ого викликано його з хлiбозбирання на Вовчiй. Недаром, виходить, тут з Олексою мудруючи, креслили сво? ватмани, - чогось таки вартi ?хнi димолови... - Замучились, мамо... Легше стiну пробити, - буркнув син. Багла?ху це аж розсердило. - А ти на легке сподiвався? - запитала суворо. - Тiльки якийсь бакай на дорозi, якийсь тугюголовець у директорськiм кабiнетi - одразу й носа вiшати? Це не по-нашому, сину. Вiзьми лишень себе в руки! Легко в життi нiщо не да?ться, пора б уже знати... Вiдчитала, показала характер. - Дякую за моральну пiдтримку, - похмуро вiджартувався Микола. Посьорбав борщу, вщипнув пирога i одразу ж iз двору. Солома на Ягоровiй хатi вiд часу злилася, скипiлася в ?дину землисту масу. Порожньо в дворi, тiльки грушi-рукавицi самотньо, нiкому не потрiбно висять. Бiля саги постояв: дiтлашня на мiлкому вибулькувала, по слiпучому плесу плавав гумовий слоник з дзвiночками - iндiйський сувенiр... Бережком змагаються в стрибках жабенята, цi змалiлi нащадки мамонтiв. Ще далi вийшов, на кучугури подививсь. Нiде нема! Так порожньо, порожньо навкруги! "I стежечка, де ти ходила, колючим терном поросла..." Течуть у маревi кучугури, молочай рудi? такий гiркий, що його й кози не ?дять... Потужно димують заводи, зробили небо кудлатим, буро-оранжевим... Чорнi силуети домен, мiсто нагiрне з вежами... Дух титанiзму пану? тут. Лiтаки гуркочуть десь високо-високо... I знову накотилось на Багдая те, що давно вже не накочувалось: оця якась невловима тривожнiсть свiту, полiгоннiсть його... Навiть у розвихренiй слiпучостi сонця почувалось щось нiби тривожне... Мимоволi наверталось на думку: що буде з нами? З людьми, з заводами, соборами? Що буде з тобою, рудий молочаю? Зайшов потiм до Олекси - той ще не повернувся з роботи. Такий день: прикрiсть за прикрiстю. Опинився в Орлянченка. Ромця збира?ться в мандри, нiби таки дають йому туристську. По?де подивиться, як вони сво? собори бережуть: може, десь органну музику послуха?, в соборах це, кажуть, виходить грандiозно! - А зна?ш, Микольцю, як болгари сталеварiв називають? Огнярi! Це ж здорово? Про ?льку розмову Орлянченко не порушував, вистачило такту. Мовчки зiграли партiю в шахи. Тим часом i Олекса з'явився. Загледiвши Миколу в Орлянченкiв на подвiр'?, теж завернув сюди, про що Ромця повiдомив на свiй манiр: - Ось i наш фанатик одновухий. Фронт перейшов Олекса - вуха зберiг, а в цеху осколком ледве не все вухо йому вiдпекло, на щастя, хоч очi тодi йому не повипiкало. Пiсля того випадку вирiшив переорi?нтуватись на механiку, захопився в спiвдружностi з Миколою пошуками iдеально? газоочистки. Механiк сьогоднi в доброму гуморi. Голий череп червонi?, як спечений, уцiлiле вухо горить. - Наша бере, - звернувся з новиною до Баглая. - Не ми за директорами, вони тепер за нами ганятимуться. А то поставили фiльтр на одну пiч, а iншi хай собi димлять, - пояснював Ромцi. - I нiхто не скаржиться. В Липецьку як випустять жовтий дим - так, кажуть, одразу купа заяв у мiськраду. А в нас звикли, мовчать. Феноменально терпляча нацiя! Чи просто забула, що можна ж зуби показати, спробувати вiдстоювати себе? Ну, тепер, гадаю, дiло зрушиться. На понедiлок, товаришу студент, нам iз проектом на заводi бути. - Тiльки чи знову не вiдфутболять? - висловив сумнiв Микола. - Я ж давно вас, нещасних, учив, - упевнено мовив Орлянченко, - на всякого Бублика антибублик потрiбен. На крутiйство - силу антикрутiйства... Крутiйство - то ж цiла наука! Вiдфутболювати вашi iде? знайдуться такi лоби, що ну! Але супротивника треба зустрiчати у всеозбро?ннi! Вiн закручу? - ти розкручуй. Вiн розкручу? - ти закручуй. Вiйна нервiв. Без вiйни нервiв прогресу не буде! Вимотуванням ?хнiх бюрократичних жил - тiльки цим ту залiзобетонну публiку можна взяти. Механiк спробував пояснити, що не в тiм рiч, мовляв, не всi ж там i глухi. Секретар обкому зацiкавився, товариш Дiбровний, тому й заворушились. На Орлянченка це не справило враження. - Вiдрадний факт, звичайно, що не всi на свiтi ретрогради, що, крiм дрiмучих догматикiв, трапляються також позитивнi секретарi, - сказав вiн фiлософськи. - Не кожен звернув би увагу на елементарно гуманну iдею, виношену в умах двох змордованих бюрократами зачiплянських дивакiв. Хороший секретар товариш Дiбровний, нiчого не скажеш. Вiн, як вiдомо, навiть за собор наш заступився, дав браконь?рам по кирпi. Але мене ця ситуацiя цiкавить дещо в iншому планi: чому доля того ж собору, народного архiтектурного пам'ятника повинна залежати вiд настрою, вiд персонально? волi однi?? особи, хай навiть i позитивно?? Чому вирiшення тако? проблеми подаровано вам не силою права й закону, а лише завдяки випадку, завдяки тому, з яко? ноги хтось там сьогоднi встав? Колеги, ви це вважа?те нормальним? Чи, може, це заслугову? того, щоб скомпонувати довжелезну анонiмку в яке-не-будь двадцять трет? сторiччя? Як жили. Як у нас вирiшувались такi справи... Як багато залежало вiд того, з яко? ноги вранцi встав керiвний товариш... Добре ж, що виявився наш секретар не бурбоном, а, навпаки, справедливим. А якби трапився його антипод, дiяч, вибачте на словi, просто поганий? Олекса-механiк, нахмурившись, глянув на Орлянченка осудливо: - Поганих секретарiв не бува?, затям це собi, Романе батьковичу. Затям i бiльше не пащекуй на цю тему, якщо хочеш у туристськi ?здити... - I додав уже iншим тоном, спiвчутливим: - 3 iнфарктом лежить у лiкарнi наш секретар. Мав у центрi якiсь непри?мностi (не за собор, звичайно), тiльки повернувся, i просто з лiтака - в лiкарню... Не було пiсля цього що сказати Ромцi: лише руками розвiв. На Миколину досить несподiвану пропозицю ?хати на Скарбне Орлянченко вiдповiв вiдмовою, у нього, мовляв, на сьогоднi сво? плани, досить меркантильнi, а Олекса-механiк зголосився охоче: його ж мотоциклом незабаром обо? й помчались туди, "на лоно природи" - ак сказав би Лобода-син. XXIII Почалася нова смуга в ?льчиному життi. I сталося це завдяки турботi старого металурга, дiда Нечуйвiтра, як його всi тут величають, бо нi на якi вiтри не зважа?, в усьому свою лiнiю веде. Iзот Iванович сам привiв ?льку до директора; цей, виявилось, знав ?льчинi Вовчуги, мав iз ?хнiм головою якiсь господарськi стосунки. I що документiв зараз при нiй не було, це його теж не збентежило, повiрив: попрацю? в них офiцiанткою, матиме й документи. Наступного дня ?лька вже ходила в ?дальнi з бiлою мережаною коронкою над чолом, розносила старим людям вечерю. Тiльки вечерю роздала, ще й сонце не сiло, i - вiльна. Цi старi люди оточили потiм ?льку на ганку, небайдуже розпитували, розповiдали й про себе, не скаржачись, навiть iз жартами, в яких, правда, чулась гiркота. - Пiдопiчними називають нас, дочко. Справдi ж, пiдопiчнi держави, робiтничого класу. Якби колись, пiд парканом гинули б... А зараз, бачиш, у вiчному санаторi?... - Хто направля? нас сюди? Самотнiсть направля?. А деколи, бува?, здають нас до цього раю рiднi сини, а найчастiше невiстки дорогесенькi, щоб iз нами клопотiв не знати. За утримання батькiв вони доплачують, а в кого з нас, металургiв, пенсiя велика, за того й зовсiм не платять... - Рiзнi тут серед нас ?: з броненосця "Потьомкiна" один був - торiк поховали... Був Горбенко, що з Чубарем працював... Пiдопiчна одна хвалиться: - Все чистотi присвячу?мо. Змага?мось за палату компобуту. Ось у нашiй палатi квiти найкращi, директор у наказi вiдзначив... Не лiнуюсь, дарма що вiк: стiлець поставлю на стiл, видерусь i обожур витру, - хвалиться бабуся вдоволено. Металурги з цих чистух пiдсмiхаються: - А за мiцний мир у палатi ви боретесь? - I до ?льки: - Мiж нами, дiдами, мало чвар, а женщини, вони ж народ войовничий, трудно досягають миру... Та хоче радiо слухати, а та нi, та кватирку - зачини, а та - вiдчини, i таке пiде, така агресiя, хоч до 00Н звертайся... I гуртом уже потiшаються над тим iз сво?х, тут приписаних, що все вимага? в директора бюст вождя з комiрчини витягти й на клумбi поставити серед двору... - Без бюста вiн, бiдолаха, заснути не може. Жартуни з 4-? палати вирiшили тайком в озерi втопити той бюст, а вiн не тоне! Гiпсовий! Тож знову опинився в чуланi, пiд замком... Отак i живуть. ? самодiяльнiсть: хор, струнний оркестр, ? також бригада рибалок... Однiй бабцi iз пiдопiчних ?лька так сподобалась, що вона ?й навiть гарненьке платтячко подарувала, доньчине якимось чином у не? завалялось... ?льцi тут воля. Поробила сво?, i хочеш - читай, хочеш - iди собi в лiс. Пiсля невизначеностi, загубленостi в круговертях життя якось одразу принатурилась, вiдчула себе невимушене, вiдчула свою незайвiсть. У вiльний час любить блукати плавнями. Черевики скине i боса по землi, вiдчуваючи ?? дух, ?? теплоту, - тут можна ходити босiй. Якби в мiстi по асфальту пройшла - затюкали б: оце вискочила звiдкись, як гола з маку! А тут, серед Скарбного, хоч на голову стань - нiхто не зауважить, не обсмi?. Може, так i житиме? Мати ж прожила одиначкою сво? зiткане з буднiв життя, доки й свiт ?й, бiдолашнiй, у глинищi запався... Може, i тобi свою одинацьку долю передала? Будеш за няньку цим старим людям - людям спокiйного смеркання. Зостаються ж людьми i тут, згасаючи в цiй обителi смутку i старостi. Та все якi люди - були славетними на заводах, на броненосцях були, на барикадах... Для таких не важко ?льцi розносити миски в ?дальнi, в колишнiй чернечiй "трапезнiй"... А потiм i сама колись згасне. Iз нiчого постала i станеш нiчим. Час усе поглина?, усе пожира? вiчнiсть. Пилюжинкою розтанеш у холодних безвiстях матерi?... Чи, може, таки ? душа? З останнiм подихом, вiддiлившись вiд тiла, злiта?, може, янголятком у найвищi високостi, в блакить оту сяючу, i живе там вiчно i кого захоче зустрiти - зустрiне... Що ми зна?м про людське життя? Можливо, вся мудрiсть його якраз у тому, щоб жити просто - як птахи, де дво? отак наблизяться мiж собою, на мить пiзнають себе в дивовижнiй божественнiй спiльностi, щоб потiм знов розiйтись, погаснути у вiчному летi... Рiзне птаство кочу? по Скарбному. Удень iдеш лiсом, i тiльки шурхне десь мiж вiттям - погляд твiй одразу потягнеться за тим птахом, який вiн. А то заявились були пташата якiсь дивовижнi, яскраво-синi, наче з тропiчних лiсiв сюди залетiли, щоб подивитись, як воно тут, на Вкра?нi. Прудко лiтали, i так незвично було бачити тих небесно-синiх пташок, що блакитне змигують над темною водою Скарбного... Часом заглибишся в такi мiсця, де всю тебе огорне царство тишi, протока якась петля?, береги всi в навислих оголених кореневищах... Вода темнi? глибiнню, але чиста. Наче й не тече, а тече. Скупатися можна зовсiм як мама вродила. Нiхто не сполоха?, нiхто не пiдгляне, тiльки дуби вiковi з берега дивляться на дiвочу красу... I далi бредеш у тишу предковiчну - не зна?ш, який вiк на свiтi йде. Дуби кронястi - зеленi собори Скарбного - чiтко вимальовують у водi сво? силуети. Не раз зупиня?ться ?лька, в задумi оглядаючи цi лiсовi собори з зеленими банями крон... Стала помiчати плавкiсть лiнiй, про яку вiд нього вперше почула тодi. Небо повне нiжностi. Спокiй i тиша. Чого ще треба людинi? Воля ?, а кохання? Не судилося, мабуть. Мати одиначкою вiк звiкувала, мабуть, i дочцi доведеться так. Знову i знову уява вiдтворю? оту кучугурну фантастичну нiч - нiч нiжностi i поезi?. Про що б не говорив вiн там: про атомний вiк чи про скiфiв. Лорку читав чи ще щось - здавалося ?льцi, що саме такого вона ждала i наче вже й передчувала його ранiш - чи вимрiяла, чи бачила в снах. Якось по-новому обмислю? всю передiсторiю ?хньо? зустрiчi: як зароджувалось почуття, як у зачiплянськiм повiтрi наче носились якiсь бiоструми неминучо? любовi... Коли вiн навiть у гамаку в себе пiд шовковицею лежав, обклавшись книжками, заглиблений у сво? iнтеграли, вона й тодi нiби смутно передчувала неминучiсть того, що вiн стане ?й близьким, коханим, з вiдстанi вловлювала душею струмiнь виникаючо? вза?мностi. Чомусь ще згадувалось ?й у цьому лiсi оте випадкове, почуте вiд сторонньо? жiнки: "Дарую вам зiрку". А вiн не зiрку - сонце ?й подарував! Сонце сво?? довiри, любовi й чистоти. Нiчого вже, мабуть, кращого не буде за ту, схожу на маревний сон, нiч iз Багла?м, нiч комишевих тiней у багряних озерах, нiчого кращого за той свiтанок срiблистий... Зустрiне iншу вiн у життi, з студенток найкраща буде йому до пари, не те що ?