- Чого тобi, дiду? - насупився Штереверя. - Не годиться свистiти в хатi. Мусив би знати звичай батькiвський. - Це ж не хата! - Тим паче. Храм! Храм краси, iсторi?, храм зодчества козацького... А ви як у конюшнi... - Замовч, дiду! Бо в нас за такi речi... раз - i кишки вон на телефон! Ти ж бачиш, при шаблi я: один мах - i дух з тебе випущу! - Мiй дух, парубче, не бо?ться тебе. - Овва? - Штереверя взявся в боки перед професором, здивований. - Невмирущий ти? Нi куля, нi шабля тебе не бере? А якщо попробую оцi?ю... - Ти мене шаблею не лякай... Чу?ш, пороги на Днiпрi ревуть? I могили гомонять, i вiтри гудуть? То все мо? спiльники! Дiло мо? вiки переживе! Р?пiн мене для вiчностi малював, а ти хочеш рубати, шмаркачу! Голос Яворницького лунав у соборi дужо i владно. Зовсiм, видно, його не лякала збройна ватага. В одного з махновцiв, що взявся саме кресати на прикур, Яворницький вирвав iз рук i кремiнь, i губку. Кинув, сердито затоптував ногою. - Паливоди! Розстьоби! Горшкодери! Ану, гетьте з собору! - Ой, папашо, встрелимо! - весело погрозився кудлатий махновець, пiдбираючи кремiнь з пiдлоги. - Як ма?ш порожню макiтру на плечах, стрiляй! - бунтувався професор. - На тво?му боцi сила, на мо?му - правда. Сила розвi?ться, а правда нiколи! Роздуднiлий гнiвний голос його дуднiв на весь собор, аж надворi почули, гукнули звiдти: - Ведiть професора сюди! Сам Нестiр Iванович допит йому вчинить. I от вони стоять дво? перед собором, цей осадкуватий лобатий грамотiй з запорозькими вусами i перед ним обвiшаний збро?ю, грiзноокий, з масними патлами на плечах володар стихi?. Колючим сво?м поглядом Махно просвердлю? козарлюгу, а той на нього дивиться з-пiд насуплених брiв навдивовижу спокiйно. - За що, професоре, з мо?ми хлопцями не помирився? - За вогонь. Не креши, кажу, а вiн креше. Iч, найшовся Герострат iз хутора Голопупиного... Йому хоч i спалити собор... А ти його будував? "Чому вiн смi? так розмовляти зi мною про мо?х орлiв? - довбав його пильним поглядом Махно. - I чому я слухаю його? Чому терплю? Яка сила за ним? Чи що кругом уже морем комунiя наплива? Чи справдi смертi не бо?ться? Така вiдвага запорозька в ньому живе?" - Тобi не подоба?ться, професоре, мо? вiйсько чи мо? iдеали? Вус Яворницького сердито ворухнувсь: - То не iдеал, до якого йдуть через ру?ни та через трупи. Дух руйнiвний, стихiя руйнацтва - це не моя стихiя... Натовп колихнувся, оступивши Махна: - Батьку! Та що ми з ним антимонiю розводимо? Одразу ж видно - контра, ворог повстанства... У дядькiвську вишиту сорочку вирядивсь, а дома, мабуть, буржуйськi шуби мiль про?да?! Спохмурнiв Махно, злi тонкi губи стиснулись, стали ще тоншими. "Та що це зi мною? Ранiш би, дiду, ти б у мене захарчав. За один такий погляд я б тебе на той свiт... А зараз справдi антимонiю розводжу! До чогось прислухаюся в собi? Щось хочу почути? А що чую? Непримиреннiсть твою? Ревiння порогiв, що за тобою ревуть?.. Царя не злякався, але ж я тобi вище, нiж цар!" - Джуру сюди! Ягора! На лютий викрик Махна йому одразу ж випхнули з натовпу хлопця з батiжком. Махно ткнув йому в руку наган. - На! Укокош! - кивнув на Яворницького. - Цiле вiйсько вiн наше образив. Наган важкий, тягне донизу незмiцнiлу руку, барабан набитий патронами - смертю набитий... - Цiлься! Цiлься йому просто в кишки! - пiд'юджу? натовп. -Натискуй! Плi! Ноги пiдкошуються хлоп'ятi, в очах темнi?. Вислизнув iз руки наган, упав на землю. - Не буду! - Чого? - Не буду... i тольки! Аж Махно заiржав холодним смiхом: - Оце я люблю! Моя вдача. Мiй характер! За це й тебе милую, - хизуючись власною великодушнiстю, звернувся до Яворницького. - Дарую життя! Що оковито? царевi не дав! А менi дав би? - Музей у мiстi, - вiдповiв Яворницький ухильно. - А мiсто ж не тво?, робiтничi дружини тримають. - За ковток оковито? мiсто вiзьму, - хвальковито вiдрiзав Махно. - I в музей твiй нагряну. Ось при менi шабля емiра бухарського, хочеш - на згадку в музе? залишу? - В мене музей запорозький, - буркнув Яворницький. - Шукаю найперше те, що запорозькi зброярнi давали. Славою налите збираю... - А ще? - ...та ще рало хлiбороба беру. Лемiш вiд давнього плуга... - Глянув на хлопця, нiби саме йому пояснював. - Човен козацький. Кобзу, ткацький верстат. Та ще кочергу металурга, що першу домну поставив на Днiпрi... Таке збираю. Говорячи, Яворницький помiтив, як уважно, жадiбно слуха? його хлопчик-недолiток, що тiльки-но мав його укокошити. I наче вже йому одному професор оце розтлумачував, втямковував, що саме з усiх скарбiв ? для людини найцiннiше. - Метал зварити - це вам не юшку забовтати, хлопцi... Кишки випускати й дурень зумi?. А та?мниця майстрiв, та?мниця, скажiмо, дамасько? сталi... кому вона з вас вiдома? I на Махна в сумовитiм роздумi дививсь. "Ти людина-легенда, чому ж дiла тво? чорнi? Чому жадоба руйнацтва така дужа, така могутня в тобi? Чи свiт iде до того? До того, що на сцену виступають тiльки дво?: Руйнач i Будiвник... Але знати б тобi: зайнятий руйнуванням неминуче деграду?..." Штереверя випхався у золотi сво?х риз наперед, з пузатою сулi?ю в руцi - певне, бажав поблазнювати перед отаманом: - Професоре, а менi в тво?му музе? мiсце знайдеться? Годящий для iсторi?? Яворницький глянув на нього вивчально: - Дещо й вiд тебе вона вiзьме. Вошу, може, на арканi... Чи самогону оту сулiю... Бо що ж iще? - О, та ти жартун, дiду, - блимнув спiдлоба Семенюта, швидкий до розправ. - Спустити б тобi штани та всипати за тво? професорськi жарти. Жити набридло? Всi звернули погляди на Махна: може, й накаже? Не в його вдачi воловодитися з такими. Може, бровою скине, пальцем подасть ледь помiтний знак братам Задовим, i тi одразу вiзьмуть старого пiд руки, ходiм, дiду, в проходочку, до тих акацiй, а там дуло в потилицю i вусами в землю, будь ти iсторик, хоч переiсторик... Та батько Махно розсудив iнакше. Ось ти, мовляв, Яворницький, славився в губернi? сво?ми лекцiями про козаччину, простолюддю i навiть купцям ?х читав, щоб грошей iз сво?х гаманiв на розкопки давали. Так просвiти ж тепер i мо?х хлопцiв, розкажи ?м про цей собор, щоб хоч знали, звiдки ти ?х, геро?в повстанства, повиганяв! I Яворницький, цим звертанням якось упокорений, посумирнiшав, подобрiшав одразу i, звертаючись до натовпу, справдi став про собор цей оповiдати. Ранiше, ще в княжi часи, мовляв, собори найчастiше будували на честь перемог, а цей був збудований козаками на знак прощання зi збро?ю, з Сiччю. Того року закладали його, коли цариця-сука Сiч розгромила. Полюбовник ?? По-тьомкiн, що сам у козаки втерся, Грицьком Нечесою назвавсь, наукою зради помагав тiй скурвленiй вiнценосицi. Та ти ж нашi шанцi пiдступно забрала, i гармати, i прапори, i печатку вiйськову, а ми ж - хоч вели нас на сустави рубати! - натомiсть собор святий вибуду?м, дух свiй у небо пошлем, i вiн у вiках сiятиме над степами!.. - Добре залива? старий опеньок, - кинув iз натовпу рябощокий махновець у кудлатiй папасi, а Яворницький, впiймавши його очима, враз прикипiв до нахаби суворим поглядом: - Ти свою шапку баранячу скинь перед цим витвором! Скинь ?? перед тими козацькими архiтекторами, що собор цей тобi, ледащовi, будували... Побачимо, що ти збуду?ш. Махно вловив у цьому нiби натяк на себе. Кликнув, вигукнув з натовпу Барона, одного з найязикатiщих сво?х теоретикiв. - Розкажи йому, - ткнув на Яворницького, - про наш рух, бо лекцi? чита?, а сам темний... I Барон пiшов перед старим викидати словеснi колiнця, вигинався, мов клоун на килимi. Про експеримент влади безвладно?, про те, що стане цей гуляйпiльський випроб новим словом для всього людства, буде створено в степах царство розкутого iндивiдуума... Знов згадав про цiлковиту свободу, про той вiчний абсолют, вiд якого професора скривило, наче вiд гiркого. Ти менi, мовляв, про абсолютну свободу, а я тебе спитаю, чи можлива вона взагалi? Ти менi про життя без насильства, а чого ж у самого кобуряка аж до колiн телiпа?ться? Бароновi здавалось, що вiн уже поклав старого на обидвi лопатки, поклав та ще й Бакунiним та Карпократом зверху придавив. А собори оцi - це не що iнше, як кумирнi, де тiльки чад та фiмiам, i стоять вони на перепонi до розвитку вiльно? особи, тому й дзвони з них треба стягати та бичувати волами в Гуляйполе, а з самою кумирнею що робити, хай це батько скаже. - Ну як? - вдоволений словозливою стрiляного набатовця, глянув Махно на Яворницького. - Та нiчого, - вiдповiв той. - Тiльки шаблюка в нього, бачу не по зросту... До чого воно й дiйде так. Кобуряки до колiн, шаблi до п'ят... Оружжя все бiльша? в розмiрах, а люди щодалi меншають. Колись, кажуть, люди були такi, що по лiсах, як по травi, ходили, а тепер он якi... Дрiбнота. Коли й далi так пiде, то стануть i зовсiм як мишенята: по дванадцятеро в печi цiпами молотитимуть. - Ох, дiду, не забувай, що ми анархи! - Мовчу. Знаю ж бо, вiд анарха до монарха недалеко. Махновi сподобався жарт. Поляскав нагайкою по штиблету, шаблюку свою поправив, - вона теж була довжелезна, деколи аж землю орала, - вiдтак молодецьки випнув груди: - Ось ти, Яворницький, дума?ш про себе, що ти мудрець, що вся iстина-правда тiльки тобi вiдкрита, а я тобi скажу, що зараз такий час, коли вся правда отут, на вiстрi мо?? шаблюки! - Може, може, - Яворницький згiдливо й посмутнiло кивнув головою. - У вас вона на вiстрi шаблюки, а в мене отам, на верхах собору, на його шпилi. I всi чомусь задерли голови туди, на шпиль, на макiвку собору, задивились i примовкли на деякий час. По хвилинi мовчання Махно знову обернувсь до Яворницького: - Про запорожцiв, кажуть, ти все позаписував, кожну росинку слави збира?ш. А хто ж збиратиме нашу славу? Вона ж у тих самих степах росте, i погляд iсторi? до не? прикутий. Насупилось чоло Яворницького, понад голови махновцiв дивився козацький професор кудись на пiвдень, i думки його, може, були зараз саме про той степ сонця, степ молодостi, славно? минувшини i прийдешностi. - Слава Укра?ни, справдi там вона, не розминутись би з нею... Махновi ж сво? муляло: - Перекази козацькi, професоре, хай трохи постороняться, тепер у степах перекази про нас складають. Чи цього ти не чу?ш? - Чого? Чую. На базарах гомонять, що грошi ти нiбито сво? випустив з написом: "Гоп, кумо, не журись, в Махна грошi завелись"... В Гуляйполi нiбито ходять, а в нас на базарах не беруть. - Вибрехали, але здорово, - реготнув Махно, i вояцтво все його зареготало. - Ти записуй... Ну, а ще що? - розпалювався цiкавiстю Махно. - Якi пiснi про нас? - А не розсердишся? - Раз дозволив - кажи. - Та якi ж... Яворницький раптом повiв плечем, вивертаючи його нiби для танцю: Ох, яблучко, Куди котишся? Втрапиш в руки до червоних - Не воротишся... Махновi жовна заграли пiд шкiрою, лоб взявся брижами - знак, що гроза насува?ться. - Дати б тобi, дiду, по кумполу за такi пiсеньки, - i рука отаманова мимовiль потяглася до сво?? емiрсько?. Махнова Галина, з лицем, змореним вiд безсонних ночей та пиятик, та сама Галина, що колись гола прибiгла до Махна вночi, вирвавшись iз рук його гвалтiвникiв, злегка торкнулась Махнового лiктя: не спiши, мовляв, батьку, за шаблю емiрську хапатись, ти ж сам старому дозволив... - Аж надто ти да?ш собi волю, професоре... Скажи спасибi, що сам я вiльнодум. I прощати вченим дiдам умiю. Iсторiя розбереться... Буде ще за мною пiсень i легенд, не встигнеш записувати... - А цю записав? - блиснув до Яворницького скельцями окулярiв теоретик: Ех, яблучко iз листочками, ?де батько Махно iз синочками? Нiчого не вiдповiвши, Яворницький заходився зачиняти важкi дверi собору. Неквапом зачинив, узяв на засув i, як повновладний господар, знов обернувся сво?м сердитим вусом до Махна та до його чубанiв. Оце, що за мною, не ваше, мовляв, тут я стою охоронцем. Трупом ляжу, а не пущу вас сюди iз вашим свистом, iржанням та глумом... В Махновiм примруженiм вiчу iнше злими iскрицями зблиснуло: "Чи, може, таки вiддiлити оту професорську вiльнодумну голову вiд плечей? Сiконути емiрською шаблюкою по в'язах, щоб кров аж цвiркнула з перерiзаних жил, вхопити потiм за отого сивого оселедця та й над натовпом сво?х витязiв половецьких пiдняти, потрясти, хай побачать, чим завершу?ться батькiв "вiчний абсолют"... I знову Галина благально зазирнула у вiчi. Махно рiзко змахнув нага?