аконнi СПГ - сто п'ятдесят гвардiйських... - Чого ж це я, татуню, будяк? - Будяк! - Будяк до старостi цвiте... Це ж я вас, батя, цитую. - Ба який! - здивовано-грiзно апелю? батько до гурту робiтникiв.- Ти йому слово, вiн тобi десять! - Наш радгоспний битник,- поважно зауважу? череватий, обряклий з лиця завiдувач пошти. - Ну да! Вiд слова "бити"! - гарячку? батько.- Треба б, та нiкому! - А за що? - диву?ться Гриня.- Цiлий день ось ганяв не обiдавши. - Пуття з того, що ти ганяв... Пустоцвiт сам, i робота твоя пуста! Грiш цiна такiй роботi! - Звичайно, це не те, що збагачувати людство щiтками... Це молодий Мамайчук натяка? на те, що батько його ще з кiлькома iнвалiдами якийсь час робив у радгоспнiй майстернi шкребницi та залiзнi щiтки для ферм. - Щiтки? Не тi щiтки ми робили! - кричить батько, наливаючись гнiвом, пiдiймаючи до сина одутле, вкрите густою щетиною обличчя, що теж зараз було колюче й жорстке, мов залiзна щiтка.- Не таких щiткарiв та щiток на вас треба! Таких щiток треба на вашi поганi душi, щоб коросту з них iз кров'ю, iз струп'ям здирали! - Спiвай, батю, вона довга,- каже син i, залишивши батька, спокiйно пряму? до чайно?. Тiльки вiн зайшов у чайну - чиясь винувато-зсутулена спина шурхнула на кухню, за всiма ознаками то вiдбув чорним ходом товариш Мажара, голова робкоопу. Адже нiчим природу не зупинити: молода Гринина борода росте... Все, з чим Гриня стика?ться в чайнiй, мовби навмисне створене для того, щоб вивести його з душевно? рiвноваги, з йогiвського супокою. У вiддiленiм вiд залу марлевим запиналом закапелку, де висить умивальник, поналивано й брудно. Рушник висить на гвiздку такий, що його гидко взяти в руки. А ще гидкiше дивитись на отого чвару-п'янюгу, що самотньо варзлякае в кутку залу: то Тамарин чоловiк. В нього нiс - як рубильник, вiн клю? в тарiлку тим носом i щось бубонить погрозливо... Обслуговувати себе тут треба самому, всюди тепер самообслуговування, i з усiх робiтникiв радгоспу офiцiантка робить виняток лише для Мамайчука-старшого як iнвалiда вiйни, ветерана. Що ж до Мамайчука-молодшого, то... взявши алюмiнi?ву тацю, Гриня пiдходить до видачi, але й тут його зустрiча? тiльки розчарування: того нема, а те закiнчилось. Холодний жилавий гуляш та компот - це все, що зосталось на твою долю, i навiть на це зазiхають мухи, вiд яких ти мусиш весь час вiдбиватись. Який це треба мати гарт, щоб при таких наступах на твою витримку не грюкати кулаком по столу й не вимагати книгу скарг. А скаржитись хочеться. На все. На гуляш, на рушник, на отих розвезених по стiнi р?пiнських "Запорожцiв", що так само, як i замашнi брехуни-мисливцi Перова, покликанi прикрашати кожну степову чайну. Чому така убогiсть уяви? Чому така обмеженiсть вибору? Для всiх чайних, якi тiльки ? в районi, постача? цi бездарнi копi? якийсь халтурник з обласного центру, з упертiстю манiяка просува? сво? ерзац-мистецтво в маси... I нiхто його за халтуру до суду не тягне! Вхопивши гуляшу, Гриня кривиться: стiльки в ньому перцю, що в ротi горить. - Стронцiй да?те замiсть приправи? - зверта?ться вiн до офiцiантки, що прибира? посуд iз столiв. Ця офiцiантка Клава, старша дочка Горпищенкова, тiльки й скрашу? цей похмурий заклад сво?ми плавкими рухами та терплячою до всього привiтною усмiшкою. Вона вже, зда?ться, звикла до нарiкань, до скарг, до бубонiння i без крайньо? потреби не ув'язу?ться з вiдвiдувачами в суперечки. Всiм не догодиш. Лаються - перемовч. Гринi ж вона просто спiвчува?. В ротi палить? Певне, йому дiстався самий перець, що осiв на дно. - Запий, Гриню, компотом... Воно пройде. Гуркiт з кутка привернув'?хню увагу. То технiк по штучному осiменiнню прогуркотiв стiльцем по пiдлозi, ледве не впав, але знову прибрав бiльш-менш сидячого положення i вже куня?. - Нiчого ж я йому, крiм компоту, й не давала,- тихцем виправду?ться Клава, киваючи в той бiк,- а вже п'яний. - То вiн ще вiд спирту лабораторного п'яний,набурмосено кида? Гриня. Кiнчивши клопоти з посудом, Клава присiда? навпроти Гринi, що таки закiнчу? свiй вогненний гуляш. - Де був, що бачив, Гриню? - з цiкавiстю розпиту? вона.- Скат спустив по дорозi, чи чого ти такий невеселий вернувсь? - Скат - це дрiбниця буття, Клаво. Вивчаю походження хамства людського, грубощiв, черствостi, душевно? глухоти. Бува?, отак нi з сього нi з того вiзьмеш i образиш людину. Зовсiм не бажаючи того. Просто через хамство чи здуру.. Людинi й так болить, а ти ще припечеш... - Бува?, Гриню, бува?. - Та ще глупства - ось чого органiчно не виносить моя душа. Мчу сьогоднi степом "Бе-наступу" (себто - "Бiльшовицького наступу"), нiде нi душi живо?, дорога така, що пiсля чумакiв вiсiмнадцятого сторiччя нiхто по нiй не ?здив аж до мене оце, i раптом серед просторiв, серед безлюддя стирчать край дороги величезнi таблицi, всiянi цифрами. Стiльки цифр, що ?м i електронна машина ладу не дасть - кiбернетичний дiдько в них ногу звихне. А це ж для мене, щоб я читав, схоплював на льоту. I зветься це: наочна агiтацiя. Скажи, Клаво, для чого ми робимо це? - Не знаю,- каже вона трохи винувато. - Для га-ло-чки! Для звiту казенного... Бо звикли так. А догматики, вони й сьогоднi ще не перевелись. Той лiзе думки тво? перевiряти, а той помпезну арку якусь буду? серед степу. Для кого тi в'?знi арки в "Чабанi"? Для яких трiумфаторiв? I я ще мушу до них ?хати переймати досвiд. Я, чия кiнопересувка не зна? втоми, чи? кiнострiчки нi разу не рвались. В мене в фургонi бiблiотека, в мене на озбро?ннi - магнiтофон; ?ду, ставлю, записую доярку... Оце вам стрижуть, оце доять - чу?те, як сярпа? в дiйницю молоко? Живий голос даю, а не таблицi ?хнi бездиханнi. - Ти б i нас коли-небудь записав,- мовить м'яким голосом Клава.- А то ж цiлий день у парнi, у духотi, а щоб душевним словом з ким перекинутись... Скорше вилають тебе нi за що.- Вона майже з острахом зирнула в протилежний куток на технiка осiменiння, що саме глухо бухтiв там, щось вимагаючи. - Запишу, запишу й тебе, Клаво,- обiця? Гриня,- i Тамару, подругу твою, запишу, хоч вона й зв'язала себе з оцим типом... - Ох, не кажи, Гриню... Не фортунить нам нi в любовi, нi в облiгацiях... - Клаво, ти мислиш вiджилими поняттями. Скiльки разiв сама тiкала до батька вiд свого Тимохи, а ще говориш про любов. Яка зараз, в атомний вiк, може бути любов? - Стривай, сам узна?ш... Натрапиш на свою. - Зда?ться, любов'ю називають оте сидiння увечерi в парку, оте парування, коли вiн сигарету смокче, а вона млi?, схилившись йому на грудну клiтку? - каже Гриня похмуро.- Транзистор десь в кишенi чи в пазусi за них говорить, а вони сидять, мовчать, прислухаються до власного тiла... Голос iнстинктiв, крик статi - це тепер все. - Мабуть, i в тебе, Гриню, любовна невдача, що ти так лютишся... Скажи, запала в серце якась? Тiльки Гриня, насупившись, взявся за компот, як до зали, прослизнувши десь через кухню, розбентежено влетiла Тамара-зоотехнiчка. Це вона прибула аж з вiддiлка забирати свого. Не вперше ?й сюди так заходити - з тилу, через кухню, щоб i люди не бачили, щоб не горiти перед ними вiд сорому за свого непутящого чоловiка. Ось вона, тендiтна, тонкостанна, квапливо пiдiйшла до нього, нахилилась, як до хворого, i вже умовля? його проникливим, схвильованим голосом. Голос ??, красивий, музикальний, так i лл?ться ласкавiстю на п'яндюгу. Невже вона справдi коха? його? Невже може кохати твань, грязюку, пiтьму застелено? алкогольним туманом психiки? Чи це гордощi? Подружнi гордощi, напевне, тiльки й примушують ?? отак ?здити, пiдбирати, причепурювати свого п'яницю, уперто дошукуватись людсько? гiдностi там, де ?? й не сiяно. Для Гринi просто загадка, як це вона, Тамара, вродлива дiвчина, активiстка, що недавно була веселою, спiвучою, з декотрими навiть гордою, сама себе прирекла на те, щоб зараз принижуватись перед оцим нiкчемним, грубим, брутальним типом, якому вона вiддала себе. "Нi, це самолюбство ?? не витриму?,- поясню? собi Гриня,- це воно жене Тамару сюди, воно змушу? йти, принизливо забирати з чайно? свого пияка, щоб тiльки приховати вiд людей його нiкчемнiсть..." Клава теж допомага? подрузi, радить ?й щось, а пияк телесу?ться вже на всю чайну. - Iди... Вiдчепись,- вiдмаху?ться вiн вiд Тамари i дода? при цьому таке слово, що навiть Гриня вiдчув себе так, наче на нього бурхнули багнюкою. А Тамара? Злящила його хоч по мордi? Нi, сто?ть, нiби й не почула образи, тiльки нiяково ?й, що поблизу свiдки цi?? сцени, вона навiть посмiхнулася сво?ю змученою усмiшкою: не надавайте, мовляв, цьому значення... Але Гриня нада?. Вставши, вiн пiдходить до технiка i, делiкатно вiдсторонивши Тамару, бере того за карк. Так i взяв - однi?ю рукою за загривок, а другою - залiзним обхватом - за зап'ястя руки, пiдняв, поставив на ноги. Технiк одразу проклiпався i немовби але протверезився: - Ти... ти... ти... хiба дружинник? - Я ще з колиски дружинник,- процiдив Гриня крiзь зуби i попхав розв'ялене тiло до дверей. Технiк бiля одвiрка вперся. - Ти... не дружинник,- белькотiв вiн.- Не ма?ш права... Гриню це аж розвеселило, вiн пiдморгнув Клавi й Тамарi. - Як то не маю права? Ти мене в бородi не впiзнав. Перед тобою - син севастопольця! Внук махновця! Хавбек рiдно? тобi радгоспно? команди!.. Так що вибачай! - I вiн з силою штурхнув п'яндигу у вузький прохiд через кухню, i хоч технiк i там спинчався, спотикався, падав, Мамайчук за хвилину виволiк уже вишмаруваного глиною технiка надвiр. Там уже ждала прихована вiд людських очей Тамарина бiдарка. Запряжена гнiдим з вiддiлка, сто?ть у дворi вона, неподалiк вiд помийно? ями. - Сюди його, сюди,- повторю? Тамара занепоко?но, метушливо i ще щось ласкаво кигиче, поки Гриня нещадно втиску? в бiдарку цей мiшок просмердюченого алкоголем людськогр тiла. - Спасибi тобi,- каже Тамара, звично сiвши в бiдарку й беручись за вiжки,- спасибi, що допомiг.- I вперше, вiдколи Гриня зна? ??, обдарову? його, Гривню, поглядом тако? гарячо? вдячностi, тако? нiжностi й краси, що йому аж сумно пiсля цього ста?. Вiн деякий час сто?ть тут сам. - Боже, якщо ти ?! Врятуй мою душу, якщо вона ?! - тихо вигуку? Гриня, наслухаючи даленiючий клекiт бiдарки. Потiм iде на п'ятачок, де тепер стало ще люднiше. Батько, як i ранiш, крутиться серед гурту на сво?й iнвалiдницькiй. дощечцi з колiщатами. Син пiдходить до нього. - Дай менi, батю, в зуби. Це вiн на такий манiр просить у батька закурити. I, що найдивнiше, батько мовчки лiзе твердими запеченими пальцями до кишенi сво?? засмальцьовано? гiмнастерки, з-пiд яко? рябi? на грудях не менше засмальцьований матроський тiльник, довго ри?ться i, добувши нарештi з кишенi сигарету, пода? ?? синовi. Ляси точить саме Прошка Гробань. Прошка цей недавно демобiлiзувався i тепер працю? на водокачцi, а пiсля роботи, йдучи додому, нiколи не мине нагоди покачати воду i тут. Легкий на слово, веселий, вiн любить, зiбравши гурт цiкавих, брехонути ?м з свого вояцького минулого що-небудь приголомшливе, розгонисто-неймовiрне. Служба його нiбито полягала в тому, що вiн iз командою бiйцiв супроводжував важливi вантажi по залiзницях кра?ни, бував i на Далекiй Пiвночi, i на Далекому Сходi, i просто нелегко-таки вгадати, де вiн бреше, а де каже правду, похваляючись, яких пригод зазнавала в дорозi ?хня бойова команда, та як жили вони дружно, та в якi кожухи куталися, стоячи вночi в тамбурi на посту на паленнiм сибiрськiм морозi. - А то ще надибали ми якось в сусiдньому ешелонi кiлька ящикiв апельсинiв та яблук,- такi були червонобокi, наливнi, вищий сорт,блиска? в усмiшцi зашмарований Прошка.- I, клянусь, не ми пломби скручували, хтось до нас уже ?х поскручував, а комендант нажохкав на цьому якраз нашу братву, то ми з тими апельсинами та яблуками - куди? Раз! раз! ?х та в жерла гармат! Та брезентом зверху! А коли вже состав рушив i комендант зостався далеко, ми тодi до гармат, вiдкрива?м замки, а звiдти золотi та червонобокi нашi ядра на платформу порось, порось! Бери, братва, вгощайся... Кругом мороз, а воно пiд ноги тобi наче тiльки-но з дерева: червоне, свiже, ще й пахне... - Отакими б ядрами тiльки й стрiляти,- роздумливо каже дiд Смик, столяр iз майстернi.- На таку вiйну i я згодився б... - Брехня... Все брехня,- сердито каже Мамайчук-iнвалiд, покрутивши закудланою головою i скреготнувши колiщатами.Сталлю стрiляють, рваним гарячим залiзом, а не яблуками тво?