и й володiють талантом.
   Свого часу Художник  згодився  оформити  декорацi?  для  тернiвщанських
аматорiв  сцени  -  от  цю  заслугу  чи  не  ейну  Мина  за  ним   визна?.
Навипрохували дiвчата й хлоппi у матерiв сирових полотен, позшивали  разом
з мiшковиною й, розстеливши на всю клуню, запросили умiльця:  намалюйте!..
Три днi топтався  вiн  по  розстелених  полотнах  iз  сво?м  квачем,  весь
обляпаний фарбою,  невдоволений  аж  на  носа  насунувши  свого  зiм'ятого
iталiйського капелюха, зате ж потiм Тернiвщина вмирала  вiд  захвату  коли
одного вечора клубна сцена вiдкрилась очам красою лаштункiв:  i  верби,  й
ставок, i перелаз, i зiрки в небi все, як живе!
   Мiсячне марево Художник також ще й досi ловив i Климiв бузок не  минув,
та все ж найбiльше  душi  вiн  докладав  щоб  змалювати  Надьку  з  дитям,
вважаючи, що нiчого вищого й  достойнiшого  в  життi  для  митця  нема  як
вiдтворити красу материнства... Про це ми не раз почу?м вiд нього  згодом,
уже в Козельську...
   Отже, полюбилась Художниковi Романова пасiка: де б не  блукав,  а  сюди
заверне. Чимось зiйшлися обидва: мандрiвник i господар. Сiвши на  призьбi,
неквапом гомонять про дивовижно мудрий бджолиний уклад життя,  про  закони
та звича? цих створiнь, пробують розгадати, чому iнодi бджоли пускаються в
танець бiля вулика пiсля польоту i що  означа?  той  ?хнiй  танок:  чи  то
тiльки знак товаришкам, куди ?м летiти, на якiй вiдстанi вiд вулика шукати
поклади нектарiв та квiтковий пилок,  чи  й  ще  якась  мова  ?  в  ньому?
Загадкою для обох, бджоляра та Художника лиша?ться також i те, як бджоли в
цiлковитiй темрявi ev-лика будують таку досконалу споруду - восковi засiки
для меду та квiткового пилку. Звiдки бджолi знати розрахунки  будiвничого?
А цi ж ?хнi архiтектурнi  споруди  навiть  математикiв  вражають  точнiстю
робiт, iдеальною вiдповiднiстю будови сво?му призначенню.
   - Генi?. Незрiвняннi зодчi... - тихо скаже Художник, - Звiдки це в них?
   - Треба буде спитати, - усмiхнеться бджоляр.
   Загомоняться, а там, дивись, уже й згасли вечiрнi заграви, тоне степ  у
синявi лiтньо? ночi, садок сто?ть заворожений, безшелесний,  всесвiт  нiби
вслуха?ться в самого себе, зникаючи сво?ми та?мницями в безвiстях, десь за
межами меж. Дивлячись на мигтiння зiрок,  що  течуть  у  високостях  неба,
розважно бесiдуючи допiзна, цi  дво?  людей  завдаватимуть  собi  дум  про
загадковостi життя й про тi iснуючi  поза  нами  зорянi  недосяжностi,  що
мовби позбавленi руху, одначе при спогляданнi яких сьогоднi кожен  iз  нас
майже реально вiдчува?  нестримний  полiт  планети  серед  нiчних  свiтил,
невпинний той рух, що розгiн йому дала сама вiчнiсть.
   - Бджола загадка, зiрка загадка, а людина хiба нi? Та?мниця з та?мниць,
- роздуму? Художник. - Декотрi кажуть: людина - це жмуток м'язiв... Але чи
то все? Чи не краще б сказати: жмуток м'язiв,  пiввiдра  кровi  та  безмiр
душi...
   Жодного  схiд-сонця  Художник  наш  не  проспав,  така  натура.  Тiльки
зазорi?, по-вранiшньому запломенi? грай-небо, вже вiн за  роботою.  Сто?ть
по колiна в росах за ровом край садка, пiдхоплю? з того грайнеба пензликом
вiдблиски зорi та на полотно ?х, на полотно! На щiчки дитини й  матерi  та
на розкiшнi плоди, що разом з листям вiнком нависають над ними, скупанi  в
росi, - навiть на листi вiдблиски грають, - то вiн ?х  пензликом  обережно
кладе... Саме  так,  за  свiдченням  Клима-фантазера,  вiдбувався  творчий
процес в того чудодiя: зирк на ту, що пiд яблунею, зирк  на  схiд,  злегка
пензликом черпне зорi - i на полотно, на щiчки дитятковi та  його  молодiй
матерi.

   Ой я знаю, ой я знаю,
   Чого мила красна,
   Перед нею й поза нею
   Впала зоря ясна!
   Ой упала зоря з неба
   Та й розсипалася,
   А Надiйна позбирала -
   Закосичилася...

   Для кого, для чого вiн малював? Що  в  нього  там  виходило?  Нiкому  з
тернiвщан Художник  не  показував  цi??  роботи,  тiльки  Клим  Подовий  i
вдосто?вся, всюди потiм роздзвонював, яке диiше творiння уздрiв вiн на тiй
по-дотнинцi: нiби Надька, але й не Надька, просто сяйво  якесь,  яскравiпь
кольорiв, ?хпя гра й переблиски, де ранкова зоря, i роса, i усмiшка людини
- все по?дналось, як то лише  зрiдка  бува?  в  природi,  -  нiде,  анi  в
Ковельську, нi навiть у Полтавi серед тамтешнiх святих не бачив  наш  Клим
тако? краси неземно?! Юна мати з-пiд яблуневого вiнка дивиться на  дитя  з
ласкою та любов'ю безмiрною й, дивлячись, ледь всмiха?ться кутиками  вуст,
але - от ?й-же-ей! - не  завжди  вона  всмiха?ться,  а  лиш  кояи-не-коли,
залежно... невiдомо вiд чого! Про гi ?? то зникаючi,  то  знов  напливаючi
усмiшки  Клим-дзвонар  розбемкав  по  всiй  окрузi,  а  всяка  химерiя  та
начаклованiсть, як вiдомо, завжди заваблю?, тому багато  знайшлося  таких,
надто ж серед жiноцтва, котрих розпалило бажання будь-що  подивитись,  але
тут виявилось - зась вам! Худождик нiкому не  хотiв  показати,  що  там  у
нього вималювалось на його ворожбитському полотнi. Тож i сумнiви в  декого
виникли: чи ? там Надька? Та ще  й  така,  що  змiню?  настрiй  за  певних
обставин, - залежно вiд того, хмарно чи сонячно, чи хто яким оком гляне на
не?, намальована то всмiхнеться ледь помiтно, то знов схмурить брови, коли
щось ?й не так. А може, то взагалi самi тiльки вимрiйки, плiд буйно?  уяви
нашого Клима, що йому i мiсячно, i теряно, i дощ iде водночас?.. Декотрi з
тернiвщанських балакух, маючи кривду на Художника за те, що вiдмовився  ?м
скринi малювати, подейкували, що на його полотнi, може, й зовсiм нiчого не
було, може, отак пожив у Романа,  поласував  медом  та  яблуками,  а  тодi
зiбрав сво? не-мальоване малюваннячко та й був такий - збезвiстився  знов,
як бувало й ранiш. А якщо й намалював оте диво, що про нього Клим по  всiх
усюдах дзвонить, то i його не довго втрима?, кому-небудь за чарку збуде, а
ви потiм тiльки торопiйте, коли десь у жiночому чи в мужеському  монастирi
раптом серед святих  побачите  i  тернiвщанську  Надьку,  свою  далеко  не
безгрiшну кралю степову.
   Збезвiстився, не з'являвся бiльше  в  Тернiвщинi,  однак  на  цьому  не
кiнча?ться iсторiя нашого Художника. Вже згодом-згодом доля звела  нас  iз
ним, коли ми опинились з Кириком Заболотним у Ковельську, в нашiй районнiй
столицi, де один iз нас, працюючи в друкарнi, крутив  схожу  на  величезну
вiялку друкарську машину-"американку", а другий, крiм коректури,  вiддавав
свок завзяття чудовiй  районнiй  органiзацi?,  що  звалася  МОДР.  Тут,  у
райцентрi,  ми  зблизились  i  навiть  заприязнилися  з   химерним   нашим
Художником. Пiдробляв  вiн  у  редакцi?  тим,  що  з  лiнолеуму  вирiзував
карикатури на прогульникiв та розкрадачiв, а також на iмперiалiстiв Заходу
й Сходу, на отих пузатих  буржу?в  iз  викривленими  ненавистю  пиками,  в
личинi яких перед нами вже тодi поставала сама фашистська вояччина,  що  й
не ховала сво?х намiрiв вигубити всiх нас.
   Приносячи до редакцi? скромнi сво? творiння з лiнолеуму, жодного  разу,
до речi, редактором не вiдхиленi, Художник подеколи  затримувався  в  нас,
заходив i в друкарню подивитись, як ми працю?мо,  зазирав  до  складальних
кас, що ?х вiн, усмiхаючись, порiвнював з бджолиними щiльниками, тiльки цi
нашi "щiльники" не медом налитi, а свинцем, гартом, рiзними видами шрифтiв
-  курсивом,  цицеро  та  петитами,  якими  нам  праглося  вiдтворити  всю
бурхливiсть наших районних буднiв...  I,  звичайно  ж,  не  нектарами,  не
квiтковим пилком тут пахло, а бензином та друкарською фарбою, iнодi  ж  бо
ще й  тюлькою  та  цибулею,  -  це  коли  хлопцi  бралися  за  пiдвечiрок,
припрошуючи до гурту й  Художника,  котрий  i  в  цибулячому  лушпиннi  не
промине вiдзначити якостi барвника. Адже саме таким лушпинням фарбують  по
селах крашанки на великдень, вiд чого вони  набувають  шляхетного  кольору
теракоти...
   - Розкажiть, як ви вчилися в ки?вськiй школi Мурашка?
   - А чому, бувши в Академi?, найперше вирiшили малювати "Мiсячну нiч  на
Ворсклi"?
   Нашiй цiкавостi нема?  меж.  Перед  нами  ж  людина  такого  багатющого
життя!..
   Художник, ясна рiч, почував нашу  до  нього  хлоп'ячу  симпатiю,  юними
друзями називав вiн i секретаря редакцi? поета Кучерявого,  що  завжди  аж
бурхав натхненням, i вдатного на рiзнi вигадки  парубка-друкаря  Iвана,  i
цих тернiвщанських, за його висловом, "отрокiв",  що,  худющi,  як  волячi
жили, весь день були на побiгеньках, бо, крiм найперших сво?х обов'язкiв -
той у МОДРi, а той у друкарнi, - "отроки" не уникали й iнших  доручень,  а
?х  не  бракувало,  бо  навiть  через  дорогу,  з  вiкна   райкому   тебе,
довгоногого, завжди нагледить хтось, кому неохота бiгти кудись у справi  i
вiн шука? для себе надiйного  кур'?ра,  отого  старшого  куди  пошлють.  А
хлопцi саме й були такi, бистроногi та безвiдмовнi, чого ж не  випробувати
новачка у ролi гiнця? Зато й друзiв не минають деякi блага, скажiмо, через
вiдсутнiсть апартаментiв хлопцям дозволяють ночувати  в  редакцi?,  в  цiй
колишнiй монастирськiй свiчкарнi, де пiдлога, викладена моза?чною плиткою,
навiть i влiтку не нагрiва?ться, така цементно  холодна,  що  спати  краще
вважалось на редакцiйних столах, постеливши пiд себе пiдшивку "Вiстей"  чи
яку-небудь iншу.
   Одного разу, коли Художник чомусь не  принiс  лiнолеумiв  у  домовлений
день, нас iз Кириком було послано розшукати його й з'ясувати, в  чiм  рiч.
Ми довго блукали по розкиданому на пагорбах Козельську, аж поки на околицi
у котро?сь вдови натрапили на слiд нашого маестро. Винаймав вiн для себе у
тi??  жiнки  похмуру  хижку-комiрчину,  де  з  кожного   кутка   прозирали
занедбанiсть, нестатки. Все тут свiдчило, що  для  господаря  матерiальний
бiк життя мало що важить. Металеве лiжко продавлене,  запиленi  пiдрамники
купою зваленi в кутку,  замiсть  рушникiв,  на  стiнах  сiрiють  дерев'янi
порожнi клiтки, призначонi для птахiв. А стiл... Все  на  ньому  вперемiш:
картони, щiтки, овальна дошка з засохлими фарбами i поруч - блюдце щербате
з огризком солоного огiрка... Художник нашiй з'явi  неабияк  зрадiв,  його
прозорi очi аж сльозами вдячностi наповнились, хоча наш вiзит навряд чи  й
вартий був тако? розчуленостi. Дещо нам прояснилось, коли за  тим  огiрком
ми  помiтили  ще  й  чарчину  порожню...  Вiтаючи   нас   з   пiдкресленою
гостиннiстю, господар запропонував без церемонiй сiдати на його залiзне, з
прогнутою сiткою лiжко, воно ж, мовляв, як  студентське...  Про  лiнолеуми
вiн не хотiв i говорити, похвалявся, що  дiстав  нарештi  замовлення,  вiд
якого  б  не  вiдмовився  й  Мiкеланджело:  буде  розмальовувати  стелю  й
надвiвтарну площину колишнього монастиря, що його незадовго перед цим було
перетворено у райклуб. Ось там оця рука (вiн зробив гордовитий жест рукою)
зобразить нарештi  монументально,  з  розмахом  наших  сучасних  мадонн  -
жiнок-бурякiвниць, натуру якраз вiзьме з отих радгоспних плантацiй, що  ?м
кiпця-краю не видно навколо Козельська... Забiгаючи наперед, слiд сказати,
що Художник, взявшись за розпис райклубу, справдi захопився роботою i йому
йшли назустрiч, за його вимогою було збудоване  вiдповiдне  риштовання,  i
там вiн на великiй висотi трудився день крiзь день, переобiдуючи iнодi лиш
куснем  карткового  хлiба  та  кухлем  води.  Оскiльки  це  було  вiд  нас
неподалiк, то у вiльнi хвилини, зазираючи з Кириком  до  райклубу,  бачили
ми, як над колишнiм вiвтарем потяглися у весняну далечiнь  зеленi  рядочки
бурякових  плантацiй,  а  на  передньому  планi  дедалi  виразнiше   стали
проступати могутнi жiночi литки поки що  невидимих  полiльниць.  На  жаль,
розпочатий живопис  так  i  лишивсь  недовершений,  тi  жiнки  з  товстими
фламандськими литками проiснували бiльше у видiннях майстра, в  реальностi
ж  вони  якось  туманно  розпливлися   серед   плантацiй   недомальованими
напiвжiнками,  в  обрисах  ?хнiх  тiльки  вгадувались  похиленi  в   працi
прекраснi, налитi здоров'ям постатi, - довершити ж величезну  свою  роботу
Художниковi так i не судилось: чи вiдповiдну натуру  нелегко  було  знайти
того тяжкого року, чи стали йому на завадi iншi причини,  нам  не  вiдомi,
можливо, навiть отi щедрi  аванси,  якi  йому  видавались  i  готiвкою,  й
картками на продукти, щоб, звичайно ж, потiм перейти  на  поживу  зеленому
змiю.
   Художника  ми  застали  вдома  якраз  пiсля  авансу,   в   станi   його
матерiального розквiту, вiн висипав перед нами просто на лiжко чималу купу
пряникiв: "Хлопцi, вгощайтесь!" - а сам до них i не доторкнувся, рука його
з ледче помiтним тремтiнням потяглась до карафки на потемнiлiй  дерев'янiй
поличцi, i вiн щось там без чарки сьорбнув, одвернувшись од нас соромливо.
   Завваживши нашу цiкавiсть до найбiльшо?  з  пташиних  клiток,  Художник
пояснив нам, що донедавна в нiй  мешкав  його  вiрний  товариш  -  перепел
степовий, якого й ви не раз чули в житах, а тут вiн  пiдпадьомкав  на  всю
оцю комiрчину, звеселяв Художниковi  душу...  Навiть  сусiди  до  перепела
звикли були, людям подобалось, що вiн ?х будить уранцi, хай надворi хоч що
- хуртовина чи дощ, а вiн таки пiдпадьомкне на  свiтаннi  бадьоро,  i  ось
тепер нема: доки  малював  бурякiвниць,  хтось,  мабуть,  голодний  клiтки
потрусив...
