орем жiнку. Слiз уже не було. Вона поступово стишилась, пошкодувала, дивлячись на чайок, що не захопила нiчого, щоб погодувати птахiв. - Ви собi не уявля?те, що ми з Валерi?м пережили, - сказала згодом. - Якби не Заболотнi, невiдомо, чим би -це кiнчилось. А так все обiйшлось для дитини тiльки .коротким нервовим зривом... Ох, нiкому не побажаю wsq, що ми пережили... Чоловiк мiй, дарма що на вигляд вiн твердокамiнний, а як сталось нещастя, зовсiм занепав, злiг, думали, що буде iнфаркт. Усi клопоти з полiцi?ю та з лiкарями довелось взяти на себе Заболотному... Нi, це рiдкiсна людина, i можна лише позаздрити вам, що ви ма?те такого друга! Скажiть: невже ваша дружба нiколи не знала суперечок, сварок? - Всього бувало... Головне, що потiм мирились... Заболотний завжди знаходив в собi мужнiсть - першим подати руку, коли бачив, що завдав, хай навiть ненароком, товаришевi образи... Все так виходило, що душею товариства ставав саме вiн... - Авжеж, з ним цiкаво: вiн багато дума?, тонко почува?... - А в дружбi вiрний, як небагато хто. I ще одне е в ньому: це людина, що творить енергiю, - енергiю добра. В ньому розвинутий, сказати б, iнстинкт справедливостi, потреба людяного вчинку... - О, я згодна з вами... При зовнiшнiй деколи аж нiби розхристаностi, безжурностi насправдi вiн дуже послiдовний у життi, вiн такий надiйний!.. А для мо?? Лiди Кирило Петрович просто iдеал, лицар без страху i докору... Дехто, правда, вважа?, що Заболотному iнодi браку? якраз характеру, що вiн не в мiру вiдкритий, всюди, як вiзитку, виставля? сво? правдолюбство, свою плебейську привiтнiсть. Але тут, по-мо?му, пiдмiнюються поняття. Чому характер неодмiнно ма? виявлятись у службовiй похмуростi чи в умiннi працювати лiктями, рвучись д9 кар'?ри iз затятiстю, часом аж тупою? Характер, як менi зда?ться, - це передусiм принциповiсть, внутрiшня ста" бiльнiсть, а цього Заболотному не позичати. Та ще ? в ньому - ну це, мабуть, тiльки жiнкам дано помiтити - якась душевна чистiсть, цнотливiсть, що ?? навiть дивно, як йому вдалось зберегти серед усього пережитого вiд юностi й до сьогоднi... Уявляю, як нам буде тут без Заболотних, адже вони мають незабаром повертатися в Союз. Ми всi почуватимем ?хню вiдсутнiсть, а надто W Лiда, вона дихнути не може без сво?? Сонi-сан... - Як до не? прикипiло це "Соня-сан". - Отак iз жарту й пiшло... "Мiсiс Заболотна" - це нiби холоднiше... Найбiльше ж нам подоба?ться, коли Кирило Петрович назива? ?? Софiйкою... Так, вона достойна його. Це, скажу я вам, свята жiнка! Недарма вся дипломатська дiтвора так лине до не?, малеча найкраще вiдчува? - хто ? хто. Про Соню-сан при дiтях слово накриво не смiйте сказати, бо якесь i найменше так одразу i дасть одкоша. Ми з Сонею досi без смiху не можемо згадати одного випадку: якось летимо з нею на Париж, самi, без чоловiкiв, ще й Лiда з нами, а сусiдом у нас жевжик з торгпредiвських наших полiглотiв - всю дорогу вiн тодi докучав нам сво?ми плоскими дотепами i навiть спробував лицятись! Помiтивши, що обидвi ми не досить вiльно володi?мо французькою, кавалiр той, щоб виказати над нами перевагу й похизуватись сво?м, як вiн, видно, вважав, iдеальним прононсом, особливо в'язне саме чомусь до Заболотно?: "Так що: Антон - теля - пасе, Мар'яна льон - тре?" - аж поки Лiда, що сидiла поруч iз Сонею, так вiдрiзала йому по-англiйському, з такою шексшрiвською соковитiстю, що сусiди по салону смiялись потiм до самого Парижа, а зальотник наш, скиснувши одразу, бiльше не демонстрував свiй iдiотський прононс... Коли ми порiвнялись iз Заболотними, якi йшли з Лi-дою по естакадi, супутниця моя миттю змiнилася, слiз як не було, на устах заграла усмiшка, сонячна, просто чарiвна! - Ви не сердитесь, що я вашого друга умкнула? - грайливо подала вона голос на естакаду. - Люблю поговорити з людьми науки, а тут така нагода: професор i доктор в однiй особi, еколог мiжнародного рангу! Екологiя - це ж сьогоднi наймоднiша з наук! - Сподiваюсь, Тамаро, ви щось корисне встигли почерпнути з професорського красномовства? - усмiхнувсь 8 естакади Заболотний, маючи на увазi мою мовчкуватiсть. - В кожному разi, не нудьгували без вас. Вiрно я кажу? - I вона а пiдкресленою увагою обернулася до мене. - Дударевич мiй з нагоди вашого при?зду спецiально читав в англiйському журналi вашу статтю про синьо-зеленi водоростi, вiн i мене просвiтив... Це ж так важливо, чим ви займа?тесь! Невже тi синьо-зеленi справдi здатнi рости з такою фантастичною швидкiстю? Виходить, дай ?м волю, то вони заб'ють собою всi земнi рiки й моря? Навiть весь оцей океан здатнi перетворити в драглисте, смердюче гнитво! - Не лякайте дитини, - сказала Заболотна, коли ми теж пiднялись на естакаду. - А наука ж навiщо? Скiльки розумних людей сушать над цим голови... От i наш друг не один рiк веде боротьбу з тими синьоними... - Хоча боротьба йде, зда?ться, з перемiнним успiхом, - пiдкинув шпильку Заболотний. - Можете собi жартувати, а якщо серйозно, то на науку вся надiя, - сказала Тамара роздумливо. - А то що ж робиться... Тут смог, там когай, танкери нафтою запоганили океан, мабуть, скоро й на цих пляжах мазут чорнiтиме, всiх чайок передушить... Ось ви прибули на цей ваш конгрес, - знов запалюючись, вона обернулась до мене, - з усього свiту зiбрались свiтлi уми на захист природного середовища, радитесь, дошуку?тесь, як лихо вiдвернути, а скажiть нам по правдi: шанси ?? Не пiзно ще запобiгти бiдi? Чи цього ви й самi не зна?те? - Знав, але не скаже, - в сво?му тонi докинув Заболотний. Лiдi, видно, хотiлось чогось цiкавiшого, i вона, повиснувши в матерi на руцi, зазирнула ?й у вiчi: - Мамо, ти пiдеш з нами до дельфiнiв? Ми ось йдемо, - кивнула дiвчинка в бiк Заболотних. - О, вже змовилися, - вдавано образилась мати. - Звичайно ж, iдемо всi. Невдовзi ми опинилися в дельфiнарiумi, де нас розшукав i Дударевич, озбро?ний тепер замiсть комп'ютера фотоапаратом, яким взявся зробити кiлька знiмкiв для слайдiв на теми: Лiда з мамою, Лiда з дельфiном, Лiда всмiха?ться дельфiновi, а дельфiн усмiха?ться ?й. Потiм Заболотний завiв нас до павiльйону з напоями, де в нього виявився за прилавком знайомий нiмець - добродушний товстун родом iз Гамбурга, котрий i пригостив усiх нас бiлопiнними шипучими коктейлями зi свiжого кокосового молока. Щоб упевнити наше товариство, що ма?мо справу з продуктом натуральним, не синтетичним, господар при нас взявся сам i розколювати горiхи, робив це вiн безпомильно, влучними ударами спецiально? сокирки. Не вдовольнившись кокосовим молоком, Тамара попросила чоловiка замовити для дорослих ще й коктейлi з шампанським, i розмова пiсля цього помiтно набула жвавостi. Дударевич став перелiчувати, якi способи приготування коктейлiв iснують на свiтi, - ?х виявилась безлiч, навiть Тамара була при?мно здивована його знаннями в дiй галузi. - Перепрошую, але я вас на хвилинку маю залишити - сказав згодом Заболотний, i коли вiн вийшов, Соня пояснила, що в нього й тут призначена якась дiлова зустрiч. Тамара, перехопивши сповнений турботливостi погляд, яким Заболотна провела чоловiка, несподiвано запитала приятельку: - Соню, за що вiн вас так любить, цей ваш Заболотний? Чим ви його заполонили? - I, пахкаючи сигаретою (вона деколи палить), стала пильно i досить безцеремон-но розглядати Заболотну. Мимоволi й ми вдались до розглядин. Блiде, безкровне, хоча й з тонкими рисами обличчя, манери скромно? сiльсько? вчительки, над високим чолом акуратна зачiска, присинена, аж голуба, щоб приховати сивину. Все в цiй жiнцi звичайне, на ефект не розраховане, була б, можливо, навiть особою безбарвною, якби не отi очi, що просто купами свiтла стають, так i повняться сяйвом, якщо пiсля розлуки загледять спрямований навстрiч веселий погляд свого Заболотного. - Не робiть секрету, Соню, признайтесь: чим? - доскiпувалась Тамара. - Щоб так ось - раз i назавжди? Чому пiсля стiлькох лiт вiн ще й досi без пам'ятi вiд вас? Трохи знiяковiвши, Заболотна всмiхнулась кутиками губiв на цю дружню безтактнiсть, однак не образилась: - А ви його самi спитайте, - мовила сво?м чистим, срiблястого тону голосом, що його тутешнi друзi Заболотних часто називають спiвучим. - Спитайте, я дозволяю. - По-перше, Соня йому землячка, - втрутився Дударевич з поясненнями, вважаючи, певне, що саме йому належить вiдповiсти на це делiкатне питання. - А Заболотний до таких речей, як вiдомо, чутливий... Окрiм того, Софiя Iванiвна спiва? гарно, особливо сво?х степових - в нiй, без сумнiву, губиться талант! А головне, що свого часу вона цьому асовi пiсля одного з чергових його падiнь буквально життя врятувала, розумi?ш? - Надто сильно сказано, - нахмурилась Заболотна. - Люди всi нашi його врятували. А найперше дiти... - Геро?чна особа - це ви, - Дударевич не шкодував лестощiв. - Найбiльше ви ризикували собою! - Хто тодi не ризикував... Усiм дiставалось. - Хай усi, хай колективно, але ж ваше життя, Соню, постiйно було пiд смертельною небезпекою? - схвильовано мовила Тамара. - Хiба не завдяки вам наш "лiтаючий барс" згодом знову змiг повернутися в полк, щоб знову ринутись в небо... Нi, Соню, не применшуйте сво?? .ролi! Я добре пригадую вашу розповiдь-оту картину i в дусi сюрреалiстiв: снiги, побо?ще, нiде нi душi, i лиш тро? жiнок-рятiвниць тягнуть кудись санчата з льотчиком, як цятка життя рухаються серед тих суцiльних володiнь смертi... Чи думалось вам тодi, що доля вас назавжди з ним по?дна?? - Все це надто iнтимне, - сказала Соня, мимовiль пригортаючи до себе Лiду, що, як завше, тулилася бiля не?. - Зда?ться, мила, ми дозволя?мо собi надмiрну цiкавiсть, - з докором зауважив дружинi Дударевич. - За що Заболотний любить Соню, за що Соня любить Заболотного, - кому яке дiло? - Ну, а як менi цiкаво, - заперечила Тамара манiрно. - Що, коли, припустiмо на хвильку, i я небайдужа до вашого Заболотного, Соню? - Це я давно знаю. - Ах, Соню, Соню! Зна?те також i те, що почуття мо? безодвiтне. Так, так, безодвiтне. I Дударевич мiй зна?, та?мно ревнуючи... Але ж я з цим i не криюсь! Може, i грiх, але хiба я винувата, що захоплююсь, що менi iмпону? людина такого складу?! Повсякчасна, певне, ще льотчицька, готовнiсть до самопожертви i ця, що й досi якимось дивним чином збереглася в душi дипломата, юнацька його соколинiсть, - звiдки це? I чому багатьом iншим цього не дано? - Спiвати хвалу Заболотному ти здатна без кiнця, вся ООН зна? твiй репертуарi - сказав Дударевич недбало. - Однак не думай, що й решта людства мре вiд захвату, коли йдеться про нашого друга. Чи такий уже вiн бездоганний? Хiба мало на його шляху об'?ктивне око могло б спостерегти всяких емоцiйних дурниць? - Що ви ма?те на увазi? - насторожилася Заболотна. - Ну, хоч би той зовсiм не дипломатичний ляпас, що вiн його вiдпустив па дипломатичному банкетi якомусь типовi, хай навiть i заслужено... Чи варто було з нiкчемою зв'язуватись? Вiдомо, чого це Заболотному коштувало... Чи вiзьмiть ви той фронтовий випадок, коли вiп, пiдмовивши товариша, гайнув iз ним на "кукурузнику" у щойно визволену Тернiвщину, зробив там для шику вiртуозну посадку ледве що не на даху батькiвсько? хати, певне ж, на радощах i почаркувався iз земляками: аякже, сокiл прилетiв!.. А на похмiлля - гауптвахта, низка непри?мностей i йому, й друговi його, й старшому командировi, як i належить... I це в той час, коли, за всiма даними, вiн на Героя йшов. Реляцiя була вже готова! Втратити такий шанс лише ради того, щоб на "кукурузнику" покружляти над сво?ми незрiвнянними глинищами, показати сво? молодецтво - нiчого собi соколинiсть. Хочете, щоб це в мене викликало захват? А по-мо?му, такi витiвки якраз i ? з ряду емоцiйних дурниць, i свiдчать вони скорiш про невмiння зважувати обставини, про хлоп'ятцтво, що ста? аж надто затяжним... Хiба не про це свiдчить, до речi, i його вчорашня бездумна подорож до Мадонни, що, власне, кiнчилась нiчим... - Чому нiчим? Чому бездумна? - суворо звернулась до Дударевича донька. - Ти, батьку, не поспiшав би. Краще зважував би сво? слова. - О, я й забув: тут ще одна захисниця, - одразу пом'якшав батько. - Маленька богиня совiстi - в такому ви, зда?