в волю сво?й фантазi?, малював перед донькою та дружиною жартiвливi картини свого майбутнього, коли Оленка буде вже великою, i, замiсть полiгона, тут знову володарюватимуть радгоспнi чабани, i сам вiн, Уралов, буде тодi найстаршим пастухом, стоятиме на отiй вишцi, де тепер КП, iз ?? висоти керуватиме отарами, наглядатиме за вiвцями в стереотрубу. Посмiявшись з його вигадок, вони рушали далi, простоювали бiля високо?, нацiлено? в небо ракети, i ?м здавалося, що ясочка ?хня вже торопi? на це блискуче диво, на таку велику цяцьку i вже якiсь першi знаки записуються на плiвцi ?? свiдомостi, чи?: то? i непорочно?, як вранiшня зоря. Вiд ракети повагом iшли вони туди, де сивiють стародавнi могили,- Уралов вважав, що донька найкраще себе почува?, коли вiн виносить ?? на степовий курган, де був встановлений локатор. Тут свiжий вiтерець дмухав на Оленку, i вона нiби жвавiшала i з цiкавiстю стежила, як локатор, повiльно обертаючись сво?м обручем, кладе рухливу тiнь на трав'янисту глобальну опуклiсть Кургана. Це була поки що маленька Оленчина планета, на якiй не було нiчого, крiм срiблясто? нехворощi та локатора, який мав правити ?й за розвагу. Все було б добре, якби не було ночей. Ночами Оленка погано спала, були такi ночi, що й Галя, й Уралов не прилягали нi на хвилинку, бо дитина криком кричала цiлiсiньку нiч, ?? крик чули й полiгоннi вартовi, i нiхто нiчим не мiг зараяти. Галя в розпачi обливалася слiзьми, а Уралов, стинаючи зуби, кидався з кутка а куток, не знаходив собi мiсця - душу йому краяв той Оленчин болiсний крик. Вояка, службист, не визнавав вiн ранiше нiжних пестливих слiв, пiдсмiювався над Галею, а тут i сам навчився. - Ну, що болить тобi, донечко, що? - упадав вiн над немовлям,- Животик? Голiвка? Скажи! Ну, покажи, де болить? А воно тiльки дивиться оченятами, туманними вiд болю, рiже тим болем: допоможи! Ти ж дужий, а я безпомiчна! Вас багато дорослих, а я одна... Лише на ранок, коли сходить сонце, Оленка переста? плакати, знов заспокою?ться, а поспавши - розквiта? усмiшкою. I так день за днем, нiч за нiччю: вдень заспоко?ться, а тiльки нiч - дитина в плач, у крик i аж синi?, аж заходиться. Став привозити Уралов з мiста лiкарiв, найкращих фахiвцiв: оглянуть i нiчого особливого не находять, не можуть визначити дiагноз. Це щось таке, мовляв, минуще, а так дитина здорова. Щоб якось розважити доньку, Уралов придбав у во?нторзi акордеон, дорогий, розкiшний, хоча грати на ньому й не вмiв. Учився тепер ночами, уперто ростягував ту чортову шкiру, а коли втомлювався, зовсiм виснажений, шпурляв акордеон у куток i, вiдсторонивши вiд доньки дружину, запухлу вiд слiз, сам нахилявся над крихiтним! тiльцем, що змагалося за життя, i мовчки приймав на себе той бiль, той крик, той вибираючий душу доньчин плач. Однi?? тако? ночi, доведений доньчинйм криком майже до безпам'ятства, Уралов кинувся до машини, завiв, помчав у радгосп до Чабанихи - перед тим вже уже чув, що ? там така баба Чабаниха, мати капiтанова, зiллям лiку? - народна медицина i все таке... Не знав точно, де вона живе, знав тiльки приблизно прикмети, i жадiбно розглядав i?роглiф телевiзiйних антен над будинками, вишку металеву шукав - по тих i?роглiфах та по вишцi вiн i розпшукав Чабанишину хату. Забарабанив у шибку, i стара з'явилась на порозi, як мара, як живий привид минувшини: розпатлана, вилицювата, губи стиснутi, пiд насупленими бровами - ями очей... Чаклунське замкнуте обличчя Пiфi?, Сiвiлли, воно якраз чомусь i викликало довiру: оця вряту?, ця допоможе! Як вiн гаряче умовляв, бо вона спершу не хотiла, казала, що давно вже цим не займа?ться. - На колiна перед вами впаду, тiльки ?дьмо, зарятуйте! Дякуватиму вiк! Кiнець кiнцем умовив-таки, пiдхопив, помчав у свiй ракетний степ. Коли вони ?хали мимо ракет, вже свiтало, вже блищали ракети сво?ми оболонками, але баба мовби й не бачила ?х, вона нiби не хотiла й дивитися в той бiк. А коли оглянула дитину, що вже спала, змучена пiсля ночi, буркнула, що це не "ураз" i не "младенчеське" i що нема? в не? вiд цього нiякого зiлля, просто, на ?? думку, не пiдходить дитинi це мiсце, не для не? такi цяцьки та гуркiт... Оленцi ж дедалi ставало ще гiрше. Однi?? ночi, коли Уралов був на КП, з дому подзвонила дружина. Вiн чув, як вона хлипала в трубку, i життя в ньому спинилось, холод смертельно? тоскностi в груди вступив. - Колю... Колю... додому! - хлипала трубка.- Оленцi погано, зовсiм погано... Посинiла, оченята закочуються... А коли вiн прибiг додому, вже не закочувались оченята, вже не кричала його донечка: вiчна чиста усмiшка застигла на ?? вустах. Вона ще лежала у бiлiй сво?й постельцi, а коло не?, на долiвцi, валявся акордеон, хижо блищав зубами клавiшiв. Дружина тiпалась на лiжку в риданнях. Мисливська рушниця висiла на стiнi. Стояв на, столi польовий телефон. Все було, як i ранiш, не було тiльки Оленчиного дихання, була безмежна всесвiтня пустеча навкруги. Кожна рiч ранила його. Рушниця, акордеон, iграшки - нiчого цього вiн бачити не мiг. Здушений, ослiплений горем, вискочив надвiр, але Галинi ридання знов повернули його до хати. Вранцi весь полiгон був у жалобi. Вiтер ганяв над казармою червонi прапори з чорними стрiчками. Приголомшенi трагiчним кiнцем, друзi-вiйськовослужбовцi про щось перемовлялись стиха, радились. Виявилось, що нiхто не вмi? зробити домовини. Люди, що зналися на електронiцi, що мали справу з найточнiшими приладами та пристроями, не вмiли, виявля?ться, змайструвати просто? маленько? домовини для Оленки! Бо не було в цьому нiколи потреби. Бо нiхто ж тут ранiше не вмирав. Тут, здавалось, зiбрались для вiчного життя. I кладовища на полiгонi не було - це була в них перша смерть. Все вона розпочинала, Оленка. Тiльки оркестр був свiй та прапори незвично чорно-червонi схилялись в жалобi. Траурна музика лунала на весь степ, i не бомбили в той день. Поховати Оленку вирiшили на тiм самiм курганi, де стояв ранiше радiолокатор. Тепер його там уже не було, тепер там викопали сержанти для сво?? улюбленички невеликий окопчик. Туди йшла степом уся процесiя, офiцери мовчазно несли Оленку над головами, несли ?? сво?м ракетним степом, крiзь бойовi мiшенi, крiзь ?х насторожений грiзний блиск, а вона, пропливаючи, усмiхалася й зараз, вiдходила вiд Уралова у вiчнiсть iз сво?ю усмiшкою, з ?? непередаваним чаром i мовби промовляла до нього: "Татуську! Я не бачила нiчого, крiм цих тво?х ракет. Не бачила весен. Цвiту вишневого не знала. Нi синiх рiк, нi мiст далеких, казково-прекрасних. Я встигла бачити тiльки оцi грiзнi блискучi ракети, серед яких прожила сво? митт?ве життя. Коротким життям зiрницi жила я. З'явилась, освiтила усмiшкою ваш полiгон, сяйнула розливом щастя тобi, татуську, i мамi, i вже зараз iду вiд вас, iду ось назавжди!.." Як йому в цю мить хотiлось понищити, потрощити тут все, як палило його бажання подiлитися з нею сво?м життям - та що подiлитися! Вiн, секунди не вагаючись, вiддав би сво? життя до останку, аби жила вона, його ясочка, його зiронька, яку вiн так i не змiг врятувати... Iдуть. Вiтер червоно-чорнi прапори шмату?, розвiва? на весь степ, оркестр рида? траурним маршем, iдуть iз трубами тi, що ще вчора чергували на КП - радисти, обчислювачi, планшетисти, тi, що дiлять з ним бiль його найтяжчо? втрати. Слiпучий день схожий на нiч. Блищать сльози на смаглих вояцьких щоках. Голосить Галя. Зцiпивши зуби, кроку? поруч не? Уралов - повнi груди болю несе. Трiщать пiд ногами сухi трави, посмiха?ться в заюжене небо Оленка, труби по-удав'ячому поскручувались на оркестрантах, а вони, кидаючи в розвiтрений степ бiль сво?х маршiв, музикою бунтуючись проти горя, важко йдуть в тих удавах труб, мов Лаокоони. Так вiн розстався з Оленкою. Пустим, спустошеним пiсля цього стало його життя. Вночi прокинеться - все Оленка перед очима з рученятком, з шовком волосся, з усмiшкою - усмiшка та дитяча застеля? собою все небо, весь свiт! I нема i не буде в усiх галактиках нiчого кращого за це - за цей усмiх дитячий, ласкавiсть рученят, перше лепетання мови... Було щось жорстоко-безглузде в цьому ударi судьби, життя його, таке стiйке ранiше, враз похитнулося. Уралов почував, що втiхи не знайде, примирення з нещастям не буде i що нове якесь, здобуте в горi прозрiння не переставатиме терзати його. Нащо оте сонце в небi, коли ?? нема? Нащо всi дива свiту, всi науки, нащо всi веселощi земнi, якщо це ?