Олесь Гончар. Тронка ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" http://www.ukrlib.km.ru/ ? http://www.ukrlib.km.ru/ OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ I. ТИ ЛIТАЙ - Нiщо менi так не пахне, як наш степ,- каже молодий Горпищенко, льотчик реактивно? авiацi?, при?жджаючи до батька-чабана у вiдпустку. I якось так випада? щоразу, що батька заста? вiн не в хатi i не в кошарi, а в степу, просто серед пасовища, де старий сто?ть коло отари з гирлигою, в черевиках солдатських i в усiх сво?х чабанських обладунках: пояс, а на поясi джермало, що дiсталось йому у спадок ще вiд дiда-чабана, i рiг баранячий з нафталiном - рани вiвцям присипати, i пляшка сумiшi креолiну з дьогтем - теж для го?ння ран, i, звичайно ж, ножицi, щоб простригати вiвцям очi, бо, бува?, Так позаростають, що й шпичакiв не бачать, проколють очi об них. Чабан Горпищенко собою незавидний, але в степу вiн якось далеко видний. Низькорослий, осадкуватий, прогартований вiтрами, шкiра на ньому пропечена, як шкураток, а очi вже сивi од старостi чи вицвiли вiд сонця та вiд неба, i самi вони мають барву вилинялого степового неба. У всеозбро?ннi поста? перед сином старий Горпищенко. Про таких чабанiв кажуть, що вiн природний чабан, i хоч ростом його природа й не щедро дарувала, але тим вразливiший вiн, коли йдеться про його батькiвську честь. З суворою гiднiстю i навiть настороженiстю жде вiн, поки син, вставши з газика, пiдiйде до нього, зiрко стежить, чи син не зробить якогось промаху, чи не образить його чимось, не порушить давнього звичаю. I хоч сином його в радгоспi пишаються, бо знають, що вiн льотчик неабиякий, сьогоднi реактивний сокiл, а завтра, може, полетить на такi планети, де нi отар, нi степiв не буде, проте батька й це не виводить з рiвноваги, вiн сто?ть i з суворiстю жде належно? синово? шани, а перед ним його гирлига з мiдною, рясно розгравiйованою брейцарою. А коли вже син поздоровка?ться i промаху нiякого в етикетi не зробить, тодi вицвiла текуча блакить батькових очей враз налива?ться нiжнiстю. - Не забув? - ставить вiн перед сином гирлигу, де на брейцарi викарбувана з дитинства знайома синовi кудлата чабанська вiвчарка.- 3 яких частин склада?ться гирлига, ану? - Брак, барнак, брейцара i держак! - чiтко вiдповiда? син, i цим йому вже забезпечена симпатiя старого на весь час вiдпустки. Хто незнайомий глянув би збоку на них, аж неймовiрним йому здалося б, що цей щуплявий, до чорноти просмалений сонцем чоловiчок дав життя цьому бiлявому ставному юнаковi, який виструнчившись сто?ть перед ним. Син усмiха?ться, розглядаючи батьковi обладунки. - Здорово, га? - зверта?ться вiн до сержанта-водiя, що теж, злегка усмiхаючись, вигляда? з кабiни газика. Хто-хто, а син зна?, що добра половина цих обладункiв в звичайний час зосталася б лежати вдома, бо нiчого зайвого чабан не вiзьме в таку спеку носити з собою по степу, а якщо вже вiн так спорядився, якщо вже оту мiдну напiвстерту брейцару начищено до блиску, то це ради зустрiчi з сином, то це для того, щоб у таку врочисту мить батьковi було чим погамувати його чабанське й старiстю не притуплене честолюбство. Стоять вони удвох коло отари в степу - один той, що все життя пiшки ходить по землi, другий, що пiвжиття проводить у небi; один з гирлигою, жезлом пастуха, що засвiдчу? приналежнiсть до найдавнiшого фаху людського, а другий з емблемою у виглядi крил на кашкетi, хоча найпрудкiшi крила вже не можуть зрiвнятися з тими швидкостями, на яких вiн живе. Стоять, а бiля них збилася жаркою купою отара, збилася густо, в щiльник. Бруднувато-бiлi, вже остриженi мериноси надсадно дихають, ховають голови вiд спеки у власну тiнь, а за ними степ, i степ, i марево маревi?,- марево чи синява неба спустилася до землi, млисто розсiялась серед просторiв. Навiть того, чи? життя мина? в небi, цей степ вража? сво?м безмежжям, блиском, слiпучiстю - сонце таке слiпуче тут свiтить, нiби ти опинився на якiйсь уже iншiй, ближчiй до сонця планетi. I все тут пахне. I хоч пахне не стiльки якимись там особливими пахощами степового рiзнотрав'я, бо траву тут майже геть стирловано, одначе син таки каже iстинну правду, що нiщо йому так не пахне, як цей степ, навiть коли вiн пахне просто гарячим ло?м отари, батьковим чабанським духом та вiдкритою навстiж сухою кошарою, яку зараз посилено дезинфiку? сонце. Одна з овець забентежилась, почала мекати в бiк кошари, i льотчик, глянувши туди, помiтив, як мiж кущами кураю стриба? щось схоже на зайченя. Стриба? невмiло, натужно, стрибне i впаде, наче пiдстрелене, потiм зводиться знов. - Отож, кажуть, бог ?,- загомонiв батько.- А де ж вiн ?? Хай ми прогрiшили, а ягня? За що його вiн скалiчив? Жваво, майже пiдбiгцем старий чабан кинувся до ягняти, взяв його на руки, принiс, поклав до вiвцi, i вона одразу заспоко?лась. - Бач, як ноженята йому покрутило. Iншi бiгають, вибрикують, а цього щоразу треба пiдносити до матерi, само не встига? за сакманом... - Це ж чого воно таке? - Таке вродилось, та ще й не одне: тро? таких калiчок в сьогорiчному окотi...- Старий враз насупився, похмарнiв.- А в Японi?, я чув, дiтей тридцять тисяч калiчками народилось, це правда? Син промовчав, нiчого не вiдповiв. Помiтивши, що водiй жде розпорядження, льотчик вiдпустив його, сказав на прощання: - До завтра. Чабан насторожився: до завтра? Чому до завтра? Оце така вiдпустка? Старий ще бiльше насупився, але доскiпуватись не став: той же чабанський гонор не дозволяв йому бути причепливим, лiзти не в сво?. Син тим часом став розпитувати про життя, i батько, заохочений його цiкавiстю, незабаром гомонiв уже про те, що найдошкульнiше його пече: про настриг вовни в цьому роцi та про випаси, що ?х дедалi скорочують, принагiдне вилаяв начальство, яке, мовляв, не прислуха?ться до чабанiв. - Худоби щорiк бiльша?, розвели ?? стiльки, що ферми трiщать, а прийде зима - годуй чим хочеш. Хiба ж не було, що корiв шлангами пiдв'язували до бантин? Пiдв'яжуть та ще пробують i до?ти! Отак хазяйну?мо,розпалювався старий.- Навеснi, коли зовсiм прикрутило, при?здить порадник з областi: камкою годуйте! Сiчiть, здобрюйте i годуйте. А то спите тут, вишуку?те. Стiльки морсько? трави пропада? по узбережжю, а в них худоба дохне! - Та худоба ж камки не ?сть! - здивувався син.Вогонь i той ?? не бере. Бензином, бувало, обiлл?мо, бензин обгорить, а камка вся цiла... - Отож такий "новатор"... Ну, я на глум не пiшов, не став дурну ?хню камку збирати... Зовсiм хотiв уже був кинути чабанування та перебратися жити на Центральну, занiс був i гирлигу директоровi в кабiнет: кому передати, кажiть? Та тiльки нiкому й передати, бо не густо тепер вас, охочих до чабанування. Молодi? Вони начабанують! Йому аби верхи на велосипедi отару завертати! На кожнiй руцi в цього по годиннику, один спiшить, другий вiдста?, так вiн погляда? на той, що спiшить, по ньому пасе... А ми ж не вiчнi. Нас не стане, кому оцю,- батько аж сердито пристукнув об землю гирлигою,- кому ?? передати? - То, може, менi? - посмiха?ться син на батькiвську мову. Старий пильно дивиться на нього, на його кашкет. - Нi, ти - лiтай. I пiсля мовчанки знов: - Тобi - лiтати. Неквапом рушають вони до сво?? чабансько? оселi, рiвно, обоплiч ступають по цiй твердiй забучавленiй землi, де льотчик ще, зда?ться, недавно бiгав чабанчуком. Рiдна сива земля чабанська... Дикi конi гасали по нiй iз правiку... Чумацькi мажари з кримською бiлою сiллю важко рухалися по нiй... Мiтлиця пiд ногами тече, тонконiг, типчак. Нема тут болiт, нема мерзлоти, твердь цiлинна, спресована вiками... Така твердь, що могли б звiдси й мiжпланетнi кораблi стартувати. Осторонь кошар, на белебнi, височить кущик тополь, бiлiють чабанськi будиночки; там уже бiганина, метушаться жiнки-чабанки, пiр'я летить аж у степ, i чути дзвiнкий, дiвочий, безтямно-радiсний крик: -Ура! Петрусь при?хав! I вже мчить звiдти сестра Тоня, летить, зблискуючи колiнами, попереду всiх, а за нею, як хвiст за кометою, - гурт малечi. Розрум'янена, ошаленiла, Тоня з розгону налiта? на брата, кида?ться йому на шию, i вже брат, жарко обцiлований, вихопившись, як з полум'я, вiдзнача? про себе, що сестра таки здорово пiдросла за час його вiдсутностi, стала зовсiм уже пiддiвком. Налита, туга, мов вишня, очi горять, стрiляють блиском, а волосся вже накрутила на головi по-модному. Широко, в один захват кинула очима по степу. - Де ж таксi? - А я цього разу не на таксi. - Газиком? З полiгона дали? Ну, а коли ти вже прилетиш до нас, Петрику, на сво?му? На тому, що швидше звуку? -- Колись таки прилечу... - У нас же ? де сiсти, глянь! I вона обвела рукою степ, де свiтлий океан марева розлився. Вся трепетно-збуджена, Тоня вихоплю? в брата з рук його дорожню валiзу i мчить з нею вперед, раз у раз озираючись весело на брата, а русяве пухнате волосся вже розпустилось i метля?ться ?й на плечах. - Клопiт з. нею, та й годi,- каже батько з невдоволенням, бiльше вдаваним.- Ото як накудляла... То кiнським хвостом пiднiме, то розпустить, як утоплениця... Хiба ?й екзамени в головi? На подвiр'? повно малечi, чабанчукiв та чабанят безштанних, повно качат, курчат та кролят, чабанськi собаки лащаться, всюди пiр'я бiлi?, а над пiр'ям, над курчатами-качатами, над вiдкритою лiтньою кухнею-кабичкою, що вся шкварчить i пашить,- над усiм цим яснi? добра, всеобiймаюча материна усмiшка. Мати. Вона всмiха?ться, а сонце вже iскриться в краплинах слiз на щоках, повнi розчервонiлi руки мати похапцем витира? об фартух, губи ?й дрижать хвилюванням i шепочуть уже щось найпестливiше, найнiжнiше, i, пiрнувши в тепло ?? грудей, льотчик на мить переста? бути льотчиком, i нема за ним вздовж i впоперек облiтаного неба, нi шалених надзвукових швидкостей, нема нi команд, нi тривог, нi небезпек, а ? тiльки затишок i насолода вiднайденого щасливого дитячого свiту. Та це тiльки митт?ве, потiм знову все ста? на сво? мiсця, i вiн перед нею вже при?жджий льотчик, майже гiсть, i мати, погамувавши кипiння сво?? радостi, терпляче жде, поки син здоровка?ться з чабанами та чабанками. Ось вiн розмовля?, жарту? з Демидом та Демидихою, у яких дiтей купа, часом при?жджi думають, що внуки Демидовi, а це все його сини... Потiм льотчик знову коло матерi, i вона ма? змогу повести його по двору, показати копичку сiна, що батько накосив i приберiг спецiально ради нього, бо обо? вони знають, як любить син спати на сiнi, потiм цiлою родиною оглядають топольки, що зеленiють такою густою соковитою зеленню, яко? нема? й близько в цьому голому, рано вигоряючому степу. - Як там з неба ?х... чи видно? - пита? батько. - Видно,- вiдповiда? син, розглядаючи тополеве вiття.- Славнi топольки, гарно пiдросли. I наступного лiта вiн оглядатиме ?х, мiрятиме оком, тiльки тодi тополеве гiлля розiв'?ться ще бiльш. В той рiк, як пiшов син в авiацiйне, посаджено цi молодi топольки. Лише степовик зна?, як нелегко ?х викохати тут, у степу, на вiтрах. Та викохав чабан Горпищенко, поливав, напував колодязною водою. Бо для того ж i посаджено, щоб росли, щоб син бачив ?х з неба! Розрослись тополi, роззеленiлись. Пiднялись вище хати чабансько?, на весь степ стали виднiти, i всi тутешнi льотчики добре знають, як свiй орi?нтир, цю чабанову тополину зiрку. Впiзнають ?? й льотчики сiльськогосподарсько? авiацi?. А надвечiр мiж тополями, де затiнок трима?ться цiлий день i степова трава хвилястими рунами лежить по землi, стоять столи на честь льотчика, а за столами сидять чабани. Вже випито першу чарку, i молодий, вiдварений по-чабанськи валашок пару? в мисках, в тих самих мисках, з якими старий Горпищенко нiяк примиритись не може, бо по чабанському звичаю тузлук треба ?сти, як вiн каже, тiльки з дерев'яних ночовок. Вiн i сьогоднi довго змагався з жiнками з цього приводу, погрожував позмiтати геть зi столу ?хнi тарiлки та виделки, i тiльки пiсля того, як виявилось, що дiдiвськi дерев'янi ночовки вже розсохлися, старий пiшов на поступки цивiлiзацi?. Вiн i сам тепер нарiвнi з iншими ?сть iз тарiлочки, що йому, нiби для жарту, ставила Тоня. А мати все пригоща? сина: - Ось тобi хрящик... Ти ж любиш,-пiдкладае вона йому гарячо? найнiжнiшо? баранини, пiдсову? юшку, де вiдварена цибуля плава? кiльцями, i льотчик, ласуючи тузлуком, солонцюючи густою щербою, шанобливо слуха? батькову мову. - Я - давнiй,- гомонить старий атагас.