ми пахучими! - Що сталь, тепер уже iншi штуковини ?,- каже завгар Семен Кухтiй, лiтнiй обважнiлий чоловiк у набакиренiй кепцi.- Куди там "катюшам"... Агрегат! - Таких краще не чiпай,- погрозливо смi?ться Прошка. - А подумати,- тихо мовить дiд Смик,- всi?ю тi?ю силою страшенною який-небудь сержант молоденький завiду?... - А що там завiдувати,- махнув рукою Прошка.- Команду дали, кнопку натиснув - i все. - Брехня,- поникнувши головою, сердиться Мамайчук-iнвалiд.- Натиснути... Натиснути теж треба вмiти. Ти ось цього застав, чи вiн зумi?? - Налитi оловом очi зводяться вгору, на сина. - Зумiв би, не турбуйтесь, татуню,- вiдказу? син. - А чого ж во?нком заверта? тебе? Тiльки острижуть, та й одержуй, батьку, здачу... Пiде у вовнi - верта?ться стрижений. Доки вони тебе стригтимуть задарма? - Я в них не вiдпрохувався. Самi завертають з поваги до батька-ветерана. - Доведеш ти мене... Восени сам подамся в район, скажу во?нкомовi, хай забира?! Хай з тебе там трохи ворсу витруть. - На волоску, на волоску весь свiт висить,- бубонить сво? дiд Смик.- Той, що сто?ть у них там бiля кнопки... Або з водневою бомбою цiлу нiч лiта?... Хiба йому довго до лиха? Помутиться ум, хто йому завадить надавити кнопку? - Хай тiльки спробу?,- весело кива? в бiк моря Прошка.- Психоне вiн, психону i я! - Балачки,- береться за велосипед комбайнер Грицюта. А Мамайчук-молодший, пускаючи в небо дим кiльцями, дода? злiсно: - Не люди, а гуси в наш час вирiшують долю свiту, коли ви хочете знати. Вiдомо вам, що звичайнi нашi дрохви та дикi гуси на екранах локаторiв зображення дають? Колись було в iсторi?, що гуси Рим врятували, а тепер, навпаки, вони можуть з цiло? планети зробити попiлець. I пiсля цього ще хочуть, щоб я був начинений оптимiзмом... - Брехня... Все брехня...- мимрить батько, i похнюплена голова його зiв'яло пада? на груди, на засмальцьованi, аж облiзлi колодки орденiв. Обрубане тiло його розморено, обважнiло осiда?, зда?ться, вiн ось-ось схитнеться i впаде з сво?х колiщаток. Син пiдхоплю? його. - Е! Пора, батьку, спати. I те, що вiн робить пiсля цього, змушу? примовкнути всiх. Намилившись, молодий Мамайчук, мов дитину, бере батька на руки, бере разом з його колiщатками i, мiцно, обережно ступаючи, несе до фургона, що сто?ть поблизу, за кущами тамариску. Батько й не пруча?ться, йому це не вперше, вiн тiльки щось сонно мимрить, схилившись головою синовi на плече, що, йдучи з сво?ю ношею крiзь заростi тамариску, вiдгорта? м'яке ?хн? вiття обличчям. Прогуркотiв фургон, по?хали Мамайчуки, завiянi сухою червоною курявою, а робiтники ще довго пiсля цього сидять примовклi, дивлячись на те мiсце, де щойно чварував ?хнiй севастополець i де пiсля його колiщаток зостались глибокi слiди, хаотично повдавлюванi в розiгрiтий за день асфальт. VI. ПЕРЕДЧУТТЯ ОКЕАНУ Середня школа - окраса радгоспу. Будинок ??, ?диний на цiле селище двоповерховий, височить з-помiж темно? зеленi парку, далеко виднi? в степ сво?ми великими вiкнами та блакитним фронтоном. Як вулик, гуде вона взимку, цiлу весну шкiльне подвiр'я повниться дитячим галасом, а потiм наста? нарештi той день, коли десятикласникам луна? ?хнiй останнiй дзвоник, коли малюк-першокласник в радiсному захватi довго калататиме тим важким дзвоником у коридорi, а вони, завтрашнi випускники, занишкнуть, прича?но й схвильовано слухаючи це знайоме дзеленчання, що стiльки рокiв кликало ?х у клас, а тепер хвилю? прощально i сповню? душу передчуттям чогось нового, незвiданого. Мине напруга екзаменiв, i нарештi настане випускний вечiр, той вечiр, коли столи з фiзичного кабiнету вже витягнуто на подвiр'я й розставлено пiд деревами, тут же прилаштовано й клубну радiолу для танцiв, але вона поки що мовчить, бо весь гомiн ще он там - на другому поверсi школи, звiдки через вiдчиненi навстiж вiкна раз у раз долинають оплески: то ще комусь вручають атестат зрiлостi. А коли втихнуть там оплески, .вiдлунають слова напучень та поздоровлень, коли вiдмiнниця Алла Ратушна вже схлипне, вiд iменi всiх однокласникiв прощаючись з рiдною школою та вчителями, а директор радгоспу Пахом Хрисантович скрипучим голосом пообiця? випускникам, на вiдзнаку ?хньо? активно? участi у виробництвi, дати грузовик для екскурсi?,- пiсля цього всi учасники вечора висипають на подвiр'я i Гриня Мамайчук, вiдповiдальний за радiолу, включа? для сюрпризу винуватцям торжества ту саму мелодiю, якою проводжала Земля Гагарiна в полiт. Це здорово виходить, випускники, батьки i вчителi - всi слухають знайому мелодiю, а з-за радгоспного парку сходить мiсяць, i хоч вiн майже уповнi, але цього небесного лiхтаря сьогоднi для них недостатньо, i серед розливу музики чути жартiвливу команду директора школи Павла Юхимовича: - Свiтло! - ?сть свiтло! I враз на всiх так i б'? злива свiтла, на якусь мить люди аж мружаться, заслiпленi, наче юпiтерами, гронами електроламп, що ?х ще вдень рясно понавiшували на деревах Кузьма та Вiталiй, головнi освiтлювачi сьогоднiшнього вечора. Музика лл?ться, а члени батькiвського комiтету вже припрошують людей до столу, довготелесий майор Яцуба в старанно випрасуваному костюмi з китайсько? чесучi з натхненням в голодних очах енергiйно порядку?, розподiля? мiсця, вносячи лад i поправки на ходу. Пiсля неминучих в таких випадках вагань та церемонiй учасники вечора кiнець кiнцем розсiдаються, чемно займають мiсця за цими лабораторними столами, де сьогоднi не колби та реторти стоять, а буфетнi делiкатеси та пляшки з лимонадом. Осторонь столiв пiд кущами лисняться, правда, й барильця з вином власного радгоспного виробу, але вони поки що перебувають на якомусь напiвлегальному становищi, бо майор Яцуба як голова батькiвського комiтету до останнього моменту був категорично проти хмiльних напо?в на шкiльному вечорi i, зда?ться, тiльки тепер оце зм'якшився, пiсля того як стало вiдомо, що донька його Лiна вийшла на срiбну медаль. Це ж подiя! Глянувши на вiдставника збоку, можна подумати, що вiн сам персонально одержав цю медаль,- так гордовито, упевнено трима?ться його сива голова на високiй витягнутiй ши?. Радiсть його побiльшу?ться ще й тим, що медаль, яка дiсталася Лiнi, вислизнула з рук iншого претендента - Лукi?ного сина, цього невдалого генiя в трусиках, який перед самим фiнiшем на чомусь спiткнувся, вхопив пару четвiрок, за що й ма? не медаль, а дулю пiд нiс! Такий поворот справи просто ощасливив Яцубу: хай зна? голова робiткому, як треба виховувати власних дiтей. Лукiю це, видно, шкребе за душу, а тому радiохулiгановi, зда?ться, й за вухом не свербить, уже вiн посмiха?ться, когось висмiю? в гуртi хлопцiв, що, понахилявшись, з комiчними гримасами розглядають етикетки на пляшках лимонаду (лимонад поставлено десятикласникам якраз з iнiцiативи Яцуби). Майор почува?, що саме в тому хлоп'ячому гуртi й до нього самого гнiздиться насмiшкувата неповага, i хоч з людьми вiн сьогоднi тут добрий, великодушний, але коли в полi його зору опиня?ться розхристано-безтурботний Лукi?н скептик, чи ротатий син Осадчого, що ростом вже переганя? батька, чи неприязно-чемний Стасик-переселенець у сво?й вишитiй гуцулцi, то густi брови Яцуби мимоволi насуплюються, а погляд ста? тягучим, важким. Дочку свою Яцуба посадив так, щоб вона була на виду, щоб мiг вiн не спускати з не? ока, та, зрештою, як медалiстка, вона й ма? право тепер сидiти найближче до цього поперечного столу, за яким розмiща?ться так би мовити, президiя сьогоднiшнього вечора. Лiна - худорлява, серйозна дiвчина, з великими, як i в батька, блискучими очима; сьогоднi вона не в стандартнiй шкiльнiй формi з фартушком, а, нарiвнi з бiльшiстю дiвчат, в бiлому випускному платтi, з-пiд вирiзу якого виглядають ?? худенькi ключицi. Медаль далася Лiнi нелегко, пiд очима аж синява пiдковами лягла. По напруженiй наструнченiй позi видно, що дiвчина й зараз все ще наелектризована напругою власних нервiв, вона ще мовби аж не вiрить i сво?й медалi, i сво?й першостi; ?? темнi, широко вiдкритi очi дивляться на батька нiби навiть злякано - цим поглядом, i гарним вигином ши?, i навiть отими ключицями, що виглядають з-пiд плаття незвично, беззахисне якось, вона зараз дивовижно схожа на свою матiр у молодостi. Тепер у не? вже не мати, а мачуха, бо першу свою дружину майор Яцуба поховав, ще перебуваючи на Пiвночi. Пiвжиття його минуло там, де вiчна мерзлота, де нiч по пiвроку, де влада його над табiрним людом була майже безмежною. Люди, якi поступали пiд його руку, всi були злочинцями, тавро злочинiв прокляттям лежало на них, робило ?х безправними, прирiкало ?х на безвiдмовну йому пiдлеглiсть. I хоч пiзнiше з'ясувалося, що найбiльше було там змовникiв змов сфабрикованих, диверсантiв без диверсiй, шпигунiв без шпигунства i що всi ?хнi зiзнання були тiльки виплодом чи??сь хворо? фантазi? чи ?хнiх власних кривавих марень, проте не йому, не Яцубi, було розбиратись тодi, хто з них винуватий, хто нi. Його справою було неухильно виконувати свою службу, i вiн ?? виконував, i навряд чи хто скаже, що вiн, "громадянин начальник", як його величали там, дiяв протизаконне, давав кому-небудь карцера нi за що. Добре працю?ш, навпаки, ма?ш вiд табiрного начальника подвiйну пайку хлiба, перевикону?ш норми - дасть вiн тобi ще й "премблюдо" у виглядi тарiлки сиро? картоплi, i тво? право розпоряджатися нею на власний розсуд. Там, в тих суворих тундрових просторах, в ночах табiрного тяжкого iснування побачили свiт його крихiтнi доньки. Пiдростаючи, вони не знали, що таке виноград, вони не вмiли ?сти яблуко, зате змалечку вже вмiли гризти сиру картоплю, що давала ?м вiтамiни. I коли, нарештi, Яцуба змушений був пiти у вiдставку i пере?хав на пенсiйне життя сюди, то Лiна, його улюбленичка, й тут, в краю пiвденно? розкошi, в краю баштанiв та виноградникiв, при нагодi ще бралася гризти зубенятами сиру картоплину, викликаючи регiт радгоспних дiтей. Заради сво?? Лiни батько готовий хоч на дибу, нiчого для не? не шкоду?, вдома все пiдпорядковано одному - здоров'ю Лiни та ?? навчанню. Не може дiвчина поскаржитись i на теперiшню свою мачуху, колишню табiрну фельдшерицю, яка нi в чому не перечить не тiльки Яцубi, але не перечить i доньцi. До Лiни мачуха незмiнно послужлива й навiть запобiглива, i скорiше сама вона могла б нарiкати на свою пасербицю за ?? уперту крижану холоднiсть, якою Лiна кара? мачуху за грiх ?? любовi з батьком,- не може обом ?м простити того, що мiж ними виникла близькiсть, коли мати була ще жива, тяжко хвора. Цей холод i душевну неприступнiсть батько й зараз вловлю? в очах Лiни за отi?ю зовнiшньою мовби зляканiстю. Навiть в цей вечiр, коли ?? руки так трепетно брали свiй атестат зрiлостi та срiбну медаль, не стала дочка по-справжньому веселою, не вiдтанула душею, не забула, видно, вчорашньо? сварки iз ним. Сварка виникла з дрiбницi - зайшла мова про оформлення документiв для паспорта, i батько мав необережнiсть запропонувати дочцi змiнити iм'я, бо звати ??, власне, було не Лiна, а Сталiна, але на батькову раду перейменуватись його Лiна-Сталiна так i скипiла, так i кинулась : - Я вам не колгосп, щоб мене перейменовувати! Ранiш треба було думати! I справдi, чому не подумав? Але ж усе було таким твердим i надiйним, замiреним нiби на тисячолiття... А тут до паспорта доросла, i вже ускладнення, i вже, виходить, сам ти кинув, хай маленьку, а все-таки плямку на ?? бiографiю, на всi ?? майбутнi анкети. Це неодмiнно треба буде поправити, все, що торка?ться дочки, мусить бути чистим, бо цi?ю доньчиною чистотою вiн нiби боронить i себе, захища?ться нею проти минулого, проти таборiв, злочинiв, проти всього, що його дедалi частiше почина? гнiтити... За столами люди вже всiлися, директор школи, пiдвiвшись, просить уваги, i в цей час з'явля?ться ще один жданий всiма тут гiсть, по якого бiгала цiла делегацiя дiвчат випускного класу: капiтан Дорошенко. Тоня та iншi дiвчата, що бiгали кликати капiтана, аж сяють - дивiться, мовляв, кого привели! Дорошенко приязно й неквапливо вiта?ться з людьми; в сво?му крислатому кашкетi та бiлому парадному кiтелi моряка вiн справля? на присутнiх враження якесь пiдбадьорливе, небуденне, хоч i щоразу вiн при?здить до матерi саме таким: свiжий, пiдтягнутий, тропiчними зливами скупаний, засмаглявлений на сонцях нетутешнiх, повен пахощами далеких морiв... Капiтана садовлять на почесному мiсцi - мiж Лукi?