й, його ясочцi, уже не потрiбне? Нащо, нарештi, вiн сам, Уралов, i його праця тяжка, i його люта вiдданiсть дiлу? Став наполягати пiсля цього, щоб перевели його куди-небудь в iнше мiсце. Хоч на Курили, аби не тут! Сьогоднiшня його по?здка до мiста теж була пов'язана з цим, i, повертаючись надвечiр додому, вiн завернув до того Кургана, де лежить Оленка, завернув, знаючи, що це вже - прощання. Тут i нiч застала його, на могилi, тут йому все навкруги налилося темрявою i небо над степом нависло, порешечене зоряними пробо?нами, як велетенська мiшень. Уралов, на?жившись, сидiв на курганi; якийсь нiчний птах над ним пролетiв, просвистiв крильми; згадалось дитинство в степах кустанайських, i яке там було на озерах полювання, i як вiн бiгав ще хлопчиськом за мисливцями та рiзними послугами дорослим заробляв собi право пострiляти. Скiльки пам'ята? себе, вiн марив полюванням, далекий пострiл нашорошував i кидав його в дрож, i його мисливський запал дивував навiть дорослих, ?м було смiшно, що хлопець, зачувши далекий пострiл, блiдне вiд хвилювання, а вiн тiльки й мрiяв про той час, коли виросте й матиме власну рушницю. Потiм виявилося, що в його дiда-коваля ? старезна рушниця-катеринiвка, четвертий калiбр, вагою не менше пуда. Гармата - i все. Колись, ще нiби дiд дiдiв, пугачовець, зробив ??, а дiд так i не вистрелив з не? нi разу - боявсь. А цей, малий Уралов, взяв ??, зарядив замiсть дробу шарикiв з пiдшипника, пiшов на майдан, прив'язав до плуга, а до курка шнурок, щоб випробувати здалеку. То таки був пострiл! I одначе не розiрвало ??. Пiсля цього знову зарядив, прилаштував свою катеринiвку до велосипеда i покотив на озера в степ. Зустрiчнi хлопцi-казахи смiялися: всiх гусей твоя пушка переб'?!.. В полi гусей тьма, на просищi пасуться, летять, гелгочуть, валом iдуть. Уралов зарився в копицю проса, виставив тiльки ствол сво?? гакiвницi, пiд плече картуз пiдклав, щоб плече вiддачею не розтрощило. Сидить, не дише, а вони насуваються гелготом, вже ледь мало не з-пiд нього просто смичуть, i вiн, зата?вши дух, приклався, пальнув. Удар, iскри з очей, i вже нiчого бiльше не пам'ята?. Очуняв: "Де це я? Що зi мною?" Рушниця вiдлетiла далеко, картуз теж далеко, плече горить i... жодно? гуски. Однак це не вiдбило в ньому охоти до полювання. I вдруге, i втрет? знову виходив з тi?ю пудовою катеринiвкою на гусей i щоразу падав пiсля пострiлу непритомний, аж поки в якiйсь iнструкцi? не вичитав, що треба було давати вдвiчi менший заряд, нiж вiн давав... Не зна?, чому й згадалась йому зараз та його рання хлоп'яча пристрасть, блукаючим спомином навiялась серед нiчного степу на могилi, де вiчним сном спить його донечка. Не раз вiн чув жалi та скарги на скороминущiсть людського життя. Промайнуло, як сон, пролетiло мигцем, не встиг i оглянутись... Це так. Але зараз його думка якраз про iнше, про те, як багато може ввiбрати людська душа, мозок людський: цiлi галактики життя може людина вмiстити в собi! Коли були отi озера, гуси, просища? Коли то було: вперше побачив трамвай. Перший самостiйний вилiт... Як то далеко-далеко. Наче за далеччю вiкiв. Майже в античностi. I нiчого цього Оленка не знала. Нi тих гусей, нi просищ, нi озер нiколи вже не побачить, i в цьому ? велика якась кривда. Свiжа рана життя, вона заступила йому все, що було i що ?, болем сво?м ятрить його i ятрить. Фатальнiсть? Якщо це фатальнiсть, то вiн i ?? ненавидить! Забрати в нього Оленку, в самому розквiтi загубити цей свiжий росяний пуп'янок, що вже всiм умiв дарувати радiсть,- нi, нема в цьому глузду, i нiхто не перекона? Уралова в тому, що так бува?, i що нiчого не вдi?ш, i що "така вже судьба"... Не повинно бути тако? судьби! За що ?? скарано, за що ?? страчено, його Оленку? Не було в нiй нi злоби, нi ненавистi, нi хитрощiв, нi пiдступностi, не було помилок i злих намiрiв, була тiльки яснiсть найчистiшо? усмiшки, було тiльки те, з чим людина народжу?ться для життя... Гризе його думка, тривога, що, можливо, ? частка i його провини в тому, що сталось. Коли привозив Чабаниху, вона говорила щось, зда?ться, застережливе, що мiсце не пiдходить дитинi i не такi ?й потрiбнi цяцьки. I що тiльки пiд тихими зорями, а не серед гуркоту та вибухiв здоровим та щасливим буде зачаття людське... Вiн не надав тодi значення словам старо?, а тепер дедалi частiше довбе мозок думка: може, справдi дитину лякало тут все, гуркiт тривожив i цi вибухи, що час вiд часу землю стрясали, може, вони й справдi не для дитячо? психiки? Причину доньчино? смертi так встановити й не вдалось. Командири й товаришi вважали Уралова людиною впертою, вольовою, настiйливою, людиною, для яко? почуття обов'язку понад усе, а ось тут вiн не певен, чи все вiн зробив, щоб Оленку врятувати, чи виконав свiй обов'язок перед нею до кiнця. Одне тiльки зна?, що ця тяжка драма не минула для нього безслiдно, цi згаслi Оленчинi усмiшки для нього нiколи не згаснуть i нiколи не буде вже вiн таким, як був ранiш. Глибокий внутрiшнiй струс мовби вiдкрив йому очi ширше на свiт, на саму сутнiсть життя, i те, що ранiш його могло й не чiпати, зараз не залиша? його байдужим. Чи так жив? Чи так ти живеш? Чи так всi ви, люди, живете? Задала йому Оленка таких запитань безлiч, запитала й пiшла собi, а йому зоставила вiк на роздуми! Десь з глибини темряви чути дзеленчання дзвiночка. Наближа?ться отара. Чабан Горпищенко веде ??, не iнакше, бо це тiльки вiн зважу?ться заглиблюватись з отарою так далеко в землi полiгоннi, та й полiгонне начальство до нього не так прискiпливе, адже у старого син льотчик i сам вiн людина заслужена й розторопна. Пiд час останнiх важливих навчань, коли тут навiть один iз маршалiв був, вiн швидко з Горпищенком здружився, для них, для обох - для чабана i для маршала,- певне, було про що погомонiти разом, розклавши вогнище в степу для чабансько? кашi "в кожусi". В тi днi все, що робилося на полiгонi, було оповите особливою та?мничiстю, право доступу сюди мали тiльки люди найнеобхiднiшi, решту всiх виселили, i чабан Горпищенко теж тiльки вiддалеки мiг бачити, як незнайомi автомобiлi мчали в напрямi полiгона, як свiжi намети в один день там з'явились i як потiм на далекiм кутi, що виходив у море, виросла висока драбинчата споруда i в нiй, наче в колисцi, в сповитку, лежало щось блискуче. Колись там орли та iншi дикi птахи гнiздились, а тепер люди он для яких пташенят гнiзда мостять... - Хочете побачити? - запитав його маршал при зустрiчi.- Дивiться завтра о дванадцятiй. I чабан дивився. Удар бачив, i зблиск, i як вiддiлялась ракета. Видима, справдiшня, вона майже повiльно, нiби знехотя виходила з вогняного клубовиння, а потiм враз понеслась блискавкою, зникала невловиме, щоб приземлитись десь, може, аж на далеких водах океану, теж рiвних i вiдкритих, як степ. А тут пiсля цього одразу всi роз'?хались, по?хав i маршал, позникали намети, берег на кутi став знову порожнiй. - Це хто тут ночу?? - запиту? чабан, наближаючись до Уралова, i, впiзнавши його, дода? якось вибачливо: - А, це ти, синку... I, шелестячи травою, сiда? поруч нього. Сидять обидва мовчки, вслухаючись в шурхiт отари, що розпаслася на чистiй, не забрудненiй нiчи?ми овечатами травi полiгона. З темряви коли-не-коли подзвоню? дзвоник, нiжно, мелодiйно. - Для чого та музика? - пита? Уралов. - А щоб не розгубились... Та й люблять овечки музику... Чи сопiлку, чи пiсеньку, чи тронку отаку. - Як, як воно зветься? - Тронка. - Нiколи не чув такого слова,- з сумом каже Уралов.Як багато я ще не знаю... Гарний звук. То мiдь? Чабан пiдводиться, ловить овечку, що пiдiйшла зовсiм близько, знiма? у не? з ши? дзвоник, щоб показати Уралову. Той бере в руки щось важке, металеве, кострубате... Схоже на снарядну гiльзу, зiгнуту надво?. Подзеленчав, задумливо послухав. Як антипод тишi - такий тут звук цi?? тронки. Серед темряви й мовчання степу вона як голос життя. - Шмат звичайно? гiльзи,- каже вiн, повертаючи тронку чабановi,- а вида? отакий нiжний звук... Щось просвистiло в нiчному повiтрi, чи кажан пролетiв, чи якийсь птах, ненароком отарою пiднятий iз трави. - Перепiлка, чи що? - загомонiв угору Горпищенко.Вже й перепiлок тепер менша?. А лебедiв? Колись у вас отам, на косi, лебедiв дядьки возами набивали. По?де й повен вiз, як снiгу, накладе. А тепер птаство переводиться. Орел хiба що коли-не-коли покружля?. - Скiльки вiн живе, орел? - Та бiльше нас. Сто?ш, дивишся часом на нього i дума?ш: що той птах бачив на сво?му вiку! Вiд чумакiв до ракет - все вiн оком сво?