ясна, що всi нашi верби, левади срiблитимуться внизу по балках - навiть можна впiзнати, де чия. Для Миколи Васильовича то вже не верби, то вже "зелена дiброво, порадь, порадь мене, молодого!" А як музиканти Бондаренки вдарять на всi бубни увечерi на толоцi чи на далекiм кутку бiля Мини, вчитель i там з'явиться, слуха? ?хню музику приязно й зацiкавлено, хоча до танцю й не йде, коли бойковитi дiвчата жартома, бува?, закличуть його до козачка... Вдень новий наш учитель поста? перед Тернiвщиною в зовсiм незвичнiй ролi: пов'язавшись фартухом, розводить у школi бiло? глини, бере велику рогожану щiтку й, нiби змагаючись з торпiвщапськими молодицями, весело шма-ру?, вибiлю? нам шкiльнi класи, щоб веселiшi були на осiнь (хоча де ще та осiнь!). Вибiлюючи класи, вчитель iнодi наспiву?, вдасться ж отака невгамовна, охоча до спiву душа... Вiдбуде змiну свою робочу, а пiд вечiр, як сонце схилиться на захiд, сiда? Микола Васильович на свiй безмiрно заворожливий для нас велосипед, i тодi тiльки спицi мигтять - по?хав наш учитель у степ на прогулянку, верхи на двох сонцях покотив! I хоч рiзнi дороги ведуть iз Тернiвщини, однак опиня?ться вчитель якраз на тiй польовiй, що в'?ться побiля Романового хутiрця... Одного -разу, коли ми пасли на стернях поблизу, видно було нам вiддалеки, як пiд колодязним журавлем велосипед зупинився i Микола Васильович про щось став розмовляти з Надькою, - може, якраз вона упрохувала його записати дiвча сво? до школи? Може, навiть i без жарту не обiйшлося, бо по тому, як наша степовичка, взявшись за навислу над колодязем вервечку, весело похитувалась та вигиналася постаттю, навiть здалеку можна було вгадати, що Надька смi?ться! А тодi ми бачили щось i зовсiм неймовiрне: Надьчина майбутня школярочка, та дикувата Настуся, раптом опинилася верхи на велосипедi - то вчитель сам прилаштував ?? бiля керма, взяв, щоб покатати! Ще й не вчилося, а вже йому така честь. I нема чого тепер Надьцi непоко?тись, що не приймуть ?? мало? до школи за неповнiстю лiт... Так з дiвченям на велосипедi й ви?хав на вечiрню дорiжку серед полiв Микола Васильович, ви?хав та й покотив i покотив полями. Аж до Вигурiвсько? могили й назад прокатав малу Винникiвну на тих сво?х двох нiкельованих сонцях, а Надька, чекаючи, доки вони наблизяться, весь час стояла краi? шляху, i нам чомусь думалося, просто вгадувалося якось, що вона, молода мати, в цi хвилини нарештi почува?ться щасливою - така гарна й безтривожна сто?ть, у вiльнiй поставi, в золотi вечiрнього сонця вся... Пiсля того до третiх пiвнiв чула Тернiвщина, як учитель ще завзятiше виспiву? в школi, чогось йому там не спиться, то примовкне, то знову лункий свiй голос подасть - щось йому наша зелена дiброва нiяк не дорадить, зачарованi мiсячнi верби нiяк на сон його не вкладуть. Наступного ж дня надвечiр спицi знову миготять у степ, та все тi?ю дорiжкою, що нобiля Надьчиного колодязного журавля. XIV На вiдмiну вiд сво?х батькiв, людей веселих i компанiйських, ця Лiда Дударевич - серйозне, може, аж надто серйозне дiвча. Сiрi очi старшi за не?, часто сповненi за-йуму, допитливостi чи якогось докору. "Типове дитя вiку акселерацi?", - жартiвливо каже про донечку сам Дударевич, котрого не вперше доля зводить iз Заболотним на довгiй дипломатичнiй дорозi. Тож i Лiда для Заболотних уже як своя. В товариствi Софi? Iванiвни вона перебува?, зда?ться, навiть частiше, нiж бiля рiдно? матерi, викликаючи цим з боку матусi iнодi легкi ревнощi. А втiм, Лiда не ? Щодо цього винятком, бо й дiти з iнших дипломатичних родин також горнуться до Заболотно?, яка не вважа? це для себе тягарем, вона вже звикла до ролi пiдмiнно? матерi й добровiльно? терплячо? виховательки, надто ж призвича?лася до цього, коли ?й довелося пiсля дорожньо? травми тривалий час вiдсиджуватися вдома. Якщо котромусь подружжю випада?, скажiмо, йти на дипломатичний прийом, а дитину нема з ким залишити, то мале скорiш усього опиниться у квартирi Заболотних, яка нагаду? в такi вечори iмпровiзований дитсадок, де старшою виступа? сама Соня-сан, а ?? найпершою помiчницею буде Лiда Дударевич, котру малеча слуха?ться беззаперечно. Дударевичi, звiь чайно, розумiють, що ?хня одиначка, як i кожна сучасна дитина, потребу? уваги, родинно? ласки i що час вiд часу треба було б знiмати з не? оцю ?? надмiрну серйознiсть повертати свою школярку в безжурний свiт дитинства, i з цi?ю метою батько щедро постача? сво?й улюбленицi рiзнi чудернацькi iграшки, до яких дiвча, на батькову прикрiсть, не виявля? особливо? цiкавостi, ставиться до них як людина, що вже переросла цей примiтивний цяцьковий свiт. Тож, щоб якось Лiду зацiкавити, Дударевич придбав ?й iграшку пiдвищено? складностi - портативний японський комп'ютер, що здатен, однак, виконувати й зовсiм не iграшковi програми. Рiч виявилась такою зручною й дотепною, що частiше, нiж Лiда, цi?ю iграшкою бавиться на дозвiллi сам Дударевич. Дударевич па добрий десяток рокiв молодший за свого колегу Заболотного i на цiй пiдставi вважа? себе дипломатом бiльш сучасним i, отже, й службове перспективнiшим одначе коли йдеться про пiдвищення по службi, виходить чомусь так, що Заболотний бодай трохи, але опиня?ться попереду, дарма що не доклада? до цього нiяких зусиль, чим особливо диву? Дударевича. До свого просування по службовiй драбинi Дударевич ставиться дуже зацiкавлено i трохи навiть цинiчно, вiн не прихову? пi перед Заболотним, нi перед iншими колегами, що головним для нього в життi ? зробити "здорову кар'?ру", по можливостi швидше видобутись на вищий, нiж дотепер, щабель в розумiннi рангу, i що таке прагнення, зрештою, стимулю? його дiловi якостi, отже, й церемонитись тут нема чого. Вiн i вiд старших колег не прихову?, що надто йому довго доводиться чекати присво?ння вищого рангу, якого вiн давно заслугову?, i просто не вiрить, що Заболотний може до таких речей ставитись спокiйно, "по-фiлософському"... - Хороший допiнг, оформлений вiдповiдним наказом, нашому братовi нiколи не зашкодить, - так вважа? Дударевич. Вза?мини мiж ним i Заболотним досить складнi. То вони майже близько товаришують, то раптом вiддаляються один вiд одного, нi-нi, та й повi? мiж ними вiдчутний холодок, який, однак, не познача?ться на ставленнi Лiди до родини Заболотних, па ?? досить стабiльних до них симпатiях, що да? пiдставу Заболотному iнодi пожартувати: - Найкращим дипломатом помiж нас в напружених ситуацiях виявля? себе Лiда. Ось би кого пора подати на присво?ння вищого дипломатичного рангу!.. Коли на якийсь час мiж родинами виника? незлагода тако? напруги, що ?? можна вважати мало чи не конфлiктом, Лiда, хоч як це дивно, щоразу тягне руку Заболотних, а на батьковi апелювання до пе?, на його волання до справедливостей вона вiдповiда? майже з дорослою категоричнiстю: - Подбай, тату, найперше про те, щоб самому бути справедливим у стосунках iз сво?ми друзями. - А чим я, по-тво?му, несправедливий? - ледь стриму? себе Дударевич. - Хоча б тим, що у вiдсутнiсть Кирила Петровича дозволя?ш собi обговорювати його слова i вчинки. Намага?шся позаочi його принизити. А це нечесно. Отака! Тож i зрозумiло, чому Заболотна-сан так лине до цi?? дiвчинки, пiдтриму? з нею дружбу, навiть хай це буде й тодi, коли мiж сiм'ями щось там чорненьке пробiжить. Кочове життя по кра?нах, по амбасадах, вза?мини з багатьма рiзними, часом полярно рiзними людьми - все це привчило Заболотну, так само як i ?? чоловiка, прагнути з людьми вза?мин доброзичливих, злагiдливих, виробило певний досвiд переборювання конфлiктних чи близьких до цього ситуацiй, якщо такi виникають. Те, що пiсля Заболотних в кожнiй iз кра?н, де вони були, залишаються друзi, якi ще тривалий час хоч вiд випадку до випадку озиваються до них, дають знати, що Заболотних не забуто, на думку Дударевича, скорiше повинно розцiнюватись зi знаком мiнус, як певний гандж, свiдчення дипломатсько? неперебiрливостi Заболотного, однак Лiда щодо цього мас свiй i досить твердий погляд, вважаючи, що в Кирила Петровича це просто талант - вмiння здружувати людей i що взагалi таке вмiння - найiстотнiше в професi? дипломата. До Заболотних у Лiди ставлення особливо уважливе i вопи ?й, звичайно, вiдповiдають вза?мнiстю. Якщо про iнших дiтей, пiдкинутих на якийсь вечiр дипломатськими зозулями, Заболотна може сказати iнколи майже сердито: "Як ви менi надокучили, оце сьогоднi востанн? понянь-каюся з вами" (хоч вiдомо, що це тiльки розмови), -то про Лiду вона не дозволить щось подiбне сказати, знаючи внутрiшню ранимiсть дiвчинки i уявляючи, як глибоко вона сприйняла б найменше нарiкання чи випадкове необережно слово. Рiзниця у вiцi тут наче й не iсну?. Обо? Заболотнi ставляться до сво?? юно? сусiдки з повагою, на яку могла б розраховувати й людина доросла, скажiмо, коли треба дiзнатись, якiй телевiзiйнiй передачi, якому каналовi вiддати перевагу, чи щось додаткове з'ясувати про нову зiрку екрану, то найчастiше вони радяться про такi речi з Лiдою, i слово ?? для них буде цiлком авторитетним. I навiть тут, у дорозi, Заболотний у ставленнi до нашо? юно? пасажирки дотриму?ться того ж тону поваги й бережливостi, розмовля? з нею як рiвня, i хоч мiж нами йдеться часом про такi речi, що для Лiди навряд чи й цiкавi, можливо, що для не? вони безмiрно далекi, однак вiдчува?ться, що на Лiду, на ?? присутнiсть Заболотний весь час зважа?, i що ?? сприймання i навiть ?? мовчанка для нього мають значення. Зараз Лiда нiби придрiмнула, приплющивши очi й вiдкинувши назад, на спинку сидiння, свою вiзантiйську голiвку, вона, зда?ться, вiд усього вiдсторонилась, а ми з Заболотним ще й ще поверта?мось до тих наших свiтанкових лiт, полишених десь там далi, нiж Гавай? чи Полiнезiя. - Чому так багато важить для нас дитинство? - вголос роздуму? Заболотний, не вiдводячи очей вiд траси. Чи справдi, як дехто вважа?, туга за дитинством - це туга за тим раннiм гармонiйним свiтом, де все бере початки i все поста? чистим, доцiльним, може, навiть близьким до iдеалу? В кожному разi, не випадково з'явля?ться час вiд часу потреба воскресити те, що було, бодай трохи наблизити свiтанкове ото сприймання життя. I навiть самий уже процес спогадання того раннього, росяного да? тобi насолоду, як i кожна зустрiч з прекрасним... - Але ж це для нас, а для iнших?.. Справдi, що для iнших, скажiмо, той вiдлетiлий у безвiсть Роман-степовий у сво?й бджолянiй кольчузi i його красуня донька, що хоч i зосталась для нас вiчно молода, але кому вона тут усмiхнеться, крiм нас, на цьому хайве?? Чи наш тодiшнiй учитель Микола Васильович, що сво?м спiвом при мiсяцi враз переiнакшив нашi буденнi тернiвщанськi левади, перетворивши ?х в якусь переповнену чарами зелену дiброву... Для нас вiн був зовсiм не такий, як всi iншi люди, i, згiдно з нашими уявленнями, вiн би не повинен був закохатися, вiн мусив би стояти вище всiх земних пристрастей, а проте... Як воно сколихнуло тодi нашу Тернiвщипу, оте ?хн? раптове кохання, що так сильно й прекрасно розпломенiлося враз мiж людьми, для нас не байдужими, - мiж новим нашим учителем, якому б наче й не личило виступати в ролi закоханого, та нашою пречистою Надькою, що стала ще мовби гарнiшою в цьому сво?му почуттi! - Смiшно, мабуть, але й досi менi блищить до мiсяця той ставок-калабаня на наших левадах. Вночi вiн ставав зовсiм не той, що вдень. Бачу, як зорi тихо стоять у ньому. Деколи скинеться рибеня - на жарку погоду. Зорi затрiпочуть, розпливуться, а по якiйсь часинi знов стають на мiсце, порушена гармонiя вiдновлю?ться... I ось таке, здавалось би, незначне, неiстотне, а посивiлий твiй однокашник всюди чомусь носить цi перлинки пам'ятi з собою, з ними i в iншу перейде субстанцiю. - А що в цьому, скажiмо, для не?? - торкаюсь поглядом Лiди, що таки придрiмнула, згорнувшись у куточку сво?ю незграбною худенькою постаттю. - Навряд чи що-небудь скажуть ?й всi цi тернiвщан-ськi нашi iсторi?... Це тiльки для нас вони щось... - А ось i помиля?тесь, - каже Лiда зненацька, i по ?? свiтло-сiрих, гостро засвiчених з-пiд вiй, я бачу, що вона зовсiм i не дрiмала. - Так, так, помиля?тесь. I знов опустила вi?. Заболотний кида? на мене через плече короткий, одразу звеселiлий погляд: видно, йому було при?мно, що ми помиля?