   - Тож можете уявити мо? горе, хлопцi. - Думки його, i гiдно, зараз були
тiльки про перепела. - Самота вона i ? самота...
   Не до лiiюлеумних карикатур, звiсно, людинi  в  такому  станi.  Мабуть,
крiм того, дiймав Художника ще  i  якийсь  фiзичний  бiль,  бо  дихав  вiн
хрипко, утруднено. Хотiлося чимось  йому  допомогти,  але  чим?  Щоб  дати
людинi спокiй, it зiбралися йти, але Художник сам нас затримав:
   - Побудьте ще.
   Ось тодi ми й зважились запитати,  до  ж  та  картинка,  па  якiй  нашу
тсриiвщанську Надьку було  намальовано,  чи  яе  можна  бодай  одним  оком
глянути на не?. Дуже кортiло упевнитись: невже справдi володi? вона  отими
фарами, чудодiйною здатнiстю хай навiть уявно, хай  навiть  на  однiсiньку
мить ожити в усмiшцi, ледь помiтно ворухнути кутиком уст до тебе з полотна
або, навпаки, рвсподiваним смутком повитись?..
   - Розумi?мо, що це секрет, -  нiяковiли  ми,  -  але  ж  нiчого  ?й  не
станеться...
   Вiн усмiхнувсь хитрувато, пiдморгнув хмiльним сво?м оком.
   - Стривайте... Спершу добудьте менi з-пiд лiжка отой фолiант...
   Поклавши перед собою на стiльцi запилюжений важез-дий альбом, став  нам
показувати в ньому чи?сь картини,  пояснював  тайнощi  форм,  свiтлотiней,
гомонiв щось нiби в напiвзабуттi про дивну житт?вiсть мiфологiчних сюжетiв
з нiмфами та сатирами, - вiн сипав iменами, що ми ?х, невiгласи, ранiше  й
не чули.
   - До кого через тисячу лiт усе це перейде? - запитував  вiн  мовби  сам
себе, - До кого помандрують цi шедевра вiкiв?  Адже  Мадонни  створювались
для того, щоб випромiнювати радiсть на всiх живущих, i самi  б  вони  мали
бачити довкола себе свiт радостi, - це ж так, хлопцi?
   Нiби  когось  згадавши,  поскаржився  нам,  що  чимало   дюдей   живуть
спрощеним,  бездуховним,  майже  примiтившiм  життям.  Розпалюють  у  собi
ворожнечу та ненависть навiть тодi, коли цього можна уникнути. А природа ж
так подбала про нас: дала все необхiдне для  того,  щоб  людинi  не  знати
страждань... Наблизитися до щастя...
   - А ви? - запитав його тодi Кирик. - Чи  наблизились?  рам  багато  хто
спiвчува?: такий, мовляв, чоловiк, а ходить, як  старець.  З  талантом,  а
стражда? весь вiк.
   - А може, я хочу страждати? -  посуворiв  Художник.  -  Може,  в  цьому
потреба мо?? душi? Але не подумайте,  що  перед  вами  той,  хто  не  вмi?
радуватись життю... Бурлака, ну й  що?  Хто  шука?,  тому  завжди  бути  в
дорозi. Людина й далеч дорiг, ?й вiдкритих, - оце гармонiя... Птах у небi,
весняний  вiтерець  навстрiч,  простiр  полiв,  Заквiтчаних  колоссям   та
квiтами, - оце сутт?ве, друзi мо?, а решта все марнота марнот!..
   Малювати, творити прекрасне - це, вiн вважав, написане  йому  на  роду,
заповiдане вiд матерi, покликано  його  у  свiт  барв  силою  нездоланною,
якимись  загадковими  збудниками,  що  для  них  вiн  i  ймення-назви   не
прибере...
   - Бачили ви бджолу, як вона, забравшись у гарбузову квiтку, втонувши  в
золотому пилку, аж  стогне  там  вiд  щастя  та  насолоди  -  знайшла,  що
шукала... Божественна для не? мить! Може, апофеоз життя... Звiсно, могла й
не долетiти, могла й загинути на льоту... Ну й що? Де пошук, де  полiт  до
прекрасного, там природа страху не вiда?, ось у  чiм  рiч...  А  художник,
хлопцi, так само шука? сво? нектари, свiй  апофеоз...  Коли  ж  ма?ш  мету
заповiтну, то що тобi всi отi незлагоди житейськi?..
   А згодом звертався до Кирика:
   - Хотiв би я тебе змалювати в  оцiй  тво?й  юнгштур-мiвцi.  -  Кириковi
тсоавiахiмiвська юнгштурмiвка справдi личила, наче й шилась  на  нього.  -
Тiльки вийду з кризи, - обiцяв Художник, - спробую  десь  тебе  втулити  в
райклубi, може,  навiть  у  тому  кутi,  де  колись  Георгiй  Побiдоносець
розчавлював потвору... Дивлюсь на вас! якi ви ще юнi!..  А  звiдти  грiзнi
заходять хмари... Я до тих часiв навряд чи доживу, а вам ще доведеться  за
правду постояти. Он палять рейхстаг... Димитрова судять... О, вам ще  буде
та буде випробiв, хлопцi...
   - А ми не бо?мось, - казали ми йому. - Ми хоч зараз...  На  значки  ГПО
вже здавм...
   - Знаю, не полохливого роду. Тож хай вас оця береже...
   I тодi ми вперше побачили в нього добуту з-пiд картонiв Мадонну, ту, що
на бiлоснiжнiй тарелi, у вiнку iз синiх волошок...
   Однак це ще не була Надька. Ми запитали про не?:
   - Де ж та?
   Художник пiдiйшов  до  лежанки,  покопирсався  в  запiчку  серед  свого
мотлоху, i враз щось сяйнуло перед нами стягою ранково? зорi...
   - Ось вам моя Мадонна...
   Впiзнали ми ?? одразу, нашу вишневощоку  Надьку,  сто?ть,  трима?  мале
дитя бiля  грудей.  Вся  вопа  мовби  оповита  тихим  сяйвом  материнсько?
вiдданостi, любовi й злагоди, а блискучi  яблука  над  нею  з-помiж  листя
нависають таким рясним вiнком, наче все небо вродило ними i  роса  ось-ось
iз них скапле разом iз соковитим цвiтом вранiшньо? зорi...
   Не могли ми й слова вимовити вiд захвату,  занiмiли,  враженi,  i  явно
помiтили, як вуста ?? ворухнулись в  усмiшцi,  зверненiй  до  дитятка  чи,
може, й до нас.
   Так оце вона, оце його заповiтне творiння... Свiжа  й  барвиста  сто?ть
наша степова Мадонна пiд яблунею, злегка схилившись до сво??  славненько?,
в бiлiй льолi дитини, ?й вiддана вся нiжнiсть,  вся  дума-задума,  що  нею
промениться материнський, сповнений тихо? ласки погляд. I  найбiльша  сила
картини була якраз зосереджена в цьому поглядi молодо? матерi:  дивишся  i
бачиш, що нiчого, крiм немовляти, зараз для не? на свiтi не iсну?, ?  лише
це крихiтне життя, i вона його мовби чату?, оберiга? поглядом вiд  якихось
напастей, вiд невiдомих, нiкому не чутних ще небезпек,  що,  може,  тiльки
вона ?х i передчува? сво?м материнським iнстинктом...
   Надька Винникiвпа, своя ж тернiвщанська людина, стала живописом,  може,
навiть самим безсмертям стала - щось подiбне ми вiдчули тодi, хоча, певне,
думалось не такими, як нинi, словами...
   Отже, помилились сiльськi нашi балакухи, тi, хто пiддавав сумнiву  саме
iснування картини, а якщо i ? вона, мовляв, то ненадовго,  той  мандрiвний
невловидуша i цю свою замальовку збуде  комусь,  як  припече  похмелитись.
Одначе ж не збув, не пустив за вiтром, береже як найдорожчий скарб  у  цiй
сво?й комiрчинi... Художник наче й ждав, що ми  будемо  так  враженi  його
творiнням,  заполоненi  стоятимем,  занiмiвши  в  чарах.   Тим-то   зовсiм
спокiйним, буденним голосом вiн став пояснювати:
   - З усiх Мадонн тiльки  в  Луки  Кранаха  ?  вкомпоно-вана  так  -  пiд
яблунею. Одначе в мене, я вважаю, вона вдалiша вийшла,  -  казав  вiн  без
усяко? скромностi. -  Моя  живiша...  Хто  розумi?  живопис,  той  належно
оцiнить i оце освiтлення, i оцю соковитiсть, насиченiсть барв...
   - Вродила ж вам наша Тернiвщина, - пожартував тодi Кирик Заболотний.  -
Не станете ж ви заперечувати, що барви цi з наших  полiв  та  байракiв?  I
саме це освiтлення та роса...
   - Звичайно, все це ваше, - посмiхнувся Художник на Кирикiв жарт. -  Вам
i належатиме.
   А поки що його творiння, в ганчiрку сяк-так загорнуте,  знов  зникло  в
запiчку серед купи мотлоху.
   Справдi,  -  як  мить  видiння,  подарована   вам   хмiльнень-ким   цим
чаклуном...
   Лише згодом пiшла чутка,  що  при?здили  до  Художника  представники  з
столичних музе?в, з одного якогось i другого з намiром придбати твiр,  але
чим кiнчились ?хнi переговори, так i не знав у Козельську нiхто.
   Пiзнiше, кота вже були ми студентами, а радiстю перечули вiд  друаiв  з
Козельська рваного майстра: знов яiбито взявся вiн за сво?х  "Бурякiвниць"
для райклубу i нiбито добре кладеться  робота,  ходить  старий  по  селах,
шукав  типаж...  Порадувались  мя  його  вiдродженню.  А  потiм  зненацька
трагiчна звiстка з Тернiвщиниi в люту хуртовину  кудись  пробиравсь  уяечi
наш Художняя, i поблизу колишнього Романового хутiрця знайшли його в снiгу
закоцюблого - в тiм же вiчнiти плащi й капелюсi,  a  за  пазухою,  чепурао
вакутана в таогаiрочку, приберiгалась для когось ота безсмертна  картинка,
що й серед снiгiв не втратила яскраво? свiжостi барв, - тiльки  на  вустах
зображено? замiсть усмiшки з'явилась скорбота, а на щоцi  -  велика,  наче
жива, сльоза.
   Куди вiн прямував, та ще зимово? ночi, звiдки йшов i  що  його  погнало
крiзь нашi степи в таку завiрюху - нiхто цього пояснити не мiг,  i  понинi
це залишилось загадкою.
   Привезли замерзлого до сiльради, склади докумеят iтро нещасну  пригоду,
належним чином заактували  i  мольберт,  i  фарби,  що  ?х  мав  при  собi
Худенсиик, i  энаидеду  в  нього  бiля  самого  серця  нашу  тернiвщанську
Мадонну, - було ?? потiм  передано  до  мiста,  i  там  десь  серед  тисяч
експонатiв у сховищах, у запасниках загубились ?? слiди...  Чи,  може,  не
так уже й затуб-ились? Учасники визволення Харкова  добре  пам'ятають,  як
фашисти палили при вiдступi картинну галерею.  Готували  пiдпал  ретельно,
бензином iв канiстр поливали всi поверхи, а бiля  виходу  з  галере?  було
виставлено ще й спецiальну команду автоматникiв, котрi  мали  стрiляти  по
кожному, хто спробував би вихоплювати картини  з  вогню...  Для  чого  був
потрiбен цей пiдпал, ней з усiх поглядiв безглуздий акт вандалiзму?  I  чи
тiльки чи?сь потьмарення звершувало його,  слiпа  озлоба  приречених?  Чи,
може, якраз у полум'? мали зникнути слiди  злочинiв  ще  ранiших,  сваволя
грабiжникiв вищих, якi, ще заздалегiдь  пограбувавши  галерею,  найцiннiшi
експонати встигли-таки вiдправити на Захiд?
   Вiдомо, що, незважаючи  на  виставлену  ворогом  озбро?ну  варту,  дво?
метких харкiвських пiдлiткiв якимось чином зумiли пробратися  всередину  й
звiдти, вже з палаючого будинку, крiзь клубовиння диму вдалося ?м викинути
на  чорний  двiр  кiльканадцять  полотен...  Нашi   вiйськовi   журналiсти
настiйливо шукали потiм тих двох безiменних смiливцiв, ваига по радiо було
передано звернення до них вiдгукнутись,  але  нi  у  веремi?  перших  днiв
визволеная, нi пiзнiше та-к нiхто й не вiдгукнувсь...
   Що серед  тих  врятованих  кiльканадцяти  полотен  нашо?  тернiвщанськи
Мадонни  не  було  -  це  нам  iз  Заболотним  згодом  вдалося  встановити
достеменно. То де ж вона? До-iгето картини обидва ми  не  переставали  час
вiд часу цiкавитись, хоча спробуй ми шукати  ??  -  нiхто  не  сказав  би,
звiдки й потати це. За кiлька рокiв по  вiйнi  на  одному  з  аукцiонiв  у
Нiдерландах  промайнуло  було  полотно  невiдомого  майстра  "Мадонна  пiд
яблунею", але чи вона то' була, чи зовсiм- iнша? Так нiчого певного i досi
не зна?м про ?? долго. Чи попелом стала, як i багато скарбiв галере?, чи й
зараз десь, ледь усмiхнена, мандру? по свiту?



   XXV

   Океан суне на нас сутiнню хмар. Густим присмерком  заволокло  дорогу  й
лiси, потемнiло навколо, - зда?ться, ось-ось i зовсiм споночi?,  зробиться
нiч.
   Траса перед нами  вже  не  та,  що  вела  сюди:  для  зворотного  шляху
Заболотний вирiшив оновити маршрут, вибрав по картi автостраду  пiд  iншим
номером, i хоч вiдстань лиша?ться приблизно та сама, рух на  цiм  напрямi,
за припущенаям Заболотного, буде менший, отже спаде й загазованiсть  траси
i взагалi можна буде почуватись вiльнiше.
   Заболотний  не  помилився:  дорога  тут  i  справдi  пiшла  вiдкритiша,
поменшало надiть отих н.еводiв-задi'ороiк, котрi, я-к вiн признався тепер,
i йому впливали на нерви...  Кра?види  змiнились,  бiжать  милi  необжитих
просторiв, лiсистих пагорбiв-дюн з якимись вишками вiддалiк, серед  сосен.
Нi реклам, пi торгових центрiв на узбiччях траси, природа стала  тут  наче
ближча до людини, невiдомо тiльки, що несе нам оця хмара, яка  заходить  з
боку океану, дедалi бiльше виростаючи з-за лiсiв та пагорбiв...
   - Чи не ураган насува?ться? - позира? в бiк хмари наша юна супутниця. -
Найчастiше вони з океану заходять...
   - Забоюсь? - усмiха?ться до не? Заболотний.
   - Зовсiм нi, - вiдповiда? Лiда, i по грайливих блищиках у  вiчу  видно,
що справдi ескадри тих хмар i? не лякають.
   Дивна рiч, але пiсля Арт-музеуму дiвча якось збадьорилося, нiби все там
склалось гаразд, нiби нам таки вдалося  побачити  ту  довгу  очiкувану,  в
чомусь, може, навiть ви-iдеалiзовану Мадонну.
   - "И цветы, и шмели..." - почина? Лiда раптом пригадувати чи?сь рядки i
зверта?ться до Заболотного: - Кири-ле Петровичу, а далi як? Ви колись бiля
океану читали.
   - О, ти пам'ятлива... "И цветы, и шмели, и трава, и колосья, и  лазурь,
и полуденный зной... Срок придет..." Бач, а далi забув, - усмiхнувся вiн i
пiсля паузи тоном посуворiлим враз  видихнув  зглибока  кудись  уперед,  у
лобове скло, за яким темнiли тучi: "Срок придет, и забуду я  все!  Вспомню
лишь это: полевые цветы меж колосьев и трав..."  -  I,  помовчавши,  кинув
погляд у бiк океану:А дощ таки буде!..
   Хмара звiдти темнiс велика, неначе в  дитинствi.  Чорна,  з  бiлуватими
пасмами, можливо, навiть градова, вона, розбухаючи, вже  волокнисто  сивi?
поруч нас у всiй сво?й грiзностi.
   - Невже не проскочимо? - каже Заболотний, не зводячи з дороги очей.
   - Якi ви щасливi, - говорить Лiда несподiвано. - Скiльки хороших  людей
зустрiчалося вам у життi... Ви жили па теплiй планетi.