м ввiбрав... - Хижак. - Хижак-то хижак, а ти придивися до нього. В них сво? закони. Навiть шулiка не б'? чужих пташенят, коли вони ще в гнiздi... Уралов запитав недовiрливо, нервово: - Хто це бачив? - В народi давно помiчено... Доки пташка сидить на гнiздi, нiколи ?? не зачепить...- зiтхнув чабан i пiсля мовчанки обернувся до Уралова: - Правда, що тебе кудись переводять? - Не тiльки мене, а й полiгон увесь згорта?мо... - Канал таки пiдпира?? - Та й канал. - Один полiгон згорта?мо, а другий уже на його мiсце спiшить. Чув - у Чернiгiвцi? Теж полiгон. Тiльки iнакший. Полiгон залiзобетонних виробiв - так вiн зветься. Залiзобетоннi кiльця виготовляють, облицювальнi плити для каналiв, потреба там у них велика в рiзних бетонних виробах... Моя Тонька як спалахне чого-небудь, так i погрожу?: кину к бiсу вашу отару, в Чернiгiвку подамся на полiгон! Мотористкою бетономiшалки стану!.. По ласкавостi голосу чути, що старий посмiха?ться в темрявi. - Але й ми свiй полiгон лiквiдувати не збира?мось,ревниво-досадливо каже Уралов.- Тiльки перекочу?мо на iнше мiсце. - Доки бандити кругом хати ходять, хiба ж можна лiквiдувати? Нiяк не можна,- ожвавiв чабан.- Того он аж над Свердловськом збили, чого його туди занесло? А Петро ж тобi привiт переда?,- позавчора лист був.,, - Спасибi. - Уралову, пише, передайте привiт i дружинi його... Чабан умовчу? при цьому, що син, передаючи Уралову та Галi привiт, ще й цiкавився, як маленька Уралова росте. Почува? старий, що не можна зараз про це говорити - тяжко зранена бiля нього людина. Та хоч i мовчить вiн, але душа його сповнена спiвчуття до Уралова, вся вона пройма?ться зараз горем його, бо в тiй драмi на полiгонi було щось таке, що торкалось не тiльки Уралових, а чимось глибоко торкнуло тут душi багатьох людей. Мине час, змiниться степ, не буде вже тут i слiдiв полiгона, а чабан i тодi не одному ще розкаже, як народилася на полiгонi дитинка, як росло в цiм ракетнiм степу на втiху гарнiзоновi те славне дитинча, i як стало потiм кричати ночами невiдомо чого, i як згасло. Розкаже, як ховали його на цьому курганi пiд музику двох духових оркестрiв - вiйськового i радгоспного - i як всi бомбардувальники в той день вiдмiнили сво? польоти. Пiсля мовчанки вiн знову заводить мову про канал: - Як прийде велика вода, то змiнить весь край. Уволю нап'?ться днiпрово? степ i зазеленi?... А то ще лiто уповнi, а вже тут згорiло все, гаряча хуга свистить, куряву жене. З водою буде веселiше! Ще й рис сiятимем, як у Тарасiвцi. В них там, кажуть, дуже добре вродив, корейцi постарались... Сiмей сорок ?х в Тарасiвку при?хало, щоб i наших навчати. Бо чи бiля овечок, чи бiля ракет, чи бiля рису - це все вмiти треба. Я в Середнiй Азi? як був - трохи бачив. Вiн тепло? води, скажiмо, не любить, йому тiльки свiжу, протiчну, прохiдну давай... А в сусiдiв механiзатори уже й кукурудзу на поливних посiяли: лiс! Сто?ть, аж ворониться... Буде вода - все буде. Ще й садки тут шумiтимуть хiба ж такi: при?зди коли-небудь в гостi, побачиш... Запам'яталось менi слово вашого маршала, розумне слово,- в саму душу запало. Сидимо отак, як з тобою, гомонимо, i каже вiн: "Навiть якщо маю найкращi ракети, якщо маю силу свiт звоювати, не хочу я цього. Не потрiбнi, каже, менi континенти-попелища. Я хочу бачити ?х у зеленi i в цвiту, хочу пiд всiма зорями чути шепiт закоханих..." Ось так, синку. Старий пiдводиться i, не. прощаючись, iде, зника? десь внизу за курганом; разом з ним вiддаля?ться, мелодiйно тане в темрявi й тронка. А Уралов тут стрiне й зорю свiтанкову. Вже заблищить свiтанок на голих оболонках ракет, як з'явиться в степу жiноча постать, квапливо, стрiмкою ходою наближаючись до газика, до кургана. "Галя йде",подума? Уралов i не помилиться. То справдi вона поспiша? сюди, i на руках у не? палахкотить оберемок живих квiтiв, цiлий снiп рясно зрошених росою ?? чорнобривцiв та петунiй, гвоздик та царських борiдок. Пiднявшись на курган, вона кладе ?х мовчки там, де треба покласти, обличчя ?? блiдить свiтанок, а вуста змучено тiпаються i при поглядi на Уралова складаються в щось схоже на усмiх: - Бiдненький, як ти вимучився тут... I роса на тобi... Я догадалася, що ти тут... Ходiмо, любий... Ходiмо... Вони сходять вниз, де застиг пiд курганом перекособочено газик, сiдають, i Уралов шарпа?, жене з мiсця. Вiд'?хавши, ще раз зупиня?ться, i обо? мовчки озираються на курган, увiнчаний маленьким, охрою пофарбованим обелiском, що в цю мить для них безмежно вищий за всi оцi холоднi ракетнi обелiски, що вилискуються навкруги у вранiшнiм степу. Хмурячись, Уралов повiдомля? дружинi, що все вже вирiшено, вони пере?жджають, i полiгон згорта?ться, i оцi ракети сьогоднi ж будуть поваленi, як лiс, призначений на зруб. Дедалi бiльше виднi?; степ ширша?, розпросторю?ться пiсля нiчно? мли, а на сходi, за блискучими стовпами ракет, мiж сивими козацькими могилами, несподiвано з'явля?ться червоний вершечок ще одного кургана, i той курган, свiжий, яскравий, молодий, дедалi бiльше росте, пiдiйма?ться над смугою обрiю, аж поки ста? зовсiм круглим, ста? не курганом, а сонцем. XII. ТРОНКА Минуло ще одне лiто людського життя. Вiдблакитнiло море сонячною блакиттю, розiбрано в "Парижкомi" намети пiонерських таборiв - дiти пiшли в школу; пущено комбайна на плантацi? зiсохлих почорнiлих соняшникiв, якi ще, зда?ться, недавно так буяли; птахи по надбережжю гуртуються вiдлiтати у вирiй, а деякi вже й знiмаються, розлiтаються, даючи зображення на екранах локаторiв; в асканiйському заповiднику знялись навiть лебедi та гуси канадськi, що ?х вважали аклiматизованими, бухгалтерiя тепер цiлу зиму буде вираховувати певну суму iз зарплати доглядача за понесену втрату, аж поки навеснi гуси та лебедi повернуться знов, як це вже було одного разу. Небосхили заюженi, частiше задувають вiтри з пiвночi, i сива трава на солончаках бiжить, як вода, а кущi кураю та ковили здаються з повiтря льотчиковi Сiробабi овечками, що розбрелися по пасовищу. Тим часом справжнi отари - золоте руно степовикiв - блукають по всьому примор'ю, вигулюються перед зимою. Коли в червнi пiд час стрижiння стригалi випускають овець з кошар без руна, то отара ста? нiби меншою наполовину, а зараз чабанськi отари знову побiльшали, бо за лiто на них понаростало вовни, i ?х уже беруться вдруге купати (вперше купали на початку лiта), щоб в зиму пiшли чистими, здоровими. На Горпищенковiй кошарi купання овець уже почалось, i порядку? тут Тоня, вона за старшу, бо батько з матiр'ю в цi днi десь далеко, полетiли на виклик до сина: одружу?ться Петро. З цi?? нагоди вiн викликав батькiв блискавкою-телеграмою, на аеродромi мати аж з острахом пiдходила до реактивного, а батько ще й пожартував до пiлота: - Ти ж, сину, надзвукову швидкiсть давай, щоб менше гуркотiло, бо ми з старою погомонiти хочемо... Знялись i полетiли. Незадовго перед цим Петра перевели в iнше мiсце, i служба його тепер стала якоюсь iншою. Льотчик Сiробаба запевня?, що в той гарнiзон, куди переведено Петра, потрапля? не кожен, сiрих та мурих туди не беруть, i що "Петра ти ще, може, Тоню, побачиш в голубому скафандрi...". Вiйськове судно-мiшень сто?ть в далекiй затоцi i досi, але тепер воно забуте, його, мабуть, там зовсiм заснували павуки, вже бiльше його й не бомблять, нiхто на нього не зверта? уваги. Тiльки Тоня як гляне iз степу в той бiк, то мимоволi здригнеться: так по-дурному могли б загинути вони там iз Вiталиком. Мало не стала для них могилою та залiзна пустка, де тiльки павуки, та обламанi щогли, та пухлинами повидувалась вiд вибухiв палуба... Мовби одразу дорослiшими стали обо? вони пiсля то? пригоди, мовби новими очима стали дивитись на себе, на свою любов, i на людей, i на життя. Як той, хто раз побував пiд розстрiлом i зостався живий, не забуде цього,- так вони тих ночей на залiзному островi за забудуть, не забудуть тi?? тяжко? самотностi, коли так спрагло тяглися обо? звiдти до людей, до степу, а небо над ними на сво?х пiдзоряних висотах погрозливо, кiнецьсвiтньо стугонiло... Наче крiзь марення, бачить Тоня себе, змучену спрагою, i невтомного навiть в тих умовах Вiталика, що, утворивши бiля себе цiлу майстерню, годинами клопочеться, щось тре, пиля?, намагаючись добути хоч первiсним способом iскру вогню. Марними були всi його зусилля, лише потiм, нишпорячи по судну, вiн знайшов якесь скельце, i виявилось, що воно ма? властивостi лiнзочки, якою можна зiбрати променi пучком i навести ?х на край холошi, i матерiя почина? тлiти... Хлопцi з полiгона були першими, хто помiтив увечерi сигнали iз судна, що ?