е вiдкрилась? - Не думай, що ти в планетарiй попала, ?лько! - нарештi окликнули ??. - Годi вистоювати, давай сюди, помагай. Всi закуренi були комбiкормом, дiвчат важко i впiзнати, де яка, i коли ?лька теж взялася нагортати в лантух, то крiзь куряву бачила тепер тiльки запилюженi чоботи чи?сь, що тупо тупцювали в дертi бiля лантуха. Потiм i його побачила, бригадира. Вперше пiсля ночi з'явився з кладовщиком iз якогось закамарка, пiдiйшов ближче, розстебнув пiджак, сказав бадьоро: - Набивайте, набивайте, дiвчата, тугiше. Не завжди попада?ться такий янголячий харч!.. I помiтно було, як очi вiдводить, уника?, щоб не зустрiтися з ?лькою поглядом. Коли смiявся, зовсiм очi його зникали. Усмiшка була, але без очей. Смi?ться, а вони геть зникають пiд заборошненими повiками, слiпне людина у сво?му смiховi. "I оцей безокий куций чоловiчок, з головою, круто вгрузлою межи плечi, з усмiхом блудливим, оце той самий, кому ти вночi в сльозах вiддалась? Той, що так тебе улещував, що палким сво?м белькотанням та спiвчуттям душу тобi розколов?" Саму себе ?лька зараз ненавидiла за хвилинне оте потьмарення, за те, що дала себе ошукати. Обранець? В'язистий, круглопикий, а росту був просто мiзерного, особливо зараз, коли сутулився у сво?му якомусь горбатому, з овечим комiром пiджаку. Коли треба було братися за кiлькапудовi лантухи, виносити комбiкорм iз собору, ?лька з ненавистю кинула бригадировi: - Самi носiть. - А ти? - Я вихiдна. I вiн, винувато поклiпавши вiями, нiчого й не сказав, зацiпило йому. Дiвчата теж вирiшили, що не жiноче дiло тягати лантухи, вiдiйшли до грузовика i стали чепуритись. ?лька, зупинившись осторонь, спiдлоба спостерiгала, як вони вдвох - бригадир та його брат горiлчаний, клишоногий кладовщик, - тягнуть комбiкорм iз собору, зiткнулись лантухами в дверях i, обидва, маленькi, миршавi, вовтузяться з тими лантухами перед собором, мов шашелi, перед величчю його! Жити для цього? Жити для комбiкорму?.. "Не хочу! Не буду! Якщо не втоплюся десь на Вовчiй, зiйду геть iз села. Не пропишуть - без прописки житиму. Це ж моя земля, мiй свiт!" ?диним рятунком для не? уявлялося тепер оте безвiсне життя без прописки... Коли йшла, похнюплена, до свого грузовика, шоферня з iнших машин зачiпала ?? негарними жартами, але ?лька нiчим не вiдповiла, загравання не викликало в не? нiчого, крiм огиди. Всi вони були зараз ?й ненависнi, всi були для не? бригадирами! Брутальнi, липкi, з брехливими словами, з тваринно-цупкими обiймами. Перед вiд'?здом ще раз навiдалась до дядька Ягора i знов не застала. Повертались додому. Всi були чогось не в настро?, наче пересварилися мiж собою. В дорозi бригадир влаштувався мiж лантухами вiд ?льки подалi, боявся, мабуть, що вона тепер нав'язуватиметься йому, вiдбиватиме вiд жiнки. "Можеш не боятись, - посилала вона в думцi йому сво? презирство. - Плювала я на тебе. Нiколи ти менi i в снi не приснишся". Першо? ж ночi вдома собор ?й приснився. Наче сто?ть вона сама у соборi, дивиться в глибину його купола, а там замiсть струмування свiтла, замiсть блакитного неба з золотими зiрками чомусь присмерк сiрi?, майже темрява, i хтось нiби метушиться в тiй високiй наскрiзнiй темрявi. Навколо не? стiни якось загадково шарудять, i ?лька помiча?, що з сутiнi, зi стiн собору, звiдусiль вилазять щетинястi, iкластi вепрячi голови, i не опудала, а всi ще живi, ворушаться. Прокинувшись, не могла до ранку заснути. Все знов передумувала, як воно складалось: надо?... макуха... зоряна вода... I майже злорадно таврувала себе: "Оце ж тобi зоряна вода!.. Калюжа твоя!" Скрутне настало для ?льки життя. Бригадирова проходу не давала. До клубу не показуйсь - викляне, обкида? багном привселюдно: - Байстрючка! Викурвок во?нний! Оце вас такого в школi вчили? Як чоловiкiв чужих вiдбивати? I так випоганить, не зна?ш, куди дiватись. Хiба поясниш, хiба повiрить, що бригадир ?? для ?льки вмер, не iсну? й не iснуватиме бiльше!.. А навiть, якби й закохалась? Права не ма?, чи що? Скажiть ви, мудрагелi, як все-таки повестися дiвчинi, коли б раптом закохалась у жонатого чоловiка? Ну хай з нею цього не сталось, але з iншою могло б? Бригадир пробував, правда, через якийсь час знов пiдкотитись, ляща вхопив, та на тому й кiнчилася ?хня любов. Хоча й бiля сво?? крикухи жити не став. Замордований ?? ревнощами, змушений був чкурнути десь iз села. Спершу прилаштувався в сусiднiм радгоспi, а звiдти ще далi кудись зринув, зник з горизонту. Згодом чутка пройшла, що бачили його на шахтах Захiдного Донбасу. Бригадирова зовсiм пiсля того знесамовитiла. Таку ославу пустила на ?льку по селу, що й iншi жiнки стали поглядати на не? з пiдозрою. Не того картали, який дiвчину звiв, увесь грiх чомусь падав на ?льку. - Дивiться, он вона йде, та, що жонатих переманю?! - Може, й мого вже приманю?ш? А в нього дiти! А в нього я! Так i вистежують ?льку тi очi насторожено-злi, руки крючкуватi, ладнi при найменшiй, хай навiть вигаданiй, пiдозрi в патли ?й учепитись. Декотрi з чоловiкiв уявили собi, що вона справдi кожному тепер доступна, який-небудь гультяй алiментний i той вважав, що ма? право докучати ?й, домагатися вза?мностi. - Ловка, ловка пiшла Магдалина, - не раз чула вона вслiд. Знало б чоловiче поголiв'я, яке воно все нестерпне було тепер ?й, нiчим не краще за того спокусника, що знiвечив ?льчину юнiсть. Зганьблено ??, i за це ж мусить ще сама й розплачуватись, стiльки довелось зазнати принижень, випити кривд... Навiть дiд-сторож якось уночi прикрався пiд вiкно, став шкребтись, як собака: - ?лько, ?лько, пусти перегрiтись... Вiдчинила дверi навстiж, розлючена, крикнула межи очi: - Дiду, щоб ви здохли! Матерi сво?х синiв тепер вiд не? стерегли. Один спробував залицятись, син бухгалтерiв, так мати його на все село розрепетувалась: - Оту Чечiльку-байстрючку менi невiсткою? Iншi росу збили, а ти в хату приведеш? I все до ниточки виклала, як ця хвойда з бригадиром базарювала, який вони там iз собору набирали комбiкорм... А втеклому бригадировi таки, видно, зосталася в серцi скалка якась вiд тi?? соборно? ночi. Через пiвроку листа прислав, кликав i ?льку на шахти о При?зди. Розвод вiзьму. Почнемо життя спочатку... Подрузi найближчiй, Ганнусi з птахоферми, тiльки й довiрилася з листом. - Якби мене кликав, я б по?хала, -сказала Ганнуся. - А я скорiше вмру, нiж до нього по?ду. Бридкий вiн менi. Осоружний. I всi вони такi. Нема?, Ганнусю, чистих людей! То в книжках тiльки... I справдi так думала. Нема чистих, нема правди, пропили всю, на самогон перегнали! Брехня кругом, слова пустi, кожен тiльки для себе живе. Всi, як той бригадир з руками залiзними, що таки домiгся свого, зiрвав вiнок, брутально потоптав барвiнок весняний... Подруга не згоджувалась, наводила ?льцi рiзнi приклади, та ?льку це тiльки дужче розпалювало: нi i нi! Спротивився свiт. Знову й знову верталась до думки податись, як iншi, геть iз села, на завод чи на якусь новобудову. - На носилки пiду, цеглу таскатиму, найтяжча робота менi не страшна. Одначе в конторi ставились до цього iнакше. Голова, чоловiк лагiдний, розважливий, що й до ?льки ставився доброзичливо, щоразу стримував ?? запал, коли приходила в контору вимагати довiдки на вiд'?зд. - Ми ж тебе цiну?мо, ?лько... Ти роботяща в нас, принципова. Чим тобi на фермi погано? За скiлькись лiт, може, тебе там орден жде... А що баби плещуть язиками, то на те вони й баби, щоб плескати. Дiвчина красива, ти ще свою долю знайдеш. Раз урезонив i вдруге, i так тяглось до весни. Можливо б, i зосталась, приго?лись би рани поступово, якби не той випадок, коли малахольна зоотехнiчка, чоловiк яко? вдома не ночував, прибiгла на ферму й накинулась бiля силосно? ями на ошелешену ?льку з прокльонами, хоч ця сном i духом нiчого не знала. Шпурнувши вила в яму, подалася ?лька в контору з твердим намiром бiльше не вiдступати. Нi голови, нi парторга не було, сам бухгалтер за всiх святих. Сивий, голова довга, як диня, одне око справжн?, друге скляне. - Паспорт - це, ?лько, сключа?ться, - категорично сказав, вислухавши вимогу. - Дуже розумнi всi поставали. Все кудись та кудись, а хто ж тут матерiальнi блага творитиме? Розлютили ?льку тi "блага"! - Я вам що, припнута до цього мiсця? Чи до сивих кiс крiпачкою бути на цьому вашому смердючому силосi? Пiдписки на неви?зд не давала! - Ну-ну! - сторопiло вирячився на таку пiсню бухгалтер. - Оце заспiвала... З яких книжок ти такого нахапалася, товаришко Чечiль? Чим тобi змодилось наше виробництво? Молоко, вершки набридли - смачнiшого хочеш? - Свободи хочу! - Он воно що! В нас тобi мало свободи? - Iншо? пошукаю. - Пошукай, може, знайдеш... Звiдтiль не одна вже разом iз свободою й гвардiйця безхозного матерi приносила в пеленi... Чи, може, з сигареткою в зубах вернешся до нас, шукачко свободи? - Не вернусь. Нiколи. Ухрюкалась менi ваша ферма! Бухгалтер iронiчно прискалив живе око. - Куди ж помандру?те, коли не секрет? Чи не слiдом за дiдом, на шахти? - А там що, не моя кра?на? Тiльки й дива, що оця ваша задрипана ферма? Дума?те, плакатиму за нею, за вашими "благами"? - Адресок пришли хоч, де ти будеш... - Буду там, де нiхто мене на падлючитиме! Не обливатимуть брудом такi, як ваша ротата супружниця! - Тихiше, тихiше, - мимоволi прищулився бухгалтер, зиркнувши на вiкна, i перейшов одразу на серйозний тон. - Коли б на мене, Олено, то я б тебе й не тримав... ?хала б собi десь, щоб голови нашим хлопцям не баламутила, не вносила в сiм'? розлад... А то й у мене вдома хаос, колотнеча, пережива?м за сина, хоч я й не знаю, чи ? для того пiдстави... Ждав, видно, що ?лька щось скаже на це, але вона вiдмовчалась. - Отже, як батько сiм'?, особисто я був би навiть зацiкавлений, щоб дати тобi вiчну командировку... Але ж порядок ? порядок. Сама бачиш: не вистача? робочих рук. Чортма охочих мiсити багнюку. Добувати блага не просто. Так що нам тво? руки ой як потрiбнi... ?льку наче батогом цвьохнули. - Вам руки мо? потрiбнi? Ось вони, потрiскались вiд ваших благ! - I аж перед носом в бухгалтера змигнули ?льчинi тугi долонi. - Тiльки без цього, - вiдхилився вiн, оберiгаючи сво? скляне око. - А в мене не тiльки руки! - розчервонiвшись, нiчого не чуючи, вистрiлювала ?лька. - В мене ще й душа ?! Не всю випекли. Не дасте довiдки - так пiду! - Безпачпортною, дiвчино, недалеко зайдеш... Там швидко пiдберуть. А документа... вибачай. Анiяк. Хоч кричи, хоч проси, хоч землю отут ?ж. I не видав. Увечерi на бухгалтеровiм подвiр'? знову була сварка, знову звiдти на все село розлiталося бухгалтершине дике, шмагаюче: - Потоптанку оту? Хто росу збив, а ти в хату приведеш? Цей викрик став ?льцi замiсть паспорта. З каменем цих слiв на душi - "потоптанка... росу збив!" - вдосвiта подалася до мiста, щоб зникнути в ньому, щоб у вирi iншого життя назавжди загубитись для односельцiв. IV Так опинилась вона в дядька свого по матерi, в Ягора Катратого на Зачiплянцi. Чим могла пояснити йому сво? прибуття? Вiдпустили, мовляв, ма? думку в технiкум який-небудь вступати або на курси. Дядько наче й повiрив. Раменистий, кремезний, з обличчям грубим, що його життя на глибоку оранку поорало, уважно глянув на не? з-пiд дашка накошланих брiв: - А документи ж як... у порядку? - Не всi ще зiбрала, - зам'ялась племiнниця. - Але будуть. Може, вiн навiть i догадався. А може, й до того щось уже про не? перечув, бо не став далi допитуватись. - Поживи, оговтайся. Та й менi чимось допоможеш. А то як овдовiв, у хатi ладу нiкому дати. До того ж садок, огородець... Без баби й двiр плаче. Повiвши ?льку в садок, став показувати грядки полуниць, старезнi абрикоси та грушу, яка, видно, була його улюбленицею: - Сам оце на нiй нащепив... Дика була, а тепер, бачиш, начiплялись, як рукавицi, висять. Грушi справдi висiли на гiлках здоровезнi, шкарубкi, як у дядьковiй хатi доменницькi його рукавицi. I кишку-шланг показав, i колодязь з "Камою", маленьким моторчиком, що воду жене. Сподобалось тут ?льцi. Селище тихе, в садках, а за садками, за Днiпром день i нiч димлять заводи. Вранцi, коли робiтники по?дуть на змiну, помiтно безлюднi? Зачiплянка, тiльки дiтлашня, за?дена шовковицею, галаса? на вулицi та бiля саги. Деколи сусiдка, баба Шпачиха, випроставшись, докине iз свого городу до ?льки словом, дитиною назива?. Та ще слiпий танкiст насвисту? у себе в дворi, без кiнця щось там лагодячи, майструючи. Очi випалило на фронтi, а коли йде вулицею, ступа? упевнено, нiби зрячий. Стрiчних усiх безпомильно впiзна?. Якось ?