мось. XV Восени, коли стернi буде поорано i ми пустимо корiв уже по балках, по капустищах, де самi качани пiсля зрiзано? капусти стирчать i де нам тирлувати корiв до самих заморозкiв, грiючи вранцi босi ноженята в гарячому попелi вогнища або в теплих коров'ячих кiзяках, осенi тi??, коли невтомнi нашi матерi, не боячись застуди з холодного ставка тягатимуть важкi вимоклi прядива, щоб наткати iз них взимку полотен, - побачимо одного дня на узгiр'? Надьку Винникiвну, що за руку вестиме свою маленьку Настю-Анастасiю до школи. Таке воно мале диба? по пiдгiр'ю понад балкою, де ми пасемо, так радiсно дрiбушить з новеньким торбеням школярським через плече, - видно, заздалегiдь Надька спорядила сво?й донi оцю чепурну, з чистого полотна черезплiчку. З чималим запiзненням веде Надька донечку свою записувати до школи, певне, таки вагалася, чи не вiдмовлять прийняти ?? дитину за неповнiстю лiт, а зараз от вона зважилась i Настеня поруч матерi дрiботить, аж нiби поспiшаючи до школи, пiд сиве оте колюччя шкiльних маслин, за яким ще земською цеглою червонi? наша чотирикласна. - Буде тому щастя, в кого жiнка Настя, - пожарту? котрийсь iз нашо? хлоп'ячо? ватаги. Йдучи попiд горою, Надька, видно, про щось перемовля?ться з дiвчам, а в наш бiк вони раз тiльки й озирнулись обидвi, нiби не впiзнаючи нас i цi осiннi збляклi балки, де все лiто було духмяно та гаряче вiд конопель сизо було вiд головато? туго? капусти i аж нудно вiд солодкого, переспiлого пасльону, де нашi "зеленi дiброви" тобто звичайнiсiнькi верби, так розкiшпо купались вечорами у мiсячному сяйвi. А тепер iз них уже облiта? листя на нашi вогнища, а бува?, що й солов'?не гнiздечко впаде збите вiтром, а незабаром все тут буде ще й морозом закуто, цiлу зиму дзвенiтиме лiд по цих балках пiд нашими саморобними, iз залiзних обручiв нарубаними ковзанами i ми з галасом висипатимем сюди, щоб у новий спосiб продовжити нашi степовi пастушачi вiйни: до ночi гасаючи з кийками, джунитимем i джунитимем "свинку", була така гра - наш тодiшнiй слобожанський хокей! Але цi?? зими, що рано дмухнула на нас льодяними вiтрами десь iз Вигурiвщини, нам буде не до iгор, не до забав... Тернiвщина клекотить! В усiх на устах соз, хлiбозаготiвлi, майже щоночi в примiщеннi школи вiдбуваються збори, сходки нечувано? бурхливостi, нiяк нашi тернiвщани не вирiшать, суспiлитися ?м чи нi... Уповноваженого з району слухають чемно, учителя - ще чемнiше, а потiм, зануренi в думи, курять, мовчать, доки хтось iз кутка, з темряви розважливо подасть голос: - Воно то добре, як добре... А як, не дай бог?.. Зi сходок повертаються далеко за пiвнiч чи навiть уранцi, плентаються додому аж сiрi, - не встигне господар передрiмнути, як його вже знову на сходку... Ох, як бурунила тодi наша слобода! Де бралася сила витримати в тих напругах, в тiй колотнечi? Нi, та зима тишi не знала - самi хуртовини... Мина Омелькович аж охрип вiд агiтацi?, викрикуючи на сходках до односельцiв, що тi, хто слухатиме куркульських пiдголоскiв, скоро запищать, як мишi в норi, або й зовсiм пiдуть чортам на снiданки! Душа, однак, не знаходила мiсця... Скiльки разiв то розбiгались тернiвщани iз созу, то знову збiгались, сьогоднi записуються, завтра виписуються, сьогоднi коней зводять до стайнi, а завтра розбурхане, безстрашне жiноцтво уже виру? на толоцi: - Повiддавайте нам наших коней! Наталка, дружина Мини Омельковича, натура була войовнича, це вона тодi очолила в Тернiвщинi баб'ячий бунт, це ?й належала iдея покарати свого Мину в такий зловтiшний спосiб: у хомут його! В одяг конячий! Досi Тернiвщина пам'ята?, як Мину жiнки водили по селу в хомутi! I вiн не благав пощади, з гiднiстю, можна сказати, нiс нелегкий свiй хрест, хай i у виглядi хомута!.. Бунтарки повелися з Миною Омельковичем, як iнквiзицiя з Галiле?м, витягли його в такiм виглядi - з хомутом на ши? - па толоку, в одну душу домагалися публiчного зречення: - Кажи: розпускаю вас! Розбирайте коней - даю такий дозвiл!.. А вiн ?м: - Не дiждетесь, вiдьми! Нiчого не скажу па власть... А хто мене хоч пальцем торкне... Одначе торкнули. Повалили в кучугуру, i товкли Мину гуртом, i верхи на ньому сидiла його завзята Наталка, товкла свого крикуна носом у снiг, примовляючи: - Ось тобi соз! Ось тобi! Нi конюхи, нi правлiння нiчого не могли вдiяти з розшаленiлим жiноцтвом, ще вчора покiрнi слобожанки нашi наче поскаженiли того дня: кинувши Мину Омельковича в хомутi на снiгу, вдерлись до стайнi, розхапують вiд ясел щойно усуспiльнених гнiдих сво?х та буланих, декотрi з молодиць навiть верхи посiдали на коней i, блискаючи стегнами, пустилися навскач хто куди! Досi бачимо, ян вони, тернiвщанськi нашi амазопки, женуть вiд стайнi толокою увсебiч з насмiшками, з реготом... Мипа Омелькович, стоячи осторонь у хомутi, дивився на них - як саме око iсторi? - з осудом i гнiвом, вiн навмисне а себе хомута пе скидав, затято ждучи, доки при-iдуть iз району уповноваженi та мiлiцiя, - хай побачать його в такому глумовиську, хай усi газети напишуть, як тут сiлькор Око потерпав вiд несвiдомого елемента! А в години поразки найвойовничiшi iз жiнок у кутузцi сидять, в кам'яному льоху бiля сiльради, виконавцi з цiпками ?х вартують, а Мина Омелькович час вiд часу крiзь щiлину в дверях благальним тоном ставить дружинi умови: - Хочеш на волю - пиши заяву, що бiльше не будеш... - Не дiждешся, анциболот! - Ну, прохаю тебе... Ось папiр, пиши... - Качалкою тебе спишу, як виберусь звiдси! А коли вже Наталка опинилася вдома пiсля кутузки, найперше викинула iз сiней квiтчастого килима, що якимось чином заблукав iз хуторiв до ?? чесно? хати, i заходилась при повному зiбраннi сусiдiв рубати той килим щербатою сокирою - гех та гех iз-за плеча по тканому квiттю! "Не треба менi глитайського добра! Гола ходитиму, а чужого нитки не вiзьму!" Потiм якийсь час у Тернiвщинi панувало затишшя, i вчитель Микола Васильович, повернувшись iз округа, куди вiн ?здив на конференцiю, навiть жартував, дiзнавшись про нашi подi?, все цiкавився, чи не натерло холку Минi Омельковичу хомутом. - Смiйтесь, смiйтесь, - казав Мина, - а менi не до смiху... Я ще декого з них вiдправлю чортам па снiданок. I. .ключi вiд церкви заберу, закрию ?хню молiльню! Хай усi вони, вiдьми, моляться тим, що в болотi! I ось одного дня сидимо ми в класi, урок веде Андрiй Галактiонович, сонце зимове спокiйно свiтить у вiкна, й нiщо нiби не вiщу? бурi... Та раптом - дверi нарозпащ, i перед нами з'явля?ться задиханий, вкрай перепуджений Мина Омелькович, заяча шапка на головi задом наперед, в руцi в'язка великих ключiв. - Сховайте мене! - хрипить вiн до вчителя майже безголосо. - Бо кришка менi! Церкву закрив, а тi вiдьми женуться! Розшматують, роздеруть!.. При ?хнiх стосунках, здавалось, Андрiй Галактiонович з обуренням виставить Мину за порiг, а вiн, на превеликий наш подив, мовчки кивнув Минi в кiнець класу - на "Камчатку", а сам тим часом став, розiп'явся в дверях перед хмарою жiноцтва, що, лементуючи, вже налiтало з коридора: - Де той анциболот iз ключами? Де ви його заховали, кат би його на каменi побив! - Вiддавайте нам його! Мало йому хомута! Шкуру з нього спустимо! I вперше в життi ми почули з уст Андрiя Галактiоновича неправду: - Нема його тут. Не було... - Та сюди ж вiн бiг?! - То вам здалося. Заспокойтесь i не зривайте менi, будь ласка, урок! Зачинивши дверi перед натиском розбурханих наших матерiв, Андрiй Галактiонович i далi рiвним голосом, нiби нiчого й не сталося, розповiдав нам про iхтiозаврiв та бронтозаврiв, що ?хнi хвостатi зображення, засидженi мухами, ще з земських часiв висять на картонах у нас у класi. Водились тi чудиська, власне ж, не так i давно, якийсь мiльйон чи скiльки там лiт тому купались вони у водах теперiшнiх тернiвщанських балок з пасльонами, де тодi переплiскувались теплi, синi, як льон, моря та буяла на островах вiчнозелена тропiчна рослиннiсть. Розповiдаючи, Андрiй Галактiонович жодного разу не глянув у той бiк класу, де аж пiд задньою партою нашо? "Камчатки", як найбешкетнiший учень, сидiв Мина Омелькович, защухнувши над в'язкою сво?х важких церковппх ключiв. Пронесло! Живий зостався Мина Омелькович, хоч i душа побувала в п'ятах... Не тiльки Тернiвщина, бурунить у цi днi вся округа. Там трусять, там описують, а там уже десь, чу?мо, продають з молотка. На Чумакiвщину, до Кишок, до Масичiн, до Поруба?в - в близькi й далекi хутори - слобода посила? бригади комнезамiвцiв, активiстiв, готових за душу зчепитися з тими, що хлiб гноять у ямах, що постачали копей махнам, посилали сипiв сво?х у банди, а тепер з вилами кидаються, коли хто прийде описувати або доводити ?м план до двору. Настрiй дорослих переда?ться й нам, школярам, в класах у нас неспокiйно, бо вранцi, як прийдемо до школи, всюди мiж партами накурено та напльовано, цiлу нiч тут ?шли баталi?, все це батькiв та матерiв наших торкалося, тож чи й нам бути осторонь? Багато хто з нас тепер у червоних краватках, цим ми зобов'язанi Миколi Васильовичу, завдяки йому створено в школi пiонерський загiн, i настрiй у хлопцiв такий, що хай тiльки скажуть - куди, не страшнi нам зараз i куркульськi обрiзи. Бо якщо вже ви юнi пiонери, то нi в чому не личить вам вiдставати вiд дорослих, мiсце ваше, хлопцi, на вiстрi подiй! Вирушаючи на хутори, бригади дорослих часом i нас, дiтвакiв, прихоплюють iз собою, бо така воля Миколи Васильовича, запального нашого вчителя й вожака, чи?ми натхненними очима дивимось вiднинi на все, чим кипить наша Тернiвщина. А вiн сам - як вiн горiв у тi днi! Зда?ться, i не ?в, i пе спав, самим духом жив, а скiльки енергi? та завзяття у всьому, що вiдбувалося поза стiнами школи, бо ж про саму школу вiн ладен був серед тi?? круговертi й зовсiм забути - принаймнi таке складалося враження. Коли, озирнувшись в тодiшнi подi?, дума?мо зараз про нашого Миколу Васильовича, то ясно ста? нам, якого складу характер променiв тодi перед нами, безперечно, вiн i створений був саме для такого буревiю, яким жила, яким вирувала в тi днi наша Тернiвщина. Ще недавно, влiтку, вона аж танула, слухаючи в мiсячнi ночi красивий i розкотистий тенор молодого при?жджого вчителя, чий спiв допiзна лився з вiдчиненого шкiльного вiкна, то був спiв чистого кохання, пiсня юнацько? душi, що знайшла свою любов i вiдчула себе вперше вiд любовi такою щасливою, а нинi Тернiвщина слухала Миколу Васильовича здебiльшого на сво?х бурхливих сходках, яким не видно було кiпця, i в голосi вчителя тепер дзвенiла тiльки сталь, увесь вiн був сама вiра та заклик, i ми, школярi, безмiрно пишалися сво?м учителем, ми були в захватi, що вiн у пас запальний такий та гарячий, ми готовi були за ним у вогонь i в воду! Його правда була натхненною, а що може бути сильнiше за це?.. Ось вiн вибiга? на сiльрадiвський ганок у благенькiй сво?й шинельчинi, сухолиций, блiдий, i, рвучким рухом голови вiдкинувши свого чорного чуба назад, зверта?ться до наших слобожан, щоб знов i знов виповiдати Тернiвщинi про комуну загiрну, про тi сонячнi часи, що настануть, коли "вже нiчого не буде чийогось", а все стане гуртове, народне. В такi хвилини вiн, наш вогнистий промовець, ставав вiд хвилювання ще блiдiший, нiж звичайно, ставав бiлий як крейда, очi його повнились блиском, а голос дзвенiв так пристрасно й молодо, що жiноцтво, слухаючи запальну його промову, аж умлiвало вiд захвату: - Ну й артист! Ну й душохват! А коли десь серед натовпу в цей час була Надька Винникiвна, то на не?, розпашiлу вiд зата?них гордощiв, озирались дiвчата, радiючи заздрiсне: ось такого зумiла причарувати, завабити, без пам'ятi зумiла в себе залюбити! А я знаю, а я знаю, Чого зоря ясна... Що ж до нас, школярiв, то ми тепер ще бiльше були заполоненi натхненням свого вчителя, вiрили кожному його слову, i нам аж дивно, чому не всiх йому вда?ться навернути до созу, адже ж так його слухають, коли вiн з невтомним сво?м запалом промовля? до Тернiвщини з ганку сiльради. Тож, коли нам велить Микола Васильович: "юнi пiонери, сьогоднi на хутори!" - ми сприйма?мо цей заклик з бурхливою дитячою радiстю i водночас iз жаданням геройства, зрина? в душi й жага розплати за тi кривди, образи й жорстокостi, що ?х завдавали Тернiвщинi давнi ?? вороги. Неодмiнно згада?ться хутiрська собачня, що десь тебе там нажахала, не пiдпустивши до колодязя, промайне глумлива пика чиясь, постане в уявi i той скривлений несамовитою люттю глитайчук, що ладен був до смертi затоптати нашу Ялосоветку за житн? стебельце тодi, на Фондових землях... Десь же вiн там ?, той рудий бандюга, десь гно?