тарий вояка з плином лiт нiби добрiша?, позбавля?ться категоричностi в судженнях, шука? якихось виправдань i пояснень навiть страшним вчинкам, а син не хоче знати нiяких компромiсiв. - Тупi убивцi краси, - не обертаючись вiд керма, цiдить крiзь зуби. - Хай тодi з неуцтва ставали знаряддям вандалiзму, слiпо вiддавалися духовi руйнувань. А зараз? Звiдки такi зараз беруться? Поясни менi, батьку: чому плодиться браконь?р? Старий вояка зрештою запропонував перемир'я: завтра пiде вiн, во?нком, до когось там "на килимi стояти". "Стояти на килимi" - це на ?хньому родинному дiалектi означа? стояти перед начальством. Одягне свiй парадний кiтель з усiма бойовими орденами, з орденом Богдана Хмельницького й пiде. Висловить напрямки свою думку про собор. Хоча невiдомо, чи дасть якi наслiдки те його килимне стояння. - А може б, утриматись? - застерiга? дружина. - Один раз уже зберiг той собор, а хто поставив тобi це в заслугу? Хто хоч спасибi сказав? - Iсторiя, моя люба, розбереться. Далi, однак, цю тему можна було не розвивати: коли пообiцяв, то не вiдступиться. Батькова пiдтримка помiтно пригасила синову гарячкову стривоженiсть, хоч йому, видно, не сходять з думки рiзнi випадки сучасного вандалiзму, дошуку?ться людина, звiдки береться браконь?р, що його появу спричиню? i в який спосiб можна цьому протидiяти... Сонце сiда? в димах за собором, за його банями, що опукло випливають над селищами пiд крилом вечiрньо? зорi. Свiтило криваво червонi? кра?чком з-пiд брови вечiрньо? хмари, а потiм холоне, гасне, тоне у синiх iмлах. Як iз мiражу, виступа? собор i бастiони заводiв - дивовижний ансамбль вiддалених мiж собою вiкiв. Рух i рух, наближа?ться мiсто. Захiд ще повен свiтла. Молодик у небi схожий на тi молодики, що розкиданi на мечетях Цареграда... Поодинокi зiрки. Але декотрi з них рухаються в просторi, i виявля?ться, що то всього-на-всього сигнальнi вогнi висотних лiтакiв. Десь там, може, в комфортабельних лайнерах, мандру? людина... Спадають сутiнки синi, м'якi, засвiчуються зоряно потойбiчнi каскади мiста, незлiченними вогниками освiтлюють себе зсередини щiльники багатоповерхових будинкiв. Тримаючи кермо, бачить ?х перед собою молодий архiтектор. Скiльки того ще простору на планетi, а мiльйони людей збиваються в мурашники, самi себе заганяють у катакомби, в отi сучаснi печери з низькими, нiби для горбунiв призначеними, стелями, де й зараз не кожен випроста?ться, не кажучи про тих майбутнiх, якi в XXI сторiччi, мабуть, iще сантиметрiв на десять пiдростуть... Скоро пiвпланети заку?мо в панцир асфальтiв та бетонiв, поховавши пiд ними плодючi грунти... Поки що в забудовах - безладь, стихiя... Скiльки на планетi ясних узбереж, мальовничих ландшафтiв, озерних кра?в, таких, як оце казкове, овiяне цiлющим степовим повiтрям Скарбне, скiльки на свiтi краси, ще не осво?но? архiтекторами, а ми збива?мось в урбанiстичнi кубла, душимось у бараках, у бiлдiнгах, у шлакоблокових стандартних клiтках, нiчим не по?днанi, прив'язанi лише до системи водогону та каналiзацi?... Мiсто вироста? перед юнаком. Воно сприйма?ться ним у нашаруваннях вiкiв, у ?хньому багатоголоссi, сприйма?ться як нерозривний ?диний витвiр, де бачиш розмах руки, що його будувала, чу?ш енергiю тих, що вкладали в нього свою працю i вмiння, вдихали живу душу в бездушний камiнь, цеглу й метал. З козацького хутора-зимiвника постало i виросло до гiганта, що здатен небо захмарювати сво?ми димами. Не вмiща?ться вже на сво?х кряжах. I далi нарощу? свою силу, i невiдомо, де ?й буде межа. Будувало помпезнi палаци жорстокiй розпуснiй царицi, виламувало бруки для барикадних бо?в, i одна з вулиць названа тепер Барикадною... Мiсто-барикадник, мiсто-трудар вбирало в себе силу козацького краю, i гнiв його, i легенди, й поезiю. Чи зберiга? усе це в душi сво?й зараз? Яку пам'ять про себе передасть, запрограму? нащадкам, якi знаки понесе ?м на бурих вiтрилах сво?х димiв? Строкате, товкуче, чорне, з суворою думою звершу? свiй циклопiчний труд. Сувора епiчнiсть ? в його диханнi, могуття доби у чорних його раменах. Всьому свiтовi да? свiй метал, дзвiнка сталь його вiбру? у космосi. Трудячись днями й ночами, само перетворюватиме себе, шукатиме iншу, нову якусь досконалiсть. Якою ж буде вона? Замiсть трущоб, чи?сь архiтектурнi шедеври, стрункi, зi сталi й скла хмаросяги вiдiб'ються в блакитi Днiпра? Чи обриси якихось iнших дивовижних конструкцiй? Який дух знайде у них свiй вияв? Кажуть, чим вродливiша жiнка, тим жадiбнiше прагне вона ще бiльшо? вроди. Буде чистота, впорядкованiсть, буде бездимнiсть, будуть росянi троянди в цехах, бiлоснiжне квiтуватимуть вiшнi на подвiр'ях заводiв... Естетика прийдешностi, не може ж вона не прийти! В чому ж вона? Якi житла, якi споруди мають пiднятися на цих берегах, щоб кожен з людей мiг сказати нарештi: "Менi легко. Менi прекрасно. Я щасливий жити на цiй планетi". Душа мiста чим вона снить? О якiй порi вiдкрива?ться? Чи не в отаке надвечiр'я, коли мерехтить, попелi? далеч, чи свiтлого лiтнього ранку, коли ти пiсля тривало? розлуки пiд'iздиш до цього мiста i враз виника? перед тобою за Днiпром, на потойбiчних висотах, щось майже фантастичне, не суворе, кiптявне, чорне й гуркотливе, а якесь мiсто-мiраж, мiсто нiжностi постане у тихих вранiшнiх серпанках. Повiтряно-легке, як висячi античнi сади, воно тодi нiби вперше народжу?ться i не з димiв, а з срiблясто? мли свiтання, вiдкриваючи сонцю ажурнiсть телевiзiйних веж, вигини мостiв, каскади будинкiв, шпилi заводських труб. Мiсто ранкiв тво?х юнацьких, воно вироста? перед тобою мов ?дина споруда, зiткана з найнiжнiших матерiалiв майбутнього, немов гiгантський корабель, воздвигнутий не малими земними створiннями, а рухами велетiв фантастичних... Величаво-байдуже до всього земного, ранково висвiтлюючись на скелястих сво?х кряжах, воно мовби дослуха?ться до якогось iншого життя i бачить з-помiж усiх див свiту - найважливiше: сонце, червоне, росяне сонце, що пiдiйма?ться перед ним iз плавнiв, iз туманiв Скарбного. Потiм ти бачитимеш сво? мiсто без серпанкiв, воно постане перед тобою як пекло вiадукiв, пере?здiв, чорних допотопних трущоб, пекло сажi, кiптяви, бака?в, гуркоту, скаже тобi про себе двиготом землi, кострубатiстю проваленого бруку, горами сиро? руди та агломерату, рiзоне око Палацом культури металургiв з потворно важкими колонами, якi нiчого не тримають, i якi лише вказують на важкiсть пережитого... Але ти й таким його любиш. Ти прийма?ш i любиш його неподiльно, все! XIII Що правда на свiтi ?, Зачiплянка в цьому ще раз переконалась: з'явилася таблиця на соборi. Як загадково зникла вночi, так загадково й повернулася, без свiдкiв, невiдомо ким прибита, наче сама прилiпилася на сво?му попередньому мiсцi. Так i зосталась нiкуди не вiдправлена перша в iсторi? Зачiплянки "анонiмка", цей гнiвний папiрус, пiд яким почала була збирати пiдписи Леся-фронтовичка, вчителева донька, виявивши при цьому разючу енергiю i запал. Та що ж скаржитись, коли пропажа - незчулися й звiдки - вернулась. Може, хоч "вiрменське радiо" могло б щось на цю тему розповiсти? Але й сво?му рiдному батьковi "генiй-висуванець не розповiв би про свiй вiзит до секретаря обкому. Ще перед тим Вiрунька Багла?ва, не криючись, сказала йому, що з приводу собору була в першого, все виклала, проте Лобода не знав, чи й вiрити. Може, кума тiльки ляка?. Повiрив, аж коли самому був дзвiнок i сказано було: викликають. Iшов на розмову з холодком занепоко?ння в душi, важко було вгадати наперед, що жде його там. Адже по-всякому такi розмови кiнчаються: можеш втратити, а можеш, навпаки, набути, вийти з кабiнету працiвником iншо? питомо? ваги: там на очах вiдбуваються перетворення елементiв. Лотерея, але ж i в нiй ? щасливi номери! Про першого було вiдомо Лободi, що вiн людина бурхливо? вдачi, здатен на рiшення несподiванi. Перед ним треба так триматися, щоб нiяке запитання не застало тебе зненацька, не загнало на слизьке. Бiографiя першого починалася на цьому ж металургiйному, досi мати його й рiдня живе на Колонi?, брат iнженером працю? на заводi. До вiйни, невдовзi пiсля закiнчення металургiйного iнституту, теперiшнiй секретар керував заводською партiйною органiзацi?ю, потiм висунули в мiськком, далi в обком, пiд час вiйни став на одному з фронтiв генералом. Ще й досi на Колонi? згадують, як, при?хавши пiсля перемоги до матерi в гостi, танцював бравий молодий генерал на весiллi у сво?? племiнницi на Колонi?, хiба ж так вибивав чечiтку. Смаглявий красень у генеральських лампасах, рвав очi вiн чулим до краси селищанським молодицям... В пово?ннi роки довго секретарював у сусiднiй, теж промисловiй областi, потiм його знов перевели сюди, обрали першим... У кабiнетi Лобода побачив чоловiка притомленого, з посрiбленими скронями. Набряклi, уважно примруженi очi, голос твердий, баритонистий, але зичливий... Запросив сiсти i найперше про батька запитав: - Як там старий твiй? - Трагедiя у мене з батьком, - вихопилось мимоволi, i, помiтивши тiнь настороженостi в секретаря, Лобода поспiшив уточнити: - Не полiтичного характеру... Збунтувався старий. I, бувши певним, що тут уже все вiдомо, коротко виклав суть батькового бунту. В глибинi душi зародилось бажання цим навiть розжалобити секретаря, сподiвався, що буде господар кабiнету на його боцi, але пiдтримки чомусь не почув, iнше почув: - Могутнiй у тебе батя... Трудяга. Без порожняви в душi... Монолiт. Майнула була думка вразити секретаря, викласти йому, як свою, оту батькову iдею, що старий у гнiвi вифантазував щодо Скарбного... Грандiозна ж iдея! Перетворити Скарбне, затопити його або осушити! Чи принаймнi створити на його базi мисливське господарство закритого типу з козулями, з дикими кабанами, на яких можна було б полювати пiсля втомливого службового дня, пiсля вiдповiдально? роботи. Полював же колись там Петро Петрович, що зi сво?х мисливських трофе?в опудала робив, досi в соборi вепрячi його шедеври шкiряться - хоч у такий спосiб людина хотiла себе увiчнити... Кожен якось хоче увiчнитись... Проте в останню мить зачiплянський "генiй" таки стримався, не дозволив собi покласти на стiл цю скороспiлу iдею з мисливським господарством, якесь чуття самозахисту пiдказало: почекай, не квапся, адже не вiдомо ще, як твоя iнiцiатива буде тут сприйнята. Це тобi, брате, не кольоретки! А секретар знову заговорив про батька, про його минулу металургiйну славу, про те, який це був майстер свого дiла. I батькових товаришiв згадав, стару заводську гвардiю. Прапiрного, Довбищенка i навiть Катратого упом'янув: що за народ! Це ж вони, оцi ветерани, в рiшучу хвилину зумiли заводського Титана врятувати вiд окупантiв. Лобода був вражений: i Катратий? Прапiрного нема i Довбищенка вже нема, а Ягор? Скiльки бiля нього крутився, випитував, а нiчого так i не мiг дiзнатись про ту iсторiю з Титаном, а тут, бач, яка новина... Проте Лобода нiчим не виявив, що вiн у цiй справi необiзнаний. Щоб вiдвести вiд себе вогонь, одразу ж на заводських комсомольцiв звернув: метушаться, мовляв, ходять якимись "дорогами слави", а в себе пiд боком, на сво?му ж заводi, такий подвиг було вчинено, i нiяк не докопаються... Секретар Обкому всмiхнувся: - Докопались. Аж у Чехi?. Вiд одного чеха, що, будучи полоненим, працював пiд час окупацi? на заводi, добули данi. Перед смертю надиктував сво? свiдчення на магнiтофонну плiвку i справжнi iмена геро?в назвав... Пiсля того було перейдено до головно? теми розмови. Як i сподiвався Лобода, справа торкалась собору. Ось де треба було вуха нашорошити! Вгадай, яку позицiю займе начальство! Ти старався в одному напрямi, а тут, може, думають в iншому. А якщо нi? Якщо й тут, як на тому засiданнi, вважають, що соборовi настав час зникнути, що вiн тiльки муля? очi та клопоту завда?? Всю свою набуту роками обережнiсть думки, витонченiсть iнту?цi? змобiлiзував Лобода. Не дасть себе застати зненацька. ?дино можливий був хiд - триматися безсторонньо, говорити про асигнування, бюджетнi утруднення, злегка натякнути на iсторичну сумнiвнiсть пам'ятника i пояснити, що примiщення нi для чого практично не придатне через свою незручнiсть - був склад комбiкорму, а тепер i комбiкорм звiдти забрано... Переустаткувати б на холодильник, але теж, кажуть, новий збудувати дешевше обiйдеться... Отже, не це. На повний голос - про генеральний план, про пiдготовлюванi проекти ново? забудови селищ... Хай трохи й туманно, але ж... Нiчогiсiнько не можна було вгадати по замкнутому обличчю секретаря. Схилився на руку й задумався. I на вiдвiдувача пильно-пильно, довго-довго дивився сво?