,  поклавши
початок династi?.
   Живуть на Зачiплянцi здебiльшого праведнi люди, або, як  Микола-студент
сказав би, правильнi. Роботяги. Металурги. Тi, чи? життя розбите на змiни,
деннi i нiчнi. З одного краю селища сага блищить, з другого  -  облуплений
собор бiлi?. Старовинний, козацький. А перед вiкнами селища, за вишняками,
за Днiпром, нiч крiзь нiч палахкотить ятриво домен,  вулканиться  червоно.
Там  народжу?ться  метал.  Небо  тремтить  i  глибшим  ста?  щоразу,  коли
металургiйний  виплiску?  заграви,  бурхаючи  з   крутого   берега   лавою
розпечених шлакiв.
   Буре небо над мiстом, бурi дими.
   Опiвночi, пiсля того, як промчить, прошурхоче велосипедами нiчна  змiна
у бiк заводiв; i, зморена денними клопотами, Зачiплянка нарештi порина?  в
сон, i висне над нею з просторiв неба мiсяць зеленорогий, собор сто?ть над
селищами в задумi один серед тишi, серед свiтло? акацi?во? ночi, що бiльше
навiть не на  нiч  схожа,  а  на  якусь,  сказати  б,  антинiч.  Вона  тут
незвичайна, ця антинiч, вона мовби зачаклована видивом  собору,  заслухана
нiмо? музики його округлих, гармонiйно по?днаних бань, наростаючих ярусiв,
його спiвучих лiнiй. Для не?, зача?но? в  бажаннi  розгадати  дивнi  якiсь
загадки, розшифрувати тайнописи вiкiв, собор  ще  повен  далекою  музикою,
гримить обвалом лiтургiй, перелуню?  православними  месами,  пiснеспiвами,
шепоче жагою  спокут,  вiн  ще  повен  грiхами,  в  яких  тут  каялись,  i
сповiдями, i сльозами, i екстазом людських поривiв, надiй.
   Заводи дають плавку, i, мов над вулканами пiд час  виверження,  заграви
бурхають у  небо,  i  вся  глибiнь  його,  враз  оживши,  почина?  дихати,
пульсувати: вiдблиски неба грають ночами на стiнах собору, на його верхах.
Якщо  о  такiй  порi  поверта?ться  з  iнституту  Микола  Баглай,  студент
металургiйного, то вiн, ясна рiч,  зупиниться  на  майданi  i  за  звичкою
послуха? собор, його мовчання, послуха? оту не  кожному  доступну  "музику
сфер". Зачувши людину, замушкотить на соборi плавнева лелека, що вимостила
собi гнiздо в риштованнi, обкинутому довкола однi?? з бокових бань. Тiльки
став,  задер  голову  -  уже  занепоко?лась,  заворушилась,  чи   загравою
розбуркана, чи  за  лелечат  тривожиться,  щоб  не  повипадали  з  гнiзда.
Пiдвелася над гнiздом, i мiж плавкими обрисами куполiв вималювався ще один
обрис - грацiозний, на високiй нозi силует.
   Сто?ть птаха, погляда? з соборно? висоти на улюблену свою з  жабенятами
сагу, що вiддалiк поблиску? при  мiсяцi  плесом,  озира?  срiблястi  шатра
акацiй, що окутали Зачiплянку густим медвянистим духом.
   Материзна все тут, предкiвщина студентова. Вiки промовляють до нього  в
цей опiвнiчний час, коли вже не джмелять моторчики по садках, не шелестить
вода iз шлангiв i над заколисаною в мiсячнiм  сяйвi  Зачiплянкою,  над  ??
тихими вуличками пану? тiльки червона сторожкiсть неба та спокiйна яснiсть
собору. Вночi собор нiби ще величавiший, нiж удень. I нiколи  не  набрида?
студентовi на  нього  дивитись.  Один  iз  тих  велетiв  тисячолiтнiх,  що
розкиданi по всiй планетi, - то мов похмурi  цитаделi  стоять  з  щiлинами
вiкон-бiйниць, то стрiлчастими шпилями десь черкаються хмар, то в розлогих
опуклостях бань вiдтворюють образ неба... Серед людських  поколiнь,  серед
текучих  вiкiв  височать  незрушно,  оклечавши  себе   символами-оздобами,
кам'яними химерами, вкарбувавши в собi пристрастi епох. I коли тi, далекi,
прийдущi,  виринувши  з  глибин  всесвiту,  наблизяться  колись  до  нашо?
планети, перше, що ?х здиву?,  безсумнiвно,  будуть...  собори!  I  вони;,
iнозорянi, теж стануть дошукуватись тайни пропорцiй, iдеального  суголосся
думки й матерiалу, шукатимуть  нiким  досi  не  розгаданi  формули  вiчно?
краси!
   Так буде, студент певен цього.
   Безвiтряно, i коксохiмiвського диму  сьогоднi  не  чути.  Медом  акацiй
пахне зачiплянська вуличка Весела. Споришем  затяглась  пiд  парканами,  а
посерединi пухкий килим пилюки, i по  ньому  легко  пахкають  студентськi,
розбитi на тренуваннях кеди. Хоч нiкуди ще хлопець i не лiтав,  а  йде  по
зачiплянському килиму, мов космонавт.
   Для нього, для Баглая-молодшого, тут епiцентр життя. Тут  чутнiше,  нiж
будь-де, промовля? до тебе навколишнiй свiт  сво?ю  мудрою  нiчною  тишею,
химерною рослинною в'яззю на вiдбiлених мiсяцем шлакових стiнах. Вночi при
мiсяцi бiльше, нiж удень, вража? тебе оце розкошисте зачiплянське бароко з
кетяжистих акацiй та виноградного буйнолистя. Все  змiнилося,  розрослось,
переплелось, i в усьому, в ?дностi всього - гармонiя. I самий смисл  буття
чи не в тому, щоб пити красу цих ночей, жити у мудрiй злагодi з  природою,
знати насолоду працi й  поезiю  людських  вза?мин?  I  щоб  навчитися  цим
дорожити, вiдчути потребу все це берегти... Спочива? Весела, натрудившись,
нагаласувавшись  за  день,  розметавши  натовпи  сво?х  сiрих,  канючливих
клопотiв. Мiцно спить пiд наркозом  акацiй,  що  аж  до  вiдчинених  вiкон
звисають сво?м  рясним  срiблястим  суцвiттям.  Не  видно  нi  веранд,  нi
парканiв, нi нужникiв - все повите  нiчними  фантазiями  акацiй,  химер'ям
тiней. Тиша, сон i цвiт. Щось ? чаклунське в та?мничостi нiчного цвiтiння,
в мiсячнiм маревi й тишi цих свiтлих  акацi?вих  ночей.  Все  у  спочинку,
тiльки дихають повно легенi неба та  височить  над  селищем  собор,  чату?
зачiплянськi сни й сновидiння.
   Повагом  чвала?  Баглай-студент  у  сво?му   трикотажному   спортивному
костюмi, щось намугику? йдучи. Запiзнiлий гук чути десь на Клинчику,  йому
вiдгукнулося на Циганiвцi чи на Колонi?, хочеться й  студентовi  гогокнути
на всю горлянку, та, проте, совiсно, люди ж сплять,  тому  й  далi  тiльки
впiвголоса мугиче щось незрозумiле Зачiплянцi, як i його iнтеграли.
   Крiм Баглая-молодшого, ? ще Баглай-старший, iдо за свiй темперамент  та
задерикуватiсть ранiше був знаний на селищах як Iван-дикий, чи Iван-рудий,
а з певного часу вiдомий бiльше як "отой Баглай, що в Iндi?",  або  просто
Вiруньчин Iван. 3iйшлися характерами Iван та Вiрунька. Живуть душа в душу,
бiля ?хнього двору, нiби знак iдилiчно? згоди в  сiмействi,  пiд  навислим
цвiтом акацiй -  лавиця  чепурненька,  зручна,  з  бильцем.  Лавка,  можна
сказати, iсторична. Невдовзi пiсля одруження Iван власноручно  змайстрував
??, щоб можна було вийти увечерi й посидiти  при  тихих  зорях  з  молодою
дружиною в парi. Вгадав, видно, Iван вибрати мiсце якраз там, може,  лавку
спорудив, де пращури колись  сидiли  на  колодках.  Бо  як  вечiр,  так  i
збiговисько бiля лавки, з усi?? вулицi - сюди, наче ?м тут каша  закопана.
Цiлий вечiр товчуться пiд вiкном, на гiтарах  бренькають.  Доки  Iван  був
дома, не раз гульки  розганяв,  в  самих  трусах  вискакував,  сухоребрий,
закудланий зi сну, витрiшкуватий, злий:
   - Ану, киш менi звiдси, гайдуряки, варакути! Як ви  менi  вбрунькалисьi
Пiсля змiни й вiдпочити не дають.
   Сьогоднi  розжене  тих  брунькачiв,  а  завтра  вони  знов  тут,   знов
бренькають,  регочуть  пiд  вiкнами,  нiби  навмисне  випробовуючи  Iванiв
терпець та оту його "дикiсть", коли вiд  найменшого  доторку  чоловiк  уже
завiвся, уже спалахнув, як порох.
   Здавна вiдомо, що заборонений плiд - найсолодший. Живе за  Баглаями,  у
бiк саги, Ягор Катратий, запеклий садолюб. Одного лiта, коли в садку  його
виноград  наливався  гронами,  намислив  старий   поставити   над   кущами
електропастуха. Тiльки шарпне яке-небудь шпаченя за  кущ  -  уже  i  "?сть
контакт!", уже деренчить дзвiнок у дiдовiй хатi,  -  вискаку?  розкошланий
господар по тривозi. Звичайно, пiсля цього нововведення  навiть  тi,  кого
ранiше й не приманював Ягорiв садок, тепер не минали нагоди потрясти  кущi
- цiлу нiч дзвiнок у хатi не змовкав.  Довелося  вiдмовитись  старому  вiд
сво?? рацiоналiзацi?. Те ж саме i з Iвановою лавкою.
   Зараз лавка вiльна, - чи не тому й вiльна, що господаря в хатi нема, що
нiкому вискакувати  та  полохати?  Сама  наче  запрошу?:  сядь,  студенте,
вiдпочинь пiсля трудiв праведних! Навiть можна прилягти на лавцi  горiлиць
та ще й тут помугикати до нiчних свiтил.
   Тiльки-но студент розлiгся, вiдчувши себе в блаженствi  супокою,  як  у
вiдчиненiм  вiкнi  з'явилася  заспана  Вiрунька.  Кругловида,  повноплеча,
злягла на пiдвiконня, бiлою пазухою до мiсяця свiтить.
   Дивацтва контрактованого студента Вiруньцi добре знайомi, це  ж  тiльки
Микола ма? звичку о такiй порi, не добрiвши додому, розлягтися  горiчерева
на чужiй лавцi, щоби знiчев'я помугикати до зiрок...
   - Ловко ж ти вмостився, - пода? Вiрунька голос iз вiкна.  -  I  спiва?ш
гарно, тiльки якби замовк, було б ще краще... Дiтей менi побудиш.
   - Мовчу. Спiвати заборонено. А думати?
   - Нагнала якась уже думок?
   - Нi, думки мо? iншого характеру.
   - Якого ж саме, коли не секрет?
   - Обмислюю, Вiрунько: чи не записатися менi в секцiю класово? боротьби?
   - Це щось нове.
   - Об'яву таку в нас  бiля  деканату  вивiшено:  "Записуйтесь  у  секцiю
класово? боротьби"... в розумiннi класично? тобто. Здорово?
   Вiрунька тихо смi?ться. Бiлi яблука щiк поблискують, i  плечi  бiлiють,
купаючись в мiсячнiм молоцi, i зда?ться - пахне вiд не? молочно. Давно  не
доярка, а й досi вiд Вiруньки молоком  наче  пахне,  як  тодi,  коли  Iван
уперше привiв ?? на Веселу.  Водив  та  все  показував  ?й,  вихваляючись,
викрикував  гордовито:  "На   нашiй   вуличцi   анонiмок   не   пишутьi.."
Розкохалась, розповнiла в щасливiм замiжжi, в iдилi? шлюбу, хоча на роботi
?й доводиться нелегко, в тiй гуркотнявi шихтового двору,  де  Вiрунька  не
перший рiк висиджу? змiну за змiною  в  кабiнi  свого  крана.  В  цеху  ??
називають ас-машинiст.  Там  Вiруньчине  обличчя  завжди  в  респiраторнiй
масцi, яку вона не скида? протягом усi?? змiни, щоб не  отруюватись  ?дкою
пилюкою агломерату. Мов королева, возсiда? Вiрунька десь аж  у  пiднебессi
цеху, десь там торка? пальчиками залiзну гриву свого велетня крана, i вiн,
покiрний найменшому ?? поруховi,  пересува?ться  куди  треба,  з  гуркотом
загрiба? тонни iржавого брухту,  переносить  в  повiтрi  i  з  ще  бiльшим
гуркотом - у мульди, в мульди! На вiчних  протягах,  в  ядучiй  пилюцi,  у
скреготах залiза - таке ?? життя в чорнiй, лiтаючiй над  пеклом  шихтового
двору кабiнi... А тут бiленька кабiна ?? хати пливе у  пахощах  акацiй,  i
сюркотливий коник десь iз буранiв тче  i  тче  передовiй  кранiвницi  свою
нiчну поему... I так цiлу нiч. I зорi галактик iз глибин всесвiту цiлу нiч
прислухаються, як зачiплянськi коники цвiрчать...
   - Чула, Вiрунько, що нiбито одержано сигнали  яко?сь  далеко?  зiрки...
Астрономи зафiксували: кожних сто днiв регулярно повторю?ться,  блима?  iз
всесвiту та?мничий радiомаяк... З яко?сь, може, позаземно?  цивiлiзацi?...
Озиваються, стукають у дверi...
   - Ще ?х нам не вистачало... Хоч це ти, мабуть, вигадав.
   - Вiрунько, а що тобi собор наш говорить?
   - Отой облуплений? Не чула, щоб вiн говорив.
   - А ти вслухайся. Не так вухами, як душею...
   - Мо?й душi ? до кого дослухатися: Iвана оце знову  ввi  снi  бачила...
Наче дно ковша прогорiло! Тiльки  пiдняли  його,  а  дно  -  хрясь,  метал
розлився по цеху, вже й кран мiй горить, залiзо горить, а Iван сто?ть,  нi
з мiсця!.. Я йому гукаю, щоб тiкав, а догукнути не можу, наче  горло  менi
забили доломiти та магнезити...  Згориш,  Iване,  кричу,  рятуйся  ж!  Вiд
скрику свого й прокинулась... До чого б цей сон?
   - Факiром Iван повернеться, йогом. Босий по розпеченiм шлаку ходитиме.
   - I нащо я його туди пустила? Нiколи бiльше самого не вiдпущу. На  край
свiту посилатимуть, i я з ним... Бо так i життя зiйде...
   Смуток розлуки в голосi Вiруньки, спрага чекання.  Весь  свiт  для  не?
повитий Iваном. Витворила собi його культ, та так, що нiкому й  розвiнчати
не вдасться. В iнших  чвари  бувають  та  бiйки,  по  судах  та  комiтетах
бiгають, а в них  злагода,  доброжиток,  неохололе  кохання.  Вже  й  дiти
школярчата, а вона все викрасову?ться  перед  сво?м  Iваном,  як  дiвчина.
Щоразу бiжить у заводський парк, коли вiн там чергу? з дружинниками. Можна
подумати, що з ревнощiв бiга? за Iваном назирцi, а вона себе  ревнивою  не
вважа?: просто очам любо дивитись, як Iван у парку iз  червоною  пов'язкою
на рукавi, суворий, безстрашний, веде свiй заводський патруль! Хмiль миттю
проходить у п'янюг, коли забачать Iвана Баглая,  рiзнi  вишкребки  в  кущi
сахаються, бо сьогоднi чергують мартенiвцi, то ж он рудий Iван  iз  сво?ми
дружинниками йде!.. Дарма що рудим  називають,  а  серце  в  нього  нiжне,
справедливе, за те й покохала. Iнодi i вночi  кинеться,  наче  таксi  бiля
двору загуло, фари сяйнули... При?хав! Аж нi, то просто плавку дають.  Для
кого рудий та дикий, а Вiрунька нiяк  не  шкоду?,  що  обрала  саме  його,
просто не може приховати гордощiв, коли на заводi мова заходить про Iвана:
такий майстер сталеварiння! Вiртуоз сво??  справи...  I  нiяких  трiщин  у
душi: який у життi, такий i на роботi  -  гарячий,  нестримний,  звiдси  i
вмiння, сталеварський талант... Я, каже, тiльки до  печi  пiдходжу  i  вже
грудьми чую, що там i як! Для Вiруньки вiн перший  серед  усiх  чародiйник
печей, недаремно саме на ньому зупинилися,  коли  заводських  вiдбирали  в
Iндiю. I хоч не дивина тепер на седищах  почути:  той  на  Асуанi,  той  в
Афганiстанi, однак Вiруньцi зда?ться, що тiльки  ??  Iвановi  випала  така
честь - укра?нських металургiв десь  аж  у  Бхiла?  представляти,  в  тому
жаркому штатi Мадх'я-Прадеш...
   - Буде ж сюрприз: при?де братуха, а собору нема...
   - Як це нема? - здивувалась Вiрунька.
   - Зносити збираються.
   - Вперше чую. Менi до нього, правда, байдужки, але щоб отак,  людей  не
спитавшись... Та це вигадки, мабуть.
   - Не вигадки.  Дiло  кепське,  якщо  вже  вiн  став  на  завадi  чи?йсь
кар'?рi...
   - Носишся ти, Миколо, з сво?м собором, як iз  писаною  торбою...  Скажи
краще, коли ти матерi невiстку приведеш? Мабуть  же,  ма?ш  якусь  там  на
шпильках?
   - Нi, Вiрунько.
   - Так трудно вибрати?
   - А дума?ш - легко?
   Наче щоб розсмiшити Вiру, Микола розповiв, як вони пiшли з  хлопцями  в
суботу на танцi, на отi самi твiсти, що ?х Вiрунька не визна?. Пiд  кiнець
вечора один якийсь тип,  дегенерат  кривоногий,  вiдклика?  ?хню  компанiю
вбiк, пропону? пошепки: "Д?вочек треба? Можу влаштувати..."
   - Та не подонок? - ще й зараз обурю?ться Микола. - Годилось би йому  по
тиквi дати, та передумали: чи варто руки бруднити?
   - Треба було його вiдвести в штаб дружини, - строго зауважила Вiрунька.
- Там для таких типiв добра мiтла приготована.
   Вiруньку подеколи теж можна бачити в парку в дружинницькому  патрулi  -
записалася пiсля того, як провела на Бхiла? свого  Iвана,  грозу  парково?
хулiганви.  Дехто,  правда,  iронiзував  з  цього  приводу:  вдома   город
неполений, дiти на бабинiй ши?, а  вона,  пiдтримуючи  Iванiв  престиж,  з
порушниками громадського порядку бореться.
   - Кажуть, Вiронько, ти  успiшно  отаману?ш?  -  жарту?  Микола.  -  Всi
патрулi перед тобою на витяжку?
   - Смiйся, смiйся. А менi  не  до  смiху,  коли  йдеш,  а  воно,  пацаня
яке-небудь, з першо? получки причастилося i чiпля?ться до людей. Воно  там
i випило, як горобець, а скiльки йому треба пiсля  цеху...  Блiде,  дохле,
валя?ться пiд кущем, хiба ж не заболить душа? Та не  я  тобi  мати!  Вчора
одне з ремiсничат забралося, жовтороте, на танцмайданчик i давай до дiвчат
в'язнути. Ми з Ганною-мотористкою саме нагодились: ану лишень,  голубчику,
сюди! Одна за одне вухо, друга за друге i - в штаб.  А  воно  ще  й  дибки
ста?, лихословить, тiльки в штабi заскиглило: оця, каже, тьотя  вухо  менi
так скрутила, дивiться, аж розпухло... занесiть це в акт!
   - Справдi, Вiрунько, хiба ти ма?ш право вiльного громадянина - за вухо?
   - А хулiганити воно ма? право? Теж менi захисник! Сам ти чого досi не в
патрулях? Спортсмен, статура яка... Для чого ж ото м'язи нарощу?ш?
   - Спортом захоплюватись i п'яниць по парках  пiдбирати  -  речi  рiзнi,
Вiрунько.
   - А хто пiдбиратиме? Усе ми, жiнки? А де ж ви, самбiсти?
   - Я не майстер руковивертання. Може, менi млостить вiд цього?  Може,  в
мене вiдраза? Чи не ?диний  з  культiв,  який  чогось  вартий  у  наш  час
сумнiвiв i невизначеностi, культ здорового античного тiла. На човна та  по
Днiпру - оце дотепно, оце по-мо?му.  Зрештою,  що  на  цiй  грiшнiй  землi
залиша?ться людинi, крiм усмiшки неба та ласки сонця?
   - Усмiшка неба - це гарно. Ти таки в нас поет...
   - "Днiв мо?х золотi бергамоти обшугали, оббили вiтри". Як це тобi?
   - Теж тво??
   - Костя-слiпий склав: i слова, i музика його... Пiд баян викону?.
   - Анонiмок не пишуть, а хтось i на нього, на Костю, капнув  у  райраду!
Нiбито  пiдпiльно  постача?  Зачiплянку  перваком  тутешньо?  марки   "сам
жене"... Було менi за нього клопоту... Та як вам, кажу, не соромно незрячу
людину вистежувати? Може, й стався коли такий грiх,  вигнав  до  свята,  а
зараз чесно працю?, роботу вiд артiлi iнвалiдiв додому  бере...  Кошики  з
верболозу робить, ними живе...
   - Вiрунько,  не  самими  кошиками  людина  живе...  "Днiв  мо?х  золотi
бергамоти" - оце да? смак життю! - Микола захоплено стрiпу? чубом. -  Чари
поезi?, чари музики - ось у чому людина явила свою унiкальнiсть, хiба  нi?
Мистецтво в наш час притягу? найшляхетнiших. Мистецтво,  Вiрунько,  -  це,
можливо, останн? пристанище свободи!..
   - А, всi ви скептики, - вiдмахнулась Вiрунька Iвановою  примовкою,  яку
вона часто повторю? влад i невлад. - Багато ти мудраку?ш, Миколо... Глянь,
яка нiч. Дiвчата божеволiють вiд кохання в такi ночi! Десь за  ним,  може,
сохне яка, а вiн усе язика трену?... Ми з Iваном, коли  познайомились,  то
справдi мовби чари якi найшли на нас, - все життя менi засвiтилось. I люди
всi стали гарнiшi, i ферма... Пора?м корiв, а я  нi  ясел,  нi  силосу  не
бачу, все поглядаю на шлях, коли вже  тi  шефи  при?дуть,  а  з  ними  той
рудий-кучерявий, що в нього щось шалене в очах...
   Дуже, видно, заскучала Вiрунька за Iваном, коли аж про таке заговорила,
про iнтими сво?, що ?х Микола ранiше нiколи б, мабуть, не почув. Захмелена
спогадами, затиха?, злiгши на лутку, зголоднiло  якось  всмiха?ться  сво?м
грiхам, сво?м любощам...
   Садки стоять безшелеснi, крiзь них Микола час вiд часу дослуха?ться  до
подвiр'я Ягора Катратого. Гуси там  загелготiли.  Мабуть,  Ягор  з  Днiпра
повернувсь, потривожив сво?х пiдлеглих... Вiдтодi,  як  провели  заводчани
Катратого на пенсiю, як з оркестром  привезли  ветерана  горнового  аж  на
Веселу, iнший промисел дiд собi  знайшов,  не  мiг  склавши  руки  сидiти.
Спершу ходив по "халтурах",  парове  опалення  забудовникам  ставив,  дахи
вкривав  трудно  добутим  шифером,  хоч  у   самого   хата   ще   й   досi
по-старосвiтському одна-однiсiнька на все селище соломою вшита. I так  жив
пiдробiтками, аж поки сягнув давно жадано? посади - влаштувався бакенщиком
на Днiпрi. Завелися в дiда  снастi  риболовецькi,  завелися  знайомства  з
рибiнспекторами, якi часом навiдуються до старого аж iз  мiста  змивати  з
себе грiхи.
   А нещодавно на дiдовiм подвiр'? з'явилася нова та?мнича особа.  Хiба  ж
Вiруньцi з ?? чисто жiночою проникливiстю важко  догадатись,  чого  Микола
раз у раз нашорошу? вухо в той бiк...
   - Бачив, студенте, яка там у Ягора племiнниця город полива?? Красуня ж!
А ви спите! Хоч би коли на танцi дiвчину запросили, скептики нещаснi...
   Для скептикiв, звiсно,  не  зосталась  непомiченою  з'ява  за  Ягоровим
парканом тi?? загадково? особи, що ?лькою зветься. Однак нiкому поки що не
вдалося познайомитися з нею. Не раз  найцiкавiшi  з  хлопцiв  прошмигували
велосипедами бiля дiдового двору, пригальмовуючи та  ши?  витягаючи  через
паркан, але  виманити  на  вулицю  жоден  не  спромiгся.  Анi  усмiшки  на
смаглявому личку. Сама суворiсть, неприступнiсть. Тiльки деколи незнайомка
зиркне покрадьки через паркан, зсупить брови на задивлених  велосипедистiв
i знову погляд у землю, до шланга, що булька? водою; пiднiме його сердито,
так i жди, що струменем межи очi тобi пужне! Найчастiше бачать  ??  спиною
до вулицi, бачив не раз i Микола ту постать  струнку  та  ноги  мiцнi,  до
мiдного загорiлi, зарошенi по колiна, в дiдових полуницях, що вiд  щедрого
?? поливання повиростають, мабуть, як  гарбузи!  Хто  вона,  та  порушниця
зачiплянсь-кого спокою, баламутка юнацьких ночей?
   Нiчого Миколi про не? не вiдомо. I  в  дiда  не  вивудиш,  мовчить,  як
скеля. Тiльки й зна? Баглай, що  звiдти  вона,  де  степи,  де  будяки  по
балках, де смага сарматська на обвiтрених лицях горить!
   - Може, вона теж поетка? - каже навздогад Вiрунька. - Бо як  бiжить  до
ларка за хлiбом, то,  мов  намахана,  людей  жаха?ться...  Тiльки  тодi  й
вискаку?, коли вуличка безлюдна, щоб нi з ким  не  зустрiтись.  Пробiжить,
промайне, та все з озирками, наче за нею женуться...
   Микола пiдводиться з лавки, робить для розминки кiлька вiльних  помахiв
руками, потiм каже задумливо:
   - На добранiч тобi, Вiрунько. Вiтаю тво? класичне чекання. Вiтаю в тобi
Ярославну, що сумувала колись на валу.
   --Тобi все жарти.
   - Нiяких  жартiв.  Жiнки,  по-мо?му,  перевершують  чоловiкiв  вiдвагою
почуття i його красою... Коли я бачу жiнку в любовi, у  святостi  чекання,
менi хочеться вклонитися ?й!
   I Микола справдi вклонився. I здалося Вiруньцi, що зробив  це  вiн  без
тiнi жарту.
   Цi?? ночi Баглая водило щось по Зачiплянцi, мов сновиду. Дома  побував,
води качнув, напився, потiм бiля Ягорового паркана маячила його постать, i
гуси на нього сердито гелготали, - купами снiгу бiлiють вони проти  мiсяця
в загорожi пiд сара?м. Коло саги потiм постояв, коло тi?? рiдно? саги,  де
наче ще вчора лящало, барложилось,  вихлюпувалось  та  скракогонiв  ганяло
його смагляве дитинство. Студент-металург уже, а й  зараз  ще  ма?  звичку
бовтатись у сазi, полохати в осоцi карасiв, i щоразу асистентами при ньому
всi отi баглайчата, ткаченята, шпаченята, вся ота  замурзана  зачiплянська
гвардiя,  що  вiддана  студентовi  безоглядно...  Бiля   кладовища   потiм
опинився, з другого боку  Ягорового  садка,  серед  забур'янених  горбикiв
землi, над якими колись темними ночами нiбито вставали фосфоричнi  силуети
предкiв. Зараз не встають, а колись нiбито  вставали,  лякали  людей.  Хто
вони були, тi, вставшi? Запорожцi  з  списами?  Першi  металурги?  I  чого
вставати ?м - тiсно лежати в землi? Чи пiдводило ?х бажання подивитись  на
реальну свою прийдешнiсть? Характерники нiбито мiж ними  були,  ворожбити,
дивовижнi люди. Вiзьме дрiбку рiдно? землi пiд шапку - i в похiд, i  земля
ця да? йому такi чари, що, коли зiйдеться з ворогом вiч-на-вiч,  то  ворог
його не бачить. Чу? басурманин, як козак смi?ться, чу?, як кiнь його iрже,
а самого козака не видно. Невидимий, мов дух, а смi?тьсяi
   Занедбано цвинтар, лише Великоднiми святами  сходяться  сюди  старенькi
бабусi на поминки... Для них тi, що лежать у землi, не тлiн, не розкладена
матерiя, а мовби якийсь пiдземельний шпиталь вiдчуваючих... Цiлi  династi?
тут поховано металургiв, тих, що списи постачали на Сiч та гакiвницi. Ще й
зараз  дещо  знаходять.  Якось  викопали  на  городi  в  Кiнебаса   ковшик
крем'яний, мiркували гуртом, що воно таке, для чого. А потiм дотямили:  та
це ж ковшик метал розливати! Десь тут, видно, козацькi ливарнi були!..
   Багла? - вихiдцi з такого роду. Слiдом  за  старшим  братом  Микола  ще
пiдлiтком пiшов на завод, уперше крiзь синь окулярiв, крiзь вiчко братово?
печi побачив вируючий, як у надрах сонця, вогонь! Раз побачиш - i  нiколи,
нiде того не забудеш... А коли вийдеш пiсля  змiни  iз  брами,  перше,  що
поста?  перед  тобою  над  заводським  парком,  -  чорний  Титан  Працi  з
розiрваними ланцюгами в руках, вiдлитий з першого металу  революцi?.  Нiби
герб заводу. Батько твiй з товаришами його вiдливав.  Глянеш  -  i  щоразу
тенькне тобi щось у душi...
   Потiм на велосипед - i  гайда  Широкою  додому.  Нагнувшись  до  керма,
натиску?ш на педалi, чешеш по брукiвцi, авоська  з  хлiбиною  телiпа?ться,
десь у кiнцi передмiстя сонця червоний гарбуз котиться  в  пилюку.  Велика
вантажiвка поперед тебе мчить з блiдолицими заводськими мадоннами.  Сидять
пiд брезентовою  халабудою  в  робочому  одязi,  напрацьованi,  неговiркi,
стомлено з будки на тебе поглядають. Котрась потiм, видно, смiшне  в  тобi
щось помiтить, кивне подругам на тебе, капловухого фабзайця, i всi дiви  з
халабуди починають хихикати, i ти  ?м  зуби  поскалиш,  хiба  шкода!  Бiля
собору звернеш через майдан на свою заповiтну Веселу, i вже ти досяг мети.
Вiд закурено? брами заводсько? до материного  порога  -  оце  i  вся  путь
ранньо? юностi тво??.
   У ремiсничi та ФЗУ Зачiплянка тепер iнших послала, тих у кого ще й  вус
не пробився, а ти зрiлим студентом сто?ш  ось  перед  нiчним,  незникаючим
видивом собору. Пiд тiнню його  минало  життя  поколiнь.  Були,  перейшли,
тепер ти з'явивсь. I пiсля тебе прийдуть, житимуть на цiй Зачiплянцi  люди
iншого складу, iнших професiй, кiбернетики якi-небудь,  астронавти...  Ким
ти будеш для них? З яким почуттям тебе  спом'януть?  Кажуть,  що  iнстинкт
смертi ? нiбито визначальним у життi людини. Нiбито все дикту? страх перед
невiдомiстю, перед тайною зникнення... Та  чи  так  це  насправдi?  Чи  не
бiльше  мусить  лякати  живущого  те,  що  проiснувати  вiн  може   марно,
безцiльно, пройти дорогу  життя  людиною-авоською,  вiдцвiсти  сво?  весни
пустоцвiтом? Так у чому  все-таки  вiн,  "конечний  змiст  всi??  мудростi
земно??" Як бути справжнiм?  Як  досконалитись?  Як  ма?ш  повестись,  щоб
вiдчути себе перед лицем всесвiту справдi вiнцем природи? Ось перед  тобою
шедевр, поема степового козацького  зодчества.  ?  ритми  сво?  в  спорудi
собору, ? вiльний полiт натхнення, любов  висока...  Чи  створиш  ти  щось
рiвне цьому, щось краще за це? В чому твоя душа увiчнить  себе,  де  вони,
поеми тво??  Каже  Вiрунька,  що  дiвчата  божеволiють  в  такi  ночi  вiд
кохання... А де ж та, ради яко? ти збожеволiв би, зустрiвши ??  на  сво?му
житт?вiм шляху, де та, яку оспiвав  би?  Вiдомо,  що  кохання  виникло  на
пiзнiй  стадi?  розвитку  людства,  торгом  потiм  стало,  ну,   а   далi?
Розвиватиметься, напевно ж, у бiк прекрасного, а не  потворного...  Чисте,
святе  це  почуття  завжди  зостанеться  найвищою  пiснею   i   життя,   й
мистецтва...
   Мовчить собор. Щоразу перед ним Баглай почува? якийсь дивний  смуток  i
щось навiть тривожне. Собор нiби ма? в собi щось вiд стихi?, навiва?  щось
таке ж велике, як навiвають на людину степ, або ескадри хмар  серед  бурi,
або окутанi вiчними димами чорнi  iндустрiйнi  бастiони  заводiв.  Нiмотна
музика собору, музика отих гармонiйно пiднятих у небо бань-куполiв -  вона
для тебе реально iсну?, ти здатен ?? чути, хоча  iншi,  зда?ться,  до  не?
глухi. Не злопам'ятна Зачiплянка, та все ж, мабуть, важко забути, чим  був
колись цей собор, найбiльший, найпишнiший  в  ?пархi?.  I  праведникiв,  i
грiшникiв - усiх вiн  ?днав.  Пузатi?  попи  ставали  тут  ще  пузатiшими,
церковнi старости, стриженi пiд горщик, намащенi оливою,  бряжчали  горами
мiдякiв на тарiллi, злодiювали, наживалися на  свiчках,  шахра?-пiдрядчики
одним махом вiдкуповувались тут вiд грiхiв, старцi та старчихи вмирали  на
папертях, а нещасним калiкам, що звiдусiль тяглися  сюди,  щоб  зцiлитися,
добутися чуда, далеко не завжди  вдавалось  того  чуда  зазнати...  Горiли
свiчки, з розмашистих  кадил  пахощами  ладану  обдавало  людей,  сяяли  в
рушниках iкони, пiвча -  аж  розлягався  собор  -  переливалася  райськими
голосами, виспiвуючи людям небесне,  вiчне  блаженство,  а  пiсля  вiдправ
знову ?х викидало iз небес у реальний жорстокий свiт  хижацтва,  здирства,
нестаткiв, свiт бельгiйських заводчикiв i  "рiдних"  мордатих  стражникiв,
получок i  забастовок,  пиятик  i  бiйок  до  кровi...  Але  це  вiдiйшло,
розтануло разом iз ладанними димами, зостався  для  студента  тiльки  оцей
довершений архiтектурний витвiр, оця  симфонiя  пластики.  Невже  знесуть?
Вiрунька заспокою?, нема нiбито причин зносити... Та якщо вже  взялись  за
нього, якщо став вiн комусь на завадi, то причину  знайдуть...  Ох,  важко
буде встояти йому!.. А нащадки ж прийдуть, спитають колись: ану, якими  ви
були? Що збудували? Що зруйнували? Чим ваш дух трепетав?



   II

   Шаленiють зенiтки, в небi свист i виття, блиск лiтакiв i сонце кудлате,
слiпучо-слiпе, як вибух.  Сили  вiйни  зачепилися  на  переправах;  Днiпро
кипить, береги здригаються вiд бомбових ударiв.
   Тужно, кiнецьсвiтньо горять заводи.
   У садках робiтничих передмiсть звалища бо?припасiв, кугучури  снарядних
ящикiв,  вони  теж  горять,  снаряди  вибухають,  самi  себе  вистрiлюють,
свистять урiзнобiч.
   Спека бою важко плава? по садках обчухраних; пада? сажа.
   Чадi? все.
   I серед цього пекла, в учадiлому, розчахнутому свiтi, в окопчику  серед
соняшникiв золоточолих раптом запищало.
   Солдат саме пробiгав побiля окопчика - лице заюшене кровлю, i рука його
перебита бовта?ться, теж уся у свiжiй кровi... Все ж вiн, оглушений  бо?м,
палаючий кров'ю, почув той писк i зупинився над окопом, над породiллею.  I
дитя ?? новонароджене, тiльки оченята розклiпивши,  в  подивi  безтямностi
вперше побачило цей свiт, побачило його  в  суцiльнiм  кривавищi:  заюшене
солдатське лице, нависнувши над окопом, горiло кров'ю, й розпливалося  все
небо, все в небi кипiло червоним, курилось у димах, i сонце було в  ореолi
кровi. Таким було перше враження новонародженого, першi карби,  що  ляжуть
десь у надрах його пiдсвiдомостi.
   - Скажiть там, гукнiть  кого-небудь...  -  долинуло  з  окопу  змучене,
материнське.
   Бо?ць стояв ошелешений,  забувши,  що  й  сам  вiн  стiка?  кров'ю,  не
вкладалось, видно, йому в головi, що  серед  усього  цього  хаосу  нищення
можна народитись,  здавалося,  що  тут  можна  було  тiльки  вмерти.  Було
неймовiрнiстю,  що  наперекiр  цьому  несамовитому  шаловi  смертi  раптом
з'явля?ться iз надр небуття,  вдира?ться  в  цi  вибухи,  гуркоти  й  чади
маленький  пагiнчик  життя.  Дивом  див  було,  що  те  пискляве,  рожеве,
безпомiчне - то i ? людина. Мале закричало ще дужче, мовби вражене грiзним
палаючим вибухом всесвiту, тим криком немовляти з окопу мовби  сама  земля
бунтувалася проти цього кiнецьсвiтнього хаосу  з  слiпим,  моторошним,  на
скалки розбризканим сонцем. Був свiт -  стала  безодня  ру?ни  й  нежиття.
Димилися вирви, виритi смердючими бомбами. Валялося свiже гiлля,  обсiчене
з листям, з плодами. Пiдпаленi снаряди самi вистрiлювались край  садка,  i
чути було, як iз шелестом падають гiльзи по городах, кладовищу.
   - Гукнiть же, гукнiть кого-небудь!
   Схаменувшись, солдат позадкував вiд окопчика, шурхнув  у  соняшники,  -
услiд йому вони якусь хвилю ще похитували золотими лобами.
   Кривавий, жеврiючий день був, слiпучий полудень.
   Про що думала мати? Може, плакала? Може, почуття винуватостi душило ??:
нащо народила? Нащо в таке содомище пуска? життя? Хотiла б, у свiт  квiтiв
щоб вiн явився, у свiт запахущий, трояндовий, а свiт, куди воно  вдерлося,
?? мале, зустрiча? його смородом, вибухами, шаленiнням  смертi...  Мабуть,
це недобра прикмета, що дитя в окопi народжене? I  що  перша  людина,  яку
побачило немовля, постала у кровi (нiщо, нiщо так не паленi?, як  ополуднi
людська кров!).
   А бо?ць все ж не забув там, видно, погукати.  Бо  Шпачиха,  -  це  була
вона, найгаласливiша на всю Зачiплянку осоiба,  яка  в  цi  днi  тiльки  й
торочила всiм  про  свою  полохливiсть,  ойкала  та  зойкала  при  кожному
гуркотi,  -  тепер,  накульгуючи,  пригинцем  бiгла  через  огороди  серед
снарядного свисту, розчавленi помiдори чвiркали ?й з-пiд босих нiг,  чорнi
бабинi  пiдошви   обпiкалися   на   розкиданих   всюди   гарячих   гiльзах
(розказуватиме пiзнiше, що, наступаючи на них, вона аж пiдскакувала...).
   Прибiгла i заходилась коло породiллi.
   - Парубок! - вигукнула, радуючись. - Готуй крижмо,  та  з  тонесенького
полотна!. Колись, як виросте, може, вiн цiй Шпачисi хоч чарку пiднесе.  За
те, що бабувала. Що пуп зав'язала серед такого страхiття!..
   Так з'явився на свiт ще один Баглай, нащадок металургiв.
   Оцей самий, що тепер на багла?вському родинному  лiжку  не  вмiща?ться.
Пiд мiкроскопом недавно показував матерi пилюжинку, невидиму простим  оком
пилюжинку заводських димiв. Глянула мати: ой леле! Каменюка, брила!
   - В нiй менше двох мiкронiв, - посмiхнувся син. - Таких пилинок безлiч,
разом вони - хмара... Оцим диха?мо,  мамо,  таке  вдиха?мо...  Жити  серед
розкiшно? природи, на березi однi?? з найкрасивiших рiчок  планети  i  все
життя дихати  рудним  пилом  та  газом...  це  нормально,  мамо?  Легенями
фiльтрувати - нормально?
   - Нормально буде, як повiтря очистите, щоб стало таке, як було.
   - От-от, саме цього, мамо, й прагнуть кращi уми Зачiплянки...
   Здружився Микола з Олексою-механiком, захоплюють на цiлий день  материн
стiл, розкладають креслення та все щось метикують...
   - Будуть, мамо, уловлювачi. Такi фiльтри поставимо, що  й  молекула  не
проскочить.
   - Бо зна?те, як тепер наше мiсто називають? - докида? Олекса,  що  рано
облисiв, - вiн хоч i не набагато старший за Миколу, а череп, мов колiно. -
Вчора в автобусi почув: мiсто молодостi й смiху... Молодостi, тому  що  до
старостi дожити в таких димах - це проблема...
   - А смiху?
   - Бо всi горожани смiються, коли вiтер вiд заводiв на Зачiплянку подме.
Коли ж, навпаки, димами на мiсто вiйне, тодi черга Зачiплянцi смiятись...
   Спить студент, довгов'язий смаглявець з чорними бровами, усмiшка блука?
на вишнево-пришерхлих губах. Сниться, може, йому котрась  iз  тих,  що  на
спартакiадах iз стрiчками та з обручами вигинаються, - вiн i сам готу?ться
до спартакiади. Чи,  може,  увi  снi  бачить  мiсто  сво?  без  сажi,  без
хмаровища рудих  заводських  димiв,  що,  мабуть,  повернуть  сьогоднi  на
Зачiплянку,  окутають  ??,  -  он  уже  "лисячi  хвости"   азотно-тукового
розпушують в цей бiк...
   А крiзь виноградне листя веранди сонце сходить росяно,  червоно.  Мати,
готуючи снiданок, мимоволi задивилась на ранкове свiтило: нiчого кращого в
свiтi за  схiд  сонця!  Даровано  людинi,  щоб  дивилась,  а,  мабуть,  не
надивишся й до останнього подиху... Сина будити мати не зважу?ться,  пiзно
лiг, хай  ще  поспить,  одначе  будильник  виявився  рiшучiшим  за  матiр,
загаркотiв зненацька  так,  що  Микола  схопився  спрожогу,  як  опечений.
"Доброго ранку, мамо!" - гукнув  матерi  весело,  вскочив  мерщiй  у  свiй
спортивний темно-синiй трикотаж i гайнув iз хати: перед тим як засiсти  за
ватмани та рейсфедери, вiн мусить ще пробiгтися  для  зарядки,  обкружляти
кiлька разiв довкола озеречка, вiн робить це за будь-яко? погоди.
   Бiгти Миколi до  саги  мимо  Ягорово?  хати,  мимо  солом'яно?  дiдово?
фортецi. Чудом збереглася тут ця старосвiтчина мiж шиферами, мiж шлаковими
будинками зачiплянцiв. Як залишок iншо? епохи сприйма?ться цей  насуплений
стрiхою, з пожолобленими стiнами, з глиняною призьбою, нiби ще запорозьких
часiв  зимiвник.  Невiдомо,  коли  хата  востанн?  i  вкривалася,  солома
вляглася, спресована часом у монолiтну масу,  позеленену  де-не-де  мохом,
увiнчану по гребеню мiцними гузирями очеретяних  снопiв.  Хата  допотопна,
вiкна покосились, а вiконницi,  проте,  новiсiнькi,  голубi,  так  само  й
паркан вiд вулицi  голубий,  з  червоними  вкраплинами-вiзерунками.  Пiсля
смертi Ягорихи нiхто цi?? хати не чепурив, стояла дощами  оббита,  бо  хоч
Катратий нiякого дiла не цурався, однак вважав, що братися йому за щiтку й
самому бiлити хату незручно, жiноча це, мовляв, робота. I ось  за  скiльки
часу вперше цими днями повеселiшала хата - свiжопобiлена сто?ть, i хлiвчик
до половини побiлений, вiдро з глиною i щiтку залишено  бiля  "козлiв",  а
само? бiлильницi не видно. Нi дiда, нi бiлильницi,  лише  моторчик  "Кама"
бiля колодязя гуркоче, вода з шланга булька? - сама собi полива? полуницi.
Де ж та, що вчора поливала? Кiнець садиби в Ягора  ще  збереглась  левада,
там сiна копичка, очерету кущ i жита смужка, про яке вiн каже "житечко".
   Нiкого, одначе, й там, нiде не майне дiвоча постать. А може,  й  зовсiм
уже попрощалася з Катратим його молода родичка? Погостювала, побiлила хату
та й знову подалася туди, звiдки з'явилась, i може статися, що  нiколи  ти
бiльше ?? й не зустрiнеш, не вiднайдеш  нiде  оту  дивну  сумовиту  задуму
зеленавих очей.
   Вiдчув, як одразу пада? настрiй. Не загледiв смаглявки в дворi,  i  вже
смуток тебе обляга?, - нi, так не годиться, юначе-бурлаче. Згадай, скiльки
сам радив друзям - не пiддаватися настроям. Та й  взагалi  -  якi  в  тебе
пiдстави для претензiй? Побачення  вона  тобi  призначила,  чи  що?  Може,
дiвчина в iншого до  нестями  закохана,  в  якого-небудь  тракториста  або
серце?да завклубу, а ти для не? величина безконечно мала... Так, але  чому
ж тодi в душi застряла? Оця та?на першого зацiкавлення,  першого  збурення
почуттiв - як вона зароджу?ться? Чому не якийсь  iнший,  а  саме  цей  тип
людини привабив, запав тобi в душу?
   На сазi мiж осокою наче пеньок здоровенний  темнi?:  то  Ягор  Катратий
сидить у човнi, терпляче вичiку? сво?х окунцiв та карасiв. Навеснi пiд час
розливу, коли днiпровська вода помiж кучугурами  добиралася  аж  сюди,  до
само? саги,  Катратий  рiвчачки  струмочкам  прокопував,  травичку  зелену
пригортав, заманюючи весняну воду та рибу в сагу.  "Ну-бо,  iдiть,  iдiть,
щучки й коропи", - примовляв. А воно як пiшло - в одну  нiч  вода  аж  пiд
вiкнами стала в Ягора. Смiялася тодi Зачiплянка:  "Ну,  накликали,  дядьку
Ягоре, коропiв? У самi вiкна заглядають?"
   Вiдмовчувався на жарти. I зараз мовчки ловить те, що  не  ловиться.  На
плечах жилетка якась зашмульгана, червону латху  видно  на  спинi,  голова
старого  геть  сховалась  пiд  повстяним  розтовченим  капелюхом  з   отих
бувальцiв-капелюхiв,  що  ?х  доношують,  вийшовши  на  пенсiю,  заводськi
горновi. Заломи на такому капелюсi крило бравiше, ввiткни зверху  пiр'?ну,
i мiг би ним вимахувати який-небудь  середньовiчний  кабаль?ро,  церемонно
вiтаючи десь на вулицях Верони або Сарагоси сво?х середньовiчних дам... Не
видно  обличчя  з-пiд  капелюха,  звиса?  з-пiд  нього   тiльки   великий,
картоплиною, Ягорiв  нiс,  червоний,  аж  синiй.  Старий  сердиться,  коли
натякають, вiд чого те посинiння: не вiд  чарки  посинiв,  а  вiд  полум'я
печi! Хто ж ма? сумнiв - стань на горно, вiк  постiй,  тодi  перекона?шся,
вiд чого носи в горнових синiють... Коли не клю?,  дiда  краще  не  чiпай,
пробiгай мимо нього так, нiби й  не  помiча?ш.  Для  балачок  iз  Катратим
вибирай зручнiший час, коли вiн не буде поглинутий  оцим  сво?м  ловецьким
заняттям, котре великих,  правда,  втiх  йому  не  вiщу?,  бо  карасi  тут
грамотнi, знають, як ?м повестись. А щоб розворушити Ягора на розмову,  на
дискусiю, треба особливо? атмосфери,  бува?  це  найчастiше  пiсля  чарки,
отодi вам, теперiшнiм, старий розповiсть, що означало  бути  металургом  в
його часи, яку треба було мiць мати в хребтi, щоб з-помiж тих, якi сотнями
валяються на бiржi працi саме тебе вiдiбрали на завод у  гвардiю  каталiв.
Бути  каталем  не  кожному  випадало,   тiльки   першi   кремезняки   туди
потрапляли... Кiлька рокiв ганя?ш вагонетку, i аж пiсля того вiзьмуть тебе
на горно, тобто до печi, до свято? святих. Зараз ви йдете на завод, наче в
кiно, iди собi навiть у краватцi, бо кожному з вас там шухлядки до  послуг
(одна для чистого, друга  для  брудного),  пiсля  роботи  ста?ш  пiд  душ,
освiжився, перевдягнувся. А ми тодi вмивались як? Iз канави пiд домною! Як
ужаришся, пiд фурми голову пiдставиш, обiлл?шся i, мокрий  весь,  знов  до
роботи... Людно було тодi на домнах, бо все вручну, по-дiдiвському. Льотка
якщо зачавуниться, то бiда! Шiсть чоловiк беремось i  "бараном"  таранимо,
б'?мо, довбем, аж iскри з очей сиплються, доки лом стальний заганя?мо, щоб
льотку проломити. Бо ж лабораторiями нас не  балували...  Це  тепер  голос
лаборантки на робочому мiсцi в себе  почу?ш,  вона  тобi  по  селектору  з
лабораторi? передасть, що ти там зварив... Декотрi пробують ще й улещувати
лаборанток, дай, мовляв, той аналiз, що треба, а вона йому:  нi!  Одержуй,
що ?! Душею кривити не стану... Тепер ти, поки останнiй  кiвш  набереш,  з
першого вже аналiз ма?ш, а тодi все на око,  на  око.  Зате  ж  очi  були!
Тiльки гляну - по скалках, по вiдтiнках, по чомусь невловимому скажу  тобi
з точнiстю до тисячних  доль!  Майстри  були,  секрети  сво?  знали.  Iзот
Лобода, було, сокиру як зробить - нiчим ?? не пощербиш, бритву треба - вiн
тобi й бритву утне, кращу, нiж золлiнгенiвська... Спита?ш його - як, а вiн
тiльки усмiшкою вус торкне: гартував ??, каже, в кислому молоцi, а наводив
цибулею... А ви? - пошле Ягор на молодих свою  примружену  зневагу.  -  Де
ваша мудрiстьi Нашi печi хай курiли,  але  ж  по-Божому,  а  пiсля  нашого
кисневого  дуття  вдвiчi  бiльше  кушпелити  стали.  Дим  отой,  червоний,
залiзний, - то ж ваш? I коксохiмiвський смердючий... I азотно-туковий,  що
й листя на деревах вiд нього жовтi?... Вашi це  все,  вашi  вдосконалення,
так само, як i води з кислотами, що вiд них риба  в  Днiпрi  одразу  пузом
догори... По двадцять та по тридцять тисяч вiдвалюють, а що з  того?  Кому
той штраф дошкуля?? З одно? державно? кишенi  вийняв,  у  другу  поклав...
Димiв бiльша?, Днiпро брудните,  вiд  гуркоту  машин  глухнете!..  Правда,
дбаючи про людину, заводськi гудки вiдмiнили. А я вас питаю: навiщо? Може,
менi без гудка сумно? Гудок - то ж була пiсня заводська!..
   Оббiгши тричi круг саги, круг непорушного Ягорового капелюха  в  осоцi,
поверта?ться додому студент;  Ягорове  подвiр'я  порожн?,  щiтка  в  глинi
стирчить, як i ранiш, нiким не торкана,  i  душу  хлопцевi  опiка?  смуток
яко?сь гiрко? непоправно? втрати.
   Ранок вiтряний, буйний, вiд  заводiв  захiдний  вiтер  жене  розпатланi
дими, небо южить, сонце над садками не  тако?  ясностi,  як  учора.  Iван,
?дучи в Iндiю, жартував: "Микола  наш  недарма  ото  пилюжинку  впiймав  у
мiкроскоп...  Вернусь  -  мабуть,  не  впiзнаю  Зачiплянки,  нiякого  диму
нiзвiдкiль, скрiзь Миколинi фiльтроустановки побачу  з  мiдною  табличкою:
"Зроблено в Зачiплянцi..."
   Поки що ж  дими  димлять  у  реальностi,  а  фiльтри  iснують  у  мрiях
ентузiастiв.  Микола  вважа?,  легше  винайти,  анiж  впровадити.  Скiльки
пропонували рiзних способiв фiльтрування,  скiльки  тих  проектiв,  навiть
схвалених,  лежать   по   шухлядах,   канцелярську   пилюку   вловлюють...
Директоровi цi фiльтри в печiнках, дайте йому щось  простiше,  дешевше,  а
поки що вiн давитиме вас димом, сотнi тонн залiзно? пилюки  викидатиме  на
мiсто i сам нею дихатиме також... I все  тiльки  тому,  що  газовловлювачi
нiбито не дають видимо? вигоди  виробництву...  Якби  хоч  якоюсь  часткою
процента позначались на планi - давно б вiн ?х увiв! А так труйтесь! I сам
тру?тимусь, рудим пилом та сажею засиплю вашi акацi?, смородом "Коксохiму"
переб'ю аромати ?хнi, бо менi не до лiрики, менi б тiльки швидше!  Догнати
запорожцiв, перегнати "Азовсталь", доповiсти,  вiдрапортувати  -  в  цьому
смисл мого буття!..
   Вдома, на верандi над склянкою чаю  сидить  Олекса-механiк,  скаржиться
старiй Багла?сi:
   - Нiколи не думав, що стiльки  в  нас  крутi?в.  Та  ще  крутi?в  тако?
високо? квалiфiкацi?... Свободу дав  менi  наш  директор,  на  два  тижнi,
товаришу механiк, увiльню тебе: бери машину, ганяй скiльки  треба,  тiльки
доведи до кiнця ту справу з  вiдстiйником,  бо  ще  одно?  комiсi?  ждемо.
Зубами взявся я за це дiло. Кинувся по установах, в усiх кабiнетах  пороги
пооббивав, усi дозволи одержав,  зосталося  нiби  найпростiше:  по?хати  в
примiський радгосп, щоб  конкретно  вказали  мiсце,  де  нам  дозволя?ться
збудувати свiй заводський вiдстiйник.  Отже,  до  директора  радгоспу,  до
шанованого на всю область Героя Соцiалiстично? Працi товариша  Бублика.  I
оце три днi до нього ?жджу, три днi ганяюсь за ним по всiх полях i не можу
впiймати. Невловимий, як дим!
   - Вiн просто хова?ться вiд тебе, - каже Микола, присiдаючи до снiданку.
- В того Бублика сво? мiркування: про що йому з тобою, варваром, говорити?
Навiщо йому тво?м смердючим вiдстiйником поганити квiтучi поля?
   - А в нього вони справдi квiтучi, - згоджу?ться механiк. - Самого  маку
плантацiя... Невже навмисне водить мене за носа?
   - I да? зрозумiти в такий спосiб:  робiть,  товаришi,  замкнутий  цикл!
Смокчете прозоро?  з  Днiпра  дедалi  бiльше,  а  що  поверта?те  природi?
Отруту!.. Потоки мертвих агресивних вод!
   - Нi, Бублика неодмiнно мушу зловити, - каже  Миколин  друг.  -  Завтра
по?ду до нього о четвертiй ранку. Чатуватиму бiля двору ще до схiд  сонця.
Будь-що видобуду з того Бублика його вирiшальний пiдпис!..
   - Паперiв усяких розвелося - людей  живих  бюрократи  топлять,  -  каже
Багла?ха. - Нашу Ткаченчиху скiльки ось мордують за папiрець,  мабуть,  до
суду дiйде... I тiльки через те, що  мишi  ?й  три  роки  трудового  стажу
з'?ли!
   - Мамо, досить критики, не очорнюйте нашу свiтлу епоху, - зводить брови
Микола. - Звiльняйте нам стiл для цiлком позитивно? дiяльностi...
   Засядуть вони за столом на цiлi години. Не  раз,  упершись  поглядом  у
розгорнуте креслення, механiк пошкребе свiй голий загорiлий череп, не  раз
i студент у задумi погладить потилицю, шукаючи виходу  з  якогось  глухого
кута. А садки блищатимуть мускулясте гiллям, вiтер ганятиме  ?х,  i  сонце
неповним блиском, наче пригашене, блищатиме  у  вировищi  заюженого  неба.
Перерву  зроблять  собi  зачiплянськi  Едiсони,  коли  загаласу?   вуличка
дзвiнкими дитячими голосами:
   - Гляньте! Он вони!
   Обидва - i Олекса-механiк, i Багла?нко молодий - повискакують з хати на
дитяче алалакання i теж стануть дивитись у бiк собору, в небо,  де  високо
вгорi, в буро-оранжевiй хмарi коксохiмiвських  димiв,  слiпучо  зблискують
чи?сь, мабуть, Прапiрного-прокатника, голуби. Хтось ?х там  ганя?,  хлопцi
чи сам господар, пiдiйма? обережно ?х над собором,  над  валування  важких
димiв, щоб там, у понадхмар'?, на чистих  висотах,  добули  розумнi  птахи
собi свiжого повiтря ковток. Звiдусiль усiм селищам  видно,  як  птахи  то
згаснуть, то знову виринуть у тiй  буро-оранжевiй  повенi  i,  мов  рибки,
трепещуть  у  нiй,  ледь  помiтно  набираючи  висоту.  Вже  ось  ?х  нема,
розтанули, зникли, а по якiйсь хвилi знов засрiбляться, схожi на  бiленьке
листячко, розвiяне вiтром у тiй буро-червонiй хмарi. Задер голову  Баглай,
стежить, як поволi, але вперто пiдiймаються голуби над собором, як наче  i
собор витягують за собою, круг за кругом  тягнуть  у  небо  разом  з  його
банями та шпилями,  виводячи  над  цим  видимим  ще  свiй,  якийсь  вищий,
невидимий собор.
   Не байдужа Зачiплянка до такого видовища: навiть хто в  нiчнiй  був,  i
той, розбуджений алалаканням голуб'ятникiв,  вичвала?  на  подвiр'я  i  ще
заспано стане дивитися на ту  неприродно  оранжеву  коксохiмiвську  хмару,
крiзь яку поволi пробиваються  вгору  бiлоснiжнi  голуби  Прапiрного.  Все
глибше  у  височiнь,  щоб  хоч  там  чистого,  без   ангiдридiв,   повiтря
ковтнути...
   Сто?ть  на  подвiр'?  серед  збуджено?  малечi  Баглай-студент,  погляд
невiдривне там, у високостi над собором, де птахи, мов янголи, то згаснуть
у коксохiмiвськiй хмарi, то знову срiблясте затрiпочуться, зблиснуть...  I
весь час хлопець почува? нiби чийсь погляд на  собi.  Задивлений  у  небо,
спустившись на землю, мiг би  зрештою  й  помiтити,  як  дво?  по-дiвочому
зiрких  небайдужих  очей  потайки  стежать  за  ним  з  гущавини  Ягорових
джунглiв.



   III

   Цей старовинний,  ще  козацьких  часiв,  собор,  був  вiн  од  ?льки  в
дитинствi захований обрi?м Вовчугiв, хоч навшпиньки стань, нiколи не видно
його повнiстю. Бачила зi степу лише вершечки, голубi його макiвки.
   Пасе, бувало, дiвча телят бiля сво?? драно? ферми,  блука?  з  ними  по
рудих, спалених сонцем балках, де тiльки будяки, мов кактуси дикi  десь  у
мексiканськiй пустелi, а зiйдеш на пагорб -  i  перед  тобою  вдалечi,  за
маревом сонця, блакитнi?  оте  високе,  вершечок  мрi?  дитячо?.  Блакитнi
планети твого дитинства.
   Мати розповiдала, як ще дiвчиною ходила до собору на богомiлля;  босими
йшли, берегли взувачку i лише  там  взувалися,  перед  порогом,  перш  нiж
ступити до того храму свято? краси...
   ?лька  при  фермi  й  виростала.  Батька  не  знала  зовсiм:  як  фронт
переходив, нiбито прижито було  ??  вiд  солдата  безiменного.  Росла,  не
знаючи, що то воно таке батькiвська ласка. Та й  чи  багато  хто  знав  iз
?льчиних ровесниць? Мати працювала на постiйнiй, свинаркою. Лiто  й  зиму,
будень чи свято, iз свiтку й до ночi тiльки  приплоди,  опороси,  запарки,
комбiкорм... I ?лька-Оленка весь час  бiля  не?,  у  колi  цих  iнтересiв.
Навiть як до школи пiшла, то й тодi весь  позашкiльний  ??  час  минав  на
фермi, тут були ?? Еллади та Вавилони.
   Бо треба ж було якось жити! Серед пово?нййх нестаткiв  нiкому  не  було
легко, а як уже тiй безмужнiй матерi-одиначцi, що  не  вмiла  з  правлiння
вимагати, вмiла тiльки працювати чорно! Iнша  хоч  викричить  сво?  право,
вибанiту? бригадира, а голос ?льчино? матерi звичний був тiльки просити. I
то ще добре, як  пообiця?  бригадир  гарбу  соломи  на  зиму,  але  навiть
обiцяного не завжди дiждешся, бо вiн по-сво?му перекрутить, бо влада  його
тут бiльша, нiж у римського цезаря. Що хоче, те  й  зробить.  Не  доставиш
могорича - не буде й соломи, хай хоч i вода в хатi замерза?. Бери тодi, як
стемнi?, мотузок та з матiр'ю покрадьки в поле, до скирти.  Отак  мимоволi
ще  й  злодiйкою  станеш,  самi  тебе  такою  зроблять.  Смичеш  похапцем,
озира?шся, серце з грудей вискаку?.  Нав'юченi  в'язанками,  йдуть  потiм,
спотикаючись, вiд скирти, аж до землi ?х та солома гне. Нема людини - сама
купа соломи по заснiженiм полю сунеться!
   Задичавленою, вiдлюдкуватою росла. А  коли  пiдросла,  то  й  бригадири
стали помiчати:
   - Гарне ж дiвча росте!
   Пiсля високого синього лiта небо  осенi  обвалю?ться  на  степи  важкою
мрякою, туманами, i нема  бiльше  вдалинi  твого  ясного  собору,  нема  й
далини, маленьким ста? свiт. Вечори довгi, темрява навкруги непроглядна, в
корiвнику   "летючими   мишами"   свiтять,   дарма   що   металевi   щогли
високовольтно? над самою фермою гудуть.
   Одного  дня  з'явився  на  фермi  при?жджий   агiтатор   з   портфелем,
блiдолиций, в кепчинi, в червонiм картатiм кашне.
   - Як тут у вас; дiвчата? Кiно бува??-бадьоро опитував.
   - Та бува.
   - Оплати досить?
   - Та досить.
   - То чого ж вам ще не вистача?? - допитувався з щирим подивом.
   А Галька-переросток, що майже й надiю втратила на замiжжя,  тихо  йому,
знiяковiло:
   - Хлопцiв...
   Приснули разом усi, посмiялись, а воно ж i не до смiху,  бо  хлопцiв  i
справдi в селi мало позоставалось - той у ремiсниче пiшов,  той  в  армiю,
той на новобудови подавсь.
   Спитав потiм ще, чи рiчка в них ?,  щоб  улiтку  можна  було  при?хати,
загорiти, як вони. I хоч рiчки в них не  було,  одна  з  старших  свинарок
вiдповiла:
   - При?здiть, загорите...  Ми  вiк  тут  загоря?мо.Гiсть  не  образився,
лагiдно сказав ?м:
   - Приходьте, дiвчата, увечерi до клубу, лекцiю читатиму, - i довше, нiж
на iнших, затримав свiй погляд на ?льцi. Здалося ?й, що насамперед  ??  це
запрошення стосувалось, саме  ??  вiн  кликав  до  клубу.  Очi  мав  якiсь
водянистi, а так нiчого: молодий,  непоганий  собою,  симпатичний  в  отiм
яскравiм кашне.
   - Про що ж лекцiя? - шарiючись, запитала ?лька.
   - О, в мене тема особлива: кохання. "Любов - не вздохи на  скамейке..."
Чули? Ну, i так далi. Приходьте, не пошкоду?те.
   Увечерi дiвчата були в клубi. Всi  фермiвськi  гуртом  так  i  посiдали
попереду, щоб нiчого не пропустити. Незабаром  i  вiн  вийшов  на  фанерну
трибуну з сво?м пузатим портфелем. Помiтивши ?льку,  всмiхнувся  ?й,  став
розкладати папери. Сама не зна?, чого вона  так  хвилювалась.  Ждала  нiби
якогось вiдкриття, сподiвалась почути слова, до того не чутi, особливi,  i
все не зводила очей з його бiлого чола, з його яскравого кашне. Мусив  вiн
сказати тi слова, призначуванi, може, найперше ?й, такi, що  сколихнули  б
душу!  I  вiн  почав.  Клуб  у  Вовчугах  маленький,  тiсний,  з  глиняною
поколупаною долiвкою, з низькою стелею... Тут говори хоч i  пошепки,  тебе
почують, а вiн з тi?? трибуни раптом почав кричати. Наче зовсiм глухi люди
перед ним сидять або й зовсiм людей нема, сама пустеча.
   Розмахував руками, упивався сво?м голосом, який то спадав  завчено,  то
верескливо лiз кудись угору, - ось-ось пустить пiвня! ?лька i слiв його не
чула, ?й аж мурашки бiгали по тiлу вiд його фальшивих нот, все боялась, що
вiн таки на пiвня зiрветься, i жарко ставало вiд пекучого  сорому  за  той
верескучий крик, соромно перед дiвчатами, перед людьми. "Ну навiщо ти  так
кричиш? - аж благала його в  душi.  -  Хiба  можна  так...  про  кохання?"
Хотiлося затулити вуха, втекти, та все ж пересилила себе,  досидiла,  поки
вiн докричав свою лекцiю до  кiнця.  Нiчогiсiнько  не  запам'яталось,  всi
слова просковзнули десь мимо розуму й серця.
   Коли розходились, вiн наздогнав ?? надворi, пiшов поруч, ждав вiд  не?,
мабуть, похвали, потiм сам запитав:
   -Ну як?
   А вона йшла мовчки, похнюплена. Молодий лектор по-сво?му витлумачив  ??
мовчанку, вiн, видно, був  певен,  що  зажив  сьогоднi  успiху,  почувався
збуджено, став розповiдати ?льцi, скiльки працi доклав вiн,  готуючи  свою
лекцiю, гори лiтератури перелопатив, самих  лише  цитат  навибирав  бiльше
двохсот! Але й не шкоду?, користь наявна, адже з-помiж лекцiй на iншi теми
ця збира? щоразу найбiльшу аудиторiю. Тут не скажеш,  що  матерiал  сухий,
нудний, нiкому не цiкавий. Тема кохання кожного розворушить!
   "Бiдолашний, - думала ?лька в присмутку, -  стiльки  трудитись,  i  все
намарне. Стара?ться, вчить людей кохати, а сам... чи ти кохав коли-небудь?
I чи тебе кохали?"
   Лектор провiв ?? до двору, ще й тут балакучо розповiдав про  неспокiйне
сво? кочове життя, про степовi  розбагнюченi  дороги  i  як  його  десь  у
"глибинцi" трактором витягали, бо люди скрiзь хочуть послухати про  любов,
про дружбу й кохання...
   "I це ти по всiх клубах так репету?ш?" - невiдступне муляло ?льцi,  яка
ще й досi не позбулася почуття сорому за нього.
   Мжичило  того  вечора,  лектор   пiдняв   комiр   мерзлякувато,   проте
розставатися не спiшив. Сам признався, що нiкого в життi ще не кохав, вона
таки вгадала..
   - Горять, палають, на стiни деруться вiд переживань... ви вiрите в  це?
- весело запитував ?льку.
   I, не дiждавшись вiдповiдi, почав щось про  людей  атомного  вiку,  про
?хню потребу знайти якусь бодай  тимчасову  втiху,  забуття,  про  бажання
сучасних жити пiд наркозом краси.
   Дiзнавшись, що перед ним ще школярка, хоча й старшокласниця, вiн сказав
?й комплiмент:
   - Але ж ви зовсiм сформована! Дiвчина тако? яскраво? вроди... Я вас там
на фермi одразу запримiтив. - I без усякого вагання перейшов на "ти": -  В
тебе краса. Дай напитися тво?? краси!
   Наблизившись, спробував ?? обiйняти. Грубо, негарно якось вийшло, як  i
в отих розбалуваних дiвчачою увагою механiзаторiв,  що  сп'яну  лiзуть  до
кожно? з обiймами. Вона його вiдштовхнула, сердито, рiзко, обома руками:
   - Гетьте! Спершу самi навчiться кохати, а тодi вчiть iнших!
   Вiдтодi й не бачила бiльше нi його, нi його пiвнячого кашне.
   ?й хотiлося кохання, але ж  хiба  це  було  воно,  оте  повите  та?ною,
всемогутн? почуття? Почувала жагу зустрiти когось,  хто  на  дiвочий  твiй
поклик вiдповiв би спiвом серця, пристрастю на пристрасть, хто вiдкрив  би
поезiю зоряних  ночей  степових,  з  ким  зазнала  б  щасливого  шаленства
близькостi... Певне, з таким i цi тумани не  були  б  слiпi,  i  невилазнi
шляхи не були б болотом, i не здавалось би тобi  затяжкою  твоя  завжденна
праця.
   Хто ж вiн мiг бути, ?? суджений? Отой шалапутний шофер  радгоспiвський,
що машиною ганявся за нею по степу та фарами свiтив? А як занесло  його  в
яругу, вiн i звiдти став угору свiтити; дiвчата смiялись на фермi:
   - Глянь, ?лько, вiн уже тебе на небi шука?. В космосi!
   Знала,   що   подобалась   ще   одному   дженджуристому   хлопцевi,   з
механiзаторiв, чи не найвродливiшому  з  отих  розбалуваних  дiвчатами,  -
восени його забрали в  армiю.  Якось  одержала  вiд  нього  листа:  "Сiчас
служить какось непривично, трудно звикать, що  тобою  командують,  та  все
привикнецця, пайка хвата?, на?даюся  полностью,  так  що  на  здоров'я  не
скаржусь, плюс до цього ще й рижим, i фiззарядка теж здоров'я дасть..."  I
це вiн писав ?й, яка перечитала всiх  поетiв  у  бiблiотецi,  захлинаючись
читала листи пушкiнсько? нiжностi i потiм  ночами  не  могла  заснути  вiд
хвилювання, вiд рiзних сво?х фантазiй... А вiн  "какось"  там  на?да?ться!
Проводжала - красень був, танцював як! А зараз тiльки й пише, що  гладша?.
Уявила гладким, розмордатiлим, i цей уявний -  гладкий,  самовдоволений  -
вже не торкав душу, був ?льцi майже чужий. Вiдштовхувала ?льку навiть його
жахлива граматика, отой його "рижим", що заслуговував двiйки,  а  надто  ж
оте "какось": якщо можна в людинi розчаруватись за одне лише "какось",  то
це був саме той випадок! Вона йому й словом не вiдповiла.
   Незабаром змiнили ?хнього завфермою, що зовсiм пропився  та  ще  сп'яну
розпатякував на фермi вечорами про стирання рiзницi мiж мiстом i  селом  i
який вiн спосiб  пропону?  для  цього...  "Хочете  знати  який?  Затемнити
мiста!" А що вiн теревенив це в той час, коли ?хню ферму  взялися  нарештi
електрифiкувати, то провина його тiльки побiльшилась, i нiхто за нього  не
заступився: не стало - i все. Дiвчата теж не шкодували: байдужiсiнький був
до них. На людей крiзь коров'ячi роги дивився...
   Замiсть затемнювача-пропияки прислали на ферму молодшого, завзятого,  з
iншо? далеко? бригади.  Поставили  завiдувати  фермою,  а  що  ранiше  був
бригадиром, то так серед дiвчат  i  зосталось  йому  iм'я:  бригадир.  Цей
виявився куди дбайливiшим за свого попередника, домiгся  перед  правлiнням
для дiвчат нових куфайок та чобiт гумових, щоб у грязюцi не тонули,  радiо
з'явилося, i надо? збiльшилися, бо встановив новi рацiони  i  макухи  десь
трохи роздобув. Дiвчат забезпечив брошурками по тваринництву - сам  вiн  у
технiкумi вчився заочно, або,  як  вiн  казав  жартома,  "позаглазно".  На
вiдмiну вiд свого попередника, думкою доярок не нехтував, радився з  ними,
як збiльшити надо? молока. Разом обдумували  це,  вишукували  способiв,  i
одна iз старших вiком доярок навiть запропонувала  вдатись  до...  зоряно?
води! Тобто тако?, що нiч простояла в дiйницi при зорях. ? ж  бо,  мовляв,
таке  народне  повiр'я:  коли  корова  "присушу?",  да?  мало  молока,  то
набирають води в дiйницю, ставлять ясно? ночi пiд  зорями,  хай  просто?ть
так цiлу нiч, а тодi корову напувай тi?ю зоряною водою...
   - До  зоряно?  води  ще  макухи  треба,  -  злегка  висмiяв  пропозицiю
бригадир. - I я вам гарантую: макуха буде!
   Пообiцяв, що й комбiкорму виб'?. Показував на далекi макiвки собору:
   - Бачите? Отам повен собор комбiкорму! Якби наше керiвництво не  спало,
давно б уже мали наряд...
   До ?льки бригадир ставився з явною доброзичливiстю: зовсiм юна  доярка,
треба ж пiдтриматиi Коли одна з доярок захворiла i довелось розподiлити ??
групу корiв, бригадир вiддав ?льцi рекордистку Княгиню, що було  неабиякою
честю, ще й пояснив сво? намiри:
   -  На  виставку  Княгиню  готуватимем!  Як  добуду  кормiв,  окремо  ??
поставимо, умови створимо, в Москву  Княгиня  твоя  по?де!  I  ти  з  нею,
?льцю!..
   Веселiшим стало ?льчине життя на фермi. I ходила тепер легко,  якось  з
пiдлетом, в усмiшцi, у руках заявилось щось ластiв'яче,  i  нерiдко  можна
було почути, як ?лька на самотi наспiву? десь у тамбурi,  набираючи  сiчку
коровам.
   Владою сво?ю новий бригадир не зловживав, з ним можна було сперечатись,
жартувати, дiвчата при ньому вiдчули себе вiльнiше. Дуже  боявся,  правда,
сво?? ревниво? Варки i признавався одверто:
   - Три зла не можу терпiти в життi: лютого бугая, стограмового  трудодня
i ревниво? жiнки.
   Вона в нього була таки ревнюща, не раз прибiгала  на  ферму,  тiпаючись
вiд  пiдозр,  вистежувала,  шпигувала,  особливо  коли   йому   доводилось
зоставатись на нiч чергувати пiд час отелення. А вiн, маючи вдачу  веселу,
був i справдi охочий пожирувати, пощипати дiвчат, покачати ?х у тамбурi на
соломi. I найчастiше в соломi чомусь опинялась ?лька, i що ж такого в  цих
жартах? ?й, розсмiшенiй, палаючiй, це навiть подобалось. На iншого,  може,
образилась би, а тут тiльки лящала та звивалася, коли цупкорукий  бригадир
з купи дiвчат саме ?? вихапував лоскiтно:
   - Ану, що це тут у пазусi за кавунцята!
   Навеснi  ?льку  спiткало  тяжке  горе:  матiр  у   глинищi   привалило.
Вiдкопали, та пiзно. Одразу зосталась дочка круглою  сиротою.  На  похорон
при?здив дядько Ягор, материн брат,  заводчанин,  про  якого  мати,  якщо,
бувало, й заговорювала iнодi, то майже пошепки,  бо  тiльки  так  годилося
згадувати дядькову молодiсть, що губилася десь у Гуляйполi.  Вiд'?жджаючи,
цей малознайомий родич запитав ?льку,  чи  не  ма?  намiру  вона  з  часом
перекочувати до мiста, i хоч вона  ще  не  думала  над  цим,  дядько  Ягор
зауважив, про всяк випадок, що хата його для не? завжди вiдкрита.
   В днi, коли вона переживала тугу за матiр'ю i свiт був немилий,  вперше
?лька  по-справжньому  оцiнила  вiрнiсть  подруг,  що  приходили  до   не?
ночувати, дiлили ?? самотнiсть, i ставлення бригадирове оцiнила, який  був
тепер ще уважнiший до осиротiло? дiвчини. Сам привiз соломи, хоч вона й не
просила. Повернулась увечерi, а солома вже серед двору: бери, топи...
   Школу ?льцi довелося  кинути,  бо  якщо  досi  була  тiльки  помiчницею
матерi, то вiдтепер мусила про все дбати сама.
   - Переб'?шся, перебудеш, а далi в  технiкум  на  заочний  влашту?мо,  -
заспокоював бригадир. - Всi ходи й виходи менi там вiдомi, допоможу.
   Якось цiлим гуртом по?хали до  мiста  одержувати  комбiкорм.  День  був
вiтряний, небо  де-не-де  проглядало  серед  хмар  блакитними  березневими
вiкнами. Вiдчутно повертало на весну. Земля вiдтанула, голi посадки  серед
чорних полiв буйнились, гнули-ламали  ?х  пружистi  степовi  вiтри.  Гнало
вiтрами з пiвдня, проте ще холодно було, дiвчата  в  чоботях  та  куфайках
щулились, затиснувши мiж собою  бригадира,  закривались  од  вiтру  цупким
брезентом. Везли ще й картоплю на базар, насипом насипану в кузовi, на нiй
i сидiли. Машина перевалки йшла по розбитих колiях, ледве повзла,  i  лише
коли вибрались з чорноземлi  на  брукiвку,  дорога  аж  засвистiла.  I  тi
березневi вiкна одразу нiби побiльшали, блакитнiли в  небi  якось  вiльно,
пiслязимово, нагадуючи, що весна не за горами. Задумливо дивились дiвчата,
як попереду ?хньо? тритонки помчав щодуху iнший якийсь  студебекер,  повен
людей, що сидiли у вiдкритому кузовi щiльно, плечем до плеча, мов солдати.
   - Дiвчата, польова пошта попереду!
   Коли ж наблизилися, виявилось, що зовсiм не хлопцi то з польово? пошти,
а сiрi газовi балони вишикувались у кузовi тiсно, один бiля одного!
   -  Оце,   мабуть,   нашi   женихи,   -   гiркувато   пожартувала   тодi
Галка-переросток.
   Де-не-де вишки було видно по степу - закладались першi шахти  Захiдного
Донбасу, що вже аж сюди насувавсь.  Бригадир  зауважив,  що  хлопцi  пiсля
армi? тепер бiльше на шахти йдуть, i Катря Степанишина, в яко? щоки завжди
горять, сказала, що з осенi теж гайне на шахти, годi з не?, мовляв,  цього
вашого колгоспу, та ще й вiдсталого - найзанехаянiший, мабуть, в  областi!
Бригадир був нiби аж стурбований Катриними нахвалками, став  вiдговорювати
Катрю вiд ?? намiру, запевняв, що вiн кров з носа,  а  ферму  на  той  рiк
повнiстю механiзу?, буде, мовляв, ще й  у  них  кореспондентiв  та  рiзних
делегацiй, що ?х тепер возять тiльки туди, де Геро?. Говорив про  переваги
хлiборобсько? працi, про цiлi днi на свiжiм повiтрi,  нагадав,  що  й  Лев
Толстой колись за плугом ходив.
   - Толстой хай собi як хоче, - вiдрiзала Катря, - а я буду на шахтах!
   I, закутавшись хусткою по самi очi, замовкла.
   Склад комбiкорму був якраз у тому козацькому соборi, що його ще здалеку
видно, коли пiд'?здиш до заводських селищ. Спершу побували на центральному
ринку, з картоплею спродались без загаяння,  а  проте  коли  пiд'?хали  до
собору одержувати комбiкорм, то  на  дверях  висiв  замок,  хоч  до  кiнця
робочого дня було ще далеко. Кладовщика не знали де й шукати. З'явився вiн
надвечiр, будучи добре пiд чаркою, сповiстив мимохiдь,  що  тiльки  завтра
вранцi почне видавати комбiкорм, бо зараз  у  нього,  мовляв,  ще  не  все
оформлено.
   Бригадир, наздогнавши кладовщика, став про щось шепотiтися з  ним,  але
наслiдкiв це нiяких не дало, - довелося бiля собору й заночувати.
   Всього один раз ?лька, ще дитиною, була коло  цього  собору,  тодi  тут
збирався базар,  -  мати  якось  взяла  ??,  коли  ?хала  сюди  iз  сво?ми
односельцями продавати соняшникову олiю.  Ще  картки  були  не  вiдмiненi,
людям жилося сутужно; ?льцi пригаду?ться, як жiнка якась ходила по  базару
i вiд кожно? з тих, що пiдторговували, збирала "комiрне" - по ложцi олi?.
   - На мiлiцiонера, - пояснювала тихо.
   Тобто щоб не ганяв, бо олiю тодi було заборонено продавати. I жiнки  не
скупилися, давали кожна по  повнiй  ложцi  на  того  худющого  безолiйного
мiлiцiонера, i був то навiть не хабар, скорiше  то  була  премiя  за  його
неформальнiсть i розумiння трудно? для всiх пори. Собор тодi вразив  ?льку
тiльки сво?ю суворiстю, холодним i якимось величавим непривiттям. А  зараз
викликав сво?ю обдертiстю щось схоже на спiвчуття, був чимось  ближчий  до
?? дитячих мрiй, до отих блакитних планет ?? дитинства.
   Грузовик ?хнiй став на  ночiвлю  пiд  акацiями  неподалiк  собору,  щоб
завтра, коли утвориться черга за комбiкормом, бути  до  дверей  найближче.
Згодом стали прибувати ще машини з нарядами на  комбiкорм,  з  накушканими
базарянами; при?жджi розбирали сво?  корзини  та  клунки,  розходились  по
заводських родичах ночувати. ?льчинi подруги теж  цiлим  гуртом  зiбралися
йти до землячки Вiрки iз сусiднiх Погребищ; степовичка, вона вгадала вийти
замiж сюди, - рудий та витрiшкуватий ?? Iван, а став знатним сталеваром, i
Вiрунька тепер ох i живе ж! Кликали i ?льку з собою, але вона сказала,  що
?й ? до кого, дядько ж Ягор Катратий десь тут мешкав неподалiк:  солом'яна
хата пiд сiмнадцятим номером. Хоч смеркалося, знайшла в кiнцi вулички  той
17-й... Хвiртка зачинена наглухо, нема господаря вдома, може,  й  на  цiлу
нiч по?хав куди... Позаглядала ?лька та з тим i повернулася на майдан,  до
машини.
   Бригадир, зрадiвши, сказав, що зоставля? ?льку стерегти машину, а сам з
водi?м, в компанi? з iншими шоферами, серед яких терся й кладовщик, одразу
подався кудись шукати забiгайлiвки.
   Невдовзi  в  однiй  iз  хат  селища  зринули  спiви,   ?лька   впiзнала
вiдчайдушний Катрин голос,  що  вирiзнявся  дзвiнкiстю  з-помiж  iнших,  i
улюблену Катрину пiсню  впiзнала:  "Терен,  мати,  коло  хати..."  Спiвали
якраз, видно, у хатi тi?? щасливо? Вiрки з Погребищ, що кiлька рокiв  тому
загнуздала тутешнього сталевара Iвана Баглая та тепер "ох i живе ж!..".  В
нову хату восени ввiйшла, а  мазальниць  запрошувала  все-таки  з  рiдного
свого села; цiлий тиждень бiлили ?й хороми, рiвняли  iзсередини  стiни  та
наводили мальовки, бо тут, мовляв, i рiвняють не так, i мальовок з пiвнями
не вмiють... До жiночих голосiв  прилучився  й  чоловiчий,  загудiв  улад,
добре смикнувши, мабуть, того первака, що дiвчата везли землячцi нову хату
кропити... Закортiло i ?льцi бути там, у гуртi з усiма, в  теплiй  хатi  з
мальовками, але стримала себе з якоюсь навiть злiстю: дуже тебе ждуть там,
у тi?? погребищанки, що нi подруга тобi, нi родичка, дуже при?мно  було  б
дивитись, як вона тут купа?ться в благополуччi!
   ?лька сьогоднi чомусь на всiх була зла.
   Собор похмуро плив у хмарах вечiрнiх. Тужливим чимось, навiть тривожним
вiяло вiд нього. Ким вiн вибудуваний? I яким  чудом  уцiлiв?  I  яку  душу
хтось у нього вклав, що й через вiки вона ?льку торка??..
   Дво? якихось проходили поблизу, шарпнули за брезент, думаючи, певне, що
в кузовi нiкого нема, посмiялись, постояли бiля стовпа, на мiсцi колишньо?
дзвiницi, де тепер тiльки уламок  рейки  висить.  Один  чимось  ударив  по
рейцi, сказав:
   - Який звук нiкчемний... Казармений... Звук сiрих буднiв...
   Посвистiли, ще посмiялись i почвалали далi.
   Зовсiм  споночiло,  став  накрапати  дощ.  ?лька  глибше  забилась  пiд
брезент, зiбгалась калачиком, щоб швидше зiгрiтись.
   Бригадир та водiй  грузовика  вернулися  пiзно,  принесли  оселедцiв  у
газетi, пляшку й чорну хлiбину.
   - Ма?мо комбiкорм, - весело озвався бригадир i запросив ?льку:  -  Ану,
хазя?чко, зволь сюди, зараз погрi?мось... Тримай хлiб, тримай посудину!..
   Не забули i про не? все-таки.
   Грiлися  в  темрявi.  Розламували  хлiб  руками  на  шматки,  роздирали
оселедцi, напiй у склянки гранчастi наливали, був то нiби якийсь ром, вони
його i в темрявi точно подiлили. ?льку теж умовили випити, ковтнула кiлька
разiв - обпекло, як вогонь. Потiм пiзнiше стала вона догадуватись,  що  не
випадкове, а заздалегiдь намислене ними  було  це  вгощання,  i  про  себе
думала, що теж не випадково зосталася тут пiд брезентом...  Щось  ??  нiби
спонукало зостатися, хоч  i  намiрiв  нiяких  не  мала,  нiяко?  думки  не
складала наперед, i все ж нiби й передчувалось, як воно буде.
   А було так: шофера десь не стало,  бригадир,  зiщулившись,  курив  бiля
машини, собор виступав iз темряви неба якось моторошно. Було вже,  мабуть,
за пiвнiч, вiтер  розгулявся,  гуркотiв  шматок  зiрвано?  бляхи  десь  на
соборних верхах. Через якийсь час бригадир теж забрався в кузов,  опинився
пiд халабудою брезенту.
   - Дозволь до тебе в курiнь... Чу?ш, який вiтрюга... Не замерзати ж менi
там...
   I заспоко?в, присунувшись:
   - Не бiйся, не чiпатиму.
   I хоч мала б одразу вiдiгнати його, але чомусь не вiдiгнала.  I  навiть
коли почула слова ласки, то теж не обiрвала,  хотiлося  ?х  слухати,  було
щось довiрливе в  його  скаргах  на  свою  долю,  щирiсть  чулася  у  його
спiвчуттi до ?льки, розумi?, мовляв, як ?й  оце  зостатись  на  свiтi  без
матерi,  самiй...  Зда?ться,  зараз  для  не?  навiть  бажаною  була  його
близькiсть i його довiра, вiн, видно, вловив ?льчин настрiй  i  ще  ближче
присунувся, вона вiдчула мiцне тепло  його  тiла.  Гарячi  шепоти-благання
хвилювали, ласки, нiколи не знанi, пробуджували чутт?вiсть.  Вiтер  шарпав
?хню халабуду, брезент лопотiв, а вона чула бiля себе жагливе, палке:
   - ?лько, раз живемо? Двiчi нiкому не вдавалось!
   Стiльки он, мовляв,  дiвчат-перестаркiв  у  селi,  нiхто  й  не  гляне!
Порозлiтались хлопцi, дiвчатами по селах хоч греблю гати... Про шахти щось
гомонiв ?й, куди вони удвох махнуть... Про щастя, яке  треба  ловити...  I
знову:
   - Один раз люди кохаються! Двiчi жити ще не вдавалось  нiкому!  Тож  не
будь така горда! Не бiйся! Ти ж сама тепер!.. Вiльна! Нiхто тобi не указ!
   I таки почувала, що вiльна вчинити як хоче. Може, й справдi сво?  треба
ловити, хапати, не вiдкладаючи на потiм?  Iншi  самi  ладнi  йому  на  шию
кинутись, а вона ось таку владу над ним добула, доводить  свого  бригадира
до безтями...  Розпалена,  вже  не  вiдпручувалась,  а  коли  мiцний  смак
поцiлунку вiдчула, мiцний та гарячий, здалось, що оце й ? воно, оцей хмiль
i ? кохання...
   Нiч горiла темрявою. Була вона найтемнiша  з  усiх  ночей,  ця  нiч  ??
падiння. Не стала вона святом ?льчиного життя. Не принесла нi радостi,  нi
насолоди. Нiчого, крiм болю.
   Вранцi пусте було небо, хмари убогi пливли над собором, а вiтер улiгся,
на сходi  кра?чок  неба  холодно,  криваво  червонiв.  Дверi  собору  були
вiдчиненi: починали видавати комбiкорм. Дiвчата перегукувалися  в  соборi,
треба було i ?льцi бути там, але ?? чомусь не кликали, не чiпали.  I  вона
не спiшила вибиратися з-пiд брезенту. Голуб темно-сизий, брудний сидiв  на
карнизi собору, викрасовувавсь, водив  грудьми.  Пташки  цiвкали  в  голих
деревах. Гiлки дерев мокро блищали, зволоженi  по-весняному.  Життя  було,
воно брало сво?, але ця бадьорiсть ранку, пробудження весни,  ясна  смужка
свiтання, i пташиний цiвкiт, i  веселi  голоси  в  глибинi  собору  -  все
iснувало якось поза нею, все сприймала  ?лька  тепер  нiби  зоддалеки,  iз
свого знеможеного, дотла спустошеного свiту. Наче повинен був би палити ??
сором за те, що сталося, вогонь ганьби, грiха, пороку, але й  цього  якось
не вiдчувала, був тiльки тупий бiль, вiдчуття спустошеностi  та  безмежний
розлив туги.
   Нарештi встала. Треба ж було таки йти помагати дiвчатам  набирати  того
комбiкорму. Шофер, що длубався в моторi, обернувся до ?льки, якось негарно
осмiхаючись оголенiстю сво?? вивернуто?, пiдсмикнуто? вгору заячо? губи.
   - Як спочивалося, Олено батькiвно? - I пiдморгнув з гидкою  iнтимнiстю:
- Чи не замерзали пiд брезентом? Бо я в кабiнi замерзав...
   Вiн, виявля?ться, був у кабiнi! Наче ж зникав  кудись,  а  виявля?ться,
був тут... I видно по ньому, по цiй  нахабнiй,  змовницькiй  посмiшцi,  що
зна? геть усе... Ну, тепер знатимуть i всi Вовчуги!
   На мить це ошпарило ??, потiм знов накотилась  байдужiсть.  Побрела  до
собору i, похнюпившись, по очi закутана хусткою, зупинилась  бiля  порога,
навпроти навстiж  вiдчинених  у  соборну  сутiнь  дверей.  Не  зважувалась
переступити  порiг.  Здавалось,  тiльки  переступить,  i  станеться   щось
страшне, земля пiд нею трiсне, все соборне склепiння  обвалиться  на  не?,
падшу, осквернену!
   А там, усерединi, було гомiнко, перелунювались веселi голоси. Видно, як
Галька-перестарок  сто?ть  бiля  кучугури  комбiкорму,   тримаючи   лантух
розкритим, ?й хтось насипа?, а потiм вона раптом задерла голову й нi  сiло
нi впало дико галаснула догори:
   - Ге-е-ей, на високiй полонинi... -  I,  засмiявшись,  сказала:  -  Оце
резонанс!
   Нiхто на ?льку наче й уваги не звернув, коли вона, силуючи  себе,  таки
переступила  порiг  собору,  нiхто  не  запитав,  чого  запiзнилась,  чого
заспала: ?? появу в соборi всi сприйняли нiбито навiть байдуже, але в  цiй
байдужостi почувалася якась умиснiсть. В соборi  було  ще  холоднiше,  нiж
надворi, пусткою, мишами  смердiло.  Вiкна,  де  ще  позоставались  шибки,
заснованi  павутинням,  запорошенi  дертю.  Одразу  пiсля   вiйни   нiбито
збирались  вiдкрити  в  цьому  соборi  антирелiгiйний  музей  iз  куточком
мiсцево? фауни i флори, але чомусь не вийшло, i  лише  як  спомин  про  тi
намiри опудало плавневого шулiки припадало тепер пилюкою над  вiвтарем  та
де-не-де зi стiн, з-помiж  облинялих  мадон,  шкiрились  iклами  вовчi  та
вепрячi морди. Уже й вепрiв у плавнях нема,  а  тут  шкiряться...  Посеред
собору  кучугура  комбiкорму,  далi  зваленi  цупкi   паперовi   мiшки   з
суперфосфатом, ще далi, в кутку, обгризений, темного дерева  iконостас,  з
рiзьбленими гронами та виноградним листям. Колись, кажуть,  цей  iконостас
розпиляли, подiлили мiж музеями, i частина  оце  й  тут  зосталась...  Все
кинуто звалищем, стiни в патьоках, крiзь сiре павутиння темно  проглядають
сердитi якiсь святi... Вiчнi присмерки стоять  по  кутках  собору.  Тiльки
вгорi, у височинi центрального купола, було блакитно,  як  у  небi,  серед
золотих зiрок сяюче бiлiв намальований голуб з розкинутими крилами, цiлком
зберiгся  й  портрет  якогось  небесного  юнака-святого  в   ясно-червонiй
одежi... Там не видно було нi пилюки, нi павутиння, там  панвувало  свiтло
небес. Густо-блакитне небо й  по  ньому  золотi  зiрки!  Нiби  оглухнувши,
забувши про всi комбiкорми, стояла ?лька серед собору й дивилась  туди,  в
глибiнь найвищо? з бань, де все ще зосталось, як було при перших майстрах.
Та  глибiнь  мовби  поглинала  ??  сво?ю  небеснiстю,  всю  душу   ?льчину
втягувала, як вир. Очей не можна  було  вiдвести,  паморочно  ставало,  як
ста?, кажуть, людинi над безоднею, де почува?ш  i  острах,  i  непереборне
бажання сягнути... "Я опоганена, мене опоганили, я не  смiю,  не  маю  тут
права стояти!" - волало в нiй каяття.  I  все  ж  у  якомусь  зацiпенiлому
напiвзабуттi стояла серед цього захламленого храму, втопивши погляд у  той
небесно-блакитний вир пiдкупольно? висоти. Згадалось, як  мати  iнодi  так
ревно  молилась:  "Сило  небесна,  допоможи!.."   Чому   це   зараз   тобi
згадалось?.. Ясним, не загидженим тiльки й зоставсь отой острiвець  собору
вгорi, над ?лькою,  чистотою  та  високiстю  навiював  i  на  не?  чистоту
спокути, вiдчуття провини i подмух якихось непевних надiй... Ота краса, що
вгорi, - чому вона ?й ранiш не вiдкрилась?
   - Не думай, що ти в планетарiй попала, ?лько! - нарештi окликнули ??. -
Годi вистоювати, давай сюди, помагай.
   Всi закуренi були комбiкормом, дiвчат важко i впiзнати, де яка, i  коли
?лька теж взялася нагортати в лантух, то крiзь куряву бачила тепер  тiльки
запилюженi чоботи чи?сь, що тупо тупцювали в дертi бiля лантуха.
   Потiм  i  його  побачила,  бригадира.  Вперше  пiсля  ночi  з'явився  з
кладовщиком iз якогось  закамарка,  пiдiйшов  ближче,  розстебнув  пiджак,
сказав бадьоро:
   - Набивайте, набивайте, дiвчата, тугiше. Не  завжди  попада?ться  такий
янголячий харч!..
   I помiтно було, як очi вiдводить, уника?, щоб не  зустрiтися  з  ?лькою
поглядом. Коли смiявся, зовсiм очi його зникали.  Усмiшка  була,  але  без
очей. Смi?ться, а вони геть зникають пiд  заборошненими  повiками,  слiпне
людина у сво?му смiховi. "I оцей безокий куций чоловiчок, з головою, круто
вгрузлою межи плечi, з усмiхом блудливим, оце той самий, кому ти  вночi  в
сльозах вiддалась? Той, що так тебе улещував, що палким сво?м белькотанням
та спiвчуттям душу тобi розколов?" Саму себе  ?лька  зараз  ненавидiла  за
хвилинне  оте  потьмарення,  за  те,  що  дала  себе  ошукати.   Обранець?
В'язистий, круглопикий, а росту був просто мiзерного, особливо зараз, коли
сутулився у сво?му якомусь горбатому, з овечим комiром пiджаку.
   Коли треба було братися за кiлькапудовi лантухи, виносити комбiкорм  iз
собору, ?лька з ненавистю кинула бригадировi:
   - Самi носiть.
   - А ти?
   - Я вихiдна.
   I вiн, винувато поклiпавши вiями, нiчого й не  сказав,  зацiпило  йому.
Дiвчата теж вирiшили, що  не  жiноче  дiло  тягати  лантухи,  вiдiйшли  до
грузовика  i  стали  чепуритись.  ?лька,  зупинившись  осторонь,  спiдлоба
спостерiгала, як вони вдвох - бригадир та його брат горiлчаний, клишоногий
кладовщик, - тягнуть комбiкорм iз собору, зiткнулись лантухами в дверях i,
обидва, маленькi, миршавi, вовтузяться з тими лантухами перед собором, мов
шашелi, перед величчю його! Жити для цього?  Жити  для  комбiкорму?..  "Не
хочу! Не буду! Якщо не втоплюся десь на Вовчiй, зiйду  геть  iз  села.  Не
пропишуть - без прописки  житиму.  Це  ж  моя  земля,  мiй  свiт!"  ?диним
рятунком для не? уявлялося тепер оте безвiсне життя без прописки...
   Коли йшла, похнюплена,  до  свого  грузовика,  шоферня  з  iнших  машин
зачiпала ?? негарними жартами, але ?лька нiчим не вiдповiла, загравання не
викликало в не? нiчого, крiм огиди. Всi вони були зараз ?й ненависнi,  всi
були для не?  бригадирами!  Брутальнi,  липкi,  з  брехливими  словами,  з
тваринно-цупкими обiймами.
   Перед вiд'?здом ще раз навiдалась до дядька Ягора i  знов  не  застала.
Повертались додому. Всi були чогось не в настро?, наче  пересварилися  мiж
собою. В дорозi бригадир  влаштувався  мiж  лантухами  вiд  ?льки  подалi,
боявся, мабуть, що вона  тепер  нав'язуватиметься  йому,  вiдбиватиме  вiд
жiнки. "Можеш не боятись, - посилала вона в думцi йому сво? презирство.  -
Плювала я на тебе. Нiколи ти менi i в снi не приснишся".
   Першо? ж ночi вдома собор ?й приснився. Наче сто?ть вона сама у соборi,
дивиться в глибину його купола, а там замiсть струмування свiтла,  замiсть
блакитного неба з золотими зiрками чомусь присмерк сiрi?, майже темрява, i
хтось нiби метушиться в тiй високiй наскрiзнiй темрявi. Навколо не?  стiни
якось загадково шарудять, i ?лька помiча?, що з сутiнi,  зi  стiн  собору,
звiдусiль вилазять щетинястi, iкластi вепрячi голови, i не опудала, а  всi
ще живi, ворушаться.
   Прокинувшись, не могла до ранку заснути. Все знов передумувала, як воно
складалось: надо?... макуха... зоряна вода... I майже  злорадно  таврувала
себе: "Оце ж тобi зоряна вода!.. Калюжа твоя!"
   Скрутне настало для ?льки життя.  Бригадирова  проходу  не  давала.  До
клубу не показуйсь - викляне, обкида? багном привселюдно:
   - Байстрючка! Викурвок во?нний!  Оце  вас  такого  в  школi  вчили?  Як
чоловiкiв чужих вiдбивати?
   I так випоганить, не зна?ш, куди дiватись. Хiба поясниш, хiба повiрить,
що бригадир ?? для ?льки вмер,  не  iсну?  й  не  iснуватиме  бiльше!..  А
навiть, якби й закохалась? Права не ма?, чи що? Скажiть ви, мудрагелi,  як
все-таки повестися дiвчинi, коли б раптом закохалась у жонатого  чоловiка?
Ну хай з нею цього не сталось, але з iншою могло б?
   Бригадир пробував, правда, через  якийсь  час  знов  пiдкотитись,  ляща
вхопив, та на тому й кiнчилася ?хня любов. Хоча й бiля сво?? крикухи  жити
не став. Замордований ?? ревнощами, змушений був чкурнути  десь  iз  села.
Спершу прилаштувався в сусiднiм радгоспi, а звiдти ще далi кудись  зринув,
зник з горизонту. Згодом чутка пройшла, що бачили його на шахтах Захiдного
Донбасу.
   Бригадирова зовсiм пiсля того знесамовитiла.  Таку  ославу  пустила  на
?льку по селу, що й iншi жiнки стали поглядати на не? з пiдозрою. Не  того
картали, який дiвчину звiв, увесь грiх чомусь падав на ?льку.
   - Дивiться, он вона йде, та, що жонатих переманю?!
   - Може, й мого вже приманю?ш? А в нього дiти! А в нього я!
   Так i вистежують ?льку тi очi насторожено-злi, руки  крючкуватi,  ладнi
при найменшiй, хай навiть вигаданiй, пiдозрi в патли ?й учепитись.
   Декотрi  з  чоловiкiв  уявили  собi,  що  вона  справдi  кожному  тепер
доступна, який-небудь гультяй  алiментний  i  той  вважав,  що  ма?  право
докучати ?й, домагатися вза?мностi.
   - Ловка, ловка пiшла Магдалина, - не раз чула вона вслiд.
   Знало б чоловiче поголiв'я, яке воно все нестерпне було тепер ?й, нiчим
не краще за того спокусника, що знiвечив ?льчину юнiсть. Зганьблено ??,  i
за це  ж  мусить  ще  сама  й  розплачуватись,  стiльки  довелось  зазнати
принижень, випити кривд...
   Навiть дiд-сторож якось уночi прикрався пiд вiкно, став  шкребтись,  як
собака:
   - ?лько, ?лько, пусти перегрiтись...
   Вiдчинила дверi навстiж, розлючена, крикнула межи очi:
   - Дiду, щоб ви здохли!
   Матерi сво?х синiв тепер вiд не? стерегли. Один  спробував  залицятись,
син бухгалтерiв, так мати його на все село розрепетувалась:
   - Оту Чечiльку-байстрючку менi невiсткою? Iншi росу збили, а ти в  хату
приведеш?
   I все до ниточки виклала, як ця хвойда з  бригадиром  базарювала,  який
вони там iз собору набирали  комбiкорм...  А  втеклому  бригадировi  таки,
видно, зосталася в серцi  скалка  якась  вiд  тi??  соборно?  ночi.  Через
пiвроку листа прислав, кликав i ?льку на шахти о При?зди.  Розвод  вiзьму.
Почнемо життя спочатку...
   Подрузi найближчiй, Ганнусi з птахоферми, тiльки й довiрилася з листом.
   - Якби мене кликав, я б по?хала, -сказала Ганнуся.
   - А я скорiше вмру, нiж до нього по?ду. Бридкий вiн менi. Осоружний.  I
всi вони такi. Нема?, Ганнусю, чистих людей! То в книжках тiльки...
   I справдi так думала. Нема чистих, нема правди, пропили всю, на самогон
перегнали! Брехня кругом, слова пустi, кожен тiльки для себе живе. Всi, як
той бригадир з руками залiзними, що  таки  домiгся  свого,  зiрвав  вiнок,
брутально потоптав барвiнок весняний...
   Подруга не згоджувалась, наводила ?льцi рiзнi  приклади,  та  ?льку  це
тiльки дужче розпалювало:  нi  i  нi!  Спротивився  свiт.  Знову  й  знову
верталась до думки податись, як iншi, геть iз села, на завод чи  на  якусь
новобудову.
   - На носилки пiду, цеглу таскатиму, найтяжча робота менi не страшна.
   Одначе в конторi ставились до цього iнакше. Голова,  чоловiк  лагiдний,
розважливий, що й до ?льки  ставився  доброзичливо,  щоразу  стримував  ??
запал, коли приходила в контору вимагати довiдки на вiд'?зд.
   - Ми ж тебе цiну?мо, ?лько... Ти роботяща в нас, принципова.  Чим  тобi
на фермi погано? За скiлькись лiт, може, тебе там орден жде... А  що  баби
плещуть язиками, то на те вони й баби, щоб плескати. Дiвчина  красива,  ти
ще свою долю знайдеш.
   Раз урезонив i вдруге, i так тяглось до весни. Можливо б, i  зосталась,
приго?лись би  рани  поступово,  якби  не  той  випадок,  коли  малахольна
зоотехнiчка, чоловiк яко? вдома не ночував, прибiгла на ферму й накинулась
бiля силосно? ями на ошелешену ?льку з прокльонами, хоч ця  сном  i  духом
нiчого не знала. Шпурнувши вила в яму, подалася ?лька в контору з  твердим
намiром бiльше не вiдступати.
   Нi голови, нi парторга не було, сам бухгалтер за  всiх  святих.  Сивий,
голова довга, як диня, одне око справжн?, друге скляне.
   - Паспорт - це, ?лько, сключа?ться, -  категорично  сказав,  вислухавши
вимогу. - Дуже розумнi всi поставали. Все кудись та кудись, а  хто  ж  тут
матерiальнi блага творитиме?
   Розлютили ?льку тi "блага"!
   - Я вам що, припнута до цього мiсця? Чи до сивих кiс крiпачкою бути  на
цьому вашому смердючому силосi? Пiдписки на неви?зд не давала!
   -  Ну-ну!  -  сторопiло  вирячився  на  таку  пiсню  бухгалтер.  -  Оце
заспiвала... З яких книжок ти такого  нахапалася,  товаришко  Чечiль?  Чим
тобi змодилось наше виробництво?  Молоко,  вершки  набридли  -  смачнiшого
хочеш?
   - Свободи хочу!
   - Он воно що! В нас тобi мало свободи?
   - Iншо? пошукаю.
   - Пошукай, може, знайдеш... Звiдтiль не одна вже разом  iз  свободою  й
гвардiйця безхозного матерi приносила в пеленi... Чи, може, з сигареткою в
зубах вернешся до нас, шукачко свободи?
   - Не вернусь. Нiколи. Ухрюкалась менi ваша ферма!
   Бухгалтер iронiчно прискалив живе око.
   - Куди ж помандру?те, коли не секрет? Чи не слiдом за дiдом, на шахти?
   - А там що, не моя кра?на? Тiльки й дива, що оця ваша задрипана  ферма?
Дума?те, плакатиму за нею, за вашими "благами"?
   - Адресок пришли хоч, де ти будеш...
   - Буду там, де нiхто мене на падлючитиме! Не обливатимуть брудом  такi,
як ваша ротата супружниця!
   - Тихiше, тихiше, - мимоволi прищулився бухгалтер, зиркнувши на  вiкна,
i перейшов одразу на серйозний тон. - Коли б на мене, Олено, то я б тебе й
не тримав... ?хала б собi десь, щоб голови нашим хлопцям не баламутила, не
вносила в сiм'? розлад... А то й у мене вдома хаос, колотнеча,  пережива?м
за сина, хоч я й не знаю, чи ? для того пiдстави...
   Ждав, видно, що ?лька щось скаже на це, але вона вiдмовчалась.
   - Отже, як батько сiм'?, особисто я був  би  навiть  зацiкавлений,  щоб
дати тобi вiчну командировку... Але ж порядок ? порядок.  Сама  бачиш:  не
вистача? робочих рук. Чортма охочих  мiсити  багнюку.  Добувати  блага  не
просто. Так що нам тво? руки ой як потрiбнi...
   ?льку наче батогом цвьохнули.
   - Вам руки мо? потрiбнi? Ось вони, потрiскались вiд ваших благ! - I  аж
перед носом в бухгалтера змигнули ?льчинi тугi долонi.
   - Тiльки без цього, - вiдхилився вiн, оберiгаючи сво? скляне око.
   - А в  мене  не  тiльки  руки!  -  розчервонiвшись,  нiчого  не  чуючи,
вистрiлювала ?лька. - В мене ще й душа ?! Не всю випекли. Не дасте довiдки
- так пiду!
   - Безпачпортною, дiвчино, недалеко зайдеш... Там  швидко  пiдберуть.  А
документа... вибачай. Анiяк. Хоч кричи, хоч проси, хоч землю отут ?ж.
   I не видав.
   Увечерi на бухгалтеровiм подвiр'? знову була сварка,  знову  звiдти  на
все село розлiталося бухгалтершине дике, шмагаюче:
   - Потоптанку оту? Хто росу збив, а ти в хату приведеш?
   Цей викрик став ?льцi замiсть паспорта. З каменем цих слiв  на  душi  -
"потоптанка... росу збив!" - вдосвiта подалася до мiста,  щоб  зникнути  в
ньому, щоб у вирi iншого життя назавжди загубитись для односельцiв.



