------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 http://www.ukrlib.km.ru/
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ?  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   I. ТИ ЛIТАЙ

   - Нiщо менi так не  пахне,  як  наш  степ,-  каже  молодий  Горпищенко,
льотчик реактивно? авiацi?, при?жджаючи до батька-чабана у вiдпустку.
   I якось так випада? щоразу, що батька заста? вiн  не  в  хатi  i  не  в
кошарi, а в степу, просто серед пасовища, де старий сто?ть  коло  отари  з
гирлигою, в черевиках солдатських i в усiх  сво?х  чабанських  обладунках:
пояс, а на поясi джермало, що дiсталось йому у спадок ще вiд  дiда-чабана,
i рiг баранячий з нафталiном - рани  вiвцям  присипати,  i  пляшка  сумiшi
креолiну з дьогтем - теж для  го?ння  ран,  i,  звичайно  ж,  ножицi,  щоб
простригати вiвцям очi, бо, бува?, Так  позаростають,  що  й  шпичакiв  не
бачать, проколють очi об них.
   Чабан Горпищенко собою незавидний, але в степу вiн якось далеко видний.
Низькорослий,  осадкуватий,  прогартований   вiтрами,   шкiра   на   ньому
пропечена, як шкураток, а очi вже сивi од старостi чи вицвiли вiд сонця та
вiд неба, i самi вони мають барву вилинялого степового неба.
   У всеозбро?ннi поста? перед сином старий Горпищенко. Про таких  чабанiв
кажуть, що вiн природний чабан, i хоч  ростом  його  природа  й  не  щедро
дарувала, але тим вразливiший  вiн,  коли  йдеться  про  його  батькiвську
честь. З суворою гiднiстю i  навiть  настороженiстю  жде  вiн,  поки  син,
вставши з газика, пiдiйде до нього,  зiрко  стежить,  чи  син  не  зробить
якогось промаху, чи не образить його чимось, не порушить давнього  звичаю.
I хоч  сином  його  в  радгоспi  пишаються,  бо  знають,  що  вiн  льотчик
неабиякий, сьогоднi реактивний сокiл, а завтра,  може,  полетить  на  такi
планети, де нi отар, нi степiв не буде, проте батька й це  не  виводить  з
рiвноваги, вiн сто?ть i з суворiстю жде належно? синово? шани, а перед ним
його гирлига з мiдною, рясно розгравiйованою брейцарою.
   А коли вже син поздоровка?ться i промаху нiякого в етикетi не  зробить,
тодi вицвiла текуча блакить батькових очей враз налива?ться нiжнiстю.
   - Не  забув?  -  ставить  вiн  перед  сином  гирлигу,  де  на  брейцарi
викарбувана з дитинства знайома синовi кудлата чабанська вiвчарка.- 3 яких
частин склада?ться гирлига, ану?
   - Брак, барнак, брейцара i держак! - чiтко вiдповiда? син, i  цим  йому
вже забезпечена симпатiя старого на весь час вiдпустки.
   Хто незнайомий глянув би збоку на них, аж неймовiрним йому  здалося  б,
що цей щуплявий, до чорноти просмалений сонцем чоловiчок дав  життя  цьому
бiлявому ставному юнаковi,  який  виструнчившись  сто?ть  перед  ним.  Син
усмiха?ться, розглядаючи батьковi обладунки.
   - Здорово, га? - зверта?ться вiн  до  сержанта-водiя,  що  теж,  злегка
усмiхаючись, вигляда? з кабiни газика.
   Хто-хто, а син зна?, що добра половина цих обладункiв в  звичайний  час
зосталася б лежати вдома, бо нiчого зайвого чабан не вiзьме в  таку  спеку
носити з собою по степу, а якщо вже вiн так спорядився, якщо вже оту мiдну
напiвстерту брейцару начищено до блиску, то це ради зустрiчi з  сином,  то
це для того, щоб у таку врочисту мить батьковi було  чим  погамувати  його
чабанське й старiстю не притуплене честолюбство.
   Стоять вони удвох коло отари в степу - один той,  що  все  життя  пiшки
ходить по землi, другий, що пiвжиття проводить у небi;  один  з  гирлигою,
жезлом пастуха, що засвiдчу? приналежнiсть до найдавнiшого фаху людського,
а другий з емблемою у виглядi крил на кашкетi, хоча найпрудкiшi крила  вже
не можуть зрiвнятися з тими швидкостями, на яких вiн живе. Стоять, а  бiля
них збилася жаркою купою отара, збилася густо, в щiльник. Бруднувато-бiлi,
вже остриженi мериноси надсадно дихають, ховають голови вiд спеки у власну
тiнь, а за ними степ, i степ, i марево маревi?,-  марево  чи  синява  неба
спустилася до землi, млисто розсiялась серед просторiв.
   Навiть того, чи? життя мина? в небi, цей степ вража?  сво?м  безмежжям,
блиском, слiпучiстю - сонце таке слiпуче тут свiтить, нiби ти опинився  на
якiйсь уже iншiй, ближчiй до сонця планетi.
   I все тут пахне. I хоч пахне не стiльки якимись там особливими пахощами
степового рiзнотрав'я, бо траву тут майже геть стирловано, одначе син таки
каже iстинну правду, що нiщо йому так не пахне, як цей степ,  навiть  коли
вiн пахне  просто  гарячим  ло?м  отари,  батьковим  чабанським  духом  та
вiдкритою навстiж сухою кошарою, яку зараз посилено дезинфiку? сонце.
   Одна з овець забентежилась, почала мекати  в  бiк  кошари,  i  льотчик,
глянувши туди, помiтив, як мiж кущами кураю стриба? щось схоже на зайченя.
Стриба?  невмiло,  натужно,  стрибне  i  впаде,  наче  пiдстрелене,  потiм
зводиться знов.
   - Отож, кажуть, бог ?,- загомонiв  батько.-  А  де  ж  вiн  ??  Хай  ми
прогрiшили, а ягня? За що його вiн скалiчив?
   Жваво, майже пiдбiгцем старий чабан кинувся до  ягняти,  взяв  його  на
руки, принiс, поклав до вiвцi, i вона одразу заспоко?лась.
   - Бач, як ноженята йому покрутило. Iншi бiгають,  вибрикують,  а  цього
щоразу треба пiдносити до матерi, само не встига? за сакманом...
   - Це ж чого воно таке?
   - Таке вродилось, та ще й не одне: тро? таких  калiчок  в  сьогорiчному
окотi...- Старий враз насупився, похмарнiв.- А  в  Японi?,  я  чув,  дiтей
тридцять тисяч калiчками народилось, це правда?
   Син  промовчав,  нiчого  не   вiдповiв.   Помiтивши,   що   водiй   жде
розпорядження, льотчик вiдпустив його, сказав на прощання:
   - До завтра.
   Чабан насторожився: до завтра? Чому  до  завтра?  Оце  така  вiдпустка?
Старий ще бiльше насупився, але доскiпуватись не став: той  же  чабанський
гонор не дозволяв йому бути причепливим, лiзти не в сво?.  Син  тим  часом
став розпитувати про життя, i батько, заохочений його цiкавiстю, незабаром
гомонiв уже про те, що найдошкульнiше його пече: про настриг вовни в цьому
роцi та про випаси, що ?х дедалi скорочують, принагiдне вилаяв начальство,
яке, мовляв, не прислуха?ться до чабанiв.
   - Худоби щорiк бiльша?, розвели ?? стiльки, що ферми трiщать, а  прийде
зима - годуй чим хочеш. Хiба ж не було, що корiв шлангами пiдв'язували  до
бантин? Пiдв'яжуть та ще пробують i  до?ти!  Отак  хазяйну?мо,розпалювався
старий.- Навеснi, коли зовсiм прикрутило, при?здить  порадник  з  областi:
камкою годуйте! Сiчiть, здобрюйте i годуйте. А то  спите  тут,  вишуку?те.
Стiльки морсько? трави пропада? по узбережжю, а в них худоба дохне!
   - Та худоба ж камки не ?сть! - здивувався син.Вогонь i той ?? не  бере.
Бензином, бувало, обiлл?мо, бензин обгорить, а камка вся цiла...
   - Отож такий "новатор"... Ну, я на глум не пiшов, не  став  дурну  ?хню
камку збирати... Зовсiм хотiв уже був кинути  чабанування  та  перебратися
жити на Центральну, занiс  був  i  гирлигу  директоровi  в  кабiнет:  кому
передати, кажiть? Та тiльки нiкому й передати,  бо  не  густо  тепер  вас,
охочих до  чабанування.  Молодi?  Вони  начабанують!  Йому  аби  верхи  на
велосипедi отару завертати! На кожнiй руцi  в  цього  по  годиннику,  один
спiшить, другий вiдста?, так вiн погляда? на той,  що  спiшить,  по  ньому
пасе... А ми ж не вiчнi. Нас  не  стане,  кому  оцю,-  батько  аж  сердито
пристукнув об землю гирлигою,- кому ?? передати?
   - То, може, менi? - посмiха?ться син на батькiвську мову.
   Старий пильно дивиться на нього, на його кашкет.
   - Нi, ти - лiтай.
   I пiсля мовчанки знов:
   - Тобi - лiтати.
   Неквапом  рушають  вони  до  сво??  чабансько?  оселi,  рiвно,  обоплiч
ступають по цiй твердiй  забучавленiй  землi,  де  льотчик  ще,  зда?ться,
недавно бiгав чабанчуком. Рiдна сива земля чабанська... Дикi  конi  гасали
по нiй iз  правiку...  Чумацькi  мажари  з  кримською  бiлою  сiллю  важко
рухалися по нiй... Мiтлиця пiд ногами тече,  тонконiг,  типчак.  Нема  тут
болiт, нема мерзлоти, твердь цiлинна, спресована вiками... Така твердь, що
могли б звiдси й мiжпланетнi кораблi стартувати.
   Осторонь кошар, на белебнi, височить кущик  тополь,  бiлiють  чабанськi
будиночки; там уже бiганина, метушаться жiнки-чабанки, пiр'я летить  аж  у
степ, i чути дзвiнкий, дiвочий, безтямно-радiсний крик:
   -Ура! Петрусь при?хав!
   I вже мчить звiдти сестра Тоня, летить, зблискуючи  колiнами,  попереду
всiх, а за  нею,  як  хвiст  за  кометою,  -  гурт  малечi.  Розрум'янена,
ошаленiла, Тоня з розгону налiта? на брата, кида?ться йому на шию,  i  вже
брат, жарко обцiлований, вихопившись, як з полум'я, вiдзнача? про себе, що
сестра таки здорово пiдросла за час його  вiдсутностi,  стала  зовсiм  уже
пiддiвком. Налита, туга, мов  вишня,  очi  горять,  стрiляють  блиском,  а
волосся вже накрутила на головi по-модному. Широко, в один  захват  кинула
очима по степу.
   - Де ж таксi?
   - А я цього разу не на таксi.
   - Газиком? З полiгона дали? Ну, а коли ти вже прилетиш до нас, Петрику,
на сво?му? На тому, що швидше звуку?
   -- Колись таки прилечу...
   - У нас же ? де сiсти, глянь!
   I вона обвела рукою степ, де свiтлий океан марева розлився.
   Вся трепетно-збуджена, Тоня вихоплю? в брата з рук його дорожню  валiзу
i мчить з нею вперед, раз у раз  озираючись  весело  на  брата,  а  русяве
пухнате волосся вже розпустилось i метля?ться ?й на плечах.
   - Клопiт з. нею, та  й  годi,-  каже  батько  з  невдоволенням,  бiльше
вдаваним.- Ото як накудляла... То кiнським хвостом пiднiме, то розпустить,
як утоплениця... Хiба ?й екзамени в головi?
   На подвiр'? повно  малечi,  чабанчукiв  та  чабанят  безштанних,  повно
качат, курчат та кролят, чабанськi собаки лащаться, всюди пiр'я  бiлi?,  а
над пiр'ям, над курчатами-качатами, над вiдкритою лiтньою кухнею-кабичкою,
що вся шкварчить  i  пашить,-  над  усiм  цим  яснi?  добра,  всеобiймаюча
материна усмiшка.
   Мати. Вона всмiха?ться, а сонце  вже  iскриться  в  краплинах  слiз  на
щоках, повнi розчервонiлi руки мати похапцем витира? об  фартух,  губи  ?й
дрижать хвилюванням i шепочуть  уже  щось  найпестливiше,  найнiжнiше,  i,
пiрнувши в тепло ?? грудей, льотчик на мить  переста?  бути  льотчиком,  i
нема за ним вздовж i впоперек  облiтаного  неба,  нi  шалених  надзвукових
швидкостей, нема нi команд, нi тривог, нi небезпек, а ? тiльки  затишок  i
насолода вiднайденого щасливого дитячого  свiту.  Та  це  тiльки  митт?ве,
потiм знову все ста? на сво? мiсця, i вiн перед нею вже при?жджий льотчик,
майже гiсть, i мати, погамувавши кипiння сво?? радостi, терпляче жде, поки
син здоровка?ться з чабанами та чабанками. Ось  вiн  розмовля?,  жарту?  з
Демидом та Демидихою, у яких дiтей купа, часом при?жджi думають, що  внуки
Демидовi, а це все його сини... Потiм льотчик знову коло  матерi,  i  вона
ма? змогу повести його по двору, показати копичку сiна, що батько  накосив
i приберiг спецiально ради нього, бо обо? вони знають, як любить син спати
на сiнi, потiм цiлою родиною оглядають топольки, що зеленiють такою густою
соковитою зеленню, яко? нема? й близько в цьому голому,  рано  вигоряючому
степу.
   - Як там з неба ?х... чи видно? - пита? батько.
   - Видно,- вiдповiда? син, розглядаючи тополеве вiття.- Славнi топольки,
гарно пiдросли.
   I наступного  лiта  вiн  оглядатиме  ?х,  мiрятиме  оком,  тiльки  тодi
тополеве гiлля розiв'?ться ще бiльш.
   В той рiк, як пiшов син в авiацiйне, посаджено цi молодi топольки. Лише
степовик зна?, як нелегко ?х викохати тут, у степу, на вiтрах. Та  викохав
чабан Горпищенко, поливав, напував колодязною  водою.  Бо  для  того  ж  i
посаджено, щоб росли, щоб син бачив ?х з неба!
   Розрослись тополi, роззеленiлись. Пiднялись вище  хати  чабансько?,  на
весь степ стали виднiти, i всi тутешнi  льотчики  добре  знають,  як  свiй
орi?нтир,  цю  чабанову  тополину   зiрку.   Впiзнають   ??   й   льотчики
сiльськогосподарсько? авiацi?.
   А надвечiр мiж тополями, де затiнок трима?ться  цiлий  день  i  степова
трава хвилястими рунами лежить по землi, стоять столи на честь льотчика, а
за столами сидять чабани.
   Вже випито першу чарку,  i  молодий,  вiдварений  по-чабанськи  валашок
пару? в мисках, в  тих  самих  мисках,  з  якими  старий  Горпищенко  нiяк
примиритись не може, бо по чабанському звичаю тузлук треба  ?сти,  як  вiн
каже, тiльки з дерев'яних ночовок. Вiн i сьогоднi довго змагався з жiнками
з цього приводу, погрожував  позмiтати  геть  зi  столу  ?хнi  тарiлки  та
виделки, i тiльки пiсля того, як виявилось, що дiдiвськi дерев'янi ночовки
вже розсохлися, старий пiшов на поступки цивiлiзацi?.  Вiн  i  сам  тепер
нарiвнi з iншими ?сть iз тарiлочки, що йому, нiби для жарту, ставила Тоня.
   А мати все пригоща? сина:
   -  Ось  тобi  хрящик...  Ти  ж  любиш,-пiдкладае  вона   йому   гарячо?
найнiжнiшо? баранини, пiдсову? юшку, де вiдварена цибуля плава?  кiльцями,
i льотчик, ласуючи тузлуком, солонцюючи густою  щербою,  шанобливо  слуха?
батькову мову.
   - Я - давнiй,- гомонить старий атагас.- Я звiдти, де пiшки  ходили.  Де
на волах ?здили. На конях гасали. Вiтер! Птах! - то було найшвидше.  А  ти
ось тепер в сталь загорнешся - i в небо,  як  снаряд.  Зблиснеш,  наче  та
ракета,- i вже тебе нема.
   - А хiба ви, тату, бачили ракету? - смiшливо пода? голосок Тоня.
   Чабан глянув на дочку суворо, виждав тишу.
   - Бачив.
   I хоч присутнi тут вперше це вiд нього чують, але нема в них  недовiри:
хтозна, може, й бачив.
   - Яка ж вона, тату, ракета?
   -  А  така,  як  i  його  лiтак,-  кива?  старий  на  сина.Опецькувата,
блискуча... Викапаний лiтак, тiльки крила обрубанi.
   Корнiй, чабан право? руки,  зсутулений,  зморщений,  як  стручок,  хоча
лiтами й  не  старий,  вважа?,  певне,  що  зараз  саме  час  наскаржитись
льотчиковi на свого сусiда - полiгон (в Корнiя це вже стало звичкою  -  на
все на свiтi скаржитись).
   - Скажи ти ?м, Петре,- в тебе ж там повно дружкiв на полiгонi,- хай  не
забороняють нашим отарам далi на ?хнi землi ходити,- каже вiн  кутуляючи.-
Бо ранiш таки давали трохи вольготностей, а  це  вже  ось  з  мiсяць  межу
переступати не смiй... Уралову, начальнику полiгона, скажи,  вiн  же  тобi
друг.
   - Що ж я йому скажу?  -  посмiха?ться  льотчик.-  Щоб  дозволив  вам  з
вiвцями пiд бомби лiзти?
   - Послухай  Корнiя,  вiн  тобi  наплачеться,  -  каже  весело  батько.-
Звiдусiль йому утиски, кривди, а як чарку вип'?, так сам  перший  у  бiйку
лiзе...
   - Дарма  що  ото  голова  iне?м  взялась,-  додала  Корнi?ха,  -  а  на
Центральнiй недавно  так  розбушувався,  що  дружинники  й  такого  хотiли
остригти, менi вже вiдбороняти довелось...
   - Через те, Корнiю, й на полiгон тебе не пускають, що ти забiяка, а там
люди мирнi,- завершу? чабан Горпищенко, i всi смiються,
   Тоня тим часом, нахилившись до матерi, шепоче ?й в захватi:
   - Гляньте, мамо, ?й же ?й, в нашого Петруся гагарiнська усмiшка!  Це  в
них тепер, видно, мода така...
   - Тобi вже й мода... Вiн завжди так усмiхався,- тихо вiдповiда? мати, а
сама не може вiдвести очей вiд сина, що, скинувши кiтель, сидить  у  сво?й
зеленiй льотчицькiй сорочцi з таким же зеленим галстуком, що вiн його собi
дозволив тiльки трохи послабити, сидячи за столом.
   Усмiшка  усмiшкою,  а  отi  раннi  залисинки,  що  з'явились  на  лобi,
найбiльше тривожать матiр. Кажуть, що льотчики та пiдводники рано лисiють,
не вiд легкого то, певне, життя. Як вiн живе? Яка його  робота?  Куди  вiн
лiта?, що його раду? i що смутить - нiчого  про  це  матерi  невiдомо.  Як
вiдгомiн неспокiйного синового життя, чу? вона тiльки  щоденний  гуркiт  у
високостi, грiзний, могутнiй, що нiби рве, проламу?  небо.  Досi  нiяк  не
може мати звикнути, що небо, ясне, приморське, над нею весь  час  гуркоче.
Влiтку i взимку. Вдень i вночi. I людям всього  радгоспу,  всiх  вiддiлкiв
(що вона ?х по давнiй пам'ятi ще зве хуторами) доводиться вiчно  жити  пiд
цим бентежливим гуркотом. I  хоч  iншi  уже,  може,  до  цього  й  звикли,
вважають це природним, адже поряд полiгон, до якого здалеку  летять  чи?сь
сини на свою грiзну роботу, а вона, льотчицька мати, все ж  нiяк  не  може
звикнути до цих гуркотань, вибухiв, струсiв. Вона ж бо  ще  пам'ята?  iнше
небо, те небо, що озивалося до людини тiльки  перекатами  грому,  протягом
лiта тiльки орли в ньому та шулiки кружляли тихо, беззвучно.  Коли  квочка
занепоко?ться i курчата грудочками покотяться по двору, так  i  пильнуй,то
вже в небi орел чи шулiка завис.
   - Супутники... Ракети... А менi ще ж  впомку,  як  ми  побачили  вперше
яроплан,- каже Демидова мати, стара костиста жiнка, до яко? туляться онуки
з обох бокiв.- На панськiм току саме молотили, а вiн летить... I молотарку
спинили, сто?мо, та хрестимось, та все дивимось, як вiн  поволi-поволi  по
небу пролiта?...
   - А тепер блись! гурк! - i вже вiн там, де мороз сизий, хоч на землi  в
цей  час  жарота  сорок  градусiв,-  аж  хвальковито  виголошу?  за   сина
Горпищенко-чабан.- Менi, чабану, i то дух перехоплю?, коли вiн  ото  вгору
на небо дереться... Сто?ш, дивишся, а вiн полiз i полiз кудись аж на сьоме
небо...  Росте  сила,  ростуть  швидкостi,  та  тiльки  чим  воно  все  це
скiнчиться, сину?
   - А тим,- таму? посмiшку син,- що лiтатимем ще швидше. I далi. I  вище.
Може, навiть зовсiм без крил. А крила нам зостануться лише на  спомин,  як
вам брейцара. Або як морякам зостались на спомин вiд минулих часiв паруси.
   Чабан лiво? руки Демид, контужений з вiйни i вiдтодi глухуватий,  лупа?
очима, щось хоче спитати.
   - А це правда, Петре, що i кров iз шкiри виступа?, так  тебе  тисне  на
тих швидкостях? - нарештi запиту? вiн.- I що,  бува?,  й  непритомнi?  ваш
брат?
   - Зi мною не траплялося. Якби трапилось, то з вами  тут  чарку  не  пив
би,- сказав гiсть жартома,  але  пiсля  цього  тiнь  якась  промайнула  по
обличчю, нiби згадав щось зовсiм не жартливе  i  для  них  далеке.Бувають,
звичайно, перевантаги, так тебе вдавлю?, аж в очах темнi?, а потiм... Коли
льотчик уже влiтався та добре вiдчува? лiтак, нiчого йому не страшно. Був,
правда,  у  нас  один  курсант,  намучилися  з  ним:  землi  боявсь.  Йому
приземлятись, а вiн схопиться за ручку i просто сiк з не? чавить.
   - Ну й що з ним? - спитала тривожливо Корнi?ва жiнка.
   - Вiдчислили.
   - Може, й тебе, сину, вiдчислять? - несамохiть вихопилось у матерi.
   - Не тi вiтри дмуть, щоб вiдчисляти,-  заперечив  батько.-  Та  й  чого
ради? Молодий, здоровий, тямущий... Я ось на що вже, а  й  то  часом  душа
тенькне: хоч би раз! Раз хоч би  пiднятись  туди,  де  й  птах  нiякий  не
бував... I ти, стара, гордилася б краще сином, подумай: щодня в небi!
   - I щодня... на волосинцi.
   - Хто не риску?, той шампанського не п'?,- вкинув  Корнiй,  а  молодиця
його, що напiводвернувшись годувала грудьми малого, так глипнула при цьому
на чоловiка, що вiн аж зiщулився, бо - всi знали - рука в Корнi?хи важка i
не раз вона витягала господаря за чуба з чайно? на Центральнiй.
   Тоня пiдсунулась ближче до брата.
   - Сiробаба казав, що коли вперше без iнструктора вилiта?ш, то в повiтрi
спiвати хочеться. Кожен курсант, каже, в першiм польотi спiва?, це правда?
   - Хто спiва?, сестричко,- всмiхнувся брат,- а хто й плаче.
   I, погасивши усмiшку, вiн став знову серйозним,  зосередженим.  Сидить,
мовчки дивиться крiзь тополi  на  чабанськi  гирлиги,  що,  мов  алебарди,
висять рядком пiд хатою на бiлiй, освiтленiй призахiдним сонцем стiнi i ?х
злегка коли-не-коли погойду? вiтерець.
   Батько щось роздуму?, потiм каже присмучено:
   - Дiди й прадiди пiшки ходили, хоч,  мабуть,  не  один  в  душi  сокола
носив.
   Мiг би вiн ще сказати, як синова  крилатiсть  скрашу?  i  його  буденне
чабанське життя,  мiг  би  розповiсти,  як  уночi,  коли  зорi  в  польотi
розтинають темряву над степом (аж не одразу  розбереш,  чи  зiрка  то,  чи
лiтак), вiн, ведучи отару, шука? в зорянiм просторi i синову летючу зiрку;
як i вранцi, коли срiблястi реактивнi, вихопившись  десь  iз  приморського
аеродрому, стрiмко йдуть у височiнь i  тягнуть  угору  бiлi  стрiчки,  вiн
дума?, чи то часом не син пролетiв та й  розписався  тасьмою  в  небi  над
рiдним вранiшнiм  степом.  Мiг  би  розповiсти,  як  жде  свого  сокола  у
вiдпустку i як святку? нарештi душа його, коли син отак, як зараз,  сидить
пiд  тополями  у  чабанському  товариствi,  самою  сво?ю  з'явою  змiнивши
одноманiтнiсть батькового життя.
   - Крiм тебе, Петре, всi ми тут зiбрались такi, що  нiколи  в  життi  не
лiтали,- оглянув сво?х побратимiв Демид.-  Той  глухий,  той  кривий,  той
ребер недолiчу?ться, куди нам до лiтання... Люди, що не лiтали,- це ж диво
для тебе, Петре, га?
   - Серед тих, що пiшки ходять, теж люди рiзнi ?: i безкрилi й крилатi.
   - Це правда. Всi ми,  пiхота,  вiйни  скуштували,-пiдтвердив  Демид  не
зовсiм улад i знову допитував: - Розкажи хоч, якi ми ? звiдтiля, з висоти?
Чи хоч видно нас? Чи як комахи? Як кузьки якi-небудь повза?мо по землi?
   "Не кузьки ви i не комахи,-  хотiв  би  вiдповiсти  ?м  льотчик.-  I  з
найбiльшо? висоти бачу я вашi  руки  загрубiлi  i  вашi  обличчя,  опаленi
вiтрами, бачу вас в курявi чорних бур  i  в  моросяних  холодних  дощах...
Змалечку знаю ваш труд. Знаю, що праця чабанська зовсiм не така, як  дехто
?? собi уявля?. Бути чабаном - це не просто прогулюватись  з  гирлигою  до
степу та ?сти кашу чабанську. Чабан - це той, хто все життя на ногах, кого
спека продублю? i осiннi мряки  пронизують  до  кiсток  i,  коли  iншi  ще
сплять, ви вже з отарами виходите з кошар у мокрi поля, на сво?  цiлоденнi
вахти..."
   - Чабани - ви теж робiтничий клас,- каже вiн ?м.
   - Чу?те? - охоче пiдхоплю? батько.- Ми теж робiтничий клас! А то ж хiба
нi? I не тiльки тому, що платимо внески профспiлковi, а тому,  що  робочий
день наш кiнча?ться опiвночi, а вста?ш, ще й чорти навкулачки не б'ються.
   - Кожне ягнятко через тво? руки перейде,- ожвавiв Демид, в якого  де  й
глухота подiлась.- Отару ведеш - не присядеш, все  попереду  та  попереду!
Все пильну?ш, щоб вона в тебе з-пiд п'яти траву брала.
   - А коли стрижка наста?! - вигукнув Корнiй.- Поту не менш  пролл?ш,  як
iнший бiля домни!..
   - Та ще й спецодягом нас покривдили,- скаржливо бубонить вiн до Петра.-
Видали чоботи на два сезони, а в кошарах гнояка, ти  ж  зна?ш  яка...  Там
чоботи хай i залiзнi - за мiсяць згорять!
   -  Отож  так  ви  свого   домага?тесь,-   викрикнула   Демидиха,   люто
червонiючи.- Директор троса до колодязя нiяк не випише! Посiкся, порвався,
днями як зачепило мого тетерю, мало з цебром в колодязь не потягло!
   - Та й про пенсi? пора подумати,- буркнув Демид.
   - Кому? Нам? - з'яструбiв господар.- Нам до пенсiй ще -  як  до  Москви
рачки!
   Жiнки регочуть, регочуть i чабанята, i Тоня смi?ться, позираючи  раз  у
раз на брата, як вiн на все це реагу?.
   -  А  у  висоту...  далеко  ж  ви  лiта?те?  -  пита?  згодом   Корнiй,
розчервонiвшись носом.
   Льотчик мружиться в веселiй загадковостi:
   - Берiть вiдстань, що пройдете з отарою за добу, та поставте ?? сторч -
ото й буде наша висота. Уявивши таку височiнь, мати аж ойка?:
   - Ой боже!
   - Що ти божка?ш? - коситься на не? чоловiк.- Не бог тепер, а Гагарiн!
   Вiн знову налива? келешки.  Цiлим  товариством  випивають  за  здоров'я
льотчика:
   - Лебединого тобi вiку!
   А за лiтньою кухнею-кабичкою, за кролятником сонце  край  степу  сiда?.
Росте, розбуха? в червоногарячiй туманностi. Погляди  чабанiв  якусь  мить
прикутi до нього. Бува? вечiрня  зоря  золота,  бува?  рожева,  а  ця  ось
багрянисто-туманна, червона, густа.
   - Завiтрюжить, видно, завтра,- каже Корнiй.
   - А ось для нас цi прикмети вже  не  дiйснi,-  зауважу?  льотчик  трохи
сумовито.
   - Чому ж не дiйснi? - диву?ться батько.- Хiба вже не вiриш?
   - Не в тiм рiч. Лише до цього обрiю,  доки  око  вхопить,  цi  прикмети
мають силу. А в нас iншi радiуси. Нам що синоптик скаже.
   На деякий час за столом наста? тиша. Чути, як найменший Корнi?в посопу?
на руках у матерi.
   Просто вiд отари пiдiйшов з гирлигою ще один чабан  -  Микола  Карнаух,
високий худий чоловiк без  лiвого  ока,  що  витекло  на  фронтi.  Сяк-так
пригостившись, Карнаух пiдсiв до старшого чабана,  i  чути  було,  як  вiн
стишеним голосом розповiда? про якусь "оту", що  "знов  не  пасеться",  що
"заскучала  чогось",-  йшлося,  видно,  про  хвору   вiвцематку.   Карнаух
незабаром знову пiшов до отари, а Горпищенко пiсля цього був уже не в тому
настро?, як перше, палив цигарку, мовчав.
   Тоня, пересiвши до  брата,  схилилась  до  нього  в  та?мничостi,  щось
зашепотiла над вухом, хоч про ?? тайни тут вже всi й чабанята знають.
   - Як добре, що ти при?хав,- чу? брат ?? гарячий шепiт.- Допоможеш  менi
одразу загадку розгадати... Разом з тво?ю телеграмою листа ось  одержала.-
Тоня при цьому показала йому з-пiд вирiзу плаття кiнчик зiм'ятого листа i,
показавши, знов заховала глибше на грудях.- Чудасiя - не лист: однi крапки
та тире!
   - Азбукою Морзе? - догадався брат.- Це здорово.
   -  То  з  космосу   листи   нашiй   Тонi   йдуть,-   жарту?   Демидиха,
розвеселившись.- Хто ж хоч вiн?
   - Це, мабуть, той, що по радiо Тоню вiтав,приколисуючи дитину,  сказала
Корнiева молодиця i потiм звернулась до льотчика: - Цiла ж тут  iсторiя  в
нас була, Петре... Сидимо отак увечерi, слуха?мо радiо, аж раптом  звiдти,
з приймача, голос хлоп'ячий:
   "Тоню, Тоню! Ти чу?ш мене? Яку  тобi  пластинку  поставити?"  Кашлянув,
засмiявся i поставив "Верховину"...
   - Зна?, шибеник, що саме Тонi найбiльше подоба?ться,докинув Корнiй.
   - Пустощi то все,- сказав батько суворо.- Краще про науку думала б.
   А мати теж докiрливо кивнула на Тоню:
   - Оце ж такi тепер ученицi пiшли. Екзамени заходять, а ?й  хоч  би  що,
дiвування вже на умi...
   - Хiба ж я просила менi писати? - вигукнула Тоня ображено.
   - Такi листи, та ще зашифрованi,- це  теж  наука,заступився  за  сестру
брат.- Кортить прочитати?
   - Ой кортить! - спалахнула Тоня.
   - Давай сюди, спробу?м розгадати твою шифровку...
   - Нi, нi, нi! - схопилася Тоня i, притискаючи листа  рукою  до  грудей,
майнула вiд товариства.
   По якiйсь хвилинi вона вже, розшарiла, стояла за тополею, визиркувалась
в люстерко. Мати й там крiзь листя побачила ??:
   - Бач, уже викуклю?ться. Гей, дiвко!
   - Що ти все гiйка?ш на не?,- розсердився батько.
   - А чого ж тiльки й крутиться перед дзеркалом. Все  вищипу?ться,  брови
?й не такi!
   - Птахи пiвжиття те  тiльки  й  роблять,  що  вищипуються,-  примирливо
сказав Демид.- Сидить собi десь на могилi i вищипу?ться,  чистить  перо...
Бо це й для краси ?м треба, i для здоров'я.
   - Не довго вже  вищипуватись,  раз  ото  пише  якийсь,сказала  Корнi?ва
жiнка, а стара мовчазна чабанка, мати Демидова, пiдкинула:
   - Не ганьте, не ганьте дiвчину. Може, то ?? вже судьба ?й пише.
   - Незчу?тесь, як пiсля Клави i цiй весiлля гуляти,сказав  Корнiй  ласо,
мовби наперед смакуючи вже те прийдешн? весiлля.
   Горпищенко при згадцi про старшу дочку,  в  яко?  замiжжя  склалось  не
зовсiм вдало, спохмурнiв.
   - Рано патякати про весiлля. Ще вiд тi?? зашпори не вiдiйшли.
   - Годi,- пiдвелася мати.- Набалакались. Спочивати Петрусевi пора,
   I вже прибирають столи, пустi? подвiр'я, вже  одна  по  однiй  зникають
з-пiд хати чабанськi алебарди...
   А степ сизi?, бузковi?, гасне. Вечiрня зiрка, далека невiдома  красуня,
алмазно свiтить з  неба  на  чабанське  подвiр'я,  де  в  задумi  походжа?
льотчик.
   Не в хатi стелить синовi мати постелю, стелить йому там, де вiн любить:
надворi, на сухому духмяному сiнi,- копичку ж ту батько недарма  приберiг.
Роздягнувшись у хатi, син виходить на подвiр'я  в  трусах,  у  майцi.  Без
мундира такий простий, такий свiй: Тоня знову крутиться бiля нього.
   - Ну, давай уже, розшифру?мо,- каже брат. Свiтла ще досить,  щоб  можна
прочитати  ту  азбуку  з  крапок-тире,  i  Петро  ??  чита?   вiльно,   як
звичайнiсiнький текст: _"Пише тобi той, хто в простори ефiру  шепоче  тво?
iм'я. Щоб долетiло  воно  й  до  iнших  планет.  Але  не  задавайся.  Будь
догадливiша. Твiй навiки!"_
   - Що ж, вiтаю,- весело каже брат, повертаючи ?й листа.- Тiльки ж  тепер
сама опановуй морзянку... Хоча наступного листа вiн  тобi,  певне,  напише
вже знаками давнiх iнкiв...
   - Але ж хто, хто? - дiвчина аж кулачки стинала, радiсно нетямлячись.
   - Ти знов за сво?,- грима? на Тоню батько,  пiдiйшовши  до  них  уже  з
гирлигою.- Марш звiдси! Матерi поможи он посуд прибирати...
   А сина веде до копички, до розстеленого сiна, жде, поки син  вляжеться.
I мати пiдходить запитати:
   - Не мулько? Не колеться?
   - Нi.
   - Ну, то й добранiч.
   I обо? тихо залишають його - вiч-на-вiч iз степом, iз зоряним небом.
   Пiвденнi ночi майже без вечорiв, тiльки  захiд  одпалав  -  уже  темнi?
раптово, небо вже - тьма космосу з крупинками зiрок де-не-де.  Любить  вiн
такi ночi безвечiрнi, i цю тишу, i  якусь  та?мничiсть,  гармонiю  у  всiй
природi, ?х, певне, любили споглядати мудрецi - i халде?, i еллiни...
   Спочива? степ,  набира?ться  прохолоди  пiсля  денно?  слiпучо?  спеки.
Мiсяць  зiйшов,  прадавн?  козацьке  сонце,  на  якому  тепер  наш  вимпел
лежить... Лежить та жде когось, зарившись в космiчнiй, не торканiй вiтрами
пилюцi... Хто знайде його? Хто першим туди полетить? Тиша,  тиша,  мов  на
днi океану. Океан мiсячно? ночi розлива?ться навкруги. I глибину  тишi  не
зменшу? нi сюрчання коника десь у травi, нi шелест тополиного  вершечка...
Як вiн любить цей зоряний степ уночi! Десь пiсня тане далека,  наче  крiзь
сон. Повiтря чисте,  запашисте.  А  над  тобою  простiр,  всiяний  зорями;
свiтлою порошею курить Чумацький Шлях - шлях тво?х пращурiв, що  проходили
тут чумаками в чорних дiгтярних сорочках... Проходили i не знали,  що  над
ними скрутились в спiралi галактики, а тепер i до них,  до  заглиблених  в
безвiсть галактик, сяга? твiй розум. Але чи справдi сяга?? Чи справдi  наш
розум всесильний, всемогутнiй?  Так,  справдi,  справдi!  В  найпота?мнiшi
глибини отi космiчнi промiнь думки тво?? проникне...
   Вiтерець дмухнув, i забринiли стебельця сiна,  забринiла  тирса  тонко;
навiть скошена, навiть ставши вже  сiном  сухим,  вона  продовжу?  спiвати
по-степовому.
   - Петрику? Ти ще не спиш?
   Це Тоня. Не була б вона Тонею, якби й  тут,  перед  сном,  не  навiдала
брата. Прокралась лисицею, присiла край постелi.
   - Ти тiльки не подумай погано про цього листа, Петрику,  нiчого  такого
не подумай... Я вже й порвала його. Це хтось просто пожартував.
   - Ну, а хто ж таки автор?
   - Не знаю, ?й-?й. Трiшки, правда, догадуюсь, та тiльки я нуль  уваги  в
той бiк... Ось ти менi краще про себе розкажи...  Про  якi-небудь  випадки
незвичайнi, пригоди...
   Зачувши пiсню десь далеко, брат запитав:
   - Де то спiвають?
   - Мабуть, на п'ятому вiддiлку... З ферми дiвчата йдуть.
   - Гарно спiвають. Ти питала, чи правда, що ми спiва?м в польотi. Був  у
нас  випадок,  Тоню...  Один  наш  льотчик  забув  кисень  перед  польотом
включити. Клацав у домiно до останнього, а тут команда, схопився, побiг  -
зна?ш, як це бува?... Набрав висоту,  кисню  нема,  став  непритомнiти.  З
землi посилають йому команди - не вiдповiда?, нiчого не чу? i... спiва! Це
бува? в такому станi. При зниженнi знову прийшов до тями, посадив  лiтака,
навiть не пошкодив. Ну, звичайно, за кисень кому слiд перепало, льотчиковi
само собою, а ми пiсля всього пита?мо: "Скажи, що ти хоч ото  мугикав?  Де
ти пiсню таку видер? Зовсiм якась незнайома..."  -  "А  це,-  каже,-  мати
колись менi в дитинствi спiвала... Я й сам уже цi?? пiснi не  пам'ятав,  а
як став непритомнiти, вона мимоволi виринула, пробилася десь iз самих надр
психiки..." Так що, Тоню, льотчики не тiльки вiд захвату спiвають.
   - Ну, а в отакi ночi ви лiта?те?
   - Звичайно. Тихо, мiсячно, нiч саме для польотiв.
   - I над морем ти лiтав уночi? В зоряну тиху нiч?
   - Лiтав.
   - Гарне?
   - Нам не подоба?ться.
   - Чому?
   - Тому якраз, що зоряне: над тобою небо й зiрки, i  пiд  тобою  таке  ж
небо й зiрки. Не зна?ш, якi зiрки справжнi... Просто в  фантастицi  якiйсь
зорянiй летиш... Досвiдченому льотчиковi, звiсно, нiчого, а якщо новачок -
безвiсть,  зоряний  хаос  кругом,  лiнiя   горизонту   втрачена,   почина?
"виправляти" лiтак, хоч насправдi вiн iде рiвно, "виправля?" i  завалю?...
Летiти в зоряну нiч над морем для нашого брата, вважай, не  менш  клопiтна
справа, як i фронт грози пробивати...
   - А хiба ви i в грозу лiта?те?
   - Взагалi-то не випускають, слово синоптика - закон, але ж  i  синоптик
всього не передбачить...
   I, помовчавши, нiби вагаючись, чи розповiдати Тонi, чи  нi,  брат  став
упiвголоса згадувати якогось льотчика, певне  близького  йому,  i  те,  як
льотчик той перед вильотом запитав свого старшого: "А ото ж  гроза?"  -  i
вказав на тучу, могутню, синю, що над горами  сто?ть  (бо  аеродром  ?хнiй
там, де  лiси,  де  високi  гори...).  "Та  гроза  й  тиждень  стоятиме",-
заспоко?в його старший.
   Справдi, бува?, що вона й тиждень сто?ть там, у горах, а ми  лiта?мо...
Але на цей раз сталось iнакше...
   I далi брат розповiда?, як  той  льотчик  попав  у  страшну  грозу  над
горами, i такий фронт грози був могутнiй,  що  нiяк  неможливо  було  його
пробити. Стало темно  в  лiтаку,  тiльки  спалахи  блискавок,  що  крешуть
ось-ось бiля тебе, всi прилади вiдмовили, вихiд один - катапультуватись. I
вiн катапульту?ться, тобто вистрiлю? себе з лiтака  разом  iз  сидiнням...
Але довелось це  робити  при  такiй  великiй  швидкостi,  що  й  шоломофон
зiрвало, роздягло й роззуло - саме шмаття лишилось на льотчиковi вiд  його
бриджiв та вiд чобiт... А найгiрше, що руку пошкодило. Цього вiн,  правда,
одразу не вiдчув, виявив травму,  тiльки  коли  потягся  до  парашута.  Не
слуха?ться  рука!  Переломило!  Друга,  на  щастя,  послухалась.  Шарпонув
парашут, i душа замлiла: парашут розкрився, але драний весь,  самi  клаптi
над головою! (Нi, не бiйся, Тоню, то просто була  система  парашута  така:
купол не суцiльний, а смужками-стрiчками...)
   - I ось уяви собi, летить ця обшматована, обдерта людина  у  хмарах,  i
рука ?й переламана, i життя ?? трима?ться якщо не на волоску, то тiльки на
отих парашутних смужках, дощ лл?, темрява, електричнi розряди б'ють зовсiм
близько... I все ж та людина почувала себе щасливою, бо вона перемагала  й
цю темряву, i грозу, i всю силу стихiй...
   - Ну, а де ж приземлився той льотчик?
   - Приземлився в якомусь мiжгiр'?, в гiрськiй  ярузi...  Першим  знайшов
його там чабан (у горах теж ? чабани), пита?:  "Ти  наш?"  I  дивиться  на
тебе, мов на прибульця з iнших свiтiв...
   Затамувавши подих, слуха? Тоня  брата.  Сидить,  не  шурухне,  поклавши
голову на  пiдiбганi  колiна.  А  коли  брат  замовк,  по  якiйсь  хвилинi
запитала:
   - Ну, а тепер... Вiн знову лiта??
   - В нас прислiв'я: бiльше лiта?ш - бiльше  живеш...  Трохи  вiдлежався,
рука зрослася, i знову - в полiт! Правда, вiн  тепер  тимчасово  на  iнших
лiтаках, на важких машинах утюжить небо...
   I в його iнтонацi? Тоня вiдчула щось схоже на смуток чи жаль за чимось.
   - Скажи, Петрусю, льотчик оцей, що катапультувався... це був ти?
   Брат засмiявся, злегка штовхнув ?? в плече:
   - Iди. Вiдбiй. Спати пора.
   - Знаю, знаю, то був ти! - вигукнула Тоня, пiдхопившись i  вiддаляючись
до хати.- А пiсля тако? катапульти в космос послати можуть?
   - Можуть,- заспоко?в вiн ?? весело.
   I знову тиша, безгомiння степу, тiльки стебельце  сiна  рiвно  бринить,
торкнуте нiчним вiтерцем,  заколису?.  Солодко  слухати  йому  цю  одвiчну
музику степу, що ?? нi на яких iнших планетах не буде... Влiгся  зручнiше,
в легеньку ковдру закутавсь - i тiло розтануло.
   А по степу поволi руха?ться отара, i незвичайний цi?? ночi  бреде  коло
не? чабан. Об'?ждчик зустрiв би - не впiзнав. Не в шапцi  сьогоднi  старий
чабан, не в картузi затяганому, а в бравому льотчицькому кашкетi, що крила
на ньому е. В руках гирлига, на головi розкiшний  льотчицький  кашкет  при
мiсяцi поблиску?... Догадався б об'?ждчик: при?хав,  значить,  Горпищенкiв
син у вiдпустку.
   Спить син, спочива?  на  сiнi,  одежа  його  лежить  у  хатi,  акуратно
складена на стiльцi, i тiльки кашкет оцей з крилами цiлу нiч  ходитиме  по
степу при отарi, i аж удосвiта, коли вже  першi  реактивнi  загуркочуть  у
небi, повернеться кашкет знову до хати  й  тихо  ляже  зверху  на  доладне
складений льотчицький мундир.



   II. АЗБУКА МОРЗЕ

   Починаючи з досвiтку i цiлий ранок над радгоспом гуркочуть лiтаки.
   Лiтаки  володiють  пiднебессям,  а  низько  над   радгоспними   землями
бiлокрила армiя чайок наступа? на кузьку.  З  ранньо?  весни  побачиш  цих
птахiв у степу; трактор оре, а вони в'ються за ним бiлою заметiллю,  йдуть
попаски за плугами, визбирують iз рiллi хробакiв. Та найбiльше  роботи  ?м
зараз, коли хлiба стоять  у  наливi,  коли  ненажерна  кузька  пластмасове
поблиску? всюди на колосках, випиваючи з них молоде молочко.
   З самого рання летять чайки в поля, у глиб  суходолу,  летять,  мов  на
роботу, i трудяться, аж поки спека не вдарить. Працювали б  i  далi,  якби
було де напитись.
   - А щоб ?х згага не томила, розставили б ви ?м там, у степу, коритця  з
водою,- порадив якось Горпищенко-чабан головi  робiткому  Лукi?  Назарiвнi
Ряснiй.- Вони тодi вам цiлий день трудитимуться...  Без  зарплати.  I  без
трудоднiв. Не те що ми, грошолюби.
   В обов'язки Лукi? Назарiвни не входить  брати  шефство  над  пернатими,
однак вона не залишилась глухою до чабаново? думки. Вдома Лукiя  Назарiвна
подiлилася цим iз сином сво?м, Вiталi?м.
   - Тiльки ж i коритця для водопою... Хто ?х робитиме та з чого?
   А син i пiдказав... Наступного дня старшокласники в години  виробничого
навчання уже готували бiля майстерень водопiйнi коритця для  чайок.  Брали
для цього старi, спрацьованi скати, розрiзали ?х  навпiл  по  кругу,  i  з
одного ската виходило по двi круглi, оригiнально? форми посудини,  а  коли
яка протiкала, то ?? тут, на ходу, й вулканiзували.
   Самим же старшокласникам випало  й  везти  грузовиком  сво?  вироби  на
третiй вiддiлок, розставляти коритця на його землях, помiж хлiбами.
   Повен хлопцiв i дiвчат грузовик мчить у  вранiшнiй  степ.  Вiд  високих
хлiбiв ще тiнь прохолодна ляга? на шлях,  бо  сонце  тiльки  пiдiйма?ться,
воно ще червоне, не слiпуче, не розплавилось вiд власного жару, воно ще як
квiтка; i таке воно тобi гарне, як i цей степ та небо,  вмите  росою,  все
тобi смi?ться  навкруги,  особливо  коли  ти  сидиш  у  кузовi,  де  повно
веселощiв-жартiв, де гаряче й тiсно вiд  тво?х  друзiв-однокласникiв,  для
яких ця експедицiя в степ обернулась на найвеселiшу прогулянку!
   Пiсля школи, пiсля класiв - опинитися серед такого роздолля...  Це  той
степ, де людина з гирлигою ще недавно була як цар, де елеватор, що  виднi?
на обрi?, зда?ться зовсiм близько, хоч до нього пiшки два днi  ходьби;  це
край рiвнин неосяжних, де природа розмахнулася широко, щедро, з океанським
розмахом... Зеленi вали посадок.  Темнi  далекi  скирти,  що,  мов  голови
китiв, протягом дня виринатимуть з океану марева. Чабан з отарою на  смузi
неба... А далi на пiвнiч - хлiба  й  хлiба,  смаглявi  густi  пшеницi,  що
навiть юне десятикласницьке око радують сво?м повноколоссям.
   Понад двадцять тисяч гектарiв  землi  в  однiм  господарствi,  тридцять
тисяч тонкорунних овець бродять отарами по степових вiддiлках -  такi  тут
масштаби, такi простори. Бува?, влiтку дощ над одним вiддiлком  пройде,  а
над другим його в той день i не бачили, тiльки дiтвора постриба? на  шляху
по пилюцi, погаласу? до неба: "Дощику-накрапайчику, накрапай, накрапай!.."
Колись би тут могло розмiститися цiле князiвство,  а  зараз  це  все  одне
трудове  чабансько-хлiборобське  господарство,  i  керують  ним  такi,  як
Вiталi?ва мати -  депутатка  й  голова  робiткому,  та  вiчно  заклопотанi
керуючi вiддiлками, та гроза ?хнiй - директор радгоспу Пахом  Хрисантович,
сухарюватий, хворий на виразку шлунка  чоловiчок,  що  i  вдень  сидить  у
сво?му кабiнетi при свiтлi  лампи,  як  Дiоген  у  бочцi,  бо  вiкна  йому
знадвору затуля? зеленими лапами листатий веселий  виноград.  На  стiнi  в
директора карта радгоспних  земель,  що  витягнулись  чоботом  на  десятки
кiлометрiв вiд моря в глибину материка, i коли Пахом  Хрисантович  показу?
при?жджому цей чобiт на картi, то не забува? додати:
   - Бачите, ми формою, як Iталiя.
   Iталiя не Iталiя, а простiр такий, що спiвати хочеться,  i  пiсня  сама
собою схоплю?ться над десятикласкицьким грузовиком.
   Спiвають усi, за винятком Лiни Яцуби, дочки майора-вiдставника,  яка  в
?хнiй школi не так давно i чи не зна? ще всiх ?хнiх пiсень,  чи,  може,  в
не? якась незлагода вдома, бо пiд очима у Лiни аж  синьо  -  наче  плакала
вночi. Коли Лiна не в дусi, ??  краще  не  чiпати,  хай  сидить  собi  ото
вiдлюдком в самiм кутку кузова та спогляда? степ.
   Зате  дзвiнкоголоса  Тоня   Горпищенко   вiд   заливистого   спiву   аж
розблищалась  сво?ми  горiхово-карими,  так  i  гра?,  пострiлю?  ними  по
хлопцях, не помiча?, зда?ться, тiльки сусiда свого - Вiталика Рясного, хоч
вони й сидять обо? на  одному  колесi:  вiдтиснувши  хлопця,  Тоня  вiльно
змостилася поряд iз ним, а помiчати - не помiча?.
   А Вiталик цей вартий бiльшо? уваги, дарма що ото нiяково щулиться  бiля
Тонi та хова? розгублену усмiшечку в долоню, вартий вже хоча б тому, що не
раз  витягував  Тоню  за  вуха  по  фiзицi  та  математицi...  Навдивовижу
тямковитий хлопець: i  вчиться  добре,  i  руки  ма?  просто  золотi,  для
домогосподарок свого кутка вiн в технiцi  авторитет  найвищий.  Полагодити
примус, керогаз, замiнити розетку?  Бiжи  гукай  Вiталика  Рясного.  Треба
комусь поставити антену над хатою,  заглянути  в  радiоприймач,-  знову  ж
кличуть  свого  покладистого  механiка,  i  вiн  iде   на   цей   промисел
безвiдмовно, працюватиме до ночi, поки не  зробить  що  слiд.  Подоба?ться
йому копатися в усьому та вигадувати рiзнi штуковини. А дома там  у  нього
просто  чудеса:  цi??  весни  вiн  сконструював  у  себе  якусь   особливу
телевiзiйну антену, таку, що ловила що йому  заманеться;  з  усього  кутка
стали бiгати до Вiталика дивитися на те диво,  на  тi  випадковi  блукаючi
зображення, що то одне, то  друге  раптом  промайне  по  екрану,  невiдомо
звiдки i взявшись: той каже, грецьке, той - iталiйське, а  той  пiвжартома
висловлю? догадку, що це, може, з Марса. Так було, аж поки не дiзнався про
це товариш Яцуба, вiдставник.
   - Ти, мiл?йший, лови, лови,  та  знай  що,-  якось  насварився  вiн  на
Вiталiя.
   Хлопцевi б промовчати, а вiн вiдгризнувся:
   - Ви менi не указ.
   - А хто ж тобi указ? Ти, чого доброго, станеш весь свiт ловити?
   - Якщо вдасться - ловитиму.
   - А дозвiл? Хто дав тобi на це право, мiлейший?
   - А хто дав вам право чiплятись до мене?
   - Не тобi питати мене, молокосос. Я по праву старшого з тобою говорю. I
настiйливо раджу: поверни антену куди слiд. Вiталiй тримався  вперто,  але
кiнчилося тим, що майор кудись подзвонив, кудись написав  i  таки  домiгся
того, що хлопець мусив переробити антену й направити ?? на  свiй  обласний
телецентр.
   - Оце наспiвались, мiл?йший,- пiдморгу? до Вiталiя  Грицько  Штереверя,
вкублившись мiж дiвчатами,  i  всiх  розсмiшило  це  його  "мiл?йший",  бо
знають, в чий город камiнець; одна Лiна, ображена за  батька,  глянула  на
Штереверю гостро, серйозно:
   - Хочеш, щоб я встала? Зупиню машину й зiйду!
   I смiх ту ж мить припинився, а Тоня, щоб загасити  iнцидент,  вигукнула
буйно:
   - Гляньте, вiдьма наша нас доганя?!
   "Вiдьма" в ?? устах - це ота пузата цистерна-молоковоз,  що  вiд  само?
Центрально? кушпелить услiд грузовиковi, далеко блищить з  куряви  написом
"МОЛОКО", хоч зараз вона везе звичайнiсiньку воду.
   В повiтрi вже багато чайок, що мчать мовби навперегiнки  з  грузовиком;
великi,  слiпучо-бiлi,   вони   летять   гiнко,   розмашисте,   поспiшають
невiдхильно у степ на роботу.
   - Ось вони, нашi трудiвницi,- каже Алла Ратушна, задерши  в  небо  сво?
маленьке, в ластовиннi  личко.-  Я  читала,  що  в  якомусь  мiстi  сто?ть
пам'ятник чайцi...
   - Чайкам? Пам'ятник? - недовiрливо витрiща?ться Штереверя.- За що  така
честь?
   - За те, що врятували людям поля вiд нашестя  сарани.  Хiба  за  це  не
варто?
   Дедалi бiльше чайок. Видовище вражаюче, мальовниче : безмежжя хлiбiв, а
над ними - безлiч бiлих крил у польотi...  Мигтять,  вiражують,  на  льоту
хапають, здзьобують кузьку з колоскiв. А  грузовик  ?м,  мабуть,  зда?ться
суденцем, так i шугають над ним крилато-бiлi чорноголовi красунi...
   - Зна?те, як  вони  звуться?  -  вихоплю?ться  Марiйка  Ситник,  жвава,
кирпатенька.- Середземноморськi!
   - Невже вони аж звiдти? - Тоня чи не вперше за  дорогу  оберта?ться  до
Вiталика.
   Хлопець вiдповiв глухо:
   - Вони i в нас на Смаленому гнiздяться. При згадцi  про  Смалений  весь
гурт  хлопцiв  i  дiвчат  з  смiхом  зверта?  погляди  на  Кузьму,   свого
атлетичного складу однокласника:
   - Ось кому Смалений впомку!
   - Ось  хто  до  нових  вiникiв  його  пам'ятатиме!..  Острiв  Смалений,
найближчий  iз  цiлого  архiпелагу  островiв,   що   належить   державному
заповiднику,  вони  вiдвiдали  ще  пуцьверiнками-п'ятикласниками  пiд  час
однi?? з екскурсiй, що ?х любить  органiзовувати  незмiнний  ?хнiй  бiолог
Василь Карпович, який i зараз ?де з ними, тiльки сидить  не  в  кузовi,  а
поруч з водi?м, у кабiнi. А тодi вiн пiшки, походом повiв ?х на  Смалений,
який зветься так тому, що  колись  там  баклани  жили,  влаштовували  сво?
пташинi ярмарки, i коли сiдали, то стiльки ?х було, що острiв  ставав  вiд
них справдi як смалений. Пiд час ?хньо? екскурсi?  бакланiв  на  Смаленому
вже не було, зате  чайок  та  крячкiв  не  злiчити,  вони  там  гнiздилися
величезними колонiями. Коли  баркас  з  юними  екскурсантами  причалив  до
острова i вони висипали в його заростi, то цiла хмара - бiла! криклива!  -
знялась над головою, сонця не стало видно за птаством, що  не  переставало
лiтати й кричати весь час, доки дiтвора перебувала на островi. Крiм чайок,
були там качки-крохалi, i качка сiра, i велика,  така  славна  пеганка,  i
морськi голуби... Iдеш, а на  землi  нiде  ногою  ступити:  гнiзда,  яйця,
голенькi пташата плутаються в травi, однi вже вбираються в пух, а тi  лише
вилуплюються, пробиваються дзьобиками з шкаралупки  до  цього  свiту,  щоб
знятись i полетiти над ним, подивитись, який вiн ?.
   Екскурсiя ?хня тодi розбрелася по острову, а там лобода татарська  вища
тебе. Вiталiй,  найменший  в  класi,  почував  себе  в  нiй,  як  у  лiсi,
продирався крiзь щавель кiнський, крiзь бур'яни всякi -  в  небi  сердита,
криклива хмара птахiв, а пiд ногами шурх! та шурх! - гадюки. Оцей  Кузьма,
що зараз сидить та регоче, як дорослий дядько, тодi був ненароком наступив
на гадюку, i вона вжалила його в ногу  -  ох,  як  вiн  галасував!  Василь
Карпович, прилiгши, сам висмоктував з нього отруту, а за вчителем  i  Тоня
припала - висмоктувала та спльовувала вбiк, i всiх  вразило,  що  вона  не
бо?ться, i в школi про  це  потiм  в  стiнгазетi  писали,  а  вона  тiльки
знизувала плечем:
   - Пхи! Що тут такого? В мене батько чабан, вiн мене навчив.
   I хоч Кузьма пiсля того таки перехворiв, температуру  йому  нагнало,  i
нога була як колода, але, бач, вижив,  i  тепер  видно,  що  той  укус  на
здоров'я пiшов йому: вигнався, плечима ширший за вчителя.
   - "Красную  Москву",  Кузьмо,  хоч  би  Тонi  подарував,жарту?  Марiйка
Ситник.- За невiдкладну допомогу в будяках...
   - Вiд нього  дiждешся,-  нахмурю?ться  вдавано  Тоня,  хоч  очi  налитi
смiхом.- Бо?ться навiть у кiно повести.
   - Ай поведу!
   - Та ще чи пiду. Спершу вуса заведи! А то й пуху нема!
   - Iч, оса! Недаром кажуть, що в кожнiй жiнцi три краплi  гадючо?  кровi
?...
   - А скiльки в тобi зосталось? Ох,  як  ти  тодi  репетував.  Аж  нiздрi
зеленiли! Аж пуп вилазив!
   На поворотi ?х силою iнерцi? звалю? в купу,  падають  одне  на  одного,
вищать, лящать, а Вiталi?вi хочеться, щоб ще бiльше  було  таких  вiражiв,
щоб дорога ?хня не кiнчалася,  щоб  Тоня  частiше  отак  падала  на  нього
гарячим тугим сво?м тiлом.
   Та ось машина зупиня?ться  серед  хлiбiв,  i  всi  учасники  експедицi?
висипають з кузова, летять  на  землю  порiзанi  гумовi  скати,  i  Василь
Карпович, сивовусий, бадьорий, гука? весело:
   - Ану, розбирайте ?х, оцi вашi колеса фортуни!
   I Вiталик хапа? саме те, на якому вони сидiли разом з  Тонею,  хапа?  i
хомуток надiва? на шию через плече. Колесо при?мно пахне гарячою гумою  та
пилом тих невiдомих дорiг, по яких воно прокотилось, а пшеницi, що  стоять
вiд обрiю до обрiю, теж пахнуть, аж п'янять, i створюють якийсь  урочистий
настрiй. Колосся зблизька величезне, воно саме налива?ться, а по  колосках
блищать всюди темно-коричневi  гудзики  занiмiлих  кузьок,  що  ?х  чайки,
в'ючись, схоплюють просто з колоса.
   Василь Карпович розпоряджа?ться, що робити, кому куди йти, а Вiталiя  й
Тоню, може, тому, що вони стояли поруч в цю мить, вiн посила? разом:
   - Несiть i несiть он туди межiвником, там поставите...
   Тоня, пiдхопивши бiдон iз водою, подалася попереду, а Вiталiй iз  сво?м
скатом за нею, вiн так i несе його, перекинувши через плече,  мов  рятiвне
коло, але й коло це не ряту? хлопця вiд того хвилювання, що збурило  його,
як тiльки вони вiддалилися вiд шляху i  залишились  удвох.  Доки  сидiв  з
Тонею в кузовi, почував себе так, нiби на однiй  партi  з  нею  сидить,  а
зараз i слова не знаходить, власна нiяковiсть скову? його, i  гаряча  кров
раз у раз бурха? в обличчя.
   Тонi ж як нiде нiчого, подалася  й  подалася  попереду,  все  далi  мiж
хлiба, тiльки шумлять в цупких пирiях ворсистi ?? шаровари,  а  зверху  на
них розвiва?ться  легеньке  ситцеве  платтячко.  Тоня  крутить  головою  -
роззира?ться, русяве волосся блищить на  сонцi,  воно  зiбране  в  жмуток,
пiднялося кiнським хвостом, що, непокiрно вигнувшись на  потилицi,  робить
Тоню зараз чимось схожою на римського во?на. Було ?й  уже  за  той  модний
передчасний хвiст, критикували на шкiльних комсомольських зборах,  але  до
не? якось i  критика  не  липне,  вона  й  пiсля  того  весела,  безжурна,
зда?ться, тiльки й жде атестата зрiлостi, щоб уже нi вiд кого не  залежати
i вiльно крутити собi зачiски, якi захоче.
   А межiвниковi ?хньому й краю нема, кудись вiн побiг аж за виднокрай,  i
тiльки колосся хилиться звiдти i звiдси, та польова  вика  синi?,  березка
плута?ться пiд ногами, та червоне, росяно пала? горошок...
   Нарештi вона зупиня?ться. Ставить бiдон i озира?ться  навкруги.  Висока
могила-курган  здiйма?ться  неподалiк  серед  розриву   хлiбiв,   оборана,
неторкана, в сивих полинах.  Нiде  нiкого,  тiльки  грузовик  та  цистерна
визирають над пшеницями хтозна й де та вiддаленi голоси долинають  -  десь
наче аж за обрi?м перегукуються хлопцi.
   Небо   чисте,   тiльки   на   виднокрузi   ледь   помiтно   проступають
перламутрово-бiлi  хмарки-оболоки.  Недовге  ?хн?  життя:   як   непомiтно
з'явились, так непомiтно й зникнуть, розтануть  до  полудня.  А  зараз  ще
бiлiють, мов вiтрила далеких фрегатiв, обступають по видноколу  цих  двох,
що на межiвнику, чарують зiр сво?м вiтрильним повногруддям.
   - Ну, клади ж,- першою схаменулася Тоня.- Скидай того хомута.
   Це вона про його колесо, з яким вiн так i стовбичить  перед  нею,  нiби
забув, для чого його сюди волiк.
   Вiталiй сто?ть похнюплений. Йому ста? жарко, якось  аж  млосно  пiд  ??
поглядом, наче це перед  ним  не  Тоня,  а  якась  незнайома  дiвчина,  що
розгляда? його майже критично. Мовби ?? очима вiн глянув цi?? митi на себе
i побачив постать свою незавидну i як вуха горять, а це  дурацьке  колесо,
вiн почува?, робить його ще меншим, йому зда?ться, що Тоня  блиска?  з-пiд
чорних брiв на нього аж наче з погордою, ??, зiркооку, мовби диву?, що  це
за хлоп'я перед нею залiзло у колесо i сто?ть нi в сих нi в тих.  Там,  де
мусив би стояти  красень,  полiгонний  лейтенант  який-небудь,  нахнюплено
сто?ть вiн, майже пацан, з вiхтиком солом'яно? чуприни на головi, з  очима
буденно-сiрими, дрiбненькими, з обличчям худим та в плямах  веснянкуватих,
нiби в солонцях...
   - Отут кладiмо! - виводячи хлопця з зацiпенiлостi, вказу? Тоня мiсце на
межiвнику.
   Вiталiй, однак, помiча?, що й Тоня зараз якась не така, якась сторожка,
строгiша, не посмiха?ться до Вiталiя так безтурботно, як, бувало, в школi,
пiд час перерви.
   - Та жвавiш повертайсь! Не снiдав, чи що?

   Вiталiй, почуваючи себе недорiкуватим i безсловесним, мовчки  скида?  з
себе свою завулканiзовану гуму, слухняно кладе колесо в пирiй, де  вказала
Тоня, потiм, нахилившись, ще навiщось поправля? його, нiби  це  ма?  якесь
значення для чайок. Тоня дiловито налива? з бiдона води, зоставля?  трохи,
щоб i собi напитись, i одразу ж припада? до бiдона й п'? нахильцi, i, поки
вона п'?, Вiталiй невiдривне дивиться на не?, на ??  витягнуту  до  бiдона
тонку смагляву шию. П'ючи, Тоня аж залилася, аж за груди потекло, i  вона,
втративши свою ту сторожкiсть,  щиро,  дзвiнко  засмiялась  вiд  холодного
водяного лоскоту.
   - Хочеш? - глянула вона й на Вiталiя, коли напилась.
   I, передаючи йому бiдон, ненароком чи навмисне  торкнулась  рукою  його
руки. Ледь-ледь торкнулася, а хлопець вiд того  доторку  весь  спаленiв  i
враз пройнявся якоюсь досi не знаною нiжнiстю до всього.
   Пити йому, власне, не хотiлося, але вiн теж став дудлити цю  теплу  вже
воду, набрану сьогоднi на Центральнiй з артезiана,  а  як  напився,  решту
води вилив у гумове кружало, у це  розпластане  серед  пирiю  ?хн?  колесо
фортуни. Тепер води в ньому було майже повно,  вiднинi  в  спеку  з  нього
питимуть чайки.  Обо?  стояли  над  колесом  притихлi,  ждали,  поки  вода
заспоко?лась, i поволi стало проступати з не? глибоке-глибоке небо i  ?хнi
напiвзатемненi, напiвосвiтленi сонцем нахиленi над колесом обличчя.  Чайка
пролетiла в небi, i ?? теж було видно у водi.
   - Тiльки чи найдуть вони цей наш водопiй, Вiталику, га?
   Вiн прогув якимось нiби не сво?м, згубленим голосом:
   - Найдуть...
   Пiсля цього вони ще деякий час дивилися на  це  розстелене  у  них  пiд
ногами небо, i вже й самi не впiзнавали себе в ньому, були вони i вже нiби
й не вони.
   - Крейсер!
   - Крейсер зайшов у затоку!
   Це хтось гука? з Кургана, там уже,  на  самiй  вершинi,  зiбрався  гурт
хлопцiв i дiвчат; вони  дивляться  кудись  у  бiк  моря,  а  до  них  iншi
збiгаються звiдусiль, навiть Василь Карпович у сво?м бiлiм картузi подерся
по крутосхилу кургану до гурту.
   - Гайда! - гукнула Тоня й першою шугнула в хлiба.
   Незабаром обо? вони уже були там, серед однокласникiв.
   Коли збiгти на цю  могилу,  на  саму  вершину  цього  покритого  сивими
травами глобуса, то  звiдси  видно  далеко,  видно,  як  степ  маревiе  на
пiвдень, а край нього на обрi? ракетним слiпучим  металом  блищить  смужка
моря,  морський  лиман.  Завжди  блищать  води   лиману   пустинне,   лише
коли-не-коли, найчастiше лiтнiми ранками, бува?, там з'явиться бiле  крило
рибальського парусника, який потiм довго-довго, цiлу  вiчнiсть,  проплива?
по лiнi? небосхилу...
   А тепер, замiсть крила парусника, Тоня й Вiталiй бачать вдалинi, просто
посеред затоки, темну непорушну гору якусь.
   Крейсер? Звiдки вiн взяйся? Навiть не схожий  був  на  корабель,  дикою
темною скелею стояв серед слiпучостi, нездвижно вкарбований  в  просторiнь
моря i неба. Нi Вiталiй, нi Тоня не пригадують, щоб  у  цi  води  заходили
судна такого типу, зда?ться, не було цього й ранiш. А вiн - ось зайшов.  I
став. Як загадка. Як сфiнкс ?хнього  далекого  миготливого  моря.  Прийшов
нiби для того, щоб розбентежити  ?хню  молоду  уяву,  привернути  до  себе
спантеличенi погляди i  цих  пiдлiткiв-старшокласникiв,  що  защурухли  на
могилi, i аж ген - тих трактористiв, що край  дороги  теж  позупинялися  в
подивi, i чабанiв усього радгоспного узбережжя.
   - Завiтав гiсть,- каже  Василь  Карпович.-  Давно  такого  не  було.  В
тридцятi роки один заходив такий, i пiсля того не було...
   I що найдивнiше - цей зайшов, видно, надовго. Став на якiр, завмер.  Це
було просто сенсацiйно, щоб вiйськове судно таких розмiрiв зайшло  в  тихi
неглибокi води ?хньо? затоки i кинуло якiр на виднотi в усього степу.
   Розглядаючи  судно,  Вiталiй  i   Тоня   перезиркувалися   мiж   собою,
обмiнювались  усмiшками,  в  яких  зараз  було  щось  схоже  на  та?мницю,
зближуючу, нiкому, крiм них, не доступну.  Навiть  i  ця  загадкова  поява
крейсера була для них нiби не зовсiм випадковою, той крейсер був теж  нiби
причетний якимось чином до  цього  ?хнього  душевного  зближення,  що  так
несподiвано виникло на межiвнику i  по-новому  освiтило  ?х  одне  одному.
Почуття близькостi не минало,  спiвучий  настрiй  душi  мовби  увiнчувався
тепер ще й цим прибуттям морського гостя, його величавим вiзитом, i ?х  би
не здивувало, якби вiн зараз всiма сво?ми  гарматами  просалютував  з  тих
розливiв сонця ?хньому настро?вi, та?мному квiтуванню цього нового для них
обох почуття.
   А друзiв ?хнiх цiкавило iнше.
   - Чи довго вiн тут стоятиме, Василю Карповичу?
   - I що вiн робитиме, Василю Карповичу?
   - А який на ньому екiпаж?
   - Крейсер то чи есмiнець?
   Василь Карпович знизував плечима. Про судно, про намiри того судна  вiн
знав не бiльше, нiж його учнi.  Стояли  всi  гуртиком,  до  рiзi  в  очах,
вглядалися в те морське дивовисько, марно намагаючись розпiзнати що-небудь
з того, що було приховано вiд них вiдстанню.
   - Може, там i сигналiст сто?ть,- пускався в здогади Кузьма,- та сигнали
на берег переда? азбукою Морзе? Але хiба ж його звiдси розгледиш?
   При згадцi про азбуку Морзе вуха одного з хлопцiв  почервонiли.  I  вiд
однi??  дiвчини  це  не  приховалось:  вона   прикусила   губу,   щоб   не
розсмiятись...
   - Ну, друзi, час додому, час! - нагадав Василь Карпович  i,  ковзаючись
по травi, по срiблястiй нехворощi, першим став спускатись з Кургана.
   - Тiльки тут пiд ноги дивiться,- попереджав вiн сво?х  вихованцiв.-  Бо
тут усе може бути - акт про безпеку наших полiв ще й  досi  не  пiдписано.
Мiнери були, рiзнi комiсi?, а заактувати поки що нiхто не зважився.
   Тривожна засторога вчителя мимоволi торкнулася душi кожного, всi одразу
помiтили, що могила пiдозрiло порита якимись ровами, рови вже  позаростали
травою - то, видно, були солдатськi окопи та транше?,  бо  тут,  на  цьому
курганi, пiд час вiйни нiбито стояла  зенiтна  батарея...  Земля  в  таких
мiсцях i справдi могла та?ти в собi мiни чи й бомби, начиненi смертоносною
вибухiвкою. Полином поросла могила, вiвсюгом та сивою нехворощю,  вiтерець
обдува? траву, i вона  блищить,  тече,  як  вода...  I  хоч,  крiм  Василя
Карповича, нiхто з них вiйни не зазнав, вiдома вона ?м тiльки з  переказiв
та кiнофiльмiв, але тут раптом  почали  спадати  на  думку  рiзнi  нещаснi
випадки з радгоспними дiтьми,  що  ?х  багато  калiчилося  пiсля  вiйни  у
полях... Згадалось, що один учитель ?хньо?  школи,  молодий  фронтовик,  в
першi роки пiсля вiйни загинув отак у степу, рятуючи школярiв,  вiдкидаючи
мiну вiд них.
   Сходячи з могили,  ступали  обережно,  пiсля  вчителевого  попередження
кожен почував себе так, мовби вiн справдi  ступа?  по  iржавих  невибухлих
мiнах, i, тiльки опинившись внизу, враз  загомонiли,  з  веселим  лементом
подалися до шляху.
   Повертаючись  додому,  Тоня  й  Вiталiй  сидiли  в  кузовi  нарiзно,  в
протилежних кутках, нiби трохи соромились одне одного, хоч  нiчого  ж  мiж
ними наче й не сталось.
   Товариство не докучало ?м, бо  знову  в  кузовi  стояв  регiт,  бурхали
веселощi, i коли на вiражах ?х звалювало в купу, то  з  тi??  купи  чулися
завзятi хлоп'ячi вигуки :
   - Тощо! Тощо!
   Досить-таки безглуздi вигуки, як на слух когось стороннього, а для  них
це улюблене ?хньою вчителькою  "тощо"  було  мов  пароль,  мов  заклик  до
веселощiв, бо разом iз тим словечком вони мовби чують i виразно-розмiрений
голос сво?? Марi? Олексi?вни, що дикту? ?м контрольну, чують з ??  суворих
уст i свiй жартiвливий, самими ж колективно вигаданий текст диктанту:
   "Вiн ?? о-бi-ймав, при-гор-тав, брав за та-лi-ю тощо"...
   - Тощо! Тощо! - скандують вони вже разом,  i  в  кузовi  знову  вибуха?
регiт.
   Iншим разом Вiталiй теж тiльки смiявся б, а зараз  при  грубуватих  цих
пустощах йому було нiби аж трохи нiяково, може, тому, що  хлопець  ще  був
повен все тi?? ж особливо? нiжностi,  що  заполонила  його  на  межiвнику.
Тоня, оця вертуха, оця смаглявка, це вона була  причинницею  всього,  вона
виповнила його новим, нi з чим не  зрiвнянним  почуттям.  Дивно  було,  що
разом провчилися стiльки рокiв i Тоня була для нього ну як усi,  тiльки  й
того, що ?? доводилося частiше виручати, бо вчилася вона так собi i завжди
клянчила,  щоб  ?й  пiдказували;  крiм  усього  iншого,  ?й  ще  й  просто
подобалось одержувати потай записки пiд час контрольних чи бути  в  центрi
уваги всього класу, що силку?ться вирятувати ??. Викликана до дошки,  Тоня
розважала всiх сво?ю боротьбою з труднощами  геро?чним  викручуванням,  бо
хоч ?й всi дружно й пiдказували на мигах, але вона й мигiв  тих  не  могла
второпати i тiльки витрiщалась за спиною вчителя, на льоту хапаючи догадки
невпопад, аж поки й саму ?? розбирав смiх. Однолiтка  з  дiвчатами  класу,
вона, проте,  ранiше  за  них  розквiтла,  красовито  вирiвнялась  дiвочим
станом, налилася тугенькими груденятами, i хлопцi з класу казали, що  вона
вже й пiдгулю?, що й вояки, при?жджаючи з полiгона, вже  нiбито  накидають
на  не?  оком.  Заморочений  сво?ми  антенами,  сусiдськими  примусами  та
технiчними журналами, Вiталiй досi мало такi речi й помiчав, а  ось  тепер
враз  помiтив.  Тоня  стала  для  нього  понад  усе.  Як  тепер  мiж  ними
складеться? Чи захоче  Тоня  iз  ним  дружити?  Чи  тiльки  так  поманить,
полегковажить та й майне далi? Адже ?й одне задоволення -  крутити  голови
хлопцям, про не? навiть самi дiвчата кажуть: "Оце ще наш вихор!  Не  зна?,
на кому й спинитись..."
   Машина наближа?ться до Центрально?. Дощувальнi пристро?, що працюють  в
городнiй бригадi, женуть в небо височеннi  водогра?,  водяним  прохолодним
пилом так i вiйнуло звiдти на всiх. Дiвчата заухкали. Та  одразу  ж  пiсля
цього слiпучого дощу довелось висипати з кузова: при?хали.
   Тоня зiскочила з машини коло  подвiр'я  старшо?  сестри,  в  яко?  вона
квартиру? пiд час занять, а Вiталик схопився бiля радiовузла,  не  мiг  же
вiн минути його й не зайти до свого найщирiшого друга Сашка Литвиненка.  В
конторi порожньо,  саме  обiдня  перерва,  дверi  в  радiорубку  вiдчиненi
навстiж, але  Сашка  нема,  тiльки  навушники  його  лежать  на  столi  та
iнструментiв кинутих купа, знак того, що й господар  десь  поблизу.  Голос
Сашка, чистий, контральтовий, чути десь аж iз кiмнати бухгалтерi?,  видно,
вiн там жарту? з дiвчатами, а тут тiльки  ластiв'ята  цiвкають  у  гнiздi,
прилiпленому в кутку, пiд самою стелею. Це ж  додуматись  треба  прилiпити
його отам  до  жмутка  проводiв,  серед  мальовничого  виноградного  листя
обо?в... Не боячись нi апаратури,  нi  людини,  ластiвки  так  i  змигують
бiлогрудо через вiкно, влiтають та вилiтають -  джик!  джик!  Всiвшись  на
Сашковому мiсцi, Вiталик в задумi вивча? будову  гнiзда,  ластiвки  завжди
дивують його сво?м iнженерним умiнням,- то ж треба зумiти так зробити, щоб
гнiздо не вiдлiпилось вiд жмуття проводiв, не впало.  Над  засохлим  мулом
(що його нiбито ластiвки сво?ю слиною цементують) ще й  кiнську  волосiнь,
як антену, наплутано,тi?? волосiнню ластiвка малят сво?х прив'язу?, щоб не
повипадали з гнiзда. Така розумна мати!
   Вiд ластiв'ячого гнiзда Вiталi?в погляд перехоплю?ться  -  в  який  уже
раз! - на грамоти та дипломи, порозвiшуванi на стiнах. Цi дипломи в рiзний
час     присуджено     Сашковi     за      перемоги      на      змаганнях
радiолюбителiв-короткохвильовикiв. Одержати ?х було трiумфом не  лише  для
господаря, а й для Вiталiя теж, бо вiдтодi як Сашко Литвиненко, закiнчивши
школу, став працювати ось  тут  радистом  на  радгоспному  радiовузлi,  ця
радiорубка стала для Вiталiя його другою домiвкою, i все  зв'язане  з  нею
вiн бере до серця, як сво?. Скiльки вечорiв вони тут протовклися удвох  iз
Сашком, лагодячи  приймачi  та  студiюючи  статтi  в  технiчних  журналах,
скiльки разiв, посхилявшись лобами,  до  пiзньо?  ночi  розбирали  за  цим
столом рiзнi схеми та вишукували рiшення завдань, що ?х одержу?  Сашко  як
заочник... Серед дипломiв увагу привертають кiлька незвичайних,  одержаних
Сашком iз кра?н  народно?  демократi?:  земна  куля,  оповита  стрiчкою  з
написом "AVIO", грамота у  виглядi  напiвскрученого  папiрусу  з  червоною
сургучевою печаткою - ця надiйшла з Варшави, Сашко й туди досяг...
   Одне лихо  -  на  милицях  стриба?  Сашко.  Мiною  його  покалiчило  ще
хлопчаком  (тодi,  коли  той  фронтовик-учитель  загинув),  ногу  порвало,
зостався на все життя скалiченим. Але ж характер!  Iнший  в  такому  станi
зiскнiв би, став би нудьгарем, песимiстом чорним,  а  Сашко  нiскiльки  не
пiддався. З усiх сво?х друзiв Вiталiй не зна? людини бiльш  житт?радiсно?,
людини тако? чисто? i  свiтло?  душi.  До  милиць  сво?х  Сашко  ставиться
насмiшкувато, з якимось веселим  презирством.  Ось  i  зараз,  влетiвши  в
радiорубку, вiн з порога шпурля? обидвi  милицi  аж  у  куток,  наче  хоче
закинути ?х на край свiту.
   Вхопившись однi?? рукою за  спинку  стiльця,  вiн  другою  радiсно  б'?
Вiталика по плечу:
   - Здоров!
   - Здоров.
   - Майора - зборов?
   - А хай йому... не доборов.
   I при цьому - для випробу сили - мiцний потиск рук.
   Вiд Сашкового потиску у Вiталiя аж пальцi злипаються,  бо,  лiтаючи  на
сво?х милицях, Сашко так натренував м'язи  рук,  що  вони  в  нього  як  у
спортсмена. Вiталик, правда, теж не якийсь там бiлоручка,  i  у  вiдповiдь
вiн теж щосили здавлю? Сашкову п'ятiрню, радиста аж подив бере:
   - О, ти сьогоднi моцний!
   Всiдаючись, Сашко за звичкою стрiпу? пасмом м'якого хвилястого  чуба  -
якось вiн вмi? отак артистично стрiпувати цим чубом,  вiдкида?  всю  хвилю
назад легким  хвацьким  помахом  голови.  Обличчя  тонковиде,  очi,  синi,
веселi, гарячi, так i зблискують. За  час  ?хнього  товаришування  Вiталiй
наче вперше сьогоднi помiча? в друговi  оцю  його  вроду,  вперше  майнула
думка, що хлопець тако? синьоокостi мусить подобатися дiвчатам.
   - Чув новину?
   - Ти про крейсер? - Сашко одяга? навушники.- Ще б  не  чути.  Всiх  тут
сколотила  його  поява...  Я  пробував  навiть  зв'язатися  з  ним  -   не
вiдповiда?.
   В навушниках Сашко ста? одразу серйозним, офiцiйним, зосередженим,  вже
вiн тепер увесь там, в ефiрi.
   - Нi, нема,- каже вiн через деякий час, i Вiталiй  догаду?ться,  що  це
вiн знову пробував ловити радiорубку крейсера.
   Пiсля цього Сашко одразу ж кида?ться стрiмголов у свою стихiю, виклада?
друговi все, що вiн дума? про iдею космiчного ретранслятора,- чиюсь статтю
про це вiн щойно вичитав у журналi. Запальнiсть Сашкова росте й росте, вiн
уже, замiсть Вiталiя,  наче  бачить  перед  собою  автора  статтi,  гаряче
полемiзу?, ловить його на чомусь, висмiю?, а Вiталiй тим часом дума?:
   "Нащо ти менi все це говориш? Нащо менi твiй ретранслятор, i та стаття,
i вся ця музика, коли ? на свiтi Тоня i ми сьогоднi з нею стояли  в  степу
серед колоскiв над гумовим колесом i бачили себе  в  ньому,  бачили  разом
себе в глибокому-глибокому небi..."
   - Ти не слуха?ш мене? - здивувався Сашко.- Тобi це не цiкаво? Ну,  марш
звiдси! Не можу терпiти людей, що з iдiотською усмiшкою пасуть  ластiв'ят,
в той час коли йдеться про такi речi.
   - Невже я посмiхався? - диву?ться Вiталик.Вибач.
   I посмiха?ться знов.
   Пiсля того як домовлено iти разом увечерi в кiно, пiсля того як добутий
Сашком iз шухляди свiжий номер журналу "Радiо" уже в  руках  у  Вiталiя  i
помахом  олiвця  обкреслено  статтю,  яку  "неодмiнно,   неодмiнно   треба
прочитати",- пiсля цього:
   - Бувайте здоровi, громадянине!
   - Я вам не громадянин!
   - А хто?
   - Я - начзаготскот!
   I пiд цим "начзаготскот" знову ж таки  треба  розумiти  не  справжнього
заготована, а вiдставника Яцубу, що в баталi? з Вiталикобою антеною вийшов
поки що переможцем.
   Кроку? додому Вiталик. Iде,  й  щаслива  усмiшка  блука?  на  хлоп'ячих
устах. В лiричнiй сво?й задумi хлопець торка? рукою пухнате  вiття  туйки,
гладить нiздрюватий гарячий камiнь загорож, поки рука черкнула  i  кам'яну
скiфську бабу,  що  сто?ть  бiля  двору  старо?  Дорошенчихи,  припасована
замiсть стовпчика для хвiртки. Наткнувшись на не?,  Вiталiй  аж  сахнувся,
дивився на камiнну бабу так, наче не бачив ?? тисячу разiв ранiш... Сивий,
з'?дений часом  камiнь,  груба  робота,  слiди  стерто?  вiковими  вiтрами
посмiшки. Столiттями десь на курганi в степу стояла - iдолом скiфським  чи
половецьким, а тепер ледь збереглись слiди якогось мережива  на  кам'яному
вбраннi, звичайним стовпчиком сто?ть,  для  хвiртки  припасована...  Хтось
придумав, закопав бiля двору, i тепер навiть вночi якщо  п'яний,  йдучи  з
чайно?, наткнеться на цей прикметний стовпчик, то  одразу  визначить  сво?
координати.
   - Вiталику!
   В  глибинi  двору,  на  схiдцях  веранди,  сидить   i   сама   чабаниха
Дорошенчиха, вона теж нiби з каменю  тесана.  Цiлi  години  сидить  так  -
плечима до степу, очима до  моря,-  вигляда?  сина,  що  десь  у  далекому
плаваннi.  Мовчить  скiфська,  загадково  усмiхнена,  у   сво?й   кам'янiй
мережанiй одежi, мовчить  цiлими  днями  й  ця,  в  суворому  смутковi,  в
старечiй непорушностi вiчного свого виглядання. А як вiн не  прибуде,  то,
зда?ться, вона й окаменi? i буде тодi в парi з скiфською нiмувати бiля цих
ворiт, сина й тодi ждучи.
   Охайна, прибрана, в бiлiй чистiй хустинцi, сидить, жде.
   - А пiдiйди лишень, сину, сюди...
   А коли хлопець пiдходить до не?, стара запиту?, чи бачив вiн те  судно,
що в лиманi сто?ть, та що чув про нього,  i,  дiзнавшись,  що  хлопець  на
власнi очi бачив його, стала з незвичайною жвавiстю  допитувати  -  яке  ж
собою те судно? Чи бiле воно? Та чи з високими щоглами, чи таке тобто,  як
те океанське, фотографiя якого висить у не? в хатi i яке водить ??  син...
Для не? не було б, зда?ться, несподiванкою, якби це саме  вiн,  син  ??  -
капiтан Дорошенко,- прибув iз далеких плавань додому, прибув би аж сюди та
кинув якiр на виднотi у рiдного степу, поблизу материно? домiвки.
   Хлопець, однак, змушений розчарувати  стару.  Не  бiле  воно.  I  не  з
високими щоглами. Сива залiзна гора маревi? серед моря. Бойове  судно,  на
якому в бiнокль, певне, можна було б помiтити i жерла гармат.
   Увечерi Сашко i Вiталiй поспiшають у кiно. Сашко навiть не  пiдозрiва?,
як друг його ждав цього вечора, бо не мав  же  сумнiву  Вiталiй,  що  Тоня
неодмiнно прибiжить до клубу, адже вона  бiга?  на  всi  фiльми  пiдряд  -
гарний вiн чи поганий.
   По дорозi до них пристають ще кiлька хлопцiв, i  вони  йдуть  до  клубу
цiлою ватагою. Сашко розмашисте скака? мiж ними на сво?х  милицях,  весело
критику? назву фiльму:
   - Ще подивимось одну любов. "Любов у вереснi", "Любов у березнi"  -  це
вже було... Вже я бачив не менше як тисячу i одну любов!
   Всi смiються, i сам вiн теж. Глянеш збоку, йому нiби аж розвага скакати
на отих милицях, так звично-розгонисто кида?  вiн  себе  вперед,  метляючи
сво?м буйним чубом.
   Були вони вже бiля клубу, коли Вiталик враз, на  подив  хлопцiв,  круто
змiнив курс, рвонув убiк.
   - Ти куди?
   - Iдiть без мене.
   - Громадянине!
   - Iдiть!
   I, спаленiвши, кинувся вiд них у парк, в гущавiнь, хлопцi не встигли  й
спитати, який його гедзь укусив.
   А гедзь той був  тут,  поблизу...  Хлопцi,  зда?ться,  не  помiтили,  а
Вiталiй вмить уздрiв серед натовпу саме ту особу, яку  уздрiти  хотiв.  Аж
опекло Вiталика, аж памороки йому забило вiд того, що вiн побачив.  Тонька
стояла бiля клубу, стояла в колi сержантiв з полiгона i хихи та  реготи  з
ними справляла. I гадки не мала про якогось там  Вiталика,  вихизовувалась
безтурботно перед сержантами, а вони перед нею козирились нафабренi, як до
параду. Бравi такi, що куди там Вiталi?вi  з  ними  тягатись,  вiн  одразу
вiдчув сво? жалюгiддя, готовий був крiзь землю провалитись, побачивши,  що
вiн зайвий...
   В  парку  безлюдне,  весь  парк  ще  нагрiтий  пiсля  спековитого  дня.
Млостиво, гаряче-духмяно диха? тамариск, туя дурманить сво?м  запахом,  аж
голова чуманi?. Тунелями потяглися ту?ва алея, ялiвцева алея, що зосталися
ще вiд давнього планування... Високий пiрамiдальний дуб, а  внизу  навколо
нього - поясом знову туя, покручена, м'язиста, в ?? тропiчно-густих  кущах
дiтвора любить бавитись вечорами, i Вiталик ще недавно тут гасав,- грали у
ховачка або  залiзуть,  було,  в  кущi  й  ревуть  тарзанами  (намагаючись
перекричати гучномовець, що день i  нiч  реве  бiля  чайно?),  а  за  ними
ганявся директор - вiн дуже пильну?  цей  парк...  Ось  сафора,  диковинне
пiвденне дерево, що квiту? у липнi бiлим та запахущим квiтом. Зовнi сафора
трохи схожа на акацiю, тiльки  молодою  гiлки  ?й  навмисне  покрутять  та
пов'яжуть, i вона росте тодi,  як  плакуча...  А  плоди  сафори  -  ягiдки
соковитi, ними можна чистити  взуття,  блищить  пiсля  них,  мов  наведене
лаком,- ось чого ще, певне,  тiльки  не  знають  тi  форсистi  сержанти  з
полiгона, що забирають у робкоопу весь гуталiн...
   Як зацькований,  блукав  Вiталiй  по  закутках  парку,  мiсця  собi  не
знаходив. Котрий же з тих сержантiв - його суперник? Котрому  з  них  вона
злодiйкувато-щасливо тискатиме руку в темрявi кiнозалу? Той -  не  той,  i
той нiби не той... Мабуть,  отой  циганкуватий,  що  газиком  до  робкоопу
щотижня пiдскаку? якраз за гуталiном -  весь  гуталiн  перебрав...  Навiть
бiля клубу вiн сто?ть-сто?ть, а тодi  шасть  за  кущ,  витягне  сукнину  з
задньо? кишенi i вже наярю?  сво?  хромовi,  а  тодi,  озирнувшись,  ще  й
присадить  халявку,  Щоб  гармошкою  була...  Але  ж   Тонька,   зрадниця,
вiтровiйка, як вона могла так легко змiнити паруси? Якби знав, сьогоднi  б
кроку за нею не ступив по отому межiвнику... А то сама присiла  на  колесi
бiля нього, бiсики очима пускала, а вiн уже й розтанув...
   Вдома Вiталика нiхто не зустрiв. Матерi ще не було з роботи. Позаглядав
у каструлi, перехопив сього-того i присiв до приймача, поринув у  звуковий
хаос ефiру. Музика, позивнi? лемент мов, джази, меси, церковнi вiдправи...
Живе планета сво?м життям, веселиться, молиться, i нема ?й нiякого дiла до
того, що дi?ться у якогось там Вiталiя на душi. Що людству до  Вiталикових
переживань,  що  йому  до  цi??   маленько?   мiкроскопiчно?   драми,   що
розiгру?ться десь у вiвчарському степовому радгоспi?
   Тоня зараз у клубi, сидить у темрявi мiж сво?ми сержантами. Вiталiй  до
болю виразно уявля? Тоню, як пашить ??  обличчя,  як  збуджено  блищать  у
пiтьмi ?? очi, як диха? вона розбентежено... Якось ще в сьомому класi були
вони разом на дитячому сеансi в кiно, i тодi Вiталi?вi випало сидiти поруч
iз Тонею; коли загасили свiтло, вона сидiла незвично притихла й, зда?ться,
не дихала, а тодi вже, коли фiльм iшов, нахилилась до Вiталика i в темрявi
раптом хап його за руку. Жаром його так i обсипало! I фiльму вже не бачив,
i не чув нiчого... I пiсля того нiколи бiльше не сiдали поряд у кiно i  нi
разу не згадували того схожого на сновидiння  випадку,  хоч  десь  нiби  в
пiдсвiдомостi ця ?хня тайна мiж ними жила,  залишалась.  Нiби  забули  про
не?, вiдiйшли вiд того дитячого, але все ж тайна iснувала, i, може,  якраз
вiдтодi щось i жеврiло в душi, щоб аж сьогоднi так блискавично  спалахнути
пiд час по?здки в степ на тому розрiзаному колесi фортуни.
   Уявляючи Тоню в клубнiй тиснявi, Тоню, що аж росте вiд щастя,  вбираючи
обома вухами гарячi нашiптування сержантiв, Вiталiй i  не  пiдозрював,  що
зараз сидять у клубi сержанти з досить-таки кислими мiнами, бо  те  мiсце,
де мусила б сидiти мiж ними Тоня, безнадiйно гуля?.
   А Тоня в цей час уже була вдома, самотньо скнiла, прищухнувши в темрявi
сестрино? закутано? виноградом веранди, i  погляд  дiвчини  був  звернений
через Чабанишине подвiр'я на вiкна якраз Вiталиково?  хати.  Потiм  уже  й
свiтло у вiкнах погасло, а Тоня  сидить,  мов  ота  Чабаниха,  Дорошенкова
мати, що й  досi  маячить  на  порозi  ганку,  тьмяно  освiтлена  щербатим
мiсяцем.
   Пiзно вже, тиха цвiркотлива нiч навкруги,  а  Чабаниха  сидить,  чату?.
Завжди ?й отак не спиться, коли наближа?ться час при?зду сина у вiдпустку.
До пiзньо? ночi не зайде баба в хату, бо в хатi ?й увесь час  щось  цока?,
наче ходики вiдбивають час (хоч ходикiв у хатi й нема).
   - Цока? й цока? десь, а не найду де,- iнколи скаржиться вона Тонi.
   - Яку ж любов треба мати до сина, щоб отак сидiти день при днi,  ночами
зорi лiчити та все виглядати...
   Мабуть, уже сто лiт цiй Чабанисi, така вона стара, i про не?, про живу,
вже склались в радгоспi легенди. Десь вона з того неймовiрно далекого  для
Тонi свiту, де степи були ще всуцiль дикими i чабани жили в землянках,  що
в них, замiсть вiкон, шибки були з овечого мiхура. А посеред степiв  стояв
палац бiлоколонний, навколо  парк,  а  в  парку  -  басейн  для  панського
купання.  Коли  влiтку  при?здили  з  мiста  у  степ  паничi,  тодi  вони,
розгулявшись, наливали цi  басейни  не  водою,  а  справжнiсiньким  вином,
начавленим з винограду, i вночi отак при  мiсяцi  зганяли  дiвчат-поко?вок
купатися в тих басейнах. Голi, мов  русалки,  дiвчата  з  п'яним  вереском
купалися у винi, а паничi вудили ?х вудками, для принади ж чiпляли царськi
троячки та  червiнцi.  Було  таке  правило,  що  дiвчина  мусить  зняти  з
залiзного крючка грошi губами, тодi той червiнець чи троячка уже  належать
?й, i дiвчата, захмелiвши, вiдчайдушне iшли на принади.  П'яний  гамiр  та
зойкiт бурхав у парку цiлiсiньку нiч, не давав спати сторожам, було весело
п'яним слиногубим вудкарям  пiд  червiньковими  таврiйськими  зорями,  але
степовi нещаснi  русалки  вибирались  з  тi??  купелi  заюшенi  кров'ю,  з
порваними, закривавленими губами. Була нiбито серед них i  Домаха  молода,
оця чабаниха: досi, як придивитися вдень, можна помiтити рубчик у баби  на
губi. Ще суворiшого вигляду нада? вiн ?? вилицюватому, смаглявому, уже  аж
чорному обличчю.
   Ото звiдти вона, де людей вудками вудили, де на  залiзнi  гачки  хапали
закривавлену дiвочу вроду та молодiсть...
   - Пiшли мо? лiта, як вiтри круг свiта,- часом зiтхне стара, при  нагодi
розповiвши Тонi щось iз тi?? давньо? давнини.
   "А як пiдуть мо? лiта? - дума? Тоня, вперше  в  життi  сповнена  такого
душевного сум'яття, розмучена, внутрiшньо розпалена всiм тим, що  сьогоднi
сталось.- Як житиму я? Чи буду щаслива?"
   Тоня дума? про старшу свою сестру, в яко? вона тут живе.  Клава  вийшла
за демобiлiзованого шофера, з яким тепер то б'ються, то миряться по  тричi
на день, нерiдко втягуючи й  Тоню  в  сво?  родиннi  бучi...  Невже  i  ?й
попадеться такий грубiян-бруднолайко, хоч поки не п'? - симпатяга чоловiк,
душа нарозхрист... Спада? на думку Тонi трохи  та?мнича,  туманна  iсторiя
вза?мин голови робiткому Лукi?  та  капiтана  Дорошенка,  про  них  ходять
чутки, що в молодостi щось мiж ними було, але чи вiйна, чи iнше щось стало
на перепонi, так i не зiйшлися, так i носять свою любов  по-окремо  -  раз
злетiла в пiднебесся житт?ва ?хня пiсня та й зосталась там бринiти на  все
життя.
   Ну, а де ж вiн, ?? Вiталик?  Чому  не  прийшов  у  кiно?  Знову  вiддав
перевагу сво?м приймачам,  гвинтикам  та  шурупам,  над  якими  вiн  вiчно
сидить? А вона ж його так ждала! Жартувала,  смiялася  до  сержантiв,  хоч
всерединi все горiло, ждала тiльки його! Не до фiльму було ?й,  все  стало
немилим, коли вiн не з'явивсь, i досi не зна?, що з ним таке. Невже те, що
без слiв мiж ними промовлялося в степу i в дорозi i що так багато  сказало
серцю,- невже це тiльки вигадала ?? власна гаряча уява?
   Зовсiм зненацька  захопило  сьогоднi  Тоню  нове  оце  почуття,  гаряче
сколихнуло душу. Нi, це не назвеш  грою  в  кохання,  ще  одним  хвилинним
захопленням, легковажною дiвчачою вимрiйкою. Це справдi для не? щось нове,
досi не звiдане, таке, що може весь свiт враз тобi  сяйвом  осяяти  або  ж
болем шматувати, палити душу, як зараз. I якщо  ?й  хочеться,  щоб  швидше
настав новий день, то це тiльки для того, щоб зустрiти, побачити Вiталика,
його солом'яний чубчик, за який його так i кортить смикнути...
   А наступний день почина?ться для них знову працею,  тiльки  цього  разу
?хнiй клас працю? на шкiльному винограднику - пiдв'язують виноградну лозу.
   Листатий чауш, або "волове око", як його в них  звуть,  буйно  розрiсся
цi?? весни, зав'язь на ньому багата, вiщу? добрi кетяги, великi  грона,  а
зараз вiд них ще тiльки бубки дрiбнi, зеленi, це ще тiльки буде,  що  ?хнi
виногради туго наллються соком, посивiють пилком,  туманом  вiзьмуться,  i
гнутимуть налитi грона  весь  кущ  донизу,  i  з-помiж  листя  вихиляться,
лиснiтимуть тьмаво на сонцi. А зараз поки що пуп'яночки i  весь  майбутнiй
кетяг - нiжна гiлочка, i на розгалуженнях вiд  не?  -  зеленi  кульки,  як
схема формули складно? молекули... Треба торкатися цi?? зав'язi  обережно,
щоб не обламати.
   Старшокласники, хлопцi й  дiвчата,  розбрелись,  по-зникали  в  зелених
виноградних хащах. I, звiсно, це ж була чистiсiнька випадковiсть, що  Тоня
з Вiталиком женуть один рядок, дiвчина сама якось опинилася в цьому  рядку
в останню мить. Пiсля вчорашнього вони нiби сердились  одне  на  одного  i
працювали мовчки, хлопець пiдiймав кущ з усiм його листям,  з  усiма  тими
зеленими бубками, що наллються згодом соком i стануть повними  гронами,  а
Тоня пiдв'язувала той кущ зверху шпагатиною. Руки в не?  повнi,  смаглявi,
тугi. I грона груденят крiзь листя виноградне так уже  по-дiвочому  пругко
до нього випинаються. Смаглi губи i в нього, i  в  не?  -  жарко.  I  враз
дiвчина усмiхнулась йому якось особливо, незвичайно.
   - Чого тебе вчора в кiно не було?
   - А я був... коло кiно.
   - Чому ж я тебе не бачила?
   - А я тебе бачив. Як iз сержантами викаблучувалась.
   - Я в кiно не пiшла.
   - Чого?
   - А так, перехотiлось. В останню мить передумала.
   Це багато чого  сказало.  I  вона  бачила,  яку  радiсть  цими  словами
принесла йому, як вiн ожив, посвiтлiшав одразу.
   Тоня вже й кущ пiдв'язала до бетонного стовпчика, а не рухалась далi  з
мiсця, зорила крiзь кущ на Вiталiя так, нiби шкодувала, що вони  роздiленi
кущем.
   - Признайся, Вiталику... То ти менi писав листа?
   - Якого листа?
   - Азбукою Морзе.
   - Я тобi ще й i?роглiфами напишу...
   Вона засмiялась, i рука ??,  нiби  ненароком,  як  учора  бiля  бiдона,
торкнулась його пальцiв мiж листям куща. Руки ?хнi зблизились мiж  листям,
злилися в нервовогарячому  потисковi  i  стискалися  все  мiцнiше.  Жарко,
паморочливо йому стало. А очi ??, напливаючи, сяяли вже близько,  ошалiло,
волого...  I  хоч  хлопець  перед  нею  й  стовбичив  незавидний,   худий,
вихруватий, i обличчя мав обвiтрене, худе i в плямах, схожих на солонцi, i
хоч губи його теж були сухi й  шорсткi,  проте  вона  враз  вхопила  його,
притиснула до себе й припала до тих губiв. Так i прикипiла до них!
   Потiм сама й вiдштовхнула його, зшаленiло озирнулася  по  винограднику:
чи нiхто ж не бачив?
   I, залита шарким рум'янцем, перемайнула до iншого куща, вхопила той кущ
i не знала, що з ним робити, крутила, вертiла в руках, i Вiталiй аж насилу
догадався, що його треба  пiдв'язувати,  i  вони  мовчки,  невмiло-щасливо
взялися  знов  працювати,   брали   в   обiйми,   пiдв'язували   той   кущ
чаушу-винограду, що, розбуявшись, ласкаво шелестiв до них листям та  вився
пагiнням.