ться, ранзi? - I зовсiм не смiшно, - вiдрiзала Лiда. Дударевич пильно видивився на не?, потiм сказав iз скептичним осмiхом до всiх: - Звичайно, готовнiсть до самопожертви, голос сумлiння, диктат духу - речi дзвiнкi, але для нашого часу, запевняю вас, це не звучить... - А що звучить? - так i накинулась на нього Тамара. - Жити днем? Дертися по iцаблях? Ждати i ждати вищого рангу, так нiби в ньому все щастя? - Всi ждуть, мо? золотко, нiчого в цьому поганого, - креснув по нiй Дударевич сво?ю маленькою усмiшкою. - Дiло житейське. - Дiждетесь рангу, а потiм? - запитала Соня простодушно. - Потiм ждатиму вищого. - Ну а далi? - Далi - ще вищого! Ще-ще-ще! - I вiн аж очi приплющив, "зашторив" ?х, як це називала Тамара. - Вгору i вгору! ad astrum! - А там, - зiтхнула Тамара, - комедiя фiнiта... Повернувся Заболотний. Сiв поруч iз Сонею i, окинувши допитливим поглядом товариство, сказав не досить гречно: - Ну, чого понадималися, як сичi? Пересваритися встигли? Я ж вас залишив в атмосферi миру й безжурйостi... - Тужимо за втратою людських контактiв, - сказала Тамара без тiнi жарту. - Та й ви повернулись не в найкращому настро?. Ма?те якусь прикрiсть на душi? Чи це менi зда?ться? - Що за слiдство? - зауважив дружинi Дударевич. - Не чiпляйсь, батьку, - вiдсiкла його донька. - Чому, Соню, - звернулась згодом Тамара до Заболотно?, - у вашого чоловiка, навiть коли вiн смi?ться, очi завжди сумнi? - Засмучений вiд пiзнання, - невесело пожартував Заболотний i глянув на Соню так, мовби мав намiр з нею чимось подiлитись, але при людях стримався, не хотiв, видно, нiкого, крiм Сонi, у сво? вта?мничувати. У вiдсторонi, замовивши собi теж кокосових коктейлiв, сидiли тро? юнакiв, можливо, студенти якогось коледжу. Свiтловолосi, задумливi, з волоссям до плiч... Тамара затримала погляд на них. - Iнодi менi зда?ться, що я опинилась серед нового людства, - сказала вона до сво?х. - Видно, кожна епоха, навiть зовнiшньо, лiпить свiй тип. Скажiмо, в очах, у виразi обличчя фронтовика завжди помiтиш якiсь майже невловнi слiди пережитого... ?, по-мо?му, щось спiльне в людях фронтових. А цi хлопцi, - зауважила вона в бiк юнакiв, - для мене за сiмома печатями, емоцi? приглушенi, загнанi вглиб. I постiйна ця задума та спокiй, схожий на прикриття... Не вгада?ш, що пiд тим споко?м: чи здатнiсть на самопожертву заради всiх, чи, може, настро?нiсть на зрiючий злочин, витончений, холоднокровний, в дусi сучасного тероризму... Так, так, виникло нове людство, i ми з вами серед нього, - глянула вона на Заболотних. - Все ви перебiльшу?те, - вiдгукнулась на це Заболотна. - Звичайно, хотiлось би бачити ?х веселiшими, цих юнакiв. - Для веселощiв планета мало устаткована, - спробував декламувати Дударевич, але зупинивсь, засперечавшись з Лiдою за якесь неточне слово. Тамара тим часом все дивилася, мовби аж суворо, на Заболотного, наче скульптор, вивчаючи його обличчя. Скiльки лiт знав його, а знову дозволя? собi дивитись вивчально, майже безтактно... "Чим це обличчя з першо? зустрiчi викликав довiру? Вiдкрите, мужн? спокiйною, природною мужнiстю. Часто привiтне i завжди чомусь блiде... Певне, про людей такого типу на фронтi казали: "З ним би згоден i в розвiдку йти!.." I хоч людина зна? собi цiну, проте нi в чому нiяко? пози, нi крихти хвастощiв... Душа вiдкрита до людей самим отим поглядом, що десь у глибинi прижуре-ний i водночас зiгрiтий, сказати б, теплом правди, - так для себе це визначила Тамара. - Погляд, в якому присутня совiсть". - Ми без тебе все тут аналiзували невичерпну твою позитивнiсть, - звернувсь до Заболотного Дударевич з силуваною веселiстю. - Захоплювались, зокрема, подвигом аса, котрий свого часу на "кукурузнику" з'явився в небесi над улюбленою Тернiвщиною, робив вiртуознi кола пошани над рiдними сво?ми глинищами, а на сучаснiм етапi виказу? iншу вiртуознiсть, уже в ролi невтомного дiяча ЮНIСЕФу... Мiжнародний дитячий фонд, i серед перших його завзятцiв - колишнiй льотчик-винищувач, хiба це не зворушливо? - Ти, татку, сьогоднi не блискучий у дотепах, - зауважила Лiда. - А це не дотепи, лише констатацiя факту. З мiльйонними фондами ма? справу наш Кирило Петрович... Дба?, щоб риб'ячий жир постачали дiтям Африки. Порошок молочний та рiзнi вiтамiни для немовлят Бангладеш... - За це теж комусь треба дбати, - певдоволено зауважила Заболотна, вловивши в словах Дударевцча недоречний вiдтiнок iронi?. - Без вiтамiнiв у тих бiдних кра?нах дiти слiпнуть, а ви... Та ще й страшна посуха люту? в Африцi... - До речi, нам завтра ж до африканцiв на прийом iти, - згадала Тамара. - Ви йдете, Соню? - Обiйдуться, - сказала Заболотна. - Ще в люб'язностях розсипатися перед тим катюгою... - А протокол? - нагадав Дударевич. - Для вас протокол, а без мене вода освятиться... Та ще хто б запрошував. Кажуть, у того диктатора руки по лiктi в кровi, i смерть Патрiса Лумумби чи не на його совiстi... Пришельцi-колонiзатори гидкi, а хiба менш гидкi вислужники ?хнi, холу?? Запроданцi, що сiли на тих уранах i вичавлюють соки з сво?х одноплеменцiв!.. - О, ви сердита сьогоднi. Соню, - пiдвiвся Дударевич. -Ходiмо, друзi, ще на океан, там хоч будемо певнi^. що, крiм хвилi, нас нiхто не пiдслуха?... Вийшовши знов на естакаду, ми вiдчули, що вiтер оз океану подужчав, жiнки понапинали на себе плащi, i всiх нас, як це бува? перед негодою, охопило якесь ?днаюче, гуртуюче почуття. Лiда, ожвавiвши перед вiдкритiстю просторiв, вказувала нам на рухомi цятки в небi, - там з хижою цiлеспрямованiстю акул вiдлiтали повiтрянi лайнери та суперлайнери, беручи курс в рiзних напрямах, в рiзнi сторони свiту. Над водами й сушею схрещувались невидимi ?хнi траси, i весь час було чути, як навiть тi лiтаки, що нiби й не швидко пропливають у глибинах неба, залишають далеко за собою мов вiдлуння грому, свiй власний гуркiт. - Можна уявити, як вони ревуть над Френковим котеджем! Бiдний наш Френк, - сказала Лiда про якогось Френка i, мов доросла, взявши попiд руки обох дам - матiр i Соню-сан, - попрямувала з ними естакадою вздовж океану. Ми сво?м чоловiчим товариством, йдучи вслiд, охоче слухали Лiдине дзвiнке щебетання. Знову зайшлося про пашу по?здку до Мадонни, i нам iз Заболотним цiкаво було слухати, якими постають у Лiдинiй iнтерпретацi? нашi тернiвщанськi iсторi?, що ми ними дiлилися з нею в дорозi, де жартома, а де всерйоз виповiдаючи ?й пiд настрiй той наш далекий тернiвщанський палеолiт. Зда?ться, дiвча виявилось до нас великодушним... - Лiда неабияк пиша?ться, що ви ?? маленькою богинею совiстi були обрали, - сказала Тамара, коли ми всi разом зупинились край естакади. - Совiсть, совiсть, - чи не занадто часто я чую це протягом одного дня, - несподiвано розсердився Дударевич. - Хiбi це непри?мно? - холодно всмiхнувсь Заболотний. - А що ви хочете цим сказати? Для кого призначаються вашi словеса? В епоху вибуху знань, коли кожен вчино? можна вимiряти вiд i до, коли так зване добро i зло можна виважити й переважити з мiкронною точнiстю, ви все товчете менi про якiсь напiвмiстичнi вигадки, про те, що колись, можливо, мало значення для пасторiв та проповiдникiв, толстих та досто?вських, але сьогоднi? Що цi вашi абстракцi? дають людинi сучаснiй? Вiд чого вони Цизарятували, вiд чого остерегли? У слововжитку балакунiв пiд псевдонiмом совiстi часом поста?, я вважаю, про-с?о димера, щось надумане, наскрiзь iлюзорне! - Для мене нi, - нахмурився Заболотний. - Чому нi? - За цим поняттям для мене стоять завше живi, конкретнi люди. I я ?х бачив: однi з совiстю, другi - без... - А якщо "без", то чому? - зблиснув аж злiсно сво?ю маленькою усмiшечкою Дударевич. - Не закладено в генах? - Навряд чи це генетичне. Це скорiш набутне. Таке, що можна людинi прищепити. А можна й вiдщепити... - I що ж тодi? - А тодi що завгодно! Тодi розгул цинiзму. Культ речей. Нiчого святого. Пристосуванство до всього, навiть до найгiршого... Чинодральство. Кар'?романiя. Шукання протекцiй. Тодi "пiсля мене - хоч потоп". На почесному мiсцi тодi, замiсть Мадонни, ставлю набитий стейками холодильник... Ось так. I якщо ти впав - я через тебе переступлю. Пiду далi, й жоден на менi нерв не здригнеться! Кричатимеш - не почую. Не обернусь. I дедалi бiльше буде плюсових знакiв в анкетi, i щораз менше буде довкола мене друзiв та всього того, що для батькiв наших вважалось святим!.. Заболотна заспокiйливо взяла чоловiка пiд руку: - Ну, годi тобi... Це ж ваша вiчна тема, нiколи, мабуть, вам тут згоди не дiйти... Вiтер з океану пругкiшав, тiпав нашими плащами, над головою загуркотiло раптом сатанинським гуркотом - лайнер котро?сь з авiалiнiй, мовби заблудившись, низько проорав небо над нами. - Пропав би ти, - аж вухо затулила вiд гуркоту Тамара. - Зараз вiд реактивних у головi дзвенить, а що далi буде? - Випроставшись, вона нервовим рухом повернула обличчя в бiк океану, якось дивно схвильована. - Ждали життя на Венерi, шукали розумних iстот на Марсi, тепер нам кажуть - десь далi ?, в iнших галактиках... А може, це тiльки iлюзi?, може, вiд них звiльнитись пора? Якби дали менi змогу дiстатись на якусь найвищу трибуну планети, звернулась би разом до всiх, закричала б щодуху: гей, ви! Даровано вам планету унiкальну, дублiкатiв нема-так розпорядiться ж нею достойним чином! А не вмi?те - передайте планету дельфiнам, може, вони мудрiше нею розпорядяться! Принаймi собi подiбних вони не винищують!.. - Ще й потопаючих пляжникiв рятують залюбки, - додала Заболотна, Тамара нiби й не вiдчула пiдтримки. - Богорiвнi чи звiроподiбнi - вiд вас залежить довести це! - паленiла вона кудись у простiр. - Перетворите планету в смердючу клоаку чи збуду?те на нiй рай земний - теж залежить вiд вас, самовпевнених нащадкiв Адама... А чи здатнi? Чи стачить духу пiднестися над чварами, над амбiцiями, над сво?ми згубними пристрастями? Чи зумi?те приборкати у власних душах змi?в его?зму, крокодилiв честолюбства! Колиска ж ?дина, i як можна не бачити, яка вона тендiтна й прекрасна! Цi води, це небо, цей вiтер - усе ж це для нас! Ма?мо змогу володiти, втiшатися, вiдчувати це все, вiдчувати радiсть життя... А ми? - Вона обернулась до нас, сповнена докору й пристрастi, наче ми були виннi в усiх лихах планети, - очi ?? збуджено блищали, налитi слiзьми. - Ти ма?ш рацiю, - взяв за руку Дударевич дружину. Вiн був збентежений i занепоко?ний, що Тамара рознервувалась бiльше звичайного, ми спiльними зусиллями стали ?? приспокоювати, i довелось виявити чимало такту й терпiння, доки вона знов усмiхнулась зболено, якось винувато.. - Не знаю, що це зi мною... Нашу увагу невдовзi привернула гарна молода пара, видно, подружжя, що, прогулюючись, саме проходило берегом iз сво?м хлопчиком, трохи бiльшим за того маленького страйкаря, що був так засимпатизував Заболотному бiля Арт-музеуму. Хлоп'я, золотокудре, мов купь дон, в розстебнутiй, з блискавками курточцi, забiякувато марширувало поперед батькiв, порiвнявшись з нами, хоробро щось гукнуло до нас на естакаду, а молодi батьки, обо? обкинувшись од шмагкого вiтру одним плащем, iдуть за малим сво?м вожаком, вдоволенi, ?х вiн собою тiшить. Нам чути смiх молодо? матерi, в не? в руцi багрянiв дiлим вiялом яскравий набiр осiннього кленового листя, назбираного десь у неблизьких звiдси мiсцях, бо тут на багато миль довкруг нiде не побачиш жодного деревця. Та ось з океану вiйнуло, поривом вiтру вишарпнуло з букета лапатий, палаючий багрянцем листок, i вiн, пiдхоплений повiтряним струменем, уже полетiв попереду в молодого подружжя, i хлоп'я, щось радiсно скрикнувши, щодуху кинулося за ним навздогiн. Кiлька разiв воно майже наздоганяло, ловило його, та все ж не вловило, листок тiкав i тiкав вiд маляти по пiщаному пагорбу, мiж дюни, де з кожного гребеня вiтром зривало пiсок. Батьки голосно смiялися, радiючи наполегливим синовим гонам, а нам iз Заболотним знов змигнула перед очима Тернiвщина, степ, вiтер осiннiй ошарпуе Романiв садок, смагло-червоне листя жене й жене перед нами по стернях, хвилею вiтру розвiю? ?х по степу, а ми, пастушача дрiбнота, з радiсним галасом довго бiжимо за тим сво?м, що втiка? найдалi, вишневим листочком, ладнi бiгти за ним по колюччю стернi хоч i на край свiту!.. XXX Живе на березi океану людина. Вдень i вночi ревуть над нею лiтаки - поруч аеродром. Рiвно що двi хвилини з громовим гуркотом проносяться над самим дахом будиночка, то йдучи на посадку, то, навпаки, вiдiрвавшись вiд злiтно? бетонно? смуги, беруть курс на океан. Та хай яке тут сто?ть ревiння й гуркотнява в небi, а господар будиночка заклопотаний сво?