а вона нiколи не бачила, тiльки з кiнофiльмiв i знала, а тут це, безперечно, вiн насувався, окутаний курявою, великий, масивний, безокий, з загребущими гусеницями, з вiйськовим ще номером на брудно-зеленiм борту... Тiльки замiсть башти на ньому ребристо здiйма?ться щось схоже на кран, Лiна пiзнiше дiзна?ться, що це хтось хитромудрий, пристосовуючи танк до мирного життя, дiйсно скинув з нього башту i натомiсть встановив звичайний робочий кран, яким пiд час ремонту можна пiднiмати найважчi двигуни... Танк бурею розгорнувся перед "Москвичем", водiй хвацько пiдчепив його сталевим тросом i поволiк у бiк каналу - мов комаху яку-небудь поволiк! Лiна, принишкнувши, сидiла в "Москвичi", згоряла вiд сорому. Вона наче побачила збоку себе, уявила, який смiшний в очах людей оцей ?хнiй лiмузинчик, що його волоче по стернi велетенський робочий танк... Видовище збоку, певне, справдi було смаковите, бо всi бульдозери, скрепери, повилiзавши на гору, позупинялись, водi? самоскидiв почали сигналити, видно було, як звiдусiль з валу бульдозеристи махають кашкетами i десь аж пiд небом зблискують бiлi зуби на закiптюжених обличчях,- регочуть усi, весь степ регоче, розважений тим, як цей сталевий буро-зелений мамонт волоче до таборища оту голубеньку, пiдхоплену серед степу комаху. Вже танк i зупинився, i трос вiдчепили, а Лiна все не зважувалась вилiзти iз сво?? схованки, бо й саме повiтря навкруги, здавалось, було наснажене блиском насмiшок, реготом, кепкуванням. Подолавши нiяковiсть, вона таки вихопилась з машини мiж люди, мiж бульдозери, мiж тягачi i самоскиди, i все тут було якесь незвичне, оголене, вражаюче - зубатi оцi механiзми, житловi вагончики, Дошка пошани, барила з водою... Хтось нахильцi, як запорожець, п'? просто з барила, потiм переда? посудину батьковi, i той, напившись, солiдно радить возити воду цистерною, а не отакими барильцями. - А ми навмисне такими барильцями,-вiдповiда? той, що пив, молодий закiптюжений смаглiй, i бiлку ватi очi його по-циганському грають лукаво.- Бо привезли б цистерною, та й на три днi, та й тухнутиме вода!.. А в таких волi-неволi щодня возять, i, отже, свiженьку п'?м!.. Хочеш?? - запропонував вiн Лiнi й обережно пiдтримував барило, доки вона пила, Напившись, сказала неголосно: - Дякую. - Так ти мене не впiзнала? - весело окинув ?? оком смаглiй, поставивши барило на землю.- Це ж я тебе на буксир брав! Нiколи танкiстом не був, а тут довелося... А звати мене Микола ?гипта, хоч з ?гиптянами я родич такий... через вулицю навприсядки! Ну, ми по?хали! - гукнув вiн i, спритно забравшись у танк, загарував ним з мiсця, аж земля задрижала. Лiна, сама не зна? чому, посмiхнулася йому вслiд. Доки батько бiля похiдно? майстернi веде дiловi переговори, а потiм з кимось iз ремонтникiв почина? розбирати "Москвичевi" нутрощi, Лiна, ще не зовсiм отямившись пiсля пережитого сорому, сто?ть, туплено розгляда? Дошку пошани, звiдки на не? дивляться, видно, цi ж самi бульдозеристи - i цей смаглiй, що воду пив, i тi, що тiльки-но реготали на валу. Вони й тут, на фотографiях, веселi, безшабашнi, а одягнутi ще по-зимньому чи по-весняному - в фуфайках. В того шапка-вушанка набакир, на вухо, а в того навмисне насунута на лоба, той поклав на гусеницю бульдозера руку, мов друговi на плече, а iнший картинно позу?, взявшись у боки, ще котрийсь - кремезний, широкоплечий,- видно, розважаючи товаришiв, скорчив таку мiну перед об'?ктивом, що мимоволi всмiхнешся. Iз-за вагончика вийшла дiвчина в ситцевому платтячку, мабуть, ровесниця Лiнi, тiльки куди мiцнiша, здоровiша за не?,- з вогню та з сонця вся! Так i цвiте вся здоров'ям, налите тiло горить смагою. - Ну й комедiя ж була дивитись, як вас тягли,всмiха?ться вона до Лiни.- Це хлопцi навмисно придумали вам для буксира танка послати. А ?гиптi цього тiльки подай... - Найшли розваги... - Та ви на них не ображайтесь.- Очi дiвчини променились добротою.- Просто люблять тут у нас пошуткувати... А танк якраз був не в роботi. Цей уже як зачепить, то потягне, вiн у нас трудяга. Дiвчата разом глянули на танк, що стояв вiддалеки на сво?му, видно, постiйному мiсцi. ?гипта, заволодiвши танковим краном, вже з кимось лаявся - лаявся так, що Лiнi хотiлося вуха затулити. - Не зважай,- вiдвертаючись вiд ?гипти, заспоко?ла ?? тутешня дiвчина.- То вiн механiка перевихову?. Дiвчата розгомонiлись. Невдозi Лiна вже знала, що звати цю дiвчину Василинка, а прiзвище Брага, i що брат ?? тут працю? бульдозеристом на каналi, i що наступного лiта вона вступатиме до Ровенського iнституту iнженерiв водного господарства - канал обiця? послати, буде стипендiаткою каналу... А тут? Тут працю? пiкетажисткою - це од слова "пiкет". Обов'язки нескладнi, ходиш, переставля?ш геодезичну рейку, а майстер нiвелю?. Якщо старий в доброму настро?, то вiн i пiкетажистку пiдпуска? до нiвелiра, щоб привчалася. Але це так, понад програму, головне ж дiло пiкетажистки - переставляти оцi вiшки рябенькi. - Бачиш, он пiд вагончиком стоять? Одна моя, а друга мо?? напарницi, ?? зараз нема. - Де ж вона? - Розрахувалась, бо в не? мати дуже захворiла, а доглядати нiкому... Оце де зараз канал споруджу?ться, все якраз з Ганнусею ми пiкети розставляли, мiж нашими пiкетами найжаркiшi роботи йдуть... - Сво?ю роботою, Василинко, ти... дуже задоволена? - Як сказати. Бува цiкавiша. Але й тут: хай по сто метрiв вперед, та все ж таки вперед. Iнший свiт, все таке далеке, одначе Лiна почувала, що ?й цiкаво слухати - i про тi пiкети, i про нiвелiри, i про те, як тут живуть... Слухала, а тим часом хтось пiдкрався iз-за спини i хап ?? за голову - мiцно затулив долонями очi... "?гипта!" - майнула найперша думка, чомусь саме його руки уявились такими гарячими, мiцними, з горiхами мозолiв на долонях... Треба було вгадати, крикнути iм'я, щоб випустив, i добре, що не крикнула, бо коли випручалась, то перед нею стояв... Кузьма Осадчий! Усмiшка до вух, сам закудланий, в зашмарованiй майцi, в пилюцi... I в бровах, i в чубi пилюки набилося густо. - Так це тебе тягнуто на буксирi,- казав Кузьма.- А я думав - там тiльки старий твiй... Куди ж мандрiвочка пахне? - Вона в медiнститут ?де документи здавати,прохопилась першою Василинка. - Нiколи не чув я, щоб ти медициною захоплювалась,здивувався Кузьма.- Вiдкрила в собi такий нахил? - Який там нахил,- досадливе всмiхнулась Лiна, а Кузьма веселим тоном побажав: - Ну, зелено? тобi вулицi та голубого неба! А ми тут, бачиш, земельку пересипа?мо. З мiсця на мiсце пересипа?мо, а, кажуть, щось буде. - Не щось, а магканал,- поправила Василинка. - От чу?ш: маг... Себто магiстральний,-пояснив Кузьма,- а не тому, що перед тобою якiсь маги... Тут без магi?, тут пупа надривати треба. А зате вигрохка?мо такий, що бiльший буде розмiром, нiж вiдомi тобi канали марсiанськi, що ?х Скiапареллi вiдкрив. Iз самого Марса в телескопи видно буде наш степовий аричок.- Хлопець засмiявсь, розфантазувався: - Вже десь там сидить, мабуть, такий собi вчений марсiанин, трохи на самурая схожий, розгляда? нашу роботу в окуляр телескопа та покректу?: що таке? Не було каналу в цьому секторi Землi, i ось вiн уже ?! Де була бура пустеля - рiвна якась смужечка лягла... Оптичний обман, чи, може, й там, на планетi Земля, ? бiльш-менш розумнi iстоти? Щось там риють, прокладають, ведуть... А коли так, то треба ?хнiй витвiр негайно нанести на карту земних каналiв та мерщiй у дисертацiю його - ?й-?й, за це дадуть комусь доктора марсiанських наук! Дiвчат розважають його пустощi, обидвi смiються, а Кузьма тим часом, по-робочому замашним рухом вхопивши барило з водою, жлуктить нахильцi, аж чути ковтки: глог-глог... Все в нього якось здорово виходить, хлопець навiть п'? так, як щойно пили тут дорослi бульдозеристи. Напившись, втерся всi?? п'ятiрнею, по-робочому. Зовсiм небагато й пробув на каналi, а вже з'явилося в ньому щось певне, владне, розставивши ноги, твердо сто?ть на землi Кузьма-каналобудiвник, тiльки жаль, що в вухах землюка - може гречка звiдти прорости. Чи давно це було, коли в школi хлопцi ще тiльки вчились водити трактора, скiльки смiху було, коли за кермо сiдав оцей вухатий Кузьма... Чи вiн придурювався, чи справдi не вмiв тодi ще правувати - трактор його нiяк не хотiв слухатись i, виписуючи по майдану п'янi викрутаси, прямував кудись у степ навмання, а хлопцi горлали невдасi керманичевi навздогiн: - Кузьмо, тримай картуз! Картуз був тодi на Кузьмi якийсь чудернацький, не нашо? ери, з переламаним козирком,- де вiн такого й допав! Аж шкода, що зараз нема на Кузьмi того картуза, не втримав, мабуть-таки, його, загубив десь по дорозi сюди разом зi сво?ю школярською безтурботнiстю. - Ось так, Лiно... Степи збира?мось обводнити, а самим поки що напитися нiде: кидай агрегат i бiжи аж до цих бочок за ковтком води. - Бо термоси порозчавлювали,- каже Василинка з докором. - А як його не розчавиш, коли йдеш майже слiпим польотом... Принесуть, поставлять у бур'янi, хiба там помiтиш з кабiни ваш термос... На?деш - i коржик з нього! - Чи й не герой, хм,- спокiйно хмикнула Василинка.- А вчора кому вiд батька влетiло за порушення правил безпеки? Погрожував i вуха пообривати. - Цi обiрве, другi виростуть,- вiдбувся жартом Кузьма i пояснив Лiнi: - Майстер наскаржився батьковi, що високi гребiнки залишаю, могло б привалити... Так старий i да? менi урок по технiцi безпеки... Ну, скоро-скоро ось мо? ходiння в пiдпасичах закiнчиться: вже ? телеграма з Харкова, що партiю нових бульдозерiв нам вiдправили, десь i мiй там летить... - Ще чи одержиш,- пiддражнювала Василинка. - Одержу. Подякую батьковi за науку, за здорову критику, за бульдозера i на свого суверенне пересяду... Годi ходити в пiдручних - заживу пiд гаслом: вольносць i неподлеглосць! I, труснувши чубом, Кузьма розвалькувате рушив до мiсця роботи. Вже вiдiйшовши, обернувся до Лiни: - Хочеш глянути, якi я гори верну? Дiвчата, весело перезирнувшись, рушили за ним. Збудований колись на кордонах Римсько? iмперi? Троянiв вал, що слiди його ще й досi тягнуться по степах Приднiстров'я, навряд чи мiг навiть в часи розбудови рiвнятися могутнiстю з цим валом - насипом свiжовивергнутого з траси каналу грунту. З висоти валу видно всю панораму робiт. Але де ж саме проляже траса каналу? Лiнi без навички трудно було розiбратися в цьому хаосi. Всюди риють, горнуть, перевертають степ, там знiмають верхнiй шар, а тут земля вже порiзана глибокими траншеями, в однiм мiсцi розламують чорноземлю, а поруч бульдозери вже вигризають з пiдгрунтя жовту правiчну глину i сунуть ?? нагору, на вали, нагортають цiлi буртовища. Глянути збоку - справдi зда?ться, що тiльки пересипають землю з мiсця на мiсце, а учасникам будiвництва, звичайно ж, в усьому цьому вгаду?ться лад, думка будiвника вже веде крiзь цей хаос несхибну вiсь каналу, бачить в степах його повноводе русло. - Зверни увагу, Лiно, як споруджувальнi роботи виконано,- вказав Кузьма на ту дiлянку, де крила каналу були вже сформованi.Наче вручну, еге ж? О, це треба вмiти! Це брат ось ??,- кивнув на Василинку.Просто художник свого дiла. Народний художник земляних робiт! Де Левко Iванович планував дамбу, пiсля нього нiяких уже ручних доробок... В нас тут колектив зовсiм не сiрий, бiльшiсть ветерани, з Iнгульця прийшли, з iнгулецько? системи,хвалився далi Кузьма.- Гребiння, мури отi нащо? То ?х спецiально зоставля?мо мiж траншеями, щоб грунт на сторони не розповзався... Вже коли вженешся в траншею, то все вперед горнеш... Ну, а потiм ми, звiсно, й тi перемички лама?мо... Як на?деш, а стiна землi перед тобою так i сiда?, так i никне! А коли вгору береш, гуркiт такий, як в ракетi, просто глухнеш вiд нього.- Кузьма блиска? усмiшкою.Оце мiй,- зупиня?ться вiн коло бульдозера, що незграбно перехнябився на валу. Квадратна металева кабiна, в кабiнi важелi стирчать, на сидiннi жужмом фуфайка замаслена, здавлена. Кузьма, плигнувши, всiда?ться на тiй фуфайцi. - Щоб виростити троянду, будьте землею... Я кажу вам, будьте землею! - весело гука? вiн з бульдозера словами якогось поета. Скрегiт, рев залiза, удар чадно? хвилi... Машинi важко, натужний залiзний гуркiт глушить Лiну, вона аж саха?ться вбiк, а Кузьма беззвучно регоче з кабiни i вже спрямову? бульдозера вниз, в куряву, в спеку, в розбушований земляний чорторий... - Пiшов наш Кузьма на простори XX вiку,- жарту? Василинка, видно, узвича?