   III. ЧЕРВОНА ТОРПЕДА

   Неподалiк Горпищенково? кошари, на сув'язi  звивистих  степових  дорiг,
сто?ть  чабанський  колодязь;  здалеку  червонi?  на  ньому  цебро  дивно?
конiчно? форми. Яскраво-червона цятка, жарина  якась  серед  безбарвностi,
серед величаво? одноманiтностi степових просторiв.
   Пiсля кожно? вiйни цей колодязь чистять. Збираються  чабани,  по  черзi
обв'язуються  вiрьовками,   стаючи   схожими   на   затягнутих   в   лямки
парашутистiв, i спускаються у вогку колодязну глибiнь, щоб вибирати звiдти
рiзну нечисть, мул, залiзяччя... Цiлу купу, чорну, смердючу,  навикидають,
наллють осторонь вiд колодязя. Пiсля першо? вiйни  витягували  з  колодязя
одне залiзяччя, пiсля друго? iнше, а пiсля третьо?... "Та хай вона щезне,-
дума? Горпищенко-чабан, працюючи бiля колодязя,- хай  краще  нiхто  ??  не
побачить, бо пiсля не?, мабуть, i чистити було б нiчого,  всi  колодязi  в
свiтi повигоряли б..."
   З самого рання трудяться вони удвох з Корнi?м, замiнюють трос, що  його
вдалося нарештi видобути в директора,  примуцьовують  до  нього  оте  сво?
незвичайне, червоне як жар цебро, зроблене з  оболонки  морсько?  торпеди.
Далеко виднi? воно в степ, квiткою жеврi?, мимоволi зупиняючи на собi  око
подорожнього, i коли на Центральнiй розказують якомусь новому  чоловiковi,
як найти в степу кошару знатного чабана Горпищенка, то кажуть:
   - Отам, де колодязь з червоною торпедою.
   Цiле лiто лл?ться з цi?? торпеди вода у ринву, i чабани п'ють  iз  цi??
торпеди, ще й про?жджий який-небудь - чи то буде механiк з автолiтучки, чи
агроном, чи  зоотехнiк,  що  роз'?жджа?  по  степу  сво?ю  бiдаркою,бува?,
спецiально заверне сюди, зробить гак, щоб напитись. Бо  вода  тут  справдi
смачна, солодка, не вiдгонить, як  в  iнших  степових  колодязях,  тухлими
яйцями, у спеку ??  просто  не  вiдiп'?шся.  Протягом  дня  смаглi  вуста,
чоловiчi й жiночi, припадають до цi?? торпеди, важке  цебро  на  сталевому
тросi раз у раз опуска?ться в тiняву, прохолодну глибину колодязя,  черпа?
й черпа? з нього свiжу джерельну воду. I що бiльше ?? вичерпують, то вона,
зда?ться, ще чистiшою й холоднiшою ста?,- аж зуби вiд не? ломить.
   А чабан Горпищенко тiльки радi? в душi,  дивлячись,  як  люди  смакують
його водою, бо ?? нiскiльки не менша? вiд  того,  що  все  лiто  беруть  i
беруть.  Пiсля  останньо?  вiйни  вiн  таки  попогрiв  тут  чуба,  чистячи
колодязь, дошукуючись замуленого джерельця, аж поки  дошукався,  дав  йому
волю. Тiльки вiд во?нного бруду вичистив, як пiшли чорнi бурi  -  довелось
ще чистити й пiсля них, бо вони йдуть такi тут, що тисячi  тонн  пилюки  в
повiтрi висить, ставки замулю?, посадки замiта? до самих  вершечкiв,  а  з
хат, бува?, дахи зрива? - летять, як  аероплани...  Намете,  нагорне  i  в
колодязь, не один день потiм мине, доки цебро за цебром витяга?ш,  вибереш
весь той намул i знову пiде вода, як сльоза.
   Нiхто достеменно не зна?, хто цей колодязь копав, у спадок вiд батькiв,
вiд дiдiв дiстався вiн теперiшнiм чабанам. Тiльки з переказiв глухий гомiн
доходить, що копали цей колодязь колись чумаки, чи? дороги пролягали в цих
сивих степах. I коли молодий Горпищенко-льотчик запиту? батька: "Хто  цей,
тату, колодязь копав?" - то старий не вагаючись вiдповiда?;
   - Чумаки, сину, чумаки. Пращури тво?.
   Льотчиковi аж дивно чути, що пращури його були чумаками, хоч  вiн  зна?
про  це  ще  змалку.  Тi  вусатi,  кругле  стриженi  люди  в   полотнянiй,
виквацюванiй дьогтем (проти чуми!) сорочцi, що рiк у рiк ходили  через  цi
слiпучi степи з сво?ми круторогими, були  для  льотчика  десь  у  глибинах
минувшини, губились для нього в такiй часовiй та iсторичнiй  далечi...  ну
як античнi якi-небудь Гомери та Демокрiти. Але ще важче,  мабуть,  було  б
уявити самим чумакам,  що  котрийсь  iз  ?хнiх  нащадкiв  стане  крилатим,
лiтатиме в повiтрi, стрибатиме вночi з парашутом з таких висот,  де  люту?
мороз, в той час як земля диха? теплом  повного  лiта  i  коники  в  травi
сюрчать... Хiба ж уявити було прадiдам, що вiн порухом  руки  пускатиме  в
дiю сили фантастичнi, ламатиме небо пекельним гуркотом  двигунiв  i  що  й
власний свiй органiзм вiн пiддаватиме нечуваним випробам,  зазнаючи  таких
перевантаг, коли на якусь мить навiть непритомнi?ш у польотi, приладiв  не
бачиш,  а  тодi  прийдеш  до  тями  -  глядь:  ?  швидкiсть!  ?   потрiбна
швидкiсть... Якщо ж ? швидкiсть - ? життя! - в льотчикiв це так.
   Вiдстань, що ?? проходили чумаки протягом цiлого  лiта,  вiн  дола?  за
один рейс, бува?, хлопцi не встигнуть зiграти й партiю в шахи... I все ж в
душi вiн глибоко пиша?ться сво?ми предками, мужнiми людьми, що крiзь чуму,
крiзь безводдя, крiзь степовi швидко-йдучi  пожежi  прокладали  дорогу  на
кримськi озера, копали по путi колодязi, несли сюди життя. I коли до нього
при?здять товаришi з полiгона i пiсля спеки розкошують тут свiжою водою  з
колодязя, не забува? молодий Горпищенко весело згадати добрим словом  того
свого невiдомого пращура, який цей колодязь викопав  у  степу,  а  батько,
якщо вiн тут присутнiй, ще й додасть:
   - Добре дiло за людиною нiколи не пропада?.  Яка  краща  спадщина,  яке
бiльше  багатство  може  бути  для  чабана,  нiж  цей  колодязь,  круглий,
просторий,  з  вiнцем  жовтого  нiздрюватого  каменю,  щiльно  вкладеного,
злеглого так, нiби вiд природи...
   I чабан береже його. Уважно стежить старий Горпищенко, щоб все тут було
в порядку - i в колодязi, i бiля колодязя. Кiнчивши клопотатись iз  тросом
та цебром, вони беруться з Корнiем лагодити ринву-корито,  в  яку  деколи,
трапля?ться, аж вiвцi заскакують, так вона  осiла,  вгрузла  в  землю  вiд
власно? ваги, бо зроблена з важко? двотаврово? балки, яку свого часу тягли
сюди  з  садиби  Центрально?  трактором.  Користуючись  домкратом,  чабани
пiдважили спершу один ?? край,  пiдклали  цегли,  потiм  пiдважили  другий
таким самим чином, вирiвняли, i тодi  Горпищенко  випростався,  змокрiлий,
повеселiлий на виду:
   - Бачиш, Корнiю, не так силою, як умом пiдняли таку вагу... Стоятиме  i
при внуках... Ще, може, коли-небудь i нас хто згада?...
   - Таких, як ми, не згадують,- пробубонiв Корнiй,  тримаючись  рукою  за
зуби, що знову йому розболiлись.- Ми - трава.
   - Дурницi мелеш,- заперечив Горпищенко.- Чому трава? А що без нас  було
б тут? Чи пив би хто  воду  з  цього  колодязя?  Давно  б  його  замулило,
занесло... А так весь степ п'?.
   - Пити - п'ють... А ми? Хiба так людинi жити?  З  молочаю  в  чайну  та
звiдти знову в молочай, знов до гирлиги...
   - А що, як гирлига? - скипiв Горпищенко.- В наш час  гирлига  й  ракета
поруч стоять!
   Це вiн ма?  на  увазi  тi  срiблястi  лiтаки,  що  ними  вилиску?  степ
полiгонний, та тих командирiв, що часом звiдтiля  за?жджають  до  нього  i
шанобливо здоровкаються з старим за руку, i не тiльки тому, що вiн знатний
чабан i нагороджений - ще до вiйни - за свою працю  орденом  та  вмi?,  як
нiхто, варити "кашу в  кожусi",-  найбiльше  ж  за  розум  вони  поважають
старого, за вдачу його та ще, звiсно, за сина. Нiкого з чабанiв так далеко
не пускають з отарами на територiю  полiгона,  як  Горпищенка,  лише  йому
(якщо тiльки тихо там) дозволяють заходити  з  вiвцями  туди,  куди  iншим
зась. Так принаймнi Корнi?вi зда?ться. I його трохи аж ревнощi  беруть  на
свого бригадира та на його дружбу з вiйськовими.
   - Чого ж тодi, по-вашому,- зверта?ться вiн  до  Горпищенка,-  так  мало
охочих iти до нас, щоб вiк з гирлигою калатати?
   - А давай ось  Мишка  спита?мо,-  посмiха?ться  Горпищенко  i  пiдгуку?
Демидового козарлюгу, що неподалiк вою? з гусаком.- Втри носа, Михайле,  i
вiдповiдай: чи хотiв би ти бути, ось як я, чабаном?
   Хлоп'я мовчить, сопе носом, видно, запитання застало його зненацька.
   А Горпищенко дума? тим часом  про  сво?  вiчнi  чабанськi  незлагоди  з
дирекцi?ю, про чоботи, що ?х цiлу зиму палить гнояка в кошарах, та про  ту
лихоманку, що наста? для чабанiв, коли почина?ться стрижiння овець, з яким
вони  оце  тiльки  недавно  впорались.  В  трудовому  чабанському   сезонi
стрижiння - це робота найвищо? напруги, весь радгосп  тодi  як  у  штурмi,
стригалями йдуть i комбайнери, i шофери, й чабанськi жiнки, бо чабанiв для
цi?? роботи не вистача?: тисячi ж  овець!  Каторга,  пекло,  найважчий  це
труд, навiть при механiзацi?.  Цiлоденне  мекання,  духота,  запах  сiрки,
жиропоту, кровi, карболки... Стригалi, мотористи, точильники - всi чадiють
вiд спертого повiтря, вiд овечо? сiрки, пiт залива?  очi,  тричi  на  день
люди мусять бiгти до оцього колодязя, обливатись водою, як  прокатники  на
заводi... Комбiнезони ?хнi - це одна мазута, нiхто й  прати  не  береться,
темп роботи такий, що нема коли  тобi  й  слова  вимовити,  нiколи  жартом
перекинутись.
   Жодного зайвого слова, жодного зайвого руху.
   - Нiж! - гука?ш, i це означа? - давай нiж.
   - Руно! - i це означа? - забирай руно. Якщо ти  фахiвець  абиякий,  то,
тiльки електромашинка загуде, овечка в тебе рветься, б'?ться  пiд  руками,
мусиш ?? в'язати. А найвищий клас - це коли стрижеш i не в'яжеш. До  таких
належить вiн, Горпищенко. Замордований такою роботою, вийдеш з  кошари,  i
аж водить тебе... чабанський "вальс" мимоволi танцю?ш... Зате  ж  навеснi,
коли степ тюльпанами цвiте, а ти виведеш  отару  на  простiр,  сто?ш  бiля
овечат, а вiтер струму?, купа? тебе, спiва? у травах. Хiба  ця  робота  не
може зробити людину щасливою? ?ирлига?  Ну  й  що?  Колодязь  оцей  -  моя
свiтлиця. То мо? життя на цiй планетi! Хай iнший живе iнакше, а я так його
проживу!
   - Ну, то як, Михайле? Будеш чабаном? Хлоп'я задку? вiд Горпищенка:
   - Я льотчиком буду... Як Петро ваш...
   - Ага! -  хихика?  Корнiй.-  Пiд  стiл  пiшки  ходить,  а  вже  й  воно
розiбралося, де вершки, а де вiдвiйки.
   - Нащо ж тобi  льотчиком?  -  допиту?ться  Горпи-щенко.Куди  ти  летiти
хочеш?
   - На Мiсяць.
   - О! Ти щось там забув? Чи чого?
   - Не знаю.
   - А дуже хочеш?
   - Дуже!
   I хлоп'я, вважаючи цю обтяжливу бесiду вичерпаною,  дременуло  знов  до
свого гусака.
   - Лiтати, всiм лiтати,- розмiркову? вголос Горпищенко.- Само ж не  зна,
що йому треба на тому Мiсяцi, а вже замiря?ться...  Вже  щось  його  тягне
туди, кудись воно порива?ться...
   - Менше б поривалися, легше б на свiтi жилось,- бубонить  Корнiй.-  Для
школярiв та студентiв - всi отi поривання, поки  лиха  ковшем  хапнуть  та
порозумнiшають... Спокiй, тиша,  достаток  -  ось  що  для  людини  треба.
Скiльки й живу - то те, то iнше людей баламутить.  Хочу  знати,  що  вночi
нiхто не постука? i не загада? збиратись... Самих ляше виконавцiв  скiльки
за життя перебувало пiд мо?ми вiкнами, перед  скiлькома  начальниками  цей
Корнiй навитяжку стояв...  Той  тебе  вчить,  той  наказу?,  той  повiстку
вруча?... А ви менi спокою дайте. Нiчого не прошу, ви прийшли на свiт, щоб
пожити,  i  я  прийшов  пожити,  тож  не  чiпайте  мене.   Роботу   роблю,
профспiлковi плачу, а що я думаю,  яке  кому  дiло?  Може,  моя  чабанська
радiсть - це просто отака он тополя,  а  пiд  тополею  стiл,  а  на  столi
пляшка... Холодок, затiнок, i я там пiсля роботи  сиджу,  п'ю  свою  чесно
зароблену чарку...
   - Мало цього людинi, мало,  Корнiю,-  каже  Горпищенко.Ось  вони,  сини
нашi, ?х стограмовим щастям не вдовольниш... Уже ?м  тiсно  на  землi,  до
iнших планет пориваються, в ореолi  хочуть  свою  землю  побачити.  Спитай
його, нащо йому той ореол? Нащо тi  планети?  Ти  щастя  шукай,  правди  в
усьому дошукуйся, а не нових свiтiв! Та тiльки якраз в тому шуканнi, може,
i щастя його найбiльше... Така  вже,  видно,  природа  людська:  вiдiмкнув
дев'ять замкiв, хочеться вiдiмкнути й десятий... На що ось я, в якому  вже
вiцi, а й то стою iнодi в степу,  задивлюся  в  небо  i  -  аж  признатися
соромно - самому полiтати кортить. Хоч би один-однiсiнький  раз  отам,  де
вони бувають, й собi побувати... Ну, хай би там парубком був  -  то  й  не
диво, а то ось скiльки живу, стiльки й  бентега  в  душi,  i  кудись  тебе
тягне, чогось прагне душа... Живеш тут,  а  надить  тебе  нетутешн?,  кра?
далекi i як люди далекi живуть...
   - А опинишся там - все обернеться навиворiт.
   - Це вiрно. Пiд час вiйни, коли в Будапештi я, у Вiднi  снаряди  возив,
ох, як  звiдти  сюди  поривався,  до  цих  наших,  Корнiю,  степiв.  Клятi
солончаки, а й за ними скучав. Ну, а цi простори, це небо хiба забудеш...
   Старий випростову?ться, погляд його розбентежений, вiн  помiтно  навiть
схвильований: чабан здавна чулий до не?, до цi?? одвiчно? краси степу.
   - Крутить, ой крутить же, стерво.- Корнiй знов скрушно  мота?  головою:
то зуб йому крутить.-Хоча б  оце  краплю  спиртомiцину  на  корiнь,  може,
занiмiв би... Та, видно, забули про нас,- це вiн про  те,  що  ?х  снiдати
довго не кличуть.
   Ради льотчикiв, що при?дуть снiдати, там, зда?ться, буде сьогоднi  каша
чабанська, хоч, звичайно, баби навряд чи приготують ?? так, як  це  зробив
би сам Горпищенко. Власноручно варити кашу вожак чабанський береться  лише
в особливих випадках, але коли вже вiн почне,  то  чаклуватиме  бiля  не?,
нiкого не пiдпускаючи, приготу?, присьорбне, а вiдставивши з вогню, ще i в
кожух закута?, щоб допрiвала;  приготувавши,  ще  ж  i  прихвалити  зумi?,
гордий сво?ю роботою:
   - Тако? кашi нi в якому ресторанi не покушту?ш, вона в кожусi варена!..
   А поки що в Корнiя кишки грають  i  настрiй  у  нього  явно  пiдупада?.
Вiдставивши лопату, вiн почина? звично скаржитись на сонце,  що  з  самого
рання вже пече, на клiмат, що помiтно змiню?ться на гiрше...
   - Догралися з природою: лiто зiйде - дощ не покрапа?, взимку  снiгу  не
побачиш... Буйнi зими якi були ранiш, де вони тепер?
   -  Всiх  перевиховали,  кажуть,  i   сонце   активнiшим   стало,-жарту?
Горпищенко i пiдохочу? напарника: давай уже доб'?мо.
   I вони знову беруться за лопати, засипають багнюку довкола ринви  сухою
землею, вирiвнюють, бо вiвцi аж яму вибили на тiй мiсцинi, де  був  колись
горбик. Хоч якi маленькi ратички,  а  пилинку  за  пилинкою  рознесли  вiд
колодязя землю по степу, i доводиться знов пiдсипати, зарiвнювати. Зате як
прийде отара, то й не впiзнають  вiвцi  свого  водопою:  де  вчора  мiсили
багно, сьогоднi стало сухо та чепурно, а скособочену  сталеву  ?хню  ринву
хтось пiдважив, пiдняв, аж вiтерець тепер попiд нею провiва?...
   Та нарештi можна й пошабашити: господиня, дружина Горпищенкова,  йде  з
вiдрами до колодязя набрати води, а заодно загаду?  чабанам  збиратися  до
снiданку.
   - Бо Петрусь щось  забарився,  може,  знову  аж  увечерi  повернеться,-
невесело каже вона, повiльно опускаючи торпеду в глибину. Витягла,  налила
свiжака з тi?? торпеди у вiдра, взяла ?х на коромисло, понесла,  весь  час
на ходу мовби шукаючи когось поглядом у степу.
   Вiдколи син при?хав, ще й не надивилась вона на нього, бо й дома син не
живе, за цi три днi бiльше був  на  полiгонi,  нiж  тут.  Вiдпустка  й  на
вiдпустку не схожа, хоча, правда, i  сам  вiн  каже,  що  опинився  тут  у
справах служби, тiльки  за?здом.  Та,  може  ж,  ще  вiдпустять  його,  i,
звiльнившись вiд клопотiв, зможе вiн вiдпочити як слiд, при?де  на  кiлька
тижнiв, цiлими днями читатиме або гратиме пiд тополями  в  шахи  iз  сво?м
другом Сiробабою, льотчиком сiльськогосподарсько? авiацi?, що  при  нагодi
прилiта? з Центрально? провiдати друга i сiда? сво?м полотняним аеропланом
бiля само? чабаново? хати. Колись вони разом  були  в  училищi  i  ще  там
товаришували, а потiм як була сесiя та був закон про мiльйон двiстi тисяч,
то Сiробаба попав у той мiльйон пiд скорочення, переквалiфiкувався i тепер
возить пошту в радгосп, пiдживлю? посiви та опилю? виноградники... Веселий
такий цей Сiробаба, з усiма жарту?, i вона рада, що Петро iз ним  дружить.
Сидять собi, грають у шахи чи просто бесiдують, а вона щось робить поблизу
i кра?м вуха слуха? ?хню розмову, i тодi ?й син розкрива?ться бiльше,  нiж
будь-коли, в якихось тайнощах сво?х, в  чомусь  мало  зрозумiлому  матерi.
Вона чу? про якiсь перевантаги, коли  навiть  очей  не  закри?ш,  i  м'язи
обличчя перекошуються, i кров ста? важкою у жилах... Або, навпаки, чу? вiд
них про красу польотiв, про те, як бува? ?м гарно, коли вранцi-рано повний
штиль, "ковбаса-зебра" над аеродромом опуска?ться, ранок погожий, i  ти  -
"летиш, як у маслi"! Та не завжди й вони там купаються,  як  у  маслi.  До
батька вона вже звикла, що цей без кiнця дирекцiю  критику?  та  керуючого
вiддiлком батожить на всi заставки, думала, що хоч у сина  там  злагода  в
усьому, а виходить, i в них бува? по-рiзному, чимось отi "намордники" ?хнi
Сiробабi не подобаються, "не та, каже, система", хоч  i  новiша.  Сiробаба
досi плю?ться, згадавши, як одного разу вiк взяв старий  кисневий  прилад,
бо вiн нiби зручнiший, так начальник побачив - з рук вихопив,  подер...  I
не тому, що начальник поганий, а тому,  що  апарат  той  не  для  найвищих
висот, з таким, мовляв, не можна... ка-та-пуль-ту-ватись!  А  син  в  тому
"наморднику", важкому, незручному, часом лiта? ж по  кiльканадцять  годин,
не вилазячи з лiтака, на залiзi сидить, закутий в  залiзо.  Та  ти  iншого
застав у ресторанi за столом висидiти безперервно двадцять годин, та й  то
навряд чи витрима?, а тут - ще й працюй! Таке  його  життя.  Не  диво,  що
трохи й лисi? вже, зовсiм молодий, а чубчик став як шовк. Але ж сам вибрав
собi таке життя, згоден день у день крiзь апарат дихати, аби лише бути  на
тих височезних висотах... Кажуть: соколи. Куди там соколам до них! Бо коли
навiть ось тут, у степах, чорна буря йде, валу?, i все небо вiд не? чорне,
i, зда?ться,  кiнця  нема  у  височiнь  цiй  курявi,  то  вони,  льотчики,
виявля?ться, i над нею, над бурею, ходять.
   - Невже ж тобi, сину, не страшно там, коли пiд тобою  вся  земля  бурею
окутана?
   - Десять тисяч метрiв, мамо, висота цим  курявним  бурям,  а  вище  над
бушовищем - там небо чисте, сонце свiтить, ми там по приладах iдемо.
   Такий вiн у не?. За здоров'я вона його найбiльше  непоко?ться,  хай  би
без апаратiв отут повнiше надихався чистого степового  повiтря.  Поки  тут
вiн - поки й спокiй на душi. А як десь у польотах, все ?й тривогою повитий
свiт i годинами не сходить з думки та жiнка з Рибальського, що в  не?  теж
був син льотчик i позаторiк розбився. Як вона тодi кричала  на  все  село,
коли при?хали за нею синовi  товаришi,  льотчики  з  частини!  Розповiдала
потiм,  що  бачила  тiльки  цинковий  ящик-домовину,  а  в  ньому  наглухо
запечатано те, що зосталося  вiд  ??  сина  на  дев'яносто  третьому  його
вильотi... Дев'яносто  два  було  щасливих,  а  з  дев'яносто  третього  -
цинковий ящик запечатаний... Батько не хоче й думати про таке, бо це ж  не
вiйна, бо нещасливi випадки - це тiльки випадки, всюди вони можуть бути, а
скiльки ?х, соколiв, цiле лiто шуга? пiд самим небом, i навiть взимку чу?ш
?хнiй гуркiт десь за хмарами, там, де вiчно свiтить сонце!
   Сьогоднi за сином ще до схiд сонця за?жджали льотчики з полiгона, всi в
офiцерських чинах, один, командир, навiть  сивуватий  уже,  з  майорськими
зiрками в погонах, а проте всi мiж собою як рiвнi, як  брати  -  жартують,
смiються. Той для них просто Павлик, цей Петрусь, той Корольок...
   Вона, мати, сказала ?м:
   - Не вгада?ш, хто мiж вами й старший.
   - В небi, мамашо,  всi  ми  рiвнi,-  всмiхнувся  ?хнiй  командир.-  Хоч
скiльки в лiтаку нас ?, а крила однi на всiх.
   Вони поспiшали, випили нашвидкуруч по  склянцi  молока,  сказали  -  на
снiдання будуть...
   Погляд материн раз у раз зверта?ться туди, в бiк полiгона,  який  давно
вже став часткою чабанського життя, владно ввiйшов у нього сво?м гуркотом,
загадковiстю, суворим розпорядком... Син усе жарту?, каже,  що  при?хав  з
товаришами  iз  сво??   частини   викликати   тутешнiх,   полiгонних,   на
соцзмагання. Жарту? вiн чи, може, й справдi по такому дiлу прибув -  матiр
це мало обходить, а ось коли його той полiгон вiдпустить...
   Тiльки поставила вiдра коло хати, як гульк! - котить iз  степу  машина,
вiдкритий газик вiйськовий, i в ньому - повно: начальник полiгона  Уралов,
i Петро, й товаришi його, а мiж офiцерськими  кашкетами  й  Тоня  волоссям
розвiва?. Льотчики всi веселi, один Уралов  мiж  ними  трохи  присмучений,
може, тому, що вже не лiта?,  хоч  вiком  ще  молодий.  Росту  невисокого,
щуплявий i весь  час  якийсь  нiби  напружений  -  обличчя  бiле,  гостре,
худорляве, майже хлоп'яче, i щоразу, коли мати бачить Уралова,  ?й  чомусь
ста? жаль його, мов рiдного сина.
   - Як там ваша дiвка? - пита? вона Уралова про його маленьку донечку.
   I вiн одразу щасливо нiяковi?:
   - Росте. Вже смi?ться...
   Старий  Горпищенко  не  встиг  i  перевдягтися,  так  i  постав   перед
льотчиками в сво?му робочому: ситцева, сiра вiд пилюки сорочка  та  латанi
штани, сандалi на  босу  ногу,  i  нiяких  на  ньому  сьогоднi  чабанських
обладункiв, нiщо не обтяжу? його буденну осадкувату постать.
   Тоня, скочивши з машини, одразу пiдбiгла до батька,  защебетала,  ще  й
пiд руку демонстративно взяла, щоб показати перед льотчиками, що  вона  не
соромиться батька, хоч вiн i в такому виглядi. "Хай вiн i в цiй незавиднiй
робочiй одежi, а я  пишаюся  ним",-  мовби  каже  дiвчина,  вчепившись  за
батька. В Тонi з батьком дружба сво?рiдна, без нiжностей зайвих, з ременем
ще й досi напоготовi, та зна? дiвчина, що хоч батько в не? й суворий,  але
сам i захистить коли слiд. Якось ще в восьмому дiвчата  в  класi  образили
??; задавака, довгими сво?ми вiями хваста?, дума?, як вi? довгi, так уже й
на екран! Була в  цих  нападках  частка  правди,  i,  може,  тому  дiвчина
пережила ?х особливо тяжко, прибiгла з школи, як з полум'я,  i  мерщiй  до
ножиць...
   З-пiд рук у батька вхопила його чабанськi ножицi i вже замахнулась ними
обстригати, вкорочувати сво? вi?.
   - Скажена!
   Вiн пiдняв ножицi, дав запотиличника, дочка огризнулася:
   - А чого ж вони дражняться!- i розплакалась без стриму.
   Кинувши роботу, батько  одразу  пiшов  тодi  в  школу,  подався  аж  на
Центральну наводити правду i лад...
   Та часом любов до дочки набира? в нього i зовсiм  iншого  вияву:  торiк
уже велику, майже дiвку, батогом одчесав при людях  бiля  кошари.  Вiн  на
гарбi сто?ть, силос скида?, озирнувся - а старшокласниця його  внизу,  мов
на гойдалцi, на волячих рогах колишеться. Заробила тодi вiд нього  батогом
по жижках... Одначе й це ?хньо? дружби не похитнуло, такi слiди на  жижках
не зостаються, i зараз Тоня щиросерде  -  батьковi  першому  -  злива?  iз
кухля.
   - Вмийтеся, тату, щоб ще красивiшi були! Корнiй тим  часом  до  чабанок
пiддобрю?ться:
   - Чи буде ж там, хазяюшки, крапелина лiкiв на зуб?
   Проте коли вже сiли за стiл, i з'явилася пляшка  з  бiлою  голiвкою,  i
старий Горпищенко спробував був наливати льотчикам чарки, вони дружно один
за одним вiдмовились:
   - Я пас.
   - I я пас...
   - Кого це ви пасете? - пожартував старий.

   Льотчик з сивими скронями, подякувавши, пояснив:
   - Сьогоднi ми непитущi.
   Чабан здивовано глянув на сина. I той пiдтвердив:
   - Правда, тату.
   - Чого ж це?
   - Ми, тату... летимо.
   Було це як грiм серед ясного неба. Проте  батько  й  виду  не  показав,
тiльки втерся мовчки. А в матерi й ложка випала з рук:
   - Оце такий вiдпочинок? Тiльки на порiг -  i  назад!  Як  же  це  воно?
Вiдкликають вас, чи що?
   - Так треба, мамо,- сказав син, не вiдриваючись вiд  кулешi,  а  старий
Горпищенко глипнув на дружину суворо-заспокiйливо: не лiзь, мовляв,  не  в
сво?. Так треба - ясно тобi? Не став i сам доскiпуватись, бо це не личило,
бо все сво? чабанське життя вiн  прожив  i  живе  пiд  знаком  цього  "так
треба". Старий солдат, вiн добре зна?, як багато часом  хова?ться  за  цим
усталеним висловом  i  скiльки  важить  для  людини  ??  обов'язок  -  цей
невидимий командир твого життя... Думкою, досвiдом, душею старого солдата,
чи? конi не раз вскакували пiд  артилерiйським  обстрiлом  на  вогневу  i,
скаженiючи  вiд  жаху,  перелiтали  палаючi  мости  ?вропи,   цим   тяжким
солдатським досвiдом вiн одразу осягнув оте синове скупе пояснення, i  хоч
душа його теж скипалась вiд болю й досади, зовнi вiн залишався  спокiйним,
похмуро-байдужим, тiльки насупився бiльше, ще й прикрикнув на  Тоню,  коли
та бовкнула щось недоречне про братову "ракетну вiдпустку"...
   Iз солiдарностi з льотчиками господар не  налив  чарки  й  собi.  Мусив
Корнiй лiкувати свiй зуб одинцем, а  випивши  шкалик,  приклав  долоню  до
щоки, довго мотав головою.
   - Ще дужче крутить,- винувато загомонiв вiн  серед  тишi  пiд  нищiвним
поглядом сво?? молодицi i, тримаючись за щоку, став скаржитись  льотчикам:
- Отак нас лiкують! При?хала  аж  iз  областi  санiтарною  летучкою  якась
швигалка: "Товаришi чабани, може, пеньки в кого, пiдходьте".  Оце,  думаю,
увага до чабана. Всiх чабанiв по кошарах об'?жджа?, на мiсцi зуби рве, без
вiдриву вiд виробництва... А в  мене  якраз  пеньок  кутнiй  озива?ться...
Починайте з мене, кажу. Запрошу? вона мене в свою летучку, велить хапатися
за якусь перекладину: тримайся, чабане, мiцнiше! А сама тим часом запалила
спиртiвку, щипцi туди раз! два! - все чин чином, i хоч сама  тонкорука,  а
як вхопила за корiнь, то так скрутила, мов добрий дядько. Аж затрiщав, всю
щелепу, здавалось, виверта?... А болить - криком кричав  би...  Вiдпльовую
кров та лаюсь - чого, мовляв, не заморозили, чи, може, дума?те, як  чабан,
то  йому  й  не  болить?  А  вона:  пробачте,  забула  захопити  те,   чим
заморожують, зараз по?ду, миттю привезу. Та як чкурнула, то й досi везе...
Ну, що про таку сказати, га?
   - Бо ?й хлопцi  в  головi,  а  не  вашi  чабанськi  зуби,каже  Демидиха
сердито.
   - Не один же ти в не?, Корнiю,- заступа?ться за лiкарку Демид.- Скiльки
тих хворих тепер... Фронти,  окопи,  голодовки  -  все  вилазить  боком...
При?хала, попрактикувалась - i далi.
   - Не ма? вона права на менi практикуватись,- обурено  вигукнув  Корнiй,
вже кутуляючи.- Вимагатиму тепер, хай  замiсть  пенька  цiлу  щелепу  менi
вставить. Тiльки ж як ?? знайти? Тоню, ти там  не  бачила  на  Центральнiй
тi?? швигалки?
   - Не до не? менi було,- блиснула Тоня до всiх сво?ми  горiхово-карими.-
В мене екзамен був!
   - Ну як? - поцiкавився батько.
   - Можете привiтати. Хоч i жарко було, а здала!
   - Що ж ти здавала?
   - Твiр,- засмiялася Тоня i додала багатозначно: - На вiльну тему!
   - I написала його, мабуть, азбукою Морзе? - весело зауважив брат.  Тоня
зайшлася рум'янцем:
   - Ти вгадав.
   Матерi  не  подобалось,  що  вони  розмовляють  якимись   натяками   та
загадками, i, осiкши дочку поглядом, вона звернулась до сина:
   - Ти ж, сину, хоч пиши частiше. Та бiльше описуй про себе. А то он i  в
госпiталi лежав, i рука була в гiпсi, а ми про  те  аж  коли  дiзнались...
Розказав би хоч тепер, що в тебе з рукою було?
   Льотчик мовчки  переглянувся  з  сивуватим  сво?м  командиром  i  почав
неквапом нарiзати на сковородi я?чню.
   - Нiчого страшного, мамо. Рука нормальна.  Зрослася  як  слiд.  Бачите,
пальцi всi  працюють.-  Повеселiлий,  вiн  ворухнув  у  повiтрi  пальцями,
демонструючи руку матерi.- Рука як рука. Така, як i до того була. Не довша
й не коротша.
   - I хабарiв не бере,- пiдкинув один  з  льотчикiв.  Всi  засмiялися  за
столом, а найбiльше цi останнi слова батьковi  припали  до  душi.  Вiн  аж
плечi розправив вiд гордощiв за сина, за його руки, що можуть ламатися,  а
не безчестять батька, як бува? в iнших... Коли в  кого  нероби  та  хапуги
часом виростають, рестораннi лобуряки в сорочках розцяцькованих,  то  його
син зна?, для чого живе, вiн недаром ?сть хлiб народний...
   - А сво?му командуванню передайте,- насурмлено каже батько,- що ми  тут
теж не трава, не затулили нам свiт овечi хвости... Бачимо, що й до чого. I
трудимось теж на совiсть. Бо краще вже згорiти на роботi,  нiж  заiржавiти
вiд неробства.
   Демид тим часом, пiдсунувшись  до  свого  сусiда-льотчика,  мовчазного,
бiлобрового, якого товаришi називають просто  Павликом,  почина?  настирно
допитуватись, чи не зна? вiн чого  про  теперiшню  долю  якогось  генерала
Iванищева, з яким вiн разом воював в сорок першому в оточеннi... Мало не з
кожним при?жджим заводить Демид мову про того свого генерала i  диву?ться,
що нiхто про нього не чув i не зна?, хоч генерал був справжнiй, не покинув
солдатiв у бiдi. Не чув про  нього  й  Павлик.  Слухаючи  Демида,  вiн  не
зводить погляду iз Демидового Мишка, який, мовби зачманiвши, сто?ть  перед
ним, вп'явшись оченятами в одну точку, а тi?ю точкою ? значок у Павлика на
грудях, значок у формi маленько? бомби, що,  наче  крапля,  ось-ось  капне
додолу.
   - Чого ти дивишся? - нарештi не витриму? Павлик.
   - Скажiть, а бомба важка?
   - Нелегка.
   - Це в нас мудрець,-  зауважу?  Демидиха  з  ласкою  в  голосi.-  Вчора
пiдiйшов до мене, в однiй руцi пташеня, а в другiй iржавий  патрон,  ще  й
куля стирчить у ньому... "Скажiть, мамо, що важче: куля чи голуб?"
   - Це дiйсно запитання,- ледь усмiхнувся Уралов сво?ми блiдими  губами.-
Не одразу й вiдповiси...
   Ще не встали вони iз-за столу, як задеренчав  у  повiтрi  пропелер  над
самою хатою, крила гойднулися, вiтаючи  товариство  льотчицьким  привiтом:
Сiробаба прилетiв. Вже видно з кабiни голову його в  шоломофонi,  i  чорнi
вуса, i бiлозубу посмiшку...
   -  Можайський  прилетiв!  -  посхоплювавшись  iз-за  столу,  загомонiли
льотчики.- Батя вiтчизняно? авiацi?!
   I загукали в повiтря, вказуючи Сiробабi просто на стiл:
   - Сiдай! Сiдай!
   Для Тонi це було мов кiно дивитись, як  Сiробаба,  посадивши  неподалiк
свого "кукурузника", вилазить з кабiни, сплигу? на землю, здира? з  голови
шоломофон  i  вже   розвалькувате   йде   товариству   назустрiч,   широко
усмiхаючись,  i  в  обох.  руках  у  нього  блищать,  як  гранати,  пляшки
шампанського. Красень - не льотчик. Щоки  налитi  здоров'ям,  цвiтуть,  як
рожа, а вуса такi пишнi, пухнастi, якiсь, сказати б, шляхетнi... Такi вуса
справдi в кiно тiльки можна побачити за двадцять копiйок.
   - Я ж кажу, що хто не риску?, той  шампанського  не  п'?,-  збадьорився
Корнiй, мовби заворожений Сiро-бабиними пляшками.
   - В тiм-то й  рiч,  що  цей  якраз  i  не  риску?,засмiявся  вузькоокий
льотчик, що його звали Корольок, а старший, командир, додав з  добродушною
зверхнiстю:
   - Цей тiльки при сонцi лiта?... Коли "чуден Днепр при тихой погоде"...
   - А коли чорнi бурi?
   - Тодi сидить i не щурухне...
   Ткнувши котрiйсь  iз  жiнок  пляшки,  Сiробаба  пiшов  по  льотчиках  з
обiймами, бо це  все,  виявля?ться,  були  його  знайомi  та  приятелi  по
дотеперiшнiй службi.
   - Курчат возиш? - запитав Сiробабу  Корольок,  коли  знову  присiли  за
стiл.
   - Не  тiльки,-  заперечив  Сiробаба,  безцеремонне  нагортаючи  собi  в
тарiлку я?чнi з салом.- Рiзний бува? вантаж... I курчат  з  iнкубатора,  i
сперму в термосах iз лабораторi?, а то ще  бабу  яку-небудь  iз  заворотом
кишок  до  хiрурга.  На  носилки  ??  i  в  касету  пiд  крило,  хай   там
полементу?... А найчастiше, братцi, з гербiцидами маю справу. Ви ж тут усi
невiгласи, певне, й не зна?те, що таке гербiцид? А  гербiцид  -  це  такий
препарат,  що  ним  колишнiй  вiйськовий  льотчик  Сiробаба  веде  хiмiчне
прополювання ланiв. Бiда тiльки, що тих гербiцидiв поки  що  бiльше  нема,
нiж ?.
   - Ви ж i пошту возите,- пiдказала Тоня.
   - Що пошту. Я навiть i горох  опилюю,  i  по  виноградниках  хiмiкатами
вiйнути - це теж мо? амплуа... Ви ж не забувайте,  що  перед  вами  людина
найширшого трудового  профiлю  -  льотчик-унiверсал,-  говорив  вiн  далi,
володiючи бесiдою. Вистрiливши з пляшки корком, поналивав усiм шумовиння з
такою певнiстю, що навiть льотчики не зважились вiдмовитись.- Ну,  будьмо!
Лiтаймо! За  тебе,  Уралов!  За  здоров'я  тво??  дочки,-  пiдняв  склянку
Сiробаба.- В нього ж там така степовичка росте...
   Уралов знову розцвiв при згадцi про  доньку,  а  Сiробаба  став  смачно
закушувати, припрошуючи i льотчикiв теж:
   - Це вам не отi спецконсерви, що сто рокiв на складi лежали, а ?х потiм
бортовиковi дають...
   - Отже, бачу, ти цiлком  тут  аклiматизувався?  -  промовив  старший  з
льотчикiв.
   - А чого ж не аклiматизуватись? - глянув на  нього  Сiробаба  великими,
чистими, як у вола, очима.- Чим у нас тут погано? Тут коли спека, так  уже
спека! Коли вiтер, так уже вiтер!  Роздолля,  простiр,  де  хочеш,  там  i
сiдай... I люди в степах -  де  стрiнеш  людей  тако?  широко?  вдачi,  де
красунi такi, як нашi. Ба яка мулатка! -  окинув  вiн  поглядом  Тоню,  аж
дiвчина спалахнула  враз.-  Вуса,  бачу,  тобi  мо?  подобаються,-  провiв
Сiробаба рукою по сво?х пухнастих вусах.- До вподоби, еге ж?
   - Еге ж.
   - Тiльки мала ти ще виросла до цих вусiв,- змiнивши тон,  суворо  кинув
вiн дiвчинi, i вона зашарiлась ще бiльш.
   А Сiробаба вже гомонiв до льотчикiв:
   - Спершу, коли вiдчислили, ох, як кисло було вашому Сiробабi. Ну, як це
гордий реактивний льотчик-винищувач та стане винищувати  комарiв?  При?хав
додому, мiсця не знаходжу, мама, правда, радi?, щаслива, на  сьомому  небi
старушка!
   - Та як же ж не радiти ?й,- тихо зауважила Петрова мати.
   - А менi, почуваю, без крил життя нема,- вiв  Сiробаба  далi.-  Iду  на
аеродром, на найближчий аеродромчик, де  загiн  се-ге  авiацi?  базу?ться.
Тихо, всi в розгонi, лише де-не-де лiтаки, як цикади, дрiмають по степу та
пiд кущами дрiмають пасажири на клунках. Наш пасажир,  зна?те,  терплячий,
бере з  собою  клунок  з  харчами.  Туман?  Нельотно?  Вiн  i  похилив  до
автобуса... Спершу ганяли мене  по  наземних  роботах.  Глянеш,  як  лiтак
пурхне в повiтря, аж отут тобi  смокче...  Потiм  курси  для  переучування
таких гаврикiв, як я. Були там серед  нас  i  майори,  й  капiтани  -  всi
переучувались   на   цивiльний    кшталт...    Уявля?те,    реактивниковi,
швидкiсниковi  на  полотняному  АН-2  опинитись!  Цiлковите  з  мого  боку
презирство. А проте потiм, як роздивився... та вiн же трудяга! Та на ньому
ж полiтати вранцi над полем - одна насолода! Курчат возити? Ну й  що?  Хай
живе курча, кача i iндича - ось мiй девiз!
   - Що не кажи, а важко в тобi впiзнати колишнього вiйськового льотчика,-
зауважив пiдтягнутий, пiдiбраний Корольок.
   - Ну, ти не думай, що  Сiробаба  тут  став  якимсь  баптистом,-  швидко
вiдреагував Сiробаба.- Вiн цiну? i тво? дiло, але i в свою кашу  наплювати
не дасть.  Коли  хочеш  знати,  тут  льотчик  теж  мусить  бути  класу  не
тюхтiйського. Тут у тебе нi штурмана, нi радиста, сам за всiх - i швець, i
жнець.  Зате  ж  натренову?ш  око  в  орi?нтацi?,  наляга?ш   на   технiку
пiлотування, на дядька не надi?шся - тiльки на себе.  Це  тобi  не  просто
злiтав, вiдбомбився, влучив, не влучив i вертай назад... Ми  теж  бомбимо,
але не по порожньому мiсцi, не по макетах, а по живих ворогах - по осотах,
свирiпi, по гусенi, по плодожерцi!
   - Пiсля цього, друзi,-глянув старший на сво?х льотчикiв,- нам нiчого не
лиша?ться, як  тiльки  подавати  командуванню  рапорти  та  переходити  на
переучку до Сiробаби. Вiзьмеш?
   -  Ще  буде  час  -  всi  ви  перейдете  на  мирнi  крила...  Ще  разом
доставлятимемо курчат на Марс.
   - На отаких таратайках? - всмiхнувся Павлик. Сiробаба любовно глянув  у
бiк  свого  зелено-сiрого  лiтака,  бiля  якого  вже  крутилася  чабанська
дiтвора.
   - Якщо по сутi розiбратись, так оце в мене якраз i ?  справжнiй  лiтак.
Бо вiн тобi не  болванка  яка-небудь,  вiн  з  крилами,  створiння  дiйсно
крилате! I хоч з мого польоту земля не кругла i не в голубому ореолi,  але
й з тако? висоти, запевняю вас, вона чудова!  Летиш  i  милу?шся  всiм:  i
срiблястою нехворощю, i лiсосмугами, i ворохами золотими на токах, i бiлою
дiвочою косинкою, що майне десь  в  курявi...  Ну,  i,  звичайно  ж,-  вiн
пiдморгнув до  чабана,-  оцими  вашими  тополями,  що  п'ятикутне  в  небо
ростуть.
   - Сiробабо! Та ти  ж  поет!  -  вигуку?  Корольок,  а  Павлик  спокiйно
зауважу?:
   - Це вiн тут поетом став, а  в  нас  йому,  пригаду?те,  скiльки  разiв
перепадало за вибрики в повiтрi, за його авiакозакування...
   - I все ж вашi лiтаки красивiшi,- каже Тоня до  брата,  мовби  втiшаючи
його.- Правда, що ви могли б через океан - туди й назад - без заправки?
   - Тобi це треба? - покосився на дочку чабан  Горпищенко  i,  вiдсунувши
склянку з недопитим шампанським, важко поклав на стiл сво? вузлуватi руки.
   А Демид палив цигарку за цигаркою та сумовито розмiрковував:
   - Марнотратство яке на свiтi, ох, марнотратство... На самi тiльки бомби
скiльки тих грошей дурно йде. Один ось вiн за путн? дiло  взявся,-  кивнув
Корнiй на Сiробабу.
   Льотчик з посрiбленими скронями, видно, був ображений цим, прикипiв  до
Корнiя гострим, пронизливим поглядом:
   - Ви були на фронтi?
   - Був.
   - Скреготали зубами по окопах,  що  авiацiя  вас  не  прикрива??  Отож.
Хотiлось би й нам,  як  Сiробабi,  штурмувати  плодожерку  та  бур'яни,  а
доводиться  замiсть  того  важкi  бомбардувальники  пiднiмати  в  небо.  I
пiднiма?мо, бо треба, бо ми з тих льотчикiв,- голос його задзвенiв,- що на
"фанерi" лiтали, в сорок  першому  шматка  бронi  на  нас  не  було.  Зуби
кришились вiд лютi, а що ми могли? Скiльки нас, окутаних полум'ям, на очах
вiйськ в повiтрi вибухало, на деревах зависало,-  бiлi?  десь  на  узлiссi
тiльки грудка оплавленого дюралю пiсля  нас,-  рiзко  закiнчив  вiн  i  аж
побагровiв вiд внутрiшнього збурення.
   - Та я що,- прокутуляв беззубо Корнiй.- Треба так треба.
   - Дiтей жалко,- зiтхнула Демидиха. Пiсля цього  всi  сидiли  замисленi,
примовклi. Старший льотчик щокою сперся на стиснутий кулак, затуманився  в
сво?й невеселiй задумi, мовби казав: знову полiт. Але ж  i  не  може  бути
iнакше, бо десь там такi, як i ми, льотчики готовi - з  першо?  команди  -
пiдняти в повiтря ядерний  вантаж...  Чи  дума  його  була  про  фронтових
льотчикiв - скiльки ?х знав за вiйну! - полетять отак удень або в  мiсячну
нiч, i нема?, не вертаються. Мертвими вiн ?х не бачив, i тому часом ночами
зда?ться, що десь i досi лiтають вони, молодi, вiчнi, у  мiсячнiм  зорянiм
небi...
   Секунди йдуть. Командир глянув  на  годинника,  iншi  глянули  теж,  i,
обмiнявшись поглядами, льотчики разом пiдвелись, стали дякувати хазяйцi.
   Знову бортова валiзка в Петра у руцi.
   - Ти ж там межу не перелiта?ш? - напутньо глянув батько на сина.
   - В нас, тату, без порушень.
   - Тож-то.
   I вже, як у нелегкому, слiпучому снi,  iдуть  батько,  мати  й  Тоня  з
льотчиками до колодязя, бо треба ж Петровi напитися з нього  на  прощання,
щоб не забував дороги додому. В  земну  глибiнь,  де  видно  клаптик  неба
степового, поволi-поволi  опуска?ться  торпеда-цебро  i  так  само  поволi
пiдiйма?ться звiдти, важко перехлюпуючись. Вже ось вона сто?ть  зверху  на
бетонному крузi, i свiжу воду, добуту з глибини, пронизу?  сонце.  Аж  очi
рiже цебро сво?ю яскраво-червоною оболонкою, мокро  вилискуючи  на  сонцi.
Мовчки п'ють усi, п'? Петрусь, п'ють друзi його льотчики, п'? й  Сiробаба,
обiйнявши руками цебро, аж крапельки зостаються на його  чорних  пухнастих
вусах.
   Потiм  Сiробаба  запуска?  свiй  бiплан.  Всi  дивляться,   як   курява
здiйма?ться вiд його гвинта, цiла хмара куряви хова? в собi Сiробабу разом
з його лiтаком, i потiм уже в  повiтрi  з  цього  курявного  хаосу  раптом
вирина? - крилате! Помахавши крилом усiм, що  стоять  бiля  колодязя,  вiн
бере курс на столицю радгоспу  -  Центральну,  а  льотчики,  попрощавшись,
сiдають у свiй вiдкритий новенький армiйський автомобiль, i  голос  матерi
клекоче хвилюванням, коли вона каже:
   - Час добрий.
   I вже ?м шляхами розгiнними стелеться степ. Помчали в напрямi полiгона,
i,  доки  ?дуть,  вiддаляються  в  глибiнь  степову,  молодий  Горпищенко,
озираючись, все бачить бiля колодязя в полудневiй слiпучостi матiр, i Тоню
коло не?, i розкошланого, без картуза батька. Вiн сто?ть на  узвишшi  коло
цямрини, а поруч, на сталевому тросi, яскраво жарi?, пала?  на  весь  степ
червона, як серце, торпеда.