   - А ти хiба нi? Ти  вважа?ш,  що  зараз  похолоднiшало?  -  допиту?ться
Заболотний, але дiвча мовчить.
   - Ось ти наслухалась, Лiдо, нашого далекого, - кажу до не?. - Яким воно
поста? тобi? Ти справдi знаходиш там щось варте уваги?
   -  Звичайно.  Я  стiльки  взнала  i  людей,  i  всього  такого...  Один
Роман-степовий чого вартий... А Надька, яка вона добра була  до  вас...  я
наче бачу ??, молоду, усмiхнену матiр...
   - То люди, що жили у злагодi зi  сво?м  сумлiнням,  -  роздумливо  каже
Заболотний. - А людина, що з совiстю у злагодi, то ж  таки  людина,  а  не
бутафорiя! Ти як вважа?ш, Лiдо?
   - Саме так i вважаю.
   - А ми ось iз ним, iз мо?м другом, в якому виглядi там поста?мо?  -  аж
мовби улесливо запиту? Заболотний. - Позитивнi чи пе зовсiм?
   - Вам виднiше.
   - А все ж? Уяви, якби ми оце бiльшiстю голосiв  обрали  тебе  маленькою
богинею совiстi... Щоб ти сказала про нас тодiшнiх? Мабуть, зазнали б дуже
суворо? критики з твого боку?
   - Не дуже, але...
   - А ти без "але"... Справдi: що б ти сказала?
   - Що? Що соромно менi за вас! -  раптом  випалю?  дiвча.  -  Так,  так,
соромно! Повелися ж ви...  самi  зна?те  як!  Такий  справедливець,  сивий
лицар, як мама каже, а не захистили ж Надьки?! А Настусю! Це в  злагодi  з
сумлiнням? Це чесно?
   Заболотний нiби аж зрадiв.  Озирнувся  до  мене  повеселiлий:  ось  так
рiзонула маленька наша богиня... Навiдлiг, без дипломатi?!
   А вголос сказав:
   - Мерсi за вiдвертiсть. Що ж, самi напросились... Те, що назавжди могло
б тернами забуття порости, раптом дiста? вас, хлопцi,  десь  аж  на  iншiм
краю планети...  I  скидок  нiяких  богиня  совiстi  вам  па  да?,  нiяких
пом'якшувальних обставин для не? не iсну?...
   - Ну, хай малi були, хай несила, це зрозумiло, - змилостивилось  дiвча.
- Але ж ви й спроби не зробили  як-небудь  за  них  заступитись?  На  очах
сваволя чинилась, а ви... Хiба неправду кажу?
   Ми мовчимо.
   I дiвча мовчить, але якимось iншим, нiж у нас, мовчанням.
   Перша крапля розбилась об скло, за нею вдарила, розплескалася  друга...
Таки не вдалося проскочити! Дощ  припуска?,  заслiплю?  водою.  Заболотний
вмика? щiтки, бо все скло вже залите, дорогу ледь видно. Порвало небо.  Не
злива  -  просто  обвал  води:  лл?,  як  у  тропiках,  лл?  як  з  вiдра!
Вiдчува?ться, що стало важче рухатися машинi, зараз куди бiльше  ?й  треба
докладати сил, пробиваючи товщу навстрiчних водяних потокiв.  Зблиснуло  в
хмарах, зблиснуло грiзно, i небо  просто  над  нами  розрядилось  потужним
гуркотом.
   - Ховаймо антену, братцi, - каже Заболотний, натискуючи  на  вiдповiдну
кнопку, й розповiда? випадок, свiдком якого був торiк:  бiля  бензоколонки
пiд час грози блискавка вдарила у вiстря антени однi?? з  переднiх  машин,
вiд сильного розряду стартер  сам  увiмкнувся  й  завiв  двигун...  Машина
пiшла!
   - Уявля?те, який зчинився переполох: мчить легковик, мчить  на  шаленiй
швидкостi, а за кермом - нiкого!..
   Таранимо воду,  злива  хвишями  б'?,  порощить  у  л.обове  скло,  свiт
розплива?ться в сивiй завi?, з-пiд колiс машии, що  орють  воду  попереду,
нам навстрiч бурха? водяна курява, кушпелить.  За  нами  так  само  комусь
виетрглюють в радiа-варя цiлi вихровi? води, розбито? з-пiд наших колiс...
Веа дорога зараз- суцiльна водяна завiрто.ха,  крутiж,  сичадня,  натужний
рух металу в дощовiй сивизнi...
   Але хто сказав що тут пiшоходiв нема? Збоку траси,  зiгнувшись,  сто?ть
людина, точнiш, подобиана ??, скоцюрбленив знак запитання. I той знак  нам
теж нада?в авiсь знаки, мовби хотiв трасу спинити...
   - Вiн голосу?!
   - Хiпi!
   Хiпi здебiльшого патлатi, а цей бритоголовий...
   Жалюгiдва постать в уявленой балами, голова, нiчим не задищена, блищить
годизиою, - вода з мамородця таж i тече ручаями" хивщить та плющить...
   З двох поширениэ способiв "голосувати" - два пальцi вгору або ж цi  два
рiжком униз - наш зустрiчний обира? спосiб останнiй, що означа?: пiдвезiть
за спасибi, бо платити в маючим...
   -  Не  люблю  пiдбирати  цих  немитих  хiпiусiв,  -  кажа   Заболотний,
пригальмовуючи машину, - але де  його  подiнеш?  Все-таки  побратимець  по
планетi...
   I вже дверцята вiдчинено:
   - Плiз!
   Цiла купа мокрого, назграбндго ятелешу?ться на передн? сидiндя,  вунадо
ж южо, дебараку: абаго?, як дие!
   Леда з острахна-хизiявться да меде а травонадим гри,  пунишияв:  чи  ви
тоже це, що порiзав Мадонну?
   Навряд. Чиздув ввiряться. Щось в тщьому хiпi таке, що а верного нагляду
викликав спiвчуття а довiру. Овже йана заноковiяв, боязкiсть накалтожити в
нгарита та без кiнця тоадторювале "сенк'ю" якось не дають надстави вбачати
в ньому зловмисника.
   Мiг вiн бути одним iз прихильникiв Крiшни чи Заратустри, привадежним де
яко?сь схiдно? секти чи, скажiмо, да тех, кого мiг не раз бачили  вечорами
на  райгi  ввдгичезного  бiлдiнга,  де  вони,  бритоголовi,  в  ось  таких
пурпурових хламидах, ставши пiвколом, iгритупуючi босiми ногами,  протяжно
й сумовито виспiвують не зрозумiлi  для  перехожих  старовиннi,  може,  ще
санскритськi гiмни... Цiлком можлива, що учасники цих  абриськ  перед  дам
зумисне виснажують себе, бо вигляд мають  таки,  нiби  щойно  вибралися  з
лiкардяних  палат,  очi  повалювались,  i  обличчя  при  лампах   дневного
освiтдення бiлiють  мiсячне,  мов  стеардадовi...  Одначе  цей,  хоч  i  в
хламидi, i бритеголовий, виялавлявся, ще мае нiчого спiльного  на  большом
бiйтожi, з в тими дедетами. Вiн дам но собi. Студент-фiлософ, аiн вiрить у
вiчний абсолют, у творчу надсилу i шукав ?? ознак та втiлень у довколишнiй
дiйсностi.
   Новий пасажир наш застуджено  шморгав  носом,  мокрi  вуха  його  якось
беззахисне вiдстовбурченi, i блiде, з правильними рисами обличчя ма? вираз
тихо? ножири, довiрливостi й прита?ти. В першi  хвилини  вiн  роззира?ться
майже сполохано, нiби потрапив не де машини,  а  де  яко?сь  клiтки,  його
непоко?ть паперовий "бек", що стоигь унизу, хлопець бо?ться його  потовкти
чи забруднити, а там справдi чимало залишилось iз  запасiв  провiанту,  що
ним щедре достачила нас у дорагу Свиямя.
   Кажи Заболотний запропонував незнайомцевi деидега, вiн не дiвiвався,  -
взяв, жув, хоча и без особливедо апетиту. Шукач виваге  абсолюту,  обисляй
де рубчика,  вiя  все  ж  штам  вiд  себе  ве  вiдштовху?,  игав  а  ньому
разв'язного, вульгарного, ак це часом  ддожда  поможти  в  поведiннi  i  в
самовпевдених  фiвiеявмiях  йогiз  рiчвесдикiв.  Нiяка   пiдступнiсть   чи
криводушшя в цьому обличчi не  зандiфiреванi,  навпаки,  щось  ?  в  ньому
людяне, майже дитинне - оця довiрливiсть, дон'яча  безхитрiсна  чистота...
Вчився в  коледжi  i  хюч  не  довчився,  дроте  вiльно  володi?  кiлькома
?вропейськими мовами, в тому числi i слов'янськими, здатен також прочитати
в оригiналi староiндiйськi тексти, щоправда, й при такому  знаннi  мов  не
одразу з цим мандрiвним полiглотом па?нiл сторонi  вда?ться  порозумiтись.
Звiдки й куди?.. Заболотному це конче кортить з'ясувати, як також i те, що
саме в таку негоду вивело хлопця "на простори епохi". I чому пiшел? Машину
вкрали, чи що?  В  голосi  Заболотного,  коли  вiд  роаниту?,  чути,  крiм
внутрiшнього усмiху, також i певне спiвчуття, i,  вловившiй  щирiсть  його
задiкавлення, юнак одразу пройма?ться довiрою, дозволя?  собi  вiдвертiсть
майже iнтимну. Виявляться, не перший день вiн курсу?  на  цьому  похмурому
вiдтинку траси, мiж пустельних домiв та лiсiв, адже саме десь  тут  стався
той трагiчний iнцидент, ота жахлива катастрофа, що про це? стiльки  писали
газети, коли в непрогляднiм туманi,  та  ще  нiчно?  пори,  якесь  авто  з
невiдомих причин зупинилось раптово, i на нього,  нiчого  не  вiдаючи  про
небезпеку, на всiх швидкостях стали налiтати з  пiтьми  й  туману  десятки
iнших мащин, тонновикiв, цистерн... Можна тiльки уявити те залiзне трощиво
й хаос, ту гернiку траси, де разом  з  iншими  багатьма  загинула  i  його
дiвчина, його кохана Кет.
   - Але ж могло бути, що хтось i врятувався? Як ви гада?те, сер? - Погляд
юнака з надi?ю припада? до Заболотного.
   - Цiлком iмовiрно, - зауважу? серйозно  Заболотний  i  згаду?  про  той
випадок, коли в Андах розбився об скелi багатомiсний лайнер з  пасажирами,
i хоча всiх тодi вважали загиблими, припинили  й  розшуки,  одначе  згодом
виявилось, що загинули не всi - декотрi уцiлiли, розповзлись по лiсах...
   - Мати бодай iскру надi?...  О,  як  то  важливо!  Дякую  вам.  -  Юнак
полегшено зiтхнув.
   В усякому разi, вiн не збира?ться припиняти розшук,  хай  це  декому  й
зда?ться безглуздим...  А  залишитись  без  Кет,  втратити  ??  в  розпалi
почуття, в зенiтi любовi - це не безглуздо? Адже без  Кет  його  iснування
взагалi  втрача?  будь-який  сенс!  Хай  народженi  були  вони  па  рiзних
континентах, виростали в рiзних звичаях та традицiях, але ж як безпомильно
вiдчули вони - серед усього людства! - сво? призначення одне  для  одного,
спiвгармонiйнiсть сво?х внутрiшнiх свiтiв! Пiсля коледжу вони мали твердий
памiр разом податися в Iндiю, знайти притулок сво?му щастю десь на берегах
Гангу, адже предки його Кет походили саме з тих мiсць, i сама вона смуглою
вродою нагадувала йому золотий глек на  березi  священно?  нiчно?  рiки...
Належала вона справдi до тих витканих з мiсячного сяйва, залюбливих дiвчат
з берегiв Гангу, що  йдуть  ночами  за  мiсто  купатись  i  довго  стоять,
справдi, мов золотi глеки, на пологому рiчковому березi, склавши  руки  на
високих грудях, i ждуть, ждуть... Сповненi  жаги  й  пристрастi,  вбирають
мудрий спокiй природи, торка? ?хнi перса теплiнь напо?но?  житт?вою  силою
ночi, серед яко? лиш вони, тi iндiйськi мадонни, здатнi оцiнити  цiлющiсть
любовi, вiдчути в поцiлунку смак  божества!  I  хай  пiсля  довгих  чекань
палають вони в. любовному захватi лише мить, але та  вайкоротша  мить  для
них рiвноцiнна вiчностi!
   Шал  його  мови  урвавсь  несподiвано,  як  тiльки  йому  здалося,   що
Заболотний наздоганя? котрусь iз переднiх машин, зближуючись на небезпечну
вiдстань.
   - Ви теж? - мовив наш супутник з тривогою.  -  Збавте  швидкiсть...  Je
vous pris, - додав вiн чомусь по-французьки.
   - Вам лячно?
   - Я турбуюсь також i за вас...
   - Ви нас зовсiм не зна?те.
   - А ви себе зна?те? Ви самозбагнулись? Що, коли ви зовсiм  не  тi,  ким
себе уявля?те? Так, так, раптом ви - iншi?
   На  якийсь  час  у  машинi  запанувала  мовчанка.  Дивнiсть   почутого,
зда?ться, й на Заболотного справила враження.  I  хоча  вiн,  зваживши  на
прохання чуднуватого свого пасажира,  таки  трохи  збавив  швидкiсть,  але
зробив це плав-по, тут же й пояснивши:
   - При поганiй видимостi рiзко зменшувати швидкiсть небезпечно, це  зна?
кожен на трасi. Якщо пригальму?ш зненацька - одразу налетять, зiб'ють  тi,
що йдуть услiд... Дорога ма? сво? закони, i ми ?м пiдвладнi.
   Юнак  смикнувся  нервово,  йому  нiби  змигнуло  в   свiдомостi   якесь
вiдкриття.
   - То чи не в цьому  й  розгадка  повсюдних  глобальних  прискорень?  Що
небезпеки постiйно поруч нас - летять, наздоганяють... Десь там безлiч  ?х
пасiда!.. I хоч-не-хоч жепи, мчи, щоб не налетiли слiпма, не розчавили, як
мою нещасну Кет. - Останнi слова схлипом болю вдарили йому з грудей.
   Вiн вiдкинувся усiм тiлом на спинку сидiння, зда?ться, раптова втома  й
цей бiль ураз виснажили його. Потiм розранене  горе,  видно,  знов  додало
йому пристрастi, в голосi з'явилася гнiвна сила.
   - Але десь таки  мусить  бути  межа  цим  наростаючим  швидкостям,  цiй
гонитвi гонитв? Iдеться, звiсно, не про  те,  щоб  штучно  стримати  самих
себе, повернутися в епоху дилiжансiв, - я не вiрю, що  хтось  буде  здатен
створити  "нерухоме  суспiльство",  -  одначе  перевести  дух,  озирнутись
довкола, перевiрити сво? контакти з середовищем, дати,  нарештi,  гуманний
напрям можливостям людського генiя хiба ж не пора?
   Вiдчува?ться, що нерви  нашого  супутника  вкрай  розшарпанi,  що  йому
справдi нестерпно дивитись, як люди, наче збезумiвши, мчать i мчать кудись
крiзь  зливи  й  тумани,  охопленi  шалом  гонитви,  женуть  на   скажених
швидкостях, маючи, зда?ться, одну лиш жагу  -  мчати,  летiти,  переганяти
iнших, хай навiть у непрогляднiм туманi, в згубнiй пiтьмi! I  це  тi,  хто
вважа? себе вiнцем творiння! Гонитва щодалi нароста?, хайве?  задихаються,
- i куди вiд усього цього податись, куди? Як i  його  Кет,  вiн  так  само
перекопаний, що хiба лиш на берегах  Гангу  чи  в  Гiмалаях,  серед  людей
первiсне добрих, простих, ще мо;к-на збагнути сенс i привабу життя.  Якась
внутрiшня невтоленна жага раз у раз заносить його фантазiю кудись  далеко,
в край довiчного привiлля,  де  все  iнакше,  де  райськi  леготи-весновi?
пестять  кожну  квiтку,  де  зника?  туга  i  страх  перед  долею,   перед
незбагненнiстю свiтобудови... Десь там можна рятуватись  вiд  безглуздя  й
жорстокостей цi?? слiпо? гонитви, бо ще но все втрачено, ще можна вiднайти
якiсь iстини, близькi до вiчно? гармонi?, i  вiн  ?х  шукатиме  на  перших
стежинах людства, пiд зорями мудрих брахманiв!