ю Назарiвною i директором школи, а майор Яцуба аж через людей простяга? капiтановi руку, бо з ним вони ровесники, спiльно в комсомолi колись починалася ?хня юнiсть. - Знов сходяться нашi дороги, Iване! - голосно каже Яцуба.- А надовго ж були розiйшлися! Доки ти десь там плавав по чужих морях, по кабаре та шантанах сигарами димiв, ми тут культи будували та самi ж i розвалювали... Перехопивши серйозний погляд дочки, Яцуба з гордiстю вказу? капiтановi на не?: - Ото моя медалiстка, i по навчанню перша, i квiти вирощу? - землi не цура?ться... Ще й на iнструментi гра?! Капiтан кивком голови вiта? дiвчину, що досадливе хмуриться вiд батькових похвал; так само вiта?ться вiн i з хлопцями-десятикласниками, мiж якими саме втискуються ?хнi однокласницi, тi самi, що бiгали кликати сюди капiтана. З iронiчними посмiшками беруться хлопцi за пляшки свого ситра та лимонаду, що педагогiчне вишикувались перед ними, наливають цього дитячого напою спершу собi, потiм дiвчатам, а одна з дiвчат - грайливоока така смаглявка, почуваючи на собi капiтанiв погляд, насмiшкувато застерiгав кавалерiв: - Тiльки не дуже впивайтеся, хлопцi, бо нi з ким буде танцювати! Лукiя, нахилившись до капiтана, стишено-iнтимно поясню? йому, що то дочка Горпищенка-чабана. - Ох, крутиголова, натанцю?ться хтось вiд не?... I при цих словах вона мимоволi швидко i неспокiйно глянула на свого Вiталика, що зiщулившись сидiв поруч з Тонею. - Он воно що,- посмiхнувся капiтан сво?й догадцi. Йому подобалася ця юна пара. Хлопець сидить нiби аж трохи знiчений прилюдним сусiдством з нею, з юною шкiльною красунею, а вона так i пострiлю? на всiх сво?ми блискучими, як вишня в росi, очима, не всидить на мiсцi, смi?ться, красу?ться, знаючи й сама, що вона гарна i що ?й сьогоднi дозволено красуватись, розпустивши хвилясте волосся по плечах... - Славного сина ма?ш, Лукi?,- каже капiтан, затримуючись поглядом на Вiталиковi, мовби вивчаючи, що дума? той упертий хлоп'ячий лоб пiд вицвiлим солом'яним вiхтиком чубчика, крiзь який раз у раз весело зблискують зiрки-iскорки очей.- Наче ще вчора я його на руках тримав... Поряд з Тонею та Вiталi?м - рядком ?хнi однокласники, не всiх уже ?х i впiзна? капiтан,- чий то? А чия то? Ростуть мов iз води! Скiльки плюндрували цей край, скiльки мордували людей... Квiтучу молодь, отаких же, як цi, юних синiв i дочок народу, пiдлiткiв, майже дiтей, виловлювали по степах, в загратованих вагонах вiдправляли на Захiд, випiкали на руках i на серцях невiльницькi тавра... Скiльком старшим сестрам та братам цього наймолодшого поколiння так i не судилось вернутись з фашистських каменоломень, з каторги пiдземних заводiв, з концтаборiв, овiяних смородом кремацiйних печей... А життя йде, i новою красою розквiта? степ, i вже мовби у вiдповiдь всiм збанкрутiлим завойовникам свiту луна? цей молодий смiх, бурхають пiд зоряним небом веселощi цих житт?радiсних, засмалених сонцем юних степовикiв та степовичок... Налитi здоров'ям, широкобровi, з мiцними руками, що вже торкалися працi, з почуттям гiдностi, що пробива?ться в кожному, вони ще всi в якомусь бродiннi, то стануть серйозними, то знову розсмiються, мов дiти, згадуючи щось комiчне, скажiмо, той випадок, коли вони вперше зайшли в свою оцю новозбудовану школу,- в нiй ще пахло тодi свiжою фарбою, i до чого не торкнись - все липне, i коли на уроцi фiзкультури в спортивному залi фiзкерiвник скомандував ?м: "Лiворуч!" -то нiхто з них не мiг виконати команду, бо п'яти поприлипали до пiдлоги! - Лiворуч! Праворуч! А вони нi з мiсця, стоять наче вкопанi, а потiм враз вибухають реготом, навiть суворий ?хнiй фiзкерiвник тодi розсмiявся, так i не повернувши ?х нi праворуч, нi лiворуч. Згадали пригоду, пересмiялись i знову примовкли. Задуманi хлопцi, задуманi й дiвчата, i ця задумливiсть робить ?х мовби дорослiшими, мовби переносить кожного в завтрашн?, в той iнший свiт, з якого до них поки що долина? одна тiльки музика. В ?хньому вiцi вiн, капiтан, уже плавав кухарчуком на байдi, возив кавуни на Одесу, рано проходив школу житт?вого гарту. Найбiльшою мрi?ю його тодi було побувати в кругосвiтньому плаваннi. I ось побував, i пронiс прапор революцi? по свiтах, по всiх океанах, i знову вернувся на рiдний берег. У рiзних товариствах бував, за рiзними столами сидiв Дорошенко у сво?му кругосвiтньому життi, але, зда?ться, нiде не було йому так затишно й привiтно, як тут, в цьому товариствi, де вiн мимоволi милу?ться красою сво?х степових орлят, де на другому кiнцi столу вже пiдводиться висохлий, як люлька, чабан Горпищенко з мiцним гранчастим келешком у руцi. - За ваше здоров'я, дiти! - проголошу? вiн.- Щоб були ви щасливi та щоб вiйни на вас не було! Булька?, переливаючись iз барильця в карафки, добуте з радгоспних льохiв вино, вже й перед хлопцями-випускниками сто?ть наповнений каламутною рiдиною графин,- то вино каламутиться в ньому сво?ю молодiстю! Запротестувати б Яцубi, та навiть Яцуба в напливi великодушностi вiдступа? вiд правила: - Ну, на цей раз уже... по шкалику можна. Як член батькiвського комiтету - дозволяю! Хлопцi розчуленi, вони мiж собою нишком випивають за "нашого рiдного Держиморду", а довга Яцубина шия знову витягнулась, хрящуватий випнутий кадик ходить енергiйно, голос луна? гучно, металево,законодавець столу не забува? про те, щоб тримати iнiцiативу в сво?х руках, сюди й туди порядку?, органiзову? настрiй, того виклика? на слово, а того притриму?, навiть директор школи, мовби оглушений голосом сусiда, принишк, добровiльно поступився вiдставниковi сво?ми правами. Несила тiльки Яцубi прибрати до рук чабанське крило столу, де знову пiдводиться настовбурчений, владний, в розкошланiй сивинi Горпищенко i, сам надавши собi слово, проголошу? здравицю за моряка, за капiтана, що "виконав плавбу кругосвiтню"... Чабанове слово пiдтриму?ться схвальним гулом голосiв та знайомим передзенькуванням вподовж столу, а чабан i пiсля цього не сiда?,намовчавшись у степу, вiн зараз хоче балакати, розповiда? про те, як i сам вiн, власне, був у кругосвiтнiх мандрах, хоча й зробив це не по водi, а по сушi... Товариство зацiкавлене, заiнтриговане, котрийсь iз чабанiв виказу? навiть недовiру: - Та коли ж це ти був кругом свiту? I Горпищенко поясню?, що було це пiд час евакуацi? i починалося в Чолбасах, де перед вiдправкою чабани гуртувалися з отарами в кучугурах. - I як рушив я з овечками тодi iз чолбасiвських кучугур, то аж на друге лiто знову з такими кучугурами зустрiвся. Де це я, думаю? Чи знову в Чолбасах опинився, земну кулю з отарою обiгнув! Нi, кажуть, ти в Азi?, це азiатськi дюни кругом... А я все сво??: оце ж тобi, думаю, iшов-iшов i знову в Чолбаси прийшов!.. - Нi, в мене татко дiйсно-таки кругосвiтник! - весело блиска? очима Тоня до капiтана та до сво?х однокласникiв, а Яцуба, влучивши момент затишшя, вста? i зверта?ться до випускникiв з розважливим напученням вiд батькiвського комiтету, особливо хлопцiв вiн настирливо заклика?, переступаючи рубiкон в самостiйне життя, не пiддаватися впливовi хулiганiв, не бешкетувати, бути дисциплiнованими та працьовитими, уникати по можливостi алкоголю й тютюну. - Бо тепер тiльки кинуло соску - i вже береться смоктати цигарку. В наш час, пригаду?ш, Iване, якi були методи виховання? - вда?ться вiн за пiдтримкою до капiтана Дорошенка.- Пам'ятаю, ще пастушком, каплiшем при отарi був, задумав закурити, а сiрника нема. Дядько степом ?де, бiжу: "Дядьку, дайте прикурити!" А вiн: "Iди, iди ближче, синашу..." Пiдходжу, так вiн батогом як усмужить! Як усмужить раз та як усмужить вдруге! Досi, мiл?йшi, не курю! Слухаючи майора, хлопцi потай пiд столом потискують один одному руки, дають напiвпошепки колективну клятву, що житимуть правильно, на майорiв виноград не зазiхатимуть i пальцем не торкатимуться його хвiртки, крiзь клямку яко? господар ночами нiбито пропуска? електричний струм... - Ви ось там перешiпту?тесь, глузу?те iз старших,блiднучи, каже Яцуба,- для вас ми - культовики, та й усе, а воно, може, й наше життя не марним було, коли для вашого щастя пiдвалини закладались... I, змусивши цим молодь притихнути, Яцуба почина? розповiдати про славетну подiю цього краю, про вiдомий страйк наймитiв у Британах наприкiнцi двадцятих рокiв - одним з керiвникiв того страйку був i вiн, молодий тодi батрацький дiяч Яцуба. - Перший в iсторi? страйк, пiдтриманий Радянською владою! - з гордiстю вигуку? майор.- А як ми його органiзували! На цiлий свiт прогримiв! Хiба ж не правду кажу? - зверта?ться вiн до капiтана Дорошенка за пiдтвердженням, i той напiвусмiхнено, легким кивком голови посвiдчу?: так, мовляв, було, було... Заохочений увагою, Яцуба пристрасно, гаряче, як про щось недалеке i ще не вигасле в душi, розповiда? молодим про тi незабутнi днi, коли днiпровськi батраки-пiкетники, кинувши разом роботу, з червоними пов'язками на рукавах круглодобово чергували на плантацiях, i як цiлими ночами засiдав страйковий комiтет, i до яких хитрощiв вдавалися орендарi, намагаючись зломити волю страйкарiв. Свiтова капiталiстична преса здiйняла була тодi страшенний галас, виставляла концесiонерiв-виноробiв жертвами бiльшовицького цькування, зображала ?х невинними овечками. А насправдi хто вони були, всi отi берть?, люччiнi, гоаси, шульци? Поблiдлий, розхвильований Яцуба так i сипле iменами тих сво?х давнiх класових ворогiв, iноземнопiдданих концесiонерiв, що, володiючи величезними виноградними плантацiями на берегах Днiпра, були не стiльки орендарями, скiльки шпигунською агентурою, яку спецiально засилали на Укра?ну чужоземнi держави... - Ви спита?те, а де ж ми були, чому це ?м вдавалось? А вдавалось тому, що згори подавали пiдтримку троцькiсти та бухарiнцi, що позасiдали тодi були в рiзних земельних та фiнансових органах... Зате ж i для них орендарi не скупились, вагонами вiдправлялося вино з хазяйських погребiв i в Харкiв, i в Москву! А за кордон? Пригаду?ш, Iване? Вiдправляють партiю шампанського, а помiж вином в порожнiх темних товстих пляшках посилають буржуазi? i рiзнi шпигунськi данi про нас!.. - Цього я щось не пригадую,- нiби жартома зауважу? Дорошенко. - Ну де тобi пригадувати,- недобре блиснув Яцуба сво?ю сталевозубою посмiшкою.- Пiвжиття сам по закордонах! Може, з ними ще й розпивав те шампанське, що ми тут його чавили? - Може, й розпивав. - Отож. Довго бути в далеких плаваннях - це таки небезпечно: сам незчу?шся, як iншим духом надиха?шся, iнших наберешся звичок та манер... - Зда?ться, довгий час ти мав справу з кишеньковими злодiями,- глянула на Яцубу Лукiя,- але ж сам по кишенях лазити не навчився? Голосний регiт, що пролунав пiсля цього, не збив Яцубу з пантелику, вiн переждав, мiцно стиснувши губи, i, певно, збирався ще говорити, але донька через стiл подивилась на нього досадливе й благально: - Годi вже, годi!.. I поморщилась, як вiд болю. Тiльки пiсля цього Яцуба сiв. Лiна, похнюпившись, думала про батька, про його оцю розповiдь, яку вона чула не вперше. Хоч вона знала, що все це чистiсiнька правда - батько ?? дiйсно був колись батрацьким вожаком пiд час страйку, ходив пiкетником з червоною пов'язкою, охороняючи плантацi?, де незiбраний виноград на коренi перестигав, лопався i гинув, знала, що батько заслуги сво? може перед будь-ким засвiдчити документально, проте зараз, слухаючи його, вона весь час не могла звiльнитися вiд почуття прикро?, не до кiнця усвiдомлено? дражливостi. В усiх цих батькових повчаннях ?й чулося щось таке, що внутрiшньо раз у раз коробило ??. "Вiрю, вiрю тво?м заслугам,- хотiлося ?й сказати,- але якщо ти був таким борцем тодi, то як же ти мiг згодом усе це розгубити, забути, як мiг примиритися iз тим злом, що оточувало тебе, а часом i залучало в сво? спiвучасники?" Вона зна?, як самозречно батько любить ??. Вiн i сюди, на степовий пiвдень, пере?хав головним чином тому, що вона часто хворiла i вiн хотiв добути для не? сухого повiтря, сонця, запашного лiта... Все це вiн ?й дав, все вона ма?, вона стала фiзично здоровою i школу закiнчила ось iз медаллю, опанувавши програмнi науки, але всiм ?ством вона прагне осягнути ще одну науку, може, найглибшу,- науку про те, як жити людинi, як жити так, щоб нiколи не гризло тебе сумлiння, щоб не було соромно за тебе тво?м дiтям... Хiба ж це нормально, що Лiнi раз у раз ста? соромно за батька, ?? драту? ота його впевненiсть у власнiй безгрiшностi, намагання всiх на свiй лад перевиховувати, регламентувати, кожному нав'язувати власнi сво? уявлення, звички, смаки. Пiймавши пiдозрiлу посмiшку на обличчi котрогось iз хлопцiв, вiн уже сiка?