   IV. ЛУКIЯ, ГОЛОВА РОБIТКОМУ

   Океан степiв застиг у полудневiй  слiпучостi.  Все  живе  поховалося  в
тiнь, тiльки на пiвнiчнiй межi радгоспних земель, там, де  проляга?  траса
майбутнього каналу, сто?ть залiзний гуркiт бульдозерiв. Могутнi, пiдвладнi
людинi механiзми раз у раз з'являються на  валу  з  натужним  гуркотом  i,
грiзно зблиснувши ножами до сонця, що сто?ть у зенiтi, знову провалюються,
глухо зникають у розвированому земляному хаосi сво?х циклопiчних робiт.
   Мине час, i вже  буде  тут  русло,  блискотiтиме  аж  за  обрiй  свiтла
днiпровська вода, тихо линучи в степ, напуваючи довколишнi поля.  А  зараз
тут поки що тiльки свiже, як пiсля величезного вибуху, руйновище  порушило
одвiчну дрiмоту землi. Нелегко навiть вгадати майбутнi береги каналу,  мiж
якими ще тiльки ходять бульдозери та розрихлювачi, вибираючи грунт з  того
мiсця,   де   буде   русло,   розтинаючи   його   впоперек    глибочезними
траншеями-штреками. Бульдозер за бульдозером так i  шугають  стрiмголов  у
глибокi пази траншей, а залишенi мiж ними вали  рихло?  необвалено?  землi
дедалi вищають,  ростуть.  Зда?ться,  таку  стiну  тiльки  торкни,  так  i
обвалиться, але спробуй - там тонни грунту.  Були  навiть  випадки,  що  й
привалювало людей. Якось привалило двох  робiтникiв,  що  сiли  в  холодку
поснiдати,- так i вiдкопали ?х з розрiзаною навпiл хлiбиною, з надгризеною
ковбасою в руках. Довго потiм слiдство велося, все шукали винуватих...
   Задуха тут. Зверху на валах хоч обвi?  тебе,  а  в  котлованi,  на  днi
бульдозерних траншей, спеки налито по вiнця, вiтерець не дмухне, незвичний
там просто зварився б, а ти ще ж  i  в  кабiнi  бульдозера,  в  пилюцi,  в
гуркотi, у випарах пального, тобi ще й важелями працювати весь час.  I  ти
працю?ш, переверта?ш степ, бо норми за тебе нiхто не дасть.
   Однi працюють, а iншi, зважаючи  на  обiдню  годину,  повиганяли  сво?х
роботiв з каналу, вишикували ?х в ряд  понад  валом,  i  ножi  ?хнi  тепер
зблискують, як один нiж. Самi ж бульдозеристи тим часом збились у затiнку,
пiд польовим вагончиком, що править ?м тут за все: i за гуртожиток,  i  за
буфет, i за клуб. Тiнь вiд вагончика така  куца,  що  не  може  прихистити
всiх: сидять, хто в тiнi, хто на осоннi,  хто  хлiб  жу?  з  "Кракiвською"
ковбасою, а хто смокче з  пляшки  пиво  "Жигулiвське";  той  розкинувся  -
спить, похропу? вже, а той, прилiпивши на губи  сигарету,  просто  лежить,
розморено спочива?, виставивши себе немилосердному сонцю, нiби  воно  йому
ще мало осточортiло там, серед задухи й безвiтря каналу.
   А над радгоспним степом тим часом звихрю?ться клубочком  курява,  мчить
звiдти  вилиняла  директорська  "Победа",  пiдкочу?,   зупиня?ться   перед
таборищем каналобудiвникiв. Тiльки з машини виходить не директор, а голова
робiткому Лукiя Назарiвна Рясна, висока повнолиця жiнка  пригасло?  вроди.
Заплетенi коси, що вкладенi на головi тугими витками, роблять ?? ще вищою.
Пiдходить до робiтникiв, здоровка?ться. В руках, у мовi ?  якась  природна
гiднiсть, розгонистiсть. Вона не всмiха?ться  до  робiтникiв  запобiгливо,
як-це часом бува? з iншим начальством, ?й не треба до них так  усмiхатись.
Власне, вона ?м i не начальство, бо в них ? сво? БМУ - будiвельно-монтажне
управлiння, що отаборилося десь аж на березi синього  моря,  в  курортному
мiстечку, де менше куряви: звiдти керувати  буцiмто  виднiше.  Пряме  ?хн?
начальство не дуже балу? ?х сво?ми вiдвiдинами, а вона ось при?хала,  тому
що вони обирали ??, голосували за не?,- вона ?хня депутатка.
   Ставна, з густими бровами степовичка, обличчя, як i в  бiльшостi  жiнок
тут, припалене вiтром, щоки горять вишневою смагою. Тiльки кинула оком  на
?хнiй пiдобiдок, одразу все зрозумiла:
   - Всухом'ятку?
   Язики, розморенi сонцем та пивом, повертаються знехотя:
   - Та ще ж канал не готовий...
   - Воду не пiдвели...
   - Самi винуватi... Стрiлочник завжди винуватий. Вона мимохiдь зазирнула
всередину ?хнього вагончика, на ?хнi кубла  холостяцькi.  Видно,  полiчила
лiжка i прикинула в  умi,  що  далеко  не  на  всiх  вистача?  навiть  цих
спартанських лiжок,
   - Де спите?
   - На будцi...
   - Пiд будкою...
   - Декому подоба?ться сидьма.
   - Декому на кулацi.
   - Проте вагончикiв ще пiдкинути обiцяють
   - Один обiцяв, та вмер, тепер другий обiця?
   I регiт. Важкий, неквапний. Смiються зуби бiлi, i очi iскряться  смiхом
з-пiд  накiптюжених  брiв,  смiються  ?хнi  майки  засмальцьованi  i  руки
пропеченi, в мазутi. А за ?хнiми спинами регочуть ?хнi  бульдозери  сяючим
блиском ножiв. Вони, як i господарi, теж спочивають.
   Жарти ?хнi Лукiя вислухову? без посмiшки.
   - Щось парторга вашого не бачу...
   - В нього вiдгул. Вчора двi змiни iшачив.
   - А там що? - кива? Лукiя на вал i повагом руша? туди, ноги ?? по литки
провалюються в грузькому, розрихленому грунтi.
   Все ?хн? товариство, з якого нiхто i не поворухнувся,  спостерiга?  вiд
вагончика,  як  Лукiя  Назарiвна  зупинила  на   валу   одного   з   ?хнiх
бульдозеристiв, що саме  вигорнув  землю,  про  щось  перекинулась  з  ним
словом, пiсля чого дверцята вiдчинились, i вже  Лукiя  Назарiвна  сiда?  з
бульдозеристом поруч, пiд тент, i бульдозер одразу ж iз скреготом зника? з
очей в курявi, в бушовищi розрито? траси.  Без  звички  в  тiй  ямi  можна
зомлiти, але голова робiткому не зомлiла, бо, зробивши кiлька ходок,  вона
знов з'явля?ться на валу, йде, глибоко  провалюючись  в  сипучому  грунтi,
зате не з чи?хось слiв знатиме тепер, який у бульдозериста хлiб, яка  його
праця i як це потрiбно, щоб тiло його пiсля змiни вiдпочило  по-людському,
на лiжку, а не на власному кулацi.
   Мова заходить знову про вагончики  длi  ночiвлi,  та  про  кухню,  яко?
зовсiм нема, та про те, що пiсля змiни навiть вимитися нiде.  Вона  слуха?
уважно, ноту? в  пам'ятi  ?хнi  скарги  i  почува?,  як  потроху  коротша?
вiдстань мiж нею i ними, як нiби м'якшають, вiдходять душею цi люди, що ?м
уже зда?ться, й скаржитись набридло.
   - Спробую щось зробити,- каже вона майже похмуро, бо зна?, що  виконати
обiцяне буде нелегко, зустрiнуться ?й лоби, мiцнiшi залiзобетону, бездушнi
душi, що ?х нiчим не дошкулиш. Хiба мало цього залiзобетону по  кабiнетах,
де ?й доводиться бувати у сво?х депутатських справах, чи ?й  не  знати  ще
тих холодних очей, де крижанi? байдужiсть, чи тих пустих казенних усмiшок,
що з'являються автоматично, разом з обiцянками, що ?х дають тобi,  хоча  й
не збираються ?х нiколи виконувати.
   Розвелася  цiла  порода  пустомолотiв,  закутих  в  панцир  iнструкцiй,
служак, яких голими руками не вiзьмеш, з  якими  треба  вмiти  воювати,  i
Лукiя - вою?! Коли вона  виступа?  на  партконференцi?,  то  не  одного  з
присутнiх кида? в жар, не один iз вiдповiдальних втягу? голову межи плечi,
бо зна?, що Лукiя, пiднявшись на трибуну, озиратись не  буде,  видасть  по
заслузi хоч кому.
   Вiд комсомольських часiв ще збереглися в  нiй  бурхлива  запальнiсть  i
гостре, безкомпромiсне  ставлення  до  людей,  збереглася  чиста  вiра  ??
молодостi - вiра в те, що життя, яке вона буду?, яке зi  всi?ю  пристрастю
утверджу?,- це життя може й повинно бути досконалим, давати людинi повноту
радостi й щастя.
   I яку ж виклика? досаду, як лютить ?? всяка безладь, що  так  часто  ще
зустрiча?ться... Хоча б оцей канал, оце стiйбище,  куди  людей  з  чудовою
найсучаснiшою технiкою виведено, кинуто й забуто... В роки вiйни вона сама
була трактористкою, зна?, що таке висидiти змiну за кермом... I  ось  нема
де  вмятись,  вiдпочити,  сьорбнути  якогось   приварку.   Розмовляючи   з
робiтниками, Лукiя зовнi спокiйна, на обiцянки не щедра, але всерединi  ?й
все клекоче. Така будова, найбiльший в ?вропi канал, в газетах  про  нього
кричимо, i така  неувага  до  цих  справдi  геро?чних  людей...  Вона  вже
прикида? собi, куди ?й треба вдатись, з ким говорити, щоб була тут  кухня,
житловi вагончики, газети, радiо, вже зрiють у нiй тi  гарячi  слова,  якi
вона вигорне там, де слiд.
   А поки що каже будiвникам:
   - Поправлятимем. Тiльки ви теж вухами не хляпайте. Разом з вами  будемо
поправляти. Бувайте.
   -  Спасибi,  що  провiдали,-  чу?  вона  навздогiн   вже   нiтрохи   не
насмiшкувате.
   - Ох,  орли!  -  каже  водiй  Федя,  коли  "Победа"  ?хня  знову  мчить
радгоспними землями.- Механiзмiв нагнали,  а  вмивальник  за  три  копiйки
прихопити забули... Ну, це схоже на нас...
   Федя цей вiдзнача?ться тим, що часто-густо обира?  напрям  руху  цiлком
самостiйно i, незважаючи на це, привозить начальство саме  куди  треба,  а
чудо сво?? iнту?цi? Федя поясню? дуже просто:
   - Де непорядок, туди й везу. Хлiб  залежу?ться  на  токах  -  директора
туди. Де силосують - туди обов'язково. Якщо ж ми вчора,  скажiмо,  були  з
директором на третiй фермi i Пахом Хрисантович давав там  комусь  нагiнку,
то треба ж його везти туди й сьогоднi: хай перевiрить,  чи  виконано  його
розпорядження.
   Ось тiльки в Лукi? Назарiвни бувають iнодi такi завихрення настрою,  що
й сам Федя не вгада?. Доярок десь  загледить  -  давай  до  них,  побачить
чабана, що стовбичить у полi,- не мине i його, бо не завернути, мовляв, до
чабана - це образити його, адже людина одна-однiсiнька в степу цiлий день,
живе слово хоче почути...
   Зараз Лукiя каже ?хати просто на Центральну, дорогою вона розпиту? Федю
про його сина, бо Федя один з наймолодших батькiв  у  радгоспi,  син  його
почина? саме лепетати, вже каже "баба" i "мама", а батька назива? поки  що
не "татом" а просто "?сть", в  ознаку  того,  що  батько  зараз  забiг  на
хвилинку додому i справдi ?сть, а не гаса? в сво?х вiчних розгонах.
   Коли Федi доводиться возити Лукiю Назарiвну, вiн робить це з  особливим
задоволенням. Йому подоба?ться ?? манера розмовляти з людьми, з якими вона
трима?ться аж нiби суворо, ?й не треба пiдбирати  якихось  там  ключiв  до
людських душ, шукати довiри, бо всi й так знають, що вона справедлива,  не
дасть  людину  скривдити,  заступиться  за  чесного  роботягу  перед   ким
завгодно. Чого-чого, а клопотiв ?й вистача?. Якщо чоловiк розпиячився,  то
жiнка бiжить iз скаргою найперше до не?, до  депутатки.  Якщо  тобi  треба
путiвку на лiкування, то теж, окрiм лiкаря, ще пiдеш i до не?,  до  голови
робiткому, i вона вислуха? тебе не менш уважно, нiж найкращий лiкар.  Нащо
вже гризеться з директором, нiколи, зда?ться, мiж ними миру нема,  а  якби
не вона, то Пахом Хрисантович аж зашумiв би  торiк  навеснi,  коли  худоба
почала гинути через нестачу кормiв.  Лукiя  Назарiвна  тодi  дарма  що  на
зборах мочалила його, але перша й заступилась за нього в областi :
   - Якщо знiмати, то разом усiх нас знiмайте, бо  не  один  вiн  у  цьому
винен.
   Директор у них трудяга, тiльки хвороба його замучила, в нього задавнена
виразка шлунка, i все нема йому часу по?хати полiкуватись. Як тiльки почне
йому Лукiя Назарiвна про курорт, то вiн аж пiдскаку?, руками  вiдмаху?ться
вiд ?? слiв, нiби перед ним заро?лися оси:
   - Пiсля силосування! Пiсля жнив! Пiсля обмолоту!
   I цих "пiсля", "пiсля" у нього з'явля?ться безлiч.
   - Ох i да? вона йому, та язва,- розповiда? зараз Федя  про  директора.-
Бува?, в степу впаде на землю й кача?ться бiля машини, пробачте,  аж  ви?,
аж корчить його, просто доходить,  а  чим  я  допоможу?  Пошлiть  ви  його
нарештi!
   - Ти ж зна?ш, скiльки уже разiв путiвку йому  видiляли;  не  хоче  -  й
край... Уперта, нестерпна людина!
   Нi з ким у не? нема? стiльки сутичок, як з директором, нi з ким у життi
вона не сварилася стiльки, як свариться з ним, але й поважа?  вона  Пахома
Хрисантовича, як небагато кого. З тих вiн, що жили рвуть на роботi, з тих,
що, не доживаючи до пенсiй, падають на ходу. Вся душа його в господарствi,
про що б не йшла мова, а на думцi  в  нього  -  силос,  механiзми,  скати,
корми... Зараз оце саме та пора, коли вiд  безлiчi  клопотiв  вiн  чманi?,
глухне, вiн просто не чу? тебе, якщо тiльки тво? слова не  про  силос,  не
про вовну...  Вiн,  сказати  б,  лицар  силосу  i  жертва  його.  Директор
радгоспу-гiганта, а  в  костюмчику  ходить  потертому,  нiколи  не  по?сть
вчасно, не вiдпочине по-людськи, а дочки, якi, зда?ться, мусили б найперше
про нього подбати, нiби й не помiчають, що  батько  валиться  з  нiг,  хоч
пiсля приступу недуги, коли очi западуть  i  жовтаву  блiдизну  щiк  укри?
чорна щетина, на нього просто глянути страшно - нiби з Освенцiму.
   Цiле лiто у дворi в нього луна?  радiола,  гомiн  та  смiх,  однi  зятi
ви?жджають, а другi при?жджають, бо тут добре, тут курорт,  тут  в  усьому
достаток. Закоханий у внукiв,  Пахом  Хрисантович  нi  в  чому  дочкам  не
вiдмовля?. Дiйшло було до того,  що  дочки  самi  i  в  бухгалтерiю  стали
приходити одержувати за батька платню (правда, потiм перестали, пiсля того
як Лукiя присоромила ?х).  Дочки  й  зятi  в  Пахома  Хрисантовича  цiлком
сучаснi, модернi, читають молодих поетiв, знаються на музицi й малярствi i
цiлком резонно вимагають поваги й чуйностi до себе та  сво?х  смакiв.  Ось
тiльки ?м самим якось не випада? нiколи поцiкавитись батьковим  здоров'ям,
та чи вiн обiдав, та який у нього настрiй - нiхто й  не  подума?  про  це,
коли  весь  ?хнiй  гурт  весело,  наче  в  ресторанi,  сiда?   за   щедрий
батькiвський стiл в той час, як  сам  батько,  закiптюжений,  на  себе  не
схожий, десь пiд посадкою похапцем ковта? позаторiшнi консерви з бляшанки,
яку-небудь салаку або трiскову печiнку.  I  пiсля  цього  знову  мерщiй  у
роботу, в розгiн...
   А найбiльшi радощi його в онуках, яких вiн безпам'ятно любить, та ще й,
може, в тому,  що  на  п'ятому  вiддiлку  кукурудза  сто?ть,  як  лiс,  аж
ворониться... Бо бува? ж iнакше. Поверталась вона якось  з  сесi?  ранньою
весною, над пiвднем саме iшла чорна буря,  або,  як  кажуть  по-степовому,
"наш чорний степовий дощ"... Курить, мете, замiта?  посадки,  край  дороги
сто?ть по колеса заметений газик, а трохи далi,  в  посiвах,  що  ?х  буря
знищу?, зсутулився якийсь чоловiчок. Пiдiйшла: Пахом  Хрисантович!  Курява
б'?, сiче по ньому  порохом,  а  вiн,  зiгнувшись,  сто?ть,  i  чорнi,  як
грязюка, сльози течуть по щоках... Нiколи не забуде Лукiя тих його  чорних
слiз, бо й самiй часом аж горло перехоплю? вiд лютi, коли завiють,  пiдуть
валами iз безкраю отi курявнi бурi, отi азiатськi самуми...  Коли  вже  ?х
наука приборка??
   Бували чорнi бурi й ранiше. Змалечку ?х пам'ята? Лукiя,  що  виросла  в
цих степах, але зараз стихiйнi  лиха  почастiшали,  бурi  йдуть  нечувано?
сили.  Звiдки  вони  йдуть?  Чи  не  вiдгомiн  то  вже  атомних  ураганiв,
загадкових тайфунiв, що беруть зачаття  десь  над  Тихим  океаном,  в  тих
атмосферних ямах, де вiд бомб повигоряло повiтря?
   Машина мчить кра?м степу, звiдки на всю широчiнь видно морську затоку i
скелю крейсера, що виднi? в слiпучiй далечi.
   Чула вона, що радгоспнi зайдисвiти ходять на те  списане  судно  рубати
свинець для грузил та добувати всяку всячину, чула, що й  Вiталик  ??  вже
встиг там з трактористами побувати, хоч про сво? походи матерi  нi  слова,
зовсiм випадково дiзналась вона про це. Останнiм часом син  взагалi  мовби
вiддаля?ться вiд не? i Лукiя  помiча?,  як  поступово  вона  втрача?  свою
материнську владу над ним. Для не? ста? невловимим те, чим  син  живе,  що
дума?, що замишля?, все це раз у раз мовби висковза?  з-пiд  ??  контролю.
Мабуть, справдi ?й уже несила далi його втримати,  потрiбен  чоловiчий  би
досвiд, чоловiча, батькiвська рука... Багато  чим  Вiталик  тривожить  ??,
тривожить тим гострiше, що нема? для не? на свiтi  нiкого  дорожчого,  нiж
вiн, ?? нiжний, тихий, душевний  Вiталик.  Коли  одержала  сповiщення  про
загибель чоловiка, сама собi поклялася: для сина житиму.  Для  нього,  для
нього... Сама виховаю, сама виплекаю, хоч би як важко довелося! Не стiльки
для себе жила всi цi роки, скiльки для нього; вiн був оточений ??  ласкою,
любов'ю, вiн рiс в атмосферi цi?? любовi...  Так  швидко  вирiс!  Ще  нiби
вчора робив моделi суден iграшкових, детекторний приймач збирав,  а  тепер
ось вiн уже десятий клас кiнча? i антени такi для телевiзора  ставить,  що
тiльки халепа через них, майор Яцуба навiть в район наскаржився, а Лукiя з
досади, може, аж надто круто з  сином  обiйшлася  -  наклала  заборону  на
телевiзор до кiнця  навчання...  Невпокiйливий  хлопець...  Позаторiк,  ще
зовсiм пiдлiтком, пiдвозив влiтку воду трактористам, а щоб веселiше  було,
на бочцi написав мазутом: "ТУ-104". I вже й пiсля того, де тiльки побачить
Лукiя ту бочку, так i всмiхнеться.
   Спогади, спогади... Однi веселять Лукiю,  iншi  присмучують,  наливають
груди теплим хвилюванням... Ось Вiталiй ще зовсiм малий, iде вона  вулицею
з ним, а звiдкись - гусак! Сичить, лiзе вкусити! Люто  наступа?  гусак,  а
воно, мале хлоп'я, стиснувши кулачки, iде  на  того  гусака.  I  хоч  само
зблiдло, бо?ться,  та  тiльки  любовi  до  матерi  бiльше,  нiж  страху...
Бiлоголове, настовбурчене, кулачки зцiпило, а  в  кулачковi  -  що  там  у
нього? Цвях! З цвяхом на гусака!..
   Ось так був  малий-малий,  а  тепер  в  один  рiк  пiдскочив,  витягся,
вирiвнявся з хлопцями-однолiтками... Скiльки радощiв  материнському  серцю
вiд того, що вiн добре вчиться, що вчителi  його  хвалять,  кажуть,  що  в
нього ? математичнi здiбностi,  а  те,  що  в  нього  ?  нахил  до  всяко?
механiки, до радiотехнiки, це вона й сама зна?. Як ?де на сесiю, вiд  сина
?й щоразу безлiч доручень: зайди, мамо, в радiомагазин, купи  те  та  купи
оте, i як навезе йому тих  шурупiв  та  гвинтикiв,  то  це  йому  найкращi
гостинцi.  Цiлими  днями  товчуться  в  нього  на  подвiр'?  його  шкiльнi
товаришi, яким вiн допомага?, особливо з фiзики та математики; вiн  робить
це завжди якось нiби жартома, з усмiшечкою, погладжуючи  рукою  пiдборiддя
(i нiколи не образить товариша, навiть якщо той  i  тупуватий),  i  тiльки
коли розв'язу? задачу якусь нелегку, тодi враз ста? серйозним, нахмуреним,
i  Лукiя  в  той  момент  мовби  бачить  його  зовсiм  дорослим,  в   його
майбутньому, в його завтрашньому самостiйному життi.  Ким  вiн  буде?  Ким
стане? Чи визначним математиком, чи  звичайним  бухгалтером?  Чи  минатиме
його життя тут, у радгоспi, чи буде вiн у далеких, може, навiть  космiчних
мандрах, i вона виглядатиме його додому, як ото вигляда? Дорошенчиха свого
сина Iвана з далеких плавань... Саму Лукiю дитинство ласками не  балувало,
батькiв втратила ще  в  першу  голодовку,  зазнала  всього,  живучи  й  по
куркулях, i в комунi, i за  роки,  що  в  агротехнiкумi  вчилася,  зате  ж
хочеться, щоб синова молодiсть не знала нiякого лиха; Лукiя  тако?  думки,
що розумну дитину достаток не зiпсу?, навiть мотоцикл синовi  купила,  хай
ката?ться, аби тiльки вчився добре... Це ж вiн  i  зараз  лежить,  мабуть,
десь там  на  споришi,  серед  товаришiв,  серед  розкиданих  пiдручникiв,
помелю?  ногами,  замислившись  над  якоюсь  задачею,  а  коли  вже  надто
втомиться, тодi пiдведе голову:
   - Ну,  антракт.  Може,  трохи  порегочемо?  I  котрийсь  iз  хлопцiв  у
вiдповiдь каже:
   - Ха!
   А другий його пiдтриму?:
   - Ха! Ха!
   I незабаром вони аж по травi качаються од  сво?х  пустощiв,  од  щирого
молодого смiху. Нареготавшись, схаменуться:
   - Ну, годi! А то вже кишки болять.
   I знову вiзьмуться до роботи.
   Заполонена сво?ми материнськими думами-клопотами, Лукiя  й  забула  про
сусiда, що занiмiв над кермом, аж поки Федя сам нагадав ?й про себе:
   - Чули,  Лукiе  Назарiвно?  -  Водiй  усмiхнувся,  видно  уявивши  щось
потiшне.- На територi? нашого радгоспу радiоцвiркун з'явився...
   - Що, що? Який цвiркун?
   - Зна?те, як ото десь у хатi заведеться: цвiрчить  i  цвiрчить,  ви  до
нього, а його нема... Отак i вiн, радiоцвiркун,- Федя знов  посмiха?ться.-
I такi коники вилива? по сво?й програмi, що будь здоров.  Вчора,  скажiмо,
переда?: "Громадяни бджоли! Будьте  пильнi!  На  вулицi  Пузатих  окопався
трутень..."
   - Я й не знала, що в нас вулиця ? така...
   - Аякже! Ота, що шлагбаумом перекрита... Де Пахом Хрисантович живе...
   - Оце знайшли пузатого. Живiт до  спини  присох!  Ходить  як  з  хреста
знятий...
   - Та не про нього ж... Завпоштою пузатий? Пузатий.  Головбух  пузанець?
Пузанець. Теж на вiтамiнах черевце вiдпустив. А Яцуба, вiдставник наш?  За
хвiст бугая ще вдержить,- це ж про нього на цiлий  свiт  сказано...  Ох  i
лютиться ж вiн! Щоб якийсь, каже, шмаркач та мене в ефiрi трутнем  взивав?
Я ж його й пiд землею знайду! I вже шука...
   Мчить авто. Обiч машини з'являються будиночки переселенцiв - стандартнi
котеджики,  що  ними  розроста?ться  в  степ  садиба  Центральна.   Головi
робiткому багато доводиться займатись переселенцями, немало зусиль доклала
Лукiя,  щоб  оцi  чепурнi  будиночки  нарештi  виросли  тут...  Скоро   ?х
заселятимуть, а поки що бiльшiсть переселенцiв iз сво?ми сiм'ями  тулиться
в старожилiв  радгоспу  в  тiснотi.  Лукi?  тiльки  встигай  мiж  сусiдами
конфлiкти залагоджувати... Ткачучки обидвi, стара й  молода,  вже  чатують
бiля двору, ждуть, поки Лукiя пiдiйде, щоб  залементувати  перед  нею  про
якiсь новi кривди. Молода - здорова носата дiвка, що працю? на  свинофермi
i вже зажила там шани, а мати хоч теж не стара, але змушена сидiти  вдома,
бо ? кого няньчити - внук на руках: його вони  теж  привезли  з  Захiдно?.
Нема тiльки батька в малого - батько десь хова?ться вiд алiментiв...
   Лукiя зупиня?ться  бiля  набурмосених  переселенок,  виходить  до  них,
намагаючись розгадати, чим вони на  цей  раз  розлюченi.  На  кого  скарги
висиплють ?й. Вже вона раз мирила Ткачукiв з ?хнiми сусiдами Кухтiями,  що
завзялися швидше випхати переселенцiв з двору, i наче ж  пiсля  того  було
вжито надiйних запобiжних  заходiв:  курей,  щоб  не  плутати  (вони  були
причиною сварки), старанно пофарбовано, так i бiгають  по  двору  цi  бiлi
леггорни, як вiйсько, що змiшалось на полi битви: в одних крильця помiченi
чимось  червоним,  а  в  других  шийки  обведенi  школярським   фiолетовим
чорнилом... Так що ж iще?
   - Недаром нинi курка пiла... Курка пi? завше на клопiт!  -  каже  стара
Ткачучка.
   - Що сталось? Знов сусiди?
   - Не на сусiдiв сьогоднi кривдимось...  Лукiя  заходить  з  жiнками  до
хати: тут брудно, повiтря сперте, постеля збита кублом, тiльки й  веселять
око рушнички яскравi на стiнах... Гарненьке дитинча спить у колисцi.
   - Так чого ж курка пiла?
   - А пiла... Яцуба з обшуком приходив... Оце Ядзi вiддяка! За те,  що  з
свинарника днями й ночами не вилазить!
   Лукiя здивована: "Обшук? З яко? речi? I по якому праву? Звiдки в  нього
повноваження такi?"
   Жiнки, аж захлинаючись словами, навперебiй виливають ?й сво?  обурення.
Атож, обшукував! Зайшов, пiд пiч заглядав, i в кошик зазирав, i в  лежанку
- радiо якесь шукав... Стасик (у них ще ? Стасик,  однолiток  Вiталi?в,  в
одному  класi  вчаться   i   навiть   товаришують),   обурений   свавiллям
вiдставника, щось сказав наперекiр йому, i вже вони як завелися тут -  хоч
людей клич! Той на того "берiйовець", а той  на  того  "бандера".  Мабуть,
якби попалося що хлопцевi пiд руку, то й  грiха  не  минути,  все  мiг  би
зробити за таку тяжку образу... Одного разу Кухтiй теж обiзвав був Стасика
цим лайливим словом, то хлопець цiлу нiч здригався в риданнях, бо як  йому
чути  на  себе  таке,  коли   якраз   тi   бандити-бандери   батька   його
замордували... А Яцуба ще й рану ятрить: всi ви, каже, такi, нiкому з  вас
не вiр...
   "Надто  розiйшовся  наш  вiдставник,-  досадливе  дума?  Лукiя,-  треба
ставити на бюро та пояснити йому, що часи сваволi минулись!"
   Вона ще деякий час розмовля? з  переселенками,  вислухову?  односкладнi
вiдповiдi молодо? про  батька  ??  дитини,  який  знову  кудись  пере?хав,
ховаючись  вiд  алiментiв,  хоч  його,  зненавидженого,  вона  не  хоче  й
розшукувати. Уперта, горда, видно, ця Ядзя... А стара тим  часом  лопотить
про сво?, про те, що ?й тут "не смаку?", бо "криницi  глибокi",  i  "вiтри
лютi", i через те вона хоруе тут завше...
   - Хутчiй би вже  в  хату  нову,-  закiнчу?  вона  приспiвом,  а  Лукiя,
розсерджена неохайнiстю в хатi, зауважу?:
   - Тiльки ж не забудьте вiника туди прихопити, щоб смiття не заводилось.
   I  переселенки  розумiють  ??  натяк,   проводжають   ??   до   машини,
побуряковiлi вiд сорому.
   Сподiвалась Лукiя застати сина вдома, а загледiла його  ще  здалеку  на
металевiй  вишцi,  яку  вiн  споруджу?  на  подвiр'?  баби  Чабанихи   для
телевiзiйно? антени. Сидить аж наверху, бiлi? чубчиком i щось клепа?.
   Вiдпустивши машину, Лукiя зайшла в двiр.
   - Гей, верхолазе! Оце ти так до 'екзаменiв готу?шся?
   - Мамо, труд облагороджу?!
   Кузьма Осадчий та Грицько Штереверя, що вовтузяться внизу бiля лебiдки,
починають вигороджувати Вiталика, весело розповiдають, що вiн  цього  разу
винайшов антену вже зовсiм особливу, таку, що аж нiчогiсiнько  не  ловить!
Стасик-переселенець теж тут, сидить осторонь,  мовчки  свердлить  свердлом
метал i лише зрiдка позирку? на Лукiю, позирку? якось  зацьковано,  очi  в
нього сумнi, а голова втягнута в плечi,- вона в  нього  завжди  так  трохи
втягнута i нiби жде звiдкись удару. А сам вiн хлопець славний, сумирний, з
нахилом до музики, в напливi  довiри  колись  признався,  що  дуже  любить
скрипку i дуду i що пiсля переселення сюди, в степи, йому ще довго  ночами
вчувалось трембiтання трембiти в горах...
   Лукiя зацiкавлено огляда? вишку. Справдi - споруда! Цiлу  весну  хлопцi
будують ??, та нiяк не добудують, останнiм  часом  робота  була  й  зовсiм
припинилась через  нестачу  матерiалiв,  бо  все,  що  тiльки  можна  було
використати з брухту, який валя?ться  бiля  майстерень,  вже  використано,
цiлими секцiями Вiталi?ва бригада тягла звiдти належно  зваренi  автогеном
iржавi оцi труби та угольники з старих культиваторiв...  Вишка  височезна:
коли розгулявся дужий вiтер, ?? стало аж розхитувати, i була  загроза,  що
впаде й хату бабi розвалить. Збiглися тодi цiкавi сюди подивитись, що буде
з вишкою, а хлопцi i пiд той вiтер клепали, рятуючи  свою  споруду,  брали
болтами, зв'язували мiцнiше.  Тепер,  щоб  було  надiйнiше,  вони  натягли
троси, напнули ?х для вiдтяжки, i вишка сто?ть ось уже розiпнута  на  них,
мов щогла корабельна. Всерединi вишки проходить труба довжелезна, i аж там
угорi, на кiнцi труби, вiзерунком застигла сама антена.
   Вiталик, спустившись з вишки, показу? матерi все, що,  на  його  думку,
повинно вразити ?? й приголомшити:
   - Оце дивись, мамо, лебiдка i трос: треба вище  антену  -  будь  ласка!
Треба нижче - да?мо нижче... Хочеш повернути антену?.. Поверта?ш  трубу  i
разом з нею ось так поверта?ш антену...
   - Повертай та на Яцубу оглядайся,- жарту? Осадчий.Вiн пiдкаже, що можна
ловити, що нi...
   - А це ось стержнева труба,- нiби  не  чуючи,  поясню?  далi  Вiталик.-
Сталеву добули в буровикiв, бо просту,  водопровiдну,  вiтер  згина?...  А
сама антена, зна?ш, мамо, з чого вона?
   - З чого?
   - З старого генератора... Мiдь! - вигуку? вiн, i почува?ться, що все це
для нього байдуже.
   Робота ?хня й справдi Лукiю зацiкавлю? - майстри, та й годi! Вона й  не
уявляла собi, що тут такий розмах... Ще син поясню?  ?й,  чому  ?хня  вежа
висока: низька тут не прийме, хоч i степ. Буря? Тепер i бурi  не  страшно,
бо вся споруда надiйно напнута, в них, в оцих тросах, вся сила,  вся  мiць
проти вiтрiв. Чому так багато антен? ?? запитання смiшить Вiталiя.
   - Антена, мамо, одна, а то  прийомнi  рамки!  Що  бiльше  ?х,  то  вона
чистiше прийма?.
   Лукiя почува?, що Вiталiй просто щасливий з сво?? роботи, з сво?? вежi.
   - Буде як Ейфелева,- каже вiн.
   Рада Лукiя за сина та його друзiв, при?мно ?й знати, що ця змонтована з
рiзного брухту ?хня "Ейфелева вежа" розширить свiт для старо? Чабанихи, бо
ж для того й буду?ться, щоб  могла  баба  вечорами  бачити  на  маленькому
екранi тi далекi моря, де плава?  ??  син  -  капiтан  далекого  плавання.
Вiталик з капiтаном у давнiй дружбi, i ця вежа споруджу?ться - Лукiя  зна?
це - не тiльки з пошани до  капiтаново?  матерi,  але  мовби  й  на  його,
капiтанову, честь. А де ж баба? Ага, он за  хатою  вона  пасiчнику?...  За
хатою в Дорошенчихи кiлька вуликiв сто?ть серед кущiв винограду,  i  зараз
стара вешта?ться там, помiж вуликами, у сiтцi металевiй, що, як  паранджа,
закрива? ?й все обличчя i нада? бабi якогось аж зловiсного вигляду.
   - Салют космонавту,- каже Вiталик, коли баба вибродить з виноградника в
сво?му скафандрi й пряму? до них. Пiдiйшла до Лукi?, скинула сiтку,  стала
без не? добра, усмiхнена.
   - Все кепку? з баби Вiталик... Вже й баба йому за космонавта...  Ну,  а
ти, Лукi?, не лай його, що вiн все оце тут та тут... Бо хто  ж  без  нього
налагодить. Цiлий вечiр сиджу, а воно в тому  вiконечку  тiльки  хвилi  та
хвилi бiжать...
   Лукi? вiдома ця бабина пристрасть -  щовечора  чатувати  перед  екраном
телевiзора, вона цiлий вечiр може незрушно дивитися на слiпi хвилi свiтла,
що течуть, бiжать, мигтять без кiнця - хай бiжать, а стара сидить  та  жде
чогось, жде, певне, що ось-ось мiж тими хвилями з'явиться рiдне обличчя ??
сина - капiтана Дорошенка!
   З та?мничою мiною стара вiдклика? Лукiю вбiк:
   - При?жджа? ж... Я оце йому й медку хочу зiбрати...
   Лукiя почува?, як буйна гаряча хвиля обда? ??. Нi з  сього  нi  з  того
вона навiть шарi?ться перед бабою, почува? на щоках цей пал розшарiлостi i
вiд цього зовсiм нiяковi?, мов дiвчина.
   - Коли ж вiн при?жджа??
   - Про день ще не написав.
   - Що ж, будемо вiтати,- каже  Лукiя  з  удаваним  споко?м  i,  гукнувши
Вiталика обiдати, швидко виходить з двору.
   Химерними вiзерунками лягли на шлях тiнi акацiй. Лукiя квапливо  ступа?
по тих вiзерунках, чу?, як внутрiшнiй вогонь палить ?й щоки.
   Збоку, з гущавини садка, ?? зупиня? сторожкий, стримано власний голос:
   - Лукi?!
   Спершись лiктями на зубчатий  паркан,  сто?ть  Яцуба.  Обличчя  аскета,
витягнуте, закостенiле. Голодна довга  шия  з  випнутим  борлаком.  Голова
?жачиться сталево-сiрою  сивиною...  Погляд  глибоко  впалих  темних  очей
важкий, свердлючий. Скiльки зна? Лукiя Яцубу, ? в  тих  очах  щось  важке,
тривожно-напружене, наче ця людина весь час жде якогось лиха.
   Перечекавши, поки Вiталик  вiддалився,  Яцуба  в  суворiй  довiрливостi
нахиля?ться до Рясно?:
   - Пильнуй сина, Лукi?.
   I очi його ще мовби глибшають, загоряються якимось  важким  блиском,  i
Лукi? зрина? в пам'ятi, що в молодостi, коли Яцуба ще  руйнував  церкви  у
цих краях, його називали фанатом. Вже вiн був  майже  забутий  людьми,  аж
поки, вийшовши у вiдставку, знову з'явився в радгоспi з  намiром  назавжди
осiсти тут. Лукiя пригаду?, як прийшов ?хнiй фанат у дирекцiю вимагати для
себе роботи, "вiдповiдально?" роботи, як пiдкреслив вiн. "Що  ж  ти  вмi?ш
робити?" - запитала вона його тодi, вiн  аж  образився:  "Я  вмiю  держати
людей у руках". I хоч дали йому тодi корисне дiло - пожежню,  вiн,  проте,
вважа?, що цього йому недостатньо, особливо його, бач, тривожать  проблеми
виховання, насторогу виклика? радгоспна молодь, зокрема Лукi?н Вiталик...
   - Чимось мiй син провинився?
   - По-дружньому тобi раджу, Лукi?: пильнуй.  Школяр,  а  вже  мотоциклом
дiвку по степу розкату?...
   - А я тобi, Григорiю,  раджу:  не  свавiльничай.  Вiд  беззаконня  пора
вiдвикати.
   - Це ти про що?
   - Никати по хатах, обшуки робити в людей - хто тобi дав  право  на  це?
Хто тебе уповноважував?
   - Але нiхто й не казав нам забувати про пильнiсть.
   - Вiдпильнував ти сво?!
   - Он як... Виходить, не потрiбен? В тираж Яцубу?  Ой,  не  спiшiть.  Ще
покличете! Покличете! Бо так порозперiзуються, що й ради не  дасте.  Боком
ще вилiзе вам ця демократiя.-  Грiзний  баритонистий  голос  його  набирав
сили.-.Тодi ще й про таких, як ми, згада?те. Що  життя  клали.  Що  вмiють
навести лад!
   Прибiгши, мабуть, на цей гучний Яцубин  голос,  поряд  з  ним  з'явився
сiрий породистий пес: вистромив голову над парканом, лапи поклав на паркан
i вже стояв, як людина.
   Лукiя пiшла, не дослухавши Яцубу.
   "Покличете...  Ось  чого  вiн  жде.  Тiльки,  видно,  тим   i   живе",-
роздратовано думала вона, наближаючись до дому.
   Вдома в не? - тиша, бархатистий метелик припав на  дверях,  в  кiмнатах
сонячно i майже порожньо, меблiв путнiх тут спробуй купити.  В  найбiльшiй
кiмнатi стiл та канапа i, як завжди, розгардiяш,  всюди  журнали  "Радiо",
книжки та Вiталиковi шурупи. На кухнi, правда, чистенько, а обiд  не  дуже
розкiшний: вранцi тiльки й встигла наготувати борщ (доварювати його  мусив
уже Вiталик)...
   - Борщ доварено,- доповiда? син.- А на друге в нас буде... салат!  -  I
вiн бiжить на город за салатом.
   - Попробу?мо, що тут у тебе  вийшло,-  сама  собi  посмiха?ться  Лукiя,
насипаючи борщу в тарiлки.
   Обiдають вони на верандi. I хоч борщ Вiталикiв зовсiм розварився та  ще
й пересолений, але  вони  обо?  присьорбують  страву  охоче,  мати  навiть
пiдхвалю?, так що Вiталiй, збадьорившись, заявля? рiшуче:
   - ?й-?й, пiду вчитись на кока! ?  таке  училище  в  Сiмферополi...  Кок
далекого плавання, це ж дiло?
   Вона сприйма? це тiльки як жарти. Бо  справжня  його  дорога  -  iти  в
iнститут, в кораблебудiвний, це вона  вирiшила  ранiше  за  нього.  Восени
Вiталик буде студентом... Син-студент - аж самiй не вiриться.  А  поки  що
сидить перед нею через стiл просто хлопчак сiроокий, обличчя  пошерхле,  i
губи дитячi, ще нiким не цiлованi, хоча цього ось вона таки напевне  й  не
зна?... Пильнувати? А може, бiльше довiряти - це краще?
   Вона любить дивитись  на  сина,  любить  слухати  його  жарти,  в  яких
iскриться розум; Лукiя почува?,  що  й  сама  вона  зараз,  незважаючи  на
сутичку з Яцубою, чимось дивно збадьорена. I душа нiби молодi?...  Чи  син
раду?, чи ще й... той при?зд? Хоча подумати, що  ?й  з  того,  що  капiтан
при?здить? Адже ? таке в життi, що не верта?ться.  Це  тiльки  степ  ?хнiй
навiть пiсля  чорно?  бурi  яскраво  зацвiте  щовесни  дикими  тюльпанами,
розлива?ться аж за обрiй океаном краси...
   При?здить... Як ото за вранiшнiми  туманами  проблиску?  з  свiтлiючого
неба ранкова зiрка, так проблиску? зараз Лукi? з далеких лiт юностi те, що
колись ?днало ?? з капiтаном. Був вiн тодi, правда, ще не  капiтаном,  був
молодим штурманом Чорноморського флоту, i в один iз його  при?здiв  зiйшла
мiж ними та зiрка, яка ще й досi свiтить  i,  певне,  свiтитиме  Лукi?  до
кiнця життя. Наче вчора було, так виразно пам'ята? Лукiя, як  погукали  ??
тодi:
   - Приходьте в рай!
   А "рай" у степовика - це коли дитина в хатi народиться, в хатi  тодi  в
людей справдi, як у раю, i вони скликають на радощах гостей.  I  ось  вона
прийшла до тракториста Мамайчука й побачила там молодого Дорошенка в  його
штурманськiй формi, з його ласкавою блакиттю в  очах.  Була  й  вона  тодi
молода, незадовго перед тим тiльки при?хала сюди  пiсля  агротехнiкуму,  i
ось уже покликали ?? раювати до тракториста, де син народився...
   Раювалось допiзна, а пiсля того Дорошенко проводжав ?? додому, нiч була
мiсячна, свiтла, вони зупинились на  шкiльному  майданi  бiля  турнiка,  i
Лукiя,  весела,  хмiльна,  все   намагалась   дострибнути   до   металево?
перекладини... Пам'ята?, як  вiн  допомiг  ?й  дострибнути,  вхопитися  за
турнiк i вона колихалася та смiялася вiд повноти щастя, а Дорошенко  стояв
збоку, дивився на не? i теж смiявсь.
   - Ой, падаю... Ой, впаду! - зда?ться, щось таке вона крикнула  тодi,  i
досi пам'ята?, як штурман пiдхопив ?? на руки i нiжно, делiкатно  поставив
на землю.
   Кiлька вечорiв провела вона тодi з Iваном, i то були  найщасливiшi  днi
?? життя, i нiколи вже пiсля того не  було  таких  ясних,  таких  безмежно
мiсячних ночей! Допiзна блукали вони поза  радгоспом,  заходили  далеко  в
степ i повертались додому, коли всi вже в радгоспi спали, i темна гущавiнь
радгоспного парку нiчною росою зустрiчала ?х. Хто з них думав тодi, що  тi
вечори будуть для них i прощанням, що зостануться вони  потiм  друзями  на
цiле життя,  але  вже  нiколи  вголос  навiть  не  згадуватимуть  нi  того
щасливого турнiка, нi ясних ночей мiсячних,  серед  яких  вони  бродили  в
пiснях та в туманах...
   Склалося у нього життя по-сво?му, бо  на  той  час  був  Дорошенко  уже
зв'язаний шлюбом, а в не? життя пiшло теж по-сво?му: вiйну Лукiя  зустрiла
вже замiжньою жiнкою з дитиною на руках, з гарненьким дiвчатком, що  потiм
в часи лихолiття так у не? на руках, як свiчечка, i згасло  пiд  вiдкритим
моросяним небом евакуацi? на однiй  iз  заволзьких  станцiй.  Чоловiк  ??,
радгоспний комбайнер, в цей час уже був на фронтi, i побачила вона його аж
через три роки, коли  повернулась  з  евакуацi?  додому  i  вiн  прибув  з
госпiталю долiковуватись пiсля поранення. Було це напровеснi, в  розгаслих
чорноземах по степах стирчали скрiзь нiмецькi танки, повгрузавши в багнюцi
по черево, з усього господарства було в радгоспi  лише  кiлька  шолудивих,
пiдiбраних пiсля фронту коненят, всюди злиднi та непривiття, i ось  в  той
час прибув з госпiталю ?? чоловiк. До того в них життя якось не  кле?лось,
вiн був ревнющий, навiть на вiдстанi ревнував ?? до моряка i до  чоловiкiв
зовсiм випадкових, кожна ?? по?здка в район викликала в  нього  пiдозру  -
часом Лукi? здавалось, що в них неминуче наступить розрив. А тут  це  було
якесь вiдродження, може, тому, що й вiн нагорювався, i вона набiдилась без
нього, i коли настав час вдруге його проводжати на фронт, то розлука  була
для не? тяжчою, нiж уперше, наче вона передчувала, що на цей раз вiн  пiде
i не повернеться. Останнiй лист його був десь iз Угорщини, вiн  писав,  що
лежать вони в багнюцi серед осiннiх виноградникiв, i вже вечорi?, туман  i
мряка навкруги, i видно йому тiльки скирту мадьярсько? соломи  серед  поля
та винокурню, яку ?м треба  на  ранок  взяти...  Мадьярськi  виноградники,
скирта, туман - то був той свiт, що вiн його бачив востанн?. Бiльше листiв
не було, а вона народила хлопчика i назвала його Вiталi?м. I ось тепер вiн
закiнчу? десятий клас. Сином, його майбутнiм тепер наповнене все ?? життя,
справжнiм щастям стало для Лукi? бачити його веселу молодiсть,  бо  власна
?? молодiсть злетiла, мов сон, промайнула, що аж диво часом бере,  чи  все
те й  було,  чи  був  отой  свiтлий  рай-гуляння  у  молодого  тракториста
Мамайчука, який тепер ганя? без нiг по радгоспу  на  скреготливих,  що  аж
душу рiжуть, колiщатках...
   Пiсля вiйни знов став при?жджати Iван, що вже  був  капiтаном  далекого
плавання. I хоч вiн був на цей час одиноким, бо сiм'я його загинула в морi
пiд час евакуацi? на Кавказ,  але  до  колишнього  Лукiя  тепер  не  могла
повертатись. З живим розвестися могла б, але з загиблим...
   - Нi, Iване,- сказала якось, коли зайшлося про  це.Мою  долю  на  вiйнi
вбито.
   I бiльше вони до цього не повертались. Проте з кожним при?здом капiтана
на не? мовби вiтром  молодостi  повi?,  i  син  ось  уже  помiча?  "пожежу
материних щiк"... Щоб уникнути розпитiв, мати першою переходить в наступ:
   - Кажуть, ти вчора мотоциклом ганяв по степу?.. Це правда?
   - Я вчинив великий грiх?
   - Грiх не грiх, а пiд час екзаменiв... Якби знала, мав  би  ти  в  мене
мотоцикл!
   - Що ти, мамо! Мотоцикл на те й винайдено, щоб на ньому ?здити,  мчати,
летiти, давати найвищу швидкiсть... Це ж  просто  здорово:  кермо  та  два
колеса, а само ?де, не ?де - летить! Уявля?ш, якби  на  такому  та  влетiв
куди-небудь... скажiмо, мiж шатра стародавнiх скiфiв. Мiж ?хнi кибитки  на
дерев'яних колесах! Царi й конi, тарпани  й  гепарди  -  все  перед  тобою
врозтiч!
   - Що таке - гепарди?
   - Це, мамо, дикi навченi кiшки... З ними на полювання ходили в  степах;
може, якраз отут, де ми з тобою обiда?мо, гепард роздирав свою  здобич.  I
ось новеньким  мотоциклом  -  в  той  палеолiт...  Скiльки  було  б  дива,
переполоху! Бог, сказали б, не iнакше!
   - Ще був би, мабуть, i культ тво?? особи? - посмiхнулась Лукiя на  його
вимрiйки.
   - О, без цього не обiйшлось би... Ну, я хоч дечого корисного ?х  навчив
би: оце вам, товаришi скiфи, наука алгебра. А це вам теорiя  Ейнштейна.  А
це наймудрiша наука - не гратися з вогнем, жити на планетi без глобального
хулiганства... Ну, звичайно, я ?м радiо вiдкрив би...
   - Годi вигадувати,- обiрвала його Лукiя, прибираючи  зi  столу  посуд.-
Сiдай за книжки. Зубри!
   - Мамо, епоха зубрiнь минула. Я не начотчик.
   - Ти ба, як заговорив! - Лукiя пiдiйшла й сiла бiля  сина,  розглядаючи
його аж здивовано.- Це щось  нове,  хлопче.  Зубрити  не  хочеш.  Може,  i
вчитись не хочеш?
   - Вчитись хочу, але по-справжньому.
   - Як це по-справжньому?
   - Не по катехiзисах. Не по-бурсацькому. А так,  щоб  самому  до  всього
доходити, бiльше власним казанком варити...
   - Це, звiсно, добре. Казанок твiй варить, iнших критикувати вже  вмi?ш,
а ось як ти сам житимеш?
   - Не знаю. Знаю тiльки., що не в усьому житимем так, як ви.
   - Що ж ти хочеш вiд життя?
   - Небагато. Просто жити, працювати, як усi... Хочу, щоб брехнi вiд мене
не вимагали - дуже  не  люблю  брехнi.  Не  хочу  голодовок,  про  якi  ти
розповiдала, вiйни не хочу, арештiв, тюрем... Працювати - це да!  Праця  -
мiй бог, ?? люблю.
   - Так от i працюй, хлопче, а не розкатуй по степу. Нiяких вiд  сьогоднi
мотоциклiв! Чу?ш?
   - Мамо, ти деспотка!
   - Кого ти вчора по степу катав?
   - Однокласничку, мамо. Не бiйся, дiвча файне.
   - Файна не сiла б в такий час кататись. Добра, видно, вiтровiйка.
   - Ти не ма?ш права, мамо, так обзивати дiвчину!
   - Хто ж хоч вона?
   Хлопець посмiхнувся спiдлоба, зрозумiвши, що  йому  просто  розставлено
сильця.
   - Прийде час, дiзна?шся,- вiдбувся жартиком, а матерi думай  тепер.  Бо
вiн же ще дитина, хлоп'я довiрливе, а якась така пiдвернеться, що з розуму
зведе, забаламутить, i де вже йому тодi думати про iнститут, про  науку...
Правда, Лукiя трохи догаду?ться, хто  мiг  його  виманити  на  тi  степовi
катання, але вона i в думцi навiть не допуска? того, щоб сином ??  крутила
ота ?хня шкiльна вертуха, що з трiйок не вилазить, зате  вже  вмi?  реготи
справляти з дорослими хлопцями бiля клубу.
   - Викинь це все з голови, чу?ш? Рано ще!
   - А тс! - застережливо пiдняв Вiталiй палець угору.
   Мати прислухалась, але нiчого особливого  не  почула.  Тiльки  десь  за
виноградним листям веранди коник тонко, монотонне сюркотiв.
   - "В полудневiй духотi коник, очманiлий вiд сонця,  кричить"...  Зна?ш,
хто це сказав? Товариш Арiстофан.  Понад  двi  тисячi  рокiв  тому...  Двi
тисячi рокiв, мамо, той його коник кричить!
   - Ти менi зуби не забалакуй, я без твого Арiстофана коникiв чула...
   - А вето на мотоцикл... Це ж ти, мамо, пожартувала?
   - Нiскiлечки. Доки не здаси всiх екзаменiв, з двору виводити не смiй!
   Це був для хлопця удар. Нi слова  пiсля  цього  не  промовив.  Ображено
прикусивши губу, поглядом на вулицю втупився, де  хоч  бiлий  день,  а  на
стовпi забуто блищить електрична лампочка.
   Вперше хлопець вiдкрито не скорився материнiй волi.  Не  за  пiдручники
вхопивсь, а, мовби наперекiр матерi, побрiв  у  свiй  куток,  вшнипився  в
якусь схему, потiм став  з  брязкотом  ритися  серед  свого  радiомотлоху,
перебирав, лiпив якiсь дротики в металевiй грубiй коробцi...
   "Ось уже й посварились",- думала Лукiя, але цього разу вона помилялась.
Бо хоч i наговорила щойно Вiталиковi рiзких слiв, хоч i  наклала  жорстоку
для нього спокуту - заборону на мотоцикл, Вiталiй, проте, не  мав  на  не?
гнiву, вiн прощав ?й цей, як завжди, буйний спалах. Бо хiба ж  хлопець  не
розумi?, ким вiн ? для матерi, хiба вiн не здатен  оцiнити  ??  самозречну
любов? Може, й замiж не вийшла через  нього,  бо  ма?  вона  переконанiсть
таку, що нiхто, навiть найкращий вiтчим,  не  замiнив  би  синовi  рiдного
батька. В душi вiн пиша?ться сво?ю  матiр'ю,  йому  втiшно  знати,  що  ??
шанують робiтники. Як любив Вiталик, будучи ще хлоп'ям, ждати ??  увечерi,
поки  вона,  нагасавшись  по  степових  вiддiлках,  повернеться,  напалена
сонцем, гаряча, i вiд не? всi?? пахне пилом, токами,  бензином,  нектарним
духом соняшникiв. Вiн весь так i поринав у той дух. Мати ще й досi  вважа?
його хлоп'ям, не бере його всерйоз, для не? вiн просто Вiталик, вона мовби
не встига? збагнути, що вiн уже перерiс ?? уявлення, що в нього i знань, i
почуттiв бiльше, нiж вона догаду?ться. Iнодi Вiталиковi зда?ться,  що  вiн
розумi? матiр бiльше, глибше, нiж вона його. Так, за спиною в не?  нелегке
життя з сво?ми втратами, болями... Вiн зна? про тi  жертви,  на  якi  вона
йшла ради нього...
   Он вона, його мамця, зараз порядку?, витира? на вiкнах пилюку  у  сво?й
кiмнатi, де крiзь розчиненi навстiж дверi видно  етажерку  з  книжками  та
високе лiжко з горою бiлоснiжних подушок, що ?х мати рiдко й  розруйнову?,
бо влiтку найчастiше вона спить на оцiй  канапi,  а  Вiталик  надворi,  на
розкладайцi. Зупинилась бiля етажерки, перебира? якiсь книжки,  Вiталиковi
аж хочеться докинути до не? жартом: "То  ти,  мамцю,  "Блокнот  агiтатора"
вдруге перечиту?ш?" - але вiн промовчу?,  бо  вона  сто?ть  в  цей  час  у
глибокiй задумi i на долонi в не?... бiлоснiжний уламок коралово? гiлки!
   То - дарунок капiтана Дорошенка. Скiльки дивування було  в  хатi,  коли
капiтан привiз якось iз сво?х плавань той  уламок  -  уламок  бiлоснiжного
чогось... Формою гiллясте, як рiг оленя, тiльки бiлоснiжне. I важке,  наче
металом всерединi налите. Шмат справжнього коралового рифу - ось що вiн ?й
подарував. Дар океану, дар синiх тропiчних вод...
   Даруючи матерi коралову гiлку, капiтан сказав тодi:
   - ? вони рожевi, голубi, а це, бач,  бiлий...  Багато  на  таких  суден
гинуло... Бо це зверху вiн у квiточках, а внизу - монолiт.
   - Яка краса! - тихо вигукнула мати.- I оце воно у водi росте? Бiле ж як
снiг! - I стояла мов заворожена, а капiтан додав жартома:
   - Тiльки в нас тут курява, вiн  швидко  в  тебе  потемнi?...  Ну,  тодi
викинеш, як потемнi?.
   - Не потемнi?,- сказала вона, i  це  було  сказано  якось  особливо,  i
глянули одне одному в вiчi теж якось особливо.
   I справдi, хоч минають вiдтодi мiсяцi i  роки,  проходять  над  степами
курявнi чорнi бурi, а капiтанiв дарунок все сто?ть  у  материнiй  кiмнатi,
бiлоснiжний i чистий, нiби щойно скупаний океанською  хвилею,  нiби  щойно
добутий з океанського дна.
   ...Бiлi?,  цвiте  коралова  гiлка  знову  край  етажерки,   на   сво?му
постiйному мiсцi; матерi вже нема.  Поправивши  на  потилицi  кетяг  сво??
важко? коси, вона подалася з  двору,  не  буде  ??  тепер  аж  до  вечора.
По?здки, засiдання, конфлiкти, чвари, безконечне гасання по вiддiлках,  де
вона когось сваритиме, когось миритиме,- таке ?? життя. День у день вiдда?
себе на розтерзання буденщинi, кипить в лихоманцi справ, лама? голову  над
чи?мись клопотами, i нема ?й впину, нiколи нема спокою...
   Цiлий вечiр вона засiдатиме, вестиме засiдання  робiткому,  але  й  там
крiзь дим, крiзь засiдальницький чад нi-нi та й промайне  перед  ??  зором
образ сина:
   "Звiсно, для тебе я деспотка, звiсно, тобi це дико, що  ось  i  увечерi
засiдаю i розмови ведемо про такi речi, як  валахи,  ярки,  та  вовна,  та
норми виробiтку... Але як же без цього, Вiталику? Без  наших  буднiв  хiба
були б людям свята?"
   А хлопець у цей час вечiрнiй блука? бiля шкiльного  виноградника,  там,
де недавно дiвочi та його руки кущi  пiдв'язували,  потiм  вiн  опиня?ться
бiля клубу, де нiчого сьогоднi нема, проходить мимо будиночка,  де  сестра
Тонi, Клава, саме свариться з сво?м шофером, а Тонi нема, Тоня в  батькiв,
i Вiталiй, ще трохи поблукавши в парку, послухавши чи?сь  закоханi  шепоти
по кущах, зрештою поверта?ться додому. Жаль, що Горпищенкова кошара далеко
i на мотоцикл накладено вето, i нiчого тобi  не  лиша?ться,  як  iти  отак
одиноко вулицею Пузатих та посвистувати через  паркан  товариша  Яцуби  на
темний його виноградник, що з боку поля весь обснований колючим  дротом  i
нагаду? в мiнiатюрi оте, що  майор  будував  на  Пiвночi...  Вдень  вулиця
перекрита шлагбаумом, а зараз шлагбаум хтось вiдтяг,  i  хлопцi  з  менших
класiв, як кажани, лiтають  у  темрявi  вулицi  на  велосипедах,  навмисне
лякаючи сво?х майбутнiх подруг -  дiвчаток-пiдлiткiв,  що,  побравшись  за
руки, пообiймавшись, теж ходять тут, i тихо наспiвують, i  мовби  вбирають
уже  тi  та?мничi  збудливi  поклики-шепоти  кохання,  що  ними  повниться
гущавiнь садкiв i, зда?ться, напо?не саме  це  вечiрн?  повiтря...  Ходять
дiвчатка, трепетнi, як сама юнь, i, як вона,  злегка  повитi  смутком.  Де
йдуть, i  пiсня  лине  над  ними,  неголосна,  задумлива,  сумовита,  ?хня
пiсня-задума,  i  чистий  раннiй  смуток,  i  цей  настрiй  ждання  чогось
незвiданого, чарiвливого так гармонують з цим степовим супоко?м  вечiрнiм,
i зоряним простором неба, i з настро?м Вiталиковим... Мати  сердиться,  що
вiн не скнi? над пiдручниками, а як вiн може зубрити зараз, в такий вечiр,
коли спiва? все навкруги i вiн сам повен почуття нового, не знаного  досi.
Як ото пiсля чорно? бурi, коли степ вбереться  аж  до  виднокра?в  в  дикi
тюльпани i наче вся планета  цвiте  красою,  так  було  зараз  на  душi  у
Вiталика. Все було другорядним, неважливим порiвняно з тим, що вiн здобув,
що вiн ма? тепер у життi: Тоня!
   Екзамени? Вони його не турбують. Медаль вiдмiнника? Мiсяць у небi -  он
його медаль! В кожного з людей, певне, ? своя бiла коралова  гiлка,  ранiш
чи пiзнiш, а кожен знаходить ??, i ось вiн теж ?? знайшов...  Якби  тiльки
Тоня була зараз тут, поруч з ним. Чи не попала вона там пiсля  вчорашнього
катання пiд домашнiй арешт? Сидить та зубрить дiвча  на  сво?м  чабанськiм
вiдлюддi, а вiн ще й досi  чу?  на  собi  ??  гарячi  руки,  що  обiймали,
тримаючись за нього на мотоциклi, чу? смiх  ??  срiблястий,  розливчастий,
досi чу? на губах смак ?? рвучкого поцiлунку, яким вона опалила його  там,
на винограднику... Зупинившись, Вiталик сам собi  посмiха?ться  в  сутiнi,
бачить  руку  дiвочу  смагляву,  що  так  нiжно  пiдв'язу?  листатий   кущ
чаушу-винограду... Метка така - вiд куща  до  куща  i  так  кущ  за  кущем
обiйма?... Дивився б не надивився,  як  вона  робить  щось  чи  просто  як
вулицею йде: лице пiдняте, груди випнутi i руками широко розмаху?,  аж  за
спину ?х закида?. I хода така пружна, замашиста.
   Брезентова розкладайка жде свого господаря в садку. Вiталик розклав ??,
випробував, прилiг. Вiтерець, зрушившись, нiжно шарудить листям, i з-помiж
нього раз у раз знову проблиску? дiвоча, трохи лукависта  усмiшка.  Спати?
Як можна спати в таку нiч! Зоряна височiнь вбира? очi, як тодi, коли  Тоня
галаснула на всю вулицю: "Супутник! Он вiн!" I нiхто в радгоспi не спав, в
самiй природi було щось незвичайне, з усiх  дворiв  дивились,  як  упертий
свiтлячок, точнiсiнько в тi години  й  хвилини,  що  про  них  заздалегiдь
повiдомляло радiо,  з'явився  й  руха?ться  просто  через  небо,  ритмiчно
переблискуючи...
   Про що б не думав, а перед очима знов Тоня... Ну, хай i вчиться  абияк,
з трiйок не вилазить, а хiба всiм неодмiнно треба  хапати  п'ятiрки?  Зате
вона цiлий рiк вожатою в третьому "Б", i як малюки  ??  люблять,  в  школi
просто натовпом ходять за нею... Йому й зараз кров жарко  горить,  вiн  аж
туманi? вiд повноти свого щасливого почуття, i знову бачить  отi  смаглявi
руки, що ?х нiби вперше побачив крiзь кущ винограду, i око, живе,  веселе,
горiхово-каре, що так довiрливо  та  ясно  зблискувало  до  нього  з-помiж
листя; вже не мiг би вiн тепер повiрити в жодне лихе слово про не?, про ??
легковажну щедрiсть у почуттях, про здатнiсть ?? закохуватись ледве  не  в
кожного стрiчного... Будь-кого за таке обiрвав би, примусив би замовкнути!
Те око, яким вона зблискувала крiзь виноград на нього, не могло  б  нi  на
кого iншого так, з такою нiжнiстю дивитись - в цьому вiн певен.
   Ну, як же ти там, Тоню? Мабуть, настрашена батьком, сидиш та зубриш,  а
може, крадькома бiля приймача слуха?ш музику, це бiльше на тебе схоже! Чи,
може, слуха?ш замiсть музики сухi директорськi розпорядження, що  ?х  саме
переда? на вiддiлки в такий час Сашко Литвиненко з  радiовузла?  Якби  оце
хоч шепнути у мiкрофон Тонi що-небудь, саме iм'я ??, прошелестiти, як отой
вiтерець,  що  у  верховiттi  яблунi  перебiг.  Шепнеш,  а  вона  там,  на
чабанськiй сво?й бригадi, вже чу? тебе, бо не може ж  бути,  щоб  вона  та
спала в отаку нiч! I якщо ти ма?ш хоч сяк-так злiплений, але чесно, сво?ми
руками злiплений передавач, що  працю?  на  частотi  тiльки  тобi  вiдомих
мегагерц, то...
   Вихопившись iз розкладайки, Вiталик в три пiдстриби перескаку? подвiр'я
i опиня?ться на верандi. Вже вiн в кiмнатi,  вмика?  свiтло,  кида?ться  в
свiй завалений радiомотлохом  куток,  i  через  деякий  час  весь  зоряний
степовий ефiр прийма? схвильованi, нiжнiстю налитi слова:
   - Тiй, яка мене чу?!.. Тiй, що найкраща в свiтi... Тоню! Слухай мене!
   А через деякий час в накурене, надимлене цигарками примiщення робiткому
вбiга? задихана семикласниця Нiна Чумак i з порога кида?ться до Рясно?:
   -  Тiтко  Лукi?,  швидше   додому!..   Вiталик   ваш...   за...   за...
запеленгований!!!
   Незабаром Лукiя була вже бiля свого двору. Сто?ть чийсь газик, у  дворi
гомiн, у всiх вiкнах свiтиться, у вiдчинених навстiж дверях кiмнати  видно
постатi вiйськових i мiж ними стирчить стрижена  ?жачком  голова  Яцуби  в
сталевiй сво?й сивинi.
   - Так от, мiл?йший,- чу? вона, входячи, баритонистий голос Яцуби,  i  у
вiдповiдь йому десь iз кутка дзвенить протестуюче:
   - Не називайте мене "мiл?йший"!
   - А хто ж ти ?? - I, помiтивши Лукiю  чи,  може,  вiдчувши  полум'я  ??
гнiву, яке вона внесла до кiмнати з собою, Яцуба  оберта?ться  до  не?:  -
Ось, полюбуйся на свого... Справжнiй радiопорушник,  хоч  i  малолiтнiй...
Вiн iз сво?ми штучками в ефiр... Ну, а ми його й запеленгували.
   - Не так ви, як ми,- поправив Яцубу офiцер з полiгона i посмiхнувся  до
.сво?х товаришiв, що оточували Вiталика, але, видно, зовсiм  не  збиралися
надiвати на хлопця наручники.
   Декого з вiйськових Лукiя знала в обличчя, бачила, коли вони з'являлися
в радгоспi на сво?му  закуреному  газику,  а  з  старшим  зустрiчалася  на
шефських зборах. Тепер всi вони були офiцiйнi, були сповненi  усвiдомлення
сво?х прав, посторонне вдирання в ефiр не могли нiкому дозволити, але ?хнi
смаглявi обличчя знову ворухнулись  усмiхами,  коли  вони,  понахилявшись,
стали  розглядати  Вiталi?в  передавач,  змонтований  iз  хаосу   шурупiв,
примiтивну, кустарну штуку в  грубiй  коробцi,  що,  однак,  давала  змогу
господаревi посилати слова привiту та музику в степ  отiй  недосяжнiй  для
iнших дiвчинi Тонi!
   - Акт складено. А це ми конфiску?мо,- каже Яцуба i обома руками бере зi
столу Вiталикiв передавач.
   - Постав на мiсце,-перепинила Яцубу Лукiя.
   - Нi, вибачай,  мiл?йша:  конфiску?мо,-  з  притиском  повторив  Яцуба,
нацiливши на не? чорнi блискучi свердловини очей.- Якщо вже ти недолiтковi
дозволя?ш любовнi шури-мури,  то  хай  на  мотоцикл  та  й  жене  собi  на
побачення, а ефiр засмiчувати постороннiми словами - не смiй... Багато  ти
сво?му недолiтковi дозволя?ш! Любовнi шури-мури в ефiрi розводить! Звиняй!
Засмiчувати ефiр нiкому не дозволимо! Лукiя глянула на сина: "Це  правда?"
Так,  вiн  говорить  правду,-  вiдкритим  поглядом  вiдповiв  ?й  син,-  я
звертався до не? через ефiр, я говорив ?й слова кохання, i цей  передатчик
ще повен мо?ю нiжнiстю, мо?ю любов'ю... Тiльки  Яцуба,  обтяжений  речовим
сво?м доказом, зробив крок до порога, Лукiя стала навпроти, пашiла  щоками
аж до його худого, по-вовчому витягнутого обличчя:
   - Дай сюди!
   I не встиг Яцуба схаменутись, як Лукiя вишарпнула передавач у  нього  з
рук i з усього розмаху трахнула об пiдлогу.
   Це був кiнець. Не стало Яцуби. Розбiглися понятi, поспiшили попрощатись
вiйськовi. Газик ?хнiй якось аж весело  гайнув  вiд  двору,  крутнув  бiля
контори, наробив куряви на вулицi Пузатих i зник у степу.
   Все вгамувалось. Минув час, i свiтло погасло у вiкнах  Лукi?,  i  довго
ще, одначе, пiсля  цього  -  мати  з  темряви  веранди,  а  син  iз  сво??
розкладайки в садку - чули, як рiвно, невтомно цвiрчить десь у  кущах  той
коник, якому двi тисячi лiт.



   V. МАМАЙЧУКИ

   - Що, мiл?йшi, затискають вас? Не пускають навiть в ефiр? - каже  Гриня
Мамайчук,  молодий  кiномеханiк,  з'являючись  наступного  дня  на  порозi
радiовузла, або  "центробреху",  як  вiн  каже.  Кпини  його  зверненi  до
Лукi?ного Вiталiя та Сашка Литвиненка - цих двох  приборканих  радiоорлiв,
що, посхилявшись лобами, жваво  шепочуться,  видно  обмiрковують  вчорашн?
сво?  фiаско.  ?  ?м  чого  переживати  обом,  адже   той   запеленгований
передатчик, так безнадiйно  потрощений  бурею  людських  пристрастей,  був
?хнiм спiльним витвором, за задумом, вiн спершу для того й виник,  щоб  цi
орли, яких роздiля? вiдстань комарина, могли  перегукнутись  вранцi  через
дорогу, поздоровкатися в ефiрi. Чи варто ради цього залiзати в ефiр  -  це
вже iнша рiч... Завдав ?м поразки товариш Яцуба. Недарма чоловiк  пiвжиття
керував таборами десь аж за  Полярним  колом,  вмi?  вистежувати,  ловити,
брати за жабри рiзних "людцiв", як вiн каже. I нiхто й не  силу?  його,  з
власно? iнiцiативи Яцуба накрив цього "дикого" короткохвильовика...
   - Якщо вже в ефiр не можна, то куди ж  можна?  -  скрушно  каже  Гриня,
всiдаючись верхи на стiльцi.
   Зараз робоча пора, i Гриня ма? кудись  ?хати  (агiтфургон  його  сто?ть
бiля контори явно споряджений для дороги), проте Гриня не  квапиться,  вiн
спершу повинен висловитись.
   - Чи, може, ми й справдi "людцi"? Може, з нами iнакше й не можна? Де  б
не був, всюди почува?ш себе запеленгованим.  Сунешся  в  iнститут  -  здай
назад, браток; в столицю спробу?ш - не прописують; здавалось би, хоч  небо
зоста?ться, а це вже й туди он, на ефiрну цiлину, не пускають.
   - В ефiрi, до твого  вiдома,  теж  мусить  бути  лад,спокiйно  вiдсiка?
Мамайчуковi Сашко-радист.
   - А що таке лад? - задира?, руденьку свою бороду Гриня.- Он у тебе  пiд
стелею ластiвки гнiздо вилiпили,  для  безпеки  мати  волосiнню  ластiв'ят
обснувала, то, я розумiю, лад. Це не те, що людина, яка б'?ться в  тенетах
безглуздих iнструкцiй... Ластiвка  сво?х  малят  году?,  вона  ?х  береже,
догляда?, поки крила ?м вiдростуть, а коли крила ?, тодi будь ласка: дарую
вам небо, дарую вам простiр, живiть, лiтайте на рiвних зi мною правах!
   - Можна подумати,- посмiха?ться Сашко,- що тебе хтось обмежу?.
   - О! Ланцем прикутий до землi... Батьки в наш час  пiшли  такi,  що  не
можуть сво?х дiтей до смертi догодувати! В потi чола  мушу  добувати  свiй
хлiб, щоденно мушу виборювати той презренний метал,  якого  менi,  братцi,
часто браку?, так само, до речi, як i холодильника... Хотiв  би  бути  ваш
друг доброчесним, щедрим, великодушним, але  при  таких  пеньонзах,  як  у
Гринi Мамайчука, пiдтримувати чеснiсть цнотливою дуже, ой, дуже важко! Сам
незчу?шся, як в агiтфургонi в тебе серед  коробок  з  кiнострiчкою,  серед
генiальних  витворiв  людського  духу  опиня?ться  раптом...   корзина   з
виноградом, який юридичне тобi не належить. Або, скажiмо,  лантух  кавунiв
та динь, цих наших  укра?нських  ананасiв...  Ти  везеш  цi  скромнi  дари
природи додому, щоб присмачити ними не зовсiм солодке життя сво?х ближнiх,
а, замiсть вдячностi, за тво? ж роздобутки  рiдний  твiй  батя  готовий  в
зашийок гнати свою дитину з двору...
   - Твiй батя пiсля цього ще  бiльше  вироста?  в  мо?х  очах,-  зауважу?
Вiталiй, гортаючи край столу якийсь журнал.
   - Не заперечую: мудрого маю наставника, але в тiм-то й рiч, що  я  хочу
жити взагалi без наставникiв,- поколиху?ться  Гриня  разом  iз  стiльцем.-
Хоча б спробувати без них: невже загинув би? А може  б,  i  нi?  Домашнiх,
скажiмо, я ще можу витримати, але ж, крiм них, ще  який-небудь  вiдставний
суб'?кт лiзе тобi в грудну клiтку сво?ми лапищами...
   - Ти глина, яку треба формувати,- каже Сашко, копирсаючись бiля  одного
з приймачiв, що ?х йому приносять на ремонт.- Такий принаймнi в  Яцуби  на
тебе погляд.
   - Ти вважа?ш, що в нього ? погляди? А по-мо?му, в нього ? тiльки  зуби,
iкла, це звичайний собi динозавр культiвсько? доби, ?жа його невибаглива -
вiн спожива? тiльки цитати. Зубами трощить камiння готових iстин.  Мислити
вiн не вмi?, та й нащо це йому. Зате вiн вмi? розвалити церкву -  пам'ятку
архiтектури,  обгородити  певну  територiю  колючим   дротом,   нашкрябати
сучасною авторучкою анонiмку...
   - Треба вiддати йому .належне,- каже Вiталiй.Анонiмки сво? вiн розсила?
за власним пiдписом. "Я,- каже,- не боюсь, не ховаюсь..."
   - На диво  самовпевнений  тип;  вiн  не  ма?  сумнiву,  що  життя  його
стовiдсоткове правильне, дистильоване, бездоганне, а що, навпаки,  я  ось,
Мамайчук, неправильно живу, багато зайвого балакаю. Якби йому хоч на  мить
вернулось колишн?,  першого  мене  вiн  загнав  би  туди,  де  козам  роги
правлять...  А  за  що?  Я  працюю.  Я  не  отруюю  себе   алкоголем.   До
окозамилювачiв не належу. Крiм того, я  активно  захищаю  спортивну  честь
нашого радгоспу, виходячи в бутсах на поле стадiону i  пробуджуючи  в  вас
кровожернi iнстинкти. Так в чому ж я неправильний, братцi мо??
   - Ти правильний, тiльки "неуправля?мий",- поясню? Сашко.
   ? на свiтi керованi снаряди, ? керованi ракети, але ?  некерована  жива
iстота в образi Гринi Мамайчука. "Некерований Мамайчук",- кинув  хтось  iз
при?жджих офiцерiв, i так воно й пiшло гуляти по радгоспу,  за  прiзвисько
Гриня не сердиться, хоча й не вважа? себе нiскiльки  винуватим,  що  життя
його склада?ться так... Починалося нiби здорово: з нагоди його,  Гринино?,
появи  на  свiт  колись  було  влаштовано  бучну  гулянку-рай,  i   батько
новонародженого - найкращий тодi на  всю  МТС  ударник-механiзатор  -  був
просто на сьомому небi, що в життя приходить ще один Мамайчук, навприсядки
танцював через увесь радгосп, а тепер забув уже й веселитись, повернувся з
вiйни без нiг, постарiв, осунувся. "На Сапун-горi,  на  Малаховiм  курганi
вiдцвiла його молодiсть",- каже iнодi Гриня про  свого  суворого  батю.  А
батя, одначе, не зда?ться: зараз вiн в майстернi газорiзальником. Зцiпивши
зуби, день у день рiже залiзо, лата? комбайни, вирiза? проiржавiлi болячки
та пухлини на тракторах, а  Гриня  його  тим  часом  дошуку?ться  сутностi
життя... Закiнчивши десятирiчку, хлопець уже встиг побувати  в  бувальцях,
не раз встиг обпектися, як вiн  каже,  бiля  житт?вих  вогнищ.  Вступав  у
кораблебудiвний,  але  не  витримав  конкурсу,   кудись   вербувався,   та
недовербувався, опинився потiм на курсах кiномеханiкiв в обласному  мiстi,
вечорами вичовгував проспект разом з тамтешнiми нудьгарями i кiнець кiнцем
повернувся в радгосп пристойним кiномеханiком з левиною рудою шевелюрою  i
в розцяцькованiй навипуск сорочцi, в якiй вiн красу?ться й зараз.
   - Хай "неуправля?мий". Хай некерований... Але  яке  його  вiдставницьке
дiло до мене?
   - Ти все на вiдставникiв. Це плем'я теж не однакове...
   - А я що кажу: серед них багато людей порядних, засукують  рукава  -  i
давай ?м роботу. Орловський не один! Десь я читав про генерала,  що  пiсля
вiдставки  пiшов  працювати  директором  радгоспу.  Ну,  наш  теж,  видно,
сподiвався зайняти Пахомове крiсло, та не вигорiло,  довелося  за  пожежну
кишку братись... Але ж я не пожежа, щоб мене гасити! Що  за  злочин,  коли
все хочеш сам, без товмачiв обмiзкувати! Для чого живу? Для  чого  житиму?
Це мене цiкавить. Звiсно, в мене ? вади, я поки що не схожий на позитивних
геро?в з отих кiнокомедiй, що ?х вожу по кошарах у  металевих  коробках  i
остерiгаюся близько пiдпускати до них чабанiв з цигарками, бо мо?  комедi?
дуже горять... Я рядовий життя i не бiльше. Потроху працюю, потроху мислю,
бо кому ж хочеться бути просто придатком до свого  власного  шлунка...  То
первiсна людина мусила з рання й до ночi працювати, щоб чим-небудь  набити
свiй неандертальський живiт, а для сучасно? людини потрiбен  iнший  режим,
праця ?? - це тiльки пiдвалина для мислi... Йдемо до того, що взагалi  двi
години на день працюватимем, та ще ж, кажуть, буде й перерва на обiд?
   - Чу?ш,  Вiталику?  -  зверта?ться  Сашко  до  товариша.Ось  що  декому
сниться...  В  нашому  "Перцi"  це  можна  б   назвати   "Мрiя   сучасного
лежебоки"...
   - Колего, я не вважаю, що цей камiнь кинуто в мiй  город...  Я  пiд  цю
статтю  не  пiдходжу.  Звичайно,  я  працюю  у  вiдповiдностi  з  трудовим
законодавством, я не переганяю себе на гречку, як наш,  скажiмо,  директор
Пахом Хрисантович,- йому, до речi, вчора знову давали уколи... Ви йому про
майбутн?, про свiтлу мету, а яка вона йому свiтла, коли в  нього  хронiчна
виразка шлунка, коли йому, бiдоласi, в очах темнi? вiд роботи.  Для  нього
цiле життя - це, братцi, тiльки силос, силос i силос! А  я  не  хочу  бути
?гиптянином силосу!  Я  не  для  того  народжений,  щоб  стати  будiвником
силосних пiрамiд!
   - Ти проти силосу? - з пiдозрою глянув на промовця Сашко.
   - Навпаки,- заперечив Мамайчук,- я навiть у  дитинствi  не  применшував
значення для нас дрiбно посiчено? зелено? маси... Хто сьогоднi  на  силосi
вилами оруду? - тому шана, бо i в  мене  -  ось  на  руках  вiд  "бублика"
трудовi мозолi роговiють... Перед вами людина, яка скромну свою роботу  на
цiй грiшнiй планетi намага?ться виконувати  сумлiнно.  Екран  мiй  свiтить
вечорами у темряву найдальших кошар. План кiнопрокату даю, куди  посилають
- ?ду. Ось i зараз, друзi мо?, мушу покинути вас, ?ду згiдно  з  одержаним
нарядом...
   - ?деш, та все на одному мiсцi,- зирка? Вiталiй на стiлець, що на ньому
верхи поколиху?ться Гриня.
   - Я цiную, товаришу Рясний, наявне в  тобi  почуття  гумору,-  зверхньо
вiдзнача? Гриня.- Ставитись до всього  на  свiтi  з  гуморком  -  в  цьому
самозахист i мудрiсть людини нашого часу.  Отже,  ти,  отроче,  на  порозi
мудростi... Всесвiт великий i рiзноманiтний: однi тiла перебувають у станi
плазми, другi в станi закам'янiлостi, тобi  ж  подоба?ться  бути  в  станi
життя, так?
   - Так.
   - В тво?й душi саме бродять лiричнi позитивнi заряди... Вгадав?
   - Вгадав.
   - I зоряний ефiр ночами слуха? твою на?вну пiсню кохання?
   - Вiдчепись,- сказав Вiталiй сердито, вiдчувши в цьому  натяк  на  його
вчорашн? звертання до Тонi. Мамайчук, реготнувши, продекламував:
   -  "О,  змiцнiте  мене  вином,  освiжiть  мене  яблуками:  вiд   любовi
знемагаю!.." Звiдки це?
   - З "Пiснi пiсень",- пiдказав Сашко.
   - "Ви не дивiтесь, що я смуглява,- се сонце мене осмалило... Я смуглява
собi та гарна, мов тi намети Кедарськi, мов килими в Соломона..." А це?
   - I це звiдти,- притамував усмiшку Вiталiй.
   - Вiрно, юначе! Отже, ти сто?ш уже на порi молочно? стиглостi...  Рiдна
школа незабаром випха? тебе в бiлий свiт з атестатом зрiлостi... Пiсля не?
- куди, якщо не секрет?
   - Видно буде.
   - При вступi  до  iнституту  тепер,  як  вiдомо,  вимага?ться  трудовий
стаж... Але не думаю, що ти, мов останнiй плебей, будеш многотерпеливо той
стаж  добувати!  На  щастя,  в  тебе  ?  реальна  змога   скоротити   сво?
митарства...
   - Що ти ма?ш на увазi? - нахмурився Вiталiй.
   - Ти не хмурся... Ти смiйся вiд щастя!  Дай  менi  таку  матусю,  що  й
депутатка, що i в областi,  як  у  себе  вдома,  не  бачити  б  вам  цього
Мамайчука тут!
   Сашко глянув на нього з-пiд хвилi розтрiпаного чуба:
   - Погано ж ти зна?ш його матусю.
   - Що? - видивився на радиста Мамайчук.- Я за не?  голосував!  Голос  за
не? вiддав i притому - щиро. Заступниця сiрих! Борець за мрiю. Все це так.
Але ж вона - ще й мати! А ти,-  вiн  глянув  на  Вiталика,улюблений  мамин
синок.
   - Я не мамин.
   - А чий?
   - Я материн.
   - Сутi це не мiня?. Ти, згiдно, з законами природи, найдорожча для  не?
iстота, тобi мусить бути ясно, що з цього виплива?...
   - Не ясно,- скривився в недобрiй усмiшцi Вiталiй.Може, поясниш?
   - Без не? ти, хлопче, нуль у всесвiтi. Розшолопав?  Круглий  нуль  -  з
власного гiркого досвiду свiдчу. Отже, йди,  падай  перед  нею  на  чотири
костi, проси. Iнакше не  бачити  тобi  не  те  що  кораблебудiвного,  а  й
зачуханого якого-небудь технiкуму... А так буде зовсiм просто: вона ?де до
мiста. Твердо стука? в дверi до товариша ректора. Товариш  ректор  -  весь
увага до товаришки Рясно?. Слуха?. Вислухову?, i, поки точиться бесiда,  у
списку навпроти твого iменi з'явля?ться отака маленька-маленька, як макове
зерно, цяточка... Нiби муха наслiдила. I  все!  Твоя  доля  тi?ю  цяточкою
вирiшена. Ти прийнятий! З чим я тебе й вiтаю наперед!
   - Погано ж ти зна?ш, товаришу виборець, i свою депутатку, i  ??  сина,-
знову каже Сашко.
   - Ах, я не вгадав? Вiн не визна? протекцiй? Вiн ненавидить блати?.. Вiн
хоче по-чесному, хоче самостiйно розв'язувати  формули  життя  з  багатьма
невiдомими?.. Чи не так, любий наш Архiмедику?
   Вiталiй досадливе покушував губу:
   - Ти ясновидець.
   - Юний мiй друже! Вхопиш мене за  оцю  шляхетну  бороду,  якщо  стрiчка
подiй розгортатиметься всупереч мо?м прогнозам,- каже  Гриня  i  погладжу?
рукою свiтло-руде пуховиння, яке вiн ото назива? бородою.
   Той пух - то  протест  Гринi,  протест  i  недовiра,  яку  вiн  виявля?
завiдувачевi робкоопу товаришу Мажарi.  Щедрий  на  обiцянки,  Мажара  мав
необережнiсть публiчно пообiцяти  найближчим  часом  вiдкрити  в  радгоспi
перукарню, i Мамайчук, впiймавши його на словi, заявив, що не голитиметься
доти, доки перукарня не буде-таки вiдкрита,  i  справа  зараз  оберта?ться
так, що весь радгосп стежить за цим нерiвним ?хнiм по?динком, а  завiдувач
робкоопу щоразу хова?ться, як  побачить  хоч  здалеку  молоду  Мамайчукову
бороду. Коли Гриня як правий захисник команди вибiга? на поле стадiону, то
й Вiталiй, i Сашко, i весь стадiон кричать йому:
   - Вiва Куба!
   Сашковi милицi так i танцюють тодi в повiтрi вiд захвату та ентузiазму,
а зараз радист погляда? на випнуту вперед Мамайчукову бороду трохи  навiть
iронiчно...
   В коридорi чути швидкi  дiвочi  кроки,  i  у  вiдхиленi  дверi  зазира?
Неля-секретарка:
   - Гриню! Пахом Хрисантович сердиться, що ти й досi не по?хав.
   -  Передай:  виходжу  на  орбiту,-  i  Мамайчук  справдi  пiдводиться.-
Попутно, може, де-небудь i на тузлук наскочу. Недоварене м'ясо - примiтив,
а яка ?жа! Як на  людину  вплива?!  Пiсля  тузлука  менi  завжди  боротись
хочеться... Ну, честь працi! - кида? вiн хлопцям i  неквапом  виходить  на
вулицю до свого фургона.
   Цей агiтфургон, бiля якого Мамайчук i  швець,  i  жнець,  цiлими  днями
гаса? по  вiддiлках  або  кушпелить  грейдером  аж  у  райцентр  за  новою
кiнострiчкою чи в  якихось  iнших  справах,  бо  хоч  завдання  фургона  -
передусiм культурно обслуговувати вiддаленi  кошари,  ферми  та  вiддiлки,
проте господаревi його доводиться виконувати ще й безлiч  iнших  доручень,
бути якраз  отим  "старшим,  куди  пошлють".  Ось  i  зараз  Гринi  дорога
стелеться неблизька, треба ?хати в радгосп  "Приморський  чабан",  з  яким
вони змагаються, одначе Гриня не був би Гринею, якби вiн, ви?хавши в степ,
не завернув ще й на птахарню, а там, тiльки вилiзши  з  кабiни  фургона  i
ступивши в бiле куряче царство, вiн уже ошелешу? дiвчат-пташниць улюбленим
сво?м запитанням:
   - Для чого ви iсну?те, чи то пак живете? Це така  вже  в  нього  звичка
сiкатись з цим запитанням до кожного.
   - Ну, от народились, повиростали, живете, а для чого?
   Дiвчата знизують плечима, пересмiхаються, а маленька дiвчинка  -  дочка
старшо? пташницi - зачудовано дивиться на Мамайчука, на  його  жовту,  мов
пух на курчатi, бороду та розцяцьковану сорочку.
   - Хай уже Саня,- кива? Мамайчук на повновиду чорняву молодичку, чоловiк
яко? вiдбува? службу на Балтiйському флотi.- В  не?  затяжна  любов,  вона
тiльки й жде свята,  щоб  податись  в  Ленiнград  на  побачення  до  свого
законного. А ви?
   - Тебе б спитати,- весело вiдказу? Саня,- для чого ти сам небо коптиш?
   - О, це питання складне, над ним я саме роздумую в цi  днi.  Роздумував
нiч, цiлiсiнький ранок i цьому ж присвячу кiлька найближчих рокiв.
   - Чи не надто щедро?
   - А я, дiвчата,  не  дрiб'язковий.  В  запасi  у  мене  вiчнiсть.  Куди
спiшити, чого? Ну, хай я пiсля певних  видозмiн  стану  якою-небудь  iншою
молекулою, хай уже не буду Григорi?м Мамайчуком, а буду, скажiмо,  кавуном
або динею...
   - Або будяком,- пирска? одна з дiвчат.
   - Або й будяком, яка рiзниця? Головне, що я буду i нiхто не  пiдвладний
припинити мене у вiчностi, покласти менi край. Так-то, дiвчата.
   - Гриню, тобi пора женитись,- каже Одарка, приземкувата,  веселоока,  з
напущеною аж на брови хусткою.
   - Голому женитись - тiльки пiдперезатись,-  вiдповiда?  Гриня.-  А  ось
вам, дiвчата, котрi незамiжнi, раджу це робити ранiше, щоб потiм встигнути
ще вийти замiж i вдруге.
   - Оце порадив!
   - А то ви ось по десять класiв покiнчали, проте й досi  не  зна?те,  що
ранiше з'явилось в природi: курка чи оце яйце? - I Гриня, пiдiбравши  бiля
коритця загублене куркою свiже яйце, тут же його нахильцi й випива?.
   Пiсля цього вiн ?де далi. Загледiвши чабана, що маячить бiля  отари  на
випасах, Гриня не лiну?ться  зробити  гак,  заверта?  й  до  нього  i,  не
вилазячи з кабiни, теж запиту?:
   - А ви?
   - Що я?
   - Для чого живете?
   - Для того, щоб баранiв стригти.
   - Оце нарештi вiдповiдь!  -  аж  зрадiв  Гриня.  А  коли  вiн  з  сво?м
запитанням звернувся бiля кошари до зоотехнiчки  Тамари,  яка  з  чабанами
саме вiдбирала в загорожi по бирках плiдникiв для вiдправки в Болгарiю, то
реакцiя Тамари була для Гринi зовсiм несподiваною.
   - Вшивайся ти звiдси! - викрикнула вона, i  Гриня  тiльки  пiсля  цього
помiтив, що обличчя в не? було мокре й червоне вiд слiз.
   А мiг же вiн i так догадатись, що Тамара в  цi  днi  пережива?  душевну
драму, бо недавно вона вийшла замiж  за  при?жджого  технiка  по  штучному
осiменiнню, а вiн виявився п'яницею, та таким, що п'? без просипу; допився
до  того,  що  разом  iз  спиртом,  одержаним  для  лабораторно?   роботи,
повидудлював i все iнше з пробiрок, за що й попав до радгоспного "Перця".
   Ось чому Тамара так болiсно сприйняла Мамайчукове запитання. Без  тебе,
мовляв, гiрко, а тут ще ти в очi лiзеш!.. Зайнятi  роботою,  i  Тамара,  й
чабани вже мовби забули про Гриню, повiдвертались вiд нього в загорожi, де
повно стрижених баранiв, та вiдбирають з-помiж них яких треба, тих, що  ?х
буде вiдправлено на Балкани (тритонка  сто?ть  вже  напоготовi),  i  Гринi
нiчого де лиша?ться, як, передавши бригадировi папiрець з  бухгалтерi?  та
усне директорове розпорядження, що стосу?ться цих самих  баранцiв,  рушати
звiдси далi, сво?м основним маршрутом.
   ?де Гриня,  колишеться  над  кермом  пластмасовий  зайчик  на  ниточцi,
посмiха?ться заячо до водiя:
   "А хто ти? А для чого ти? Сам ти що за суб'?кт?"
   На душi тоскно вiд гризот за свою безтактнiсть перед Тамарою. Йому ста?
боляче за не?, за отi ?? сльози, що й зараз, мабуть, капають там на  спини
стрижених, збитих в загорожi баранцiв-мериносiв,  мiж  якими  вона  ходить
зiгнувшись... Борець проти байдужостi, проти черствостi та бездушностi, як
же ти сам не помiтив, що Тамара заплакана, що вiдтодi,  як  вона  зв'язала
себе з тим пияком, вигляд  у  не?  ста?  дедалi  згорьованiший,  змучений;
схудла, спала з лиця, тiльки очi ростуть. А яка була дiвчиною! Вибирали ??
комсоргом не тiльки для дiла, а ще й за веселiсть, за вроду, останнiй  час
вона працювала вже секретарем райкому, мимоволi перейшовши  в  розряд  тих
дiвчат, яким, на думку Гринi, ?хнi посади загрожують вiчним дiвуванням, бо
ж не так просто, мовляв,  секретаревi  райкому  пiсля  зборiв  побрести  в
паркову гущавiнь з рядовим комсомольцем. Одначе  Тамара,  мовби  наперекiр
Мамайчуковим пророкуванням, якось швидко й несподiвано найшла  собi  пару,
взяла шлюб iз цим технiком. Пiсля одруження  Тамара  знов  повернулась  на
роботу в радгосп,  щоб  бути  бiля  чоловiка,  i  дивно,  що  саме  тепер,
побачивши ?? вже замiжньою, притихлою i змарнiлою вiд сiмейних  турбот  та
переживань, Гриня вiдкривав собi Тамару в ?? справжностi, в ?? самозречнiй
подружнiй вiрностi i не раз тепер себе ловив на  тому,  що  йому  хочеться
бачити ??. Просто бачити. Почути голос. У змучене сяйво очей зазирнути...
   Може, через те й сюди завертав? Може, й справдi нiчого  iншого  не  мiг
вигадати, як закохатися в замiжню жiнку? I замiсть  того,  щоб  вилити  ?й
сво?  почуття,  свою  нiжнiсть,  так  по-дурному  образив  ??  безтактним,
безглуздим сво?м запитанням.
   Недалеко звiдси починаються землi полiгона, де живуть  сво?м  та?мничим
життям тi рiзноплемiннi хлопцi-солдати, з якими  Гриня  Мамайчук  час  вiд
часу  зустрiча?ться  на  полi  радгоспного  стадiону.  Битви  мiж   ?хнiми
командами точаться неймовiрно? запеклостi, рахунок тут виявля?ться у таких
цифрах, як 25 на 18 (остання гра),  бурею  щирого  ентузiазму  зустрiчають
радгоспнi болiльники свою команду,  сво?х  одягнутих  в  трусики  шоферiв,
трактористiв, учителiв... Пiсля матчу юрмисько малечi супроводить Гриню аж
додому, а вiн так у бутсах, у трусах i  йде  з  ними  радгоспною  вулицею,
незважаючи на ремствування бабiв,  що,  пораючись  по  дворах,  осудливими
поглядами проводжають його, безсоромного...
   Та хоч  там,  на  полiгонi,  багато  Грининих  знайомих  по  спортивнiй
боротьбi, але про?хати навпростець через ?хню територiю йому не  вда?ться,
вартовий ще здалеку маха? фургоновi прапорцем: коти, мовляв, у обхiд...
   I фургон, слухняно мiняючи курс, зника? в  безлюднiй  степовiй  далечi,
щоб, намотавши за день десятки кiлометрiв, повернутись на Центральну уже з
iншо? сторони свiту, повернутися тiльки надвечiр, коли  Сашко  та  Вiталiй
уже вийдуть на радгоспну околицю зустрiчати зорю вечорову.
   Це той час, коли спека спада?, i степ лежить  тихий,  повитий  млою,  i
силует вiтродвигуна на далекiм вiддiлку маячить якось небуденно,  а  давнi
могили-кургани,  розкиданi  серед   степового   роздолля,   нiби   тануть,
переливаються м'яко,  мов  тиха  музика.  Ким  тi  кургани  насипанi,  якi
вiдшумiлi царства вони увiнчують?  Хто  навiки  присипаний  там  разом  зi
сво?ми жаданнями, пристрастями, ненавистю, любов'ю?
   А захiд пала?.
   Де, на якiй планетi  будуть  ще  оцi  грандiознi  фрески  неба?  Де  ще
чаруватимуть людину оцi могутнi заходи степовi?  Щоразу  розбуджують  уяву
хлопцiв цi палаючi простори заходу, коли сонце, сiдаючи, вже  купа?ться  в
багряних туманах або сухо догоря? край степу  кострищем,  а  вся  височiнь
неба гра? переливами найтонших барв i в  усiй  природi  ?  щось  елегiйне,
прощальне, очищаюче душу... Стоять вони, дво? друзiв, на землi, що  колись
була дном Сарматського моря,  а  потiм,  через  мiльйони  рокiв,  зеленiла
тропiчними хащами i водились тут рiзнi теплолюбнi  тварини,  нащадки  яких
живуть тепер тiльки десь на далеких вiд них континентах; а тут  шугають  в
небi реактивнi лiтаки з швидкiстю блискавок, i ефiр переповнений  голосами
та пiснями людськими, а над морською затокою, що далеко врiза?ться в степ,
над покинутим крейсером сходить вечiрня зiрка. Для  них  обох  то  вже  не
просто зiрка, то - осяяна сонцем далека планета. Скiльки у них розмов  про
ту планету, суперечок та  догадок:  вона  то  покрита  для  них  суцiльним
океаном, то жарка, безводна пустеля, то нема  там  життя,  тiльки  бушують
вiчно грози страшенно? сили, то вже iснують там i живi органiзми,  подiбнi
до тих, що були ось тут, на землi,  в  часи  палеозойсько?  ери.  Вечорова
голуба красуня, що найперше зiходить на ?хньому  обрi?  i  освiтлю?  степ,
вона нiби ?дна? ?хнi помисли, i вабить невiдомiстю,  i  пробуджу?  в  душi
солодку жагу мандрiв, польотiв, вiдкриттiв...
   - Ось що тiльки не для  мене,-  вихопилось  несподiвано  в  Сашка,  що,
зависнувши на милицях, невiдривно дивився на зiрку.
   Не вiзьмуть, мовляв, мене з мо?ми милицями в  польоти...  Це  було  так
несхоже на нього, на веселого житт?люба, який, зда?ться,  нiколи  не  знав
смутку, нiколи й не думав про сво?  калiцтво.  Його  мимовiльне,  сповнене
болю зiзнання, що так зненацька вихопилось з глибини душi, болем  рiзонуло
й Вiталiя, його пройняв такий жаль за Сашка, що вiн  готовий  був  власним
життям подiлитися з другом в цю мить, щоб тiльки зцiлити Сашка вiд недуги,
щоб був вiн в усьому здоровий, як здоровий вiн душею, i небо щоб було йому
доступне,  як  отим  реактивникам,  що  зараз  саме  ставлять  над  степом
височеннi "свiчки"...
   Палаюче бескеття хмар на заходi уже переплавлю?ться в якiсь  дирижаблi,
мов на гiгантських стапелях, постають там уже обриси якихось  розбудованих
кораблiв, велетенських ракет, а сонце ку? у сво?й  майстернi  все  новi  й
новi кораблi, i  вони  вже  палають  по  обрiю  святково-чистi,  блискучi,
стартове нацiленi в неземнi простори.
   - Привiт мрiйникам! - поверта? хлопцiв на землю знайомий голос. Це  той
же всюдисущий Гриня Ма-майчук гука? ?м з кабiни, пригальмувавши  бiля  них
свiй  закiптюжений  агiтфургон.-  Венеру   спогляда?те?   Барвами   заходу
милу?тесь? Не в той бiк дивитесь, пташата!
   - Куди хочемо, туди й дивимось,- каже Вiталiй.
   - Ви он куди погляньте. Мамайчук кива? ?м у протилежний бiк,  на  схiд,
уже притемнiлий, де на степовому крайнебi низом виринаючи з iмли, де-не-де
перламутрове бiлiють хмари-оболоки.
   - Ота, що за могилою копичиться, нiчого вам не нагаду??
   Одна  хмара  сто?ть,  пiднявшись  над  iншими  сторчма.  Висока,  бiла,
клубчаста, як химерно застиглий в небi, непорушний... атомний гриб!
   - Хiба не схожа?
   Притихлi, враженi стоять хлопцi.
   А Мамайчукiв фургон  уже  помчав  до  радгоспу,  рознуртував,  потяг  у
вуличку сiрий шлейф куряви.
   Зупиня?ться  фургон  бiля  чайно?,  на  заасфальтованiм  п'ятачку  бiля
клумби, де радгоспний люд збира?ться  пiсля  роботи  посидiти  на  лавках,
погомонiти. Лавок тут кiлька, але на них в  таку  пору  завжди  тiсно  вiд
курцiв, i декотрi просто  сiдають  по  краю  клумби,  спинами  до  високих
розквiтлих рож, що зараз  так  i  свiтяться  в  призахiднiм  сонцi  сво?ми
рожевими пелюсткастими чашками.
   I клумба ця, i латка  асфальту  виникли  завдяки  наполегливостi  Лукi?
Назарiвни i мають з ?? точки зору значення принципове. Нiчого,  по-вашому,
ця латка асфальту не да?? Нiщо вiн, по-вашому, цей п'ятачковий острiвець в
порiвняннi з морем чорноземiв з  маслянисто-чорними  рiками  розгаслих  на
цiлу зиму та осiнь шляхiв,  де  в  ту  пору  тiльки  й  можна  пробиватися
тягачами? Лукiя Назарiвна iншо? думки. Для того й покладено,  для  того  й
залито цей клаптик асфальту, щоб i сво?, i - головне - при?жджi бачили, що
й ми тут, у степах, не вiд темноти  сво??  на  тягачах  трясемось,  не  по
незнайству  шляхи  сво?  цiлу  зиму  нiби   плантажними   плугами   оремо,
розверта?мо, немов окопи... Зна?мо i ми теж, як  треба  жити,  прагнуть  i
нашi мотори шляхiв асфальтованих, та тiльки всього одразу не охопиш...
   Щоранку на цiм п'ятачку можна  бачити  героя-севастопольця,  колишнього
бiйця  морсько?  пiхоти  Мартина  Мамайчука,  що  мовчки  году?   крихтами
розледачiлих  радгоспних  голубiв.  Герой-севастополець   i   зараз   тут,
поскрипу? перед гуртом чоловiкiв на металевих сво?х колiщатках, пiд  якими
асфальт, нагрiтий денною спекою, грузько вдавлю?ться.
   - Ага, ось i мiй некерований... будяк! - вигуку?  Мамайчук,  загледiвши
сина. I по налитому туманом поглядовi його Гриця безпомилково  вгаду?,  що
батя вже вихилив у буфетi сво? законнi СПГ - сто п'ятдесят гвардiйських...
   - Чого ж це я, татуню, будяк?
   - Будяк!
   - Будяк до старостi цвiте... Це ж я вас, батя, цитую.
   - Ба який! - здивовано-грiзно апелю? батько до  гурту  робiтникiв.-  Ти
йому слово, вiн тобi десять!
   - Наш радгоспний битник,- поважно зауважу? череватий, обряклий  з  лиця
завiдувач пошти.
   - Ну да! Вiд слова "бити"! - гарячку? батько.- Треба б, та нiкому!
   - А за що? - диву?ться Гриня.- Цiлий день ось ганяв не обiдавши.
   - Пуття з того, що ти ганяв... Пустоцвiт сам, i робота твоя пуста! Грiш
цiна такiй роботi!
   - Звичайно, це не те, що збагачувати людство щiтками...
   Це молодий Мамайчук натяка?  на  те,  що  батько  його  ще  з  кiлькома
iнвалiдами якийсь час робив у радгоспнiй майстернi  шкребницi  та  залiзнi
щiтки для ферм.
   - Щiтки? Не тi щiтки ми робили! - кричить батько,  наливаючись  гнiвом,
пiдiймаючи до сина одутле, вкрите густою щетиною  обличчя,  що  теж  зараз
було колюче й жорстке, мов залiзна щiтка.- Не таких щiткарiв та  щiток  на
вас треба! Таких щiток треба на вашi поганi душi, щоб  коросту  з  них  iз
кров'ю, iз струп'ям здирали!
   - Спiвай, батю, вона довга,- каже син  i,  залишивши  батька,  спокiйно
пряму? до чайно?.
   Тiльки вiн зайшов у чайну - чиясь винувато-зсутулена спина шурхнула  на
кухню, за всiма ознаками то вiдбув чорним  ходом  товариш  Мажара,  голова
робкоопу. Адже нiчим природу не зупинити: молода Гринина борода росте...
   Все, з чим Гриня стика?ться в чайнiй, мовби навмисне створене для того,
щоб вивести його з душевно? рiвноваги, з йогiвського супокою. У вiддiленiм
вiд залу марлевим запиналом закапелку, де висить умивальник, поналивано  й
брудно. Рушник висить на гвiздку такий, що його гидко взяти в руки.  А  ще
гидкiше дивитись на отого чвару-п'янюгу, що  самотньо  варзлякае  в  кутку
залу: то Тамарин чоловiк. В нього нiс - як рубильник, вiн клю?  в  тарiлку
тим носом i щось бубонить погрозливо...
   Обслуговувати себе тут треба самому, всюди тепер самообслуговування,  i
з  усiх  робiтникiв  радгоспу   офiцiантка   робить   виняток   лише   для
Мамайчука-старшого   як   iнвалiда    вiйни,    ветерана.    Що    ж    до
Мамайчука-молодшого, то... взявши  алюмiнi?ву  тацю,  Гриня  пiдходить  до
видачi, але й тут його зустрiча? тiльки  розчарування:  того  нема,  а  те
закiнчилось. Холодний жилавий гуляш та компот - це все,  що  зосталось  на
твою долю, i навiть на це зазiхають мухи,  вiд  яких  ти  мусиш  весь  час
вiдбиватись. Який це треба мати гарт,  щоб  при  таких  наступах  на  твою
витримку не грюкати  кулаком  по  столу  й  не  вимагати  книгу  скарг.  А
скаржитись хочеться. На все. На гуляш, на рушник, на  отих  розвезених  по
стiнi р?пiнських "Запорожцiв", що так само, як i замашнi  брехуни-мисливцi
Перова, покликанi прикрашати кожну степову чайну. Чому така убогiсть уяви?
Чому така обмеженiсть вибору? Для всiх чайних,  якi  тiльки  ?  в  районi,
постача?  цi  бездарнi  копi?  якийсь  халтурник  з  обласного  центру,  з
упертiстю манiяка просува? сво? ерзац-мистецтво в маси... I нiхто його  за
халтуру до суду не тягне!
   Вхопивши гуляшу, Гриня кривиться: стiльки в  ньому  перцю,  що  в  ротi
горить.
   - Стронцiй да?те замiсть приправи? - зверта?ться вiн до офiцiантки,  що
прибира? посуд iз столiв.
   Ця офiцiантка Клава, старша дочка Горпищенкова, тiльки  й  скрашу?  цей
похмурий заклад сво?ми плавкими рухами та терплячою  до  всього  привiтною
усмiшкою. Вона вже, зда?ться, звикла до нарiкань, до скарг, до бубонiння i
без крайньо? потреби не ув'язу?ться з вiдвiдувачами в суперечки.  Всiм  не
догодиш. Лаються - перемовч. Гринi ж вона просто спiвчува?. В ротi палить?
Певне, йому дiстався самий перець, що осiв на дно.
   - Запий, Гриню, компотом... Воно пройде. Гуркiт з кутка  привернув'?хню
увагу. То технiк по штучному осiменiнню прогуркотiв стiльцем  по  пiдлозi,
ледве не впав, але знову  прибрав  бiльш-менш  сидячого  положення  i  вже
куня?.
   - Нiчого ж я йому, крiм компоту, й  не  давала,-  тихцем  виправду?ться
Клава, киваючи в той бiк,- а вже п'яний.
   - То вiн ще вiд спирту лабораторного п'яний,набурмосено кида? Гриня.
   Кiнчивши клопоти з посудом, Клава  присiда?  навпроти  Гринi,  що  таки
закiнчу? свiй вогненний гуляш.
   - Де був, що бачив, Гриню? - з цiкавiстю розпиту? вона.-  Скат  спустив
по дорозi, чи чого ти такий невеселий вернувсь?
   - Скат - це дрiбниця буття, Клаво. Вивчаю походження хамства людського,
грубощiв, черствостi, душевно? глухоти. Бува?, отак нi з сього нi  з  того
вiзьмеш i образиш людину. Зовсiм не бажаючи того. Просто через хамство  чи
здуру.. Людинi й так болить, а ти ще припечеш...
   - Бува?, Гриню, бува?.
   - Та ще глупства -  ось  чого  органiчно  не  виносить  моя  душа.  Мчу
сьогоднi степом "Бе-наступу" (себто - "Бiльшовицького наступу"),  нiде  нi
душi живо?, дорога така, що пiсля чумакiв вiсiмнадцятого сторiччя нiхто по
нiй не ?здив аж до мене оце, i  раптом  серед  просторiв,  серед  безлюддя
стирчать край дороги величезнi таблицi, всiянi цифрами. Стiльки  цифр,  що
?м i електронна машина ладу не дасть - кiбернетичний  дiдько  в  них  ногу
звихне. А це ж для мене, щоб я читав, схоплював на льоту.  I  зветься  це:
наочна агiтацiя. Скажи, Клаво, для чого ми робимо це?
   - Не знаю,- каже вона трохи винувато.
   - Для га-ло-чки! Для звiту казенного... Бо  звикли  так.  А  догматики,
вони й сьогоднi ще не перевелись. Той лiзе думки тво?  перевiряти,  а  той
помпезну арку якусь буду? серед степу. Для кого тi в'?знi арки в "Чабанi"?
Для яких трiумфаторiв? I я ще мушу до них ?хати переймати досвiд.  Я,  чия
кiнопересувка не зна? втоми, чи? кiнострiчки нi разу не рвались. В мене  в
фургонi бiблiотека, в мене на озбро?ннi - магнiтофон; ?ду, ставлю, записую
доярку... Оце вам стрижуть, оце доять - чу?те, як сярпа? в дiйницю молоко?
Живий голос даю, а не таблицi ?хнi бездиханнi.
   - Ти б i нас коли-небудь записав,- мовить м'яким голосом Клава.- А то ж
цiлий день у парнi, у духотi, а щоб душевним словом з ким  перекинутись...
Скорше вилають тебе нi за що.- Вона майже з острахом зирнула в протилежний
куток на технiка осiменiння, що саме глухо бухтiв там, щось вимагаючи.
   - Запишу, запишу й тебе, Клаво,- обiця? Гриня,- i Тамару, подругу твою,
запишу, хоч вона й зв'язала себе з оцим типом...
   -  Ох,  не  кажи,  Гриню...  Не  фортунить  нам  нi  в  любовi,  нi   в
облiгацiях...
   - Клаво, ти мислиш вiджилими поняттями. Скiльки разiв  сама  тiкала  до
батька вiд свого Тимохи, а ще говориш про любов. Яка зараз, в атомний вiк,
може бути любов?
   - Стривай, сам узна?ш... Натрапиш на свою.
   -  Зда?ться,  любов'ю  називають  оте  сидiння  увечерi  в  парку,  оте
парування, коли вiн сигарету смокче,  а  вона  млi?,  схилившись  йому  на
грудну клiтку? - каже Гриня похмуро.- Транзистор десь в кишенi чи в пазусi
за них говорить, а вони сидять, мовчать, прислухаються до власного тiла...
Голос iнстинктiв, крик статi - це тепер все.
   - Мабуть, i в тебе, Гриню, любовна невдача, що ти так лютишся... Скажи,
запала в серце якась?
   Тiльки Гриня, насупившись, взявся за компот, як до  зали,  прослизнувши
десь через кухню, розбентежено влетiла Тамара-зоотехнiчка. Це вона прибула
аж з вiддiлка забирати свого. Не вперше ?й сюди так  заходити  -  з  тилу,
через кухню, щоб i люди не бачили, щоб не горiти перед ними вiд сорому  за
свого непутящого  чоловiка.  Ось  вона,  тендiтна,  тонкостанна,  квапливо
пiдiйшла  до  нього,  нахилилась,  як  до  хворого,  i  вже  умовля?  його
проникливим, схвильованим голосом. Голос ??, красивий, музикальний, так  i
лл?ться ласкавiстю на п'яндюгу. Невже вона справдi коха? його? Невже  може
кохати твань, грязюку, пiтьму застелено? алкогольним туманом  психiки?  Чи
це гордощi? Подружнi гордощi, напевне, тiльки й примушують ?? отак ?здити,
пiдбирати,  причепурювати  свого  п'яницю,  уперто  дошукуватись  людсько?
гiдностi там, де ?? й не сiяно. Для Гринi  просто  загадка,  як  це  вона,
Тамара, вродлива дiвчина, активiстка, що недавно була веселою, спiвучою, з
декотрими навiть гордою, сама себе прирекла на те, щоб зараз принижуватись
перед оцим нiкчемним, грубим, брутальним типом, якому вона  вiддала  себе.
"Нi, це самолюбство ?? не витриму?,- поясню? собi  Гриня,-  це  воно  жене
Тамару сюди, воно змушу? йти, принизливо забирати з  чайно?  свого  пияка,
щоб тiльки приховати вiд людей його нiкчемнiсть..."  Клава  теж  допомага?
подрузi, радить ?й щось, а пияк телесу?ться вже на всю чайну.
   - Iди... Вiдчепись,- вiдмаху?ться вiн вiд Тамари i дода? при цьому таке
слово, що навiть Гриня вiдчув себе так, наче на нього бурхнули багнюкою. А
Тамара? Злящила його хоч по мордi? Нi, сто?ть, нiби й  не  почула  образи,
тiльки нiяково ?й, що поблизу свiдки цi?? сцени, вона навiть  посмiхнулася
сво?ю змученою усмiшкою: не надавайте, мовляв, цьому значення... Але Гриня
нада?. Вставши,  вiн  пiдходить  до  технiка  i,  делiкатно  вiдсторонивши
Тамару, бере того за карк. Так i взяв - однi?ю рукою за загривок, а другою
- залiзним обхватом - за зап'ястя руки, пiдняв, поставив на  ноги.  Технiк
одразу проклiпався i немовби але протверезився:
   - Ти... ти... ти... хiба дружинник?
   - Я ще з  колиски  дружинник,-  процiдив  Гриня  крiзь  зуби  i  попхав
розв'ялене тiло до дверей. Технiк бiля одвiрка вперся.
   - Ти... не дружинник,- белькотiв вiн.- Не ма?ш права...
   Гриню це аж розвеселило, вiн пiдморгнув Клавi й Тамарi.
   - Як то не маю права? Ти мене в бородi не впiзнав. Перед  тобою  -  син
севастопольця! Внук махновця! Хавбек рiдно? тобi радгоспно? команди!.. Так
що вибачай! - I вiн з силою  штурхнув  п'яндигу  у  вузький  прохiд  через
кухню, i хоч технiк  i  там  спинчався,  спотикався,  падав,  Мамайчук  за
хвилину виволiк уже вишмаруваного глиною технiка  надвiр.  Там  уже  ждала
прихована вiд людських очей Тамарина бiдарка. Запряжена гнiдим з вiддiлка,
сто?ть у дворi вона, неподалiк вiд помийно? ями.
   - Сюди його, сюди,- повторю? Тамара занепоко?но, метушливо  i  ще  щось
ласкаво  кигиче,  поки  Гриня  нещадно  втиску?  в   бiдарку   цей   мiшок
просмердюченого алкоголем людськогр тiла.
   - Спасибi тобi,- каже Тамара, звично сiвши  в  бiдарку  й  беручись  за
вiжки,- спасибi, що допомiг.- I вперше, вiдколи Гриня зна?  ??,  обдарову?
його, Гривню, поглядом тако? гарячо? вдячностi, тако? нiжностi й краси, що
йому аж сумно пiсля цього ста?.
   Вiн деякий час сто?ть тут сам.
   - Боже, якщо ти ?! Врятуй мою душу, якщо вона ?! - тихо вигуку?  Гриня,
наслухаючи даленiючий клекiт бiдарки. Потiм  iде  на  п'ятачок,  де  тепер
стало ще люднiше. Батько, як i  ранiш,  крутиться  серед  гурту  на  сво?й
iнвалiдницькiй. дощечцi з колiщатами. Син пiдходить до нього.
   - Дай менi, батю, в зуби.
   Це вiн на такий манiр просить у  батька  закурити.  I,  що  найдивнiше,
батько  мовчки  лiзе  твердими  запеченими  пальцями   до   кишенi   сво??
засмальцьовано?  гiмнастерки,  з-пiд  яко?  рябi?  на  грудях   не   менше
засмальцьований матроський тiльник, довго ри?ться  i,  добувши  нарештi  з
кишенi сигарету, пода? ?? синовi.
   Ляси точить саме Прошка Гробань. Прошка цей недавно  демобiлiзувався  i
тепер працю? на водокачцi, а пiсля роботи, йдучи додому,  нiколи  не  мине
нагоди покачати воду i тут. Легкий на слово, веселий, вiн любить, зiбравши
гурт  цiкавих,  брехонути  ?м  з  свого   вояцького   минулого   що-небудь
приголомшливе, розгонисто-неймовiрне. Служба його нiбито полягала в  тому,
що вiн iз командою бiйцiв  супроводжував  важливi  вантажi  по  залiзницях
кра?ни, бував i  на  Далекiй  Пiвночi,  i  на  Далекому  Сходi,  i  просто
нелегко-таки вгадати, де вiн бреше, а де каже правду,  похваляючись,  яких
пригод зазнавала в дорозi ?хня бойова команда, та як жили вони дружно,  та
в якi кожухи куталися,  стоячи  вночi  в  тамбурi  на  посту  на  паленнiм
сибiрськiм морозi.
   - А то  ще  надибали  ми  якось  в  сусiдньому  ешелонi  кiлька  ящикiв
апельсинiв та яблук,- такi були червонобокi, наливнi, вищий сорт,блиска? в
усмiшцi зашмарований Прошка.- I, клянусь, не ми пломби  скручували,  хтось
до нас уже ?х поскручував,  а  комендант  нажохкав  на  цьому  якраз  нашу
братву, то ми з тими апельсинами та яблуками - куди? Раз!  раз!  ?х  та  в
жерла гармат! Та брезентом зверху! А коли вже  состав  рушив  i  комендант
зостався далеко, ми тодi до гармат, вiдкрива?м замки, а звiдти  золотi  та
червонобокi  нашi  ядра  на  платформу  порось,  порось!   Бери,   братва,
вгощайся... Кругом мороз, а воно пiд ноги тобi наче  тiльки-но  з  дерева:
червоне, свiже, ще й пахне...
   - Отакими б ядрами тiльки й стрiляти,- роздумливо каже дiд Смик, столяр
iз майстернi.- На таку вiйну i я згодився б...
   - Брехня... Все  брехня,-  сердито  каже  Мамайчук-iнвалiд,  покрутивши
закудланою головою  i  скреготнувши  колiщатами.Сталлю  стрiляють,  рваним
гарячим залiзом, а не яблуками тво?ми пахучими!
   - Що сталь, тепер уже iншi штуковини  ?,-  каже  завгар  Семен  Кухтiй,
лiтнiй обважнiлий чоловiк у  набакиренiй  кепцi.-  Куди  там  "катюшам"...
Агрегат!
   - Таких краще не чiпай,- погрозливо смi?ться Прошка.
   - А подумати,- тихо мовить  дiд  Смик,-  всi?ю  тi?ю  силою  страшенною
який-небудь сержант молоденький завiду?...
   - А що там завiдувати,- махнув  рукою  Прошка.-  Команду  дали,  кнопку
натиснув - i все.
   -   Брехня,-   поникнувши   головою,    сердиться    Мамайчук-iнвалiд.-
Натиснути... Натиснути теж треба вмiти. Ти ось цього застав, чи вiн зумi??
- Налитi оловом очi зводяться вгору, на сина.
   - Зумiв би, не турбуйтесь, татуню,- вiдказу? син.
   - А чого ж во?нком заверта?  тебе?  Тiльки  острижуть,  та  й  одержуй,
батьку, здачу... Пiде у вовнi  -  верта?ться  стрижений.  Доки  вони  тебе
стригтимуть задарма?
   -  Я  в  них  не   вiдпрохувався.   Самi   завертають   з   поваги   до
батька-ветерана.
   - Доведеш ти мене... Восени сам подамся в район, скажу во?нкомовi,  хай
забира?! Хай з тебе там трохи ворсу витруть.
   - На волоску, на волоску весь свiт висить,- бубонить  сво?  дiд  Смик.-
Той, що сто?ть у них там бiля кнопки... Або з  водневою  бомбою  цiлу  нiч
лiта?... Хiба йому  довго  до  лиха?  Помутиться  ум,  хто  йому  завадить
надавити кнопку?
   - Хай тiльки спробу?,- весело кива? в бiк моря  Прошка.-  Психоне  вiн,
психону i я!
   - Балачки,- береться за велосипед комбайнер Грицюта.
   А Мамайчук-молодший, пускаючи в небо дим кiльцями, дода? злiсно:
   - Не люди, а гуси в наш час вирiшують долю свiту, коли ви хочете знати.
Вiдомо вам, що звичайнi нашi дрохви та  дикi  гуси  на  екранах  локаторiв
зображення дають? Колись було в iсторi?, що гуси Рим врятували,  а  тепер,
навпаки, вони можуть з цiло? планети зробити попiлець. I  пiсля  цього  ще
хочуть, щоб я був начинений оптимiзмом...
   - Брехня... Все брехня...- мимрить батько,  i  похнюплена  голова  його
зiв'яло пада? на груди, на засмальцьованi,  аж  облiзлi  колодки  орденiв.
Обрубане тiло його розморено,  обважнiло  осiда?,  зда?ться,  вiн  ось-ось
схитнеться i впаде з сво?х колiщаток. Син пiдхоплю? його.
   - Е! Пора, батьку, спати.
   I те, що вiн робить пiсля цього, змушу? примовкнути всiх.  Намилившись,
молодий Мамайчук, мов дитину, бере батька  на  руки,  бере  разом  з  його
колiщатками i, мiцно,  обережно  ступаючи,  несе  до  фургона,  що  сто?ть
поблизу, за кущами тамариску. Батько й не пруча?ться, йому це  не  вперше,
вiн тiльки щось сонно мимрить, схилившись головою  синовi  на  плече,  що,
йдучи з сво?ю ношею крiзь заростi тамариску, вiдгорта?  м'яке  ?хн?  вiття
обличчям.
   Прогуркотiв фургон, по?хали Мамайчуки, завiянi сухою червоною  курявою,
а робiтники ще довго пiсля цього сидять примовклi, дивлячись на те  мiсце,
де щойно чварував ?хнiй севастополець i де пiсля його колiщаток  зостались
глибокi слiди, хаотично повдавлюванi в розiгрiтий за день асфальт.