ною тут примовкою, i Лiнi навiть у цьому тутешньому жартi чу?ться атмосфера життя сво?рiдного, ?й не доступного. Простори XX вiку - i вигадають же таке... Озираючись довкола, Лiна, однаiк, помiча?, що простори тут якось особливо почува?ш, вони нiби оживають, поряд з цим бушовищем земляних робiт ще бiльше вiдтiню?ться безмежжя степiв та великiсть полудневого неба. - А нашi хатки на колесах, правда, гарненькi? - кива? Василинка на яскравi жовто-червонi та голубенькi вагончики, що, наче автобуси на стоянцi, таборяться внизу.-Це десь аж iз Естонi? нам прислали. Дiвчата повагом рушають туди, провалюючись в розпушеному теплому грунтi. - Звикла вже, Василинко, до життя на колесах? - А що звикати. Зате ж нам, крiм основно? ставки, ще й "колiснi" платять або "курявнi",- розважно каже Василинка, випромiнюючи усмiх сво?х великих, блискучо-карих очей.- Вагончикiв, правда, не вистача?, частина наших аж у Брилiвцi живе, ?х машинами возять на роботу й з роботи... Я теж деколи ?жджу: натрясешся за дорогу, сидиш, зiгнешся - колiна вище вух! Вона знову посмiхнулась рiвною сво?ю посмiшкою: спокiй i врiвноваженiсть, зда?ться, нiколи не покидають ??. - А все ж, бачу, тобi таке життя до вподоби? - Життя як життя. Коли й допечуть тебе чим-небудь, а потiм глянеш... твою ж таки роботу видно... Недаром живеш... Бульдозери всюди гуркотiли, мов амфiбi?, плавали в землi, i вже й не вгадати було, де там Кузьма Осадчий,- загубився хлопець зi сво?м агрегатом серед iнших бульдозерiв, злився з ними, з ?хнiм гуркотом, скреготом, курявою... А водночас i в тих, що лагодили "Москвича" бiля ремонтного вагона, дiло, видно, наближалося до кiнця. Один з робiтникiв-ремонтникiв, якi допомагали Яцубi, давав господаревi вже прикiнцевi напуття: - Не допускайте, щоб вода закипала. I на стартер не тиснiть без пам'ятi. А якщо ?хати доведеться заповiдним степом, там особливо пильнуйте... - Це ж чого? - Зубробiзони щоб з вами не пожартували. Вони ж там на волi гуляють. - Отож порозпускали... Скоро й левiв iз-за грат повипускають... А зубробiзони, хiба вони на людей кидаються? - Людину побачать - нiчого, а дуже чомусь не люблять отакi автомобiльчики останнього випуску. Тiльки загледить, жене за ним щосили, щоб на роги пiдняти. - Ну, це вже ви менi бандилюки гнете,- недовiрливо погляда? майор на спiврозмовника. - Я очевидець,- пiдходячи, каже ?гипта.- Сам був свiдком, я ж завдяки сво?му лiтунству i там працював деякий час... Якось ми ЗIСом сiно набира?мо рано в степу, чу?мо тупiт! Глядь - табун ?х! Цiлий табун гривастих бiзонiв просто на нас мчить! Братва хто куди, а бiзонам до нас байдуже, вони мерщiй на нашого ЗIСа. Як шеменули, так i пiшов iз сiном шкереберть. Так то ж ЗIС! А отакого, як ваш оцей лiлiпут, ковирне одним рогом - i догори колесами поставить... Майор, витираючи замазученi пальцi, поглядав спiдлоба на ?гипту, не знав - вiрити чи нi, серйозно той каже чи тiльки голову дурить... Згаяв майор Яцуба тут часу чимало. Однак за роботою не забував раз у раз накинути оком i на дочку, бачив, як вона спершу зацiкавлено розмовляла з якоюсь тутешньою дiвчиною, литкастою, повногрудою, потiм син Осадчого при?днався до них, i чути було звiдти хихи та хахи, все помiж дiлом бачив майор: i як смiялись, i як воду пили, i як ходили на вал... Потiм дiвчата обидвi чогось в отой он вагончик шурхнули, де штаб цього загону всього... Коли нарештi "Москвич" завiвся, Яцуба вiд полегшення навiть подобрiшав, настирливо посигналив раз i вдруге, пiсля чого висунувся з машини й гукнув бадьоро : - Лiно! Де ти там? По?хали! Дочки якусь мить не було, потiм вона з'явилась на дверях вагончика, незвично весела, збуджена, аж вразила батька цi?ю привiтною збудженiстю, а ще бiльше вразила - рейкою рябою в руках: - Тату, я не ?ду. Я залишаюсь тут.- Я - пiкетажистка! VIII. КАПIТАН ДОРОШЕНКО Довге життя випало старiй Дорошенчисi, або Чабанисi, як частiше ?? називають. Давно вже нема панського палацу, що його спалив у роки громадянсько? вiйни якийсь Рябошапка, нема й басейнiв, в яких купалася ?? горьовита юнiсть, нема й чоловiка-чабана, що загинув ще в першу голодовку. Сини? Один з ?? синiв загинув пiд час фiнсько? в снiгах на Карельському перешийку, другий - безвiсти зник у сорок першому, служив кадрову на румунському кордонi. Зник, як тисячi ?х зникало в тi днi, серед гуркоту фронтiв, серед розбушованих пожеж, коли й вiтри вiяли над землею паленнi, i небо високе горiло над людьми. В обох були дiвчата-нареченi, давно побралися з iншими, мають дiтей, а Дорошенчиха й досi уперто назива? ?х в думцi сво?ми невiстками, а вони теж хоч зрiдка, хоч тодi, як чоловiк покривдить, забiгають поплакати до старо?. Повiддавала вiйнам синiв, зостався ?й тiльки цей, найстарший, що юнаком подався на море, плавав на байдах з олешкiвськими та збур'?вськими дядьками по "Золотiй лiнi?", а тодi i в далекi плавання пiшов, по всiх морях-океанах пронiс смагляву материну вроду. Зда?ться, тiльки тим i трима?ться Дорошенчиха на свiтi, що жде сина в гостi. При?здить вiн все такий же стрункий, як i в молодостi, пiдтягнутий, з невигаслою привiтнiстю в очах, тiльки щоразу бiльше сивини срiблиться на скронях та втомленiшою ста? усмiшка. А одного лiта капiтан не при?хав. Був вiн з науковою експедицi?ю у водах океану, якраз у тих водах, над якими вставали тодi сатанинськi гриби атомних випробувань. Стара Дорошенчиха, що уважнiше за всiх у радгоспi слухала передачi радiо, що тривожнiше за всiх синоптикiв переживала звiстки про пересування циклонiв та ураганiв, першою почула i про цi океанськi випроби. Почувши, знетямлена вискочила з двору з костуром у руцi, подалася на пошту. Аж люди на вулицi сахались вiд не?, а вона нiкого не бачила, навально простувала мимо них сво?ю чоловiчою сягнистою ходою. На пошту, де ?? ранiш ждали добрi звiстки вiд сина, вона завжди заходила урочисто, мов у храм, i звiдти поверталась просвiтлiла, iз загадково усмiхненим лицем,- на цей раз вона вдерлась роз'ярена, з повним ротом проклять: - Що вони там думають, iроди? Що вони роблять, трясця ?м у печiнки?! I стукала об пiдлогу костуром, розпатлана, кiстлява, кричала у вiконце, де сидiла саме одна з ?? "невiсток" : - Пиши! Блискавки пиши! Радiограми! - Кому ж писати? - розгубилася та. - Мiнiстрам усiм! Президентам!.. Що вони думають? Люди ж у морi! Син мiй там!!! Всi службовцi збiглися на бучу - i поштовi, i з ощадкаси, нiхто до ладу не знав, як виконати Чабанишину вимогу, але й вiдмовити ?й було неможливо, зда?ться, вона тут i очi повидирала б тому, хто вiдмовився б приймати цi ?? послання. - Пошлемо, пошлемо,- заспоко?в Чабаниху завiдувач пошти. I тiльки пiсля цього буря гнiву ?? змiнилась слiзьми, слiпа вiд них, попленталась вона додому, пiшла ходою тяжко розбито? горем людини. Як сiла бiля хати, то й сидiла так аж до ночi. Сусiдки та "невiстки" прибiгали навiдувати, питали, чи не треба чимось допомогти, але вона неохоче й озивалась до них. Пустили потiм ясу, що звихнулась умом Чабаниха, але цьому мало хто вiрив, бо в очах у не? видно було непотьмарений розум, в темнiй глибинi ?х стояв закипiлий бiль. Цiлими днями сидiла й мовчала, тiльки коли якось став накрапати дощ, вона озвалася до дiтей, застерiгаючи, щоб не бiгали пiд дощем, бо тепер, мовляв, дощi поганi. Ждала вiстей. Аж пiсля того, як атомнi випробування в океанi було припинено i вiд сина прийшла уже з радянського порту радiограма, що вiн цiлий i неушкоджений,- мати мовби ожила, душа ?й стала на мiсце. Правда, Чабаниха й тодi зосталася певною в тiй думцi, що це вона сво?ми посланнями-блискавками врятувала сина, вiдвернула вiд нього в океанi нещастя. А тепер син ось уже вдома. Зорi? свiтанок, а вiн лежить, спить солодко, i мати ходить навшпиньках, щоб не розбудити, обережно ставить йому бiля узголiв'я склянку трав'яного настою - хай вип'? натщесерце, як прокинеться. Коли вiн тiльки поскаржився пiсля при?зду, що головнi болi часто мучать, вона заспоко?ла його переконано, твердо: - Я знаю такi травки в степу, ?х треба до схiд сонця збирати, зроблю настiй i хоч якi головнi болi знiму... Один до мене аж з мiста при?жджав, сам лiкар, а я зробила йому настою iз свого зiлля, переказував - допомогло... Допоможе й тобi. Зна? вона також, що в сина негаразд iз очима, час вiд часу погiршу?ться зiр, але певна вона, що й це пройде, це в нього просто кров прилива?, треба заспоко?тись; його темнi в черепаховiй оправi окуляри мати не злюбила одразу, забрала, заховала, не да? користуватися навiть в пору найбiльшого блиску повiтря : - Орли на сонце дивляться, а який зiр? До ранкового чаю мати ставить на стiл тарiлку з уламком свiжого, налитого медом щiльника, це вона робить так само тихо, крадькома, щоб не потривожити сина, а вiн тим часом уже прокинувся, вже напiврозплющенi очi весело стежать за матiр'ю. Вона аж вiдмолодiла з його при?здом, шапарю?, не зна? втоми. Хто по-справжньому щасливий з його переходу на життя безмандрiвне, осiле, так це, звичайно, вона, мати. Вже й те добре, що ?й принiс вiн вiдраду, хай хоч трохи зазна? спокою, а ось чи здобуде вiн тут спокою собi? Не зна? мати всього, тяжко й самому думати про це. Кинуто якiр, i, зда?ться, надовго, ?дь, сказали йому, пiдлiкуйся, вiдпочинь, а там покличемо. Та чи покличуть? Повно друзiв у пароплавствi, але ж бува?, що й друзi безсилi чимось допомогти. В його становищi залиша?ться тiльки вiрити в чудо народно? медицини, в оцi материнi травки та корiння, до яких вона - цiлком в дусi часу - ще й по таблетцi пiрамiдону дода?. Хiба ж не iронiя долi; в той час, коли ма?ш досвiд, знання, жадання дiяльностi, в той час, коли дух твiй ще порива?ться до життя повносилого, повнокровного... опинитися раптом тут, в тихiй заводi, де, може, вiчний штиль тебе жде!.. Стеля. Мисник над одвiрками. На ньому - потемнiлий вiд часу, ледь помiтний козак iз списом та рублена криниця. Давно намальовано ?х. Звiдси починалось життя, тут, зда?ться, ма? й замкнутися коло... Ночував у бамбукових хатинах, у готельних клiтках хмарочосiв, пiд зорями пiвденних морiв, в задушнi, паркi ночi виносив постелю з каюти на бак i там ночував, а тепер ось знову на лiжку свого дитинства, знов темнiв тобi намальований козак iз списом та криниця... Невже це i все? Невже промайнуло життя? Як лiтня летюча гроза, вiдшумiло, дощами рясними сяйнуло, пройшло... Один з останнiх його рейсiв був винятковим, десятки тисяч миль пройшов на сво?му бiлому кораблi з океанологами, з науковою експедицi?ю на борту. Дно океанське вивчали. Вiдкривали пiдводнi вулкани. Кряжi гiрськi виявляли пiд водами океану i нiкому не вiдомi до того западини, ущелини. Брали планктон, вивчали циркуляцiю вод, будову земно? кори. Дорошенко i сам захопився роботою експедицi?, брався часом за те, що зовсiм не входило в обов'язки капiтана. "Давно вже щось ми не тралили",- скаже вченому сво?му друговi - начальниковi експедицi?, i коли той накаже класти судно в дрейф i спускати прилади в глибину океану, Дорошенко сам ста? до лебiдки. Таке тралiння - операцiя довготривала, треба робити все з витримкою, ма?ш справу з глибинами величезними... Здорово втомились в цьому плаваннi, почорнiли, бородами позаростали, зате скiльки побачили рiзних чудес... Бiлiв його красень корабель у водах найвiддаленiших архiпелагiв, бiлоснiжне сяяв пiд пальмами таких островiв, де ранiш нога його спiввiтчизникiв не ступала. Чорнi острiвнi губернатори давали прийоми на його честь... Мiсцевi жителi з ранку й до вечора товпились бiля причалу, виникала черга i тих, що бажали потрапити на судно, подивитись, як живуть радянськi моряки. А потiм той випадок в океанi, що мало не скiнчився трагiчно... Нiхто з учасникiв експедицi? не бачив самого вибуху, не бачили вони над просторами океану того зловiсного апокалiптичного сонця, що його засвiтила варварська рука. Та хоч були вони в iншому становищi, нiж японськi рибалки, i смертоносним попелом палубу ?хню не засипало, проте вiн, Дорошенко, до кiнця життя пам'ятатиме вирази облич сво?х вчених, коли в дощовiй водi було виявлено небезпечнi ознаки... Всiх належних заходiв було вжито. Палуба й надбудови були ретельно промитi. Однак Батькiвщина за них була вже в тривозi. Негайно вернутись в найближчий вiтчизняний порт! - такий одержали по радiо наказ. Перервавши сво? наукове плавання, з гнiтючим почуттям iшли до рiдних берегiв. Ще не ввiйшли в гавань, як назустрiч ?