ми примруженими вугляно-iскристими. Все залежало вiд того, що визрiва? зараз отам, пiд крутим смаглявим чолом. Може, скаже: який же з тебе дiяч, що ти досi трима?ш оту старизну, нiчого сучаснiшого не придумав для мiста чавуну i стадi? Нiхто, зда?ться, на Лободу так вивчально, так пильно в життi не дививсь. I щось навiть сумовите з'вилось у першого у вiчу, заглиблене, звернене в себе, до себе. Захмарилось чоло, i нiби не до Лободи, до iншого когось було мовлено в задумi: - А всi ж ми козацькi дiти. I все. Козацькi дiти. Розумiй як хочеш. Пiдвiвся, високий, могутнiй у плечах, мусиш i ти вставати, так велить етикет. Розмову закiнчено. Невже все? I яких змiн у становищi чекати тобi вiд цi?? розмови? Розгублено, майже прохально на посрiбленi скронi дививсь. - Заводчани нашi вирiшили знести газгольдер, гiгантську тумбу оту стару, що захаращу? заводське подвiр'я. Вона справдi вiджила сво?. Але собор не газгольдер, - твердо сказав секретар. - Собор - це витвiр мистецтва. Не тiльки нам вiн належить. Був час, коли й Василiя Блаженного деякi мудрецi знести хотiли: площу ?м, бачиш, для парадiв забаглося розширяти, а вiн заважав... З тим тебе й випровадили з кабiнету. Отже, як це розумiти? На конi ти чи пiд конем? Нi, тут нема чим хвалитись. На Зачiплянцi це зветься - вхопити облизня. Бува?, правда, що й такого масштабу працiвники попадають у неласку, летять iз гори шкереберть, але поки що, як то кажуть, питання нема, тiльки й залиша?ться, що таблицю - мерщiй на мiсце... Був того ж дня молодий Лобода у Катратого. Добрий, ласкавий з'явивсь, хоч до рани прикладай. - Оце така дружба? - з ходу звернувсь до старого. - Чого ж ви мовчали? Виявля?ться, у врятуваннi Титана ви теж брали участь? - Ну, участвував, - гув Ягор, сидячи пiд сво?ю грушею. - Та хiба тiльки я один... - I нiкому нi слова! Це вже надскромнiсть! - А що ж тут кричати? Участвував, i все. Медовi слова полилися на адресу Ягорово? скромностi, пообiцяно було, що вiдтепер на заводських вечорах у президiях сидiтиме як живий учасник... Але й це не вивело Ягора з рiвноваги, доведеться, мовляв, то й посидить, невеликий труд. Збiглося так, що й дiльничний мiлiцiонер з'явився цього дня на подвiр'? в Катратого. Не загубилася ?лька в забуттi, не закреслена з-помiж живущих, провiдав-таки ?? представник закону й порядку. Несхожий був на тих пово?нних голодних мiлiцiонерiв, що ?х, захарчованих на картках, чим могли, пiдгодовували тiтки на базарi; цей був ново? генерацi?: в'язи - аж комiр трiщить, на губах усмiшка вишколу, службово? чемностi. Дивно тiльки, що прийшов, коли саме й Лобода був тут, ?льчинi смутки розвiював. Лободi представник влади лише козирнув мимохiдь, осмiхнувся, як знайомому, з якимось невловним бiсиком у вiчу i негайно пiдступив до ?льки, що пребирала бiля ганку абрикоси. Став уточнювати, хто вона ?, ця Олена Чечiль, вiдколи тут прожива? та як у не? дiла з пропискою. Бо останнiм часом, мовляв, почастiшали випадки, коли довго проживають непрописанi; кiлька родин циганiв оселилось за сагою, тi взагалi нiяко? влади над собою не визнають, ?м лише коня дай, щоб вугiлля по селищах розвозити та калим бiля вогнища пропивати. До всього ще й коростявих сво?х коней купають на пляжах, у зовсiм недозволених мiсцях. А щоб було переконливiше, що вiн не якийсь там формалiст-придирака, а в силу обставин змушений вдатися до строгостi, то мiлiцiонер i про таблицю нагадав. Якщо вештатимуться, мовляв, тут непрописанi всякi, то й не таке почне вночi пропадати... I ?лька стояла перед ним i вiдчувала, як полум'ям горить ?? лице. Нiчого проти й сказати не смiла, бо правду ж таки говорив цей крутов'язий у новенькiм кашкетi, та коли й таблицю приплiв, образа здушила ??. Виходило, нiби й на не? пiдозра пада?, ще цього тiльки й бракувало - таблицi з собору красти! Мабуть, помiтивши, що дав перехопу, надужив влади, мiлiцiонер вирiшив поправити дiло заспокiйливим жартом: - Та якщо i до загсу дiйдеться, то там теж нiззя без прописки. Там паспорт покажи з належним штампом... Лободi, видно, урвався терпець, вирiшив нарештi втрутитись. - У паперах вiн по вуха потонув, той ваш загс, - сказав до мiлiцiонера тоном владним. - Формалiзмом вiд тi?? установи за квартал вiдгонить. Сидить яка-не-будь розмальована фiфа, що жениха собi нiяк не пiдчепить, шкряба? пером! Записала, вiдтарабанила, побажала казенним голосом щастя... А чому б вам нових форм не шукати? Чому б, скажiмо, не органiзувати для молодi свято одержання паспорта? Або загс на дому? Га? Можна б це, товаришу Якiвець? - Дiло, дiло ви кажете, Володимире Iзотовичу, - знайковито згодився Якiвець. - Шлюб - рiч серйозна... - Поставили б свою контору на колеса, та з букетами квiтiв, з вiршем вiдповiдним, - розпалювався Лобода, - та на селища, в робiтничi райони, в саму глибинку, до трудящих, до мiсця подiй!.. Ото був би сервiс!.. А дiвчину, товаришу Якiвець, ви облиште, - сказав тихiше i пiдмигнув з веселим пiдтекстом: - Вона пiд надiйним наглядом... Життьова ?? стежка скоро визначиться. Мiлiцiонер пiшов з двору з почуттям виконаного обов'язку, вiдкозиряв чемно, навiть особi непрописанiй, однак ?льку вiзит його пригнiтив. Насувалося нiби нещастя якесь, горе невiдхильне, пастка - таке виникло передчуття. Помiтивши ?? настрiй. Лобода, перед тим як залишити подвiр'я, сказав заспокiйливо: - Не хвилюйся. В мiлiцi? теж нашi... Все буде гаразд. Наступного дня вiдбулася в ?льки ще одна важлива розмова,- з бабою Шпачихою. Зайшла Шпачиха з тилiв, з городу, вiдкликала ?льку, повела аж у кiнець сво?? садиби, в той закуток, що його торiк вiдрiзала, вiдбатувала комiсiя, вважаючи, що зайвина в баби присадибних угiдь. Тепер тут гудуть бурани. Шпачиха сьогоднi лагiдненька була, культурна, нiхто й не впiзнав би зараз у цiй струдженiй, зiстаренiй i нiби поменшалiй особi ту войовничу буянку, що й всi?ю Зачiплянкою не погамувати, коли розiйдеться... Посiдали на межi, й почались перетрактацi?. Щоб викликати ?льчину довiру, Шпачиха здалеку зайшла, виповiдала про себе рiзнi iнтимнощi. Як бив ?? в молодостi чоловiк, схильний до чарки, як навiть уночi за коси ?? по хатi волочив... Усе витерпiла, бо справдi, мабуть, таки двожильна. Ради дiтей терпiла, сама на розшуки бiгала, коли, бувало, пiсля получки господаря довго нема, знала, куди бiгти, - на Клинчик мерщiй! А вiн там уже або поб'?ться з кимось, або, перепитий, в грязюцi валя?ться... Пiдбере, додому приведе, обчистить, чоботи йому скине i в чисту постiль спати вкладе, бо ж годувальник, iз заводу не вилазить, раз хiба в мiсяць отак собi дозволить розмахнутись, спробувати розкошiв життя. Нещадний, крутий був, а проте, як помер, то вилила слiз за ним, бо вдовою дiтей пiдняти - це, дитинко, нелегка ноша... Про сина ще розповiдала, що його фашисти десь замордували, юного, як цвiт... Заговорила потiм про Володьку оцього Лободиного, що з сином ?? дружив. Коли про Лободу почала, то голос чомусь аж до шепоту збавила, наче боялась сполохати ?льчине щастя. Володимир цей дарма що на проспектi живе, але й нами, простими женщинами, не горду?. Дарма, що вiн - влада, а трапиться, то й корзину бабi на плечi пiддасть. Навiть у машину до себе посадить, пiдвезе, ще по дорозi й небилицю якусь розкаже. От i сьогоднi провiдав: не родич, а гостинця бабi принiс... I Шпачиха аж спiвала далi. Та вiн же тебе, дитинко, нiколи й пальцем не торкне, за холодну воду не дасть тобi взятися, дiточки пiдуть, на руках тебе носитиме! Зiв'?ш гнiздечко та й щаслива будеш, як Вiрунька Багла?ва! Тут дiло надiйне, дитинко. Цей як вiзьме, то на весь вiк, до iншо? не перекинеться, бо в них там за це... б'ють! При його службi не розгуля?шся. В машинi ?здитимеш на базар i з базару, клункiв не тягатимеш, що аж очi з лоба вилазять!.. - Не гребуй, дитинко, не гребуй, коли випада?, бо такi на дорозi не валяються, такого швидко пiдхопить яка-небудь вертихвiстка з червоними нiгтями... Подумай, дочко. Чого ждати? Дiвоча пора коротка, незчу?шся, як уже й переросток, молодших вибиратимуть... А без чоловiка ой наспотика?шся в життi!.. Мовчки слухала ?лька, не могла нiчого й заперечити Шпачисi, хоча не таким уявлялося ?й щастя, не про таке мрiяла. Але хiба дiйдуть тво? думки до цi?? перестраждано? жiнки, яку саме горе вчило, як ходити по крутизнах життя... Пополуднi Ягор сво? житечко косив. Комiсiя, вiдрiзаючи садиби, не все з його Великого Лугу втяла, трохи таки й на житечко зосталось. I вродило добре. Припiзнився тiльки трохи з косовицею, по той бiк саги у доменного майстра Дiденка вже цiп гупа? на току. Чи, може, навпаки, там скосили зеленцем - ?м аби молотити скорiше, адже син-пiдводник при?хав у вiдпустку. Донедавна Зачiплянка жила не дуже тiсно, не в одного можна було побачити в кiнцi городу латочку хлiба посiяного, а тепер, зда?ться, крiм Ягора, тiльки Дiденки й зберегли ще симпатiю до хлiборобства. Коли в степах жнивують, то й тут, за сагою, в доменного майстра теж з'явля?ться отой iдилiчний полукiпок, пiд садком мiж абрикосами сто?ть. Маленький, непоказний у сусiдствi з темними металургiйними гiгантами, але сто?ть. Жде, поки син Дiденкiв, офiцер-пiдводник, при?де з дружиною у вiдпустку (всiх на лiто чомусь тягне на Зачiплянку, до цих кучугур та жаб'ячо? саги!). Вибереться iз-пiд вiчних криг арктичного океану i вже тут, на цiй грiшнiй землi, жито цiпом молотить. Справжнiм прадiдiвським цiпом, що йому б мiсце в музе?... Ранкова змiна ще на роботу збира?ться, а пiдводник уже гупа?, через сагу на всю Зачiплянку чути. Вдень, коли припече, хустинкою голову обв'яже, як iндус, i снiп за снопом, поки все не доб'?. Ягор жито сво? швидко повалив, тричi пройшовся, i вже в покосах житечко його лежить. В'язати довелося ?льцi. 3 якою насолодою взялася вона за цю роботу! Колосся - рукою погладити хочеться, до щоки прикласти. Так старалася чепурно уснопкувати, що на перший снiп аж Катратий задивився. Уснопкувала, мовляв, як на виставку, моторна в'язальниця. I - чого ранiше майже не бувало - раптом вiдтанув душею, ворухнулося в ньому щось тепле, родинне. - Хотiв я з тобою поговорити, ?лько, сурйозно... Мiлiцiонер оце ж приходив неспроста... Правда, може, й пiдiсланий... Щось треба робити. Вирiшуй. Свата?ться влада. Ухажор вiн хоч i... кручений якийсь, але ж дбатиме про тебе... Захист буде тобi. Убiк дивився Ягор, коли говорив, видно, почував нiяковiсть, проте в голосi його була турбота, родинна довiрливiсть. Хотiв би вiн, мовляв, ще внукiв побачити. Щоб не зостався без насiння рiд. - I хата оця, садок... з собою ?х у ту далеку командировку не заберу... Вiдписав би все тобi. Слухала ?лька, i щось спочутливе з'явилось до дядька Ягора, до його самотностi, до його безнасiнно? старостi. Але й не знала, чим розвiяти його журбу, з якою вiн оце вперше ?й вiдкрився. Невже таки справдi змиритись? З колгоспу втекла, спасувала перед житт?вими труднощами, дiвчата там зараз ферми тримають на собi, а ти уявила себе кращою за iнших, кинула все, подалася, як его?стка, легшо? дороги шукати... Ну ось вона тобi й легша. Туди тобi й дорога - замiж! Хоч за нелюба! Нахилилася палаючим обличчям аж до снопа, i наче й колосся палило ?? докором. - Подумай, дочко, - Подумаю, дядечку. Вiзит мiлiцiонера все ж мав для ?льки i позитивний момент: вiдчула, що вiльно може тепер виходити з двору на вулицю, ма? право, не криючись, iти по Веселiй, бо однаково ж незаконна i владi вже вiдомо про це. Отже, нема? чого ховатись. Надвечiр надiвши чистеньке плаття, аж до собору пiшла - так, безцiльно. Хоча не зовсiм i безцiльно, коли бути вiдвертою до кiнця. Мала глибоко зата?ну надiю, тiнь надi? - зустрiти студента Баглая. Випадково, зовсiм ненароком! Може, повертатиметься з iнституту абощо. I нiяких iлюзiй щодо нього, бо за таким хлопцем, певне ж, усi iнститутськi дiвчата сохнуть, хочеш - вибирай найкращу! По тому конкурсу ?льцi не пройти. Отже, нiчим особливим себе не тiшила: просто ось так би зустрiти - i все. Проходячи мимо подвiр'я Багла?в, вона вiдчула, як ?й жарко ста?, кров вiдринула вiд лиця, бо, й не дивлячись у той бiк, бачила, що студент був якраз на подвiр'?, саме про щось сперечався зi сво?