ть прихований хлiб у ямах та гострить на нас сво? вила куркульськi... Отже - до бою! Що школу пропустимо - не бiда, адже сам учитель це дозволя?, бiльше того, сам кличе нас у похiд, зате як цiкаво буде там, - нехтуючи небезпекою, нишпорити по куркульських горищах, вишукувати в напiвтемрявi, серед павутиння, вкритi пилюкою рiзнi книжки та журнали, шлики та башлики, а може, де попадеться й наган чи жменя iржавих патронiв. Бо ж нас посилали в такi шпарини, куди дорослому не пролiзти: ось ти перевiр пiдпiччя (воно зветься дук), а ти спустись у засiк, подивись, що там, потiм лiзьте, хлопцi, пiд рублену комору, а насамкiнець пiд стрiхою проповзiть по всьому горищу, чи не заткнуто де куркульський обрiз. Це ж найцiкавiша розвага для нас! I якщо котромусь iз малих справдi вдавалося намацати в темрявi i висмикнути зi стрiхи обрiз чи важезну шаблюку, то це сповнювало нао почуттям правоти, i пiсля цього тужба та плачi хутiрських жiнок уже не так розтерзували нашi дитячi душi. А коли опинялись над щойно розкритою ямою, де гно?вся хлiб i звiдки тхнуло цвiллю та прiлiстю погубленого зерна, то це ще бiльше упевнювало нас у собi, погно?ний хлiб давав виправдання для всього, що тут робилося, i не страшно було тепер вистукувати й колупати побiленi, а пiвниками стiни, довбати долiвку, тельбушити комори, - нiчий уже плач пiсля цього пройняти бригаду не мiг. Вчитель Микола Васильович сiдав до столу i, зцiпивши вуби, з блiдим, крижаним обличчям брався складати акт молодi хурщики вимiтали засiки, вантажили збiжжя на сани, а Мина Омелькович тим часом, забравшись десь у комiрчину, похапцем трощив хазяйськi облитi смальцем ковбаси. Ось вiн, втираючи рукавом маснi губи, виходить iз комiрчини, вдоволений, пiдморгу? до нас: - Розговiвся! Пiсля довгого посту розговiвсь! I ви, хлопцi, не соромтесь, не цяцькайтесь, бо ви ж класовi дiти, не якiсь бiлоручки, а тут усе дуки, п'явки! - розтлумачу? нам Мина що до чого. - Казав я ?м: доберемось - от i добрались! Тепер не стрiпнетесь! А то, бач, ще й глузують: "Позаяк хлiба нема, то жертвую для комуни... кiло маку! " Ми вам покажемо - кiломаку! Перш нiж покинути куркульську хату, Мина Омелькович мусить, щоб руки не гуляли, прихопити дещицю, скажiмо, мимохiдь стане тягти з жердки хазяйський латаний, з кучерявого барана кожух, але тут не обiйдеться без вовтузнi, бо розлючена хазяйка, де й взявшись, обома руками вчепiриться в кожуха з другого кiпця. I вже достотне, як тi дво? скiфiв, що розтягують овечу шкуру на золотiй пекторалi, цупитимуть той кожух кожне до себе: - Пусти, iроде! - Нi, це ти пусти... - Вiддай, чу?ш? - Глухий, не чую! - А щоб ти зозулi не почув! Клятьба зозулею помiтно стривожув Мину, але тiльки на мить: - Це ти мене, безбожника-незаможника, зозулею хочеш злякати? Так ось же тобi за це! - I вiн з такою силою шарпа? свою здобич, що той гнилий кожух на очах розлазиться надво?: пiвкожуха у Мини в руцi, а пiвкожу-ха в його супротивницi. - Хай же нi тобi, нi менi! I вiп кида? свiй ошматок додолу, а очима стриже кудись уже на пiч, i тiльки вчитель, з'явившись знадвору на лемент, пригамовус Минин апетит. За цi днi Мина Омелькович навiть погладшав - що то значить опинитись людинi в сво?й стихi?! Ранiше, було, ходить, наче охлялий, сiрий, щоки йому повтягувало, пiд очима пiдпухлини, як вiд вiчного спання, а тепер обличчя йому викруглилось, воно аж пашить рум'янцем, особливо, коли ми, залишивши розтельбушений хутiр, знов вилiта?м саньми у вiдкрите поле, де так i струже вiтром i мороз аж пече. Iнодi ми поверта?мось до села вже вночi, при мiсяцi, полозки наших саней далеко спiвають серед заснiжених полiв. Вкублившись у куркульськi лiжники, рядна та сiряки, що тхнуть скотарнею i що ?х тепер буде заприбутковано як созiвське майно, ми, пiонерчата, ще в нервовiй напрузi, з якимось пташиним iнстинктом тиснемось до свого Миколи Васильовича, почуваючи себе затишнiше поруч нього пiсля всього пережитого на хуторах.. Мина Омелькович, пiсля бурхливих клопотiв дня, будучи в доброму гуморi, сповнений кипучо?, руйнацько? сили, пiдбадьорю? нас, що ось так, мовляв, i треба гартуватись у боротьбi з класовим ворогом, з тим, хто навмисне не хоче "конати хлiб i хто до Тернiвщини нiколи не мав i краплини спiвчуття. Згадувалось йому, як у голоднi роки тернiвщанськi жiнки ходили за позичками по хуторах i як ?х там цькували собаками, розповiда? нам про слобiдських дiвчат, що в розквiтi краси мусили йти до тих кугутiв найматися i з якою глумливою погордою ?х там зустрiчали: "Гаразд, дiвко, вiзьму вже тебе... Руки тво?, а вила нашi!" Коли зустрiчний вiтер аж надто обпiкав нас, Мина Омелькович дбайливо закутував свого синка в куркульський сiряк, ще й башликом обкидав, щоб вуха хлопець пе поморозив, а помiтивши, що Грицик чимось схвильований, пахилявсь до нього та стурбовано допитувавсь: - Гришуню, чи тобi нiчого пе болить? Тендiтне хлоп'я, цей Гришуня, зроду вдавсь хворобливий та ще з кобили маленьким упав, прибився так, що хорував цiлу осiнь, Митiа Омелькович з горя мiсця собi не винаходив i навiть сам водив хлопчика кудись аж у Порегонiвку до знаменито? косооко? ворожки, яка людям переполох виливала, вона й Грициковi крутила на головi миску з розтопленим у водi воском, виганяючи з хлопця страх. I ось тодi, хоруючи, Гришуня чомусь особливо потягся до музики й попросив батька, щоб вiн замовив у братiв Бондаренкiв для нього кларнет. Бондаренки - то для Тернiвщини гроно талантiв, четверо ?х, братiв, i всi музиканти. Та не лише по всiх весiллях вони грають, славляться вони ще й тим, що самi для себе роблять iнструменти - балалайки, кларнети, i навiть справжнi скрипки виходять з-пiд ?хнiх удатних рук, не кажучи вже те, що i в Козельську нiхто краще за них не зумiв би натягти бубон або барабан з волячо? чи навiть заячо? шкiри. В недiлю, коли Бондаренки виходять на толоку розважити музикою рiдну Тернiвщину, то Гришуня щоразу в'?ться бiля них найближче, вiн ладен виконувати будь-яку волю музикантiв, аби тiльки дозволили йому бренькнути на балалайцi чи дмухнути в кларнет. Тож i виникло в нього пiд час хвороби таке бажання - мати в себе справжнiй iнструмент, i Мина без вагань пообiцяв сво?му одинаковi вволити його волю, сказав, що останнiх штанiв збудеться, а кларнет йому буде! I таки дотримав слова. По якомусь часi принiс Гришунi вiд Бондаренкiв той маленький саморобний кларнет з кнопками перламутровими, i коли Гришуня притулив його до уст i видобув з дудочки звук, схожий на звук горлицi, то одразу й одужав. Послужливий, такий неперекiрливий цей Гришуня, наш незмiнний товариш. Сам не пасе, бо нема чого, але на степ до нас прибiга? влiтку корiв за казки завертати. Стартi хлопцi, то ж аристократи нашi, ледацюги великi, вони лежать цiлими днями на межi та кiзяки курять, всякi, навiть соромiцькi, роздебендi плетуть, а менших ганяють, щоб корiв ?хнiх завертали. Гришуня ладен ?м цiлi днi слугувати, слухняно робитиме для них i те, й те, аби вони тiльки казки йому розказували, що ?х вони здебiльшого самi ж тут i вигадують. З усiх нас Гришуня, зда?ться, найбiльше подобався Настусi - i за кларнет, який вiн часом бере до школи, щоб потiшити товариство пiд час перерви, i за тихiсть та лагiднiсть вдачi, та ще ж, крiм усього, вiн умiв дуже гарно блакитних котiв малювати - десь йому Мина Омелькович (мабуть, вiд уповноважених) такий олiвець добув iз зовсiм блакитним осердям... Iнодi Настуся яблуко крадькома тицьне йому на перервi, тодi в Грицика аж вуха почервонiють вiд соромливого ?? дарунка, i хто зна?, чи не з таких перших виявiв дитячо? приязнi й зажеврю?ться мiж дiтьми найранiше оте почуття, що до певного часу воно тiльки в бруньцi сидить, а настане пора, може, суджено буде йому розбуятись яскраво, на повну силу розквiтнути. Можливо, в передчуттi цього ми, хлопчаки, коли хочем подражнити Гришуню, то вказу?м йому на Настуню-хугоряночку: - Он твоя наречена йде! I хором: - Буде тому щастя, в кого жiнка Настя! Мина Омелькович мав певнiсть, що в хатi в нього росте неабиякий музикант, той, для кого музика виявилась кращими лiками, нiж ворожчин вiск, i треба було бачити, як тане Мина Омелькович, спостерiгаючи сцену, коли Гришуня його - рiдний чи не рiдний, кому яке дiло? - сто?ть уже на толоцi помiж дорослих музик i в тон ?м самозабутньо дмуха? у свою дудочку-кларнет... - Треба було й сюди тобi каварнет захопити, - нахиля?ться Мина до хлопця, - може, оце, загравши в дудочку, не так би замерзав... Хлопець зiгнувся в санях, пiдшмарку?, - справдi, чи не застудивсь? Бо таки ж зимно, нiч дода? морозу... Микола Васильович теж коцюрбиться мiж нами вiд холоду, сидить, пiднявши комiр шинелi, i невiдомi думки хмурять його чоло. Чи бурхливий цей день обмiркову? наш учитель, чи згадалось йому Кам'янське, i рiдний завод, i гудки, що, може, зараз оце скликають людей у змiну нiчну, адже хай там холод чи спека, за будь-яко? пори року, в належну годину, вони гудуть i гудуть, нiчим свiй лад не порушать... Якось Микола Васильович нам обiцяв: "Навеснi повезу вас, хлоп'ята, в наше Кам'янське на екскурсiю. Почу?те, що то за музика, коли напровеснi рано-вранцi, тiльки зазорi?, над мiстом полине переклик гудкiв.... Десь аж понад Днiпром стеляться потужнi розлогi ?хнi голоси, будять тебе, вставай, вставай, до життя, до працi!" Сани нашi летять степом, нiч голубi?, та ось Микола Васильович, враз стрепенувшись i мовби струснувши з себе тягар думок, нам не вiдомих, раптом заводить на все поле "Ой у полi криниченька, там холодна водиченька", i далеко серед снiгiв луна? його красивий, кришталевий, якийсь нiби iскристий голос. Луна?, сягаючи десь аж туди, де коло сво?? криниченьки-колодязя iз журавлем сто?ть, намальована нашою уявою, Надька Виннпкiвпа у сво?му аакоханому чеканнi. "Гей, там холодна водиченька!" I коцi, пiдцвьохнутi тим спiвом, несуть нашi сани ще дужче, i внiчений Гришуня враз збадьориться, i вiзничий наш - Бубирепчишин Антидюрiнг жвавiше хльосне високо в по-тiiтрi замашним сво?м батогом з китицею, а Мина, вчаровани спiвом Миколи Васильовича, хмелiючи вiд захвату й гордощiв за нашого вожака, весело погуку? кудись у степову голубiнь, у морозом пропеченi безвiстi: - Ось так спiвають бiльшовики! Дрижи, свiтовий капiтале! В мiсячному степу, серед тишi й снiгового безмежжя, був простiр для спiву, тож Микола Васильович, по-юнацi.кому розiйшовшись, давав собi волю, з його пiсень ми дiзнались i про небачений той паровоз, що вперед, у комуну, летить, i про те озеречко, де плавало вiдеречко, бо вiд того цебра-вiдеречка нам знов усмiхалася вона - Надька i Надька... Навiть змокрiлi, вкритi iне?м конi, здавалось, радiють та грають силою вiд власного бiгу, ха-дають снаги вiд гарячого, розгонистого спiву Миколи Васильовича, зараз ?м i батiг не потрiбен - коней наче хто пiдмiнив, вони несуть нашi сани, мов пiр'?ну, злипки снiгу з-пiд ?хнiх копит кудись аж до мiсяця летять. XVI Якщо зовсiм пiзно повертались, то вчитель брав школярську нашу бригаду до себе ночувати, напував нас рiдкiсним для тих часiв напо?м - запашним ча?м, що його сам i розiгрiвав на примусi; кожному до чаю належала iце скибочка черствого хлiба ("сухим пайком", як казав вiн), бо нiчого в Миколи Васильовича не було, а з харчiв на хуторах вiн нiколи не дозволяв собi взяти нi крихти. Нiде пiд час описiв не брав i одежi собi нiяко?, хоча з одягу тiльки й мав те, що на ньому: гiмнастерка й штани з темного сукна, сiра шинельчина одна на всi вiтри, а па ногах хромовенькi, що бiльше для мiста личили б, чобiтки, яким, видно, нiяк не вда?ться захистити Миколу Васильовича вiд морозу, бо тiльки додому, так i роззува?ться мерщiй, давайте, хлоп'ята, снiгу, треба вiдтирати ноги, доки ще Живi!.. Для себе на нiч ми вносимо знадвору соломи, морозяно? та ламко?, розстеля?мо на пiдлозi i вклада?мось па пiй покотом, Микола Васильович зверху вкрива? нас ватяною ковдрою, позиченою в Андрiя Галактiоновича, а деколи на додачу кине впоперек ковдри i свою шинелю, - вона пахне нам мiсячною дорогою, морозом та вiтром. Повкладавши нас, господар ще не ляга?, сiвши до столу, вiн береться щось швидко нисати при гасовiй лампi або, приклавши до вуха темний навушник радiо, шука? зв'язку, з iншим якимось далеким свiтом - радiо було в нас тодi великим дивом i з при?здом учителя зробило сенсацiю на всю округу. Якщо Микола Васильович був у гарному па-стро?, то давав по черзi кожному з нас послухати, що там озива?