лька, бiжачи по хлiб, хотiла прошмигнути мимо нього тихцем, вiн зупинив, аж розсердився: - Ти чия, що не здоровка?шся? I вона, присоромлена, сказала тихо: - Здрастуйте. I зважилась глянути в темнi незрячi його окуляри. Танкiст, дiтвора, зiгнута полiльниця на вгородi... Та ще у багла?вських садках цiлоденне валя?ться в гамаку студент-металург, той, що вранцi бiга? довкола саги, зарядку робить. Набiга?ться i тодi або в хату з тим голомозим механiком на цiлий день, або пiд шовковицею в гамак, затулившись книжками та конспектами вiд усього свiту. Зачiплянка хоч i живе вiд заводу, але й землi не цура?ться, не вiдiрвалась од не?. Катратий радi?, дивлячись, як уродило, як рясно понаростало всього: "Дари природи, ?лько... Не поскупилось лiтечко красне: влiтку тiльки жуй, аби рот не лiнувався..." Щойно полуниця вiдходить, а вже бурiють вишнi-петрикiвочки, шовковиця сиплеться, а там зажовтiють абрикоси; бува?, так наспi? полуницi, що жiнкам невправка з нею, тодi оголошу?ться загальна мобiлiзацiя, вже й металурги лазять поруч з дiтьми по садках, аж смiшно ?льцi дивитись, як цi люди, що на заводi боги, що вмiють видавати наймiцнiшi сплави, може, й для мiжпланетних ракет, покiрно повзають навкарачки по грiшнiй пiскуватiй землi, по чавких полуницях, змагаючись з дiтьми, слухняно визбируючи дари щедро? зачiплянсько? природи. Перегукуються, висмiюють сво? полуничне рабство: - Як там Кашубенкова бригада, норму да?? - долина? десь крiзь садки, а йому вiдгукуються: - Штурмiвщина i тут, хай би ?й грець! - А ще й кумi он треба подати соцдопомогу... Всi тут куми, свати, брати. Нi злодi?в, нi лiтунiв. Батьки тут жили, i синiв, поженивши, оселяють бiля себе, розбудовуються: на однiй садибi по двi-три хати втиску?ться, поруч iз старими виростають новi будинки, мiцнi, битi зi шлаку. Ранiш, кажуть, жилось тут просторо, зараз тiснiша?, проте Зачiплянка не горю?, весело живе. Життя в цих людей вiдкрите, живуть поокремо, а якось нiби й спiльно, на виднотi. Жiнки знають одна про одну, що яка пекла, що варила, чий не всю получку додому принiс, а хто на лотерею виграв. Дiтей тут густо насiяно, i чомусь дiтвора все липне до того студента Баглая. Всяких жучкiв носять йому пiд шовковицю, трав'яних коникiв, кудись кличуть, i вiн часом хоч i супиться невдоволено, але, вiдклавши конспекти, йде з малечею на сагу або на кладовище... Молодь на Зачiплянцi здебiльшого вишнева, пiвденного типу - живуть тут хлопцi-смаглюки й дiвчата-смаглявки. Десь працюють, десь вчаться, зникають на цiлий день i лише надвечiр повертаються на свою Веселу. О такiй порi гомiнкiшою ста? Зачiплянка, радiоли чути, моторчики джмелять, люди перегукуються... Пiсля поливання збираються гуртами, то коло того подвiр'я, то коло iншого, найчастiше в домiно грати, а що вуличка не про?жджа, в сагу впира?ться, то виносять столики просто на вулицю, ставлять пiд лiхтарним стовпом, i там цiлий вечiр клацають, спокiйно себе почуваючи: нiхто не про?де, не потривожить. Бiля гравцiв довкола столика i жабенята стрибають, кмiтливi створiння знайшли дотепний спосiб полювання на комашню: помiтили, що, обпiкшись об електричну лампочку лiхтаря, комашня звiдти сама сиплеться, тiльки лови ??, вже пiдсмажену... Новий, не знайомий для ?льки зачiплянський свiт. Iнодi, прокравшись до паркана, непомiчена, подовгу дивиться вона з темряви палiсадника на людей Зачiплянки, на цих упертих крутолобих гравцiв у домiно. Для дядька Ягора домiно не iсну?, вiн вважа? цю гру "пустим заняттям, вiд якого людина тупi?", а ?льцi чомусь до вподоби гравецький азарт, отой мiцний перестук кiсточок пiд лiхтарним стовпом. Серед металургiв чимало вродливих облич, гарних не стiльки рисами, скiльки гiднiстю сво?ю, споко?м, незаляканiстю, певнiстю в собi. Коли один дужче другого стука? по столу, б'? з усього розмаху, то гуртом вони наче ворога якого лупцюють, аж зуби зцiплюють, i видно тодi руки ?хнi, в декого до самих лiктiв чимось попеченi, у травмах трудових, в рубцях якихось, що давно вже позарубцьовувались, - позаживавши пiсля травм, завузлуватiвши, руки тi стали ще нiби мiцнiшi. В обличчях часом блiдизна проступа?, перевтома, але ? в них твердiсть, зосередженiсть, думою в кожного повите чоло, хоч i думають металурги в такий час, петне ж, не про Хiросiму та бюрократiв, а про те, як виграти, як зробити "кришку" таку, щоб болiльники ревнули вiд захвату. А молодь частiше юрту?ться бiля Багла?вого або ще далi, бiля Орлянченкового двору. Хлопцi такi - мимоволi задивишся. Вдень вони десь по цехах заводських, на водокачках, на кранах та самоскидах, а як вечiр, уже нафранченi, причесанi, в модних чорних черевиках з'являються на Веселiй, ступаючи бiльше по споришу, а не по пилюцi, щоб не закушпелити сво? гостроносi. Часом i той Баглай-студент з'явля?ться в цьому товариствi, i уже не в вилинялому спортивному, що його цiлими днями не скида?, а причепурений по-вечiрньому, в бiлiй напрасованiй безрукавцi або в новому сiрому светрi, що так йому до лиця... Довгобразий, високий, ставний... I теж у гостроносих черевиках, до блиску начищених перед танцями - десь вiн з котроюсь танцюватиме сьогоднi... Коли дiтлахи тягнуть його поганяти з ними м'яча, студент вiдмага?ться, показу? ?м на черевики, на светр- не для гри, мовляв, виряджався, - але ж хiба ?х перекона?ш, не вiдстануть, поки вiн таки злегка пiдсмикне рукава свого светра (якимось таким делiкатним красивим жестом пiдсмикне!) i наставить руки пiд м'яч... Ув'язавшись у гру, й про пилюку забуде, вона аж димить iз-пiд нiг, коли вiн кида?ться сюди й туди, випружиню?ться в стрибках, полюючи за м'ячем, доки друзi кликнуть, i студент схаменеться: поправить одяг, приставить ногу до лавки, пилюку з черевика обмахне, вiзерунчастi шкарпетки - на лiвiй, потiм на правiй - пiдсмикне акуратно. Тодi знов до товаришiв, i вже веселий ?хнiй гурт поплив у бiк собору, мабуть, у парк шлакобетонного заводу на танцi... Дядько Катратий не любить, коли ?лька задивля?ться в той бiк. - Доки не прописана, ?лько, побережись... Живи, наче тебе й нема. Так поставив, i так воно йде. За двiр анi ногою. Живе, як i не живе. Люди не докучають сво?ю цiкавiстю, нiби вичiкують, що нова людина сама ?м об'явиться. Вранцi-раненько часом степ озива?ться до ?льки мiцним перепiлчиним покликом: десь за садками, на кладовищi, прижилася перепiлочка степова. Щоранку так житт?радiсно пiдпадьомка?! ?лька заходила туди, шукала в кладовищенських бур'янах степову свою землячку, хотiла пiдгледiти, але та не далася на очi. ?дина дорога, вiдкрита ?льцi, - це до Днiпра, до бакена, що його обслугову? Катратий. Через кладовище з духмяними, аж чадними, чебрецями, через безлюднi дюни-кучугури з колючками та чаполоччю, де всупереч антикозячому законовi робiтничi кози безтурботно пасуться, крiзь продерту дiрку в колючому дротi, що ним обплутано територiю водокачки, - i вже ти на березi, коло бакенсько? будки, коло човна. Яка тут воля, яка широчiнь для душi! Моторки деркочуть по дзеркалу рiки, прослизають байдарки, бiлi крила вiтрил пливуть, як увi снi... Протилежний берег - бастiони заводiв, чорнi в димах, та сiрi шлаковi гори над самим Днiпром, тi, що цiлу нiч текучою лавою палахкотять, а зараз темнiють, мов пригаслi вулкани. Трохи вище по берегу, серед темно? зеленi парку, водна станцiя металургiв, грацiозна, вiзерунчаста, блакитно-бiла вся, мов казковий якийсь палац. Стоянки човнiв, кафе з музикою, на островах рiзнi заводськi турбази, профiлакторi?... I цим усiм користа?ться заводський люд, звичайнi смертнi, такi, як i ?лька. Тут не тiльки витворюють блага, а самi й пожинають ?х! Вiдробив змiну i гуляй, ще бiлий день, а вони в кiно, в парки, на Днiпро та на весла... Десь тiльки згодом ?льчинi очi побачать iнше, коли робiтникiв грузовиками розвозять на далекi слободи пiсля змiни, побачить тодi ?лька людей, до виснаги зморених, спалих з лиця, нiби вичавлених. Заводськi дiвчата, ?дучи зi змiни, пiсень не спiвають, як там, у степу, коли повертаються з поля... Там, де тiльки мчить з вечорових полiв грузовик, всюди розпласту? на вiтрi шмаття пiсень... Заводська людина значно довше входить у норму пiсля цехово? виснаги, ?лька це згодом помiтить. Поки що ж перед нею саме тiльки дозвiлля заводчан, святковiсть лiта, тиха краса днiпровських вод; сюди й туди мчать цiлими родинами, з дiтьми, а де промайне моторним човником тiльки пара - дiвчина i юнак, засмаглявленi сонцем, безжурнi обо?, летять, тримаючи курс на ледь мрiючi днiпровськi острови, на призахiдно-розпалахкотiле сонце, на нiчнi багаття з комарами, з пригодами, iз справжнiм коханням... Буйну? сила життя, димлять заводи, та?мничi гуркоти долинають з протилежного берега, з цитаделi металургiв; сонце сiда? за повитi млою пагорби, за далекi димарi, днiпрова гладiнь бузковi?, рожевим береться, хвиля, вигинаючись, колишеться пiд гаснучим промiнням важкими переливами-оксамитами. Поступово густiшають, малиновiють оксамити Днiпра. Мов плавучий острiв, пройде бiленький екскурсiйний пароплав iз заводським людом, iз розливом музики, далеко чутно? над водою, пройде, i тiльки по якомусь часi, не скоро докотиться зрушена ним хвиля до берега, лоскiтно плесне на пiсок, на ?льчинi ноги. "Велич!" - так би назвала ?лька отi вежi домен, отi чорнi iндустрiальнi собори. Все повито димами, все в якихось глибинних двиготах, загадкових, нiби пiдземних, гулах. - I жiнки там працюють? - запитала якось дядька Ягора. - Тисячi ?х там. - Я б теж хотiла туди. Нi, дядько цього ?й не бажав би. Не мед ?м там у курявi аглофабрики, ще побачиш, на жаль, жiнок i з ломами на ремонтi колiй заводських, i на кранах, коли вони над самим полум'ям ковшiв пропливають... Хiба ж то жiноча робота? Хiба вона пiсля того дiтей родитиме? Настане час, що зовсiм жiнок у цехах металургiйного не буде, хiба що вiтамiнний квас подаватимуть металургам. Якби краще дбали, то вже й сьогоднi багатьох жiнок могла б повивiльняти вiд шкiдливих робiт уся ота механiзацiя та автоматика, що йде людинi на змiну. Адже тепер усе переiнакшу?ться. За його, Ягорово?, молодостi бiля домни людей було ще, як мурашнi. Щоб отаку домну нагодувати рудою, самих каталiв треба було б тисячу чоловiк, а зараз ?? завантажують дво?... - Отак-то, ?лько... При заходi сонця сядуть у човна iз дядьком, попливуть засвiчувати бакени, погойдають ?льку бузково-малиновi оксамити днiпровськi. Деколи опиняться аж поблизу тих шлакових гiр; в дядька Ягора вони викликають задуму. - Мабуть, такий вигляд мають вулкани, - задивившись, тихо каже ?лька. - Отi гори, дочко, то все наша праця перекипiла. Димом тут вiчно чадить, сажа пада? чорна, лапата. Хто живе там пiд боком у заводу, той бiлого снiгу не бачить, - гомонить дядько Ягор. - Випрану бiлизну не вивiшуй, одразу чорна стане. Колись i я там жив. Наковтався. Вранцi, коли йдеш на роботу, по сажi тiй слiди, як по снiгу, вiдпечату?ш. На лавках, на листях дерев, на всьому сажа. Тонни i тонни ?? випада? на мiсто щодоби. Давно балакають про те, щоб уловлювачi поставити, фiльтри, та поки що бiльше язиками фiльтрують. Нi, не для жiночих рук робота на металургiйному, знов перестерiга? племiнницю дядько Ягор, там i чоловiк не кожен витрима?. Це ж не випадково, мовляв, серед горнових миршавого не побачиш, усе здоров'яки, там потрiбнi люди при силi. - Нас, коли брали з бiржi, найперше по здоров'ю перевiряли, найперше, було, мусиш лiкарiв пройти, здоров'я сво? показати, а тодi вже розмовляй... ?лька ще вiд матерi чула, що дядько Ягор, пiсля того як розламалась пiд ним махновська тачанка, як розкотились з-пiд не? колеса на чотири сторони свiту, пiшов на завод, на роботу найважчу - каталем. Тепер i професi? тако? нема, в минулому вся. Дивлячись на зношене тiло старече, важко ?льцi навiть уявити його молодим, а був же колись... - Дядечку Ягоре, а на заводi, пiсля степу... трудно було вам звикати? - Не питай. Першу домну тодi вiдбудовували, тижнями з заводу не виходили, там i ночували. А одного дня якось-таки вигайнув у степ. Як побачив його пiсля розлуки, впав лицем на зелену траву, повiриш, качаюсь i плачу... Смiюся i плачу... З лiтами, правда, обвикся за муром, полюбив завод, дiла пiдладились... - Втомило життя? - Та не прогуляв його. Наробились оцi руки, ?