обi щось каже? - Поки що нiчого, - вiдгуку?ться вона, неохоче рушаючи до нас. Нахилившись, ми удвох, нiби якусь рiдкiсть природи, розгляда?мо цю скромну, в мазутi закучерявлену травичку, не боячись видатись Лiдi смiшними. Бо таки ж зустрiч: справжнiй споришець-кучерявчик стелиться в нас бiля нiг - пробивсь, прорiс крiзь усю планету! Гай-гай, де ми з тобою здибались, друже... Поiронiзувати б над власною сентиментальнiстю, але ми зараз не здатнi на це. То-птана-перетоптана, незавидна якась травичка, а враз воскреша? для нас цiлий свiт, безлiч картин та облич проглядають iз нашого стернистого степу: Надька з дитям, i Роман, i замурзанi веселi нашi ровесники, що стiлькох ?х уже нема i навiть слiди погубились - кого куди розметало життя! Може, комусь iз них, залеглому перед атакою, теж на очi потрапив такий споришець в останню хвилину, iншому ця споришина, може, за колючим дротом являлась, проростаючи крiзь щiлини в камiннi на сiрому плацу смертi, а ще котрийсь зворушено розглядав ??, чудом уцiлiлу, на стрижених газонах далеких столиць... I тепер ось знайоме зiллячко стелиться нам, нiби з дитинства прозира? крiзь мдзут на цьому iржавому крайсвiтньо-му морiжку... - Нi, Лiдо, - кажу, - ми таки сентиментальний народ. - Написати б докторську про значення споришу у вза?минах народiв, - якось соромливо всмiха?ться Заболотний. - Або хоча б про його роль у життi дипломата... Крiзь саму серцевину планети прорiс, от тобi, Лiдо, й споришець! Запам'ятай його... Вже збира?мось сiсти до машини, як раптом чу?мо веселе: - Хелло! Не вiд кав ярнi долина? погук дiвчачий, червонi шапочки гуртиком визирають iз дверей, котрась iз дiвчаток прощально трiпоче рукою, - цей вияв симпатi? найперше призначений Заболотному. Видно, вiн таки ?х заiнтригував, тих юних кельнерок. Так i залишаються в невiданнi - хто вiн: англi?ць чи скандiнав? Людина мистецтва чи, може, мандрiвний маг, психоаналiтик або астролог-звiздар? Так чи iнакше, але чимось вiн пробудив у них цiкавiсть до себе, якось аж надто загадково висловлювався цей подорожнiй, чемно уникаючи прямоти, обволiкаючи свою особу у велику якусь та?ну. Заболотний вирулю? на полотно, розвива? швидкiсть. Рух, бистрина, i знову десь там вслухаються трави узбiчнi, як рiка дороги шумить i шумить. Над трасою щодалi помiтнiш мерехтить мла вихлорних газiв. Бджола, певне, впала б мертвою на льоту, хапнувши такого повiтря, не витримала б, мабуть, i та агресивна, гiбридна... Хвилястий рель?ф мiсцевостi злегка вигина? автостраду перед нами донизу, i очам вiдкрива?ться безкрая лавина автомобiлiв, рухомий потiк, рiка. Залiзна рiка! Блискоче-переблиску? пiд сонцем сталевими спинами кузовiв. Серед незлiченностi губимось ми, летимо. Рiзнi бажання й спонуки вивели нас на трасу, i ?дна? людей мандрiвних хiба що цей лет та напруга дороги, де впину швидкостям нема, - справдi мовби якась надсила ясене, котить за обрiй цю несамовиту рiку, цей Дунай залiза, блиску, гуркоту й чаду. XX Хайвей, зда?ться, прийма? лише тих, хто спiшить, кого жене жага швидкостей. Безлiч колiс летять у сво?й круговертi, хапаючись гумою за бетон автостради. Обiгнали трак, обганя?м автофургон, в якого ззаду стирчать чи?сь ноги у кедах, в обстрiпаних джинсах, - вiдсипля?ться звалений утомою подорожнiй. Ще обганя?м довгу, найновiшо? моделi машину, обшиту по боках синтетиком пiд колiр дуба, з вiкна салону виставив голову iрландський сетер, йому душно, хапав повiтря, мабуть, вiдмовив кон-дишен... Очi в собаки сумнi, повнi розуму - це ми з Лiдою встига?м помiтити. Заболотний, обганяючи, надда? швидкостi, i вже сетера нема, вже десь позаду виглядав в машини його розумна голова з вухами охляп, натомiсть iншi авто зблискують поруч нас мигтючим склом та нiкелем, щодуху пролiтають iз сво?ми загерметизованими пасажирами... А втома тим часом да?ться взнаки, вона зменшу? свiт до розмiрiв блискучо? кульки, що мигтить i мигтить перед нами на вершечку антени найближчо? з переднiх машин, якiй услiд ми мчимо весь час на однаковiй вiдстанi. - Аж очi рiже, - Лiда вiдверта?ться вiд антени вбiк, мабуть, кулька металева та блиск ?? дiвчинку нервують. Зiр утомився вiд хайвею, довколишнiсть, власне, вже не сприйма?ш, вона зараз для тебе ста? майже безбарвною, пролiта? вiдчужено, тобi тiльки й лиша?ться цей одноманiтно-сiрий свист швидкостей та ще царство реклами, якому, видно, не буде кiнця. Довгоногi дiви з напомадженими губами, цi сучаснi варiанти еллiнських звабниць-сирен, до апельсиново? золотавостi засмаглi на гавайських пляжах, намагаються будь-що сво?ми слiпучими усмiшками спокусити подорожнiх, грайливими позами завабити байдужно дiролiтаючих мимо них новiтнiх, захищених куленепробивним склом одiссе?в. - А що ж там Верховний Коментатор каже? Заболотний вмика? радiо, i невидимий супровiдець наш тут як тут, i каже вiн, що, на думку колегi? присяжних, вбивство iз милосердя не визна?ться злочином. Отже, й не пiдляга? покаранню... I ще вiн сповiща? спокiйним, якимось еластичним голосом, що з пiвденних широт поволi, але невблаганно рухаються над континентом хмари агресивних бджiл, - гiбридний покруч бразiльських з африканськими, - якi розплоджуються iз страшенною iнтенсивнiстю i виявились такi войовничi, що нападають на цiлi мiста... - Навiть на отакi можуть напасти? - запиту? Лiда, кивнувши на мiсто-гiгант, яке саме проплива? попiд небосхилом. - Певне, тi бджоли за щось розсердились на людей? - Хiба нема за що? - каже Заболотний i, щоб при-споко?ти Лiду, вда?ться до пояснень, що, мовляв, тi агресивнi ро? посуваються насправдi досить повiльно, з швидкiстю черепашачою, ?м нема куди поспiшати. Тож доки бджолинi орди наблизяться до цих широт, може статися, що вони й взагалi втратять свою агресивнiсть, призвичаяться до людини й до всього, що ?х тут зараз драту?... Виявля?ться, ?х найбiльше драту? рух, i нападають вони не на все поспiль, а головним чином на об'?кти, що рухаються... - Он як, - посмiха?ться Лiда. - Виходить, щось вони метикують... Коментатор тим часом повiдомля?, що в мiстах цього континенту дедалi бiльшо? популярностi набува? "Служба надi?". Розрахована вона на людей, котрим нема до кого звернутись за душевною пiдтримкою, порадою, заспоко?нням, окрiм хiба до телефонно? трубки (погляди нашi мимовiль фiксують червоний телефонний апарат, що цi?? митi майнув на стовпчику край автостради). Духов-ниii цей сервiс, на думку Коментатора, ма? тi переваги, що втiшник не пита? вашого iменi, анi становища, пi адреси, вiдгуку?ться вiн на голос кожного, хто телефону? до пункту "Служби надi?" у хвилину критичну, у хвилину розпуки... - "Служба надi?", о, якби к то була вона всесильна, - сумовито зауважу? Заболотний. - Порад багато, прогнозiв ще бiльше, а тим часом у свiтi таки щось вiдбува?ться. Менше смiху чу? планета - хiба це не серйозний симптом! Змiни в клiматi людських душ, вза?мна ?хня вiдчуженiсть, хiба ми цього не вiдчува?м повсюдно? Там вбивство iз милосердя, а там - iз жорстокостi тупо?, непоясненно?... Або отi очманiлi вiд власно? жорстокостi "шкiрянi куртки", що гасають вночi на мотоциклах вулицями Токiо, уявивши себе новiтнiми камiкадзе чи кимось там iще... Нечуваний розгул повiтряного пiратства... Викрадення людей, огидний тероризм, напади серед бiлого дня... А в ролi втiшальникiв раз у раз виступають торговцi наркотиками, чи, як ?х iще звуть, торговцi "маревами". Рiзних вiщунiв та астрологiв розвелось, i що?.. Нi, не тако? людям треба "Служби надi?"... Мiсто, що пропливало по обрiю, досi ще не вiдпливло. Все воно тоне у величезному, навiть з вiдстанi помiтному маревi - то гарячим грибом висить над ним зужите, загазоване повiтря. Заболотний з досвiдом затятого урбанiста поясню?, що забрудненiсть повiтря особливо посилю?ться надвечiр, коли камiння стрiтiв пашi? зiбраним за день жаром, а скупчення висотних споруд руйну? атмосфернi потоки, вiтер, якщо вiн не набрав ураганно? сили, не продима? лабiринти кварталiв, тож городянам тiльки й лиша?ться втягати в легенi брудне, застояне повiтря, загазованiсть якого часто сяга? понад усякi норми... Про?хали багато, втома нам да?ться взнаки, а Заболотного вона нiби й не бере. Все тi ж короткi, блискавичнi рефлекси, по-музикантському тонка й для стороннього ока ледь помiтна чутливiсть рук. Скiльки ось годин з такою швидкiстю йдемо у потоцi "мерседесiв", "понтiакiв" та "ягуарiв", а водiй наш, як i вранцi, пiдтягнутий, випростаний, i по тому, як вiн легко, без напруги веде машину, вгаду?ться висока натренованiсть i майстернiсть. Та все ж Лiда вважа?, що пора б зупинитись, щоб керманич наш мiг перевести дух, розiгнати втому. - Зупинитись, а де? - вiдгуку?ться Заболотний. - Не так просто знайти вiльне мiсце тут людям подорожнiм... - Пошука?мо, - каже Лiда, скидаючи поглядом узбiччя траси. Пiсля ряботiння пролiтаючих реклам, пiсля пiстрявостi вказiвних знакiв та одноманiтно? геометрi? придорожнiх стандартних споруд раптом у вiдсторонi на узгiрку - клен! Живий клен! Облите совцем кострище краси а першiй осiннiй багряностi... ?дине, на чому нема? реклами. Виник як живий застережний знак серед урагану швидкостей. А над кленом, над недалеким перелiском i прилеглим до нього зеленим низькодолом лукiв величезною хмарою - птахи, птахи... За всю дорогу ми не бачили жодного птаха, а тут ось ?х в'?ться одразу стiльки... Заболотний, ожвавiвши, пiдверта? свого б'ю?ка на край полотна траси: - Стоп, машина! Зробимо кiлька слайдiв з отим он кленом... - Iз птахами, - дода? Лiда. Виходимо з машини, вся наша увага зараз у небо. Пливе й пливе хмара летючих створiнь. Що за птахи? Вороння? Коли птахи наближаються, вони з чорних стають сизими, сонце перелива?ться на ?хньому пiр'?. Ось тепер нам виразно видно, що то не вороння, то шпаки, птахи нашого дитинства! Шпаки цього континенту цiлком схожi на наших, вони заповнили перед нами пiвнеба, вирують у повiтрi, то вiддаляючись, то знов наближаючись, сизо перелискують у сонячному промiннi. Лiда, яка невiдривне стежить за ними, призна?ться, аж тепер усмiхнувшись, що спершу тi летючi цятки ?? вжахнули, вони здалися ?й не птахами, а хмарою величезних чорних бджiл, тих самих, що десь там рухаються над континентом на пiвнiч, нападаючи по шляху просування на людей, атакуючи мiста. - Якби пiдiйти ближче до клена, - каже Лiда i вже була розiгналась бiгти на узгiрок, до того самотнього, з багряною кроною красеня, та раптом зупинилася розчаровано: - Канава! Глибокою канавою обкопано, ще й дротом обтягнуто весь узгiрок, де, надiйно вiдгороджений, сто?ть самотою край траси той багрянолистий абориген цих мiсць. - Зона якась... А я хотiла листя назбирати, - присму-чу?ться Лiда. Заболотний тим часом зосереджено клаца? й клаца?, робить цiкаву серiю знiмкiв з тi?? пташино? хмари, а наостанку навiв об'?ктив на трасу, хай буде ще й такий слайд. Сам собою утворився тут цей сво?рiдний, чимось для нас небайдужий триптих: багрянолистий клен на узгiрку, тихе вирування птахiв у небi i траса з невщухаючим свистом машинних потокiв... Незлiченнi табуни кiнських сил, зiмкнутих у найдосконалiших двигунах, прожухкують трасою мимо нас, не даючи себе розглянути, лиш обдаючи вiтром. Колись на шляхах тернiвщанських найвища енергiя була в тупотi копит, у летi буйногривих, що запiнено несли степами сво? чорнi квiтчастi тачанки, а нинi... - По конях! - гука? нам Заболотний, i ось б'ю?к знов набира? швидкiсть, стаючи невiд'?мною частиною нестримного залiзного руху. - Матимем кiлька рiдкiсних слайдiв. Соня Iванiвна належно оцiнить наш вибiр... Слайди та мiкрофiльми - це в Заболотних хобi, спiльне ?хн? захоплення. Мають безлiч знiмкiв та слайдiв з рiзних куточкiв планети, з рiзних ?? широт i довгот, i якщо хтось увечерi, опинившись у Заболотних, виявить бодай найменшу цiкавiсть до ?хньо? творчостi, то цим неабияк потiшить подружжя. - Нiколи не бачила стiльки птахiв, - каже Лiда в замрi?, ще перебуваючи пiд враженням щойно побаченого. - Ми таки вгадали, де зупинитись. - Справдi, зiбрався ?х тут цiлий пташиний ярмарок, - згоджу?ться Заболотний. - Гуртуються перед вiдльотом, чи що? Однак дехто з цими пернатими ма? клопоту. Нещодавно вiйну птахам оголосили, i не хто-небудь, а вiйськове вiдомство, чим накликало на себе неабияке обурення мiсцево? громадськостi... Лiда, повеселiвши, навiть уда?