   VI. ПЕРЕДЧУТТЯ ОКЕАНУ

   Середня школа - окраса радгоспу.
   Будинок ??, ?диний  на  цiле  селище  двоповерховий,  височить  з-помiж
темно? зеленi парку, далеко виднi?  в  степ  сво?ми  великими  вiкнами  та
блакитним фронтоном. Як  вулик,  гуде  вона  взимку,  цiлу  весну  шкiльне
подвiр'я повниться дитячим галасом, а потiм наста? нарештi той день,  коли
десятикласникам луна? ?хнiй останнiй дзвоник,  коли  малюк-першокласник  в
радiсному захватi довго калататиме тим  важким  дзвоником  у  коридорi,  а
вони, завтрашнi випускники, занишкнуть, прича?но й схвильовано слухаючи це
знайоме дзеленчання, що стiльки рокiв кликало ?х у клас,  а  тепер  хвилю?
прощально i сповню? душу передчуттям чогось нового, незвiданого.
   Мине напруга екзаменiв, i нарештi настане випускний вечiр,  той  вечiр,
коли столи з фiзичного кабiнету вже витягнуто на  подвiр'я  й  розставлено
пiд деревами, тут же прилаштовано й клубну радiолу для  танцiв,  але  вона
поки що мовчить, бо весь гомiн ще он  там  -  на  другому  поверсi  школи,
звiдки через вiдчиненi навстiж вiкна раз у раз долинають  оплески:  то  ще
комусь вручають атестат зрiлостi.
   А  коли  втихнуть  там   оплески,   .вiдлунають   слова   напучень   та
поздоровлень, коли вiдмiнниця Алла Ратушна вже  схлипне,  вiд  iменi  всiх
однокласникiв прощаючись з рiдною школою та вчителями, а директор радгоспу
Пахом Хрисантович скрипучим  голосом  пообiця?  випускникам,  на  вiдзнаку
?хньо? активно? участi у виробництвi, дати грузовик для екскурсi?,-  пiсля
цього  всi  учасники  вечора  висипають  на  подвiр'я  i  Гриня  Мамайчук,
вiдповiдальний за радiолу, включа? для сюрпризу  винуватцям  торжества  ту
саму мелодiю, якою проводжала Земля Гагарiна в полiт.
   Це здорово виходить,  випускники,  батьки  i  вчителi  -  всi  слухають
знайому мелодiю, а з-за радгоспного парку сходить мiсяць, i хоч вiн  майже
уповнi, але цього небесного лiхтаря сьогоднi для них недостатньо, i  серед
розливу музики чути жартiвливу команду директора школи Павла Юхимовича:
   - Свiтло!
   - ?сть свiтло!
   I враз на всiх так i б'? злива свiтла, на якусь мить люди аж мружаться,
заслiпленi, наче юпiтерами, гронами електроламп,  що  ?х  ще  вдень  рясно
понавiшували  на  деревах   Кузьма   та   Вiталiй,   головнi   освiтлювачi
сьогоднiшнього вечора.
   Музика лл?ться, а члени батькiвського комiтету вже припрошують людей до
столу,  довготелесий  майор  Яцуба  в  старанно  випрасуваному  костюмi  з
китайсько?  чесучi  з  натхненням  в  голодних  очах  енергiйно  порядку?,
розподiля? мiсця, вносячи лад i поправки на ходу. Пiсля неминучих в  таких
випадках вагань та церемонiй учасники вечора кiнець  кiнцем  розсiдаються,
чемно займають мiсця за цими лабораторними столами, де сьогоднi  не  колби
та реторти стоять, а буфетнi делiкатеси та пляшки  з  лимонадом.  Осторонь
столiв  пiд  кущами  лисняться,  правда,  й  барильця  з  вином   власного
радгоспного  виробу,   але   вони   поки   що   перебувають   на   якомусь
напiвлегальному становищi, бо майор Яцуба як голова батькiвського комiтету
до останнього моменту був категорично проти хмiльних напо?в  на  шкiльному
вечорi i, зда?ться, тiльки тепер  оце  зм'якшився,  пiсля  того  як  стало
вiдомо, що донька його Лiна вийшла на срiбну медаль. Це ж подiя!  Глянувши
на вiдставника збоку, можна подумати, що вiн сам  персонально  одержав  цю
медаль,- так гордовито, упевнено трима?ться його сива  голова  на  високiй
витягнутiй ши?. Радiсть його  побiльшу?ться  ще  й  тим,  що  медаль,  яка
дiсталася Лiнi, вислизнула з рук  iншого  претендента  -  Лукi?ного  сина,
цього невдалого генiя в трусиках,  який  перед  самим  фiнiшем  на  чомусь
спiткнувся, вхопив пару четвiрок, за що й ма? не медаль, а дулю  пiд  нiс!
Такий поворот справи просто ощасливив Яцубу: хай зна? голова робiткому, як
треба виховувати власних дiтей. Лукiю це, видно, шкребе за  душу,  а  тому
радiохулiгановi, зда?ться, й за вухом не свербить, уже  вiн  посмiха?ться,
когось висмiю? в гуртi хлопцiв, що, понахилявшись, з  комiчними  гримасами
розглядають   етикетки   на   пляшках   лимонаду    (лимонад    поставлено
десятикласникам якраз з iнiцiативи Яцуби). Майор почува?, що саме  в  тому
хлоп'ячому гуртi й до нього самого гнiздиться насмiшкувата неповага, i хоч
з людьми вiн сьогоднi тут добрий, великодушний, але коли в полi його  зору
опиня?ться  розхристано-безтурботний  Лукi?н  скептик,  чи   ротатий   син
Осадчого,  що   ростом   вже   переганя?   батька,   чи   неприязно-чемний
Стасик-переселенець у сво?й вишитiй гуцулцi, то густi брови Яцуби мимоволi
насуплюються, а погляд ста? тягучим, важким.
   Дочку свою Яцуба посадив так, щоб вона була на виду,  щоб  мiг  вiн  не
спускати з не? ока, та, зрештою, як медалiстка, вона  й  ма?  право  тепер
сидiти найближче до цього поперечного столу, за яким розмiща?ться  так  би
мовити, президiя сьогоднiшнього вечора.
   Лiна -  худорлява,  серйозна  дiвчина,  з  великими,  як  i  в  батька,
блискучими  очима;  сьогоднi  вона  не  в  стандартнiй  шкiльнiй  формi  з
фартушком, а, нарiвнi з бiльшiстю  дiвчат,  в  бiлому  випускному  платтi,
з-пiд вирiзу якого виглядають ??  худенькi  ключицi.  Медаль  далася  Лiнi
нелегко, пiд очима аж синява пiдковами лягла. По  напруженiй  наструнченiй
позi видно, що дiвчина й зараз все  ще  наелектризована  напругою  власних
нервiв, вона ще мовби аж не вiрить i сво?й медалi, i  сво?й  першостi;  ??
темнi, широко вiдкритi очi дивляться на батька нiби навiть злякано  -  цим
поглядом, i гарним вигином ши?, i навiть отими  ключицями,  що  виглядають
з-пiд плаття незвично, беззахисне якось, вона  зараз  дивовижно  схожа  на
свою матiр у молодостi. Тепер у не? вже не мати, а мачуха, бо  першу  свою
дружину майор Яцуба поховав, ще перебуваючи на Пiвночi.
   Пiвжиття його минуло там, де вiчна мерзлота,  де  нiч  по  пiвроку,  де
влада його над табiрним людом була майже безмежною.  Люди,  якi  поступали
пiд його руку, всi були злочинцями, тавро злочинiв  прокляттям  лежало  на
них, робило ?х безправними, прирiкало ?х на безвiдмовну йому  пiдлеглiсть.
I  хоч  пiзнiше  з'ясувалося,  що  найбiльше  було  там   змовникiв   змов
сфабрикованих, диверсантiв без диверсiй, шпигунiв без шпигунства i що  всi
?хнi зiзнання були тiльки виплодом чи??сь хворо? фантазi? чи ?хнiх власних
кривавих марень, проте не йому, не Яцубi, було розбиратись тодi, хто з них
винуватий, хто нi. Його справою було неухильно виконувати свою  службу,  i
вiн ?? виконував, i навряд чи хто скаже, що вiн,  "громадянин  начальник",
як його величали там, дiяв протизаконне, давав кому-небудь карцера  нi  за
що. Добре працю?ш, навпаки, ма?ш вiд табiрного начальника  подвiйну  пайку
хлiба, перевикону?ш норми - дасть вiн тобi  ще  й  "премблюдо"  у  виглядi
тарiлки сиро? картоплi, i тво? право розпоряджатися нею на власний розсуд.
   Там, в тих суворих  тундрових  просторах,  в  ночах  табiрного  тяжкого
iснування побачили свiт його крихiтнi доньки. Пiдростаючи, вони не  знали,
що таке виноград, вони не вмiли  ?сти  яблуко,  зате  змалечку  вже  вмiли
гризти сиру картоплю, що  давала  ?м  вiтамiни.  I  коли,  нарештi,  Яцуба
змушений був пiти у вiдставку i пере?хав на пенсiйне життя сюди, то  Лiна,
його улюбленичка, й тут, в краю пiвденно?  розкошi,  в  краю  баштанiв  та
виноградникiв, при нагодi ще бралася гризти  зубенятами  сиру  картоплину,
викликаючи регiт радгоспних дiтей.
   Заради сво?? Лiни батько готовий хоч на дибу, нiчого для не? не шкоду?,
вдома все пiдпорядковано одному - здоров'ю Лiни та ??  навчанню.  Не  може
дiвчина  поскаржитись  i  на  теперiшню  свою  мачуху,   колишню   табiрну
фельдшерицю, яка нi в чому не перечить не тiльки Яцубi, але не перечить  i
доньцi. До Лiни мачуха незмiнно послужлива й навiть запобiглива, i скорiше
сама вона могла  б  нарiкати  на  свою  пасербицю  за  ??  уперту  крижану
холоднiсть, якою Лiна кара? мачуху за грiх ?? любовi з батьком,-  не  може
обом ?м простити того, що мiж ними виникла близькiсть, коли мати  була  ще
жива, тяжко хвора. Цей холод  i  душевну  неприступнiсть  батько  й  зараз
вловлю? в очах Лiни за отi?ю зовнiшньою мовби  зляканiстю.  Навiть  в  цей
вечiр, коли ?? руки так трепетно брали свiй  атестат  зрiлостi  та  срiбну
медаль, не стала дочка по-справжньому  веселою,  не  вiдтанула  душею,  не
забула, видно, вчорашньо? сварки iз  ним.  Сварка  виникла  з  дрiбницi  -
зайшла  мова  про  оформлення  документiв  для  паспорта,  i  батько   мав
необережнiсть запропонувати дочцi змiнити iм'я, бо звати ??, власне,  було
не Лiна, а Сталiна, але на батькову раду перейменуватись його Лiна-Сталiна
так i скипiла, так i кинулась :
   - Я вам не колгосп, щоб мене перейменовувати! Ранiш треба було думати!
   I справдi, чому не подумав? Але ж усе було таким  твердим  i  надiйним,
замiреним нiби  на  тисячолiття...  А  тут  до  паспорта  доросла,  i  вже
ускладнення, i вже, виходить, сам  ти  кинув,  хай  маленьку,  а  все-таки
плямку на ?? бiографiю, на всi ?? майбутнi анкети. Це неодмiнно треба буде
поправити, все, що торка?ться дочки, мусить бути чистим, бо цi?ю доньчиною
чистотою вiн нiби боронить i себе, захища?ться нею проти  минулого,  проти
таборiв, злочинiв, проти всього, що його дедалi частiше почина? гнiтити...
   За столами люди вже всiлися, директор школи, пiдвiвшись, просить уваги,
i в цей час з'явля?ться ще один жданий всiма тут гiсть,  по  якого  бiгала
цiла делегацiя дiвчат випускного класу: капiтан Дорошенко.  Тоня  та  iншi
дiвчата, що бiгали кликати капiтана, аж сяють  -  дивiться,  мовляв,  кого
привели!
   Дорошенко приязно й неквапливо вiта?ться з людьми; в сво?му  крислатому
кашкетi та бiлому  парадному  кiтелi  моряка  вiн  справля?  на  присутнiх
враження якесь пiдбадьорливе, небуденне, хоч i  щоразу  вiн  при?здить  до
матерi саме  таким:  свiжий,  пiдтягнутий,  тропiчними  зливами  скупаний,
засмаглявлений на  сонцях  нетутешнiх,  повен  пахощами  далеких  морiв...
Капiтана садовлять на почесному мiсцi - мiж Лукi?ю Назарiвною i директором
школи, а майор Яцуба аж через людей простяга? капiтановi руку,  бо  з  ним
вони ровесники, спiльно в комсомолi колись починалася ?хня юнiсть.
   - Знов сходяться нашi дороги, Iване! - голосно каже Яцуба.- А надовго ж
були розiйшлися! Доки ти десь там плавав по  чужих  морях,  по  кабаре  та
шантанах сигарами димiв, ми тут культи будували та самi ж i розвалювали...
   Перехопивши серйозний погляд дочки, Яцуба з гордiстю вказу?  капiтановi
на не?:
   - Ото моя медалiстка, i по навчанню перша, i квiти вирощу? -  землi  не
цура?ться... Ще й на iнструментi гра?!
   Капiтан  кивком  голови  вiта?  дiвчину,  що  досадливе  хмуриться  вiд
батькових похвал; так само вiта?ться вiн  i  з  хлопцями-десятикласниками,
мiж якими саме втискуються ?хнi однокласницi, тi самi, що  бiгали  кликати
сюди капiтана. З iронiчними посмiшками беруться  хлопцi  за  пляшки  свого
ситра та лимонаду, що педагогiчне вишикувались перед ними, наливають цього
дитячого напою спершу собi, потiм дiвчатам, а одна з дiвчат -  грайливоока
така  смаглявка,  почуваючи  на  собi   капiтанiв   погляд,   насмiшкувато
застерiгав кавалерiв:
   - Тiльки не дуже впивайтеся, хлопцi, бо нi з ким буде танцювати!
   Лукiя, нахилившись до капiтана, стишено-iнтимно  поясню?  йому,  що  то
дочка Горпищенка-чабана.
   - Ох, крутиголова, натанцю?ться хтось вiд не?... I при цих словах  вона
мимоволi швидко i неспокiйно глянула на  свого  Вiталика,  що  зiщулившись
сидiв поруч з Тонею.
   - Он воно що,- посмiхнувся капiтан сво?й догадцi.
   Йому подобалася ця юна пара. Хлопець  сидить  нiби  аж  трохи  знiчений
прилюдним сусiдством з нею,  з  юною  шкiльною  красунею,  а  вона  так  i
пострiлю? на всiх сво?ми блискучими, як вишня в росi, очима, не всидить на
мiсцi, смi?ться, красу?ться, знаючи й сама, що вона гарна i що ?й сьогоднi
дозволено красуватись, розпустивши хвилясте волосся по плечах...
   - Славного сина ма?ш, Лукi?,- каже капiтан,  затримуючись  поглядом  на
Вiталиковi, мовби  вивчаючи,  що  дума?  той  упертий  хлоп'ячий  лоб  пiд
вицвiлим  солом'яним  вiхтиком  чубчика,  крiзь  який  раз  у  раз  весело
зблискують зiрки-iскорки очей.- Наче ще вчора я його на руках тримав...
   Поряд з Тонею та Вiталi?м - рядком ?хнi однокласники, не всiх уже ?х  i
впiзна? капiтан,-  чий  то?  А  чия  то?  Ростуть  мов  iз  води!  Скiльки
плюндрували цей край, скiльки мордували людей...  Квiтучу  молодь,  отаких
же, як цi, юних синiв i дочок народу, пiдлiткiв, майже дiтей,  виловлювали
по степах, в загратованих вагонах вiдправляли на Захiд, випiкали на  руках
i на серцях невiльницькi тавра... Скiльком старшим сестрам та братам цього
наймолодшого  поколiння  так  i  не  судилось  вернутись   з   фашистських
каменоломень, з каторги пiдземних заводiв, з концтаборiв, овiяних смородом
кремацiйних печей... А життя йде, i новою красою  розквiта?  степ,  i  вже
мовби у вiдповiдь всiм збанкрутiлим завойовникам свiту луна?  цей  молодий
смiх, бурхають пiд зоряним небом веселощi  цих  житт?радiсних,  засмалених
сонцем юних степовикiв та степовичок... Налитi здоров'ям,  широкобровi,  з
мiцними  руками,  що  вже  торкалися  працi,  з  почуттям   гiдностi,   що
пробива?ться в кожному,  вони  ще  всi  в  якомусь  бродiннi,  то  стануть
серйозними,  то  знову  розсмiються,  мов  дiти,  згадуючи  щось  комiчне,
скажiмо, той випадок, коли вони вперше зайшли  в  свою  оцю  новозбудовану
школу,- в нiй ще пахло тодi свiжою фарбою, i до чого  не  торкнись  -  все
липне,  i  коли  на  уроцi  фiзкультури  в  спортивному  залi  фiзкерiвник
скомандував ?м: "Лiворуч!" -то нiхто з них не  мiг  виконати  команду,  бо
п'яти поприлипали до пiдлоги!
   - Лiворуч! Праворуч!
   А вони нi з мiсця, стоять наче вкопанi, а потiм враз вибухають реготом,
навiть суворий ?хнiй фiзкерiвник тодi розсмiявся, так i не  повернувши  ?х
нi праворуч, нi лiворуч.
   Згадали пригоду,  пересмiялись  i  знову  примовкли.  Задуманi  хлопцi,
задуманi й дiвчата, i ця задумливiсть робить ?х мовби  дорослiшими,  мовби
переносить кожного в завтрашн?, в той iнший свiт, з якого до них  поки  що
долина? одна тiльки музика.  В  ?хньому  вiцi  вiн,  капiтан,  уже  плавав
кухарчуком на байдi, возив кавуни на Одесу, рано проходив школу  житт?вого
гарту. Найбiльшою мрi?ю його тодi було побувати в кругосвiтньому плаваннi.
I ось побував, i пронiс прапор революцi? по свiтах,  по  всiх  океанах,  i
знову вернувся на рiдний берег. У рiзних  товариствах  бував,  за  рiзними
столами сидiв Дорошенко у сво?му кругосвiтньому життi, але, зда?ться, нiде
не було йому так затишно й привiтно, як тут, в цьому  товариствi,  де  вiн
мимоволi милу?ться красою сво?х степових орлят, де на другому кiнцi  столу
вже пiдводиться висохлий, як люлька, чабан Горпищенко з мiцним  гранчастим
келешком у руцi.
   - За ваше здоров'я, дiти! - проголошу? вiн.- Щоб були ви щасливi та щоб
вiйни на вас не було!
   Булька?, переливаючись iз  барильця  в  карафки,  добуте  з  радгоспних
льохiв  вино,  вже  й  перед   хлопцями-випускниками   сто?ть   наповнений
каламутною рiдиною графин,- то вино каламутиться в ньому сво?ю  молодiстю!
Запротестувати б Яцубi, та навiть Яцуба в напливi великодушностi вiдступа?
вiд правила:
   - Ну, на цей  раз  уже...  по  шкалику  можна.  Як  член  батькiвського
комiтету - дозволяю! Хлопцi розчуленi, вони мiж собою нишком випивають  за
"нашого рiдного  Держиморду",  а  довга  Яцубина  шия  знову  витягнулась,
хрящуватий  випнутий  кадик   ходить   енергiйно,   голос   луна?   гучно,
металево,законодавець столу не забува? про те, щоб  тримати  iнiцiативу  в
сво?х руках, сюди й туди порядку?, органiзову? настрiй, того  виклика?  на
слово, а того притриму?, навiть директор школи,  мовби  оглушений  голосом
сусiда, принишк,  добровiльно  поступився  вiдставниковi  сво?ми  правами.
Несила тiльки Яцубi прибрати  до  рук  чабанське  крило  столу,  де  знову
пiдводиться настовбурчений, владний, в розкошланiй  сивинi  Горпищенко  i,
сам надавши собi слово, проголошу? здравицю за  моряка,  за  капiтана,  що
"виконав плавбу кругосвiтню"...
   Чабанове  слово  пiдтриму?ться  схвальним  гулом  голосiв  та  знайомим
передзенькуванням   вподовж   столу,   а   чабан   i   пiсля   цього    не
сiда?,намовчавшись у степу, вiн зараз хоче балакати, розповiда? про те, як
i сам вiн, власне, був у кругосвiтнiх мандрах, хоча  й  зробив  це  не  по
водi, а по сушi...  Товариство  зацiкавлене,  заiнтриговане,  котрийсь  iз
чабанiв виказу? навiть недовiру:
   - Та коли ж це ти був кругом свiту?
   I Горпищенко поясню?, що було це  пiд  час  евакуацi?  i  починалося  в
Чолбасах, де перед вiдправкою чабани гуртувалися з отарами в кучугурах.
   - I як рушив я з овечками тодi iз чолбасiвських кучугур, то аж на друге
лiто знову з такими кучугурами зустрiвся. Де  це  я,  думаю?  Чи  знову  в
Чолбасах опинився, земну кулю з отарою обiгнув! Нi, кажуть, ти в Азi?,  це
азiатськi дюни кругом... А я все сво??: оце ж  тобi,  думаю,  iшов-iшов  i
знову в Чолбаси прийшов!..
   - Нi, в мене татко дiйсно-таки кругосвiтник!  -  весело  блиска?  очима
Тоня до капiтана та до  сво?х  однокласникiв,  а  Яцуба,  влучивши  момент
затишшя, вста? i зверта?ться до випускникiв з розважливим  напученням  вiд
батькiвського  комiтету,  особливо  хлопцiв   вiн   настирливо   заклика?,
переступаючи  рубiкон  в  самостiйне  життя,   не   пiддаватися   впливовi
хулiганiв, не бешкетувати, бути дисциплiнованими та працьовитими,  уникати
по можливостi алкоголю й тютюну.
   - Бо тепер тiльки кинуло соску - i вже береться смоктати цигарку. В наш
час, пригаду?ш, Iване, якi  були  методи  виховання?  -  вда?ться  вiн  за
пiдтримкою до капiтана Дорошенка.- Пам'ятаю, ще  пастушком,  каплiшем  при
отарi був, задумав закурити, а сiрника  нема.  Дядько  степом  ?де,  бiжу:
"Дядьку, дайте прикурити!" А вiн: "Iди, iди ближче,  синашу..."  Пiдходжу,
так вiн батогом як усмужить! Як усмужить раз та як усмужить вдруге!  Досi,
мiл?йшi, не курю!
   Слухаючи майора, хлопцi потай пiд столом потискують один  одному  руки,
дають напiвпошепки колективну клятву, що житимуть  правильно,  на  майорiв
виноград не зазiхатимуть i пальцем не торкатимуться  його  хвiртки,  крiзь
клямку яко? господар ночами нiбито пропуска? електричний струм...
   - Ви ось там перешiпту?тесь, глузу?те iз старших,блiднучи, каже Яцуба,-
для вас ми - культовики, та й усе, а воно, може, й наше  життя  не  марним
було, коли для вашого щастя пiдвалини закладались...
   I, змусивши  цим  молодь  притихнути,  Яцуба  почина?  розповiдати  про
славетну  подiю  цього  краю,  про  вiдомий  страйк  наймитiв  у  Британах
наприкiнцi двадцятих рокiв - одним з керiвникiв того страйку  був  i  вiн,
молодий тодi батрацький дiяч Яцуба.
   - Перший в iсторi? страйк, пiдтриманий Радянською владою! - з  гордiстю
вигуку? майор.- А як ми його органiзували! На цiлий свiт прогримiв! Хiба ж
не правду кажу? - зверта?ться вiн до капiтана Дорошенка за пiдтвердженням,
i той напiвусмiхнено, легким кивком голови посвiдчу?: так,  мовляв,  було,
було...
   Заохочений увагою, Яцуба пристрасно, гаряче, як про щось недалеке i  ще
не  вигасле  в  душi,  розповiда?  молодим  про  тi  незабутнi  днi,  коли
днiпровськi  батраки-пiкетники,  кинувши   разом   роботу,   з   червоними
пов'язками на рукавах круглодобово чергували на плантацiях,  i  як  цiлими
ночами засiдав страйковий комiтет, i до яких хитрощiв вдавалися  орендарi,
намагаючись зломити волю страйкарiв. Свiтова капiталiстична преса здiйняла
була тодi страшенний галас,  виставляла  концесiонерiв-виноробiв  жертвами
бiльшовицького цькування, зображала ?х невинними овечками.
   А насправдi хто вони були, всi отi берть?, люччiнi, гоаси, шульци?
   Поблiдлий, розхвильований Яцуба так i сипле iменами  тих  сво?х  давнiх
класових   ворогiв,   iноземнопiдданих   концесiонерiв,   що,    володiючи
величезними виноградними плантацiями на берегах Днiпра,  були  не  стiльки
орендарями, скiльки шпигунською  агентурою,  яку  спецiально  засилали  на
Укра?ну чужоземнi держави...
   - Ви спита?те, а де ж ми були, чому це ?м вдавалось? А вдавалось  тому,
що згори подавали пiдтримку троцькiсти та бухарiнцi,  що  позасiдали  тодi
були в рiзних земельних та фiнансових органах... Зате ж i для них орендарi
не скупились, вагонами  вiдправлялося  вино  з  хазяйських  погребiв  i  в
Харкiв, i в Москву! А за кордон?  Пригаду?ш,  Iване?  Вiдправляють  партiю
шампанського, а помiж вином в порожнiх темних  товстих  пляшках  посилають
буржуазi? i рiзнi шпигунськi данi про нас!..
   - Цього я щось не пригадую,- нiби жартома зауважу? Дорошенко.
   - Ну де тобi пригадувати,- недобре  блиснув  Яцуба  сво?ю  сталевозубою
посмiшкою.- Пiвжиття сам по закордонах! Може, з  ними  ще  й  розпивав  те
шампанське, що ми тут його чавили?
   - Може, й розпивав.
   - Отож. Довго бути в  далеких  плаваннях  -  це  таки  небезпечно:  сам
незчу?шся, як iншим духом надиха?шся, iнших наберешся звичок та манер...
   - Зда?ться, довгий час ти мав справу з кишеньковими злодiями,-  глянула
на Яцубу Лукiя,- але ж сам по кишенях лазити не навчився?
   Голосний регiт, що пролунав пiсля цього, не збив Яцубу з пантелику, вiн
переждав, мiцно стиснувши губи, i, певно, збирався ще говорити, але донька
через стiл подивилась на нього досадливе й благально:
   - Годi вже, годi!..
   I поморщилась, як вiд болю.
   Тiльки пiсля цього Яцуба сiв.
   Лiна, похнюпившись, думала про батька, про його оцю розповiдь, яку вона
чула не вперше. Хоч вона знала, що все це чистiсiнька правда -  батько  ??
дiйсно був колись батрацьким вожаком пiд час страйку, ходив  пiкетником  з
червоною пов'язкою, охороняючи плантацi?, де незiбраний виноград на коренi
перестигав, лопався i гинув, знала, що  батько  заслуги  сво?  може  перед
будь-ким засвiдчити документально, проте зараз, слухаючи його,  вона  весь
час не могла звiльнитися вiд почуття прикро?,  не  до  кiнця  усвiдомлено?
дражливостi. В усiх цих  батькових  повчаннях  ?й  чулося  щось  таке,  що
внутрiшньо раз у раз коробило ??. "Вiрю, вiрю тво?м заслугам,- хотiлося ?й
сказати,- але якщо ти був таким борцем тодi, то як же ти мiг згодом усе це
розгубити, забути, як мiг примиритися iз тим злом, що  оточувало  тебе,  а
часом i залучало в сво? спiвучасники?"
   Вона зна?, як самозречно батько любить ??.  Вiн  i  сюди,  на  степовий
пiвдень, пере?хав головним чином тому, що вона часто хворiла i  вiн  хотiв
добути для не? сухого повiтря, сонця, запашного лiта... Все це вiн ?й дав,
все вона ма?, вона  стала  фiзично  здоровою  i  школу  закiнчила  ось  iз
медаллю, опанувавши програмнi науки, але всiм ?ством вона прагне  осягнути
ще одну науку, може, найглибшу,- науку про те, як  жити  людинi,  як  жити
так, щоб нiколи не гризло тебе сумлiння, щоб не було соромно за тебе тво?м
дiтям... Хiба ж це нормально, що Лiнi раз у раз ста? соромно за батька, ??
драту? ота його впевненiсть у власнiй безгрiшностi, намагання всiх на свiй
лад  перевиховувати,  регламентувати,  кожному  нав'язувати  власнi   сво?
уявлення, звички, смаки.
   Пiймавши пiдозрiлу посмiшку на обличчi котрогось iз  хлопцiв,  вiн  уже
сiка?ться:
   - Ти не либся, мiлейший, не либся, слухай, коли старшi говорять...
   I знов апелю? до капiтана:
   - Над усiм  пiдсмiюються,  все  критикують!  Шмаркач,  а  вже  наводить
критику, вимага? демократi? без берегiв... Густо розвелося  вас  таких!  -
дедалi дужче кричить батько, i Лiна змушена зауважити йому:
   - Не кричи.
   - А я не кричу! Це в мене голос такий! Але вона повторю? з притиском:
   - Не кричи.
   I в iнтонацi? ?? голосу ? щось таке, що змушу? батька примовкнути,  вiн
з подивом впива?ться в  не?  темними  вiстрями  очей.  Вона  не  вiдводить
погляду, i вiн чита? у виразi ?? пiднятого обличчя, в кристалах очей  щось
схоже на непокору i не може до пуття збагнути - звiдки  це?  Сьогоднi  вiн
просто не впiзна? ??. Невже це  атестат  зрiлостi  надав  ?й  зухвальства?
Робить зауваження, п'? вино,  з  незалежним  виглядом  цiдить  оту  молоду
каламуть, що ?й пiдливають хлопцi-сусiди. Ось так враз, в один вечiр  вона
мовби стала повнолiтня, i майор почува?, що пронизливо-доскiпливий  погляд
?? почина? тривожити його, щось виклика? iз сховiв його  життя,  про  щось
нагаду?, заводить слiдство тому, про що вiн волiв би назавжди безповоротно
забути.
   А на другiм кiнцi столу, де чабани, гомiн помiтно дужча?, чабани стають
дедалi кошлатiшi, до них  туди  вже  й  Пахом  Хрисантович  перекочував  i
бiльшiсть учителiв та членiв батькiвського комiтету.
   - В хурду його!  В  хурду!  -  чу?ться  звiдти  голосне,  чабанське,  i
вчителька англiйсько? мови -  бiленьке,  мов  кача,  створiння  -  злякано
озира?ться, аж мусив Грицько Штереверя пояснити ?й, що то зовсiм не лайка,
то просто отара така, в яку при вiдборi викидають найгiрших овець,  хворих
та скалiчених.
   Батько Тонин в тiм товариствi найкошлатiший, вiн до молодого  Мамайчука
раз у раз сiка?ться гоноровито:
   - А хiба ж не раду?ться душа, коли острижеш барана, а на ньому  руно!..
Таке руно, що розкинеш - i на весь сарай!
   З блаженною торопленiстю слуха? цей гомiн  Стасикова  мати-переселенка,
вона ще не зовсiм обвиклася в  цих  краях,  сидить  серед  тутешнiх  людей
незрушно-святкова у сво?му яскраво вишиваному вбраннi i тiльки раз  у  раз
щасливо, як на сонце, позирку? на сина.
   А Тоня вже через стiл гра? сво?ми карими до капiтана Дорошенка:
   - Скажiть, ви на островi Паски були?
   - Не Паски, а Пасхи,- ледве чутно поправля? ?? Вiталiй.
   - Не ма? значення,- голосно заперечу? Тоня.- Це ж  там  всi  люди  голi
ходять?
   Капiтан смi?ться, а Лiна Яцуба, не  зводячи  з  нього  серйозних  очей,
ставить йому сво? запитання, що давно вже, видно, мучить ??:
   - Розкажiть, як ви жили? Чи були ви щасливi?
   Капiтан деякий час сидить мовчки, обличчя його хмарнi?. Як вiн жив?  Чи
був вiн щасливий? Не так просто, видно, на  це  вiдповiсти.  Чекаючи  його
слова, старшокласники уважно дивляться на нього. Для них капiтан Дорошенко
- людина завидно? долi, ?м подоба?ться  його  незвичайний  фах,  i  манера
триматись, i делiкатнiсть, i зовнiшня пiдтягнутiсть,  якась  свiжiсть,  що
нею так i вi? вiд нього. Хоч скронi вже срiбляться, а з  виду  капiтан  ще
моложавий, ма? здоровий колiр обличчя, особливо якщо  прийняти  за  ознаку
здоров'я i отой, вiд високого тиску, палаючий рум'янець... В очах задума i
розум...
   - На долю не  скаржусь,-  мовив  нiби  сам  до  себе  капiтан.-  Був  i
щасливий. Дружба була. Зна?те, яка у морякiв дружба мiцна?
   На морському кiтелi, що обляга? могутнi плечi Дорошенка,- якiр,  ланцюг
i секстан. Хлопцям просто очi вбира?  той  значок,  та  славетна  моряцька
трiйця. Ланцюг i якiр - сiро-сталевi, секстан -  золотий.  Подейкують,  що
йому теж вiдставка. Невже вiдплавав сво?,  невже  тепер  припорошуватимуть
степовi вiтри той золотий секстан, i ланцюг, i якiр?
   Хлопцiв розбира? цiкавiсть:
   - Розкажiть про плавання... Як ви капiтаном стали?
   Дорошенко,  всмiхнувшись,   задумливо   почина?,   мовби   про   когось
стороннього, розказувати ?м про якогось смiшного  парубiйка-селюка,  що  з
торбинкою за плечима, у свитцi  чабанськiй  прийшов  колись  iз  степiв  у
Лиманське з мрi?ю... побачити океан.  Весь  час  оповiдач  трохи  сумовито
пiдсмiю?ться над тим парубiйком, однак усi почувають, що це вiн розповiда?
про себе. Адже саме в  ?хньому  вiцi  пiшов  вiн  звiдси  у  сво?  житт?ве
плавання, саме таким парубiйком - у свитцi, з торбою  -  подався  на  зорi
юностi в Лиманське.
   Мрiялись хлопцевi паруси до неба, пальми ще не вiдкритих архiпелагiв, а
мусив каструльником найнятись до збур'?вського дядька-капiтана...
   I,  поринаючи  в  спогади,  Дорошенко  поясню?,  хто  вони   були,   цi
"дядьки-капiтани", бо мало хто зна?, мовляв, тепер, що "дядько-капiтан"  -
це колись був характерний тип тутешнього морехiдця - вихiдця iз Олешок, чи
iз Збур'?вки, чи з iнших берегових  сiл  днiпровського  гирла.  На  всьому
Чорному морi до  дядькiв-капiтанiв  ставлення  було  насмiшкувато-лагiдне,
веселе, ?х здалеку впiзнавали в портах:
   -  А,  збур'?вський!  -  i  вже  веселiшають  обличчя.  Безлiч   рiзних
приповiдок ходило про них по Чорномор'ю, звеселяючи моряцькi  компанi?  на
сво?х берегах i в  тавернах  чужих,  далеких  мiст.  Ось  вiн  виплива?  з
олешкiвських комишiв, цей ?хнiй вусатий Одiссей...
   - Дядьку-капiтане! - гука? хтось з берега.- З середою вас!
   - Га?
   - З се-ре-до-ю!
   - Га? (Далеко, не чути за вiтром).
   - З се-ре-до-о-о...
   Той нарештi стопорить машину (коли машина ?) чи згорта? парус, коли йде
пiд парусом, i праву? до берега ближче.
   - Що ти гукав?
   - З середою, кажу, вас...
   - А тонув би ти, шибенику... Та ще сьогоднi й четвер...
   I знов пливе собi далi.
   В такого дядька-капiтана мав, звiсно, бути i  юнга,  тобто  хлопчик  на
дубку чи на байдi (так звалось його суденце).
   - Ану, стрибай, Ванько, змiряй глибину... Стрибнеш, змiря?ш:
   - До пупа!
   - Бач, вiрно... I в мене на морськiй картi так указано...
   Крутуватi, кугутуватi  були  цi  дядьки-капiтани,  i  хоч  без  велико?
освiти, але в кашу собi наплювати не давали, були високо? думки  про  сво?
морехiдницьке вмiння, дорожили звичаями давнини, вважали, що походять  вiд
запорiзьких козакiв i що Збур'?вка ?хня виникла якраз там, куди "з  бурi",
з  вiдкритого  моря  заходили  перечекати  негоду   запорожцi   на   сво?х
невловимих, обшитих комишами чайках...
   Прислiв'ям серед них стало: "Ми, збур'?вчани, як англiчани, тiльки мова
не та".
   Жарти жартами, але запитайте десь аж на краю свiту моряка-чорноморця  -
звiдки вiн?  I  найчастiше  вiн  буде  збур'?вський  або  олешкiвський,  з
поколiння в  поколiння  поповнюють  вони  Чорноморський  флот  капiтанами,
матросами,  а  днiпровський  лиман  лоцманами,   а   в   наш   час   дають
геро?в-пiдводникiв  i  вiдважних  китобо?в.  Тодi,  в  двадцятi  роки,  до
айсбергiв Антарктики  звiдси  ще  не  ходили,  зате  це  ж  вони,  степовi
мореходи, проклали тодi сво?ми дубками так звану "Золоту лiнiю" вiд Олешок
до Одеси, лiнiю, по якiй горами пливли щолiта в чорноморську столицю  дари
укра?нських степiв - рябi та туманистi кавуни -  вiд  них  цiла  гавань  в
Одеськiм порту так i звалась Кавунною...
   I ось з  тi??  кавунно?  та  динячо?  "Золото?  лiнi?"  i  вийшов  юнак
Дорошенко у широкий свiт. В найдальших гаванях свiту  вже  знають  його  в
обличчя, i,  коли  прибува?,  тамтешнi  називають  його  жартома  "Iван  з
Укра?ни".
   Для нього нема вже  на  планетi  екзотики,  i  коли  вiн,  розмовляючи,
говорить "Кейптаун" або "Пiрей", то це  звучить  в  його  устах  так  само
звично, як Лиманське або яка-небудь степова Iванiвка.
   Одначе тодi в юностi треба, видно, було дуже-таки любити море,  щоб  не
розчаруватись, потрапивши на дубок до дядька-капiтана,  де  звалю?ться  на
тебе найбуденнiша робота, де замiсть компаса та лоцiй - каструлi  та  рибу
чисть! Замiсть синiх просторiв океану - вiзникувати по надбережжю,  возити
руду з Потi до Марiуполя або цемент з Новоросiйська... Дядько-капiтан  був
вусатий, дебелий, круто? вдачi. Чорне море вiн розглядав, як сво? домашн?,
i наука судноводiння в нього була спрощена до краю:
   - Навпростець.
   Отак i починалась його, Дорошенкова, житт?ва дорога. Не раз пiсля  того
огинав планету, та, хоч де б вiн був, чи з цього, чи з  протилежного  боку
земно? кулi, вiн i звiдти линув думками сюди,  в  часи  радостi  i  смутку
вертався в це село степове, в це курявне, мовби забуте мiсце  планети,  що
було йому дорожчим над усе. Маленька цяточка на землi, далеко не  райський
куточок, чорнi  веснянi  бурi,  овечi  кошари  та  молочай,  а  душа  його
звiдусiль поривалася саме сюди, саме тут завжди знаходила затишок,  дружбу
й любов, набиралася звiдси наснаги...
   Ходив на учбовому паруснику "Товариш,", на  транспортах-сухогрузах,  на
танкерах.  Аж  усмiхнувся,  згадавши,  як  одного  разу,  ще  давно-давно,
доставили  з  Канади  партiю  закуплених  коней,   диких,   необ'?жджених,
справжнiсiньких мустангiв, пускали з палуби ?х на берег, i тут же береговi
хлопцi кидались на крутi ?хнi ши?, ловили,  а  осторонь  стояв  Будьонний,
задоволено покручував вуса, посмiхався...
   То була його, капiтанова, молодiсть.
   А найбiльше  впомку  перший  самостiйний  рейс.  Зараз  прилади  рiзнi,
радiозв'язок постiйний, локатор показу? тобi все, а тодi компас,  секстан,
карта - i щасливого плавання! Як у часи Колумба. Iдеш вночi й не зна?ш, чи
ти попереду сво?х обчислень, чи позаду, чи ти лiворуч, чи  праворуч...  Бо
всього з точнiстю не передбачиш: яка тут течiя, чи тебе  уповiльнило,  чи,
навпаки,  вiднесло  швидко  вперед,  тут  уже  надiйся  на  свою  iнту?цiю
моряка... Перед тим суворi екзаменатори, бувалi морськi вовки, екзаменують
тебе на далекi плавання.
   - Розкажи,  як  будеш  плавати  по  Дузi  Великого  Кругу?  Проходження
океанiв... Пассе ошен - розкажи!
   I знову праця. Возив руду в Балтiмору,  брав  канiфоль  у  Мексiцi,  на
Камчатку сiль возив, в безперервнiм трудi минало життя. Були  штилi,  були
тайфуни, чув, як щогли трiщать, iшов, як у бiй, на гуркотняву,  на  стогiн
ревучих сорокових широт... А може, в цьому i ? воно, щастя? В  напрузi,  в
повнотi життя?
   - Ви не зна?те цього, а знайте. Йдемо, бувало, де-небудь Егейським.  Ми
ж комсомольцi, а всi судна нас обганяють... Англi?ць  обганя?,  норвежець,
грек... Прикро, аж зуби стина?ш: коли ж нас уже перестануть обганяти? Коли
ми ?х минатимем на морських шляхах? I ось  настало.  Вам  би  не  довелось
тепер червонiти за наш флот. Не обганяють уже нас, i вже нашi  прапори  не
дивина в найдальших портах свiту, зустрiнеш ?х i  на  Кубi,  i  в  гаванях
чорно? Африки, i на просторах Iндiйського чи Тихого океанiв...
   Капiтан змовка?, поглинутий сво?ми  думками.  Десятикласники  звiдусiль
жадiбно зорять на нього. Вiн для них як сподвижник Магеллана.  Вiн  з  тих
людей, що здатнi захоплювати. "Хотiла б я мати в грудях такий жар любовi,-
дума? Лiна Яцуба, незмигно вивчаючи  капiтана.-  По  всьому  свiту  пронiс
прапор сво?? Вiтчизни, почува?ться, жив i живе  для  свого  народу,  цьому
пiдпорядковано в ньому все, до найменшого... Для не?, для Вiтчизни,  долав
ревучi сороковi широти, i для не? ж  вiн  просто,  по-буденному  дбав  про
порядок на суднi, i вся  його  оця  особиста  пiдтягнутiсть,  тактовнiсть,
культурнiсть - це, певне, теж набувалося передусiм ради не?, бо ти ж "Iван
з Укра?ни", ти мусиш будь-де гiдно репрезентувати ??... Таку б мати  волю,
яснiсть, таку б мати цiлеспрямованiсть життя".
   - Можна вас ще запитати? - знову зверта?ться  Лiна  до  нього.-Скажiть:
нiколи ви не кривили душею? Нi в чому не йшли проти власного  сумлiння?  В
усьому ваше життя було бездоганним?
   Капiтан посмiхнувся невесело: ось де тебе екзаменують, ось тво?  "пассе
ошен"...  Нiби   саме   сумлiння   тво?   запитливо   дивиться   на   тебе
довiрливо-ясними очима i  жде  вiдповiдi...  Ця  молодь,  хiба  вона  може
повнiстю уявити всю складнiсть, всю жорстоку реальнiсть того  життя,  коли
за одне необачне слово людину кидали до  в'язницi,  коли  на  тебе  падала
пiдозра тiльки за те, що ти побував у закордоннiм  порту...  Повернешся  з
рейсу, а тебе вже обнюхують, чи ти не  завербований,  наче  ми,  радянськi
моряки, тiльки того й ждемо, щоб хтось нас  завербував...  Одного  з  його
матросiв оголосили японським шпигуном, а вiн не знав, де та й Японiя,  вiн
i слово це на слiдствi писав через  "I"...  Але  чи  все  ти  зробив,  ти,
комунiст, щоб виручити, визволити його? Чи, може, недовоював, не  розбився
там, де треба було розбитись?..
   - Не iдеальнi i ми,- помовчавши, каже капiтан.- Були заслiплення.  Були
омани. Хибнi кроки були й помилки - в кого бiльшi, в кого меншi...
   - У вас меншi? - запиту? Лiна.
   - Та що ви йому  допит  влаштували?  -  втруча?ться  Яцуба  з  ревнивою
досадою в голосi.- Не святий i вiн! До всiх добрим не будеш.
   - Оцiнювати чи?сь життя - це, мабуть, найпростiше,сказала Лукiя.- А вам
пора про сво? подумати. Щоб не тiльки наших помилок уникнути, а й сво?х не
наробити.
   - Хоча б куди-небудь по?хати або  попливти!  -  мимовiль  вихопилось  у
Тонi.- А то далi острова Смаленого не була!
   - I смаленого вовка не бачила,- скаламбурив  Кузьма  Осадчий  i  першим
засмiявся з власного дотепу.
   - А справдi, як подумати, де ми будемо? Куди  розiйдемось?  -  замрiяно
глянула на друзiв коротко пiдстрижена Нiна Iваниця.Нiчого не ясно. Поки що
самi лише передчуття.
   - ? в нас, морякiв, таке передчуття - передчуття океану,-  мовив  пiсля
паузи капiтан.- Проходиш, скажiмо, Гiбралтар, мина?ш скелi,  i  хоч  туман
або ще нiч навкруги, ще темно, а на тебе вже вiйнуло  простором,  вже  вiн
дихнув на тебе, океан... А розвидниться - й ти  бачиш  навколо  себе  його
безмежжя i гордишся тим, що ти людина,  i  в  такi  хвилини  не  можеш  не
подумати про всiх людей, що живуть на планетi...
   Дiвчата й хлопцi сидять прищухлi, кожному з них, певне, хочеться  в  цю
мить зазирнути вперед у сво? прийдешн?, побачити, який вiн буде, той ?хнiй
океан? Чи синiй, осяяний сонцем, чи  чорний  як  нiч  океан  горя,  вiйни,
мовчазних радiоактивних пустель?
   Лукiя стежить за сином, ?? раз у раз  пройма?  незрозумiла  тривога  за
нього. Знати б,  чого  ото  деколи  аж  мiниться  з  лиця,  якi  внутрiшнi
хвилювання збурюють його?
   Закохалось хлоп'я? Чи щось iнше розбурхало уяву?
   Вона зна?, Вiталiй просто закоханий в капiтана Дорошенка, для нього вiн
людина-взiрець, коли вiн при?здить, то у  Вiталика  з  хлопцями  тiльки  й
розмов, що про далекi рейси, про пасати та про  мусони...  Його  аж  подив
бере, що мати до цього ставиться спокiйнiше: "Як  ти  можеш,  мамо?  Перед
тобою ж ?дина на  весь  радгосп  людина,  що  перетинала  екватор,  бачила
сузiр'я Пiвденного Хреста!"
   Вiталик з капiтаном у давнiй дружбi. Лукiя пригаду?, як в один iз сво?х
при?здiв капiтан привiз  Вiталиковi  для  забави  мавпеня  -  було  з  ним
клопоту... Маленьке, потiшне, воно принесло  з  джунглiв  у  радгосп  свiй
гарячий пiвденний темперамент, жвавiсть та спритнiсть виявило таку, що  не
знали, куди з ним подiтись. Гаса?, стриба?, як потерча, все, що попадеться
пiд руку, шпурля?. Фiкуси поламало, миски побило, фiранки  подерло.  Дроти
та антени - це для нього мов лiани в джунглях, з кутка  як  плигоне  i  на
шнур електричний вчепиться, гойда?ться i  нiби  смi?ться  сво?м  пустощам.
Йому весело, а господиням до слiз, бо вже воно пiшло вiд хати  до  хати  i
так дiйшло аж до радгоспних майстерень, де потрапило до мiцних робочих рук
дiда Смика. Зарослий, задимлений, задичавлений, вiн цупко  тримав  його  в
руках, довго й пильно розглядав цього далекого свого пращура.
   - Невже ж оце i я колись таким був? - дивувався дiд Смик.-  Невже  i  я
вiд такого походжу?
   - Вiд такого, вiд такого,- жартували  в  майстернi.Тiльки  загордилися,
дiду, цура?тесь... А воно впiзнало, родича?ться.
   - Що ж ти дума?ш про  нас,  макако?  -  допитувався  дiд  Смик,  уважно
дивлячись на мавпеня, а воно, прищухнувши,  зiрко  й  уважно  дивилось  на
нього.
   На зиму забрали його в школу, в куточок живо? природи,  тiльки  недовго
прожило мавпеня там: якось вночi вискочило з помешкання, i вранцi  знайшли
його на винограднику замерзлим.
   -  Друзi!  Не  треба  смутку,-  трохи   манiрно   вигукнула   вчителька
англiйсько?, що зовнi мало чим i рiзнилась вiд випускниць.- Давайте  краще
голосно помрi?мо про ваше майбутн?.
   - Про це краще голосно помовчати,- пiдiйшовши  до  гурту,  кинув  Гриня
Мамайчук.- Мрiйникiв у нас i так - не розминешся... Ах, на цiлину! Ах,  на
новобудову! Все життя буду в клубi з сво?м милим дуети  спiвати!  А  мина?
кiлька рокiв, ти вже ?? в клуб не докличешся, куди там ?й  в  клуб:  "Тро?
дiтей, коза, ще й стро?мось!.."
   - А по-мо?му, працювати й  веселитись  -  це  нiколи  не  набридне,-  з
певнiстю каже Тоня i, пiдхопившись, гука? через голови до директора школи:
- Павле Юхимовичу, чи ви вже дозволя?те танцi?
   - Ви тепер люди сувереннi...
   Пари одна за одною закружляли в танцi... А на другiм кiнцi столу дедалi
гучнiше розляга?ться пiсня: щойно спiвали чабани, а зараз спiва?  подружжя
Осадчих - Кузьминi батьки. Вiн бульдозерист iз каналу, а  вона  доярка,  i
хоч зайнятi обо?, але жодно? гулянки без них не обходиться, жоден  веселий
вечiр не мине, щоб вони не сiли отак удвох i не затягли дуетом... Сiм'я  в
них велика, але живуть дружно i якось  нiби  легко,  вiд  молодостi  й  до
сивини ведуть життя, як пiсню, в  два  голоси  -  злагоджено,  рiвно.  Так
зiспiвались, що всi переливи його хрипкуватого голосу  Осадчиха  уже  зна?
наперед, пiдхоплю? ?х точно, де треба, i Лукiю, що дослуха?ться до них, аж
смутком щемливим обвiва?, боляче ста? на душi, що сама вона зараз не  веде
отак пiсню з кимось  у  парi.  "А  чумаки  йшли,  ча?нят  знайшли,  ча?чку
зiгнали, ча?нят забрали". Пiсня журлива, за серце хапа?, а обличчя тих, що
спiвають, зовсiм не сумнi, на устах у молодицi навiть блука?  невiдповiдна
до пiснi усмiшка. Осадча й Лукiю заохочу?:
   - Спiвайте й ви.
   Та Лукi? сьогоднi чогось не спiва?ться, ?й просто хочеться отак  сидiти
поряд  з  капiтаном,  слухати  його  тиху  мову,  вiдчувати  тонкий  запах
парфумiв, що йде вiд нього,- чи, може, це запах океану?
   - Така пiсня... Така пiсня... - схвильовано каже капiтан.- Яку це  душу
треба мати, щоб скласти ??...
   Аж чорнi вiд смаги люди iдуть степами, полиневим шляхом чумацьким, воли
ревуть непо?нi, i припаси кiнчаються... Гнiздечко знайшли,  зруйнували,  а
потiм самi ж i пошкодували за свiй вчинок, i з жалю пiсню про цей  випадок
склали, створили на безвiк...
   Осадчi заспiвують уже  ново?,  молодь  танцю?,  Тоня,  випнувши  груди,
розвiваючи  накрохмаленим  платтям,  бiлим,  як  пiна  морська,  лiта?   у
вальсi... Партнером ?? -  молодий  вчитель  фiзкультури,  в  нього  вигляд
кислий, нудьгарський, на головi цiла купа важкого  гофрованого  чуба,  пiд
носом вусики, тi вусики, мабуть, подобаються Тонi,  бо  протанцювала  раз,
почина?  з  тим  самим  i  вдруге...  Вiд  погляду  Лукi?   Назарiвни   не
приховалось, що син ??, притулившись пiд деревом, сто?ть якось  сиротливо,
не танцю?, i усмiшечки його стають все  кривiшi,  якось  жалiбно  кривлять
хлоп'ячi  губенята...  Лукiя  ладна  була  хтозна-що  зробити  зараз  тому
дiвчиськовi, що  так  зловжива?  почуттям  ??  сина,  ранить  його  сво?ми
витiвками. I це ж тiльки почина?ться, а що буде потiм?
   З усiх дiвчат за столом зосталася сидiти тiльки Лiна,  вона  чомусь  не
пiшла до танцю, сидить i незмигно дивиться на капiтана, який саме про щось
перемовля?ться  з  Лукi?ю.  Та  ось,  безцеремонне  вiдтиснувши  Лукiю,  з
стiльцем до капiтана пiдсiда? Яцуба.
   - Так що ж, Iване, i ти у  вiдставку?  Давай,  давай,  удвох  нам  буде
веселiше.- Обличчя майора пойняте жовтизною, а сивий  ?жак  стрижено?  пiд
бокс голови нада? йому яко?сь колючостi.- Хоч зiйдемось коли та  молодiсть
згада?мо... Пригаду?ш, як куркульню брали за барки, як до церкви у страсну
нiч з барабанами ходили?
   - Щось не пригадую,- заперечив Дорошенко, бо й справдi це таки без його
участi було.
   - Нi, це ти забув! - енергiйно наполягав на сво?му Яцуба.- За  давнiстю
лiт забув... В тебе було сво?, в мене сво?. Не розказуватиму конкретно, де
я служив, поштова скринька - та й усе! Одне скажу: мене  боялись.  Скiльки
людей мене боялось, Iване, та яких людей! Професори були, академiки, дiячi
з дореволюцiйним партстажем...
   Яцуба ненароком стрiвся очима з донькою i враз на пiвсловi осiкся.
   Весь вигляд ??, осудливо-гнiвний  вираз  очей  нiби  говорив:  "Чим  ти
похваля?шся? Боялись тебе? А яка в цьому честь? Зате я ось тебе нiскiлечки
не боюсь! I нiколи вже не боятимусь!" Нiби в  знак  протесту,  вона  вста?
з-за столу  i,  висока,  стебеляста,  в  сво?му  чудовому  бiлому  платтi,
пiдходить до капiтана:
   - Чи можна вас запросити до танцю? Капiтан  чемно  пiдводиться,  i  вже
вони йдуть у коло, Лiна спокiйно-величаво кладе  йому  руку  на  плече,  а
батько сидить, як громом, вражений ?? вчинком. "Танцюю з ким хочу,  танцюю
що хочу! - наче виказу? вона, кружляючи в танцi.- I ти менi вже нiчого  не
заборониш, розпоряджаюсь собою в усьому сама!"
   Гурт хлопцiв пiдiйшов до  столу,  вони  вицiджують  iз  графинiв  густу
виноградну каламуть, i Кузьма Осадчий, той плечистий здоровань, поглядаючи
у бiк майора, не втриму?ться знову вiд дотепу:
   - Я на нього дивлюсь, а вiн на мене смотре!  I  хлопцi  щиро  смiються,
тiльки Вiталиковi, зда?ться, не до смiху, бо Тоня все ще лiта? у вальсi iз
сво?м фiзкультурником, лiта? найбуйнiше, збуджено гра? очима до  партнера,
пуска? бiсики так, що Вiталик вже, видно, не може  на  не?  дивитись,Лукiя
бачить, як вiн вихнув кудись убiк, зник у кущах.
   А вона, та безсоромниця, пiсля танцю, обвiваючись газовою хустинкою, ще
й до хлопцiв пiдiйшла, запитала, ставши наввипинки:
   - Де ж це Вiталик? Хм!..
   - Вчорашнiм днем клянемося: тiльки що був тут,жарту? Грицько  Штереверя
i сам бере Тоню до танцю, тiльки з ним дiвчина танцю? без того  натхнення,
що досi, чимось занепоко?ний погляд ?? блука? по натовпу,  i  пiсля  танцю
вона одразу теж кудись зника?.
   Люди потроху починають розходитись, капiтан  Дорошенко,  незважаючи  на
пiдозрiлiсть, що майнула в Яцубинiм поглядi,  бере  Лукiю  пiд  руку,  щоб
проводжати ?? додому,  i  йдуть  вони  неквапом  через  шкiльне  подвiр'я,
входять, як в тунель, в алею старовинного парку, де ходили ще молодими.
   В одному мiсцi в кущах вони чують шарудiння, хтось нiби схлипу?, шепоче
гаряче, пристрасно:
   - Хочеш, я пiду зараз туди,  при  всiх  йому  скажу,  що  вiн  менi  не
потрiбний, що я тiльки так з ним танцювала, бо ти ж не танцю?ш! А я тiльки
тебе люблю, тiльки тебе й любитиму! Ну,  пробач  менi,  пробач,  Вiталичку
мiй!
   Зашарудiла гущавiнь, i, виходячи з парку, Лукiя та капiтан  бачать,  як
дво? - вона в бiленькому платтi, а вiн у бiлiй сорочцi,взявшись  за  руки,
вибiгли на шкiльне подвiр'я i вiддаляються майданом поперед них.
   Нiч тиха, мiсячна. Тополi не шелеснуть. Серед  шкiльного  двору  турнiк
поблиску? на мiсяцi, як  i  колись  поблискував,  ще  на  свiтанку  ?хньо?
юностi. Може, це вiн той самий, так досi й сто?ть.  Колихалася  колись  на
ньому молода дiвчина, випускниця технiкуму, а як  зiстрибувала  на  землю,
падала просто в обiйми молодого моряка... Зупинившись, Лукiя  й  Дорошенко
стоять безмовно, дивляться на той турнiк, маревно освiтлений  мiсяцем.  Де
взявшись, пiдбiгають  до  нього  тi  дво?,  чия  ревнiсть  тiльки-но  була
спалахнула в гущавинi парку i де наступило, видно, й примирення. Мить -  i
дiвчина вже на турнiку.  Наче  злетiла  туди!  Високо  гойда?ться,  дрига?
ногами, смi?ться. Але довго так ?й не втриматись - руки млiють,  Лукiя  аж
по сво?х чу? мовби, як вони млiють. А приземлятись нiби й справдi страшно,
страх  цей,  правда,  бiльше  вiд  пустощiв,  хочеться,   щоб   хто-небудь
пiдхопив... Чого ж ти сто?ш? Рятуй! Хлопець догадався. Розмахнув  руки,  i
вона просто в обiйми пада? йому,  легко,  бiлопiнне  пада?  з  неба...  По
якомусь часi уже вiн, хлопець, на турнiку,  чути,  як  залiзо  перекладини
поскрипу?, а ноги злiтають кудись аж до мiсяця.
   Лукiя й Дорошенко стоять, очей не можуть  вiдвести,  як  наяву,  ожива?
перед ними казка ночей ?хнiх далеких, чистих...
   А бiля школи тим часом ще танцi. Зосталася тут переважно молодь, батьки
та вчителi порозходились, лише недремний майор  Яцуба  походжа?,  натурку?
молодого Мамайчука:
   - Пора, мiл?йший, виключати радiолу... Бо й свiтло я вже виключаю.
   - А мiсяць?
   - Що мiсяць?
   - Чи не могли б ви заодно i його погасити?

   Коли ж радiола вмовкла, iлюмiнацiя погасла, хтось  зненацька  задзвонив
шкiльним дзвоником, отим, що нагаду? тронку чабанську... Аж занишкли  всi,
вслухаючись, як тане той звук в садку безшелеснiм,  без  вiдлуння  тане  в
просторах ?хньо? випускно? ночi...
   Коли стихло, майор Яцуба пiдiйшов до дочки, що стояла в гуртi дiвчат:
   - Лiночко, додому! - i в голосi його пробиваються аж запобiгливi нотки.
   - Я ще не йду,-- вiдвернулась дочка.- Ми йдемо зустрiчати схiд сонця.
   Схiд сонця заста? ?х в степу.
   Як у Москвi випускники йдуть зустрiчати схiд сонця на Красну площу, а в
Ки?вi - на Володимирську гiрку,  так  тут  вони  ось  вийшли  в  степ,  що
розлiгся перед ними, як безкра?й, злегка синiючий, заiмлений океан. А небо
над ними розкинулось другим океаном, воно вже свiтлiша?, рожевi? на сходi,
хвилю? сво?ю  великiстю.  Високо-високо  в  глибинах  блакитi  викупуються
реактивнi, небо вiд них аж дзвенить, i хоч сонця ще й нема, ще  десь  воно
за вигином планети, а цi хлопцi  й  дiвчата  вже  передчувають  його,  вже
бачать його вгорi, у вранiшнiм першiм промiннi, що барвить  бiлий  летючий
метал.