лько, ох, наробилися на вiку! Така вже доля в металурга: все життя лицем до вогню... Самого шлаку ото гори... Метал наш i по морях ходить, i в небесах лiта... Дими зблизька аж душать ?льку, важко стеляться вiд заводу, тепер ?й хочеться швидше звiдси; старий, проте, не спiшить, вовтузиться бiля бакена спокiйно, а тодi ще стане давати димам оцiнку: бiлий - то ще нiчого, та й чорний, що клуб'ям валить, теж не найгiрший; найстрашнiший жовто-бурий отой, аж червоний. Бува?, розтягнеться по обрiю на кiлометри i довго сто?ть стягою над селищами, робить небо iржавим... Ото вiд такого й зеленi дерева жовкнуть... На однiй iз труб газ горить, немов гiгантський свiтильник, голубе полум'я трiпоче, бiга? квiткою пелюсткатою. - Що то над трубою безперервно горить? - То, ?лько, все нашi грошики горять. Не встига?мо газу використовувати... А над парком, бачиш? На високiй колонi... То ж Титан. Розiрвав кайдани, що ними був прикутий до скелi, i топче орла, який його терзав... Титан Працi розкутий, Прометей труда... Самi заводськi нашi з першого чавуну революцi? вiдлили його, самi й поставили. А при нiмцях довелось йому зiйти з п'?десталу, на вiдвалах перебув, у пiдпiллi... Тепер, бач, знову пiдвiвсь над заводами... О, багато вiн бачив! Загадковiстю покрите для ?льки дядькове минуле. Ще змалку чула про двох материних братiв - один пiшов до червоних, i його десь на Перекопi вбито, а другий, зовсiм пiдлiток, у Махна опинився, степова ота вольниця затягла, розгульне тачанкове життя. I якщо перший навiть по смертi через багато лiт був для матерi нiби якоюсь пiдтримкою, захистком, то про другого, живого, мати лише зрiдка зважувалась розповiдати ?льцi. I цим другим був дядько Яiгор. I хоч те минуле його давно вiдiйшло у далекiсть, жило, як пригасла грiховна легенда, i давно дядько Ягор, трудяга-металург, був вiд того всього мовби реабiлiтований, але й далi згадувалось про те впiвголоса, стишено, щоб нiхто не чув. Та й сам Катратий теж не любить, коли гуляйпiльську юнiсть йому нагадують. Якось, коли бакени були засвiченi i вони, повернувшись, сидiли на березi бiля човна, ?лька таки набралася духу i запитала, кортiло ?й знати, що ж то було за Гуляйполе, що тiнь вiд нього через усе дядькове життя протяглась. Катратий цього разу не розсердився. Покурив, подумав, потiм мовив глухо: - Криваве юрмище то було. - А свобода? - Клаптями кривавими летiла вона з-пiд тачанок. Сльозами та кров'ю тая свобода вмивалася, ?лько... Кiвш чавуну дорожчий за всi отi ру?нницькi рейди... Не було зараз нi ляку, нi бентеги в дядьковiм голосi, був тiльки смуток i жаль за чимось. Сидiв згорбившись, тужно дивлячись на темнi потойбережнi сво? заводи, на домни та сплески багрових спалахiв, вiд яких все небо час вiд часу дихало, мов велетенськi легенi. - Тi, що Укра?ну воздвигли, вони у вiках, ?лько... Не мати анархiя ?? воздвигла. Батько Прометей... Засидiлись довго того вечора бiля човна. В бузковiй далечi, край мiста, де нiби не було нiчого, замерехтiли вогнi, чистi, незвичайного алмазного блиску, якого ?м, певне, надавала ота синя туманиста мла, що з не? вони, мов iз попелу, народились. Зiбралися були вже додому, коли до них пiдчалила одна iз запiзнiлих днiпровських моторок. Дво? вийшли на берег, неквапно стали оглядати бiля будки Ягорове рибальське начиння. - А де ж рибка, Ягоре Захаровичу? - запитав один iз прибулих. - У Днiпрi, - буркнув Катратий. - Рибу щодня ?сти - може надо?сти. Прибульцi, сприйнявши спокiйно цей жарт, присiли бiля старого, загомонiли. ?лька сидiла осторонь i чула ?хню розмову про якiсь новi правила риболовлi, про те, як учора браконь?рiв з капроновими сiтками застукано вночi бiля щогли... Заодно i Ягоровi було пiдкинуто жарт, що ?, мовляв, i на нього анонiмка вiд днiпровсько? рибки... Запалили вогнище iз ошмаття газет, що, спалахнувши, скоро й погасло. При сплеску полум'я ?лька встигла загледiти, що один iз прибульцiв був моложавий кирпань, вирлоокий, вдачi, видно, весело? - усмiшка грала на круглих щоках; поруч нього скромно смоктав сигарету сам, певне, власник моторки - неголений, худорбастий, в майцi, зашмарованiй мазутою... Стишеними голосами стали дядька Ягора про ?льку розпитувати, чия вона, звiдки. I коли почули у вiдповiдь, що при?хала дiвчина з намiром поступати, то кирпань, одразу ожвавiвши, пiдгукнув ?льку i, хвацько якось випроставшись у сво?м розстебнутiм пiджацi з парусини, приязно запитав, куди ж саме вона ма? намiр. ?лька була в сум'яттi, ?хня цiкавiсть застала ?? зненацька. Нiчого певного не могла вiдповiсти, проте вони самi стали жваво радити, куди краще, де буде менший наплив, виявилось, що ? в них знайомi i в театральнiм училищi, i в медичному... Ще можна б на курси модель?рок... ?лька потiм залишила ?х, а вони з дядьком Ягором вели розмову далi, перекидалися жартами, йшлося здебiльшого про юшку з свiжого улову. - Не ловиться? Та ми й сво?? привезем, аби тiльки зварили, - казав той молодший, кирпонiс веселоокий. - Бо нiхто ж так не вмi? варити, як ви. Якщо не тут, то ми й додому до вас нагрянем, ми не гордi... Були, видно, i ранiше знайомi з Катратим, знали бiографiю, бо в розмовi котрийсь кинув нiби ненароком, нiби жартома: - Ну, з вашим минулим, Ягоре Захаровичу... I хоч кiнець фрази ?лька не розчула, ?й чомусь не сподобалось, що вони не до речi нагадують дядьковi про минуле, наче не розумiють, що так невнарок можна ранити людину. А яке ваше дiло торкатись того, що людина давно, може, перепалила в собi, сама без вас, реабiлiтувала сво? життя отими шлаковими горами... Ще потiм про занепад нравiв говорили, осуджували мiських дiвчат, в яких тiльки й думки, мовляв, що про танцi та про ресторани. - Труднощiв не знають, - долинало з сутiнi до ?льки, - на життя, як на розвагу, дивляться... Дев'ятикласницi, а вже аборти роблять! Говорилось про iнших, городських, однак ?льку непри?мно кольнуло, вiдчула, що зашарiлася в темрявi. А все ж до ?льчино? долi, видно, зостались вони не байдужi, бо, прощаючись, молодший кинув Катратому: - I ?й допоможемо, коли що. Треба смiливiше давати дорогу отаким трудiвницям з народу. "Знали б ви, крiм дядьково?, ще й мою бiографiю, яко? б тодi заспiвали", - подумалось ?льцi гiрко. Поверталися додому мовчки. Спотикались по кучугурах - дядько Ягор попереду поважки, ?лька за ним. Дроти високо? напруги весь час над ними гули. Зоряно над селищами було, а там десь у степах хмара заходила i безгрiмно ламалися стебла блискавок. ?лька почувала, як щемить ?? душа, сама не зна? чому, звiдки той щем. Крякають качки в очеретах на сазi, - чи ?х туча тривожить? Повiтря з присмаком чебрецю, по-степовому легке; та лише коли вiтер обернеться вiд заводiв, одразу потягне чадним аж сюди, окута? всю Зачiплянку тим хмаровищем ядучим, рудим, нiби атомним. Все небо тодi смердить. Та це ненадовго. Дмухне вiтерець зi степу, з ?льчиних кра?в, i повiтря знову ста? чистим, на все передмiстя вiйне запашним духом лiта. Тодi ?лька й тут, на новiм сво?м пристанищi, чу? тихий дзвiн колосся, гарячий, сухий дух пшениць засмаглявлених. Щоб не спотикатись уночi по кладовищу, вони йдуть в обхiд, виходять на Широку - головну вулицю Зачiплянки. Пiзно вже, не клацають нiде в домiно, не шелестить вода по садках. Спить трудове передмiстя, повите снами-серпанками тепло? лiтньо? ночi. Та враз ось Широка ожива?. З невидимих завулкiв, стежок, дворiв вилiтають на соборний майдан велосипедисти, котять у бiк заводiв - тiльки шини шелестять. Понасувавши кепки, пригинаючись кожен аж до керма, мчать по бруку Широко?, мчать i по стежинi попiд шатрами дерев, близько прослизаючи мимо ?льки, всi в темному, робочому, легкi, мовчазнi, мов безтiлеснi нiчнi духи цих заводських передмiсть. - Нiчна змiна йде, - якось ваговите, з сумовитою гордiстю каже Катратий ?м услiд. А вони й далi хвиля за хвилею, з шурхотом шин, з пружним вiтерцем стрiмкого лету - все на заводськi багровища, пiд сво? буре небо, що нiколи над ними не гасне. V Виходило так, що собору вже нiби й нема. На одному важливому засiданнi, де обмiрковувалось майбутн? Зачiплянки i розглядались проекти ?? забудови згiдно з генеральним планом, все якось не могли втулити мiсце цьому соборовi; то вiн комусь застував, то його мусили затиснути якiсь ще не iснуючi споруди нового мiкрорайону. Оскiльки засiдання було вузьке i тут дозволялося бути вiдвертим, господар кабiнету - похмурий чоловiк з свiтлими прозорими очима i землистим кольором обличчя - запитав, зiжмакавши лоба: - А чого йому, власне, стояти? Не було в цiй реплiцi категоричностi. ?? можна було вважати просто роздумом. Внутрiшнiм сумнiвом. Могла вона бути дiлком випадковою i не мати нiякого пiдтексту. Але ж могло бути й iнакше? Могло тлумачитись це, скажiмо, й так: якого сторiччя цей собор? Вiсiмнадцятого? А хiба мало в республiцi архiтектурних пам'яток з вiсiмнадцятого сторiччя? I чи така це буде велика втрата для трудящих, якщо одним об'?ктом минувшини буде менше? Зда?ться, вiн потребу? ремонту? Асигнувань? Та доки ми тягтимемо на такi речi з бюджету? Чи не доцiльнiше буде передбачити на мiсцi собору будiвництво чогось такого, що справдi необхiдне для населення трудово? нашо? Зачiплянки? Отже, ця реплiка могла бути вiльним експромтом, який нi до чого не зобов'язував, але могла вона та?ти в собi i силу вказiвки. Зачiплянку на цьому засiданнi представляв ?? висуванець Лобода Володимир Iзотович, син славетного колись на весь край обер-майстра Iзота Лободи, заслуженого металурга республiки. Лобода-син був Володимиром Iзотовичем для цього кабiнету, а для Зачiплянки вiн i досi Володька, може, тому, що товариський, простий, до людей не гордий. Вилиняв, геть полисiв на комсомольськiй роботi, тiльки рiденький кущик на головi зостався. При нагодi Володька ще сам i кепку? з i того кущика: рештки, мовляв, що вiд запорозького оселедця лишились... Зараз цей молодий, тугощокий, квiтучого здоров'я Лобода вiда? культурою всього заводського району. Якраз на соборi висунувсь. Коли вiдзначалось 300-рiччя Переяславсько? ради i треба було чепурити пам'ятники старовини, а коштiв для ремонту собору вишукати не вдалося, то Володька iдею подав: - ? вихiд: взяти в риштовання. - А потiм? - А потiм - хай сто?ть. Головне - одягти до свята. Йому сказали: - Ти генiй. Собор взяли в риштовання, а "генiй" невдовзi на культуру перейшов. I хоч плавнева лелека не одних лелечат висидiла в тому бутафорському риштованнi, Лободi це не дошкуля? i службовим справам його нiскiльки не зашкодило: скорiше навпаки. Обгнила декораця, осунулась, знову оголивши всi банi, вкритi iржею, i Зачiплянка звиклася з таким станом речей; хiба що лелека надто розклада?ться з собору, тодi котрийсь iз металургiв спiдлоба гляне в той бiк: - Вона ще нам не таких генi?в висидить... I тепер от, коли на засiданнi знову зайшлося про собор i було кинуто кудись у жужмо паперiв ту ваговиту реплiку ("А чого йому, власне, стояти?"), зачiплянський висуванець одразу вловив, як йому вдалося, ?? справжню суть i, розвинувши думку, зауважив iз скромнiстю пiдлеглого, що на тому мiсцi дуже, мовляв, доречно ув'язалось би будiвництво зразкового критого ринку для трудящих, - вiдчува?ться в цьому гостра потреба. В старi часи на тому майданi влаштовувались ярмарки, був i базарчик пiзнiше, який потiм занепав, отже, варто б вiдновити давню народну традицiю. Вважався Лобода-висуванець знавцем Зачiплянки, ?? потреб та настро?в, i тому мiркування його вислухали з увагою. I хоч рiшення остаточного поки що й не було прийнято, але з засiдання Володимир Iзотович вийшов з почуттям, що вiн перемiг. Мине якийсь час, i нiхто не штрикатиме йому очi тим собором, не нарiкатимуть, що iсторичну споруду загиджено, запущено, перетворено в склад комбiкорму (хоч там i комбiкорму тепер нема). Виросте новий комплекс, можна буде вiдкрити навiть шашличну, i все завдяки iнiцiативi Лободи-молодшого, знавця психологi? Зачiплянки. Коли пiсля засiдання син знатного металурга йшов вулицею, розстебнувши свiй парусиновий пiджак i по-молодецьки пiдставивши широкi груди вiтерцевi, його хтось зовсiм демократично окликнув: - Володька, стривай! Вiддiлившись од гурту вiдвiдувачiв, якi чогось чекали бiля будинку райсуду-раймiлiцi?, переймала Володь-ку баба Шпачиха, зачiплянська квартальна. Вона, як завжди, трохи накульгу?, те накульгування в не? - наслiдок виробничо? травми, пам'ять про будiвництво знаменито? ще в тридцятi роки четверто? домни. Володимиру Iзотовичу зараз не до Шпачихи, але вона смiливо бере його за лiкоть, озира?