- Я звiдти, де пiшки ходили. Де на волах ?здили. На конях гасали. Вiтер! Птах! - то було найшвидше. А ти ось тепер в сталь загорнешся - i в небо, як снаряд. Зблиснеш, наче та ракета,- i вже тебе нема. - А хiба ви, тату, бачили ракету? - смiшливо пода? голосок Тоня. Чабан глянув на дочку суворо, виждав тишу. - Бачив. I хоч присутнi тут вперше це вiд нього чують, але нема в них недовiри: хтозна, може, й бачив. - Яка ж вона, тату, ракета? - А така, як i його лiтак,- кива? старий на сина.Опецькувата, блискуча... Викапаний лiтак, тiльки крила обрубанi. Корнiй, чабан право? руки, зсутулений, зморщений, як стручок, хоча лiтами й не старий, вважа?, певне, що зараз саме час наскаржитись льотчиковi на свого сусiда - полiгон (в Корнiя це вже стало звичкою - на все на свiтi скаржитись). - Скажи ти ?м, Петре,- в тебе ж там повно дружкiв на полiгонi,- хай не забороняють нашим отарам далi на ?хнi землi ходити,- каже вiн кутуляючи.- Бо ранiш таки давали трохи вольготностей, а це вже ось з мiсяць межу переступати не смiй... Уралову, начальнику полiгона, скажи, вiн же тобi друг. - Що ж я йому скажу? - посмiха?ться льотчик.- Щоб дозволив вам з вiвцями пiд бомби лiзти? - Послухай Корнiя, вiн тобi наплачеться, - каже весело батько.- Звiдусiль йому утиски, кривди, а як чарку вип'?, так сам перший у бiйку лiзе... - Дарма що ото голова iне?м взялась,- додала Корнi?ха, - а на Центральнiй недавно так розбушувався, що дружинники й такого хотiли остригти, менi вже вiдбороняти довелось... - Через те, Корнiю, й на полiгон тебе не пускають, що ти забiяка, а там люди мирнi,- завершу? чабан Горпищенко, i всi смiються, Тоня тим часом, нахилившись до матерi, шепоче ?й в захватi: - Гляньте, мамо, ?й же ?й, в нашого Петруся гагарiнська усмiшка! Це в них тепер, видно, мода така... - Тобi вже й мода... Вiн завжди так усмiхався,- тихо вiдповiда? мати, а сама не може вiдвести очей вiд сина, що, скинувши кiтель, сидить у сво?й зеленiй льотчицькiй сорочцi з таким же зеленим галстуком, що вiн його собi дозволив тiльки трохи послабити, сидячи за столом. Усмiшка усмiшкою, а отi раннi залисинки, що з'явились на лобi, найбiльше тривожать матiр. Кажуть, що льотчики та пiдводники рано лисiють, не вiд легкого то, певне, життя. Як вiн живе? Яка його робота? Куди вiн лiта?, що його раду? i що смутить - нiчого про це матерi невiдомо. Як вiдгомiн неспокiйного синового життя, чу? вона тiльки щоденний гуркiт у високостi, грiзний, могутнiй, що нiби рве, проламу? небо. Досi нiяк не може мати звикнути, що небо, ясне, приморське, над нею весь час гуркоче. Влiтку i взимку. Вдень i вночi. I людям всього радгоспу, всiх вiддiлкiв (що вона ?х по давнiй пам'ятi ще зве хуторами) доводиться вiчно жити пiд цим бентежливим гуркотом. I хоч iншi уже, може, до цього й звикли, вважають це природним, адже поряд полiгон, до якого здалеку летять чи?сь сини на свою грiзну роботу, а вона, льотчицька мати, все ж нiяк не може звикнути до цих гуркотань, вибухiв, струсiв. Вона ж бо ще пам'ята? iнше небо, те небо, що озивалося до людини тiльки перекатами грому, протягом лiта тiльки орли в ньому та шулiки кружляли тихо, беззвучно. Коли квочка занепоко?ться i курчата грудочками покотяться по двору, так i пильнуй,то вже в небi орел чи шулiка завис. - Супутники... Ракети... А менi ще ж впомку, як ми побачили вперше яроплан,- каже Демидова мати, стара костиста жiнка, до яко? туляться онуки з обох бокiв.- На панськiм току саме молотили, а вiн летить... I молотарку спинили, сто?мо, та хрестимось, та все дивимось, як вiн поволi-поволi по небу пролiта?... - А тепер блись! гурк! - i вже вiн там, де мороз сизий, хоч на землi в цей час жарота сорок градусiв,- аж хвальковито виголошу? за сина Горпищенко-чабан.- Менi, чабану, i то дух перехоплю?, коли вiн ото вгору на небо дереться... Сто?ш, дивишся, а вiн полiз i полiз кудись аж на сьоме небо... Росте сила, ростуть швидкостi, та тiльки чим воно все це скiнчиться, сину? - А тим,- таму? посмiшку син,- що лiтатимем ще швидше. I далi. I вище. Може, навiть зовсiм без крил. А крила нам зостануться лише на спомин, як вам брейцара. Або як морякам зостались на спомин вiд минулих часiв паруси. Чабан лiво? руки Демид, контужений з вiйни i вiдтодi глухуватий, лупа? очима, щось хоче спитати. - А це правда, Петре, що i кров iз шкiри виступа?, так тебе тисне на тих швидкостях? - нарештi запиту? вiн.- I що, бува?, й непритомнi? ваш брат? - Зi мною не траплялося. Якби трапилось, то з вами тут чарку не пив би,- сказав гiсть жартома, але пiсля цього тiнь якась промайнула по обличчю, нiби згадав щось зовсiм не жартливе i для них далеке.Бувають, звичайно, перевантаги, так тебе вдавлю?, аж в очах темнi?, а потiм... Коли льотчик уже влiтався та добре вiдчува? лiтак, нiчого йому не страшно. Був, правда, у нас один курсант, намучилися з ним: землi боявсь. Йому приземлятись, а вiн схопиться за ручку i просто сiк з не? чавить. - Ну й що з ним? - спитала тривожливо Корнi?ва жiнка. - Вiдчислили. - Може, й тебе, сину, вiдчислять? - несамохiть вихопилось у матерi. - Не тi вiтри дмуть, щоб вiдчисляти,- заперечив батько.- Та й чого ради? Молодий, здоровий, тямущий... Я ось на що вже, а й то часом душа тенькне: хоч би раз! Раз хоч би пiднятись туди, де й птах нiякий не бував... I ти, стара, гордилася б краще сином, подумай: щодня в небi! - I щодня... на волосинцi. - Хто не риску?, той шампанського не п'?,- вкинув Корнiй, а молодиця його, що напiводвернувшись годувала грудьми малого, так глипнула при цьому на чоловiка, що вiн аж зiщулився, бо - всi знали - рука в Корнi?хи важка i не раз вона витягала господаря за чуба з чайно? на Центральнiй. Тоня пiдсунулась ближче до брата. - Сiробаба казав, що коли вперше без iнструктора вилiта?ш, то в повiтрi спiвати хочеться. Кожен курсант, каже, в першiм польотi спiва?, це правда? - Хто спiва?, сестричко,- всмiхнувся брат,- а хто й плаче. I, погасивши усмiшку, вiн став знову серйозним, зосередженим. Сидить, мовчки дивиться крiзь тополi на чабанськi гирлиги, що, мов алебарди, висять рядком пiд хатою на бiлiй, освiтленiй призахiдним сонцем стiнi i ?х злегка коли-не-коли погойду? вiтерець. Батько щось роздуму?, потiм каже присмучено: - Дiди й прадiди пiшки ходили, хоч, мабуть, не один в душi сокола носив. Мiг би вiн ще сказати, як синова крилатiсть скрашу? i його буденне чабанське життя, мiг би розповiсти, як уночi, коли зорi в польотi розтинають темряву над степом (аж не одразу розбереш, чи зiрка то, чи лiтак), вiн, ведучи отару, шука? в зорянiм просторi i синову летючу зiрку; як i вранцi, коли срiблястi реактивнi, вихопившись десь iз приморського аеродрому, стрiмко йдуть у височiнь i тягнуть угору бiлi стрiчки, вiн дума?, чи то часом не син пролетiв та й розписався тасьмою в небi над рiдним вранiшнiм степом. Мiг би розповiсти, як жде свого сокола у вiдпустку i як святку? нарештi душа його, коли син отак, як зараз, сидить пiд тополями у чабанському товариствi, самою сво?ю з'явою змiнивши одноманiтнiсть батькового життя. - Крiм тебе, Петре, всi ми тут зiбрались такi, що нiколи в життi не лiтали,- оглянув сво?х побратимiв Демид.- Той глухий, той кривий, той ребер недолiчу?ться, куди нам до лiтання... Люди, що не лiтали,- це ж диво для тебе, Петре, га? - Серед тих, що пiшки ходять, теж люди рiзнi ?: i безкрилi й крилатi. - Це правда. Всi ми, пiхота, вiйни скуштували,-пiдтвердив Демид не зовсiм улад i знову допитував: - Розкажи хоч, якi ми ? звiдтiля, з висоти? Чи хоч видно нас? Чи як комахи? Як кузьки якi-небудь повза?мо по землi? "Не кузьки ви i не комахи,- хотiв би вiдповiсти ?м льотчик.- I з найбiльшо? висоти бачу я вашi руки загрубiлi i вашi обличчя, опаленi вiтрами, бачу вас в курявi чорних бур i в моросяних холодних дощах... Змалечку знаю ваш труд. Знаю, що праця чабанська зовсiм не така, як дехто ?? собi уявля?. Бути чабаном - це не просто прогулюватись з гирлигою до степу та ?сти кашу чабанську. Чабан - це той, хто все життя на ногах, кого спека продублю? i осiннi мряки пронизують до кiсток i, коли iншi ще сплять, ви вже з отарами виходите з кошар у мокрi поля, на сво? цiлоденнi вахти..." - Чабани - ви теж робiтничий клас,- каже вiн ?м. - Чу?те? - охоче пiдхоплю? батько.- Ми теж робiтничий клас! А то ж хiба нi? I не тiльки тому, що платимо внески профспiлковi, а тому, що робочий день наш кiнча?ться опiвночi, а вста?ш, ще й чорти навкулачки не б'ються. - Кожне ягнятко через тво? руки перейде,- ожвавiв Демид, в якого де й глухота подiлась.- Отару ведеш - не присядеш, все попереду та попереду! Все пильну?ш, щоб вона в тебе з-пiд п'яти траву брала. - А коли стрижка наста?! - вигукнув Корнiй.- Поту не менш пролл?ш, як iнший бiля домни!.. - Та ще й спецодягом нас покривдили,- скаржливо бубонить вiн до Петра.- Видали чоботи на два сезони, а в кошарах гнояка, ти ж зна?ш яка... Там чоботи хай i залiзнi - за мiсяць згорять! - Отож так ви свого домага?тесь,- викрикнула Демидиха, люто червонiючи.- Директор троса до колодязя нiяк не випише! Посiкся, порвався, днями як зачепило мого тетерю, мало з цебром в колодязь не потягло! - Та й про пенсi? пора подумати,- буркнув Демид. - Кому? Нам? - з'яструбiв господар.- Нам до пенсiй ще - як до Москви рачки! Жiнки регочуть, регочуть i чабанята, i Тоня смi?ться, позираючи раз у раз на брата, як вiн на все це реагу?. - А у висоту... далеко ж ви лiта?те? - пита? згодом Корнiй, розчервонiвшись носом. Льотчик мружиться в веселiй загадковостi: - Берiть вiдстань, що пройдете з отарою за добу, та поставте ?? сторч - ото й буде наша висота. Уявивши таку височiнь, мати аж ойка?: - Ой боже! - Що ти божка?ш? - коситься на не? чоловiк.- Не бог тепер, а Гагарiн! Вiн знову налива? келешки. Цiлим товариством випивають за здоров'я льотчика: - Лебединого тобi вiку! А за лiтньою кухнею-кабичкою, за кролятником сонце край степу сiда?. Росте, розбуха? в червоногарячiй туманностi. Погляди чабанiв якусь мить прикутi до нього. Бува? вечiрня зоря золота, бува? рожева, а ця ось багрянисто-туманна, червона, густа. - Завiтрюжить, видно, завтра,- каже Корнiй. - А ось для нас цi прикмети вже не дiйснi,- зауважу? льотчик трохи сумовито. - Чому ж не дiйснi? - диву?ться батько.- Хiба вже не вiриш? - Не в тiм рiч. Лише до цього обрiю, доки око вхопить, цi прикмети мають силу. А в нас iншi радiуси. Нам що синоптик скаже. На деякий час за столом наста? тиша. Чути, як найменший Корнi?в посопу? на руках у матерi. Просто вiд отари пiдiйшов з гирлигою ще один чабан - Микола Карнаух, високий худий чоловiк без лiвого ока, що витекло на фронтi. Сяк-так пригостившись, Карнаух пiдсiв до старшого чабана, i чути було, як вiн стишеним голосом розповiда? про якусь "оту", що "знов не пасеться", що "заскучала чогось",- йшлося, видно, про хвору вiвцематку. Карнаух незабаром знову пiшов до отари, а Горпищенко пiсля цього був уже не в тому настро?, як перше, палив цигарку, мовчав. Тоня, пересiвши до брата, схилилась до нього в та?мничостi, щось зашепотiла над вухом, хоч про ?? тайни тут вже всi й чабанята знають. - Як добре, що ти при?хав,- чу? брат ?? гарячий шепiт.- Допоможеш менi одразу загадку розгадати... Разом з тво?ю телеграмою листа ось одержала.- Тоня при цьому показала йому з-пiд вирiзу плаття кiнчик зiм'ятого листа i, показавши, знов заховала глибше на грудях.- Чудасiя - не лист: однi крапки та тире! - Азбукою Морзе? - догадався брат.- Це здорово. - То з космосу листи нашiй Тонi йдуть,- жарту? Демидиха, розвеселившись.- Хто ж хоч вiн? - Це, мабуть, той, що по радiо Тоню вiтав,приколисуючи дитину, сказала Корнiева молодиця i потiм звернулась до льотчика: - Цiла ж тут iсторiя в нас була, Петре... Сидимо отак увечерi, слуха?мо радiо, аж раптом звiдти, з приймача, голос хлоп'ячий: "Тоню, Тоню! Ти чу?ш мене? Яку тобi пластинку поставити?" Кашлянув, засмiявся i поставив "Верховину"... - Зна?, шибеник, що саме Тонi найбiльше подоба?ться,докинув Корнiй. - Пустощi то все,- сказав батько суворо.- Краще про науку думала б. А мати теж докiрливо кивнула на Тоню: - Оце ж такi тепер ученицi пiшли. Екзамени заходять, а ?й хоч би що, дiвування вже на умi... - Хiба ж я просила менi писати? - вигукнула Тоня ображено. - Такi листи, та ще зашифрованi,- це теж наука,заступився за сестру брат.