м, викрикнув до Яворницького: - Гаразд, не сиротитиму твiй славетний музей. Одвалюй! Походи ще по грiшнiй землi... Ну, а хоч нашi вiльнi чуби в музе? тво?му будуть? - стрiпнув лиснючими патлами. - А копит наших тупотнява? А вiтри, що нам по степах гули? Яворницький розвiв руками, плечима знизав: не знаю, мовляв, вiтри, може, й будуть... Увечерi пiсля того горiли в плавнях багаття, i конi iржали, згиджено вiдвертаючись вiд п'яних махновських парсун. Махно цi?? ночi перепився. Чомусь мло?ло йому на душi, чомусь здалося, що назавжди проща?ться з цим лiсом скарбнянським. Лiс, де колись запорожцi нiбито закопували сво? скарби, де й вiн збирався нишком вiд вiйська закопати бочки з золотом... Осiнньо довкола, тривожно. А звiдси ж, iз цього лiсу, колись - слiпучого лiта! - починав i вiн свою боротьбу з гайдамаками, тут був проголошений "батьком"... Напився люто. I, як водиться в таких випадках, всiляко виявляв презирство вошивим сво?м теоретикам. Запевняв, що вiд них, коли разом ?хали в тачанцi, вошi й до нього поналазили, i навмисне чухмарився перед вiйськом, а плеяду теоретикiв на чолi з Бароном посадив довкола вогнища i наказав поскидати сорочки: - Бо у вас i для них свобода, шкребетесь, розляку?те тольки... А ви ловiть! - Кого батьку? - Череди сво?. - Ти про насiкомих? - Не про насiкомих! Про вошi! Свободи ?м не велiв давать! Пильнiше наводьте на них сво? бiноклi. - Це про ?хнi пенсне. - А тодi ми вас ще й пробанимо у Скарбному!.. Теоретики ображено пiдбирали обвислi губи, вхнюплювались у сорочки. Барон аж сопiв iз протесту, адже це його, старого прокопченого революцiонера, що носить у собi всю анархiю вiд Зенона й до новiтнiх стихiй, змушують привселюдно братися за такий непрестижний, що нiяких успiхiв не вiщу?, труд. Все ж, розклавши брудне шмуття на колiнах, нацiлю? сво? пенсне на тих кусючих, важко вловимих сво?х ворогiв. - Ти ?х виманюй, виманюй iз засiдок на просторе, - дораджу? йому котрийсь iз штабно? сотнi, а сотня, як у цирку, з втiхою та веселощами спогляда? скрушне заняття кiстлявих теоретикiв, заняття, що спiткало ?х на самiм порозi до царства вiчно? свободи. А сам володар? Нiчого, крiм холодного презирства, не почував до них, до цих сво?х словоблудiв вошивих, хоч вони ж найбiльше докладали старань, щоб одягти свого отамана в шати величi... Ти перший, ти обранець iсторi?, гладiатор свободи на аренi степiв... А хто ж ти насправдi на цiй аренi? Гладiатор чи клоун? Керманич стихiй чи блазень у ?? величностi iсторi?, комедiант ярмарковий? Свобода, вiчний абсолют - тiльки й чу?ш вiд вошивих сво?х теоретикiв, а самi повзають, як рептилi?, вiд погляду твого терпнуть... Вiчний абсолют! А чому ж кров бризками летить вiд тво?х тачанок на всю Укра?ну?.. Стогнуть, шумлять над тобою чорнi дуби. Вдалеч не проглянеш, потемнiли виднокруги, душать, тiснi. А якими просторими були вони тодi, коли ти, юний каторжанин, уперше з'явився на гуляйпiльських вiльних вiтрах, маючи на озбро?ннi лише тендiтну мрiю, виплекану iдеалiстами багатьох вiкiв... Позбавляю вас будь-яко? влади, будь-якого гнiту, тiльки ж будьте менi вiрними бiйцями, синами анархi?, синами всесвiтньо? волi! Без влад, без насильства диктаторiв житиме наша степова республiка... А сам навiть диктатури сифiлiсу та розбою не подолав! Лише як виняток дозволив собi сьогоднi розкiш милосердя... Чому дозволив, чому професора не посiк? До iдеалу через трупи - так вiйсько сво? навча?ш. Дух руйнiвний - твоя сила й твiй прапор... То чому ж перед сивоусом вiдступив, перед його правдою? Лiс повниться гвалтом пяного вiйська, свист пронизу? темiнь чорну, як смерть, а бiля вогнищ гультяки тво? танцюють з повiями, хрипнуть у спiвах-гуках: За матiр за Галину, За батька за Махна! Ура! Ура! Ура! На губах "ура", а самi тiльки й вичiкують, щоб у скрутний момент зв'язати свого отамана та видати Радвладi за тридцять срiбляникiв... Днями щоку було йому рознесло, бешиха пiдкинулась, не зважила, що перед нею володар стихiй. До крику палило болем, довелось до шептухи вдатись. Покiрно над мискою полив'яною сидiв, а та стара падалиця-шаманка товкмачила його, як кота, розбухлою щокою у воду, кiстлявими пальцями на тiм'? щось виробляла... "Звiдкiля ти взялось, звiдкiля прилiзло? - злiсно шепотiла, виворожуючи хворобу. - Я тебе виганяю, викликаю, проклинаю! Iди геть на мохи, на очерети! На степи степучi, на сухi лiси!.." I все товкмачила в миску люто, владно, наче не хворобу, а його самого виганяючи кудись на чаклунськi отi степи, на сухi лiси... Такою стала тепер твоя Махновiя, i невiдомо, чи диха? ще десь у сповитку рання юнацька мрiя твоя, яку тобi судилося взяти грубими кривавими руками й понести по степах, де колись рейдувало лицарство запорозьке... Пiд малиновим стягом ходили, i душа була в них малинова, а в тебе яка? Зуспiв цi?? ночi Махно i Ягора, поставив юного коновода перед собою на допит: - Чому ж ти його живим випустив? Чим вiн тебе заворожив, той чаклун Яворницький? - Не знаю, - шепотiло в бентезi хлоп'я. - Кочергами, верстаками? Запорожцi, та гречкосi?, та закопченi заводчани - тi вартi чогось, а ми, виходить, пройди, руйначi? I проймав, пронизував наскрiзь Ягора сво?ми терновими. - Не знаю, не знаю, - твердило вперте хлоп'я. - Понаравив ти його? Кинеш мене? Перекинешся до нього? - ревниво допитував далi Махно. - Будеш iз ним ложки iз шрапнелi виливати? - I наказував Ягоровi: - На мене дивись! Бо кругом у всiх баньки п'янi з кров'ю, з каламуттю! Давно не бачив чистих, ясних очей! Тiльки в дiтей бачив! Котрийсь iз охорони пiдкинув у вогонь сухого ломаччя, стежив, щоб не пригасло кострище, щоб батьковi виднiше було. А вiн крiзь темряву плавнiв у бiк собору час вiд часу сваривсь, нахвалявсь: - Дзвони з тебе постягав, i тебе спалю. I, можливо, йому в цi хвилини ввижалась могутня постать Яворницького на входi собору, де той руки розкинув, обороняючи: "Не дам". Бо знов белькотiв погрози у темряву: - Спалю, спалю... Як скрутно буде, як до молитви прикрутить, тодi до небес запалю оту свiчку свою останню. Свiчку свободи степам!.. П'яно белькотав, куняючи на пеньку, падав головою вниз i знову випростувавсь, прислухавсь до темряви хащiв, наче йому щось загрозливе вчувалося звiдти. Чорнi пiфi? нiчних гуляйпiльських смуткiв, чи не вони вже тодi вiщували йому крах? Може, навiщували йому той Париж, де пiсля останнього рейду, пiсля гiрких чужинецьких блукань, хмурий, згорьований чоловiк заходитиме iнколи до радянського посольства i, скулившись десь у кутку кiнозалу, звiровито споглядатиме звiдти екран свого життя, мигтючi тiнi сво?х кривавих вчинкiв. Бачитиме катастрофу останньо? переправи, чутиме хряскiт тачанок, обтяжених барахлом, скрики людей i хрипiння коней, що, заплутавшись в упряжi, душаться в каламутнiй водi, ганьбу втечi бачить, перепуджених коней, ?здцiв, що рубають у панiцi посторонки, i кудлату чиюсь порожню папаху на бистринi, i бундючний блиск крагiв румунського прикордонника. Грiзний виблиск пiднятих угору червоних клинкiв буде на тому, на безповоротному березi. Без золота, без скарбiв, тiльки з гуляйпiльськими вошами прийме його берег чужинський, берег його довiчних скитань. Прийме, щоб новою ганьбою покрити вигнанця, i всi його сатанинськi зусилля, i щоб уже десь в пекучих пустелях Сахари пiд найманими прапорами iноземного легiону рейдували його останнi тачанки, розмальованi облинялими яблуками, забризканi грязюкою степових укра?нських дорiг. XIX Степи... Змалку входили вони в свiдомiсть дiтей робiтничого передмiстя. В степовi, будяччям зарослi балки тiкали з матерями ховатись вiд нiмцiв. Звiдти везуть повнi грузовики рябих кавунiв на базари та все, що вродило. I звiдти ж вiтер жене куряву в кiнцi лiта, збушову?ться вона з димами заводiв, i тодi все небо южить. Ще знав Микола Баглай степи академiка Яворницького - степи сивих могил, в яких дрiмають ненайденi утвори грецьких майстрiв, скiфськi та сарматськi прикраси, знав ?х як схованку козацько? iсторi?, де пiд гiрким полином, у глибинних шарах, iржавi? зброя звитяжцiв i непроiржавлена ?хня слава лежить. I ось тепер постали вони перед Багла?м у розповнi лiта, в жнив'яному блиску сонця, степи плодороддя, свiтлi безкра? цехи пiд блакитним дахом небес... ?льчинi степи! Сонячнiсть барв, золото ворохiв, смага тiл на токах, зблиски усмiшок, ритми працi, зморена плавкiсть трудових рухiв, повносилля, здоровая токових жiнок - все це для нього пов'язано з ?лькою, вiн впiзнавав ?? тут у всьому. Червонi ворохи пшеницi смiялись йому смагою ?? рум'янцiв, йому пахла пилюка ?льчиних дорiг, з неба спрагло цiлувало його жарке ?льчине сонце! В цих просторах, в цiй волi йому невiдступне свiтилась ?льчина душа. Проводжаючи студентiв на хлiбозбирання, декан факультету застерiг ?х, i зокрема Баглая, як старосту курсу, щоб поверталися без iсторiй, щоб не довелося i про них видавати наказ, як про отих торiшнiх... Був такий випадок: кiлька ?хнiх студентiв, з числа посланих на збирання кукурудзи, щось там собi уявили, з пустощiв начепили на граблище пiдхоплену в тракторнiй бригадi замазучену шматину i пiд цим чорним гультяйським прапором гасали по степу, - тамтешнiй мiлiцiонер по всiх стернях та кукурудзах за ними ганявсь... Звiсно ж, довелось декановi вживати санкцiй пiсля ?хнього рейду. Баглай заспоко?в декана: вони, мовляв, якщо й пiднiмуть, то тiльки прапор барви Днiпра, блакитний прапор кохання... I цей прапор вiн таки розгорнув, чорт вiзьми, на все небо, з ним на елеватор i з елеватора з ним, тiльки вiтер у вухах свистить! Довкруги - океан сонця, простори, що пахнуть вiчнiстю, степовi Гiле?, описанi ще Геродотом, де скiфи-хлiбороби розводили знаменитих бiлих коней, так званих царських, що були знанi на весь античний свiт... Табуни цих бiлих скакунiв часом i зараз з тупотом пролiтають повз Баглая, жене ?х його буйна уява. Вантажать студенти зерно на токах. Купаються в сухих, шелестючих пшеницях. Голi по пояс, майбутнi iнженери та доктори наук, сухошкiрi геркулеси в окулярах та без окулярiв, хекають дружно, кожен мускул смаку? солодкiсть працi, суспiльно-корисно? i тобi при?мно?, та й для стипендi? не зайво?, - ма?ш змогу ще раз переконатись, що ота "усвiдомлена необхiднiсть" i ? однi?ю з найповнiших iстин життя. Студенти швидко зайшли з токовими в приязнi стосунки, набули серед них слави веселих, роботящих людей. Губи пересмаглi, в чубах пилюка, та дарма! Наллють повен кузов зерном, повдягаються зверху - i на шлях, у куряву, що розтяглась на кiлометри, просто в цю курявну хмару - наскрiзним слiпим польотом! Десь уже на пiвдорозi до елеватора, коли вискакують на кряж, видно ста? далекий на обрi? собор. Сто?ть, блищить до сонця повногруддям бань! Сухе степове повiтря обтiка? його, струму?, i вiн виступа? з того мiражного струмування i сам як явище мiражу. Спiвучий собор! - так про нього Баглай хотiв би сказати, про гармонiйну сув'язь отих його бань, вищих i нижчих, застиглих у нiмому вiчному танцi... Напарник Багла?в, Геннадiй, з факультету холодно? обробки металу, крiзь сво? закiптюженi окуляри не дуже добача? собор, та, власне, мало й цiкавиться ним. Темний чоловiк! Йому в цiй спорудi вбача?ться щось малооригiнальне, вчува?ться вiдгомiн собору св. Петра в Римi, наслiдування проекту Браманте. Нi, так мiг би мiркувати хiба що який-небудь жалюгiдний тип, вихований на "впливологi?", а не сучасний iнтелектуал, - уже хвилю?ться Баглай. Як можна не вiдчути, що перед тобою цiлком самостiйний твiр укра?нського барокового стилю, досить лише глянути на плавке оте наростання ярусiв, на шатра бань, перехоплених унизу, наче мiцно затягнутих козацькими поясами! А сама та?мниця розмiщення бань - всi ж дев'ять макiвок виринають перед тобою, рухаються, мов живi! Як це досягнуто? Якщо i ? елемент захiдного бароко, то хiба що в отiй мальовничостi, в поривi у височiнь. До того ж вiдомо, що козацький архiтектор особа iсторично реальна, лiтописне засвiдчена, - козацькому пiдлiтковi в плавнях пiд час сну з'явився образ цього собору! В такий ось, може, спекотний лiтнiй день, багатий мiражами, в короткому сновидiннi вiдкрився вiн юному генi?вi. Народився в його поетичнiй уявi одразу як ?дине цiле, довершене творiння... Баглай запалю?ться, коли мова заходить про iсторiю виникнення собору та про зв'язанi з ним легенди, свiдком виставля?