м дiлом. Вiн у цей час лагодить човна, або розбира? сiтi рибальськi, або, схилившись, слуха? iнший гул, зовсiм не схожий на той, що розламу? небо, - це тихий i загадковий гул вулика, хвилi музики його золото?... Бо тут пасiка! Тут бджоли! Прижились пiд цим гуркiтливим небом. Кудись i звiдси лiтають вони й знаходять квiти i, можливо, навiть з того чадного аеродромного поля також беруть нектар... Дерев'яний стандартний будиночок господаря на вiдмiну вiд iнших - утвiр фантастично? яскравостi, весь вiн обмальований величезними квiтами-медоносами, зображенням вуликiв рiзних систем, уквiтчаний величезними бджолами, крилатими, радiсними, що то кубляться в пелюстках, то линуть у польотi... А перед будиночком коло в'?зду, мов сво?рiдний тотем, вмуровано бiлий камiнь, i на ньому теж намальовано бджолу, що мовби сама себе рекламу? й запрошу? до будиночка люд: "Плiз, якщо хочете придбати баночку меду..." Досить вдала думка - розмалювати котедж до самого даху квiтами та бджолами. Реклама найпоетичнiша, мабуть, на весь континент. Мешка? тут Френк, бджоляр i рибалка. Старий негр, товстий, огрядний, з лицем глянцювато-темним, аж сизим, вдачею не дуже привiтний, не схильний до марних розмов. Та ще, зда?ться, трохи й недочува?, хiба не оглухнеш пiд цими вiчними аеродромними гуркотами. Людина дiла, колишнiй корабельний механiк, крiм того, що мас пасiку, ще й лагодить двигуни до човнiв та яхт, у нього можна дiстати свiжих лобстерiв i копчених вугрiв, завдяки чому невеличка Френкова ферма зажила на узбережжi широко? слави, i городяни, зокрема й працiвники дипломатичних служб, котрi при?здять влiтку на океан вiдпочивати, добре знають дорогу до цi?? декоративно? бджоли на бiлому каменi бiля Френкового котеджу. Нiколи автомобiль Заболотних не промчить мимо Френка, хоч на хвильку, а зупиняться нашi друзi перед подвiр'ям самотньо? людини. Навiть якщо ?м вiд нього нiчого и не треба, вони й тодi за?дуть, а цю безкорисливiсть старий найбiльше цiну?. Просто можна перекинутись словом, жартом, всеохопним отим о'кей, постояти маленьким товариством бiля обмальованого квiтами та бджолами котеджу, звернувши разом з господарем погляди в бiк океану, де навiть у бiлий день з'являються дивнi вогнi: слiпучо-бiлi, алмазнi, виникають розiскренi навстрiч сонцю, а за ними два хвости чорного диму... На перший погляд, вогнi блищать наче непорушне, наче зависнувши на мiсцi, та все ж вони помiтно ростуть - то просто на вас, знижуючись, iде гiгант-лiтак! Ось вiн реве до нестями над головою, проноситься над вами важким маслянистим черевом, з уже випущеним шасi, з рубiном сигнального вогника знизу... Сто тонн летючого ревучого металу! Виповнив гуркотом небо, стрясонув шибки, пiшов на смугу... I так що двi хвилини несхибно, все по тiй же невидимiй, але чiтко прокладенiй повiтрянiй трасi, що якраз прокладено ?? через вашi нерви, прямiсiнько через Френкове життя, через бджолиний його котедж. А потiм напрям ревiння рiзко змiниться - тепер уже з боку протилежного, вiд аеродрому розженеться такий самий або ще бiльший гiгант, супергiгант, i пiде на океан... Заболотний довго проводжа? його очима, а жiнки, приголомшенi новим гуркотом, досадливо щуляться, вуха затуляють, - у Френка це виклика? добродушну посмiшку. Бо вiн до цих неботрусiв призвича?вся, обвикся, - людина, виявля?ться, багато до чого здатна принатури-тись. От слона були торiк привезли з Та?ланду до тутешнього зоопарку, що вiд аеродрому неподалiк, гiсть iз джунглiв не витримав, так оскаженiв вiд цих нестерпних йому гуркотiв, що довелося вуха йому затуляти звукоiзоляцiйними, спецiально для слонiв зробленими навушниками. Френк розповiда? все це, звертаючись, головним чином, до Лiди, певне, вважаючи, що такий персонаж, як слон у навушниках, найбiльше пiдходить для дитячого сприймання. Проревiв реактивний, пiшов, тане в блакитi, i тодi ви знов бiля котеджу почу?те звук - iнший, не травмуючий, а навпаки, заспокiйливий... Почу?те на хвильку тиху музику бджоли. На пасiцi тридцять вуликiв, один iз них триповерховий, контрольний, вiн сто?ть на вагiвницi. Тут i папiрець: щодня робиться запис, скiльки грамiв чи фунтiв меду додалось у вулику... Поблизу пристрiй, схожий на парник, тiльки поставлений похило: непосвячений навряд чи зрозумi?, що це й для чого. - Новинка, в мене в першого це ви побачите: сонце витоплю? вiск, - поясню? господар не без гордощiв. Оскiльки Френк сьогоднi в доброму гуморi, вiн дозволя? собi пожартувати, розповiда? про якусь панi мiльйонерку, що привозила сюди сво?х бебi, котрi об заклад побилися, чи справдi Френка бджоли не жалять. "Тож гляньте, - переконувала вона ?х, - не жалять! Бджоли його знають! Впiзнають серед iнших людей!" - А воно бiльше я ?х знаю, - всмiха?ться Френк. - Знаю, в якому станi не жалять: коли меду в них повно... Небо над нами тим часом знову реве, здрига?ться, стугонить усе, нiби металеве, а потiм на якусь коротку часину стиха? первiсне, стиха? блакитно... - Слава твоя росте, друже Френк, - плеснувши друга по плечу, скаже Заболотний. - Ось мiй спiввiтчизник, вчений-еколог, теж зацiкавився тво?м промислом, бiльше панiть тво?ю особою, нiж медом та лобстерами. - I, обернувшись до мене, Заболотний вiдрекомендову? господаря з всiма правилами: - Оце i ? той легендарний Френк, що, подiбно до свого фольклорного пращура, перегнаннiй бджiл через увесь континент! Вiд океану до океану перегнав, не втративши жодно?! Френковi, видно, похвала до дупи, вiн нiяковi? вдоволено. Руки в нього важкi, селянськi, нe лише довколишнi люди; а й кожна Фреiiкова бджола могла б посвiдчити, скiльки цими руками перероблено протягом життя, яке в них, на вигляд грубих, ? ласкаве, делiкатне умiння... Натуральнi, без домiшок меди Френковi, так само як i його океанськi лобстери, популярнi в цiлiй окрузi, вiд покупцiв вiдбою нема. Щоправда, не кожному вiдпуска?. старий iз свiжого улову чи з дарiв сво?? загартовано? гуркотами пасiки. Iнодi скаже не криючись: - Трохи ?, але це я лишаю для мiстера Кирика. I тут уже не просiть, не наполягайте: Френк вiд свого не вiдступиться, зрештою, вiн ма? право вiддати перевагу друзям, тим, кому хоче зробити при?мнiсть. Дружба за його поняттям - понад усе. Нi Френк, нi "мiстер Кирик", мабуть, не могли б сказати з певнiстю, чому вони, власне, заприязнилися мiж собою, чому пiсля випадково? зустрiчi коло цього бiлого каменю з рекламною бджолою виникли мiж ними довiрливi людськi стосунки, що перейшли в оце дружн? приятелювання. Отак: виникли, i все. Просто нiби з нiчого. Бджоляр пiд боком в аеродрому та дипломат, що час вiд часу про?здить тут на берег океану та знову до мiста, - начеб що могло бути спiльного мiж ними, яка душевна нить могла б ?х ?днати? А втiм, Френк чогось тужить, коли знайомець його довго не з'явля?ться: нема мiстера Кирика, чогось давно за лобстерами не при?здив. Спершу Френк навiть не знав, звiдки родом цей сивий джентльмен, яке в нього заняття, яке iм'я. Знав тiльки, що любить вiн ?здити на великих швидкостях, надто ж коли сам, без нiкого в машинi, - жене, мало в повiтря не злiта?! Та якесь iнту?тивне чуття пiдказувало Френковi, що перед ним людина приязна й некорислива, а це для Френка найвища атестацiя, про кого б не йшлось. Коли па подвiр'? чи коло бiлого "тотема" з'явля?ться подружжя Заболотних, у Френка - динна рiч! - нiби й глухота зника?, вiн ста? охочим до слова, показу? Заболотним, хай i вкотре вже, свою пасiку, бо вiдчува? до себе з боку подружжя щиру, не вдавану прихильнiсть. - Маловигiдне заняття, - скаржиться Френк, звертаючись бiльше до "мiстера Кирика", - да? зиску в середньому десять центiв на годину, такий це нектар, але ж... - Отож-бо й воно! Хiба вимiря?ш, скiльки це заняття да? нектарiв для душi? - весело вигуку? Заболотний. - Скiльки i яких саме... Чи не так, Френку? Не самими ж висками наш брат на свiтi живе!.. - Ми ось нiяк не дiждемося, дорогий Фрепку, доки й паш колега Заболотний станс бджолярем, - звернеться Дударевич до негра. - Вам вiдомо, що це його хобi, вiрнiше - майбутн? хобi, якому вiн вирiшив присвятити решту життя? - А що, так i буде. Правда, Соню? Поверта?мось додому, i я одразу ж переключаюсь на бджiл! Пiсеньку про те, як Заболотний, опинившись десь там, на хуторi бiля Диканьки, вiдда?ться цiй сво?й омрiянiй, хоча й недостатньо оцiненiй в сучасному свiтi професi?, Тамара Дударевич чу? не вперше, тим-то вона з поблажливим усмiхом нагаду? майбутньому пасiчниковi: - Ви ж там i про нас не забудьте... З усiх сво?х медi?" па нашу долю прибережiть найзапашнiшого, квiткового! Та ще маточного молочка для косметики!.. - О! Як би менi хотiлось побачити дядю Кирика в бджолянiй кольчузi, - всмiха?ться Лiда. - Неодмiнно провiда?м вас на пасiцi. Ми ж домовились, правда? - Там ти його навряд чи впiзна?ш, - застерiга? Лiду батько. - Кирило Петрович там до невпiзнання опроститься, сиву бороду вiдпустить, уподiбнившись тим схiдним мудрецям, що йшли колись у гори й роками непорушне сидiли серед скель, заглибленi в самоспоглядання... Обличчя ?м, як сказано в давнiх книгах, обмивали дощi, вiтер розчiсував бороди, а руки ?хнi спокiйно лежали на грудях, обвитi травами й квiтами... Таким ось, Лiдо, й Кирило Петрович перед тобою постане в незабарному часi... Чим не перспектива? Тренуватиме бджiл, шкрябатиме мемуари, сидячи, нiби якийсь маг бородатий, серед степу широкого на Вкра?нi милiй... Образ мiстера Кирика так i проситься засяяти сивиною в небеснiй колегi? поряд iз його степовим товариством - отими небесними хмарами "дiдами"... - Ловка казочка, - кида? Заболотна, здасться, трохи ображено. - Слухаю вас i думаю: скiльки рокiв ви разом в Кирилом Петровичем в однiй упрязi, а, по сутi, крiм служби, що вас ?дна?? - Тьотю Соню, татко жарту?, - Лiда цього разу стала на захист батька. - Сумнiвнi жарти, - вже не приховувала образи Заболотна. - Соню, ви мене не так зрозумiли, - заперечив Дударевич. - На сво? виправдання можу сказати, що я навiть заздрю Кириловi Петровичу в його майбутнiй дiяльностi на нивi бджолярства. Але глядiть, люба Соню-сан, - знову вдався до жарту Дударевич, - щоб ваш чоловiк, захопившись, та не розвiв i вдома отих агресивних покручiв бразiльсько-африкансько? породи... - О, то велика необачнiсть, - догаду?ться Френк, про що мова. - Сто разiв треба було подумати, перш нiж iти на такий експеримент. Тамара Дударевич сказала, що вона не обiзнана з суттю цього експерименту, i ?й спiльно стали пояснювати, що у Бразiлi? шляхом схрещування виведено нову породу бджоли - гiбрид мiсцевих бджiл i диких африканських. Був розрахунок рiзко збiльшити медозбiр, однак виявилось, що нововиведепi вiдзначаються нечуваною агресивнiстю i до того ж плодючiстю. Швидко поширились по кра?нi, стали нападати на худобу й на людей, - заре?стровано ряд випадкiв, коли розлюченi гiбриднi ро? зажалювали людину до смертi! - У Бразiлi? цих бджiл тепер бояться бiльше, нiй алiгаторiв, - тi хоч не лiтають, - Дударевич не обiйшовся без дотепу. - А найгiрше, що крилатi цi орди хай i поволi, та все ж неухильно рухаються з пiвденно? пiвкулi сюди, на нас, атакуючи все живе на сво?му шляху. Нещодавно вони вчинили напад на якесь там провiнцiйне мiстечко i цiлий день тримали в облозi його жителiв. Так тривало, доки прибули в азбестових костюмах пожежники i пiшли на бджiл з вогнеметами! - Ти жарту?ш? - з неспоко?м у голосi сказала Тамара. - Я викладаю з преси почерпнутi факти, - холодно вiдповiв Дударевич, а Заболотний, звертаючись до господаря, повiв мову знов на веселiй хвилi: - Друже Френку, чи не доведеться нам з вами вирушати на переговори до тих агресивних бджiл? Треба ж комусь залагоджувати цей нечувапий в iсторi? конфлiкт людини з бджолою... - Цього тобi тiльки бракувало, - невесело усмiхнулась Заболотна, - ще не навоювавсь... - Френк, я певен, умi? словом замовляти, -сказав до Лiди Заболотний, - отже, все буде о'кей... - А поки що, друже Френк, - звернулася до господаря Тамара Дударевич, - просимо прийняти вiд нас замовлення на лобстерiв, якщо, звичайно, наловите. Погано ловляться? Так чи iнакше, майте на увазi на наступний у?кенд... На прийомi, що нас жде, африканцi теж, мабуть, частуватимуть лобстерами, але тi, що вiд вас, незрiвняннi! Доки ми розмовля?мо, Лiда весь час трима?ться бiля Заболотно?, вслухаючись у важкi гуркоти лiтакiв, що раз у раз розламують небо над Френковим котеджем. Вже коли ми зiбралися ви?