, i кривоногих, з кругленькими задами i черевцями, якi стирчать у рiзнi боки, а якщо поглянути з iншого боку, то можна сказати, що люди цих двох типiв мають у собi щось таке, що штовха? ?х до пана Нота, примушу? бути поруч iз ним, доглядати за ним, хоча, знову ж таки, не виключено, що якби нам дали змогу як слiд дослiдити кiстяк когось iз тих, невiдомих, вiд кого не те що iменi, але i найменшо? згадки не залишилося, того, скажiмо, чи? iм'я навiть той, чи? iм'я навiть Вiнсент (якщо його саме так звали) нiколи не знав, то хто зна?, може, вiн виявився б абсолютно вiдмiнним типажем i був би нi дебелим, нi маленьким, нi кощавим, нi опецькуватим, нi затурканим, нi пошарпаним, нi виснаженим, нi соковитим, нi гнилозубим, нi череватим, нi червононосим, нi вислозадим, i хто зна?, не виключено, усе може бути. 3 самого початку я знав, що всупереч мо?й волi i об'?ктивним потребам, не матиму достатнього часу для подiбних пояснень, однак я вважав, справедливо чи хибно -- то вже iнша справа, за свiй обов'язок не мовчати про це, для того хоча б, щоб ви добре собi затямили: при панi Нотi для повного задоволення його потреб, якщо, кажучи про пана Нота, доречно вживати слово "потреби", завжди ? i було не бiльше й не менше, а рiвно два служника, один iз яких завжди, наскiльки ми бачимо, був кощавим i так далi, а iнший -- опецькуватим i тому подiбне, як це було у випадку з вами i Арсеном, пробачте з вами та Ерскiном, нi, то обидва могли бути кощавими i так далi (подивимося, хоча б, на Вальтера та Вiнсента) або гладкими й тому подiбне (вiзьмiть хоча б Ерскiна та мене), але вкрай необхiдно, як свiдчить досвiд, щоб iз двох служникiв, що так ревно, не знаючи втоми, упадають бiля пана Нота, один або другий або обидва були або кощавими i так далi, або гладкими i тому подiбне, правда, якби ми могли мандрувати часом у зворотному напрямку i з такою ж легкiстю, як ми мандру?мо простором, то не виключено, навiть дуже iмовiрно, що ми там могли б надибати двох або менше, якщо й не бiльше, таких служникiв, чоловiка чи жiнку, або як жiнок, так i чоловiкiв, не те, щоб кощавих i так далi, але й не гладких i тому подiбне, якi б гасали, гнанi любов'ю, котра не вiда? втоми, довкола пана Нота. Але, на жаль, розводитися на подiбнi теми довше, глибше й повнiше, при всьому мо?му бажаннi, нема? нiяко? змоги. ? рiч не в тiм, що менi браку? мiсця, нi в якому разi. ? не в тiм, що часу забракло, нi, не забракло. Але я вже чую, як вiтерець сновига? туди-сюди, i в курнику сонний пiвень тривожно скида?ться Але я вже, гадаю, i так усе сказав, аби запалити вогонь у головi вашiй, тепер його не загасить нiщо i нiколи, хiба що цiною неймовiрних зусиль. У менi цей вогонь запалив Вiнсент, у ньому -- Вальтер, а в комусь iншому -- ви, хоча цього й не скажеш, подивившися на вас. Звичайно, всього, що я знаю, я вам не сказав, як людина добро? вдачi, добро? волi, не надто сувора, а навпаки, поблажлива до мрiй середнього вiку, якими колись i я марив, Вiнсент теж не повiдав менi всього свого часу, як i Вальтер Ерскiну, як i iншi iншим, бо саме тут кiнча?ться наша добра вдача, добра воля i наша поблажливiсть до мрiй середнього вiку, якими колись i ми марили, хоча нинi з вуст наших вряди-годи вириваються досить гiркi ба й блюзнiрськi словечки та вирази, а все через те, що нашi знання сильно вiдгонять тим, що так зручно було оголошено невимовним чи пак несказаним, i ось тепер будь-яка спроба вимовити його чи сказати про нього приречена на невдачу, приречена, так, приречена на невдачу. Чому ж тодi я, навiть я, самотньо прогулюючись серед цього казкового гарного саду пiд час потом i кров'ю добутого перепочинку, знову i знову силкуюся сформулювати цю солодку нектароподiбну i -- еге-ге! -- вiд себе додам, непотрiбну i абсолютно марну мудрiсть, яка дiсталася так не просто i якою я сповнений, так би мовити, вiд голови до п'ят, через що я тепер ?м, i п'ю, i вдихаю, i видихаю, i байдикую мудрiше, нiж будь-коли як Тесей, що цiлу? Арiадну, або Арiадна, яка цiлу? Тесея напередоднi кiнця, знову i знову силкуюся сформулювати, i все марно, попри красу кра?вида, оселi, зеленого морiжка перед нею, галявини i альтанки, яскраво? днини, i тихого затишку, i погойдування пустотливого вiтру, який з дивовижною мудрiстю колиса? мене взад-вперед серед цих мальовничих принад. Ну, все, що я мiг сказати, або частину того, i гадаю, що то була досить сутт?