- Кортить прочитати? - Ой кортить! - спалахнула Тоня. - Давай сюди, спробу?м розгадати твою шифровку... - Нi, нi, нi! - схопилася Тоня i, притискаючи листа рукою до грудей, майнула вiд товариства. По якiйсь хвилинi вона вже, розшарiла, стояла за тополею, визиркувалась в люстерко. Мати й там крiзь листя побачила ??: - Бач, уже викуклю?ться. Гей, дiвко! - Що ти все гiйка?ш на не?,- розсердився батько. - А чого ж тiльки й крутиться перед дзеркалом. Все вищипу?ться, брови ?й не такi! - Птахи пiвжиття те тiльки й роблять, що вищипуються,- примирливо сказав Демид.- Сидить собi десь на могилi i вищипу?ться, чистить перо... Бо це й для краси ?м треба, i для здоров'я. - Не довго вже вищипуватись, раз ото пише якийсь,сказала Корнi?ва жiнка, а стара мовчазна чабанка, мати Демидова, пiдкинула: - Не ганьте, не ганьте дiвчину. Може, то ?? вже судьба ?й пише. - Незчу?тесь, як пiсля Клави i цiй весiлля гуляти,сказав Корнiй ласо, мовби наперед смакуючи вже те прийдешн? весiлля. Горпищенко при згадцi про старшу дочку, в яко? замiжжя склалось не зовсiм вдало, спохмурнiв. - Рано патякати про весiлля. Ще вiд тi?? зашпори не вiдiйшли. - Годi,- пiдвелася мати.- Набалакались. Спочивати Петрусевi пора, I вже прибирають столи, пустi? подвiр'я, вже одна по однiй зникають з-пiд хати чабанськi алебарди... А степ сизi?, бузковi?, гасне. Вечiрня зiрка, далека невiдома красуня, алмазно свiтить з неба на чабанське подвiр'я, де в задумi походжа? льотчик. Не в хатi стелить синовi мати постелю, стелить йому там, де вiн любить: надворi, на сухому духмяному сiнi,- копичку ж ту батько недарма приберiг. Роздягнувшись у хатi, син виходить на подвiр'я в трусах, у майцi. Без мундира такий простий, такий свiй: Тоня знову крутиться бiля нього. - Ну, давай уже, розшифру?мо,- каже брат. Свiтла ще досить, щоб можна прочитати ту азбуку з крапок-тире, i Петро ?? чита? вiльно, як звичайнiсiнький текст: _"Пише тобi той, хто в простори ефiру шепоче тво? iм'я. Щоб долетiло воно й до iнших планет. Але не задавайся. Будь догадливiша. Твiй навiки!"_ - Що ж, вiтаю,- весело каже брат, повертаючи ?й листа.- Тiльки ж тепер сама опановуй морзянку... Хоча наступного листа вiн тобi, певне, напише вже знаками давнiх iнкiв... - Але ж хто, хто? - дiвчина аж кулачки стинала, радiсно нетямлячись. - Ти знов за сво?,- грима? на Тоню батько, пiдiйшовши до них уже з гирлигою.- Марш звiдси! Матерi поможи он посуд прибирати... А сина веде до копички, до розстеленого сiна, жде, поки син вляжеться. I мати пiдходить запитати: - Не мулько? Не колеться? - Нi. - Ну, то й добранiч. I обо? тихо залишають його - вiч-на-вiч iз степом, iз зоряним небом. Пiвденнi ночi майже без вечорiв, тiльки захiд одпалав - уже темнi? раптово, небо вже - тьма космосу з крупинками зiрок де-не-де. Любить вiн такi ночi безвечiрнi, i цю тишу, i якусь та?мничiсть, гармонiю у всiй природi, ?х, певне, любили споглядати мудрецi - i халде?, i еллiни... Спочива? степ, набира?ться прохолоди пiсля денно? слiпучо? спеки. Мiсяць зiйшов, прадавн? козацьке сонце, на якому тепер наш вимпел лежить... Лежить та жде когось, зарившись в космiчнiй, не торканiй вiтрами пилюцi... Хто знайде його? Хто першим туди полетить? Тиша, тиша, мов на днi океану. Океан мiсячно? ночi розлива?ться навкруги. I глибину тишi не зменшу? нi сюрчання коника десь у травi, нi шелест тополиного вершечка... Як вiн любить цей зоряний степ уночi! Десь пiсня тане далека, наче крiзь сон. Повiтря чисте, запашисте. А над тобою простiр, всiяний зорями; свiтлою порошею курить Чумацький Шлях - шлях тво?х пращурiв, що проходили тут чумаками в чорних дiгтярних сорочках... Проходили i не знали, що над ними скрутились в спiралi галактики, а тепер i до них, до заглиблених в безвiсть галактик, сяга? твiй розум. Але чи справдi сяга?? Чи справдi наш розум всесильний, всемогутнiй? Так, справдi, справдi! В найпота?мнiшi глибини отi космiчнi промiнь думки тво?? проникне... Вiтерець дмухнув, i забринiли стебельця сiна, забринiла тирса тонко; навiть скошена, навiть ставши вже сiном сухим, вона продовжу? спiвати по-степовому. - Петрику? Ти ще не спиш? Це Тоня. Не була б вона Тонею, якби й тут, перед сном, не навiдала брата. Прокралась лисицею, присiла край постелi. - Ти тiльки не подумай погано про цього листа, Петрику, нiчого такого не подумай... Я вже й порвала його. Це хтось просто пожартував. - Ну, а хто ж таки автор? - Не знаю, ?й-?й. Трiшки, правда, догадуюсь, та тiльки я нуль уваги в той бiк... Ось ти менi краще про себе розкажи... Про якi-небудь випадки незвичайнi, пригоди... Зачувши пiсню десь далеко, брат запитав: - Де то спiвають? - Мабуть, на п'ятому вiддiлку... З ферми дiвчата йдуть. - Гарно спiвають. Ти питала, чи правда, що ми спiва?м в польотi. Був у нас випадок, Тоню... Один наш льотчик забув кисень перед польотом включити. Клацав у домiно до останнього, а тут команда, схопився, побiг - зна?ш, як це бува?... Набрав висоту, кисню нема, став непритомнiти. З землi посилають йому команди - не вiдповiда?, нiчого не чу? i... спiва! Це бува? в такому станi. При зниженнi знову прийшов до тями, посадив лiтака, навiть не пошкодив. Ну, звичайно, за кисень кому слiд перепало, льотчиковi само собою, а ми пiсля всього пита?мо: "Скажи, що ти хоч ото мугикав? Де ти пiсню таку видер? Зовсiм якась незнайома..." - "А це,- каже,- мати колись менi в дитинствi спiвала... Я й сам уже цi?? пiснi не пам'ятав, а як став непритомнiти, вона мимоволi виринула, пробилася десь iз самих надр психiки..." Так що, Тоню, льотчики не тiльки вiд захвату спiвають. - Ну, а в отакi ночi ви лiта?те? - Звичайно. Тихо, мiсячно, нiч саме для польотiв. - I над морем ти лiтав уночi? В зоряну тиху нiч? - Лiтав. - Гарне? - Нам не подоба?ться. - Чому? - Тому якраз, що зоряне: над тобою небо й зiрки, i пiд тобою таке ж небо й зiрки. Не зна?ш, якi зiрки справжнi... Просто в фантастицi якiйсь зорянiй летиш... Досвiдченому льотчиковi, звiсно, нiчого, а якщо новачок - безвiсть, зоряний хаос кругом, лiнiя горизонту втрачена, почина? "виправляти" лiтак, хоч насправдi вiн iде рiвно, "виправля?" i завалю?... Летiти в зоряну нiч над морем для нашого брата, вважай, не менш клопiтна справа, як i фронт грози пробивати... - А хiба ви i в грозу лiта?те? - Взагалi-то не випускають, слово синоптика - закон, але ж i синоптик всього не передбачить... I, помовчавши, нiби вагаючись, чи розповiдати Тонi, чи нi, брат став упiвголоса згадувати якогось льотчика, певне близького йому, i те, як льотчик той перед вильотом запитав свого старшого: "А ото ж гроза?" - i вказав на тучу, могутню, синю, що над горами сто?ть (бо аеродром ?хнiй там, де лiси, де високi гори...). "Та гроза й тиждень стоятиме",- заспоко?в його старший. Справдi, бува?, що вона й тиждень сто?ть там, у горах, а ми лiта?мо... Але на цей раз сталось iнакше... I далi брат розповiда?, як той льотчик попав у страшну грозу над горами, i такий фронт грози був могутнiй, що нiяк неможливо було його пробити. Стало темно в лiтаку, тiльки спалахи блискавок, що крешуть ось-ось бiля тебе, всi прилади вiдмовили, вихiд один - катапультуватись. I вiн катапульту?ться, тобто вистрiлю? себе з лiтака разом iз сидiнням... Але довелось це робити при такiй великiй швидкостi, що й шоломофон зiрвало, роздягло й роззуло - саме шмаття лишилось на льотчиковi вiд його бриджiв та вiд чобiт... А найгiрше, що руку пошкодило. Цього вiн, правда, одразу не вiдчув, виявив травму, тiльки коли потягся до парашута. Не слуха?ться рука! Переломило! Друга, на щастя, послухалась. Шарпонув парашут, i душа замлiла: парашут розкрився, але драний весь, самi клаптi над головою! (Нi, не бiйся, Тоню, то просто була система парашута така: купол не суцiльний, а смужками-стрiчками...) - I ось уяви собi, летить ця обшматована, обдерта людина у хмарах, i рука ?й переламана, i життя ?? трима?ться якщо не на волоску, то тiльки на отих парашутних смужках, дощ лл?, темрява, електричнi розряди б'ють зовсiм близько... I все ж та людина почувала себе щасливою, бо вона перемагала й цю темряву, i грозу, i всю силу стихiй... - Ну, а де ж приземлився той льотчик? - Приземлився в якомусь мiжгiр'?, в гiрськiй ярузi... Першим знайшов його там чабан (у горах теж ? чабани), пита?: "Ти наш?" I дивиться на тебе, мов на прибульця з iнших свiтiв... Затамувавши подих, слуха? Тоня брата. Сидить, не шурухне, поклавши голову на пiдiбганi колiна. А коли брат замовк, по якiйсь хвилинi запитала: - Ну, а тепер... Вiн знову лiта?? - В нас прислiв'я: бiльше лiта?ш - бiльше живеш... Трохи вiдлежався, рука зрослася, i знову - в полiт! Правда, вiн тепер тимчасово на iнших лiтаках, на важких машинах утюжить небо... I в його iнтонацi? Тоня вiдчула щось схоже на смуток чи жаль за чимось. - Скажи, Петрусю, льотчик оцей, що катапультувався... це був ти? Брат засмiявся, злегка штовхнув ?? в плече: - Iди. Вiдбiй. Спати пора. - Знаю, знаю, то був ти! - вигукнула Тоня, пiдхопившись i вiддаляючись до хати.- А пiсля тако? катапульти в космос послати можуть? - Можуть,- заспоко?в вiн ?? весело. I знову тиша, безгомiння степу, тiльки стебельце сiна рiвно бринить, торкнуте нiчним вiтерцем, заколису?. Солодко слухати йому цю одвiчну музику степу, що ?? нi на яких iнших планетах не буде... Влiгся зручнiше, в легеньку ковдру закутавсь - i тiло розтануло. А по степу поволi руха?ться отара, i незвичайний цi?? ночi бреде коло не? чабан. Об'?ждчик зустрiв би - не впiзнав. Не в шапцi сьогоднi старий чабан, не в картузi затяганому, а в бравому льотчицькому кашкетi, що крила на ньому е. В руках гирлига, на головi розкiшний льотчицький кашкет при мiсяцi поблиску?... Догадався б об'?ждчик: при?хав, значить, Горпищенкiв син у вiдпустку. Спить син, спочива? на сiнi, одежа його лежить у хатi, акуратно складена на стiльцi, i тiльки кашкет оцей з крилами цiлу нiч ходитиме по степу при отарi, i аж удосвiта, коли вже першi реактивнi загуркочуть у небi, повернеться кашкет знову до хати й тихо ляже зверху на доладне складений льотчицький мундир. II. АЗБУКА МОРЗЕ Починаючи з досвiтку i цiлий ранок над радгоспом гуркочуть лiтаки. Лiтаки володiють пiднебессям, а низько над радгоспними землями бiлокрила армiя чайок наступа? на кузьку. З ранньо? весни побачиш цих птахiв у степу; трактор оре, а вони в'ються за ним бiлою заметiллю, йдуть попаски за плугами, визбирують iз рiллi хробакiв. Та найбiльше роботи ?м зараз, коли хлiба стоять у наливi, коли ненажерна кузька пластмасове поблиску? всюди на колосках, випиваючи з них молоде молочко. З самого рання летять чайки в поля, у глиб суходолу, летять, мов на роботу, i трудяться, аж поки спека не вдарить. Працювали б i далi, якби було де напитись. - А щоб ?х згага не томила, розставили б ви ?м там, у степу, коритця з водою,- порадив якось Горпищенко-чабан головi робiткому Лукi? Назарiвнi Ряснiй.- Вони тодi вам цiлий день трудитимуться... Без зарплати. I без трудоднiв. Не те що ми, грошолюби. В обов'язки Лукi? Назарiвни не входить брати шефство над пернатими, однак вона не залишилась глухою до чабаново? думки. Вдома Лукiя Назарiвна подiлилася цим iз сином сво?м, Вiталi?м. - Тiльки ж i коритця для водопою... Хто ?х робитиме та з чого? А син i пiдказав... Наступного дня старшокласники в години виробничого навчання уже готували бiля майстерень водопiйнi коритця для чайок. Брали для цього старi, спрацьованi скати, розрiзали ?х навпiл по кругу, i з одного ската виходило по двi круглi, оригiнально? форми посудини, а коли яка протiкала, то ?? тут, на ходу, й вулканiзували. Самим же старшокласникам випало й везти грузовиком сво? вироби на третiй вiддiлок, розставляти коритця на його землях, помiж хлiбами. Повен хлопцiв i дiвчат грузовик мчить у вранiшнiй степ. Вiд високих хлiбiв ще тiнь прохолодна ляга? на шлях, бо сонце тiльки пiдiйма?ться, воно ще червоне, не слiпуче, не розплавилось вiд власного жару, воно ще як квiтка; i таке воно тобi гарне, як i цей степ та небо, вмите росою, все тобi смi?ться навкруги, особливо коли ти сидиш у кузовi, де повно веселощiв-жартiв, де гаряче й тiсно вiд тво?х друзiв-однокласникiв, для яких ця експедицiя в степ обернулась на найвеселiшу прогулянку! Пiсля школи, пiсля класiв - опинитися серед такого роздолля... Це той степ, де людина з гирлигою ще недавно була як цар, де елеватор, що виднi? на обрi?, зда?