ться iз навушника, i ми тодi чули перед сном далеку музику, таку ж прекрасну, як i оця, що тихим плином мелодiй нинi супроводить нас на шалених перегонах хайвею. Одного разу, коли ми ще не поснули, скрипнули двер, i до кiмнати зайшов Андрiй Галактiонович у глибоких калошах, в пальтi наопашки, бо хоч i мешка? вiн з молодич колегою в одному примiщеннi, через стiну, але хiд ма? окремий, з протилежного ганку. Поява Андрiя Галактiоновича - це пришестя поважне, вiн гордовито несе на широких присутулених плечах свою левино-кудлату голову, чорна блискуча грива його злегка срiблиться, але то не мороз ?? посрiблив, то вiк людський бере сво?. Коли, розгорнувши поли пальта, Андрiй Галактiонович сiда? до столу, вiдкрива?ться нам знайома, а льняного полотна й нiби вiчна його сорочка-толстовка, що лiто й зиму вiрно служить Андрi?вi Галактiоновичу, котрий, як ми зна?мо, ще бувши студентом, ходив у Ясну Поляну до графа Толстого i мав з ним розмову. Про суть тi?? яснополянсько? розмови нам нiчого не вiдомо (про не? Андрiй Галактiонович обiцяв розповiсти, як пiдростемо), а ось теперiшню бесiду його з Миколою Васильовичем ми, защухпувши, мов зайцi, таки вловлю?мо сво?ми настренченими вухами, хоч обом учителям, мабуть, зда?ться, що ми вже спимо, вгрiвшись пiд ковдрою - чи не попередницею котро?сь iз тих легендарних ковдр, що ??, величезно?, колись нiбито однi?? вистачатиме, щоб нею спiльно вкривався весь наш тернiвщанський соз. Сидять бiля столу нашi найбiльшi авторитети, свiточi знань, гомонять стишено, щоб нас не тривожити. - Я ж тут грубку натопив на обох, - каже Андрiй Галактiонович. - Хай, думаю, й сусiдовi грi?, якщо вже нар ?дна? спiльна стiна... - Справдi, нiчого не вдi?ш, -пiдтриму? жарт Микола Васильович. - Ми з вами як двi сторони медалi: нагрiва?ш одну - теплiша? й друга... - Завтра, до речi, грубку топити ваша черга, колего, i не спробуйте ухилятись, - вдавано насуплю?ться Андрiй Гадактiонович. I далi ще бiльше стишу? мову, певне, щоб порушити наш сон. - Сподiваюсь, що бодай це ви не анедба?те, як декотрi iншi з сво?х обов'язкiв... - Що ви ма?те на увазi, Андрiю Галактiоновичу? - А те й маю... Найпершi святi вчительськi сво? обов'язки ви ж таки занедбали? Цiлими днями гаса?те по хуторах, навiть дiтей ось втягу?те у сво? зовсiм не дитячi вправи. А це ж юнь, первоцвiт, - розважливо тлумачить Андрiй Галактiонович молодшому колезi. - Дитина це, як Я розумiю, людина найприроднiша, вона iнту?тивно прагне добра, ласки, злагоди й гармонi? в життi, в дитини i Сприймання свiту ще нiчим не викривлене, вона шука? в йьому красу, лад, а ви цi крихкi, несформованi душi без вагань кида?те у вировище найлютiших пристрастей, в повсякчаснi вибухи ненавистi, де людина звiрi?, втрачав Себе... Худолиций, блiдий вiд лампи Микола Васильович слухае старшого колегу шанобливо i водночас трохи iронiчно. - Ну, далi, далi... - Опрiч того, що це непедагогiчно, - втлумачу? Андрiй Галактiонович, - це ще й безжально. Розумi?те: без-жаль-но. - Любий Галактiоновичу, ми живемо в безжальнi часи! Невже ви досi цього не помiтили? - Микола Васильович нараз схоплю?ться з мiсця i, нервово ступаючи по кiмнатi, кида? рiзко, незмирно: - Де барикади, там середини нема! Старих нема, малих нема, тут кожен займи свое мiсце i дiй, як велить тобi революцiйне сумлiння! - Але ж це дiти, зрозумiйте ви. Тягти малолiткiв на цi вашi операцi?, щоб життя ?хн? починалося з картин обшукiв, руйнувань, з людських драм... Це ви вважа?те нормальним? Звалити на дитячi плечi тi вашi залiзнi щупи, а на крихку тендiтну душу звалити ще непосильнiший тягар прокльонiв та зойкiв - це вас не тривожить? Вам це не болить? - Болить, - каже рiзко Микола Васильович. - Але хай вчаться. Хай дихають вогнем битви! Хай цi нашi юнi Гаврошi наяву бачать роз'ярiлу хижiсть власництва, перекошенi злобою обличчя, хай чують всi тi погрози та глум, якими нас зустрiчають хутори! Для хуторян ми анцихрис-ти, передвiсники страшного суду, а вони? Були в них в серцi жалощi, хоча б тiнь спiвчуття до цих слобожанських дiтей, коли хутори робили ?х маленькими рабами, прирiкали на найжорстокiший визиск? Iдiотизм сiльського життя, де вiн ще в таких диких формах виявив себе, як не на хуторах? А зараз хлiб у ямах гноять, для них вiн уже не святий, та й взагалi, що може бути святе для тi?? дрiмучо? й захланно? сили власництва? Поступись перед нею, залиш, як ?, то вона завтра й нас iз вами передушить! Милосердя не буде нiкому, слiпнучи в ненавистi, пiдiйме сокиру й на цих безневинних, що сплять ось покотом пiд вашою всеспасенною ковдрою... Та про що мова! Ви, людина з таким досвiдом, не згiрш вiд мене повиннi знати, на що вона здатна, ця до краю нинi розбурхана, пiдступна, злобою та ненавистю налита хутiрська Вандея!.. Чого-чого, а пощади звiдти не жди! - То що ж виходить? ?хнiми методами проти них? Проти ненавистi такою ж ненавистю, на злобу - злобою? - А чим iще? - Доброта вихову?ться добротою, справедливiсть - справедливiстю - це ж для педагога елементарно... Ненависть розпалити неважко, людство розпалювало ?? вже не раз, i в колосальних масштабах, а як потiм загасити ??? Що ?й протиставити? I ру?нницький iнстинкт пробудити, в ураган розбурхати - це теж куди легше, нiж потiм знов загнати його в береги здорового глузду. Перш нiж викликати могутню якусь енергiю, слiд добре подумати, з яким вона знаком, яко? природи i до яких наслiдкiв усе це призведе. Що в душах залишиться? З чим зустрiне людина суворi прийдешнi часи? Вас, юнака iнтелiгентного, мислячого, невже цi речi не турбують? - То що ж - поступитись? О, нi! - змахнув бiлим кулаком у повiтрi Микола Васильович. - Через вiки йшли, пробивались до сво?? золото? мрi?, i тепер перед хуторами спинитись? Позадкувати? Вклонитись бастiонам куркульським? Нi i нi! Не до пощади тут, дорогий колего! Битва непримиренна... Йдемо самi на бiй, i змiну свою беремо, бо долi нашi - i дiтей, i дорослих - неподiльнi, надто ж на цьому вирiшальному перевалi, де дi? один закон: або - або! - Золота мрiя людства, смiю запевнити вас, вона й для мене щось важить, - схилившись бiля столу, Андрiй Галактiонович задумливо крутив у пальцях свою чопурну, равжди пiдстрижену борiдку. - Однак бачити свого колоiгу, народного вчителя, в парi з Миною Омельковичем, в однiй з ним упряжцi, - нi, цього я, вбийте, не збагну... Хай ви идите, вами, скажiмо, руха? iдеал, молодечий новив, а що руха? Миною? - В нього ? класовiй iнстинкт - це зараз теж неаби-що. - Сила слiпа, стихiйна, брутальна, приправлена чорними заздрощами до всiх i вся, - ось що в ньому ?. Апостол ру?пництва, лицар трощення - хiба не таким вiн об'?ктивно сьогоднi поста? в цих ваших походах... i - Апостол ру?нництва? - легка усмiшка торка? тонкi :руса Миколи Васильовича. - При вашому всепрощенствi i раптом такi нещаднi характеристики? А хiба не ви ховали його в класi пiд партою... Виявили ж гуманнiсть! - Для мене цей Мина теж не пропащий. Натура крута, напориста, не заперечую... Можна чимось пояснити навiть почуття помсти, яко? стiльки накипiло в ньому, та, однак, хiба цього досить людинi? Месницький азарт, жага руйнування, хай сто раз вони вмотивованi, але чи такi сили створювали коли-небудь щось вартiсне, цiнне для всiх? Вiзьмiть ви для прикладу Романа-степового: ось до людина-творець! Особистiсть, я сказав би, з прикметами людини майбутнього, тако?, що матиме органiчну потребу полiпшувати свiт, вдосконалювати природу й жити у вiчдаiй злагодi з нею... - В конкретному цьому випадку я згоден з вами... Та й з Миною Омельковичем нiбито вони товаришували колись. - А сьогоднi Мина - якраз цiлковитий його антипод. Бо степовий наш селекцiонер у працi себе знайшов, а Мина у власнiм злидарствi вбача? для себе найвищу заслугу, скрiзь i всюди виставля? злиднi сво? вапоказ: осi, вони, мо? латки, я ?х ношу, як герб, а де вашi латки? Роман для нього недруг уже хоча б тому, що в Романа росте всо та родить, бджоли плодяться, навiть схрестити ?х пробу?, щоб вивести нову степову породу бджiл, а в Мини тiльки мухи дзижчать та дереза пiд самi вiкна в'?ться... - Та що ви напались на нашого Омельковича? - весело вигуку? Микола Васильович. - Майте ж милосердя! - А я маю! Не закликаю ж я, щоб на дибу йото тягти (за його незрiвнянне ледарство, за те, що Мина ваш деревья в життi не посадив, цвяха нiде не забив... Безнадiйних нема - я так дивлюсь. I це вже, колего, вам годилось би думати, як iз вашого приятеля, iз такого переконаного лапюги та виховати трударя, сумлiнного й роботящого, що здатен був би зажити шани i в громадi, i в майбутнiй вашiй хлiборобськiй асоцiацi?. - Вихова?мо, - впевнено всмiха?ться молодий учитель, - Мина Омелькович справдi ма? деякi вади, зокрема охочий iнодi рубонути з плеча. Натура вiдкрита, може й помилитися, але хто в такiй веремi? гарантований вiд помилок? Ситуацiя ж виняткова: дiяти доводиться часто-густо навздогад, бо - першi, прецеденту не було, проклада?м дорогу без топографiчних карт, i тому така вона многотрудна, тяжка та вибо?ста... - Це правда, - згоджу?ться Андрiй Галактiонович, - але для мене безсумнiвним ? також i те, що справiку ц людинi двое начал живуть, двi натури вiчно в душi против борствують: будiвник i руйнач. Один зводить храм Артемiди, а другий уже позирку? на нього поглядом Герострата. Вiдколи й рiд людський iсну?, борються в ньому цi двi сили, двi пристрастi, одна з яких увiнчу? нас вiнцем безсмертя, а друга, друга - ламай, трощи! - ста? мовби нашим прокляттям. Тут вiчний бiй, вiн i нинi трива?, i яке з цих двох начал переможе, яке вiзьме гору, вiд цього, друже, залежатиме все, все... I насамперед майбутня доля ось ?хня, - показав вiн поглядом на нас, защухлих пiд ковдрою. - А живемо для них, щодень думати, дбати про них - ми тут з вами тiльки для цього... - Сама революцiя вже найбiльше про них подбала, - рiшуче вiдповiда? Микола Васильович, снуючи по кiмнатi сюди-туди, нiби в невидимiй клiтцi, й на ходу похрускуючи худими пальцями. - Подбала, подумала, та ще як!.. Нинi ж ми покликанi, щоб далi розчистити шлях, i не ма?мо сумнiву, що вiн виведе нас у заобрiйну омрiяну далеч! Йдемо в часи, дорогий Андрiю Галактiоновичу, де не буде руйначiв - будуть самi будiвники! I оцi гороб'ята, що по-вкублювались тут, може, якраз i виявлять там повнiстю себе, свою творчу духовну снагу, та ще й спасибi скажуть, iцо ми з дитинства гартували ?хню волю, сталили дух, вчили не боятися труднощiв. Невже ви не згоднi зi мною? - Попробуй з вами не згодитись, завтра опинишся в кутузцi, - пiдводячись, з присмутком жартував Андрiй Галактiонович i, знов накинувши на плечi пальто, почовгав сво?ми човниками-калошами до порога, обережно обходячи нас, лежачих. - На добранiч вам. - Нi, по-мо?му, я вас переконав, - весело казав йому вслiд Микола Васильович. - Нi ви мене, нi я вас... А як же завтра? - Завтра ви тут обходьтесь без мене, бо я знову буду в походi... Так вони розходились, без сумнiву, залишаючись коайви при сво?й думцi. Андрiй Галактiопович нiс на вiтер та снiговицю свою простоволосу лев'ячу голову, зачиняв дверi за собою поквапом, щiльно, щоб нiчним холодом на вас не вiйнуло, не застудило котрогось, а Микола Васильович, обпершись обома руками об стiл, ще якийсь час стояв веред лампою в глибокiм замисленнi. Вiн цього вечора вже не брався нi читати, нi писати i про навушники нiби забув, - застигши в цiй позi бiля столу, вiн мовби дослухався до чогось, зда?ться, найважливiшим зараз для нього була ота зимова нiч за вiкном, стугонливе ?? завивання. А може, щось iнше причулося цi?? митi, може, Надьчина "зелена дiброва" йому зараз листям зашелестiла в степу, i зими ще нема, ще тепла зоряна нiч пливе над садком, де удвох вони з Винникiвною стоять, однi на всiм свiтi, i тiльки ясний мiсяць зазира? у ?хнi сяючi, аж блiдi вiд кохання обличчя... Потiм, сам собi всмiхнувшись, учитель ступа? кiлька крокiв до притуленого пiд стiною велосипеда, що сто?ть там вкритий, мов кiнь, якоюсь попоною, Микола Васильович бере ту попону й неквапом розстеля? ?? в себе на лiжку, - то вiн готу? свою сувору спартанську постелю. Ще пiсля того пiдiйде до дверей, поверне ключ, що завжди стирчить у замку. I, вкрутивши, применшивши гнотик у гасовiй лампi, тепер нарештi вiн ляже, в останню мить недбало кинувши пiд подушку свiй важкий чорний наган. XVII Несподiвано занедужав наш Микола Васильович. Застудився, гасаючи по хуторах у благенькiй сво?