ва частина, я щойно сказав i наскiльки дозволяли обставини i мо? власнi сили ввiв вас у курс справ. А тепер, упродовж тi?? дiлянки шляху, що лежить мiж вами та мною, вашим порадником буде Ерскiн, який крокуватиме поруч, а далi i до кiнця ви мандруватимете самотужки або в супроводi тiней, i цей шматок, якщо нашi дороги десь у чомусь подiбнi, буде найкращим з усього маршруту, принаймнi не найнуднiшим, хоча в нас нiч запада? так швидко, що ноги не встигають од не?, як слiд перечепитися. А тепер даруйте менi вс?, що я мовив не так, i все, що я мовив так, i все, про що я змовчав. До того ж даруйте менi все, що я зробив не так, i все, що зробив гак, i все, що я й не думав робити. ? завше про мене думайте, прошу вас - сучi гудзики! - думайте i даруйте, коли що не так, якщо хочете, щоб i вам дарували огрiхи вашi, хоча менi особисто байдуже, подарують менi мо? огрiхи чи злостиво плюнуть услiд. Бувайте здоровi. Деякий час його не було, тодi вiн з'явився знову, щоб подивитися на Уота, став боком у дверях, не зводячи очей з Уота, i Уот побачив, як за спиною його попередника вiдчинилися дверi будинку, побачив темнi кущi, а над ними, високо в небi, те, що здалося йому вже ще одним днем. Уот втулився очима в те, що здалося йому вже ще одним днем, i чоловiк, що стояв боком у дверях кухнi i дивився на нього, став двома чоловiками, що стояли боком у двох кухонних дверях i дивилися на нього Уот тим часом взяв свого капелюха i пiднiс його до лампи, щоб вирiшити, чи справдi було те, що вiн побачив у вiдчиненi дверi, вже ще одним днем, чи нi, але поки вiн дивився, то вся ця картина взяла i зникла, не рвучко, нi, але й не м'яко теж. ?? змахнула, витерла чиясь несу?тна тверда рука. Уот сидiв i не знав, що думати. Потiм вiн розвернувся i пiдтягнув лампу до себе, закрутив гнiт i дмухнув кiлька разiв усередину, доки вогонь не згас. Але вiд цього йому не полегшало анi на крихту. Бо се дiйсно був уже ще один день у далекому нижньому кутi неба, а в кухнi вже ще одного дня ще не було. Але вiн прийде, Уот знав, що вiн прийде, прийде тихо i неквапно, помалу-малу, хоче Уот цього чи нi, перебереться через стiну, посуне у вiкно, спочатку вiн буде сiрого кольору, далi почне яскравiшати, обростаючи все свiтлiшими барвами, поки десь довкола дев'ято? кухню вщерть не залл? золото, бiлизна та блакить, незамащенi, чистi спалахи свiтла нового дня, нарештi, нового дня, дня, якого нiколи ще не бувало нарештi. II Мiстер Нот був добрим хазя?ном, у певному сенсi. Напряму з мiстером Нотом у даний перiод Уот не стикався. ? справа не в тiм, що Уот мусив десь напряму стикатися з мiстером Нотом, нi в якому разi. Але вiн гадав, у даний перiод, що прийде такий час, коли вiн матиме прямий контакт з мiстером Нотом, на другому поверсi. Так, вiн гадав, що й його час настане, так само, гадав Уот, як закiнчився для Арсена i щойно почався для Ерскiна. Поки що вiн працював на першому поверсi. Навiть поми? з другого поверху, якi вiн мусив щодня вихлюпувати, передавав йому Ерскiн, спускався кожного ранку сходами i передавав ?х йому у вiдрi. Поми? з другого поверху можна було б вихлюпувати i без зайвого клопоту, та й взагалi без усякого клопоту там же, на другому поверсi. Але з невiдомих причин нiхто i нiколи цього не робив. Правда й те, що Уот згiдно з iнструкцiями, мав вихлюпувати поми? не так, як вихлюпуються звичайнi поми?, але у садку, до схiд сонця, або на заходi, обережно виливаючи ?х на клумбу з братками, коли надходить ?хнiй час, або на клумбу з трояндами, коли надходить ?хнiй час, або на грядку з селерою, коли надходить ?? час, або у теплицю з помiдорами та iншими овочами, коли надходить ?хнiй час, i так далi, не будь-де, а на городi, на клумбу, в садок, пiд молодi, гiнкi й спраглi овочi, саме тодi, коли тi цього потребують, за винятком, ясне дiло, морозу, снiгу, коли той лежить на грунтi, або калюж пiсля дощу. У цих випадках вiн мусив вихлюпувати поми? на купу гною. Але Уот не був настiльки вже легковажним, щоби повiрити, нiби поми? мiстера Нота не вихлюпуються на другому поверсi (а технiчно це було б набагато простiше) саме з цi?? причини. Нi, таке пояснення висувалося лиш про людське око, так, для годиться. Характер, що подiбнi iнструкцi? не розповсюджувалися на поми? з третього поверху, тобто Уотовi та Ерскiновi поми?. Тут кожен спускав сво? поми? власноручно. Ерскiн - сво?, Уот - сво?, i мiг лити ?