лька з ?? оганьбленим минулим. Сподiвався найти в нiй незвичайну, поетичну натуру, а вона виявилась звичайнiсiнька, з цiлим клубком житт?вих провинностей та незлагод. Не могла ж вона i його у все це вплутувати, сама йти назустрiч його розчаруванню. Ну що ж - хай. Любий, коханий мiй! За ту найпоетичнiшу нiч серед озер та кучугур i за той найкращий в ??, ?льчиному, життi свiтанок - за них вона, доки й житиме, зостанеться вдячна тобi, Багла?вi. Доки житиме... Хiба не можна й у самотностi перебути вiдведений тобi вiк на землi? Може, цього й досить людинi, може, нiчого бiльше й не треба, крiм шматини неба над головою та оцього задумливого шелесту лiсу? Навеснi тут задихатимуться в щебетi солово?, все буде скупано в росах, а зараз теж гарно, коли отак тихо й вечiрньо i лiс у задумi. Чу?ш, як душа вiдта?. I яке тiльки людське серце! Ти його порань, до гарячо? кровi порань, а воно знову вiдживе i знову ста? добре та нiжне. Думалось ?льцi, що вже нiколи й не вiдiйде, а ось знову життя вiйнуло на тебе спiвчутливiстю, i ти бачиш, що нi, що ти ще жива, нескалiчена, ? ще душа, якщо раду? тебе цей лiс, i стежка чиясь, i свiчада плес мiж очеретами... В суботу, коли в лiсi ста? людно та гамiрно, найкраще переобратися по буреломах черед воду i виблукатись на вiдкритi дикi мiсця, де повiтря голубе, де тiльки й починаються справжнi плавнi. Подалi вiд галасу, вiй шубовсняви на рiчцi, де зiрвиголови ходять голяком, шукають трамплiнiв, з тарзанячими вигуками стрибають з похилених над водою дерев униз головою, у темнi вировища. Лемент звiдти ледве долина?: а тут тихо, просторо, блакитнi обрi? видно, далеко озера сяють на сонцi плесами. Очерети стiною блищать, ще одне болiтце зацвiта? ряскою, чути теплий дух нагрiто? за день води... В'юниться стежка помiж очеретами, iде ?лька, куди сама стежка веде, - у плавневе безлюддя, у плавневу безгомiнь. Вся природа тут повна злагоди i якогось тайномовства. Чапля струнконога прича?лась пiд очеретом, не одразу й помiтиш ??... Деркач десь у травi дирчить, що пiшки звiдси, кажуть, ходить у Африку зимувати... Бiлi? лiлея серед ряски, ваблячи око сво?ю дивовижною чистотою... Нi, свiт такий гармонiйний, не все в ньому тiльки розлад i хаос! Як оте небо, що ся? блакиттю, так i свiт повен краси, лише зумiй вiдчути ??, розгледiти, навiть якщо тобi гiрко й боляче. Вже поверталась назад, коли ген-ген на стежцi завилася постать юнацька. Мабуть, один iз тих тарзанiв, що з дерев у воду шугають, а потiм вибираються сюди, на протилежний берег, обсихати на сонцi. Iшов назустрiч загорiлий, мускулястий, тiло ще блищало, мокре вiд води. Перше бажання було заховатися десь, бо ще в'язнути почне, але все-таки чомусь далi йшла. I це не снилося ?й i не видiнням було, було реальнiстю: наближався Микола Баглай. Впiзнала його i серце завмерло, а вiн iшов понурий, задуманий, пiд ноги дививсь. А коли глянув на не?, то аж дико якось глянув, нiби не повiрив сво?м очам, i ?й, зляканiй, затерплiй, стрельнула думка: був! 3 Вовчугiв повернувся! I все, що там було проти не?, з собою зараз несе!.. Всi слова радостi, щастя й привiту застряли Багла?вi в горлi, коли ?лька зовсiм реально постала перед ним. Вiн аж зблiд, а вона зашарiлась. Наблизившись, навпроти нього ?лька зупинилась, хоч була якась нiби вiддалена, очужiла, майже незнайома. Не поздоровкалась. Кутики вуст ворухнулися криво, ледь усмiхнулись, нiби не йому. Осмiлiвши, зiбравшись iз волею, окинула хлопця поглядом, грубуватим, якимось прицiнливим, нiби випадкового стрiчного, що буде зараз до не? в'язнути на цiй безлюднiй стежцi. Так i стояли мовби однi у свiтi, однi серед озер, шовкових трав, серед безгомiння плавнiв. I це вона, ?лька, так примружено-вивчально, оцiнливо, аж холодно, дивилась на нього? Тiльки змигок чисто жiночо? цiкавостi майнув у очах, коли мимоволi ковзнула поглядом по стрункiй постатi цього стрiчного юнака з крапельками води на осмажених плечах. Але й цiкавiсть була не ?льчина. Щось нiби навiть iронiчне з'явилося в цьому поглядi розглядання: жертва спорту? Торс ?гипетський, плечi розвинутi, на веслах такi цiле лiто пропадають... Дiвчатам мало радостi вiд таких, що, крiм спорту, нiчого в життi не бачать... Зна?мо, мовляв, багато вас тут вешта?ться таких по Скарбному з ластами, з транзисторами... "Ну, будеш в'язнути, чiплятися? - мовби запитував погляд. I це ?лька? Де ж та, що полонила його цвiтом сво?? душi, рiдна, щира, жаглива? Крикнути б ?й щось оглушливе, стряснути з не? отой невидимий панцир вiддаленостi, iронiчно? зверхностi, збайдужiння... Де ж ти, ?лько тi?? ночi пiсенно?, того поцiлунку, яким опалила його на людях коло собору? Цi днi i в степах бринiв Багла?вi твiй голос, наймилiший, з клекотом стримуваного хвилювання, а зараз... - ?лько! - наблизившись до не?, Баглай запитав рiзко, вимогливо: - Що з тобою? Де ти була? Чому ти тут? ?й це здалося образливим. - Звiт хочеш почути? Ти ж, певне, чув уже там, у Вовчугах... Можу додати! I заговорила. Слова вибухали якiсь майже вульгарнi, руйнуючi, iшли нiби зовсiм не з ??, не з ?льчиних уст. Про якийсь комбiкорм у соборi, про потоптанку, що раннього кохання спробувала, ще пiддiвком будучи... Та й що дивного? Адже байстрючка! Хiба з таких путящi бувають? Тiльки й ростуть з таких повiйницi! По?деш, казали, курити навчишся, по ресторанах тебе поволочать... Була й по ресторанах, а вiн що думав? I зараз з ресторану йде. Нi сорому не бо?ться, нi ганьби. Душа задубiла, стала як шкура на колгоспнiй клячi - вже нiякого болю не вiдчува?!.. - Перестань! - Баглай мiцно стиснув ?? за руку. - Нi слова бiльше. Було ясно, що вона навмисне набалаку? на себе, знаходячи якесь люте вдоволення в цьому самопаплюженнi, навмисне виставля? себе в ролi пропащо?, розгуляно?, яка все пiзнала, все перейшла. - Не хочу цього слухати, розумi?ш? Ти не така! Я тебе знаю краще, нiж ти сама... ?лька присмирнiла, похнюпилась перед ним. Знiчев'я длубала ногою корiнь кiнського щавлю. Потiм, зiтхнувши, обвела поглядом плавнi: - Чому в природi все таке гарне: небо... вода... очерети... А в людському життi? Баглай з ласкою взяв ?? обидвi руки, дивився на плечi, що стiкали плавко, оголенi бiльше звичайного... На опущенi, з припаленими кiнчиками вi? дививсь, на болiсний посмик губiв... Нiчого понад це! Вiнець життя у тобi. I щастя жити - саме вiд того, що вiдкрив для себе оцю назавжди найближчу людину... - Я тебе всюди шукав. - Ти був... у наших Вовчугах? Так, вiн був у Вовчугах! I йому все про не? вiдомо, вiн чув вiд людей про ?льчине життя, - розважне, добре слово про не? чув... Невiдривне на не? дививсь. Святе й зараз. Святе й чисте, як сонце, створiння! I не чув я, що злiтало зараз iз тво?х уст. Все оте вдаване, навiяне, награне - то не ти. I навiть якщо уява щиро нагнiтала все це, не вiр i крикам власно? уяви, ти краща за них! ?лька задивилась кудись на плеса далекi, що сонцем очi слiпили. За озерами знову озера - озера бiлих лiлей, качок важучих, неляканих, пружнокрилих... - ? щось сумне в цих просторах, - сказала пiсля мовчанки. - Не треба сумного! - вiдмахнувся Баглай, але теж замислився. - Простори завжди мають у собi щось сумне... Вiзьми небо, степи... Як i в усьому прекрасному, навiть у поглядi закоханих психологи знаходять щось нiби тужливе... Так де ж ти була? Що шукала? - Один сказав менi колись: шукачка свободи... Як лайку сказав... А воно ж i правда... шукачка, - i в голосi ?й забринiла iронiя, гiркiсть. - Та таки ж знайшла! Бо любов - це ж, мабуть, i ? найбiльша свобода... - Як це ми зустрiлися тут? Ожина кусюча, очерети, стежка безлюдна... i раптом ти. Просто мiстика якась! ?лька звела очi на нього: - Я вмерла б, якби ми бiльше в життi не зустрiлись. Правду кажу: умерла б. I погляд ?? став глибоким, як там, коли вперше побачив ?? на сво?й Веселiй через Ягорiв паркан. Не було вже у вiчу того, що перед цим навiювала на себе, навмисно навiювала, мовби вiд чогось захищаючись... Було зараз зовсiм iнше: вловив зата?ну, болiсну жагу чистоти й кохання. Жестом вроджено? турботи й ласкавостi зiгнала йому комара з плеча, а рука так i затрималась на плечi. Вiдданiстю, любов'ю свiтився й зеленавий погляд, очi стали криницями бездонними, знову наскрiзне сяйнули слiзьми, як там, бiля собору. - Ти мiй коханий, коханий... Знав би ти, що зараз робиш зi мною. Бiля тебе я вдруге народжуюсь, бiля тебе знову людиною стаю... - Щастя ти мо?! Щастя, доки й живу на свiтi! Слiпнучи вiд власно? нiжностi, Микола пригорнув, обiйняв ??. Чапля поблизу, розгонисте змахнувши крилами, злетiла над сонцем, над очеретами. Стояли, вмерши в обiймах. Будуть ще вам мiсячнi ночi Скарбного, будуть ще вам сивi тумани i роси по пояс! Порадують русалковим плескотом на глибинах, занiмiють волохатими тiнями по кущах. I птахи нiчнi будуть озиватися до вас сво?ю та?мничою мовою, i в грозах благовiсних, серпневих ще побачите сво? Скарбне, у сплесках неба голубих, невагомих, коли весь надземний простiр ними трепеще, i наелектризоване небо диха? свiжiстю й силою розрядiв, раз у раз освiтлюючи до самих безодень ущелини хмар. Наснажена життям, аж весела йтиме нiчна гроза, i шумiтимуть дерева, по-нiчному високi i якiсь розп'ятi, хрестатi... Ще й ранки вам будуть гожi, пiслягрозовi, коли вже вiдгримiло, й нема химерностей ночi, волохатих тiней, нема спалахiв, та?мничостi, видiнь - тонконогi комахи бiгають по водi, вода корiнь ми?, i дiвчина, приготувавшись до купання, стоятиме задумана мiж дубами на рiдколiссi берега, i сонце молоде цiлуватиме перса дiвочi... Так буде: сонце хвилясте бiжить по водах Скарбного, ледь торкнутих вранiшнiм рухом повiтря, i свiтлянi зайчики, вiдбившись вiд води, перебiгають по берегу, по голих кореневищах, хвилями тiней i свiтла бiжать по щасливих обличчях закоханих, по тугiй карбованостi гiллястих вiкових дубiв. XXIV Навiть тi, в чи?х душах живе поезiя урбанiзму, мрiють хоч раз провести вихiдний поза мiстом, з ночiвлею на Скарбному. Вiд танцмайданчикiв та радiол, вiд асфальтово? задухи й заводських димiв тисячами втiкають сюди, до музики жаб, до плюскотiння води й комариного дзвону. Комарi тут найбiльшi в свiтi. Але й перед комаром горожанин не пасу?, радiсним ста? саме збирання в дорогу, коли заводчани гуртуються, мов у далекий похiд, i луна? над ними пiдбадьорливий голос ватажка: - Що ж? рушимо, братцi? Пiдемо на луги-базавлуги комарiв, як вед медiв р годувати! I з цi?ю запорозькою примовкою, з рюкзаками на горбах один за одним до автобуса.. Ще й не звечорi?, як на круто обривистому, переплутаному корiняччям та буреломом березi Скарбного, де було колись стiйбище первiсно? людини (школярi не раз знаходили тут у вимивинах берега мамонтовi бивнi та кам'яне знаряддя наших пращурiв), на кожному закрутi рiчки влаштову? собi стiйбище людина XX вiку. Веселими голосами вилунюють стiйбища, лаштуються триноги, з'являються казанки, будуть тут кашi-саламахи чумацькi, юшки подвiйнi та потрiйнi, будуть розмови до пiвночi... I от уже яскрi? вогнище на високому березi мiж дубами. Патлате полум'я обiйма? казанок, бутить болотяний бугай десь в очеретах - темрява залива? плавнi. Звечора небо грозою полякало людей, крiзь темнi дерева лiсу кiлька разiв сяйнуло невагоме майво нiчне, потрепетало голубим i щезло, кудись на Днiпро хмару потягло. Знову тепла нiч владу? повсюдно, хвилю? загадковiстю, духом плавнiв, духом степового лiта. На чорториях, у глухих заводях, де соми та щуки звечора скидалися з плюскотом, тепер головатi водяники виглядають серед латаття, а з гущавини потойбiччя, з-помiж буреломiв зеленоокi мавки зацiкавлено прозирають на людей, що зiбралися довкруг вогнища, - мавкам та водяникам теж кортить дочути людських розмов. - А нема? нiде краще, братцi, як на нашiй планетi! Земля - вона моя Зачiплянка! I не хочу я мiняти цi козацькi дуби чи пальми Iндi? на жужелицю iнших планет... - Не та вже планета, що плекала рiд людський, порушилась на нiй рiвновага життя. А хто порушив? Людина ж i порушила, дисгармонiю внесла. Практичнi знання випереджають духовний розвиток людства - звiдси всi нещастя. В той час як iнтелект робить божественнi вiдкриття, пристрастi залишаються на рiвнi нашого патлатого пращура. - Товаришу iнженер, я й не знала, що ви скептик. Може, ви ще й догматик? Давайте краще спiвати!..