м вимчав з порту катер з цiлою групою лiкарiв i суворий молодий дозиметрист, закутий в панцир професiйно? витримки, першим пiднявся на палубу. На щастя, виявилось, що судно не заражене, люди здоровi. Бiлоснiжний корабель його i зараз десь в експедицi?. На цей раз судно повiв колишнiй Дорошенкiв старпом, його вихованець. Де вони йдуть? На яких широтах? Щасливий був би зараз не те що капiтаном, рядовим матросом потрапити до них на борт. З радiстю дра?в би палубу, чесно вистоював би матроську вахту, з пiвслова кидався б пiд час бурi натягувати вподовж палуби штормовi лi?ри... Аж дотепер не знав, що так важко буде йому розлучатися з тим життям, з вахтами, запахом канатiв, солонiстю моря, кигиком чайок... Вста?, випива? материне чаклунське зiлля, босий виходить походити по двору, по холодному споришевi. Клубок червоного сонця пала? крiзь туманно-м'якi тамарисковi заростi, небо над степом чисте, i лiтак, як рибина, пiшов угорi, крiзь прозору океану блакить. Не чути звуку, лише видно обтiчний риб'ячий силует його, потiм нарештi долина? i звук, далеко позаду лiтака зрина? вiн, той потужний реактивний гуркiт. Лiтак полинув сам по собi, а гуркотiння живе окремо вiд нього, живе, мов згадка про його полiт. Мимо двору йде Лукiя, квапиться кудись. - Доброго ранку! - каже вона, уповiльнюючи крок бiля хвiртки. - Доброго ранку, Лукi?. - В область ?ду... Може, доручення буде яке? Дорошенко пiдходить до хвiртки, дивиться на Лукiю, свiжу, щойно вмиту, i вона, як дiвчиною, одразу шарi?ться пiд його поглядом, шарi?ться так густо, що аж наче сизою памороззю злегка беруться ?? налитi щоки, а в очах сльози нiяковостi вже блискотять, свiтяться, вiд них i очi повно наливаються свiтлом. "Ну, чого ти й досi нiяковi?ш, Лукi??" - так i хочеться спитати. - То якi доручення будуть? - повторю? вона. - Привiт Пахомовi передай. Ти ж побува?ш у нього? - Неодмiнно. Не уник-таки хiрургового ножа ?хнiй Пахом, упертий ?хнiй подвижник... Схопило бiля силосу так, що лiтаком довелося вiдправляти небораку в область - того ж дня й прооперували... Пiлот Сiробаба, цей рум'янощокий житт?люб з чорним викоханим вусом, розповiдав потiм в радгоспi, що директор ?хнiй i там нiби, пiд ножем хiрурга, репетував сво??: "Не досилосував же! М'ясо не здав! Вовну ще не всю на фабрику вiдправив!.." - Рано, рано скрутило Пахома,- задумливо каже Дорошенко. - Видряпа?ться.- В голосi Лукi? не почува?ться смутку.- Такому клопоти i вмерти не дадуть... Ну, бувай... I вже вона йде, ?й пора, кивнула на розвiтання, самими вiями попрощалася, i Дорошенко вловив, як очi ?? в цю мить ще бiльше налилися свiтлом. Пiшла. Коси Лукi? скрученi на потилицi високим тугим вузлом. Дорошенко в присмутку дивиться на той вузол, йому аж трохи шкода ста?, що Лукiя вiддаля?ться вiд нього, що, призначенi для мiста, високi каблуки ?? постукують все далi розмiрене й гордовито. Лукiя - ось його щедра молодiсть, ось чи?ю дружбою вiн може пишатись... Щоправда, не все так сталося, як гадалося, але ще й досi в душi зосталося жевриво вiд того кострища, яке таким жарким полум'ям було спалахнуло колись... Ось вiн, ще молодий, повен любовi до не?, в Буенос-Айрес iде, в перший самостiйний рейс. Осiнь, негода, нiч, iз тих ночей, що трощать кораблi, що стугонять стихiями, у шквалах розмотують тривожнi сигнали SOS... Реве, бушу? Атлантика, а в розвированiм океанi неба тривожний мiсяць бреде. ?дина розбухла цятка, жовток свiтла серед тьмаво-срiблястого безмежжя, серед вировища й хаосу хмар. Буруни, кудлатi, мов леви, йдуть i йдуть з просторiв ночi, ростуть, обвалюються, стрясають ударами судно. В другiй половинi ночi шторм досяг тако? сили, що катастрофа здавалась декому неминучою, i якщо ти не втратив тодi самовладання, вивiв судно, то, може, це й тому, що був не сам, що й серед атлантичного вировища вона, Лукiя, знаходила тебе iз ся?вом сво?х закоханих очей. I зараз, проводжаючи поглядом Лукiю, Дорошенко вiдчува?, як пробуджу?ться в ньому давня до не? нiжнiсть, росте нездiйсненна жага щось повернути, щось повторити - далеке, як молодiсть, невловиме, як сон... Вдруге розпочати життя - цього ще нiхто не зазнав, нiкому iз смертних ще не вдавалось обминути той похмурий останнiй порт, що ранiш чи пiзнiш, а кожного жде... Пахом-однокашник згорiв на роботi, а його, Дорошенка, ще обiцяють покликати... Та чи покличуть? Чи, може, це вже не тимчасова недуга, а саме тво? вечорiння владно на тебе наступа?? I саме тодi, коли так багато тобi вiдкрилось! Краса свiту, яку ти в юностi й не розумiв по-справжньому, принаймнi не помiчав, не дорожив нею так, як зараз... Краса людських облич, поглядiв, вчинкiв, поривань... Все життя мовби тiльки тепер вiдкрива?ться тобi в сво?х найiстотнiших зв'язках i досто?нствах. Може, це й ? те, що звуть мудрiстю? Думка ясна, мозок свiтиться, як казав улюблений його художник. А день вечорi?... I з цим змиритися? Ослiпнути до синяви небес, оглухнути до далеких гудкiв океану? Невже не потрiбно бiльше тво? вмiння, тво? знання, твоя воля i твiй неспокiй? Чи, може, ти ще потрiбен? Мати йде з городу. Хустка на нiй чиста, бiла, неначе в недiлю, бо для не? вiчна тепер недiля. В руках несе крiп, моркву, петрушки пучечок, свiжозелено?, рясно?. - Зеленини тобi до снiданку... Коли тобi що не так у мене, сину,- ти кажи. - Все так, мамо, все так. Поголишся, поснiда?ш i йдеш знiчев'я поблукати по радгоспу, завернеш на радiорубку, де на тебе вiйне чимось корабельним, погомониш про рiзнi новини з Вiталиком, що вже впевнено входить в обов'язки радиста, а потiм пiдеш собi по затiнках старого, ще панського парку, де в запущенiй гущавинi тобi вда?ться вiдшукати ру?ни панських басейнiв i навiть слiди тi?? химерно? споруди, що звалась ковшовим колодязем, де по рiвчаку, по вiчному колу день у день ходив колись горбатий верблюд Гарасько, женучи ковшами воду для поливу. З рання й до ночi ходив вiн тут з зав'язаними очима по вибитiй слiпою ходнею круговiй дорiжцi, без нiкого ходив, а ти, який бiля нього за погонича, тiльки прийдеш, перепряжеш, гiйкнеш, щоб рушив вiн у зворотному напрямi, i вже мовчки пiшов твiй двожильний Гарасько поволi розкручувати назад сво? вiчне, терпляче намотане коло... Край парку - теж залишок пансько? старовини - позубрена, погризена цегляна брама, а неподалiк капличка, пiд якою в давнi часи був пiдвiшений дзвоник, щоб скликати батракiв на роботу. Ще далi один за одним вишикувались, як сфiнкси, облупленi цеглянi льохи для вина; всi вони позамиканi - час винобрання ще далеко; за ними пашить черепицею присадкуватий сарай, що колись був каретним, а зараз, завдяки Яцубинiй настiйливостi, переданий пiд пожежню. Сарай вiдчинено навстiж, з глибини його булькате вигляда? фарами червона пожежна машина, готова щомитi ринутись куди слiд, а на дверях заявля?ться i сам Яцуба, вдивля?ться в степ, вистежу?, мабуть, чи не помiтно де-небудь димка пiдозрiлого... - Добридень,- пiдiйшовши, вiта?ться Дорошенко.Вигляда?ш, чи де не горить? Яцуба ма? вигляд якийсь замордований - схуд, пожовк, сивою щетиною обрiс... Чи вiн не хворий? Пiсне, аскетично витягнуте, як на вiзантiйських розписах, обличчя зата?ло в собi якийсь бiль, страждання. - Що з тобою, Грицьку? Нарештi вiн заговорив глухо, не вiдводячи очей вiд степу: - Третiй раз блискавка пiдпалю? оту кошару на Кура?вому... Третiй раз б'?, i все в один рiг... Чи там закопано що, чи поклади якi...- Вiн знову помовчав.- I на ?хньому ж полi торiк громом тракториста вбило. Його вбило, а трактор ще з годину сам по полю ходив... Що це з ним сьогоднi? Говорить нiби в мареннi, нiби кошмарне сновидiння якесь розказу?... Небо чисте, нiде нi хмарини, а вiн про блискавку та про трактора, на якому тракториста вбило... - Чи тебе, Григоре, не хвороба переваляла? - запиту? Дорошенко спiвчутливо. - Нi, я здоровий. Яцуба, вiддiлившись вiд одвiрка, чвала? в глибину сарая, виносить звiдти низенький, обтягнутий парусиною стiльчик, пода? Дорошенковi: - Сiдай. А сам сiда? просто на порозi. - Iване, ти ж менi друг,- каже вiн з щирiстю в голосi, хоч Дорошенко не пригаду?, щоб був з ним коли-небудь у дружбi.- Як друга прошу, порадь, що робити менi? Горе, таке горе на мене звалилось... I по його цiй змордованостi, розгубленостi, зовсiм ранiш не властивiй йому, Дорошенко вiдчува?, що Яцубу справдi, видно, спiткало якесь нещастя. - Кажи, Григоре, що сталося... Разом подума?мо, якось дамо лад. - Чорт ладу не шука, аби крик був... Дочка вiдсахнулася! - вигукнув Яцуба й поник головою, на якiй зверху, мов чашечка на жолудi, сидiла розцяцькована, розшита бiсером тюбетейка. Дорошенко вже чув про те, що донька Яцубина, всупереч волi батька, влаштувалася працювати на канал, чув про це у веселих викладах з рiзними смiшними подробицями. - Вiдсахнулась, вiддячила батьковi за все,- повторив вiн з глибокою образою в голосi, i плечi його поникли якось старечо.- Ростив, плекав, все в не? вкладав... I ось тепер - так посиротила... Куди готував, а де опинилась! - Не розумiю тебе,- знизав плечима Дорошенко.- На канал пiшла, в трудовий колектив, що ж тут страшного? - I ти в одну дудку з ними? А ще кажуть про тебе, Йване, що делiкатний ти, чулий, культурний чоловiк... Дiвчинi сiмнадцяти рокiв потрапити в отой табiр циганський, де грубощi, лайка, горiлка,- це, по-тво?му, не страшне? Ох, знаю я, Iване, що таке для людини оточення! З убивцями, з злодiями, з рiзним карним елементом стiльки рокiв пайку дiлив. Хай тi - по той бiк дроту, а ми по цей бiк, але нам, дума?ш, був мед? Дума?ш, в карти нас не програвали, фiнок потай на нас не гострили? Наша служба - то, брате, фронт був, суцiльний фронт. I без похвальби скажу: справлявся. Скiльки тих подяк в найвищих наказах одержував. Це тут ось хочуть посмiховисько зробити, а там цiнували. Над якими людьми владу мав. I нi слова насупроти. А тут дiвчисько якесь! Отак покривдити рiдного батька!.. - Дай ти доньцi спокiй, вона тебе нiчим не покривдила. Яцубу аж перешарпнуло. - Ти вважа?ш - нiчим? Та вона менi ось сюди, в самi груди ножаку загнала! Зна?, що батько дорожить, що любить ?? безпам'ятне, так давай буду зловживати його любов'ю! А що вона в життi без батька? Перший дурисвiт ?? одурить, наглумиться, насмi?ться. Пiд конво?м повертати таких в батькiвський дiм! - Не ма?ш права,- посмiхнувся Дорошенко.- Атестат зрiлостi на руках. - Отож-бо. I атестат, i паспорт... Вчора ?здив я до ?хнього начальства, думав, перекомизилася вже, заберу... Чорта з два! Не розумi?те, каже, ви мене, тату. Нiчого ви не розумi?те в нашому життi. Ви, каже, розучилися самостiйно думати, в часи культу звикли, що за вас хтось дума?... Вчiться ж думати хоч тепер! Як це воно таке почути? На шостiм десятку вiд рiдно? дитини, га? "А справдi, чи здатен вiн що-небудь зрозумiти з того, що сталося?" - думав Дорошенко, дивлячись на примовклого, понуреного Яцубу. Чи знайде в собi силу порвати пута минулого, розкуватись, випростатись? I чи не вiдмерло в ньому саме це бажання випростатись, глянути на свiт по-новому? Дорошенко не збирався з ним нi про що полемiзувати, бачив, що зараз це було б марно. Думалося про iнше: що сталося з цi?ю людиною? Адже Дорошенко пригаду? Яцубу в розквiтi його молодостi, коли вiн лiто й зиму гасав у гостроверхiй будьонiвцi, що дiсталась йому в спадщину вiд батька, i хоч Яцубу й тодi за його запальнiсть та горлатiсть молодь називала фанатом, але вiд нього таки пашiло життям, завзяттям, не було в ньому оцi?? аракче?всько? дубовостi, загального отупiння, що його, видно, й мала на увазi дочка. Хто висотав з нього здоровi соки душi, на яких духовних рацiонах доводилось йому жити? Сиру картоплю, каже, гриз на лагернiй службi, не вистачало вiтамiнiв... Але ще бiльше не вистачало, видно, йому якихось iнших вiтамiнiв, тих, що для душi,- ось чого ?? так покрутило, понiвечило, наче отих асканiйських птахiв, що хворiють на авiтамiноз... Наче й годують ?х добре, а все ж чогось ?м браку? в штучних умовах парку, фламiнго навiть мiняють барву пера, з рожевих стають бiлими, а в лебедiв-кликулiв ши? покручено, поставлено свердлом... Так, зда?ться, й тобi, голубе, скрутило шию, бачиш лише в один бiк, не помiча?