Олесь Гончар. Твоя зоря ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" http://www.ukrlib.km.ru/ ? http://www.ukrlib.km.ru/ OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Твоя зоря - твоя судьба З народних уст ЧАСТИНА ПЕРША. ПОДОРОЖ ДО МАДОННИ Какое странное, и манящее, и несущее, и чудесное в слове: дорога! и как чудна она сама эта дорога... Гоголь ЗАБIЛIЛИ СНIГИ Все життя Заболотний потiм запевнятиме - i, зда?ться ровсiм не жартома, - що найнадiйнiшi люди па свiтi - це дiти. Що навiть життям сво?м вiн завдячу? тому славному степовому народцю - хутiрським хлопчакам, якi в присмерках знайшли його, повержеiного аса, пiд якоюсь там заячою кура?ною в степу й па ряднi притяглi? до хутiрця сво?м матерям па клопiт... Тi?? осенi не раз над цим сiрим окупацiйним степом зав'язувались повiтрянi бо?, не раз i Заболотний з'являвся в цьому небi з групою "яструбкiв", прикриваючi? сво?х хлопцiв, доки вони бомбили розлеглу серед рiвнин, захаращену ворожими ешелонами Вузлову. А коли, вiдбомбившись, знов вiдлiтали на польовий аеродром за Днiпро, полишивши пiсля себе вулкани вогню, пiдлiтки з довколишнiх хуторiв поспiшали до станцi? дивитися на розгром, на цю вируючу в полум'? степову Помпею. Зача?вшись но обчухраних садках, ще не вилопленi до набору хлопцi й дiвчата жагливо, з радiсним калатанням серця спостерiгали, як лопаються цистерни, як горять по численiшх колiях розтрощенi фашистськi ешелони, як аж сторчма стають розпеченi рейки, що по них мали б ?х винозити в той проклятий рейх! Степова юнь, - хлопцi ще безвусi, дiвчата нецiлованi, - вони душею вiдчували, що тут, у вогнлх Вузлови?, зараз вирiшу?ться ?хня майбутня доля, бо хiба ж не вона ото випружиню?; з хаосу м'язами покрученого розпеченого залiза? Додому поверталися збудженi, а подеколи навiтб iз здобиччю, дiвчата, розшарiлi вiд полум'я та переживань, приносили рудi грудомахи сплавленого цукру, що, в камiнь поскипавшись, був для них мовби дарунком вiд сво?х-пiд тих безстрашних за-днiпровських соколiв! Ось так одного вечора й Софiйка повернулась додому розпалена, несучи на шарких щоках що не розвiяний пломiнь станцiйних пожеж, i тiльки ступила в темрявi на подвiр'я, як Сенчик, менший брат, вискочивши з хати, приголомшив ?? змовницьким, нiби на весь степ чутним, навiишепотом: - А в нас льотчик! Так наче сказав би: "А в нас народилось дитятко!.." У хатi панував шарварок, мати й тiтки хутiрськi когось порали, обмивали, незвично блиснуло закривавлене тiло юнацьке, i Софiйка, затулившись, з почуттям сорому стрiмголов кинулась iз хати. Притиснута до грудей ще тепла грудомаха сплавленого цукру аж тут випорснула в дiвчини з-пiд фуфайки, гупнула в бур'ян край подвiр'я, злякавши брата. Софiйка з Сенчиком просидiли над тим станцiйним трофе?м до пiвночi, напружено чатували вiд нiчних шерхотiв рiдну хату, що вся тепер була переповнена iншим життям - клопотами про льотчика. Згодом-згодом, коли Софiйка вже в ролi сестри-жалiбницi, призвича?на до нових обставин, сидiтиме вечорами бiля порятованого, льотчик одного разу скаже ?й: - Таки ж славнi цi вашi хлоп'ята... А жiноцтво!.. Не знайти слiв... Тiльки чи не занадто гучний розголос пiшов тут про мою персону? Дiвчина догадалась, що його непоко?ть. - Нiхто не зрадить. - Чому ви так певнi? Чому? Вона й сама не зна? чому. А от певна - i все... Випадок, зрештою, був рядовий. Скiльки ?х падало тодi на лiси, на степи, на болота, щоб збсзвiститись назавжди, щоб iще одним смутком похмарити товаришiв десь на далеких, сповнених марного чекання аеродромах... А цьому ось, ледь живому, судилося опинитися тут, поблизу Вузлово?, на обшi?угованiм вiтрами хутiрцi, що кимось колись був названий Синiй Гай. Хоча який там гай: окупацiйнi бур'яни шумлять довкруги, кiльканадцять хаток, усiм вiтрам вiдкритi, туляться серед степу одна до одно?. Тополя та явiр бiля чи?хось ворiт, традицiйнi вишепьки поза хатами, два-три колодязнi журавлi (на хвостi в одного здоровезний камiнь-важило, що невiдомо звiдки i взявся тут, у краю чорноземiв), осторонь хутора ферма, довга, пожолоблена, - такий це свiт... Чи?сь лiта минали на формi, а багато хто з хутiрських знаходив собi роботу якраз на станцi?, все життя топтали стежки туди та вiдтiль, хоча вiдстань чимала, палицею не докинеш. I Софiйка, вiдколи пам'ята? себе, все була по?днана з Вузловою звивистою польовою стежиною, бо тато працював на станцi? машинiстом, а життя машинiста вiдомо яке: вдома не засиджу?ться, побув i подавсь, знову десь там одержу? маршрут i, як завжди, перед рейсом проходить медогляд... Зда?ться, працював вiн там вiчно, звiдти приходив пiсля змiни зi сво?м промасленим сундучком та гостинцями в ньому, Вузлова ж покликала батька й тi?? найсумиiшо? ночi восени сорок першого, коли вiтрюга шаленiв над стеном, а Софiйка, нiяково попрощавшись потiм довго гналась за батьком, гукаючи в темряву, що вiн забув свiй годинник... Темрява не вiдгукнулась нiхто тебе не почув чи так вирiшено було - не почути. I тепер таткiв годинник, гордiсть родинна, iде та йде собi, пiдвiшений збоку на миснику, мовби ждучи господаря, ведучи лiк i дням, i секундам. Батько Софiйчин тi?? осенi новiв один з останнiх ешелонiв на схiд, повiв уночi, тужливо прокричавши гудком на весь степ. Нiчого сумнiшого за той прощальний гудок! Поглинули простори найрiднiшу людину. Так вiдтодi й живе в цiй хатi вiн тiльки смутком розлуки, в образi безконечного чекання. Скiльки разiв схоплювалась мати вночi вiд постуку в шибку, а то стукала, виявля?ться, просто гiлочка вишнi... Мати встигла змарнiти, дочка пiдросла, i тiльки ?хн? чекання не зазнало нiяких змiн. А ось вiдколи з'явився тут цей льотчик, знайдений дiтваками в синьогайських кураях, все вiдчутно змiнилося в Софiйчиному життi. Бо ж ? кого рятувати, ? кому щорання дарувати свiй усмiх, ? за кого носити в собi постiйний страх i напругу, здригаючись вiд кожного шерхоту вiючi, кожей повий день зустрiчаючи новою насторогою, острахом та хвилюванням, весь час вiдчуваючи в душi ранiше не знану повiнь тепла та надiй. Хай i трагiчним чином, але з'явився вiн з того, iншого, жданого свiту i самою сво?ю присутнiстю тут, серед безправних та вiчно ждучих, мовби прискорю? тс, що ма? статись. Вiд моменту з'яви льотчика що вiдтепер весь увiйшов у ?хн? життя й сумлiння, для хутiрських людей почався iнший вiдлiк часу. Хоч i не всiх ута?мничено в цю iсторiю, хоч i не кожному випадало знати, де вiн зараз, у кого, за чи?м комином його сьогоднi переховують, одначе догадувались-таки усi: вiн ?, ? десь тут, постiйно перебува? помiж ними, цей ?хнiй мовби живий талiсман!.. I коли, бува?, зберуться бiля нього жiнки, чи?ми зiллями та припарками йому вiдвойову?ться життя, то навiть у грубуватих жартах сво?х рятiвниць вiн вчува?, як багато важить для них сама його присутнiсть у цьому загубленому в степах, нiякими законами не захищеному хутiрцевi, де людям i його падiння було мовби доречне й несло в собi щось схоже на вiдраду. Адже вiн, поза власною волею, дав ?м нагоду виявити себе, свою сутнiсть, дав змогу, скажiмо, й цим хутiрським балакухам забути про чвари, згуртуватись, крiзь вдаване невдоволення виказати свою вдачу й непоказну, але добре йому видиму саможертовнiсть. Помiчав, як цi артистки вдавано сердились на дiтей: звiдки ви нам його притягли, цього з обсмаленими бровами, що й ходити пе вмi?, такий дiстався нам сокiл! Це ж можуть i нас погубити за нього, всi душi з нас повитрушують полiца?, якщо тiльки докотиться до них, кого ми тут перехову?м... Та хоч би ж вусатого були знайшли в бур'янах, та щоб менше дiрок на ньому, а то й полотен наших па пього вже не стача!.. Вiд буркотливих нарiкань та не надто лякливих перестрахiв рятiвницi його заскакують думками раз у раз i в день завтрашнiй, i ось тодi виходило, що льотчик таки ?м не зайвий, бо ж як прийдуть нашi та скажуть: ану показуйтесь лишень, якi ви тут ?, може, сякi-такi, а ми вам не сякi-такi, ми ось кого врятували, ви за це кожнiй iз нас ще й медалю видати могли б!.. Одначе до того, уявного, ще треба дожити. А поки що, коли Софiйка залиша?ться зi сво?м пiдопiчним вiч-на-вiч, вона просить не ображатись па тiток хутiрських за ?хнi жарти, запевня?, що опинився вiн серед людей щирих, надiйних. - Але ж, кажуть, котрийсь тут iз ваших у полiцайчуках ходить? При свiтлi каганчика в Софiйки на губi з'явля?ться вольова, войовнича риска: - Той мовчатиме. Хлопцi йому пригрозили, щоб нiмий був, бо iнакше станеться то, що з Попом Гапоном. Був тут одi?н такий: никав, вивiдував... Нашi прилiпили йому прiзвисько: Пiп Гапон... - Де ж вiн тенор? - Був, та пема. Ви не бiйтесь. - Наче й пе з полохливого десятка, однак... - Знаю! - I справа ж пе тiльки в мо?й особi... - Розумiю i це. Перед усiма побсзпскями ви топор нiби наш повпред... - О, яка атестацiя!.. - Так от, i не хвилюйтесь, товаришу повиред... - I пiд щокою дiвчини трепече смiшок, хоч губенята мiцно студенi. Одначе для бiльшо? довiри чи просто щоб розважити льотчика, вона таки розповiсть. Полiцайчук, про якого вiн пита?, справдi в природi iсну?, час вiд часу павiду?ться в Синiй Гай. Як ходили до школи, в однiм класi був iз Софiйкою, i хто б мiг подумати, що аж так вiн знiкчемнi? пiд цю лиху годину? Але ж ма? тепер життячко: вiд-коли ту полiцайську ганчiрку на руку начепив, у вiчнiм перебува? страху, нi на деяь пе сходить з нього переляк, в очах завжди бiга? сполоханiсть... Тiтки плюються, мати кляне: "Чого ти встряв? Хто тебе вiдмивати буде?" Нi, безчестя само в собi кару песе... А як пiсля склянки самогону розвезе його, тодi цей Вашi-нашi (так його продражнили хутiрськi) навiть сльозу каятьби перед дiвчатами пустить: "Знаю, продав дугпу чортам, прийдуть вашi-нашi - повiсять, а за що? Я ж i зараз ось догадуюсь, що у вас якась тайна, дiвчата, з чимось кри?тесь вiд мене, та ж, бачите, мовчу. Нiмий як риба! Невже за таку поведiнку вашi-нашi потiм хоч трохи не збавлять менi грiха? Ви за мене посвiдчите, дорогесенькi?" Софiйка, розповiдаючи, смiшно iмiту? того шепелявого продайдушу. - А це якось беру воду, а вiн де взявсь i з-за спиiiиi "Дозволь, я поможу тобi, Софiйко..." I так скривився жалiбно... - Може, вiн просто не байдужий до вас? - Та пробував пiдбивати клина, поганець. - I Софiйка, не бажаючи поширюват?iсь про це, запропонувала: - Вам i сьогоднi щось почитати? Бува?, вона вечорами чита? льотчиковi при вогнику блимавки когось iз поетiв, а коли вiн, зпеможений, задрiмне, ще й пiсля того бiля нього посидить, тихо чатуючи його сни, льотчицькi, фронтовi чи, може, що дово?ннi. А вранцi потiм запита?: - По-якому то ви говорили ввi снi? - Невже говорив? - Якась мова зовсiм не знайома. - Чи не бенгальська? - всмiхнеться льотчик. - У вас i таку вивчали? Усiм хутiрцем проводжали його. Хлопчашня, ескортуючи сани, з веселим галасом вибiгла аж у поле, де вiтерець так i струже, бiгли б i бiгли, але тут ?м сказано було вернутись, бо ж невiдомо, яка цей пбвоз чека? дорога, може, доведеться правити навiть за Днiпро, доки знайдуть сво?му пiдбитому соколовi належне пристанище... Гордiсть почувають жiнки, що мають такого пасажира. I Софiйка душею квiтне: вберегли! Саме рятування льотчика згуртувало людей, зблизило ?х гостротою небезпеки й силою кругово? поруки. Повискують полозки по тугому снiжку, риплять валянки-шкрьобаки, що в обох жiнок вiдповiдно до окупацiйно? моди обкле?нi гумою з автомобiльно? камери - захожий взуттяр iз Кривого Рога лишив ?м на згадку дотепне сво? вмiння. Час вiд часу жiнки обмiнюються жартливими докорами мiж собою, поскаржаться льотчиковi, що ця ось, борозенна, весь час заламу? корiнну, для розваги духа голосно стануть уявляти, як пiдкинуть комусь оце загiпсоване глиною "немовля", а воно потiм, коли стане на ноги, опиниться в небi, то й забуде про них; хоч би, як знову лiтатиме, при нагодi записочку кинуло або крилом помахало над ?хнiм Синiм Га?м! - Це буде, обiцяю, - всмiхнеться льотчик самими очима, i знову тiльки диха?: iнiй сiдав сиво на башлик. Софiйка в жартах участi не бере, хоча думи ?? теж довкола цього: ось вiдвезуть, здадуть його, i налл?ться тоскнотою душа, знов опустишся з неба на землю i забудь, що було, що так несподiвано подарувала тобi доля. Подарувала, а тепер забира?, мабуть, без вороття. Так зрiднилася з ним за цi кiлька тижнiв, що минули вiд того осiннього вечора, коли, зранений, обгорiлий, опинився на ?