ться: - Ти не либся, мiлейший, не либся, слухай, коли старшi говорять... I знов апелю? до капiтана: - Над усiм пiдсмiюються, все критикують! Шмаркач, а вже наводить критику, вимага? демократi? без берегiв... Густо розвелося вас таких! - дедалi дужче кричить батько, i Лiна змушена зауважити йому: - Не кричи. - А я не кричу! Це в мене голос такий! Але вона повторю? з притиском: - Не кричи. I в iнтонацi? ?? голосу ? щось таке, що змушу? батька примовкнути, вiн з подивом впива?ться в не? темними вiстрями очей. Вона не вiдводить погляду, i вiн чита? у виразi ?? пiднятого обличчя, в кристалах очей щось схоже на непокору i не може до пуття збагнути - звiдки це? Сьогоднi вiн просто не впiзна? ??. Невже це атестат зрiлостi надав ?й зухвальства? Робить зауваження, п'? вино, з незалежним виглядом цiдить оту молоду каламуть, що ?й пiдливають хлопцi-сусiди. Ось так враз, в один вечiр вона мовби стала повнолiтня, i майор почува?, що пронизливо-доскiпливий погляд ?? почина? тривожити його, щось виклика? iз сховiв його життя, про щось нагаду?, заводить слiдство тому, про що вiн волiв би назавжди безповоротно забути. А на другiм кiнцi столу, де чабани, гомiн помiтно дужча?, чабани стають дедалi кошлатiшi, до них туди вже й Пахом Хрисантович перекочував i бiльшiсть учителiв та членiв батькiвського комiтету. - В хурду його! В хурду! - чу?ться звiдти голосне, чабанське, i вчителька англiйсько? мови - бiленьке, мов кача, створiння - злякано озира?ться, аж мусив Грицько Штереверя пояснити ?й, що то зовсiм не лайка, то просто отара така, в яку при вiдборi викидають найгiрших овець, хворих та скалiчених. Батько Тонин в тiм товариствi найкошлатiший, вiн до молодого Мамайчука раз у раз сiка?ться гоноровито: - А хiба ж не раду?ться душа, коли острижеш барана, а на ньому руно!.. Таке руно, що розкинеш - i на весь сарай! З блаженною торопленiстю слуха? цей гомiн Стасикова мати-переселенка, вона ще не зовсiм обвиклася в цих краях, сидить серед тутешнiх людей незрушно-святкова у сво?му яскраво вишиваному вбраннi i тiльки раз у раз щасливо, як на сонце, позирку? на сина. А Тоня вже через стiл гра? сво?ми карими до капiтана Дорошенка: - Скажiть, ви на островi Паски були? - Не Паски, а Пасхи,- ледве чутно поправля? ?? Вiталiй. - Не ма? значення,- голосно заперечу? Тоня.- Це ж там всi люди голi ходять? Капiтан смi?ться, а Лiна Яцуба, не зводячи з нього серйозних очей, ставить йому сво? запитання, що давно вже, видно, мучить ??: - Розкажiть, як ви жили? Чи були ви щасливi? Капiтан деякий час сидить мовчки, обличчя його хмарнi?. Як вiн жив? Чи був вiн щасливий? Не так просто, видно, на це вiдповiсти. Чекаючи його слова, старшокласники уважно дивляться на нього. Для них капiтан Дорошенко - людина завидно? долi, ?м подоба?ться його незвичайний фах, i манера триматись, i делiкатнiсть, i зовнiшня пiдтягнутiсть, якась свiжiсть, що нею так i вi? вiд нього. Хоч скронi вже срiбляться, а з виду капiтан ще моложавий, ма? здоровий колiр обличчя, особливо якщо прийняти за ознаку здоров'я i отой, вiд високого тиску, палаючий рум'янець... В очах задума i розум... - На долю не скаржусь,- мовив нiби сам до себе капiтан.- Був i щасливий. Дружба була. Зна?те, яка у морякiв дружба мiцна? На морському кiтелi, що обляга? могутнi плечi Дорошенка,- якiр, ланцюг i секстан. Хлопцям просто очi вбира? той значок, та славетна моряцька трiйця. Ланцюг i якiр - сiро-сталевi, секстан - золотий. Подейкують, що йому теж вiдставка. Невже вiдплавав сво?, невже тепер припорошуватимуть степовi вiтри той золотий секстан, i ланцюг, i якiр? Хлопцiв розбира? цiкавiсть: - Розкажiть про плавання... Як ви капiтаном стали? Дорошенко, всмiхнувшись, задумливо почина?, мовби про когось стороннього, розказувати ?м про якогось смiшного парубiйка-селюка, що з торбинкою за плечима, у свитцi чабанськiй прийшов колись iз степiв у Лиманське з мрi?ю... побачити океан. Весь час оповiдач трохи сумовито пiдсмiю?ться над тим парубiйком, однак усi почувають, що це вiн розповiда? про себе. Адже саме в ?хньому вiцi пiшов вiн звiдси у сво? житт?ве плавання, саме таким парубiйком - у свитцi, з торбою - подався на зорi юностi в Лиманське. Мрiялись хлопцевi паруси до неба, пальми ще не вiдкритих архiпелагiв, а мусив каструльником найнятись до збур'?вського дядька-капiтана... I, поринаючи в спогади, Дорошенко поясню?, хто вони були, цi "дядьки-капiтани", бо мало хто зна?, мовляв, тепер, що "дядько-капiтан" - це колись був характерний тип тутешнього морехiдця - вихiдця iз Олешок, чи iз Збур'?вки, чи з iнших берегових сiл днiпровського гирла. На всьому Чорному морi до дядькiв-капiтанiв ставлення було насмiшкувато-лагiдне, веселе, ?х здалеку впiзнавали в портах: - А, збур'?вський! - i вже веселiшають обличчя. Безлiч рiзних приповiдок ходило про них по Чорномор'ю, звеселяючи моряцькi компанi? на сво?х берегах i в тавернах чужих, далеких мiст. Ось вiн виплива? з олешкiвських комишiв, цей ?хнiй вусатий Одiссей... - Дядьку-капiтане! - гука? хтось з берега.- З середою вас! - Га? - З се-ре-до-ю! - Га? (Далеко, не чути за вiтром). - З се-ре-до-о-о... Той нарештi стопорить машину (коли машина ?) чи згорта? парус, коли йде пiд парусом, i праву? до берега ближче. - Що ти гукав? - З середою, кажу, вас... - А тонув би ти, шибенику... Та ще сьогоднi й четвер... I знов пливе собi далi. В такого дядька-капiтана мав, звiсно, бути i юнга, тобто хлопчик на дубку чи на байдi (так звалось його суденце). - Ану, стрибай, Ванько, змiряй глибину... Стрибнеш, змiря?ш: - До пупа! - Бач, вiрно... I в мене на морськiй картi так указано... Крутуватi, кугутуватi були цi дядьки-капiтани, i хоч без велико? освiти, але в кашу собi наплювати не давали, були високо? думки про сво? морехiдницьке вмiння, дорожили звичаями давнини, вважали, що походять вiд запорiзьких козакiв i що Збур'?вка ?хня виникла якраз там, куди "з бурi", з вiдкритого моря заходили перечекати негоду запорожцi на сво?х невловимих, обшитих комишами чайках... Прислiв'ям серед них стало: "Ми, збур'?вчани, як англiчани, тiльки мова не та". Жарти жартами, але запитайте десь аж на краю свiту моряка-чорноморця - звiдки вiн? I найчастiше вiн буде збур'?вський або олешкiвський, з поколiння в поколiння поповнюють вони Чорноморський флот капiтанами, матросами, а днiпровський лиман лоцманами, а в наш час дають геро?в-пiдводникiв i вiдважних китобо?в. Тодi, в двадцятi роки, до айсбергiв Антарктики звiдси ще не ходили, зате це ж вони, степовi мореходи, проклали тодi сво?ми дубками так звану "Золоту лiнiю" вiд Олешок до Одеси, лiнiю, по якiй горами пливли щолiта в чорноморську столицю дари укра?нських степiв - рябi та туманистi кавуни - вiд них цiла гавань в Одеськiм порту так i звалась Кавунною... I ось з тi?? кавунно? та динячо? "Золото? лiнi?" i вийшов юнак Дорошенко у широкий свiт. В найдальших гаванях свiту вже знають його в обличчя, i, коли прибува?, тамтешнi називають його жартома "Iван з Укра?ни". Для нього нема вже на планетi екзотики, i коли вiн, розмовляючи, говорить "Кейптаун" або "Пiрей", то це звучить в його устах так само звично, як Лиманське або яка-небудь степова Iванiвка. Одначе тодi в юностi треба, видно, було дуже-таки любити море, щоб не розчаруватись, потрапивши на дубок до дядька-капiтана, де звалю?ться на тебе найбуденнiша робота, де замiсть компаса та лоцiй - каструлi та рибу чисть! Замiсть синiх просторiв океану - вiзникувати по надбережжю, возити руду з Потi до Марiуполя або цемент з Новоросiйська... Дядько-капiтан був вусатий, дебелий, круто? вдачi. Чорне море вiн розглядав, як сво? домашн?, i наука судноводiння в нього була спрощена до краю: - Навпростець. Отак i починалась його, Дорошенкова, житт?ва дорога. Не раз пiсля того огинав планету, та, хоч де б вiн був, чи з цього, чи з протилежного боку земно? кулi, вiн i звiдти линув думками сюди, в часи радостi i смутку вертався в це село степове, в це курявне, мовби забуте мiсце планети, що було йому дорожчим над усе. Маленька цяточка на землi, далеко не райський куточок, чорнi веснянi бурi, овечi кошари та молочай, а душа його звiдусiль поривалася саме сюди, саме тут завжди знаходила затишок, дружбу й любов, набиралася звiдси наснаги... Ходив на учбовому паруснику "Товариш,", на транспортах-сухогрузах, на танкерах. Аж усмiхнувся, згадавши, як одного разу, ще давно-давно, доставили з Канади партiю закуплених коней, диких, необ'?жджених, справжнiсiньких мустангiв, пускали з палуби ?х на берег, i тут же береговi хлопцi кидались на крутi ?хнi ши?, ловили, а осторонь стояв Будьонний, задоволено покручував вуса, посмiхався... То була його, капiтанова, молодiсть. А найбiльше впомку перший самостiйний рейс. Зараз прилади рiзнi, радiозв'язок постiйний, локатор показу? тобi все, а тодi компас, секстан, карта - i щасливого плавання! Як у часи Колумба. Iдеш вночi й не зна?ш, чи ти попереду сво?х обчислень, чи позаду, чи ти лiворуч, чи праворуч... Бо всього з точнiстю не передбачиш: яка тут течiя, чи тебе уповiльнило, чи, навпаки, вiднесло швидко вперед, тут уже надiйся на свою iнту?цiю моряка... Перед тим суворi екзаменатори, бувалi морськi вовки, екзаменують тебе на далекi плавання. - Розкажи, як будеш плавати по Дузi Великого Кругу? Проходження океанiв... Пассе ошен - розкажи! I знову праця. Возив руду в Балтiмору, брав канiфоль у Мексiцi, на Камчатку сiль возив, в безперервнiм трудi минало життя. Були штилi, були тайфуни, чув, як щогли трiщать, iшов, як у бiй, на гуркотняву, на стогiн ревучих сорокових широт... А може, в цьому i ? воно, щастя? В напрузi, в повнотi життя? - Ви не зна?те цього, а знайте. Йдемо, бувало, де-небудь Егейським. Ми ж комсомольцi, а всi судна нас обганяють... Англi?ць обганя?, норвежець, грек... Прикро, аж зуби стина?ш: коли ж нас уже перестануть обганяти? Коли ми ?х минатимем на морських шляхах? I ось настало. Вам би не довелось тепер червонiти за наш флот. Не обганяють уже нас, i вже нашi прапори не дивина в найдальших портах свiту, зустрiнеш ?х i на Кубi, i в гаванях чорно? Африки, i на просторах Iндiйського чи Тихого океанiв... Капiтан змовка?, поглинутий сво?ми думками. Десятикласники звiдусiль жадiбно зорять на нього. Вiн для них як сподвижник Магеллана. Вiн з тих людей, що здатнi захоплювати. "Хотiла б я мати в грудях такий жар любовi,- дума? Лiна Яцуба, незмигно вивчаючи капiтана.- По всьому свiту пронiс прапор сво?? Вiтчизни, почува?ться, жив i живе для свого народу, цьому пiдпорядковано в ньому все, до найменшого... Для не?, для Вiтчизни, долав ревучi сороковi широти, i для не? ж вiн просто, по-буденному дбав про порядок на суднi, i вся його оця особиста пiдтягнутiсть, тактовнiсть, культурнiсть - це, певне, теж набувалося передусiм ради не?, бо ти ж "Iван з Укра?ни", ти мусиш будь-де гiдно репрезентувати ??... Таку б мати волю, яснiсть, таку б мати цiлеспрямованiсть життя". - Можна вас ще запитати? - знову зверта?ться Лiна до нього.-Скажiть: нiколи ви не кривили душею? Нi в чому не йшли проти власного сумлiння? В усьому ваше життя було бездоганним? Капiтан посмiхнувся невесело: ось де тебе екзаменують, ось тво? "пассе ошен"... Нiби саме сумлiння тво? запитливо дивиться на тебе довiрливо-ясними очима i жде вiдповiдi... Ця молодь, хiба вона може повнiстю уявити всю складнiсть, всю жорстоку реальнiсть того життя, коли за одне необачне слово людину кидали до в'язницi, коли на тебе падала пiдозра тiльки за те, що ти побував у закордоннiм порту... Повернешся з рейсу, а тебе вже обнюхують, чи ти не завербований, наче ми, радянськi моряки, тiльки того й ждемо, щоб хтось нас завербував... Одного з його матросiв оголосили японським шпигуном, а вiн не знав, де та й Японiя, вiн i слово це на слiдствi писав через "I"... Але чи все ти зробив, ти, комунiст, щоб виручити, визволити його? Чи, може, недовоював, не розбився там, де треба було розбитись?.. - Не iдеальнi i ми,- помовчавши, каже капiтан.- Були заслiплення. Були омани. Хибнi кроки були й помилки - в кого бiльшi, в кого меншi... - У вас меншi? - запиту? Лiна. - Та що ви йому допит влаштували? - втруча?ться Яцуба з ревнивою досадою в голосi.- Не святий i вiн! До всiх добрим не будеш. - Оцiнювати чи?