Туман яром, туман долиною... - заводить високий жiночий голос i, нiким не пiдтриманий, гасне. - ...Свiт iррацiональних емоцiй - отам гнiздиться звiр. Звiдти всi злочинства, культи, вiйни, звiдтiля, мабуть, прийде i те, що працю нашу перетворить на атомний шлак... Отуди б докопатись, до тих пота?мних глибин!.. Та не поширю?ться влада здорового глузду на тi темнi печери iнстинктiв, там варвар i досi дрiмучо живе... Вiд його поштовхiв часом планета здрига?ться... - Чого там? Обехеес працю?. Закоханi, як були, так i ?... Планета живе, зеленi?, з орбiти не збилася... - А тривоги скiльки? Всi живуть пiд постiйним страхом. - Не будем перебiльшувати.. Людям не раз уже здавалося, що свiт завтра пiде на звалище, все полетить шкереберть. Рiзнi бузувiрськi секти прорiкали день i годину настання страшного суду. А життя тим часом ?, розвива?ться, новi рослини вивели люди, епiдемiй поменшало... - Але ж поменшало й китiв у морях, волошок не стало у полi. Куди не кинь - самi полiгони та полiгони... Фантасти вважають, що рiд людський кiнчить самозгубою, зостануться пiсля вибухiв тiльки таргани та скорпiони... - Осточортiло каркання. Тiльки хворому на печiнку може здатися, що завтра - то вже Помпея, суцiльний чорторий... - Але ж авантюристи можуть з'явитись? Он у Писанi? сказано... Глухуватий чийсь голос зненацька перебито жiночим високим заспiвом: За-а туманом нi-i-чого не видно, за тума-а-ном... - Ой голосиста. Це наша. Якось у цех дзвоню вiд директора, а ця голосиста Марiя якраз трубку взяла. Що там, питаю. I чую у вiдповiдь: за туманом нiчого не видно! Дим та кiптява такi, що не проглянеш. Фiльтри вашi - поки що на паперi, а в натурi - курява суцiльна... - Зате тут яке повiтря, як диха?ться... I помiчено, що на Скарбному багато закоханих. - Доки на свiтi будуть закоханi, журитися нiчого. Слухають водяники над темними чорториiями, головато занишкнувши мiж лататтями; слухають мавки, закоханi в мову людей; чують голос дiвчини бiля того поганського вогнища, ласкавий;, довiрливий: - Микольцю, отут би жити... Який цей лiс увесь чистий... I вся нiч без зла. I хлопець прихиля?ться головою до ?? голови, ще мокро?, недавно скупано?, волосся так свiжо пахне лататтям... - А ви чули? ?лька ж наша здорово спiва?! Багла? спiвучих люблять. Ану, майбутня невiсточка, починай!... Тiльки видно дуба зеленого, Тiльки видно хлопця молодого... З молодо?, з красиво? душi лл?ться спiв. Повноголосе, розлоге, аж луна покотилася берегами, i плавнi занишкли, i нiч заслухалась. На голос пiснi до них добува?ться з берега ще один. Виник нiби з води. Причалив човна, вичалапку? на берег - зi списом у руцi, в капелюсi крислатому. Раменястий, дужий, наче велет не наших часiв. Сивий вус при свiтлi вогнища срiблясте блищить усмiхом привiту чи насмiшки. Запорожець живий! 3 куреня! Iз снiв, iз видiнь Великого Лугу просто до них, до яскравого ?хнього вогнища. Курiнний бунчужний, що триста лiт пролежав пiд сивим курганом самарських степiв. Але чому ж замiсть списа буденне весло у руцi? Чому в капелюсi химерному - капелюсi металурга вiд печей? Багаття запасло йому вогнем, i, наближаючись, вiн широко вдихав його дух. - Я не водяник, не полохайтесь... Зачув нашу, зачiплянську, та й завернув. А вона ж веде так тобi чисто, як майстер свою плавку веде... Його впiзнали: батько всiх металургiв, Лобода-ветеран. - Iзоте Iвановичу, з самого вечора вас ждемо! Вже й у вашому iнтернатi шукали вас... - У богадiльнi, хочеш сказати? З поверненням тебе, Iване... Дво? людей зiйшлися бiля вогнища, чоломкаються, як батько й син. - От тепер розумiю, кого нам бракувало: Iзота Iвановича. Металург повiсив капелюха на гiлляку, капелюх упав, але господар не кинувся його пiднiмати, лише глянув скоса: - Вбився. Одразу молодшi руки пiдняли, прилаштували на дубi. Разом тепер усi довкола вогнища сидять, шанобливо пригощають старого металурга. - Кажу ж, на пiсню поплив... Де зачую - спiвають, туди й пливу. Ген там теж нашi затягують, десь за Бабиним Колiном отаборились на Журавлиному. - Подiлiться ж досвiдом життя в раю, дорогий наш майстре... - А що, паную. Настане ранок, не думаю про снiданок... Скарбне вiд браконь?рiв стережу. Бачили табличку при входi до лiсу: "Хто посадить дерево - того i внуки згадають. Хто злама? - того й дiти проклянуть..." Моя то програма. - А не скучно вам тут, Iзоте Iвановичу? - Чого скучати? Ятерi маю, догляд ?, i кiно безплатне... Запорожцi ж доживали вiку по монастирях. В молодостi вiн на конi, а настане час, проща?ться з товариством, три днi п'?-гуля? в Ки?вi на Подолi, а потiм аж до Межигiр'я навприсядки штаньми вулицю мете. Одгуляв - i прощай, життя земне, прощай, су?та су?т, вiдтепер вiн тiльки на небо дивиться... Ну, а я на сво? дими заводськi... - Спасибi, що ви ?льку нашу в трудну хвилину пiдтримали, до дiла прилаштували. Попрацю?, а там ми ?? до себе в цех заберем, поповнить робiтничий клас. Вчитиметься, набуде фах, згодом ще й на електронну машину сяде!.. Старий металург добув люльку, натоптав тютюном, запалив. - Ма? людина в собi такий живчик - бажання робити добро... Помiчали? Коли зробиш кому бодай маленьке добро, i тобi самому ста? на душi легко, чисто. Казали колись, - гомонiв далi старий, - що у людини на плечi, i на лiвiм, i на правiм, сидить невидимий ... товариш Дух, так його назвемо. Один сидить, пiдказу?: роби добро, а другий у друге вухо нашiпту?, пiдбива? на зло... Дума?те, зараз ?х нема? - Зда?ться, вiн усмiхнувся. - Носимо й зараз. У кожного з нас сидить на плечi;, i на лiвому, i на правому ... До якого тiльки дужче дослухаешся... У химерностях ночi, в плетивi тiней зда?ться присутнiм, що на плечах старого i справдi сидять отi невидимi, прича?лись мовби птахи якiсь невiдлучнi, занишкли нахохлено, волохате. - Бiда тiльки, коли задрiма? товариш Дух... Не можна йому цього, бо на посту не сплять. Нишком живе, не бачимо його, а вiн кожного iз нас бачить: ану, який ти? Чи душа не всохла? Чи совiсть не розгубив? Iнодi, бува, й серед ночi раптом запита?: а з якого ти роду зайшов, чоловiче? Чи племенi свого не вiдцурався, чи звичаю батькiв сво?х не забув? Нi-нi, люди добрi, тут не до жартiв, на цьому Скарбному всього передума?ш... Ось, кажемо, бiльше сала та м'яса на душу. Це, звiсно, добре. Без цього не проживеш. Ну, а як стане по пуду сала на душу, як жиром ?? залл?ш, то вже й щастя по вiнця? Нiякого болю вона тодi не почуватиме? Крiм сала, нiчого ?й бiльше й не треба? Допалив люльку, до старшого Баглая звернувся: - А як же там, у свiтах? Якi плавки дають? БХIЛАЙСЬКЕ ВОГНИЩЕ Скрiзь побував, всього надивився, а скажу вам: нема кра?ни кращо?, нiж правда. Почалося звичайно. Викликали, питають: - Товаришу Баглай, полетиш? - Куди? - В кра?ну чудес... Ще б пак не полетiти! У Москвi, доки збиралися, Мавзолей вiдвiдали, кремлiвськi оглянули собори. Теж краса! Iз зимових речей начальство порадило нiчого не брати i ми, хоч надворi хурделиця мете, з'явились до лiтака в самих костюмчиках, у черевиках не для завiрюх, адже летимо в кра?ну вiчно? весни, вiчного лiта! Мороз аж пищить, вiтер пробира? наскрiзь, та все ж ми в доброму настро? збiгли по трапу, мотори заревли, i - прощай, земля, прощай, хурделиця зимова. На трасi в нас була ще одна посадка, щоб зиму краще запам'ятали. Приземлились - нiч, завiрюха. В лiтаку залишатись не дозволя?ться, бiжiть у готель, бачите, ген-ген блискотять вогники... Побiгли, тiльки трохи вгрiлися, давай назад, далi летимо. Знову марафоном через усе аеродромне поле до свого лайнера. А в лiтак не пускають, дверцята замкнутi, льотчикiв нема... Одне слово, знайома картина. З нами, укра?нськими металургами, летiла ще велика група нафтовикiв iз Башкирi?, з сiм'ями, з малечею, дiти одягнутi легенько - у тропiки ж летять... Збилися ми купою пiд крилом у сво?х пiджачках, обступили малих, щоб хоч ?х трохи прихистити вiд вiтру, пританцьову?м та, звичайно ж, вихваля?м наш рiдний сервiс. Iншого разу, мабуть, запалення легенiв схопив би, а тут вiдбулись самими дрижаками, нiхто навiть i нежить не нажив, - от що означа? бути в польотi, тримати нерви в кулацi. Далi летимо через Гiмала?. Сяйво снiгiв, слiпучiсть небес, чистота вiчностi. Прощавайте всi: i ти, жiночко, i ви, дiти, i ви, хлопцi з мартена, дорогi мо? "мартини". До побачення й вам, бюрократи, не скоро з вами тепер зустрiнемось... Летимо туди, де вас не буде, де справдi, як на iншiй планетi, тiльки руда в надрах, а все iнше починай спочатку. Що ми знали про Iндiю? Кра?ною споглядання вважають ??, а для нас вона ма? стати кра?ною роботи й роботи, постiйно? напруги, перших найважчих плавок... Ночiвля в Делi, з балкона цiлу нiч парко троянди пахнуть, вранцi вулицею оркестри, барабанщики в леопардових шкурах (був там у них саме парад з нагоди якогось свята), важка пiхота на бойових слонах... I пiсля цього знову дорога, й нарештi тропiки. Солодкуватий запах квiтiв тропiчних, нам не знайомих, повiтря гаряче, цикади трiскочуть, мов кулемети, голодрана чорноока малашня накида?ться звiдусiль: - Бакшиш! Бакшиш! Мiсцевiсть майже пустельна, серед рiвнини пальми, мов у кiно, i на тлi пальм - вiн, велетень металургiйний... Вдома у нас ще зима, а тут душно, як у печi. Сiда?ш в автобус, за металеве не торкнись - опечешся! Стали ми жити на цiй бурiй, аж червонястiй землi, в самому серцi найзасушливiшого ?хнього штату. Розповiсти б, як по сво?й необiзнаностi, корнфлекс пробували ?сти виделками чи як широкими штаньми ?х дивували? Дечим i вони нас дивували теж. Вразило найперше: завод вiдкритий усiм вiтрам, зовсiм розгороджений! Згодом його огородили, зробили прохiдну, як i в нас. Поряд з мартеном, пiд робочим майданчиком - базар! На ходу щось варять, шкварять, тут i горох продають, i банани, всi жуйку якусь жують iз листя... Мiж людьми й корови блукають - це в них повсюдно... I кастовiсть, звичайно. Коли вiн начальник - то вже iнструмент у руки не вiзьме, меньшi для цього ?. Контрактор-пiдрядник у них особа поважна, сам уклада? контракт на роботи, людей набира? сам, без вiддiлу кадрiв. Виконали роботу - по рупi? в зуби, а суму собi кладе. Дешева людська праця в них. Бува?, механiзми стоять, а землю жiнки на головах корзинами носять. Ну i те, що моляться всi. Перш нiж на змiну заступити, вiн поклони б'?, на сонце молиться. Та все це повсякденнiсть буття. Головне, що в роботу ввiйшли ми впевнено i з тамтешнiми людьми швидко здружилися. Був у мене пiдручний по iменi Рангар, сiмейний уже, старшiй доньцi вiсiм рокiв, все вiн ?? вихваля?. Якось кажу йому жартома: - Рангаре, в тебе дочка, в мене син такого ж вiку... Може, будем сватами? - Давай, мiстер Iван! Вона в мене б?лiй-б?лiй, як у вас! I запрошу? в гостi. Живе, звичайно, скромно, без роскошiв, у них у багатьох там житла такi: чотири палицi i рогожа зверху... Та все ж кавою почастував i доньку виставив на оглядини. Красуня, нiчого не скажеш, але де ж там б?лiй-б?лiй?! Як циганча! - Згода,кажу. -Славна буде невiсточка. Породича?мось. I пiсля того вiн справдi зi мною, як з родичем: цiлковита довiра, щирiсть, вiдвертiсть. А Таратутi це чомусь не сподобалось. - Що ти водишся з цими чорношерстими? - пита? мене, коли я повернувся вiд Рангара. Рiзонуло мене це слово, де вiн його i взяв. Але я промовчав. Тiльки перед сном, коли вже й пропелер свiй ми на нiч ввiмкнули (пiдвiшений на стелi такий вентилятор, що зарятовував нас вiд духоти), Таратута знов до мене: - Образився за них? Кинь ти, Iване. Яка може бути дружба з бакшишниками? - Вони до мене по-людському, i я до них - теж. -Хiба вони розумiють по-людському? Англiйцi ?х привчили одне розумiти: кулак... А нас вони тiльки обциганюють на кожному кроцi. Англiйцi з ними справдi не панькались, до них мiсцевi в кiно не ходили: квас не для вас. А в нас iндiйцям кiно безкоштовне, i хоч нiчого й не розумiють, а йдуть, та ще цiлими сiм'ями, забирають з собою навiть немовлят,- жiнки ?х у себе за спиною носять. - Глухий, - кажу, - ти, Семене, до людей. - Ну, ходи, родичайся з ними. - I родичатимусь. - А я, - каже, - не терплю самий дух, що вiд них iде. Це вiн про те, що iндiйцi мають звичай голову мастити кокосовою олi?