ться до жарту: - Крiм бджiл, птахи теж виявились агресивними? - Жартуй не жартуй, Лiдо, а факт: причиною катастроф, котрих час вiд часу зазнають надпотужнi повiтрянi гiганти, iнодi справдi виявляються птахи... Ось чому для безпеки польотiв уже видаються спецiальнi штурманськi карти, на яких шляхи мiграцi? птахiв будуть вiдповiдно позначенi. - Птах проти лайнера, - роздуму? дiвча. - Таке крихiтне проти гiганта... - О рiд людський, народжений для лету! - з жартiвливим пафосом, як це вiн любить iнодi, вигуку? Заболотний. - Швидкостей жада?мо, швидкостей нам, надзвукових, ракетних, а спитати б: чи швидкостi самi по собi наближають людину до щастя? Ти як гада?ш, Лiдо? Дiвча знизу? плечима: - Вам, дорослим, виднiше. I вже нахмурилось. Тепер нам довго ждати, доки Лiда з якогось приводу звеселi? i хоч стримано всмiхнеться. А коли згодом мiж мною i Заболотним заходить мова про доцiльнiсть людсько? усмiшки, про те, чи завжди цей порух уст буде потрiбен людинi, чи, може, в далекiм майбутнiм усмiшка взагалi зникне, мов якийсь пережиток, Лiда, вислухавши нас, зауважу? тоном досить критичним: - Як це усмiшка може зникнути? "Кiп смайлiнг" - завжди усмiхайся - то, звичайно, дурницi, вигадка для реклами, принаймнi це не для мене, - дiвча при цьому ще бiльше схмурило бровенята, - але коли щира усмiшка, не награна... Коли в нiй настрiй чи ваше ставлення до когось... Та я певна, що люди майбутнього нiколи не зможуть без усмiшки обiйтись! - Тон ?? не припуска? заперечень. - Дивись, яка вона категорична в питаннi усмiшки, - весело каже мiй друг. - Але, очевидно, це справдi те, що завжди було й завжди буде. Хiба можна уявити, скажiмо, Монну Лiзу неусмiхненою? Навiть не усмiшка, а тiльки натяк, зачаток усмiшки, тихе зорiння ??, але в тому зорiннi-мерехтiннi вся суть людини, безмiр ?? внутрiшнього свiту... Усмiшка - це ж, власне, частка душi, ?? вияв, ?? свiтло, i тому вона, треба думати, вiчно буде, Лiда тут ма? рацiю... Я вже помiтив, що Заболотний цiлком серйозно цiкавиться думкою Лiди про тi чи iншi речi, хай навiть це й буде висловлено з надмiрною дитячою категоричнiстю. Дiвчинка справдi багато на що ма? свiй погляд. Скажiмо, нiяк вона не може погодитися з котримось iз недавно бачених фiльмiв, де планета наша поста? як суцiльне володiння роботiв, а життя там нiбито неминуче самозруйну?ться, природа озлиднi? так, що на жодному з континентiв не зостанеться мiсця нi для птаха, нi для квiтки, нi для струмка... - Пiсля того фiльму я заснути не могла, - призна?ться дiвчинка. - Якби, Лiдо, продюсером фiльмiв був я, - дозволяв собi пофантазувати Заболотний, - створив би одну-?дину стрiчку... - Яку? - Звалась би "Астеро?д". В дусi Уеллса. Нам з Лiдою цiкаво почути, про що був би той фiльм, поки що уявний. - За основу взято буде далеке майбутн?, - нiби й справдi чимось давно задуманим дiлиться мiй друг. - Йтиметься про тi часи, коли усмiшка ще ?, а от зуб мудростi, цей рудиментарний придаток, вiн таки зникне за непотрiбнiстю... ?жа буде iнша, все iнше чи майже все... На океанах на той час утворяться цiлi поселення, величезнi плавучi мiста, мешканцi яких, осво?вши океанськi надра, розвиватимуть пiдводну металургiю в рiзних широтах свiтових вод, бо ж пересуватись таким океаноградам тодi не буде проблемою - це ж так? Для плавучих сво?х Венецiй люди вибиратимуть мiсця в найкращих клiматичних зонах, щоб дихати iдеально чистим океанським повiтрям... Лiду це, видно, заiнтригову?. - Аз питною водою як? - цiкавиться вона. - Не морську ж пити? - Потужнi опрiснювачi працюватимуть, - дiловито поясню? Заболотний i далi розмоту? стрiчку уявного фiльму. - А ще ж величезнi айсберги Антарктиди - уявля?ш, якi то запаси прiсно? води! Звичайно, за право користуватися айсбергами час вiд часу можуть виникати конфлiкти, - отже, й дипломатам, Лiдо, там ще буде роботи вдосталь. Всесвiтнi асамбле? збиратимуться спецiально заради найсправедливiшого розподiлу айсбергiв мiж континентами земно? кулi. Одного разу дiйде навiть до рiзних незгод, запахне ядерним чи яким там порохом, i саме в цей момент астрономи помiтять: з глибин космосу наближа?ться невiдоме небесне тiло, гiгантсько? маси астеро?д, i курс його проляга? так, що не минути його зiткнення з нашою красунею планетою. Ось де виника? ситуацiя нечувано кризова! Що дiяти? Як вiдвернути загрозу, страшну небезпеку, що нависа? однаковою мiрою над усiма? Можеш уявити, Лiдо, з якою напругою працюватиме в тi днi всеземна "Служба надi?", як ждатиме планета, що ж ?й запропонують свiтила науки, мудрецi сивочолi, фiлософи... Обмiн думками вiдбудеться блискавично, висуваються тисячi проектiв, десь в Океанi? цiлодобово засiда? Верховна Асамблея майбутнiх - ?хня ООН та Рада Безпеки, а в небi тим часом астеро?д катастрофiчне росте, планетянам тепер його видно не лише вночi, а й при денному свiтлi, i з кожною годиною небесний гiсть помiтно бiльша?, розбуха? в небi, i хоч уже запропоновано безлiч способiв вiдвернення небезпеки, але гарантованого, надiйного поки що нема... - Ти, звiсно, запропону?ш такий спосiб вiд себе? - кажу до Заболотного. Вловивши в мо?м запитаннi iронiю, вiн, однак, i далi розмiркову? тоном серйозним: - Саме над цим постановник майбутнього фiльму зараз i роздуму?... Бо якiсь речi йому поки що неяснi. Скажiмо, як поведуться самi вони, люди майбутнього, ?хнi наймудрiшi мужi, перед лицем того Наростаючого, Невiдхильного?.. Чи зумiють в час найкритичнiший, перед лицем крайньо? небезпеки, об'?днати самих себе, згармонi-зувати сво? зусилля, тобто подолати айсберги власного честолюбства, вза?мних чвар, очужiлостi, розтопити льоди пiдозрiнь, що цiлими горами понаростали мiж ними за роки всепланетних похолодань? - О, хоч у тво?му фiльмi зреалiзувались би нарештi золотi сни людства! - Iнакше кажучи, шановнi ледi й джентльмени, чи здатнi ви будете пiднестись над власними пристрастями, виявити належну терпимiсть i велич душi, - ось про це вас буде екзаменувати астеро?д iз фiльму не вiдомого вам продюсера iз Тернiвщини, який, можливо, для екрана вiзьме собi iм'я: "Iноземець iз Францi? Маловiчко"... - Фiнал, само собою, буде оптимiстичний? - Обiйдемося без happy end, але свiтло в кiнцi тунелю, звичайно, буде. I роль рятiвника зна?те кому дiстанеться? Не кiбернетиковi з головою, вiдполiрованою, мов бiльярдна куля, i не суперменовi-астрологовi, якому скорились тайни небесно? механiки... Роль рятiвницi у фiльмi дiстанеться дiвчинцi, тогочаснiй маленькiй Мадоннi, що буде вiку такого, як, примiром, ось Лiда, чи навiть менша, можливо, нагада? собою нашу Настусю-Анастасiю, чия зоря так рано закотилась... Тiльки то буде не похмуре, а, навпаки, усмiхнене, веселе й житт?радiсне дiвча. Граючись бiля сво?? мами, що чергу? на Головному пультi Планети, дiвчатко натисне на якусь там дуже важливу кнопку в електронних пристроях - i вiдповiдний пучок променiв буде послано небезпецi навстрiч, i астеро?д трiшечки вiдхилиться, трiшечки змiнить свiй курс i... пролетить мимо! Потужно прошумить небесне тiло мимо нашо? планети, колихне води океанiв, вiтром перестороги обвi? землян i знову зникне в просторах всесвiту... Ну то як? Прийма?ться такий варiант фiльму? - Заболотний смi?ться... - Казочка для дорослих, - вiдповiда? Лiда йому скупою, та все ж усмiшкою. XXI З кожною милею наближа?мось до мети, до тi?? невiдомо? Мадонни. Час вiд часу намага?мось уявити собi: яка вона? Як у Рубльова? Чи як на полотнах старих iталiйських майстрiв? А може, схожа на одну з тих, якi ми бачили в козельського нашого друга-художника, що вдень вирiзував для райгазети з лiнолеуму карикатури на прогульникiв, а вечорами сидiв, як обпо?ний, над образками сво?? колекцi?, - вiн ?? терпляче збирав упродовж багатьох лiт. Двi з його Мадонн особливо нам запам'яталися: одна - мальована на полотнi, розмiром невеличка, зображала молоду матiр пiд яблунею ( в тiй смаглочолiй з дитям ми впiзнали - зна?м кого!), художник запевняв, що вона не поступа?ться перед створеним на цю ж тему шедевром Кранаха, а друга була в iншiм матерiалi: на бiлiй порцеляновiй тарелi чудова жiноча голiвка, обкинута вiночком iз синiх волошок... Що то була за краса! Чи не одна з них - чого не бува?? - i опинилась оце тут, на крайсвiття занесена ураганом часу?.. Який гомiн пiшов нещодавно в тутешнiх мистецьких колах з приводу не?: сенсацiя, знахiдка вiку! Слов'янська Мадонна! Народний примiтив, з якого прозира? генiй!.. Ясна рiч, прикро було б не побачити цей шедевр. Оскiльки ж часу в мене обмаль, невдовзi маю повертатись додому, Заболотний ще й тому так запалився цi?ю подорожжю: "?дьмо негайно!" Сказано - зроблено. Сам сiв за кермо, жертву? у?кендом, i я, звичайно, зворушений цим дружнiм жестом. Твори мистецтва мають сво? долi i сво?, нерiдко загадковi, шляхи мiграцi?. Та чи не найбiльш вражаючим у життi мистецьких шедеврiв ? ?хня здатнiсть знаходити шлях до людських сердець - здатнiсть ?днати... - Пригаду?ш "Дорогу в Провансi" Ван-Гога? - озива?ться до мене пiсля мовчання Заболотний. - Нiколи в Провансi не доводилось бути, а творiння це чимось таке близьке. Навiть не знаю чим. Звихренiстю почуттiв? Отими неспокiйними хлiбами, тривожною тополею, звирова-ним небом? Чи самою дорогою серед хлiбiв, на якiй маячать двi постатi, - зда?ться, йдуть кудись дво? хлопчакiв... Все там зата?ло в собi тривогу, сама звихренiсть кольорiв нiби вiщу? якiсь бурi прийдешнi... Щоразу, коли дивлюсь на "Дорогу в Провансi" з тими двома невиразними постатями подорожнiх, виника? одна и та ж асоцiацiя - здогаду?шся, яка? - Та певно ж... Дорога на робiтфак стелилася нам тодi. Точнiше, спершу'на Козельськ, а звiдти вже згодом на робiтфак. Наша дорога тодiшня теж пролягала помiж хлiбами, проводжали нас i тополi знайомi, а все iнше, звичайно, було не таким... Зорiло-свiтало над степом, коли ми вийшли з Тер-нiвщини. Сонце зiйшло нам уже за селом. З щемом серця полиша?мо рiдну Тернiвщину, йдемо у свiти, зовсiм юнi й сповненi надiй. На дорозi нiкого, попереду нас рухаються лише двi нашi власнi тiнi, жердинястi, довготелесi, мов донкiхоти. Вперше покида?м домiвку, пуска?мось у далеч незвiдану, тож почува?мо значнiсть моменту: тепер у нас нiчого нема, тiльки - дорога! "Лежить Гася, простяглася, як устане - неба дiстане..." Чи давно бабуся загадувала нам цю загадку, що незмiнно подоба?ться малечi, бо ж у такi казковi шати чиясь химерна уява прибрала звичайну дорогу... I ось вона, "Гася". В'?ться i в'?ться помiж хлiбами, то пiрне десь у вибалку, то знову потяглася на пагорб i далi мрi? помiж хлiбiв... За Яворовою балкою, зiйшовши на кряж, де кiнчаються нашi землi, зупиня?мось, щоб озирнутись востанн?: прощай, Тернiвщино! Прощавайте, рiднi глинища та яруги, i ви, старезнi верби в балках та гарячi коноплi, де можна було, заховавшись, неначе в лiсi, нагомонiтись з однолiтками про всякi дитячi тайнощi, а iншим разом i наревiтися на одлуцi, якщо повелися з тобою несправедливо, якщо завдано тобi яко?сь аж надто пекучо? кривди... Тернiвщанський вiтряк бовванi? вежею край села, на розхрестi дорiг. Розгонистi крила, на якi ми зважувались чiплятись, щоб спробувати висоти,зараз стирчать хрестом непорушне: давно вже вони не крутились, не обвiювали тугим сво?м вiтром тернiвщанську малечу. Бiля вiтряка нi душi. Та ось iз затiнку, з-пiд крил, вiддiляються двi постатi й, щоб нам ?х виднiше було, виходять на саму дорогу... - Глянь, то ж вони! - гука? до мене Кирик. - Ялосо-ветка й вашi бабуся... От народ! Досi ще не пiшли, хоч буряковi гектари давненько ?х ждуть... Кому, здавалось би, ми потрiбнi, а вони - не надивляться, ? наче аж сюди чути нам бабусинi слова: "Молодшi, може, ще вас побачать, а я, мабуть, нi". Доки й схова?мося за горою, вони з мiсця пе зiйдуть. Бо й справдi ж - розлука не на день... У скринi в бабусi вже все наготоване для дороги, не схожо? з нашою, для мандрiвки останньо? чи, як ото мовиться, вiчно?: одежа чистенька, хустка, бiлi панчохи, нi разу не вдiванi, а в прискринку, зав'язаний у вузлику, ще й срiбний карбованець на свiчки... Самi бабуся про все подбали. По землi, як i ми, ходять бiльше босi, до сивих приморозкiв без взувачки - по стернях та по грудках, а там, де будуть, хочуть походити в бiлих м'якеньких панчохах. Перед тим, що ?