сь життя - це, мабуть, найпростiше,сказала Лукiя.- А вам пора про сво? подумати. Щоб не тiльки наших помилок уникнути, а й сво?х не наробити. - Хоча б куди-небудь по?хати або попливти! - мимовiль вихопилось у Тонi.- А то далi острова Смаленого не була! - I смаленого вовка не бачила,- скаламбурив Кузьма Осадчий i першим засмiявся з власного дотепу. - А справдi, як подумати, де ми будемо? Куди розiйдемось? - замрiяно глянула на друзiв коротко пiдстрижена Нiна Iваниця.Нiчого не ясно. Поки що самi лише передчуття. - ? в нас, морякiв, таке передчуття - передчуття океану,- мовив пiсля паузи капiтан.- Проходиш, скажiмо, Гiбралтар, мина?ш скелi, i хоч туман або ще нiч навкруги, ще темно, а на тебе вже вiйнуло простором, вже вiн дихнув на тебе, океан... А розвидниться - й ти бачиш навколо себе його безмежжя i гордишся тим, що ти людина, i в такi хвилини не можеш не подумати про всiх людей, що живуть на планетi... Дiвчата й хлопцi сидять прищухлi, кожному з них, певне, хочеться в цю мить зазирнути вперед у сво? прийдешн?, побачити, який вiн буде, той ?хнiй океан? Чи синiй, осяяний сонцем, чи чорний як нiч океан горя, вiйни, мовчазних радiоактивних пустель? Лукiя стежить за сином, ?? раз у раз пройма? незрозумiла тривога за нього. Знати б, чого ото деколи аж мiниться з лиця, якi внутрiшнi хвилювання збурюють його? Закохалось хлоп'я? Чи щось iнше розбурхало уяву? Вона зна?, Вiталiй просто закоханий в капiтана Дорошенка, для нього вiн людина-взiрець, коли вiн при?здить, то у Вiталика з хлопцями тiльки й розмов, що про далекi рейси, про пасати та про мусони... Його аж подив бере, що мати до цього ставиться спокiйнiше: "Як ти можеш, мамо? Перед тобою ж ?дина на весь радгосп людина, що перетинала екватор, бачила сузiр'я Пiвденного Хреста!" Вiталик з капiтаном у давнiй дружбi. Лукiя пригаду?, як в один iз сво?х при?здiв капiтан привiз Вiталиковi для забави мавпеня - було з ним клопоту... Маленьке, потiшне, воно принесло з джунглiв у радгосп свiй гарячий пiвденний темперамент, жвавiсть та спритнiсть виявило таку, що не знали, куди з ним подiтись. Гаса?, стриба?, як потерча, все, що попадеться пiд руку, шпурля?. Фiкуси поламало, миски побило, фiранки подерло. Дроти та антени - це для нього мов лiани в джунглях, з кутка як плигоне i на шнур електричний вчепиться, гойда?ться i нiби смi?ться сво?м пустощам. Йому весело, а господиням до слiз, бо вже воно пiшло вiд хати до хати i так дiйшло аж до радгоспних майстерень, де потрапило до мiцних робочих рук дiда Смика. Зарослий, задимлений, задичавлений, вiн цупко тримав його в руках, довго й пильно розглядав цього далекого свого пращура. - Невже ж оце i я колись таким був? - дивувався дiд Смик.- Невже i я вiд такого походжу? - Вiд такого, вiд такого,- жартували в майстернi.Тiльки загордилися, дiду, цура?тесь... А воно впiзнало, родича?ться. - Що ж ти дума?ш про нас, макако? - допитувався дiд Смик, уважно дивлячись на мавпеня, а воно, прищухнувши, зiрко й уважно дивилось на нього. На зиму забрали його в школу, в куточок живо? природи, тiльки недовго прожило мавпеня там: якось вночi вискочило з помешкання, i вранцi знайшли його на винограднику замерзлим. - Друзi! Не треба смутку,- трохи манiрно вигукнула вчителька англiйсько?, що зовнi мало чим i рiзнилась вiд випускниць.- Давайте краще голосно помрi?мо про ваше майбутн?. - Про це краще голосно помовчати,- пiдiйшовши до гурту, кинув Гриня Мамайчук.- Мрiйникiв у нас i так - не розминешся... Ах, на цiлину! Ах, на новобудову! Все життя буду в клубi з сво?м милим дуети спiвати! А мина? кiлька рокiв, ти вже ?? в клуб не докличешся, куди там ?й в клуб: "Тро? дiтей, коза, ще й стро?мось!.." - А по-мо?му, працювати й веселитись - це нiколи не набридне,- з певнiстю каже Тоня i, пiдхопившись, гука? через голови до директора школи: - Павле Юхимовичу, чи ви вже дозволя?те танцi? - Ви тепер люди сувереннi... Пари одна за одною закружляли в танцi... А на другiм кiнцi столу дедалi гучнiше розляга?ться пiсня: щойно спiвали чабани, а зараз спiва? подружжя Осадчих - Кузьминi батьки. Вiн бульдозерист iз каналу, а вона доярка, i хоч зайнятi обо?, але жодно? гулянки без них не обходиться, жоден веселий вечiр не мине, щоб вони не сiли отак удвох i не затягли дуетом... Сiм'я в них велика, але живуть дружно i якось нiби легко, вiд молодостi й до сивини ведуть життя, як пiсню, в два голоси - злагоджено, рiвно. Так зiспiвались, що всi переливи його хрипкуватого голосу Осадчиха уже зна? наперед, пiдхоплю? ?х точно, де треба, i Лукiю, що дослуха?ться до них, аж смутком щемливим обвiва?, боляче ста? на душi, що сама вона зараз не веде отак пiсню з кимось у парi. "А чумаки йшли, ча?нят знайшли, ча?чку зiгнали, ча?нят забрали". Пiсня журлива, за серце хапа?, а обличчя тих, що спiвають, зовсiм не сумнi, на устах у молодицi навiть блука? невiдповiдна до пiснi усмiшка. Осадча й Лукiю заохочу?: - Спiвайте й ви. Та Лукi? сьогоднi чогось не спiва?ться, ?й просто хочеться отак сидiти поряд з капiтаном, слухати його тиху мову, вiдчувати тонкий запах парфумiв, що йде вiд нього,- чи, може, це запах океану? - Така пiсня... Така пiсня... - схвильовано каже капiтан.- Яку це душу треба мати, щоб скласти ??... Аж чорнi вiд смаги люди iдуть степами, полиневим шляхом чумацьким, воли ревуть непо?нi, i припаси кiнчаються... Гнiздечко знайшли, зруйнували, а потiм самi ж i пошкодували за свiй вчинок, i з жалю пiсню про цей випадок склали, створили на безвiк... Осадчi заспiвують уже ново?, молодь танцю?, Тоня, випнувши груди, розвiваючи накрохмаленим платтям, бiлим, як пiна морська, лiта? у вальсi... Партнером ?? - молодий вчитель фiзкультури, в нього вигляд кислий, нудьгарський, на головi цiла купа важкого гофрованого чуба, пiд носом вусики, тi вусики, мабуть, подобаються Тонi, бо протанцювала раз, почина? з тим самим i вдруге... Вiд погляду Лукi? Назарiвни не приховалось, що син ??, притулившись пiд деревом, сто?ть якось сиротливо, не танцю?, i усмiшечки його стають все кривiшi, якось жалiбно кривлять хлоп'ячi губенята... Лукiя ладна була хтозна-що зробити зараз тому дiвчиськовi, що так зловжива? почуттям ?? сина, ранить його сво?ми витiвками. I це ж тiльки почина?ться, а що буде потiм? З усiх дiвчат за столом зосталася сидiти тiльки Лiна, вона чомусь не пiшла до танцю, сидить i незмигно дивиться на капiтана, який саме про щось перемовля?ться з Лукi?ю. Та ось, безцеремонне вiдтиснувши Лукiю, з стiльцем до капiтана пiдсiда? Яцуба. - Так що ж, Iване, i ти у вiдставку? Давай, давай, удвох нам буде веселiше.- Обличчя майора пойняте жовтизною, а сивий ?жак стрижено? пiд бокс голови нада? йому яко?сь колючостi.- Хоч зiйдемось коли та молодiсть згада?мо... Пригаду?ш, як куркульню брали за барки, як до церкви у страсну нiч з барабанами ходили? - Щось не пригадую,- заперечив Дорошенко, бо й справдi це таки без його участi було. - Нi, це ти забув! - енергiйно наполягав на сво?му Яцуба.- За давнiстю лiт забув... В тебе було сво?, в мене сво?. Не розказуватиму конкретно, де я служив, поштова скринька - та й усе! Одне скажу: мене боялись. Скiльки людей мене боялось, Iване, та яких людей! Професори були, академiки, дiячi з дореволюцiйним партстажем... Яцуба ненароком стрiвся очима з донькою i враз на пiвсловi осiкся. Весь вигляд ??, осудливо-гнiвний вираз очей нiби говорив: "Чим ти похваля?шся? Боялись тебе? А яка в цьому честь? Зате я ось тебе нiскiлечки не боюсь! I нiколи вже не боятимусь!" Нiби в знак протесту, вона вста? з-за столу i, висока, стебеляста, в сво?му чудовому бiлому платтi, пiдходить до капiтана: - Чи можна вас запросити до танцю? Капiтан чемно пiдводиться, i вже вони йдуть у коло, Лiна спокiйно-величаво кладе йому руку на плече, а батько сидить, як громом, вражений ?? вчинком. "Танцюю з ким хочу, танцюю що хочу! - наче виказу? вона, кружляючи в танцi.- I ти менi вже нiчого не заборониш, розпоряджаюсь собою в усьому сама!" Гурт хлопцiв пiдiйшов до столу, вони вицiджують iз графинiв густу виноградну каламуть, i Кузьма Осадчий, той плечистий здоровань, поглядаючи у бiк майора, не втриму?ться знову вiд дотепу: - Я на нього дивлюсь, а вiн на мене смотре! I хлопцi щиро смiються, тiльки Вiталиковi, зда?ться, не до смiху, бо Тоня все ще лiта? у вальсi iз сво?м фiзкультурником, лiта? найбуйнiше, збуджено гра? очима до партнера, пуска? бiсики так, що Вiталик вже, видно, не може на не? дивитись,Лукiя бачить, як вiн вихнув кудись убiк, зник у кущах. А вона, та безсоромниця, пiсля танцю, обвiваючись газовою хустинкою, ще й до хлопцiв пiдiйшла, запитала, ставши наввипинки: - Де ж це Вiталик? Хм!.. - Вчорашнiм днем клянемося: тiльки що був тут,жарту? Грицько Штереверя i сам бере Тоню до танцю, тiльки з ним дiвчина танцю? без того натхнення, що досi, чимось занепоко?ний погляд ?? блука? по натовпу, i пiсля танцю вона одразу теж кудись зника?. Люди потроху починають розходитись, капiтан Дорошенко, незважаючи на пiдозрiлiсть, що майнула в Яцубинiм поглядi, бере Лукiю пiд руку, щоб проводжати ?? додому, i йдуть вони неквапом через шкiльне подвiр'я, входять, як в тунель, в алею старовинного парку, де ходили ще молодими. В одному мiсцi в кущах вони чують шарудiння, хтось нiби схлипу?, шепоче гаряче, пристрасно: - Хочеш, я пiду зараз туди, при всiх йому скажу, що вiн менi не потрiбний, що я тiльки так з ним танцювала, бо ти ж не танцю?ш! А я тiльки тебе люблю, тiльки тебе й любитиму! Ну, пробач менi, пробач, Вiталичку мiй! Зашарудiла гущавiнь, i, виходячи з парку, Лукiя та капiтан бачать, як дво? - вона в бiленькому платтi, а вiн у бiлiй сорочцi,взявшись за руки, вибiгли на шкiльне подвiр'я i вiддаляються майданом поперед них. Нiч тиха, мiсячна. Тополi не шелеснуть. Серед шкiльного двору турнiк поблиску? на мiсяцi, як i колись поблискував, ще на свiтанку ?хньо? юностi. Може, це вiн той самий, так досi й сто?ть. Колихалася колись на ньому молода дiвчина, випускниця технiкуму, а як зiстрибувала на землю, падала просто в обiйми молодого моряка... Зупинившись, Лукiя й Дорошенко стоять безмовно, дивляться на той турнiк, маревно освiтлений мiсяцем. Де взявшись, пiдбiгають до нього тi дво?, чия ревнiсть тiльки-но була спалахнула в гущавинi парку i де наступило, видно, й примирення. Мить - i дiвчина вже на турнiку. Наче злетiла туди! Високо гойда?ться, дрига? ногами, смi?ться. Але довго так ?й не втриматись - руки млiють, Лукiя аж по сво?х чу? мовби, як вони млiють. А приземлятись нiби й справдi страшно, страх цей, правда, бiльше вiд пустощiв, хочеться, щоб хто-небудь пiдхопив... Чого ж ти сто?ш? Рятуй! Хлопець догадався. Розмахнув руки, i вона просто в обiйми пада? йому, легко, бiлопiнне пада? з неба... По якомусь часi уже вiн, хлопець, на турнiку, чути, як залiзо перекладини поскрипу?, а ноги злiтають кудись аж до мiсяця. Лукiя й Дорошенко стоять, очей не можуть вiдвести, як наяву, ожива? перед ними казка ночей ?хнiх далеких, чистих... А бiля школи тим часом ще танцi. Зосталася тут переважно молодь, батьки та вчителi порозходились, лише недремний майор Яцуба походжа?, натурку? молодого Мамайчука: - Пора, мiл?йший, виключати радiолу... Бо й свiтло я вже виключаю. - А мiсяць? - Що мiсяць? - Чи не могли б ви заодно i його погасити? Коли ж радiола вмовкла, iлюмiнацiя погасла, хтось зненацька задзвонив шкiльним дзвоником, отим, що нагаду? тронку чабанську... Аж занишкли всi, вслухаючись, як тане той звук в садку безшелеснiм, без вiдлуння тане в просторах ?хньо? випускно? ночi... Коли стихло, майор Яцуба пiдiйшов до дочки, що стояла в гуртi дiвчат: - Лiночко, додому! - i в голосi його пробиваються аж запобiгливi нотки. - Я ще не йду,-- вiдвернулась дочка.- Ми йдемо зустрiчати схiд сонця. Схiд сонця заста? ?х в степу. Як у Москвi випускники йдуть зустрiчати схiд сонця на Красну площу, а в Ки?вi - на Володимирську гiрку, так тут вони ось вийшли в степ, що розлiгся перед ними, як безкра?й, злегка синiючий, заiмлений океан. А небо над ними розкинулось другим океаном, воно вже свiтлiша?, рожевi? на сходi, хвилю? сво?