хнiх руках. Падав на сiрi осiннi кура?, а зараз снiги бiлiють, безкрая розлука бiлi?, хоч, зда?ться, тiльки б радiти, бо все найстрашнiше нарештi минулося... Вберегли сокола! Нiчия зрада не виказала його, нiхто й ненароком або сп'яна не пробовкнувся, гуртом прикрили хлопця вiд злого полiцайського ока, i ось вiн, живий, вбережений, лежить на санчатах, з кожною миттю вiддаляючись вiд тебе, вiд Синього Гаю, належачи тепер уже комусь iншому... Зрiдка окине Софiйку поглядом весело? або ж при-смучено? вдячностi, а потiм знов у небо, що квiтне над ним ясне, нозмiрпо високе i вже вiльне, вiльне!.. Дiвчина, зда?ться, зна? про Заболотного все, бачить ось вона його в рiднiй його ?ернiвщинi в товариствi хлоц'ят-пастушкiи, котрi, блукаючи за худобою по стернях чи прилiгши горiлиць на межi, часом задивлялися вгору в сво?й першiй дитячiй задумi: "Чи далеко до неба?.." Або ж вимайне Заболотний перед Софiйкою чубатим юнаком у мiстi де вiн уже робiтфакiвець, а потiм студент, що заповзявся опанувати мало не всi мови свiту... Льотчиком Заболотний, на його думку, став майже випадково, трохи, як вiп каже, навiть курйозно. Записавсь до аероклубу нiбито скорше з мотивiв враженого самолюбства, хоча тепер, звiсно, нiскiльки не шкоду?... Софiйка любила, коли вiн вiдкривався, поставав перед нею в таких iнтимних одвертостях, звiряючись ?й у тому що для нього, для його внутрiшнього життя, видно, багато важило. Обрав небо, однак польотiв отих, що про них кажуть - красивi, одухотворенi, зовсiм мало випало на його долю... "Здебiльшого ж пiд вогнем, пiд прицiлом - признався якось вiн Софiйцi з гiркотою, - коли ось-ось станеш мiшенню i сам тiльки й шука?ш мiшенi, рвешся бодай секундою ранiше за ворога вийти на дистанцiю вогню..." Справжнього щастя польоту, власне, тiльки й зазнав при хрещеннi в аероклубi, де молодий льотчик, якого вперше самого випускають у небо, таки справдi пережива? мить натхнення, звiду? такий стан душi, що його нi з чим не зрiвняти. Слухаючи Заболотного, Софiйка й сама наче була поруч iз ним того найкрасивiшого у його життi ранку, коли вiп курсант аероклубу, дiстав нарештi право на самостiйний полiт. Такого не проспиш, до схiд сонця ти вже па льотному полi, де небо навстрiч тобi гра? зорею, кличе в свою неосяжнiсть. I ось ти вперше сам, без iнструктора береш розгiн i пiдiйма?ш лiтака в це вранiшн? небо... Нема таких слiв, щоб виповiсти, як спiвала його душа, бо ж пiсля всiх земних прикростей ти нiби опинився в iншiй природi, для тебе, людини-птаха, вiдкрилось одразу все пебо де тобi дано по-iншому вiдчути себе, сво? ?ство, дано пi знати безмежжя свободи, звiдати захват досi не знаного почуття, що його, мабуть, тiльки й можна порiвняти з почуттям першо? любовi, - так це вiн сказав Софiйцi в хвилину вiдвертостi. - А хiба, крiм першо?, бува? ще й друга? - запитала вона тодi. I вiн глянув на не? здивовано, якесь аж сторожко, затримав на нiй погляд пильнише, нiж завжди: - Не знаю. Так кажуть... Може, вдруге справдi такого не бува?. Бо хоч скiльки льотних годин пiсля того провiв у повiтрi, однак те, що звiдав у сво?му першому небi, так бiльше й не повторилось... Небо фронтове - то вже щось зовсiм iнше... Але що означав тодi той його погляд? У суцiльнiм сум'яттi зараз Софiйчинi почуття. Лихо звело ?? з цим льотчиком, звiв випадок нещасливий, i скiльки натремтiлась та перемучилась за нього душею, - а може, колись цi сповненi тривогами днi i такi ж неспокiйнi ночi стануть найщасливiшим спогадом твого життя? I вже з свiтлим почуттям згада?ш тривоги й страхи усiх цих днiв, коли доводилось льотчика воскрешати, терпляче виходжувати в замаскованому прихистку, ховатися з ним вiд зловорожого полiцайського ока, гасом промивати йому рани, змащувати опiки, готувати в належних пропорцiях мiсиво глини з половою, що замiняло йому гiпс, i весь час стерегтись, стерегтись!.. А як ради нього пiд кулями бiгла-тодi в шелюги, летiла, що й куля конво?рська тебе не догнала!.. Наперекiр усьому таки повернулась, щоб знову рятувати його, щоб знову дивитись на нього закохано... Нарiвнi iз старшими по краплинцi повертала його до життя, зрiднившись з ним у цих клопотах, пiд завивання вiтру читаючи йому при каганчику щось улюблене з класикiв або жагливо слухаючи його самого, в гарячому хвилюваннi ловлячи його якiсь наче недомовленi слова, схожi на сповiдь чи, може, на приховане, в жарти повите освiдчення... Нiчого цього бiльше не буде, надивляйся на свого сокола востанн?, бо мине час i все зникне, розтане, облетить, як цвiт з весняно? вишеньки, - нiкому ще не вдавалось затримати його, той цвiт, надовго, навiчно... Радiсть визволення i бiль розлуки - все змiшалось, все клекоче в душi, а коли вiдклекоче, що тобi зостанеться, дiвчино? ? в нього отам, у планшетi, фотокартка, вона так подоба?ться Софiйцi: з друзями обiйнявшись, сто?ть Заболотний на весняному польовому аеродромi серед високого квiтучого рiзнотрав'я. Такi всi веселi, усмiхненi, зупинились на мить перед самим вильотом, i хтось догадався клацнути ?х фотоапаратом, а збоку на карточцi написано льотчицькою рукою: "Запам'ятайте нас веселими!" Така нiбито була в них примовка, крилата фраза льотчицька, i адресувалась вона, можливо, бiльше тим дiвчатам-офiцiанткам з аеродромно? ?дальнi, якi тяжко переживали, коли котрийсь iз льотчикiв не повертався iз завдання. Самi не сво? ходять кiлька день, запухлi вiд слiз, слiпi вiд горя, мабуть, i за ним, Заболотним, досi там тужить якась й чому ж бо й нi? Хiба Софiйка, опинись вона в такiм становищi, поводилась би iнакше? Полетiв i не повернувся. З групою "яструбкiв" прикривав сво?х хлопцiв доки вони бомбили тут Вузлову, i все складалось гаразд. Потрудившись, уже повертались додому, коли його замикаючого, несподiвано атакували тi тро? з-за хмар. Вирiшили якiсь секунди - секунди пiдступностi. Заболотний досi не може спокiйно згадувати, як пiдло було йому завдано удару, тро? збивали одного, ось i за це також ма? з ними поквитатись, розплата буде, буде неодмiнно тепер вiн не дасть себе пiдстерегти, а що вiн лiтатиме, то це рiч певна, - який тут може бути сумнiв? Везуть його мовби навмання, кудись навпростець бо всi шляхи зима позамiтала, тiльки навеснi вiдкри?ться тут кожна польова дорiжка, вiдродиться кожна стежина. Дорiг нема, а слiдiв од танкiв безлiч, i всi нiби замикаються в собi, схрещуються переплутано i нiкуди не ведуть, бо то вже слiди нежиття, слiди у нiчогiсть. Прямуючи степом, жiнки раз по раз в надi? поглядають на Вузлову, хоча Вузлово?, власне, нема, вся вона лежить у ру?нах, тiльки чудом якимось збереглась водонапiрна башта, уцiлiла, вже ?м видно ??: он вона стирчить над степом, як гетьманська булава!.. Жiнки весь час тримають у полi зору той свiй орi?нтир, засльозеними вiд вiтру очима скидають далеч та рештки станцi?, де, за ?хнiм припущенням, ма? бути польовий госпiталь чи який-небудь приймальний пункт. Боляче Софiйцi бачити ру?ну там, де ранiше все було нiби овiяне батьковим духом, зiгрiте майже родинним теплом - скiльки разiв ще дiтьми бiгали туди в кiно або на вечори в залiзничний клуб; робiтники депо часто показували самодiяльнi вистави, широкою славою користувався ?хнiй хор, - серед залiзничного люду завжди чомусь було багато артистiв та спiвакiв з чудовими голосами. Вразливiй дiвчинi все входило в душу, почувала, що цим варто дорожити, вже коли i в педучилищi була, Софiйка не раз ловила себе па тому, що ?й подоба?ться казати: - Я дочка залiзничника. Або: - Мiй тато водить далекорейсовi по?зди!.. Це ж не кожному да?ться бiгати дивитись на лет по?здiв, зустрiчати татуся з рейсу. Яке то хвилювання, коли наближа?ться до тебе, пахкаючи парою, батькiв чорний велетень, наближа?ться з ночi у вогнях, працюючи всiмй сво?ми сталевими м'язами, - сама сила й могуть! I татко визирас з висоти паровозного вiконця, зморений, але усмiхнений, пода? донечцi знак вiтання: бачиш, усе гаразд, профiль путi вiдомий, пiд усiма семафорами пройдено i додому прибув секунда в секунду!.. А коли цi зайди запоганили станцiю, заповнили ?? свси ?ми вивiсками та джеркотнею, Софiйка вiдчула, як вiдтодi станцiя втратила для не? свою привабу i тiльки рой ранювала душу - вiдпала охота бувати там, нiхто з молодi, зда?ться, сво?ю волею в часи окупацi? туди не xoдив, хiба що нахапають пiд час облави 16-17-рiчних та силомiць поженуть, запакують в ешелон. Обкрадено життя, Софiйка це вiдчувала i знала, що нiколи з цим не змириться. Аж тодi пережила щасливi хвилини, коли нашi стали налiтати iз-за Днiпра, взялися мало не щодня молотити проклятi фашистськi ешелони, вiд яких завжди тiсно було на колiях. Ото почалися вистави! Ото були спектаклi розплати, що ?х ставили соколи з-за Днiпра! Похмурiстю ру?ни зараз зустрiча? Софiйку рiдна Вузлова. I вокзал, i залiзничнi майстернi стоять обгорiлi, зяють пробо?нами, сажею чорнiють закопченi стiни. Вiд садкiв привокзальних позалишались самi оцупки, вагони лежать потрощенi, одну з платформ зовсiм скинуло вибухом з колi?, - лише водонапiрна сто?ть неушкоджена, наче хто ?? зачаклував! Однак життя поверта?ться. На територi? станцi? з'явився перший люд, вештаються вiйськовi й цивiльнi з лопатами, мiнери пишуть мазутом на закуренiй стiнi вокзалу свою резолюцiю, засвiдчують, що мiн уже нема; дерева блищать iне?м, в обчухраному скверику бiля пакгаузу дiвчата-зенiтницi встановлюють довгошию гармату, нацiлюють ?? прямiсiнько в небо, хоч воно зараз зовсiм спокiйне. На дiвчатах кожушки новенькi, й самi вони чепурнi, пiдтягнутi, шапки-вушанки збитi набакир якось аж кокетливо; настрiй у дiвчат вiдповiдний цьому дневi, що по?днав у собi сонце й мороз, i радiсть здобуття Вузлово?, - смiх раз у раз чути з ями-кругляка, де зенiтницi щось там доладновують бiля гармати. - Бiжи до них, Софiйко, питай!.. - зупинились жiнки. А тiльки Софiйка стала наближатися до зенiтниць, дiвочий смiх одразу пригас, шапки-вушанки з випущеними з-пiд них пасмами волосся застигли рядком бiля бруствеpa, i на розпашiлих обличчях з'явилася настороженiсть. Що за одна зволила в ?хнiй зонi з'явитись? Видно, ця мiсцева красунька рокiв сiмнадцяти викликала в них, крiм настороги, ще й схоже щось па ревнощi чи докiр. "Ми ось вою?м, нам вiйни дiста?ться пiд перший номер, а ти собi коло мами! Квiтчастою хусткою вив'язалась, випустивши чубчика-гривку на лоба, з брови-чорноброви, мабуть, сажею наваксила, щоб приманювати наших лейтенантiв! А де вчора була? Чи, може, й з тими хихи справляла?.." - Дiвчата, де тут госпiталь? - чомусь хвилюючись, спитала Софiйка. - А тобi нащо? - холодно озвалася з ями широколиця блондинка. - Нездужа?ться? Вловивши холодок насмiшки, Софiйка мимоволi випро-. сталась i, закипаючи образою, кивнула з ревнивою гордiстю в бiк саней: - Льотчика веземо! Цього було досить: миттю перемiнились дiвчата! Мов вiтром винесло ?х iз ями, гуртом пiдбiгли до санчат, оточили, защебетали, розглядаючи невiдомого з тим його виставленим па видноту планшетом, навперебiй розпитували, за яких це сталось обставин... Льотчик кволими устами усмiхнувсь до зенiтниць: - Як та чому - про це, сестрички, буде ще кому доповiдати... А рятiвницi мо? - ось вони, перед вами... Старшi жiнки помiтно запишалися при цьому, одпаче в розмову встрявати не стали - хай уже Софiйка сама... А Софiйку тим часом наче вiдсторонили. Одна iз зенiтниць, кругловиденька, русява, низько схилившись над льотчиком, бойковито пропонувала: - Може, вам нормочку спирту для пiдiгрiву? Заболотний заперечливо ворухнув головою: - Ми тут до сам-жене звикли. - О, то у вас життя! В надiйних, видно, руках опинились, - засмiялись дiвчата, i вже блищики привiтностi застрибали кожнiй в очах, навiть та широколиця блондинка глянула на Софiйку подобрiлим поглядом, мовби подумки вибачалася за сво? недавнi пiдозри. - А де ж тут можуть бути однополчани мо?? - ось що найбiльше йому хотiлось би знати. Про частину, яку льотчик назвав, дiвчата навiть не чули, такий бо ж наступ, всi в русi, кожен день аж трiщить пiд навальним натиском подiй... Полк не втече, сказали йому, спершу вилiкуватись треба... Лiкарiв на станцi? одначе не виявилось, медсанбат ?