ться, звичайно, академiка Яворницького, а Геннадiй слуха? усмiшливо, про щось навiть перепиту?, на пошерхлих губах блука? iронiя: - Ти ж сучасний хлопець, Миколо, лев на курсi з теоретично? фiзики, i я просто дивуюсь, як ти можеш захоплюватися анахронiзмом, пiддаватися... мiражам. - Без мiражiв не було б i вiражiв. Так, я гадаю, на це мiг би вiдповiсти той, хто зна?ться на законах аеродинамiки. А собор - це не тiльки мiраж. Найвища поезiя, думка людська неминуче прагне зматерiалiзуватись, i тут це сталося колись. Глянь, як пливе у блакитi! Невже тобi вiн байдужий? - Ти менi поясни: в чiм його сенс? Ранiше споруди такого типу, ясна рiч, мали значення для людини, але сьогоднi, року Божого шiстдесят третього?.. Процесовi старiння пiдляга? все. Як тобi вiдомо, старi? навiть метал. - А це не старi?! Мистецтву, тiльки йому дано володiти та?мницями вiчно? молодостi... Згодься, людськiй натурi притаманний потяг до iдеальних гармонiй - свiдченням того ? хоча б математика, логiка, музика... I в цьому творiннi по?дналося все, все гармонiйно злилось, i виникла велика, вiчна поезiя. Невже ти не почува?ш, що в отому гронi соборних бань живе горда, нев'януча душа цього степу? Живе його мрiя-задума, дух народу, його естетичний iдеал... Нас з тобою не буде, а дев'ятиглав цей стоятиме, повинен стояти! - Навiщо? Розтлумач. - А навiщо я люблю? Навiщо ти любиш? - Щодо мене, це надто смiливе припущення... - Такий собор, такий витвiр, вiн належить не тобi, не менi, точнiше, не тiльки нам. I не тiльки нацi?, яка його створила. Вiн належить всiм людям планети! - Ого! Пiшли-по?хали... - Якась ? колективна свiдомiсть в народу, в людства - повинна ж вона передаватись у майбутн?! Повинна ж у пам'ятi прийдущих зберегтись? Дикi степи тут з бiлими кiньми були, дикi води Вовчо?, темнi хащi Скарбного кишiли звiром... Тiльки кронястi дуби стояли над водою, як храми. I ось вiн прийшов, великий будiвник, i сво?м духом, сво?м витвором оживив цей пустельний простiр. Не знаю, як хто, а я вже не уявляю цих степiв без отого силуету собору-дев'ятиглавця. Тi, що будували його, вони думали про вiчнiсть. Людинi властиво прагнути вiчностi, знаходити в нiй для себе мету i натхнення... Навряд чи взагалi ? щось гiднiше, як вдосконалювати свiй дух, увiчнювати себе в творiннях сво?х i дарувати ?х нащадкам. Чи це, по-тво?му, теж мiражi? - А без них менi, скажiмо, звичайному, простому смертному... не можна й прожити? - Чому ж, можна. Можна прожити i без собору, i без пiснi, i без Рафаеля. Без усього можна, на чому висять охороннi таблицi i на чому ?х нема. Можна "Анну Каренiну" читати в екстрактi, на пiвтори сторiнки тексту. Але чи залишились би ми тодi в повному розумiннi слова людьми? Чи не стали б просто юшко?дами, пожирачами шашликiв? Тяглом iсторi?? -Забува?ш ти, друже, про одну обставину: вiк наш не в рицарських латах. Вiк наш в атомному шоломi, i на це не можна не зважати. - Знаю, ти про всепланетний фiнал. Але ж його може й не бути. Замiсть тi?? стадi? буття, яку бiблiйнi поети назвали судним днем, може ж бути безконечнiсть, безсмертя? - Безсмертя, якого воно кольору? Яке на смак? - Кольору неба! А смак свободи! - так волi? висловлюватись, розлiгшись у пшеницi, Баглай. Небо над ним, блакитний купол собору планетарного, без iржi, без хмарини, лише десь по обрiю пiдниззя цього небесного купола реактивний тасьмою пiдперезав. - I якщо вже говорити про безсмертя, то мистецтво сто?ть до нього найближче. - Зараз почую, що людина велика... - Не завжди велика, але бува? вона велика, це ж факт. - Коли, якщо не секрет? - Тодi я великий, коли будую, коли творю... - Творити - в цьому ?диний сенс? - А хоча б! Античнi майстри, будiвничi пiзнiших вiкiв... Хiба вони не виправдали сво? буття на землi? Людинi властиво жити почуттям доцiльностi, почуттям безконечностi. Людина прагне продовжити себе в далеч майбутнього - хiба це неприродно? Все живе в природi прагне цього. Навiть квiтка квiту? для того, щоб зоставити пiсля себе насiння, щоб знову вiдтворити свiй квiт у майбутньому... Навiть той, що чучела вепрiв понабивав, виставив у соборi, i той хоч у такий спосiб... хоч би чучелами сво?ми, та все ж хотiв увiчнити себе. Це, звичайно, казус, смiховиннiсть, але я кажу про потяг, про бажання зоставити слiд... А мистецтво - це невигубний слiд людства, його злети, його верхогiр'я, на яких пану? дух перемоги над смертю, дух незнищенностi... - Людинi майбутнього навiть зубiв не треба буде - живитиметься з тюбикiв кашкою, як немовля. Серце, не знаючи iнфарктiв, механiчною помпою гнатиме по жилах кров. Вiчне серце. Але чи йому буде до мистецтва? Навiть сьогоднi... Чому так багато патологi? в модерному мистецтвi? Почуття осиротiлостi сучасно? людини ста?, зда?ться, фактом. Скiльки розвелось прагматикiв, споживачiв, отих "нiяких людей", як про них з сумом каже наш мудрий агроном... Що ?х об'?дну?? Чи не це чуття осиротiлостi, холод прийдущих зим... Шукачi хвилинних радостей, вони спiшать нагрiтися пiд цим нинiшнiм, ще реальним сонцем. До того ж ?диним. Могло ж ?х бути в нашому небi, скажiмо, дво? чи тро? сонць? А чомусь одне, запасного колеса нема, i це ?дине, теж, як вiдомо, колись вичерпа? себе, свiй ядерний потенцiал... I ми з тобою це зна?мо, нам, якi розсунули межi пiзнання, хочеться уникнути холоду, що вi? з майбутнього. Оце головне. А всi тво? чари мистецтва, магiя художньо? краси... Може, то тiльки хмiль, щоб забутись? - Нi, не хмiль. Жага, потреба. Саме повiтря, що його вимага? душа, ?? невситиме жадання прекрасного. Невже ти серйозно дума?ш, що людина не переборе той холод прийдущих зим? Що душа висихатиме, що зостануться з часом лише каркаси iнтелекту? Не вiд тебе першого чую, що святостi зникають iз життя i на ?хн? мiсце все бiльше вдира?ться цинiзм... - Тодi скажи менi, звiдки ж береться браконь?р? Браконь?р рiзних рангiв, у рiзних сферах, чи не ста? вiн надто помiтною постаттю часу? Нещадний, диявольськи винахiдливий, вiн примушу? повiрити в себе... - Я вiрю в будiвничих. У змiни вiрю: руйнач, вандал вже проклятий нами i буде проклятий майбутнiми теж. Уяви себе раптом катапультованим з оцього зерновоза кудись у далеке майбуття, туди, де трудно було б повiрити, що ти жив у той час, коли тiльки з'являлись колумби космосу. Коли ти ще змушений був ковтати смердючi дими та чад заводiв i вважав це нормальним. Бачив будiвника в життi i псевдобудiвника... I що був ти сучасником бюрократичних рептилiй, земноводних плазунiв кар'?ризму, браконь?рiв усяких, на власнi очi бачив ?х. Ось у тому життi, де вже не буде жодного браконь?ра, нi малого, нi великого, де не пiгме?в з тюбиками побачиш, а квiтучих атлетiв, людей прекрасних душею i тiлом, тих, для кого почуття щастя i вза?мопiдтримки стало нормою iснування... Уяви себе там! Яким звiдти постане для тебе цей наш собор, i фрески Софi?, i мадонни Рубльова. Подивися звiдти на них. Звiдти склади ?м цiну, дивовижним витворам генiя людського! Чи не такими очима дивимось ми зараз на художнi шедеври еллiнiв, етрускiв, майстрiв давнього ?гипту... Час ущiльнюватиметься, вiки старiтимуть, а мистецтво молодiтиме вiчно! Так-то, дорогий мiй технократе! Технократ вважа?, що з Баглая мiг би вийти путящий iнженер, але для цього йому треба менше катапультуватись у сфери iрреального, менше потопати в безпредметних вiзiях, вiд яких навряд чи може полiпшитись сортнiсть майбутньо? сталi. Багла?вi ж зда?ться, що товариш його навмисно хизу?ться сво?м практицизмом, бо хiба ж не природне в людини бажання прозирнути за грань вiкiв, спробувати уявити, який порух душi нащадка викличе ота степова могила, отой далеко мрiючий кра?вид плавнiв, i солов'?ний виляск навеснi в розкошистих дубах на Скарбному, i ота дiвоча задумлива пiсня, що з городньо? бригади долина? аж сюди, на шлях... Як можна думати, що там уже не буде цього всього? А що ж буде? Пiснi роботiв? Стiннопис електронних Рафаелiв? А як же з тим, що витворила культура кожно? нацi?? Як iз собором, з народними звичаями, iз неоцiненними знахiдками Яворницького? Геннадiю це зда?ться всього-на-всього писаною торбою. - Ти хочеш, щоб я цим пишавсь? Щоб я вдячний був сво?м ?диноплеменникам, якi вигадали звичай цiлувати руку, i фiлософiю покiрного теляти, що двох маток ссе, i мудрiсть "мо?? хати скраю?" Хочеш, щоб вiдкривав на кожному розi вареничнi, де, до речi, вареникiв нема? - Окуляри опонента поблискують уже сердито. - Може, кому я потрiбен тiльки декоративний, а я не хочу бути декоративним! Сидячи на горосi, ухитрятися все-таки пекти бiлi карава? на хлiб-сiль? Це те, що я мушу брати з собою в житт?ву дорогу? Нi, красно дякую, за такi набутки. До пояса кланяюсь, чи як пак це наш ритуал велить: доземний уклiн! Коли чую по радiо, мене нудить вiд цих "уклонiв", розумi?ш? "Доземний уклiн вам, дорога королева Кукурудзо! Доземний уклiн вам, царю Горох! Пшеничнi паляницi набридли - на гороховi мала? волимо перейти!" Баглай засмiявся, качаючись у пшеницi. Схопившись, сiв, здавив за плечi жовчного свого опонента: - Це ти здорово... Але чого ти береш тiльки цю уклiннiсть, та хату скраю, та покiрних теляток? Адже у самому тобi зараз примовля? не покiрне телятко, а принаймнi вепр ново? доби!.. Пiднята кимось пилюга шляху хмарою накрила ?х. Одпихавшись, Геннадiй протира? закiптюженi окуляри, щоб виднiше було розглядати ще й таке: - Чи збагачу?ться духовно сучасна людина? А якщо збагачу?ться, то за рахунок чого? Що саме вона набува?? А що втрача?? - Це й ма?мо з тобою дослiджувати. - Ми? - Коли не ми, то хто? Ось ти все наголошу?ш на гiршому, на отих "уклiнностях", що й менi вiдворотнi, особливо коли ?х одягають у сучасну горохову одежу... Але ж було не тiльки це! Були не тiльки формули дрiмучого холопства, було iнше, вiд чого берем свiй родовiд. - Я "син народу, що вгору йде"? - Не iронiзуй, саме так. - Ми - найкращi? - Не найкращi, але й не гiршi за iнших. Матерi у спадок нам передають не чваньковитiсть, не пиху та захланнiсть, а почуття честi, гiдностi й волелюбства - це ж чогось варто! Сини Барикадних вулиць! Шевченкового гнiву, Кибальчича ми сини! Воздвигнути оцi собори, звести заводи - металургiйнi цитаделi доби... Титана революцi? пiдняти над ними... О друже, це не доземних уклонiв плiд! - Хай так, але який це ма? зв'язок з тво?м собором, та з кремiнними пищалями Яворницького? - Безпосереднiй. Не тiльки пищалями дорогий менi той невтомний дiдуган, бо не тiльки ж пищалi вiн розкопував та оковиту. Видобував iз небуття вiн самий дух козацько? республiки, затоптано? невiгласами, якi й про Марксову оцiнку забули. А нам якраз i дорогий у нiй отой дух вольностi, патрiотизму, що жив широко, весело, - за цим саме ми i зголоднiли... Може, цього вiтамiну тобi й самому браку?, зачах в iнтегралах, козацький нащадку! Був би здоровий дух, здорове й тiло було б, скажемо так. А то подивись на себе, хирне дитя вiку, до чого дiйшло - ти на голоднiм пайку рефлексiй, на безживнiй дi?тi песимiзму! Дитячi мускулики, скельця на ясних очах... Твiй пращур сокола бив на льоту, нежить його не валила з нiг. А мова яка була! Який дух у нiй буйнував! "Я, пане кошовий, горло сво? ставлю, i велiте мене на сустави порубати, коли вiд правди i вiд товариства вiдступлюсь!.." Отаким штилем розмовляли колись тво? хортицькi попередники. Криця в людях була. Ну, в нас вона, звичайно, теж ?. Ми з тобою себе ще покажемо - налл?мо пшеницею отой елеватор по вiнця, еге ж? Тож вище голову, товаришу ударник хлiбовивозу!.. Мовчить ударник, клаптями облазить на ньому тонка iнтелiгентська шкiра, обсмалена пекучим сонцем. I на зворотнiй вiд елеватора дорозi технократ теж вiдмовчу?ться, пiдслiпувато поблиму? крiзь окуляри на сивi кургани, на собор, на потужнi дощувалки, що на колгоспних городах струменясте вистрiлюють воду, райдуги роблять... Дiвчата працюють, одна випроставшись, здалеку маха? на шлях, до хлiбовозiв, бiлою хустиною... Баглай аж пiдвiвся: просто як ?лька! Чи не вона-то вже там? ?льчина поведiнка бiля автобуса не переста? дивувати Баглая. Як i сам розвиток почуття... Хiба ж не диво отi тайнощi зближення двох людей, непояснимi шляхи зародження найiнтимнiших емоцiй, коли з досi незнаною силою раптом озоветься серце до серця i з-помiж безлiчi варiантiв обраною виявля?ться саме така й не iнакша людська особистiсть, i вiднайдена гармонiя душ, вза?мна призначенiсть людей сприйма?