здити, Френк з помiтною зацiкавленiстю подивився на дiвчинку. - Це та сама? - запитав вiн неголосно Заболотного. Тамара поспiшила вiдповiсти, що справдi це вона, ота, що "про не? пота була"... Френк, насупившись, бубонить щось про те, що якби вiд нього залежало, то вiн знайшов би спосiб приборкати всю оту гангстерську нечисть, яка тероризу? мiсто, парки й метро, а тепер, знахабнiвши, напада? вже й на дипломатських дiтей... По якiйсь хвилi, звертаючись до Лiди, старий стиха радить ?й бути обачною в мiсцях паркуван-ня, надто ж коли сама лиша?ться в машинi, щоб не забувала одразу защiпатися на всi кнопки зсередини, бо ж i там може з'явитися який-небудь психопат... - Наша Лiда обачна, - каже до Френка Заболотна. - Тiльки ось за домом дуже скуча?... Та й решта всi... Коли наста? день пошти, так малеча наша за годину вже товпиться бiля того столу, де "Листи з Батькiвщини"... А вони не щоразу ж бувають... Дiвчинка все це слуха? мовчки, а я дивлюсь на ?? русяву голiвку з двома кiсками й акуратно заплетеними в них кiсничками (так були колись заплетенi кiснички в Настусi-Анастасi?), i мене чимось пройма? тужливе почуття втрати... Знову прогуркотiв над нами низько лiтак, пробуривши небо ревом турбiн. - Менi шкода неба, - сказала Лiда до нас з якимось скривленим, нiяковим осмiхом. Видно, це неспокiйне, вздовж i впоперек облiтане небо, щойно продерте летючим металом, викликало в дитячiй вразливiй душi щось i справдi схоже на спiвчуття. А Френк тим часом, вiдлучившись на хвильку, поверта?ться до нас, тримаючи в руцi баночку меду, на якiй налiплена етикетка з ромашковою квiточкою - знак його скромно? бджолярсько? фiрми. Старий негр з доброю усмiшкою вруча? Лiдi презент, пожартувавши, що нектари цi хоч i поруч з аеродромом добувались, однак пахощi мають все-таки нектару, а не петролеуму, тобто бензину... Лiда, прийнявши дарунок, пита?, чим би вона могла вiддячити йому, людинi, що без втрат провела рiй бджiл через увесь континент? - Коли по?деш додому, - каже Френк дiвчинцi, - глянеш на вашу Днiпро-рiвер, згадай тодi, що живе десь там, пiд вiчними гуркотами, такий собi дiдусь Френк чорношкiрий, який, однак, добре розумi?ться на дружбi. Згадка твоя, дитино, буде йому найкращим вiддарунком життя... XXXI Прийоми такого нагрiву Тамара мiж сво?ми жартома називала: ?гипетськi ночi. Як тiльки вона iз сво?м Дударевичем вийшла з висотного лiфта на якомусь там стонадцятому поверсi, назустрiч ?й вдарили звуки тамтамiв. - Де ми? - звернулась вона до чоловiка. - Зда?ться, нас тут чекають сюрпризи нечуванi... Нарештi я побуваю в Африцi! Ноги ?й одразу потонули в килимах, буйнопухнастих, ними встелено весь хол, переповнений свiтлом, залитий нiби справдi стосильним африканським сонцем. Бачила Тамара всього в життi, а от по таких килимах ступала вперше. Свiтлi, волохасто-ворсистi, вони сягали сво?м волоттям трохи не до колiн, тонути в них було при?мно до лоскоту, хотiлось брести й брести по цих сивих травах розкошлано? iлюзорно? савани. В холi нiкого, потужнi канделябри освiтлюють порожнечу, i лише здоровенний негр у золотих аксельбантах самотою сто?ть серед сво?? савани, досвiдчене й мовчки оцiню? вас: хто ви? Пускати вас до раю чи завернути геть? Широкi дверi напiввiдхилено, видно безкра?й притемнений зал, повен людей, звiдти, з печерно низько? глибини його, якраз i долинають звуки тамтамiв. Всю просторiнь залу виповню? гомiн; у штучних лiсових хащах, у вiдблисках червоного полум'я, що б'? вiд вогнищ, вдало iмiтованих чи, можливо, й справжнiх, снують декольтованi дами в дiамантах, чоловiки з келихами в руках, а згори плетиво лiан, гiрлянди квiтiв звисають над цим збориськом чорних i бiлих бенкетарiв. Зроблено все, щоб створити цiлковиту iлюзiю млостиво? тропiчно? ночi, що мовби сама народжу? пристрасть, збурю? плоть, ночi, де довкола лiсового кострища жителi джунглiв, чорнi оголенi люди якогось тамтешнього племенi, час вiд часу самi себе пiдбадьорюючи гортанними викриками, старанно звершують пiд бухкання барабанiв свiй ритуальний танець. Дiйство вiдбува?ться, треба гадати, пiсля вдалого полювання. Скiльки фантазi?, розмаху, шику!.. Десь аж у пiдхмар'?, на головах ваших сталевих бiлдiнгiв - розблиски вогнищ, джунглi, гульба пiд звуки тамтамiв, ось так! Опинившись у цьому екзотичному залi, Тамара, дарма що ?й не звикати було до прийомiв рiзного рiвня, вiдчула, як ?й перехоплю? дух вiд тако? приголомшливо? пишноти, гамiрностi, якихось мовби натужних невеселих веселощiв цього понадхмарного вiгвама, ?й стало жарко вiд пахощiв живо? тропiчно? рослинностi й вiд безлiчi поглядiв, що, як Тамарi здалося, зацiкавлено, а то й безцеремонне, зовсiм не цнотливо звiдусiль спрямовувались на не?, - тож, навiть не пригубивши хмiльного, вона вже хмелiла вiд збудливих ритмiв цi?? незнайомо? дико? музики, що нею сьогоднi тут часту? гостей за?жджий африканський диктатор. Де ж вiн? Треба з'явитись перед його очi, так велить етикет... Швидко опанувавши себе, Тамара в супроводi Дуда-ревича ступала по валу вiльно, якось аж пiдкреслено бiльно i нiби знехотя, цiною внутрiшньо? напруги здобуваючись на легкiсть, линула в повiтрi, мов сама грацiя, для стороннiх поглядiв нi натяку скутостi чи остраху не було в нiй - вона вмiла в такi хвилини пропливти залом в виглядом королеви! Хай кожен нерв мов напнута струна, а вовнi Тамара - самий спокiй, безжурна чарiвнiсть, у нiй, як нерiдко в таких випадках, з'явля?ться внутрiшн? зухвальство, - гаразд, дивiться, обстрiлюйте поглядами, я ж бачу вас наскрiзь, бачу, в кого захват, а в кого заздрiсть виклика? струнка моя постать, i цi пругкi перса, i вруна вiльно розпущеного волосся, котре так гарно спада? на мо? плавкi плечi, що ?х Дударевич назива? античними. Я йду, недбало похитуючись, усмiхаюсь до всiх i нi до кого, очi мо? сповненi блиску й чарiв жiнки, що вмi? кохати, i хто скаже, що ця блискуча мiсiс Дударевич, смаглява красуня, чи? усмiшки, можливо, навiть сприяють ?? чоловiковi у здобуттi кар'?ри, хто скаже, що ця шляхетно-тендiтна жона дипломата знала колись таке трудне во?нне дитинство, з ночi коцюрбилась по чергах на зимових вiтрах, тислася з картками за пайковим хлiбом, а опинившись з матiр'ю в степах Кулунди, вже тодi, бувши мiською дiвчиною, опанувала мистецтво одягання важкого хомута коняцi на шию, навчилася сiяти й волочити, а при iiагодi могла i лайнутися по-хлоп'ячому, коли той клятий трактор нiяк у тебе заводитись не хотiв!.. - Ото ?хня екселенцiя, - загледiвши крiзь публiку господаря прийому, шепнув Дударевич дружинi. - А поруч - то старша дама з його гарему, кажуть, вельми впливова особа... Сподобайся ?й! В оточеннi численно? челядi, слуг та тiлохранителiв, освiтлений зловiсне червоними вiдблисками кострищ, чорношкiрий можновладець стояв у парi iз сво?ю маленькою дружиною в глибинi залу пiд пальмовим вiттям, полум'я хвилями вiдблискiв грало на ньому, в'язи його темно лиснiли, за спиною екселенцi? щось там шкварчало на величезних жаровнях, Тамара не здивувалась би, дiзнавшись, що то смажать для гостей антилоп чи навiть справжнiх носорогiв! I хоч було вiдомо, що цей чорний велетень зовсiм не простак, яким хоче себе подати, роз'?хавшись перед подружжям Дударевичiв в бiлозубiй усмiшцi до вух, хоч знала Тамара, що сто?ть навпроти не? не чорний лiдер з вiдкритою свiтлою душею, а жорстокий убивця, вiроломець i зрадник свого народу, "чорна марiонетка в руках бiлих монополiй", як висловивсь про нього сьогоднi, збираючись на прийом, Заболотний, - все ж Тамара змушена була, дотримуючись правил, вiдповiсти i йому усмiхом на усмiх, бiльше того, навiть удати, що потиск його м'ясисто?, пiтливо?, в дiамантах на всiх пальцях руки вона прийма? з при?мнiстю, хоч насправдi в цiй комедi? не було для Тамари нiчого при?много, скорiш, навпаки, ?й довелось тамувати в собi щось схоже на вiдразу. А супутниця життя цього владики, маленьке, змучене створiння, що тулилось поруч свого узурпатора, безсловесно роздаючи гостям завченi усмiшки, збудила в Тамари зовсiм iнше почуття, ця чорна африканська ледi чимось одразу викликала до себе симпатiю, може, що в розумних ?? очах крiзь завiсу благополуччя прозирав глибоко прихований смуток. Жалем i спiвчуттям перейнялася Тамара до цi?? чорношкiро? мiнiатюрно? жiночки, коли, обмiнявшись звичними, усталеними для такого випадку формулами люб'язностi, вони на якусь мить зустрiчне затримались поглядами - вiч-у-вiч. "Яка, мабуть, ти щаслива, - щось таке чи подiбне, як здалося Тамарi, промовляли ?? прижуренi очi, - хай не ма?те ви пi алмазних копалень, нi фантастичних капiталiв, що ?х зберiгають для нас iноземнi банки, але ж не зна?ш ти й тi?? дико? сваволi, утискiв душi, постiйних принижень, серед яких мина? мо? африканське, знiвечене цим тираном життя..." А тиран був зараз сама люб'язнiсть, в усмiшцi до вух, розгодований, спливаючи жиром, вiн по?дав Тамару масним сво?м поглядом: - Мадам, чи подоба?ться вам наша музика? - О, й?с! - А джунглi нашi вас не лякають? - О, нi!.. - Раджу скуштувати тi?? он смаженини... Молода антилопа. - Дякую, але я вегетарiанка! Формальностi прийому для Дударевичiв, власне, па цьому й скiнчились, глибокий дiалог вiдбувся, пiсля чого Тамара з Валерi?м пiрнули в людський вир, мiж дерева, перевитi квiтами та лiанами. Тамара одразу вiдчула себе полегшено й нiтрохи не образилась, коли Дударевич ?? залишив, зачепившись бiля котрогось там араба, бо й саму ?? одразу пiдхопили знайомi поляки, запропонували вибрати щось iз напо?в, i вона взяла собi джин-тонiк. Взагалi тепер можна було повестись вiльнiше, можна було, нарештi, вiдгукнутись до тих i до тих, комусь кивнути, з кимось пересмiхнутись, а потiм знов, опинившись у колi сво?х дотепних польських друзiв, дати собi волю насмiятися всмак, вислуховуючи ?хнi добре приперченi каламбури, на якi тiльки згодом натрапиш десь у варшавських "Шпильках". Ось так поточити ляси, з кимось кокетуючи злегка, весело потовкти воду в цiй дипломатичнiй ступi - це, одверто кажучи, Тамарi завжди було до душi. Давно минув той час, коли вона, щойно ставши дружиною дипломата, перед кожним прийомом хвилювалась, нервово тремтiла щоразу, з жахом уявивши, що зробить якийсь промах, порушить протокол, або з нею щось станеться конфузне в товариствi, щось скаже невлад i стане для всiх посмiховиськом... Нi, тепер вона тут як риба у водi. I навiть цi?ю екзотикою ?? не приголомшити, навчилася орi?нтуватися блискавично, друзi знають цю ?? якiсть - з пiвслова, з пiвпогляду панi Дударевич визначить, хто ? хто! Однак цi невщухаючi гуркотливi тамтами, сповненi чутт?востi танцi напiвоголених людей у вiдблисках вогнищ, чи?сь веселi, заохотливi погляди, розсипи комплiментiв - все це збуджу?, збурю? в тобi гарячу, молоду кров. Джин-тонiк, звичайно, хмелить, але ти лиш злегка захмелiла, думка працю? ясно i гостро, нiщо не лиша?ться для твого ока непомiченим, ти на льоту схоплю?ш усмiшки, розшифрову?ш мигцем кинутi погляди, за словом нейтральним чита?ш пiдтексти й двозначностi, ти зараз так певна себе й жiночо? сво?? приваби, що, зда?ться, тобi пiд силу зачарувати когось найвродливiшого, будь-кого ти могла б завабити тут пiд цi збурливi, жагучi тамтами! Не страшать тебе й цi величнi тво? африканськi суперницi, смаглошкiрi молодi дружини багачiв чи просто чи?сь коханки, наложницi, що, понад мiру декольтованi, ревниво позираючи на тебе, а виглядом чорних королев пропливають сюди й туди по залу, викрутистi, смiливоокi, проносячи у вухах цiлi ма?тностi, виблискуючи сяючими купами каратiв на шиях, на сво?х розкiшних персах... Нi, ?м тебе не затьмарити сяйвом каратiв, ти сьогоднi в блиску сво?? чарiвностi, язик твiй мов бритва, до того ж ти любиш перед сном читати "пльотки о панях", дещо й звiдти беручи на сво? веселе озбро?ння. Всi знають: де ти - там весело! Вдало пожартувала тут, а тобi вже подають знаки звiдтам, бо ти всюди бажана, перекинутись словом з тобою кожен вважа? для себе мало чи не за честь. Мимохiдь пустила бiсики тонкобровому мексiканцевi, затрималась на хвильку iз знайомим новозеландцем, та найдовше випало перебути в товариствi з японським подружжям, бо ця мила, в райдужному кiмоно японочка (Тамара забула, як ?? звати) виявилась такою щебетухою, що слухати ?? вистачило б весь вечiр, японочку цiкавить, як там пожива? дружина мiстера Заболотного i чи не забула вона сво?