ш, що життя навкруги змiнилося i клiмат змiнився... - Вчiться думати... Iч яка! Та в мене, дочко, вже голова вiд думок пухне! Я ж не отой тобi трактор, що за нього тракторист думав, у мене своя голова на плечах, вона вiд думок уже посивiла... Бува?, ночами не сплю та все розгадую: що ж то було за шаманство? Що за криваве затьмарення на всiх нас тодi найшло? Цькували один одного... Створили собi iдола i давай перед ним розбивати лоби... - Так, було,- згодився Дорошенко.- Соромно. Перед цiлим свiтом соромно. - Вони, молодi, думають, що все це так просто собi: батьки поганi, батьки культовики, а ми ось чистенькi, ми янголята... Ще побачимо, що буде з тих янголят. Пiд пластинку крутитися - це одне, а жити... Днями при?хало дво? таких жевжикiв найматися на роботу. "А це правда,- питають,що у вашому радгоспi красти не можна?" - Правда.- "Тодi це нам не пiдходить",- i повiялись за вiтром... Нi, нас не так вчили, не такого ми гарту. Схопишся вночi, глянеш: десь забагровiло в степу - ти вже й мчиш туди, пережива?ш. Прискочиш, а вони стерню палять... ?м твоя тривога незрозумiла. А ми ж звикли до того, що слово старшого для тебе закон, бо все в життi на дисциплiнi трима?ться, i якщо я тобi батько, то не забувай, що я за тебе й вiдповiдаю... Не ждав, не ждав я, що вона так мене поганьбить,- знов перейшов Яцуба на сво? наболiле.- А я ж ?? й пальцем нiколи не торкнув, як обiцяв покiйнiй дружинi.- Голос його здригнувся. - Повiр, вона ще пораду? тебе,- сказав Дорошенко.- Ще батьковi слави там, честi добуде. - Ти так гада?ш? - Ось побачиш. - Ох, якби ж то, якби ж то... А втiм, не безсердечна ж вона! Не може ж бути, щоб зовсiм вiдцуралася батька, щоб зненавидiла назавжди.- Його великi очi аж налилися сльозами.- Не зовсiм пропащий же вiн! Хай покрутило його та покривило, але ж i з карельсько? берези теж меблi роблять, хоч яка покручена... Запилюжена парокiнна тачанка зупинилася навпроти сарая, молодий агроном, не встаючи з сидiння, гукнув Яцубi: - Дим якийсь он на схiд... Так, нiби на Четвертому вiддiлку. I цього було досить. Яцуба-командир був уже на ногах, вже владно вдарив на сполох мiдний пожежний дзвiн, i шофер, що, розпластавшись, спав пiд сара?м, схопився очманiло i, ще, зда?ться, й не проклiпавшись, кинувся виганяти машину з сарая. - А якщо то не пожежа,- додав агроном услiд Яцубi, що вже вскакував до кабiни,- то поможете деревця поливати... Там побачите - бензовоз уже полива? над шляхом... - ?сть! - почулось у вiдповiдь. Коли пожежна цистерна помчала, Дорошенко вийшов на шлях до агронома i став вглядатися в обрiй. Диму нiде не видно було. Вихор далеко степом пiшов, але ж вихор той не погасиш... - Ложна тривога,- весело сказав агроном.- Там дiти навеснi деревцями шлях обсадили на Рибальче, так треба полити, бо така суш... Бензовоз уже полива?, а чого ж цiй гуляти? I його тачанка легко полинула далi. "Ох, впiзнаю свою Таврiю",- посмiхнувся Дорошенко, прямуючи пустирищем побiля ще не заповненого водою великого ставка, що його тiльки вирили цього лiта. Пахом Хрисантович пишався цим ставком. "Бачиш, круглий, як телескоп",- казав вiн, показуючи Дорошенковi цей порожнiй кратер водойми, на днi яко? зараз уже поблискувало дзеркало води, що ?? тiльки почали напускати. За ставком на цьому ж пустирищi будують нове примiщення ферми. Воно незвичайно? форми: дугасте, довге. Як ангар. Як станцiя степового метро. Бригадиром будiвельникiв тут теж товариш Дорошенково? молодостi - Андрiй Бойко, жилавий, легкий, нiби висушений часом чоловiк з веселими, поривно-молодими очима. У робочому фартусi, з кельмою в руцi спуска?ться з свого ангара, пита? моряка зацiкавлено: - Про що це тобi Яцуба там жалi виливав? Про дочку все? Мабуть, i сльозу пустив? - Та воно таки йому болить... - О, ти пожалiй його, пожалiй! А чи вiн би тебе пожалiв, коли б ти йому тодi в руки попався? - Очi блиснули гостро, хоч губи ще посмiхались.- Спiвучасник терору, i таким вiн для мене i вмре! - Вiритимем, друже, в прогрес,- напiвжартома сказав Дорошенко.- Не можна, кажуть, людинi помолодшати, а подобрiшати завжди можна. - Добра вiд нього не було й не буде. Дума?ш, вiн роззбро?вся? На словах! А потайки на кожного з нас дiло веде. Ото якось ти розповiдав бiля майстерень про Хiросiму. Тiльки пiшов, а вiн услiд: "Що вiн носиться з тi?ю Хiросiмою. Ми страшнiше бачили. Зарядив нам: Хiросiма та Хiросiма! Тiльки молодь нашу розмагнiчу?, а ?й ще, може, воювати..." Так що дiло й на тебе ?. - А кат iз ним, iз тим дiлом,- вiдмахнувся Дорошенко i став оглядати будову. Бригадир, обрадуваний увагою до сво?? роботи, став жваво розповiдати, як виникла думка будувати такi арчастi безлiснi ферми. - На свiй страх i риск! Вичитали в одному журналi опис тако? споруди - давай, дума?мо, спробу?мо й ми. I, як бачиш, виходить. Цемент та цегла. Нiякого тобi дерева! - Втрима?ться, не обвалиться? - На Шостому вiддiлку хiба не бачив? Вже один корiвник сто?ть такий. Як дзвiн! Ми коли вимурували його, то спершу випробували на мiць: всi?ю бригадою забрались на самий верх i давай гопака гуртом. Хлопцi ось як вдарили... Видержав. - Та хлопцi - орли,- глянув Дорошенко на молодих мулярiв: вони стоять трохи осторонь, тамують посмiшки, нiби недбалi, грубуватi, але в душi, видно, гордi собою, сво?ю працею. - В нас тiльки орли, iнших i не прийма?мо,- жарту? Бойко.- Бригада ж у нас - комунiстична! - Цього лiта багато буду? радгосп,зауважу? Дорошенко.- Там хати переселенцям, тут ось ферми новi, ставки... - Отож всi нiби вiйни бояться,- озвався зсередини примiщення худорлявий пристаркуватий муляр, не знайомий Дорошенковi.-А глянеш на Центральнiй: веранди один з-поперед одного ставлять... Спита?ш: скiльки ж вона тобi обiйшлася? Та сама веранда - аж нiчого... горiлка дуже дорога... I вони всi смiються. - Ось i мiй Костя,- вказу? Бойко на одного з молодих,- теж веранду спорудив тещi хiба ж таку! - Весь радгосп буду?ться, а я що - гiрший? Миру - мир,- спокiйно каже Костя i пiд загальний смiх дода?, що з тещею вiн на цьому припинив холодну вiйну. - Нiде й на вiддiлках землянок уже .нема,похваля?ться Бойко.- А я ж пригадую, як повернувся з фронту на Шостий, сiм'я там тодi жила. Осiнь, нiч, темрява... Хатiв нема - свинорий якийсь на мiсцi селища, люди в землянках таких, що й не помiтиш... З усiх архiтектурних споруд одна сто?ть... маленька дерев'яна трибунка, видно, до Жовтневих поставили. А менi спати - просто падаю. Прилягти нема де - пiд ногами моква, болото. Тiльки ж солдат з усякого становища вихiд знайде... Прокинувся вранцi: де це я? Кругом людно, гомiн, а я... на трибунi сплю. На узвишшi переночував! Солдат на трибунi, а навколо, на майданi... повно солдаток! Ждуть: чи прийшов? Мiй чи мiй? I дiти ждуть: може, татко? На мить нiби тiнi перемайнули по обличчях - кожному, видно, уявились i той натовп солдаток, i одинока трибуна серед осiннього степу, на якiй спить пiсля дороги зморений солдат... Додому Дорошенко поверта?ться знову мимо ставка, мимо майстерень, звична тверда дорiжка його в'?ться помiж iржавими розпашнiлими кучугурами брухту, де знову йому в око впадають отi мертвi судновi манометри та безладно кинутий якiрний ланцюг... На цьому, власне, й завершу?ться передобiдiшня Дорошенкова прогулянка, яку вiн в думцi з гiрким усмiхом назива? ходiнням по Дузi Малого Кругу. Скiльки ще доведеться зробити йому таких обходiв? Окреслилось трохи бiльше коло, нiж колись верблюдове, але таке ж одноманiтне, замкнуто-безконечне... Безтарка, запряжена парою коненят, сто?ть бiля медпункту. Стара незнайома жiнка сидить навпроти безтарки на лавцi, схилилась на руки й... плаче. - Чого ви плачете? - зупиня?ться проти не? Дорошенко. Жiнка вiдкрива? до нього сво? пооране глибокими зморшками, мокре вiд слiз обличчя. - Ти мене й не впiзнав, Iване? Подумав, що баба якась стара? А я ж Варка! Вiн став пригадувати, яка ж це Варка... - Варка Андрi?вська! - пiдказала вона.- Ще ж ми разом в КСМ осередку були... Та ось як iде час, ось якi слiди повiдкладало життя на колишнiх його комсомолках... Баба стара, а вiн, Дорошенко, ровесник ??, досi вважа? себе якщо й не молодим, то таким, що життя його тiльки на полудень стало... - Чого ти тут, Варко? Чого плачеш? -- Сина привезла ось,- вона кивнула на безтарку,пiдозра, що стовбняк... Лiкарки нема, а без не? не приймають! Дорошенко мимохiть кинув погляд у безтарку i внутрiшньо здригнувся, побачивши там потворно перекошене, оскалене юнацьке обличчя... Твердим, уже не плачучим голосом Варка стала розповiдати, як сталося лихо. Син у не? комбайнер, на самохiдному працю?, пiд час роботи нiгтя на пальцi збив, треба б до лiкаря, але ж у нас сам зна?ш як: попiльцем з цигарки притоптав, кров засохла-i далi гайда... Аж потiм уже товаришi стали помiчати, що з ним щось негаразд, щелепу перекошу?, око тягне... - Тiльки пiсля того менi признався: мiсця, каже, мамо, нема на менi такого, щоб не болiло, всього мене викручу?. Привезли його вчора сюди, лiкарка оглянула: пiдозра на стовбняк. Тут би його й покласти, уколи б йому, а вони додому вiдiслали. Через три днi, кажуть, з'явишся... I лiкарка молода, культурна нiби, а так могла... Через три днi! А його за нiч ще бiльше перекосило, вже сьогоднi й слова не мiг ?м сказати, паразитам... - Не лайся, Варко. - Та як же не лаятись, Iване? Калiкою ж можуть хлопця зоставити на весь вiк,- з болем викрикнула Варка.- А як вiн трудився, як робив! Дню? в полi, ночу? в полi, хлiб он який вродив, пшеницею все поналивали, навiть курган отой, де склеп панський був, i туди зерна налили. А то ж усе його праця, механiзаторова! Як зайшли жнива, двi-три години передрiмав десь на кулацi i вже подавсь, уже на комбайнi... I ось таке ставлення. - Там хтось ?? - кивнув Дорошенко на дверi медпункту. - Та ця ж гуска розгодована, фельдшериця... Чого ж ви, кажу, одразу його не поклали? "Лiжок не вистача?..." Серця в тебе не вистача?, а не лiжок! Iнша пiд кущем би отам хворого поклала, а не вiдсилала б додому... Та ще й Лукi? нема, нiкому й поскаржитись на них, паразитiв... Холоднi, бездушнi в нас люди, Iване, як з такими нове житя будувати, скажи? Дорошенко пiднявся на ганок медпункту, постукав. Дверi вiдчинились. На порозi з'явилась фельдшериця в бiлому халатi, розгодована, повновида, зда?ться, якраз Яцубина подруга життя. - Що вам треба? - Приймiть хворого. - Це ви - хворий? - Нi, я здоровий. Хворий там,- Дорошенко поглядом вказав на безтарку. - А чого ви втруча?тесь? Хто ви такий? Ви новий директор радгоспу? - В цьому почулося бажання дошкулити. - Я не директор радгоспу.- Дорошенко вiдчув, що слiпне вiд лютi, вiд нахлинуло? в голову кровi. Все ж зусиллям волi вiн стримав себе, сказав твердо, вимогливо: - Хворий в безтарцi, i негайно звольте його прийняти! Сво?м владним тоном вiн, зда?ться, таки осадив цю нахабу. Фельдшериця, задкуючи, забелькотiла щось знову про лiжка, про те, що без лiкарки вона не ма? права... На гомiн, одначе, вискочила десь iз внутрiшнього двора й сама лiкарка - молода i досить гарненька особа з фарбованими вiями та модно напущеною на лоба зачiскою, аж не вiрилось, що така молода i, сказати б, цiлком сучасна дiвчина вже встигла стати такою бездушною. А в iнститутi сама ж, певно, обурювалась бюрократами, ?хньою черствiстю... З'ясувалося невдовзi, що хворого справдi тут нема де покласти, до того ж таким хворим потрiбен особливий режим, темна кiмната, i мусять лежати вони на голих дошках... Треба, одне слово, везти в районну лiкарню. Дорошенко чемно взяв лiкарку пiд руку, пiдвiв до безтарки: - Сiдайте. I вiдвезiть його. I зробiть все, що треба. Ви така юна - бездушнiсть вам просто не личить. Лiкарка залилась нiжним рум'янцем, аж маленькi вуха в клiпсах порожевiли. Дорошенко допомiг ?й забратися в передок безтарки, й вона мовчки влаштувалася там, поруч з Варкою, i вже ?? стрункi дiвочi ноги зiбгано стоять поруч з Варчиними бугрувато-важкими, в темних вузлах набухлих вен. Варка, випроставшись, торка? вiжками коней, i безтарка з торохкотiнням вiддаля?ться вуличкою в степ... А капiтан Дорошенко пiсля цього заверне на пошту i, дiзнавшись, що нiяко? телеграми нема, прийде додому, вип'? ще склянку материного трав'яного настою, вгаму?ться, перепочине пiд захистом цiлющо? материно? турботи. Коли вiн приляже на канапi, а мати, присiвши бiля вiкна з якоюсь роботою, погляда? на нього сво?ми темними пронизливими i нiби очужiлими очима, i чоло ?? час вiд часу хмуриться в задумi, а вуста щось мимоволi шепочуть,- синовi часом зда?