   Заболотний тим часом далi таранить зливу. Стиснувши  уста,  не  зводячи
погляду з траси, вiн  якось  аж  весело  таранить  цю  нескiнченну  дощову
завiрюху. З-пiд колiс переднiх машин ще важчi б'ють  буруни,  на  лобовому
склi в нас суцiльно лл?ться розбита щiтками вода, вагу  ??  вiдчува?мо  на
кузовi, на колесах. Заболотний увесь пiдтягнувсь, йому, видно, подоба?ться
тримати в руках цю силу таранячого металу, цю  бурю  важких,  всепробивних
енергiй. Траса хлюпоче, сичить, стугонить. Паралельним полотном теж ринуть
потоки машин, вилiтаючи навстрiч нам, швидко  розбухаючи  в  летi  клуб'ям
жовто-бiлнх вогнiв у  туманних  патлах.  З  силою  прошумлюють  повз  нас,
розвихрюють воду. Час вiд часу злива спада?, дорога тодi  набира?  далечi,
вся вона червоно  тече  в  гронах  мокро  розблислих  рубiнiв,  ?х  безлiч
попереду, сигнальних свiтил. Невпинно вiд нас вiддаляючись, вони десь  гам
зливаються   в   ледь   жеврiючi   галактики   пiдвладних    лиш    руховi
цяток-туманностей.
   - Менi шкода таких, як цей, -  каже  Лiда  трохи  соромливо,  вважаючи,
мабуть, що випадковий пасажир i е зрозумi?  нашо?  мови.  I  справдi,  вiн
сидить якийсь нiби вiдсутнiй, нiби перебува?  в  трансi.  Лише  по  якiйсь
хвилi мя здогаду?мось, що його просто заколисало, похилило до сну.
   - Нещаснi дiти всепланетiюго похолодання,  -  каже  Заболотний,  мигцем
скинувши погляд на хлопця, дрiмотно понуреного. - Порад багато,  прогнозiв
ще бiльше, а тим часом молодi люди в розквiтi сил гублять себе,  валяються
по всiх парках, дивлячись на свiт, як у порожнечу, з туманом байдужостi  в
очах... Рiзнi ? серед них. Минулого  тижня  ми  з  Сонею  в  музе?  одного
зустрiли: перед полотном Джорджоне сто?ть, жуйку жу?. Неохайний, патлатий,
мов той махновець, на  грудях  моднi  дешевi  прикраси  виробу  iндiйських
ремiсникiв, а от у поглядi щось чисте, самозаглиблене... Я навiть дозволив
собi запитати, чого вiн тут. Що привело його  до  цих  давнiх  полотен?  I
зна?те, що вiн вiдповiв? З тих, каже, я - можливо, для вас  i  смiшних,  -
хто вiрить у рятiвну  мiсiю  мистецтва.  Бо  коли  що  здатне  в  наш  час
сколихнути, змiцнити чи навiть осяяти душу,  то  це,  вiн  вважа?,  свiтло
мистецтва. А людям зараз це найпотрiбнiше - струс просвiтлення...
   - Вже нiч? - проклiпуючись нервово озвався наш пасажир, вiн таки  встиг
подрiмати. - Так рано нiч?
   Заболотний приспоко?в його, що це сутiнь вiд хмар, до ночi далеко...
   - Я щойно бачив Кет, - сказав хлопець полегшено. - Ми з  нею  опинилися
серед атлантiв... - Хiпi вивчально глянув на  Заболотного:  -  Що  планету
колись населяли атланти - ви вiрите в це? По-мо?му,  ви  з  тих,  хто  ма?
вiрити в атлантiв...
   - Принаймнi в атлантiв духу, - посмiхнувсь Заболотний.
   - Атланти були, навiть якщо Атлантиди й не було, - упевнено сказав  наш
супутник. - Останн? з ?хнiх племен, атлантiв-гуанчi, конкiстадори винищили
на Канарських островах вже ось  на  свiтанку  ново?  iсторi?...  Могутнiх,
красивих, довiрливих людей, що, подiбно до  птахiв,  перемовлялися  тiльки
мовою свисту, безжально вигубила ватага пiгме?в-завойовникiв,  котрi  мали
?дину перевагу- вогнепальну зброю в руках... I то був початок  глобального
падiння. Вiдтодi наша планета стала меншати. I дiлi зменшу?ться! Вона - як
шагренева шкiра людства: з кожним новим, грубо вдоволеним бажанням ми самi
вкорочу?мо ??, самi нищимо спадщину атлантiв, цей  я  часiв  Адамових  нам
усiм дарований рай. Свiтлi рiки отрую?м, небо зробили звалищем нечистот...
XVI сторiччя, вершина Ренесансу,  коли  весь  тодiшнiй  свiт  осяявся  вiд
генiальних полотен, хiба ж це давно було? I ось  минуло  кiлька  вiкiв,  i
мадоiпi уже не  малюють,  ?х  бiльше  розкрадають,  нiвечать,  продають...
Психопати кидаються па них з iiожамн... Тож чи дивно, що ми з Кет почува?м
до всього цього непереборну вiдразу, що нас тiльки й живить мрiя  вiднайти
слiди золотого вiку людства, вiднайти  отi  заповiтнi  кра?,  де  ще  рiки
чистi, де все тане в любощах, де мить прирiвнюють до  вiчностi  i  в  жазi
поцiлунку вiдкривають суть божества! Кет, я важаю, духом  навiть  сильнiша
за мене, вона зовсiм не зна? депресiй i переконана в циклiчностi буття,  в
неминучостi  "ночей  брахманових",  пiсля  яких  свiт  знову   наповниться
вранiшньою  снагою  буяння,  i  забудеться  жахiття   потопiв,   безглуздя
саморуйнувань...  Пiсля  бруду  й  смороду   нищення,   пiсля   усiх   цих
сатанинських вибухiв  знов  забринять  над  свiтом  бджоли,  сп'янiлi  вiд
нектару  райсько?  квiтки,  i  добрi  генi?  житимуть  у  кожнiм  деревцi,
линутимуть у вiтрi, у пахощах налито? здоров'ям, заквiтчано? землi!..
   Дивна рiч, про Кет вiн говорив зараз як  про  зовсiм  реально  iснуючу,
нiби для не? й не було катастрофи, бо ж,  вiрячи  у  безтiлесне  iснування
людсько? субстанцi?, вiн, певне, вважав цiлком  природним  припустити,  що
Кет його десь i зараз отам блука? пiд зливою серед сутiнi, серед сосен  та
пагорбiв i жде не дiждеться зустрiчi з ним.
   Злива з часом помiтно вщухла, на дорозi  повиднiшало,  вона  вiдкрилась
кудись аж до пiднiжжя темних, що низько пропливають над лiсами та  дюнами,
хмар. I сво?м нестримним рухом, блискотiнням  летючих  незлiченних  вогпiв
вона тепер ще бiльше уподiбнювалась до  яко?сь  фантастично?  рiки.  Юнак,
зда?ться, тiльки зараз став до-тямлювати, де вiн  i  куди  несе  його  цей
важкий i суворий у сво?й нездоланностi рух  траси.  Мовив  тихо,  нiби  до
себе:
   - Все життя людське - це, власне, рух... Рух до самотностi.  I  хiба  ?
куди з цi?? траси звернути?
   Але ж Кет, вона таки, видно, для нього iснувала, хай навiть i в якомусь
безтiлесному образi. Бо, припавши поглядом до лобового скла, вiн  час  вiд
часу повторював кудись туди, в присмерки траси:
   - О Кет! Золота моя Кет...
   Лiда, що уважно ловила кожне слово подорожнього,  раптом  запитала,  чи
вiдомо йому, що сталося в Артмузеу-мi. Якийсь маньяк порiзав "Мадонну  пiд
яблунею"... Юнака це зовсiм не  здивувало,  адже  такi  випадки,  на  його
думку, цiлком у дусi часу: у Римi  вiд  руки  вандала  зазнала  пошкоджень
навiть "Пi?та" Мiкеланджело...
   - Бо це вiк злочинiв, - додав вiн твердо. Тим-то вони  з  Кет  вирiшили
залишити цей часовий дояс, вийти з-пiд цього знака  зодiаку  й  рятуватися
втечею в кра? iншi,  омрiянi,  де  мудру  тихоплинну  рiку  осява?  мiсяць
молодий, схожий рогами серпа на iкла дикого  слона-елефанта!  Осява?  води
нiчнi i теплу  родючу  тишу  полiв,  де  й  вони  з  Кет  нарештi  почують
срiблястий смiх-щастя, створять свою власну оазу нiжностi й любовi...
   Над трасою все ще нависають цiлi турми хмар, звиро-ваних,  неспокiйних,
раз у раз осяюваних грозовими розрядами. Юна супутниця наша, котрiй хоч  i
доводилось бачити в  iншiй  пiвкулi  справжнi  тайфуни,  зараз  за  кожним
гряканням грому, при спалахах  блискавки  злякано  щулиться,  ??,  мабуть,
тривожать i цi турми хмар, низько навислих над трасою, i  потужнi  сполохи
грозового свiтла iз-за вугiльно-темного лiсу, пiд  час  яких  вся  споруда
неба, здригнувшись,  мовби  колива?ться,  набува?  погрозливо?  хисткостi,
принаймнi в нас таке враження, що вiд кожного сполоху небо тремтить.  Лiда
час вiд часу кида? крiзь задн?  скло  короткi  погляди  на  трасу,  i  нам
зрозумiлi цi ?? озирки:  дiвча  хоче  упевнитись,  чи  нiхто  за  нами  не
ув'язався. Для дипломатських дiтей стало майже звичкою  бути  весь  час  у
напрузi, i Лiда в цьому не ? винятком, вона теж,  подiбно  до  iнших,  уже
принатурилась до  того,  щоб  жити  в  станi  напнутих  нервiв,  постiйно?
настороги, частiше, нiж звичайно, озираючись, до чогось прислухаючись.
   Ось i зараз, нахилившись до Заболотного, пита? стишено:
   - Вам не зда?ться, що за нами хтось таки ув'язався? Заболотний погляда?
в дзеркальце, де вiдбива?ться дорога.
   - Нiкого, Лiдо, - каже спокiйно. -  Цього  разу  лише  звичайний  потiк
машин.
   Супутник наш  раптом,  мовби  когось  загледiвши,  просить  Заболотного
зупинитись. Машина, виведена з потоку,  вклякнула  край  полотна.  Хлопець
подякував i, пiдiбгавши свою хламиду, з винуватою  усмiшкою  вислизнув  на
узбiччя траси, хоч поблизу не було жодно? живо? душi, не виднiлось нiчого,
крiм лапато? теменi сосен.
   Калюжi, мокрi кущi, звихренi вiтром, а трохи далi,  мiж  дюнами,  купою
брухту лежать для застороги водiям знi-Ьечепi машини... Не  раз  уже  вони
зустрiчались нам  уздовж  траси,  ось  такi  купи  строщеного  залiза,  ?х
навмисне не прибирають, бо то все застороги,  все  пам'ятники  зруйнованим
швидкостям!
   Лапата темiнь сосен, дюни i бiля iржаво? купи  брухту  скулена  -  знов
знаком запитання - постать з непокритою головою, в пурпуровiй хламидi...
   - Який вiн нещасний, - тихо сказала Лiда,  знов  щулячись  вiд  спалаху
блискавки.
   Так i полиша?мо його в  тривожнiй  темрявi  край  дороги,  полиша?мо  з
щемливим, гiрким почуттям. Як несподiвано виник був перед нами  з  сивизни
дощово?, так знову в  розтанув  у  нiй,  швидко  розчинившись  у  вечiрнiм
туманi, сам ставши туманом серед мокрих, темних лiсiв...



   XXVI

   Нарештi ми вихопились з-пiд зливи, i Заболотний натиснув, як вiд  каже,
на всю "железку":
   - Спробу?м наздогнати втрачений час!
   - Спробуй, хоча цього ще нiкому не  вдавалось...  Злива  таки  вiдчутно
вибила нас iз графiка, проте за кiлька десяткiв  миль  дорога  пiд  шинами
раптом зашумiла зовсiм суха, тут, виявля?ться, й не крапнуло, дощ  потягло
стороною. Ось тепер друг мiй да? собi волю: це вже не ?зда, це  полiт!  За
склом усе злилося  вiд  швидкостi  й  ночi.  Таранимо  темряву,  безмежну,
безформну. Летимо, вiддаленi вiд не? лиш  оболонкою  цi??  надiйно?  нашо?
"капсули", де пану? затишок, жеврi? життя, й думка щось далi малю?. Де вiн
ночуватиме, той хлопець, що зостався в мокрих лiсах шукати свою  любов?  I
чи iсну? в природi ота творча надсила, яка могла б йому зараз допомогти  в
його становищi?
   Лiда пiдшморгу? носом у кутку - плаче вона там, чи що?
   - Лiдо, ти чого?
   - Нiчого, це я  так...  Соню-сан  згадала,  у  не?  стiльки  там  зараз
хвилювань...
   - Така натура, - каже мовби аж невдоволено  Заболотний.  -  Доки  ти  в
дорозi, все ?й зда?ться, що з тобою неодмiнно стався якийсь ексидент...  I
як ти ?й звiдси поясниш, що затримала нас звичайнiсiнька злива,  щоправда,
зовсiм непередбачена...
   - Може, Софiя Iванiвна до наших пiде? Або в кiно?
   - Де там! Вдома сидiтиме, ждатиме хоч i цiлу нiч... Теж  натура,  як  у
тура... - I хоч каже Заболотний це майже суворо, однак у голосi його  чути
зата?ну нiжнiсть.
   Вза?минами сво?ми подружжя Заболотних iнодi мене  просто  зворушу?.  За
жартами, за iронi?ю, за якимись навiть псевдосварками  вчува?ться  глибiнь
справжнього почуття. Щораз помiча?ш, як вони дорожать одне одним, можливо,
що це саме той  випадок,  коли  доречно  говорити  про  цiлковиту  родинну
злагоду, про гармонiю  душ.  Iнодi  глянеш  на  них  -  такi,  нiби  вчора
побралися, хоча мають двох синiв, як вони кажуть, легiнiв, обидва зараз на
Батькiвщинi:  старший  -  курсант  морехiдки,  а   менший   навча?ться   в
школi-iнтернатi для дипломатських дiтей, ще рiк -  i  теж  матиме  атестат
зрiлостi... Заболотнi тут уже завершують належний ?м термiн перебування  i
в цi двi живуть надi?ю, що незабаром бути ?м удома, де, як Заболотний  час
вiд часу похваля?ться, вiн здiйснить  нарештi  свою  давню  мрiю  -  стане
бджолярем з науковим ухилом, а Соня буде при ньому асистенткою.
   Одне слово, жде ?х нектарна iдилiя, про яку добре  вiдомо  й  цiй  Лiдi
Дударевич, чия пiдтримка фантазiям  Заболотного  забезпечена  вже  хоча  б
тому, що йдеться про домiвку. А дiвчинка гостро, навiть чи  не  з  бiльшою
гостротою, нiж дорослi, пережива? розлуку з рiдним кра?м, а бабусею,  чи?х
ласк навiть при бажаннi не  можуть  Лiдi  замiнити  всi  ??  покровительки
тутешнi. Якийсь час Дударевичi  мешкали  в  готелi,  населеному  переважно
людьми похилого вiку,  привiтними,  чепурненькими  бабусями,  котрих  сюди
спроваджують ?хнi дорослi дiти; тож у цьому готелi лагiднi бабусi самотньо
й доживають вiк в умовах пансiонних, здавалось би, цiлком  терпимих.  Люди
середнього достатку, вони не почувають особливо? матерiально? скрути,  але
ж постiйна самотнiсть, ця туга, ця вiдсутнiсть рiднi!  На  схилi  вiку,  в
пору критичну - i ось так! Життя  без  онучат,  без  дитячого  товариства,
життя без нiкого...  На  дипломатських  дiтей  цi  пансiоннi  люди  просто
полюють, пiдстерiгають iз сво?ми ласками, коли малi повертаються зi школи,
щоб наблизитись до них, погладити по голiвцi,  щось  запитати...  "З  яко?