   IV

   Так опинилась вона в дядька свого  по  матерi,  в  Ягора  Катратого  на
Зачiплянцi.
   Чим могла пояснити йому сво? прибуття? Вiдпустили, мовляв, ма? думку  в
технiкум який-небудь  вступати  або  на  курси.  Дядько  наче  й  повiрив.
Раменистий, кремезний, з обличчям грубим, що його життя на глибоку  оранку
поорало, уважно глянув на не? з-пiд дашка накошланих брiв:
   - А документи ж як... у порядку?
   - Не всi ще зiбрала, - зам'ялась племiнниця. - Але будуть.
   Може, вiн навiть i догадався. А може,  й  до  того  щось  уже  про  не?
перечув, бо не став далi допитуватись.
   - Поживи, оговтайся. Та й менi чимось допоможеш. А  то  як  овдовiв,  у
хатi ладу нiкому дати. До того ж  садок,  огородець...  Без  баби  й  двiр
плаче.
   Повiвши ?льку  в  садок,  став  показувати  грядки  полуниць,  старезнi
абрикоси та грушу, яка, видно, була його улюбленицею:
   - Сам оце на нiй нащепив... Дика була, а тепер, бачиш, начiплялись,  як
рукавицi, висять.
   Грушi справдi висiли на гiлках здоровезнi,  шкарубкi,  як  у  дядьковiй
хатi доменницькi його  рукавицi.  I  кишку-шланг  показав,  i  колодязь  з
"Камою", маленьким моторчиком, що воду жене.
   Сподобалось тут ?льцi.
   Селище тихе, в садках, а за садками, за  Днiпром  день  i  нiч  димлять
заводи.  Вранцi,  коли  робiтники  по?дуть  на  змiну,  помiтно  безлюднi?
Зачiплянка, тiльки дiтлашня, за?дена шовковицею, галаса? на вулицi та бiля
саги. Деколи сусiдка, баба Шпачиха, випроставшись, докине iз свого  городу
до ?льки словом, дитиною назива?. Та ще слiпий танкiст насвисту? у себе  в
дворi, без кiнця щось там лагодячи, майструючи. Очi випалило на фронтi,  а
коли йде вулицею, ступа? упевнено, нiби зрячий. Стрiчних усiх  безпомильно
впiзна?. Якось ?лька,  бiжачи  по  хлiб,  хотiла  прошмигнути  мимо  нього
тихцем, вiн зупинив, аж розсердився:
   - Ти чия, що не здоровка?шся?
   I вона, присоромлена, сказала тихо:
   - Здрастуйте.
   I зважилась глянути в темнi незрячi його окуляри.
   Танкiст, дiтвора, зiгнута полiльниця на вгородi... Та ще у багла?вських
садках цiлоденне валя?ться в гамаку студент-металург, той, що вранцi бiга?
довкола саги, зарядку  робить.  Набiга?ться  i  тодi  або  в  хату  з  тим
голомозим механiком на цiлий день, або пiд шовковицею в гамак, затулившись
книжками та конспектами вiд усього свiту.
   Зачiплянка хоч i  живе  вiд  заводу,  але  й  землi  не  цура?ться,  не
вiдiрвалась од не?.  Катратий  радi?,  дивлячись,  як  уродило,  як  рясно
понаростало всього: "Дари природи, ?лько... Не поскупилось лiтечко красне:
влiтку тiльки жуй, аби рот не лiнувався..." Щойно  полуниця  вiдходить,  а
вже бурiють вишнi-петрикiвочки,  шовковиця  сиплеться,  а  там  зажовтiють
абрикоси; бува?, так наспi? полуницi, що  жiнкам  невправка  з  нею,  тодi
оголошу?ться загальна мобiлiзацiя, вже й металурги лазять поруч  з  дiтьми
по садках, аж смiшно ?льцi дивитись, як цi люди, що  на  заводi  боги,  що
вмiють видавати наймiцнiшi сплави, може, й для мiжпланетних ракет, покiрно
повзають навкарачки по грiшнiй  пiскуватiй  землi,  по  чавких  полуницях,
змагаючись  з  дiтьми,  слухняно  визбируючи  дари  щедро?   зачiплянсько?
природи. Перегукуються, висмiюють сво? полуничне рабство:
   - Як там Кашубенкова бригада, норму да?? - долина? десь крiзь садки,  а
йому вiдгукуються:
   - Штурмiвщина i тут, хай би ?й грець!
   - А ще й кумi он треба подати соцдопомогу...
   Всi тут куми, свати, брати. Нi злодi?в, нi лiтунiв. Батьки тут жили,  i
синiв, поженивши, оселяють бiля себе, розбудовуються: на однiй  садибi  по
двi-три хати втиску?ться, поруч iз старими виростають новi будинки, мiцнi,
битi зi шлаку. Ранiш, кажуть, жилось тут просторо, зараз  тiснiша?,  проте
Зачiплянка не горю?, весело живе.  Життя  в  цих  людей  вiдкрите,  живуть
поокремо, а якось нiби й спiльно, на виднотi. Жiнки знають одна про  одну,
що яка пекла, що варила, чий не  всю  получку  додому  принiс,  а  хто  на
лотерею виграв.
   Дiтей тут густо насiяно, i чомусь дiтвора все липне  до  того  студента
Баглая. Всяких жучкiв носять йому пiд шовковицю, трав'яних коникiв, кудись
кличуть, i вiн часом хоч i супиться невдоволено, але, вiдклавши конспекти,
йде з малечею на сагу або на кладовище...
   Молодь на Зачiплянцi здебiльшого вишнева, пiвденного типу - живуть  тут
хлопцi-смаглюки й дiвчата-смаглявки. Десь працюють, десь вчаться, зникають
на цiлий день i лише надвечiр повертаються на свою Веселу.  О  такiй  порi
гомiнкiшою  ста?  Зачiплянка,  радiоли  чути,  моторчики  джмелять,   люди
перегукуються...  Пiсля  поливання  збираються  гуртами,  то   коло   того
подвiр'я, то коло iншого, найчастiше в  домiно  грати,  а  що  вуличка  не
про?жджа, в  сагу  впира?ться,  то  виносять  столики  просто  на  вулицю,
ставлять пiд лiхтарним стовпом, i там цiлий вечiр клацають, спокiйно  себе
почуваючи: нiхто не про?де, не потривожить. Бiля гравцiв довкола столика i
жабенята стрибають, кмiтливi створiння знайшли дотепний  спосiб  полювання
на комашню:  помiтили,  що,  обпiкшись  об  електричну  лампочку  лiхтаря,
комашня звiдти сама сиплеться, тiльки лови ??, вже пiдсмажену...
   Новий, не знайомий для ?льки зачiплянський свiт. Iнодi, прокравшись  до
паркана, непомiчена, подовгу дивиться вона з темряви палiсадника на  людей
Зачiплянки, на цих упертих крутолобих гравцiв у домiно. Для  дядька  Ягора
домiно не iсну?, вiн вважа? цю гру  "пустим  заняттям,  вiд  якого  людина
тупi?", а ?льцi чомусь до вподоби гравецький азарт, отой  мiцний  перестук
кiсточок пiд лiхтарним стовпом. Серед металургiв чимало  вродливих  облич,
гарних не стiльки рисами, скiльки гiднiстю сво?ю, споко?м,  незаляканiстю,
певнiстю в собi. Коли один дужче другого стука? по  столу,  б'?  з  усього
розмаху, то гуртом вони наче ворога якого лупцюють, аж зуби  зцiплюють,  i
видно тодi руки ?хнi, в декого до самих лiктiв чимось попеченi, у  травмах
трудових, в рубцях якихось, що давно вже позарубцьовувались, - позаживавши
пiсля травм, завузлуватiвши, руки тi стали ще  нiби  мiцнiшi.  В  обличчях
часом  блiдизна   проступа?,   перевтома,   але   ?   в   них   твердiсть,
зосередженiсть, думою в кожного повите чоло, хоч  i  думають  металурги  в
такий час, петне ж, не про Хiросiму та бюрократiв, а про те,  як  виграти,
як зробити "кришку" таку, щоб болiльники ревнули вiд захвату.
   А  молодь  частiше  юрту?ться  бiля  Багла?вого  або  ще   далi,   бiля
Орлянченкового двору. Хлопцi такi - мимоволi задивишся. Вдень вони десь по
цехах заводських, на водокачках, на кранах та самоскидах, а як вечiр,  уже
нафранченi, причесанi, в модних чорних черевиках з'являються  на  Веселiй,
ступаючи бiльше по споришу, а  не  по  пилюцi,  щоб  не  закушпелити  сво?
гостроносi. Часом i той Баглай-студент з'явля?ться в цьому  товариствi,  i
уже не в вилинялому  спортивному,  що  його  цiлими  днями  не  скида?,  а
причепурений по-вечiрньому, в бiлiй напрасованiй безрукавцi або  в  новому
сiрому светрi, що так йому до лиця... Довгобразий, високий,  ставний...  I
теж у гостроносих черевиках, до блиску начищених перед танцями - десь  вiн
з котроюсь танцюватиме сьогоднi... Коли дiтлахи тягнуть  його  поганяти  з
ними м'яча, студент вiдмага?ться, показу? ?м на черевики, на светр- не для
гри, мовляв, виряджався, - але ж хiба ?х перекона?ш, не  вiдстануть,  поки
вiн таки злегка пiдсмикне рукава свого светра  (якимось  таким  делiкатним
красивим жестом пiдсмикне!) i наставить руки  пiд  м'яч...  Ув'язавшись  у
гру, й про пилюку забуде, вона аж димить iз-пiд нiг,  коли  вiн  кида?ться
сюди й туди, випружиню?ться в стрибках,  полюючи  за  м'ячем,  доки  друзi
кликнуть, i студент схаменеться: поправить одяг, приставить ногу до лавки,
пилюку з черевика обмахне, вiзерунчастi шкарпетки -  на  лiвiй,  потiм  на
правiй - пiдсмикне акуратно. Тодi знов до товаришiв, i вже  веселий  ?хнiй
гурт поплив у бiк собору, мабуть, у парк шлакобетонного заводу на танцi...
   Дядько Катратий не любить, коли ?лька задивля?ться в той бiк.
   - Доки не прописана, ?лько, побережись... Живи, наче тебе й нема.
   Так поставив, i так воно йде. За двiр анi ногою. Живе, як  i  не  живе.
Люди не докучають сво?ю цiкавiстю, нiби вичiкують, що нова людина сама  ?м
об'явиться.  Вранцi-раненько  часом  степ  озива?ться  до   ?льки   мiцним
перепiлчиним  покликом:  десь  за   садками,   на   кладовищi,   прижилася
перепiлочка степова. Щоранку так житт?радiсно пiдпадьомка?! ?лька заходила
туди, шукала в кладовищенських  бур'янах  степову  свою  землячку,  хотiла
пiдгледiти, але та не далася на очi.
   ?дина дорога, вiдкрита ?льцi, -  це  до  Днiпра,  до  бакена,  що  його
обслугову? Катратий. Через кладовище з духмяними, аж  чадними,  чебрецями,
через  безлюднi  дюни-кучугури  з  колючками  та  чаполоччю,  де  всупереч
антикозячому законовi робiтничi кози безтурботно пасуться, крiзь  продерту
дiрку в колючому дротi, що ним обплутано територiю водокачки, - i  вже  ти
на березi, коло бакенсько? будки, коло човна. Яка тут воля,  яка  широчiнь
для душi! Моторки деркочуть по дзеркалу рiки, прослизають  байдарки,  бiлi
крила вiтрил пливуть, як увi снi... Протилежний берег - бастiони  заводiв,
чорнi в димах, та сiрi шлаковi гори над самим Днiпром,  тi,  що  цiлу  нiч
текучою лавою палахкотять, а зараз темнiють, мов пригаслi  вулкани.  Трохи
вище по берегу, серед  темно?  зеленi  парку,  водна  станцiя  металургiв,
грацiозна, вiзерунчаста, блакитно-бiла вся,  мов  казковий  якийсь  палац.
Стоянки човнiв, кафе з  музикою,  на  островах  рiзнi  заводськi  турбази,
профiлакторi?... I цим усiм користа?ться заводський люд, звичайнi смертнi,
такi, як i ?лька. Тут не тiльки витворюють блага, а самi й  пожинають  ?х!
Вiдробив змiну i гуляй, ще бiлий день, а вони в кiно, в парки,  на  Днiпро
та на  весла...  Десь  тiльки  згодом  ?льчинi  очi  побачать  iнше,  коли
робiтникiв грузовиками розвозять на далекi слободи пiсля  змiни,  побачить
тодi ?лька людей, до виснаги зморених, спалих  з  лиця,  нiби  вичавлених.
Заводськi дiвчата, ?дучи зi змiни, пiсень не спiвають, як  там,  у  степу,
коли повертаються з  поля...  Там,  де  тiльки  мчить  з  вечорових  полiв
грузовик, всюди розпласту? на  вiтрi  шмаття  пiсень...  Заводська  людина
значно довше входить у  норму  пiсля  цехово?  виснаги,  ?лька  це  згодом
помiтить. Поки що ж перед нею саме тiльки дозвiлля  заводчан,  святковiсть
лiта, тиха краса днiпровських вод; сюди й туди мчать  цiлими  родинами,  з
дiтьми, а де промайне моторним човником тiльки  пара  -  дiвчина  i  юнак,
засмаглявленi сонцем, безжурнi обо?, летять, тримаючи курс на ледь  мрiючi
днiпровськi острови, на призахiдно-розпалахкотiле сонце, на нiчнi  багаття
з комарами, з пригодами, iз справжнiм коханням...
   Буйну?  сила  життя,  димлять  заводи,  та?мничi  гуркоти  долинають  з
протилежного берега, з цитаделi металургiв; сонце  сiда?  за  повитi  млою
пагорби, за далекi димарi, днiпрова гладiнь  бузковi?,  рожевим  береться,
хвиля,   вигинаючись,   колишеться   пiд   гаснучим   промiнням    важкими
переливами-оксамитами. Поступово густiшають, малиновiють оксамити  Днiпра.
Мов плавучий острiв, пройде бiленький екскурсiйний пароплав iз  заводським
людом, iз розливом музики, далеко чутно? над водою, пройде,  i  тiльки  по
якомусь часi, не скоро докотиться зрушена ним хвиля  до  берега,  лоскiтно
плесне на пiсок, на ?льчинi ноги.
   "Велич!" - так би назвала ?лька отi вежi домен, отi чорнi iндустрiальнi
собори. Все повито димами, все в якихось глибинних  двиготах,  загадкових,
нiби пiдземних, гулах.
   - I жiнки там працюють? - запитала якось дядька Ягора.
   - Тисячi ?х там.
   - Я б теж хотiла туди.
   Нi, дядько цього ?й не бажав би. Не мед ?м там у курявi аглофабрики, ще
побачиш, на жаль, жiнок i з ломами  на  ремонтi  колiй  заводських,  i  на
кранах, коли вони над самим  полум'ям  ковшiв  пропливають...  Хiба  ж  то
жiноча робота? Хiба вона пiсля того дiтей родитиме? Настане час, що зовсiм
жiнок у цехах металургiйного не буде, хiба що вiтамiнний квас подаватимуть
металургам. Якби краще дбали, то вже й сьогоднi  багатьох  жiнок  могла  б
повивiльняти вiд шкiдливих робiт уся ота механiзацiя та автоматика, що йде
людинi на змiну.  Адже  тепер  усе  переiнакшу?ться.  За  його,  Ягорово?,
молодостi бiля домни людей було ще, як мурашнi. Щоб отаку домну нагодувати
рудою, самих каталiв треба було б тисячу чоловiк, а зараз ??  завантажують
дво?...
   - Отак-то, ?лько...
   При заходi сонця сядуть  у  човна  iз  дядьком,  попливуть  засвiчувати
бакени, погойдають ?льку  бузково-малиновi  оксамити  днiпровськi.  Деколи
опиняться аж поблизу тих шлакових гiр;  в  дядька  Ягора  вони  викликають
задуму.
   - Мабуть, такий вигляд мають вулкани, - задивившись, тихо каже ?лька.
   - Отi гори, дочко, то  все  наша  праця  перекипiла.  Димом  тут  вiчно
чадить, сажа пада? чорна, лапата. Хто живе там пiд  боком  у  заводу,  той
бiлого снiгу не бачить, - гомонить  дядько  Ягор.  -  Випрану  бiлизну  не
вивiшуй, одразу чорна стане. Колись i я там жив. Наковтався. Вранцi,  коли
йдеш на роботу, по сажi тiй слiди, як по снiгу, вiдпечату?ш. На лавках, на
листях дерев, на всьому сажа. Тонни i тонни ?? випада?  на  мiсто  щодоби.
Давно балакають про те, щоб уловлювачi  поставити,  фiльтри,  та  поки  що
бiльше язиками фiльтрують.
   Нi, не для жiночих рук  робота  на  металургiйному,  знов  перестерiга?
племiнницю дядько  Ягор,  там  i  чоловiк  не  кожен  витрима?.  Це  ж  не
випадково, мовляв, серед горнових миршавого не  побачиш,  усе  здоров'яки,
там потрiбнi люди при силi.
   - Нас, коли брали з бiржi, найперше по здоров'ю  перевiряли,  найперше,
було,  мусиш  лiкарiв  пройти,  здоров'я  сво?  показати,   а   тодi   вже
розмовляй...
   ?лька ще вiд матерi чула, що дядько Ягор, пiсля того як розламалась пiд
ним махновська тачанка, як розкотились з-пiд не? колеса на чотири  сторони
свiту, пiшов на завод, на роботу найважчу  -  каталем.  Тепер  i  професi?
тако? нема, в минулому вся. Дивлячись на зношене тiло старече, важко ?льцi
навiть уявити його молодим, а був же колись...
   - Дядечку Ягоре, а на заводi, пiсля степу... трудно було вам звикати?
   - Не питай.  Першу  домну  тодi  вiдбудовували,  тижнями  з  заводу  не
виходили, там i ночували. А одного дня  якось-таки  вигайнув  у  степ.  Як
побачив його пiсля розлуки, впав лицем на зелену траву, повiриш, качаюсь i
плачу... Смiюся i плачу... З лiтами, правда,  обвикся  за  муром,  полюбив
завод, дiла пiдладились...
   - Втомило життя?
   - Та не прогуляв його. Наробились оцi руки, ?лько,  ох,  наробилися  на
вiку! Така вже доля в металурга: все життя лицем до вогню... Самого  шлаку
ото гори... Метал наш i по морях ходить, i в небесах лiта...
   Дими зблизька аж душать ?льку, важко стеляться  вiд  заводу,  тепер  ?й
хочеться швидше звiдси; старий, проте, не спiшить, вовтузиться бiля бакена
спокiйно, а тодi ще стане давати димам оцiнку: бiлий - то ще нiчого, та  й
чорний, що клуб'ям валить, теж  не  найгiрший;  найстрашнiший  жовто-бурий
отой, аж червоний. Бува?, розтягнеться  по  обрiю  на  кiлометри  i  довго
сто?ть стягою над селищами, робить небо iржавим... Ото вiд такого й зеленi
дерева жовкнуть...
   На однiй iз труб  газ  горить,  немов  гiгантський  свiтильник,  голубе
полум'я трiпоче, бiга? квiткою пелюсткатою.
   - Що то над трубою безперервно горить?
   -  То,  ?лько,   все   нашi   грошики   горять.   Не   встига?мо   газу
використовувати... А над парком, бачиш? На високiй колонi... То  ж  Титан.
Розiрвав кайдани, що ними був прикутий до скелi, i топче орла,  який  його
терзав... Титан Працi розкутий, Прометей труда... Самi  заводськi  нашi  з
першого чавуну революцi? вiдлили його, самi  й  поставили.  А  при  нiмцях
довелось йому зiйти з  п'?десталу,  на  вiдвалах  перебув,  у  пiдпiллi...
Тепер, бач, знову пiдвiвсь над заводами... О, багато вiн бачив!
   Загадковiстю покрите для ?льки дядькове минуле. Ще змалку чула про двох
материних братiв - один пiшов до червоних, i його десь на Перекопi  вбито,
а другий, зовсiм пiдлiток, у Махна опинився, степова ота вольниця затягла,
розгульне тачанкове життя. I якщо перший навiть по смертi через багато лiт
був для матерi нiби якоюсь пiдтримкою, захистком, то про другого,  живого,
мати лише зрiдка зважувалась розповiдати ?льцi. I цим  другим  був  дядько
Яiгор. I хоч те минуле його давно вiдiйшло у далекiсть, жило, як  пригасла
грiховна легенда, i давно дядько  Ягор,  трудяга-металург,  був  вiд  того
всього мовби реабiлiтований, але й далi  згадувалось  про  те  впiвголоса,
стишено, щоб нiхто  не  чув.  Та  й  сам  Катратий  теж  не  любить,  коли
гуляйпiльську юнiсть йому нагадують.
   Якось, коли бакени були  засвiченi  i  вони,  повернувшись,  сидiли  на
березi бiля човна, ?лька таки набралася духу i запитала, кортiло ?й знати,
що ж то було за Гуляйполе, що тiнь вiд  нього  через  усе  дядькове  життя
протяглась.
   Катратий цього разу  не  розсердився.  Покурив,  подумав,  потiм  мовив
глухо:
   - Криваве юрмище то було.
   - А свобода?
   - Клаптями кривавими летiла вона з-пiд тачанок. Сльозами та кров'ю  тая
свобода вмивалася, ?лько... Кiвш чавуну дорожчий  за  всi  отi  ру?нницькi
рейди...
   Не було зараз нi ляку, нi бентеги в дядьковiм голосi, був тiльки смуток
i жаль за чимось. Сидiв згорбившись, тужно дивлячись на темнi потойбережнi
сво? заводи, на домни та сплески багрових спалахiв, вiд яких все небо  час
вiд часу дихало, мов велетенськi легенi.
   - Тi, що Укра?ну воздвигли, вони у вiках, ?лько... Не мати  анархiя  ??
воздвигла. Батько Прометей...
   Засидiлись довго того вечора бiля човна. В бузковiй далечi, край мiста,
де нiби не було нiчого, замерехтiли вогнi, чистi,  незвичайного  алмазного
блиску, якого ?м, певне, надавала ота синя туманиста мла, що з  не?  вони,
мов iз попелу, народились.
   Зiбралися були вже додому, коли до них  пiдчалила  одна  iз  запiзнiлих
днiпровських моторок. Дво? вийшли на берег, неквапно стали  оглядати  бiля
будки Ягорове рибальське начиння.
   - А де ж рибка, Ягоре Захаровичу? - запитав один iз прибулих.
   - У Днiпрi, - буркнув Катратий. - Рибу щодня ?сти - може надо?сти.
   Прибульцi,  сприйнявши  спокiйно  цей  жарт,  присiли   бiля   старого,
загомонiли.
   ?лька сидiла осторонь i  чула  ?хню  розмову  про  якiсь  новi  правила
риболовлi, про те, як учора браконь?рiв з  капроновими  сiтками  застукано
вночi бiля щогли... Заодно i Ягоровi було пiдкинуто жарт, що ?, мовляв,  i
на нього анонiмка вiд днiпровсько? рибки...
   Запалили вогнище iз ошмаття газет, що, спалахнувши,  скоро  й  погасло.
При сплеску полум'я ?лька встигла загледiти, що  один  iз  прибульцiв  був
моложавий кирпань, вирлоокий, вдачi, видно, весело?  -  усмiшка  грала  на
круглих щоках; поруч нього скромно смоктав сигарету  сам,  певне,  власник
моторки  -  неголений,  худорбастий,  в  майцi,  зашмарованiй   мазутою...
Стишеними голосами стали дядька Ягора про  ?льку  розпитувати,  чия  вона,
звiдки.  I  коли  почули  у  вiдповiдь,  що  при?хала  дiвчина  з  намiром
поступати, то кирпань, одразу ожвавiвши, пiдгукнув ?льку i, хвацько  якось
випроставшись у сво?м розстебнутiм пiджацi з  парусини,  приязно  запитав,
куди ж саме вона ма? намiр. ?лька була в сум'яттi, ?хня цiкавiсть  застала
?? зненацька. Нiчого певного не могла вiдповiсти, проте  вони  самi  стали
жваво радити, куди краще, де буде менший наплив, виявилось,  що  ?  в  них
знайомi i в театральнiм училищi, i в медичному...  Ще  можна  б  на  курси
модель?рок... ?лька потiм залишила  ?х,  а  вони  з  дядьком  Ягором  вели
розмову далi, перекидалися жартами, йшлося здебiльшого про юшку з  свiжого
улову.
   - Не ловиться? Та ми й сво?? привезем, аби тiльки зварили, - казав  той
молодший, кирпонiс веселоокий. - Бо нiхто ж так не  вмi?  варити,  як  ви.
Якщо не тут, то ми й додому до вас нагрянем, ми не гордi...
   Були, видно, i ранiше знайомi з Катратим, знали бiографiю, бо в розмовi
котрийсь кинув нiби ненароком, нiби жартома:
   - Ну, з вашим минулим, Ягоре Захаровичу...
   I хоч кiнець фрази ?лька не розчула, ?й чомусь не сподобалось, що  вони
не до речi нагадують дядьковi  про  минуле,  наче  не  розумiють,  що  так
невнарок можна ранити людину. А яке ваше дiло торкатись  того,  що  людина
давно, може, перепалила в собi, сама без  вас,  реабiлiтувала  сво?  життя
отими шлаковими горами...
   Ще потiм про занепад нравiв говорили, осуджували мiських дiвчат, в яких
тiльки й думки, мовляв, що про танцi та про ресторани.
   - Труднощiв не знають, - долинало з сутiнi до ?льки, - на життя, як  на
розвагу, дивляться... Дев'ятикласницi, а вже аборти роблять!
   Говорилось про  iнших,  городських,  однак  ?льку  непри?мно  кольнуло,
вiдчула, що зашарiлася в темрявi.
   А все ж до  ?льчино?  долi,  видно,  зостались  вони  не  байдужi,  бо,
прощаючись, молодший кинув Катратому:
   - I ?й допоможемо,  коли  що.  Треба  смiливiше  давати  дорогу  отаким
трудiвницям з народу.
   "Знали  б  ви,  крiм  дядьково?,  ще  й  мою  бiографiю,  яко?  б  тодi
заспiвали", - подумалось ?льцi гiрко.
   Поверталися додому мовчки.  Спотикались  по  кучугурах  -  дядько  Ягор
попереду поважки, ?лька за ним. Дроти високо? напруги весь  час  над  ними
гули. Зоряно над селищами було, а там  десь  у  степах  хмара  заходила  i
безгрiмно ламалися стебла блискавок. ?лька почувала, як  щемить  ??  душа,
сама не зна? чому, звiдки той щем. Крякають качки в очеретах на сазi, - чи
?х туча тривожить? Повiтря з присмаком  чебрецю,  по-степовому  легке;  та
лише коли вiтер обернеться вiд заводiв, одразу  потягне  чадним  аж  сюди,
окута? всю Зачiплянку тим хмаровищем ядучим, рудим, нiби атомним. Все небо
тодi смердить. Та це ненадовго.  Дмухне  вiтерець  зi  степу,  з  ?льчиних
кра?в, i повiтря знову ста? чистим, на все передмiстя вiйне запашним духом
лiта. Тодi ?лька й  тут,  на  новiм  сво?м  пристанищi,  чу?  тихий  дзвiн
колосся, гарячий, сухий дух пшениць засмаглявлених.
   Щоб не спотикатись уночi по кладовищу, вони йдуть в обхiд, виходять  на
Широку - головну вулицю Зачiплянки. Пiзно вже, не клацають нiде в  домiно,
не  шелестить  вода  по   садках.   Спить   трудове   передмiстя,   повите
снами-серпанками тепло? лiтньо? ночi.
   Та враз  ось  Широка  ожива?.  З  невидимих  завулкiв,  стежок,  дворiв
вилiтають на соборний майдан велосипедисти, котять у бiк заводiв -  тiльки
шини шелестять. Понасувавши кепки, пригинаючись кожен аж до  керма,  мчать
по бруку  Широко?,  мчать  i  по  стежинi  попiд  шатрами  дерев,  близько
прослизаючи мимо ?льки, всi в  темному,  робочому,  легкi,  мовчазнi,  мов
безтiлеснi нiчнi духи цих заводських передмiсть.
   - Нiчна змiна йде, - якось ваговите, з сумовитою гордiстю каже Катратий
?м услiд.
   А вони й далi хвиля за хвилею,  з  шурхотом  шин,  з  пружним  вiтерцем
стрiмкого лету - все на заводськi багровища, пiд сво? буре небо, що нiколи
над ними не гасне.



   V

   Виходило так, що собору вже нiби й нема. На одному важливому засiданнi,
де обмiрковувалось майбутн? Зачiплянки i розглядались проекти ??  забудови
згiдно з генеральним планом,  все  якось  не  могли  втулити  мiсце  цьому
соборовi; то вiн комусь застував, то його мусили  затиснути  якiсь  ще  не
iснуючi споруди нового мiкрорайону. Оскiльки засiдання було вузьке  i  тут
дозволялося  бути  вiдвертим,  господар  кабiнету  -  похмурий  чоловiк  з
свiтлими  прозорими  очима  i  землистим  кольором  обличчя   -   запитав,
зiжмакавши лоба:
   - А чого йому, власне, стояти?
   Не було в цiй реплiцi категоричностi.  ??  можна  було  вважати  просто
роздумом. Внутрiшнiм сумнiвом. Могла вона бути дiлком випадковою i не мати
нiякого пiдтексту. Але ж  могло  бути  й  iнакше?  Могло  тлумачитись  це,
скажiмо, й так: якого сторiччя цей собор? Вiсiмнадцятого? А  хiба  мало  в
республiцi архiтектурних пам'яток з вiсiмнадцятого сторiччя? I чи така  це
буде велика втрата для трудящих, якщо одним об'?ктом минувшини буде менше?
Зда?ться, вiн потребу? ремонту? Асигнувань? Та доки ми тягтимемо  на  такi
речi з  бюджету?  Чи  не  доцiльнiше  буде  передбачити  на  мiсцi  собору
будiвництво чогось такого, що справдi  необхiдне  для  населення  трудово?
нашо? Зачiплянки? Отже, ця реплiка могла бути вiльним експромтом, який  нi
до чого не зобов'язував, але могла вона та?ти в собi i силу вказiвки.
   Зачiплянку  на  цьому  засiданнi  представляв  ??   висуванець   Лобода
Володимир Iзотович, син славетного колись на весь край обер-майстра  Iзота
Лободи,  заслуженого  металурга  республiки.  Лобода-син  був  Володимиром
Iзотовичем для цього кабiнету, а для Зачiплянки вiн i досi Володька, може,
тому, що товариський, простий, до людей не гордий. Вилиняв,  геть  полисiв
на комсомольськiй роботi, тiльки рiденький кущик на головi  зостався.  При
нагодi Володька ще сам i кепку? з i того кущика: рештки,  мовляв,  що  вiд
запорозького оселедця лишились... Зараз цей молодий, тугощокий,  квiтучого
здоров'я Лобода вiда? культурою всього заводського району. Якраз на соборi
висунувсь. Коли вiдзначалось 300-рiччя Переяславсько? ради  i  треба  було
чепурити пам'ятники старовини, а коштiв для  ремонту  собору  вишукати  не
вдалося, то Володька iдею подав:
   - ? вихiд: взяти в риштовання.
   - А потiм?
   - А потiм - хай сто?ть. Головне - одягти до свята.
   Йому сказали:
   - Ти генiй.
   Собор взяли в риштовання, а "генiй" невдовзi на  культуру  перейшов.  I
хоч плавнева  лелека  не  одних  лелечат  висидiла  в  тому  бутафорському
риштованнi, Лободi це не дошкуля? i службовим справам  його  нiскiльки  не
зашкодило: скорiше навпаки. Обгнила декораця,  осунулась,  знову  оголивши
всi банi, вкритi iржею, i Зачiплянка звиклася з таким станом  речей;  хiба
що лелека надто  розклада?ться  з  собору,  тодi  котрийсь  iз  металургiв
спiдлоба гляне в той бiк:
   - Вона ще нам не таких генi?в висидить...
   I тепер от, коли на засiданнi знову зайшлося про собор  i  було  кинуто
кудись у  жужмо  паперiв  ту  ваговиту  реплiку  ("А  чого  йому,  власне,
стояти?"), зачiплянський висуванець одразу вловив,  як  йому  вдалося,  ??
справжню суть i, розвинувши думку, зауважив iз скромнiстю  пiдлеглого,  що
на тому мiсцi дуже, мовляв, доречно ув'язалось би  будiвництво  зразкового
критого ринку для трудящих, - вiдчува?ться в цьому гостра потреба. В старi
часи на тому майданi влаштовувались ярмарки, був i базарчик пiзнiше,  який
потiм занепав, отже, варто б вiдновити давню народну традицiю.
   Вважався Лобода-висуванець знавцем Зачiплянки, ?? потреб та настро?в, i
тому мiркування його вислухали з увагою. I хоч рiшення остаточного поки що
й не було прийнято, але з засiдання Володимир Iзотович вийшов з  почуттям,
що вiн перемiг. Мине якийсь час,  i  нiхто  не  штрикатиме  йому  очi  тим
собором,  не  нарiкатимуть,  що  iсторичну  споруду  загиджено,  запущено,
перетворено в склад комбiкорму (хоч там i комбiкорму тепер нема).  Виросте
новий комплекс,  можна  буде  вiдкрити  навiть  шашличну,  i  все  завдяки
iнiцiативi Лободи-молодшого, знавця психологi? Зачiплянки.
   Коли пiсля засiдання син знатного металурга йшов вулицею,  розстебнувши
свiй  парусиновий  пiджак  i  по-молодецьки   пiдставивши   широкi   груди
вiтерцевi, його хтось зовсiм демократично окликнув:
   - Володька, стривай!
   Вiддiлившись од гурту вiдвiдувачiв,  якi  чогось  чекали  бiля  будинку
райсуду-раймiлiцi?,  переймала  Володь-ку   баба   Шпачиха,   зачiплянська
квартальна. Вона, як завжди, трохи накульгу?, те  накульгування  в  не?  -
наслiдок виробничо?  травми,  пам'ять  про  будiвництво  знаменито?  ще  в
тридцятi роки четверто? домни. Володимиру Iзотовичу зараз не  до  Шпачихи,
але вона смiливо бере його за лiкоть, озира?ться:
   - Маю тобi щось сказати, Володька. Сядьмо он на тiй лавцi.
   I вони сiдають  на  лавцi  пiд  розiмлiлими  акацiями,  якраз  навпроти
будинку правосуддя, з вiкна якого подеколи вигляне то кашкет  мiлiцiонера,
то промайне обличчя знайомого  Лободi  прокурора,  то  прозирне  ще  хтось
стривожений, можливо, який-небудь затриманий порушник.
   Справа в Шпачихи серйозна:  йдеться  про  долю  зачiплянських  кiз.  Як
вийшла на тих кiз заборона, постанова така, що треба ?х, нещасних, негайно
порiзати, бо за?дають, мовляв, увесь бiлий хлiб мiста, тiльки  горохвяники
залишаються, з того  моменту  нема?  Шпачисi-квартальнiй  спокою.  Комiсi?
ходять з райради, з фiнвiддiлу, заглядають у двори, записують, в  кого  ще
тi кози зостались, кому ще за них штрафу припекти. З не?,  з  квартально?,
раз у раз питають: чи вже покiнчено на Зачiплянцi з козами, чи  застосову?
вона надану ?й владу? Адже ??  обов'язок  не  тiльки  розносити  податковi
листки по дворах та нагадувати Катратому, щоб прапор у свята  вивiшував...
А як вона буде чiплятися до людей, коли в само? коза нелегально в  собачiй
будцi живе! Квартальна мусила б наче приклад показувати, а вона сама  ж  i
попереджа? ввiрене ?й населення:
   - Готуйтеся, людоньки, завтра комiсiя буде! Виганяйте кiз на весь  день
якнайдалi в кучугури... Аж на Радуту женiть!
   А до Володьки вона з таким проханням: чи не мiг би  вiн,  як  свiй-таки
зачiплянець, зайти  з  нею  до  найстаршого  тут  начальства,  щоб  видали
амнiстiю козам: вони ж дiтям металургiв молоко дають!..  Начальство  каже,
нiбито паляницями почали кiз годувати, людську норму  згодовують,  тому  й
перебо? з бiлим хлiбом... Неправда! Зачiплянка сво?х кiз у кучугурах пасе,
можна пiти й перевiрити.
   - Кози - вони нашi корiвки, робiтнича худiбка, за  що  ж  на  не?  така
напасть? Вступися, Володько, хоч ти!
   Бiле,  повнощоке  Володьчине  лице  обволiка?ться  похмурiстю,  туманом
вiдповiдальностi, нiс ста? нiби  ще  кирпатiшим.  Холодно  зупиняються  на
Шпачисi його випукло-риб'ячi очi.
   - На жаль, Оврамiвно, нiчого тут зробити не можу. Закон для всiх закон!
Сват чи брат - виняткiв нi  для  кого  нема,  i  ви  мене,  Оврамiвно,  на
приятелiзм не пiдбивайте, - i аж тут ворухнувся на  соковитих  Володьчиних
губах черв'ячок усмiшки. -  Зате  я  вас  iншим  порадую,  -  сказав  вiн,
дивлячись у Шпачишине сухе, загострене увагою обличчя. -  Через  невеликий
перiод часу за молоком не треба буде далеко бiгати. Не будете з  корзинами
давитись по автобусах, телiпатись до мiста, щоб спродати  всяку  петрушку,
матиме Зачiплянка свiй власний базар... Не ви до мiста, а до вас  горожани
при?жджатимуть на торг!
   - ?зда нас не ляка?. Як добре вродять абрикоси, нам i  Архангельськ  не
далеч.
   -  Нащо  вам  тодi  той  Архангельськ?  За  два  кроки  вiд  вас   буде
першокласний критий ринок пiд склом, пiд кольоровим синтетичним дахом...
   - Де ж це вiн буде?
   - А на майданi... На мiсцi собору.
   Лице Шпачишине витяглось у подивi:
   - А собор?
   Вiдомо  було  молодому  Лободi,  що  Шпачиха  нiколи  не  належала   до
прихильниць  собору.  В  той  час,  коли  закривали  собор,  вона  була  в
авангардi, особливе завзяття виявила при вигнаннi з Зачiплянки приблудного
розстриги-попа, одного з тих швидкiсних окупацiйних попiв, що, як  голоднi
вовки, кружляли навколо собору та потайки хрестили на селищах дiтей, серед
яких часом виявлялися й дiти вiдповiдальних товаришiв... I хоч робилося це
без вiдома  вiдповiдальних,  але  були  в  декого  серйознi  непри?мностi,
зокрема i в Петра Петровича, учнем i висуванцем якого Лобода себе  вважа?.
Пiсля одного такого скандалу вирiшено було  створити  в  соборi  музей,  i
Петро Петрович власноручно взявся був тодi набивати  опудала  з  шулiк  та
диких кабанiв, вiн на це мастак... Наступник його, правда,  цю  кра?знавчу
iдею вiдкину в, а жаль, бо вiдтодi собор так i сто?ть як  безхозний  -  нi
вепрам,  нi  попам...  Шпачиха  в  тих  подiях   була   прогресивною,   до
розстриги-попа в не? не було пощади. "Та який з нього пiп,  коли  в  нього
пiд рясою галiфе? - кричала вона тодi на всю Зачiплянку. - Нiяко?  в  того
приблуди вiри нема, безвiрко вiн!" I привселюдно  присягалась,  що  онукiв
сво?х нiзащо до нього не понесе, хай краще нехрещенi ростуть, нiж нести ?х
до пройдисвiта... Така була, а зараз Лобода ?? просто не впiзнавав.
   -  Виходить,  я  помилявся?  Думав,  що  ви,  Оврамiвно,  як   передова
квартальна, як  геро?ня  перших  п'ятирiчок,  могли  б  навiть  iнiцiативу
виявити... Соборно? общини нема, але ж можна комусь зiбрати пiдписи i  вiд
iменi самих селищ звернутися до райради з листом...
   Шпачиху так i  стрельнула  догадка!  Очицi  ??  враз  ожили,  зблиснули
смiшком:
   - Щоб "iдучи назустрiч побажанням трудящих"? Як iз позикою?  Щоб  потiм
iще на нас i перекласти? Так  не  буде  ж  цього,  Володимире,  -  сказала
урочисто, нiби присягнула. - Нiзащо не  буде.  Як  на  мою  волю,  то  хай
сто?ть. Вiн ?сти не просить.
   - Так асигнувань просить,  -  дражливо  вiдреагував  Лобода.  -  Навiть
вимага?. А з чого? З податку вашого?  Чи  з  пенсi??  Люди  в  комунальних
душаться, з пiдвалiв ще не всiх переселено, а ми на ремонт  церков  будемо
кошти з бюджету вгачувати? - I перейшов на спокiйнiший  тон:  -  Звичайно,
собор ще не валиться, можна б якось використати  його,  якби  наш  ледачий
м'ясо-комбiнат був повороткiший... Чому б, скажiмо, при певних затратах не
зробити з цього собору справжнiй, модернiзований, на тисячi тонн продукцi?
холодильник? Холодильник-гiгант...
   Шпачиха пiдвелася:
   - Звиняй мене, Володимире, але не в той бiк ти дума?ш. Ти  б  краще  за
гудок подбав.
   Який це ще бабi гудок? Лобода насупився. Потiм згадав. I батько його, i
Катратий, i ще дехто, коли було вiдмiнено гудки, збирались  писати  кудись
заяву, щоб - хоч як виняток - влада повернула ?хньому  заводовi-ветерановi
право давати вранiшнi гудки, бо селища, мовляв, до цього звикли. Так  тодi
й не зiбралися написати, забулося нiби, а тепер ось Шпачиха знову  порушу?
питання.
   - На цю тему ми ще поговоримо, - пiдвiвшись i вже  рушаючи,  сказав  ?й
Володька. - Я скоро буду на Веселiй; не думайте, що  вiдцурався...  Хоч  i
клопотiв невпрогорт, але на рiдну Веселу мушу заглянути!
   I ще того ж вечора заглянув.
   Удвох iз кимось на скромному "Москвичi". Наче щоб не  розполохати  тишу
зачiплянську, "Москвич" про?жджав вуличкою нешвидко, бiля двору  Багла?во?
Вiруньки пригальмував. Вiдхиливши дверцята, Володька привiтався  з  машини
до куми, що саме порала квiти коло парканчика,  запитав,  коли  ж  нарештi
Iвана чекати. Дiзнавшись, що вiдрядженець, можливо,  вже  зараз  десь  над
Гiмалаями летить. Лобода виказав радiсть:
   - О, при?мно! Як при?де, гукайте ж...  Вiдзначимо!  Кокосового  молока,
напевне, привезе, знiмемо пробу...
   Все вiн тут зна?, цей  Лобода,  зна?,  що  в  кого  робиться,  хто  чим
заклопотаний, що кому болить.  Олекса-механiк  саме  проходить  мимо  них,
сумно похиливши  свою  сократiвську  голову;  Володька  i  його  обдарував
увагою:
   - Ну, Олексо, впiймав ти свого невловимого Бублика? Вибив з нього землю
пiд вiдстiйник?
   Олекса ще сумнiшим ста?. Пiймав вiн таки того Бублика, дав  той  землi,
та тiльки, виявилось... не свою дав, сусiдську видiлив!
   Володька розреготався.
   - Дав, та не сво??.. Будуй багнище, тiльки на  сусiдових  полях?  Ну  й
Бублик! Безсмертний Бублик! Отак повернути, - каже вiн у захватi.  -  Отак
вiдкрутитись! Блиск!
   - Вiдкрутитись вiд нас йому буде не просто, -  мовив  механiк,  -  хоча
родючу землю втрачати - хто б це хотiв?
   I пiшов далi понурий, а Лобода, пересмiявшись, знов пожартував до куми,
що не дуже, зда?ться, вона сохне за чоловiком, розкохалась, нiвроку,  наче
пiсля курорту...
   - Два роки, Вiрунько, - це треба  мати  витримку...  Може,  й  забувати
стала? Може, й скочити в гречку кортiло?
   Таке запитати повернувся йому язик! Холодом мовчання вiдповiла молодиця
на його безтактнiсть. Висуванцевi й невтямки, скiльки вона  передумала  за
цей час, скiльки тривог за свого Iвана через душу ?? перейшло... Десь там,
в Азi?, епiдемiя спалахне, а ?й уже Iван перед очима, бо  хоч  i  щеплення
поробив, а все ж таки тропiки, де здавна то  чума,  то  холера...  Написав
якось, що в Iндiйському океанi з товаришем  купались,  а  Вiруньцi  й  вiд
цього тривожно - акули ж в океанi! Внуки колись, може, у вiдпустку на  той
океан вiльно лiтатимуть, а поки що далеч  то  яка,  крайсвiт,  безвiсть!..
Зовсiм в недосяжностi для не? Iван. Десь аж  за  Гiмалаями,  за  найвищими
горами, наче на небi десь!
   Сто?ть Вiрунька, злiгши грудьми на паркан; задумою повива?ться  налите,
персиково-туге обличчя... Та не такi це думки, щоб дiлитися ними з  кожним
мимойдучим.
   - Коли ти, Володько,  оте  сво?  потьомкiнське  риштовання  обновиш?  -
кивнула на собор.
   Володька вловив критику, але не образився.
   -  Скоро,  скоро,  -  каже  вiн.  -  Iтимуть  танки  переходом,   може,
завернуть... ?м кивни лише - наскрiзь протаранять! Всiх  кажанiв  соборних
розполохають!..
   На мить Вiрунька бачить зовсiм зримо, як руйнують танками собор, горища
падають i з них кажани вилiтають, завбiльшки мов лелеки.
   А Лобода, весело помахавши Вiруньцi рукою,  дав  водi?вi  знак  рушати.
Мимо вчителевого двору "Москвич" прошмигнув швидше, бiля танкiстового  мав
би, зда?ться, зупинитись, але й танкiста минув, i Федора-прокатника теж, -
зупинився аж  бiля  Ягора  Катратого.  Зупинився  надовго.  Пiзнiше,  коли
Вiрунька, повкладавши дiтей, сiла посидiти бiля вiкна у звичнiй сво?й позi
чекання, "Москвич" все ще стирчав у кiнцi вулички.  Останнiм  часом  почав
Володька чогось до Ягора на?здити. Кортiло Вiруньцi знати: чого б  то?  На
юшку? Ранiше до старого тiльки рибiнспектор зрiдка  навiдувавсь,  а  це  й
"генiя" туди потягло.  Та  чи  тiльки  на  юшку?  Чи  не  вирiшив  ще  раз
спробувати, як вiн каже, вийти iз парубоцького цейтноту? Таких красунь, як
дiдова ота племiнниця, i на проспектi не часто зустрiнеш...
   Годилось би, правда, кучерявiшим бути жениховi, а то  геть  облисiв  по
засiданнях. Однолiтки вони з Iваном, товаришували ранiш, гуляв Володька  в
них на весiллi, а коли перше дитя народилоcь, сам напросився до Вiруньки й
кумувати. Самому ж йому з женiнням невдало вийшло. Вибрав був, та таку, що
й року разом не прожили: вiддала вона перевагу iншiй кандидатурi - майнула
свiт за очi з естрадним спiваком за?жджим...
   Важливо, однак, що встиг висуванець  одразу  пiсля  одруження  отримати
квартиру в мiстi на проспектi, туди ж незабаром i батька переманив, хоч як
упирався старий. А коли невiстки не стало, то й батько  невдовзi  опинився
на  Скарбному  в  Будинку  старих  металургiв,  бо  що  ж  iз  ним  робити
синовi-холостяковi? Там, у Будинку ветеранiв, батьковi догляд, в колективi
почува? себе, живе, мов на вiчнiм курортi.
   Зачiплянки молодий Лобода й тепер  не  цура?ться.  Загляне  при  нагодi
провiдати свого двоюрiдного брата, слiпого Костю-танкiста, iнодi й заночу?
в нього, як  припiзниться.  Почува?  себе  тут  у  колi  сво?х,  з  кожним
запанiбрата. В розмовах любить натякнути, що  зна?  набагато  бiльше,  нiж
знають вони, простi смертнi, йому доступне, мовляв, те,.про що  вони  лише
згодом почують по  радiо  чи  з  газет  i  матимуть  нагоду  переконатись,
наскiльки  точно  ?хнiй  Володька  був  заздалегiдь   поiнформований   про
яку-небудь iз чергових реорганiзацiй. I хоч угору йде  зачiплянець,  а  не
зазнався,  дба?,  щоб  не  вiдiрватись  вiд  мас.  Без  церемонiй  сяде  з
роботягами навiть i в "козла" кiлька партiй забити, ще й свiжим  анекдотом
?х почасту? з "вiрменського радiо", про кукурудзу  на  Мiсяцi  абощо.  "Не
думайте,каже, - що я вiдiрвався, чорним був, чорним i зостанусь", -  себто
металургом. Бо таки справдi ж iз заводу життя починав,  iз  цеху,  i  ?  в
нього пiдстави похвалитися деколи  й  на  службi  сво?й  теперiшнiй:  "Ми,
металурги, народ прямий: у нас анонiмок не пишуть".
   Цiнять його на  службi,  це  правда.  Побiльше  б  нам,  кажуть,  таких
працiвникiв. Чу? нове, в старому не закис. Та й  те  сказати,  завзяття  у
висуванця ще комсомольське, енергiя з нього б'?,  iдеями  на  ходу  так  i
сипле. Всi отi "кiмнати щастя", вiкторини,  карнавали  на  водi  i  навiть
святковi кольоретки  для  цукеркових  коробок  (i  слово  ж  яке  вигадав:
"кольоретки"!) - все то винаходи ?хнього  зачiплянського  "генiя".  I  хоч
Весела незлобиво пiдсмiю?ться з таких винаходiв, але мешканцям ?? при?мно;
що Володька не цура?ться сво?х, не горду? нiким,  навiть  бабою  Шпачихою,
яка ранiше ночами, мов алхiмiчка, добувала у хлiвчику мiцнющi перваки,  за
що й погостювала в мiлiцi?, а пiсля того порубала апарат,  виправилась,  i
навiть  висунули  ??  квартальною.  Володька  нiколи   не   мина?   нагоди
перекинутися з бабою словом бодай через хвiртку, почерпнути, як вiн  каже,
народно? мудростi. Одного разу вiн аж iз мiста, вiд базару пiдвiз  Шпачиху
з ?? корзинами, пiдкинув легковою до самого  двору,  що  зовсiм  розчулило
стару, три днi пiсля того тiльки  й  чути  було  ??  панегiрики  на  честь
Лободи-висуванця.
   От лише Микола-студент нiяк не дiйде миру з "генi?м"-висуванцем, просто
терпiти  його  не  може.  В  Миколи   для   нього   одне   тiльки   слово:
"батькопродавець". Хоч як на Вiруньчин погляд, то  це,  може,  й  занадто.
Адже не вiдкинувся Володька вiд батька, думав, певне,  зробити  на  краще,
коли, одержавши в мiстi квартиру, забрав старого до себе.  Батько  не  мав
охоти кидати Зачiплянку, але син таки наполiг: "Бiля мене будете, тату,  а
то скажуть, наче у вас i сина нема! А ви ж заслужений  металург,  з  вашою
славою i менi легше..."  Засумував  на  проспектi  старий,  особливо  коли
невiстка втекла i самотнiсть прописалась на ?хнiй  холостяцькiй  квартирi.
Старий почав був подумувати, щоб знову на Веселу повернутись, де так добре
пiд грушею iз другом Ягором у свята сидiлось, але Володька  тако?  ганьби,
звичайно,  допустити  не  мiг,  до  того  ж  треба  було  назад  у   циган
вiдторговувати подвiр'я. А сам хоч би й  рад  батька  розважити,  турботою
оточити, так усе по  засiданнях,  по  нарадах,  то  ти  дзвониш,  то  тобi
дзвонять, -  посадили  ж  на  культуру,  гаряче  мiсце!  Отодi  i  вдарила
Лободi-синовi iдея: вiдправити старого в Будинок металургiв!  ?  такий  на
Скарбному Будинок ветеранiв, у лiсi над  рiчкою,  серед  плавнiв  вiкових.
"Рибку,  тату,  ловитимете,  повiтря  свiже,  годують  добре,   санiтарки,
офiцiантки,  кiно,  газети,  санаторний  режим!  Чого  вам  ще  треба?  На
Зачiплянку тягне? А може, ми ?? переросли з вами, тату? Хто там  вас  жде?
Могила мамина... ?? впорядковано. Тiльки журитись  там  бiльше  будете.  I
менi можуть на бюро зауважити, що ви ледь не кожного  свята  чарку?тесь  з
отим махновцем, розмови невiдомо на якi  теми  ведете...  Раз  уже  колись
голову за нього пiдставляли - хiба вам мало того?"
   I дожива? тепер вiку старий Лобода в Будинку  металургiв  у  товариствi
iнших  заслужених  ветеранiв.  Дехто  осуджу?  Володьку  за  такий   крок.
Зачiплянка довго про це гомонiла, для Миколи  вiдтодi  Лобода-син  взагалi
тiльки "батькопродавець", а Вiрунька, хоч сама, звичайно, нiколи б так  не
зробила, але Володьку намага?ться якщо не виправдати,  то  бодай  пояснити
собi його вчинок. Однак не знаходить пояснення. Якби хоч квартира тiсна чи
жiнка сварлива, а то ж зараз по-холостяцькому живе, по ?дальнях та буфетах
бiга?, там чаю, там кефiру, бо на роботi коли й до ночi,  -  час  у  таких
людей не нормований...
   Сто?ть "Москвич", лобом у Ягорiв паркан уперся,  фари  погасив  i  жде,
майже непомiтний у затiнку сарая. Довго ж, одначе, вони там бесiдують,  чи
юшка нiяк не  звариться?  Зачiплянка  з  першого  при?зду  чомусь  вiдчула
антипатiю до тих нiчних юшко?дiв. Такi речi тут навiть  дiтям  передаються
нiби з повiтрям: була вже скарга на малечу,  яка  минулого  разу  пальцями
розмалювала "Москвича", понаписувала на ньому шовковицею  рiзнi  неподобнi
.слова... Нi звуку звiдти, мовчки сьорбають гостi дiдову юшку.
   А на подвiр'?  старо?  Багла?хи  чуть  веселощi,  i  солов'?  тьохкають
по-весняному, сезоновi наперекiр. Ще навеснi записав ?х Микола в  лiсi  на
Скарбному, зiбралось тепер у нього товариство, i зачiплянськi, i якiсь  аж
iз Колонi? та з Кодакiв прийшли, зда?ться, iнститутськi його однокурсники,
запустили магнiтофонну плiвку з живими  солов'ями,  i  на  всю  Зачiплянку
витьохкують вони повноголосо! Вигада? ж отаке- солов'?в записати! Нiде вже
?х не почу?ш, вiдспiвали, на гнiздах сидять, а в студента вечiр солов'?ний
- щебечуть, виляскують з притьохком, аж переляски йдуть,  нiби  при  сходi
сонця розщебетались десь на плавневих дубах... За  сагою  на  Солончаковiй
радiолу хтось запустив, солов'ям наперекiр, на змагання з ними,  але  вони
не   здаються,   молодь   розгулялась,   серед   щебету   лiсового   чийсь
радiсно-бешкетний голос чути:
   - Свобода й кохання - два несучi крила поезi?! Все iнше тiльки оздоба!
   I знову дають волю солов'ям, вдруге ?х  крутять,  ще  дужче  пiдсиливши
звук, щоб, мабуть, дошкулити отим юшко?дам, що за Ягоровим парканом нишком
свою  браконь?рську  юшку  ?дять!  Може,  вона,  правда,   й   не   зовсiм
браконь?рська, одначе невесела якась: унадились до старого, певне, засiкши
його на якомусь грiшку, i тепер юшкою вичавлюють з нього спокуту... Спитай
потiм висуванця, чого  в  Катратого  був,  неодмiнно  викрутиться,  знайде
пояснення, ще з якою-небудь i пiдкладкою:  ?здив,  мовляв,  як  до  живого
експоната, про життя каталiв розпитувати абощо. Заодно вивiдував  про  той
невiдомо ким вчинений на  заводi  подвиг  пiд  час  окупацi?,  коли  хтось
чавунного заводського Титана з-пiд носа у нiмцiв викрав, i  серед  брухту,
на вiдвалах, було йому знайдено сховок... Зберегли, а хто зберiг, - досi ж
бо тих смiливцiв  не  виявлено,  геро?  зосталися  невiдомими...  Володьку
зачепи - на ходу вигада? сто пояснень, такого в ступi не влучиш...  Але  й
Весела - це ж така, що правди вiд не? не вта?ш, тут i мале зна?,  чого  до
дiда Ягора час вiд часу рибiнспектор занику?  то  з  одним,  то  з  другим
приятелем... I нiколи вдень - тiльки вночi, мов  кажани.  Тайною  все  там
покрите, без пiсень, без примовок сьорбають, але по Веселiй мов сорока  на
хвостi розносить щоразу, яка цього вечора там юшка заварювалась, яку  рибу
Ягор требушив i якi клалось приправи. I якби знали тi юшко?ди, що про  них
передума? Зачiплянка, доки вони потай працюють ложками, якби дочули,  яким
перцем приправля? Весела цю ?хню тайну вечерю, то, мабуть, i  ложки  ?м  у
ротi позастрявали б, кiстками подавились  би  ?дцi!  Одного  рибiнспектора
нiбито замiнено, була дiдовi передишка, а тепер i новий  дорогу  взнав  чи
Лобода його навiв. Володька виявився не геть-то вередливим: батька  свого,
бач, з Ягором розлучив, щоб не чаркувався з махновцем,  а  собi  дозволя?,
внадився,  хоч  i  непроханий...  I  спробуй  ти  йому  завтра  зауважити,
зустрiвши десь у завкомi, вiн  таке  тобi  крутне,  що  ти  ж  i  винувата
зостанешся, плiткаркою зробить... Всi знають, який вертун: справдi, його i
в ступi не влучиш...
   Одначе  спати  пора.  Вставши,  Вiрунька  наблизилась  до   дiтей,   що
порозкидались по тахтi, аж додолу позвiшували загорiлi ноженята.  Обережно
поправила  тi  ноженята:  спiть,  набiгались  за  день.   Стала   й   сама
роздягатись. Електрики не вмикала, щоб не приманювати мошкару.