х жде, бабуся не почувають страху. Зовсiм спокiйнi вони перед отими просторами вiчностi. Може, ще й тому, що не мають сумнiву: будуть на небесах. Звiдки така певнiсть? А самi подумайте: "Весь вiк трудилась, iз сусiдами не лаялась, нiкому й "брешеш" не сказала..." Хiба не аргумент? От нам iз Кириком щодо цього буде складнiше: в Козельську, куди ми йдемо, нiхто небес нам не обiцяв, як ще воно там буде, невiдомо, а втiм, чого ж боятися невiдомостi, хiба неодмiнно в нiй мас та?тися щось недобре? А, була не була... Розвивайся ж, ой та сухий дубе, Завтра мороз буде! Ой збирайся, молодий козаче, Завтра, завтра похiд буде! Це бабусина пiсня. Не раз вони спiвали нам ?? упiвголоса, сидячи взимку за прядкою або бiля кужеля. I дивна рiч: пiсня ця, саме вiдлуння ?? й зараз знiма? iз нас страх та непевнiсть, дода? вiдваги. Похiд так похiд! - Прощавайте! - маха?мо з Кириком картузами в бiк Тернiвщини до тих двох вiддалених постатей, що вже стоять, як у прозорiй водi, тонуть у сонцi. - Ну, тепер - гайда! Поки не так жарко. - I ми руша?мо далi. Хоч як щемить на душi, та все ж намага?мось пе показувати цього один перед одним. Тернiвщини вже не видно, тiльки нiби пiсня уявна ледь бринить звiдтiля про те, як дрiбнi дощi змиють тобi голiвоньку, а розчешуть густi терни... А висушать буйнi вiтри!.. Хто зна?, чим нас зустрiне Козельськ. Були ми з Кириком там лише двiчi: перший раз, коли викликали кiлькох тернiвщанських хлопчакiв та Катрю Копайгору на пiонерський злiт, а ще iншим разом з нагоди Жовтневих свят вдалось побувати, коли в райклубi виступали й нашi тернiвщанськi артисти, що, озбро?нi пугачами, завзято вiдстрiлювались вiд махновцiв... Взято нас було тодi, як виявилось, бiльше для того, щоб коней пiд час вистави стерегти, до залу нас навiть iiе пустили, не для дiтей, мовляв, це видовище, - довелось у вiкна заглядати, видираючись на плечi один одному, зате ж ?хали ми тодi до Ковельська з пiснями та за дзвiнких колесах, а зараз тьопа?мо пiшки, бо, знаем самi, зайвого тягла в артiлi нема, пережива?мо смугу труднощiв. А до районно? нашо? столицi пiшiй людинi добутись не просто: щоб за день обернутись туди й назад - це треба вовчих нiг! Або щоб умiв лiтати, як отi нашi Винники. То, певне, в роду в них була така бистроногiсть: не лише Роман, а й батько його, що в тернiвщанських переказах виступав пiд не зрозумiлим для нас прiзвиськом дiд Чапча, - вiн, кажуть, теж був здатен пiд час парубкування за найкоротшу нiч подолати вiдстань неймовiрну! Як це можна було цiлу нiч пiдбiгцем, пiдлетом через яри, понад жита - i так десь аж пiд Полтаву? Iнший би вмер вiд розриву серця, а вiн... I всього лиш, щоб якусь там хвильку з дiвчиною перебути, пiд зорями гад Ворсклою з нею постояти! Коли були меншi, ми справдi вiрили, що в того Чапчi крила були, достоту, як у кажана. I сам той скоробiжець уявлявся нам людиною-кажаном, що, мов демоняка, розiпнувши крила, весь аж чорний вiд сво?? нiчно? пристрастi, вiд вседолаючо? любовi, летить до дiвчини крiзь темряву ночi, летить, аж гуде, низько понад житами, i лише, де клунi та садки хуторян, там вiн крила знапружить i одразу злiта? вище, понад дерева, щоб не заплутатись у нiчному гiллi, як, бува?, заплутуються кажани в кiнських скуйовджених гривах... Такий то був Чапча, i син, видно, у нього вдався - тож лiтали колись люди? Щоправда, неабияк бувши закоханi, а ми ось, змокрiлi, мов курчата, плента?мося кожен на сво?х двох. Поклали собi: як дiйдемо до Громово? могили, отодi зробимо перепочинок, не ранiш. Йдемо довго, вiд зголод-нiлостi голова крутиться, бо цей рiк такий, що й ноги пухнуть, при ходьбi тебе аж похиту?, свiт жовкне, якiсь темнi бджоли перед очима лiтають, одначе йдемо, йдемо... Та ось нарештi вона вирина? з-пiд обрiю, округла, срiбляста, наче баня якогось храму, що ледь вигляда? з землi, це i ? Громова могила! Вона нiби матка серед багатьох менших могил, що ?х всюди розкидано в наших степах, - давно кимось насипанi, виднiються, ближче й далi, декотрi ледь мрiють, порозпливавшись, у сонячнiм маревi... Для тернiвщан, як i для всiх довколишнiх сiл, Громова - то сво?рiдний маяк серед безбережжя наших степiв, орi?нтир, вiд якого вiдмiрюють вiдстань. Щоразу, коли хочуть пояснити якесь мiсце, визначити себе у просторi, то кажуть: ото, не до?жджаючи верстов зо три до Громово?, або: це з нами сталось одразу за Громовою... Розмiрами Громова величезна, схили ?? всуцiль поросли срiблястою травкою-мiтлицею, така ковзка ця травичка, що й санчата по нiй летiли б. Ми хоч обидва i втомленi, та все ж видира?мось по цьому ковзкому срiблястому схилу, а коли опиня?мось на самiм вершечку Громово?, то аж гукнути хочеться вiд захвату: степи та простори на всi чотири сторони свiту! I Козельськ звiдси вже вiдкрива?ться цегляними будiвлями та куполом райклубу, що архiтектурою схожий на собор святого Петра в Римi, а ген-ген, низько - долом, насип залiзницi побiг кудись аж за обрiй. Ма?мо з собою пляшку сирiвцю, зробленого бабусею, ма?мо й по чотиристаграмовому кусневi глевкого хлiба-малая з колгоспно? комори, тож, пiдживившись, потамувавши голод i спрагу, лежимо тепер горiлиць, небо над нами - нема йому дна! Синього, сяючого - безкрайнiй край. - Хочу лiтати, - каже Кирик. - Як то'й Чапча... Як птах отой, що вгорi он пливе... Справдi пливе, в повiтрi високiм купа?ться... Що воно там, угорi? Якось питали про це Андрiя Галактiоновича, вiн у вiдповiдь пожартував: не все, мовляв, i вчителевi вiдомо, якраз, може, ви колись йому скажете - що там? Птах пливе, крильми навiть не зворухне, так легко й вiльно там, у недосяжностi, вiн почува?ться. - Шулiка, чи, може, орел? - Звiдки тут взятись орлу? Це той, що курчат бере... - Нi, орел! - Нi, шулiка! - Шулiка-орел, орел-шулiка, ха-ха-ха! Вгорi небо, а пiд нами що? Скарбiв, мабуть, повнiсiнько в цiй Громовiй? Шабель та сiдел в оздобах, баклаг iз чистого срiбла та рiзних вояцьких поладупкiв? Дiрочка темнi? в сухiй землi - що там у нiй? То один, то другий приклада?мось вухом: о, зда?ться, джмiль там гуде! Головний скарбiвничий... А довкруг нас срiблиться нехворощ-трава, дика, така гладенька й ласкава, як спинка лошати, аж погладити ?? хочеться. Ще у нас ?? звуть нехвороща бiла (бо в i чорна), а в давнiх лiтописах це якраз ??, срiблясту травичку оцю степову, названо ?вшан-зiллям, так принаймнi розповiдалося нам у школi. I хоч гiрка вона на смак, через що найголоднiша худоба ?? не ?сть, але якi мiцнi пахощi йдуть вiд не?: коли довго диха?ш, аж голова хмелi?. Ростуть у наших степах i козельцi (чи не звiдси й Козельськ), зiлля теж дике, але ?стiвне, в цьому його перевага, нехвороща ж гiркотою не поступа?ться перед полином. Та хоч яка гiрка, зате нiколи вона не вiдцвiта?, в будь-яку негоду не втрачав сво?? срiблястостi, i щось у нiй ? таке, що схиляв тебе до задуми. I сама ця наша Громова, найвища з могил, неодмiнно чимось торкне тобi душу, цiле лiто вона мовби вигляда? когось, - чи не за те й люблять ?? вiтри? Вiд само? колиски ми чу?м: "У полi могила з вiтром говорила, повiй, вiтре буйнесенький, щоб я не чорнiла". Це, нам зда?ться, саме й спiвалось про Громову!.. Млi? в дрiмотнiй непорушностi степ. Нiщо нiде не зрухнеться, тiльки птах, нам не вiдомий, все ще в небi пливе, в промiннi купа?ться... Та ось несподiвано десь iз далечi - гук! дужий, розлогий... Ми схоплю?мось разом на ноги: де? що? А то он у далеких оболонях по?зд гукнув, вилiтаючи низько, з-пiд неба. Вперше побачений, повившись димом, просто наче до нас вiн гукнув, покликав обох уже в iншу дорогу - з дитинства в дорослiсть. Зараз ще нам невздогад, з яко? далечi вiдстаней, з яких моторошних ночей проблисне нам це сонце рiдних степiв, серед яких лютих стуж зiгрi? нас материнським сво?м теплом ця наша ласкава, в срiблястiй травичцi Громова, що з вiтром тут цiлi вiки говорила i що вiд не? й ми вiдмiрятимем сво? шляхи, як вiд осереддя, вiд заповiтного кореневого знаку наших степiв. - Розкажи нам з Лiдою, як ви рятували Мадонну, - раптом зверта?ться до мене Заболотний. - Тобi ж довелося бути в тiм батальйонi, що здiйснював операцiю... Як там це вiдбувалось насправдi? Розказати? Виповiсти? То була наче iнша дiйснiсть. Весна печуваного сонця, i сади зацвiли нам, як уперше в життi, i величезне мiсто, розбомблене з повiтря, лежало в суцiльних ру?нах. Бiло-бiло квiтують сади, i потворнiсть ру?н, що лежать цiлими горами, - так це там по?дналось. Потiм була та виняткова нiчна операцiя. Тунель у каменоломнях, вузькоколiйка з iржавими вагонетками, стара, закинута штольня, в якiй щось ма?м знайти. Ми не знали, що там заховано, нiхто не знав та?мниць тi?? замуровано? штольнi, до яко? ми вступили темно? ночi, озбро?вшись заздалегiдь лiхтариками. Похмура тьма, сирiсть, грязюка, плiснява. Мов печернi люди, сторожкi, нашорошенi вiд довкружно? загадковостi, недовiрливо занурю?мось у темряву з сво?ми лiхтариками, бо ж хто скаже, що ма?м вiдкрити в цьому сучасному пеклi пiдземелля, в нутровищi цi?? лисо? гори. Може, чека? нас тут склад яко?сь нам не вiдомо?, загадково? збро?, можливо, все тут замiновано i ось-ось гримне вибух вiд найменшого необережного доторку? I так, в крайнiй напрузi нервiв, аж доки у скупому свiтлi чийогось лiхтарика тьмаво зблиснуло золото музейно? лiплено? рами... Рукавом гiмнастерки сержант Кутя протира? вкрите пилюкою давн? полотно, i перед нами, нiби ми снимо, нiби з iлюзi?, виникла... Нi, люди, таке випада? раз у життi! Нiколи не забути до невпiзнання змiненi враз серйознi солдатськi обличчя, що ?х мовби торкнулось неземне свiтло... Тi?? ночi - вже в розташуваннi батальйону - стояли мовчазно ми на вартi довкруг полотна, довкруг сяйва, що тихо линуло до нас звiдти, де босонога висока жiнка легкою ходою йде з немовлям по хмарах... Навiки могла зникнути, в пiтьмi штольнi зiтлiти, згнити, завалена камiнням гори, а сталось iнакше, ?? врятовано, i свiтло краси вже струму? на кожного з нас, входить у тво? духовне ?ство, i невiддiльнi стають вiд не? i тi веснянi сади у тихому сонцi, в якихось аж перебiльшених квiтуваннях, i тi циклопiчних масштабiв ру?ни серед яких ми пробира?мось, обережно несучи на чи?мусь плащ-наметi чудом вiднайдену, чудом врятовану Мадонну. I коли хто з нас у тi днi дивився на небо, на легкi хмарини, що пливуть у високостях, то й там йому малювалось, як вона йде, босонога, по хмарах з iталiйським сво?м дитям на руках, видобувшись iз темряви сиро? й похмуро? штольнi, йде у вiчних сяйвах просто кожному з нас навстрiч... - Можна уявити, скiльки було тодi у вас хвилювань, - зауважу? Заболотний. Та чи можна й хвилюванням назвати той стан? - Пiсля всього пережитого, - кажу йому, - то були днi великого просвiтлiння. I пашi хлопцi, i хлопцi з iнших полкiв приходили, щоб глянути, годинами могли вистоювати серед розпечених сонцем ру?н i не зводили з не? очей... Бо ж тепер менi ясно: ми рятували Мадонну, а вона рятувала нас... XXII Автострада, вигинаючись мiж полiв, вилиску? змигка-ми сонця на металi, на лаках та склi, нескiнченним сво?м блискотiнням, летом нестримним вона ще бiльше уподiбню?ться до витворiв само? природи, нагаду? величезну рiку, що в слiпiм устремлiннi несеться кудись у безвiсть. Летить i летить iз шумом та свистом енергiй! I враз знерухомiло все. Попереду в нас вискнув гальмами "опель", аж чорнi пасмуги потяглися за ним уздовж полотна траси - то гума так при гальмуваннi горить, прикипаючи до асфальту. Хайвей, скiльки око сягне, знерухомiв одразу, - мабуть, так раптово спинилась би величезна, забита ламаною кригою рiка, зустрiвши невiдому запруду. Одна якась мить, - i цього було досить, щоб рух перестав бути рухом, а рiка дороги перетворилась у згромаджений залiзний льодостiй. Хайвей занiмiв, все застигло, завмерло - самий рух умер. Враз стало чути музику в сусiднiй машинi - мелодiйна, така гарна серед несподiвано?, аж неприродно? тишi хайвею. Здивовано погляда? на нас звiдти дiвчина-пiдлiток, що сидить за кермом, з iншо? машини визирнула лiтня японка в окулярах, пита?: що сталось? Десь за нами зрива?ться виття сирен. До нестерпностi рiзке, воно наближа?ться, мов шквал, залiзним криком розтина? повiтря. От уже пролетiв мимо нас пронизливий зойк сирен, промчались вперед червонi полiцейськi машини i ?м навздогiн санiтарний фургон... Видно, як неподалiк попереду щось ?х зупинило, одразу ж з'явились кремезнi постатi полiсменiв, з службовою квапливiстю протискуються кудись мiж кузовiв санiтари в бiлих халатах... В обидва кiнцi дорога захаращена, залiзна рiка спинилася до крайнеба, те, що тiльки-но летiло, двигтiло, мчалось i стугонiло, зараз сто?