ться: - Маю тобi щось сказати, Володька. Сядьмо он на тiй лавцi. I вони сiдають на лавцi пiд розiмлiлими акацiями, якраз навпроти будинку правосуддя, з вiкна якого подеколи вигляне то кашкет мiлiцiонера, то промайне обличчя знайомого Лободi прокурора, то прозирне ще хтось стривожений, можливо, який-небудь затриманий порушник. Справа в Шпачихи серйозна: йдеться про долю зачiплянських кiз. Як вийшла на тих кiз заборона, постанова така, що треба ?х, нещасних, негайно порiзати, бо за?дають, мовляв, увесь бiлий хлiб мiста, тiльки горохвяники залишаються, з того моменту нема? Шпачисi-квартальнiй спокою. Комiсi? ходять з райради, з фiнвiддiлу, заглядають у двори, записують, в кого ще тi кози зостались, кому ще за них штрафу припекти. З не?, з квартально?, раз у раз питають: чи вже покiнчено на Зачiплянцi з козами, чи застосову? вона надану ?й владу? Адже ?? обов'язок не тiльки розносити податковi листки по дворах та нагадувати Катратому, щоб прапор у свята вивiшував... А як вона буде чiплятися до людей, коли в само? коза нелегально в собачiй будцi живе! Квартальна мусила б наче приклад показувати, а вона сама ж i попереджа? ввiрене ?й населення: - Готуйтеся, людоньки, завтра комiсiя буде! Виганяйте кiз на весь день якнайдалi в кучугури... Аж на Радуту женiть! А до Володьки вона з таким проханням: чи не мiг би вiн, як свiй-таки зачiплянець, зайти з нею до найстаршого тут начальства, щоб видали амнiстiю козам: вони ж дiтям металургiв молоко дають!.. Начальство каже, нiбито паляницями почали кiз годувати, людську норму згодовують, тому й перебо? з бiлим хлiбом... Неправда! Зачiплянка сво?х кiз у кучугурах пасе, можна пiти й перевiрити. - Кози - вони нашi корiвки, робiтнича худiбка, за що ж на не? така напасть? Вступися, Володько, хоч ти! Бiле, повнощоке Володьчине лице обволiка?ться похмурiстю, туманом вiдповiдальностi, нiс ста? нiби ще кирпатiшим. Холодно зупиняються на Шпачисi його випукло-риб'ячi очi. - На жаль, Оврамiвно, нiчого тут зробити не можу. Закон для всiх закон! Сват чи брат - виняткiв нi для кого нема, i ви мене, Оврамiвно, на приятелiзм не пiдбивайте, - i аж тут ворухнувся на соковитих Володьчиних губах черв'ячок усмiшки. - Зате я вас iншим порадую, - сказав вiн, дивлячись у Шпачишине сухе, загострене увагою обличчя. - Через невеликий перiод часу за молоком не треба буде далеко бiгати. Не будете з корзинами давитись по автобусах, телiпатись до мiста, щоб спродати всяку петрушку, матиме Зачiплянка свiй власний базар... Не ви до мiста, а до вас горожани при?жджатимуть на торг! - ?зда нас не ляка?. Як добре вродять абрикоси, нам i Архангельськ не далеч. - Нащо вам тодi той Архангельськ? За два кроки вiд вас буде першокласний критий ринок пiд склом, пiд кольоровим синтетичним дахом... - Де ж це вiн буде? - А на майданi... На мiсцi собору. Лице Шпачишине витяглось у подивi: - А собор? Вiдомо було молодому Лободi, що Шпачиха нiколи не належала до прихильниць собору. В той час, коли закривали собор, вона була в авангардi, особливе завзяття виявила при вигнаннi з Зачiплянки приблудного розстриги-попа, одного з тих швидкiсних окупацiйних попiв, що, як голоднi вовки, кружляли навколо собору та потайки хрестили на селищах дiтей, серед яких часом виявлялися й дiти вiдповiдальних товаришiв... I хоч робилося це без вiдома вiдповiдальних, але були в декого серйознi непри?мностi, зокрема i в Петра Петровича, учнем i висуванцем якого Лобода себе вважа?. Пiсля одного такого скандалу вирiшено було створити в соборi музей, i Петро Петрович власноручно взявся був тодi набивати опудала з шулiк та диких кабанiв, вiн на це мастак... Наступник його, правда, цю кра?знавчу iдею вiдкину в, а жаль, бо вiдтодi собор так i сто?ть як безхозний - нi вепрам, нi попам... Шпачиха в тих подiях була прогресивною, до розстриги-попа в не? не було пощади. "Та який з нього пiп, коли в нього пiд рясою галiфе? - кричала вона тодi на всю Зачiплянку. - Нiяко? в того приблуди вiри нема, безвiрко вiн!" I привселюдно присягалась, що онукiв сво?х нiзащо до нього не понесе, хай краще нехрещенi ростуть, нiж нести ?х до пройдисвiта... Така була, а зараз Лобода ?? просто не впiзнавав. - Виходить, я помилявся? Думав, що ви, Оврамiвно, як передова квартальна, як геро?ня перших п'ятирiчок, могли б навiть iнiцiативу виявити... Соборно? общини нема, але ж можна комусь зiбрати пiдписи i вiд iменi самих селищ звернутися до райради з листом... Шпачиху так i стрельнула догадка! Очицi ?? враз ожили, зблиснули смiшком: - Щоб "iдучи назустрiч побажанням трудящих"? Як iз позикою? Щоб потiм iще на нас i перекласти? Так не буде ж цього, Володимире, - сказала урочисто, нiби присягнула. - Нiзащо не буде. Як на мою волю, то хай сто?ть. Вiн ?сти не просить. - Так асигнувань просить, - дражливо вiдреагував Лобода. - Навiть вимага?. А з чого? З податку вашого? Чи з пенсi?? Люди в комунальних душаться, з пiдвалiв ще не всiх переселено, а ми на ремонт церков будемо кошти з бюджету вгачувати? - I перейшов на спокiйнiший тон: - Звичайно, собор ще не валиться, можна б якось використати його, якби наш ледачий м'ясо-комбiнат був повороткiший... Чому б, скажiмо, при певних затратах не зробити з цього собору справжнiй, модернiзований, на тисячi тонн продукцi? холодильник? Холодильник-гiгант... Шпачиха пiдвелася: - Звиняй мене, Володимире, але не в той бiк ти дума?ш. Ти б краще за гудок подбав. Який це ще бабi гудок? Лобода насупився. Потiм згадав. I батько його, i Катратий, i ще дехто, коли було вiдмiнено гудки, збирались писати кудись заяву, щоб - хоч як виняток - влада повернула ?хньому заводовi-ветерановi право давати вранiшнi гудки, бо селища, мовляв, до цього звикли. Так тодi й не зiбралися написати, забулося нiби, а тепер ось Шпачиха знову порушу? питання. - На цю тему ми ще поговоримо, - пiдвiвшись i вже рушаючи, сказав ?й Володька. - Я скоро буду на Веселiй; не думайте, що вiдцурався... Хоч i клопотiв невпрогорт, але на рiдну Веселу мушу заглянути! I ще того ж вечора заглянув. Удвох iз кимось на скромному "Москвичi". Наче щоб не розполохати тишу зачiплянську, "Москвич" про?жджав вуличкою нешвидко, бiля двору Багла?во? Вiруньки пригальмував. Вiдхиливши дверцята, Володька привiтався з машини до куми, що саме порала квiти коло парканчика, запитав, коли ж нарештi Iвана чекати. Дiзнавшись, що вiдрядженець, можливо, вже зараз десь над Гiмалаями летить. Лобода виказав радiсть: - О, при?мно! Як при?де, гукайте ж... Вiдзначимо! Кокосового молока, напевне, привезе, знiмемо пробу... Все вiн тут зна?, цей Лобода, зна?, що в кого робиться, хто чим заклопотаний, що кому болить. Олекса-механiк саме проходить мимо них, сумно похиливши свою сократiвську голову; Володька i його обдарував увагою: - Ну, Олексо, впiймав ти свого невловимого Бублика? Вибив з нього землю пiд вiдстiйник? Олекса ще сумнiшим ста?. Пiймав вiн таки того Бублика, дав той землi, та тiльки, виявилось... не свою дав, сусiдську видiлив! Володька розреготався. - Дав, та не сво??.. Будуй багнище, тiльки на сусiдових полях? Ну й Бублик! Безсмертний Бублик! Отак повернути, - каже вiн у захватi. - Отак вiдкрутитись! Блиск! - Вiдкрутитись вiд нас йому буде не просто, - мовив механiк, - хоча родючу землю втрачати - хто б це хотiв? I пiшов далi понурий, а Лобода, пересмiявшись, знов пожартував до куми, що не дуже, зда?ться, вона сохне за чоловiком, розкохалась, нiвроку, наче пiсля курорту... - Два роки, Вiрунько, - це треба мати витримку... Може, й забувати стала? Може, й скочити в гречку кортiло? Таке запитати повернувся йому язик! Холодом мовчання вiдповiла молодиця на його безтактнiсть. Висуванцевi й невтямки, скiльки вона передумала за цей час, скiльки тривог за свого Iвана через душу ?? перейшло... Десь там, в Азi?, епiдемiя спалахне, а ?й уже Iван перед очима, бо хоч i щеплення поробив, а все ж таки тропiки, де здавна то чума, то холера... Написав якось, що в Iндiйському океанi з товаришем купались, а Вiруньцi й вiд цього тривожно - акули ж в океанi! Внуки колись, може, у вiдпустку на той океан вiльно лiтатимуть, а поки що далеч то яка, крайсвiт, безвiсть!.. Зовсiм в недосяжностi для не? Iван. Десь аж за Гiмалаями, за найвищими горами, наче на небi десь! Сто?ть Вiрунька, злiгши грудьми на паркан; задумою повива?ться налите, персиково-туге обличчя... Та не такi це думки, щоб дiлитися ними з кожним мимойдучим. - Коли ти, Володько, оте сво? потьомкiнське риштовання обновиш? - кивнула на собор. Володька вловив критику, але не образився. - Скоро, скоро, - каже вiн. - Iтимуть танки переходом, може, завернуть... ?м кивни лише - наскрiзь протаранять! Всiх кажанiв соборних розполохають!.. На мить Вiрунька бачить зовсiм зримо, як руйнують танками собор, горища падають i з них кажани вилiтають, завбiльшки мов лелеки. А Лобода, весело помахавши Вiруньцi рукою, дав водi?вi знак рушати. Мимо вчителевого двору "Москвич" прошмигнув швидше, бiля танкiстового мав би, зда?ться, зупинитись, але й танкiста минув, i Федора-прокатника теж, - зупинився аж бiля Ягора Катратого. Зупинився надовго. Пiзнiше, коли Вiрунька, повкладавши дiтей, сiла посидiти бiля вiкна у звичнiй сво?й позi чекання, "Москвич" все ще стирчав у кiнцi вулички. Останнiм часом почав Володька чогось до Ягора на?здити. Кортiло Вiруньцi знати: чого б то? На юшку? Ранiше до старого тiльки рибiнспектор зрiдка навiдувавсь, а це й "генiя" туди потягло. Та чи тiльки на юшку? Чи не вирiшив ще раз спробувати, як вiн каже, вийти iз парубоцького цейтноту? Таких красунь, як дiдова ота племiнниця, i на проспектi не часто зустрiнеш... Годилось би, правда, кучерявiшим бути жениховi, а то геть облисiв по засiданнях. Однолiтки вони з Iваном, товаришували ранiш, гуляв Володька в них на весiллi, а коли перше дитя народилоcь, сам напросився до Вiруньки й кумувати. Самому ж йому з женiнням невдало вийшло. Вибрав був, та таку, що й року разом не прожили: вiддала вона перевагу iншiй кандидатурi - майнула свiт за очi з естрадним спiваком за?жджим... Важливо, однак, що встиг висуванець одразу пiсля одруження отримати квартиру в мiстi на проспектi, туди ж незабаром i батька переманив, хоч як упирався старий. А коли невiстки не стало, то й батько невдовзi опинився на Скарбному в Будинку старих металургiв, бо що ж iз ним робити синовi-холостяковi? Там, у Будинку ветеранiв, батьковi догляд, в колективi почува? себе, живе, мов на вiчнiм курортi. Зачiплянки молодий Лобода й тепер не цура?ться. Загляне при нагодi провiдати свого двоюрiдного брата, слiпого Костю-танкiста, iнодi й заночу? в нього, як припiзниться. Почува? себе тут у колi сво?х, з кожним запанiбрата. В розмовах любить натякнути, що зна? набагато бiльше, нiж знають вони, простi смертнi, йому доступне, мовляв, те,.про що вони лише згодом почують по радiо чи з газет i матимуть нагоду переконатись, наскiльки точно ?хнiй Володька був заздалегiдь поiнформований про яку-небудь iз чергових реорганiзацiй. I хоч угору йде зачiплянець, а не зазнався, дба?, щоб не вiдiрватись вiд мас. Без церемонiй сяде з роботягами навiть i в "козла" кiлька партiй забити, ще й свiжим анекдотом ?х почасту? з "вiрменського радiо", про кукурудзу на Мiсяцi абощо. "Не думайте,каже, - що я вiдiрвався, чорним був, чорним i зостанусь", - себто металургом. Бо таки справдi ж iз заводу життя починав, iз цеху, i ? в нього пiдстави похвалитися деколи й на службi сво?й теперiшнiй: "Ми, металурги, народ прямий: у нас анонiмок не пишуть". Цiнять його на службi, це правда. Побiльше б нам, кажуть, таких працiвникiв. Чу? нове, в старому не закис. Та й те сказати, завзяття у висуванця ще комсомольське, енергiя з нього б'?, iдеями на ходу так i сипле. Всi отi "кiмнати щастя", вiкторини, карнавали на водi i навiть святковi кольоретки для цукеркових коробок (i слово ж яке вигадав: "кольоретки"!) - все то винаходи ?хнього зачiплянського "генiя". I хоч Весела незлобиво пiдсмiю?ться з таких винаходiв, але мешканцям ?? при?мно; що Володька не цура?ться сво?