   VI

   Вночi собор  молодi?.  Зморщок  часу  на  ньому  не  видно,  вiн  мовби
поверта?ться до тi?? козацько? молодостi,  коли  з  комишини  постав  юним
виквiтом краси i вперше сяйнув у  цих  степах  небесними  пiвкулями  сво?х
бань.
   Пiд час вiйни на майданi  перед  собором  розводили  вогнища  iталiйцi,
охлялi,  обшарпанi  пiсля  Сталiнграда,  щулячись,   варили   в   казанках
настрiляних зачiплянських горобцiв. Iншого  разу  тут  зупинився  ночувати
нiмецький обоз, i вночi на нього був учинений напад селищанською молоддю -
членами пiдпiльно?  антифашистсько?  органiзацi?,  що  дiяла  на  слободах
лiвого берега. Багато було тодi забрано хлопцiв та дiвчат i з  Зачiплянки,
i з iнших селищ передмiстя; в  числi  забраних  опинився  i  син  Шпачихи,
славний, спiвучий юнак, якого вiдтодi й слiд загубивсь  -  чи  в  пiдвалах
замордували гестапiвцi, чи згорiв, може, десь у  печах  Освенцiма...  Саму
Шпачиху теж тягали в полiцiю, ще й досi  розповiдають  на  Зачiплянцi,  як
шмагав там бабу нага?м один бандюга з Пiдгородньо?, що  доводився  Шпачисi
якимось ще й родичем далеким. Караючи дядину, полiцай затулявся рукавом, а
вона йому i з-пiд нагая кричала: "Не затуляйся, не затуляйся, песиголовцю!
Я ж тебе однаково впiзнала! Я ж тебе запам'ятала! Залiзом тобi запишеться,
як ти свою рiдну дядину катував!.."
   Страшнi  то  були  часи,  жорстоко   знекровлювали   вони   Зачiплянку,
вигублювали  ??  цвiт.  Однак  стали  для  не?  вони  й  випробуванням  на
живучiсть, на душевну мiць, на вiдданiсть тому, що ?  для  людини  святим.
Були тут  явки  пiдпiльного  обкому  партi?,  сюди  приходили  з  паролями
зв'язковi й звiдси ж вирушали шукати шляхiв через фронт. Одна з вулиць  на
Колонi? названа iменем  легендарно?  тако?  зв'язково?  -  студентки  Май?
Прапiрно?, яку ще й досi багато хто пам'ята?.
   З iмли дитинства Баглай-молодший увiбрав у  душу  страшнi  зачiплянськi
розповiдi про лихолiття окупацi? з хвилями арештiв, розправ, екзекуцiй,  з
набором до Нiмеччини, коли вся Широка ставала вулицею ридань  i  проклять.
Микола  й  сам  часом  почувався  нiби  учасником  боротьби  народу,  того
повсякденного опору, що його чинила Зачiплянка окупантам. Сама  Зачiплянка
i всi довколишнi робiтничi селища поставали  в  тiм  трагiчнiм  освiтленнi
нiби якимись iншими, суворiшими, грiзнiшими, з душею геро?чною. Життю тому
справдi властива була легендарнiсть, геро?  тих  лiт  викликали  в  Баглая
почуття пошани i пробуджували в ньому часом гостру критичнiсть до себе. На
цьому майданi, бiля старезних  акацiй,  де  колись  землякам  тво?м,  юним
пiдпiльникам,  викручували  руки  полiца?,  де  бiля  розставлених  столiв
сортували,  як  худобу,  нахапаних  по  селищах  дiвчат-полонянок,  -  тут
Бугла?вi щоразу схмурю?ться чоло,  тут  примовка?  навiть  балакучий  друг
Багла?в Ромця Орлянченко, коли вони, бува?, пiзно  повертаються  удвох  iз
заводського парку.
   Цього вечора  вони  теж  проходили  майданом,  провiвши  до  останнього
автобуса сво?х друзiв, що при?здили до Баглая  послухати  його  солов'?ний
концерт. Обидва, Микола й  Ромця,  простували  через  майдан  безмовнi,  в
задумi. Постояли на тому мiсцi, де колись  нiбито  була  дзвiниця,  стояла
окремо вiд собору, але вони вже  ??  не  застали,  ще  до  вiйни  дзвiниця
зникла, дзвони  познiмано,  язики  повиривано,  iржава  рейка  -  бездарна
замiнниця дзвонiв - вульгарним уламком висить на стовпi як герб догматикiв
i юшко?дiв... Так й атесту? Ромця, першим порушуючи мовчанку..
   - Чи, може, так i треба? - вголос роздуму?  вiн.  -  Може,  в  наш  час
тiлький такий i потрiбен до всього пiдхiд, грубо утилiтарний? - Його сухе,
з гострим пiдборiддям обличчя бiлi? якось трикутно пiд начесаним  на  лоба
чубом; цього разу воно серйозне, без усмiшки. - Скiльки поколiнь  тут,  як
осiнн? листя, перегнало вiтром часу... Були, перейшли. Отак i нас вiджене,
одвi? у безвiсть... Були такi, проiснували - i в небуття, безслiдно...
   - Ти гада?ш - вони безслiдно? - поклав йому руку  на  плече  Баглай.  -
Гада?ш, що в нас iз тобою нiчого й не зосталося вiд них?
   Звернули на Веселу, всiлися пофiлософствувати на Вiруньчинiй лавцi.
   - Тi, що пiднiмали дзвони на дзвiницi, отi нашi Бетховени степовi, вони
знали, що робили, - знову почав Орлянченко. - Вже не кажу про таких, як та
Майя Прапiрна, що свiдомо пiшла на смерть...  А  зараз?  -  I,  здивувавши
Баглая, раптом випалив без зв'язку з попереднiм, що  переходить  на  iнший
завод. На той, де в  цех  заходять  у  бiлих  халатах,  де  спецхарчування
одержують...  Годi,  не   бажа?   вiн   бiльше   газами   отруюватись   на
металургiйному.
   - На крутий iдеш поворот, - зауважив Микола.
   - Тобi це дивно чути? - нахиливсь до нього  Орлянченко.  -  Ти,  певне,
сподiвавсь i в менi найти iскринку героя?  Гай-гай,  ??  нема.  Все  менше
таких, у кому вона ?. Риба шука?, де глибше, а наш брат, де лiпше...  Я  ж
iз тих, кого тiльки пальцем помани куди-небудь у режимний цех на солiднiшу
зарплату та на спецхарчуван-ня...
   - Можна подумати, що ти голодний...
   - Нi, ситий. Але хочу ще ситiшим бути... I хiба один я такий? Людина  -
звучить гордо? Це наш чинодер Лобода звучить гордо? Ха-ха! Скажи йому: "Ти
звучиш гордо" - вiн перший розрегочеться, вважатиме, що його розiгрують...
   - А от на заводi вiн, кажуть, добре починав.
   - Отож, починав! Але ?  така  штука  -  наркотик  владолюбства,  геро?н
кар'?ризму... Його тiльки раз вхопи - i пропав... Жадобою влади  -  тiльки
цим його очi й блищать. Рiдного батька за  кар'?ру  промiня?,  собор  отой
розвалить, аби тiльки на щабель вище пiднятись. Iдеали? Чхати йому на тво?
iдеали! Влади йому, побiльше влади! А спитай, для чого? Та  щоб  iще  вище
стрибнути! I скiльки ?х  таких...  Сьогоднi  вiн  начальник  цеху,  завтра
директор, а там уже цiлиться сiсти на  главк.  Нащо  тобi,  чоловiче,  той
главк? Бiльше клопотiв, швидше iнфаркт - i вся пiсня!.. Але ж  як  воюють!
Отам битви - не на життя, а на смерть. Невидимi, кабiнетнi, а  втiм  такi,
де нiкому пощади нема: або ти переможець, або ти розчавлена жертва...
   - Невтiшна картина, - усмiхнувся Баглай. -  Тiльки  я  не  так  похмуро
дивлюся на речi. ?, звичайно, й це.  Отрута  кар'?ризму,  самозаслiплення,
бажання будь-що керувати собi подiбними...
   - Наввипередки вгору, як мавпи за кокосовим горiхом...
   - Та не самими ж мавпами населений свiт! I хоч  який  вiн  там  ?,  але
згодься: вiн таки красен, цей свiт, i здорово було б у ньому, не старiючи,
весен триста провеснувати...
   - Згоден, свiт прекрасний. Одначе ким населений?  Якось  ти  казав  про
союз  людей,  про  спiльноту  людей.  Що  треба  доброту  плекати,  а   не
роздмухувати ненависть. А як до Батькопродавця я можу  бути  добрим?  Який
гуманiзм мене з ним помирить?
   - Не Батькопродавця я мав на увазi.
   - Але ж вiн - сила! Не Архiмед, не Галiлей - чиновник iде по свiту, вiн
тон зада?... Так, так, великий чиновник двадцятого вiку. Ейнштейн  нiщо  в
порiвняннi з ним. Той вiдкрива?, а цей  вирiшу?.  Кнопки  натиску?.  Кладе
резолюцiю на тво?й долi, стипендiю тобi да?. Для нього ми пiддослiднi. Вiн
вважа? сво?м правом i навiть обов'зком будь-що обстругати  нас,  пiдiгнати
пiд свою подобу... Добре ще, коли ма? щось у черепку, а то ж часом  сидить
чмур чмуром, тупий, дрiмучий, однак теж хоче, щоб ти його  слухав,  думав,
як вiн, хоче бачити довкола себе легiони однаково мислячих. На  таких,  як
оце ми з тобою, вiн дивиться лише як на сировину, як на руду, з яко? треба
болванку виплавити!
   - А в тобi, видно, якраз "антиболванка" ворушиться?
   - Не те що ворушиться, а пре з мене! Бо ми хоч бiднi, але гордi. Живемо
в  тiнi,  але  сонце  бачимо.  Бачимо,  де  будiвник   справжнiй,   а   де
псевдобудiвник. Комфорт i поряднiсть - це, по-мо?му, могло б стати девiзом
часу. Мiж силами добра i зла зберiгай рiвновагу, крайнощiв уникай...  Одне
слово, як той казав: не будь солодким, бо розлижуть, не  будь  гiрким,  бо
розплюють...
   Дивний цей Ромця. Теж iз родини металургiв, батько iнженер, шанована  в
цеху людина, а Ромця... "Якийсь | ти не в  ту  форму  вiдлитий",  -  часом
говорить йому Вiрунька. З освiтою хлопець,  був  у  Москвi  на  курсах  по
електронних машинах, завод послав, але  оскiльки  тих  машин  поки  що  не
одержано, Ромця при головному енергетиковi зачепивсь. Живе легко, сприйма?
життя iронiчно, пiдсмiю?ться з Миколиних пошукiв вiчних категорiй.  "Ми  з
тобою живемо в цинiчну епоху, - деколи можна вiд нього почути. -  Народили
нас матерi пiд кривавим знаком Зодiака... I, дума?ш, це не вплива? на наше
свiтовiдчування?"
   Сидять вони зараз на лавцi, спостерiгають, як заграва саме виплеснулась
в небо над заводами...  Миколi  пригадались  рядки  iнститутського  поета,
продекламував задумливо:
   - "I знову днi рудi та бурi, такi щасливi та сумнi..."
   - Непогано, - схвалю? Ромця. - Треба запам'ятати, при  нагодi  процитую
нашiй лiкарцi - новенька  з'явилась  у  заводськiй  амбулаторi?.  Сьогоднi
зайшов до не?. "Жучок, - кажу, - у вухо залiз. Можете витягти?"  -  "Я  не
отоларинголог". - "А хто ж ви?" - "Читайте, на дверях написано...  З  того
боку!" Отака! "Витягнiть, - кажу, - або бюлетень дайте.  Буду  бюлетенити,
поки жучок сам iз вуха вилiзе..."  Гада?ш,  пiшла  назустрiч,  повiрила  в
жучка? Дзуськи!
   До таких Ромчиних iсторiй Микола звик так само,  як  i  до  нав'язливо?
Ромчино?  iде?  про  моторного  човна.  Останнiм  часом   тiльки   цим   i
заклопотаний - човном та колекцiонуванням платiвок.
   - В життi треба бути реалiстом, - повча? вiн Миколу. - Вiзьми будь-кого
з наших роботяг. Дай йому телевiзор, моторку та ще путiвку на Чорне море в
санаторiй "Червоний металург", i вiн тобi по боку все оте, що ти  назива?ш
духовним. Ти ось за собор пережива?ш. Дума?ш, усiм вiн болить, як тобi? Он
Шпачиха весь вiк ходить бiля нього, а дуже ?й куполи тi потрiбнi? Та  вона
на них нiколи й не гляне! Корзини гнуть ??  до  землi,  ?й  монету  давай!
Запропонуй ?й на вибiр: собор чи критий ринок?  -  обома  руками  буде  за
ринок. Що той собор для не? в  життi?  Або  для  Федора-прокатника?  Самим
духом, брате, ситий не будеш. Матерiя - первинна.
   - Так, певне, мiркують i отi юшко?ди. Отi ходячi шлунки.
   - Зрештою, люди давно затягували ремiнцi, на  картках  перебивалися,  i
якщо вони витворюють зараз собi новий культ... ну, назови його.. о культом
пiдсмаженого поросяти з хроном... То невже ти ?х станеш осуджувати за це?
   - Шлунки мають усi земнi створiння. Людина в цьому не оригiнальна.  Але
глянути на оте сферичне гроно бань, що виринуло  до  нас  десь  iз  мороку
вiкiв... глянути, а тим бiльше вибудувати ?х у небо як образ i  доповнення
неба... це здатна лише людина.
   - Ах, я забув, що тут поет! - iронiзу? Ромця. - О  великий,  нiкому  не
вiдомий поете Зачiплянки! Не заздрю тобi, бо передчуваю: не  тiльки  лаври
ждуть обранцiв долi. Iсторiя  вчить,  що  попереду  лаврiв  частенько  йде
добрячий бук, шпiцрутен iде!
   - "I знову днi, рудi та бурi", - задумливо вiдгукнувся Микола на це.
   А Ромця знову почина? розповiдати нову iсторiю про одну гарненьку особу
iз шлакоблокового, з  якою  вiн  минуло?  суботи  танцював.  Притиснув  ??
ненароком, а вона, на?внячка, образилась. Слабке створiння, але  вредне...
"Ну гаразд, будемо танцювати по-пiонерському", - сказав ?й  i  пiсля  того
водив  партнерку  свою  тiльки  по-пiонерському,  на  вiдстанi  витягнуто?
руки...
   - Щось схоже я вiд тебе вже чув.
   - Тодi перепрошую, - з удаваним жалем мовив Орлянченко. - Я  забув,  що
для тебе нашi Марусi - то краща половина людства. Мадонни, недоторканки!..
А, по-мо?му,  вони  самi  не  люблять,  щоб  ?х  iдеалiзували,  ?х  бiльше
влаштову?, коли ми дивимось на них по-земному... Iдеали  Iдеаловичi  зараз
не в модi.
   - У цьому за модою не женусь, - спокiйно заперечив Баглай. - А  ось  чи
думав ти, чому найбiльшi поети всiх часiв саме  ??  оспiвували,  жiнку?  З
не?, звичайно, земно?, творили сво?х небесних мадонн...
   - Одну ще й тобi он залишили: в Катратого город полива?.
   - На цю тему краще помовч.
   - Чому?
   - Та тому.
   - О, невже? - Орлянченко, здогадавшись, у подивi аж свиснув. I одразу
ж з вiкна з'явилась непричесана спросоння Вiрунька.
   - Ще свистунiв не вистачало тут серед ночi, - кинула вона сердито.
   - Вiро Пилипiвно, маю ж я право хоч на вулицi  свистiти?  Чи  тiльки  з
дозволу?
   - Прав у тебе аж надто!
   - Право тiльки тодi право, коли його можна здiйснити.  Iнакше  це  буде
лише фiкцiя, тiнь права! - I Ромця застрочив скоромовкою про  нестерпнiсть
обмежень, яких йому доводиться зазнавати, про те,  як  надокучають  людинi
рiзнi вказiвки, що ?х чу?ш на  кожному  кроцi,  а  закiнчив  афоризмом  iз
польських "незачесаних думок": - Завжди знайдеться ескiмос,  котрий  дасть
вказiвку жителям тропiкiв, як ?м поводитись пiд час спеки...
   - Що ти мелеш, скептику  ти  нещасний?  -  спросоння,  видно,  мало  що
второпавши, накинулась Вiрунька на Орлянченка. - Хто це - ескiмос? До чого
цi тропiки?
   - А Iван ваш де? Вiн же зараз у тропiках...
   В самiй згадцi про Iвана о такiй порi, та ще з Ромчиних  уст,  Вiруньцi
вчулося щось образливе, блюзнiрське.
   - Як твою лепетню зрозумiти? - висунулась вона  всi?ю  розпатланiстю  з
вiкна.  -  Хто  про  мене  Iвановi  хоч  слово  накриво  скаже?  Честi  не
заплямувала, це вся Зачiплянка зна?i А ти, вiтрогоне, гуляй  звiдси,  поки
качалкою по плечах не дiстала!
   - За що. Вiро Пилипiвно? - жваво схопився на ноги Ромця при згадцi  про
качалку.
   - А за те! Всiх по собi не рiвняй. Сьогоднi з одною, завтра з другою...
   - Що вдi?ш, коли вони нуднi та порожнi, як осiннi пляжi.
   - Сам ти порожнiй. Пiд носом засiялось, а на розум  ще  й  не  орано...
Попався б ти нам у бригаду, ми б тебе швидко перевиховали.
   - Зна?те, скiльки часу треба, щоб перевиховати нас? Тисячу лiт!  Смiшнi
менi тi, що  вiрять,  нiбито  через  двадцять  рокiв  усi  стануть  раптом
зразково-показовими, зникнуть его?сти, бюрократи... Нi, тисячу лiт,  i  не
менше!
   - Чого ти з ним водишся, Миколо? - вже спокiйнiше  звернулась  Вiрунька
до Баглая. - Ти ж серйозний хлопець, в головi думок  повно,  а  вiн,  оцей
перекошений... що мiж вами спiльного?
   Ромця нiскiльки не був цим дошкулений.
   - А як Миколi без мене? З ким вiн тодi дискутував би  на  теми  вiчного
кохання?
   - Ще тобi базiкати про кохання, - аж нiби з жалем вимовила Вiрунька.  -
Що ти зна?ш про нього?
   - Якщо не гравцем на полi, то хоч суддею ж мiг би бути?
   - Справжн? кохання саме собi суддя.
   Орлянченко, вражений вiдповiддю, обернувся до Миколи:
   - Чу?ш, якi афоризми вида? наша Вiра Пилипiвна? От що значить два  роки
без Iвана!
   - Вона ма? право на такi афоризми, - сказав Микола серйозно.
   Вiрунька ж, перемовчавши, знову взялась виховувати Ромцю:
   - Добрим наждаком треба тебе терти, хлопче...  Чуба  на  лоба  начесав,
перстень носиш, а що з тебе в життi? Мало ще ти нашого квасу випив...
   Це вона ма? на увазi вiтамiнiзований квас металургiв, яким вони в  цеху
спрагу тамують... Орлянченко i на це хихика?:
   - Знаю той квас! Такий мiцний, що й око одному пробкою вибило!
   - Якщо такому ледащовi...
   Отут Микола вступився за товариша:
   - Вiрунько, не забудь, що перед тобою робiтник найвищого розряду. Можна
сказати, елiта!
   - Отож... Змiну вiдробив та й пiшов вiтер вулицями ганяти. Тiльки й  на
умi танцi та комфорт...
   - Потрiбнi й такi, - не образився Ромця. - Без таких, як я, життя  було
б прiсним... Прiсним, як дистильована вода.
   Вiрунька не захотiла бiльше слухати:
   - Годi, йдiть собi, не товчiться пiд вiкнами, в мене дiти сплять. -  I,
прихиливши вiкно, вона розтанула в сутiнi кiмнати.
   Пiсля цього хлопцям тiльки й лишилося - розiйтися. Орлянченко  завернув
до себе, кинувши Миколi на прощання: "Салям!", а  Микола  далi  попрямував
вуличкою, яка повела його до саги. Почував якусь правду  в  отих  Ромчиних
словах про прiсноту життя, почував, що течиво його зачiплянських днiв  без
Ромчиних ужалень та приперчувань щось би  втратило,  стало  б,  мабуть,  i
справдi, як вiн каже, прiсним... I хоч душа не  сприймала  Ромчин  цинiзм,
невибагливiсть, але якось i не уявляв себе Микола без цього приятелювання,
без орлянченкових дотепiв, скепсису та в'?дливих парадоксiв. Була в  ньому
нiби потреба органiзму, що вимагала  яко?сь  протиотрути  вiд  одноманiття
буднiв, вiд стандартних уявлень тих,  кому  хотiлось  би  з  тебе  зробити
людину-цеглу, бачити в тобi лише податливий, злиденний  духом  будiвельний
матерiал... Ромця вважа?, що вiн ма? право на певну  розхристанiсть  душi,
декого це коробить, а чому вiн справдi у  сво?му  поводженнi  мусить  бути
пiдiгнаний пiд стандарт? I якщо вiн  зараз  трохи  й  перекошений,  то  що
такого? Адже чув колись вiд матерi: навiть дерево себе в ростi випрямля?!
   Де б не опинився, блукаючи цi?? ночi, Баглай:  чи  бiля  саги,  в  якiй
мiсяць плава розплавлений, чи на соборнiм майданi, - всюди невидиме була з
ним i його юна мадонна з загорiлими  мiцними  руками,  з  сумовитим  лицем
задуманим, на якому ота смага сарматська горить! Один раз тiльки i вдалося
Миколi побачити ?? зблизька - бiля самого паркана грядки поливала.  Стояла
зарошена, iз шлангом у руцi, а  спiдлоба  погляд  на  Баглая  -  глибокий,
важкуватий якийсь, недовiрливий. Густа смаглявiсть  лиця  рiзко  вiдтiняла
зеленаву голубизну очей, сумовито-сторожких, зача?них. Недовiра  i  смуток
глибокий - вони найбiльше вразили. Уста затиснутi, а в поглядi  i  в  усiй
поставi було щось затяте,  смiливе,  вгадувалась  внутрiшня  сила  натури,
пристраснiсть,  надiйнiсть  душi.  Волосся  темно-русяве  блищало,  вiльно
розкинуте на плечах, кiльчастi кiнчики  його  золотились  на  сонцi,  нiби
злегка пригорiлi, припаленi iншим, степовим сонцем. Сумовита глибiнь  очей
була аж з прозеленню якоюсь, з отi?ю, що ??  колись,  мабуть,  можна  було
тiльки в очах у мавок пiдгледiти десь на Вовчих  Водах.  Зовсiм  ненадовго
зустрiлися над парканом ?хнi  погляди,  Микола  привiтався,  i  незнайомка
вiдповiла йому неголосно: "Здрастуйте". То i вся була розмова. А  неспокiй
i хвилювання вiд того ?? погляду Баглай i зараз почува? в собi,  блукаючи,
мов тiнь, нiчною Зачiплянкою. Хотiв би ще i ще бачити ??. Чомусь саме  ?й,
отiй ще не знанiй людинi, хотiв би вiн  виповiсти  сво?  життя,  все  сво?
заповiтне.
   Коли людинi скоро сповню?ться двадцять два, а дими безупинно димлять, а
слава поета тiльки в маревi мариться, ? над чим  замислитись.  Двадцять  i
два, а ще нiчого не зроблено для безсмертя! Щось подiбне  нiбито  вигукнув
колись Юлiй Цезар у днi сво?? молодостi. I хоч було то в суворому Римi,  а
не на цiй лагiднiй, поетичнiй Зачiплянцi, та виникають, певне, в  людей  i
через тисячолiття такi настро?, якi вже колись були  i  когось  непоко?ли.
Справдi, що встиг зробити? Що встиг збагнути у сво?му  двадцятидвохрiчному
свiтi? Де поема твого життя? "Рятiвники Титана"  -  може,  так  вона  буде
зватися? Про металургiв, про тих, що серед розгулу смертi  врятували  свiй
чорний мiф - чавунного, з  розiрваними  ланцюгами  Трударя,  в  якому  так
молодо-неповторно вiдлився невмирущий дух революцi?. Поема про  таких,  як
легендарна ота Майя Прапiрна з Колонi?, як батько твiй Никодим Баглай,  що
добровольцем пiшов у сорок першому, в першi ж  днi,  безповоротно  зник  у
заднiпровських бурих вiтрах... Поема трагiзму, поема  нездоланностi  духу,
але якими словами-карбами ?? накарбувати? Щоб так, як  собор  оцей,  вiкам
донесла дух твого задимленого й жорстокого часу  ...  Тiльки  чи  потрiбне
буде ?м, прийдущим, тво? творiння? Нова ота ера загiрна, чи  не  збайдужi?
вона до слова  поетiв?  Якими  вони  будуть  -  поеми  майбутнього?  Поеми
абстракцiй? Алгоритми замiнять музику слова? Математичнi  фантазi?,  може,
стануть там надихати спiвцiв? Як шалено, iз швидкiстю сновидiнь,  пролiта?
час! Не такий уже й довгий вiк мистецтва, витвореного людиною. Тридцять чи
сорок тисяч рокiв тому невiдомий митець при  вiдблисках  вогнища  вивiв  у
сво?й печерi першi контури мамонтiв, на яких вiн  удень  полював...  Пiсля
того була Нефертiтi, був Парфенон, була Мона Лiза...  I  тепер  ось  бачиш
сучасний модерний витвiр, де безладною купою  перемiшалися  людськi  вуха,
очi, носи, а на змiну гармонi? виступив  хаос,  на  змiну  фарбам  Рафаеля
приходить   консервна   бляшанка   i   мавпа   з   квачем...   Виродження?
Самозапечерення? Дух людський вичерпав себе? Чи це  тiльки  криза  минуща,
пiсля яко? ще буде в мистецтвi i юнiсть, i весна, i сонячна гармонiя нових
лiнiй, нових барв?
   Кажуть, що поезi? переду? подвиг. Iнших життя кидало на великi випроби,
а що тебе жде серед цi?? буденностi, серед плину  сiрих  днiв,  що  деколи
справдi здаються "мов  осiннi  пляжi..."?  I  яка  вона  ?,  сама  природа
подвигу? Чи здатен його вчинити той, хто заздалегiдь готу? себе до  цього,
чи, може, ближчий  до  iстини  той,  для  кого  подвиг  це  акт  митт?вий,
блискавичний, майже рефлекторний? Вiн, певне,  як  спалах,  його  вiчнiсть
вклада?ться в мить, вiн там, де йдуть безоглядно на смертельний риск,  без
вагань кидаються на двобiй iз злом...
   Чу?ш у собi поклик поезi?, але хто навчить тебе ?? чародiйницьких тайн?
Собор оцей? Горда поема степового козацького зодчества, вона щоразу хвилю?
тебе, щось навiва?, вiдлунням далеких подiй входить у твою молодiсть. I не
треба тут ру?ни, чу?те ви, генi? руйнацтва? Невже не доходить до вас  оцей
дух обжитостi планети, певностi, злагоди, який живе у  таких  витворах,  в
?хнiй гармонiйностi, - дух, що ?дна? людство?
   Життя проклало сво? русла  повз  цей  собор,  буднi  iдуть  повз  нього
нескiнченними чередами, новi  поколiння  на  цих  селищах  освiдчуються  в
коханнi, проносять Широкою старих металургiв на вiчний спочинок, а пiвкулi
бань все пливуть над Зачiплянкою, як образ нескiнченностi, все височить на
майданi ця сива скеля вiкiв. Собор завжди несе в собi певний настрiй,  але
найбiльше любить  Баглай  його  уночi,  а  розшумiлi  вiтрянi  ночi,  коли
налетiлий схiдняк рве листя з по-нiчному грiзних дерев, а навкруги мiсячно
й вiтряно, i собор сто?ть серед тако? видно? ночi увесь якийсь наповнений,
бiлi? фантастично, мов вiтром напнутий парус... ? в ньому своя пластика, ?
ритми сво?, тiльки  йому  властивi...  Але  ж  ?  щось  таке  i  в  тво?му
теперiшньому життi? Хай iнакше, нове, але ?!  I  ти  шукатимеш  цi  ритми.
Може, Зачiплянка для того тебе й народила, щоб вiдкрив ти свою,  Багла?ву,
музику  барв,  що  ??,  може,  таять  у  собi  оцi  спалахи  вiчно  живого
заводського неба, оцi соборно-бiлi зачiплянськi ночi...
   Мiсяць пiдбився високо: садки блищать,  не  шелехнуть;  спочива?  пiсля
трудового дня Зачiплянка, вiддавшись в обiйми сво?м серпанковим снам.
   А "Москвич" усе пiд парканом стирчить.  Допiзна  блукаючи  по  Веселiй,
студент доблукався-таки, доки один з юшко?дiв,  похитуючись,  вичалапав  з
Ягорового двору, став у  затiнку  бiля  "Москвича"  справить  малу  нужду.
Миршавий, маленький, в розчавленiм капелюсi. Добре, видно,  наюшкувався  -
мiсяця не впiзнав. Задерши в небо мишаче сво? обличчя, спромiгся на жарт:
   - Не розберу: що зараз у нас - день чи нiч?
   Маячила осторонь постать юнака у бiлiй сорочцi. I нiби не чула жарту:
   - Ей!
   Мовчало.
   - Ей! - повторив юшко?д вимогливим тоном.
   I тодi почулось у вiдповiдь стримане, спокiйне:
   - Якою це мовою: "Ей"?
   - Що то вгорi: мiсяць чи сонце?
   - Не можу знати: я не тутешнiй.
   Юшко?д пiдступив до студента ближче, розглядав з пiдозрою.
   - Чого ж тут стовбичиш, коли нетутешнiй? До машини пригляда?шся?
   - До всього.
   - Iч який!.. Нетутешнiй... Звiдки ж ти?
   - З двадцять першого.
   - Це що... завод номерний? Поштова скринька?
   - Нi, не скринька.
   - А що ж?
   - Вiк.
   Допитувач довго солопiв, потiм таки дотямив, прохрипiв смiшком:
   - Ти диви!  Iч  потомок...  нащадок,  виходить...  З  двадцять  першого
вiку... У гостi до нас? На юшку? Ну, як же воно там... у двадцять першому?
Цiлуються ще? Рибку ловлять?
   -  Рибку  ловлять,  а  дармо?дiв  поменшало,  -  iнформував  Баглай   з
пiдкресленою серйознiстю. - З хапуг та бюрократiв, уявiть  собi...  чучела
поробили.
   - Хм!i Чучела. - Цiкавець посопiв. - Це ми теж  умi?мо...  Так  звiдти,
кажеш? Гармонiйна особа? А паспорт у тебе ??
   - Навiть не знаю, що це таке. I чути не чув.
   - Ну хоч будлi-якi документи, що свiдчать твою особу?
   Баглай ступив крок уперед, сказав з та?мничим притиском:
   - А у вас ??
   Капелюх насупився:
   - Ми вам... не пiдзвiтнi.
   - Ви рибiнспектор? Охоронець днiпровських щук та сомiв?
   - А хоча б... Тiльки чого доскiпу?шся?
   - Цiкавить мене ваша особа.
   - Чи не анонiмку хочеш написати? Признайся - для анонiмки?
   I тут йому було видано - з насолодою, з веселим знущанням -  знаменитий
зачiплянський афоризм:
   - На нашiй вулицi анонiмок не пишуть!
   Скапелюшений був у подивi.
   - Скрiзь пишуть, а у вас що... усiм задоволенi?
   - Нi, фальшакiв не люблять.
   - Це про кого ти?
   - Про тих, що вдень нас моралi вчать, а вночi вiдучують.
   На це саме й нагодився, хряпнувши хвiрткою, ще один юшко?д,  рослий,  у
розстебнутiм кiтелi парусиновiм, з  одутлуватим  обличчям,  що  неприродно
бiлiло вiд мiсяця,  наче  припорошене  цементом.  Голова  велика,  блищить
залисинами, кущик iз трьох волосин - далекий правнук козацького "оселедця"
- розкошлався рiденько...
   - Чую, чую голос Багла?нка, - бадьоро заговорив  Лобода-висуванець,  бо
це ж таки був власною персоною вiн. - Правильно, розтлумач цьому  темному,
що таке Зачiплянка... Вона вище анонiмок. В нiй гордiсть ?!.. Давненько  я
не бачив тебе, Миколо. Ти все такий же? З  догматиками  вою?ш?  Я  теж  ?м
спуску не даю. Ну, а тво? димовловлювачi? Де вони?
   - Пiд сукном.
   - У кого?
   - У вашого брата. Крутiя Юшко?довича...
   - Бач, ти ?жаком усе. А я ж тебе ще на ши? катав навперемiнки з Iваном.
Вугiлля бiгали з ним до пере?зду красти, на ходу iз платформи  вихапували,
щоб  ти  тут,  пуцьвiрiнок,  не  замерз...  Життям  ризикували,   атакуючи
товарняк... А ти у вiддяку тепер всяке на мене горнеш, прiзвиська  да?ш...
Хiба це чесно? Нам, металургам, не личить чвари розводити. Нам треба  купи
триматись, ось що я тобi скажу. В мене й без тебе ворогiв хоч греблю  гати
- отих, потайних, що по кабiнетах ...
   - Колись ти i дядька Ягора до  ворогiв  причисляв,  а  зараз  нiбито  в
дружбi з ним? Все тече, все мiня?ться?
   -  Це  точно  фiлософ  пiдмiтив:  мiня?ться  та   ще   як!   Тепер   на
вiдпрацьованих догмах  далеко  не  по?деш.  Треба  мiзком  ворушити,  нове
шукати. Головне - iдею вчасно подати зумiй...
   - Щоб завилось оте потьомкiнське риштовання на соборi?
   - Ну от, знову ти за сво?.  I  хлопець  ти  хороший,  Миколо,  з  сiм'?
чесно?, батько ж твiй iз мо?м - нерозлийвода були... Обом ?м товариш Серго
руки тис! А сам ти, вибач за прямоту,  на  старовинi  звихнувся...  Ну  що
тобi, юнаковi  з  робiтничого  передмiстя,  шукати  в  тому  струхлявiлому
Яворницькому? Собори... шаблi козацькi... куренi! Та  то  ж  усе  реквiзит
iсторi?, мотлох минулих вiкiв, як ти цього не розумi?ш? В епоху ракет хiба
таким нам займатись? Головний конструктор  та  ще  ми  з  тобою  тiльки  й
зна?мо, до яких речей Зачiплянка рук доклада?... Так пора ж i ?й  справити
обнову! Ви, молодь, пiдтримайте мене, i я завтра вам на мiсцi цього собору
хiба ж таке молодiжне кафе вiдгрохаю! 3 повним комплексом! Кафе-лялечку, в
областi тiльки  ахнули  б!  Шашлична!  Чебуречна!  А  поряд  раковина  для
естради, атракцiон, чортове колесо над усi?ю  Зачiплянкою...  Гуляй  -  не
хочу! Невже не запалю??
   - Нi.
   - Отакi ви, теперiшня комсомолiя.  Нема  у  вас  вогника.  Треба,  щоб
навколо тебе гримiло, спiвало все! Бiльше вигадки!  Де  вашi  культпоходи,
новi обряди? Ти можеш, звичайно,  спитати:  ну,  а  сво?,  наше,  спадщина
нацiональна? Та хiба я проти традицiй?  Хiба  я  безбатченко  який-небудь,
волоцюга, безпачпортний? В козацькому  стилi  можна  ж  усе  оформити,  на
фасадi кафе запорожець стоятиме зi  списом  або  козак  Мамай  сидiтиме  з
бандурою, в шароварах! Навiть i кафе можна б назвати: "Козак Мамай" або "У
козака Мамая", хiба ж не здорово було б? Але цур! Моя iдея!  Беру  патент!
Отак-то. Треба вмiти розкинути мислiю по древу. А ти  думав,  даром  я  на
культурi сиджу?
   I, вдоволено засмiявшись, вiн рушив був до машини, потiм  ще  вернувсь,
сказав упiвголоса, довiрливо:
   - Ти тут над цим Ягором попрацюй. Бо при?здять, питають про ту  iсторiю
з Титаном, а Ягор тодi ж був на заводi... Тiльки не хоче вести балачку  на
цю тему, можливо, ма? якийсь грiшок на душi... А який подвиг! Тiльки стало
вiдомо, що нiмцi збираються заводський витвiр у переплавку пустити, i тi??
ж ночi, пiд носом окупантiв, зника? Титан! Невiдомi якiсь повантажили його
на платформу, загнали з брухтом у заводський тупик, десь там  на  вiдвалах
мiж брухтом аж до приходу наших пролежав. Зумiв його хтось уберегти!  Хiба
це не геро?зм?
   - Геро?зм, - згодився Микола.
   - Ну от ми й порозумiлися нарештi. Привiт матерi передай. Вона  в  тебе
старушка хоч i сувора, але справедлива. Медаль би ?й за те, що без  батька
вас виглядiла... - I, взявши миршавого свого  приятеля  за  плече,  Лобода
повернув його лицем до Баглая: - Пiднiми капелюх, глянь,  яких  орлiв  да?
робiтничому класовi Зачiплянка: хоч на фестиваль! Краса i  сила,  статура,
мускулатура!.. Одчаюги хлопцi. Тутешнiх ти краще не чiпай, краще  тихенько
обмини. Бо в нас такi: пiймають, голову очима назад поставлять, а скажуть,
що зроду так була!
   Зареготав, i  регiт  його  серед  притихлостi  вулички  пролунав  дужо,
упевнено.  Нi,  перед  таким  навряд  чи  висто?ть  собор,   той   "мотлох
iсторi?"...  I  Багла?вi  навiть   захотiлося   записати   в   який-небудь
зачiплянський  лiтопис:  "Нема  ненавистi   чорнiшо?,   послiдовнiшо?   за
ненависть вiдступника, ренегата..."
   Сiли в машину, лiмузинчик фуркнув, зняв куряву на  всю  вуличку.  Стало
чути у повiтрi сухий присмак бензину, пилюки. Майнули фари аж бiля собору,
ковзнули по ньому, i видно було, як там "Москвич" чогось зупинився,  i  тi
дво? вилiзли з машини. Лободин кiтель знову при мiсяцi забiлiв. Що там  ?х
зупинило? Наче ж i шин ?м не  проколювали,  хоча  зачiплянська  дiтвора  й
нахваля?ться зробити це, якщо не перестануть з дiда Ягора юшку цiдити...
   А дво? стояли перед собором, розглядали при мiсяцi споруду.
   - В печiнках менi цей ваш холодильник, - кинув  раптом  Лобода  рiзким,
озлiлим голосом.  -  Лише  критикують  нас,  номенклатурних...  Риштовання
потьомкiнське... Лелека генi?в висиджу?... Ненавиджу всiма  фiбрами!  -  I
пiдняв стиснутi кулаки.
   Рибiнспектор нiколи ранiш не бачив  свого  приятеля  в  приступi  тако?
злостi.
   - Ар... ар... архiтектурний пам'ятник, - нагадав йому, щоб заспоко?ти.
   - Пам'ятник... Який  це  в  бiса  пам'ятник?  -  аж  сичало  презирливо
поблизу. - Що в ньому архiтектурного? Мотлох iсторi?, рюхлядь, i  все!  То
ще треба докопатись, що хотiли сказати ним  тi  вашi  допотопнi  сiчовики!
Якомусь Скрипниковi вдарило в голову, оголосив пам'яткою, внiс у ре?стр...
А ми й пiдступитися бо?мось, раби папiрця!
   Витер спiтнiле чоло i нiби тiльки зараз помiтив рибiнспектора.
   - Скiльки менi цей  безхозний  собор  нервiв  кошту?...  Кожне  глузу?,
розiгру?, ти ж чув! Вигадав,  каже,  потьомкiнську  штучку!  А  з  другого
флангу недо?денi  мiллю  богомiльнi  старушки  пишуть  i  пишуть  в  рiзнi
iнстанцi?. Незаконно закрили, мовляв, вiдкрийте, уважте старiсть, бо  нашi
ж сини погинули на фронтах... З областi невдоволенi дзвiнки: що там у тебе
з цим собором, чого ти йому ладу не даси? Ну як тут повестись?
   - Спиши.
   - По-тво?му, це так просто: спиши?
   - Ти ж влада, - солопiв рибiнспектор. - Тобi й карти в  руки...  Чи  не
зна?ш, звiдки зайти?
   - Знаю. Нас не вчити, як це робиться. Iз ре?стру тiльки б його... А там
саперiв попросив би - за одну нiч порохня б iз нього була. Пил вiкiв!
   - Та чого ж... роби порохню...
   - А паспорт?
   - Який паспорт? - сп'яну не мiг второпати приятель i навiть мацнув себе
за кишеню.
   - Он паспорт на ньому чавунний. - Лобода змiряв поглядом темну  чавунну
таблицю, що ледь помiтна була на затiненому  боцi  собору.  Приятель  вище
пiдсунув свого розчавленого капелюха, витягнув шию, але навiть зблизька не
розiбрати було, що там, на скрижалi тiй, накарбовано, що там  охороня?ться
законом...
   Злодi?в на Зачiплянцi  поки  що  не  водилось,  нi  в  сторожах,  нi  в
дружинницьких патрулях потреби досi не було. Тому нiхто  й  не  бачив,  як
дво? п'яних юшко?дiв, дво? пiгме?в нiчних неквапом зайшли в  тiнь  собору,
наблизились до його охоронно? грамоти...
   - Мiцно прилаштовано... Не пiдда?ться.
   - Ану, дай ще я... ось викруткою.
   Собор слухав, мовчав. Пiзнiй мiсяць з неба дививсь, iз сво??  космiчно?
вахти. Селища, натомлено поринулi в сон, спочивали в теплих обiймах  ночi.



   VII

   Несподiвано провiдав Зачiплянку голова ?льчиного  колгоспу.  П'ятитонку
свою залишив на майданi, бо якби у вуличку в'?хав, то, мабуть, затрiщали б
усi палiсадники. Пiшки йшов, статечний, неквапливий.  Кого  загледжував  у
дворах, до всiх здоровкався, про  якусь  Олену  Чечiль  перепитував.  Доки
дiйшов до Катратого, зачiплянський  телеграф  ?льцi  вже  передав,  що  ??
особою цiкавляться. Мигцем вимайнула з двору  через  садки,  заховалась  у
бур'янах на кладовищi.
   Голова, наблизившись до подвiр'я Катратого, привiтався до  господаря  й
запитав, чи можна бачити Олену Чечiль.
   Ягор вiдповiв насуплено, що така в домовiй книзi не значиться. На цьому
хотiв i урвати розмову, але розпитувач, хоч iз виду  був  лагiдний,  вдачi
виявився непоступливо?, вертати назад не поспiшав. Хто та як направив його
на ?льчинi слiди - про це теж умовчано. Витримку й делiкатнiсть на Веселiй
шанують. Може, саме завдяки сво?й делiкатностi голова й домiгся  того,  що
Ягор пом'якшав, дав себе потроху втягти в розмову. З попереднiми  головами
Катратий був у знайомствi, знав ?м цiну, тим пропийдушам. А цей спокiйний,
з уже сивуватим вусом чоловiк, дарма що був родом не  з  Вовчугiв,  чимось
привертав довiру. Схилившись обережно на  паркан,  похвалив  дiдову  хату,
вiконницi, помiтив i щепленi отi грушi-рукавицi, окрасу  Ягорового  садка.
Це  торкнуло  авторське  честолюбство  господаря,  i  Ягор  уже  лагiднiше
пояснив, що груша в нього чиста, тру?вом не оббризкана,  а  плоди  на  нiй
зовсiм без насiння всерединi:
   - Так i зветься сорт: груша-безнасiнниця.
   При?жджий повiв потiм мову про колгосп, про те, що пшениця в них  цього
року дала б урожай рекордний, якби не пригорiла  пiд  час  суховiю.  Перед
самими жнивами подув схiдняк, i найбiльший лан пшеницi "попав пiд  запал",
геть запеклося зерно. Скаржився, що з запчастинами трудно  та  що  робочих
рук не вистача?, дякував  заводським  шефам  у  причислюючи,  зда?ться,  й
Катратого до  них.  Допомогли,  мовляв,  трубами,  допомогли  й  дощувалки
встановити, тепер хоч яка спека, а в городнiй бригадi дощ iде! Пiсля цього
й до ?льки дiйшло. Золота, мовляв, була робiтниця,  перспективна  дiвчина,
та, на жаль, сталося так, що знеславили там ??, та ще й бухгалтер необачно
повiвсь. А воно ж i ?? можна зрозумiти, не одну з дiвчат сьогоднi тягне до
мiста, особливо коли в селi клуб поганенький, хлопцiв мало, а  до  жонатих
ревнують... Останнiм часом, щоправда, в них  зрушення  помiтнi,  поповнено
бiблiотеку, ? думка будувати новий клуб...  Саме  оце  при?здив  до  мiста
вибирати проект, хочуть у латишiв  перейняти  взiрець,  там  у  них  гарнi
будують клуби. Отже,  не  такi  вже  й  безперспективнi  ?льчинi  Вовчуги.
Погомонiв голова, подивувався ще раз Ягоровiй грушi-безнасiнницi, з тим  i
вiдбув.
   Натремтiлася ?лька в кладовищенських  полинах,  поки  вони  бесiдували.
Чогось утовкмачилося ?й, що голова  заявиться  по  не?  не  iнакше  як  iз
мiлiцiонером, на мотузочку поведуть втiкачку нещасну з Ягорового двору.
   Пiсля того як пронеслось, як уже  покушпелила  п'ятитонка  на  Вовчуги,
вiдчула себе ?лька нiби аж полещеною цими провiдинами: що не кажiть, а все
ж не забуто  ??,  не  викреслено  в  небуття.  Провiдав  Макар  Мусiйович,
поцiкавився-таки ?? долею, i хоч не довiдку вiдпускну, так зате ж iм'я  ?й
принiс. Була тут немов приблуда безiменна, а тепер i  Весела  знатиме,  що
прожива? у них на селищi дiвчина така, по iменi ?лька - Олена Чечiль i  що
хтось за не? згадав, комусь нiби й потрiбна. Що ж до дядька Ягора,  то  ця
огласка ?льки, досi мовби не iснуючо?, не дуже, видно,  сподобалась  йому.
Про домову книгу знов було кинуте слово. Це на Зачiплянцi, де всi сво?, то
поки що не чiпляються, а он у тих квартирах, що на проспектi, спробував би
хто переночувати  без  паспорта  -  одразу  ж  i  виглядай  дiльничного  з
двiрником, прийдуть, поцiкавляться...
   Дiвчинi збаламутились почуття. Цього  разу  пронесло.  Ну  а  далi?  Як
надалi повестись? Не бути ж довiку ?льцi у дядька  Ягора  в  гостях!  Вiн,
звичайно, не виганя?, живеш, то й живи, хоч i не  прописана,  нiби  навiть
задоволений ?? роботящiстю, але жити отак, на пташиних правах,  неспокiйно
якось, гнiтливо. А Катратий - вiд старостi це, чи що, - помiтно  скупiша?,
коли за хлiбом iти,  довго  сво?  п'ятаки  мне,  а  ранiше,  розповiдають,
гульбища любив, хiба ж  такi  концерти  тут  влаштовував!  Ще  мати  ?льцi
розповiдала про один гучний випадок, коли Ягор, спродавши  якось  у  мiстi
багатющий урожай полуниць i добре  будучи  пiд  джмелем,  на  весь  виторг
найняв духовий оркестр, - до само? Зачiплянки грали цьому махновцевi,  теж
захмеленi, трубачи-оркестранти. Ягориха до гультяя з криком, де ж грошi  з
полуниць, а вiн смi?ться, на оркестр ?й показу?:
   - Грошi, бабо, в срiбнi труби перейшли... Музикою стали!
   Якось  дядько,  роздобрившись,  дав-таки  ?льцi  на  забавки  дещицю  й
вiдпустив до мiста в кiно. Побiгла, нiг пiд собою не чуючи. Через  селище,
помiж закуреними мурами заводiв, де все було чорне вiд сажi, де безупинний
гуркiт стояв, двигiт та грякiт, а сонце з гори  пекло  так,  як  нiколи  в
степу не пече. Тiльки зiйшовши на мiст, вiдчула на душi  полегкiсть,  нiби
знов розвиднялось життя! Нiколи ранiше по цьому високому мосту не ходила -
залiзний увесь, гарячий, довжелезний, найбiльший, мабуть, у свiтi! А внизу
ся? Днiпро, так ся?, що аж очi  рiже,  острови  зеленiють,  яхти  пливуть,
немов лебедi повногрудi. Далеко на пляжах - тисячi людей, золотяться  тiла
червоно, з вiдстанi наче суцiльнi пшеницi рум'янiють, не  одразу  ?лька  i
второпала, що то таке.  Заводи,  причали,  каскади  будинкiв  по  пiдгiр'ю
правог берега - все було повите димами, млою полуднево? спеки, телевезiйна
вежа на горi ледве маревiла з  тi??  мли.  Мiсто  здавалося  ?льцi  чимось
?диним, нерозгаданим, живим, таким, що ма? душу, здавалось, що  з  правiку
було воно тут, iз цих кряжiв само виросло, як усе на свiтi росте.
   Тротуари  центрального  проспекту  порозм'якали   вiд   сонця,   безлiч
каблучкiв повдавлювалось на них, i ?льку тiшило, що  й  вона  тут  залиша?
слiди вiд сво?х притоптаних босонiжок. Дiвчата-горожанки, особливо тi,  що
з фiолетовими вiями, стриженi пiд лобуря, позиркували на ?льчинi босонiжки
критично, принаймнi так ?й  здавалося,  але  помiчала  вона  й  iнше,  отi
зблискiтки жiночо?  заздростi  в  очах,  коли  горожанки  окидали  ?льчину
тонкостанну постать, гордовиту шию, смагле, самим сонцем мальоване лице!..
Декотрi аж не могли втриматися, щоб не озирнутися ?й услiд, i це  веселило
?льку, лоскотало ?? оживаюче самолюбство. Де тiльки траплялися  оголошення
про набiр студентiв, ?лька зупинялася i перечитувала вiд рядка  до  рядка.
Так  було  бiля  унiверситетського  корпусу,  коло  театрального  училища,
найдовше  стояла  бiля  мукомельного  технiкуму,  але  й  тут   оголошення
кiнчалося суворим нагадуванням, якi саме документи  необхiдно  подати  для
вступу... Приймальнi комiсi? почали працювати, всюди  юрмиться  молодь,  в
кожного якiсь перспективи, i  тiльки,  зда?ться,  одну  ??,  ?льку,  життя
вiдтерло, кудись жене без керма i без вiтрил...
   Опинилася в парку.  Бiля  каси  кiнотеатру  було  вiльно,  ?лька  взяла
квиток, побувала на денному, малолюдному сеансi. Небагато втратили тi, хто
не пiшов на такий фiльм, можна було б i ?льцi часу не марнувати.  Сигарети
без кiнця смалять, нудять на екранi один одного,  все  киснуть  чогось,  а
коли навiть i поцiлуються на кiнець фiльму, то й то якось знехотя, сонно -
ледачi, не здатнi по-людському й поцiлуватись! I це любов? Як  на  ?льчину
вдачу, то коли вже любов, так щоб iз вогнем, без оглядок,  без  стриму,  а
тодi будь що буде... Хотiла б жити палахким до нестями життям,  коли  люди
згоряють вiд щастя, коли з любовi поезiя родиться... I хоч опеклася, так i
не зазнавши кохання, але певна була, що  воно  ?,  сама  про  таке  мрiяла
колись у тi веснянi сво?  ночi,  брунькуючi  ночi-квiтнiвки...  Що  ж,  не
вийшло. "Невже нiколи й не вийде?" - думала ?лька, сидячи пiсля  сеансу  у
павiльйонi  з  морозивом,  у  затiнку  пiд   ажурним   накриттям,   звiдки
вiдкривався ?й широкий кра?вид на Днiпро, на острови,  на  далекi  пагорби
самарськi. Любов - це як отой Днiпро, де вiтер i сонце, щоб i  на  душi  в
тебе ставало сонячно. Якби ж  то  могла  всiм  дiвчатам  сказати  про  це,
передати гiрку, запiзнiлу свою науку! Та чи так уже й  запiзнiлу,  чи  так
уже безнадiйну? Ось цей же ?здить, засипа? комплiментами, робить натяки...
Очi великi, по-телячому яснi, вiдданi. Дуже, правда, кирпатий,  на  головi
три волосинки i замiсть брiв  самий  пух,  але  хоч  i  безбровно,  одначе
жвавий, бойковитий, в iдеях весь, як у  реп'яхах.  За  iнших  умов  тiльки
хвицьнула б на його  комплiменти,  а  зараз  у  сво?й  безвиходi  терпить,
вислухову?, якось нiби  звика?  до  нього,  до  його  товариства.  А  вiн,
зда?ться, таки щось ма? на думцi, не легковажить, тому  й  дядько  Ягор  в
його дудку пiдiгра?:
   - Бачиш, ?лько: ?здить. Не маленька, догаду?шся чого. I з усього  видно
- намiри в нього серйознi. Так що не дуже б тобi й козиритись...  Бо  куди
прихилишся, як мене не стане? Хто тобi оборона? А  там  ти  б  i  горя  не
знала...
   Iнодi такий настрiй найде, що аж сумнiви облягають:  а  що?  Кого  тобi
iншого ждати? Нiкого на всьому свiтi, хто за тобою зiтхнув би...
   В павiльйонi о цiй порi мало людей. У  другiм  кiнцi  його  сидять  над
вазочками з морозивом двi молодi сумнi циганки: одна дитину груддю  году?,
друга жадiбно курить цигарку - щойно взяла коробку "Казбека". Звiдки вони,
з якого життя? Туга вiкiв промовля? з ?хнiх очей  бездонних,  сумовитих...
Двi жiнки прадавнього iндiйського племенi, як донесли вони сюди  цю  смагу
предкiв, i чорнобрiв'я, i жести, i спiв? Двi живi людськi перекотиполя, що
заплутались серед вихрiв XX вiку... Поворожити б, чи що? Нi - як буде, так
i буде!..
   Пiсля морозива  ?лька  вiдвiдала  в  цьому  ж  парку  музей  козацький.
Надивилася тi??  козаччини,  вийшла  з  таким  вiдчуттям,  нiби  в  чомусь
багатшою стала. Були люди на тво?й Вовчiй, в тих паланках степових, - всi,
як гiганти! Не зовсiм зотлiли ?хнi малиновi  хоругви,  блищать  шаблi  пiд
склом, жеврiють оксамити, навiть козацький човен  уцiлiв,  величезний,  iз
суцiльного дуба, тiльки почорнiв  наскрiзь,  став  як  антрацитовий,  -  у
плавнях, iз замуленого дна рiчки Пiдпiльно?  рибалки  видобули  його.  Мов
живих, уявляла ?лька  тих  лицарiв  запорозьких,  бачила  ?хнi  дозори  на
степових могилах, зблиски  шабель,  коли  вони  б'ються  в  курявi,  серед
крикiв, гвалту, кiнського iржання, зрошенi потом  та  кров'ю,  до  знемоги
рубаються, вiдбиваючи сестер-полонянок у якого-небудь  смердючого  хана...
Ото були люди, отi вiдборонили твiй край, передали тобi, як вiчний  посаг,
i це небо, i шир степiв, i сяйво Днiпра!
   У сучасному вiддiлi  музею  було  виставлено  багато  всяких  металевих
виробiв, труб рiзного калiбру, були навiщось виставленi пiд  склом  навiть
жiночi черевики  мiсцево?  взутт?во?  фабрики,  але  мимо  цих  експонатiв
вiдвiдувачi проходили швиденько, кожний мав сво? черевики на ногах.  ?лька
теж тут не затрималась, а ось бiля важезно? залiзно? вагонетки,  однi??  з
тих, що ?х колись ганяли на домнах каталi, вона таки пристояла, опинившись
в юрмиську пiонерiв, якi перед тим зацiкавлено розглядали колекцiю iржавих
металевих якiрцiв, що ?х колись кидано  пiд  копита  кiннотi  в  козацьких
вiйнах. Тепер юнi екскурсанти обступили  вагонетку  невiдомого  каталя.  В
бiлих сорочечках, з  краватками  червоного  шовку,  дiти  жваво  щебетали,
обстежуючи вагонетку, якесь смiшне пiонерча, найменше з усiх,  з  гордiстю
вигукнуло:
   - Це, мабуть, мого дiдуся вагонетка! Вiн був каталем!
   "А може, це мого дядька Ягора? - подумалось ?льцi. - Може,  його  праця
стiльки важить у життi, що й знаряддя ?? зберiгаються для нащадкiв?"
   Пiсля вiдвiдин музею  якось  збадьорилася:  чи  пiонери  навiяли  сво?м
щебетом добрий  настрiй,  сво?ю  дитячою  безхмарнiстю,  чи  ота  малинова
козаччина вольовита, безстрашна, що вiд не? такi  яскравi  яблука  вражень
зостались!
   Спускалася вниз проспектом, що весь був у палахкотiннi високих червоних
квiтiв: щедро политi, вони  всюди  яскравiли  вподовж  алей,  а  над  ними
панувало суцiльними шатрами могуття припилюжених  величезних  акацiй,  що,
вiдцвiвши, тепер  знову  ждали  нового  цвiту.  Якiсь  жiнки  смiялися  на
балконi, вiд радостi життя смiялися, а не з ?льки. Пригадалося ?й, як  той
Лобода квартирою вихвалявся, що вiн ?? ма? на цьому проспектi. "Окрема,  -
казав, - з балконом, з  ванною...  Щоправда,  апартаменти  в  холостяцькiй
запущеностi поки що, але жiночi руки лялечку з  них  би  зробили".  Яке  ж
вiкно, який балкон? Може, отой, де чи?сь вудки стирчать? I це вона могла б
тут жити? Щодня дивитися вранцi на отi скупi в росi квiтники, на палаючi в
сонцi троянди... Одначе вiн, мабуть, досi не зна?, чого вона пiшла з  дому
i що навiть довiдки в не? нiяко? нема. А то, може б, i  вiдсахнувся,  хоча
навряд, вiн-бо ж такий, що все влаштувати вмi?. Коли якось жартома закинув
слово про загс, ?лька спаленiла, адже й там найперше спитали б, звiдки ти,
красуне, де тво? вiрчi грамоти, а вона тiльки й  ма?  вiд  сво?х  Вовчугiв
вовчий бiлет, та й той неписаний, усний... I школи не  кiнчила,  i  навiть
нiкчемно? довiдки бухгалтер не дав! "Сключа?ться!" Незаконна. Як трудно ще
людинi без тих папiрцiв! А навiщо вони? Хiба в них людську душу впишеш?
   Катратий велiв з мiста йти просто до бакена, та ще  й  не  баритися,  -
робота там у нього яка, чи що?
   Днiпро i в заводях неспокiйний: вiтер воду вiвсюжить.  Бiля  бакенсько?
будки гра? листям гiнкий осокiр, його здалеку видно. У  найпекучiшу  спеку
бiля осокора можна заховатись у затiнку, а зараз пiд ним отаборилась  цiла
компанiя, що, видно, моторкою прибула, - моторка з написом на борту "Мрiя"
причалена неподалiк. Дядько Ягор  був  уже  помiтно  повеселiлий,  обличчя
його, що й завжди червоне, навiчно обпалене полум'ям доменних печей, зараз
було ще бiльш палахкотюче, а нiс, як  синя  цибулина,  блищав  краплинками
поту.
   - Лий, лий повну, не бiйся! - примовляв дядько Ягор, а Лобода саме щось
йому в чарку пiдливав iз пляшки. - Отак, по марусин поясок... по  вiнця!..
Не бiйсь, не розхлюпаю.
   Рука, мовляв, ще не тремтить.
   Ящик  пива  сто?ть  на  пiску,  а  осторонь  зняте  з  вогнища   пару?,
червонiючи, повнiсiньке вiдро щойно  вiдварених  ракiв.  ?льку  товариство
зустрiло з неприхованим захватом, тут ??, видно,  ждали;  щось  пiдстелили
мерщiй, посадили, стали пригощати наввипередки. I кухоль пива взяла, i вiд
ракiв не вiдмовилась. Лобода поставив вiдро з раками просто перед нею,  i,
лише коли вона взяла верхнього, всi iншi теж  потяглися  до  цих  ласощiв,
затрiщали в умiлих руках клешнi та раковi шийки. Лобода показав ?льцi,  що
можна ?сти, а що нi, а потiм вiдрекомендував ?й сво?х  друзiв  -  молодого
iнженера, чорненького, як жучок, що був, виявля?ться, власником моторки, i
другого, патлатого, з  широкою,  добродушною  усмiшкою  товстуна-блондина,
який,  видно,  був   для   компанi?   розважальником,   його   по-дитячому
витрiшкуватi голубi очi до всiх сяяли привiтом, великi товстi губи  смiшно
плямками, вiн сам себе поляпував по ранньому черевцю i примовляв:
   - Ми, мартини, соцнакопичення не бо?мось, черевце  дода?  солiдностi...
Бочка вiтамiнного квасу сюди ввiйде...
   А  iнженер,  повертаючись,  видно,  до  розмови,  перервано?   ?льчиним
приходом, звернувся з запитанням до Лободи:
   - Чим же закiнчилась iсторiя з тим дружинником?
   Лобода, старанно розколупуючи ракову шийку, пояснив ?льцi:
   - Недавно викрили в нас одного. Студент iз медичного. Просто генiальний
виявився  тип.  Знавець  психологi?,  Кафка!  Помiтив,  з  якими   папками
контролери ходять по гастрономах, добув i собi точнiсiнько  таку,  солiдну
жовту папку, i в рейд по торгових точках. Зайде в магазин, скромно стане в
кутку iз сво?ю папкою i сто?ть, нiчого не вимага?, не запиту?, тiльки нiби
потайки кра?м ока придивля?ться, як вiдважують. А там же народець!  Рильце
не  в  одного  в  пушку,  вони  мiж  собою  одразу  шу-шу-шу:  "Контролер!
Дружинник!" Та того дружинника мерщiй за лаштунки в пiдсобку, посадять,  i
вже перед ним на бочцi пляшки, краби, зерниста iкра...  Поснiда?  хлопець,
чемно подяку? i пiшов собi. А десь у другiй торговiй точцi пiдобiда?, а  в
зразковому гастрономi ще й повечеря?  в  такий  спосiб.  Причепись  ти  до
нього. Коли виявили, вiн нiскiльки не розгубився: я ж, каже,  не  вимагач,
хiба я когось обманював чи шантажував? Вгощають люди, припрошують,  то  чи
менi з  мо?м  студентським  апетитом  вiдмовлятись?  Таких  треба  судити,
кричать йому, ти лжедружинник! А вiн ще й осмiха?ться. Були, каже, на Русi
Лжедмитрi? i лжевождi, тож чому i лжедружинниковi не бути? I що за провина
моя, порiвнюючи з тим, що вони, мо? лжепопередники, нако?ли?
   - Здiбний тип, - зауважив молодий черевань, лежачи боком  на  пiску.  -
Такий зробить кар'?ру, будь здоров!
   Подлубавшись у вiдрi, Лобода вибрав найбiльшого рака,  подав  ?льцi,  а
тодi знов заговорив:
   - Тепер стало модно кар'?ризмом лаятись. Коли що, одразу  кар'?ристi  А
вдумаймось: що поганого, коли працiвник прагне здорово? кар'?ри?  Хiба  це
не стимул, особливо для нашого брата низовика? Чому тiльки з трибун  та  в
звiрячих байках викривати зло? Треба брати  владу  i  карати  його!  Силою
влади, закону! Зрештою, кому в нашiм  життi  вiдкритий  шлях  до  кар'?ри?
Тому, хто краще працю?, хто вмiлiший, iнiцiативнiший,  хто  бiльше  зробив
для суспiльства... Працюй краще - пiдеш вище... Такий закон життя.
   - За здорову кар'?ру! - вигукнув черевань, що,  як  виявилось,  обiймав
керiвну посаду в заводському Палацi культури. - Важлива думка,  Володимире
Iзотовичу! То не солдат, що не мрi? стати генералом.  Кар'?ра  тiльки  для
того закрита, хто нi до  чого  не  здатен.  А  якщо  в  тебе  й  виробничi
показники, i анкета добряча, а плюс до того ще й художня жилка,  розумiння
спiвiв i танцiв... Та ви зна?те, який у нас ансамбль? - з  живим  вогником
звернувся вiн до  ?льки.  -  Перед  вами  творець  ансамблю,  перший  його
фундатор... Недавно ще й сам з кастань?тами виходив на публiку,  це  зараз
набув солiдностi - маю сто десять кiло живо? ваги... Було, було, гула пiдi
мною сцена, не дивiться, що штани широкi...
   - Штани тво? таки вiдстали вiд моди, товаришу  фундатор,  -  пожартував
Лобода. - Смiшно, коли холошами вулицю метеш.
   - А я не боюсь широких штанiв!  -  збунтувався  приятель.  -  Запорожцi
носили ще ширшi, а вмiли вдарити гопака!.. I взагалi,  що  таке  мода?  Що
значить - закрити лоб i  пiдняти  спiдницю?  Ось  нова  мода  пiшла  серед
дiвчат: носити окуляри. Начепить,  хай  навiть  iз  звичайного  скла,  аби
тiльки видаватись  iнтелектуалкою...  Очi,  мовляв,  загубила,  сидячи  за
книжками... Я в ансамбль таких не беру, менi треба карооких,  синьооких!..
Ансамбль наш славиться, восени,  може,  навiть  у  Польщу  по?демо.  А  ви
танцю?те? - запитав ?льку i, не ждучи вiдповiдi, вигукнув захоплено: -  Та
ви в нас примою були б! Така фiгура, такi ноги.  Тут  по  селищах  дiвчата
рано тлустi стають, правда, це теж  ознака  достатку  i  доброго  клiмату.
Глянеш - ще молода, а вже в плаття не влазить, i це  при  тому,  що  димом
диха?мо, всякими там ангiдридами... А у вас, бач, i талiя,  i  бюст...  На
пуантах пiдете, навчитесь, це не складно... Нам зайця дай, i того  навчимо
сiрники запалювати!.. Отже, подумайте, ми охоче взяли б вас до себе, в наш
ансамбль "Днiпрова хвиля"...
   Катратий при цьому чогось насупився, а потiм, перебивши балакуна,  став
раптом з iншого боку вихваляти ?льку, сказав, що  племiнниця  в  нього  не
яка-небудь пустовiйка, вона дiвчина роботяща,  моторна,  чепурна!  I  мати
недбахою не була, i дочка теж змалку в трудi!.. Слухати  вiд  дядька  такi
щедрi характеристики ?льцi було зовсiм незвично, вона зашарiлася.
   - А хiба це не труд - все життя танцювати? - булькато блискаючи  сво?ми
голубими, пожартував товстун.
   Одначе Катратий жарту не прийняв i нитки розмови не випустив, далi  вiв
сво??, бо хiба, винна, мовляв, дiвчина,  що  попала  в  таке  безправство?
Круго усi ходять пiд законом, спокiйно можуть  спати,  а  ця  в  постiйнiй
тривозi, беззахисна, беззаступна...
   - Заступимось, - твердо сказав Лобода i глянув на ?льку значливо,  нiби
для не? в цьому словi мусив бути якийсь особливий змiст, не такий, як  для
iнших. - Безправства в нашiм суспiльствi i не буде.
   - Батько твiй, Володимире, за людей умiв заступатись, - мовив  Катратий
у задумi.
   А засновник ансамблю, пiдхопивши тему,  став  розповiдати,  як  здорово
потурбувався Володимир Iзотович про свого батька, як старий розкошу? там у
Будинку ветеранiв-металургiв, ловить  рибу  "на  скок".  ?  такий  спосiб,
генiально простий. Пливеш собi  мiсячно?  ночi  по  озеру  в  плавнях,  по
Скарбному, чи по Вовчiй, тиша кругом, нiщо не шешерхне, правиш човна понад
самим берегом, а вони (щуки), як вiдомо, сплять хвостом до берега,  мордою
до глибини,  i  ти  лише  злегенька  плесь  веслом  по  водi,  риба  сонна
зляка?ться сплеску та стриб iз води, сама вискаку? -  та  в  човен,  та  в
човен! Iнодi, бува?, за нiч стiльки ?х навискаку?,  дiвати  нiкуди,  повен
човен щук править Лобода-старий додому, завда? куховаркам роботи!
   - Та щуки ж якi! - аж захлина?ться керiвник ансамблю. - На весь розгiн
руки! Оце вам i зветься ловити "на скок"...
   Катратий буркнув, що брехня це, мовляв, а Лобода пiдтримав свого друга,
бо там заводськi  ветерани  справдi  розкошують,  живуть,  як  у  Бога  за
пазухою...
   - Та, власне, хiба й не повинно так бути? -  казав  вiн  примирливо.  -
Завоювали, то й мають. Все ?м, як пiонерам, рiдна влада да?. Все  вiд  не?
само iде ?м "на скок"... - I додав майже зажурено,  майже  фiлософiчно:  -
Колись, мабуть, i ми там опинимось... в Палацi ветеранiв. Темп  такий,  що
збiжить життя, й не оглянешся. - I, ласкаво глянувши на ?льку, пiдбадьорив
?? жартом: - Дорога ясна: комсомолом почина?м, соцбезом кiнча?м!..
   Коли ракiв у вiдрi не зосталось, i пивнi  пляшки  порожнi  валялися  на
пiску, дядько Ягор взявся стругати весло, яке не перший  день  струже,  як
тiльки вибереться вiльна часина. А при?ждже товариство запросило ?льку  по
Днiпру прогулятися з вiтерцем.
   Катратий застережливо кинув, що он  з-пiд  сонця  хмара  заходить,  але
товариство на це не зважило, весело пiдхопило ?льку, i не встигла  вона  й
схаменутись, як була вже в човнi, i моторна помчала ?? - вперше в життi! -
просторами Днiпра. Лобода, сидячи в човнi навпроти, дивився  на  пасажирку
розчулено i вдячно i мовби  втлумачував  поглядом:  бачиш,  ?лю,  все  тут
робиться тiльки ради тебе, ради  того,  щоб  принести  тобi  вдоволення  й
радiсть.
   - Куди? - коротко спитав iнженер, що правував моторкою,  однак  Лобода,
якому запитання адресувалось, нiчого не вiдповiв i знову  нiмопромовистим,
упокореним поглядом перепитав ?льку: вислов, мовляв, сво? бажання, ти  тут
владарка! Моторка, i напрям ??, i швидкiсть, i наше  товариство  -  все  в
тво?му розпорядженнi! На острови отi? Чи пiд мости? Чи до водно?  станцi??
Все тво? тут, все тобi вiдкрито, бажай, командуй, вели!
   Рiвномiрне стукотiння мотора, струмування легкого вiтерця  в  розпашiле
лице, зустрiчнi човни, - з деяких чути вiтальнi вигуки, зверненi до Лободи
та його супутникiв, - i знову простiр надвечiрнього Днiпра з повнотою  вод
i розливом свiтла. Отак би помчати аж до сво?х Вовчугiв, хай  би  побачила
бригадирова крикуха ?льку в такiм товариствi, онiмiла б зi злостi!
   В одному мiсцi довелося розминатися з легкокрилим табуном  гостроносих,
схожих на ракети човнiв; в кожному сидiло по  восьмеро  гребцiв,  вони  то
згинались, то розгинались в ?диному ритмi, в ?диному помаху весел,  тiльки
чулося дружн? плесь-плесь. I серед тих смалюватих, з  мокрими  спинами,  з
мокрими чубами атлетiв ?льцi нiби завважилася одна знайома постать... Це ж
вiн, студент? Так i тьохнуло враз усе  солов'ями,  що  ?х  чула  вночi  на
Зачiплянцi з магнiтофонно? стрiчки!
   Промчали човни, вiддалялися з ритмiчним помахом весел,  а  житт?люб  iз
ансамблю басовито вигукував, повен завзяття й ентузiазму:
   - Оце життя! Оце життя, а не  фiкцiя!  Сво?му  майбутньому  чоловiковi,
?льочко,  умовою  поставте:  щоб  катав  вас   щодня...   Щоб   яхту   вам
персональну...  Ви  для  цього   створенi!   Вам   усе   лiто   на   пляжi
викрасовуватись! -  I,  мовби  жартуючи  i  нiби  й  не  зовсiм  жартуючи,
вигукував далi, що якби йому така красуня виявила  честь,  то  вiн  би  ?й
створив комфорт, будь здоров! Двiчi на рiк на курорти ?здила б, не став би
ревнiстю замучувати, звiту не питав би, не дрiб'язковий...
   - Все для жiнки можна вiддати, - Лобода  знов  багатозначно  глянув  на
?льку, - якби тiльки виявилась достойною, здатною створити з тобою  мiцну,
сучасну, зразкову сiм'ю. Повну ?й волю за це. Хочеш  учитись  -  учись.  В
музе?, в кiно ходи, на концерти. Хочеш в туристську - одержуй, будь ласка,
путiвку й довкола ?вропи: Парфенон,  пiрамiди,  Везувiй...  Я  на  це  так
дивлюсь: цiлковиту сувереннiсть дай жiнцi, усi права дай за  те,  що  вона
ряту? тебе вiд самотностi й хоч коли-не-коли  приголубить,  -  голос  його
налився щирiстю. - Хай вона буду? життя на свiй смак, все ?й повинно  бути
дозволено при однiй умовi: не бiгати iз заявами в комiтет на свого рiдного
чоловiка, - пожартував вiн трохи сумовито. - А ось  у  мо?х  знайомих:  як
тiльки  найменший  конфлiкт,  не  так  глянув  на  не?  законний  чи  десь
затримався з товариством на островах,  уже  вона  й  бiжить  iз  заявою  в
комiтет, де з тебе стружку знiматимуть...
   ?лька розумiла всю пiдводну течiю цi??  розмови,  i  хоч  почувала,  як
нурту? в нiй якась не до кiнця усвiдомлена вiдпорна сила, але було щось  i
при?мне, спокусливе в цих натяках, в мальованих картинах,  в  неприхованiй
увазi до не?. Над усiма  тут  вона  нiби  старша,  всi  перед  нею  так  i
стеляться. Почувала, що зараз нiби вироста? у сво?й цiнностi, помiчено  ??
вроду, комусь вона таки потрiбна... Не зоставались в ?? душi  без  вiдгуку
слова про оту незалежнiсть, вiльнiсть, про  пляжi  днiпровськi,  де  можна
було б цiлi днi проводити безтурботно, наодинцi з  сонцем,  iз  волею,  iз
блакиттю!..
   Буря знялася несподiвано. Так  вони  щоразу  зненацька  зриваються,  цi
надвечiрнi бурi на Днiпрi. Iз заходу, з-пiд хмари, погнало  враз  курявою,
на пiвнеба закушпелило рудим, i  одразу  й  заводи,  i  Днiпро,  й  мости,
окутало якоюсь тривогою, сутiнню вiтряною... Небо,  що  вдень  було  повне
блакитi, тепер скаламутилось рудою завi?ю тьми, i вiтру, й тривоги. Човни,
як трiски, погнало на водi, i бiлокорi осокори на  берегах  закудла-тились
листям, потемнiли, страшно вiддаленi, i в Лободиних очах  ?лька  помiтила,
як майнуло щось  сполохане.  А  туча  розросталась,  навкруги  посутенiло.
Днiпро збурунився, моторка йшла важко, орала хвилi, воду  зривало  вiтром,
кидало бризками в обличчя. Бурею пригнало  ?х  знов  до  Катратого.  ?лька
вистрибнула просто у воду. Пiдiбравши плаття вище колiн,  мерщiй  подалася
до берега, а моторка одразу ж погнала далi десь до свого причалу.
   Опинившись на березi, ?лька вiдчула дивне полегшення. ?й здавалось,  що
саме ця раптова буря вiд чогось ?? зарятувала.
   А для Катратого наче й не iснувало цi?? бурi на Днiпрi, сидiв собi  пiд
розшумiлим осокором i спокiйно стругав  сво?  весло.  Обвiяна  вiтром,  що
плаття на нiй туго облiпив, ?лька з радiсно-лоскiтним почуттям  стояла  на
березi, i не серед хвиль уже була, а  на  твердiй  землi,  i  буря  ??  не
лякала, осокор спiвав ?й сво?м шумом, i було щось навiть  буйно  веселе  в
тому, як розбiгаються, втiкають увсiбiч човни з Днiпра, бiльшi й маленькi,
а одна шлюпка з заводським номером перекинулась  неподалiк  берега  догори
дном, i дво? хлопцiв-голякiв, видершись на ту  ковзку  посудину,  стали  в
бешкетнiм ошалiннi вибивати на нiй чечiтку. От ?х би в ансамбль!..
   Катратий нiби й цього бешкетництва не помiчав, похмурiстю  було  повите
його  обличчя.  Чимось,  видно,  було  старому  зiпсовано   настрiй.   При
товариствi цього не виказував, а зараз  -  як  туча.  Помовчавши,  виповiв
?льцi  причину:  квартальна  сьогоднi  приходила.  Чи  головин  при?зд  ??
розколошкав, чи iнший хто пiдказав, тiльки раптом згадала й квартальна про
сво? обов'язки. Домовою книгою цiкавилась,  i  хоч  по-сусiдському,  проте
попередила Ягора: або прописуйте  свою  квартирантку,  або...  Треба  буде
шукати десь руку в мiлiцi?, щоб прописатись, щоб узаконитись у життi.



   VIII

   Вкрадено таблицю з собору!
   Там, де висiла, зоставсь прямокутник необлинялий та дiрки вiд  гвинтiв.
Мабуть, i сам Лобода-висуванець, який вважав себе знавцем робiтничо? душi,
всiх ?? закамаркiв, не сподiвався, що такий  незначний  факт,  як  пропажа
таблицi, шматка чавуну, наробить на Зачiплянцi стiльки шелесту. I  перший,
хто виявив, - двоюрiдний брат Володьчин, Костя, слiпий  танкiст,  точнiше,
його кокетуха Наталка,  котру  вiн  проводжав  до  раннього  автобуса,  не
ховаючи нiжностi, як бува? в них щоразу, коли помиряться пiсля  сварки.  А
подружжя це нерiдко потрапля? у шторми та  бурi;  незадовго  перед  цим  у
?хнiх широтах просто тайфун лютував... Обо? були запрошенi на  iменини  до
Наталчино? приятельки на селище "Коксохiму", iшли туди пiд ручку,  в  мирi
та злагодi, а звiдти вночi Костю аж бiля цього собору  Наталка  догнала  з
покалiченим баяном, за  руки  хапала,  просила:  "Пробач!  Дiтьми  благаю,
прости! Хочеш, на колiна перед тобою впаду, бий, топчи, тiльки знiми грiх,
пробач, востанн? пробач!.." Нiхто нiби й не був свiдком цi?? нiчно? сцени,
а проте вся Зачiплянка вже знала,  як  Наталка  пiсля  iменин  каялася  та
навколiшки повзала перед сво?м слiпим Костею на майданi, бо  знов,  видно,
пiдпивши,  "давала  дрозда",  як  сама  вона  висловлю?ться  про   себе...
Бурхлива, загуляща, Наталка i з  Костею  теж  познайомилася  на  одному  з
весiль, куди його були запросили грати: сама до нього пiдсiла,  розпалена,
стала руку гладити. Сказала, що вiн ?й подоба?ться, вiн гарно так гра?,  з
настро?м, а що невидющий, то... "Я зараз теж невидюща!" - засмiялась  вона
тодi i, пiдхопивши його, вiдбиваючись вiд усiх  жартами,  сама  безсоромно
потягла його в кучугури, в ту пустелю пристрастей, де  чебрецями  гарячими
дух забивало,  де  вiд  млосних  чебрецевих  пахощiв  можна  було  вчадiти
навiки!.. I ось тепер, на iменинах у приятельки, вона,  як  безмужня,  про
Костю забувши, весь вечiр вигоцу? з  заводським  енергетиком,  тим  старим
донжуаном, притьохку? соромiцькими приспiвками до  нього,  а  тодi  раптом
вiдлучились кудись удвох, - Костя одразу вiдчув ?хню вiдсутнiсть. Зникли i
не вертались, повiв легковажницю старий  гультяй,  мабуть,  до  тих  самих
чебрецiв... Не став бiльше  грати  Костя:  брязнув  баяном  об  землю,  аж
заскавчали рештками музики мiхи... Потiм, коли бiля собору наздогнала його
Наталка, були знову виправдання, пояснення, iменем дiтей благалося, а  вiн
хоч i кипiв люттю образи, ревнощiв, проте знав,  що,  як  не  вперше  вже,
зрештою прийме ?? каятьбу, i сльози, i пестощi, i вже й сам  нiжитиме  ??,
нiколи не бачену, жагливо-палку, загулящу... Бува?, що любити  -  це  лише
радiсть, а бува?, що це майже повсякчаснi муки i бiль. Як у нього.  Нiколи
не бачив Наталчино? усмiшки, не зна?, яка на вроду, який у не? вираз очей,
тiльки плоть ?? зна?, тiла пругкий вогонь, ласку рук... I ще солоний  смак
слiз ??, слiз каяття...
   Простив, помирились, проводжа? знов ??, матiр сво?х дiтей, до  автобуса
вранцi. Коло собору Наталка стривожено вхопила чоловiка за руку:
   - Косте, що за знак? Таблицi на соборi нема! Як це розумiти?
   Костя, наблизившись до стiни, мовчки обмацав  дiрки,  де  таблиця  була
пригвинчена, постояв, хмуро процiдив крiзь зуби:
   - Сволоцюги.
   Повертаючись додому, вiн зупинив коло хвiртки Вiрку Багла?ву, яка  саме
вийшла з двору, поспiшаючи на роботу.
   - Ти ж начальство, - сказав роздратовано. - Член парткомуi Чи, може,  й
ти потура?ш свавiльникам?
   - Що ско?лось, Косте? - вона була здивована його тоном.
   - Таблицю хтось вiдгвинтив вiд собору.  Була  на  це  постанова?  Людей
питали?
   Наче йому неоднаково,  незрячому,  ?  та  дошка  чи  нема.  А  може,  й
неоднаково? Може, i вiн по-сво?му дорожив цим собором, що ?диний тiльки  й
зостався  йому  з  дово?нного  життя?  З  дитинства,  з  юностi,  коли  ще
невипаленi Костинi очi мали змогу збирати в душу цей дивний  зачiплянський
свiт...
   Вiрунька, хоч i поспiшала до автобуса, все ж завернула на мiсце  подi?.
Так, нема. Позбавлено паспорта. I хоч ранiше за цехом,  за  графiками,  за
безлiччю квартирних та побутових справ ?й не до собору було, вiн наче й не
iснував для не?, одначе зараз це неподобство обурило й Вiруньку,  собор  i
для не? враз якось ожив. Не було ж на парткомi й мови про  те,  щоб  собор
роздягати! Нiякi збори не приймали ухвали, щоб зносити його!  Без  таблицi
тi??,  кимось  давно  прибито?,  став  одразу  вiн   якийсь   беззахисний,
безборонний, списаний iз життя, приречений на злам. Майнуло в  гадцi,  як,
ще коли малою була, зносили в ?хньому селi  церковцю  дерев'яну.  Невiдомо
ким i коли була поставлена, хоча  ставили  ??,  видно,  справжнi  майстри:
збудована була без ?диного цвяха. Сокирами та ломами  розбивали  старезне,
але ще мiцне, не поточене шашелями дерево. Без  ?диного  цвяха,  на  самих
шипах! Тiльки й гомонiли тодi про це. Тi, що похмуро трощили, розшивали ту
старизну,  з  мовчазною  люттю  виконували  руйнацьке   завдання.   Спершу
здавалось, що все там одразу мусило б розсипатися  вщент,  а  проте  ветха
споруда чинила опiр, вражала всiх мiцнiстю. Аж наступного  дня,  пригнавши
трактори, таки розтрощили ??, розламали, розтягли. Найстрашнiшим було  для
Вiруньки, коли падало горище i з хмари  куряви  так  i  пужнули  врiзнобiч
великi сiрi кажани, закружляли над людьми, над толокою  слiпо,  беззвучно.
За житт?вими клопотами притьмарились, забулися, а зараз, немов  розбурканi
чимось, знову зринули з глибин споминiв тi кажани, тi неспiвучi  птахи  ??
дитинства. Огиднi духи ру?ни, шорсткi, наче запилюженi, i на все  життя  -
слiпi. Згадалась ще купа розкидано?, припало? порохнею  церковно?  утварi,
школярчата копирсалися в нiй, знаходили на  руйновищi  з-помiж  смiття  та
мотлоху висушенi уламки березово? кори  з  химерними  на  нiй  письменами.
Темну парусину якусь довго розглядали з намальованим пеклом, з грiшниками,
з ледь розбiрливим написом  -  червоним  по  чорному:  "Зима  необiгренна"
(пiзнiше холод окупацi? постане ?й  в  образi  тако?  чорно?  необiгренно?
зими)... Пiдiбрала й Вiруня тодi ощепок старо? кори з письменами, на  якiй
потiм комсомолець-учитель намагався розшифрувати бозна-колишню  словенську
в'язь   iз   титлами   i   якимись   закарлючками...   Так   i   зосталось
нерозшифрованим,  що  там  було  написано  давнiми  писарями   чи   самими
майстрами, тими, котрi вмiли будувати без ?диного цвяха... Може,  остороги
якiсь? Заповiдi нащадкам?
   Тепер, видно, хтось  вирiшив  перетворити  в  руйновище  i  цей  собор.
Повернеться Iван з Iндi? - порожньо  на  майданi!  Пустеча!  Де  ж  собор?
Вiрунько, де ж собор наш, бiля якого ми  з  тобою  так  любили  блукати  в
молодi нашi ночi кохання?.. Мовчазний зачiплянський гiгант-старожил, що на
роботу нас лiто й зиму проводжав i щодня зустрiчав iз роботи, де ж  вiн?..
Чому на його мiсцi пустир?
   Пiдiйшло ще кiлька селищанських, оглядали  пляму  -  слiд  вiд  зникло?
охоронно? таблицi. Семко Дейнека  подав  думку,  що  треба  мiлiцiонера  б
викликати,  щоб  вiвчарку  привiв  та  пустив  ??  по  слiду.  Там  у  них
собаки-шукачi здорово намуштрованi, будь-який слiд вiзьмуть.
   - Цього слiду нiяка собака не  вiзьме,  -  кинула  Вiрунька  сердито  i
поспiшила до автобуса, що саме пiдiйшов.
   Нiби не що й сталось,  а  навiть  i  на  роботi  чомусь  Вiруньцi  було
марудно, сердито на всiх. Одразу ж пiсля змiни вирiшила зайти  до  Лободи:
собор у його ж пiдпорядкуваннi, над ним Володька начальство...
   Начальство було  в  бадьорому  робочому  настро?.  Синя  блуза-спецiвка
просто поверх майки, бо жарко. Хто не знав би в лице  господаря  кабiнету,
мiг  подумати,  що  перед  ним  заводський   iнженер-металург,   один   iз
вiдвiдувачiв, що забiг просто з цеху в кабiнет i, чекаючи свого  керiвного
друга, вiльно сiв посидiти за його столом. Вiкно вiдчинено, i за ним видно
закурену сажею акацiйку, хирлявий газончик, а  трохи  далi  -  чорно-сiру,
столiтньою курявою вкриту браму  заводську.  Пилюки  в  кабiнетi  явно  не
бояться - порохня шаром лежить на поскручуваних у труби  якихось  плакатах
чи дiаграмах, що валяються на масивному сталевому сейфi; помiтно пилюку  й
на  чавуннiй  статуетцi  Титана,  прилаштованiй   на   письмовому   столi.
Заводський гуркiт у вiкно долина?, але на нього в кабiнетi не зважають, до
цього звичнi. "Ви сподiвалися зустрiти за цим столом заскорузлого  чинушу,
- мовби повинно було казати все тут вiдвiдувачевi, -  жовчного  бюрократа,
що вiдгородився вiд роботяг i за паперами свiту Божого не бачить. А я  ось
який. Висунули, то й сиджу. З цеху прийшов, а скажуть, то  й  знов  у  цех
вернусь. Мене цим не заляка?ш, за канцелярський  стiл  не  тримаюсь".  Все
по-дiловому на столi:  календар,  телефони  рiзних  кольорiв,  пластмасове
письмове  приладдя  та  ще  ота  чорна,  заводського  литва  статуетка   -
точнiсiнька копiя того Титана, що в парку на високому п'?десталi  десь  аж
пiд небом сто?ть, простерши руку над заводами. Тут, на столi,  присутнiсть
Титана не випадкова, серед купи паперiв цей  карликово-iнтимний,  змалiлий
Титан - як знак того, що в кабiнетi пам'ятають про нього повсякчас.
   - Кажи, Вiро Пилипiвно, з чим прийшла?  -  Лобода  сидить  збоку  стола
звично, невимушено, нога на ногу.
   - Цiй ночi, - почала  вона  i  осiклася,  бо  очi  його,  завжди  трохи
шельмуватi, змигнули розсiяним смiхом, стрельнувши кудись убiк,  i  ?й  на
мить здалося, що Володьцi вже все вiдомо.
   - Слухаю, слухаю тебе.
   - Таблицю вночi знято з собору...
   - Ах, Вiрунько, я думав, у тебе щось виробниче, невiдкладне, - мовив  з
розчарованiстю в голосi, хоча шельмуватiсть з  очей  не  зникла.  -  А  ти
знайшла з чим... Повiр, не один собор у мене на плечах...  Дозволь  спершу
ось iз товаришем з областi докiнчити.
   Але товариш, що скромно, сидiв пiд стiною, сухорлявий чоловiк у  темнiй
сорочцi з краваткою, стримано зауважив,  що  вiн  почека?.  Що  йому  буде
навiть цiкаво.
   Булькатi,  стереоскопiчнi  очi  Володьчинi  знову  змигнули,   невловно
змигнули, але вiн i на знаки не дався, що хотiв би уникнути розмови на  цю
тему, навпаки, по-дружньому мовив до Вiруньки:
   - Ну, кажи, що там.
   Вона коротко переповiла, закiнчивши знервовано:
   - Самоправство якесь. Нiкого не питаючись. Наче i влади нема!
   Лобода глянув на товариша з областi так, нiби вибачаючись за Вiруньчину
неоковирнiсть: що  з  не?,  мовляв,  вiзьмеш,  рядова  виробничниця,  сiче
навпростець...
   - Влада, Вiро Пилипiвно, ?, - сказав ?й наставницьки. - До того ж  дуже
конкретна. Ось ми з тобою i ма?мо честь ?? представляти.
   "Ти менi баки не забивай? - хотiлося крикнути Баглайцi. - Я краще  тебе
знаю, що влада ?. I що мене не для пустомолотства в  мiськраду  селищанами
послано. А ось ти чого крутиш? Хiба не бачу тебе,  крутiя?  Та  я  ж  тебе
наскрiзь бачу!"
   - Не для того я прийшла, щоб ти менi лекцi? читав, - сказала з  серцем.
- Вчинено беззаконня ж, iнакше не назовеш!.. Для чого тодi ти на  культурi
сидиш?
   - Ша, не кипи, Вiрунько. Ми з тобою люди сво?,  завжди  дiйдемо  згоди.
Грiх на кума так нападати...
   - Якби знала, нiзащо кумом би не взяла!
   - Не гарячкуй, будь ласка. Краще скажи, чи добрi готу?ш сво?му  Iвановi
зустрiчний? Чи дерунiв напекла?
   Цей жарт висуванець адресував також i до обласного товариша пiд стiною,
щоб  виказати  перед  ним  свою  обiзнанiсть  навiть  у  родинних  справах
заводчан. Помiтивши зацiкавлення  присутнього,  Лобода  пояснив  йому,  що
чоловiк цi?? ось Вiри Пилипiвни  якраз  i  ?  той  вiдомий  сталевар  Iван
Баглай, що зараз у Бхiла?  плавки  да?.  Скоро  вибуде  строк,  ма?  от-от
повернутись. Вiруньчиного погляду не уникло, як, пояснюючи, це товаришевi,
Лобода водночас i вивчав його: кортiло, видно, "генi?вi" наперед  вгадати,
як той поведеться в питаннi про собор, щоб i собi вiдповiдно пiдкорегувати
паруси. Але товариш, слухаючи Лободу, був  непроникний.  Тiльки  коли  цей
перебалакав, сказав йому стримано:
   - А з тi?ю таблицею вам таки слiд розiбратись. Факт справдi дивний.
   - Просковзнуло повз нашу увагу, винуватi, Павле Антоновичу, -  поспiшив
покаятись Лобода, i була в голосi непiдробна щирiсть за цей свiй промах  у
роботi.
   А Вiрунька тим часом зiрким сво?м оком примiтила  в  кабiнетi  ще  одну
рiч: у кутку iз-за сейфа рiжечком виглядало щось далеко засунуте i якимось
плакатом прикрите... щось дуже схоже на таблицю чавунну!
   - А то що? - запитала вона i, одним махом зiрвавши з  соборно?  таблицi
плакат, жужмом кинула його пiд ноги  й  вилетiла  з  кабiнету,  зi  злiстю
вдаривши дверима.
   Невдовзi пiсля цього непримиренна  Баглайка  вже  сидiла  в  приймальнi
секретаря обкому.



   IX

   Зачiплянку цього дня нiби гедзi покусали: багато було злих.
   - Наче в душу тобi наплювали, - сказав Федiр-прокатник. - Ну, зловив би
я тих злодiюк...
   Як на те, в нього ще й "Кама" того дня зiпсувалась. I з жiнкою за  нiщо
посварився. Iншi теж ходили дражливi, прихнюпленi. Мабуть,  якби  заявився
сьогоднi Лобода-висуванець на Веселiй iз сво?м нержавiючим  оптимiзмом  та
свiженькими анекдотами, то навряд чи став би хто слухати його  "вiрменське
радiо". I вже напевне, що нiхто зараз не сiв би з  ним  забивати  "козла":
ма?ш охоту - сiдай i сам iз собою грай!
   Несподiвано  з'явилась  на  обрi?  кочiвна  бригада  реставраторiв,  що
ставила свого часу смiховинне оце риштовання, яким так нiхто, крiм лелеки,
й не скористався. Тижнiв два тодi товклися тут,  iз  собору  зробили  собi
нiчлiжку, горiлку пили та дiвок водили -  така  це  була  бригада,  що  ??
роботу  Зачiплянка  iнакше  й  не  називала,  як  халтурою.  I  ось  знову
з'явились, зачули поживу. Адже разом з таблицею тепер iз собору було  нiби
знято  якийсь  покров  схоронностi,  недоторканостi,  вiднинi  собор  став
об'?ктом ненадiйним, i це, певне, якраз i пригнало мерщiй сюди халтурникiв
(вiдомо, що й на руйнуваннi часом можна добре урвати)... До того ж згадала
ця братiя про колись уже виконанi тут роботи (хоч i було ?х  на  копiйку),
спом'янула якийсь свiй  договiр,  що  його,  мабуть,  уже  й  мишi  з'?ли.
Бригадир реставраторiв, щуплявий пiдтоптанець у  беретi,  умовляв  селищан
пiдписати йому якогось акта, виправдальним  тоном  пояснював  на  майданi,
чого роботи було тодi заморожено:
   - Ви ж зна?те, як це в  нас:  то  кошторис  не  затверджено,  то  олiфи
нема...
   - Душi в тебе нема, - презирливо скривився на це Федiр-прокатник.
   - Бригада не бий  лежачого,  -  пiдкинув  Шурко,  водiй  далекорейсових
автобусiв.
   Ще один з реставраторiв скаржився, що за  висоту  не  платять;  бiгаючи
верткими очицями, шукав у роботяг спiвчуття.
   - По закону верхолазам ма?ться за  висоту  платити,  а  хiба  ж  то  не
висота? - I, закликаючи присутнiх у свiдки, вказував на центральне  шатро,
iржаве, з облiзлою фарбою.
   Металурги спохмура поглядали  вгору.  То  таки  була  висота.  Молодиця
вагiтна, невiстка горнового Ткаченка,  теж  задивилася  вгору,  кривилася,
наче хотiла спитати:
   "А дитя мо? вже й не побачить отих бань та шпилiв?"
   Небо над собором сьогоднi було наче блакитнiше, нiж завжди. Нi юги,  нi
заводських димiв.  Ластiвки  вгорi  змигували  весь  час;  чимось  ?м  тут
подоба?ться, цiле лiто вони так змигують над опуклостями собору.
   Розмова в  гуртi  раз  у  раз  поверталася  до  таблицi,  зайшлося  про
походження ??, старшi пробували пригадати, коли й ким було ??  вiдлито,  i
виходило так, що ледве чи не за декретом Ленiна  вiдлита  була  вона,  ота
чавунна зачiплянська таблиця...
   Учитель Хома Романович, у якого до вiйни сидiла  за  партою  легендарна
Майя Прапiрна, неремстиво стояв позад гурту сухенький, сивий,  у  розмовах
участi не брав, тiльки очi його, задивленi на  собор,  пойнялися  сльозою.
Йому бiльше, може, нiж будь-кому, було чого переживати. За цей  собор  вiн
свого часу на Магаданi побував, власне, бiльше за свiй темперамент, за те,
що мав звичай аж надто запально iсторiю храму переповiдати  учням.  Багато
хто з металургiв, людей рiзних поколiнь, теж колись  сидiли  за  партою  у
Хоми Романовича i дещо знали про iсторiю виникнення собору. Виник, мов  iз
легенди. Пiсля зруйнування Сiчi, в потьомкiнськi часи, поверженi запорожцi
заснували монастир у цих мiсцях, у плавнях, що належали  ранiше  однiй  iз
окра?нних запорозьких паланок. Отам у плавнях постригались у ченцi,  брали
до рук, замiсть шабель, книги Святого письма. Перевдягалися, як  оточенцi,
в  буденну  сiру  одежу  гречкосi?в.   Чорною   жалобою   ряс   прикривали
буйно-червонi шаровари лицарiв Запорожжя. I вирiшено було  тодi  на  ?хнiй
сумовитiй радi: збуду?мо собор. Воздвигнемо, щоб пiднiсся в небо над  цими
плавнями, що рибою кишать, над степами, де нашi конi  випасались,  i  буде
незломлений наш дух жити у святiй цiй спорудi, наша воля  сяятиме  в  небi
блиском недосяжних бань. Шаблю вибито з рук, але з  серця  не  вибито  дух
волi й жадання краси! Наша непокора  в  цiм  витворi  стане  серед  степiв
навiки, окрасою Великого  Лугу  вгору  сягне...  Але  хто  ж  збуду??  Хто
сотворити зумi?? Пiдлiток мiсцевий викликався, тямковитий хлоп'як з  очима
великими, як натхнення. "Благословiть!" I зник у плавнях. Три доби його не
було,  потiм  повернувся  до  товариства  й   на   долонi   тримав   собор
готовiсiнький,  весь  зроблений  iз  стеблин  комишу.  Розповiдав,  нiбито
зморений, прилiг у плавнях, задрiмав, i собор сам увi снi  йому  наснився.
Дано знак, ударили в тулумбаси, скликаючи раду  козацьку  (вiдомо,  що  на
раду навiть у Сiчi козаки  йшли  без  збро?,  докладаючись  лише  на  силу
розуму). Рада козацька, оглянувши пробу комишеву, схвалила: воздвигнем!
   I засяяли вiдтодi блакиттю кулястi банi собору над  плавнями,  над  цим
бiлим свiтом днiпровським...
   Щось  подiбне  переповiдав  колись   сво?м   школярикам   схильний   до
велемовностi Хома Романович, а зараз  уже  нi,  не  переповiда?.  Мовчить.
Мовчить про тi легендарнi плавневi очеретини,  з  яких  цей  собор  колись
виник. Вчить дiтей арифметики. Чисто? арифметики, без  будь-яких  домiшок.
Хiба що з Багла?м-молодшим коли-не-коли душу вiдведе. Микола  належить  до
його найулюбленiших вихованцiв, учитель вiрить у  нього  та  в  ненаписанi
його поеми. А хто ма? сумнiв, тим каже тоном майже урочистим:
   - Юнак - чистий думками i непорочний дiями. Колись  вiн  ще  прославить
нашу Зачiплянку, згада?те мо? слово...
   Пiд час громадянсько?, коли рiзнi влади  тут  часто  мiнялись,  не  раз
налiтала на собор ще й "безвладна влада", гуляйпiльська анархiя, без  попа
причащаючись  вином  iз  золотих  церковних  чаш.  Уподобали   гуляйпiльцi
великого дзвона й вирiшили були  забрати  його  до  себе  в  Махноград,  у
степову  свою  столицю.  На  спецiальних  пристроях  волами  тягли   через
скарбнянськi плавнi стопудову козацьку  мiдь,  але  на  греблi  десь  вози
уломились пiд непосильною вагою, шубовснув дзвiн у ковбаню,  в  глибочезне
плавневе озеро i, кажуть, сiм днiв гув, доки дна  дiстав!  Досi  показують
старожителi те мiсце, що тепер уже не страшне, щолiта купаються  там  дiти
iз заводських пiонерських таборiв.
   I дiла нiби не було, а люди знiчев'я все юрмились на майданi соборному.
Ромця точив язика на дотепах, що iдея шашлично? таки явно ж перемага? iдею
собору. То чому б не кинутись швидше геть розламувати його, цей  пережиток
минувшини! Величезну шашличну натомiсть воздвигнемо! Шашлики по пiвбарана,
чебуреки, як пiдошва, джаз iз стриптизом...
   - Припни язика хоч ти,  -  суплячись,  кидав  йому  чорний,  як  циган,
Кашубенко-прокатник. - Тобi лише б зубоскалити.
   Десь аж iз Гупалiвщини придибуляли старелезнi бабусi у темних  хустках,
не розчули той  дзвiн  iз  таблицею,  та  по-сво?му  чутку  перетлумачили:
по-?хньому виходило, нiбито з мiнiстерства мають сьогоднi  при?хати  собор
вiдкривати... Спасибi, зважили-таки там на ?хнi безконечнi прошенiя!
   Незабаром над шамранням гупалiвських бабусь уже горував голос  Шпачихи,
яка, вiдбазарювавши в мiстi й повертаючись у сво? володiння, застала ?х  у
явному негараздi. Збагнувши, в чому суть,  Шпачиха  розшаленiлася,  кинула
клич негайно ж братися й писати анонiмку за пiдписами всього селища. Сама,
мовляв, бiгатиме по дворах, сама пiдписи збиратиме  пiд  цю  анонiмку.  Не
станемо докладно цитувати Шпачиху, не всi ?? вислови  пiддаються  цензурi,
але в анналах зачiплянсько? iсторi? крилатi Шпачишинi вислови, безперечно,
залишаться; не раз буде  згадано,  як  бурхливо  тут  реагувала  вона,  як
погрожувала лягти на порозi собору i - "тiльки через мiй труп!..".  Певне,
забула Шпачиха, коли востанн? й свiчку цьому соборовi  ставила,  нав'ючена
клунками,  нiколи  й  не  гляне  вгору,  на  його  верхи,  а  тут   раптом
збаламутилась - не впiзнати було ??.
   - При всiх же властях стояв! - галасувала зразкова квартальна. - Чого ж
тепер розвалювати? Кому вiн поперек горла став?
   I, забачивши Олексу-механiка, що саме завився на майданi, присiкалася й
до нього:
   - Ти все iз сво?м Бубликом не розв'яжешся? А це свавiлля тобi не  пече?
Ти ж народний засiдатель, нащо ми за тебе голоси вiддавали?
   - А що я можу? - виправдувався механiк. - Хто мене слуха??
   - Справу в судi на руйнителiв заведи!
   - Судити! Прилюдно судити треба за таке, -  сердито  пiдтримав  Шпачиху
танкiст, що стояв у вишитiй гуцулцi, як завжди виструнчений, з цiпочком  у
руцi. Цiпочок незрушний, лице пiдняте, i таке було враження, мовби танкiст
крiзь незрячi сво? окуляри теж дивиться на собор i бачить його.
   - Та при всiх же властях стояв! - знов завела  сво??  обурена  до  краю
Шпачиха. - А тепер на ру?ну? Пам'ять козацьку на канцур'я рознести?
   Микола Баглай не втручався в розмови. Не сподiвався вiн, що доля собору
так  зачепить  його  Зачiплянку,  собору,  який  перед  цим  був  нiби   в
безнадiйному забуттi i, здавалось, нiкого вже не цiкавив. Дотепер, мабуть,
нi в кого й питання не виникало, стояти йому чи нi, можна жити  без  нього
чи не можна, так само, як не виникають у металурга сумнiви: йти чи не  йти
йому сьогоднi на змiну, ставати чи не ставати до печi  мартена.  Виходить,
ти помилявся? Гадав, що тiльки тобi доступна  краса  цього  архiтектурного
шедевра, а iншi таких речей уже не сприймають? Чи, може,  й  справдi  були
глухi? Може, тiльки зараз нарештi слух у людей на красу поверта?ться? I не
одного тебе обурю?, що рука невiгласа зважу?ться посягти на труд людський,
на це дивовижне творiння козацького барокко... Сучасний вандалiзм - звiдки
вiн, звiдки ця психологiя браконь?рства? Коли у вирi революцi?  доводилось
руйнувати, у битвах iз старим свiтом, тодi ще можна було якось  зрозумiти,
- битви мають сво? закони... Стихiя, вибух вiково? ненавистi... Та й  тодi
не зруйнували, хтось уберiг, може, здорова  iнту?цiя  народу  зберегла  та
Ленiн сво?ми декретами? I ось нинi, серед устояного  мирного  життя,  коли
мистецтво покликане облагороджувати душi людськi,  пробуджувати  потяг  до
духовного навiть у тих, хто встиг  змiзеритись,  -  в  цей  час  приходить
зачiплянський сiрий-сiрий герострат, затятий у сво?й дрiмучостi, пiдступа?
пiгмей iз бульдозером чи вибухiвкою... "Нi, товаришу браконь?р, не так  це
просто зараз", - думав Микола. Потреба собору, потреба краси, так само, як
i огида до руйнування, видно, завжди жеврiла в цих  людях,  будiвничих  за
покликанням, тiльки жеврiла вона досi непомiтно, жила в  надрах  душ  десь
глибоко й пригамовано, ?? навряд чи й помiчали  в  собi,  як  не  особливо
помiча? Зачiплянка тишу сво?х лiтнiх ночей, доки вона нiким не порушена, i
квiття доменних заграв, доки вони палають. Звика?ш,  не  нада?ш  значення,
доки це ?, вважа?ш, що це завжди й повинно бути, як вiчний плин  часу,  як
неминуща краса свiту. Коли  ж  набiга?  тiнь,  нависа?  загроза,  почина?ш
розумiти, що ? речi, без яких душа озлиднiла  б.  Сьогоднi  люди  помiтили
свiй собор. Для них вiн не пiдляга? знесенню,  бо  вiн  прийнятий  ними  у
цiнностi життя так само, як  вiд  народження  прийнята  синява  Днiпра,  i
багряна велич нiчного неба над заводами, i постать чавунного революцiйного
Титана, що для юних поколiнь прийшов десь уже нiби з вiчностi.