ть нерухомо, розпiка?ться на сонцi, виповнивши повiтря духом гарячо? гуми, лаку, бензину. Траса завмерла, зда?ться, надовго, отже, вам, подорожнiм, тепер сиди та диш у цiлковитiй бездiяльностi, ковтай смог серед нерухомостi залiза та чаду, i невiдомо, скiльки це триватиме. Хоч куди б ти спiшив, хоч якi б тебе справи гнали, а вже ось затисли тебе - так, нiби в пастку потрапив, - i кому поскаржишся? До кого ввернешся з вiдповiдною нотою? - По-нашому, братцi, це зветься пробка, - каже Заболотний, виходячи з машини. - А по-тутешньому - "десятимильна автостоянка"... Що ж там все-таки сталось? Нiде найменшого поруху, хайвей не пода? ознак життя. Суцiльна знерухомленiсть, незвична, видно, навiть для старого сетера, що, часто дихаючи, вигляда? з розкiшно?, пурпурового кольору машини. Сетеровi жарко й сумно. Рух увесь зосередився зараз тiльки в рубiнових засвiтлених мигавках-маячках, що до моторошностi рiвно, байдужо крутяться на полiцейських машинах. Рубiновi вогники, верткi деннi свiтлячки над непорушнiстю залiзного розпеченого Дунаю, якiсь вони недоречнi зараз - при сонцi, при могутнiй слiпучостi дня. I все ж якусь сувору значливiсть вони несуть у собi, щось промовляють - нiмий крик свiтла серед занiмiлого урагану! Мигавки-маячки вперто, по-дiловому крутяться й крутяться, з невпинною послiдовнiстю звершують оберти навколо крихiтно? сво?? осi, описуючи круг по обрiях цього великого й прекрасного свiту. Знiчев'я дивимось i дивимось на працюючi мигавки, на тi дивнi лiчильники спиненого часу. Щось фатальне ? в них, нiкому не пiдвладне, тривожне, позачасове. Серед тишi полуденно?, серед безмовностi знерухомленого металу вiдраховують саму незрушнiсть, неясну тривогу, одноманiтно вiдраховують, може, останнi краплини чийогось життя. Одначе - що ж там? Уподовж полотна дороги на безлiч миль тягнеться висока металева сiтка, напнута на мiцних, теж металевих стовпах. Сiткою вiдгороджено вiд хайвею все iнше життя з силуетами далеких мiст, з соковитою зеленню розлогих пасовиськ, слiпучiстю озеречок, з польовим повiтрям, птахами та зовсiм мiнiатюрною худiбкою, що, зменшена вiдстанню, iдилiчно пасеться в маревах-iмлах... Подекуди на стовпi чи посеред сiтки вас знову зустрiне табличка: "Private property" або просто "Private"... Безлiч цих "прайвiт" уже промайнуло нам за дорогу, викликаючи в пас коли досаду, коли iронiчне зауваження щодо цих засторог, знакiв того, що тво? мандрiвницькi права тут мають суворi межi: так ось рухайся, а вбiк не смiй анi кроку. За сiткою то вже належить комусь i мав визначену цiну, скажiмо, дерн з отаких чудових лукiв тут вважа?ться практичним нарiзати шматками й продавати по мiстах, де пласти дерну, цi живi килими, виставленi у вiтринах, ви не одразу й вiдрiзните вiд килимiв, тканих чи?мись руками... А мiсце подi? - ось воно. Бiля одного з металевих стовпiв з написом "Private" стирчить боком невеличка, зда?ться, японсько? моделi машина. Нiби паперова iграшка, вся зiжмакана, строщена, - залiзний стовп, в який вона врiзалась, розсiк ??, радiатор ударом загнано в салон... Чому ?? кинуло туди, на стовп? Хто в нiй? Стороннiх полiцiя близько не пiдпускав, запасайтесь терпiнням, ждiть, поки знову буде вiдкрито рух, а тим часом на цiм вiдтинку порядкують викликанi телефоном служби. Перегородивши дорогу, збились бiля потерпiлих i санiтарна, й кiлька полiцейських машин, якi щойно промчали з нестерпним виттям, а зараз лишили собi тiльки мовчазне мигтiння свiтляних маячкiв. Автострада уже запрудилась на кiлометри, розпiкаючись, блищить металом десь аж пiд обрiй, хайвейний люд, що, певне, звик до рiзних пригод у дорозi, поводиться досить стримано, без нервувань, нiхто поблизу не виявля? нi особливо? нетерплячки, нi зацiкавлення: той гумку жу? над кермом, той вийшов, розмина? костi... Заболотному при ви?здi Софiя Iванiвна, нiби й таку пригоду передчувши, давала настанову: "Ти ж там, на трасi, не встрявай не в сво?, не роби з ними iнциденту" (так вона волi? висловлюватись, маючи на увазi тих, хто пильну? лад на дорогах). Одначе для Заболотного цi настанови мають силу лише до певних меж, досить створитись у дорозi гострiй ситуацi?, як одразу всi вони летять до дiдька. Такий тип людини: де тiльки пахне небезпекою, ризиком, - Заболотний мусить бути там, позицiя споглядання не для нього. I зараз ось вiн уже рве вудила, нерву?ться, його дiяльну натуру драту? всiма визнаний припис триматись осторонь, Заболотний аж зблiд, оприкрений тим, що його не пiдпускають до мiсця подi?, не дають на когось там глянути, когось рятувати. Весь вiн енергiя - скута, перозкрита. Жадоба дi? кипить у ньому, прагне вчинку. I хоч друг мiй розумi?, що ранг дипломатичний, самий статус особи сторонньо? велять йому бути стриманим, "не робити iнциденту", але що вдi?ш, коли метушня рятувальних служб зда?ться йому безглуздою товкотнечею, хтось там стiка? кров'ю, а вони все ще вовтузяться бiля сплющено? то? малолiтражки, що скособочено стирчить бiля стовпа. Рятiвники, видно, щиро силкуються й нiби квапляться, намагаючись зiрвати заклиненi дверцята, але, як завше збоку, для стороннього ока все в них там виходить нiби повiльно й намарно... - Нi, я пiду, - зрештою не втриму?ться Заболотний, i його довготелеса постать, зграбно прослизаючи мiж кузовами, вже ринулася вперед, до мiсця сумно? пригоди. Незабаром бачу його в енергiйнiй розмовi з огрядним полiсменом (чи не виник, чи "не зробився" мiж ними отой самий "iнцидент"? Але, будемо сподiватись, обiйдеться без цього), ось вiн, Заболотний, жестикулюючи, щось доводить полiсменовi, втлумачу?, дораджу? вперто ("натура, як у тура!"), i нарештi полiсмен, махнувши палицею, дозволя? йому пройти, при?днатись до тих, що вовтузяться бiля нещасно? машини. Мить - i Заболотний, нахилившись, зник у тиснявi тiл, його дорожнiй досвiд одразу, певне, знайшов для себе застосування. Всi зусилля спрямованi там на те, щоб вiдтягти, видерти машину назад, бо весь той клубок знiвеченого металу, виявля?ться, разом iз прогнутим стовпом залiз аж у сiтку загорожi, застряв у нiй, як застряють риби в капронових сiтях. Силкуються там гуртома, щось погукують, чую вже уривчастi погуки й Заболотного по-англiйському, мабуть, означають щось близьке до нашого: "Раз! Два! Взялись!" - дивно, але факт, що таке слiвце в потрiбну мить дода? людям злагодженостi в дiях. Дверцята, видно, заклинило намертво, силою удару кузов загнало далеко в пастку, людям з трудом вда?ться вицупити малолiтражку назад, розчахнувши почавлене залiзо. Нарештi когось добули, санiтари кладуть тiло на ношi, несуть... ? пожива тепер для цiкавостi знудьгованого натовпу, дорожнi дамочки аж навшпиньки стають, щоб не пропустити видовища, яке зможеш увечерi побачити на телеекранах, а тут воно перед тобою вочевидь: юнака несуть. Джинсовi штани пропливають, втиканi блискучими кнопками, молоде, не знiвечене обличчя вража? споко?м, воно вродливе, воно вже далеке вiд усiх земних пристрастей, золоте волосся льняним пасмом повисло в розсипах неживих... Та це ж вiн! Той золотоволосий, що тiльки-но цiлувався в кав'ярнi з сво?ю такою ж золотоволосою супутницею! А вона? Що з нею? В момент удару, вйявлясться, це якраз вона була за кермом, i ?? придавило, затисло в метал так, що нiяк не можуть видобути. Заболотний, поряд з iншими, натужно працю? в гуртi, нараз випростався, сива голова його з'явилась над натовпом, блищить зрошене потом чоло, змахнув росу i знов нахилився, щось розгляда? там унизу... Що вiн там розгляда?? Людину розранену? Чи те, що людиною було? - Жива? Нежива? - перемовляються тi, що ближче до мiсця аварi?. - ?й, зда?ться, голову вiдiрвало, - каже здоровенний негр, пробираючись звiдти, iз тисняви. - Розчавило, як цитрину. - Може, вона п'яна була? - кида? блакитне волоса дама, стоячи бiля песика-спанi?ля, що виткнувся головою з машини. - Нi, вона не була п'яна, - каже Заболотний, повертаючись звiдти, i блiде обличчя його скривлю?ться сердито. Вiн весь посiрiлий, струджений, аж нiби став зiстарений враз. - Це тi, з кав'ярнi, - каже вiн, всiдаючись за кермо. - Що як брат i сестра... Можливо, це була ?хня весiльна подорож... I потiм довго не чу?мо вiд нього жодного слова. Лiда сидить, затиснувшись у куток, - в не? повнi очi слiз. Налились i не скапують. Санiтарна з сво?м саркофагом помчалась в один бiк, ми мчимо в протилежний, ще якийсь час вловлюючи слухом даленiюче завивання сирен. Пролiтають стовпи, не кiнчаються залiзнi неводи загорож, що ?х накинуто нiби на всi довколишнi простори, - для шаленства руху вiдведено лише цей ажурний сiтчаний тунель. Деколи ви-майне знов заборонна табличка, що на не? пiсля всього, що сталось, просто нестерпно дивитись. В небi по той бiк сталево? сiтки котиться бiлий м'яч сонця, сирен не чути давно, а тi джинси й пасма золотi, неживi ще довго перед нами пливуть у повiтрi. Простугонить мiст, при в'?здi на який ма?те заплатити встановлене мито спритному в рухах митаревi, якому, видно, байдужiсiнько до всього, що може з вами статися десь на трасi, як i до подi?, свiдками яко? ви щойно були. Хайвей ма? сво? нещаднi закони. Швидко й буденно розчавлю? недостатньо уважних, вiдкида?, як брухт, на узбiччя й нiяких епiтафiй на каменi сво?му не пише. Скiлькох уже звiв на цих перегонах у небуття i скiлькох ще зведе!.. Струменем iз шланга змиють калюжу розтекло? по гудрону кровi, нещасний автомобiльчик незабаром опиниться на кладовищi старих, потрощених машин, i рух вiдновиться повнiстю, гарячим вiтром швидкостей зметено буде слiди трагедi?. Дво? таких юних, таких вродливих людей... У новiм свiтлi постають для нас обо? з сво?ю дивною поведiнкою в кав'ярнi, де так пожадливо курили, де, як у пустелi, не помiчаючи довкола нiкого, час вiд часу цiлувались прощально й задумливо. Назавжди зiйшли iз стовпотворiння хайвею, з напiвдороги виключили себе з гонитви, вiд усього ?? шалу вiдсторонились зi сво?ми тайнами, яких уже нiколи й нiкому не розгадати. I нiкому не дано прозирнути в справжню причину нещастя, - була то митт?ва похибка руки, стресова неточнiсть реакцi? чи задовго перед цим свiдомо обраний акт самознищення? Всього за кiльканадцять миль будемо вiд мiсця, де сталось нещастя, як Верховний Коментатор коротко передасть у простори ефiру ще одну новину, сповiстить байдужою скоромовкою, що якiсь дво? невiдомих, юнак i юнка невизначеного фаху й невизначеного пiдданства, стали на цьому хайве? жертвою випадку, щойно загинули внаслiдок автомобiльно? катастрофи... - Що ж це було? - каже Заболотний пiсля тривало? мовчанки похмурим, якимось важким голосом. - Чому вони врiзались? Що ?х кинуло з потоку в оту металеву сiть? Нас невiдступне мучить ця загадка. Шука?м пояснень, прикида?мо рiзнi варiанти, i ?х, виявля?ться, може бути безлiч. Похибка руки, перевтома, стрес, митт?вий розлад нервiв? А могла ж вона, водiйка, й вiд чаду зомлiти за кермом, вiд дорожнього перегару, мiг бути причиною загибелi й просто напад юних пустощiв, один лиш заслiплюючий поцiлунок, що ?х коханi часом дозволяють собi й на таких, на шалених швидкостях? А хiба не мiг це бути вибух людсько? розпуки, наперед продуманий вiдхiд у небуття двох звiдча?них ексцентричних натур, заздалегiдь узгоджений акт самоспалення на вогнi наркотичних райських видiнь? Навмисне чи ненароком - нiхто нам тепер цього не скаже, нiякий коментатор не пояснить... - А може, - раптом озива?ться Лiда, - ?м просто на-стогидли нестерпнi оцi загорожi-воль?ри, що все нiяк не кiнчаються? Може, й так... I вiдважились, врiзались на льоту, щоб прорватися до тих недосяжних трав, до озер, до ще необкинутих сталевими неводами таких забавливих просторiв далечi й неба. XXIII Людина протягом життя зазна? докорiнних змiн: iнодi той, кого ви знали в дитинствi, постане перед вами таким iнакшим у зрiлому чи в похилому вiцi, що то вже, власне, будуть рiзнi люди, зовсiм рiзнi варiанти особистостi. Принаймнi про Ялосоветку, сестру Заболотного, можна було з певнiстю сказати, що за кiлька передво?нних рокiв вона змiнилася до невпiзнаний. Вилюднiла, змiцнiла, з чахлого, недокрiвного створiння стала просто красунька! Налилась здоров'ям, в характерi з'явилась веселiсть, жартливiсть, i голос пробився спiвучий, не раз зi сцени виступала в нашому тiсному тернiвщанському клубi, i дивувалась тодi слобода, звiдки це пасльонове дiвча, що в нестатках та надголодь виростало, здобулось на тако? чарiвностi голос, що лл?