х японських друзiв, котрi досi згадують милу Соню-сан i завше ?й будуть вдячнi за той ?? великодушний, такий гуманний вчинок! Можна подумати, вся Японiя тiльки тим i живе, що спiва? хвалу Софi? Iванiвнi за те, що колись ?й вдалося добути лiки для кiлькох японських дiтей, хворих на полiомi?лiт... Якщо вiрити цiй щебетусi, то японськi матерi ще й зараз пiдносять Заболотну-сан до небес!.. Розшарiвшись, як квiтка, японочка й далi щебетала б, однак, помiтивши не без допомоги свого супровiдця, що для Тамари ця тема ста? надокучлива, вона чемно вклонилась, i те ж саме зробив ?? коректний, безмовний, захований у маску загадковостi супровiдець. Беручи з пiднесено? кельнером тацi ще один джин-тонiк, Тамара вловила на собi через голови застережливий, зовсiм тверезий погляд свого Дударевича, який, по-правляючи чорний метелик на бiлоснiжному комiрцi, тим самим давав Тамарi знак, щоб вона не захоплювалась, щоб не забувалась, де ти ? й серед кого... Одначе Тамара була певна себе, джин-тонiк ?? тiльки веселить, грiв душу, а голова залиша?ться ясна, i язик зайвого не бовкне, бо вдачею i вишколом Тамара з тих, хто вмi? говорити про все i нi про що, серед Тамариних приятельок вважа?ться, що це саме ?й належить веселий афоризм, котрий усiм ?м подоба?ться: "Ма?мо все i не ма?м нiчого!.." Отже, все йде о'кей, Тамара в настро?, i хай якi тут крутяться вири, а вона, мов добрий плавець, почува?ться впевнено на цих бурунах, весь цей людський крутiж ?? навiть розважа?. Перед знайомими й незнайомими вона сьогоднi поста? такою, як i хотiла, вiльною, розкутою, магнетичне привабливою у сво?й жiночностi. Хоч встигла вже з багатьма тут обмiнятись усмiшками й перекинутись словом, вона iнту?тивно вiдчува?, що очi ?? мовби самi шукають серед присутнiх ще когось... Чи не того сивого джентльмена, що з вiдстанi всмiха?ться тобi вiтально й пiдбадьорливо? Заболотний з келихом у руцi, якось молодо сивий, i сьогоднi чомусь особливо елегантний, з виразом доброзичливостi на блiдому обличчi, саме розмовля? пiд навислими лiанами iз жвавим кругловидим французом, що в минулому, як i Заболотний, теж був льотчиком, i це ?х особливо зближу?. - Ось перед нами людина, сп'яна юнощами й надiями", - сказав Заболотний, коли Тамара пiдiйшла до них. - Ви, Тамаро, сьогоднi просто в ударi!.. Всiх - наповал. Не тiльки звичайнi смертнi, а навiть ?хня екселенцiя, як було помiчено, не залишилась байдужою перед силою ваших чарiв... Француз охоче пiдтримав Заболотного в його жартi: - Дозвольте дiзнатись, мадам, як вам уда?ться полонити нас з першого погляду? Якою та?мною збро?ю користу?тесь? - Трохи легковажностi, трохи зухвальства та джин-тонiк на додачу - тiльки й усього... А ви що п'?те? - Ми, за звича?м предкiв, - вiскi з льодом, - сказав Заболотний, - тiльки з роками доводиться трохи змiнювати пропорцi?: менше вiскi - бiльше льоду... Правда, Жа-не? - посмiхнувся вiн друговi. - Я теж хочу випити вiскi, -забажала Тамара, i тут, мов з-пiд землi, вирiс кельнер з пiдносом, i вже наповнений кришталевий келих з чималою льодиною був у Тамари в руцi. - Сто лят! - глянула вона на Заболотного. - За всiх, хто нам дорогий... - За дружбу, - сказав француз тихо й задумливо. - За все, що ?дна?... У нас з месь? Заболотним виявились спiльнi друзi з полку "Нормандiя - Нiман"... - I до того ж, друзi дуже близькi, - ствердив Заболотний. На якусь хвилю мiж ними запанувало мовчання, кожному, видно, перемайнуло в думцi сво?, i в синiх очах Заболотного Тамара вловила той вираз, який не раз у ньому помiчала, - крiзь веселiсть проступав нерозвiйний туман зажури... Щоб змiнити цей настрiй, вона жваво, майже на манiр тi?? японочки защебетала, як ще школяркою мрiяла, щоб у не? закохався льотчик, високий юнак iз сусiдньо? вулицi, що при?здив iз свого небесного полку до матерi у вiдпустку. I хоч Тамари вiн, зда?ться, й не помiчав, бiга? якесь там дiвчисько неповнолiтн?, проте коли настала весна i бузок так розкiшно цвiв у ?хнiх палiсадниках, Тамара пережила незабутн?, досi пам'ята?, як, задихаючись вiд хвилювання, вiд збурено? пристрастi, шукала в кетягах бузку квiточки на щастя, тобто з п'ятьма крильцями-пелюстками, схожими на тi познаки, що були у нього в петлицях. I таки знайшла, i з'?ла, щоб задумане сповнилось!.. Однак дарма, що п'ятикрилу пелюстку з'?ла, а льотчика того з сусiдньо? вулицi вона так бiльше нiколи й не зустрiла в життi... На Заболотного й .на його французького друга Тамари-на розповiдь, зда?ться, справила саме те враження, на яке вона сподiвалась, обидва вони, либонь, вловили, що хоч i дiлилась Тамара мовби з грайливостi, мовби мiж iншим, давнiми сво?ми iнтимнощами, одначе щось i зовсiм пе грайливе вiдчувалось в ?? словах. - Vouloir c'esf pouvoir, - сказав Жан. - О, нi, не завжди, - заперечила Тамара, i якась хмарка раптом набiгала на ?? чоло. Дивлячись на Заболотного, Тамара вперше задумалась над такою важливою для себе рiччю: чи вона коли-небудь знала кохання? По-справжньому кохала кого-небудь - чи нiколи й нiкого? Були школярськi захоплення, флiрти студентських лiт, випадковi спалахи, а потiм отой скоро-спiшний шлюб i звикання, звикання. Звиклась, призвича?лась, спiвiсну?, а де ж оте палке, всепоглинаюче? I враз, як вiд блискавки, сяйнуло ?й: той ?диний, кого вона справдi могла б кохати, ба навiть давно вже коха?, вiддано й безодвiтно, ось тут вiн, перед тобою! ?дине тво? кохання зараз за крок вiд тебе i водночас далеке й недосяжне, мов зоря... - Сьогоднi ви розгулялись, - чу? вона знайомий голос за спиною. Це Дударевич, нечутно випливши з натовпу, вже сто?ть тут як тут над ?? душею. Тамара навiть не озирнулась на нього. - А я i впитись би не проти, - сказала вона, звертаючись до француза, з викликом, весело. - Давайте за яку-небудь зорю!.. - Зоря зорею, люба, а нам пора, - нагадав Дударевич дружинi, а Заболотному сказав, що вони зараз ?дуть до них, щоб забрати доньку. - Може, й ти з нами? - Нi, - i Заболотний послався на те, що вiн ма? ще тут побути, в них ось iз Жаном розмова ще не докiнчена... - Я хочу поцiлувати вашого друга! - засмiялась раптово Тамара до Заболотного, й не встиг вiн нiчого сказати, як вона уже чмокнула подивованого Жана в щоку, мiцно й жагливо, i аж тодi дозволила Валерi?вi взяти себе пiд руку й рушила з ним до виходу. Дударевич знав за Тамарою цi напади пустощiв, бурхливих веселощiв, навiть безпричинних, як йому здавало-Ся, знав i трохи побоювався ?х. Саме тому вiн i поспiшив забрати вiд товариства свою, за його жартливим висловом, "хулiганку". Бо в такi хвилини Тамара могла витiяти щось зовсiм непередбачене, екстравагантне, таке, що його не узгодити нi з яким протоколом. Зараз його "хулiганка" була саме в такому станi. Вiн бачив, що ?й хочеться щось утнути, подражнити свого благовiрного, пограти йому на нервах. I щонайдивнiше, Тамара чи не найбiльше йому й подобалась само в такому ось сво?му пустотливому збудженнi. Дударевич намагався в душi навiть виправдати ??, пояснити для себе Тамаринi витiвки, адже це, можливо, в не? сво?рiдна реакцiя на тi безлiчi протокольних приписiв, невiдь-коли й невiдь-ким витворених умовностей, якими так багата дипломатська служба, котра в силу сво?? специфiки, як Дударевич вважав, й не може бути iнакшою. В кожному разi, нiчого дому не лишалося, як тiльки запасатись терпiнням та витримкою затискати нерви в кулак, коли бачив, що Тамара "завелась" i ладна була пуститися берега, пiрнути в розкiш утiх, а далi хоч хай там що! У холi вона, пiдiбравши в присутностi того здоровенного негра-порть? свою вечiрню, всю в блискiтках, сукню, навмисне заходилась бродити по неймовiрно? пишностi килимах, бродила по них, пухнастих, мов по диких срiблястих травах сво?? далеко? Кулунди, весело пояснюючи негровi, що добре було б у цих степових ковилах впасти та ще й покачатися, тiльки б знати ?й, чи протокол щось подiбне дозволя... Опинившись у лiфтi, вона замiсть кнопки "даун" (вниз) намага?ться натиснути "ап" (угору), бо, бачте, волi?, щоб ?? понесло звiдси в самiсiнькi небеса, кортить ?й добувати на самiй макiвцi цього сталевого бiл-дiнга, вiдчути, який вiтер гуля? зараз там, на найвищiй точцi планети, i яким звiдти вида?ться людинi це створене нею урбанiстичне пекло, його нiчна безодня з трiщинами вулиць, де навiть цiлому легiоновi смiттярiв не вда?ться пiдтримувати чистоту. Зрештою Дударевичу пiсля борюкняви таки вдалося дати лiфтовi потрiбний хiд, i, доки ?х несло вниз, вiн все не випускав Тамару з обiймiв, щоб ця його навiженка не могла скористатися кнопками. Коли вони, вiдшукавши свою запарковану в сусiднiм кварталi машину, опинилися в нiй, Тамара виставила нову забаганку: - По?демо дивитися наркоманiв! Дударевич пробував отямити ??: що за дурницi, що, мовляв, за нездорова пристрасть... - Нi, ?дьмо! - наполягала вона. - До того ж це якраз у тво?му дусi! - Що ти вигаду?ш? - А за екватором чим ти мене розважав, коли ми тiльки побрались? По?дем та по?дем, люба, дивитись контрасти! А це хiба не контрасти? ?дьмо, бо пiшки пiду! Сперечатися з нею в таких випадках марно. Тож нiчого Дударевичу не лиша?ться, як ?хати в район тих сумнiвно? слави мiсць, де вечорами виповзають на свiтло неонiв рiзнi невдахи, всiлякого роду вiщуни, заслiпленi мiстичними видiннями, фанатики, психопати, покидьки, а то й просто шахра?, пройдисвiти, що спекулюють на почуттях людей знiвечених, змучених самотнiстю, охоплених тугою за втраченим чи й незвiданим нiколи людським теплом... В районi хмарочосiв бiля будинку, що тьмаво вилиску? при нiчному освiтленнi чорним алюмiнi?м та бронзованим склом, зiбрався цiлий натовп юнакiв i дiвчат, вони, похитуючись, спiвають якийсь духовний гiмн, виконуючи його на сучасний манiр, всi вони збудженi, адже перед ними черговий кумир - бритоголовий, з акулячим ротом вiщун у жовтому балахонi. Кумир той саме щось проповiду?, кличе присутнiх в геть iнший свiт, кличе, раз у раз пристукуючи пiднятим над собою бубном, нiби щоб пiддати сили сво?м аргументам. - Гуру чи просто шаман? - мовила Тамара й, звелiвши спинити машину, стала прислухатись. В проповiдi йшлося про "невiдомий порт", що десь iсну? в горах, в Андах чи Гiмалаях, i до якого на зустрiч з пришельцями з космосу цi молодi люди мають добутись в надi? вблагати, щоб "тi" взяли ?х "на борт"... Бо ж незабаром ма? з'явитись з позаземних цивiлiзацiй армада НЛО спецiального призначення - врятувати бiологiчний вид, близький до зникнення, i, якщо хто вряту?ться на лiтаючих дисках, то тiльки найправеднiшi та найдосконалiшi - атланти сучасних атлантид, всього кiлька тисяч позначених породою юнакiв та дiвчат... Вiдiбраних буде вiдправлено в iносвiти, де вони перебуватимуть тисячу лiт в станi анабiозу, повернуться ж на свою планету аж тодi, коли вона пiсля спопелiння й самоотру?ння заново вкри?ться буйними квiтами й зазеленi? свiжими, незайманими лiсами... - Ну тодi, все ясно! - твердо сказав Дударевич i повiв машину далi. Просуваючись мiж ущелинами бiлдiнгiв, вiн незабаром вивiв авто на ту розкiшну, мовби юпiтерами освiтлену вулицю, що в усьому мiстi вважа?ться найяскравiшою, ця стрiт справдi зустрiла ?х невтомним танцем-буянням реклам, мигтючим хаосом вигадливих комерцiйних вогнiв. Дударевичi опинились наче па якiйсь ярмарковiй шаленiй магiстралi, де все наввипередки закликало ?х, заманювало, кричало й умовляло, змагаючись у винахiдливостi сво?х спокус, обiцяючи море насолод. Звiдти вас гукають, заманюють сво?ми делiкатесами схiднi ресторани, а з того завулка свiтлянi табло сповiщають про вихiд на екрани нового порнографiчного фiльму, а з величезних, наповнених сяйвом вiтрин, скiльки ?деш, все тобi усмiхаються елегантнi дiви-манекени, чи? стрункi ноги, оголенi плечi, зда?ться, дихають життям i теплом незгiрше вiд справжнiх, людських... Вуличний художник з бородатим страдницьким обличчям, кiнчивши роботу, збира? сво? причандалля та намальованi за день етюди, декотрi з них Тамара бачить не вперше - зовсiм непоганi роботи, а придбати ?х чомусь нiхто не поспiша?... Пiд вiтриною, просто на тротуарi, на ошматтi газет лашту?ться до сну старий безпритульний у лахмiттi, нуждар, приреченець, заживо викреслений iз життя... Дударевич кривився, не приховуючи вiд дружини свого невдоволення, його аж мло?