   X

   Володька Лобода не був наполоханий  Вiруньчиним  наскоком  на  нього  в
кабiнетi. Щоправда, коли вона виявила оту кляту таблицю за  сейфом,  стало
трохи незручно господаревi кабiнету, тим  паче,  що  сцена  вiдбувалася  в
присутностi товариша згори, хай i не надто високого чину. Та, зрештою, все
перемелеться, кума переказиться, i знову тво? опиниться зверху... Не такий
на?вний вiн дiяч, щоб, починаючи вести облогу собору, не забезпечити  собi
надiйно тили. Ма? певнiсть;, бо  ма?  опору.  Той,  кого  Володька  вважав
батьком хрещеним, хто висунув його на керiвну посаду, слухати спокiйно  не
мiг, коли заходила мова  про  собор.  Вiдповiдальний  товариш  той,  можна
сказати, саме на соборi погорiв: жiнка дiтей та?мно похрестила. Перед  тим
вона, як виявилось згодом, i паски щороку  святила,  але  паски  -  то  ще
пiвлиха, а тут власних вiдповiдальних дiтей...  Скандал!  I  хоч  хрестини
вiдбувалися зовсiм не в соборi, а десь на селищi, пiдпiльно,  в  кочiвного
приблудного попа, проте вiдповiдальний товариш гнiв свiй  чомусь  саме  на
соборi зосередив, до  нього  люттю  наливсь.  У  соборi  вбачав  головного
винуватця усiх прикростей, пов'язаних iз хрестинами, собор був  винуватий,
що й суворе стягнення вхопив, i що намiчувана  кар'?ра  заломилась.  Ледве
зовсiм не полетiв униз, та, на щастя, вдалося  зачепитись  на  досить-таки
вiдповiдальному щаблi. Одне слово, доки цей товариш там ?, доки ма? вплив,
Володька Лобода може ще й не таких  ударiв  завдавати  по  тiй  облупленiй
кумирнi,  i  заповзятливiсть  його  не  буде  осуджена,  навпаки,   знайде
пiдтримку.
   Наступного дня був вихiдний, i Лобода ще зранку  вирiшив:  на  Скарбне.
По?де  в  тi  райськi   мiсця,   накупа?ться   досхочу,   спочине   душею,
пiдгарту?ться, - бо ж у здоровому тiлi здоровий дух! -  i  заодно  старого
свого провiда? в його ветеранськiй обителi. Треба ж виявити старому увагу,
та й справу ма? до нього суто iнтимну. Коли зважу?шся на вирiшальний  крок
у життi, тут без батькiвсько? поради не обiйтись... Здавна  так  у  народi
заведено, що,  перед  тим  як  брати  шлюб,  мусить  син  у  батька-матерi
благословення просити, без цього, мовляв, щастя не буде. А вiн хоче  щастя
- щастя i тiльки, чорт вiзьми!
   Ранок - хоч напийся, небо чисте, прогнози  на  яснiсть,  тож  мерщiй  у
дорогу! По?де цього разу без компанi?, корисно  ж  людинi  й  усамiтнитись
коли-небудь, побути вiч-на-вiч з природою, з  лiрикою  душi,  зiбратися  з
думками. I  не  треба  йому  сьогоднi  нiякого  персонального  транспорту,
вирушить отак, як ?, по-простецькому, персональним трамва?м, як той казав.
Ну, трамвай, правда, ще не скоро до плавнiв ходитиме, а  ось  автобусом  -
будь ласка. Не бiда, що й черга на зупинцi, товкотнеча при посадцi, тiльки
не зiвай, стань вдало, i маса тебе сама внесе. Культурно  захоплю?ш  мiсце
бiля вiкна, де вiтерцем продува?, i  скромно  сидиш  собi,  мов  звичайний
безiменний пасажир. Частiше б керiвним працiвникам  отак  ?здити  разом  з
народом, спiлкуватися з ним у тiснявi, в жаротi, де нiхто тебе не зна?,  а
ти нiби зна?ш усiх, - сiв невидимкою i вивча?ш ?хнi настро?, ?хнi потреби.
?здити отак разом з трудящими в напхом напханiм автобусi,  пiддавати  сво?
ребра  випробам,  маючи  iншу  можливiсть,  -  на  це  не  кожен   здатен.
Розчулившись вiд власно?  великодушностi,  Лобода  давав  собi  слово,  що
навiть коли вже працюватиме i в тому головному, високому будинку, де кроки
тво? гаснуть у килимах, а на столi цiла батарея телефонiв, то  й  тодi  не
викликатиме вранцi машину, а ходитиме на роботу пiшки, щоб не сказали,  що
загордився Володька Лобода пiсля того, як взяли в апарат...
   Автобус iде через старий дерев'яний мiст, залишений населенню на згадку
ще фронтовими саперами; рух величезний, дощаний настил  щодня  латають,  i
хоч з боку пасажирiв  нарiкань  зараз  не  чути,  Лобода  в  думцi  все  ж
заспокою? ?х, що не сьогоднi-завтра цей ветхий мiст буде знесено, замiнено
iншим, може, схожим на отой новий, що його добре видно з  вiкна  автобуса:
блищить ажурними арками вище по Днiпру, ?дна? береги, ?дна? заводи.
   Вiдгуркотiв  розбитими  дошками  мiст,  автобус   вилiта?   на   широку
асфальтовану дорогу, що йде якраз побiля плавнiв i  далi  ще  кудись,  щоб
десь  там  влитися  в  магiстральнi  траси.  Обiч  асфальтiвки  все   новi
мiкрорайони, по-сучасному спланованi селища, вони не рiвня тiй  стихiйнiй,
хаотично розкиданiй Зачiплянцi. Будинки свiтлi, багатоповерховi, хоча  всi
мов близнюки, на один копил, i стелi в квартирах низькi, як у печерах,  на
карликiв розрахованi, - але  ж  скiльки  треба  житлоплощi!  Iз  суцiльних
блокiв будують, женуть i женуть угору  швидкiсним  методом  -  тиждень  не
побудеш - i вже не впiзна?ш масиву: виросли на пiсках новi об'?кти. Дешево
i сердито. Кажуть, стандарт. А що ж би ви  хотiли?  Як  iнакше  при  такiй
скупченостi населення? Наплодилося нас! Статистика запевня?, що на  кiнець
столiття сiм мiльярдiв  гаврикiв  буде  на  планетi,  волi-неволi  полiзеш
угору, виростуть, може, хмаросяги й там,  де  зараз  розкошують  у  садках
зачiплянськi вiлли,  особливо  ота,  Ягорова,  пiд  солом'яною  стрiхою...
Звичайно ж, якби будувати не для цифри, а з вигадкою, з вогником, то можна
б i цi одноманiтнi коробки чимось оживити, а то вночi, як добре пiд  мухою
чоловiк, то й додому навряд  чи  втрапить,  заблудиться  в  цьому  царствi
стандарту. А чому б не оздобити один корпус у стилi козацькому, другий - у
карпатському,  клумби  зробити  -  там  iз  силуетом,  там  iз   трав'яним
годинником... "Лiнощi думки, оце нас за?да?, - нiби полемiзував iз  кимось
Лобода-висуванець.  -  Скiльки  б'?мось,  скажiмо,  над   тими   сучасними
обрядами, скiлькох залучали, а вони, як змовились, пропонують тексти  -  в
насмiшку - один фальшивий, а другий ще фальшивiший. Тодi ще  й  диву?мось,
чому деякi вiдсталi трудiвницi, i навiть жiнки керiвних  товаришiв,  паски
святять або беруть кумiв та  потайки  дiтей  хрестити  несуть...  Хочеться
матерi, щоб дитину ?? таки було в купелi скупано, кропилом покроплено".
   Зостались позаду корпуси  нового  житлового  масиву,  i  попросторiшало
одразу. В усi кра? видно далеко. Повiнь сонця  розлилась,  а  десь  аж  на
обрi? знову з'явився собор. Зумiли ж отак поставити! Скiльки  не  ?хатимеш
тепер, аж до самих плавнiв, все вiн буде тобi  перед  очима.  З  будь-яко?
точки видно собор, звiдусiль! З боку заводiв там вiн хоч не так  виступа?,
iз-за iнших будiвель та садкiв тiльки вершечками бань проблиску?, а звiдси
- мов на долонi. ?деш, ?деш, а вiн усе ?. Вiдсунути б його  куди-небудь  з
горизонту, щоб очi не муляв...  На  якiйсь  нарадi  нiбито  було  сказано:
навiщо нам десятки пам'яток iз вiсiмнадцятого.сторiччя? Чому  не  залишити
по однiй вiд сторiччя, а решту...  Може,  й  справдi  там  настрiй  такий?
Про?жджатиме трасою той, хто спитати  владен,  гляне:  невже  вiн  i  досi
сто?ть, собор отой химерний? А як у вас з  ате?стичною  пропагандою?  А  з
сектами як? Секти, мабуть, порозплоджували... Доводь тодi, що собор не ма?
нiчого спiльного  з  сектами  i  що  вiдправи  в  ньому  хiба  що  горобцi
справляють, пурхаючи у вiкна...
   Але ж красень, стервець!
   З комишини отаке вибуяло. Вiдстань все поглинула, нi риштовань тво?х не
видно, нi бляхи проiржавiло?,  зосталась  сама  поезiя!  Пану?  над  усi?ю
мiсцевiстю, весь обрiй нiби тiльки для того й iсну?, щоб  вiдтiнити  його.
Перед ним просто мiзерi?ю себе почува?ш. Наче смi?ться з тебе, наче пита?:
ану, ти щось краще за це збуду?ш? Для вiкiв? Чи  тiльки  на  кольоретки  й
здатен? А що, коли це й справдi... шедевр? Коли  хтось  саме  таку  оцiнку
йому дасть? Тодi знову ж спитають, а з кого - з найменшого, з тебе! Хоч те
добре, що звiдси, з траси асфальтiвки не дiста? око розгледiти, в якiм вiн
занедбанiм станi, нi iржi не  помiтно,  нi  облупленостi,  нi  повидираних
вiкон, - самий силует, самий дух творця, як Багла?нко сказав би...
   I десь там ?лька неподалiк. Мабуть, книжку чита?. Занiс ?й днями  роман
про Сагайдачного. I вчора читала. Заскочив на хвилинку, а вона й  говорити
неспроможна - повнi очi слiз.  Чого  ти?  Виявля?ться,  дочитала  до  того
мiсця, де Настю турецькому пашi  продають...  ?лька  ця  -  просто  скарб,
дикий, рiдкiсний витвiр  природи.  Не  стiльки,  правда,  витвiр,  скiльки
матерiал, але ж який! Хай i дикувата, хай i неотесана трохи, так, може, це
й краще? Сам формуватимеш, ще не  пiзно.  Хоча,  видно,  й  нелегкою  буде
формовка, тут треба  добре  вивчити  опiр  матерiалу.  Думати  про  ?льку,
уявляти ?? всiляко - йому сама  насолода.  Вiд  землi,  вiд  природи  вся,
горить, аж степом  та  сонцем  вiд  не?  пахне.  Якби  тiльки  не  ота  ??
неприступнiсть... Одначе найдемо й до неприступних ключа! Ти ось  ?деш,  а
Катратий там сво? робить, готу? грунт. Прогресивний виявився дiд, дарма що
з махновцями плутався колись, в доiсторичну еру...
   Собор ненадовго зник за деревами смуги-вiтроламки, потiм знову виринув.
По трасi рух, все мчить сюди й туди, а  вiн  на  мiсцi,  нiби  вiсь,  нiби
шпиль-наконечник над життям  цiлого  краю.  Батько  твiй  Iзот  Лобода  ще
парубком у тому соборi спiвав, голос, кажуть, мав, як у Паторжинського. Ще
й зараз пiсля чарки зможе затягти. Якщо iншi пишаються сво?ми батьками, то
ти можеш пишатися двiчi. Свого часу був одним з найкращих  металургiв,  на
все Поднiпров'я його iм'я гримiло, з Макаром Маза?м змагався. Всю вiйну на
Уралi давав метал з ним, i Володька там починав  свою  трудову  бiографiю.
Дитя вiйни - так мiг би про себе сказати. На картках вирiс, пiдлiтком  уже
стояв бiля верстата, в мороз пальцi до металу  прикипали...  Старшi  брати
теж не зiпсували анкету, не кажучи вже про батька. Тiльки  от  характер  у
старого важкий, дедалi гiрше Володька почува?ться з  ним.  Ще  на  заводi,
коли батько приходив на збори, де Володька мав  виступати,  синовi  одразу
псувався настрiй. Дивну рiч помiтив: уже сама присутнiсть  старого  одразу
робить всi тво? слова мовби якимись недiйсними, порожнiми... Що за знак?
   Виростав Володька пiд девiзом: людина - найцiннiший у свiтi капiтал.  А
хiба й нi? Хiба слава братiв, загиблих на фронтах, та батьковi заслуги  не
прокладали й тобi дорогу, хiба не пожинав ти i ?хньо? слави капiтал? Може,
за те й висунуто? Але нi, не применшуй свою власну  роль,  живеш  не  лише
заслугами роду - цiнять тебе й за тво? власнi. Щоправда, декотрi  з  тво?х
ровесникiв зумiли вище сягнути, але ж i ти  не  забалотований  життям.  Не
догматик який-небудь зашкарублий, ще можеш далеко  пiти...  Шлюб  тобi  не
зашкодить, навiть ?лька сво?ми пестощами не приспить у тобi жадобу iти  по
висхiднiй, брати штурмом Ельбруси життя. Вiд котрогось (чи не вiд молодого
Орлянченка) чув якось: "Тiльки знайду достойну особу i - все: замикаюсь  у
привату, iду в iнтимi" 3 ним, з Лободою, цього не станеться, щасливий шлюб
тiльки енергi? додасть...  Брехня,  помiтять,  оцiнять...  Тiльки  бiльше,
бiльше iнiцiативи! Не давай  пощади  старосвiтчинi!  Бiльше  простору  для
нововведень, для рiзних обрядiв сучасних... На самих вiкторинах далеко  не
по?деш,  треба  вхiдчини  новоселам,  купелi   новонародженим,   карнавали
робiтничим паркам, у масках щоб,  весело,  бурхливо!..  Перед  лекторським
бюро домогтися, щоб лекцi? в парках були живiшi, а то вийде  i  нудить  по
сво?х шпаргалках про будову всесвiту, а перед ним тро? пенсiонерiв куняють
на  лавках...  Подбав  би  краще,  щоб  сушняк  свiй   народною   мудрiстю
пересипати, прислiв'ями  оживити,  приказками...  Тепер  на  це  звертають
увагу. Володьку  вважають  знавцем  народно?  мудростi:  iнодi  начальство
навiть залуча? його при нагодi  соковите  прислiв'я  в  доповiдь  втулити,
перцем приперчити  де  слiд...  Треба  буде  знов  приказок  пiдчитати,  а
головне, самому творити новi, сучаснi, бо хто ж ?х творитиме, як  не  ти?!
До трудящих прислухайся, пiдхоплюй гостреньке слiвце в наших роботяг, вони
ж умiють - скаже, як зав'яже: "Комсомолом почина?м,  соцбезом  кiнча?м..."
Коли й чи?сь повториш, теж не грiх - на козаку нема знаку, не  пiймавсь  -
не злодiй!.. Пригадалось, як  колись,  ще  в  комсомолi,  всю  конференцiю
розсмiшив, процитувавши з "Ене?ди": "Зевес тодi лигав сивуху  i  оселедцем
за?дав!.."
   Треба й сучасних авторiв пiдчитати, щось вони  ж  там  пишуть?  Щось...
мислять?  Лобода  одразу  насупився:  ох,  зна?мо  тих   мислителiв.   Про
соцреалiзм не дуже щось, бiльше про гуманiзм... Вiчнi питання ?м  подавай,
вiчнi iстини, ?м би оцей собор - стояли  б  i  вiк  на  нього  молились...
Хлiбом ?х не годуй, тiльки дай ?м  тi??  козаччини!..  Дивний  народ:  все
мають у власних машинах розкатують, а все ще чогось ?м треба... Мабуть,  i
самi не знають чого!  Усе  ?м  -  золотим  дощем:  нагороди,  лауреатства,
любимчики народу... Нi, розбалували ми ?х! Iнших критикують,  а  самi  вiд
комфорту не вiдмовляються! Не  часто,  мабуть,  щоб  отак  у  автобусi  за
гривеника. Або щоб як той Сковорода-фiлософ - палицю  в  руки,  рюкзак  на
плечi i пiшки по Укра?нi.  Теперiшнiй  фiлософ  з  лiмузина  не  вилазить.
Правда, хоч i в машинах, я все знають, бестi?, все чують... Попадись  йому
на перо, докотись до нього хоча б оця iсторiя з соборною таблицею, вiн  ??
не промине, шум пiднiме до небес. Ох, публiка! Ох, народець!
   I молодшi ?хнi теж у такому ж дусi жмуть. Зустрiвся  якось  Володьцi  в
редакцi?  багатотиражки  поет  заводський.  I   хлопець   нiчого,   добрий
виробничник, комсорг цеху, а  вiршi...  Як  i  в  того  Багла?нка,  все  в
планетарних масштабах: Титан i Антититан, брама заводська - брама  вiку...
Спробував був його покритикувати: "Що ти все тiльки про  брами?  До  брами
дiйшов i зразу стоп. А ти далi веди свою музу, на територiю, в цех!  Ти  ж
не лише поет, а й комсорг! Дай у сво?х сонетах виробничий процес. Цех менi
дай! Оспiвай головне - продукцiю рук сво?х!" А  в  цього  iронiя  в  очах:
"Товаришу Лобода, нагадаю вам, що  я  в  режимнiм  цеху  i  моя  продукцiя
розголошенню не пiдляга?..." Отакий Елюар!
   Собор  усе  ще  мов  на  долонi.  Коли  дивитися  звiдси  на  нього,  з
перспективи, ? в ньому щось нiби вiд ракети  космiчно?,  надто  ж  у  тому
центральному куполi, що стрiмко угору нацiливсь... Дивно: стiльки  бомбами
вирв на Зачiплянцi було нарито, а його  жодна  не  взяла.  Наперекiр  усiм
бомбам досi сто?ть, мов якась антибомба, - вiстрям угору, у  небо,  увись.
Зумiли ж отак поставити, передчули час!.. А тепер борись iз ним, ще  чи  й
перебореш...
   Та годi про це. Не думати про непри?мне! Хай буде в тебе сьогоднi  День
спокiйного сонця, День при?мних думок! (Це теж одна  з  придуманок,  варто
запам'ятати, при нагодi  запропону?ш  заводськiй  молодi,  отим  тугодумам
безкрилим, може, пiдхоплять?)
   Плавнi нарештi! Скарбне. Райсвiт це зветься  в  людей.  Все  довкола  в
буйнощах зеленi, у розповнi лiта.  Сама  природа  розкрила  зеленi  обiйми
назустрiч  горожанам,  звiдусiль  вiйнуло  лiсовим   духом,   здоров'ям...
Пiдходять  i  пiдходять  автобуси,  висипають  людей  -  iдуть,   озбро?нi
спiнiнгами, вудками, нав'юченi рюкзаками,  i  всiх  ?х  одразу  поглинають
хащi, зелена сутiнь, переплетена  сонцем;  розсiялись,  розтеклися,  нема.
Скiльки ?х мiсто викида? сюди у вихiдний,  а  плавнiв  вистача?  на  всiх,
розмахнулась природа, розкинулась багатствами колишнiх козацьких угiдь, не
пошкодувала i для теперiшнiх людей нi тихих вод, нi ясних зiр,  вночi  все
небо над  плавнями  всi?ться  зорями  дивовижно  ясними,  буде  що  лiчити
закоханим.
   Хащi, очерети, га? та пiдгайки, рукави та рукавчата з поваленим у  воду
дерев'ям, плеса та заплески, стежки та стежиночки - заблудитись  би  можна
незнайомiй людинi у цих плавневих нетрях, що ?м нема?  кiнця!  Рiчка  тече
закрутами, на одному з таких закрутiв у  Володьки  сво?,  давно  вподобане
мiсце, з гарним плесом, з рiдколiссям вiкових дубiв...  Це  коло  Бабиного
Колiна, де не одну юшку за?дено, не один випито "Арарат".  Сьогоднi,  коли
добувся до цього  мiсця,  тiльки  очi  витрiщив:  стовпотворiння!  Лiс  аж
трiщить вiд  машин,  мотоциклiв,  всюди  труси  та  купальники  на  кущах,
приймачi ревуть,  вода  кипить  плавцями  та  ниряльниками,  лящать  дiти,
пустують дорослi, блищать тiла, лiтають м'ячi, яскравiють рятiвнi  кола...
Фей?рверк сонця, свято барв, бенкет розкошуючого лiта! На багатьох машинах
приватнi номери, то який-небудь металург - iнженер або рядовий сталевар, -
зiбравши свою рiдню, напхавши в того "Москвича" або "Запорожця" пасажирiв,
як у рукавичку, ви?хав  з  ними  сюди  лiсовим  повiтрям  насмакуватись...
Лобода наливався гордощами: ось де вивчати житт?вий рiвень! По  молоку  та
м'ясу хай ще не випередили, хай  тiльки  гасло  поки  що  кинуто,  зате  ж
настрiй який, життя кругом  цвiте,  хоч  на  кольорову  плiвку  знiмай!  I
знiмають, крутять, знайомий во?нком поставив бiля  куща  свою  товстелезну
бабеху в купальнiм костюмi, нiяк не прицiлиться, нiяк  не  наведе  на  не?
свiй об'?ктив...
   I Лобода тут не чужий, то з тi??, то з iншо? компанi? гукають:
   - Володько, привiт!
   - Володимире Iзотовичу! До нас причалюйте!
   Це ж здорово, коли  ти  людям  не  нуль!  В  будь-яке  товариство  тебе
приймуть, всюди ти бажаний, бо знають,  який  ти  компанiйський,  вмi?ш  i
мертвих розвеселити. Затiяти гру якусь,  розповiсти  анекдот  чи  й  пiсню
органiзувати - все це вийде в тебе, з вогником вийде, його ти  й  досi  не
втратив!.. Поблизу легко, з пританцем пройшла в панамцi, в туго обтягнутих
штанях  дiвчина,  невеличка,  гарно  складена,  зда?ться,  з  тих,  що  на
"Коксохiмi" практику вiдбувають, осмiхнулася  Лободi,  наче  знайомому,  i
стало на душi  ще  при?мнiше.  Як,  власне,  небагато  треба  людинi,  щоб
вiдчути, яке воно, щастя, на смак!
   Виникла проблема, де ж роздягатись. Бо всi - то сво?, а  може  статися,
що одежду свою завтра аж  на  товкучцi  впiзна?ш.  У  кишенях  до  того  ж
документи - з цим не жартуй. Вирiшив  присусiдитись  бiля  во?нкома.  Доки
роздягався коло  цього  розтовстiлого  подружжя,  во?нком  i  його  бойова
подруга встигли одержати у. вiддяку вiд Лободи веселу iсторiйку  про  того
генерала, якого в по?здi обiкрали, зостався без сво?х генеральських штанiв
iз лампасами, -  ой  же  трудно  було  потiм  бiдоласi  доводити,  що  вiн
генерал!..
   Зоставшись у трусах, Володька оглянув  себе.  Негарно,  що  тiло  бiле,
зовсiм без засмаги. Студенти он борюкаються, тi всi вже як полiнезiйцi,  а
тут за текучкою, за клопотами й загорiти нема коли. Та хоч  i  бiле  тiло,
але мiцне, здорове - порода  вiдчува?ться  Лободина,  козацька.  Купатись!
Змити в Скарбному трудовий пiт i пилюку буднiв!
   З розгону шубовснув у воду. Плавав на животi  й  на  спинi,  вода  його
лоскотала, збивав долонями бризки вгору -  слiпий  осяйний  дощ  падав  на
нього з блакитi неба!
   Викупався, посвiжiв, збадьорився. Скарбне здатне миттю  знiмати  втому.
Поблизу грали  у  м'яча  якiсь  дiвки  в  мокрих  купальниках,  довгоногi,
стегнастi; пiдключився до них i  теж  трохи  поганяв  м'яча.  Лiс,  сонце,
жарти, забави... Оце життя. Мабуть, оце воно i ?, щастя. Просте,  земне...
як ?лька. Нi, не вмi?мо ми вiдпочивати, не вмi?мо,  товаришi,  користатись
благами рiдно? природи! Самi ж губимо себе. Надалi покладе собi за правило
ви?здити щовихiдного з ?лькою на Скарбне, ?здитимуть  на  Вовчу,  заведуть
наметик на двi  персони  i  в  лiсi  пiд  зорями  ночуватимуть.  I  взимку
спатимуть у лiсi, в хутряних полярних мiшках!
   - Зрештою, щастя -  це  найвищий  тонус  душi,  -  жваво  загомонiв  до
во?нкома.  -  Не  розумiю,   звiдки   беруться   на   свiтi   невдоволенi?
Нарiкальники? Знав я  одного  з  ваших,  знову-таки,  пробачте,  генерала:
пенсiю ма? - дай Бог кожному, пошана, достаток, а  теж  гуде.  Спитати  б,
чого йому ще треба?
   Во?нком усмiхнувся:
   - Свободи або жiнки молодо?.
   - Скорiше останнього. Бо хто вже мав свободи бiльше, яiб той генерал...
   Обсохнувши, прогрiвшись  на  сонцi,  Лобода  знову  шубовснув  у  воду,
плавав, пiрнав, виринав, з чи?мись дiтьми водою переплескувався...
   Пiсля того не вiдмовився й перекусити, бо розсердилась  би  во?нкомова,
коли б не юкуштував  ??  на?дкiв,  щедро  розставлених  на  килимку.  Сюди
смiливо ?дь, у цей край  щедрот!..  Без  нiчого  ?дь,  завжди  бiля  людей
прогоду?шся, як отi он студенти, що  неподалiк  чумацьку  кашу  заходились
варити. Ох i оригiнали!  В  однi??  компанi?  казана  попросили,  бо  "наш
казанок об  глиняний  глечик  розбився",  у  вiдставника  солi,  в  когось
цибулину, в когось картоплину, ще в когось пшона жменю, тiльки вода своя -
джерельна вода Скарбного... Зiбрали потроху з усiх данину, скомпонували, i
каша чумацька вже булькотить у казанку,  ждуть,  обсiли  ??  голодняком  з
ложками,  яких,  до  речi,  теж  позичили  у  сусiдiв,  ще   й   регочуть:
доiсторичний лiс-пралiс, мовляв, i той людину годував, то невже ж цей лiс,
сучасний, цивiлiзований, лiс благ i достатку, та нас, голодних  студентiв,
не прогоду??
   Лобода з свого боку теж докинув цитатку, навмисне так, щоб i тi бурсаки
чули:
   - Зевес тодi лигав сивуху i оселедцем за?дав!
   Во?нкомова була вiд цитати в захватi. I  ластуватому  Зевесовi  ??  теж
сподобалось, поцiкавився навiть, звiдки  це;  виявля?ться,  бiдолаха,  про
Котляревського  й  чути  не  чув.  Був,  каже,   нiбито   iсторик   якийсь
Котляревський; зда?ться, монархiст. Ачей же, знатиме тепер  i  про  автора
нашо? iскрометно? "Ене?ди"!
   - В бiблiотеку завтра пiду, -  каже  во?нком,  -  дiстану  цю  поему  й
вiзьмуся за не?.  Правда,  я  ще  не  дуже  вмiю  по-вашому,  але  опаную:
наполегливiсть у мене солдатська.
   Симпатяга цей во?иком,  хоч  i  коноплястий,  все  тiло  в  ластовиннi.
Розтовстiв без маршировок, бiцепси гулями, осадкуватий, мiцний.  Помор,  з
ломоносовських кра?в родом,  полярним  ведмедям  був  колись  запанiбрата.
Припав до душi йому той Зевес, кiлька  разiв  повторив;  а  коли  до  дiла
дiйшлося, тобто до чарки,  то  сам  зовсiм  не  по-зевесiвському  повiвся,
тiльки руками жалiбно розвiв: iнфаркт. Був перший дзвiнок, як то кажуть...
А гостевi пiдбадьорливо кивнув на пляшку з п'ятьма зiрочками,  що  посеред
килима просвiчувала бурштинове:
   - Прошу, призволяйтесь.
   - Та й ви хоч трохи...
   Вiн знову руками ще жалiбнiше розвiв. I дружина пiдтвердила:
   - В нього серце.
   I ?й теж не можна, в не? печiнка.
   Нащадок ?хнiй, молочно-бiлий блондин горболобий, архiтектор з  молодих,
саме вибрався з води, i, недбало кинувши сво?  жаб'ячi  ласти  та  однооку
маску на траву, пiдсiв у плавках до килимка. Лобода сподiвався, що,  може,
хоч цей покаже, який вiн козак, а  в  нього  теж  виявилась  кишка  тонка:
спиртного анiнi! Бо вiн, бачите, за кермом, та i взагалi. Для чого ж  тодi
цю пляшку до лiсу везли, пита?ться? Виставили тiльки  так,  для  годиться,
про той випадок, коли хтось пiдсяде, а  самi...  аскети  якiсь!  Самому  ж
братись за пляшку просто незручно, ще  подумають,  що  чарколюб.  Довелось
обмежитись лимонадом. Що ж: хай буде насухо, без випиття.  Хай  вважа?ться
цей день ще й днем здорово? тверезостi!
   На цю тему Лобода принагiдне розповiв теж бувальщину, ще комсомольську,
як його розiграли були хлопцi пiд час  доповiдi,  поставивши  на  трибуну,
замiсть  води,  карафку  з  горiлкою...  Нiчого,  налив,  хильнув  посеред
доповiдi i не скривився, довiв доповiдь  до  кiнця.  А  тут  коньях  п'ять
зiрочок пропада?, сто?ть, неторканий, аж досадно.
   Молодий архiтектор уплiтав добре пiсля купання, мов за себе кидав,  але
сидiв мовчуном, розмову не пiдтримував, хоч  мав  би  знати,  як  належить
поводитись у товариствi. Час вiд часу тiльки схмурював сво?  бровенята  та
домашнi котлети наминав. Чого вiн супиться, спитати б його? Чи  в  коханнi
зазнав поразки, чи все дума? про  свого  Корбюзь??  На  Лободу  зовсiм  не
зверта? уваги, на дотепи гостя не реагу? нiяк. Навiть  тi,  стегнастi,  що
все ближче крутяться iз сво?м м'ячем, вигинаються талiями, i тi йому  нiби
нi до чого. Молодий, здоровий, свiжощокий, та в такому вiцi на тобi  кожна
жилка б грати повинна, а вiн сидить, хмурна хмурить. Невже й  справдi  йде
поколiння отаких сухарiв  безчутт?вих,  рацiоналiстiв  беземоцiйних?  (Чув
десь Лобода й про таке.)
   Погамувавши апетит,  архiтектор  одразу  ж  пiдвiвся,  чемно  подякував
матерi, а в Лободин бiк навiть не гляну впiй, пiшов собi до тих кашоварiв.
Незабаром вiн уже стояв у компанi?, жваво про  щось  розмовляв  з  Миколою
Багла?м, що, теж у  самих  плавках,  мокрий  ще,  звiдкись  з'явився  бiля
студентського казана, привертаючи увагу дiвчат сво?ю еллiнською  статурою.
Дуже закортiло Лободi  послухати  ?хню  розмову,  чим  вони  дихають,  оцi
скептики-iнтелектуали. Коли наближався до них, почув, що йшлося про собор.
Включився з ходу, навпростець:
   - Що там сталося у вас, Миколо? Хтось, кажуть, з  таблицею  пожартував?
Але ж собор наш вiд цього не захитався?
   Баглая аж пересмикнуло. Крiзь смагу поблiд. Щось, видно, хотiв сказати,
але стримав себе.
   - Чи варто було через це зчиняти базар? - весело  вiв  далi  Лобода.  -
Впiзнаю Зачiплянку: хлiбом ?? не годуй, дай тiльки пошумiти, погаласувати.
Та, зрештою, таблицю самi вiдливали, треба, то й нову  вiдiллють.  Майстри
литва на мiсцi, не привознi. Зачiплянка наша i чорта зумi?  вiдлити,  хiба
нi? - награно звернувся вiн до Миколи.
   Але бачив тiльки губи, мiцно стиснутi, очi, незмиренно примруженi.
   - От  народжу?  типiв  епоха,  -  сказав  Баглай  до  архiтектора  i  з
неприхованою, якоюсь навiть бридливою зневагою вiдвернувся вiд  Лободи.  I
во?нкоменко теж одразу спину показав на знак презирства.  Нечеми,  кинувши
спiврозмовника, пiшли собi удвох до берега, наче й не було з ними  Лободи,
наче тiнь чиясь промайнула бiля них, нiчого не варта!
   Одначе  треба  ж  було  подумати  й  про  батька.   Подолавши   хвилину
знiяковiння, Лобода повернувся  до  во?нкома,  уже  не  розгублений  i  не
приганьблений, видавив iз себе навiть усмiх на уста.  Неквапом  одягнувся,
подякував гостинному подружжю, пояснив, що  йде  провiдати  батька  свого,
металурга. Нiхто його не затримував, його  зрозумiли  правильно:  син  iде
провiдати батька.



   XI

   А студенти пiсля кашi, пороздававши позиченi ложки  та  посуд,  затiяли
переправу на той бiк рiчки (чогось ?м неодмiнно треба було на  той  бiк!).
Гуртом канючили в якогось вiдставника гумового човна, а дiставши  вiдмову,
позв'язували сво? одежиннячко у вузли, декотрi почiпляли зв'язанi черевики
просто на шию i гайда  вплав.  Дiвчата  пливли,  пiднявши  сво?  спортивнi
сумочки над головами, а в хлопцiв вузли та  черевики  бовтались  на  шиях,
кисли у водi, все ж переправа завершилась успiшно, товариство вибралось на
протилежний берег; повикручувавши одяг, нареготавшись, бурсачня догукувала
звiдти:
   - Спасибi тобi, лiс! I вам спасибi, дорогi мастодонти!
   Лобода чомусь образився на такi жарти, хоча студентськiй уявi, може,  й
справдi малювався зараз цей лiс у його  прадавнiй  соковитiй  первiсностi,
коли ще росли тут секвойя  та  благородний  лавр,  мастодонти  водилися  i
велетенськi слони-динотерi?...
   Освiжений водами Скарбного, сонцем наласканий,  неквапно  рушив  Лобода
лiсовою стежиною, наперед уявляючи, як сво?м вiзитом потiшить старого,  як
умiло ткатиме тканину розмови, пiдводячи батька до найважливiшого  пункту,
до свого намiру збудувати нарештi сiм'ю. А  може,  пiсля  одруження  варто
буде й батька забрати до себе? ?лька ж, певна рiч, не стане  заперечувати.
Житиме бiля них старий обер-майстер, доглянутий буде по-домашньому, пiдуть
онуки - ?х водитиме на проспект  гуляти.  Чий  то  бородань  так  любо  iз
онуками бавиться? Та то ж Лобода старий, заслужений  металург  республiки,
батько того Лободи, що тепер там, нагорi... Ну, де саме "там", це поки  що
не зовсiм ясно, повито туманом безвiстi, можливi рiзнi варiанти... Цiкаво,
як батько прийме звiстку про одруження? Стриманий, суворий вiд природи,  а
тут, мабуть, i вiн  розчулиться:  "Давно  я  ждав  цього,  сину!  Звичайну
сiльську дiвчину береш? Хвалю. Вертихвiсток  уже  бачили...  Даю  "добро".
Благословляю".
   Будинок металургiв - у мальовничiй мiсцинi пiд  лiсом,  бiля  озера,  з
кра?видом на далекi заводи, що все димлять собi на обрi?. А трохи правiше,
по небокругу, знову... собор. Давнi будiвничi-козаки,  засновуючи  тут,  у
безлюдних плавнях, свою обитель, свiдомо,  мабуть,  планували,  щоб  видно
було весь час ?м оте, що збудували вони  для  сво?х  святинь.  Вiд  старо?
обителi тут i слiду не зосталось, хiба що, може, якi льохи та  фундаменти,
а решта все нове.  Невисокий,  побiлений  вапном  мур  огороджу?  просторе
подвiр'я, а пiд лiсом,  прикутаний  зеленню,  бiлi?  гарний  триповерховий
будинок з колонами. Справдi,  мов  лiсовий  санаторiй.  Коштом  профспiлки
металургiв ще в часи Орджонiкiдзе збудували його. Ось тут  у  достатку,  в
державному доглядi спокiйно доживають  свiй  вiк  тi,  хто  чесною  працею
заслужив собi право на увагу  суспiльства.  Багатющi  городи  потяглися  в
плавнi, пiдсобне господарство, як добрий хутiр, з коровами,  молоко  щодня
свiже, iндиками, качками, з  плодовим  садом  i  чималим,  добре  укоханим
виноградником... Самi ж пенсiонери й доглядають  це.  Але  до  роботи  тут
нiкого не силують; якщо хочеш - працюй, будь ласка, але цiлком  з  власно?
волi, на громадських, так би мовити, засадах,  обирай  заняття,  до  якого
ма?ш нахил, до чого лежить душа. Той заохотився до птицi, iнший до бджоли.
Хто любить виноград - давай до виноградних лоз, де грона наливаються, кому
до смаку помiдор -  вирощуй  м'ясистi,  болгарських  сортiв  помiдори.  На
пухких плавневих грунтах, збагачених весняним  намулом,  все  йде  в  рiст
фантастично, жене  так,  наче  десь  на  iншiй  планетi,  вигрiтiй  iншим,
живлющiшим  сонцем.  Чи,  може,  й  справдi  в  цих  плавнях  дiють  якiсь
бiостимулятори? Просто гiгантизм якийсь! Коли гарбуз - то не  пiднiмеш.  З
вiчка картоплi набереш восени повне  вiдро  бараболi.  Кавун  розчахнеш  -
жаром палахне, пуд сонця в ньому, iскристого,  соковитого...  Королiвський
десерт, освiжливий, прохолодний, герметино впакований природою в рябу  або
туманисту шкiру... Рай, не життя!
   I в цьому раю люди живуть. Простi нашi радянськi люди. Такi, як  батько
твiй Iзот Iванович, трудяга-ветеран, справжнiй представник його величностi
робiтничого класу. Не обiйшлося, правда, без демагогi?,  доводилось  чути,
що рiдного батька, мовляв, державi на шию накинув. Та коли всiх слухати...
Зрештою, держава - це ми. Звичайно, старiсть - не радiсть. Все в цих людей
у минулому. Згадками тримаються, колишнiми заслугами живуть. Не  те  що  в
тебе, - майже все ще попереду! Тво? майбутн? - золоте  поле  дi?,  обрань,
висувань. Правда, за?да? проклята текучка. Дзвiнки, виклики, накачки. Куди
вже про батька - про себе подумати нема коли.  Якщо  кому  з  вас,  дорогi
ветерани, хотiлось би, крiм достатку, крiм пiдсобок сво?х, ще й  родинного
тепла, то зрозумiйте: життя ? життя,  в  нього  сво?  невблаганнi  закони.
Можливо, що який-небудь  старий  бiльшовик  з  Барикадно?,  учасник  трьох
революцiй теж змушений тут доживати вiк одинцем. Хай  пробача?,  що  рiдко
загляда?м. Адже ж треба комусь рухати життя, нам не можна перетворитися  в
няньок бiля вас, нам давай метал, прокат, сталi високоякiснi...  Це  ж  ви
самi для нас усi можливостi створили. Ростiть! - сказали, i треба рости.
   З такими думками Лобода зайшов на подвiр'я. Перед  головним  ясно-бiлим
корпусом сновигають старечi постатi; хто грi?ться на сонцi, хто  сидить  у
холодку, куня? так, мабуть, як i щодня,  бо  тут  буднiв  нема,  на  завод
поспiшати  не  треба,  тут  один  довжелезний  вихiдний,  як  у  майбутнiм
суспiльствi.
   Батька нiде не видно було.
   Директор закладу, бритоголовий, в'язистий мужчина в чесучевiм  костюмi,
сидить у затiнку  пiд  горiхом,  пiд  зеленим  його  шатром  i,  начепивши
окуляри, книжку чита?. Людина обов'язку, вiн i  в  недiлю  безвiдлучне  на
посту. З ним Лобода познайомився, ще  коли  батька  влаштовував.  Кадровий
вiйськовий, був у високому чинi, i хто б мiг сказати, що з цього залiзного
служаки-вiйськовика  та   вийде   такий   архiпастир,   дбайливий   мирний
господар-доглядач цi?? обителi щасливих пенсiонерiв!
   Лобода-син пiдiйщов, за руку поздоровкався з  директором,  який  чомусь
вiдповiв на привiтання без ентузiазму, невдоволений, може, що давненько не
провiдував цей товариш свого старого чи просто що перервали  йому  читання
(нiяк не начита?ться, маючи сiм вихiдних на тиждень!). Про  батька  сказав
Лободi, що старий живий-здоровий, коли треба, мовляв,  то  розшука?мо.  I,
пiдкликавши котрогось з молодших  пенсiонерiв,  дав  завдання  сходити  на
пасiку й розшукати там Лободу Iзота з восьмо? палати. Доки говорив  це,  з
грубо тесаного обличчя його все не  сходила  пiсна  гримаса  невдоволення.
Лише коли вiдвiдувач поцiкавився книжкою, змiстом ??,  служака  став  нiби
милостивiший. Виявилось, що в руках у нього книжка про  життя  Кампанелли.
Був такий дiяч. Чернець iталiйський, багато лiт сидiв  у  в'язницi  i  там
твiр свiй написав. Про Мiсто  Сонця.  Твiр  серйозний,  але  ма?  вразливi
мiсця. Утопiя, власне... Директор, видно, був загартований  критикан,  бо,
не  схиляючись  перед  авторитетами,  упевнено   взяв   критикувати   того
Кампанеллу. Те, що вiн вимрiяв, мовляв, мiг вимрiяти лише монах  i  вiчний
в'язень: нормований розподiл  одягу,  ?жi,  продуктiв  працi...  Пердбачав
розподiл навiть... жiнок.
   - Невже й жiнок? - зацiкавлено посмiхнувся Лобода.
   -  Так,  i  жiнок.  Не  вибиратимуть  за  покликом  серця,   а   просто
розподiлятимуть за спiльною згодою членiв громад... Таким  йому  уявлялось
iдеальне майбутн? суспiльство, Мiсто Сонця. Однакова ?жа,  однакова  мова,
однаковий одяг носитимуть у тому суспiльствi. Щоб усе порiвну, по картках,
по талонах...
   Психологiя довiчного в'язня тiльки вона могла  породити  таке  уявлення
про iдеал. А сучасну людину спитай, навiть якого-небуть жителя джунглiв, i
той скаже, що йому такого куцого щастя  мало,  поважно  розмiрковував  цей
скарбнянський  мудрець-вiдставник.  Щоправда,  виявляв   до   утопiста   й
великодушнiсть: життям той жив геро?чним, i за це  багато  що  йому  можна
пробачити. На собi довiв, що здатна витримати людина, до яких меж сяга? ??
витривалiсть.
   - Може б, його вчення бiльше було прийняте для тих  ченцiв,  що  й  тут
колись, на Скарбному, в  однакових  рясах  ходили,  одним  статутом  жили,
однаковi визнавали молитви  й  режим.  ?м  фiлософiя  зрiвнялiвки  була  б
зрозумiла, а миж не аскети, казарма для нас - це ще не  вершина  всього...
Суворiсть казарми якщо й необхiдна, то лише на певнiм етапi, в цiлому ж це
явище ненормальне й минуще в життi... Щастя людини не в цьому, майбутн? не
стригтиме  людей  пiд  одну  гребiнку,  як  це  уявлялось  вам,   товаришу
Кампанелло...
   Слухав Лобода цього розумаку, який сам усi казарми пройшов, слухав його
мiркування  про  iдеал  i  в  душi  тямував  скептичну  усмiшку.   Кортiло
дiзнатись, що  там,  у  колишнього  гвардi?  пiдполковника  хова?ться  пiд
личиною мудростi та  доброчесностi:  "Кампанеллу  чита?ш,а  руки,  мабуть,
добре грi?ш бiля наших  батькiв?  Iндики,  виноград,  кавуни,  пiдсобки  -
кругом повна чаша, i все в тво?й владi, який тут держконтроль?"
   Батько все ще не з'являвся. Директор заспоко?в, що розшукають,  мовляв,
хоча й не близько: побрели з Яровегою на пасiку до свого приятеля - курiнь
там  у  них,  не  так  для  сторожування,  як  для  бесiди...   Ентузiасти
бджолярського  цеху...  Може,  й  чарку  вип'ють  ради  недiлi,   там   це
дозволя?ться, аби не на територi?. Лобода-син посмiхнувся: о, старий  його
мiг колись чарку перекинути. По-робочому, козацькою нормою...
   - Мiй старий -  то  козарлюга;  хоч  i  кухлем,  нiщо  його  з  нiг  не
звалить...
   - Нi, Володимире Iзотовичу, вони  там  аптечними  дозами,  -  заспоко?в
директор. - Вiзьмуть чекушку-мерзавчика на трьох i по-стариковському...
   I,  звеселiвши,  став  пояснювати  спосiб  вживання:  з  медом   п'ють.
Пiвсклянки меду-свiжака, а трiшки  того...  Можна  ще  й  горiха  зеленого
додати...
   "Мабуть, i сам ти б не проти такого коктейлю, - подумалось Лободi. - Бо
надто вже смаковито поясню?ш".
   Доки батька розшукували. Лобода-син вирiшив подивитись батькову  келiю.
Оскiльки вiдвiдувач був не рядовий, директор сам пiшов  його  супроводити.
Нiчого тут не змiнилось вiдтодi, як Володька  привозив  сюди  влаштовувати
старого. Палата - як i всi. Чиста,  свiтла,  калачики  на  вiкнi,  фiранка
бiленька, двi тумбочки, дво? лiжок. На батьковiм  лiжку  постiль,  правда,
жужмом, кублом, i директор трохи знiяковiв, сказав вибачливо, що  нiяк  не
привчить цю палату щодня лiжка заправляти, отак встав i пiшов,  хоч  i  на
цiлий день.
   - По-парубоцькому, - весело мовив Лобода-син. - Йому й дома за це часом
вiд матерi перепадало. Прийде, бувало, з нiчно?, особливо  коли  робив  по
двi змiни пiдряд, бух тобi на постiль, як був  у  робочiй  одежi,  впав  i
захрiп.
   У  батькового  сусiда  по  палатi  над  лiжком  кiлька   фотографiй   у
саморобних, старанно випиляних рамцях, жiнка якась, юнак у  гiмнастерцi  з
кубиками, та ще вирiзка кольорова з журналу - репродукцiя картини  "Плавку
дають"... А над батьковим лiжком нiчого. Може, що  й  було  приколене,  та
зiрвалось, зараз лише кнопка в стiнi; на тумбочцi крихти якiсь та муха над
ними докучно зумчить.
   Ще бiльше мух виявилось у ?дальнi, куди вiдвiдувач  теж  зайшов  -  тут
всюди вони брумчали; це вже був недогляд, i  Лобода  мимохiдь  дав  пораду
щодо липучки. Директор, помiтно збентежений, виправдувався, що  й  липучка
он висить,  але  ж  спека,  кухня  поруч,  самi  розумi?те...  Певне,  щоб
загладити недогляд, запропонував навiть борщу пенсiонерського, з качатиною
сьогоднi, з жирним  наваром,  але  поважний  вiдвiдувач  подякував,  щойно
мовляв, перекусив. В цiлому Лобода був задоволений станом  ?дальнi,  столи
ножами вишкребенi, з кухнi  пахло  смачним,  помитий  посуд  -  акуратними
солдатськими гiрками на столах... В  кожнiм  кутку  "трапезно?"  фiкуси  в
дiжкам,  на  вiкнах  знадвору  нависа?  листя,  створю?   зелену   затишну
напiвсутiнь...
   - Жити можна, - сказав вiн директоровi стримано, щоб не перехвалити.
   Вiдвiдали й червоний куток. Тут, як i належить,  шахи,  шашки,  домiно.
Грай - не хочу! Стiнгазета на мiсцi. Давненька, правда,  ще  до  Травневих
випущена...
   - Неохоче пишуть, - вибачливо пояснив директор.
   - А як мiй старий? Виявля? активнiсть? - цiкавився Лобода.
   - Вiдмовля?ться начисто, жодно? замiтки не подав. I в дамки не гра?.
   - Ви б його в хористи залучили, - порадив син. - Хоровий гурток  у  вас
працю??
   - Та збира?ться деколи. Але знову ж поймiть: старi люди, не молодь,  не
тi голоси.
   - Ну, то ви мого не чули, - з гордiстю заперечив Лобода. - Дома,  було,
як розiйдеться, як потягне-потягне  старовинно?  нашо?  -  вся  Зачiплянка
заслуха?ться. Молодого за пояс заткне.
   -I тут часом на риболовлi вночi голос пода?. Чу?мо аж сюди. А в хоровий
- ну не заженеш.
   - Козацька волелюбна душа!
   - Та пробачимо це йому. Адже в нас тiльки добровiльно. Не хочеш  тут  -
спiвай собi на природi, iндивiдуально. Лiс, вода, простiр  -  ото  йому  i
гурток.
   Все нагадувало санаторiй. Якби навiть котрийсь iз утопiчних соцiалiстiв
оглядав цей щасливий притулок ветеранiв працi - i той, зда?ться, не мав би
до чого вчепитись. Так i сказав Лобода-син директоровi. Справдi, в  усьому
почувалась хазяйська рука, тiльки затхлiсть якась усюди, дух старостi... В
палатах, у коридорах... Погано провiтрюють, чи що?
   З усього видно було, що директор шанобливо ставиться до старого Лободи.
Хвалив,  давав  найкращу  характеристику,  зокрема  по  працi.   Роботяга.
Чеснюга. Цiлий рiк рибу на кухню постача?. Не свариться нi з ким,  як  отi
нашi пенсiонерки, що часом ?х i розбороняти доводиться.
   - Ну й книжки почиту?. Недавно про Чингiсхана читав. Ла?ться. Не мiсце,
каже, в iсторi? душителям народiв... Бо кожна, мовляв, нацiя ма? право  на
свободу, до цього всi прийдемо... Цiла дискусiя в нас iз ним  була  на  цю
тему...
   - О, тут його не вiзьмеш!
   - Тiльки часто суму? чогось ваш старий. Вийде за браму, сяде  i  годину
може сидiти в якiйсь незрозумiлiй печалi...
   - Мабуть, згаду? лiта молодi?... А ?х i кiньми не доженеш...
   Доки вони розмовляли, затримавшись перед книгозбiрнею,  в  кутку  зали,
згорбившись, писав щось хирлявий, спорожнiлий чоловiчок. Маленький був, як
гриб зморщений, i обличчя яко?сь  грибно?  сiризни.  Втягнув  голову  межи
плечi i, не вiдриваючись вiд паперу, все щось шкрябав, шкрябав пером. Лише
зрiдка на мить пiдводив голову, зиркаючи на Лободу злим, жовчним поглядом.
Вiн i на привiтання Лободине не вiдповiв, коли цей, зайшовши,  за  звича?м
чемно поздоровкався. "Хто вiн? Що вiн пише так жадiбно,  без  перепочинку,
наче кудись поспiша?? Куди тобi, чоловiче, поспiшати?" -  думав  Лобода  з
непри?мним вiдчуттям вiд тих його злих,  спiдлобних  позиркувань.  А  коли
вийшли в коридор, тихо запитав директора:
   - Хто вiн, отой?
   - Та то... - зам'явся директор. - Страшний  чоловiк.  В  усi  iнстанцi?
строчить.
   - Чимось невдоволений?
   - Усiм на свiтi. Осуджу? всiх - з верху до низу.  Пропеклрй  культовик.
Сталiнiстом, каже, був i вмру сталiнiстом. Все вимага? з  мене,  щоб  бюст
вождя витяг iз комiрчини та на подвiр'? над клумбою  поставив...  Там  вiн
колись i стояв, але ж тепер не поставиш?
   Тема була ковзкувата, i Лобода нiчого йому не вiдповiв, поспiшив  вийти
на веранду. Став помiж колонами, де була тiнь. З лiсу долина? музика ледве
чутна; там iде гульня, життя кругом кипить, всi дихають  свiжим  повiтрям,
розважаються, а той  один  вiдлюднився,  залiз,  як  тарган,  i  сидить  у
червонiм кутку, доноси фабрику?... ? ж типи!
   Нарештi з'явився й батько. За сто верств упiзнав  би  його  Лобода-син,
цього козарлюгу з могутньою чоластою головою в розкудланiй  сивинi.  Голос
кровi, невже вiн справдi ?? Чи що ж тодi торка? душу,  коли  отак  побачиш
найрiднiшу тобi, ?дину у свiтi людину? В самiй ходi, як  завжди  поважнiй,
було щось рiдне, в руках вiдстовбурчених, у тiй  сивiй  на?жаченiй  вiтром
куделi на головi...  В  одежi  буднiв  старий:  в  штанях  брезентових,  в
ситцевiй на  кiстлявих  плечах  сорочцi,  що  синовi  здалася  полотняною,
старосвiтською, як у чумакiв... В цьому буденному статечно  ступав  старий
обер-майстер Лобода через  подвiр'я.  Ранiше  на  металургiйний  вiдбирали
велетнiв, i вiн був один iз них, на голову вищий за тих  дiдкiв,  що  його
супроводжували пiдтюпцем. Велике вiд природи лице було нiби як розбрякле -
чи спав у куренi, чи, може, поправився тут на санаторних харчах?  Жилавий,
сухоребрий, без живота, з широкими закiстлявленими грудьми. Iшов неквапною
ходою, дивлячись просто вперед, виставивши сонцевi кулясте мудрецьке чоло.
Патрiарх! Король Лiр! Пророк Iсайя! Син просто замилувався старим,  кожним
його кроком, дужим, певним, гордовитим. Наче проти вiтру, проти бурi  йшов
старий обер-майстер!
   Майнуло синовi: добре, мабуть, зарядився, що так твердо ступа?... I  аж
острахом вiйнуло вiд тi?? батьково? величавостi.
   Син, стоячи бiля колони, зустрiчав  свого  старого  усмiшкою,  любов'ю,
почуттям гордощiв синiвських за нього, а вiн... вiн наче не впiзнав  його!
Не  дiйшовши  кiлькох  крокiв  до  веранди,  зупинивсь  i,  лишаючи   сина
непомiченим, суворо сказав до директора:
   - Кликали?
   Директор мовив якось виправдально:
   - Син ось до вас...
   Тiльки   тепер   Лобода   Iзот   глянув   на   сина.    Глянув    очима
здивовано-недобрими,  налитими  кров'ю.  Певна  ознака,  що  не   сиропами
частувались дiди на тiй пасiцi...  Сiно  стирчало  iз  закудлано?  сивини,
певно, спочивав пiсля обiду в куренi, краще  було  б  не  будити.  В  руцi
скрутень трави яко?сь цупко?  тримав,  наче  ремiнь  у  дитинствi.  Нiяко?
родинностi не виявив до сина. Уп'явся червоним поглядом i мовчав.
   - Син ось ваш, - було повторено, щоб розрядити нiяковiсть.
   Батька наче ошпарило це слово.
   - Син? Хiба в мене ? син? - велике лице ще бiльше розбрякло,  налилось.
- Були сини! Один - пiд Кривим Рогом, другий - у Берлiнi... Бiльше нема.
   - Тату...
   - Був тато! - гримнув на все подвiр'я. - Доки на руках тебе носив! Доки
в колисцi колихав! А зараз який  тато?  Достобiса.  Нахлiбник  держави!  У
приют його! У богадiльню! Старцюга бездiтний, а не тато!..
   Старий клекотiв. Страшно  було  дивитись  на  нього,  збагровiлого:  ще
сонячний удар трахне, впаде хрестом серед двору i щелепу набiк...
   Але старий не падав, стояв, як дзвiн.
   Сцена була жахлива. Люди  пiдходили,  звiдки  вони  й  бралися,  свiдки
ганьбища цього. Невдовзi вже чимало ?х стояло по двору i  аж  пiд  сара?м,
попiд повапнованим муром  незрушно  стояли,  нагадуючи  iдолiв  скiфських,
кимось звезених  iз  степiв  i  поставлених  у  безладi  бiля  iсторичного
музею... У сутичку не встрявали,  проте  Лободi-молодшому  нестерпно  було
витримувати на собi ?хнi сухi, колючi  погляди.  Особливо  пекла  поглядом
одна якась Сiвiлла розкудлана, схожа  на  вiдьму...  Почувався  кинутим  у
лабети, в пастку. I подумати тiльки, що все це не кошмар, не сон, що все -
в реальностi: i Скарбне,  i  розпалахкотiлий  сонцем  день,  i  цей  вибух
батьково? лютi-ненавистi. Приют! Богадiльня! Жахливо, жахливо.
   Навiть директора, видно, вжалила та "богадiльня".
   - Не богадiльня, дозвольте зауважити...  До  того  ж  свою  частку  син
регулярно платить за вас. Жодного разу не доводилось посилати повiстку...
   Старого це ще дужче кинуло в лють. Розкошлане  вiяло  бороди  рвонулося
вгору:
   - Дяка ж тобi, що внески справно платиш!..  -  I  до  людей:  -  Чу?те?
Внески платить на рiдного батька! Як профспiлковi! На родителя! Ух! Життям
не оплатиш! - знов ревнув до сина, i кров  знову  густо  бурхнула  йому  в
лице.
   Директор, занепоко?ний, запропонував старому зайти в тiнь,  поберегтися
сонячного удару, але ветеран пустив  осторогу  мимо  вух.  У  гнiвi  його,
проте, було щось безпомiчне, i цю безпомiчнiсть син уловив, i сам  вiдчув,
як у серцi йому крiзь образу озвалося щось таке, що рiдко озива?ться. Якби
можна було впасти отут до нiг батьковi, дитинчам малим стати... Хай би  до
кровi шмагав отим скрутнем рудим, як дротяним,  хай  би  крiзь  шмаганину,
крiзь бiль прийшло тобi прощення... Але схоже на те,  що  цього  не  буде.
Стояв чужий, розбагровiлий у ненавистi чоловiк, з налитими кривавою  люттю
очима, iз скрутнем iржаво? трави у дрижачiй  великiй  руцi.  Сонце  палило
його, на пiвкулях чола рясно росилась роса. Жахливим було все:  самий  цей
день, i несамовитiсть людини, яка тобi доводиться батьком, i роса напруги,
роса ненавистi на чолi.
   Сорочка на батьковi не першо? свiжостi, плечi  пiд  нею  кiстлявляться,
руки чорнi, важезнi руки бога заводських печей, що  вовiк  не  пiдбiляться
вiд того вогню та вiд сажi. Тату, може, чого  вам  треба  було?  Вдягачки,
може? Тату, скажiть. Все буде, дiстану, хоч пташиного молока!
   Не хоче батько твого пташиного молока. Не прийма? душа.  Тiльки  вогнем
образи вибурху? вона за те, що з мiсця зiрвав, з рiдним селищем  розлучив,
iз Ягором-друзякою... Сонце палить i палить, розбуджу? в  старому  не  так
хмiль випитих медiв, як хмiль гнiву  i  кривди,  не  митт?во?,  видно,  не
зопалу вибухло?, а тако?, що днями й ночами накипала тут, на Скарбному.
   - Свистуни, свистуни,  -  белькоче  старий  кудись  навмання.  -  Таких
допусти... Все просвистять!
   Дбайливий Яровега таки влучив момент, пiдступив  до  приятеля,  потягся
вгору й накинув йому на голову бриля солом'яного, щоб  сонце  не  вдарило;
пiдiйшло ще кiлька ветеранiв, стали заспокоювати Iзота  Iвановича,  завели
його в тiнь, посадили на лавцi. Але вiн i там  не  вгамувався.  I  син,  i
директор, i люди, що не розходились,  чули,  як  вiн  незабаром  заходився
якихось енергетикiв чистити, i знову ж заодно з ними i цьому перепада?, що
досi сином його вважався на його сиву батькiвську ганьбу! То все,  мовляв,
собори валяти збиравсь, а це вже пiдлазить, як би плавнi затопити,  щоб  i
звiдси батька на старiсть зiгнати! Це таки вже була чистiсiнька  фантазiя,
якiсь харки-макогоники, син про таке сном-духом не  чув.  Хотiв  крикнути,
заперечити:
   "Тату!" - але батько тiльки цитьнув, як  кошенятi,  i  знову  дав  волю
сво?м  громам-блискавицям,  вже  й  сина  лiпив  до  тих   плюндрачiв   iз
раднаргоспу, хочете, мовляв, ще одним ГЕСом галасу наробити, а  плавнi  та
Скарбне хiба  вам  болять?  Аж  зашумлять  пiд  воду!  Буде,  як  там,  на
Каховському, де пiв-Укра?ни пустили на дно.  Великий  луг  вирубали  весь,
думали, море збудують, а збудували болото! Гниллю цвiте,  на  всю  Укра?ну
смердить! Пiлоти носи затикають, коли пролiтають над ним!..
   Люто покосився на сина:
   - Того вам мало, енергетикам задрипаним? До Скарбного пiдбира?тесь!
   - Тату! Що ви балака?те! Коли це я був енергетиком?
   - Свистуни, а  не  енергетики!  Допусти  таких  -  все  потрощать!  Все
просвистять! I ти теж... В одну дудку з ними!
   - Тату, оббрехав мене хтось!
   - Мовчи! Сам себе оббрехав! Наскрiзь пробрехався!
   Пiдiйшла куховарка, стала теж заспокоювати старого:
   - Ну, що-бо ви розходились, Iзоте Iвановичу... Син все ж таки... Вiн на
вас алiменти платить...
   Краще б вона цього не говорила! Старого так i пiдняло на  ноги,  брилем
кинув об землю:
   - Будь вони проклятi, його алiменти! Алiменти - вiд рiдного сина! I  це
назива?ться син? Нi, не так називають того, хто родителя прода?...
   I хоч зачiплянських нiкого й близько не  було,  не  було  й  духу  того
дошкульника Багла?нка, але виразно вчулося, наскрiзною бритвою продзвенiло
в повiтрi: " Батькопродавець!"
   Син розгублено прилип спиною до колони, очi благали:  "Тату,  що  ж  ви
робите зi мною?"
   А старий металург заповзявся мовби  зовсiм  його  розчавити,  насувався
грiзно-розкошлано:
   - Я тебе кликав сюди? Не батько я бiльше  тобi!  Нема  в  тебе  батька!
Вiднинi й повiки! Вiдщепок ти! Геть iз мо?х очей!
   I жест вольовий, виганяючий.
   "Жест прокляття!" -подумав Лобода-син, i, затуляючись, мов пiд ударами,
вiн i незчувся, як опинився за ворiтьми. Тiльки тут нарештi втерся долонею
- рясний пiт заливав йому очi.
   Сорочка прилипла до спини, наче липучкою увесь облип. Нащо вiн  при?хав
сюди? В яку чорну хвилину вдарило йому в голову провiдати  батька?  Ще  не
мiг згарячу збагнути до кiнця, якi це все матиме наслiдки, як  позначиться
на всьому його майбутньому, але почував, що позначиться страшно, руйнiвно,
почував, що пливуть  из-пiд  нiг  i  певнiсть,  i  авторитет,  i  службовi
пiдвищення, - все захиталось, розвалю?ться,  розчавлене  важким  батьковим
присудом, п'яним його варзляканням. Краще б уже сиротою  бути,  анiж  мати
такого батька! Iнший би гордився тво?ми успiхами, становищем, тим, що йдеш
угору, а цей? Рiдний батько при людях наклеп на тебе зводить,  ГЕСи  якiсь
приплiв, затоплення Скарбного... Хоча взагалi в  цьому  щось  ?,  цю  iдею
варто обмiзкувати! Бо що з цих плавнiв? Комарву розводять! Смiття, огризки
по всьому лiсу!  Днiпро  перетворю?мо,  чому  ж  Скарбне  не  перетворити?
Затопити або, навпаки, осушити. Але  про  це  треба  думати  в  спокiйному
станi, не зараз. Яка  жахлива  сцена!  I  найжахливiше  було  те,  що  все
вiдбувалося публiчно, при отих сiрих пенсiонерських постатях, що весь  час
стовбичили  по  двору  незрушно,  як  скiфськi  баби,  нiмi  свiдки  твого
приниження й нищення. Нiхто не втручався,  але  всi  чули,  вбирали  кожне
слово батькових проклять. Директор доповiсть куди слiд, це  ж  ясно.  Крiм
того, все до краплi, мабуть, занотував i той  жовчний  тип  нагорi,  що  й
зараз уже десь там строчить i строчить... Нещасний  день!  Закляте  мiсце.
"Тiкав вiд вовка, а впав на  ведмедя",  -  приверзлося  чомусь  прислiв'я,
зовсiм недоречно.
   Перевiвши дух, пригладивши змокрiле павутиннячко чуба на головi, Лобода
рушив стежкою до асфальту.



   XII

   На весь обрiй димлять заводи. Нема ?м вихiдних. День i  нiч  з  епiчним
споко?м димлять. М'яким  силуетом  проступа?  iз  неба  собор.  Сто?ть  на
далекому небосхилi,  повитий  прозоро-синьою  млою  вiдстанi.  Перспектива
змiстилася, банi собору i труби заводiв нiби зблизились мiж собою, злилися
в ?динiм ансамблi споруд старого й нового вiку.
   Юнак-архiтектор сидить за кермом, веде машину серед двостороннього руху
по трасi; во?нком  iз  дружиною  на  задньому  сидiннi,  безтривожно  обо?
почувають себе, коли син за кермом: упевнено  й  рiвно,  навiть  елегантно
якось веде. Не вперше во?нкомовi тут про?здити, не  один  рiк  уже  в  цих
краях. Родом iз соловецьких кра?в, де суворий архангел дивиться на  все  з
монастирсько? брами, де над  вiчними  кригами  чайки  полярнi  кричать.  У
пiдземеллi однi?? з веж монастирських цариця двадцять п'ять рокiв гно?ла в
ямi  закутого  в  ланцюги   Калнишевського,   останнього   кошового   Сiчi
Запорозько?. У ланцюгах, у нечистотах, у нiгтях, що  повiдростали,  як  на
звiровi, у смутках i ненавистi дожив до ста тринадцяти лiт, -  тож  чимось
тримався в життi той в'язень царицин? Не тiльки ж баландою  що  соловецькi
ченцi в ту яму смердючу подавали раз на добу?  Випо?ному  степовою  волею,
поверженому й закутому, може, додавали йому там сили не  закутi  ланцюгами
згадки якраз про оцю сонячну укра?нську широчiнь?
   Богатирi  тут  виростали,  сильних  духом  людей  виховував  цей  край,
живлющий дух цi?? природи.
   I зараз ? на кого подивитись во?нкомовi, коли проходять  перед  ним  на
медоглядах юнаки робiтничих передмiсть, виплеканi Днiпром,  з  розвинутими
легенями, дужi,  з  залiзними  м'язами  металурги.  Рiдко  якого  забраку?
комiсiя, а то один в один, як перемитi. Сини краю козацького. Мiць! Надiя!
I ?, мабуть, частка заслуги Скарбного,  плавнiв  та  Днiпра  в  тому,  що,
незважаючи  на  задимленiсть  цi??  зони,  такi  високорослi   вигоняться,
здоров'ям мiцнi. ? з ким Батькiвщину захищати!
   А з яким звича?м народним проводжають тут хлопцiв до вiйськкомату! Цiлу
нiч перед тим гуля? яка-небудь Зачiплянка, справляючи проводи,  згаду?ться
кому-небудь, що в давнину козак, iдучи в похiд,  обiцяв  дiвчинi  привезти
стiльки шовкiв та стрiчок, щоб, як  розпустити,  вистачило  ?х  вiд  шпиля
собору до само? землi... Такi-то були козацькi стрiчки.  I  теперiшнiх  ще
мають звичай проводжати до армi? в стрiчках рясних, у прикрасах: при сходi
сонця висипле на Широку вся рiдня, всi  друзi  майбутнього  во?на,  квiття
дiвчат, а вiн серед них iде поруч з гармонiстом, з обох бокiв ведуть його,
немов до вiнця, з перев'язаною на руцi хустиною, i вiн ступа? у цiй оздобi
якийсь незвичайний, тiльки зрiдка з сумовитою хмiльною любов'ю погляне  на
ту, що веде його пiд руку уже як свого, як найрiднiшого, на ту, що ждатиме
його повернення не один рiк. I спiвають, i спiв такий  безсмертний,  як  у
тих японських дiвчат, що  хоровим  спiвом  проводжали  сво?х  камiкадзе  в
польоти!
   Прийдуть на подвiр'я вiйськкомату iз тим металургом-новобранцем, та  ще
й тут забринять шибки вiд ?хнього "Засвiт встали  козаченьки",  вийдеш  на
ганок  -  душа  прагне  безсмертя.  Надiйних  во?нiв  дають  цi  робiтничi
Зачiплянки, Чорноземи, Барикаднi. I нiде потiм не забути молодому  во?новi
цих проводiв, дiвочих стрiчок i похiдно?, прощально? пiснi цi??.  Оце  вам
звича?, самi ростуть iз вдачi народу, iз традицiй  його,  iз  душi,  а  то
вигадують, висмоктують iз палиця рiзнi бездушнi псевдообряди...
   Воювати довелось во?нкомовi в цих краях. Тут вiдступав у  закривавленiй
гiмнастерцi сорок першого року, випало потiм так, що на  цьому  ж  напрямi
довелося й наступати, виганяючи окупантiв за Днiпро. Був  молодший,  серце
не турбувало, командував артилерi?ю гвардiйсько? дивiзi?. За  плавнями,  в
Орловщинi, з сво?ми далекобiйками стояв, а собор  отой  на  горизонтi  був
йому орi?нтиром. Побачив його вперше осiннього ранку, коли небо вже низько
висить,  набрякле  важкими  хмарами-мiшками,  гнiтить  похмурнiстю   свiт.
Понищенi, попаленi села навкруги, чорнi скелети заводських корпусiв уздовж
Днiпра,  i   серед   цього   свiту   ру?ни,   безпритулля   i   болю   пiд
свинцево-набряклим небом осенi забiлiв на узвишшi вiйськам отой  незрушний
козацький собор. Нiчого бiльше - тiльки сплюндрованiсть, пустеля вiйни,  i
серед не? пiд тучами - собор. Округло пiднiсся нерозчавленими куполами, як
видиво,  як  неймовiрнiсть.  Починаючи  вiд  Пiдмосков'я,   скiльки   вiн,
дивiзiйний начарт, бачив  ?х  розбитих,  непощаджених  вiйною,  загиджених
окупантами рiзних церков  та  соборiв.  Але  тут  уперше  перед  ним  була
зодчеська  цiлiсть  з  нерозчавленими  куполами,  врятована  випадком   чи
навальною втечею варварiв, врятована нестримним рухом фронтiв. Чудовий був
орi?нтир, прекрасна цiль, але начарт твердо перестерiг сво?х артилеристiв:
   - По тому - не бити!
   Чому вiн так тодi сказав? Звiдки виникло раптом те бажання? Зачарований
був тi?ю довершенiстю споруди, повiвом предковiчно? краси? Навряд. Скорiше
навiть нi. Нiколи до того не був естетом, i рiшучостi  не  бракувало  теж.
Може, хiба що горе  пережитих  лiт,  пекуча  зненависть  до  руйначiв,  до
нищителiв прояснила  йому  розсудок,  продиктувала  наказ  -  зберегти!  В
молодостi чимало бачив пам'ятникiв старовинно?  архiтектури,  пам'ятникiв,
що, як бiлi свiтильники, кимось поставленi в правiки, осявали його  сувору
похмуру пiвнiч. Але тодi не знав, що то - зодчество, не знав, що то свiтло
творiнь, той голос невiдомих будiвничих був посланий iз  сиво?  давнини  i
для його душi, що й для не? голос той призначався. I  хiба  винен  ти,  що
дивився на все те очима, якi не вмiли та й не бажали  нiчим  дорожити,  не
розумiли,  що  перед  ними  скарби?  Тiльки  згодом,  згодом  вiдчу?ш  це,
пройшовши пiвсвiту дорогами ру?н i страждань.  А  тодi,  в  часи  великого
очманiння, хiба що випадок уберiг тебе, що разом iз такими ж,  як  i  сам,
юними завзятцями не пiшов розвалювати собори, мав би з ними стояти на?вним
переможцем, на купах ру?н тих беззахисно-ветхих  сво?х  пiвнiчноросiйських
церковок. Попався б на шляху Рубльов - не пощадив би й Рубльова! Поверг би
i його з почуттям правоти, в азартi руйнацiй, не  пiдозрюючи  навiть,  хто
вiн такий. А що не трапилось нагоди взяти участь у тiм слiпiм  захмелiннi,
в банкетi руйнацiй, то тiльки випадковi завдячу?: рано пiшов в артучилище,
офiцером став.
   Оселився пiсля вiйни в цьому мiстi. Знову ж таки з чисто? випадковостi,
з обов'язку вiйськово? людини. Хоча й не скажеш, що це було  в  розладi  з
його бажанням. В усякому разi, коли одержав сюди призначення,  то  першим,
що вiдродилося в спогадi, був якраз  оцей  собор  на  узвишшi,  пощадженiй
колись тво?ми далекобiйками у щасливу мить прозрiння... При?хав, i вiдтодi
цi бентежно-червонi незгаснi ночi Приднiпров'я стали во?нкомовi рiдними...
Сина вивчив на архiтектора. Пiсля iнституту вiн працю? в iншому мiстi, але
щолiта  до  батькiв  при?здить,  провiду?.  Сином  во?нком  задоволений  -
змiстовний хлопець, просто закоханий у мистецтво. Захоплю?ться,  може,  аж
занадто: отi Софi?, Реймси, Парфенони - то все його життя.  Сам  Парфенону
поки що не  створив,  але  задумiв,  смiливих  проектiв  повна  голова.  I
во?нком, i дружина його вже звикли, що, коли син при?здить у вiдпустку,  в
них - нiби клуб, щовечора приходять синовi друзi, заклопотанi якiсь юнаки,
годинами дискутують... Сина тодi не впiзнати, очi життям горять, коли мова
заходить про якi-небудь ризницi, восьмигранники, про  дивне  оте  козацьке
барокко...
   А зараз замислений, невеселий сидить  син  за  кермом.  Щоб  хоч  трохи
розважити його, во?нком навмисне голосно почина? розповiдати дружинi рiзнi
комiчнi iсторi?, в жартливому тонi розмiркову? про майбутн?,  що  не  таке
вже, мовляв, воно й похмуре, людина планети навiть у буквальному розумiннi
росте. Вченi дослiдили, що середнiй зрiст за останн? столiття  побiльшився
на скiлькись там вершкiв, чи то пак сантиметрiв, хоча йому, як во?нкомовi,
i дрiбнота потрiбна, Тараса  Бульбу  в  кабiну  реактивного  не  впхнеш...
Дружина  спершу  не  повiрила,  що  люди  побiльшуються   зростом,   потiм
усмiхнулась до свого товстуна:
   - То, може, ? надiя, що й ти в мене ще пiдростеш?
   - Аякже. Особливо вшир...
   Смiються. А син незворушний! Похмурiсть не зника?. Не  завжди,  правда,
вiн такий. Почуття гумору не позбавлений,  але  зараз  тiльки  супиться  -
похмурiсть  цю  вiн  iз  Карпат  привiз.  Недавно   ?здив   iз   товаришем
дослiджувати гiрську дерев'яну архiтектуру, пiшки сходив усi Карпати,  всi
гори облазив, в одному верховинському селi на власнi очi бачив, як мiсцевi
учнi-старшокласники старовинну свою гуцульську церковцю на дрова ламали. А
вчитель ?хнiй - вчитель-наставник! - роботою керував...
   Вiд того похмурiсть довго не зiйде з чола.
   Сьогоднi сина зовсiм присмутило те, що  почув  вiд  свого  товариша  на
Скарбному: нiбито й над цим козацьким собором пiднято  сокиру  браконь?ра,
самочинно, по-злодiйському вночi охоронну таблицю знято... Пiсля розмови з
товаришем син прийшов до батькiв обурений, знервований:
   - Лечу. Завтра лечу!
   А куди полетить, до кого,  мабуть,  i  сам  до  пуття  не  зна?.  Ледве
заспоко?ли, вiдрадили, щоб не спiшив, не гарячкував.
   - Сину, голубчику, всього не заряту?ш, - сказала мати.
   Але це теж викликало бурхливу реакцiю:
   - Ти хочеш, щоб я, архiтектор, i теж став спiвучасником руйнувань?
   - Що ти говориш! Нiчого ти не руйнував, - гамувала його мати.
   - Всi ми руйну?мо, - кипiв син. - I я, i ти, i  вiн,  -  мав  на  увазi
батька. - Руйну?мо тим, що осторонь сто?мо... Руйну?мо  сво?ю  байдужiстю!
Були такi, що Десятинну в Ки?вi  знищили.  Михайлiвський  Золотоверхий  на
очах  у  всiх  зруйнували...  I  зараз  самi   сi?мо   байдужих!   Плодимо
жорстоких... Самi плека?мо руйнача! А руйнач внутрiшньо завжди  ж  пiгмей,
вiн хоче зробити довкола все меншим за себе...
   Почувалося, що всi отi невiдомi, безвiдповiдальнi -  то  його  особистi
вороги. Нiчого ?м не проща?. В усiх подробицях може розповiсти, як  i  ким
було зруйновано Михайлiвський Золотоверхий, що з часiв  дотатарських  сяяв
на ки?вських  горах,  i  як  ламали  Десятинну,  з  якою  впертiстю  рвали
динамiтом мурування сивих вiкiв.  Зойк  стояв,  дрижало  все  навкруги,  а
мурування не пiддавалось. А  таки  розкришили  i  те  та?мничо  злютоване,
загадково мiцне мурування... Особливою ненавистю молодий архiтектор  пала?
до  тих,  якi,  будучи  з  дипломом  архiтектора,  свiдомо  вдавались   до
"розчищення" площ, зносили пам'ятки, тiльки щоб звiльнити мiсце для  сво?х
бетонованих тумб... Непримиреннiстю сво?ю  син  i  во?нкома  часом  диву?.
Старий вояка з плином лiт нiби добрiша?,  позбавля?ться  категоричностi  в
судженнях, шука? якихось виправдань i пояснень навiть страшним вчинкам,  а
син не хоче знати нiяких компромiсiв.
   - Тупi убивцi краси, - не обертаючись вiд керма, цiдить крiзь  зуби.  -
Хай тодi з неуцтва ставали знаряддям вандалiзму, слiпо вiддавалися  духовi
руйнувань. А зараз? Звiдки такi зараз беруться? Поясни менi, батьку:  чому
плодиться браконь?р?
   Старий вояка зрештою запропонував перемир'я: завтра пiде вiн,  во?нком,
до когось там "на килимi стояти". "Стояти  на  килимi"  -  це  на  ?хньому
родинному дiалектi означа? стояти перед начальством. Одягне свiй  парадний
кiтель з усiма бойовими орденами, з орденом Богдана Хмельницького й  пiде.
Висловить напрямки свою думку про  собор.  Хоча  невiдомо,  чи  дасть  якi
наслiдки те його килимне стояння.
   - А може б, утриматись? - застерiга? дружина. - Один раз уже зберiг той
собор, а хто поставив тобi це в заслугу? Хто хоч спасибi сказав?
   - Iсторiя, моя люба, розбереться.
   Далi, однак, цю тему можна було не  розвивати:  коли  пообiцяв,  то  не
вiдступиться.
   Батькова пiдтримка помiтно пригасила  синову  гарячкову  стривоженiсть,
хоч йому, видно, не сходять з думки рiзнi  випадки  сучасного  вандалiзму,
дошуку?ться людина, звiдки береться браконь?р, що його появу спричиню? i в
який спосiб можна цьому протидiяти...
   Сонце сiда? в димах за собором, за його банями,  що  опукло  випливають
над селищами пiд крилом вечiрньо? зорi. Свiтило криваво червонi?  кра?чком
з-пiд брови вечiрньо? хмари, а потiм холоне, гасне, тоне у синiх iмлах. Як
iз мiражу,  виступа?  собор  i  бастiони  заводiв  -  дивовижний  ансамбль
вiддалених мiж собою вiкiв.
   Рух i рух, наближа?ться мiсто. Захiд ще повен свiтла.  Молодик  у  небi
схожий на тi молодики, що  розкиданi  на  мечетях  Цареграда...  Поодинокi
зiрки. Але декотрi з них  рухаються  в  просторi,  i  виявля?ться,  що  то
всього-на-всього сигнальнi вогнi  висотних  лiтакiв.  Десь  там,  може,  в
комфортабельних лайнерах, мандру? людина... Спадають сутiнки синi,  м'якi,
засвiчуються  зоряно  потойбiчнi  каскади  мiста,  незлiченними  вогниками
освiтлюють себе зсередини щiльники багатоповерхових будинкiв.
   Тримаючи кермо, бачить ?х перед собою молодий архiтектор. Скiльки  того
ще простору на планетi, а мiльйони людей збиваються в мурашники, самi себе
заганяють у катакомби, в отi сучаснi печери з низькими, нiби для  горбунiв
призначеними, стелями, де й зараз не кожен випроста?ться,  не  кажучи  про
тих майбутнiх, якi в XXI  сторiччi,  мабуть,  iще  сантиметрiв  на  десять
пiдростуть... Скоро пiвпланети заку?мо  в  панцир  асфальтiв  та  бетонiв,
поховавши пiд ними плодючi  грунти...  Поки  що  в  забудовах  -  безладь,
стихiя...  Скiльки  на  планетi  ясних  узбереж,  мальовничих  ландшафтiв,
озерних кра?в, таких, як оце казкове,  овiяне  цiлющим  степовим  повiтрям
Скарбне, скiльки на свiтi  краси,  ще  не  осво?но?  архiтекторами,  а  ми
збива?мось в урбанiстичнi  кубла,  душимось  у  бараках,  у  бiлдiнгах,  у
шлакоблокових стандартних клiтках, нiчим не по?днанi, прив'язанi  лише  до
системи водогону та каналiзацi?...
   Мiсто вироста? перед  юнаком.  Воно  сприйма?ться  ним  у  нашаруваннях
вiкiв, у ?хньому багатоголоссi, сприйма?ться як нерозривний ?диний витвiр,
де бачиш розмах руки, що його будувала, чу?ш енергiю тих,  що  вкладали  в
нього свою працю i вмiння, вдихали живу душу в бездушний камiнь,  цеглу  й
метал.
   З козацького хутора-зимiвника постало i виросло до гiганта,  що  здатен
небо захмарювати сво?ми димами. Не вмiща?ться вже на сво?х кряжах. I  далi
нарощу? свою силу, i невiдомо, де ?й буде межа. Будувало  помпезнi  палаци
жорстокiй розпуснiй царицi, виламувало бруки для барикадних бо?в, i одна з
вулиць названа тепер Барикадною... Мiсто-барикадник, мiсто-трудар  вбирало
в себе силу козацького краю, i гнiв його, i легенди, й поезiю. Чи зберiга?
усе це в душi сво?й зараз? Яку пам'ять  про  себе  передасть,  запрограму?
нащадкам, якi знаки понесе ?м на бурих вiтрилах сво?х димiв?
   Строкате, товкуче, чорне, з  суворою  думою  звершу?  свiй  циклопiчний
труд. Сувора епiчнiсть ? в  його  диханнi,  могуття  доби  у  чорних  його
раменах. Всьому свiтовi да?  свiй  метал,  дзвiнка  сталь  його  вiбру?  у
космосi. Трудячись днями й ночами,  само  перетворюватиме  себе,  шукатиме
iншу, нову якусь досконалiсть. Якою ж буде  вона?  Замiсть  трущоб,  чи?сь
архiтектурнi шедеври, стрункi, зi сталi й  скла  хмаросяги  вiдiб'ються  в
блакитi Днiпра? Чи обриси якихось iнших дивовижних конструкцiй?  Який  дух
знайде у них свiй вияв? Кажуть, чим вродливiша жiнка, тим жадiбнiше прагне
вона ще бiльшо? вроди. Буде чистота,  впорядкованiсть,  буде  бездимнiсть,
будуть росянi троянди в цехах, бiлоснiжне квiтуватимуть вiшнi на подвiр'ях
заводiв... Естетика прийдешностi, не може ж вона не прийти! В чому ж вона?
Якi житла, якi споруди мають пiднятися на цих берегах, щоб кожен  з  людей
мiг сказати нарештi: "Менi легко. Менi прекрасно. Я щасливий жити  на  цiй
планетi".
   Душа мiста чим вона снить? О якiй порi вiдкрива?ться?  Чи  не  в  отаке
надвечiр'я, коли мерехтить, попелi? далеч,  чи  свiтлого  лiтнього  ранку,
коли ти пiсля тривало? розлуки пiд'iздиш до цього  мiста  i  враз  виника?
перед тобою за Днiпром, на потойбiчних висотах, щось майже фантастичне, не
суворе, кiптявне, чорне й гуркотливе, а якесь мiсто-мiраж, мiсто  нiжностi
постане у тихих вранiшнiх серпанках. Повiтряно-легке,  як  висячi  античнi
сади, воно тодi нiби вперше народжу?ться i не з димiв, а з срiблясто?  мли
свiтання, вiдкриваючи сонцю ажурнiсть  телевiзiйних  веж,  вигини  мостiв,
каскади будинкiв, шпилi заводських труб. Мiсто ранкiв тво?х юнацьких, воно
вироста? перед тобою мов ?дина споруда, зiткана з  найнiжнiших  матерiалiв
майбутнього, немов гiгантський корабель, воздвигнутий  не  малими  земними
створiннями, а рухами велетiв фантастичних... Величаво-байдуже  до  всього
земного, ранково висвiтлюючись  на  скелястих  сво?х  кряжах,  воно  мовби
дослуха?ться до якогось iншого життя i бачить з-помiж  усiх  див  свiту  -
найважливiше: сонце, червоне, росяне сонце, що пiдiйма?ться перед  ним  iз
плавнiв, iз туманiв Скарбного.
   Потiм ти бачитимеш сво? мiсто без серпанкiв, воно постане  перед  тобою
як пекло  вiадукiв,  пере?здiв,  чорних  допотопних  трущоб,  пекло  сажi,
кiптяви,  бака?в,  гуркоту,  скаже   тобi   про   себе   двиготом   землi,
кострубатiстю проваленого бруку, горами сиро? руди та  агломерату,  рiзоне
око Палацом культури металургiв з потворно важкими колонами, якi нiчого не
тримають, i якi лише вказують на важкiсть пережитого...
   Але ти й таким його любиш. Ти прийма?ш i любиш  його  неподiльно,  все!