   VII. ПIКЕТАЖИСТКА

   Що упертiше вона бунтувалася проти нього, то вiн все бiльше i бiльше ??
любив.
   Не було такого приниження, на яке майор Яцуба не пiшов  би  ради  сво??
Лiни, не було таких труднощiв та перепон, яких вiн  не  кинувся  б  долати
ради ?? майбутнього благополуччя. При однiй лише думцi про те,  що  донька
могла б не пройти по конкурсу, що якiсь там iнститутськi книгогризи  могли
б завалити ?? при вступi, майора кидало в лють,  i  вiн  готовий  був  хоч
зараз iти бо?м проти кривдникiв, вдаритись по всiх  iнстанцiях,  щоб  таки
домогтися свого. Дочка .кругла вiдмiнниця, гра?  на  iнструментi,-  та  як
вони смiють ?? не прийняти? Всiх; поставить на ноги, щоб тiльки  захистити
дочку i викрити злочинне кубло, якщо  воно  там,  в  iнститутi,  завелося.
Любити сво? дитя тiльки тим, що нiжити його та вилизувати,- це ще не  все,
ти зумiй грудьми пробити йому дорогу, ото  буде  твоя  любов!  Влаштування
дитини до iнституту - це, на його погляд, варто  було  найтяжчо?  напруги.
Розпалена уява його малювала боротьбу в усiх складнощах i несподiванках, в
приймальних комiсiях (цiлком iмовiрно!) можна було  наскочити  на  засилля
хабарникiв, котрi  вдаються  до  найхитрiших  методiв  у  сво?й  злочиннiй
дiяльностi, хабарi беруть тонко, обачно, через третiх осiб,- про таких вiн
читав у газетах i чув не раз. Хабарiв давати вiн  не  збира?ться,-  за  це
судять, вiн зумi? iнакше розчистити путь сво?й медалiстцi: закутий в  лати
сво?х заслуг, тараном пiде  вперед,  залучить  на  пiдмогу  впливовi  сво?
знайомства, якi в нього ще там залишились де-не-де,  i,  якщо  треба  буде
вивести шахра?в на чисту воду,- вiн не зупиниться нi перед чим, бо  хто  ж
ворог сво?й дитинi?
   Нащо Лукiя Рясна, яка вже наче принципiальна i до того ж депутатка, а й
та подбала про свого синочка : при конторi влаштову? - ластiвок  стерегти,
чи то пак радистом на радiовузол... Хiба ж не тепленьке мiсце?
   Лiна щодо цього зовсiм iншо? думки.
   - Не клепчiть даремно на Рясних,- перечить вона батьковi i поясню?,  що
Вiталик iде на радiовузол не з метою теплiше влаштуватися, а тому, що  там
треба замiни, бо найближчий його друг Сашко Литвиненко з осенi  переходить
до iнституту на стацiонар - радгосп посила? його вчитися.
   - Ах, це все з почуття дружби? - регоче батько.- Ти менi спiвай, спiвай
про дружбу, зна?мо цю дружбу... А чому  вона  синаша  свого  в  чабани  не
посила?? Чому не вила йому в руки та на силос?
   - А тому, що в нього нахил до радiотехнiки. Здiбностi, ви це розумi?те?
   Суперечка ?хня вiдбува?ться неподалiк веранди, на присадибнiй  дiлянцi,
де вони працюють обо?: Лiна клопочеться бiля сво?х гладiолусiв, а  батько,
голий до пояса, в чалмi якiйсь, мов фелах, прополю? сапою картоплю.
   - Сон рябо? кобили все це,- каже вiн, змахнувши  з  обличчя  краплистий
пiт.- Влаштову?ш - так i кажи, що влаштовую, а то  ще  хоче  й  чистенькою
бути... Зна?мо цих чистеньких!
   Батько почина? вголос сортувати  сьогорiчних  випускникiв,  прикидаючи,
хто з них де опиниться: Кузьма Осадчий - ну цей на канал, цього батько  до
себе бере, там добре платять... Ситникова на ферму вершки пити... Чумакова
облiковцем, Ткачукiв - на кормозапарник... А решта? Так i норовлять - те в
технiкум хоч  який-небудь,  те  на  курси,  тi  на  текстильний  комбiнат,
будь-куди, аби лише з села вирватися, радi,  що  в  радгоспi  паспорти  ?м
видають! А Горпищенкова  вертуха,  що  про  не?  тiльки  й  чути  було  на
батькiвському комiтетi, йде нiбито вожатою в пiонертабiр! Розхристанка,  з
трiйок не вилазила, а над iншими буде вожакувати!
   - Та як ви можете? - гаряче вступа?ться Лiна за подругу.- В школi  Тоня
в нас найкращою вожатою була! Хай трiйки, зате як ?? дiти люблять!
   Кожного брати пiд захист, за кожного заступатись  -  ця  уперта  звичка
доньчина i диву?, i трохи насторожу? Яцубу. Не вскочила  б  коли-небудь  у
халепу  з  цi?ю  безоглядною  сво?ю  довiрливiстю.  В  таборi   ще   малою
прив'язалась була до якогось облiзлого академiка, називала  його  дiдусем,
пробувала з дому навiть хлiба для нього викрадати... А коли прибува?  було
етап - не зна?ш, куди з нею дiватись, цiлу нiч пiсля того кида?ться.  Отож
чого така знервованiсть,.. Яцубi просто душа  болить  дивитись,  яка  його
донька худа, дмухни - й полетить за вiтром, плечi стирчать, руки тоненькi,
безмускульнi - вона ними зараз спритно перебира? стебла квiтiв, поправля?,
випростову?, де треба, ще й марлею перев'язу?, щоб  не  падали  пiд  вагою
суцвiть.
   Цей талант квiтникарки вiдкрився в Лiни несподiвано пiсля пере?зду сюди
з суворих пiвнiчних кра?в. Взимку в  не?  по  шухлядах  рiзнi  пакетики  з
насiнням, навеснi - на всiх вiкнах розсада в ящиках та горнятках, а  зараз
- грядки квiтiв, що все подвiр'я веселять.
   Найбiльше Лiна коха?ться в гладiолусах - нарозводила ?х стiльки сортiв,
що в усьому районi нема, за бульбами цих гладiолусiв  майор  ганяв  аж  до
Львова... Виконувати доньчинi доручення для нього одна насолода. Що тiльки
забагне  вона,  все  ?й  дiстане,  все  добуде,  хоч   пташиного   молока.
Голубенький "Москвич" ото з гаража вигляда? - то теж для  не?,  коли  його
придбав, про дочку насамперед думав, а не про те,  щоб  ранню  редиску  та
полуницi возити на базар: майор внутрiшнiх вiйськ Яцуба не з  тих,  що  по
базарах свою честь розмiнюють на п'ятаки, йому пенсi? вистача?. Та ще ж  i
дружина вносить свiй пай, вона фельдшеру? в радгоспi, а  з  часом  буде  в
сiм'? ще й своя лiкарка: оця сама Лiна. Вирiшено в  медiнститут  документи
здавати. Майор таки переламав доньчину впертiсть, хоча зробити було  це  й
нелегко, вона й тут пробувала йти йому наперекiр. А боротися з нею -  хiба
ж серце не облива?ться кров'ю? Сила, i  батькiвська  влада,  i  житейський
досвiд - все на його боцi, проте тiльки гляне на отi синцi пiд  очима,  на
отi широкi чорнi густi брови, що дiсталися ?й од матерi-степовички, тiльки
зазирне вiн у глибокi криницi смутку, що свiтять докiрливо на нього  з-пiд
тих брiв, так i тане його батькiвське серце, так i никне вся його влада...
Крiм Лiни, ? в нього ще двi дочки, теж вiд першо? дружини, повiддавав  вiн
?х замiж ще на Пiвночi,  одну  -  за  метеоролога-полярника,  другу  -  за
вiйськового, але з ними вiн бiльше конфлiкту? тепер, нiж живе в  мирi,  бо
вони тiльки й добрi до батька раз на рiк -  восени,  коли  батько  лiтаком
доставить ?м в ?хню тундру корзини винограду. А як виноград  по?ли  -  уже
знову  давай  батька  критикувати...  Для  них  вiн  наскрiзь   культовик,
прочерствiлий продукт догматично? ери, а вiн  вам  ось  що  скаже  на  це,
мiл?йшi зятьки та дочечки: "За культу теж не все погане було, принаймнi не
розперiзувались так, як зараз розперезалися, дисциплiнка  в  усьому  була!
Кого треба боятись - боялись. Перед ким треба змовчувати -  змовчували.  А
зараз порозв'язували язики! Мелють таке,  за  що  ранiш  давно  б  уже  на
соловецьких випасах бiлих ведмедiв пасли..."
   Розiгнувши зомлiлий поперек, Яцуба озира? сво?  володiння.  В  цей  час
собака, здоровезна його вiвчарка, кида?ться до хвiртки i, ставши на  заднi
лапи, визира? на вулицю через паркан. Це явна ознака, що за парканом хтось
?.
   -  Лiно!  -  чути  звiдти  дiвочий  голос.  Лiна  нiби   ждала   цього:
вiдiрвавшись вiд квiтiв, майнула бiгцем  до  паркана,  схопила  собаку  за
нашийник, вiдкинула вбiк.
   - Заходь, заходь, вiн не займе,-  каже  вона  до  тi??  добре  знайомо?
пружинисто?, смагляво? особи, що з'явля?ться на подвiр'? з палицею в руцi,
з рюкзаком за плечима. Тоня Горпищенко завiтала. Рюкзак,  палиця,  дорожнi
синi шаровари... Спорядилася в путь, чи що?
   - Попрощатись зайшла, вирушаю в рейс,- весело дзвенить вона до Лiни,  а
помiтивши мiж виноградними шпалерами  майорову  чалму  над  литою  бронзою
спини, задирливо кида? й туди: - Здрастуйте? Коли вже ви  свого  собаку  в
мiлiцiю здасте?
   - Вiн i менi потрiбний,- глухо вiдгуку?ться майор.
   - Там хоч злодюгу якогось пiймав би.
   - Хай виховають собi. I майор знову наляга?  на  сапу.  Лiна  в  тихому
захватi огляда? Тоню в ?? дорожньому спорядженнi.
   - Ти таки зважилась?
   - А що? Лiто пробуду в пiонертаборi, помуштрую  дiтлашню,  накупаюся  в
морi досхочу...
   - А тодi?
   - Вернуся в радгосп та органiзую дiвчачу чабанську бригаду! -  смi?ться
Тоня.- З самих тiльки тих, що по конкурсу в iнститути  не  пройдуть...  Ми
тодi декому носа втремо... ? ж он в радгоспi "Приморський" така бригада, з
самих тiльки  жiнок-чабанок.  Старша  чабанка  ?хня  навiть  у  Москву  на
Виставку ?здила, а я що ж, не змогла б? По сто двадцять ягнят не дала б на
сотню вiвцематок, чорти вашiй матерi? - Дiвчина аж ногою притупнула  i,  з
смiхом  вислизнувши  з-пiд  рюкзака,  кида?  його  на  майорський  ослiн.-
Потомствена ж я чабанка!
   Лiна жвавiша? бiля подруги, веселiша?, наче якiсь бiотоки б'ють на  не?
вiд Тонi, наче саму силу життя випромiнюють оцi повнi грайва та блиску очi
i личко лукаве, розрум'янiле, персиково-туге...  Просто  позаздрити  можна
Тонi - з усього  вона  вмi?  черпнути  радощiв,  життя  для  не?  сповнене
гармонi?, на кожному  кроцi  жде  ??  щастя.  I  чи  не  оця  житт?радiсна
безжурнiсть найбiльше й нада? ?й тако? краси, сонячностi?
   - Ой, як тво? гладiолуси розпустилися! Тоня вже бiля квiтiв, над кожною
квiткою нахиля?ться, над кожною ойка? вiд захоплення.
   - Ой, ця яка! А ця! А ось яка нiжно-нiжно рожева!  Як  небо  при  сходi
сонця! Зоря вранiшня... Тiльки ще нiжнiша.
   - А ця, перлисто-рожева? -  таму?  гордiсть  Лiна.-  Менi  вона  чомусь
найбiльше подоба?ться...  "Арiоза"  зветься  цей  сорт.  Снiг  i  вранiшня
зоря... Хоча й це не точно. Такi тонкi барви, мабуть, тiльки музикою можна
передати...
   -  А  це  що  за  козак?  -  Тоня  вже  нагнулась  над  iншою  квiткою,
рубiново-червоною.
   - Ти вгадала, козак i ?: "Степан Разiн"... А це "Касвалон". Бiлий -  це
"Зоя"...   А   це    "Синьйорита",-    торка?    Лiна    рукою    яскраве,
оранжево-абрикосове суцвiття.
   А Тоня нишпорить оком все далi по грядцi, маленькi, смаглявi, в якихось
роздряпинках руки ?? так  i  шурхають  мiж  стеблами  та  суцвiттями,  якi
взиркуються в тугi нерозквiтлi бутони, що випинаються на вершечках.
   - Стiльки сортiв... Це ж кожен треба було комусь  вивести...-  на  мить
задумалась Тоня.
   Лiна, пiдпушуючи кущик дитячими грабликами, посмiхнулась:
   - ? теорiя, що квiти занесенi до нас з iнших планет. Що колись на землi
були тiльки папоротники.
   - Не забивай собi голову, Лiно, рiзними вигадками. Де  це  тi  планети,
щоб з них такi квiти до нас долетiли? Люди, люди самi все вивели...
   - I в той же час ? люди,  Тоню,  що  вiк  живуть  i  нiколи  не  бачать
такого,- вiдповiла стримано Лiна.- Це ж квiти сонця, не всюди ?х викоха?ш.
Я вже думала: якби хоч кiлька сортiв на пiвнiч... Бо я ж i сама, доки була
на пiвночi, просто не догадувалась, що ? на свiтi така краса.
   - Гладiолусiв i в нас не густо, оце, мабуть, тiльки в тебе. В нас  коло
хат бiльше рожi сiють, ти ж бачила, бiля школи  ?х  у  нас  повно:  цупкi,
високi  женуть...  Правда,  бува?,  й  рожа   в   пригодi   стане,-   знов
розвеселилась  Тоня.-  Якось  ще  в  п'ятому  класi  запитали  ми   Василя
Карповича, що таке естетика, так вiн нам це якраз  на  прикладi  iз  рожею
пояснював. Гляньте, каже, надвечiр, коли рожа розквiтне, а сонце налл? ??,
i пелюстки свiтяться наскрiзь, i вся вона аж  свiтиться  красою...  Оце  i
все, що менi запам'яталося про естетику,-  засмiялася  Тоня  i,  помiтивши
смуток в очах Лiни, запитала: - А хiба у вас там, при лагерях у  тундрi...
зовсiм нiякi квiти не витримують? Мох, та й усе?
   - Нi, ростуть i в нас  там...  Квiти-морозники  ?х  звемо...  Вони,  як
пролiски, пробивають снiг i цвiтуть... Я ось напишу, менi вишлють -  може,
схрестити вдасться?
   Тоня знов припала до квiтiв.
   - Ну, Лiно, як хоч, а оцю "Арiозочку" ти менi зчикни. Без не?  з  двору
не пiду!
   Лiна збiгала на веранду i, вернувшись  з  ножицями,  обережно  зрiзала,
зчикнула стебельце гладiолуса, над яким Тоня стояла  невiдступне.  Подаючи
стебельце Тонi, запитала:
   - Це для?..
   - Тсс! - приклавши палець до вуст,  перебила  ??  Тоня  i  злодiйкувато
озирнулася в бiк  майора.  Потiм  зненацька  голосно,  щоб  i  майор  чув,
випалила: - Йому, володаревi ефiру! Найкращому  радистовi  епохи!  Забiжу,
пiдкрадусь нищечком знадвору до радiовузла, покладу на  вiкнi  -  хай  сам
догада?ться... А його й не вiдриватиму, бо вiн з тих навушникiв тепер i не
вилазить...
   Лiна всмiхнулась, запитала тихо:
   - Як же вiн, такий ревнивець, тебе вiдпуска??
   - Все буде о'кей, як каже капiтан,- пожартувала Тоня i знову притупнула
ногою, бо ?й аж не стоялось на мiсцi.- Це Лукiя Назарiвна  думала,  що  як
спровадить Тоньку в пiонертабiр, то може бути спокiйна за  свого  синочка.
Ох, помиля?тесь, шановна моя майбутня  свекрухо!  Забули,  що  куди  серце
лежить, туди й око бiжить!
   З цими словами Тоня пiдхоплю? рюкзак, вправно накида? на спину, на бiгу
чмока? Лiну в щоку i, посварившись кийком на собаку, зника? у хвiртцi.
   "Вихор був, вихор i ?",- всмiха?ться Лiна подрузi вздогiн. Присiвши  на
ослонi  в  затiнку  горiха,  вона  почува?,   як   все   в   нiй   трепеще
схвильованiстю, радiсним сум'яттям. Ну й  Тоня!  Нема,  вже  побiгла,  вже
збива? десь гирлигою на вулицi куряву, а тут, у дворi, й без не?  ще  нiби
дзвенить ?? смiх, в самому повiтрi мовби ще iскряться буйнi  ??  веселощi,
бурха? вогонь нестримного ?? темпераменту. Ось кому гарно жити! Днями вони
цiлим класом ?здили на екскурсiю в Крим (Пахом Хрисантович  таки  дотримав
слова i дав грузовик), в дорозi Тоня виявила  себе  такою  заводiйкою,  що
Лiна часом аж заздрила ?? кипучостi,  товариськостi,  умiнню  не  звертати
уваги на прикрi дрiбницi, всi?ю душею пити цей щедрий свiт  i  його  дива.
Яка чудесна була подорож! Гайнули вони  аж  до  Севастополя,  побували  на
розкопках Херсонеса, де найбiльше Лiну вразили не стародавнi бiломармуровi
колони та капiтелi, а кавуняче насiння, що з еллiнських часiв збереглося в
глиняних амфорах i свiдчило,  що  еллiни  розводили  баштани.  Потiм  вони
побували на Сапун-горi й, затамувавши подих, оглядали дiораму, з яко?, мов
живi, поставали геро? штурму  -  солдати  та  матроси,  охопленi  полум'ям
битви... А  як  потрясло  ?х,  коли,  оглядаючи  Графську  пристань,  вони
дiзналися вiд екскурсовода, що серед десантникiв-чорноморцiв, якi  першими
влетiли на Графську пристань, був i ?хнiй  земляк,  ?хнiй  вiчно  зарослий
брудною щетиною Мамайчук Мартин, що зараз скреготить по радгоспу на  сво?х
колiщатках. Сьогоднi якось i не схожий цей  тяжко  скалiчений  чоловiк  на
героя, а тодi нiбито якраз вiн перший пiдняв свою  безкозирку  на  високiй
брамi над Графською пристанню, i та безкозирка замiняла атакуючим  прапор,
вона була знаком того, що в той день, 9 травня 1944 року, радянський  во?н
з бо?м повернувся знову до Севастополя... Подвиг Мамайчука довго залишався
в тiнi, бо з севастопольського бруку його, тяжко  пораненого,  забрали  до
госпiталю,   i   бойовий   орден,   що   ним    командування    нагородило
героя-десантника, ще кiлька разiв пiсля вiйни ходив за ним слiдом, аж поки
знайшов його iнвалiдом без нiг у цьому вiвчарському степовому радгоспi.
   Завершенням ?хньо? екскурсi? була Нова Каховка, славетне молоде мiсто з
могутньою греблею  гiдростанцi?,  з  роздольним  гоголiвським  Днiпром,  з
велетнями платанами, що розкинули вподовж берега високi  сво?  шатра.  Тут
такою свiжiстю вi? на тебе, бо з-пiд корiння платанiв весь час то меншими,
то бiльшими цiвками бринить, струму? джерельна, безлiч ключiв б'?, чистих,
рiзнотонних, що зливаються в ?дину, тиху  й  спiвучу  музику  води.  А  та
дорога, якою вони ?хали в  Каховку,  широкий  шлях  степовий,  на  десятки
кiлометрiв обсаджений мальвами-рожами! Збожеволiти  можна  було  вiд  тi??
краси! Вiд самого Ново-Тро?цька й до Каховки  квiтують  i  квiтують  вони,
цупкi та високi,- бiлим цвiтом! рожевим! червоним! жовтим! - не бояться нi
спеки, нi гарячих сухих вiтрiв, що налiтають та шарпають  ?х  весь  час...
Ось такою чiпкою та цупкою, мiцною та  непiддатливою  вида?ться  ?й  i  ця
непогамовна Тоня Горпищенко, яка живе i не тужить, що рюкзак на плечi -  i
в пiонертабiр на цiле лiто вожакувати... "А я! На що я сама здатна?"
   Виводить Лiну з задуми брязкiт хвiртки: це прийшла  мачуха,  ще  досить
молода жiнка, але така розгодована, з таким животом, що й не  вгада?ш,  чи
вона вагiтна, чи то просто вiдклалося "соцнакопичення"... Присiвши  теж  в
холодку пiд горiхом, мачуха одишкувато хапа? повiтря, потiм запиту?  Лiну,
що ?й  складати  в  дорогу,  бо  вона,  мовляв,  ради  цього  й  з  роботи
вiдпросилася сьогоднi ранiш... А дiвчину аж досада бере: по?здки  тi??  на
два днi, тiльки документи здати та й назад, а вовтузнi, наче збирають тебе
на острiв Дiксон. Вранцi батько валiзку перевiряв, зараз мачусi треба...
   - Може; ти й пальто демiсезонне вiзьмеш?
   - Нащо пальто? Плащ на руку та й гайда,- каже Лiна,  i  ?й  самiй  ста?
непри?мно, що в голосi пробиваються нотки  роздратування.  Мачуха,  проте,
вже, видно, звикла до цього, провиннiсть ?? минулого  мовби  вимага?  саме
такого ставлення з боку  пасербицi,  i  Яцубиха,  мабуть,  була  б  навiть
здивована, якби Лiна заговорила iнакше.
   - Що нового на  медфронтi?  -  запиту?,  пiдходячи,  батько,  i  мачуха
слухняно розповiда? (так, нiби  доповiда?)  про  те,  що  директора  знову
привезли з степу на медпункт в тяжкому станi, i  що  на  другому  вiддiлку
обранився бiля трактора  хлопець-причiплювач,  i  що  Мамайчук-некерований
наробив сьогоднi шелесту, вимагав довiдки про стан здоров'я...
   Майор хмурнi?:
   - Нащо йому довiдка? Здоровий, як бик!
   - Збира? документи, теж нiбито  дума?  вступати...  I  зна?те  куди?  В
Духовну академiю!
   Яцуба так i вкляк, вирячившись на дружину.
   - Та вiн що: здурiв? В кодло попiвське. Лiна уявила  Гриню-некерованого
в рясi, з кадилом  в  руцi  перед  юрмищем  грiшникiв...  Ось  коли  Гринi
згодиться стиляжна його борода - наче навмисне вiдпустив...
   - Цей висвятить бюрократiв,- мовила Лiна, ледве стримуючи смiх.
   Батьковi ж зовсiм було не до смiху.
   - Устругнув,- насупившись, мурмотiв вiн.- Один устругнув, а з  десятьох
спитають. Чепе. Справжн? ж чепе. Пляма на весь район, на область... Нi, за
це спитають...
   - Не ти ж його намовляв,- заспоко?ла мачуха.- Батько  -  герой,  хай  з
нього питають, а ти тут до чого?
   -  Як  до  чого?  -  енергiйно  пiдхопився  з  ослона  Яцуба.Тут   хати
палитимуть, а мо? дiло сторона? Пляма на всю область, а  я  збоку?  Та  ви
розумi?те, що це таке?! Комсомолець - i в болото попiвське! З того  самого
осередку, де я починав, де ми попiвен з комсомолу сключали,  тепер  заява:
приймiть у попи! А ви ж, старшi, де були, куди дивились? Нi, я йду в штаб.
   За хвилину батькiв капроновий бриль уже вiддалявся по той бiк паркана.
   Лiну теж брала цiкавiсть,  кортiло  бiльше  почути  про  цю  сенсацiйну
новину;  вона  згадала,  що  ?й  треба  здати  кiлька  книжок  до  клубно?
бiблiотеки, якою по сумiсництву теж завiду? Гриня, i,  швиденько  зiбравши
?х - це все були збiрники поезiй,- вона подалася до клубу. Проте до  клубу
й не добiгла, який там клуб, коли весь шарварок бiля контори,  тут  сто?ть
облiплений  гаслами  та  афiшами  Мамайчукiв  автофургон,  i  цiкавих  уже
зiбралось чимало, а сам винуватець сполоху мовчки порядку?  собi  в  будцi
фургона,  спокiйно,  нiби  нiчого  й  не  сталось,   вклада?   коробки   з
кiнострiчкою перед тим, як ?хати на вiддiлок. А паства, що  склада?ться  з
конторських дiвчат та робiтникiв, якi, зайнявши чергу до каси, чекають  на
ганку касира, та ще хлопцiв-радистiв, що визирають з вiкна  радiорубки  та
шкiряться в усмiшках,-  ця  паства  з  веселою  жадобою  чека?  вже  слова
майбутнього свого пастиря.
   Кiнчивши роботу, Гриня вистромля? миршаву свою  мiдно-рудаву  бороду  з
будки фургона.
   - Так от i не дивуйтесь,- каже вiн.- Всi  кинулись  по  iнститутах,  по
технiкумах, всi заяви пода?те, а я що: в бога теля  з'?в?  Ви  в  свiтськi
заклади, а я в духовний, це  мене  бiльше  влаштову?.  Стипендiю  обiцяють
вищу, нiж була колись в ки?вськiй бурсi, годуватимуть калорiйне, а це  для
мого органiзму теж не остання рiч... Та головне, звичайно, не в харчах,  а
в духовнiй поживi, що ?? так прагне моя душа. Джерела iстини, де вони? Для
чого живу? Ким я створений i яке мо? призначення на цiй  грiшнiй  планетi?
Не розгадано ж. А втiм, дедалi я бiльше  почуваю,  що  моя  iстота  дiйсно
божественного походження. Чим я вiдрiзняюсь, скажiмо, вiд коня?
   - Або вiд барана? - кида? один iз тих, що ждуть касира.
   - А тим,- пропуска? Гриня реплiку мимо вух,- що чотирнадцять  мiльярдiв
клiтин вкладено в оцю черепну коробку.  Чотирнадцять  мiльярдiв!  I  всiма
думати про овес, про силос?
   В цей час iз  глибини  конторських  надр  з'явля?ться  майор  Яцуба  i,
розштовхнувши дiвчат, виходить на ганок, гука? до Мамайчука:
   - Тебе просять!
   - Бач,  мене  просять,-  враз  осмiха?ться  Гриня  до  пастви.-  Ранiше
викликали, вимагали з'явитись, а тепер просять. Прогрес!
   Коли ж вiн в сво?й сорочцi навипуск гонористо проходить мимо Яцуби, той
кида? йому з презирством:
   - Ганьба! Я в тво?му вiцi, мiл?йший, церкви розвалював, а ти? З вузьких
штанiв та навпростець у рясу?
   Мамайчук мiря? поглядом дебелу Яцубину постать.
   - Хочете знати, хто спонукав мене зробити цей крок?
   - Ну-ну! Хто?
   - Ви! Ви, товаришу вiдставник! Нестерпними стали вашi  повчання  -  ось
чому йду в обiйми клерикалiв!  Сумую,  а  йду.  Велика  нудьга  жене  мене
звiдси. Анiж без кiнця слухати вашi проповiдi, краще я сам  виголошуватиму
?х!
   Голосно випаливши це, Гриня з поважнiстю ступив через порiг до вузького
конторського коридора, а слiдом за ним, наче конво?р, попхався й майор.
   Було вiдомо, що Гриню викликало на розмову радгоспне начальство,  що  й
батько його теж зараз там, в директорськiм  кабiнетi,  i  навiть  ?  хтось
при?жджий: будуть разом уламувати баламутника, щоб вiдмовився.
   Хтозна, про що з ним було ведено там перетрактацi?, тiльки Гриня  довго
звiдти не виходив, а коли вийшов, то пiдняв угору вказiвний палець i тоном
Галiлея, що мовить сво? славетне: "А вона таки крутиться!" - прорiк:
   - Гумор! Гумор, люди, понад усе!
   Помiтивши Лiну,  що  з  книжечками  пiд  пахвою  стебелясто  сутулилась
осторонь бiля газетно? вiтрини, Гриня мимохiдь вшанував ?? сво?ю увагою:
   - Здавати принесла, дщерь?
   I, взявши в не? книжки, Гриня  недбало  жбурнув  ?х  у  халабуду  сво??
пересувки. По хвилинi тiльки пилюка вже танула на  тому  мiсцi,  де  стояв
розмальований фургон кiнопересувки,- помчала  роботяща  кiнотрудiвниця  на
вiддiлок.
   - Хто б подумав: Гриня - i в академiю! - кинула одна  з  конторниць,  а
чабан Бунтiй, що, спершись на гирлигу, весь час стояв мовчки  на  ганку  -
вуса чепурнi, сорочка чиста,- мовив неголосно:
   - Нема таких академiй, щоб набирали без клепок,  а  випускали  з  усiма
клепками.
   ...Увечерi майор  Яцуба,  натягнувши  на  себе  комбiнезон,  порався  в
гаражi, рихтував "Москвича" в дорогу. Але й колупаючись у  моторi,  видно,
не мiг звiльнитись вiд клопоту за Мамайчука, бо з кожно? нагоди  звертався
до дружини, яка, теж готуючи на завтра сво?, раз у  раз  то  спускалася  в
льох, то вибиралася з льоху:
   - Ти тiльки послухай, куди вiн верне, стервець... Ще нас хоче й винними
поробити перед при?жджим товаришем... Мiй  крок,  каже,  вимушений,  ,  це
через вас, каже, мене тягне або кадило взяти до рук, або бути в гуртi тих,
що по мiських бульварах iржуть по-конячому. Реготом переляканих iдiотiв то
в них зветься...
   - По-мо?му, його просто  треба  оженити,-  зробила  висновок  дружина.-
Подейкують, що до Тамари-зоотехнiчки в нього та?мна любов, то, може, через
те й баламутиться...
   - Еге, ти його глибше колупни... Вiн усiм на свiтi невдоволений.  Мене,
каже, кiнецьсвiтня туга хапа? за душу, знов чумакувати  хочеться,  коли  я
прикину умом, куди ведуть цi вашi атомнi перегони... Якщо людство, мовляв,
не схаменеться, все на цiй планетi почнеться спочатку. Декого я вже  бачу,
каже, в звiрячiй шкурi i з кам'яною сокирою в руках,- i, кажучи це, смотре
на мене, падлець...
   Лiна, погойдуючись на сiтцi гамака пiд горiхом, слуха? звiдти  батьковi
нарiкання, i ?й навiть уже й не смiшно, що Мамайчук ма? намiр iти  вчитися
на попа. Безглуздо? А чи так багато глузду  в  тому,  що  вона  ось  по?де
оббивати пороги в медичний? Нiколи не думала про це, не збиралася i раптом
- зубним лiкарем будеш! Вирiшувала, правда, не вона, вирiшив сам батько за
не?, бо вiн чомусь переконаний, що з усiх  умiнь  вмiння  медика  найбiльш
вартiсне,медики чи на фронтi пiд час вiйни, чи навiть в мiсцях ув'язнення,
у виправних колонiях,- всюди вони ? людом потрiбним,  дефiцитним.  Так,  в
догоду його мiркуванням вона  муситиме  займатися  тим,  до  чого  не  ма?
нахилу, з душевною обридою мусить виборювати мiсце, про яке  хтось  iнший,
може, тiльки мрi?... Хiба що зрiжеться на вступних. Тоня жарту?,  погрожу?
сформувати чабанську бригаду з дiвчат, якi проваляться,  а  в  Лiни  зараз
такий настрiй, що хоч би й провалитись, то нiскiльки не страшно.
   Тонi можна тiльки позаздрити, ?й усе ясно, вона десь оце уже весело ся?
очима у вiдблисках пiонерського вогнища, i нiякi сумнiви ?? не  роздирають
- вродиться ж людина такою. А Лiну  обсiли  гризоти.  Вгорi  над  Лiною  в
космiчнiй глибокостi яскравляться  зорянi  вiзерунки  неба,  стелеться  на
пiвдень Чумацький Шлях, а коли на мить заплющиш очi, вже поста? тобi  шлях
iнший, земний, степовий, обсаджений рожами, i про нього  дiвчинi  хочеться
скласти вiрш або передати  його  музикою...  Потiм  ?й  чомусь  згаду?ться
свiтлий мiсячний Крим i затиснуте  в  скелях  мiсто  Бахчисарай,  де  ?хня
екскурсiя ночувала, згаду?ться чебуречна, де вони увечерi ?ли чебуреки,  а
пiсля того при мiсяцi оглядали ханський палац, i  парк,  i  оту  лиховiсну
Соколину   вежу,   куди   вкидали    дiвчат-полонянок...    Закривавлених,
розтерзаних, замучених спрагою, гнали ?х отим зоряним Чумацьким  Шляхом  з
Укра?ни на Крим.  Топталася  краса,  честь,  кохання,  над  усiм  панувала
сваволя  та  культ  кривавих  брутальних   ханiв.   Династi?   змiнювались
династiями, а де вони?  Нiбито  аж  п'ятдесят  сiм  ханiв  один  за  одним
перейшло тут, а iм'я жодного  не  зосталося  нi  в  пiснi,  нi  в  пам'ятi
людськiй... В безвiсть пiшли разом  iз  сво?ми  ?внухами,  середньовiчними
катiвнями. Музейним експонатом дотлiва?  грiзна  колись  Соколина  вежа...
Нагорi вона вся  обмережана  вiзерунчатими  гратами:  там  нiбито  тримали
соколiв, навчених для ханського полювання, i лише  раз  на  рiк,  з  ласки
аллаха, туди, на вежу,  дозволялося  пiднiматися  невiльницям-степовичкам,
щоб могли вони глянути з тi?? кримсько? Воркути на бiлий свiт, на  блакить
днiпрову, на далеке степове роздолля... Але й звiдти,  з  вежi,  ?м  видно
було лише крутi гори, що нависають  кам'яними  лобами  над  мiстом,  мовби
чатуючи все живе, i  тiльки  за  тими  гранiтними  крутогорами  вгадувався
полонянкам i обрiй широкий, i воля, i рiдний край... Скiльки невiльницьких
пiсень з тих ущелин брали початок, скiльки слiз було там пролито, вiд яких
i той ханський негорючий камiнь торiв!  Недарма  ж  одна  з  полонянок  на
рушничку, що чудом зберiгся  вiд  тих  давнiх  часiв,  вишила  те,  що  ?й
вимрiялось в неволi, вигаптувала дерево-калину та солов'я i посадила ?х  у
човен - човником послала цю вишиту  дiвочу  свою  мрiю  через  гори,  куди
поривалась ?? душа!
   Такий той Бахчисарай. Немов страшний,  моторошний  сон,  все  це  зримо
поставало перед Лiною: i хмари кiнноти, i аркани, i полонянки, що ?х гоном
женуть, щоб поховати в ханських гаремах степову ?хню  вроду  i  молодiсть,
щоб випити, висушити ?хнi почуття, викоханi на волi... Аж потiм, коли ?хня
екскурсiйна група залишила нарештi те протрухлявiле ханське гнiздовище  та
пiднялася на гору, всi похмурi привиди минулого разом зникли,  розвiялись,
на горах  було  нiби  iнше  повiтря,  тепла  пiвденна  нiч  сухо  дзвенiла
цикадами, i повний мiсяць якось  вiльно  свiтив  на  Бахчисарай,  на  його
мiнарети й тополi. Лiна й зараз звiдси, зi степу, мовби  обiйма?  поглядом
всю ту недавню подорож, де все повите чарами, де мiсяць  пiсенно  освiтлю?
море, рiвне й безкра?, i пiдняту в небо дiадему Кримських гiр вiд Ай-Петрi
до Чатир-Дагу. Якась закохана пара, мабуть,  саме  сто?ть  зараз  на  тому
каменi, де Лiна недавно стояла, спогляда? красу нiчних, напо?них  свiжiстю
долин, з яких де-не-де свiтло мiсяця вихопить силует тополi, цi?? степово?
сестри кипариса, що, мовби заблукавши, прийшла туди й стрiмко вигналась на
кривавих ханських токовищах... Пахощi ночi,  стрекiт  цикад,  контральтове
булькотання води в ариках... Жила в снiгах, у тундрi, чула крижаний  подих
арктичного океану, гуркiт прибо?в i навiть гадки не мала, що  полонитимуть
?? такi найнiжнiшi пiвденнi ночi, як там, у Криму, i  ось  тут,  де  пахне
горiхом, степом, нiчною фiалкою, i спати  можна  надворi,  не  залазячи  в
мiшок, i цикади сво?м невтомним стрекотом навiватимуть тобi одвiчну музику
свiту...
   Батьковi  клопоту  бiля  "Москвича"  вистачило  до  пiзньо?  ночi,   ще
зосталося й на ранок. Думка була ви?хати разом iз сонцем,  бо  не  близька
дорога, а вже й сонце пiдбилося  ген-ген,  а  "Москвич"  ?хнiй  голубенько
поблиску? бiля  радгоспних  майстерень,  де  батько  ще  щось  виточу?  та
пiдпилю?. Лiна теж тут, готова в дорогу.  Сто?ть  у  дверях  майстернi  та
безвiдривно  дивиться,  як  працю?  товариш  Курiнний,  токар  по  металу,
колишнiй морський офiцер. ? щось просто артистичне в його роботi. Пiд  час
виробничо? практики хлопцi з ?хнього класу  завжди  натовпом  стояли  бiля
верстата товариша Курiнного, щоб подивитись, як вiн  встановлю?  рiзцi  та
почина?  сво?  чародiйство,  як  легко  в'?ться  йому  пiд  ноги   стрiчка
сизо-металевого серпантину. Лiна якось вхопила стружку в нього з-пiд  нiг,
а вона виявилась така гаряча, що аж пальцi попекла... Цей товариш Курiнний
в недавньому минулому десь на Пiвночi, на пiдводнiм човнi плавав, i хоч до
старостi  чоловiковi  ще  далеко,  довелося  йти  у  вiдставку  за  станом
здоров'я. Вдома, одначе, пiсля вiдставки сидiти не  захотiв,  забирали  на
роботу в район - теж не пiшов, сам попросився в майстерню: я, каже,  люблю
токарювати... I таки любить, нiчого не скажеш.
   Владнiстю над речами, сво?м буденним, трудiвницьким умiнням -  ось  чим
вражають тут Лiну робiтники. Муфти виточують, ресори  зварюють,  там  щось
кують, там розбирають мотор... Безногий газорiзальник  Мамайчук-старший  в
захиснiм козирку вправно i впевнено веде язичок полум'я  по  металу,  щось
викрою? з товстого сталевого листа. Вiд простого  й  до  складного  -  все
вмiють цi люди, все ?м да?ться. В кутку майстернi дво? зайнятi  спецiально
тим, що ремонтують кузови та  сидiння  шоферам,  пружини  новi  вставляють
замiсть поламаних, а  надворi  кiлька  робiтникiв  метикують  над  якимось
пристро?м до комбайна, щось лагодять, переiнакшують, переконструйовують...
Лiнi  подоба?ться  саме  ця  атмосфера  дiла,   творчостi,   колективiзму,
подоба?ться, коли механiк, з'являючись на порозi, гука?:
   - Здрастуй, козацтво!
   А вони й не смiються, наче вони й справдi козацтво.
   Навпроти кузнi iржаво червонiють купи рiзного брухту, де Вiталiй Рясний
та його друзi  копалися  цiлу  весну,  зараз  серед  залiзяччя  валяються,
бiлiючи  на  сонцi,  ще  й  величезнi  судновi  манометри,  знятi  з  того
вiйськового судна, що намертво лягло у водах затоки. Давно  вже  радгоспнi
механiзатори роздягли, обдерли те судно. Мов за золотим  руном,  пускались
вони туди сво?ми пiратськими експедицiями,  а  тепер,  пiд  час  перекуру,
зiбравшись  коло  майстерень,  весело  кивають  в  бiк   затоки,   в   бiк
роздягнутого сталевого велетня:
   - Якби на колеса його та в степ... Ото був би трактор!
   Пiд час перекуру Мамайчук-севастополець пiд'?здить до Яцуби,  який  все
ще копирса?ться в моторi; рвучко-сердито вiдштовхуючись вiд землi, iнвалiд
кружля?,  скрегоче  сво?ми  iнвалiдськими   колiщатами   довкола   машини,
насуплено розгляда?, наче бачить голубенького цього "Москвича"  вперше,  i
хоч зараз iнвалiд i не п'яний, а  Лiна  його  чомусь  побою?ться.  Дiвчину
вiдляку? i його похмуре одутле обличчя в бруднiй щетинi, i оте калiцтво, i
що на великому пальцi  в  нього  замiсть  нiгтя  чорнi?  якийсь  запечений
гудзь... Зда?ться Лiнi, що ветеран ось-ось насвариться на не?  тим  гудзем
або запитання якесь ?й поставить таке, що вона й вiдповiсти не зумi?.
   Запитання в нього й справдi визрiва?, але з ним вiн зверта?ться  не  до
Лiни, а до самого Яцуби:
   - Скажи, навiщо тобi цей персональний "Москвич"?
   Батько вiдповiда? жартом, що ось, мовляв, повезе дочку в  iнститут,  бо
пiшки далеко йти, але Мамайчук жарту не прийма?,  його,  як  завжди,  пече
Яцубина пенсiя, що ??, мовляв, забагато йому дають: на  трьох  солдатських
вдiв вистачило б.
   - Ти свiдомий? Нi, скажи, ти свiдомий? - учепливий, мов  клiщ,  приста?
до  вiдставника  Мамайчук  i  вказу?  йому  на  iншого  вiдставника  -  на
Курiнного, що в цей час саме лазить з  комбайнерами  бiля  комбайна,-  он,
мовляв, вiн теж вiдставник, до полюса пiд кригами плавав, а коли списатися
довелось - сам прийшов у майстерню,  бо  совiсть  в  людини  ?.  Слово  за
словом, i мiж ними вже спалаху? чвара, батько кричить:
   - Ти менi очi цим не штрикай! Я не сам собi пенсiю встановляв! Я за не?
пургою та цингою платив! Зубiв ось  чортма!  Бачив!  -I  вiн  вишкiря?  до
Мамайчука свою вставну нержавiючу сталь.- Не на курортi був! Там  був,  де
дитина ось, замiсть яблук, сиру картоплю гризла. Дружину поховав, з  собою
не рахувався, до впаду сво?й владi служив! А  сказали,  бери  вiдставку  -
взяв.
   -  Не  взяв  би...  Саме  життя  тобi  вiдставку  дало,глипа?  спiдлоба
Мамайчук.
   - Не спiшiть Яцубу ховати! Рано! Ще,  може,  самi  покличете  нас,  щоб
синiв ваших до тями приводили! Бо повипускали чортiв  з  пляшки,  а  назад
загнати не вмi?те!
   - Ну-ну! Синiв ти наших не чiпай,- на?жу?ться Мамайчук, i вже  колiщата
його скрегочуть знов до майстернi,  а  батько,  грюкнувши  капотом,  тоном
наказу кида? Лiнi:
   - Сiдай!
   "Москвич" ?хнiй, тикаючись мiж комбайнами та старими сiвалками,  поволi
вибира?ться на просторе; вже хащi машин були позаду, коли  Лiна  зненацька
вгледiла капiтана Дорошенка: в бiлому кiтелi, в капiтанськiм кашкетi,  вiн
стояв над купою iржавого брухту, розглядав величезний якiрний  ланцюг,  що
його теж, мабуть, разом з манометрами привезли  з  того  нiчийного  судна.
Даючи "Москвичевi" дорогу, капiтан вiдступився i в  цей  час  загледiв  на
переднiм сидiннi Лiну, що нескладно гнулася поруч з батьком, i  всмiхнувся
?й. Була в його усмiшцi  якась  делiкатнiсть,  доброзичливiсть,-  це  Лiна
вiдзначила в ньому ще на шкiльному вечорi. Певне, ця делiкатнiсть властива
йому, певне, ? в нього душевна потреба саме такого поводження з людьми.  I
зараз - пiдняв  руку,  ворухнув  у  повiтрi  пальцями:  щасливо?,  мовляв,
дороги...
   Радiсно i трохи аж тоскно стало дiвчинi вiд цi??  митт?во?  зустрiчi  з
капiтаном. Людина змiстовного й славного життя, вiн таке  глибоке  на  не?
враження  справив  на  випускному,  так  гарно  розповiдав  ?м  про   того
степовика-парубiйка, що з  торбинкою  тьопав  до  причалу  i  що  з  байди
дядькiвсько?, подолавши всi труднощi, таки вийшов на простори океану...  А
в який же вона, Лiна, пуска?ться океан? З  якими  передчуттями  вируша?  в
свiй  перший  рейс?  Не  океан,  а,  мабуть,   болото   паперiв,   камiння
канцелярських столiв жде ??... Доведеться нервувати за  кожну  оцiнку,  за
кожен  бал,  скiльки  разiв  доведеться  глушити  в  собi  голос  власного
сумлiння, щоб хоч на пiвкроку просунутись по шляху до того дiла... яке  ??
зовсiм не приваблю?! Бормашина та крiсло -  батько  певен,  що  саме  вони
зроблять Лiну щасливою... А якщо не пройде по  конкурсу?  Батько  розгорне
баталiю, пустить в хiд грозьбу i лестощi, секретарок допитками заморду?, а
начальству руку трястиме по-холопському... Ще й дочку вчитиме  цi??  науки
запобiгань перед викладачами, пролазництва, пiддобрювання.  Невже  все  це
неминуче в життi? Невже рано чи пiзно, а мусиш iз цим примиритись?
   В дорозi з "Москвичем"  було  негаразд,  мотор  кiлька  разiв  глухнув,
кашляв, доводилось зупинятися,  i  доки  батько  гаркотiв  стартером  або,
пiднявши капот, щось лагодив, Лiна стояла  край  дороги,  обвiяна  гарячим
степовим повiтрям. Розглядала жовте квiття дико? собачо? рожi та Петрового
батога цупке стебелля, що синiми зiрками свiтило  з-помiж  обважнiлих  вiд
пилюки придорожнiх полинiв; походжала та  думала  сво?  думи  про  те,  як
житиме, пройде по конкурсу чи нi, а сумнiви весь час  тривожили,  чи  саме
так треба жити, щоб ти вiдкрито могла глянути в вiчi i капiтановi, i  тому
безногому озлобленому газорiзальниковi Мамайчуковi.
   Востанн? мотор заглухнув (i на цей раз, зда?ться, остаточно),  коли  ?м
зоставалось всього з кiлометр до?хати до мiсця робiт на трасi каналу.  Вже
видно було там розбушовану землю, цiлi  буртовища  свiжого  грунту,  серед
якого  сюди  й  туди,  то  пiрнаючи,  то  виринаючи,  ходили   бульдозери,
зблискували до сонця сво?ми величезними лемешами.
   Батько лютував, гаркотiв стартером, раз у раз крутив ручку,  червонiючи
з натуги:
   - Не заводиться, хоч убий!
   Треба було шукати якогось виходу, i батько знайшов його в тому, що Лiна
зостанеться бiля машини, а вiн пiде пiшки до каналобудiвникiв, домовиться,
щоб виручали. В них  там,  мовляв,  багато  механiзмiв,  можуть  взяти  на
буксир.
   Пiшов батько,  зосталася  Лiна  сама  вартувати  свого  "Москвича",  що
незабаром розпiкся, мов порожня консервна бляшанка, не можна було  всидiти
в ньому. Лiна вибралась на повiтря, присiла у  затiнку  машини  на  травi.
Знов дика рожа цвiте, жовтi? запилюженими пелюстками - цупка,  запорошена,
живуча.  Земля  напечена,  мов  черiнь.  Ящiрка  шурхнула  в  нору,  чмiль
пролетiв, муравки трудяться й трудяться невтомно.  А  далеч  степiв  лелi?
текучою спекою, рiвнина така ж, як i в тундрi, тiльки небо  тут  iнше,  та
нема? на Пiвночi, в краю вiчно? мерзлоти, оцих  степових  могил,  невiдомо
ким i коли насипаних... Чи? вони: скiфськi, сарматськi, запорозькi?
   Батько довго не повертався, нелегко, видно, було домовлятись йому там в
цей  гарячий  робочий  час.  Нарештi  звiдти  вирушила   пiдмога.   Степом
навпростець з страшенним гуркотом, з курявою iшла та пiдмога. Лiна  спершу
навiть не могла збагнути, що то  за  потвора  повзе,  скрегоче  назустрiч,
скажено пiдгрiбаючи землю...
   Очам сво?м не повiрила.
   Танк!
   Справжнього танка вона нiколи не бачила, тiльки з кiнофiльмiв i  знала,
а тут це, безперечно, вiн насувався, окутаний курявою, великий,  масивний,
безокий,  з  загребущими  гусеницями,   з   вiйськовим   ще   номером   на
брудно-зеленiм борту... Тiльки замiсть башти на ньому ребристо здiйма?ться
щось схоже на кран, Лiна пiзнiше  дiзна?ться,  що  це  хтось  хитромудрий,
пристосовуючи танк до  мирного  життя,  дiйсно  скинув  з  нього  башту  i
натомiсть встановив звичайний робочий кран, яким  пiд  час  ремонту  можна
пiднiмати найважчi двигуни... Танк бурею  розгорнувся  перед  "Москвичем",
водiй хвацько пiдчепив його сталевим тросом i поволiк у бiк каналу  -  мов
комаху  яку-небудь  поволiк!  Лiна,  принишкнувши,  сидiла  в  "Москвичi",
згоряла вiд сорому. Вона наче побачила збоку себе, уявила, який смiшний  в
очах людей оцей ?хнiй лiмузинчик, що його волоче  по  стернi  велетенський
робочий танк... Видовище збоку, певне,  справдi  було  смаковите,  бо  всi
бульдозери, скрепери, повилiзавши на гору, позупинялись, водi?  самоскидiв
почали сигналити, видно було, як звiдусiль з  валу  бульдозеристи  махають
кашкетами i десь  аж  пiд  небом  зблискують  бiлi  зуби  на  закiптюжених
обличчях,- регочуть усi, весь степ регоче, розважений тим, як цей сталевий
буро-зелений мамонт волоче до таборища оту  голубеньку,  пiдхоплену  серед
степу комаху.
   Вже танк i зупинився, i трос  вiдчепили,  а  Лiна  все  не  зважувалась
вилiзти iз сво?? схованки, бо й саме  повiтря  навкруги,  здавалось,  було
наснажене блиском насмiшок, реготом,  кепкуванням.  Подолавши  нiяковiсть,
вона таки вихопилась з машини мiж  люди,  мiж  бульдозери,  мiж  тягачi  i
самоскиди, i все тут було якесь незвичне, оголене, вражаюче -  зубатi  оцi
механiзми, житловi  вагончики,  Дошка  пошани,  барила  з  водою...  Хтось
нахильцi, як запорожець, п'?  просто  з  барила,  потiм  переда?  посудину
батьковi, i той, напившись, солiдно радить возити  воду  цистерною,  а  не
отакими барильцями.
   - А ми навмисне такими  барильцями,-вiдповiда?  той,  що  пив,  молодий
закiптюжений смаглiй, i бiлку ватi очi його по-циганському грають лукаво.-
Бо привезли б цистерною, та й на три днi, та й тухнутиме вода!.. А в таких
волi-неволi  щодня  возять,  i,  отже,   свiженьку   п'?м!..   Хочеш??   -
запропонував вiн Лiнi й обережно пiдтримував барило, доки вона пила,
   Напившись, сказала неголосно:
   - Дякую.
   - Так ти мене не впiзнала? - весело окинув ?? оком смаглiй,  поставивши
барило на землю.- Це ж я тебе на буксир брав! Нiколи танкiстом не  був,  а
тут довелося... А звати мене Микола  ?гипта,  хоч  з  ?гиптянами  я  родич
такий... через вулицю навприсядки! Ну, ми по?хали! - гукнув вiн i, спритно
забравшись у танк, загарував ним з мiсця, аж земля задрижала.  Лiна,  сама
не зна? чому, посмiхнулася йому вслiд.
   Доки батько бiля похiдно? майстернi веде дiловi переговори, а  потiм  з
кимось iз ремонтникiв почина? розбирати "Москвичевi" нутрощi, Лiна, ще  не
зовсiм отямившись пiсля пережитого сорому, сто?ть, туплено розгляда? Дошку
пошани, звiдки на не? дивляться, видно, цi ж самi бульдозеристи  -  i  цей
смаглiй, що воду пив, i тi, що тiльки-но реготали на валу. Вони й тут,  на
фотографiях, веселi, безшабашнi, а одягнутi ще по-зимньому чи по-весняному
- в фуфайках. В того шапка-вушанка набакир, на вухо,  а  в  того  навмисне
насунута на лоба, той поклав на гусеницю бульдозера руку, мов  друговi  на
плече, а iнший картинно позу?, взявшись у боки, ще котрийсь  -  кремезний,
широкоплечий,-  видно,  розважаючи  товаришiв,  скорчив  таку  мiну  перед
об'?ктивом, що мимоволi всмiхнешся.
   Iз-за вагончика вийшла дiвчина в ситцевому платтячку, мабуть, ровесниця
Лiнi, тiльки куди мiцнiша, здоровiша за не?,- з вогню та з сонця вся!  Так
i цвiте вся здоров'ям, налите тiло горить смагою.
   - Ну й комедiя ж була дивитись, як вас тягли,всмiха?ться вона до Лiни.-
Це хлопцi навмисно придумали вам для буксира танка послати. А ?гиптi цього
тiльки подай...
   - Найшли розваги...
   - Та ви на них не  ображайтесь.-  Очi  дiвчини  променились  добротою.-
Просто люблять тут у нас пошуткувати... А танк якраз був не в роботi.  Цей
уже як зачепить, то потягне, вiн у нас трудяга.
   Дiвчата разом глянули на танк, що стояв  вiддалеки  на  сво?му,  видно,
постiйному мiсцi. ?гипта, заволодiвши танковим краном, вже з кимось лаявся
- лаявся так, що Лiнi хотiлося вуха затулити.
   - Не зважай,- вiдвертаючись вiд ?гипти, заспоко?ла ?? тутешня дiвчина.-
То вiн механiка перевихову?.
   Дiвчата розгомонiлись. Невдозi Лiна вже  знала,  що  звати  цю  дiвчину
Василинка, а прiзвище Брага, i що брат ??  тут  працю?  бульдозеристом  на
каналi, i що наступного лiта  вона  вступатиме  до  Ровенського  iнституту
iнженерiв водного господарства - канал обiця? послати, буде  стипендiаткою
каналу... А тут? Тут працю? пiкетажисткою - це од слова "пiкет". Обов'язки
нескладнi, ходиш, переставля?ш геодезичну рейку, а майстер  нiвелю?.  Якщо
старий в доброму настро?, то вiн i пiкетажистку пiдпуска? до нiвелiра, щоб
привчалася. Але це так, понад програму,  головне  ж  дiло  пiкетажистки  -
переставляти оцi вiшки рябенькi.
   - Бачиш, он пiд вагончиком стоять? Одна моя, а друга мо?? напарницi, ??
зараз нема.
   - Де ж вона?
   - Розрахувалась, бо в не? мати дуже захворiла,  а  доглядати  нiкому...
Оце  де  зараз  канал  споруджу?ться,  все  якраз  з  Ганнусею  ми  пiкети
розставляли, мiж нашими пiкетами найжаркiшi роботи йдуть...
   - Сво?ю роботою, Василинко, ти... дуже задоволена?
   - Як сказати. Бува цiкавiша. Але й тут: хай по сто  метрiв  вперед,  та
все ж таки вперед.
   Iнший свiт, все таке далеке, одначе Лiна почувала, що ?й цiкаво слухати
- i про тi пiкети, i про нiвелiри, i про те, як тут живуть...  Слухала,  а
тим часом хтось пiдкрався iз-за спини i хап ?? за голову -  мiцно  затулив
долонями очi... "?гипта!" - майнула найперша думка, чомусь саме його  руки
уявились такими гарячими, мiцними, з горiхами мозолiв на долонях...  Треба
було вгадати, крикнути iм'я, щоб випустив, i добре,  що  не  крикнула,  бо
коли випручалась, то перед нею стояв... Кузьма Осадчий!  Усмiшка  до  вух,
сам закудланий, в зашмарованiй майцi, в пилюцi... I в  бровах,  i  в  чубi
пилюки набилося густо.
   - Так це тебе тягнуто на буксирi,- казав  Кузьма.-  А  я  думав  -  там
тiльки старий твiй... Куди ж мандрiвочка пахне?
   -  Вона  в  медiнститут  ?де   документи   здавати,прохопилась   першою
Василинка.
   - Нiколи не чув я, щоб ти медициною  захоплювалась,здивувався  Кузьма.-
Вiдкрила в собi такий нахил?
   - Який там нахил,- досадливе всмiхнулась Лiна, а Кузьма  веселим  тоном
побажав:
   - Ну, зелено? тобi вулицi та голубого неба! А ми тут,  бачиш,  земельку
пересипа?мо. З мiсця на мiсце пересипа?мо, а, кажуть, щось буде.
   - Не щось, а магканал,- поправила Василинка.
   - От чу?ш: маг... Себто магiстральний,-пояснив Кузьма,- а не  тому,  що
перед тобою якiсь маги... Тут без магi?, тут пупа надривати треба. А  зате
вигрохка?мо такий, що  бiльший  буде  розмiром,  нiж  вiдомi  тобi  канали
марсiанськi, що ?х Скiапареллi вiдкрив. Iз самого Марса в телескопи  видно
буде наш степовий аричок.- Хлопець засмiявсь, розфантазувався: - Вже  десь
там сидить, мабуть, такий собi вчений марсiанин, трохи на самурая  схожий,
розгляда? нашу роботу в окуляр телескопа та покректу?: що  таке?  Не  було
каналу в цьому секторi Землi, i ось вiн уже ?!  Де  була  бура  пустеля  -
рiвна якась смужечка лягла... Оптичний обман, чи, може, й там, на  планетi
Земля, ? бiльш-менш розумнi iстоти? Щось там риють, прокладають, ведуть...
А коли так, то треба ?хнiй витвiр негайно нанести на карту земних  каналiв
та мерщiй  у  дисертацiю  його  -  ?й-?й,  за  це  дадуть  комусь  доктора
марсiанських наук!
   Дiвчат розважають його пустощi, обидвi смiються, а  Кузьма  тим  часом,
по-робочому замашним рухом вхопивши барило з водою, жлуктить нахильцi,  аж
чути ковтки: глог-глог... Все в  нього  якось  здорово  виходить,  хлопець
навiть п'? так, як щойно пили тут дорослi бульдозеристи. Напившись, втерся
всi?? п'ятiрнею, по-робочому. Зовсiм небагато й пробув на  каналi,  а  вже
з'явилося в ньому щось певне, владне, розставивши ноги, твердо  сто?ть  на
землi Кузьма-каналобудiвник, тiльки жаль, що в вухах землюка - може гречка
звiдти прорости. Чи давно це було, коли в школi хлопцi ще  тiльки  вчились
водити трактора, скiльки смiху було, коли  за  кермо  сiдав  оцей  вухатий
Кузьма... Чи вiн придурювався, чи справдi не  вмiв  тодi  ще  правувати  -
трактор його нiяк  не  хотiв  слухатись  i,  виписуючи  по  майдану  п'янi
викрутаси, прямував кудись у  степ  навмання,  а  хлопцi  горлали  невдасi
керманичевi навздогiн:
   - Кузьмо, тримай картуз!
   Картуз був  тодi  на  Кузьмi  якийсь  чудернацький,  не  нашо?  ери,  з
переламаним козирком,- де вiн такого й допав! Аж шкода, що зараз  нема  на
Кузьмi того картуза, не втримав, мабуть-таки, його, загубив десь по дорозi
сюди разом зi сво?ю школярською безтурботнiстю.
   - Ось так, Лiно... Степи збира?мось обводнити, а самим поки що напитися
нiде: кидай агрегат i бiжи аж до цих бочок за ковтком води.
   - Бо термоси порозчавлювали,- каже Василинка з докором.
   - А як його не розчавиш, коли йдеш майже слiпим польотом...  Принесуть,
поставлять у бур'янi, хiба там помiтиш з кабiни ваш термос... На?деш  -  i
коржик з нього!
   - Чи й не герой, хм,- спокiйно хмикнула Василинка.- А  вчора  кому  вiд
батька влетiло за порушення правил безпеки? Погрожував i вуха пообривати.
   - Цi обiрве, другi виростуть,- вiдбувся жартом Кузьма i пояснив Лiнi: -
Майстер  наскаржився  батьковi,  що  високi  гребiнки  залишаю,  могло   б
привалити... Так  старий  i  да?  менi  урок  по  технiцi  безпеки...  Ну,
скоро-скоро ось мо? ходiння в пiдпасичах закiнчиться: вже  ?  телеграма  з
Харкова, що партiю нових  бульдозерiв  нам  вiдправили,  десь  i  мiй  там
летить...
   - Ще чи одержиш,- пiддражнювала Василинка.
   - Одержу. Подякую батьковi за науку, за здорову критику, за  бульдозера
i на свого суверенне пересяду... Годi ходити  в  пiдручних  -  заживу  пiд
гаслом: вольносць i неподлеглосць!
   I, труснувши чубом, Кузьма розвалькувате рушив  до  мiсця  роботи.  Вже
вiдiйшовши, обернувся до Лiни:
   - Хочеш глянути, якi я  гори  верну?  Дiвчата,  весело  перезирнувшись,
рушили за ним. Збудований колись на кордонах Римсько? iмперi? Троянiв вал,
що слiди його ще й досi тягнуться по степах Приднiстров'я, навряд  чи  мiг
навiть в часи  розбудови  рiвнятися  могутнiстю  з  цим  валом  -  насипом
свiжовивергнутого з траси каналу грунту. З висоти валу видно всю  панораму
робiт. Але де ж саме проляже траса каналу? Лiнi без  навички  трудно  було
розiбратися в цьому хаосi. Всюди риють, горнуть,  перевертають  степ,  там
знiмають верхнiй шар, а тут земля  вже  порiзана  глибокими  траншеями,  в
однiм мiсцi розламують чорноземлю, а поруч  бульдозери  вже  вигризають  з
пiдгрунтя жовту правiчну глину i сунуть ??  нагору,  на  вали,  нагортають
цiлi буртовища. Глянути збоку - справдi зда?ться,  що  тiльки  пересипають
землю з мiсця на мiсце, а учасникам  будiвництва,  звичайно  ж,  в  усьому
цьому вгаду?ться лад, думка будiвника вже веде  крiзь  цей  хаос  несхибну
вiсь каналу, бачить в степах його повноводе русло.
   - Зверни увагу, Лiно, як споруджувальнi роботи виконано,- вказав Кузьма
на ту дiлянку, де крила каналу були вже сформованi.Наче вручну, еге ж?  О,
це треба вмiти! Це брат ось ??,- кивнув на Василинку.Просто художник свого
дiла. Народний художник земляних робiт! Де Левко Iванович планував  дамбу,
пiсля нього нiяких уже ручних доробок... В  нас  тут  колектив  зовсiм  не
сiрий,   бiльшiсть   ветерани,   з   Iнгульця   прийшли,   з   iнгулецько?
системи,хвалився далi Кузьма.- Гребiння, мури отi нащо? То  ?х  спецiально
зоставля?мо мiж траншеями, щоб грунт на сторони не розповзався... Вже коли
вженешся в траншею, то все вперед горнеш... Ну, а потiм ми, звiсно,  й  тi
перемички лама?мо... Як на?деш, а стiна землi перед тобою так i сiда?, так
i никне! А коли вгору береш, гуркiт такий, як в ракетi, просто глухнеш вiд
нього.- Кузьма блиска? усмiшкою.Оце мiй,- зупиня?ться вiн коло бульдозера,
що незграбно перехнябився на валу.
   Квадратна металева кабiна, в кабiнi важелi стирчать, на сидiннi  жужмом
фуфайка замаслена, здавлена. Кузьма, плигнувши, всiда?ться на тiй фуфайцi.
   - Щоб виростити троянду, будьте землею... Я кажу вам, будьте землею!  -
весело гука? вiн з бульдозера словами якогось поета.
   Скрегiт, рев  залiза,  удар  чадно?  хвилi...  Машинi  важко,  натужний
залiзний гуркiт глушить Лiну, вона аж саха?ться вбiк, а  Кузьма  беззвучно
регоче з кабiни i вже спрямову? бульдозера вниз,  в  куряву,  в  спеку,  в
розбушований земляний чорторий...
   - Пiшов наш Кузьма на  простори  XX  вiку,-  жарту?  Василинка,  видно,
узвича?ною тут примовкою, i Лiнi навiть у цьому тутешньому  жартi  чу?ться
атмосфера життя сво?рiдного, ?й  не  доступного.  Простори  XX  вiку  -  i
вигадають  же  таке...  Озираючись  довкола,  Лiна,  однаiк,  помiча?,  що
простори тут якось особливо почува?ш, вони  нiби  оживають,  поряд  з  цим
бушовищем  земляних  робiт  ще  бiльше  вiдтiню?ться  безмежжя  степiв  та
великiсть полудневого неба.
   - А нашi хатки на колесах, правда,  гарненькi?  -  кива?  Василинка  на
яскравi жовто-червонi  та  голубенькi  вагончики,  що,  наче  автобуси  на
стоянцi, таборяться внизу.-Це десь аж iз Естонi? нам прислали.
   Дiвчата  повагом  рушають  туди,  провалюючись  в  розпушеному  теплому
грунтi.
   - Звикла вже, Василинко, до життя на колесах?
   - А що звикати. Зате ж  нам,  крiм  основно?  ставки,  ще  й  "колiснi"
платять або "курявнi",- розважно каже Василинка, випромiнюючи усмiх  сво?х
великих, блискучо-карих очей.- Вагончикiв, правда,  не  вистача?,  частина
наших аж у Брилiвцi живе, ?х машинами возять на роботу й з роботи... Я теж
деколи ?жджу: натрясешся за дорогу, сидиш, зiгнешся - колiна вище вух!
   Вона   знову   посмiхнулась   рiвною   сво?ю   посмiшкою:   спокiй    i
врiвноваженiсть, зда?ться, нiколи не покидають ??.
   - А все ж, бачу, тобi таке життя до вподоби?
   - Життя як життя. Коли й допечуть тебе чим-небудь,  а  потiм  глянеш...
твою ж таки роботу видно... Недаром живеш...
   Бульдозери всюди гуркотiли, мов амфiбi?, плавали в землi, i  вже  й  не
вгадати було, де там Кузьма Осадчий,- загубився хлопець зi сво?м агрегатом
серед iнших бульдозерiв, злився  з  ними,  з  ?хнiм  гуркотом,  скреготом,
курявою...
   А водночас i в тих, що  лагодили  "Москвича"  бiля  ремонтного  вагона,
дiло, видно, наближалося до кiнця.
   Один з робiтникiв-ремонтникiв, якi допомагали Яцубi, давав  господаревi
вже прикiнцевi напуття:
   - Не допускайте, щоб  вода  закипала.  I  на  стартер  не  тиснiть  без
пам'ятi.  А  якщо  ?хати  доведеться  заповiдним  степом,   там   особливо
пильнуйте...
   - Це ж чого?
   - Зубробiзони щоб з вами не пожартували. Вони ж там на волi гуляють.
   - Отож порозпускали... Скоро  й  левiв  iз-за  грат  повипускають...  А
зубробiзони, хiба вони на людей кидаються?
   -  Людину  побачать  -  нiчого,  а  дуже  чомусь   не   люблять   отакi
автомобiльчики останнього випуску. Тiльки загледить, жене за  ним  щосили,
щоб на роги пiдняти.
   - Ну, це вже ви менi бандилюки гнете,- недовiрливо  погляда?  майор  на
спiврозмовника.
   - Я очевидець,- пiдходячи, каже ?гипта.- Сам був свiдком, я  ж  завдяки
сво?му лiтунству  i  там  працював  деякий  час...  Якось  ми  ЗIСом  сiно
набира?мо рано в степу,  чу?мо  тупiт!  Глядь  -  табун  ?х!  Цiлий  табун
гривастих бiзонiв просто на нас мчить! Братва хто куди, а бiзонам  до  нас
байдуже, вони мерщiй на нашого ЗIСа. Як шеменули, так  i  пiшов  iз  сiном
шкереберть. Так то ж ЗIС! А отакого, як ваш оцей  лiлiпут,  ковирне  одним
рогом - i догори колесами поставить...
   Майор, витираючи замазученi пальцi, поглядав  спiдлоба  на  ?гипту,  не
знав - вiрити чи нi, серйозно той каже чи тiльки голову дурить...
   Згаяв майор Яцуба тут часу чимало. Однак за роботою не  забував  раз  у
раз накинути оком i на дочку, бачив, як вона спершу зацiкавлено розмовляла
з якоюсь тутешньою дiвчиною, литкастою, повногрудою,  потiм  син  Осадчого
при?днався до них, i чути було звiдти хихи та хахи, все помiж дiлом  бачив
майор: i як смiялись, i як воду пили, i як ходили на вал... Потiм  дiвчата
обидвi чогось в отой он вагончик шурхнули, де штаб цього загону всього...
   Коли нарештi "Москвич" завiвся, Яцуба вiд полегшення навiть подобрiшав,
настирливо посигналив раз i вдруге, пiсля чого висунувся з машини й гукнув
бадьоро :
   - Лiно! Де ти там? По?хали!
   Дочки якусь мить не було, потiм вона  з'явилась  на  дверях  вагончика,
незвично весела, збуджена, аж вразила батька цi?ю привiтною збудженiстю, а
ще бiльше вразила - рейкою рябою в руках:
   - Тату, я не ?ду. Я залишаюсь тут.- Я - пiкетажистка!



   VIII. КАПIТАН ДОРОШЕНКО

   Довге життя випало старiй Дорошенчисi,  або  Чабанисi,  як  частiше  ??
називають. Давно  вже  нема  панського  палацу,  що  його  спалив  у  роки
громадянсько? вiйни якийсь Рябошапка, нема й басейнiв, в яких купалася  ??
горьовита юнiсть, нема й чоловiка-чабана, що загинув ще в першу голодовку.
Сини? Один з ?? синiв загинув пiд час фiнсько? в  снiгах  на  Карельському
перешийку, другий - безвiсти зник  у  сорок  першому,  служив  кадрову  на
румунському кордонi. Зник, як тисячi ?х зникало в тi  днi,  серед  гуркоту
фронтiв, серед розбушованих пожеж, коли й вiтри вiяли над землею  паленнi,
i небо високе горiло над  людьми.  В  обох  були  дiвчата-нареченi,  давно
побралися з iншими, мають дiтей, а Дорошенчиха й досi уперто назива? ?х  в
думцi сво?ми невiстками, а вони теж  хоч  зрiдка,  хоч  тодi,  як  чоловiк
покривдить, забiгають поплакати до старо?.
   Повiддавала вiйнам синiв, зостався ?й тiльки цей, найстарший, що юнаком
подався на  море,  плавав  на  байдах  з  олешкiвськими  та  збур'?вськими
дядьками по "Золотiй лiнi?", а тодi i в далекi  плавання  пiшов,  по  всiх
морях-океанах пронiс смагляву материну вроду.
   Зда?ться, тiльки тим i трима?ться Дорошенчиха на свiтi, що жде  сина  в
гостi. При?здить вiн все такий же стрункий, як i в молодостi, пiдтягнутий,
з невигаслою привiтнiстю в очах, тiльки щоразу бiльше сивини срiблиться на
скронях та втомленiшою ста? усмiшка.
   А одного лiта капiтан не при?хав. Був  вiн  з  науковою  експедицi?ю  у
водах океану, якраз у тих водах, над якими вставали тодi сатанинськi гриби
атомних випробувань.
   Стара Дорошенчиха, що уважнiше за  всiх  у  радгоспi  слухала  передачi
радiо, що тривожнiше за всiх синоптикiв переживала звiстки про пересування
циклонiв та ураганiв, першою почула i про цi океанськi  випроби.  Почувши,
знетямлена вискочила з двору з костуром у руцi, подалася на пошту. Аж люди
на вулицi сахались вiд не?, а вона нiкого не бачила,  навально  простувала
мимо них сво?ю чоловiчою сягнистою ходою. На  пошту,  де  ??  ранiш  ждали
добрi звiстки вiд сина, вона завжди  заходила  урочисто,  мов  у  храм,  i
звiдти поверталась просвiтлiла, iз загадково усмiхненим лицем,- на цей раз
вона вдерлась роз'ярена, з повним ротом проклять:
   - Що вони там думають, iроди? Що вони роблять, трясця ?м у печiнки?!
   I стукала об пiдлогу костуром, розпатлана, кiстлява, кричала у вiконце,
де сидiла саме одна з ?? "невiсток" :
   - Пиши! Блискавки пиши! Радiограми!
   - Кому ж писати? - розгубилася та.
   - Мiнiстрам усiм! Президентам!.. Що вони думають? Люди ж  у  морi!  Син
мiй там!!!
   Всi службовцi збiглися на бучу - i поштовi, i з ощадкаси, нiхто до ладу
не знав, як виконати Чабанишину вимогу, але й вiдмовити ?й було неможливо,
зда?ться, вона тут i очi повидирала б тому, хто вiдмовився б  приймати  цi
?? послання.
   - Пошлемо, пошлемо,- заспоко?в Чабаниху завiдувач пошти.
   I тiльки пiсля цього буря гнiву ?? змiнилась слiзьми,  слiпа  вiд  них,
попленталась вона додому, пiшла ходою тяжко розбито? горем людини. Як сiла
бiля хати, то й сидiла так аж до ночi.
   Сусiдки та "невiстки" прибiгали навiдувати, питали, чи не треба  чимось
допомогти, але вона неохоче й озивалась до  них.  Пустили  потiм  ясу,  що
звихнулась умом Чабаниха, але цьому мало хто вiрив, бо в очах у не?  видно
було непотьмарений розум, в темнiй глибинi ?х стояв закипiлий бiль.
   Цiлими днями сидiла й мовчала, тiльки коли якось  став  накрапати  дощ,
вона озвалася до дiтей, застерiгаючи, щоб не бiгали пiд дощем,  бо  тепер,
мовляв, дощi поганi.
   Ждала вiстей. Аж пiсля того,  як  атомнi  випробування  в  океанi  було
припинено i вiд сина прийшла уже з радянського порту  радiограма,  що  вiн
цiлий i неушкоджений,- мати мовби ожила, душа ?й стала на  мiсце.  Правда,
Чабаниха  й  тодi  зосталася  певною  в  тiй  думцi,  що  це  вона  сво?ми
посланнями-блискавками врятувала  сина,  вiдвернула  вiд  нього  в  океанi
нещастя.
   А тепер син ось уже вдома.
   Зорi? свiтанок, а вiн лежить, спить солодко, i мати ходить навшпиньках,
щоб не розбудити, обережно ставить йому бiля узголiв'я склянку  трав'яного
настою - хай вип'? натщесерце, як прокинеться. Коли вiн тiльки поскаржився
пiсля  при?зду,  що  головнi  болi  часто  мучать,  вона  заспоко?ла  його
переконано, твердо:
   - Я знаю такi травки в степу, ?х треба до схiд  сонця  збирати,  зроблю
настiй i хоч якi головнi болi знiму... Один до мене аж з мiста  при?жджав,
сам лiкар,  а  я  зробила  йому  настою  iз  свого  зiлля,  переказував  -
допомогло... Допоможе й тобi.
   Зна? вона також, що в сина негаразд iз очима, час вiд часу погiршу?ться
зiр, але певна вона, що й це пройде, це  в  нього  просто  кров  прилива?,
треба заспоко?тись; його  темнi  в  черепаховiй  оправi  окуляри  мати  не
злюбила одразу, забрала, заховала, не  да?  користуватися  навiть  в  пору
найбiльшого блиску повiтря :
   - Орли на сонце дивляться, а який зiр? До ранкового чаю мати ставить на
стiл тарiлку з уламком свiжого, налитого медом щiльника,  це  вона  робить
так само тихо, крадькома, щоб не потривожити сина, а  вiн  тим  часом  уже
прокинувся, вже напiврозплющенi очi весело стежать  за  матiр'ю.  Вона  аж
вiдмолодiла з його при?здом, шапарю?, не зна?  втоми.  Хто  по-справжньому
щасливий з його переходу на життя безмандрiвне, осiле, так  це,  звичайно,
вона, мати. Вже й те добре, що ?й принiс вiн вiдраду, хай хоч трохи зазна?
спокою, а ось чи здобуде вiн тут спокою собi? Не зна? мати всього, тяжко й
самому думати про це. Кинуто якiр,  i,  зда?ться,  надовго,  ?дь,  сказали
йому, пiдлiкуйся, вiдпочинь, а  там  покличемо.  Та  чи  покличуть?  Повно
друзiв у пароплавствi, але ж бува?, що й друзi безсилi чимось допомогти. В
його становищi залиша?ться тiльки вiрити в чудо народно? медицини,  в  оцi
материнi травки та корiння, до яких вона - цiлком в дусi часу -  ще  й  по
таблетцi пiрамiдону дода?. Хiба ж не iронiя долi; в  той  час,  коли  ма?ш
досвiд,  знання,  жадання  дiяльностi,  в  той  час,  коли  дух  твiй   ще
порива?ться до життя повносилого, повнокровного... опинитися раптом тут, в
тихiй заводi, де,  може,  вiчний  штиль  тебе  жде!..  Стеля.  Мисник  над
одвiрками. На ньому - потемнiлий вiд часу, ледь помiтний козак  iз  списом
та рублена криниця. Давно намальовано ?х. Звiдси  починалось  життя,  тут,
зда?ться, ма?  й  замкнутися  коло...  Ночував  у  бамбукових  хатинах,  у
готельних клiтках хмарочосiв, пiд зорями пiвденних морiв, в задушнi, паркi
ночi виносив постелю з каюти на бак i там ночував, а тепер  ось  знову  на
лiжку свого дитинства, знов темнiв тобi намальований козак  iз  списом  та
криниця... Невже це i все? Невже промайнуло життя? Як лiтня летюча  гроза,
вiдшумiло, дощами рясними сяйнуло, пройшло...
   Один з останнiх його рейсiв був винятковим, десятки тисяч миль  пройшов
на сво?му бiлому кораблi з океанологами, з науковою експедицi?ю на  борту.
Дно океанське вивчали. Вiдкривали пiдводнi вулкани. Кряжi гiрськi виявляли
пiд водами океану i нiкому не вiдомi  до  того  западини,  ущелини.  Брали
планктон, вивчали циркуляцiю вод, будову  земно?  кори.  Дорошенко  i  сам
захопився роботою експедицi?, брався часом за те, що зовсiм не  входило  в
обов'язки капiтана. "Давно вже щось ми не тралили",- скаже вченому  сво?му
друговi - начальниковi експедицi?, i коли той накаже класти судно в  дрейф
i спускати прилади в глибину океану, Дорошенко сам ста? до  лебiдки.  Таке
тралiння - операцiя довготривала,  треба  робити  все  з  витримкою,  ма?ш
справу з глибинами величезними...  Здорово  втомились  в  цьому  плаваннi,
почорнiли, бородами позаростали, зате  скiльки  побачили  рiзних  чудес...
Бiлiв  його  красень  корабель  у   водах   найвiддаленiших   архiпелагiв,
бiлоснiжне  сяяв  пiд  пальмами  таких  островiв,  де  ранiш   нога   його
спiввiтчизникiв не ступала. Чорнi острiвнi губернатори давали  прийоми  на
його честь... Мiсцевi жителi з ранку й до вечора товпились  бiля  причалу,
виникала черга i тих, що бажали потрапити на судно, подивитись, як  живуть
радянськi моряки.
   А потiм той випадок в океанi, що мало не скiнчився трагiчно... Нiхто  з
учасникiв експедицi? не бачив самого вибуху, не бачили вони над просторами
океану того зловiсного апокалiптичного сонця, що його засвiтила варварська
рука. Та хоч були  вони  в  iншому  становищi,  нiж  японськi  рибалки,  i
смертоносним попелом палубу ?хню не засипало,  проте  вiн,  Дорошенко,  до
кiнця життя пам'ятатиме вирази облич сво?х вчених,  коли  в  дощовiй  водi
було виявлено небезпечнi ознаки...
   Всiх належних заходiв було вжито.  Палуба  й  надбудови  були  ретельно
промитi. Однак Батькiвщина за них була вже в тривозi. Негайно вернутись  в
найближчий вiтчизняний порт! - такий одержали по радiо  наказ.  Перервавши
сво? наукове плавання, з гнiтючим почуттям iшли до рiдних берегiв.  Ще  не
ввiйшли в гавань, як назустрiч ?м вимчав з  порту  катер  з  цiлою  групою
лiкарiв i  суворий  молодий  дозиметрист,  закутий  в  панцир  професiйно?
витримки, першим пiднявся на палубу.
   На щастя, виявилось, що судно не заражене, люди здоровi.
   Бiлоснiжний корабель його i зараз десь в експедицi?. На цей  раз  судно
повiв колишнiй Дорошенкiв старпом, його вихованець. Де вони йдуть? На яких
широтах? Щасливий був би  зараз  не  те  що  капiтаном,  рядовим  матросом
потрапити до них на борт. З радiстю дра?в би палубу,  чесно  вистоював  би
матроську вахту, з пiвслова кидався б  пiд  час  бурi  натягувати  вподовж
палуби штормовi лi?ри... Аж дотепер  не  знав,  що  так  важко  буде  йому
розлучатися з тим життям, з  вахтами,  запахом  канатiв,  солонiстю  моря,
кигиком чайок...
   Вста?, випива? материне чаклунське зiлля, босий  виходить  походити  по
двору,  по  холодному  споришевi.  Клубок  червоного  сонця  пала?   крiзь
туманно-м'якi тамарисковi заростi, небо над  степом  чисте,  i  лiтак,  як
рибина, пiшов угорi, крiзь прозору океану блакить.  Не  чути  звуку,  лише
видно обтiчний риб'ячий силует його, потiм нарештi долина? i звук,  далеко
позаду лiтака зрина? вiн, той потужний реактивний  гуркiт.  Лiтак  полинув
сам по собi, а гуркотiння живе окремо вiд нього, живе, мов згадка про його
полiт.
   Мимо двору йде Лукiя, квапиться кудись.
   - Доброго ранку! - каже вона, уповiльнюючи крок бiля хвiртки.
   - Доброго ранку, Лукi?.
   - В область ?ду... Може, доручення буде  яке?  Дорошенко  пiдходить  до
хвiртки, дивиться на Лукiю, свiжу,  щойно  вмиту,  i  вона,  як  дiвчиною,
одразу шарi?ться пiд його поглядом, шарi?ться так густо, що аж наче  сизою
памороззю злегка беруться ?? налитi щоки, а в очах сльози  нiяковостi  вже
блискотять, свiтяться, вiд них i очi повно наливаються свiтлом. "Ну,  чого
ти й досi нiяковi?ш, Лукi??" - так i хочеться спитати.
   - То якi доручення будуть? - повторю? вона.
   - Привiт Пахомовi передай. Ти ж побува?ш у нього?
   - Неодмiнно.
   Не уник-таки хiрургового ножа ?хнiй Пахом, упертий  ?хнiй  подвижник...
Схопило бiля силосу  так,  що  лiтаком  довелося  вiдправляти  небораку  в
область - того ж дня й прооперували... Пiлот  Сiробаба,  цей  рум'янощокий
житт?люб з  чорним  викоханим  вусом,  розповiдав  потiм  в  радгоспi,  що
директор ?хнiй i  там  нiби,  пiд  ножем  хiрурга,  репетував  сво??:  "Не
досилосував же! М'ясо не здав! Вовну ще не всю на фабрику вiдправив!.."
   - Рано, рано скрутило Пахома,- задумливо каже Дорошенко.
   - Видряпа?ться.- В голосi Лукi? не почува?ться смутку.- Такому  клопоти
i вмерти не дадуть... Ну, бувай...
   I  вже  вона  йде,  ?й  пора,  кивнула  на  розвiтання,  самими   вiями
попрощалася, i Дорошенко вловив, як очi ?? в цю мить  ще  бiльше  налилися
свiтлом. Пiшла. Коси Лукi? скрученi  на  потилицi  високим  тугим  вузлом.
Дорошенко в присмутку дивиться на той вузол, йому аж трохи шкода ста?,  що
Лукiя вiддаля?ться вiд нього, що, призначенi для мiста, високi каблуки  ??
постукують все  далi  розмiрене  й  гордовито.  Лукiя  -  ось  його  щедра
молодiсть, ось чи?ю дружбою вiн може  пишатись...  Щоправда,  не  все  так
сталося, як гадалося, але ще й досi в  душi  зосталося  жевриво  вiд  того
кострища, яке таким жарким полум'ям було спалахнуло колись... Ось вiн,  ще
молодий, повен любовi до не?, в Буенос-Айрес  iде,  в  перший  самостiйний
рейс. Осiнь, негода, нiч, iз тих ночей, що трощать кораблi,  що  стугонять
стихiями,  у  шквалах  розмотують  тривожнi  сигнали  SOS...  Реве,  бушу?
Атлантика, а в розвированiм океанi  неба  тривожний  мiсяць  бреде.  ?дина
розбухла цятка, жовток свiтла  серед  тьмаво-срiблястого  безмежжя,  серед
вировища й хаосу  хмар.  Буруни,  кудлатi,  мов  леви,  йдуть  i  йдуть  з
просторiв ночi, ростуть, обвалюються, стрясають ударами  судно.  В  другiй
половинi ночi шторм досяг  тако?  сили,  що  катастрофа  здавалась  декому
неминучою, i якщо ти не втратив тодi самовладання, вивiв судно, то,  може,
це й тому, що був не сам, що й серед атлантичного  вировища  вона,  Лукiя,
знаходила тебе iз ся?вом сво?х закоханих очей.
   I  зараз,  проводжаючи   поглядом   Лукiю,   Дорошенко   вiдчува?,   як
пробуджу?ться в ньому давня до не? нiжнiсть, росте нездiйсненна жага  щось
повернути, щось повторити - далеке, як  молодiсть,  невловиме,  як  сон...
Вдруге розпочати життя - цього ще нiхто не зазнав, нiкому iз  смертних  ще
не вдавалось обминути той похмурий останнiй порт, що ранiш  чи  пiзнiш,  а
кожного жде... Пахом-однокашник згорiв на роботi, а  його,  Дорошенка,  ще
обiцяють покликати... Та чи покличуть?  Чи,  може,  це  вже  не  тимчасова
недуга, а саме тво? вечорiння владно на тебе наступа?? I саме  тодi,  коли
так багато тобi вiдкрилось! Краса свiту, яку ти  в  юностi  й  не  розумiв
по-справжньому, принаймнi не помiчав, не  дорожив  нею  так,  як  зараз...
Краса людських облич,  поглядiв,  вчинкiв,  поривань...  Все  життя  мовби
тiльки  тепер  вiдкрива?ться  тобi  в  сво?х  найiстотнiших   зв'язках   i
досто?нствах. Може, це й ?  те,  що  звуть  мудрiстю?  Думка  ясна,  мозок
свiтиться, як казав улюблений його художник. А день  вечорi?...  I  з  цим
змиритися? Ослiпнути до синяви небес, оглухнути до далеких гудкiв  океану?
Невже не потрiбно бiльше тво?  вмiння,  тво?  знання,  твоя  воля  i  твiй
неспокiй? Чи, може, ти ще потрiбен?
   Мати йде з городу. Хустка на нiй чиста, бiла, неначе в недiлю,  бо  для
не? вiчна тепер недiля. В  руках  несе  крiп,  моркву,  петрушки  пучечок,
свiжозелено?, рясно?.
   - Зеленини тобi до снiданку... Коли тобi що не так у  мене,  сину,-  ти
кажи.
   - Все так, мамо, все так.
   Поголишся, поснiда?ш i йдеш знiчев'я поблукати по радгоспу, завернеш на
радiорубку, де на тебе  вiйне  чимось  корабельним,  погомониш  про  рiзнi
новини з Вiталиком, що вже впевнено входить в обов'язки радиста,  а  потiм
пiдеш собi по  затiнках  старого,  ще  панського  парку,  де  в  запущенiй
гущавинi тобi вда?ться вiдшукати ру?ни панських басейнiв  i  навiть  слiди
тi?? химерно? споруди, що звалась ковшовим колодязем, де  по  рiвчаку,  по
вiчному колу день у день ходив колись горбатий  верблюд  Гарасько,  женучи
ковшами воду для поливу. З рання й до ночi ходив  вiн  тут  з  зав'язаними
очима по вибитiй слiпою ходнею круговiй дорiжцi, без нiкого ходив,  а  ти,
який бiля нього за погонича,  тiльки  прийдеш,  перепряжеш,  гiйкнеш,  щоб
рушив вiн у  зворотному  напрямi,  i  вже  мовчки  пiшов  твiй  двожильний
Гарасько поволi розкручувати назад сво? вiчне, терпляче намотане коло...
   Край парку - теж залишок  пансько?  старовини  -  позубрена,  погризена
цегляна брама, а неподалiк капличка, пiд якою в давнi часи був  пiдвiшений
дзвоник,  щоб  скликати  батракiв  на  роботу.  Ще  далi  один  за   одним
вишикувались, як сфiнкси, облупленi  цеглянi  льохи  для  вина;  всi  вони
позамиканi  -  час  винобрання  ще  далеко;  за  ними   пашить   черепицею
присадкуватий сарай, що колись був каретним,  а  зараз,  завдяки  Яцубинiй
настiйливостi, переданий пiд пожежню.
   Сарай вiдчинено  навстiж,  з  глибини  його  булькате  вигляда?  фарами
червона пожежна машина, готова щомитi ринутись  куди  слiд,  а  на  дверях
заявля?ться i сам Яцуба, вдивля?ться  в  степ,  вистежу?,  мабуть,  чи  не
помiтно де-небудь димка пiдозрiлого...
   - Добридень,-  пiдiйшовши,  вiта?ться  Дорошенко.Вигляда?ш,  чи  де  не
горить?
   Яцуба ма? вигляд якийсь замордований  -  схуд,  пожовк,  сивою  щетиною
обрiс... Чи вiн не хворий? Пiсне, аскетично витягнуте, як на вiзантiйських
розписах, обличчя зата?ло в собi якийсь бiль, страждання.
   - Що з тобою, Грицьку?
   Нарештi вiн заговорив глухо, не вiдводячи очей вiд степу:
   - Третiй раз блискавка пiдпалю? оту кошару на Кура?вому...  Третiй  раз
б'?, i все в один рiг... Чи там закопано що, чи поклади якi...- Вiн  знову
помовчав.- I на ?хньому ж полi торiк громом тракториста вбило. Його вбило,
а трактор ще з годину сам по полю ходив...
   Що це з ним сьогоднi? Говорить нiби в мареннi, нiби кошмарне сновидiння
якесь розказу?... Небо чисте, нiде нi хмарини, а вiн про блискавку та  про
трактора, на якому тракториста вбило...
   -  Чи  тебе,  Григоре,  не  хвороба  переваляла?  -  запиту?  Дорошенко
спiвчутливо.
   - Нi, я здоровий.
   Яцуба, вiддiлившись вiд  одвiрка,  чвала?  в  глибину  сарая,  виносить
звiдти низенький, обтягнутий парусиною стiльчик, пода? Дорошенковi:
   - Сiдай.
   А сам сiда? просто на порозi.
   - Iване, ти ж менi друг,- каже вiн з щирiстю в голосi, хоч Дорошенко не
пригаду?, щоб був з ним коли-небудь у дружбi.- Як друга прошу, порадь,  що
робити менi? Горе, таке горе на мене звалилось...
   I по його цiй змордованостi, розгубленостi, зовсiм ранiш  не  властивiй
йому, Дорошенко вiдчува?, що Яцубу справдi, видно, спiткало якесь нещастя.
   - Кажи, Григоре, що сталося... Разом подума?мо, якось дамо лад.
   - Чорт ладу не шука, аби крик був...  Дочка  вiдсахнулася!  -  вигукнув
Яцуба й поник головою, на якiй  зверху,  мов  чашечка  на  жолудi,  сидiла
розцяцькована, розшита бiсером тюбетейка.
   Дорошенко вже чув про те, що  донька  Яцубина,  всупереч  волi  батька,
влаштувалася працювати на канал, чув про це у веселих викладах  з  рiзними
смiшними подробицями.
   - Вiдсахнулась, вiддячила батьковi за все,-  повторив  вiн  з  глибокою
образою в голосi, i плечi його поникли якось старечо.- Ростив, плекав, все
в не? вкладав... I ось тепер  -  так  посиротила...  Куди  готував,  а  де
опинилась!
   - Не розумiю тебе,-  знизав  плечима  Дорошенко.-  На  канал  пiшла,  в
трудовий колектив, що ж тут страшного?
   - I ти в одну дудку з ними? А ще кажуть про тебе, Йване, що  делiкатний
ти, чулий, культурний чоловiк... Дiвчинi сiмнадцяти рокiв потрапити в отой
табiр циганський, де грубощi, лайка, горiлка,- це, по-тво?му, не  страшне?
Ох, знаю я, Iване, що таке для людини оточення! З убивцями, з злодiями,  з
рiзним карним елементом стiльки рокiв пайку дiлив. Хай тi  -  по  той  бiк
дроту, а ми по цей бiк, але нам, дума?ш, був мед? Дума?ш, в карти  нас  не
програвали, фiнок потай на нас не гострили? Наша служба - то, брате, фронт
був, суцiльний фронт. I без похвальби скажу: справлявся. Скiльки тих подяк
в найвищих наказах одержував. Це тут ось хочуть посмiховисько  зробити,  а
там цiнували. Над якими людьми владу мав. I  нi  слова  насупроти.  А  тут
дiвчисько якесь! Отак покривдити рiдного батька!..
   - Дай ти доньцi спокiй, вона тебе нiчим не покривдила.
   Яцубу аж перешарпнуло.
   - Ти вважа?ш - нiчим? Та вона  менi  ось  сюди,  в  самi  груди  ножаку
загнала! Зна?, що батько дорожить, що любить  ??  безпам'ятне,  так  давай
буду зловживати його любов'ю!  А  що  вона  в  життi  без  батька?  Перший
дурисвiт ?? одурить, наглумиться, насмi?ться. Пiд конво?м повертати  таких
в батькiвський дiм!
   - Не ма?ш права,- посмiхнувся Дорошенко.- Атестат зрiлостi на руках.
   - Отож-бо. I атестат, i паспорт... Вчора ?здив я до ?хнього начальства,
думав, перекомизилася вже, заберу... Чорта з два! Не розумi?те,  каже,  ви
мене, тату. Нiчого ви не розумi?те в нашому життi.  Ви,  каже,  розучилися
самостiйно думати, в часи культу звикли, що за вас хтось дума?...  Вчiться
ж думати хоч тепер! Як це воно таке почути? На шостiм десятку  вiд  рiдно?
дитини, га?
   "А справдi, чи здатен вiн що-небудь зрозумiти з того,  що  сталося?"  -
думав Дорошенко, дивлячись на примовклого, понуреного Яцубу. Чи  знайде  в
собi силу порвати  пута  минулого,  розкуватись,  випростатись?  I  чи  не
вiдмерло в ньому саме це бажання випростатись, глянути на свiт  по-новому?
Дорошенко не збирався з ним нi про що полемiзувати,  бачив,  що  зараз  це
було б марно. Думалося про iнше: що сталося з цi?ю людиною? Адже Дорошенко
пригаду? Яцубу в розквiтi його молодостi, коли вiн лiто  й  зиму  гасав  у
гостроверхiй будьонiвцi, що дiсталась йому в спадщину вiд  батька,  i  хоч
Яцубу й тодi за його запальнiсть та горлатiсть  молодь  називала  фанатом,
але вiд нього таки  пашiло  життям,  завзяттям,  не  було  в  ньому  оцi??
аракче?всько? дубовостi, загального отупiння, що його, видно,  й  мала  на
увазi дочка. Хто висотав з нього  здоровi  соки  душi,  на  яких  духовних
рацiонах доводилось йому жити?  Сиру  картоплю,  каже,  гриз  на  лагернiй
службi, не вистачало вiтамiнiв... Але ще бiльше не вистачало, видно,  йому
якихось iнших вiтамiнiв, тих, що для душi,- ось  чого  ??  так  покрутило,
понiвечило, наче отих асканiйських птахiв, що  хворiють  на  авiтамiноз...
Наче й годують ?х добре, а все ж чогось ?м браку? в штучних умовах  парку,
фламiнго  навiть  мiняють  барву  пера,  з  рожевих  стають  бiлими,  а  в
лебедiв-кликулiв ши? покручено, поставлено свердлом...  Так,  зда?ться,  й
тобi, голубе, скрутило шию, бачиш лише в один бiк, не помiча?ш,  що  життя
навкруги змiнилося i клiмат змiнився...
   - Вчiться думати... Iч яка! Та в мене,  дочко,  вже  голова  вiд  думок
пухне! Я ж не отой тобi трактор, що за нього тракторист думав, у мене своя
голова на плечах, вона вiд думок уже посивiла... Бува?, ночами не сплю  та
все розгадую: що ж то було за шаманство? Що за криваве затьмарення на всiх
нас тодi найшло? Цькували один одного... Створили собi iдола i давай перед
ним розбивати лоби...
   - Так, було,- згодився Дорошенко.- Соромно. Перед цiлим свiтом соромно.
   - Вони, молодi, думають, що все це  так  просто  собi:  батьки  поганi,
батьки культовики, а ми ось чистенькi, ми янголята... Ще побачимо, що буде
з тих янголят. Пiд пластинку крутитися - це одне, а жити... Днями при?хало
дво? таких жевжикiв найматися на  роботу.  "А  це  правда,-  питають,що  у
вашому радгоспi красти не можна?" - Правда.- "Тодi це нам не  пiдходить",-
i повiялись за вiтром... Нi,  нас  не  так  вчили,  не  такого  ми  гарту.
Схопишся вночi, глянеш: десь забагровiло в степу - ти  вже  й  мчиш  туди,
пережива?ш.  Прискочиш,  а  вони  стерню   палять...   ?м   твоя   тривога
незрозумiла. А ми ж звикли до того, що слово старшого для тебе  закон,  бо
все в життi на дисциплiнi трима?ться, i якщо я тобi батько, то не забувай,
що я за тебе й вiдповiдаю...  Не  ждав,  не  ждав  я,  що  вона  так  мене
поганьбить,- знов перейшов Яцуба на сво? наболiле.- А я  ж  ??  й  пальцем
нiколи не торкнув, як обiцяв покiйнiй дружинi.- Голос його здригнувся.
   - Повiр, вона ще пораду? тебе,- сказав Дорошенко.-  Ще  батьковi  слави
там, честi добуде.
   - Ти так гада?ш?
   - Ось побачиш.
   - Ох, якби ж то, якби ж то... А втiм, не безсердечна ж вона! Не може  ж
бути, щоб зовсiм  вiдцуралася  батька,  щоб  зненавидiла  назавжди.-  Його
великi очi аж налилися сльозами.- Не зовсiм пропащий же вiн! Хай покрутило
його та покривило, але ж i з карельсько? берези теж меблi роблять, хоч яка
покручена...
   Запилюжена  парокiнна  тачанка  зупинилася  навпроти   сарая,   молодий
агроном, не встаючи з сидiння, гукнув Яцубi:
   - Дим якийсь он на схiд... Так, нiби на Четвертому вiддiлку.
   I цього було досить. Яцуба-командир був уже на ногах, вже владно вдарив
на сполох мiдний пожежний дзвiн, i шофер,  що,  розпластавшись,  спав  пiд
сара?м, схопився очманiло i, ще, зда?ться,  й  не  проклiпавшись,  кинувся
виганяти машину з сарая.
   - А якщо то не пожежа,- додав агроном услiд Яцубi, що вже вскакував  до
кабiни,- то поможете деревця  поливати...  Там  побачите  -  бензовоз  уже
полива? над шляхом...
   - ?сть! - почулось у вiдповiдь.
   Коли пожежна цистерна помчала, Дорошенко вийшов на шлях до  агронома  i
став вглядатися в обрiй. Диму нiде не  видно  було.  Вихор  далеко  степом
пiшов, але ж вихор той не погасиш...
   - Ложна тривога,- весело сказав агроном.- Там  дiти  навеснi  деревцями
шлях обсадили на Рибальче, так треба полити, бо така суш...  Бензовоз  уже
полива?, а чого ж цiй гуляти?
   I його тачанка легко полинула далi.
   "Ох, впiзнаю свою Таврiю",- посмiхнувся Дорошенко, прямуючи  пустирищем
побiля ще не заповненого водою великого  ставка,  що  його  тiльки  вирили
цього лiта. Пахом Хрисантович пишався цим  ставком.  "Бачиш,  круглий,  як
телескоп",- казав вiн, показуючи Дорошенковi цей порожнiй кратер  водойми,
на днi яко? зараз уже поблискувало дзеркало  води,  що  ??  тiльки  почали
напускати.
   За ставком на цьому ж пустирищi будують  нове  примiщення  ферми.  Воно
незвичайно? форми: дугасте, довге. Як ангар. Як станцiя  степового  метро.
Бригадиром будiвельникiв тут теж товариш Дорошенково? молодостi  -  Андрiй
Бойко,  жилавий,  легкий,  нiби  висушений  часом  чоловiк   з   веселими,
поривно-молодими очима. У робочому фартусi, з кельмою в руцi спуска?ться з
свого ангара, пита? моряка зацiкавлено:
   - Про що це тобi Яцуба там жалi  виливав?  Про  дочку  все?  Мабуть,  i
сльозу пустив?
   - Та воно таки йому болить...
   - О, ти пожалiй його, пожалiй! А чи вiн би тебе пожалiв, коли б ти йому
тодi в руки попався? - Очi блиснули  гостро,  хоч  губи  ще  посмiхались.-
Спiвучасник терору, i таким вiн для мене i вмре!
   - Вiритимем, друже, в  прогрес,-  напiвжартома  сказав  Дорошенко.-  Не
можна, кажуть, людинi помолодшати, а подобрiшати завжди можна.
   - Добра вiд нього не було  й  не  буде.  Дума?ш,  вiн  роззбро?вся?  На
словах! А потайки на кожного з нас дiло веде. Ото якось ти розповiдав бiля
майстерень про Хiросiму. Тiльки пiшов, а вiн услiд:  "Що  вiн  носиться  з
тi?ю Хiросiмою. Ми страшнiше бачили. Зарядив нам:  Хiросiма  та  Хiросiма!
Тiльки молодь нашу розмагнiчу?, а ?й ще, може, воювати..." Так що  дiло  й
на тебе ?.
   - А кат iз ним, iз тим дiлом,- вiдмахнувся Дорошенко  i  став  оглядати
будову.  Бригадир,  обрадуваний  увагою  до  сво??  роботи,   став   жваво
розповiдати, як виникла думка будувати такi арчастi безлiснi ферми.
   - На свiй страх i риск! Вичитали в одному журналi опис тако? споруди  -
давай, дума?мо, спробу?мо й ми. I, як бачиш, виходить.  Цемент  та  цегла.
Нiякого тобi дерева!
   - Втрима?ться, не обвалиться?
   - На Шостому вiддiлку хiба не бачив? Вже один корiвник сто?ть такий. Як
дзвiн! Ми коли вимурували його,  то  спершу  випробували  на  мiць:  всi?ю
бригадою забрались на самий верх i давай  гопака  гуртом.  Хлопцi  ось  як
вдарили... Видержав.
   - Та хлопцi - орли,- глянув Дорошенко на молодих мулярiв:  вони  стоять
трохи осторонь, тамують посмiшки, нiби недбалi,  грубуватi,  але  в  душi,
видно, гордi собою, сво?ю працею.
   - В нас тiльки орли, iнших i не прийма?мо,- жарту? Бойко.- Бригада ж  у
нас - комунiстична!
   -  Цього  лiта  багато  буду?  радгосп,зауважу?  Дорошенко.-  Там  хати
переселенцям, тут ось ферми новi, ставки...
   - Отож всi нiби вiйни бояться,- озвався зсередини примiщення худорлявий
пристаркуватий муляр, не знайомий Дорошенковi.-А  глянеш  на  Центральнiй:
веранди один з-поперед одного ставлять... Спита?ш:  скiльки  ж  вона  тобi
обiйшлася? Та сама веранда - аж нiчого... горiлка дуже дорога...
   I вони всi смiються.
   - Ось i мiй Костя,- вказу? Бойко на  одного  з  молодих,-  теж  веранду
спорудив тещi хiба ж таку!
   - Весь радгосп буду?ться, а я що - гiрший? Миру - мир,-  спокiйно  каже
Костя i пiд загальний смiх дода?, що з тещею вiн на цьому припинив холодну
вiйну.
   - Нiде й на вiддiлках землянок уже .нема,похваля?ться  Бойко.-  А  я  ж
пригадую, як повернувся з фронту на Шостий, сiм'я там  тодi  жила.  Осiнь,
нiч, темрява... Хатiв нема - свинорий  якийсь  на  мiсцi  селища,  люди  в
землянках таких, що й не  помiтиш...  З  усiх  архiтектурних  споруд  одна
сто?ть... маленька дерев'яна трибунка, видно, до  Жовтневих  поставили.  А
менi спати - просто падаю. Прилягти нема де - пiд  ногами  моква,  болото.
Тiльки ж солдат з усякого становища вихiд знайде... Прокинувся вранцi:  де
це я? Кругом людно, гомiн, а я... на трибунi сплю. На узвишшi переночував!
Солдат на трибунi, а навколо, на  майданi...  повно  солдаток!  Ждуть:  чи
прийшов? Мiй чи мiй? I дiти ждуть: може, татко?
   На мить нiби тiнi перемайнули по обличчях - кожному, видно, уявились  i
той натовп солдаток, i одинока трибуна  серед  осiннього  степу,  на  якiй
спить пiсля дороги зморений солдат...
   Додому Дорошенко  поверта?ться  знову  мимо  ставка,  мимо  майстерень,
звична тверда дорiжка його в'?ться помiж iржавими розпашнiлими  кучугурами
брухту, де знову йому в око  впадають  отi  мертвi  судновi  манометри  та
безладно кинутий  якiрний  ланцюг...  На  цьому,  власне,  й  завершу?ться
передобiдiшня Дорошенкова прогулянка, яку вiн в  думцi  з  гiрким  усмiхом
назива? ходiнням по Дузi Малого Кругу. Скiльки ще доведеться зробити  йому
таких обходiв? Окреслилось трохи бiльше коло, нiж колись  верблюдове,  але
таке ж одноманiтне, замкнуто-безконечне...
   Безтарка,  запряжена  парою  коненят,  сто?ть  бiля  медпункту.   Стара
незнайома жiнка сидить навпроти безтарки на лавцi, схилилась на руки  й...
плаче.
   - Чого ви плачете? - зупиня?ться проти не? Дорошенко.
   Жiнка вiдкрива? до нього сво? пооране глибокими  зморшками,  мокре  вiд
слiз обличчя.
   - Ти мене й не впiзнав, Iване? Подумав, що баба  якась  стара?  А  я  ж
Варка!
   Вiн став пригадувати, яка ж це Варка...
   - Варка Андрi?вська! - пiдказала вона.- Ще ж ми разом  в  КСМ  осередку
були...
   Та ось як iде час, ось якi слiди повiдкладало життя  на  колишнiх  його
комсомолках... Баба стара, а вiн, Дорошенко, ровесник ??, досi вважа? себе
якщо й не молодим, то таким, що життя його тiльки на полудень стало...
   - Чого ти тут, Варко? Чого плачеш?
   -- Сина привезла ось,- вона кивнула на безтарку,пiдозра, що стовбняк...
Лiкарки нема, а без не? не приймають!
   Дорошенко мимохiть кинув погляд у  безтарку  i  внутрiшньо  здригнувся,
побачивши там потворно перекошене, оскалене юнацьке обличчя...
   Твердим, уже не плачучим голосом Варка стала  розповiдати,  як  сталося
лихо. Син у не? комбайнер, на самохiдному працю?, пiд час роботи нiгтя  на
пальцi збив, треба б до лiкаря, але ж у нас  сам  зна?ш  як:  попiльцем  з
цигарки притоптав, кров засохла-i далi  гайда...  Аж  потiм  уже  товаришi
стали помiчати, що з ним щось негаразд, щелепу перекошу?, око тягне...
   - Тiльки пiсля того менi признався: мiсця, каже,  мамо,  нема  на  менi
такого, щоб не болiло, всього мене викручу?.  Привезли  його  вчора  сюди,
лiкарка оглянула: пiдозра на стовбняк. Тут би його  й  покласти,  уколи  б
йому, а вони додому  вiдiслали.  Через  три  днi,  кажуть,  з'явишся...  I
лiкарка молода, культурна нiби, а так могла... Через три днi!  А  його  за
нiч ще бiльше  перекосило,  вже  сьогоднi  й  слова  не  мiг  ?м  сказати,
паразитам...
   - Не лайся, Варко.
   - Та як же не лаятись, Iване? Калiкою ж можуть хлопця зоставити на весь
вiк,- з болем викрикнула Варка.- А як вiн трудився, як робив! Дню? в полi,
ночу? в полi, хлiб он який вродив, пшеницею все поналивали, навiть  курган
отой, де склеп панський був, i туди зерна налили. А то ж усе  його  праця,
механiзаторова! Як зайшли жнива, двi-три години передрiмав десь на  кулацi
i вже подавсь, уже на комбайнi... I ось таке ставлення.
   - Там хтось ?? - кивнув Дорошенко на дверi медпункту.
   - Та ця ж гуска розгодована, фельдшериця... Чого  ж  ви,  кажу,  одразу
його не поклали? "Лiжок не вистача?..." Серця в тебе  не  вистача?,  а  не
лiжок! Iнша пiд кущем би отам хворого поклала, а не вiдсилала б  додому...
Та ще й Лукi? нема, нiкому й поскаржитись на  них,  паразитiв...  Холоднi,
бездушнi в нас люди, Iване, як з такими нове житя будувати, скажи?
   Дорошенко пiднявся на ганок медпункту, постукав. Дверi вiдчинились.  На
порозi з'явилась фельдшериця  в  бiлому  халатi,  розгодована,  повновида,
зда?ться, якраз Яцубина подруга життя.
   - Що вам треба?
   - Приймiть хворого.
   - Це ви - хворий?
   - Нi, я здоровий. Хворий там,- Дорошенко поглядом вказав на безтарку.
   - А чого ви втруча?тесь? Хто ви такий? Ви новий директор радгоспу? -  В
цьому почулося бажання дошкулити.
   - Я не директор радгоспу.- Дорошенко вiдчув, що слiпне  вiд  лютi,  вiд
нахлинуло? в голову кровi. Все ж зусиллям волi вiн  стримав  себе,  сказав
твердо, вимогливо: - Хворий в безтарцi, i негайно звольте його прийняти!
   Сво?м владним тоном вiн, зда?ться, таки осадив цю нахабу.  Фельдшериця,
задкуючи, забелькотiла щось знову про лiжка, про те, що без  лiкарки  вона
не ма? права... На гомiн, одначе, вискочила десь iз внутрiшнього  двора  й
сама лiкарка - молода i досить гарненька  особа  з  фарбованими  вiями  та
модно напущеною на лоба зачiскою,  аж  не  вiрилось,  що  така  молода  i,
сказати б, цiлком сучасна дiвчина вже встигла стати такою бездушною.  А  в
iнститутi сама ж, певно,  обурювалась  бюрократами,  ?хньою  черствiстю...
З'ясувалося невдовзi, що хворого справдi тут нема де покласти, до  того  ж
таким хворим потрiбен особливий режим, темна кiмната, i мусять лежати вони
на голих дошках... Треба, одне слово, везти в районну лiкарню.
   Дорошенко чемно взяв лiкарку пiд руку, пiдвiв до безтарки:
   - Сiдайте. I вiдвезiть його. I зробiть все, що треба.  Ви  така  юна  -
бездушнiсть вам просто не личить.
   Лiкарка  залилась  нiжним  рум'янцем,  аж  маленькi  вуха   в   клiпсах
порожевiли. Дорошенко допомiг ?й забратися  в  передок  безтарки,  й  вона
мовчки влаштувалася там, поруч з Варкою, i  вже  ??  стрункi  дiвочi  ноги
зiбгано стоять  поруч  з  Варчиними  бугрувато-важкими,  в  темних  вузлах
набухлих вен.
   Варка, випроставшись, торка? вiжками коней, i безтарка з  торохкотiнням
вiддаля?ться вуличкою в степ...
   А капiтан Дорошенко пiсля цього заверне  на  пошту  i,  дiзнавшись,  що
нiяко?  телеграми  нема,  прийде  додому,  вип'?  ще  склянку   материного
трав'яного настою, вгаму?ться, перепочине пiд захистом  цiлющо?  материно?
турботи.
   Коли вiн приляже на канапi,  а  мати,  присiвши  бiля  вiкна  з  якоюсь
роботою, погляда? на нього сво?ми темними пронизливими  i  нiби  очужiлими
очима, i чоло ?? час вiд часу хмуриться в задумi, а  вуста  щось  мимоволi
шепочуть,- синовi часом зда?ться, що вона й справдi володi?  гiпнозом  або
ще якоюсь силою i вмi? "поробити"... Досi  переповiдають  в  радгоспi,  як
вона одразу пiсля вiйни, коли сила-силенна пацюкiв  розвелася  на  фермах,
нiбито викликала ?х з примiщень, вивела й повела степом у бiк  моря  i  як
вся ота отара пацюкiв слухняно за бабою йшла... Тодi ж, пiсля вiйни,  коли
тут ще не було лiкарiв, з усiх  усюд  несли  до  не?  дiтей  лiкувати  вiд
"младенчеського", пiзнiше навiть i медики визнавали,  що  "бабинi  купання
дають певний ефект"... Яке це складне створiння, людина! Як  багато  ще  в
нiй нерозгаданого, сил недослiджених...
   Давно вже вiн збирався запитати матiр про та?мницi ?? лiкування, а коли
зараз запитав про це:
   - Як ви лiку?те, мамо, людей?
   Вона вiдчула себе аж нiби незручно:
   -  Кого  як...  Кого  зiллям...  А  кого  можна  лiкувати  болем...  Чи
помислом... Чи добрим словом...
   Всi цi днi, що вiн  уже  вдома,  мати  тiльки  ним  i  живе,  ласка  ??
невичерпна, але iнодi йому зда?ться, що й рiднiй матерi вiн  був  дорожчий
отой - морський,  буряний,  той,  що  долав  урагани,  зазнавав  небезпек,
викликав тривогу за себе, а не цей безкрилий, тихий, домашнiй... Звичайно,
не той випадок в океанi спричинився до його довготривало?  вiдпустки.  Вiн
не опромiнений. Це показало обстеження,- гiпертонiя розгулялася, та й усе.
I що зiр погiршився - це, певне, теж тимчасово. Зараз уже навiть краще...
   Ще  б  хоч  один-однiсiнький   раз   вiдчути   себе   серед   просторiв
океанiчних... I хоч пiсля того випадку, який ледве не скiнчився  для  його
судна трагiчно. Тихий океан перестав  для  нього  бути  вiльним  i  чистим
океаном його молодостi, бо там дiялось щось брутальне, його отруювали, над
його  одвiчною  чистотою  глумились,-  проте  Дорошенко  почува?  й  зараз
непереборний потяг бути там. Вiн готовий на все. Йому навiть зда?ться,  що
й тодi, в океанi, не тiльки зустрiчний тайфун загнав ?х  у  ту  небезпечну
зону (офiцiальна версiя:  обминали  тайфун!),  а  ще  й  якесь  пiдсвiдоме
бунтiвливе бажання пiдказало йому  той  ризикований  курс,  бажання  сво?ю
присутнiстю захистити океан, його життя, його чистоту... В рейс! Хоча б  в
останнiй, хоча б у найтяжчий... Не бути тiльки забутим, не вiдчути б  себе
за бортом, як бува?, коли вночi шквалом змива? людину  за  борт,  i  судно
пiшло, i крику твого вже нiхто не почу?... Мати, як нiхто  iнший,  розумi?
його теперiшнiй стан, розумi? вона те глибоке сум'яття, що весь час живе в
ньому: вiд не? не прихова?ш за зовнiшньою витримкою душевне  тоскно-жагуче
ждання, ждання того, що може нiколи й не статись...
   Чи буде виклик? Чи потрiбен  вiн  ще  пароплавству,  бодай  на  портову
службу чи на роль капiтана-наставника, коли вже вважають, що  судноводiння
не для нього?
   По обiдi вiн знову виходить з дому. Хотiлось би матерi затримати  його,
не  пустити  -  куди  йому  в  таку  спеку,  нащо  йому  в  цьому   бiлому
випрасуваному кiтелi йти блукати десь по курявних токах  польових  чи,  як
люди передають, забиратися навiть на комбайн i, ставши поруч iз стерновим,
пускатися, мов у безвiсть, на тому трахкотливому степовому кораблi?
   Нi, не затриму? його мати, бо хоч сама нiколи не була в  морi,  але  ??
душi доступно,  чому  так  треба  iнодi  людинi  просто  вийти  на  курган
степовий, щоб звiдти окинути оком далеку морську синяву та вiдчути  лицем,
як лагiдний надвечiрнiй бриз-вiтерець тихо тебе обвi?...
   Пройшовши мимо пошти у вiдкритий слiпучий степ, iде  капiтан  Дорошенко
на щоденне сво? ходiння по Дузi Великого Кругу, йде, несучи в собi все  те
ж спрагле ждання та неспокiй, що нiколи його не покидають.
   Скоро  заюжить  серпень,  затягне  степовi  виднокола  курявною   сухою
каламуттю,- наприкiнцi лiта, як i напровеснi, знову приходять в цей край i
вiтри, i вихори, i курявнi бурi... Погасне степ,  побурi?,  злиня?,  осiнь
роздягне посадки, шквиря-зарiйниця покотить мряку полями, хуга  засвистить
поземкою по тво?м вкритiм ожеледдю степовiм  океанi.  Тiсним,  безобрiйним
стане свiт, все потоне в туманах, в дрiбних моросяних дощах...
   А поки що - небосхили яснi.
   I серед цих чабанських  небосхилiв,  то  ясно-червоних  уранцi,  то  ще
яскравiших - багряних чи жовтогарячих -  при  заходi,  вiдтепер  тягнеться
тво? безбуремне життя.
   Гомiн, мов калейдоскоп облич, паркий подих тропiкiв i гул  Атлантики  -
все вiн принiс з довколасвiтнiх мандрiв сюди, на рiдний степовий берег.
   Ось про Хiросiму сьогоднi йому бригадир  мулярiв  нагадав,  часто  його
розпитують про Хiросiму. Що таке Хiросiма, розкажiть...  При  цьому  словi
йому чомусь вчува?ться одразу тупе,  одноманiтне  поклацування  пачiнко  -
гральних автоматiв - на кожному розi  новозбудованих  кварталiв  загиблого
мiста. Протягом двох днiв свого перебування там Дорошенко все бачив  людей
без посмiшок, душевно пригнiчених (принаймнi йому  так  здавалось),  бачив
атомний лазарет, переповнений нещасними, приреченими людьми, що гинуть вiд
бiлокрiв'я, що очi ?м ви?да? катаракта... I всюди  його  переслiдував  усе
той клацаючий, дурманливий, нiби наркотик, звук пачiнко. Хiросiма, одначе,
не тiльки це. Сотнi тисяч звуглених людей - оце Хiросiма.  Хiросiма  -  це
коли балки сталевi плавились, i  черепиця  скипалась  у  груддя  шлаку,  i
вишивка вiдбилася, мов трафарет, на живих жiночих плечах... Це  також  отi
дiвчатка-школярки, що, опираючись на бамбуковi палицi, шкандибають  кудись
свiт за очi в обгорiлiм лахмiттi, i кличуть матерiв, i просять ковток води
серед тi?? слiпучо? радiоактивно? спеки...
   Буде вiднинi тут, де чабани водять отари без лоцiй в  сво?м  неогляднiм
сухiм океанi, де над полями морськi чайки  -  цi  крилатi  "душi  загиблих
морякiв"  -  тiльки  деколи  забiлiють,  замайорять  бiлокриле,   збираючи
хробакiв та кузьку... Змалку вiн звик до роздолля,  до  просторого  життя,
серед численних друзiв його в простi чабани  i  вченi-океанологи,  степовi
комбайнери i моряки  по  всьому  свiту;  багатий  вiн  дружбою,  досвiдом,
пориваннями, багатий сво?ю любов'ю до людей i одвiтною любов'ю до нього  -
i ось з усiм цим багатством опинитись збоку, в лиманi,  у  вiчному  штилi?
Буде, може, вiднинi тво?ю палубою оця твердь  степова,  по  якiй  ти  йдеш
навмання  i  де  на  тебе  гарячим  повiтрям  хлюпа?   простiр   знайомий,
океанiчний. Нема  тiльки  хвиль,  нема  бурунiв.  Посизiлий,  витирлуваний
вiвцями степ, вiн де-не-де побризканий краплинами синього цвiту: то вперто
цвiте цупкий петрiв батiг, цвiте навiть там, де  все  стирловане,  вибите.
Молодими очима дивився колись ти на цей степ, була в очах орлина зiркiсть,
а зараз  сльозою  розпливаються  розгубленi  по  царинi  краплини  синього
цвiту...
   Ось могила  козацька,  це  мiсце  колись  звалося  Скарбне.  Не  раз  в
дитинствi  тобi  захоплювали  дух  перекази  про  скарби,   закопанi   тут
запорожцями. А як найти? Ви?дь верхи конем на могилу, коли сходить  сонце,
i там, де ляже тiнь вiд голови коня,  копай  -  там  буде  скарб.  Бо  все
мiня?ться, тiльки ця могила на мiсцi, та сонце на мiсцi, та тiнь вiд коня!
   Хоча вже й не весна, але марево ще й зараз по-весняному щедро  затоплю?
степовi простори, тече, струму?  всюди,  мов  свiтла  весняна  розлийвода.
Блищить на вiдкритих рiвнинах, на подах-улоговинах, обтiка? далекi  скирти
й посадки, робить ?х серед цi?? повенi  нереальними,  iлюзорними.  Наче  в
плесах чистих стоять, у лагунах, i самi себе вiдбивають у водi. А  пiдiйди
ближче - там суш, колючi заростi маслини та гледичiй i колюча  суха  трава
внизу...  Подекуди  вона,  правда,   ще   не   зовсiм   суха,   зеленавими
пасмами-рунами стелеться по землi, заваблю? подорожнього.
   Ось таке вибравши мiсце в затiнку, Дорошенко  сiда?  на  травi,  погляд
його  спочива?  на  пшеницях,  що  пiдходять  аж  до  посадки,   смаглявi,
повноколосi; падалiшнiй соняшник лежить неподалiк, пере?ханий колесом, але
вiн ще цвiте, цвiте i в пилюцi, i пахне Дорошенковi дитинством,  i  бджола
заклопотано лазить  по  його  тугому,  передавленому  колесом  щiльниковi,
впина?ться в кожну чашечку, бере нектар... Соняшники, цi  брати  сонця  на
землi, були його любов'ю i в далеких мандрах...
   Вiдчувши, що зморився, Дорошенко прилiг, випростався на травi горiлиць.
   "Все, власне, так просто,- думалось йому,- варто тiльки усвiдомити,  що
живеш один раз, що життя - це той рейс, який не повторю?ться,  i  що  його
треба провести достойно..."
   Голе небо над ним.
   Свiтле, денне, воно й зараз та?ть у сво?й глибинi всi зорi  й  сузiр'я,
що вiдкриваються тiльки ночами.
   Майже неймовiрно далеким зда?ться зараз Дорошенковi, що  була  в  нього
колись юнiсть, а потiм була сiм'я, дружина, дiти... Це були б уже  дорослi
сини. Нiчого певного не зна? вiн про ?хнiй смертний час, про те, як тонуло
розбомблене фашистськими лiтаками транспортне судно, на борту  якого  вони
були... Достеменно зна? тiльки, що  було  це  коло  берегiв  кавказьких  в
зоряну лiтню нiч.  З  усього,  що  чув  потiм,  пам'ять  найбiльше  чомусь
зберегла, що сталось це в зоряну нiч...
   Згадався ще рiдний порт,  яким  бачив  його  востанн?  перед  вiд'?здом
сюди,- в химерностi нiчних вогнiв, у стрiлах кранiв, що i вночi працювали,
звiдкись долинав гуркiт лебiдок... Судна, меншi й бiльшi, мовби  тiльки  й
чекали просторiв, рейсiв, вiтрiв...
   Кинувся Дорошенко вiд удару якiрного ланцюга поблизу. Схопився, сiв - i
цi?? ж митi збагнув, де вiн ? збагнув,  що  вiн  ненароком  задрiмав  край
дороги в посадцi, а розбудив його  не  гуркiт  якiрного  ланцюга,  а  отой
комбайновий агрегат,  що,  наближаючись,  виплива?  iз-за  обрiю,  косить,
пiдтина? смугою червоно-смагляву колосисту пшеницю...
   Капiтан, нiби скинувши втому, пiдвiвся збадьорений i, як перед  виходом
на вахту, машинально провiв рукою по гудзиках кiтеля - чи застебнутi  всi.
Настрiй його одразу покращав. "Почути тут гуркiт  якiрного  ланцюга  -  це
добрий знак",- подумав Дорошенко i неквапом рушив назустрiч комбайновi.