х де йому заманеться. Кожному з них, однак, натякнули, що змiшувати сво? поми? з помиями другого поверху офiцiйно не заборонено, але вельми не бажано. Отже Уот майже не бачив мiстера Нота. Мiстер Нот дуже рiдко спускався на перший поверх, хiба що коли заходив до ?дальнi попо?сти чи коли перетинав примiщення перед прогулянкою в саду або пiсля не?. Та й Уот на другому поверсi майже не бував, хiба що коли вранцi перед роботою спускався долi по сходах або ввечерi пiдiймався до себе, щоб лягти спати. Уоту не випадало бачити мiстера Нота навiть у ?дальнi, хоча вiн i вiдповiдав за стан ?дальнi i за сервiрування столу для мiстера Нота. Причина цього з'ясу?ться, коли дiйде черга до розгляду вельми складно? i делiкатно? справи - приготування ?жi для мiстера Нота. Це однак не означа?, що в цей перiод Уот мiстера Нота не бачив, тому що вiн його поза всяким сумнiвом бачив. ?нколи вiн бачив, як той, iдучи зi свого помешкання на другому поверсi до саду або з саду до себе, проминав перший поверх, i в самому саду вiн його добре бачив. Але цi рiдкiснi з'явлення мiстера Нота i те враження, якi вони справляли на Уота, будуть, дасть Бог, детально описанi свого часу. До будинку майже нiхто не заходив. Лучалися, правда, купцi, старцi i перехожi торговцi. Дуже рiдко до них навертався поштар, щирогречний добродiй, що звався Северн, який кохався на танцях i був великий знавець хортiв. Вiн приходив завжди надвечiр, легкою ходою, з собакою, щоб вручити конверт iз рахунком або лист вiд котрогось iз прохачiв. Телефон дзвонив рiдко, а коли дзвонив, то йшлося про неважливi справи, про ремонт крана чи даху, про доставку харчiв, але всi цi питання, щоб не турбувати хазя?на, вирiшував Ерскiн, а iнколи навiть Уот. Мiстер Нот, як здавалося Уоту, нiкого не бачив, нi з ким не розмовляв. Але Уот був достатньо розумний i не робив iз цього нiяких висновкiв. Але цi першi митт?вi враження вiд господарства мiстера Нота, так само, як i незначнi впливи iззовнi, що iнколи позначалися i на ньому, без них, зрештою, неможливе функцiонування жодного господарства, одне слово, всi цi питання ми, сподiва?мося, ще розглянемо нижче й детальнiше i розберемо, якi з них мали для Уота значення i чому, а якi - нi. Зокрема, слiд було б придивитися й щонайпильнiше до садiвника, такого собi мiстера Грейвза, який через чорний хiд двiчi, ба й тричi на день заходив до господи, хоча його поява навряд чи щоб кидала якесь свiтло на мiстера Нота, на Уота або на того ж мiстера Грейвза. Але навiть там, де Уот не бачив нiякого свiтла, навiть тепер, зблизька, навiть iз мiкроскопом, там для iнших воно могло б сяяти дуже яскраво. А от з погляду Уота, чи кидали його стосунки з мiстером Грейвзом або з рибною перекупкою свiтло на мiстера Нота, та й на самого Уота, чи нi? Про це вiн не казав нiчого. Але виключати цього нi в якому разi не можна. Мiстер Нот нiколи, наскiльки Уот мiг судити, не залишав сво?? господи. Уот гадав, що, якби мiстер Нот десь вийшов, то вiн, Уот, це обов'язково помiтив би. Але вiн не виключав можливостi того, що мiстер Нот мiг залишити свою господу, хоча вiд цього Уот не робився анi на клепку мудрiший. Але мала iмовiрнiсть того, що, з одного боку, мiстер Нот мiг залишити свою господу, а, з iншого, що подiбний крок мiг пройти поза увагою загалу, здавалося Уоту цiлком слушною. Лише одного разу за весь перiод Уотово? служби на першому поверсi через порiг будинку переступила нога чужинця, себто нога, яка не належала нi мiстеровi Ноту, нi Ерскiну, нi Уоту, бо, як бачив Уот, у ма?тку мiстера Нота всi були чужинцями, опрiч самого мiстера Нота i тих, хто в даний перiод служив йому. Таке блискавичне втручання сталося невдовзi по тому, як Уот влаштувався тут. Почувши стукiт, вiн, як i ведеться в подiбних випадках, вiдчинив дверi i побачив перед собою, як вiн збагнув потiм, двох чоловiкiв, одного - похилого, другого - середнього вiку, що стояли, тримаючи один одного пiд ручку. Молодший iз них сказав: - Ми - Голи, батько й син, i ми пройшли пiшки, звернiть на цей факт увагу, весь шлях вiд мiста до вас, щоб направити пiанiно. Вони прийшли вдвох i стояли так, пiд ручку, тому, що батько був слiпий, подiбно до багатьох людей його професi?. Бо, якби батько був зрячий, вiн не тримав би синову руку i не тягав би його з собою на виклики, нi, вiн би дав йому волю, щоб той займався власними справами. Так думав Уот, хоча обличчям сво?