ю. А спека ж така, що часом олiя перегора?, розклада?ться... Кондишеном поки що не кожен там ма? змогу користуватись... - Пожив би ти, - кажу, - в ?хнiх умовах, Таратуто, цiкаво, яким би духом от тебе понесло. А то запросили тебе, як людину, платять тобi, та ще й бiльше, нiж сво?м... - Менi Союз платить, - вiдбуркнувся Таратута. - Брататися з ними я не наймався. Недобрий? А я й не збираюся для всiх бути добрим... Хто подба? про цього Таратуту, як не вiн сам? Людина - найдобрiша до себе, хiба ж ти цього не помiтив? Так i не порозумiлися ми з ним. Та все ж, коли надiйшов день народження Таратути, ми з хлопцями вирiшили вiдзначити. Для згадки вiд сво?х заводчан подарунок iменинниковi поднесли: лампу настiльну з пiдставкою у формi Тадж-Махала. З бiлого нефрiту, гарненько зроблений, майстрiв на такi речi багато. Подарували, повеселились. А через кiлька днiв бачимо цю лампу з Тадж-Махалом... у сусiднього бакшишника! Очам сво?м не повiрили: звiдки взяв? Виявля?ться, збув йому наш iменинник. Образило це нас. Гаразд, на "Волгу" людина збира?, хоче пiсля повернення в Союз взяти машину експортну, але як на мене... та чорт iз нею, з тi?ю "Волгою", коли отак ?? добувати!.. - Слухай, Семене, - кажу йому, коли пiсля змiни вийшли з заводу, -чого ти через Гiмала? летiв сюди? -Того, чого й ти: рупiй заробити. - Я - не того. - Ах, ти, звичайно, подавати руку братньо? допомоги... А я тебе питаю: за яке спасибi ми буду?мо ?м оцей металокомбiнат? Цим комбiнати, тим Асуани... Та що, в нас дома дiвати нiкуди? Латками не свiтимо? Доки нам бути для всiх бiлими неграми? Ти спершу мене, вiтчизняного роботягу, забезпеч яким-небудь джипом, а тодi вже й iншим виказуй щедрiсть за мiй рахунок. - Тим-то, - кажу, - й дорога ?м наша помiч, що не вiд жиру вона, не вiд зайвини. Гада?ш, вони цього не розумiють? Зайшлося знову про ту лампу нещасну. Таратута й не заперечу?: було, здав на перепродаж бакшишниковi. - Ну й що? Менi зараз кожна рупiя дорога. Бачиш, тiльки "Чаар-мiнар" i курю. - "Чаар-мiнар", тобто "Чотири мiнарети", - це найдешевшi з ?хнiх сигарет, - а ви до мене iз сво?м Тадж-Махалом. Навiщо вiн менi? Тiльки й лишалося на валюту його перевести. - Дешево ж, - кажу, - пустив на торг нашу дружбу i честь металурга. На мiсцевкомi незабаром довелось розглядати Таратуту. Бо некрасива ця iсторiя з лампою, як з'ясувалось, була тiльки ниточкою вiд клубочка. Зв'язався наш Таратута з бакшишниками, стало вiдомо, потай веде з ними рiзнi гендлi. Сьогоднi вiн обдурить бакшишника, завтра той його, вони його навiть частiше, комерсанти з них будь здоров. А на такому дiлi, звiсно, дружби не збуду?ш. Постановили: за двадцять чотири години щоб духу твого тут не було. Щоб не поганив барахольник колонiю радянських спецiалiстiв! Без оркестрiв, звiсно, вiдправили його. А ми з братами-iндiйцями через кiлька днiв нову пiч ввели. Коли пускали, сутужно було, жарота замучувала. Скiльки працю?ш, весь час мокрий як хлющ, задиха?шся, - працювати доводилось в кисневих iзолюючих апаратах. Першу плавку нарештi да?мо, радiють усi. Лл?ться небачений у них тут метал, а мимо нього - просто через цех! - поважки ступають бродячi священнi корови... Нелякливо, солiдно, мов яка-небудь iнспекцiя, проходять мимо розпашiлих вагонеток-iзложниць, що аж розжеврiлись вiд налитого в них металу. Пройшли, освятили i пiшли собi з цеху. I ?х не чiпай, iндiйцi просять ?х не чiпати... Людей понасходилось сила-силенна - диво ж, перший мартен, iндiйчата з цiкавостi до само? печi лiзуть, доводиться вiдганяти: пiчка нова, газить, як би не почадiли... Сто?мо з Рангаром, дивимось на вогненну лаву, що лл?ться в ковшi двома потоками: в один кiвш i в другий. В Рангара очi повнi слiз. Схвильований, пита?, як вгадати, де лл?ться шлак, а де чистий метал... Обидва ж потоки нiби однаковi. - Де шлак iде, Рангаре, там iскор нема?. Тiльки чистий метал, коли лл?ться, да? отi мерехтючi сузiр'я... Шлак не iскрить, розумi?ш? Це йому сподобалось: - Добре запам'ятаю, мiстер Iван: шлак не iскрить. Тiльки чистий метал iскрить. Iз лiсiв та з гiр при?хали племена з самодiяльнiстю. Чоловiки в якихось рогах, жiнки в рясних прикрасах... Пiзнiше i ми ?здили до них, на честь зустрiчi вони танцi влаштовували просто бiля автобуса... Поступово налагоджувалось життя. Основного досягнуто: пiшов, лл?ться iндiйський метал! Вста?ш уранцi, приходиш на роботу, обiйдеш печi, оглянеш ковшi, шихтове подвiр'я, наявнiсть шлакових чаш... Одне слово, зробиш усе, що й належиться тобi, як сов'?т-експерту. Бо я хоч i по?хав звичайним сталеваром, а функцi? лягали на мене начальника змiни. Все, що ви колись навчили нас тут, Iзоте Iвановичу, все згодилось. Важливо, звiсно, не лише розказати, а й самому показати - в металургiв дiло таке. Ясна рiч, у нас без кастовостi, нiяко? роботи нашi хлопцi не цурались. За це вони всi - вiд i до - металургiв наших поважали. Укра?нськi металурги заступають на змiну - можна бути спокiйним. Треба, сам i плавку пустиш, треба, то й отвiр сам закри?ш, вiзьмеш списа, то сам i проб'?ш, iнодi й за пiдручного станеш його роботу зробити, бо хiба то майстер, що не був свого часу пiдручним! Щадити себе не доводилось. Часом, тiльки повернешся, виморений, з роботи, помився, сiв з хлопцями в домiно поклацати чи за книжку взявся, а тут уже мчить джип заводський, записку тобi подають: "Мiстер Iван, просимо негайно в цех..." Хапа?ш кепку свою сталеварську з окулярами i знову туди... Траплялося, що по вiсiмнадцять годин з цеху не виходили. Здоров'я не пiдводило, спеку ?хню витерплювали, може, тому, що органiзм у нашого брата-металурга жаростiйкий, звичний до будь-яких температур. Адже i в нас у цеху влiтку на площадцi, бува?, температурка така вискаку?, хоч я?чню смаж... Звик i до сонця в зенiтi. Iдеш удень у брилi тропiчному, а вiд тебе тiнi зовсiм нема, таке там сонце. Ну i палить вiдповiдно, аж поки не настане перiод мансунiв тобто перiод злив таких, що з неба на тебе, як з ковша, лл?. Пiд час мансунiв особливо ясно бачиш ?хнi контрасти. Той голий-голiсiнький, в одних трусиках на роботу чеше, в iншого - парасолька над головою, а ще заможнiший - той у нейлоновiм плащi... У Рангара тим часом невiсточка мо?му Петрусевi росте. Глянув на не?, i одразу рiдне все попливе перед очима. Днiпро блакиттю сяйне, i наша Зачiплянка зачервонi? вишнями, згада?ться, як у пiдшефних соняшники цвiтуть... ? соняшники i в них, але там вони тiльки як квiти, як рослина декоративна... Промайне бiля соняшникiв Рангарова донька в сво?му сарi, мимоволi подума?ться: а що? Що ми зна?мо про прийдешн?, про те, як нашi дiти житимуть на землi? Може, й справдi не захочуть визнавати мiж собою бар'?рiв, i колись оцi зiркi iндiйськi оченята побачать наше небо укра?нське i заводськi заграви вночi за Днiпром? Може, з'явиться i на нашiй Веселiй iндiйське дiвча з сво?ю любов'ю, з сво?ми танцями та пiснями, i ласкавi води Скарбного торкнуться тих загорiлих, Гангом у дитинствi омитих ноженят? У вiльний час ходимо в гостi до наших iндiйських друзiв; крiм Рангара, ма?мо й вiд iнших запрошення, бо вони, дарма що народ бiдний, без статкiв особливих, але гостинний: люблять, коли до них приходять. Окрiм того, були серед ?хнiх сталеварiв i кiлька одружених на запорiзьких та марiупольських дiвчатах - познайомились, коли iндiйськi хлопцi вiдбували практику на наших металургiйних заводах. - Приходьте на укра?нський борщ, - запрошують. I як зберемось, то хоч душу вiдведемо - пiсень сво?х наспiва?мось. Бо дедалi дужче душа прагла домiвки. Бувало, таке накотиться, що мiсця собi не знаходиш. А потiм ота пригода, що сталась зi мною, наробила такого переполоху... А було так. Одного вихiдного ви?хали ми всi?ю колонi?ю автобусами на масовку за мiсто. ? там у них велике озеро майже в самiсiньких джунглях. День минав нормально: були спiви, й веселощi, й ревнощi, бо де жiнки вплутаються, без цього ж не обiйдеться; не секрет, що й сухий закон штату було таки порушено. Але що я нiбито вхопив тодi зайвого, як дехто менi закидав, то це не вiдповiда? дiйсностi. Не шотландське вiскi причина. Просто накотилось щось, як це iнодi з людиною бува?, i засумувалося, i товариство тебе вже не раду?, взяв би й пiшов собi свiт за очi кудись... Озеро широчезне, бiльше за оцi плавнi Скарбного, контур протилежного берега вабить загадковiстю, вiн аж синюватий, iмлиться, бузковi? вдалечi... Просторiнь, як отам на пониззi в нас, навпроти села Вiйськового, де Днiпро так розлився, де в сорок третьому нашi його форсували... Вони форсували, а ти? "Пливи", - наче штовха? мене хтось. I я поплив. За розвагами нiхто й не помiтив мого дурацького запливу. А мене наче якийсь бiс штовха? все вперед та вперед, туди, де нiхто ще з наших не був, туди, де синi?... Що там, думаю? Який той протилежний берег зблизька? Звiдси вiн нагадав менi смужку днiпровського берега, де щолiта заводськi дитячi табори дзвенять, де й мiй Петрусь, може, зараз з дiтворою футбол ганя?. Так раптом гостро все уявилось менi - i загорiлi його ноженята в "сиротах", i руки в подряпинах, i синовi жарти чую, i вже нiби вдвох ми розгляда?мо отой камiнь скелястий, на якiм викарбувано по мiдi, що тут загинув у бою з печенiгами славний витязь Святослав Iгорович. Коли затоплювали пороги, видобули ту мiдну плиту знизу й перенесли на iнше, на високе камiння, i вона тепер, ви ж зна?те, опинилась саме на територi? заводського пiонерського табору. Все те згадалось, i защемiло в душi, i наче туди, до того рiдного берега, я пливу. Мах за махом, неквапом, економлячи сили, та тiльки одного не врахував я: що й вiтерець може дмухнути. А вiн дмухнув, та й неабияк, щось схоже i в нас бува?, коли надвечiр знiметься на Днiпрi низовик. Тепер хочеш не хочеш, а мусиш плисти вперед, бо як поверну, думаю, назад, то хвилею захльосне. Пливу. Правду кажучи, сподiвався я, що буде це ближче. Пiдлiтком не раз Днiпро перепливав, завжди почувався на водi впевнено, а тут острах почав проймати. Може, тому, що вечорiло. Вiд сво?х вiддалився, бiльшу половину проплив, а протилежний берег мовби не ближча?. Скажу тiльки, що й смерк мене на водi застав. В тропiках темнi? одразу, це слiд було врахувати. Одне слово, опинився на гранi. Не знаю хто, чи могутнiй дух прадiда запорожця явився та мене серед цього озера присоромив, чи синок менi з берега руку подав, але все-таки добувся я берега! Одначе був передi мною берег зовсiм не схожий на наш, на днiпровський. Без камiння, без степу запашного... Темрява, хащi якiсь, а довкола пiд ногами: ш-шу! ш-шу! гадюки. Не знаю, чи справдi ?х стiльки було, чи так менi з переляку здалося. Стою голий у тiй тропiчнiй темрявi i кроку ступити далi не зважуюсь, довкруги стрiля? отой гадючий шурхiт, всюди ввижаються менi переплетенi змi?нi клубки, i про тигрiв-людожерiв, звичайно, згадалось. Нахилився, розглядаюсь, де б вибрати дерево мiцнiше та вище, заберусь, думаю, на дерево, i хоч не зовсiм воно личить сов'?т-експертовi, а цю нiч доведеться переночувати по-мавпячому. Дерева високого не нагледiв, все якiсь покрученi стоять маняки, зате вдалинi, десь на березi озера, бачу, вогник проблиску?! Всi люди на свiтi, мабуть, переживають одне й те ж саме, коли в отакому становищi раптом побачать вогник живий. Ще не зна?ш, що вiн тобi вiщу? - порятунок чи, може, загибель, хто розiклав той вогонь i чим вiн зустрiне тебе, але ти чомусь вiриш, довiря?шся йому, вже ти ладен бiгцем кинутись до нього крiзь нiч, крiзь гаддя занишкле в химерному плетивi заростей тропiчних. Хапаю якусь лозиняку i, ганяючи нею по травi, як косар косою, щоб гадюк розполохати, починаю пробиратись туди, на той людський свiтлячок. Рибалки то були. Вогнище, схоже на оце наше, i вони сидять довкола вогнища, вечерю собi варять. 3-помiж гурту вирiзнявся старий один, ватажний такий чоловiк, борода сива, апостольська. Не знаю, пришельцем з яко? планети я ?м видався - голий витрiщений без'язикий експерт, що не зна? й слова по-хiндi. Але що цiкаво - не з ворожiстю вони дивились, а тiльки з подивом, з бажанням розгадати мене, збагнути й, можливо, чимось допомогти. Погляд доброзичливостi й пiдтримки - ось що найбiльше мене вразило в ту мить! Ось такими поглядами й повиннi - всюди, завжди! - дивитися люди на людей... Я, звiсно, залементував на всiх суржиках свiту, заволав, що менi, мовляв, треба на той бiк, бо мене там ждуть, розшукують, я заблукався, вiдбився вiд сво?