ться з грудей дiвчини без зусиль, без натуги? Iншi сирi яйця для голосу п'ють, а вона, може, росу солов'?ну вдосвiта пила iз сво?х забалкiвських верб. Батьковi Заболотних вже не довелось чути Ялосоветку зi сцени, згас за кiлька рокiв перед вiйною - доконала чоловiка давня, ще з фронтiв громадянсько? принесена хвороба. Хлопцi, повироставши, порозскакувались хто куди - той у прийми пристав, дво? на кордонi десь служать, а той подався вчитись до мiста, тож зосталась Ялосоветка в батькiвськiй хатi сама. Коли ми, вже студенти, при?здили з Кириком додому на вакацi?, Ялосоветка не могла приховати перед подругами гордощiв за брата, вказувала дiвчатам на нього, мов на чудо: хiба ж не талант! Схiднi, найтруднiшi мови вивча? та ще одночасно i в аероклубi вчиться! Скоро аеропланом в саму Тернiвщину прилетить, в степу на стернях сяде, де колись бiгав пастушком... Подруги Ялосоветчинi, тернiвщанськi нашi пiддiвки, що повиростали швидко, мов iз води (аж ми з Кириком iнодi не могли i вгадати, де чия), покрадьки задивлялися на мого друга, не однiй вiн, видно, душу розбентежив. Бо з при?здом Заболотного-студента, зда?ться, i спiви в селi ставали гучнiшi, i вечори довшали, - допiзна вiд кутка до кутка, як i в давнiшi лiта, заблукувала пiсня дiвоча, балками линула кудись аж на Чернече, мовби шукаючи когось, але навiть i серед далеких вечiрнiх спiвiв Ялосоветчин голос вирiзнявся, так що й старшi жiнки заслухались: бач, як за лiто голос ?й висталився на буряках, на вечiрнiх шляхах iз поля... Потiм з'явився в Тернiвщинi тракторист iз сусiднього села Микола Винник, що доводився далеким родичем нашим тернiвщанським Винникам, i зовсiм незадовго до вiйни Ялосоветка з Миколою одружились, стали жити в старiй хатi Заболотних, доки собi збудують нову. Але нову так i не встигли збудувати - почалась вiйна. Микола пiшов на фронт у першi ж днi, i слiд його вiдтодi пропав, - потяглися для Ялосоветки лiта майже вдовинськi. Хтось нiбито бачив ?? чоловiка в шмаття рознесеним вибухом снаряда на днiпровськiм мосту, вважалось, нема Миколи, одначе пiсля визволення Тернiвщини вiн раптом пришкандибав до Ялосоветки з госпiталю i, тижня не посидiвши вдома, став працювати в майстернях Озерянсько? МТС... Ми з Заболотним зустрiлися в нашiй Тернiвщинi уже по вiйнi, коли прибули глянути, хто ж тут пiсля всього лишивсь... Скiльки людей не повернулось, про скiлькох iз наших ровесникiв ми тепер тiльки чули вiд ?хнiх рiдних: нема, нема, нема. Дво? з Кирилових братiв теж полягли на фронтах, i ?хнi iмена, як i багатьох iнших загиблих тернiвщан, з'являться згодом на обелiску посеред села, а ще багатьох було згно?но за дротом першо? ж во?нно? осенi, коли десятки ?х, необстрiляних, щойно мобiлiзованих, потрапили у величезне оточення, а з оточенських болiт - за колючi табiрнi загорожi, в залитi дощами соколянськi каньйони. З дiвчат тернiвщанських, що ?х кiлькома наборами брали в Нiмеччину, повернулись iз каторги теж далеко не всi, однi?ю з перших прибула звiдти наша шкiльна товаришка Катя Копайгора, в не?, рiшучо? та язикато?, вдома з перших днiв виник конфлiкт з Миною Омельковичем, котрий усе доскiпувавсь, чи ? в Катрi випечений номер на руцi, ота печатка пережитого горя, а якщо нема, то чим вона доведе, що справдi була в рейху серед каторжанок?.. Сам Мина Омелькович, перебувши кiлька мiсяцiв у Соколянах за дротом, повернувся в Тернiвщину беззубий та напiвслiпий, у його натурi стались помiтнi змiни, iнодi з'являлась навiть задума, i, коли ми з Кирилом зустрiли його випадково на толоцi, вiн наче не дуже й здивувавсь нашому при?зду, тiльки кинув якось загадково: - Не так воно все просто, хлопцi, в життi... Заболотний застав Ялосоветку в рiднiй хатi, на сторожi батькiвського вогнища. Для Заболотного на той час дипломатська його дорога вже була визначена, але додому вiн прибув ще в льотчицькiй формi, i це для сестри стало найбiльшим подарунком i гордiстю, бо ж саме таким ждала вона, та що вона - ждала вся Тернiвщина свого уславленого сокола! ?дине, за чим шкодувала Ялосоветка, що Микола не мiг цього бачити, - МТС якраз послала його у вiдрядження, добувати запчастини... - Бо доводиться ж по га?чцi збирати трактора для Тернiвщини, - з веселими слiзьми на очах розповiдала братовi Ялосоветка. - Та й ми з тобою могли розминутись, бо я тепер на фермi, на роботi постiйнiй, не щодня вда?ться й додому вирватись, деколи i ночую в тамбурi або в червонiм кутку - у нас там тепло... А тут у мене квартирантка ж тепер е, ти повинен би, Кирику, ?? знати, - i вона повела на брата лукавим, багатозначним поглядом. Виявля?ться, квартиру? в Ялосоветки молода вчителька, що ?? недавно направлено до Тернiвщини вiдновлювати розполохану вiйною школу. А перед тим, як прибути сюди на вчителювання, дiвчина ця певний час працювала в Козельську вiльнонайманою в госпiталi - рядовою санiтаркою, та ще й донором була, кров здавала для поранених бiйцiв. А коли госпiталь ви?хав, то куди ж ?й? Вибрала Тернiвщину. Таке ми почули з Ялосоветчиних вуст про ?? квартирантку. А родом новоприбула десь iз-за Днiпра, iз Вузлово?, i коли Ялосоветка це сказала, я помiтив, як Заболотний зблiд. - I звати ?? Соня? - запитав вiн, ще бiльше блiднучи. - Софiя Iванiвна, ти вгадав, - сестра посмiхнулась. - Де вона? - Пiшла по солому в степ, ти ж зна?ш, паливо в нас яке... Аж iз Романiвщини носимо... А я ще з посилками не впоруюсь, бо недавно мене глиною привалило, досi не видихала, - Ялосоветка й це сказала майже весело. Вирiшено було йти на розшуки i - негайно! Ялосоветка не стримала усмiху, спостерiгаючи, як брат хапкома себе причепурю?, ремiнь па шинелi поправля?, щоб анi складочки зайво?... Ось так ми тодi опинились з Кириком у пашiм степу за селом... Осiпь була, сiялась мряка, галич вигравала в полях надвечiрнiх, в тих самих, де ми колись знали еру пастушачу, де лежав тепер сiрий, непривiтний простiр. Нiчого не було похмурiшого за тi пiсляво?ннi задичавле-нi осiннi степи, коли залiзо вiйни, скручене, обгорiле, стирчало в бур'янах, i окопи ще не всюди в полях було позагортано, i прибитi дощами, темнi дредноути скирт ледь бовванiли осадисто, нiби напiвзатопленi кораблi, в осiннiх туманах. Колюче терниння темнiло в тiм вибалку, де перед вiйною можна було ще знайти серед пенькiв напiвобвалений колодязь, купу саману, порослого бур'яном, де й тодi вас зустрiчав обгризений худобою терпкий-претерпкий терен, що, невiдь-звiдки з'явившись, розрiсся й до пiзньо? осенi висiв на колючках синiм дощем... Звичайно ж, це була Романiвщина, той пагорб i той самий видолинок, що нiби аж поменшав, задичавлений, куди, здавалось, нiщо вже й не дiста?, крiм тернищ та туманiв. Щоправда, й ранiше туман тут деколи стелився низом - навiть улiтку, бувало, ночами срiблиться при мiсяцi довкола Рома-нового садка. Отже, йдемо ми з Кирилом тим степом, де чи?сь пристрастi блукали задовго до нас, де iншi пiд зорями ходили, смiялись, ревнували, любились, де Романова бджола колись гула i жита красувались, перевитi волошками та березкою, де щозими, шугаючи в снiгах з запаленою звiздою вгорi, несли ми крiзь нiч голубу до знайомих тополь свою колядницьку радiсть... Зараз тут вечорi?, мжичить, i за плечима у нас фронти, шинелi, важкi вiд дощу, i скiльки ж iз нас сюди вернулось, - порожньо в полi, нiде нiкого, навiть жодного зайця не випужали, не вискочив куций iз кура?в. Тоскнота! Та ось, вiддiлившись вiд далеко? скирти, суне нам назустрiч темна якась купа, суне солом'яний танк!.. В'язанка трухло?, зчорнiло? вiд дощiв соломи, мовби сама собою, без нiкого, горо?жачись, поволi руха?ться крiзь раннiй присмерк в напрямку до села. Того, хто несе, зовсiм не видно, його з головою накрила солом'яна темна копиця, вона руха?ться стежкою справдi нiби без стороннiх зусиль, лише догадуватись можна, що там унизу, пiд розкуйовдженим шатром соломи, ? ж таки хтось! Хтось маленький, до неймовiрностi зменшений, мало не до землi придавлений осiннiм цим тягарем, уперто диба? стежиною в солдатських, облiплених грязюкою кирзових... Сходячи зi стежки, ми дозволя?мо собi невдалий, як тепер ясно, жарт: - Стiй, хто йде? I тодi з-пiд в'язанки звелося до нас, вiдкрилось зiжмакане болем, мовби столiтн?, обличчя, з величезними страдницькими очима, що, одначе, були - молодi! Так змучено й жалiбно дивились вони на нас, струменями свiтла струмували з трухло? соломи, вiдкрито i якось аж винувато сяяли до Заболотного сво?ми двома небесно-синiми змученими сяйвами... - Софiйко, це ти? Я й досi не певен, чи вiн ?? тодi впiзнав... Бо ж як було впiзнати в цiй нещаснiй ту, зовсiм юну, яка рятувала його, збитого льотчика, впiзнати зараз ?? в цiй до краю змученiй жiнцi, що, придавлена тягарем, купою чорно? позаторiшньо? соломи, нiби з-пiд землi дивилась на цього бравого майора посеред стежки, дивилась, а очi все ?й наливались i наливались слiзьми. Така змученiсть обличчя, а очi синi, молодi, i дивляться вони зараз на Заболотного аж злякано, благальне. - Софiйко!! - Таки впiзнав... I гiркий усмiх поповз ?й по устах, скривив болiсно все обличчя, на мить зовсiм зiстаривши його. Такою тодi постала перед нами Софiйка... Не до того було, щоб з'ясовувати на цiй стежцi вза?мини. - Ану-бо, дозволь! Заболотний найперше вивiльнив Софiйку з-пiд в'язанки, вiдсторонив ?? рiзко, майже сердито, а сам, нагнувшись, звелiв менi пiддати, i вже мокра трухлява копиця опинилась у нього на плечах. Так з тi?ю копицею на сво?х золотих майорських погонах i промарширував через усю слободу, через балку до батькiвсько? хати у глинищах. Всю нiч просидiли ми тодi втрьох за розмовою. Осiння негода за вiкном глухо шумiла вербами, дощ стiкав по шибках, i голос Софiйчин теж наче стiкав тихо, сумовито... Мати померла. Батько так i не повернувся, i нiяко? вiстки про нього, хоч подавала запит навiть у Мiнiстерство залiзниць, у вiддiл кадрiв... Брат влаштувався працювати на Вузловiй, а Софiйцi, пiсля того, як госпiталь ви?хав, запропонували школу, i ось вона опинилась тут... - Кажуть, ти й донором була? - питав ?? Заболотний. - А що такого? Багато ж було... В госпiталi до мене так добре ставились. Один офiцер, коли виписувавсь, навiть сватався... - ?? усмiшка при цьому вийшла зовсiм гiркою, негарною. Софiйка трималася перед Заболотним, як перед людиною майже сторонньою, вiдчувалося, що вона не бо?ться виставити себе перед ним у невигiдному свiтлi, певне, вважаючи, що ?? вже нема для нього i те, що мiж ними було, також не iсну?, i нiколи його не повернути. Вiдчувалось, що вона ще й зараз тяжко пережива? втрату матерi, не вда?ться ще подолати ?й свою теперiшню самоту, признавалась, що тiльки й вiдради, коли Ялосоветка вдома, але ж це не щодня бува?, ось i зараз зосталась ночувати на фермi, бо ходити звiдти далеко, та ще така грязюка, а в Ялосоветки досi нога болить пiсля тi?? пригоди в глинищах... Розповiла спiвчутливо квартирантка, як Привалило Ялосоветку, коли глину брала, i що зовсiм випадково люди врятували ??, - першими дiти помiтили, що коняка з возом бiля глинища сто?ть, а з людей нiкого нема. Якби не дiти, то, мабуть, не скоро догадались би кинутись, а так встигли, вiдкопали, хоч i ледь живу... Цiла гора глини на не? зсунулась, аж не вiрилось, коли добули з-пiд завалу: стiльки в землi людина пробула - i все-таки диха?... Заболотний, слухаючи про сестру, невiдривне дивився Софiйцi в обличчя, в отi ?? небесно-синi, вдивлявся, мовби вiдшукуючи в них якiсь знаки, вловлюючи якiсь змигки, що додались би до ?? слiв i щось для нього важливе пiдтвердили б. Коли Софiйка поправляла гнотик у мигавцi, Заболотний уважно стежив за ?? маленькою струдженою рукою, потiм знову поглядом нiби щось шукав в Софiйчиному обличчi. - Погана я стала? - зненацька запитала Софiйка, вловивши на собi цей настiйливий погляд, i усмiхнулась тим сво?м гiркуватим, як вiд терпкого терну, усмiхом. I сама ж вiдповiла: - Горе нiкого не красить... А ось ти не дуже й змiнився, - додала вона, хоч i не посмiла дивитись в цей час на нього. Перегодя стала розглядати Заболотного спокiйно, мовби вiдсторонено так, наче перед нею був один з тих багатьох, кого вона доглядала в госпiталi, а тепер вiн ось уже виписаний i йому дорога своя, а ?