м батько на слiпця не скидався i поведiнкою теж не скидався, хiба що вiн сильно спирався на руку сина, немов без його пiдтримки не мiг ступити нi кроку. Але це могло бути наслiдком перевтоми або шкутильгання, зумовленого похилим вiком. Уот не помiтив нiяких ознак родинно? подiбностi мiж двома чоловiками, однак вiн знав, що перед ним стоять син i батько, бо вони ж самi допiру про це сказали. А, може, вони лише вiтчим i пасерб. Ми - Голи, вiтчим i пасерб - саме такi слова ?м треба було б сказати. Але вони, i це також цiлком природно, вибрали iншi слова. Хоча вони могли б бути i справжнiми батьком i сином, навiть при такiй повнiй несхожостi, чом би й нi, ще й як могли б. Це ж треба, сказав Уот, щоб мiстеру Голу так пощастило. Завжди ма? напохватi сина, з такими манерами, такого щиро вiдданого. Подивившися на те, як вiн сто?ть поруч, хоча мiг би спокiйно заробляти грубi грошi деiнде, i зразу згада?ш про традицiйну гiрку долю слiпих музикантiв-направникiв, за яку не грiх як слiд приплатити. Провiвши ?х до музично? кiмнати i залишивши там, Уот засумнiвався, а чи правильно вiн щойно вчинив. Вiн вiдчував, що все тут гаразд, але не мав певностi. Може, лiпше було б узяти i викишкати ?х геть? Уоту здавалося, що пускати слiд усякого, хто з незворушною мiною вимага?, щоб його пустили до будинку мiстера Нота, якщо, звичайно, на цей випадок не iсну? протилежних iнструкцiй. Музична кiмната була великим, бiлим, порожнiм поко?м. Пiанiно стояло впритул до самого вiкна. На камiннiй полицi височiла голова та шия з гiпсу, дуже бiла, композитора Букстерхуде. На стiнi, причеплений до гвiздка, немов дохла пташка, висiв раванастрон. Через якийсь час, приготувавши легку закуску, до музично? кiмнати повернувся Уот з тацею в руках. На його превелике здивування пiанiно направляв мiстер Гол-молодший, а зовсiм не мiстер Гол-старший. Мiстер Гол-старший стояв посерединi кiмнати i, зда?ться, слухав. Це однак зовсiм не означа?, подумав Уот, що справжнiй настроювач пiанiно - це мiстер Гол-молодший, а мiстер Гол-старший - це так, бiдний старий слiпець, якого найняли для тако? справи, нi, зовсiм не означа?. Це, либонь, означа?, що мiстер Гол-старший, вiдчуваючи, що недовго йому ще топтати ряст, i прагнучи, щоб синок пiшов його слiдами, квапиться передати йому всi сво? навички i секрети, поки ще ? час. Доки Уот роззирався, де б йому пристро?ти тацю, мiстер Гол-молодший закiнчив роботу. Вiн приладнав кришку до пiанiно, поскладав сво? iнструменти i пiдвiвся. Мишi повернулися i все прогризли, сказав вiн. Старий нiчого не вiдповiв. Хоча, може, Уот i не почув. Дев'ять глушителiв лишилося, сказав молодший, i стiльки ж молоточкiв. Але, сподiваюся, не тих самих, сказав старший. Тiльки в одному випадку, сказав молодший. Старий нiчого на це не вiдповiв. Струни посiклися, мов волосся, сказав молодший. Старший нiчого й на це не вiдповiв. Гаплик пiанiну, сказав молодший, це - точно. ? направнику також, сказав старший. ? пiанiсту також, сказав молодший. Це був чи не головний iз випадкiв, свiдком яких став Уот у раннiй перiод сво?? служби у будинку мiстера Нота. У якомусь значеннi вiн нагадував усi iншi неординарнi випадки, якi йому пропонувало життя пiд час служби у мiстера Нота. Про деякi з них, нiчого не додаючи i не вiднiмаючи, мова пiде нижче, а про Деякi - нi. Цей випадок нагадував iншi в тому розумiннi, що вiн продовжувався й пiсля свого завершення, розгортаючись у головi вiд початку до кiнця, знову у мерехтливому перехрещеннi сво?