ться, що вона й справдi володi? гiпнозом або ще якоюсь силою i вмi? "поробити"... Досi переповiдають в радгоспi, як вона одразу пiсля вiйни, коли сила-силенна пацюкiв розвелася на фермах, нiбито викликала ?х з примiщень, вивела й повела степом у бiк моря i як вся ота отара пацюкiв слухняно за бабою йшла... Тодi ж, пiсля вiйни, коли тут ще не було лiкарiв, з усiх усюд несли до не? дiтей лiкувати вiд "младенчеського", пiзнiше навiть i медики визнавали, що "бабинi купання дають певний ефект"... Яке це складне створiння, людина! Як багато ще в нiй нерозгаданого, сил недослiджених... Давно вже вiн збирався запитати матiр про та?мницi ?? лiкування, а коли зараз запитав про це: - Як ви лiку?те, мамо, людей? Вона вiдчула себе аж нiби незручно: - Кого як... Кого зiллям... А кого можна лiкувати болем... Чи помислом... Чи добрим словом... Всi цi днi, що вiн уже вдома, мати тiльки ним i живе, ласка ?? невичерпна, але iнодi йому зда?ться, що й рiднiй матерi вiн був дорожчий отой - морський, буряний, той, що долав урагани, зазнавав небезпек, викликав тривогу за себе, а не цей безкрилий, тихий, домашнiй... Звичайно, не той випадок в океанi спричинився до його довготривало? вiдпустки. Вiн не опромiнений. Це показало обстеження,- гiпертонiя розгулялася, та й усе. I що зiр погiршився - це, певне, теж тимчасово. Зараз уже навiть краще... Ще б хоч один-однiсiнький раз вiдчути себе серед просторiв океанiчних... I хоч пiсля того випадку, який ледве не скiнчився для його судна трагiчно. Тихий океан перестав для нього бути вiльним i чистим океаном його молодостi, бо там дiялось щось брутальне, його отруювали, над його одвiчною чистотою глумились,- проте Дорошенко почува? й зараз непереборний потяг бути там. Вiн готовий на все. Йому навiть зда?ться, що й тодi, в океанi, не тiльки зустрiчний тайфун загнав ?х у ту небезпечну зону (офiцiальна версiя: обминали тайфун!), а ще й якесь пiдсвiдоме бунтiвливе бажання пiдказало йому той ризикований курс, бажання сво?ю присутнiстю захистити океан, його життя, його чистоту... В рейс! Хоча б в останнiй, хоча б у найтяжчий... Не бути тiльки забутим, не вiдчути б себе за бортом, як бува?, коли вночi шквалом змива? людину за борт, i судно пiшло, i крику твого вже нiхто не почу?... Мати, як нiхто iнший, розумi? його теперiшнiй стан, розумi? вона те глибоке сум'яття, що весь час живе в ньому: вiд не? не прихова?ш за зовнiшньою витримкою душевне тоскно-жагуче ждання, ждання того, що може нiколи й не статись... Чи буде виклик? Чи потрiбен вiн ще пароплавству, бодай на портову службу чи на роль капiтана-наставника, коли вже вважають, що судноводiння не для нього? По обiдi вiн знову виходить з дому. Хотiлось би матерi затримати його, не пустити - куди йому в таку спеку, нащо йому в цьому бiлому випрасуваному кiтелi йти блукати десь по курявних токах польових чи, як люди передають, забиратися навiть на комбайн i, ставши поруч iз стерновим, пускатися, мов у безвiсть, на тому трахкотливому степовому кораблi? Нi, не затриму? його мати, бо хоч сама нiколи не була в морi, але ?? душi доступно, чому так треба iнодi людинi просто вийти на курган степовий, щоб звiдти окинути оком далеку морську синяву та вiдчути лицем, як лагiдний надвечiрнiй бриз-вiтерець тихо тебе обвi?... Пройшовши мимо пошти у вiдкритий слiпучий степ, iде капiтан Дорошенко на щоденне сво? ходiння по Дузi Великого Кругу, йде, несучи в собi все те ж спрагле ждання та неспокiй, що нiколи його не покидають. Скоро заюжить серпень, затягне степовi виднокола курявною сухою каламуттю,- наприкiнцi лiта, як i напровеснi, знову приходять в цей край i вiтри, i вихори, i курявнi бурi... Погасне степ, побурi?, злиня?, осiнь роздягне посадки, шквиря-зарiйниця покотить мряку полями, хуга засвистить поземкою по тво?м вкритiм ожеледдю степовiм океанi. Тiсним, безобрiйним стане свiт, все потоне в туманах, в дрiбних моросяних дощах... А поки що - небосхили яснi. I серед цих чабанських небосхилiв, то ясно-червоних уранцi, то ще яскравiших - багряних чи жовтогарячих - при заходi, вiдтепер тягнеться тво? безбуремне життя. Гомiн, мов калейдоскоп облич, паркий подих тропiкiв i гул Атлантики - все вiн принiс з довколасвiтнiх мандрiв сюди, на рiдний степовий берег. Ось про Хiросiму сьогоднi йому бригадир мулярiв нагадав, часто його розпитують про Хiросiму. Що таке Хiросiма, розкажiть... При цьому словi йому чомусь вчува?ться одразу тупе, одноманiтне поклацування пачiнко - гральних автоматiв - на кожному розi новозбудованих кварталiв загиблого мiста. Протягом двох днiв свого перебування там Дорошенко все бачив людей без посмiшок, душевно пригнiчених (принаймнi йому так здавалось), бачив атомний лазарет, переповнений нещасними, приреченими людьми, що гинуть вiд бiлокрiв'я, що очi ?м ви?да? катаракта... I всюди його переслiдував усе той клацаючий, дурманливий, нiби наркотик, звук пачiнко. Хiросiма, одначе, не тiльки це. Сотнi тисяч звуглених людей - оце Хiросiма. Хiросiма - це коли балки сталевi плавились, i черепиця скипалась у груддя шлаку, i вишивка вiдбилася, мов трафарет, на живих жiночих плечах... Це також отi дiвчатка-школярки, що, опираючись на бамбуковi палицi, шкандибають кудись свiт за очi в обгорiлiм лахмiттi, i кличуть матерiв, i просять ковток води серед тi?? слiпучо? радiоактивно? спеки... Буде вiднинi тут, де чабани водять отари без лоцiй в сво?м неогляднiм сухiм океанi, де над полями морськi чайки - цi крилатi "душi загиблих морякiв" - тiльки деколи забiлiють, замайорять бiлокриле, збираючи хробакiв та кузьку... Змалку вiн звик до роздолля, до просторого життя, серед численних друзiв його в простi чабани i вченi-океанологи, степовi комбайнери i моряки по всьому свiту; багатий вiн дружбою, досвiдом, пориваннями, багатий сво?ю любов'ю до людей i одвiтною любов'ю до нього - i ось з усiм цим багатством опинитись збоку, в лиманi, у вiчному штилi? Буде, може, вiднинi тво?ю палубою оця твердь степова, по якiй ти йдеш навмання i де на тебе гарячим повiтрям хлюпа? простiр знайомий, океанiчний. Нема тiльки хвиль, нема бурунiв. Посизiлий, витирлуваний вiвцями степ, вiн де-не-де побризканий краплинами синього цвiту: то вперто цвiте цупкий петрiв батiг, цвiте навiть там, де все стирловане, вибите. Молодими очима дивився колись ти на цей степ, була в очах орлина зiркiсть, а зараз сльозою розпливаються розгубленi по царинi краплини синього цвiту... Ось могила козацька, це мiсце колись звалося Скарбне. Не раз в дитинствi тобi захоплювали дух перекази про скарби, закопанi тут запорожцями. А як найти? Ви?дь верхи конем на могилу, коли сходить сонце, i там, де ляже тiнь вiд голови коня, копай - там буде скарб. Бо все мiня?ться, тiльки ця могила на мiсцi, та сонце на мiсцi, та тiнь вiд коня! Хоча вже й не весна, але марево ще й зараз по-весняному щедро затоплю? степовi простори, тече, струму? всюди, мов свiтла весняна розлийвода. Блищить на вiдкритих рiвнинах, на подах-улоговинах, обтiка? далекi скирти й посадки, робить ?х серед цi?? повенi нереальними, iлюзорними. Наче в плесах чистих стоять, у лагунах, i самi себе вiдбивають у водi. А пiдiйди ближче - там суш, колючi заростi маслини та гледичiй i колюча суха трава внизу... Подекуди вона, правда, ще не зовсiм суха, зеленавими пасмами-рунами стелеться по землi, заваблю? подорожнього. Ось таке вибравши мiсце в затiнку, Дорошенко сiда? на травi, погляд його спочива? на пшеницях, що пiдходять аж до посадки, смаглявi, повноколосi; падалiшнiй соняшник лежить неподалiк, пере?ханий колесом, але вiн ще цвiте, цвiте i в пилюцi, i пахне Дорошенковi дитинством, i бджола заклопотано лазить по його тугому, передавленому колесом щiльниковi, впина?ться в кожну чашечку, бере нектар... Соняшники, цi брати сонця на землi, були його любов'ю i в далеких мандрах... Вiдчувши, що зморився, Дорошенко прилiг, випростався на травi горiлиць. "Все, власне, так просто,- думалось йому,- варто тiльки усвiдомити, що живеш один раз, що життя - це той рейс, який не повторю?ться, i що його треба провести достойно..." Голе небо над ним. Свiтле, денне, воно й зараз та?ть у сво?й глибинi всi зорi й сузiр'я, що вiдкриваються тiльки ночами. Майже неймовiрно далеким зда?ться зараз Дорошенковi, що була в нього колись юнiсть, а потiм була сiм'я, дружина, дiти... Це були б уже дорослi сини. Нiчого певного не зна? вiн про ?хнiй смертний час, про те, як тонуло розбомблене фашистськими лiтаками транспортне судно, на борту якого вони були... Достеменно зна? тiльки, що було це коло берегiв кавказьких в зоряну лiтню нiч. З усього, що чув потiм, пам'ять найбiльше чомусь зберегла, що сталось це в зоряну нiч... Згадався ще рiдний порт, яким бачив його востанн? перед вiд'?здом сюди,- в химерностi нiчних вогнiв, у стрiлах кранiв, що i вночi працювали, звiдкись долинав гуркiт лебiдок... Судна, меншi й бiльшi, мовби тiльки й чекали просторiв, рейсiв, вiтрiв... Кинувся Дорошенко вiд удару якiрного ланцюга поблизу. Схопився, сiв - i цi?? ж митi збагнув, де вiн ? збагнув, що вiн ненароком задрiмав край дороги в посадцi, а розбудив його не гуркiт якiрного ланцюга, а отой комбайновий агрегат, що, наближаючись, виплива? iз-за обрiю, косить, пiдтина? смугою червоно-смагляву колосисту пшеницю... Капiтан, нiби скинувши втому, пiдвiвся збадьорений i, як перед виходом на вахту, машинально провiв рукою по гудзиках кiтеля - чи застебнутi всi. Настрiй його одразу покращав. "Почути тут гуркiт якiрного ланцюга - це добрий знак",- подумав Дорошенко i неквапом рушив назустрiч комбайновi. IX. ЗАЛIЗНИЙ ОСТРIВ Блакитнi? море. Дитячим щебетом почина?ться ранок на одному з мальовничих пiвостровiв, що по-тутешньому зветься просто кут. На кутi великий старовинний парк, один з тих паркiв, що ?х колись насаджували та поливали в таврiйських ма?тках заробiтчани та мiсцевi степовики, тi, чи? внуки та правнуки зараз цiле лiто щебечуть у затiнках цього парку та смаглявiють бiля моря до мулатно? смаглостi. "Комуна" зветься цей кут i цей парк, тому що тут ще в двадцятi роки справдi була комуна демобiлiзованих червонофлотцiв, i хоч комуни давно нема, але ймення вiд не? ще й досi зосталось. Восени та навеснi, доки дiти у школi, в Комунi проводяться наради районного масштабу, форуми чабанiв або кукурудзоводiв, сюди ж ?дуть вiдзначати й Першотравень, а потiм на цiле лiто - рясносонячне, степове,- влада тут переходить до рук пiонерi?, хлопчакiв та дiвчаток, що ?х з усiх усюд звозять сюди, i ?хнiм житлом стають цупкi профспiлковi намети, а ?диним начальством - виховательки та вожатi. I хоч тут здебiльшого все люди веселi, але й серед них сво?ми вигадками та голосом, що як веселий дзвiночок, видiля?ться Тоня Горпищенко. Коли не глянеш, вона в оточеннi дiтлашнi, i хоч нiкому Тоня не потура?, як i ?й самiй батько не потурав, всякого вмi? приструнчити, все ж, незважаючи на це, малюки чомусь линуть до не? найбiльше, ?м з нею весело, Тоню вони по-справжньому люблять, ?? енергi? вистача? i на танцi, i на спiви, i на рiзнi iгрища, а дiтям, що прибули сюди аж з обласного центру, нiхто так цiкаво, як Тоня, не розповiсть про рiзнi трави та про комах, про муравок та степових птахiв, вона тобi й цикаду, i ящiрку сама зловить, щоб зблизька ?? з дiтьми роздивитись. Але якщо ти звичками розгуба-роззява i, скупавшись, там i забува?ш бiля моря щось iз сво?? одежi, щоб хтось за тебе пiдбирав, то не сподiвайся, що Тоня-вожата це так тобi пропустить. З ?? легко? руки на табiрному подвiр'? з'явля?ться така собi "Дошка юних забудькiв", на якiй висять на гвiздочку чи?сь забутi труси, чи?сь балетки, чийсь картуз... Люблять з нею дiти ходити в походи, а оскiльки дивитись тут особливо нема чого, все степ та степ, де тiльки й побачиш давнiй, може, ще сарматський курган або слiди капонiрiв - захисникiв, де пiд час вiйни стояли обкопанi лiтаки,- то найчастiше Тоня йде з дiтьми по дузi затоки аж до того мiсця, де над самим морем, край рудо? сушi соковите зеленiють кущики очерету. - Вгадайте, звiдки цей очерет? Чому нiде бiльше нема, а тут зеленi?? I бува?, що декотрий з дiтлашнi i вгада?: - Мабуть, тут ? солодка вода. В очеретi справдi натрапляють вони на таке багатство, якому й цiни не складеш у степу: криниця чисто? джерельно? води! Не дуже й глибока вона, сонце ?? просвiчу? аж до дна, а саме дно, мов у каменоломнi, золотиться уламками абияк накиданого каменю-черепашника. Дiтям-розкiш: обляжуть криницю з усiх бокiв, набирають воду в пригорщi й смаковите п'ють, а понапивавшись, пустують, бризкають один одному в обличчя, лящать, аж поки знову прищухнуть, дивлячись, як вода в криницi встою?