ло вiд спертого духу вентиляторiв, що гнали звiдкись перегорiле повiтря та непри?мнi запахи кухнi... Тамара все наче ждала чогось. - Наркоманка! - раптом схопила вона Валерiя за плече.. - Пригальмуй! ?дь поволi! Послухавшись, вiн повiльно вiв машину понад самим тротуаром, а Тамара з жадiбною цiкавiстю i водночас з жахом дивилась на ту високу, випростану, що якось гордовито йшла уподовж вiтрин. Не звертаючи нi на кого уваги, йде величаво, в дорогiй шубi нарозпаш, з каштановим, красиво розпущеним на плечах волоссям, ступа? така струнконога, зверхньо-байдужа до всього довкiл. Робить кожен крок сягнисто, красу грудей несе нi для кого, бо ж нема нiде тут гiдних ??! Хода вольовита, в широко вiдкритих очах вiдстороненiсть, незмигна спрямованiсть кудись уперед, до iнших свiтiв, до якихось, може, райських видiнь, геро?ном нафiльмованих вiзiй... - В не? шуба з канадсько? норки! - скрикнула з жахом Тамара. - Точнiсiнько, як у мене!.. Який збiг... Нi, з мене досить! Додому! До Заболотних! Нiби видихнувшись, Тамара знеможено вiдкинулась на спинку сидiння й мовчала всю дорогу, озвалась, аж коли вже пiднялись до мешкання Заболотних. - Як Лiда? - запитала Соню, тiльки переступивши порiг. - Не хвилюйся, - сказала Заболотна, перехопивши повний тривоги Тамарин погляд, яким вона гайнула по кiмнатi. - Спить, вмостившись на канапi в Кирила Петровича... "А дитиночка - мов зориночка", ба, як розшарiлася, - додала вона, коли обидвi зупинились над Лiдою. - Недавно заснула, все ждала вас... Як там хоч було? - Потiм, потiм, - Тамара, не скидаючи шуби, стояла, дивилась на доньку, а за якусь хвильку, вернувшись до вiтальнi, так у шубi й сiла до столу. - Нi, я таки погана мати. Знову пiдкинула вам дитя, як зозуля, а сама гайда розважатись... Грiшна мати! "Аж ось коли прокида?ться в тобi материнський iнстинкт", - порадувався в душi Дударевич i, загледiвши на канапi розкриту валiзу, в iронiчнiй сво?й манерi звернувся до Заболотно?: - Вже в Союз паку?тесь, Софi? Iванiвно? Чи не рано? Для Дударевича не було несподiванкою, що колега його ма? термiново вiдбути у вiдповiдальне вiдрядження, одначе йому захотiлося чомусь вдати, що для нього це новина. - Куди i в яку дорогу - ви ж зна?те, - з досадою вiдповiла Заболотна згодом. - I що дорога нiяк не додому... Схилившись над валiзою, вона стала знов перебирати дорожнi речi - напрасованi чоловiковi сорочки, улюбленi його краватки, потертий несесер, колись кимось йому подарований i з яким Заболотний все не може розлучитися, та ще томик "Кобзаря", що його господар завжди бере з собою в далеку дорогу. До Тамари мовби тiльки зараз дiйшло, чим то Заболотна заклопотана... Вона аж скинулась: - Як? Знову в дорогу? - Виходить, що так, - глухо вiдгукнулась Софiя Iванiвна. - Меншого не знайшлось... - Звiдки це виникло? Чому? - метнула гнiвний погляд Тамара на Дударевича. - Знову замiсть когось? - Як завжди, - ображено мовила Заболотна. - В останнiй момент хтось там за станом здоров'я не змiг чи прост? вважав за краще для себе ухилитись, то кому ж летiти? Звiсно, Заболотному. Дударевич пiдiйшов до телевiзора, знехотя увiмкнув,--на екранi з'явилося якраз те, на чому вiн зна?ться: автора-дi! В диких швидкостях, здiймаючи кушпелу, шалопiютра якихось пустирищах ще однi автомобiльнi гонки влаштувавшись на стiльцi перед телевiзором, Дударевич Сказав Софi? Iванiвнi: - Зв'язався вiн з тим ЮПIСЕФом... Я ж йому говорив... Мiжнародний дитячий фонд всiх. Соню, не заряту?. Там посуха, там голод, там урагани, а на алмазних копальнях та в уранових руднях, за деякими даними, використову?ться навiть праця дiтей. Найдешевша, по сутi, рабська праця маленьких чорних невiльникiв... А верховоди компанiй, концернiв не люблять, коли хто пробу? зазирати в ?хнi справи. О, як вони не люблять стороннiх очей!.. - Таж треба комусь за дiтей заступитись? - здивовано звела на нього очi Заболотна. - При бажаннi вiн мiг би цiлком законно уникнути вiдрядження. - Не з тих вiн, що уникають! Це ж вам добре вiдомо. - Запевняю вас, Софi? Iванiвно, для нього цей полiт такий же не обов'язковий, як, до речi, i ота ?хня подорож до Мадонни... Заболотна випросталась, примружилась гнiвно: - I саме тому, що цей полiт для нього е продовженням тi?? подорожi, вiн летить. - Софi? Iванiвно, як треба вас розумiти? - А так. Що вiн вирiшив, то вирiшив. I не будемо бiльше про це. - Тiльки хай не летить над Бермудами, - задумливо сказала Тамара, не зводячи погляду з фотокартки молодих усмiхнених льотчикiв на стiнi. Сидiла в шубi нарозхрист, у позi недбалiй, мовби перебувала зараз у якомусь сомнамбулiчному станi. - Рiч у тiм, що над Бермудами... зупиня?ться час. Вiн там просто зника?... XXXII Пiсля африканського прийому Заболотний за?хав до мене в готель. I ось ми сидимо на тридцять п'ятому поверсi цього урбанiстичного щiльника в однiй iз його тiсних, а низькою стелею клiток, де тебе оточу? зручна й практична синтетика, де все нiби для людини е i все ж чогось найiстотнiшого браку?. ? холодильник з рiзними соками, i бiленький телефон на столi, i бiблiя, i кондишен, що жене потрiбне для ваших легенiв повiтря, ? навiть вiконце, до того ж не зашторене спущеними жалюзi, бо ж по той бiк нiхто по тобi не вистрелить, адже там, за вiкном, зовсiм ось близько, глуха, закопчена сторiчною сажею стiна, крiзь яку нi сонце не проблисне, нi вiтер не продме. Нiколи не побачити звiдси, як блакитнi? небо, як на зорю вранцi займа?ться чи як по ньому пiд обрiй лягав густо-червона вечiрня стяга. - Ти щасливий, - каже Заболотний, влаштувавшись на канапi й дiстаючи сигарети а незмiнними пiрамiдами та верблюдом, хоча при менi не раз обiцяв Сонi кинути палити, запевняючи, що цiлком свiдомий того, що коли вiдмовиться вiд сигарет, то стане безсмертним. - Що я щасливий, це, звичайно, при?мно почути, але чим же я такий щасливий? - запитую друга. - А тим, що за кiлька день будеш уже вдома. Днiпро-рiвер пiд крилом тобi сяйне, а ця готельна клiтка з ?? невитравним духом синтетики тiльки в згадцi вирине, коли писатимеш мемуари. Заболотний чимось помiтно збуджений, внутрiшньо схвильований, - я давно його не бачив таким. Розповiда?, що вiн тiльки-но оце з прийому, був на гостинi в одного диктатора, з джунглiв. Тепер i цi, розгодованi бiля корит монополiй квiслiнги, скороспеченi вельможi навчились подавати себе публiцi досить ефектно: ось i для цього прийому вибрано готель найфешенебельнiший, де мають звичай зупинятися мультимiльйонери та президенти, в залi створено цiлковиту iлюзiю джунглiв з криваво-червоними, якимись аж зловiсними вогнищами, з несамовитим гуркотом тамтамiв... Вся ця екзотика, дикунський шик, вульгарно-розв'язна поведiнка напiвоголених чорних красунь, обсипаних дiамантами, i ?хнiй самовпевнений диктатор, оточений блюдолизною тубiльською знаттю, повторно розбагатiлою на алмазних копальнях та уранових рудах, - не це, виявля?ться, найбiльше вразило Заболотного, такими речами його не здиву?ш, вразило iнше. Адже прийом було влаштовано - такий збiг! - саме в тому залi, де свого часу тутешня знать вшановувала учасникiв бомбування Хiросiми, даючи банкет на честь матерi старшого з офiцерiв, iменем котро? - теж який цинiзм! - було названо той апокалiптичний лiтак з атомною бомбою на борту. - Ти цього не знав? А ?х не посоромились вiтати тодi, як геро?в, - повiльно розповiдав Заболотний, - хоча тi, охопленi мiстичним жахом, "геро?" з молитвами й прокляттями тiкали вiд власного злочину, вiд ударно? вибухово? хвилi, яка гналася в хiросiмському небi за ними, мов розплата само? судьби... "Боже мiй! Що ми наробили?.." - записав один iз тих, що перед самим вильотом так ревно слухали в тропiчнiй темрявi напутню, безмiрно блюзнiрську месу iз уст свого армiйського капелана... "Що ми наробили?" Йому не ясно - що! Найбiльша ру?на свiту була створена за мить! Пекло розверзлось пiд вами палаюче, що аж кабiну вашу виповнювало гидким багровим свiтлом, можливо, навiть схожим на те, що тiльки-но багровiло нам у залi дикунського цього прийому... З усiх прийомiв сьогоднiшнiй для мене виявився найтяжчим, - Заболотний дихав незвично схвильовано. - Намагався забутись, вiдволiкався, реагував на чи?сь дотепи, а воно потiм знов накочу?ться, терза? душу: та що ж це таке? Чому цей збiг? Чому так швидко забуто жертви, живi "огарки" людей, чому? Нiби й нема вже отих довiчних калiк, що ми ?х бачили з тобою в японському атомному лазаретi? - Цих "чому" та "чому", - кажу до нього, - можна б називати без кiпця. I в рiзних сферах... - Ти ма?ш на увазi сво? екологiчнi проблеми? - ?х теж. Хоча вони такi ж мо?, як i тво?. - Це правда. Планета неподiльна, кожен iз нас за не? вiдповiда. Соня, скажiмо, не може чути навiть мисливського пострiлу... Вважа? дикiстю, що вiн узаконений. Уявля?ш: вечiр-казка, зоря цвiте на пiвнеба, а на озерах пальба, канонада... - А Червона книга? Це ж книга звинувачень... I щодалi вона росте й росте... - Потрiбне щось кардинальне, повсюдне, - нахмурю? чоло Заболотний. - Лiси планети, хiба такого вони потребують догляду? Рiки, що колись ?х називали пречистими, а тепер... ? вчинки, котрi сьогоднi мають сприйматись як колективний грiх людства, тiльки так! I кожен з нас мав взяти на себе частку покути, кожен ма? пройнятися думкою, що ти вартовий планети, вiдповiда?ш на нiй за всiх i за все, iнакше... iнакше... Я подав йому склянку води. Мене стривожила надмiрна його блiдизна i ця збудженiсть, теж надмiрна i йому не властива... Лише зараз я помiтив, як у ньому нурту? все, i подумалось, якi в мого друга вкрай розшарпанi нерви, якщо вже вiн дозволив тут собi скинути з себе свою постiйну зовнiшню стриманiсть, майже безжурну оту о'кей-нiсть. Надпив води, i з обличчя його зiйшла гримаса страждання, яку вiн, мабуть, тiльки у цiй сiрiй клiтцi тридцять п'ятого поверху дозволив собi не приховувати. Я сказав, що пора б йому справдi подумати про вiдпочинок, розпружинитись, змiцнити нерви, i вiн при цих мо?х словах так раптово, знайоме й тепло всмiхнувся: знову передi мною був Кирик Заболотний! - О'кей, - мовив вiн уже весело, нiби перед цим за мить i не був таким, яким був. - Справа в принципi вирiшена, сподiваюсь, наступного лiта зустрiнемось вдома. Будь певен, що побачиш i мене, як Романа Винника, в бджолянiй кольчузi. I все ж менi було чимось щемливо, аж боляче на нього дивитись. Бо влада лiт - це таки влада... Не той i Кирик. I лише з його юно?, нестарiючо? усмiшки деколи проблискувало до мене те, що було i що нiколи бiльше не вернеться... Запаливши сигарету, вiн несподiвано вдарився в лiрику: - Гай-гай, аж де вони зустрiлися, пасльоновi дiти! Вже й верби тi нашi старезнi порубанi по балках, де солов'? гнiздились... Колючу акацiю насадили по глинищах та яругах... В Чернечiй балцi навiть лисиць бачили, так ?? всю залiснили... - Залiснили, щоб ерозiю припинити, - кажу я. - А як ми тодi залишали Тернiвщину... Пригаду?ш, як бабуся з Ялосоветкою стояли коло млина... Цього вечора згадав вiн чомусь робiтфак, нашу студентську юнiсть в парусинових черевиках. О, як ми ?х нафабрювали зубним порошком перед тим, як iти в гуртожиток до дiвчат!.. Згадав i той день, коли ми, здаючи норми ГПО, пiшли стрибати з парашутно? вишки. - Як я ждав того дня! - ожвавлю?ться мiй друг. - Стою на вишцi, весь у лямках, зiбрався з духом... Готовий до стрибка, роблю крок назад, щоб розiгнатись, i раптом чую: "Пiшов!" - i стусан у спину! Це той iнструктор-мурло вирiшив, що я злякався, тож i турнув iззаду, щоб пiддати хоробростi! На очах у дiвчат зробив мене страхополохом!.. Образи тi?? досi не можу йому забути. Ах, мурло ж, ах, дубина! - з усмiшкою ла?ться Заболотний. - До нього навiть не дiйшло, що позбавив мене щастя з власно? волi, не з чи??сь принуки, кинутись у повiтря, пережити свято духу, перше блаженство польоту... - Чи не на зло йому й льотчиком став? - кажу Заболотному жартома. - А що ти дума?ш? Може, й це мало значення, - не прийнявши жарту, вiдповiда? вiн. - В усякому разi, саме пiсля того конфузу я негайно записався до аероклубу. - I ось вiдтодi, можна сказати, в польотi... Добре ж у цiлому склалось у тебе життя. - На долю не скаржусь... Пройти крiзь жорна лiт, витримати всi перевантаги, о, друже, ми а тобою зна?мо, що це таке... I мене диву? не те, що бува? людина знiвечена, викривлена, збита з нiг, диву? iнше: як, незважаючи нi на що, всупереч всьому тому, людина зрештою знаходить в собi сили знову пiднятись, видобутись з-пiд тих жорен, зводиться, випросту?