х, - смiшним я мав ?м здаватись, мов дикий, вимахував руками в темряву озера й лементував безладно, годi було щось дотямити в мо?й лепетнi, та все ж, як не дивно, вони мене... зрозумiли. Ватаг ?хнiй, старший рибалка, похитав головою: неможливо, мовляв. Переплисти його неможливо, це озеро. Навiть удень. Отже, й не ламай собi голову, чоловiче, не гарячкуй, отямся - i показав жестами цiлком ясно: повечеря?мо i будемо спати. Показав навiть, як ми будемо спати, поклавши голову на руку, i як небо оте, замiсть ковдри, вкри? нас сво?ми планетами та галактиками. Вечеря наша була як у святих: риба, сiль та вiдварений у водi рис - жодних домiшок цивiлiзацi?. Буйна незнайома рослиннiсть оточувала нас i наше багаття. У вiдблисках його я бачив листя величезне, лопухи якiсь тропiчнi. Коли рис вiдварився, молодий рибалка пiшов i нарвав тих лопухiв, акуратно розiклав листя за числом присутнiх: першому поклав менi, потiм старому рибалцi, потiм усiм iншим. Мо? мiсце було скраю вiд заростей, найближче до тигрiв-людожерiв, до всiх тих хижакiв, що менi ввижалися, i спина моя, мабуть, сама ?х почувала, бо мимо мо?? волi нервовий дрож по нiй пробiгав раз у раз. I хоч я намагався нiчим не виказати свого внутрiшнього стану, однак старий ?хнiй помiтив мо? самопочуття, скорiше не помiтив, а вiдчув. Такi делiкатнi, душевно тонкi були тi нiчнi люди! Ледь вловимо кивнув старий у бiк молодих, i вони його зрозумiли, одразу мовчки перейшли й сiли зi сво?ми листками-серветками з другого боку вiд мене; таким чином, я був тепер захищений ними вiд усiх тигрiв, що досi блукали в мо?й уявi. Вийшло так, що я опинився тепер у центрi, на почесному мiсцi поруч з ?хнiм ватагом. Така-то була наша тайна вечеря. I спати вони мене поклали в куренi не скраю, а помiж себе всерединi, поклали так лагiдно, дбайливо, ще чимось i прикрили вiд комашнi. Не до сну менi було. Хто цi люди? I хто я для них? I чому ми, випадково й так неприродно зустрiвшись, уже як брати? Щось безмiрно далеке, первiсно-та?мниче було для мене в цих людях, що з правiку живуть на сво?й пропеченiй спеками, аж червонястiй землi; все в них iнакше, i водночас почувалось: вони чимось зовсiм близькi менi... I хоч померлих сво?х вони спалюють на кострищах, а вiд хвороб лiкуються тим, що носять в мiшечках дрiбки землi, прикладенi до живота, а чорнi чуби сво? надстригають для того, щоб матерi ?хнi поклали тi чубчики у храмах якимось ?хнiм духам, - через усе це переступивши, я прагнув ?х зрозумiти. Чому вони такi? Чому такi звича? в них? I що то була за прамова, i звiдки отi осколки спiльностi мiж санскритом i нашими мовами, в яких у всiх спiльними ? слово "мати" i "хлiб"? Розселення пастуших племен? Порвалась ?днiсть якась? А чому порвалася? Непереконливо це для мене. Часом переконливiшим, скажiмо, зда?ться, чи?сь фантастичне припущення, що всi ми пришельцi з далеких незнаних планет, були в пiтьмах минувшини викинутi сюди iз сво?ю ?диною прамовою, з людською пра?днiстю, яку втратили потiм i яку вiками не спромоглись вiдновити... Рiзнi такi думки туманили голову. Багато чого навiяла менi ця кра?на чудес. I хоч нiчого особливого нiби й не було в тому, як вони до мене поставились, та все ж зустрiч з тими людьми залишила в душi глибокий слiд. Нiчого не знають про тебе, вперше бачать, а ти прийнятий ними як друг. Чи, може, такими якраз i повиннi бути стосунки мiж усiма людьми на землi? Ще терзали мене в ту безсонну тривожну нiч думки про наших, про учасникiв гуляння, бо стiльки ж завдав я ?м клопоту, прикрощiв i тривог. НП!* Пропала людина! Зник один з металургiв! Втопився, чи заблукався, чи де вiн щез? Але нема! Та про таку подiю негайно мусять сповiщати посольство! За цей випадок не одного там спитають, комусь припечуть так, що аж в Союзi оглянеться! Каятьба мене мучила, терзала совiсть перед товаришами. Хвилинний настрiй налiг, щось тобi намарилось, вдарило в прихмелену твою голову, i ти, нi про кого не подумавши, пустився, як хлопчак, навмання на оте мiражне, синювате... Серйозний чоловiк, а пiддався бiсовi безконтрольностi, в безвiсть якусь потягло, на волю стихi?... Той бiс, мiж iншим, i тут, у куренi, не до кiнця защух, час вiд часу торкав тебе пустотливо: все ж таки здорово, мовляв, вийшло! Пустились отак до незвiданих та?мниць, у мрiйну немiряну голубiнь! Погнав, погнав i переплив! Запорожцi колись байдаками по морю до турка добувалися в гостi, ну, а ти навимашки по iндiйських озерах без вiзи поганяв. Вiдповiдати? Аякже, потилицю готуй, боки пiдставляй. Таке безкарно не проходить... Дихнув роздоллям, помiрявся силою з стихi?ю, загадковiстю, а тепер помiря?шся з силою iнструкцiй, з усiм тим, що за таке сов'?т-експерту належить... Нiч була довга, думалось, що й сонце не зiйде, а воно зiйшло! Таке ж, як i в нас: ясне. Просто iз-за куща викотилось, купою червоного вогню-жару росте, росте, верхнiй край уже блиску набува?... Ранiше не помiчав, а тут чомусь помiтив, вiдчув, яка це подiя - схiд сонця, з'ява свiтла пiсля ночi, пiсля океану тьми. Вперше зрозумiв, чому вони моляться йому, чому кланяються на схiд сонця... Самому захотiлося вклонитись свiтиловi, привiтати день... Залишили ми свiй курiнь i дотлiле вогнище, ведуть мене мо? друзi кудись в обхiд озера. Старий ватаг циба? поперед мене, ноги худющi, ребра випирають, шкiра пропечена, аж лущиться, а вiн легко iде собi, ще й сiтку на ходу плете i щось мугиче на сво?му хiндi. Бачив я людину за всяких обставин, люблю дивитись на нашого брата металурга, на якого-небудь вальцювальника, що сто?ть на сво?му робочому мiсцi, на узвишшi в цупкiй сво?й робi, чорним потом блищить, а бiля нiг у нього мчать розпеченi червонi гадюки, а вiн ?х, мовби злегка, мовби забавляючись, сво?ми щипцями - раз! - i перекинув, мов який-не-будь факiр, приборкувач змiй. Зна? металург, як там стояти. Якi там треба мати нерви, який зiр, яким слухом людина ма? володiти, щоб здобутись на оту досконалiсть кожного жесту, на оту видиму легкiсть у роботi. Десять, п'ятнадцять хвилин всього там сто?ш, бiльше не висто?ш, але як вiн сто?ть! Яка виробля?ться гiднiсть у кожному його трудовому жестi! То людина, на яку можна задивитись. Але й ватаг оцей голоногий, сухоребрий, мов Гандi, що так невтомно поруч тебе ступа? i на ходу сiтку плете, до лiктя вмiло намоту? i ще й наспiву?, - це теж людина, на яку задивитися можна! По заболоченiй мiсцевостi йдемо, i знов помiж гадюками, по намулинах, помiж купами мурашникiв величезних, - в життi я не бачив таких!.. Протоки, ручайки якiсь перебродимо, аж поки нарештi зустрiча?мо ?х - наших! В кого радiсть, в кого лють на обличчях. - Ось вiн, герой! Всю масовку нам зiпсував! - кричить на мене одна, що ?? чоловiк весь час з нею панькався, бiля кожного Будди фотоапаратом сво?м увiчнював. - Цiлу нiч через нього не спали, з факелами розшукували!.. - Та ти хоч зна?ш, де ти був? - присiкся до мене один iз наших начальникiв. - Ти ж забрався... аж до племен! Там уже племена! Я щиро почував свою вину, вибачався як мiг, бо справдi вийшло так, що вчинив я перед товаришами, мов останнiй его?ст... Заради мене було залишено один з автобусiв, людей стiльки не вiдпочило, на роботу поспiзнювались, бо що там i робота, коли такий випадок, коли ти пропав. Роздратованiсть свою довго не могли погамувати. Збори скликали того ж дня; вiдправити в Союз, i кришка, наполягав той, що все кричав про племена. Як Таратуту, як того нашого вiтчизняного бакшишника. - Але то ж бакшишник! То ж хапуга! - стали заперечувати iншi. - А Iван змiцнював дружбу з племенами, - переводив хтось на жарт. Мусив перед усiма вибачитись. Бо хоч як хотiлося додому, але ж iз плямою повертатись... нi! Вирiшальним виявилось те, що товаришi вступились за мене. Завдяки ?м зостався я в колективi. I того ж дня бiля мартена стояв. Думаючи про нiчну свою пригоду, зрозумiв я одне: не можна будувати життя на пiдозрах та недовiрi, не можна жити на догмах ненавистi. Живе в людях щось вище за це - потреба ?дностi, пiдтримки, братерства. Щоправда, начальник той, казенна душа, догматик нещасний, не вдовольнившись тим, що я слово дав зборам, ще i в конторку до себе викликав, при щiльно зачинених дверях сказав: - Пиши! - Що писати? - З якою метою попав до племен... З ким спiлкувався... I ще пиши - що да?ш негласне зобов'язання... Що все виконуватимеш - вiд i до! - Себто стати стукачем? Не став я писати. Та мiг би вiн цього й не вимагати вiд мене, мiг би й на совiсть повiрити в правдивiсть мо?? розповiдi, до того ж iще й земляк - наш, запорiзький... Мусив би збагнути, що довiку я тi?? ночi не забуду - нi перед собою, нi перед товаришами, нi перед тими нiчними людьми, що прихистили мене бiля озера й вiдкрили менi щось таке, що зостанеться зi мною на все життя. ХХV Посеред протоки, посеред зоряного плеса човен темнi?, а в ньому - зсутулена постать: дiд Нечуйвiтер, старий металург, пильну? сво? ятери. По документах, як i ранiше, Лобода Iзот, а тут став Нечуйвiтер. I в Будинку металургiв, i при?жджi горожани знають його пiд цим iменем: дiд Нечуйвiтер, гроза браконь?рiв, громадський доглядач Скарбного. Тi, що при?здять сюди рибу глушити або ловити ?? пiд час нересту, остерiгаються Нечуйвiтра. Старий не ма? страху нi перед ким, сам наскаку? на цiлi ватаги лобуряк, i вони змушенi пiд його натиском вiдступати. Всi цi урочища, плавнi, угiддя - мовби повновладнi його володiння, мовби кимось йому вiдписанi, вiд когось заповiданi в спадщину. Кожен закуток у цих урочищах Нечуйвiтровi знайомий, хоча той, кому вперше випаде опинитися тут, довго блукатиме не знаючи, Скарбне це перед ним, чи Самарчук, чи Вовча, чи якiсь iншi протоки; чаруватимуть i вiдлякуватимуть новоприбульця тихi заводi з мальовничими берегами, лимани, та?мничi в бiлих лiлеях болiтця, озера, захищенi такою гущавiнню очеретiв, що й човном не проб'?шся. Комар дзвенить у повiтрi. Крижнi, зiрвавшись, iдуть над тобою, мов бомбовози. За озерами знову пiде лiс, а мiж лiсом знову петля? невiдома якась рiчка, темна вiд глибини та вiд того, що вода ?? настояна на корiннi та на всякому водяному зiллi, - воно кисне в нiй протягом лiта; подекуди дерева лежать, зламанi бурею й поваленi з листям аж на середину рiчки. Iнодi наче й мiлководдя, а сягни найдовшим веслом - дна не дiстанеш. Нечуйвiтер ма? звичку вставати до схiд сонця, коли на цих водах ще стеляться сивi тумани i всюди по низинах роса, як вода, - тодi саме час всяке цiлюще зiлля збирати. В Будинку металургiв Нечуйвiтер не одному недужому допомiг, зна?, де найти якi трави та корiнцi... Тайни природи, вони всюди, мовляв, тiльки розпiзнати ?х зумiй. Але неодмiнно збирати ?х треба до схiд сонця, коли зiлля ще в росi, воно тодi чисте, стерильне, як кажуть медики... Якщо ж корiнцi, то ?х теж викопуй так, щоб сонця не бачили. Викопав i одразу в мiшок, i на темне горище, i нi в якому разi не мити. Бо як переми?ш, всю силу з кореня зми?ш; природа ма? сво? закони, адже й курча не вилупиться, коли яйце перед тим буде помите... Глянеш - незавидна травичка, а в нiй сила, i ймення хтось дав ?й - цар-дуб або цар-трава. Був такий знаючий чоловiк, що вiд нього Нечуйвiтер начувся цих тайн: чоловiка нема, а наука зосталась. Вночi тихо-тихо в його, Нечуйвiтрових, володiннях. Десь аж за третiм лiсом зрiдка проб'?ться стукiт чи??сь моторки, простукоче й затихне; i лише коли пона?жджають горожани в суботу, тодi вся плавня спiва?; життя без пiснi - хiба то було б життя? Пливеш собi човном i чу?ш, як i пiсня пливе, то вигониться вгору, то, розiллявшись, далеко стелиться серед лунких вод, поволi тане, гасне... Там, де незвичний заблукав би, Нечуйвiтер i вночi пройде - хоч i з зав'язаними очима. Нема для нього тут невiдомостi, кожен закрут рiчки, найменшу заводь вiн будь-коли впiзна?, кожне повалене дерево в рiчцi йому як знак, як товариш. Бродячий гурт яких-небудь безсовiсних шибайголов i той, перш нiж розкидати по лiсу консервнi бляшанки або порожнiми пляшками цiляти в стовбур дерева, деколи таки спохопиться, озираючись, чи не видно десь поблизу дiда Нечуйвiтра, громадського доглядача усiх цих угiдь Скарбного. Прийде, нагрима?, насоромить. I не тому, що доглядач, а душа болить дивитись, як варвар сучасний нищить, запаскуджу? свiт цi?? краси... Там, де пiд час окупацi? було вирубано частину дубiв, тепер насадили молодий дубняк, а бiля дубочкiв акацiю в ролi пiдгонича, щоб примушувала ?