ться i сонячне промiння, зламане в нiй, перестане гойдатись. Ось тодi й дiзнаються вони вiд Тонi-вожато?, що це криниця не проста, що про не? ходить легенда, нiбито в нiй дно подвiйне, i коли довго дивитись отак, то можна помiтити, як на днi, мiж отим сторчма накиданим камiнням, зблисне уламок шаблi козацько?. Легенду цю зна? вся степова округа, i, звичайно ж, у недiлю жодна п'яна компанiя не мине криницi, щоб не повстромляти в не? сво? п'янi пики - ?м ввижа?ться там i шабля, i кинджал, i що завгодно... Бува?, що пробують дiстати той скарб, бо нiби ж зовсiм близько бачить хтось шаблю i держак iнкрустований, але тiльки сягне рукою у воду, як дна вже й нема - нема? нi дна, нi скарбу. Лежать малюки i дивляться у воду так пильно, що котромусь iз них справдi вже ввижа?ться нiж гострий, як промiнь, i сама вожата ?хня, що теж розпласталася мiж ними над криницею, нiби вже бачить щось блискуче мiж камiнням, чи, може, то тiльки сонячний промiнь гра?? Та бачить вона тут, у цiй чистiй криницi, i те, чого ?? малята при найбуйнiшiй фантазi? побачити неспроможнi -- неспроможнi загледiти, як десь iз самого дна крiзь хащi наламаного промiння всмiха?ться до ?хньо? вожато? якийсь хлопчина, той, чи? зображення отак проблискувало ?й iз води, налито? в гумове колесо в степу для чайок... Бува?, що набреде тут на ?хню екскурсiю табiрний баянiст, в якого на головi цiла кучма густо? вовни, аж дивно, чому його не стрижуть у таку спеку, баянiст почина? приставати до вожато? з рiзними жартиками, назива? ?? смаглявочкою, а вона просто в вiчi баянiстовi каже, що як йому не соромно тут байди бити помiж дiтьми, коли мiг би зерно на токах вантажити в цей час. - Треба ж комусь на баянi грати,- регоче витiвник, а Тоня йому знов на це: - В мене он п'ятикласник Петько Шамрай сам на баянi вмi? не гiрше за вас... А то позвикали грошi розтринькувати робiткомiвськi. В декотрих пiонертаборах кажуть, до того дiйшло, що не тiльки баянiстiв, а й сурмачiв наймають, щоб пiонерiв уранцi будили... А коли рушають до табору, то баянiст, гукнувши дiтям: "Iдiть, iдiть!" -на хвилинку ще затриму? Тоню-вожату в очеретi, i тодi дiтлашня, нашорошена, як зайченята, знову чу?: - Ех ти ж, смаглявочка! I вслiд за цим дзвiнкий виляск i схвильованi слова ?хньо? вожато?: - Пiди спершу тричi вмийся! Тричi вмийся, себто перед тим, як лiзти цiлуватись... I навiть малюкам ця формула ?хньо? вожато? до вподоби. А що ближче до кiнця тижня, то бiльше Тоню обiйма? якесь хвилювання, в суботу з самого рання вона вже сама не своя, бурхливо-радiсна, нестримно кида?ться з обiймами на товаришок-вожатих, i вони знають, в чiм рiч, вони дружно просять начальника табору, щоб вiдпустив Тоню на вихiдний додому. ?? проводжають надвечiр вожатi й дiтлахи, i навiть тi, чи? труси та картузи вона вивiшувала на дошку роззяв, стають трохи сумнi, що Тонi завтра з ними не буде. До радгоспу звiдси далеко, лежить туди курявна степова дорога, але Тоня, щоб скоротити свою путь, вирiшу? брести через лиман навпростець,- так вона зрiже кут, дiстанеться того берега набагато швидше, а там уже рукою подати до одного з ?хнiх вiддiлкiв... Затока тут не схожа на ту, що бiля ?хнього радгоспного степу, ця ще мiлкiша, i ?? справдi можна перейти вбрiд. Помахавши на розвiтання рукою дiтям та вожатим, що вийшли на берег ?? проводжати, Тоня пiдбира? платтячко вище колiн, i вже ?? тугi смаглявi ноги смiливо забродять в це тропiчне море, де нагрiта за день вода тепла, як молоко, i гаряче, йодисто пахнуть водоростi. Густо збитi хвилею, вони непорушно киснуть у водi, i по них так м'яко ступати. Далi вiд берега море ста? прозоре та чисте, дно виднi? кожною сво?ю пiщинкою, а потiм знову з'являються водоростi ; вони ростуть по дну якiсь мережанi, гiллястi - фантастична, неземна рослиннiсть. В тiй затоцi, що бiля радгоспу, водоростей зовсiм нема, а тут ?х цiлий лiс пiд водою. Сонце просвiтлю? воду, i iх видно виразно, до кожного стебельця, наче в акварiумi, а там, де Тоня бреде, вони самi розхиляються перед нею, наче дають ?й дорогу, наче знають, куди Тоня спiшить. А вона таки спiшить, i все ?й смi?ться в грудях, i серце пала? жагою зустрiчi. Не те що такий лиман, що його курка перебреде, а, зда?ться, i цiле море перемайнула б вона, щоб тiльки швидше бути там, де хлопчина, з усiх найгарнiший, жде ?? на побачення. Скiльки разiв, то вранцi, то вечорами, коли табiр уже спить пiсля вiдбою, вона припадала вухом до приймача, вслухалась, чи не озветься часом до не? Вiталик, чи не скаже хоч одне слово, може, просто назве ?? iм'я. Адже поки не був радистом в радгоспi, то радiохулiганив, мiг через ефiр розшукати ?? в степу, покликати, а тепер, коли йому доручили весь радiовузол, тепер вiн сам не дозволя? собi такi коники викидати. Та вона й не сердиться на нього за це. Не сердиться, що мусить сама зараз бiгти до нього на побачення, адже вiн сьогоднi на чергуваннi i йому не можна вiдлучатись - це не те, що ?й. В усьому вона ставила його вище за себе, в його вмiннi, в роботi, в здiбностях, i якщо тiльки чим вона могла не поступатись перед ним чи й перевершувати його, то це, мабуть, сво?ю любов'ю. Брела, дедалi вище пiдбираючи платтячко, то наспiвувала, то голосно смiялась, що вона вiльна, що попереду вечiр побачення i що цiлуватиме ?? той, хто ?й любий. Затока виявилась ширшою, нiж видавалась з берега, вже й сонце вишнево пiрнуло за степовим берегом, а Тонi, нажаленiй медузами, ще далеко було добуватись до берега. Море не лякало ?? сво?ю глибиною, бо вона знала, що комунiвськi жiнки, якi працюють по той бiк на птахофермi, щоранку перебродять його, отак пiдiбравши спiдницi... Жiнкам з птахоферми тутешнi броди, видно, були краще вiдомi, а Тоню це забите водоростями Саргасове море пiймало так, що насилу виплуталась, а в другому мiсцi зненацька шугнула на глибоке - опинилась у водi по шию. Проте й це не вибило ?? з радiсного настрою, тим паче, що далi море знову мiлкiшало, ставало пiд руки, стало по пояс, i Тоня побрела швидше. Жахало ?? тiльки, коли медузи раз у раз торкались у водi ?? голого тiла, жалили ноги, тiло вiд них щемiло, мов вiд кропиви, але не так самого жалiння Тоня боялась,- просто були ?й нестерпнi слизькi доторки цих морських потвор. Мiсяць-молодик, гострий такий, що врiзатись можна, блискотiв на чистому небi, i вечiрня зiрка вже поколихувалась на водi перед Тонею, i самотнiй чабан з далекого берега, схилившись на гирлигу, дививсь, як шалапутна ота дiвчина море перебродить. ...Радгосп уже спав мiцним трудовим сном, коли, прослизнувши мимо сторожiв попiд парком, перемайнувши вулицю, дiвоча постать нечутно шаснула до Лукi? в садок, шаснула i з зата?ним подихом стала над Вiталиковою розкладайкою, у мокрiй, що аж тiло облипала, одежi. Зда?ться, дiвчина зовсiм не дихала якусь мить. А тодi ледь-ледь торкнула хлопця за вухо, тiльки торкнула, i вiн одразу кинувся, пiдхопився, наче й не спав. - Це ти? - Я. - Мокра вся,- вiн потягнув ?? до себе,- пiд яким це дощем була? - Через лимани, через усе Чорне море до тебе брела! - беззвучно смiялася Тоня.- Акули на мене кидались, спрути, восьминоги... I Лукiя, що спала на верандi, прокинулась, ?й вчувся пiдозрiлий шерхiт у садку, чиясь стороння присутнiсть, ?й навiть почулося, нiби хтось цiлу?ться поблизу. - Хто там? Нiхто ?й не вiдповiв, i хоч вранцi син на всi ?? допитки тiльки жартами вiдбувався, казав, що таке може й приснитись, але вона була певна, що вночi хтось був у садку, не тiнь же то пiсля ?? окрику, пирснувши, вишурхнула iз садка. В цей день кращi робiтники вiддiлкiв на двох п'ятитонках з прапорами вирушили в сусiднiй радгосп перевiряти угоду на соцзмагання. Лукiя Назарiвна очолювала цю по?здку. Лукiя на грузовику - в один край, а син на мотоциклi - в другий. На мотоциклi в нього Тоня, вона сидить за спиною в хлопця, вi? на вiтрi волоссям, смi?ться. В руцi авоська з бутербродами, якi вони з'?дять, добре накупавшись у морi; вони виберуть собi пустинний берег, де будуть тiльки удвох, купатимуться й розважатимуться цiлий день, а надвечiр Вiталикiв мотоцикл доставить Тоню прямiсiнько в табiр, до самого ?? намету. Мотоцикл летить, аж пiдстрибом iде. Степ в усi боки рiвний-рiвнiсiнький - пiд колесом тверджа вiкова. Маючи пiд собою таку твердь, вiдштовхнувшись вiд не? вогняними ракетними бурями, могли б звiдси набирати розгiн мiжпланетнi кораблi, а поки що дикий типчак тут свистить та нехворощ срiблиться, вона аж виляга? од вiтру там, де мчить Вiталикiв мотоцикл по сво?й степовiй орбiтi. Все незмiнне, лiнi? обрiю сталi, один вiн летючо руха?ться серед цих устояних просторiв, тiльки вiн сво?м гучним деркотанням порушу? цю безмежну, затоплену сонцем степову тишу. Шулiка зорить на нього з-пiд неба здивованим хижим оком: хто ти ?, що не за?ць i не сайгак, а мчиш прудкiше за них? На скаженiй швидкостi мотоцикл перескаку? солончаки та видолинки, аж поки, опинившись серед зарослих молочаями та будяками пiщаних кучугур, почина? там чхати, кашляти, буксувати. Вибравшись на твердiше, вiн знову переможно деркоче, мчить вперед так, наче хоче злетiти в повiтря, вiдiрватись од цих в'язких пiщаних кучугурищ. Хлопець упевнено вiражу? по бездорiжжю, шука?, де менше пiску, де вiн не такий сипучий, а пiсок дедалi сипучiший, i мотоцикл з льоту раз у раз шуга? в нього, зарива?ться, трясеться на мiсцi, i тодi хлопець озира?ться до сво?? супутницi трохи винувато й захоплено: - О, да?! Як на вiбростендi! Тоня смi?ться: - Я не пробувала вiбростенда. - Та й я не пробував. А тепер уявляю! Оце життя! Щодуху мчать - ?м весело, буксують - ?м весело теж, i доки мотоцикл натужно гребеться в пiску, доки моторчик уперто пирха?, Тоня нахиля?ться до хлопця, зазира? йому в вiчi, очi ?? повнi звабливих блискiв, вони горять, тануть волого, вони аж п'янi, осоловiлi вiд спеки та приливу дiвочо? нiжностi... Ось уже й мотоцикл лежить боком, судорожно здрига?ться в пiску, а вони стоять над ним, замлiвають в обiймах. Море десь уже близько, але його ?м не видно з-помiж кучугур. Зi степу було видно, а тепер синява морська зникла за сипучими барханами, з молочаями та будяками, що тiльки й ростуть в цих пустинних мiсцях. Слiпучими скалками iскриться пiсок, жовтi? молочай, величезний будяк гiллясто розкинувся на кучугурi, мов колючий кактус десь на межi мексiкансько? пустелi. Мотоцикл доводиться брати й перетягувати через кучугури саморуч. Вiталiй веде, Тоня пiдпиха?, i як тiльки хлопець знову заводить мотор, Тоня вже вихоплю?ться на сво? мiсце, розпущене волосся знов розвiва?ться на вiтрi, i Тонi знову смiшно вiд того, що, тiльки рушиш, вiтер раз у раз заголю? тобi колiна, облоскочуе, смiшно навiть з того, що бачить вона весь час перед собою тонку, ще зовсiм хлоп'ячу Вiталикову шию з глибокою ямкою, що бува? тiльки в брехунiв. Вiн i не з брехливих, а ямка на потилицi наче гнiздечко, хоч перепелине яйце клади. Але ж веде - такого мотоциклiста пошукати! Вперше зазна? Тоня тако? швидкостi, тако? бурхливо? ?зди з перешкодами, але ?й нiскiльки не боязко, бо нiякого ж нещастя не може бути, коли такий водiй сидить за кермом! Нiби пiдохочений нею, Вiталик бере ще один пiщаний бар'?р, да? швидкiсть, щоб вiраж був на славу, i вiраж такий ?, i тодi ще мiцнiше обiймають його з-за спини ласкавi дiвочi руки, i вiн, щасливо хмелiючи, почува? всiм тiлом доторк ?? пругких груденят. Ривок -стрибок - вiраж через останню кучугуру, i ось вам море, ось вам його синява, тиха, безмежна... Один-однiсiнький серед морсько? рiвнини бовванiв крейсер вдалинi, i, крiм нього, нiде нi паруса, нi катерка. Надбережжя теж пустинне, безлюдне. Тоня вперше тут, серед цих кучугур. Бувала на морi не раз, але там, де воно ближче пiдходить до радгоспу, а не в цих барханах, куди й батьковi отари не часто, мабуть, забродять. Лiнивий плюскiт хвиль... Суха морська трава чорнi?, шелестить пiд ногами; де-не-де риба в нiй смердить, порозбухавши. Навiть i Вiталик трохи торопi?: нi живо? душi нiде. Слiплячi, остекленiлi простори. Дрiмота у всьому. Ген-ген по берегу бiлi? самоня рибальська хатина, де кочу? рибальська бригада в сезон лову, але зараз i там нiкого не видно. Навiть дядько Сухомлин, що тижнями байбаку? тут, стереже рибальську оселю, зараз не вийшов назустрiч у сво?