х, не горду? нiким, навiть бабою Шпачихою, яка ранiше ночами, мов алхiмiчка, добувала у хлiвчику мiцнющi перваки, за що й погостювала в мiлiцi?, а пiсля того порубала апарат, виправилась, i навiть висунули ?? квартальною. Володька нiколи не мина? нагоди перекинутися з бабою словом бодай через хвiртку, почерпнути, як вiн каже, народно? мудростi. Одного разу вiн аж iз мiста, вiд базару пiдвiз Шпачиху з ?? корзинами, пiдкинув легковою до самого двору, що зовсiм розчулило стару, три днi пiсля того тiльки й чути було ?? панегiрики на честь Лободи-висуванця. От лише Микола-студент нiяк не дiйде миру з "генi?м"-висуванцем, просто терпiти його не може. В Миколи для нього одне тiльки слово: "батькопродавець". Хоч як на Вiруньчин погляд, то це, може, й занадто. Адже не вiдкинувся Володька вiд батька, думав, певне, зробити на краще, коли, одержавши в мiстi квартиру, забрав старого до себе. Батько не мав охоти кидати Зачiплянку, але син таки наполiг: "Бiля мене будете, тату, а то скажуть, наче у вас i сина нема! А ви ж заслужений металург, з вашою славою i менi легше..." Засумував на проспектi старий, особливо коли невiстка втекла i самотнiсть прописалась на ?хнiй холостяцькiй квартирi. Старий почав був подумувати, щоб знову на Веселу повернутись, де так добре пiд грушею iз другом Ягором у свята сидiлось, але Володька тако? ганьби, звичайно, допустити не мiг, до того ж треба було назад у циган вiдторговувати подвiр'я. А сам хоч би й рад батька розважити, турботою оточити, так усе по засiданнях, по нарадах, то ти дзвониш, то тобi дзвонять, - посадили ж на культуру, гаряче мiсце! Отодi i вдарила Лободi-синовi iдея: вiдправити старого в Будинок металургiв! ? такий на Скарбному Будинок ветеранiв, у лiсi над рiчкою, серед плавнiв вiкових. "Рибку, тату, ловитимете, повiтря свiже, годують добре, санiтарки, офiцiантки, кiно, газети, санаторний режим! Чого вам ще треба? На Зачiплянку тягне? А може, ми ?? переросли з вами, тату? Хто там вас жде? Могила мамина... ?? впорядковано. Тiльки журитись там бiльше будете. I менi можуть на бюро зауважити, що ви ледь не кожного свята чарку?тесь з отим махновцем, розмови невiдомо на якi теми ведете... Раз уже колись голову за нього пiдставляли - хiба вам мало того?" I дожива? тепер вiку старий Лобода в Будинку металургiв у товариствi iнших заслужених ветеранiв. Дехто осуджу? Володьку за такий крок. Зачiплянка довго про це гомонiла, для Миколи вiдтодi Лобода-син взагалi тiльки "батькопродавець", а Вiрунька, хоч сама, звичайно, нiколи б так не зробила, але Володьку намага?ться якщо не виправдати, то бодай пояснити собi його вчинок. Однак не знаходить пояснення. Якби хоч квартира тiсна чи жiнка сварлива, а то ж зараз по-холостяцькому живе, по ?дальнях та буфетах бiга?, там чаю, там кефiру, бо на роботi коли й до ночi, - час у таких людей не нормований... Сто?ть "Москвич", лобом у Ягорiв паркан уперся, фари погасив i жде, майже непомiтний у затiнку сарая. Довго ж, одначе, вони там бесiдують, чи юшка нiяк не звариться? Зачiплянка з першого при?зду чомусь вiдчула антипатiю до тих нiчних юшко?дiв. Такi речi тут навiть дiтям передаються нiби з повiтрям: була вже скарга на малечу, яка минулого разу пальцями розмалювала "Москвича", понаписувала на ньому шовковицею рiзнi неподобнi .слова... Нi звуку звiдти, мовчки сьорбають гостi дiдову юшку. А на подвiр'? старо? Багла?хи чуть веселощi, i солов'? тьохкають по-весняному, сезоновi наперекiр. Ще навеснi записав ?х Микола в лiсi на Скарбному, зiбралось тепер у нього товариство, i зачiплянськi, i якiсь аж iз Колонi? та з Кодакiв прийшли, зда?ться, iнститутськi його однокурсники, запустили магнiтофонну плiвку з живими солов'ями, i на всю Зачiплянку витьохкують вони повноголосо! Вигада? ж отаке- солов'?в записати! Нiде вже ?х не почу?ш, вiдспiвали, на гнiздах сидять, а в студента вечiр солов'?ний - щебечуть, виляскують з притьохком, аж переляски йдуть, нiби при сходi сонця розщебетались десь на плавневих дубах... За сагою на Солончаковiй радiолу хтось запустив, солов'ям наперекiр, на змагання з ними, але вони не здаються, молодь розгулялась, серед щебету лiсового чийсь радiсно-бешкетний голос чути: - Свобода й кохання - два несучi крила поезi?! Все iнше тiльки оздоба! I знову дають волю солов'ям, вдруге ?х крутять, ще дужче пiдсиливши звук, щоб, мабуть, дошкулити отим юшко?дам, що за Ягоровим парканом нишком свою браконь?рську юшку ?дять! Може, вона, правда, й не зовсiм браконь?рська, одначе невесела якась: унадились до старого, певне, засiкши його на якомусь грiшку, i тепер юшкою вичавлюють з нього спокуту... Спитай потiм висуванця, чого в Катратого був, неодмiнно викрутиться, знайде пояснення, ще з якою-небудь i пiдкладкою: ?здив, мовляв, як до живого експоната, про життя каталiв розпитувати абощо. Заодно вивiдував про той невiдомо ким вчинений на заводi подвиг пiд час окупацi?, коли хтось чавунного заводського Титана з-пiд носа у нiмцiв викрав, i серед брухту, на вiдвалах, було йому знайдено сховок... Зберегли, а хто зберiг, - досi ж бо тих смiливцiв не виявлено, геро? зосталися невiдомими... Володьку зачепи - на ходу вигада? сто пояснень, такого в ступi не влучиш... Але й Весела - це ж така, що правди вiд не? не вта?ш, тут i мале зна?, чого до дiда Ягора час вiд часу рибiнспектор занику? то з одним, то з другим приятелем... I нiколи вдень - тiльки вночi, мов кажани. Тайною все там покрите, без пiсень, без примовок сьорбають, але по Веселiй мов сорока на хвостi розносить щоразу, яка цього вечора там юшка заварювалась, яку рибу Ягор требушив i якi клалось приправи. I якби знали тi юшко?ди, що про них передума? Зачiплянка, доки вони потай працюють ложками, якби дочули, яким перцем приправля? Весела цю ?хню тайну вечерю, то, мабуть, i ложки ?м у ротi позастрявали б, кiстками подавились би ?дцi! Одного рибiнспектора нiбито замiнено, була дiдовi передишка, а тепер i новий дорогу взнав чи Лобода його навiв. Володька виявився не геть-то вередливим: батька свого, бач, з Ягором розлучив, щоб не чаркувався з махновцем, а собi дозволя?, внадився, хоч i непроханий... I спробуй ти йому завтра зауважити, зустрiвши десь у завкомi, вiн таке тобi крутне, що ти ж i винувата зостанешся, плiткаркою зробить... Всi знають, який вертун: справдi, його i в ступi не влучиш... Одначе спати пора. Вставши, Вiрунька наблизилась до дiтей, що порозкидались по тахтi, аж додолу позвiшували загорiлi ноженята. Обережно поправила тi ноженята: спiть, набiгались за день. Стала й сама роздягатись. Електрики не вмикала, щоб не приманювати мошкару. VI Вночi собор молодi?. Зморщок часу на ньому не видно, вiн мовби поверта?ться до тi?? козацько? молодостi, коли з комишини постав юним виквiтом краси i вперше сяйнув у цих степах небесними пiвкулями сво?х бань. Пiд час вiйни на майданi перед собором розводили вогнища iталiйцi, охлялi, обшарпанi пiсля Сталiнграда, щулячись, варили в казанках настрiляних зачiплянських горобцiв. Iншого разу тут зупинився ночувати нiмецький обоз, i вночi на нього був учинений напад селищанською молоддю - членами пiдпiльно? антифашистсько? органiзацi?, що дiяла на слободах лiвого берега. Багато було тодi забрано хлопцiв та дiвчат i з Зачiплянки, i з iнших селищ передмiстя; в числi забраних опинився i син Шпачихи, славний, спiвучий юнак, якого вiдтодi й слiд загубивсь - чи в пiдвалах замордували гестапiвцi, чи згорiв, може, десь у печах Освенцiма... Саму Шпачиху теж тягали в полiцiю, ще й досi розповiдають на Зачiплянцi, як шмагав там бабу нага?м один бандюга з Пiдгородньо?, що доводився Шпачисi якимось ще й родичем далеким. Караючи дядину, полiцай затулявся рукавом, а вона йому i з-пiд нагая кричала: "Не затуляйся, не затуляйся, песиголовцю! Я ж тебе однаково впiзнала! Я ж тебе запам'ятала! Залiзом тобi запишеться, як ти свою рiдну дядину катував!.." Страшнi то були часи, жорстоко знекровлювали вони Зачiплянку, вигублювали ?? цвiт. Однак стали для не? вони й випробуванням на живучiсть, на душевну мiць, на вiдданiсть тому, що ? для людини святим. Були тут явки пiдпiльного обкому партi?, сюди приходили з паролями зв'язковi й звiдси ж вирушали шукати шляхiв через фронт. Одна з вулиць на Колонi? названа iменем легендарно? тако? зв'язково? - студентки Май? Прапiрно?, яку ще й досi багато хто пам'ята?. З iмли дитинства Баглай-молодший увiбрав у душу страшнi зачiплянськi розповiдi про лихолiття окупацi? з хвилями арештiв, розправ, екзекуцiй, з набором до Нiмеччини, коли вся Широка ставала вулицею ридань i проклять. Микола й сам часом почувався нiби учасником боротьби народу, того повсякденного опору, що його чинила Зачiплянка окупантам. Сама Зачiплянка i всi довколишнi робiтничi селища поставали в тiм трагiчнiм освiтленнi нiби якимись iншими, суворiшими, грiзнiшими, з душею геро?чною. Життю тому справдi властива була легендарнiсть, геро? тих лiт викликали в Баглая почуття пошани i пробуджували в ньому часом гостру критичнiсть до себе. На цьому майданi, бiля старезних акацiй, де колись землякам тво?м, юним пiдпiльникам, викручували руки полiца?, де бiля розставлених столiв сортували, як худобу, нахапаних по селищах дiвчат-полонянок, - тут Бугла?вi щоразу схмурю?ться чоло, тут примовка? навiть балакучий друг Багла?в Ромця Орлянченко, коли вони, бува?, пiзно повертаються удвох iз заводського парку. Цього вечора вони теж проходили майданом, провiвши до останнього автобуса сво?х друзiв, що при?здили до Баглая послухати його солов'?ний концерт. Обидва, Микола й Ромця, простували через майдан безмовнi, в задумi. Постояли на тому мiсцi, де колись нiбито була дзвiниця, стояла окремо вiд собору, але вони вже ?? не застали, ще до вiйни дзвiниця зникла, дзвони познiмано, язики повиривано, iржава рейка - бездарна замiнниця дзвонiв - вульгарним уламком висить на стовпi як герб догматикiв i юшко?дiв... Так й атесту? Ромця, першим порушуючи мовчанку.. - Чи, може, так i треба? - вголос роздуму? вiн. - Може, в наш час тiлький такий i потрiбен до всього пiдхiд, грубо утилiтарний? - Його сухе, з гострим пiдборiддям обличчя бiлi? якось трикутно пiд начесаним на лоба чубом; цього разу воно серйозне, без усмiшки. - Скiльки поколiнь тут, як осiнн? листя, перегнало вiтром часу... Були, перейшли. Отак i нас вiджене, одвi? у безвiсть... Були такi, проiснували - i в небуття, безслiдно... - Ти гада?ш - вони безслiдно? - поклав йому руку на плече Баглай. - Гада?ш, що в нас iз тобою нiчого й не зосталося вiд них? Звернули на Веселу, всiлися пофiлософствувати на Вiруньчинiй лавцi. - Тi, що пiднiмали дзвони на дзвiницi, отi нашi Бетховени степовi, вони знали, що робили, - знову почав Орлянченко. - Вже не кажу про таких, як та Майя Прапiрна, що свiдомо пiшла на смерть... А зараз? - I, здивувавши Баглая, раптом випалив без зв'язку з попереднiм, що переходить на iнший завод. На той, де в цех заходять у бiлих халатах, де спецхарчування одержують... Годi, не бажа? вiн бiльше газами отруюватись на металургiйному. - На крутий iдеш поворот, - зауважив Микола. - Тобi це дивно чути? - нахиливсь до нього Орлянченко. - Ти, певне, сподiвавсь i в менi найти iскринку героя? Гай-гай, ?? нема. Все менше таких, у кому вона ?. Риба шука?, де глибше, а наш брат, де лiпше... Я ж iз тих, кого тiльки пальцем помани куди-небудь у режимний цех на солiднiшу зарплату та на спецхарчуван-ня... - Можна подумати, що ти голодний... - Нi, ситий. Але хочу ще ситiшим бути... I хiба один я такий? Людина - звучить гордо? Це наш чинодер Лобода звучить гордо? Ха-ха! Скажи йому: "Ти звучиш гордо" - вiн перший розрегочеться, вважатиме, що його розiгрують... - А от на заводi вiн, кажуть, добре починав. - Отож, починав! Але ? така штука - наркотик владолюбства, геро?н кар'?ризму... Його тiльки раз вхопи - i пропав... Жадобою влади - тiльки цим його очi й блищать. Рiдного батька за кар'?ру промiня?, собор отой розвалить, аби тiльки на щабель вище пiднятись. Iдеали? Чхати йому на тво? iдеали! Влади йому, побiльше влади! А спитай, для чого? Та щоб iще вище стрибнути! I скiльки ?х таких... Сьогоднi вiн начальник цеху, завтра директор, а там уже цiлиться сiсти на главк. Нащо тобi, чоловiче, той главк? Бiльше клопотiв, швидше iнфаркт - i вся пiсня!.. Але ж як воюють! Отам битви - не на життя, а на смерть. Невидимi, кабiнетнi, а втiм такi, де нiкому пощади нема: або ти переможець, або ти розчавлена жертва... - Невтiшна картина, - усмiхнувся Баглай. - Тiльки я не так похмуро дивлюся на речi. ?, звичайно, й це. Отрута кар'?