й шипельчинi, i на вечiр уже його палив жар, Андрiй Галактiонович самотужки лiкував колегу, заварював йому липовий цвiт, а ми, школярчата, як могли, допомагали по житлу: дерев'яну пiдлогу в кiмнатi змили, до сухого витерли, аж фарба заблищала, потiм запалили примус, позатикали у великiм вiкнi щiлини, щоб на хворого не студило звiдти. Цього вечора знялась хуртовина, така завiрюха, що й свiта не видно, i, крiм пас, слобiдських, залишились ночувати в школi ще й дехто з хутiрських дiтей, яких i ранiше в час негоди обидва вчителi залишали на ночiвлю, не вiдпускаючи додому самих, щоб ?х не позамiтало в степу. Серед тих, кого прихистила школа, цього разу була й мала степовичка Настя-Анастасiя, чи то пак Настуся. Вже вона тепер не сторонилася нас дикувато, ця повнощока, густо-смаглява школярка з великими, як i в матерi, очима. Чисто вимитi темно-русi кiски завжди на нiй тугенько заплетенi, вони пахнуть квiтами, ми всi не можемо вiдгадати, якими саме. Для нас та?ть у собi привабу саме Настусине лице, не так навiть лице, як те, що воно всiяне густо мачинками-родимками - одна чимала, а довкруг не? ще безлiч дрiбненьких, справдi, як мак, - то, кажуть, на щастя. Випаде ж на одну людину аж стiльки щастя! Як i бiльшiсть хутiрських, Настуся не дуже говiрка, скорше навiть мовчкувата, хоча в поглядi з-пiд чорних, ранiше майже завжди нахмурених брiвок тепер усе частiше проблискувала привiтнiсть до нас, слобiдських. Андрiй Галактiонович, пораючись бiля занедужалого, залучив Настусю собi в помiчницi, i в цiй ролi наша степовичка - дарма що з усiх тут вона найменша - виявляла себе на диво кмiтливою, розумiла вчителя з пiвслова, а де в чому навiть зважувалась давати йому поради, скажiмо, що треба було б зараз хворому покласти на лоб компрес i, крiм липового цвiту, перед сном дати йому ще й калини з медом... Андрiй Галактiонович пожурився: - Мед ?, а калини не догадались бiля школи посадити... - А в нас дома багато ??. В пучки пов'язана, в омша-пику висить, бiля бджiл... - Так то аж де... - Якби хоч не така завiрюха... Хуртеча за вiкном розгулювалась, усе там гуло-стугонiло, дах гуркотiв бляхою так, що здавалося, й школу нам цi?? ночi рознесе. Мовби в темрявi горища борюкались якiсь нiчнi чудиська, напiвптахи чи напiвзвiрi, адже в нинiшнi часи всього можна було ждати. Влiтку, скажiмо, якийсь нiчний звiр по Романовiм садку походив i на пасiцi - ранiше нiколи такого не траплялося, i ця подiя не-абияк збурила тодi нашу Тернiвщину: справдi, що ж то було? Темно? ночi невiдомий звiр чи двоногий який зло-вiсник забрався на пасiку i всi до одного вулики поперекидав! Та ще льотками донизу, щоб бджоли без повiтря задихнулись... Ось таких вiдвiдин Роман, видно, не чекав, сподiвався, мабуть, що Мамай йому все встереже, та ба не встерiг... Вчинене нас i досi мучило загадковiстю: звiр та?мничий об'явився чи хто? Не вiрилось, що то могла бути людина... Щоправда, дядько Роман, який завжди рано вста?, вчасно нагодився на повалену пасiку, попiдводив вулики - не дав бджолам задихнутись. Одначе заподiяне зло дуже його пригнiтило, i все сiмейство посумнiшало пiсля тi?? нiчно? пригоди. I того ж лiта сич на ?хнiй хатi сiв, - недобра прикмета. Це трж додало тривоги, навiть i нам, дiтворi... Нiхто з нас сича зблизька не бачив, а от чомусь ми завше боялись його крику нiчного, що й зараз зовсiм уявки нам вчувався у виттi хуртовини десь там по горищах... А до всього ще й учитель наш нагло так занедужав... Микола Васильович лежав на твердiй сво?й постелi, вкритий по самi плечi шинелею, неголений, худiший, нiж завжди, i тiльки подеколи, зачувши, як упевнено дораджу? Винникове дiвча Андрi?вi Галактiоновичу, коротко всмiхався спаленими, пошерхлими губами. Його то кидало в жар, то морозило, аж трясло, i невiдомо було, що готу? йому ця тривожна, заметiльна нiч. Заскочив на хвилинку Мина Омелькович, внiс iз собою знадвору хмару холоду та купи снiгу на юхтових, десь добутих недавно чоботях, замотузованих зверху ще й намордниками крутих самов'язних личакiв. - Ось де мiй музикант! - гукнув Мина, загледiвши з-помiж нас свого, що одразу знiтився, Гришуню. - А мати там мiсця собi не знайде: бiжи, шукай, а то, може, десь уже й снiгом примело!.. Справдi таке пiднялось - на ногах не всто?ш, буран, ураган! Чiпкого ока Мини Омельковича не уникнуло, що помiж слобiдськими туляться по кутках i дiти з хуторiв, вiн глянув на Андрiя Галактiоновича з докором, з неприязним згином брови: - Куркулят пригрiва?те? Вчитель промовчав, вiн саме порався з чайником, процiджуючи липовий цвiт у кухлик, а Настя-Анастасiя, тримаючи цiдилочок, так i стрiпнулася, вкрай приголомшена образою: рученята ?? якось самi собою опали, видно було, як щiчки густо, до темного почервонiли, мачинки, данi ?й мамою на щастя, майже зовсiм зникли, потонули в смаглявому полум'? рум'янцю. Це було вже не те дiвча, що тiльки-ио так умiло та вiльно поралось тут: настовбурчилось враз, де i взялася колючiсть, i повнi тi щiчки та ягодини губенят надулись i стали спересердя ще повнiшi, а в очах з'явилось ще зi степу нам знайоме, оте, щось дике й звiркувате. Та Мина Омелькович до таких тонкощiв не приглядався, таких змiн, зда?ться, не помiчав чи не вважав за потрiбне помiчати, уже вiн владно посунув до Миколи Васильовича i, виповнюючи кiмнату надвiрним холодом, не вивiяним iз його сiряка, весело примовляв над змореним i нiби задрiмалим нашим учителем: - Що за козак, коли вiн лежить! Не той зараз час, Васильовичу, щоб нездужати! Без вас ну нiяк! Як собi хочте, а завтра щоб були як штик! - Посоромились би, - докiрливо глянув на нього Андрiй Галактiонович. - Людина горить у жару, а ви... - Що йому жар, такому орловi! Це ж бiльшовик, секретар осередку, а не якийсь там тюхтя!.. По ньому он куркульня позаминуло? ночi стрiляла в Яворовiй балцi, неподалiк вiд Романа Винника, вам це вiдомо? Iз зустрiчних саней з обрiза смалили по ньому, куля бiля самiсiнького вуха просвистiла! Вiд ?здового ми опiсля дiзнались, а Микола Васильович про свою пригоду нi словечка, хоча iнший на весь би район роздзвонив... Такий вiн у нас! Робiтництво знало, кого посилати в Тернiвщину! - Тож-то ви його бережете. - А як його ще берегти? - Лiкаря йому треба! - Яким возом? На крилах з Козельська? Та ще в таку завiрюху. Там вiдьмаки з вiдьмами весiлля справляють! - вiдкрикувавсь Мина. - Хоча стривайте... ? ж у нас одна фершалка недовчена, - i вiн глипнув скоса на притихлу пiд стiною Настусю, все ще насурмлену, скуту образою й гнiвом. - Ей ти, мати вдома? - А то ж де... - ледь вимовила Настуся. Минi Омельковичу зблиснула думка: - Мо й справдi погнати за нею виконавця? Одначе хто ж проб'?ться вночi крiзь таку снiговерть? - Вiн ще вагався. - Ранiш у такi ночi хоч дзвони бамкали, щоб забяуканий не пропав у степу, а зараз i дзвонити чортма-чим... Пiду в сiльраду, хай ще там помiзкують, - вирiшив Мина Омелькович i, забравши Гришуню з собою, рушив до порога, залишаючи сво?ми загнузданими чобiтьми величезнi мокрi печатки слiдiв на вимитiй нами пiдлозi. Пiшов, хоробро пiрнув Мина у той темний, хурдельний свiт, що всiх нас вiдлякував сво?м завиванням, наганяв сум i острах на нашi дитячi душi. Бо ж таке надворi ко?ться, дороги всi позамiтало, i крiзь бурю явно вчува?ться нам, як десь повсюдно дзвони гудуть у степу, тi самi, що ?х уже в усiх довколишнiх слободах поскидано з дзвiниць i ще восени вiдправлено на брухт до Козельська. Треба було внести знадвору соломи для спання, але нам страшно й носа виткнути за порiг, в оту виючу темряву, в хуртовину. Розгулялася завiйна ця нiч, мовби й справдi на погибель людинi, каламутилась сивою тьмою, гуркотiла дахом, бурхала колючим снiгом навстрiч. Зовсiм не схожа була на тi яснi, мiсячнi ночi Нового року, коли нiхто не ляга? спати допiзна, бо й "пiзно" нема такого поняття, ? радiсть, веселощi, лункiсть та смiхи - ? казка святкових снiгiв! Дiти й дорослi летять з гори на санчатах аж у балку, на вербах мерехтить iнiй, навкруги кришталево свiтло, як удень, i, зда?ться, всi люди по всьому свiту святкують таку нiч, ?? красу, ?? морозну, ядерну яснiсть... А ця хурделить, ви? довкола школи, зашугову? снiгом вiкно, та все ж хоч-не-хоч треба було вискочити, i ми удвох з Кириком таки вискаку?м, тягнемо оберемки мерзло? соломи, добре повибивавши перед тим iз не? снiг у коридорi. Цi?? ночi обидвi вчительськi кiмнати - як iнтернат: ? малi квартиранти i за стiною, в мешканнi Андрiя Галактiоновича; повно нас, дiтвори, i ось тут, у Миколи Васильовича. Стишено перемовляючись, настеля?м солому на пiдлозi, готу?м колективну постелю, дiвчаткам вiдводимо мiсце ближче до грубки, так звелiв Андрiй Галактiонович, а ми, хлопчашня, ближче до дверей, звiдки студить, бо ж кому, як не нам, козакам, треба гартуватись!.. Повдягавшись, ще довго не спимо, перешiпту?мось, дiлимось та?мницями, Настуся бiля грубки пiд ковдрою упевню? дiвчаток, яка в не? мама красуня i що до не? не один сватався, вона могла б собi навiть комсомольця знайти, якби тiльки для Настусi мiг вiн стати рiдним батьком. А хлопцi тим часом жарко перешiптуються про той куркульський пострiл, що Мина про нього розповiв, - може, тi?? ночi в степу вчителя нашого навiть поранено, та вiн не призна?ться? Бо ж якийсь бинт ми загледiли, коли гiмнастерка на ньому розстебнулась... Невiдомий той бандюга, що на льоту стрiля? з саней, для нас вiн поста? в уявi гидкою потворою, найчастiше ма? подобу того слинявого сатанчука, що, аж пiнячись, топтав Ялосоветку чобiтьми влiтку па Фондових землях... Вже коли декотрi з нашого "iнтернату" i в сон поринули i Андрiй Галактiонович, зда?ться, закуняв, схилившись головою на стiл бiля лампи, почулися раптом кiнський тупiт за вiкном i голоси в коридорi, аж боязко стало... Та ось до кiмнати входить, скидаючи рукавицi, голова сiльради Роман Сергi?нко, високий вусань у кудлатiй папасi, i заступник його крутоплечий та постiйно мовби знiяковiлий вiд чогось Ян Янович, а за ним... яблунева з морозу, обкинута бiлою шаллю Романова Надька! Настуся зрадiло кинулася до матерi, але та, передавши Андрi?вi Галактiоновичу калину та мед, що ?х сама здогадалася прихопити, тiльки мимохiдь приголубила доньку, торкнула рукою по кiсках i одразу ж до хворого. А вiн пашiв жаром так, що в безпам'ятствi вже чи й розпiзнав ??. Нi, мабуть, таки розпiзнав, бо ледь-ледь ворухнулися усмiхом перепаленi губи, коли вона, блиснувши градусником, поклала його Миколi Васильовичу пiд пахву, а потiм з заклопотаним виглядом, присiвши бiля нього на табуретцi, заходилася лiчити пульс. Голова сiльради та Ян Янович, про щось стишено перемовившись з Андрi?м Галактiоновичем, незабаром обидва залишили кiмнату, а ми, збудженi, розхвильованi усiм, що вiдбувалось, ще довго тi?? ночi не спали, - де там заснути! Поприщухавши пiд ковдрою, ми й звiдти спозира-ли, як пора?ться Надька коло столу, чавить калину, а потiм, пiдвiвши голову хворому, по?ть його з кухля та вкрива? лагiдно, бо вiн раз у раз розкрива?ться в жару. Дивувало нас, яку вона терплячiсть виявля? до хворого, коли вiн вiдверта?ться, вiдмага?ться вiд лiкiв, а вона й не сердиться i таки ласкою досяга? свого. Бачимо руку Надьчину то на лобi у хворого, то часом ця рука, смагла й туга, лежить на його худiй, аж кiстлявiй, руцi. Ось коли нам хотiлось би, щоб могутню силу мало Надьчине калинове чар-зiлля та щоб вона й справдi виявилась чаклункою, отi?ю, що блукала ночами по степу та все шукала когось, щоб знадити й навiк приворожити, як ?? звинувачувала Бубиренчиха. Хай би то було правдою, аби вони тiльки вмiла зараз так поробити, щоб одразу одужав наш Микола Васильович, щоб ми знову побачили його в жартах, в бадьоростi, в юнацькiй його соколиностi. Звичайно, ми догаду?мось, що вони кохаються мiж собою, що якраз кохання if допомогло Надьцi пробитись до свого милого крiзь люту цю завiрюху. Вiдколи Надька переступила порiг, у нас чомусь з'явилася певнiсть, що вчителевi нашому неодмiнно полегша? i вiн ось-ось скине з себе цю хмару гарячки-маячнi й завдяки доторкам Надьчиних рук одужа? враз, просто в нас на очах! Час вiд часу Надька про щось тихо радиться з Андрi?