ю великiстю. Високо-високо в глибинах блакитi викупуються реактивнi, небо вiд них аж дзвенить, i хоч сонця ще й нема, ще десь воно за вигином планети, а цi хлопцi й дiвчата вже передчувають його, вже бачать його вгорi, у вранiшнiм першiм промiннi, що барвить бiлий летючий метал. VII. ПIКЕТАЖИСТКА Що упертiше вона бунтувалася проти нього, то вiн все бiльше i бiльше ?? любив. Не було такого приниження, на яке майор Яцуба не пiшов би ради сво?? Лiни, не було таких труднощiв та перепон, яких вiн не кинувся б долати ради ?? майбутнього благополуччя. При однiй лише думцi про те, що донька могла б не пройти по конкурсу, що якiсь там iнститутськi книгогризи могли б завалити ?? при вступi, майора кидало в лють, i вiн готовий був хоч зараз iти бо?м проти кривдникiв, вдаритись по всiх iнстанцiях, щоб таки домогтися свого. Дочка .кругла вiдмiнниця, гра? на iнструментi,- та як вони смiють ?? не прийняти? Всiх; поставить на ноги, щоб тiльки захистити дочку i викрити злочинне кубло, якщо воно там, в iнститутi, завелося. Любити сво? дитя тiльки тим, що нiжити його та вилизувати,- це ще не все, ти зумiй грудьми пробити йому дорогу, ото буде твоя любов! Влаштування дитини до iнституту - це, на його погляд, варто було найтяжчо? напруги. Розпалена уява його малювала боротьбу в усiх складнощах i несподiванках, в приймальних комiсiях (цiлком iмовiрно!) можна було наскочити на засилля хабарникiв, котрi вдаються до найхитрiших методiв у сво?й злочиннiй дiяльностi, хабарi беруть тонко, обачно, через третiх осiб,- про таких вiн читав у газетах i чув не раз. Хабарiв давати вiн не збира?ться,- за це судять, вiн зумi? iнакше розчистити путь сво?й медалiстцi: закутий в лати сво?х заслуг, тараном пiде вперед, залучить на пiдмогу впливовi сво? знайомства, якi в нього ще там залишились де-не-де, i, якщо треба буде вивести шахра?в на чисту воду,- вiн не зупиниться нi перед чим, бо хто ж ворог сво?й дитинi? Нащо Лукiя Рясна, яка вже наче принципiальна i до того ж депутатка, а й та подбала про свого синочка : при конторi влаштову? - ластiвок стерегти, чи то пак радистом на радiовузол... Хiба ж не тепленьке мiсце? Лiна щодо цього зовсiм iншо? думки. - Не клепчiть даремно на Рясних,- перечить вона батьковi i поясню?, що Вiталик iде на радiовузол не з метою теплiше влаштуватися, а тому, що там треба замiни, бо найближчий його друг Сашко Литвиненко з осенi переходить до iнституту на стацiонар - радгосп посила? його вчитися. - Ах, це все з почуття дружби? - регоче батько.- Ти менi спiвай, спiвай про дружбу, зна?мо цю дружбу... А чому вона синаша свого в чабани не посила?? Чому не вила йому в руки та на силос? - А тому, що в нього нахил до радiотехнiки. Здiбностi, ви це розумi?те? Суперечка ?хня вiдбува?ться неподалiк веранди, на присадибнiй дiлянцi, де вони працюють обо?: Лiна клопочеться бiля сво?х гладiолусiв, а батько, голий до пояса, в чалмi якiйсь, мов фелах, прополю? сапою картоплю. - Сон рябо? кобили все це,- каже вiн, змахнувши з обличчя краплистий пiт.- Влаштову?ш - так i кажи, що влаштовую, а то ще хоче й чистенькою бути... Зна?мо цих чистеньких! Батько почина? вголос сортувати сьогорiчних випускникiв, прикидаючи, хто з них де опиниться: Кузьма Осадчий - ну цей на канал, цього батько до себе бере, там добре платять... Ситникова на ферму вершки пити... Чумакова облiковцем, Ткачукiв - на кормозапарник... А решта? Так i норовлять - те в технiкум хоч який-небудь, те на курси, тi на текстильний комбiнат, будь-куди, аби лише з села вирватися, радi, що в радгоспi паспорти ?м видають! А Горпищенкова вертуха, що про не? тiльки й чути було на батькiвському комiтетi, йде нiбито вожатою в пiонертабiр! Розхристанка, з трiйок не вилазила, а над iншими буде вожакувати! - Та як ви можете? - гаряче вступа?ться Лiна за подругу.- В школi Тоня в нас найкращою вожатою була! Хай трiйки, зате як ?? дiти люблять! Кожного брати пiд захист, за кожного заступатись - ця уперта звичка доньчина i диву?, i трохи насторожу? Яцубу. Не вскочила б коли-небудь у халепу з цi?ю безоглядною сво?ю довiрливiстю. В таборi ще малою прив'язалась була до якогось облiзлого академiка, називала його дiдусем, пробувала з дому навiть хлiба для нього викрадати... А коли прибува? було етап - не зна?ш, куди з нею дiватись, цiлу нiч пiсля того кида?ться. Отож чого така знервованiсть,.. Яцубi просто душа болить дивитись, яка його донька худа, дмухни - й полетить за вiтром, плечi стирчать, руки тоненькi, безмускульнi - вона ними зараз спритно перебира? стебла квiтiв, поправля?, випростову?, де треба, ще й марлею перев'язу?, щоб не падали пiд вагою суцвiть. Цей талант квiтникарки вiдкрився в Лiни несподiвано пiсля пере?зду сюди з суворих пiвнiчних кра?в. Взимку в не? по шухлядах рiзнi пакетики з насiнням, навеснi - на всiх вiкнах розсада в ящиках та горнятках, а зараз - грядки квiтiв, що все подвiр'я веселять. Найбiльше Лiна коха?ться в гладiолусах - нарозводила ?х стiльки сортiв, що в усьому районi нема, за бульбами цих гладiолусiв майор ганяв аж до Львова... Виконувати доньчинi доручення для нього одна насолода. Що тiльки забагне вона, все ?й дiстане, все добуде, хоч пташиного молока. Голубенький "Москвич" ото з гаража вигляда? - то теж для не?, коли його придбав, про дочку насамперед думав, а не про те, щоб ранню редиску та полуницi возити на базар: майор внутрiшнiх вiйськ Яцуба не з тих, що по базарах свою честь розмiнюють на п'ятаки, йому пенсi? вистача?. Та ще ж i дружина вносить свiй пай, вона фельдшеру? в радгоспi, а з часом буде в сiм'? ще й своя лiкарка: оця сама Лiна. Вирiшено в медiнститут документи здавати. Майор таки переламав доньчину впертiсть, хоча зробити було це й нелегко, вона й тут пробувала йти йому наперекiр. А боротися з нею - хiба ж серце не облива?ться кров'ю? Сила, i батькiвська влада, i житейський досвiд - все на його боцi, проте тiльки гляне на отi синцi пiд очима, на отi широкi чорнi густi брови, що дiсталися ?й од матерi-степовички, тiльки зазирне вiн у глибокi криницi смутку, що свiтять докiрливо на нього з-пiд тих брiв, так i тане його батькiвське серце, так i никне вся його влада... Крiм Лiни, ? в нього ще двi дочки, теж вiд першо? дружини, повiддавав вiн ?х замiж ще на Пiвночi, одну - за метеоролога-полярника, другу - за вiйськового, але з ними вiн бiльше конфлiкту? тепер, нiж живе в мирi, бо вони тiльки й добрi до батька раз на рiк - восени, коли батько лiтаком доставить ?м в ?хню тундру корзини винограду. А як виноград по?ли - уже знову давай батька критикувати... Для них вiн наскрiзь культовик, прочерствiлий продукт догматично? ери, а вiн вам ось що скаже на це, мiл?йшi зятьки та дочечки: "За культу теж не все погане було, принаймнi не розперiзувались так, як зараз розперезалися, дисциплiнка в усьому була! Кого треба боятись - боялись. Перед ким треба змовчувати - змовчували. А зараз порозв'язували язики! Мелють таке, за що ранiш давно б уже на соловецьких випасах бiлих ведмедiв пасли..." Розiгнувши зомлiлий поперек, Яцуба озира? сво? володiння. В цей час собака, здоровезна його вiвчарка, кида?ться до хвiртки i, ставши на заднi лапи, визира? на вулицю через паркан. Це явна ознака, що за парканом хтось ?. - Лiно! - чути звiдти дiвочий голос. Лiна нiби ждала цього: вiдiрвавшись вiд квiтiв, майнула бiгцем до паркана, схопила собаку за нашийник, вiдкинула вбiк. - Заходь, заходь, вiн не займе,- каже вона до тi?? добре знайомо? пружинисто?, смагляво? особи, що з'явля?ться на подвiр'? з палицею в руцi, з рюкзаком за плечима. Тоня Горпищенко завiтала. Рюкзак, палиця, дорожнi синi шаровари... Спорядилася в путь, чи що? - Попрощатись зайшла, вирушаю в рейс,- весело дзвенить вона до Лiни, а помiтивши мiж виноградними шпалерами майорову чалму над литою бронзою спини, задирливо кида? й туди: - Здрастуйте? Коли вже ви свого собаку в мiлiцiю здасте? - Вiн i менi потрiбний,- глухо вiдгуку?ться майор. - Там хоч злодюгу якогось пiймав би. - Хай виховають собi. I майор знову наляга? на сапу. Лiна в тихому захватi огляда? Тоню в ?? дорожньому спорядженнi. - Ти таки зважилась? - А що? Лiто пробуду в пiонертаборi, помуштрую дiтлашню, накупаюся в морi досхочу... - А тодi? - Вернуся в радгосп та органiзую дiвчачу чабанську бригаду! - смi?ться Тоня.- З самих тiльки тих, що по конкурсу в iнститути не пройдуть... Ми тодi декому носа втремо... ? ж он в радгоспi "Приморський" така бригада, з самих тiльки жiнок-чабанок. Старша чабанка ?хня навiть у Москву на Виставку ?здила, а я що ж, не змогла б? По сто двадцять ягнят не дала б на сотню вiвцематок, чорти вашiй матерi? - Дiвчина аж ногою притупнула i, з смiхом вислизнувши з-пiд рюкзака, кида? його на майорський ослiн.- Потомствена ж я чабанка! Лiна жвавiша? бiля подруги, веселiша?, наче якiсь бiотоки б'ють на не? вiд Тонi, наче саму силу життя випромiнюють оцi повнi грайва та блиску очi i личко лукаве, розрум'янiле, персиково-туге... Просто позаздрити можна Тонi - з усього вона вмi? черпнути радощiв, життя для не? сповнене гармонi?, на кожному кроцi жде ?? щастя. I чи не оця житт?радiсна безжурнiсть найбiльше й нада? ?й тако? краси, сонячностi? - Ой, як тво? гладiолуси розпустилися! Тоня вже бiля квiтiв, над кожною квiткою нахиля?ться, над кожною ойка? вiд захоплення. - Ой, ця яка! А ця! А ось яка нiжно-нiжно рожева! Як небо при сходi сонця! Зоря вранiшня... Тiльки ще нiжнiша. - А ця, перлисто-рожева? - таму? гордiсть Лiна.- Менi вона чомусь найбiльше подоба?ться... "Арiоза" зветься цей сорт. Снiг i вранiшня зоря... Хоча й це не точно. Такi тонкi барви, мабуть, тiльки музикою можна передати... - А це що за козак? - Тоня вже нагнулась над iншою квiткою, рубiново-червоною. - Ти вгадала, козак i ?: "Степан Разiн"... А це "Касвалон". Бiлий - це "Зоя"... А це "Синьйорита",- торка? Лiна рукою яскраве, оранжево-абрикосове суцвiття. А Тоня нишпорить оком все далi по грядцi, маленькi, смаглявi, в якихось роздряпинках руки ?? так i шурхають мiж стеблами та суцвiттями, якi взиркуються в тугi нерозквiтлi бутони, що випинаються на вершечках. - Стiльки сортiв... Це ж кожен треба було комусь вивести...- на мить задумалась Тоня. Лiна, пiдпушуючи кущик дитячими грабликами, посмiхнулась: - ? теорiя, що квiти занесенi до нас з iнших планет. Що колись на землi були тiльки папоротники. - Не забивай собi голову, Лiно, рiзними вигадками. Де це тi планети, щоб з них такi квiти до нас долетiли? Люди, люди самi все вивели... - I в той же час ? люди, Тоню, що вiк живуть i нiколи не бачать такого,- вiдповiла стримано Лiна.- Це ж квiти сонця, не всюди ?х викоха?ш. Я вже думала: якби хоч кiлька сортiв на пiвнiч... Бо я ж i сама, доки була на пiвночi, просто не догадувалась, що ? на свiтi така краса. - Гладiолусiв i в нас не густо, оце, мабуть, тiльки в тебе. В нас коло хат бiльше рожi сiють, ти ж бачила, бiля школи ?х у нас повно: цупкi, високi женуть... Правда, бува?, й рожа в пригодi стане,- знов розвеселилась Тоня.- Якось ще в п'ятому класi запитали ми Василя Карповича, що таке естетика, так вiн нам це якраз на прикладi iз рожею пояснював. Гляньте, каже, надвечiр, коли рожа розквiтне, а сонце налл? ??, i пелюстки свiтяться наскрiзь, i вся вона аж свiтиться красою... Оце i все, що менi запам'яталося про естетику,- засмiялася Тоня i, помiтивши смуток в очах Лiни, запитала: - А хiба у вас там, при лагерях у тундрi... зовсiм нiякi квiти не витримують? Мох, та й усе? - Нi, ростуть i в нас там... Квiти-морозники ?х звемо... Вони, як пролiски, пробивають снiг i цвiтуть... Я ось напишу, менi вишлють - може, схрестити вдасться? Тоня знов припала до квiтiв. - Ну, Лiно, як хоч, а оцю "Арiозочку" ти менi зчикни. Без не? з двору не пiду! Лiна збiгала на веранду i, вернувшись з ножицями, обережно зрiзала, зчикнула стебельце гладiолуса, над яким Тоня стояла невiдступне. Подаючи стебельце Тонi, запитала: - Це для?.. - Тсс! - приклавши палець до вуст, перебила ?? Тоня i злодiйкувато озирнулася в бiк майора. Потiм зненацька голосно, щоб i майор чув, випалила: - Йому, володаревi ефiру! Найкращому радистовi епохи! Забiжу, пiдкрадусь нищечком знадвору до радiовузла, покладу на вiкнi - хай сам догада?ться... А його й не вiдриватиму, бо вiн з тих навушникiв тепер i не вилазить... Лiна всмiхнулась, запитала тихо: - Як же вiн, такий ревнивець, тебе вiдпуска?? - Все буде о'кей, як каже капiтан,- пожартувала Тоня i знову притупнула ногою, бо ?й аж не стоялось на мiсцi.- Це Лукiя Назарiвна думала, що як спровадить Тоньку в пiонертабiр, то може бути спокiйна за свого синочка. Ох, помиля?