ризму, самозаслiплення, бажання будь-що керувати собi подiбними... - Наввипередки вгору, як мавпи за кокосовим горiхом... - Та не самими ж мавпами населений свiт! I хоч який вiн там ?, але згодься: вiн таки красен, цей свiт, i здорово було б у ньому, не старiючи, весен триста провеснувати... - Згоден, свiт прекрасний. Одначе ким населений? Якось ти казав про союз людей, про спiльноту людей. Що треба доброту плекати, а не роздмухувати ненависть. А як до Батькопродавця я можу бути добрим? Який гуманiзм мене з ним помирить? - Не Батькопродавця я мав на увазi. - Але ж вiн - сила! Не Архiмед, не Галiлей - чиновник iде по свiту, вiн тон зада?... Так, так, великий чиновник двадцятого вiку. Ейнштейн нiщо в порiвняннi з ним. Той вiдкрива?, а цей вирiшу?. Кнопки натиску?. Кладе резолюцiю на тво?й долi, стипендiю тобi да?. Для нього ми пiддослiднi. Вiн вважа? сво?м правом i навiть обов'зком будь-що обстругати нас, пiдiгнати пiд свою подобу... Добре ще, коли ма? щось у черепку, а то ж часом сидить чмур чмуром, тупий, дрiмучий, однак теж хоче, щоб ти його слухав, думав, як вiн, хоче бачити довкола себе легiони однаково мислячих. На таких, як оце ми з тобою, вiн дивиться лише як на сировину, як на руду, з яко? треба болванку виплавити! - А в тобi, видно, якраз "антиболванка" ворушиться? - Не те що ворушиться, а пре з мене! Бо ми хоч бiднi, але гордi. Живемо в тiнi, але сонце бачимо. Бачимо, де будiвник справжнiй, а де псевдобудiвник. Комфорт i поряднiсть - це, по-мо?му, могло б стати девiзом часу. Мiж силами добра i зла зберiгай рiвновагу, крайнощiв уникай... Одне слово, як той казав: не будь солодким, бо розлижуть, не будь гiрким, бо розплюють... Дивний цей Ромця. Теж iз родини металургiв, батько iнженер, шанована в цеху людина, а Ромця... "Якийсь | ти не в ту форму вiдлитий", - часом говорить йому Вiрунька. З освiтою хлопець, був у Москвi на курсах по електронних машинах, завод послав, але оскiльки тих машин поки що не одержано, Ромця при головному енергетиковi зачепивсь. Живе легко, сприйма? життя iронiчно, пiдсмiю?ться з Миколиних пошукiв вiчних категорiй. "Ми з тобою живемо в цинiчну епоху, - деколи можна вiд нього почути. - Народили нас матерi пiд кривавим знаком Зодiака... I, дума?ш, це не вплива? на наше свiтовiдчування?" Сидять вони зараз на лавцi, спостерiгають, як заграва саме виплеснулась в небо над заводами... Миколi пригадались рядки iнститутського поета, продекламував задумливо: - "I знову днi рудi та бурi, такi щасливi та сумнi..." - Непогано, - схвалю? Ромця. - Треба запам'ятати, при нагодi процитую нашiй лiкарцi - новенька з'явилась у заводськiй амбулаторi?. Сьогоднi зайшов до не?. "Жучок, - кажу, - у вухо залiз. Можете витягти?" - "Я не отоларинголог". - "А хто ж ви?" - "Читайте, на дверях написано... З того боку!" Отака! "Витягнiть, - кажу, - або бюлетень дайте. Буду бюлетенити, поки жучок сам iз вуха вилiзе..." Гада?ш, пiшла назустрiч, повiрила в жучка? Дзуськи! До таких Ромчиних iсторiй Микола звик так само, як i до нав'язливо? Ромчино? iде? про моторного човна. Останнiм часом тiльки цим i заклопотаний - човном та колекцiонуванням платiвок. - В життi треба бути реалiстом, - повча? вiн Миколу. - Вiзьми будь-кого з наших роботяг. Дай йому телевiзор, моторку та ще путiвку на Чорне море в санаторiй "Червоний металург", i вiн тобi по боку все оте, що ти назива?ш духовним. Ти ось за собор пережива?ш. Дума?ш, усiм вiн болить, як тобi? Он Шпачиха весь вiк ходить бiля нього, а дуже ?й куполи тi потрiбнi? Та вона на них нiколи й не гляне! Корзини гнуть ?? до землi, ?й монету давай! Запропонуй ?й на вибiр: собор чи критий ринок? - обома руками буде за ринок. Що той собор для не? в життi? Або для Федора-прокатника? Самим духом, брате, ситий не будеш. Матерiя - первинна. - Так, певне, мiркують i отi юшко?ди. Отi ходячi шлунки. - Зрештою, люди давно затягували ремiнцi, на картках перебивалися, i якщо вони витворюють зараз собi новий культ... ну, назови його.. о культом пiдсмаженого поросяти з хроном... То невже ти ?х станеш осуджувати за це? - Шлунки мають усi земнi створiння. Людина в цьому не оригiнальна. Але глянути на оте сферичне гроно бань, що виринуло до нас десь iз мороку вiкiв... глянути, а тим бiльше вибудувати ?х у небо як образ i доповнення неба... це здатна лише людина. - Ах, я забув, що тут поет! - iронiзу? Ромця. - О великий, нiкому не вiдомий поете Зачiплянки! Не заздрю тобi, бо передчуваю: не тiльки лаври ждуть обранцiв долi. Iсторiя вчить, що попереду лаврiв частенько йде добрячий бук, шпiцрутен iде! - "I знову днi, рудi та бурi", - задумливо вiдгукнувся Микола на це. А Ромця знову почина? розповiдати нову iсторiю про одну гарненьку особу iз шлакоблокового, з якою вiн минуло? суботи танцював. Притиснув ?? ненароком, а вона, на?внячка, образилась. Слабке створiння, але вредне... "Ну гаразд, будемо танцювати по-пiонерському", - сказав ?й i пiсля того водив партнерку свою тiльки по-пiонерському, на вiдстанi витягнуто? руки... - Щось схоже я вiд тебе вже чув. - Тодi перепрошую, - з удаваним жалем мовив Орлянченко. - Я забув, що для тебе нашi Марусi - то краща половина людства. Мадонни, недоторканки!.. А, по-мо?му, вони самi не люблять, щоб ?х iдеалiзували, ?х бiльше влаштову?, коли ми дивимось на них по-земному... Iдеали Iдеаловичi зараз не в модi. - У цьому за модою не женусь, - спокiйно заперечив Баглай. - А ось чи думав ти, чому найбiльшi поети всiх часiв саме ?? оспiвували, жiнку? З не?, звичайно, земно?, творили сво?х небесних мадонн... - Одну ще й тобi он залишили: в Катратого город полива?. - На цю тему краще помовч. - Чому? - Та тому. - О, невже? - Орлянченко, здогадавшись, у подивi аж свиснув. I одразу ж з вiкна з'явилась непричесана спросоння Вiрунька. - Ще свистунiв не вистачало тут серед ночi, - кинула вона сердито. - Вiро Пилипiвно, маю ж я право хоч на вулицi свистiти? Чи тiльки з дозволу? - Прав у тебе аж надто! - Право тiльки тодi право, коли його можна здiйснити. Iнакше це буде лише фiкцiя, тiнь права! - I Ромця застрочив скоромовкою про нестерпнiсть обмежень, яких йому доводиться зазнавати, про те, як надокучають людинi рiзнi вказiвки, що ?х чу?ш на кожному кроцi, а закiнчив афоризмом iз польських "незачесаних думок": - Завжди знайдеться ескiмос, котрий дасть вказiвку жителям тропiкiв, як ?м поводитись пiд час спеки... - Що ти мелеш, скептику ти нещасний? - спросоння, видно, мало що второпавши, накинулась Вiрунька на Орлянченка. - Хто це - ескiмос? До чого цi тропiки? - А Iван ваш де? Вiн же зараз у тропiках... В самiй згадцi про Iвана о такiй порi, та ще з Ромчиних уст, Вiруньцi вчулося щось образливе, блюзнiрське. - Як твою лепетню зрозумiти? - висунулась вона всi?ю розпатланiстю з вiкна. - Хто про мене Iвановi хоч слово накриво скаже? Честi не заплямувала, це вся Зачiплянка зна?i А ти, вiтрогоне, гуляй звiдси, поки качалкою по плечах не дiстала! - За що. Вiро Пилипiвно? - жваво схопився на ноги Ромця при згадцi про качалку. - А за те! Всiх по собi не рiвняй. Сьогоднi з одною, завтра з другою... - Що вдi?ш, коли вони нуднi та порожнi, як осiннi пляжi. - Сам ти порожнiй. Пiд носом засiялось, а на розум ще й не орано... Попався б ти нам у бригаду, ми б тебе швидко перевиховали. - Зна?те, скiльки часу треба, щоб перевиховати нас? Тисячу лiт! Смiшнi менi тi, що вiрять, нiбито через двадцять рокiв усi стануть раптом зразково-показовими, зникнуть его?сти, бюрократи... Нi, тисячу лiт, i не менше! - Чого ти з ним водишся, Миколо? - вже спокiйнiше звернулась Вiрунька до Баглая. - Ти ж серйозний хлопець, в головi думок повно, а вiн, оцей перекошений... що мiж вами спiльного? Ромця нiскiльки не був цим дошкулений. - А як Миколi без мене? З ким вiн тодi дискутував би на теми вiчного кохання? - Ще тобi базiкати про кохання, - аж нiби з жалем вимовила Вiрунька. - Що ти зна?ш про нього? - Якщо не гравцем на полi, то хоч суддею ж мiг би бути? - Справжн? кохання саме собi суддя. Орлянченко, вражений вiдповiддю, обернувся до Миколи: - Чу?ш, якi афоризми вида? наша Вiра Пилипiвна? От що значить два роки без Iвана! - Вона ма? право на такi афоризми, - сказав Микола серйозно. Вiрунька ж, перемовчавши, знову взялась виховувати Ромцю: - Добрим наждаком треба тебе терти, хлопче... Чуба на лоба начесав, перстень носиш, а що з тебе в життi? Мало ще ти нашого квасу випив... Це вона ма? на увазi вiтамiнiзований квас металургiв, яким вони в цеху спрагу тамують... Орлянченко i на це хихика?: - Знаю той квас! Такий мiцний, що й око одному пробкою вибило! - Якщо такому ледащовi... Отут Микола вступився за товариша: - Вiрунько, не забудь, що перед тобою робiтник найвищого розряду. Можна сказати, елiта! - Отож... Змiну вiдробив та й пiшов вiтер вулицями ганяти. Тiльки й на умi танцi та комфорт... - Потрiбнi й такi, - не образився Ромця. - Без таких, як я, життя було б прiсним... Прiсним, як дистильована вода. Вiрунька не захотiла бiльше слухати: - Годi, йдiть собi, не товчiться пiд вiкнами, в мене дiти сплять. - I, прихиливши вiкно, вона розтанула в сутiнi кiмнати. Пiсля цього хлопцям тiльки й лишилося - розiйтися. Орлянченко завернув до себе, кинувши Миколi на прощання: "Салям!", а Микола далi попрямував вуличкою, яка повела його до саги. Почував якусь правду в отих Ромчиних словах про прiсноту життя, почував, що течиво його зачiплянських днiв без Ромчиних ужалень та приперчувань щось би втратило, стало б, мабуть, i справдi, як вiн каже, прiсним... I хоч душа не сприймала Ромчин цинiзм, невибагливiсть, але якось i не уявляв себе Микола без цього приятелювання, без орлянченкових дотепiв, скепсису та в'?дливих парадоксiв. Була в ньому нiби потреба органiзму, що вимагала яко?сь протиотрути вiд одноманiття буднiв, вiд стандартних уявлень тих, кому хотiлось би з тебе зробити людину-цеглу, бачити в тобi лише податливий, злиденний духом будiвельний матерiал... Ромця вважа?, що вiн ма? право на певну розхристанiсть душi, декого це коробить, а чому вiн справдi у сво?му поводженнi мусить бути пiдiгнаний пiд стандарт? I якщо вiн зараз трохи й перекошений, то що такого? Адже чув колись вiд матерi: навiть дерево себе в ростi випрямля?! Де б не опинився, блукаючи цi?? ночi, Баглай: чи бiля саги, в якiй мiсяць плава розплавлений, чи на соборнiм майданi, - всюди невидиме була з ним i його юна мадонна з загорiлими мiцними руками, з сумовитим лицем задуманим, на якому ота смага сарматська горить! Один раз тiльки i вдалося Миколi побачити ?? зблизька - бiля самого паркана грядки поливала. Стояла зарошена, iз шлангом у руцi, а спiдлоба погляд на Баглая - глибокий, важкуватий якийсь, недовiрливий. Густа смаглявiсть лиця рiзко вiдтiняла зеленаву голубизну очей, сумовито-сторожких, зача?них. Недовiра i смуток глибокий - вони найбiльше вразили. Уста затиснутi, а в поглядi i в усiй поставi було щось затяте, смiливе, вгадувалась внутрiшня сила натури, пристраснiсть, надiйнiсть душi. Волосся темно-русяве блищало, вiльно розкинуте на плечах, кiльчастi кiнчики його золотились на сонцi, нiби злегка пригорiлi, припаленi iншим, степовим сонцем. Сумовита глибiнь очей була аж з прозеленню якоюсь, з отi?ю, що ?? колись, мабуть, можна було тiльки в очах у мавок пiдгледiти десь на Вовчих Водах. Зовсiм ненадовго зустрiлися над парканом ?хнi погляди, Микола привiтався, i незнайомка вiдповiла йому неголосно: "Здрастуйте". То i вся була розмова. А неспокiй i хвилювання вiд того ?? погляду Баглай i зараз почува? в собi, блукаючи, мов тiнь, нiчною Зачiплянкою. Хотiв би ще i ще бачити ??. Чомусь саме ?й, отiй ще не знанiй людинi, хотiв би вiн виповiсти сво? життя, все сво? заповiтне. Коли людинi скоро сповню?ться двадцять два, а дими безупинно димлять, а слава поета тiльки в маревi мариться, ? над чим замислитись. Двадцять i два, а ще нiчого не зроблено для безсмертя! Щось подiбне нiбито вигукнув колись Юлiй Цезар у днi сво?? молодостi. I хоч було то в суворому Римi, а не на цiй лагiднiй, поетичнiй Зачiплянцi, та виникають, певне, в людей i через тисячолiття такi настро?, якi вже колись були i когось непоко?ли. Справдi, що встиг зробити? Що встиг збагнути у сво?