х свiтлих i притьмарених епiзодiв, у переходах вiд нiмоти до звуку й вiд звуку до нiмоти, не пропускаючи жодного поруху, жодно? нерухомостi напередоднi всякого руху i пiсля нього, жодного iз прискорень, гальмувань, пiдходiв i вiдходiв, з усiма подробицями, випадковими i ритуальними, нi на крок не вiдступаючи вiд непорушно-примхливих законiв факту, вiд того, як воно було насправдi. Цей випадок нагадував iншi тим, як невiдпорно i владно вiн формував свiй гнучкий, пластилiновий змiст, а потiм, захопившися грою свiтла, звуку, ритму та силових полiв, поступово втрачав усяке, бодай поверхове, найелементарнiше значення. Так i ця сцена в музичнiй кiмнатi за участю родини Голiв невдовзi втратила для Уота всякий зв'язок iз ненаправленим пiанiно, з дивною парочкою, з професiйно-технiчним боком справи i будь-яким змiстом, якщо вона й мала його колись, i перетворилася на суцiльну гру свiтла з тiлами, нерухомостi з рухом, мовчанки зi звуком, однi?? розумово? гри з iншою. Непевнiсть i крихкiсть зовнiшнього значення сильно вплинули на Уота, i вiн заходився шукати якесь значення рiзних подiй i явищ, пильно вдивлявся у те, як саме цi подi? вiдбувалися i який залишали по собi образ. При цьому його могло о задовольнити й найбiльш примiтивне i найнеймовiрнiше пояснення, бо iз чотирнадцяти-п'ятнадцяти рокiв вiн нiде не бачив нiякого символу, нiчого не тлумачив, а все сво? доросле життя скнiв, що правда то правда, серед речей поверхових i, як на нього, то геть однозначних. Дехто бачив спочатку тiло, а потiм кiстяк, iншi спочатку кiстяк, а тодi вже тiло, тi взагалi не бачать кiстяка, а тi - тiла, iзмалку i до останку так i не бачать тiла. Але Уот, хоч що вiн бачив, то бачив одразу, з першого погляду, це йому вистачало, цього було йому достатньо, бiльш нiж достатньо. ?з чотирнадцяти - п'ятнадцяти рокiв вiн, буквально, не зазнавав нiчого такого, про що б, озираючись, не мiг би з чистим сумлiнням сказати: а сталося ось що. Вiн мiг пригадати, без особливого, треба сказати, задоволення, так нiби це було щось буденне, рiзнi яскравi моменти та епiзоди, коли, скажiмо, посеред лiсу перед ним уродився його небiжчик-батько з пiдвернутими вище колiн холошами i зi шкарпетками в руках; коли, вкрай здивований, вiн почув голос, що у надзвичайно брутальних виразах закликав його пiти з дороги i ледве встиг вискочити з-пiд колiс важкого воза, або, коли вiдпливши далеко вiд берега, у човнi, сам на сам iз морем вiдчув десь зовсiм поруч, як квiтне й пахтить смородина; або такий епiзод: стара, делiкатна, шляхетного виховання ледi, словом, безпрограшний варiант з ампутованою вище колiна ногою, жiнка, до яко? вiн частенько, разiв зо три, пiдсокирювався, вiдстiба? свiй дерев'яний протез i кладе у бiк костур. Не можна сказати, щоб батьковi холошi, наприклад, хотiли прорватися крiзь зовнiшнiй бiк речей i подiй, млявих, сiрих i, очевидно, позбавлених всякого змiсту, або, що батьковi ноги все поривалися зникнути серед сво?х кумедних властивостей, нi в якому разi, але рiч у тiм, що батьковi ноги й штани, як вони йому тодi, у лiсi, примарилися i згодом закарбувалися в пам'ятi, таки лишалися саме ногами i штанями, а не чимось там iншим, i не просто ногами i штанями, а саме батьковими ногами i штанями, що не мали нiчого спiльного з усiма iншими ногами i штанями, яких Уот набачився досхочу i якi вiн уже не пов'язував нi з тими двома чоловiками, котрi прийшли направити пiанiно, нi з роботою ?хньою, нi зi звичайними фразами, якими люди обмiнюються в подiбних випадках, нi з тим, як вони пiшли, а все ще здавалося йому далеким вiдгомiном чогось колись десь почутого i призабутого. А епiзод з Голами, навпаки, наче мить iз чужого життя, кимось кепсько переказана й не до кiнця почута, хутко поринула у непам'ять. Так Уот i не знав, що ж, власне, сталося. Хоча вiн, чесно кажучи, не дуже-то тим переймався. Просто вiн вiдчував, що йому треба знати, що тодi-то сталася отака-то подiя, щоб у разi потреби можна було сказати: так, так, пригадую, все було саме отак. Живучи у будинку мiстера Нота, Уот вiдчував цю потребу мало не повсякчас, хоча й не завжди мiг ?? задовольнити. Бо слiдом за Голами, батьком i сином, посунули iншi геро? подiбних дрiбних подiй, тобто подiй, зовнi надзвичайно блискучих, але сенс i мету яких годi було зрозумiти. Уоту жилося б у мiстера Нота краще, якби цих подiй не було, або, якби вiн ставився до них спокiйнiше, тобто, якби цей будинок належав не мiстеровi Ноту, а комусь iншому, або, якби це був не Уот, а хтось iнший. Бо подiбнi подi? траплялися тiльки тут, у будинку i садибi мiстера Нота, так, принаймнi, Уоту здавалося. Крiм того, Уот не мiг ?х сприймати однозначно i бачити в них тiльки забавки, в якi час гра?