м другом, з отим механiком облисiлим. - Не зостанусь! Не умовляй! Бачити не хочу таких! - чула вона знервований Миколин голос i потiм встигла загледiти вже з майдану, як Баглай з рюкзаком на спинi подавсь городами до автобуса. В тих випадкових словах його: "Не зостанусь!.. Бачити не хочу!.." - вловила щось образливе, наче це ?? стосувалось, нiби ?? вiн бачити не хотiв. Розумом розумiла, що не про не? мовилось, Микола взагалi ?? не помiтив, бо саме вкладав рюкзак, але гiркота зосталась навiть вiд того рюкзака, що якось зневажливо блиснув до не? зi спини студентово?, коли той, нi разу не озирнувшись, подався через огороди, через вибалок до зупинки. Бiля собору цього дня знову з'явилися тi, що ?м "за висоту не платять". В тому ж темпi, як мерзле горить, взялися завдруге лагодити риштовання, рихтуючи його, мабуть, для iншого якогось чорногуза чи лелеки, бо цей пiсля ?хнiх попереднiх вiдвiдин вiдкинувся, забрав iз собору лелечат i, певне, десь у плавню перекочував. Реставратори не проминули нагоди зачепити ?льку, коли проходила повз них, стали припрохувати до себе в бригаду куховаркою, тому що ?м набридло, мовляв, усухомятку (саме споживали тюльку з газети). - Бери там у себе, голубонько, розрахунок - i до нас... - До вас? - ?лька через плече глянула на них з подивом, з тi?ю спокiйною, якоюсь шляхтянською погордою, яка в не? невiдомо звiдки час вiд часу з'являлась. - Але ж вам за висоту не платять! Щуплявий тип у беретi, бригадир цих ледачих верхолазiв, спробував дошкулити ?й: - А ти що, висоти шука?ш? - Шукаю. - Нащо? - Стрибати - так з високого мосту! - вiдрiзала ?м i, бiльше не глянувши, далi пiшла поставно, гордовито, вихляючи стегнами, уже як мiська. З край дороги вдивлялася у вiкна автобуса, що саме проходив. Людей було напхом напхано, десь i той "нетутешнiй" iз сво?м рюкзаком мiж ними загубився. Куди вiн? Може, на цiлину? А на кого ж залишить Зачiплянку, товариство, всiх отих сво?х институтських, що й з мiста при?здили вечорами послухати тьохкання його магнiтофонних солов'?в? Хто тепер розважатиме Веселу сво?ми витiвками, жартами? Найбiльше ?льцi сподобалось, як цей "нетутешнiй" зачмеленого рибiнспектора тi?? ночi розiгрував. Прита?вшись за парканом, все ж вона чула тодi... Високий, чубатий, у бiлiй сорочцi з засуканими рукавами, з блиском усмiшки на смаглiм лицi, а воно, юшко?дське порiддя, перед ним миршаве, скапелюшене, просто як пiгмей. Ох, насмiшив ?? тодi цей студент! ? ж такi, що можуть одбрити нахабу дотепно так, весело, з гiднiстю... Вмiють постояти за себе. А ще як вiн одного дня до ?льки привiтався, як наче з душi вимовилось оте його "здрастуйте", коли вона поливала чорнобривцi. I хоч ?лька нiчого собi i в думцi не поклала, надто був недосяжний для не? цей студент, адже вiн, власне, далека й незнайома тобi людина, але без нього, почувала, посумнiша? Зачiплянка, дуже чогось бракуватиме життю без його ранково? бiганини довколо саги... Надвечiр Шпачиха дала концерт. Вiдпустила всi гальма. Не часто це з нею трапля?ться i нiколи не безпричинно, завжди на те буде поштовх внутрiшнiй, тiльки ?й вiдомий. Цього дня буря досягла ураганно? сили. Поливаючи грядку iз шланга, дочка ?? весь час дослухалася, як стара в хатi чимось гуркоче, щось трощить, але дочку це нiби не обходило, хай уже в хатi бешкету?, аби б тiльки на люди не з'являлась, щоб перед селищем не заживати сорому. Коли ж буянцi ставало тiсно в хатi, дверi з гуркотом вiдчинялися, i на порозi вже похитувалась буйно-розпатлана постать. I хоч язик заплiтався, стара бралася когось клясти, викрикувала щось грубе й викривальне, i дочцi, тихiй, несварливiй з природи, нiчого не залишалося, як вдатися до крайнього, але безвiдмовного способу: повернути злегенька шланг у той бiк... Поверне i пужне пружним струменем, щоб пригасити материн розбуялий вогонь, щоб протверезилась, не докричалась до лиха зразкова квартальна, геро?ня четверто? домни. Орлянченка, звiсно, розважала ця сцена, вiн iз приятелями до впаду реготав на вулицi, а ?льцi було сумно. Пiзно цi?? ночi вона знову виблукала на Широку. Автобуси вже не ходили. З гнiтливими думками стояла ?лька край шляху пiд шатром нiчного дерева, почувала, що життя знову заганя? ?? в глухий кут. Невже так i розчавить воно в нiй молоду затятiсть, рiзку, вперту вдачу, гордощi? |А була ж колись житт?любкою, умiла смiятись, - скiльки було того смiху, коли часом ви?здили з дiвчатами у свята до лiсу, купатись на Вовчу... Обдавала ?х плавня зеленими чарами, зливами солов'?ними... Десь iз районiв саме гнали Широкою череду у мiсто на бойню. Заповнивши всю вулицю, пiдгейкуванi з бокiв незграбними пастухами в кобеняках, сунули в темрявi втомлено, розбито мимо ?льки ?? колишнi степовi знайомi: телички, бичата, безрогi й рогатi, памолодь i старi, мабуть, вибаркуванi, корови. Може, йшли тут i тi, що ?х сама з рук випоювала, що телятками горнулись до не?, лизали ?й руки шорсткими язиками, шукаючи ласки. Може, брела тут у темрявi й улюблениця ??, рекордистка Княгиня, що ?? навiть на виставку визначали? Серце ?льцi зайшлося жалем до цих закурених курявою степiв, незграбно-великих, беззахисних створiнь. Ще вчора спокiйно паслися десь по балках, а зараз iдуть виморенi, поперепадавшись, спотикаючись по бакаюватому бруку; з сопiнням сунуть i сунуть мимо собору, пiд зляскування батогiв проносять мимо ?льки свою понуру байдужiсть. Вона чу? ?хнiх дух, тепло, шурхiт ходи, сопiння, в очах уже вiдбиваються, переблискують вогнi нiчного мiста. В поважнiй ходi ?хнiй була втомлена впертiсть i нелякливiсть. Гейкання пастухiв на них не впливало, не лякала ?х, видно, й ця нiч незнайома, червононеба, - з важким шелестiнням, помукуванням, деколи аж стогнучи, сунуть i сунуть на мiсто, на його багрянi дими i, мовби зневажаючи те, що ?х жде, якось майже погiрдно несуть на бойню, пiд молотки, свою круторогу волю, степове життя. XIV Вiрунька Багла?ва ще застала на Зачiплянцi той час, коли вранцi селища будилися гудками заводiв. Хто хоч раз почу?, нiколи не забуде ту вранiшню пiсню гудкiв, ?хню потужну органну музику, вiльний - аж до Степiв - переклик, коли, зда?ться, все Заднiпров'я злива?ться в ?дину симфонiю, у якiй, проте, жоден з гудкiв не губиться, кожен спiва? на свiй лад, кличе людей до заводських закурених брам... I йдуть селища... I хоч зараз гудки вже вiдмiнено, вiдспiвали назавжди, проте Вiруньцi й досi вони часом озиваються в душi, адже пiд спiв цих гудкiв привело ?? кохання на Зачiплянку. Як побрались з Iваном, тодi тiльки й зазнала Вiрунька людського щастя, пiсля тяжких лiт, пiсля рокiв недо?дань, трудоднiв копiйчаних, сирiтства... Не балувало Вiруньку життя. Одразу пiсля вiйни мати санiтаркою працювала при колгоспнiй амбулаторi?, при тому убогому закладi, де навiть йоду не було. I коли часом хто обраниться, Вiруньку фельдшер посилав мерщiй траву-ранник збирати - той ранник йод замiняв. Шорстколистий, колючий ранник ?? дитинства, скупим цвiтом вiн цiле лiто по межах цвiте. Пiзнiше життя трохи пiдлагодилось, стали при?здити шефи заводськi, допомагали колгосповi звестися на ноги. Тодi, саме закiнчивши школу, й зустрiлась Вiрунька iз Iваном Багла?м. Дiвчата називали його рудим та диким, а Вiруньку в ньому з першо? зустрiчi звабило все: i затятiсть у роботi, коли вiн, увесь поглинутий дiлом, труби зварював, i усмiшка щира, вiдкрита, коли гляне на тебе; не вiдлякувала дiвчину навiть копиця чуба на головi, рудого, цупкого, мов дрiт. Того ж лiта вiн i привiв ?? на Веселу. Весiлля гуляли по-тутешньому, коли три днi на хатi прапор саморобний майорить, знак того, що на Зачiплянцi когось женять або замiж вiддають. Пiвзаводу тут за тi днi перебува?, натанцюються до впаду, наспiваються, весiльних батька-матiр у возику вподовж вулички покатають - всяк зминай тодi, коли перезва йде вулицею, гульбище буйне насува?ться!.. А щоб просторiше було танцюристам - то йдуть на соборний майдан, там мiсця на всiх вистачить! На завершення всього батька-матiр весiльних ще й до саги прокотять возиком, щоб там в одежi у воду перекинути, покупати на згадку та на щастя молодим. Вiдгуде буря весiльна, прапор з хати знiмають, дають спокiй молодому подружжю - живiть. Зачiплянка полюбилася Вiруньцi ще й тим, що тут люди, як i в степах, рано встають, схiд сонця не просипають. Дружно з Iваном живуть, справдi душа в душу, надiйно з ним Вiрунька почува? себе. ? люди в усьому надiйнi - такий вiн. Не соромлячись, хвалиться перед друзями, як вiн вдало Вiруньку вибрав, не так це просто, мовляв, вибрати, а вiн зумiв. I справдi, шану?, жалi? дружину, вiдколи побрались, ще нi разу руки на Вiруньку не пiдняв, хоча вдачi гарячо?, задерикувато?, друзi кажуть про нього, що заводиться Iван з пiв-оберта! Навiть iз директором вiн часом вступа? в крутi суперечки, надто за отi протяги в цеху, вiд яких жiнки заводськi часто застуджуються. Протяги, правда, й досi зостались, але ж ?й увага Iванова дорога, оте слово його турботи: "Бережи здоров'я, Вiрунько, i на внукiв. Ще й ?х треба буде колихати". Отакого ж прозорого ранку вiд'?здив, уся вуличка вийшла проводжати його в Iндiю, а вiн, тамуючи гiркоту прощання, весело кинув чемодан у машину, помахав на розтанок синам сво?м, баглайчатам: - Ви дивiться менi тут: будьте лицарями! Солодко сплять лицарi, шкода й будити. Нашвидкуруч приготувала ?м снiданок, забiгла ще до сусiдки, до Лесi-фронтовички, попрохала простежити за ними, бо старiй Багла?сi сьогоднi щось занедужалось. I тодi вже на завод. За дiтей спокiйна. Будуть приглянутi, якщо Леся взяла це на себе. 3 усi?? Зачiплянки найближча Вiруньцi подруга оця Леся Хомiвна, що в не? з фронту пiвлиця в шрамi червоному Зовнi сувора, малопривiтна, фронтовичка вiд першого знайомства викликала у Вiруньки щиру симпатiю, i не ввело в оману Вiруньку перше враження: постала перед нею людина справжня, людина-кристал. Дiвчиськом вона пiшла на фронт, i всiй Зачiплянцi вiдомо, що була в Лесi на фронтi любов, яка, можливо, й кiнчилась би одруженням та щасливим родинним життям, але ж вiйна ? вiйна: в 1945-му полiг ?? комбат смертю хоробрих на околицi якогось польського мiстечка. Десь ? там його могила серед iнших могил радянських во?нiв, брила гранiтна лежить з золотим написом, i Леся не втрача? надi? з часом по?хати в Польщу, провiдати знайомi мiсця, покласти квiти на могилу свого комбата. В Лесинiй бiографi? комбат iсну? вiдкрито, нi для кого вiн не ? та?мницею. Вся Зачiплянка звикла до нього, як до свого, чимось зв'язаного з цим селищем металургiв. Але про iнший iнтимний епiзод з життя фронтовички нiхто, крiм Вiруньки, не зна?. Ця Леся повернулася пiсля вiйни на рiдну свою Зачiплянку з рясними медалями на гiмнастерцi, з ошпареною щокою, що й досi червонi? свiжо, наче й досi пече. Незважаючи на палаючий слiд на щоцi (чи, може, навiть завдяки йому?), виявив був тодi до не? цiкавiсть молодий вихователь з ремiсничого, виникло бажання зазнайомитись ближче iз заслуженою фронтовичкою. Лесина суворiсть та неприступнiсть не злякали його, не завадили йому запропонувати вчительцi свою юнацьку дружбу. Була вона, правда, не афiшована, ця ?хня дружба, поза межами Зачiплянки починалась. Але якось осiннього вечора хлопець той аж сюди, на Веселу, проводжав Лесю i таки загiтував пiти поблукати за селищем у кучугурах. Було то перше i останн? ?хн? блукання. Досi не може вона пробачити собi того вечора, носить його в душi зата?но, як грiх. Тiльки Вiруньцi й вiдкрилася у всiх подробицях тi?? прогулянки, бо все до найменшого в душi вiдкарбувалось: розмова, iнтонацi?, непевнi сподiванки на щось. За погуком серця свого тодi пiшла. Серце було юне, воно шукало дружби, прагнуло тепла, було зваблене чимось новим, хистким, наче мрiя, збурене, схвильоване, воно вело Лесю в темряву осiннього вечора, все далi й далi заводило в кучугури. Не за душею, за тiлом його пiшла, однак це вона зрозумi? тiльки згодом-згодом!.. Хлопець таки чимось хвилював ??, подобались Лесi його енергiя, житт?радiснiсть, кипучiсть, те, чого ?й, зда?ться, бракувало самiй, так рано пiдтятiй, надломленiй втратою. ?й лестило, що, незважаючи на пошрамоване лице, юнак почува? потяг до не?, домага?ться ?? вза?мностi, у сво?