тесь, шановна моя майбутня свекрухо! Забули, що куди серце лежить, туди й око бiжить! З цими словами Тоня пiдхоплю? рюкзак, вправно накида? на спину, на бiгу чмока? Лiну в щоку i, посварившись кийком на собаку, зника? у хвiртцi. "Вихор був, вихор i ?",- всмiха?ться Лiна подрузi вздогiн. Присiвши на ослонi в затiнку горiха, вона почува?, як все в нiй трепеще схвильованiстю, радiсним сум'яттям. Ну й Тоня! Нема, вже побiгла, вже збива? десь гирлигою на вулицi куряву, а тут, у дворi, й без не? ще нiби дзвенить ?? смiх, в самому повiтрi мовби ще iскряться буйнi ?? веселощi, бурха? вогонь нестримного ?? темпераменту. Ось кому гарно жити! Днями вони цiлим класом ?здили на екскурсiю в Крим (Пахом Хрисантович таки дотримав слова i дав грузовик), в дорозi Тоня виявила себе такою заводiйкою, що Лiна часом аж заздрила ?? кипучостi, товариськостi, умiнню не звертати уваги на прикрi дрiбницi, всi?ю душею пити цей щедрий свiт i його дива. Яка чудесна була подорож! Гайнули вони аж до Севастополя, побували на розкопках Херсонеса, де найбiльше Лiну вразили не стародавнi бiломармуровi колони та капiтелi, а кавуняче насiння, що з еллiнських часiв збереглося в глиняних амфорах i свiдчило, що еллiни розводили баштани. Потiм вони побували на Сапун-горi й, затамувавши подих, оглядали дiораму, з яко?, мов живi, поставали геро? штурму - солдати та матроси, охопленi полум'ям битви... А як потрясло ?х, коли, оглядаючи Графську пристань, вони дiзналися вiд екскурсовода, що серед десантникiв-чорноморцiв, якi першими влетiли на Графську пристань, був i ?хнiй земляк, ?хнiй вiчно зарослий брудною щетиною Мамайчук Мартин, що зараз скреготить по радгоспу на сво?х колiщатках. Сьогоднi якось i не схожий цей тяжко скалiчений чоловiк на героя, а тодi нiбито якраз вiн перший пiдняв свою безкозирку на високiй брамi над Графською пристанню, i та безкозирка замiняла атакуючим прапор, вона була знаком того, що в той день, 9 травня 1944 року, радянський во?н з бо?м повернувся знову до Севастополя... Подвиг Мамайчука довго залишався в тiнi, бо з севастопольського бруку його, тяжко пораненого, забрали до госпiталю, i бойовий орден, що ним командування нагородило героя-десантника, ще кiлька разiв пiсля вiйни ходив за ним слiдом, аж поки знайшов його iнвалiдом без нiг у цьому вiвчарському степовому радгоспi. Завершенням ?хньо? екскурсi? була Нова Каховка, славетне молоде мiсто з могутньою греблею гiдростанцi?, з роздольним гоголiвським Днiпром, з велетнями платанами, що розкинули вподовж берега високi сво? шатра. Тут такою свiжiстю вi? на тебе, бо з-пiд корiння платанiв весь час то меншими, то бiльшими цiвками бринить, струму? джерельна, безлiч ключiв б'?, чистих, рiзнотонних, що зливаються в ?дину, тиху й спiвучу музику води. А та дорога, якою вони ?хали в Каховку, широкий шлях степовий, на десятки кiлометрiв обсаджений мальвами-рожами! Збожеволiти можна було вiд тi?? краси! Вiд самого Ново-Тро?цька й до Каховки квiтують i квiтують вони, цупкi та високi,- бiлим цвiтом! рожевим! червоним! жовтим! - не бояться нi спеки, нi гарячих сухих вiтрiв, що налiтають та шарпають ?х весь час... Ось такою чiпкою та цупкою, мiцною та непiддатливою вида?ться ?й i ця непогамовна Тоня Горпищенко, яка живе i не тужить, що рюкзак на плечi - i в пiонертабiр на цiле лiто вожакувати... "А я! На що я сама здатна?" Виводить Лiну з задуми брязкiт хвiртки: це прийшла мачуха, ще досить молода жiнка, але така розгодована, з таким животом, що й не вгада?ш, чи вона вагiтна, чи то просто вiдклалося "соцнакопичення"... Присiвши теж в холодку пiд горiхом, мачуха одишкувато хапа? повiтря, потiм запиту? Лiну, що ?й складати в дорогу, бо вона, мовляв, ради цього й з роботи вiдпросилася сьогоднi ранiш... А дiвчину аж досада бере: по?здки тi?? на два днi, тiльки документи здати та й назад, а вовтузнi, наче збирають тебе на острiв Дiксон. Вранцi батько валiзку перевiряв, зараз мачусi треба... - Може; ти й пальто демiсезонне вiзьмеш? - Нащо пальто? Плащ на руку та й гайда,- каже Лiна, i ?й самiй ста? непри?мно, що в голосi пробиваються нотки роздратування. Мачуха, проте, вже, видно, звикла до цього, провиннiсть ?? минулого мовби вимага? саме такого ставлення з боку пасербицi, i Яцубиха, мабуть, була б навiть здивована, якби Лiна заговорила iнакше. - Що нового на медфронтi? - запиту?, пiдходячи, батько, i мачуха слухняно розповiда? (так, нiби доповiда?) про те, що директора знову привезли з степу на медпункт в тяжкому станi, i що на другому вiддiлку обранився бiля трактора хлопець-причiплювач, i що Мамайчук-некерований наробив сьогоднi шелесту, вимагав довiдки про стан здоров'я... Майор хмурнi?: - Нащо йому довiдка? Здоровий, як бик! - Збира? документи, теж нiбито дума? вступати... I зна?те куди? В Духовну академiю! Яцуба так i вкляк, вирячившись на дружину. - Та вiн що: здурiв? В кодло попiвське. Лiна уявила Гриню-некерованого в рясi, з кадилом в руцi перед юрмищем грiшникiв... Ось коли Гринi згодиться стиляжна його борода - наче навмисне вiдпустив... - Цей висвятить бюрократiв,- мовила Лiна, ледве стримуючи смiх. Батьковi ж зовсiм було не до смiху. - Устругнув,- насупившись, мурмотiв вiн.- Один устругнув, а з десятьох спитають. Чепе. Справжн? ж чепе. Пляма на весь район, на область... Нi, за це спитають... - Не ти ж його намовляв,- заспоко?ла мачуха.- Батько - герой, хай з нього питають, а ти тут до чого? - Як до чого? - енергiйно пiдхопився з ослона Яцуба.Тут хати палитимуть, а мо? дiло сторона? Пляма на всю область, а я збоку? Та ви розумi?те, що це таке?! Комсомолець - i в болото попiвське! З того самого осередку, де я починав, де ми попiвен з комсомолу сключали, тепер заява: приймiть у попи! А ви ж, старшi, де були, куди дивились? Нi, я йду в штаб. За хвилину батькiв капроновий бриль уже вiддалявся по той бiк паркана. Лiну теж брала цiкавiсть, кортiло бiльше почути про цю сенсацiйну новину; вона згадала, що ?й треба здати кiлька книжок до клубно? бiблiотеки, якою по сумiсництву теж завiду? Гриня, i, швиденько зiбравши ?х - це все були збiрники поезiй,- вона подалася до клубу. Проте до клубу й не добiгла, який там клуб, коли весь шарварок бiля контори, тут сто?ть облiплений гаслами та афiшами Мамайчукiв автофургон, i цiкавих уже зiбралось чимало, а сам винуватець сполоху мовчки порядку? собi в будцi фургона, спокiйно, нiби нiчого й не сталось, вклада? коробки з кiнострiчкою перед тим, як ?хати на вiддiлок. А паства, що склада?ться з конторських дiвчат та робiтникiв, якi, зайнявши чергу до каси, чекають на ганку касира, та ще хлопцiв-радистiв, що визирають з вiкна радiорубки та шкiряться в усмiшках,- ця паства з веселою жадобою чека? вже слова майбутнього свого пастиря. Кiнчивши роботу, Гриня вистромля? миршаву свою мiдно-рудаву бороду з будки фургона. - Так от i не дивуйтесь,- каже вiн.- Всi кинулись по iнститутах, по технiкумах, всi заяви пода?те, а я що: в бога теля з'?в? Ви в свiтськi заклади, а я в духовний, це мене бiльше влаштову?. Стипендiю обiцяють вищу, нiж була колись в ки?вськiй бурсi, годуватимуть калорiйне, а це для мого органiзму теж не остання рiч... Та головне, звичайно, не в харчах, а в духовнiй поживi, що ?? так прагне моя душа. Джерела iстини, де вони? Для чого живу? Ким я створений i яке мо? призначення на цiй грiшнiй планетi? Не розгадано ж. А втiм, дедалi я бiльше почуваю, що моя iстота дiйсно божественного походження. Чим я вiдрiзняюсь, скажiмо, вiд коня? - Або вiд барана? - кида? один iз тих, що ждуть касира. - А тим,- пропуска? Гриня реплiку мимо вух,- що чотирнадцять мiльярдiв клiтин вкладено в оцю черепну коробку. Чотирнадцять мiльярдiв! I всiма думати про овес, про силос? В цей час iз глибини конторських надр з'явля?ться майор Яцуба i, розштовхнувши дiвчат, виходить на ганок, гука? до Мамайчука: - Тебе просять! - Бач, мене просять,- враз осмiха?ться Гриня до пастви.- Ранiше викликали, вимагали з'явитись, а тепер просять. Прогрес! Коли ж вiн в сво?й сорочцi навипуск гонористо проходить мимо Яцуби, той кида? йому з презирством: - Ганьба! Я в тво?му вiцi, мiл?йший, церкви розвалював, а ти? З вузьких штанiв та навпростець у рясу? Мамайчук мiря? поглядом дебелу Яцубину постать. - Хочете знати, хто спонукав мене зробити цей крок? - Ну-ну! Хто? - Ви! Ви, товаришу вiдставник! Нестерпними стали вашi повчання - ось чому йду в обiйми клерикалiв! Сумую, а йду. Велика нудьга жене мене звiдси. Анiж без кiнця слухати вашi проповiдi, краще я сам виголошуватиму ?х! Голосно випаливши це, Гриня з поважнiстю ступив через порiг до вузького конторського коридора, а слiдом за ним, наче конво?р, попхався й майор. Було вiдомо, що Гриню викликало на розмову радгоспне начальство, що й батько його теж зараз там, в директорськiм кабiнетi, i навiть ? хтось при?жджий: будуть разом уламувати баламутника, щоб вiдмовився. Хтозна, про що з ним було ведено там перетрактацi?, тiльки Гриня довго звiдти не виходив, а коли вийшов, то пiдняв угору вказiвний палець i тоном Галiлея, що мовить сво? славетне: "А вона таки крутиться!" - прорiк: - Гумор! Гумор, люди, понад усе! Помiтивши Лiну, що з книжечками пiд пахвою стебелясто сутулилась осторонь бiля газетно? вiтрини, Гриня мимохiдь вшанував ?? сво?ю увагою: - Здавати принесла, дщерь? I, взявши в не? книжки, Гриня недбало жбурнув ?х у халабуду сво?? пересувки. По хвилинi тiльки пилюка вже танула на тому мiсцi, де стояв розмальований фургон кiнопересувки,- помчала роботяща кiнотрудiвниця на вiддiлок. - Хто б подумав: Гриня - i в академiю! - кинула одна з конторниць, а чабан Бунтiй, що, спершись на гирлигу, весь час стояв мовчки на ганку - вуса чепурнi, сорочка чиста,- мовив неголосно: - Нема таких академiй, щоб набирали без клепок, а випускали з усiма клепками. ...Увечерi майор Яцуба, натягнувши на себе комбiнезон, порався в гаражi, рихтував "Москвича" в дорогу. Але й колупаючись у моторi, видно, не мiг звiльнитись вiд клопоту за Мамайчука, бо з кожно? нагоди звертався до дружини, яка, теж готуючи на завтра сво?, раз у раз то спускалася в льох, то вибиралася з льоху: - Ти тiльки послухай, куди вiн верне, стервець... Ще нас хоче й винними поробити перед при?жджим товаришем... Мiй крок, каже, вимушений, , це через вас, каже, мене тягне або кадило взяти до рук, або бути в гуртi тих, що по мiських бульварах iржуть по-конячому. Реготом переляканих iдiотiв то в них зветься... - По-мо?му, його просто треба оженити,- зробила висновок дружина.- Подейкують, що до Тамари-зоотехнiчки в нього та?мна любов, то, може, через те й баламутиться... - Еге, ти його глибше колупни... Вiн усiм на свiтi невдоволений. Мене, каже, кiнецьсвiтня туга хапа? за душу, знов чумакувати хочеться, коли я прикину умом, куди ведуть цi вашi атомнi перегони... Якщо людство, мовляв, не схаменеться, все на цiй планетi почнеться спочатку. Декого я вже бачу, каже, в звiрячiй шкурi i з кам'яною сокирою в руках,- i, кажучи це, смотре на мене, падлець... Лiна, погойдуючись на сiтцi гамака пiд горiхом, слуха? звiдти батьковi нарiкання, i ?й навiть уже й не смiшно, що Мамайчук ма? намiр iти вчитися на попа. Безглуздо? А чи так багато глузду в тому, що вона ось по?де оббивати пороги в медичний? Нiколи не думала про це, не збиралася i раптом - зубним лiкарем будеш! Вирiшувала, правда, не вона, вирiшив сам батько за не?, бо вiн чомусь переконаний, що з усiх умiнь вмiння медика найбiльш вартiсне,медики чи на фронтi пiд час вiйни, чи навiть в мiсцях ув'язнення, у виправних колонiях,- всюди вони ? людом потрiбним, дефiцитним. Так, в догоду його мiркуванням вона муситиме займатися тим, до чого не ма? нахилу, з душевною обридою мусить виборювати мiсце, про яке хтось iнший, може, тiльки мрi?... Хiба що зрiжеться на вступних. Тоня жарту?, погрожу? сформувати чабанську бригаду з дiвчат, якi проваляться, а в Лiни зараз такий настрiй, що хоч би й провалитись, то нiскiльки не страшно. Тонi можна тiльки позаздрити, ?й усе ясно, вона десь оце уже весело ся? очима у вiдблисках пiонерського вогнища, i нiякi сумнiви ?? не роздирають - вродиться ж людина такою. А Лiну обсiли гризоти. Вгорi над Лiною в космiчнiй глибокостi яскравляться зорянi вiзерунки неба, стелеться на пiвдень Чумацький Шлях, а коли на мить заплющиш очi, вже поста? тобi шлях iнший, земний, степовий, обсаджений рожами, i про нього дiвчинi хочеться скласти вiрш або передати його музикою... Потiм ?й чомусь згаду?ться свiтлий мiсячний Крим i затиснуте в скелях мiсто Бахчисарай, де ?