ться зовсiм близько, хоч до нього пiшки два днi ходьби; це край рiвнин неосяжних, де природа розмахнулася широко, щедро, з океанським розмахом... Зеленi вали посадок. Темнi далекi скирти, що, мов голови китiв, протягом дня виринатимуть з океану марева. Чабан з отарою на смузi неба... А далi на пiвнiч - хлiба й хлiба, смаглявi густi пшеницi, що навiть юне десятикласницьке око радують сво?м повноколоссям. Понад двадцять тисяч гектарiв землi в однiм господарствi, тридцять тисяч тонкорунних овець бродять отарами по степових вiддiлках - такi тут масштаби, такi простори. Бува?, влiтку дощ над одним вiддiлком пройде, а над другим його в той день i не бачили, тiльки дiтвора постриба? на шляху по пилюцi, погаласу? до неба: "Дощику-накрапайчику, накрапай, накрапай!.." Колись би тут могло розмiститися цiле князiвство, а зараз це все одне трудове чабансько-хлiборобське господарство, i керують ним такi, як Вiталi?ва мати - депутатка й голова робiткому, та вiчно заклопотанi керуючi вiддiлками, та гроза ?хнiй - директор радгоспу Пахом Хрисантович, сухарюватий, хворий на виразку шлунка чоловiчок, що i вдень сидить у сво?му кабiнетi при свiтлi лампи, як Дiоген у бочцi, бо вiкна йому знадвору затуля? зеленими лапами листатий веселий виноград. На стiнi в директора карта радгоспних земель, що витягнулись чоботом на десятки кiлометрiв вiд моря в глибину материка, i коли Пахом Хрисантович показу? при?жджому цей чобiт на картi, то не забува? додати: - Бачите, ми формою, як Iталiя. Iталiя не Iталiя, а простiр такий, що спiвати хочеться, i пiсня сама собою схоплю?ться над десятикласкицьким грузовиком. Спiвають усi, за винятком Лiни Яцуби, дочки майора-вiдставника, яка в ?хнiй школi не так давно i чи не зна? ще всiх ?хнiх пiсень, чи, може, в не? якась незлагода вдома, бо пiд очима у Лiни аж синьо - наче плакала вночi. Коли Лiна не в дусi, ?? краще не чiпати, хай сидить собi ото вiдлюдком в самiм кутку кузова та спогляда? степ. Зате дзвiнкоголоса Тоня Горпищенко вiд заливистого спiву аж розблищалась сво?ми горiхово-карими, так i гра?, пострiлю? ними по хлопцях, не помiча?, зда?ться, тiльки сусiда свого - Вiталика Рясного, хоч вони й сидять обо? на одному колесi: вiдтиснувши хлопця, Тоня вiльно змостилася поряд iз ним, а помiчати - не помiча?. А Вiталик цей вартий бiльшо? уваги, дарма що ото нiяково щулиться бiля Тонi та хова? розгублену усмiшечку в долоню, вартий вже хоча б тому, що не раз витягував Тоню за вуха по фiзицi та математицi... Навдивовижу тямковитий хлопець: i вчиться добре, i руки ма? просто золотi, для домогосподарок свого кутка вiн в технiцi авторитет найвищий. Полагодити примус, керогаз, замiнити розетку? Бiжи гукай Вiталика Рясного. Треба комусь поставити антену над хатою, заглянути в радiоприймач,- знову ж кличуть свого покладистого механiка, i вiн iде на цей промисел безвiдмовно, працюватиме до ночi, поки не зробить що слiд. Подоба?ться йому копатися в усьому та вигадувати рiзнi штуковини. А дома там у нього просто чудеса: цi?? весни вiн сконструював у себе якусь особливу телевiзiйну антену, таку, що ловила що йому заманеться; з усього кутка стали бiгати до Вiталика дивитися на те диво, на тi випадковi блукаючi зображення, що то одне, то друге раптом промайне по екрану, невiдомо звiдки i взявшись: той каже, грецьке, той - iталiйське, а той пiвжартома висловлю? догадку, що це, може, з Марса. Так було, аж поки не дiзнався про це товариш Яцуба, вiдставник. - Ти, мiл?йший, лови, лови, та знай що,- якось насварився вiн на Вiталiя. Хлопцевi б промовчати, а вiн вiдгризнувся: - Ви менi не указ. - А хто ж тобi указ? Ти, чого доброго, станеш весь свiт ловити? - Якщо вдасться - ловитиму. - А дозвiл? Хто дав тобi на це право, мiлейший? - А хто дав вам право чiплятись до мене? - Не тобi питати мене, молокосос. Я по праву старшого з тобою говорю. I настiйливо раджу: поверни антену куди слiд. Вiталiй тримався вперто, але кiнчилося тим, що майор кудись подзвонив, кудись написав i таки домiгся того, що хлопець мусив переробити антену й направити ?? на свiй обласний телецентр. - Оце наспiвались, мiл?йший,- пiдморгу? до Вiталiя Грицько Штереверя, вкублившись мiж дiвчатами, i всiх розсмiшило це його "мiл?йший", бо знають, в чий город камiнець; одна Лiна, ображена за батька, глянула на Штереверю гостро, серйозно: - Хочеш, щоб я встала? Зупиню машину й зiйду! I смiх ту ж мить припинився, а Тоня, щоб загасити iнцидент, вигукнула буйно: - Гляньте, вiдьма наша нас доганя?! "Вiдьма" в ?? устах - це ота пузата цистерна-молоковоз, що вiд само? Центрально? кушпелить услiд грузовиковi, далеко блищить з куряви написом "МОЛОКО", хоч зараз вона везе звичайнiсiньку воду. В повiтрi вже багато чайок, що мчать мовби навперегiнки з грузовиком; великi, слiпучо-бiлi, вони летять гiнко, розмашисте, поспiшають невiдхильно у степ на роботу. - Ось вони, нашi трудiвницi,- каже Алла Ратушна, задерши в небо сво? маленьке, в ластовиннi личко.- Я читала, що в якомусь мiстi сто?ть пам'ятник чайцi... - Чайкам? Пам'ятник? - недовiрливо витрiща?ться Штереверя.- За що така честь? - За те, що врятували людям поля вiд нашестя сарани. Хiба за це не варто? Дедалi бiльше чайок. Видовище вражаюче, мальовниче : безмежжя хлiбiв, а над ними - безлiч бiлих крил у польотi... Мигтять, вiражують, на льоту хапають, здзьобують кузьку з колоскiв. А грузовик ?м, мабуть, зда?ться суденцем, так i шугають над ним крилато-бiлi чорноголовi красунi... - Зна?те, як вони звуться? - вихоплю?ться Марiйка Ситник, жвава, кирпатенька.- Середземноморськi! - Невже вони аж звiдти? - Тоня чи не вперше за дорогу оберта?ться до Вiталика. Хлопець вiдповiв глухо: - Вони i в нас на Смаленому гнiздяться. При згадцi про Смалений весь гурт хлопцiв i дiвчат з смiхом зверта? погляди на Кузьму, свого атлетичного складу однокласника: - Ось кому Смалений впомку! - Ось хто до нових вiникiв його пам'ятатиме!.. Острiв Смалений, найближчий iз цiлого архiпелагу островiв, що належить державному заповiднику, вони вiдвiдали ще пуцьверiнками-п'ятикласниками пiд час однi?? з екскурсiй, що ?х любить органiзовувати незмiнний ?хнiй бiолог Василь Карпович, який i зараз ?де з ними, тiльки сидить не в кузовi, а поруч з водi?м, у кабiнi. А тодi вiн пiшки, походом повiв ?х на Смалений, який зветься так тому, що колись там баклани жили, влаштовували сво? пташинi ярмарки, i коли сiдали, то стiльки ?х було, що острiв ставав вiд них справдi як смалений. Пiд час ?хньо? екскурсi? бакланiв на Смаленому вже не було, зате чайок та крячкiв не злiчити, вони там гнiздилися величезними колонiями. Коли баркас з юними екскурсантами причалив до острова i вони висипали в його заростi, то цiла хмара - бiла! криклива! - знялась над головою, сонця не стало видно за птаством, що не переставало лiтати й кричати весь час, доки дiтвора перебувала на островi. Крiм чайок, були там качки-крохалi, i качка сiра, i велика, така славна пеганка, i морськi голуби... Iдеш, а на землi нiде ногою ступити: гнiзда, яйця, голенькi пташата плутаються в травi, однi вже вбираються в пух, а тi лише вилуплюються, пробиваються дзьобиками з шкаралупки до цього свiту, щоб знятись i полетiти над ним, подивитись, який вiн ?. Екскурсiя ?хня тодi розбрелася по острову, а там лобода татарська вища тебе. Вiталiй, найменший в класi, почував себе в нiй, як у лiсi, продирався крiзь щавель кiнський, крiзь бур'яни всякi - в небi сердита, криклива хмара птахiв, а пiд ногами шурх! та шурх! - гадюки. Оцей Кузьма, що зараз сидить та регоче, як дорослий дядько, тодi був ненароком наступив на гадюку, i вона вжалила його в ногу - ох, як вiн галасував! Василь Карпович, прилiгши, сам висмоктував з нього отруту, а за вчителем i Тоня припала - висмоктувала та спльовувала вбiк, i всiх вразило, що вона не бо?ться, i в школi про це потiм в стiнгазетi писали, а вона тiльки знизувала плечем: - Пхи! Що тут такого? В мене батько чабан, вiн мене навчив. I хоч Кузьма пiсля того таки перехворiв, температуру йому нагнало, i нога була як колода, але, бач, вижив, i тепер видно, що той укус на здоров'я пiшов йому: вигнався, плечима ширший за вчителя. - "Красную Москву", Кузьмо, хоч би Тонi подарував,жарту? Марiйка Ситник.- За невiдкладну допомогу в будяках... - Вiд нього дiждешся,- нахмурю?ться вдавано Тоня, хоч очi налитi смiхом.- Бо?ться навiть у кiно повести. - Ай поведу! - Та ще чи пiду. Спершу вуса заведи! А то й пуху нема! - Iч, оса! Недаром кажуть, що в кожнiй жiнцi три краплi гадючо? кровi ?... - А скiльки в тобi зосталось? Ох, як ти тодi репетував. Аж нiздрi зеленiли! Аж пуп вилазив! На поворотi ?х силою iнерцi? звалю? в купу, падають одне на одного, вищать, лящать, а Вiталi?вi хочеться, щоб ще бiльше було таких вiражiв, щоб дорога ?хня не кiнчалася, щоб Тоня частiше отак падала на нього гарячим тугим сво?м тiлом. Та ось машина зупиня?ться серед хлiбiв, i всi учасники експедицi? висипають з кузова, летять на землю порiзанi гумовi скати, i Василь Карпович, сивовусий, бадьорий, гука? весело: - Ану, розбирайте ?х, оцi вашi колеса фортуни! I Вiталик хапа? саме те, на якому вони сидiли разом з Тонею, хапа? i хомуток надiва? на шию через плече. Колесо при?мно пахне гарячою гумою та пилом тих невiдомих дорiг, по яких воно прокотилось, а пшеницi, що стоять вiд обрiю до обрiю, теж пахнуть, аж п'янять, i створюють якийсь урочистий настрiй. Колосся зблизька величезне, воно саме налива?ться, а по колосках блищать всюди темно-коричневi гудзики занiмiлих кузьок, що ?х чайки, в'ючись, схоплюють просто з колоса. Василь Карпович розпоряджа?ться, що робити, кому куди йти, а Вiталiя й Тоню, може, тому, що вони стояли поруч в цю мить, вiн посила? разом: - Несiть i несiть он туди межiвником, там поставите... Тоня, пiдхопивши бiдон iз водою, подалася попереду, а Вiталiй iз сво?м скатом за нею, вiн так i несе його, перекинувши через плече, мов рятiвне коло, але й коло це не ряту? хлопця вiд того хвилювання, що збурило його, як тiльки вони вiддалилися вiд шляху i залишились удвох. Доки сидiв з Тонею в кузовi, почував себе так, нiби на однiй партi з нею сидить, а зараз i слова не знаходить, власна нiяковiсть скову? його, i гаряча кров раз у раз бурха? в обличчя. Тонi ж як нiде нiчого, подалася й подалася попереду, все далi мiж хлiба, тiльки шумлять в цупких пирiях ворсистi ?? шаровари, а зверху на них розвiва?ться легеньке ситцеве платтячко. Тоня крутить головою - роззира?ться, русяве волосся блищить на сонцi, воно зiбране в жмуток, пiднялося кiнським хвостом, що, непокiрно вигнувшись на потилицi, робить Тоню зараз чимось схожою на римського во?на. Було ?й уже за той модний передчасний хвiст, критикували на шкiльних комсомольських зборах, але до не? якось i критика не липне, вона й пiсля того весела, безжурна, зда?ться, тiльки й жде атестата зрiлостi, щоб уже нi вiд кого не залежати i вiльно крутити собi зачiски, якi захоче. А межiвниковi ?хньому й краю нема, кудись вiн побiг аж за виднокрай, i тiльки колосся хилиться звiдти i звiдси, та польова вика синi?, березка плута?ться пiд ногами, та червоне, росяно пала? горошок... Нарештi вона зупиня?ться. Ставить бiдон i озира?ться навкруги. Висока могила-курган здiйма?ться неподалiк серед розриву хлiбiв, оборана, неторкана, в сивих полинах. Нiде нiкого, тiльки грузовик та цистерна визирають над пшеницями хтозна й де та вiддаленi голоси долинають - десь наче аж за обрi?м перегукуються хлопцi. Небо чисте, тiльки на виднокрузi ледь помiтно проступають перламутрово-бiлi хмарки-оболоки. Недовге ?хн? життя: як непомiтно з'явились, так непомiтно й зникнуть, розтануть до полудня. А зараз ще бiлiють, мов вiтрила далеких фрегатiв, обступають по видноколу цих двох, що на межiвнику, чарують зiр сво?м вiтрильним повногруддям. - Ну, клади ж,- першою схаменулася Тоня.- Скидай того хомута. Це вона про його колесо, з яким вiн так i стовбичить перед нею, нiби забув, для чого його сюди волiк. Вiталiй сто?ть похнюплений. Йому ста? жарко, якось аж млосно пiд ?? поглядом, наче це перед ним не Тоня, а якась незнайома дiвчина, що розгляда? його майже критично. Мовби ?? очима вiн глянув цi?? митi на себе i побачив постать свою незавидну i як вуха горять, а це дурацьке колесо, вiн почува?, робить його ще меншим, йому зда?