х домаганнях вiн був завзятий, настiйливий i навiть деяку його грубуватiсть можна було пробачити за цю палку щирiсть нестримних юнацьких домагань... А потiм ота його нiби зовсiм невинна безтактнiсть. Безтактнiсть, висловлена у формi легкого жарту, зрештою, досить поширеного в тi часи серед тилового люду, коли йшлося про дiвчат-фронтовичок. Але тут торкалось не тiльки Лесi, було тут зачеплено комбата, ?? фронтову любов. "Хiба йому не однаково?" ("Йому" - себто комбатовi...) Чи зрозумiв той хлопець хоч згодом, чому вона так спалахнула одразу, чому так рiзко вiдштовхнула його вiд себе? "Чого ти? - щиро здивувався вiн. - Що я таке сказав?" I знову повернувсь до свого грубого жарту: "Ах, тобi не однаково, бо ти спала в землянцi з ним..." - "Спала! Спала! Ну й що?" - I за кожним разом гучнi поляски чути було над кучугурами, аж дичина перелiтна, мабуть, розполохалась на Радутi, а щогла високовольтна суворо гула вгорi, нiби схвалюючи: так його, так, ще, ще! Все там i вмерло серед кучугур. Тiльки через роки Леся виповiла свою тайну Вiруньцi, вiдчувши, що ?? зрозумiють, i не помилилась. Пiсля того випадку Леся не пробувала шукати серцю вiдраду i вважала, що випадок той ма? стати ?й назавжди осторогою, то саме минуле ?й нагадало про себе, i в життi ?й тепер, як найдорожча iнтимнiсть, знову залиша?ться тiльки ?? фронтовий комбат. Вiд нього свято душi, а буднями життя стали школа, дiти, клас. Нещодавно возила вихованцiв сво?х пароплавом по Днiпру на екскурсiю до Канева, вiдвiдали шевченкiвськi мiсця, село Кобзареве, де з нагоди ювiлею поета все було причепурено - i дорога, й будинки; дiти повернулись на Зачiплянку в захватi вiд побаченого, i тепер можна почути, як вони часом галасують бiля саги, хором декламують пiдхоплену в подорожi примовку-жарт: - Спасибi Тарасу за шифер i трасу! Металурги з усмiшками слухають той сучасний фольклор, такi речi ?м до смаку. Що б там не говорили скептики жовторотi, а коли Вiрунька пiсля прохiдно? ступа? на територiю заводу, що вранiшньо гримить, стугонить i виру? димами, вона почува? гордiсть у душi. Не дими, звичайно, викликають це почуття, а праця людська, що тут, у рiднiй тобi стихi?, звершу?ться щодня i щоночi. Безперервним потоком влива?ться на заводську територiю вранiшня змiна, йдуть тисячi людей, щоб розтектися по цехах, зайняти сво? робочi мiсця, i протягом цiло? змiни владуватимуть вони над цим гiгантом, над полум'ям печей, над дiями механiзмiв, над сигнальними табло, вдивлятимуться в тi палаючi надра, де кипить метал, де вiдбуваються процеси, для яких i сьогоднi ще мало самого тiльки холодного обрахунку, а треба людсько? душi i хисту; протягом змiни люди будуть зосередженi, у внутрiшнiй зiбраностi, в напрузi, радiтимуть i гнiватимуться, бо не байдуже ?м буде нi те, як кипить метал, як поводить себе пiч, i як вона завантажу?ться, якi запаси сировини сьогоднi на заводi i скiльки тонн буде дано понад план чи, навпаки, недодано, i не байдужi будуть цi люди до безлiчi речей, до планiв i графiкiв, до кiлькостей i якостей, хоч би кому й здавалось, що вони до цього байдужi! На заводi людина якось нiби значнiша?, десь поза брамою зустрiнеш його з кухлем пива бiля автомата чи з вудочкою на Днiпрi, сидить таке собi непоказне, нiчим не видне, а тут бачиш, що перед тобою майстер, та часом ще й майстер не м'яко? рядово? сталi, а особливо?, що ?? тiльки тут зварити зумiють... Нiхто, звiсно, не каже, що металургiйний - це легко. Витриму? не кожен. I навантаги, протяги, постiйний гуркiт, жарота, а крiм того й небезпеки, недарма ж у цеху дитячi личка з плакатiв усмiхнено-тривожно застерiгають: "Тату, будь уважний! Вдома тебе жде сiм'я!" Та хоч i нелегко, зате й дорога тут вiд людини до людини коротша, нiж будь-де, менше крутiйства та тяганини, хапуги не тримаються, роботяги жартують: нема ?м, мовляв, у нас спожитку, нiчого вкрасти, хiба що болванку. Цими днями була на заводi делегацiя з пiдшефного колгоспу, з Вiруньчиного, ох, як роздивлялися тут на все ?? односельцi? По всьому заводу ?х водили, на власнi очi, а не з фiльму побачили працю заводську. Геро?в прокатки, що стома потами сходять. I горнових, що гармату свою прилаштовують. I дiвчат на аглофабрицi, що в респiраторних масках з лопатами, ледь виднi в бурiй курявi. I труд кранiвниць побачили, якi то над жаркими ковшами пливуть, де ?х полум'я обда?, то в грюкотi над горами брухту глухнуть. Вiруньку на ?? робочому мiсцi делегацiя теж вiдвiдала, не могли ж минути землячку. До кабiни крана Вiрунька, звiсно, нiкого не запросила, iнструкцiя забороня?, але на площадку до них вийшла i марлеву маску зняла, щоб землякiв усмiшкою привiтати. Запитала, як ?м завод, i дiдусь Юхим з городньо? бригади подiлився враженням без утайки: - Оце хоч перед смертю пекло побачив... А де ж головний пекельний? - Мабуть, оце вiн, - вказала Вiрунька на молодого iнженера, свого начальника цеху. - А рiжкiв нема, - Одарка з птахоферми близько придивилась до нього, i всi засмiялись. Голова колгоспу, колишнiй батькiв товариш, висловив щире здивування: - Зовсiм вашi хлопцi вогню не бояться: розжарений метал тече, а вiн у личаках через нього, мов через рiвчак з водою... Затулився рукавицею i пiшов, ще й робить що треба... Звичка? Чи така вже натура тут виробля?ться? Погомонiли, попрощались, пiшли, спускаючись обережно вниз схiдцями залiзними, а Вiрунька знову була у сво?й крановiй кабiнi, де скло вiд здвиготiв нiколи не трима?ться, тiльки вставлять, уже воно й висипалось. Вистача? Вiруньцi клопоту i на заводi, й поза ним. То за квартиру чиюсь мусить клопотатись, то до суду бiгти Ткаченчиху виручати, що в не? мишi три роки трудового стажу з'?ли, то хтось iз цехових путiвку самостiйно видобуде, ти ж, Вiрунько, профорг, допомагай. I бiга?, вируча?, часу свого не шкоду?, i ось тiльки тут, на робочому мiсцi, кожна хвилька на облiку, звiдси нiхто ??, кранiвницю, вiдiрвати не смiй, бо протягом змiни нiчого не буде важливiшого за ?? труд. Якщо котра вiдлучиться в буфет пляшку молока взяти, уже бiжать, давай швидше на кран, затримка! Сiм годин невилазно поподихай цi?ю пилюкою, зачуманi?ш, хоч ти й ас-машинiст! Нiколи не бува?, щоб очi не червонi, окуляри ма?ш, але не користу?шся ними, потiють, а робота в тебе точна, помилитись не ма?ш права. Очi запаленi вiд пилюки, голос хрипкий вiд простуди, взимку на шихтовiм дворi собачий холод, надто ж коли завi? з Днiпра, протяги так i свистять, кранiвницям угорi перепада? найбiльше, раз у раз застуджу?шся, дарма що й валянки та куфайку видають. Та найбiльше лихо - курява та гази ядучi. Протягом змiни нема над тобою неба, замiсть неба залiзо навкруги, вибухи куряви такi, що iнодi й працювати нiяк, людсько? мови не чу?ш - залiзна грюкотнява, i коли тобi щось говорять знизу, ти по мiмiцi лише, по жестах непохибно втямлю?ш, що саме вимагають вiд тебе, твого крана. Брухт, що його дiти десь по всiй кра?нi збирають, потрапля? сюди, його пiдганяють до тебе в составах, приходять вони то з Полтави, то з Чернiгова, то з Барановичiв, з усi?? кра?ни залiзний потрощак iде, i його вже чекають ряди порожнiх мульд унизу, i ти ма?ш усiм цим розпоряджатися, управляючи сво?м магнiтно-грейферним. Кучугури iржавого залiза з пекельним гуркотом загрiба?ш, гребеш якiсь поламанi колеса, сплющенi радiатори, погнутi труби, спресованi обрiзки жерстi i зiжмаканi якоюсь надсилою рештки того, що було колись гарматними жерлами, збро?ю, було тим, що стрiляло i вбивало людей. Однак i крiзь iржаво-рудi гуркотливi гори, крiзь хмаровище димiв, випалених доломiтiв та агломератно? пилюки час вiд часу прозира? до Вiруньки той найдорожчий образ, що ним опечалене ?? дитинство, той, що пiшов iз свiту ?? дитячо? любовi у канонаду днiпровських переправ, щоб нiколи звiдти не повернутись. Тато все нездужав, ледь живим глибоко? осенi привела його мати додому, визволивши з яко?сь страшно? хорольсько? ями, що про не? розмов у селi було не менше, нiж про Соловки. Тисячi й тисячi полонених гно?ли там нiмцi за колючим дротом у глинищах просто неба у холоднi осiннi дощi. Один з найстрашнiших то був таборiв. Де тiльки не ходили жiнки ?хнього села в тi лихi часи, всi табори Укра?ни знали наперелiк, бувало, що тижнями не повертались додому, сподiваючись десь таки розшукати свого, виблагати чи викупити з табору за самогон. Отак викупила й мати. Привела тата Вiруньцi - од вiтру валився той нужденний скелет у обмотках... Одхаяла, вiдволодала його мати, пiдлiкувала, з могили видерла, - на таке здатна справжня подружня любов. Тяжко бухикав тато всю зиму, Вiруня тулилась до його нiг, i рука батькова гладила ?? дитячу голiвку... Не часто гладила, i хоч вiд знесиленостi правиця батькова була обважнiла, шкарубка була, але скiльки ласки теплилось у нiй! Потiм тiкали нiмцi. Команди палi?в мотоциклами гасали по селу, тикали вогняними квачами попiд стрiхи, жодно? хати не минали, чорнi були, як сатани. Хата згорiла, а комин з димарем уцiлiв, голий, задимлений стирчав серед згарищ, i на тому закiптявленому, колись бiлому коминi так гордовито, яскраво пiвень хвостатий красувавсь, матiр'ю намальований ще до вiйни. Дотла село було спалене, все погорiло, тiльки отi мальованi пiвнi не пiддались вогню. Незабаром на толоцi молодi лейтенанти шикували ?хнiх батькiв, завдруге мобiлiзованих, одягнутих ще в домашн?, не солдатське. "Пiджаками" називали ?х декотрi, мовби жартома, але чомусь це було кривдно. З ранку й до вечора висиджувала Вiрунька з ровесничками край толоки, все дивилася, як ловкенький молодий лейтенант з медаллю "За Сталiнград" навча? ?хнiх батькiв марширувати, повертати праве плече вперед та давати крок на мiсцi. Скнiла весь час душею за татка, дивлячись, як вiн невмiло, хоча й старанно викону? тi вправи. Щось наче змiнилось у ?хнiх батьках у тi днi, i очi ?хнi мовби поглибшали, i шкарубкi ?хнi руки стали ще нiжнiшi, коли пiд час перепочинку крадькома гладили вони сво?х притихлих, присмирнiлих донечок та синочкiв. Кожен крок вона пам'ята? з тих його марширувань, кожен сумовитий усмiх, що вiн ?й майже непомiтно посилав з-пiд вусiв, проходячи повз не? в строю серед таких, як i сам, людей-пiджакiв. Тупцювання обважнiлих нiг пам'ята?, отi нескiнченнi "кроком руш" i "на мiсцi", i як зсутулена спина силкувалась виструнчитись згiдно з командою, i як батьки-пiджаки пiд час перепочинку частували лейтенанта та сержантiв iз сво?х клункiв, що ?х догiдливе розгортали перед ними матерi. Жiнки iз сусiднiх сiл теж приходили, приносили харчi сво?м мобiлiзованим, i разом з дiтворою подовгу сидiли десь оддалiк, не зводячи очей, дивилися на сво?х, доки вони марширують та бiгають по толоцi. Декотрi з командирiв ставились до щойно мобiлiзованих зверхньо, пiдганяли ?х грубими окриками, обзивали чорносвитниками, i що всi ви, мовляв, на Укра?нi такi, воювати в 41-му не хотiли, сидiли на печах... До болю образливо було дiтям слухати таке. А потiм якось уранцi вибiгла Вiрунька з подружками на толоку на батькiв сво?х дивитись, а батькiв уже як i не було. Самi опудала стирчать, що вони ?х учора кололи багнетами. Порожньо, нема, нема нiкого: вiдправили вночi! Розгубленi стояли дiти, приголомшенi були й тiтки, що, поприходивши з близьких i дальших сiл, нiкого не застали, хоч сказано було ?м, що будуть цього дня запасникiв перевдягати, то щоб забрали домашн? додому. А вийшло, бач, що не стали й ждати армiйського, так, у пiджаках, у домашньому, й кинуто було ?х, чорносвитникiв, на Днiпро, повели ?х туди лейтенанти вночi. А вiд Днiпра гуготiло, стугонiло, там небо дрижало весь час. Так тоскно було бачити толоку без батькiв, таке сумне все стало довкола - згарища, i спустошенiсть, i нiмi опудала, проколотi багнетами, i сиве, захмарене небо осiнн?... Краялась болем дитяча душа. Того ж дня малеча ?хня, з ними й Вiрунька, змовившись, покрадцем, потай вiд матерiв рушила услiд за батьками до Днiпра. Йти було далеко, чи принаймнi так ?м тодi здалося, вони дуже довго йшли, ледве плутали дитячi ноженята в бур'янах. А надвечiр таки виплутались, побачили перед себе Днiпро, непривiтний, осiннiй. Гуркоту бою вже не чути було. I нiкого не видно. Були тiльки нiмi заднiпровськi горби, пологi схили, що зеленiли озиминою, а по схилах, по тому зеленому всюди темнi цятки, цятки, цятки... Стояли гуртиком дiти притомленi, прича?нi пiд шелюгами, сторопiло дивились на той бiк Днiпра, все не могли втямити: що то за цятки по зеленому? Вирви, слiди мiн, слiди вибухiв снарядних чи... I враз аж змоторошнiли вiд страшно? догадки: та то ж вони! В пiджаках! Батьки нашi!!! Стукотiли дитячi серця пiд лахманинами. Безмовний був свiт. I серед цi?? велико? безмовностi тiльки пожовклий очерет осиротiло шелестiв сухими китицями та цiвкала й цiвкала сiра якась пташина, гойдаючись на очеретинi. Спливають роки, а з пам'ятi не стира?