х подавав узбережжю Вiталик, розмахуючи з щогли палаючим клубком. А потiм вони попали в промiнь потужного берегового прожектора, катер примчав i на ньому капiтан Дорошенко та знайомi хлопцi з полiгона з сво?ми жартиками... А тепер уже й полiгона нема, i безмежнi степовi його простори нинi вiльно вiдкритi для чабанських отар, i Тоня, заглибившись в тi простори далеко, надибу? часом лише на мiцнi укриття в землi та на слiди клумб бiля командного пункту та ще прочита? на стендi напiврозмитi дощем слова: "Во?н! Виконуй Устав бездоганно, смiливо i чесно!" I цi слова, хоч адресованi i не ?й, торкнуть i в ?? душi якусь ранiш не торкану струну... Не вдалося поки що Тонi органiзувати дiвчачу чабанську бригаду, порозлiтались ?? однокласницi хто куди: однi працюють по сво?х вiддiлках, на фермах чи в полi, Лiна й Кузьма на каналi, Алла Ратушна таки потрапила в iнститут, а Нiна Iваниця та Жанна Перепiчко влаштувались в мiстi на текстильному комбiнатi, пишуть, що хоч i трудно, але ?м дуже подоба?ться: "Такi красивi, барвистi тканини, Тоню, випуска?м - всiх наших степовичок в найкраще одягнем, годi ?м у ватянках..." Робота цих дiвчат Тоню найбiльше приваблю?, тканини ?хнi, що ллються барвистими водоспадами iз верстатiв, ?й часто ввижаються, i якщо цей чабанський степ справдi буде колись розорано i рис тут посiють, то, може, й сама вона теж опиниться в мiстi з дiвчатами на текстильному... А поки що, мовби навмисне, одяга? на себе батькову ватянку, запина?ться сукняною хусткою, чоботи гумовi натяга? i йде порядкувати бiля кошари. По-рiзному минатиме цей день у людей: в однi?? - бiля верстата, в когось - на лекцi? чи бiля рояля, а в Тонi вiн мине за не зовсiм звичайною процедурою: купа? з чабанами овець. Овеча ванна для купання ма? вигляд довгого зацементованого рову, що налитий якоюсь бурдою - то пiдiгрiта вода з вiдповiдним дезинфiкуючим розчином. Загнавши в загорожу частину отари, чабани ловлять вiвцю за вiвцею i кидають у цей рiв, вiвця злякано пливе по ньому, а ?? зверху Тоня ще й рогачиком придавить, щоб з головою пiрнула в ту наколочену теплу бурду, щоб вся короста з овечки зiйшла. "Калiки двадцятого вiку, будете ви в мене чистенькi!"-примовля? в думцi Тоня, пускаючи в дiло рогачик. Часом перед очима Тонi, замiсть овечок, поста?те ви, мiськi жевжики, ледачi маминi синки, що, обкинувшись яскравими шарфиками, б'?те байди по проспектах та смокчете коньяки вечорами по ресторанах на маминi грошi, а потiм вихиля?тесь у рок-н-роллах iз сво?ми партнерками-дармо?дками... Так оце вас Тоня, стоячи над ровом у сво?х гумових, забризканих розчином чоботях, у хустцi та в ватянцi, якими вона вам свiдомо нiби робить виклик, це вона вас зверху ще й рогачиком притовкмачу? в оту гущу, щоб вся нечисть iз вас зiйшла! Даруйте за неделiкатнiсть, але це ж робиться для вашого добра, бо вже ви, голубчики, вибравшись iз рову, стрiпу?тесь перед Тонею на майданчику, i вже безкоростянi, пiдстрибом скачете знов до отари, скупано? вже. На здоров'я ж вам! Пiсля цього, може, не так будете крутити носом, зачувши чабанський дух, призвича?тесь до овечих медикаментiв, i гирлига не смертельно уже вас лякатиме, i перш нiж зубоскалити над робочою ватянкою, що розхристалась на Тонi, ви задума?тесь, звiдки беруться отi шарфики та моднi штанцi, якi ви носите, i дiзна?тесь, що не з повiтря з'явились вони, що здобуто ?х невсипущою працею чабанською ось тут, у степах. - Товкмач ?х, Тоню, товкмач,- гукне деколи до не? Демид або Корнiй, заганяючи овець у рiв, i дiвчинi зда?ться, що й чабани думають те, що й вона. - А зна?ш, колись один раз уже була мода на вузькi штани,- гомонить мiж роботою Демид до свого напарника.- Я сам, можна сказати, в стилягах ходив... - Важко й пiзнати в тобi стилягу,- каже Корнiй, спiдлоба глянувши на пiдперезаного мотузком, зальопаного свого напарника,- дуже перевиховався... - Ще як парубкував, запалився був думкою такi штани добути, щоб на цiлий вiк ?х вистачило... Дай, думаю, пошию штани шкiрянi, з линтваря. Добреннi вийшли, на завидки всiм. Дощ iде, а я собi в них, не промокають мо? штани. А тiльки влiтку суша як вдарила, чую, що штани мо? нiби меншають. Та так, скажу тобi, меншають, що вже й не зiгнутись, ходжу, як на парадi, гусячим кроком, а потiм цурка як придавила живiт - просто хоч кричи! Вони ще довго обидва з серйозними мiнами розмiрковують про тi легендарнi штани, поки Корнiй, нiби змагаючись iз Демидом, заводить сво??: - А в нас, як були в батька малими, кожух був... Скажу тобi, Демиде, такий кожух, що по всiй Таврi? пошукати! Незгiрше тво?х штанiв. Сiм'я велика, одiвачки путньо? чортма, кожух тiльки й вируча?: стрижемо, було, його щозими, рукавиць з вовни понаплiта?мо i валянкiв наб'?мо. Скiльки не стрижеш, а кожух все теплий, на другу зиму на ньому вовна знову, як була... Поведiнку того дивного кожуха чабани теж обмiрковують, докладно, серйозно, без тiнi усмiшки. - Отим би такий кожух,- нарештi каже Демид, поглядаючи в бiк овечатника, де в цей час кiлька жiнок лiнькувато мiсять глину в замiсi, щоб дiрки в стiнах потiм нею обвальковувати.- А то як працюють, так завжди мерзнуть, тiльки й нагрiються, як ?дять... - Сказано ж: тунеядки! Опоряджають на зиму овечатник справдi жiнки-"тунеядки", що, згiдно з законом, дiстали покарання по суду i надiсланi з мiста вiдбувати цей термiн в радгоспi. Iншi радгоспи вiд них вiдмовились, не хотiв i Пахом Хрисантович, який пiсля хвороби хоч i з третиною шлунка, але з не меншою енергi?ю приступив до виконання сво?х обов'язкiв. - Не нав'язуйте менi цi?? публiки! - уперто вiдмагався вiн.- Чому до мене? Чому не в "Приморський"? Хiба в мене господарство найгiрше? Проте Лукiя Назарiвна була то? думки, що хтось же, мовляв, повинен перевиховувати й цю публiку, i ось "тунеядок", взятих iз рук правосуддя, привезли до радгоспу - привезли пiд конво?м, а тут розконвоювали: працюйте на волi. Були серед привезених то спекулянтки, пiйманi на гарячому, то злiснi сектантки, то виловленi на курортних пляжах жiнки легко? поведiнки i серед них одна алкоголiчка, що вважала себе жiнкою замiжньою, тiльки плутала чоловiкiв, сьогоднi називала себе дружиною льотчика, а завтра - моряка-пiдводника. Ця остання, по iменi Варя-алкоголiчка, з трьома мовчазними сектантками при розподiлi попала якраз на Горпищенкову кошару. Що й казати, була тут пожива для чабанських жартiв. Без внутрiшнього посмiху не могли чабани дивитись, як ця льотчиця чи пiдводниця, високо пiдiбравши спiдницю, ходить тепер з сво?ми товаришками, як журавлиха, по колу, мiсить i мiсить пiсля гарячих пляжних пiскiв холодну в замiсi глину, вальками яко? потiм затикатиме дiрки в стiнах кошари, щоб вiтер взимку не задимав на овечат. Бува?, що Тоня дозволя? ?й уже й пасти отару. До цього дiла Варя охоча. Виряджена в сво? найкраще, йде до отари, красу?ться бiля не? з мiською сумочкою в руцi, з нiгтями, на яких ще й лак не злиняв, з залишками накручених баранцiв на головi гнiдо?, чи то пак каштаново? мастi... Походить, попасе, дiстане з сумочки люстерко, пiдфарбу? губи i знову пасе. "Подоба?ться менi ота, що все губи лиже",- каже Корнiй, коли хоче подратувати дружину. Обличчя у Варi пом'яте, пропите, голос хрипкий, i хоч, може, пiд час сво?х пиятик десь там вона була зовсiм iнакша, а тут в нiй зосталася тiльки покiрнiсть, з'явилось щось жалюгiдне, вона готова була без найменшого опору виконувати будь-яке розпорядження Тонi. Дiвчинi ставало аж шкода ??. "До чого може опуститись людина",- думала Тоня про не?, i ?й хотiлося щиро вiрити, що ця "тунеядка" з часом перестане бути ледащом, хотiлось вiрити i в правдивiсть ?? слiв, коли вона з якоюсь невмiлою запобiгливiстю розповiдала Тонi про свого льотчика, а на другий день про пiдводника, що нiбито був ?? законним чоловiком, i що найбiльша ?? помилка в тому, що вона не потурбувалася сво?часно заре?струвати з ним шлюб. - Вiн як дiзна?ться, обов'язково мене розшука?, знiме судимiсть, i ми тодi по-новому заживем,- казала вона, причепурюючись перед люстерком, а Тоня дивилась на нещасну цю жiнку з жалем i спiвчуттям. Корнiй та Демид хоч не були до таких жалiсливi, але й вони через деякий час з при?мним подивом стали помiчати, що дамочка ця понятлива до роботи, не байдуже викону?, що ?й скажуть, i особливо чомусь ?й припало до вподоби оте покручене калiчкувате ярча, що й досi було при ?хнiй отарi. Вона за ним ходила, як нянька, i коли воно мекало, вiдставши, то вона мерщiй кидалась до нього, i ?