ться, що Тоня блиска? з-пiд чорних брiв на нього аж наче з погордою, ??, зiркооку, мовби диву?, що це за хлоп'я перед нею залiзло у колесо i сто?ть нi в сих нi в тих. Там, де мусив би стояти красень, полiгонний лейтенант який-небудь, нахнюплено сто?ть вiн, майже пацан, з вiхтиком солом'яно? чуприни на головi, з очима буденно-сiрими, дрiбненькими, з обличчям худим та в плямах веснянкуватих, нiби в солонцях... - Отут кладiмо! - виводячи хлопця з зацiпенiлостi, вказу? Тоня мiсце на межiвнику. Вiталiй, однак, помiча?, що й Тоня зараз якась не така, якась сторожка, строгiша, не посмiха?ться до Вiталiя так безтурботно, як, бувало, в школi, пiд час перерви. - Та жвавiш повертайсь! Не снiдав, чи що? Вiталiй, почуваючи себе недорiкуватим i безсловесним, мовчки скида? з себе свою завулканiзовану гуму, слухняно кладе колесо в пирiй, де вказала Тоня, потiм, нахилившись, ще навiщось поправля? його, нiби це ма? якесь значення для чайок. Тоня дiловито налива? з бiдона води, зоставля? трохи, щоб i собi напитись, i одразу ж припада? до бiдона й п'? нахильцi, i, поки вона п'?, Вiталiй невiдривне дивиться на не?, на ?? витягнуту до бiдона тонку смагляву шию. П'ючи, Тоня аж залилася, аж за груди потекло, i вона, втративши свою ту сторожкiсть, щиро, дзвiнко засмiялась вiд холодного водяного лоскоту. - Хочеш? - глянула вона й на Вiталiя, коли напилась. I, передаючи йому бiдон, ненароком чи навмисне торкнулась рукою його руки. Ледь-ледь торкнулася, а хлопець вiд того доторку весь спаленiв i враз пройнявся якоюсь досi не знаною нiжнiстю до всього. Пити йому, власне, не хотiлося, але вiн теж став дудлити цю теплу вже воду, набрану сьогоднi на Центральнiй з артезiана, а як напився, решту води вилив у гумове кружало, у це розпластане серед пирiю ?хн? колесо фортуни. Тепер води в ньому було майже повно, вiднинi в спеку з нього питимуть чайки. Обо? стояли над колесом притихлi, ждали, поки вода заспоко?лась, i поволi стало проступати з не? глибоке-глибоке небо i ?хнi напiвзатемненi, напiвосвiтленi сонцем нахиленi над колесом обличчя. Чайка пролетiла в небi, i ?? теж було видно у водi. - Тiльки чи найдуть вони цей наш водопiй, Вiталику, га? Вiн прогув якимось нiби не сво?м, згубленим голосом: - Найдуть... Пiсля цього вони ще деякий час дивилися на це розстелене у них пiд ногами небо, i вже й самi не впiзнавали себе в ньому, були вони i вже нiби й не вони. - Крейсер! - Крейсер зайшов у затоку! Це хтось гука? з Кургана, там уже, на самiй вершинi, зiбрався гурт хлопцiв i дiвчат; вони дивляться кудись у бiк моря, а до них iншi збiгаються звiдусiль, навiть Василь Карпович у сво?м бiлiм картузi подерся по крутосхилу кургану до гурту. - Гайда! - гукнула Тоня й першою шугнула в хлiба. Незабаром обо? вони уже були там, серед однокласникiв. Коли збiгти на цю могилу, на саму вершину цього покритого сивими травами глобуса, то звiдси видно далеко, видно, як степ маревiе на пiвдень, а край нього на обрi? ракетним слiпучим металом блищить смужка моря, морський лиман. Завжди блищать води лиману пустинне, лише коли-не-коли, найчастiше лiтнiми ранками, бува?, там з'явиться бiле крило рибальського парусника, який потiм довго-довго, цiлу вiчнiсть, проплива? по лiнi? небосхилу... А тепер, замiсть крила парусника, Тоня й Вiталiй бачать вдалинi, просто посеред затоки, темну непорушну гору якусь. Крейсер? Звiдки вiн взяйся? Навiть не схожий був на корабель, дикою темною скелею стояв серед слiпучостi, нездвижно вкарбований в просторiнь моря i неба. Нi Вiталiй, нi Тоня не пригадують, щоб у цi води заходили судна такого типу, зда?ться, не було цього й ранiш. А вiн - ось зайшов. I став. Як загадка. Як сфiнкс ?хнього далекого миготливого моря. Прийшов нiби для того, щоб розбентежити ?хню молоду уяву, привернути до себе спантеличенi погляди i цих пiдлiткiв-старшокласникiв, що защурухли на могилi, i аж ген - тих трактористiв, що край дороги теж позупинялися в подивi, i чабанiв усього радгоспного узбережжя. - Завiтав гiсть,- каже Василь Карпович.- Давно такого не було. В тридцятi роки один заходив такий, i пiсля того не було... I що найдивнiше - цей зайшов, видно, надовго. Став на якiр, завмер. Це було просто сенсацiйно, щоб вiйськове судно таких розмiрiв зайшло в тихi неглибокi води ?хньо? затоки i кинуло якiр на виднотi в усього степу. Розглядаючи судно, Вiталiй i Тоня перезиркувалися мiж собою, обмiнювались усмiшками, в яких зараз було щось схоже на та?мницю, зближуючу, нiкому, крiм них, не доступну. Навiть i ця загадкова поява крейсера була для них нiби не зовсiм випадковою, той крейсер був теж нiби причетний якимось чином до цього ?хнього душевного зближення, що так несподiвано виникло на межiвнику i по-новому освiтило ?х одне одному. Почуття близькостi не минало, спiвучий настрiй душi мовби увiнчувався тепер ще й цим прибуттям морського гостя, його величавим вiзитом, i ?х би не здивувало, якби вiн зараз всiма сво?ми гарматами просалютував з тих розливiв сонця ?хньому настро?вi, та?мному квiтуванню цього нового для них обох почуття. А друзiв ?хнiх цiкавило iнше. - Чи довго вiн тут стоятиме, Василю Карповичу? - I що вiн робитиме, Василю Карповичу? - А який на ньому екiпаж? - Крейсер то чи есмiнець? Василь Карпович знизував плечима. Про судно, про намiри того судна вiн знав не бiльше, нiж його учнi. Стояли всi гуртиком, до рiзi в очах, вглядалися в те морське дивовисько, марно намагаючись розпiзнати що-небудь з того, що було приховано вiд них вiдстанню. - Може, там i сигналiст сто?ть,- пускався в здогади Кузьма,- та сигнали на берег переда? азбукою Морзе? Але хiба ж його звiдси розгледиш? При згадцi про азбуку Морзе вуха одного з хлопцiв почервонiли. I вiд однi?? дiвчини це не приховалось: вона прикусила губу, щоб не розсмiятись... - Ну, друзi, час додому, час! - нагадав Василь Карпович i, ковзаючись по травi, по срiблястiй нехворощi, першим став спускатись з Кургана. - Тiльки тут пiд ноги дивiться,- попереджав вiн сво?х вихованцiв.- Бо тут усе може бути - акт про безпеку наших полiв ще й досi не пiдписано. Мiнери були, рiзнi комiсi?, а заактувати поки що нiхто не зважився. Тривожна засторога вчителя мимоволi торкнулася душi кожного, всi одразу помiтили, що могила пiдозрiло порита якимись ровами, рови вже позаростали травою - то, видно, були солдатськi окопи та транше?, бо тут, на цьому курганi, пiд час вiйни нiбито стояла зенiтна батарея... Земля в таких мiсцях i справдi могла та?ти в собi мiни чи й бомби, начиненi смертоносною вибухiвкою. Полином поросла могила, вiвсюгом та сивою нехворощю, вiтерець обдува? траву, i вона блищить, тече, як вода... I хоч, крiм Василя Карповича, нiхто з них вiйни не зазнав, вiдома вона ?м тiльки з переказiв та кiнофiльмiв, але тут раптом почали спадати на думку рiзнi нещаснi випадки з радгоспними дiтьми, що ?х багато калiчилося пiсля вiйни у полях... Згадалось, що один учитель ?хньо? школи, молодий фронтовик, в першi роки пiсля вiйни загинув отак у степу, рятуючи школярiв, вiдкидаючи мiну вiд них. Сходячи з могили, ступали обережно, пiсля вчителевого попередження кожен почував себе так, мовби вiн справдi ступа? по iржавих невибухлих мiнах, i, тiльки опинившись внизу, враз загомонiли, з веселим лементом подалися до шляху. Повертаючись додому, Тоня й Вiталiй сидiли в кузовi нарiзно, в протилежних кутках, нiби трохи соромились одне одного, хоч нiчого ж мiж ними наче й не сталось. Товариство не докучало ?м, бо знову в кузовi стояв регiт, бурхали веселощi, i коли на вiражах ?х звалювало в купу, то з тi?? купи чулися завзятi хлоп'ячi вигуки : - Тощо! Тощо! Досить-таки безглуздi вигуки, як на слух когось стороннього, а для них це улюблене ?хньою вчителькою "тощо" було мов пароль, мов заклик до веселощiв, бо разом iз тим словечком вони мовби чують i виразно-розмiрений голос сво?? Марi? Олексi?вни, що дикту? ?м контрольну, чують з ?? суворих уст i свiй жартiвливий, самими ж колективно вигаданий текст диктанту: "Вiн ?? о-бi-ймав, при-гор-тав, брав за та-лi-ю тощо"... - Тощо! Тощо! - скандують вони вже разом, i в кузовi знову вибуха? регiт. Iншим разом Вiталiй теж тiльки смiявся б, а зараз при грубуватих цих пустощах йому було нiби аж трохи нiяково, може, тому, що хлопець ще був повен все тi?? ж особливо? нiжностi, що заполонила його на межiвнику. Тоня, оця вертуха, оця смаглявка, це вона була причинницею всього, вона виповнила його новим, нi з чим не зрiвнянним почуттям. Дивно було, що разом провчилися стiльки рокiв i Тоня була для нього ну як усi, тiльки й того, що ?? доводилося частiше виручати, бо вчилася вона так собi i завжди клянчила, щоб ?й пiдказували; крiм усього iншого, ?й ще й просто подобалось одержувати потай записки пiд час контрольних чи бути в центрi уваги всього класу, що силку?ться вирятувати ??. Викликана до дошки, Тоня розважала всiх сво?ю боротьбою з труднощами геро?чним викручуванням, бо хоч ?й всi дружно й пiдказували на мигах, але вона й мигiв тих не могла второпати i тiльки витрiщалась за спиною вчителя, на льоту хапаючи догадки невпопад, аж поки й саму ?? розбирав смiх. Однолiтка з дiвчатами класу, вона, проте, ранiше за них розквiтла, красовито вирiвнялась дiвочим станом, налилася тугенькими груденятами, i хлопцi з класу казали, що вона вже й пiдгулю?, що й вояки, при?жджаючи з полiгона, вже нiбито накидають на не? оком. Заморочений сво?ми антенами, сусiдськими примусами та технiчними журналами, Вiталiй досi мало такi речi й помiчав, а ось тепер враз помiтив. Тоня стала для нього понад усе. Як тепер мiж ними складеться? Чи захоче Тоня iз ним дружити? Чи тiльки так поманить, полегковажить та й майне далi? Адже ?й одне задоволення - крутити голови хлопцям, про не? навiть самi дiвчата кажуть: "Оце ще наш вихор! Не зна?, на кому й спинитись..." Машина наближа?ться до Центрально?. Дощувальнi пристро?, що працюють в городнiй бригадi, женуть в небо височеннi водогра?, водяним прохолодним пилом так i вiйнуло звiдти на всiх. Дiвчата заухкали. Та одразу ж пiсля цього слiпучого дощу довелось висипати з кузова: при?хали. Тоня зiскочила з машини коло подвiр'я старшо? сестри, в яко? вона квартиру? пiд час занять, а Вiталик схопився бiля радiовузла, не мiг же вiн минути його й не зайти до свого найщирiшого друга Сашка Литвиненка. В конторi порожньо, саме обiдня перерва, дверi в радiорубку вiдчиненi навстiж, але Сашка нема, тiльки навушники його лежать на столi та iнструментiв кинутих купа, знак того, що й господар десь поблизу. Голос Сашка, чистий, контральтовий, чути десь аж iз кiмнати бухгалтерi?, видно, вiн там жарту? з дiвчатами, а тут тiльки ластiв'ята цiвкають у гнiздi, прилiпленому в кутку, пiд самою стелею. Це ж додуматись треба прилiпити його отам до жмутка проводiв, серед мальовничого виноградного листя обо?в... Не боячись нi апаратури, нi людини, ластiвки так i змигують бiлогрудо через вiкно, влiтають та вилiтають - джик! джик! Всiвшись на Сашковому мiсцi, Вiталик в задумi вивча? будову гнiзда, ластiвки завжди дивують його сво?м iнженерним умiнням,- то ж треба зумiти так зробити, щоб гнiздо не вiдлiпилось вiд жмуття проводiв, не впало. Над засохлим мулом (що його нiбито ластiвки сво?ю слиною цементують) ще й кiнську волосiнь, як антену, наплутано,тi?? волосiнню ластiвка малят сво?х прив'язу?, щоб не повипадали з гнiзда. Така розумна мати! Вiд ластiв'ячого гнiзда Вiталi?в погляд перехоплю?ться - в який уже раз! - на грамоти та дипломи, порозвiшуванi на стiнах. Цi дипломи в рiзний час присуджено Сашковi за перемоги на змаганнях радiолюбителiв-короткохвильовикiв. Одержати ?х було трiумфом не лише для господаря, а й для Вiталiя теж, бо вiдтодi як Сашко Литвиненко, закiнчивши школу, став працювати ось тут радистом на радгоспному радiовузлi, ця радiорубка стала для Вiталiя його другою домiвкою, i все зв'язане з нею вiн бере до серця, як сво?. Скiльки вечорiв вони тут протовклися удвох iз Сашком, лагодячи приймачi та студiюючи статтi в технiчних журналах, скiльки разiв, посхилявшись лобами, до пiзньо? ночi розбирали за цим столом рiзнi схеми та вишукували рiшення завдань, що ?х одержу? Сашко як заочник... Серед дипломiв увагу привертають кiлька незвичайних, одержаних Сашком iз кра?