ться як вiдкриття, як iстинне щастя... Чому, хоч стiльки ж зустрiчалося дiвчат, i нiби ж гарних, але жодна не вивела з рiвноваги, а це безкокетне, смагляве, зеленооке дiвчисько пройняло тебе поглядом чародiйницi, свiтлом налило тобi душу, надало снаги, сп'янило радiстю, квiтом розквiтило тобi життя! Знову й знову вирина? вона перед ним, бачить через Ягорiв паркан ?? зеленавi очi, сумовито й недовiрливо примруженi, бачить руки, що тримають шланг, i пругкi зарошенi ноги, що мiцно стоять серед кущiв полуниць, а полуницi довкола в ряснiй росi, i роса на них крапеляста, велика, мов полуницi!.. I той поцiлунок бiля собору, як вiн його опалив!.. А усмiшка з автобуса, в якiй було щось до болю нiжне, голубливе, нiби аж материнське. Одна тiльки зустрiч, а скiльки в ньому вона пробудила, як збурунила сонячною радiстю душу, весь свiт нiби розсяявся, п'?ш i не нап'?шся його п'янко? краси! Закохану людину одразу помiтиш, закоханiсть у не? на виду, в блиску гарячих очей, у трепетi усмiшок, мимоволi роздаваних кожному, - токовi жiнки жартують на адресу Баглая, зразу видно, мовляв, до безтями закоханого студента... Урожай покликав на токи всiх, разом з колгоспниками тут i конторники, i медики, i вчителi... Токове жiноцтво на око госте: ось дивiться, мовляв, куди пiде той чубатий, атлетично? статури студент-зерновоз, де вiн присяде, там i наша "англiчанка" присусiдиться. I справдi, коли пiд час обiдньо? перерви влаштуються вони з Геннадi?м перепочити на золотих пуховиках свiжо? запашно? соломи, розляжуться горичерева, насолоджуючись вольностями пiсля солодко? працi, як одразу вже й вона тут, Талка, молода вчителька англiйсько? мови, що й по току ходить з вихилясами, мов на тротуарах проспекту. Пiдсяде до Баглая, фамiльярно штурхне його сво?ю тоненькою рукою: - Не будьте ж мовчуном. Розкажiть, що там нового в нас: хто на гастролi прибув? Що танцюють? Так наче закинуто ?? кудись у дику пустелю. I все сiда? так, щоб ноги йому показати та вигiдно виставити бюст. Баглай не дуже з нею церемониться: - Можна подумати, що ви десь на арктичнiй крижинi, Талко, або в джунглях Калiмантана. Не ускладнюйте ситуацiю. Кiлька годин добро? тряски в грузовику - i вже ви на проспектi пiд вечiрнiм неоном... Хоча й тут, у степах, я не бачу нiчого страшного. Жити можна! - Це вам так зда?ться, бо ви тимчасово! А як менi... Все життя слухати отi нескiнченнi: "Здрастуйте!" Скiльки йдеш по вулицi, тiльки й чу?ш: "Здрастуйте" та "Здрастуйте". В школу прийдеш, i там шум-гамiр, дiти не слухаються, з директором непорозумiння. - Жаль, що не я ваш директор. - Ви були б зi мною ласкавiшi? - Так. Замiсть нескiнченних "здрастуйте", один раз сказав би: "Прощайте..." - Нечема ви. Скрушно, як у забуттi, ламали соломинку пальцi ?? з червоними нiгтиками з напiвоблiзлим лаком. - Талко, пробачте цей невдалий жарт. Я вас не хотiв образити. - Комусь, може, було б i легко тут, а я ж у мiстi виросла. Як не як - перед вами людина цивiлiзована. "В тебе цивiлiзацiя, голубко, на кiнчиках нiгтiв... Та й та облазить", - подумав Баглай. Одначе не хотiв бiльше псувати ?й настрiй, сказав: - Все залежить вiд вас. Ну та ще вiд сонця. - Чому вiд сонця? - А хiба невiдомо вам, що самопочуття людини, навiть настрiй ??, залежить вiд вибухiв на сонцi? - Я цього не знала. А кохання, як, по-вашому... воно теж пов'язане з сонцем? - Безсумнiвно. З усiх почуттiв це - найсонячнiше, запевняю вас!.. - Нi, я серйозно, а ви смi?тесь... Технократ, прочунявшись, з соломою в чубi, мимрив щось про те, якi його "дрiмки напали" (вислiв однi?? з токових молодиць), i пiсля цього стали вони з'ясовувати з Талкою, як перекласти цi "дрiмки" англiйською мовою. Баглай, розкинувшись на соломi, заплющив очi. "Оленця... ?льця... ?лена... Яке чудове iм'я! Ахейцi за ?лену воювали з Тро?ю десять рокiв... А я за тебе ладен воювати все життя!" I пiд заплющенiстю очей був iз ним ?льчин образ. Як солодко було викликати ?? в уявi, бачити усмiшку ??, трепет вуст, чути голос грудний, ласкавий... То посмiхнеться, то раптом тiнню набiжить на не? незрозумiла засмута... Чого ти невесела? Як тобi зараз там ведеться на нашiй Зачiплянцi? Бiлими кiньми , колiсницею золотою хотiв би промчати тебе над степами, щоб тiльки засмуту твою розвiяти... Вже бачив той день, коли, налитий любов'ю, без церемонiй, без загсiв приведе ?льку на старе багла?вське подвiр'я. "Мамо, - гукне в садок, - можна вас на хвилинку?" - "Знов на хвилинку?" - усмiхнеться мати, виходячи до них назустрiч, витираючи руки об фартух. Син вкаже ?й на ?льку зашарiлу: "Мамо, оця дiвчина буде в нас жити". -"Хто ж вона, така чорнобривка?" - "Вам - невiстка, менi - дружина!" Мати обдивиться уважно: "Як полюбилися, то й живiть. Колись i мене так батько твiй iз Кодакiв привiв, та й у злагодi стiльки лiт прожили. Одначе, дiвчино, ти цим Баглаям не дуже потурай... Цей ось добрий, добрий а тодi як утне що-небудь - тiльки дивись... Ну що ж, гарну привiв невiсточку, сину, де ж ти ?? взяв? Мабуть, вiдбив у когось?" - "Мамо! Колись за женщину точилися вiйни. То було достойно. А зараз - за що воюють! Бува? - за речi, вартi презирства... Менi до душi звичай еллiнiв. Оце вона, мамо, моя ?лена Прекрасна! Оце та, що зробила вашого сина щасливим... Нiхто iнший не мiг би дати йому вищо? радостi, нiж вона. Нiхто, нiяка - з усiх жiнок на землi!.." Одного не знав Баглай: пiсля того як попрощались вони коло автобуса, не повернулась ?лька бiльше на Зачiплянку. I Ягоровi розшуки нiчого не дали. Впав у зажуру старий, недобрi думки закрадалися в голову. В дiвчат, кимось покривджених, не раз бувало: з мосту - та в воду... Тiльки б не це. А вiд таких затятих та баламутних всього можна ждати - на Днiпрi високi мости... XX Аж не вiриться Iвановi Багла?вi, що лише кiлька днiв тому лайнер проносив його над найвищими горами планети, сяяли снiговi вершини та кряжi слiпучi без кiнця, темнiли внизу провалля-безоднi, лайнер iшов на тих висотах, де в надпланетному супоко? одвiку пану? тiльки слiпучий океан сяйва, океан пiднебесно? бiло? вiчностi. I от знову пiд ногами твердi бака? рiдного призаводдя, зустрiчають тебе акацi?, обважнiлi пiд сажею та пилюкою, виника? назустрiч чавунний Титан iз сво?м чавунним свiтильником у випростанiй руцi. З сяючих висот поверта?шся в усталену звичнiсть, у грякоти та грюкоти цехiв. Побував щойно в дирекцi?, у парткомi, з усiма перездоровкався, повiдповiдав на отi численнi: "Ну як там?" - вдома, одне слово. Ще в Iндi? вирiшив був, що як тiльки повернеться, бере одразу Вiруньку i гайда з нею на курорт, на Чорноморське узбережжя абощо. А життя вносить сво? корективи. В цеху гарячка, металу не додають, директор кривиться: - Ось трохи розчуха?мось з планом, тодi вiзьмеш вiдгул... А зараз чи не мiг би вiн, Баглай, з понедiлка й до мартена стати? Бо з людьми скрута, майстрiв недобiр, одне слово, дуже вчасно тебе Iндiя вiдпустила. Так що бери, Баглаю, сво? рукавицi-вачаги, знову надiвай з понедiлка свiй крислатий повстяний капелюх iз синiми окулярами i - до дiла... То хiба ж вiдмовиш? Треба виручати. Впорався з справами, пооформлявся де слiд i тепер чека? на Вiруньку, - вона ще затрималася в цеху. Умовились, що ждатиме ?? тут, у заводському парrу, "бiля Филимона". Нема вже Филимона-сталiнградця, замiсть нього пивнi автомати стоять. Пофарбованi червоно, як бензоколонки компанi? "Шелл". Пiшла вперед автоматизацiя за час Багла?во? вiдсутностi. Та все ж iз Филимоном було веселiше. Филимона сюди робiтничий контроль був поставив, чесну людину треба було пiдшукати на такий ковзкуватий пост. I дарма, що руку втратив на фронтi, але й з однi?ю робота, було, в нього аж кипить: сам кача?, сам налива?, тому здачу да?, з тим жартом перекинеться, а на iншого оком уже накинув, чи не перебрав, чи не пора тобi, друже, закруглятись? Позаштатним дружинником вважали Филимона в штабi. Баглай щиро його шанував, бо хоч iнвалiд i здоров'ям не дев'ятисил який-небудь, а найзапеклiii пияки та п'янчуки перед ким смирнiшали одразу. Що то, як совiсть в людини на мiсцi, скiльки вона сили й авторитету дода?! Кому було з пиворiзiв скаже Филимон: "Годi", - то кухля бiльше не пiдставляй, а густо балакатимеш, то сво? ж металурги ще й вийти допоможуть. I нiхто на нього не ображався, бо свiй, заводський, не з тих вiн, що на пiнi заробляють. Тепер замiсть вiртуозно? Филимоново? працi "Жигулiвським" заряджа? роботяг автоматика. Тiльки змiна кiнчилась, а коло автоматiв уже товпляться заводчани, точать, та присолюють, та царiв лають: - Проклятi тирани! Триста рокiв царювали, не могли й для нас таранi насушити! Хоч димом закушуй!.. Тiльки зiбрався Баглай i собi жагу погамувати, як знайомий голос десь iз-за спини: - Кого я бачу! Iндiйський гiсть! Володька Лобода, сяючи привiтнiстю, розмахнув руки для обiймiв. Чубчик мiтлицею, на яблуках щiк - дитячий рум'янець, нiяких слiдiв утоми, закирпатiв ще дужче, молоде черевце з'явилось. Трясе Баглая в обiймах, все ж таки ровесник i кум, проте Багла?вi й при цьому бурхливому виявi почуттiв не зовсiм до речi згаду?ться, що мати чомусь недолюблю? Володьки. Зда?ться, пiсля того випадку... Коли вони були ще пiдлiтками i Володька, повернувшись з Уралу, з евакуацi?, вперше прийшов провiдати Iвана, пожартував тодi: "Ну, як тут воювалось на печi з окупантами"? I крiзь жарт пробилася зверхнiсть: "Чим займався, що робив для народу?" Непри?мно стало Iвановi тодi. "Жорна робив", - прогув у вiдповiдь. "Якi жорна?" - "А тi, що гудуть, аж у Берлiнi чуть", - сказала мати ображено, i вже згодом Iван показав йому тi маленькi кам'янi жорна, горьовитий винахiд окупацi?. Факт незначний, але мати Багла?ва й досi часом згаду? ту розмову, тi жорна, варто ?й розсердитись чого-небудь на Володьку. "Оце вiн такий тобi друг... Спробував би сам вiн тих жорен, тих лютих зим, коли люд крiзь завiрюхи з останнiм сво?м нажитком пробивався на села, рятуючись вiд голодно? смертi..." Та, зрештою, це не повинно затьмарювати стосунки. Адже Володьцi не вiдмовиш у тому, що вiн умi? бути компанiйським, цiну? приятелювання, вiн з такою непiдробною радiстю розгляда? давнього свого товариша: ану-бо, чи не дуже пересох знатний наш металург на iндiйських харчах? I, видно, вдоволений оглядинами: не змiнили й тропiки сухорлявого зачiплянського сталевара, такий же витрiшкуватий, з кучмою мiдного дроту на головi, з твердим, маслакуватим обличчям. Але в чомусь невловимому все ж таки не той, з'явилась якась культурна стриманiсть, самоповага, шляхетнiсть, так би мовити... - Ну, як там? Контрасти бачив? - Доводилось. I нiби ще хотiв сказати: "Такi бачив контрасти, що тобi, брате й не снилось". Але не сказав. Володька розплився сво?м повним кирпатим лицем: - Вгору йде наша Зачiплянка! У джунглi, за екватор ?? висуванцiв запрошують, при?здiть, навчiть, дорогi укра?нськi металурги... Досвiд нам, темним, передайте. Навчив ?х? Скiльки з поду печi беруть? Баглай не квапився з вiдповiддю. Про Володьчиного батька запитав. Iзот Iванович то ж учитель Iванiв, вiд нього Баглай набирався сталеварсько? науки. Проводжаючи в Iндiю, суворо напучував його старий Лобода: "Бережи там честь металурга, Iване. Щоб про майстрiв iз Днiпра i там добра слава котилась..." - Як вiн пожива? на заслуженому, наш Iзот Iванович? - В Будинку металурга розкошу? старий, там хiба ж такий ще козарлюга... Одначе проблеми ?. - I з якоюсь набiглою хмаркою Володька поясню?, що роки сво? беруть, характер у батi псу?ться. Старе - воно як мале, йому треба годити, а що може нещасний холостяк, перевантажений обов'язками? За?да?, замордову? текучка. Розiрвись надво?, скажуть, чому не начетверо? Життя, у нас, друже, це суцiльний iспит. Спробував був сiм'ю збудувати, тодi, може, й старого назад забрав би, але ж братуха твiй так зi мною повiвся - в мене досi оскома. Поперек дороги став!.. Iван уже чув дещо про тi зачiплянськi заручини з несподiваним "хеппi енд"... Видно, бойова степовичка попалася, дво? таких орлiв вийшли за не? на герць, та жоден не втримав, кажуть, чи не на цiлину десь гайнула... Для Iвана ? щось веселе в цiй iсторi?, а для Володьки, виявля?ться, то був удар "у саме сонячне сплетiння", вiн з прискорбом жалi?ться, як цим хулiганським вчинком всi його житт?