му двадцятидвохрiчному свiтi? Де поема твого життя? "Рятiвники Титана" - може, так вона буде зватися? Про металургiв, про тих, що серед розгулу смертi врятували свiй чорний мiф - чавунного, з розiрваними ланцюгами Трударя, в якому так молодо-неповторно вiдлився невмирущий дух революцi?. Поема про таких, як легендарна ота Майя Прапiрна з Колонi?, як батько твiй Никодим Баглай, що добровольцем пiшов у сорок першому, в першi ж днi, безповоротно зник у заднiпровських бурих вiтрах... Поема трагiзму, поема нездоланностi духу, але якими словами-карбами ?? накарбувати? Щоб так, як собор оцей, вiкам донесла дух твого задимленого й жорстокого часу ... Тiльки чи потрiбне буде ?м, прийдущим, тво? творiння? Нова ота ера загiрна, чи не збайдужi? вона до слова поетiв? Якими вони будуть - поеми майбутнього? Поеми абстракцiй? Алгоритми замiнять музику слова? Математичнi фантазi?, може, стануть там надихати спiвцiв? Як шалено, iз швидкiстю сновидiнь, пролiта? час! Не такий уже й довгий вiк мистецтва, витвореного людиною. Тридцять чи сорок тисяч рокiв тому невiдомий митець при вiдблисках вогнища вивiв у сво?й печерi першi контури мамонтiв, на яких вiн удень полював... Пiсля того була Нефертiтi, був Парфенон, була Мона Лiза... I тепер ось бачиш сучасний модерний витвiр, де безладною купою перемiшалися людськi вуха, очi, носи, а на змiну гармонi? виступив хаос, на змiну фарбам Рафаеля приходить консервна бляшанка i мавпа з квачем... Виродження? Самозапечерення? Дух людський вичерпав себе? Чи це тiльки криза минуща, пiсля яко? ще буде в мистецтвi i юнiсть, i весна, i сонячна гармонiя нових лiнiй, нових барв? Кажуть, що поезi? переду? подвиг. Iнших життя кидало на великi випроби, а що тебе жде серед цi?? буденностi, серед плину сiрих днiв, що деколи справдi здаються "мов осiннi пляжi..."? I яка вона ?, сама природа подвигу? Чи здатен його вчинити той, хто заздалегiдь готу? себе до цього, чи, може, ближчий до iстини той, для кого подвиг це акт митт?вий, блискавичний, майже рефлекторний? Вiн, певне, як спалах, його вiчнiсть вклада?ться в мить, вiн там, де йдуть безоглядно на смертельний риск, без вагань кидаються на двобiй iз злом... Чу?ш у собi поклик поезi?, але хто навчить тебе ?? чародiйницьких тайн? Собор оцей? Горда поема степового козацького зодчества, вона щоразу хвилю? тебе, щось навiва?, вiдлунням далеких подiй входить у твою молодiсть. I не треба тут ру?ни, чу?те ви, генi? руйнацтва? Невже не доходить до вас оцей дух обжитостi планети, певностi, злагоди, який живе у таких витворах, в ?хнiй гармонiйностi, - дух, що ?дна? людство? Життя проклало сво? русла повз цей собор, буднi iдуть повз нього нескiнченними чередами, новi поколiння на цих селищах освiдчуються в коханнi, проносять Широкою старих металургiв на вiчний спочинок, а пiвкулi бань все пливуть над Зачiплянкою, як образ нескiнченностi, все височить на майданi ця сива скеля вiкiв. Собор завжди несе в собi певний настрiй, але найбiльше любить Баглай його уночi, а розшумiлi вiтрянi ночi, коли налетiлий схiдняк рве листя з по-нiчному грiзних дерев, а навкруги мiсячно й вiтряно, i собор сто?ть серед тако? видно? ночi увесь якийсь наповнений, бiлi? фантастично, мов вiтром напнутий парус... ? в ньому своя пластика, ? ритми сво?, тiльки йому властивi... Але ж ? щось таке i в тво?му теперiшньому життi? Хай iнакше, нове, але ?! I ти шукатимеш цi ритми. Може, Зачiплянка для того тебе й народила, щоб вiдкрив ти свою, Багла?ву, музику барв, що ??, може, таять у собi оцi спалахи вiчно живого заводського неба, оцi соборно-бiлi зачiплянськi ночi... Мiсяць пiдбився високо: садки блищать, не шелехнуть; спочива? пiсля трудового дня Зачiплянка, вiддавшись в обiйми сво?м серпанковим снам. А "Москвич" усе пiд парканом стирчить. Допiзна блукаючи по Веселiй, студент доблукався-таки, доки один з юшко?дiв, похитуючись, вичалапав з Ягорового двору, став у затiнку бiля "Москвича" справить малу нужду. Миршавий, маленький, в розчавленiм капелюсi. Добре, видно, наюшкувався - мiсяця не впiзнав. Задерши в небо мишаче сво? обличчя, спромiгся на жарт: - Не розберу: що зараз у нас - день чи нiч? Маячила осторонь постать юнака у бiлiй сорочцi. I нiби не чула жарту: - Ей! Мовчало. - Ей! - повторив юшко?д вимогливим тоном. I тодi почулось у вiдповiдь стримане, спокiйне: - Якою це мовою: "Ей"? - Що то вгорi: мiсяць чи сонце? - Не можу знати: я не тутешнiй. Юшко?д пiдступив до студента ближче, розглядав з пiдозрою. - Чого ж тут стовбичиш, коли нетутешнiй? До машини пригляда?шся? - До всього. - Iч який!.. Нетутешнiй... Звiдки ж ти? - З двадцять першого. - Це що... завод номерний? Поштова скринька? - Нi, не скринька. - А що ж? - Вiк. Допитувач довго солопiв, потiм таки дотямив, прохрипiв смiшком: - Ти диви! Iч потомок... нащадок, виходить... З двадцять першого вiку... У гостi до нас? На юшку? Ну, як же воно там... у двадцять першому? Цiлуються ще? Рибку ловлять? - Рибку ловлять, а дармо?дiв поменшало, - iнформував Баглай з пiдкресленою серйознiстю. - З хапуг та бюрократiв, уявiть собi... чучела поробили. - Хм!i Чучела. - Цiкавець посопiв. - Це ми теж умi?мо... Так звiдти, кажеш? Гармонiйна особа? А паспорт у тебе ?? - Навiть не знаю, що це таке. I чути не чув. - Ну хоч будлi-якi документи, що свiдчать твою особу? Баглай ступив крок уперед, сказав з та?мничим притиском: - А у вас ?? Капелюх насупився: - Ми вам... не пiдзвiтнi. - Ви рибiнспектор? Охоронець днiпровських щук та сомiв? - А хоча б... Тiльки чого доскiпу?шся? - Цiкавить мене ваша особа. - Чи не анонiмку хочеш написати? Признайся - для анонiмки? I тут йому було видано - з насолодою, з веселим знущанням - знаменитий зачiплянський афоризм: - На нашiй вулицi анонiмок не пишуть! Скапелюшений був у подивi. - Скрiзь пишуть, а у вас що... усiм задоволенi? - Нi, фальшакiв не люблять. - Це про кого ти? - Про тих, що вдень нас моралi вчать, а вночi вiдучують. На це саме й нагодився, хряпнувши хвiрткою, ще один юшко?д, рослий, у розстебнутiм кiтелi парусиновiм, з одутлуватим обличчям, що неприродно бiлiло вiд мiсяця, наче припорошене цементом. Голова велика, блищить залисинами, кущик iз трьох волосин - далекий правнук козацького "оселедця" - розкошлався рiденько... - Чую, чую голос Багла?нка, - бадьоро заговорив Лобода-висуванець, бо це ж таки був власною персоною вiн. - Правильно, розтлумач цьому темному, що таке Зачiплянка... Вона вище анонiмок. В нiй гордiсть ?!.. Давненько я не бачив тебе, Миколо. Ти все такий же? З догматиками вою?ш? Я теж ?м спуску не даю. Ну, а тво? димовловлювачi? Де вони? - Пiд сукном. - У кого? - У вашого брата. Крутiя Юшко?довича... - Бач, ти ?жаком усе. А я ж тебе ще на ши? катав навперемiнки з Iваном. Вугiлля бiгали з ним до пере?зду красти, на ходу iз платформи вихапували, щоб ти тут, пуцьвiрiнок, не замерз... Життям ризикували, атакуючи товарняк... А ти у вiддяку тепер всяке на мене горнеш, прiзвиська да?ш... Хiба це чесно? Нам, металургам, не личить чвари розводити. Нам треба купи триматись, ось що я тобi скажу. В мене й без тебе ворогiв хоч греблю гати - отих, потайних, що по кабiнетах ... - Колись ти i дядька Ягора до ворогiв причисляв, а зараз нiбито в дружбi з ним? Все тече, все мiня?ться? - Це точно фiлософ пiдмiтив: мiня?ться та ще як! Тепер на вiдпрацьованих догмах далеко не по?деш. Треба мiзком ворушити, нове шукати. Головне - iдею вчасно подати зумiй... - Щоб завилось оте потьомкiнське риштовання на соборi? - Ну от, знову ти за сво?. I хлопець ти хороший, Миколо, з сiм'? чесно?, батько ж твiй iз мо?м - нерозлийвода були... Обом ?м товариш Серго руки тис! А сам ти, вибач за прямоту, на старовинi звихнувся... Ну що тобi, юнаковi з робiтничого передмiстя, шукати в тому струхлявiлому Яворницькому? Собори... шаблi козацькi... куренi! Та то ж усе реквiзит iсторi?, мотлох минулих вiкiв, як ти цього не розумi?ш? В епоху ракет хiба таким нам займатись? Головний конструктор та ще ми з тобою тiльки й зна?мо, до яких речей Зачiплянка рук доклада?... Так пора ж i ?й справити обнову! Ви, молодь, пiдтримайте мене, i я завтра вам на мiсцi цього собору хiба ж таке молодiжне кафе вiдгрохаю! 3 повним комплексом! Кафе-лялечку, в областi тiльки ахнули б! Шашлична! Чебуречна! А поряд раковина для естради, атракцiон, чортове колесо над усi?ю Зачiплянкою... Гуляй - не хочу! Невже не запалю?? - Нi. - Отакi ви, теперiшня комсомолiя. Нема у вас вогника. Треба, щоб навколо тебе гримiло, спiвало все! Бiльше вигадки! Де вашi культпоходи, новi обряди? Ти можеш, звичайно, спитати: ну, а сво?, наше, спадщина нацiональна? Та хiба я проти традицiй? Хiба я безбатченко який-небудь, волоцюга, безпачпортний? В козацькому стилi можна ж усе оформити, на фасадi кафе запорожець стоятиме зi списом або козак Мамай сидiтиме з бандурою, в шароварах! Навiть i кафе можна б назвати: "Козак Мамай" або "У козака Мамая", хiба ж не здорово було б? Але цур! Моя iдея! Беру патент! Отак-то. Треба вмiти розкинути мислiю по древу. А ти думав, даром я на культурi сиджу? I, вдоволено засмiявшись, вiн рушив був до машини, потiм ще вернувсь, сказав упiвголоса, довiрливо: - Ти тут над цим Ягором попрацюй. Бо при?здять, питають про ту iсторiю з Титаном, а Ягор тодi ж був на заводi... Тiльки не хоче вести балачку на цю тему, можливо, ма? якийсь грiшок на душi... А який подвиг! Тiльки стало вiдомо, що нiмцi збираються заводський витвiр у переплавку пустити, i тi?? ж ночi, пiд носом окупантiв, зника? Титан! Невiдомi якiсь повантажили його на платформу, загнали з брухтом у заводський тупик, десь там на вiдвалах мiж брухтом аж до приходу наших пролежав. Зумiв його хтось уберегти! Хiба це не геро?зм? - Геро?зм, - згодився Микола. - Ну от ми й порозумiлися нарештi. Привiт матерi передай. Вона в тебе старушка хоч i сувора, але справедлива. Медаль би ?й за те, що без батька вас виглядiла... - I, взявши миршавого свого приятеля за плече, Лобода повернув його лицем до Баглая: - Пiднiми капелюх, глянь, яких орлiв да? робiтничому класовi Зачiплянка: хоч на фестиваль! Краса i сила, статура, мускулатура!.. Одчаюги хлопцi. Тутешнiх ти краще не чiпай, краще тихенько обмини. Бо в нас такi: пiймають, голову очима назад поставлять, а скажуть, що зроду так була! Зареготав, i регiт його серед притихлостi вулички пролунав дужо, упевнено. Нi, перед таким навряд чи висто?ть собор, той "мотлох iсторi?"... I Багла?вi навiть захотiлося записати в який-небудь зачiплянський лiтопис: "Нема ненавистi чорнiшо?, послiдовнiшо? за ненависть вiдступника, ренегата..." Сiли в машину, лiмузинчик фуркнув, зняв куряву на всю вуличку. Стало чути у повiтрi сухий присмак бензину, пилюки. Майнули фари аж бiля собору, ковзнули по ньому, i видно було, як там "Москвич" чогось зупинився, i тi дво? вилiзли з машини. Лободин кiтель знову при мiсяцi забiлiв. Що там ?х зупинило? Наче ж i шин ?м не проколювали, хоча зачiплянська дiтвора й нахваля?ться зробити це, якщо не перестануть з дiда Ягора юшку цiдити... А дво? стояли перед собором, розглядали при мiсяцi споруду. - В печiнках менi цей ваш холодильник, - кинув раптом Лобода рiзким, озлiлим голосом. - Лише критикують нас, номенклатурних... Риштовання потьомкiнське... Лелека генi?в висиджу?... Ненавиджу всiма фiбрами! - I пiдняв стиснутi кулаки. Рибiнспектор нiколи ранiш не бачив свого приятеля в приступi тако? злостi. - Ар... ар... архiтектурний пам'ятник, - нагадав йому, щоб заспоко?ти. - Пам'ятник... Який це в бiса пам'ятник? - аж сичало презирливо поблизу. - Що в ньому архiтектурного? Мотлох iсторi?, рюхлядь, i все! То ще треба докопатись, що хотiли сказати ним тi вашi допотопнi сiчовики! Якомусь Скрипниковi вдарило в голову, оголосив пам'яткою, внiс у ре?стр... А ми й пiдступитися бо?мось, раби папiрця! Витер спiтнiле чоло i нiби тiльки зараз помiтив рибiнспектора. - Скiльки менi цей безхозний собор нервiв кошту?... Кожне глузу?, розiгру?, ти ж чув! Вигадав, каже, потьомкiнську штучку! А з другого флангу недо?денi мiллю богомiльнi старушки пишуть i пишуть в рiзнi iнстанцi?. Незаконно закрили, мовляв, вiдкрийте, уважте старiсть, бо нашi ж сини погинули на фронтах... З областi невдоволенi дзвiнки: що там у тебе з цим собором, чого ти йому ладу не даси? Ну як тут повестись? - Спиши. - По-тво?му, це так просто: спиши? - Ти ж влада, - солопiв рибiнспектор. - Тобi й карти в руки... Чи не зна?ш, звiдки зайти? - Знаю. Нас не вчити, як це робиться. Iз ре?стру тiльки б його... А там саперiв попросив би - за одну нiч порохня б iз нього була. Пил вiкiв! - Та чого ж... роби порохню... - А паспорт? - Який паспорт? - сп'яну не мiг второпати приятель i навiть мацнув себе за кишеню. - Он паспорт на ньому чавунний. - Лобода змiряв поглядом темну чавунну таблицю, що ледь помiтна була на затiненому боцi собору. Приятель вище пiдсунув свого розчавленого капелюха, витягнув шию, але навiть зблизька не розiбрати було, що там, на скрижалi тiй, накарбовано, що там охороня?