х швидше рости. З пiдгоничем дубцi добре пiднялися, дiд Нечуйвiтер власноручно написав i поставив бiля тих насаджень охоронну табличку: "Xто посадить, того i внуки згадають..." Одначе не лише браконь?ри знають сюди дорогу. При?жджають i такi, як Багла?ве оце товариство, славнi, дорогi йому люди. Поспiвали, нагомонiлися та й вони притихли, i вогнище ?хн? пригасло, i роси опiвночi вже, мабуть, упали на ?хнi рюкзаки. Повкладалися, либонь, поснули, тiльки дво? отих закоханих ще на березi бовванiють. Сидять, посхилялись головами, притулившись одне до одного над тихими водами Скарбного. Закоханим - ?м нiч без сну, зорi ?хнi не сплять. Сидить у човнi посеред води старий Нечуйвiтер, зорi ловить у сво? ятери, коли iнше нiщо не ловиться, чи, може, просто куня?. Нi, не куня? вiн, думки, наче сни, снуються старому. Молодим себе бачить, парубком буйночубим на бронепо?здi у степах. На одному з тих червоних пролетарських бронепо?здiв, що завод сам собi викував. Яке сонце тодi йому, зачiплянському юнаковi, свiтило, який свiт стелився навкруги! Ганявся за тими, що серед них i Катратий Ягор гасав на тачанцi, - аж потiм, пiзнiше, домна ?х обох помирила... Зводили разом i третю, й четверту, скiльки металу кра?нi дали... Коли чистка на всiх була по заводах, пiдбирались i до Ягора, Iзот за нього тодi вступився. Звiдти й почалося ?хн? побратимство на все життя. Друзяка Ягор i тепер Нечуйвiтра не забув, днями провiдав; посидiли разом у скарбнянському куренi, погомонiли про давн? (ох i хлюсти ж були в Махна!.. А де дiлись? Як димом зiйшли!); Прапiрного ще згадали, що позаторiк помер вiд тi?? хвороби, що нiяко? цар-трави вiд не? нема, а якби хто знайшов - золотий пам'ятник був би тому. Сну?ться й сну?ться всяке. Нiхто в наш галопний час, серед шарпанини життя з його карколомним темпом не передума? стiльки дум, як нiчнi сторожi. Коли земля засина?, i згаса? вир денних клопотiв, i дипломованi фiлософи вже сплять - сторожi, цi невiдомi нiчнi мислителi, заступають на сво? вахти, виходять в океани роздумiв, i зорi задають ?м сво? нiчнi питання. Допитуються молодi: в чому щастя? Яке воно, щастя, на смак i на колiр? Вимагають, нiби стипендi? щастя нам дайте! Якби ж його можна було вловити в оцi ятерi та й подати вам готовеньке... Згадався знову Iван Баглай та його товариство, тi заводськi, бiля чийого вогнища вiн щойно сидiв, - совiснi люди, такi стають лицарями працi й життя. А якi лицарi з вас, молодi вiтрогони? I чи будуть iз вас майстри? Всi, хто бува? на Скарбному, дiляться для Нечуйвiтра на майстрiв i браконь?рiв. Тарасовим словом ?х дiлить: "Той муру?, той руйну?..." До останнiх причисля? i сина свого. Чому вiн такий? I чому ж воно вийшло так, що трудяга невсипущий та викохав браконь?ра? Послухати сина, то нiби все вiн зробить для кращого: собор треба знести, бо заважа? будувати ринок для трудящих... Тумани злiквiдувати, Скарбне оце висушити - бо воно, мовляв, комарiв розводить... А хто згаду? Сiч та козацтво, той i зовсiм пiдозрiлий!.. На все в нього, в нищителя, готове пояснення, а то й погроза... I скiльки ?х таких, що, кинувши мартени, тiльки й навчились язиками молоти. Може, це час мав такий настати - час пустомолотiв? Як на дерево - шашiль, на метал - корозiя, на пшеницю- кукiль, може, так насупроти майстра мусить бути i свiй браконь?р? Але чи завжди так буде? Невже всюди, де йде будiвник, повинен невiдлучно, як тiнь, iти i руйнач? В головi самi треньки-бреньки, ще цвяха до пуття нiде не забив, а вiн уже спiшить знести старе, розкорчувати мiсце, розчистити пiд якусь iншу споруду, може, й без вiкон, без дверей... "Таке життя, тату, що треба в нього пробо?м iти, живохватом! Тiльки тодi чогось досягнеш..." I йде. Та все чомусь усе з корчування почина?. Хiба це я такого вчив тебе, сину? Не я, хтось iнший навчив... А тiльки знай: понищиш, кинеш у небуття батькiвське, то й власне тво? життя безцiльно впаде, заглухне в тебе ж бiля нiг... Калiка той, хто не здатен предкiвщиною дорожити. Людинi дано пам'ять, що сяга? у вiки, тому вона й людина... Докотилася чутка до Нечуйвiтра, нiбито син його скоро ма? пiти на пiдвищення. Бува?, що такi далеко йдуть. "Не берiть його, - самi губи шепочуть, нiби застерiгають когось. - Не берiть, не берiть, хоча й з мого роду вiн!.. - Сам не помiча? старий, як уже зверта?ться цим шепотом до берегiв i до темних глибин, де риба дрiма?. - Бо, як вiзьмете, вiн вам не один собор знесе, не одне таке смердюче море збуду?, що й ради потiм не дасте..." I все ж хотiв би бачити його. Хотiв би, щоб дитятком ласкавим прибiг чи юнаком-завзятцем вернувсь, веселим заводським Володькою, яким його знали на металургiйному... Iде i внукiв приводить i каже: "Знайомтеся з внуками, тату... Вiдтепер до нас перейдете жити, заберу вас звiдцiля..." Чи, може, ще й прийде колись? I знову само шепочеться кудись до берегiв, до темних урочищ Скарбного: "Дорожiть днем - ось що я вам скажу, молодi! Дорожiть миттю, секундою! Живiть так, щоб встигли зоставити слiд пiсля себе путящий. Живе не той, хто чадить. Живе - хто iскрить! Знайте, що всi ми станемо перед судом будучини, а перед тим судом нiякий володар, нiякий найбiльший руйнач не переважить послiднього муляра... Зоставте ж слiд... Не бляшанку з-пiд шпротiв, покинуту на Скарбному, не купу смiття, а таке, щоб людей радувало - близьких i далеких... Дорожiть, дорожiть миттю, синочки! Бо ГЕСи плануються, все на свiтi плану?ться - не плану?ться одна тiльки смерть". Вiн знову стиха?, схиливши голову на груди, наче спить, але вiн не спить. В його вiцi люди вже мало сплять. Насува?ться небуття, вiчна розлука, а все ж йому, Нечуйвiтровi, iнодi зда?ться, що й звiдти вiн, знатуживши силу останню, колись знову повернеться, щоб ганяти браконь?рiв та щоб подивитись ще раз хоч зоддалеки на свою Укра?ну, на собор зачiплянський, на буре небо над мiстом. То його небо! То вiн його таким витворив, бурим, живим, бо домни вiн ставив i мартени, металу виплавив рiки не меншi, як оце Скарбне. I якщо настане час назавжди йому попрощатись, сказати усiм: кидаю домни вам, Скарбне покидаю у спадщину, то заповiсть поховати себе не там, де ?хнiй богадiльнi мiсце вiдведено, а на найвищiй з могил степових, хай з одного боку дуби Скарбного зелено шумлять йому, а з-над Днiпра височать списи рiдних труб заводських... Щоб i звiдти ?х бачити мiг... А що буде там? I чи буде? Чи той свiт небуття, те безмежжя, до якого долучишся, - то тiльки холод, холод i тьма? Машина якась загуркотiла в лiсi i стихла, - хтось пiзнiй при?хав. Мiсяць iз-за лiсу пiднявся ощербком пригаслим i свiтить, мов iз давнини. Степовi царства бачив, козацькi дозори пiд цим мiсяцем пасли сво?х коней... Скiльки вiкiв соталося в плавнях його примарне свiтло... Дуби, наповненi темiнню, стоять безшелесно, в мовчаннi, в якiйсь шляхетнiй величi. Закоханi все ще сидять на березi, чути росяний смiх ?льчин, певне, щось веселе стиха розповiда? дiвчинi Баглай-молодший. В думках Нечуйвiтровi чомусь зрина? почуте сьогоднi вiд студента бiля вогнища про той звичай далеких островитян. Десь то в Океанi?, на якомусь островi було. Коли висадились колонiзатори на той острiв, то сили ?хнi i сили тубiльцiв виявились нерiвнi, перевагу зброя давала - в прийшлих уже вогнепальна була, а в островитян тiльки старовиннi бамбуковi списи... I ось навiть тодi, коли стало ясно захисникам квiтучого острова, що загин неминучий, змоглися вони на останн?, на таку могутнiсть духу, що покликали ?х усiм племенем на той безстрашний передсмертний бiй - священним вiн зветься по-?хньому... Побачили завойовники перед собою видовище трагiчно-яскраве, буйне, як сонячне свято весни: назустрiч ?хнiм мушкетам та гарматам рухався з самими списами святково вбраний натовп чоловiкiв, жiнок i дiтей; всi вони були в рясних мальовничих одежах, виблискували прикрасами, iшли з ритуальними танцями, спiваючи у священнiм бунтiвливiм екстазi найкращих сво?х пiсень. Без почуття страху iшли на той герць, захищаючись вiд навали вогнепальникiв ?диним, що в них зосталось, - спалахом краси! "Ото були люди", - встиг подумати Нечуйвiтер, i враз вогняним списом пронизало йому груди, все небо спалахнуло криваво, i в подивi страшного болю старий вiдчув, як важко порина? у якийсь червоний в'язкий туман... Весло вислизнуло у воду, а все - як i ранiш... Дуби стоять безшелесне. Закохана пара бовванi? на березi, хлопець i дiвчина сидять обiйнявшись, а перед ними наяву творяться чари: зоряна вода... Човен тихо, безплескiтно проплив... Закунялий рибалка темнi? на нiм, мов маняк. Зда?ться, Нечуйвiтер. Окликнули. Не вiдгукнувсь. - Не чу?, - всмiхнулася ?лька. - Справдi, Нечуйвiтер... I далi човен поплив, вiльно, без весла, течiя сама лагiдно понесла його, щоб згодом десь винести на плеса вiдкритi, розкiшно озагравленi вогнями заводiв... Широчiнь, воля... Серед ясних вод тiнi крижнiв темнiють далеко - ?х не ляка? човен рибалки нiчного... Десь аж уранцi, при свiтлi могутньо? ранково? зорi, що на пiвнеба розкине ясно-рожевi сво? вiтрила, днiпровськi рибалки випадково натраплять на цей безвесельний, блукаючий човен-стародуб... Натраплять i, здивованi, побачать, що не порожняком по течi? вiн повiльно мандру?: несе й господаря кудись свого згаслого, сиве, мудрочоле несе чи?сь життя... Виловлять, сповiстять про скорботу i цiлим заводом ховатимуть ветерана, за вимогою робiтникiв назовуть його iменем заводський профiлакторiй, а поки що, розкинувшись горiлиць, пливе Нечуйвiтер в безгомiннi ночi, в найнiжнiших на свiтi серпанкових туманах свого Скарбного... Назустрiч синовi пливе старий металург, назустрiч мiсту, заводам, загравищам домен сво?х, назустрiч тим, нiколи не згасаючим, чорним соборам свого життя! По водах багряних, пiд небо багряне, у вировища бурих димiв заводських, що, поволi наближаючись, огортають, окутують його в багряницю вiчностi. В нiй, у тiй багряницi, i вiдпливе. До берегiв незнаних, в останню, найта?мничiшу подорож, з яко? ще не вертався нiхто. XXVI Ця компанiя була з тих, що виходять з ресторану останнiми. - З тонучого корабля вони сходили останнiми - так колись напишуть про нас, - сказала iржавоволоса. Пiсля духоти й важких випарiв ресторану повiтря вулицi оп'янило ?х мовби ще дужче. Iржавоволоса похитувалась на сво?х шпильках. Струнконога, висока, вона схилилась Таратутi на плече: - Дай сигарету. - Бой, - обернувся Таратута до одного з компанi?, майже пiдлiтка. - Ти чув? Дама бажа? сигарету. Хлоп'як миттю висмикнув з кишенi пачку "Шипки" i з готовнiстю подав: - Плiз, Жанно... - Мiй перший чоловiк, - сказала iржавоволоса, мляво несучи сигарету до губiв, - Лобода Володимир Iзотович, називав мене тiльки "Жаннуся"... Вiн бував часом вельшi галантний... Першому, власне, таким i належить бути. - Лобода перший, а хто ж останнiй? - запитав мордатий лобур з засуканими рукавами. Постать виразиста: кругла голова низько всаджена в плечi. На лобi язичок чуба прилип. На волохатiй руцi фiолетове серце, пронизане стрiлою. - Жаль, що в нашому мiстi нема академiкiв, - зауважив вiн. - Бути б тобi, Жанно, ще й вдовою академiка. - Куди ж пiдемо? - сказала друга, така ж висока й довгонога, але не рудо-iржава, а до блиску чорна, з чорними вiями, iз схiдним, штучно наведеним, як у гейшi, розрiзом очей. - На проспект, дружинникiв лякати, - запропонував Таратута. - Я не люблю проспекту, - вередливо сказала iржавоволоса. - Неон псу? колiр обличчя. Хочу до Днiпра. Я буду купатись! - Нiчнi купання - в цьому щось ?, - сказав мордань. Поправивши транзистор, повiшений через плече, вiн взяв гейшу пiд руку. Всi повагом побрели проспектом униз. Неони кидали на них сво? син? примарне свiтло. З "Вiкна сатири" хтось сварився пiднятою пляшкою. - Нi, тiльки не це, - вигукнула гейша, коли всi зупинились перед "Вiкном сатири". Серед розмальованих тушшю пянюг та хулiганiв накле?но фотографiйку яко?