ться, яке там все було важке: i свинцева днiпровська вода, i хмари низькi в надвечiр'? над тими темними цятками по зеленому. Так уже й не було бiльше для Вiруньки тепла батьково? руки, так i не надивилась на нього пiд час його марширувань. А коли чу? слово "вiйна", то болiсно все те зрина?: i толока сiльська, i як пiшли табунцем батькiв сво?х шукати, i як, враз осиротiвши, стояли отетерiло бiля осiннього Днiпра... Серед гiр громохкого iржавого брухту, серед залiзних гуркотiв цеху ще й досi часом озива?ться ?й той цiвкiт пташини, що ?? тодi чули дiти, в недитячому потрясiннi дивлячись за Днiпро, на ту безгомiнну зелену кра?ну смертi. XV Iде через якiсь кучугури ?лька, потiм велика вода, як у повiнь, розлилася, i через не? - до обрiю аж! - кладка. Розхитана, дiрява, але трима? ?льку, i вона по нiй iде. Перейшла, i знов кучугури дикi, пiщанi, та?мниче безлюддя i смуток якийсь. Назустрiч здалеку, з та?мничого того простору, вiвчарка бiжить! Пiдбiгла, вхопила ?льку за руку iклами, здавила... I не дуже, а не вирвешся, i кудись повела. Почува?, що звинувачена в чомусь, i собака цей, як втiлення кари, впiймав i тягне ??, веде кудись, то придавить руку, то попустить трохи, навiть лизне, мов спiвчуваючи ?льцi, потiм знову затисне i веде вперед, веде... ?лька йде, не вириваючись, бо весь час почува? тягар провини, що важко на душу лiг. Нарештi зрозумiла, що ?? впiймано, що забралась у свiт заборонний, у зону, де об'?кти, де, може, атомне щось, прикрите отими загадковими кучугурами. Нiхто стороннiй сюди не ма? права заходити, а вона ненароком забрела i збагнула тепер, що пропала, що нiчим ?й не виправдатись, сама почува? свою провину... Десь ? тут сторожа, хоча ?? й не видно, вартовi прича?лись, iз сховiв сво?х гостро вистежують ?льку. I навiть, якби варта й хотiла ?? вiдпустити, вiдкликати собаку, i то не змогла б, не ма? права, не дозволено це ?й, - нема тобi назад вороття, раз уже перейшла ту кладку i забороненi води, що вiддiлили тебе вiд попереднього життя... Навiть увi снi чула тягар на душi, тягар яко?сь тривожностi. Важкий денний сон. Нiколи вдень не лягала, а сьогоднi лягла, i кошмарне таке накотилося... Десь iзнадвору, з вулицi долинали голоси баглайчат, що всiй Зачiплянцi розносили свою радiсну новину: - Лист вiд татка! Скоро при?де! А нам пише: будьте лицарями! Вiруньку справдi сьогоднi, тiльки прийшла з заводу, радiсть вдома чекала: лист вiд Iвана. Показала його, звичайно, Лесi Хомiвнi - щоразу удвох вони переживають таке, однодумцi, однолюбки. Обидвi ждуть: одна свого iз Бхiла?, а друга теж свого комбата жде, тiльки звiдти... звiдки не повертаються. Читали листа й перечитували, потiм про почуття людськi i про ?льку заговорили. I перед цим була у них мова про дiвчину, що заблукалася до них на Зачiплянку, в житт?ву скруту попала. А чим ?й допомогти, може, на завод влаштувати? Чи ма? вона сво? щось на думцi? Може, в не? головна мета - жениха пiдчепити? Всебiчно обмiрковувалось, чого висуванець до не? вчаща?. Звичайно ж, коли тут почуття, то нема ?м чого втручатись, бо не просто склада?ться оте iстинне, невикривлене в стосунках мiж людьми. - Важко сказати, де чи? щастя лежить, - сказала в задумi Леся-фронтовичка. - Знаю тiльки, що людина, яка зазнала горя, бiльше здатна чути iнших... А другого дня надвечiр Катратий обходив зачiплянськi двори, запрошував людей до себе на якусь загадкову гостину. Приходьте увечерi, будьте ласкавi! Нiкого з сусiдiв не минув, навiть тих, з якими дружба особливо й не водилася. - З яко? нагоди свято серед будня? - допитувались у нього. Ягор вiдповiдав ухильно. Рибка, мовляв, наловилася, та й не збиралися давненько... Рибка була якась така, що люди вiдмовлялися: той у нiчну йде, той на "халтуру" зiбрався. ("Халтура" - це пiдробiток такий, приватна, наднормова робота, з яко? роботяга десь опiвночi повернеться, вичавлений, аж спотика?ться.) Вiдмовлялися делiкатно, проте у вiдмовах щось i невловиме вчувалось. Вiрунька, яку Катратий однi?ю з перших вшанував сво?ми запросинами, чогось нерви сво? показала: чоловiк у не?, мовляв, вiдомо ж бо де i без нього вона не збира?ться гулi справляти. А Леся Хомiвна, яку Ягор теж увагою не минув, вiдмовилась без пояснень, тiльки запитала з рiзкiстю: - Це щоб iз вашими юшко?дами за одним столом? В iнших дворах теж, як змовились, все випитували, що за причина, з яко? нагоди, i ?м Ягор вiдповiдав теж ухильно. Хто згодився безвiдмовно з першого слова, так це Шпачиха та ще Семко Дейнека, що його вже з третьо? роботи виганяють за шабашки. Хоча його Катратий найменше б хотiв бачити в себе в гостях, проте покликав, бо Семко якраз по дорозi йому зустрiвся, - вiн i сьогоднi повертався з роботи з шабашною: в руках котив велосипед, а на ньому - дошки свiженькi... Побував Ягор i в Орлянченкiв, господар пообiцяв з поваги до Ягора, з яким вони колись разом бiля горна починали, а Ромця з цi?? нагоди ще й зуби поскалив: аби юшка, ?дцi знайдуться. Людина майбутнього - це сита людина. А коли тiльки Ягор з двору, хлопець гукнув до таких, як i сам, через вулицю: - Вшану?мо, братцi, сво?ю присутнiстю? - А що там буде? - Що буде, я вам зараз розкажу. I став Ромця малювати подiю голосно, щоб i в сусiднiх дворах чули. Буде вершитись новий, цiлком в сучасному стилi обряд заручин. Досi, як вiдомо, старий здебiльшого незаконних сомiв налiво збував, а сьогоднi збуватиме зовсiм рiдкiсний улов у виглядi отi?? дикувато? рибки золото?, що сама до нього iз степiв без атестата зрiлостi припливла. А в ролi придбавача улову виступить прославлений Шпачихою наш улюблений генiй, наш дорогий висуванець i теде i тепе. I нiякого тут не буде приневолення, нiякого шахрайства, все вiдбуватиметься на добровiльних засадах. Перше вiддiлення: вона плаче, вiн смi?ться. Завiса пада?. В другому вiддiленнi ролi можуть помiнятись, пiсля чого Шпачиха да? концерт, який завершиться фей?рверком холодно? води iз шланга... Щиро шкодував Орлянченко, що Миколи Баглая не буде при цьому: другий день виборю? першiсть сво?му "Металурговi" на змаганнях веслярiв. - Жаль, що наш друг-iдеалiст буде позбавлений можливостi пересвiдчитись, якою буденною прозою в наш час закiнчуються його найчистiшi поеми... Дiтлашня зачiплянська товклася бiля Ягорового подвiр'я, наче зачувши, що затiва?ться тут щось недобре. Замурзана, босонога вольниця, та сама, що ранiше готова була всiма засобами боронити дiда вiд на?зду юшко?дiв, сьогоднi раптом вiдмовила йому в сво?й прихильностi - бiльше того, забажалося дражнити дiда. Згадалось, що старий щоразу чомусь сердиться, коли його питають: "Дiду, пече?" I тепер навiть пуцьвiрiнки простромлювали голови крiзь паркан, допитувались: "Дiду, пеце?" Довелося кишкнути на тих розбишак. ?лька спала майже весь день, i Катратий ?? не чiпав. А коли прокинулась надвечiр з головним болем вiд важких сновидiнь i пiдiйшла до вiкна, то пiд дiдовою грушею-безнасiнницею червоне палахкотiв на столi великий букет троянд, i Шпачиха та якiсь незнайомi жiнки в понасуваних аж на очi хустках метушливо й завзято розставляли посуд. Не одразу до ?льки й дiйшло, що то затiва?ться. Чого вони так хапливо, нiби прокрадьки, шапарюють? Жах обiйняв ??, коли збагнула нарештi, злим вогнем палахнуло в обличчя вiд того розкiшного букета троянд. "Що ви робите? - хотiлося крикнути. - Це ж вам не старi часи! Не "продана наречена"! Не любить вона! Зрозумiйте, не любить!!!" Вхопилася за голову, стиснула долонями скронi. На ферму! До телят, поросят, у ланку, в бригаду, будь-куди! Там краще. Адже були там не однi крикухи брутальнi - друзi теж були!.. Ти ?х не оцiнила, не спиталась поради, вони б зрозумiли, пiдтримали, не дали б на поталу... Як вона докотилася до цього? Кругом люди, заводськi колективи, стiльки радiсних облич бачила в мiстi!.. Десь ? кохання. ? справжнi людськi стосунки, правдивi, чеснi, поетичнi... I тут ось молодь збира?ться вечорами: смiх, жарти, радiоли. Чого ж ти осторонь? Невже ти вiдкинута, зiстарена душею? Невже б вони вiдштовхнули, не прийняли б тебе? Сама винувата! Твоя недовiра до всiх, пiдозрiливiсть, твоя скритнiсть - це вони тебе довели... Що ж робити тепер? Тiкати? У вiкно вискочити й бiгти навмання, летiти селищами свiт за очi? Божевiльна, скажуть. Не вiд ножа, не вiд банди - вiд сватання, як оглашенна, тiка?. Посмiховиськом станеш, та й тiльки. Треба було не сидiти тут, не поливати годинами оту полуницю, щоб вона йому погорiла! На завод треба було одразу, де колективи, де ти працею, лютою працею здобула б собi цiннiсть i честь. Чомусь постали перед очима отi корпуси комбiнату, що за дамбою лiворуч, як iти до Днiпра, за отим парканом колючим, де крiзь дiрку Семко потай дошки-шабашки тяга?. Не треба ?й нiяких шабашок! Нiчого не треба. Чесно жити хоче i любити, кого душа обере! Сяк-так причесалась i похапцем взялася збирати сво? небагатi пожитки. Зараз, не гайся, не вiдкладай - на кладовищi, в буранах переночу?ш! Бо iнакше не вирвешся. Накидала, жужмом забгала все у валiзку. Налягла, стала закривати. За цим заняттям i зуспiв ??, нечутно ввiйшовши, дядько Ягор. - ?лько! Що ти надумала? Люди сходяться вже... Хiба ж годиться так зневажити ?х! Мене осоромити! Обернула до нього вiд валiзки розчервонiле, палаюче зненавистю лице. - А я вас просила скликати? - Ось ти не сердься, така, мабуть, випада? доля... - Замiж? Я вже була там! Чу?те? Була! I бiльше не хочу. - Не сердься, голубко... - принижувався Ягор. - Це ж так, заручини, чи що воно... Зберемось, посидимо, погомонимо... ?лька сидiла бiля валiзки, охопивши руками лице, втупилась у пiдлогу. В зiщулених плечах, в жалiбницькiй позi ?? було щось таке, що пройняло Ягора. Може, якийсь давнiй бiль ожив, обiзвався. Мов батько, присiв поруч не?, заспокiйливо торкнувся плеча: - Я ж тобi кревна рiдня, ?лько... Нiкого з роду не зосталось... Ну, вмру i я. Бери цей город, хату. Та тiльки хiба ж вона дасть тобi захисток у життi? Трудно, ой трудно, ?лько, жити людинi самотою. ?лька дала волю сльозам. Пониклi плечi ?? сiпались у глухому, нерозважному горi. Було шкода себе, але й дядька Ягора теж стало шкода. Самотнiй вiн. I хiба таки вiн бажа? тобi зла? - Ну годi бо, голубко, заспокойся... Ягор позадки, обережливо, як вiд хворо?, вiдступив до дверей. Вийшов i дверi тихо за собою прихилив. Безмежна до всього байдужiсть налягла на ?льку. Бува? ж людинi отак: i жити не хочеться, i вмирати ще рано. А коли люди сiли пiд грушею до вечiрнього столу, то i ?лька, причесана вже й незаплакана, сидiла мiж ними перед букетом щойно кимось побризканих водою холодних троянд. XVI Лобода Володимир Iзотович сидiв поруч не?, щоправда, не зовсiм близько, боявся, щоб не притулитись: тiльки деколи витягував голову в ?? бiк, запобiгливо, стишено запитував: - ?лю, тобi цього... чи того. Трохи нiяково було йому за свою запобiгливiсть i що всi помiчають його упокоренiсть, але, зрештою, поруч тебе така красуня квiтуча, по-степовому смаглява, хiба ж не варта вона того, щоб за нею упадати, нi перед ким не ховаючись, годити ?й в усьому? Прибрана в зовнiшнiй спокiй, холодну байдужiсть, ?лька здавалася Лободi недосяжною, була зараз ще слiпучiша у сво?й красi, вiдтiненiй суворiстю; претендентовi потай лестило, що з часом ця врода дiвоча належатиме йому, i водночас Лободу не полишав острах перед ?лькою, перед тим справжнiм ?? почуттям, яке й пiд покровом спокою, напружено стримуване, вгадувалось у нiй. Саме це й тривожило жениха. Почував, що досить найменшого промаху з його боку, одного накриво мовленого слова, i ця ?льчина стриманiсть вибухне й розлетиться вдрузки, i для всiх одразу стане очевидним скандальна правда ?? спротиву цим заручинам, незмиренна правда почуття, яка й пiд кригою спокою - почува?ться - весь час у нiй живе, даючи ?льцi перевагу i зверхнiсть над Лободою, над його безвладною владою. Тут вимагалось неабиякого такту, треба було шовками вiдданостi й турбот окутувати затяту ?льцину душу. Тому тiльки й чула вiд нього оте "?лю та ?лю". Але не вiдповiдала, не повертала в його бiк голови, нiяким знаком не виявляла сво?