хнiй розташувався десь у Петропавлiвцi, але ж туди неблизький свiт - ще кiлометрiв та кiлометрiв... Жiнки переглянулись. - Ну як, корiнна? - Анумо берись, борозенна... I знов упряглись у мотуззя. - Вперед на захiд, на Петропавлiвку! - рушаючи з мiсця, скомандувала сама собi тiтка Василина, i зенiтницi розсмiялись, бо Петропавлiвка лежала якраз на схiд. Санчата з льотчиком поскрипiли далi, а навздогiн ?м котрась iз зенiтниць ще догукувала, пояснювала зичливо: - Не до?жджаючи до села, побачите шатро брезентове, величезне, мов цирк... Ото вiн i буде, медсанбат!.. Але ж як тут перебратися через насип? Живого мiсця нема: по всьому полотну горо?жаться потрощенi шпали, якась тут сатанинська машина-шпалорiзка пройшлася, порiзала, повивертала важезнi колоди, з сiрниковою легкiстю поламала кожну шпалу якраз посерединi, i тепер стирчать вони, задертi по насипу, чорним на?жаченим палiччям. Дорога просто приголомшила жiнок сво?м виглядом, вжахнула й пригнiтила ?х самою безглуздiстю нищення. - Та оце не гаспиди, - примовляла тiтка Василина. - Кожну шпалу, наче ножем... А мати Софiйчина, мiряючи поглядом знiвечене полотно, сказала до доньки тужливо: - Ой не скоро, дитино, по такiй дорозi наш батько повернеться... За будкою на пере?здi ?м таки вдалося подолати насип, i незабаром вони видобулись знов на просторе. Софiйка змiнила в упряжцi тiтку Василину, й санчата заскрипiли далi. Не гомонiлось тепер, iшли мовчазнi, шукаючи поглядами у вiдкритих снiгах ознаки рятiвного медсанбатiвського шатра. Одначе попереду бiлiв голий степ. Софiйка, напружившись в упряжцi, брала майже весь тягар лямки на себе, щоб хоч у такий спосiб зробити матерi полегкiсть, - тепер у супрязi з донькою мати справдi вiдчула себе вiльнiшою. В однiм мiсцi зустрiлись ?м тi, що поля розмiновують, тодi набрела ще якась команда, зда?ться, похоронна, бiйцi в опущених вушанках перекинулись iз жiнками словом, спитали, кого везуть, i знов - снiги та безлюддя, слiди гусениць, закрученi лютими вiражами, кинутi гармати, мертвi танки кособочаться, а ще далi чудом уцiлiлi ожереди соломи де-не-де маячать у полях пiд самий небокрай. Софiйцi з думки все не сходила зустрiч iз зенiтницями. Пiсля Вузлово? дiвчина вiдчула себе певнiше, сама не зна? чому. Може, що помилилися в нiй, не за ту спершу прийняли? I самi ж потiм зрозумiли, що вийшло невдало, опеклися на нiй, промахнулися у сво?х пiдозрах, бо, Мабуть, збила ?х з пантелику Софiйчина легковажна гривка, грайливо випущена витком-колечком з-пiд хустки на лоба, - про це перед люстерком подбала Софiйка, рушаючи в дорогу... Кому не хочеться бути гарною? Хай вiн запам'ята? ?? якщо й не красунею, то таки ж нiчогенькою! Коли-небудь, може ж, згада?, як звела його бiда з молодою степовичкою десь там, на хуторi, що хоч i досить ошарпаний, оббитий вiтрами, а зветься так нiжно, майже пiсенно - Синiй Гай... I це колечко завитка русого йому ж подобалося, сам про це Софiйцi казав, а зенiтниць, видно, якраз воно й схиляло до холоду з нею - холодок недовiр'я ,до певного моменту явно ж вiдчувався... А ось коли сказала ?м оте гордовите: "Льотчика веземо!.." - як це ?х переiнакшило одразу! Та й саму себе Софiйка тi?? хвилi на те побачила в iншому свiтлi, щось ?? нiби пiднесло У власних очах. I все завдяки йому. Ще гострiше тут збагнула, який надiйний зараз вона ма? захист в особi цього мовби самою долею посланого ?м льотчика, - i захист, i оборону проти будь-кого! Хай поки що нездвижний лежить па санях у сво?му глиняному гiпсi, що наклали йому хутiрськi зцiлительки, хай ще й нельотний i навiть неходячйй цей сокiл ваш, але бiля нього всi ви можете почуватi?сь у безпецi, нiхто вас не скривдить, нiчим не посмi? дорiкнути чи принизити безпiдставно, навiть якби хто й знайшовся такий... Теплiшало й теплiшало Софiйцi на душi" i ще дорожчим ставало для не? те почуття, що виникло мiж нею i Заболотним, почуття таке хвилююче, соромливе й прита?не, що про нього нiкому й не догадатись знають про це тiльки дво?: вiн i вона. Озираючись подеколи, бачила на санчатах закушкану, дорогу ?й людину, весь час задивлену в небо, в те сине, просторе. Що колись було йому ра?м, а потiм так безжально кину-г?о його неподалiк Вузлово? в осiннi кура?, де б вiй i кров'ю стiк, якби його не пiдiбрала зiркоока синьоганська дiтвора. Хоч i рухались заснiженим полем навпростець, однак пе заблудились iз сво?м льотчиком серед снiгiв, не проминули Петропавлiвки та ще й прибули якраз вчасно. Медсанбат уже згортав сво? шатра, збирався перекочовувати кудись далi услiд за фронтом, - ?м просто пощастило, що встигли його застати на мiсцi. Прийняли Заболотного вiд них у жарко натопленiм примiщеннi школи, де багато було поранених, призначених для евакуацi? в тил. Лiкарi, приймаючи льотчика, з перших побiжних оглядин оцiнили, що догляд за ним був бездоганний, а на глиняний ?хнiй гiпс старший iз хiрургiв навiть усмiхнувсь, сказавши, що це дотепно, слiд би виписати патент на таке нововведення. Льотчик, влучивши момент, стиха про щось перемовився з головним хiрургом, а коли настала мить прощання, заговорив до сво?х рятiвниць незвично серйозним тоном, без тiнi жарту: - Документ вiдповiдний вам зараз видадуть, вiзьмiть, не соромтесь, життям-бо ж ризикували... Софiйчина мати подякувала, а до льотчика мовила: - Не забудь же нас. - Я вас не забуду, - пообiцяв вiн. - I ви мене запам'ятайте: Заболотний Кирило Петрович, гвардi? винищувач, вiчний боржник ваш, - i аж нахмурився, щоб не виказати свого хвилювання. - Веселим запам'ятайте... - Одужуй, - сухо схлипнула тiтка Василина. Льотчик, окинувши поглядом усiх трьох, затримався посмутнiлими очима на Софiйцi. Вона стояла як пiч. - Що ж тобi, Софiйко, лишити на згадку? Дiвчина мовчала. - Не знаю навiть i що, - додав вiн, дивлячись на не? ласкаво. - Карточку оту подаруйте, - раптом видихнула дiвчина випроставшись, готова, зда?ться, так i бризнути слiзьми. Йшлося про той груповий фотознiмок, що зберiгався у нього в планшетi пiд штурманською картою, уже вiдлiта-ною тепер. - Якщо так ти ?? уподобала... Пiдемо ради цього навiть на порушення... Взявши непораненою рукою планшет, Заболотний простягнув його Софiйцi: - Бери. З планшетом бери. - Спасибi. Дiвчина взяла, густо зашарiвшись. - Фото нi до чого не зобов'язу?, - всмiхнувся льотчик, - та все ж: краще згадай i подивись, анiж подишiсь i згадай... Тiтка Василина, видно, була невдоволена цi?ю церемонi?ю. - Карточки дарувати, - буркнула вона, - то педобра прикмета... - Для нас добра, - рiшуче мовила дiвчина. - Хiба нi? I несподiвано для всiх, нахилившись до льотчика, швидко, нiби обпалюючись, чмокнула його в щоку. - Оце по-нашому! - пiдбадьорливо зауважив хiрург, а дiвчина, як вогнем залившись, сахнулася геть вiд льотчика й слiпма кинулась до дверей, - без слова вискочила зi школи, знов навстрiч бiлим снiгам. - Ось i вхенькали день, - сказала тiтка Василииа, коли опинилися за селом. - Валянки ось зовсiм розлазяться... А чи по тiй розписцi нам у сiльрадi скидку на податок дадуть? - Кому що! - спалахнула вiд сорому Софiйка. - Ну як ви можете? - А що такого? Хiба не заслужено? Сам же казав: життям ризикували... - Таж не в тiм рiч, - хвилювалась дiвчина. - Що рятували - в самому цьому вже щастя... - А правда, - сказала Софiйчина мати. - Допомогли, то й добре. Всi гуртом, хто як мiг... Хай йому доля тепер сприя?, - додала вона тихо. Софiйцi вже в полi згадалось, як вiн одного разу сказав ?й, коли що називав ?? на "ви": "Ви помiтили, Соню, як горе ?дна? людей? ?дна?, звiсно, i радiсть, а от - що горе..." Щось схоже по?днало i ?х обох, по?днало так несподiвано, зовсiм випадково. Забуде чи пi? Це для Софiйки зараз було найважливiше - найважливiше з усього-усього на свiтi! Вiн-то, звичайно, дав зрозумiти, що не забуде ?? бо ?, мовляв, речi, якi не забуваються нiколи, та чи кожен iз нас владен над сво?м почуттям? I хоч нема в не? нiяких пiдстав пiддавати сумнiвам правдивiсть його слiв, правдивiсть кожного його погляду, прощально? сумовито? усмiшки, все нiбито зараз за те, що розлука ця не буде вiчна, принаймнi не повинна б вона стати такою, та все ж, та все ж!.. Адже навiть поза його волею обставини можуть скластися так, що опиниться вiн для тебе в недосяжностi, вiйна ж трива?, i Заболотний свого не вiдлiтав, вiн певен цього, певен, що не раз ще зiв'?ться в небi його "яструбок"... Духом хлопець мiцний, вiрить у сво? бойова щастя, але ж на вiйнi, там пiхто не застрахований... "Пiдеш - не вернешся" - таку п'?су ставили колись у депо. Десь далi й далi вiн буде вiд Софiйки, вiд цього богом забутого хутiрця, наринуть iншi враження та зустрiчi, i невiдомо, чим душа вiдповiсть, коли стрiнеться йому на путi котрась отака, як ця бойковита зенiтниця, що припа" дала йому сьогоднi до грудей та аж виспiвувала, пропонуючи спирту для вiдiгрiву. Кого знайдеш, кого забудеш, з ким житт?ва дорога по?дна? тебе - цього нiяка ворожка не скаже, а тiльки такий щем, така тоскнота на душi!.. I цi аж до обрi?в заснiженi степи дихають зараз на Coфiйку самою спустошенiстю, доймають вiтром осиротiло-стi, якоюсь мовби арктичною холоднечею. Наче i полишив вiн ?й iскорку надi?, стиха десь жеврi? вона в грудях, то пригасне, то знов зажеврi?, але серце ? серце, i нiчим тобi не пересилити гiркоту розлуки. - Був, та й нема, - сказала тiтка Василина, коли вони зупинились пiд скиртою перепочити в затишку. - Наче з рiдним сином попрощалася, - призналася мати Софiйчина. - I я теж, - тiтка Василина сухо схлипнула в рукавицю. Станцiйна вежа ледь мрiяла в далечi, цегла споруди холодно червонiла в призахiднiм сонцi. Софiйка сидiла на самiм кра?чку саней близько до жiнок i крiзь думки чула, як вони гомонять мiж собою, знову йшлося про нього, про Заболотного, для них чомусь ма? значення, що родом вiн десь iз-за Днiпра, з-пiд Козельська, це не так i далеко... - Пригаду?ш, Оксано, як ми колись, ще дiвками бувши, туди на ярмарки ?здили, - вже звеселiлим голосом зверталась тiтка Василина до Софiйчино? матерi. - Та як застерiгали нас матерi, щоб не задивлялись на тамтешнiх парубкiв... Не виходьте, казали, дiвчата, замiж за Днiпро, бо там у них, в Заднiпров'?, самi розбишаки, а цей, бач, який славний виявився... Потiм жiнки знов ледве не засперечались мiж собою, бо однiй iз них здалося, що коли прощалися, то на очах у льотчика, ?й-же-?й, сльоза забринiла, а друга запевняла, що то просто вiд вiтру та вiд морозу... - Не з тонкосльозих вiн, а втiм... А втiм, зiйшлися обидвi на тому, що, може, й сльоза бо хоч i льотчик, а серце ж у грудях не кам'яне. Бiло-бiло в ?хнiх степах, аж до крайнеба лежать розстеленi полотна снiгiв. Вiтер iз-за скирти пiддима?, чути десь над вухом бринить обмерзлою соломиною... I раптом тiтка Василина, не зводячи очей iз заснiженого простору згорбившись, як сова, заскрипiла сухим, нiби примороженим голосом: Забiлiли снiги, Та забiлiли бiлi... Це вона спiвала. I товаришка ?? дiвоцтва, мати Софiйчина, по якiйсь хвилi знехотя, хрипкувато, наче з простуди, при?дналась до не?. Софiйка з глибоким щемом душi слухала цей ?хнiй мовби безпомiчний спiв, ?хню мовби скаргу до безкра?х снiгових полотен, до того холодного обрiю, i враз, набравшись духу, влучивши в тон, i сама пiдхопила пiсню на весь голос - дзвiнко та молодо: Забiлiли снiги, Ой та забiлiли бiлi!.. I, зда?ться, на всi чотири сторони свiту не було зараз нiде тако? далечi, куди б не долинули цi здруженi горем жiночi голоси, що так i били пристрастю й тугою з-пiд степово? самотньо? скирти. I Мчимось. Ще рано, ще майже нiч. Траса досвiтня, однак, живе плавко тече рубiнами - цiлi галактики тих вогнiв черво^ нiють в пiтьмi перед нами, бiжать i бiжать десь у далеч у безвiсть. Друг мiй сидить за кермом, друг дитячих лiт. Свiтить у темрявi сивиною, що до не? нiяк я не можу звикнути _ посивiв Заболотний за останнiй рiк чи два, перебуваючи вже тут, за океаном, куди його метнула доля ще на один випроб. Всього, видно, звiдав мiй друг на цих сво?х дипломатських хлiбах, ма? вдосталь тут i прикрощiв i гiркот, однак скарги вiд нього не почу?ш, та й з вигляду не скажеш, що перед тобою людина, втомлена життям. Не скажеш, що владу над ним взяли лiта чи обставини. Спортивно-легкий, пiдтягнутий, сидить, вiльно випроставшись, поклавши без напруги руки на кермо. Менi уявля?