   IX. ЗАЛIЗНИЙ ОСТРIВ

   Блакитнi?  море.  Дитячим  щебетом  почина?ться  ранок  на   одному   з
мальовничих пiвостровiв, що по-тутешньому  зветься  просто  кут.  На  кутi
великий старовинний парк, один з тих паркiв, що ?х колись  насаджували  та
поливали в таврiйських ма?тках заробiтчани та мiсцевi степовики,  тi,  чи?
внуки та правнуки зараз цiле лiто  щебечуть  у  затiнках  цього  парку  та
смаглявiють бiля моря до мулатно? смаглостi. "Комуна" зветься  цей  кут  i
цей  парк,  тому  що  тут  ще  в  двадцятi  роки   справдi   була   комуна
демобiлiзованих червонофлотцiв, i хоч комуни давно нема,  але  ймення  вiд
не? ще й досi зосталось. Восени та навеснi, доки дiти у  школi,  в  Комунi
проводяться наради районного масштабу, форуми чабанiв або  кукурудзоводiв,
сюди  ж  ?дуть  вiдзначати  й  Першотравень,  а  потiм  на  цiле  лiто   -
рясносонячне, степове,- влада тут переходить до рук пiонерi?, хлопчакiв та
дiвчаток, що ?х з усiх усюд звозять сюди,  i  ?хнiм  житлом  стають  цупкi
профспiлковi намети, а ?диним начальством - виховательки та вожатi.
   I хоч тут здебiльшого все люди веселi, але й серед них сво?ми вигадками
та голосом, що як веселий дзвiночок, видiля?ться Тоня Горпищенко. Коли  не
глянеш, вона в оточеннi дiтлашнi, i хоч нiкому Тоня не потура?,  як  i  ?й
самiй батько не потурав, всякого вмi? приструнчити, все ж,  незважаючи  на
це, малюки чомусь линуть до не? найбiльше, ?м  з  нею  весело,  Тоню  вони
по-справжньому люблять, ?? енергi? вистача? i на танцi, i на спiви,  i  на
рiзнi iгрища, а дiтям, що прибули сюди аж з обласного  центру,  нiхто  так
цiкаво, як Тоня, не розповiсть про рiзнi трави та про комах,  про  муравок
та степових птахiв, вона  тобi  й  цикаду,  i  ящiрку  сама  зловить,  щоб
зблизька ?? з дiтьми роздивитись. Але якщо ти звичками розгуба-роззява  i,
скупавшись, там i забува?ш бiля моря щось iз сво??  одежi,  щоб  хтось  за
тебе пiдбирав, то не сподiвайся, що Тоня-вожата це так тобi пропустить.  З
?? легко? руки на табiрному подвiр'? з'явля?ться  така  собi  "Дошка  юних
забудькiв", на якiй висять на гвiздочку чи?сь забутi труси, чи?сь балетки,
чийсь картуз...
   Люблять з нею дiти ходити в походи, а оскiльки  дивитись  тут  особливо
нема чого, все степ  та  степ,  де  тiльки  й  побачиш  давнiй,  може,  ще
сарматський курган або слiди капонiрiв -  захисникiв,  де  пiд  час  вiйни
стояли обкопанi лiтаки,- то найчастiше Тоня йде з дiтьми по дузi затоки аж
до того мiсця, де над самим морем,  край  рудо?  сушi  соковите  зеленiють
кущики очерету.
   - Вгадайте, звiдки цей очерет? Чому нiде бiльше нема, а тут зеленi??
   I бува?, що декотрий з дiтлашнi i вгада?:
   - Мабуть, тут ? солодка вода.
   В очеретi справдi натрапляють вони на таке багатство, якому й  цiни  не
складеш у степу: криниця чисто? джерельно? води! Не дуже й  глибока  вона,
сонце ?? просвiчу? аж до дна, а саме дно, мов  у  каменоломнi,  золотиться
уламками  абияк  накиданого  каменю-черепашника.  Дiтям-розкiш:   обляжуть
криницю з усiх бокiв, набирають воду  в  пригорщi  й  смаковите  п'ють,  а
понапивавшись, пустують, бризкають один одному в обличчя, лящать, аж  поки
знову прищухнуть, дивлячись,  як  вода  в  криницi  встою?ться  i  сонячне
промiння, зламане в нiй, перестане гойдатись. Ось тодi й  дiзнаються  вони
вiд Тонi-вожато?, що це криниця не проста,  що  про  не?  ходить  легенда,
нiбито в нiй дно подвiйне, i коли довго дивитись отак, то можна  помiтити,
як на днi, мiж отим  сторчма  накиданим  камiнням,  зблисне  уламок  шаблi
козацько?. Легенду цю зна? вся степова округа, i,  звичайно  ж,  у  недiлю
жодна п'яна компанiя не мине криницi, щоб не повстромляти в не? сво? п'янi
пики - ?м ввижа?ться там i шабля, i кинджал, i що  завгодно...  Бува?,  що
пробують дiстати той скарб, бо нiби ж зовсiм близько бачить хтось шаблю  i
держак iнкрустований, але тiльки сягне рукою у воду, як дна вже й  нема  -
нема? нi дна, нi скарбу. Лежать малюки i дивляться у воду так  пильно,  що
котромусь iз них справдi вже ввижа?ться нiж гострий, як  промiнь,  i  сама
вожата ?хня, що теж розпласталася мiж ними над криницею, нiби  вже  бачить
щось блискуче мiж камiнням, чи, може, то тiльки сонячний промiнь гра??  Та
бачить вона  тут,  у  цiй  чистiй  криницi,  i  те,  чого  ??  малята  при
найбуйнiшiй фантазi? побачити неспроможнi  --  неспроможнi  загледiти,  як
десь iз самого дна крiзь хащi наламаного промiння  всмiха?ться  до  ?хньо?
вожато? якийсь хлопчина, той, чи?  зображення  отак  проблискувало  ?й  iз
води, налито? в гумове колесо в степу для чайок...
   Бува?, що набреде тут на ?хню екскурсiю табiрний баянiст,  в  якого  на
головi цiла кучма густо? вовни, аж дивно, чому його  не  стрижуть  у  таку
спеку, баянiст почина? приставати до вожато? з рiзними жартиками,  назива?
?? смаглявочкою, а вона просто в вiчi  баянiстовi  каже,  що  як  йому  не
соромно тут байди бити помiж дiтьми, коли мiг би зерно на токах  вантажити
в цей час.
   - Треба ж комусь на баянi грати,- регоче витiвник, а Тоня йому знов  на
це:
   - В мене он п'ятикласник Петько Шамрай сам на баянi вмi?  не  гiрше  за
вас... А то позвикали  грошi  розтринькувати  робiткомiвськi.  В  декотрих
пiонертаборах кажуть, до того дiйшло, що не тiльки баянiстiв, а й сурмачiв
наймають, щоб пiонерiв уранцi будили...
   А коли рушають до табору, то баянiст, гукнувши дiтям:  "Iдiть,  iдiть!"
-на  хвилинку  ще  затриму?  Тоню-вожату  в  очеретi,  i  тодi   дiтлашня,
нашорошена, як зайченята, знову чу?:
   - Ех ти ж, смаглявочка!
   I вслiд за цим дзвiнкий виляск i схвильованi слова ?хньо? вожато?:
   - Пiди спершу тричi вмийся!
   Тричi вмийся, себто перед тим, як лiзти цiлуватись...
   I навiть малюкам ця формула ?хньо? вожато? до вподоби.
   А що ближче до кiнця тижня, то бiльше Тоню обiйма? якесь хвилювання,  в
суботу з самого рання вона вже сама не своя,  бурхливо-радiсна,  нестримно
кида?ться з обiймами на товаришок-вожатих, i вони знають, в чiм рiч,  вони
дружно просять начальника табору, щоб вiдпустив Тоню на вихiдний додому.
   ?? проводжають надвечiр вожатi й дiтлахи, i навiть  тi,  чи?  труси  та
картузи вона вивiшувала на дошку  роззяв,  стають  трохи  сумнi,  що  Тонi
завтра з ними не буде.
   До радгоспу звiдси далеко, лежить  туди  курявна  степова  дорога,  але
Тоня, щоб скоротити свою путь, вирiшу? брести  через  лиман  навпростець,-
так вона зрiже кут, дiстанеться того берега набагато  швидше,  а  там  уже
рукою подати до одного з ?хнiх вiддiлкiв... Затока тут не схожа на ту,  що
бiля ?хнього радгоспного степу, ця ще мiлкiша, i ?? справдi можна  перейти
вбрiд. Помахавши на розвiтання рукою дiтям та вожатим, що вийшли на  берег
?? проводжати, Тоня пiдбира? платтячко вище колiн, i вже ?? тугi  смаглявi
ноги смiливо забродять в це тропiчне море, де нагрiта за день вода  тепла,
як молоко, i гаряче, йодисто пахнуть водоростi. Густо збитi  хвилею,  вони
непорушно киснуть у водi, i по них так м'яко ступати. Далi вiд берега море
ста? прозоре та чисте, дно виднi? кожною сво?ю  пiщинкою,  а  потiм  знову
з'являються водоростi ; вони ростуть по дну  якiсь  мережанi,  гiллястi  -
фантастична,  неземна  рослиннiсть.  В  тiй  затоцi,  що  бiля   радгоспу,
водоростей зовсiм нема, а тут ?х цiлий лiс  пiд  водою.  Сонце  просвiтлю?
воду, i iх видно виразно, до кожного стебельця, наче в акварiумi,  а  там,
де Тоня бреде, вони самi розхиляються перед нею,  наче  дають  ?й  дорогу,
наче знають, куди Тоня спiшить. А вона таки спiшить, i все ?й  смi?ться  в
грудях, i серце пала? жагою зустрiчi. Не те що такий лиман, що його  курка
перебреде, а, зда?ться, i цiле море перемайнула б вона, щоб тiльки  швидше
бути там, де хлопчина, з усiх найгарнiший, жде ??  на  побачення.  Скiльки
разiв, то вранцi, то вечорами, коли табiр уже  спить  пiсля  вiдбою,  вона
припадала вухом до приймача, вслухалась,  чи  не  озветься  часом  до  не?
Вiталик, чи не скаже хоч одне слово, може, просто назве ?? iм'я. Адже поки
не був радистом в радгоспi, то радiохулiганив, мiг через ефiр розшукати ??
в степу, покликати, а тепер, коли йому доручили весь радiовузол, тепер вiн
сам не дозволя? собi такi коники викидати. Та вона й не сердиться на нього
за це. Не сердиться, що мусить сама зараз бiгти  до  нього  на  побачення,
адже вiн сьогоднi на чергуваннi i йому не можна вiдлучатись - це не те, що
?й. В усьому вона ставила його вище за себе, в його вмiннi,  в  роботi,  в
здiбностях, i якщо тiльки чим вона могла не поступатись  перед  ним  чи  й
перевершувати його, то це,  мабуть,  сво?ю  любов'ю.  Брела,  дедалi  вище
пiдбираючи платтячко, то наспiвувала, то голосно смiялась, що вона вiльна,
що попереду вечiр побачення i що цiлуватиме ?? той, хто ?й любий.
   Затока виявилась ширшою, нiж видавалась з берега, вже й  сонце  вишнево
пiрнуло за степовим берегом, а Тонi, нажаленiй медузами,  ще  далеко  було
добуватись до берега. Море не лякало ?? сво?ю глибиною, бо вона знала,  що
комунiвськi  жiнки,  якi  працюють  по  той  бiк  на  птахофермi,  щоранку
перебродять його, отак пiдiбравши спiдницi... Жiнкам з птахоферми  тутешнi
броди, видно, були краще вiдомi, а Тоню це  забите  водоростями  Саргасове
море пiймало так, що насилу  виплуталась,  а  в  другому  мiсцi  зненацька
шугнула на глибоке - опинилась у водi по шию. Проте й це не  вибило  ??  з
радiсного настрою, тим паче, що далi море  знову  мiлкiшало,  ставало  пiд
руки, стало по пояс, i Тоня побрела швидше. Жахало ?? тiльки, коли  медузи
раз у раз торкались у водi ?? голого  тiла,  жалили  ноги,  тiло  вiд  них
щемiло, мов вiд кропиви, але не так самого жалiння Тоня  боялась,-  просто
були ?й нестерпнi слизькi доторки цих морських потвор.
   Мiсяць-молодик, гострий такий, що врiзатись можна, блискотiв на чистому
небi, i вечiрня зiрка вже поколихувалась на водi перед Тонею,  i  самотнiй
чабан з далекого берега, схилившись на гирлигу, дививсь, як шалапутна  ота
дiвчина море перебродить.
   ...Радгосп уже спав  мiцним  трудовим  сном,  коли,  прослизнувши  мимо
сторожiв попiд парком, перемайнувши вулицю, дiвоча постать нечутно шаснула
до Лукi? в садок, шаснула i  з  зата?ним  подихом  стала  над  Вiталиковою
розкладайкою, у мокрiй, що аж  тiло  облипала,  одежi.  Зда?ться,  дiвчина
зовсiм не дихала якусь мить. А тодi ледь-ледь  торкнула  хлопця  за  вухо,
тiльки торкнула, i вiн одразу кинувся, пiдхопився, наче й не спав.
   - Це ти?
   - Я.
   - Мокра вся,- вiн потягнув ?? до себе,- пiд яким це дощем була?
   - Через лимани, через  усе  Чорне  море  до  тебе  брела!  -  беззвучно
смiялася Тоня.- Акули на мене кидались, спрути, восьминоги...
   I Лукiя, що спала на верандi, прокинулась, ?й вчувся пiдозрiлий  шерхiт
у садку, чиясь  стороння  присутнiсть,  ?й  навiть  почулося,  нiби  хтось
цiлу?ться поблизу.
   - Хто там?
   Нiхто ?й не вiдповiв, i хоч вранцi син на всi ?? допитки тiльки жартами
вiдбувався, казав, що таке може й приснитись,  але  вона  була  певна,  що
вночi хтось був у садку,  не  тiнь  же  то  пiсля  ??  окрику,  пирснувши,
вишурхнула iз садка.
   В цей день кращi робiтники вiддiлкiв на двох  п'ятитонках  з  прапорами
вирушили  в  сусiднiй  радгосп  перевiряти  угоду  на  соцзмагання.  Лукiя
Назарiвна очолювала цю по?здку.
   Лукiя на грузовику - в один край, а син на мотоциклi - в другий.
   На мотоциклi в нього Тоня, вона сидить за спиною в хлопця, вi? на вiтрi
волоссям, смi?ться. В руцi авоська з бутербродами, якi вони з'?дять, добре
накупавшись у морi; вони виберуть собi пустинний берег, де  будуть  тiльки
удвох, купатимуться й розважатимуться цiлий  день,  а  надвечiр  Вiталикiв
мотоцикл доставить Тоню прямiсiнько в табiр, до самого ?? намету.
   Мотоцикл летить, аж пiдстрибом iде. Степ в усi боки рiвний-рiвнiсiнький
- пiд колесом тверджа вiкова. Маючи пiд собою таку твердь, вiдштовхнувшись
вiд не?  вогняними  ракетними  бурями,  могли  б  звiдси  набирати  розгiн
мiжпланетнi кораблi, а поки що  дикий  типчак  тут  свистить  та  нехворощ
срiблиться, вона аж виляга? од вiтру там, де мчить Вiталикiв  мотоцикл  по
сво?й степовiй орбiтi. Все незмiнне, лiнi? обрiю сталi,  один  вiн  летючо
руха?ться  серед  цих  устояних  просторiв,  тiльки   вiн   сво?м   гучним
деркотанням порушу? цю безмежну, затоплену  сонцем  степову  тишу.  Шулiка
зорить на нього з-пiд неба здивованим хижим оком: хто ти ?, що не за?ць  i
не сайгак,  а  мчиш  прудкiше  за  них?  На  скаженiй  швидкостi  мотоцикл
перескаку? солончаки та видолинки,  аж  поки,  опинившись  серед  зарослих
молочаями  та  будяками  пiщаних  кучугур,  почина?  там  чхати,  кашляти,
буксувати. Вибравшись на твердiше,  вiн  знову  переможно  деркоче,  мчить
вперед так, наче хоче  злетiти  в  повiтря,  вiдiрватись  од  цих  в'язких
пiщаних кучугурищ. Хлопець упевнено вiражу? по бездорiжжю, шука?, де менше
пiску, де вiн не такий сипучий, а пiсок дедалi  сипучiший,  i  мотоцикл  з
льоту раз у раз шуга? в нього, зарива?ться, трясеться  на  мiсцi,  i  тодi
хлопець озира?ться до сво?? супутницi трохи винувато й захоплено:
   - О, да?! Як на вiбростендi! Тоня смi?ться:
   - Я не пробувала вiбростенда.
   - Та й я не пробував. А тепер уявляю!
   Оце життя! Щодуху мчать - ?м весело, буксують - ?м весело теж,  i  доки
мотоцикл натужно гребеться в пiску,  доки  моторчик  уперто  пирха?,  Тоня
нахиля?ться до хлопця,  зазира?  йому  в  вiчi,  очi  ??  повнi  звабливих
блискiв, вони горять, тануть волого, вони аж п'янi, осоловiлi вiд спеки та
приливу дiвочо? нiжностi... Ось уже й  мотоцикл  лежить  боком,  судорожно
здрига?ться в пiску, а вони стоять над ним, замлiвають в обiймах.
   Море десь уже близько, але його ?м не видно з-помiж кучугур.  Зi  степу
було видно, а  тепер  синява  морська  зникла  за  сипучими  барханами,  з
молочаями та будяками,  що  тiльки  й  ростуть  в  цих  пустинних  мiсцях.
Слiпучими скалками  iскриться  пiсок,  жовтi?  молочай,  величезний  будяк
гiллясто  розкинувся  на  кучугурi,  мов  колючий  кактус  десь  на   межi
мексiкансько? пустелi. Мотоцикл  доводиться  брати  й  перетягувати  через
кучугури саморуч. Вiталiй веде, Тоня пiдпиха?, i як тiльки  хлопець  знову
заводить мотор, Тоня вже вихоплю?ться на  сво?  мiсце,  розпущене  волосся
знов розвiва?ться на вiтрi, i Тонi  знову  смiшно  вiд  того,  що,  тiльки
рушиш, вiтер раз у раз заголю? тобi колiна, облоскочуе,  смiшно  навiть  з
того, що бачить вона весь  час  перед  собою  тонку,  ще  зовсiм  хлоп'ячу
Вiталикову шию з глибокою ямкою, що бува? тiльки в брехунiв. Вiн  i  не  з
брехливих, а ямка на потилицi наче гнiздечко, хоч перепелине  яйце  клади.
Але ж веде -  такого  мотоциклiста  пошукати!  Вперше  зазна?  Тоня  тако?
швидкостi, тако? бурхливо? ?зди з перешкодами, але ?й нiскiльки не боязко,
бо нiякого ж нещастя не може бути, коли такий водiй сидить за кермом!
   Нiби  пiдохочений  нею,  Вiталик  бере  ще  один  пiщаний  бар'?р,  да?
швидкiсть, щоб вiраж був на славу, i вiраж такий  ?,  i  тодi  ще  мiцнiше
обiймають його з-за спини ласкавi дiвочi руки, i  вiн,  щасливо  хмелiючи,
почува? всiм тiлом доторк ?? пругких груденят.
   Ривок -стрибок - вiраж через останню кучугуру, i ось вам море, ось  вам
його синява, тиха, безмежна...
   Один-однiсiнький серед морсько? рiвнини бовванiв  крейсер  вдалинi,  i,
крiм нього, нiде нi паруса, нi катерка. Надбережжя теж пустинне, безлюдне.
Тоня вперше тут, серед цих кучугур. Бувала на морi не  раз,  але  там,  де
воно ближче пiдходить до радгоспу, а не в цих барханах,  куди  й  батьковi
отари не часто, мабуть, забродять.
   Лiнивий плюскiт хвиль...  Суха  морська  трава  чорнi?,  шелестить  пiд
ногами; де-не-де риба в нiй смердить, порозбухавши. Навiть i Вiталик трохи
торопi?: нi живо? душi нiде. Слiплячi,  остекленiлi  простори.  Дрiмота  у
всьому. Ген-ген  по  берегу  бiлi?  самоня  рибальська  хатина,  де  кочу?
рибальська бригада в сезон лову, але зараз i там нiкого не  видно.  Навiть
дядько Сухомлин, що тижнями байбаку? тут, стереже рибальську оселю,  зараз
не вийшов назустрiч у сво?м зiм'ятiм капелюсi та  в  брижуватих  штанях  з
одною засуканою холошею, не вийшов, не став придивлятись, хто  це  прибув,
хто порушив цю благодатну тишу та  спокiй...  Хiба  ж  не  дивна  ця  ?хня
планета Земля, на якiй ? десь i мiста мiльйоннолюднi з  унiверситетами,  з
хмарочосами,  з  пiдземними  палацами  метро  i  спортивними  аренами,  де
шаленiють  зараз  десятки  тисяч  болiльникiв,  i  водночас  ?  таке  тихе
узбережжя, де дрiма? собi пiд козирком черепицi одна рибальська хатина, та
первiсне простори моря синiють, та чайка сидить, куня?  коло  води,  бiла,
непорушна, мов з алебастру.
   А втiм,  ?  ще  одне  тут  живе  створiння:  Сухомлинова  корова-ялiвка
червоно-степово? породи, забрiвши  далеко  вiд  берега,  непорушне  сто?ть
серед чисто? морсько? синяви. Спека,  мабуть,  загнала  ??  туди,  i  вона
сто?ть собi, прохолоджу?ться  у  водi  по  черево,  сто?ть,  як  iндiйське
божество, тiльки хвостом час вiд часу  обмаху?ться  -  обмаху?ться  зовсiм
по-нашому!
   Корова зацiкавлено дивиться з моря на новоприбулих.
   - Вона нiби хоче щось нам сказати, Вiталику!
   - Цiлком можливо. Що ти нам хочеш сказати, о добра корово? Ага! Що море
тут пречудове! Просто як у тропiках. Тiльки нема коралових рифiв у  ньому!
Ось що вона каже!
   - I ще що?
   - I що дядько Сухомлин подався на недiлю в Рибальське. I що  ми  тут  з
тобою однi! Можемо виробляти, що хочеш! Свистiти, спiвати!
   I хлопець затягу? на всю горлянку; "Степ i степ, один без краю,  аж  до
моря берегiв!.."
   Тоня залива?ться смiхом, ?й дуже подоба?ться,  коли  вiн  почина?  отак
витiвати що-небудь.
   - Ця корова так дивиться, нiби й справдi впiзнала тебе!
   - Аякже! Iндiйська священна твар, вона  одразу  догадалася,  хто  перед
нею! Перед нею - йог! Той, що вмi? на руках  i  на  головi!  Вельмишановна
корово! Прошу вашо? уваги!
   I вже хлопець сто?ть на головi, уже на руках диба? берегом,- п'ятами  в
небо, розчервонiлим обличчям вниз,-  а  Тоня,  смiючись,  повiльно  ступа?
слiдом по м'якiй морськiй травi, веде в руках мотоцикл.
   - Годi, годi! - нарештi змилосердившись,  каже  вона,  i  тiльки  пiсля
цього юний йог, пружно перекинувшись, ста? на ноги, з  густо  прилитою  до
обличчя кров'ю.
   - Купа?мось! - каже Тоня й перша почина? роздягатись.
   - Я зараз!  -  скочивши  на  мотоцикл,  Вiталик  гайнув  по  берегу  до
рибальсько? хати.
   I незабаром Тоня бачила вже,  як  вiн  по-хазяйськи  ходить  по  двору,
обстежу? Сухомлинове  кочовище.  Став  потiм  спихати  на  воду  одного  з
баркасикiв, що чорнiли, витягнутi на берег.
   До не? Вiталик пiдплив уже тим баркасиком. Пiдпливши, глянув на Тоню  i
отетерiв. Нiколи вiн ще не  бачив  ??  роздягнутою.  В  одному  купальнику
стояла, красуючись  на  весь  берег  вiдкритим  дiвочим  тiлом,  струнким,
засмаглим. Аж лячно хлопцевi стало, що вона  така  гарна.  Невже  це  вiн,
шкет, цiлував ось ???  Перед  ним  стояла,  усмiхаючись,  нiби  незнайома,
зовсiм доросла  дiвчина,  а  вiн  перед  нею  щулився  на  човнi  у  сво?х
трусенятах, як хлопчак, знiяковiвши, знiтившись перед блиском ??  оголених
плечей,  оголених  нiг,  стрункого  дiвочого  стану.  Присоромлений,   вiн
безладно веслував, крутився човном на мiсцi,  а  Тоня,  навпаки,  почувала
себе зовсiм вiльно, стояла й закручувала перед  купанням  волосся  вузлом,
радiсно оглядала це син? роздолля.
   - Ось куди б пiонертабiр!
   I, кiнчивши закручувати волосся, кинулась у воду, сягнисто  побiгла  по
нiй далi вiд берега, на глибше. Вiталiй галаснув i,  стрибнувши  з  човна,
теж побiг за нею, наздогнав, i вони стали  бризкатись,  борюкатись.  Тоня,
впiймавши його, надавила, стала нагинати у воду, як хлопчака, що  не  хоче
купатись, а вiн, випручавшись, намагався побороти ??,  натопити,  але  тут
було ще мiлко, i вони кинулись навперегiнки бiгти далi в море, i  Вiталiй,
пiдстрибуючи, гукав:
   - Глибини! Глибини! О море, дай нам глибини! А  по  якомусь  часi  обо?
лежать уже горiлиць на  водi  заспоко?нi,  Тоня  бризка?  водою  вгору,  i
звiдти, з синього неба, бiлоснiжнi  перла  летять,  справжнiсiнькi  перла,
блискучi, осяйнi, отi, що  ?х  добувають  хлопчаки  в  тропiчних  водах  з
морського дна... Хотiв би i вiн Тонi таке що-небудь  добути,  щоб  вразити
??, щоб вона аж ахнула вiд захоплення. Тiльки що ж вiн ?й тут добуде?
   - Тоню, хочеш... мiдiй?
   - А де ти ?х дiстанеш?
   - В мене в човнi ?...
   Незабаром вони  вже  бiля  човна.  Постукуючи,  мов  горiхами,  хлопець
насипа? з  банки  перед  Тонею  мiдiй,.  що  вiн  прихопив  ?х,  видно,  в
Сухомлиновiй хатi, сам  ?х  розлущу?  i  пода?  дiвчинi,  пода?  трохи  аж
недбало, щоб вона не зазнавалась, не подумала, що вiн  так  уже  бiля  не?
упада? та прислугову?. А Тоня й сама вмi? розлущувати i яку розлущить,  то
одразу пода? Вiталиковi, ?й  подоба?ться  ця  жiноча  роль  -  готувати  й
подавати.
   - А корова, глянь, Вiталику, очей з  нас  не  зводить...  Чи  вона  теж
зголоднiла?
   - Хай пасеться, море велике.
   - Та бува? таке, що пашi хоч у морi шукай.
   - А  зна?ш,  скiльки  пропада?  в  морi  харчу  такого,  що  худоба  аж
облизувалась би... Про фiлофору чула? Це  отi  червонi  водоростi,  що  ?х
повно в лиманах... Доведено, що борошно фiлофори пiдвищу? удо?.
   - Дядько Сухомлин сво?ю ялiвкою довiв?
   - Наука довела.
   - Що ж, треба буде цього добра  й  на  наших  фермах  спробувати...  Та
тiльки, хто хоче пити молоко, фуражу залишав би,- сказала Тоня, i в голосi
?? з'явилась  батькова  рiзкiсть,-  А  то  влiтку  весь  фураж  пiд  мiтлу
виметуть, а навеснi, коли худоба дохне, знову давай його назад, iз станцi?
тягачами по багнищi тягнуть...
   Мiдi? мiдiями, а  бутерброди,  видно,  краще:  Тоня  й  Вiталiй  заодно
беруться  й  за  них,  а  потiм  пливуть  оглянути  Сухомлинiв  причал  та
рибальську хату-пустку, де восени рибалки ночують, ховаються вiд негоди, а
зараз на ?хнiх нарах пилюки на палець.  Купою  в  кутку  дранi  рибальськi
сiтки, на столi Сухомлиновi об'?дки, все навстiж, все вiдкрите, i  Вiталiй
тут почува? себе, як господар, бо дядько Сухомлин йому  далекий  родич  по
батьковiй лiнi?, i хлопець давно пiдтриму? з  ним  контакти.  Навеснi  вiн
допомагав дядьковi тут смолити човни, трудився, вигладжував по  них  смолу
паяльною лампою, за що й ма? дозвiл користуватись Сухомлиновим флотом.
   - Цiкаво,  скiльки  буде  вiд  нас  до  того  дредноута?-запиту?  Тоня,
задивившись на  судно,  що  бовванi?  в  затоцi.  Вiталiй  таму?  посмiшку
зверхностi. Для Тонi то загадка, тайна, а вiн уже  побував  там,  одним  з
перших ходив на судно рубати свинець та добувати рiзнi радiодрiбнички.
   - Хочеш, Тоню, махнем туди. Ми вже з хлопцями бували там...
   Тоню це, видно, зацiкавило.
   - Але ж туди, мабуть, далеко? Скiльки буде кiлометрiв?
   - На кiлометри не знаю, а ;на милi... миль десять буде.
   Дiвчина вага?ться, але по всьому видно, що ?й дуже кортить  глянути  на
те дивовисько зблизька.
   -- Так Сухомлин за човна ж лаятиме,- каже вона  невпевнено,  коли  вони
вже бредуть до човна, що легко лежить на водi, iскриться смолою.
   - За це не турбуйсь,-  заспокою?  Вiталiй.-  "Мой  дядя  самих  честных
правил..." Вiн зараз далеко звiдси  i,  з  усього  видно,  повернеться  не
скоро... А до того ж у нас iз ним уже як при комунiзмi: тво? - мо?, мо?  -
тво?... Бачила б ти цю посудину навеснi...  Не  човен,  а  кiстяк  мертвий
лежав у кучугурах, дiрками  свiтив,  розсохся  зовсiм,  а  ми  з  хлопцями
взялись, вдихнули в нього живу душу, i, бачиш,  який  фрегат!  Вузлiв  сiм
да?!
   I хоч Тоня уявлення не  ма?,  що  то  за  вузли,  однак  це  ??  чомусь
перекону? остаточно, i вона каже з рiшучiстю:
   - Згода. Пливем! I ось вони в човнi.
   - Покида?мо берег планети,- беручись  за  весла,  каже  Вiталик,  i  цi
жартома кинутi слова  довго  бринять  Тонi,  що  невiдривне  дивиться,  як
вiддаля?ться берег вiд них.
   - А як же, Вiталику, мотоцикл?
   - Я його там прикрив у комiрчинi старими сiтками. Сто лiт лежатиме!
   Вiталiй працю?  щиро,  аж  ребра  ходять  здухвинами,  кочети  ритмiчно
поскрипують, а Тоня  сидить  на  носi,  обсиха?,  пiдставивши  сонцю  сво?
засмаглявленi плавко стiкаючi плечi. Берег  щодалi  бiльше  можна  охопити
оком. Що далi вони в море, то ширше  вiдкрива?ться  ?м  надбережжя  сво?ми
безлюдними кучугурами, чабанськими пасовищами,  радгоспними  далекосяглими
землями. Нiде нi деревця. Центрально? садиби  не  видно,  лише  рибальська
обшпугована вiтрами хата блищить, черепиця на нiй  тече  в  маревi,  горби
кучугур облягають ??, нiби алiгатори, нiби створiння  якiсь  палеозойськi,
що,  дрiмаючи,  грiють  на  сонцi  сво?  жовтаво-бурi  спини.  А  священна
Сухомлинова корова ще  й  досi  сто?ть  у  водi,  тiльки  вона  вже  стала
маленькою i дедалi ста? ще меншою, втрача? свою  червоно-степову  масть...
Вiталiй дивиться вперед, не спуска? ока з далекого, ледь  мрiючого  судна,
щоб тримати курс просто на нього. Вiн  уже  облива?ться  потом,  тернеться
щокою об плече i знов гребе, Тоню аж жаль бере, що вiн так  стара?ться,  а
його ще й ченчики жалять, i вона пробу? вiдганяти ?х,  бо  цi  ченчики  та
сiрi степовi мухи з чабанських кошар теж пливуть разом з ними, зi степiв -
у блакитнiючу безвiсть.
   - Може, тебе змiнити, Вiталику?
   - Сиди,- вiдказу? вiн.- Я вгощаю.
   Тоню захоплю? оця та?мничiсть, оця, сказати б,  поезiя  та?мничостi,  в
яку  вони  поринають.  Велика  вода,  суцiльна  голубiнь  вже  оточу?  ?х.
Нiжно-блакитна  шовковiсть  небес  i  густо  насичена  синню,   аж   чорна
просторiнь, моря - такий ?хнiй свiт, серед якого ?м чути  тiльки  хлюпання
хвилi та ритмiчне поскрипування кочетiв.
   Море, що спершу прозоро просвiчувало аж до дна i зверху  було  веселим,
синiм, щодалi мовби темнiша?, важча?, воно ста? i  справдi  чорним,  можна
зрозумiти, чому його так назвали. I  хвилi,  всюди  хвилi,  хвилi...  Бiля
берега ?х майже не було, а тут ними все море вилиску?,  переверта?ться,  i
лише де-не-де над ?хньою темною синню чайка слiпуче зблисне в повiтрi  або
з'явиться з-помiж хвиль самотнiй нирок, виткнеться чорною голiвкою i пiрне
знов, зникне, як i не  було  його.  Берег  вiддаля?ться.  Уже  ледь  бiлi?
черепицею рибальська хата, ?хнiй береговий орi?нтир. Хата нiби  вгрузла  в
землю - ?? черепиця тепер лежить просто на самiй поверхнi моря,  на  самiй
смузi обрiю. Аж трохи страшнувато ста? Тонi, що ?х уже вiддаля? вiд берега
така вiдстань. А судно нiби й не наближа?ться. Важка його непорушнiсть, як
i ранiш, далеко темнi? серед густо? сапфiрно? синяви.
   -  Моторкою  ми  до  нього  швидко  добирались,-  каже  Вiталiй,   нiби
виправдуючись.
   Зрушився вiтерець. Вiталiй склав весла, взяв на днi човна  шмат  яко?сь
замазучено?  брезентини,  розiпнув,  i   та   брезентина...   враз   стала
вiтрильцем!
   - Дми, дмухай, товаришу бриз! - примовля?  Вiталiй,  направляючи  парус
куди слiд.
   Певне, i йому трохи не по собi, що вони так далеко зайшли в  море,  але
вiн стара?ться нiчим не виявляти  цього,  i  його  самовладання  заспокою?
Тоню.
   - З берега здавалось, нiби зовсiм  близько,-  каже  вона,-  а  тут  ось
пливемо, мабуть, бiльше години, а судно ще де.
   Хлопець кива? на вiтрильце:
   - З цим ми швидко до нього добiжимо. Солом'яна чуприна спада?  хлопцевi
на лоба, а очi з-пiд не? зiрко примруженi весь час вперед, щоб не  збитися
з курсу, не вiдхилитись вiд судна вбiк.
   Степ уже ледве мрi?. Вiтрильце ?хн? таке маленьке, що навiть якби хто й
був у цей час на узбережжi, то навряд чи помiтив би ?х звiдти.
   - Назад нам, Вiталику, доведеться проти вiтру?
   - За це не турбуйсь. Моряка парус додому сам несе!
   Вiн жарту?,  але  без  посмiшки.  Невже  i  йому  трiшки-трiшки  лячно,
тривожно? Ще б пак, така темна, лиснюча стихiя стелеться навкруги.  Мабуть
небо в космосi отаке ж темне, непривiтне i ма? в собi щось затаено-грiзне.
Темна морська просторiнь навкруг, i тiльки сонце високе, зенiтове  смажить
?х i тут, лл?ться на плечi дiвчинi, на голi Вiталиковi реберця,  на  густу
темно-синю гладiнь.
   Судно, однак, таки ближче. Сiре залiзне громаддя його  низько,  розлого
сидить на  водi,  осiвши  майже  по  ватерлiнiю.  В  небi  мережкою  щогла
прозорчата, похилена набiк, наче пiсля  урагану.  З  висоти  щогли  спада?
якийсь обiрваний трос, телiпа?ться в повiтрi.
   Вже й Вiталiй, i Тоня не зводять з судна  очей.  Для  Тонi  воно  повне
та?мничостi. Все  воно  -  недоступнiсть  i  заборона.  Ось  на  борту  на
брудно-сiрому тлi виднi? бiлий знак, якiсь лiтери i цифра 18...  I  це  як
шифр, як та?мниця нерозгадана, вiдома небагатьом. Вже пiдпливши  майже  до
борту, вони зненацька почули шум крил, птаха  звiдкись  сполохнули.  ?ава!
Самотня чорна гава замахала  в  повiтрi  крильми,  кiлька  разiв  крикнула
голосом бюрократа, кружляючи над сво?м залiзним  гнiздовищем.  I  де  вона
взялася тут?
   Вiталiй i Тоня, поодягавшись, примовклi, внутрiшньо напруженi, йшли вже
понад бортом судна. Почуття  незаконностi,  незадоволеностi  свого  вчинку
весь час не покидало ?х. Все грiзне, похмуре, вiд усього вi? запустiнням.
   Облуплена,  облущена  фарба  бортiв.  Iржа...   Iлюмiнатори   заснованi
павутинням.
   В одному мiсцi Вiталiй, впритул приставши до борту i взявши це махинище
на абордаж, звелiв Тонi хапатися й  лiзти  вгору,  на  палубу.  Вона  мить
роздумувала, потiм мiцно вхопилась  рукою  за  гарячий,  напечений  сонцем
iлюмiнатор,- цей теж був заснований павутинням!  -  а  далi  допомогло  ?й
якесь iржаве, нестерпно розпечене скоб'я,  i  не  встиг  Вiталик  дати  ?й
пораду, як вона була вже на палубi.
   Залiзо  палуби  вогнем  опекло  ?й  босi  ноги   -   вона   мусила   аж
пританцьовувати.
   - Пече, ой пече! - гукнула вона  вниз  Вiталi?вi,  що  вовтузився  там,
складаючи парус i примуцьовуючи човна.- Кинь менi босонiжки!  Ой,  мерщiй!
Бо я тут як на сковородi!
   У вiдповiдь на ?? слова полетiв на палубу один босонiжок, потiм другий,
а невдовзi з'явилася iз-за борту i солома Вiталiевого чубчика та  худенькi
плечi в самiй майцi,- з. його появою Тонi стало веселiше. Почуття  гостре,
нервово-лоскотне охопило ??. Хотiлось смiятись, кричати,  галасувати  так,
щоб всi почули! ?хнiй  крейсер.  Дво?  ?х,  дво?  закоханих,  на  великому
вiйськовому суднi. Нiколи, звичайно ж, не було на цьому вiйськовому  суднi
закохано? пари, щоб отак - вiн i вона. Лунали тут суворi команди,  накази,
радiопозивнi, номери, шифри - все службове, суворе,  владне.  А  тепер  ?м
скорилося це тисячотонне сталеве  громаддя,  на  сталевiй  аренi  могутнiх
рудо-iржавих палуб владарю? смiх, ?хня любов!
   -  Подумати  тiльки,   куди   ми   з   тобою   забрались,сказала   Тоня
радiсно-тремтячим голосом.- На справжньому крейсерi!
   - Навiть якщо на есмiнець,- посмiхнувся Вiта-лик,-  то  й  тодi  ти  не
повинна розчаровуватися... Таки гора. Залiзний Арарат серед моря.
   Вода була десь далеко внизу, i човник ?хнiй  там  поколихувався,  такий
малюсiнький, а судно здiйма?ться  над  морем  справдi  мов  залiзна  гора,
сталева скеля, ?хнiй сталевий острiв.
   - Яке ж велике!
   Тоня сама не своя вiд хвилювання,  ??  охоплю?  лихоманкове  збудження,
пройма?  дрож,  трепет,  що  це  вони  з  Вiталиком  аж   куди   добулися,
однi-однiсiнькi опинились на цьому острiвку, як робiнзони,  де  ?х  оточу?
химерне залiзне бескеття... I Вiталик теж помiтно схвильований, голос його
аж трохи зрива?ться, коли вiн що-небудь поясню? Тонi.
   Трiщить пiд ногами серед iржi щось бiле, блискуче.
   - Дивись, Вiталику,- кида?ться на блискiтки Тоня,скляна вовна якась!
   - Не вовна це.
   - А що?
   - Скловата. Iзоляцiйний матерiал. Бачиш, з розпоротих обшивок вилазить.
   - Яке ж бiле та гарне.
   Вона бере пучок цього дивного матерiалу в руки, але Вiталик застерiга?:
   - Не бери!
   - Чому?
   - Руки потiм  довго  щемiтимуть...  Воно  в  тiло  в'?да?ться.  А  зате
iзоляцiя з нього... Скловата ця i в огнi не горить.
   - Нi, трошки я обов'язково вiзьму, в таборi мо?м  дiтлахам  покажу,-  i
Тоня, як пiр'я з подушки, жваво висмику? iз  розпорото?  обшивки  скловати
зовсiм чисто?, бiло?, як перший снiг,
   Де-не-де палуба повидималась якимись  пухлинами,  видно  на  нiй  якiсь
пробо?ни, рванi дiрки, люки, зяючi  в  прiрву...  Бiлi?  розсипане  вапно,
крихти цементу...
   - Що це за дiрка, Вiталику?
   - Та це так...
   Вiн чогось мнеться, щось  не  доказу?.  Бере  крихту  цементу  й  нюха?
навiщось. Потiм каже жартома:
   - Полiгоном пахне.
   Тримаючи одне одного за руки, вони зазирають у  пробо?ни,  в  моторошну
глибiнь темних трюмiв, де вода блищить маслянисте, почува?ться,  що  важка
вона там, застояна, з нафтою чи соляркою.
   - А рейки для чого тут?
   - Мабуть, по них пiдвозили торпеди на вагонетках.  Бачиш,  он  рами  на
кормi? Не iнакше - торпеди  з  них  запускали...  Ну,  це  ось  лебiдка...
Брашпиль... А це ось круг для гармати.- Вони, все ще тримаючись  за  руки,
розглядають круг масивний, металевий.- Гармата, видно, могла повертатись в
гнiздi на триста шiстдесят градусiв, в усi кiнцi неба,-поясню? Вiталик,  i
вони мимоволi обо? глянули в небо, де вже гава не карка?, а  тiльки  яснi?
чиста голубiнь зенiту та слiпуче пала? якесь  незвичайне,  майже  космiчне
сонце.
   Йдуть, неквапом оглядають кубрики, цi гарячi металевi  клiтки,  в  яких
жили колись люди, жили, як у сейфах. Залiзо й залiзо.  Покарьоженi  труби,
обрiзанi проводи, залiзний хаос. Вiталiй пуска?ться в цей  хаос  попереду,
де по трапах, а де й без трапiв перелазить дедалi вище з однi?? палуби  на
другу, а Тоня невiдлучно пробира?ться за  ним,  стараючись,  мов  слухняна
альпiнiстка, точно повторювати  кожен  його  рух.  Хлопець  час  вiд  часу
застерiга?, бо тут обачнiсть понад усе, тут легко зiрватись...
   - Як ми вже високо! - Голос дiвчини аж трепеще.Глянь, де вода!
   - Ого-го! Далеченько.
   Рубка радиста: де були жмуття проводiв - однi корiнцi  стирчать,  хтось
пообрiзував чепурно.
   - Це i я тут поживився,- всмiха?ться Вiталiй.
   Тоня вже студить на руки,  вони  справдi  починають  щемiти  вiд  цього
iзоляцiйного скла, що й тут по палубi всюди валя?ться купами, а  в  салонi
аж за шию сиплеться блискучими скалками iз прорвано? обшивки. Це ж тут,  в
салонi, сидiли командири,  бесiдували,  щось  вирiшували...  Все  порвано,
порубано, обдерто.
   Тоня й досi не може як слiд збагнути, що сталося  з  цим  судном,  чому
воно, власне, тут? Сiло на мiлину? Але ж тут глибiнь! Привели моряки його,
кинули в затоцi й пiшли собi, розпаливши апетити степових шукачiв  пригод.
Не тiльки такi, як Вiталик, тамували  тут  пригодницьку  свою  жагу,  а  й
серйознi  дядьки  -  голови  колгоспiв-брали  участь  в  роздяганнi  цього
сталевого велетня, тягли звiдси рiзне обладнання, труби, а  декому  нiбито
дiстались навiть цiлком справнi електромотори... Зараз тягти  вже  нiчого,
дух запустiлостi пану? всюди, павуки переснували  все  судно  -  i  де  ?х
стiльки набралось, як залетiли вони з  степiв  аж  сюди  на  тонких  сво?х
павутинках?
   Судновi, зда?ться, не буде краю. Не з  берега,  тiльки  тут,  зблизька,
можна впевнитись, яке це воно величезне. Iдеш крiзь його залiзнi буреломи,
спуска?шся  то  нижче,  то  вище  ("то  знову  гарматнi  вiдсiки...  а  то
шлюп-балки!"), потрапля?ш у якiсь  глухi  закутки,  залiзнi  закапелки,  в
напiвтемряву, то знову перед  тобою  гра?  сонцем  iржава  сталева  стiна,
який-небудь камбуз, або клюз, або вiдсiк, серед яких Вiталик тiльки й може
зорi?нтуватись. Тут треба  оглядатись  добре,  щоб  не  оступитись  та  не
зiрватися сторч головою  вниз,  в  оте  залiзне  провалля,  де  в  глибинi
безодня, в плямах нафти чи солярки мертво  лиснi?  застояна  брудна  вода.
Залiзнi  колодязi  -  мертвi,  непорушнi,  а  за  бортом  море   мерехтить
неспокiйно хвилями, хлюп та хлюп...  Знов  лабiринт  якийсь,  рвана  бляха
(видно, вирiзав хтось лист алюмiнiю), i раптом з напiвтемряви напис:
   "...з а т о п л е н и е о т к р ьi в а т ь т о л ь к о п р и ф а к т  и
ч е с к о м п о ж а р е". Що це означа?? Як  це  розумiти?  Та?мниче,  мов
i?роглiфи! А хтось це ж писав,  когось  це  стосувалось,  для  когось  цей
напис, може, важив безмежно багато... А це що таке: "Б о е в о й ч е т ы р
е..." Вся вона, ця iржава сталева гора, повна загадок,  та?мниць,  умовних
знакiв, яких навiть Вiталиковi не розгадати.
   - Чи буде кiнець йому коли-небудь? - пита? Тоня,  натрапляючи  знов  на
неводи павутиння, обминаючи в пiвтемрявi якесь залiзяччя.
   - А ми ще ж i половини не пройшли,- каже  Вiталiй  i  виводить  Тоню  з
темного закутка на свiтло, показу? вгору на щоглу: - Оце  антенка?  Оця  б
ловила, еге ж?
   Самим сво?м виглядом  ця  корабельна  щогла  здатна  викликати  в  душi
хвилювання. Прикову? зiр, надить простором океанiв,  гуде  бурями  далеких
широт... З щогли звисають обривки тросiв, проводiв, що ?х, видно, нiхто не
мiг дiстати, а ще вище...
   - Вiталику, то що за шпакiвня, аж-аж там угорi?
   - Там стояв сигналiст. Впередсмотрящий...
   - Це ж забратись туди... просто не уявляю.
   - А ти уяви...
   Не встигла Тоня схаменутись, як Вiталiй уже чiпко  подряпався  вгору  i
вгору по стрiмкiй щоглi, по  обламках  трапа  на  нiй.  В  Тонi  аж  серце
холонуло, щоб вiн не зiрвався, а  вiн,  по-мавпячому  деручкий,  забирався
дедалi вище,  аж  поки,  досягши  свого,  випростався  на  щоглi,  на  тiй
недосяжнiй для Тонi височинi - десь аж у  небi!  Вiтер  гойдав  уже  нижче
нього обривок сталевого троса, а  хлопець  стояв  усмiхнений  -  усмiхався
звiдти Тонi: ось, мовляв, де я, твiй Впередсмотрящий...
   I раптом Вiталiй застиг, закам'янiв, задивлений кудись у море,  i  Тонi
здалося, що вiн зблiд, що на обличчi йому вiдбився жах. Тоня теж глянула в
той бiк i серед темряви непокiйливих хвиль  побачила...  маленький  чорний
каючок!.. Хтось пливе! Хтось пiдплива? до них! Вона навiть хотiла  гукнути
Вiталиковi: "Хто то пливе до нас?" - але  в  каюку  не  було  нiкого,  вiн
був... порожнiй!!! Мов у недоброму снi,, якимось навiть недоречним видався
вiн - без  нiкого!  без  живо?  душi!  -  серед  безмежжя  хвиль!..  Чорна
блискавка вдарила в мозок,  приголомшила  Тоню  страшною  догадкою...  Вже
помилки бути не могло: та маленька смоляно-чорна посудинка, що ?? в  першу
мить Тоня й не впiзнала без  вiтрильця,  то  ж  ?хнiй  був  човник,  ?хнiй
баркасик, що  його  тепер  вiтер  тихо,  ледь  помiтно,  але  безповоротно
вiдгонив у море. Далi й далi вiд них - у вiдкрите море!..
   Звечорiло, зiрки проступили на небi, а десь у  степу  теж,  мов  зiрки,
спалахнули крiзь iмлу вогники: то ?хня Центральна, що вдень ?? звiдси було
майже  зовсiм  не  видно,  зазорiла  вечiрнiми  вогнями.  Тепер  стало  ще
вiдчутнiше, як далеко вони  вiд  степу,  яка  непереходима  далеч  води  й
темряви вiддiля? ?х вiд берега, вiд усього попереднього  життя.  Ледь-ледь
блискотять iз iмли степовi ?хнi зорi...
   А вони сидять, мов сироти, позiщулювались в затишку бойово?  рубки,  ?м
холодно - залiзо судна пiсля денно?  спеки  дивовижно  швидко  нахолонуло.
Тоня, наплакавшись, схилилась Вiталиковi головою на  колiна  i,  зда?ться,
заснула, змучена переживаннями,  а  Вiталiй  не  зводить  очей  з  берега,
намага?ться розiбратись в усьому, що сталось. Вiн, вiн винен в  усьому!  I
нема тобi виправдань, не шукай ?х.  Пiдбив,  заманив  Тоню,  яка  з  сво?ю
любов'ю так довiрливо пiшла за тобою, а ти... Куди ти ?? завiв? В  пастку,
в  смертельну  пастку  завiв,  не  сказавши  дiвчинi  всi??   правди,   не
застерiгши, що ?? тут жде.  А  жде  ??  тут  не  тiльки  голод  i  спрага.
Звичайно, вiн готовий ради Тонi на подвиг, на  самопожертву,  але  за  цих
обставин навiть це не потрiбно - кому  потрiбна  твоя  самопожертва?  Твоя
провина перед нею безмежна, i хоч  Тоня  це  розумi?,  але  з  уст  ??  не
зiрвалося жодного слова докору, i вона й зараз тулиться до тебе в довiрi з
сво?ю любов'ю, сльозами, нiжнiстю. А ти, який мусив би бути дужчим за не?,
виявити  ось  тепер  мужнiсть  та  винахiдливiсть,  нiчого  не  спроможний
зробити. Може, таки треба було плигати за борт i кинутись вплав за  човном
уздогiн? А коли вiн, мало не зiрвавшись, в одну мить скотився зi  щогли  й
ринувся був до борту, сама ж Тоня схопила його за руку:
   - Не смiй! Не доженеш! Утонеш! I таки ж правда: тут i майстер-розрядник
з плавби навряд чи б догнав. Згодом лише якось жалiбно запитала:
   - Як же це ти, Вiталику? Чому ж ти не прив'язав?
   Вiн щось белькотiв ?й, що нiби ж прив'язував,  нiби  ж  накинув  кiнець
вiрьовки петлею на  якийсь  гак,  не  сказав  Тонi  лише  того,  що,  коли
проробляв це, увагу його вiдволiкли саме ?? босонiжки, що  ?х  треба  було
кинути на палубу...
   Рятiвний каючок, власноруч  просмолений  з  допомогою  паяльно?  лампи,
пiшов i пiшов  тепер  на  морськi  простори,  гуля?  десь,  як  просмолена
запорiзька байда. Може, десь аж в Дарданеллах переймуть малу  твою  байду,
переймуть, а вона порожня, в нiй нiкого, тiльки хлоп'яча сорочка чиясь  та
авоська з недо?дками бутербродiв, загорнутих у райгазету "Вiльний степ"...
   Дивно, але в нього таке враження, нiби якась зла фатальна сила штовхала
його сюди i нiби все його попередн? життя було тiльки готуванням до  того,
щоб зробити цей жахливий крок... Бува? ж так, що людину тягне,  настiйливо
тягне кудись,- ось так i його тягнуло з то? митi, як тiльки вiн побачив iз
степу це бойове судно, що,  мов  сама  його  мрiя,  силуетне  застигло  на
обрi?... Кажуть, що ? люди, яким важко перебороти в собi бажання  кинутись
з висоти - безодня ?х втягу?, заманю?, кличе, щоб кинутись, щоб спробувати
нiколи не пробуваного... I хто зна?, чи не зрина?  часом  подiбний  потяг,
подiбний порух свiдомостi в того, хто ма?  доступ  до  тi??  найстрашнiшо?
кнопки, про яку ма? звичай розбалакувати Гриня Мамайчук. Хто дослiдив  той
хаос пiдсвiдомостi, тi первiсно-темнi глибочезнi надра, де, можливо, якраз
i зароджуються вулкани людських вчинкiв? Чи так уже далекий вiд iстини той
же Гриня, який твердить, що вади людсько? природи  вiчнi,  що  ми  справдi
грiховнi вiд народження й несемо печать грiха на собi? Колись, на свiтанку
життя, грiховна спокуса нiбито погубила легендарних Адама i  ?ву;  хай  це
вигадка, хай Вiталiй у все це не вiрить, але знову ж таки  -  хiба  тiльки
пустощами, легковажним /сво?м хлоп'яцтвом пояснить вiн i свiй сьогоднiшнiй
вчинок? Хiба ж Тоня, його розумна, твереза, практична Тоня, сiла б iз  ним
в каючок, якби i ??  не  штовхало  оте  чортеня  зваби,  спокуси,  жадання
торкнутися чогось заборонного, звiдати  незвiданого?  Чи,  може,  в  цьому
якраз i ? сила людини, ?? дар, може, без  цього  не  знала  б  вона  отого
виходу в океан i нiколи нiчого не вiдкрила б?
   Тоня здрига?ться  нервово  в  дрiмотi,  нiби  ??  ще  й  зараз  стрiпу?
внутрiшнiй невиплаканий плач.
   Поменшало вогнiв на Центральнiй,- певне, спати вже потроху  вклада?ться
радгоспна столиця, бо рано почне завтра свiй трудовий день.
   Майнуло над  степом  вiяло  свiтляне,  перемiщаючись  у  просторi,-  чи
кiнопересувка помчала з вiддiлка пiсля сеансу, чи, може, з "Чабана"  пiсля
перевiрки соцзмагання поверта?ться мати з робiтниками  додому?  При  самiй
згадцi про матiр душа Вiталикова налива?ться болем. Прийде вона додому,  а
сина нема, i завтра не буде, i, може, не буде й нiколи! Як вiн  непрощенне
завинив перед нею! Виплаче очi за сином. Уява  малю?  ??  розбитою  горем,
зiстареною, самотньою... Ось як вчинив з нею  вiн,  ??  надiя,  ??  опора.
Будуть розшуки, буде тривога, але хто догада?ться шукати ?х тут, на  цьому
iржавому обдертому суднi, що бовванi? серед моря уже тiльки як  льотчицька
мiшень!
   Нiч зоряна, видна, в такi ночi спiва?  степ.  Десь  i  зараз  далеко  з
берега нiби чу?ться пiсня - нi, тiльки вчува?ться. Коники сюркочуть -  нi,
тiльки обман слуху... Тiнь  вiд  судна  темнi?  на  водi,  а  море  темним
полиском мерехтить безкрайньо, як  мерехтiло  воно  колись  Магеллановi  i
Васко да Гамi... Простори океанiв вiдкривались  i  тобi,  але  тво?  судно
нiколи звiдси не попливе, на мертвому якорi воно! А океан,  живий,  вiчний
океан, хлюпа? в борти, б'? в пiднiжжя  цi??  сталево?  безжитт?во?  скелi,
наганя? думи про владу слiпих сил, про неминучiсть удару, про неможливiсть
вiдвернути його... Нi, так можна  дiйти  до  божевiлля!  Невже  все?  Отак
безглуздо? Свiтлий, чистий океан життя стелився перед ними,  а  тепер  що:
океан тьми i хаосу? Кiнець? Всьому кiнець?  Оце  повне  життя,  молодостi,
повне краси й любовi дiвоче тiло буде  повiльно  зсушене  голодом-спрагою?
Треба шукати виходу. Будь-що знайти  вихiд.  Треба  боротись.  Боротись  -
цього вчила його мати, вчили в школi, це чув  вiн  безлiч  разiв,  про  це
стiльки читав... Боротись, але як? З чим? З безглуздям  самого  становища,
самого випадку? Коли батько боровся на фронтi, вiн  знав,  що  йому  треба
вбити ворога,- з ним борись... А тут  хто  твiй  ворог?  Море?  Небо?  Ота
зоряна дорога, що над морем, над степами пролягла? Все, що ?, що вчора  ще
було радiстю, красою, життям, зараз мовби готу? тобi муку i смерть.
   Двигуни! Може, десь там в глибинi судна збереглись  двигуни?  Може,  ?х
якось можна запустити, зрушити ними всю  цю  махину  з  мiсця?  Вдень  вiн
спуститься й туди, в машинне вiддiлення,  все  обстежить,  обнишпорить.  А
поки що тiльки  й  б'ються  на  цьому  сталевому  гiгантi  оцi  ?хнi  дво?
невтомних, стукотливих у грудях сердець...
   Було свого часу й тут, на цьому суднi, життя, ходив на  ньому  по  морю
цiлий колектив людей, цiлий свiт пристрастей, думок, мрiй носило по хвилях
це судно, одягнуте у важку непробiйну  сталь.  Вдень  i  вночi  вистоювали
вахту молодi хлопцi по сво?х мiсцях, чергували бiля гармат бойовi обслуги,
а вечорами, може, якраз тут, на баковi, лунала гармошка, задумливi  лилися
матроськi пiснi. Багато таких суден тепер списують, рiжуть,  вантажать  на
платформи й вiдправляють  на  металургiйнi  заводи,  щоб  з  цього  металу
народилися трактори, комбайни,  рiзнi  розумнi  й  гарнi  машини...  Деякi
радiодрiбнички ще й вiн, Вiталiй, встиг добути з корабельно? радiорубки, i
вони йому були дуже до речi, коли  збирав  свiй  любительський  передавач.
Сюди б йому той передавач, що ото на друзки тодi  розлетiвся,  запоганений
Яцубою... Пiзнiше сам Яцуба звернувся до нього уже як представник ДТСААФу,
запропонував заре?струватись в гуртку радiоаматорiв, бо тобою, каже,  i  в
областi зацiкавились пiсля того, як ми тебе запеленгували... Десь там,  по
той бiк роковано? межi, зостались  його  запеленгованi  пустощi,  улюблена
робота, коли вiн, уже повноправно надiвши на радiовузлi навушники радиста,
поринав у гомiн ефiру, зосталась i спрагла материна любов, i чиста Сашкова
дружба... Одним необдуманим кроком вiн вiддiлив себе вiд усього того, саме
щастя сво? поставив  пiд  такий  удар...  День  починався  смiхом,  летом,
поцiлунками, все попереду вiщувало тiльки  удачу,  обом  заваблювали  душу
свiтлi простори, сонце, син? роздолля...
   А лихо сталось. Мовби змужнiлим поглядом Вiталiй  огляда?  зараз  себе,
обдуму? знову i знову, як це ско?лось i як закiнчиться. Невже це i все, що
вiн встиг у життi? Невже це похмуре,  як  привид  минувшини,  судно  стане
залiзним саркофагом для них? По сутi, нiчого ще не зроблено в життi,  хiба
що примус кому полагодив та керогаз, а всi отi будованi 1 незбудованi тво?
кораблi, вони всi попереду, вони помандрують в майбутн? без  тебе,  а  ти,
хлопче,  куди  ти  звiдси  помандру?ш?  Помандру?те,  помандру?те,-   нiби
нашiптував йому злий якийсь голос,-  i  ти,  й  твоя  Тоня,  i  нiколи  не
вiдродитесь, не повернетесь до ваших  степiв  сонячних,  до  магiстральних
каналiв, що ?х там будують, до виноградникiв, що там  зеленiють...  Будуть
атомнi ери, мiжпланетнi польоти, дива-чудеса з'являтимуться на землi,  але
то все буде уже без вас, без вас... Про людину кажуть, що  вона  велетень,
бог, гiгант. I хiба ж не так? Володiтиме небом, матиме владу над  грозами,
над стихiями, все небо буде ?й пiдвладне,- з  блискавицями,  з  дощами,  з
нуртуванням хмар! Всi могутнi сили природи будуть послушнi людськiй  волi,
руховi людсько? руки. А ти ось тут не можеш зрушити з мiсця купу залiзного
брухту, не можеш викресати iскру вогню, не владен вiдвести вiд сво??  Тонi
удар... Вiн чу?, як вона диха?, як поворухнулася.
   - Зоряно як.- Тоня пiдвелася,  сiла,  пiдiбгавши  ноги.Я  довго  спала?
Мабуть, уже пiзно? А руки як щемлять вiд того скла... Чого ти мовчиш?
   - Пiсля того, що сталося, Тоню, ти повинна б мене... зненавидiти.
   - Що ти вигаду?ш? - Тоня взяла його руку.- За що? Це я дурна,  що  тебе
не втримала, сама пiддалась... Тобi холодно?
   Вiдчувши, що хлопець дрижить у сво?й майцi, вона притулилась до  нього,
пригорнула, щоб зiгрiти:
   - Тулись до мене, тулись.
   - Я вже думав плота зв'язати, якого-небудь  "кон-тiкi",-  глухо  сказав
Вiталiй.- Але ж нiякого дерева тут, сама сталь.
   - Якби хоч вода була,- мовила Тоня згодом.-  А  то  й  нiч  холодна,  а
пити... просто сушить всерединi. Це правда, Вiталику, що людина довше може
витримати без ?жi, нiж без води?
   - Ми питимемо морську.
   - ?? не можна ж. Нашi тато, як  розвеселяться,  все  люблять  про  того
чумака розказувати, що вперше бiля моря опинився та  хотiв  воли  напо?ти.
Води багато, розпрiг, пустив круторогих напувати, а вони не п'ють. "Он  ти
яке! - вигукнув чумак до моря.- Тому тебе багато й ?,  що  тебе  нiхто  не
п'?! "
   - А ми питимем. Один французький лiкар довiв, що й морську можна.
   - Ну, в них, кажуть, i жабенят можна ковтати,-  мовила  на  це  Тоня.-А
пригаду?ш, Вiталику, яку ми воду в Каховцi пили? З кубинцями бiля джерела?
   Вiталик тiльки зiтхнув. Ще б пак, не пригадати  тi  ключi-джерельця  на
березi Днiпра, де було колись село Ключове i де ?х ще й зараз сотнi б'?  з
вiдкритого берега, з-пiд корiння верб та  платанiв.  Села  Ключового  нема
вже,  ?  натомiсть  мiсто  Нова  Каховка,  а  ключi   зосталися,   живуть,
виструмовують всюди: чи з трiщин берега, чи з-пiд кореня, а то й просто  -
тiльки гребни землю рукою, там уже й ворушиться пiсок, явориться  водичка!
Холодна скаламучена вона, але каламуть швидко осiда?, i вже ти  п'?ш  воду
таку свiжу, прозору та чисту,  що  недаром  про  не?  кажуть:  як  сльоза.
Височать тут платани могутнi, що кора на  них  -  неначе  атлас,  i  з-пiд
корiння ?хнього теж пробиваються  джерельця,  а  один  струмiнчик  витiка?
просто з дупла старо? верби при землi i весело дзюркоче  по  камiнчиках  у
Днiпро... З нього, з  цього  струмочка,  вони  й  пили  разом  з  молодими
кубинцями  -  студентами  Каховського  технiкуму  механiзацi?   сiльського
господарства... Хлопцi вiку майже Вiталикового,  вони  жили  i  вчились  у
Каховцi, правда, спершу незвичнi були до нашого  клiмату,  все  мерзли,  а
потiм звикли, тiльки в Днiпрi мало хто з них купався - Днiпро для них  був
i влiтку холодний. В той день вони вже прийшли були  прощатися  з  Днiпром
перед  поверненням  на  батькiвщину.  Тоня  не  втерпiла,  зачепила   ?хн?
товариство :
   - Укра?на подоба?ться?
   - О! - Вигук захоплення був ?й у вiдповiдь. Це вже вони по?хали додому,
повезли аж на Кубу добуту науку i спомин про Днiпро,  про  вiковi  платани
каховськi, з-пiд яких десь там i зараз всюди б'ють,  яворяться  джерела  i
стiкають прозоро в Днiпро...
   Немовби то було десь на iншiй планетi - i випускний вечiр  з  врученням
атестатiв, i кримська подорож, i квiтуюча рожами дорога  на  Каховку.  Був
той свiт широкий, розливистий, повен  надiй,  повен  життя,  а  тепер  ось
кинуло ?х на цей острiв  смутку  й  розпуки,  нiби  на  галеру  прикувало,
залiзну, непорушну. А могло ж все бути iнакше, могло ?х i не занести сюди,
та й саме це судно-брухт давно могло  бути  розпиляне  на  шматки  десь  у
Кримськiй бухтi. Бачили ж вони там пiд час екскурсi?  величезний  крейсер,
що його газорiзальники краяли на окремi брили, на великi,  а  тодi  ще  на
меншi, на такi, щоб ?х можна було вкинути в домну. Податливо,  мов  шматок
мила, краялась на ?хнiх очах  грубезна  корабельна  сталь.  Потужнi  крани
пiдхоплювали багатотонний, щойно вiдбатований брухт,  перекидали  його  на
берег, там була його вже цiла заваль, а газорiзальники в захисних окулярах
всюди висiли по бортах та робили сво?,  струменi  свiтла  вiд  них  так  i
бризкали, i борти  переставали  бути  бортами,  i  ватерлiнiя  горiла  пiд
струменями палаючого кисню!...
   -  Ляж,  Вiтальчику,  та  поспи,-  з  ласкою  в  голосi  мовила   Тоня,
пригрiваючи свого невдаху морехода.- Може, хоч увi снi що-небудь надума?ш.
   Таке в нiй нiжне, голубляче  почуття  з'явилось  до  нього,  як  бува?,
мабуть, у матерi до дитини, бо такий вiн був зараз маленький, беззахисний,
у самiй майцi. Скрутився клубочком, зiщулився,  схилився  ?й  на  руки,  i
ласка до нього росте, i це почуття до нього грi? i ?? саму. Якби  ж  можна
отак, щоб приколихати його, а прокинеться - вже ночi нема, i залiза  цього
нема, i замiсть моря, що оточу? ?х, вже степ навкруги, сповнений  краси  i
вiльготи... Шукатимуть ?х - це напевне, на весь радгосп здiймуть  веремiю,
але шукатимуть де завгодно, тiльки не тут. А може, хто й догада?ться?  Ох,
перепаде ?й гирлиги вiд батька - вiн ?? висвятить, як найде! Батiг би йому
зараз такий, щоб аж звiдти дiстав баламутну свою  доню  по  жижках!  Тато,
мабуть, зараз з вiвцями в степу, десь веде отару попаски, може,  навiть  i
погляда? в цей бiк на окутане зоряною темрявою море, але й не догаду?ться,
куди занесло його дзигу, баламутку, його куйовдю.  Закричати,  заволати  б
оце звiдси туди, до нього... Аж теплою хвилею обдало Тоню при  згадцi  про
батька, про  його  запальнiсть  та  гостру,  гоноровиту  вдачу.  Який  вiн
безстрашний та веселий ста?,  коли  вип'?  чарку,  як  усiх  критику?,  не
супереч тодi йому, все викаже пiсля довго? чабансько? мовчанки... А в душi
його ? щось поетичне. Згадуються ?й i пiснi його напiдпитку,  i  посадженi
зiркою тополi, i ота його чудернацька звичка надiвати Петрикiв льотчицький
кашкет, щоб красуватися в ньому цiлу нiч бiля отари. "Тiло  зсиха?ться,  а
дух бунту?",- так сказала якось Демидиха про нього, i такий вiн  i  ?,  ??
тато. Невже вона бiльше нi з ним не побачиться, нi з мамою, нi з братом та
сестрою? Невже не бути ?й бiльше бiля  вогника  в  пiонертаборi,  де  вона
залишила стiльки розваг i веселощiв? Через море брела, спiшила,  забейкана
прибiгла в садок на побачення, i, виходить, спiшила на сво?  безголiв'я...
Уявля?, як Лукiя Назарiвна, ця сувора й справедлива жiнка, примчить до них
на  кошару,  накинеться  на  батька:  "Де  дочка?  Це   вона   мого   сина
занапастила!" А вiн теж розкричиться у вiдповiдь, бо вiн  не  з  тих,  щоб
терпiти, коли посягають на його чи доччину честь.
   Буде, буде й там горя... По?хали купатись i втонули - ось  що  про  них
подумають у радгоспi. Згадалось Тонi, як позаторiк на Свято врожаю по?хали
колективно з Центрально? до моря купатись,- на  Третiй  вiддiлок  по?хали,
там найкращий пляж, i один молодий  комбайнер,  далеко  запливши,  втонув.
Шукали його до ночi, так i не знайшли. Через кiлька днiв труп його  вже  у
вiдкритому морi прикордонницький катер пiдiбрав - обличчя нема, очей  нема
- чайки повикльовували, тiльки по татуюванню на руцi i впiзнали. "Шурко",-
було витатуйовано там...
   А Вiталик спить пiсля втоми та виснаги, спить в  не?  на  колiнах.  Хай
вiдпочине, тодi вiн, може, й справдi  що-небудь  придума?,  вона  в  нього
вiрить i зараз не менше, як тодi, коли сiдала в  каючок.  Мабуть,  з  цi??
вiри в нього, в його здiбностi й зародилось  ще  в  школi  ??  почуття  до
Вiталика. Для не?, яка з трiйок не вилазила, було просто дивовижно, як вiн
швидко все схоплював, який розум у  нього  чiпкий  та  бистрий,  в  труднi
хвилини на виручку цiлому класовi приходила його догадливiсть, блиск  його
думки, його тямущiсть. Вона була певна, що в  майбутньому  його  жде  щось
незвичайне, це  ж  iз  таких  скромняг  виростають  тi,  що  стають  потiм
вiдомими, роблять великi вiдкриття, а вона ось його не вберегла.  Зараз  в
цiй скрутi вiн став ще дорожчий для не?, нiжнiсть до нього  росла,  гаряче
почуття вихоплювалось з душi через край... Як вона хотiла б зберегти  його
для днiв завтрашнiх, для всього того, що вiн мiг  би  здiйснити,  винайти,
вiдкрити! В сво?х мрiях бачила вона його то в далеких океанах, то  в  отих
зоряних космiчних просторах, де Вiталик у скафандрi вже  прокладав  дороги
до iнших планет...
   Тоня не може пробачити собi, що  так  мучила  його  рiзними  витiвками,
комизливiстю, вдачею джинджуристою... Ревнощi отi, що спалювали хлопця  не
раз,- диму ж без вогню не бува?!.. Сержант з полiгона таки двiчi проводжав
?? додому i навiть трiшки подобався ?й. Смiшний!  Прощаючись,  вiн  щоразу
весело казав:
   - Iду служити!
   I вчитель фiзкультури теж ?й  подобався  трiшки,  i  льотчик  Сiробаба,
особливо його чорнi розкiшнi вуса... Але ж тiльки трiшки,  зовсiм  не  так
вони ?й подобались, як Вiталик. Мабуть, з часом i вiн сам це зрозумiв,  бо
говорив про сержанта без злостi  i  насмiшкувато,  радив  Тонi,  щоб  вона
нарвала  сво?му  колишньому  кавалеровi  стручкiв   iз   сафори-дерева   в
парку,тими стручками хай тiльки терне, мовляв,  по  чоботях,  то  вони  аж
горiтимуть, нiяка сукнина такого блиску не дасть...
   Котра зараз година? Чи скоро почне  свiтати?  Зоряний  степ  розкинувся
угорi. Великий Вiз повернувся, завис.  Гроном  Волосожар  сто?ть  незвично
високо i незвично блискучий - чи то йому нiч степова яскравостi  дода??  А
через усе небо, просто над судном,  пролiг  зоряний  Чумацький  Шлях.  Все
бачив, що було, i все бачитиме, що буде... А ген-ген над степом блищить ще
одна зiрка, навiть не схожа на зiрку, така яскрава. Нiколи Тоня не  бачила
зiрки тако? величини... Може, то Сiрiус? Чи планета Венера?  Чи  iнша  яка
планета?  Десь  у  захiднiй  частинi  неба,  зда?ться,  лiтак  гуде.  Тоня
прислухалась: так, справдi гуде. Видно, йде на  дуже  великiй  висотi,  бо
ледь чути його десь аж мiж зiрками  Чумацького  Шляху...  Дужче  та  дужче
стугонить небо, i вся нiч, i море мовби  прислухаються  до  того  далекого
стугонiння, де летить людина, володар всього. Образ брата Петра та  дружна
компанiя його друзiв льотчикiв, з якими вiн за?здив,  спливають  на  думку
Тонi: може, то якраз вони йдуть кудись по сво?му завданню, упевнено, дужо,
стугонливе йдуть на великих, пiдзоряних висотах...
   Розбуджений  гуркотом  лiтака,  схопився  на  ноги  Вiталiй  i,  ще  не
прочманiвши зi сну, шарпнув Тоню:
   - Ховайсь!
   Вiн штовхнув ?? в якусь будку, в залiзну темряву, звiдки тiльки й видно
було круглий зоряний клаптик неба в iлюмiнатор...  Тоня  не  розумiла,  що
його так наполохало спросоння.
   - Чого ти, Вiталику?
   Вiн мовчав. Чути  було,  як  вiн  схвильовано  диха?  в  темрявi.  Тоня
подумала, що це йому стало нiяково за свiй переполох, а Вiталiй не почував
нiяковостi, вiн був зараз сповнений тривоги, бо  знав  бiльше,  нiж  Тоня,
припавши до iлюмiнатора, напружено дослухався до неба, а в голову  стукала
й стукала думка: "Ми  -  цiль!  Ми  -  мiшень!  Нас  летять  бомбити!  Нас
бомбитимуть!"
   Небо - все небо стугонить рiвно, владно, величаво. Пiднявшись  десь  iз
далеких  аеродромiв,  на  рiвнi  зiрок  iдуть  могутнi   машини,   гiганти
стратегiчно? авiацi?.
   Можливо, на полiгон, а можливо, скинути свiй вантаж якраз над  затокою,
бо й сама ця затока ? тiльки часткою полiгона, його водяною  дiльницею,  а
судно це для того й залишено тут, щоб його бомбили, щоб по ньому  влучати.
Вже бомбили, i ще бомбитимуть - бомбитимуть, доки не розбомблять, доки  не
буде виконана вся вiйськова програма!..
   - Де ж вiн?
   Тоня,   притулившись   до   Вiталика,   теж   визира?   в   iлюмiнатор.
Стугонiння-гуркiт даленi?, тане у високостi. Тихе ста? небо.
   Наелектризованi обо?, вони вибираються iз сво?? схованки i знову бачать
над собою вгорi величезний зоряний степ. Вже ледве чутно  бринить  ?м  той
невидимий лiтак чи цiла армада лiтакiв, що  пiшли  й  пiшли,  даленiючи  в
зорянiй курявi Чумацького Шляху.
   Через деякий час почули гуркiт над полiгоном. I ще гуркiт. I ще.  Потiм
все вщухло, виповнилась тишею нiч.
   Але хлопець уже не мiг тепер не дослухатись до неба,  до  його  зоряних
глибин. Час вiд часу вчувалось йому, що небо iз заходу почина?  загрозливо
стугонiти. "I це так триватиме весь час? Це ми весь час так  житимем  тут,
на цьому iржавому ковчезi?" - з тривогою думав вiн,  поглядаючи  на  Тоню,
теж присмучену якимись догадками.  А  Тонi  чомусь  згадалися  в  цей  час
братовi слова про те,  що  важко  бомбити  море  в  зоряну  нiч...  Та  ще
згадалась розповiдь Петрового друга про вiйну, про те, як гинули  льотчики
фронтовi: полетять - i нема, не вертаються, i наче й досi вони десь там, у
зоряних висотах, живуть...
   Решта ночi минула спокiйно.
   Притулившись одне до  одного,  вони  мовчки  дивились,  як  над  свiтом
поступово виднiша?, зiрки тануть в попелястому небi.  Це  був  той  раннiй
час, коли в степу так гарно, коли  чабани  випускають  овець  iз  кошар  i
зорюють, тобто ведуть ?х попаски степом ще при свiтлi зорi;  це  найкращий
час для чабана - вести отару, доки ще не жарко, по прохолодних  випасах  i
слухати, як в тихiм ранковiм повiтрi подзвоню? тронка...  Так  лунко-лунко
навкруги, за цiлi кiлометри чути, як десь проторохтить гарба  iз  ферми  в
степ i як десь там уже перегукуються люди, накладаючи сiно  в  гарбу.  Там
спокiй, лад,  ще  один  трудовий  день  почина?ться.  Чабани,  зiйшовшись,
спокiйно  будуть  перемовлятись  про  нiчну  роботу  льотчикiв,   що   мов
громовержцi гуркотiли над полiгоном.
   Схiд розжеврю?ться, море свiтлiша?, ось-ось сонце зiйде... Серед  вiчно
живих мерехтливих хвиль моря тiльки  судно  ?хн?  з  покривленими  щоглами
стигне в непорушностi. В глибинi  степу,  десь  аж  пiд  небосхилом,  ледь
темнi? цяткою Центральна. Нi парку, нi фронтону школи, нi вiтродвигуна  за
його пропелером, нi павутинок телевiзiйних антен -  нiчого  не  розрiзниш,
усе так злилось, як у маревi, так далеко.
   - Вiталику, скiльки, по-тво?му, буде туди?
   - Та стiльки ж, як i вчора було...
   Вiн усмiха?ться скупо, кра?м рота, а глянувши на не?, аж трохи нiяковi?
i одразу якось гарнiша? з лиця.  Ще  в  школi  дiвчата  помiчали,  що  вiн
гарнiша?, коли дивиться на Тоню.
   В задумi вже схилився хлопець на  поруччя  борту,  i  йому  снуються  в
головi рiзнi проекти, згаду?ться капiтан Дорошенко - як  би  вiн  в  такiй
ситуацi? повiвся?  ?  ж  люди,  що  не  занепадають  духом,  не  втрачають
самовладання за будь-яких обставин! Шукати, думати,  боротись  -  в  цьому
тепер ти весь. Полiзе шукати двигунiв, спробу? викресати вогню, добуде для
Тонi забортово? води...
   - Глянь, Вiталику, птиця якась сiла на воду.
   - То галагас.
   Наблизившись до борту, вони стежать за тим птахом, а вiн, сiвши оддалiк
мiж хвилями, вiльно i нiби аж з насолодою погойду?ться  на  водi.  Вода  i
птах мовби заспокоювали. Не хотiлося  думати  в  цi  хвилини  про  жахiття
невiдомостi, нi про свою безвихiдь, нi про те нiчне  стугонiння  неба,  бо
зараз навкруги така тиша, такий простiр, така краса.
   Вiд довгого стояння, вiд того, що сонце, пригрiваючи вже,  ?х  п'янило,
здалося ?м, що судно пливе. Але то тiльки хвилi плили, обтiкали,  омиваючи
його борти, i котились далi, а судно стояло на  мiсцi.  Рухалась  планета,
рухалось сонце в небi, рухались води сво?ми вiчними валами, а воно  стояло
мiж хвиль iржаво, тупо, непорушне.
   Так уявно пливтиме це судно цiлий день, коли сонце ще  дужче  п'янитиме
?х, i палуба знов розпечеться, i вся ця залiзна гора пашiтиме на них сво?м
iржавим вогнем. Потiм знову зайде  нiч,  десь  за  тисячi  верст  льотчики
надiватимуть    шоломофони    та    парашути,    рушатимуть    до    сво?х
бомбардувальникiв, i розмов буде мiж ними про те, що зоряне  море  бомбити
важко... А цi двiйко, що на суднi, забравшись на бак, сидiтимуть на сво?му
залiзному островi, ждучи нiчного удару, сидiтимуть, мовчазно зiщуленi, мов
останнi дiти землi, мов сироти людства.