х бажань. Понурi якiсь були цi заручини. Без зайвих балачок вечеряють старшi люди. Шпачиха, ця вчорашня буянка, сидiла причепурена, тихесенько, як свята. Сьогоднi вона лише пригубила чарочку, бридливо притулила до пiдiбраних губiв i одразу ж вiдставила далеченько: не вжива?. Володимир Iзотович деколи знуджено перекинеться словом iз Семком, що якимось робом опинився у нього по сусiдству в ролi весiльного дружка, чи що, хоч нiхто його на таку роль i не запрошував. По-робочому грунтовно спустошували тарiлля сини солдатсько? вдови Владичихи, Владика Мусiй i Ладимир Владика, обидва з гарячих робiт iз прокатки, вони навiть перевдягтися пiсля роботи не встигли: йдучи з заводу, так просто й завернули сюди, щоб у гуртi повечеряти, щоб не завдавати вдома клопоту жiнкам. Заручини тут, чи розводини, чи чортi й що, а повечеряти пiсля прокатки годиться, i уплiтали мовчки все поспiль, наче змiтали зi столу. Уже тiльки згодом один iз них, добре намотузувавшись, зауважив, що годують тут, мовляв, не гiрше, нiж у заводськiм профiлакторi?. Орлянченко Ромця, що прийшов на вечiр чомусь у чорних окулярах, наче його заслiплювало сонце, тепер, виказуючи манери, працював виделкою та ножем край столу, серед патлатих сво?х приятелiв, яких взагалi нiхто сюди не кликав. З власно? iнiцiативи запросив ?х Ромця на цю тайну вечерю. Не скидаючи й за столом сво?х хижих, гангстерських окулярiв, Ромця час вiд часу робив однослiвнi зауваги сво?м дружкам, i вони, нехтуючи правилами чемностi, пирскали в кулаки. Згодом було чути ще розв'язнiшу Ромчину похвальбу, став вiн, мовляв, тепер на сво?му заводi ударником виробництва, користу?ться пiльгами майже нарiвнi з номенклатурою i як премiю, може статися, матиме туристську путiвку в котрусь iз дружнiх кра?н. Принагiдно розповiв, як один ?хнiй заводський чималого рангу ?здив туристом до Праги i яка там сталася з ним придибенцiя. Оскiльки вдома товариш звик порушувати правила вуличного руху, то, за домашньою звичкою, перейшов i там вулицю в недозволенiм мiсцi, перебiг i шурхнув у натовп, але товариш полiцiянт наздогнав порушника й на тротуарi i так огрiв гумовою палицею по плечах, що шановний "старший брат" аж присiв, зiщулено озирнувся: за що, мовляв? I страж тамтешнього порядку одразу здогадався, що перед ним гiсть, поважний турист, тож з належною чемнiстю козирнув i вибачився: перепрошую, камрад. Але той наш камрад додому повернувся з набутим умовним рефлексом: ще й зараз, каже, як переходжу вулицю, то мурашки по спинi бiгають, - зда?ться, ось-ось хтось врiже кийком... Iсторiя була не зовсiм доречна, можливо, навiть сфантазована, власне, невiдомо, для чого ?? Орлянченко й розповiв (до того ж гумових кийкiв поки що в нас нема), але i його вислухали. Подружжя Орлянченкiв так i не з'явилося, не було й слiпого танкiста, з яким Катратий ще вдень умовлявся, що той прийде зi сво?м баяном. Замiсть музиканта прийшла дружина його, Наталка, неабияк напахчена одеколоном, а про Костю вигадала, видно, на ходу: баян несправний (хоч при запросинах про несправнiсть не було нi слова). Наталка, звичайно, миттю опинилася за столом, бо Володька чемно кивнув ?й, припросивши, щоправда, зауважив з легким докором: - Не годиться, Наталко, без чоловiка... Нiби солом'яна вдова. "Солом'яна вдова" вiдповiла, що тужити не буде серед таких кавалерiв, i кинула заохотливим оком у бiк Ромчиних дружкiв, та все ж i ?й щось заважало розiйтись, видно, й вона почувала себе скутою серед цього нездорового мовчання. Нудьгувато було. Хрумкiт ?жi, постукування виделок, i чути, як ?жаки похропують у садку, вийшовши на нiчнi лови. Сидiлося за столом нiби з принуки, декому аж нестерпно було серед цi?? гнiтючостi. Може б, яка-небудь злиденненька музика розвiяла цю загальну незручнiсть, якусь настро?ву неповноту цих... заручин, чи казна-що воно й було. Лобода, вiдчувши настрiй маси, попросив Ромцю органiзувати щось "у розумiннi музики". Бо ж господар двору радiоли не трима?, транзисторами не бавиться. Це був зручний привiд видобутись звiдси на волю, тож Ромця охоче вiдгукнувся на пропозицiю, встав iз-за столу i, пiдсмикнувши сво? цупкi, витертi на заду техаси, розхлябисто почвалав до хвiртки. За ним одразу потяглась i його компанiя нестрижених бовкунiв, що замiсть ресторану вирiшили сьогоднi на дурничку в дiда справити попо?жку. Чути було, як на вулицi вони дружно, сито заiржади. Доки ждалося музики, стало ще нуднiше. I не пилось, i не ?лось. Але ж i встати та пiти, як цi бовкуни, теж було б неввiчливо, непоштиво. Не годиться звичаю ламати. Жiнки мали велику цiкавiсть до ?льки, але з делiкатностi тiльки спозирка деколи, з хапливою крадливiстю скидали поглядами на цю Лободину обранницю, що так гордовито тримала свою лебедину шию, вдивлялись в ?? густо-смагляве, справдi ж таки гарне довгобразе личко з рiвним носом, з тугенькими губенятами. Замкнутим було те сумовите личко, жодним живчиком не виявляло, що там клекотiло в душi. Нi разу не з'явились веселi ямочки на щоках, помiтно приблiдлих. Сидiла випростано, з якоюсь холодною погордою i нi до кого не зверталась, сусiда нiби не помiчала. Мов затялась в чужiй усiм неприступностi, спрямувавши стужений погляд у простiр. По якомусь часi замiсть Орлянченка, що обiцяв музику, з'явився один iз його дружкiв, неквапом пiдiйшов до ?льки, нахилився ?й до плеча: - Вас там кличуть. Вона скинулась у тривозi: - Хто? - Знайомий один. Лобода насупився i спiдлоба глянув на цього нахабу посланця: - Коли кому треба, хай зайде, тут усi сво?. I ще не встиг цей хлопець зникнути в сутiнках, як гучно вдарила хвiртка, i з-за рогу дiдово? хати вийшов на свiтле зхмурений, в дорожнiй спортивнiй куртцi Баглай Микола. Можна було подумати, що хлопець напiдпитку, якби не знала його непитущiсть Зачiплянка, - такою незвичною була напружена блiдiсть його обличчя, посилена електричним освiтленням, та ще отой суворий злам брiв, чорних, густих, багла?вських. ?лька стежила за ним, нiби в передчуттi якогось вибуху, в очах ?? застигли i острах, i чекання. Баглай якусь мить дивився на не? невiдривне. - Можна вас на хвилинку? Вона одразу пiдвелася. Пiдвелася, може, аж надто квапливо, здивувавши цим усiх. Без жодного слова, з мовчазною готовнiстю наблизилась до Баглая, i по тому, як вiльно пiшла вона iз ним до хвiртки, нiби цього тiльки й чекала, пiшла, навiть не озирнувшись, з якимось викликом несучи свою баламутну голову, - всi зрозумiли, що ?хня "хвилинка" може затягнутись надовго. Бува?, такi "хвилинки" затягуються потiм на цiле життя! Всi мовчали ошелешено. - Кiно, - тiльки й спромоглася на слово серед скандально? тишi Шпачиха. Лобода, що враз якось набряк обличчям, послав у бiк Шпачихи нищiвний погляд, видно, вважаючи стару гультяйку зрадницею. - ?й-же-?й, кiно! - знов лепетнула Шпачиха, - Не подивились, що влада ... Висуванець тепер навiть не глянув на зрадницю. Не удосто?в. Нахнюплений, як туча, ще посидiв якийсь час, потiм пiдвiвся з-за столу, понуро побрiв у темiнь Ягорового садка. Музики не було. Орлянченко поки що не з'являвся iз сво?м всевловлюючим транзистором, хоча ж лише тепер i можна було погуляти по-справжньому. Першою з якимось гультяйським прикриком-притьохком осушила чималий келишок Шпачиха. Не вiдстав вiд не? i Семко-шабашник, що одразу ж потягся чаркуватися з Наталкою. Пiдтримали товариство й брати Владики, згадав молодiсть навiть Катратий, випивши до дна сво? i якось полегшено крекнувши. - Оце ж тобi за шашличну,.- гукнула навздогiн Лободi у садок Шпачиха. - Оце тобi "назустрiч побажанням трудящих"! I не приховуючи подробиць, стала розповiдати, як просив ?? Лобода "провести вiдповiдну роботу серед ?льки", гостинця ?й, квартальнiй, привiз i як вона в ролi свахи, взявши грiх на душу, таки умовляла дiвчину, а потiм прийшла додому i, повiрите, аж заплакала! - Та що ж це я, думаю, за гостинець совiсть промiняла? Оце квартальна, оце мати сина-героя. Та ще й ударниця четверто? домни - трудову травму ма?ш... Весь стаж життя правдою добувала, а тут скриводушила... - I знову докрикувала в садок: - Не ховайся там у кущах, Володимире, вiд здорово? критики не втечеш!... Матерi нема живо?, то хоч ми за не? скажемо! Як винянчувала вона тебе, як любила, найменшенького... Соколом життя хотiла тебе виростити, та ти ж i мiг, як он батько твiй Iзот, то ж - велика людина, чесна козацька натура! А ти? Серед лягавих усе i сам лягавим ста?ш! Навiть женитися вирiшив по блату? Де ж твоя совiсть - у грудях чи в сейфi на замку? Шпачиху слухали й не слухали, баби завели суперечку, що це воно таке "лягавий"? Усiм тепер нiби вiдлягло вiд серця; стало враз ясно, що тут затiвалося щось недобре, i вони брали участь у цьому недоброму i тiльки зараз нарештi позбулися сорому, силуваностi й фальшi, тягара неправди. Брати Владики, забувши, що вже збиралися були йти, затягли пiснi двоспiвом, в обох добрi голоси. До них з нальоту при?дналась i Наталка: стала посерединi i обiйнявши обох, повиснувши на крутих ?хнiх плечах, пiдхопила високо, вiдчайдушне, тим часом, нiби на поклик Наталчин, вродився на подвiр'? законний ?? Костя-танкiст iз справнiсiньким сво?м баяном i хвацько розтягнув мiхи на всi груди. Орлянченкова компанiя теж повернулася, i сам Ромця, котрий скорше всього був на Ягорових заручинах головним органiзатором перевороту, з'явився смирненький, з на?вною усмiшечкою, нiби нi в чому й не замiшаний. Тiльки тi?? пари, що вiдлучилася "на хвилинку", все не було. Та про них уже нiби й не думалось. Пiсня, збурхнувши угору, притягувала, докликала й тих, що спершу повiдмовлялися, кожен на свiй лад бойкотуючи цi неприйнятi для них псевдозаручини. Зачiплянка ожила, стали один по одному з'являтися роботяги, що, вiдробивши свою змiну, лагодились на спочивок, примчала i Багла?ва Вiрунька, круглолиця, повненька, в чистiй бiлоснiжнiй косинцi. Катратий не зата?в нi на кого образи за попередню вiдмову, частував щедро, як ранiше колись вiн умiв. Пригощаючи Вiруньку, все вигукував захмелiло до не?: - Рiж гусей, Вiрунько! Бери ножа i рiж ?х, клятих, он вони пiд сара?м гелготять! А тодi обертався сердито в гущавiнь садка: - Де ж той... iзу?т? - ?зу?т, - скромно поправляв його Ромця. - Iзу?т! - гримав Катратий ще дужче. Давно так не гуляла Зачiплянка. Вже й тi, кому треба було в нiчну, промчали велосипедами до собору, а звiдси нiхто не йшов. Це ж Весела! Мають повеселитись, коли вже зiбрались! Людей радувало, що все так обернулося, радувала пiсня, що здружувала, радували тi дво?, що ?х досi нема. Оце по-зачiплянському! Так жити треба: якщо припала до серця - пiдiйшов, взяв за руку й повiв. На це без любовi духу не вистачить! Тiльки любов да? право на це! - Ану спiвати, кавалери! - залучала Вiрунька до товариства й Ромцю та його дружкiв, що тiльки шкiрились, ховались один за одного, бо спiвати не вмiли. - Ех, ви, патолоч безголоса! На транзистори, на автоматику перейшли? Учiться, пiдтягуйте, бо iнакше голосовi зв'язки попересихають! Перевалило й за пiвнiч, а спiви не вщухали. Не клопоталась про день грядущий Зачiплянка сьогонiчна, не спiшила до сну, вся була в буйному хмелю веселощiв, у тих бiлих гусоньках, що гиля-гиля та й на став, у козаченьках, що засвистали похiд з полуночi... Насамкiнець Шпачиха впряглася в тачку, бо треба ж було вшанувати господаря, повезти його до саги купати. I таки вони покотять, покатають старого каталя на залiзнiй одноколiснiй тачанцi, що тачкою зветься! Усiм гульбищем, всi?ю веселою веремi?ю повезуть його з спiвом та гуком до саги, до улюблених сво?х вод, вивалять просто в одежi в лiтепло, в куширища, аж розполохавши зорi саги та поснулих замулених карасiв! Повезуть, покатають господаря, а вiн i не вiд пручуватиметься, бо ж так зачiплянський звичай велить, тiльки погукуватиме у надмiрi щедростi з тачки: "Рiжте, рiжте усiх гусей мо?х!.." I впiзнаватиметься тут у ньому той ранiший Катратий, Неминайкорчма, широка натура, у якого всi його величезнi полуницi могли враз, одним духом переходити в музику оркестрiв! XVII Навiть i найтемнiшо?, безмiсячно? ночi Днiпро бiля заводiв не гасне. Не гаснуть нi сага, нi Радута - велике комишувате озеро серед кучугур. Буре небо да? ?м свою бурiсть, вогневий палевий полиск. Нiби цiлу нiч ранкова зоря барвить цi тихi води. Темрява окуту? кучугури, суцiльно сто?ть у бiк степiв, а багрянi дзеркала озер приднiпровських свiтять i свiтять угору пiлотам, птахам, запiзнiлим рибалкам, чiтко вiдбивають у сво?й рожевостi тiнi комишiв, кожно? стеблинки-комишинки. I якщо заблукана парочка стане на березi, то й силует парочки на дзеркальнiй рожевостi вiдiб'?