вi плани порушено. - Тяжко образив мене братуха твiй, ох тяжко, - довiрливим тоном скаржиться Володька "iндiйському гостевi", одначе скарги його чомусь не дуже проймають Iвана, вiн хотiв би iнше до кiнця з'ясувати: "Як же це ти, голубчику, рiдного батька, ветерана працi, на казенний харч вiдправив? Того, хто життя тобi дав, вiд усякого лиха захищав, завдяки кому ти й сам висунувся... А тепер батько став тобi важкий?.." -Не мстивий я, але Миколi цього не прощу, вiдверто кажу тобi. Вiн ще вiдчу?, на кого замахнувсь... - Обидва ви, зда?ться, облизня впiймали, так що раджу помиритись, - усмiхнувся Iван i знов завiв мову про Лободу-батька. - Я твого старого в Iндi? згадував не раз. Як тiльки трудно, так i до нього: а як би, думаю, це Iзот Iванович проробив? Що б вiн пiдказав у цiм випадку? - Та знаю, ви з ним - душа в душу. Коли батя одержав вiд тебе листiвку, оту, що з хвилями океану, з пальмами... як дитина, радiв. Зда?ться, й досi при собi носить. Бо в нас, металургiв, коли вже дружба, то мiцнiша за сталь! Але ж тiльки скромняги ми, оце нам у життi заважа?. Тихарi, мовчуни! Яку геро?чну iсторiю ма?м, а дали себе осiдлати!.. Не вмi?м кричати про себе, про сво? заслуги й права... Володька, запалюючись, став розповiдати про тих, що Титана заводського врятували пiд час окупацi?. Виявлено ж ?х нарештi! I в числi рятiвникiв, уяви собi, фiгуря? Катратий. Отакий! По сутi герой, а мовчав як риба. Iншi теж. Хоч могли б свого часу заре?струватися, перевiрку пройти, ще й партизанськi документи одержали б... - Ну, тепер ми це дiло поправимо, - обiцяв Лобода, - витягнемо цих скромняг на свiт Божий, вони ще в нас у президiях сидiтимуть! - А робота ж у тебе як? - запитав Баглай. - Висувають потроху. То висувають, то засувають. Щоправда, зрушення ?: тебе проводжав iнструктором, а зараз сам iнструкторiв ганяю... Тiльки ж зна?ш, як воно в нас: сто раз догодиш, а раз проморгав, не вгадав правильно вiдреагувати, i всi тво? зусилля - нанiвець. Викличуть, шию намилять, а спробу?ш характер показати, то й зовсiм виженуть: доводь тодi, що ти не верблюд. Помiтивши, що Баглай без особливо? зацiкавленостi слуха? цi нарiкання, Лобода змiнив тон: - Оце хiба сюди коли зайдеш, нашим робочим духом дихнеш, пивка з ким-небудь кухоль перекинеш... Iншi, мовляв, по кабiнетах, на телефонах сидять, але ж вiн не з таких, у ньому зачiплянська закваска. Звик отут на мiсцi, у колишнього Филимона, настрiй маси вивчати. Тут з роботягами побесiду?ш по душах, щось i ?м цiкаве пiдкинеш... Iдей хмари! I почав з запалом викладати про кольоретки, про кiмнати щастя та про пошуки нових обрядiв... Баглай, що завжди ставився трохи iронiчно до його бурхливо фонтануючих iдей, не мiг стримати усмiшки. Володьку це одразу насторожило: - Ти не схвалю?ш? Не пройде, вважа?ш? - Не в тiм рiч. Про саму природу працi я думаю. Я за те, щоб коли вже працювати, то не на холостому ходу... Баглай примовк. Лобода, затиснувши кухоль у руцi, пильно спiдлоба приглядався до нього. Дворiчне перебування в капоточеннi, видно, таки наклало на товариша свiй карб, досить небажаний - це стало ясно Лободi, коли Баглай знову заговорив. Всяке буття ? страждання, так схiднi мудрецi вчать. Нiрвана, кажуть. Стану нiрвани, мовляв, треба досягти, ото й буде повне щастя по-нашому. А щоб нiрвана тобi вiдкрилась, мусиш зректися всього земного, подолати в собi жагу життя, звiльнитись вiд усяких бажань та су?ти, цiлком вiддатися спогляданню... Однак щодо Баглая, то в нього фiлософiя iнша: труд звеличу? людину. Звiсно, не скотячий. Не тiльки ради шлунка. I не пустопорожнiй, не на холостому ходу... Бо такого в нас чи не найбiльше, про декого справдi можна сказати: житимеш довго, але даремно. Лобода в задумi постукував по столику пальцями. - Як тебе послухати, товаришу мислитель, то моя робота нiчого не варта? Тво?й працi честь, ?? цiнують, а мою? Всi iде?, iнiцiативи - тiльки показуха, виходить? Метушня пустопорожня? Нi, вибачай: окозамилювачем я нiколи не був. - Був у нас уже Потьомкiн, тобi з ним не рiвнятись, - посмiхнувся Баглай. - Ото перший окозамилювач. Генiй показухи. Висуванець стояв понурений. Завдав йому думок цей новоспечений зачiплянський мислитель. Знав би свою сталь, а то лiзе в якiсь нiрвани... Нiхто досi не пiддавав сумнiвам дiяльнiсть Володимира Лободи. Навпаки, цiнували, пiдтримували. Якщо коли й покритикують, так не до смертi ж! Бо знають, що вiдда?ться роботi, себе не щадить... А цього послухай, то виходить, усе порожняком? Усе на вiтер? По-багла?вому виходить, що ти й на культурi випадково сидиш, що всi зусилля тво? - мильнi бульбашки? Умреш, i нiяка собака за тобою не гавкне? - Завдав, завдав ти менi, Iване, думок сво?ми нiрванами, - зiтхнув Лобода скрушно. У цей час з'явилась на горизонтi й Вiрунька. Здалеку яснi? усмiхом, величаво несе сво? перса, ледь утримуванi новою нейлоновою блузкою. Щойно з-пiд душу: освiжена, причесана, бiле тiло просвiчу? крiзь прозорий нейлон, увагу приверта?. Але Вiрунька трима?ться незалежно i не без гордощiв - хай усi бачать, що ?й чоловiк з Iндi? привiз! I навiть якщо десь на проспектi буде зуби поскалено мiськими модницями, що вiдстала, мовляв, запiзнилася ця габаритна молодиця iз сво?м нейлоном принаймнi рокiв на три, то Вiрунька на це теж нуль уваги, буде вище цього, хай собi поговорять, а ?й подоба?ться, i все. Хай де в чому й браку? ще ?й смаку та елегантностi, на жаль, i фiгурою розповнiла, зате не браку? сили ?? рукам, вмiння володiти краном. - Чим ти йому насолив? - кивнула Вiрунька на Лободу, вловивши одразу настрiй обох. - Тiльки зустрiлися i вже понадувались, як сичi. - Вiдбулась розмова на вiльну тему, - коротко пояснив Вiруньчин сталевар. Ас-машинiст теж забажала пива. При?мно ж отак iз сво?м законним постояти бiля столика над кухлем, роздмухуючи пiну, i всiм видно, що не безмужня яка-не-будь, а шанована чоловiком заводчанка пiсля роботи вгоща?ться, культурно вiдпочива?. - Вона теж ось бiгала на мене скаржитися в обком, - пожалiвся Iвановi Лобода. - Своя ж, кума! I за що? За той нещасний собор! I коротко переповiв iсторiю сутички. Аж тепер признався, що була розмова "нагорi", дещо втратив пiсля цього в очах начальства, хоча, проте, й досi на сво?му сто?ть принципово. - А як воно там ще обернеться, - час покаже. - В голосi його з'явилась казенна непривiтнiсть. - Бо на впливове начальство може знайтися ще впливовiше, таке, що правильну позицiю займе. Отже, рано, кумо, тобi та тво?м однодумцям радiти, собор той i сьогоднi залиша?ться ще пiд великим знаком питання. - А кому вiн заважа?? - здивувався Баглай. - Навпаки, при?жджим би делегацiям його показувати, як отой ?хнiй Тадж-Махал. Я, коли ?хнi дива оглядав, i наш собор не раз менi згадувався... Були i на Укра?нi майстри. Були чудодiйцi. Лобода глянув на годинник i, згадавши, що в нього ще справи, з холодною квапливiстю розвiтався з Баглаями. Вiрунька гострим поглядом провела його огрядкувату, сердиту постать. - Ну й кум... Такий компанiйський, з усiма запанiбрата, простолюддя не цура?ться... Зверху жарти, анекдоти... корзини Шпачисi пiдда?... Добрячок. А зна?ш, який вiн бува? злий? - I, щоб не залишити сумнiву, додала енергiйно: - Злiшого, мабуть, на всю Зачiплянку нема, а ми його ще кумом взяли... I розповiла, як випадково була свiдком тако? сцени (це коли за соборну таблицю шум пiднявся). Стоячи якось у садку, бачила, як вiч-на-вiч зустрiлися посеред Весело? дво?: цей висуванець i Хома Романович - учень iз сво?м учителем колишнiм. - Щось, видно, дошкульне сказав учитель Володьцi, бо ти бачив би, яке в нього обличчя зробилося... Просто як у розлюченого пацюка! Ошкiрився, аж засичав на старого: "Виходить, рано вас реабiлiтували! Рано! Ото ма?те арифметику, то й занишкнiть, якщо не хочете вдруге в тундрi загоряти!" Отак до свого вчителя. Якби його влада, то, мабуть, завтра вiдправив би старого назад у тундру. Недаром його й завкомiвцi декотрi нашi остерiгаються: страшний, пiдступний i мстивий, кажуть, у тебе кум! Нi перед чим не зупиниться... - Хай i страшний, але не кожен тепер його бо?ться, не тi часи, - заспоко?в Вiруньку Iван. I вона згодилась: так, не тi часи, страх iз людей потроху виходить, менше ста? заляканих... - I кумом його давай бiльше не вважати. - Розжалувала? - Раз i назавжди, - твердо сказала Вiрунька. Iван махнув рукою: - Метушняк. Порожнiй дiяч... I бiльше не стали про нього. Тут у павiльйонi гарно. Прохолодний вiтерець тягне з Днiпра, при?мно обвiва? роботяг пiсля цеху. В парку людей ще мало, кiлька поодиноких пенсiонерiв куняють на лавах перед лiтньою естрадою; чортове колесо ще непорушне; на карусельнiй розмальованiй тачанцi, теж непорушнiй, знайшла собi пристанище безжурна парочка - солдат з дiвчиною: смiючись, ?дять бублика, вiдкушують вiд нього по черзi - раз вiн, раз вона, а другий бублик, ще цiлий, дiвчина трима? в руцi про запас... Гурт заводсько? молодi поспiша? до причалу, серед них дво? пiдручних Багла?вих - з ними вiн уже бачився сьогоднi; на ходу хлопцi весело помахали сво?му майстровi: - На простiр, на острови! Перевiримо, чи на мiсцi вони, чи бюрократ який-небудь не проковтнув!.. I вiддаляючись, знов обмiрковують щось сво?, молоде, регочуть, - над гуртом вилуню? розгонистий голос довгов'язого Льоньки Бабича: - Ото був би номер! Ох i номер! - Смiшним чимось пообiдали хлопцi, - зауважила Вiрунька i стала потiм дiлитися з Iваном одним iз сво?х профспiлкових клопотiв, що, правда, бiльше стосувався Марi? з восьмого крана. Сьогоднi була комiсiя ?? чоловiковi, вiн у не? без руки з фронту. Весь день Марiя переживала, навiть залiзним рукам крана передавалось, що жiнка в неспоко?. А як ?й бути спокiйною? Хотiлось би й Вiруньцi в когось допитатися, для чого щороку на перекомiсiю тягти отих безруких та безногих. Невже думають, що в котрогось iз них за цей час рука або нога виросте? - З безглуздям чинуш, Вiрунько, ще нам воювати та воювати, - почула сумовите у вiдповiдь. З'явились на але? ще якихось тро? у синiх спецiвках, зупинились коло сатирично? газети "Гаряча прокатка". Один iз них, важкоплечий, з мiцним загривком, на когось дуже схожий... О, та це ж Таратута! Баглай гукнув йому: - Здоров, Семене! Таратута обернувся зарослим, сiрим обличчям i, побачивши Батлая з дружиною, поважки рушив до них, щось миркнувши перед тим сво?м компаньйонам. - Здоров, здоров, Баглаю... Хiндi - русi бхай-бхай... Вирiшив розгулятись на рупi?? Ну, частуй тодi. Бо менi ж ви так i не дали заробити. Iван сам наточив Таратутi пива, посунув кухоль: частуйся, мовляв, на здоров'я... Багла?вi не хотiлося зараз повертатись до тi?? непри?мно? iсторi? з Таратутою, котрий теж був на Бхiла? деякий час, був, та не добув... Рука Таратутина без зайвих припрошень потяглася до кухля - важка, набрякла, з срiбною каблучкою, що аж у тiло врiзалась на товстому пальцi. Вiрунька, не приховуючи цiкавостi, розглядала перстень. - На обручку дивишся? - губи Таратутинi ворухнулись у кривiй усмiшцi, а в пригаслих очах змерехнув хижуватий холодок. - Оце i вся пам'ять про Бхiла?. Зна?ш, якi пiсля того в Союзi на мене нарахування зробили? Збирався "Волгу" купити, та плакала моя "Волга". Даром тiльки на права здавав. - Ти де тепер? - Був на заводi металоконструкцiй. А зараз знов на прокатку вернувся... Ото ж, бачиш, з пляшкою в руках прокатали. Ще й пiдпис який дали: Гуляйгуба. Та я й не ображаюся. Хай покепкують - хоч над сво?м роботягою... Отак i тече життя. Розмiню?м червiнцi лiт на мiдяки буднiв... За час, вiдколи вони не бачились, Таратута помiтно змiнився: пiд очима з'явилися мiхурi, обличчя брезкле, сiра втома на ньому лежить. - З жiнкою помирився, Семене? - З якою? - лукаво той блимнув з-пiд брови спершу на Iвана, потiм на Вiруньку. - Законну маю на увазi. - Розкололи глек остаточно... Рiдня пiшла вiйною. Був Таратута потрiбен, поки рекорди ставив, або рéкорди, як ми там у Бхiла? говорили. Поки премi? носив. Тодi раднаргоспiвське начальство не соромилось з Таратутою родичатись, у зятi взяло, в Бхiла? послало. - Свою скаргу вiн адресував зараз бiльше Вiруньцi, яка, зда?ться, слухала його спiвчутливо. - А коли повернувся без лаврiв переможця... Та що там говорити, - Таратута одним духом осушив кухля. - Потовклось по менi життя. А тепер i сво? роботяги погрожують викишкати з бригади: уже вони, бачиш, переросли Таратуту, уже вiн ?х ганьбить... Справдi ж, видно, нелегко живеться цьому ?хньому заводчанину. Стрижена ?