кра?ни ти? Хто твiй тато, хто твоя  мама?"  Не  раз  Лiда  чула  на  сво?й
голiвцi доторк сухенько?, тепло? чи??сь руки, бачила перед собою незнайому
згорьовану людську старiсть з неудаваною добротою в очах, i щоразу ?й було
- невiдомо й чого -  соромно,  нiяково  й  боляче  вiд  ласки  цих  зовсiм
стороннi? для не? людей. I ось тепер,  признавшись  раптом  вам,  як  вона
старалась iнодi уникати зустрiчi з тими готельними  чистенькими  бабусями,
Лiда, певне, за-пiзнiло шкодуючи, аж зiтхнула:
   - Софiя Iванiвна мала рацiю, коли казала, що то я недобре робила! Тепер
я розумiю, треба було iнакше... Бо то ж вони вiд самотностi  пiдстерiгають
нас, дипломатських, щоб ткнути цукерку чи погладити тебе  по  голiвцi,  як
рiдну онуку.
   Образ  Заболотно?,  видно,  зараз  не  полиша?  Лiду.  Згадавши  якийсь
випадок, дiвчинка взялась виображувати досить  дотепно,  як  одного  разу,
доручена матiр'ю Заболотнiй, вона летiла iз Сонею-сан  iз  Токiо  i  якого
тодi страху набрались вони обидвi, коли лiтак ?хнiй потрапив у грозу:  ото
був ексидент! У салонi стало зовсiм темно,  тiльки  блискавка  б'?  раз  у
раз... То споночi? зовсiм, то знов за iлюмiнатором блись! блись! по всьому
крилу. Пасажири були охопленi жахом, а найбiльше  перелякався  тодi  ?хнiй
сусiд, кругленький такий бiзнесмен iз Гонконгу, неборацi здалося,  що  вiд
удару блискавки вже загорiлось крило...
   - А Софiя Iванiвна, хоча й сама тремтiла з переляку, одначе так  смiшно
його приспокоювала: "Пожежi не може бути, сер, я знаю, адже в мене чоловiк
льотчик!.."
   - Сильний аргумент проти блискавки, - усмiхнувся Заболотний.
   - Летiти крiзь грозу - це справдi  моторошно,  -  розповiдала  Лiда.  -
Вiдтодi лiтати боюсь, а проте якби оце рейс  додому  -  згодилась  би  хоч
зараз... Швидше б уже до сво?х! А там Крим, Артек... Кизиле Петровичу, вам
у дитинствi доводилось бути в Артеку?
   - Далеко вiн був тодi вiд Тернiвщини.
   - Ах, мiстер Кирик... Скрiзь були, все бачили, а з Артеком розминулись.
   - Що вдi?ш... Швидко ми тодi з артекi'вського вiку виростали.
   - Пригадую, ще до школи завдавало менi клопоту одне питання:  що  буде,
коли всi люди повиростають? Коли всi, хто ? на землi, стануть дорослими?
   - О, то було б жахливо.
   - По дорозi в Артек, Кириле Петровичу, ми неодмiнно за?демо глянути  на
вашу Тернiвщину, - iлi ж iз Сонею-сан обiцяли менi...  Запрошували  навiть
на свою майбутню пасiку...
   - Слова не лама?м.
   - Я просто мрiю глянути па вашу  солов'?ну  балку,  па  бiленьку  вiллу
Заболотних у вербах пiд кручею.
   - Вiлла, правда, не з паркетами - з глиняною долiвкою. Зате  долiвка  в
нас там татарським зiллям та осокою  притрушена...  I  хоч  моря  нема,  i
калабанi повисихали, ало повiтря! Пий не нап'?шся!.. Ах, Лiдо, Лiдо...
   - Нi-нi, я мушу там побувати!
   - Неодмiнно побува?ш.
   Хай би й справдi побачило  дiвча  Тернiвщину,  та  ще  такою,  як  вона
постала нам iз Заболотним в один iз останнiх наших  при?здiв,  у  цвiтiннi
садкiв, з повiтрям, мабуть, найчистiшим у свiтi... Вийшли ми тодi з ним  у
поле, вдихнути того повiтря на повнi груди й перезирнулись:
   - Ах, дихати б i дихати! Нiде такого нема...
   - Принаймнi для нас... Влива?ться в груди само життя...
   Того дня постала очам  i  степова  дорiжка,  що  свiтилася  нам  колись
червоними яблуками, розкладеними на стовпчиках. А серед степу,  в  тому  ж
самому вибалку, хутiрець тополями вигнався, стрункими, високими, як тодi.
   Ще в селi нам сказали:
   - Яворову балку навряд чи впiзна?те... Таке то, мабуть,  мiсце  живуче:
пеньки кiлька лiт стирчали пiсля Ро-манового садка, при нiмцях там  хворих
коней дострiлювали, а тепер знову на тiй Романiвщинi цiлий хутiр  вирiс...
Правда,  зветься  iнакше:  польовий   стан   або   табiр.   Осiдок   наших
механiзаторiв.
   Не могли ж ми те мiсце не провiдати...
   Табiр як табiр: помiж тополями просторе подвiр'я,  самохiднi  комбайни,
чекаючи жнив, вишикувались, мов для параду; пiд  довжелезним  навiсом  теж
повно всяко? технiки,  що  ?й  ми  вже  й  назвиськ  не  зна?мо.  А  далi,
спускаючись аж у вибалок, бiлi? цвiтом весь обкипiлий садок! Тихий,  повен
сонця, i бджола десь у суцвiттi гуде...
   - Кириле, де це ми опинились?
   - Справдi - де?
   Чи не сниться нам бджолиний  вiолончельний  цей  гул  i  сонцем  залите
святкове тихе цвiтiння, таке тихе, що й пелюстка не впаде? I нiде  нiкого.
Лише ластiвки змигують, прошивають подвiр'я сюди й туди, десь у них гнiзда
пiд навiсом i пiд хатою теж,  хоча  хата  -  це,  власне,  цiлий  будинок,
удвiчi, мабуть, бiльший за ту оселю, що колись стояла  на  цьому  мiсцi  й
привiтно впускала нас, заснiжених, коли ми з  звiздою  приходили  вдосвiта
сюди щедрувати... Тiльки вiкнами й ця повернута до слободи,  до  сонця,  а
вподовж побiлено? стiни аж на край хати тягнеться квiтник, цiле  лiто  тут
палахкотiтимуть троянди - червоний, як жар, "майор Гагарiн" i  незрiвнянна
жовто-золотава, цвiту сонця,  з  цiлою  гамою  вiдтiнкiв-барвинок  "Глорiя
Дей"...
   Та ось iз глибини садка, з  того  сяючого  цвiтiння,  пригинаючись  пiд
вiттям, з'явля?ться постать карячконога, у теплiй,  незважаючи  на  спеку,
фуфайцi, з берданкою на плечi, якоюсь недоречною серед цього цвiту,  серед
безлюддя й тишi, де  лиш  бджоли  бринять...  Недовiрливо,  згинцi,  iнодi
струшуючи на себе пелюстковий  цвiт,  пряму?  назустрiч  нам  ця  постать,
похмура й чiпка, з обличчям еллiнського сатира, в якому, одначе, для нас ?
щось знайоме.
   Та це ж Мина Омелькович! Iзсохся, поменшав, але навiть не посивiв, став
сiро-бурий якийсь...
   - Я вас iз садка давно примiтив, та навмисне себе прита?в: ану,  думаю,
що вони будуть робити? - каже вiн, коли ми вже сидимо всi втрьох у затiнку
на верандi. - На весiллi  гуляли?  Знаю,  знаю,  Ялосоветка  сина  женить,
тiльки мене покликати забули... Коли старший братан твiй, - спозирнув Мина
Омелькович  на   Заболотного,   -   дочку   вiддавав   за   агронома,   то
догадались-таки й Мину гукнути, а цi молодята...  Та  я  й  не  пiшов  би.
По-перше, що пост цей нi на кого кинути, хоч воно, звiсно, комбайна  пiхто
не вкраде,  а  головне...  Насмiшкуватий  у  тебе  племiнник,  Ки-риле,  в
"Перець" би йому писати. Та, правда, ти ж i сам такий, всi ви.  Заболотнi,
зроду насмiшники... - I раптом  з-пiд  острiшкуватих  сiро-бурих  брiв  не
по-старечому гострий погляд на Заболотного: - Невже ти  й  справдi  бiльше
десятка мов зна?ш чужих?
   - Не лiчив. Може, й знаю.
   - Ану забалакай до мене по-якомусь, - пожвавiшав Мина. - Забалакай, щоб
я нiчого не зрозумiв! Якоюсь найнезрозумiлiшою мовою до мене заговори!
   Заболотний,  усмiхнувшись,  заговорив.  Двi-три  фрази   було   сказано
бенгальською чи, може, мовою хiндi.
   Мина вислухав уважно, оцiнливо:
   - Ала-бала, а все-таки мова...  До  чогось  дотумкатись  можна.  "Русi,
хiндi - бхай, бхай..." А  менi,  бач,  не  випало  вчитись.  Уже  дорослим
звернувся був до Андрiя Галактiо-новича: "Навчiть мене вищо?  математики!"
А вiн:  "Нащо  тобi  вища,  коли  ти  й  нижчо?  не  вскубеш..."  Навiдрiз
вiдмовився Галактiонович тодi зi мною возькатись, не злюбив вiн  мене,  не
знаю й чого... "Апостол  ру?нництва"  та  всяке  таке...  А  який  з  мене
апостол?
   - Одначе в скрутну хвилину саме ж Андрiй Галактiонович  дав  сiлькоровi
Оку притулок у нас на "Камчатцi", пам'ята?те?  Коли  жiнки  збунтованi  за
вами гнались? - нагадав йому Заболотний. - Якби не вчитель, ох начу-били б
вони вас тодi!
   - Начубили б - мало сказати... Розтерзали б на смерть, -  уточнив  Мина
Омелькович. - Летiли ж цiлим табуном тi вiдьми розлюченi...
   Добре затямилась нам  та  сцена,  коли  вчитель,  перегородивши  дорогу
збуреним жiнкам, став тодi па дверях:
   "У класi нiкого нема, самi дiти!" А Мина в цей час пiд задньою партою з
в'язкою ключiв у руцi трясеться... Ми пiсля  того  навiть  з  докорами  до
вчителя пiдступали: ви нас  правди  вчите,  а  самi  ж  неправду  сказали?
"Сказав, дiти, ваяв грiх, зате людина жива".
   - Того дня  Андрiй  Галактiонович,  може,  й  життя  менi  вберiг...  -
розмiркову? Мина. -  Зате  пiзнiше,  коли  ми  з  ним  за  колючим  дротом
опинились, не раз i я його виручав. Якщо  макухи  чи  буряка  сирого  десь
роздобуду, то все на двох, навпiл...  Горе,  воно  хоч  кого  навчить:  чи
темного,  чи  вченого...  Жаль  тiльки,  що,  коли  вже  з  ярмарку  йдеш,
наздоганя? тебе ця твоя вища без нижчо? математика...
   Неквапом зануривши (Мина вжива? тепер сигарети з фiльтром),  вiн  кида?
вивчальний позирк то на одного з нас, то на другого.
   - А ти? - зверта?ться до мене. - Все за чистоту рiк  i  морiв  борешся?
Борись, борись - добре дiло. Бо гесiвське море он жабуринням уже зароста?,
риба дохне, вода гни?. Сморiд аж у Тернiвщину чути... Стiльки сiл та угiдь
позатоплювали, а толку?
   - Куди ж сiлькор Око дивиться? - запиту? Заболотний.
   Мина всмiха?ться вперше.
   - Жартуни. А що не забули провiдати Мину Омельковича, за  це  хвалю,  -
каже вiн i знову  зверга?  на  те,  що  його,  видно,  муля?:  чому  небiж
Заболотного не покликав його  на  весiлля.  -  Всiх  дружкiв-механiзаторiв
звiдси забрав, нiкого не забув, а Мину, бач, не догадавсь. Сиди собi  тут,
дiду, марево сторожуй, - кива? вiн у степ на марево, що  бiжить  i  бiжить
попiд обрi?м. - Тож небесний Петро отари овець все кудись жене, а куди вiн
?х жене, а звiдки?.. Багато незрозумiлого в свiтi. Клiмат увесь мiня?ться,
а чого? Про людей i не кажу. Гуляють ото весiлля без мене - хай. Та тiльки
обидно. Увесь рiк при них, при механiзаторах, а  дiйде  до  весiлля...  та
хай. Отак i сидиш забутий у степу цiлiсiнький день один, як палець,  нiхто
теб.е тут не бачить... Зате я звiдси бачу всiх! I  голову  й  заступникiв!
Хто бухенький про?хав дорогою, хто вночi в лiсосмугу  котрусь  iз  токових
повiв... Усе бачу!
   - Впiзна?м сiлькора Око: не дрiма... Ще ж, мабуть, пишеться?
   - Сiлькор Око, хлопцi, одписав сво?. Тепер вiн частiше  у  вiчi  правду
рiже навiть начальству - i великому, й малому. Через те й не всюди бажаний
вiн... Нiчого не кажу - механiзатори, хлопцi вони путящi,  i  небiж  твiй,
Кириле, цiлу весну з трактора не злазив, назасiдався на сво?му тронi  так,
що, мабуть, i штани болять. А от шаноби до  старших  -  цього  б  йому  не
завадило пiдучитись... Як  тiльки  зберуться  пiсля  роботи  ось  у  цьому
таборищi ляси поточити, так i чую: а де  ж  це  наш  довгожитель?  Мабуть,
знову перед телевiзором заснув? Хоч би розказав  якусь  казочку  про  сво?
заслуги!..  Казочку,  чу?те?  Вони,  молодi,  вважають,  що   життя   Мини
Омельковича то казочка, що людина вiн без заслуг. Казна-що мелють язиками!
Нiби Мина цей гирями кидав, та ще  в  кого,  в  Романа  Винника,  свого  ж
односельця. I рушники нiбито у нього iз  стiн  постягав,  i  тканий  обрус
поцупив... Все мiшма в них, як у Клима Подового. А не було ж цього?  Кому,
як не вам, знати, хлопцi... Та ви менi хоч би довiдку написали вiд себе  й
печаткою в сiльрадi засвiдчили: не було, нiчого не  було!  А  то  ж  народ
пiшов... цигарку в зуби, перекивну-ться й знову:  розкажiть,  Омельковичу,
веселу оту iсторiйку, як баби в хомутi вас по селу водили...  Це  воно  ?м
треба?
   - Молодь любить жарти.
   - Добрi жарти. Рiдний син - i то якось пiсля чарки давай шпиняти: а ви,
тату, тодi таки дров наламали, кого слiд i кого не слiд - пiд  одну  графу
пiдвели...
   Розпиту?м Мину Омельковича про сина  Гришуню,  товариша  наших  дитячих
лiт. Тут Минi ? чим похвалитись: не пiдвiв  його  син.  Усi  цi  роки  для
Гришунi минали на Далекiй Пiвночi, працював вiн  там  як  радист  високого
класу, на островах зимував, де нiч по пiвроку, де тiльки пурга свистить та
бiлi ведмедi провiдують тебе. Але навiть бувши  i  в  тих  краях,  Гришупя
нiбито цiкавився, чи не натрапить десь там на слiди Романа Винника,  аж  з
незрозумiлою впертiстю дошукувавсь звiстки про нього... "Дався ж йому  той
Роман", - сердито каже Мина Омелькович.
   Запиту?мо,  що  вiд  Гришунi  чувати,  бо  додому  вiн  багато  лiт  не
навiдувавсь, щоправда, збирався, як пiде у вiдставку, повернутися, може, й
назавжди в рiднi кра?... тож чи не передумав?
   - Та вже вiн тут, пiд  боком  у  Тернiвщини,  -  веселiша?  Мина.  -  В
озерянськiм радгоспi прилаштувався з усi?ю сво?ю капелою.  I  зна?те,  яке
собi дiло знайшов?
   - На радiовузлi?
   - От i нi. Бджолами  захопився!  Хто  подумав  би...  I  зараз  оце  на
бджолярськi курси по?хав у Гадяч, а бджiлки його тим часом у  нашiм  садку
пасуться. Ось прислухайтесь: то вони гудуть.
   Ми вслуха?мось, i нам справдi  зда?ться,  що  ми  чу?м  золоте  гудiння
з-помiж вiття розквiтлих яблунь, наскрiзь прогрiтих, розморених  сонцем...
А десь iз села долина? гупотнява барабана, чу?мо музику, спiви  розлогi  -
видно, весiлля вже вибурхнуло на толоку.
   - Таки спiвають, - звертаю увагу Мини Омельковича.  -  А  ви  ж  казали
колись...
   - Що казав? - I вiн раптом осiкся.