ться законом... Злодi?в на Зачiплянцi поки що не водилось, нi в сторожах, нi в дружинницьких патрулях потреби досi не було. Тому нiхто й не бачив, як дво? п'яних юшко?дiв, дво? пiгме?в нiчних неквапом зайшли в тiнь собору, наблизились до його охоронно? грамоти... - Мiцно прилаштовано... Не пiдда?ться. - Ану, дай ще я... ось викруткою. Собор слухав, мовчав. Пiзнiй мiсяць з неба дививсь, iз сво?? космiчно? вахти. Селища, натомлено поринулi в сон, спочивали в теплих обiймах ночi. VII Несподiвано провiдав Зачiплянку голова ?льчиного колгоспу. П'ятитонку свою залишив на майданi, бо якби у вуличку в'?хав, то, мабуть, затрiщали б усi палiсадники. Пiшки йшов, статечний, неквапливий. Кого загледжував у дворах, до всiх здоровкався, про якусь Олену Чечiль перепитував. Доки дiйшов до Катратого, зачiплянський телеграф ?льцi вже передав, що ?? особою цiкавляться. Мигцем вимайнула з двору через садки, заховалась у бур'янах на кладовищi. Голова, наблизившись до подвiр'я Катратого, привiтався до господаря й запитав, чи можна бачити Олену Чечiль. Ягор вiдповiв насуплено, що така в домовiй книзi не значиться. На цьому хотiв i урвати розмову, але розпитувач, хоч iз виду був лагiдний, вдачi виявився непоступливо?, вертати назад не поспiшав. Хто та як направив його на ?льчинi слiди - про це теж умовчано. Витримку й делiкатнiсть на Веселiй шанують. Може, саме завдяки сво?й делiкатностi голова й домiгся того, що Ягор пом'якшав, дав себе потроху втягти в розмову. З попереднiми головами Катратий був у знайомствi, знав ?м цiну, тим пропийдушам. А цей спокiйний, з уже сивуватим вусом чоловiк, дарма що був родом не з Вовчугiв, чимось привертав довiру. Схилившись обережно на паркан, похвалив дiдову хату, вiконницi, помiтив i щепленi отi грушi-рукавицi, окрасу Ягорового садка. Це торкнуло авторське честолюбство господаря, i Ягор уже лагiднiше пояснив, що груша в нього чиста, тру?вом не оббризкана, а плоди на нiй зовсiм без насiння всерединi: - Так i зветься сорт: груша-безнасiнниця. При?жджий повiв потiм мову про колгосп, про те, що пшениця в них цього року дала б урожай рекордний, якби не пригорiла пiд час суховiю. Перед самими жнивами подув схiдняк, i найбiльший лан пшеницi "попав пiд запал", геть запеклося зерно. Скаржився, що з запчастинами трудно та що робочих рук не вистача?, дякував заводським шефам у причислюючи, зда?ться, й Катратого до них. Допомогли, мовляв, трубами, допомогли й дощувалки встановити, тепер хоч яка спека, а в городнiй бригадi дощ iде! Пiсля цього й до ?льки дiйшло. Золота, мовляв, була робiтниця, перспективна дiвчина, та, на жаль, сталося так, що знеславили там ??, та ще й бухгалтер необачно повiвсь. А воно ж i ?? можна зрозумiти, не одну з дiвчат сьогоднi тягне до мiста, особливо коли в селi клуб поганенький, хлопцiв мало, а до жонатих ревнують... Останнiм часом, щоправда, в них зрушення помiтнi, поповнено бiблiотеку, ? думка будувати новий клуб... Саме оце при?здив до мiста вибирати проект, хочуть у латишiв перейняти взiрець, там у них гарнi будують клуби. Отже, не такi вже й безперспективнi ?льчинi Вовчуги. Погомонiв голова, подивувався ще раз Ягоровiй грушi-безнасiнницi, з тим i вiдбув. Натремтiлася ?лька в кладовищенських полинах, поки вони бесiдували. Чогось утовкмачилося ?й, що голова заявиться по не? не iнакше як iз мiлiцiонером, на мотузочку поведуть втiкачку нещасну з Ягорового двору. Пiсля того як пронеслось, як уже покушпелила п'ятитонка на Вовчуги, вiдчула себе ?лька нiби аж полещеною цими провiдинами: що не кажiть, а все ж не забуто ??, не викреслено в небуття. Провiдав Макар Мусiйович, поцiкавився-таки ?? долею, i хоч не довiдку вiдпускну, так зате ж iм'я ?й принiс. Була тут немов приблуда безiменна, а тепер i Весела знатиме, що прожива? у них на селищi дiвчина така, по iменi ?лька - Олена Чечiль i що хтось за не? згадав, комусь нiби й потрiбна. Що ж до дядька Ягора, то ця огласка ?льки, досi мовби не iснуючо?, не дуже, видно, сподобалась йому. Про домову книгу знов було кинуте слово. Це на Зачiплянцi, де всi сво?, то поки що не чiпляються, а он у тих квартирах, що на проспектi, спробував би хто переночувати без паспорта - одразу ж i виглядай дiльничного з двiрником, прийдуть, поцiкавляться... Дiвчинi збаламутились почуття. Цього разу пронесло. Ну а далi? Як надалi повестись? Не бути ж довiку ?льцi у дядька Ягора в гостях! Вiн, звичайно, не виганя?, живеш, то й живи, хоч i не прописана, нiби навiть задоволений ?? роботящiстю, але жити отак, на пташиних правах, неспокiйно якось, гнiтливо. А Катратий - вiд старостi це, чи що, - помiтно скупiша?, коли за хлiбом iти, довго сво? п'ятаки мне, а ранiше, розповiдають, гульбища любив, хiба ж такi концерти тут влаштовував! Ще мати ?льцi розповiдала про один гучний випадок, коли Ягор, спродавши якось у мiстi багатющий урожай полуниць i добре будучи пiд джмелем, на весь виторг найняв духовий оркестр, - до само? Зачiплянки грали цьому махновцевi, теж захмеленi, трубачи-оркестранти. Ягориха до гультяя з криком, де ж грошi з полуниць, а вiн смi?ться, на оркестр ?й показу?: - Грошi, бабо, в срiбнi труби перейшли... Музикою стали! Якось дядько, роздобрившись, дав-таки ?льцi на забавки дещицю й вiдпустив до мiста в кiно. Побiгла, нiг пiд собою не чуючи. Через селище, помiж закуреними мурами заводiв, де все було чорне вiд сажi, де безупинний гуркiт стояв, двигiт та грякiт, а сонце з гори пекло так, як нiколи в степу не пече. Тiльки зiйшовши на мiст, вiдчула на душi полегкiсть, нiби знов розвиднялось життя! Нiколи ранiше по цьому високому мосту не ходила - залiзний увесь, гарячий, довжелезний, найбiльший, мабуть, у свiтi! А внизу ся? Днiпро, так ся?, що аж очi рiже, острови зеленiють, яхти пливуть, немов лебедi повногрудi. Далеко на пляжах - тисячi людей, золотяться тiла червоно, з вiдстанi наче суцiльнi пшеницi рум'янiють, не одразу ?лька i второпала, що то таке. Заводи, причали, каскади будинкiв по пiдгiр'ю правог берега - все було повите димами, млою полуднево? спеки, телевезiйна вежа на горi ледве маревiла з тi?? мли. Мiсто здавалося ?льцi чимось ?диним, нерозгаданим, живим, таким, що ма? душу, здавалось, що з правiку було воно тут, iз цих кряжiв само виросло, як усе на свiтi росте. Тротуари центрального проспекту порозм'якали вiд сонця, безлiч каблучкiв повдавлювалось на них, i ?льку тiшило, що й вона тут залиша? слiди вiд сво?х притоптаних босонiжок. Дiвчата-горожанки, особливо тi, що з фiолетовими вiями, стриженi пiд лобуря, позиркували на ?льчинi босонiжки критично, принаймнi так ?й здавалося, але помiчала вона й iнше, отi зблискiтки жiночо? заздростi в очах, коли горожанки окидали ?льчину тонкостанну постать, гордовиту шию, смагле, самим сонцем мальоване лице!.. Декотрi аж не могли втриматися, щоб не озирнутися ?й услiд, i це веселило ?льку, лоскотало ?? оживаюче самолюбство. Де тiльки траплялися оголошення про набiр студентiв, ?лька зупинялася i перечитувала вiд рядка до рядка. Так було бiля унiверситетського корпусу, коло театрального училища, найдовше стояла бiля мукомельного технiкуму, але й тут оголошення кiнчалося суворим нагадуванням, якi саме документи необхiдно подати для вступу... Приймальнi комiсi? почали працювати, всюди юрмиться молодь, в кожного якiсь перспективи, i тiльки, зда?ться, одну ??, ?льку, життя вiдтерло, кудись жене без керма i без вiтрил... Опинилася в парку. Бiля каси кiнотеатру було вiльно, ?лька взяла квиток, побувала на денному, малолюдному сеансi. Небагато втратили тi, хто не пiшов на такий фiльм, можна було б i ?льцi часу не марнувати. Сигарети без кiнця смалять, нудять на екранi один одного, все киснуть чогось, а коли навiть i поцiлуються на кiнець фiльму, то й то якось знехотя, сонно - ледачi, не здатнi по-людському й поцiлуватись! I це любов? Як на ?льчину вдачу, то коли вже любов, так щоб iз вогнем, без оглядок, без стриму, а тодi будь що буде... Хотiла б жити палахким до нестями життям, коли люди згоряють вiд щастя, коли з любовi поезiя родиться... I хоч опеклася, так i не зазнавши кохання, але певна була, що воно ?, сама про таке мрiяла колись у тi веснянi сво? ночi, брунькуючi ночi-квiтнiвки... Що ж, не вийшло. "Невже нiколи й не вийде?" - думала ?лька, сидячи пiсля сеансу у павiльйонi з морозивом, у затiнку пiд ажурним накриттям, звiдки вiдкривався ?й широкий кра?вид на Днiпро, на острови, на далекi пагорби самарськi. Любов - це як отой Днiпро, де вiтер i сонце, щоб i на душi в тебе ставало сонячно. Якби ж то могла всiм дiвчатам сказати про це, передати гiрку, запiзнiлу свою науку! Та чи так уже й запiзнiлу, чи так уже безнадiйну? Ось цей же ?здить, засипа? комплiментами, робить натяки... Очi великi, по-телячому яснi, вiдданi. Дуже, правда, кирпатий, на головi три волосинки i замiсть брiв самий пух, але хоч i безбровно, одначе жвавий, бойковитий, в iдеях весь, як у реп'яхах. За iнших умов тiльки хвицьнула б на його комплiменти, а зараз у сво?й безвиходi терпить, вислухову?, якось нiби звика? до нього, до його товариства. А вiн, зда?ться, таки щось ма? на думцi, не легковажить, тому й дядько Ягор в його дудку пiдiгра?: - Бачиш, ?лько: ?здить. Не маленька, догаду?шся чого. I з усього видно - намiри в нього серйознi. Так що не дуже б тобi й козиритись... Бо куди прихилишся, як мене не стане? Хто тобi оборона? А там ти б i горя не знала... Iнодi такий настрiй найде, що аж сумнiви облягають: а що? Кого тобi iншого ждати? Нiкого на всьому свiтi, хто за тобою зiтхнув би... В павiльйонi о цiй порi мало людей. У другiм кiнцi його сидять над вазочками з морозивом двi молодi сумнi циганки: одна дитину груддю году?, друга жадiбно курить цигарку - щойно взяла коробку "Казбека". Звiдки вони, з якого життя? Туга вiкiв промовля? з ?хнiх очей бездонних, сумовитих... Двi жiнки прадавнього iндiйського племенi, як донесли вони сюди цю смагу предкiв, i чорнобрiв'я, i жести, i спiв? Двi живi людськi перекотиполя, що заплутались серед вихрiв XX вiку... Поворожити б, чи що? Нi - як буде, так i буде!.. Пiсля морозива ?лька вiдвiдала в цьому ж парку музей козацький. Надивилася тi?? козаччини, вийшла з таким вiдчуттям, нiби в чомусь багатшою стала. Були люди на тво?й Вовчiй, в тих паланках степових, - всi, як гiганти! Не зовсiм зотлiли ?хнi малиновi хоругви, блищать шаблi пiд склом, жеврiють оксамити, навiть козацький човен уцiлiв, величезний, iз суцiльного дуба, тiльки почорнiв наскрiзь, став як антрацитовий, - у плавнях, iз замуленого дна рiчки Пiдпiльно? рибалки видобули його. Мов живих, уявляла ?лька тих лицарiв запорозьких, бачила ?хнi дозори на степових могилах, зблиски шабель, коли вони б'ються в курявi, серед крикiв, гвалту, кiнського iржання, зрошенi потом та кров'ю, до знемоги рубаються, вiдбиваючи сестер-полонянок у якого-небудь смердючого хана... Ото були люди, отi вiдборонили твiй край, передали тобi, як вiчний посаг, i це небо, i шир степiв, i сяйво Днiпра! У сучасному вiддiлi музею було виставлено багато всяких металевих виробiв, труб рiзного калiбру, були навiщось виставленi пiд склом навiть жiночi черевики мiсцево? взутт?во? фабрики, але мимо цих експонатiв вiдвiдувачi проходили швиденько, кожний мав сво? черевики на ногах. ?лька теж тут не затрималась, а ось бiля важезно? залiзно? вагонетки, однi?? з тих, що ?х колись ганяли на домнах каталi, вона таки пристояла, опинившись в юрмиську пiонерiв, якi перед тим зацiкавлено розглядали колекцiю iржавих металевих якiрцiв, що ?х колись кидано пiд копита кiннотi в козацьких вiйнах. Тепер юнi екскурсанти обступили вагонетку невiдомого каталя. В бiлих сорочечках, з краватками червоного шовку, дiти жваво щебетали, обстежуючи вагонетку, якесь смiшне пiонерча, найменше з усiх, з гордiстю вигукнуло: - Це, мабуть, мого дiдуся вагонетка! Вiн був каталем! "А може, це мого дядька Ягора? - подумалось ?льцi. - Може, його праця стiльки важить у життi, що й знаряддя ?? зберiгаються для нащадкiв?" Пiсля вiдвiдин музею якось збадьорилася: чи пiонери навiяли сво?м щебетом добрий настрiй, сво?ю дитячою безхмарнiстю, чи ота малинова козаччина вольовита, безстрашна, що вiд не? такi