ться душею й тiлом i знову припада? до того iстинного джерела, чистого й свiтлого, яке тiльки й робить ?? людиною... - Всього, всього нам дiсталося вiд життя, це правда, - кажу. - Багато чим можна гордитись, а про щось би хотiлось, може, й забути... О, якби молодiсть знала!.. Заболотний мовчки дивиться в стелю, заглиблений у власнi думки. - Це так, - чую згодом його, - i польотiв було, i приземлень... Часом смiялись над тим, над чим не треба було смiятись. Вклонялись тому, що було не варте поклонiв. Крiзь якi хащi блукань, заслiплень доводилось продиратись людям нашого поколiння, а що не кажи, рух iшов таки ж по висхiднiйi До прозрiння, до iстини вiв, чи, образно кажучи, до вiдкриття кожним сво?? Мадонни... - Снаги дода? пiзнання. Та тiльки ж лiта бiжать... Бачу, й ти втомився? - "Жить на пределе" - ти чув такий вислiв? - пiсля мовчанки поглянув на мене Заболотний. - Було таке motto в ужитку серед хлопцiв нашо? ескадриль?. Весь час перебували в найвищiй напрузi, на гранi, на межi. - Десь я читав, що нi в кого з фронтових льотчикiв пiд час польоту не зафiксовано iнфаркт... Ти як вважа?ш - це вiдповiда? iстинi? - Принаймнi я не пригадую в нас жодного такого випадку... Навiть тяжкопоранений, навiть поранений смертельно - i той кiнець кiнцем дотягував до аеродромного поля... Вмирали пiсля, але не в польотi. - Отже, наука могла б сказати, що в польотi людина межу? з безсмертям? - Жарти жартами, а доки летиш, напруга нервiв справдi, видно, така, що ?? не просто здолати... I загалом у людинi багато загадкового... Якщо вiрити йогам та льотчикам фронтовим, - посмiхнувся Заболотний, - людина мае в собi потенцiал можливостей просто-таки фантастичних, до глибини ще нiким не дослiджених... - Соня казала, що пiсля тi?? японсько? аварi? тобi було заборонено лiтати? Навiть у ранзi звичайного пасажира? - Торiк пiд час вiдпустки вперше прорвався в небо! Можеш уявити, як це льотчиковi пiсля тривалого нелiтан-ня знов опинитися на борту, хай це всього лиш АН-24... Так себе вiдчув - ну, справдi нiби вперше. Спiвати хотiлось, ?й-же-?й... Ще й не злетiли, а вже струменем повiтря погнало, бачу, як вiтер жене, хвилю? пiд крилом аеродромну траву... "Соню! - кричу. - Дивись!", - а вона тiльки смi?ться... До речi, як це вона там, вiрна моя Хранителька?.. Дозволь потелефонувати. Розмовляючи з Сонею по телефону. Заболотний час вiд часу хмуриться: - Знаю, знаю, голубко... Все буде гаразд. Про змiну рейсу менi ще вдень в секретарiатi сказали. - I, поклавши трубку, рiзко обернувся: - Лечу ж! Замiсть би додому, лечу на чорний континент. Для мене це була цiлковита несподiванка. Адже останнi днi тiльки й мови було, що Заболотнi, вже вибувши тут сво?, ось-ось мають повернутися в Союз, додому, до тих сво?х мiфiчних бджiл, що завжди викликають усмiшку присутнiх, i раптом... - Це остаточно? - Обговоренню не пiдляга?. Мiсiя конче важлива. Менi, зрештою, не звикати: полiт так полiт, а от Соню жалко, - каже Заболотний, - вона зовсiм уже настро?лася додому. Дружинам нашим взагалi дiста?ться... А через них уже й нам... Коли довго доводиться перебувати у вiдлучцi, у якомусь вiдрядженнi, то найбiльш дошкуля? тобi все-таки це: а як вона там? А що з нею? Надто ж коли в таку яму попадеш, що й зв'язатися з домiвкою неможливо, нiяко? звiстки не ма?ш... Ось тодi, мабуть, най-гострiше вiдчува?ш себе моральним боржником перед нею, перед найближчою для тебе людиною. Все життя вона присвятила тобi! I здiбностi, й сили, i щедрiсть душi, вмiння, турботливiсть - все вiддала тобi й дiтям, па все пiшла, вiд чогось, може, омрiяного вiдмовилась, щоб кочувати з сво?м вiчним мандрiвником, дiлити все, що на його долю випада. Менi аж дивно було чути його, завжди стриманого, закутого в захисну оболонку гумору, в цих несподiваних, навiть iнтимних вiдвертощах, у звiряннях про те, як часом винуватим почува?ться перед Сонею, бо ж далеко не завжди бував достатньо уважним до не?, прикрощiв завдавав, навiть не помiчаючи цього, - такi речi чомусь найчастiше й зринають перед далекою дорогою... Скiльки разiв забував на роботi за сво?ми службовими клопотами навiть зателефонувати ?й, запiзнювавсь, десь смiявсь, жартував за коктейлями з людьми, по сутi, стороннiми, а вона, людина найближча, найвiдданiша, в цей час все ждала тебе i навiть не завжди вважала за потрiбне потiм тобi дорiкнути... ? люди нiби одного-?диного почуття, i були б вони, може, навiть примiтивнi у сво?й одноемоцiйностi, якби це почуття не було любов'ю!.. Вiн говорив про це само-заглиблено, нiби вперше така змога йому з'явилась, - вдивитися в себе, поза метушнею буднiв спробувати докопатись до сутi, i ось тут, у цiм випадковiм готельнiм номерi, вiн мовби вiдкривав для себе самого ж себе i всю неоцiненну цiннiсть близько? для нього людини, матерi його дiтей, - вiдчувалось, як повiнь гарячо? нiжностi, несподiвано наринуло? подружньо? вдячностi' зараз переповнювали його всього... - Жаль, - говорю, - що Соня не чу? зараз цих тво?х покут... - Хочеш, по?демо до нас пити чай? - запропонував вiн, встаючи. - Нi, дякую: час пiзнiй. - Ну, дивись... А для нас пiзнього часу нема. Не забувай, що ми зараз перебува?мо вiд Тернiвщини на протилежнiм боцi планети, а там ще сонце свiтить щосили. Випростаний, пiдiбраний, навiть повеселiлий, вiн поклав менi руку на плече, на мить затримавши ?? так. - Вiтай Тернiвщину. Кожну стежку, кожну травинку вiтай... Зорi нашi вранiшнi i вечiрнi... - Що за мiнор? Ти ж скоро й сам вдома будеш? - Буду, буду, але вiтай... I, всмiхнувшись, рушив до виходу. XXXIII Ранок погожий, погода лiтна, бiля будинку мiсi? друзi проводжають Заболотного. При?мно було бачити, що в нього тут стiльки людей близьких i приязних, здебiльшого молодих, але таких, що побували в свiтах i знають цiну старшому сивому колезi, i якщо й дорослi, а особливо дiти, бажають зараз Заболотному щасливого польоту, тр це по просто з чемностi, вiдчува?ться, що йде це в них вiд само? душi. День робочий, i в аеропорт можуть по?хати не всi, хто хотiв би. Крiм дружини, яка нiчим не виказу? перед нами смутку розлуки, Заболотний дозволяв проводжати його до аеропорту й менi, як "представниковi Тернiвщини", та цiй мудрiй, зараз на якихось думках зосередженiй Лiдi разом з ?? жвавою матусею, котра жартома запевня?, що без не? аеродромна служба дозволу на вилiт не дасть. Отже, Заболотний летить! Уже плащ перекинутий через руку, аташе-кейз у руцi, i сам вiн, наш мiстер Кирик, у доброму гуморi, то з тим, то з тим iз малечi жарту?, вирiзняючись зростом - висо-костеблий, як нетрiв батiг, - цвiте сивиною над усiма, хто його бiля мiсi? проводжа?. За кермо б'ю?ка сiда? Софiя Iванiвна, це вона робить уперше пiсля тривало? перерви, спричинено? дорожньою травмою, i друзi ?? поздоровляють: нарештi авто в руках справжнього водiя, що ма? належну пошану до правил! Поруч з дружиною сiда? Заболотний, ми втрьох - на задньому сидiннi, i вже за якусь там хвилю опиня?мось у потоцi машин, у каньйонi вулиць, де сьогоднi пану? безвiтря i низько висить смог, цей темний туман, що до нього, певне, i за сто лiт не звикнеш. Б'ю?к наш ледве повзе, вулицi запрудженi безлiччю машин, Заболотна диву?ться: - Ще бiльше ?х стало, чи що? I до годин "пiк" ще ж далеко... Автомобiлi йдуть крилом до крила, упритул, зда?ться, ми ось-ось когось тернемо, притиснемо чи, навпаки, нас хтось притисне, i тiльки захрущать нашi фари й пiдфарники, одначе Заболотна справдi виявля? тут ведiйський хист, ? в не? чуття, необхiдне саме для таких ситуацiй: кожен звiльнений сантиметр вона одразу ж використову?, авто в ?? руках з якоюсь навiть грацi?ю уника?, здавалось би, неминучого зiткнення, поволi, але неухильно просуваючись далi й далi. Цi раз у раз виникаючi затримки, раптовi зупинки, що здаються безконечно довгими, i ще довшi стояння перед свiтлофорами потребують сталевих нервiв, i вони, безперечно, у Софi? Iванiвни ?, сталь i нiжнiсть, без сумнiву, в пiй по?днались. Вiд Тамари Дударевич вже чу?мо прокляття цiй дорожнiй тиснявi, а з уст водiйки нi слова докору чи невдоволення, нiби так i повинно бути, - що ж на обставини нарiкати? Через тунель не ?де, щоб Лiда не зомлiла, як це одного разу сталося з нею торiк, коли в котромусь iз тунелiв була утворилась величезна пробка i рух довго не вдавалося вiдновити, тож вiд вихлопних газiв навiть декотрi з дорослих людей стали в тiй тунельнiй норi чадiти й непритомнiти. Однак i по цiй верховiй дорозi рух нам кошту? нервiв, все нiяк не вда?ться видертися з тисняви, потiк, диктуючи сво? закони, несе нас зовсiм не з тi?ю швидкiстю, яко? нам треба, щоб вчасно прибути в аеропорт. А в передмiстi, де, здавалось би, повинно було попросторiшати, перед свiтлофором у центрi площi весь цей пливучий сталевий льодохiд i зовсiм спинився, незрозумiле завмер в усiх напрямках, наче натрапивши на якусь непробивну запруду. На самому розхрестi дорiг це несподiване: стоп! Чого? Яка причина? Рiзне можете думати, але факт той, що пробка! Та ще яка! Водi? виглядають з кабiн в цей i в той бiк - кiнця-краю машинам не видно, самi сталевi ?хнi спини блищать. - Не пробка, а суперпробка! Ось вам привид майбутнього, - зауважу? Тамара Дударевич, а доня ?? дода?, що це щоразу так, надто ж коли поспiша?ш... Застряли, зда?ться, надовго. I це вже коли до аеропорту рукою подати... - Що ж буде? - запиту? Лiда невiдомо кого. - Що буде, те й буде, - вiдповiда? Заболотна з терплячим споко?м. - 3 судьбою не напозиваешся... Ждатимем. Та хiба ждати - це для Заболотного, хiба ви не зна?те його вдачi? - Треба, братцi, розвiдати... Не встигла Соня й заперечити чи схвалити, як вiн уже шугнув мiж машин, цибатий, сягнистий, подався за сво?м звича?м вперед з'ясовувати: що там? Таке враження, що вiн пiшов просто по .машинах, по рiзнокольорових лакованих отих залiзах - бачимо у вiддаленнi осяйну його сивину й блiде, з виразом цiкавостi обличчя, коли вiн, роззираючись, знайоме гука? комусь "о'кей! о'кейi", хоча який там о'кей у цьому намертво зупиненiм залiзному Вавiлонi... Отже, знов випроб нервам, знов нерухомiсть, чад, дух-нява розпечених на сонцi лакiв, металу... До цих речей тут ма?ш звикати. - Краще було б таки ?хати через тунель, - розмiркову? вголос Лiда. - Який гарний вiн, той бiлий, аж сяючий Дiоген-тунель, надто ж коли влiта?ш в нього з темряви ночi... з дощу! Могли, а замiсть того... - Нiколи не шкодуй за тим, чого не повернеш, - зауважу? ?й матуся. - Вважай, що випала нам саме ця дорога, а пе iнша... Доки Заболотний десь там розвiду? ситуацiю, ми сидимо в машинi й слуха?мо музику. Тамара, запаливши сигарету, довiрливо зверта?ться до Заболотно?: - Треба було вам, Соню, таки наполягти... Справдi - чому не iнший хтось? Вiдмовився б - i квит. Знайшли б замiну! - Щоб це вiн та вiдмовився? - Соня сказала це iронiчно, з погордою якоюсь, навiть шляхетною. - Що ви, Тамаро? Ви ж начебто його зна?те не перший рiк... Вiдмовитись, ухилитись, та ще коли про долю дiтей iдеться? Добре ж ви собi його уявля?те! Вона й не приховувала зараз сво?? зверхностi над Тамарою, давала вiдчути, що ? речi, якi ?й елементарно яснi, але недоступнi приятельцi. - А ти, Лiдо, як вважа?ш? - закликала вона дiвчинку на роль арбiтра. - Я за вас, тьотю Соню, - пiдтримала ?? Лiда. - Пiдписуюсь пiд кожним вашим словом... I, нахилившись до Заболотно?, дiвча щось шепоче ?й аж над вухо, - ?хн? секретничання, видно, непри?мне Тамарi. - Нечемно при людях перешiптуватись, - каже вона доньцi, але це торка?ться обох. - Краще гляньте, небо яке... Небо, воно таки скрiзь гарне... Справдi, як у поета: "Цвiтуть осiннi тихi небеса..." Цвiтуть, цвiтуть... А пробка тим часом нiби закам'янiла: нiчим ??, зда?ться, не зворухнути. Бiльше того, й десь далi там, куди око звiдси не сягне, на всiх напрямах ця суперпробка з кожною хвилиною тiльки росте й росте. Юнак-водiй iз сусiдньо? машини жарту?: чи не виросте аж така, що весь континент перетне?.. - Гелiкоптер! - вигуку? Лiда, вказуючи на схiдний сектор неба. - Не iнакше, як полiцейський: спробу? ще звiдти регулювати!... З потужним гуркотом вертолiт продеренчав над нами, ось вiн, знижуючись, уже кружля? над площею, де, певне, сталося щось серйозне, бо навiть гелiкоптер, мовби нервуючись, докида? до нас звiдти сво? гуркоти сердито, аж згрiзна. - Ну, де вiн там забарився, от натура, - вихоплю?