м зiм'ятiм капелюсi та в брижуватих штанях з одною засуканою холошею, не вийшов, не став придивлятись, хто це прибув, хто порушив цю благодатну тишу та спокiй... Хiба ж не дивна ця ?хня планета Земля, на якiй ? десь i мiста мiльйоннолюднi з унiверситетами, з хмарочосами, з пiдземними палацами метро i спортивними аренами, де шаленiють зараз десятки тисяч болiльникiв, i водночас ? таке тихе узбережжя, де дрiма? собi пiд козирком черепицi одна рибальська хатина, та первiсне простори моря синiють, та чайка сидить, куня? коло води, бiла, непорушна, мов з алебастру. А втiм, ? ще одне тут живе створiння: Сухомлинова корова-ялiвка червоно-степово? породи, забрiвши далеко вiд берега, непорушне сто?ть серед чисто? морсько? синяви. Спека, мабуть, загнала ?? туди, i вона сто?ть собi, прохолоджу?ться у водi по черево, сто?ть, як iндiйське божество, тiльки хвостом час вiд часу обмаху?ться - обмаху?ться зовсiм по-нашому! Корова зацiкавлено дивиться з моря на новоприбулих. - Вона нiби хоче щось нам сказати, Вiталику! - Цiлком можливо. Що ти нам хочеш сказати, о добра корово? Ага! Що море тут пречудове! Просто як у тропiках. Тiльки нема коралових рифiв у ньому! Ось що вона каже! - I ще що? - I що дядько Сухомлин подався на недiлю в Рибальське. I що ми тут з тобою однi! Можемо виробляти, що хочеш! Свистiти, спiвати! I хлопець затягу? на всю горлянку; "Степ i степ, один без краю, аж до моря берегiв!.." Тоня залива?ться смiхом, ?й дуже подоба?ться, коли вiн почина? отак витiвати що-небудь. - Ця корова так дивиться, нiби й справдi впiзнала тебе! - Аякже! Iндiйська священна твар, вона одразу догадалася, хто перед нею! Перед нею - йог! Той, що вмi? на руках i на головi! Вельмишановна корово! Прошу вашо? уваги! I вже хлопець сто?ть на головi, уже на руках диба? берегом,- п'ятами в небо, розчервонiлим обличчям вниз,- а Тоня, смiючись, повiльно ступа? слiдом по м'якiй морськiй травi, веде в руках мотоцикл. - Годi, годi! - нарештi змилосердившись, каже вона, i тiльки пiсля цього юний йог, пружно перекинувшись, ста? на ноги, з густо прилитою до обличчя кров'ю. - Купа?мось! - каже Тоня й перша почина? роздягатись. - Я зараз! - скочивши на мотоцикл, Вiталик гайнув по берегу до рибальсько? хати. I незабаром Тоня бачила вже, як вiн по-хазяйськи ходить по двору, обстежу? Сухомлинове кочовище. Став потiм спихати на воду одного з баркасикiв, що чорнiли, витягнутi на берег. До не? Вiталик пiдплив уже тим баркасиком. Пiдпливши, глянув на Тоню i отетерiв. Нiколи вiн ще не бачив ?? роздягнутою. В одному купальнику стояла, красуючись на весь берег вiдкритим дiвочим тiлом, струнким, засмаглим. Аж лячно хлопцевi стало, що вона така гарна. Невже це вiн, шкет, цiлував ось ??? Перед ним стояла, усмiхаючись, нiби незнайома, зовсiм доросла дiвчина, а вiн перед нею щулився на човнi у сво?х трусенятах, як хлопчак, знiяковiвши, знiтившись перед блиском ?? оголених плечей, оголених нiг, стрункого дiвочого стану. Присоромлений, вiн безладно веслував, крутився човном на мiсцi, а Тоня, навпаки, почувала себе зовсiм вiльно, стояла й закручувала перед купанням волосся вузлом, радiсно оглядала це син? роздолля. - Ось куди б пiонертабiр! I, кiнчивши закручувати волосся, кинулась у воду, сягнисто побiгла по нiй далi вiд берега, на глибше. Вiталiй галаснув i, стрибнувши з човна, теж побiг за нею, наздогнав, i вони стали бризкатись, борюкатись. Тоня, впiймавши його, надавила, стала нагинати у воду, як хлопчака, що не хоче купатись, а вiн, випручавшись, намагався побороти ??, натопити, але тут було ще мiлко, i вони кинулись навперегiнки бiгти далi в море, i Вiталiй, пiдстрибуючи, гукав: - Глибини! Глибини! О море, дай нам глибини! А по якомусь часi обо? лежать уже горiлиць на водi заспоко?нi, Тоня бризка? водою вгору, i звiдти, з синього неба, бiлоснiжнi перла летять, справжнiсiнькi перла, блискучi, осяйнi, отi, що ?х добувають хлопчаки в тропiчних водах з морського дна... Хотiв би i вiн Тонi таке що-небудь добути, щоб вразити ??, щоб вона аж ахнула вiд захоплення. Тiльки що ж вiн ?й тут добуде? - Тоню, хочеш... мiдiй? - А де ти ?х дiстанеш? - В мене в човнi ?... Незабаром вони вже бiля човна. Постукуючи, мов горiхами, хлопець насипа? з банки перед Тонею мiдiй,. що вiн прихопив ?х, видно, в Сухомлиновiй хатi, сам ?х розлущу? i пода? дiвчинi, пода? трохи аж недбало, щоб вона не зазнавалась, не подумала, що вiн так уже бiля не? упада? та прислугову?. А Тоня й сама вмi? розлущувати i яку розлущить, то одразу пода? Вiталиковi, ?й подоба?ться ця жiноча роль - готувати й подавати. - А корова, глянь, Вiталику, очей з нас не зводить... Чи вона теж зголоднiла? - Хай пасеться, море велике. - Та бува? таке, що пашi хоч у морi шукай. - А зна?ш, скiльки пропада? в морi харчу такого, що худоба аж облизувалась би... Про фiлофору чула? Це отi червонi водоростi, що ?х повно в лиманах... Доведено, що борошно фiлофори пiдвищу? удо?. - Дядько Сухомлин сво?ю ялiвкою довiв? - Наука довела. - Що ж, треба буде цього добра й на наших фермах спробувати... Та тiльки, хто хоче пити молоко, фуражу залишав би,- сказала Тоня, i в голосi ?? з'явилась батькова рiзкiсть,- А то влiтку весь фураж пiд мiтлу виметуть, а навеснi, коли худоба дохне, знову давай його назад, iз станцi? тягачами по багнищi тягнуть... Мiдi? мiдiями, а бутерброди, видно, краще: Тоня й Вiталiй заодно беруться й за них, а потiм пливуть оглянути Сухомлинiв причал та рибальську хату-пустку, де восени рибалки ночують, ховаються вiд негоди, а зараз на ?хнiх нарах пилюки на палець. Купою в кутку дранi рибальськi сiтки, на столi Сухомлиновi об'?дки, все навстiж, все вiдкрите, i Вiталiй тут почува? себе, як господар, бо дядько Сухомлин йому далекий родич по батьковiй лiнi?, i хлопець давно пiдтриму? з ним контакти. Навеснi вiн допомагав дядьковi тут смолити човни, трудився, вигладжував по них смолу паяльною лампою, за що й ма? дозвiл користуватись Сухомлиновим флотом. - Цiкаво, скiльки буде вiд нас до того дредноута?-запиту? Тоня, задивившись на судно, що бовванi? в затоцi. Вiталiй таму? посмiшку зверхностi. Для Тонi то загадка, тайна, а вiн уже побував там, одним з перших ходив на судно рубати свинець та добувати рiзнi радiодрiбнички. - Хочеш, Тоню, махнем туди. Ми вже з хлопцями бували там... Тоню це, видно, зацiкавило. - Але ж туди, мабуть, далеко? Скiльки буде кiлометрiв? - На кiлометри не знаю, а ;на милi... миль десять буде. Дiвчина вага?ться, але по всьому видно, що ?й дуже кортить глянути на те дивовисько зблизька. -- Так Сухомлин за човна ж лаятиме,- каже вона невпевнено, коли вони вже бредуть до човна, що легко лежить на водi, iскриться смолою. - За це не турбуйсь,- заспокою? Вiталiй.- "Мой дядя самих честных правил..." Вiн зараз далеко звiдси i, з усього видно, повернеться не скоро... А до того ж у нас iз ним уже як при комунiзмi: тво? - мо?, мо? - тво?... Бачила б ти цю посудину навеснi... Не човен, а кiстяк мертвий лежав у кучугурах, дiрками свiтив, розсохся зовсiм, а ми з хлопцями взялись, вдихнули в нього живу душу, i, бачиш, який фрегат! Вузлiв сiм да?! I хоч Тоня уявлення не ма?, що то за вузли, однак це ?? чомусь перекону? остаточно, i вона каже з рiшучiстю: - Згода. Пливем! I ось вони в човнi. - Покида?мо берег планети,- беручись за весла, каже Вiталик, i цi жартома кинутi слова довго бринять Тонi, що невiдривне дивиться, як вiддаля?ться берег вiд них. - А як же, Вiталику, мотоцикл? - Я його там прикрив у комiрчинi старими сiтками. Сто лiт лежатиме! Вiталiй працю? щиро, аж ребра ходять здухвинами, кочети ритмiчно поскрипують, а Тоня сидить на носi, обсиха?, пiдставивши сонцю сво? засмаглявленi плавко стiкаючi плечi. Берег щодалi бiльше можна охопити оком. Що далi вони в море, то ширше вiдкрива?ться ?м надбережжя сво?ми безлюдними кучугурами, чабанськими пасовищами, радгоспними далекосяглими землями. Нiде нi деревця. Центрально? садиби не видно, лише рибальська обшпугована вiтрами хата блищить, черепиця на нiй тече в маревi, горби кучугур облягають ??, нiби алiгатори, нiби створiння якiсь палеозойськi, що, дрiмаючи, грiють на сонцi сво? жовтаво-бурi спини. А священна Сухомлинова корова ще й досi сто?ть у водi, тiльки вона вже стала маленькою i дедалi ста? ще меншою, втрача? свою червоно-степову масть... Вiталiй дивиться вперед, не спуска? ока з далекого, ледь мрiючого судна, щоб тримати курс просто на нього. Вiн уже облива?ться потом, тернеться щокою об плече i знов гребе, Тоню аж жаль бере, що вiн так стара?ться, а його ще й ченчики жалять, i вона пробу? вiдганяти ?х, бо цi ченчики та сiрi степовi мухи з чабанських кошар теж пливуть разом з ними, зi степiв - у блакитнiючу безвiсть. - Може, тебе змiнити, Вiталику? - Сиди,- вiдказу? вiн.- Я вгощаю. Тоню захоплю? оця та?мничiсть, оця, сказати б, поезiя та?мничостi, в яку вони поринають. Велика вода, суцiльна голубiнь вже оточу? ?х. Нiжно-блакитна шовковiсть небес i густо насичена синню, аж чорна просторiнь, моря - такий ?хнiй свiт, серед якого ?м чути тiльки хлюпання хвилi та ритмiчне поскрипування кочетiв. Море, що спершу прозоро просвiчувало аж до дна i зверху було веселим, синiм, щодалi мовби темнiша?, важча?, воно ста? i справдi чорним, можна зрозумiти, чому його так назвали. I хвилi, всюди хвилi, хвилi... Бiля берега ?х майже не було, а тут ними все море вилиску?, переверта?ться, i лише де-не-де над ?хньою темною синню чайка слiпуче зблисне в повiтрi або з'явиться з-помiж хвиль самотнiй нирок, виткнеться чорною голiвкою i пiрне знов, зникне, як i не було його. Берег вiддаля?ться. Уже ледь бiлi? черепицею рибальська хата, ?хнiй береговий орi?нтир. Хата нiби вгрузла в землю - ?? черепиця тепер лежить просто на самiй поверхнi моря, на самiй смузi обрiю. Аж трохи страшнувато ста? Тонi, що ?х уже вiддаля? вiд берега така вiдстань. А судно нiби й не наближа?ться. Важка його непорушнiсть, як i ранiш, далеко темнi? серед густо? сапфiрно? синяви. - Моторкою ми до нього швидко добирались,- каже Вiталiй, нiби виправдуючись. Зрушився вiтерець. Вiталiй склав весла, взяв на днi човна шмат яко?сь замазучено? брезентини, розiпнув, i та брезентина... враз стала вiтрильцем! - Дми, дмухай, товаришу бриз! - примовля? Вiталiй, направляючи парус куди слiд. Певне, i йому трохи не по собi, що вони так далеко зайшли в море, але вiн стара?ться нiчим не виявляти цього, i його самовладання заспокою? Тоню. - З берега здавалось, нiби зовсiм близько,- каже вона,- а тут ось пливемо, мабуть, бiльше години, а судно ще де. Хлопець кива? на вiтрильце: - З цим ми швидко до нього добiжимо. Солом'яна чуприна спада? хлопцевi на лоба, а очi з-пiд не? зiрко примруженi весь час вперед, щоб не збитися з курсу, не вiдхилитись вiд судна вбiк. Степ уже ледве мрi?. Вiтрильце ?хн? таке маленьке, що навiть якби хто й був у цей час на узбережжi, то навряд чи помiтив би ?х звiдти. - Назад нам, Вiталику, доведеться проти вiтру? - За це не турбуйсь. Моряка парус додому сам несе! Вiн жарту?, але без посмiшки. Невже i йому трiшки-трiшки лячно, тривожно? Ще б пак, така темна, лиснюча стихiя стелеться навкруги. Мабуть небо в космосi отаке ж темне, непривiтне i ма? в собi щось затаено-грiзне. Темна морська просторiнь навкруг, i тiльки сонце високе, зенiтове смажить ?х i тут, лл?ться на плечi дiвчинi, на голi Вiталиковi реберця, на густу темно-синю гладiнь. Судно, однак, таки ближче. Сiре залiзне громаддя його низько, розлого сидить на водi, осiвши майже по ватерлiнiю. В небi мережкою щогла прозорчата, похилена набiк, наче пiсля урагану. З висоти щогли спада? якийсь обiрваний трос, телiпа?ться в повiтрi. Вже й Вiталiй, i Тоня не зводять з судна очей. Для Тонi воно повне та?мничостi. Все воно - недоступнiсть i заборона. Ось на борту на брудно-сiрому тлi виднi? бiлий знак, якiсь лiтери i цифра 18... I це як шифр, як та?мниця нерозгадана, вiдома небагатьом. Вже пiдпливши майже до борту, вони зненацька почули шум крил, птаха звiдкись сполохнули. ?ава! Самотня чорна гава замахала в повiтрi крильми, кiлька разiв крикнула голосом бюрократа, кружляючи над сво?