   XIII

   Що правда на свiтi ?, Зачiплянка в цьому ще раз переконалась: з'явилася
таблиця на соборi. Як загадково зникла вночi, так загадково й повернулася,
без свiдкiв,  невiдомо  ким  прибита,  наче  сама  прилiпилася  на  сво?му
попередньому мiсцi.
   Так i зосталась  нiкуди  не  вiдправлена  перша  в  iсторi?  Зачiплянки
"анонiмка", цей гнiвний папiрус, пiд  яким  почала  була  збирати  пiдписи
Леся-фронтовичка, вчителева донька, виявивши при цьому  разючу  енергiю  i
запал. Та що ж скаржитись, коли пропажа - незчулися й звiдки -  вернулась.
Може, хоч "вiрменське радiо" могло б щось на цю  тему  розповiсти?  Але  й
сво?му рiдному батьковi "генiй-висуванець не розповiв би про свiй вiзит до
секретаря обкому. Ще перед тим Вiрунька  Багла?ва,  не  криючись,  сказала
йому, що з приводу собору була в першого, все  виклала,  проте  Лобода  не
знав, чи й вiрити. Може, кума тiльки ляка?. Повiрив, аж  коли  самому  був
дзвiнок  i  сказано  було:  викликають.  Iшов  на   розмову   з   холодком
занепоко?ння в душi, важко було вгадати наперед, що  жде  його  там.  Адже
по-всякому такi розмови кiнчаються:  можеш  втратити,  а  можеш,  навпаки,
набути, вийти з кабiнету працiвником  iншо?  питомо?  ваги:  там  на  очах
вiдбуваються перетворення елементiв. Лотерея, але ж  i  в  нiй  ?  щасливi
номери!
   Про першого було вiдомо Лободi, що вiн людина бурхливо?  вдачi,  здатен
на рiшення несподiванi. Перед ним треба так триматися, щоб нiяке запитання
не застало тебе  зненацька,  не  загнало  на  слизьке.  Бiографiя  першого
починалася на цьому ж металургiйному, досi  мати  його  й  рiдня  живе  на
Колонi?, брат  iнженером  працю?  на  заводi.  До  вiйни,  невдовзi  пiсля
закiнчення   металургiйного   iнституту,   теперiшнiй   секретар   керував
заводською партiйною органiзацi?ю,  потiм  висунули  в  мiськком,  далi  в
обком, пiд час вiйни став на одному з фронтiв  генералом.  Ще  й  досi  на
Колонi? згадують, як, при?хавши пiсля перемоги до матерi в гостi, танцював
бравий молодий генерал на весiллi у сво?? племiнницi на  Колонi?,  хiба  ж
так вибивав чечiтку. Смаглявий красень у генеральських лампасах, рвав  очi
вiн чулим  до  краси  селищанським  молодицям...  В  пово?ннi  роки  довго
секретарював у сусiднiй, теж промисловiй областi, потiм його знов перевели
сюди, обрали першим...
   У  кабiнетi  Лобода  побачив  чоловiка  притомленого,  з   посрiбленими
скронями. Набряклi, уважно примруженi очi,  голос  твердий,  баритонистий,
але зичливий... Запросив сiсти i найперше про батька запитав:
   - Як там старий твiй?
   - Трагедiя у мене з батьком, - вихопилось мимоволi, i,  помiтивши  тiнь
настороженостi в секретаря, Лобода поспiшив  уточнити:  -  Не  полiтичного
характеру... Збунтувався старий.
   I, бувши певним, що тут уже все вiдомо, коротко виклав суть  батькового
бунту. В глибинi душi зародилось бажання цим навiть розжалобити секретаря,
сподiвався, що буде господар кабiнету на його боцi, але  пiдтримки  чомусь
не почув, iнше почув:
   - Могутнiй у тебе батя... Трудяга. Без порожняви в душi... Монолiт.
   Майнула була думка вразити  секретаря,  викласти  йому,  як  свою,  оту
батькову iдею, що старий у гнiвi вифантазував щодо Скарбного... Грандiозна
ж iдея! Перетворити Скарбне,  затопити  його  або  осушити!  Чи  принаймнi
створити на його базi мисливське господарство закритого типу з козулями, з
дикими кабанами, на яких можна було б полювати пiсля втомливого службового
дня, пiсля вiдповiдально? роботи. Полював же колись там Петро Петрович, що
зi сво?х мисливських трофе?в опудала робив, досi  в  соборi  вепрячi  його
шедеври шкiряться - хоч у такий  спосiб  людина  хотiла  себе  увiчнити...
Кожен якось хоче увiчнитись...
   Проте в останню мить зачiплянський "генiй" таки стримався, не  дозволив
собi покласти на стiл цю  скороспiлу  iдею  з  мисливським  господарством,
якесь чуття самозахисту пiдказало: почекай, не квапся, адже не вiдомо  ще,
як твоя iнiцiатива буде тут сприйнята. Це тобi, брате, не кольоретки!
   А секретар знову заговорив про батька,  про  його  минулу  металургiйну
славу, про те, який це був  майстер  свого  дiла.  I  батькових  товаришiв
згадав, стару заводську гвардiю. Прапiрного, Довбищенка i навiть Катратого
упом'янув: що за народ! Це ж вони, оцi ветерани, в рiшучу  хвилину  зумiли
заводського  Титана  врятувати  вiд  окупантiв.  Лобода  був  вражений:  i
Катратий? Прапiрного нема i Довбищенка вже  нема,  а  Ягор?  Скiльки  бiля
нього крутився, випитував, а нiчого так i не мiг дiзнатись про ту  iсторiю
з Титаном, а тут, бач, яка новина... Проте Лобода нiчим не виявив, що  вiн
у цiй справi необiзнаний. Щоб  вiдвести  вiд  себе  вогонь,  одразу  ж  на
заводських  комсомольцiв  звернув:  метушаться,  мовляв,  ходять   якимись
"дорогами слави", а в себе пiд боком, на сво?му  ж  заводi,  такий  подвиг
було вчинено, i нiяк не докопаються...
   Секретар Обкому всмiхнувся:
   - Докопались. Аж у  Чехi?.  Вiд  одного  чеха,  що,  будучи  полоненим,
працював пiд час окупацi? на заводi, добули данi. Перед смертю  надиктував
сво? свiдчення на магнiтофонну плiвку i справжнi iмена геро?в назвав...
   Пiсля того було перейдено до головно? теми  розмови.  Як  i  сподiвався
Лобода, справа торкалась  собору.  Ось  де  треба  було  вуха  нашорошити!
Вгадай, яку позицiю займе начальство! Ти старався в одному напрямi, а тут,
може, думають в iншому. А якщо нi? Якщо  й  тут,  як  на  тому  засiданнi,
вважають, що соборовi настав час зникнути, що  вiн  тiльки  муля?  очi  та
клопоту завда?? Всю свою набуту  роками  обережнiсть  думки,  витонченiсть
iнту?цi? змобiлiзував Лобода.  Не  дасть  себе  застати  зненацька.  ?дино
можливий був хiд  -  триматися  безсторонньо,  говорити  про  асигнування,
бюджетнi утруднення, злегка натякнути на iсторичну сумнiвнiсть  пам'ятника
i пояснити, що примiщення нi для чого практично  не  придатне  через  свою
незручнiсть - був склад комбiкорму, а тепер i комбiкорм звiдти  забрано...
Переустаткувати б на холодильник, але теж, кажуть, новий збудувати дешевше
обiйдеться... Отже, не це. На повний голос -  про  генеральний  план,  про
пiдготовлюванi проекти ново? забудови селищ... Хай трохи  й  туманно,  але
ж...
   Нiчогiсiнько не можна було вгадати  по  замкнутому  обличчю  секретаря.
Схилився на руку й задумався. I на вiдвiдувача пильно-пильно,  довго-довго
дивився сво?ми примруженими вугляно-iскристими. Все залежало вiд того,  що
визрiва? зараз отам, пiд крутим смаглявим чолом. Може, скаже:  який  же  з
тебе дiяч, що ти досi трима?ш оту старизну, нiчого сучаснiшого не придумав
для мiста чавуну i стадi? Нiхто, зда?ться, на Лободу  так  вивчально,  так
пильно в життi не дививсь. I щось навiть сумовите  з'вилось  у  першого  у
вiчу, заглиблене, звернене в себе, до себе. Захмарилось чоло, i нiби не до
Лободи, до iншого когось було мовлено в задумi:
   - А всi ж ми козацькi дiти.
   I все. Козацькi дiти. Розумiй як хочеш. Пiдвiвся, високий,  могутнiй  у
плечах, мусиш i ти вставати, так велить етикет. Розмову  закiнчено.  Невже
все? I яких змiн у становищi чекати тобi  вiд  цi??  розмови?  Розгублено,
майже прохально на посрiбленi скронi дививсь.
   - Заводчани нашi  вирiшили  знести  газгольдер,  гiгантську  тумбу  оту
стару, що захаращу? заводське подвiр'я. Вона  справдi  вiджила  сво?.  Але
собор не газгольдер, -  твердо  сказав  секретар.  -  Собор  -  це  витвiр
мистецтва. Не тiльки нам вiн належить. Був час, коли й Василiя  Блаженного
деякi мудрецi знести  хотiли:  площу  ?м,  бачиш,  для  парадiв  забаглося
розширяти, а вiн заважав...
   З тим тебе й випровадили з кабiнету. Отже, як це розумiти? На  конi  ти
чи пiд конем? Нi, тут нема чим  хвалитись.  На  Зачiплянцi  це  зветься  -
вхопити облизня. Бува?, правда, що й такого масштабу працiвники  попадають
у неласку, летять iз гори шкереберть, але поки що, як то  кажуть,  питання
нема, тiльки й залиша?ться, що таблицю - мерщiй на мiсце...
   Був того ж дня молодий Лобода у Катратого. Добрий,  ласкавий  з'явивсь,
хоч до рани прикладай.
   - Оце така дружба? - з ходу звернувсь до старого. - Чого ж ви  мовчали?
Виявля?ться, у врятуваннi Титана ви теж брали участь?
   - Ну, участвував, - гув Ягор, сидячи пiд сво?ю грушею. - Та хiба тiльки
я один...
   - I нiкому нi слова! Це вже надскромнiсть!
   - А що ж тут кричати? Участвував, i все.
   Медовi слова полилися на адресу Ягорово? скромностi, пообiцяно було, що
вiдтепер на заводських вечорах у президiях сидiтиме  як  живий  учасник...
Але й це не вивело Ягора з рiвноваги, доведеться, мовляв, то  й  посидить,
невеликий труд.
   Збiглося так, що й дiльничний мiлiцiонер з'явився цього дня на подвiр'?
в Катратого. Не загубилася ?лька в забуттi, не закреслена з-помiж живущих,
провiдав-таки ??  представник  закону  й  порядку.  Несхожий  був  на  тих
пово?нних голодних мiлiцiонерiв,  що  ?х,  захарчованих  на  картках,  чим
могли, пiдгодовували тiтки на базарi; цей був ново? генерацi?: в'язи -  аж
комiр трiщить, на губах усмiшка вишколу, службово? чемностi. Дивно тiльки,
що прийшов, коли саме й Лобода був тут, ?льчинi смутки  розвiював.  Лободi
представник влади лише козирнув  мимохiдь,  осмiхнувся,  як  знайомому,  з
якимось невловним  бiсиком  у  вiчу  i  негайно  пiдступив  до  ?льки,  що
пребирала бiля ганку абрикоси. Став  уточнювати,  хто  вона  ?,  ця  Олена
Чечiль, вiдколи тут прожива? та як у не? дiла  з  пропискою.  Бо  останнiм
часом, мовляв, почастiшали випадки,  коли  довго  проживають  непрописанi;
кiлька родин циганiв оселилось за сагою, тi взагалi нiяко? влади над собою
не визнають, ?м лише коня дай, щоб вугiлля по селищах розвозити  та  калим
бiля вогнища пропивати. До всього ще й коростявих сво?х коней  купають  на
пляжах, у зовсiм недозволених мiсцях. А щоб було переконливiше, що вiн  не
якийсь там формалiст-придирака, а в  силу  обставин  змушений  вдатися  до
строгостi, то  мiлiцiонер  i  про  таблицю  нагадав.  Якщо  вештатимуться,
мовляв, тут непрописанi всякi, то й не таке  почне  вночi  пропадати...  I
?лька стояла перед ним i вiдчувала, як полум'ям  горить  ??  лице.  Нiчого
проти й сказати не смiла, бо правду  ж  таки  говорив  цей  крутов'язий  у
новенькiм кашкетi, та коли й таблицю приплiв, образа здушила ??. Виходило,
нiби й на не? пiдозра пада?, ще цього  тiльки  й  бракувало  -  таблицi  з
собору  красти!  Мабуть,  помiтивши,  що  дав  перехопу,  надужив   влади,
мiлiцiонер вирiшив поправити дiло заспокiйливим жартом:
   - Та якщо i до загсу дiйдеться, то там  теж  нiззя  без  прописки.  Там
паспорт покажи з належним штампом...
   Лободi, видно, урвався терпець, вирiшив нарештi втрутитись.
   - У паперах вiн по вуха потонув, той ваш загс, - сказав до  мiлiцiонера
тоном владним. - Формалiзмом  вiд  тi??  установи  за  квартал  вiдгонить.
Сидить яка-не-будь розмальована фiфа, що жениха собi  нiяк  не  пiдчепить,
шкряба? пером! Записала, вiдтарабанила, побажала казенним голосом щастя...
А чому б вам нових форм не шукати? Чому б, скажiмо,  не  органiзувати  для
молодi свято одержання паспорта?  Або  загс  на  дому?  Га?  Можна  б  це,
товаришу Якiвець?
   - Дiло, дiло ви кажете, Володимире  Iзотовичу,  -  знайковито  згодився
Якiвець. - Шлюб - рiч серйозна...
   - Поставили б свою контору на колеса, та з букетами  квiтiв,  з  вiршем
вiдповiдним, - розпалювався Лобода, - та на селища, в робiтничi райони,  в
саму глибинку, до трудящих, до мiсця  подiй!..  Ото  був  би  сервiс!..  А
дiвчину, товаришу Якiвець, ви облиште,  -  сказав  тихiше  i  пiдмигнув  з
веселим пiдтекстом: - Вона пiд надiйним  наглядом...  Життьова  ??  стежка
скоро визначиться.
   Мiлiцiонер пiшов з двору з почуттям  виконаного  обов'язку,  вiдкозиряв
чемно, навiть  особi  непрописанiй,  однак  ?льку  вiзит  його  пригнiтив.
Насувалося нiби нещастя якесь, горе невiдхильне,  пастка  -  таке  виникло
передчуття.
   Помiтивши ?? настрiй. Лобода, перед тим як  залишити  подвiр'я,  сказав
заспокiйливо:
   - Не хвилюйся. В мiлiцi? теж нашi... Все буде гаразд.
   Наступного дня вiдбулася в ?льки ще  одна  важлива  розмова,-  з  бабою
Шпачихою. Зайшла Шпачиха з тилiв, з городу, вiдкликала ?льку, повела аж  у
кiнець сво?? садиби, в той закуток, що його торiк  вiдрiзала,  вiдбатувала
комiсiя, вважаючи, що зайвина в баби присадибних угiдь. Тепер  тут  гудуть
бурани. Шпачиха сьогоднi лагiдненька була, культурна, нiхто й  не  впiзнав
би зараз у цiй струдженiй, зiстаренiй i нiби поменшалiй особi ту войовничу
буянку, що й всi?ю Зачiплянкою не погамувати, коли розiйдеться... Посiдали
на межi, й почались перетрактацi?. Щоб викликати ?льчину  довiру,  Шпачиха
здалеку зайшла, виповiдала про себе рiзнi iнтимнощi. Як бив ?? в молодостi
чоловiк, схильний до чарки, як навiть уночi за коси ?? по хатi  волочив...
Усе витерпiла, бо справдi, мабуть, таки  двожильна.  Ради  дiтей  терпiла,
сама на розшуки бiгала, коли, бувало, пiсля получки господаря довго  нема,
знала, куди бiгти, - на Клинчик мерщiй! А вiн  там  уже  або  поб'?ться  з
кимось, або, перепитий, в грязюцi валя?ться...  Пiдбере,  додому  приведе,
обчистить, чоботи йому  скине  i  в  чисту  постiль  спати  вкладе,  бо  ж
годувальник, iз заводу не вилазить, раз хiба в мiсяць отак собi  дозволить
розмахнутись, спробувати розкошiв життя. Нещадний, крутий був, а проте, як
помер, то вилила слiз за ним, бо  вдовою  дiтей  пiдняти  -  це,  дитинко,
нелегка ноша... Про сина ще розповiдала, що його фашисти десь замордували,
юного, як цвiт... Заговорила потiм про Володьку оцього  Лободиного,  що  з
сином ?? дружив.
   Коли про Лободу почала, то голос чомусь  аж  до  шепоту  збавила,  наче
боялась сполохати ?льчине щастя. Володимир цей дарма що на проспектi живе,
але й нами, простими женщинами, не  горду?.  Дарма,  що  вiн  -  влада,  а
трапиться, то й корзину бабi на плечi пiддасть. Навiть у  машину  до  себе
посадить, пiдвезе, ще по дорозi й небилицю якусь розкаже.  От  i  сьогоднi
провiдав: не родич, а гостинця бабi принiс... I Шпачиха аж  спiвала  далi.
Та вiн же тебе, дитинко, нiколи й пальцем не торкне, за  холодну  воду  не
дасть тобi  взятися,  дiточки  пiдуть,  на  руках  тебе  носитиме!  Зiв'?ш
гнiздечко та й щаслива будеш, як  Вiрунька  Багла?ва!  Тут  дiло  надiйне,
дитинко. Цей як вiзьме, то на весь вiк, до iншо? не перекинеться, бо в них
там за це... б'ють! При його службi не розгуля?шся. В машинi ?здитимеш  на
базар i з базару, клункiв не тягатимеш, що аж очi з лоба вилазять!..
   - Не гребуй, дитинко, не гребуй, коли випада?, бо  такi  на  дорозi  не
валяються, такого швидко пiдхопить  яка-небудь  вертихвiстка  з  червоними
нiгтями... Подумай, дочко. Чого ждати? Дiвоча пора коротка, незчу?шся,  як
уже й переросток, молодших вибиратимуть... А без чоловiка ой наспотика?шся
в життi!..
   Мовчки слухала ?лька, не могла нiчого й  заперечити  Шпачисi,  хоча  не
таким уявлялося ?й щастя, не про таке мрiяла. Але хiба дiйдуть тво?  думки
до цi?? перестраждано? жiнки, яку саме горе вчило, як ходити по  крутизнах
життя...
   Пополуднi Ягор сво? житечко косив. Комiсiя, вiдрiзаючи садиби, не все з
його Великого Лугу втяла, трохи таки й на  житечко  зосталось.  I  вродило
добре. Припiзнився тiльки трохи з косовицею, по той бiк саги  у  доменного
майстра Дiденка вже цiп гупа? на току.  Чи,  може,  навпаки,  там  скосили
зеленцем  -  ?м  аби  молотити  скорiше,  адже  син-пiдводник  при?хав   у
вiдпустку. Донедавна Зачiплянка жила не дуже тiсно, не в одного можна було
побачити в кiнцi городу латочку хлiба посiяного, а тепер,  зда?ться,  крiм
Ягора, тiльки Дiденки й зберегли  ще  симпатiю  до  хлiборобства.  Коли  в
степах жнивують, то й тут, за сагою, в доменного майстра  теж  з'явля?ться
отой iдилiчний полукiпок, пiд садком  мiж  абрикосами  сто?ть.  Маленький,
непоказний у сусiдствi з темними  металургiйними  гiгантами,  але  сто?ть.
Жде, поки син Дiденкiв, офiцер-пiдводник, при?де з  дружиною  у  вiдпустку
(всiх на лiто чомусь тягне на  Зачiплянку,  до  цих  кучугур  та  жаб'ячо?
саги!). Вибереться iз-пiд вiчних криг арктичного океану i вже тут, на  цiй
грiшнiй землi, жито цiпом молотить. Справжнiм прадiдiвським цiпом, що йому
б мiсце в музе?... Ранкова змiна ще на роботу збира?ться, а пiдводник  уже
гупа?, через сагу на всю Зачiплянку чути. Вдень, коли  припече,  хустинкою
голову обв'яже, як iндус, i снiп за снопом, поки все не доб'?.
   Ягор жито сво? швидко повалив, тричi пройшовся, i вже в покосах житечко
його лежить. В'язати довелося ?льцi. 3 якою насолодою взялася вона  за  цю
роботу! Колосся  -  рукою  погладити  хочеться,  до  щоки  прикласти.  Так
старалася чепурно уснопкувати, що на перший снiп  аж  Катратий  задивився.
Уснопкувала, мовляв, як на виставку, моторна в'язальниця. I - чого  ранiше
майже не бувало - раптом вiдтанув душею, ворухнулося в ньому  щось  тепле,
родинне.
   - Хотiв я з тобою  поговорити,  ?лько,  сурйозно...  Мiлiцiонер  оце  ж
приходив неспроста... Правда, може, й  пiдiсланий...  Щось  треба  робити.
Вирiшуй. Свата?ться влада. Ухажор вiн хоч  i...  кручений  якийсь,  але  ж
дбатиме про тебе... Захист буде тобi.
   Убiк дивився Ягор, коли говорив, видно,  почував  нiяковiсть,  проте  в
голосi його була турбота, родинна довiрливiсть. Хотiв би вiн,  мовляв,  ще
внукiв побачити. Щоб не зостався без насiння рiд.
   - I хата оця, садок... з собою ?х у ту далеку командировку не заберу...
Вiдписав би все тобi.
   Слухала ?лька, i щось спочутливе з'явилось до  дядька  Ягора,  до  його
самотностi, до його безнасiнно? старостi. Але й  не  знала,  чим  розвiяти
його журбу, з якою  вiн  оце  вперше  ?й  вiдкрився.  Невже  таки  справдi
змиритись?  З  колгоспу  втекла,  спасувала  перед  житт?вими  труднощами,
дiвчата там зараз ферми тримають на собi,  а  ти  уявила  себе  кращою  за
iнших, кинула все, подалася, як его?стка, легшо? дороги шукати...  Ну  ось
вона тобi й легша. Туди тобi й дорога - замiж! Хоч за  нелюба!  Нахилилася
палаючим обличчям аж до снопа, i наче й колосся палило ?? докором.
   - Подумай, дочко,
   - Подумаю, дядечку.
   Вiзит мiлiцiонера все ж мав для ?льки i позитивний момент: вiдчула,  що
вiльно може тепер виходити з двору на вулицю, ма? право, не криючись,  iти
по Веселiй, бо однаково ж незаконна i владi вже вiдомо про це. Отже, нема?
чого ховатись.
   Надвечiр надiвши чистеньке плаття, аж до собору пiшла - так, безцiльно.
Хоча не зовсiм i безцiльно, коли бути вiдвертою  до  кiнця.  Мала  глибоко
зата?ну надiю, тiнь надi? - зустрiти студента  Баглая.  Випадково,  зовсiм
ненароком! Може, повертатиметься з iнституту абощо. I нiяких  iлюзiй  щодо
нього, бо за таким хлопцем, певне ж,  усi  iнститутськi  дiвчата  сохнуть,
хочеш - вибирай найкращу! По тому конкурсу ?льцi не  пройти.  Отже,  нiчим
особливим себе не тiшила: просто ось так би зустрiти -  i  все.  Проходячи
мимо подвiр'я Багла?в, вона вiдчула, як ?й жарко ста?, кров вiдринула  вiд
лиця, бо, й не дивлячись у той  бiк,  бачила,  що  студент  був  якраз  на
подвiр'?, саме про щось сперечався  зi  сво?м  другом,  з  отим  механiком
облисiлим.
   - Не  зостанусь!  Не  умовляй!  Бачити  не  хочу  таких!  -  чула  вона
знервований Миколин голос i потiм встигла  загледiти  вже  з  майдану,  як
Баглай з рюкзаком на спинi подавсь городами до автобуса. В тих  випадкових
словах його: "Не зостанусь!.. Бачити не хочу!.." - вловила щось образливе,
наче це ?? стосувалось, нiби ?? вiн бачити не хотiв. Розумом розумiла,  що
не про не? мовилось, Микола взагалi ?? не помiтив, бо саме вкладав рюкзак,
але гiркота зосталась навiть вiд того рюкзака, що якось зневажливо блиснув
до не? зi спини студентово?, коли той, нi  разу  не  озирнувшись,  подався
через огороди, через вибалок до зупинки.
   Бiля собору цього дня знову з'явилися тi, що ?м "за висоту не платять".
В тому ж темпi, як мерзле горить, взялися  завдруге  лагодити  риштовання,
рихтуючи його, мабуть, для iншого якогось  чорногуза  чи  лелеки,  бо  цей
пiсля ?хнiх попереднiх вiдвiдин вiдкинувся, забрав iз  собору  лелечат  i,
певне,  десь  у  плавню  перекочував.  Реставратори  не  проминули  нагоди
зачепити ?льку, коли проходила повз них,  стали  припрохувати  до  себе  в
бригаду  куховаркою,  тому  що  ?м  набридло,  мовляв,  усухомятку   (саме
споживали тюльку з газети).
   - Бери там у себе, голубонько, розрахунок - i до нас...
   - До вас? - ?лька  через  плече  глянула  на  них  з  подивом,  з  тi?ю
спокiйною, якоюсь шляхтянською погордою, яка в не? невiдомо звiдки час вiд
часу з'являлась. - Але ж вам за висоту не платять!
   Щуплявий тип у  беретi,  бригадир  цих  ледачих  верхолазiв,  спробував
дошкулити ?й:
   - А ти що, висоти шука?ш?
   - Шукаю.
   - Нащо?
   - Стрибати - так  з  високого  мосту!  -  вiдрiзала  ?м  i,  бiльше  не
глянувши, далi  пiшла  поставно,  гордовито,  вихляючи  стегнами,  уже  як
мiська. З край дороги вдивлялася у вiкна автобуса, що саме проходив. Людей
було напхом напхано, десь i той "нетутешнiй" iз сво?м  рюкзаком  мiж  ними
загубився. Куди вiн? Може, на цiлину? А на  кого  ж  залишить  Зачiплянку,
товариство, всiх отих сво?х институтських, що й з мiста при?здили вечорами
послухати тьохкання його магнiтофонних  солов'?в?  Хто  тепер  розважатиме
Веселу сво?ми витiвками, жартами?  Найбiльше  ?льцi  сподобалось,  як  цей
"нетутешнiй" зачмеленого рибiнспектора тi?? ночi  розiгрував.  Прита?вшись
за парканом, все ж вона чула тодi... Високий, чубатий, у бiлiй  сорочцi  з
засуканими рукавами, з блиском усмiшки на смаглiм лицi, а воно, юшко?дське
порiддя, перед ним миршаве, скапелюшене, просто як пiгмей. Ох, насмiшив ??
тодi цей студент! ? ж такi, що можуть одбрити нахабу дотепно так,  весело,
з гiднiстю... Вмiють постояти за себе. А ще як вiн  одного  дня  до  ?льки
привiтався, як наче з душi вимовилось оте  його  "здрастуйте",  коли  вона
поливала чорнобривцi. I хоч ?лька нiчого собi i в думцi не поклала,  надто
був недосяжний для не? цей студент, адже вiн, власне, далека  й  незнайома
тобi людина, але без нього, почувала, посумнiша? Зачiплянка,  дуже  чогось
бракуватиме життю без його ранково? бiганини довколо саги...
   Надвечiр Шпачиха дала концерт. Вiдпустила всi гальма. Не часто це з нею
трапля?ться i нiколи не безпричинно, завжди на те буде поштовх внутрiшнiй,
тiльки ?й вiдомий.
   Цього дня буря досягла ураганно?  сили.  Поливаючи  грядку  iз  шланга,
дочка ?? весь час дослухалася,  як  стара  в  хатi  чимось  гуркоче,  щось
трощить, але дочку це нiби не обходило, хай уже в  хатi  бешкету?,  аби  б
тiльки на люди не з'являлась, щоб перед селищем не заживати сорому. Коли ж
буянцi ставало тiсно в хатi, дверi з гуркотом вiдчинялися, i на порозi вже
похитувалась  буйно-розпатлана  постать.  I  хоч  язик  заплiтався,  стара
бралася когось клясти, викрикувала щось  грубе  й  викривальне,  i  дочцi,
тихiй,  несварливiй  з  природи,  нiчого  не  залишалося,  як  вдатися  до
крайнього, але безвiдмовного способу:  повернути  злегенька  шланг  у  той
бiк... Поверне i пужне пружним струменем, щоб пригасити материн  розбуялий
вогонь, щоб протверезилась, не докричалась до  лиха  зразкова  квартальна,
геро?ня четверто? домни.
   Орлянченка, звiсно, розважала ця сцена,  вiн  iз  приятелями  до  впаду
реготав на вулицi, а ?льцi було сумно.
   Пiзно цi?? ночi вона знову виблукала на Широку. Автобуси вже не ходили.
З гнiтливими думками стояла ?лька край шляху пiд  шатром  нiчного  дерева,
почувала, що життя знову заганя? ?? в глухий кут. Невже  так  i  розчавить
воно в нiй молоду затятiсть, рiзку,  вперту  вдачу,  гордощi?  |А  була  ж
колись житт?любкою, умiла смiятись, - скiльки було того смiху, коли  часом
ви?здили з дiвчатами у свята до лiсу, купатись  на  Вовчу...  Обдавала  ?х
плавня зеленими чарами, зливами солов'?ними...
   Десь iз районiв саме гнали Широкою череду у мiсто на бойню.  Заповнивши
всю вулицю, пiдгейкуванi з бокiв незграбними пастухами в кобеняках, сунули
в темрявi  втомлено,  розбито  мимо  ?льки  ??  колишнi  степовi  знайомi:
телички, бичата, безрогi й рогатi, памолодь i старi, мабуть,  вибаркуванi,
корови. Може, йшли тут i тi, що ?х сама  з  рук  випоювала,  що  телятками
горнулись до не?, лизали ?й руки шорсткими язиками, шукаючи  ласки.  Може,
брела тут у темрявi й улюблениця ??, рекордистка Княгиня, що ?? навiть  на
виставку визначали? Серце ?льцi зайшлося жалем до  цих  закурених  курявою
степiв, незграбно-великих, беззахисних створiнь. Ще вчора спокiйно паслися
десь по балках, а зараз iдуть виморенi, поперепадавшись,  спотикаючись  по
бакаюватому бруку; з сопiнням сунуть i сунуть мимо собору, пiд зляскування
батогiв проносять мимо ?льки свою понуру байдужiсть. Вона чу?  ?хнiх  дух,
тепло, шурхiт ходи, сопiння, в очах уже вiдбиваються, переблискують  вогнi
нiчного  мiста.  В  поважнiй  ходi  ?хнiй  була   втомлена   впертiсть   i
нелякливiсть. Гейкання пастухiв на них не впливало, не лякала ?х, видно, й
ця нiч незнайома,  червононеба,  -  з  важким  шелестiнням,  помукуванням,
деколи аж стогнучи, сунуть i сунуть на мiсто,  на  його  багрянi  дими  i,
мовби зневажаючи те, що ?х жде, якось майже погiрдно несуть на бойню,  пiд
молотки, свою круторогу волю, степове життя.



   XIV

   Вiрунька Багла?ва ще застала на Зачiплянцi той час, коли вранцi  селища
будилися гудками заводiв. Хто хоч раз почу?, нiколи не забуде ту  вранiшню
пiсню гудкiв, ?хню потужну органну  музику,  вiльний  -  аж  до  Степiв  -
переклик, коли, зда?ться, все Заднiпров'я злива?ться в ?дину  симфонiю,  у
якiй, проте, жоден з гудкiв не губиться, кожен спiва? на свiй  лад,  кличе
людей до заводських закурених брам... I йдуть селища... I хоч зараз  гудки
вже вiдмiнено, вiдспiвали назавжди,  проте  Вiруньцi  й  досi  вони  часом
озиваються в душi,  адже  пiд  спiв  цих  гудкiв  привело  ??  кохання  на
Зачiплянку.  Як  побрались  з  Iваном,  тодi  тiльки  й  зазнала  Вiрунька
людського щастя,  пiсля  тяжких  лiт,  пiсля  рокiв  недо?дань,  трудоднiв
копiйчаних, сирiтства...
   Не  балувало  Вiруньку  життя.  Одразу  пiсля  вiйни  мати   санiтаркою
працювала при колгоспнiй амбулаторi?, при тому убогому закладi, де  навiть
йоду не було. I коли  часом  хто  обраниться,  Вiруньку  фельдшер  посилав
мерщiй траву-ранник збирати  -  той  ранник  йод  замiняв.  Шорстколистий,
колючий ранник ?? дитинства, скупим цвiтом вiн цiле лiто по межах цвiте.
   Пiзнiше життя трохи  пiдлагодилось,  стали  при?здити  шефи  заводськi,
допомагали колгосповi звестися на ноги. Тодi,  саме  закiнчивши  школу,  й
зустрiлась Вiрунька iз Iваном Багла?м.  Дiвчата  називали  його  рудим  та
диким, а Вiруньку в ньому з першо? зустрiчi звабило  все:  i  затятiсть  у
роботi, коли вiн, увесь поглинутий дiлом, труби зварював, i усмiшка  щира,
вiдкрита, коли гляне на тебе; не вiдлякувала дiвчину навiть копиця чуба на
головi, рудого, цупкого, мов дрiт. Того ж лiта вiн i привiв ?? на  Веселу.
Весiлля гуляли по-тутешньому, коли  три  днi  на  хатi  прапор  саморобний
майорить, знак того, що на Зачiплянцi когось женять  або  замiж  вiддають.
Пiвзаводу тут за тi днi перебува?, натанцюються  до  впаду,  наспiваються,
весiльних батька-матiр у возику вподовж вулички покатають  -  всяк  зминай
тодi, коли перезва  йде  вулицею,  гульбище  буйне  насува?ться!..  А  щоб
просторiше було танцюристам - то йдуть на соборний майдан,  там  мiсця  на
всiх вистачить! На завершення всього батька-матiр весiльних ще й  до  саги
прокотять возиком, щоб там в одежi у воду перекинути, покупати  на  згадку
та на щастя молодим. Вiдгуде буря весiльна, прапор з хати знiмають,  дають
спокiй молодому подружжю - живiть.
   Зачiплянка полюбилася Вiруньцi ще й тим, що тут люди, як  i  в  степах,
рано встають, схiд сонця не просипають.
   Дружно з Iваном живуть, справдi душа в душу,  надiйно  з  ним  Вiрунька
почува? себе. ? люди  в  усьому  надiйнi  -  такий  вiн.  Не  соромлячись,
хвалиться перед друзями, як вiн вдало Вiруньку вибрав, не так  це  просто,
мовляв, вибрати, а вiн зумiв. I справдi,  шану?,  жалi?  дружину,  вiдколи
побрались, ще нi разу руки на Вiруньку  не  пiдняв,  хоча  вдачi  гарячо?,
задерикувато?, друзi кажуть про нього, що заводиться  Iван  з  пiв-оберта!
Навiть iз директором вiн часом вступа? в крутi  суперечки,  надто  за  отi
протяги в цеху, вiд яких жiнки  заводськi  часто  застуджуються.  Протяги,
правда, й досi зостались, але ж ?й увага Iванова дорога,  оте  слово  його
турботи: "Бережи здоров'я, Вiрунько, i на  внукiв.  Ще  й  ?х  треба  буде
колихати".
   Отакого ж прозорого ранку вiд'?здив, уся вуличка вийшла проводжати його
в Iндiю, а вiн, тамуючи гiркоту прощання, весело кинув чемодан  у  машину,
помахав на розтанок синам сво?м, баглайчатам:
   - Ви дивiться менi тут: будьте лицарями!
   Солодко сплять лицарi,  шкода  й  будити.  Нашвидкуруч  приготувала  ?м
снiданок, забiгла ще до сусiдки, до Лесi-фронтовички, попрохала простежити
за ними, бо старiй Багла?сi сьогоднi щось занедужалось.
   I тодi вже на завод. За дiтей спокiйна. Будуть  приглянутi,  якщо  Леся
взяла це на себе. 3 усi?? Зачiплянки найближча Вiруньцi подруга  оця  Леся
Хомiвна, що в не?  з  фронту  пiвлиця  в  шрамi  червоному  Зовнi  сувора,
малопривiтна, фронтовичка вiд першого знайомства викликала у Вiруньки щиру
симпатiю, i не ввело в оману Вiруньку перше враження:  постала  перед  нею
людина справжня, людина-кристал. Дiвчиськом вона пiшла на  фронт,  i  всiй
Зачiплянцi вiдомо, що була  в  Лесi  на  фронтi  любов,  яка,  можливо,  й
кiнчилась би одруженням та щасливим родинним життям, але ж вiйна ?  вiйна:
в 1945-му полiг ?? комбат смертю хоробрих на  околицi  якогось  польського
мiстечка. Десь ? там його могила  серед  iнших  могил  радянських  во?нiв,
брила гранiтна лежить з золотим написом, i Леся не втрача? надi?  з  часом
по?хати в Польщу, провiдати знайомi мiсця, покласти квiти на могилу  свого
комбата. В Лесинiй бiографi? комбат iсну? вiдкрито, нi для кого вiн  не  ?
та?мницею. Вся Зачiплянка звикла до нього, як до свого, чимось  зв'язаного
з цим селищем металургiв.
   Але про iнший iнтимний епiзод з життя фронтовички нiхто, крiм Вiруньки,
не зна?. Ця Леся повернулася  пiсля  вiйни  на  рiдну  свою  Зачiплянку  з
рясними медалями на гiмнастерцi, з ошпареною щокою,  що  й  досi  червонi?
свiжо, наче й досi пече. Незважаючи на палаючий слiд на  щоцi  (чи,  може,
навiть завдяки йому?), виявив був тодi до не? цiкавiсть молодий вихователь
з  ремiсничого,  виникло  бажання  зазнайомитись  ближче   iз   заслуженою
фронтовичкою. Лесина суворiсть  та  неприступнiсть  не  злякали  його,  не
завадили йому запропонувати вчительцi  свою  юнацьку  дружбу.  Була  вона,
правда, не афiшована, ця ?хня дружба, поза межами  Зачiплянки  починалась.
Але якось осiннього вечора хлопець той аж сюди, на Веселу, проводжав  Лесю
i таки загiтував пiти поблукати за селищем у кучугурах. Було  то  перше  i
останн? ?хн? блукання. Досi не  може  вона  пробачити  собi  того  вечора,
носить його в душi зата?но, як грiх. Тiльки Вiруньцi й вiдкрилася  у  всiх
подробицях тi?? прогулянки, бо все до найменшого  в  душi  вiдкарбувалось:
розмова, iнтонацi?, непевнi сподiванки на щось.  За  погуком  серця  свого
тодi пiшла. Серце було юне,  воно  шукало  дружби,  прагнуло  тепла,  було
зваблене чимось новим, хистким, наче мрiя, збурене, схвильоване, воно вело
Лесю в темряву осiннього вечора, все далi й далi заводило в  кучугури.  Не
за  душею,  за  тiлом  його  пiшла,  однак   це   вона   зрозумi?   тiльки
згодом-згодом!.. Хлопець таки чимось хвилював  ??,  подобались  Лесi  його
енергiя, житт?радiснiсть, кипучiсть,  те,  чого  ?й,  зда?ться,  бракувало
самiй, так рано пiдтятiй, надломленiй втратою. ?й лестило, що,  незважаючи
на пошрамоване лице, юнак почува? потяг до не?, домага?ться ?? вза?мностi,
у сво?х домаганнях вiн був  завзятий,  настiйливий  i  навiть  деяку  його
грубуватiсть можна було пробачити за цю палку щирiсть нестримних  юнацьких
домагань...  А  потiм  ота  його   нiби   зовсiм   невинна   безтактнiсть.
Безтактнiсть, висловлена у формi легкого жарту, зрештою, досить поширеного
в тi часи серед тилового люду, коли йшлося про дiвчат-фронтовичок. Але тут
торкалось не тiльки Лесi, було тут зачеплено комбата, ??  фронтову  любов.
"Хiба йому не однаково?" ("Йому" - себто  комбатовi...)  Чи  зрозумiв  той
хлопець хоч згодом, чому  вона  так  спалахнула  одразу,  чому  так  рiзко
вiдштовхнула його вiд себе? "Чого ти? - щиро здивувався вiн. - Що  я  таке
сказав?" I знову повернувсь до свого грубого жарту: "Ах, тобi не однаково,
бо ти спала в землянцi з ним..." - "Спала! Спала! Ну й що?" - I за  кожним
разом гучнi поляски чути було над кучугурами, аж дичина перелiтна, мабуть,
розполохалась на Радутi, а щогла високовольтна  суворо  гула  вгорi,  нiби
схвалюючи: так його, так, ще, ще!
   Все там i вмерло серед кучугур.
   Тiльки через роки Леся виповiла свою тайну Вiруньцi,  вiдчувши,  що  ??
зрозумiють, i не помилилась.
   Пiсля того випадку Леся не пробувала шукати серцю вiдраду i вважала, що
випадок той ма? стати ?й назавжди осторогою, то саме  минуле  ?й  нагадало
про себе, i в життi ?й тепер, як найдорожча iнтимнiсть, знову  залиша?ться
тiльки ?? фронтовий комбат. Вiд нього свято душi, а  буднями  життя  стали
школа, дiти, клас. Нещодавно возила вихованцiв сво?х пароплавом по  Днiпру
на екскурсiю до Канева, вiдвiдали шевченкiвськi мiсця, село Кобзареве,  де
з нагоди ювiлею поета все було причепурено - i  дорога,  й  будинки;  дiти
повернулись на Зачiплянку в захватi вiд побаченого, i тепер можна  почути,
як вони часом галасують бiля саги, хором декламують пiдхоплену в  подорожi
примовку-жарт:
   - Спасибi Тарасу за шифер i трасу!
   Металурги з усмiшками слухають той сучасний фольклор, такi речi  ?м  до
смаку.
   Що б  там  не  говорили  скептики  жовторотi,  а  коли  Вiрунька  пiсля
прохiдно? ступа? на територiю заводу, що вранiшньо  гримить,  стугонить  i
виру? димами, вона почува? гордiсть у душi. Не дими, звичайно,  викликають
це почуття, а праця людська, що тут, у  рiднiй  тобi  стихi?,  звершу?ться
щодня i щоночi.
   Безперервним потоком влива?ться на заводську територiю вранiшня  змiна,
йдуть тисячi людей, щоб розтектися по цехах, зайняти сво? робочi мiсця,  i
протягом цiло? змiни владуватимуть вони над  цим  гiгантом,  над  полум'ям
печей, над дiями механiзмiв, над сигнальними табло,  вдивлятимуться  в  тi
палаючi надра, де кипить  метал,  де  вiдбуваються  процеси,  для  яких  i
сьогоднi ще мало самого тiльки холодного обрахунку, а треба людсько?  душi
i хисту; протягом змiни люди будуть зосередженi, у внутрiшнiй  зiбраностi,
в напрузi, радiтимуть i гнiватимуться, бо не байдуже ?м  буде  нi  те,  як
кипить метал, як поводить себе пiч, i як вона завантажу?ться,  якi  запаси
сировини сьогоднi на заводi i  скiльки  тонн  буде  дано  понад  план  чи,
навпаки, недодано, i не байдужi будуть цi люди до безлiчi речей, до планiв
i графiкiв, до кiлькостей i якостей, хоч би кому й здавалось, що  вони  до
цього байдужi! На заводi людина якось нiби  значнiша?,  десь  поза  брамою
зустрiнеш його з кухлем пива бiля автомата чи з вудочкою на Днiпрi, сидить
таке собi непоказне, нiчим не видне, а тут бачиш, що перед тобою  майстер,
та часом ще й майстер не м'яко? рядово? сталi, а особливо?, що  ??  тiльки
тут зварити зумiють...
   Нiхто, звiсно, не каже, що металургiйний - це легко. Витриму? не кожен.
I навантаги, протяги, постiйний гуркiт, жарота, а крiм того  й  небезпеки,
недарма ж у цеху дитячi личка з плакатiв усмiхнено-тривожно  застерiгають:
"Тату, будь уважний! Вдома тебе жде сiм'я!"  Та  хоч  i  нелегко,  зате  й
дорога тут вiд людини до людини коротша, нiж будь-де, менше крутiйства  та
тяганини, хапуги не тримаються, роботяги жартують: нема ?м, мовляв, у  нас
спожитку, нiчого вкрасти, хiба що болванку.  Цими  днями  була  на  заводi
делегацiя з пiдшефного колгоспу, з Вiруньчиного, ох, як  роздивлялися  тут
на все ?? односельцi? По всьому заводу ?х водили, на власнi очi,  а  не  з
фiльму побачили працю заводську. Геро?в прокатки, що стома потами сходять.
I горнових, що гармату свою прилаштовують. I дiвчат на аглофабрицi,  що  в
респiраторних масках з  лопатами,  ледь  виднi  в  бурiй  курявi.  I  труд
кранiвниць побачили, якi то над жаркими ковшами  пливуть,  де  ?х  полум'я
обда?, то в грюкотi над горами брухту глухнуть. Вiруньку  на  ??  робочому
мiсцi делегацiя теж вiдвiдала, не могли ж минути землячку. До кабiни крана
Вiрунька, звiсно,  нiкого  не  запросила,  iнструкцiя  забороня?,  але  на
площадку до них вийшла  i  марлеву  маску  зняла,  щоб  землякiв  усмiшкою
привiтати. Запитала, як ?м  завод,  i  дiдусь  Юхим  з  городньо?  бригади
подiлився враженням без утайки:
   - Оце хоч перед смертю пекло побачив... А де ж головний пекельний?
   - Мабуть, оце вiн, -  вказала  Вiрунька  на  молодого  iнженера,  свого
начальника цеху.
   - А рiжкiв нема, - Одарка з птахоферми близько придивилась до нього,  i
всi засмiялись.
   Голова колгоспу, колишнiй батькiв товариш, висловив щире здивування:
   - Зовсiм вашi хлопцi вогню не бояться: розжарений метал тече, а  вiн  у
личаках через нього, мов через рiвчак з  водою...  Затулився  рукавицею  i
пiшов,  ще  й  робить  що  треба...  Звичка?  Чи  така  вже   натура   тут
виробля?ться?
   Погомонiли, попрощались,  пiшли,  спускаючись  обережно  вниз  схiдцями
залiзними, а Вiрунька знову була у сво?й  крановiй  кабiнi,  де  скло  вiд
здвиготiв нiколи не трима?ться, тiльки вставлять, уже воно й висипалось.
   Вистача? Вiруньцi клопоту i на заводi, й поза ним. То за квартиру чиюсь
мусить клопотатись, то до суду бiгти Ткаченчиху виручати, що  в  не?  мишi
три роки трудового стажу з'?ли, то хтось  iз  цехових  путiвку  самостiйно
видобуде, ти ж, Вiрунько, профорг, допомагай. I бiга?, вируча?, часу свого
не шкоду?, i ось тiльки тут, на робочому мiсцi, кожна хвилька  на  облiку,
звiдси нiхто ??, кранiвницю, вiдiрвати не смiй, бо протягом  змiни  нiчого
не буде важливiшого за ?? труд. Якщо  котра  вiдлучиться  в  буфет  пляшку
молока взяти, уже бiжать,  давай  швидше  на  кран,  затримка!  Сiм  годин
невилазно поподихай цi?ю пилюкою, зачуманi?ш, хоч ти й ас-машинiст! Нiколи
не бува?, щоб очi не червонi,  окуляри  ма?ш,  але  не  користу?шся  ними,
потiють, а робота в тебе точна, помилитись не ма?ш права. Очi запаленi вiд
пилюки, голос хрипкий вiд  простуди,  взимку  на  шихтовiм  дворi  собачий
холод, надто ж коли завi? з Днiпра, протяги так  i  свистять,  кранiвницям
угорi перепада? найбiльше, раз у раз застуджу?шся, дарма що й  валянки  та
куфайку видають. Та найбiльше лихо - курява та гази ядучi. Протягом  змiни
нема над тобою неба, замiсть неба залiзо навкруги, вибухи куряви такi,  що
iнодi й працювати нiяк, людсько? мови не чу?ш - залiзна грюкотнява, i коли
тобi щось говорять знизу, ти по мiмiцi лише, по жестах непохибно втямлю?ш,
що саме вимагають вiд тебе, твого крана. Брухт, що його дiти десь по  всiй
кра?нi збирають, потрапля? сюди,  його  пiдганяють  до  тебе  в  составах,
приходять вони то з Полтави, то з Чернiгова, то  з  Барановичiв,  з  усi??
кра?ни залiзний потрощак iде, i  його  вже  чекають  ряди  порожнiх  мульд
унизу,   i   ти   ма?ш   усiм   цим   розпоряджатися,   управляючи   сво?м
магнiтно-грейферним.  Кучугури  iржавого  залiза  з   пекельним   гуркотом
загрiба?ш, гребеш  якiсь  поламанi  колеса,  сплющенi  радiатори,  погнутi
труби, спресованi обрiзки жерстi i зiжмаканi якоюсь надсилою рештки  того,
що було колись гарматними жерлами, збро?ю, було тим, що стрiляло i вбивало
людей. Однак i крiзь iржаво-рудi гуркотливi гори, крiзь  хмаровище  димiв,
випалених доломiтiв та  агломератно?  пилюки  час  вiд  часу  прозира?  до
Вiруньки той найдорожчий образ, що ним опечалене  ??  дитинство,  той,  що
пiшов iз свiту ?? дитячо? любовi у  канонаду  днiпровських  переправ,  щоб
нiколи звiдти не повернутись.
   Тато все нездужав, ледь живим глибоко? осенi привела його мати  додому,
визволивши з яко?сь страшно? хорольсько? ями, що про  не?  розмов  у  селi
було не менше, нiж про Соловки. Тисячi й тисячi полонених гно?ли там нiмцi
за колючим дротом у глинищах просто неба у холоднi  осiннi  дощi.  Один  з
найстрашнiших то був таборiв. Де тiльки не ходили жiнки ?хнього села в  тi
лихi часи, всi табори Укра?ни  знали  наперелiк,  бувало,  що  тижнями  не
повертались додому, сподiваючись десь таки розшукати свого,  виблагати  чи
викупити з табору за самогон. Отак викупила й мати. Привела тата  Вiруньцi
- од вiтру валився той нужденний скелет у обмотках... Одхаяла, вiдволодала
його мати, пiдлiкувала, з  могили  видерла,  -  на  таке  здатна  справжня
подружня любов. Тяжко бухикав тато всю зиму, Вiруня тулилась до його  нiг,
i рука батькова гладила ?? дитячу голiвку... Не часто гладила, i  хоч  вiд
знесиленостi правиця батькова була обважнiла, шкарубка була,  але  скiльки
ласки теплилось у нiй!
   Потiм тiкали нiмцi. Команди палi?в мотоциклами гасали по  селу,  тикали
вогняними квачами попiд стрiхи, жодно? хати  не  минали,  чорнi  були,  як
сатани. Хата згорiла, а комин з димарем уцiлiв, голий, задимлений  стирчав
серед  згарищ,  i  на  тому  закiптявленому,  колись  бiлому  коминi   так
гордовито, яскраво пiвень хвостатий красувавсь, матiр'ю намальований ще до
вiйни. Дотла село було спалене, все погорiло, тiльки отi  мальованi  пiвнi
не пiддались вогню.
   Незабаром на толоцi молодi лейтенанти шикували ?хнiх батькiв,  завдруге
мобiлiзованих, одягнутих ще в домашн?, не солдатське. "Пiджаками" називали
?х декотрi, мовби жартома, але чомусь це було кривдно. З ранку й до вечора
висиджувала  Вiрунька  з  ровесничками  край  толоки,  все  дивилася,   як
ловкенький молодий  лейтенант  з  медаллю  "За  Сталiнград"  навча?  ?хнiх
батькiв марширувати, повертати праве плече вперед та давати крок на мiсцi.
Скнiла весь час душею за татка, дивлячись, як вiн невмiло, хоча й старанно
викону? тi вправи. Щось наче змiнилось у ?хнiх батьках у  тi  днi,  i  очi
?хнi мовби поглибшали, i шкарубкi ?хнi руки стали ще нiжнiшi, коли пiд час
перепочинку крадькома гладили вони сво?х притихлих,  присмирнiлих  донечок
та синочкiв. Кожен крок  вона  пам'ята?  з  тих  його  марширувань,  кожен
сумовитий усмiх, що вiн ?й майже непомiтно посилав з-пiд вусiв,  проходячи
повз не? в  строю  серед  таких,  як  i  сам,  людей-пiджакiв.  Тупцювання
обважнiлих нiг пам'ята?, отi нескiнченнi "кроком руш" i "на мiсцi",  i  як
зсутулена  спина  силкувалась  виструнчитись  згiдно  з  командою,  i   як
батьки-пiджаки пiд час перепочинку частували лейтенанта  та  сержантiв  iз
сво?х клункiв, що ?х догiдливе розгортали  перед  ними  матерi.  Жiнки  iз
сусiднiх сiл теж приходили, приносили харчi сво?м мобiлiзованим, i разом з
дiтворою подовгу сидiли десь оддалiк, не зводячи очей, дивилися на  сво?х,
доки вони марширують та бiгають по толоцi. Декотрi з командирiв  ставились
до щойно мобiлiзованих зверхньо, пiдганяли ?х грубими  окриками,  обзивали
чорносвитниками, i що всi ви, мовляв, на Укра?нi такi, воювати в 41-му  не
хотiли, сидiли на печах... До болю образливо було дiтям слухати таке.
   А потiм якось уранцi вибiгла Вiрунька з подружками на толоку на батькiв
сво?х дивитись, а батькiв уже як i не було. Самi опудала стирчать, що вони
?х учора кололи багнетами. Порожньо, нема, нема нiкого: вiдправили  вночi!
Розгубленi стояли дiти, приголомшенi були  й  тiтки,  що,  поприходивши  з
близьких i дальших сiл, нiкого не застали, хоч сказано було ?м, що  будуть
цього дня запасникiв перевдягати, то щоб забрали домашн? додому. А вийшло,
бач, що не стали й ждати армiйського, так, у  пiджаках,  у  домашньому,  й
кинуто було ?х, чорносвитникiв,  на  Днiпро,  повели  ?х  туди  лейтенанти
вночi. А вiд Днiпра гуготiло, стугонiло, там небо дрижало весь час.
   Так тоскно було бачити толоку без батькiв, таке сумне все стало довкола
- згарища, i спустошенiсть, i нiмi опудала, проколотi багнетами,  i  сиве,
захмарене небо осiнн?... Краялась болем дитяча душа.  Того  ж  дня  малеча
?хня, з ними й Вiрунька, змовившись, покрадцем, потай вiд  матерiв  рушила
услiд за батьками до Днiпра. Йти було далеко, чи  принаймнi  так  ?м  тодi
здалося, вони дуже довго йшли, ледве плутали дитячi ноженята в бур'янах. А
надвечiр  таки  виплутались,  побачили  перед  себе  Днiпро,  непривiтний,
осiннiй. Гуркоту бою вже не чути було. I нiкого не видно. Були тiльки нiмi
заднiпровськi горби, пологi схили, що зеленiли озиминою, а по  схилах,  по
тому зеленому всюди темнi цятки, цятки, цятки...
   Стояли гуртиком  дiти  притомленi,  прича?нi  пiд  шелюгами,  сторопiло
дивились на той бiк Днiпра, все не  могли  втямити:  що  то  за  цятки  по
зеленому? Вирви, слiди мiн,  слiди  вибухiв  снарядних  чи...  I  враз  аж
змоторошнiли вiд страшно? догадки:  та  то  ж  вони!  В  пiджаках!  Батьки
нашi!!!
   Стукотiли дитячi серця пiд лахманинами. Безмовний  був  свiт.  I  серед
цi?? велико? безмовностi тiльки пожовклий очерет осиротiло шелестiв сухими
китицями та цiвкала й цiвкала сiра якась пташина, гойдаючись на очеретинi.
   Спливають роки, а з пам'ятi не стира?ться, яке там все  було  важке:  i
свинцева днiпровська вода, i хмари низькi в надвечiр'?  над  тими  темними
цятками по зеленому.
   Так уже й не було бiльше для Вiруньки тепла батьково? руки,  так  i  не
надивилась на нього пiд час його марширувань. А коли чу? слово "вiйна", то
болiсно все те зрина?: i толока сiльська,  i  як  пiшли  табунцем  батькiв
сво?х шукати, i як,  враз  осиротiвши,  стояли  отетерiло  бiля  осiннього
Днiпра... Серед гiр громохкого iржавого брухту,  серед  залiзних  гуркотiв
цеху ще й досi часом озива?ться ?й той цiвкiт пташини,  що  ??  тодi  чули
дiти, в недитячому потрясiннi дивлячись за Днiпро, на ту безгомiнну зелену
кра?ну смертi.



   XV

   Iде через якiсь  кучугури  ?лька,  потiм  велика  вода,  як  у  повiнь,
розлилася, i через не? - до обрiю аж! -  кладка.  Розхитана,  дiрява,  але
трима? ?льку, i вона по нiй iде. Перейшла, i знов кучугури  дикi,  пiщанi,
та?мниче безлюддя i смуток якийсь. Назустрiч здалеку,  з  та?мничого  того
простору,  вiвчарка  бiжить!  Пiдбiгла,  вхопила  ?льку  за  руку  iклами,
здавила... I не  дуже,  а  не  вирвешся,  i  кудись  повела.  Почува?,  що
звинувачена в чомусь, i собака цей, як втiлення кари, впiймав i тягне  ??,
веде кудись, то придавить руку, то  попустить  трохи,  навiть  лизне,  мов
спiвчуваючи ?льцi, потiм знову затисне i веде вперед, веде...  ?лька  йде,
не вириваючись, бо весь час почува? тягар провини, що важко на  душу  лiг.
Нарештi зрозумiла, що ?? впiймано, що забралась у свiт заборонний, у зону,
де об'?кти, де, може, атомне щось, прикрите отими загадковими  кучугурами.
Нiхто стороннiй сюди не ма? права заходити, а  вона  ненароком  забрела  i
збагнула тепер, що пропала, що нiчим ?й не виправдатись, сама почува? свою
провину... Десь ? тут сторожа, хоча ?? й не видно, вартовi прича?лись,  iз
сховiв сво?х гостро вистежують ?льку. I навiть, якби  варта  й  хотiла  ??
вiдпустити, вiдкликати собаку,  i  то  не  змогла  б,  не  ма?  права,  не
дозволено це ?й, - нема тобi назад вороття, раз уже перейшла ту  кладку  i
забороненi води, що вiддiлили тебе вiд попереднього життя...
   Навiть увi снi чула тягар на душi,  тягар  яко?сь  тривожностi.  Важкий
денний сон. Нiколи вдень не лягала, а  сьогоднi  лягла,  i  кошмарне  таке
накотилося...
   Десь iзнадвору, з вулицi долинали голоси баглайчат, що всiй  Зачiплянцi
розносили свою радiсну новину:
   - Лист вiд татка! Скоро при?де! А нам пише: будьте лицарями!
   Вiруньку справдi сьогоднi,  тiльки  прийшла  з  заводу,  радiсть  вдома
чекала: лист вiд Iвана. Показала його, звичайно,  Лесi  Хомiвнi  -  щоразу
удвох вони переживають таке,  однодумцi,  однолюбки.  Обидвi  ждуть:  одна
свого iз Бхiла?, а друга теж свого комбата жде, тiльки звiдти... звiдки не
повертаються.
   Читали листа й перечитували, потiм про  почуття  людськi  i  про  ?льку
заговорили. I перед цим була у них мова про дiвчину, що заблукалася до них
на Зачiплянку, в житт?ву скруту попала. А чим ?й допомогти, може, на завод
влаштувати? Чи ма? вона сво? щось на думцi? Може, в  не?  головна  мета  -
жениха пiдчепити? Всебiчно обмiрковувалось, чого висуванець до не? вчаща?.
Звичайно ж, коли тут почуття, то нема ?м чого  втручатись,  бо  не  просто
склада?ться оте iстинне, невикривлене в стосунках мiж людьми.
   -  Важко  сказати,  де  чи?  щастя   лежить,   -   сказала   в   задумi
Леся-фронтовичка. - Знаю тiльки,  що  людина,  яка  зазнала  горя,  бiльше
здатна чути iнших...
   А другого дня надвечiр Катратий обходив зачiплянськi двори,  запрошував
людей до себе  на  якусь  загадкову  гостину.  Приходьте  увечерi,  будьте
ласкавi! Нiкого з сусiдiв не минув, навiть тих, з якими дружба особливо  й
не водилася.
   - З яко? нагоди свято серед будня? - допитувались у нього.
   Ягор вiдповiдав ухильно. Рибка, мовляв, наловилася, та й  не  збиралися
давненько... Рибка була якась така, що люди вiдмовлялися: той у нiчну йде,
той на "халтуру" зiбрався. ("Халтура" -  це  пiдробiток  такий,  приватна,
наднормова робота, з яко? роботяга десь опiвночi повернеться,  вичавлений,
аж  спотика?ться.)  Вiдмовлялися  делiкатно,  проте  у  вiдмовах  щось   i
невловиме вчувалось. Вiрунька,  яку  Катратий  однi?ю  з  перших  вшанував
сво?ми запросинами, чогось нерви сво? показала:  чоловiк  у  не?,  мовляв,
вiдомо ж бо де i без нього вона  не  збира?ться  гулi  справляти.  А  Леся
Хомiвна, яку Ягор теж увагою не минув, вiдмовилась  без  пояснень,  тiльки
запитала з рiзкiстю:
   - Це щоб iз вашими юшко?дами за одним столом?
   В iнших дворах теж, як змовились, все випитували, що за причина, з яко?
нагоди, i ?м Ягор вiдповiдав  теж  ухильно.  Хто  згодився  безвiдмовно  з
першого слова, так це Шпачиха та ще Семко Дейнека, що його вже  з  третьо?
роботи виганяють за шабашки. Хоча його Катратий найменше б хотiв бачити  в
себе в гостях, проте покликав, бо Семко якраз по дорозi йому зустрiвся,  -
вiн i сьогоднi повертався з роботи з шабашною: в руках котив велосипед,  а
на ньому - дошки свiженькi...
   Побував Ягор i в Орлянченкiв, господар пообiцяв з поваги  до  Ягора,  з
яким вони колись разом бiля горна починали, а Ромця з  цi??  нагоди  ще  й
зуби поскалив: аби юшка, ?дцi знайдуться. Людина  майбутнього  -  це  сита
людина. А коли тiльки Ягор з двору, хлопець гукнув до  таких,  як  i  сам,
через вулицю:
   - Вшану?мо, братцi, сво?ю присутнiстю?
   - А що там буде?
   - Що буде, я вам зараз розкажу.
   I став Ромця малювати подiю голосно, щоб i в сусiднiх дворах чули.
   Буде вершитись новий, цiлком в сучасному стилi обряд заручин. Досi,  як
вiдомо, старий здебiльшого незаконних  сомiв  налiво  збував,  а  сьогоднi
збуватиме зовсiм рiдкiсний улов у виглядi отi?? дикувато?  рибки  золото?,
що сама до нього iз степiв без  атестата  зрiлостi  припливла.  А  в  ролi
придбавача улову виступить прославлений Шпачихою наш улюблений генiй,  наш
дорогий висуванець i теде i тепе. I  нiякого  тут  не  буде  приневолення,
нiякого шахрайства, все вiдбуватиметься  на  добровiльних  засадах.  Перше
вiддiлення: вона плаче, вiн смi?ться. Завiса пада?. В  другому  вiддiленнi
ролi можуть помiнятись, пiсля чого Шпачиха да? концерт,  який  завершиться
фей?рверком холодно? води iз шланга...
   Щиро шкодував Орлянченко, що Миколи Баглая не буде  при  цьому:  другий
день виборю? першiсть сво?му "Металурговi" на змаганнях веслярiв.
   -   Жаль,   що   наш   друг-iдеалiст   буде   позбавлений    можливостi
пересвiдчитись,  якою  буденною  прозою  в  наш  час   закiнчуються   його
найчистiшi поеми...
   Дiтлашня зачiплянська товклася бiля Ягорового подвiр'я,  наче  зачувши,
що затiва?ться тут щось недобре. Замурзана, босонога вольниця, та сама, що
ранiше готова була всiма  засобами  боронити  дiда  вiд  на?зду  юшко?дiв,
сьогоднi раптом  вiдмовила  йому  в  сво?й  прихильностi  -  бiльше  того,
забажалося дражнити дiда. Згадалось, що старий  щоразу  чомусь  сердиться,
коли його питають: "Дiду, пече?" I тепер навiть пуцьвiрiнки простромлювали
голови крiзь паркан, допитувались: "Дiду, пеце?"
   Довелося кишкнути на тих розбишак.
   ?лька спала майже весь день, i Катратий ?? не чiпав. А коли прокинулась
надвечiр з головним болем вiд важких сновидiнь i пiдiйшла до вiкна, то пiд
дiдовою грушею-безнасiнницею червоне палахкотiв  на  столi  великий  букет
троянд, i Шпачиха та якiсь незнайомi жiнки в понасуваних аж на очi хустках
метушливо й завзято розставляли посуд.
   Не одразу до ?льки й дiйшло, що то затiва?ться. Чого вони так  хапливо,
нiби прокрадьки, шапарюють? Жах обiйняв ??, коли  збагнула  нарештi,  злим
вогнем палахнуло в обличчя вiд  того  розкiшного  букета  троянд.  "Що  ви
робите? - хотiлося крикнути. -  Це  ж  вам  не  старi  часи!  Не  "продана
наречена"! Не любить вона! Зрозумiйте, не любить!!!"
   Вхопилася за голову, стиснула долонями скронi.
   На ферму! До телят, поросят, у ланку, в бригаду, будь-куди! Там  краще.
Адже були там не однi крикухи брутальнi -  друзi  теж  були!..  Ти  ?х  не
оцiнила, не спиталась поради, вони б зрозумiли, пiдтримали, не дали  б  на
поталу... Як вона докотилася до цього? Кругом люди,  заводськi  колективи,
стiльки радiсних облич бачила  в  мiстi!..  Десь  ?  кохання.  ?  справжнi
людськi стосунки, правдивi, чеснi, поетичнi... I тут ось молодь збира?ться
вечорами: смiх, жарти, радiоли. Чого ж ти осторонь?  Невже  ти  вiдкинута,
зiстарена душею? Невже б вони  вiдштовхнули,  не  прийняли  б  тебе?  Сама
винувата! Твоя недовiра до всiх, пiдозрiливiсть, твоя скритнiсть - це вони
тебе довели... Що ж робити  тепер?  Тiкати?  У  вiкно  вискочити  й  бiгти
навмання, летiти селищами свiт за очi? Божевiльна, скажуть. Не  вiд  ножа,
не вiд банди - вiд сватання, як оглашенна, тiка?.  Посмiховиськом  станеш,
та й тiльки. Треба було не сидiти тут, не поливати годинами оту  полуницю,
щоб вона йому погорiла! На завод треба було одразу, де  колективи,  де  ти
працею, лютою працею здобула б собi цiннiсть i честь. Чомусь постали перед
очима отi корпуси комбiнату, що за дамбою лiворуч, як iти  до  Днiпра,  за
отим парканом колючим, де крiзь дiрку Семко потай дошки-шабашки тяга?.  Не
треба ?й нiяких шабашок! Нiчого не треба. Чесно жити хоче i  любити,  кого
душа обере! Сяк-так причесалась i похапцем взялася збирати  сво?  небагатi
пожитки.  Зараз,  не  гайся,  не  вiдкладай  -  на  кладовищi,  в  буранах
переночу?ш! Бо iнакше не вирвешся. Накидала, жужмом забгала все у валiзку.
Налягла, стала закривати. За цим заняттям i зуспiв ??, нечутно  ввiйшовши,
дядько Ягор.
   - ?лько! Що ти надумала? Люди сходяться  вже...  Хiба  ж  годиться  так
зневажити ?х! Мене осоромити!
   Обернула до нього вiд валiзки розчервонiле, палаюче зненавистю лице.
   - А я вас просила скликати?
   - Ось ти не сердься, така, мабуть, випада? доля...
   - Замiж? Я вже була там! Чу?те? Була! I бiльше не хочу.
   - Не сердься, голубко... - принижувався Ягор. - Це ж так, заручини,  чи
що воно... Зберемось, посидимо, погомонимо...
   ?лька сидiла бiля валiзки, охопивши руками лице, втупилась у пiдлогу. В
зiщулених плечах, в жалiбницькiй позi  ??  було  щось  таке,  що  пройняло
Ягора. Може, якийсь давнiй бiль ожив, обiзвався. Мов батько, присiв  поруч
не?, заспокiйливо торкнувся плеча:
   - Я ж тобi кревна рiдня, ?лько... Нiкого з  роду  не  зосталось...  Ну,
вмру i я. Бери цей город, хату. Та тiльки хiба ж вона дасть тобi  захисток
у життi? Трудно, ой трудно, ?лько, жити людинi самотою.
   ?лька  дала  волю  сльозам.  Пониклi  плечi  ??  сiпались  у   глухому,
нерозважному горi. Було шкода себе, але й дядька Ягора  теж  стало  шкода.
Самотнiй вiн. I хiба таки вiн бажа? тобi зла?
   - Ну годi бо, голубко, заспокойся...
   Ягор позадки, обережливо, як вiд хворо?, вiдступив до дверей. Вийшов  i
дверi тихо за собою прихилив.
   Безмежна до всього байдужiсть налягла на ?льку. Бува? ж людинi отак:  i
жити не хочеться, i вмирати ще рано.
   А коли люди сiли пiд грушею до вечiрнього столу, то i ?лька,  причесана
вже й незаплакана, сидiла мiж ними перед букетом щойно кимось  побризканих
водою холодних троянд.



   XVI

   Лобода Володимир Iзотович сидiв поруч не?, щоправда, не зовсiм близько,
боявся, щоб не притулитись: тiльки  деколи  витягував  голову  в  ??  бiк,
запобiгливо, стишено запитував:
   - ?лю, тобi цього... чи того.
   Трохи нiяково було йому за свою запобiгливiсть i що всi помiчають  його
упокоренiсть, але, зрештою, поруч тебе така красуня квiтуча,  по-степовому
смаглява, хiба ж не варта вона того, щоб за нею упадати, нi перед  ким  не
ховаючись, годити ?й  в  усьому?  Прибрана  в  зовнiшнiй  спокiй,  холодну
байдужiсть, ?лька здавалася Лободi недосяжною, була зараз ще  слiпучiша  у
сво?й красi, вiдтiненiй суворiстю; претендентовi потай лестило, що з часом
ця врода дiвоча належатиме йому, i водночас Лободу не полишав острах перед
?лькою, перед тим справжнiм  ??  почуттям,  яке  й  пiд  покровом  спокою,
напружено стримуване, вгадувалось у  нiй.  Саме  це  й  тривожило  жениха.
Почував,  що  досить  найменшого  промаху  з  його  боку,  одного  накриво
мовленого слова, i ця ?льчина стриманiсть вибухне й розлетиться вдрузки, i
для  всiх  одразу  стане  очевидним  скандальна  правда  ??  спротиву  цим
заручинам,  незмиренна  правда  почуття,  яка  й  пiд  кригою   спокою   -
почува?ться - весь час у нiй живе, даючи ?льцi перевагу i  зверхнiсть  над
Лободою, над його безвладною владою.
   Тут вимагалось неабиякого такту, треба було шовками вiдданостi й турбот
окутувати затяту ?льцину душу. Тому тiльки й чула вiд нього  оте  "?лю  та
?лю". Але не вiдповiдала, не повертала в його бiк голови, нiяким знаком не
виявляла сво?х бажань.
   Понурi якiсь були цi заручини.  Без  зайвих  балачок  вечеряють  старшi
люди. Шпачиха, ця вчорашня  буянка,  сидiла  причепурена,  тихесенько,  як
свята.  Сьогоднi  вона  лише  пригубила  чарочку,  бридливо  притулила  до
пiдiбраних губiв i одразу ж вiдставила далеченько:  не  вжива?.  Володимир
Iзотович деколи знуджено перекинеться словом iз Семком, що  якимось  робом
опинився у нього по сусiдству в ролi весiльного дружка, чи що,  хоч  нiхто
його на таку роль i  не  запрошував.  По-робочому  грунтовно  спустошували
тарiлля сини солдатсько? вдови Владичихи, Владика Мусiй i Ладимир Владика,
обидва з гарячих робiт iз прокатки, вони навiть перевдягтися пiсля  роботи
не встигли: йдучи з заводу, так просто  й  завернули  сюди,  щоб  у  гуртi
повечеряти, щоб не  завдавати  вдома  клопоту  жiнкам.  Заручини  тут,  чи
розводини, чи чортi й що, а повечеряти пiсля прокатки годиться, i уплiтали
мовчки все поспiль, наче змiтали зi столу. Уже тiльки згодом один iз  них,
добре намотузувавшись, зауважив, що годують тут, мовляв, не гiрше,  нiж  у
заводськiм профiлакторi?.
   Орлянченко Ромця, що прийшов на вечiр чомусь у  чорних  окулярах,  наче
його заслiплювало сонце, тепер, виказуючи  манери,  працював  виделкою  та
ножем край столу, серед патлатих сво?х приятелiв, яких взагалi нiхто  сюди
не кликав. З власно? iнiцiативи запросив ?х Ромця на цю тайну  вечерю.  Не
скидаючи й за столом сво?х хижих, гангстерських окулярiв,  Ромця  час  вiд
часу робив однослiвнi зауваги сво?м дружкам, i  вони,  нехтуючи  правилами
чемностi, пирскали в кулаки.  Згодом  було  чути  ще  розв'язнiшу  Ромчину
похвальбу, став вiн, мовляв, тепер на сво?му заводi ударником виробництва,
користу?ться пiльгами майже нарiвнi з  номенклатурою  i  як  премiю,  може
статися, матиме туристську путiвку в котрусь iз дружнiх кра?н.  Принагiдно
розповiв, як один ?хнiй заводський чималого рангу ?здив туристом до  Праги
i  яка  там  сталася  з  ним  придибенцiя.  Оскiльки  вдома  товариш  звик
порушувати правила вуличного руху, то, за домашньою  звичкою,  перейшов  i
там вулицю в недозволенiм мiсцi, перебiг i шурхнув у натовп,  але  товариш
полiцiянт наздогнав порушника й на тротуарi i так огрiв гумовою палицею по
плечах, що шановний "старший брат" аж присiв, зiщулено озирнувся:  за  що,
мовляв? I страж тамтешнього порядку одразу здогадався, що перед ним гiсть,
поважний турист, тож з належною чемнiстю козирнув i вибачився: перепрошую,
камрад. Але той наш камрад додому повернувся з набутим умовним  рефлексом:
ще й зараз, каже, як переходжу вулицю, то  мурашки  по  спинi  бiгають,  -
зда?ться, ось-ось хтось врiже кийком...
   Iсторiя була не зовсiм доречна, можливо, навiть  сфантазована,  власне,
невiдомо, для чого ?? Орлянченко й розповiв (до того ж гумових кийкiв поки
що в нас нема), але i  його  вислухали.  Подружжя  Орлянченкiв  так  i  не
з'явилося, не було й слiпого танкiста, з яким Катратий ще вдень умовлявся,
що той прийде зi сво?м баяном. Замiсть  музиканта  прийшла  дружина  його,
Наталка, неабияк напахчена одеколоном, а про  Костю  вигадала,  видно,  на
ходу: баян несправний (хоч при запросинах  про  несправнiсть  не  було  нi
слова). Наталка, звичайно, миттю опинилася за столом,  бо  Володька  чемно
кивнув ?й, припросивши, щоправда, зауважив з легким докором:
   - Не годиться, Наталко, без чоловiка... Нiби солом'яна вдова.
   "Солом'яна вдова" вiдповiла, що тужити не буде серед таких кавалерiв, i
кинула заохотливим оком у бiк  Ромчиних  дружкiв,  та  все  ж  i  ?й  щось
заважало розiйтись,  видно,  й  вона  почувала  себе  скутою  серед  цього
нездорового мовчання.
   Нудьгувато було. Хрумкiт ?жi, постукування виделок, i  чути,  як  ?жаки
похропують у садку, вийшовши на нiчнi лови.  Сидiлося  за  столом  нiби  з
принуки,  декому  аж  нестерпно  було  серед  цi??  гнiтючостi.  Може   б,
яка-небудь злиденненька музика розвiяла  цю  загальну  незручнiсть,  якусь
настро?ву неповноту цих... заручин, чи казна-що воно й було.
   Лобода, вiдчувши настрiй маси,  попросив  Ромцю  органiзувати  щось  "у
розумiннi музики". Бо ж господар двору радiоли не трима?, транзисторами не
бавиться. Це був зручний привiд видобутись звiдси на волю, тож Ромця охоче
вiдгукнувся на пропозицiю, встав iз-за столу i, пiдсмикнувши  сво?  цупкi,
витертi на заду техаси, розхлябисто почвалав до  хвiртки.  За  ним  одразу
потяглась i його  компанiя  нестрижених  бовкунiв,  що  замiсть  ресторану
вирiшили сьогоднi на дурничку в дiда справити попо?жку. Чути було,  як  на
вулицi вони дружно, сито заiржади.
   Доки ждалося музики, стало ще нуднiше. I не пилось, i не ?лось. Але ж i
встати та пiти, як цi  бовкуни,  теж  було  б  неввiчливо,  непоштиво.  Не
годиться звичаю ламати. Жiнки  мали  велику  цiкавiсть  до  ?льки,  але  з
делiкатностi  тiльки  спозирка  деколи,  з  хапливою  крадливiстю  скидали
поглядами на цю Лободину обранницю, що так гордовито тримала свою лебедину
шию, вдивлялись в ?? густо-смагляве, справдi ж таки гарне довгобразе личко
з рiвним носом, з тугенькими губенятами. Замкнутим було те сумовите личко,
жодним живчиком не виявляло, що там клекотiло в душi. Нi разу не з'явились
веселi ямочки на щоках, помiтно приблiдлих. Сидiла  випростано,  з  якоюсь
холодною погордою i нi до кого не зверталась, сусiда нiби не помiчала. Мов
затялась в  чужiй  усiм  неприступностi,  спрямувавши  стужений  погляд  у
простiр.
   По якомусь часi замiсть Орлянченка, що обiцяв музику, з'явився один  iз
його дружкiв, неквапом пiдiйшов до ?льки, нахилився ?й до плеча:
   - Вас там кличуть.
   Вона скинулась у тривозi:
   - Хто?
   - Знайомий один.
   Лобода насупився i спiдлоба глянув на цього нахабу посланця:
   - Коли кому треба, хай зайде, тут усi сво?.
   I ще не встиг  цей  хлопець  зникнути  в  сутiнках,  як  гучно  вдарила
хвiртка, i з-за рогу дiдово? хати вийшов на свiтле зхмурений,  в  дорожнiй
спортивнiй  куртцi  Баглай  Микола.  Можна  було  подумати,   що   хлопець
напiдпитку, якби не знала його непитущiсть Зачiплянка, -  такою  незвичною
була напружена блiдiсть його обличчя, посилена електричним освiтленням, та
ще отой суворий злам брiв, чорних, густих, багла?вських.
   ?лька стежила за ним, нiби в  передчуттi  якогось  вибуху,  в  очах  ??
застигли i острах, i чекання.
   Баглай якусь мить дивився на не? невiдривне.
   - Можна вас на хвилинку?
   Вона одразу пiдвелася. Пiдвелася, може, аж надто  квапливо,  здивувавши
цим усiх. Без жодного слова, з мовчазною готовнiстю наблизилась до Баглая,
i по тому, як вiльно пiшла вона iз ним до хвiртки,  нiби  цього  тiльки  й
чекала, пiшла, навiть не  озирнувшись,  з  якимось  викликом  несучи  свою
баламутну голову, - всi зрозумiли, що  ?хня  "хвилинка"  може  затягнутись
надовго. Бува?, такi "хвилинки" затягуються потiм на цiле життя!
   Всi мовчали ошелешено.
   - Кiно, - тiльки й спромоглася на слово серед скандально? тишi Шпачиха.
   Лобода, що враз якось набряк обличчям, послав у  бiк  Шпачихи  нищiвний
погляд, видно, вважаючи стару гультяйку зрадницею.
   - ?й-же-?й, кiно! - знов лепетнула Шпачиха, - Не подивились,  що  влада
...
   Висуванець  тепер  навiть  не  глянув   на   зрадницю.   Не   удосто?в.
Нахнюплений, як туча, ще посидiв якийсь час, потiм  пiдвiвся  з-за  столу,
понуро побрiв у темiнь Ягорового садка.
   Музики не було. Орлянченко поки що не з'являвся iз сво?м  всевловлюючим
транзистором, хоча ж лише тепер i можна було погуляти по-справжньому.
   Першою з  якимось  гультяйським  прикриком-притьохком  осушила  чималий
келишок Шпачиха. Не вiдстав вiд не? i Семко-шабашник, що одразу ж  потягся
чаркуватися з Наталкою. Пiдтримали  товариство  й  брати  Владики,  згадав
молодiсть  навiть  Катратий,  випивши  до  дна  сво?  i  якось   полегшено
крекнувши.
   - Оце ж тобi за шашличну,.- гукнула навздогiн Лободi у садок Шпачиха. -
Оце тобi "назустрiч побажанням трудящих"!
   I не приховуючи подробиць,  стала  розповiдати,  як  просив  ??  Лобода
"провести вiдповiдну роботу серед ?льки", гостинця ?й, квартальнiй, привiз
i як вона в ролi свахи, взявши грiх на  душу,  таки  умовляла  дiвчину,  а
потiм прийшла додому i, повiрите, аж заплакала!
   - Та що ж це я, думаю, за гостинець совiсть промiняла? Оце  квартальна,
оце мати сина-героя. Та ще й ударниця четверто?  домни  -  трудову  травму
ма?ш... Весь стаж життя правдою добувала, а тут скриводушила... - I  знову
докрикувала в садок: - Не ховайся там у кущах,  Володимире,  вiд  здорово?
критики не втечеш!... Матерi нема живо?, то хоч  ми  за  не?  скажемо!  Як
винянчувала вона тебе, як любила, найменшенького... Соколом  життя  хотiла
тебе виростити, та ти ж i мiг, як он батько  твiй  Iзот,  то  ж  -  велика
людина, чесна козацька натура! А ти?  Серед  лягавих  усе  i  сам  лягавим
ста?ш! Навiть женитися вирiшив по блату? Де ж твоя совiсть - у грудях чи в
сейфi на замку?
   Шпачиху слухали й не слухали, баби завели суперечку, що  це  воно  таке
"лягавий"? Усiм тепер нiби вiдлягло вiд серця; стало  враз  ясно,  що  тут
затiвалося щось недобре, i вони брали участь у цьому  недоброму  i  тiльки
зараз нарештi позбулися сорому, силуваностi  й  фальшi,  тягара  неправди.
Брати  Владики,  забувши,  що  вже  збиралися  були  йти,  затягли   пiснi
двоспiвом, в обох добрi голоси. До них з нальоту  при?дналась  i  Наталка:
стала посерединi i обiйнявши обох,  повиснувши  на  крутих  ?хнiх  плечах,
пiдхопила  високо,  вiдчайдушне,  тим  часом,  нiби  на  поклик  Наталчин,
вродився на подвiр'? законний ??  Костя-танкiст  iз  справнiсiньким  сво?м
баяном i хвацько розтягнув мiхи на всi груди.  Орлянченкова  компанiя  теж
повернулася, i сам Ромця, котрий скорше всього був на  Ягорових  заручинах
головним  органiзатором  перевороту,  з'явився  смирненький,   з   на?вною
усмiшечкою, нiби нi в чому й не замiшаний.
   Тiльки тi?? пари, що вiдлучилася "на хвилинку", все не було.
   Та  про  них  уже  нiби  й  не  думалось.  Пiсня,   збурхнувши   угору,
притягувала, докликала й тих, що спершу повiдмовлялися, кожен на свiй  лад
бойкотуючи цi неприйнятi для них псевдозаручини. Зачiплянка  ожила,  стали
один по одному з'являтися роботяги, що, вiдробивши свою змiну,  лагодились
на спочивок, примчала i Багла?ва Вiрунька, круглолиця, повненька, в чистiй
бiлоснiжнiй косинцi. Катратий не зата?в нi на  кого  образи  за  попередню
вiдмову, частував щедро, як ранiше колись вiн умiв.  Пригощаючи  Вiруньку,
все вигукував захмелiло до не?:
   - Рiж гусей, Вiрунько! Бери ножа i рiж ?х, клятих, он вони  пiд  сара?м
гелготять!
   А тодi обертався сердито в гущавiнь садка:
   - Де ж той... iзу?т?
   - ?зу?т, - скромно поправляв його Ромця.
   - Iзу?т! - гримав Катратий ще дужче.
   Давно так не гуляла Зачiплянка. Вже й тi,  кому  треба  було  в  нiчну,
промчали велосипедами до собору, а звiдси нiхто  не  йшов.  Це  ж  Весела!
Мають повеселитись,  коли  вже  зiбрались!  Людей  радувало,  що  все  так
обернулося, радувала пiсня, що здружувала, радували тi дво?,  що  ?х  досi
нема. Оце по-зачiплянському! Так жити  треба:  якщо  припала  до  серця  -
пiдiйшов, взяв за руку й повiв. На це без любовi духу не вистачить! Тiльки
любов да? право на це!
   - Ану спiвати, кавалери! - залучала Вiрунька до товариства й  Ромцю  та
його дружкiв, що тiльки шкiрились, ховались один за одного, бо спiвати  не
вмiли.  -  Ех,  ви,  патолоч  безголоса!  На  транзистори,  на  автоматику
перейшли? Учiться, пiдтягуйте, бо iнакше голосовi зв'язки попересихають!
   Перевалило й за пiвнiч, а спiви не вщухали.  Не  клопоталась  про  день
грядущий Зачiплянка сьогонiчна, не спiшила до  сну,  вся  була  в  буйному
хмелю веселощiв, у тих бiлих гусоньках, що  гиля-гиля  та  й  на  став,  у
козаченьках, що засвистали похiд з полуночi...
   Насамкiнець Шпачиха впряглася  в  тачку,  бо  треба  ж  було  вшанувати
господаря, повезти його до саги купати. I таки  вони  покотять,  покатають
старого каталя на залiзнiй одноколiснiй тачанцi, що тачкою  зветься!  Усiм
гульбищем, всi?ю веселою веремi?ю повезуть його з спiвом та гуком до саги,
до улюблених сво?х вод, вивалять просто в одежi в лiтепло, в куширища,  аж
розполохавши зорi саги та поснулих замулених карасiв! Повезуть,  покатають
господаря, а вiн i не вiд пручуватиметься, бо ж так  зачiплянський  звичай
велить, тiльки погукуватиме у надмiрi щедростi з тачки: "Рiжте, рiжте усiх
гусей мо?х!.." I  впiзнаватиметься  тут  у  ньому  той  ранiший  Катратий,
Неминайкорчма, широка натура, у якого всi його  величезнi  полуницi  могли
враз, одним духом переходити в музику оркестрiв!



   XVII

   Навiть i найтемнiшо?, безмiсячно? ночi Днiпро бiля заводiв не гасне. Не
гаснуть нi сага, нi Радута - велике комишувате озеро серед  кучугур.  Буре
небо да? ?м свою бурiсть, вогневий палевий полиск. Нiби цiлу  нiч  ранкова
зоря барвить цi тихi води. Темрява окуту? кучугури, суцiльно сто?ть у  бiк
степiв, а багрянi дзеркала озер приднiпровських свiтять  i  свiтять  угору
пiлотам, птахам, запiзнiлим рибалкам, чiтко вiдбивають у  сво?й  рожевостi
тiнi комишiв, кожно? стеблинки-комишинки.
   I якщо заблукана парочка стане  на  березi,  то  й  силует  парочки  на
дзеркальнiй рожевостi вiдiб'?ться...
   Край Радути, освiтлений вогнями заводiв, бiлi? на пагорбi дот.  Один  з
бастiонiв далекого вже сорок першого року. Скiльки Баглай  пам'ята?  себе,
впомку йому i цей зруйнований дот бiля Радути. Не раз залазив з хлопчаками
всередину, пiдсаджували один одного до  бiйниць,  видряпувались  на  самий
верх кострубато? ру?ни,  що  вже  не  вiдстрашувала  ?х  брилами  зубатого
залiзобетону, розламаного, розшматованого могутньою силою  вибуху.  Хто  й
коли висадив у повiтря цей  дот  -  невiдомо.  Цього  лiта  дот  побiлений
кимось, повапнований. Коли виплеснеться  заграва  над  заводами,  вiн  теж
сяйне бiло, неприродно, нiби снiгом  обкиданий.  Довкола  дота  огорожа  з
металевих труб, бар'?р вiд кiз. Огорожа  -  це,  звичайно,  добре,  а  ось
вапнувати... "Певне, висуванцева iдея...  Це  в  його  стилi",  -  подумав
студент. Чи, може, пiонери в дитячiй сво?й на?вностi  причепурили,  вапном
пошпарували iсторичну пам'ятку? Бiлильникам i на думку не спало, що  разом
з темно-бурою сiризною ру?ни,  затемнено?  негодами,  припалено?  спеками,
зник iз причепуреного об'?кта i той дух грiзностi, що тут жив, дух подвигу
невiдомих людей.
   Обiйшли з ?лькою, обдивились ру?ну.
   - Страшне, -- сказала ?лька.
   - Мачуха епоха здебiльшого такого  типу  пам'ятки  нам  залишила,  -  з
сумовитою iронi?ю мовив Баглай.
   "А ми з тобою хiба  не  пам'ятки?  -  подумалось  ?льцi.  -  Обо?  живi
пам'ятки вiйни! Тобi твiй батько хоч прiзвище залишив, а  менi  що?  Дочцi
матерi-одиначки! Мов вiд святого духа  вродилась...  Може,  й  назву  села
забув?"
   Як сiрошинельна тiнь фронтiв, пройшов вiн осiннiми степами, переночував
i бiльше нiколи не вiдгукнувсь. Чи, може, в останню мить, у мить розлуки з
життям, згадалась-таки йому летюча однонiчна  любов  десь  в  укра?нському
степовому селi? Чи не тут вiн, десь в  оцих  буранах,  i  головою  наклав?
Полiг смертю хоробрих, не вiдаючи того, що вiн умира? батьком, що  виросте
в нього донька на трудних вдовинських харчах, та ще й не огризком  якимось
виросте, а красунею ж таки, чорт вiзьми! Iнакше-бо не  зачепився  б  такий
хлопець, як оцей, нiби вимрiяний нею, студент, що ночами з  несплячки  усе
блукав по сво?й Зачiплянцi...
   Прийшов сьогоднi, впевнено пiдняв ?льку iз-за  столу,  вивiв  за  двiр.
Чому вiн був певен, що ?лька встане, без вагань кине свого "жениха" й пiде
за ним? Помiтив щось за нею? Чи легковажною йому здалась? ?  така  познака
на нiй?
   Коли вже опинились за хвiрткою, Баглай мiцно  взяв  ??  за  руку,  наче
боявся, щоб назад не втекла. Не випускаючи руки, запитав з  хвилюванням  у
голосi:
   - Куди ж пiдемо?
   - Хоч i на край свiту, - вперше за вечiр усмiхнулась ?лька.
   I повела  ?х  нiч  липнева  на  край  свiту  зачiплянського,  що  дотом
кiнчався. Свiтять озера ?м, i  небо  заводське  цвiте  над  ними  багряно.
Посидять на  дотi.  Походять,  де  трав'янистi  вибалочки  стеляться  край
кучугур по надднiпров'ю, де й до них ходили колись i пiсля них ходитимуть,
i небо ?м свiтитиме теж. Як легко, як вiльно було ?льцi з  ним!  Наче  вiд
народження знала його. Коли говорилось - говорили, коли  виникало  бажання
помовчати - примовкали, не почуваючи вiд того незручностi, ?м i в мовчаннi
теж було гарно.
   Спiви зачiплянськi докочувалися й  сюди,  там  все  ще  гуляли,  будили
селища гуком, i хлопець, сидячи поруч не? на дотi, з  внутрiшнiм  трепетом
слухав ту пiсню, слухав, як душу свого народу, - так ?? розумiв. Яка вiчна
поезiя  може  бути  вичарувана  iз  слова,  iз  звичайнiсiнького,  нiби  ж
буденного матерiалу!
   - Гусоньки... Огiрочки... Плава? вiдеречко... А як багато сказано. -  I
запитав: - Ви спiва?те, ?лько?
   Сказала, що спiвала колись.
   - В селi в нас гарно спiвають. Не всi ще пiснi за кукурудзою та силосом
позабували...
   ?? заливало щастя, вона пила це повiтря, цю зорянiсть неба, тишу  озер.
Звiдки це на не? найшло? Все нiби осяялось навкруги, все сприйма?ш iнакше.
Що ж це воно таке ?, та?мниче, всесильне, що раптом пробуджу?ться в людинi
i що його, мабуть, i наймудрiшi мудрецi не можуть розгадати? Скiльки разiв
ходили через цi кучугури до бакена,  козяче  пустирище  було,  та  й  усе,
тiльки сердилась, коли в ноги наганялось тут колючок-якiрцiв,  а  зараз...
наче полуда з очей зiйшла, якийсь покров з усього знято, все вiдкрилося  в
iнших барвах, наповнилось непомiченою  до  цього  красою.  I  студент,  що
недавно ще був недосяжним, уже поруч не? сидить, чита?  вiршi  iспанського
поета, i  вони  зливаються  з  гуркотанням  по?зда  по  мосту,  що  далеко
загримотiв у тишi ночi - звiдкись i кудись... I в тому  теж  була  поезiя.
Баглай нiби обдаровував ?льку щедрiстю сво?? душi, до чого тiльки торкався
поглядом, все в нього ставало небуденним: i заводськi заграви, що окутують
Титана, i цi пустирища, де в його уявi вже  виростають  споруди  незвично?
архiтектури, якесь сонячне мiсто для людей - для людей, а не для трамва?в!
Навiть ота комишинка, що в багрянцi озера  поставила  свою  тiнь,  i  вона
робилася  незвичайною,  виявлялась  однi?ю  з  тих  комишинок,  що  з  них
генiальний козацький пiдлiток витворив колись прообраз собору,  виплiв  iз
стеблинок його перший маленький макет, що  й  на  долонi  вмiщався...  Нiч
нiжностi, такою вона була, ця нiч. Коли, йдучи, набралося  ?льцi  пiску  в
черевичок i вона нахилилась витрушувати, Микола пiдтримував  ??,  i  ?лька
почувала його схвильоване дихання, нiжну мову руки, що пiдтриму?  ??  так,
мовби вона якесь серпанкове створiння, з яким тiльки  й  можна  поводитись
так голубливо, нiжно. Пiсля того iшли вже весь час,  побравшись  за  руки,
мов боячись загубити в темрявi одне одного.
   I так iтимуть. I щиро смiятися буде вiн, коли ?лька розкаже, як  Микола
тодi наче тiкав од не?, подавшись iз рюкзаком через огороди до автобуса...
Смi?ться! Бо зовсiм iнша  була  причина:  з  другом  механiком  порушилась
тимчасова  гармонiя,  не  хотiлося  на  побачення   з   бюрократами   йти,
проштовхувати сво? димовловлювачi... А це ось на спортивних змаганнях  був
у  сусiдньому  мiстi  металургiв,  виборював   першiсть   з   академiчного
веслування. I вже заграла  ?льчина  уява,  вже  мчить  по  Днiпру  стрiлою
золотистою човен отой гострий, довгий, як риба-меч, розтина? гладiнь, - це
ж, звичайно, на такому вiн змагався? Перемiг? Яке виборов мiсце?
   - Енне мiсце, - жарту? Микола, - в числi жалюгiдних непризерiв... Чесно
грiв чуба, але, як кажуть в таких випадках брати-росiяни: "Увы!"
   Не був, видно, тим засмучений, i це також подобалось ?льцi.
   Пiд дамбою, що  вiддiля?  шлакоблоковий  завод  вiд  кучугур,  жужелиця
трiщить пiд ногами, темнi? на днi вибалка рогоза. I ця рогоза,  як  i  все
довкола, теж промовля? до Баглая. Вiн розповiда? ?льцi, що  ранiше  й  тут
було озеречко, сага, карасiв малеча ловила... А  якось  джерело  прорвало,
кiлька  днiв  величезний  горб  води   яворився-клекотав   посеред   саги.
Адмiнiстрацiя заводу з переляку, чи що, - сто  мiшкiв  пiску  та  жужелицi
туди...
   - Забили джерело, не стало води...  А  дурнi  зостались,  -  пожартував
сумовито.
   Цiкавився, що ?лька чита?. Став висмiювати рiзнi так званi  "колгоспнi"
та "робiтничi" романи,  що  дiляться  з  суворiстю  кастовою  -  один  вiд
шелюгiвсько? ферми й до собору, а другий  -  вiд  собору,  де  зона  мiста
почина?ться,  i  до  само?  домни:  iншому   геро?вi   сюди   зась,   вхiд
заборонений...
   - А люди скрiзь люди, - роздумував уголос. - I праця скрiзь праця, якщо
тiльки вона справжня, а не безплiдна метушня. Бо  ?  й  така,  бува?  лише
видимiсть працi, самообман. О  скiльки  в  нас  ще  забира?  енергi?  така
праця-метушня - галаслива, виснажлива, але насправдi нiкому не потрiбна i,
по сутi, безглузда... Якщо ж вона справжня, то в нiй, навiть у Шпачишинiй,
на грядцi, ? своя мудрiсть i свiй смисл...
   А нiч пливе, небо багряниться.
   Буде ще потiм стояння неподалiк високо? металево? щогли, однiй  з  тих,
що пiшли через кучугури аж за  Днiпро  -  та  у  формi  рогачика,  iнша  з
коромислом   на   плечi,   а   та   як   вила...   Постають,    послухають
гудiння-тремтiння ??. Теж сво?ми напругами  живе,  сво?м  наелектризованим
залiзним життям. Стоячи близько одне одного, слухали щоглу  нiчну,  бачили
буре вирування димiв над заводами, i, несмiливо голублячи  хлопцеву  руку,
вiдчула ?лька й другу його в себе  на  плечi.  Боялась,  щоб  не  прийняв.
Щасливе охмелiння не покидало ??.
   Що ж воно таке - справжн?  почуття,  оте,  що  в  пiснях  його  названо
коханням? Спорiдненiсть душ? Близькiсть, в якiй раптом  почина?ш  почувати
свою людську повноцiннiсть? Чи вибурх вза?мно? нiжностi,  що,  як  джерело
оте, несподiвано вiдкрившись,  ударить  з  глибини,  явориться  на  сонцi,
клекоче, кипить нездоланно... Чи й ще щось? Так, це воно!  Оте,  вiд  чого
так солодко завмира? душа, воно тут явилось ?льцi як вiдкриття, всiм людям
сказати зараз могла б: я знаю, знаю  вiднинi,  кохання  -  це  нiжнiсть  i
чистота! Нiжнiсть, що дужча за смерть!
   Не хотiла мати вiд нього нiяких та?мниць,  розповiла  б  йому  все  про
тяжку свою ославу, про терни, якi перейшла ?? душа, доки  опинилась  серед
цi??  щасливо?  кучугурно?  ночi.  Але  коли  тiльки  починала   торкатися
наболiлого, Микола сам  перепиняв,  мовби  вiдчувши  бiль  яко?сь,  ще  не
заго?но? душевно? рани:
   - Потiм. Зараз не треба про це.
   I вона вiдчула, що справдi не треба.
   Найкоротшi у свiтi ночi - ночi закоханих. Незчу?шся, як i  змайне  така
нiч,  вiдпливе  зорями,  вiдбагрянi?  загравами  за  Днiпром.  Замерехтить
срiблястий  туман  свiтанку  над  сагою  i  садки  зачiплянськi   наскрiзь
просвiтяться - розвиднятися буде. I хто з людей зачiплянських, iз тих, хто
найранiше вста?, побачить, як дво? виходять iз  ночi,  взявшись  за  руки,
згада? i сво? срiблястi тумани тих найщасливiших  свiтань,  що  зустрiчали
дво? закоханих десь бiля хвiртки, коли вже й пора, а розстатись несила, бо
не все ще переговорено, не надивлено ще йому на не?, а ?й на нього...
   Коло собору опиняться, повiльно обiйдуть довкола нього, i вiн  ?м  буде
наче обертатися навкiл сво?? осi, виринаючи все новими банями, бiльшими та
меншими, яких наче безлiч. Так поставлений, що нiколи з мiсця не  полiчиш,
скiльки ?х насправдi ?. Ще бiльше розвидниться, i небо на  сходi  яснiтиме
свiтанкове, пiдiйматиме сво? високi вiтрила над плавнями,  i  долинатимуть
до ?льки нiби музикою налитi Багла?вi слова про собор, про  те,  який  вiн
рiдкiсний, - в усiх мистецьких довiдниках можна  знайти  його  зображення,
його силует. Йтиметься про плавкiсть  лiнiй,  iдеальнiсть  пропорцiй,  про
мереживо  аркатури,  красу  вiкон,  карнизiв,  про  дух  отi??   величаво?
вiльностi, що його  вкладено  козацькими  будiвничими  в  споруду  собору.
Чутиме, як закладали його, як освячували... Але це  все  вiд  яко?сь  митi
мовби здаленi? для ?льки, лице ?й спалахне  iншим  хвилюванням:  тут!  Все
сталося тут. Отам стояв грузовик... Отам набирали комбiкорм... I  нiч  ??,
ота найтемнiша, брутальна, це ж тут, тi?? ночi було  юнiсть  ?й  знiвечено
грубими тваринними обiймами...
   - Що з тобою, ?лько?
   Вiн помiтив ?? пекучу потьмаренiсть, в голосi його пробилась тривога.
   ?лька, зiтхнувши, мовчала, а обличчя все ще горiло вогнем.
   "Не гiдна я тебе, - мусила б сказати йому. - Ти  навiть  не  пiдозрю?ш,
яка я негiдна. Свята, дума?ш, - знав би, яка перед тобою свята! Ти й зараз
?й про тi вертикалi та аркатури, а перед тобою невiгласка,  що  не  здатна
збагнути високе. Вона просто обiймiв тво?х хоче, ?й  би  притиснутись,  на
груди тобi впасти, розтанути, вмерти... Оце в мене на умi! Це така я, хоча
у фантазiях тво?х зовсiм iнакша!.." Як хотiла б вона  стати  iншою...  Але
яким зiллям ?й змити з себе ганьбу, якi  чистилища  пройти,  щоб  виринути
перед ним оновленою, гiдною його кохання, його довiри й чистоти?
   Вже перший автобус пройшов з мiста на селища. Люди ранково? змiни  один
по одному потяглись до зупинки. Схiд розжеврiвся, в небi - ранкове  буяння
барв. Спозарання поспiша? кудись iз кошиком у  руцi  Хома  Романович,  цей
вiчно зiщулений  учитель  арифметики.  "Зараз  наш  Романович  утне  щось,
повчальне щось видасть у сво?му класичному, у високому штилi",  -  подумав
про улюбленого вчителя Баглай. I справдi, наблизившись,  старий  освiтянин
роззирнувся на боки i, хоча на майданi, крiм ?льки й  Миколи,  в  цей  час
нiкого не було, стишеним, ута?мниченим голосом промовив до юно? пари:
   - Собори душ сво?х бережiть, друзi... Собори душ!.. - i, пропiкши ?льку
поглядом зiрких оченят, подався подрiбцем далi.
   Було обом ?м над чим замислитись. У тому, що сказав учитель, було  щось
значливе, добуте, може, й досвiдом усього життя, i вони це обо? вiдчули.
   Одначе виходило  так,  що  треба  було  вже  й  прощатися;  Микола,  не
випускаючи ?льчину руку, сказав, що деякий час  вони  не  побачаться.  Ма?
?хати на село разом iз сво?ми iнститутськими  допомагати  колгоспникам  на
хлiбозбираннi... Коли ?лька запитала, чи далеко  посилають,  вiн  вiдповiв
майже весело:
   - У якiсь Богом забутi Вовчуги!
   Як вiд удару, ?лька похитнулась, затулила рукою лице. "У  Вовчуги...  У
Вовчуги!.." - паморочно било ?й у мозок, у саму душу.
   ?льчин переляк, збентеженiсть  i  сум'яття  Баглай,  видно,  витлумачив
по-сво?му: це ?? схвилювала розлука, це тому, що ?хнi побачення доведеться
вiдкласти...  В  бурхливому  спаласi  вдячностi  вiн  ступнув  крок,   щоб
наблизити дiвчину до себе, ласкаво торкнувся рукою ?? русявого  локона,  i
тiльки вiн зробив цей  рух,  як  ?лька  в  якомусь  вiдча?  сама  кинулась
студентовi  навстрiч,  вхопила  обома  руками  в  обiйми,   гаряче-спрагло
поцiлувала в уста. Аж опекла.
   Потiм сама ж i вiдштовхнула.
   - Добре, що всi документи тепер  при  менi,  -  з  гiрким  напiвусмiхом
мовила, вбираючи дивним поглядом Баглая, а очi ?? чомусь блиснули сльозою.
   Мов на святу, мов на мадонну, дивився Баглай  на  не?,  яка  так  жарко
опекла його вогнем  свого  несподiваного  поцiлунку,  дивився  й  вiдчував
пашiння ?? палаючого, нiби схудлого за нiч  лиця.  Високошия,  чоласта,  з
очима, повними раптових незбагненних слiз, вона зараз приковувала до  себе
всю його душу, невiдривно притягувала i сяйвом  сльози,  i  незбагненнiстю
сво?ю, i нерозгаданим  болем,  смутком  у  поглядi.  Мiг  то  бути  смуток
розставання, вiн мав у собi магнетизуючу силу i водночас вираз той будив у
Багла?вi тривожнiсть, найбiльше його знепоко?ло, що  в  очах  ?льчиних,  в
зеленавiй ?хнiй  глибинi  раптом  зринуло  щось  прощальне,  безповоротне,
зринув крiзь сльозу непояснений промiнчик самотностi.
   "Що з нею сталося? Звiдки цей порив пристрастi, цей раптовий поцiлунок,
що опалив тебе, мовби востанн??"
   Пiдiйшов до зупинки автобус, i ?лька одразу кинулась до нього, майнувши
спiдничкою, скочила на приступку, загубилася в тиснявi. Зникла в  натовпi,
нiби навiчно. Потiм вона таки пробилася до вiкна i, впритул прилiгши чолом
до скла, посмiхнулась Миколi вiльно, вiдкрито  -  як  рiдному  -  схитнула
головою i знову  стала  сумна.  Дивилася  так,  нiби  надивлялася  справдi
востанн?. Стала вiддалятися з глибоким тим поглядом, з  небесною  нiжнiстю
сумовито? усмiшки, що крiзь автобусне скло ще раз так  прощально  й  тужно
йому сяйнула. Вона ж таки всмiхнулась? Не була ж то лише  iлюзiя  усмiшки,
видиво, тiнь? Цiлий  свiт  йому  перевернула,  душу  осяяла  й  вiдпливла,
вiдлетiла, нiби навiчно-навiчно...
   Що за документи вона мала на увазi?
   Якби спитав був Микола про це. певне, догукнула б йому ?лька з автобуса
одне тiльки слово:
   Любов!