й - своя. - Так от, - раптом нахмурився Заболотний, спiдлоба глянувши на Софiйку. - По?деш зi мною. Перша ?? реакцiя була - сполоханiсть, переляк. Щирим страхом i розгубленiстю розширились ?й очi. Що вiн каже! Хiба таке може статись? За?хав на хвильку, десь там вiн вчиться в дипломатичнiй, ма? свою, в усьому визначену дорогу, i раптом таке почути вiд нього... - Згарячу це ти... Не подумавши. - Вашi вагання, товаришко донор, тут нi до чого. Вiн ждав ще вiд не? слова, а вона нiмувала вся в роз-бентеженостi, а за вiкном так тужно шумiло осiнню, вiтром, дощем, завiвало звiдти такою негодою на цю маленьку хатину в глинищах з ?? теплим каганчиком... Софiйка сидiла понурившись. Потiм пiдняла голову, очi, налитi болем, стривожено синiли, i, здавалось, чути було сполоханий стукiт серця, що вискаку? ?й iз грудей... - Нi, Кирику. - Яке може бути "нi"? - Кажу ж: це ти згарячу. Вiн аж спалахнув: - За кого ти мене ма?ш? По-твоему, тiльки ти ждала?.. - Я вже й не ждала... Ждала душа. - А моя нi? Софiйка невiдривне дивилась на Заболотного. I враз: - Нащо я тобi? Глянь, якою я стала... Звелася нiна-що... Нiяк iз хвороб не вилiзу... - А медицина нащо? Крiм нашо?, е ще й iндiйська, тiбетська... На свiтi ? лiкарi, незгiршi за наших шептух та знахарох, що переполох колись так впевнено нам, малим, виливали, - тим-то й страху не зна? Тернiвщина. - Тобi жарти. А я вже й тим рада, що доля пощадила тебе. Сама нiжнiсть була тепер в ?? поглядi, бездонна глибiнь нiжностi, дiвочо?, вдячно?. - От i по?деш зi мною, - рiшуче сказав Заболотний. - Бути тяготою, баластом... Нi. Ти ось який, груди в орденах, а я... Чи пара я тобi? - I навiть пожартувала: - Бо ще й на тебе заяву напишуть: сокiл повiтряних сил, дипломат-аташе, чи як це там у вас, а дружину собi окупацiйну взяв... - Ну то й хай. Буде ще й такий дипломат... - Нi, прошу, не треба бiльше про це. Так нi до чого вони й не домовились того разу. Вдруге при?хав Заболотний у Тернiвщину навеснi, на свято Перемоги, коли саме вишнi всюди цвiли i терни забiлiли пiд сонцем по всiх наших байраках. Весна багато що скрашу?, сила життя найглибшi затягу? рани... вишневому цвiтi тонуть бiленькi вдовинськi хатки, а самi вдови в чорних хустках, суворi, мов пiфi?, сидять край шляху при в'?здi в Тернiвщину на купках камiння (давно домагалась Тернiвщина кам'яно? дороги, i ось вона j проклада?ться нарештi, - саме тягнуть ?? через слободу J кудись далi, на Озера). В такий день i з'явився в Тер-' нiвщинi Заболотний. Пройшовся в парi з Софiйкою по толоцi, навiдав iз нею нашi глинища та балку Солов'?ну, де все о цiй порi тьохкало та витьохкувало, а ранок наступного дня вони вже зустрiчали удвох на станцi? залiзничнiй. Колгосинi коненята клишоногi, освiтленi високою вранiшньою зорею, ще до схiд сонця привезли ?х на ту саму станцiйку, де колись Микола Васильович сподiвався наздогнати свою любов, де й нам чиясь невiдома рука вiдкривала семафор пiд зорю, в далекi несходимi свiти. XXIV Бензин спалено, треба знов заряджатись. Бензозаправну станцiю знаходимо в передмiстi, забудованому котеджами, що стоять негусто, без загорож, на чималiй вiдстанi один вiд одного, а вуличка мiж ними вся в розкоши-стих, охоплених багрянцем кленах, - ми нiби потрапили в якийсь тунель з багряного листя й тихого сонця... Бензоколонка притулилась край великого парку, що, можливо, далi переходить у лiс, вся земля попiд деревами всуцiль встелена яскравим килимом опалого листя. Доки машина заряджа?ться, ми, зупинившись осторонь, розгляда?мо могутнi дерева, ?хнi крислатi, наскрiзь просвiтленi сонцем шатра в цих раннiх, тiлесно-теплих багрян-цях. Незвично: в повiтрi ще лiто, а в парках усе пала?... Опалому листю тут не дають залежуватись. Мiж деревами галявиною посунула спецiальна машина, звихрила цiлу бурю листя, здiйняла вище себе червоно-багряну заметiль, а де пройшла - за нею вже нi листочка, знов тiльки зеленi? стрижена щiтка газону. Дiтвора цього передмiстя теж ма? сьогоднi чим клопотатись: уподовж усi?? вулички чути дзвiнкоголосий переклик, чепурненькi хлопчики та дiвчатка згрiбають навпроти сво?х котеджiв листя, пакують його в мiшки-беки з мiцно? мутно-бiло? синтетики. Не звертаючи уваги на дiтвору, вийшла на вулицю когось виглянути огрядна, густо нафарбована молодиця-негритянка - вся голова в бiгудi, однак вийти в такому виглядi на люди для не?, мабуть, звичайна рiч - несе сво? цяцьки на головi, мов корону. А дiти як дiти: нагорнувши кучугуру листя з-пiд кленiв, самi ж ?? давай i розтовкувати, "пiрнають", мов з берега, занурюючись у шелестюче листя з головою. Потiм, певне, когось загледiвши, чимдуж кидаються до роботи, ще стараннiш натоптуючи листям сво? полiетиленовi беки... Заболотний уважно стежить, як зника? кленове листя в каламутно-бiлих мiшках, декiлька напхом напханих бекiв уже лежать пiд деревами, готовi до вiдправлення. - Ось так воно, Лiдо, - зауважу? мiй друг, - навiть красу осенi та мерщiй у торбу синтетичну... Сьогоднi й вивезуть i разом з мiшками попалять. Лiда мовчить, хоча по очах можна вгадати, що й шкода ?й того кленового листя i що, може, хотiлось би ?й теж зараз "попiрнати" в ньому, пустуючи з дiтьми. Це вже почина?ться околиця того мiста, куди ми поспiшали з досвiтку, де в однiй iз кiмнат багатющого тутешнього музею перед нами постане Мадонна... Уявля?ться нам вона близькою до полотен вiдомих майстрiв, мабуть, вiдчутна буде в нiй школа ота або ота чи, може, постане якраз у свiжостi новизни й неповторностi: намальована соковитими, яскравими фарбами на небесно-блакитному тлi, пiд яблуневою гiлкою, обтяженою плодами, хай би, однак, хоч вiддалено нагадала собою ту нашу козельську пречисту, що першою вiдкрилась нам у дитинствi i що й досi сто?ть перед очима кожною сво?ю барвинкою, виразом, настро?м. Злилася з малям усiм сво?м ?ством, до чогось дослуха?ться й дивиться просто на тебе, наче каже: "Я ж знаю про тебе все". В ?? материнському поглядi знаходиш ласку, глибiнь любовi, стриману материнську гордiсть за сво? дитя i ледь вловимий смуток яко?сь, тодi нам ще не зрозумiло? тривоги... З виду смаглява, наче пригорiла десь вiд близького полум'я, а тло все таке ж чисте, небесне, як i на тiй порцеляновiй, що ми колись бачили в художника i що була обкинута зверху ще й на?вним вiночком iз синiх волошок, наче сплетених котроюсь iз наших тернiвщанських дiвчат... Слов'янська Мадонна, шедевр невiдомого майстра - так сповiщала преса. Десь у ?вропi ?? придбано, з належними запобiжними заходами переправлено через океан, i ось вона поповнила тут багатюще зiбрання - колекцiю свiтово? слави, - будь ласка, можете дивитись... Де саме й вiд кого придбано твiр, який шлях вiн пройшов, перш нiж потрапити сюди, це залишилось туманним. Заболотний навiть висловив здогад, чи, бува, не одна це з тих провiнцiйних Мадонн, подеколи зовсiм рiдкiсно? роботи, що ?х у роки вiйни викрадали фашисти з обласних наших музе?в та повивозили на Захiд... Козельську нашу теж було викрадено, i досi нiде ?? не знайдено, зникла безслiдно, - чи не вона це часом аж за океан заблукала? В усякому разi, бажання упевнитись у цьому теж можна вважати одним iз мотивiв нашо? подорожi. Одна з найславетнiших галерей, заради вiдвiдин яко? ми такий довгий здолали шлях, - нарештi ось вона, перед нами. Притулимо десь, запарку?мо свого б'ю?ка, струсимо з себе дорожнiй пил i пiдемо, впиваючись, блукати серед шедеврiв... Мадонна - поруч, за отим он бетонним фасадом музею, за частоколом могутнiх, помпезних колон, над якими вгорi в'?ться по горизонталi химерiя лiплень... Стережуть Мадонну во?ни в шоломах, в тунiках, що, розсипавшись по фризу, силою меча розв'язують якiсь сво? давнi античнi конфлiкти. Однак, що це? - Зда?ться, нас тут чека? "сепрайс", - каже Заболотний, виходячи з машини. Саме пiд тим фризом з античними богами та во?нами в шоломах, серед могуття колон, бiля важких, окутих мiддю центральних дверей юрмляться люди з чималими, нiби грифельними, таблицями на грудях, виставленими так, щоб ?х було видно кожному, хто пряму? до музею... - Пiкет! - першою догаду?ться Лiда. - Вони страйкують! Бачите: "Strike! Strike!" - Веселенька iсторiя! - каже Заболотний, коли ми, зiйшовши з дороги, зупиня?мось перед музе?м. - Це ж угадати момент! От вам i "сепрайс"... Приховуючи досаду, вiн мимоволi всмiха?ться в той бiк, до страйкарiв з отими ?хнiми таблицями, що справдi схожi на грифельнi дошки, якими колись i ми в школi користувались. "Страйк!" "Страйк!" Страйк!" - бiлi? на кожнiй iз таблиць. Страйкарi, як нам зда?ться, зумисне повертають ?х саме до нас: читайте, мовляв... I хай вам буде вiдомо, що сьогоднi тут до музею ходу нiкому нема. Пiкет страйкуючих утворив мiж колонами досить мальовничу групу, в центрi яко? видiля?ться житт?радiсна, з розкiшними формами просто ж красуня-мулатка, - густо-смаглява, нiби щойно з тропiкiв, мадонна з немовлям! ?й-же-?й, чимось на Винникiвну схожа... Чи що смаглява така та високочола, чи що, пригортаючи немовля сво? до грудей, всмiха?ться з-помiж колон до нас так привiтно, як i та, що стояла пiд яблунею, коли ми приходили до колодязя пити? З цi?ю зичливою, вiдкритою усмiшкою мулатка, видно, стежила за нами вiд того моменту, як ми вийшли з машини i як усi тро? неквапом пiдiймались широкими центральними сходами, доки опинились бiля самих колон, де чатують свою пишну браму страйкарi. Невiдомо, хто тут був старшим, але ця повногруда рослава мати-мулатка стояла поперед страйкарiв на самiй виднотi, з виглядом веселим, безбоязним тримала сво? арапченя на руках, а друге, трохи бiльшеньке, кучеряве й волооке, прилипнувши в матерi бiля нiг, розглядало нас дуже зацiкавлено, але без ворожостi. - Як тебе звати? - запитав Заболотний хлопчика по-англiйськи. - Ай ем Джоннi, - гордовито ткнуло себе в груди хлопченя. - А я Кирик, - ткнув себе в груди й Заболотний. - Кирик, запам'ята?ш? Як навчишся писати - напиши: з якого боку не вiзьмеш - все буде Кирик та й Кирик... Страйкарi, видно, були люди з гумором, ?м подобався цей тон розмови i процедура знайомства. Кирик - навiть i ?х зацiкавило це iм'я, справдi дивне: хоч як його поверни, а воно все буде однаковим... Заболотний, запаливши сигарету, приязно оглядав людей. Бiльшiсть страйкарiв становили жiнки, чорнi й бiлi, помiж ними вирiзнялась ясним личком навiть елегантна японочка, - жiноцтво, певне, переважало серед працiвникiв музею, i хоч удатись до страйку спонукали ?х, видно, причини серйознi, проте страйкували вони якось весело, нiби знайшли в цьому спiльний вiдпочинок: матерi поприходили сюди з дiтьми, серед маленьких страй-карчат тулився i симпатичний песик, вiн теж мав па ши? табличку: "Strike!" Джоннi, осмiлiвши, вiдiйшов вiд матерi й поважно пiд-тупцював до нас, не зводячи погляду iз Заболотного, - видно, цей привiтний, коректний мiстер Кирик чимось привабив малюка. - Музей зачинено, ми страйку?мо, - по-англiйськи пояснило хлоп'я Заболотному. - Рiч серйозна, - всмiхнувся Заболотний i, звернувши погляд на матiр хлоп'яти та iнших дорослих, додав, що для нас це несподiванка, бо ми люди подорожнi, ?хати вдалеку, спецiально, щоб побачити слов'янську Мадонну, ?хнiй новий шедевр... - О мiстер! О Мадонна! Ми встигли полюбити ??! - темпераментно вигукнула мулатка i, погойдуючи немовля на руках, сипнула такою скоромовкою, що тiльки и можна було зрозумiти: пошкоджено Мадонну! Йожем порiзано! Ще одне варварство! Вiн був iз ножем! Помiтивши, як ми пригиiченi почутим, iншi пiкетницi стали навперебiй втiшати нас, е надiя, мовляв, що полотно невдовзi буде реставроване, за справу беруться першокласнi фахiвцi, хоча прикро, звичайно... Але що могла вдiяти доглядачка, ?хня старенька Фаннi? Нiж бiля обличчя, з переляку вона знепритомнiла, а тепер всю провину адмiнiстрацiя переклада? на не?! Звiльняють людину з роботи... I це вже ке перший випадок! Торiк полотно голландського майстра теж пошкодив маньяк, - розвелось ?х тепер, психопатiв... Дедалi труднiше ста? музейним доглядачам: платня мiзерна, цiни ростуть, та ще й вiд маньякiв та гангстерiв життя нема! Адмiнiстрацiя ж навiть про елементарну безпеку для персоналу не хоче подбати... - Ось ми з нею i пiкету?мо! - сказала молода мати-мулатка, пригортаючи маля до грудей, i все лице вiдкрито осяялось усмiхом, аж нiби й не вiдповiдним до цього моменту. Наче облилась сонцем - така була у сво?