   Змайнуло, може, i йому в пам'ятi, якi сварки виникали в нього на толоцi
з Климом-дзвонарем, котрий, стоячи  на  чатах  духовностi,  завжди  першим
нападав на Мину безстрашно:
   - Дзвони поскида?ш, хори потрощиш, а спiвати де?
   - Не спiватимем! - лютивсь тодi Мина. - Нiхто не спiватиме! Плакатимуть
усi, хто елемент!.. I ось спливли лiта...
   - Спiвають, та ще  як,  -  каже  Мина,  дослухаючись  в  Тернiвщину  до
весiлля. - Може, в чому i я помилявся, - хто без грiха? Кобила на чотирьох
i та спотика?ться. Кому пiд силу передбачити все, як воно буде? Ось i вiн,
- Мина скида? оком на Заболотного, - коли падав iз-за  хмар  на  Вузловiй,
думав, певне, амба вже йому, кришка "серед столу широкого", а бач, вiн там
ще й долю свою знайшов. -  Це  Мина  Омелькович,  ясно  ж,  ма?  на  увазi
Софiйку. - Чи й зi мною:  Романовi  тi  бджоли  менi  в  печiнках  сидiли,
терпiти ?х не мiг, а рiдний сип тепер, будь ласка вам: бджоляру?!  Хiба  ж
не насмiшка долi? Запевня?, що на диво розумно та справедливо вони живуть,
навеснi, як ослабнуть, то одна одну годують -  ви  вiрите,  що  може  бути
таке?
   - Мiж бджолами може, - усмiха?ться Заболотний.
   - Нi, я вас серйозно питаю... Як це вда?ться вгадати ?й, з яко?  квiтки
брати, а з яко? - нi? Або чому, хоч най-далi летить, а не заблудиться?
   Ми вже помiтили, що Мина нинiшнiй  бiльше  тепер  запиту?,  раз  у  раз
вда?ться до питально? форми, хоч ранiше сам без  вагань  давав  Тернiвщинi
категоричнi й остаточнi вiдповiдi на всi питання буття.
   - Таке ж мале, нiхто його не вчив... А щоб отак триматися мiж собою,  в
бiдi одне одного виручати - ну звiдки в ньому таке поняття?
   - Вченi кажуть: iнстинкт, - весело поясню? Заболотний.
   - Ти все жарту?ш, - недовiрливо позирку? на нього  Мина  Омелькович.  -
Правда, в  тебе  робота  така...  Вашому  братовi  так  i  треба,  щоб  не
розгадали, де всурйоз, а де в жарт... А моя робота проста, хоча теж не без
культури. Маемо ось у цiй хатi  червоний  куток...  львiвський  телевiзор,
газети, радiо... I шашки - тiльки грати з ким? Хоч сам iз собою грай, якщо
на весiлля тебе забудуть покликати. Ноль уваги на  тебе.  Бо  для  них  ти
вчорашнiй, живе  скопаемо?...  Ти  ?м  смiшний.  А  якби  Мина  хутори  не
позносив, межi не розорав, - де б вони теперiшньою технiкою  розмахнулись?
Не з нiчого ж це все виникло: гонам краю нема -  вiд  неба  й  до  неба...
Найкраще "аврора" тут родить, - в жнива  бурти  як  наллють  -  подивитися
любо. Коли стою перед таким буртом уночi з оцi?ю берданкою, не раз, бува?,
пригада?ться, як лободу ?ли та зеленi колоски стригли... Згада?ш  -  i  аж
душу тобi стисне. О, скiльки, хлопцi,  за  ночi  сторожування  всього  тут
передума?ш... - Мина Омелькович раптом нахиля? до Заболотного голову:- Ось
ти, Кириле, знiми з мене картуза. Знiмай, знiмай, не бiйся!
   Зняв Заболотний той картуз, вигорiлий,  пропотiлий,  що  служить  Минi,
зда?ться, ще з тридцятих рокiв.
   - Ну що там? -запиту? Мина.
   - Лисина.
   - А вiд чого? Вiд задумливостi, хлопцi. Бо й хмарина десь у небi пливе,
а ти дума?ш: де вона була? Що бачила? Як там люди за морями живуть?
   Потiм вiн показу? нам сво? таборище. Постануть перед нами  й  телевiзор
величезний у червонiм кутку, i вишикуванi в шафi томи енциклопедi?, що  ?х
Мина нiбито пiдряд усi чита?, i  чепурно  застеленi  лiжка,  де  в  негоду
ночують зморенi працею  люди,  тi,  що  зараз  на  весiллi  витанцьовують,
забувши про одного довгожителя, котрий стереже тут польове ?хн? стiйбище.
   Огляда?м усе: i садок, що розбуявся на тому мiсцi, де щось iнше  колись
родило, де смаглява краса чиясь зустрiчала в росi свiтанкову зорю; побудем
унизу  бiля  вiдродженого  ставка,  схожого  на  той,  де  щозими  Надька,
розчервонiвшись, полотнянi "ризи прала"; мовчки посто?мо бiля колодязя, що
хоч i без журавля, з коловоротом та ланцюгом, але вода в ньому з  дубового
цебра така ж солодка, свiжа, як i тодi.
   Бджолу послуха?м.
   Пахощi цвiту вдихнем.
   Вечiр спада? над степом, ластiвки змигують у призахiднiм сонцi,  а  вiд
Тернiвщини ще чутнiше долинав гомiн весiлля... Ой у полi криниченька,  там
холодна водиченька!..
   Серед  саду  зупиня?мось,  серед  бiло-рожевих,  наповнених  сонцем  та
бджолами суцвiть. Не хочеться звiдси йти, з усiм цим розлучатись.  В  iм'я
чого природа так щедро творить красу? Що за музика всюди  бринить?  Що  за
сила тут пробива?ться крiзь саму  вiчнiсть  життя,  крiзь  розма?ття  його
видозмiн?
   Бджолята гудуть, гудуть...
   Все тут заспокою? душу, пробуджу? в нiй жагу жити i жити, бути на цьому
прекрасному свiтi завжди.
   Аж до шляху проводжа? нас Мина Омелькович. Ще  присто?мо  й  тут  перед
тим, як iти догулювати весiлля. Звечорiло  вже.  Повiтря  тепле,  запашне.
Визорилось небо. Зiрка покотилась десь на  Тернiвщину,  в  балку...  I  ще
впала одна...
   - А ця десь за Латишевою горою...
   Котилася ясна зоря з пеба Та й упала додолу...
   Минi Омельковичу, видно, нiяк не хочеться вiдпускати нас.  Призна?ться,
що часом сумно йому  бува?  тут  без  людей,  надто  ж  восени,  як  вiтри
зашумлять, а ночi такi довгi... I ще вiдкри?ться нам, як у  роки  окупацi?
все з острахом ждав, що  повернеться  з  безвiстi  Винник  Роман  i  стане
зводити з ним порахунки, спита? за того сича ру?ни, зловiсного птаха ночi,
що колись тут на його хату сiв...
   Iнодi верзлося в уявi, як темно? ночi поведе Роман  нещасного  Мину  до
невикорчуваних пенькiв на мiсце колишнього  садка,  тикатиме  носом  у  тi
пеньки, а потiм у  занехаяний  колодязь  штурхне...  Нiчого  подiбного  не
трапилось, а натомiсть прилучилась Минi пригода, що й  досi  мучить  його:
просто загадка, вiн нiяк не може ?? розгадати! Було це, як уже  визволення
в Тернiвщину прийшло i котро?сь  там  осiнньо?  ночi  польовий  госпiталь,
рухаючись за фронтом, прибув з Вигурiвщини й  зупинився  в  нашiй  слободi
ночувати. Дощ, бездорiжжя, з житлами тiснота, пiшли пiд госпiталь i  хати,
й повiтки, що ?х не встиг при вiдступi ворог пiдпалити, - довелось  навiть
на толоцi розкинути армiйськi брезентовi шатра. Мина Омелькович,  який  ще
не викашляв табору й хорував  на  очi,  вирiшив  звернутись  до  фронтових
лiкарiв, може, чимось зарадять. Пiшов до них на толоку  в  найбiльше  ?хн?
шатро, освiтлене гiльзами з гнотом, i сталося так, що лiкарка, якiй випало
очi Минi закапувати, пiд час процедури запитала раптом:
   - А де тут у вас Винники жили?
   Запевня? Мина, що, ?й-же-?й, так i запитала, вiн трохи  iз  стiльця  не
впав з несподiванки, чи перестраху, чи не зна? й вiд чого, коли  вона  ось
так запитала.
   - А чого це вас iнтересу?? - здолавши страх i розгубленiсть, запитав  i
вiн у лiкарки.
   - Просто так, - вiдповiла вона. - Хотiлось би глянути на те мiсце...  У
вас його тепер нiбито звуть Романiвщи-ною?
   Закляк, аж  мову  йому  тодi  вiдiбрало,  ждав  чогось  страшного,  так
принаймнi запевня? Мина тепер.
   Що то була за особа? У погонах i в гудзиках уся, струнка така молодиця,
чи пак вiйськова жiнка, в чобiтках i в пiлотцi, i коса на  потилицi  тугим
вузлом закручена, ну чистiсiнько, як у тi??... Косу  чомусь  вiн  найперше
помiтив, хоча й очi сльозились. Не посiкло, видать, горе,  не  об'?ли  отi
самi...
   Минають роки, а вiн досi терзав  себе  думкою,  хто  ж  вона  була,  та
лiкарка фронтова? Бо дарма що нiч стояла, хоч око виколи, i грязюка - ноги
по витягнеш, однак лiкарцi забаглося раптом, щоб Мина повiв та показав  ?й
теперiшню Романiвщипу... До смертi чомусь вжахнувся Мина тодi, уявивши, як
веде вiн у темряву ночi осiнньо? жiнку з револьвером, щоб показати  ?й  те
пустище, де лиш кiлька пенькiв стирчать пiсля всiх бур, що тут пронеслись,
пiсля того, як сич ру?ни сiв уночi на Романову хату! Уявив, як  ходить  ця
жiнка у сво?х чобiтках серед неiснуючого садка, як дослуха?ться до  чогось
у  глухiм  опiвнiччi,  в  слiпiй  темрявi,  а  потiм   раптом   до   свого
проводжатого:
   "Так це вам треба дякувати, Мино Омельковичу?" На щастя, виручила  тi??
ночi Мину тривога, не випало йому зробити лiкарцi тяжку ту  послугу:  дано
було команду по госпiталю негайно збиратись, надiйшов наказ до ранку  бути
вже бiля Днiпра, бо звiдти гуло, гуло...
   А краплi, що ?х лiкарка тодi для нього не пошкодувала, виявились просто
цiлющими, прояснився  Мипi  зiр,  i  навiть  зараз  вiн  за  версту  годен
розпiзнати, хто там ?де або йде по шляху.
   - Так  хто  ж,  по-вашому,  вона  могла  бути,  нiчна  ота  лiкарка?  -
допиту?ться в нас Мина Омелькович неспокiйно.  -  Що  коси  клубком  з-пiд
пiлотки, як ви, хлопцi, гада?те, хто?
   Мовчать хлопцi. Слухають лiтак, що десь високо мiж сузiр'?в iде,  рiвно
проорю? небо.
   - Чи ви ще ж зайдете перед вiд'?здом? - запиту? Ми-па, коли ми вста?мо,
щоб iти, i в голосi його вловлю?м нотки  улесливi,  зовсiм  для  нього  не
звичнi.
   - Постара?мось, - каже Заболотний.
   - У вас тут гарно, -  додаю  я.  -  Зда?ться  б,  i  пе  покидав  цього
райського куточка...
   - Вдень жарко, а ось уночi! - жвавiша? Мина. -  Одна,  живучи  там,  де
бiлi ночi, i навiть добре живучи, якось сказала: скучаю за чорними  ночами
Укра?ни... Може бути таке?
   - А чому ж нi...
   Напередоднi вiд'?зду ми таки ще раз побува?мо з Кирилом у нашiм  степу,
не перестаючи тут усьому дивуватись. Ця Романiвщина, невмируща  земля,  чи
хтось ?? заворожив, чарами наповнив, щоб вiчно вона  так  приваблювала  до
себе? Чи справдi на цьому мiсцi, як Мина каже, кимось "каша закопана"?  Бо
ж пустирищем була скiлькись лiт, з купою саману та  з  тернинням,  де  лиш
худоба  клаптi  шерстi  лишала,  а  зараз  знову  життя   тут   воскресло,
вiдродилося, знов чиясь сила та любов пiднялися в небо гiнкими тополями!..
Просто, мабуть,  мiсце  таке  вдатне,  чимось  i  серед  iнших  чорноземiв
примiтне, недарма ж на ньому й Роман свого часу око зупинив, i пiсляво?ннi
нашi трактористи теж, уподобавши цю мiсципу, саме ?? вибрали пiд  польовий
табiр. Спершу вагопчик стояв тут, давав пiд  час  осiнньо?  негоди  нiчлiг
трактористам, 6 зараз така добряча садиба устаткувалась.
   З теперiшнiх механiзаторiв нiкому, зда?ться,  не  довелось  бачити  пiд
цими зорями Романа-степового, для нових поколiнь вiн iсну? скорше як особа
напiвмiфiчна, як той, хто ходив колись  тут  у  бджолинiй  кольчузi,  хто,
оселившись серед степу, жив тут нiби за  iнших  формацiй  та  за  iнакшого
клiмату, розводив сад,  пасiчникував,  мав  нiбито  охоронну  грамоту  вiд
усеукра?нського старости Петровського, а потiм пiд ту всеохопну бурю, коли
iнших зносило, його  теж  пiдхопило  й  понесло,  мов  iз  дерева  осiннiй
листок... Могла бути й "промашка", як дехто з  старших  визна?,  та  хiба,
мовляв, великi подi? вiдбуваються без промашок?
   Переболiло цiй землi, перегуляла вона  пустирищем,  одначе  життя  бере
сво?, польовий табiр, виникши тут нiби з чи??сь  випадково?  волi,  пустив
уже мiцне  корiння;  майстернi  i  житло  механiзаторiв  мають  вигляд  не
тимчасових, а збудованих  надовго,  ластiвки  гнiздяться  охоче,  виводять
ластiв'ят навiть у майстернях серед  грюкотняви,  серед  залiза.  I  садок
розроста?ться, дару? людям плоди, захищений, як i колись, тополиною стiною
вiд шмагких польових вiтрiв. Склався новий осередок  людського  життя,  де
все стало iнакшим, де, може, незмiнними тiльки й лишились оця злива сонця,
змиги ластiвок удень та нiчне лопотiння тополь  вiд  найменшого  повiву...
Серед механiзаторiв багато  таких,  що  повиростали  вже  пiсля  вiйни,  i
найстарiшою для них людиною в польовому таборi якраз i в Мина  Омелькович,
сторож iз  стажем,  доглядач  тутешнього  правопорядку.  Нiби  непiддатпий
часовi, задавнений, анахронiчний, iсну? вiн якось мовби напiвзабуте, i  тi
смаглi? крутоплечi, що сiдають пiсля роботи за столи,  вдаються  до  нього
здебiльшого, щоб пожартувати:
   - Ну як, дядьку Мино, вночi нiхто не душив? Крадi? не приходили?
   - А тi??, з косами довгими часом не було? I випливе  з  тернiвщанського
епосу давня переповiдка про ту красуню ворожбитку, що колись  тут  хлопцiв
чарувана, - вдень хова?ться вiд людських очей, а ночами готу? зоряну воду,
з косами до п'ят блукав по садку, i мiсяць лоскоче пругкаве тiло молоде та
перса, налитi сонцем, як двi соковитi грушi бергамоти...
   Саме й мають на увазi хлопцi ??, коли питають:
   - Так не було тi??, не навiдувалась при мiсяцi?
   Мовчить Мина Омелькович. А цi пожартували, i вже його нiби й нема, нiби
вiн зовсiм вiдсутнiй, про наладку комбайнiв хлопцi мову поведуть,  i  лише
згодом котрийсь знову скине  оком  на  табiрного  вартувальника  i  скаже,
проймаючись мовби спiвчуттям:
   - Темно? ночi лячно, мабуть, стерегти наше таборище, дядьку Мино?  Коли
нi зiрки в небi, нi живо? душi в степу, еге ж, страх бере?