ться з простором, хапаючись то за такi, то за сякi iграшки, а завдяки сво?й непересiчнiй вдачi змушений був прискiплюватися, що ж воно все означа?. Точнiше, не що означа?,- вдача його не була настiльки вже непересiчна, нi,- вiн потихеньку, але наполегливо i винахiдливо весь час прискiплювався, до якого значення можна було б усе це звести? Але як збагнути подiбний пошук значення i повну байдужiсть до нього? Куди такий пошук веде? Питання складнi й делiкатнi. Бо, коли Уот нарештi заговорив про цей час, а це було вже бозна-коли, то цi спогади виявилися, з одного боку, менш чiткими i ясними, нiж йому хотiлося, з iншого, занадто рiзкими й яскравими, щоб йому подобатися. Додайте до цього його прикрозвiсну нездатнiсть адекватно вiдтворювати почуття, якi вiн колись зазнавав у певному мiсцi, за певного стану здоров'я, зважте, крiм того, що й час той минув, i мiсце лишилося десь позаду, i тiло у боротьбi звикло до зовсiм iнших обставин. Додайте до цього й туманнiсть, з якою Уот висловлю? сво? думки, швидкiсть, з якою вiн ними сипле, та ексцентричнiсть його синтаксису, засвiдчену на письмi. Додайте до цього житт?вi умови, за яких цi думки висловлювалися. Додайте до цього небажання сприймати його з боку тих, до кого вiн звертався i хто мав би його пiдтримати. ? тодi, може, ви збагнете, як тяжко Уот бiдкався, заганяючи у слова не тiльки цей конкретний випадок, а й весь свiй досвiд перебування i служби у господi мiстера Нота., Але перш нiж вiд Голiв, батька та сина, перейти до речей i подiй менш суперечливих або хоча б не таких марудних, годилося б звести докупи все те, що ми зна?мо з цього приводу. Бо поява Голiв, батька i сина, була першим типовим випадком iз цiло? низки подiбних пригод. ? ми ще далеко не все про них тут сказали. Багато чого було тут мовлено, але не все. Хоча, з iншого боку, не будемо твердити, що про Голiв, батька i сина, можна ще довго розводитися, нi в якому разi. З цього приводу лишилося тiльки зазначити три-чотири моменти. А три-чотири моменти - то це ? дрiбниця, порiвняно з тим, що можна було б знати-вiдати i сказати про це, але що тут тепер балакати. У випадку з Голами, батьком i сином, так само, як i в iнших подiбних випадках, Уота прикро вразило не те, що вiн не второпав, що ж, власне, сталося, бо це його нiколи не обходило, а те, що нiчого не сталося, себто, те, що не було нiчим, узяло i сталося, за всiма, так би мовити, правилами, та ще й, як йому здалося, весь час продовжувало вiдбуватися у його головi, хоча вiн не тямив, що воно означа?, i наче ясно бачив, що все це ко?ться не в ньому самому, а десь назовнi, до нього, не про нього, а воно все продовжувало вiдбуватися й розгортатися крок за кроком, починаючи з першого (стукiт у дверi, який уже не був справжнiм стукотом) i до останнього (зачинилися несправжнi дверi), не пропускаючи анi детальки, хоч би якою дрiбною, зайвою, недоречною чи невчасною вона йому здавалася. Так, Уот не мiг повiрити, так само, як Ерскiн, Арсен, безумовно, i Вальтер та iншi, котрi не могли повiрити повнiстю i остаточно в те, що нiчого не сталося, i тому кожна подiбна ситуацiя знову наверталася йому на розум i вiн укотре вже чув тi самi звуки, бачив тi самi вогнi, торкався до тих самих речей, повертаючись у часи i мiсця, коли вперше потрапив до лабiринту цi?? подi?. Якби вiн повiрив, тодi, як знати, воно, мабуть, не наверталося б бiльше йому на розум i вiн би, м'яко кажучи, заощадив би гори роздратування. Але вiн не мiг у це повiрити, прийняти i заспоко?тися. ?нколи аж дивно ста?, де, на його думку, вiн перебував? У парку культури i розваг? Але, якби, почувши стукiт у дверi, вiн мiг сказати: стукiт, стань стукотом, або: дверi станьте дверима, подумки, хай тiльки подумки, довго не мiзкуючи, от якби вiн сказав: так, я пам'ятаю, саме це тодi й сталося, якби вiн мiг це сказати, от тодi б, гадав вiн, подiя б ця завершилася й бiльше його не турбувала, так само як i поява батька з пiдкатаними холошами, черевиками i шкарпетками бiльше його не турбувала, бо вiн мiг сказати, коли ця сцена постала перед ним знову: так, так, я пам'ятаю, було це тодi, коли батько з'явився передi мною, у лiсi, вбраний так, наче зiбрався переходити через струмок. Але видобування чогось iз нiчого потребу? певно? вправностi, а Уоту не завжди це вдавалося. Правда, не можна