ться... Край Радути, освiтлений вогнями заводiв, бiлi? на пагорбi дот. Один з бастiонiв далекого вже сорок першого року. Скiльки Баглай пам'ята? себе, впомку йому i цей зруйнований дот бiля Радути. Не раз залазив з хлопчаками всередину, пiдсаджували один одного до бiйниць, видряпувались на самий верх кострубато? ру?ни, що вже не вiдстрашувала ?х брилами зубатого залiзобетону, розламаного, розшматованого могутньою силою вибуху. Хто й коли висадив у повiтря цей дот - невiдомо. Цього лiта дот побiлений кимось, повапнований. Коли виплеснеться заграва над заводами, вiн теж сяйне бiло, неприродно, нiби снiгом обкиданий. Довкола дота огорожа з металевих труб, бар'?р вiд кiз. Огорожа - це, звичайно, добре, а ось вапнувати... "Певне, висуванцева iдея... Це в його стилi", - подумав студент. Чи, може, пiонери в дитячiй сво?й на?вностi причепурили, вапном пошпарували iсторичну пам'ятку? Бiлильникам i на думку не спало, що разом з темно-бурою сiризною ру?ни, затемнено? негодами, припалено? спеками, зник iз причепуреного об'?кта i той дух грiзностi, що тут жив, дух подвигу невiдомих людей. Обiйшли з ?лькою, обдивились ру?ну. - Страшне, -- сказала ?лька. - Мачуха епоха здебiльшого такого типу пам'ятки нам залишила, - з сумовитою iронi?ю мовив Баглай. "А ми з тобою хiба не пам'ятки? - подумалось ?льцi. - Обо? живi пам'ятки вiйни! Тобi твiй батько хоч прiзвище залишив, а менi що? Дочцi матерi-одиначки! Мов вiд святого духа вродилась... Може, й назву села забув?" Як сiрошинельна тiнь фронтiв, пройшов вiн осiннiми степами, переночував i бiльше нiколи не вiдгукнувсь. Чи, може, в останню мить, у мить розлуки з життям, згадалась-таки йому летюча однонiчна любов десь в укра?нському степовому селi? Чи не тут вiн, десь в оцих буранах, i головою наклав? Полiг смертю хоробрих, не вiдаючи того, що вiн умира? батьком, що виросте в нього донька на трудних вдовинських харчах, та ще й не огризком якимось виросте, а красунею ж таки, чорт вiзьми! Iнакше-бо не зачепився б такий хлопець, як оцей, нiби вимрiяний нею, студент, що ночами з несплячки усе блукав по сво?й Зачiплянцi... Прийшов сьогоднi, впевнено пiдняв ?льку iз-за столу, вивiв за двiр. Чому вiн був певен, що ?лька встане, без вагань кине свого "жениха" й пiде за ним? Помiтив щось за нею? Чи легковажною йому здалась? ? така познака на нiй? Коли вже опинились за хвiрткою, Баглай мiцно взяв ?? за руку, наче боявся, щоб назад не втекла. Не випускаючи руки, запитав з хвилюванням у голосi: - Куди ж пiдемо? - Хоч i на край свiту, - вперше за вечiр усмiхнулась ?лька. I повела ?х нiч липнева на край свiту зачiплянського, що дотом кiнчався. Свiтять озера ?м, i небо заводське цвiте над ними багряно. Посидять на дотi. Походять, де трав'янистi вибалочки стеляться край кучугур по надднiпров'ю, де й до них ходили колись i пiсля них ходитимуть, i небо ?м свiтитиме теж. Як легко, як вiльно було ?льцi з ним! Наче вiд народження знала його. Коли говорилось - говорили, коли виникало бажання помовчати - примовкали, не почуваючи вiд того незручностi, ?м i в мовчаннi теж було гарно. Спiви зачiплянськi докочувалися й сюди, там все ще гуляли, будили селища гуком, i хлопець, сидячи поруч не? на дотi, з внутрiшнiм трепетом слухав ту пiсню, слухав, як душу свого народу, - так ?? розумiв. Яка вiчна поезiя може бути вичарувана iз слова, iз звичайнiсiнького, нiби ж буденного матерiалу! - Гусоньки... Огiрочки... Плава? вiдеречко... А як багато сказано. - I запитав: - Ви спiва?те, ?лько? Сказала, що спiвала колись. - В селi в нас гарно спiвають. Не всi ще пiснi за кукурудзою та силосом позабували... ?? заливало щастя, вона пила це повiтря, цю зорянiсть неба, тишу озер. Звiдки це на не? найшло? Все нiби осяялось навкруги, все сприйма?ш iнакше. Що ж це воно таке ?, та?мниче, всесильне, що раптом пробуджу?ться в людинi i що його, мабуть, i наймудрiшi мудрецi не можуть розгадати? Скiльки разiв ходили через цi кучугури до бакена, козяче пустирище було, та й усе, тiльки сердилась, коли в ноги наганялось тут колючок-якiрцiв, а зараз... наче полуда з очей зiйшла, якийсь покров з усього знято, все вiдкрилося в iнших барвах, наповнилось непомiченою до цього красою. I студент, що недавно ще був недосяжним, уже поруч не? сидить, чита? вiршi iспанського поета, i вони зливаються з гуркотанням по?зда по мосту, що далеко загримотiв у тишi ночi - звiдкись i кудись... I в тому теж була поезiя. Баглай нiби обдаровував ?льку щедрiстю сво?? душi, до чого тiльки торкався поглядом, все в нього ставало небуденним: i заводськi заграви, що окутують Титана, i цi пустирища, де в його уявi вже виростають споруди незвично? архiтектури, якесь сонячне мiсто для людей - для людей, а не для трамва?в! Навiть ота комишинка, що в багрянцi озера поставила свою тiнь, i вона робилася незвичайною, виявлялась однi?ю з тих комишинок, що з них генiальний козацький пiдлiток витворив колись прообраз собору, виплiв iз стеблинок його перший маленький макет, що й на долонi вмiщався... Нiч нiжностi, такою вона була, ця нiч. Коли, йдучи, набралося ?льцi пiску в черевичок i вона нахилилась витрушувати, Микола пiдтримував ??, i ?лька почувала його схвильоване дихання, нiжну мову руки, що пiдтриму? ?? так, мовби вона якесь серпанкове створiння, з яким тiльки й можна поводитись так голубливо, нiжно. Пiсля того iшли вже весь час, побравшись за руки, мов боячись загубити в темрявi одне одного. I так iтимуть. I щиро смiятися буде вiн, коли ?лька розкаже, як Микола тодi наче тiкав од не?, подавшись iз рюкзаком через огороди до автобуса... Смi?ться! Бо зовсiм iнша була причина: з другом механiком порушилась тимчасова гармонiя, не хотiлося на побачення з бюрократами йти, проштовхувати сво? димовловлювачi... А це ось на спортивних змаганнях був у сусiдньому мiстi металургiв, виборював першiсть з академiчного веслування. I вже заграла ?льчина уява, вже мчить по Днiпру стрiлою золотистою човен отой гострий, довгий, як риба-меч, розтина? гладiнь, - це ж, звичайно, на такому вiн змагався? Перемiг? Яке виборов мiсце? - Енне мiсце, - жарту? Микола, - в числi жалюгiдних непризерiв... Чесно грiв чуба, але, як кажуть в таких випадках брати-росiяни: "Увы!" Не був, видно, тим засмучений, i це також подобалось ?льцi. Пiд дамбою, що вiддiля? шлакоблоковий завод вiд кучугур, жужелиця трiщить пiд ногами, темнi? на днi вибалка рогоза. I ця рогоза, як i все довкола, теж промовля? до Баглая. Вiн розповiда? ?льцi, що ранiше й тут було озеречко, сага, карасiв малеча ловила... А якось джерело прорвало, кiлька днiв величезний горб води яворився-клекотав посеред саги. Адмiнiстрацiя заводу з переляку, чи що, - сто мiшкiв пiску та жужелицi туди... - Забили джерело, не стало води... А дурнi зостались, - пожартував сумовито. Цiкавився, що ?лька чита?. Став висмiювати рiзнi так званi "колгоспнi" та "робiтничi" романи, що дiляться з суворiстю кастовою - один вiд шелюгiвсько? ферми й до собору, а другий - вiд собору, де зона мiста почина?ться, i до само? домни: iншому геро?вi сюди зась, вхiд заборонений... - А люди скрiзь люди, - роздумував уголос. - I праця скрiзь праця, якщо тiльки вона справжня, а не безплiдна метушня. Бо ? й така, бува? лише видимiсть працi, самообман. О скiльки в нас ще забира? енергi? така праця-метушня - галаслива, виснажлива, але насправдi нiкому не потрiбна i, по сутi, безглузда... Якщо ж вона справжня, то в нiй, навiть у Шпачишинiй, на грядцi, ? своя мудрiсть i свiй смисл... А нiч пливе, небо багряниться. Буде ще потiм стояння неподалiк високо? металево? щогли, однiй з тих, що пiшли через кучугури аж за Днiпро - та у формi рогачика, iнша з коромислом на плечi, а та як вила... Постають, послухають гудiння-тремтiння ??. Теж сво?ми напругами живе, сво?м наелектризованим залiзним життям. Стоячи близько одне одного, слухали щоглу нiчну, бачили буре вирування димiв над заводами, i, несмiливо голублячи хлопцеву руку, вiдчула ?лька й другу його в себе на плечi. Боялась, щоб не прийняв. Щасливе охмелiння не покидало ??. Що ж воно таке - справжн? почуття, оте, що в пiснях його названо коханням? Спорiдненiсть душ? Близькiсть, в якiй раптом почина?ш почувати свою людську повноцiннiсть? Чи вибурх вза?мно? нiжностi, що, як джерело оте, несподiвано вiдкрившись, ударить з глибини, явориться на сонцi, клекоче, кипить нездоланно... Чи й ще щось? Так, це воно! Оте, вiд чого так солодко завмира? душа, воно тут явилось ?льцi як вiдкриття, всiм людям сказати зараз могла б: я знаю, знаю вiднинi, кохання - це нiжнiсть i чистота! Нiжнiсть, що дужча за смерть! Не хотiла мати вiд нього нiяких та?мниць, розповiла б йому все про тяжку свою ославу, про терни, якi перейшла ?? душа, доки опинилась серед цi?? щасливо? кучугурно? ночi. Але коли тiльки починала торкатися наболiлого, Микола сам перепиняв, мовби вiдчувши бiль яко?сь, ще не заго?но? душевно? рани: - Потiм. Зараз не треба про це. I вона вiдчула, що справдi не треба. Найкоротшi у свiтi ночi - ночi закоханих. Незчу?шся, як i змайне така нiч, вiдпливе зорями, вiдбагрянi? загравами за Днiпром. Замерехтить срiблястий туман свiтанку над сагою i садки зачiплянськi наскрiзь просвiтяться - розвиднятися буде. I хто з людей зачiплянських, iз тих, хто найранiше вста?, побачить, як дво? виходять iз ночi, взявшись за руки, згада? i сво? срiблястi тумани тих найщасливiших свiтань, що зустрiчали дво? закоханих десь бiля хвiртки, коли вже й пора, а розстатись несила, бо не все ще переговорено, не надивлено ще йому на не?, а ?й на нього... Коло собору опиняться, повiльно обiйдуть довкола нього, i вiн ?м буде наче обертатися навкiл сво?? осi, виринаючи все новими банями, бiльшими та меншими, яких наче безлiч. Так поставлений, що нiколи з мiсця не полiчиш, скiльки ?х насправдi ?. Ще бiльше розвидниться, i небо на сходi яснiтиме свiтанкове, пiдiйматиме сво? високi вiтрила над плавнями, i долинатимуть до ?льки нiби музикою налитi Багла?вi слова про собор, про те, який вiн рiдкiсний, - в усiх мистецьких довiдниках можна знайти його зображення, його силует. Йтиметься про плавкiсть лiнiй, iдеальнiсть пропорцiй, про мереживо аркатури, красу вiкон, карнизiв, про дух отi?? величаво? вiльностi, що його вкладено козацькими будiвничими в споруду собору. Чутиме, як закладали його, як освячували... Але це все вiд яко?сь митi мовби здаленi? для ?льки, лице ?й спалахне iншим хвилюванням: тут! Все сталося тут. Отам стояв грузовик... Отам набирали комбiкорм... I нiч ??, ота найтемнiша, брутальна, це ж тут, тi?? ночi було юнiсть ?й знiвечено грубими тваринними обiймами... - Що з тобою, ?лько? Вiн помiтив ?? пекучу потьмаренiсть, в голосi його пробилась тривога. ?лька, зiтхнувши, мовчала, а обличчя все ще горiло вогнем. "Не гiдна я тебе, - мусила б сказати йому. - Ти навiть не пiдозрю?ш, яка я негiдна. Свята, дума?ш, - знав би, яка перед тобою свята! Ти й зараз ?й про тi вертикалi та аркатури, а перед тобою невiгласка, що не здатна збагнути високе. Вона просто обiймiв тво?х хоче, ?й би притиснутись, на груди тобi впасти, розтанути, вмерти... Оце в мене на умi! Це така я, хоча у фантазiях тво?х зовсiм iнакша!.." Як хотiла б вона стати iншою... Але яким зiллям ?й змити з себе ганьбу, якi чистилища пройти, щоб виринути перед ним оновленою, гiдною його кохання, його довiри й чистоти? Вже перший автобус пройшов з мiста на селища. Люди ранково? змiни один по одному потяглись до зупинки. Схiд розжеврiвся, в небi - ранкове буяння барв. Спозарання поспiша? кудись iз кошиком у руцi Хома Романович, цей вiчно зiщулений учитель арифметики. "Зараз наш Романович утне щось, повчальне щось видасть у сво?му класичному, у високому штилi", - подумав про улюбленого вчителя Баглай. I справдi, наблизившись, старий освiтянин роззирнувся на боки i, хоча на майданi, крiм ?льки й Миколи, в цей час нiкого не було, стишеним, ута?мниченим голосом промовив до юно? пари: - Собори душ сво?х бережiть, друзi... Собори душ!.. - i, пропiкши ?льку поглядом зiрких оченят, подався подрiбцем далi. Було обом ?м над чим замислитись. У тому, що сказав учитель, було щось значливе, добуте, може, й досвiдом усього життя, i вони це обо? вiдчули. Одначе виходило так, що треба було вже й прощатися; Микола, не випускаючи ?льчину руку, сказав, що деякий час вони не побачаться. Ма? ?хати на село разом iз сво?ми iнститутськими допомагати колгоспникам на хлiбозбираннi... Коли ?