ться, що саме ось так сидiв вш колись у кабiнi свого "яструбка", коли полiт випадав спокiйний i поблизу не вiдчувалося небезпеки. Заболотний вважа? себе щасливцем, щиро в цьому переконаний, хоча всього дiсталось йому в життi - i в небi горiв, i виходив з оточення, знову лiтав i знов падав, у чому вiн i не вбачав нiчого дивного, адже, за його словами, життя фронтового льотчика якраз i склада?ться iз падiнь та воскресiнь, вся рiч тiльки в тому, щоб останнiх на одне було бiльше. Вiд одного з колишнiх його бойових побратимiв довелося менi чути, що Заболотний був льотчиком першокласним, в полку називали його "лiтаючим барсом", хоча сам Заболотний про сво? подвиги розпросторюватись не любить, а якщо - пiд настрiй - i викличеш на вiдвертiсть, то скорiше вiн зобразить себе в ситуацi? напiвсмiшнiй, близькiй до комiчно?. Розповiсть, скажiмо, як пiсля якогось там вильоту, геть поскублений, ледве дотягнув до аеродрому на оцупку одного крила, або, як у них кажуть, "на однiй площинi", умовчить лише, що товаришi потiм збiгались з усього аеродромного поля дивитися, тетерiючи в подивi: на пiвкрилi хлопець долетiв, на власному ентузiазмi дотягнув до рiдно? смуги!.. Розвидню?ться повiльно, майже непомiтно, весь час ?демо в сутiнках, рубiни переднiх машин без кiнця втiкають вiд нас, зникають в ще схожих на нiч iмлах свiтання. Сигарети "Кемел" (з верблюдом у пустелi коло ?гипетських пiрамiд) лежать поруч Заболотного, на переднiм сидiннi. Час вiд часу, не змiнюючи пози, вiн тягнеться рукою до пачки, до того верблюда i, навiть не глянувши в той бiк, звичним, безпомильним рухом добува? сигарету. Прим'яв, тицьнув у зуби, припалив, коротко блиснувши електрозапальпичкою, i знову загнав запальничку на мiсце, в гнiздо на панелi. Все це Заболотний робить, зда?ться, машинально, нiби пехiтьма й недбало, а втiм, з винятковою точнiстю, - кожний рух, вiдчува?ться, виконувався безлiч разiв, i з часом його доведено майже до автоматизму. Поряд iз запальничкою на панелi рябi? налiплений: малюночок, зроблений дитячою рукою: акварельне сонце в розпатланих променях, якiсь квiточки, комахи - звичайна дитяча i?роглiфiстика... Це робота. Лiди, юно? нашо? супутницi, що, забившись, як пташеня, в протилежний вiд мене куток машини на заднiм сидiннi, ще, зда?ться, там додрiмус, доловлю? сво? невиловлепi за пiч сни. На?вний дитячий живопис не вiдволiка? Заболотного, нiби не iсну? для нього, - уважний ведiйський погляд мого друга невiдривне прикутий до автостради. З пiвсутiнi Заболотний вiдкрива?ться менi лиш частково: бачу його карбований профiль, скроню посрiблену, кра?чок усмiшки, що час вiд часу з'явиться, змайне, викликана невiдомо чим. - Не хвилюйтесь, Соню-сан, все буде о'кей! - раптом каже вiн, видно, уявивши залишену вдома дружину. Якщо iсну? телепатiя, Сонi, звичайно, буде при?мно почути таке запевнення. По якiйсь хвилi Заболотний кида? через плече позирк у мiй бiк i, переконавшись, що я не дрiмаю, знов пода? голос: - "Дымом дымится под тобою дорога, гремят мосты..." Пригаду?ш, у Гоголя? Багато хто любить дорогу, i я, грiшний, теж люблю! Сам не знаю за що. Ось такий тобi tractus, - що, здавалось би, в ньому? Можливо, дороги тим нас заваблюють, що несуть у собi якiсь загадки, щораз обiцяють якiсь несподiванки?.. Дорога - це ж завжди тайна! В ?? незвiданостi й нерозгаданостi ? щось спiльне з людською судьбою... Чого ти мовчиш? - Слухаю. - Самий вигляд дороги, невже вiн тебе не хвилю?? - Коли як. Мина? пауза, i друг мiй знову береться розвивати цю тему, спiваючи хвалу дорогам, бо саме вони, як вiн вважа?, дають людинi, окрiм вiдчуття тайни, ще, може, й найповнiше вiдчуття свободи! Адже тут вивiльнився ти нарештi з-пiд кормиги клопотiв, вихопився з гравiтацiйного поля буднiв, з нiкчемно? су?ти й метушнi! Ти вже нiби нiчий, ти в польотi, а до ж iще так, як у польотi, можеш належати сам собi? Ще вчора був розшарпаний клопотами, всякою шамотнею, був прикутий до сiро? скелi марнот, а зараз весь ти в обiймах далечi, простору, тут тобi тiльки вiтер брат!.. Щоб трохи стишити темперамент мого друга, нагадую про його обiцянки дружинi - не гнати на трасi чимдуж, не перевищувати швидкiсть. - Соня доручила нам з Лiдою контролювати тебе. - Будь ласка, - примирливо каже Заболотний. - Тiльки який з тебе контролер? Кабiнетна душа, ти ж нiколи керма в руках не тримав... Щоб зрозумiти, точнiше вiдчути, треба справдi стати людиною трас, вловити ритми гудучих цих швидкостей, музику лету! Нi, дорога - це прекрасно! Ти згодна зi мною, Лiдо? Лiда не озива?ться. Заболотний тим часом знов да? собi волю: - Крiм напруги керма, тут скида?ш всi iншi напруги, - для нервiв це якраз те, що треба. Можеш ?хати плавом, а можеш гнати на всi стонадцять миль, коли вже й шкали для стрiлки не вистача! Можеш спiвати вiд захвату, думати про щось наймилiше, скажiмо, про глинища та яруги нашо? незрiвнянно?, в дерезi та пилюцi Тернiвщини, що зараз так далеко вiд нас, мов Шумерське царство, мов яке-небудь степове Урарту!.. Вiльний ти тут у помислах i в бажаннях, можеш усмiхнутись комусь невiдомому, i тобi хтось усмiхнеться, пролiтаючи поруч... Бо тут - у дорозi, в цих швидкостях - ти вiльний вiд умовностей, су?тностей i марнот, ти рiвний усiм, хто летить, дола? простiр, ти тут брат людству! - екск'юз мi за високий штиль... - Нiколи не бачила вас, Кириле Петровичу, в такому захватi, - сказала здивовано Лiда. - Чи, може, це чи?сь вiршi? - Мо?, Лiдо, мо?, але бiльше не буду, - покаявся перед нею Заболотний i по якомусь часi звернувся до мене вже тоном спокiйнiшим, серйозним: - У кожному разi, друже, мене дорога щоразу чомусь хвилю?. Чи буде то маленька стежина, що побiгла в поля, чи сучасна гудронова траса... Хiба ось така стрiчка, що зника? перед тобою десь у безвiстях, може сво?м виглядом не викликати в нас певнi емоцi??.. Пригаду?ш, як, бувало, котрийсь перехожий питався в пас, пастушат, у степу: "Куди ця дорога веде?" Чу?ш - веде?.. Та й нам кортiло бiльше знати про нашу дорогу: куди вона? Звiдки? Де ?й початок? До буде кiнець? - А по-мо?му, - докида? Лiда слiвце, - дороги нiзвiдкiль не починаються й не кiнчаються нiде... Заболотний дума? якусь мить, нiби зважу? те, що сказало дiвча, потiм визна?: - Може, ти й ма?ш рацiю... Хоча все на свiтi десь-та-ки сво? початки бере i десь мусить мати сво? фiнали:;. принаймнi коли йдеться про чиюсь конкретну стезю. От хоч би i в пас iз пим, - це стосу?ться мо?? особи, - ночалося вiд стежини на левадах не вiдомо? тобi, Лiдо, Тернiвщини, де зустрiчали ми свою дитячу зорю, а тепер ось намоту?мо милi на цьому хайве?... Запитую, що воно означа? дослiвно - хайвей. - High - висока, way - дорога, - впевнено пода? голосок Лiда. - "Косоку доро" буде по-японському. - Дороги такого типу спершу ставили на естакадах, - поясню? Заболотний, - звiдси, очевидно й highway... Траса, яку нiщо не перетина?. Вiдкрита для швидкостей... Бетон i вiтер! I ти! Жени, скiльки вистачить духу! Розшматоване повiтря свистить мимо нас. Стрiлка спiдометра тремтить на освiтленiй шкалi, лiзе кудись угору, на отi самi стонадцять миль. Заболотний деколи позирку? на стрiлку весело, бешкетне, певне, згадавши настiйливi застороги дружини: "Ти ж там, серденько, не жени! Не жени, благаю!" I, наче вона його чу? десь там, доповiда? без усмiху: - Йдемо в нормi, не хвилюйтеся, Соню-сан... Я нагадую йому про нашу японську пригоду (востанн? ми з Заболотним зустрiчалися там), як ледве не вкоротив нам вiку той чортiв фургон, що з усього розгону врiзався в нашу машину, коли ми зупинились на перехрестi перед свiтлофором. Тi?? ночi ми ?хали з Хiросiми, в дорозi все складалось нормально, а вже в передмiстi Токiо... Удар був тако? сили, що ми послiпли, ми навiть не встигли збагнути: звiдки, що це? Iз живо? дороги одразу в тьму небуття, лиш в останнiм проблиску свiдомостi змигнуло: "Вже нас нема! Ось так воно наста?..." Щось подiбне, мабуть, вiдбувалось i з тi?ю художницею, котрiй пiд час атомного вибуху над Хiросiмою здалося, що вибухнуло сонце, сталася космiчна катастрофа, - нещасна жiнка потiм i вмерла з думкою, що сонце справдi вибухнуло й бiльше його не буде. Опритомнiвши, ми перемовились: - Ти живий? - А ти? - Та наче... Полiсмени, надбiгши до мiсця подi?, до того високого червоного фургона, який стусонув нас, iз службовою вправнiстю вишарпнули з кабiни геть переляканого японця-водiя, маленького, зiщуленого, який i не заперечував сво?? провини, не виправдувався, - марно й вiдмагатись, мовляв, вiн, тiльки вiн винен... Доки полiцiя була зайнята обстеженням та вирiшувала, чи ми дотягнемо сво?м ходом до амбасади, водiй, не вiдходячи вiд Заболотного, уналим, беззахисне винуватим голосом пояснював, що з далекого рейсу йде, двадцять годин не залишав кабiни, вважав, що витрима?, дотягне, одначе перевтома таки взяла сво?: на якусь мить, може, очi склепилися, чадрiмав, i от... - Здорово ж нам тодi пощастило, - коменту? пригоду Заболотний. - Витримати такий удар - i зостатись живими, навiть не покалiченими... Нi, ми з тобою щасливi, як собi хоч! - Якщо хто й вiдчув себе щасливим, - кажу до Заболотного, - так це той нещасний водiйчик фургона... Бiдолаха аж просяяв, коли ти заступився за нього перед полiсменами, впросивши ?х не заводити справи... Попокланявся, задкуючи до фургона, просто не вiрив, що його вiдпускають... - А що з нього вiзьмеш... Ухенькало людину в рейсi, це ж тiльки уявити - майже добу за кермом. Стугонить дорога. Справдi мовби нiчого вже для нас не iсну?, тiльки ця швидкiсна траса, ?? нескiнченнiсть, ?? гудучий, зникаючий у темрявi бетон. Гуде й гуде пiд нами серед досвiтнiх просторiв, розшматову? тумани, розтина? навпiл зорянi тауни й сiтi, влiта? в стугонливi тунелi й стрiлою вилiта? з них... При ви?здi з мiста перед нами виникла цiла сув'язь дорiг, вони тут сплелися гiгантським вузлом, - суцiльний якийсь i?роглiф iз залiза й бетону! Вигини, схрещення, повороти, розвороти, - здавалось, як ми й виберемось звiдси. Десь унизу пiд нами - наперерiз - гримотить залiзниця, над нами в темрявi теж залiзна гуркотнява, там по мосту, серед плетива металевих конструкцiй, безперервно пролiтають силуети машин, проскакують на шалених швидкостях, з ночi - в нiч, з туману - в туман... Естакади, вiадуки, химерна геометрiя дорожнiх споруд. Дуги дорiг вигинаються увсебiч, дiляться i ?днаються, поскручувавшись, мов рептилi?, проходячи одна крiзь одну, i знов пружинно випростовуються, шукаючи простору, невiдь-звiдки виникаючи, невiдь-куди ведучи... Свiтяться рекламнi щити, летять навстрiч загадковi цифри, знаки засторог, в'язь якихось дорожницьких вензелiв, зрозумiлих тiльки для вта?мничених. Лiда з свого кутка час вiд часу озира?ться: - Вони ?дуть за нами. - Хто - вони? - Вони... Отi. -Заболотний, глянувши в люстерко, де видно, що вiдбуваеться на трасi за нами, iсяив приспокiйливо: - Тобi здалось. Дорога нурту?, пульсу?, всьому, що обiч не?, вона передав свiй шал. Можна уявити, як далеко сяга? гул траси довколишнi простори, де уce живе перебува? цiлодобово пiд владою цього глухого, пульсуючого стугонiння... Нi вдень, нi вночi не знаючи спокою, дорога все жене й жене себе кудись. - Нi, дорога - це таки життя, - згодом розмiркову? Заболотний, вже без того ?iафосу, що ранiш. - ? таки в вiй якась магiя. Згадай, який настрiй обiймав нас, хлопчакiв, коли одразу за село перед нами вiдкривався степовий шлях на Вигурiвi??ину i десь далi, далi... Ми вже й тодi вiдчували, що дорога ма? в собi якусь та?ну i велич. - Лежить Гася, простяглася, як устане - неба дiстане, - згадалась менi одна з наших дитячих загадок, i я звертаюсь з нею до Лiди: - Що це буде? - Оця ваша "Гася"?I дiвча без будь-якого зусилля вiдгаду?: - Звичайно ж, дорога... в специфiчнiм уявленнi. - Нiчогенька собi Гася - всмiха?ться у далеч траси Заболотний. - Кiнця-краю ?й нема... Вона ?