й аж сльози на очах виступали, що воно так мучиться, силкуючись зiп'ястись на ноги. I що далi Варя втягувалась в роботу, то бiльше й до не? само? змiнювалось ставлення з боку чабанiв, особливо Тоня чомусь вiрила в свою педагогiчну поему, та й чабани вогонь сво?х посмiшок частiше переносили тепер на сектанток, якi були дуже впертi i до роботи не одразу наломились, на чабанськi ж дошкуляння вiдповiдали мовчанкою або похмурими цитатами з бiблi?. Тоню цiкавило, що вони думають про любов, а вони на це ще дужче насуплювались: - Любов? Хiба ? на свiтi любов? ? зло, ненависть, вино, блуд! Працюють i сектантки, це Тоня сво?ю бригадирською владою заставила ?х чепурити для овець кошару: там пiдмажте, там повимiтайте, там пiдстелiть... Дивлячись на цiлоденну чабанську роботу, вони й самi заохотились, працюють, як вiльнi, тро? мiсять, а одна уже вальку?, хто глянув би збоку, навiть i не подумав би, що перед ним засудженi люди, якi лише вiдбувають свiй строк. Пiсля обiду "тунеядки" й зовсiм повеселiшали, особливо каштанова Варя, якiй добросерда Корнi?ва молодиця налила-таки шкалик, дарма що свого Корнiя вона струнчить весь час, щоб не заглядав у чарку... Тепер уже не сектантки, а Варя хрипким сво?м голосом цитувала ?м бiблiю. - Марнота над марнотами, i все марнота! Страшний суд, атомний суд - ну й що? Крiм дружинникiв, нiкого не боюсь! ?й було весело, було весело й чабанам, що дивились з цiкавiстю, як вона, незграбно пригорнувши вила до себе навильником, на виднотi у всiх пiдфарбову?ться i знов лиже губи. Невеселою бралась за овечу купiль тiльки Тоня, вона з дому вернулась чимось присмучена, навiть заплакана. Вiд погляду Варi-тунеядки це не приховалось: вона, зда?ться, першою помiтила горьовитий настрiй дiвчини. - Що сталося, Тоню? - запитала вона стишеним голосом перед тим, як рушити вiд чабанiв, а Тоня тiльки вiдмахнулась: iдiть, мовляв, валькуйте! А сама заходилась якось аж злiсно орудувати сво?м рогачем над пiнявою овечою ванною. Було над чим задуматись Тонi. Завтра в радгоспi стане менше ще на одного випускника ?хнього класу, ще з одним доведеться розпрощатись, i цим одним буде ?? Вiталик. Вже кiлька днiв вона знала про це, знала, що розлука неминуче насува?ться, i готувала себе до цього, а зараз, коли з передано? школярами записки дiзналася, що день вiд'?зду призначено на завтра, не могла стримати слiз. При дiтях, при школярах так i бризнула цими рясними слiзьми, а вони, двiйко хлопчикiв з четвертого "Б", дивились аж злякано на не?, на колишню свою вожату, i щось белькотали Тонi про шкiльний iсторичний музей, просили вiд iменi вчителя i гуртка юних iсторикiв дати якi-небудь старовиннi чабанськi речi для цього музею. Взявши себе в руки, трохи вгамувавшись, Тоня стала розмiрковувати, що б ?м справдi дати, бо до свого шкiльного музею вона була не байдужа. Гирлигу? Батькова розцяцькована мiддю гирлига висiла на гвiздку пiд хатою, i ?? розколихував вiтер, i хлоп'ята-iсторики дивились на не? в захватi, вона була блискуча, обшмульгана травами, вiдполiрована, як слонова кiстка. Але цi?? речi Тоня не мала права вiддати, гирлига ще служитиме й батьковi, i ?й. Не могла вона дати ?м i оцю дзеленкучу тронку, що, знята на час купання отари, лежала зараз пiд хатою,- в юних iсторикiв аж очi розгорiлись, коли вони набачили ??. - Якби дзвоник отой... тронку,- несмiливо просили вони.- Це ж справжнiй чабанський експонат... - Нi, тронки не дам,- вiдмовила Тоня.- Без не? вночi нам нiяк не можна. Кiнець кiнцем передала для музею чабанськi дерев'янi ваганцi, що з них чабани тузлук колись ?ли. Тепер тузлук давно вже ?дять iз мисок, а ваганцi до того ж розсохлись. Дiти охоче забрали ваганцi, i Тоня прикидала в умi, де вони ?х поставлять в шкiльнiй музейнiй кiмнатi. У створеннi то? кiмнати була частка i ?? ентузiазму. Кiмната вийшла на славу. В нiй вiдвiдувач бачить звичайнiсiнькi речi, якi, потрапивши сюди, стають одразу незвичайними, стають експонатами. Серед експонатiв вже ? гирлиги. I постоли чабанськi. I качалка та рубель дерев'яний. На стiнах яскравi рушнички та напiвзотлiлi вишивки з материнських сорочок, добутi в тутешнiх матерiв i в переселенок iз Захiдно?. ? в тому музейчику також рiзнi подарунки, надiсланi колишнiми вихованцями школи, що розбрелися тепер далеко по свiтах. Один прислав марки в'?тнамськi, другий - камiнцi з Уралу. Вiд капiтана Дорошенка - ляльки японськi. Та найцiкавiшим експонатом музею був рiдкiсний любительський знiмок, на якому можна було впiзнати першого радянського космонавта одразу пiсля його приземлення. Це був дарунок рiднiй школi вiд того з ?? вихованцiв, чия теперiшня служба дозволяла бачити космонавта ранiше i ближче, нiж бачили iншi. Космонавт його був зарослий i ще нiби змучений польотом, не схожий на того, що смi?тьбя в газетах... Перед цим знiмком Тоня часто зупиня?ться, i Вiталик аж трохи ревнував. Школярики виявились досить-таки канючливими, напосiлись, щоб Тоня дала для музею i свою фотографiйку: - Бо ви ж тепер чабанка, гордiсть школи, так про вас учитель сказав... Тоня вiдмовила навiдрiз, рано, мовляв, а Демидова жiнка, зачувши ?хню розмову, гукнула вiд сво?? задимлено? лiтньо? кухнi: - Може, вам i кабичку оцю передати в музей? Бо в iнших радгоспах чабанам уже газовi плитки збираються ставити, а нашому начальству про це й гадки нема! I вiкна он побитi, зима йде, а шибки повставля? хто? - I вона залементувала до дiтей, як до дорослих, як до винуватцiв усiх ?? незлагод, запаси критики були в не? невичерпнi, а паща виявилась такою, що дiти, вiддаляючись iз сво?ми трофеями в степ, ще довго на не? здивовано озирались. ...Працю? Тоня, купа? овець, швидко, спритно i якось аж сердито, наче хоче ?х сво?м рогачиком потопити, працю?, а душа горить, а думки все про Вiталика. Завтра вдосвiта, як вона вижене пасти отару, вiн уже по?де, по?де невiдомо куди i на скiльки. Капiтан Дорошенко забира? його з собою. Подейкували про капiтана, що вiн променево? хвороби захопив в океанi, а вiн ось одужав, ?де на кораблебудiвний приймати новозбудоване судно, екiпаж новий набиратиме, i першим до складу майбутнього екiпажу бере Вiталика корабельним радистом. Вiталик був на сьомому небi, коли капiтан, одержавши радiограму, запропонував йому це. Примчав вiн до Тонi того ж дня радiсно-розквiтлий i трохи розгублений: - Чи ти як? Може, ти проти? Мабуть, вона могла б його стримати, вдержати тут силою свого почуття, сво?? любовi, але Тоня не зробила цього, бо хiба може вона прикувати його до себе, коли перед ним вiдкрива?ться океан! Сама ж пiдохотила, сама ж разом з ним радiла, мрiяла, а тепер, коли наблизився час розлуки, то й рюмси пустила. Тоню аж зло бере на себе за цю тонкослiзнiсть. Вiталик за?де сьогоднi прощатись, а вона неприбрана, як була зранку в робочому, так i пiсля перерви вийшла працювати в сво?й чабанськiй одежi, хай бачить ?? такою, як вона ?, в цiй ватянцi i в чоботях, забризканих над овечою купiллю... Не бачив вiн ?? ще такою - так хай бачить. Хай зна?, що всю зиму цi чоботи мiситимуть тут багнюку, обличчя червонiтиме на стужi та на дощах, що руки ?? грубiтимуть та трiскатимуться в роботi, розносячи силос важкий та пригортаючи до грудей ягнят запашних, вогкеньких, коли в кошарi холодно i ?х треба зiгрiти сво?м теплом. Буде одна. А якщо ж хто дума?, що Тоня, тiльки вирядивши Вiталика, на другий день побiжить до клубу на танцi i до не? можна буде залицятись,- ох, дуже той ризику?! Так злящить, що луна пiде на всю Центральну! I святковi блузки та плаття похова?, i черевики на тонкому каблуцi пiдуть на схов - до повернення Вiталика ходитиме в гумi, у ватянцi, у дрантi! Вона покаже вам, калiки XX вiку, що й зараз люди вмiють кохати i з вiрнiстю ждати коханих! Вiталiй при?хав, примчав мотоциклом уже надвечiр, при заходi сонця, i, заставши все чабанство ще за роботою, пiшов просто до Тонi, всмiхаючись ?й. Його нiскiльки не здивувала ?? чабанська роба, а рогачик, яким Тоня вправно орудувала, навiть зацiкавив хлопця, вiн попросив у Тонi той рогачик: - Ану, дай i я попробую. I хоч хлопець одягнутий уже як для мiста - в тужурочцi чистенькiй i в нових черевиках,- проте, ставши край рову i весело орудуючи рогачиком, вiн став товкмачити овечат, щоб аж пiрнали у той пiдiгрiтий каламутний розчин. Хлопець ще був тут, бiля кошари, стояв над зацементованим ровом, звiдки розносився запах креолiну, ще був вiн сам часткою цього степу, а вона вже бачила його десь на океанських просторах, серед апаратури в радiорубцi, серед розбушованих хвиль, що б'ють аж на верхнi палуби, бризками стрiляють в iлюмiнатор... В бурянi далекi рейси пiде вiн, а мiг би бути невiдлучно тут, коло не?. Може, сказати: не ?