ться в Софi? Iванiвни зiгрiтий гордiстю докiр, що, звичайно, стосу?ться Заболотного, котрого за стовпотворiнням вже й зовсiм не видно. - Всюди йому найбiльше треба... Лiда уважно глянула на не?: - Але ж i цим Кирило Петрович вам також подоба?ться? - Дивись, яка прониклива, - усмiхнено покосилась на не? Заболотна. - Таку небайдужiсть до всього в людинi можна тiльки вiтати, - пустилася в мiркування Тамара. - В цьому, зрештою, виявля? себе душа, характер, сила пристрастi... Мене, гадаю, пiдтрима? ось i доктор наук, небагатослiвний еколог наш, - посила?ться сусiдка на мене. - Тiльки хай у вас, товаришу доктор, не склада?ться враження, що, виступаючи в ролi звеличницi Заболотного, мадам Дуда-ревич тим самим нiби принижу? власного чоловiка... В мого стiльки заслуг! Вiн, скажiмо, в мене тенiсист мiжнародного класу, нiхто з наших у нього не вигра?, крiм мене, звичайно. Найскладнiшi йогiвськi вправи опанував, куди там вашому Заболотному... Мiй на головi по пiвгодини може стояти! Навiть оту робить асану, що зветься "замок", - власну ногу на шию собi закида?, ви уявля?те?.. Одного разу закинув, "замкнув себе", я по?хала шопiнгувати, повертаюсь, а вiн усе сидить, посинiв, замкнутись замкнувсь, а розiмкпутись без мене не може!.. - Мамо! - з докором глянула Лiда на матiр, яка, заходячись смiхом, видно, й не шкодувала, що вибовкувала зайве, суто фамiльне. Сто?мо глухо, анi руш. Нiби нiщо й не горить, диму не видно, одначе звiдкись з'явля?ться, ледь просуваючись у тиснявi, червона пожежна машина з командою пожежникiв, що, серйознi, напруженi, почiплялися по бортах у сво?х блискучих, мов у римських во?нiв, касках. За ними, безупинно сигналячи, пробиваються полiцейськi машини i все в той бiк, на площу, де перед свiтлофором не припиня?ться якась не зрозумiла для нас метушня... Полiцейський вертолiт, як i ранiше, кружля? над майданом, над мiсцем найбiльшого скупчення, гуркоче, вишуку?, певне, яким чином б зарадити ситуацi?. Ноабигцо, певне, там сталося, коли так одразу, раптово, за мить, нiби невидимим чарiвницьким жезлом, зупинено всю цю звiдусiль рипучу сталеву армаду, з ??, здавалось би, надмогуттям, з блиском нiкелю, мигтiнням лакiв та скла, з безлiччю звированих бажань, устремлiнь, збурених чи?хось пристрастей, воль, темпераментiв... Стоп! Зупинись! - звелено кимось всьому потужному руховi, що день i нiч бурунив тут i ось так нагло завмер, створивши зону нерухомостi в самому вирi трас, бiля самого осереддя цих вузлом зв'язаних бетонних артерiй... Мовби магiчною силою хтось зупинив, звелiв усiм швидкостям завмерти, зникнути, але хто i чому? Гелiкоптер знову прогуркотiв зовсiм низько над нами, з пташиного польоту огляда? цей, в усi кiнцi розгалужений, нечуваний затор, огляда?, мов лiкар, що бачить лихо, однак нiчим не в спромозi його вiдвернути. Усiх, що стоять, саме це, зда?ться, дiйма? найбiльше: звiдки вiн, чим викликаний таких величезних масштабiв затор, що мовби назавше заклинив металом дороги? Невiдомiсть багатьох драту?, нетерплячка водi?в, нервознiсть досягають межi, хтось натиснув на клаксон, за ним другий, i пiшла перекличка - при?дналась, для солiдарностi, i наша Соня-сан, i ось уже всi сигналять, сигналять - веселий бунт клаксонiв шаленi? в нетерплячцi, ведiйське плем'я дало собi волю, всюди виповню? повiтря суцiльний вереск, какофонiя нароста? нестерпно - до смiху, до одуру, до очманiння! Нарештi докочу?ться звiстка вiд переднiх: причина вся у свiтлофорi, щось непередбачене сталося з ним. Видно, як пожежники прилаштовують бiля свiтлофора розкладну металеву драбину, схожу на одну з тих, якими користуються в садках, щоб здiймати плоди з верховiть. Тут ця залiзна драбина сама, нiби з землi, вискаку? вгору, i вже по нiй поволi пiдiйма?ться огрядний негр у бiлiм халатi, тримаючи в руцi якусь бiлу торбину невiдомого призначення; ось вiн, той чудодiй, ставши вгорi, неквапом почина? чаклувати над свiтлофором... В якому дiлi вiн фахiвець, яке вмiння вивело його на те узвишшя? Зблизька й здалека всi стежать за ним напружено, виття автомобiльних сирен при його з'явi водночас примовкло - всi погляди зараз схрестились па ньому, цiкаво, що ж вiн там лагодить, над чим там без поспiху чаклу?, мов який-не-будь досвiдчений годинникар на середньовiчнiй ратушнiй вежi, де раптом вiдмовив химерний хитрющий годинник з зозулями або з фiгурками апостолiв... Може, це такий майстер, що здатен полагодити i самий час, прискорити або уповiльнити його бiг? Здатен, може, зрушити рiку часу, якщо вона зупинилась, здатен узгодити ?? плин з плином людського життя? Це була просто фантастика - тисячнi потоки слiпучих пiд сонцем машин стоять, ждуть, залежачи, може, вiд поруху чи??сь руки, ця знемагаюча у римушенiй нерухомостi суперпробка, залiзна Дунай-рiка, що витяглась мовби через увесь континент, вона зараз напруженими поглядами водi?в стежить за незрозумiлими манiпуляцiями тi?? загадково? людини, що з чимось там клопочеться на свiтлофорнiй вежi. Сталевi табуни швидкостей, всi вони застигли й терпляче ждуть, чим це закiнчиться, а той, в бiлiм халатi, нiкуди, видно, не кваплячись, не звикши нiчого робити абияк, хапкома, все ще пора?ться бiля свiтлофора, щось там мудру? й мудру?... Та ось чорношкiрий майстер, зробивши сво? дiло, став неквапом спускатися по залiзнiй драбинi, повагом ступаючи зi щабля на щабель, i тепер видно було, що в руцi вiн обережно трима? ту ж таки бiлу свою, але вже чимось наповнену торбу, схожу на звичайнiсiньку наволочку, - вона тепер наповнена мовби повiтрям, та чи повiтрям? Щось, однак, сталося, далеко попереду з'явились ознаки руху... Чаклун помiг, зарадив усiм нам, вiдкрив дорогу, бо ось машини вже й неподалiк вiд нас з мiсця зрухнулись, почали рушати, i до нас, швидко пробираючись мiж кузовами, поспiша? Заболотний, вiн чомусь аж ся? блiдим сво?м довгобразим обличчям, вiн - смi?ться! - Що з тобою? - полегшено спитала дружина, коли Заболотний вскочив до машини, i ми рушили. - Що тебе так розвеселило? - Зна?те, хто нас тримав? Нiзащо не догада?тесь! - Хто? Бджоли! - Не розiгруйте, - засмiялась Тамара. - Цiлком серйозно. Рiй бджiл сiв на свiтлофор, перекрив усi драйви, усi магiстралi!- збуджено розповiда? Заболотний. - Нi зеленого, нi червоного, анi якого вам не даю! Стiйто на мiсцi, гей, усi мiстери-твiстери i ви теж, люба мiсiс Заболотна! Дух переведiть, на небо подивiться, iiа ясне сонечко! Про iстотне подумайте, про сутн?! - 3 нього аж бурхало збудження, енергiя, радiсть хлоп'яча. - Треба ж таке утнути! Нi, вони таки створiння унiкальнi! - Точно, вони звiдкись, iз антисвiту, ми ще ?х просто не зна?мо, - пiдтримала Тамара його захват. Сопя тим часом зiрко тримала в полi зору переповнену рухом дорогу, всi ми розумiли, що дорожити зараз ма?мо кожною миттю, тож Соня, пам'ятаючи про це, економлячи кожну часину, вмiло маневрувала в потоцi машин, i Заболотний, радий за не?, ще охочiше розповiдав, яка там, бiля свiтлофора, буча була зчинилась, як спершу не знали, що дiяти, навiть полiцiя розгубилась - нiколи ж не траплялось такого, випадок, мабуть, в iсторi? перший: бджола перекрила весь рух! Пожежники спочатку намiрялися пустити в дiло шланги, змити той рiй водою, але одразу й з'ясувалося - нi, не мають такого права! Бо той рiй - чиясь власнiсть, отже, бджола, згiдно iз законом, створiння недоторканне. Та ще й страх бере: може, бра-аiльськi, отi агресивнi? - О, тих тiльки роздражни! Вони за себе постоять! - смiялась Тамара. - Комедiя, та й годi!.. - Довелось викликати - кого б ви думали? Нашого друга Френка! Оце ми й чекали, доки вiн з'явився та бджолят у торбу оббирав iз свiтлофора... Всiх полiсменiв здивував, що бере бджiл голими руками i жодна його не жалить. - Може, це той легендарний рiй, що вiн його через океан перегнав?- жартома запитала Тамара, а Лiда, ледь нiяковiючи, поправила матiр: - Не через океан, мамо, а через континент... - Яка рiзниця, - вiдмахнулась Тамара, - мiг би й через океан теж!.. Всi ми весело збудженi, ?демо з жартами, що ?х викликав цей дивовижний рiй бджiл, котрий, заволодiвши свiтлофором, зумiв перекрити тако? сили рух. - Ось так, Лiдусю, - зверта?ться Заболотний до юно? сво?? проводжальницi. - Дякуймо бджолятам, що, не впавши во гнiв, послухались Френка й вiдкрили нам свiтлофор... Хто стане тепер заперечувати, що вони мудрi створiння, що перед нами ще одно диво природи, "диво з крильцями"! - Кириле Петровичу, чому вони сiли саме на свiтлофор, як ви гада?те? - запитало дiвча. - Важко сказати, - зморщив лоба Заболотний. - Може, свiтлофор вони за вулик прийняли... та ще вулик ново? дивовижно? конструкцi?, i вони вирiшили, що то буде ?хнiй дiм? - А може, вiн здався ?м квiткою? - фантазувала Лiда. - Бо ж рiзноколiрний, цвiте, гра? серед площi барвистими пелюстками свiтла... - I таке може бути, хто зна?... Думай, хто як хоче, але випадок справдi винятковий. Надовго запам'ята?ться Лiдi цей епiзод. Десь i згодом, хоч де опиниться, та, коли виникатимуть затори, пробки на дорогах, погляд ?? щоразу шукатиме бджiл на свiтлофорах: чи не бджоло-сiм'я облiпила його, чи не рiй завис там цiлою гiрляндою, чи не його втручанню слухняно скорився нескiнченний цей рух? - Так чи iнак, а щось таки в цьому ?, - каже Тамарi- Чому не припустити, що це всiм нам вiд чогось засторога? Як знати, може, якраз бджола обрана природою для тако? ролi... Може, якраз ?й даровано здатнiсть краще за iнших живих створiнь проникати у саму суть, у смисл життя, у вiчнiсть, як проникав вона в красу росою налито? квiтки... - Здорово ж, Тамаро, розгулялась ваша уява, - усмiхнувсь Заболотний, а Соня додала: - Вважатимем, що бджоли, як i дощик, коли вiн пилюку прикропить, добра прикмета перед дорогою... Iдемо, а дорожня пригода все нiяк не забува?ться, вона й веселить, i чомусь бентежить думку. Що ж це все-таки було? Той свiтлофор, облiплений кетягом бджiл, вiн, безперечно, сприймався багатьма водiями як знак чогось, мов якийсь химерний i?роглiф, що несподiвано виник на розхрестi дорiг перед людьми, що вiчно жадають швидкостей, що до очманiлостi заклопотанi, поглинутi су?тою су?т... Знак, символ? Але як його розшифрувати? Пересторога швидкостям, смогам, димам, пануванню залiза i чаду? Чи найперше нагадування нам самим про цiнностi, яких ще не поцiнували i якi можемо втратити легковажно, безповоротно? До самого аеропорту вистачило нам цих бджiл. Десь там Френк ?х прилаштову?, i завтра вони вже полетять шукати квiття, житт?дайнi нектари, не знаючи нi втоми, нi страху, погудуть у простори, у свiй бджолиний всесвiт. Та ось уже й ми наближа?мось до мети: дiтаки виблискують по аеродромному полю, i океан з'явився широко, безмiром свiтла висяйнув перед нами. До лiтака ми ледве встигли. Рев турбiн, блиск та гуркiт сучасного аеродрому, зльоти й приземлення крилатих гiгантiв - постань тут раптом iз небуття якийсь iндiанець в орлиному пiр'? на головi, безстрашний абориген тутешнiх мiсць, вiн, певне, при одному доглядi на це стовпотворiння збожеволiв би вiд стресу, втратив би присутнiсть духу, а Кирик наш тут як риба в водi: швидко зробив те й те з необхiдних формальностей i, на бiгу прощаючись, поспiша? до лiтака, бо звiдти вже кваплять, кваплять... Пасажири на мiсцях, Заболотний збiга? по трапу останнiй, опинившись нагорi, озирнувся ще раз, усмiшкою зблиснув до нас. На мить поруч стюардеси затримався, сто?ть високий, легкий iз сво?м плащем та кей-зом, голова, як завжди, вiдкрита, океанський вiтер чи вiтер турбiн розвiва?, куйовдить його срiблястий чуб, i ми, дивлячись на нього, вiдчува?мо, що то вже людина польоту, людина небес. Ще вiн встиг звiдти, згори, щось весело гукнути до нас, але що? Усмiшку видно, а слiв не розiбрати за вiтром та гуркотом. Трап вiдкотили, лiтак, важко похитуючись, вируша? па злiтну смугу. - Що вiн гукнув? - перепиту?мо одне одного. Нiхто не розчув, навiть Лiда, хоч у не? й музикальний слух, тож тiльки плечима знизу?. Справдi - що? Лайнер блищить далеко на злiтнiй смузi. Там слiпучо. Все переповнено свiтлом неба та океану. Не встигли ми ще й хвилювання погамувати, як той срiблястий, облитий сонцем гiгант уже був у повiтрi: взявши розгiн iз бетонно? смуги, з ревiнням промчавшись над Френковим дахом, пiшов на океан, швидко набираючи