дна?, вона й розлуча?. Зрiдка вiдповiсть, а частiше сама запиту? про щось... I що цiкаво: для всiх iнсу? вона - як небо чи як повiтря... Будь ласка: мчаться тут мiстери добрi й недобрi, бiлi, чорнi, старi, молодi. Правдивi, брехливi. Сучаснi донкiхоти й, може, сучаснi гамлети, собакевичi. Поруч у потоцi летять витончена душа й свиняче рило, зiрка екрана й гангстер, генiй i вбоге нищо... Для всiх вона, друзi, ця траса летюча, для всiх! I на це треба зважати... II Так випада?, що i нас iз Заболотним все зводять дороги. Зараз ця ось траса пiдхопила обох, а роки три три тому, волею випадку, зустрiлись ми з ним у Японi?, де Заболотний працював у той час, разом провели кiлька днiв, i навiть у рiднi кра? довелось повертатися разом, - Заболотнi летiли, як вони тодi гадали, додому вже назовсiм. Квитки нам були замовленi на один iз рейсiв нововiдкрито? авiалiнi? Токiо - Москва - Париж, вилiтали ми напровеснi, в пору цвiтiння сакури, i як нам пам'ятне тодi летiлось! Ось ми ждемо вiдльоту, в порту Ханеда, подружжя Заболотних помiтно схвильоване, вiдчува?ться, що в душi обо? вони з чимось прощаються, та й справдi ж бо полишають за собою ще одну i таки неабияку смугу життя. ?х проводжа? багато друзiв, час вiд часу вони - то Заболотна, то чоловiк ?? - перемовляються з кимось iз проводжаючих. Заболотний жарту? щодо сво?? палицi, на яку вiн ще спира?ться пiсля дорожньо? пригоди, Заболотна погляда? на чоловiка сторожко, вважаючи, певне, що йому, не зовсiм одужалому, ось-ось може знадобитись ?? допомога. Збоку просто зворушливо дивитись, як вони, влучивши хвильку, користуються нею, щоб i тут, серед веремi? мiжнародного аеропорту, вiдсторонившись вiд усiх цих сигналiв табло, реклам та сатанинських аеродромних гуркотiв, залишитись вiч-на-вiч, коли близькi люди можуть хоч ненадовго дозволити собi цей стан вза?мно? емоцiйно? невагомостi, такий рiдкiсний в епоху стресiв та смогiв стан, коли очi тануть в очах, усмiшка зника? в усмiшцi, i нема? вже подiлу душ, ? тiльки зорянi цi хвилини, напо?нi музикою, чутною лише для двох... Навiть людям стороннiм при?мно було дивитись на таку мовби сентиментальну, але якось при?мно сентиментальну пару, на це щире й вiдкрите людське почуття, що приваблювало сво?ю внутрiшньою гармонiйнiстю. Як делiкатно могло це почуття поправити пальчиками краватку йому на ши?, або, мимовiль прориваючись нiжнiстю, здмухнути невидиму пушинку ?й iз плеча, або разом усмiхнутись, загледiвши на сторонi щось таке, що ?м здалося комiчним. Справжн? почуття хоча нi на кого й не зважа?, проте й не обража? нiкого, скорiш воно виклика? симпатiю, зацiкавлю? вас i приваблю?, як усе прекрасне, що зустрiча?ться, на жаль, не гак i часто в життi. Чи не тому й ця пара немолодих уже людей стала об'?ктом - зовсiм не iронiчного, зовсiм не цинiчного - зацiкавлення з боку цiло? ватаги французьких студентiв, ультрамодних дiвчат та хлопцiв, що, обвiшанi сумочками, строкатi, картатi, патлатi, в рябих та червоних штанях, оповитi сигаретним димом, з гiтарою (однi?ю на всiх), вiдлiтають цим же рейсом на Париж. Юному товариству зразумiло, що перед ними дипломатська пара, мабуть, з сов'?тамбасади, нiчого ведмежого в них, в манерах ? навiть привабливiсть, сво?рiдний шарм... Вiн високий, елегантно вбраний, з iскрами сивини на скронях, з поглядом зичливим, вiдкритим. Спира?ться на паличку, виходжу?ться, певне, пiсля яко?сь травми. Мадам його ростом невеличка, трима?ться просто, але з гiднiстю, гарна собою, тiльки обличчя чомусь блiде, мабуть, змучене токiйськими смогами. Коли вона легким доторком поправля? чоловiковi на грудях краватку чи якусь там застiбку, дивлячись на нього нiжно, мов перед розлукою, в пiй з'явля?ться щось молоде, дiвоче, видно, ще не спопелилась душа в цiй жiнцi, iпе не почува? на собi тягаря лiт ?? стрункенька, долад-иа постать в дорожнiм плащi, в акуратнiй, трохи пiднятiй - на японський манiр - зачiсцi. Нема в нiй претензi?, як це часом бува? в дружин дипломатiв, ? стримана, яриродна гiднiсть, а надто ж очi в цi?? Заболотно?-сан: коли, хвилюючись, зведе ?х угору, на чоловiка, вони стають сяючi, просто розкiшнi!.. Все це не проходить повз увагу французьких дiвчат та хлопцiв, i японцi та японки теж вмiють таке оцiнити, декотрi з пасажирiв перемовляються мiж собою з цього приводу зовсiм без iронi?: гляньте, якi очi в тi?? жiнки!.. Напрочуд гарна пара... Чим не символ злагоди й щастя! Але чому це нас диву?? - схаменуться потiм студенти. Чому ця сценка людського тепла, подружньо? любовi та злагоди, чому вона для нас ста? дивом? Справдi, чому? Чи не занадто багато ста? в життi дисонансiв, що навiть i такi, по сутi, звичайнi людськi сценки починають нас вражати? Незадовго до вiдльоту Заболотним довелося витримати, видно, для них неминучий емоцiйний шквал: цiлим з'юрмиськом налетiли посольськi, переважно жiноцтво, з квiтами, з бурхливим проводжальницьким лементом. - Шампанського! Вiдiбрати в них вiзи! Заболотний, Соню ми не вiдпустимо, як собi хочте! - Гейшу хай звiдси бере, а Соня залиша?ться з нами, - пу як ми будем без не??! Хто наших нащадкiв амба-садських бавитиме? I ще якийсь землячок солоденький крутився тут весь час бiля Заболотних, намагаючись розважити ?х сво?ми проводжальницькими дотепами. - Побачите ваших - кланяйтесь нашим! Але це чомусь нiкого не смiшило. Солоденький мусив видвольнятися кислою миною. Виникла потреба в деяких формальностях, отих, котрi поки що переслiдують пасажирiв по всiх митницях свiту, одначе жiноцтво i на це вiдгукнулось по-сво?му: - Якi можуть бути формальностi для Заболотного! - Вiн на цьому Ханеда - як дома! - Всюди сi? мiжнародний приятелiзм... В нього тут кругом сво?! - А де в нього не сво?? На Новiй Зеландi? досi тiльки згадай мiстера Заболотного, одразу усмiшки: а, це той асi Такий веселий джентльмен! Так ганя?! Два "мерседеси" розбив! Сов'ет козак!.. Весела злива жартiв навряд чи долина? до Заболотного, котрий саме у вiдсторонi сто?ть з двома службовцями аеропорту, веде з ними, видно, дiловi якiсь переговори, i, коли стежиш за ним у цей момент, мимоволi усмiхнешся: оце стиль! Справа, може, дрiбничкова, але який вишкiл, гiднiсть, яке мистецтво ведення перетрактацiй! Витовчена японська надчемнiсть i приязна мудра манера териiв-щанських сватiв, яким велено будь-що добути "кувицю", - ось де вони побратались! Ось де в усiм блиску виявила себе вза?мна чемнiсть та надчемнiсть, делiкатнiсть i надделiкатнiсть, до чого ж доречнi тут i ця визнана обома сторонами умовнiсть, що трохи ?х аж веселить, i цiлком серйозна вза?мна пошана й довiра, - усе те, що так не часто, на жаль, спостерiга?ш у стосунках мiж сьогочасними людьми. Складалося враження, що урядовцям нема зараз нiчого при?мнiшого, як зробити на розвiтання бодай маленьку послугу цьому симпатичному Заболотному-сан, вони будуть просто щасливi чимось виявити йому сприяння, увiльнити це подружжя вiд дрiб'язкових, надокучливих формальностей, i, зважте, все це ми робимо як виняток лише для вас, Заболотний-сан, у вiддяку за те, що ви з свого боку завжди були до нас прихильнi суто по-людському, не шкодували пошани, тобто володi?те справжнiм даром контактностi. Аж дивно менi було там на нього дивитись: де вiн цього навчився, рiдкiсного такого вмiння легко й природно сходитися з людьми? Помiчаю, як один iз колег Заболотного, пону-ристий, вдачею вовчкуватий, погляда? на нього з ледь прихованою заздрiстю, йому самому, видно, нiзащо не вдалось би отак легко порозумiтися з урядовцями й-на вза?мне вдоволення - без тяганини повершити якусь там ?хню, певне, справдi формальну справу... Вивча?ш роками у високiй школi дипломатськi хитромудрощi всiх часiв, опанову?ш одразу кiлька мов, а де навчитись мови ось тако? - однi??, найголовнiшо?, - власне, вселюдсько?: приязний погляд, усмiшка чемностi, уклiн пошани, дружнiй доторк до плеча - i вже Заболотний, вiльний вiд клопотiв, поверта?ться знов до сво?х. - Все гаразд? - На вищому рiвнi. Табло сповiща?, що нам скоро виходити на посадку, та ось з'явля?ться ще один табунець проводжаючих - привiтнi японочки в кiмоно дрiбненьким пiдбiгцем наближаються до нас iз сво?ми терплячими япончатами, що то в то?, то в iншо? виглядають iз-за спин, iз сво?х пелюшкових коконiв. Малюки зiркооко й пильно, майже з дорослою серйознiстю зорять на нас, а матерi ?хнi так мило сплескують руками, розквiтаючи в безмежно ласкавих усмiшках: - Соня-сан! Соня-сан! Ось, виявля?ться, на чи? проводи вони поспiшали... Постукують сандалi-дзорi, жiночi руки з ходу складаються перед Заболотною для привiту, i старшi й молодшi японки схиляються низько (однак зовсiм не принизливо) у сво?му традицiйному пластичному поклонi, i вже й Заболотна ся? очима ?м навстрiч, вона, видно, не сподiвалася бачити цих людей серед проводжаючих i тим бiльше потiшена й рада, що вони не забули ??, прийшли. Соня-сан! Соня-сан... вакцина... бебi... полiомi?лiт... Бiля нас не вщуха? цей тонкоголосий щебет японок, i лише згодом, уже в лiтаку, менi вда?ться з'ясувати, в чiм рiч. Скiлькись часу тому на одних зборах Товариства японо-радянсько? дружби Заболотну обступили жiнки-матерi, одна тримала на виднотi дитинча, скручене полiомi?лiтом, iншi теж протискались до не? з хворими дiтьми: збуджено виявляючи сво? почуття, японки звернулись до Заболотно? з проханням допомогти ?м будь-яким чином дiстати вакцину вiд цi?? недуги, - звiдкись ?м стало вiдомо, що така вакцина зараз винайдена в Радянському Союзi, медицина ?? саме випробову?, лiки нiбито дають ефект... I ось вони зiйшлись на думцi, що Соня-сан само та людина, яка ?м допоможе... Заболотний, котрий про все це жваво розповiдав менi в лiтаку, не без гордощiв Зауважив, що справдi в цiй iсторi? Соня перевершила себе! Навiть i для нього було несподiванкою, якi запаси затятостi дружина та?ла в собi, яку силу волi, наполегливостi раптом виявила сумирненька його Соня, коли пiд час вiдпустки стала добувати тi труднодоступнi лiки. Лише ?й вiдомо, скiльки порогiв вона пооббивала, з скiлько? ма впливовими особами були в не? емоцiйнi, iнодi й сльозами покропленi зустрiчi, аж доки вакцину таки було добуто, хоч i вся вiдпустка ляснула па це. А як привезла вакцину та виявилось, що лiки справдi допомогли там комусь iз дiтей, то, ясна рiч, ким стала Заболотна для тих японських жiнок, при кожнiй нагодi тепер виявляли вови ?й свою материнську вдячнiсть... Навiть телевiзiя про це^ випадок розповiла, i дружина дипломата, зовсiм того не сподiваючись, стала раптом популярною, аж ?? на вулицях впiзнавали: ото ж вона пiшла, Соня-сан! Заболотна нiяковiла: ну що такого? Хай там комусь зарадила, подякували, то й чого ж iще? Тим паче, що згадана вакцина незабаром i тут перестала бути проблемою... Тож цiлком щиро Софiя Iванiвна вважала, що все це перебiльшено. А менi думалось: яке ж перебiльшення, якщо цi японськi жiнки в нiби й рядовому вчинку, а вiдчули щось нерядове, вiдчули, може, що рiч навiть не так у тiй вакцинi, як у запасах добра, котрi, часом малопомiтно, безефектно таяться в покладах чи??сь душi... Вони, японки, були певнi, що й наш Заболотний в цьому розумiннi цiлком гiдний сво?? Сонi-сан, вважалось, до речi, що вiн кревна рiдня тому знаменитому мiкробiологу Заболотному, який свого часу в Iндi? рятував людей вiд чумя та холери i в iнтересах науки на собi випробовував дiю збудникiв тих хвороб, щепив у Бомбе? собi чуму, про що тодi багато писалось у свiтовiй i, зокрема, в японськiй пресi. - На жаль, на вiдмiну вiд свого великого земляка, - вiдповiдав простодушним японочкам Заболотний, - я нiчим таким науцi прислужитись не мiг, па особливi заслуги перед людством не претендую, хоча в протичумних акцiях певну участь брати справдi-таки довелось, про що могла б посвiдчити небiжчиця Люфтвафе... Та ось уже й хвилина розлуки. Жiночий щебет посилю?ться, гурт наш рушав за черговою на вихiд до лiтака. "Арiгато, арiгато. Соня-сан!" - долина? здовкруг iз натовпу японок, i я бачу, як i в не? само?, в нашо? Сонi-сан, сльози хвилювання бринять на вiях, вологим свiтлом сяють в ?? ожинно-синiх, хоча вона й ступа? а виглядом пiдкреслено веселим, щоб не виказувати перед присутнiми свою розчуленiсть, нiяковить ??, ввдяо, аараз отой блиск власнвх до краю налитих слiзьми очей. Далi наста? момент, коли зосталися тiльки тi, що для рейсу, проводжаючих нема, жде нас тепер поле оте аеродромне, де всюди ракетно блищать фюзеляжi, стирчать хвости, величезнi крила мало не зчiплюються мiж собою... Прича?