   Оскiльки людина з берданкою мовчить, то котрийсь iз механiзаторiв, нiби
прийшовши на виручку, вiдповiда? за сторожа:
   - Страшно,  доки  не  заснеш,  а  як  заснеш,  то  нiчого...  У  жартах
механiзаторiв вiдчува?ться  певний  прицiл,  в  такий  спосiб  вони  мовби
вiдплачують Мннi Омельковичу за ту постiйну хмуру зверхнiсть, з  якою  вiн
ставиться до всiх, хто його оточу?, бо для колишнього комнезамiвця  навiть
серед тих, хто красу?ться на Дошцi пошани, авторитетiв нема,  як  небагато
?х i з-помiж решти людства. Чомусь бiльше конфлiктами  запам'ятались  Минi
всi тi, з ким вiн зустрiчався на сво?му вiку.
   Винятком  е  хiба  що  бригадир  механiзаторiв  Iван  Заболотний,  брат
Кирилiв, кремезний, хоч: уже й зовсiм облисiлий кадровий хлiбороб,  котрий
одним з перших тернiв-щап сiв на трактора ще до вiйни i зараз тут вожаку?.
Знатний чоловiк i в районi, i вдома, трудяга, хоч i  з  осколками  в  обох
ногах. Мина Омелькович, зда?ться, тiльки  бригадира  механiзаторiв  тут  i
визна?, бо ж саме Iван час вiд  часу  з  властивим  йому  споко?м  стриму?
хлопцiв, коли вони аж надто далеко заходять у сво?х пересмiхах щодо  Мини.
Та варто бригадировi десь вiдлучитись, як одразу вступа? в  роль  котрийсь
iз жартунiв, найчастiше це буде син Ялосоветчин, Олекса, той самий, що без
Мини весiлля грав, женячись на вигурiвськiй красунi.  Чубань  отряхуватий,
охочий до всяких витiвок, почуваючи веселу пiдтримку товариства, вiн  таки
зачепить Мину Омельковича, вiчного свого опонента:
   - Товаришу Куцолап, а це правда, що  колись  люди  тут  i  вашого  духу
боялись? Бо - рознесу! Бо - розтрощу! Амбарний замок на рота повiшу! Невже
таким бойовим ви й справдi були колись?
   Отут уже Мина вибуха?:
   - Шмаркач! Вершколиз! Що ти зна?ш про те "колись"? А ви, пiдсмiхачi: чи
кому з вас по спинi iстик ходяв? Вже й не зна?те, що воно таке iстик...  А
кого з вас куркудьська лють з  обрiзом  пiдстерiгала  край  дороги?  Орете
сидьма, сi?те сидьма, культурно - куди ж... Тiльки хто вам дороги вiдкрив?
Десять рокiв штани протирали в школi, а так i не втямкали, що то  означа?:
або - або!..
   Притихнуть хлопцi, наче  й  присоромленi  трохи,  а  втiм,  навряд  щоб
надовго.
   Досi не в миру Мина з оточенням! За висловом однi?? з кухарок, до  душi
йому тут тiльки ?жаки, що вночi вилазять на подвiр'я таборища погратися, -
бiгають, похрюку-ють, шелестять пiд майстернею  у  бур'янах.  Iнодi  Миiiа
Омелькович, як ось i зараз, впiймавши ?жаченя, приносить його до столу пiд
яблунею, де бригада обiда?, тика? писком у блюдечко з молоком: пий!
   - Бо ми як були малi, то молока й не пробували. Не те що теперiшнi... -
Камiнець в город механiзаторiв. - Цi, знатнi,  тiльки  вершки  й  п'ють...
Смаленого вовка не бачили... Зуби скалити навчились, а спробували б, як то
воно голодних корiв учити ходити в ярмi... Як то з  пухлими  ногами  цiлий
день за плугом... А цi,  вельможнi,  бач,  i  обсiються,  i  обжнивуються,
мотора не випрягаючи, з крiсла не встаючи...
   - На те й ен-те-ер, товаришу Куцолап.
   - Авжеж. Залiзний вiк. А про золотий поки що самi балачки лекторськi...
   - А коли ж, по-вашому, золотий настане, дядьку Мино?  Що  там  коран  з
цього приводу каже?
   - Вiк золотий вибороти треба.
   - Вибороти - в кого?
   - В самих себе найперше.
   - О, це вже iнтересно!..
   Мина Омелькович все тика? ?жачка в блюдечко:
   - Ну пий же, пий...
   Однак ?жаченя лише тремтить, не  п'?,  писочок  пiд  голки  сховало.  I
тiльки сторож поклав його на землю, на хвильку Погляд одвiв, як уже й нема
?жаченяти - зникло, наче його й не було.
   - Не вдалось вам його приручити, Мино Омельковичу?
   - Диким вирiшило зостатись... Не хоче мати такого тренера.
   Оприкрений Мина втечею звiрка. Походить, шукаючи, у розiмлiлих бур'янах
пiд кузнею й вернеться засмучений: нома.
   Назавтра знову залишиться йому тiльки спека самотностi серед просторого
цього подвiр'я, де всi будуть поратись бiля технiки, дзенькатимуть залiзом
у майстернях, а тобi, сторожевi, мовчазним бесiдником лише  й  зостанеться
отой  високвстовбурннй  дикий  дельфiнник,  по-тутешньому   коров'як,   що
стирчить пiд кузнею серед  лопухiв,  -  вiн  дрiбними  жовтими  квiточками
цвiте, весь стовбур облiплений цвiтом... Вдень цвiте, а як сонце зайде, то
й тi жовтi очата його посплющуються: така природа.  Дивиться  коров'як  на
Мину, Мина на нього. Мiж пелюстками коров'яку бджоли невтомно  ворушаться,
порядкують: чи? вони? Невже справдi вiд сина з радгоспно? пасiки  залетiли
сюди в гостi?
   Ось цей простий, без хитрощiв свiт i сторожу? Мина, удень i вночi чату?
це врiвноважене степове життя, що проросло на тому мiсцi, де  воно  колись
корчувалось, ламалось, а тепер знов i зорями свiтить, i  садом  родить,  i
листям тополиним лопотить на свiтаннi...  Коли  мiсячно,  тодi  степ  ста?
заворожений, а садок повниться чарами, ластiвки сплять  усе  повите  сном,
тiльки ти на ногах та зоряна вода з колодязя дивиться, не спить...  Видно,
знайшов себе Мина Омелькович в  ролi  сторожа  нiчного,  мабуть,  важко  й
уявити йому себе поза духотою лiтнiх цих вечорiв та безмовнiстю ночей, без
вiчних чвар iз кухарками, без жартiв механiзаторських,  часом  дошкульних,
що крутяться довкола того, як вiп, Мппа, добре виспавшись удень у червонiм
кутку перед екраном телевiзора, вечорами стереже любовнi шерхоти ?жакiв та
ще допильнову?, хто з ким пiшов у лiсосмугу на побачення. Сцени  ревнощiв,
що час вiд часу вдираються в таборище з буйною  силою,  дехто  пов'язу?  з
недремнiстю колишнього  сiлькора  Ока,  проте  Мина  це  рiшуче  вiдкида?,
анонiмок вiн, мовляв, не пише, хоча й любощiв позашлюбних, тобто стрибання
в гречку, покривати не збира?ться. А тим часом  в  очах  бригадно?  молодi
Мина Омелькович i сам не безгрiшний, бо ж помiчено, що вiн iнодi  чита?  в
садку книжку, що зветься "Коран".
   Для хлопцiв-механiзаторiв це, видно, при?мне  заняття:  вести  з  Миною
Омельковичем роздебендi на вiльнi теми пiсля роботи,  з'ясовуючи  зокрема,
чому ранiше в дядька Мини бiльше кукiль на нивi родив та  дереза  з  горба
коси  розпускала,  а  зараз  ось  вiн  розкошу?   серед   моря   виведених
селекцiонерами високосортних сильних пшениць, - цiкаво, чи з'ява ?хня була
кораном передбачена?
   Мина Омелькович, повечерявши, сидить край столу, на-пiводвернувшись вiд
хлопцiв i нiби зовсiм байдужий до ?хнiх iронiзувань. Та  ось  на  подвiр'я
в'?жджа? дiвчина велосипедом, юпа поштарка, що привезла механiзаторам цiлу
торбу  газет  i  журналiв.  Дiвчину  звати  Груня,  вона  в  косах,   туго
заплетених, перевеслом покладених на груди,  -  кухарки  милуються:  тепер
рiдко так носять, скорiш самi себе обтинають, стають  як  покритки...  Для
дiвчини у механiзаторiв завжди знаходиться жарт:
   - Кажуть,  Грушо,  коли  ти  народилася,  Мина  Омелько-вич  пропонував
назвати тебе ?ракториною...
   - Не наговорюйте на людину, не мiг Мина  Омельвович  так  новонароджену
зобидити, - заступа?ться листоноша за  старого,  усмiхаючись  водночас  до
всiх.
   Кожнiй людинi личить усмiшка, та, мабуть, найбiльше  дiвчатам.  Як  цiй
ось Грунi... Сама юнь вона,  сама  привiтнiсть  та  сонячнiсть  -  смагла,
кароока, ще й з мушкою на щоцi... Як та, що в такi ж  юнi  лiта,  в  пору,
коли б кохатись, викидалася з лiтака  з  парашутом  вночi  на  цi  снiгами
вкритi степи i що ?? потiм  пiд  вартою  водили  по  селах  обледенiлих  -
упiзнавайте, чи ваша. Тисячi марок обiцялось тому, хто впiзна?,  та  нiхто
не впiзнав...
   - Отже, Груню, дуже просто, могла ти й Тракториною стати...
   - Облиште, хлопцi.  Майте  ж  пошану  до  ветерана,  -  соромить  Груня
механiзаторiв. - Самi колись теж старi будете...
   А табiрнi джигуни ?й на це: яка вона гарна сьогоднi  та  якi  правильнi
книжки сюди постача?, та ще й цитатою на  додачу:  "Вона  вся  -  жадання,
нiжне, бурхливе, полохливе, смiливе, палке!.."
   - Невже для вас нема? нiчого серйозного  в  життi,  -  докiрливо  скаже
дiвчина й далi захища? Мину Омельковича  вiд  дошкульностей  жартунiв,  бо
хiба ж, мовляв, не Мина Омелькович оцi яблуньки  та  вишнi  разом  з  вами
садив i цiлими днями вичищав запустiлий колодязь, з  якого  ви  всi  тепер
воду п'?те? Хiба не Мина Омеяькович, наш фундатор, був тут колись у дружбi
з  народним  селекцiонером  Романом-степовим,  що   потiм   став   вiдомим
мiчурiнцем Заполяр'я? Аж за Полярним колом помiдори та огiрки  в  теплицях
вирощу?, без сонця, при свiтлi пiвнiчного сяйва! Вiдеречком, кажуть, землю
з тундри носив, а таки свого досяг!..
   Натхненне дiвча! Аж ми iз Заболотним, слухаючи таку версiю, тетерi?мо з
подиву... Що ми чу?мо? Мина i дружба з Романом? Мина й  колодязь?  Мина  i
яблуньки?
   Проте, виявля?ться, в словах дiвчини якась  доля  iстини  ?,  принаймнi
щодо колодязя. Коли невдовзi пiсля вiйни виник тут  польовий  табiр,  Мина
перший збаламутився, все  не  мiг  заспоко?тись,  бо  вода  йому  в  бочцi
привезена гiрка, Он  у  тому  обваленому  колодязi  була  куди  солодша!..
Не-вдоволений на весь свiт, з сердитим бубонiнням день за  днем  витягував
iз Романового колодязя всяку нечисть, йдавалось, нiчого, крiм  грязюки,  й
не буде, а воно  таки  й  чиста  пiшла,  джерельцем  заблискотiло  на  днi
колодязя саме життя, й вiдбилось у ньому блакиттю небо степове. Одначе про
те, як видавав вiн грязюку на-гора, Мина чомусь умовчу?, не почули про  це
вiд нього навiть тодi, коли пiд табiрними зорями залишились ми з ним самi,
коли  тiльки  ?жаки  шарудiли  в  бур'янах  та  коники  у  вечiрнiй  травi
сюркотiли...
   Синi смерки розлились по степах, було тихо  на  землi,  будо  зоряно  в
небi. Знов сто?мо серед степу, де чи?сь пристрастi блукали задовго до нас,
де мандрiвний Художник крокував сягнисто кудись, де невiдомi юнаки i юнки,
палевi почуттям, ждали сво?х коханих, ревнували, смiялись, любились, де  й
iншi, прийдущi, не раз ще звiдають хмелю кохання, жарких його чарiв...
   - Спасибi, що не забули ветерана, - сказав Мина Омелькович на  прощання
майже розчулено. - Живiть здоровi, хлопцi.
   Для нього ми були ще "хлопцi". А вiн для нас був як отой ворон, що живе
триста лiт i всього надивився, все  оком  сво?м  увiбрав,  про  багато  що
передумав... Був для слободи i страшним i смiшним, був для  не?  втiленням
чогось неминучого, шс стихiя, невдатностi, сатанинського духу  ру?нництва,
пiдряд усе ладен був корчувати, ламати, а потiм якимось  дивом  сподвигнув
себе аж на такi ось вчинки - плодовi дерева  власноруч  саджа?  комусь  на
цьому польовому станi  або,  ланцюгом  оперезавшись,  береться  за  цебро,
опускайте, буду той нещасний Романiв колодязь чистити...
   - Затримаю на хвильку вас, хлопцi, ще хочу запитати про  одне.  -  Мина
зважу?ться сказати, видно, для нього щось вельми  важливе.  -  Буваючи  по
свiтах, чи не зустрiчали ви десь там нашого Миколу Васильовича? То ж  який
друг... Може, траплявся де?
   - Нi, на жаль. Нiде нашi дороги з ним бiльше не сходились...
   Розпливаючись  у  сутiнi  теплого  вечора,  сто?ть  перед   нами   Мина
Омелькович в тяжкому роздумi, мовби не бажаючи сприйняти  нашу  вiдповiдь.
Бо ж, за його даними, декотpi з  слобожан  нiбито  зустрiчали  вчителя  за
Днiпром, уже в полковницькому званнi, якийсь час  вiн,  Микола  Васильович
Дух, навiть разом  з  нашими  тернiвщапськими  та  озе-рянськими  лежав  у
польовому госпiталi, в брезентовому тому шатрi, де серед польових хiрургiв
пiбито була й та особа-женщина, що перед тим Минi очi закапувала!  Кажуть,
вилита була Винникiвна, така струнка, вигиниста молодиця, тiльки  от  коса
вже переткалася трохи сивиною.  Тож  виходить,  що  запальний  наш  Микола
Васильович i  без  ворожки-циганки  суджену  свою  розшукав,  хоч  не  пiд
солов'?ною вербою, а  серед  кровi  та  стогонiв,  пiд  шатром  фронтового
шпиталю, а доля ?х таки звела.
   Таке враження, що Мина Омелькович стиха радi?, що доля виявилась до тих
двох милосердною, хоч свого часу вiн би й проти долi постав, бо  ж  нiчого
тим закоханим тодi не бажав, окрiм розлуки навiк.
   - Микола Васильович, ох, борець, ох, смiливець,  ото  тiльки  й  людини
було, - каже Мина у захватi. - Геройська душа!  А  безсрiбник...  Сам,  як
Iллiч, на восьмушцi жив, а з комор хутiрських для себе не взяв  i  крихти,
хоч я iнодi й пробував  намовляти,  каюсь...  В  лютi  морози,  крiзь  усi
завiрюхи - в легеньких чобiтках, у шинельчинi... Отаких би, хлопцi,  людей
нам побiльше: менше бюрократiв було б, та крутi?в, та хапуг...
   - А спiвав як, - нагаду? з почуттям Заболотний.
   - Соловей на всю область! - тихо засмiявся Мина Омелькович. - Недарма ж
сороки нашi аж нетямились: артист, душохват!.. Пригаду?те, хлопцi, оту, що
вiн найбiльше любив,  що  тiльки  в  мiсячнi  ночi  ??  спiвав...  "Зелена
дiброво, порадь, порадь мене, молодого", - зда?ться ж, так?
   Ще якусь хвилю сто?мо край шляху, разом вслухаючись у безповоротний той
спiв, звернений iз шкiльного вiкна до мiсячно? ночi, до балок,  наповнених
маревом, а потiм  уже  наста?  мить  розвiтання,  й  степовi  синi  смерки
роздiляють нас.
   Нiчна автострада гуде.