   XVIII

   Цiлий день вiдсипався Катратий, мов парубок пiсля ночi молодостi. Однак
про обов'язок свiй не забув: коли треба було засвiчувати бакени,  то  Ягор
був на мiсцi.
   Допiзна того  вечора  жеврiло  на  березi  неподалiк  бакенсько?  будки
самотн? вогнище. Тлiли в ньому кiзяки, назбиранi в кучугурах,  а  разом  з
ними дотлiвали й рибальськi Ягоровi снастi. Вiдбiленi в  Днiпрi,  висушенi
сонцем, вони ставали попiльцем, отi  рiзнi  хитрющi  пристро?,  що  здатнi
обертатися й проти ловцiв, часом правлячи рибiнспекцi? за  речовi  докази.
Риба в Днiпрi смiялася цього вечора! Граючись, аж вистрибувала з  води  на
Ягорових глибоких мiсцях, i видно було  ?й  на  березi  успоко?не  вогнище
свого нещадного ловця.
   На старiй, прибитiй хвилею корчомацi, згорбившись, сидiв перед вогнищем
Катратий i в задумi, незрушно, нiби невидющими очима, в дотлiваюче жевриво
дививсь... ЧОРНЕ ВОГНИЩЕ
   Свобода, яка ж вона? Як степ? Як кiнь розтриножений?  Чи  як  шулiка  в
небi над Гуляйполем? Пiдлiтком був,  коли  пiдхопило  його  гуляйпiльським
вiтром. Бо хоч буть ти послiднiм у життi, а колись таки й  тобi  закортить
свободи скуштувати! Кругом усi були свободою  п'янi.  Буйне,  майданне  це
слово, воно й дорослих п'янило, тож  як  не  сп'янити  хлопчика-недолiтка,
блюментальського невмиваку гускопаса, що його  запiвдарма  беруть  на  все
лiто до гусей  або  до  череди  розбагатiлi  на  цих  землях  набасурмленi
колонiсти.
   Вперше про свободу Ягор почув на станцi?, серед кiзякiв кiнських, серед
закурених степових тачанок. Небо горiло, небо аж  бiлим  вiд  спеки  було.
Високо тяглась червона цегляна стiна гамазею, i звiдти десь, нiби аж з-пiд
неба, промовляв до майдану патлатий чоловiк у  френчi,  у  ремiннi.  Були,
виявля?ться, рiзнi свободи, а ? ще свобода абсолютна, безмежна, безкрая...
   - Свобода i тiльки!
   Хлопчак ловив кожне слово, замлiвав  вiд  захвату  в  тiй  тиснявi  мiж
кiнськими хвостами, мiж кiнськими мордами, мiж нашорошеними ?хнiми  вухами
(бо й конi тут слухали - до свободи й вони мали  смак!).  Кiнським  потом,
виходить, пахне свобода, людними майданами, та  ?хнiм  пилом  гарячим,  та
кiзяками. Свобода патлата, голова в не?  немита,  а  найчастiше  вона  ма?
вигляд сердито пiднятих, судорожне стиснутих кулакiв... Гриви в  стрiчках,
кулемети на тачанках, слiпуча повiнь свободи купа? темнi, неголенi лиця...
I хiба можливо було  пiсля  цього  повертатися  в  свинопаси  до  похмурих
набовдурених колонiстiв! Краще вже блукати по базарах, попiд драним  небом
ночувати, харчитися об'?дками армiй, та зате ж бути...  -  як  це  там?  -
повстанцем духу, степовим Промете?м розкутим!
   Потiм таки знов  опинився  коло  блюментальсько?  череди.  А  незабаром
степом ?хали тi ж самi тачанками, з гуком, з пiснями.  Безлiч  тачанок  за
крайнебом ховались у курявi. А попереду на конi, в сiдлi  рипучому  той  -
Патлатий. З-помiж пастушат, що вибiгли до шляху, чомусь  саме  на  Ягоровi
свiй колючий  терновий  погляд  спинив.  Може,  що  найрудiший  був  серед
пастушкiв, найзанехаянiший, острiшки аж на вуха, а ноги побитi стерниею, у
кровi, у струп'ях.
   - Звати як?
   - Ягор.
   - Кому пасеш?
   - Хенрику-колонiсту.
   - А батько де?
   - Газами на вiйнi отру?ли...
   - А дiдуся в нього державна варта взяла на розправу, - пiдказав один iз
хлопчакiв.
   Ягорко стояв, сльозами задушений. Було таке.  Побили  гайдамаки  дiдуся
так, що невдовзi й помер, мстилися гетьманцi  селянам  за  те,  що  ходили
помiщицький ма?ток розтягати...
   - Ягоре, до  мене  коноводом  хочеш?  На  тачанку  бажання  ??  Ми  тiй
державнiй вартi всi тельбухи повипуска?мо.
   Отак вiд череди, зi стернi, просто на тачанку, де красенi конi сiрi,  у
яблуках, грають. Такi бувають повороти в життi.
   -  Догаду?мось,  батьку,  чим  цей  хлоп'як  привернув  твою  ласку,  -
мудракував того дня на привалi один iз  невiдлучних  Махнових  теоретикiв,
зсутулений, змиршавiлий, у пенсне чоловiчок. - Ти побачив  у  ньому  образ
свого дитинства! Вiдчув свого сирiтства зата?ний стогiн. Адже й твiй  шлях
у велику iсторiю починався з пастушка, з гускопаса в колонiстiв,  де  було
випито всю чашу безправ'я й принижень... I тепер у ньому себе ти  впiзнав,
свiй бiль, сво? обраненi по чужих стернях ноженята. Хто скаже пiсля цього,
що Махно не здатен на ласку? Що вiн зна? тiльки жорстокiсть?
   - Шамiль, кажуть, теж любив дiтей, - нагадав хтось iз гурту повстанцiв,
i теоретик одразу ж пiдхопив:
   - Ти в нас, батьку, Шамiль Укра?ни! Сучасний  Шамiль  степiв!..  Тiльки
той хотiв збудувати суспiльство на засадах iсламу,  а  ти  на  волелюбному
вченнi апостолiв анархiзму..
   - Якщо Шамiль, то де ж  його  найвищий  аул?  -  вдоволено  допиту?ться
Махно.
   - Гуляйполе - головний твiй аул! Всi дороги туди сходяться, у славетний
наш Махноград.
   У Гуляйполi дiти у вiйну бавляться,  на  толоцi  соняшничинням  воюють,
вчительки скаржаться  Махновi,  що  хлопчика  одного,  якому  випало  бути
"офiцером", трохи на смерть не задушили, вiшаючи на гойдалцi... Веселиться
Гуляйполе, справля? медовий мiсяць сво?? свободи. Коней купають  хлопцi  в
ставках, обiдають на травi компанiями, на  радощах  з  наганiв  смалять  у
небо, у бiлий свiт.  Всюди  гармонi?  роздираються,  сиплять  "Яблучко"  з
переборами, дiвчата в стрiчках танцюють з  чубатими  повстанцями.  А  тодi
проводжають:
   - Куди ж ви йдете?
   - Тюрми пiдем розвалювати, церкви... Дзвони позвозимо з усiх  степiв  у
Гуляйполе... Ото як задзвоним! Вся Укра?на почу?.
   Пiрати степiв, розкудланi сини анархi?, сини всесвiтньо? волi, як  вони
слухали свого  патлатого  ватажка,  яку  вiдданiсть  несли  йому!  "Рiдних
батька-матiр рiшу, коли отаман накаже!" - таких  збирав,  такi  ставали  в
нього командирами. Терорист з пелюшок, смертник, якого тiльки неповнолiття
врятувало  вiд  шибеницi,  каторжник,  якому  волю  дала  революцiя,   вiн
повернувся вiд каторжансько? тачки на гуляйпiльське роздолля,  з'явився  в
степах в ореолi сво?? легендарностi. Чубате, розхристане вiйсько вбачало в
ньому свого кумира, i Ягор-тачанковий не був у  цьому  винятком.  Чортеням
трималося хлоп'я на тачанцi,  чманiло  вiд  лету,  вiд  степових  скажених
галопiв, вiжки напинались, мов струни, коли Ягор почував за спиною в  себе
незвичайного  пасажира  -  самого  Нестора   Iвановича...   Розгомонiвшись
напiдпитку, отаман береться розпитувати сво?х радникiв-теоретикiв про того
дивовижного професора Яворницького, що оковито? царевi не дав! Професор, а
всi степи пiшки обходив, скаженi днiпровськi пороги i найстрашнiший iз них
- Ненаситець - щороку дола? з лоцманами на "дубах", руки-ноги  поламав  на
хортицьких скелях, та все тi?? козаччини дошуку?ться. Всi  отi  Чортомлики
та Капулiвки то ж вiн розкопу?, кожну степову могилу Яворницький обстежив,
скарби нечуванi здобув для свого музею, в тому числi й пляшку  оковито?  -
пiд головою була у якогось козарлюги, товариство йому поклало на тiм свiтi
похмелитись. Вiки пролежала, загусла, як мед. Iмператор пiд  час  вiдвiдин
музею попросив був попробувати козацько? горiлки, але Яворницький вiдповiв
деспотовi: не для тебе, мовляв, царю, питво, то напiй лицарський!
   Махно цiкавий слухати такi iсторi?. Не густо зустрiнеш  у  життi  таких
Яворницьких! Затятий, видно, дiд! Воскреша? славу минулих вiкiв, задля не?
живе, всьому свiтовi поклав розповiсти про лицарiв  козацько?  республiки.
Цiлi томи про ту  козаччину  понаписував,  всi  перекази  про  запорозьких
чаклунiв-характерникiв  позбирав,  i  сам  став  як  характерник.  Нiчого,
кажуть, не бо?ться, нi Бога, нi сатани, нi само? смертi. I самою поставою,
кремезнiстю, вусами - живий запорожець!
   - А чи менi дав би вiн оковито? хоч ковток?  -  солодко  приплющу?  очi
Махно.
   - О, для тебе, батьку, вiн би з щирою душею, - заспокоюють. - Тобi  вiн
iз  сво?х  запорозьких  скарбiв  гетьманську  булаву  вiддасть.  Адже   ти
найперший гетьман нашо? свободи!
   У плавнях, втомленi пiсля  переходу  i  добре  захмеленi  вже  натовпом
пристають махновцi до свого ватажка:
   - Батьку, вдохнови нас!
   Вiн з ними нещадний, вiн дозволя? собi до них звертатися так:
   - Ви, кендюхи з шаблями! Кендюхи, i тольки! А я вам даю  iдею!  Динамiт
духовностi даю! Зi мною до неба  пiднiметесь  на  вiтрах  повстанства!  Як
лицарi степу  пiднiметесь,  щоб  збудувати  перше  в  iсторi?  бездержавне
суспiльство, встановити владу безвладдя...
   - Вдохнови, вдохнови нас, батьку!
   - Але спершу я дам вам свободою впитись! Спершу  треба  дощенту  змести
старе! Всi грiхи вiдпускаю вам наперед... Ану, потрусiть його! - I Махнова
нагайка рвучко показу? з плавнiв на далекий, маревiючий на крайнебi собор.
   Туди, до собору! Штурмом взяти його! - так велить  отаманiв  з  китицею
нагай.
   I вже по бруках передмiсть свобода копитами дзвонить, вже дверi  собору
навстiж, конi попiд собором парують без вершникiв у порожнiх сiдлах. А  тi
шахтарюють всерединi - розчахнули царськi врата, тягнуть ризи, чашi, рiзне
начиння, покривала, з тонких полотен  рушники  роботи  найкращих  степових
вишивальниць... Адже  весь  край  оздоблював  цей  собор,  квiтчав  святих
рушниками! Здоровенний гуляйпiлець присiв,  роззувсь,  намоту?  на  ножище
шовкове покривало, повз нього пробiгають, зубами зблискують у реготi:
   - В шовкових онучах топтатимеш ряст?
   - А що? "Будем, брате, з багряниць онучi драти..." Так i роблю.
   У  вiвтарi  теж  реготня,  там  порубайли  чубатi  причащаються,  п'ють
нахильцi вино iз золотих чаш! А попа й близько нема, не бiжить добро  сво?
рятувати, десь мре бiля попадi з ляку, бо чув уже, як  оцi  хлопцi  одного
попа, запiдозреного в бiлому шпигунствi, пiймали i на станцi? Синельниково
живцем у паровозну топку  запхнули.  З  реготом  пхали,  бо  пiп  виявився
товстий, череватий, в топку не влазив. Дуже не  хотiв,  щоб  лою  з  нього
натопили, випручувався з рук, в'язи  вивертав,  та  натужно,  з  ненавистю
кидав Махновi межи очi одне лише слово:
   - Сатана... Сатана...
   Луна? свист на весь собор. Це Штереверя-взводний вийшов  iз  вiвтаря  в
шапцi кудлатiй, у ризах наопашки i свиснув угору, щоб показати свою  силу,
безстрашшя. А десь iз затiнку,  збоку  навперейми  йому  раптом  басовите,
владницьке:
   - Не свисти.
   Сивоусий Яворницький як iз-пiд землi вирiс -  багато  хто  з  махновцiв
знав його в лице.
   - Чого тобi, дiду? - насупився Штереверя.
   - Не годиться свистiти в хатi. Мусив би знати звичай батькiвський.
   - Це ж не хата!
   - Тим паче. Храм! Храм краси, iсторi?, храм зодчества  козацького...  А
ви як у конюшнi...
   - Замовч, дiду! Бо в нас за такi речi... раз - i кишки вон на  телефон!
Ти ж бачиш, при шаблi я: один мах - i дух з тебе випущу!
   - Мiй дух, парубче, не бо?ться тебе.
   - Овва? - Штереверя взявся  в  боки  перед  професором,  здивований.  -
Невмирущий ти? Нi куля, нi шабля тебе не бере? А якщо попробую оцi?ю...
   - Ти мене шаблею не лякай... Чу?ш, пороги на Днiпрi  ревуть?  I  могили
гомонять, i вiтри гудуть? То все мо? спiльники! Дiло  мо?  вiки  переживе!
Р?пiн мене для вiчностi малював, а ти хочеш рубати, шмаркачу!
   Голос Яворницького лунав у соборi дужо i владно. Зовсiм, видно, його не
лякала збройна ватага.
   В одного з махновцiв, що взявся саме  кресати  на  прикур,  Яворницький
вирвав iз рук i кремiнь, i губку. Кинув, сердито затоптував ногою.
   - Паливоди! Розстьоби! Горшкодери! Ану, гетьте з собору!
   - Ой,  папашо,  встрелимо!  -  весело  погрозився  кудлатий  махновець,
пiдбираючи кремiнь з пiдлоги.
   - Як ма?ш порожню макiтру на плечах, стрiляй! - бунтувався професор.  -
На тво?му боцi сила, на мо?му - правда. Сила розвi?ться, а правда нiколи!
   Роздуднiлий гнiвний голос його дуднiв на весь собор, аж надворi почули,
гукнули звiдти:
   - Ведiть професора сюди! Сам Нестiр Iванович допит йому вчинить.
   I от вони стоять дво? перед собором, цей осадкуватий лобатий грамотiй з
запорозькими вусами i перед ним обвiшаний збро?ю,  грiзноокий,  з  масними
патлами на плечах володар стихi?. Колючим сво?м поглядом Махно просвердлю?
козарлюгу, а той на  нього  дивиться  з-пiд  насуплених  брiв  навдивовижу
спокiйно.
   - За що, професоре, з мо?ми хлопцями не помирився?
   - За вогонь. Не креши, кажу, а вiн креше.  Iч,  найшовся  Герострат  iз
хутора Голопупиного... Йому хоч i спалити собор... А ти його будував?
   "Чому вiн смi? так розмовляти зi мною про мо?х  орлiв?  -  довбав  його
пильним поглядом Махно. - I чому я слухаю його? Чому терплю? Яка  сила  за
ним? Чи що кругом уже морем комунiя наплива? Чи справдi смертi не бо?ться?
Така вiдвага запорозька в ньому живе?"
   - Тобi не подоба?ться, професоре, мо? вiйсько чи мо? iдеали?
   Вус Яворницького сердито ворухнувсь:
   - То не  iдеал,  до  якого  йдуть  через  ру?ни  та  через  трупи.  Дух
руйнiвний, стихiя руйнацтва - це не моя стихiя...
   Натовп колихнувся, оступивши Махна:
   - Батьку! Та що ми з ним антимонiю розводимо? Одразу ж видно -  контра,
ворог повстанства... У  дядькiвську  вишиту  сорочку  вирядивсь,  а  дома,
мабуть, буржуйськi шуби мiль про?да?!
   Спохмурнiв Махно, злi тонкi губи стиснулись, стали ще тоншими.  "Та  що
це зi мною? Ранiш би, дiду, ти б у мене захарчав. За один такий погляд я б
тебе на  той  свiт...  А  зараз  справдi  антимонiю  розводжу!  До  чогось
прислухаюся в собi? Щось хочу почути?  А  що  чую?  Непримиреннiсть  твою?
Ревiння порогiв, що за тобою ревуть?.. Царя не  злякався,  але  ж  я  тобi
вище, нiж цар!"
   - Джуру сюди! Ягора!
   На лютий викрик Махна  йому  одразу  ж  випхнули  з  натовпу  хлопця  з
батiжком. Махно ткнув йому в руку наган.
   - На! Укокош! -  кивнув  на  Яворницького.  -  Цiле  вiйсько  вiн  наше
образив.
   Наган важкий, тягне донизу незмiцнiлу руку, барабан набитий патронами -
смертю набитий...
   - Цiлься! Цiлься йому просто в кишки! -  пiд'юджу?  натовп.  -Натискуй!
Плi!
   Ноги пiдкошуються хлоп'ятi, в очах темнi?.  Вислизнув  iз  руки  наган,
упав на землю.
   - Не буду!
   - Чого?
   - Не буду... i тольки!
   Аж Махно заiржав холодним смiхом:
   - Оце я люблю! Моя вдача. Мiй характер! За це й тебе милую, - хизуючись
власною великодушнiстю, звернувся  до  Яворницького.  -  Дарую  життя!  Що
оковито? царевi не дав! А менi дав би?
   - Музей у мiстi, - вiдповiв Яворницький ухильно. - А мiсто ж  не  тво?,
робiтничi дружини тримають.
   - За ковток оковито? мiсто вiзьму, - хвальковито вiдрiзав Махно. - I  в
музей твiй нагряну. Ось при менi  шабля  емiра  бухарського,  хочеш  -  на
згадку в музе? залишу?
   - В мене музей запорозький, - буркнув Яворницький. - Шукаю найперше те,
що запорозькi зброярнi давали. Славою налите збираю...
   - А ще?
   - ...та ще рало хлiбороба беру. Лемiш вiд давнього плуга... - Глянув на
хлопця, нiби саме йому  пояснював.  -  Човен  козацький.  Кобзу,  ткацький
верстат. Та ще кочергу металурга, що першу  домну  поставив  на  Днiпрi...
Таке збираю.
   Говорячи,  Яворницький  помiтив,  як  уважно,   жадiбно   слуха?   його
хлопчик-недолiток, що тiльки-но мав його укокошити. I наче вже йому одному
професор оце розтлумачував, втямковував, що саме  з  усiх  скарбiв  ?  для
людини найцiннiше.
   - Метал зварити - це вам не юшку забовтати, хлопцi... Кишки випускати й
дурень зумi?. А та?мниця майстрiв, та?мниця, скажiмо,  дамасько?  сталi...
кому вона з вас вiдома?
   I на Махна в сумовитiм роздумi дививсь. "Ти людина-легенда, чому ж дiла
тво? чорнi? Чому жадоба руйнацтва така дужа, така могутня в тобi? Чи  свiт
iде до того? До того,  що  на  сцену  виступають  тiльки  дво?:  Руйнач  i
Будiвник... Але знати б тобi: зайнятий руйнуванням неминуче деграду?..."
   Штереверя випхався у золотi сво?х риз наперед, з пузатою сулi?ю в  руцi
- певне, бажав поблазнювати перед отаманом:
   - Професоре, а менi  в  тво?му  музе?  мiсце  знайдеться?  Годящий  для
iсторi??
   Яворницький глянув на нього вивчально:
   - Дещо й вiд тебе вона вiзьме. Вошу, може, на арканi... Чи самогону оту
сулiю... Бо що ж iще?
   - О, та ти жартун,  дiду,  -  блимнув  спiдлоба  Семенюта,  швидкий  до
розправ. - Спустити б тобi штани та всипати за  тво?  професорськi  жарти.
Жити набридло?
   Всi звернули погляди  на  Махна:  може,  й  накаже?  Не  в  його  вдачi
воловодитися з такими. Може, бровою скине, пальцем подасть  ледь  помiтний
знак братам Задовим, i тi одразу вiзьмуть старого пiд руки, ходiм, дiду, в
проходочку, до тих акацiй, а там дуло в потилицю i вусами в землю, будь ти
iсторик, хоч переiсторик... Та  батько  Махно  розсудив  iнакше.  Ось  ти,
мовляв, Яворницький, славився в губернi? сво?ми  лекцiями  про  козаччину,
простолюддю i навiть купцям ?х читав,  щоб  грошей  iз  сво?х  гаманiв  на
розкопки давали. Так просвiти ж тепер i мо?х хлопцiв, розкажи ?м  про  цей
собор, щоб хоч знали, звiдки ти ?х, геро?в повстанства, повиганяв!
   I  Яворницький,  цим   звертанням   якось   упокорений,   посумирнiшав,
подобрiшав одразу i, звертаючись до натовпу, справдi став  про  собор  цей
оповiдати. Ранiше, ще в княжi часи, мовляв, собори найчастiше будували  на
честь перемог, а цей був збудований козаками на знак прощання зi збро?ю, з
Сiччю.  Того  року  закладали  його,  коли  цариця-сука  Сiч   розгромила.
Полюбовник ??  По-тьомкiн,  що  сам  у  козаки  втерся,  Грицьком  Нечесою
назвавсь, наукою зради помагав тiй скурвленiй вiнценосицi. Та  ти  ж  нашi
шанцi пiдступно забрала, i гармати, i прапори, i печатку вiйськову, а ми ж
- хоч вели нас на сустави рубати! - натомiсть собор святий  вибуду?м,  дух
свiй у небо пошлем, i вiн у вiках сiятиме над степами!..
   - Добре залива? старий опеньок, - кинув iз натовпу рябощокий  махновець
у кудлатiй папасi, а Яворницький, впiймавши його очима, враз  прикипiв  до
нахаби суворим поглядом:
   - Ти свою шапку баранячу скинь перед цим витвором! Скинь ?? перед  тими
козацькими  архiтекторами,  що  собор  цей  тобi,  ледащовi,   будували...
Побачимо, що ти збуду?ш.
   Махно вловив у цьому нiби натяк на себе. Кликнув,  вигукнув  з  натовпу
Барона, одного з найязикатiщих сво?х теоретикiв.
   - Розкажи йому, - ткнув на Яворницького,  -  про  наш  рух,  бо  лекцi?
чита?, а сам темний...
   I Барон пiшов перед старим викидати словеснi  колiнця,  вигинався,  мов
клоун на килимi. Про експеримент влади безвладно?, про те,  що  стане  цей
гуляйпiльський випроб новим словом для всього  людства,  буде  створено  в
степах царство розкутого iндивiдуума... Знов згадав про цiлковиту свободу,
про той вiчний абсолют, вiд якого професора скривило, наче вiд гiркого. Ти
менi, мовляв, про абсолютну свободу, а я  тебе  спитаю,  чи  можлива  вона
взагалi? Ти менi про життя без насильства, а чого ж у самого  кобуряка  аж
до колiн телiпа?ться? Бароновi здавалось, що вiн  уже  поклав  старого  на
обидвi лопатки, поклав та ще й Бакунiним та Карпократом зверху придавив. А
собори оцi - це не що iнше, як кумирнi, де тiльки чад та фiмiам, i  стоять
вони на перепонi до розвитку вiльно? особи, тому  й  дзвони  з  них  треба
стягати та бичувати волами в Гуляйполе, а з самою кумирнею що робити,  хай
це батько скаже.
   - Ну як? - вдоволений словозливою стрiляного набатовця, глянув Махно на
Яворницького.
   - Та нiчого, - вiдповiв той. - Тiльки  шаблюка  в  нього,  бачу  не  по
зросту... До чого воно й дiйде так. Кобуряки до колiн,  шаблi  до  п'ят...
Оружжя все бiльша? в розмiрах, а люди  щодалi  меншають.  Колись,  кажуть,
люди були такi, що по лiсах, як  по  травi,  ходили,  а  тепер  он  якi...
Дрiбнота. Коли й далi так пiде,  то  стануть  i  зовсiм  як  мишенята:  по
дванадцятеро в печi цiпами молотитимуть.
   - Ох, дiду, не забувай, що ми анархи!
   - Мовчу. Знаю ж бо, вiд анарха до монарха недалеко.
   Махновi сподобався жарт. Поляскав нагайкою по  штиблету,  шаблюку  свою
поправив, - вона теж була довжелезна, деколи  аж  землю  орала,  -  вiдтак
молодецьки випнув груди:
   - Ось  ти,  Яворницький,  дума?ш  про  себе,  що  ти  мудрець,  що  вся
iстина-правда тiльки тобi вiдкрита, а я тобi скажу, що  зараз  такий  час,
коли вся правда отут, на вiстрi мо?? шаблюки!
   - Може, може, - Яворницький згiдливо й посмутнiло кивнув головою.  -  У
вас вона на вiстрi шаблюки, а в мене  отам,  на  верхах  собору,  на  його
шпилi.
   I всi  чомусь  задерли  голови  туди,  на  шпиль,  на  макiвку  собору,
задивились i примовкли на деякий час.
   По хвилинi мовчання Махно знову обернувсь до Яворницького:
   - Про запорожцiв, кажуть,  ти  все  позаписував,  кожну  росинку  слави
збира?ш. А хто ж збиратиме нашу славу? Вона ж у тих самих степах росте,  i
погляд iсторi? до не? прикутий.
   Насупилось чоло Яворницького, понад голови махновцiв дивився  козацький
професор кудись на пiвдень, i думки його, може, були зараз  саме  про  той
степ сонця, степ молодостi, славно? минувшини i прийдешностi.
   - Слава Укра?ни, справдi там вона, не розминутись би з нею...
   Махновi ж сво? муляло:
   - Перекази козацькi, професоре, хай трохи постороняться, тепер у степах
перекази про нас складають. Чи цього ти не чу?ш?
   - Чого? Чую. На базарах гомонять, що грошi ти нiбито  сво?  випустив  з
написом: "Гоп, кумо, не журись, в Махна  грошi  завелись"...  В  Гуляйполi
нiбито ходять, а в нас на базарах не беруть.
   - Вибрехали,  але  здорово,  -  реготнув  Махно,  i  вояцтво  все  його
зареготало. - Ти записуй... Ну, а ще що? - розпалювався цiкавiстю Махно. -
Якi пiснi про нас?
   - А не розсердишся?
   - Раз дозволив - кажи.
   - Та якi ж...
   Яворницький раптом повiв плечем, вивертаючи його нiби для танцю:
   Ох, яблучко,
   Куди котишся?
   Втрапиш в руки до червоних -
   Не воротишся...
   Махновi жовна заграли пiд шкiрою, лоб взявся брижами - знак,  що  гроза
насува?ться.
   - Дати б тобi, дiду, по кумполу за такi пiсеньки, -  i  рука  отаманова
мимовiль потяглася до сво?? емiрсько?.
   Махнова Галина, з лицем, змореним вiд безсонних  ночей  та  пиятик,  та
сама Галина, що колись гола прибiгла до Махна  вночi,  вирвавшись  iз  рук
його гвалтiвникiв, злегка торкнулась Махнового лiктя:  не  спiши,  мовляв,
батьку, за шаблю емiрську хапатись, ти ж сам старому дозволив...
   - Аж надто ти да?ш собi волю, професоре...  Скажи  спасибi,  що  сам  я
вiльнодум. I прощати вченим дiдам умiю. Iсторiя розбереться... Буде ще  за
мною пiсень i легенд, не встигнеш записувати...
   - А цю записав? - блиснув до Яворницького скельцями окулярiв теоретик:
   Ех, яблучко iз листочками,
   ?де батько Махно iз синочками?
   Нiчого  не  вiдповiвши,  Яворницький  заходився  зачиняти  важкi  дверi
собору. Неквапом зачинив, узяв на засув i, як повновладний господар,  знов
обернувся сво?м сердитим вусом до Махна та до його  чубанiв.  Оце,  що  за
мною, не ваше, мовляв, тут я стою охоронцем. Трупом ляжу, а  не  пущу  вас
сюди iз вашим свистом, iржанням та глумом... В Махновiм  примруженiм  вiчу
iнше злими iскрицями зблиснуло: "Чи, може, таки вiддiлити оту професорську
вiльнодумну голову вiд плечей? Сiконути емiрською шаблюкою по в'язах,  щоб
кров аж цвiркнула  з  перерiзаних  жил,  вхопити  потiм  за  отого  сивого
оселедця та й над натовпом сво?х витязiв  половецьких  пiдняти,  потрясти,
хай побачать, чим завершу?ться батькiв "вiчний абсолют"...
   I знову Галина благально зазирнула у вiчi. Махно рiзко змахнув  нага?м,
викрикнув до Яворницького:
   - Гаразд, не сиротитиму твiй славетний музей.  Одвалюй!  Походи  ще  по
грiшнiй землi... Ну, а хоч нашi вiльнi  чуби  в  музе?  тво?му  будуть?  -
стрiпнув лиснючими патлами. - А копит наших тупотнява? А вiтри, що нам  по
степах гули?
   Яворницький розвiв руками, плечима  знизав:  не  знаю,  мовляв,  вiтри,
може, й будуть...
   Увечерi пiсля того горiли в плавнях багаття, i  конi  iржали,  згиджено
вiдвертаючись вiд п'яних махновських парсун. Махно  цi??  ночi  перепився.
Чомусь мло?ло йому на душi, чомусь здалося, що назавжди проща?ться  з  цим
лiсом скарбнянським. Лiс,  де  колись  запорожцi  нiбито  закопували  сво?
скарби, де й вiн збирався нишком вiд вiйська закопати бочки  з  золотом...
Осiнньо довкола, тривожно. А звiдси ж, iз цього лiсу, колись  -  слiпучого
лiта! - починав i вiн свою боротьбу з гайдамаками,  тут  був  проголошений
"батьком"... Напився люто.  I,  як  водиться  в  таких  випадках,  всiляко
виявляв презирство вошивим сво?м теоретикам. Запевняв, що  вiд  них,  коли
разом ?хали в тачанцi, вошi й до нього поналазили, i  навмисне  чухмарився
перед вiйськом, а плеяду теоретикiв на  чолi  з  Бароном  посадив  довкола
вогнища i наказав поскидати сорочки:
   - Бо у вас i для них свобода, шкребетесь,  розляку?те  тольки...  А  ви
ловiть!
   - Кого батьку?
   - Череди сво?.
   - Ти про насiкомих?
   - Не про насiкомих! Про вошi! Свободи  ?м  не  велiв  давать!  Пильнiше
наводьте на них сво? бiноклi. - Це про ?хнi пенсне. - А тодi ми вас  ще  й
пробанимо у Скарбному!..
   Теоретики ображено пiдбирали обвислi  губи,  вхнюплювались  у  сорочки.
Барон  аж  сопiв  iз  протесту,  адже  це   його,   старого   прокопченого
революцiонера, що носить у собi всю  анархiю  вiд  Зенона  й  до  новiтнiх
стихiй, змушують привселюдно братися  за  такий  непрестижний,  що  нiяких
успiхiв не вiщу?, труд. Все ж, розклавши брудне шмуття на колiнах, нацiлю?
сво? пенсне на тих кусючих, важко вловимих сво?х ворогiв.
   - Ти ?х виманюй, виманюй  iз  засiдок  на  просторе,  -  дораджу?  йому
котрийсь iз штабно? сотнi, а сотня, як у цирку,  з  втiхою  та  веселощами
спогляда? скрушне заняття кiстлявих теоретикiв, заняття, що спiткало ?х на
самiм порозi до царства вiчно? свободи.
   А сам володар? Нiчого, крiм холодного презирства, не почував до них, до
цих сво?х словоблудiв вошивих, хоч вони ж найбiльше докладали старань, щоб
одягти свого отамана в шати величi...  Ти  перший,  ти  обранець  iсторi?,
гладiатор свободи на аренi степiв... А хто ж ти насправдi  на  цiй  аренi?
Гладiатор чи клоун? Керманич стихiй чи блазень у  ??  величностi  iсторi?,
комедiант ярмарковий? Свобода, вiчний абсолют - тiльки й чу?ш вiд  вошивих
сво?х  теоретикiв,  а  самi  повзають,  як  рептилi?,  вiд  погляду  твого
терпнуть... Вiчний абсолют! А  чому  ж  кров  бризками  летить  вiд  тво?х
тачанок на всю Укра?ну?.. Стогнуть, шумлять над тобою чорнi  дуби.  Вдалеч
не проглянеш, потемнiли виднокруги, душать, тiснi. А якими просторими були
вони тодi, коли ти, юний каторжанин,  уперше  з'явився  на  гуляйпiльських
вiльних  вiтрах,  маючи  на  озбро?ннi  лише  тендiтну   мрiю,   виплекану
iдеалiстами багатьох вiкiв... Позбавляю вас  будь-яко?  влади,  будь-якого
гнiту, тiльки ж  будьте  менi  вiрними  бiйцями,  синами  анархi?,  синами
всесвiтньо? волi! Без влад, без насильства диктаторiв житиме наша  степова
республiка... А сам навiть диктатури сифiлiсу та розбою не  подолав!  Лише
як виняток дозволив собi сьогоднi розкiш милосердя... Чому дозволив,  чому
професора не посiк? До iдеалу через трупи - так вiйсько сво? навча?ш.  Дух
руйнiвний - твоя сила й твiй прапор... То чому ж перед сивоусом вiдступив,
перед його правдою?
   Лiс повниться гвалтом пяного вiйська, свист пронизу? темiнь  чорну,  як
смерть, а бiля  вогнищ  гультяки  тво?  танцюють  з  повiями,  хрипнуть  у
спiвах-гуках:
   За матiр за Галину,
   За батька за Махна!
   Ура! Ура! Ура!
   На губах "ура", а самi  тiльки  й  вичiкують,  щоб  у  скрутний  момент
зв'язати свого отамана та видати Радвладi за тридцять срiбляникiв...
   Днями щоку було йому рознесло, бешиха пiдкинулась, не зважила, що перед
нею володар стихiй. До крику палило болем, довелось  до  шептухи  вдатись.
Покiрно  над  мискою  полив'яною  сидiв,  а  та   стара   падалиця-шаманка
товкмачила його, як кота, розбухлою щокою у воду, кiстлявими  пальцями  на
тiм'? щось виробляла... "Звiдкiля ти взялось, звiдкiля прилiзло? -  злiсно
шепотiла, виворожуючи хворобу. - Я тебе виганяю, викликаю, проклинаю!  Iди
геть на мохи, на очерети!  На  степи  степучi,  на  сухi  лiси!.."  I  все
товкмачила в миску люто, владно, наче не хворобу, а його самого  виганяючи
кудись на чаклунськi отi степи, на сухi лiси...  Такою  стала  тепер  твоя
Махновiя, i невiдомо, чи диха? ще десь у сповитку рання юнацька мрiя твоя,
яку тобi судилося взяти грубими кривавими руками й понести по  степах,  де
колись рейдувало лицарство запорозьке... Пiд малиновим  стягом  ходили,  i
душа була в них малинова, а в тебе яка?
   Зуспiв цi?? ночi Махно i Ягора, поставив юного коновода перед собою  на
допит:
   - Чому ж ти його живим випустив? Чим вiн  тебе  заворожив,  той  чаклун
Яворницький?
   - Не знаю, - шепотiло в бентезi хлоп'я.
   -  Кочергами,  верстаками?  Запорожцi,  та  гречкосi?,   та   закопченi
заводчани - тi вартi чогось, а ми, виходить, пройди, руйначi?
   I проймав, пронизував наскрiзь Ягора сво?ми терновими.
   - Не знаю, не знаю, - твердило вперте хлоп'я.
   - Понаравив ти його?  Кинеш  мене?  Перекинешся  до  нього?  -  ревниво
допитував далi Махно. - Будеш iз ним  ложки  iз  шрапнелi  виливати?  -  I
наказував Ягоровi: - На мене дивись! Бо  кругом  у  всiх  баньки  п'янi  з
кров'ю, з каламуттю! Давно не бачив чистих, ясних  очей!  Тiльки  в  дiтей
бачив!
   Котрийсь iз охорони пiдкинув у вогонь сухого ломаччя,  стежив,  щоб  не
пригасло кострище, щоб батьковi виднiше було. А вiн крiзь темряву  плавнiв
у бiк собору час вiд часу сваривсь, нахвалявсь:
   - Дзвони з тебе постягав, i тебе спалю.
   I, можливо, йому в цi хвилини ввижалась могутня постать Яворницького на
входi собору,  де  той  руки  розкинув,  обороняючи:  "Не  дам".  Бо  знов
белькотiв погрози у темряву:
   - Спалю, спалю... Як скрутно буде, як до молитви  прикрутить,  тодi  до
небес запалю оту свiчку свою останню. Свiчку свободи степам!..
   П'яно  белькотав,  куняючи  на  пеньку,  падав  головою  вниз  i  знову
випростувавсь, прислухавсь до темряви хащiв,  наче  йому  щось  загрозливе
вчувалося звiдти.
   Чорнi пiфi? нiчних гуляйпiльських смуткiв, чи не вони вже тодi вiщували
йому крах? Може, навiщували йому той Париж,  де  пiсля  останнього  рейду,
пiсля гiрких чужинецьких блукань, хмурий, згорьований  чоловiк  заходитиме
iнколи до радянського посольства i,  скулившись  десь  у  кутку  кiнозалу,
звiровито споглядатиме  звiдти  екран  свого  життя,  мигтючi  тiнi  сво?х
кривавих вчинкiв. Бачитиме катастрофу останньо? переправи, чутиме  хряскiт
тачанок,  обтяжених  барахлом,  скрики  людей  i   хрипiння   коней,   що,
заплутавшись в упряжi, душаться в каламутнiй водi,  ганьбу  втечi  бачить,
перепуджених коней, ?здцiв, що рубають  у  панiцi  посторонки,  i  кудлату
чиюсь порожню папаху на бистринi, i  бундючний  блиск  крагiв  румунського
прикордонника. Грiзний виблиск пiднятих угору  червоних  клинкiв  буде  на
тому,  на  безповоротному  березi.  Без  золота,  без  скарбiв,  тiльки  з
гуляйпiльськими вошами прийме його берег чужинський, берег  його  довiчних
скитань.  Прийме,  щоб  новою  ганьбою  покрити  вигнанця,  i   всi   його
сатанинськi зусилля,  i  щоб  уже  десь  в  пекучих  пустелях  Сахари  пiд
найманими прапорами iноземного легiону  рейдували  його  останнi  тачанки,
розмальованi облинялими яблуками, забризканi грязюкою степових укра?нських
дорiг.



   XIX

   Степи... Змалку входили вони в свiдомiсть дiтей робiтничого передмiстя.
В степовi, будяччям зарослi балки тiкали з матерями ховатись  вiд  нiмцiв.
Звiдти везуть повнi грузовики рябих кавунiв на базари та все, що  вродило.
I звiдти ж вiтер жене куряву в кiнцi  лiта,  збушову?ться  вона  з  димами
заводiв, i тодi все небо южить. Ще  знав  Микола  Баглай  степи  академiка
Яворницького -  степи  сивих  могил,  в  яких  дрiмають  ненайденi  утвори
грецьких майстрiв, скiфськi та сарматськi прикраси, знав  ?х  як  схованку
козацько? iсторi?, де пiд гiрким полином, у глибинних шарах, iржавi? зброя
звитяжцiв i непроiржавлена ?хня слава лежить.
   I ось тепер постали вони перед Багла?м у розповнi  лiта,  в  жнив'яному
блиску сонця, степи плодороддя, свiтлi безкра? цехи  пiд  блакитним  дахом
небес... ?льчинi степи! Сонячнiсть барв,  золото  ворохiв,  смага  тiл  на
токах, зблиски усмiшок, ритми працi,  зморена  плавкiсть  трудових  рухiв,
повносилля, здоровая токових жiнок - все це для нього пов'язано з  ?лькою,
вiн впiзнавав ?? тут у всьому. Червонi ворохи пшеницi смiялись йому смагою
?? рум'янцiв, йому пахла пилюка ?льчиних дорiг, з  неба  спрагло  цiлувало
його жарке ?льчине сонце! В цих просторах, в  цiй  волi  йому  невiдступне
свiтилась ?льчина душа.
   Проводжаючи студентiв на хлiбозбирання, декан факультету застерiг ?х, i
зокрема Баглая, як старосту курсу, щоб поверталися  без  iсторiй,  щоб  не
довелося i про них видавати наказ,  як  про  отих  торiшнiх...  Був  такий
випадок: кiлька ?хнiх студентiв, з числа посланих на  збирання  кукурудзи,
щось там собi  уявили,  з  пустощiв  начепили  на  граблище  пiдхоплену  в
тракторнiй бригадi  замазучену  шматину  i  пiд  цим  чорним  гультяйським
прапором гасали по степу,  -  тамтешнiй  мiлiцiонер  по  всiх  стернях  та
кукурудзах за ними ганявсь... Звiсно ж, довелось декановi вживати  санкцiй
пiсля ?хнього  рейду.  Баглай  заспоко?в  декана:  вони,  мовляв,  якщо  й
пiднiмуть, то тiльки прапор барви Днiпра, блакитний прапор кохання...
   I цей прапор вiн таки розгорнув, чорт вiзьми, на все  небо,  з  ним  на
елеватор i з елеватора з ним, тiльки вiтер у вухах  свистить!  Довкруги  -
океан сонця, простори, що пахнуть  вiчнiстю,  степовi  Гiле?,  описанi  ще
Геродотом, де скiфи-хлiбороби розводили знаменитих бiлих коней, так званих
царських, що були знанi на весь античний свiт... Табуни цих бiлих скакунiв
часом i зараз з тупотом пролiтають повз Баглая, жене ?х його буйна уява.
   Вантажать студенти  зерно  на  токах.  Купаються  в  сухих,  шелестючих
пшеницях. Голi по пояс,  майбутнi  iнженери  та  доктори  наук,  сухошкiрi
геркулеси в окулярах та без окулярiв, хекають дружно, кожен мускул  смаку?
солодкiсть працi, суспiльно-корисно? i тобi при?мно?, та й  для  стипендi?
не  зайво?,  -  ма?ш  змогу  ще  раз  переконатись,  що  ота  "усвiдомлена
необхiднiсть" i ? однi?ю з найповнiших iстин життя. Студенти швидко зайшли
з токовими в приязнi стосунки, набули серед них слави  веселих,  роботящих
людей. Губи пересмаглi, в чубах пилюка,  та  дарма!  Наллють  повен  кузов
зерном, повдягаються зверху - i  на  шлях,  у  куряву,  що  розтяглась  на
кiлометри, просто в цю курявну хмару - наскрiзним  слiпим  польотом!  Десь
уже на пiвдорозi до елеватора, коли вискакують на кряж, видно ста? далекий
на обрi? собор. Сто?ть, блищить до сонця повногруддям бань!  Сухе  степове
повiтря обтiка? його, струму?, i вiн виступа? з того мiражного струмування
i сам як явище мiражу. Спiвучий собор! - так про  нього  Баглай  хотiв  би
сказати, про гармонiйну сув'язь отих його бань, вищих i нижчих,  застиглих
у нiмому вiчному танцi...
   Напарник Багла?в, Геннадiй, з факультету холодно? обробки металу, крiзь
сво? закiптюженi окуляри  не  дуже  добача?  собор,  та,  власне,  мало  й
цiкавиться ним.  Темний  чоловiк!  Йому  в  цiй  спорудi  вбача?ться  щось
малооригiнальне, вчува?ться вiдгомiн собору св. Петра в Римi, наслiдування
проекту Браманте. Нi, так мiг би мiркувати хiба що який-небудь  жалюгiдний
тип,  вихований  на  "впливологi?",  а  не  сучасний  iнтелектуал,  -  уже
хвилю?ться Баглай. Як можна не вiдчути, що перед тобою цiлком  самостiйний
твiр укра?нського барокового стилю, досить  лише  глянути  на  плавке  оте
наростання  ярусiв,  на  шатра  бань,  перехоплених  унизу,   наче   мiцно
затягнутих козацькими поясами! А сама та?мниця розмiщення  бань  -  всi  ж
дев'ять  макiвок  виринають  перед  тобою,  рухаються,  мов  живi!  Як  це
досягнуто?  Якщо  i  ?  елемент  захiдного  бароко,  то  хiба  що  в  отiй
мальовничостi, в поривi  у  височiнь.  До  того  ж  вiдомо,  що  козацький
архiтектор особа iсторично реальна,  лiтописне  засвiдчена,  -  козацькому
пiдлiтковi в плавнях пiд час сну з'явився образ цього собору! В такий ось,
може, спекотний лiтнiй день,  багатий  мiражами,  в  короткому  сновидiннi
вiдкрився вiн юному генi?вi. Народився в його  поетичнiй  уявi  одразу  як
?дине цiле, довершене творiння... Баглай запалю?ться, коли  мова  заходить
про iсторiю виникнення собору та  про  зв'язанi  з  ним  легенди,  свiдком
виставля?ться,  звичайно,  академiка  Яворницького,  а   Геннадiй   слуха?
усмiшливо, про щось навiть перепиту?, на пошерхлих губах блука? iронiя:
   - Ти ж сучасний хлопець, Миколо, лев на курсi з теоретично? фiзики, i я
просто дивуюсь, як ти  можеш  захоплюватися  анахронiзмом,  пiддаватися...
мiражам.
   - Без мiражiв не було  б  i  вiражiв.  Так,  я  гадаю,  на  це  мiг  би
вiдповiсти той, хто зна?ться на законах аеродинамiки.  А  собор  -  це  не
тiльки   мiраж.   Найвища   поезiя,   думка   людська   неминуче    прагне
зматерiалiзуватись, i тут це сталося колись. Глянь, як  пливе  у  блакитi!
Невже тобi вiн байдужий?
   - Ти менi поясни: в чiм його сенс? Ранiше  споруди  такого  типу,  ясна
рiч, мали  значення  для  людини,  але  сьогоднi,  року  Божого  шiстдесят
третього?.. Процесовi старiння пiдляга? все. Як тобi вiдомо, старi? навiть
метал.
   - А це не старi?!  Мистецтву,  тiльки  йому  дано  володiти  та?мницями
вiчно?  молодостi...  Згодься,  людськiй  натурi  притаманний   потяг   до
iдеальних  гармонiй  -  свiдченням  того  ?  хоча  б  математика,  логiка,
музика... I в цьому творiннi по?дналося все,  все  гармонiйно  злилось,  i
виникла велика, вiчна поезiя. Невже ти  не  почува?ш,  що  в  отому  гронi
соборних  бань  живе  горда,  нев'януча  душа  цього  степу?   Живе   його
мрiя-задума, дух народу, його естетичний iдеал... Нас з тобою не  буде,  а
дев'ятиглав цей стоятиме, повинен стояти!
   - Навiщо? Розтлумач.
   - А навiщо я люблю? Навiщо ти любиш?
   - Щодо мене, це надто смiливе припущення...
   - Такий собор, такий витвiр, вiн належить не тобi, не менi, точнiше, не
тiльки нам. I не тiльки нацi?, яка його створила. Вiн належить всiм  людям
планети!
   - Ого! Пiшли-по?хали...
   - Якась ? колективна свiдомiсть в народу, в людства -  повинна  ж  вона
передаватись у майбутн?! Повинна ж у пам'ятi  прийдущих  зберегтись?  Дикi
степи тут з бiлими кiньми були, дикi води  Вовчо?,  темнi  хащi  Скарбного
кишiли звiром... Тiльки кронястi дуби стояли над водою, як  храми.  I  ось
вiн прийшов, великий будiвник, i сво?м духом, сво?м  витвором  оживив  цей
пустельний простiр. Не знаю, як хто, а я вже  не  уявляю  цих  степiв  без
отого силуету собору-дев'ятиглавця. Тi, що будували його, вони думали  про
вiчнiсть. Людинi властиво прагнути вiчностi, знаходити в нiй для себе мету
i натхнення... Навряд чи взагалi ? щось гiднiше,  як  вдосконалювати  свiй
дух, увiчнювати себе в творiннях сво?х i  дарувати  ?х  нащадкам.  Чи  це,
по-тво?му, теж мiражi?
   - А без них менi, скажiмо, звичайному, простому смертному... не можна й
прожити?
   - Чому ж, можна. Можна прожити  i  без  собору,  i  без  пiснi,  i  без
Рафаеля. Без усього можна, на чому висять охороннi таблицi i  на  чому  ?х
нема. Можна "Анну  Каренiну"  читати  в  екстрактi,  на  пiвтори  сторiнки
тексту. Але чи залишились би ми тодi в повному розумiннi слова людьми?  Чи
не стали б просто юшко?дами, пожирачами шашликiв? Тяглом iсторi??
   -Забува?ш ти, друже, про одну обставину: вiк наш не в рицарських латах.
Вiк наш в атомному шоломi, i на це не можна не зважати.
   - Знаю, ти про всепланетний фiнал. Але ж його може й не  бути.  Замiсть
тi?? стадi? буття, яку бiблiйнi поети назвали судним  днем,  може  ж  бути
безконечнiсть, безсмертя?
   - Безсмертя, якого воно кольору? Яке на смак?
   - Кольору неба! А смак свободи! - так волi? висловлюватись,  розлiгшись
у пшеницi, Баглай. Небо над ним, блакитний купол собору планетарного,  без
iржi, без хмарини, лише десь по  обрiю  пiдниззя  цього  небесного  купола
реактивний тасьмою пiдперезав. - I якщо вже  говорити  про  безсмертя,  то
мистецтво сто?ть до нього найближче.
   - Зараз почую, що людина велика...
   - Не завжди велика, але бува? вона велика, це ж факт.
   - Коли, якщо не секрет?
   - Тодi я великий, коли будую, коли творю...
   - Творити - в цьому ?диний сенс?
   - А хоча б! Античнi майстри, будiвничi пiзнiших вiкiв... Хiба  вони  не
виправдали сво? буття на землi? Людинi властиво жити почуттям доцiльностi,
почуттям безконечностi. Людина прагне продовжити себе в далеч  майбутнього
- хiба це неприродно? Все живе  в  природi  прагне  цього.  Навiть  квiтка
квiту? для того, щоб зоставити пiсля себе насiння,  щоб  знову  вiдтворити
свiй квiт  у  майбутньому...  Навiть  той,  що  чучела  вепрiв  понабивав,
виставив у соборi, i той хоч у такий спосiб... хоч би чучелами сво?ми,  та
все ж хотiв увiчнити себе. Це, звичайно, казус, смiховиннiсть, але я  кажу
про потяг, про бажання зоставити слiд... А мистецтво - це невигубний  слiд
людства, його злети, його верхогiр'я,  на  яких  пану?  дух  перемоги  над
смертю, дух незнищенностi...
   - Людинi майбутнього навiть  зубiв  не  треба  буде  -  живитиметься  з
тюбикiв кашкою, як немовля. Серце, не знаючи iнфарктiв, механiчною  помпою
гнатиме по жилах кров. Вiчне серце. Але чи йому буде до мистецтва?  Навiть
сьогоднi... Чому так  багато  патологi?  в  модерному  мистецтвi?  Почуття
осиротiлостi сучасно? людини ста?,  зда?ться,  фактом.  Скiльки  розвелось
прагматикiв, споживачiв, отих "нiяких людей", як про них з сумом каже  наш
мудрий агроном... Що ?х об'?дну??  Чи  не  це  чуття  осиротiлостi,  холод
прийдущих зим... Шукачi хвилинних радостей, вони спiшать нагрiтися пiд цим
нинiшнiм, ще реальним сонцем. До того ж ?диним. Могло ж ?х бути  в  нашому
небi, скажiмо, дво? чи тро? сонць? А чомусь одне, запасного колеса нема, i
це ?дине, теж, як вiдомо, колись вичерпа? себе, свiй ядерний  потенцiал...
I ми з тобою  це  зна?мо,  нам,  якi  розсунули  межi  пiзнання,  хочеться
уникнути холоду, що вi? з  майбутнього.  Оце  головне.  А  всi  тво?  чари
мистецтва, магiя художньо? краси... Може, то тiльки хмiль, щоб забутись?
   - Нi, не хмiль. Жага, потреба. Саме повiтря, що його вимага?  душа,  ??
невситиме жадання прекрасного. Невже ти  серйозно  дума?ш,  що  людина  не
переборе той холод прийдущих зим? Що душа  висихатиме,  що  зостануться  з
часом лише каркаси  iнтелекту?  Не  вiд  тебе  першого  чую,  що  святостi
зникають iз життя i на ?хн? мiсце все бiльше вдира?ться цинiзм...
   - Тодi скажи  менi,  звiдки  ж  береться  браконь?р?  Браконь?р  рiзних
рангiв, у рiзних сферах, чи не ста?  вiн  надто  помiтною  постаттю  часу?
Нещадний, диявольськи винахiдливий, вiн примушу? повiрити в себе...
   - Я вiрю в будiвничих. У змiни вiрю: руйнач, вандал вже проклятий  нами
i буде проклятий майбутнiми теж. Уяви себе раптом катапультованим з оцього
зерновоза кудись у далеке майбуття, туди, де трудно було б повiрити, що ти
жив у той час, коли тiльки з'являлись колумби космосу. Коли ти ще змушений
був ковтати смердючi дими та чад заводiв i  вважав  це  нормальним.  Бачив
будiвника  в  життi  i  псевдобудiвника...  I   що   був   ти   сучасником
бюрократичних  рептилiй,  земноводних  плазунiв  кар'?ризму,   браконь?рiв
усяких, на власнi очi бачив ?х. Ось у тому життi, де вже не  буде  жодного
браконь?ра, нi малого, нi великого, де не пiгме?в з  тюбиками  побачиш,  а
квiтучих атлетiв, людей прекрасних душею i тiлом, тих,  для  кого  почуття
щастя i вза?мопiдтримки стало нормою  iснування...  Уяви  себе  там!  Яким
звiдти постане для тебе цей наш собор, i фрески Софi?, i мадонни Рубльова.
Подивися звiдти на них. Звiдти склади ?м цiну, дивовижним  витворам  генiя
людського! Чи не  такими  очима  дивимось  ми  зараз  на  художнi  шедеври
еллiнiв, етрускiв, майстрiв давнього ?гипту... Час ущiльнюватиметься, вiки
старiтимуть, а мистецтво молодiтиме вiчно! Так-то, дорогий мiй технократе!
   Технократ вважа?, що з Баглая мiг би вийти  путящий  iнженер,  але  для
цього  йому  треба  менше  катапультуватись  у  сфери  iрреального,  менше
потопати в безпредметних вiзiях,  вiд  яких  навряд  чи  може  полiпшитись
сортнiсть майбутньо? сталi. Багла?вi ж зда?ться, що товариш його  навмисно
хизу?ться сво?м практицизмом, бо хiба  ж  не  природне  в  людини  бажання
прозирнути за грань вiкiв, спробувати  уявити,  який  порух  душi  нащадка
викличе ота  степова  могила,  отой  далеко  мрiючий  кра?вид  плавнiв,  i
солов'?ний виляск навеснi в розкошистих дубах на Скарбному, i  ота  дiвоча
задумлива пiсня, що з городньо? бригади долина? аж  сюди,  на  шлях...  Як
можна думати, що там уже не буде цього всього? А що ж буде? Пiснi роботiв?
Стiннопис електронних Рафаелiв? А як  же  з  тим,  що  витворила  культура
кожно? нацi??  Як  iз  собором,  з  народними  звичаями,  iз  неоцiненними
знахiдками Яворницького?
   Геннадiю це зда?ться всього-на-всього писаною торбою.
   -  Ти  хочеш,  щоб  я  цим   пишавсь?   Щоб   я   вдячний   був   сво?м
?диноплеменникам, якi вигадали звичай цiлувати руку, i фiлософiю покiрного
теляти, що двох маток ссе,  i  мудрiсть  "мо??  хати  скраю?"  Хочеш,  щоб
вiдкривав на кожному розi  вареничнi,  де,  до  речi,  вареникiв  нема?  -
Окуляри опонента поблискують уже сердито. - Може, кому я  потрiбен  тiльки
декоративний, а я не хочу бути декоративним! Сидячи на горосi,  ухитрятися
все-таки пекти бiлi карава? на хлiб-сiль? Це те, що я мушу брати з собою в
житт?ву дорогу? Нi, красно дякую, за такi набутки. До пояса  кланяюсь,  чи
як пак це наш ритуал велить: доземний  уклiн!  Коли  чую  по  радiо,  мене
нудить вiд цих "уклонiв", розумi?ш? "Доземний уклiн вам,  дорога  королева
Кукурудзо! Доземний уклiн вам, царю Горох! Пшеничнi паляницi набридли - на
гороховi мала? волимо перейти!"
   Баглай засмiявся, качаючись у пшеницi. Схопившись, сiв, здавив за плечi
жовчного свого опонента:
   - Це ти здорово... Але чого ти береш  тiльки  цю  уклiннiсть,  та  хату
скраю, та покiрних теляток? Адже у самому тобi зараз примовля? не  покiрне
телятко, а принаймнi вепр ново? доби!..
   Пiднята кимось пилюга шляху хмарою накрила  ?х.  Одпихавшись,  Геннадiй
протира? закiптюженi окуляри, щоб виднiше було розглядати ще й таке:
   - Чи збагачу?ться духовно сучасна людина? А якщо  збагачу?ться,  то  за
рахунок чого? Що саме вона набува?? А що втрача??
   - Це й ма?мо з тобою дослiджувати.
   - Ми?
   - Коли не ми, то хто?  Ось  ти  все  наголошу?ш  на  гiршому,  на  отих
"уклiнностях", що й менi вiдворотнi, особливо коли ?х одягають  у  сучасну
горохову одежу... Але  ж  було  не  тiльки  це!  Були  не  тiльки  формули
дрiмучого холопства, було iнше, вiд чого берем свiй родовiд.
   - Я "син народу, що вгору йде"?
   - Не iронiзуй, саме так.
   - Ми - найкращi?
   - Не найкращi, але й не гiршi за iнших. Матерi у спадок  нам  передають
не чваньковитiсть, не пиху та захланнiсть, а  почуття  честi,  гiдностi  й
волелюбства - це ж чогось  варто!  Сини  Барикадних  вулиць!  Шевченкового
гнiву, Кибальчича  ми  сини!  Воздвигнути  оцi  собори,  звести  заводи  -
металургiйнi цитаделi доби...  Титана  революцi?  пiдняти  над  ними...  О
друже, це не доземних уклонiв плiд!
   - Хай так, але який це ма? зв'язок з тво?м  собором,  та  з  кремiнними
пищалями Яворницького?
   - Безпосереднiй. Не тiльки пищалями дорогий менi той невтомний дiдуган,
бо не тiльки ж пищалi вiн розкопував та оковиту. Видобував iз небуття  вiн
самий дух козацько? республiки, затоптано? невiгласами, якi й про Марксову
оцiнку  забули.  А  нам  якраз  i  дорогий  у  нiй  отой  дух   вольностi,
патрiотизму, що жив широко, весело, - за цим саме ми i зголоднiли... Може,
цього вiтамiну  тобi  й  самому  браку?,  зачах  в  iнтегралах,  козацький
нащадку! Був би здоровий дух, здорове й тiло було б,  скажемо  так.  А  то
подивись на себе, хирне дитя вiку, до чого дiйшло - ти на  голоднiм  пайку
рефлексiй, на безживнiй дi?тi  песимiзму!  Дитячi  мускулики,  скельця  на
ясних очах... Твiй пращур сокола бив на льоту, нежить  його  не  валила  з
нiг. А мова яка була! Який дух у нiй буйнував!  "Я,  пане  кошовий,  горло
сво? ставлю, i велiте мене на сустави порубати,  коли  вiд  правди  i  вiд
товариства вiдступлюсь!.." Отаким штилем розмовляли колись тво?  хортицькi
попередники. Криця в людях була. Ну, в нас вона, звичайно,  теж  ?.  Ми  з
тобою себе ще покажемо - налл?мо пшеницею отой елеватор по вiнця,  еге  ж?
Тож вище голову, товаришу ударник хлiбовивозу!..
   Мовчить ударник, клаптями облазить на ньому тонка iнтелiгентська шкiра,
обсмалена пекучим сонцем.
   I на  зворотнiй  вiд  елеватора  дорозi  технократ  теж  вiдмовчу?ться,
пiдслiпувато поблиму? крiзь окуляри на сивi кургани, на собор, на  потужнi
дощувалки, що на колгоспних городах струменясте вистрiлюють воду,  райдуги
роблять... Дiвчата працюють, одна випроставшись, здалеку маха? на шлях, до
хлiбовозiв, бiлою хустиною... Баглай аж пiдвiвся: просто як ?лька!  Чи  не
вона-то вже там?
   ?льчина поведiнка бiля автобуса не переста? дивувати Баглая. Як  i  сам
розвиток почуття... Хiба ж не  диво  отi  тайнощi  зближення  двох  людей,
непояснимi шляхи зародження найiнтимнiших емоцiй,  коли  з  досi  незнаною
силою раптом озоветься серце до серця i з-помiж безлiчi варiантiв  обраною
виявля?ться саме така  й  не  iнакша  людська  особистiсть,  i  вiднайдена
гармонiя душ, вза?мна призначенiсть людей сприйма?ться  як  вiдкриття,  як
iстинне щастя... Чому, хоч стiльки ж зустрiчалося дiвчат, i нiби ж гарних,
але жодна не вивела з рiвноваги,  а  це  безкокетне,  смагляве,  зеленооке
дiвчисько пройняло тебе поглядом чародiйницi, свiтлом  налило  тобi  душу,
надало снаги, сп'янило радiстю, квiтом  розквiтило  тобi  життя!  Знову  й
знову вирина? вона перед ним, бачить через Ягорiв паркан ?? зеленавi  очi,
сумовито й недовiрливо примруженi,  бачить  руки,  що  тримають  шланг,  i
пругкi зарошенi ноги, що мiцно стоять серед  кущiв  полуниць,  а  полуницi
довкола в ряснiй росi, i роса на них крапеляста, велика, мов полуницi!.. I
той поцiлунок бiля собору, як вiн його опалив!.. А усмiшка з  автобуса,  в
якiй було щось до болю нiжне, голубливе, нiби аж материнське. Одна  тiльки
зустрiч, а скiльки в ньому вона пробудила, як збурунила  сонячною  радiстю
душу, весь свiт нiби розсяявся, п'?ш i не нап'?шся його п'янко? краси!
   Закохану людину одразу помiтиш, закоханiсть у не?  на  виду,  в  блиску
гарячих очей, у трепетi усмiшок, мимоволi  роздаваних  кожному,  -  токовi
жiнки  жартують  на  адресу  Баглая,  зразу  видно,  мовляв,  до   безтями
закоханого студента... Урожай покликав на токи всiх, разом з колгоспниками
тут i конторники, i медики, i вчителi... Токове жiноцтво на око госте: ось
дивiться,   мовляв,   куди   пiде   той   чубатий,   атлетично?    статури
студент-зерновоз, де вiн присяде, там i наша "англiчанка" присусiдиться. I
справдi, коли пiд  час  обiдньо?  перерви  влаштуються  вони  з  Геннадi?м
перепочити  на  золотих  пуховиках  свiжо?  запашно?  соломи,  розляжуться
горичерева, насолоджуючись вольностями пiсля солодко? працi, як одразу вже
й вона тут, Талка, молода вчителька англiйсько? мови, що й по току  ходить
з вихилясами, мов на тротуарах проспекту. Пiдсяде  до  Баглая,  фамiльярно
штурхне його сво?ю тоненькою рукою:
   - Не будьте ж мовчуном. Розкажiть, що там нового в нас: хто на гастролi
прибув? Що танцюють?
   Так наче закинуто ?? кудись у дику пустелю. I все сiда? так,  щоб  ноги
йому показати та вигiдно виставити бюст.
   Баглай не дуже з нею церемониться:
   - Можна подумати, що  ви  десь  на  арктичнiй  крижинi,  Талко,  або  в
джунглях Калiмантана. Не ускладнюйте ситуацiю. Кiлька годин добро?  тряски
в грузовику - i вже ви на проспектi пiд вечiрнiм неоном... Хоча й  тут,  у
степах, я не бачу нiчого страшного. Жити можна!
   - Це вам так зда?ться, бо ви тимчасово! А як менi... Все життя  слухати
отi нескiнченнi: "Здрастуйте!" Скiльки йдеш  по  вулицi,  тiльки  й  чу?ш:
"Здрастуйте" та "Здрастуйте". В школу прийдеш, i там  шум-гамiр,  дiти  не
слухаються, з директором непорозумiння.
   - Жаль, що не я ваш директор.
   - Ви були б зi мною ласкавiшi?
   -  Так.  Замiсть  нескiнченних  "здрастуйте",  один  раз   сказав   би:
"Прощайте..."
   - Нечема ви.
   Скрушно, як у забуттi, ламали соломинку пальцi ?? з червоними нiгтиками
з напiвоблiзлим лаком.
   - Талко, пробачте цей невдалий жарт. Я вас не хотiв образити.
   - Комусь, може, було б i легко тут, а я ж у мiстi виросла. Як не  як  -
перед вами людина цивiлiзована.
   "В тебе цивiлiзацiя, голубко, на кiнчиках нiгтiв... Та й та  облазить",
- подумав Баглай. Одначе не хотiв бiльше псувати ?й настрiй, сказав:
   - Все залежить вiд вас. Ну та ще вiд сонця.
   - Чому вiд сонця?
   - А хiба невiдомо  вам,  що  самопочуття  людини,  навiть  настрiй  ??,
залежить вiд вибухiв на сонцi?
   - Я цього не знала. А кохання, як, по-вашому... воно  теж  пов'язане  з
сонцем?
   - Безсумнiвно. З усiх почуттiв це - найсонячнiше, запевняю вас!..
   - Нi, я серйозно, а ви смi?тесь...
   Технократ, прочунявшись, з соломою в чубi, мимрив щось про те, якi його
"дрiмки напали" (вислiв однi?? з токових молодиць), i  пiсля  цього  стали
вони з'ясовувати з Талкою, як перекласти цi "дрiмки" англiйською мовою.
   Баглай, розкинувшись  на  соломi,  заплющив  очi.  "Оленця...  ?льця...
?лена... Яке чудове iм'я! Ахейцi за ?лену воювали з Тро?ю десять  рокiв...
А я за тебе ладен воювати все життя!"
   I пiд заплющенiстю очей був  iз  ним  ?льчин  образ.  Як  солодко  було
викликати ?? в уявi, бачити усмiшку ??, трепет вуст, чути  голос  грудний,
ласкавий... То посмiхнеться, то раптом тiнню набiжить на  не?  незрозумiла
засмута...  Чого  ти  невесела?  Як  тобi  зараз  там  ведеться  на  нашiй
Зачiплянцi? Бiлими кiньми , колiсницею золотою хотiв би промчати тебе  над
степами, щоб тiльки засмуту твою розвiяти... Вже  бачив  той  день,  коли,
налитий  любов'ю,  без  церемонiй,  без  загсiв  приведе  ?льку  на  старе
багла?вське подвiр'я. "Мамо, - гукне в садок, - можна вас на хвилинку?"  -
"Знов на  хвилинку?"  -  усмiхнеться  мати,  виходячи  до  них  назустрiч,
витираючи руки об фартух. Син вкаже  ?й  на  ?льку  зашарiлу:  "Мамо,  оця
дiвчина буде в нас жити". -"Хто  ж  вона,  така  чорнобривка?"  -  "Вам  -
невiстка, менi - дружина!" Мати обдивиться уважно: "Як  полюбилися,  то  й
живiть. Колись i мене так батько твiй iз Кодакiв привiв, та  й  у  злагодi
стiльки лiт прожили. Одначе, дiвчино, ти цим Баглаям  не  дуже  потурай...
Цей ось добрий, добрий а тодi як утне що-небудь - тiльки дивись...  Ну  що
ж, гарну привiв невiсточку, сину, де  ж  ти  ??  взяв?  Мабуть,  вiдбив  у
когось?" - "Мамо! Колись за женщину точилися вiйни. То  було  достойно.  А
зараз - за що воюють! Бува? - за речi, вартi презирства...  Менi  до  душi
звичай еллiнiв. Оце вона, мамо, моя ?лена Прекрасна! Оце  та,  що  зробила
вашого сина щасливим... Нiхто iнший не мiг би дати йому вищо? радостi, нiж
вона. Нiхто, нiяка - з усiх жiнок на землi!.."
   Одного не знав Баглай: пiсля того як попрощались вони коло автобуса, не
повернулась ?лька бiльше на Зачiплянку. I Ягоровi розшуки нiчого не  дали.
Впав у зажуру старий, недобрi думки закрадалися в голову. В дiвчат, кимось
покривджених, не раз бувало: з мосту - та в воду... Тiльки б не це. А  вiд
таких затятих та баламутних всього можна ждати - на Днiпрi високi мости...