н народно? демократi?: земна куля, оповита стрiчкою з написом "AVIO", грамота у виглядi напiвскрученого папiрусу з червоною сургучевою печаткою - ця надiйшла з Варшави, Сашко й туди досяг... Одне лихо - на милицях стриба? Сашко. Мiною його покалiчило ще хлопчаком (тодi, коли той фронтовик-учитель загинув), ногу порвало, зостався на все життя скалiченим. Але ж характер! Iнший в такому станi зiскнiв би, став би нудьгарем, песимiстом чорним, а Сашко нiскiльки не пiддався. З усiх сво?х друзiв Вiталiй не зна? людини бiльш житт?радiсно?, людини тако? чисто? i свiтло? душi. До милиць сво?х Сашко ставиться насмiшкувато, з якимось веселим презирством. Ось i зараз, влетiвши в радiорубку, вiн з порога шпурля? обидвi милицi аж у куток, наче хоче закинути ?х на край свiту. Вхопившись однi?? рукою за спинку стiльця, вiн другою радiсно б'? Вiталика по плечу: - Здоров! - Здоров. - Майора - зборов? - А хай йому... не доборов. I при цьому - для випробу сили - мiцний потиск рук. Вiд Сашкового потиску у Вiталiя аж пальцi злипаються, бо, лiтаючи на сво?х милицях, Сашко так натренував м'язи рук, що вони в нього як у спортсмена. Вiталик, правда, теж не якийсь там бiлоручка, i у вiдповiдь вiн теж щосили здавлю? Сашкову п'ятiрню, радиста аж подив бере: - О, ти сьогоднi моцний! Всiдаючись, Сашко за звичкою стрiпу? пасмом м'якого хвилястого чуба - якось вiн вмi? отак артистично стрiпувати цим чубом, вiдкида? всю хвилю назад легким хвацьким помахом голови. Обличчя тонковиде, очi, синi, веселi, гарячi, так i зблискують. За час ?хнього товаришування Вiталiй наче вперше сьогоднi помiча? в друговi оцю його вроду, вперше майнула думка, що хлопець тако? синьоокостi мусить подобатися дiвчатам. - Чув новину? - Ти про крейсер? - Сашко одяга? навушники.- Ще б не чути. Всiх тут сколотила його поява... Я пробував навiть зв'язатися з ним - не вiдповiда?. В навушниках Сашко ста? одразу серйозним, офiцiйним, зосередженим, вже вiн тепер увесь там, в ефiрi. - Нi, нема,- каже вiн через деякий час, i Вiталiй догаду?ться, що це вiн знову пробував ловити радiорубку крейсера. Пiсля цього Сашко одразу ж кида?ться стрiмголов у свою стихiю, виклада? друговi все, що вiн дума? про iдею космiчного ретранслятора,- чиюсь статтю про це вiн щойно вичитав у журналi. Запальнiсть Сашкова росте й росте, вiн уже, замiсть Вiталiя, наче бачить перед собою автора статтi, гаряче полемiзу?, ловить його на чомусь, висмiю?, а Вiталiй тим часом дума?: "Нащо ти менi все це говориш? Нащо менi твiй ретранслятор, i та стаття, i вся ця музика, коли ? на свiтi Тоня i ми сьогоднi з нею стояли в степу серед колоскiв над гумовим колесом i бачили себе в ньому, бачили разом себе в глибокому-глибокому небi..." - Ти не слуха?ш мене? - здивувався Сашко.- Тобi це не цiкаво? Ну, марш звiдси! Не можу терпiти людей, що з iдiотською усмiшкою пасуть ластiв'ят, в той час коли йдеться про такi речi. - Невже я посмiхався? - диву?ться Вiталик.Вибач. I посмiха?ться знов. Пiсля того як домовлено iти разом увечерi в кiно, пiсля того як добутий Сашком iз шухляди свiжий номер журналу "Радiо" уже в руках у Вiталiя i помахом олiвця обкреслено статтю, яку "неодмiнно, неодмiнно треба прочитати",- пiсля цього: - Бувайте здоровi, громадянине! - Я вам не громадянин! - А хто? - Я - начзаготскот! I пiд цим "начзаготскот" знову ж таки треба розумiти не справжнього заготована, а вiдставника Яцубу, що в баталi? з Вiталикобою антеною вийшов поки що переможцем. Кроку? додому Вiталик. Iде, й щаслива усмiшка блука? на хлоп'ячих устах. В лiричнiй сво?й задумi хлопець торка? рукою пухнате вiття туйки, гладить нiздрюватий гарячий камiнь загорож, поки рука черкнула i кам'яну скiфську бабу, що сто?ть бiля двору старо? Дорошенчихи, припасована замiсть стовпчика для хвiртки. Наткнувшись на не?, Вiталiй аж сахнувся, дивився на камiнну бабу так, наче не бачив ?? тисячу разiв ранiш... Сивий, з'?дений часом камiнь, груба робота, слiди стерто? вiковими вiтрами посмiшки. Столiттями десь на курганi в степу стояла - iдолом скiфським чи половецьким, а тепер ледь збереглись слiди якогось мережива на кам'яному вбраннi, звичайним стовпчиком сто?ть, для хвiртки припасована... Хтось придумав, закопав бiля двору, i тепер навiть вночi якщо п'яний, йдучи з чайно?, наткнеться на цей прикметний стовпчик, то одразу визначить сво? координати. - Вiталику! В глибинi двору, на схiдцях веранди, сидить i сама чабаниха Дорошенчиха, вона теж нiби з каменю тесана. Цiлi години сидить так - плечима до степу, очима до моря,- вигляда? сина, що десь у далекому плаваннi. Мовчить скiфська, загадково усмiхнена, у сво?й кам'янiй мережанiй одежi, мовчить цiлими днями й ця, в суворому смутковi, в старечiй непорушностi вiчного свого виглядання. А як вiн не прибуде, то, зда?ться, вона й окаменi? i буде тодi в парi з скiфською нiмувати бiля цих ворiт, сина й тодi ждучи. Охайна, прибрана, в бiлiй чистiй хустинцi, сидить, жде. - А пiдiйди лишень, сину, сюди... А коли хлопець пiдходить до не?, стара запиту?, чи бачив вiн те судно, що в лиманi сто?ть, та що чув про нього, i, дiзнавшись, що хлопець на власнi очi бачив його, стала з незвичайною жвавiстю допитувати - яке ж собою те судно? Чи бiле воно? Та чи з високими щоглами, чи таке тобто, як те океанське, фотографiя якого висить у не? в хатi i яке водить ?? син... Для не? не було б, зда?ться, несподiванкою, якби це саме вiн, син ?? - капiтан Дорошенко,- прибув iз далеких плавань додому, прибув би аж сюди та кинув якiр на виднотi у рiдного степу, поблизу материно? домiвки. Хлопець, однак, змушений розчарувати стару. Не бiле воно. I не з високими щоглами. Сива залiзна гора маревi? серед моря. Бойове судно, на якому в бiнокль, певне, можна було б помiтити i жерла гармат. Увечерi Сашко i Вiталiй поспiшають у кiно. Сашко навiть не пiдозрiва?, як друг його ждав цього вечора, бо не мав же сумнiву Вiталiй, що Тоня неодмiнно прибiжить до клубу, адже вона бiга? на всi фiльми пiдряд - гарний вiн чи поганий. По дорозi до них пристають ще кiлька хлопцiв, i вони йдуть до клубу цiлою ватагою. Сашко розмашисте скака? мiж ними на сво?х милицях, весело критику? назву фiльму: - Ще подивимось одну любов. "Любов у вереснi", "Любов у березнi" - це вже було... Вже я бачив не менше як тисячу i одну любов! Всi смiються, i сам вiн теж. Глянеш збоку, йому нiби аж розвага скакати на отих милицях, так звично-розгонисто кида? вiн себе вперед, метляючи сво?м буйним чубом. Були вони вже бiля клубу, коли Вiталик враз, на подив хлопцiв, круто змiнив курс, рвонув убiк. - Ти куди? - Iдiть без мене. - Громадянине! - Iдiть! I, спаленiвши, кинувся вiд них у парк, в гущавiнь, хлопцi не встигли й спитати, який його гедзь укусив. А гедзь той був тут, поблизу... Хлопцi, зда?ться, не помiтили, а Вiталiй вмить уздрiв серед натовпу саме ту особу, яку уздрiти хотiв. Аж опекло Вiталика, аж памороки йому забило вiд того, що вiн побачив. Тонька стояла бiля клубу, стояла в колi сержантiв з полiгона i хихи та реготи з ними справляла. I гадки не мала про якогось там Вiталика, вихизовувалась безтурботно перед сержантами, а вони перед нею козирились нафабренi, як до параду. Бравi такi, що куди там Вiталi?вi з ними тягатись, вiн одразу вiдчув сво? жалюгiддя, готовий був крiзь землю провалитись, побачивши, що вiн зайвий... В парку безлюдне, весь парк ще нагрiтий пiсля спековитого дня. Млостиво, гаряче-духмяно диха? тамариск, туя дурманить сво?м запахом, аж голова чуманi?. Тунелями потяглися ту?ва алея, ялiвцева алея, що зосталися ще вiд давнього планування... Високий пiрамiдальний дуб, а внизу навколо нього - поясом знову туя, покручена, м'язиста, в ?? тропiчно-густих кущах дiтвора любить бавитись вечорами, i Вiталик ще недавно тут гасав,- грали у ховачка або залiзуть, було, в кущi й ревуть тарзанами (намагаючись перекричати гучномовець, що день i нiч реве бiля чайно?), а за ними ганявся директор - вiн дуже пильну? цей парк... Ось сафора, диковинне пiвденне дерево, що квiту? у липнi бiлим та запахущим квiтом. Зовнi сафора трохи схожа на акацiю, тiльки молодою гiлки ?й навмисне покрутять та пов'яжуть, i вона росте тодi, як плакуча... А плоди сафори - ягiдки соковитi, ними можна чистити взуття, блищить пiсля них, мов наведене лаком,- ось чого ще, певне, тiльки не знають тi форсистi сержанти з полiгона, що забирають у робкоопу весь гуталiн... Як зацькований, блукав Вiталiй по закутках парку, мiсця собi не знаходив. Котрий же з тих сержантiв - його суперник? Котрому з них вона злодiйкувато-щасливо тискатиме руку в темрявi кiнозалу? Той - не той, i той нiби не той... Мабуть, отой циганкуватий, що газиком до робкоопу щотижня пiдскаку? якраз за гуталiном - весь гуталiн перебрав... Навiть бiля клубу вiн сто?ть-сто?ть, а тодi шасть за кущ, витягне сукнину з задньо? кишенi i вже наярю? сво? хромовi, а тодi, озирнувшись, ще й присадить халявку, Щоб гармошкою була... Але ж Тонька, зрадниця, вiтровiйка, як вона могла так легко змiнити паруси? Якби знав, сьогоднi б кроку за нею не ступив по отому межiвнику... А то сама присiла на колесi бiля нього, бiсики очима пускала, а вiн уже й розтанув... Вдома Вiталика нiхто не зустрiв. Матерi ще не було з роботи. Позаглядав у каструлi, перехопив сього-того i присiв до приймача, поринув у звуковий хаос ефiру. Музика, позивнi? лемент мов, джази, меси, церковнi вiдправи... Живе планета сво?м життям, веселиться, молиться, i нема ?й нiякого дiла до того, що дi?ться у якогось там Вiталiя на душi. Що людству до Вiталикових переживань, що йому до цi?? маленько? мiкроскопiчно? драми, що розiгру?ться десь у вiвчарському степовому радгоспi? Тоня зараз у клубi, сидить у темрявi мiж сво?ми сержантами. Вiталiй до болю виразно уявля? Тоню, як пашить ?? обличчя, як збуджено блищать у пiтьмi ?? очi, як диха? вона розбентежено... Якось ще в сьомому класi були вони разом на дитячому сеансi в кiно, i тодi Вiталi?вi випало сидiти поруч iз Тонею; коли загасили свiтло, вона сидiла незвично притихла й, зда?ться, не дихала, а тодi вже, коли фiльм iшов, нахилилась до Вiталика i в темрявi раптом хап його за руку. Жаром його так i обсипало! I фiльму вже не бачив, i не чув нiчого... I пiсля того нiколи бiльше не сiдали поряд у кiно i нi разу не згадували того схожого на сновидiння випадку, хоч десь нiби в пiдсвiдомостi ця ?хня тайна мiж ними жила, залишалась. Нiби забули про не?, вiдiйшли вiд того дитячого, але все ж тайна iснувала, i, може, якраз вiдтодi щось i жеврiло в душi, щоб аж сьогоднi так блискавично спалахнути пiд час по?здки в степ на тому розрiзаному колесi фортуни. Уявляючи Тоню в клубнiй тиснявi, Тоню, що аж росте вiд щастя, вбираючи обома вухами гарячi нашiптування сержантiв, Вiталiй i не пiдозрював, що зараз сидять у клубi сержанти з досить-таки кислими мiнами, бо те мiсце, де мусила б сидiти мiж ними Тоня, безнадiйно гуля?. А Тоня в цей час уже була вдома, самотньо скнiла, прищухнувши в темрявi сестрино? закутано? виноградом веранди, i погляд дiвчини був звернений через Чабанишине подвiр'я на вiкна якраз Вiталиково? хати. Потiм уже й свiтло у вiкнах погасло, а Тоня сидить, мов ота Чабаниха, Дорошенкова мати, що й досi маячить на порозi ганку, тьмяно освiтлена щербатим мiсяцем. Пiзно вже, тиха цвiркотлива нiч навкруги, а Чабаниха сидить, чату?. Завжди ?й отак не спиться, коли наближа?ться час при?зду сина у вiдпустку. До пiзньо? ночi не зайде баба в хату, бо в хатi ?й увесь час щось цока?, наче ходики вiдбивають час (хоч ходикiв у хатi й нема). - Цока? й цока? десь, а не найду де,- iнколи скаржиться вона Тонi. - Яку ж любов треба мати до сина, щоб отак сидiти день при днi, ночами зорi лiчити та все виглядати... Мабуть, уже сто лiт цiй Чабанисi, така вона стара, i про не?, про живу, вже склались в радгоспi легенди. Десь вона з того неймовiрно далекого для Тонi свiту, де степи були ще всуцiль дикими i чабани жили в землянках, що в них, замiсть вiкон, шибки були з овечого мiхура. А посеред степiв стояв палац бiлоколонний, навколо парк, а в парку - басейн для панського купання. Коли влiтку при?здили з мiста у степ паничi, тодi вони, розгулявшись, наливали цi басейни не водою, а справжнiсiньким вином, начавленим з винограду, i вночi отак при мiсяцi зганяли дiвчат-поко?вок купатися в тих басейнах. Голi, мов русалки, дiвчата з п'яним вереском купалися у винi, а паничi вудили ?