лись перед ривком цiлi табунища турбореактивних, важкi громаддя застиглих швидкостей. Бiлий метал потужних акулоподiбних тулубiв, скло iлюмiнаторiв, огутнi шасi на брилах бетону, хащi величезних переплутаних крил - аж тiсно такому скупченню гiгантiв на сьому клаптику аеродромного грунту, штучно намитого, великими зусиллями вiдвойованого у вод Токiйсько? затоки, щоправда, вод напiвмертвих, геть забруднених промисловими вiдходами... Скiльки лиш один цей Ханеда пожира? пального! Сюди й туди снують бензовози, що супроти застиглих повiтряних велетiв здаються маленькими, просто iграшковими... I тут, i там чiтко, вправно працюють люди в комбiнезонах, меткi, роботящi, не гаючи й митi, перебiгають вiд лiтака до лiтака, прилаштовують до бакiв товстелезнi хоботи шлангiв, довго й терпляче напувають ще одного крилатого ненажеру, що, готуючись у рейс, поглина? пального цiлi цистерни. Перепочинку тут нiкому нема, кожна секунда на цьому полi ма? фантастячну вартiсть. Той гiгант заряджа?ться, а сусiднiй, розчахнувши черево, цiлими вагонами поглина? багаж, незлiченну кiлькiсть валiз, пакункiв, сундукiв, окутих мiддю, невiдомо чим напханих. Та ось вдарило громом: це найближчий з гiгантiв, наглухо задра?вшись, вiдкинувши трап, стосило ревнув на мiсцi, ударив довкруг грiзним, дзвенючим гуркотом. Такому вже нiчого не треба, йому дай тепер тiльки злiтну смугу! Один за одним вiдрулюють поки що неповороткi лайнери рiзних авiакомпанiй, незграбнi, надмiру важкi, аж нiби не зможуть вiдiрватись од землi, подолати силу тяжiння. А втiм, чиясь рука ?х таки ж пiдiйма?! Ще один стрес, ще одна напруга - i вже суцiльне сатанинське ревище мiжнародного аеропорту залиша?ться внизу, пiд нами, швидко зменшу?ться смужка злiтного бетону на клаптику намитого грунту, самий вiзерунок аеродрому тане внизу, як i?роглiф земно? тiсноти, котра в цiм мiсцi планети, на квiтучих задимле?шх цих островах, да?ться взнаки, можливо, вiдчутнiше, нiж ,будь-де. Бувають моменти в життi, коли все до дрiбницi чомусь хочеться запам'ятати.. Як ось i цей злiт... Спершу був розгiн, наростаючий свист по смузi бетону, потiм невловна мить вiддiлення, плавного, майже нечутного вiддiлення вiд планети, - так, саме вiд планети! - iнакше не назвеш того дивного вiдчуття. Безконечна в сво?м скупченнi луска дахiв, тьмаве ?хн? переблискування, хмара мли-смогу над безкра?м мiстом, i зненацька - присмерк у лiтаку! Не одразу можна було й збагнути, звiдки раптовий той присмерк... А то ми якраз пробивались крiзь хмару, крiзь хаос хмар! Бiля самих iлюмiнаторiв виру? каламуть, обтiка? нас темно-сиве клубовиння, ? щось аж моторошне в цiм хаосi вируючих присмеркiв, що ?м, зда?ться, й кiнця не буде, зда?ться, скiльки не пнись з натужним ревiнням угору, нiколи не продертись крiзь той слiпий, вологий, нiби первiсний, хаос... Та ось враз: зблиск сяйва! Сяйва безмiрного, неосяжного, що будь-кого вразить сво?ю неземною величчю. Сяйво пройма? вам душу, радiсно затоплю? все i очищав, мимоволi спонукаючи подумати про вiчнiсть, про безмiр iснуючого... Заболотна припала поглядом до iлюмiнатора. Хiба ж може вона бодай одну мить пропустити з усiх цих чарiв небесних, ?й трохи аж прикро, що з присутнiх на борту не всi подiляють ?? настрiй, що ось та, скажiмо, гомiнлива туристська молодь у не? за спиною не вiдчува? нiякого захвату, коменту? побачене в iлюмiнаторах досить насмiшкувато, чути звiдти щось про рекламну голубiнь японського неба. - Рекламна голубiнь... Чу?те, яке сприймання? - каже стиха до нас Заболотна. - А по-мо?му, ось на таких висотах, над хмарами, небо якраз найнебеснiше... Ми й далi набира?мо висоту, нас нiби притягу? сонце, планета вже далеко внизу, таке вiдчуття, що вона десь там загубилась, зв'язку з нею бiльше не iсну?, i ?дина реальнiсть зараз - цi роздираючi простiр могутнi двигуни, цей повiтряний, що наче в безвiсть пливе, корабель i на його борту... маленьке людство! Було таке враження, що й течиво часу тут iнакше, нiж було на землi, i що ми самi теж зараз iншi. Летимо в сяйвах! I такого сяйва буде перед нами, iстотами тепер небесними, як жартома зауважу? Заболотний, кiлька тисяч кiлометрiв... - Як це вам подоба?ться, Соню-сан? - зверта?ться вiн до дружини. - Тисяч з п'ять кiлометрiв сяйва - пiдходить? - Не заперечую. А потiм? - Пiсля того буде пiд крилом зо двi тисячi миль темряви нiчно?... - То вже гiрше... - Зате ж потiм знову зоря! Зоря домiвки... Крiзь блiдизну щiк у Заболотно? просвiчу?ться зараз також щось схоже на цвiт зорi чи скорiше на ?? далекий вiдблиск: може, то вiдсвiти червоного оббиття крiсел чи слiди ще не вигаслого збудження, тiльки-но пережитого в аеропорту пiд час прощання. . - Гляньте, Фудзi! - в тихiм захватi вигуку? Заболотна вiд iлюмiнатора. - I ще одна Фудзi!.. I там он ще, ще... Всi тi бiлоснiжнi Фудзi були, ясна рiч, зiтканi з серпанку хмар, однак формою, округлими силуетами декотрi з них справдi нагадували священну гору Японi?. Невже сама лиш гра свiтла творить такий разючий ефект? Природа, вона i проста й складна безмiрно. Яких тiльки нема у нiй по?днань, дивних, химерних! Всюди серед безкра?х слiпучих рiвнин, серед iлюзорних снiгiв, самот-дьо здiймаючись, височать тi фантастичнi утвори свiтла й повiтря, сяють вершинами, схожi на Фудзiяму так дивовижно, мов ?? небеснi сестри... Тiльки вiдпливли маревнi Фудзi - i вже сяйнули такi ж серпанковi Ельбруси, потяглись iлюзорнi кряжi, ущелини, наповненi, як це бува? в горах, голубими тiнями... Скiльки летимо - та ж безмежнiсть сяйва, пречистi володiння сонця, яке тут, зда?ться, свiтить беззахiдно, вiчно. Туристська молодь поблизу вiдда?ться веселощам, легкими жартами розважають французькi хлопцi сво?х юних супутниць, йдеться про якiсь ?хнi токiйськi пригоди, мiж ними чути розмову про пачiнко - так звуться поширенi в Японi? гральнi автомати, де й цi юнi супутники, видно, випробовували сво? щастя. На саму згадку про пачiнко Заболотний схмурю? брови, вiн вважа? повсюдно поширенi гральнi автомати прокляттям цих островiв. Куди не пiди, скрiзь вони, за кожним рогом зустрiнуть вас цi металевi однорукi бандити! Особливо потерпають вiд них простi люди, звiдча?па молодь, що шука? будь-якого, хай i такого потворного способу вийти iз сво?х скрут. Досить ступити вам до грального залу, де сухо трiщать, металеве постукують цi незлiченнi автомати-пачiнко, як ви вже чманi?те, ви опинились у свiтi, де мови людсько? нема, де слова живого не почуете, тут пану? лиш мова роботiв, що сво?ю сухою стукотнявою мовби вiдраховують розмiрене й холодно чиюсь судьбу. Якраз, може, судьбу отих очманiлих молодих i лiтнiх людей, що, стоячи перед автоматами, не помiчаючи нiкого й нiчого, забули тут про все на свiтi i вслухаються тiльки в цю владну, одноманiтну, до одуру здатну тебе довести, металеву стукотняву автоматiв. Коли одного разу ми на хвильку зайшли а Заболотним до такого залу, незлiченний стукiт пачiнко мене просто приголомшив, гуркiт стояв, мов у величезнiм ткацькiм цеху, в перестуках електронних пристро?в було щось шаманське, наркотизуюче. Ось болiсно напружений юнак сто?ть перед тим одноруким гангстером, чимось невидимим прикутий до нього, сто?ть людина, нiби назавше зневолена роботом, цим витвором власного розуму, i так допiзна вистоюють мiльйони людей у нiмому чеканнi, перебуваючи нiби в трансi. Пiсля всiх сво?х вiдча?в якийсь бiдак несе сюди, може, сподiвання останн?, що бездушно постукуючий робот ранiш чи пiзнiш таки виявить милосердя й допоможе йому в слiпiй безконечнiй грi з власною долею. Заболотний в тi днi розповiдав про одного iз сво?х японських приятелiв, точнiше, про його сина, якого пачiнко призвело навiть до нервово? хвороби, бо ж вiддавався хлопець грi безрозсудно, до отупiння, до болю у головi, пiсля чого i вночi спокою не мав вiд галюцинацiй, вiд нестерпного стрибання перед очима блискучих металевих кульок. - Можна поспiвчувати японцям, - каже Заболотний. - Нашестя роботiв на ?хнi острови - це таки одне iз проклять вiку... I в цих ось туристiв, видно, теж зосталась оскома вiд пачiнко... Схоже, що декотрi з парижан справдi зараз вiдчувають полегкiсть пiсля сво?х сумнiвних токiйських розваг, та й чи може iнакше почуватись людина, котра, вихопившись iз залiзних обiймiв робота, зненацька опинилася в сяйвах вiднебесся? Земнi пристрастi вiдiйшли, згубнi спокуси зостались десь там, жодному роботовi звiдти вас по дiстати,: не загiпнотизувати сво?ю стукотнявою, вiднинi ви ста?те i недосяжнi, нiякий-бо рух тут не iсну?, крiм руху цього розкiшного, лайнера, а планета, нрекрасна й нещасна ваша планета, що далi й далi вiдплива? вiд вас, поглинута, безвiстями,: вона теж поволi-втрача? вас i силу свою тут, поволi в'ярача?, сама зменшуючись до розмiрiв трохи чи не тi?? грально? кульки. Летимо, летимо. Сяйво з iлюмiнаторiв пада? на лиця людей, всi вони приспоко?нi, вже нiчим не зневоленi, не знервованi, вiд усiх земних клопотiв вiльнi - i вiд стукотняви пачiнко, i вiд свисту автострад, вiд задимлених мегаполiсiв з ?хнiми вiчними смогами, де виснаженi кисневим голодуванням городяни змушенi вдаватись до встановлених на перехрестях апаратiв, з яких можна добути за кiлька i?н ковток наснаженого киснем повiтря... Але це там, па землi. А тут вже пiби не пiдвладнi нiяким, навiть гравiтацiйним, силам, нiяким дотеперiшнiм прикрощам, всi земнi пута розiрвано, вiдлiта?м з планети, вiдлiта?м нiби назавжди! Уявнi снiги, що бiлiють за iлюмiнатором, нагадали Заболотнiй заснiженi простори ?? рiдних степiв. - Пригаду?ш, - зверта?ться вона до чоловiка, - якi в нас там завiрюхи бували!.. Цiлу нiч ви?, мете, хурделить а на ранок глядь! - вляглося... Сонце свiтить, i так тц-хо-тихо довкола, тiльки то тут, то там дрр... дрр... то сусiди стежки лопатами прогортають... - Прокладали стежки дружби та вза?морозумiння, - жарту? Заболотний i потiм дода? серйозно: - А ви зна?те, колись у нас на Вкра?нi за народним звича?м господарi лишали в незамкненiй хатi на столi хлiба окра?ць i кринку молока - для подорожнього... I то було нормою життя... Ех, друзi, добре-таки додому повертатись... Бiльше не пускай мене, Соню, нi в якi вiдрядження. Баста. Хай ще iншi... - А ти? - А я бджiл розводитиму. Мемуари писатиму. А що? - Ловлю на словi, - смi?ться Соня. - Справдi пора б i перепочити. Стюардеса, ставна, довгонога дiва, що, проходячи салоном, бачить усiх водночас, усiм усмiха?ться завчено, але чарiвно, бiля Заболотних затриму?ться, мовби для того, щоб подарувати Заболотнiй ще й додаткову порцiю усмiшки. - Наш командир корабля зна? по фронту вашого чоловiка. Ратушний - це прiзвище вам що-небудь говорить? - Вона переводить погляд на Заболотного. - Зда?ться, був такий на котромусь iз бомбардувальникiв... - Нi, сам вiн не лiтав, був технiком серед наземно? обвяуги... А от про вас чув - ледве що не легенди... Це, каже, той, кого на фронтi в нас називали "лiтаючим барсом". - Який там барс... - Зiрка Героя вже нiбито вам свiтила... Отож "нiбито"... Передайте йому вiтання. Люди з наземно? служби - то для нас були як рiднi брати... - Може, побажа?те зайти в кабiну, то будь ласка. Вам, як виняток, дозволя?ться... - I, подарувавши ще одну чарiвну усмiшку, стюардеса проплива? далi. Зупиня?ться вона потiм у глибинi салону, у хвостовiй частинi лiтака, де, окутаний сигаретним димом, сидить патлатий похмурий тип, що, зда?ться, на когось ображений. Невiдомо, чи стосу?ться його образа тих, що лишилися на землi, чи невдоволений наш мiзантроп кимось iз пасажирiв, можливо, образився на компанiю цих ось молодих французiв, якi зi смiхом розгадували кросворд поблизу й не прийняли його пропозицi? дегустувати якесь там особливе саке, а одна гарненька з ?хнього товариства стишене кинула в бiк мiзантропа: "Чи не екстремiст?" - i бiльше не звертала на того типа уваги. А от стюардеса мусить терпляче вислуховувати ще якесь там його вередування, i ми пройма?мось до не? спiвчуттям: нечема, варивода, проте мусиш i його ублажати, з терплячим усмiхом слухати, що вiн там верзе, майже невидимий крiзь хмару сигаретного диму. Бiлоснiжнi iлюзорнi ландшафти, що пропливають за склом iлюмiнатора, знов заволодiвають нашою увагою. Вiдсунувши шторку до краю, осяяна свiтлом тих пропливаючих небесних снiгiв, Заболотна, видно, нiяк не може на них надивитись: безмiр краси! Безмiр найхимернiших серпанкових побудов! Свiт, що ся? й ся? тобд без меж, залитий сонцем, нiким не заселений, недосяжний нi для яких димiв та отруйних випарiв, але для когось-таки мовби створений, сповнений величi й загадковостi. Але для кого? Нiякi птахи, навiть орли, на цi висоти не злiтають. Знати б, за якими законами творяться отi мiражнi дива, осяйнi вершини, химернi бескеття, пасма гiр i фантастичнi в голубих тiнях провалля, з самого повiтря зiтканi розлогi долини, гiрськi кряжi, що знов виникають пiсля слiпучих рiвнинних просторiв, отi серпанковi гори, побудови фантастичнi, найнiжнiшi, мабуть, з усього, що ? в природi. Дмухни - i ?