дь? Ще не пiзно. Нi, не скаже вона цього. Краще ждати буде, мов отi збур'?вськi .жiнки, що по пiвроку ждуть сво?х китобо?в! На час купання знято з овечо? ши? тронку, i дiти чабанськi тепер бавляться нею. I Вiталик взяв, подзеленчав, розглядав уважно роботу: мiдна снарядна гiльза сплющена, зiгнута вдво?, наче побувала в руках у якогось силача. Смерть та?ла в собi, а стала нiжним степовим дзвiночком... Вiн знов подзеленчав нею. - Звук нашого шкiльного дзвоника нагаду?, еге ж? Тоня, звеселiвши, розповiла, як юнi iсторики просили сьогоднi цю тронку для шкiльного музею, а вона не дала. - I вiрно. Чого ?й там пилюкою припадати. Тронка простiр любить. - Це ж i ти ?м щось для музею привезеш? - запитала Тоня Вiталика. - Я меч-рибу ?м привезу або золоту макрель... Нi, кита голубого! - Ночовки чабанськi я ?м подарувала,- всмiхнувшись, сказала Тоня i додала з невластивою ?й соромливiстю та нiяковiнням: - Ще й фотографiйку мою просили, нащо вона ?м? Де вони мене там притулять? - Як де? А там, де й космонавт. - Таке й скажеш... Степ - он мiй космос,- кивнула Тоня у вiдкритий бурий степ, i в голосi ?? прохопився смуток. Вiталiй дивився на не?, присмучену, трохи втомлену, в одязi робочому, згадав, якою безтурботною була тодi в степу, коли чайок напували... Не та вже смiхотуха десятикласниця,- iншою стала, серйознiшою, новi обов'язки мовби наклали на не? свою печать. Не школярка, а молода чабанка сто?ть перед ним, що, залишена тут за старшу, тимчасово замiня? батька, а може, й не тимчасово. - Всiх перекупала? - Всiх. - А тепер? - Тепер овечатник утеплятимем. Заходить пора вiтрiв, туманiв та мряк осiннiх. Днiв коротких та довгих ночей. Ще затемна виходитиме з отарою в степ оця постать дiвоча. По очах оцих сумовитих, по щоках оцих нiжних сiктимуть холоднi дощi. Тобi океанськi дороги стеляться, ?й жити тут, на мiсцi, на цих фермах, в степах, де люди в тяжкiй працi рано старiють, зате довго живуть i викохують дiтей по багато. - Я тобi радiограми посилатиму. Часто. Звiдусiль! - Добре,- вiдказу? дiвчина. Не та, не та зараз Тоня, не вибуха? щомитi веселощами, смуток та?ться в ?? горiхово-карих, але як вiн любить ?? й таку, любить навiть ще дужче! дужче! дужче! "Нiде нiколи тебе я не забуду! Знай, що нiхто так не жде сво?х наречених, як моряки. Всюди ти будеш зi мною. З найдальших плавань до тебе вернусь! А щоб всi тут знали, що нас з тобою ?дна?, так ось тобi моя клятва, хай буде вона ось така!..." Хлопець хапа? Тоню й при всiх цiлу?, цiлу? самозабутньо, i мовчки дивляться на ?хн? прощання чабани та чабанки вiд хати, i сектантки повитрiщалися вiд кошари, i гнiда тунеядка-пiдводниця хустиною витира? очi, розчулена на чужу любов. Це, власне, й було ?хн? розставання. Був пiсля цього тiльки даленiючий стрекiт мотоцикла в степу, та червона купiль палаючого сонця по смузi обрiю, та скупана отара мериносiв на його тлi. - Хелло, кептен! Це Гриня Мамайчук гука? вiд машини в Дорошенкiв двiр. Вiн вiдвозитиме радгоспiвським газиком капiтана та його тонкошийого юнгу в Лиманське, до причалу. Ще темно, ще тiльки вiдспiвали пiвнi, в небi ще не вигасли зорi. Юнга вже тут, щулиться бiля машини, вислуховуючи останнi напучення матерi, з зата?ним щемiнням душi погляда? на металеву вишку, що вигналась вензелем антени в небо над бабиним виноградником; мабуть, поки при?де хлопець у вiдпустку, то виноград i по нiй, по його вежi, пов'?ться, полiзе туди, аж до неба, листатий, буйний, в гронах молодих... - Юначе, ти вступа?ш до всесвiтнього племенi матросiв,- плеска? юнгу по плечу Мамайчук-некерований.- Ти будеш пiд Пiвденним Хрестом. Тобi свiтитимуть iншi, вартi уваги сузiр'я. Але й нашог_ _Чумацького Воза не забувай... Сузiр'я нiчим не гiрше за iншi. Блiднуть сузiр'я, попелi? небо. А капiтан, виявля?ться, не тiльки останнiм покида? палубу корабля, вiн останнiм покида? й домiвку. Ось вiн, нарештi, сходить з веранди, вирина? з сутiнi двору, поряд з ним диба? стара Дорошенчиха. - Ти ж там бережи себе, сину,- чути голос старо?.- Бо все можна купити, а здоров'я не купиш. - Не турбуйтесь, мамо, я почуваю себе цiлком здоровим,- чути капiтанiв голос.- Травки вашi сво? дiло зробили... - Не смiйся, сину, над мо?ми травками... ? в них сила. А до того ж - сонце наше цiлюще, повiтря степове... - А я не смiюсь. Почуваю, що будь-яку медкомiсiю зараз пройду. В голосi i в ходi капiтана справдi була бадьорiсть, почувалось нуртування сил мiцних, вiдмолодiлих. - Вручаю ж тобi, Iване, сво? найдорожче,- каже йому Лукiя бiля машини, i вся трепеще, i голос ?? клекоче хвилюванням. - Не турбуйся, Лукi?. Все буде о'кей,- каже вiн усмiхнене i, розцiлувавшись з матiр'ю та Лукi?ю, сiда? в газик, де в кутку, ждучи дороги, вже занишк i не диха? його майбутнiй корабельний радист. Гриня да? газ, машина руша? в свiтанкову сутiнь, залишаючи обох жiнок бiля двору, бiля вкопано? скiфсько? баби... Степ ще безмовний, передсвiтанковий, тiльки вiтер свище понад шляхом, що пролiг на Лиманське. - Товаришу каштан! - заводить мову Мамайчук.Дозвольте запитання... - Прошу. - Чи правда, що судно, яке вам приймати, буду?ться на спецзамовлення Академi? наук? - А чому це вас так цiкавить, молодий чоловiче? - Та, бачите,- помулився Гриня,- дуже цiкавлюсь, що там у нас усерединi... З чого, тобто, склада?ться наше ядро, з яких енергiй? I якщо ви в океан, щоб алмазний бур забивати крiзь земну кору, щоб крiзь твердь базальтiв до самого серця планети дiйти, то прошу не забути й мене: весь до ваших послуг! - Але ж ви, юначе, наскiльки менi вiдомо, в духовну академiю брали курс? - Ха-ха! Тричi ха-ха! - Мамайчук голосно регоче.- Ви теж повiрили? Та це ж було звичайнiсiньке розiгрування, розраховане на майора Яцубу, i не бiльш. Щоб до бороди мо?? не чiплявся, щоб розвивав у собi хоч запiзнiле почуття гумору... Йти в попи - це ж арха?чне, товаришу капiтан. Ви теж повiрили? Планету бурити - це iнша рiч!.. Та й навколосвiтня подорож - це теж дiло. I запевняю вас, що чим-чим, а вже янтарними мундштуками Мамайчук не став би по чужих портах торгувати, як це роблять декотрi з ваших морячкiв! - Не личить мужчинi поширювати плiтки. - Чого плiтки? Коли я ще був у мiстi, в мене в самого були друзi, славнi такi модерняги з матросiв. Купують вони килим, скажiмо, де-небудь у Швецi?, а при?дуть додому,- заходять в ресторан, килим на стiл, i за вечiр тим килимом розплатились. - З такими настроями на мо? судно краще не потикатись. - Ну, з цього погляду ваш юнга-радист нiяко? небезпеки не становить.- Мамайчук вимовив це так, наче Вiталiя в нього за спиною зовсiм не було, наче безлюдною була темрява брезентово? халабуди.- То такий моряк, що скорiше власних штанiв збудеться, нiж закордонним килимом збагатить рiдний порт. За це будьте спокiйнi. Ось тiльки як вiн щодо хитавицi та морсько? хвороби? Боюсь, що, тiльки судно колихне, вже вiн вам i SOS закричить! - В нього в радiорубцi буде про цей випадок окремий передавач, аварiйний,- серйозно пояснив капiтан.- В обов'язковiм порядку встановлю?мо його, згiдно з мiжнародною конвенцi?ю. Та штука включа?ться автоматично... Будемо, однак, сподiватись, що потреби в цьому не виникне. - Скажiть, чи рикшi на свiтi ще '? - запитав Мамайчук зненацька, аж капiтан мимоволi усмiхнувся: так i кида? цього Гриню-некерованого вiд земного ядра до рикш... - Чого це вас рикшi цiкавлять? - Просто не вiриться, що десь люди ще ?здять на людях. Один двоногий везе на собi iншого. I не iнвалiда, а якого-небудь паршивого колонiзатора... - Бечак - зветься такий велосипед,- сказав Дорошенко.- 3 вигляду невинний собi триколiсний велосипед з коляскою... Але наш моряк нiколи не сяде в ту коляску,- докiнчив капiтан, i обличчя йому спохмурнiло. Можливо, згадались йому чужi портовi мiста, де худi запаленi рикшi з лементом кидаються до пасажирiв, до морякiв, навперебiй пропонуючи сво? послуги... - Це, звичайно, гидко,- згодився Мамайчук.- Я б теж не сiв на те мiсце, де ще вчора чи позавчора сидiв який-небудь тип зi стеком в руцi. ?здити на людинi - це не в мо?