жаком Семенова голова iскриться потом, давно не мита, бездоглядна. Пiсля роботи й пiд душ не став - якийсь аж мурий увесь. Дивлячись на Таратуту, кинутого, занехаяного, Баглай вiдчув щирий жаль до товариша. Досить iнодi бува? отак одного погляду, однi?? яко?сь нотки в голосi, i вже ти простив, вiдiйшов, уже душа наллята добротою прощення. - Хочеш, Семене, до мене в бригаду? Переходь, вiзьму. - До мартена? На переплавку? У вас жарко. Якби десь на воднiй станцi? - той би менi клiмат пiдiйшов. - Туди вас багато охочих, - вкинула Вiрунька невдоволено. - А хто ж метал даватиме? Чи хай жiнки i до мартенiв стають? Таратута надпив iз другого кухля. - Люди гинуть аа метал. Колись гинули за жовтий, а в нас за чорний. Де ще так вичавлюють, як на металургiйному? Скiльки не давай, усе мало, усе женуть, усе штурмiвщина. Давай норму, давай двi, а жити коли? - Кому як, - зауважив Баглай. - Для мене це i ? життя. - Зна?м, для тебе життя металурга - це гордiсть, шана, портрети в газетах, а як на мене, то краще вже дрiжджами на базарi з-пiд поли торгувати... або човни заводськi стерегти. Вичавлять тебе, а тодi ще й у вiкно сатири, усiм на посмiх, Гуляйгубою продражнять. А що вони знають про мене? - Таратута скривився в гримасi. - Може, я людина в собi? Може, я не по графiках жити хочу? - Далися тобi тi графiки, - погамував усмiшку Баглай. - Для тебе вони закон, це я знаю. Ти заради графiкiв розбитися ладен... Честь династi? i так далi... - А що? - образилась Вiрунька. - Це ж Багла?! Потомственi металурги! Честю сво?ю дорожать, слава ?м даром не приходить. -А за мною нiяко? слави, нема чим дорожити, - похилив свою немиту голову бесiдник. - Хiба що гуляйпiльська яка-небудь, драна, гольтiпацька. Де тiльки що сталося - так одразу тебе й на пiдозру беруть. Сталось пiд вiадуком убивство, чули, мабуть? Справжнiх слiдiв не вистежать, а Таратутою не забули поцiкавитись: де тi?? ночi був? А вiн цiлу нiч у заводi iшачив! Дво? Таратутиних приятелiв, що ждали його оддалiк, наблизились до столика; один iз них, майже пiдлiток, минувши недобрим поглядом Баглая, звернувся до Таратути: - Вiн усiх тут вгоща?? - Хто це вiн? - спохмурнiв Баглай, ображений його тоном. - Ну, ти. В Бхiла? ж тобi жирно платили? Вiрунька, стежачи за Iваном, бачила, що ось-ось вiн скипить. Поблiд, зуби зцiпились, ще слово - i спалахне, в бiйку полiзе, як не раз траплялося ранiш. Невже цей шмаркач не зна?, що перед ним самбiст iз сталевими м'язами та ще й швидкий на кулак, заводиться з пiв-оберта... А шмаркач далi межи очi п'явся: - Ну, вгощай, не шкодуй валюти... "Зараз буде", - з жахом ждала вибуху Вiрунька. Але Iван тримав себе в руках: жовна камiнно застигли пiд шкiрою. Не вiдповiдаючи, дивився на пiдлiтка майже з сумом. - Вiдзнач подiю: на Батькiвщину ж повернувся, - недобрим тоном докинув другий з цi?? компанi?. - На Батькiвщину, але ж не до вас, хамлюги! - Iван ще дужче зблiд, i ластовиння виступило на щоках помiтнiше. - Не ви менi Батькiвщина, ясно? Питаю: вам ясно? - Не зв'язуйся, - Вiрунька, взявши чоловiка пiд руку, мерщiй потягла його, знервованого, з павiльйону. Аж коли вiдiйшли, дружина мовила з полегкiстю: - Вони, зда?ться, з ножами... Боялась я, що ти його вдариш. - Кулак свербiв, - признався Iван. - Але все-таки хочеться бути цивiлiзованим... Думаю iнодi: чого в нас так хамлюг багато? Всюди, скажiмо, з першого ж кроку в аеропорту... Тiльки прилетiли, оформля?мо багаж, i там уже якась цвiкавка всю радiсть зустрiчi зiпсувала. Хлопцi до не? з жартом, iз комплiментом, а ?м у вiдповiдь - крижаний тон, грубощi, обхамила та особа всiх нас пiдряд i головне - нi за що. "Вас багато, а я одна!" I це на службi. А в трамваях, у магазинi, на поштi... Просто дивно: чому в нас такi люди злi? Звiдки ця злоба, зневага, неприязнь до iнших? Бажання образити, принизити людину, свого ближнього - це, звичайно, патологiя, але чому вона так поширена? Нi, тут не одноденнi профiлакторi? потрiбнi... - Профiлакторiями всьому не зарадиш, - згодилась Вiрунька. - Повезуть його туди автобусом, переночу?, виспиться добре... Але ж товариським судам чомусь i пiсля того ? робота, та й не лише товариським... Спустилися але?ю вниз, вийшли до Днiпра. Обличчю Вiруньки знову вернулась природна успоко?на гордовитiсть, вираз цей для не? найхарактернiший, бiля не?, тако?, Iван i сам легше поверта? собi душевну рiвновагу, Не хотiлось уже думати про цю безглузду сутичку з нахабою, - перед очима плескотiла на весь обшир рiдна прекрасна рiка. Дивлячись на не?, Баглай почував у душi хвилювання, якого ранiш за собою тут не помiчав.Не Ганг, а така ж священна для тебе, як важководий Ганг для людей тi?? кра?ни. Рiка батькiв, рiка рiдно? iсторi?... Вiльний, заллятий сонцем Славутич, вiн бiльше, нiж небо, свiтить тут людям сво?м простором. Лiтають по слiпучiй гладiнi легкi байдарки, гострi, мов щука, човни заводських спортсменiв, мчать недавно завезенi сюди каное, торохкотять моторки. Зблискуючи веслами, iдуть четвiрки, вiсiмки ритмiчно погойдуються смаглюватi тiла, плавко опускаються весла на воду i знову злiтають - червонi, жовтi, оранжевi... Днiпро для тих людей - частка життя. Iван iз Вiрунькою сво? одруження завершували на Днiпрi, вперше вiн тодi покатав молоду дружину пiд парусом, - весiлля молодих металургiв часто завершуються такими прогулянками... - Скучив за Днiпром? - всмiхнувшись, пита? Вiрунька. Iван рудi? чубом, випрямлений, суворий. - Аж не вiриться, що був я вiд нього так далеко... Де та Iндiя! Дивно спершу почував себе там. Чого я, думаю, опинився тут, у такiй далечизнi? Тiльки тому, що посилали? Цiкавiсть гнала? А повернувся звiдти i бачу, що нi, не проста була наша мiсiя... Не покидьок, не хамлюга, дiло життя вирiшу?, Вiрунько. Пiдтримувати один одного - це ма? бути законом помiж людей. Хай iнше у них життя i звича? за Гiмалаями iншi, але хiба це перепона для дружби? У Бхiла? метал ?х варити вчимо, i самi теж у них дечого вчимось, мота?мо на вус... Бiля головного причалу багато молодi, сидять, стоять на понтонах, готуються, зда?ться, до якихось змагань. Один з-помiж них зоддалеки дуже схожий на Миколу, Iвановi подумалось: справдi, може, брат повернувся? Загорiлий, як чорт, струнконогий, вибродить з води, на руках виносить невагоме сво? каное... Поклав його на берег, пiсля того допомiг дiвчинi причалити i ?? човника. Пристояли, про щось розмовляють, смiються. Вилитий Микола! Але ж не вiн... Хвилею накотилось тепле почуття до брата, почуття майже батькiвське. Доводилось на руках носити його маленьким, по окопах iз ним та з матiр'ю на вгородах ховавсь. Рано, ще пiдлiтком випало Iвановi вiдчути сво? старшинство в сiм'?, взяти на себе тi обов'язки, що на нього перейшли, коли батька не стало. I жорна робив, i ложки iз кабелю виливав, ходив iз тiтками на села мiняти. По глибоких снiгах, по зав'южених окупацiйних дорогах... Якось захворiв у дорозi: ледь живого тодi, обмерзлого, пiдiбрали його заводчани пiд лiсосмугою, привели до матерi... Якби не вони, в снiгу там би й закоцелiв з торбинкою ячменю... Пiзнiше в ФЗУ пiшов, щоб швидше бути в цеху, щоб приносити iз заводу хлiбнi картки для сiм'?. Життя склалося так, що з iнститутом розминувся, зате ж хоч Микола тепер став студентом, буде перший у роду iнженер. Непоступливий бува?, колючий, а душа славна, чиста... Щоправда, все йому вiршi та рiзнi фантазi? на умi, розмови з друзями до пiвночi про смисл буття, про гуманiзм... А ти скажи менi, брате, як бути гуманiстом з оцими, що хамством та брудом поганять себе i людям отруюють життя? Як вичавити зло з ?хнiх душ? Як, як знаходити спiльну мову зi всiма? Давнi мудрецi закликали, кажуть, усiх нас брататись, подолати одвiчну мiж собою ворожнечу, i хiба ж не в тому, люди, наш порятунок? - Баглаю, давай до нас! На Скарбне! - луна? голос десь злiва. Там мiж катерами чадить, гурка?, то дихне, то знову заглухне мотор, прилаштований на розлогiй байдi начальника доменного цеху. Мотор не заводиться, сам господар, габаритний дядечко в майцi, сидить перед ним упрiлий, люто смиче i смиче мотузок, силкуючись будь-що видобути iскру. Бiля нього цiлий гурт заводських з вудками, з саквами, терпляче ждуть тi?? iскри Божо?, щоб рушити нарештi в плавбу. - Треба й нам буде спорядитись, - каже Вiрунька. - Дiтей мамi залишимо. Бо нi разу без тебе й на островах не була. Все нiколи. Все клопоти: дума?м, що будемо вiчно жити, що встигнеться все... А лiта летять. Iван розумi? Вiруньчин настрiй. I лiта, i робота. Пiсля цiлого дня в цеху, пiсля клiтi-кабiни крана, де бачиш тiльки гори брухту, шихти, пiднято? куряви, - пiсля того особливо почува?ш потребу дихнути простором, почина?ш бачити небо, помiчати блиск води, раду? тебе дерево зелене... Чи не це якраз i жене людей у далекi плавнi на поживу комарам? Пiсля тривало? смиканини неслухняний мотор начальника цеху таки скорився, гучно затахкотiв, мотузок кинуто, i компанiя вiдчалю? з переможними вигуками кудись, може, й на цiлу нiч. - За щуками! За карасями! Все далi й далi ?хня чорна розлога байда з мотором на кормi. Вирвалась на просторе, набира? розгону, високо, задерикувато пiднявши носа з води... "За щуками? Та чи тiльки за ними? - дума?, дивлячись услiд ?м, Баглай. - Не стiльки щук, як, може, саму себе там шука? людина, шука? дружби з природою, гармонi? з отими водами, з небом, з отим рiдним простором... В Iндi? вперше помiтив, як люди виявляють увагу кожнiй стеблинi чи комашинi, прагнуть бути в близькостi до всього живого... Адже людина доти й людина, допоки не втратила здатнiсть бачити, крiм потворностей життя, i його красу. Той, хто бачить це, може, не так мучитиме себе, гiрко питаючись, хто я i навiщо, звiдки й куди?" Надзахiдне сонце червонi? за мостом. Велике, розпечене. I дедалi бiльша?. Маленькi, мов мишенята, машини, проповзаючи по мосту, перетинають свiтило, без кiнця проходять через його велетенський розжарений диск. XXI Бiлий метал сонця над мiстом. Чавунна постать Титана у горiшньому парку, над заводами. Закiптявiлий вiн, аж сiрий вiд пилюки (давно не було дощiв). Нижче, навпроти Титана, будинок заводоуправлiння i брама заводська. Закурена, давня, з таблицею темно? мiдi, яка засвiдчу?, що звiдси колись виходили першi червоногвардiйськi загони. Махновськi конi iржали бiля цi?? брами. Доки iржали та били копитами землю по цей бiк муру, по той бiк кувалися бронепо?зди. Сила вiку виходила звiдти- звiдти й легенда виходить. Кликав Махно металургiв до себе. - Вiдчиняйте браму, хлопцi, та давайте до мене, до батька Махна! Пiдемо по степах гуляти. Хiба це життя - сажу ковтати весь вiк? У вас дисциплiна, а в мене свобода. У вас сажа, а нам Укра?на маками цвiте! Вiдчинилася брама, i вийшов до Махна представник чорного заводського люду. Руки - мов iз залiза кутi. Йде горновий помiж кiньми, вибира? для себе гриваня. Якого за гриву придавить, а той i впаде, i впаде. Так усiх перепробував, i жоден не встояв. - Бачиш, батьку Махно, нема в тебе по менi коня... I вiдтодi пiшли звiдти, iз цього заводу, гуляти по Вкра?нi бронепо?зди. На одному з них був партизан Жел?зняк. А на iншому, може, сусiдньому, Баглай-горновий, що сини його й досi на Зачiплянцi живуть. Зранку того дня ?лька браму заводську розглядала. Брама - рiдна для Багла?в, вона щоранку й Миколу пропускала на завод, у цех. I з цi?? ж брами лягла йому потiм дорога до iнституту. Контрактований студент, вiн пiсля захисту дипломно? знову повернеться сюди, звично зайде крiзь цю заводську прохiдну, одягне свою синю iнженерську спецiвку - i то вже, мабуть, на цiле життя. Здiйснюючи ранiше визрiлий намiр, зайшла ?лька того ранку до заводоуправлiння, нервово постукала у те вiконечко, в яке багато хто стукав i до не?, аж лiктями вичовгано карниз. Полив'яний череп за вiконцем побачила, очi сивi... - Примiть! На найтяжчу роботу! Де в протигазах, де з кайлами на рейках... Документiв у мене нема, але я нiкого не вбила, нiчого не вкрала... Дев'ять класiв освiти... Вiзьмiть! Вислухано було уважно ?? гарячi вмовляння. Потiм почула спокiйне: - У нас, дiвчино, двадцять п'ть тисяч робiтникiв. I жодного щоб просто з вулицi. Щоб справа не була оформлена як належить. Присоромлена, вiдкинулась од вiкна з таким почуттям, нiби когось хотiла обдурити, чи що. Так тобi й треба. За твiй нестерпний характер, за промахи, за непродуманi кроки... Якщо не посмiла сказати правду коханому, то i всi тепер дивитимуться на тебе як на брехуху! Не вiдчиниться перед тобою нiяка брама на свiтi... Один iз мостiв, високий мiст-естакада, перекинутий через територiю заводу у бiк Днiпра. Зiйшла на цей мiст. Розвинулась унизу перед нею вся величезна заводська територiя з домнами, мартенами, аглофабрикою, з горами сиро? руди на днiпровому березi. Ще далi в нагiрнiй частинi мiста азотно-туковий випуска? iржаво-рудi лисячi хвости, отрую? небо. Хiба ще спробувати туди? Кажуть, як iде дощ, отi рудi дими його, змiшуючись з дощовою дистильованою водою, утворюють азотну кислоту, той дощ наскрiзь пропалю? на деревах листя зелене... Не лякають нiякi отрута ?