сказати, що йому це нiколи не вдавалося, нi, вдавалося. Бо, якби це нiколи йому не вдавалося, як би вiн мiг тодi говорити про Голiв, батька i сина, про пiанiно, заради якого вони подолали весь шлях iз мiста, про сам процес направлення та реплiки, якими вони, працюючи, мiж собою обмiнювалися? Нi, вiн нiколи не мiг би про це розводитися, якби воно було геть позбавлено змiсту вiд початку i до кiнця. Бо, перш нiж казати щось про нiщо, треба уявити собi, нiби воно ? чимось, це так само, як перш нiж казати щось про Бога, треба уявити собi, що вiн ? людиною, чим, тобто ким, вiн, звичайно, i був, у певному розумiннi, деякий час, або перш нiж казати щось про людину, тепер навiть антропологи нашi це усвiдомили, треба уявити собi, що вiн ? термiтом. А Уоту, якщо йому iнколи не вдавалося чи вдавалося, як у випадку з Голами, батьком i сином, виколупати якесь значення там, де тим значенням i не пахло, все ж частiше це йому нi вдавалося, нi не вдавалося. Бо Уот вважав, i небезпiдставно, що йому це вдавалося, якщо вiн спромогався розiгнати дрiб'язково скрупульозних бiсикiв, що посiдали його, i видобував якусь гiпотезу. Його розум був добре принатурений до таких операцiй. Бо для Уота щось пояснювати було все одно, що виганяти диявола, i коли ця операцiя чомусь зривалася, от тодi вiн вважав, що спiймати значення не вдалося. Коли ж вибудована ним гiпотеза пiсля кiлькох застосувань втрачала свою чиннiсть, замiнялась iншою, тодi ще однi?ю, яка згодом виявлялася п'ятим колесом до возу, тодi вiн оцiнював свiй успiх як нi те нi се. Саме це i траплялося у бiльшостi випадкiв. Але навести приклади чи зразки Уотових вдач, невдач чи часткових успiхiв нема? нiяко? змоги. Бо от вiн згаду? хоча б випадки з Голами, батьком i сином. Але не вiдомо, про що йдеться, про окрему, специфiчну гiпотезу, створену для цього випадку, щоби шляхом тлумачень знешкодити його, про останню за номером, тобто попередню гiпотезу, чи про якiсь iншi? Рiч у тiм, що, коли Уот розгляда? подiбний випадок, вiн не обов'язково застосову? при цьому якусь окрему, специфiчну або останню за номером, тобто попередню гiпотезу, хоча з першого погляду так i годилося б робити. Чому? А тому, що коли котрась iз гiпотез, за якими Уот працював, силкуючись зберегти свiй внутрiшнiй спокiй, втрачала свою чиннiсть i треба було ?? вiдкласти i замiнити iншою, то траплялося часом таке: гiпотеза, про яку тут мова, вiдкладена i покладена десь вiдпочивати, знов набиралася чинностi i ?? можна було запускати в дiло замiсть тi??, що вичерпала свiй термiн чинностi на певний час, принаймнi. ? все це ? щирою правдою. Часом, навiть, подив бере, особливо, коли Уот почина? розповiдати про два-три окремi й нiяк i нiчим, буцiмто, не зв'язанi епiзоди, а чи не ? вони, насправдi, переспiвами одного i того ж епiзоду або ж випадку? Що до зразкiв другого, тобто Уотових невдач, то про це, даруйте, не може бути й мови. Бо у цьому випадку ми будемо мати справу з подiями, iз яких Уот не змiг видобути анi крихти значення i тому не мiг про них нi думати, нi говорити, а тiльки страждати, коли вони наверталися знову, хоча може статися, що вони бiльше нiколи не з'являлися, у кожнiм разi, Уот про них менi не сповiдався нiколи, а iснували самi по собi десь тихенько, так, наче ?х не було. ?, нарештi, повертаючись до переказаного Уотом епiзоду з Голами, батьком i сином, слiд вiдповiсти на питання, чи мав вiн, цей епiзод, попервах, таке вже велике значення для Уота, потiм втратив його i пiзнiше набув його знову? Чи попервах вiн мав абсолютно протилежне значення для Уота, тодi втратив його, а вiдтак набув знову, вкупi, можливо, з iншими, що й позначилося на поведiнцi Уота? Чи попервах воно не мало для Уота нiякого значення i не мiстило у собi нi Голiв, нi пiанiно, а лише безглузду низку непевних змiн, iз яких Уот, здiйснюючи самозахист, видобув, зрештою, як Голiв, так i пiанiно? Питання цi дуже тонкi i вкрай делiкатнi. Торкаючись ?х, Уот казав, що попервах вони мiстили як Голiв, так i пiанiно, але ж вiн змушений був так заявляти, навiть, якщо там попервах не було нi Голiв, нi пiанiно. Бо, навiть якщо Голи i пiанiно з'явилися потiм, все одно Уот, думаючи i розповiдаючи про цю подiю, був змушений думати i розповiдати про не?, як про випадок з Голами та пiанiно. ? можна припустити, що Уот нiколи б не думав i не розповiдав про такi подi?, якби можна було цього уникнути. Але загалом, можна, зда?