х нема... Така недовговiчна ?хня архiтектонiка, вiд найменшого подмуху-доторку враз порушаться, вiд ледь чутного втручання сиво-бурою тьмою стануть, звируються хаосом всi отi поки що спокiйно-сяючi, iз самих серпанкiв зiтканi вашi Фудзi, Карпати, Кавкази, Альпи та Кордiль?ри... Ми тихо розмовля?мо про це. Кого вони призначенi тут чарувати сво?ми прекрасними силуетами, серпанковi отi побудови? На яких рiвновагах тримаються i чому саме в таких формах виявляють вони себе? Чому не в якихось iнших картинах природа себе тут малю?, чому цi ?? пiднебеснi серпанки живуть саме в таких ось ландшафтах, в такiй ось, а не iншiй слiпучiй фантазi? хмаробудов? Природа фантазу? тут буйно, не знаючи стриму, вибудову? щораз iншi варiанти хмароутворень, якусь нову дiйснiсть у формах чудових, довершених, все новi виставля? сонцевi на огляд небеснi сво? "ЕКСПО"... Але чому вся ця фантастика несе в собi стiльки знайомих рис? Зiткана iз серпанкiв хмар подоба твердi земно?! Ступиш ногою - i дна не буде, десь там, унизу, планета, що досi голова вiд не? гуде, що декого й тут доганя? вiдгомiн ?? пристрастей... Знову стюардеса сягнистим кроком iде ось упродовж салону, пiсля розмови з тим похмурим типом мовчки й поквапом проходить повз нас до пiлотсько? кабiни, i вже на щойно усмiхнених устах застигла лиш подоба усмiшки, позбавлена чару й тепла i навiть з тiнню смутно? яко?сь тривоги. Серед пасажирiв - сум'яття: - Вiн ?й щось сказав... чимось пригрозив... Але чим саме? Ви помiтили, яких зусиль коштувало дiвчинi ?? самовладання? I поповзли по салону шепоти, стривоженi перепитування, i вже щось вiдчутно змiнилося довкруг, починають набувати значення якiсь дрiбницi. Пасажири, котрi досi, бувши в теплi, комфортi, навiть не помiчали, що поруч, на зовнiшнiй обшивцi корабля, майже космiчний мороз сивi?, тепер i в той бiк позирають iз багряних оксамитiв крiсел сторожко, знепоко?но, мiж сусiдами, досi безтурботними, з'явився якийсь холодок - холодок вiдчуження душ? Ось так поселялась серед них ще одна невидима пасажирка - неясна гнiтюча тривожнiсть. - Справдi, що вiн ?й мiг сказати? - роздуму? вголос Заболотний. - Пройшла вона таки чимось занепоко?на... - I чогось там затрималась... Нашi погляди мимоволi приверта? до себе овал металевих дверей, що, зачинившись за стюардесою, бiльше тепер не вiдчиняються: глухi, важкi, заховали ?? в кабi нi разом з пiлотами, як у сейфi. А похмурий той тип раптом пiдвiвся з кутка у сво?му пiстрявому неохайному пiджацi до колiн i, язиком ледве повертаючи, став щось викрикувати до компанi? французiв. Викрики були не знати якою мовою, але тон вони мали непри?мний, дражливий. Полiнезi?ць чи хто вiн? Тiльки й вiдомо було про нього, що летить iв Сiнгапура, може, уродженець котро?сь iз тропiчних кра?н, хо ча з вигляду мiг бути i ?вропейцем з тих озлоблених молодикiв, котрi й самi не знають, чого вони хочуть. Тип не вгамовувався. - Що вiн викрику?? - тривожно спитала Заболотна. - Хворий чи що з ним? Чоловiк ??, без слова пiдвiвшись, пiшов уподовж салону до невiдомого, - певне, на переговори. Нам видно було, як Заболотний, за звичкою всмiхаючись, щось терпляче з'ясовував iз тим невiдомим, намагався, певне, приспоко?ти його, звертався до нього пiдкреслено чемно й нiби навiть шанобливо, однак Соня аж зойкнула стиха, коли у вiдповiдь на якесь слово того типа обличчя Заболотного зблiдло, очi зблиснули гостро, якось металеве, хоча губи й тодi не перестали всмiхатись. Де-не-де по салону вже були помiтнi ознаки панiки, лiтня дама, зда?ться скандiнавка, що летiла з конгресу квiтникарiв, приклала руку до лоба, i з грудей ?й вихопився стогiн... З тривожних перемовлянь пасажирiв, що сидiли вiд того типа неподалiк, ми зрозумiли нарештi, чим вiн посiяв у салонi таку тривогу. Запевня?, що в багажнiм вiддiленнi разом iз нашими валiзами мандру? в цьому небi ще одна валiза, а в нiй неухильно i нiкому не пiдлягаючи, зараз працю? невеликих розмiрiв механiзм: тiк-так, тiк-так!.. Дама з конгресу i ?? старенька сусiдка перезирнулися вжахнено: виходить, на бомбi летимо? Шантажу?? Заляку? чи чого вiн хоче, цей садист? Але ж може бути, що i всерйоз - тепер стiльки всяко? нечистi на трасах розвелось.., Тим часом вiн уже просто в обличчя Заболотному промовляв з нахабною гидкою мiною, справдi з якимось садистським смакуванням: - Тiн-так!.. Тiк-так!.. I пальцем тицькав ледве де до очей. Ось тодi Заболотний, i вiдкинувши звичну чемнiсть, раптом обома руками взяв нахсабу за плечi, струсонув його так, що аж патли вiйнулись, i пiсля цього владно, наче ляльку, посадив, вдавив його в крiсло. I, дивна рiч, тепер той герой, злобно понурившись, не став чинити опору. Наче саме такого чогось i ждав. А Заболотний, обернувшись до пасажирiв, сказав до них голосно, нiби вибачаючись: - Молодий чоловiк запевня?, що це був жарт. Вiн перепрошу?. По якомусь часi вийшла стюардеса з тацею в руках i, так мовби нiчого й не сталося, почала роздавати воду в келишках. Пiд час роздачi пасажири стежили за виразом ?? обличчя, воно було непроникне, фантомасно замкнуте, проте уважний погляд мiг у нього вiдшукати те, чого й це хотiв би, - глибоко, як i ранiш, прита?ну тривогу. ...Вночi ми приземлились на котромусь iз сибiрських аеродромiв, хоча посадка ця й не була передбачена. Всiм пасажирам велено було негайно залишити борт лiтака. Пояснень не давалось. Мороз надворi аж кипiв, для бiльшостi парижаночок, що пустилися в рейс у легеньких плащиках та курточках, цей нiчний мороз мав би стати неабияким випробуванням, та все ж i за таких обставин вони не втрачали свого оптимiзму, було чути жарти та смiх, усiх нас розважало, коли дiвочi тендiтнi руки, ненароком доторкнувшись до металево? обшивки автобуса, вiдсмикувались, як вiд вогню, бо нахолонулий на морозi метал так i хапав. З смiхом та зойками вскакували нашi супутники в цей проледенiлий, навстрiч розчинений нам автобус, що битком набитий одразу й рушив вiд лiтака. Вже коли ми, несподiванi нiчнi транзитники, перекочувавши до аеропорту i збившись на другому поверсi, на його засклених галереях, ждали чаю, якого буфетниця все не хотiла нам вiдпустити, зважаючи на пiзнiй час, i що змiна ?? кiнча?ться, i що в нас, перелiтних, мабуть, нема? валюти, i що взагалi дозволу на цей чай, як нам здалося, треба питати чи не в самого мiнiстра, - вже тут, стоячи з Заболотним в сутiнi довго?, ледь освiтлено? галере?, дивились ми крiзь ?? скляну стiну на темний пагорб нашого лайнера, що бовванiв незрушно край нiчного аеродромного поля, й перекидались здогадками: чому виникла ця не передбачена графiком посадка? Залишений пасажирами невiдомо наскiльки, могутнiй наш лайнер нiби ждав чогесь. Незабаром крiзь сутiнь ночi до лiтака по трапу швидко стали пiдiйматись тiнi людей з якимись вудилищами в руках, постатi збiгали вгору одна за одною, i хоч рухались на екранi ночi постатi силуетнi, однак i в сво?й силуетностi були вони якiсь рiшучi й заклопотанi, - то до нашого опустiлого, холодом наповненого лайнера поспiшала команда хлопцiв, озбро?них мiношукачами проти того загадкового "тiк-так"... Iснував вiн насправдi чи виплодила його лиш чиясь хвора уява, - як би там не було, комусь належало це перевiрити, ризикуючи власним життям... III I ось тепер ми ?демо до Мадонни. Iнший континент, iншi дороги, тiльки Заболотний незмiнний у сво?му во-дiйському завзяттi. Звечора на квартирi Заболотних несподiвано виникла думка податись у цю подорож, i Лiда, яка була присутня з батьком при нашiй розмовi, звернулась до Заболотного просто з благанням, тоном зовсiм незвичним для ?? стримано? вдачi: - Вiзьмiть i мене! Будь ласка! ?й, виявля?ться, ну просто необхiдно подивитись на ту сенсацiйну слов'янську Мадонну, що про не? тут зараз стiльки розмов. Дударевич, батько Лiдин, давнiй колега Заболотного по службi, пробував вiдрадити доньку, малював труднощi далеко? дороги, обiцяв навзамiн iншi спокусливi видовища, але дiвчинка затялась: ?ду, i край, якщо, звичайно, Кирило Петрович не проти. Заболотний, як завжди, коли йшлося про дiтей, надто ж про Лiду, виявив свою поблажливiсть, а Софiя Iванiвна навiть зрадiла бажанню Лiди, бо знала, що юна приятелька ?? - людина з характером i зможе в дорозi стримувати Заболотного, якщо вiн, опинившись на трасi, розвиватиме бiльшу, нiж дозволено, швидкiсть. - I вас теж прошу отямлювати в дорозi цього безумця, - апелю? Заболотна до мене. - Бо коли вихопиться. на трасу, вiн просто шалi?, цей ваш тернiвщанський ас. - Ну-ну! Ас не ас, але в небi не пiшки ходив, - примирливо заперечу? Заболотний. - Полотно автостради не злiтна смуга, - сто?ть на сво?му Соня-сан. - Де ви бачили, щоб iз льотчикiв виходили путящi водi?? Мiй Заболотний саме тому приклад: нiяк не перебуду?ться, все дума?, що й на землi йому небо. А в них тут стiльки катастроф, - дода? вона стишено, тамуючи в голосi тривожнiсть. - Доки вiн у дорозi, ближнiм анi хвильки спокою... - Ви, Софi? Iванiвно, розписку з нього вiзьмiть, - радить Дударевич. - Та й взагалi, нащо ви йому да?те вiзу на цю сумнiвну подорож? Пожертвувати у?кендом, гнати за сотнi миль, щоб тiльки глянути на якусь там фальшиву Мадонну... - Чому фальшиву? - нахмурю?ться Заболотний. - Всiм вiдомо, що по музеях у них повно пiдробок! - безапеляцiйним тоном заявля? Дударевич. - Фальшування ста? промислом доби... Скiльки тих пiдроблених Ван-Гогiв та Сезаннiв зараз блука? по свiту! - Сподiва?мось, що наша Мадонна справжня, - каже ?- Заболотний суворо. - Звiдки така певнiсть? - Iнту?цiя. - Сумнiвний аргумент. - А для нього нi, - раптом посмiха?ться Соня. - Я, до речi, теж вiрю в iнту?цiю. - Отже, ви його вiдпуска?те? - А що я можу, коли вже надумав... Самi ж зна?те: натура, як у тура!.. З квартири Заболотних чи вiд будь-кого з мешканцiв цього службово-житлового будинку можна внутрiшнiм ходом потрапити безпосередньо до пiдземного гаража. Це ж зручно, отже, в пору передсвiтанкову ми вже в залiзобетонних його катакомбах, де серед рiзних марок автомобiлiв, серед запахiв бензину та гуми Заболотний, зда?ться, почувався куди краще, нiж там, нагорi, у сво?й службовiй кiмнатi з сейфами, кондицiонером та вiчно опущеними металевими жалюзi. Вже я помiтив: збираючись у по?здку, друг мiй щоразу жвавiша?, збадьорю?ться, таке враження, мовби протягом тижня вiн тiльки й чекав того моменту, коли, вiдкинувши щоденнi клопоти, вiльний нарештi вiд усього су?тного й надокучливого, опиниться ось тут, бiля свого б'ю?ка, весело, мов коня, оглядатиме його, пакуватиме в дорогу провiзiю та iншi похiднi речi, а потiм ще раз нахилиться над дорожньою картою, щоб остаточно з олiвцем проштудiювати маршрут, ще й тебе закличе в свiдки переконатись, що з кiлькох можливих варiантiв вибрано найзручнiший. Сама перспектива дороги, передчуття вiдстаней, що ?х доведеться долати, непередбаченi труднощi, якi можуть виникнути, - все це наелектризову? Заболотного, наснажуб бадьорiстю, душа його вихоплю?ться на простори дорiг ранiше, нiж невидимий фотоелемент безшумно розсуне важкi сталевi дверi гаража, щоб випустити в сiрий досвiток ще одну машину з дипломатичним номером. В Заболотному, безперечно, живе пристрасть автомобiлiста: гасати по хайвеях, по ?хнiх нацiлених у далеч гудронах-бетонах - для нього сама втiха. Нiде вiн не почува?ться так у сво?й стихi?, як у летючiм потоцi, в шаленiй отакiй гонитвi, де вiтер швидкостей тебе обда?, де людина, сповита в метал, одним натиском кнопки да? гiн усiм табунам кiнських сил, зiмкнутих у двигунi, видобуваючи з них бурю летючих енергiй! Доки Заболотний споряджа? свого б'ю?ка в дорогу, його тендiтна Соня-сан, блiда й не на жарт розхвильована, все ходить поблизу, зворушливо остерiга? свого "лихача": - Ти ж там не жени, Кирику, не жени! Доведи ?м, що ти не лихач... Дай менi слово... Обiцяй менi? - Гаразд, буде по-тво?му, - гуде Заболотний iз-за пiднятого капота. - Обiця?ш, а потiм... Сказано ж: натура - як у тура! Всi?