м залiзним гнiздовищем. I де вона взялася тут? Вiталiй i Тоня, поодягавшись, примовклi, внутрiшньо напруженi, йшли вже понад бортом судна. Почуття незаконностi, незадоволеностi свого вчинку весь час не покидало ?х. Все грiзне, похмуре, вiд усього вi? запустiнням. Облуплена, облущена фарба бортiв. Iржа... Iлюмiнатори заснованi павутинням. В одному мiсцi Вiталiй, впритул приставши до борту i взявши це махинище на абордаж, звелiв Тонi хапатися й лiзти вгору, на палубу. Вона мить роздумувала, потiм мiцно вхопилась рукою за гарячий, напечений сонцем iлюмiнатор,- цей теж був заснований павутинням! - а далi допомогло ?й якесь iржаве, нестерпно розпечене скоб'я, i не встиг Вiталик дати ?й пораду, як вона була вже на палубi. Залiзо палуби вогнем опекло ?й босi ноги - вона мусила аж пританцьовувати. - Пече, ой пече! - гукнула вона вниз Вiталi?вi, що вовтузився там, складаючи парус i примуцьовуючи човна.- Кинь менi босонiжки! Ой, мерщiй! Бо я тут як на сковородi! У вiдповiдь на ?? слова полетiв на палубу один босонiжок, потiм другий, а невдовзi з'явилася iз-за борту i солома Вiталiевого чубчика та худенькi плечi в самiй майцi,- з. його появою Тонi стало веселiше. Почуття гостре, нервово-лоскотне охопило ??. Хотiлось смiятись, кричати, галасувати так, щоб всi почули! ?хнiй крейсер. Дво? ?х, дво? закоханих, на великому вiйськовому суднi. Нiколи, звичайно ж, не було на цьому вiйськовому суднi закохано? пари, щоб отак - вiн i вона. Лунали тут суворi команди, накази, радiопозивнi, номери, шифри - все службове, суворе, владне. А тепер ?м скорилося це тисячотонне сталеве громаддя, на сталевiй аренi могутнiх рудо-iржавих палуб владарю? смiх, ?хня любов! - Подумати тiльки, куди ми з тобою забрались,сказала Тоня радiсно-тремтячим голосом.- На справжньому крейсерi! - Навiть якщо на есмiнець,- посмiхнувся Вiта-лик,- то й тодi ти не повинна розчаровуватися... Таки гора. Залiзний Арарат серед моря. Вода була десь далеко внизу, i човник ?хнiй там поколихувався, такий малюсiнький, а судно здiйма?ться над морем справдi мов залiзна гора, сталева скеля, ?хнiй сталевий острiв. - Яке ж велике! Тоня сама не своя вiд хвилювання, ?? охоплю? лихоманкове збудження, пройма? дрож, трепет, що це вони з Вiталиком аж куди добулися, однi-однiсiнькi опинились на цьому острiвку, як робiнзони, де ?х оточу? химерне залiзне бескеття... I Вiталик теж помiтно схвильований, голос його аж трохи зрива?ться, коли вiн що-небудь поясню? Тонi. Трiщить пiд ногами серед iржi щось бiле, блискуче. - Дивись, Вiталику,- кида?ться на блискiтки Тоня,скляна вовна якась! - Не вовна це. - А що? - Скловата. Iзоляцiйний матерiал. Бачиш, з розпоротих обшивок вилазить. - Яке ж бiле та гарне. Вона бере пучок цього дивного матерiалу в руки, але Вiталик застерiга?: - Не бери! - Чому? - Руки потiм довго щемiтимуть... Воно в тiло в'?да?ться. А зате iзоляцiя з нього... Скловата ця i в огнi не горить. - Нi, трошки я обов'язково вiзьму, в таборi мо?м дiтлахам покажу,- i Тоня, як пiр'я з подушки, жваво висмику? iз розпорото? обшивки скловати зовсiм чисто?, бiло?, як перший снiг, Де-не-де палуба повидималась якимись пухлинами, видно на нiй якiсь пробо?ни, рванi дiрки, люки, зяючi в прiрву... Бiлi? розсипане вапно, крихти цементу... - Що це за дiрка, Вiталику? - Та це так... Вiн чогось мнеться, щось не доказу?. Бере крихту цементу й нюха? навiщось. Потiм каже жартома: - Полiгоном пахне. Тримаючи одне одного за руки, вони зазирають у пробо?ни, в моторошну глибiнь темних трюмiв, де вода блищить маслянисте, почува?ться, що важка вона там, застояна, з нафтою чи соляркою. - А рейки для чого тут? - Мабуть, по них пiдвозили торпеди на вагонетках. Бачиш, он рами на кормi? Не iнакше - торпеди з них запускали... Ну, це ось лебiдка... Брашпиль... А це ось круг для гармати.- Вони, все ще тримаючись за руки, розглядають круг масивний, металевий.- Гармата, видно, могла повертатись в гнiздi на триста шiстдесят градусiв, в усi кiнцi неба,-поясню? Вiталик, i вони мимоволi обо? глянули в небо, де вже гава не карка?, а тiльки яснi? чиста голубiнь зенiту та слiпуче пала? якесь незвичайне, майже космiчне сонце. Йдуть, неквапом оглядають кубрики, цi гарячi металевi клiтки, в яких жили колись люди, жили, як у сейфах. Залiзо й залiзо. Покарьоженi труби, обрiзанi проводи, залiзний хаос. Вiталiй пуска?ться в цей хаос попереду, де по трапах, а де й без трапiв перелазить дедалi вище з однi?? палуби на другу, а Тоня невiдлучно пробира?ться за ним, стараючись, мов слухняна альпiнiстка, точно повторювати кожен його рух. Хлопець час вiд часу застерiга?, бо тут обачнiсть понад усе, тут легко зiрватись... - Як ми вже високо! - Голос дiвчини аж трепеще.Глянь, де вода! - Ого-го! Далеченько. Рубка радиста: де були жмуття проводiв - однi корiнцi стирчать, хтось пообрiзував чепурно. - Це i я тут поживився,- всмiха?ться Вiталiй. Тоня вже студить на руки, вони справдi починають щемiти вiд цього iзоляцiйного скла, що й тут по палубi всюди валя?ться купами, а в салонi аж за шию сиплеться блискучими скалками iз прорвано? обшивки. Це ж тут, в салонi, сидiли командири, бесiдували, щось вирiшували... Все порвано, порубано, обдерто. Тоня й досi не може як слiд збагнути, що сталося з цим судном, чому воно, власне, тут? Сiло на мiлину? Але ж тут глибiнь! Привели моряки його, кинули в затоцi й пiшли собi, розпаливши апетити степових шукачiв пригод. Не тiльки такi, як Вiталик, тамували тут пригодницьку свою жагу, а й серйознi дядьки - голови колгоспiв-брали участь в роздяганнi цього сталевого велетня, тягли звiдси рiзне обладнання, труби, а декому нiбито дiстались навiть цiлком справнi електромотори... Зараз тягти вже нiчого, дух запустiлостi пану? всюди, павуки переснували все судно - i де ?х стiльки набралось, як залетiли вони з степiв аж сюди на тонких сво?х павутинках? Судновi, зда?ться, не буде краю. Не з берега, тiльки тут, зблизька, можна впевнитись, яке це воно величезне. Iдеш крiзь його залiзнi буреломи, спуска?шся то нижче, то вище ("то знову гарматнi вiдсiки... а то шлюп-балки!"), потрапля?ш у якiсь глухi закутки, залiзнi закапелки, в напiвтемряву, то знову перед тобою гра? сонцем iржава сталева стiна, який-небудь камбуз, або клюз, або вiдсiк, серед яких Вiталик тiльки й може зорi?нтуватись. Тут треба оглядатись добре, щоб не оступитись та не зiрватися сторч головою вниз, в оте залiзне провалля, де в глибинi безодня, в плямах нафти чи солярки мертво лиснi? застояна брудна вода. Залiзнi колодязi - мертвi, непорушнi, а за бортом море мерехтить неспокiйно хвилями, хлюп та хлюп... Знов лабiринт якийсь, рвана бляха (видно, вирiзав хтось лист алюмiнiю), i раптом з напiвтемряви напис: "...з а т о п л е н и е о т к р ьi в а т ь т о л ь к о п р и ф а к т и ч е с к о м п о ж а р е". Що це означа?? Як це розумiти? Та?мниче, мов i?роглiфи! А хтось це ж писав, когось це стосувалось, для когось цей напис, може, важив безмежно багато... А це що таке: "Б о е в о й ч е т ы р е..." Вся вона, ця iржава сталева гора, повна загадок, та?мниць, умовних знакiв, яких навiть Вiталиковi не розгадати. - Чи буде кiнець йому коли-небудь? - пита? Тоня, натрапляючи знов на неводи павутиння, обминаючи в пiвтемрявi якесь залiзяччя. - А ми ще ж i половини не пройшли,- каже Вiталiй i виводить Тоню з темного закутка на свiтло, показу? вгору на щоглу: - Оце антенка? Оця б ловила, еге ж? Самим сво?м виглядом ця корабельна щогла здатна викликати в душi хвилювання. Прикову? зiр, надить простором океанiв, гуде бурями далеких широт... З щогли звисають обривки тросiв, проводiв, що ?х, видно, нiхто не мiг дiстати, а ще вище... - Вiталику, то що за шпакiвня, аж-аж там угорi? - Там стояв сигналiст. Впередсмотрящий... - Це ж забратись туди... просто не уявляю. - А ти уяви... Не встигла Тоня схаменутись, як Вiталiй уже чiпко подряпався вгору i вгору по стрiмкiй щоглi, по обламках трапа на нiй. В Тонi аж серце холонуло, щоб вiн не зiрвався, а вiн, по-мавпячому деручкий, забирався дедалi вище, аж поки, досягши свого, випростався на щоглi, на тiй недосяжнiй для Тонi височинi - десь аж у небi! Вiтер гойдав уже нижче нього обривок сталевого троса, а хлопець стояв усмiхнений - усмiхався звiдти Тонi: ось, мовляв, де я, твiй Впередсмотрящий... I раптом Вiталiй застиг, закам'янiв, задивлений кудись у море, i Тонi здалося, що вiн зблiд, що на обличчi йому вiдбився жах. Тоня теж глянула в той бiк i серед темряви непокiйливих хвиль побачила... маленький чорний каючок!.. Хтось пливе! Хтось пiдплива? до них! Вона навiть хотiла гукнути Вiталиковi: "Хто то пливе до нас?" - але в каюку не було нiкого, вiн був... порожнiй!!! Мов у недоброму снi,, якимось навiть недоречним видався вiн - без нiкого! без живо? душi! - серед безмежжя хвиль!.. Чорна блискавка вдарила в мозок, приголомшила Тоню страшною догадкою... Вже помилки бути не могло: та маленька смоляно-чорна посудинка, що ?? в першу мить Тоня й не впiзнала без вiтрильця, то ж ?хнiй був човник, ?хнiй баркасик, що його тепер вiтер тихо, ледь помiтно, але безповоротно вiдгонив у море. Далi й далi вiд них - у вiдкрите море!.. Звечорiло, зiрки проступили на небi, а десь у степу теж, мов зiрки, спалахнули крiзь iмлу вогники: то ?хня Центральна, що вдень ?? звiдси було майже зовсiм не видно, зазорiла вечiрнiми вогнями. Тепер стало ще вiдчутнiше, як далеко вони вiд степу, яка непереходима далеч води й темряви вiддiля? ?х вiд берега, вiд усього попереднього життя. Ледь-ледь блискотять iз iмли степовi ?хнi зорi... А вони сидять, мов сироти, позiщулювались в затишку бойово? рубки, ?м холодно - залiзо судна пiсля денно? спеки дивовижно швидко нахолонуло. Тоня, наплакавшись, схилилась Вiталиковi головою на колiна i, зда?ться, заснула, змучена переживаннями, а Вiталiй не зводить очей з берега, намага?ться розiбратись в усьому, що сталось. Вiн, вiн винен в усьому! I нема тобi виправдань, не шукай ?х. Пiдбив, заманив Тоню, яка з сво?ю любов'ю так довiрливо пiшла за тобою, а ти... Куди ти ?? завiв? В пастку, в смертельну пастку завiв, не сказавши дiвчинi всi?? правди, не застерiгши, що ?? тут жде. А жде ?? тут не тiльки голод i спрага. Звичайно, вiн готовий ради Тонi на подвиг, на самопожертву, але за цих обставин навiть це не потрiбно - кому потрiбна твоя самопожертва? Твоя провина перед нею безмежна, i хоч Тоня це розумi?, але з уст ?? не зiрвалося жодного слова докору, i вона й зараз тулиться до тебе в довiрi з сво?ю любов'ю, сльозами, нiжнiстю. А ти, який мусив би бути дужчим за не?, виявити ось тепер мужнiсть та винахiдливiсть, нiчого не спроможний зробити. Може, таки треба було плигати за борт i кинутись вплав за човном уздогiн? А коли вiн, мало не зiрвавшись, в одну мить скотився зi щогли й ринувся був до борту, сама ж Тоня схопила його за руку: - Не смiй! Не доженеш! Утонеш! I таки ж правда: тут i майстер-розрядник з плавби навряд чи б догнав. Згодом лише якось жалiбно запитала: - Як же це ти, Вiталику? Чому ж ти не прив'язав? Вiн щось белькотiв ?й, що нiби ж прив'язував, нiби ж накинув кiнець вiрьовки петлею на якийсь гак, не сказав Тонi лише того, що, коли проробляв це, увагу його вiдволiкли саме ?? босонiжки, що ?х треба було кинути на палубу... Рятiвний каючок, власноруч просмолений з допомогою паяльно? лампи, пiшов i пiшов тепер на морськi простори, гуля? десь, як просмолена запорiзька байда. Може, десь аж в Дарданеллах переймуть малу твою байду, переймуть, а вона порожня, в нiй нiкого, тiльки хлоп'яча сорочка чиясь та авоська з недо?дками бутербродiв, загорнутих у райгазету "Вiльний степ"... Дивно, але в нього таке враження, нiби якась зла фатальна сила штовхала його сюди i нiби все його попередн? життя було тiльки готуванням до того, щоб зробити цей жахливий крок... Бува? ж так, що людину тягне, настiйливо тягне кудись,- ось так i його тягнуло з то? митi, як тiльки вiн побачив iз степу це бойове судно, що, мов сама його мрiя, силуетне застигло на обрi?... Кажуть, що ? люди, яким важко перебороти в собi бажання кинутись з висоти - безодня ?х втягу?, заманю?, кличе, щоб кинутись, щоб спробувати нiколи не пробуваного... I хто зна?, чи не зрина? часом подiбний потяг, подiбний порух свiдомостi в того, хто ма? доступ до тi?? найстрашнiшо? кнопки, про яку ма? звичай розбалакувати Гриня Мамайчук. Хто дослiдив той хаос пiдсвiдомостi, тi первiсно-темнi глибочезнi надра, де, можливо, як