льку - бiльше вiдляку? вiкно вiддiлу кадрiв: те, що почула тут, почу? i там... Внизу, попiд мостом безлiч колiй, маневрують весь час заводськi паровози, тягають руду, платформи з металом, вiд цих паровозикiв кiптяви найбiльше: бурхоне, завалу? чорним димом, пiвнеба застеле. Та?мничий свiт труда, що нiколи тут не припиня?ться, свiт певностi в собi й байдужостi до ?льки. Один випустив дим просто пiд мостом, шугонуло чорним угору, гiркою хмарою окутало ?льку, клапоть сажi впав на бiлу кофтину. Чомусь шкода стало кофтини. До не? ж Микола торкався... Бiльше, мабуть, не доторкнеться... Короткий зблиск щастя, бiль втрати, чуття зайвостi - все змiшалося в душi, гнiтило. Пiти б звiдси, але чомусь не йшла. На блискучi колi? внизу, зачманiвши вiд горя, дивилась. Якби забачили тi паровозики розпластане на колiях пiд мостом знiвечене тiло дiвоче, чи дуже б стурбувало це ?х? Чи назавтра вже б усiм i забулось про це? Десь вiд мiського вокзалу ледве чутно долина? музика, гра? духовий оркестр. Чого вiн гра?? Кого зустрiча?? Кволою, онiмiлою ходою почвалала туди. На перонi повно молодi: проводжають студентiв на цiлину. Музика, рюкзаки, дотепи... I хоч знала, що Миколи тут бути не може, очi мимовiль самi шукали його в юрбi. Казеннi слова якiсь було сказано з iмпровiзовано? трибуни. Обiйми неказеннi. I вже з вiкон вагонiв виглядають юнацькi безтурботнi обличчя. Спiвають. По?хати б i тобi. У безвiсть. Де тебе нiхто б не знав, де не догнали б тебе нiякi плiтки, нiякий поговiр... Зникнути, щезнути! Подалi вiд отих пащек, що десь, може, й сьогоднi, ганьбитимуть ?льку перед ?? коханим. До пекучого сорому, до вiдчаю уявляла собi все, як це буде там, у Вовчугах, як розлютована бригадирша кляне ?? перед Миколою, лiпить на не? всяке, де крихти правди змiшаються з найчорнiшою брехнею, а вiн сто?ть приголомшений, вражений, так поглумлений у сво?му коханнi. У плiтках потоплять, у брутальнощах. Нiхто не в силi спинити потiк - нi голова, нi подруги. Оганьблена, легковажна постане в його очах, найгiрша в селi... I пiсля цього ще сподiватись на зустрiч iз ним? Крiзь землю, мабуть би, провалилась пiд його караючим поглядом!.. "Оце ти така? Отак тобi вiрити?" А вiн чесний, правдивий, вiдкритий - в нього вся душа зверху! Такий вiн, такою i ?льку собi уявив, а вона скритна, зла! Ошуканий нею, приголомшений, осмiяний пащекухами, стоятиме сьогоднi у Вовчугах бiля контори, слухатиме все, почуваючи, може, тiльки бiль кривди, бiль розчарування. Та й хто пiсля почутого повiрив би у щирiсть ?? справжнього, спалахнутого до нього почуття? Хто не вiдчув би гiркоти, так помилившись у людинi...Болем сходила душа. Бурхлива уява малювала ?льцi одну сцену жахливiшу за iншу, i недумалось уже, що все це могло бути тiльки плодом ?? фантазiй. Не сягала в сво?х припущеннях, що належить до тих екзальтованих натур, для котрих вифантазуване ма? силу бiльшу, нiж сама реальнiсть. Знову була потiм у скверику, де старi жiнки внукiв сво?х повивозили у вiзочках не прогулянку. На однiй з лавок, схилившись на кошик, самотнiй чоловiк куня?, перед ним знiчев'я зупиня?ться постовий, i вже виника? конфлiкт: - Громадянине, не спiть. - Я не спав. - Ви спали. - Не спав. Тiльки очi заплющив. Що, я не маю права заплющити очi? Сонце б'?... - Не прерiкайтесь. Гордий дуже. Спати треба було в електричцi, сквер - не мiсце для спання. - Не спав я. - То чому ж перехнябивсь? Розвалився... А тут громадяни з дiтьми... - Громадяни, я вас образив? Жiнки (хором): - Нi! - Так чому ж вiн причепився? Може, я задумавсь, очi заплющив... - Задумавсь! Багато задумуються тут. А тодi дихне - як iз винно? бочки... - Чого обража?те? Громадяни!.. I так довго було. Довго i нi про що. Аж поки жiнки, втрутившись, розвели ?х, злiквiдували конфлiкт, але настрiй було зiпсовано обом. "Ще й до мене вчепиться", - подумала ?лька i сiла бiля жiнок, на самому кра?чку лавки, на бiльше й права нiби не мала. Неквапливу розмову лiтнiх жiнок слухала, теж нiби крадькома, незаконно. Про всячину гомонiли: про хлiб, що до нього тепер гороху домiшують, про пенсi?, що ?х нiбито мають пiдвищити заводчанам. Зайшлося ще про якусь дiвчину, що нiбито десь на Скарбному минулого тижня втопилася з нещасливого кохання, ?хали туди разом, веселi обо?, а там щось ско?лось, i вже вам отака драма... Потiм найстарша з жiнок стала розповiдати, як у молодостi один студент у не? закохався. Селюк був неотесаний, а вона з сiм'?, де знали манери i вмiли стiл сервiрувати. Не вмiв вiн зачарувати ?? родину, i зрештою переважили iншi поклонники. I ось минулого багато лiт, в не? сими вже дорослi, iнженери. Багато-багато було пiсля того тортiв на день ?? народження, рiзних бiсквiтiв та наполеонiв, всi вони тепер наче злилися для не? в один великий торт... Зiстарiлась, вiдцвiло життя, а чомусь i досi нi-нi та й випливе з-помiж давнiх ?? поклонникiв саме вiн, отой вайлуватий селюк-поет, що манер не знав. Все частiше згаду?ться, як сказав якось ?й на день народження: "Ну що я, безма?тний студент, вам можу подарувати? Дарую вам оту зiрку!" (I показав з балкона на зiрку.) Тож коли й голодувала пiд час окупацi?, в горi й нестатках була, чомусь не роки благополуччя згадувались ?й, а вночi пробувала все вiднайти в небi оту зiрку, що ?й студент колись на день народження подарував... Горючим болем проймала ?льку сповiдь старо? жiнки, ?? запiзнiлий жаль за чимось, що могло бути б, але що так i пройшло стороною, як лiтнiй далекий дощ. Бiля занедбаного, без води, фонтана дiтвора голубiв году?. Дикi, бездогляднi, отак i живуть на крихтах... I згадались ?льцi iншi, зачiплянськi голуби, сяючi у вранiшньому сонцi, отi, що невтомно тягли вгору собор, бiло й трiпотливо йдучи колами в хмаровищах диму все вище, i здавалось, собор за ними теж тягнеться вгору, росте... Вiдблискотiли, назавжди у хмарах погасли тi сяючi голуби ?? короткого щастя... Тяжко. У грудях гадюки смокчуть. I нiкого було й винити - тiльки саму себе. Хто ж винен, що носиш у собi щось баламутне, де ступиш - усе невпопад, до чого торкнешся - мимоволi руйну?ш... Скiльки тобi ця нiч Багла?ва обiцяла, нiч знайомства, довiри, злиття душ, маревна нiч закоханостi... А що зосталось? Побувала бiля Миколиного iнституту. Новий величезний корпус в горiшнiй частинi мiста. На фасадi вимурувана складна якась формула, якесь незрозумiле ?льцi рiвняння й модель - мабуть, модель атома... Нiби щось аж насмiшкувате й глумливе було в цiй круглiй моделi i в та?мничих знаках рiвняння, зрозумiлих тiльки для обраних, якi нiби вiдгородились тим тайнописом вiд простолюддя... Бiля iнституту - нiкого. Ще на проспектi потiм посновигала. Здавалось, що й перукарi з вiкон, i продавщицi вiд лоткiв позиркують на не? осудливо. Iншi працюють, а вона тиня?ться без дiла... Гонивiтерка, легкого хлiба шука?... Саме вiдчинявся ресторан, туди заходила рання якась компанiя. - Ходiмо з нами! - зачепили ?льку. - Вип'?мо на брудершафт... З одного келиха!.. Це вони ?? такою вважають. Певнi, що з тих вона, якi з першим стрiчним пiдуть, з тих, що не ображаються, коли ?х на колiна собi в ресторанах садовлять!.. З ненавистю глянувши на них, наддала ходи, на зупинцi в якийсь автобус вскочила. В перший-лiпший - хоч за хвилину перед цим нiкуди не збиралась ?хати. Автобус був майже порожнiй. ?лька сiла, принишкла в кутку. Кондукторка, чомусь суворо глянувши на не?, оголосила, що автобус iде на Скарбне. Простоволосий, сивий, як Саваоф, сидить старий металург бiля ворiт свого раю. Саваоф у вилинялiй робi заводськiй. Вийде, сяде отак, не боячись сонця, i старечий, засльозений погляд подовгу плава? в далечi, на знайомих обрiях. Собор просiкся з iмли. Димлять заводи. Що ? рiднiшого в свiтi? Мiж мурами заводськими одцвiло життя. Все вам вiддав. Як там господарю?ться там без мене? На цехах, кажуть, стiльки сажi нападало, що зараз доводиться лопатами згортати ??, скидати, як снiг, - траплялися випадки, коли провалювались дахи пiд тi?ю чорною вагою. Дивиться у заводську далеч старий. Спокiйно сну?ться на екранi неба фiльм його молодостi, його життя. Людина смеркання, чого вiн жде? Хто йому вiдгукнеться iз тi?? далечi, вiд бур вiдшумiлих, вiд жароти цехiв, де вже сто лiт виплавляють метал, вiд людей, що колись були йому близькими? Сидить i наче жде когось. Щовихiдного веселим грайгомоном повниться лiс. А зараз тихо. Слуха? тишу старий. Чу? перегук вiкiв, голоси з туманiв. Дзвони козаччини йому гудуть. Дуби революцi? шумлять. ? в нього тут друг, Яровега, теж металiст, барикадник, колись ще в молодостi разом ходили в Нардом на проспект лекцi? Явориицького слухати... Яровезi тiльки й вiдомо, кого отак подовгу жде бiля ворiт старий Лобода: очi замружiють слiзьми, а вiн усе вигляда? бездушного сина свого. Клянеться, що й бачити його не хоче, а потайки жде, сподiва?ться. Дожити кортить йому, щоб глянути на сво?х нащадкiв. Може ж, колись iз внуками прийде син, i старий пригорне внучат, i вони його полюблять. Може, коли-небудь дiждеться-таки. У буднiй день нема на?зду на Скарбне, всi по роботах. Дубовий лiс пiдступа? до самого раю металургiв, велети гiллястi, вiки вони стоять. Ночами тiнi минувшини населяють урочища Скарбного, з ними лише й спiлку?ться нiчний рибалка Лобода Iзот. Вусатi, тристалiтнi запорожцi, бува?, десь вогнище розведуть, лежать, люльки покурюють, консервнi бляшанки розглядають знiчев'я. Котрийсь вуса погладжу? в подивi: "Що вони з цих бляшанок вживають? I якi вони тут ?, теперiшнi? Чи ? лицар серед них? Чи самi гречкосi?? Не може ж так буть, щоб лакизи та казенники, крутi? та трусi?? Бо ж найгiрше з усього, що може бути в людинi, душа заяча, душа раба!" Почува?, як цi думки роздмухують у ньому зненавиду до когось, збурюють не охололу ще кров. При?хали якось в отакий буднiй день тро? легковою. Виклали з багажника снастi браконь?рськi, лопати саперськи добули, стали берег копати. Кожен робить собi крiсло земляне, щоб iз вудкою сидiти в тiм крiслi, мов у кабiнетi. Пiдiйшов до них, соромити став: "Що ж ви землю рушите? Берег обвалю?те?" Грубощами йому вiдповiли. Не довго, мовляв, уже бути цьому Скарбному. Осушать його, пiд огороди се буде пущено. Пiд боком у промислового мiста намули такi пропадають. Городина була б яка! Коли будуть тут примiськi господарства - овочевi бази баклажанами заб'?мо... Того й не думають, що як води не буде - нiчого ж не буде... Став проганяти ?х вiд берега. Огризалися, один навiть лопату пiдняв, босяцькою лайкою не посоромився ображати старого. Та хоч один проти трьох, все-таки прогнав, витурив ?х, браконь?рiв. Правотою сво?ю прогнав. Отакi й плюндрують. Коли-далi так пiде, то скоро, мабуть, i журавлi не лiтатимуть над нашою прекрасною Укра?ною... Вдарить котромусь у голову: давай ще одну ГЕС - i на тобi ГЕС, i вже рубають плавнi, замiсть них гниле море смердить, густе, як кисiль, топить мiльйони, до марганцевих рудникiв пiдбира?ться... Невже й на Скарбне посягнуть? Як осущать, нiчого ж не буде! Туманiв не буде! Чу?те? Не буде туманiв уранцi!! - як щось жахливе вигукував у думцi комусь. Перед ним повз Будинок металурга стежина в'?ться, одна з тих, що вiд шосе в глибину лiсу горожанами протоптана. Пiд вихiдний i вранцi в недiлю тут валом валить люд iз мiста на природу. Бува?, що й заводчан сво?х мiж ними побачить: iз сiм'ями йдуть, шанобливо вiтаються iз старим обер-майстром. А бува?, що компанiя жевжикiв якихось проходить, галасують на весь лiс, з приймачиками в руках, антенами аж у вiчi старому тичуть. Ще й насмiшки пускають. Молодi, зовсiм юнi, а такi вже черстводухi. Що ?