ю натурою лихач i порушник... - Дякую за вранiшнiй комплiмент. - Нi, ти серйозно менi поклянись, що не гнатимеш! - заходить дружина з iншого боку i зверта?ться до Лiди, яка, першою забравшись у машину, вже защухла в куточку: - Лiдо, не дозволяй Кирилу Петровичу гнати! Стеж, щоб не перевищував. Особисте вiд мене доручення, зрозумiла? - Й?с, - озива?ться з машини дитячий голосок. Ох, це дiвча! Схопилося сьогоднi нi свiт нi зоря, все боялось проспати таку нагоду... Ми ще голились, як Лiда вже постукала в дверi, вбiгла, блiда вiд хвилювання, що й з росичкою на русявiм волоссi пiсля вмивання: - Я готова! - Рання птаха, - приязно окинула оком Софiя Iванiвна посталу перед нею худу, цибатеньку акселератку, що причепурилася в дорогу, мов до якого-небудь шкiльного свята: на йогах бiлi панчiшки, на голевi старанно заплетенi мишачi хвостики кiсок, що туго стирчать урiзнобiч, з бiлями бантами, вiдкривши не-дитячому чисте, а голубими прожилками чоло. - I цi кiсники тобi до лиця, - пiдхвалила Заболотна свою пiдопiчну. Чекаючи нас, дiвчинка призналася, що був у не? напiр прихопити в подорож i свого вiрного друга - маленького амазонського папугу, хай би й вiн розважився, додивився свiта, дихнув простором. Однак мама рiшуче ?й не дозволила... - I вiрно мама зробила, - зауважив Заболотний, вiдкладаючи бритву. - Сама подумай, як без нього в домi? Адже вiн там у вас, по сутi, найвищий арбiтр: коли яка-небудь домашня кризова ситуацiя - одразу до нього, до какаду, щоб розсудив... - То так, вiн у нас мудрець, - згодилося дiвча, розумiючи жарт. Лiда потiм першою, поперед Заболотного, збiгала внутрiшнiми сходами до гаража, ще й нас квапила: не барiмось, для нас ма? значення кожна хвилина, треба виграти час! Тепер вона, зайнявши мiсце, з машини раз у раз перепиту?, чи скоро ми ви?демо, адже час бiжить, бiжить!.. А в Софi? Iванiвни - сво? на думцi: щоб не гнав... Коли ми були готовi нарештi ви?хати з гаража, вона й тодi соромливо нагадала чоловiковi сво? прохання, не боячись навiть видатися надокучливою: "Ти ж обiця?ш, правда?" Речi мовби й неiстотнi, однак чомусь ще й тут, на хайве?, уява малю? менi той момент, коли Соня, худенька, блiда, з благальним усмiхом зазира? в вiчi сво?му Заболотному: - Кирику, я знаю, ти будеш хорошим... I як завжди, коли вона розлуча?ться з чоловiком, очi ?? враз наливаються синявою, пречистою синявою вiдданостi, й росинки мимовiльно? сльози вже бринять на вiях, i самi очi вiд сяйва тих росинок глибшають i мовби ростуть, ростуть... - Не хвилюйтесь, Соню-сонечко, - каже ?й Заболотний. - Ждiть i не тужiть на валу. Була б вона, певне, спокiйнiша, якби ми ?? теж прихопили з собою. Заболотнi часто вирушають в по?здки удвох, i якщо дорога випада? далека i втомлива, Софiя Iванiвна - на рiвних правах - пiдмiня? за кермом чоловiка, до того ж вона щиро в душi переконана, що веде машину куди краще за нього... Але цього разу ?й довелося змиритись, залишилася вдома, бо лiкарi поки що не дозволяють Софi? Iванiвнi тривалих мандрiвок: влiтку на однiй iз тутешнiх автострад подружжя Заболотних потрапило в "маленьку пригоду", як висловлю?ться мiй друг, пiсля яко? сам "ас" вiдбувся синцями та саднами, а Софiя Iванiвна мусила кiлька тижнiв пролежати в гiпсi i тiльки нещодавно стала виходити на вулицю. Тож зрозумiла ?? сьогоднiшня тривожнiсть та настiйливi застороги, якими вона проводжала нас вже й пiсля того, як ми сiли в машину i Заболотний поволi став вирулювати, спрямовуючи свого б'ю?ка на сталеву, ще не вiдчинену браму гаража. Зараз ми перебува?м на чималiй вiдстанi вiд того похмурого гаражного пiдземелля з його низькою, в сталевих балках стелею, вже воно нiби хтозна й коли було з тим сво?м службовим телеоком, яке недремно звiдкись споглядало нас, щоб у потрiбний момент нечутно розсунути перед нами важкi сталевi дверi й - пiд мовчазне благо-словiння Сонi-сан - випустити ще одного ловивiтра в сiре свiтання стрiтiв, у гонитву дорiг. Були спершу безлюднi каньйони вулиць, де в одному мiсцi пiд синьою зливою неонiв, серед ошмаття газет в такий раннiй час уже сидiв i щось жував старий занедбаний чоловiк, збайдужено дивлячись на нас; де потiм промигнуло темне дзеркальне скло ще зачинених офiсiв, банкiв з кутою та?мничiстю сво?х брам; зостались позаду й сяючi вiтрини крамниць з коштовностями та манекенами, i чорний алюмiнiй хмарочосiв, що сво?ю похмурою величчю зникають десь у темнiй високостi, стискаючи простiр, залишаючи перед нами тiльки вузьку його щiлину, щоб могли ми вилетiти на цю замiську трасу, де Заболотний полегшено, повеселiло скаже: - Нарештi! I, опустивши скло, висуне руку, ловлячи пальцями зустрiчний вiтерець. Заболотний веде свого б'ю?ка рiвно, плавко, машина не йде, а пливе, i це, безперечно ж, зараз можна пояснити тiльки бажанням Заболотного ревно дотримуватись застережних заповiтiв Сонi-сан. - Зваж, Лiдо, як ?демо. Мабуть, похвалили б нас за таку дисциплiнованiсть? - каже мiй друг, усмiхнувшись, але не до нас, а мовби до когось, видно, постала цi?? митi перед ним дружина в тiй сво?й тривожностi, коли, провiвши нас у путь благословляючим, ще, певно, вiд матерi перейнятим жестом, зосталась стояти самотньо в яскраво освiтленiм гаражi. Маленька, як дiвчинка, блiда й настрашена, стояла вона якась особливо самотня серед того величезного пiдземелля пiд його низьким зализобетонним склепiнням, що тримало на собi все громаддя бiлдiнга. Сталева брама, випустивши нас, одразу ж автоматично стала замикатись за нами. - Тьотю Соню! - обернувшись, гукнула тодi ?й Лiда, i аж вираз болю перебiг дiвчинцi по обличчю, той болiсний вираз так i не сходив, доки вона махала рученям Заболотнiй, котру гаражне пiдземелля поволi зашторювало сталлю дверей. I зараз в дорозi чомусь виника? в уявi та сценка з тендiтною постаттю Сонi-сан, залишено? десь там, в гаражнiй печерi серед сталевих балок та бетону. Дорога тим часом нiби втягу? нас i думки Лiдинi вже летять уперед. - Зовсiм не можу уявити, яка вона буде, та Мадонна, - каже дiвча. - I перед сном усе думала, хотiла уявити i нiяк не могла... Звiдки вона з'явилась? - В тiм-то й рiч, що подробиць не повiдомляють, - вiдповiда? Заболотний. - Справдi, з чи?х рук придбано? На якому аукцiонi? Чи було ?? внесено до мiжнародних каталогiв перед цим? Скiльки шедеврiв позникало з музе?в пiд час вiйни... I не лише картини. Де, скажiмо, та "Янтарна кiмната" та рiдкiснi книги-iнкунабули з пограбованих наших бiблiотек?.. Розшукують ?х по всьому свiту, а вони, може, в цей час лежать десь у затоплених водою шахтах, в завалах, у бруднiй пiтьмi штолень-печер беруться цвiллю, лежать, нiчи?му оковi не досяжнi та ждуть, хто ?х знайде, видобуде на свiт... З-пiд обрiю помiтно свiта?, наче там вiдкрива?ться кiнець якогось величезного тунелю, а небо й земля ще майже однаково попелястi, присмерковi; обабiч хайвею сивi? низом якась iмла чи туман, "ото вiн i ?, смог, у натурi, - каже Заболотний, помiтивши мо? зацiкавлення, - аж куди розпросторив свою владу". Дорога в цих мiсцях ста? справдi високою, схожою на дамбу, полотно траси проляга? весь час по насипу. Злiворуч тих смогiв-тума-нiв прозирають силуети якихось промислових споруд, поцяткованi вогнями невiдомого призначення, що свiтять мовби забуто, в них ? нiби якась безжитт?вiсть. Може, тому, що такий раннiй час, коли й усi тi гiгантськi темнi споруди серед досвiтнiх туманiв, зда?ться, iснують мовби самi по собi, без людини, без ?? втручання. Не видно там нiякого руху, хоча газовi факели палають потужно, земля всюди забудована, траса перетина? зону суцiльних мегаполiсiв, де одне мiсто ще не кiнчилось, а вже вочинаеться друге, це переходить в iнше, зрощу?ться з ним, зливаючись в однакову похмурiсть потужного, але нiби не для людини, а для роботiв призначеного життя. Ось тягнеться котре вже iндустрiйне поселення, за ним випливають з димiв знову заводи, промелькують чорнi довжелезнi цехи, хащi трансформаторiв, пакгаузи з гофрованого сталевого листа, а поряд лиснiють величезнi якiсь болота, вiдстiйники, резервуари, i всюди потопом смоги, смоги, смоги... Дедалi виразнiше чу?мо характерний сморiд хiмiчних заводiв, змiшаний iз затхлим духом болiт. Коли б хто задумав ставити фiльм-засторогу про те, що може чекати планету завтра, змалювати картину, як задиха?ться вона вiд власно? промислово? надпотужностi, вiд рiзних ядучих випарiв та нечистот, - то тут для такого фiльму вистачило б натури вдосталь. Темна купа прокопчених споруд, i знову, пiдступаючи аж до само? траси, маслянисто проблискують якiсь води, важкi, не-зрушнi, зачервоненi по сталевому тлу полум'ям заводських заграв. Бо заводи стоять десь поруч, зануренi у власнi дими та в туман, таке враження, що й самi заводи розкинулись на болотах серед сво?х намертво отру?них вод, куди вони щоденно скидають все новi й новi потоки смердючих всевбивчих вiдходiв. Вiн всюди тут, цей важкий незникаючий сморiд. - Ну ти ж i вибрав маршрут, - кажу до Заболотного. - Хто б додумав, що шлях до Мадонни пролягатиме крiзь таке пекло... - Когай, сказали б японцi, - вибачливо мирка? Заболотний. - Повiдомлялося, що вiдстiйникiв тут уже поменшало, а тим часом... Ну, та, сподiваюсь, це скоро кiнчиться. Мегаполiси пливуть i пливуть попiд небокра?м, напiв-потонувши в iмлах, в природних чи, може, хiмiчних туманах. Подеколи заводи вiддаляються, потiм знову пiдступають до траси, тодi з хмаровиння диму прориваються цiлi клуб'я промислових вогнiв, багряних, як рани, - газовi печi там палають, чи що... Бiля самого полотна автостради ще частiше мелькають плеса важких, лиснючих вод з розтеклими в них вогнями реклам, цiлi дзеркала ?х, забарвлених рекламами плес, лежать тут на водi в болотянiй незрушностi, а поруч беззахисне щуляться сiрi кущики очеретiв. - То кущики справжнi, не синтетичнi, - пiдбадьорливо кида? в бiк очеретiв Заболотний. - А взагалi правду ти кажеш: пекло. Чорнi отi мегаполiси, що розповзлися чортзна-куди, i цi смердючi озера-вiдстiйники, вся отак методично, поступово й без намiру вбита природа - все вола? до нас, людей... Ще одна засторога нашому братовi, жителевi планети: дивись! Бо можливий i такий варант... Просто дивно: серед такого промислового могуття i раптом цiле царство нечистот... зона змертвiлих болiт... - Це тi болота, - поясню? Заболотний, - куди мафiозо викидають тiла сво?х жертв. Нiхто не зна?, скiльки Людських життiв у цих трясовинах потоплено... Траса, вражаючи прямизною, летить далi й далi через болота, прокладена нiби пiд лiнiйку. Нестерпно довго тягнеться наша дорога через цей гiгантський, окутаний димами та смогом промисловий район, кiнця не видно закопченому цьому кра?вi, де хiмiчнi хмари не зникають, де заводському громаддю аж тiсно вiд самого себе, i землi вже нiби важко утримувати вагу "впоруд на собi; пан Смог володарю? над похмурим цим регiоном, де все задиха?ться у власних випарах, де мiста, що ранiш iснували поокремо, овiянi польовими та Океанськими леготами-вiтрами, тепер позростались в темнi загазованi мегаполiси, втратили назви, iмепа, розгубили тепло людських мiкроклiматiв, мовби якiсь чорнi мойри зоднаковiлостi прирекли ?х в усьому уподiбнитись мiж собою, стати безiменною iндустрiйною величчю; життя тут наче змирилось i з нечистотами, i з нестачею кисню, i з неприродною скупченiстю, селища звикли бути постiйно окутанi спiльною на всiх жовто-бурою ковдрою ядучих хмар, важко навислих над цiлим кра?м. Чисте повiтря десь там, над океаном, а тут дими, гази, сморiд вiдстiйникiв, гнитво болiт... I цим ось дихати? Вiд колиски i до могили? Мiльйони людей мешкають тут, а враження цiлковитого моторошного безлюддя. Близькi й далекi вогнi волають мовби нi до кого. Тiльки дорога живе. Зда?ться, саме дороги, ось такi траси дедалi частiше стають засобом iснування сучасно? людини. Помiж машинами мчать житла людськi - цiлi будиночки на колесах, з фiранками на вiкнах. Комфортабельно i весь час у русi, в гонитвi, певне ж, за щастям... Машини шумлять потоком, летять нескiнченною рiкою, якби кому забаглось перейти дорогу - нема де! Стугонять велетенськi радiофiкованi фургони, потужнi трайлери, що вдень i вночi перевозять вантажi на далекi вiдстанi, вони женуть чимдуж, бо треба, треба; швидше довезеш - бiльше заробиш!.. На узбiччi хайвею для пiшохiдця не залишено анi смужки - пiшохiдцiв хайве? не визнають, вважа?ться, що таких нема, все для маш