сь розкудлано? дiвчини, що ??, видно, було клацнуто апаратом у витверезнику. - Нещасна! Наклеять ще й пiдпишуть: тунеядка, без певних занять. Всьому мiсту на глум. - Написали б, чого я вiд свого номенклатурного Лободи втекла, - нахмурилась Жанна. - Хай би знали, хто все життя менi зiпсував. Хто весняну мою душу спустошив! - Ходiмте звiдси, - стривожено заговорила гейша, iнстинктивно затуляючи рукою обличчя: ?й, видно, здалося, що ?? теж можуть отут зараз сфотографувати прихованим об'?ктивом, щоб, увiчнену, завтра виставити на проспектi серед спекулянтiв, п'янюг. - Не бiйся. Еро, - заспоко?в гейшу мордатий. - Сеньйор з тобою. Далi побрели. Iшли ходою розмлявлених i знудьгованих. Позаду них пленталась ще якась компанiя запiзнiлих блукачiв. Компанiя, що йшла по п'ятах, голосно вiдзначала струнконогiсть Таратутиних супутниць, аж поки вiн обернувся: - Ви жада?те конфлiкту, громадяни? Будьте обережнi: я контужений. А пикатий його приятель дав додатковi пояснення: - У нас сьогоднi свято. Вiдзнача?мо двомiсячний ювiлей повернення одного з нас звiдти, де дюдя. Де пiд носом у таких шмаркачiв, як ви, замерза?. Отже, не псуйте нам цi?? шикарно? неоново? ночi. Радимо зберiгати дистанцiю. Компанiя пiсля цього без опору вiдстала, можливо, дехто з них навiть упiзнав у низьков'язому знаменитого Обруча. Обруч цей справдi недавно тiльки повернувся з "рiдних" йому, як вiн казав, "багатих копалинами колимських кра?в". З шлакоблокового взято його було - на шлакоблоковий i повернувся. - А чого ж Вiтя мовчить? - сказала Ера. - Це ж на його честь був банкет! - Бой у нас скромняга, - Таратута обiйняв важкою рукою свого боя. - Першу получку обмити - це з твого боку було шикарно. Вважай, що сьогоднi ми тебе висвятили в доросле й досить вишукане товариство. - Вiтю, ти вже дорослий? - зареготала, глянувши на юного арматурника, Жанна. - Ти бiльше не "фабза?ць"? I вже, мабуть, шука?ш жiночо? ласки? - Але передовсiм ти мусиш прослухали лекцiю мого чоловiка, - усмiхнулась чорнява гейша. - Лекцi? про любов - це його козирний туз. Чита? - закача?шся! Старушки-пенсiонерки у хусточки плачуть. - Оригiнальне, - сказав Обруч. - Доки шановний лектор десь навча? трудящих, як треба кохати, юна панi лекторова, наша чудова Ера, корота? вечiр у при?мному й цiлком трудовлаштованому товариствi... Кожному сво?, як сказав фiлософ. - Нiкого вiн там не навча?, - зауважив Таратута. - Цитатам про любов бiльше не вiрять. Вiдтарабанив сво?, зiрвав монету i зараз спить у районнiм готелi мiцним сном командировочного. - Бiдний мiй лекторе, - впала в сантимент гейша. - Десь ти в ошарпанiм тому готелi... районнi блощицi тебе кусають... Дорогесенький мiй! Всiм чита?ш лекцi? про кохання, а чому ж сам кохати не навчився? Так i помреш, не знаючи, що це таке - любов!.. - I, розхитуючи стегнами на ходу, вона вже декламувала: - "Осiнь була. Сiявся нудний атомний дощ. Дво? сидiло на березi, згадуючи далекi доатомнi весни..." Так починатимуться колись атомнi романи. - I, зупинившись, вигукнула: - Невже оцi прекраснi ночi уже останнi? Невже для майбутнiх здегенерованих поколiнь ми тiльки... античнiсть? Електричний годинник на розi показував ?м пiзнiй час. Iржавоволоса в нападi цiкавостi стала допитуватись у Таратути, за що його з Iндi? достроково вiдправили в Союз. - Заздрiсть, - пояснив Обруч за приятеля. - Всього й грiха, що чорношкiрих дiвчат у готель приводив... - А чорношкiрi кращi за нас? Скажи, кращi? Увагу ?хню привернула вiтрина атель? для молодожонiв. Накрохмалена шлюбна сукня серпанковою пiною пухириться на манекенi... - В бiлоснiжному такому платтi - пiд вiнець! - вигукнула колишня Лободина. - Мрiя моя була... I щоб уночi, при свiчках... з музикою органа... В Ризi встановлено орган у соборi. Менi вдалось побувати. Це таке... Таке... Нiчого в життi кращого не чула. Нiчого кращого не почую. Фуги Баха! Вкрадь мене, Таратуто! Повези кудись, повiнчаймося у соборi! - Горобцi там вiнчаються, - прогув Таратута, маючи на увазi зачiплянський собор. - До того ж ти розвiдна. А розвiдних не вiнчають. Обруч зауважив, що взагалi не розумi?, чому той козацький собор досi не розвалено. Проти козаччини ж борються. I небагато й треба тротилу - скiлькись там ящикiв... - Або танками, - висловив iдею Таратута. - Було ж, мовляв, одразу пiсля вiйни: хлопцi танкiсти вмiли ночами промишляти. По?дуть з мiста нiби на нiчнi маневри, крамничку сiльську при дорозi танк ненароком зачепить плечем i - вгощайся, братва, ? що випити й закусити. - Сам вигадав? Чи приснилось? - поцiкавилась Жанна. Таратута тiльки гримасу скорчив: розумiй як хочеш. I, розглядаючи вiтрину, по-дружньому допитував боя: - Вiтю, скажи, кортить тобi коли-небудь отак... пiдiйти й по вiтринi трахнути? - Навiщо? - здивувався пiдлiток. - А так, для iнтересу. Чим-небудь важкеньким щоб - раз! - i на друзки!.. Невже не кортить? - Нi. - Тодi нема ще в тобi отого... ферменту свободи, - сказав Обруч татуйований. - Абсолютно? свободи нема в органiзмi. Теля ти поки що. - Не лайся, - ображено на?жився хлопець. - Це по-дружньому. Людину, яку не поважаю, матом нiколи не обкладу. I затям собi: на лiдера не ображаються. - Лiдере, в тебе важкий характер, - зауважила Ера. - Не заперечую. Як писав один у заявi до свого заводського колективу: "Оскiльки в мене дуже поганий характер, який не дозволя? зжитися з сусiдами по камерi, то прошу взяти мене на поруки..." Бiля кiнотеатру ?хню компанiю вiдтиснув убiк потiк людей, що саме висипали з останнього сеансу. Збуджений натовп схвильовано плив мимо них. "Фабза?ць", помiтивши серед люду кiлькох сво?х заводських, мимоволi вiдступив пiд дерево в тiнь, не хотiв, щоб його впiзнали в п'янiй компанi?. Якiсь дiвчата, можливо, студентки, проходячи, дiлилися враженнями вiд фiльму, в ?хнiх очах ще блищали сльози; а з театру валом валили iншi, розсипались навсiбiч по малолюдному вже проспекту. Обруч, поклавши дамам сво?м руки на плечi, стояв мiж красунями в недбалiй позi й, пропускаючи натовп, гомонiв майже розчулено про те, як багато на свiтi людей, що не сидiли в камерах, не почували вартового за плечем, не слухали вирокiв собi... Сплив натовп. Вiтя знову висунувся з тiнi, блiдий вiд випитого, синявий вiд неону. Висунувся i за мить знову сполохано позадкував, бо неподалiк саме проходили дружинники, серед них дво? заводських арматурниць, - вiн ?х упiзнав. Ступають розмiрене, поважно, трохи навiть хизуючись сво?ми червоними пов'язками. Обдавши Обручеву компанiю враз посуворiлими поглядами, дружинницi пройшли з рiвним перестуком каблучкiв, за ними, ще суворiшi, продефiлювали хлопцi-дружинники у напрасованих штанях, i Обруч знову заговорив про те, що iсну? на свiтi для декого просто ж iдилiя: цi заводськi хранительки порядку навiть уявлення не мають, скiльки похмурих пропеклих зекiв-кримiналiстiв зараз, пiсля вiдбою, вкублюються десь на нарах по режимних сво?х таборах. Вiтя запитав, чи правда, що блатняк свого кореша нiзащо не зрадить i що багато серед них трапля?ться безстрашних. - А перед ким страх? - скривився мордань. - Нема Бога, крiм кодексу! Коло вiтрини гастронома до них ув'язався ще якийсь миршавий тип, нестрижений; неголений, у пом'ятому беретi. Вiн хоч i не був Обручевим знайомим, проте одразу назвав його другом, показував жмуток грошей, затиснутих у кулацi, i все доскiпувався, де ще можна випити, дарма що й так уже ледве тримався на ногах. - Ти хто? - з пiдозрою бликнув на нього Обруч. - Може, лягавий? Чи хто? - Мiг би великим бути, - мимрив той. - А так нiхто. Такий, як i ви. Лекторова запитала нервово: - А хто ж ми, по-вашому? - Дикi конi доби, - мовби тверезiючи, казав незнайомець. - Худоба, що почина? ревiти перед затемненням сонця або перед землетрусом... Адже в нас розвинена iнту?цiя долi... Iнту?цiя неминучого i незабарного кiнця... - О! Та ти мудрецьi - вигукнув Обруч. - А менi здалося, що ти просто рядовий примiтивний калимник, який не встига? пропивати сво? хабарi. Спец по телевiзорах абощо. - Вмiю i телевiзори... I приймачi всiх систем ... Все на свiтi ремонтую. - А чи не брався ти земну вiсь поправити? - Земну вiсь - це складнiше... Зате реставрую навiть собори. Це мiй коронний номер: реставратор-верхолаз. - Це вже цiкаво! - вигукнула Ера. - Це ви аж там, на шпилях? На найвищих куполах? Звiдти, мабуть, чудовi кра?види? - На сто миль видно навкруги... Все бачу... Де начальство бенкету? на дачах... Де прокурори хабарi беруть та юшку з браконь?рами варять... Все вiдкрито менi... За горизонти буднiв кидаю з верхотури орлиний погляд... - А в душу? В глибiнь душi можете зазирнути? - ущипливе запитала Жанна. - Туди - нi. Туди не дано нiкому. В ядро атома зазирнули, в космос вирвались, нафту тягнем з десятих горизонтiв ... А в надра душi - нiхто. Морок! Тьма бездонна! Тiльки щось мерехтить у глибинi загадками вiчними... - Та ти що - псих? - уважно став приглядатись до верхолаза Обруч. - Може, ти з Iгренi, з психдиспансера втiк? - Я вас боюсь! - вiдсахнулась Ера. - Не бiйсь, - заспоко?в Обруч. - Коли що, я одразу погамую. Сам збираюся з кийком на Iгрень буйних приборкувати. За це там добре платять. - Я такий, як i ви, - вiв сво?? верхолаз. - Хоча декому здаюся дивним. Таратута змiряв його неприязним, поглядом: - А ти часом з собору не падав? Може, ти контужений? - На вiйнi не був, але життя завдало контузiй... Та й ви, по-мо?му, контуженi, братцi? Одначе де ж усе-таки випити нам? I знову помахав жмутком грошей у кулацi. Той жмуток, видно, справив враження на Таратуту, i вiн згадав, що на вокзалi ресторан працю? цiлодобово. - Запрошую, - сказав верхолаз, i всi разом похилили на вокзал. Проте до ресторану не дiйшли. На привокзальнiм майданi увагу Жанни привернула нова-новiсiнька "Волга" вишневого кольору, антена стирчала нiкельована, - Жанна, ради розваги, бренькнула по нiй. В машинi нiкого. Таратура товстим пальцем з каблучкою натиснув кнопку дверцят, i вони легко, мовби самi собою, вiдчинились. Ключик стирчав на мiсцi, радiо тихенько гомонiло, господар, схоже, лиш на хвилину залишив свiй лiмузин, побiг на перон, либонь, когось зустрiчати. - Роззява, забув i ключi, - взявся за ключик Таратута. - Що йому за це зробити? Жаннуся першою шурхнула в машину: - За кермо, Таратуто! На пляж! Купатись! Похапцем, iз здавленим реготом всi стали втискуватись у машину, верхолаз теж полiз, зоп'яну плюхнувся котрiйсь iз жiнок на колiна, його обурено затовкли в куток. Не сiдав тiльки Вiтя-бой. Вiн стояв зовсiм блiдий, наляканий ?хньою витiвкою. - Вiтю, давай мерщiй! Я на колiна тебе вiзьму. Хлоп'як не зрушував з мiсця. Виряченi, виразистi очi його повнились жахом. - Ну? - визирнув з водiйського мiсця Таратута. - Оглух, чи що? - грiзно кинув Обруч через Таратутине плече. - Не сяду! - позадкував хлопець i, нiби вiдборонюючись, замахав руками: - Не сяду! Не сяду! I кинувся щодуху вiд машини навтьоки. Бачили тi?? ночi вишневу "Волгу" в заводському районi, де вона гасала по темних завулках, перескакувала через трамвайнi колi?, потiм на скаженiй швидкостi помчала через мiст на лiвобережжя, шурхнула пiд вiадук, де ледве не збила припiзнiлого велосипедиста. Промчала по набережнiй до водно? станцi?, зробила там безтямне п'яне коло i, не зупиняючись, повернула кудись на селища. Буде ще потiм ?й на путi готика тополь, коли минуть територiю заводiв, верби плакучi виникнуть десь на греблi озера Качиного, i хлопцi та дiвчата промайнуть пiд вербами, - парочки в летючому свiтлi фар промелькують тут i там, пообiймавшись, як у вiсiмнадцятому сторiччi... При наближеннi машини закоханi сахались, затулялись долонями вiд свiтла фар, а дике авто, вдаривши по них гострим свiтлом, чадом i ревом мотора, летiло скажено далi, через заводськi пере?зди рвалось кудись у темряву, у бiк шлакових звалищ. - ЖениI Жени! - чулося в машинi жiноче, майже iстеричне. - Куди? - У степ! Де конi iржуть! - Бери вiд життя все, що можеш! Так мене вчив мiй Лобода! Пробо?мi Живохватом! Жанна зiрвала фiранку, висунула руку з машини - залопотiло бiле на вiтрi. - Нi, це не прапор капiтуляцi?,.- вигукувала вона, шаленiючи вiд лету. - Це прапор вiйни з нудьгою! - Мчи! Газуй! - пiдхопила в нестямi Ера. - В безвiсть! В абсолютну свободу! Верхолаз торсав Таратуту за плече: - Дай поведу. Я витисну вам сто миль. Таратута рухом плеча скидав iз себе його руку: - Вiдчепись, бо викину. - Сто двадцять дам... Занесло ?