   XX

   Аж не вiриться Iвановi  Багла?вi,  що  лише  кiлька  днiв  тому  лайнер
проносив його над найвищими горами планети, сяяли снiговi вершини та кряжi
слiпучi без кiнця, темнiли внизу  провалля-безоднi,  лайнер  iшов  на  тих
висотах, де в надпланетному супоко? одвiку  пану?  тiльки  слiпучий  океан
сяйва, океан пiднебесно? бiло? вiчностi.
   I от знову пiд ногами твердi бака? рiдного призаводдя, зустрiчають тебе
акацi?, обважнiлi пiд сажею та пилюкою, виника? назустрiч  чавунний  Титан
iз  сво?м  чавунним  свiтильником  у  випростанiй  руцi.  З  сяючих  висот
поверта?шся в усталену звичнiсть, у  грякоти  та  грюкоти  цехiв.  Побував
щойно в дирекцi?, у парткомi, з усiма перездоровкався, повiдповiдав на отi
численнi: "Ну як там?" - вдома, одне слово. Ще в Iндi? вирiшив був, що  як
тiльки повернеться, бере одразу Вiруньку i  гайда  з  нею  на  курорт,  на
Чорноморське узбережжя абощо. А  життя  вносить  сво?  корективи.  В  цеху
гарячка, металу не додають, директор кривиться:
   - Ось трохи розчуха?мось з планом, тодi вiзьмеш вiдгул...
   А зараз чи не мiг би вiн, Баглай, з понедiлка й до мартена стати? Бо  з
людьми скрута, майстрiв  недобiр,  одне  слово,  дуже  вчасно  тебе  Iндiя
вiдпустила. Так що бери, Баглаю, сво?  рукавицi-вачаги,  знову  надiвай  з
понедiлка свiй крислатий повстяний капелюх iз  синiми  окулярами  i  -  до
дiла... То хiба ж вiдмовиш? Треба виручати.
   Впорався з справами, пооформлявся де слiд i тепер чека? на Вiруньку,  -
вона ще затрималася в цеху. Умовились, що ждатиме ??  тут,  у  заводському
парrу, "бiля Филимона".  Нема  вже  Филимона-сталiнградця,  замiсть  нього
пивнi автомати  стоять.  Пофарбованi  червоно,  як  бензоколонки  компанi?
"Шелл". Пiшла вперед автоматизацiя за час Багла?во? вiдсутностi. Та все  ж
iз  Филимоном  було  веселiше.  Филимона  сюди  робiтничий  контроль   був
поставив, чесну людину треба було пiдшукати на такий ковзкуватий  пост.  I
дарма, що руку втратив на фронтi, але й з однi?ю робота, було, в нього  аж
кипить: сам кача?, сам налива?, тому здачу да?, з тим жартом перекинеться,
а на iншого оком уже накинув, чи не перебрав,  чи  не  пора  тобi,  друже,
закруглятись? Позаштатним дружинником вважали  Филимона  в  штабi.  Баглай
щиро його шанував, бо хоч iнвалiд i здоров'ям не дев'ятисил який-небудь, а
найзапеклiii пияки та п'янчуки перед ким  смирнiшали  одразу.  Що  то,  як
совiсть в людини на мiсцi, скiльки вона сили й авторитету дода?! Кому було
з пиворiзiв скаже Филимон: "Годi", - то  кухля  бiльше  не  пiдставляй,  а
густо балакатимеш, то сво? ж металурги ще й вийти допоможуть. I  нiхто  на
нього не ображався, бо  свiй,  заводський,  не  з  тих  вiн,  що  на  пiнi
заробляють.
   Тепер замiсть  вiртуозно?  Филимоново?  працi  "Жигулiвським"  заряджа?
роботяг  автоматика.  Тiльки  змiна  кiнчилась,  а  коло   автоматiв   уже
товпляться заводчани, точать, та присолюють, та царiв лають:
   - Проклятi тирани! Триста рокiв царювали, не могли  й  для  нас  таранi
насушити! Хоч димом закушуй!..
   Тiльки зiбрався Баглай i собi жагу погамувати, як знайомий  голос  десь
iз-за спини:
   - Кого я бачу! Iндiйський гiсть!
   Володька Лобода, сяючи привiтнiстю, розмахнув руки для обiймiв.  Чубчик
мiтлицею, на  яблуках  щiк  -  дитячий  рум'янець,  нiяких  слiдiв  утоми,
закирпатiв ще дужче, молоде черевце з'явилось. Трясе Баглая в обiймах, все
ж таки ровесник i  кум,  проте  Багла?вi  й  при  цьому  бурхливому  виявi
почуттiв не зовсiм до речi згаду?ться, що мати чомусь недолюблю? Володьки.
Зда?ться, пiсля того випадку... Коли вони були ще пiдлiтками  i  Володька,
повернувшись  з  Уралу,  з  евакуацi?,  вперше  прийшов  провiдати  Iвана,
пожартував тодi: "Ну, як тут воювалось на печi з окупантами"? I крiзь жарт
пробилася зверхнiсть: "Чим займався, що робив для народу?" Непри?мно стало
Iвановi тодi. "Жорна робив", - прогув у вiдповiдь. "Якi жорна?" -  "А  тi,
що гудуть, аж у Берлiнi чуть", - сказала мати ображено, i вже згодом  Iван
показав йому тi маленькi кам'янi жорна, горьовитий винахiд окупацi?.  Факт
незначний, але мати Багла?ва й досi часом згаду?  ту  розмову,  тi  жорна,
варто ?й розсердитись чого-небудь на Володьку. "Оце вiн такий тобi друг...
Спробував би сам вiн тих жорен, тих лютих зим, коли люд крiзь  завiрюхи  з
останнiм  сво?м  нажитком  пробивався  на  села,  рятуючись  вiд  голодно?
смертi..." Та, зрештою, це не повинно затьмарювати стосунки. Адже Володьцi
не вiдмовиш у тому, що вiн умi? бути компанiйським,  цiну?  приятелювання,
вiн з такою непiдробною радiстю розгляда? давнього свого товариша: ану-бо,
чи не дуже пересох знатний наш металург на iндiйських  харчах?  I,  видно,
вдоволений оглядинами: не змiнили  й  тропiки  сухорлявого  зачiплянського
сталевара, такий же витрiшкуватий, з кучмою мiдного  дроту  на  головi,  з
твердим, маслакуватим обличчям. Але в чомусь невловимому  все  ж  таки  не
той, з'явилась якась культурна стриманiсть, самоповага,  шляхетнiсть,  так
би мовити...
   - Ну, як там? Контрасти бачив?
   - Доводилось.
   I нiби ще хотiв сказати: "Такi бачив контрасти, що  тобi,  брате  й  не
снилось". Але не сказав.
   Володька розплився сво?м повним кирпатим лицем:
   - Вгору йде наша  Зачiплянка!  У  джунглi,  за  екватор  ??  висуванцiв
запрошують, при?здiть, навчiть, дорогi укра?нськi металурги... Досвiд нам,
темним, передайте. Навчив ?х? Скiльки з поду печi беруть?
   Баглай не квапився з вiдповiддю. Про Володьчиного батька запитав.  Iзот
Iванович то ж учитель Iванiв, вiд  нього  Баглай  набирався  сталеварсько?
науки. Проводжаючи в Iндiю, суворо напучував його старий Лобода:
   "Бережи там честь металурга, Iване. Щоб про майстрiв iз  Днiпра  i  там
добра слава котилась..."
   - Як вiн пожива? на заслуженому, наш Iзот Iванович?
   - В Будинку металурга розкошу? старий, там хiба ж такий ще козарлюга...
Одначе проблеми ?. - I з якоюсь набiглою хмаркою Володька поясню?, що роки
сво? беруть, характер у батi псу?ться. Старе - воно як  мале,  йому  треба
годити, а що може нещасний холостяк, перевантажений  обов'язками?  За?да?,
замордову? текучка. Розiрвись надво?, скажуть, чому не начетверо? Життя, у
нас, друже, це суцiльний iспит. Спробував був сiм'ю збудувати, тодi, може,
й старого назад забрав би, але ж братуха твiй так зi мною повiвся - в мене
досi оскома. Поперек дороги став!..
   Iван уже чув дещо про тi зачiплянськi заручини  з  несподiваним  "хеппi
енд"... Видно, бойова степовичка попалася, дво? таких орлiв вийшли за  не?
на герць, та жоден не втримав, кажуть, чи не на цiлину десь гайнула... Для
Iвана ? щось веселе в цiй iсторi?, а для  Володьки,  виявля?ться,  то  був
удар "у саме сонячне  сплетiння",  вiн  з  прискорбом  жалi?ться,  як  цим
хулiганським вчинком всi його житт?вi плани порушено.
   - Тяжко образив  мене  братуха  твiй,  ох  тяжко,  -  довiрливим  тоном
скаржиться Володька "iндiйському гостевi", одначе скарги  його  чомусь  не
дуже проймають Iвана, вiн хотiв би iнше до кiнця з'ясувати: "Як же це  ти,
голубчику, рiдного батька, ветерана працi,  на  казенний  харч  вiдправив?
Того, хто життя тобi дав, вiд усякого лиха захищав, завдяки кому ти й  сам
висунувся... А тепер батько став тобi важкий?.."
   -Не мстивий я, але Миколi цього не прощу, вiдверто кажу  тобi.  Вiн  ще
вiдчу?, на кого замахнувсь...
   - Обидва ви, зда?ться, облизня впiймали, так  що  раджу  помиритись,  -
усмiхнувся Iван i знов завiв мову про Лободу-батька.
   - Я твого старого в Iндi? згадував не раз. Як тiльки трудно, так  i  до
нього: а як би, думаю, це Iзот Iванович проробив? Що б вiн пiдказав у  цiм
випадку?
   - Та знаю, ви з ним - душа в душу. Коли батя одержав вiд тебе листiвку,
оту, що з хвилями океану, з пальмами... як дитина, радiв. Зда?ться, й досi
при собi носить. Бо в нас, металургiв, коли  вже  дружба,  то  мiцнiша  за
сталь! Але ж тiльки  скромняги  ми,  оце  нам  у  життi  заважа?.  Тихарi,
мовчуни! Яку геро?чну iсторiю ма?м,  а  дали  себе  осiдлати!..  Не  вмi?м
кричати про себе, про сво? заслуги й права...
   Володька, запалюючись, став розповiдати про тих, що Титана  заводського
врятували пiд час окупацi?. Виявлено ж ?х нарештi! I в  числi  рятiвникiв,
уяви собi, фiгуря? Катратий. Отакий! По сутi герой, а мовчав як риба. Iншi
теж. Хоч могли б  свого  часу  заре?струватися,  перевiрку  пройти,  ще  й
партизанськi документи одержали б...
   - Ну, тепер ми це дiло поправимо, -  обiцяв  Лобода,  -  витягнемо  цих
скромняг на свiт Божий, вони ще в нас у президiях сидiтимуть!
   - А робота ж у тебе як? - запитав Баглай.
   - Висувають потроху. То висувають, то засувають. Щоправда, зрушення  ?:
тебе проводжав iнструктором, а зараз сам iнструкторiв  ганяю...  Тiльки  ж
зна?ш, як воно в  нас:  сто  раз  догодиш,  а  раз  проморгав,  не  вгадав
правильно вiдреагувати, i всi тво?  зусилля  -  нанiвець.  Викличуть,  шию
намилять, а спробу?ш характер показати, то й зовсiм виженуть: доводь тодi,
що ти не верблюд.
   Помiтивши, що Баглай без особливо? зацiкавленостi слуха? цi  нарiкання,
Лобода змiнив тон:
   - Оце хiба сюди коли  зайдеш,  нашим  робочим  духом  дихнеш,  пивка  з
ким-небудь кухоль перекинеш...
   Iншi, мовляв, по кабiнетах, на телефонах сидять, але ж вiн не з  таких,
у ньому зачiплянська закваска. Звик отут на мiсцi, у колишнього  Филимона,
настрiй маси вивчати. Тут з роботягами побесiду?ш  по  душах,  щось  i  ?м
цiкаве пiдкинеш... Iдей хмари! I почав з запалом викладати про кольоретки,
про кiмнати щастя та про пошуки нових обрядiв...
   Баглай, що завжди ставився трохи iронiчно до його бурхливо  фонтануючих
iдей, не мiг стримати усмiшки. Володьку це одразу насторожило:
   - Ти не схвалю?ш? Не пройде, вважа?ш?
   - Не в тiм рiч. Про саму природу працi я думаю. Я за те, щоб  коли  вже
працювати, то не на холостому ходу...
   Баглай примовк. Лобода,  затиснувши  кухоль  у  руцi,  пильно  спiдлоба
приглядався до нього. Дворiчне  перебування  в  капоточеннi,  видно,  таки
наклало на товариша свiй карб, досить небажаний - це  стало  ясно  Лободi,
коли Баглай знову заговорив. Всяке буття ? страждання, так схiднi  мудрецi
вчать. Нiрвана, кажуть. Стану нiрвани, мовляв, треба досягти, ото  й  буде
повне щастя по-нашому. А  щоб  нiрвана  тобi  вiдкрилась,  мусиш  зректися
всього земного, подолати в собi жагу життя, звiльнитись вiд усяких  бажань
та су?ти, цiлком вiддатися спогляданню... Однак щодо Баглая,  то  в  нього
фiлософiя iнша: труд звеличу? людину. Звiсно, не скотячий. Не тiльки  ради
шлунка. I не пустопорожнiй, не на холостому ходу... Бо такого в нас чи  не
найбiльше, про декого справдi можна сказати: житимеш довго, але даремно.
   Лобода в задумi постукував по столику пальцями.
   - Як тебе послухати, товаришу мислитель, то моя робота нiчого не варта?
Тво?й працi честь, ?? цiнують,  а  мою?  Всi  iде?,  iнiцiативи  -  тiльки
показуха, виходить? Метушня пустопорожня? Нi,  вибачай:  окозамилювачем  я
нiколи не був.
   - Був у нас уже Потьомкiн, тобi  з  ним  не  рiвнятись,  -  посмiхнувся
Баглай. - Ото перший окозамилювач. Генiй показухи.
   Висуванець  стояв  понурений.  Завдав  йому  думок   цей   новоспечений
зачiплянський мислитель. Знав би свою сталь, а то лiзе в якiсь  нiрвани...
Нiхто досi не пiддавав сумнiвам  дiяльнiсть  Володимира  Лободи.  Навпаки,
цiнували, пiдтримували. Якщо коли й покритикують, так не до смертi  ж!  Бо
знають, що вiдда?ться роботi, себе  не  щадить...  А  цього  послухай,  то
виходить, усе порожняком? Усе на вiтер? По-багла?вому виходить, що ти й на
культурi випадково сидиш, що всi зусилля тво? - мильнi бульбашки? Умреш, i
нiяка собака за тобою не гавкне?
   - Завдав, завдав ти менi, Iване,  думок  сво?ми  нiрванами,  -  зiтхнув
Лобода скрушно.
   У цей час з'явилась на горизонтi й  Вiрунька.  Здалеку  яснi?  усмiхом,
величаво несе сво? перса, ледь утримуванi новою нейлоновою блузкою.  Щойно
з-пiд душу:  освiжена,  причесана,  бiле  тiло  просвiчу?  крiзь  прозорий
нейлон, увагу приверта?.  Але  Вiрунька  трима?ться  незалежно  i  не  без
гордощiв - хай усi бачать, що ?й чоловiк з Iндi?  привiз!  I  навiть  якщо
десь на проспектi буде зуби поскалено  мiськими  модницями,  що  вiдстала,
мовляв, запiзнилася ця габаритна  молодиця  iз  сво?м  нейлоном  принаймнi
рокiв на три, то Вiрунька на це теж нуль уваги, буде вище цього, хай  собi
поговорять, а ?й подоба?ться, i все. Хай де в чому й браку? ще ?й смаку та
елегантностi, на жаль, i фiгурою розповнiла, зате не браку? сили ?? рукам,
вмiння володiти краном.
   - Чим ти йому насолив? - кивнула Вiрунька на  Лободу,  вловивши  одразу
настрiй обох. - Тiльки зустрiлися i вже понадувались, як сичi.
   - Вiдбулась  розмова  на  вiльну  тему,  -  коротко  пояснив  Вiруньчин
сталевар.
   Ас-машинiст теж  забажала  пива.  При?мно  ж  отак  iз  сво?м  законним
постояти бiля столика над кухлем, роздмухуючи пiну, i всiм  видно,  що  не
безмужня  яка-не-будь,  а  шанована  чоловiком  заводчанка  пiсля   роботи
вгоща?ться, культурно вiдпочива?.
   - Вона теж ось бiгала на мене скаржитися в обком, -  пожалiвся  Iвановi
Лобода. - Своя ж, кума! I за що? За той нещасний собор!
   I коротко переповiв  iсторiю  сутички.  Аж  тепер  признався,  що  була
розмова "нагорi", дещо втратив пiсля цього в очах начальства, хоча, проте,
й досi на сво?му сто?ть принципово.
   - А як воно там ще обернеться, - час покаже. - В голосi його  з'явилась
казенна непривiтнiсть. -  Бо  на  впливове  начальство  може  знайтися  ще
впливовiше, таке, що правильну позицiю займе. Отже, рано,  кумо,  тобi  та
тво?м однодумцям радiти, собор той i сьогоднi залиша?ться ще  пiд  великим
знаком питання.
   - А кому вiн заважа?? - здивувався  Баглай.  -  Навпаки,  при?жджим  би
делегацiям його показувати, як отой ?хнiй Тадж-Махал. Я,  коли  ?хнi  дива
оглядав, i наш собор не раз менi згадувався... Були i на Укра?нi  майстри.
Були чудодiйцi.
   Лобода глянув на годинник i, згадавши, що в нього ще справи, з холодною
квапливiстю розвiтався з Баглаями. Вiрунька гострим поглядом провела  його
огрядкувату, сердиту постать.
   - Ну й кум... Такий компанiйський, з усiма запанiбрата, простолюддя  не
цура?ться... Зверху жарти, анекдоти... корзини Шпачисi пiдда?... Добрячок.
А зна?ш, який вiн бува?  злий?  -  I,  щоб  не  залишити  сумнiву,  додала
енергiйно: - Злiшого, мабуть, на всю Зачiплянку нема, а ми його  ще  кумом
взяли...
   I розповiла, як випадково була свiдком тако? сцени (це коли за  соборну
таблицю шум  пiднявся).  Стоячи  якось  у  садку,  бачила,  як  вiч-на-вiч
зустрiлися посеред Весело? дво?: цей висуванець i Хома Романович  -  учень
iз сво?м учителем колишнiм.
   - Щось, видно, дошкульне сказав учитель Володьцi, бо ти бачив би, яке в
нього обличчя зробилося... Просто як у розлюченого пацюка!  Ошкiрився,  аж
засичав на старого: "Виходить, рано вас  реабiлiтували!  Рано!  Ото  ма?те
арифметику, то й занишкнiть, якщо не хочете  вдруге  в  тундрi  загоряти!"
Отак до свого вчителя. Якби його влада, то, мабуть,  завтра  вiдправив  би
старого  назад  у  тундру.  Недаром  його  й   завкомiвцi   декотрi   нашi
остерiгаються: страшний, пiдступний i мстивий,  кажуть,  у  тебе  кум!  Нi
перед чим не зупиниться...
   - Хай i страшний, але не кожен  тепер  його  бо?ться,  не  тi  часи,  -
заспоко?в Вiруньку Iван. I вона згодилась: так, не тi часи, страх iз людей
потроху виходить, менше ста? заляканих...
   - I кумом його давай бiльше не вважати.
   - Розжалувала?
   - Раз i назавжди, - твердо сказала Вiрунька.
   Iван махнув рукою:
   - Метушняк. Порожнiй дiяч...
   I бiльше не стали про нього.
   Тут у павiльйонi гарно. Прохолодний вiтерець тягне  з  Днiпра,  при?мно
обвiва? роботяг пiсля цеху. В  парку  людей  ще  мало,  кiлька  поодиноких
пенсiонерiв куняють на лавах перед лiтньою  естрадою;  чортове  колесо  ще
непорушне; на карусельнiй розмальованiй тачанцi, теж  непорушнiй,  знайшла
собi пристанище безжурна парочка -  солдат  з  дiвчиною:  смiючись,  ?дять
бублика, вiдкушують вiд нього по черзi -  раз  вiн,  раз  вона,  а  другий
бублик, ще цiлий, дiвчина трима? в руцi про запас...
   Гурт заводсько? молодi поспiша? до причалу, серед  них  дво?  пiдручних
Багла?вих - з ними  вiн  уже  бачився  сьогоднi;  на  ходу  хлопцi  весело
помахали сво?му майстровi:
   - На простiр, на острови! Перевiримо, чи на  мiсцi  вони,  чи  бюрократ
який-небудь не проковтнув!..
   I вiддаляючись, знов обмiрковують щось сво?, молоде,  регочуть,  -  над
гуртом вилуню? розгонистий голос довгов'язого Льоньки Бабича:
   - Ото був би номер! Ох i номер!
   - Смiшним чимось пообiдали хлопцi, - зауважила Вiрунька i  стала  потiм
дiлитися з Iваном одним  iз  сво?х  профспiлкових  клопотiв,  що,  правда,
бiльше стосувався  Марi?  з  восьмого  крана.  Сьогоднi  була  комiсiя  ??
чоловiковi, вiн у не? без руки  з  фронту.  Весь  день  Марiя  переживала,
навiть залiзним рукам крана передавалось, що жiнка в  неспоко?.  А  як  ?й
бути спокiйною? Хотiлось би й  Вiруньцi  в  когось  допитатися,  для  чого
щороку на перекомiсiю тягти отих безруких та безногих. Невже думають, що в
котрогось iз них за цей час рука або нога виросте?
   - З безглуздям чинуш, Вiрунько, ще нам воювати  та  воювати,  -  почула
сумовите у вiдповiдь.
   З'явились на але? ще якихось тро? у синiх  спецiвках,  зупинились  коло
сатирично? газети "Гаряча прокатка". Один iз них,  важкоплечий,  з  мiцним
загривком, на когось дуже схожий... О, та це ж Таратута!
   Баглай гукнув йому:
   - Здоров, Семене!
   Таратута обернувся зарослим,  сiрим  обличчям  i,  побачивши  Батлая  з
дружиною,  поважки  рушив  до  них,  щось  миркнувши   перед   тим   сво?м
компаньйонам.
   -  Здоров,  здоров,  Баглаю...  Хiндi  -  русi   бхай-бхай...   Вирiшив
розгулятись на рупi?? Ну, частуй  тодi.  Бо  менi  ж  ви  так  i  не  дали
заробити.
   Iван сам наточив Таратутi пива, посунув кухоль:  частуйся,  мовляв,  на
здоров'я... Багла?вi не хотiлося  зараз  повертатись  до  тi??  непри?мно?
iсторi? з Таратутою, котрий теж був на  Бхiла?  деякий  час,  був,  та  не
добув... Рука Таратутина без зайвих припрошень потяглася до кухля - важка,
набрякла, з срiбною каблучкою, що аж у тiло врiзалась на товстому пальцi.
   Вiрунька, не приховуючи цiкавостi, розглядала перстень.
   - На обручку дивишся? - губи Таратутинi ворухнулись у кривiй усмiшцi, а
в пригаслих очах змерехнув хижуватий холодок. -  Оце  i  вся  пам'ять  про
Бхiла?. Зна?ш, якi  пiсля  того  в  Союзi  на  мене  нарахування  зробили?
Збирався "Волгу" купити, та плакала моя "Волга".  Даром  тiльки  на  права
здавав.
   - Ти де тепер?
   - Був на заводi металоконструкцiй. А зараз знов на прокатку вернувся...
Ото ж, бачиш, з  пляшкою  в  руках  прокатали.  Ще  й  пiдпис  який  дали:
Гуляйгуба.  Та  я  й  не  ображаюся.  Хай  покепкують  -  хоч  над   сво?м
роботягою... Отак i тече життя. Розмiню?м червiнцi лiт на мiдяки буднiв...
   За час, вiдколи вони не бачились, Таратута помiтно змiнився: пiд  очима
з'явилися мiхурi, обличчя брезкле, сiра втома на ньому лежить.
   - З жiнкою помирився, Семене?
   - З якою? - лукаво той блимнув з-пiд брови спершу на  Iвана,  потiм  на
Вiруньку.
   - Законну маю на увазi.
   -  Розкололи  глек  остаточно...  Рiдня  пiшла  вiйною.  Був   Таратута
потрiбен, поки рекорди ставив, або рéкорди,  як  ми  там  у  Бхiла?
говорили.  Поки  премi?  носив.  Тодi   раднаргоспiвське   начальство   не
соромилось з Таратутою родичатись, у зятi взяло, в Бхiла? послало. -  Свою
скаргу вiн адресував зараз бiльше Вiруньцi, яка,  зда?ться,  слухала  його
спiвчутливо. - А  коли  повернувся  без  лаврiв  переможця...  Та  що  там
говорити, - Таратута одним духом осушив кухля. - Потовклось по менi життя.
А тепер i сво? роботяги погрожують викишкати з бригади: уже  вони,  бачиш,
переросли Таратуту, уже вiн ?х ганьбить...
   Справдi ж, видно, нелегко живеться цьому ?хньому заводчанину.  Стрижена
?жаком Семенова голова iскриться потом, давно не мита, бездоглядна.  Пiсля
роботи й пiд душ не став - якийсь аж мурий увесь. Дивлячись  на  Таратуту,
кинутого, занехаяного, Баглай вiдчув щирий жаль до товариша. Досить  iнодi
бува? отак одного погляду, однi?? яко?сь нотки в голосi, i вже ти простив,
вiдiйшов, уже душа наллята добротою прощення.
   - Хочеш, Семене, до мене в бригаду? Переходь, вiзьму.
   - До мартена? На переплавку? У вас жарко. Якби десь на воднiй станцi? -
той би менi клiмат пiдiйшов.
   - Туди вас багато охочих, - вкинула Вiрунька невдоволено.  -  А  хто  ж
метал даватиме? Чи хай жiнки i до мартенiв стають?
   Таратута надпив iз другого кухля.
   - Люди гинуть аа метал. Колись гинули за жовтий, а в нас за чорний.  Де
ще так вичавлюють, як на металургiйному? Скiльки не давай, усе  мало,  усе
женуть, усе штурмiвщина. Давай норму, давай двi, а жити коли?
   - Кому як, - зауважив Баглай. - Для мене це i ? життя.
   - Зна?м, для тебе життя металурга  -  це  гордiсть,  шана,  портрети  в
газетах, а як на мене,  то  краще  вже  дрiжджами  на  базарi  з-пiд  поли
торгувати... або човни заводськi стерегти. Вичавлять тебе, а тодi ще  й  у
вiкно сатири, усiм на посмiх, Гуляйгубою продражнять. А що вони знають про
мене? - Таратута скривився в гримасi. - Може, я людина в собi? Може, я  не
по графiках жити хочу?
   - Далися тобi тi графiки, - погамував усмiшку Баглай.
   - Для тебе вони закон, це я знаю. Ти заради графiкiв розбитися ладен...
Честь династi? i так далi...
   - А що? - образилась Вiрунька. - Це ж  Багла?!  Потомственi  металурги!
Честю сво?ю дорожать, слава ?м даром не приходить.
   -А за мною нiяко? слави, нема  чим  дорожити,  -  похилив  свою  немиту
голову бесiдник. - Хiба що гуляйпiльська яка-небудь, драна,  гольтiпацька.
Де тiльки що сталося - так одразу тебе й на пiдозру  беруть.  Сталось  пiд
вiадуком  убивство,  чули,  мабуть?  Справжнiх  слiдiв  не  вистежать,   а
Таратутою не забули поцiкавитись: де тi?? ночi  був?  А  вiн  цiлу  нiч  у
заводi iшачив!
   Дво? Таратутиних приятелiв,  що  ждали  його  оддалiк,  наблизились  до
столика; один iз них, майже пiдлiток, минувши  недобрим  поглядом  Баглая,
звернувся до Таратути:
   - Вiн усiх тут вгоща??
   - Хто це вiн? - спохмурнiв Баглай, ображений його тоном.
   - Ну, ти. В Бхiла? ж тобi жирно платили?
   Вiрунька, стежачи за Iваном, бачила, що ось-ось  вiн  скипить.  Поблiд,
зуби зцiпились, ще  слово  -  i  спалахне,  в  бiйку  полiзе,  як  не  раз
траплялося ранiш. Невже цей шмаркач не  зна?,  що  перед  ним  самбiст  iз
сталевими м'язами та ще й швидкий на кулак, заводиться з  пiв-оберта...  А
шмаркач далi межи очi п'явся:
   - Ну, вгощай, не шкодуй валюти...
   "Зараз буде", - з жахом ждала вибуху Вiрунька. Але Iван тримав  себе  в
руках: жовна камiнно застигли пiд  шкiрою.  Не  вiдповiдаючи,  дивився  на
пiдлiтка майже з сумом.
   - Вiдзнач подiю: на Батькiвщину ж повернувся, - недобрим тоном  докинув
другий з цi?? компанi?.
   - На Батькiвщину, але ж не до вас, хамлюги! - Iван ще  дужче  зблiд,  i
ластовиння виступило на щоках помiтнiше. - Не ви менi  Батькiвщина,  ясно?
Питаю: вам ясно?
   - Не зв'язуйся, - Вiрунька, взявши чоловiка пiд  руку,  мерщiй  потягла
його, знервованого, з павiльйону.  Аж  коли  вiдiйшли,  дружина  мовила  з
полегкiстю:
   - Вони, зда?ться, з ножами... Боялась я, що ти його вдариш.
   - Кулак свербiв,  -  признався  Iван.  -  Але  все-таки  хочеться  бути
цивiлiзованим... Думаю  iнодi:  чого  в  нас  так  хамлюг  багато?  Всюди,
скажiмо, з першого ж кроку в  аеропорту...  Тiльки  прилетiли,  оформля?мо
багаж, i там уже якась цвiкавка всю радiсть зустрiчi зiпсувала. Хлопцi  до
не? з жартом, iз комплiментом, а ?м у вiдповiдь - крижаний  тон,  грубощi,
обхамила та особа всiх нас пiдряд i головне - нi за що. "Вас багато,  а  я
одна!" I це на службi. А в трамваях, у магазинi, на поштi... Просто дивно:
чому в нас такi люди злi? Звiдки ця злоба, зневага,  неприязнь  до  iнших?
Бажання образити,  принизити  людину,  свого  ближнього  -  це,  звичайно,
патологiя, але чому вона так поширена? Нi, тут не одноденнi  профiлакторi?
потрiбнi...
   - Профiлакторiями всьому не зарадиш, - згодилась Вiрунька.  -  Повезуть
його туди автобусом, переночу?, виспиться добре... Але ж товариським судам
чомусь i пiсля того ? робота, та й не лише товариським...
   Спустилися  але?ю  вниз,  вийшли  до  Днiпра.  Обличчю  Вiруньки  знову
вернулась   природна   успоко?на   гордовитiсть,   вираз   цей   для   не?
найхарактернiший, бiля не?, тако?, Iван i сам легше поверта? собi  душевну
рiвновагу, Не хотiлось уже думати про цю безглузду сутичку  з  нахабою,  -
перед очима плескотiла на весь обшир рiдна прекрасна  рiка.  Дивлячись  на
не?, Баглай почував у  душi  хвилювання,  якого  ранiш  за  собою  тут  не
помiчав.Не Ганг, а така ж священна для тебе, як важководий Ганг для  людей
тi?? кра?ни. Рiка батькiв, рiка рiдно? iсторi?... Вiльний, заллятий сонцем
Славутич, вiн бiльше, нiж небо, свiтить тут людям сво?м простором. Лiтають
по слiпучiй гладiнi легкi байдарки, гострi,  мов  щука,  човни  заводських
спортсменiв, мчать  недавно  завезенi  сюди  каное,  торохкотять  моторки.
Зблискуючи  веслами,  iдуть  четвiрки,   вiсiмки   ритмiчно   погойдуються
смаглюватi тiла, плавко опускаються весла  на  воду  i  знову  злiтають  -
червонi, жовтi, оранжевi...
   Днiпро для тих людей - частка життя. Iван iз Вiрунькою  сво?  одруження
завершували на Днiпрi, вперше вiн тодi покатав молоду дружину пiд парусом,
- весiлля молодих металургiв часто завершуються такими прогулянками...
   - Скучив за Днiпром? - всмiхнувшись, пита? Вiрунька.
   Iван рудi? чубом, випрямлений, суворий.
   - Аж не вiриться, що був я вiд нього так далеко... Де та  Iндiя!  Дивно
спершу почував себе там. Чого я, думаю, опинився тут, у  такiй  далечизнi?
Тiльки тому, що посилали? Цiкавiсть гнала? А повернувся звiдти i бачу,  що
нi, не проста була наша мiсiя...  Не  покидьок,  не  хамлюга,  дiло  життя
вирiшу?, Вiрунько. Пiдтримувати один одного - це ма?  бути  законом  помiж
людей. Хай iнше у них життя i  звича?  за  Гiмалаями  iншi,  але  хiба  це
перепона для дружби? У Бхiла? метал ?х варити вчимо,  i  самi  теж  у  них
дечого вчимось, мота?мо на вус...
   Бiля головного причалу  багато  молодi,  сидять,  стоять  на  понтонах,
готуються, зда?ться, до якихось змагань. Один з-помiж них  зоддалеки  дуже
схожий на Миколу, Iвановi  подумалось:  справдi,  може,  брат  повернувся?
Загорiлий, як чорт, струнконогий, вибродить  з  води,  на  руках  виносить
невагоме сво? каное... Поклав його на берег, пiсля  того  допомiг  дiвчинi
причалити i ?? човника. Пристояли, про щось розмовляють, смiються. Вилитий
Микола! Але ж не вiн... Хвилею накотилось тепле почуття до брата,  почуття
майже батькiвське. Доводилось на руках носити його маленьким, по окопах iз
ним та з матiр'ю на вгородах ховавсь. Рано, ще  пiдлiтком  випало  Iвановi
вiдчути сво? старшинство в сiм'?, взяти на себе тi обов'язки, що на  нього
перейшли, коли батька не стало. I жорна робив, i ложки iз кабелю  виливав,
ходив iз тiтками  на  села  мiняти.  По  глибоких  снiгах,  по  зав'южених
окупацiйних  дорогах...  Якось  захворiв  у  дорозi:  ледь  живого   тодi,
обмерзлого, пiдiбрали його заводчани пiд лiсосмугою, привели до  матерi...
Якби не вони, в снiгу там би й закоцелiв з торбинкою ячменю...  Пiзнiше  в
ФЗУ пiшов, щоб швидше бути в цеху, щоб приносити iз заводу  хлiбнi  картки
для сiм'?. Життя склалося так, що з  iнститутом  розминувся,  зате  ж  хоч
Микола тепер став студентом, буде перший  у  роду  iнженер.  Непоступливий
бува?, колючий, а душа славна, чиста... Щоправда, все йому вiршi та  рiзнi
фантазi? на умi, розмови  з  друзями  до  пiвночi  про  смисл  буття,  про
гуманiзм... А ти скажи  менi,  брате,  як  бути  гуманiстом  з  оцими,  що
хамством та брудом поганять себе i людям отруюють життя? Як вичавити зло з
?хнiх  душ?  Як,  як  знаходити  спiльну  мову  зi  всiма?  Давнi  мудрецi
закликали,  кажуть,  усiх  нас  брататись,  подолати  одвiчну  мiж   собою
ворожнечу, i хiба ж не в тому, люди, наш порятунок?
   - Баглаю, давай до нас! На Скарбне! - луна? голос десь злiва.
   Там мiж катерами чадить, гурка?, то дихне,  то  знову  заглухне  мотор,
прилаштований на  розлогiй  байдi  начальника  доменного  цеху.  Мотор  не
заводиться, сам господар, габаритний дядечко в  майцi,  сидить  перед  ним
упрiлий, люто смиче i смиче мотузок, силкуючись  будь-що  видобути  iскру.
Бiля нього цiлий гурт заводських з вудками, з саквами, терпляче ждуть тi??
iскри Божо?, щоб рушити нарештi в плавбу.
   - Треба й нам буде спорядитись, - каже Вiрунька. - Дiтей мамi залишимо.
Бо нi разу без тебе й на  островах  не  була.  Все  нiколи.  Все  клопоти:
дума?м, що будемо вiчно жити, що встигнеться все... А лiта летять.
   Iван розумi? Вiруньчин настрiй. I лiта, i робота. Пiсля  цiлого  дня  в
цеху, пiсля клiтi-кабiни  крана,  де  бачиш  тiльки  гори  брухту,  шихти,
пiднято? куряви, - пiсля того особливо почува?ш потребу дихнути простором,
почина?ш бачити небо, помiчати блиск води, раду? тебе дерево зелене...  Чи
не це якраз i жене людей у далекi плавнi на поживу комарам?
   Пiсля  тривало?  смиканини  неслухняний  мотор  начальника  цеху   таки
скорився,  гучно  затахкотiв,  мотузок  кинуто,  i  компанiя  вiдчалю?   з
переможними вигуками кудись, може, й на цiлу нiч.
   - За щуками! За карасями!
   Все далi й далi ?хня чорна розлога байда з мотором на кормi.  Вирвалась
на просторе, набира? розгону, високо, задерикувато пiднявши носа з води...
   "За щуками? Та чи тiльки за ними? - дума?, дивлячись услiд ?м,  Баглай.
- Не стiльки щук, як, може, саму себе там шука?  людина,  шука?  дружби  з
природою, гармонi? з отими водами, з небом, з отим рiдним  простором...  В
Iндi? вперше помiтив, як люди виявляють увагу кожнiй стеблинi чи комашинi,
прагнуть бути в близькостi до всього живого... Адже людина доти й  людина,
допоки не втратила здатнiсть  бачити,  крiм  потворностей  життя,  i  його
красу. Той, хто бачить це, може, не так мучитиме  себе,  гiрко  питаючись,
хто я i навiщо, звiдки й куди?"
   Надзахiдне сонце  червонi?  за  мостом.  Велике,  розпечене.  I  дедалi
бiльша?. Маленькi, мов мишенята, машини, проповзаючи по мосту, перетинають
свiтило, без кiнця проходять через його велетенський розжарений диск.



   XXI

   Бiлий метал сонця над мiстом.
   Чавунна постать Титана у горiшньому парку, над  заводами.  Закiптявiлий
вiн, аж сiрий вiд пилюки (давно не було дощiв).
   Нижче, навпроти Титана, будинок  заводоуправлiння  i  брама  заводська.
Закурена, давня, з таблицею темно? мiдi, яка засвiдчу?, що  звiдси  колись
виходили першi червоногвардiйськi загони.
   Махновськi конi iржали бiля цi?? брами. Доки iржали  та  били  копитами
землю по цей бiк муру, по той бiк кувалися бронепо?зди. Сила вiку виходила
звiдти- звiдти й легенда виходить.
   Кликав Махно металургiв до себе.
   - Вiдчиняйте браму, хлопцi, та давайте до мене, до батька Махна! Пiдемо
по степах гуляти. Хiба це життя - сажу ковтати весь вiк? У вас дисциплiна,
а в мене свобода. У вас сажа, а нам Укра?на маками цвiте!
   Вiдчинилася брама, i вийшов до Махна  представник  чорного  заводського
люду. Руки - мов iз залiза кутi. Йде горновий помiж  кiньми,  вибира?  для
себе гриваня. Якого за гриву придавить, а той i впаде, i впаде.  Так  усiх
перепробував, i жоден не встояв.
   - Бачиш, батьку Махно, нема в тебе по менi коня...
   I вiдтодi пiшли звiдти, iз цього заводу, гуляти по Вкра?нi бронепо?зди.
На одному з них був партизан Жел?зняк.  А  на  iншому,  може,  сусiдньому,
Баглай-горновий, що сини його й досi на Зачiплянцi живуть.
   Зранку того дня ?лька браму заводську розглядала.  Брама  -  рiдна  для
Багла?в, вона щоранку й Миколу пропускала на завод, у  цех.  I  з  цi??  ж
брами лягла йому потiм дорога до iнституту.  Контрактований  студент,  вiн
пiсля захисту дипломно? знову повернеться  сюди,  звично  зайде  крiзь  цю
заводську прохiдну, одягне свою синю iнженерську  спецiвку  -  i  то  вже,
мабуть, на цiле життя.
   Здiйснюючи  ранiше  визрiлий  намiр,  зайшла  ?лька   того   ранку   до
заводоуправлiння, нервово постукала у  те  вiконечко,  в  яке  багато  хто
стукав i до не?, аж лiктями вичовгано карниз. Полив'яний череп за вiконцем
побачила, очi сивi...
   - Примiть! На найтяжчу  роботу!  Де  в  протигазах,  де  з  кайлами  на
рейках... Документiв у мене  нема,  але  я  нiкого  не  вбила,  нiчого  не
вкрала... Дев'ять класiв освiти... Вiзьмiть!
   Вислухано було уважно ?? гарячi вмовляння. Потiм почула спокiйне:
   - У нас, дiвчино, двадцять п'ть тисяч робiтникiв. I жодного щоб  просто
з вулицi. Щоб справа не була оформлена як належить.
   Присоромлена, вiдкинулась од вiкна з таким почуттям, нiби когось хотiла
обдурити, чи що. Так  тобi  й  треба.  За  твiй  нестерпний  характер,  за
промахи, за непродуманi кроки... Якщо не посмiла сказати правду  коханому,
то i всi тепер дивитимуться на тебе як на брехуху!  Не  вiдчиниться  перед
тобою нiяка брама на свiтi...
   Один iз мостiв,  високий  мiст-естакада,  перекинутий  через  територiю
заводу у бiк Днiпра. Зiйшла на цей мiст. Розвинулась унизу перед  нею  вся
величезна заводська територiя з домнами, мартенами, аглофабрикою, з горами
сиро? руди  на  днiпровому  березi.  Ще  далi  в  нагiрнiй  частинi  мiста
азотно-туковий випуска? iржаво-рудi лисячi хвости, отрую?  небо.  Хiба  ще
спробувати туди? Кажуть, як iде дощ, отi  рудi  дими  його,  змiшуючись  з
дощовою дистильованою водою, утворюють азотну кислоту,  той  дощ  наскрiзь
пропалю? на деревах листя зелене... Не лякають нiякi отрута ?льку - бiльше
вiдляку? вiкно вiддiлу кадрiв: те, що почула тут, почу?  i  там...  Внизу,
попiд мостом безлiч колiй, маневрують весь час заводськi паровози, тягають
руду, платформи з металом, вiд цих паровозикiв кiптяви найбiльше: бурхоне,
завалу? чорним димом, пiвнеба застеле. Та?мничий свiт труда, що нiколи тут
не припиня?ться, свiт певностi в собi й байдужостi до ?льки. Один випустив
дим просто пiд мостом, шугонуло чорним угору, гiркою хмарою окутало ?льку,
клапоть сажi впав на бiлу кофтину. Чомусь шкода стало кофтини.  До  не?  ж
Микола торкався... Бiльше,  мабуть,  не  доторкнеться...  Короткий  зблиск
щастя, бiль втрати, чуття зайвостi - все змiшалося в душi, гнiтило. Пiти б
звiдси, але чомусь не йшла. На блискучi колi? внизу, зачманiвши вiд  горя,
дивилась. Якби забачили тi паровозики розпластане  на  колiях  пiд  мостом
знiвечене тiло дiвоче, чи дуже б стурбувало це ?х? Чи назавтра вже б  усiм
i забулось про це?
   Десь вiд мiського вокзалу ледве  чутно  долина?  музика,  гра?  духовий
оркестр. Чого вiн гра?? Кого зустрiча?? Кволою, онiмiлою  ходою  почвалала
туди. На перонi повно молодi: проводжають  студентiв  на  цiлину.  Музика,
рюкзаки, дотепи... I хоч знала, що Миколи тут бути не може,  очi  мимовiль
самi шукали його в юрбi. Казеннi слова якiсь було сказано з iмпровiзовано?
трибуни. Обiйми неказеннi.  I  вже  з  вiкон  вагонiв  виглядають  юнацькi
безтурботнi обличчя. Спiвають. По?хати б i тобi. У безвiсть. Де тебе нiхто
б не знав, де не догнали б тебе нiякi плiтки, нiякий поговiр...  Зникнути,
щезнути! Подалi вiд отих пащек, що десь, може,  й  сьогоднi,  ганьбитимуть
?льку перед ?? коханим. До пекучого сорому, до вiдчаю уявляла собi все, як
це буде там, у Вовчугах, як розлютована бригадирша кляне ?? перед Миколою,
лiпить на не? всяке, де крихти правди змiшаються з найчорнiшою брехнею,  а
вiн сто?ть приголомшений, вражений, так поглумлений у  сво?му  коханнi.  У
плiтках потоплять, у брутальнощах. Нiхто не в  силi  спинити  потiк  -  нi
голова, нi подруги. Оганьблена, легковажна постане в його очах, найгiрша в
селi... I пiсля цього ще сподiватись  на  зустрiч  iз  ним?  Крiзь  землю,
мабуть би, провалилась пiд його караючим поглядом!.. "Оце  ти  така?  Отак
тобi вiрити?" А вiн чесний,  правдивий,  вiдкритий  -  в  нього  вся  душа
зверху! Такий вiн, такою i ?льку собi уявив, а вона скритна, зла! Ошуканий
нею, приголомшений, осмiяний пащекухами, стоятиме сьогоднi у Вовчугах бiля
контори,  слухатиме  все,  почуваючи,  може,  тiльки  бiль  кривди,   бiль
розчарування. Та й хто пiсля почутого повiрив би у щирiсть ?? справжнього,
спалахнутого до нього почуття? Хто не вiдчув би гiркоти, так помилившись у
людинi...Болем сходила душа.  Бурхлива  уява  малювала  ?льцi  одну  сцену
жахливiшу за iншу, i недумалось уже, що все це могло бути тiльки плодом ??
фантазiй. Не сягала в сво?х припущеннях, що належить до тих  екзальтованих
натур, для котрих вифантазуване ма? силу бiльшу, нiж сама реальнiсть.
   Знову була потiм у скверику, де старi жiнки внукiв сво?х  повивозили  у
вiзочках не прогулянку.
   На однiй з лавок, схилившись на кошик, самотнiй  чоловiк  куня?,  перед
ним знiчев'я зупиня?ться постовий, i вже виника? конфлiкт:
   - Громадянине, не спiть.
   - Я не спав.
   - Ви спали.
   - Не спав. Тiльки очi заплющив. Що, я не маю права заплющити очi? Сонце
б'?...
   - Не прерiкайтесь. Гордий дуже. Спати треба було в електричцi, сквер  -
не мiсце для спання.
   - Не спав я.
   - То чому ж перехнябивсь? Розвалився... А тут громадяни з дiтьми...
   - Громадяни, я вас образив?
   Жiнки (хором):
   - Нi!
   - Так чому ж вiн причепився? Може, я задумавсь, очi заплющив...
   - Задумавсь! Багато задумуються тут.  А  тодi  дихне  -  як  iз  винно?
бочки...
   - Чого обража?те? Громадяни!..
   I так довго було. Довго i  нi  про  що.  Аж  поки  жiнки,  втрутившись,
розвели ?х, злiквiдували конфлiкт, але настрiй було зiпсовано обом. "Ще  й
до мене вчепиться", - подумала ?лька i сiла бiля жiнок, на самому  кра?чку
лавки, на бiльше й права нiби не мала.
   Неквапливу розмову лiтнiх жiнок слухала, теж нiби крадькома, незаконно.
Про всячину гомонiли: про хлiб, що до нього тепер  гороху  домiшують,  про
пенсi?, що ?х нiбито мають пiдвищити заводчанам.  Зайшлося  ще  про  якусь
дiвчину,  що  нiбито  десь  на  Скарбному  минулого  тижня   втопилася   з
нещасливого кохання, ?хали туди разом, веселi обо?, а там щось ско?лось, i
вже вам отака драма... Потiм найстарша з жiнок  стала  розповiдати,  як  у
молодостi один студент у не? закохався. Селюк був  неотесаний,  а  вона  з
сiм'?, де знали манери i вмiли стiл сервiрувати. Не вмiв вiн зачарувати ??
родину, i зрештою переважили iншi поклонники. I ось минулого багато лiт, в
не? сими вже дорослi, iнженери. Багато-багато було пiсля  того  тортiв  на
день ?? народження, рiзних бiсквiтiв та наполеонiв, всi  вони  тепер  наче
злилися для не? в один великий  торт...  Зiстарiлась,  вiдцвiло  життя,  а
чомусь i досi нi-нi та й випливе з-помiж давнiх ?? поклонникiв  саме  вiн,
отой вайлуватий селюк-поет, що манер не знав. Все частiше  згаду?ться,  як
сказав якось ?й на день народження: "Ну що я, безма?тний студент, вам можу
подарувати? Дарую вам оту зiрку!" (I показав з балкона на зiрку.) Тож коли
й голодувала пiд час окупацi?, в горi й нестатках  була,  чомусь  не  роки
благополуччя згадувались ?й, а вночi пробувала все  вiднайти  в  небi  оту
зiрку, що ?й студент колись на день народження подарував...
   Горючим болем проймала ?льку сповiдь старо? жiнки, ??  запiзнiлий  жаль
за чимось, що могло бути б, але що  так  i  пройшло  стороною,  як  лiтнiй
далекий дощ.
   Бiля занедбаного,  без  води,  фонтана  дiтвора  голубiв  году?.  Дикi,
бездогляднi,  отак  i  живуть  на  крихтах...  I  згадались  ?льцi   iншi,
зачiплянськi голуби, сяючi у вранiшньому сонцi,  отi,  що  невтомно  тягли
вгору собор, бiло й трiпотливо йдучи колами в хмаровищах диму все вище,  i
здавалось, собор за ними  теж  тягнеться  вгору,  росте...  Вiдблискотiли,
назавжди у хмарах погасли тi сяючi голуби ?? короткого щастя...
   Тяжко. У грудях гадюки смокчуть. I нiкого було й винити -  тiльки  саму
себе. Хто ж винен, що носиш  у  собi  щось  баламутне,  де  ступиш  -  усе
невпопад, до чого торкнешся - мимоволi  руйну?ш...  Скiльки  тобi  ця  нiч
Багла?ва  обiцяла,  нiч  знайомства,  довiри,  злиття  душ,  маревна   нiч
закоханостi... А що зосталось?
   Побувала бiля Миколиного iнституту. Новий величезний корпус в  горiшнiй
частинi  мiста.  На  фасадi  вимурувана  складна  якась   формула,   якесь
незрозумiле ?льцi рiвняння й модель - мабуть, модель атома... Нiби щось аж
насмiшкувате й глумливе було в цiй круглiй моделi  i  в  та?мничих  знаках
рiвняння, зрозумiлих  тiльки  для  обраних,  якi  нiби  вiдгородились  тим
тайнописом вiд простолюддя... Бiля iнституту - нiкого.
   Ще на проспектi потiм посновигала. Здавалось, що й перукарi з вiкон,  i
продавщицi вiд лоткiв позиркують на не? осудливо. Iншi  працюють,  а  вона
тиня?ться без дiла... Гонивiтерка, легкого хлiба шука?... Саме  вiдчинявся
ресторан, туди заходила рання якась компанiя.
   - Ходiмо з нами! - зачепили ?льку. - Вип'?мо на брудершафт... З одного
келиха!..
   Це вони ?? такою вважають. Певнi, що з тих вона, якi з першим  стрiчним
пiдуть, з тих, що не ображаються, коли ?х  на  колiна  собi  в  ресторанах
садовлять!..
   З ненавистю глянувши на них, наддала ходи, на зупинцi в якийсь  автобус
вскочила. В перший-лiпший - хоч за хвилину перед цим нiкуди  не  збиралась
?хати.  Автобус  був  майже  порожнiй.  ?лька  сiла,  принишкла  в  кутку.
Кондукторка, чомусь суворо глянувши на не?, оголосила, що автобус  iде  на
Скарбне.
   Простоволосий, сивий, як Саваоф,  сидить  старий  металург  бiля  ворiт
свого раю. Саваоф у  вилинялiй  робi  заводськiй.  Вийде,  сяде  отак,  не
боячись сонця, i старечий, засльозений погляд подовгу плава? в далечi,  на
знайомих обрiях. Собор просiкся з iмли. Димлять заводи. Що ?  рiднiшого  в
свiтi? Мiж мурами заводськими  одцвiло  життя.  Все  вам  вiддав.  Як  там
господарю?ться там без мене? На цехах, кажуть, стiльки сажi  нападало,  що
зараз доводиться лопатами згортати ??,  скидати,  як  снiг,  -  траплялися
випадки, коли провалювались дахи пiд тi?ю чорною вагою.
   Дивиться у заводську далеч старий. Спокiйно  сну?ться  на  екранi  неба
фiльм його молодостi, його життя. Людина смеркання, чого вiн жде? Хто йому
вiдгукнеться iз тi?? далечi, вiд бур вiдшумiлих, вiд жароти цехiв, де  вже
сто лiт виплавляють метал, вiд  людей,  що  колись  були  йому  близькими?
Сидить i наче жде когось.
   Щовихiдного веселим грайгомоном повниться лiс.  А  зараз  тихо.  Слуха?
тишу старий. Чу? перегук вiкiв, голоси з туманiв.  Дзвони  козаччини  йому
гудуть. Дуби революцi? шумлять.
   ? в нього тут друг, Яровега, теж  металiст,  барикадник,  колись  ще  в
молодостi разом ходили в Нардом на проспект лекцi? Явориицького слухати...
Яровезi тiльки й вiдомо, кого отак подовгу жде бiля ворiт  старий  Лобода:
очi  замружiють  слiзьми,  а  вiн  усе  вигляда?  бездушного  сина  свого.
Клянеться, що й бачити його не хоче, а потайки жде,  сподiва?ться.  Дожити
кортить йому, щоб глянути на сво?х нащадкiв. Може  ж,  колись  iз  внуками
прийде син, i  старий  пригорне  внучат,  i  вони  його  полюблять.  Може,
коли-небудь дiждеться-таки.
   У буднiй день нема на?зду на  Скарбне,  всi  по  роботах.  Дубовий  лiс
пiдступа? до самого раю металургiв, велети  гiллястi,  вiки  вони  стоять.
Ночами  тiнi  минувшини  населяють  урочища  Скарбного,  з  ними  лише   й
спiлку?ться нiчний рибалка Лобода  Iзот.  Вусатi,  тристалiтнi  запорожцi,
бува?,  десь  вогнище  розведуть,  лежать,  люльки  покурюють,   консервнi
бляшанки розглядають знiчев'я. Котрийсь вуса погладжу? в подивi: "Що  вони
з цих бляшанок вживають? I якi вони тут ?, теперiшнi?  Чи  ?  лицар  серед
них? Чи самi гречкосi?? Не може ж  так  буть,  щоб  лакизи  та  казенники,
крутi? та трусi?? Бо ж найгiрше з усього, що  може  бути  в  людинi,  душа
заяча, душа раба!"
   Почува?, як цi думки роздмухують у ньому зненавиду до когось,  збурюють
не охололу ще кров. При?хали якось в отакий  буднiй  день  тро?  легковою.
Виклали з багажника снастi браконь?рськi, лопати саперськи  добули,  стали
берег копати. Кожен робить собi крiсло земляне, щоб iз вудкою сидiти в тiм
крiслi, мов у кабiнетi. Пiдiйшов до них, соромити став:  "Що  ж  ви  землю
рушите? Берег обвалю?те?" Грубощами йому вiдповiли. Не довго, мовляв,  уже
бути цьому Скарбному. Осушать його, пiд огороди се буде пущено. Пiд  боком
у промислового мiста намули такi пропадають. Городина  була  б  яка!  Коли
будуть тут примiськi господарства - овочевi  бази  баклажанами  заб'?мо...
Того й не думають, що як води не буде - нiчого ж не буде... Став проганяти
?х вiд берега. Огризалися, один навiть лопату пiдняв, босяцькою лайкою  не
посоромився ображати старого. Та хоч один проти трьох,  все-таки  прогнав,
витурив ?х, браконь?рiв. Правотою сво?ю прогнав.
   Отакi й плюндрують. Коли-далi так пiде, то скоро, мабуть, i журавлi  не
лiтатимуть над нашою прекрасною Укра?ною... Вдарить  котромусь  у  голову:
давай ще одну ГЕС - i на тобi ГЕС, i вже рубають плавнi, замiсть них гниле
море смердить, густе, як кисiль, топить мiльйони, до марганцевих  рудникiв
пiдбира?ться... Невже й на Скарбне посягнуть?  Як  осущать,  нiчого  ж  не
буде! Туманiв не буде! Чу?те? Не буде туманiв уранцi!! - як  щось  жахливе
вигукував у думцi комусь.
   Перед ним повз Будинок металурга стежина в'?ться, одна з  тих,  що  вiд
шосе в глибину лiсу горожанами протоптана. Пiд вихiдний i вранцi в  недiлю
тут валом валить люд iз мiста на природу. Бува?, що й заводчан  сво?х  мiж
ними  побачить:  iз  сiм'ями  йдуть,   шанобливо   вiтаються   iз   старим
обер-майстром. А бува?, що компанiя жевжикiв якихось проходить,  галасують
на весь лiс, з приймачиками в руках, антенами аж у вiчi старому тичуть. Ще
й насмiшки пускають. Молодi, зовсiм юнi, а такi  вже  черстводухi.  Що  ?х
робить такими? Звiдки в них  оця  зневага  до  всiх,  навiть  до  трудово?
сивини? Спробуй зауважити цьому непоштивцевi, вiн одразу ж у вiдповiдь: "А
хiба я не маю права?" Пройдуть iз сво?ми антенами-штрикачками, а старий ще
довго дивиться ?м услiд. Без озлоби, скорiше з  болем,  наче  рiднi  внуки
пройшли перед ним. "Чого  ви  такi?  Чому  неповажливi  до  людей,  сумнi,
дражливi? Чому пiсень  не  спiва?те,  а  слуха?те  тiльки  готовi  з  отих
коробок? Чому навiть смiх ваш не схожий на той,  яким  смiялось  козацтво?
Жалко менi бува? вас. Допомогти б вам, а як?"
   Багато про що передума? Iзот Iванович, сидячи тут. Пiдлiтком бiля горна
починав. Потiм  пiвжиття  на  мартенах.  Варив  не  тiльки  м'якi,  рядовi
сталi... I синам браму вiдчиняв, з собою привiв на завод.  Переглянуто  ще
раз  фотографi?  загиблих  синiв.  Роздивлено  синiй  океан  з   пальмами,
Iндiйськiй океан. Ген аж куди сягнула твоя наука металурга! Скрiзь,  де  ?
руди в надрах, буде й наука твоя...
   Пiд  обiд  уже  бралося,  коли  якась  дiвчина  виринула   на   стежцi.
Похнюпившись, прямувала до лiсу.  Проходячи,  насурмлено  блимнула  у  бiк
старого, густо смаглява, циганка, чи що. Зараз циганiв  чимало  з'явилось,
переводять ?х  iз  кочового  на  осiдле  життя,  комусь  вони  там  дорогу
перейшли... Але  ця  не  в  рясних  спiдницях,  у  звичайному,  у  кофтинi
бiленькiй. Коли зиркнула спiдлоба,  губи  самi  за  звичкою  тихо  мовили:
"Здрастуйте", - сiльська,  видно.  А  в  очах  таке  горе  глибоке,  такий
закипiлий розпач, що i дна йому нема. Не з  добра  такi  сюди  заблукують,
прямуючи  часом,  як   сновиди,   до   лiсу,   до   темних   скарбнянських
ям-чортори?в...
   Уже минула його, коли вiн, вiдчувши якусь бентегу, окликнув:
   - Дочко, а вернись-но сюди.
   I вона  покiрно  вернулась,  мовчки  зупинилася  перед  ним  з  тi?ю  ж
похнюпленiстю, з важким тягучим поглядом вiдчаю, де вже  нiби  й  воля  до
життя згасла. Спитав - вiдкiля i куди.  I  нiби  аж  тепер  помiтила  вона
старого i в тонi вловила спiвчуття.
   Як блудниця  збайдужена,  вiдкинута  всiма,  стояла  ?лька  перед  ним.
Зда?ться, нiколи не дивилась вона в такi мудрi i  людянi  очi,  що,  може,
просвiтленi  власним  i  болем,  гiркотою  самотностi,  набули   здатнiсть
зазирати так проникливо i в душу iншим. Нiякий  не  родич,  а  помiтив  ??
стан. Окликнув,  розпитав  лагiдно.  Навiть  не  знаючи,  хто  вона  i  чи
спiвчуття його варта. Дво? людей, зовсiм незнайомих, випадково зустрiлись,
i ось так... Про матiр, про батька ще запитав.  Де  працювала.  Слухав  ??
скупi  зiзнання,  i  велика,  в  сивинi  голова  його  весь  час   зичливо
покивувала, нiби приймала без осуду ?? житт?вi зриви, й помилки, i невмiле
каяття приймала, все далi читаючи заплутану книгу ?льчиного життя.
   Почувала ?лька, як помiтно вiдта? в нiй крига озлобленостi проти себе i
проти всiх, як поволi поверта?ться вона до чогось людського, що було перед
тим уже нiби навiки втрачене. Згодом i сама  запитала  старого:  чого  вiн
тут? Сторожу?, чи що?
   Старий пояснив, що це за будинок. Патронат для колишнiх металургiв, для
самотнiх людей.
   - Райська обитель, - додав з гiрким усмiхом.
   - А хiба у вас... Нi синiв хiба, нi дочок? - спитала  ?лька  i  тi??  ж
митi вiдчула, що не слiд було запитувати про це.
   Все обличчя старого враз зiжмакалося, перехопилося спазмами  болю,  вiн
нахилився,  в  грудях  заклекотiло,  кiстлявi  плечi  затряслись  у  важко
стримуванiм риданнi. Людина плаче! Старий  чоловiк  i...  сльози,  великi,
свiтлi, течуть по щоках. Це так приголомшило ?льку,  що  вона  ладна  була
закричати - вiд нестерпностi  бачити  це!  Нiчого  нема  страшнiшого,  нiж
бачити  стару  людину  в  риданнi.  Бачити,  як  щойно   осiнньо-спокiйне,
гартоване життям обличчя раптом спотворю?ться гримасою страждань. За хвилю
старий змахнув сльози долонею, сива  голова  пiднялась,  вiн  вернув  собi
самовладання. А ?льцi душа горiла болем, гострим до  щему,  до  крику.  Не
могла простити собi цiй необачностi, картала себе,  що  необережним  сво?м
запитанням так вразила старого, торкнулась, видно, найболючiшо? рани  його
життя. Бачила ?лька горе, зна?, як людинi болить, але яким же мусить  бути
горе цього  старого,  якщо  вiд  найменшого  доторку  до  яко?сь  зата?но?
душевно? травми  мiг  його  скрутити  цей  раптовий  судорожний  плач!  Чи
сподiвався вiн, що вiнцем його  старостi  стане  бiль,  непогасний,  щодня
ношений, щодня здавлюваний  у  собi?  Такий  велет,  а  був  зараз  зовсiм
беззахисний у сво?му горi. Хотiлося знайти слово втiшання, виказати  шану,
руку оту темну, велику  хотiлося  поцiлувати  звiкованiй  цiй  людинi,  що
когось втратила чи кимось покривджена тяжко.
   Старому, видно, було нiяково за те, що виявив перед незнайомою  людиною
слабкiсть, хай навiть скороминущу; знову, як i перше, добрими, успоко?ними
очима глянув на ?льку:
   - Голодна ж?
   Пiдвiвся i, звелiвши йти за ним, повiв у свою райську обитель.



   XXII

   Один iз заводiв скинув бруднi, отру?нi води в Днiпро, i  риба  подохла.
Знялась цiла iсторiя. При?здила з центру вiдповiдальна  комiсiя.  Секретар
обкому зiбрав з цього приводу директорiв заводiв, керiвникiв  партiйних  i
профспiлкових органiзацiй. Сердитий був:
   - Доки будемо отруювати Днiпро? Доки  тру?тимем  повiтря?  Держава  да?
кошти на очиснi споруди, а ви з року в рiк тiльки штрафи з то? ж державно?
кишенi? А профспiлки? Якi вашi обв'язки, ви забули?
   В зв'язку з цим згадали  про  оригiнальну  систему  очищувачiв,  що  ??
запропонували  заводський  механiк   Олекса   Артемемко   та   студент   з
металургiйного  Микола  Баглай.  Секретар  обкому   виявив   бажання   сам
познайомитися з рацiоналiзаторами. Того ж дня був дзвiнок у район,  аж  на
тiк Багла?вi передали, що його термiново викликають до мiста.  Сказали,  й
чого саме викликають. Свого часу обо? вони побували в директора  iз  сво?м
проектом, нiчого тодi не вийшло. Вислухав на бiгу, вiдмахнувся вiд них:
   - Не до вас менi аараз, з планом завал, мiнiстра ждемо!
   Олекса й пiсля того не втратив надi?, тягнув Баглая ще кудись iти,  але
студентовi терпець урвався: осточортiло. Лобом стiни не проб'?ш...
   З тим i вiдбув на хлiбозбирання. I ось тепер, виявля?ться, знову  ожила
?хня iдея, зацiкавились.
   Добирався Баглай до мiста на попутних. Соняхи вже цвiли, цiле море  ?х,
золоточолих, розлилося степами, звернутих лицем до свого небесного взiрця.
?хав з радiсним передчуттям зустрiчi з ?лькою,  з  Зачiплянкою  i  з  тими
невiдомими людьми, якi  стануть  його  спiльниками  у  боротьбi  за  ясне,
незабруднене небо рiдного краю. Кра?на прогресу повинна бути без шкiдливих
димiв! - такий його, Багла?в, девiз. Вже  складались,  формувались  думки,
невiдпорнi аргументи, якi вiн висловить перед тими, з ким i зараз у дорозi
веде   пристрасну,   переможну   дискусiю.   Дошкульно   висмiю?   якогось
горе-рацiоналiзатора, що пропону? всi труби звести в одну i вiдводити  той
дим кудись... Iнших теж на лопатки кладе. Звичайно, певну  рацiю  мають  i
прихильники сухого очищення, адже не всюди ? достатнi резерви  промислово?
води. Багато кра?н переходять на сухе  фiльтрування,  це  так.  На  Заходi
застосовують навiть мiшковi або рукавнi фiльтри  iз  спецiально?  матерi?,
вона мусить бути особливо? мiцностi й жаростiйкостi, бо температура пилюки
при виходi з труб дуже висока. Продукти сухого очищення до  того  ж  можна
переробляти, брикетувати, в цьому теж ? своя перевага. Перш  нiж  очищати,
треба охолодити газ, знизити його температуру - в  цьому  проблема.  Пряме
вiдсмоктування?  Але  металурги  йдуть  на  це  неохоче,  бояться,  чи  не
позначиться воно на технологiчному процесi. Дим iз труб  -  це  розпечений
газ iз пилюкою, невидима оком пилинка  -  твiй  найбiльший  ворог!  Тiльки
збiльшивши в чотириста п'ятдесят  разiв,  почина?ш  бачити  цю  пилюжинку,
власне, мiнiатюрну скалку  залiза.  Тому-то  вона  добре  летить  i  легко
засвою?ться органiзмом. ? закон про допустиму  санiтарну  норму  пилюки  в
повiтрi,  але  хто  його  дотриму?ться?  Повсюди  повiтрянi  басейни   над
металургiйними заводами бурунять  брудом,  рiзнi  iнспекцiйнi  служби  теж
ковтають цей бруд. На кожнiм заводi ? вентиляцiйнi лабораторi?, якi з року
в рiк тiльки фiксують порушення санiтарних норм, цим i  вичерпу?ться  ?хня
роль... Хiба ж не самообдурювання?
   Думати про це Баглай  нiколи  не  мiг  спокiйно.  Особливо  збiльшилось
пилюки пiсля застосування на мартенах кисневого дуття. Не дим,  а  залiзо,
чисту руду, багатшу, нiж з рудникiв, видувають iз труб, i вiтер день i нiч
розносить ?? над мiстом... Чотириста тонн пилюки щодоби -  тобто  тонни  й
тонни чистого залiза у виглядi бурих отих димiв! А директори? Кожен iз них
i зараз ма? фонд, щоб платити штрафи за забруднення. I  платить,  бо  йому
нема  коли  думати  про  фiльтри,  в  нього,  бачите,  завал...  Кошти  на
будiвництво газоочисних споруд ?м вiдпускають щороку, на, бери,  будуй,  а
хто тi кошти освою? повнiстю? Хто  по-справжньому  пiклу?ться  пiдготовкою
вiдповiдних спецiалiстiв? Був ранiше технiкум десь на Кавказi, що  готував
таких фахiвцiв, а потiм i його лiквiдували. До  застосування  кисню,  доки
мартени димiли потихеньку, ще можна було якось миритись, а зараз, коли всi
процеси iнтенсифiкованi, над заводом як пожежа! Бурi хмари затягують небо,
проблема  очищення  ста?  головною...  Шкоду?  Баглай,  що  нема   ?хнього
колишнього директора Батури, помер вiд раку, лауреатом був, той би  одразу
вхопився за ?хню установку! Мокре очищення, яке вони пропонують з Олексою,
звичайно, теж рiч громiздка, клопiтна, треба буде силу-силенну води, треба
будувати величезнi вiдстiйники, новi установки,  кожна  з  яких  це  майже
цiлий цех... Але ж треба колись за це братись! Хай сьогоднi нiби це вам  i
невигiдно, товаришу директор, таке не працю? на  план,  зате  повiтря  для
людей буде чистим, небо над заводами блакиттю заяснi?,  -  хiба  ж  це  не
варте найбiльших зусиль?
   Всю дорогу думалось Миколi про цi сточортячi дими.
   На Веселiй дiтлашня  з  бурхливою  радiстю  зустрiла  свого  улюбленця,
баглайчата й сусiдскi - всi були за?денi шоколадом: певна ознака, що  Iван
з Iндi? повернувся. Соняхи й на Веселiй цвiли, аж тут  згадав  Микола,  що
сьогоднi  день  його  народження:  з  дитинства  ще,  з  материних   слiв,
закарбувалось, що, як народився, була вiйна, снаряди по садках вибухали  i
соняшники стояли в цвiту!
   Вiн, бач, i забув, а матерi  не  забулось:  пирога  з  вишнями  спекла.
Щоправда, гостей не скликатимуть, до того ж переддень вихiдного  i  багато
хто  подався  на  Скарбне.  Iван  з  Вiрунькою,  i   обидва   Владики,   i
Федiр-прокатник, i ще  при?днався  до  них  iнженер  з  Iванового  цеху...
Запрошували  й  Миколу:  як  при?де,  щоб  одразу  ?х  доганяв.   Мати   -
лоцманського роду, справжня днiпрянка: висока, чорноброва  ще,  дарма,  що
лiта...Суворий злам брiв сьогоднi якийсь лагiднiший, почува?ться, що  душа
материна не в тривогах нарештi: i старший син  повернувся,  i  молодший  у
дворi... Навiть засмiялась, показуючи, яку шаль Iван привiз  у  подарунок:
нiби молодiй, i на плечi  накинути  совiсно..  Микола  став  упевняти,  що
iндiйська шаль дуже личитиме ?й. Запитав потiм:
   - А як тут ваша майбутня невiсточка, мамо?
   Материне обличчя похмарилось: зникла невiсточка.  Як  по?хала  тодi  до
мiста, то й бiльше не поверталась.
   Громом з ясного  неба  пролунала  для  Миколи  ця  звiстка.  Стояв,  як
приголомшений, серед двору, нiби серед яко?сь пустелi, що  пустелею  стала
зненацька. Потiм сказав до матерi глухо, з гiрким жартом:
   - Що ж ви, мамо, не вберегли ???
   - Це, сину, тобi треба було берегти, - вiдповiла мати  серйозно.  -  Це
теж непроста наука: вмiти берегти одне одного.
   Дала вмитися синовi з дороги. Осмалений повернувся з степiв,  шкiра  на
плечах  i  грудях  аж  жеврi?ться.  Доки  натирав  чистим  рушником   сво?
мускулясте тiло, Багла?ха все дивилась  на  нього:  такий  вирiс  красень,
вродливець! Старший рудий, витрiшкуватий, навiть очi з рудизною, а в цього
так i б'ють блакиттю з-пiд чорних, густих, як i в батька, брiв. "У  вашого
Миколи, - чу? iнодi, - очi - ну просто небо!" Тiльки часто чомусь те  небо
з присмутком... Рiвний нiс з тонкими нiздрями, вони теж, як  i  в  батька,
щоразу нервово посiпуються, коли син чимось схвильований... Все батькове -
i очi, i брови, й постава. Та бач, яке життя: батьковi так i  не  судилося
побачити сина... Безвiсти пропав... Тiльки для не? вiн нiколи  не  буде  -
безвiсти... Чи живий хоч той солдат, що перший почув, коли воно в окопчику
запищало? Скiльки ?х тут перейшло  i  наших,  i  ?хнiх  -  та  все  бiльше
нещасних. Той Ганс-постоялець  фотографiю  сво?х  кiндерчат  щодня  жiнкам
показу?, шукаючи спiвчуття, а голоднi обмороженi iталiйцi  теж  скаржаться
на долю, старцюють по хатах, на собор моляться...
   Хоч i засмученого звiсткою, мати все ж приохотила Миколу сiсти до столу
на пiдобiдок.
   А щоб якось утiшити сина, сказала, що вже  вся  Зачiплянка  зна?,  чого
викликано його з хлiбозбирання на Вовчiй. Недаром, виходить, тут з Олексою
мудруючи, креслили сво? ватмани, - чогось таки вартi ?хнi димолови...
   - Замучились, мамо... Легше стiну пробити, - буркнув син.
   Багла?ху це аж розсердило.
   - А ти на легке сподiвався? - запитала суворо. - Тiльки якийсь бакай на
дорозi, якийсь тугюголовець у  директорськiм  кабiнетi  -  одразу  й  носа
вiшати? Це не по-нашому, сину. Вiзьми лишень себе в руки!  Легко  в  життi
нiщо не да?ться, пора б уже знати...
   Вiдчитала, показала характер.
   - Дякую за моральну пiдтримку, - похмуро вiджартувався Микола.
   Посьорбав борщу, вщипнув пирога i одразу ж iз двору.
   Солома на Ягоровiй хатi вiд часу злилася, скипiлася  в  ?дину  землисту
масу. Порожньо в дворi, тiльки грушi-рукавицi самотньо, нiкому не потрiбно
висять. Бiля саги постояв: дiтлашня на мiлкому вибулькувала, по  слiпучому
плесу плавав гумовий слоник з дзвiночками - iндiйський сувенiр... Бережком
змагаються в стрибках жабенята,  цi  змалiлi  нащадки  мамонтiв.  Ще  далi
вийшов, на кучугури подививсь. Нiде нема! Так порожньо, порожньо навкруги!
"I стежечка, де ти ходила, колючим  терном  поросла..."  Течуть  у  маревi
кучугури, молочай рудi? такий гiркий, що його й кози не  ?дять...  Потужно
димують заводи, зробили небо  кудлатим,  буро-оранжевим...  Чорнi  силуети
домен, мiсто нагiрне з вежами... Дух титанiзму пану? тут. Лiтаки гуркочуть
десь високо-високо... I знову накотилось на Багдая те,  що  давно  вже  не
накочувалось: оця якась невловима тривожнiсть свiту, полiгоннiсть  його...
Навiть у розвихренiй слiпучостi сонця  почувалось  щось  нiби  тривожне...
Мимоволi наверталось на думку: що буде  з  нами?  З  людьми,  з  заводами,
соборами? Що буде з тобою, рудий молочаю?
   Зайшов потiм до Олекси - той ще не повернувся  з  роботи.  Такий  день:
прикрiсть за прикрiстю.
   Опинився в Орлянченка. Ромця збира?ться в мандри, нiби таки дають  йому
туристську. По?де подивиться, як вони сво?  собори  бережуть:  може,  десь
органну музику послуха?, в соборах це, кажуть, виходить грандiозно!
   - А зна?ш, Микольцю, як болгари  сталеварiв  називають?  Огнярi!  Це  ж
здорово?
   Про ?льку розмову Орлянченко  не  порушував,  вистачило  такту.  Мовчки
зiграли партiю в шахи. Тим часом i Олекса з'явився.  Загледiвши  Миколу  в
Орлянченкiв на подвiр'?, теж завернув сюди, про що Ромця повiдомив на свiй
манiр:
   - Ось i наш фанатик одновухий.
   Фронт перейшов Олекса - вуха зберiг, а в цеху  осколком  ледве  не  все
вухо йому вiдпекло, на щастя, хоч очi тодi йому не повипiкало. Пiсля  того
випадку вирiшив переорi?нтуватись на механiку, захопився в спiвдружностi з
Миколою пошуками iдеально? газоочистки. Механiк сьогоднi в доброму гуморi.
Голий череп червонi?, як спечений, уцiлiле вухо горить.
   - Наша бере, - звернувся з новиною до Баглая. - Не ми  за  директорами,
вони тепер за нами ганятимуться. А то поставили фiльтр на одну пiч, а iншi
хай собi димлять, - пояснював Ромцi. - I нiхто не скаржиться.  В  Липецьку
як випустять жовтий дим - так, кажуть, одразу купа заяв у мiськраду.  А  в
нас звикли, мовчать. Феноменально терпляча нацiя!  Чи  просто  забула,  що
можна ж зуби показати, спробувати вiдстоювати себе? Ну, тепер, гадаю, дiло
зрушиться. На понедiлок, товаришу студент, нам iз проектом на заводi бути.
   - Тiльки чи знову не вiдфутболять? - висловив сумнiв Микола.
   - Я ж давно вас, нещасних, учив, -  упевнено  мовив  Орлянченко,  -  на
всякого   Бублика   антибублик   потрiбен.   На    крутiйство    -    силу
антикрутiйства... Крутiйство - то ж цiла наука! Вiдфутболювати  вашi  iде?
знайдуться  такi  лоби,  що  ну!  Але  супротивника  треба  зустрiчати   у
всеозбро?ннi! Вiн закручу? - ти розкручуй. Вiн розкручу?  -  ти  закручуй.
Вiйна нервiв. Без  вiйни  нервiв  прогресу  не  буде!  Вимотуванням  ?хнiх
бюрократичних жил - тiльки цим ту залiзобетонну публiку можна взяти.
   Механiк спробував пояснити, що не в тiм рiч, мовляв, не  всi  ж  там  i
глухi.  Секретар   обкому   зацiкавився,   товариш   Дiбровний,   тому   й
заворушились.
   На Орлянченка це не справило враження.
   - Вiдрадний факт, звичайно, що не всi на  свiтi  ретрогради,  що,  крiм
дрiмучих догматикiв, трапляються також позитивнi секретарi, -  сказав  вiн
фiлософськи. - Не кожен звернув би  увагу  на  елементарно  гуманну  iдею,
виношену  в  умах  двох  змордованих  бюрократами  зачiплянських  дивакiв.
Хороший секретар товариш Дiбровний, нiчого  не  скажеш.  Вiн,  як  вiдомо,
навiть за собор наш заступився, дав браконь?рам  по  кирпi.  Але  мене  ця
ситуацiя цiкавить дещо в iншому планi: чому доля того ж собору,  народного
архiтектурного пам'ятника повинна залежати вiд настрою,  вiд  персонально?
волi однi?? особи, хай навiть i позитивно?? Чому вирiшення тако?  проблеми
подаровано вам не силою права й закону, а лише  завдяки  випадку,  завдяки
тому, з яко? ноги  хтось  там  сьогоднi  встав?  Колеги,  ви  це  вважа?те
нормальним? Чи, може, це  заслугову?  того,  щоб  скомпонувати  довжелезну
анонiмку в  яке-не-будь  двадцять  трет?  сторiччя?  Як  жили.  Як  у  нас
вирiшувались такi справи... Як багато  залежало  вiд  того,  з  яко?  ноги
вранцi встав керiвний товариш... Добре ж,  що  виявився  наш  секретар  не
бурбоном, а, навпаки, справедливим. А якби трапився  його  антипод,  дiяч,
вибачте на словi, просто поганий?
   Олекса-механiк, нахмурившись, глянув на Орлянченка осудливо:
   - Поганих секретарiв не бува?, затям це собi, Романе батьковичу.  Затям
i бiльше не пащекуй на цю тему, якщо хочеш  у  туристськi  ?здити...  -  I
додав уже iншим тоном, спiвчутливим: - 3 iнфарктом лежить  у  лiкарнi  наш
секретар. Мав у центрi якiсь непри?мностi (не за собор, звичайно),  тiльки
повернувся, i просто з лiтака - в лiкарню...
   Не було пiсля цього що сказати Ромцi: лише руками розвiв.
   На Миколину досить несподiвану пропозицю ?хати  на  Скарбне  Орлянченко
вiдповiв вiдмовою,  у  нього,  мовляв,  на  сьогоднi  сво?  плани,  досить
меркантильнi,  а  Олекса-механiк  зголосився  охоче:  його  ж   мотоциклом
незабаром обо? й  помчались  туди,  "на  лоно  природи"  -  ак  сказав  би
Лобода-син.



   XXIII

   Почалася нова смуга в ?льчиному життi. I  сталося  це  завдяки  турботi
старого металурга, дiда Нечуйвiтра, як його всi тут величають,  бо  нi  на
якi вiтри не зважа?, в усьому свою лiнiю веде. Iзот  Iванович  сам  привiв
?льку до директора; цей, виявилось, знав ?льчинi  Вовчуги,  мав  iз  ?хнiм
головою якiсь господарськi стосунки. I що  документiв  зараз  при  нiй  не
було, це його теж не збентежило,  повiрив:  попрацю?  в  них  офiцiанткою,
матиме й документи.
   Наступного дня ?лька вже ходила в ?дальнi з  бiлою  мережаною  коронкою
над чолом, розносила старим людям вечерю.  Тiльки  вечерю  роздала,  ще  й
сонце не сiло, i - вiльна. Цi старi люди оточили  потiм  ?льку  на  ганку,
небайдуже розпитували, розповiдали й про себе, не  скаржачись,  навiть  iз
жартами, в яких, правда, чулась гiркота.
   - Пiдопiчними називають нас,  дочко.  Справдi  ж,  пiдопiчнi  держави,
робiтничого класу. Якби колись, пiд парканом гинули б... А зараз, бачиш, у
вiчному санаторi?...
   - Хто направля? нас сюди? Самотнiсть направля?. А деколи, бува?, здають
нас до цього раю рiднi сини, а найчастiше невiстки  дорогесенькi,  щоб  iз
нами клопотiв не знати. За утримання батькiв вони доплачують, а в  кого  з
нас, металургiв, пенсiя велика, за того й зовсiм не платять...
   - Рiзнi тут серед нас ?: з броненосця "Потьомкiна"  один  був  -  торiк
поховали... Був Горбенко, що з Чубарем працював...
   Пiдопiчна одна хвалиться:
   - Все чистотi присвячу?мо. Змага?мось за палату компобуту. Ось у  нашiй
палатi квiти найкращi, директор у наказi вiдзначив... Не лiнуюсь, дарма що
вiк: стiлець поставлю на стiл, видерусь i обожур витру, - хвалиться бабуся
вдоволено.
   Металурги з цих чистух пiдсмiхаються:
   - А за мiцний мир у палатi ви боретесь? -  I  до  ?льки:  -  Мiж  нами,
дiдами, мало чвар, а женщини, вони ж народ  войовничий,  трудно  досягають
миру... Та хоче радiо слухати, а та нi, та  кватирку  -  зачини,  а  та  -
вiдчини, i таке пiде, така агресiя, хоч до 00Н звертайся...
   I гуртом уже потiшаються над тим  iз  сво?х,  тут  приписаних,  що  все
вимага? в директора бюст вождя з комiрчини витягти й на  клумбi  поставити
серед двору...
   - Без бюста вiн, бiдолаха, заснути не може.
   Жартуни з 4-? палати вирiшили тайком в озерi втопити той бюст, а вiн не
тоне! Гiпсовий! Тож знову опинився в чуланi, пiд замком...
   Отак i живуть. ? самодiяльнiсть: хор, струнний оркестр, ? також бригада
рибалок...
   Однiй бабцi iз пiдопiчних ?лька так  сподобалась,  що  вона  ?й  навiть
гарненьке платтячко подарувала, доньчине якимось чином у не? завалялось...
   ?льцi тут воля. Поробила сво?, i хочеш - читай, хочеш - iди собi в лiс.
Пiсля  невизначеностi,  загубленостi  в  круговертях  життя  якось  одразу
принатурилась, вiдчула себе невимушене, вiдчула свою незайвiсть. У вiльний
час любить блукати плавнями. Черевики скине i боса по землi, вiдчуваючи ??
дух, ?? теплоту, - тут можна  ходити  босiй.  Якби  в  мiстi  по  асфальту
пройшла - затюкали б: оце вискочила звiдкись, як гола з маку! А тут, серед
Скарбного, хоч на голову стань - нiхто не зауважить, не обсмi?. Може,  так
i житиме? Мати ж прожила одиначкою сво? зiткане з  буднiв  життя,  доки  й
свiт ?й, бiдолашнiй, у глинищi запався... Може, i тобi свою одинацьку долю
передала? Будеш за няньку цим старим людям - людям  спокiйного  смеркання.
Зостаються ж людьми i тут, згасаючи в цiй обителi смутку  i  старостi.  Та
все якi люди -  були  славетними  на  заводах,  на  броненосцях  були,  на
барикадах... Для таких  не  важко  ?льцi  розносити  миски  в  ?дальнi,  в
колишнiй чернечiй "трапезнiй"... А потiм i сама колись згасне.  Iз  нiчого
постала i станеш нiчим. Час усе поглина?, усе пожира? вiчнiсть. Пилюжинкою
розтанеш у холодних безвiстях матерi?... Чи, може, таки ? душа? З останнiм
подихом,  вiддiлившись  вiд  тiла,  злiта?,  може,  янголятком  у  найвищi
високостi, в блакить оту сяючу, i живе там вiчно i кого захоче зустрiти  -
зустрiне... Що ми зна?м про людське  життя?  Можливо,  вся  мудрiсть  його
якраз у тому, щоб жити просто - як птахи, де  дво?  отак  наблизяться  мiж
собою, на мить пiзнають себе в  дивовижнiй  божественнiй  спiльностi,  щоб
потiм знов розiйтись, погаснути у вiчному летi...
   Рiзне птаство кочу? по Скарбному. Удень iдеш  лiсом,  i  тiльки  шурхне
десь мiж вiттям - погляд твiй одразу потягнеться за тим птахом, який  вiн.
А  то  заявились  були  пташата  якiсь  дивовижнi,  яскраво-синi,  наче  з
тропiчних лiсiв сюди залетiли, щоб подивитись, як воно  тут,  на  Вкра?нi.
Прудко лiтали, i так незвично було бачити  тих  небесно-синiх  пташок,  що
блакитне змигують над темною водою Скарбного... Часом  заглибишся  в  такi
мiсця, де всю тебе огорне царство тишi, протока якась петля?, береги всi в
навислих оголених кореневищах... Вода темнi? глибiнню, але чиста.  Наче  й
не тече, а  тече.  Скупатися  можна  зовсiм  як  мама  вродила.  Нiхто  не
сполоха?, нiхто не пiдгляне, тiльки дуби  вiковi  з  берега  дивляться  на
дiвочу красу... I далi бредеш у тишу предковiчну - не зна?ш, який  вiк  на
свiтi йде. Дуби кронястi - зеленi собори Скарбного - чiтко вимальовують  у
водi сво? силуети. Не раз зупиня?ться ?лька, в задумi оглядаючи цi  лiсовi
собори з зеленими банями крон... Стала помiчати плавкiсть лiнiй,  про  яку
вiд нього вперше почула тодi. Небо повне нiжностi. Спокiй i тиша. Чого  ще
треба людинi? Воля ?, а кохання? Не судилося, мабуть. Мати  одиначкою  вiк
звiкувала, мабуть, i дочцi доведеться так. Знову i  знову  уява  вiдтворю?
оту кучугурну фантастичну нiч - нiч нiжностi i поезi?. Про що б не говорив
вiн там: про атомний вiк чи про скiфiв. Лорку читав чи ще щось - здавалося
?льцi, що саме такого вона ждала i наче вже й передчувала його ранiш -  чи
вимрiяла, чи бачила в снах.  Якось  по-новому  обмислю?  всю  передiсторiю
?хньо? зустрiчi: як зароджувалось почуття, як у зачiплянськiм повiтрi наче
носились якiсь бiоструми неминучо? любовi... Коли вiн навiть  у  гамаку  в
себе  пiд  шовковицею  лежав,  обклавшись  книжками,  заглиблений  у  сво?
iнтеграли, вона й тодi нiби смутно передчувала неминучiсть  того,  що  вiн
стане  ?й  близьким,  коханим,  з  вiдстанi  вловлювала   душею   струмiнь
виникаючо?  вза?мностi.  Чомусь  ще  згадувалось  ?й  у  цьому  лiсi   оте
випадкове, почуте вiд сторонньо? жiнки: "Дарую вам зiрку". А вiн не  зiрку
- сонце ?й подарував! Сонце сво?? довiри, любовi й  чистоти.  Нiчого  вже,
мабуть, кращого не буде за ту, схожу на маревний сон, нiч iз Багла?м,  нiч
комишевих  тiней  у  багряних  озерах,  нiчого  кращого  за  той  свiтанок
срiблистий... Зустрiне iншу вiн у життi, з студенток найкраща буде йому до
пари, не те що ?лька з ?? оганьбленим  минулим.  Сподiвався  найти  в  нiй
незвичайну, поетичну натуру, а  вона  виявилась  звичайнiсiнька,  з  цiлим
клубком житт?вих провинностей та незлагод. Не могла ж вона i його у все це
вплутувати, сама йти назустрiч його розчаруванню. Ну що ж -  хай.  Любий,
коханий мiй! За ту найпоетичнiшу нiч  серед  озер  та  кучугур  i  за  той
найкращий в ??, ?льчиному, життi свiтанок - за них вона,  доки  й  житиме,
зостанеться вдячна тобi, Багла?вi.  Доки  житиме...  Хiба  не  можна  й  у
самотностi перебути вiдведений тобi вiк на землi?  Може,  цього  й  досить
людинi, може, нiчого бiльше й не треба, крiм шматини неба над  головою  та
оцього задумливого шелесту  лiсу?  Навеснi  тут  задихатимуться  в  щебетi
солово?, все буде скупано в росах, а зараз теж гарно,  коли  отак  тихо  й
вечiрньо i лiс у задумi. Чу?ш, як душа вiдта?. I яке тiльки людське серце!
Ти його порань, до гарячо? кровi порань, а воно знову вiдживе i знову ста?
добре та нiжне. Думалось ?льцi, що вже нiколи й не вiдiйде,  а  ось  знову
життя вiйнуло на тебе спiвчутливiстю, i ти бачиш, що нi, що  ти  ще  жива,
нескалiчена, ? ще душа, якщо раду? тебе цей лiс, i стежка чиясь, i свiчада
плес мiж очеретами...
   В суботу, коли в лiсi ста? людно та гамiрно, найкраще  переобратися  по
буреломах черед воду i виблукатись на  вiдкритi  дикi  мiсця,  де  повiтря
голубе, де тiльки й починаються справжнi плавнi. Подалi  вiд  галасу,  вiй
шубовсняви на рiчцi, де зiрвиголови ходять голяком, шукають трамплiнiв,  з
тарзанячими вигуками стрибають з похилених над водою дерев униз головою, у
темнi вировища.  Лемент  звiдти  ледве  долина?:  а  тут  тихо,  просторо,
блакитнi обрi? видно, далеко озера сяють на сонцi плесами. Очерети  стiною
блищать, ще одне болiтце зацвiта? ряскою, чути теплий дух нагрiто? за день
води...
   В'юниться стежка помiж очеретами, iде ?лька, куди сама стежка веде, - у
плавневе безлюддя, у плавневу безгомiнь. Вся природа тут повна  злагоди  i
якогось тайномовства. Чапля струнконога прича?лась пiд очеретом, не одразу
й помiтиш ??... Деркач десь у травi  дирчить,  що  пiшки  звiдси,  кажуть,
ходить у Африку зимувати... Бiлi? лiлея серед  ряски,  ваблячи  око  сво?ю
дивовижною чистотою... Нi, свiт такий гармонiйний, не все в  ньому  тiльки
розлад i хаос! Як оте небо, що ся? блакиттю, так i свiт повен краси,  лише
зумiй вiдчути ??, розгледiти, навiть якщо тобi гiрко й боляче.
   Вже поверталась назад, коли ген-ген на стежцi завилася постать юнацька.
Мабуть, один iз  тих  тарзанiв,  що  з  дерев  у  воду  шугають,  а  потiм
вибираються сюди, на протилежний берег, обсихати на сонцi. Iшов  назустрiч
загорiлий, мускулястий, тiло ще блищало, мокре  вiд  води.  Перше  бажання
було заховатися десь, бо ще в'язнути почне, але все-таки чомусь далi йшла.
I це не снилося ?й i не видiнням було, було реальнiстю: наближався  Микола
Баглай. Впiзнала його i серце завмерло, а вiн iшов понурий, задуманий, пiд
ноги дививсь. А коли глянув на не?, то  аж  дико  якось  глянув,  нiби  не
повiрив сво?м очам, i ?й, зляканiй, затерплiй, стрельнула  думка:  був!  3
Вовчугiв повернувся! I все, що там було проти не?, з собою зараз несе!..
   Всi слова радостi, щастя й привiту  застряли  Багла?вi  в  горлi,  коли
?лька зовсiм реально постала перед ним. Вiн аж зблiд, а  вона  зашарiлась.
Наблизившись,  навпроти  нього  ?лька  зупинилась,  хоч  була  якась  нiби
вiддалена,  очужiла,  майже  незнайома.  Не  поздоровкалась.  Кутики  вуст
ворухнулися криво, ледь усмiхнулись, нiби не йому.  Осмiлiвши,  зiбравшись
iз волею, окинула хлопця поглядом, грубуватим, якимось  прицiнливим,  нiби
випадкового стрiчного, що буде зараз до  не?  в'язнути  на  цiй  безлюднiй
стежцi. Так i стояли мовби однi у свiтi, однi серед озер,  шовкових  трав,
серед безгомiння плавнiв. I  це  вона,  ?лька,  так  примружено-вивчально,
оцiнливо, аж холодно, дивилась  на  нього?  Тiльки  змигок  чисто  жiночо?
цiкавостi майнув у очах,  коли  мимоволi  ковзнула  поглядом  по  стрункiй
постатi цього стрiчного юнака з крапельками води на осмажених плечах.  Але
й цiкавiсть була не ?льчина. Щось нiби навiть iронiчне з'явилося  в  цьому
поглядi розглядання: жертва спорту? Торс ?гипетський, плечi розвинутi,  на
веслах такi цiле лiто пропадають... Дiвчатам мало радостi вiд  таких,  що,
крiм спорту, нiчого в життi не бачать... Зна?мо, мовляв,  багато  вас  тут
вешта?ться таких по Скарбному з ластами,  з  транзисторами...  "Ну,  будеш
в'язнути, чiплятися? - мовби запитував погляд. I це ?лька?  Де  ж  та,  що
полонила його цвiтом сво?? душi, рiдна, щира, жаглива? Крикнути б ?й  щось
оглушливе, стряснути з не? отой невидимий панцир  вiддаленостi,  iронiчно?
зверхностi, збайдужiння...  Де  ж  ти,  ?лько  тi??  ночi  пiсенно?,  того
поцiлунку, яким опалила його на людях коло  собору?  Цi  днi  i  в  степах
бринiв  Багла?вi  твiй  голос,   наймилiший,   з   клекотом   стримуваного
хвилювання, а зараз...
   - ?лько! - наблизившись до не?, Баглай запитав рiзко, вимогливо: - Що з
тобою? Де ти була? Чому ти тут?
   ?й це здалося образливим.
   - Звiт хочеш почути? Ти ж, певне,  чув  уже  там,  у  Вовчугах...  Можу
додати!
   I заговорила. Слова вибухали якiсь майже вульгарнi, руйнуючi, iшли нiби
зовсiм не з ??, не з ?льчиних уст. Про  якийсь  комбiкорм  у  соборi,  про
потоптанку, що раннього кохання спробувала, ще пiддiвком будучи... Та й що
дивного? Адже байстрючка! Хiба з таких путящi бувають? Тiльки й ростуть  з
таких повiйницi! По?деш,  казали,  курити  навчишся,  по  ресторанах  тебе
поволочать... Була й по ресторанах, а вiн що думав? I  зараз  з  ресторану
йде. Нi сорому не бо?ться, нi ганьби. Душа задубiла,  стала  як  шкура  на
колгоспнiй клячi - вже нiякого болю не вiдчува?!..
   - Перестань! - Баглай мiцно стиснув ?? за руку. - Нi слова бiльше.
   Було ясно, що вона навмисне набалаку? на  себе,  знаходячи  якесь  люте
вдоволення  в  цьому  самопаплюженнi,  навмисне  виставля?  себе  в   ролi
пропащо?, розгуляно?, яка все пiзнала, все перейшла.
   - Не хочу цього слухати, розумi?ш? Ти не така! Я тебе знаю  краще,  нiж
ти сама...
   ?лька присмирнiла, похнюпилась перед ним. Знiчев'я длубала ногою корiнь
кiнського щавлю. Потiм, зiтхнувши, обвела поглядом плавнi:
   - Чому в природi  все  таке  гарне:  небо...  вода...  очерети...  А  в
людському життi?
   Баглай з ласкою взяв ?? обидвi  руки,  дивився  на  плечi,  що  стiкали
плавко, оголенi бiльше звичайного... На опущенi, з  припаленими  кiнчиками
вi? дививсь, на болiсний посмик губiв... Нiчого понад це! Вiнець  життя  у
тобi. I щастя жити - саме вiд того,  що  вiдкрив  для  себе  оцю  назавжди
найближчу людину...
   - Я тебе всюди шукав.
   - Ти був... у наших Вовчугах?
   Так, вiн був у Вовчугах! I йому все про не? вiдомо, вiн чув  вiд  людей
про ?льчине життя, - розважне, добре слово про не? чув...
   Невiдривне на не? дививсь. Святе й зараз.  Святе  й  чисте,  як  сонце,
створiння! I не чув я, що злiтало зараз iз тво?х  уст.  Все  оте  вдаване,
навiяне, награне - то не ти. I навiть якщо уява щиро нагнiтала все це,  не
вiр i крикам власно? уяви, ти краща за них!
   ?лька задивилась кудись на плеса далекi,  що  сонцем  очi  слiпили.  За
озерами знову  озера  -  озера  бiлих  лiлей,  качок  важучих,  неляканих,
пружнокрилих...
   - ? щось сумне в цих просторах, - сказала пiсля мовчанки.
   - Не треба  сумного!  -  вiдмахнувся  Баглай,  але  теж  замислився.  -
Простори завжди мають у собi щось сумне... Вiзьми небо, степи...  Як  i  в
усьому прекрасному, навiть у поглядi закоханих  психологи  знаходять  щось
нiби тужливе... Так де ж ти була? Що шукала?
   - Один сказав менi колись: шукачка свободи... Як лайку сказав... А воно
ж i правда... шукачка, - i в голосi ?й забринiла iронiя,  гiркiсть.  -  Та
таки ж знайшла! Бо любов - це ж, мабуть, i ? найбiльша свобода...
   - Як це ми зустрiлися тут? Ожина кусюча, очерети, стежка безлюдна...  i
раптом ти. Просто мiстика якась!
   ?лька звела очi на нього:
   - Я вмерла б, якби ми бiльше в життi не зустрiлись. Правду кажу: умерла
б.
   I погляд ?? став глибоким, як там, коли  вперше  побачив  ??  на  сво?й
Веселiй через Ягорiв паркан. Не  було  вже  у  вiчу  того,  що  перед  цим
навiювала на себе, навмисно навiювала,  мовби  вiд  чогось  захищаючись...
Було зараз зовсiм iнше: вловив зата?ну, болiсну жагу  чистоти  й  кохання.
Жестом вроджено? турботи й ласкавостi зiгнала йому комара з плеча, а  рука
так i затрималась на  плечi.  Вiдданiстю,  любов'ю  свiтився  й  зеленавий
погляд, очi стали криницями бездонними, знову наскрiзне  сяйнули  слiзьми,
як там, бiля собору.
   - Ти мiй коханий, коханий... Знав би ти, що зараз робиш зi  мною.  Бiля
тебе я вдруге народжуюсь, бiля тебе знову людиною стаю...
   - Щастя ти мо?! Щастя, доки й живу на свiтi!
   Слiпнучи вiд власно? нiжностi, Микола пригорнув, обiйняв ??.
   Чапля поблизу, розгонисте змахнувши крилами, злетiла  над  сонцем,  над
очеретами.
   Стояли, вмерши в обiймах.
   Будуть ще вам мiсячнi ночi Скарбного, будуть ще вам сивi тумани i  роси
по пояс! Порадують русалковим плескотом на глибинах, занiмiють  волохатими
тiнями по кущах. I птахи нiчнi будуть озиватися  до  вас  сво?ю  та?мничою
мовою, i в грозах благовiсних,  серпневих  ще  побачите  сво?  Скарбне,  у
сплесках  неба  голубих,  невагомих,  коли  весь  надземний  простiр  ними
трепеще, i наелектризоване небо диха? свiжiстю й силою розрядiв, раз у раз
освiтлюючи до самих безодень ущелини хмар.  Наснажена  життям,  аж  весела
йтиме  нiчна  гроза,  i  шумiтимуть  дерева,  по-нiчному  високi  i  якiсь
розп'ятi, хрестатi...
   Ще й ранки вам будуть гожi, пiслягрозовi, коли вже вiдгримiло,  й  нема
химерностей ночi, волохатих тiней, нема спалахiв,  та?мничостi,  видiнь  -
тонконогi  комахи  бiгають  по  водi,  вода   корiнь   ми?,   i   дiвчина,
приготувавшись до купання, стоятиме  задумана  мiж  дубами  на  рiдколiссi
берега, i сонце молоде цiлуватиме перса дiвочi... Так буде: сонце хвилясте
бiжить по водах Скарбного,  ледь  торкнутих  вранiшнiм  рухом  повiтря,  i
свiтлянi зайчики, вiдбившись вiд води, перебiгають  по  берегу,  по  голих
кореневищах, хвилями тiней i свiтла бiжать по щасливих обличчях закоханих,
по тугiй карбованостi гiллястих вiкових дубiв.