   X. ТУТ БАГАТО НЕБА

   - Здорово ж тобi таланить, Миколо,- хлюпаючись бiля  умивальника,  каже
Брага-бульдозерист до Миколи ?гипти, що, голий до пояса,  теж  клаца?  тут
краником, щедро розбризкуючи воду в усi боки.
   - В чому ж це менi таланить, Левку Iвановичу?
   - Ось тебе, брата мого  по  труду,  виконроб  товариш  Красуля  посила?
сьогоднi iз скрепером на другий об'?кт, аж у Тарасiвку...
   - Ну й що?
   - По?деш i по?деш собi спiваючи, а опiсля виявиться,  що  твiй  скрепер
якраз потрiбен нам тут. I ти поверта?шся. Прогулянка на пiвста  кiлометрiв
у буднiй день. Не кожному ж випада? такий дурняк.
   - А  менi  що!  -  блиска?  ?гипта  молодими  бiлими  зубами.-  Перегiн
упорожнi? Начальству виднiше. Я й вiтер ганятиму, менi аби платили.
   - Це вiдомо. Але ти не повинен, друже, пропустити ще один шанс...
   - Ма?те на увазi "налiво"? - регоче ?гипта.
   - Ох ти ж i догадливий, ох i цигансько? ж ти вдачi хлопець!  Глину  маю
на увазi, ту, що ?? дехто з каналу тiткам возить у Мар'янiвку, вони ж саме
хати мажуть...
   - Глиною торгувати - цього я ще не  пробував.  Це  може  бути  цiкаво,-
смачно примовля? ?гипта.- Тiльки ж чи самi ви потiм не  вiзьмете  мене  за
душу як голова товариського суду?
   Брага його мовби не чу?, дораджу? далi:
   - Не проторгуйся лише, прав достойну цiну. Бо соромно ж менi  буде,  що
мiй брат по труду за нiщо нашу глину вiдда?. А це ж неабиякi, а первороднi
кiмерiйськi глини, навiть геологи можуть посвiдчити...
   - Я цього й не знав!
   - Одначе ж i тiток не обдурюй, набирай повнiшi ковшi, глини на  планетi
вистачить...
   - Чи на глинi, чи на земельцi, а дiло  проверну,шахраювате  осмiха?ться
?гипта.- i постараюся не впiйматись нi  обехеесiвцям,  нi  рiдному  сво?му
начальству. Бо самi ж ви тодi влашту?те над  ?гиптою  товариське  судилище
пiд гаслом: "Ганьба лiваку!" А хiба ж я винен, що я з природи лiвак?
   - Ти не лiвак.
   - А хто: гвинтик?
   - Колись були гвинтики...
   - Ну, не гвинтик, а, скажiмо, карданний вал...
   - Ми з тобою будiвники, ?гипто...
   - Що ж - ми вiд цього кращi?
   - Кращi не кращi, а тiльки протиприродне, щоб людина, яка буду? велике,
поводилася, як пiгмей.
   - Сильно сказано!
   - Вiдступись, дай он дiвчинi мiсце,- каже Брага, кивнувши на Лiну, що з
рушником через плече терпляче зупинилась на вiдстанi за спиною в ?гипти.
   - О, i ти  вже  встала!  -  вигукнув  ?гипта  i,  наче  вмившись  сво?ю
злодiйкуватою  усмiшкою,  справдi  вiдступився,  дав  дiвчинi  мiсце  бiля
умивальника.- Бiдненька! У папи-мами ще б спала, в постельцi винiжувалась,
а тут ще й сонце не зiйшло, а ти вже на ногах, разом з нами, варварами.
   - А чому ви варвари? - пита? Лiна, беручись чистити зуби.
   - Ну, як чого... Без  тонкощiв  там  усяких,  без  церемонiй.  Часом  i
вила?шся по-простому, по-робочому.
   - А ви не лайтесь. I чому це лаятись - означа? по-робочому?  Це  просто
брак елементарно? культури. Он Левко Iванович нiколи не ла?ться, я нi разу
не чула.
   - Лають. Та ще як... Тiльки бiльше в душi,- буркнув Брага i, натягнувши
пiсля вмивання свою засмальцьовану гiмнастерку, рушив до бульдозера.
   А ?гипта, йдучи до вагончика, не минув нагоди ущипнути мимохiдь дiвчину
за реберце, i хоч вона й вiдмахнулася вiд нього з гнiвом, одначе цей  гнiв
був явно перебiльшений.
   Справдi, вдома ще спала б, а тут вста? до схiд сонця.  Тут  саме  життя
пiдiйма?, бо рано почина?ться трудовий  день  тих,  хто  споруджу?  канал.
Роботи ведуться в глибинi степу, мiж пiкетами, що ?х  i  Лiна  розставляла
теж.
   Не можна сказати, щоб так уже подобалось  Лiнi  тут  цiлоденне  ковтати
пiдняту бульдозерами куряву та обпалювати на сухих вiтрах сво? бiле личко:
не так уже при?мно дiвчинi, спозарання вискочивши з  вагончика,  поспiшати
мерщiй до умивальника, де вже до  тебе  нальопано,  пiниться  мило,  а  до
краника не дотовпишся за голими чоловiчими  спинами  та  жилавими  темними
потилицями; не така вже  насолода,  напiкшись  на  сонцi,  зголоднiвши  на
роботi,  застоювати  чергу  пiд  час  обiдньо?  перерви   бiля   вiконечка
"котлопункту"  (i  слiвце  ж   яке   вигадали   управлiнськi   книгогризи:
котлопункт!); дадуть тобi на алюмiнi?ву тацю миску  жирного  перебовтаного
борщу або горохового супу, сядеш пiд навiсом  за  один  iз  грубо  тесаних
саморобних  столiв,  i,  доки  обiдатимеш,  над  тво?м  обiдом  весь   час
ро?тимуться голоднi  степовi  мухи.  Багато  чого  тут  нема  iз  звичного
комфорту, можеш тiльки мрiяти зараз про душ, споруджений вдома батьком  на
принципi використання сонячно? енергi?, нема i  ще  дечого,  що  мусило  б
бути...  Ось  уже  й  вода  кiнча?ться,  ледве  цярпае  з   краника,   все
механiзатори вихлюпали на себе...
   I  все  ж  саме  тут,  серед  цих  незлагод  будiвничих,  Лiна   вперше
по-справжньому вiдчула свою потрiбнiсть людям, кожним нервом  вiдчула,  що
почина? жити повноцiнним, а не рослинним, не оранжерейним життям. На працю
в не? свiй погляд. Не така вона на?вна, щоб думати: ще одна споруда, канал
оцей - i всi стануть щасливi. Не в тiм рiч. Але людина ?й  нагаду?  парус,
якому неодмiнно потрiбен i простiр, i вiтер. На бездiллi опав,  нема...  А
тут вiн повен-з випнутими  грудьми  летить  крiзь  життя!  I  хай  смагне,
облазить тут обличчя, хай смагнуть губи, але тут ти невiддiльна  вiд  тих,
кому трудно, i хоч робота твоя нескладна - розмiряти  з  Василинкою  та  з
майстром-гiдротехнiком стометровi вiдтинки траси, розставляти пiкети,  але
й ця проста робота кимось змусить бути зроблена,- без тво?х  пiкетiв  дiло
не пiде.
   Сонце вилiзло iа-за обрiю, червоне,  нежарке,  заблищало  на  металевих
боках механiзмiв, що безладною чередою вбилися  коло  штабного  вагончика:
знову там за чимось затримка... Механiзатори, замiсть ранково? гiмнастики,
сваряться з виконробом, банiтують механiка, навiть Брага  Левко  Iванович,
людина мирно? вдачi, зараз не дуже добира?  слова,  картаючи  начальницьку
нерозпорядливiсть. Як завжди в таких випадках, механiк вигадав собi дiло i
зник, помчав у Брилiвку, i весь шквал обурення за простiй прийма? на  себе
виконроб товариш Красуля. Вiн тут  не  ночував,  ?здив  до  сво??  молодо?
дружини, i тепер, почуваючи провину, що не подбав сво?часно  про  доставку
пального та змащувальний матерiалiв, метушиться мiж  людьми  i,  втягнувши
голову в щуплявi плечi, винувато огриза?ться, а собi, мабуть,  дума?:  хай
вам бiс! Коли я вже зрину звiдси на якусь тихiшу будову або майну в  мiсто
разом  iз  сво?ю  Нiночкою-лаборанткою  (обо?  вони   вчаться   заочно   в
iнститутi). Левко Iванович, видно, бачить його наскрiзь i  цi  думки  його
розгаду?, бо креше просто в вiчi Красулi:
   - Робиш все охляп, дарма що молодий! Служиш, як фiрмi, а мусиш вкладати
душу! Красуля вiдгирку?ться:
   - Не настачиш душi.
   - Ну да ж, коли маленька!
   Лiна,  озбро?вшись  сво?ю  рябою  рейкою,   пiдходить   до   гурту,   i
механiзатори, на мить припинивши сварку, пiд'юджують i ??:
   - Ану по плечах його, Лiно, рейкою за простiй. Вiн у Нiночки  гостював,
а ми скiльки людино-годин втрача?мо!
   - Лiнi хвилюватись нема чого, в  не?  ставка,-  кида?  ?гипта,  що  вже
рихту? свого скрепера в дорогу.
   Лiна промовчала на це, проте почува?, що безладь та нерозпорядливiсть i
в нiй пiднiма? дражливе почуття, так i хочеться крикнути разом  iз  Брагою
виконробовi в вiчi: де ж твоя совiсть? Чому ж  ти  не  подбав?  Як  же  це
виходить, що рядовi механiзатори уболiвають за дiло бiльше, нiж ти?
   ?гипта, скинувши кепку, привiтно маха? нею з кабiни Лiнi  на  прощання,
щоб не забувала i що вiн ?й iз Тарасiвки  привезе  повен  кiвш  абрикос...
Чудний цей ?гипта. Щось ? легковажно-розбiйницьке в ньому, безшабашне, про
нього на будовi кажуть: "Кинь у море ?гипту-випiрне з рибою в зубах!" Кiвш
абрикос привезе...Жарту?,  звичайно,  а  взагалi-то  вiн  такий,  що  чого
завгодно  добуде,  всюди  в  нього  знайомi,  приятелi,  друзi,  з   усiма
офiцiантками по степових  чайних  вiн  жениха?ться,  хоч  вiдомо,  що  вже
платить якiйсь алiменти на Пiвнiчнiм Дiнцевi, де ранiш працював...  Вiрний
сво?м звичкам, ?гипта не промине найменшо? нагоди  закалимити  взяти  лiве
замовлення i не бо?ться нi виконроба, нi механiка, якi, зда?ться,  й  самi
потурають йому. Кого ?гипта побою?ться, так це товариського суду, що  його
з волi механiзаторiв очолю? Левко Iванович Брага. Левко Iванович  постiйно
трима? ?гипту на прицiлi  i  за  одну  його  недавню  iсторiю,  не  зовсiм
красиву, при всiх попередив:
   - Хоч ти, ?гипте, й механiзатор широкого профiлю, на всiх машинах богом
почува?ш себе,- але шануйся: ще один лiвак - i вилетиш аж за космос.
   По?хав,  погуркотiв  скрепером  ?гипта,  i  хоч  не   за   космос   вiн
вiддаля?ться, а тiльки в Тарасiвку,  де  буду?ться  мережа  господарського
каналу,  проте  Лiна  почува?,  що  вiдтепер  ?й   бракуватиме   ?гиптиних
злодiйкуватих усмiшок, грубуватих жартiв i отих маленьких сутичок  з  ним,
коли вiн да? волю рукам, а ?й доводиться вiд нього вiдбиватись.
   Нарештi привезли пальне i змащувальнi матерiали, виконроб  повеселiшав,
i всi механiзатори пожвавiли, Брага, заправивши свого робота пальним,  вже
з  просвiтленим  обличчям  випробову?,  чи  добре  працюють  його  залiзнi
м'язи...
   Гуркотом машин повниться степ, один за одним  механiзатори  рушають  до
мiсця робiт. I Лiна та Василинка теж квапляться на сво? мiсця, бо  й  вони
не останнi спицi в цьому величезному трудовому  колесi,  хiба  ж  не  ?хнi
вiшки дають простiр для роботи  механiзмiв,  дають  правильне  спрямування
каналовi... Вiд залiзобетонного низенького стовпчика-репера, всадженого  в
землю ще кимось до тебе, береш вiсь каналу, ведеш i ведеш вперед  i  через
кожнi сто метрiв виставля?ш свою рябеньку вiху. Стерня пiд ногами чи трава
тонконiг, виноградник чи полиневi та кура?вi заростi, а ти крок за кроком,
починаючи вiд реперного стовпчика, вiдмiря?ш  цю  землю,  i,  де  проходиш
сьогоднi ти, завтра вже буде бушовйще земляних  робiт.  Брага  -  бригадир
бульдозеристiв - перекриватиме з сво?ю бригадою норми, а ще трохи  пiзнiше
в  свiжовиритому  руслi  блакитнiтиме  днiпровська  вода.  На   початкових
дiльницях каналу вона вже наповнила русло, вже пiдведена  до  якогось  там
кiлометра, i туди ?здять у свята колгоспники iз степових районiв  дивитись
на не?, як на диво, на звичайнiсiньку, ще скаламучену глиною воду!
   Ось так iдеш i йдеш пiкетажисткою по  сухому  степу,  мовби  ведучи  за
собою майбутню, ще невидиму воду,  роздряпу?ш  литки  колючими  кураями  i
печешся на сонцi, i нiяких тобi подiй, хiба  що  майстер,  дражливий,  але
добрий  душею  дiдуник  Анатолiй  Петрович,  дозволить  глянути  в  окуляр
нiвелiра, щоб привчалася, а потiм сам i вiдштовхне, вивiрить ще раз  перед
тим, як скрипучо закричить бульдозеристовi:
   - Давай!
   Стрiлрю ляга? магiстральний канал на пiвдень в сухi, споконвiку спраглi
степи. Мине час, i пiде вода аж за Перекоп, до якихось там кримських  Семи
Колодязiв, якi тiльки звуться так гучно, а насправдi  там  воду  зараз  ще
розвозять цистернами. Там, де природа забула рiчку покласти,  зараз  волею
людей народжу?ться нова рiчка, тiльки й того, що не кiльцю? вона по степу,
а прокладена пiд лiнiйку, хоча водою буде не менша, нiж Ворскла, чи  Сула,
чи навiть Пiвденний Буг. На всiх  географiчних  картах  тво??  Батькiвщини
з'явиться ця рiчка, яку сьогоднi разом з бульдозеристами буду?ш i ти.
   Днями при?здив батько провiдати Лiну. Цього разу не було нi погроз,  нi
умовлянь. Постарiлий та пониклий, стояв вiн перед дочкою, а  потiм  свiтив
сивиною в жаркому вагончику, присiвши на кра?чку того твердого  матрасика,
на якому вона спить. Аж шкода стало  Лiнi  батька  в  його  покiрностi  та
передчаснiй раптовiй зiстареностi, за яку й вона почувала себе  винуватою.
Як  пестив  вiн  колись  ??  маленькою,  з  якою  радiстю  брав  на  руки,
повернувшись iз служби! Навiть на думку тодi ?й не спадало,  що  дужий  та
чорноволосий батько ?? колись постарi? та посивi?,  здавалось,  що  завжди
вiн буде в дебелому здоров'?, з голосом  весело-грiзним  i  -  при  збро?.
Одного разу там, на Пiвночi, пiд час пурги, коли вона  за  три  кроки  вiд
домiвки заблудилась, ох, яку вiн тодi зняв стрiлянину!  Всiх  поставив  на
ноги, скiльки ракет  було  випущено  в  хурделицю,  в  снiгову  заметiльну
круговерть, хоча Лiна тим часом вже сидiла в теплому примiщеннi  в  однi??
знайомо? тiтки. А iншим разом, коли Лiна бавилася з  дiтьми  бiля  упряжки
?здових собак, що лежали пiд бараком, одна дiвчинка зненароку злякалася  й
закричала, а батьковi  здалося,  що  то  Лiна  кричить,  що  собаки  дiтей
загризають (бо, кажуть, i такi випадки бували), i вiн, вискочивши на ганок
з пiстолетом у руцi, зопалу всiх собак на мiсцi перестрiляв... Чомусь такi
випадки стали частiше зринати ?й в думцi пiсля  того,  як  Лiна  опинилась
тут,  на  каналi.  Вона  мовби  тiльки  тепер  стала   помiчати   батькову
самозабутню любов до не?, так само, як тiльки тут, серед пропалених сонцем
степiв, Лiна, зда?ться, вперше по-справжньому  вiдчула,  що  i  в  тiй  ??
крайнiй Пiвночi була не тiльки холоднеча та пурга, вiд яко? душа  леденi?,
не тiльки мохи та потворно покрученi низькорослi берези, а що була  там  i
краса бiлих лiтнiх ночей, коли хлопцi-вояки, позмiнявшись з постiв,  серед
ночi натягували сiтку i грали у волейбол! Безсонне дiвчисько, вона  робила
для них паперовi  троянди,  дарувала  командi  переможцiв  букетики  сво?х
паперових квiтiв, i був там серед воякiв смаглявий один, чимось  трохи  на
?гипту схожий, i вона була трiшки по-дитячому закохана в нього...
   Пiд час вiдвiдин ?? на каналi  батько  був  тихий  та  смирний,  на  ??
розпити  про  гладiолуси  признався,  що  тепер  вiн  ?х   сам   догляда?.
Вiдкликавши майстра, розпитував його про Лiну, як дочка працю?, як живе та
з ким дружить, перед виконробом та кухарками замовив за не? словечко, Лiнi
аж незручно було за цю його непотрiбну протекцiю; побесiдував батько  i  з
Левком Iвановичем Брагою, вiдчувши, що бригадир користу?ться тут загальною
повагою колективу. Що йому говорив батько, Лiна не  чула,  чула  вона  уже
тiльки вiдповiдь Браги, тверду, заспокiйливу:
   - За дочку, товаришу майор,  не  турбуйтесь...  I  сама  здорова,  i  в
здоровий колектив попала. Покривдити не дамо.
   Дружинi Левка  Iвановича,  яка  кухарю?  на  котлопунктi,  батько  Лiни
сподобався сво?ю розсудливiстю та серйозним поглядом на  життя.  Коли  вiн
по?хав, вона Лiнi навiть нотацiю по-дружньому прочитала:
   - Ти, дiвчино,  на  батька  не  дуже  хвиськай.  Кажуть,  ти  ледве  не
вiдцуралась його? Був уже один час, коли дiти  батькiв  зрiкались...  Який
вiн там у тебе не ?, але вiн тобi таки батько: рiдня найрiднiша!
   Лiна тодi аж хвилини сорому пережила перед тiткою Бражихою, бо невже  ж
це вона, яку вiн виплекав, вигодував, випурхнула тепер з  дому  i  за  все
вiдплатила йому тiльки затятою впертiстю та зневагою? Отак закостричитись,
затятись, вiдвернутись - для цього багато розуму не треба.  В  чомусь  вiн
вiдстав, це вiрно, чогось не розумi?, в чомусь ти з ним не згодна. То,  як
дочка, допоможи йому, борись за свого батька, за  те,  щоб  вiн  пiднявся,
якщо його погнуло та покрутило. Вiрно, багато ? в ньому неприйнятного  для
тебе, та хiба тiльки в ньому? А в тобi самiй? А в ?гипти, дарма що  тiльки
жити почина?, скiльки в ньому вже ?  такого,  чого  твоя  душа  нiколи  не
прийме! Так борись, викорiнюй, i з сво??, i з ?хнiх  душ  виривай  бур'ян,
щоб стали  вони  справжнiми  людьми!..  "Тiльки  чи  це  з  мого  боку  не
донкiхотство?" - подумала Лiна й посмiхнулась сама до себе.
   Неподалiк  працю?  Брага;  йде  попереду  сво??  бригади,  ри?,  горне,
розбушовуе землю. Спитай його про такi речi -  скаже,  що  вiн  ма?  зараз
перед собою одну мету: переробити певну кiлькiсть грунту. Цiлими  годинами
не покида? вiн важелiв, працю? вперто, зосереджено, ганя?  й  ганя?  свого
робота взад та вперед, прорубу? транше?, набравши грунт на повний нiж,  то
виштовху? його на укiс, то на пiдвищенiй швидкостi  пiкiру?,  повертаючись
знов на  попередн?  мiсце.  Мовби  прикутий  до  свого  залiзного  робота,
повторю? одну i ту ж операцiю безлiч разiв, звично,  методично,  зда?ться,
вiн i сам чуманi? вiд гаркотняви та скреготняви гарячого залiза,  яке  вiн
осiдлав. А вже добре напрацювавшись, зупинить бульдозера на валу, вийде  з
нього в самiй майцi, в цупких запилюжених штанях iз яко?сь чортово?  шкiри
i тодi лише враз нiби оживе, всмiхнеться до дiвчат:
   - Ну, коли ти вже, Лiно, тiкатимеш звiдси? Неясно менi, чого ти й  досi
тут?
   Василинка усмiхливо розтягу? губи на  братове  звичне  доскiпування,  i
Лiна вiдповiда? бригадировi в тон:
   - А ви ж не тiка?те?
   - Що я? Шiсть класiв та сьомий коридор за плечима  -  з  цим,  голубко,
далеко не забiжиш.
   - Ще б ми стiльки перечитали, як ти,-  докинула  Василинка  i  пояснила
подрузi: - Взимку цiлi ночi  просиджу?  над  книжками...  Навiть  Плутарха
чита?.
   - То бiльше про оцього iдiота книжки та про  подiбнi  йому  створiння,-
каже Брага у бiк свого бульдозера i аж ногою  штурля?  його  в  гусеницю.-
Таке ледащо, а нiяк не можу його покинути!
   Iдiот, незграба, робот, ледащо дурне - такими та iншими прiзвиськами  в
цьому дусi тiльки й нагороджу?  Брага  свiй  бульдозер,  хоча  треба  бути
просто глухим, щоб при  цих  словах  в  голосi  його  не  вловити  глибшу,
зата?но-дружню iнтонацiю.
   Добувши  засмальцьовану  пом'яту  пачку  сигарет   "Верховина"   (Левко
Iванович цi вжива? за те, що мiцнi!), закурю? i знову веде сво??:
   - Робот нещасний - це вiн мене в цю канальську iсторiю втягнув. Вiн  та
його попередники... З малих лiт, ще як перший фордзон в'?хав у село, отодi
я пропав, дiвчата. Якби не той перший  трактор,  давно  вже  був  би  десь
завгаром або кладовщиком...  А  вiдтодi  й  пiшло:  трактори,  бульдозери,
тягачi, канавокопачi. Через канавокопача, можна сказати,  жiнку-партизанку
взяв, вiдому вам вiдважну й рiшучу особу.  Взяли  з  нею  розгiн  у  життi
такий, що нiяк зупинитись не можем, кочу?мо  та  кочу?мо,  хлопцi,  козаки
мо?, в четвертiй вже школi бурсакують...-При згадцi про синiв голос  Браги
м'якша?, ласкавiщае одразу.-  Полiщуки  вони  в  мене,  росли,  де  болота
материнi та лiси, хоч батько й степовик. Коли забрав ?х  сюди,  думав:  чи
звикнуть до степу? А привiз: о, кажуть, тату, гарно й тут! А  чим  же  вам
гарно? Ожини ж та горiхiв нема? Зате тут багато неба... Смiшняки.
   -  Дядьку  бригадире!  -  гука?  Кузьма  Осадчий,   зупинившись   сво?м
бульдозером неподалiк i вилазячи з кабiни: - Чогось кашля? мiй...
   - Грип азiатський? Чи що там у нього?
   Левко Iванович руша? до Кузьминого бегемота.
   - Загадковий тип,-  розводить  руками  хлопець.-  Наче  ж  ганяю-ганяю,
витискаю з нього все, а зроблено менше, нiж у вас!
   - А ти його без пам'ятi не ганяй. Бо  вiн  хоч  i  робот,  а  теж  дещо
розумi?,- насуплю?ться  Левко  Iванович.-  Коли  набира?ш  грунт  на  нiж,
прислухайся до роботи двигуна. Як тiльки вiдчу?ш, що вiн почина?  втрачати
потужнiсть,- годi. Надолужуй на iншому: коли поверта?шся на робоче  мiсце,
переключай на максимальну швидкiсть. Хочеш час зекономити, то саме  тут  i
економ, на цих порожняках...
   - Он воно що.
   - А ти ж думав... Та ще перед роботою, вранцi уважнiше  вузли  оглядай,
послабленi гвинти закрiпи, а то я бачив, як ви, молодi, все  хiп-хап,  все
бiгом, сiв за важелi i гайда, аби швидше в забiй...
   Так перемовляючись,  вони  беруться  удвох  оглядати  ще  зовсiм  новий
Кузьмин бульдозер.  Левко  Iванович,  дошукуючись  вади,  сам  залазить  в
кабiну,  i  невдовзi  бульдозер  уже  знову  гуркоче.   Кузьма   пiдплигом
забира?ться на його залiзного хребта,  а  Брага,  передавши  йому  важелi,
поверта?ться до свого агрегата. З скреготом та гаркотом врiза?ться вiн ним
у злеглий грунт, вибира? його, дедалi заглиблюючись, достругуючись до  тих
кiмерiйських  глин,  що  залягають  пiд  травами  цього   степу   потужним
горизонтом.
   З Левком Iвановичем дiвчата зустрiнуться тепер уже пiд час обiду,  коли
в юрмиську iнших  бульдозеристiв,  озбро?вшись  алюмiнi?вою  тарiллю,  вiн
стоятиме в черзi до вiконечка кухнi, чи то пак "котлопункту".  Минув  час,
коли не було тут цього "котлопункту" i  жилося  механiзаторам  всухом'ятку
або доводилось ватагами роз'?здитися по селах шукати обiду. Тепер прогрес,
пахне засмажкою, а над вiконечком видачi на  шматковi  ватмана  красу?ться
написана тушшю ще й крилата мораль для роботяг: "Нiщо нам  не  кошту?  так
дешево i нiщо не цiну?ться нами так дорого, як ввiчливiсть!"
   - Це ти здорово загнула,- захоплено сказав до Лiни ?гипта, коли  вперше
прочитав цей вивiшений нею напис.
   - Це не я,  це  Сервантес  сказав,  автор  "Дон-Кiхота",-пояснила  вона
?гиптi, а вiн аж розреготавсь:
   - Ти й сама у нас як Дон-Кiхот!
   Що вiн мав на увазi? Що довга вона та худа, як лицар печального образу?
Чи вважа?, що самостiйне життя сво? вона почина? боротьбою з вiтряками? Та
як там не ?, а заклик до ввiчливостi, написаний ?? рукою, висить на  цьому
бойкому мiсцi, i знiчев'я його читають, хоча, правду кажучи, саме тут, пiд
цим написом, бiля видачi, найчастiше й виникають сварки.
   Сьогоднi тут, правда,  бiльш-менш  спокiйно,  бо  нема  ?гипти,  нiкому
заводитись, навiть Левко Iванович вiдзначив факт його вiдсутностi.
   - Бач, нема ?гипти, i як тихо, аж скучно... Нiхто не лiзе без  черги...
А вiн  собi  спродав  глину  та  пригоща?ться  десь  у  молодицi,  уклада?
пухкенькi вареники з вишнями...
   З вiконечка, зачувши голос чоловiка, озива?ться Бражиха, що  сто?ть  на
видачi:
   - О, вже, чую, мiй партизан заявився...

   Брага веселiша?.
   - Що там сьогоднi, жiночко? Борщ з молодою курятинкою? Нарештi!
   - Сьогоднi якраз твiй улюблений суп гороховий...
   - А, википiв би вiн вам! То все на  макаронах  сидiли,  а  це  зарядили
горох та горох. Нi, годi з мене такого життя. До Семи Колодязiв  доб'ю,  а
там баста. Нема дурних.  Далi  хай  сини  риють,  а  нам  давай  пенсiю...
Фiнський особнячок на березi моря збудую,  пiд  вiкнами-  синява  морська,
виноградником займусь, баклажанами, огiрочками, на дозвiллi читатиму тобi,
жiночко, на верандi курортну газету "За бронзовий загар"...
   Бражиха зосереджено  оруду?  черпаком,  але  суворо  зiмкнутi  губи  ?й
мимоволi стрiпуються в усмiшцi. Не вперше ?й чути вiд чоловiка  цю  пiсню.
Ще в Каховцi чула: збудую i бiльше не буду. I на Iнгульцi  чула:  кину  до
бiса, кладовщиком або  завгаром  пiду.  А  пiсля  того,  як  циган,  знову
перекочував сюди i ?? потяг, щоб удвох  пробиватися  до  тих  легендарних,
нiколи не бачених нею Семи Колодязiв...
   Слухаючи чоловiка, вона, однак, про дiло не забува? :
   - Забирай, чоловiче, компот та звiльняй мiсце. Обiда?  Брага  за  одним
столом з сестрою та Лiною.  Пiд  навiсом,  де  ?хнi  столики,  людно,  тут
штовхаються, голосно сьорбають, втираються  долонями,  всюди  Лiна  бачить
замазуренi майки, перетлiлi вiд поту  безрукавки,  бачить  простi  трудовi
обличчя, що лисняться потом, темнi вiд смаги ши?, що ?х  i  сонце  вже  не
бере. Он зголоднiло наляга? на обiд бульдозерист Закарлюка, мовчки жадiбно
тьопають з мисок  iншi  механiзатори  -  Вовкодав,  Штанько,  Барильченко,
Фiсунов, поруч Лiни примостився вусатий Куцевол,  i  вона  зовсiм  близько
бачить руки з товстими короткими пальцями, на яких i  нiгтi  пообламувано.
Такi ж руки i в Левка Iвановича, вони огрубiлi, в якихось саднах.  Лiну  в
першi днi все це аж коробило, а тепер ?й навiть якось  затишно  серед  цих
плечей, облич, при?мно класти  сво?  тонкi  притомленi  руки  поруч  ?хнiх
огрубiлих у працi, натруджених на важелях рук... "Бо хiба ж не в них, не в
оцих руках,- дума? вона,-  вся  сила  й  багатство  трудово?  людини,  яка
добува? ними не тiльки свiй хлiб, а  ще  й  можливiсть  нi  перед  ким  не
запобiгати, не криводушити. Вони, цi руки у  саднах,  дають  людинi  право
жити без брехнi, без пiдлабузництва, без усього такого..."
   Брага ?сть мовчки, серйозно, i бiля примружених  очей  уже  променяться
зморшки - свiдки нелегкого, видно, життя. "Скiльки живу, все на передовiй,
бо тут людинi найбiльша вигода,- якось пожартував вiн.-i мiсце  тепленьке,
i нiхто на нього не посяга?..."
   На будовi у нього мiсце не те що тепленьке,  а  просто-таки  гаряче,  в
одяг, в тiло в'?лася пилюка степова, майка  на  широких  плечах  прокипiла
сiллю, потом, мазутом. Тiтка Катерина часом аж виправдову?ться за цю  його
майку перед дiвчатами:
   - ?й же ?й, через день перу, а тiльки змiну вiдпрацю? - знов така.
   Всiм тут вiдомо, що пiд час вiйни  був  ?хнiй  бригадир  пiдривником  в
партизанському   з'?днаннi,   брав   участь   в   геро?чних    рейдах    в
пiвнiчноукра?нських та бiлоруських лiсах i жiнка його, оця тiтка Катерина,
теж звiдти, з Полiсся, i теж колишня партизанка.
   Висьорбавши суп, Левко  Iванович  береться  за  друге,  за  макарони  з
котлетами, що попались йому геть пересмаженi, аж чорнi.
   - Поштурму?мо тепер оцю жужелицю,- каже вiн i гука? до видачi: - Жiнко!
Забула свiжих помiдорiв покласти!
   - В Брилiвцi помiдори,- чу?ться звiдти.
   - Тодi - огiрочкiв...
   - Огiрочки в степу. Начпостач не назбирав.
   - Помiдори десь переспiвають, огiрочки жовкнуть, а ви...
   - ?ж, чоловiче, й не вередуй! Брага скрушно хита? головою.
   - Точнiсiнько, як в отiй притчi: дитина хлiба просить,  а  мати:  "Води
випий".- "Не хочу води".-  "А,  трясця  тво?й  матерi,  ти  ще  й  харчами
перебиратимеш!.." Дайте книгу скарг, я подяку вам запишу.
   - Не до нас, до начальника робпостачу всi претензi?,вiдсiка? йому друга
кухарка.
   - Скiльки не критикують того начальника робпостачу, а з нього -  мов  з
гуски вода,- каже Василинка, як завжди, з безмежним епiчним споко?м.  Лiну
щоразу вража? в нiй оцей спокiй, врiвноваженiсть. Василинка i  робить  все
без метушнi, i мову веде неквапливо, i  обiда?  без  поспiху,  вона  мовби
якось i Лiнину нервовiсть  вгамову?  сво?ю  поважнiстю,  заспокою?  рiвною
тихою усмiшкою, i здоров'ям, i поглядом на свiт.
   - Ось воно, наше з тобою життя,  Куцевол,-  беручись  за  компот,  каже
Брага до товариша, котрий на це тiльки  ворухнув  сво?ми  iржаво-дротяними
вусами.- Ось куди загнала нас з тобою гонитва за довгим карбованцем.
   - Не набалакуйте на себе,- Левку Iвановичу,всмiхнулася  Лiна,  якiй  не
вперше вже чути про цей довгий карбованець.
   - Не вiриш? Чу?те, вона  дума?,  що  чисто?  води  романтика  нас  сюди
привела. Геро? ось вони, степова гвардiя,- так вона дума? про нас. Аж жили
трiщать у  Браги,  а  вiн  рветься  вперед,  щоб  швидше  розламати  сво?м
розтелепою Турецький вал  та  дати  воду  степам.  Ще  раз  взяти  штурмом
Перекоп: батько брав той, а син цей! А геро?  тво?,  дiвчино,  в  цей  час
думають про те, що завтра получка та що пiсля не? добре було б у Копанi  в
чайну шугонути... Скажи,  Барильченко!  Не  довгий  карбованець  хiба  нас
привiв сюди? - зверта?ться Брага до огрядного бульдозериста, що обiда?  за
сусiднiм столиком.
   -Я не чув.
   - А ти, Кузьмо?
   Кузьма Осадчий заперечливо крутить головою, розплива?ться над мискою  в
усмiшцi:
   - Ви мене, дядьку бригадире, на цьому не купите,- i тьопа?  свiй  горох
далi. В нього чудовий апетит i не гiрший настрiй. Не покида?  цей  настрiй
Кузьму з  того  самого  дня,  як  хлопець,  цiлковито  звiльнившись  з-пiд
батьково? опiки (батька його перевели бригадиром на господарський  канал),
самостiйно сiв на бульдозер, "з батьково?  ши?  на  залiзну  перелiз",  як
висловився про це ?гипта. Щоправда, з новим бульдозером Кузьма осво?вся ще
не зовсiм, владарю? над ним з горем пополам, але ж таки владарю?, i  норму
хоч з великою натугою, а да?.
   - А гляньте, чийого то бульдозера хтось погнав? -  гука?  iз  крайнього
столу Супрун, водiй тягача.- Кузьмо, твого!
   I хоч Кузьму на цьому ловлять не вперше, але  вiн  знов  пiд  загальний
регiт шарпа?ться, мимоволi озира?ться в той бiк, де на валу блищить  ножем
незворушно на мiсцi його новий сталевий гiгант.
   - А ось i чорногузи хилять обiдати,- перегодя каже Куцевол, киваючи  на
групу археологiв, що з'являються з-за Кургана i прямують до "котлопункту".
Попереду видибу? довгоногий ?хнiй начальник, а за ним чвала?  гуртик  його
спiвробiтникiв - тро? жiнок з парасольками вiд  сонця,  та  ще  студент  у
конусовиднiй, з бiло? повстi панамi, цей iде справдi як чорногуз, в  самих
трусах, без майки, наче тут йому пляж. Цiлими днями копаються цi  люди  на
курганi, перебирають кiсточки  якихось  далеких  предкiв,  квапляться,  бо
мусять встигнути з сво?ю роботою, поки не пiдiйшли бульдозери. Жiнки, як i
студент, одягом себе не обтяжують, роздягнутими  працюють  там,  такими  й
сюди йдуть,видно, ?м подоба?ться уявляти себе дикими.
   - Бач, якi Адами та ?ви,- кида? невдоволено Вовкодав.- В  мiстi  такого
страмовиська собi не дозволили б, а тут кого ?м  соромитись?  Людей  нема,
самi бульдозеристи кругом!
   - Хай собi ходять, кому яке дiло,-вступа?ться за археологiв  Василинка,
хоч сама вона, як i Лiна, собi такого не дозволила б.
   Археологи, ступивши пiд  навiс,  скупо  здоровкаються,  старший  скида?
навiть кепку, з-пiд  яко?  сяйнула  бiлим  гребенем  сивина,  а  голоногий
студент у сво?й дурацькiй панамi з  якогось  кавказького  цапа,  хизуючись
миршавими мускульцями, iронiчно кива? сво?м супутникам на Лiнин напис  про
ввiчливiсть. А коли з видачi одержують обiд, тiтка Катерина просто в  вiчi
зауважу? всiй компанi?, особливо  безштанному  студентовi  та  жiнкам,  що
безсоромно повиставляли сво? напiвоблiзлi ластуватi плечi:
   - Прийдете вдруге в такому виглядi - обiду не дам. Тут вам не пляж.
   Бульдозеристи   з   крайного   столу   делiкатно    звiльняють    мiсця
жiнкам-археологам, дарма що спини у них аж надто оголенi i  облазять,  мов
на  ящiрках,  начальниковi  розкопок,   лiтньому   чоловiковi,   жилавому,
худорбастому, наче вiн недо?да?, теж дали мiсце, не найшлося мiсця  тiльки
для студента, хай посто?ть, щоб не був такий розумний,  прийшов  мiж  люди
безштаньком, та ще й покиву? на ?хнiй напис над вiконцем.
   - Мотай на вус, Кузьмо,- пiдморгнув до хлопця  Левко  Iванович.-  А  то
пересипа?ш земельку з мiсця на мiсц
   е, да?ш куби згiдно з встановленою нормою, i  невдогад  тобi,  що  воно
виходить он  що.  Тiльки  б  не  попався  який-небудь  недбало  з  запасом
байдужостi в
   - Що ж ви сьогоднi розкопали? - запиту? Брага старшого археолога, якого
вважа? чомусь професором, хоч вiн, може, зовсiм i не професор.
   - Та  нiчого  особливого,-  без  ентузiазму  вiдповiда?  той,  i  сухе,
впалощоке обличчя його з землистими налитими  мiшками  пiд  очима  набира?
пiсного виразу... .
   - А ми  все  ждемо,-  не  вiдста?  Брага.  -  Ждемо,  що  ви  що-небудь
вiдкри?те, розгада?те якусь тайну...
   - Може, золота бочку викопа?те,- весело кида? через стiл Барильченко.
   - ?м бiльше глинянi черепочки попадаються,авторитетно пiдкида? Супрун.-
Мечi, списи та рiзнi жiночi витребеньки.
   - Якi племена тут  жили  до  нас  -  ось  що  хотiлось  би  з'ясувати,-
роздумливо мовить Брага.- Племена таврiв, чи хто?
   - I кiмерiйцi жили,- уточню? професор.- Сучасники Гомера.
   Брагу це аж обрадувало:
   - Чу?ш, Кузьмо? Тепер знатимем: ми - кiмерiйцi.- i вiн знову вдався  до
професора: - А як у них з бюрократами та з  хабарниками?  Чи  були?  Чи  ?
якi-небудь слiди цього у розкопках?
   - Це слiдiв не лиша?,- блиснувши в бiк Браги окулярами, засмiялася одна
з жiнок-археологiв. Смiх, як i голос, у не? був грудний, глибокий, i  вона
навмисне смiялася так, щоб чути було, який вiн глибокий.
   - Дотлiва?, значить, дотла? - допитувався Левко Iванович про  сво?.-  А
що ж нетлiнне? Як по-вашому?  Що  залиша?  слiд?  (Видно,  йому  був  дуже
потрiбен отой самий слiд!)
   - Найперше  робота  отака,  як  ваша,  лиша?  слiд,-  мовив  розважливо
професор.
   -Мотай на вус, Кузьмо,- пiдморгнув до  хлопця  Левко  Iванович.-  А  то
пересипа?ш земельку з мiсця на мiсце,  да?ш  куби  згiдно  з  встановленою
нормою i невдогад  тобi,  що  воно  виходить  он  що.  Тiльки  не  попався
який-небудь недбало з запасом байдужостi в сто тисяч кiнських сил,  такий,
оком не моргнувши, зведе нанiвець твою роботу. Було ж нам  на  Iнгулецькiй
системi: пустили ми воду в один радгосп, а в  них  в  зрошувальнiй  мережi
кураю повно - натягло того добра в пропускнi труби, позабивало ?х, i  вода
бурхнула через дамби... Де гарантiя, що при наших порядках i тут такого не
буде?  Але  тут  таки  мусить  бути  чистота!  В  усьому.  Нi  кураю,   нi
бюрократизму - ось наше з тобою гасло, Куцеволе, еге ж?
   - В тих кiмерiйцiв не було, мабуть, тако? безладi,докида? Куцевол,- щоб
пального по двi години ждати...
   - Не було  в  них  i  такого,-  пiдняв  голову  Фiсунов,щоб  бульдозери
використовувались як тягачi, а тягач С-80 в той час простоював би десь  на
базi!
   -  А  вся  ця  нерозпорядливiсть  вiд   чого?   -   люто   витрiща?ться
Барильченко.- Дума?те, вiд нестачi ума? Вiд  риб'ячого  серця  -  ось  вiд
чого!
   Ця розмова безпосередньо цiлила вже в особу виконроба товариша Красулi,
що, десь затримавшись, тiльки-но прибув обiдати  i,  зiщулившись,  приймав
бiля вiконечка на свою тацю те, що йому належить.
   Iншим разом йому, звичайно, дали б мiсце, а зараз не можуть  ще  забути
вранiшнього простою i тому незрушно  сидять  усi:  сидить  Куцевол,  Брага
сидить, Фiсунов, Закарлюка, Бахтiй. ?дять, а дехто вже й покурю?, i нiби й
не бачить виконроба, як  вiн  убого  прилаштову?ться  поруч  iз  студентом
осторонь на ящику, як по-сирiтськи вмощу? миску на колiнах.  Оце  ж  тобi,
виконробе, за твою  нерозпорядливiсть  та  байдужiсть  до  дiла,  якою  ти
сьогоднi образив увесь колектив!..
   - Кому можна  позаздрити,  так  це  ?гиптi,-  пiдводиться  iз-за  столу
Брага.- Полагодить якомусь колгосповi ставок мимоходом, i центнер  пшеницi
на кiн. А нам знову iшачити без премiй. Ми воду сухим  Семи  Колодязям,  а
нам що? Дванадцять днiв вiдпустки бульдозеристовi  на  рiк  -чи  це  ж  не
ганьба?  -  апелю?  вiн  до  професора.-  Працював  би  я,  скажiмо,  десь
екскаваторником на виробництвi чи навiть кладовщиком на складi, мав би там
вiдпустку людську, а тут дванадцять днiв! Отак розщедрився хтось... Хiба ж
не насмiшка?
   - А вам  щоб  на  повний  курортний  сезон?  -ущипливо  пита?  студент,
зупиняючи погляд на кремезнiй, атлетично? будови  постатi  бульдозериста.-
Щоб здоров'ячко пiдремонтувати?
   - На здоров'я, молодий чоловiче, не скаржусь,вiдрубав Левко Iванович, i
голос його налився гнiвом.- Не хочу, щоб такою вiдпусткою моя  праця  була
принижена. Щоб який-небудь книгогриз ставив ?? нижче, нiж вона того варта.
   - Знову треба писати в ВЦРПС,- пiдвiвся й Фiсунов.
   Один по одному  механiзатори  залишають  столи,  iдуть  до  звалених  у
затiнку барил iз водою, юрмляться там, п'ють.
   Бражиха ж тим часом, пiдкликавши студента до вiконця за котлетами, яких
йому спершу було не вистачило, пояснювала йому терпляче:
   - Про курорт свiй, то ви Левковi Iвановичу даремно, не для курортiв вiн
на свiтi живе. Скiльки в нього тих грамот, подяк  за  працю  -  вам  i  не
снилось. Робiтник  вiн,  i  честь  робiтнича  йому,  голубе,  дорога...  А
пiдлiкуватись  йому  теж  не  завадило  б:  як  зима,  так  у  нього  рани
партизанськi вiдкриваються в ногах.
   - Пробачте, я не знав.
   - Та ще й радикулiту на бульдозерi нажив!
   - Не знав i цього.
   - А знайте! - I вона, сердито грюкнувши  засувкою,  закрила  перед  ним
вiкно видачi.
   Невдовзi тiтка Катерина з'явля?ться пiд навiсом з мискою супу, пiдсiда?
до дiвчат та жiнок-археологiв, що розморено дообiдують, червонiючи  сво?ми
попаленими хребтуватими спинами.
   - Не вiрте йому, дiвчата,  що  вiн  ото  знов  про  довгий  карбованець
молов,- каже тiтка Катерина пристрасним голосом.- i  що  тому  калимщиковi
?гиптi заздрить - теж не вiрте. Не терпить вiн  хапуг  та  лiвакiв,  такi,
каже, тiльки ганьблять нашу  степову  гвардiю...  Честь  людини,  каже,  в
трудi, i нiде iнде ?? не шукай...
   В тiтки Катерини обличчя iконно-темне, суворе, передчасно зiстарене,  а
очi молодi, повнi незгасного блиску... Доки не було ще  Катерини  тут,  на
каналi, Брага не раз про не? розповiдав товаришам вечорами, i вона з  його
слiв ставала просто красунею, не жiнка, а нива золота, казав вiн, пiвсвiту
пройшов, доки знайшов, а коли вона, темнолиця, розлючена, з'явилась тут  з
дiтьми i налетiла на нього з лайкою, що не ви?хав зустрiчати,  то  всi  аж
отетерiли: оце вiн про цю злюку ?м таке спiвав, оце ??  розмалював  такими
словами. Потiм звикли до ?? рiзко? вдачi, до мумiйно-сухого ?? обличчя без
посмiшки, i лише коли вона зрiдка  усмiхалася  до  свого  партизана,  коли
крiзь оту ??  сердиту  темну  iконнiсть  на  мить  пробивалась  мимовiльна
усмiшка, то вона так змiнювала Катерину, що декому здавалось: не  так  уже
Брага, може, й перебiльшував, спiваючи дружинi хвалу...
   - Бач,  як  обгорiла  з  лиця,-  каже  Бражиха,  розглядаючи  Лiну,  ??
прихоплене степовим смагцем миловиде, з пташиним  носиком  личко.-  Та  це
нiчого. Сонце обпалить, шкiра облупиться, станеш така, як i всi...  Тiльки
худенька дуже, висока, бач, а  худенька.  Може,  ти  не  на?да?шся?  Може,
добавки тобi? Ти не соромся! А то вiшки тi носиш i сама стала як вiшка.
   - Я така й була,- посмiхаючись, шарi?ться Лiна.
   - Добрий у вас чоловiк,- зненацька каже до Бражихи  професор,  що  досi
кутуляв собi намурмосено.- Поет труда. Багата натура.
   Бражиха аж заусмiхалася вiд несподiваного комплiменту.
   - Добрий, це вiрно. Коли з ним по-доброму, то хоч на шию  йому  сядь...
Але ж як i розсердиш...
   - Правдомовець вiн.
   - Ой, не кажiть. Не раз на цьому опiкся. Оце вже,  каже,  мовчатиму.  А
потiм таки не змовчить. Зате й шана йому вiд колективу! Нашi  механiзатори
головою товариського суду його обрали,- ставши  ще  привiтнiшою  до  всiх,
розгомонiлася Бражиха.- Навеснi, як шофери нашi в халепу попали в по?здцi,
майстер - давай тiльки в прокуратуру передамо, а Левко Iванович  йому:  е,
нi-нi, постривай... Спершу самi розберемось, може,  й  сво?м  судом  людей
поряту?мо. Нас, мовляв, виховала наша влада, i нам слiд виховувати,  а  не
мерщiй людину за грати... А таки ж по його й вийшло. Та ще як тепер хлопцi
працюють!
   Археологи дякують за обiд, встають, збираються йти.
   - Ну, а то ж правда, що вашi люди  начебто  великий  глек  iз  пшеницею
викопали? - допиту?ться тiтка  Катерина  навздогiн.-Левко  Iванович  якось
розказував, коли ми з ним дiтей провiдати по?хали:  таке,  каже,  пшеничне
зерно  викопали,  що  вдесятеро  бiльше  за   теперiшн?.   Кожна   зернина
розмiром... ну, як волоський горiх!
   - То вiн жартував, ваш партизан,- весело каже одна з жiнок-археологiв.-
Зерно з волоський горiх... це поки що тiльки плiд людсько? фантазi?.
   - Хто зна?, може, й такi пшеницi родила коли-небудь планета,-  серйозно
заперечив професор.- I ще, може,  колись  родитиме.  Якщо  не  перетворять
землю на суцiльний атомний шлак...
   Шкетажисток тим часом уже кличе майстер. Василинка та Лiна беруть  сво?
рябi палицi i поспiшають до мiсця роботи, а тiтка Катерина,  зоставшись  у
затiнку пiд навiсом сама, подобрiлими очима дивиться  ?м  услiд,  на  ?хнi
освiтленi сонцем постатi, на яких  вiтер  так  i  ганя?  легенькi  ситцевi
платтячка. Бульдозери на валу оживають,  один  по  одному  провалюються  в
забо?, де працюватимуть до вечора. Ось уже й Левко Iванович сво?м огрядним
тiлом втиску?ться в кабiну, а той парубчак  Осадчий  горла?  до  нього  iз
свого бульдозера, стоячи на гусеницi в повний зрiст:
   - Кiмерiйцi ми, дядьку бригадире, кiмерiйцi!  Тепер  менi  ясно!  Ясно,
чому так жада? моя кров  синяви  егейсько?  та  бiломармурових  еллiнських
островiв!
   Зараз ото галасу?, витанцьову? на гусеницi, а настане вечiр,  причвала?
наш Кузьма до вагончика, як  побитий,  спiшений  та  знiчений,  зупиниться
перед бригадиром, що вже голиться пiсля роботи, готуючись ?хати з дружиною
в село до синiв. Голиться Левко Iванович та  мугиче,  як  пiсеньку,  слова
поета, що вичитав ?х десь взимку i пiдiбрав до них i свiй власний нехитрий
мотив: "Лиш правда ? вiчна, а то все трава..." Проведе  бритвою,  намилить
щоку i знову ще голоснiш:
   "...а то все трава... а то все трава!.."
   - Левку Iвановичу! - нарештi зважу?ться перебити його Кузьма.- Знову  з
мо?м щось... Ледве з забою вибрався.
   - Спазми? Тромби? Чи, може, iнфаркт?
   - Не знаю,- ледве вiдтягу? голос Кузьма, а очi ховають  нiяковiсть  пiд
густими сiрими бровами, в яких повно набито пилюки.
   - I що  ж  тепер  буде?  -  Доголюючись,  бригадир  витягу?  шию  перед
дзеркальцем, припасованим на карнизi вагончика.- Повiша?мо носи, хай трохи
повисять, чи як?
   Тiтка Катерина,  збагнувши,  чим  все  це  загрожу?,  спiшить  нагадати
чоловiковi:
   - Ми з тобою зiбрались дiтей провiдати!
   - Вiдiйди, сонечко, бо можу врiзатись.
   - Обшкрябуйся швидше та ?дьмо!
   - Спершу глянемо,  що  там  у  нього,-  складаючи  бритву,  каже  Левко
Iванович i, знову наспiвуючи свiй мотивчик, руша? з Кузьмою до  танка,  де
вже  збилися  чередою  кiлька  бульдозерiв  у  чеканнi,  доки  звiльниться
припасований  на  танковi  кран.  (Надвечiр  бiля  танка  щоразу  завiзно,
впродовж дня роботи мало не в кожного набiжить якийсь ремонт).
   Сердитим, ревнивим поглядом стежить Бражиха за чоловiком, i  ?й  аж  на
цiлий степ залементувати хочеться, коли вона бачить, як чоловiк,  скинувши
чисту сорочку, що вже встиг був одягти, знов цадуплю?  на  себе  робоче  i
лiзе пiд черево Кузьминого бегемота. Довго  не  вилазить  звiдти,  хлопець
йому туди ще й електричною лампочкою пiдсвiчу?,  бо  пiд  бульдозером  уже
темно. Зiтхнувши, Бражиха  сумовито-присмирнiло  скаржиться  дiвчатам,  що
замрiялись на порозi вагончика :
   - Тепер на цiлу нiч.
   Всю тяжкiсть чоловiково? роботи вона вхоплю? навiть не тодi,  коли  вiн
працю?, рушить землю, горне та верга? iз забо?в  на  дамбу,  а  ще  бiльше
тодi, коли пiджене до танка свого бульдозера й  почина?  вовтузитись  бiля
нього або, як зараз, допомага? ремонтувати комусь iз сво?х товаришiв. Коли
взявся, то вже його не вiдiрвеш, до  пiзньо?  ночi  звiдти  не  вiдкличеш,
прийде потiм, як вичавлений, проте вдоволений, що дiло сво?  зробив.  Вона
зна? чоловiкову роботу, зна?, як дiста?ться йому в сирi холоднi зими,- дощ
сiче чи хурделиця б'?, а йому йти, сто?ш збоку, i то тебе аж морозить,  як
у такий холод залiзо брати голими руками, а вiн спокiйно ж  бере,  обмацу?
залiзнi м'язи... З ранку й до вечора без  тепла,  без  затишку,  в  кабiнi
протяги, фуфайка наскрiзь пробита вiтром, а тебе ще й радикулiт крутить  -
професiйна недуга бульдозериста... Чи напровеснi, коли чорна буря йде  над
кра?м, коли так затягне небо, що й працюють при свiтлi фар, i сонце в небi
серед куряви теж, як пiдслiпувата фара, ледь блищить.
   - Цi?? весни курявна буря iшла якась масляниста, липка, наче з нафтою,-
чи не з Каспiю аж десь нанесло? - гомонить тiтка Катерина, присiвши  поруч
з дiвчатами на схiдцях вагончика.- Так було насiче за день,  що  потiм  не
вiдми?шся, одежу не вiдпереш - хоч повикидай... Отож не виходьте, дiвчата,
нi за бульдозеристiв, нi за скреперистiв,- невесело пожартувала вона.
   При згадцi про скреперистiв Лiнi чомусь зринув одразу на думку  ?гипта,
баламутний та циганкуватий,  що  десь  зараз,  кинувши  скрепера,  мабуть,
безтурботно вечеря? в чайнiй i злодiйкувато гра? до когось сво?ми веселими
очима. Чи, може, в бiйку яку потрапив, вiн до цього  охочий,  i  вже  його
вхопили дружинники, чи в дорозi, може,  десь  гуркоче  степом,  везучи  ?й
повен  шестикубовий  кiвш  абрикос,-  всмiхнулась  вона  цьому  ?гиптиному
жартовi i задивилась на небо, де через увесь простiр його з  краю  в  край
висiявся зорями Чумацький Шлях. Чумацьким Шляхом названо колись той  вигин
галактики. Магiстральний канал проходить на пiвдень якраз по  цiй  зорянiй
трасi по якiй молода революцiя крокувала в обмотках на штурм Перекопу, а в
давнину з усi?? Укра?ни йшли тисячi чумацьких мажар, щоб вантажитись сiллю
на кримських соляних озерах.  Босими  ногами  проходили  тут  колись  тво?
пращури, пускалися, мов Колумби, в сухий океан степiв, i не  раз,  бувало,
?х тут косила чума, очi ще з живих випивало  гайвороння.  Крiзь  столiття,
крiзь чуму, крiзь пожежi проляга? цей шлях,  шлях  мужнiх  трударiв,  шлях
невольникiв та невольниць, що ?х iз скрученими руками,  в  арканi  полоном
гнали до Криму, шлях лицарiв запорозьких, що тупотом сво?? кiнноти  будили
цей край... Скiльки кровi та слiз  ввiбрала  ця  багатостраждальна  дорога
земна, що зорями та сузiр'ями навiки вiдбилася  в  темному  дзеркалi  неба
нiчного. Далi й далi пiде магiстральний, рiвною трасою ляже через Перекоп,
через Турецький вал, через  бойовище  правiчне.  Через  стрiли  татарськi,
iржавi патрони англiйськi,  через  тлiн  загиблих  революцiйних  бiйцiв...
Минають вiки, волею людей змiню?ться географiя степу, iншими люди  стають,
i вiтри, i  трави,  зоста?ться  незмiнною  тiльки  оця  безмiрна  широчiнь
степова та високий Чумацький Шлях, що над нею зорi?. А втiм,  вiдомо  вже,
що зазнають змiн i зорi, i сонце,  так  само,  як  i  люди.  Та  чи  кожен
пiдда?ться змiнам, чи можна душi кувати, як метал, i чи не пустi  вимрiйки
це, що ?гипту можна зробити iнакшим, що  вiн  може  стати  зовсiм,  зовсiм
бездоганним? Все це так складно,  дума?  Лiна,  так  нелегко  добутись  до
основи основ... збагнути природу  людську...  Зрошувальний  канал  принесе
степовi життя, але, крiм рослин, чи несе вiн свiжiсть  i  душам  людським,
душевну вiдраду? I чи очистить, зми? вiн отой  накип  та  бруд,  якого  ще
всюди немало? Чистоти життя прагнеш, та це, видно, даром не да?ться, за це
поки що тiльки воюй та воюй. Днями Брага зчепився  з  касиром,  що  привiз
виплачувати  зарплату,  кричав  йому,  глухому,  у  вухо:  "Ми  не  тiльки
бульдозеристи, ми сантехнiки нашо? доби!  Такими  нас  запишiть.  Боротьба
проти кураю життя - наша друга професiя, а у  вашiй  свiдомостi  цього  не
зазначено!.."
   - Ждуть сини,  ждуть  соколи,-  примовля?  в  темрявi  тiтка  Катерина.
Василинка заспокою?:
   - Нiчого з ними не станеться.
   - Стривай, сама станеш матiр'ю, яко?  тодi  заспiва?ш.  Хлопець  -  вiн
хлопець i ?. Все його до залiза  тягне.  На  тiм  тижнi  Толя  прибiга?  з
городу, в руках iржава коробка. "Мамо, що це?" А я глянула й похолонула  :
мiна! Тут же в землi гидоти цi?? - де не копни, там i натрапиш...
   Зоряно, тихо  в  просторi.  Десь  далеко  на  радгоспних  полях  рiвно,
по-бджолиному гуде трактор; бiля танка раз у раз змельку? переносна лампа,
там  ще  вовтузня  бiля  Кузьминого  бульдозера,  чути  переклик  голосiв,
стукотняву. Лiна дослуха?ться в той бiк. Ото вони, люди трудного життя. Що
солдатами були. Що трудягами стали. Що  руки  ?х  звичнi  до  важелiв.  До
кермiв. До шоферських бубликiв... Життя в них  не  тихе.  По  будовах.  По
дорогах. По чайних. Так i живуть. В будень куби дають. У  свято  в  домiно
рубаються. Грубi, як правда. Чистi, як небо.
   - Трудяться, не щадять себе,- гомонить Бражиха.- Якби всi так до  свого
дiла ставились, далеко б уже ми були. А от он  Чорненьку  пiдтоплю?,  води
просочуються з нашого каналу, хати  людям  порозмокали,  болото  зробилося
серед сухого степу, то ж чого? Бо той, хто проектував, хоч i вчили його, а
вiн, видно, з холодною душею сво? дiло робив. Аби  збутись.  А  тепер  вся
Чорненька клене його... Чи навiть оте Ках-море вiзьмiть. Хоч ми  з  Левком
Iвановичем i будували його, а пуття в  ньому  не  багато  я  бачу.  Велике
болото зробили, сто сорок тисяч гектарiв плавневого лiсу пустили пiд нiж -
хiба ж це господарювання? Хiба не можна було дамбами  добру  половину  тих
плавнiв вiдгородити? А береги? Обсадити обiцяли, ну та й  досi  обсаджують
язиками... Люди бiля моря живуть, а напитись нiде,  хвиля  берег  обвалю?,
землю рушить i рушить, не зна?ш, де вона й зупиниться. Прийде  переселенка
з коромислом до берега та й пiвгодини над урвищем клопочеться,  поки  води
там зачерпне...
   - Але ж ми воду для нашого каналу якраз  iз  Каховського  моря  берем,-
нагадала Василинка.
   - Та ото хiба що одне йому й виправдання... Досадно, коли людина  охляп
до свого дiла ставиться,- ось що я кажу. Начальник БМУ тижнями  у  нас  не
бува?, хiба ж  так  керують?  -  каже  Бражиха,  i  в  голосi  ??  клекоче
невдоволення, яке вона тiльки й жде вибурхнути просто в вiчi  начальниковi
БМУ кожного разу, як тiльки  вiн  з'явля?ться,  Бражиха  не  мина?  нагоди
накинутись на нього iз скаргами  на  безквартир'я,  на  злигоднi  кочового
життя та на те, що дiти ?? вже вчаться в четвертiй школi...
   - Чи не пора нам спати? -каже Василинка й пiдводиться, ста? навшпиньки,
потяга?ться.
   - Ви йдiть спiть, а я ще  почекаю  свого...  Дiвчата  залишають  ??,  i
Бражиха ще довго  пiсля  того  сидить,  самотньо  вдивляючись  в  небесний
зоряний шлях, в його свiтлi тумани й сузiр'я...
   Жде  Бражиха.  I  вона  таки  дiждеться,  коли,  кiнчивши   роботу,   з
полегшенням загомонить бiля танка чоловiкова бригада,  i  вона  почу?,  як
жартують цi невсипущi гвардiйцi, наближаючись  до  вагончикiв,  i  веселий
голос Левка Iвановича почу?, звернений до когось:
   - А вони ж думали, як магiстральний буду?ться... I вдень  буду?ться,  i
вночi!
   Пiдiйшли до Катерини, стали жартувати, що довго не спить, i ще  цигарок
не допалили перед сном, як зi степу почувся гуркiт, i  свiтло  вдарило,  i
замiсть замовклого сердитого гаркоту агрегату ?гиптин голос пролунав:
   - Де виконроб? Подайте менi його сюди!
   - Я тут,-з темряви командирського вагончика озвався виконроб.- Що тобi?
   - Ви мене образили тяжко!
   - Чим?
   - Не зна?те чим? Перегiн пустий!
   - Неув'язка вийшла.
   - В печiнках менi вашi неув'язки! Хiба для того  живу,  щоб  порожняком
ганяти? Я ж вам не пiгмей який-небудь!  Куряву  збив  на  шляху,  тридцять
кiлометрiв куряви - та й усе. А я не хочу для куряви!
   - Буде заплачено,- пробубонiло з будки.
   - Не хочу й плати дурно?! Яка цiна за день, по-пустому прожитий? Цi ось
iшачили день, та знали для чого, а я? Повернiть менi  цей  холостий  день!
Натурою повернiть! Не позначкою в нарядi, а день життя повернiть!
   На крик та галас ?гиптин дiвчата з'явились у дверях  вагончика.  Тiльки
тепер, коли вiн повернувся i з ним нiчого не  сталось,  Лiна  вiдчула,  що
душа ?? стала на мiсце i спатиме вона спокiйно.
   А  ?гипта  тим  часом,  стрельнувши  в  когось  сигарету,  вже   весело
розповiдав товаришам, що нi, таки недаром i вiн цей день прожив...  -  ?ду
степом, аж гульк - бугай людину топче... Я,  мов  тореадор,  скрепером  на
нього, а вiн тiльки сопе, запiнився, очi кров'ю  налитi,  наче  в  якогось
самодура-бюрократа... Ну, я його таки вiдтиснув, людину врятував,  правда,
виявилось, що це наш начальник робпостачу: якби знав, то ще й подумав би -
чи рятувати!..
   Регiт розляга?ться по табору, а  потiм  вiн  ущухне,  табiр  окута?ться
сном, чути буде тiльки  сюркотання  коникiв  у  зоряних  просторах  тепло?
степово? ночi.
   А потiм знову настане ранок труда, бульдозери вже пiдiйшли до  Кургана,
i  вже  не  жiнки-археологи  нiжними  пальчиками   дошукуються   в   ньому
черепочкiв, а могутнi машини рiжуть його сталевими лемешами,  розрiвнюють,
розгортають. Працю?ш i тiльки диву?шся, хто цей курган насипав i чим  його
насипали, такий високий, шапками сюди зносили  землю  за  давнiм  вояцьким
звича?м, чи шоломами, чи як? Чим глибше врiза?ться в землю Кузьма Осадчий,
тим виразнiше ста?  видно  йому,  що  курган  цей,  мов  книга,  складений
сторiнками-пластiвнями:  шар  землi,  а  пiд  ним  шар  перецвiло?   трави
морсько?, потiм знову шар землi, пiд ним знову прокладка настелено? кимось
трави, що й за вiки не перегнила, лише цвiллю взялася. Де ж тi амфори,  що
в них зерно зберiга?ться предковiчне, пшениця з такого колосся,  що  кожна
зернина в ньому як грецький горiх?
   Розрiвняли й курган, з грунту його зробили  крила  каналу,  що  звуться
каваль?рами, i далi пiшли в степи перекопськi.
   Степи перекопськi... Мабуть, нема iншого такого мiсця  на  планетi,  де
тiло землi було б так густо начинене металом вiйни,  де  стрiлки  компасiв
так танцювали б вiд штучних аномалiй. Як по фронтових дорогах, пройшли тут
попереду будiвникiв сапери,  виймаючи  з  землi  проiржавiлi  мiни,  важкi
авiабомби та цiлi  звалища  артилерiйських  снарядiв,  що,  мов  гадюки  в
гадючнику, дрiмали в цiй землi, прихованi бур'янами.  Сапери  з  вудлищами
мiношукачiв у руках, у вилинялих, болотяного кольору панамах були  чемними
й товариськими хлопцями. I навiть дозволили й дiвчатам-пiкетажисткам взяти
до рук сво? вудлища та надiти навушники, щоб почути голос цi??  загадково?
землi. На прощання ще й сфотографували Лiну та Василинку в тих навушниках,
iз мiношукачами в руках.
   Одначе не на всю глибiнь,  видно,  чують  цю  землю  чутливi  пристро?,
пташино попискують вони й там, де мусили б примовкнути, бо  якось  вранцi,
коли Кузьма Осадчий прорубував свiжу траншею, земля пiд  його  бульдозером
скреготнула рiзко, металеве. Зупинивши агрегат, Кузьма зiскочив на  землю,
з винуватим виглядом нахилився бiля гусеницi,  а  до  нього  вже  квапливо
крокував бригадир та iншi бульдозеристи.
   - Що тут у тебе знову? - гукнув Брага,  та,  зазирнувши  пiд  гусеницю,
враз вiдсторонив рукою i Кузьму, i все товариство: - Ану, всi звiдси.
   По праву колишнього пiдривника, зостався на  мiсцi  пригоди  Брага,  та
зостався з ним ще й  Куцевол,  який  у  вiйну  був  сапером,  розмiновував
Вiдень, де й зараз нiбито ще не  злиняли  на  стiнах  написи:  "Розмiнував
Куцевол".
   Виконроб одразу ж послав самоскид за командою пiдривникiв,  а  поки  що
мотори заглушено, агрегати зупинено, на всiй  дiльницi  робiт  -  тиша  та
цвiрiнчання цикад. Тiльки бiля грiзно? Кузьмино? знахiдки, бiля чорно?, як
осмалена свинюка, авiабомби Брага  та  Куцевол  щось  мудрують,  щось  там
чаклують удвох, лазять аж попiд гусеницями. А потiм  Брага,  забравшись  в
кабiну, обережно, як тiльки вiн умi?, зда? Кузьминого робота назад,  а  ще
невдовзi бомба вже сто?ть вивернута  й  поставлена  сторчма,  i  бiля  не?
сто?ть спокiйний Куцевол. За правилом  сапера  вiн  мусить  обгородити  це
мiсце, позначити - не пiдходь,  мовляв,  небезпека!  Не  знайшовши  нiчого
iншого пiд рукою, вiн скида? свiй засмальцьований, зашмульганий  картуз  i
надiва? його зверху на  бомбу,  надiв,  мов  на  снiгову  бабу,  та  ще  й
придавив, нiби на очi  насунув,  i  бомба  стала  одразу  смiшною  в  його
картузi, стала схожою на городн? опудало!
   В такий спосiб позначивши мiсце, до якого пiдходити не  можна,  Куцевол
почвалав до свого бульдозера i, щоб не гайнувати час, погнав його, минувши
бомбу, вперед, розробляти трасу далi.
   Роботи почалися знову, бульдозеристи, працюючи,  виглядали  з  кабiн  i
реготали,  дивлячись  на  те  страховисько,  що  стало   не   страшним   в
зашмульганому Куцеволовому картузi. Лише Кузьма Осадчий нiяк  пiсля  цього
не мiг подолати в собi тривоги i, працюючи, весь час дослухався  до  того,
що  робилось  внизу,  i  йому  часом  вчувався  в  землi  пiд   гусеницями
загрозливий металевий скрегiт.
   Команда пiдривникiв прибула в  надобiдiшнiй  час.  Разом  з  Брагою  та
Куцеволом вони витягли бомбу i повезли ?? в степ, звiдки невдовзi пролунав
вибух i хмара знялась,  схожа  на  вихор  степово?  куряви.  Дiвчата,  мов
занiмiлi, стояли з сво?ми рябими рейками в руках, дослухалися, як  тане  в
степах гуркiт вибуху, цей запiзнiлий вiдгомiн вiйни.
   День за днем посуваються вперед будiвники магiстрального. Слiпучий степ
?х оточу?, океаном сонця розлива?ться  попереду,  але  i  з  тi??  свiтло?
далечi до будiвникiв час  вiд  часу  долинають  глухi  удари  вибухiв,  що
заставляють i пiкетажисток, i Кузьму Осадчого, i  всiх  бульдозеристiв  на
мить насторожитись. Потiм вони знову рушають далi, бо  вiдомо  ?м,  що  то
навстрiч лунають вибухи в степах  ?впаторiйських,  де  вiдкритим  способом
добувають на кар'?рах будiвельний камiнь-черепашник. На  тисячi  гектарiв,
на багато кiлометрiв у просторах розкинулись цi степовi  каменоломнi,  над
якими то тут, то там зринають вибухи, жовто-бура хмара вста? -  тiльки  не
атомна то! Верхнiй шар грунту вибухами розкидають,  знiмають,  а  пiд  ним
вiдкрива?ться пласт морського  золотистого  каменю,  залишок  доiсторичних
морiв,- його машини рiжуть, як масло. Йде потiм цей камiнь  на  будови  по
степових мiстах, радгоспах та колгоспах, йтиме вiн також на деякi  споруди
каналу, де, з часом  постарiвши,  цей  камiнь  з  жовто-золотистого  стане
темно-сiрим, схожим на той давнiй,  нетлiнний,  що  з  нього  були  колись
вибудуванi  Херсонес  севастопольський  i  горда  еллiнська   Ольвiя   над
днiпровським лиманом.