й щирiй привiтностi та темношкiрiй пiвденнiй вродi. Ну чим не Вишiикiвна наша, коли вона, було, засмаглявi? пiсля жнив, стане аж чорна вiд серпнево? смаги... Джоннi в цей час подав гук остороги: внизу, саме пiдкотивши, зупинився перед музе?м блискучий "кадилак", i з нього вийшло поважне сiмейство, теж, видно, з намiром оглянути мистецькi скарби. Сходами впевнено пiдiймалися в парi -- солiдний, огрядний мiстер пiд руку зi сво?ю довгов'язою дамою, а з бокiв ?х супроводив цiлий виводок рудоголових угодованих бебi в коротких штаппях. Мiстер, ведучи даму, ступав просто на гурт пiкетниць, ступав з невидющим поглядом, насуплено й владно, мов той боксер, що з'явля?ться на рингу з цiлковитою певнiстю в перемозi. Його, зда?ться, тiльки й цiкавили отi великi рiзьбленi дверi з червоного дуба, окутi в залiзо та мiдь, вони й самi були витвором мистецтва, стояли по замкненi, навiть трохи вiдхиленi, - нiби чекали, щоб i зовсiм вiдчинились, зробивши виняток для такого поважного мiстера, чи? меценатськi пожертви, можливо, якраз становлять для музею левову пайку його бюджету... - Нi! - раптом заступила мiстеровi дорогу блiдолиця сива дама, що перед цим досить чемно взялась було польською мовою розтлумачувати Заболотному причини страйку, а тут, враз спохмурнiвши, виставила табличку i аж ногою притупнула перед самовпевненим мiстером: - Нi i нi! Вiн холодно глянув на цю, певне, старшу з пiкетниць, пройшовся по iнших неквапним, оцiнливим поглядом, постояв насупившись, потiм, круто повернувшись до людей гладкою спиною, вже з гримасою неприхованого презирства повiв сво? сiмейство назад, до "кадилака". - Ганьба! Серед кого я живу? - стала по-польськи вигукувати йому вслiд сива дама, хоч нiчим вiн ?? нiби й не образив. - Всi оцi вашi мафiозо! Тероризм! Гангстеризм! Однi здирцi викрадають дiтей, щоб вимагати викуп за них, iншi ножами нiвечать полотна генi?в! На "Пi?ту" в соборi святого Петра - i на не? руку пiдняв якийсь маньяк! Жiнкам доводиться стояти на чатах, а вашi отi мужi науки, чим вони в цей час зайнятi? Все новi вигадують бомби! О, яка ганьба! Дике столiття! Матка боска, нащо менi дала народитися в цi ганебнi часи!.. Жiнка розхвилювалась, iншi пiкетницi стали приспо-коювати ??, доки вона, опанувавши себе, нiяково сказала до нас опалим голосом: - Пшепрашем. Екск'юз мi... Далеко ж ми ?хали, щоб почути цю ?? гнiвну iнвективу, вибурхнуту так пристрасно тому невiдомому навздогiн! Але як нам самим повестись у цiй ситуацi?? Пояснювати, звiдки ми забились, упрохувати, щоб зважено було на особливi обставини? Можливо, й було б зважено i нас таки пропустили б до музею подивитись бодай на iншi полотна... Одначе, з свого боку, нам теж годиться виявити належну повагу до цих людей, до ?хнього дружного пiкету. Розвеселiлий Джоннi, вже нi на крок не вiдходячи вiд Заболотного, все намагався зацiкавити його сво?м другом-песиком, що теж носить на ши? табличку: "Strike", а коли Заболотний, нахилившись, запитав, якi ж, мовляв, ставить вимоги цей пiнчер-страйкар, то жарт було одразу оцiнено, i хлоп'я, й дорослi - всi засмiялись, - тут, видно, за будь-яких обставин почуття гумору не втрачають. Однак що ж нам далi робити? Теплий погляд Заболотного спрямований на маленького страйкаря. - Бувай, Джоннi!.. Звiсно, жаль. Таку вiдстань подолано, стiльки намотано миль, щоб тiльки глянути зблизька на рiдкiсне полотно, котре стало для нас чимось навiть бiльшим, нiж просто твiр мистецтва... I ось тепер, коли образ Мадонни був, здавалось, так близько, зовсiм поруч... - Чому все-таки ми не зробили спроби зайти до музею? - звернулась Лiда до Заболотного, коли ми стали спускатися сходами до машини. - Я певна, що нас би вони пропустили... - Лiдо, а солiдарнiсть? - зупинившись, глянув на не? з веселим подивом наш командор. - Кому ж, як не нам, тут виявити iнтернацiональну свiдомiсть? А то б сказали: ну й ну!.. - Вiрно, я не подумала, - чесно визнало дiвча. Вiдчува?ться, що наша юна супутниця не особливо засмучена таким ходом подiй, не вважа?, видно, що ми даремно зробили сьогоднiшню подорож, для Лiди ця подорож, зда?ться, ма? цiннiсть сама по собi... Спускаючись далi сходами, раптом чу?мо позад себе: - Хелло, Кирик! Симпатичне чорне хлопченя з страйкарського гурту, ув'язавшись, теж диба? за нами вслiд, старанно ступаючи iз сходинки на сходинку i не звертаючи нiяко? уваги на оклики матерi, тi?? весело? персисто? мадонни, що про не? Лiда на зворотному шляху скаже з повагою: "Вона як Мати-геро?ня..." Було й справдi в нiй щось вiд добродушностi наших смаглявих степових матерiв - темною красою, здоров'ям пахтить, як вишня серпнева, саме пло-дороддя могла б зображати, коли, тримаючи з циганською недбалiстю одне дитя бiля грудi, водночас пiдклика? друге, щоправда, голосом несердитим i без особливо? тривоги, просто "Джоннi" та "Джоннi", нависпiв, а Джоннi той, схильний до самостiйностi, й вухом не веде, уперто диба? далi за нами по бетонних, ще трудних для нього сходах, аж доки Заболотний - пiд смiх пiкетниць - нахилився i взяв чорного карапуза на руки. - Джоннi, а мама? I так па руках вiн, сягнисте ступаючи широкими сходами, вiднiс свого нового друга назад, де хлопчина, радiсно зустрiнутий цуциком-страйкарем, був з належною церемонi?ю поставлений мiж колонами поруч iз сво?ю квiтучою мамою: - Ось так, Джоннi, буде о'кей! Внизу, коли ми пiдiйшли до нашого б'ю?ка, на лобовому склi, як i слiд було сподiватись, уже бiлiв налiплений тiкет - привiт вiд тутешньо? полiцi?, добре знайомий усiм водiям квиточок, згiдно з яким ви ма?те заплатити штраф за неправильне паркування, тобто за те, що поставили машину там, де стояти ?й не дозволено. Лiда нахмурилась: - Уже встигли... Мигцем проглянувши зiрваний тiкет. Заболотний недбало долуча? його до цiло? колекцi? iнших тiкетiв, жужмом запхнутих за щиток вiд сонця, - ?х вони з "мiсiс Заболотною" чимало нахапали десь у минулих по?здках, бо, як насмiшкувато поясню? мiй друг, все чомусь ?м рiдко вда?ться запаркуватись, не порушуючи правил. Сiли й по?хали. - А люди славнi, - серйозним тоном каже Заболотний, i ми ще раз озира?мось, востанн? скидаючи поглядом пiкетниць, мальовничу групу тих живих страйкуючих мадонн, чи? помахи рук, доки вiд'?жджа?мо, привiтно трiпочуть нам вiд центрального входу музею. Постатi пiкетниць все далi й далi, вони швидко зливаються, тануть мiж колонами Art Museum, цього сiрого величезного храму мистецтва, одягнутого в шати камiнно? пишностi. З вiдстанi бачимо знову лише помпезний фасад його з написом: "Art Museum", з барокковим лiпленням, до, розсипавшись по фризах, античнi во?ни в шоломах, в тунiках стiльки вже лiт у войовничiй напрузi ведуть свiй нескiнченний двобiй. ЧАСТИНА ДРУГА. ПЕРЕД СВIТЛОФОРОМ Мне бы дорога теперь да дорога, в дождь, слякоть, через леса, через степи, на край света. Гоголь ХУДОЖНИК РАНКОВО? ЗОРI Безiменне вiн жив. Його в нас так просто й звали: Художник. Нiхто не знав, звiдки вiн приходив у нашу Тернiвщину й куди потiм зникав. Вiчно був у дорозi. Чули ми тiльки вiд Андрiя Галактiоновича, в якого Художник деколи зупинявсь, що за молодих лiт цей дивний для нас чоловiк навчався в академi?, був у дружбi з Р?пiним i Ку?нджi, а котрась iз його раннiх картин нiбито навiть була вiдзначена золотою медаллю на виставцi в Парижi. Мiсячне свiтло вловив, як нiхто, потiм i сам не мiг сво? досягнення повторити... Золота ера промайнула для Художника рано, пiсля чого тяжко пережите нещасливе кохання чи й ще якiсь житейськi незлагоди повернули його в нашi кра?. I ось уже ми бачимо, як вiн мандру? звiдкись польовою дорiжкою в зiм'ятому, старому капелюсi, в забрудненому плащi, плеската скринька з художницьким причандаллям телiпа?ться через плече, а непроникливе, з суворими вусами обличчя його осява? ранкова зоря. Все якось так випадало, що вона йому свiтить навстрiч - iз-за Чаполочево? гори, iз-за наших тернiвщанських глинищ-яруг. Доводилось бачити, як, блукаючи по наших балках та байраках, придивля?ться вiн до всього, що там росте, а надто ж до того, що барвить. Не минав сво?ю увагою рослини найнезавиднiшо?, хай то була бузина чи цибуля, чистотiл або ж навiть всюдисущий отой паслiн... Вдивлявся. Уважно розтирав пальцями на долонi сiк iз бадилини чи з ягiдок. Шукав таких фарб, щоб не линяли, не боялись часу. Зовсiм нелинючих. Вiчних! А щоб не линяли - для цього нiбито треба ще й доброго, якогось особливого, найчистiшого воску... Так Художник опинився на Романовiй пасiцi, де потiм йому й зародилася думка змалювати Надьку... Згодом у Ковельську, коли Художник показував у сво?й панедбанiй комiрчинi Надьчин портрет, ми одразу впiзнали ?? - така була схожiсть усмiшки й вахилу голови, вроджена грацiознiсть, неповторне сяйво карих очей... - Ось моя Мадонна, - сказав вiн тодi, добуваючи картину з якогось мотлоху, i враз, як од сонця, стало свiтлiше в його комiрчинi-хижцi, де по кутках висiли тiльки порожнi клiтки без птахiв. Але це буде значно пiзнiше, а спершу, коли Художник став з'являтися в наших степах, нiхто i уявлення не мав про його можливостi, хоча для нас, дiтлахiв, у його особi справдi було щось незвичайне, починаючи з того йото забродженого, що аж шумiв вiд сягнисюi ходи, плаща... Бо ж пiхто в Тернiвщинi одягу такого не носив, .бачили ми лиш сiряки, кобепяки, свитки .та лвередидта в .царських пiитгел'ей бекешi, а тут раштом людасви и такий хламида... Вiдомо було нам вiд Андрiя Галактионовича, що Ху-дожник котрим уже рiк носить у добi нездалаяну пристрасть - зтайти, що задумав! А птужа?? вид якихось диво-фарб, таких, щоб не вицвiтали, не полили и не блякиви вiд часу, зберiгали б вiчну свiжiсть, сокавивастъ, чистоту тостiв пiслядощово? райдуги... Одве слева, булш б як живi! Хуторяни часом робили з нього посмiхавичось: "Гей, ладе маляр, коли вже ви па шапку собi рокиветесь, закинете отой скапелюшений катхелки, ще на ньому й погана курка не захоче гнiздо мостити?" Художник на ?хнi поглумки не зважав, вiн знай шукав сво?, бувши певен, що ось-ось, ще трiнь-трiптечки - i йому неодмiнно вiдкриються оцi диво-фарби, знайде ?х хоч би й тут десь у наших краях, серед цих будякiв та лопухiв, видобуде силу барв iз нашо? хай i небагато? рослiп шостi, може, навiть з лободи, а пелюсток маку, чи пасльону, або ще з чогось найзвичайгiнького, i засвiтяться вони у нього в-пiд пензля подiбно до славетних органiчних фарб стародавньо? Iндi?, - блакитнiмутi, небесни або заграють, запалахкотять цвiтом першо? зорi! Адже все це в нас ? - i пасльони густо-синi, i жовтогарячi соняшники та цвiт гарбузiв по вгородах, i зоря свiтанкова, i макiв рожевий цвiт, i неба небеспiстi, над цiлим степом - все ?, зумiй тiльки видобути з наших полiв та з небес, зi всi?? природи оту красу, яка i;ii;оли б tip злиняла, яка б вiно жила, бувши вмiло перенесена - та ще й з бджолиним воском - на густе, з тернищанських конопель тка-деполотно! I дорослих, i нас, дiтлахiв, не раз обсiдали сумнiви: невике вiн iз наших бур'янiв зробить барвники, що все перебудуть? Аж, заспереча?мось, бувало, чи можливе такн. А власне, чому ж би й нi? В кожному разi пiсля вiдвiдин Художника i його приглядань, коли вiн, нахилившись край межi над бур'яниною, довго над нею ворожить та дроби бере, дочувавмо, нiби й бур'яни стають бiля нас зяачинi, вже води не нiщо... Набирають цiни! Нi для ваго не було та?мницею, що вже багато лiт Художник натiрпав вiд нападiв зеленого змiя, - чи но тому й ондижвiся пiсля свого паризького золота в нашiй глуптнi? Життям i в нас тут вiн жив якимось недоладним, бурлацьким, хоч, здавтъся, кращого й не шукав, вважаючи. цiлком аормальним дла себе такий спосiб iснування. Вiчний манерiдшек. Вiд села до села, з стежини на шажс, iз одних дорiг та на iншi, бо, зрештою, хiба нi це схожi вони всi мiж собою? Спостерiгати нам цього мандрiвного нетягу доводилось не те щоб i часто, зникне, збезвiститься надовго, хiба що випадково вiд людей перечу?мо, нiбито бачили його на станцi?, на перонi лежав, повалений зеленим змi?м, занехаяний до невнiзпашiя. А нотiм проспиться десь i знову з'явля?ться на пашiй польовiй дорiжцi, бачимо котячi вуса його, очi булькатi, при боцi плесяса та художницька скринька телiпа?ться, нiде не загубившись, а найбiльше вража? нас у цiй вже немолодiй людддаi стрiмка, сягниста хода - коли Худджник iде, вiчний овсе плiащ, роздiваючись, аж шумить мимо нас шумом, криша. Просто не вiрилось, що був цей чодовiк зеленим змi?