   XXIV

   Навiть тi, в чи?х душах живе поезiя урбанiзму, мрiють хоч раз  провести
вихiдний поза мiстом, з ночiвлею  на  Скарбному.  Вiд  танцмайданчикiв  та
радiол, вiд асфальтово? задухи й заводських димiв тисячами втiкають  сюди,
до музики жаб, до плюскотiння води й комариного дзвону.
   Комарi тут найбiльшi в свiтi. Але й перед комаром горожанин  не  пасу?,
радiсним ста? саме збирання в дорогу, коли  заводчани  гуртуються,  мов  у
далекий похiд, i луна? над ними пiдбадьорливий голос ватажка:
   - Що ж? рушимо, братцi? Пiдемо на луги-базавлуги комарiв, як вед  медiв
р годувати!
   I з цi?ю запорозькою примовкою, з рюкзаками на горбах один за одним  до
автобуса..
   Ще й не звечорi?, як на круто обривистому, переплутаному корiняччям  та
буреломом березi Скарбного,  де  було  колись  стiйбище  первiсно?  людини
(школярi не раз знаходили  тут  у  вимивинах  берега  мамонтовi  бивнi  та
кам'яне знаряддя наших пращурiв), на кожному закрутi рiчки влаштову?  собi
стiйбище людина XX вiку. Веселими голосами вилунюють стiйбища,  лаштуються
триноги, з'являються казанки,  будуть  тут  кашi-саламахи  чумацькi,  юшки
подвiйнi та потрiйнi, будуть розмови до пiвночi...
   I от уже яскрi? вогнище на високому березi мiж дубами. Патлате  полум'я
обiйма? казанок, бутить болотяний бугай десь в очеретах - темрява  залива?
плавнi. Звечора небо грозою полякало людей, крiзь темнi дерева лiсу кiлька
разiв сяйнуло невагоме майво нiчне, потрепетало голубим i щезло, кудись на
Днiпро  хмару  потягло.  Знову   тепла   нiч   владу?   повсюдно,   хвилю?
загадковiстю, духом плавнiв, духом степового лiта. На чорториях, у  глухих
заводях, де соми та щуки звечора скидалися  з  плюскотом,  тепер  головатi
водяники виглядають  серед  латаття,  а  з  гущавини  потойбiччя,  з-помiж
буреломiв зеленоокi мавки зацiкавлено прозирають на  людей,  що  зiбралися
довкруг вогнища, - мавкам та водяникам теж кортить дочути людських розмов.
   - А нема? нiде краще, братцi, як на нашiй планетi!  Земля  -  вона  моя
Зачiплянка! I не хочу я  мiняти  цi  козацькi  дуби  чи  пальми  Iндi?  на
жужелицю iнших планет...
   - Не та вже  планета,  що  плекала  рiд  людський,  порушилась  на  нiй
рiвновага життя. А хто порушив? Людина ж i порушила,  дисгармонiю  внесла.
Практичнi знання випереджають  духовний  розвиток  людства  -  звiдси  всi
нещастя. В той час як iнтелект робить  божественнi  вiдкриття,  пристрастi
залишаються на рiвнi нашого патлатого пращура.
   - Товаришу iнженер, я й  не  знала,  що  ви  скептик.  Може,  ви  ще  й
догматик? Давайте краще спiвати!..Туман яром, туман долиною... -  заводить
високий жiночий голос i, нiким не пiдтриманий, гасне.
   - ...Свiт iррацiональних емоцiй -  отам  гнiздиться  звiр.  Звiдти  всi
злочинства, культи, вiйни, звiдтiля, мабуть, прийде i те,  що  працю  нашу
перетворить на атомний  шлак...  Отуди  б  докопатись,  до  тих  пота?мних
глибин!.. Та не поширю?ться влада здорового  глузду  на  тi  темнi  печери
iнстинктiв, там варвар i досi дрiмучо живе...  Вiд  його  поштовхiв  часом
планета здрига?ться...
   - Чого там? Обехеес працю?. Закоханi, як були, так i ?... Планета живе,
зеленi?, з орбiти не збилася...
   - А тривоги скiльки? Всi живуть пiд постiйним страхом.
   - Не будем перебiльшувати.. Людям не раз уже здавалося, що свiт  завтра
пiде  на  звалище,  все  полетить  шкереберть.  Рiзнi  бузувiрськi   секти
прорiкали день i годину настання страшного суду.  А  життя  тим  часом  ?,
розвива?ться, новi рослини вивели люди, епiдемiй поменшало...
   - Але ж поменшало й китiв у морях, волошок не стало  у  полi.  Куди  не
кинь - самi полiгони та полiгони... Фантасти  вважають,  що  рiд  людський
кiнчить  самозгубою,  зостануться  пiсля   вибухiв   тiльки   таргани   та
скорпiони...
   - Осточортiло каркання. Тiльки хворому  на  печiнку  може  здатися,  що
завтра - то вже Помпея, суцiльний чорторий...
   - Але ж авантюристи можуть з'явитись? Он у Писанi? сказано...
   Глухуватий чийсь голос зненацька перебито жiночим високим заспiвом:
   За-а туманом нi-i-чого не видно, за тума-а-ном...
   - Ой голосиста. Це наша.  Якось  у  цех  дзвоню  вiд  директора,  а  ця
голосиста Марiя якраз трубку взяла. Що там, питаю. I чую у  вiдповiдь:  за
туманом нiчого не видно! Дим та кiптява такi,  що  не  проглянеш.  Фiльтри
вашi - поки що на паперi, а в натурi - курява суцiльна...
   - Зате тут яке повiтря, як диха?ться... I  помiчено,  що  на  Скарбному
багато закоханих.
   - Доки на свiтi будуть закоханi, журитися нiчого.
   Слухають водяники над темними  чорториiями,  головато  занишкнувши  мiж
лататтями; слухають мавки, закоханi в мову людей; чують голос дiвчини бiля
того поганського вогнища, ласкавий;, довiрливий:
   - Микольцю, отут би жити... Який цей лiс увесь чистий... I вся нiч  без
зла.
   I хлопець  прихиля?ться  головою  до  ??  голови,  ще  мокро?,  недавно
скупано?, волосся так свiжо пахне лататтям...
   - А ви чули? ?лька ж наша здорово спiва?! Багла? спiвучих люблять. Ану,
майбутня невiсточка, починай!...
   Тiльки видно дуба зеленого,
   Тiльки видно хлопця молодого...
   З молодо?, з красиво? душi лл?ться спiв. Повноголосе, розлоге, аж  луна
покотилася берегами, i плавнi занишкли, i нiч заслухалась.
   На голос пiснi до них добува?ться з берега ще один. Виник нiби з  води.
Причалив човна, вичалапку? на  берег  -  зi  списом  у  руцi,  в  капелюсi
крислатому. Раменястий, дужий, наче велет не наших часiв.  Сивий  вус  при
свiтлi вогнища срiблясте блищить усмiхом привiту чи  насмiшки.  Запорожець
живий! 3 куреня! Iз снiв, iз  видiнь  Великого  Лугу  просто  до  них,  до
яскравого ?хнього вогнища. Курiнний бунчужний, що триста лiт пролежав  пiд
сивим курганом самарських степiв. Але чому ж замiсть списа буденне весло у
руцi? Чому в капелюсi химерному - капелюсi металурга вiд печей?
   Багаття запасло йому вогнем, i, наближаючись, вiн  широко  вдихав  його
дух.
   - Я не водяник,  не  полохайтесь...  Зачув  нашу,  зачiплянську,  та  й
завернув. А вона ж веде так тобi чисто, як майстер свою плавку веде...
   Його впiзнали: батько всiх металургiв, Лобода-ветеран.
   - Iзоте Iвановичу, з самого вечора вас ждемо! Вже й у вашому  iнтернатi
шукали вас...
   - У богадiльнi, хочеш сказати? З поверненням тебе, Iване...
   Дво? людей зiйшлися бiля вогнища, чоломкаються, як батько й син.
   - От тепер розумiю, кого нам бракувало: Iзота Iвановича.
   Металург повiсив капелюха на гiлляку, капелюх  упав,  але  господар  не
кинувся його пiднiмати, лише глянув скоса:
   - Вбився.
   Одразу молодшi руки пiдняли, прилаштували на дубi.
   Разом тепер усi довкола вогнища сидять,  шанобливо  пригощають  старого
металурга.
   - Кажу ж, на пiсню поплив... Де зачую - спiвають, туди й пливу. Ген там
теж нашi затягують, десь за Бабиним Колiном отаборились на Журавлиному.
   - Подiлiться ж досвiдом життя в раю, дорогий наш майстре...
   - А що, паную. Настане ранок, не  думаю  про  снiданок...  Скарбне  вiд
браконь?рiв стережу. Бачили табличку при  входi  до  лiсу:  "Хто  посадить
дерево - того i внуки згадають. Хто злама? - того  й  дiти  проклянуть..."
Моя то програма.
   - А не скучно вам тут, Iзоте Iвановичу?
   - Чого скучати? Ятерi маю, догляд ?, i кiно  безплатне...  Запорожцi  ж
доживали вiку по монастирях. В молодостi  вiн  на  конi,  а  настане  час,
проща?ться з товариством, три днi п'?-гуля? в Ки?вi на Подолi, а потiм  аж
до Межигiр'я навприсядки штаньми вулицю мете. Одгуляв -  i  прощай,  життя
земне, прощай, су?та су?т, вiдтепер вiн тiльки на небо дивиться... Ну, а я
на сво? дими заводськi...
   - Спасибi, що ви ?льку  нашу  в  трудну  хвилину  пiдтримали,  до  дiла
прилаштували. Попрацю?, а там ми ??  до  себе  в  цех  заберем,  поповнить
робiтничий клас. Вчитиметься, набуде фах, згодом ще й на електронну машину
сяде!..
   Старий металург добув люльку, натоптав тютюном, запалив.
   - Ма? людина в собi такий живчик - бажання  робити  добро...  Помiчали?
Коли зробиш кому бодай маленьке добро, i тобi самому ста? на  душi  легко,
чисто. Казали колись, - гомонiв далi старий, - що у людини на плечi, i  на
лiвiм, i на правiм, сидить невидимий ... товариш Дух,  так  його  назвемо.
Один сидить, пiдказу?:  роби  добро,  а  другий  у  друге  вухо  нашiпту?,
пiдбива? на зло... Дума?те, зараз ?х нема? - Зда?ться, вiн  усмiхнувся.  -
Носимо й зараз. У кожного з нас сидить  на  плечi;,  i  на  лiвому,  i  на
правому ... До якого тiльки дужче дослухаешся...
   У химерностях ночi, в плетивi тiней зда?ться присутнiм,  що  на  плечах
старого i справдi  сидять  отi  невидимi,  прича?лись  мовби  птахи  якiсь
невiдлучнi, занишкли нахохлено, волохате.
   - Бiда тiльки, коли задрiма? товариш Дух... Не можна йому цього, бо  на
посту не сплять. Нишком живе, не бачимо його, а вiн кожного iз нас бачить:
ану, який ти? Чи душа не всохла? Чи совiсть не розгубив?  Iнодi,  бува,  й
серед ночi раптом запита?: а з якого ти роду зайшов, чоловiче? Чи  племенi
свого не вiдцурався, чи звичаю батькiв сво?х не забув? Нi-нi, люди  добрi,
тут не до жартiв, на цьому Скарбному  всього  передума?ш...  Ось,  кажемо,
бiльше сала та м'яса на душу. Це, звiсно, добре. Без  цього  не  проживеш.
Ну, а як стане по пуду сала на душу, як жиром ?? залл?ш, то вже й щастя по
вiнця? Нiякого болю вона тодi не почуватиме? Крiм сала, нiчого ?й бiльше й
не треба?
   Допалив люльку, до старшого Баглая звернувся:
   - А як же там, у свiтах? Якi плавки дають? БХIЛАЙСЬКЕ ВОГНИЩЕ
   Скрiзь побував, всього надивився, а скажу вам: нема кра?ни кращо?,  нiж
правда.
   Почалося звичайно. Викликали, питають:
   - Товаришу Баглай, полетиш?
   - Куди?
   - В кра?ну чудес...
   Ще б пак не полетiти!
   У Москвi, доки  збиралися,  Мавзолей  вiдвiдали,  кремлiвськi  оглянули
собори. Теж краса!
   Iз зимових речей начальство порадило нiчого не брати i ми, хоч  надворi
хурделиця мете, з'явились до лiтака в самих костюмчиках,  у  черевиках  не
для завiрюх, адже летимо в кра?ну вiчно? весни,  вiчного  лiта!  Мороз  аж
пищить, вiтер пробира? наскрiзь, та все ж ми в доброму настро?  збiгли  по
трапу, мотори заревли, i - прощай, земля,  прощай,  хурделиця  зимова.  На
трасi в нас була ще одна посадка, щоб зиму краще запам'ятали. Приземлились
- нiч, завiрюха. В лiтаку залишатись не  дозволя?ться,  бiжiть  у  готель,
бачите, ген-ген блискотять  вогники...  Побiгли,  тiльки  трохи  вгрiлися,
давай назад, далi летимо. Знову марафоном через  усе  аеродромне  поле  до
свого лайнера. А в лiтак не пускають, дверцята замкнутi, льотчикiв нема...
Одне слово, знайома картина.
   З нами, укра?нськими металургами, летiла ще велика група нафтовикiв  iз
Башкирi?, з сiм'ями, з малечею, дiти  одягнутi  легенько  -  у  тропiки  ж
летять... Збилися ми купою пiд крилом у сво?х пiджачках, обступили  малих,
щоб хоч ?х трохи прихистити  вiд  вiтру,  пританцьову?м  та,  звичайно  ж,
вихваля?м наш рiдний сервiс. Iншого разу, мабуть, запалення легенiв схопив
би, а тут вiдбулись самими дрижаками, нiхто навiть i нежить не нажив, - от
що означа? бути в польотi, тримати нерви в кулацi.
   Далi летимо через Гiмала?.  Сяйво  снiгiв,  слiпучiсть  небес,  чистота
вiчностi.
   Прощавайте всi: i ти, жiночко, i ви, дiти,  i  ви,  хлопцi  з  мартена,
дорогi мо? "мартини". До побачення й вам, бюрократи, не скоро з вами тепер
зустрiнемось... Летимо туди, де вас не  буде,  де  справдi,  як  на  iншiй
планетi, тiльки руда в надрах, а все iнше починай спочатку.
   Що ми знали про Iндiю? Кра?ною споглядання вважають ??, а для нас  вона
ма? стати кра?ною роботи й роботи,  постiйно?  напруги,  перших  найважчих
плавок...
   Ночiвля в Делi, з  балкона  цiлу  нiч  парко  троянди  пахнуть,  вранцi
вулицею оркестри, барабанщики в леопардових шкурах (був  там  у  них  саме
парад з нагоди якогось свята), важка пiхота на бойових слонах...  I  пiсля
цього  знову  дорога,  й  нарештi  тропiки.  Солодкуватий   запах   квiтiв
тропiчних,  нам  не  знайомих,  повiтря  гаряче,  цикади  трiскочуть,  мов
кулемети, голодрана чорноока малашня накида?ться звiдусiль:
   - Бакшиш! Бакшиш!
   Мiсцевiсть майже пустельна, серед рiвнини пальми, мов у кiно, i на  тлi
пальм - вiн, велетень металургiйний...
   Вдома у нас ще зима, а тут душно, як  у  печi.  Сiда?ш  в  автобус,  за
металеве не торкнись - опечешся!
   Стали ми жити на цiй  бурiй,  аж  червонястiй  землi,  в  самому  серцi
найзасушливiшого ?хнього штату. Розповiсти б, як по  сво?й  необiзнаностi,
корнфлекс пробували ?сти виделками чи як  широкими  штаньми  ?х  дивували?
Дечим i вони нас дивували теж.  Вразило  найперше:  завод  вiдкритий  усiм
вiтрам, зовсiм розгороджений! Згодом його огородили, зробили прохiдну,  як
i в нас. Поряд з мартеном, пiд робочим майданчиком - базар! На  ходу  щось
варять, шкварять, тут i горох продають, i банани, всi жуйку якусь жують iз
листя... Мiж людьми й корови блукають - це в них повсюдно... I кастовiсть,
звичайно. Коли вiн начальник - то вже iнструмент у руки не вiзьме,  меньшi
для цього  ?.  Контрактор-пiдрядник  у  них  особа  поважна,  сам  уклада?
контракт на роботи, людей набира? сам, без вiддiлу кадрiв. Виконали роботу
- по рупi? в зуби, а суму собi кладе. Дешева людська праця в  них.  Бува?,
механiзми стоять, а землю жiнки на головах корзинами носять. Ну i  те,  що
моляться всi. Перш нiж на змiну  заступити,  вiн  поклони  б'?,  на  сонце
молиться. Та все це повсякденнiсть буття. Головне, що в роботу ввiйшли  ми
впевнено i з тамтешнiми людьми швидко здружилися.
   Був у мене пiдручний по iменi  Рангар,  сiмейний  уже,  старшiй  доньцi
вiсiм рокiв, все вiн ?? вихваля?.
   Якось кажу йому жартома:
   - Рангаре, в тебе дочка, в  мене  син  такого  ж  вiку...  Може,  будем
сватами?
   - Давай, мiстер Iван! Вона в мене б?лiй-б?лiй, як у вас!
   I запрошу? в гостi. Живе, звичайно, скромно,  без  роскошiв,  у  них  у
багатьох там житла такi: чотири палицi i рогожа зверху... Та все  ж  кавою
почастував i доньку виставив на оглядини. Красуня, нiчого не  скажеш,  але
де ж там б?лiй-б?лiй?! Як циганча!
   - Згода,кажу. -Славна буде невiсточка. Породича?мось.
   I пiсля того вiн справдi зi  мною,  як  з  родичем:  цiлковита  довiра,
щирiсть, вiдвертiсть.
   А Таратутi це чомусь не сподобалось.
   - Що ти водишся з цими чорношерстими? - пита? мене, коли  я  повернувся
вiд Рангара.
   Рiзонуло мене це слово, де вiн його i взяв.  Але  я  промовчав.  Тiльки
перед сном, коли вже й пропелер свiй ми на нiч  ввiмкнули  (пiдвiшений  на
стелi такий вентилятор, що зарятовував нас вiд духоти), Таратута  знов  до
мене:
   -  Образився  за  них?  Кинь  ти,  Iване.  Яка  може  бути   дружба   з
бакшишниками?
   - Вони до мене по-людському, i я до них - теж.
   -Хiба вони розумiють по-людському? Англiйцi ?х привчили одне  розумiти:
кулак... А нас вони тiльки обциганюють на кожному кроцi.
   Англiйцi з ними справдi не панькались, до них мiсцевi в кiно не ходили:
квас не для вас. А в нас iндiйцям кiно безкоштовне,  i  хоч  нiчого  й  не
розумiють, а йдуть,  та  ще  цiлими  сiм'ями,  забирають  з  собою  навiть
немовлят,- жiнки ?х у себе за спиною носять.
   - Глухий, - кажу, - ти, Семене, до людей.
   - Ну, ходи, родичайся з ними.
   - I родичатимусь.
   - А я, - каже, - не терплю самий дух, що вiд них iде.
   Це вiн про те, що iндiйцi мають звичай голову мастити кокосовою  олi?ю.
А спека ж така, що часом олiя перегора?, розклада?ться... Кондишеном  поки
що не кожен там ма? змогу користуватись...
   - Пожив би ти, - кажу, - в ?хнiх  умовах,  Таратуто,  цiкаво,  яким  би
духом от тебе понесло. А то запросили тебе, як людину, платять тобi, та ще
й бiльше, нiж сво?м...
   - Менi Союз платить, - вiдбуркнувся Таратута. - Брататися з ними  я  не
наймався. Недобрий? А я й не збираюся для всiх бути добрим...  Хто  подба?
про цього Таратуту, як не вiн сам? Людина - найдобрiша до себе, хiба ж  ти
цього не помiтив?
   Так i не порозумiлися ми з ним. Та все ж, коли надiйшов день народження
Таратути, ми з хлопцями вирiшили вiдзначити. Для згадки вiд сво?х заводчан
подарунок iменинниковi поднесли: лампу  настiльну  з  пiдставкою  у  формi
Тадж-Махала. З бiлого нефрiту, гарненько зроблений, майстрiв на такi  речi
багато. Подарували, повеселились. А через кiлька днiв бачимо  цю  лампу  з
Тадж-Махалом... у сусiднього бакшишника! Очам сво?м  не  повiрили:  звiдки
взяв? Виявля?ться, збув йому наш iменинник. Образило це  нас.  Гаразд,  на
"Волгу"  людина  збира?,  хоче  пiсля  повернення  в  Союз  взяти   машину
експортну, але як на мене... та чорт iз нею, з тi?ю "Волгою", коли отак ??
добувати!..
   - Слухай, Семене, - кажу йому, коли пiсля змiни вийшли з заводу,  -чого
ти через Гiмала? летiв сюди?
   -Того, чого й ти: рупiй заробити.
   - Я - не того.
   - Ах, ти, звичайно, подавати руку братньо? допомоги... А я тебе  питаю:
за яке спасибi ми буду?мо  ?м  оцей  металокомбiнат?  Цим  комбiнати,  тим
Асуани... Та що, в нас дома дiвати нiкуди? Латками не  свiтимо?  Доки  нам
бути для всiх бiлими  неграми?  Ти  спершу  мене,  вiтчизняного  роботягу,
забезпеч яким-небудь джипом, а тодi вже й iншим виказуй  щедрiсть  за  мiй
рахунок.
   - Тим-то, - кажу, - й дорога ?м наша помiч, що не вiд жиру вона, не вiд
зайвини. Гада?ш, вони цього не розумiють?
   Зайшлося знову про ту лампу нещасну. Таратута  й  не  заперечу?:  було,
здав на перепродаж бакшишниковi.
   - Ну й що? Менi зараз кожна рупiя дорога. Бачиш, тiльки "Чаар-мiнар"  i
курю. - "Чаар-мiнар", тобто "Чотири мiнарети", -  це  найдешевшi  з  ?хнiх
сигарет, - а ви до мене iз сво?м Тадж-Махалом. Навiщо вiн менi?  Тiльки  й
лишалося на валюту його перевести.
   - Дешево ж, - кажу, - пустив на торг нашу дружбу i честь металурга.
   На мiсцевкомi незабаром довелось розглядати Таратуту. Бо  некрасива  ця
iсторiя з лампою, як  з'ясувалось,  була  тiльки  ниточкою  вiд  клубочка.
Зв'язався наш Таратута з бакшишниками, стало вiдомо,  потай  веде  з  ними
рiзнi гендлi. Сьогоднi вiн обдурить бакшишника, завтра той його, вони його
навiть частiше, комерсанти з них будь здоров. А на  такому  дiлi,  звiсно,
дружби не збуду?ш.
   Постановили: за двадцять чотири години щоб духу твого тут не було.  Щоб
не поганив барахольник колонiю радянських спецiалiстiв!
   Без оркестрiв, звiсно, вiдправили його.
   А ми з  братами-iндiйцями  через  кiлька  днiв  нову  пiч  ввели.  Коли
пускали, сутужно було, жарота замучувала. Скiльки працю?ш, весь час мокрий
як хлющ, задиха?шся, - працювати доводилось в кисневих iзолюючих апаратах.
   Першу плавку нарештi да?мо, радiють усi. Лл?ться небачений  у  них  тут
метал, а мимо нього  -  просто  через  цех!  -  поважки  ступають  бродячi
священнi корови... Нелякливо, солiдно, мов яка-небудь iнспекцiя, проходять
мимо розпашiлих вагонеток-iзложниць, що аж розжеврiлись вiд налитого в них
металу. Пройшли, освятили i пiшли собi з цеху.  I  ?х  не  чiпай,  iндiйцi
просять ?х не чiпати... Людей понасходилось сила-силенна - диво ж,  перший
мартен, iндiйчата з цiкавостi до само? печi лiзуть, доводиться  вiдганяти:
пiчка нова, газить, як би не почадiли...
   Сто?мо з Рангаром, дивимось на вогненну лаву, що лл?ться в ковшi  двома
потоками: в один кiвш i в другий.
   В Рангара очi повнi слiз. Схвильований, пита?, як вгадати,  де  лл?ться
шлак, а де чистий метал... Обидва ж потоки нiби однаковi.
   - Де шлак iде, Рангаре, там iскор  нема?.  Тiльки  чистий  метал,  коли
лл?ться, да? отi мерехтючi сузiр'я... Шлак не iскрить, розумi?ш?
   Це йому сподобалось:
   - Добре запам'ятаю, мiстер Iван: шлак не iскрить. Тiльки  чистий  метал
iскрить.
   Iз лiсiв та з гiр при?хали племена з самодiяльнiстю. Чоловiки в якихось
рогах, жiнки в рясних прикрасах... Пiзнiше i ми ?здили до  них,  на  честь
зустрiчi  вони  танцi  влаштовували  просто  бiля  автобуса...   Поступово
налагоджувалось життя.  Основного  досягнуто:  пiшов,  лл?ться  iндiйський
метал! Вста?ш уранцi, приходиш на роботу,  обiйдеш  печi,  оглянеш  ковшi,
шихтове подвiр'я, наявнiсть шлакових чаш... Одне слово, зробиш усе,  що  й
належиться  тобi,  як  сов'?т-експерту.  Бо  я  хоч  i  по?хав   звичайним
сталеваром, а функцi? лягали на мене начальника змiни. Все, що  ви  колись
навчили нас тут, Iзоте Iвановичу, все згодилось. Важливо, звiсно, не  лише
розказати, а й самому показати - в металургiв дiло таке. Ясна рiч,  у  нас
без кастовостi, нiяко? роботи нашi хлопцi не цурались. За це  вони  всi  -
вiд i до - металургiв наших поважали. Укра?нськi металурги  заступають  на
змiну - можна бути спокiйним. Треба, сам i  плавку  пустиш,  треба,  то  й
отвiр сам закри?ш, вiзьмеш списа, то сам i проб'?ш, iнодi й за  пiдручного
станеш його роботу зробити, бо хiба то  майстер,  що  не  був  свого  часу
пiдручним!
   Щадити себе не  доводилось.  Часом,  тiльки  повернешся,  виморений,  з
роботи, помився, сiв з хлопцями в домiно поклацати чи за книжку взявся,  а
тут уже мчить джип заводський, записку тобi подають: "Мiстер Iван, просимо
негайно в цех..." Хапа?ш кепку  свою  сталеварську  з  окулярами  i  знову
туди... Траплялося, що по вiсiмнадцять годин з цеху не виходили.  Здоров'я
не пiдводило, спеку ?хню витерплювали, може, тому, що  органiзм  у  нашого
брата-металурга жаростiйкий, звичний до будь-яких температур. Адже i в нас
у цеху влiтку на площадцi, бува?, температурка така  вискаку?,  хоч  я?чню
смаж...
   Звик i до сонця в зенiтi. Iдеш удень у брилi  тропiчному,  а  вiд  тебе
тiнi зовсiм нема, таке там сонце. Ну  i  палить  вiдповiдно,  аж  поки  не
настане перiод мансунiв тобто перiод злив таких, що з неба на тебе,  як  з
ковша, лл?. Пiд час мансунiв  особливо  ясно  бачиш  ?хнi  контрасти.  Той
голий-голiсiнький, в одних трусиках на роботу чеше, в iншого -  парасолька
над головою, а ще заможнiший - той у нейлоновiм плащi...
   У Рангара тим часом невiсточка мо?му Петрусевi росте. Глянув на не?,  i
одразу рiдне все попливе  перед  очима.  Днiпро  блакиттю  сяйне,  i  наша
Зачiплянка  зачервонi?  вишнями,  згада?ться,  як  у  пiдшефних  соняшники
цвiтуть... ? соняшники i в них, але там вони тiльки як квiти,  як  рослина
декоративна... Промайне бiля соняшникiв Рангарова донька  в  сво?му  сарi,
мимоволi подума?ться: а що? Що ми зна?мо про прийдешн?, про  те,  як  нашi
дiти житимуть на землi? Може, й справдi не захочуть  визнавати  мiж  собою
бар'?рiв,  i  колись  оцi  зiркi  iндiйськi  оченята  побачать  наше  небо
укра?нське i заводськi заграви вночi за  Днiпром?  Може,  з'явиться  i  на
нашiй Веселiй iндiйське  дiвча  з  сво?ю  любов'ю,  з  сво?ми  танцями  та
пiснями, i ласкавi води  Скарбного  торкнуться  тих  загорiлих,  Гангом  у
дитинствi омитих ноженят?
   У вiльний час ходимо в гостi до наших iндiйських друзiв; крiм  Рангара,
ма?мо й вiд iнших запрошення, бо вони, дарма що народ бiдний, без  статкiв
особливих, але гостинний: люблять, коли до них приходять. Окрiм того, були
серед ?хнiх сталеварiв i кiлька одружених на запорiзьких та марiупольських
дiвчатах - познайомились, коли  iндiйськi  хлопцi  вiдбували  практику  на
наших металургiйних заводах.
   - Приходьте на укра?нський борщ, - запрошують.
   I як зберемось, то хоч душу вiдведемо - пiсень сво?х  наспiва?мось.  Бо
дедалi дужче душа прагла домiвки. Бувало, таке накотиться, що  мiсця  собi
не знаходиш.
   А потiм ота пригода, що сталась зi мною, наробила такого переполоху...
   А було так. Одного вихiдного ви?хали ми всi?ю  колонi?ю  автобусами  на
масовку за мiсто. ? там у них велике озеро майже в  самiсiньких  джунглях.
День минав нормально: були спiви, й  веселощi,  й  ревнощi,  бо  де  жiнки
вплутаються, без цього ж не обiйдеться; не секрет, що й сухий закон  штату
було таки порушено. Але що я нiбито вхопив тодi  зайвого,  як  дехто  менi
закидав, то це не вiдповiда?  дiйсностi.  Не  шотландське  вiскi  причина.
Просто накотилось щось, як це iнодi з людиною  бува?,  i  засумувалося,  i
товариство тебе вже не раду?, взяв би й пiшов собi свiт за очi кудись...
   Озеро широчезне, бiльше за оцi плавнi  Скарбного,  контур  протилежного
берега  вабить  загадковiстю,  вiн  аж   синюватий,   iмлиться,   бузковi?
вдалечi...  Просторiнь,  як  отам  на  пониззi  в   нас,   навпроти   села
Вiйськового, де Днiпро  так  розлився,  де  в  сорок  третьому  нашi  його
форсували... Вони форсували, а ти?
   "Пливи", - наче штовха? мене хтось.
   I я поплив.
   За розвагами нiхто й не помiтив мого дурацького запливу.
   А мене наче якийсь бiс штовха? все вперед та вперед, туди, де нiхто  ще
з наших не був, туди, де синi?...
   Що там, думаю? Який той протилежний берег зблизька? Звiдси вiн  нагадав
менi смужку  днiпровського  берега,  де  щолiта  заводськi  дитячi  табори
дзвенять, де й мiй Петрусь, може,  зараз  з  дiтворою  футбол  ганя?.  Так
раптом гостро все уявилось менi - i загорiлi його ноженята в "сиротах",  i
руки в подряпинах, i синовi жарти чую, i вже  нiби  вдвох  ми  розгляда?мо
отой камiнь скелястий, на якiм викарбувано по мiдi, що тут загинув у бою з
печенiгами славний витязь Святослав  Iгорович.  Коли  затоплювали  пороги,
видобули ту мiдну плиту знизу й перенесли на iнше, на  високе  камiння,  i
вона  тепер,  ви  ж  зна?те,  опинилась  саме  на  територi?   заводського
пiонерського табору. Все те згадалось, i защемiло в душi, i наче туди,  до
того рiдного берега, я пливу.
   Мах за махом, неквапом, економлячи сили, та тiльки одного  не  врахував
я: що й вiтерець може дмухнути. А вiн дмухнув, та й неабияк, щось схоже  i
в нас бува?, коли надвечiр знiметься на Днiпрi  низовик.  Тепер  хочеш  не
хочеш, а мусиш плисти вперед, бо  як  поверну,  думаю,  назад,  то  хвилею
захльосне.  Пливу.  Правду  кажучи,  сподiвався  я,  що  буде  це  ближче.
Пiдлiтком не раз Днiпро перепливав, завжди почувався на водi  впевнено,  а
тут острах почав проймати. Може, тому, що вечорiло. Вiд сво?х  вiддалився,
бiльшу половину проплив, а протилежний берег мовби не ближча?.
   Скажу тiльки, що й смерк мене на водi застав. В тропiках темнi? одразу,
це слiд було врахувати. Одне слово, опинився на гранi.  Не  знаю  хто,  чи
могутнiй  дух  прадiда  запорожця  явився  та  мене  серед   цього   озера
присоромив, чи синок менi з берега руку  подав,  але  все-таки  добувся  я
берега! Одначе  був  передi  мною  берег  зовсiм  не  схожий  на  наш,  на
днiпровський. Без камiння, без степу запашного... Темрява, хащi  якiсь,  а
довкола пiд ногами: ш-шу! ш-шу! гадюки. Не знаю,  чи  справдi  ?х  стiльки
було, чи так менi з переляку здалося. Стою голий у тiй тропiчнiй темрявi i
кроку ступити далi не зважуюсь,  довкруги  стрiля?  отой  гадючий  шурхiт,
всюди ввижаються менi переплетенi змi?нi клубки, i  про  тигрiв-людожерiв,
звичайно, згадалось. Нахилився, розглядаюсь, де б вибрати  дерево  мiцнiше
та вище,  заберусь,  думаю,  на  дерево,  i  хоч  не  зовсiм  воно  личить
сов'?т-експертовi, а цю нiч доведеться переночувати по-мавпячому.
   Дерева високого не нагледiв, все якiсь покрученi  стоять  маняки,  зате
вдалинi, десь на березi озера, бачу, вогник проблиску?! Всi люди на свiтi,
мабуть, переживають одне й те ж саме,  коли  в  отакому  становищi  раптом
побачать вогник живий. Ще не зна?ш, що вiн  тобi  вiщу?  -  порятунок  чи,
може, загибель, хто розiклав той вогонь i чим вiн зустрiне  тебе,  але  ти
чомусь вiриш, довiря?шся йому, вже ти ладен бiгцем кинутись до нього крiзь
нiч, крiзь гаддя занишкле в химерному плетивi заростей тропiчних.
   Хапаю якусь лозиняку i, ганяючи нею по травi, як косар косою, щоб гадюк
розполохати, починаю пробиратись туди, на той людський свiтлячок.
   Рибалки то були. Вогнище, схоже на оце  наше,  i  вони  сидять  довкола
вогнища,  вечерю  собi  варять.  3-помiж  гурту  вирiзнявся  старий  один,
ватажний такий чоловiк, борода сива, апостольська.
   Не знаю, пришельцем з яко? планети я  ?м  видався  -  голий  витрiщений
без'язикий експерт, що не зна? й слова по-хiндi. Але  що  цiкаво  -  не  з
ворожiстю вони дивились, а тiльки з подивом, з  бажанням  розгадати  мене,
збагнути й, можливо, чимось допомогти. Погляд доброзичливостi й  пiдтримки
- ось що найбiльше мене вразило в ту мить! Ось такими поглядами й  повиннi
- всюди, завжди! - дивитися люди на людей...
   Я, звiсно, залементував на  всiх  суржиках  свiту,  заволав,  що  менi,
мовляв, треба на той бiк, бо мене там  ждуть,  розшукують,  я  заблукався,
вiдбився вiд сво?х, - смiшним я мав ?м  здаватись,  мов  дикий,  вимахував
руками в темряву озера й лементував безладно, годi було  щось  дотямити  в
мо?й лепетнi, та все ж, як не дивно, вони мене... зрозумiли. Ватаг  ?хнiй,
старший рибалка,  похитав  головою:  неможливо,  мовляв.  Переплисти  його
неможливо, це озеро. Навiть удень. Отже, й не ламай собi голову, чоловiче,
не гарячкуй, отямся - i показав жестами цiлком ясно: повечеря?мо i  будемо
спати. Показав навiть, як ми будемо спати, поклавши голову на руку,  i  як
небо оте, замiсть ковдри, вкри? нас сво?ми планетами та галактиками.
   Вечеря наша була як у святих: риба, сiль та вiдварений  у  водi  рис  -
жодних домiшок цивiлiзацi?.
   Буйна незнайома рослиннiсть оточувала нас i наше багаття. У  вiдблисках
його я бачив листя величезне, лопухи якiсь тропiчнi. Коли рис  вiдварився,
молодий рибалка пiшов i нарвав тих лопухiв,  акуратно  розiклав  листя  за
числом присутнiх: першому поклав менi, потiм старому рибалцi,  потiм  усiм
iншим. Мо? мiсце було скраю вiд заростей, найближче  до  тигрiв-людожерiв,
до всiх тих хижакiв, що менi ввижалися,  i  спина  моя,  мабуть,  сама  ?х
почувала, бо мимо мо?? волi нервовий дрож по нiй пробiгав раз у раз. I хоч
я намагався нiчим не виказати свого внутрiшнього стану, однак старий ?хнiй
помiтив мо? самопочуття, скорiше не помiтив,  а  вiдчув.  Такi  делiкатнi,
душевно тонкi були тi  нiчнi  люди!  Ледь  вловимо  кивнув  старий  у  бiк
молодих, i вони його зрозумiли, одразу мовчки перейшли й  сiли  зi  сво?ми
листками-серветками з другого боку вiд мене;  таким  чином,  я  був  тепер
захищений ними вiд усiх тигрiв, що досi блукали в мо?й уявi.  Вийшло  так,
що я опинився тепер у центрi, на почесному мiсцi поруч  з  ?хнiм  ватагом.
Така-то була наша тайна вечеря.
   I спати вони мене поклали в куренi не скраю, а  помiж  себе  всерединi,
поклали так лагiдно, дбайливо, ще чимось i прикрили вiд комашнi. Не до сну
менi було. Хто цi люди? I хто я для  них?  I  чому  ми,  випадково  й  так
неприродно   зустрiвшись,   уже   як   брати?   Щось   безмiрно    далеке,
первiсно-та?мниче було для мене в цих людях, що з правiку живуть на  сво?й
пропеченiй спеками, аж червонястiй землi; все в  них  iнакше,  i  водночас
почувалось: вони чимось зовсiм близькi менi... I хоч померлих  сво?х  вони
спалюють на кострищах, а вiд хвороб лiкуються тим, що  носять  в  мiшечках
дрiбки землi, прикладенi до живота, а чорнi  чуби  сво?  надстригають  для
того, щоб матерi ?хнi поклали тi чубчики у храмах якимось ?хнiм  духам,  -
через усе це переступивши, я прагнув ?х зрозумiти. Чому  вони  такi?  Чому
такi звича? в них?  I  що  то  була  за  прамова,  i  звiдки  отi  осколки
спiльностi мiж санскритом i нашими мовами, в яких у всiх спiльними ? слово
"мати" i "хлiб"? Розселення пастуших племен? Порвалась  ?днiсть  якась?  А
чому порвалася? Непереконливо це для мене. Часом переконливiшим,  скажiмо,
зда?ться, чи?сь фантастичне припущення, що  всi  ми  пришельцi  з  далеких
незнаних планет, були в пiтьмах минувшини викинутi сюди  iз  сво?ю  ?диною
прамовою, з людською пра?днiстю,  яку  втратили  потiм  i  яку  вiками  не
спромоглись вiдновити...
   Рiзнi такi думки туманили голову. Багато чого навiяла  менi  ця  кра?на
чудес. I хоч нiчого особливого нiби й не було в  тому,  як  вони  до  мене
поставились, та все ж зустрiч з тими людьми залишила в душi глибокий слiд.
Нiчого не знають про тебе, вперше бачать, а ти прийнятий ними як друг. Чи,
може, такими якраз i повиннi бути стосунки мiж усiма людьми на землi?
   Ще терзали мене в  ту  безсонну  тривожну  нiч  думки  про  наших,  про
учасникiв гуляння, бо стiльки ж завдав я ?м клопоту, прикрощiв  i  тривог.
НП!* Пропала людина! Зник один з металургiв! Втопився, чи  заблукався,  чи
де вiн  щез?  Але  нема!  Та  про  таку  подiю  негайно  мусять  сповiщати
посольство! За цей випадок не одного там спитають, комусь  припечуть  так,
що аж в Союзi оглянеться!  Каятьба  мене  мучила,  терзала  совiсть  перед
товаришами. Хвилинний настрiй  налiг,  щось  тобi  намарилось,  вдарило  в
прихмелену твою голову, i ти, нi  про  кого  не  подумавши,  пустився,  як
хлопчак,  навмання  на  оте  мiражне,  синювате...  Серйозний  чоловiк,  а
пiддався бiсовi  безконтрольностi,  в  безвiсть  якусь  потягло,  на  волю
стихi?...
   Той бiс, мiж iншим, i тут, у куренi, не до кiнця защух,  час  вiд  часу
торкав тебе пустотливо: все ж таки здорово, мовляв, вийшло! Пустились отак
до незвiданих та?мниць, у  мрiйну  немiряну  голубiнь!  Погнав,  погнав  i
переплив! Запорожцi колись байдаками по морю до турка добувалися в  гостi,
ну, а ти навимашки по iндiйських озерах  без  вiзи  поганяв.  Вiдповiдати?
Аякже, потилицю готуй, боки  пiдставляй.  Таке  безкарно  не  проходить...
Дихнув  роздоллям,  помiрявся  силою  з  стихi?ю,  загадковiстю,  а  тепер
помiря?шся з силою iнструкцiй, з усiм  тим,  що  за  таке  сов'?т-експерту
належить...
   Нiч була довга, думалось, що й сонце не зiйде, а воно зiйшло!  Таке  ж,
як i в нас: ясне. Просто iз-за куща викотилось, купою червоного вогню-жару
росте, росте, верхнiй край уже блиску набува?... Ранiше не помiчав, а  тут
чомусь помiтив, вiдчув, яка це подiя -  схiд  сонця,  з'ява  свiтла  пiсля
ночi, пiсля океану тьми. Вперше зрозумiв, чому вони  моляться  йому,  чому
кланяються  на  схiд  сонця...  Самому  захотiлося  вклонитись  свiтиловi,
привiтати день... Залишили ми свiй курiнь i дотлiле вогнище,  ведуть  мене
мо? друзi кудись в обхiд озера. Старий  ватаг  циба?  поперед  мене,  ноги
худющi, ребра випирають, шкiра пропечена, аж лущиться,  а  вiн  легко  iде
собi, ще й сiтку на ходу плете i щось мугиче  на  сво?му  хiндi.  Бачив  я
людину за всяких обставин, люблю дивитись на нашого  брата  металурга,  на
якого-небудь вальцювальника,  що  сто?ть  на  сво?му  робочому  мiсцi,  на
узвишшi в цупкiй сво?й робi, чорним потом блищить,  а  бiля  нiг  у  нього
мчать  розпеченi  червонi  гадюки,  а  вiн   ?х,   мовби   злегка,   мовби
забавляючись, сво?ми щипцями - раз! - i перекинув, мов який-не-будь факiр,
приборкувач змiй. Зна? металург, як там стояти. Якi там треба мати  нерви,
який  зiр,  яким  слухом  людина  ма?  володiти,  щоб  здобутись  на   оту
досконалiсть кожного жесту, на  оту  видиму  легкiсть  у  роботi.  Десять,
п'ятнадцять хвилин всього там сто?ш, бiльше не висто?ш, але як вiн сто?ть!
Яка виробля?ться гiднiсть у кожному його трудовому жестi!  То  людина,  на
яку можна задивитись. Але й ватаг оцей голоногий, сухоребрий,  мов  Гандi,
що так невтомно поруч тебе ступа? i на ходу сiтку плете,  до  лiктя  вмiло
намоту? i ще й наспiву?, - це теж людина, на яку задивитися можна!
   По заболоченiй мiсцевостi йдемо, i знов помiж гадюками,  по  намулинах,
помiж купами мурашникiв величезних, - в життi я не бачив таких!.. Протоки,
ручайки якiсь перебродимо, аж поки нарештi зустрiча?мо ?х - наших!
   В кого радiсть, в кого лють на обличчях.
   - Ось вiн, герой! Всю масовку нам зiпсував! - кричить на мене одна,  що
?? чоловiк весь час з нею панькався, бiля кожного Будди фотоапаратом сво?м
увiчнював. - Цiлу нiч через нього не спали, з факелами розшукували!..
   - Та ти хоч зна?ш, де  ти  був?  -  присiкся  до  мене  один  iз  наших
начальникiв. - Ти ж забрався... аж до племен! Там уже племена!
   Я щиро почував свою вину, вибачався як мiг, бо справдi вийшло  так,  що
вчинив я  перед  товаришами,  мов  останнiй  его?ст...  Заради  мене  було
залишено  один  з  автобусiв,  людей  стiльки  не  вiдпочило,  на   роботу
поспiзнювались, бо що там i робота, коли такий випадок, коли ти пропав.
   Роздратованiсть свою довго не могли погамувати. Збори скликали  того  ж
дня; вiдправити в Союз,  i  кришка,  наполягав  той,  що  все  кричав  про
племена. Як Таратуту, як того нашого вiтчизняного бакшишника.
   - Але то ж бакшишник! То ж хапуга! - стали заперечувати iншi.
   - А Iван змiцнював дружбу з племенами, - переводив хтось на жарт.
   Мусив перед усiма вибачитись. Бо хоч  як  хотiлося  додому,  але  ж  iз
плямою повертатись... нi!
   Вирiшальним виявилось те, що товаришi вступились за  мене.  Завдяки  ?м
зостався я в колективi.
   I того ж дня бiля мартена стояв.
   Думаючи про нiчну свою пригоду, зрозумiв  я  одне:  не  можна  будувати
життя на пiдозрах та недовiрi, не можна жити на догмах ненавистi.  Живе  в
людях щось вище за це - потреба ?дностi, пiдтримки, братерства.
   Щоправда,  начальник  той,  казенна   душа,   догматик   нещасний,   не
вдовольнившись тим, що я слово  дав  зборам,  ще  i  в  конторку  до  себе
викликав, при щiльно зачинених дверях сказав:
   - Пиши!
   - Що писати?
   - З якою метою попав до племен... З ким спiлкувався... I ще пиши  -  що
да?ш негласне зобов'язання... Що все виконуватимеш - вiд i до!
   - Себто стати стукачем?
   Не став я писати. Та мiг би вiн цього й не вимагати вiд мене, мiг би  й
на совiсть повiрити в правдивiсть мо?? розповiдi, до того ж iще й земляк -
наш, запорiзький... Мусив би збагнути, що довiку я тi?? ночi не  забуду  -
нi перед собою, нi перед товаришами, нi  перед  тими  нiчними  людьми,  що
прихистили мене бiля озера й вiдкрили менi щось таке,  що  зостанеться  зi
мною на все життя.



   ХХV

   Посеред протоки, посеред зоряного плеса  човен  темнi?,  а  в  ньому  -
зсутулена постать: дiд Нечуйвiтер, старий металург, пильну? сво? ятери. По
документах, як i ранiше, Лобода Iзот, а тут став Нечуйвiтер. I  в  Будинку
металургiв,  i  при?жджi  горожани  знають  його  пiд  цим   iменем:   дiд
Нечуйвiтер, гроза браконь?рiв,  громадський  доглядач  Скарбного.  Тi,  що
при?здять сюди рибу глушити або ловити ?? пiд час  нересту,  остерiгаються
Нечуйвiтра. Старий не ма? страху нi перед ким, сам наскаку? на цiлi ватаги
лобуряк, i вони змушенi пiд його натиском вiдступати.
   Всi цi урочища, плавнi, угiддя  -  мовби  повновладнi  його  володiння,
мовби кимось йому вiдписанi,  вiд  когось  заповiданi  в  спадщину.  Кожен
закуток у цих урочищах Нечуйвiтровi знайомий, хоча той, кому вперше випаде
опинитися тут, довго  блукатиме  не  знаючи,  Скарбне  це  перед  ним,  чи
Самарчук, чи Вовча, чи якiсь iншi протоки; чаруватимуть i  вiдлякуватимуть
новоприбульця тихi заводi з  мальовничими  берегами,  лимани,  та?мничi  в
бiлих лiлеях болiтця, озера,  захищенi  такою  гущавiнню  очеретiв,  що  й
човном не проб'?шся. Комар дзвенить у повiтрi. Крижнi,  зiрвавшись,  iдуть
над тобою, мов бомбовози. За озерами знову пiде лiс,  а  мiж  лiсом  знову
петля? невiдома якась рiчка, темна вiд глибини та вiд  того,  що  вода  ??
настояна на корiннi та на всякому водяному  зiллi,  -  воно  кисне  в  нiй
протягом лiта; подекуди дерева лежать, зламанi бурею й поваленi  з  листям
аж на середину рiчки. Iнодi наче й мiлководдя, а сягни найдовшим веслом  -
дна не дiстанеш.
   Нечуйвiтер ма? звичку вставати до схiд сонця,  коли  на  цих  водах  ще
стеляться сивi тумани i всюди по низинах роса, як вода, -  тодi  саме  час
всяке цiлюще зiлля збирати. В  Будинку  металургiв  Нечуйвiтер  не  одному
недужому допомiг, зна?, де найти якi трави та  корiнцi...  Тайни  природи,
вони всюди, мовляв, тiльки розпiзнати ?х зумiй. Але неодмiнно  збирати  ?х
треба до схiд сонця, коли зiлля ще в росi, воно тодi чисте, стерильне,  як
кажуть медики... Якщо ж корiнцi, то ?х  теж  викопуй  так,  щоб  сонця  не
бачили. Викопав i одразу в мiшок, i на темне горище, i нi в якому разi  не
мити. Бо як переми?ш, всю силу з кореня зми?ш; природа  ма?  сво?  закони,
адже й курча не вилупиться, коли яйце перед тим буде  помите...  Глянеш  -
незавидна травичка, а в нiй сила, i ймення хтось  дав  ?й  -  цар-дуб  або
цар-трава. Був такий знаючий чоловiк, що вiд нього Нечуйвiтер начувся  цих
тайн: чоловiка нема, а наука зосталась.
   Вночi тихо-тихо в його, Нечуйвiтрових, володiннях. Десь  аж  за  третiм
лiсом зрiдка проб'?ться стукiт чи??сь моторки,  простукоче  й  затихне;  i
лише коли пона?жджають горожани в суботу, тодi вся  плавня  спiва?;  життя
без пiснi - хiба то було б життя? Пливеш собi човном i чу?ш,  як  i  пiсня
пливе, то вигониться  вгору,  то,  розiллявшись,  далеко  стелиться  серед
лунких вод, поволi тане, гасне...
   Там, де незвичний заблукав би, Нечуйвiтер i вночi  пройде  -  хоч  i  з
зав'язаними очима. Нема для нього тут  невiдомостi,  кожен  закрут  рiчки,
найменшу заводь вiн будь-коли впiзна?, кожне повалене дерево в рiчцi  йому
як знак, як товариш.
   Бродячий гурт  яких-небудь  безсовiсних  шибайголов  i  той,  перш  нiж
розкидати по лiсу консервнi  бляшанки  або  порожнiми  пляшками  цiляти  в
стовбур дерева, деколи таки спохопиться,  озираючись,  чи  не  видно  десь
поблизу дiда Нечуйвiтра, громадського доглядача усiх цих угiдь  Скарбного.
Прийде, нагрима?, насоромить. I  не  тому,  що  доглядач,  а  душа  болить
дивитись, як варвар сучасний нищить, запаскуджу? свiт цi??  краси...  Там,
де пiд час окупацi? було вирубано частину дубiв,  тепер  насадили  молодий
дубняк, а бiля дубочкiв акацiю в ролi пiдгонича, щоб примушувала ?х швидше
рости. З пiдгоничем дубцi  добре  пiднялися,  дiд  Нечуйвiтер  власноручно
написав i поставив бiля тих насаджень охоронну  табличку:  "Xто  посадить,
того i внуки згадають..."
   Одначе не лише браконь?ри знають сюди дорогу. При?жджають  i  такi,  як
Багла?ве оце товариство, славнi, дорогi йому люди. Поспiвали, нагомонiлися
та й вони притихли, i вогнище ?хн? пригасло, i роси опiвночi вже,  мабуть,
упали на ?хнi рюкзаки. Повкладалися, либонь,  поснули,  тiльки  дво?  отих
закоханих  ще  на  березi  бовванiють.   Сидять,   посхилялись   головами,
притулившись одне до одного над тихими водами Скарбного.  Закоханим  -  ?м
нiч без сну, зорi ?хнi не сплять.
   Сидить у човнi посеред води  старий  Нечуйвiтер,  зорi  ловить  у  сво?
ятери, коли iнше нiщо не ловиться, чи, може, просто куня?.  Нi,  не  куня?
вiн, думки, наче сни, снуються  старому.  Молодим  себе  бачить,  парубком
буйночубим на бронепо?здi у степах. На одному з тих червоних пролетарських
бронепо?здiв,  що  завод  сам  собi  викував.   Яке   сонце   тодi   йому,
зачiплянському юнаковi, свiтило, який свiт стелився навкруги!  Ганявся  за
тими, що серед них i Катратий Ягор гасав на тачанцi, - аж потiм,  пiзнiше,
домна ?х обох помирила... Зводили  разом  i  третю,  й  четверту,  скiльки
металу кра?нi дали... Коли чистка на всiх була по заводах,  пiдбирались  i
до  Ягора,  Iзот  за  нього  тодi  вступився.  Звiдти  й   почалося   ?хн?
побратимство на все життя. Друзяка Ягор i тепер Нечуйвiтра не забув, днями
провiдав; посидiли разом у скарбнянському куренi, погомонiли про давн? (ох
i хлюсти ж були в Махна!.. А де дiлись? Як димом зiйшли!);  Прапiрного  ще
згадали, що позаторiк помер вiд тi?? хвороби, що нiяко? цар-трави вiд  не?
нема, а якби хто знайшов - золотий пам'ятник був би тому.
   Сну?ться й сну?ться всяке. Нiхто в наш галопний  час,  серед  шарпанини
життя з його  карколомним  темпом  не  передума?  стiльки  дум,  як  нiчнi
сторожi. Коли земля засина?, i згаса? вир денних клопотiв,  i  дипломованi
фiлософи вже сплять - сторожi, цi невiдомi нiчнi мислителi, заступають  на
сво? вахти, виходять в океани роздумiв,  i  зорi  задають  ?м  сво?  нiчнi
питання.
   Допитуються молодi: в чому щастя? Яке воно, щастя, на смак i на  колiр?
Вимагають, нiби стипендi? щастя нам дайте! Якби ж його можна було  вловити
в оцi ятерi та й подати вам готовеньке... Згадався знову  Iван  Баглай  та
його товариство, тi заводськi, бiля чийого  вогнища  вiн  щойно  сидiв,  -
совiснi люди, такi стають лицарями працi й життя.  А  якi  лицарi  з  вас,
молодi вiтрогони? I чи будуть iз вас майстри? Всi, хто бува? на Скарбному,
дiляться для Нечуйвiтра на майстрiв i  браконь?рiв.  Тарасовим  словом  ?х
дiлить: "Той муру?, той руйну?..." До останнiх  причисля?  i  сина  свого.
Чому вiн такий? I чому ж воно вийшло так, що трудяга невсипущий та викохав
браконь?ра? Послухати сина, то нiби все вiн  зробить  для  кращого:  собор
треба  знести,  бо  заважа?  будувати   ринок   для   трудящих...   Тумани
злiквiдувати, Скарбне оце висушити - бо воно, мовляв, комарiв розводить...
А хто згаду? Сiч та козацтво, той i зовсiм пiдозрiлий!.. На все в нього, в
нищителя, готове пояснення, а то й погроза...  I  скiльки  ?х  таких,  що,
кинувши мартени, тiльки й навчились язиками молоти. Може, це час мав такий
настати - час пустомолотiв? Як на дерево - шашiль, на метал - корозiя,  на
пшеницю- кукiль, може, так насупроти майстра мусить бути i свiй браконь?р?
Але чи завжди так буде? Невже всюди, де йде будiвник, повинен  невiдлучно,
як тiнь, iти i руйнач? В головi самi треньки-бреньки, ще  цвяха  до  пуття
нiде не забив,  а  вiн  уже  спiшить  знести  старе,  розкорчувати  мiсце,
розчистити пiд якусь iншу споруду, може, й без вiкон, без дверей...  "Таке
життя, тату, що треба в нього пробо?м iти, живохватом! Тiльки тодi  чогось
досягнеш..." I йде. Та все чомусь усе з  корчування  почина?.  Хiба  це  я
такого вчив тебе, сину?  Не  я,  хтось  iнший  навчив...  А  тiльки  знай:
понищиш, кинеш у небуття батькiвське, то й  власне  тво?  життя  безцiльно
впаде,  заглухне  в  тебе  ж  бiля  нiг...  Калiка  той,  хто  не   здатен
предкiвщиною дорожити. Людинi дано пам'ять, що сяга? у вiки, тому  вона  й
людина...
   Докотилася чутка до Нечуйвiтра, нiбито  син  його  скоро  ма?  пiти  на
пiдвищення. Бува?, що такi далеко йдуть. "Не  берiть  його,  -  самi  губи
шепочуть, нiби застерiгають когось. - Не берiть, не берiть, хоча й з  мого
роду вiн!.. - Сам не помiча? старий, як уже  зверта?ться  цим  шепотом  до
берегiв i до темних глибин, де риба дрiма?. - Бо, як вiзьмете, вiн вам  не
один собор знесе, не одне таке смердюче море збуду?, що й  ради  потiм  не
дасте..." I все ж хотiв би бачити його. Хотiв би,  щоб  дитятком  ласкавим
прибiг чи юнаком-завзятцем вернувсь, веселим  заводським  Володькою,  яким
його знали на металургiйному... Iде i внукiв приводить i каже: "Знайомтеся
з внуками, тату... Вiдтепер до нас перейдете жити, заберу вас звiдцiля..."
Чи, може, ще й прийде колись? I знову само шепочеться кудись  до  берегiв,
до темних урочищ Скарбного: "Дорожiть днем - ось що я вам  скажу,  молодi!
Дорожiть миттю, секундою! Живiть так, щоб  встигли  зоставити  слiд  пiсля
себе путящий. Живе не той, хто чадить. Живе - хто iскрить! Знайте, що  всi
ми станемо перед судом будучини, а перед тим судом нiякий володар,  нiякий
найбiльший руйнач не переважить послiднього муляра... Зоставте  ж  слiд...
Не бляшанку з-пiд шпротiв, покинуту на Скарбному, не купу смiття, а  таке,
щоб людей радувало -  близьких  i  далеких...  Дорожiть,  дорожiть  миттю,
синочки! Бо ГЕСи плануються, все на свiтi плану?ться - не плану?ться  одна
тiльки смерть".
   Вiн знову стиха?, схиливши голову на груди,  наче  спить,  але  вiн  не
спить. В його вiцi  люди  вже  мало  сплять.  Насува?ться  небуття,  вiчна
розлука, а все ж йому, Нечуйвiтровi, iнодi  зда?ться,  що  й  звiдти  вiн,
знатуживши силу останню, колись знову повернеться, щоб ганяти  браконь?рiв
та щоб  подивитись  ще  раз  хоч  зоддалеки  на  свою  Укра?ну,  на  собор
зачiплянський, на буре небо над мiстом. То його небо! То  вiн  його  таким
витворив, бурим, живим, бо домни вiн ставив  i  мартени,  металу  виплавив
рiки  не  меншi,  як  оце  Скарбне.  I  якщо  настане  час  назавжди  йому
попрощатись, сказати усiм: кидаю домни вам, Скарбне покидаю у спадщину, то
заповiсть поховати себе не там, де ?хнiй богадiльнi мiсце вiдведено, а  на
найвищiй з могил степових, хай з одного боку дуби Скарбного зелено шумлять
йому, а з-над Днiпра  височать  списи  рiдних  труб  заводських...  Щоб  i
звiдти ?х бачити мiг... А що буде там? I чи буде? Чи той  свiт  небуття,
те безмежжя, до якого долучишся, - то тiльки холод, холод i тьма?
   Машина якась загуркотiла в лiсi  i  стихла,  -  хтось  пiзнiй  при?хав.
Мiсяць iз-за лiсу пiднявся ощербком пригаслим i свiтить, мов  iз  давнини.
Степовi царства  бачив,  козацькi  дозори  пiд  цим  мiсяцем  пасли  сво?х
коней... Скiльки вiкiв соталося в плавнях його  примарне  свiтло...  Дуби,
наповненi темiнню, стоять  безшелесно,  в  мовчаннi,  в  якiйсь  шляхетнiй
величi. Закоханi все ще сидять на березi, чути росяний смiх ?льчин, певне,
щось веселе стиха розповiда? дiвчинi Баглай-молодший.
   В думках Нечуйвiтровi чомусь зрина? почуте сьогоднi вiд  студента  бiля
вогнища про той звичай далеких островитян. Десь то в Океанi?,  на  якомусь
островi було. Коли висадились колонiзатори на той острiв, то сили  ?хнi  i
сили тубiльцiв виявились нерiвнi, перевагу зброя давала - в  прийшлих  уже
вогнепальна була, а в островитян тiльки старовиннi  бамбуковi  списи...  I
ось навiть тодi, коли стало ясно захисникам квiтучого  острова,  що  загин
неминучий, змоглися вони на останн?, на таку могутнiсть духу, що покликали
?х усiм племенем на той безстрашний  передсмертний  бiй  -  священним  вiн
зветься  по-?хньому...   Побачили   завойовники   перед   собою   видовище
трагiчно-яскраве, буйне, як сонячне свято весни: назустрiч ?хнiм  мушкетам
та гарматам рухався з самими списами святково  вбраний  натовп  чоловiкiв,
жiнок i дiтей; всi вони були в  рясних  мальовничих  одежах,  виблискували
прикрасами, iшли з ритуальними танцями, спiваючи у  священнiм  бунтiвливiм
екстазi найкращих сво?х пiсень. Без почуття  страху  iшли  на  той  герць,
захищаючись вiд навали  вогнепальникiв  ?диним,  що  в  них  зосталось,  -
спалахом краси!
   "Ото були люди", - встиг подумати Нечуйвiтер, i  враз  вогняним  списом
пронизало йому груди, все небо спалахнуло криваво, i  в  подивi  страшного
болю старий вiдчув, як важко порина? у якийсь червоний в'язкий туман...
   Весло вислизнуло у воду, а все - як i ранiш... Дуби стоять  безшелесне.
Закохана пара бовванi? на березi, хлопець i дiвчина сидять обiйнявшись,  а
перед ними наяву творяться чари: зоряна вода... Човен  тихо,  безплескiтно
проплив...  Закунялий  рибалка  темнi?  на  нiм,  мов   маняк.   Зда?ться,
Нечуйвiтер. Окликнули. Не вiдгукнувсь.
   - Не чу?, - всмiхнулася ?лька. - Справдi, Нечуйвiтер...
   I далi човен поплив, вiльно, без  весла,  течiя  сама  лагiдно  понесла
його, щоб згодом десь винести  на  плеса  вiдкритi,  розкiшно  озагравленi
вогнями заводiв... Широчiнь, воля... Серед ясних вод тiнi крижнiв темнiють
далеко - ?х не ляка? човен рибалки нiчного... Десь аж уранцi,  при  свiтлi
могутньо? ранково? зорi, що на пiвнеба розкине ясно-рожевi  сво?  вiтрила,
днiпровськi рибалки випадково натраплять на  цей  безвесельний,  блукаючий
човен-стародуб... Натраплять i, здивованi, побачать, що не  порожняком  по
течi? вiн повiльно мандру?: несе й господаря кудись свого згаслого,  сиве,
мудрочоле несе чи?сь життя... Виловлять, сповiстять про скорботу  i  цiлим
заводом ховатимуть ветерана, за вимогою робiтникiв  назовуть  його  iменем
заводський  профiлакторiй,  а  поки  що,  розкинувшись   горiлиць,   пливе
Нечуйвiтер в безгомiннi ночi, в найнiжнiших на свiтi  серпанкових  туманах
свого Скарбного...  Назустрiч  синовi  пливе  старий  металург,  назустрiч
мiсту,  заводам,  загравищам  домен  сво?х,  назустрiч  тим,   нiколи   не
згасаючим, чорним  соборам  свого  життя!  По  водах  багряних,  пiд  небо
багряне, у вировища  бурих  димiв  заводських,  що,  поволi  наближаючись,
огортають, окутують його в багряницю вiчностi. В нiй, у тiй  багряницi,  i
вiдпливе. До берегiв незнаних, в останню, найта?мничiшу подорож, з яко? ще
не вертався нiхто.



   XXVI

   Ця компанiя була з тих, що виходять з ресторану останнiми.
   - З тонучого корабля вони сходили останнiми - так колись  напишуть  про
нас, - сказала iржавоволоса.
   Пiсля духоти й важких випарiв  ресторану  повiтря  вулицi  оп'янило  ?х
мовби ще дужче. Iржавоволоса похитувалась на сво?х шпильках.  Струнконога,
висока, вона схилилась Таратутi на плече:
   - Дай сигарету.
   - Бой, - обернувся Таратута до одного з компанi?, майже пiдлiтка. -  Ти
чув? Дама бажа? сигарету.
   Хлоп'як миттю висмикнув з кишенi пачку "Шипки" i з готовнiстю подав:
   - Плiз, Жанно...
   - Мiй перший чоловiк, - сказала iржавоволоса, мляво несучи сигарету  до
губiв, - Лобода Володимир Iзотович, називав мене тiльки  "Жаннуся"...  Вiн
бував часом вельшi галантний... Першому, власне, таким i належить бути.
   - Лобода  перший,  а  хто  ж  останнiй?  -  запитав  мордатий  лобур  з
засуканими рукавами. Постать виразиста: кругла голова  низько  всаджена  в
плечi. На лобi язичок чуба прилип.  На  волохатiй  руцi  фiолетове  серце,
пронизане стрiлою.
   - Жаль, що в нашому мiстi нема академiкiв, - зауважив  вiн.  -  Бути  б
тобi, Жанно, ще й вдовою академiка.
   - Куди ж пiдемо? - сказала друга, така ж висока  й  довгонога,  але  не
рудо-iржава, а до блиску  чорна,  з  чорними  вiями,  iз  схiдним,  штучно
наведеним, як у гейшi, розрiзом очей.
   - На проспект, дружинникiв лякати, - запропонував Таратута.
   - Я не люблю проспекту, - вередливо сказала iржавоволоса. -  Неон  псу?
колiр обличчя. Хочу до Днiпра. Я буду купатись!
   - Нiчнi купання  -  в  цьому  щось  ?,  -  сказав  мордань.  Поправивши
транзистор, повiшений через плече, вiн взяв гейшу пiд руку.
   Всi повагом побрели проспектом униз. Неони  кидали  на  них  сво?  син?
примарне свiтло. З "Вiкна сатири" хтось сварився пiднятою пляшкою.
   - Нi, тiльки не це,  -  вигукнула  гейша,  коли  всi  зупинились  перед
"Вiкном сатири". Серед розмальованих тушшю  пянюг  та  хулiганiв  накле?но
фотографiйку яко?сь розкудлано?  дiвчини,  що  ??,  видно,  було  клацнуто
апаратом у витверезнику. - Нещасна! Наклеять ще й пiдпишуть: тунеядка, без
певних занять. Всьому мiсту на глум.
   - Написали б,  чого  я  вiд  свого  номенклатурного  Лободи  втекла,  -
нахмурилась Жанна. - Хай би  знали,  хто  все  життя  менi  зiпсував.  Хто
весняну мою душу спустошив!
   - Ходiмте звiдси, - стривожено заговорила гейша, iнстинктивно затуляючи
рукою  обличчя:  ?й,  видно,  здалося,  що  ??  теж  можуть   отут   зараз
сфотографувати прихованим об'?ктивом, щоб, увiчнену, завтра  виставити  на
проспектi серед спекулянтiв, п'янюг.
   - Не бiйся. Еро, - заспоко?в гейшу мордатий. - Сеньйор з тобою.
   Далi побрели.  Iшли  ходою  розмлявлених  i  знудьгованих.  Позаду  них
пленталась ще якась компанiя запiзнiлих блукачiв.  Компанiя,  що  йшла  по
п'ятах, голосно вiдзначала струнконогiсть Таратутиних супутниць,  аж  поки
вiн обернувся:
   - Ви жада?те конфлiкту, громадяни? Будьте обережнi: я контужений.
   А пикатий його приятель дав додатковi пояснення:
   - У нас  сьогоднi  свято.  Вiдзнача?мо  двомiсячний  ювiлей  повернення
одного з нас звiдти, де дюдя. Де пiд  носом  у  таких  шмаркачiв,  як  ви,
замерза?.  Отже,  не  псуйте  нам  цi??  шикарно?  неоново?  ночi.  Радимо
зберiгати дистанцiю.
   Компанiя пiсля цього без опору вiдстала, можливо, дехто  з  них  навiть
упiзнав у низьков'язому знаменитого  Обруча.  Обруч  цей  справдi  недавно
тiльки повернувся з "рiдних"  йому,  як  вiн  казав,  "багатих  копалинами
колимських кра?в". З шлакоблокового взято його було - на  шлакоблоковий  i
повернувся.
   - А чого ж Вiтя мовчить? - сказала Ера.  -  Це  ж  на  його  честь  був
банкет!
   - Бой у нас скромняга, - Таратута обiйняв важкою  рукою  свого  боя.  -
Першу получку обмити - це з твого боку було шикарно. Вважай,  що  сьогоднi
ми тебе висвятили в доросле й досить вишукане товариство.
   - Вiтю, ти вже дорослий? - зареготала, глянувши на  юного  арматурника,
Жанна. - Ти бiльше не "фабза?ць"? I вже, мабуть, шука?ш жiночо? ласки?
   -  Але  передовсiм  ти  мусиш  прослухали  лекцiю  мого   чоловiка,   -
усмiхнулась чорнява гейша. - Лекцi? про любов  -  це  його  козирний  туз.
Чита? - закача?шся! Старушки-пенсiонерки у хусточки плачуть.
   - Оригiнальне, - сказав Обруч.  -  Доки  шановний  лектор  десь  навча?
трудящих, як треба кохати, юна панi лекторова, наша  чудова  Ера,  корота?
вечiр у при?мному й цiлком трудовлаштованому товариствi...  Кожному  сво?,
як сказав фiлософ.
   - Нiкого вiн там не навча?, - зауважив Таратута. -  Цитатам  про  любов
бiльше не вiрять.  Вiдтарабанив  сво?,  зiрвав  монету  i  зараз  спить  у
районнiм готелi мiцним сном командировочного.
   - Бiдний мiй лекторе, - впала в сантимент гейша. - Десь ти в  ошарпанiм
тому готелi... районнi блощицi тебе  кусають...  Дорогесенький  мiй!  Всiм
чита?ш лекцi? про кохання, а чому ж сам кохати не навчився? Так i  помреш,
не знаючи, що це таке - любов!.. - I, розхитуючи стегнами  на  ходу,  вона
вже декламувала: - "Осiнь була. Сiявся нудний атомний дощ. Дво? сидiло  на
березi, згадуючи  далекi  доатомнi  весни..."  Так  починатимуться  колись
атомнi романи. - I, зупинившись, вигукнула: - Невже оцi прекраснi ночi уже
останнi?  Невже  для  майбутнiх  здегенерованих  поколiнь   ми   тiльки...
античнiсть?
   Електричний годинник на розi показував ?м пiзнiй час.
   Iржавоволоса в нападi цiкавостi стала допитуватись у  Таратути,  за  що
його з Iндi? достроково вiдправили в Союз.
   - Заздрiсть, -  пояснив  Обруч  за  приятеля.  -  Всього  й  грiха,  що
чорношкiрих дiвчат у готель приводив...
   - А чорношкiрi кращi за нас? Скажи, кращi?
   Увагу ?хню привернула  вiтрина  атель?  для  молодожонiв.  Накрохмалена
шлюбна сукня серпанковою пiною пухириться на манекенi...
   - В бiлоснiжному такому  платтi  -  пiд  вiнець!  -  вигукнула  колишня
Лободина. - Мрiя моя  була...  I  щоб  уночi,  при  свiчках...  з  музикою
органа... В Ризi встановлено орган у соборi.  Менi  вдалось  побувати.  Це
таке... Таке... Нiчого в життi кращого не чула. Нiчого кращого  не  почую.
Фуги Баха! Вкрадь мене, Таратуто! Повези кудись, повiнчаймося у соборi!
   -  Горобцi  там  вiнчаються,  -  прогув  Таратута,   маючи   на   увазi
зачiплянський собор. - До того ж ти розвiдна. А розвiдних не вiнчають.
   Обруч зауважив, що взагалi не розумi?, чому той козацький собор досi не
розвалено. Проти козаччини ж  борються.  I  небагато  й  треба  тротилу  -
скiлькись там ящикiв...
   - Або танками, - висловив iдею Таратута.
   - Було ж, мовляв, одразу пiсля  вiйни:  хлопцi  танкiсти  вмiли  ночами
промишляти. По?дуть з мiста нiби на нiчнi маневри, крамничку сiльську  при
дорозi танк ненароком зачепить плечем i - вгощайся, братва, ? що випити  й
закусити.
   - Сам вигадав? Чи приснилось? - поцiкавилась Жанна.
   Таратута тiльки гримасу  скорчив:  розумiй  як  хочеш.  I,  розглядаючи
вiтрину, по-дружньому допитував боя:
   - Вiтю, скажи, кортить тобi коли-небудь отак... пiдiйти  й  по  вiтринi
трахнути?
   - Навiщо? - здивувався пiдлiток.
   - А так, для  iнтересу.  Чим-небудь  важкеньким  щоб  -  раз!  -  i  на
друзки!.. Невже не кортить?
   - Нi.
   - Тодi нема ще  в  тобi  отого...  ферменту  свободи,  -  сказав  Обруч
татуйований. - Абсолютно? свободи нема в органiзмi. Теля ти поки що.
   - Не лайся, - ображено на?жився хлопець.
   - Це по-дружньому. Людину, яку не поважаю, матом нiколи не  обкладу.  I
затям собi: на лiдера не ображаються.
   - Лiдере, в тебе важкий характер, - зауважила Ера.
   - Не заперечую. Як писав один у заявi до свого  заводського  колективу:
"Оскiльки в мене  дуже  поганий  характер,  який  не  дозволя?  зжитися  з
сусiдами по камерi, то прошу взяти мене на поруки..."
   Бiля кiнотеатру ?хню компанiю  вiдтиснув  убiк  потiк  людей,  що  саме
висипали з останнього сеансу. Збуджений натовп схвильовано плив мимо  них.
"Фабза?ць",  помiтивши  серед  люду  кiлькох  сво?х  заводських,  мимоволi
вiдступив пiд дерево  в  тiнь,  не  хотiв,  щоб  його  впiзнали  в  п'янiй
компанi?.  Якiсь  дiвчата,   можливо,   студентки,   проходячи,   дiлилися
враженнями вiд фiльму, в ?хнiх очах ще блищали сльози; а  з  театру  валом
валили iншi, розсипались навсiбiч по  малолюдному  вже  проспекту.  Обруч,
поклавши дамам сво?м руки на плечi, стояв мiж красунями в недбалiй позi й,
пропускаючи натовп, гомонiв майже розчулено про те,  як  багато  на  свiтi
людей, що не сидiли в камерах, не почували вартового за плечем, не слухали
вирокiв собi...
   Сплив натовп. Вiтя знову висунувся з тiнi, блiдий вiд випитого, синявий
вiд неону. Висунувся i за мить знову сполохано  позадкував,  бо  неподалiк
саме проходили дружинники, серед них дво? заводських арматурниць, - вiн ?х
упiзнав.  Ступають  розмiрене,  поважно,  трохи  навiть  хизуючись  сво?ми
червоними  пов'язками.  Обдавши  Обручеву   компанiю   враз   посуворiлими
поглядами, дружинницi пройшли з рiвним перестуком каблучкiв, за  ними,  ще
суворiшi, продефiлювали хлопцi-дружинники у напрасованих штанях,  i  Обруч
знову заговорив про те, що iсну? на свiтi для декого просто ж  iдилiя:  цi
заводськi хранительки порядку навiть уявлення не мають,  скiльки  похмурих
пропеклих зекiв-кримiналiстiв зараз, пiсля  вiдбою,  вкублюються  десь  на
нарах по режимних сво?х таборах.
   Вiтя запитав, чи правда, що блатняк свого кореша нiзащо не зрадить i що
багато серед них трапля?ться безстрашних.
   - А перед ким страх? - скривився мордань. - Нема Бога, крiм кодексу!
   Коло вiтрини гастронома  до  них  ув'язався  ще  якийсь  миршавий  тип,
нестрижений; неголений, у пом'ятому беретi. Вiн хоч  i  не  був  Обручевим
знайомим, проте  одразу  назвав  його  другом,  показував  жмуток  грошей,
затиснутих у кулацi, i все доскiпувався, де ще можна випити,  дарма  що  й
так уже ледве тримався на ногах.
   - Ти хто? - з пiдозрою бликнув на нього Обруч. - Може, лягавий? Чи хто?
   - Мiг би великим бути, - мимрив той. - А так нiхто. Такий, як i ви.
   Лекторова запитала нервово:
   - А хто ж ми, по-вашому?
   - Дикi конi доби, - мовби тверезiючи, казав незнайомець. -  Худоба,  що
почина? ревiти перед затемненням сонця або перед землетрусом... Адже в нас
розвинена iнту?цiя долi... Iнту?цiя неминучого i незабарного кiнця...
   - О! Та ти мудрецьi - вигукнув Обруч. - А менi здалося,  що  ти  просто
рядовий примiтивний калимник, який не встига? пропивати сво? хабарi.  Спец
по телевiзорах абощо.
   - Вмiю i  телевiзори...  I  приймачi  всiх  систем  ...  Все  на  свiтi
ремонтую.
   - А чи не брався ти земну вiсь поправити?
   - Земну вiсь - це складнiше... Зате реставрую  навiть  собори.  Це  мiй
коронний номер: реставратор-верхолаз.
   - Це вже цiкаво! - вигукнула Ера.  -  Це  ви  аж  там,  на  шпилях?  На
найвищих куполах? Звiдти, мабуть, чудовi кра?види?
   - На сто миль видно навкруги... Все бачу... Де начальство  бенкету?  на
дачах... Де прокурори хабарi беруть та юшку з браконь?рами  варять...  Все
вiдкрито менi... За горизонти буднiв кидаю з верхотури орлиний погляд...
   - А в душу? В глибiнь душi можете зазирнути? - ущипливе запитала Жанна.
   - Туди - нi. Туди не дано нiкому. В  ядро  атома  зазирнули,  в  космос
вирвались, нафту тягнем з десятих горизонтiв ... А в надра душi  -  нiхто.
Морок! Тьма бездонна! Тiльки щось мерехтить у глибинi загадками вiчними...
   - Та ти що - псих? - уважно став приглядатись  до  верхолаза  Обруч.  -
Може, ти з Iгренi, з психдиспансера втiк?
   - Я вас боюсь! - вiдсахнулась Ера.
   - Не бiйсь, - заспоко?в  Обруч.  -  Коли  що,  я  одразу  погамую.  Сам
збираюся з кийком на Iгрень буйних приборкувати. За це там добре платять.
   - Я такий, як i ви, - вiв сво?? верхолаз. - Хоча декому здаюся дивним.
   Таратута змiряв його неприязним, поглядом:
   - А ти часом з собору не падав? Може, ти контужений?
   - На вiйнi не був, але життя завдало контузiй...  Та  й  ви,  по-мо?му,
контуженi, братцi? Одначе де ж усе-таки випити нам?
   I знову помахав жмутком грошей у кулацi.  Той  жмуток,  видно,  справив
враження на  Таратуту,  i  вiн  згадав,  що  на  вокзалi  ресторан  працю?
цiлодобово.
   - Запрошую, - сказав верхолаз, i всi разом похилили на вокзал.
   Проте до ресторану не дiйшли.  На  привокзальнiм  майданi  увагу  Жанни
привернула нова-новiсiнька  "Волга"  вишневого  кольору,  антена  стирчала
нiкельована, - Жанна, ради розваги, бренькнула по нiй.  В  машинi  нiкого.
Таратура товстим пальцем з  каблучкою  натиснув  кнопку  дверцят,  i  вони
легко, мовби самi собою,  вiдчинились.  Ключик  стирчав  на  мiсцi,  радiо
тихенько гомонiло, господар, схоже, лиш на хвилину залишив  свiй  лiмузин,
побiг на перон, либонь, когось зустрiчати.
   - Роззява, забув i ключi, - взявся за ключик Таратута. - Що йому за  це
зробити?
   Жаннуся першою шурхнула в машину:
   - За кермо, Таратуто! На пляж! Купатись!
   Похапцем,  iз  здавленим  реготом  всi  стали  втискуватись  у  машину,
верхолаз теж полiз, зоп'яну плюхнувся котрiйсь iз жiнок  на  колiна,  його
обурено затовкли в куток. Не  сiдав  тiльки  Вiтя-бой.  Вiн  стояв  зовсiм
блiдий, наляканий ?хньою витiвкою.
   - Вiтю, давай мерщiй! Я на колiна тебе вiзьму.
   Хлоп'як не зрушував з мiсця. Виряченi,  виразистi  очi  його  повнились
жахом.
   - Ну? - визирнув з водiйського мiсця Таратута.
   - Оглух, чи що? - грiзно кинув Обруч через Таратутине плече.
   - Не сяду! - позадкував хлопець i, нiби вiдборонюючись, замахав руками:
- Не сяду! Не сяду!
   I кинувся щодуху вiд машини навтьоки.
   Бачили тi?? ночi вишневу "Волгу" в заводському районi, де  вона  гасала
по темних завулках, перескакувала через трамвайнi колi?, потiм на скаженiй
швидкостi помчала через мiст на лiвобережжя, шурхнула пiд вiадук, де ледве
не збила припiзнiлого велосипедиста.  Промчала  по  набережнiй  до  водно?
станцi?, зробила там безтямне п'яне  коло  i,  не  зупиняючись,  повернула
кудись на селища. Буде ще потiм ?й на  путi  готика  тополь,  коли  минуть
територiю заводiв, верби плакучi виникнуть десь на греблi озера  Качиного,
i хлопцi та дiвчата промайнуть пiд вербами, - парочки  в  летючому  свiтлi
фар промелькують тут i там, пообiймавшись, як у вiсiмнадцятому сторiччi...
При наближеннi машини закоханi сахались, затулялись  долонями  вiд  свiтла
фар, а дике авто, вдаривши по них гострим свiтлом, чадом i  ревом  мотора,
летiло скажено далi, через заводськi пере?зди рвалось кудись у темряву,  у
бiк шлакових звалищ.
   - ЖениI Жени! - чулося в машинi жiноче, майже iстеричне.
   - Куди?
   - У степ! Де конi iржуть!
   - Бери вiд життя все, що можеш! Так  мене  вчив  мiй  Лобода!  Пробо?мi
Живохватом!
   Жанна зiрвала фiранку, висунула руку з  машини  -  залопотiло  бiле  на
вiтрi.
   - Нi, це не прапор капiтуляцi?,.- вигукувала вона, шаленiючи вiд  лету.
- Це прапор вiйни з нудьгою!
   - Мчи! Газуй! - пiдхопила в нестямi Ера.  -  В  безвiсть!  В  абсолютну
свободу!
   Верхолаз торсав Таратуту за плече:
   - Дай поведу. Я витисну вам сто миль.
   Таратута рухом плеча скидав iз себе його руку:
   - Вiдчепись, бо викину.
   - Сто двадцять дам...
   Занесло ?х у якийсь глухий кут: шлаковi звалища, заводськi вiдстiйники,
кислотами смердить. Довелось зупинитись. Таратута з Обручем вийшли,  стали
роззиратись, про щось радилися стишено.
   Першою отямилась гейша, заскiмлила в машинi.
   - Куди ви мене завезли?.. Де ми опинились? - Вона злякано  щось  шукала
очима в темрявi, в химерних накопиченнях  ночi,  до  чогось  прислухалася.
Потiм знову заскиглила: - Що менi свекруха скаже? Чому я з вами? Чому така
безвольна? Вiд життя вже нiчого не жду... Там - пустеля.  Невже  на  мiсцi
квiтучих мiст тiльки й зостанеться такий ось чорний  хаос,  холод,  мертвi
каньйони шлакових звалищ?..
   - Годi тобi, розвела за упокiй душi! -  перебила  Жанна,  розпатлавшись
зовсiм.  -  Я  вiрю  в  свiтовий  порятунок.  Знайдуться  лицарi,  що  нас
порятують... Може ж, прийдуть такi?
   - Нiхто не прийде;  -  заперечив  верхолаз.  -  Ми  замика?мо  цикл.  З
пiтекантропа вийшли, пройшли свiй шлях i зника?м у вiчностi.  Набули  таку
швидкiсть, що навряд чи спрацюють гальма... Нi, краще було б народитись  в
палеозо?, на мамонтiв полювати.
   Обруч тим часом, обнишпоривши багажник, постав перед ними iз здобиччю:
   - Ма?мо пляшку гальмiвно? рiдини... Три зiрочки.
   Пляшка пiшла до колу.
   Тепер вони вже й мамонтiв бачать на шлакових  звалищах.  Тiнi  велетнiв
прадавнiх в химерностях ночi пасуться,  вершечки  якихось  кущiв  -  кусь!
кусь! - i нема. А з-за шлакових пагорбiв, з  глибини  ночi  пiзнiй  мiсяць
натужно вилазить. Вилiз, застряв над обрi?м - червоний, великий, злий.  Не
мiсяць закоханих. Чогось тривожного знак.
   - Веселощiвi  Я  прагну  веселощiв!  -  вiдчайдушне  заверещала  Жанна,
перемагаючи моторошнiсть i ляк, що з'явились у цiм запустiннi. - Таратуто,
Обруч! - гукнула двом тiням. - Чого ми застряли? Тут страшно! Женiмо  далi
кудись!
   Кавалери знову сiли в машину, дали заднiй хiд, вибираючись iз тупика.
   - До собору! - подав  iдею  верхолаз.  -  Я  вам,  земноводним,  покажу
висоту!
   Пропозицiя всiм сподобалась. Машину рвонуло  з  мiсця.  Хотiлося  нових
розваг, лементу, гвалту, хотiлось  ще  якоюсь  дикою  витiвкою  розбуркати
селища...
   - До собору! До собору! - верещала Жанна. - Замолимо грiхи!
   Незабаром машина вже  мчала  по  Широкiй.  Дерева  тут  порозростались,
сходились гiллям. "Волга"  летiла  крiзь  зелений  тунель,  мiсяць  тiльки
прогулькував збоку серед гiлля червоним клубком  i  був  на  чорному  небi
якийсь зовсiм зловiсний.
   Вискочивши  на  майдан,  "Волга"  зупинилась  перед  собором.  Компанiя
висипала з машини.
   - Зараз вiдкрию перед вами врата, - сказав верхолаз  i,  пововтузившись
бiля замка, який, зда?ться, висiв  лише  для  проформи,  широко  розчахнув
важкi дверi.
   Компанiя ввалилась до собору. Жiнки тороплено роззиралися в присмерках.
   - Де ж орган?
   Обруч ввiмкнув свiй транзистор  i  вперше  за  всю  iсторiю  храму  пiд
високим склепiнням його  дико  ударив  джаз.  Якоюсь  моторошною  лункiстю
озвалася порожнеча, присмерки ожили, закрутилися круговертю.
   - Ой, там хтось ?! -  скрикнула  Ера,  тулячись  до  Обруча  i  злякано
вдивляючись у темряву. - Звiрi! Там звiрi! Це звiринець якийсь!
   В сiрiм  каламуттi  темряви  всi  помiтили  раптом,  як  вепрячi  морди
звiдусiль шкiряться зi стiн, ворушать iклами.
   - Тiкаймо звiдси! Я боюсь! - хапалася Ера за Обруча, а вiн, пiдступивши
до найближчого вепра, став гарчати, блазнювато дражнив звiра-чучело, пiсля
чого ще голоснiш запустив музику джазу.
   Таратута, закурюючи, запалив  сiрника,  пiднiс  угору  i  з  присмеркiв
виступила перед ним гола постать людська, розiп'ята на хрестi, у  вiнку  з
терниння, в патьоках кровi, що проступала  з-пiд  шару  пилюки.  З  висоти
центрального купола звисав товстелезний ланцюг,  на  якому  колись  висiло
панiкадило. Воно зникло давно, а ланцюг зостався, i верхолаз, розчепiривши
руки, силкувався  тепер  дотягтися  до  нього,  щоб  поколихатись  на  цiй
соборнiй гойдалцi. Зростом не вдався, кумедно пiдстрибував  угору  та  все
нiяк не мiг учепитися за ланцюг, i марнi його зусилля розважали  компанiю.
Перший острах зiйшов, сутiнь бiльше не вiдлякувала, очi звикали до  не?  i
навiть  до  вепрiв  призвича?лись,  що  тепер  скалились  зi  стiн   якось
по-домашньому. Ритми  джазу,  лунаючи  в  присмерках,  кликали  до  танцю,
хотiлося божевiлля, дикостi, самозабуття.
   Жанна в припадку п'яного веселого сказу,  скоцюрбившись,  затряслася  у
твiстi, хвилею пiдхопило й iнших, - почалась оргiя.
   ?лька з Миколою Багла?м цi??  ночi  допiзна  блукали  коло  Радути,  по
знайомих мiсцях, побiля тих багрянцевих  кучугурних  озер,  що  нiколи  не
гаснуть. На  похоронi  Нечуйвiтра  побачилася  ?лька  з  дядечком  Ягором,
порозумiлись, пообiцяла провiдати i ось провiдала.
   Повертались з Радути, коли все довкола  вже  спало,  нiякi  тривоги  не
будили Зачiплянку, i  лише  коли  опинилися  неподалiк  собору,  вдарив  з
вiдчинених навстiж дверей  отой  джаз  i  вереск  дико?  оргi?.  Здичавiлi
пришельцi  з  iншо?  яко?сь  планети  вдерлися  в  собор  i  верещать  там
по-мавпячому, п'яно  регочуть,  сквернословлять!  Мигцем  змайнула  Миколi
давно чута зачiплянська iсторiя про те,  як  професор  Яворницький  вигнав
махновцiв iз собору; це ще  бiльш  пiддало  йому  духу,  навiть  не  встиг
подумати про можливi наслiдки, тiльки встиг кинути ?льцi: "Зажди", - а сам
уже в три скоки рвонувся в розчахнутi  дверi,  в  оту  круговерть  дикого,
гидкого,  цинiчного,  що  опоганювало  йому  душу,  прекрасну  поему  його
життя...
   Не встигла ?лька затримати Миколу, а може, якби й могла  затримати,  то
не стала б. Чула, як верещання там одразу урвалось, вловила  голос  чужий,
брутальний, налитий ненавистю:
   - Чого треба? Ану одвалюй звiдси! Зникни, тля!
   Щось було сказано у вiдповiдь хулiганам нiчним, потiм бачила ?лька,  як
вилiтають iз храму, ловлячи сторчаки, якiсь патлатi первiснi постатi, чула
гидкi вигуки, п'яну брудну лайку, i враз щось змигнуло митт?во в  повiтрi,
лезом ножа змигнуло з темряви собору, i ?лька отерпла: навпроти  Миколи  з
фiнкою в руцi осадисто стояла на порозi чорна гвалтiвна смерть.
   - Рятуйте!!
   Щосили, всiм ?ством закричала ?лька до Зачiплянки, до селищ.
   Коли вона пiдбiгла до Миколи, вiн уже лежав ниць  на  порозi  соборнiм.
Припавши над ним, чула, як кров клекоче, i у  вiдча?,  в  нестямi  розпуки
белькотiла, нiби вимолюючи життя:
   - Люблю ж тебе... Люблю! Люблю!
   Бiля машини зчинилася метушня, знову чулася лайка, мотор не  заводився,
десь ключ загубили в соборi...
   ?льчин крик пiдняв на ноги всю Зачiплянку. До ранку нiхто на селищi  не
заснув. Трiщали кущi в садках за тими, що втiкали,  i  тепер  це  були  не
садки чарiв мiсячних, серпанкових, не нiч без зла, а нiч гнiву, тупотняви,
переслiдування, зцiплених зубiв, скручених рук...
   Вiдправивши Миколу з каретою "швидко? допомоги", зачiплянцi все  ще  не
розходились:  наглядаючи  затриманих,  сердитим  юрмиськом  темнiли   коло
собору; потiм зосталась тiльки варта iз добровольцiв, котрi, ждучи при?зду
мiлiцi?, розташувались попiд собором, облягли його, нiби надовго.  Курили,
мовчали. Тiльки вчитель Хома Романович кинув у бiк затриманих: "Оце тi, що
без  соборiв  у  душi...  А  вiн,  як  той  бiблейський  юнак,  що  вигнав
сквернителiв з храму".
   I знов мовчали. Мiсяць над селищем червонiв щербато. Про всi початки  i
про всi фiнали нагадував вiн.
   Жилавi зачiплянськi акацi? ждуть ночами нового цвiту, чи?сь кохання жде
срiблястих  акацi?вих  ночей.  Щоранку  будить   селище   сво?ми   гудками
завод-ветеран, - потужнi гудки  його  десь  нiби  зглибока  йдуть,  чимось
торкають людей i бентежать. Сну? i сну? люд заводський сво? одвiчнi дороги
- зi змiн i на змiни, в деннi i нiчнi. У нелегких буднях сво?х Зачiплянка,
у вiчному течивi ?х. Завод,  домiвка,  знову  завод.  Нiби  у  незрушностi
залиша?ться   ця   буденна   стiйкiсть   ??   iснування,    i    ?    щось
незнищенно-витривале у стожильнiй чiпкостi ?? життя.
   Жде Зачiплянка свого Баглая. Матiр'ю  жде,  що  зажурено  збира?  ягоди
синовi на пирiг з  вишень-петрикiвочок,  що,  рясно  вродивши,  горять  на
сонцi, всуцiль облитi темно-червоним. Жде  слiпучiстю  саги,  де  безжурно
галаса? дiтвора, всi оцi юнi Миколинi друзi, що в  приймальний  день  самi
несуть йому передачi до заводсько? лiкарнi i пишаються ним,  вважаючи,  що
хоч пов'язки дружинницько? Микола й не носив,  але  нема  вiдважнiшого  за
нього серед усiх дружинникiв заводського району. Часом  зустрiча?  дiтвора
на подвiр'? лiкарнi дiвчину смаглявку, Ягорову  ?льку,  в  бiлiй  хустинi.
Приходить сумовита, сiда? на лавцi пiд  гiллястою  липою  i  годинами  так
висиджу?  перед  вiкнами  палат,  ждучи,  доки  Багла?вi  дозволено   буде
пiднятися з лiжка i вiн, блiдий i знекровлений, нарештi вигляне до  не?  з
котрогось вiкна. В  смугастiй  лiкарнянiй  одежi,  схожий  на  каторжника,
вигляне i вмiхнеться...  А  поки  що  -  жди.  Бачитимуть  щодня  Багла?ву
наречену оцi бетонованi, розпашiлi спекою корпуси лiкарнi  i  слiпучi  вiд
сонця вiкна палат, зрання приходитиме на вахту сво?? любовi i в замисленiм
присмутку ждатиме, ждатиме, скiльки доведеться, хоч уже й липа ця  запашна
вiдцвiте, хоч i листя з не? вiтер обвi?...
   Сухi вiтри час вiд часу  окутують  Зачiплянку  жовто-бурою  курявою.  А
вечорами, коли тихо, виходять посидiти на сво?й iсторичнiй лавцi  Iван  та
Вiрунька. Iдилiчною парою сидять пiд зачiплянськими зорями. Коли  заходить
мiж ними мова про Миколу, Баглай-старший не може  вiднайти  пояснення  цiй
драмi, яку вiн вважа? безглуздою, не може стримати обурення:  навiть  там,
серед племен, де вiн тодi заблукавсь, ножа нiхто не пiдняв, а брата  твого
на рiднiй землi - дикуни доморощенi...  Сталь  днями  й  ночами  виплавля?
завод - хiба ж то для фiнських ножiв сталь? П'ять ран ножових, одна з  них
на мiлiметр вiд  серця,  чудом  тiльки  не  втратив  хлопець  життя.  Була
хiрургам  робота,  могла  б  виявитись  марною,  однак  молодий   органiзм
допомiг...  Та  ще,  мабуть,  чиясь  любов.  Ну,  тепер  позашивано  рани,
заживають потроху...
   Iнодi допiзна засиджу?ться коло двору подружжя Багла?в. Змiнився за два
роки Iван, iншим повернувся,  Вiрунька  почува?  це.  Надто  коли  почина?
розповiдати ?й про той загадковий, бiлоснiжний  Тадж-Махал,  що  в  одному
мiсцi оздоблений чорним каменем i той камiнь спiва?.  Не  кожен  почу?  те
диво, але коли вслухатися добре - справдi, ледве чутно спiва?:  так  вмiло
той камiнь поставлено давнiми iндiйськими майстрами. I досi та?мницю  ?хню
не розгадано: чому ж вiн спiва? I вже обо? вслухаються мимоволi i  в  свiй
собор, що височить на майданi, тане верхами в сутiнi неба, - часом  чи  не
заспiва? вiн теж, тихо, вiддалено? Мовчить собор.
   Не видно облупленостi, iржi на банях, нiч скрада? на ньому  всi  травми
часу.
   Навколо вирують пристрастi, ламаються списи в щоденних баталiях, що  ?х
ведуть будiвничi з браконь?рами, а вiй сто?ть, дума?  свою  одвiчну  думу.
Про що вона? Все тут проходило перед ним, як перед свiдком i перед суддею.
Ще, зда?ться,  недавно  рипiли  гарби  повз  нього  з  снопами,  клекотiла
революцiя на цьому майданi соборному, дзвони калатали на  сполох,  кликали
на сходки, на пожежi, то радiсно, то  тривожно  будили  передмiстя,  б'ючи
пудовими язиками свою литу, з домiшкою срiбла мiдь... Поглядом болю i туги
востанн?  дивилися  на  нього  розширенi  очi  дiвчат-полонянок,  коли  ?х
тисячами гнали мимо собору в Нiмеччину. Ридання  чув,  i  крики  надiй,  i
залiзнi гуркоти вiйни, i ??, ще страшнiшу тишу... Тепер велосипеди  нiчних
змiн нечутно обтiкають його щодня i щоночi.
   Все вiн бачить i  бачив  усе.  Ярмарки  вирували  круг  нього,  яскраво
гомонiли,  бурунили,  буйно  смiялись  червоним,  сивiли  шапками,  саньми
красувались в рiзьблених оздобах... Чи так уже  воно  й  вищезло  усе?  Чи
береже вiн у собi вiдгомiн життя невмирущого, мигтiння списiв запорозьких,
рiзноголосся ярмаркового люду, жарти циганськi,  чвари  прасолiв,  iржання
коней продано-ображених, лоскiтний смiх шинкарок  щасливих,  нiчнi  шепоти
закоханих, зорянi обiйми й зачаття?.. Повен, повен всього!  Темрявою  ночi
окутаний, зiрок дiста? шоломами сво?х бань крутолобих.  А  сталь  у  печах
клекоче, i коли плавку дають,  шлак  за  Днiпром  виливають,  i  все  небо
виповню?ться  загравною  повiнню,  так  що  вершечки  садкiв   висвiтяться
карбовано, виднi до кожного листочка, - в такий час од свiтла заводiв враз
вирине з темряви ночi й собор. I  доки  багрянi?,  диха?  небо  по  всьому
Надднiпров'ю,   сто?ть   серед   заводського   селища   весь   освiтлений,
парусно-повний i чистий, як тодi  у  минувшинi,  коли  вперше  тут  виник,
вичарувався з душi сво?х мудрих i дужих майстрiв.

   1963-1967

   * Надзвичайна подiя.

Популярность: 48, Last-modified: Sat, 31 Aug 2002 10:39:32 GMT