   XI. ПОЛIГОН (Iсторiя однi?? любовi)

   Помiж степових вечiрнiх курганiв, що iмляться,  сивiють  на  видноколi,
здiйма?ться один курган особливий, вишнево-червоний: сонце-курган.  Дедалi
менша?, тане вiн, той вишнево-червоний курган... Розтанув, зник  на  очах:
зайшло, сховалось за обрi?м сонце.
   Сонце зайшло, а вiдблиски  неба  ще  живуть  на  стрiлчастих  блискучих
ракетах, що, скiльки зглянеш, височать по всьому степу, немов обелiски. Нi
деревця нiде, нi дорiг, нi людського житла. Тiльки степ  та  ракети.  Однi
лежать, iншi пiдвелися й, напiвсхиленi пiд певним кутом, завмерли на сво?х
ракетних пристроях, ще iншi сторчма стоять, нацiленi в небо, зача?вши силу
блискавиць у сво?х тугих, налитих тiлах.
   Свiт безгомiння i смутку,  свiт,  що  створений  мовби  на  пересторогу
людинi. Тiльки й порушують iнколи тишу  цих  неоглядних  просторiв  вибухи
страшенно? сили, бо все  тут  призначене  для  ударiв,  для  влучань,  для
попадання в цiль. Безжитт?ве, несправжн?, примарне  усе  тут:  i  бiленькi
реактивнi винищувачi, що розпластано принишкли  серед  трав,-то  вже  такi
лiтаки, що з них вийнято душу i нiкуди  вони  не  полетять;  i  судно,  що
бовванi? на морi,- те судно нiкуди не попливе; i чорнi грузовики  польових
радiостанцiй, що ген-ген темнiють, розкиданi по степу мiж ракетами,-  вони
так i темнiтимуть день за днем на одному мiсцi, бо вони несправжнi; i самi
цi обелiски-ракети - це тiльки мiшенi, це тiльки вмiло поставленi кимось у
цих безлюдних просторах макети бойових ракет.
   I якось незвично серед цього безгомiння та непорушностi раптом побачити
силует газика, що жваво руха?ться по  обрiю,  маленький,  як  миша,  серед
високих блискучих ракет. Незвично бачити, як бiля одного  з  курганiв,  де
газик припиня? свiй бiг, з  нього  виходить  людина  -  одинока  людина  в
льотчицькому кашкетi i шкiрянiй блискучiй тужурцi. Повiльною ходою просту?
людина на курган, зупиня?ться на його вершинi, надовго непорушнi? в зажурi
i смутковi, як знепорушнiли i  цi  обелiски-ракети,  що  до  самих  обрi?в
виповнюють степ сво?ю гаснучою вечiрньою величчю.
   Що вивело на курган цю людину? Якi  думки  обiймають  ??,  яку  бентегу
носить вона в сво?му серцi? Сто?ть в задумi, сто?ть  незрушно  у  вечiрнiх
присмерках. Якому-небудь чабановi з радгоспних земель здалеку  i  сама  ця
силуетна людина на полiгоннiм курганi могла б здатися лише макетом людини,
маленьким макетом, що застиг помiж iнших величезних  макетiв,  серед  того
заборонного суворого свiту, iм'я якого п о-л i г о н.
   Але то не макет.  То  сто?ть  на  курганi  Уралов.  Начальник  полiгона
Уралов, життя якого цiлком пiдпорядковано льотчикам i який тепер тiльки  з
землi перемовля?ться з лiтаками, коли вони, подолавши величезнi  вiдстанi,
наближаються  до  полiгона  з  грiзним  сво?м  вантажем,-  цей  Уралов   у
недавньому минулому сам був льотчиком-винищувачем. Як бiльшiсть людей його
фаху, на яких бурхливий плин ?хнього життя наклада? свою  познаку,  Уралов
був житт?любом, запальним, компанiйським хлопцем, його вабили все  новi  й
новi швидкостi, вабив риск. Лiтав, стрiляв, з спортивним  азартом  ганявся
за повiтряними цiлями, розстрiлюючи  ?х  сво?ми  рiзнофарбованими  набоями
(щоб лишити слiд на  макетi),  аж  поки  одного  разу  пiд  час  чергового
медогляду сказали йому:
   - Годi, браток, вiдлiтався. Вiднинi тобi - наземна служба...
   Уралов не мiг  змиритися  з  цим.  По?хав  до  Москви,  оббивав  пороги
найвищих вiйськових медикiв, в  багатьох  начальницьких  кабiнетах  бачили
цього щуплявого аса з блiдим, нiби весь час схвильованим обличчям i  мовою
рiзкою, нервовою, вимогливою.
   - Я почуваю себе здоровим, розумi?те? Хочу лiтати,  розумi?те?  Хочете,
на руках по оцьому кабiнету пройду!
   - Не треба нам на руках.
   - Але ж я здоровий, чому ви не вiрите? I блiднув обличчям ще бiльше,  i
на цiй блiдостi ще бiльше виступали синi, небово-синi краплини очей.
   Там, у штабних коридорах, випадково зустрiв генерала, колишнього  свого
комдива, що добре знав його, Уралова, по  спiльнiй  службi  в  окупацiйних
вiйськах. Генерал летiв кудись  на  iнше,  далеке  призначення,  квапився,
проте Уралову зрадiв, як синовi, розпитав, чого тут, уважно вислухав.
   - Щось мудрять вони з тобою, Уралов... Ану, ходiм.
   I повiв до кого слiд i дав вiдповiдну характеристику.
   - Поручитись можу за нього: командиром ланки  був,  вiдмiнний  льотчик.
Ас!
   Але й це не допомогло. Бо ? щось дужче за всiх цих людей, ?  межа,  яку
нiхто з них не владен переступити, хай ти там будеш герой iз геро?в.
   I ось вiн iз сво?ю захудалою валiзкою, блiдолиций, сухопутний  ас,  уже
тиснеться в автобус Москва - Внуково, тиснеться, зачiпаючись за  автобуснi
дверцята сво?м розкiшним льотчицьким кашкетом, що вiдтепер  здавався  йому
на головi великим i дедалi ставав нiби ще бiльшим, нiби  вiдчутно  рiс  на
головi. Сiв, забився в куточку, i було йому тяжко, до потьмарення  в  вiчу
тяжко на душi, i життя здавалось пропащим. Неподалiк вiд нього бiля  вiкна
сидiло тро?, з виду студенти - двi дiвчини i хлопець з  рюкзаком,  славний
такий хлопець, тiльки обличчя чимось пошрамоване, наче вiн горiв  або  був
поранений, хоч за вiком сво?м вiн i не мiг  знати  вiйни.  Навпроти  нього
сидiли його товаришки, дорiднi вродливi дiвчата. Одна  з  них,  бiлявка  у
жовтiй в'язанiй кофтi, все поглядала на  льотчика,  тихо  перемовлялася  з
подругою i смiялася. Може, смiшно ?й було  з  цього  кислого  гостроносого
льотчика чи з його великого кашкета, незграбнiсть якого Уралов i сам  весь
час почував. Чи, може, вона смiялась просто так, лише тому, що була молода
та щаслива, повна здоров'я, i день був чудесний,  сонячний,  i  за  вiкном
експреса пролiтали слiпучо-бiлi березовi га?. Пролiтали казкою, химернiстю
фантазiй, i дiвчина щось говорила спiвучо про тi берези, про те, якi  вони
гарнi, чистi. I сама  вона  теж  була  вся  чистота,  сонячнiсть,  усмiшка
природи, i великим став би художник, який зумiв би передати все це.
   Уралов ще бачив потiм ?х в аеропорту, коли хлопець брав ?м  цукерки,  а
дiвчата стояли бiля телеекрана, де довiдки дають  про  рейси  лiтакiв.  Ще
бачив ?х на виходi, на перонi з табличкою: "На Сочi".
   Чи вони ждали когось, чи самi мали летiти  -  це  для  нього  зосталося
невiдомим, ?м було весело. Вони й тут нiби заради розваги  позиркували  на
Уралова смiхотливо, а  коли  вже  вiн  мусив  рушати,  та,  що  в  жовтiй,
соняшникового цвiту кофтi, так славно, так незабутньо усмiхнулась йому!  I
доки вiн iшов з групою пасажирiв до маленького аеродромного автобуса,  щоб
?хати до свого повiтряного лайнера, три руки iз-за бар'?ра - двi дiвочi  й
одна хлоп'яча - все махали йому, бажали щасливого  польоту,  нiби  казали:
"Не журись, льотчику, не опускай крила, хлопче!" I по-думалось  тодi,  яку
велику пiдтримку можуть подати людинi в  такому,  як  у  нього,  душевному
станi зовсiм не вiдомi тобi люди, тро? добрих сердець, тро? душ,  з  якими
ти, певне, назавжди розминешся в океанi людства. Ще довго пiсля того  жили
в його душi i тi прощальнi помахи рук, i свiтлi, чистi усмiшки  незнайомих
людей, що мовби освiтили йому дорогу iз Внуково.
   Запропонували йому,  як  i  обiцяно  було,  наземну  службу.  Прийшовши
додому, сказав дружинi:
   - Пропонують полiгон.
   - I ти згодився?
   - Я солдат.
   - Ах, ти хочеш, щоб я вiк звiкувала в казармi? Квартиру з видом на море
мiняти на якусь глухомань? Iншим ресторани й театри, а мене  на  полiгоннi
пустирища! Де ще й бомбу на голову кине  який-небудь  роззява!  Нi,  дякую
красненько! Не ?ду!
   I не по?хала. По?хав вiн сам. Борсуком жив у закутку полiгонно? казарми
з усмiхненою Джокондою на стiнi,  до  яко?  тiльки  й  зверталась  душа  в
хвилини розпуки й самотностi: "Так, я солдат. Якщо треба тут -  буду  тут.
Якщо з льотчика треба  стати  кротом  пiдземельним-стану  кротом.  А  каже
Вiтчизна: снарядом стань - стану снарядом, ракетою стану, чорт вiзьми!"  I
це не було пусте храбрування. Людина обов'язку й честi,  людина,  що  ради
справи,  ради  товариша  готова  на  самопожертву,-   таким   його   знало
командування, i таким вiн справдi був.
   А тим часом - життя в непривiттi полiгонного  барака,  звiдки  Джокондi
тво?й тiльки й видно жовтi безрадiснi кучугури пiску,  що  пiдступають  до
самих вiкон, та стенд, забитий серед колючок та молочаю:
   "Во?н! Виконуй Устав бездоганно, смiливо й чесно".
   Пiд  цим  девiзом  тепер  проходило  його  життя.  Холостяцька  безладь
кiмнати. Купи книг по кутках. Пудовi альбоми репродукцiй...
   Часом зубами скрегочеш вiд тоскностi за тим, що було.  Друзi  десь  без
тебе лiтають... А тебе - з неба, з польотiв, де  спiвала  душа,  кинуто  в
пекучi оцi кучугури, в задушливi чебрецi, заростi колючок, що ними нiбито,
як настояти на горiлцi, хвороби якiсь лiкують...
   Небайдужий до малярства, Уралов i сам  деколи  потроху  малював,  етюди
його вихрились барвами  яскравими,  палаючими,  а  тут  i  етюдник  засох,
припорошений пилом,- Уралов терпiти не мiг цi сiро-жовтi  пустельнi  тони,
що оточували його. Вилинялiсть,  полiгонна  пустеля,  пiщанi  бархани,  що
тягнуться аж до крайнеба,- тiльки глянеш на них, так одразу  тоскно  ста?,
завив би вовком. Арена пiскiв, пустизна, царство ящiрок, i ти тут ящiрячим
життям живеш. А коли випаде забратися далi в  тi  несходимi  кучугури,  то
виявиться, що всi вони у вирвах, у ямах, покритi, поколупанi, живого мiсця
нема. Пiсок начинений металом, брухту тонни можна було б наздавати,  бiйцi
дечому знайшли навiть застосування: бiля  казарми  урни  для  смiття  -  з
чорних, перекинутих догори бомбових стабiлiзаторiв.
   Така служба, що не часто луна? тут  смiх,  не  часто  почу?ш  привiтний
неофiцiйний голос. Безконечнi цифри,  закодованi  команди,  рапорти  -  ?х
тiльки й чу?ш протягом дня на командному пунктi, нiжностям та лiрицi  нема
тут мiсця, владно вдираються басовитi радiоголоси не бачених тобою  людей,
i кожне слово льотчика,  що  озива?ться  з  повiтря,  запису?ться  тут  на
магнiтофонну стрiчку, так само, як фiксу?ться i кожне слово  тво?.  Сто?ш,
чергу?ш, в напрузi вдивля?шся в сiтку прозорого плексигласового  планшета,
на  якiй  сержант-обчислювач  щораз  виводить  все  новi  й  новi  цифровi
позначки. Влiтку духота тут, на  цiй  пiщанiй  аренi  мiкроклiмат  Сахари,
доводиться  працювати  роздягненими,  i  солдати  напiвголi  сидять  серед
приладiв,  засмаглi,  м'язистi,  роблять   записи,   помiтки,   приймають,
передають команди. Обчислювачi, радисти, спостерiгачi,  кухарi  -  це  все
тво? побратими, такi ж трудяги, як i ти, для них теж увесь гомiн  планети,
?? музика i ?? голоси найчастiше зводяться  до  кiлькох  карбованих  слiв:
"Виходжу на рубiж!", "Буду працювати на цiль..."
   Зрiдка хiба що хтось прорветься якою-небудь неофiцiйною  вiльнiстю:  "В
мене лампас на борту".
   А той лампас, бува?, вiдбомбиться на "двiйку" i заведе  потiм  з  тобою
довгi радiочвари, що вiн, мовляв, на власнi очi бачив сво? влучання, i  ти
мусиш йому доводити, стояти за правду, як кремiнь.
   Неспокiйне, тривожне тво? господарство,  i  за  все  ти  вiдповiда?ш  -
починаючи вiд складно? роботи  КП  та  станцiй  радiолокатора  i  кiнчаючи
яким-небудь  бiлим  величезним  -  двiстi  на  двiстi  метрiв  -  хрестом,
викладеним десь у кучугурах, який треба вчасно  побiлити  вапном,  бо  вiн
швидко линя?, заноситься пiском та курявою.
   Одного разу Уралов був у справах далеко вiд  полiгона,  ?хав  вiдкритим
слiпучим степом,  серед  блиску  стерень,  серед  стрекоту  комбайнiв,  що
корабельне рухалися вiд неба до неба, i  хоч  ?хав  по  землi,  а  нiби  з
повiтря бачив золотi розсипища зерна, що цiлими  ворохами,  цiлими  горами
червонiло на залитих сонцем токах. Дорога його лежала повз елеватор,  повз
цю височезну споруду з бетону, що була без вiкон  i  нiби  й  без  дверей.
Неподалiк вiд елеватора трапився  колодязь-артезiан,  вода  сама  текла  з
нього, i Уралов зупинив машину, щоб напитись.
   Там i сталася його зустрiч з Галею.  Повновида  смаглявка,  високочола,
вийшла  вона  з  вiдром  iз  недалекого   подвiр'я,   обкладеного   жовтим
нiздрюватим каменем, iшла брати воду  i,  наближаючись  до  колодязя,  уже
посмiхалась до Уралова по-доброму, нiби вже ранiш знала його. В  не?  були
брови чорнi, як у тих пiснях, що не раз вiн чув у цих краях,  в  не?  були
очi яснi, такi принадно-живi, яких, мабуть, i в пiснях не було. Тi очi так
i променилися м'яким, довiрливим свiтлом,  так  i  промовляли  до  Уралова
кожним сво?м промiнцем! I зблизька усмiшка не згасла, але крiзь свiтлу  ??
привiтнiсть стало помiтно й смуток в глибинi очей, i видно було, як сльози
ще на вiях бринять! Хто мiг таким очам горя завдати, хто  смiв  покривдити
?х?
   Невимушено зав'язалась розмова, i Галя призналась, що  справдi  недавно
плакала, бо в не? вийшла незлагода iз свекрухою, яка сьогоднi нав'ючила ??
корзинами та посилала торгувати, а  ?й  соромно  було...  Сяючи  сльозами,
хвилюючи сво?ю вiдвертiстю та довiрою, Галя розповiдала йому, як iшла вона
до станцi? мимо елеватора, йшла, де  чоловiк  ??  вагарю?,  сподiвалась  -
побачить вiн ??, зiгнуту базарною ношею, пожалi?, захистить, а  вiн  ще  й
навздогiн гукнув:
   - Гляди ж там, не проторгуйсь!
   I реготав у компанi? приятелiв, з якими  вiн  щовечора  тiльки  й  зна?
забивати "козла"... ?м реготи, а ?й обличчя горiло вiд  сорому,  i  сльози
капали  пiд  ноги,  i  камiнь  пiд  ногами  кипiв.  Бо  ще  ж  вчора  була
комсомолкою, вожатою в школi була, а тут ?? хочуть перекупкою зробити.
   - Так ось що, Галю... Сiдай зi мною.
   I хоч у голосi його  була  в  цю  мить  сердита  i  нiби  аж  непри?мна
рiзкiсть, але було щось i таке, що мимоволi заставило Галю зiтхнути.  Вона
навiть глянула не без iнтересу на його обтрiпаний, закiптюжений газик.
   - Сiдай, сiдай,-  повторив  Уралов  вольовим  командирським  тоном.-  Я
серйозно.
   I хоч цього разу вона й не сiла, проте через кiлька  днiв  це  сталося:
серед бiлого дня забрав ?? Уралов, i той-таки газик,  набравши  швидкiсть,
помчав ?х в  роздолля  степiв  золотих,  i  Галя  без  жалю  дивилась,  як
проплива? стороною на обрi? елеватор, цей ?? слiпий степовий хмарочос.
   Мчав ?? Уралов тими просторами,  де  навiть  земля  свiтилася  сонячним
блиском стерновищ, пролiтали селами, де хати потопали у виноградниках,  де
садки спливали каскадами груш, яблук та абрикос, а  розкiшнi  виноградники
виметували буйне листате пагiння аж на вулицю. "Все, що ти бачиш, це я, це
мо?, це для тебе",- мовби говорила йому Галя, сидячи поруч,  i  кра?м  ока
вiн бачив, як вона розцвiта?  крiзь  тривогу,  визволена  вiд  свекрушиних
корзин, а вiн мало й говорив, тiльки ще  бiльше  блiднув,  мiцно  тримаючи
обома руками кермо.
   Уралов повiз ?? напрямки, там, де ранiше й  не  ?здив,  i  газик  ?хнiй
невдовзi поглинуло море кучугуристих пiскiв - мертва зона полiгона,
   - Куди це ти мене завiз? - посмiхалася  Галя,  коли  вони  забуксували,
хоча видно було по нiй, що  не  ляка?  ??  цей  гарячий  свiт  кучугур  та
молоча?в, свiт бомбових вирвищ  та  iржавих  стабiлiзаторiв,  що  стирчать
навкруги.
   В кучугурах довелося й заночувати, там i перша нiч для них  промайнула,
там i свiтання ?х застало в обiймах. Злегка вiдволожена росою плащ-палатка
серед колючок та коронованих будякiв кучугурних, мовчазний  газик,  що  за
нiч нахолонув i теж був у росi, та ще це  тихе  степове  свiтання  -  вони
тiльки й були свiдками ?хнiх освiдчень i ?хнього шлюбу.
   Зажили вони дружно; Галя, щоб показати чоловiка батькам, повезла його в
рiдне степове село, де, перед тим як вийти за свого  вагаря,  вона  деякий
час секретарювала в сiльрадi i де ?? спокусив мiсцевий завклубу. Нi з  чим
не крилася Галя перед Ураловим, щиросерде розповiла йому все про  себе,  i
вiн вислухав мовчки, попросив тiльки бiльше нiколи про  це  не  згадувати.
Батькам зять сподобався, мати, правда, зауважила, що нiс дзьобиком  та  що
суворий дуже, рiдко смi?ться.
   - Це в мене служба така,- похмуро пожартував Уралов.
   Жити  стали  серед  вирв,  серед  вибухiв,  серед  замiття   безплiдних
пiскiв... Уралов спершу побоювався, що не звикне тут Галя, занудьгу? серед
полiгонного одноманiтного життя, бо хоч ? в них  i  чимала  бiблiотека,  i
пудовi альбоми з репродукцiями найславетнiших картинних галерей, хоч  ?  i
клубик, i екран, але ж ? й кучугури, пустеча зловiсних  кучугур  навкруги!
Проте не занудьгувала ясноока його подруга, принаймнi не показувала цього,
все була такою ж веселою, як i перше. А вiн з удаваною суворiстю скаржився
на не? товаришам:
   - Ця  хахлушка  щодня  менi  якесь  нове  слово  пiдкида?.  Щось  скаже
незрозумiле, а ти ходи думай тодi  цiлий  день,  що  воно  значить;  може,
обiзвала якось?
   - Дурненький,- втручалася Галя,- то ж усе ласкавi слова...
   - I набагато тобi ще ?х вистачить?
   - На все життя, чорнобривчику мiй... Це його, бiлявого, аж рудого, вона
називала чорнобривчиком.
   Коли вiн помiчав, що  Галя  його  часом  присмутиться,  вiн  вважав  за
потрiбне розважити ?? i не находив нiчого лiпшого, як повести на  одну  iз
спостережних  вишок,  звiдки  вони  вдвох  милувались,   мов   грандiозним
спектаклем,  бомбовими  вибухами,  що  сповiщали   про   себе   оранжевими
звихреннями  в  далечi  пiщано?  арени,  в  глибинi  слiпучих  вiд   сонця
полiгонних кучугур. Лiтаки йшли на такiй висотi, що ?х i .не видно було, i
гул ?хнiй теж ледве долинав, i здавалося, що то мовби сама земля  виверга?
з себе отi оранжевi, червоно-бурi, якихось марсiанських кольорiв  вулкани.
Хмари вибухiв, цi свiтло-червонястi химернi хмари, розростаються  потiм  в
повiтрi у цiлi острови хмар, що довго, повiльно тануть, мовби ждучи,  поки
?х зафiксують iз вишок хлопцi-спостерiгачi.
   А тим часом обважнiлi садки пiвдня осипалися абрикосами, земля вже була
ними встелена так, що нiде й ступити,  а  збирати  нiкому,  i  сусiднiй  з
полiгоном колгосп звернувся до Уралова за допомогою. Це була найвiдраднiша
для Галi подiя, бо Уралов, прихопивши й Галю, i всiх тих, кого можна  було
прихопити з свого вiйська, повiв ?х  на  штурм  в  те  сонячне  абрикосове
царство, де все абрикосами свiтилося й пахло, i  земля  була  золотою  вiд
плодiв, i дерева горiли  золотом  так,  що  ?х  спекулянти  й  заготовачi,
зда?ться, мусили б бачити за тисячу верст!
   То  була  солодка  робота,  радiсна  втома,  i  не  забути  тих  пiсень
вечорових, i вогнищ, i куренiв...
   Але й звiдти - з бенкетування працi, вiд пiсень  та  куренiв  -  дорога
знов стелилася в кучугури.
   Через деякий час Уралова - нiби як пiдвищенням по службi -  перевели  з
кучугурного полiгона на iнший, приморський, степовий, де перед очима  Галi
вперше постали оцi, схожi на видива, обелiски ракет.  Тут  бомбили  тiльки
ночами, iнодi вдосвiта, а вдень цi  розкиданi  по  степу  макети  лiтакiв,
машин, ракет сво?ю мертвотною непорушнiстю здатнi були нагнати лише сум  i
нудьгу. Одначе й цей ракетний степ теж не злякав  Галю,  не  засмутив,  не
зiпсував ?? весело? житт?любно? вдачi. I  хоч  життя  тут  було  ще  бiльш
неспокiйне (були такi днi, що ?м i зовсiм треба було  виселятися  за  межi
полiгона), проте Галя й тут швидко знайшла себе,  обвиклася,  самим  сво?м
квiтучим виглядом радуючи i  Уралова,  i  його  полiгонних  товаришiв.  На
вiдмiну вiд безплiдних кучугур, земля  тут  була  така,  що  могла  б  усе
родити, i Галя не проминула цим скористатися.  Як  тiльки  настала  весна,
Галя, незважаючи на те, що була вагiтною, взялася копати, робити грядки та
клумби, залучала до цi?? роботи  воякiв,  що  пiзнiше  аж  очам  сво?м  не
вiрили, коли побачили на столi  в  ?дальнi  свiжу  зелену  цибулю  власних
посадок, а свою казарму та командний пункт - у вiнку квiтникiв, де крученi
паничi  обiймалися  з  красолею,  а  нiжна  петунiя  та  царська   борiдка
красувалися   серед   жовтогарячих   гвоздик   та   мiцних    повноквiтних
чорнобривцiв. Як i личить добрiй господарцi, Галя  ще  й  курей  та  качок
розвела, правда, коли вони попiдростали, то  виявилось,  що  нi  вона,  нi
Уралов не вмiють рiзати птицю, i коли вже треба було це робити, то  Уралов
з рiшучим виглядом з'являвся на  порозi  з  дрiбнокалiберкою  в  руках  i,
намiтивши серед двору синьоголового селезня, на якого йому вказувала Галя,
валив його з першого пострiлу.
   Потiм у  них  народилося  дитя,  гарненька  донечка,  яку  вони,  пiсля
завзято? щасливо? дискусi?, обопiльне вирiшили назвати Леною - Оленкою. Це
було вершиною ?хнього щастя,  було  мовби  гiдною  винагородою  обом  -  i
Уралову за всi житт?вi гiркоти, яких вiн  зазнав,  i  Галi  за  ??  минуле
невдале кохання, до якого Уралов тепер i не думав ревнувати, бо  знав,  що
то ?? природна  добрiсть,  безхитрiсна  щедролюбна  вдача  так  невдало  й
довiрливо шукала справжнього кохання, аж поки знайшла його тепер  iз  ним,
iз  Ураловим.  Ощасливлений  народженням  доньки,  Уралов  перестрiляв  на
радощах усiх селезнiв, усiх качок та курей задля широко розтiяного "раю" -
свята народження першо? на полiгонi людини.  На  свято  Уралови  закликали
всiх, хто тiльки був вiльний на цей час вiд чергувань.
   - Нiчого в життi не боявся,- признався в цей день Уралов товаришам,-  а
тут ох перетремтiв. I зна?те, що лякало найбiльше? Десь вичитав перед тим,
що в Японi?  36  тисяч  дефективних  дiтей  народилося  пiсля  Хiросiми...
Радiацiя, патологiя - всiлякi дурницi полiзли в голову. Аж тодi  вiд  душi
вiдлягло, коли медсестра сказала, що все гаразд, i на руки менi подала оцю
нашу красуню степовичку,- казав Уралов,  розчулено  зазираючи  в  блискучу
нiкельовану колиску. Там, зморщивши буряково-червоне  личко  i  нiчого  не
пiдозрюючи  про  земнi  дiла,  солодко   спала   чистим   сном   немовляти
новонароджена.
   - Ось вона, володарка полiгона,- казали про не? бiйцi, а мати голубливе
примовляла:
   - Ясочка наша.
   I Уралов згоджувався мерщiй:
   - Дiйсно, ясочка!
   Хоч i недотямлював, що це воно таке ясочка.
   Справдi, диво дивне:  ось  вона  тiльки  народилась  i  вже  стала  тут
найстаршою, всiх прихилила до себе ця маленька iстота, пуп'янок, крихiтний
росточок життя.
   При згадцi самого iменi Оленки суворi обличчя воякiв свiтлiшали,  i  не
було тут такого, на кого б не поширювалась ?? влада - влада любовi!
   Коли вперше дитя посмiхнулося,  це  стало  подi?ю,  сенсацi?ю  на  весь
полiгон. Всi бiгали до Уралова на квартиру глянути  на  Оленку,  козиряли,
вiддавали ?й честь i в наступнi днi теж не переставали бiгати на  квартиру
за ?? усмiшками. Старшини-надстроковики пiдставляли ?й вуса,  щоб  пiймала
за вус, молодi солдати в захватi були, коли вона вчепiриться котромусь  за
вухо i потяга?, полоскоче сво?м рученям.
   Про Уралова вже й казати нiчого. Вiн з народженням  дочки  став  просто
невпiзнанний,  став  говiркiший,  привiтнiший,  не  такий  категоричний  в
усьому, як досi. Тi доньчинi усмiшки, дитячi нiжнi доторки до  щоки  мовби
проникали йому в саму душу i впливали на не? чародiйно. Вiн  не  соромився
власноручно пелюшки прати, бiльше того, проробляв  це  з  таким  виглядом,
нiби вчиняв якийсь безмежно-важливий ритуал.
   - Хiба ж не диво, Галю, га? - схилявся вiн над  колискою,  прибiгши  зi
служби.- Ще не говорить, а вже вмi? смiятись. Суцiльна доброзичливiсть: до
всього на свiтi всмiха?ться.
   Це  була  просто  iдилiчна  картина,  коли  надвечiр  Уралови  виходили
прогулятись.  Вiн,  якого  й  полiгонна  смага  не  брала,  блiдий,  вiчно
схвильований,  нiс  Оленку  на  руках,  а  його  повненька,  ясноока  Галя
дрiботiла поруч нього, не в силi приховати радостi свого благополуччя.  Це
було iстинно щасливе подружжя, вони були мовби створенi одне  для  одного,
навiть ростом однаковi,  невеличкi  обо?,  проходили  мимо  КП  i  йшли  у
вiдкритий степ. Всi знали, що то Уралов понiс прогуляти, розважити доньку,
бо йому здавалося, що ?й 'уже  хочеться  якихось  дитячих  розваг,  i  вiн
шкодував, що на полiгонi нема? якого-небудь чортового колеса та  каруселi,
а ? тiльки блискучi гостряки ракет у степу-?дине, що вiн тiльки й мiг  тут
показати сво?й улюбленiй доньцi. Ще, правда, були  в  степу,  крiм  ракет,
спортивний "козел", "кобила", волейбольний майданчик та  стара,  облуплена
кошара, що зосталася на територi? полiгона вiд тих часiв, коли полiгона ще
не було, а земля вся належала радгосповi: Була  поруч  з  кошарою  й  хата
чабанська,  вона  теж  облупилась,  саманом  свiтить,-  пустка  така,  що,
зда?ться, i Оленку вiдлякувала сво?м драним виглядом та  проваллям  вiкон.
Оглядаючи цi напiвзруйнованi рештки  чабансько?  ери,  Уралов  давав  волю
сво?й фантазi?, малював перед донькою та дружиною жартiвливi картини свого
майбутнього, коли Оленка буде вже великою, i, замiсть полiгона, тут  знову
володарюватимуть радгоспнi чабани, i сам вiн, Уралов, буде тодi найстаршим
пастухом, стоятиме на отiй вишцi, де тепер КП,  iз  ??  висоти  керуватиме
отарами, наглядатиме за вiвцями в стереотрубу.
   Посмiявшись з його вигадок, вони рушали далi, простоювали бiля високо?,
нацiлено? в небо ракети, i ?м здавалося, що ясочка ?хня вже торопi? на  це
блискуче диво, на таку велику цяцьку i вже якiсь першi  знаки  записуються
на плiвцi ?? свiдомостi, чи?: то? i  непорочно?,  як  вранiшня  зоря.  Вiд
ракети повагом iшли вони  туди,  де  сивiють  стародавнi  могили,-  Уралов
вважав, що донька найкраще себе почува?, коли вiн виносить ?? на  степовий
курган, де був встановлений локатор. Тут свiжий вiтерець дмухав на Оленку,
i вона  нiби  жвавiшала  i  з  цiкавiстю  стежила,  як  локатор,  повiльно
обертаючись сво?м обручем, кладе рухливу  тiнь  на  трав'янисту  глобальну
опуклiсть Кургана. Це була поки що маленька Оленчина планета, на  якiй  не
було нiчого, крiм срiблясто? нехворощi та локатора, який мав правити ?й за
розвагу.
   Все було б добре, якби не було ночей. Ночами Оленка погано спала,  були
такi ночi, що й Галя, й Уралов не прилягали  нi  на  хвилинку,  бо  дитина
криком кричала цiлiсiньку нiч, ?? крик чули й полiгоннi вартовi,  i  нiхто
нiчим не мiг  зараяти.  Галя  в  розпачi  обливалася  слiзьми,  а  Уралов,
стинаючи зуби, кидався з кутка а куток, не знаходив собi мiсця - душу йому
краяв той Оленчин болiсний крик. Вояка, службист, не визнавав  вiн  ранiше
нiжних пестливих слiв, пiдсмiювався над Галею, а тут i сам навчився.
   - Ну, що болить тобi, донечко, що? - упадав вiн над немовлям,- Животик?
Голiвка? Скажи! Ну, покажи, де болить?
   А воно тiльки дивиться оченятами, туманними вiд болю, рiже  тим  болем:
допоможи! Ти ж дужий, а я безпомiчна! Вас багато дорослих, а я одна...
   Лише на ранок,  коли  сходить  сонце,  Оленка  переста?  плакати,  знов
заспокою?ться, а поспавши - розквiта? усмiшкою. I так день за днем, нiч за
нiччю: вдень заспоко?ться, а тiльки нiч - дитина  в  плач,  у  крик  i  аж
синi?, аж заходиться.
   Став привозити Уралов з мiста лiкарiв, найкращих фахiвцiв:  оглянуть  i
нiчого особливого не находять, не можуть визначити дiагноз. Це щось  таке,
мовляв, минуще, а так дитина здорова. Щоб якось розважити  доньку,  Уралов
придбав у во?нторзi акордеон, дорогий, розкiшний, хоча грати на ньому й не
вмiв. Учився тепер ночами, уперто ростягував  ту  чортову  шкiру,  а  коли
втомлювався, зовсiм виснажений, шпурляв акордеон у куток i,  вiдсторонивши
вiд доньки  дружину,  запухлу  вiд  слiз,  сам  нахилявся  над  крихiтним!
тiльцем, що змагалося за життя, i мовчки приймав на  себе  той  бiль,  той
крик, той вибираючий душу  доньчин  плач.  Однi??  тако?  ночi,  доведений
доньчинйм криком майже до безпам'ятства, Уралов кинувся до машини,  завiв,
помчав у радгосп до Чабанихи - перед тим вже уже чув, що ? там  така  баба
Чабаниха, мати капiтанова, зiллям лiку? - народна медицина i  все  таке...
Не знав точно, де вона живе, знав тiльки  приблизно  прикмети,  i  жадiбно
розглядав i?роглiф телевiзiйних антен над будинками, вишку металеву  шукав
- по  тих  i?роглiфах  та  по  вишцi  вiн  i  розпшукав  Чабанишину  хату.
Забарабанив у шибку, i стара з'явилась на порозi, як мара, як живий привид
минувшини: розпатлана, вилицювата, губи стиснутi, пiд насупленими  бровами
- ями очей... Чаклунське  замкнуте  обличчя  Пiфi?,  Сiвiлли,  воно  якраз
чомусь i викликало довiру: оця вряту?, ця допоможе! Як вiн гаряче умовляв,
бо вона спершу не хотiла, казала, що давно вже цим не займа?ться.
   - На колiна перед вами впаду, тiльки ?дьмо, зарятуйте! Дякуватиму вiк!
   Кiнець кiнцем умовив-таки, пiдхопив, помчав у свiй ракетний степ.  Коли
вони ?хали мимо ракет, вже свiтало, вже блищали ракети сво?ми  оболонками,
але баба мовби й не бачила ?х, вона нiби не хотiла й дивитися в той бiк. А
коли оглянула дитину, що вже спала, змучена пiсля ночi, буркнула, що це не
"ураз" i не "младенчеське" i що нема?  в  не?  вiд  цього  нiякого  зiлля,
просто, на ?? думку, не пiдходить дитинi це мiсце, не для не? такi  цяцьки
та гуркiт...
   Оленцi ж дедалi ставало ще гiрше. Однi?? ночi, коли Уралов був на КП, з
дому подзвонила дружина. Вiн чув, як вона хлипала  в  трубку,  i  життя  в
ньому спинилось, холод смертельно? тоскностi в груди вступив.
   - Колю... Колю... додому! -  хлипала  трубка.-  Оленцi  погано,  зовсiм
погано... Посинiла, оченята закочуються...
   А коли вiн прибiг додому, вже не закочувались оченята, вже  не  кричала
його донечка: вiчна чиста усмiшка застигла на ?? вустах.
   Вона ще лежала у бiлiй сво?й постельцi, а коло не?, на долiвцi, валявся
акордеон, хижо  блищав  зубами  клавiшiв.  Дружина  тiпалась  на  лiжку  в
риданнях. Мисливська рушниця висiла на стiнi.  Стояв  на,  столi  польовий
телефон. Все було, як i ранiш, не було  тiльки  Оленчиного  дихання,  була
безмежна всесвiтня пустеча  навкруги.  Кожна  рiч  ранила  його.  Рушниця,
акордеон, iграшки - нiчого цього вiн бачити не мiг.  Здушений,  ослiплений
горем, вискочив надвiр, але Галинi ридання знов повернули його до хати.
   Вранцi весь полiгон був у жалобi.  Вiтер  ганяв  над  казармою  червонi
прапори   з   чорними   стрiчками.    Приголомшенi    трагiчним    кiнцем,
друзi-вiйськовослужбовцi   про   щось   перемовлялись   стиха,   радились.
Виявилось, що  нiхто  не  вмi?  зробити  домовини.  Люди,  що  зналися  на
електронiцi, що мали справу з найточнiшими  приладами  та  пристроями,  не
вмiли, виявля?ться, змайструвати просто? маленько? домовини для Оленки! Бо
не було в цьому нiколи потреби. Бо нiхто ж  тут  ранiше  не  вмирав.  Тут,
здавалось, зiбрались для вiчного життя. I кладовища на полiгонi не було  -
це була в них перша смерть. Все вона розпочинала, Оленка.  Тiльки  оркестр
був свiй та прапори незвично чорно-червонi схилялись в жалобi.
   Траурна музика лунала на весь степ, i не бомбили в той день.
   Поховати  Оленку  вирiшили  на  тiм  самiм  курганi,  де  стояв  ранiше
радiолокатор. Тепер його там уже не було, тепер там викопали сержанти  для
сво?? улюбленички  невеликий  окопчик.  Туди  йшла  степом  уся  процесiя,
офiцери мовчазно несли  Оленку  над  головами,  несли  ??  сво?м  ракетним
степом, крiзь бойовi мiшенi, крiзь ?х насторожений грiзний блиск, а  вона,
пропливаючи, усмiхалася й зараз, вiдходила вiд Уралова у вiчнiсть iз сво?ю
усмiшкою, з ?? непередаваним чаром i мовби промовляла до нього: "Татуську!
Я не бачила нiчого, крiм цих тво?х ракет. Не бачила весен. Цвiту вишневого
не знала. Нi синiх рiк, нi мiст  далеких,  казково-прекрасних.  Я  встигла
бачити тiльки оцi грiзнi блискучi ракети, серед яких прожила сво?  митт?ве
життя. Коротким життям зiрницi жила я. З'явилась,  освiтила  усмiшкою  ваш
полiгон, сяйнула розливом щастя тобi, татуську, i мамi, i  вже  зараз  iду
вiд вас, iду ось назавжди!.."
   Як йому в цю мить хотiлось понищити, потрощити тут все, як палило  його
бажання подiлитися з нею сво?м життям - та що подiлитися! Вiн, секунди  не
вагаючись, вiддав би сво? життя до останку, аби жила  вона,  його  ясочка,
його зiронька, яку вiн так i не змiг врятувати...
   Iдуть. Вiтер червоно-чорнi  прапори  шмату?,  розвiва?  на  весь  степ,
оркестр рида? траурним маршем, iдуть iз трубами тi, що ще вчора  чергували
на КП - радисти, обчислювачi, планшетисти, тi, що дiлять з ним  бiль  його
найтяжчо? втрати. Слiпучий день схожий на нiч. Блищать сльози  на  смаглих
вояцьких щоках. Голосить Галя. Зцiпивши зуби, кроку? поруч  не?  Уралов  -
повнi груди болю несе. Трiщать  пiд  ногами  сухi  трави,  посмiха?ться  в
заюжене небо Оленка, труби по-удав'ячому поскручувались на оркестрантах, а
вони, кидаючи в розвiтрений степ бiль  сво?х  маршiв,  музикою  бунтуючись
проти горя, важко йдуть в тих удавах труб, мов Лаокоони.
   Так вiн розстався з Оленкою. Пустим, спустошеним пiсля цього стало його
життя. Вночi прокинеться - все Оленка перед очима з рученятком,  з  шовком
волосся, з усмiшкою - усмiшка та дитяча  застеля?  собою  все  небо,  весь
свiт! I нема i не буде в усiх галактиках нiчого кращого за  це  -  за  цей
усмiх дитячий, ласкавiсть  рученят,  перше  лепетання  мови...  Було  щось
жорстоко-безглузде в цьому ударi судьби, життя його, таке  стiйке  ранiше,
враз похитнулося.  Уралов  почував,  що  втiхи  не  знайде,  примирення  з
нещастям  не  буде  i  що  нове  якесь,  здобуте  в  горi   прозрiння   не
переставатиме терзати його. Нащо оте сонце в небi, коли ?? нема? Нащо  всi
дива свiту, всi науки, нащо всi веселощi земнi, якщо це ?й,  його  ясочцi,
уже не потрiбне? Нащо, нарештi, вiн сам, Уралов, i  його  праця  тяжка,  i
його люта вiдданiсть дiлу?
   Став наполягати пiсля цього,  щоб  перевели  його  куди-небудь  в  iнше
мiсце. Хоч на Курили, аби не тут!
   Сьогоднiшня його  по?здка  до  мiста  теж  була  пов'язана  з  цим,  i,
повертаючись надвечiр додому, вiн завернув  до  того  Кургана,  де  лежить
Оленка, завернув, знаючи, що це вже - прощання. Тут i нiч застала його, на
могилi, тут йому все навкруги налилося темрявою i небо над степом нависло,
порешечене зоряними пробо?нами, як велетенська мiшень.
   Уралов, на?жившись, сидiв  на  курганi;  якийсь  нiчний  птах  над  ним
пролетiв, просвистiв крильми; згадалось дитинство в степах  кустанайських,
i яке там було на озерах полювання, i  як  вiн  бiгав  ще  хлопчиськом  за
мисливцями та рiзними послугами дорослим заробляв собi  право  пострiляти.
Скiльки пам'ята? себе, вiн марив полюванням, далекий пострiл нашорошував i
кидав його в дрож, i його мисливський запал дивував  навiть  дорослих,  ?м
було смiшно, що хлопець, зачувши далекий пострiл, блiдне вiд хвилювання, а
вiн тiльки й мрiяв про той час, коли  виросте  й  матиме  власну  рушницю.
Потiм виявилося, що в його  дiда-коваля  ?  старезна  рушниця-катеринiвка,
четвертий калiбр, вагою не менше пуда. Гармата - i все.  Колись,  ще  нiби
дiд дiдiв, пугачовець, зробив ??, а дiд так i не вистрелив з не? нi разу -
боявсь. А цей, малий Уралов, взяв ??,  зарядив  замiсть  дробу  шарикiв  з
пiдшипника, пiшов на майдан, прив'язав до плуга, а до  курка  шнурок,  щоб
випробувати здалеку. То таки був пострiл! I одначе не розiрвало ??.  Пiсля
цього знову зарядив, прилаштував свою катеринiвку до велосипеда i  покотив
на озера в степ. Зустрiчнi хлопцi-казахи смiялися: всiх гусей  твоя  пушка
переб'?!.. В полi гусей тьма,  на  просищi  пасуться,  летять,  гелгочуть,
валом iдуть. Уралов зарився в копицю проса, виставив  тiльки  ствол  сво??
гакiвницi, пiд плече картуз пiдклав, щоб  плече  вiддачею  не  розтрощило.
Сидить, не дише, а вони насуваються гелготом, вже ледь мало не з-пiд нього
просто смичуть, i вiн, зата?вши дух, приклався,  пальнув.  Удар,  iскри  з
очей, i вже нiчого бiльше не пам'ята?. Очуняв: "Де  це  я?  Що  зi  мною?"
Рушниця вiдлетiла далеко, картуз теж  далеко,  плече  горить  i...  жодно?
гуски. Однак це не вiдбило в ньому охоти до полювання. I вдруге, i  втрет?
знову виходив з тi?ю пудовою катеринiвкою на гусей i  щоразу  падав  пiсля
пострiлу непритомний, аж поки в якiйсь iнструкцi?  не  вичитав,  що  треба
було давати вдвiчi менший заряд, нiж вiн давав...
   Не зна?, чому й згадалась йому зараз та його рання хлоп'яча пристрасть,
блукаючим спомином навiялась серед нiчного степу на могилi, де вiчним сном
спить його донечка. Не раз  вiн  чув  жалi  та  скарги  на  скороминущiсть
людського  життя.  Промайнуло,  як  сон,  пролетiло  мигцем,  не  встиг  i
оглянутись... Це так. Але зараз його думка якраз  про  iнше,  про  те,  як
багато може ввiбрати людська душа, мозок людський:  цiлi  галактики  життя
може людина вмiстити в собi! Коли були отi озера, гуси, просища?  Коли  то
було:  вперше  побачив  трамвай.  Перший  самостiйний   вилiт...   Як   то
далеко-далеко. Наче за далеччю вiкiв. Майже в античностi. I  нiчого  цього
Оленка не знала. Нi тих гусей, нi просищ, нi озер нiколи вже не  побачить,
i в цьому ? велика якась кривда. Свiжа рана  життя,  вона  заступила  йому
все, що було i що ?, болем сво?м ятрить його i ятрить.  Фатальнiсть?  Якщо
це фатальнiсть, то вiн i ?? ненавидить! Забрати в нього Оленку,  в  самому
розквiтi загубити цей свiжий росяний пуп'янок, що вже всiм  умiв  дарувати
радiсть,- нi, нема в цьому глузду, i нiхто не перекона? Уралова в тому, що
так бува?, i що нiчого не вдi?ш, i що "така вже судьба"... Не повинно бути
тако? судьби! За що ?? скарано, за що ?? страчено, його Оленку? Не було  в
нiй нi злоби, нi ненавистi, нi хитрощiв, нi пiдступностi, не було  помилок
i злих намiрiв, була тiльки яснiсть найчистiшо? усмiшки, було тiльки те, з
чим людина народжу?ться  для  життя...  Гризе  його  думка,  тривога,  що,
можливо, ? частка i  його  провини  в  тому,  що  сталось.  Коли  привозив
Чабаниху,  вона  говорила  щось,  зда?ться,  застережливе,  що  мiсце   не
пiдходить дитинi i не такi ?й потрiбнi цяцьки.  I  що  тiльки  пiд  тихими
зорями, а не серед гуркоту та вибухiв здоровим та  щасливим  буде  зачаття
людське... Вiн не надав  тодi  значення  словам  старо?,  а  тепер  дедалi
частiше довбе мозок думка: може, справдi дитину  лякало  тут  все,  гуркiт
тривожив i цi вибухи, що час вiд часу землю стрясали, може, вони й справдi
не для дитячо? психiки? Причину  доньчино?  смертi  так  встановити  й  не
вдалось. Командири й товаришi вважали Уралова людиною  впертою,  вольовою,
настiйливою, людиною, для яко? почуття обов'язку понад усе, а ось тут  вiн
не певен, чи все  вiн  зробив,  щоб  Оленку  врятувати,  чи  виконав  свiй
обов'язок перед нею до кiнця. Одне тiльки  зна?,  що  ця  тяжка  драма  не
минула для нього безслiдно, цi згаслi Оленчинi усмiшки для нього нiколи не
згаснуть i нiколи не буде вже вiн таким, як був ранiш. Глибокий внутрiшнiй
струс мовби вiдкрив йому очi ширше на свiт, на саму сутнiсть життя, i  те,
що ранiш його могло й не чiпати, зараз не залиша? його  байдужим.  Чи  так
жив? Чи так ти живеш? Чи так всi ви,  люди,  живете?  Задала  йому  Оленка
таких запитань безлiч, запитала й пiшла собi,  а  йому  зоставила  вiк  на
роздуми!
   Десь з глибини темряви чути дзеленчання дзвiночка. Наближа?ться  отара.
Чабан  Горпищенко  веде  ??,  не  iнакше,  бо  це  тiльки  вiн  зважу?ться
заглиблюватись з отарою так далеко  в  землi  полiгоннi,  та  й  полiгонне
начальство до нього не так прискiпливе, адже у старого син льотчик  i  сам
вiн людина заслужена й розторопна. Пiд час останнiх важливих навчань, коли
тут навiть один iз маршалiв був, вiн швидко з Горпищенком  здружився,  для
них, для обох - для чабана i для маршала,- певне, було про  що  погомонiти
разом, розклавши вогнище в степу для чабансько? кашi "в кожусi". В тi  днi
все, що робилося на полiгонi, було оповите  особливою  та?мничiстю,  право
доступу сюди мали тiльки люди найнеобхiднiшi, решту всiх виселили, i чабан
Горпищенко теж тiльки вiддалеки мiг бачити, як незнайомi автомобiлi  мчали
в напрямi полiгона, як свiжi намети в один день там з'явились i  як  потiм
на далекiм кутi, що виходив у море, виросла висока драбинчата споруда i  в
нiй, наче в колисцi, в сповитку, лежало щось блискуче. Колись там орли  та
iншi дикi птахи гнiздились, а тепер  люди  он  для  яких  пташенят  гнiзда
мостять...
   - Хочете побачити? - запитав його маршал при зустрiчi.- Дивiться завтра
о дванадцятiй.
   I чабан дивився. Удар бачив, i зблиск, i як вiддiлялась ракета. Видима,
справдiшня,  вона  майже  повiльно,  нiби  знехотя  виходила  з  вогняного
клубовиння, а потiм враз  понеслась  блискавкою,  зникала  невловиме,  щоб
приземлитись десь,  може,  аж  на  далеких  водах  океану,  теж  рiвних  i
вiдкритих, як степ.
   А тут пiсля цього одразу всi роз'?хались, по?хав  i  маршал,  позникали
намети, берег на кутi став знову порожнiй.
   - Це хто тут ночу??  -  запиту?  чабан,  наближаючись  до  Уралова,  i,
впiзнавши його, дода? якось вибачливо: - А, це ти, синку...
   I,  шелестячи  травою,  сiда?  поруч  нього.  Сидять   обидва   мовчки,
вслухаючись в шурхiт  отари,  що  розпаслася  на  чистiй,  не  забрудненiй
нiчи?ми  овечатами  травi  полiгона.  З  темряви  коли-не-коли   подзвоню?
дзвоник, нiжно, мелодiйно.
   - Для чого та музика? - пита? Уралов.
   - А щоб не розгубились... Та й люблять овечки музику... Чи сопiлку,  чи
пiсеньку, чи тронку отаку.
   - Як, як воно зветься?
   - Тронка.
   - Нiколи не чув такого слова,- з сумом каже Уралов.Як багато  я  ще  не
знаю... Гарний звук. То мiдь?
   Чабан пiдводиться, ловить овечку, що пiдiйшла зовсiм близько, знiма?  у
не? з ши? дзвоник, щоб показати Уралову.  Той  бере  в  руки  щось  важке,
металеве,  кострубате...  Схоже  на  снарядну  гiльзу,   зiгнуту   надво?.
Подзеленчав, задумливо послухав. Як антипод тишi -  такий  тут  звук  цi??
тронки. Серед темряви й мовчання степу вона як голос життя.
   - Шмат звичайно? гiльзи,- каже  вiн,  повертаючи  тронку  чабановi,-  а
вида? отакий нiжний звук... Щось просвистiло в нiчному повiтрi,  чи  кажан
пролетiв, чи якийсь птах, ненароком отарою пiднятий iз трави.
   - Перепiлка, чи що? - загомонiв угору Горпищенко.Вже й перепiлок  тепер
менша?. А лебедiв? Колись у вас  отам,  на  косi,  лебедiв  дядьки  возами
набивали.  По?де  й  повен  вiз,  як  снiгу,  накладе.  А  тепер   птаство
переводиться. Орел хiба що коли-не-коли покружля?.
   - Скiльки вiн живе, орел?
   - Та бiльше нас. Сто?ш, дивишся часом на нього i дума?ш:  що  той  птах
бачив на сво?му вiку! Вiд чумакiв до ракет - все вiн оком сво?м ввiбрав...
   - Хижак.
   - Хижак-то хижак, а ти придивися до нього. В них  сво?  закони.  Навiть
шулiка не б'? чужих пташенят, коли вони ще в гнiздi...
   Уралов запитав недовiрливо, нервово:
   - Хто це бачив?
   - В народi давно помiчено... Доки пташка сидить на гнiздi, нiколи ?? не
зачепить...- зiтхнув чабан  i  пiсля  мовчанки  обернувся  до  Уралова:  -
Правда, що тебе кудись переводять?
   - Не тiльки мене, а й полiгон увесь згорта?мо...
   - Канал таки пiдпира??
   - Та й канал.
   - Один полiгон згорта?мо, а другий уже на його мiсце спiшить. Чув  -  у
Чернiгiвцi? Теж полiгон. Тiльки iнакший. Полiгон залiзобетонних виробiв  -
так вiн зветься. Залiзобетоннi кiльця виготовляють, облицювальнi плити для
каналiв, потреба там у них велика в рiзних бетонних виробах... Моя  Тонька
як спалахне чого-небудь, так  i  погрожу?:  кину  к  бiсу  вашу  отару,  в
Чернiгiвку подамся на полiгон! Мотористкою бетономiшалки стану!..
   По ласкавостi голосу чути, що старий посмiха?ться в темрявi.
   - Але й ми свiй  полiгон  лiквiдувати  не  збира?мось,ревниво-досадливо
каже Уралов.- Тiльки перекочу?мо на iнше мiсце.
   - Доки бандити кругом хати ходять, хiба ж можна  лiквiдувати?  Нiяк  не
можна,- ожвавiв чабан.- Того он аж над Свердловськом збили, чого його туди
занесло? А Петро ж тобi привiт переда?,- позавчора лист був.,,
   - Спасибi.
   - Уралову, пише, передайте привiт i дружинi його...
   Чабан умовчу? при цьому, що син, передаючи Уралову та Галi привiт, ще й
цiкавився, як маленька Уралова росте. Почува? старий, що  не  можна  зараз
про це говорити - тяжко зранена бiля нього людина. Та хоч i  мовчить  вiн,
але душа його сповнена спiвчуття до Уралова, вся  вона  пройма?ться  зараз
горем його, бо в тiй драмi на полiгонi було щось  таке,  що  торкалось  не
тiльки Уралових, а чимось глибоко торкнуло тут душi багатьох  людей.  Мине
час, змiниться степ, не буде вже тут i слiдiв полiгона, а чабан i тодi  не
одному ще розкаже, як народилася на  полiгонi  дитинка,  як  росло  в  цiм
ракетнiм степу на втiху гарнiзоновi те славне дитинча, i  як  стало  потiм
кричати ночами невiдомо чого, i як згасло.  Розкаже,  як  ховали  його  на
цьому  курганi  пiд  музику  двох  духових  оркестрiв  -   вiйськового   i
радгоспного - i як всi бомбардувальники в той день вiдмiнили сво? польоти.
   Пiсля мовчанки вiн знову заводить мову про канал:
   - Як  прийде  велика  вода,  то  змiнить  весь  край.  Уволю  нап'?ться
днiпрово? степ i зазеленi?... А то ще лiто уповнi, а вже тут згорiло  все,
гаряча хуга свистить, куряву  жене.  З  водою  буде  веселiше!  Ще  й  рис
сiятимем, як у Тарасiвцi. В них там, кажуть, дуже  добре  вродив,  корейцi
постарались... Сiмей сорок ?х в Тарасiвку при?хало, щоб i  наших  навчати.
Бо чи бiля овечок, чи бiля ракет, чи бiля рису - це все вмiти треба.  Я  в
Середнiй Азi? як був - трохи бачив. Вiн тепло? води, скажiмо,  не  любить,
йому тiльки свiжу, протiчну, прохiдну давай... А  в  сусiдiв  механiзатори
уже й кукурудзу на поливних посiяли: лiс! Сто?ть,  аж  ворониться...  Буде
вода -  все  буде.  Ще  й  садки  тут  шумiтимуть  хiба  ж  такi:  при?зди
коли-небудь в гостi, побачиш... Запам'яталось менi слово  вашого  маршала,
розумне слово,- в саму душу запало. Сидимо отак, як з тобою,  гомонимо,  i
каже вiн: "Навiть якщо маю найкращi ракети, якщо маю силу  свiт  звоювати,
не хочу я цього. Не  потрiбнi,  каже,  менi  континенти-попелища.  Я  хочу
бачити  ?х  у  зеленi  i  в  цвiту,  хочу  пiд  всiма  зорями  чути  шепiт
закоханих..." Ось так, синку.
   Старий пiдводиться  i,  не.  прощаючись,  iде,  зника?  десь  внизу  за
курганом; разом з ним вiддаля?ться, мелодiйно тане в темрявi й тронка.
   А Уралов тут стрiне й зорю свiтанкову. Вже заблищить свiтанок на  голих
оболонках ракет, як з'явиться в степу жiноча постать,  квапливо,  стрiмкою
ходою наближаючись до газика, до кургана. "Галя йде",подума? Уралов  i  не
помилиться. То справдi вона поспiша? сюди, i на руках  у  не?  палахкотить
оберемок живих квiтiв, цiлий снiп рясно зрошених росою ?? чорнобривцiв  та
петунiй, гвоздик та царських борiдок. Пiднявшись на курган, вона кладе  ?х
мовчки там, де треба  покласти,  обличчя  ??  блiдить  свiтанок,  а  вуста
змучено тiпаються i при поглядi на Уралова складаються  в  щось  схоже  на
усмiх:
   - Бiдненький, як ти вимучився тут... I роса на тобi... Я догадалася, що
ти тут... Ходiмо, любий... Ходiмо...
   Вони  сходять  вниз,  де  застиг  пiд  курганом  перекособочено  газик,
сiдають, i Уралов шарпа?, жене з мiсця. Вiд'?хавши, ще раз зупиня?ться,  i
обо? мовчки озираються на курган, увiнчаний маленьким, охрою  пофарбованим
обелiском, що в цю мить для них безмежно вищий за всi оцi холоднi  ракетнi
обелiски, що вилискуються навкруги у вранiшнiм  степу.  Хмурячись,  Уралов
повiдомля? дружинi, що все вже  вирiшено,  вони  пере?жджають,  i  полiгон
згорта?ться, i оцi ракети сьогоднi ж будуть поваленi, як лiс,  призначений
на зруб.
   Дедалi бiльше виднi?; степ ширша?, розпросторю?ться пiсля нiчно? мли, а
на сходi, за блискучими стовпами ракет, мiж  сивими  козацькими  могилами,
несподiвано з'явля?ться червоний вершечок ще одного кургана, i той курган,
свiжий, яскравий, молодий, дедалi бiльше росте,  пiдiйма?ться  над  смугою
обрiю, аж поки ста? зовсiм круглим, ста? не курганом, а сонцем.



   XII. ТРОНКА

   Минуло ще одне лiто людського життя.
   Вiдблакитнiло море сонячною блакиттю, розiбрано  в  "Парижкомi"  намети
пiонерських таборiв - дiти пiшли в школу;  пущено  комбайна  на  плантацi?
зiсохлих почорнiлих соняшникiв, якi ще, зда?ться, недавно так буяли; птахи
по надбережжю гуртуються вiдлiтати у вирiй,  а  деякi  вже  й  знiмаються,
розлiтаються, даючи  зображення  на  екранах  локаторiв;  в  асканiйському
заповiднику знялись  навiть  лебедi  та  гуси  канадськi,  що  ?х  вважали
аклiматизованими, бухгалтерiя тепер цiлу зиму буде вираховувати певну суму
iз зарплати доглядача за понесену втрату, аж поки навеснi гуси  та  лебедi
повернуться знов, як це вже було одного разу.
   Небосхили заюженi, частiше задувають вiтри з пiвночi, i сива  трава  на
солончаках бiжить, як вода, а кущi кураю  та  ковили  здаються  з  повiтря
льотчиковi  Сiробабi  овечками,  що  розбрелися  по  пасовищу.  Тим  часом
справжнi отари - золоте руно степовикiв -  блукають  по  всьому  примор'ю,
вигулюються  перед  зимою.  Коли  в  червнi  пiд  час  стрижiння  стригалi
випускають овець з кошар без руна, то отара ста? нiби меншою наполовину, а
зараз чабанськi отари знову побiльшали, бо  за  лiто  на  них  понаростало
вовни, i ?х уже беруться вдруге купати (вперше купали  на  початку  лiта),
щоб в зиму пiшли чистими, здоровими.
   На Горпищенковiй кошарi купання овець  уже  почалось,  i  порядку?  тут
Тоня, вона за старшу, бо батько з матiр'ю в цi днi десь  далеко,  полетiли
на виклик до сина: одружу?ться Петро. З цi?? нагоди вiн  викликав  батькiв
блискавкою-телеграмою, на  аеродромi  мати  аж  з  острахом  пiдходила  до
реактивного, а батько ще й пожартував до пiлота:
   - Ти ж, сину, надзвукову швидкiсть давай, щоб менше гуркотiло, бо ми  з
старою погомонiти хочемо...
   Знялись i полетiли.
   Незадовго перед цим Петра перевели в iнше мiсце, i  служба  його  тепер
стала якоюсь iншою. Льотчик Сiробаба запевня?, що  в  той  гарнiзон,  куди
переведено Петра, потрапля? не кожен, сiрих та мурих туди не беруть, i  що
"Петра ти ще, може, Тоню, побачиш в голубому скафандрi...".
   Вiйськове судно-мiшень сто?ть в далекiй затоцi i досi, але  тепер  воно
забуте, його, мабуть, там зовсiм заснували павуки, вже бiльше  його  й  не
бомблять, нiхто на нього не зверта? уваги. Тiльки Тоня як гляне iз степу в
той бiк, то мимоволi здригнеться: так по-дурному могли б загинути вони там
iз Вiталиком. Мало не стала для них могилою та залiзна пустка,  де  тiльки
павуки, та обламанi щогли, та пухлинами повидувалась вiд вибухiв палуба...
   Мовби одразу дорослiшими стали  обо?  вони  пiсля  то?  пригоди,  мовби
новими очима стали дивитись на себе, на свою  любов,  i  на  людей,  i  на
життя. Як той, хто раз побував пiд розстрiлом i зостався живий, не  забуде
цього,- так вони тих ночей на залiзному островi за забудуть,  не  забудуть
тi?? тяжко? самотностi, коли так спрагло тяглися обо? звiдти до людей,  до
степу,  а  небо  над  ними  на  сво?х   пiдзоряних   висотах   погрозливо,
кiнецьсвiтньо стугонiло...
   Наче крiзь марення, бачить Тоня себе,  змучену  спрагою,  i  невтомного
навiть в тих умовах Вiталика, що,  утворивши  бiля  себе  цiлу  майстерню,
годинами клопочеться, щось тре, пиля?, намагаючись  добути  хоч  первiсним
способом iскру вогню. Марними були всi його зусилля, лише потiм, нишпорячи
по судну, вiн знайшов якесь скельце, i виявилось, що воно ма?  властивостi
лiнзочки, якою можна зiбрати променi пучком i навести ?х на край холошi, i
матерiя почина? тлiти...
   Хлопцi з полiгона були першими, хто помiтив увечерi сигнали  iз  судна,
що ?х подавав узбережжю Вiталик, розмахуючи з щогли  палаючим  клубком.  А
потiм вони попали в промiнь потужного берегового прожектора, катер примчав
i на ньому капiтан  Дорошенко  та  знайомi  хлопцi  з  полiгона  з  сво?ми
жартиками... А тепер уже й полiгона нема, i безмежнi степовi його простори
нинi вiльно вiдкритi для  чабанських  отар,  i  Тоня,  заглибившись  в  тi
простори далеко, надибу? часом лише на мiцнi укриття в землi та  на  слiди
клумб бiля командного пункту та ще прочита? на стендi  напiврозмитi  дощем
слова: "Во?н! Виконуй Устав бездоганно, смiливо i чесно!" I цi слова,  хоч
адресованi i не ?й, торкнуть i в ?? душi якусь ранiш не торкану струну...
   Не  вдалося  поки  що  Тонi  органiзувати  дiвчачу  чабанську  бригаду,
порозлiтались ?? однокласницi хто куди: однi працюють по сво?х  вiддiлках,
на фермах чи в полi, Лiна й Кузьма на каналi, Алла Ратушна таки  потрапила
в iнститут, а Нiна Iваниця та Жанна  Перепiчко  влаштувались  в  мiстi  на
текстильному комбiнатi, пишуть, що хоч i трудно, але ?м дуже  подоба?ться:
"Такi красивi, барвистi тканини, Тоню, випуска?м - всiх наших степовичок в
найкраще одягнем, годi ?м у ватянках..." Робота цих дiвчат Тоню  найбiльше
приваблю?, тканини ?хнi, що ллються барвистими водоспадами  iз  верстатiв,
?й часто ввижаються, i  якщо  цей  чабанський  степ  справдi  буде  колись
розорано i рис тут посiють, то, може, й сама вона теж опиниться в мiстi  з
дiвчатами на текстильному... А поки що, мовби  навмисне,  одяга?  на  себе
батькову ватянку, запина?ться сукняною хусткою, чоботи  гумовi  натяга?  i
йде порядкувати бiля кошари.
   По-рiзному минатиме цей день у людей:  в  однi??  -  бiля  верстата,  в
когось - на лекцi? чи бiля рояля, а в Тонi вiн мине за не зовсiм звичайною
процедурою: купа? з чабанами овець. Овеча ванна  для  купання  ма?  вигляд
довгого зацементованого рову, що налитий якоюсь бурдою - то пiдiгрiта вода
з вiдповiдним дезинфiкуючим розчином. Загнавши в загорожу  частину  отари,
чабани ловлять вiвцю за вiвцею i кидають у цей рiв, вiвця злякано пливе по
ньому, а ?? зверху Тоня ще й рогачиком придавить, щоб з головою пiрнула  в
ту наколочену теплу бурду,  щоб  вся  короста  з  овечки  зiйшла.  "Калiки
двадцятого вiку, будете ви в  мене  чистенькi!"-примовля?  в  думцi  Тоня,
пускаючи в дiло рогачик. Часом перед очима Тонi, замiсть овечок,  поста?те
ви,  мiськi  жевжики,  ледачi  маминi  синки,  що,  обкинувшись  яскравими
шарфиками, б'?те байди по  проспектах  та  смокчете  коньяки  вечорами  по
ресторанах на маминi грошi, а потiм вихиля?тесь у рок-н-роллах  iз  сво?ми
партнерками-дармо?дками... Так оце вас Тоня,  стоячи  над  ровом  у  сво?х
гумових, забризканих розчином чоботях, у хустцi та в ватянцi,  якими  вона
вам свiдомо нiби  робить  виклик,  це  вона  вас  зверху  ще  й  рогачиком
притовкмачу? в оту гущу,  щоб  вся  нечисть  iз  вас  зiйшла!  Даруйте  за
неделiкатнiсть, але це ж робиться для вашого добра, бо вже ви,  голубчики,
вибравшись  iз  рову,  стрiпу?тесь  перед  Тонею  на  майданчику,  i   вже
безкоростянi, пiдстрибом скачете знов до отари, скупано? вже. На  здоров'я
ж вам! Пiсля цього, може, не так будете крутити носом, зачувши  чабанський
дух, призвича?тесь до овечих медикаментiв, i гирлига не смертельно уже вас
лякатиме, i перш нiж зубоскалити над робочою ватянкою, що розхристалась на
Тонi, ви задума?тесь, звiдки беруться отi шарфики та моднi штанцi, якi  ви
носите, i дiзна?тесь, що не  з  повiтря  з'явились  вони,  що  здобуто  ?х
невсипущою працею чабанською ось тут, у степах.
   - Товкмач ?х, Тоню, товкмач,- гукне деколи до  не?  Демид  або  Корнiй,
заганяючи овець у рiв, i дiвчинi зда?ться, що й чабани думають  те,  що  й
вона.
   - А зна?ш, колись один раз уже була мода на вузькi штани,- гомонить мiж
роботою Демид до свого  напарника.-  Я  сам,  можна  сказати,  в  стилягах
ходив...
   - Важко й пiзнати в тобi стилягу,- каже Корнiй,  спiдлоба  глянувши  на
пiдперезаного    мотузком,    зальопаного    свого    напарника,-     дуже
перевиховався...
   - Ще як парубкував, запалився був думкою  такi  штани  добути,  щоб  на
цiлий вiк ?х вистачило... Дай, думаю, пошию  штани  шкiрянi,  з  линтваря.
Добреннi вийшли, на завидки всiм. Дощ iде, а я собi в них,  не  промокають
мо? штани. А тiльки влiтку  суша  як  вдарила,  чую,  що  штани  мо?  нiби
меншають. Та так, скажу тобi, меншають, що вже й не зiгнутись,  ходжу,  як
на парадi, гусячим кроком, а потiм цурка як придавила живiт -  просто  хоч
кричи!
   Вони  ще  довго  обидва  з  серйозними  мiнами  розмiрковують  про   тi
легендарнi штани, поки Корнiй, нiби змагаючись iз Демидом, заводить сво??:
   - А в нас, як були в батька малими, кожух був...  Скажу  тобi,  Демиде,
такий кожух, що по всiй Таврi?  пошукати!  Незгiрше  тво?х  штанiв.  Сiм'я
велика, одiвачки путньо? чортма, кожух тiльки й вируча?:  стрижемо,  було,
його щозими, рукавиць з вовни понаплiта?мо i валянкiв наб'?мо. Скiльки  не
стрижеш, а кожух все теплий, на  другу  зиму  на  ньому  вовна  знову,  як
була...
   Поведiнку  того  дивного  кожуха  чабани  теж  обмiрковують,  докладно,
серйозно, без тiнi усмiшки.
   -  Отим  би  такий  кожух,-  нарештi  каже  Демид,  поглядаючи  в   бiк
овечатника, де в цей час кiлька жiнок лiнькувато мiсять  глину  в  замiсi,
щоб дiрки в стiнах потiм нею обвальковувати.- А то як працюють, так завжди
мерзнуть, тiльки й нагрiються, як ?дять...
   - Сказано ж: тунеядки!
   Опоряджають на зиму овечатник справдi жiнки-"тунеядки",  що,  згiдно  з
законом, дiстали покарання по суду  i  надiсланi  з  мiста  вiдбувати  цей
термiн в радгоспi. Iншi радгоспи вiд них вiдмовились,  не  хотiв  i  Пахом
Хрисантович, який пiсля хвороби хоч i з третиною шлунка, але з  не  меншою
енергi?ю приступив до виконання сво?х обов'язкiв.
   - Не нав'язуйте менi цi?? публiки! - уперто вiдмагався  вiн.-  Чому  до
мене? Чому не в "Приморський"? Хiба в мене господарство найгiрше?
   Проте Лукiя Назарiвна була то? думки,  що  хтось  же,  мовляв,  повинен
перевиховувати й цю публiку, i ось "тунеядок", взятих iз  рук  правосуддя,
привезли до радгоспу - привезли пiд конво?м, а тут розконвоювали: працюйте
на волi. Були серед привезених то спекулянтки,  пiйманi  на  гарячому,  то
злiснi сектантки, то виловленi на курортних пляжах жiнки легко?  поведiнки
i серед них одна алкоголiчка, що вважала  себе  жiнкою  замiжньою,  тiльки
плутала чоловiкiв, сьогоднi називала себе дружиною льотчика,  а  завтра  -
моряка-пiдводника.  Ця  остання,  по  iменi  Варя-алкоголiчка,  з   трьома
мовчазними сектантками при розподiлi попала якраз на Горпищенкову кошару.
   Що й казати, була тут пожива для чабанських  жартiв.  Без  внутрiшнього
посмiху не могли чабани дивитись, як ця  льотчиця  чи  пiдводниця,  високо
пiдiбравши спiдницю, ходить тепер з сво?ми товаришками, як  журавлиха,  по
колу, мiсить i мiсить пiсля гарячих пляжних пiскiв холодну в замiсi глину,
вальками яко? потiм затикатиме дiрки в стiнах кошари, щоб вiтер взимку  не
задимав на овечат. Бува?, що Тоня дозволя? ?й уже й пасти отару. До  цього
дiла Варя охоча. Виряджена в сво? найкраще, йде до отари, красу?ться  бiля
не? з мiською сумочкою в руцi, з нiгтями, на яких ще й лак  не  злиняв,  з
залишками накручених баранцiв на  головi  гнiдо?,  чи  то  пак  каштаново?
мастi... Походить, попасе, дiстане з сумочки люстерко,  пiдфарбу?  губи  i
знову пасе. "Подоба?ться менi ота, що все губи лиже",- каже  Корнiй,  коли
хоче подратувати дружину. Обличчя у Варi пом'яте, пропите, голос  хрипкий,
i хоч, може, пiд час сво?х пиятик десь там вона була зовсiм iнакша, а  тут
в нiй зосталася тiльки покiрнiсть, з'явилось щось жалюгiдне,  вона  готова
була без найменшого опору виконувати будь-яке розпорядження Тонi.  Дiвчинi
ставало аж шкода ??. "До чого може опуститись людина",-  думала  Тоня  про
не?, i ?й хотiлося щиро вiрити, що ця "тунеядка" з  часом  перестане  бути
ледащом, хотiлось вiрити i в правдивiсть  ??  слiв,  коли  вона  з  якоюсь
невмiлою запобiгливiстю розповiдала Тонi про свого льотчика, а  на  другий
день про пiдводника, що нiбито був ?? законним чоловiком, i  що  найбiльша
?? помилка в тому, що вона не потурбувалася сво?часно заре?струвати з  ним
шлюб.
   - Вiн як дiзна?ться, обов'язково мене розшука?, знiме судимiсть,  i  ми
тодi по-новому заживем,- казала вона, причепурюючись  перед  люстерком,  а
Тоня дивилась на нещасну цю жiнку з жалем i спiвчуттям.
   Корнiй та Демид хоч не були до таких жалiсливi, але й вони через деякий
час з при?мним подивом стали помiчати, що дамочка ця понятлива до  роботи,
не байдуже викону?, що ?й скажуть, i особливо чомусь ?й припало до вподоби
оте покручене калiчкувате ярча, що й досi було при ?хнiй  отарi.  Вона  за
ним ходила, як нянька, i коли  воно  мекало,  вiдставши,  то  вона  мерщiй
кидалась до нього, i ?й аж сльози на очах виступали, що воно так мучиться,
силкуючись зiп'ястись на ноги. I що далi Варя  втягувалась  в  роботу,  то
бiльше й до не? само? змiнювалось ставлення з боку чабанiв, особливо  Тоня
чомусь вiрила в свою педагогiчну поему, та й чабани вогонь сво?х  посмiшок
частiше переносили тепер на сектанток, якi були дуже впертi i до роботи не
одразу наломились, на чабанськi ж  дошкуляння  вiдповiдали  мовчанкою  або
похмурими цитатами з бiблi?. Тоню цiкавило, що вони думають про  любов,  а
вони на це ще дужче насуплювались:
   - Любов? Хiба ? на свiтi любов? ? зло, ненависть, вино, блуд!
   Працюють i сектантки, це Тоня сво?ю бригадирською владою  заставила  ?х
чепурити  для  овець  кошару:   там   пiдмажте,   там   повимiтайте,   там
пiдстелiть...  Дивлячись  на  цiлоденну  чабанську  роботу,  вони  й  самi
заохотились, працюють, як вiльнi, тро? мiсять, а  одна  уже  вальку?,  хто
глянув би збоку, навiть i не подумав би, що перед ним засудженi люди,  якi
лише вiдбувають свiй строк.
   Пiсля обiду "тунеядки" й зовсiм повеселiшали, особливо каштанова  Варя,
якiй добросерда Корнi?ва  молодиця  налила-таки  шкалик,  дарма  що  свого
Корнiя вона струнчить весь час, щоб не заглядав у чарку...  Тепер  уже  не
сектантки, а Варя хрипким сво?м голосом цитувала ?м бiблiю.
   - Марнота над марнотами, i все марнота! Страшний суд, атомний суд -  ну
й що? Крiм дружинникiв, нiкого не боюсь!
   ?й було весело, було весело й чабанам,  що  дивились  з  цiкавiстю,  як
вона, незграбно пригорнувши вила до себе навильником, на  виднотi  у  всiх
пiдфарбову?ться i знов лиже губи.
   Невеселою бралась за овечу купiль тiльки Тоня, вона  з  дому  вернулась
чимось присмучена, навiть  заплакана.  Вiд  погляду  Варi-тунеядки  це  не
приховалось: вона, зда?ться, першою помiтила горьовитий настрiй дiвчини.
   - Що сталося, Тоню? - запитала вона  стишеним  голосом  перед  тим,  як
рушити вiд чабанiв, а Тоня тiльки вiдмахнулась: iдiть, мовляв, валькуйте!
   А сама заходилась якось аж злiсно орудувати сво?м рогачем  над  пiнявою
овечою ванною.
   Було над чим задуматись Тонi. Завтра  в  радгоспi  стане  менше  ще  на
одного випускника ?хнього класу, ще з одним доведеться розпрощатись, i цим
одним буде ?? Вiталик. Вже кiлька  днiв  вона  знала  про  це,  знала,  що
розлука неминуче насува?ться, i готувала себе до цього, а  зараз,  коли  з
передано? школярами записки дiзналася,  що  день  вiд'?зду  призначено  на
завтра, не могла стримати слiз. При дiтях, при  школярах  так  i  бризнула
цими рясними слiзьми, а вони, двiйко хлопчикiв з четвертого "Б",  дивились
аж злякано на не?, на колишню свою вожату,  i  щось  белькотали  Тонi  про
шкiльний iсторичний  музей,  просили  вiд  iменi  вчителя  i  гуртка  юних
iсторикiв дати якi-небудь  старовиннi  чабанськi  речi  для  цього  музею.
Взявши себе в руки, трохи вгамувавшись, Тоня стала розмiрковувати, що б ?м
справдi дати, бо до свого шкiльного музею вона була не  байдужа.  Гирлигу?
Батькова розцяцькована мiддю гирлига висiла на гвiздку  пiд  хатою,  i  ??
розколихував вiтер, i хлоп'ята-iсторики дивились на не?  в  захватi,  вона
була блискуча, обшмульгана травами, вiдполiрована, як слонова кiстка.  Але
цi?? речi Тоня не мала права вiддати, гирлига ще служитиме й  батьковi,  i
?й. Не могла вона дати ?м i  оцю  дзеленкучу  тронку,  що,  знята  на  час
купання  отари,  лежала  зараз  пiд  хатою,-  в  юних  iсторикiв  аж   очi
розгорiлись, коли вони набачили ??.
   - Якби дзвоник отой... тронку,- несмiливо просили вони.- Це ж справжнiй
чабанський експонат...
   - Нi, тронки не дам,- вiдмовила Тоня.- Без не? вночi нам нiяк не можна.
   Кiнець кiнцем передала для музею чабанськi дерев'янi ваганцi, що з  них
чабани тузлук колись ?ли. Тепер тузлук давно вже ?дять iз мисок, а ваганцi
до того ж розсохлись.
   Дiти охоче забрали  ваганцi,  i  Тоня  прикидала  в  умi,  де  вони  ?х
поставлять в шкiльнiй музейнiй  кiмнатi.  У  створеннi  то?  кiмнати  була
частка i ?? ентузiазму. Кiмната вийшла на славу. В нiй  вiдвiдувач  бачить
звичайнiсiнькi речi, якi, потрапивши  сюди,  стають  одразу  незвичайними,
стають експонатами. Серед експонатiв вже ? гирлиги. I постоли чабанськi. I
качалка та рубель дерев'яний. На стiнах яскравi рушнички  та  напiвзотлiлi
вишивки з материнських сорочок, добутi в тутешнiх матерiв i в  переселенок
iз Захiдно?. ? в тому музейчику також рiзнi подарунки, надiсланi колишнiми
вихованцями школи, що розбрелися тепер  далеко  по  свiтах.  Один  прислав
марки в'?тнамськi, другий - камiнцi з  Уралу.  Вiд  капiтана  Дорошенка  -
ляльки  японськi.  Та  найцiкавiшим   експонатом   музею   був   рiдкiсний
любительський знiмок, на якому можна  було  впiзнати  першого  радянського
космонавта одразу пiсля його приземлення. Це був дарунок рiднiй школi  вiд
того з ?? вихованцiв, чия теперiшня  служба  дозволяла  бачити  космонавта
ранiше i ближче, нiж бачили iншi. Космонавт його був зарослий  i  ще  нiби
змучений польотом, не схожий на того, що смi?тьбя в газетах...  Перед  цим
знiмком Тоня часто зупиня?ться, i Вiталик аж трохи ревнував.
   Школярики виявились досить-таки канючливими, напосiлись, щоб Тоня  дала
для музею i свою фотографiйку: - Бо ви ж тепер  чабанка,  гордiсть  школи,
так про вас учитель сказав...
   Тоня вiдмовила навiдрiз, рано, мовляв, а Демидова жiнка,  зачувши  ?хню
розмову, гукнула вiд сво?? задимлено? лiтньо? кухнi:
   - Може, вам i кабичку оцю  передати  в  музей?  Бо  в  iнших  радгоспах
чабанам уже газовi плитки збираються ставити, а нашому начальству про це й
гадки нема! I вiкна он побитi, зима йде, а шибки повставля? хто? - I  вона
залементувала до дiтей, як до дорослих, як до винуватцiв усiх ?? незлагод,
запаси критики були в не? невичерпнi, а паща  виявилась  такою,  що  дiти,
вiддаляючись iз  сво?ми  трофеями  в  степ,  ще  довго  на  не?  здивовано
озирались.
   ...Працю? Тоня, купа? овець, швидко, спритно i якось аж  сердито,  наче
хоче ?х сво?м рогачиком потопити, працю?, а душа горить, а думки  все  про
Вiталика. Завтра вдосвiта, як вона вижене  пасти  отару,  вiн  уже  по?де,
по?де невiдомо куди i на скiльки. Капiтан Дорошенко забира? його з  собою.
Подейкували про капiтана, що вiн променево? хвороби захопив  в  океанi,  а
вiн ось одужав,  ?де  на  кораблебудiвний  приймати  новозбудоване  судно,
екiпаж новий набиратиме, i  першим  до  складу  майбутнього  екiпажу  бере
Вiталика корабельним радистом. Вiталик був на сьомому небi, коли  капiтан,
одержавши радiограму, запропонував йому це. Примчав вiн до Тонi того ж дня
радiсно-розквiтлий i трохи розгублений:
   - Чи ти як? Може, ти проти?
   Мабуть, вона могла б його стримати, вдержати тут силою  свого  почуття,
сво?? любовi, але Тоня не зробила цього, бо хiба може вона прикувати  його
до себе, коли перед ним вiдкрива?ться океан! Сама  ж  пiдохотила,  сама  ж
разом з ним радiла, мрiяла, а тепер, коли наблизився  час  розлуки,  то  й
рюмси пустила. Тоню аж зло бере на  себе  за  цю  тонкослiзнiсть.  Вiталик
за?де сьогоднi прощатись, а вона неприбрана, як була  зранку  в  робочому,
так i пiсля перерви вийшла працювати в сво?й чабанськiй одежi, хай  бачить
?? такою, як вона ?, в цiй ватянцi i в  чоботях,  забризканих  над  овечою
купiллю... Не бачив вiн ?? ще такою - так хай бачить.  Хай  зна?,  що  всю
зиму цi чоботи мiситимуть тут багнюку, обличчя червонiтиме на стужi та  на
дощах, що руки ?? грубiтимуть та трiскатимуться в роботi, розносячи  силос
важкий та пригортаючи до грудей ягнят запашних, вогкеньких, коли в  кошарi
холодно i ?х треба зiгрiти сво?м теплом. Буде одна. А якщо ж хто дума?, що
Тоня, тiльки вирядивши Вiталика, на другий день побiжить до клубу на танцi
i до не? можна буде залицятись,- ох, дуже той  ризику?!  Так  злящить,  що
луна пiде на всю Центральну!  I  святковi  блузки  та  плаття  похова?,  i
черевики на тонкому каблуцi  пiдуть  на  схов  -  до  повернення  Вiталика
ходитиме в гумi, у ватянцi, у дрантi! Вона покаже вам, калiки XX вiку,  що
й зараз люди вмiють кохати i з вiрнiстю ждати коханих!
   Вiталiй при?хав, примчав мотоциклом уже надвечiр, при заходi сонця,  i,
заставши все чабанство ще за роботою, пiшов просто  до  Тонi,  всмiхаючись
?й. Його нiскiльки не здивувала ?? чабанська роба, а  рогачик,  яким  Тоня
вправно орудувала, навiть  зацiкавив  хлопця,  вiн  попросив  у  Тонi  той
рогачик:
   - Ану, дай i я попробую.
   I хоч хлопець одягнутий уже як для мiста - в тужурочцi чистенькiй  i  в
нових черевиках,- проте, ставши край рову i весело орудуючи рогачиком, вiн
став товкмачити овечат, щоб аж пiрнали у той пiдiгрiтий каламутний розчин.
   Хлопець ще був тут, бiля кошари, стояв над зацементованим ровом, звiдки
розносився запах креолiну, ще був вiн сам часткою цього степу, а вона  вже
бачила його десь на океанських просторах, серед  апаратури  в  радiорубцi,
серед розбушованих хвиль, що б'ють аж на верхнi палуби, бризками стрiляють
в iлюмiнатор... В бурянi далекi рейси пiде вiн, а мiг би  бути  невiдлучно
тут, коло не?. Може, сказати: не ?дь? Ще  не  пiзно.  Нi,  не  скаже  вона
цього. Краще ждати буде, мов отi збур'?вськi .жiнки, що по  пiвроку  ждуть
сво?х китобо?в!
   На час купання знято з  овечо?  ши?  тронку,  i  дiти  чабанськi  тепер
бавляться нею. I Вiталик взяв, подзеленчав, розглядав уважно роботу: мiдна
снарядна гiльза сплющена, зiгнута вдво?, наче побувала в руках  у  якогось
силача. Смерть та?ла в собi, а стала  нiжним  степовим  дзвiночком...  Вiн
знов подзеленчав нею.
   - Звук нашого шкiльного дзвоника нагаду?, еге ж?
   Тоня, звеселiвши, розповiла, як юнi iсторики просили сьогоднi цю тронку
для шкiльного музею, а вона не дала.
   - I вiрно. Чого ?й там пилюкою припадати. Тронка простiр любить.
   - Це ж i ти ?м щось для музею привезеш? - запитала Тоня Вiталика.
   - Я меч-рибу ?м привезу або золоту макрель... Нi, кита голубого!
   - Ночовки чабанськi я ?м  подарувала,-  всмiхнувшись,  сказала  Тоня  i
додала з невластивою ?й соромливiстю та нiяковiнням: - Ще  й  фотографiйку
мою просили, нащо вона ?м? Де вони мене там притулять?
   - Як де? А там, де й космонавт.
   - Таке й скажеш... Степ - он мiй  космос,-  кивнула  Тоня  у  вiдкритий
бурий степ, i в голосi ?? прохопився смуток.
   Вiталiй дивився на не?, присмучену, трохи втомлену, в  одязi  робочому,
згадав, якою безтурботною була тодi в степу, коли чайок напували... Не  та
вже смiхотуха десятикласниця,- iншою стала,  серйознiшою,  новi  обов'язки
мовби наклали на не? свою печать. Не школярка,  а  молода  чабанка  сто?ть
перед ним, що, залишена тут за старшу, тимчасово замiня? батька, а може, й
не тимчасово.
   - Всiх перекупала?
   - Всiх.
   - А тепер?
   - Тепер овечатник утеплятимем. Заходить пора вiтрiв,  туманiв  та  мряк
осiннiх. Днiв коротких та довгих ночей. Ще затемна виходитиме з  отарою  в
степ оця постать дiвоча. По очах оцих  сумовитих,  по  щоках  оцих  нiжних
сiктимуть холоднi дощi.
   Тобi океанськi дороги стеляться, ?й жити тут, на мiсцi, на цих  фермах,
в степах, де люди в тяжкiй  працi  рано  старiють,  зате  довго  живуть  i
викохують дiтей по багато.
   - Я тобi радiограми посилатиму. Часто. Звiдусiль!
   - Добре,- вiдказу? дiвчина.
   Не та, не та зараз Тоня, не вибуха? щомитi веселощами, смуток та?ться в
?? горiхово-карих, але як вiн любить ?? й таку, любить  навiть  ще  дужче!
дужче! дужче! "Нiде нiколи тебе я не забуду! Знай, що  нiхто  так  не  жде
сво?х наречених, як моряки. Всюди ти будеш зi мною. З  найдальших  плавань
до тебе вернусь! А щоб всi тут знали, що нас з тобою ?дна?, так  ось  тобi
моя клятва, хай буде вона ось така!..."
   Хлопець хапа? Тоню й при  всiх  цiлу?,  цiлу?  самозабутньо,  i  мовчки
дивляться на ?хн?  прощання  чабани  та  чабанки  вiд  хати,  i  сектантки
повитрiщалися вiд кошари, i  гнiда  тунеядка-пiдводниця  хустиною  витира?
очi, розчулена на чужу любов.
   Це, власне, й було ?хн? розставання. Був пiсля цього тiльки  даленiючий
стрекiт мотоцикла в степу, та червона  купiль  палаючого  сонця  по  смузi
обрiю, та скупана отара мериносiв на його тлi.
   - Хелло, кептен!
   Це Гриня Мамайчук гука? вiд машини в Дорошенкiв двiр.  Вiн  вiдвозитиме
радгоспiвським газиком капiтана та його тонкошийого юнгу в  Лиманське,  до
причалу. Ще темно, ще тiльки вiдспiвали пiвнi, в небi ще не вигасли  зорi.
Юнга вже тут, щулиться бiля машини, вислуховуючи останнi напучення матерi,
з зата?ним щемiнням душi погляда? на металеву вишку, що вигналась вензелем
антени в небо над бабиним виноградником; мабуть,  поки  при?де  хлопець  у
вiдпустку, то виноград i по нiй, по його вежi, пов'?ться, полiзе туди,  аж
до неба, листатий, буйний, в гронах молодих...
   - Юначе, ти вступа?ш до всесвiтнього племенi матросiв,- плеска? юнгу по
плечу  Мамайчук-некерований.-  Ти  будеш  пiд  Пiвденним   Хрестом.   Тобi
свiтитимуть iншi, вартi уваги сузiр'я. Але й нашог_  _Чумацького  Воза  не
забувай... Сузiр'я нiчим не гiрше за iншi.
   Блiднуть сузiр'я, попелi? небо.
   А капiтан, виявля?ться, не тiльки останнiм покида? палубу корабля,  вiн
останнiм покида? й домiвку. Ось вiн, нарештi, сходить з веранди, вирина? з
сутiнi двору, поряд з ним диба? стара Дорошенчиха.
   - Ти ж там бережи себе, сину,- чути голос старо?.- Бо все можна купити,
а здоров'я не купиш.
   - Не турбуйтесь, мамо, я почуваю себе цiлком здоровим,- чути  капiтанiв
голос.- Травки вашi сво? дiло зробили...
   - Не смiйся, сину, над мо?ми травками... ? в них сила. А до  того  ж  -
сонце наше цiлюще, повiтря степове...
   - А я не смiюсь. Почуваю, що будь-яку медкомiсiю зараз пройду.
   В  голосi  i  в  ходi  капiтана  справдi  була  бадьорiсть,  почувалось
нуртування сил мiцних, вiдмолодiлих.
   - Вручаю ж тобi, Iване, сво? найдорожче,- каже йому Лукiя бiля  машини,
i вся трепеще, i голос ?? клекоче хвилюванням.
   -  Не  турбуйся,  Лукi?.  Все  буде  о'кей,-  каже  вiн  усмiхнене   i,
розцiлувавшись з матiр'ю та Лукi?ю, сiда?  в  газик,  де  в  кутку,  ждучи
дороги, вже занишк i не диха? його майбутнiй корабельний радист.
   Гриня да? газ, машина руша? в свiтанкову сутiнь, залишаючи  обох  жiнок
бiля двору, бiля вкопано? скiфсько? баби...
   Степ ще безмовний, передсвiтанковий, тiльки вiтер свище  понад  шляхом,
що пролiг на Лиманське.
   - Товаришу каштан! - заводить мову Мамайчук.Дозвольте запитання...
   - Прошу.
   - Чи правда, що судно, яке вам приймати,  буду?ться  на  спецзамовлення
Академi? наук?
   - А чому це вас так цiкавить, молодий чоловiче?
   -  Та,  бачите,-  помулився  Гриня,-  дуже  цiкавлюсь,  що  там  у  нас
усерединi... З чого, тобто, склада?ться наше ядро, з яких енергiй? I  якщо
ви в океан, щоб алмазний бур забивати крiзь земну кору, щоб  крiзь  твердь
базальтiв до самого серця планети дiйти, то прошу не забути й  мене:  весь
до ваших послуг!
   - Але ж ви, юначе, наскiльки менi  вiдомо,  в  духовну  академiю  брали
курс?
   - Ха-ха! Тричi ха-ха! - Мамайчук голосно регоче.- Ви теж  повiрили?  Та
це ж було звичайнiсiньке розiгрування, розраховане на майора Яцубу,  i  не
бiльш. Щоб до бороди мо?? не чiплявся, щоб розвивав у собi  хоч  запiзнiле
почуття гумору... Йти в попи - це ж арха?чне,  товаришу  капiтан.  Ви  теж
повiрили? Планету бурити - це iнша рiч!.. Та й навколосвiтня подорож -  це
теж дiло. I запевняю вас, що чим-чим, а вже янтарними мундштуками Мамайчук
не став би по чужих портах  торгувати,  як  це  роблять  декотрi  з  ваших
морячкiв!
   - Не личить мужчинi поширювати плiтки.
   - Чого плiтки? Коли я ще був у мiстi,  в  мене  в  самого  були  друзi,
славнi такi модерняги з матросiв. Купують вони килим, скажiмо, де-небудь у
Швецi?, а при?дуть додому,- заходять в ресторан, килим на стiл, i за вечiр
тим килимом розплатились.
   - З такими настроями на мо? судно краще не потикатись.
   - Ну, з цього погляду ваш юнга-радист нiяко? небезпеки  не  становить.-
Мамайчук вимовив це так, наче Вiталiя в нього за спиною  зовсiм  не  було,
наче безлюдною була темрява брезентово?  халабуди.-  То  такий  моряк,  що
скорiше власних штанiв збудеться, нiж закордонним килимом збагатить рiдний
порт. За це будьте спокiйнi. Ось тiльки як вiн щодо хитавицi  та  морсько?
хвороби? Боюсь, що, тiльки судно колихне, вже вiн вам i SOS закричить!
   - В  нього  в  радiорубцi  буде  про  цей  випадок  окремий  передавач,
аварiйний,- серйозно пояснив капiтан.- В обов'язковiм порядку встановлю?мо
його, згiдно з мiжнародною конвенцi?ю. Та штука включа?ться автоматично...
Будемо, однак, сподiватись, що потреби в цьому не виникне.
   - Скажiть, чи рикшi на свiтi ще '? -  запитав  Мамайчук  зненацька,  аж
капiтан мимоволi усмiхнувся: так  i  кида?  цього  Гриню-некерованого  вiд
земного ядра до рикш...
   - Чого це вас рикшi цiкавлять?
   - Просто не вiриться, що десь люди ще ?здять на  людях.  Один  двоногий
везе  на  собi  iншого.  I   не   iнвалiда,   а   якого-небудь   паршивого
колонiзатора...
   - Бечак -  зветься  такий  велосипед,-  сказав  Дорошенко.-  3  вигляду
невинний собi триколiсний велосипед з коляскою... Але наш моряк нiколи  не
сяде в ту коляску,- докiнчив капiтан, i обличчя йому спохмурнiло. Можливо,
згадались йому чужi портовi мiста,  де  худi  запаленi  рикшi  з  лементом
кидаються до пасажирiв, до морякiв, навперебiй пропонуючи сво? послуги...
   - Це, звичайно, гидко,- згодився Мамайчук.- Я б теж не сiв на те мiсце,
де ще вчора чи позавчора сидiв який-небудь тип зi стеком в руцi. ?здити на
людинi - це не в мо?й натурi! Але ж побачите ви там щось i веселiше?
   - Побачимо ще малолiтнiх вантажникiв, що тягають на собi важкi  корзини
з вугiллям в порту. I безробiтних, що риються на смiтниках. I  дiтей,  що,
пiдстеливши газету, сплять на асфальтах вечiрнiх мiст...
   - Це вже агiтацiя, кептен.
   - Розумiй як хочеш.
   - Може, там зате хоч бюрократiв менше?
   - Не лiчив. А от знаю напевне: дуже-дуже самотньою почува? себе  людина
в тому холодному неоновому свiтi. Доки на ногах  -  доти  ?.  А  впадеш  -
переступлять, i наче тебе й не було.
   - Дух колективiзму - це я визнаю,- буркнув Мамайчук.Це таки в нас ?. Як
сталась ота з вами пригода в  океанi,  то  не  тiльки  ваша  мати-старушка
бiгала на пошту, кептен, все узбережжя ждало звiсток про вас...  Або  коли
цих он двох розшукували, що ?м старе списане судно видалось було  за  Но?в
ковчег...  Всi  племена  таврiв  пiднялись  на  розшуки,  стали  як   один
колектив... Дозволите вжити ароматичного зiлля? - Недбало кинувши на  губу
сигарету, Мамайчук так само недбало креснув до не?  вогником  запальнички.
На правiй руцi в нього при цьому зблиснув перстень. Ходять чутки, що Гриня
та?мно нiбито вже  заручився  з  Тамарою-зоотехнiчкою,  яка  нарештi  таки
прогнала свого п'яндигу i живе тепер сама.
   - Одружу?шся? - запитав Дорошенко.
   - Звичайно,- вiдповiв  Гриня,-  якщо  тiльки  скромна  моя  особа  буде
визнана достойною прекрасно?, душевно досконало? женщини. Як по-вашому, чи
не грiх таку женщину привести в хату,  де  нема  холодильника,  де  ночами
батя-iнвалiд схлипу? та скрегоче зубами ввi снi?
   - Веди,- сказав капiтан i примовк.
   А Гриня невдовзi пiсля цього вже перекинувся думкою  на  тi  нiколи  не
баченi ним архiпелаги,  де  буцiмто  й  нинi  люди  живуть  за  первiсними
законами, не знаючи зiпсутостей цивiлiзацi?, i хоч не мають холодильникiв,
зате ж не вмiють i брехати, лукавити, вбивати, замишляти  одне  на  одного
зло.
   - До них,  до  них  треба  йти  людству  по  науку  життя,розмiрковував
Мамайчук.- Туди, де пiд звуки  тамтамiв  на?внi  дiти  землi  смiються  та
веселяться i не знають, що iсну? на свiтi стронцiй...
   - Ану, стоп!
   Це Вiталiй нахилився до водiя, торкнув його за плече.
   I коли Гринь без заперечень пригальмував, Вiталiй висунувся  з  машини,
став наслухати.
   - Що ти слуха?ш?
   - Чу?те... Тронка десь дзеленчить...

   Гриня був iншо? думки:
   - То вiтер травою свище...
   - Нi, тронка.
   - Нi, вiтер.
   - Тронка!
   Так, не дiйшовши згоди, вони рушили далi. А  капiтан,  глянувши  в  той
бiк, куди хлопець наслухав, виразно помiтив у глибинi степу, на тлi обрiю,
далеку постать чабанську i рель?фно-чiткий пласт отари бiля ?? нiг.
   Вже зовсiм розвиднiлось, коли вони прибули в Лиманське. Зупинились бiля
причалу, i тут при свiтлi дня Гриня постав начисто виголеним,  вiд  бороди
його й слiду не було, зате, виявляючи дух натури, яскравi? на  Гринi  нова
палахкучо-пурпурова сорочка, з якою майоровi Яцубi  тiльки  ще  доведеться
розпочати баталi?.
   Сходило сонце, i вони дивились на нього.
   - Чого ж примовк, Гриню? -  Вiталiй  по-дружньому  обiйняв  Мамайчука.-
Розкритикуй його, оте свiтило.
   - Не можу, отроче, не можу. Навпаки, дивлюся на те ясне свiтило i  кажу
йому: свiти! Моя критика тебе нiколи не  торкнеться...  Бо  був  тут  один
такий, все навколо себе - небесне  й  земне  -  розкритикував,  озирнувся:
нiчого йому не лиша?ться.
   - Скучно стало? - всмiхнувся Дорошенко.
   - Таки скучно. Озирнувся - те не так, те не так, а що ж так?  На  сонцi
плями, на землi негаразди. Що ж робити, що любити?  I  повернувся  вiн  iз
пустель свого маловiр'я в степовий чабанський радгосп - опори  шукати  для
душi...
   - I знайшов?
   - Коли навколо тебе всi трудяться, щось творять, то вiдповiднi  бiотоки
й на тебе йдуть. А  найбiльша,  звичайно,  оздоровлююча  сила  -  це  сила
кохання. Бог - в нiй! Цiлющiсть! Може, в цьому й розгадка того,  що  перед
вами  сьогоднi  тут  не  пощерблений  душею  нудьгар,  а  Гриня-цiльнiсть,
Гриня-гарт, готовий витримати будь-якi перевантаги життя...
   Прибули з моря рибалки з свiжим уловом, стали виходити на берег у сво?х
зюйдвестках, у важких рибальських чоботях.
   Ватаг ?хнiй, чолов'яга богатирського зросту, повагом рушив до капiтана,
простягнув руку:
   - Окозамилювач Сухомлин.
   I не смi?ться. Повнощокий, зарiс рудою щетиною,  i  тiльки  по  лукавих
iскорках очей, що проблискують пiд кущами брiв,  Дорошенко  впiзна?  свого
давнього приятеля, невтомного на рiзнi вигадки Тимофiя  Сухомлина.  Багато
рокiв працював  вiн  директором  виноградарського  радгоспу,  зiрку  Героя
Соцпрацi ма?, а тепер, бач, в зюйдвестцi, в ботфортах рибальських, що аж у
пiсок ними вгруз. Вiд нього пахне рибою й морем.
   - Бичкiв половлю?ш? - мружиться Дорошенко, потискаючи  руку  колишньому
сво?му однокашниковi.
   - Не доплавав? А мороз ото на скронях?
   - Одне другому не заважа?.
   - А я б на тво?му мiсцi... Ну куди тобi звiдси: глянь,  яка  благодать!
Лимани, коси, острови...
   - Тиха, безбуряна заводь,- iронiчно кида? Мамайчук, що,  сплiвши  ноги,
сто?ть бiля машини.
   - А що ж, як i заводь? - насторожився Сухомлин.
   - Для кого заводь, а для кого берег Свiтового океану.
   I Мамайчук оберта?ться до Сухомлина спиною, яскравiючи  на  весь  берег
пурпуром сво?? сорочки.
   Дорошенко вбира? поглядом простiр лиману. Цей блиск води, ?? чар, свiже
дихання... Справдi, гарно тут. I бiлi пiски берегiв, i ця тиша немiряна, i
ласкавий степовий вiтерець. Наче в доторковi жiночо?  руки,  ?  щось  таке
невимовне нiжне для нього в цих  бризах,  освiжаючих  вiтерцях,  що  вiють
вдень з моря, а вночi з сушi i що мовби ?днають  у  вiчнiм  круговоротi  i
море, й степи... Але з чим порiвняти оту заобрiйну далеч, що  ма?  в  собi
таку звабу i виклика? такий злет  душi!  Так,  це  тiльки  берег  Великого
океану, заповiтне мiсце, звiдки чути поклик просторiв, неспокiйних  дорiг,
що, зда?ться, й з смертно? постелi пiдняли б Дорошенка... Ще в  океан,  ще
хоч один рейс, навiть якщо вiн i буде тво?ю лебединою пiснею!..
   - Створимо юшку,- каже Сухомлин, вибираючи найкращих бичкiв-кнутiв,  що
лисняться уже  в  кошиках  серед  битого  льоду.  Вибрав,  вiдiйшов  вбiк,
заходжу?ться лаштувати вогнище.
   Рибалки тим часом вивантажують решту риби, розвiшують на пакiллях мокрi
сiтки.
   Дорошенко пiдходить до Сухомлина i,  присiвши,  береться  разом  з  ним
чистити кнутiв.
   - Ну, розкажи ж, як це сталося? - запиту?, коли вони зостались  удвох.-
Як це ти в окозамилювачi пошився?
   -  Труджусь,-  басить  Сухомлин.-  Ловлю  рибку   для   всiх   громадян
Радянського Союзу.
   - Славнi батоги,- розгляда? Дорошенко бичкiв свiжого улову,- половив би
i я.
   - Так чого ж - будь ласка. Приймемо.
   - Iншим разом... Пiду ось поплаваю  ще.  Сухомлин  безболiсно  сприйма?
запитання. Спокiйно чистячи рибину, почина? повагом розповiдати про те, як
на автомобiльних скатах погорiв, на тих скатах, що незаконно  закупив  був
?х цiлий контейнер десь аж на сибiрськiй новобудовi;  потiм  насмiшкувато,
мовби   глузуючи   з   себе,   розповiда?   притчу   про    виноградарську
комсомольсько-молодiжну ланку, що нею вiн на нарадах козиряв, хоч та ланка
складалася в основному з таких комсомолок, у яких уже й онуки були...
   - Отак я жив. Отаким був. Дiляцтво живий свiт  було  заступило.  Жив  у
станi тако? нагвинченостi, що людей не помiчав, себе не бачив. Тiльки  тут
оце й людиною себе вiдчув, Iване... Уявити  не  можеш,  що  це  таке  бути
директором, та ще винрадгоспу. Стiльки тих дегустаторiв  на  свiтi!  ?дуть
звiдси, ?дуть звiдти, ведеш ?х у  пiдвали,  пригоща?ш,  а  декотрий  ще  й
канiстру пiдмостить - наточи й додому! А тодi на всiх активах ще тебе ж  i
чихвостять, як Сидорову козу!
   - Але ж i Героя таки дали?
   - Який з мене Герой? Хiба що за телефоннi дзвiнки, ?х справдi не  кожен
витримав би... На квартирi в мене телефон, це ж так належить  директоровi,
i, уявля?ш, всi дзвiнки - чи з бригад, чи з району, чи  з  мiлiцi?,  чи  з
"Заготскоту" - всi через тебе! Серед ночi тарабанять, викликають,  круглий
рiк штурми, аврали,  нагiнки.  З  кожно?  наради  поверта?шся  в  синяках,
влiплять доганяку отак, за будь здоров. I то життя? Дiти повиростали, я ?х
майже й не бачив. Книжки нiколи було почитати. Ось тут,  в  рибартiлi,  як
став сторожувати,тiльки й начитався вволю. Влiтку, поки козакував одинцем,
стерiг рибальську хату  отам  у  затоцi,  цiлий  унiверситет  пройшов.  За
скiльки рокiв уперше над сво?м життям мав змогу подумати. Та  невже  ж  це
ми,  думаю,  степовики,  потомки  могутнiх   антiв   Поднiпров'я,   ста?мо
окозамилювачами? Невже ж це  ти,  товаришу  Сухомлин,  совiсть  на  медаль
промiняв? Як пiшло викриття окозамилювачiв, повiз я медаль у райком, хотiв
здати. Сам, кажу, здаю. Не прийняли. Носи, кажуть, на здоров'я, коли дали.
Бо не зовсiм  же  вона  замогоричена,  ти  таки,  як  вiл,  трудився...  ?
окозамилювачi злiснi, непримиреннi, вони ще  й  зараз  лютяться,  а  я  по
щиростi кажу: спасибi. Спасибi тим, хто вивiв мене на  путь  праведну.  Та
хiба тiльки мене? Як ото пiсля градобою колоски на нивi  пiдводяться,  так
зараз пiдводяться, вiдходять душею люди пiсля того, що було.  Тiльки  який
зовсiм уже зламаний, то так i зостанеться лежати, приплесканий у  багнюцi.
Вiриш, душею поздоровшав. Аж сам дивуюся тепер: як мiг до тако?  ганьби  -
до приписок - дожитись? До того дiйшов був, що  всякий  непотрiб  напував,
загощав, щоб тiльки слави добути. А що та слава?.. Якось у мiстi в галере?
картину бачив: дiдуган отакий, як би й я, тiльки босий, голий-голiсiнький,
iз крильми на спинi. Мчить кудись. Довго метикував я, поки  догадався,  що
то ж алегорiя, то ж у такий спосiб Час намальовано, бо Час - старий i  Час
летить, мов на крилах... Хрести, ордени, медалi - купою на  землi,  i  той
крилатий дiд безжально топче ?х босою сво?ю ногою, бо слава  для  нього  -
нiщо. Топче купу монет, рiзних там  динарi?в,  попира?  ?х  ногами,  бо  й
багатство для нього теж нiчого не варте. Бережно  тулить  до  грудей  лише
книгу, на якiй написано: "Iстина". "Iстина" - тiльки вона йому дорога!  За
все найдорожча!
   Дорошенко слухав i не впiзнавав колишнього Сухомлина. Кiлька рокiв тому
бачив вiн його заклопотаним, очманiлим, задуреним безлiччю  справ.  Навiть
поговорити з ним до ладу не  змiг,  бо  Сухомлин  саме  тодi  ждав  яко?сь
комiсi?, почував себе, як на голках,- вибачився  й  помчав  у  виннi  сво?
погреби сам наводити ажур... Задобрював,  комбiнував,  пiдмазував  -  весь
свiт його тодi до цього звiвся... I ось тепер Дорошенко бачить перед собою
людину мовби вiдроджену, з оновленою, розкрiпаченою душею...
   Давши лад рибi та снастям, пiдiйшли до них рибалки, стали жартувати над
Сухомлином, що добрi, мовляв, з окозамилювачiв виходять юшковари...  Ватаг
не ображався.
   - А ви що, знову в рейс? Знов розгорта?те парус? -  зверталися  рибалки
до капiтана i, дiзнавшись, що вiн забира? з  собою  ще  одного  степовика,
обступили знiяковiлого Вiталiя, стали давати хлопцевi рiзнi поради:
   - Ти ж там не осором нас!
   - Держи фасон!
   - Ти ж зна?ш, скiльки наш край капiтанiв дав. I вони беруться по iменах
перелiчувати сво?х  славетних  землякiв  -  капiтанiв  далекого  плавання,
китобо?в, гарпунерiв, а заодно з ними стали називати ще й знатних  чабанiв
та механiзаторiв, спом'янули й  генерала-двiчi  Героя  Радянського  Союзу,
який хоч i не був моряком, зате був родом звiдси, з Лиманського.
   - Да?мо, да?мо кадри для моря,-  присолюючи  юшку,  гомонiв  Сухомлин.-
Недаром же дiди нашi на морi  козакували  i  саме  Чорне  море  називалось
Козацьким.
   - Ну, тебе ж там купатимуть на екваторi,- застерiгали Вiталика,- це  не
страшно. А ось коли посилатимуть до боцмана, щоб випросив у  нього  шматок
ватерлiнi?, то тут спершу подумай.
   - Або ще заставлять кнехти зрушувати з мiсця, так ти подивися пильнiше:
.яка там  основа...  А  то  iнший,  довiрливий,  почне  над  тими  тумбами
тужитись, аж очi йому рогом вилазять.
   - Було колись, було,- каже роздумливо  капiтан,-  коли  ми  парубчаками
приходили найматись  в  матроси.  I  над  кнехтами  силкувались,  i  котли
пробували пересувати. А тепер, екзаменуючи таких, як вiн,- капiтан приязно
кивнув на Вiталика,- будьте самi обережнi... Бо вiн не  пiсля  букваря  до
вас... Вже й електронiка, i кiбернетика, i тонкощi радiотехнiки - все  пiд
отим картузиком ?.
   З батькiвською нiжнiстю дивився капiтан Дорошенко на хлопця, що  аж  на
очi  напустив  козирок  сво??  кепочки.  У  ньому,  притихлому   й   трохи
соромливому, впiзна? капiтан свою давню юнiсть, що прийшла колись босою на
цей причал, прийшла  з  торбинкою  за  плечима,  латана,  батрацька...  Зi
скромним набутком виходила колись твоя юнiсть на золоту лiнiю життя, а  ця
йде освiчена, озбро?на знаннями, i хоч багато що рiзнить вас,  багато  мiж
вами несхожого, але ж ?дна? вас найголовнiше - жага  працi,  сила  любовi,
поривання душi...
   - В якi ж рейси берете ви нашого степовика? - допитувались рибалки.- Чи
правда, що повезете в океан водневу бомбу топити?
   Капiтан Дорошенко задумався, стояв посуворiлий, серйозний. "Друзi  мо?.
Ви не чули звуку лiчильникiв Гейгера, не бачили ру?н Хiросiми,  але  думки
вашi про те, що й мо?... Малою ста? планета, а людина велетнем стала. Вона
може зруйнувати це небо, хоча й не  може  його  створити  знов.  Спроможна
спалити хмари, що ото рожевiють на сходi, але знову  не  витворить  ?х.  У
владi людини - отру?ти повiтряну оболонку планети, отру?ти  води  океанiв,
хоч потiм очистити ?х вона вже нiколи не зможе... Але якщо може людина так
багато, то пiд силу ?й i припинити все це! Сто?мо  на  тому  рубежi,  коли
планета, цей чудовий корабель людства, потребу?  захисту...  I  для  цього
хочу жити. Скiльки житиму, кожне дiло мо?, кожен крок буде проти бомби.  I
коли Вiтчизна накаже потопити ?? - вважатиму це вiнцем свого життя..."
   Сухомлин ще не доварив юшки, як до причалу прибула  учбова  мотопарусна
яхта  з  кораблебудiвного,-  вона  прибула  за  капiтаном  Дорошенком.  На
мотопаруснику  -  майбутнi  мореплавцi  у  робах,   все   молодi,   веселi
хлопцi-практиканти, що  самi  цю  яхту  й  будували,  самi  й  викликались
доставити нею на завод прославленого капiтана Дорошенка.
   Незабаром капiтан iз сво?м  юним  радистом  уже  був  на  борту,  серед
практикантiв; причал зрушився з мiсця й поплив од них  разом  з  кремезною
постаттю Сухомлина, з казаном на триногах, з рибалками  у  зюйдвестках,  з
Гринею Мамайчуком в розпалахкотiлiй сорочцi...  Хати  й  тополi  попливли,
Лукiя i мати, чабани й отари, i весь степ поплив...
   Туго набито паруси, дужий i рiвний вiтер легко жене яхту по водi.
   Буде ще пiсля цього простiр лиману, i вiтер попутний, i  бiла  заметiль
чайок над головою, аж поки виникне на  обрi?  заллятий  сонцем  заводський
берег i перед очима капiтана з'явиться судно, що жде його на стапелях.
   Добре вiн зна?, здавна зна?  ту  степову  корабельню.  Весь  величезний
берег у високих кранах, а в ?хньому чорному  лiсi  жеврiють,  мов  червонi
велетенськi  вогнища,  закладенi  кораблi.  Крани,  червоно-палаючi  борти
будованих суден i зелень тополь!  Вся  територiя  заводу  в  пiрамiдальних
струнких тополях, усi цехи... Он вiн, його красень, височi? над  тополями,
на залiзобетонному стапелi, грудьми до сонця, до  океану!  Ще  кипить  там
зараз  робота,  величезний  колектив  кораблебудiвникiв,   друзiв   тво?х,
знайомих i незнайомих, невтомно, день за днем  буду?  це  судно,  що  його
вести крiзь бурi, крiзь шторми та урагани -  тобi.  Розмiреним  будiвничим
гуркотом зараз повниться та степова корабельня, виру? там  трудове  життя,
луна? скреготом, ударами, шумом молотiв,  сичанням  газових  рiзакiв,  б'?
слiпучими спалахами i зорепадом електрозварки... Кожен творить щось  сво?,
робить нiби мале якесь дiло: той зварю? шви, той перевiря? ?х (коли  треба
- рентгеном!), той фарбу?, високо зiп'явшись i ганяючи шариковою щiткою по
випуклостi борту або пульверизатором насiва? фарбу,  жiнки  клопочуться  з
iзоляцiйним матерiалом, з отi?ю самою синтетичною  скловатою,  захищаючись
вiд ?? гостро? пилюки марлевими пов'язками, ще  iнший  хтось  уже  оснащу?
рубку радiоапаратурою, встановлю? навiгацiйнi  прилади,-  а  в  цiлому  як
вершина, як апофеоз всi?? ?хньо? працi вироста? цей красень корабель.
   На спускових дорiжках невдовзi уже змащуватимуть полоззя салом, не  тим
салом, що ним любили закушувати чумаки, а спецiальним технiчним,  що  його
привозять сюди в бочках i  на  територi?  заводу  перетоплюють,сала  треба
величезну кiлькiсть на кожен спуск.
   А коли наста? день спуску - вiн вилива?ться тут у справжн? свято труда,
тисячi людей напружено стежать  за  творiнням  рук  сво?х,  з  хвилюванням
слухають, як серед глибоко? тишi лунають по  радiо  останнi  розпорядження
спусковiй командi, що працю? на очах у всiх, працю?  чiтко,  злагоджено  i
нiби навiчно. Ключами розгвинчують блоки, вибивають  молотами  клиння,  аж
поки все звiльнено, i вся споруда корабля, пiднята  на  високому  стапелi,
утриму?ться  вже  тiльки  двома  курками,  i  трос,  що   зв'язу?   курки,
натягу?ться струною...
   - Рубай курки!
   I здригнеться тодi на  стапелях  цей  молодий  океанський  велетень,  i
плавко, величаво  посунеться  по  змащених  полоззях  з  територi?  заводу
назустрiч водi, назустрiч океановi...
   Вперше  бачить  Вiталiй   цю   величезну   майстерню   кораблiв.   Усiм
найпота?мнiшим,  самою  душею  вiдкрива?ться  йому  завод,  не  може  очей
вiдвести хлопець вiд новозбудованого красеня  корабля,  що,  наближаючись,
швидко росте, уже в пiвнеба  вироста?  перед  ним  на  стапелях.  Наче  не
водяний, а який-небудь космiчний гiгант нацiлився грудьми сталевими в небо
для старту. Де ж побува? на ньому Вiталiй? З яких океанiв,  з  яких  широт
посилатиме в ефiр сво? вiстi? Та зна?: хоч де  буде  вiн,  хоч  пiд  якими
сузiр'ями, всюди йому як позивна мелодiя степового рiдного  краю  нiжно  й
сумовито дзеленчатиме тронка.

   1960-1962

Популярность: 50, Last-modified: Sat, 31 Aug 2002 10:39:32 GMT