х робить такими? Звiдки в них оця зневага до всiх, навiть до трудово? сивини? Спробуй зауважити цьому непоштивцевi, вiн одразу ж у вiдповiдь: "А хiба я не маю права?" Пройдуть iз сво?ми антенами-штрикачками, а старий ще довго дивиться ?м услiд. Без озлоби, скорiше з болем, наче рiднi внуки пройшли перед ним. "Чого ви такi? Чому неповажливi до людей, сумнi, дражливi? Чому пiсень не спiва?те, а слуха?те тiльки готовi з отих коробок? Чому навiть смiх ваш не схожий на той, яким смiялось козацтво? Жалко менi бува? вас. Допомогти б вам, а як?" Багато про що передума? Iзот Iванович, сидячи тут. Пiдлiтком бiля горна починав. Потiм пiвжиття на мартенах. Варив не тiльки м'якi, рядовi сталi... I синам браму вiдчиняв, з собою привiв на завод. Переглянуто ще раз фотографi? загиблих синiв. Роздивлено синiй океан з пальмами, Iндiйськiй океан. Ген аж куди сягнула твоя наука металурга! Скрiзь, де ? руди в надрах, буде й наука твоя... Пiд обiд уже бралося, коли якась дiвчина виринула на стежцi. Похнюпившись, прямувала до лiсу. Проходячи, насурмлено блимнула у бiк старого, густо смаглява, циганка, чи що. Зараз циганiв чимало з'явилось, переводять ?х iз кочового на осiдле життя, комусь вони там дорогу перейшли... Але ця не в рясних спiдницях, у звичайному, у кофтинi бiленькiй. Коли зиркнула спiдлоба, губи самi за звичкою тихо мовили: "Здрастуйте", - сiльська, видно. А в очах таке горе глибоке, такий закипiлий розпач, що i дна йому нема. Не з добра такi сюди заблукують, прямуючи часом, як сновиди, до лiсу, до темних скарбнянських ям-чортори?в... Уже минула його, коли вiн, вiдчувши якусь бентегу, окликнув: - Дочко, а вернись-но сюди. I вона покiрно вернулась, мовчки зупинилася перед ним з тi?ю ж похнюпленiстю, з важким тягучим поглядом вiдчаю, де вже нiби й воля до життя згасла. Спитав - вiдкiля i куди. I нiби аж тепер помiтила вона старого i в тонi вловила спiвчуття. Як блудниця збайдужена, вiдкинута всiма, стояла ?лька перед ним. Зда?ться, нiколи не дивилась вона в такi мудрi i людянi очi, що, може, просвiтленi власним i болем, гiркотою самотностi, набули здатнiсть зазирати так проникливо i в душу iншим. Нiякий не родич, а помiтив ?? стан. Окликнув, розпитав лагiдно. Навiть не знаючи, хто вона i чи спiвчуття його варта. Дво? людей, зовсiм незнайомих, випадково зустрiлись, i ось так... Про матiр, про батька ще запитав. Де працювала. Слухав ?? скупi зiзнання, i велика, в сивинi голова його весь час зичливо покивувала, нiби приймала без осуду ?? житт?вi зриви, й помилки, i невмiле каяття приймала, все далi читаючи заплутану книгу ?льчиного життя. Почувала ?лька, як помiтно вiдта? в нiй крига озлобленостi проти себе i проти всiх, як поволi поверта?ться вона до чогось людського, що було перед тим уже нiби навiки втрачене. Згодом i сама запитала старого: чого вiн тут? Сторожу?, чи що? Старий пояснив, що це за будинок. Патронат для колишнiх металургiв, для самотнiх людей. - Райська обитель, - додав з гiрким усмiхом. - А хiба у вас... Нi синiв хiба, нi дочок? - спитала ?лька i тi?? ж митi вiдчула, що не слiд було запитувати про це. Все обличчя старого враз зiжмакалося, перехопилося спазмами болю, вiн нахилився, в грудях заклекотiло, кiстлявi плечi затряслись у важко стримуванiм риданнi. Людина плаче! Старий чоловiк i... сльози, великi, свiтлi, течуть по щоках. Це так приголомшило ?льку, що вона ладна була закричати - вiд нестерпностi бачити це! Нiчого нема страшнiшого, нiж бачити стару людину в риданнi. Бачити, як щойно осiнньо-спокiйне, гартоване життям обличчя раптом спотворю?ться гримасою страждань. За хвилю старий змахнув сльози долонею, сива голова пiднялась, вiн вернув собi самовладання. А ?льцi душа горiла болем, гострим до щему, до крику. Не могла простити собi цiй необачностi, картала себе, що необережним сво?м запитанням так вразила старого, торкнулась, видно, найболючiшо? рани його життя. Бачила ?лька горе, зна?, як людинi болить, але яким же мусить бути горе цього старого, якщо вiд найменшого доторку до яко?сь зата?но? душевно? травми мiг його скрутити цей раптовий судорожний плач! Чи сподiвався вiн, що вiнцем його старостi стане бiль, непогасний, щодня ношений, щодня здавлюваний у собi? Такий велет, а був зараз зовсiм беззахисний у сво?му горi. Хотiлося знайти слово втiшання, виказати шану, руку оту темну, велику хотiлося поцiлувати звiкованiй цiй людинi, що когось втратила чи кимось покривджена тяжко. Старому, видно, було нiяково за те, що виявив перед незнайомою людиною слабкiсть, хай навiть скороминущу; знову, як i перше, добрими, успоко?ними очима глянув на ?льку: - Голодна ж? Пiдвiвся i, звелiвши йти за ним, повiв у свою райську обитель. XXII Один iз заводiв скинув бруднi, отру?нi води в Днiпро, i риба подохла. Знялась цiла iсторiя. При?здила з центру вiдповiдальна комiсiя. Секретар обкому зiбрав з цього приводу директорiв заводiв, керiвникiв партiйних i профспiлкових органiзацiй. Сердитий був: - Доки будемо отруювати Днiпро? Доки тру?тимем повiтря? Держава да? кошти на очиснi споруди, а ви з року в рiк тiльки штрафи з то? ж державно? кишенi? А профспiлки? Якi вашi обв'язки, ви забули? В зв'язку з цим згадали про оригiнальну систему очищувачiв, що ?? запропонували заводський механiк Олекса Артемемко та студент з металургiйного Микола Баглай. Секретар обкому виявив бажання сам познайомитися з рацiоналiзаторами. Того ж дня був дзвiнок у район, аж на тiк Багла?вi передали, що його термiново викликають до мiста. Сказали, й чого саме викликають. Свого часу обо? вони побували в директора iз сво?м проектом, нiчого тодi не вийшло. Вислухав на бiгу, вiдмахнувся вiд них: - Не до вас менi аараз, з планом завал, мiнiстра ждемо! Олекса й пiсля того не втратив надi?, тягнув Баглая ще кудись iти, але студентовi терпець урвався: осточортiло. Лобом стiни не проб'?ш... З тим i вiдбув на хлiбозбирання. I ось тепер, виявля?ться, знову ожила ?хня iдея, зацiкавились. Добирався Баглай до мiста на попутних. Соняхи вже цвiли, цiле море ?х, золоточолих, розлилося степами, звернутих лицем до свого небесного взiрця. ?хав з радiсним передчуттям зустрiчi з ?лькою, з Зачiплянкою i з тими невiдомими людьми, якi стануть його спiльниками у боротьбi за ясне, незабруднене небо рiдного краю. Кра?на прогресу повинна бути без шкiдливих димiв! - такий його, Багла?в, девiз. Вже складались, формувались думки, невiдпорнi аргументи, якi вiн висловить перед тими, з ким i зараз у дорозi веде пристрасну, переможну дискусiю. Дошкульно висмiю? якогось горе-рацiоналiзатора, що пропону? всi труби звести в одну i вiдводити той дим кудись... Iнших теж на лопатки кладе. Звичайно, певну рацiю мають i прихильники сухого очищення, адже не всюди ? достатнi резерви промислово? води. Багато кра?н переходять на сухе фiльтрування, це так. На Заходi застосовують навiть мiшковi або рукавнi фiльтри iз спецiально? матерi?, вона мусить бути особливо? мiцностi й жаростiйкостi, бо температура пилюки при виходi з труб дуже висока. Продукти сухого очищення до того ж можна переробляти, брикетувати, в цьому теж ? своя перевага. Перш нiж очищати, треба охолодити газ, знизити його температуру - в цьому проблема. Пряме вiдсмоктування? Але металурги йдуть на це неохоче, бояться, чи не позначиться воно на технологiчному процесi. Дим iз труб - це розпечений газ iз пилюкою, невидима оком пилинка - твiй найбiльший ворог! Тiльки збiльшивши в чотириста п'ятдесят разiв, почина?ш бачити цю пилюжинку, власне, мiнiатюрну скалку залiза. Тому-то вона добре летить i легко засвою?ться органiзмом. ? закон про допустиму санiтарну норму пилюки в повiтрi, але хто його дотриму?ться? Повсюди повiтрянi басейни над металургiйними заводами бурунять брудом, рiзнi iнспекцiйнi служби теж ковтають цей бруд. На кожнiм заводi ? вентиляцiйнi лабораторi?, якi з року в рiк тiльки фiксують порушення санiтарних норм, цим i вичерпу?ться ?хня роль... Хiба ж не самообдурювання? Думати про це Баглай нiколи не мiг спокiйно. Особливо збiльшилось пилюки пiсля застосування на мартенах кисневого дуття. Не дим, а залiзо, чисту руду, багатшу, нiж з рудникiв, видувають iз труб, i вiтер день i нiч розносить ?? над мiстом... Чотириста тонн пилюки щодоби - тобто тонни й тонни чистого залiза у виглядi бурих отих димiв! А директори? Кожен iз них i зараз ма? фонд, щоб платити штрафи за забруднення. I платить, бо йому нема коли думати про фiльтри, в нього, бачите, завал... Кошти на будiвництво газоочисних споруд ?м вiдпускають щороку, на, бери, будуй, а хто тi кошти освою? повнiстю? Хто по-справжньому пiклу?ться пiдготовкою вiдповiдних спецiалiстiв? Був ранiше технiкум десь на Кавказi, що готував таких фахiвцiв, а потiм i його лiквiдували. До застосування кисню, доки мартени димiли потихеньку, ще можна було якось миритись, а зараз, коли всi процеси iнтенсифiкованi, над заводом як пожежа! Бурi хмари затягують небо, проблема очищення ста? головною... Шкоду? Баглай, що нема ?хнього колишнього директора Батури, помер вiд раку, лауреатом був, той би одразу вхопився за ?хню установку! Мокре очищення, яке вони пропонують з Олексою, звичайно, теж рiч громiздка, клопiтна, треба буде силу-силенну води, треба будувати величезнi вiдстiйники, новi установки, кожна з яких це майже цiлий цех... Але ж треба колись за це братись! Хай сьогоднi нiби це вам i невигiдно, товаришу директор, таке не працю? на план, зате повiтря для людей буде чистим, небо над заводами блакиттю заяснi?, - хiба ж це не варте найбiльших зусиль? Всю дорогу думалось Миколi про цi сточортячi дими. На Веселiй дiтлашня з бурхливою радiстю зустрiла свого улюбленця, баглайчата й сусiдскi - всi були за?денi шоколадом: певна ознака, що Iван з Iндi? повернувся. Соняхи й на Веселiй цвiли, аж тут згадав Микола, що сьогоднi день його народження: з дитинства ще, з материних слiв, закарбувалось, що, як народився, була вiйна, снаряди по садках вибухали i соняшники стояли в цвiту! Вiн, бач, i забув, а матерi не забулось: пирога з вишнями спекла. Щоправда, гостей не скликатимуть, до того ж переддень вихiдного i багато хто подався на Скарбне. Iван з Вiрунькою, i обидва Владики, i Федiр-прокатник, i ще при?днався до них iнженер з Iванового цеху... Запрошували й Миколу: як при?де, щоб одразу ?х доганяв. Мати - лоцманського роду, справжня днiпрянка: висока, чорноброва ще, дарма, що лiта...Суворий злам брiв сьогоднi якийсь лагiднiший, почува?ться, що душа материна не в тривогах нарештi: i старший син повернувся, i молодший у дворi... Навiть засмiялась, показуючи, яку шаль Iван привiз у подарунок: нiби молодiй, i на плечi накинути совiсно.. Микола став упевняти, що iндiйська шаль дуже личитиме ?й. Запитав потiм: - А як тут ваша майбутня невiсточка, мамо? Материне обличчя похмарилось: зникла невiсточка. Як по?хала тодi до мiста, то й бiльше не поверталась. Громом з ясного неба пролунала для Миколи ця звiстка. Стояв, як приголомшений, серед двору, нiби серед яко?сь пустелi, що пустелею стала зненацька. Потiм сказав до матерi глухо, з гiрким жартом: - Що ж ви, мамо, не вберегли ??? - Це, сину, тобi треба було берегти, - вiдповiла мати серйозно. - Це теж непроста наука: вмiти берегти одне одного. Дала вмитися синовi з дороги. Осмалений повернувся з степiв, шкiра на плечах i грудях аж жеврi?ться. Доки натирав чистим рушником сво? мускулясте тiло, Багла?ха все дивилась на нього: такий вирiс красень, вродливець! Старший рудий, витрiшкуватий, навiть очi з рудизною, а в цього так i б'ють блакиттю з-пiд чорних, густих, як i в батька, брiв. "У вашого Миколи, - чу? iнодi, - очi - ну просто небо!" Тiльки часто чомусь те небо з присмутком... Рiвний нiс з тонкими нiздрями, вони теж, як i в батька, щоразу нервово посiпуються, коли син чимось схвильований... Все батькове - i очi, i брови, й постава. Та бач, яке життя: батьковi так i не судилося побачити сина... Безвiсти пропав... Тiльки для не? вiн нiколи не буде - безвiсти... Чи живий хоч той солдат, що перший почув, коли воно в окопчику запищало? Скiльки ?х тут перейшло i наших, i ?хнiх - та все бiльше нещасних. Той Ганс-постоялець фотографiю сво?х кiндерчат щодня жiнкам показу?, шукаючи спiвчуття, а голоднi обмороженi iталiйцi теж скаржаться на долю, старцюють по хатах, на собор моляться... Хоч i засмученого звiсткою, мати все ж приохотила Миколу сiсти до столу на пiдобiдок. А щоб якось утiшити сина, сказала, що вже вся Зачiплянка зна?, ч