хня екскурсiя ночувала, згаду?ться чебуречна, де вони увечерi ?ли чебуреки, а пiсля того при мiсяцi оглядали ханський палац, i парк, i оту лиховiсну Соколину вежу, куди вкидали дiвчат-полонянок... Закривавлених, розтерзаних, замучених спрагою, гнали ?х отим зоряним Чумацьким Шляхом з Укра?ни на Крим. Топталася краса, честь, кохання, над усiм панувала сваволя та культ кривавих брутальних ханiв. Династi? змiнювались династiями, а де вони? Нiбито аж п'ятдесят сiм ханiв один за одним перейшло тут, а iм'я жодного не зосталося нi в пiснi, нi в пам'ятi людськiй... В безвiсть пiшли разом iз сво?ми ?внухами, середньовiчними катiвнями. Музейним експонатом дотлiва? грiзна колись Соколина вежа... Нагорi вона вся обмережана вiзерунчатими гратами: там нiбито тримали соколiв, навчених для ханського полювання, i лише раз на рiк, з ласки аллаха, туди, на вежу, дозволялося пiднiматися невiльницям-степовичкам, щоб могли вони глянути з тi?? кримсько? Воркути на бiлий свiт, на блакить днiпрову, на далеке степове роздолля... Але й звiдти, з вежi, ?м видно було лише крутi гори, що нависають кам'яними лобами над мiстом, мовби чатуючи все живе, i тiльки за тими гранiтними крутогорами вгадувався полонянкам i обрiй широкий, i воля, i рiдний край... Скiльки невiльницьких пiсень з тих ущелин брали початок, скiльки слiз було там пролито, вiд яких i той ханський негорючий камiнь торiв! Недарма ж одна з полонянок на рушничку, що чудом зберiгся вiд тих давнiх часiв, вишила те, що ?й вимрiялось в неволi, вигаптувала дерево-калину та солов'я i посадила ?х у човен - човником послала цю вишиту дiвочу свою мрiю через гори, куди поривалась ?? душа! Такий той Бахчисарай. Немов страшний, моторошний сон, все це зримо поставало перед Лiною: i хмари кiнноти, i аркани, i полонянки, що ?х гоном женуть, щоб поховати в ханських гаремах степову ?хню вроду i молодiсть, щоб випити, висушити ?хнi почуття, викоханi на волi... Аж потiм, коли ?хня екскурсiйна група залишила нарештi те протрухлявiле ханське гнiздовище та пiднялася на гору, всi похмурi привиди минулого разом зникли, розвiялись, на горах було нiби iнше повiтря, тепла пiвденна нiч сухо дзвенiла цикадами, i повний мiсяць якось вiльно свiтив на Бахчисарай, на його мiнарети й тополi. Лiна й зараз звiдси, зi степу, мовби обiйма? поглядом всю ту недавню подорож, де все повите чарами, де мiсяць пiсенно освiтлю? море, рiвне й безкра?, i пiдняту в небо дiадему Кримських гiр вiд Ай-Петрi до Чатир-Дагу. Якась закохана пара, мабуть, саме сто?ть зараз на тому каменi, де Лiна недавно стояла, спогляда? красу нiчних, напо?них свiжiстю долин, з яких де-не-де свiтло мiсяця вихопить силует тополi, цi?? степово? сестри кипариса, що, мовби заблукавши, прийшла туди й стрiмко вигналась на кривавих ханських токовищах... Пахощi ночi, стрекiт цикад, контральтове булькотання води в ариках... Жила в снiгах, у тундрi, чула крижаний подих арктичного океану, гуркiт прибо?в i навiть гадки не мала, що полонитимуть ?? такi найнiжнiшi пiвденнi ночi, як там, у Криму, i ось тут, де пахне горiхом, степом, нiчною фiалкою, i спати можна надворi, не залазячи в мiшок, i цикади сво?м невтомним стрекотом навiватимуть тобi одвiчну музику свiту... Батьковi клопоту бiля "Москвича" вистачило до пiзньо? ночi, ще зосталося й на ранок. Думка була ви?хати разом iз сонцем, бо не близька дорога, а вже й сонце пiдбилося ген-ген, а "Москвич" ?хнiй голубенько поблиску? бiля радгоспних майстерень, де батько ще щось виточу? та пiдпилю?. Лiна теж тут, готова в дорогу. Сто?ть у дверях майстернi та безвiдривно дивиться, як працю? товариш Курiнний, токар по металу, колишнiй морський офiцер. ? щось просто артистичне в його роботi. Пiд час виробничо? практики хлопцi з ?хнього класу завжди натовпом стояли бiля верстата товариша Курiнного, щоб подивитись, як вiн встановлю? рiзцi та почина? сво? чародiйство, як легко в'?ться йому пiд ноги стрiчка сизо-металевого серпантину. Лiна якось вхопила стружку в нього з-пiд нiг, а вона виявилась така гаряча, що аж пальцi попекла... Цей товариш Курiнний в недавньому минулому десь на Пiвночi, на пiдводнiм човнi плавав, i хоч до старостi чоловiковi ще далеко, довелося йти у вiдставку за станом здоров'я. Вдома, одначе, пiсля вiдставки сидiти не захотiв, забирали на роботу в район - теж не пiшов, сам попросився в майстерню: я, каже, люблю токарювати... I таки любить, нiчого не скажеш. Владнiстю над речами, сво?м буденним, трудiвницьким умiнням - ось чим вражають тут Лiну робiтники. Муфти виточують, ресори зварюють, там щось кують, там розбирають мотор... Безногий газорiзальник Мамайчук-старший в захиснiм козирку вправно i впевнено веде язичок полум'я по металу, щось викрою? з товстого сталевого листа. Вiд простого й до складного - все вмiють цi люди, все ?м да?ться. В кутку майстернi дво? зайнятi спецiально тим, що ремонтують кузови та сидiння шоферам, пружини новi вставляють замiсть поламаних, а надворi кiлька робiтникiв метикують над якимось пристро?м до комбайна, щось лагодять, переiнакшують, переконструйовують... Лiнi подоба?ться саме ця атмосфера дiла, творчостi, колективiзму, подоба?ться, коли механiк, з'являючись на порозi, гука?: - Здрастуй, козацтво! А вони й не смiються, наче вони й справдi козацтво. Навпроти кузнi iржаво червонiють купи рiзного брухту, де Вiталiй Рясний та його друзi копалися цiлу весну, зараз серед залiзяччя валяються, бiлiючи на сонцi, ще й величезнi судновi манометри, знятi з того вiйськового судна, що намертво лягло у водах затоки. Давно вже радгоспнi механiзатори роздягли, обдерли те судно. Мов за золотим руном, пускались вони туди сво?ми пiратськими експедицiями, а тепер, пiд час перекуру, зiбравшись коло майстерень, весело кивають в бiк затоки, в бiк роздягнутого сталевого велетня: - Якби на колеса його та в степ... Ото був би трактор! Пiд час перекуру Мамайчук-севастополець пiд'?здить до Яцуби, який все ще копирса?ться в моторi; рвучко-сердито вiдштовхуючись вiд землi, iнвалiд кружля?, скрегоче сво?ми iнвалiдськими колiщатами довкола машини, насуплено розгляда?, наче бачить голубенького цього "Москвича" вперше, i хоч зараз iнвалiд i не п'яний, а Лiна його чомусь побою?ться. Дiвчину вiдляку? i його похмуре одутле обличчя в бруднiй щетинi, i оте калiцтво, i що на великому пальцi в нього замiсть нiгтя чорнi? якийсь запечений гудзь... Зда?ться Лiнi, що ветеран ось-ось насвариться на не? тим гудзем або запитання якесь ?й поставить таке, що вона й вiдповiсти не зумi?. Запитання в нього й справдi визрiва?, але з ним вiн зверта?ться не до Лiни, а до самого Яцуби: - Скажи, навiщо тобi цей персональний "Москвич"? Батько вiдповiда? жартом, що ось, мовляв, повезе дочку в iнститут, бо пiшки далеко йти, але Мамайчук жарту не прийма?, його, як завжди, пече Яцубина пенсiя, що ??, мовляв, забагато йому дають: на трьох солдатських вдiв вистачило б. - Ти свiдомий? Нi, скажи, ти свiдомий? - учепливий, мов клiщ, приста? до вiдставника Мамайчук i вказу? йому на iншого вiдставника - на Курiнного, що в цей час саме лазить з комбайнерами бiля комбайна,- он, мовляв, вiн теж вiдставник, до полюса пiд кригами плавав, а коли списатися довелось - сам прийшов у майстерню, бо совiсть в людини ?. Слово за словом, i мiж ними вже спалаху? чвара, батько кричить: - Ти менi очi цим не штрикай! Я не сам собi пенсiю встановляв! Я за не? пургою та цингою платив! Зубiв ось чортма! Бачив! -I вiн вишкiря? до Мамайчука свою вставну нержавiючу сталь.- Не на курортi був! Там був, де дитина ось, замiсть яблук, сиру картоплю гризла. Дружину поховав, з собою не рахувався, до впаду сво?й владi служив! А сказали, бери вiдставку - взяв. - Не взяв би... Саме життя тобi вiдставку дало,глипа? спiдлоба Мамайчук. - Не спiшiть Яцубу ховати! Рано! Ще, може, самi покличете нас, щоб синiв ваших до тями приводили! Бо повипускали чортiв з пляшки, а назад загнати не вмi?те! - Ну-ну! Синiв ти наших не чiпай,- на?жу?ться Мамайчук, i вже колiщата його скрегочуть знов до майстернi, а батько, грюкнувши капотом, тоном наказу кида? Лiнi: - Сiдай! "Москвич" ?хнiй, тикаючись мiж комбайнами та старими сiвалками, поволi вибира?ться на просторе; вже хащi машин були позаду, коли Лiна зненацька вгледiла капiтана Дорошенка: в бiлому кiтелi, в капiтанськiм кашкетi, вiн стояв над купою iржавого брухту, розглядав величезний якiрний ланцюг, що його теж, мабуть, разом з манометрами привезли з того нiчийного судна. Даючи "Москвичевi" дорогу, капiтан вiдступився i в цей час загледiв на переднiм сидiннi Лiну, що нескладно гнулася поруч з батьком, i всмiхнувся ?й. Була в його усмiшцi якась делiкатнiсть, доброзичливiсть,- це Лiна вiдзначила в ньому ще на шкiльному вечорi. Певне, ця делiкатнiсть властива йому, певне, ? в нього душевна потреба саме такого поводження з людьми. I зараз - пiдняв руку, ворухнув у повiтрi пальцями: щасливо?, мовляв, дороги... Радiсно i трохи аж тоскно стало дiвчинi вiд цi?? митт?во? зустрiчi з капiтаном. Людина змiстовного й славного життя, вiн таке глибоке на не? враження справив на випускному, так гарно розповiдав ?м про того степовика-парубiйка, що з торбинкою тьопав до причалу i що з байди дядькiвсько?, подолавши всi труднощi, таки вийшов на простори океану... А в який же вона, Лiна, пуска?ться океан? З якими передчуттями вируша? в свiй перший рейс? Не океан, а, мабуть, болото паперiв, камiння канцелярських столiв жде ??... Доведеться нервувати за кожну оцiнку, за кожен бал, скiльки разiв доведеться глушити в собi голос власного сумлiння, щоб хоч на пiвкроку просунутись по шляху до того дiла... яке ?? зовсiм не приваблю?! Бормашина та крiсло - батько певен, що саме вони зроблять Лiну щасливою... А якщо не пройде по конкурсу? Батько розгорне баталiю, пустить в хiд грозьбу i лестощi, секретарок допитками заморду?, а начальству руку трястиме по-холопському... Ще й дочку вчитиме цi?? науки запобiгань перед викладачами, пролазництва, пiддобрювання. Невже все це неминуче в життi? Невже рано чи пiзно, а мусиш iз цим примиритись? В дорозi з "Москвичем" було негаразд, мотор кiлька разiв глухнув, кашляв, доводилось зупинятися, i доки батько гаркотiв стартером або, пiднявши капот, щось лагодив, Лiна стояла край дороги, обвiяна гарячим степовим повiтрям. Розглядала жовте квiття дико? собачо? рожi та Петрового батога цупке стебелля, що синiми зiрками свiтило з-помiж обважнiлих вiд пилюки придорожнiх полинiв; походжала та думала сво? думи про те, як житиме, пройде по конкурсу чи нi, а сумнiви весь час тривожили, чи саме так треба жити, щоб ти вiдкрито могла глянути в вiчi i капiтановi, i тому безногому озлобленому газорiзальниковi Мамайчуковi. Востанн? мотор заглухнув (i на цей раз, зда?ться, остаточно), коли ?м зоставалось всього з кiлометр до?хати до мiсця робiт на трасi каналу. Вже видно було там розбушовану землю, цiлi буртовища свiжого грунту, серед якого сюди й туди, то пiрнаючи, то виринаючи, ходили бульдозери, зблискували до сонця сво?ми величезними лемешами. Батько лютував, гаркотiв стартером, раз у раз крутив ручку, червонiючи з натуги: - Не заводиться, хоч убий! Треба було шукати якогось виходу, i батько знайшов його в тому, що Лiна зостанеться бiля машини, а вiн пiде пiшки до каналобудiвникiв, домовиться, щоб виручали. В них там, мовляв, багато механiзмiв, можуть взяти на буксир. Пiшов батько, зосталася Лiна сама вартувати свого "Москвича", що незабаром розпiкся, мов порожня консервна бляшанка, не можна було всидiти в ньому. Лiна вибралась на повiтря, присiла у затiнку машини на травi. Знов дика рожа цвiте, жовтi? запилюженими пелюстками - цупка, запорошена, живуча. Земля напечена, мов черiнь. Ящiрка шурхнула в нору, чмiль пролетiв, муравки трудяться й трудяться невтомно. А далеч степiв лелi? текучою спекою, рiвнина така ж, як i в тундрi, тiльки небо тут iнше, та нема? на Пiвночi, в краю вiчно? мерзлоти, оцих степових могил, невiдомо ким i коли насипаних... Чи? вони: скiфськi, сарматськi, запорозькi? Батько довго не повертався, нелегко, видно, було домовлятись йому там в цей гарячий робочий час. Нарештi звiдти вирушила пiдмога. Степом навпростець з страшенним гуркотом, з курявою iшла та пiдмога. Лiна спершу навiть не могла збагнути, що то за потвора повзе, скрегоче назустрiч, скажено пiдгрiбаючи землю... Очам сво?м не повiрила. Танк! Справжнього танк