м Галактiоновичем, потiм i зовсiм вiдпустила його, щоб iшов вiдпочивати, не морив себе, коли вона вже тут ?. Тiльки дверi за вчителем зачинились, вона стала спиною до вiкна i так стояла на мiсцi, з виразом страдницьким спрямувавши погляд кудись угору, наче молилась, i нам згадалось, як ще восени Микола Васильович, пiд'?хавши велосипедом у недiлю до церкви, попросив котрусь iз дiвчат викликати Надьку i як вона тодi, кинувши хори, пiвчу, кинувши всiх святих, одразу ж вискочила до нього радiсно розпаленiла, сяюча! Бубиренчиха потiм i цей вискок ставила Винникiвнi на карб, що святих, мовляв, помiняла на свого вчителя-ухажора... Тодi ще ?й не тужилось, бурхала радiстю наша Винникiвна, щастям свiтилась, а зараз сто?ть, схиливши голову, зажурена-зажурена проти вiкна, на тлi його фантастичного, морозом та вiтром розмальованого квiття, i нам зда?ться, нiби вона всi?ю жагою душi чи заклинанням вола? до якихось сил, щоб вони дали ?? коханому здоров'я. Чому так вкарбувалось? Чому й нинi, вже в сивих наших лiтах, з'явля?ться нам та картина смутку й скорботи - тужно схилена жiноча голова в рамi заснiженого вiкна? - Правда ж, моя мама вродлива? - тулячись до котро?сь iз дiвчаток, шепотiла пiд ковдрою Настуся. I пiсля мовчання зiтхала, жалiлася зовсiм по-дорослому: - Невже так у самотi й лiта ?й спливуть, i життя промайне безквiтно? Надька тим часом знов кидалась до хворого, коли вiн у маячнi пробував зненацька схопитись, викрикуючи щось про вила, мабуть, то ввижався йому хутiрський глитай Кишка, який напередоднi з вилами-трiйчаками кинувся був на комсомольцiв, коли вони при?хали до нього описувати майно. Нахилившись, Надька так обережно-обережно, нiби немовля, вкладала хворого, чути було, як натужно вiн диха?, як хрипить йому в грудях, i вiп знову щось говорить у мареннi, слiпо й нервово стискаючи Надьчину руку. Вдосвiта Миколу Васильовича вiдправили до мiста в тяжкому станi, Надька теж по?хала супроводити хворого до лiкарнi, щоб самiй передати його на руки тамтешнiм лiкарям. XVIII За час вiдсутностi Миколи Васильовича хуртовина тер-нiвщанських подiй завихрилася ще шаленiше, бо сiлькор Око написав, що темпи хлiбозаготiвель спадають, в райга-зетi Тернiвщина з лiтака пересiла на черепаху, що ?? там для куточка зведень з лiнолеуму вирiзав як герб ганьби той самий знайомий нам художник, що час вiд часу гостював коли не в Андрiя Галактiоновича, то в Романа-степового i що Мамая-характерника в синiх шароварах намалював на одному з Романових вуликiв. Незабаром Тернiвщину, як зовсiм вiдсталу, занесли ще й на чорну дошку, i чутка пройшла, що тим, хто на чорнiй дошцi, бiльше не завозитимуть нi солi, нi гасу. Очима свiтiть. Причина ж цього - гнилий лiбералiзм та потурання елементам, так запевняв сiлькор Око, тобто Мина Омелькович. Щоб виправити становище, прибули новi уповноваженi, ще рiшучiшi за попереднiх, i хоч Мина Омелькович ходив збадьорений, домiгся свого, але в повiтрi висiла тривога, жiноцтво перешiптувалось про якiсь списки, що ?х нiбито тайкома складають на саботажникiв, на ухильникiв, на ?хнiх полигачiв, уже беруть на олiвець, мовляв, кого iз злiсних будуть виселяти за межi села, кого за межi району, а кого i ще далi, без усяких меж. Неспокiйно було i в школi, учнiв порiдшало, i всi ми розумiли без пояснень, чому це вчора не прийшли школярi з Чумакiвщини, а сьогоднi когось нема з Вигурiвщиви чи вiд Поруба?в... - По?демо добивати хутори! - каже якогось там дня Мииа Омелькович, вигукуючи зi школи й нас, щоб забрати з собою в бригаду, а коли Андрiй Галактiонович, посилаючись на хурделицю, спробував нас не пустити, Мипа ще й прикрикнув на нього: - Це щоб i тут саботаж? На таке дiло це вiдпускати? А хто ж тельбушитиме тих, що в ?хнього безстрашного вчителя стрiляли? Наказу? Мина Омелькович Антидюрiнгу-Бубиренку запрягати двох найкращих куркульських кобил, нещодавно реквiзованих, i вже сани легкi, мов скрицка, що за ними б i тачанцi не вгнатись, виносять нас у вiдкритий стен, де анi слiду не знати, така страшна вiхола мете. Розджоханi конi летять невiдомо й куди, бо Мина Омелькович, коли ми запитали, чи далеко ?демо, тiльки туманним жартом вiдбувсь: - "Канесе, канесе, куди тебе понесе?" - зна?те? Це ж про мене, вождя комнезаму, хуторяни таку примовку склали... Тепер ось побачимо, куди ?х самих занесе!.. Коней поганя?, щодуху чеше батурою носатий наш Антидюрiнг, спиною до нього притулився новий уповноважений з району, мерзлякувато на?жачений мовчун, закутий у власну похмурiсть, а поруч iз ним широко розсiвся Мина Омелькович, прикриваючи нас вiд завiрюхи крилом свого кобеняка. - Ну як, юна пiдмого? Дамо саботажникам жару? - це вiн зверта?ться до нас трьох, бо ж якраз нам - Кириковi, Гришунi й менi - випало опинитися цього разу в його бригадi. Хурделиця мете, крутить снiгом, все довкруги заволокло сивою каламуттю - не впiзнати нашого степу. I вгорi теж скрiзь каламутиться, виру?, - розгулялось, мабуть, надовго. - А дивiться, хлопцi, он-он полетiло! - киваючи в небо, каже Мина Омелькович. - Де? Що? - стрiпу?ться нервово Гришуня. - Та он придивись - мiж вiхолою темненьке лiта? клубочком... Так i ?: рiй вiдлетiв! - Який рiй узимку?- образивсь Гришуня, зрозумiвши, що над ним просто потiшаються. - Може, ворона яка заблудилась.. - А я кажу рiй! - весело наполяга? Мина Омелькович. - Рiдному батьковi не вiриш? Ото, скiльки ?х там ро?ться, - ви ж бачите, хлопцi? Мiж снiжинками й бджiлки всюди мерехтять... Тут позбирали з гречок сво?, та й гайда вiд нас в iншi кра?, дарма що там, кажуть, дюдя... Помiтивши, що Гришуня не сприйняв його жартiв i навiть образився, Мина злагiдливо торка? синочка за плече: - Ну чого ти вже й губи надув? Я пошуткував! А за хвилину вiн уже до Антидюрiнга: - Чи ти там не заснув? - Минi Омельковичу зда?ться, що конi несуть нас не досить прудко, - Ану, дай вiжки, я вам покажу темп! Не догадувавсь Мина Омелькович, що його жде. Конюхи нашi, знаючи Минину вдачу, вирiшили пожартувати з нього, давши сьогоднi в запряжку коней якихось зовсiм скажених. Надто ж лихою та норовистою виявилась кобила сiро-буро? мастi, котра, коли ?? запрягали, квола була, наче стара, а тепер враз стала як лошиця: тiльки Мина, пересiвши на мiсце вiзничого, пiдняв батiг, щоб усмажити, як ця хутiрська вивернула шию i так глипнула на сiлькора Око сво?м конячим розлюченим оком, наче хотiла сказати: "Ну-ну, зi мною не жартуй!.." А коли Мина оперiщив ??, вона у вiдповiдь давай кидати задки та чвиркати з-пiд хвоста Минi в обличчя якоюсь жовчю, а вiн i втертись не може, бо в однiй руцi вiжки, а в другiй батiг. Забризканий весь, шмага? та ла?ться: - Звiрюга, сто бiсiв тобi в ребра!.. Шкуру обiб'ю! I що дужче вiн шмагав цю скажену кобилицю, то лютiше вона кидала задки, била, садила копитами в передок та чвиркала так, що очi Минi зовсiм залило, вiн тепер крiзь ту кiнську жовч не мав змоги й правити до пуття - сани летять уже без дороги, наослiп, наче в безвiсть несуть нас у цiй дикiй завi?. Батiг Минин свистить, а кобила садить i садить - передок саней на трiски розлiта?ться пiд ударами ?? величезних залiзних копит. - Сказилась кобила, - регоче Антидюрiнг, вiдхиляючись далеко вбiк. - ?й-же-?й, це сказ! А Мина, задиханий, уже й лаятись перестав, намертво стиснувши щелепи, тiльки сопе люто, не втира?ться й не вiдхиля?ться, хоч на нього й далi чвиркало та стрiляло у вiдповiдь на кожен удар-поцьвох його батога, i ми аж тепер збагнули, що це ж нас конi "носять", вони, ставши як дикi, уже вийшли з-пiд Минино? влади, здавалось, ще мить - i сани пiд нами буде розтрощено i нас самих ущент рознесе ця нестримна летюча сила. А Мина тим часом усе б'?, б'?, б'?... - Та годi вам! - нарештi не витримав уповноважений. - Втихомирте i ?х, i себе. Тiльки пiсля цього Мина вiдклав батога, i ми помiтили з жахом, з похолодiнням душi, що сани нашi мчать прямiсiнько... до садиби Романа-степового! - Куди ми? - сполохано шарпнувся до батька Гри-шуня. Той, не озираючись, не вiдповiв, наче мовилось не до нього. Крiзь завi? снiгу, що ?х вiтер жене й жене, ближча? хата, обставлена з пiвночi околотом, з голубими вiконницями на причiлку, i садок з'явля?ться, нiби поменшалий, аж незнайомий, - ми до нього пiд'?жджа?мо десь iз тилу, з боку, протилежного вiд Терпiвщини, звiдси ми жодного разу до Романа й не заходили, коли шугали тут з колядками чи веселою пастушачою ватагою прямували влiтку до колодязя пити. А сьогоднi з'явля?мось наче з засiдки, вилiта?м з боку Поруба?в, - бо ж слiпма водило-крутило нас по степу, чи, може, й зовсiм ненароком завернула нас сюди ця скажена куркульська кобила?.. Дерева стоять по пояс у снiгу, голi, порiдiлi, усiм вiтрам вiдкритi. I тiльки найменшi молоденькi деревця старанно закутанi околотом, - це вiд морозiв та щоб зайцi не пообгризали кору на них. Заснiжений, незатишний садок, невже це той самий, що влiтку так заваблював нас сво?ми тайнощами, спокушав, наливався, рясно червонiючи плодами пiд сонцем? Де ж серед цих дерев, зоднаковiлих у сво?й голизнi, оте деревце найрiдкiснiше, чарами повите, з якого саме й родили сортовi, налитi червоним свiтлом яблука, що ?х нам дядько Роман дарував, залишаючи край дороги на стовпчиках? Тi, що й тут, на цьому хайве?, нам свiтяться i, мабуть, свiтитимуться до кiнця днiв... Понад садком, попiд калиною, де снiгу коням по груди, вихоплю?мось несподiвано до колодязя, а тут якраз i вiн, сам господар: спокiйно обрубу? лопатою наледенi-лiсть довкола зрубу, щоб не спiткнувся на слизькому хтось, кому доведеться воду тягти... - Оце ж той i ?, що я вам казав, - буркнув до уповноваженого Мина Омелькович i, кинувши вiжки Бубиренко-вi, першим зiскочив iз саней. - Веди, показуй, де хлiб закопав! - рiзко звернувся вiн до Романа-степового. - Шукай... Вiн тут всюди закопаний. Мина Омелькович, аж нiби зрадiвши цiй вiдповiдi, глянув на уповноваженого i, хоч той ухилився вiд його погляду, сказав, певний, що дiстане пiдтримку: - Та оце не елемент? Бджiлки, садочок, святий та тихий... А вiн i садок навмисне розвiв, щоб менше хлiба сiяти для держави! Злiсний як ? саботажник! Веди, вiдчиняй комору! - Вона вiдчинена... - I справдi - нiяких замкiв нi на коморi, пi на погрiбнику, наче вже все тут ждало нашого прибуття. - Йди, може, нашкребеш на оладок у куфi на днi... - Припини куркульськi сво? роздебендi! - викрикну?i Мина Омелькович i нi з сього нi з того накинувся на нас, малих: - А ви чого вуха нашорошили? Слуха?те цього полигача!.. Полигач - вiн полигач i ?, за ним уже Соловки плачуть... Ану, почати обшук! Бубирепко, що тим часом устиг прив'язати коней до колодязного стовпа i кинув ?м оберемок сiна з саней, виструнчивсь перед Миною, як перед старшим. - А ви чого там мулитесь? - скинув оком Мина Омелькович на нас, що, тулячись одне до одного, стояли, похнюпленi, бiля саней знiченим гуртиком. - Оце така пiдмога? Юнi пiонери назива?ться? - витрiщився вiн на нас, розсердившись, що ми й далi не зворухнулись на його окрик. -Юнi ви полигачi, пiдголоски, а не пiдмога!.. Ану, покажи ?м, Гришуня! - I, вихопивши з саней залiзну штрикачку, що була йому незамiнним знаряддям пiд час попереднiх обшукiв, Мина рiшуче простягнув ?? сво?му синковi: - Бери, повчи ?х, як треба! Дитячi тоненькi рученята, що дудочку-кларнет ранiше тримали, зараз змушенi були нехiтьма взяти гнучкий сталевий прут, пiдступне нахолоджене залiзо, що до нього язиком на морозi не торкнись, бо так шкiра з язика i прикипить, - здуру якось ми й такий для себе випроб з цим щупом робили: прихопить язика чи нi? Гришуня зараз, нiби навмисне, без рукавиць, голими руками взявся за це пекуче залiзо, взявся й тримав незграбно штрикачку перед собою, мовби не знаючи, що з нею робити, бо, мабуть, i йому, як i нам, тi?? митi здавалось, що Настуся, юна товаришка наша, разом з матiр'ю саме спостерiгають iз котрогось вiкна: ану, що ж це за геро? на?хали, що вони тут зараз робитимуть пiсля сво?х колядувань? - Не буду я! Не хочу! - раптом плаксиво й гнiвно викрикнув Гришуня i кинув штрикачку в снiг. - Що з тобою? - аж сам собi не повiрив Мина. - Чого не будеш? - Не буду, не буду, хоч убийте! - нервово викрикував Гришуня, i очi його наливалися сердитими слiзьми. - Вони ж середняки!.. Мина був ошелешений. Вiн втратив дар мови. Такий несподiваний опiр зустрiти, й вiд кого - вiд свого пестунчика! Пiдхопивши iз снiгу залiзний прут. Мина замiривсь, як для удару, але Гришуня не вiдсахнувся, тiльки зблiд: - Ну бийте! Бийте! Чого ж ви? Уповноважений заступив собою хлопця: - Облиште дiтей. Хай iдуть в хату погрiються... Обiйдемося без них. Доки Гришуня ковтав сльози бiля саней, а ми, щулячись бiля нього, безслiвне втiшали нашого друга самою сво?