й натурi! Але ж побачите ви там щось i веселiше? - Побачимо ще малолiтнiх вантажникiв, що тягають на собi важкi корзини з вугiллям в порту. I безробiтних, що риються на смiтниках. I дiтей, що, пiдстеливши газету, сплять на асфальтах вечiрнiх мiст... - Це вже агiтацiя, кептен. - Розумiй як хочеш. - Може, там зате хоч бюрократiв менше? - Не лiчив. А от знаю напевне: дуже-дуже самотньою почува? себе людина в тому холодному неоновому свiтi. Доки на ногах - доти ?. А впадеш - переступлять, i наче тебе й не було. - Дух колективiзму - це я визнаю,- буркнув Мамайчук.Це таки в нас ?. Як сталась ота з вами пригода в океанi, то не тiльки ваша мати-старушка бiгала на пошту, кептен, все узбережжя ждало звiсток про вас... Або коли цих он двох розшукували, що ?м старе списане судно видалось було за Но?в ковчег... Всi племена таврiв пiднялись на розшуки, стали як один колектив... Дозволите вжити ароматичного зiлля? - Недбало кинувши на губу сигарету, Мамайчук так само недбало креснув до не? вогником запальнички. На правiй руцi в нього при цьому зблиснув перстень. Ходять чутки, що Гриня та?мно нiбито вже заручився з Тамарою-зоотехнiчкою, яка нарештi таки прогнала свого п'яндигу i живе тепер сама. - Одружу?шся? - запитав Дорошенко. - Звичайно,- вiдповiв Гриня,- якщо тiльки скромна моя особа буде визнана достойною прекрасно?, душевно досконало? женщини. Як по-вашому, чи не грiх таку женщину привести в хату, де нема холодильника, де ночами батя-iнвалiд схлипу? та скрегоче зубами ввi снi? - Веди,- сказав капiтан i примовк. А Гриня невдовзi пiсля цього вже перекинувся думкою на тi нiколи не баченi ним архiпелаги, де буцiмто й нинi люди живуть за первiсними законами, не знаючи зiпсутостей цивiлiзацi?, i хоч не мають холодильникiв, зате ж не вмiють i брехати, лукавити, вбивати, замишляти одне на одного зло. - До них, до них треба йти людству по науку життя,розмiрковував Мамайчук.- Туди, де пiд звуки тамтамiв на?внi дiти землi смiються та веселяться i не знають, що iсну? на свiтi стронцiй... - Ану, стоп! Це Вiталiй нахилився до водiя, торкнув його за плече. I коли Гринь без заперечень пригальмував, Вiталiй висунувся з машини, став наслухати. - Що ти слуха?ш? - Чу?те... Тронка десь дзеленчить... Гриня був iншо? думки: - То вiтер травою свище... - Нi, тронка. - Нi, вiтер. - Тронка! Так, не дiйшовши згоди, вони рушили далi. А капiтан, глянувши в той бiк, куди хлопець наслухав, виразно помiтив у глибинi степу, на тлi обрiю, далеку постать чабанську i рель?фно-чiткий пласт отари бiля ?? нiг. Вже зовсiм розвиднiлось, коли вони прибули в Лиманське. Зупинились бiля причалу, i тут при свiтлi дня Гриня постав начисто виголеним, вiд бороди його й слiду не було, зате, виявляючи дух натури, яскравi? на Гринi нова палахкучо-пурпурова сорочка, з якою майоровi Яцубi тiльки ще доведеться розпочати баталi?. Сходило сонце, i вони дивились на нього. - Чого ж примовк, Гриню? - Вiталiй по-дружньому обiйняв Мамайчука.- Розкритикуй його, оте свiтило. - Не можу, отроче, не можу. Навпаки, дивлюся на те ясне свiтило i кажу йому: свiти! Моя критика тебе нiколи не торкнеться... Бо був тут один такий, все навколо себе - небесне й земне - розкритикував, озирнувся: нiчого йому не лиша?ться. - Скучно стало? - всмiхнувся Дорошенко. - Таки скучно. Озирнувся - те не так, те не так, а що ж так? На сонцi плями, на землi негаразди. Що ж робити, що любити? I повернувся вiн iз пустель свого маловiр'я в степовий чабанський радгосп - опори шукати для душi... - I знайшов? - Коли навколо тебе всi трудяться, щось творять, то вiдповiднi бiотоки й на тебе йдуть. А найбiльша, звичайно, оздоровлююча сила - це сила кохання. Бог - в нiй! Цiлющiсть! Може, в цьому й розгадка того, що перед вами сьогоднi тут не пощерблений душею нудьгар, а Гриня-цiльнiсть, Гриня-гарт, готовий витримати будь-якi перевантаги життя... Прибули з моря рибалки з свiжим уловом, стали виходити на берег у сво?х зюйдвестках, у важких рибальських чоботях. Ватаг ?хнiй, чолов'яга богатирського зросту, повагом рушив до капiтана, простягнув руку: - Окозамилювач Сухомлин. I не смi?ться. Повнощокий, зарiс рудою щетиною, i тiльки по лукавих iскорках очей, що проблискують пiд кущами брiв, Дорошенко впiзна? свого давнього приятеля, невтомного на рiзнi вигадки Тимофiя Сухомлина. Багато рокiв працював вiн директором виноградарського радгоспу, зiрку Героя Соцпрацi ма?, а тепер, бач, в зюйдвестцi, в ботфортах рибальських, що аж у пiсок ними вгруз. Вiд нього пахне рибою й морем. - Бичкiв половлю?ш? - мружиться Дорошенко, потискаючи руку колишньому сво?му однокашниковi. - Не доплавав? А мороз ото на скронях? - Одне другому не заважа?. - А я б на тво?му мiсцi... Ну куди тобi звiдси: глянь, яка благодать! Лимани, коси, острови... - Тиха, безбуряна заводь,- iронiчно кида? Мамайчук, що, сплiвши ноги, сто?ть бiля машини. - А що ж, як i заводь? - насторожився Сухомлин. - Для кого заводь, а для кого берег Свiтового океану. I Мамайчук оберта?ться до Сухомлина спиною, яскравiючи на весь берег пурпуром сво?? сорочки. Дорошенко вбира? поглядом простiр лиману. Цей блиск води, ?? чар, свiже дихання... Справдi, гарно тут. I бiлi пiски берегiв, i ця тиша немiряна, i ласкавий степовий вiтерець. Наче в доторковi жiночо? руки, ? щось таке невимовне нiжне для нього в цих бризах, освiжаючих вiтерцях, що вiють вдень з моря, а вночi з сушi i що мовби ?днають у вiчнiм круговоротi i море, й степи... Але з чим порiвняти оту заобрiйну далеч, що ма? в собi таку звабу i виклика? такий злет душi! Так, це тiльки берег Великого океану, заповiтне мiсце, звiдки чути поклик просторiв, неспокiйних дорiг, що, зда?ться, й з смертно? постелi пiдняли б Дорошенка... Ще в океан, ще хоч один рейс, навiть якщо вiн i буде тво?ю лебединою пiснею!.. - Створимо юшку,- каже Сухомлин, вибираючи найкращих бичкiв-кнутiв, що лисняться уже в кошиках серед битого льоду. Вибрав, вiдiйшов вбiк, заходжу?ться лаштувати вогнище. Рибалки тим часом вивантажують решту риби, розвiшують на пакiллях мокрi сiтки. Дорошенко пiдходить до Сухомлина i, присiвши, береться разом з ним чистити кнутiв. - Ну, розкажи ж, як це сталося? - запиту?, коли вони зостались удвох.- Як це ти в окозамилювачi пошився? - Труджусь,- басить Сухомлин.- Ловлю рибку для всiх громадян Радянського Союзу. - Славнi батоги,- розгляда? Дорошенко бичкiв свiжого улову,- половив би i я. - Так чого ж - будь ласка. Приймемо. - Iншим разом... Пiду ось поплаваю ще. Сухомлин безболiсно сприйма? запитання. Спокiйно чистячи рибину, почина? повагом розповiдати про те, як на автомобiльних скатах погорiв, на тих скатах, що незаконно закупив був ?х цiлий контейнер десь аж на сибiрськiй новобудовi; потiм насмiшкувато, мовби глузуючи з себе, розповiда? притчу про виноградарську комсомольсько-молодiжну ланку, що нею вiн на нарадах козиряв, хоч та ланка складалася в основному з таких комсомолок, у яких уже й онуки були... - Отак я жив. Отаким був. Дiляцтво живий свiт було заступило. Жив у станi тако? нагвинченостi, що людей не помiчав, себе не бачив. Тiльки тут оце й людиною себе вiдчув, Iване... Уявити не можеш, що це таке бути директором, та ще винрадгоспу. Стiльки тих дегустаторiв на свiтi! ?дуть звiдси, ?дуть звiдти, ведеш ?х у пiдвали, пригоща?ш, а декотрий ще й канiстру пiдмостить - наточи й додому! А тодi на всiх активах ще тебе ж i чихвостять, як Сидорову козу! - Але ж i Героя таки дали? - Який з мене Герой? Хiба що за телефоннi дзвiнки, ?х справдi не кожен витримав би... На квартирi в мене телефон, це ж так належить директоровi, i, уявля?ш, всi дзвiнки - чи з бригад, чи з району, чи з мiлiцi?, чи з "Заготскоту" - всi через тебе! Серед ночi тарабанять, викликають, круглий рiк штурми, аврали, нагiнки. З кожно? наради поверта?шся в синяках, влiплять доганяку отак, за будь здоров. I то життя? Дiти повиростали, я ?х майже й не бачив. Книжки нiколи було почитати. Ось тут, в рибартiлi, як став сторожувати,тiльки й начитався вволю. Влiтку, поки козакував одинцем, стерiг рибальську хату отам у затоцi, цiлий унiверситет пройшов. За скiльки рокiв уперше над сво?м життям мав змогу подумати. Та невже ж це ми, думаю, степовики, потомки могутнiх антiв Поднiпров'я, ста?