лька запитала, чи далеко посилають, вiн вiдповiв майже весело: - У якiсь Богом забутi Вовчуги! Як вiд удару, ?лька похитнулась, затулила рукою лице. "У Вовчуги... У Вовчуги!.." - паморочно било ?й у мозок, у саму душу. ?льчин переляк, збентеженiсть i сум'яття Баглай, видно, витлумачив по-сво?му: це ?? схвилювала розлука, це тому, що ?хнi побачення доведеться вiдкласти... В бурхливому спаласi вдячностi вiн ступнув крок, щоб наблизити дiвчину до себе, ласкаво торкнувся рукою ?? русявого локона, i тiльки вiн зробив цей рух, як ?лька в якомусь вiдча? сама кинулась студентовi навстрiч, вхопила обома руками в обiйми, гаряче-спрагло поцiлувала в уста. Аж опекла. Потiм сама ж i вiдштовхнула. - Добре, що всi документи тепер при менi, - з гiрким напiвусмiхом мовила, вбираючи дивним поглядом Баглая, а очi ?? чомусь блиснули сльозою. Мов на святу, мов на мадонну, дивився Баглай на не?, яка так жарко опекла його вогнем свого несподiваного поцiлунку, дивився й вiдчував пашiння ?? палаючого, нiби схудлого за нiч лиця. Високошия, чоласта, з очима, повними раптових незбагненних слiз, вона зараз приковувала до себе всю його душу, невiдривно притягувала i сяйвом сльози, i незбагненнiстю сво?ю, i нерозгаданим болем, смутком у поглядi. Мiг то бути смуток розставання, вiн мав у собi магнетизуючу силу i водночас вираз той будив у Багла?вi тривожнiсть, найбiльше його знепоко?ло, що в очах ?льчиних, в зеленавiй ?хнiй глибинi раптом зринуло щось прощальне, безповоротне, зринув крiзь сльозу непояснений промiнчик самотностi. "Що з нею сталося? Звiдки цей порив пристрастi, цей раптовий поцiлунок, що опалив тебе, мовби востанн??" Пiдiйшов до зупинки автобус, i ?лька одразу кинулась до нього, майнувши спiдничкою, скочила на приступку, загубилася в тиснявi. Зникла в натовпi, нiби навiчно. Потiм вона таки пробилася до вiкна i, впритул прилiгши чолом до скла, посмiхнулась Миколi вiльно, вiдкрито - як рiдному - схитнула головою i знову стала сумна. Дивилася так, нiби надивлялася справдi востанн?. Стала вiддалятися з глибоким тим поглядом, з небесною нiжнiстю сумовито? усмiшки, що крiзь автобусне скло ще раз так прощально й тужно йому сяйнула. Вона ж таки всмiхнулась? Не була ж то лише iлюзiя усмiшки, видиво, тiнь? Цiлий свiт йому перевернула, душу осяяла й вiдпливла, вiдлетiла, нiби навiчно-навiчно... Що за документи вона мала на увазi? Якби спитав був Микола про це. певне, догукнула б йому ?лька з автобуса одне тiльки слово: Любов! XVIII Цiлий день вiдсипався Катратий, мов парубок пiсля ночi молодостi. Однак про обов'язок свiй не забув: коли треба було засвiчувати бакени, то Ягор був на мiсцi. Допiзна того вечора жеврiло на березi неподалiк бакенсько? будки самотн? вогнище. Тлiли в ньому кiзяки, назбиранi в кучугурах, а разом з ними дотлiвали й рибальськi Ягоровi снастi. Вiдбiленi в Днiпрi, висушенi сонцем, вони ставали попiльцем, отi рiзнi хитрющi пристро?, що здатнi обертатися й проти ловцiв, часом правлячи рибiнспекцi? за речовi докази. Риба в Днiпрi смiялася цього вечора! Граючись, аж вистрибувала з води на Ягорових глибоких мiсцях, i видно було ?й на березi успоко?не вогнище свого нещадного ловця. На старiй, прибитiй хвилею корчомацi, згорбившись, сидiв перед вогнищем Катратий i в задумi, незрушно, нiби невидющими очима, в дотлiваюче жевриво дививсь... ЧОРНЕ ВОГНИЩЕ Свобода, яка ж вона? Як степ? Як кiнь розтриножений? Чи як шулiка в небi над Гуляйполем? Пiдлiтком був, коли пiдхопило його гуляйпiльським вiтром. Бо хоч буть ти послiднiм у життi, а колись таки й тобi закортить свободи скуштувати! Кругом усi були свободою п'янi. Буйне, майданне це слово, воно й дорослих п'янило, тож як не сп'янити хлопчика-недолiтка, блюментальського невмиваку гускопаса, що його запiвдарма беруть на все лiто до гусей або до череди розбагатiлi на цих землях набасурмленi колонiсти. Вперше про свободу Ягор почув на станцi?, серед кiзякiв кiнських, серед закурених степових тачанок. Небо горiло, небо аж бiлим вiд спеки було. Високо тяглась червона цегляна стiна гамазею, i звiдти десь, нiби аж з-пiд неба, промовляв до майдану патлатий чоловiк у френчi, у ремiннi. Були, виявля?ться, рiзнi свободи, а ? ще свобода абсолютна, безмежна, безкрая... - Свобода i тiльки! Хлопчак ловив кожне слово, замлiвав вiд захвату в тiй тиснявi мiж кiнськими хвостами, мiж кiнськими мордами, мiж нашорошеними ?хнiми вухами (бо й конi тут слухали - до свободи й вони мали смак!). Кiнським потом, виходить, пахне свобода, людними майданами, та ?хнiм пилом гарячим, та кiзяками. Свобода патлата, голова в не? немита, а найчастiше вона ма? вигляд сердито пiднятих, судорожне стиснутих кулакiв... Гриви в стрiчках, кулемети на тачанках, слiпуча повiнь свободи купа? темнi, неголенi лиця... I хiба можливо було пiсля цього повертатися в свинопаси до похмурих набовдурених колонiстiв! Краще вже блукати по базарах, попiд драним небом ночувати, харчитися об'?дками армiй, та зате ж бути... - як це там? - повстанцем духу, степовим Промете?м розкутим! Потiм таки знов опинився коло блюментальсько? череди. А незабаром степом ?хали тi ж самi тачанками, з гуком, з пiснями. Безлiч тачанок за крайнебом ховались у курявi. А попереду на конi, в сiдлi рипучому той - Патлатий. З-помiж пастушат, що вибiгли до шляху, чомусь саме на Ягоровi свiй колючий терновий погляд спинив. Може, що найрудiший був серед пастушкiв, найзанехаянiший, острiшки аж на вуха, а ноги побитi стерниею, у кровi, у струп'ях. - Звати як? - Ягор. - Кому пасеш? - Хенрику-колонiсту. - А батько де? - Газами на вiйнi отру?ли... - А дiдуся в нього державна варта взяла на розправу, - пiдказав один iз хлопчакiв. Ягорко стояв, сльозами задушений. Було таке. Побили гайдамаки дiдуся так, що невдовзi й помер, мстилися гетьманцi селянам за те, що ходили помiщицький ма?ток розтягати... - Ягоре, до мене коноводом хочеш? На тачанку бажання ?? Ми тiй державнiй вартi всi тельбухи повипуска?мо. Отак вiд череди, зi стернi, просто на тачанку, де красенi конi сiрi, у яблуках, грають. Такi бувають повороти в життi. - Догаду?мось, батьку, чим цей хлоп'як привернув твою ласку, - мудракував того дня на привалi один iз невiдлучних Махнових теоретикiв, зсутулений, змиршавiлий, у пенсне чоловiчок. - Ти побачив у ньому образ свого дитинства! Вiдчув свого сирiтства зата?ний стогiн. Адже й твiй шлях у велику iсторiю починався з пастушка, з гускопаса в колонiстiв, де було випито всю чашу безправ'я й принижень... I тепер у ньому себе ти впiзнав, свiй бiль, сво? обраненi по чужих стернях ноженята. Хто скаже пiсля цього, що Махно не здатен на ласку? Що вiн зна? тiльки жорстокiсть? - Шамiль, кажуть, теж любив дiтей, - нагадав хтось iз гурту повстанцiв, i теоретик одразу ж пiдхопив: - Ти в нас, батьку, Шамiль Укра?ни! Сучасний Шамiль степiв!.. Тiльки той хотiв збудувати суспiльство на засадах iсламу, а ти на волелюбному вченнi апостолiв анархiзму.. - Якщо Шамiль, то де ж його найвищий аул? - вдоволено допиту?ться Махно. - Гуляйполе - головний твiй аул! Всi дороги туди сходяться, у славетний наш Махноград. У Гуляйполi дiти у вiйну бавляться, на толоцi соняшничинням воюють, вчительки скаржаться Махновi, що хлопчика одного, якому випало бути "офiцером", трохи на смерть не задушили, вiшаючи на гойдалцi... Веселиться Гуляйполе, справля? медовий мiсяць сво?? свободи. Коней купають хлопцi в ставках, обiдають на травi компанiями, на радощах з наганiв смалять у небо, у бiлий свiт. Всюди гармонi? роздираються, сиплять "Яблучко" з переборами, дiвчата в стрiчках танцюють з чубатими повстанцями. А тодi проводжають: - Куди ж ви йдете? - Тюрми пiдем розвалювати, церкви... Дзвони позвозимо з усiх степiв у Гуляйполе... Ото як задзвоним! Вся Укра?на почу?. Пiрати степiв, розкудланi сини анархi?, сини всесвiтньо? волi, як вони слухали свого патлатого ватажка, яку вiдданiсть несли йому! "Рiдних батька-матiр рiшу, коли отаман накаже!" - таких збирав, такi ставали в нього командирами. Терорист з пелюшок, смертник, якого тiльки неповнолiття врятувало вiд шибеницi, каторжник, якому волю дала революцiя, вiн повернувся вiд каторжансько? тачки на гуляйпiльське роздолля, з'явився в степах в ореолi сво?? легендарностi. Чубате, розхристане вiйсько вбачало в ньому свого кумира, i Ягор-тачанковий не був у цьому винятком. Чортеням трималося хлоп'я на тачанцi, чманiло вiд лету, вiд степових скажених галопiв, вiжки напинались, мов струни, коли Ягор почував за спиною в себе незвичайного пасажира - самого Нестора Iвановича... Розгомонiвшись напiдпитку, отаман береться розпитувати сво?х радникiв-теоретикiв про того дивовижного професора Яворницького, що оковито? царевi не дав! Професор, а всi степи пiшки обходив, скаженi днiпровськi пороги i найстрашнiший iз них - Ненаситець - щороку дола? з лоцманами на "дубах", руки-ноги поламав на хортицьких скелях, та все тi?? козаччини дошуку?ться. Всi отi Чортомлики та Капулiвки то ж вiн розкопу?, кожну степову могилу Яворницький обстежив, скарби нечуванi здобув для свого музею, в тому числi й пляшку оковито? - пiд головою була у якогось козарлюги, товариство йому поклало на тiм свiтi похмелитись. Вiки пролежала, загусла, як мед. Iмператор пiд час вiдвiдин музею попросив був попробувати козацько? горiлки, але Яворницький вiдповiв деспотовi: не для тебе, мовляв, царю, питво, то напiй лицарський! Махно цiкавий слухати такi iсторi?. Не густо зустрiнеш у життi таких Яворницьких! Затятий, видно, дiд! Воскреша? славу минулих вiкiв, задля не? живе, всьому свiтовi поклав розповiсти про лицарiв козацько? республiки. Цiлi томи про ту козаччину понаписував, всi перекази про запорозьких чаклунiв-характерникiв позбирав, i сам став як характерник. Нiчого, кажуть, не бо?ться, нi Бога, нi сатани, нi само? смертi. I самою поставою, кремезнiстю, вусами - живий запорожець! - А чи менi дав би вiн оковито? хоч ковток? - солодко приплющу? очi Махно. - О, для тебе, батьку, вiн би з щирою душею, - заспокоюють. - Тобi вiн iз сво?х запорозьких скарбiв гетьманську булаву вiддасть. Адже ти найперший гетьман нашо? свободи! У плавнях, втомленi пiсля переходу i добре захмеленi вже натовпом пристають махновцi до свого ватажка: - Батьку, вдохнови нас! Вiн з ними нещадний, вiн дозволя? собi до них звертатися так: - Ви, кендюхи з шаблями! Кендюхи, i тольки! А я вам даю iдею! Динамiт духовностi даю! Зi мною до неба пiднiметесь на вiтрах повстанства! Як лицарi степу пiднiметесь, щоб збудувати перше в iсторi? бездержавне суспiльство, встановити владу безвладдя... - Вдохнови, вдохнови нас, батьку! - Але спершу я дам вам свободою впитись! Спершу треба дощенту змести старе! Всi грiхи вiдпускаю вам наперед... Ану, потрусiть його! - I Махнова нагайка рвучко показу? з плавнiв на далекий, маревiючий на крайнебi собор. Туди, до собору! Штурмом взяти його! - так велить отаманiв з китицею нагай. I вже по бруках передмiсть свобода копитами дзвонить, вже дверi собору навстiж, конi попiд собором парують без вершникiв у порожнiх сiдлах. А тi шахтарюють всерединi - розчахнули царськi врата, тягнуть ризи, чашi, рiзне начиння, покривала, з тонких полотен рушники роботи найкращих степових вишивальниць... Адже весь край оздоблював цей собор, квiтчав святих рушниками! Здоровенний гуляйпiлець присiв, роззувсь, намоту? на ножище шовкове покривало, повз нього пробiгають, зубами зблискують у реготi: - В шовкових онучах топтатимеш ряст? - А що? "Будем, брате, з багряниць онучi драти..." Так i роблю. У вiвтарi теж реготня, там порубайли чубатi причащаються, п'ють нахильцi вино iз золотих чаш! А попа й близько нема, не бiжить добро сво? рятувати, десь мре бiля попадi з ляку, бо чув уже, як оцi хлопцi одного попа, запiдозреного в бiлому шпигунствi, пiймали i на станцi? Синельниково живцем у паровозну топку запхнули. З реготом пхали, бо пiп виявився товстий, череватий, в топку не влазив. Дуже не хотiв, щоб лою з нього натопили, випручувався з рук, в'язи вивертав, та натужно, з ненавистю кидав Махновi межи очi одне лише слово: - Сатана... Сатана... Луна? свист на весь собор. Це Штереверя-взводний вийшов iз вiвтаря в шапцi кудлатiй, у ризах наопашки i свиснув угору, щоб показати свою силу, безстрашшя. А десь iз затiнку, збоку навперейми йому раптом басовите, владницьке: - Не свисти. Сивоусий Яворницький як iз-пiд землi вирiс - багато хто з махновцiв знав його в лице.