ю близькiстю, Мина вiдвернувся вiд нас, сповнений презирства, i вже давав вказiвки Бубиренковi: - Бери щуп i за мною. З омшаника почнемо. Може, якраз там у нього пiд вуликами й та?ться яма... I вони всi трое на чолi з Миною пошугали через подвiр'я в глибину садка, де, напiвприметений снiгом, горбився знайомий нам ще з лiта зимiвник Романових бджiл. Господар, що все ще обцюкував лiд з таким виглядом, наче був тут кимось стороннiм, тепер випростався й аа-сльозеними очима глянув на нас. - Справдi, хлопцi, зайшли б ви в хату, погрiлись, - сказав вiн. В хату? Погрiтись? Та ми вмерли б вiд сорому, переступивши порiг! Зiгнутi, посинiлi, сто?мо бiля саней i так стоятимем, доки й не зледенi?м!.. - Я вас, дiтки, й не винуватю, -спершись на держално лопати, каже дядько Роман до нас тихим, вибачливим голосом, i в його поглядi нема зараз нi гнiву, нi докору, а тiльки зажура й жаль. - Часи, видать, такi пiдiйшли, всюди це, мабуть, повинно пройти... Роман Винник перевiв погляд на садок, на землянку омшаника, де вже сховались тi нашi тро?, i ми помiтили, як господар враз посуворiшав i один його вус, донизу опущений, стрiпнувся раптовим посмиком, наче вiд рiзкого болю. Щоб не показати нам сво?х переживань, вiн одразу ж нахилився i знову взявсь до роботи. В цi хвилини нам хотiлось би сказати йому щось вiдрадне, втiшливе, але в дитячiй невмiлостi знаходити слова спiвчуття ми й далi ховали бiля саней свою знiченiсть похнюплено, мовчки. А де ж Настуся, наша маленька товаришка степова? Не було сумнiву, що в якусь шпарину позира? на нас, на тих, котрi колись дружно обiцяли боронити ??... Одного дня ще восени прийшла вона до школи сумна, аж темна. Ми - до не?: "Чого ти?" Помовчала, а тодi: "Сич уночi на хату сiв..." Тепер зрозумiло, чого йому треба було на Романовiй хатi сiдати... Господар перегодом знову запропонував нам пiти перегрiтись, i ми разом глянули на ту безлiч разiв бачену ха-'гУi Де ранiше так радо вiтали нас, зустрiчали гостинцями й,.;жартами пiсля нашого новорiчного посипання... Хто б сказав, що зустрiч наступна буде ось такою... Зараз ця хата нас аж вiдлякувала, вiдчувалося, що зараз вона вся наповнена не теплом, а докором, пам нiби й крiзь намерзлi шибки видно, як звiдти, з усiх ?? вiкон в голубих вiконницях, навстрiч нашим скоцюрбленим постатям тривожнi Надьчинi очi кричать: "Оце ви тут? Щедрувати прийшли? Спасибi ж вам..." Бiльше Мина Омелькович не брав нас у такi по?здки. Тепер ми, як i ранiше, могли бути в школi щодня, хоча усталений ритм шкiльного життя цi?? зими було нещадно порушено. Миколу Васильовича ще не виписали з лiкарнi, на всi класи - вiд першого й до четвертого - зостався Андрiй Галактiонович, вiн об'?днував нас, i старших i менших, докупи й вiв заняття одразу зi всiма, якимось чином умудряючись кожного бачити сво?м приязним оком i нiкого не полишити без уваги. А якогось там дня пiд час велико? перерви ми вибiга?мо на толоку, де бiля сiльради валка саней розтяглась, уже налаштована в дорогу: на станцiю людей вiдправлятимуть! На майданi людно i якось суворо, на ганку сiльради при?жджi мiлiцiонери про щось перемовляються з нашими активiстами, час вiд часу кидаючи погляди на того чи iншого з хуторян, що по дво?, по тро? похмуро топчуться уподовж валки бiля саней у сво?х довгих до п'ят кожухах. Все це були тi, що донедавна володiли найкращими землями довкола Тернiвщини i, вiчно ворогуючи з нею, з слобожанами не родичались, тому й нi з ким ?м було тут сьогоднi прощатись. Мовчуни, мугирi, ще хутiрсько? погорди не втративши, нi до кого словом не хотiли обмовитись, i лише коли ?м звелено було сiдати по санях i Мина Омелькович насмiшкувато вигукнув з ганку: "Прощайтеся з Укра?ною!" - вони дали волю сво?й пиховитiй ненавистi: - Западись ти, голодранське кодло! - Була Укра?на як дiвчина у вiнку - стане як старчиха! Тiльки Роман-степовий нiчого не вигукував. Новi санчата його, змайстрованi серед лiтньо? спеки, поблискували кленовими полозками в самiм кiнцi валки, замикаючи ??, i коли переднi сани рушили, Романовi ще якийсь час стояли, прикипiвши полозками до снiгу. Не хотiли покидати Тернiвщину! Нашо? товаришки, нашо? Настусi, майже не видно було: загорнута в квiтчасте, писане рядно, вона десь там потонула серед вузлiв i, зда?ться, й не хотiла дивитись на нас, а коли зрiдка спозирне в наш бiк, нам одразу аж жарко ста? на морозi, бо вiдчува?ться, як звiдти пропалю? нас карим оченям Нас?усин незмиренний осуд. А мати ??, розпашiла на морозi Надька, що з не? й горе не випило ?? смагляво? вроди, ще стояла бiля саней, нiби очiкуючи когось, висока, ставна, обкинута бiлою кашемiровою шаллю, i все дивилась у бiк школи, наче сподiваючись, що звiдти раптом хтось з'явиться i всю долю ?? одразу переiнакшить. Ждала, можна догадатись кого, - а проте звiдти якщо хто й не зводив iз не? погляду, то це був Антидюрiнг. Нелегко, певне, давалася йому ця розлука. Може, вимайнуло йому в цi хвилини десь iз закамаркiв душi, що все ж таки трудiвниця перед ним, та, що вiд зорi до зорi, вiд роси до роси з батьком у сво?м степу працювала, без батракiв, сама за трьох батрачок справлялась, а може, ще й те зараз додалось, сколихнуло душу нашому Антидюрiнгу, що нiколи йому не забудеться, - як блукав вiн лiтнiми ночами в степу довкола Надьчиного садка, як годинами вичiкував, охоплений пристрастю неподiленого кохання, i все сподiвався, що ось-ось Надька вишелесне, вирине до нього з-пiд яблуневого вiття, бiла вiд мiсяця, падаючи йому просто в обiйми, а вона так нi разу й не виринула, не впала... Жiнки слобiдськi також найбiльше на Винникiвну зараз видивлялись, на ?? тугим вузлом випнуту з-пiд шалi на потилицi косу, i жалiбний чийсь голос, зда?ться, якраз баби Бубиренчихи, приказував та приплакував, невже ж оту косу й вошi десь об'?дять, невже ж ??, молоду, отак i самотнiсть десь посiче? I хоч Надька стояла, тримаючи голову без поникливостi, навiть гордовито, нам, школярам, малювалось цi?? митi, як на головi в Надьки вже з'явля?ться щось сiре, на ряднину схоже, копичиться якесь покривало, що носять лише покритки або вдовицi. Проте i з-пiд того сiрого незникливо проглядала до нас Надьчина нашмагана вiтром краса, яка, ми були певнi цього, нiде ?й не злиня? i таки ж справдi не злиняла, горить для нас ось i тут, аж на цьому крайсвiтнiм хайве?... Коли Надьцi нагадали сiдати, вона мовби схаменулась, погляд ?? гостро сягнув од школи кудись понад нашу солов'?ну балку, потiм i нас, тернiвщанських хлопчакiв, торкнувшись мигцем сумовито i мовби вже вiдсторонено. Рушили сани й цi, останнi, замикаючи валку, повiльно вiддаляючись вiд нас iз Винниковою сiм'?ю. Надька, минувши натовп, одразу одвернулась у степ, а Настуся, як онiмiле пташа, аж тепер визирнула вже не зiщулено, i сво?? схованки й довгим поглядом проводжала вчителя Андрiя Галактiоновича, що стояв на шкiльнiм ганку, як завжди, без шапки, тiльки сво?ю лев'ячою гривою прикритий, креснуло дiвча й по нашому школярському гуртику карим сво?м оком, i одразу ж пiсля цього Настусин погляд, як i материн, пiрнув кудись у степ, вiдхиливсь, нiби присоромлено, нiби не ми, а вона сама чимось перед нами завинила. Побiгли сани далi й далi в неспокiйний, за-в'южений степ, в невiдомiсть помчались тим самим шляхом, де стiльки разiв на межових стовпчиках нам радiсно червонiли, свiтлом лiта налитi, Романовi яблука. Тепер нi яблук, нi тi?? забави над шляхом, навiть стовпчикiв не видно було, ?х з головою позамiтало снiгом. Услiд за саньми снiг вихрився, завiрюха дужче й дужче зривалась, заiмливши обрiй, i хоч нiчого вже там було не розгледiти, проте нам i тодi крiзь сльозами застеленi очi ще зовсiм виразно бачились, як проводжають Романа рiднi його тополi, самотньо зостаючись осторонь шляху в збурених завiрюхою полях, i як - уздогiн Романовим саням - бджоли роями в збуренiм небi летять, i летять, i пад усiм пашим степом, над гречками снiгiв бринять по-лiтньому, по-золотому!.. - А далi? - запиту? Лiда. А далi пiсля того, як Микола Васильович вийшов з лiкарнi, вiн гостро посварився з Миною Омельковичем за Романа Винника та його сiм'ю, бо в цьому випадку, як наш учитель вважав, допущено було перекручення, навiть свавiлля, i хоч дехто дотримувавсь погляду, що "лiс рубають - трiски летять", але ж людина - це вам не трiска! Взявши коней, учитель гайнув був на станцiю, але нiкого вже там не застав iз тих, кого сподiвався застати. Тiльки й побачив виталини вiд вогнищ на снiгу, замерзлi яблука кiнських кiзякiв побiч залiзнично? колi? та сталевi рейки, що моро-зно дзвенiли кудись у далеч. Нема, не встиг, шукай тепер, а де - нiяка циганка не скаже... А втiм, якби дано було комусь прозирнути крiзь запону часу, в яких би несподiваних поворотах постали подальшi долi декотрих згадуваних тут людей!.. Станеться згодом так, що за одним спiльним дротом фашистського концтабору опиняться дво? незмиренних мiж собою тер-нiвщан - Мина Омелькович i вчитель наш Андрiй Га-лактiонович, заберуть ?х нiби як заложникiв пiсля тi?? ночi, коли в степу за нашою слободою тпуцмани знайдуть парашут невiдомо? дiвчини-радистки, що ?? саму згодом буде зловлено в кучугурах бiля Днiпра. Вночi, коли дiвчина спускалася з парашутом, спiткало ?? нещастя, - вiтром парашут вiднесло далеко вiд призначеного мiсця приземлення, тож юна радистка, ще нiчого не встигнувши, потрапила в руки фашистським посiпакам. Обшарпану iз скрученими за спиною руками, водили ?? по селах, ваi-анавайте: хто така? Була в них пiдозра, що родом тутешня... Хоч як мордували ??, вона не назвала нi свого iменi нi товаришiв сво?х не виказала... Андрiя Галактiоновича п'янi шупмани теж потягли на очну ставку, впiзнавай: твоя учениця? Побили старого так, що став слiпнути, певно, пошкодили зоровий нерв. I нiхто з наших тернiвщан впiзнати парашутистку не захотiв, хоч багато кому в тiй вродливiй, рославiй дiвчинi явно вгадувалась та, що маленькою колись тут до школи бiгала, - впiзнавали ?? по мачинках-родимках на щоках, що нiде не зникли, не злиняли, бо то ж ?х мама сво?й донечцi на щастя дала!.. Стратять ?? в Козельську, не домiгшись нi слова вiд не? про те, хто вона, звiдки, з ким та з якою метою викинулась уночi над нашими степами. Страчено дiвчину було жахливим середньовiчним способом, i ще довго потiм ходила по наших краях легенда що один iз гестапiвських катiв, садист з нахилами дослiд' ницькими (вiн нiбито дослiджував максимальнi можливостi людського органiзму), звелiв розiтнути радистцi ?рудну клiтку, видерти серце й за хронометром вивiряв, скiльки здатне битися вийняте з грудей людське серце' I коли вже й секундомiр у нього в руцi зупинивсь, i сам вiн здох, а серце дiвоче, нiби самiй природi наперекiр, усе билося й билося... Мина Омелькович та Андрiй Галактiонович в зв'язку з цi?ю iсторi?ю водночас опинились тодi за дротом в глинищах соколянського каньйону, ось там пiсля жорстоких допитiв Андрiй Галактiонович i став швидко втрачати зiр, але, й слiпнучи, вiн для зiгнаних в таборi людей все залишався вчителем, ночами у тiй гнилiй ямi напам'ять читав ?м цiлi поеми з Шевченкового "Кобзаря". Мина Омелькович був при ньому, мов ад'ютант, невiдлучно, хоч ранiше нiяк не мiг з ним порозумiтись, i вiдкрилися йому ояi на Андрiя Галактiоновича, тiльки коли баланду горя й приниження довелося разом сьорбати з однi?? табiрно? бляшанки. Там i поховав Мина свого табiрного товариша, а самому йому таки вдалося вибратися iз-за дроту живим, тепер вiн сторожу? в нашiй Тернiвщинi на польовому станi механiзаторiв, пильну? народне добро та пiдда? нещаднiй критицi всiх ближнiх i дальнiх, надто ж тих, хто займа? вищi за нього посади, а коли хто з при?жджих запиту?, хто вiн е, то Мина каже про себе: "Я довгожитель планети". - А Микола Васильович? Для подiй бурхливих, видно, був народжений той наш учитель, юний та натхненний. Згодом, коли хуртовини вляглись, бурi ущухли й життя Тернiвщини знов увiйшло в колiю, Микола Васильович якось нiби заскучав, а наступного року й зовсiм до школи не повернувся. Чому? - так це й зосталось для нас загадкою. Зустрiчали потiм його нашi хлопцi-приписники в лiтнiх вiйськових таборах у лiсах за Ворсклою, куди тернiвщан вiдповiдного вiку щолiта брано було в терчастини на вiйськовий вишкiл, - колишнiй учитель наш ходив там уже в комскладi, носив комiсарськi вiдзнаки в петлицях. Ще промайне iм'я Миколи Васильовича в сорок третьому пiд час форсування Днiпра в районi Борода?