м десь там у баднюку поваленим, адже, як це дивно, Тернiвщина нiколи не бачила його в аетверс-iю-му стаяi, а щоб аiн сп'яну взявся когось малювати, про ця де могло бути й, мови. Тримався, би, видно, справдi любив вiн наш степ, цю курявичку шляхiв, що ма?, за його висловом, присмак давнини й волi. А взагалi був неговiркий, бiльше мовчав, станс, було, й дивиться, як пiсля дощу ми, хлопчаки, нетямлячись вiд захвату, гаса?мо по калюжах, по залитiй дощовою водою травi. Або пiд час жнив iнодi зупиниться край ниви й спiдлоба спостерiга?, як нашi найкращi тернiвщанськi косарi - Ярошi, батько й сини, - жито косять: так легко та влад ходять у них коси в руках, а мати ?хня вшiроста?ться з перевеслом у руцi й задивиться на них поглядом, у якому зiллялись i втома i щастя. Десь потiм увечерi Художник скаже в розмовi з Андрi?м Галактiоновичем, певне, згадавши цю сценку: "Добрi у вас женцi, а попад усе - ?хня мати... Вважайте, багатий у мене сьогоднi видався день: бачив щасливу людину..." На шкiльному ганку сидять, читають удвох - Андрiй Галактiонович та його мандрiвний гiсть, iнодi ж до ?хнього товариства долуча?ться й Клим Подовий, що так артистично дзвонами дзеленькав, скликаючи тернiвщан та цiлу округу на Великдень чи на храмовi свята, а цiлу зиму гуркоче, як сатана, ткацьким верстатом, аж хата його вся двигтить, - то наш незрiвнянний дзвонар iншому заняттю вiдда?ться, полотна тче iз тернiвщанських льонiв та конопель. I чи то вже була така потреба, чи примха в Художника, але нiяких iнших полотен вiн для малювання не визнавав, брав для сво?х робiт полотна лише з-пiд Климово? руки. Почаювати з Художником за столом в учителя - це була одна з Климових мрiй, нагодою цi?ю вiн вельми дорожив, бо, зда?ться, тiльки тут з нього не смiялись. Якщо iншi нашi дядьки, зiбравшись бiля крамницi, стро?ли над Климом всякi смiшки, буцiмто дзвонарське його умiння вiдзначав навiть при?жджий архi?рей i обiцяв висвятити Клима на найвищу у свiтi дзвiницю (в усе це Клим вiрив щиросерде), то Художник жартiв щодо Клима нiколи собi не дозволяв, знаючи, що Клим повернувся з австрiйського полону трохи ушкодженим на голову i коли розповiда? про сво? перебування десь далеко, в Австрiйських Альпах, то реальнiсть у нього часто переходить у фантасмагорi?, i ви довiду?тесь, що все в них там не так, як у тернiвщан, усе в них уперемiш: - I мiсячно, i зоряно, i дощ iде!.. Ця Климова фраза стала крилатою серед тернiвщан, навiть i нас, дiтей, звеселяла, бо ж хто повiрить, що такi дива десь там бувають, - щоб усе в природi вiдбувалося водночас! А от Художник вiрив чи принаймнi вдавав, що вiрить у таке, як у чистiсiньку правду. I мiсячно, i зоряно, ще й теплий дощик сi?ться, - а чому б i нi? Для Художника, як i для нашого химерника Клима, в цьому не було нiяко? суперечностi, взагалi свiт для них обох iз всiма нашими бур'янами, вербами й зорями був збудований навдивовижу досконало, згармонiзовано, обидва вони, зда?ться, не знаходили нiякого ганджу в природi, все доладним було в тваринах, комахах та рослинах, що оточували нас. Тiльки парубки вечорами iнодi до сказу доводили нашого Клима, бо мали звичку дражнити його, жорстокi у веселощах, вони ставили Климовi та Химi пiд вiкном дикi пристро?, так званi гуркала, розкручували ?х здалеку за мотузок, мов пропелер, пристрiй гудiв несамовито, i все це для того, щоб господар, осатанiвши з лютi, вискакував з хати в самих пiдштаниках i в такому виглядi за паруботою по всьому кутку ганявсь... Не впiзнати було Клима в такi вечори: доведений до нестями, вiн здатен був убити людину. Вiд природи ж Клим Подовий був надiлений винятковою добротою, пiд час колядувань вiн ладен був iз Химою вiддати нам за щедрiвку останн?, що тiльки було у ?хнiй злиденнiй хатi. - Святе подружжя, - кине, було, Андрiй Галактiонович, дивлячись, як Хима та Клим, побравшись, мов дiти, за руки, йдуть у недiлю побiля школи на степ послухати першого жайворонка. Художник ставився до Клима з видимою повагою, цiлком серйозно дослухався до Климових мовби здитинiлих розбалакувань i до того, як вiн сприйма? наш довколишнiй тернiвщанський свiт. Адже тодi була дивиною людина, яка не женеться за тим, щоб швидше розбагатiти, презирством тавру? хутiрську захланнiсть, оту, що аж слiпне вiд бажання ще бiльше поповнити сво? комори добром, хоч вони й так щороку трiщать вiд зерна та збiжжя. Подружжя це жило вкрай невибагливе, справдi апостольська скромнiсть була Климовi притаманна: в небi дзвонiв табунець, а на землi курочка ряба. Оце його володiння. Клапоть городчика на три цибулини та кущ бузку на причiлку - не вiдомо, сам посадив для сво?? Хими чи птиця яка посадила, пролiтаючи... Охоче береться Клим ткати людям полотна, всю зиму грюка? верстатом, аж мисник з посудом трясеться, i тiльки у свято, вiдклавши роботу й надiвши бiлу сорочку, йде дзвонами подзеленькати для душi. А тi веснянi Климовi ходiння з Химою в степ, "у гостi до жайворонка", - вони чомусь особливо зворушували Художника. - Поема нiжностi - ось що таке цi вашi Хима та Клим, - дiлився вiн сво?м роздумом з Андрi?м Галактiоновичем. - Химернi - це так, але ж яка сила почуття ?х ?дна?, якi свiтлi у них обличчя, коли вiн за руку веде ?? у весняний степ. Входять у поля, мов у храм iз повiтря й сонця, де ?м належить усе те сяйво й довершенiсть симинутови. Вся просторiнь: i птаство з його щебетанням, i еииь небес - то ж ?хн?, ?ха?i.. Кожна травинка, кзi-тодка. дару? ?м радiсть буття... Жайвiр у небi бринить справдi, мов частка ?хньо? власно? душi. Наслухавiшсь Художника та Андрiя Галактiоновича, уже й ми, школярi, нiби iншими очима дивимось на це химврае пiдружжя, що ранiше здавалось нам тiльки смiшком, бачито, як дружно Клим та Хима живуть, як, сiвши бiля хати на призьбi, снавають у два голоси "Iз-за гори свiт бiленький" або як Клим не пускав дружину на холод, щоб не застудилась, а коли треба води, сам, брязкаючи кодадязним ланцюгом, мов кайданами, весело поспiшав в балку, до обмерзлого колодязя, i потiм з повним вiдром з'явля?ться па порозi у здоровенних, в'язаних з валу, з ткацьких вiдходiв дячаках, про якi тепер уж-е й не знають, що ноно й таке. А потiм ота тяжка застуда, i в одну весну Хими не стало - асамотнiв Клим. Вiдпустив вуса, став схожий на Дон-Кiхота. Зостадивсь йому лиш дзвони в небi та пам'ять про Химу в душi. Згодом i його самого переживе тернiвщанський переказ про те, як вiн свою занедужалу Химу в типлi веснянi днi брав на руки й виносив з хати, а вона нiжно питала його, коли вiн переступав порiг: - Тобi, Климцю, не важко? - Ти мов пiр'?нка, - вiдказував ?й i нiс до бузку, до цвiту, клав на тапчянець, спецiально для не? збитий i прилаштований пiд бузковим кущем, пiд його розкiшними, повними пахощiв китицями. Клам знад, що Хима любить цi пахощi, i тому так ото робив для ?? полегшi. Повидате дружину i сам сяде биля е?: - Ось тобi бузов, Химочко... А он тобi сонце! - I кивне обнадiйяко в небо весняне. - Тiльки ж видужуй. Не кидай мене самого. А як ?? не стало, довго нi до кого словом не обзивавсь, тiльки згодом, коли провiдав його Художник, подiлився з ним наш осиротiлий дзвонар своею, видно, твердо виношеною думкою про те, що мертвих людей нема... - Надпоганiший хтось, i той живе... Живе десь там, - i показував у землю. -Пiд нами живуть. Нiби в шахтах. Глибоко, глибоко. Де рогатi. Де судилище... А праведнi люди, тi - он, угорi! В небесах! Зiрки - то ?хнi очi!.. I Хлминi - як тiльки нiч - звiдти па мене дивляться... ?вший у душi посмiхнувся б, а Художник i тато химернi признання сприймав оерйоэно, принаймнi нiчим не виказував, що пiдда? сумнiвам Климовi шахти, судилища i райськi його небеса. Зате ж Клим Подовий був чи не ?диний пiсля Андрiя Галактiоновича, хто до кiнця i без вагаяь вiрив, ще рано чи лiзно, а друг його, цей невтомний шукач вiчних бар, таки досягне мети, з яко?сь бубки чи бадилини добуде отой свiй енкаустик, чи як вiн там зветься. Був певен наш Клим, що в особi Художника перед нами з'явля?ться той, хто володi? якимись силами тайнознавсгва, хто справдi здатен пензликом черпнути барви просто вiд палаючо? над нашими глинищами ранково? зорi! Приловчиться, черпне кiнчиком пензля - i вже поклав на Климове сiре та цупке полотно... Певнiсть у тайнознавчих можливостях митця пооiль-шувалась для Клима ще й тим, що Художник заходився малювати Надьку Винникiвну якраз у час ворожбитський - вранцi-рано, коли все ще спить, лiгше небо пiсля ночi в змиг ока оживе, розквiта? :й першi вiдб-швстги зорi червоно ляжуть на садок i на щови тiй, що ?? вiй м.даяв'ва-в з мовчазного втерт'?стю. Тiдгажи зазорiв, уже Художник велить Надьцi вийти з сутiнi садка, поставить ?? лiцем до палаючого крайнеба, налашту? мольберт i пензликам торк, торк у той бiк, де зоря, i одразу ж нвiт iз не? на полотно, на ту напнуту сирову шматину, - так це принаймнi випливало з Климових клятвено достовiрних розповiдей... Зовсiм недовго працю? Художник, бо ще сонце й росу не спило - вже в нього кiнчився сеанс, iди собi, Надько, гуляй до завтрашньо? зорi, а вiн пiде колодязь iз журавлем малювати або дивитись, як Роман пора?ться бiля вуликiв. Бджолине поселення трохи аж схоже на нашу слободу: вулики стоять, мов хатки, чепурненькi, в усяку пору повнi життя, оповитi духом та?мничостi. Рай! Медом i сонцем на пасiцi пахне все лiто. Тiльки день почина?ться, бджолята вирушають звiдси у степовi мандрiвки. До найдальших квiток летять за солодкими росами, за нектарами. Навiть iз будяка добудуть медвяну росичку i з тихим золотим гудiнням понесуть ?? понад жтттамн до сво?? бджолино? слободи. Крiм усього, що барвить сво?м корiнням, листям га бубками, Художниковi для його особлпвггх, iде не найдив-цих фарб треба було воску доброго, ярого, бо нiбито запдяки восковi та ще якимось бджолиним речовинам фарби якраз i стають тривкими, здатними навiть час перемогти. А якщо по вiск, то до кого ж - до Романа!.. На Романове замовлення Художник пофарбував йому вулики в ясно-син?, брав щiточкою блакить просто вiд неба i фарбував: "Вiчно будуть, не злиняють - небо ж не линя?!" Так i стоять синенькi, а на одному з'явився ще й гостровусий Мамай-козак, що нiколи не спить, - вiн на пасiцi як у дозорi: здатен-бо ж оберегти бджолу вiд злого ока. Художник намалював його понад замовлення, так нiби для жарту: - Хай вiн вам пасiку стереже та на кобзi бринька?... Про те, щоб намалювати Надьку, спершу не йшлося, бо Художник взагалi натуру вiдбирав суворо, був досить перебiрливий щодо тих, кого вiй волiв би увiчнити на шматинi полотна. Замовлень не бракувало, але вiн брався за них насурмлепо, якось неохоче. Одного разу на храмовому святi озерянська попадя, пишно? вроди молодиця, пропонувала йому цiлого червiнця, тiльки щоб змалював ??, як ?, в дукатах та корсетцi, одначе Художник i червiнцем не спокусився, сказавши, що сьогоднi вiн краще безвiдплатно гойдалку малюватиме. Не завжди вдавалось схилити його й до розмалювання скринь дiвчатам у посаг, хоч це в нашого майстра добре виходило i вiд замовниць вiдбою не було. Зате Надьку Винникiвну, хоча й на маленькiй по-лотнинцi, вiн вимальовував трохи чи не все лiто, не пропустивши, зда?ться, жодно? свiтанково? зорi, необхiдно? для цi?? роботи. Мину Омельковича з нього приводу навiть заздрiсть проймала, i вiн, знаючи Художникову слабкiсть, якось на толоцi бiля крамнички взявся знаджувати його чверткою, яку напоготовi, нерозпечатану, тримав у руцi: - А мене ось тут, не сходячи з мiсця, ви могли б змалювати? - Вас? - I Художник, оглянувши Мину та його сургучем запечатану принаду, важко вiдвернувся. - Мiг би, але не хочу. I допитайся його, чого не хоче, що йому в Минi не так! Адже перед тим з власно? волi малював занепалого вiд недуги дiда Бобрика, який весь вiк лимарював у Тернiвщинi, а тепер, нiби виправдуючись, тiльки охкав та бiдкався над сво?ми хомутами: - Жаль, цього ще ось хомута не доробив. Попросив бригадир з бiльшого менший зладнати, щоб шию кобильчинi не розбивав, а я, зда?ться, й не встигну... - Чого ж не встигнете, дiду? - На переселення пора... Небiжчиця все частiше себе гука?... Так от цей дiд Бобрик честi з боку Художника зажив для його бороди, бач, фарби знайшлися, а для Мини... Нi вiдмовля?ться вiн розумiти примхи таких ось людей хай вон