мо окозамилювачами? Невже ж це ти, товаришу Сухомлин, совiсть на медаль промiняв? Як пiшло викриття окозамилювачiв, повiз я медаль у райком, хотiв здати. Сам, кажу, здаю. Не прийняли. Носи, кажуть, на здоров'я, коли дали. Бо не зовсiм же вона замогоричена, ти таки, як вiл, трудився... ? окозамилювачi злiснi, непримиреннi, вони ще й зараз лютяться, а я по щиростi кажу: спасибi. Спасибi тим, хто вивiв мене на путь праведну. Та хiба тiльки мене? Як ото пiсля градобою колоски на нивi пiдводяться, так зараз пiдводяться, вiдходять душею люди пiсля того, що було. Тiльки який зовсiм уже зламаний, то так i зостанеться лежати, приплесканий у багнюцi. Вiриш, душею поздоровшав. Аж сам дивуюся тепер: як мiг до тако? ганьби - до приписок - дожитись? До того дiйшов був, що всякий непотрiб напував, загощав, щоб тiльки слави добути. А що та слава?.. Якось у мiстi в галере? картину бачив: дiдуган отакий, як би й я, тiльки босий, голий-голiсiнький, iз крильми на спинi. Мчить кудись. Довго метикував я, поки догадався, що то ж алегорiя, то ж у такий спосiб Час намальовано, бо Час - старий i Час летить, мов на крилах... Хрести, ордени, медалi - купою на землi, i той крилатий дiд безжально топче ?х босою сво?ю ногою, бо слава для нього - нiщо. Топче купу монет, рiзних там динарi?в, попира? ?х ногами, бо й багатство для нього теж нiчого не варте. Бережно тулить до грудей лише книгу, на якiй написано: "Iстина". "Iстина" - тiльки вона йому дорога! За все найдорожча! Дорошенко слухав i не впiзнавав колишнього Сухомлина. Кiлька рокiв тому бачив вiн його заклопотаним, очманiлим, задуреним безлiччю справ. Навiть поговорити з ним до ладу не змiг, бо Сухомлин саме тодi ждав яко?сь комiсi?, почував себе, як на голках,- вибачився й помчав у виннi сво? погреби сам наводити ажур... Задобрював, комбiнував, пiдмазував - весь свiт його тодi до цього звiвся... I ось тепер Дорошенко бачить перед собою людину мовби вiдроджену, з оновленою, розкрiпаченою душею... Давши лад рибi та снастям, пiдiйшли до них рибалки, стали жартувати над Сухомлином, що добрi, мовляв, з окозамилювачiв виходять юшковари... Ватаг не ображався. - А ви що, знову в рейс? Знов розгорта?те парус? - зверталися рибалки до капiтана i, дiзнавшись, що вiн забира? з собою ще одного степовика, обступили знiяковiлого Вiталiя, стали давати хлопцевi рiзнi поради: - Ти ж там не осором нас! - Держи фасон! - Ти ж зна?ш, скiльки наш край капiтанiв дав. I вони беруться по iменах перелiчувати сво?х славетних землякiв - капiтанiв далекого плавання, китобо?в, гарпунерiв, а заодно з ними стали називати ще й знатних чабанiв та механiзаторiв, спом'янули й генерала-двiчi Героя Радянського Союзу, який хоч i не був моряком, зате був родом звiдси, з Лиманського. - Да?мо, да?мо кадри для моря,- присолюючи юшку, гомонiв Сухомлин.- Недаром же дiди нашi на морi козакували i саме Чорне море називалось Козацьким. - Ну, тебе ж там купатимуть на екваторi,- застерiгали Вiталика,- це не страшно. А ось коли посилатимуть до боцмана, щоб випросив у нього шматок ватерлiнi?, то тут спершу подумай. - Або ще заставлять кнехти зрушувати з мiсця, так ти подивися пильнiше: .яка там основа... А то iнший, довiрливий, почне над тими тумбами тужитись, аж очi йому рогом вилазять. - Було колись, було,- каже роздумливо капiтан,- коли ми парубчаками приходили найматись в матроси. I над кнехтами силкувались, i котли пробували пересувати. А тепер, екзаменуючи таких, як вiн,- капiтан приязно кивнув на Вiталика,- будьте самi обережнi... Бо вiн не пiсля букваря до вас... Вже й електронiка, i кiбернетика, i тонкощi радiотехнiки - все пiд отим картузиком ?. З батькiвською нiжнiстю дивився капiтан Дорошенко на хлопця, що аж на очi напустив козирок сво?? кепочки. У ньому, притихлому й трохи соромливому, впiзна? капiтан свою давню юнiсть, що прийшла колись босою на цей причал, прийшла з торбинкою за плечима, латана, батрацька... Зi скромним набутком виходила колись твоя юнiсть на золоту лiнiю життя, а ця йде освiчена, озбро?на знаннями, i хоч багато що рiзнить вас, багато мiж вами несхожого, але ж ?дна? вас найголовнiше - жага працi, сила любовi, поривання душi... - В якi ж рейси берете ви нашого степовика? - допитувались рибалки.- Чи правда, що повезете в океан водневу бомбу топити? Капiтан Дорошенко задумався, стояв посуворiлий, серйозний. "Друзi мо?. Ви не чули звуку лiчильникiв Гейгера, не бачили ру?н Хiросiми, але думки вашi про те, що й мо?... Малою ста? планета, а людина велетнем стала. Вона може зруйнувати це небо, хоча й не може його створити знов. Спроможна спалити хмари, що ото рожевiють на сходi, але знову не витворить ?х. У владi людини - отру?ти повiтряну оболонку планети, отру?ти води океанiв, хоч потiм очистити ?х вона вже нiколи не зможе... Але якщо може людина так багато, то пiд силу ?й i припинити все це! Сто?мо на тому рубежi, коли планета, цей чудовий корабель людства, потребу? захисту... I для цього хочу жити. Скiльки житиму, кожне дiло мо?, кожен крок буде проти бомби. I коли Вiтчизна накаже потопити ?? - вважатиму це вiнцем свого життя..." Сухомлин ще не доварив юшки, як до причалу прибула учбова мотопарусна яхта з кораблебудiвного,- вона прибула за капiтаном Дорошенком. На мотопаруснику - майбутнi мореплавцi у робах, все молодi, веселi хлопцi-практиканти, що самi цю яхту й будували, самi й викликались доставити нею на завод прославленого капiтана Дорошенка. Незабаром капiтан iз сво?м юним радистом уже був на борту, серед практикантiв; причал зрушився з мiсця й поплив од них разом з кремезною постаттю Сухомлина, з казаном на триногах, з рибалками у зюйдвестках, з Гринею Мамайчуком в розпалахкотiлiй сорочцi... Хати й тополi попливли, Лукiя i мати, чабани й отари, i весь степ поплив... Туго набито паруси, дужий i рiвний вiтер легко жене яхту по водi. Буде ще пiсля цього простiр лиману, i вiтер попутний, i бiла заметiль чайок над головою, аж поки виникне на обрi? заллятий сонцем заводський берег i перед очима капiтана з'явиться судно, що жде його на стапелях. Добре вiн зна?, здавна зна? ту степову корабельню. Весь величезний берег у високих кранах, а в ?хньому чорному лiсi жеврiють, мов червонi велетенськi вогнища, закладенi кораблi. Крани, червоно-палаючi борти будованих суден i зелень тополь! Вся територiя заводу в пiрамiдальних струнких тополях, усi цехи... Он вiн, його красень, височi? над тополями, на залiзобетонному стапелi, грудьми до сонця, до океану! Ще кипить там зараз робота, величезний колектив кораблебудiвникiв, друзiв тво?х, знайомих i незнайомих, невтомно, день за днем буду? це судно, що його вести крiзь бурi, крiзь шторми та урагани - тобi. Розмiреним будiвничим гуркотом зараз повниться та степова корабельня, виру? там трудове життя, луна? скреготом, ударами, шумом молотiв, сичанням газових рiзакiв, б'? слiпучими спалахами i зорепадом електрозварки... Кожен творить щось сво?, робить нiби мале якесь дiло: той зварю? шви, той перевiря? ?х (коли треба - рентгеном!), той фарбу?, високо зiп'явшись i ганяючи шариковою щiткою по випуклостi борту або пульверизатором насiва? фарбу, жiнки клопочуться з iзоляцiйним матерiалом, з отi?ю самою синтетичною скловатою, захищаючись вiд ?? гостро? пилюки марлевими пов'язками, ще iнший хтось уже оснащу? рубку радiоапаратурою, встановлю? навiгацiйнi прилади,- а в цiлому як вершина, як апофеоз всi?? ?хньо? працi вироста? цей красень корабель. На спускових дорiжках невдовзi уже змащуватимуть полоззя салом, не тим салом, що ним любили закушувати чумаки, а спецiальним технiчним, що його привозять сюди в бочках i на територi? заводу перетоплюють,сала треба величезну кiлькiсть на кожен спуск. А коли наста? день спуску - вiн вилива?ться тут у справжн? свято труда, тисячi людей напружено стежать за творiнням рук сво?х, з хвилюванням слухають, як серед глибоко? тишi лунають по радiо останнi розпорядження спусковiй командi, що працю? на очах у всiх, працю? чiтко, злагоджено i нiби навiчно. Ключами розгвинчують блоки, вибивають молотами клиння, аж поки все звiльнено, i вся споруда корабля, пiднята на високому стапелi, утриму?ться вже тiльки двома курками, i трос, що зв'язу? курки, натягу?ться струною... - Рубай курки! I здригнеться тодi на стапелях цей молодий океанський велетень, i плавко, величаво посунеться по змащених полоззях з територi? заводу назустрiч водi, назустрiч океановi... Вперше бачить Вiталiй цю величезну майстерню кораблiв. Усiм найпота?мнiшим, самою душею вiдкрива?ться йому завод, не може очей вiдвести хлопець вiд новозбудованого красеня корабля, що, наближаючись, швидко росте, уже в пiвнеба вироста? перед ним на стапелях. Наче не водяний, а який-небудь космiчний гiгант нацiлився грудьми сталевими в небо для старту. Де ж побува? на ньому Вiталiй? З яких океанiв, з яких широт посилатиме в ефiр сво? вiстi? Та зна?: хоч де буде вiн, хоч пiд якими сузiр'ями, всюди йому як позивна мелодiя степового рiдного краю нiжно й сумовито дзеленчатиме тронка. 1960-1962