вських хуторiв, де чимало наших тернiвщан накладуть головою, а хто зостанеться живий, то засвiдчить, цiною яких страшних втрат добувалися правобережнi плацдарми. Ось тодi в списку вiдзначених Зiрками Геро?в Днiпра й з'явиться Микола Васильович Дух, то ж, безсумнiвно, був наш колишнiй спiвучий учитель. Та все це згодом, згодом, а в ту найхуртовиннiшу зиму нiхто не мiг би сказати, як воно буде. Перед тим, як розiйтись по свiтах, ми, слобiдськi хлопчаки, ще не одне лiто ганятимем пасти худобу до тих мiсць, де був Романiв садок i де нам найсильнiше чулося сухе пахтiння осiннiх трав. Вiд Романового степового осiдку не зосталось майже нiчого, крiм обваленого колодязя, недокорчованих пенькiв та кiлькох диких колючих кущiв, - то все терники, на яких коров'яча шерсть висить клаптями упродовж цiлого лiта. Власне, переiнакшилось тут не одразу, бачили ми спершу хату драну, що свiтила ребрами кроков далеко, i колодязь перед хатою - один на весь степ, уже без цебра, з самим журавлем, неприродно високим у сво?й самотностi. А потiм i цього не стало: погнали терни. Паче ж терну в себе Роман i не саджав, а проте пiсля бурi, над усiма прошумiло?, чомусь саме терен тут розрiсся, найколючiше деревце нашого краю. Терен, мати, коло хати... Навеснi вiн таким бiленьким цвiте, а в днi вересневi, коли осiнь обсну? Романiвщину срiбним павутинням, i повiтря в усi сторони свiту стане безмежно прозорим, i така лагiдна тиша стоятиме над степом, цей нiчийний терен тодi туманно ягiдками синi? в ряснiй росi, i кожна росинка в цi тихi осiннi ранки висiтиме довго, задумливо, -вже й сонце пiдбилось, а вона все не пада?, трима?ться посеред павутиння та колючок, поблиску? звiдти до вас, мов чиясь прощальна забута сльоза. XIX Все тут вiчно женеться i вiчно втiка?! Вiтер траси, той вiдлiтаючий вiтер, вiн для нас, за-герметизованих, нiби й не iсну?, iнодi зда?ться, нiби ми втрача?м контакт iз власною швидкiстю... I все ж рух ?, метал вiбру?, поруч нас i навперегони з нами всюди летять потоки свистючих слiпих енергiй. Вiд довколишнього простору автострада вiдгороджена високою сталевою стiною, що тягнеться на десятки миль та раз у раз мигтить до вас табличками: "Private property" - приватна власнiсть. Тож ?дьте собi i ?дьте, з дороги не звертаючи, а якщо виникне бажання випити гарячо? кави чи треба дозаряди-ти машину пальним, тодi будь ласка: на узбiччi траси, осторонь вiд ?? вiдпрацьованих газiв, вас уже чекають станцiя обслуговування машин i придорожня кав'ярня. Сидимо утрьох за столиком, знiчев'я огляда?мо незнайомих людей, бiлих, чорних, старих, молодих, традицiйних, модерних, усiх, котрi, як i ми, на хвильку вихопились з бистрини автостради, щоб хоч недовго побути в iншому часовому плинi, за межею швидкостей. Багато сумних облич. На це мимоволi звернеш увагу. Чому сумнi? Мовчки п'ють каву, неквапом з'?дають стейки, дехто ж вiдда? перевагу млинцям, що ?х можна полити кленовим чи якимось iншим сиропом, - цi солодкi приправи рiзних гатункiв стоять у пляшечках на кожному столику. Люди типово сучасних трас: притомленi дорогою, неговiркi або, як тепер кажуть, малокомунiкабельнi. Навпроти нас бiля вiкна сидять юнак i дiвчина, примiтнi, вродливi обок, але якась хмара туги обох ?х огорта?. Обличчя зовсiм юнi й чистi, вiзантiйських овалiв, очi дивовижно синi в обох i нiби придимленi. Чому? Ця синiсть очей ?дна? ?х, мов брата й сестру. Кава ?хня холоне в чашечках, а вони жадiбно палять - навперемiнки - одну й ту ж сигарету, раз по раз пiсля затяжки мовчки передаючи ?? одне одному, палять так, нiби рятуються вiд якогось болю чи принаймнi з бажання забутись. Беззахиснiсть, простодушнiсть - це в них обох на поверхнi. Та ще безмiрна вiддаленiсть вiд нас. Вiддаленiсть збайдужiнням, цiлковитим непомiчаиням усiх, хто тут поруч з ними в. Справдi, що для них оцi випадковi супутники з номерно? бетонно? дороги, а тим паче ми, люди здалека? Для них просто не iснують i нiколи не iснуватимуть всi отi пасльони, глинища, ярмарки та колядування, нiколи не торкнуть ?хньо? уяви веселi нашi дощi над степом, i зими в блакитних снiгах, i солов'?нi концерти в тернiвщанських левадах. Не долинуть звiдти до них нi розливи пiсень у мiсячнi вечори, нi жагучi шепоти чи?хось кохань у липневi духмянi ночi... Для них ближчi вiдстанню свiти невiдомих галактик, нiж оте наше все!.. В обох золотаве волосся хвилями аж до плiч, куртка на ньому оранжева, на нiй зовсiм червона, у знаках, у вензелях якихось... Джинси потертi на одному й другому, взуття побите, наче пiшки пройшли тисячу верст. Вiдколи сiли до столика, ще, зда?ться, жодним словом не перемовились, вiддаленi одне вiд одного, може, теж на якiсь страшнi вiдстанi. Та щось таки ж ?днав ?х, чомусь вони подорожують саме ось так, удвох, щось таки ?х спонукало, щоб вибрали вiн ??, а вона його з-помiж усього людства? Подорожують разом, мчать кудись нерозлучно, i навiть тут час вiд часу - теж без жодного слова, помiж затяжкою сигарети - нахиля?ться вiн до не? або вона до нього i ?днаються в якомусь млявому, сомнамбулiчному поцiлунку. - Мабуть, студенти, - каже Лiда. - Вона он, бачите, скинула кеди й боса сидить. Справдi, ? в них щось студентське, тримаються зовсiм вiльно. Куди вони ?дуть? Теж мчать до Мадонни? Чи просто пустились у бiлий свiт, щоб забутись, захмелiти у швидкостях, втекти вiд буднiв, вiд якихось незлагод житейських? Не скажеш, що за чимось вони женуться чи вiд когось втiкають. Чи, може, це втеча вiд самих себе? - Така славна пара, - спозирку? на них Заболотний. - Жаль, якщо знищать себе наркотиками. Справдi, крiм ?хньо? сигарети та кави, для них зараз тут не iсну? нiхто i нiщо, цiлком байдуже ?м, були тут чи не були ми, найближчi ?хнi сусiди по цiн випадковiй кав'ярнi. Та й решта всi, що в цiй "корчмi" придорожнiй тонiзують себе гарячою кавою та холодними соками, - вони теж заглибленi кожен у сво? думи та клопоти, до юних молодят нiкому дiла нема. Не виявляють присутнi нiяко? цiкавостi до нашо? мандрiвно? трiйцi також. Це, ясна рiч, цiлковито нас влаштову?, зайнятих якраз млинцями з кленовим медом, та й чому, власне, мали б ми сподiватись тут на чиюсь увагу, крiм службово? уваги кельнерок. Кожен тут сам по собi, всi ми тiльки подорожнi, тiльки волею випадку зведеш в цiй стандартнiй придорожнiй "корчмi". Так одне мимо одного й пролетимо на сво?х скажених швидкостях, весь час вiддаленi мiж собою, пролетимо, не пробуючи навiть зменшити цю обопiльну вiддаленiсть, не задумуючись над тим, що як-не-як, а всi ж ви таки випурхнули з однi??, з Адамово? колиски... Щось повинно ж би рiднити вас бодай перед лицем безмежжя, перед холоднечею тих далеких галактик, в чи? та?мницi вам, зда?ться, скоро буде проникнути легше, нiж у галактику чи??сь душi, повито? в смутки за сусiднiм столиком... В кав'ярнi охайно, зручно, обслуговують вас без метуш-кi, але швидко, без запобiгливостi, але уважно. Пiсля гонитви й напруги траси тут можна вiдпустити нерви, ти опинився, хай хоч ненадовго, в атмосферi спокою, де нiяких стресiв, де пану? iнший, уповiльнений ритм життя. Сюди ледь долина? гуркiт трайлерiв, що пролiтають десь там, по трасi. Юнi кельнерки вбранi в унiформу, що, видно, ?м при?мна, - червонi шапочки, бiлi блузки та чорненькi мiнi-спiднички, - дiвчатка так легко снують помiж столиками, кидають привiтнi погляди на Заболотного, вони його, певне, помилково вважають за когось iншого, може, за популярного кiноактора, що гра? у вестернах. Ставний, у шляхетнiй сивинi, з тонкими рисами iнтелiгентного обличчя, вiн, безперечно, когось дiвчаткам нагаду?, бо тiльки випаде вiльна хвилька, вони, збiгшись гуртиком, уже пострiлюють оченятами в бiк нашого столика, розглядають Заболотного зацiкавлено, i не встигне виникнути в маленькiм нашiм товариствi якесь бажання, як юнi мiс уже тут, весело щебечуть бiля Заболотного: о'кей, сер, сенк'ю, сер, чого сер та його друзi ще волiли б? Милi, елегантнi створiння в червоних шапочках та бездоганно напрасованих мiнi-спiдничках, вони охоче затримуються бiля нашого столика, Заболотний, всмiхаючись, привiтно жарту? з приводу ?хнiх червоних шапочок та сiрого вовка з хайвею, i кельнеркам це явно подоба?ться, одна з них, осмiлiвши, запиту?, чи справдi вiн фiльмовий, той, що з вестернiв, чи вона програла подружцi парi. Хмарiгна смутку набiгав на обличчя мого друга. - .Не з вестернiв я, дiвчатка, - каже вiн у сумовитiм роздумi. - Друг мщ та я, ми з ним, вважайте, з тих фiльмiв, яких вам нiколи й нiде не побачити... - О, це ж цiкаво! - На ?хнiх обличчях подив. - Ви англосакс? - нахилившись через плече подружки, простодушно допиту?ться одна з кельнерок, високоросла дiва. - Нi, не вгадали. - То ж хто ви? - дiвчатка ще бiльш заiнтригованi. - Звiдки ви? З яко? кра?ни? - З Кра?ни Веселих Дощiв... - каже Заболотний серйозно, старанно вимовляючи по-англiйськи кожне слово. - З Солов'?но? Республiки... З регiону Пасльонiв та Глинищ... Менi це навiть важко перекласти. Тон його мови зовсiм серйозний. Дiвчатка зачудовано й непорозумiло переглядаються. - Це десь далеко? - Далi, нiж Гавайськi острови. - О? - Далi, нiж Полiнезiя... - О? - Це в зовсiм iншому часовому поясi. Стрiлки ваших годинничкiв туди нiяк не перевести... Час там, дiвчата, не летить, а лине, пливе... Червонобокi яблука там родять просто на стовпчиках... - Нiхто б не сказав, що Заболотний дiвчаток розiгру?, бо все це мовиться з почуттям, з ледь усмiхненим смутком. - Люди там ходять у бджоляних кольчугах i вмiють ночами лiтати, а трави сповненi райських пахощiв... Звiдти, принаймнi для нас ось iз ним, усi шляхи, усi драй ви свiй початок беруть, а куди проляжуть - жодна циганка не скаже... Одначе - пора! Заболотний першим рiшуче пiдводиться, сенк'ю вам, дiвчатка, ми справдi вам вдячнi, а тепер iдемо, щоб знову продовжити шалений свiй гiн. Б'ю?к наш сто?ть уже наладнований для подальшо? ?зди: пального залито в бак належну кiлькiсть галонiв, гума перевiрена, - хлопцi з бензоколонки знають сво? дiло. Тямковитi, зичливi, зроблять усе до пуття i без нагадувань, ще й усмiхнуться вам па дорогу: - О'кей! При?жджайте ще! Заболотний за звичкою й тут не проминув нагоди перекинутися кiлькома фразами з одним iз юнакiв, котрий витираючи скло в нашiй машинi, похвалився, що дiд його' походженням теж iз Юкрейн, колись давно у пошуках кращо? долi помандрував за океан, працював з братами на тутешнiх шахтах, а батько будував якраз оцю швидкiсну трасу, де синовi дiсталося мiсце бiля бензоколонки. "Отже, й вам ця дорога, вважайте, не зовсiм чужа" - жарту? наш спiврозмовник, котрий надалi запам'ята?ться нам як "хлопець iз Юкрейн". Коли ж Заболотний поцiкавився, що саме цьому придорожньому хлопцевi вiдомо про його далеку Юкрейн, юнак схмурив лоба туго-думно, а потiм, враз прояснiвши, вiдповiв чутим ще, либонь, у дитинствi, нiбито люди там дуже спiвучi i що, крiм хлiборобства, вони здавна кохаються в бджолах. - Це вже знання неабиякi, - посмiхнувшись. Заболотний по-дружньому поплеску? нового знайомого по плечу. - До речi, можеш сво?м друзям - вони, зда?ться, iталiйцi? - сказати, що й перший у свiтi рамковий вулик був винайдений на Укра?нi. Модель виявилась така вдала, що бджоли й iнших порiд одразу прийняли ??, завдяки чому рамковi вулики поширились по всiй планетi... А це ж чогось варто? - О, й?с... Оскiльки б'ю?к наш повнiстю впорано, то, щоб звiльнити мiсце для iншо? машини, нашого трудягу вiдiгнано вбiк, отже, сто?ть вiн тепер, нiкому не заважаючи, осторонь на морiжку, що весь у плямах мазуту, стоптаний та перечавлений шинами, - прим'ята травиця аж рудизною взялась, наче припалилась вiд того лиснючого мазуту. Можна б уже рушати, але Лiда просить зачекати хвилинку, вона нiяк не надивиться на вовтузню двох веселих собачок, що ?х якась родина саме випустила з машини провiтритись. - А глянь-но сюди! - кличе мене Заболотний, нахилившись над чимось схвильовано. - Впiзна?ш? Аж не вiриться... - Споришець! - Хто мiг сподiватися, що зустрiнемось, та аж де... - Лiдо! - кличе Заболотний i нашу супутницю. - Дивись: оце ж i ? вiн, спориш, трава iз трав... Вiн т