   Над кермом обличчя людське. Втомлено опущенi плечi. Несвiжий з безсоння
зiр чiпко стереже далечiнь. Менше й менше ста? неподоланих миль.  Час  вiд
часу мiсячно-блiдо обличчя водiя освiтлю?ться сигаретою,  притомлена  рука
машинально увiмкне музику приймача, а то й сама людина вслiд  музицi  враз
розполоха? себе й iнших бешкетним погуком-спiвом - не з веселощiв,  нi,  -
тiльки щоб розiгнати втому-дрiмоту. "Котилася  зоря  з  неба  та  й  упала
додолу!.."



   XXVII

   Мина? чимало часу, доки навстрiч нам попiд  обрi?м  виплива?  зорянiсть
мiста й на пiвнеба встають фантоми хмарочосiв. Наближаються,  грiзнiшають,
свiтять  загадками  сво?х  незлiченних  вiкон.  Передмiстя  зустрiча?  нас
задушним повiтрям, тут зливи не було, знову чад, смог, i хоч час пiзнiй, в
ущелинах бiлдiнгiв рух i серед хаосу танцюючих реклам, як i вдосвiта,  без
кiнця-краю летять потоки машин, гуркочуть угорi по  мостах  та  естакадах,
вiражують на поворотах дорiг, вискакують десь iз-пiд землi i знов  шугають
у пiдземелля... Перед нами виника?  тунель:  всуцiль  обличкований  бiлим,
повен свiтла, вiн увесь аж ся?, наскрiзне гуде лунким  органним  гудiнням,
нiби спiвав хвалу сво?м будiвничим.
   - Люблю цю чортову аеродинамiчну трубу! - вигуку? Заболотний,  коли  ми
опиня?мось у тунелi, де нас мовби самим вiтром несе вперед.
   А там ще трохи, i ось  уже  затишна  вуличка  з  пожежною  каланчею,  i
постовий полiсмен, упiзнавши Заболотного, звично вiта?ться з ним, i,  якби
не жалюзi на вiкнах, десь iз верхнього поверху,  мабуть,  виглянула  б  до
мого друга i його Софiя Iванiвна, або, як вiн каже, "нових часiв Ярославна
з Н-сько? стрiт..."
   ...Так i ?: нi до знайомих "мiсiс Заболотна"  не  пiшла,  нi  спати  не
лягла, сидить за спущеними жалюзi, в товариствi невтомного  на  дванадцять
програм телевiзора. Мабуть, з усiх дванадцяти каналiв  проби  зняла,  доки
дiждалась... Тендiтна, мов дiвчина, жваво схопилась  Заболотному  навстрiч
i, заяснiвши очима, по-дiвочому нiяково тулиться йому до грудей. А за мить
уже вiдсторонилась, лагiдно дивиться йому в очi: ану  який  повернувсь?  I
знову, як завше, коли ось так дивиться вона знизу вгору на  свого  Кирика,
очi ?? враз наливаються сяючою, просто-таки небесною синявою...  З  усього
видно, що сучасна ця Ярославна з  Н-сько?  стрiт  готувалась  у  належному
виглядi зустрiти свого мандрiвника: чоласта голiвка  гладенько  причесана,
бiлоснiжним шарфиком обкинуто плечi, па вiдкритiй ши? якась ще й цяцька...
   - Переживала?
   - I не думала.
   - От i молодчина... Даремно Лiда турбувалася.
   - А як Лiда витримала дорогу?
   - Мали в ?? особi надiйний контроль.
   - Дударевичi тут нахвилювалися за сво? чадо! - (Дударевичi мешкають  на
два поверхи нижче).
   - Це ми помiтили, - каже Заболотний, - i вiн  i  вона  -  аж  до  лiфта
вискочили приймати вiдважну свою мандрiвницю.
   - Уявляю, як намучилося дiвча...
   - А втiм, у дорозi не надокучала: ма? i розумець, i такт...
   - Ну, а Мадонна, яка ж вона? Побачити вдалось?
   - Що за питання, - упевнено каже господар.
   - То розповiдайте ж: яка?
   Заболотний, змружившись, мовби чогось дошуку?ться в  очах  дружини,  ще
повних того синього сяйва...
   - В поглядi ? щось вiд вашого... I така ж ясночола, - схилившись з нiби
жартливою церемонiйнiстю, вiн вустами припада?  Сонi  до  руки.  Одначе  й
крiзь жарт почува?ться щирiсть цього поруху. - На всiх вас, женщин, чимось
вона схожа... Бо ви таки створiння прекраснi.  Якщо  рiвняти  з  чоловiчою
половиною людства, то ви, жiнки, без сумнiву, кращi за нас.
   - Аж коли збагнув, -  всмiха?ться  Соня  поблажливо  й  зверта?ться  до
мене:- А ви дорогою задоволенi? Для вас, певне, такi швидкостi незвичнi?
   Справдi, у яких швидкостях ми перебули цей  день...  Перебули  там,  де
нiби самий  час  прискорю?  свiй  бiг.  Збожеволiле  залiзо,  згвалтований
гудрон, чад, загазованiсть, непереборне, як наркотик,  жадання  гонитви...
Як тут не очманiти? Супутниця наша,  дивне  оте  дiвча,  вийшло  з  машини
зовсiм кволе, ледве дочалапало до лiфта - та й нас, дорослих, вiд втоми аж
похитувало, - цi гони-перегони нелегко людинi даються.
   Ще й зараз голова менi гуде вiд дороги, вiд ?? напруг. Пора б уже  йти,
але Заболотнi не хочуть мене вiдпускати в  готель,  залишають  ночувати  в
себе.
   - Ще ж вечеряти будемо, чимось вам знiмемо втому,  -  пiдбадьорю?  мене
господиня.
   Доки подружжя зайняте на кухнi, я маю змогу на екранi телевiзора ще раз
побачити мигцем показаний фасад Арт-музеуму, а за ним на  зелених  газонах
кам'янi й чавуннi скульптури невiдомих митцiв, чую кiлька слiв також i про
"слов'янську Мадонну", про  те,  що  технiка,  в  якiй  виконано  портрет,
виявилась загадкова,  тутешнiм  фахiнцям  не  знайома,  тим-то  ушкоджений
шедевр буде вiдправлено на реставрацiю в ?вропу або навiть  в  Африку,  на
батькiвщину Фаюмських  портретiв...  Вимкнувши  телевiзор,  де  екран  уже
заповнився пiзньою рекламою  зубно?  пасти,  знiчев'я  розглядаю  вiтальню
Заболотних, цю iiо-сво?му знамениту кiмнату,  що  знiмки  з  не?,  мабуть,
лежать не в одному сталевому сейфi...  Он  якраз  над  телевiзором  висить
фотографiя молодих льотчикiв, вона тут неодмiнно приверне вашу  увагу:  на
фотокартцi, а також на шпалерах поруч не? проступають  кiлька  характерних
продзьобин, як це бува? на мiшенi, - то слiди куль...
   Мав тут мiсце випадок, що дикiстю,  брутальнiстю  викликав  свого  часу
хвилю обурення не лише серед родин дипломатiв... Мiсiя давала того  вечора
офiцiйний святковий прийом, а це саме та подiя, коли матерям з малолiтками
доводиться особливо клопiтно: треба подбати, куди на час прийому приткнути
дiтей, i найчастiше виходить так, що  опиняються  вони  такого  вечора  на
квартирi Заболотних! Бо  в  Заболотно?  душа  безвiдмовна,  i  Соня  дiтей
любить, i дiти горнуться до не?, - сусiди вважають, що  в  Софi?  Iванiвни
просто вроджений талант  виховательки.  "Крiм  того,  вона  в  мене  ще  й
фiлософ, - жарту? з цього приводу Заболотний, - для не? вовтузня з  дiтьми
- це не бiльше не менше, як зустрiч  iз  молодшим  людством".  А  втiм,  i
Заболотному теж подоба?ться, що ?хня квартира час вiд часу  перетворю?ться
нiби в дитсадок, гомiнкий, щебетливий. Дитячою безпосереднiстю -  ось  чим
найбiльше  приваблю?  мого  друга  "плем'я  молоде",  цей  щирий,  славний
народець... Якось вiн казав менi, що тiльки серед цього нелукавого народця
по-справжньому й вiдпочива? душею, вибравшись iз  дипломатичних  джунглiв,
де аа кожному кроцi чигають на тебе дволикi януси, потенцiйнi вiдступники,
несподiванки вражаючих хамелеонних перетворень...
   Оскiльки ж Софi? Iванiвнi того вечора  також  належало  бути  внизу  на
прийомi, щоб разом iз  спiввiтчизницями  вiтати  гостей,  усмiхаючись,  як
ведеться, кому на повний усмiх, а  кому  на  пiвусмiх,  то  дiти,  зведенi
матерями до квартири Заболотних, на якийсь час були залишенi самi: ось вам
цяцьки, ось телевiзор, хай цього вечора  ще  вiн  побуде  з  вами  в  ролi
няньки...
   Все складалось гаразд,  дорослi  розважалися  внизу,  дiти  забавлялися
нагорi, одначе пiсля того, як  цяцьки  набридли,  дiтям  закортiло  ще  й,
вимкнувши свiтло, пiдняти металеву  штору  жалюзi,  щоб  подивитись  бодай
трiшечки з вiкна цього високого поверху на вечiрн? мiсто: яке воно звiдси?
Знайома каланча надокучливо темнiла по той  бiк  вулицi,  за  нею  тяглися
ландшафти дахiв, бескеття забудов, стирчали, громадячись у тиснявi,  скелi
бiлдiнгiв, ближчих i дальнiх, нижчих i вищих  -  безкра?  камiннi  джунглi
губилися в темрявi з безлiччю однакових вiкон, за якими повно загадок,  бо
всюди ж там хтось живе... Ущелини стрiтiв унизу десь  тiльки  вгадувались,
всюди напував камiнь, його  застигле  владне  одноманiття...  Пота-мувавши
цiкавiсть,  забувши  про  жалюзi,  дiти  незабаром  повернулись  знову  до
телевiзора i ще пе встигли розташуватись перед  екраном,  зчинивши  веселу
вовтузню за мiсця, як у цей момент незрозумiле дзизнуло щось  над  русявою
голiвкою найвищо? з-помiж дiтей Лiди Дударевич...  Перша  куля  розтрощила
вазу з квiтами, що стояла  на  телевiзорi,  -  бризнув  увсiбiч  осколками
кришталь! - i цi?? ж митi дзизнуло ще раз  -  розсипалось  в  друзки  скло
фотографi? на стiнi. Що це? Звiдки? Меншi не встигли й второпати, як  Лiда
крикнула ?м:
   - Додолу! Падай усi!
   I, звалюючи малечу, сама впала на пiдлогу теж. Вважа?ться, що цим  Лiда
врятувала себе й iнших, саме що першою  схаменулась,  не  розгубилась  вiд
переляку i не те щоб пе злякалась, а, як вона потiм пояснила, "не  встигла
злякатись"... Чотири пострiли було зроблено по дiтях, i тiльки чи?сь щастя
було  тут  вiд  них  прикриттям,  бо,  як  пiзнiш  встановила  експертиза,
невiдомий терорист цiлився якраз  у  макiвки  дитячих  голiвок  -  ?х  вiн
безперечно виразно бачив на тлi голубого екрана.
   Коли на скрик тривоги  батьки,  матерi  вбiгли  юрмиськом  до  квартири
Заболотних, жалюзi вже знов були опущенi, свiтло ввiмкнуте, дiти,  живi  й
неушкодженi,  тиснулися  на  кухнi  неприродно  збудженим,  майже  веселим
гуртиком, хоча в найменших, в ?хнiх тороплених очах ще склянився  жах.  Не
затримавшись  бiля  дiтей,  Заболотний,  як  був,  кинувся  до  вiкна   й,
вiдшарпнувши жалюзi, припав поглядом до провалля  темряви,  в  якiй  всюди
тонули дахи, ледь помiтнi мiж скелями бiлдiнгiв...  Зблiдлий,  стояв  тодi
Заболотний i дивився, не ховаючись, в ту зловiсну прiрву, наче був  певен,
що по ньому стрiляти звiдти не посмiють.
   Безлiч дахiв, безлiч можливих  бiйниць  -  iз  котро?  ж  вели  вогонь?
"Кирику!" - з тривожним скриком дружина миттю опинилась бiля  нього,  один
?? рух - i важкi жалюзi з металевим гуркотом потекли вниз. "Навiжений!"  -
аж тодi злякано усмiхнулась вона, припавши до чоловiка.
   Так вiдтодi й живуть  ось  тут,  зашторенi  металом,  мов  заблокованi,
живуть при вiчно опущених жалюзi.
   Вважа?ться, що дiтвора вiдбулась легким переляком,  тiльки  Лiда  пiсля
того стала помiтно  мовчазнiша,  в  очах  в'явився  смуток  нерозвiйний...
Батьки показали ?? навiть психоаналiтиковi, i хоча пiд  час  обстеження  в
станi ?? здоров'я не було виявлено нiчого загрозливого, однак мовчазнiсть,
як i сум в очах  дiвчинки,  не  зникли,  вони  стали  для  Лiди  мовби  ??
прикметою, тож коли вас тепер знайомлять з нею, то неодмiнно додають: "Оце
ж та, що не розгубилась, що першою пiд час обстрiлу зорi?нтувалася, чим  i
врятувала себе й малят". Дiвча як дiвча, однак  знайомi  й  незнайомi  при
зустрiчi чомусь розглядають ?? пильнiше, нiж iнших дiтей. Невiдомо  навiть
чому. Бо ж змiн нiяких з дiвчам нiби  й  не  сталося,  вчиться  нормально,
батьковi, якщо вiн квапиться, а мама вiдсутня, Лiда швидко  приготу?  його
улюблений стейк i допоможе пiдiбрати краватку в тон, чим Дударевич  щоразу
пиша?ться перед колегами.  Iнодi  вiн  навiть  ута?мничу?  доньку  у  сво?
службовi клопоти, тим-то й вона вважа?, скажiмо, що татковi ?? слiд би вже
надати вищий дипломатичний ранг i що взагалi краще б  йому  працювати  "по
квотi", бо там, де вiн зараз нарощу? стаж, йому  доводиться  дуже  й  дуже
нелегко. Ма? вона певне уявлення й про ЮНIСЕФ (Мiжнародний  фонд  допомоги
дiтям), якому вiдда? невсипущу енергiю Заболотний, i Лiдi часом спада?  на
думку, чому б i татусевi ?? не прилаштуватися в той ЮНIСЕФ, адже  там,  за
Лiдиним спостереженням, люди працюють дружнiшi й веселiшi, нiж будь-де.
   Найвiдчутнiшо? травми пiд  час  обстрiлу  квартири  Заболотних  зазнало
фото, колись подароване Сонi ?? майбутнiм чоловiком  i  яке  вона  вiдтодi
возить з собою  по  всiх  усюдах.  Збiльшене,  воно  й  тут  звеселяло  ?й
вiтальню, та й зараз, хоч i висить прострiлепе на стiнi,  цiлком  зберегло
свiй первiсний весняний настрiй: четверо молодих у комбiнезонах льотчикiв,
обiйнявшись, стоять веселою  групою  на  польовому  аеродромi,  стоять  по
колiна у розквiтлих ромашках, заслiпленi сонцем,  -  клацнуто  ?х,  видно,
перед самим вильотом, коли ось так на хвильку зупинились серед буйнотрав'я
цi усмiхненi соколи, i серед них у  центрi  Заболотний,  ще  зовсiм  юнак.
Вигляд хлопцi мають безжурний, руки вiльно лежать на плечах один в одного,
- така славна вийшла група...  Небагато  хто  зна?,  що  з  усiх  ?х  доля
пощадила лише Заболотного... Низом через увесь кут фотографi?  розмашистий
напис: "Запам'ятайте нас веселими!" I якраз над тим написом слiди куль.
   Соня, накриваючи на стiл  i  помiтивши,  до  чого  прикута  моя  увага,
сказала спокiйно:
   - Хотiла тi пробо?ни пластиком залiпити,  а  мiй  не  доз-воля...  Хай,
каже,  залиша?ться,  як  ?.  Щоб  нагадувало.  Щоб  не  забували  опускати
жалюзi... Таке страхiття пережити. Мiй же бачив того кретина,  -  стишеним
голосом додав вона згодом. - Спецiально ?здив у полiцiю, щоб глянути...
   - Ти мав зустрiч iз тям негiдником? - запитую  Заболотного,  коли  вiн,
несучи вазу з фруктами, з'явля?ться в кiмнатi. - Що воно хоч за тип?
   - Слиняве товстопике створiння, на хiмi? розгодоване... Цiлком сучасний
подонок. Зi школи вигнали за тупiсть, читати ледь тямить, але  на