х вудками, для принади ж чiпляли царськi троячки та червiнцi. Було таке правило, що дiвчина мусить зняти з залiзного крючка грошi губами, тодi той червiнець чи троячка уже належать ?й, i дiвчата, захмелiвши, вiдчайдушне iшли на принади. П'яний гамiр та зойкiт бурхав у парку цiлiсiньку нiч, не давав спати сторожам, було весело п'яним слиногубим вудкарям пiд червiньковими таврiйськими зорями, але степовi нещаснi русалки вибирались з тi?? купелi заюшенi кров'ю, з порваними, закривавленими губами. Була нiбито серед них i Домаха молода, оця чабаниха: досi, як придивитися вдень, можна помiтити рубчик у баби на губi. Ще суворiшого вигляду нада? вiн ?? вилицюватому, смаглявому, уже аж чорному обличчю. Ото звiдти вона, де людей вудками вудили, де на залiзнi гачки хапали закривавлену дiвочу вроду та молодiсть... - Пiшли мо? лiта, як вiтри круг свiта,- часом зiтхне стара, при нагодi розповiвши Тонi щось iз тi?? давньо? давнини. "А як пiдуть мо? лiта? - дума? Тоня, вперше в життi сповнена такого душевного сум'яття, розмучена, внутрiшньо розпалена всiм тим, що сьогоднi сталось.- Як житиму я? Чи буду щаслива?" Тоня дума? про старшу свою сестру, в яко? вона тут живе. Клава вийшла за демобiлiзованого шофера, з яким тепер то б'ються, то миряться по тричi на день, нерiдко втягуючи й Тоню в сво? родиннi бучi... Невже i ?й попадеться такий грубiян-бруднолайко, хоч поки не п'? - симпатяга чоловiк, душа нарозхрист... Спада? на думку Тонi трохи та?мнича, туманна iсторiя вза?мин голови робiткому Лукi? та капiтана Дорошенка, про них ходять чутки, що в молодостi щось мiж ними було, але чи вiйна, чи iнше щось стало на перепонi, так i не зiйшлися, так i носять свою любов по-окремо - раз злетiла в пiднебесся житт?ва ?хня пiсня та й зосталась там бринiти на все життя. Ну, а де ж вiн, ?? Вiталик? Чому не прийшов у кiно? Знову вiддав перевагу сво?м приймачам, гвинтикам та шурупам, над якими вiн вiчно сидить? А вона ж його так ждала! Жартувала, смiялася до сержантiв, хоч всерединi все горiло, ждала тiльки його! Не до фiльму було ?й, все стало немилим, коли вiн не з'явивсь, i досi не зна?, що з ним таке. Невже те, що без слiв мiж ними промовлялося в степу i в дорозi i що так багато сказало серцю,- невже це тiльки вигадала ?? власна гаряча уява? Зовсiм зненацька захопило сьогоднi Тоню нове оце почуття, гаряче сколихнуло душу. Нi, це не назвеш грою в кохання, ще одним хвилинним захопленням, легковажною дiвчачою вимрiйкою. Це справдi для не? щось нове, досi не звiдане, таке, що може весь свiт враз тобi сяйвом осяяти або ж болем шматувати, палити душу, як зараз. I якщо ?й хочеться, щоб швидше настав новий день, то це тiльки для того, щоб зустрiти, побачити Вiталика, його солом'яний чубчик, за який його так i кортить смикнути... А наступний день почина?ться для них знову працею, тiльки цього разу ?хнiй клас працю? на шкiльному винограднику - пiдв'язують виноградну лозу. Листатий чауш, або "волове око", як його в них звуть, буйно розрiсся цi?? весни, зав'язь на ньому багата, вiщу? добрi кетяги, великi грона, а зараз вiд них ще тiльки бубки дрiбнi, зеленi, це ще тiльки буде, що ?хнi виногради туго наллються соком, посивiють пилком, туманом вiзьмуться, i гнутимуть налитi грона весь кущ донизу, i з-помiж листя вихиляться, лиснiтимуть тьмаво на сонцi. А зараз поки що пуп'яночки i весь майбутнiй кетяг - нiжна гiлочка, i на розгалуженнях вiд не? - зеленi кульки, як схема формули складно? молекули... Треба торкатися цi?? зав'язi обережно, щоб не обламати. Старшокласники, хлопцi й дiвчата, розбрелись, по-зникали в зелених виноградних хащах. I, звiсно, це ж була чистiсiнька випадковiсть, що Тоня з Вiталиком женуть один рядок, дiвчина сама якось опинилася в цьому рядку в останню мить. Пiсля вчорашнього вони нiби сердились одне на одного i працювали мовчки, хлопець пiдiймав кущ з усiм його листям, з усiма тими зеленими бубками, що наллються згодом соком i стануть повними гронами, а Тоня пiдв'язувала той кущ зверху шпагатиною. Руки в не? повнi, смаглявi, тугi. I грона груденят крiзь листя виноградне так уже по-дiвочому пругко до нього випинаються. Смаглi губи i в нього, i в не? - жарко. I враз дiвчина усмiхнулась йому якось особливо, незвичайно. - Чого тебе вчора в кiно не було? - А я був... коло кiно. - Чому ж я тебе не бачила? - А я тебе бачив. Як iз сержантами викаблучувалась. - Я в кiно не пiшла. - Чого? - А так, перехотiлось. В останню мить передумала. Це багато чого сказало. I вона бачила, яку радiсть цими словами принесла йому, як вiн ожив, посвiтлiшав одразу. Тоня вже й кущ пiдв'язала до бетонного стовпчика, а не рухалась далi з мiсця, зорила крiзь кущ на Вiталiя так, нiби шкодувала, що вони роздiленi кущем. - Признайся, Вiталику... То ти менi писав листа? - Якого листа? - Азбукою Морзе. - Я тобi ще й i?роглiфами напишу... Вона засмiялась, i рука ??, нiби ненароком, як учора бiля бiдона, торкнулась його пальцiв мiж листям куща. Руки ?хнi зблизились мiж листям, злилися в нервовогарячому потисковi i стискалися все мiцнiше. Жарко, паморочливо йому стало. А очi ??, напливаючи, сяяли вже близько, ошалiло, волого... I хоч хлопець перед нею й стовбичив незавидний, худий, вихруватий, i обличчя мав обвiтрене, худе i в плямах, схожих на солонцi, i хоч губи його теж були сухi й шорсткi, проте вона враз вхопила його, притиснула до себе й припала до тих губiв. Так i прикипiла до них! Потiм сама й вiдштовхнула його, зшаленiло озирнулася по винограднику: чи нiхто ж не бачив? I, залита шарким рум'янцем, перемайнула до iншого куща, вхопила той кущ i не знала, що з ним робити, крутила, вертiла в руках, i Вiталiй аж насилу догадався, що його треба пiдв'язувати, i вони мовчки, невмiло-щасливо взялися знов працювати, брали в обiйми, пiдв'язували той кущ чаушу-винограду, що, розбуявшись, ласкаво шелестiв до них листям та вився пагiнням. III. ЧЕРВОНА ТОРПЕДА Неподалiк Горпищенково? кошари, на сув'язi звивистих степових дорiг, сто?ть чабанський колодязь; здалеку червонi? на ньому цебро дивно? конiчно? форми. Яскраво-червона цятка, жарина якась серед безбарвностi, серед величаво? одноманiтностi степових просторiв. Пiсля кожно? вiйни цей колодязь чистять. Збираються чабани, по черзi обв'язуються вiрьовками, стаючи схожими на затягнутих в лямки парашутистiв, i спускаються у вогку колодязну глибiнь, щоб вибирати звiдти рiзну нечисть, мул, залiзяччя... Цiлу купу, чорну, смердючу, навикидають, наллють осторонь вiд колодязя. Пiсля першо? вiйни витягували з колодязя одне залiзяччя, пiсля друго? iнше, а пiсля третьо?... "Та хай вона щезне,- дума? Горпищенко-чабан, працюючи бiля колодязя,- хай краще нiхто ?? не побачить, бо пiсля не?, мабуть, i чистити було б нiчого, всi колодязi в свiтi повигоряли б..." З самого рання трудяться вони удвох з Корнi?м, замiнюють трос, що його вдалося нарештi видобути в директора, примуцьовують до нього оте сво? незвичайне, червоне як жар цебро, зроблене з оболонки морсько? торпеди. Далеко виднi? воно в степ, квiткою жеврi?, мимоволi зупиняючи на собi око подорожнього, i коли на Центральнiй розказують якомусь новому чоловiковi, як найти в степу кошару знатного чабана Горпищенка, то кажуть: - Отам, де колодязь з червоною торпедою. Цiле лiто лл?ться з цi?? торпеди вода у ринву, i чабани п'ють iз цi?? торпеди, ще й про?жджий який-небудь - чи то буде механiк з автолiтучки, чи агроном, чи зоотехнiк, що роз'?жджа? по степу сво?ю бiдаркою,бува?, спецiально заверне сюди, зробить гак, щоб напитись. Бо вода тут справдi смачна, солодка, не вiдгонить, як в iнших степових колодязях, тухлими яйцями, у спеку ?? просто не вiдiп'?шся. Протягом дня смаглi вуста, чоловiчi й жiночi, припадають до цi?? торпеди, важке цебро на сталевому тросi раз у раз опуска?ться в тiняву, прохолодну глибину колодязя, черпа? й черпа? з нього свiжу джерельну воду. I що бiльше ?? вичерпують, то вона, зда?ться, ще чистiшою й холоднiшою ста?,- аж зуби вiд не? ломить. А чабан Горпищенко тiльки радi? в душi, дивлячись, як люди смакують його водою, бо ?? нiскiльки не менша? вiд того, що все лiто беруть i беруть. Пiсля останньо? вiйни вiн таки попогрiв тут чуба, чистячи колодязь, дошукуючись замуленого джерельця, аж поки дошукався, дав йому волю. Тiльки вiд во?нного бруду вичистив, як пiшли чорнi бурi - довелось ще чистити й пiсля них, бо вони йдуть такi тут, що тисячi тонн пилюки в повiтрi висить, ставки замулю?, посадки замiта? до самих вершечкiв, а з хат, бува?, дахи зрива? - летять, як аероплани... Намете, нагорне i в колодязь, не один день потiм мине, доки цебро за цебром витяга?ш, вибереш весь той намул i знову пiде вода, як сльоза. Нiхто достеменно не зна?, хто цей колодязь копав, у спадок вiд батькiв, вiд дiдiв дiстався вiн теперiшнiм чабанам. Тiльки з переказiв глухий гомiн доходить, що копали цей колодязь колись чумаки, чи? дороги пролягали в цих сивих степах. I коли молодий Горпищенко-льотчик запиту? батька: "Хто цей, тату, колодязь копав?" - то старий не вагаючись вiдповiда?; - Чумаки, сину, чумаки. Пращури тво?. Льотчиковi аж дивно чути, що пращури його були чумаками, хоч вiн зна? про це ще змалку. Тi вусатi, кругле стриженi люди в полотнянiй, виквацюванiй дьогтем (проти чуми!) сорочцi, що рiк у рiк ходили через цi слiпучi степи з сво?ми круторогими, були для льотчика десь у глибинах минувшини, губились для нього в такiй часовiй та iсторичнiй далечi... ну як античнi якi-небудь Гомери та Демокрiти. Але ще важче, мабуть, було б уявити самим чумакам, що котрийсь iз ?хнiх нащадкiв стане крилатим, лiтатиме в повiтрi, стрибатиме вночi з парашутом з таких висот, де люту? мороз, в той час як земля диха? теплом повного лiта i коники в травi сюрчать... Хiба ж уявити було прадiдам, що вiн порухом руки пускатиме в дiю сили фантастичнi, ламатиме небо пекельним гуркотом двигунiв i що й власний свiй органiзм вiн пiддаватиме нечуваним випробам, зазнаючи таких перевантаг, коли на якусь мить навiть непритомнi?ш у польотi, приладiв не бачиш, а тодi прийдеш до тями - глядь: ? швидкiсть! ? потрiбна швидкiсть... Якщо ж ? швидкiсть - ? життя! - в льотчикiв це так. Вiдстань, що ?? проходили чумаки протягом цiлого лiта, вiн дола? за один рейс, бува?, хлопцi не встигнуть зiграти й партiю в шахи... I все ж в душi вiн глибоко пиша?ться сво?ми предками, мужнiми людьми, що крiзь чуму, крiзь безводдя, крiзь степовi швидко-йдучi пожежi прокладали дорогу на кримськi озера, копали по путi колодязi, несли сюди життя. I коли до нього при?здять товаришi з полiгона i пiсля спеки розкошують тут свiжою водою з колодязя, не забува? молодий Горпищенко весело згадати добрим словом того свого невiдомого пращура, який цей колодязь викопав у степу, а батько, якщо вiн тут присутнiй, ще й додасть: - Добре дiло за людиною нiколи не пропада?. Яка краща спадщина, яке бiльше багатство може бути для чабана, нiж цей колодязь, круглий, просторий, з вiнцем жовтого нiздрюватого каменю, щiльно вкладеного, злеглого так, нiби вiд природи... I чабан береже його. Уважно стежить старий Горпищенко, щоб все тут було в порядку - i в колодязi, i бiля колодязя. Кiнчивши клопотатись iз тросом та цебром, вони беруться з Корнiем лагодити ринву-корито, в яку деколи, трапля?ться, аж вiвцi заскакують, так вона осiла, вгрузла в землю вiд власно? ваги, бо зроблена з важко? двотаврово? балки, яку свого часу тягли сюди з садиби Центрально? трактором. Користуючись домкратом, чабани пiдважили спершу один ?? край, пiдклали цегли, потiм пiдважили другий таким самим чином, вирiвняли, i тодi Горпищенко випростався, змокрiлий, повеселiлий на виду: - Бачиш, Корнiю, не так силою, як умом пiдняли таку вагу... Стоятиме i при внуках... Ще, може, коли-небудь i нас хто згада?... - Таких, як ми, не згадують,- пробубонiв Корнiй, тримаючись рукою за зуби, що знову йому розболiлись.- Ми - трава. - Дурницi мелеш,- заперечив Горпищенко.- Чому трава? А що без нас було б тут? Чи пив би хто воду з цього колодязя? Давно б його замулило, занесло... А так весь степ п'?. - Пити - п'ють... А ми? Хiба так людинi жити? З молочаю в чайну та звiдти знову в молочай, знов до гирлиги... - А що, як гирлига? - скипiв Горпищенко.- В наш час гирлига й ракета поруч стоять! Це вiн ма? на увазi тi срiблястi лiтаки, що ними вилиску? степ полiгонний, та тих командирiв, що часом звiдтiля за?