х у якийсь глухий кут: шлаковi звалища, заводськi вiдстiйники, кислотами смердить. Довелось зупинитись. Таратута з Обручем вийшли, стали роззиратись, про щось радилися стишено. Першою отямилась гейша, заскiмлила в машинi. - Куди ви мене завезли?.. Де ми опинились? - Вона злякано щось шукала очима в темрявi, в химерних накопиченнях ночi, до чогось прислухалася. Потiм знову заскиглила: - Що менi свекруха скаже? Чому я з вами? Чому така безвольна? Вiд життя вже нiчого не жду... Там - пустеля. Невже на мiсцi квiтучих мiст тiльки й зостанеться такий ось чорний хаос, холод, мертвi каньйони шлакових звалищ?.. - Годi тобi, розвела за упокiй душi! - перебила Жанна, розпатлавшись зовсiм. - Я вiрю в свiтовий порятунок. Знайдуться лицарi, що нас порятують... Може ж, прийдуть такi? - Нiхто не прийде; - заперечив верхолаз. - Ми замика?мо цикл. З пiтекантропа вийшли, пройшли свiй шлях i зника?м у вiчностi. Набули таку швидкiсть, що навряд чи спрацюють гальма... Нi, краще було б народитись в палеозо?, на мамонтiв полювати. Обруч тим часом, обнишпоривши багажник, постав перед ними iз здобиччю: - Ма?мо пляшку гальмiвно? рiдини... Три зiрочки. Пляшка пiшла до колу. Тепер вони вже й мамонтiв бачать на шлакових звалищах. Тiнi велетнiв прадавнiх в химерностях ночi пасуться, вершечки якихось кущiв - кусь! кусь! - i нема. А з-за шлакових пагорбiв, з глибини ночi пiзнiй мiсяць натужно вилазить. Вилiз, застряв над обрi?м - червоний, великий, злий. Не мiсяць закоханих. Чогось тривожного знак. - Веселощiвi Я прагну веселощiв! - вiдчайдушне заверещала Жанна, перемагаючи моторошнiсть i ляк, що з'явились у цiм запустiннi. - Таратуто, Обруч! - гукнула двом тiням. - Чого ми застряли? Тут страшно! Женiмо далi кудись! Кавалери знову сiли в машину, дали заднiй хiд, вибираючись iз тупика. - До собору! - подав iдею верхолаз. - Я вам, земноводним, покажу висоту! Пропозицiя всiм сподобалась. Машину рвонуло з мiсця. Хотiлося нових розваг, лементу, гвалту, хотiлось ще якоюсь дикою витiвкою розбуркати селища... - До собору! До собору! - верещала Жанна. - Замолимо грiхи! Незабаром машина вже мчала по Широкiй. Дерева тут порозростались, сходились гiллям. "Волга" летiла крiзь зелений тунель, мiсяць тiльки прогулькував збоку серед гiлля червоним клубком i був на чорному небi якийсь зовсiм зловiсний. Вискочивши на майдан, "Волга" зупинилась перед собором. Компанiя висипала з машини. - Зараз вiдкрию перед вами врата, - сказав верхолаз i, пововтузившись бiля замка, який, зда?ться, висiв лише для проформи, широко розчахнув важкi дверi. Компанiя ввалилась до собору. Жiнки тороплено роззиралися в присмерках. - Де ж орган? Обруч ввiмкнув свiй транзистор i вперше за всю iсторiю храму пiд високим склепiнням його дико ударив джаз. Якоюсь моторошною лункiстю озвалася порожнеча, присмерки ожили, закрутилися круговертю. - Ой, там хтось ?! - скрикнула Ера, тулячись до Обруча i злякано вдивляючись у темряву. - Звiрi! Там звiрi! Це звiринець якийсь! В сiрiм каламуттi темряви всi помiтили раптом, як вепрячi морди звiдусiль шкiряться зi стiн, ворушать iклами. - Тiкаймо звiдси! Я боюсь! - хапалася Ера за Обруча, а вiн, пiдступивши до найближчого вепра, став гарчати, блазнювато дражнив звiра-чучело, пiсля чого ще голоснiш запустив музику джазу. Таратута, закурюючи, запалив сiрника, пiднiс угору i з присмеркiв виступила перед ним гола постать людська, розiп'ята на хрестi, у вiнку з терниння, в патьоках кровi, що проступала з-пiд шару пилюки. З висоти центрального купола звисав товстелезний ланцюг, на якому колись висiло панiкадило. Воно зникло давно, а ланцюг зостався, i верхолаз, розчепiривши руки, силкувався тепер дотягтися до нього, щоб поколихатись на цiй соборнiй гойдалцi. Зростом не вдався, кумедно пiдстрибував угору та все нiяк не мiг учепитися за ланцюг, i марнi його зусилля розважали компанiю. Перший острах зiйшов, сутiнь бiльше не вiдлякувала, очi звикали до не? i навiть до вепрiв призвича?лись, що тепер скалились зi стiн якось по-домашньому. Ритми джазу, лунаючи в присмерках, кликали до танцю, хотiлося божевiлля, дикостi, самозабуття. Жанна в припадку п'яного веселого сказу, скоцюрбившись, затряслася у твiстi, хвилею пiдхопило й iнших, - почалась оргiя. ?лька з Миколою Багла?м цi?? ночi допiзна блукали коло Радути, по знайомих мiсцях, побiля тих багрянцевих кучугурних озер, що нiколи не гаснуть. На похоронi Нечуйвiтра побачилася ?лька з дядечком Ягором, порозумiлись, пообiцяла провiдати i ось провiдала. Повертались з Радути, коли все довкола вже спало, нiякi тривоги не будили Зачiплянку, i лише коли опинилися неподалiк собору, вдарив з вiдчинених навстiж дверей отой джаз i вереск дико? оргi?. Здичавiлi пришельцi з iншо? яко?сь планети вдерлися в собор i верещать там по-мавпячому, п'яно регочуть, сквернословлять! Мигцем змайнула Миколi давно чута зачiплянська iсторiя про те, як професор Яворницький вигнав махновцiв iз собору; це ще бiльш пiддало йому духу, навiть не встиг подумати про можливi наслiдки, тiльки встиг кинути ?льцi: "Зажди", - а сам уже в три скоки рвонувся в розчахнутi дверi, в оту круговерть дикого, гидкого, цинiчного, що опоганювало йому душу, прекрасну поему його життя... Не встигла ?лька затримати Миколу, а може, якби й могла затримати, то не стала б. Чула, як верещання там одразу урвалось, вловила голос чужий, брутальний, налитий ненавистю: - Чого треба? Ану одвалюй звiдси! Зникни, тля! Щось було сказано у вiдповiдь хулiганам нiчним, потiм бачила ?лька, як вилiтають iз храму, ловлячи сторчаки, якiсь патлатi первiснi постатi, чула гидкi вигуки, п'яну брудну лайку, i враз щось змигнуло митт?во в повiтрi, лезом ножа змигнуло з темряви собору, i ?лька отерпла: навпроти Миколи з фiнкою в руцi осадисто стояла на порозi чорна гвалтiвна смерть. - Рятуйте!! Щосили, всiм ?ством закричала ?лька до Зачiплянки, до селищ. Коли вона пiдбiгла до Миколи, вiн уже лежав ниць на порозi соборнiм. Припавши над ним, чула, як кров клекоче, i у вiдча?, в нестямi розпуки белькотiла, нiби вимолюючи життя: - Люблю ж тебе... Люблю! Люблю! Бiля машини зчинилася метушня, знову чулася лайка, мотор не заводився, десь ключ загубили в соборi... ?льчин крик пiдняв на ноги всю Зачiплянку. До ранку нiхто на селищi не заснув. Трiщали кущi в садках за тими, що втiкали, i тепер це були не садки чарiв мiсячних, серпанкових, не нiч без зла, а нiч гнiву, тупотняви, переслiдування, зцiплених зубiв, скручених рук... Вiдправивши Миколу з каретою "швидко? допомоги", зачiплянцi все ще не розходились: наглядаючи затриманих, сердитим юрмиськом темнiли коло собору; потiм зосталась тiльки варта iз добровольцiв, котрi, ждучи при?зду мiлiцi?, розташувались попiд собором, облягли його, нiби надовго. Курили, мовчали. Тiльки вчитель Хома Романович кинув у бiк затриманих: "Оце тi, що без соборiв у душi... А вiн, як той бiблейський юнак, що вигнав сквернителiв з храму". I знов мовчали. Мiсяць над селищем червонiв щербато. Про всi початки i про всi фiнали нагадував вiн. Жилавi зачiплянськi акацi? ждуть ночами нового цвiту, чи?сь кохання жде срiблястих акацi?вих ночей. Щоранку будить селище сво?ми гудками завод-ветеран, - потужнi гудки його десь нiби зглибока йдуть, чимось торкають людей i бентежать. Сну? i сну? люд заводський сво? одвiчнi дороги - зi змiн i на змiни, в деннi i нiчнi. У нелегких буднях сво?х Зачiплянка, у вiчному течивi ?х. Завод, домiвка, знову завод. Нiби у незрушностi залиша?ться ця буденна стiйкiсть ?? iснування, i ? щось незнищенно-витривале у стожильнiй чiпкостi ?? життя. Жде Зачiплянка свого Баглая. Матiр'ю жде, що зажурено збира? ягоди синовi на пирiг з вишень-петрикiвочок, що, рясно вродивши, горять на сонцi, всуцiль облитi темно-червоним. Жде слiпучiстю саги, де безжурно галаса? дiтвора, всi оцi юнi Миколинi друзi, що в приймальний день самi несуть йому передачi до заводсько? лiкарнi i пишаються ним, вважаючи, що хоч пов'язки дружинницько? Микола й не носив, але нема вiдважнiшого за нього серед усiх дружинникiв заводського району. Часом зустрiча? дiтвора на подвiр'? лiкарнi дiвчину смаглявку, Ягорову ?льку, в бiлiй хустинi. Приходить сумовита, сiда? на лавцi пiд гiллястою липою i годинами так висиджу? перед вiкнами палат, ждучи, доки Багла?вi дозволено буде пiднятися з лiжка i вiн, блiдий i знекровлений, нарештi вигляне до не? з котрогось вiкна. В смугастiй лiкарнянiй одежi, схожий на каторжника, вигляне i вмiхнеться... А поки що - жди. Бачитимуть щодня Багла?ву наречену оцi бетонованi, розпашiлi спекою корпуси лiкарнi i слiпучi вiд сонця вiкна палат, зрання приходитиме на вахту сво?? любовi i в замисленiм присмутку ждатиме, ждатиме, скiльки доведеться, хоч уже й липа ця запашна вiдцвiте, хоч i листя з не? вiтер обвi?... Сухi вiтри час вiд часу окутують Зачiплянку жовто-бурою курявою. А вечорами, коли тихо, виходять посидiти на сво?й iсторичнiй лавцi Iван та Вiрунька. Iдилiчною парою сидять пiд зачiплянськими зорями. Коли заходить мiж ними мова про Миколу, Баглай-старший не може вiднайти пояснення цiй драмi, яку вiн вважа? безглуздою, не може стримати обурення: навiть там, серед племен, де вiн тодi заблукавсь, ножа нiхто не пiдняв, а брата твого на рiднiй землi - дикуни доморощенi... Сталь днями й ночами виплавля? завод - хiба ж то для фiнських ножiв сталь? П'ять ран ножових, одна з них на мiлiметр вiд серця, чудом тiльки не втратив хлопець життя. Була хiрургам робота, могла б виявитись марною, однак молодий органiзм допомiг... Та ще, мабуть, чиясь любов. Ну, тепер позашивано рани, заживають потроху... Iнодi допiзна засиджу?ться коло двору подружжя Багла?в. Змiнився за два роки Iван, iншим повернувся, Вiрунька почува? це. Надто коли почина? розповiдати ?й про той загадковий, бiлоснiжний Тадж-Махал, що в одному мiсцi оздоблений чорним каменем i той камiнь спiва?. Не кожен почу? те диво, але коли вслухатися добре - справдi, ледве чутно спiва?: так вмiло той камiнь поставлено давнiми iндiйськими майстрами. I досi та?мницю ?хню не розгадано: чому ж вiн спiва? I вже обо? вслухаються мимоволi i в свiй собор, що височить на майданi, тане верхами в сутiнi неба, - часом чи не заспiва? вiн теж, тихо, вiддалено? Мовчить собор. Не видно облупленостi, iржi на банях, нiч скрада? на ньому всi травми часу. Навколо вирують пристрастi, ламаються списи в щоденних баталiях, що ?х ведуть будiвничi з браконь?рами, а вiй сто?ть, дума? свою одвiчну думу. Про що вона? Все тут проходило перед ним, як перед свiдком i перед суддею. Ще, зда?ться, недавно рипiли гарби повз нього з снопами, клекотiла революцiя на цьому майданi соборному, дзвони калатали на сполох, кликали на сходки, на пожежi, то радiсно, то тривожно будили передмiстя, б'ючи пудовими язиками свою литу, з домiшкою срiбла мiдь... Поглядом болю i туги востанн? дивилися на нього розширенi очi дiвчат-полонянок, коли ?х тисячами гнали мимо собору в Нiмеччину. Ридання чув, i крики надiй, i залiзнi гуркоти вiйни, i ??, ще страшнiшу тишу... Тепер велосипеди нiчних змiн нечутно обтiкають його щодня i щоночi. Все вiн бачить i бачив усе. Ярмарки вирували круг нього, яскраво гомонiли, бурунили, буйно смiялись червоним, сивiли шапками, саньми красувались в рiзьблених оздобах... Чи так уже воно й вищезло усе? Чи береже вiн у собi вiдгомiн життя невмирущого, мигтiння списiв запорозьких, рiзноголосся ярмаркового люду, жарти циганськi, чвари прасолiв, iржання коней продано-ображених, лоскiтний смiх шинкарок щасливих, нiчнi шепоти закоханих, зорянi обiйми й зачаття?.. Повен, повен всього! Темрявою ночi окутаний, зiрок дiста? шоломами сво?х бань крутолобих. А сталь у печах клекоче, i коли плавку дають, шлак за Днiпром виливають, i все небо виповню?ться загравною повiнню, так що вершечки садкiв висвiтяться карбовано, виднi до кожного листочка, - в такий час од свiтла заводiв враз вирине з темряви ночi й собор. I доки багрянi?, диха? небо по всьому Надднiпров'ю, сто?ть серед заводського селища весь освiтлений, парусно-повний i чистий, як тодi у минувшинi, коли вперше тут виник, вичарувався з душi сво?х мудрих i дужих майстрiв. 1963-1967 * Надзвичайна подiя.