жджають до нього i шанобливо здоровкаються з старим за руку, i не тiльки тому, що вiн знатний чабан i нагороджений - ще до вiйни - за свою працю орденом та вмi?, як нiхто, варити "кашу в кожусi",- найбiльше ж за розум вони поважають старого, за вдачу його та ще, звiсно, за сина. Нiкого з чабанiв так далеко не пускають з отарами на територiю полiгона, як Горпищенка, лише йому (якщо тiльки тихо там) дозволяють заходити з вiвцями туди, куди iншим зась. Так принаймнi Корнi?вi зда?ться. I його трохи аж ревнощi беруть на свого бригадира та на його дружбу з вiйськовими. - Чого ж тодi, по-вашому,- зверта?ться вiн до Горпищенка,- так мало охочих iти до нас, щоб вiк з гирлигою калатати? - А давай ось Мишка спита?мо,- посмiха?ться Горпищенко i пiдгуку? Демидового козарлюгу, що неподалiк вою? з гусаком.- Втри носа, Михайле, i вiдповiдай: чи хотiв би ти бути, ось як я, чабаном? Хлоп'я мовчить, сопе носом, видно, запитання застало його зненацька. А Горпищенко дума? тим часом про сво? вiчнi чабанськi незлагоди з дирекцi?ю, про чоботи, що ?х цiлу зиму палить гнояка в кошарах, та про ту лихоманку, що наста? для чабанiв, коли почина?ться стрижiння овець, з яким вони оце тiльки недавно впорались. В трудовому чабанському сезонi стрижiння - це робота найвищо? напруги, весь радгосп тодi як у штурмi, стригалями йдуть i комбайнери, i шофери, й чабанськi жiнки, бо чабанiв для цi?? роботи не вистача?: тисячi ж овець! Каторга, пекло, найважчий це труд, навiть при механiзацi?. Цiлоденне мекання, духота, запах сiрки, жиропоту, кровi, карболки... Стригалi, мотористи, точильники - всi чадiють вiд спертого повiтря, вiд овечо? сiрки, пiт залива? очi, тричi на день люди мусять бiгти до оцього колодязя, обливатись водою, як прокатники на заводi... Комбiнезони ?хнi - це одна мазута, нiхто й прати не береться, темп роботи такий, що нема коли тобi й слова вимовити, нiколи жартом перекинутись. Жодного зайвого слова, жодного зайвого руху. - Нiж! - гука?ш, i це означа? - давай нiж. - Руно! - i це означа? - забирай руно. Якщо ти фахiвець абиякий, то, тiльки електромашинка загуде, овечка в тебе рветься, б'?ться пiд руками, мусиш ?? в'язати. А найвищий клас - це коли стрижеш i не в'яжеш. До таких належить вiн, Горпищенко. Замордований такою роботою, вийдеш з кошари, i аж водить тебе... чабанський "вальс" мимоволi танцю?ш... Зате ж навеснi, коли степ тюльпанами цвiте, а ти виведеш отару на простiр, сто?ш бiля овечат, а вiтер струму?, купа? тебе, спiва? у травах. Хiба ця робота не може зробити людину щасливою? ?ирлига? Ну й що? Колодязь оцей - моя свiтлиця. То мо? життя на цiй планетi! Хай iнший живе iнакше, а я так його проживу! - Ну, то як, Михайле? Будеш чабаном? Хлоп'я задку? вiд Горпищенка: - Я льотчиком буду... Як Петро ваш... - Ага! - хихика? Корнiй.- Пiд стiл пiшки ходить, а вже й воно розiбралося, де вершки, а де вiдвiйки. - Нащо ж тобi льотчиком? - допиту?ться Горпи-щенко.Куди ти летiти хочеш? - На Мiсяць. - О! Ти щось там забув? Чи чого? - Не знаю. - А дуже хочеш? - Дуже! I хлоп'я, вважаючи цю обтяжливу бесiду вичерпаною, дременуло знов до свого гусака. - Лiтати, всiм лiтати,- розмiркову? вголос Горпищенко.- Само ж не зна, що йому треба на тому Мiсяцi, а вже замiря?ться... Вже щось його тягне туди, кудись воно порива?ться... - Менше б поривалися, легше б на свiтi жилось,- бубонить Корнiй.- Для школярiв та студентiв - всi отi поривання, поки лиха ковшем хапнуть та порозумнiшають... Спокiй, тиша, достаток - ось що для людини треба. Скiльки й живу - то те, то iнше людей баламутить. Хочу знати, що вночi нiхто не постука? i не загада? збиратись... Самих ляше виконавцiв скiльки за життя перебувало пiд мо?ми вiкнами, перед скiлькома начальниками цей Корнiй навитяжку стояв... Той тебе вчить, той наказу?, той повiстку вруча?... А ви менi спокою дайте. Нiчого не прошу, ви прийшли на свiт, щоб пожити, i я прийшов пожити, тож не чiпайте мене. Роботу роблю, профспiлковi плачу, а що я думаю, яке кому дiло? Може, моя чабанська радiсть - це просто отака он тополя, а пiд тополею стiл, а на столi пляшка... Холодок, затiнок, i я там пiсля роботи сиджу, п'ю свою чесно зароблену чарку... - Мало цього людинi, мало, Корнiю,- каже Горпищенко.Ось вони, сини нашi, ?х стограмовим щастям не вдовольниш... Уже ?м тiсно на землi, до iнших планет пориваються, в ореолi хочуть свою землю побачити. Спитай його, нащо йому той ореол? Нащо тi планети? Ти щастя шукай, правди в усьому дошукуйся, а не нових свiтiв! Та тiльки якраз в тому шуканнi, може, i щастя його найбiльше... Така вже, видно, природа людська: вiдiмкнув дев'ять замкiв, хочеться вiдiмкнути й десятий... На що ось я, в якому вже вiцi, а й то стою iнодi в степу, задивлюся в небо i - аж признатися соромно - самому полiтати кортить. Хоч би один-однiсiнький раз отам, де вони бувають, й собi побувати... Ну, хай би там парубком був - то й не диво, а то ось скiльки живу, стiльки й бентега в душi, i кудись тебе тягне, чогось прагне душа... Живеш тут, а надить тебе нетутешн?, кра? далекi i як люди далекi живуть... - А опинишся там - все обернеться навиворiт. - Це вiрно. Пiд час вiйни, коли в Будапештi я, у Вiднi снаряди возив, ох, як звiдти сюди поривався, до цих наших, Корнiю, степiв. Клятi солончаки, а й за ними скучав. Ну, а цi простори, це небо хiба забудеш... Старий випростову?ться, погляд його розбентежений, вiн помiтно навiть схвильований: чабан здавна чулий до не?, до цi?? одвiчно? краси степу. - Крутить, ой крутить же, стерво.- Корнiй знов скрушно мота? головою: то зуб йому крутить.-Хоча б оце краплю спиртомiцину на корiнь, може, занiмiв би... Та, видно, забули про нас,- це вiн про те, що ?х снiдати довго не кличуть. Ради льотчикiв, що при?дуть снiдати, там, зда?ться, буде сьогоднi каша чабанська, хоч, звичайно, баби навряд чи приготують ?? так, як це зробив би сам Горпищенко. Власноручно варити кашу вожак чабанський береться лише в особливих випадках, але коли вже вiн почне, то чаклуватиме бiля не?, нiкого не пiдпускаючи, приготу?, присьорбне, а вiдставивши з вогню, ще i в кожух закута?, щоб допрiвала; приготувавши, ще ж i прихвалити зумi?, гордий сво?ю роботою: - Тако? кашi нi в якому ресторанi не покушту?ш, вона в кожусi варена!.. А поки що в Корнiя кишки грають i настрiй у нього явно пiдупада?. Вiдставивши лопату, вiн почина? звично скаржитись на сонце, що з самого рання вже пече, на клiмат, що помiтно змiню?ться на гiрше... - Догралися з природою: лiто зiйде - дощ не покрапа?, взимку снiгу не побачиш... Буйнi зими якi були ранiш, де вони тепер? - Всiх перевиховали, кажуть, i сонце активнiшим стало,-жарту? Горпищенко i пiдохочу? напарника: давай уже доб'?мо. I вони знову беруться за лопати, засипають багнюку довкола ринви сухою землею, вирiвнюють, бо вiвцi аж яму вибили на тiй мiсцинi, де був колись горбик. Хоч якi маленькi ратички, а пилинку за пилинкою рознесли вiд колодязя землю по степу, i доводиться знов пiдсипати, зарiвнювати. Зате як прийде отара, то й не впiзнають вiвцi свого водопою: де вчора мiсили багно, сьогоднi стало сухо та чепурно, а скособочену сталеву ?хню ринву хтось пiдважив, пiдняв, аж вiтерець тепер попiд нею провiва?... Та нарештi можна й пошабашити: господиня, дружина Горпищенкова, йде з вiдрами до колодязя набрати води, а заодно загаду? чабанам збиратися до снiданку. - Бо Петрусь щось забарився, може, знову аж увечерi повернеться,- невесело каже вона, повiльно опускаючи торпеду в глибину. Витягла, налила свiжака з тi?? торпеди у вiдра, взяла ?х на коромисло, понесла, весь час на ходу мовби шукаючи когось поглядом у степу. Вiдколи син при?хав, ще й не надивилась вона на нього, бо й дома син не живе, за цi три днi бiльше був на полiгонi, нiж тут. Вiдпустка й на вiдпустку не схожа, хоча, правда, i сам вiн каже, що опинився тут у справах служби, тiльки за?здом. Та, може ж, ще вiдпустять його, i, звiльнившись вiд клопотiв, зможе вiн вiдпочити як слiд, при?де на кiлька тижнiв, цiлими днями читатиме або гратиме пiд тополями в шахи iз сво?м другом Сiробабою, льотчиком сiльськогосподарсько? авiацi?, що при нагодi прилiта? з Центрально? провiдати друга i сiда? сво?м полотняним аеропланом бiля само? чабаново? хати. Колись вони разом були в училищi i ще там товаришували, а потiм як була сесiя та був закон про мiльйон двiстi тисяч, то Сiробаба попав у той мiльйон пiд скорочення, переквалiфiкувався i тепер возить пошту в радгосп, пiдживлю? посiви та опилю? виноградники... Веселий такий цей Сiробаба, з усiма жарту?, i вона рада, що Петро iз ним дружить. Сидять собi, грають у шахи чи просто бесiдують, а вона щось робить поблизу i кра?м вуха слуха? ?хню розмову, i тодi ?й син розкрива?ться бiльше, нiж будь-коли, в якихось тайнощах сво?х, в чомусь мало зрозумiлому матерi. Вона чу? про якiсь перевантаги, коли навiть очей не закри?ш, i м'язи обличчя перекошуються, i кров ста? важкою у жилах... Або, навпаки, чу? вiд них про красу польотiв, про те, як бува? ?м гарно, коли вранцi-рано повний штиль, "ковбаса-зебра" над аеродромом опуска?ться, ранок погожий, i ти - "летиш, як у маслi"! Та не завжди й вони там купаються, як у маслi. До батька вона вже звикла, що цей без кiнця дирекцiю критику? та керуючого вiддiлком батожить на всi заставки, думала, що хоч у сина там злагода в усьому, а виходить, i в них бува? по-рiзному, чимось отi "намордники" ?хнi Сiробабi не подобаються, "не та, каже, система", хоч i новiша. Сiробаба досi плю?ться, згадавши, як одного разу вiк взяв старий кисневий прилад, бо вiн нiби зручнiший, так начальник побачив - з рук вихопив, подер... I не тому, що начальник поганий, а тому, що апарат той не для найвищих висот, з таким, мовляв, не можна... ка-та-пуль-ту-ватись! А син в тому "наморднику", важкому, незручному, часом лiта? ж по кiльканадцять годин, не вилазячи з лiтака, на залiзi сидить, закутий в залiзо. Та ти iншого застав у ресторанi за столом висидiти безперервно двадцять годин, та й то навряд чи витрима?, а тут - ще й працюй! Таке його життя. Не диво, що трохи й лисi? вже, зовсiм молодий, а чубчик став як шовк. Але ж сам вибрав собi таке життя, згоден день у день крiзь апарат дихати, аби лише бути на тих височезних висотах... Кажуть: соколи. Куди там соколам до них! Бо коли навiть ось тут, у степах, чорна буря йде, валу?, i все небо вiд не? чорне, i, зда?ться, кiнця нема у височiнь цiй курявi, то вони, льотчики, виявля?ться, i над нею, над бурею, ходять. - Невже ж тобi, сину, не страшно там, коли пiд тобою вся земля бурею окутана? - Десять тисяч метрiв, мамо, висота цим курявним бурям, а вище над бушовищем - там небо чисте, сонце свiтить, ми там по приладах iдемо. Такий вiн у не?. За здоров'я вона його найбiльше непоко?ться, хай би без апаратiв отут повнiше надихався чистого степового повiтря. Поки тут вiн - поки й спокiй на душi. А як десь у польотах, все ?й тривогою повитий свiт i годинами не сходить з думки та жiнка з Рибальського, що в не? теж був син льотчик i позаторiк розбився. Як вона тодi кричала на все село, коли при?хали за нею синовi товаришi, льотчики з частини! Розповiдала потiм, що бачила тiльки цинковий ящик-домовину, а в ньому наглухо запечатано те, що зосталося вiд ?? сина на дев'яносто третьому його вильотi... Дев'яносто два було щасливих, а з дев'яносто третього - цинковий ящик запечатаний... Батько не хоче й думати про таке, бо це ж не вiйна, бо нещасливi випадки - це тiльки випадки, всюди вони можуть бути, а скiльки ?х, соколiв, цiле лiто шуга? пiд самим небом, i навiть взимку чу?ш ?хнiй гуркiт десь за хмарами, там, де вiчно свiтить сонце! Сьогоднi за сином ще до схiд сонця за?жджали льотчики з полiгона, всi в офiцерських чинах, один, командир, навiть сивуватий уже, з майорськими зiрками в погонах, а проте всi мiж собою як рiвнi, як брати - жартують, смiються. Той для них просто Павлик, цей Петрусь, той Корольок... Вона, мати, сказала ?м: - Не вгада?ш, хто мiж вами й старший. - В небi, мамашо, всi ми рiвнi,- всмiхнувся ?хнiй командир.- Хоч скiльки в лiтаку нас ?, а крила однi на всiх. Вони поспiшали, випили нашвидкуруч по склянцi молока, сказали - на снiдання будуть... Погляд материн раз у раз зверта?ться туди, в бiк полiгона, який давно вже став часткою чабанського життя, владно ввiйшов у нього сво?м гуркотом, загадковiстю, суворим розпорядком... Син