ться, сказати, що значення, яке Уот надавав цьому конкретному епiзодовi, було часом те саме, що й попервах, потiм нi, бо воно було втрачене, тодi знову те саме, а iнколи абсолютно не те, що попервах, а часом воно було таким значенням, що розвинулося еволюцiйним шляхом, пiсля певно? бiльш-менш тривало? i клопiтко? перерви з первiсного, нульового значення. ? ще одне слово з цього приводу. Пiд кiнець сво?? служби в господi мiстера Нота Уот навчився вiрити в те, що нiчого не вiдбувалося, щось якесь одне iз численних нiчого навчився терпiти його i навiть якось соромливо i скромно возлюбив його. Але тодi вже було запiзно. "Тодi" це, власне, i ? той момент, коли випадок iз Голами, батьком i сином, став нагадувати усi iншi випадки, з яких вiн був першим, вартим уваги. Але казати, як робив вiн, що саме це ?днало випадок з Голами, батьком i сином, з усiма подальшими вартими уваги випадками, це вже, мабуть, занадто. Бо далеко не всi подальшi вартi уваги випадки, свiдком яких у будинку i, ясна рiч, на подвiр'? мiстера Нота був Уот, були саме такими. Навпаки, деякi з них щось означали з самого початку i затято та вперто продовжували означати те саме до самого кiнця. Так було i з запахом цвiту смородини в човнi, i з капiтуляцi?ю одноного? мiсiс Уотсон. А на питання, у чому саме випадок з Голами, батьком i сином, вiдрiзнявся вiд низки подальших випадкiв, вiдповiсти чiтко i ясно тепер уже неможливо. Але в загальних рисах, загалом, так би мовити, можна сказати, що рiзниця ця не була такою вже принциповою i тому нею можна спокiйно знехтувати. ?нколи Уот думав про Арсена. Цiкаво, думав вiн, що сталося з качкою. Вiн не бачив, щоб вона виходила з кухнi разом iз Арсеном. Але тодi ж таки вiн не помiтив, щоб i Арсен виходив iз кухнi. А, позаяк пташки нiде не було, нi в будинку, нi у садку, то Уот припустив, що вона тодi зникла разом iз сво?м хазя?ном. Вiн також питав себе, що мав на увазi Арсен, нi, про що вiн торочив того вечора, перед тим, як пiшов. Бо всi його заяви влiтали в Уотове вухо ривками, а все, що влiта? у вуха ривками, кепсько второпу?ться. Вiн збагнув, звичайно, що Арсен про щось говорив i звертався, зда?ться, до нього, але щось таке, втома, мабуть, чи щось iнше, йому тодi заважало i вiн не звертав уваги на ту промову i не цiкавився, що воно все означа?. Тепер Уота це турбувало, бо перепитати Ерскiна вже не було нiяко? змоги. ? справа не в тому, що Уота це дуже цiкавило, нi, не цiкавило. Але йому були конче потрiбнi слова, якi можна було б ужити, говорячи про сво? становище, про мiстера Нота, про дiм його, про подвiр'я, про сво? обов'язки, про сходи, про спальню, про кухню i загалом про те життя-буття, в якому вiн опинився. Уот опинився зараз серед речей, якi, навiть якщо й мали сво? iмена чи назви, то так скоро й абикому ?х не вiдкривали. ? той стан, у якому опинився Уот, не пiдпадав нi пiд яку класифiкацiю i вiдкидав будь-якi визначення бiльше, нiж будь-який зi станiв, у якi Уот потрапляв, а вiн свого часу побував у багатьох. Дивлячися на горщик, наприклад, або думаючи про горщик, на будь-який з горщикiв мiстера Нота, про будь-який з горщикiв мiстера Нота, вiн торочив пiд нiс собi: горщик, горщик, i сам не йняв тому вiри. Не те, щоб, звичайно, зовсiм не йняв, але майже зовсiм. Бо то не був горщик, чим бiльше дивився вiн, чим бiльше i глибше все зважував, тим бiльше пересвiдчувався, що нi, то був зовсiм не горщик. Так, вiн нагадував горщик, був майже горщиком, але не був вiн i тим горщиком, про який можна сказати: горщик, горщик, i заспоко?тися. ? дарма вiн цiлком i повнiстю вiдповiдав усiм вимогам i виконував усi функцi? горщика, все 'дно не був вiн горщиком, i квит. ? оця дивовижна близькiсть, оця жалюгiдна, але помiтна недотяжечка до сутi горщика iстинного завдавала Уоту невимовних страждань. Бо, якби рiзниця була бiльш вiдчутна, то Уотiв бiль був би менш пекучий. Бо тодi вiн не казав би: Це ? горщик i разом з тим не горщик; нi, тодi б вiн казав: це ? щось таке, назву чого я не знаю. Отже загалом Уоту легше було мати справу з речами, назви яких вiн не знав, хоча це також спричиняло бiль, нiж мати справу з речами, назви яких, старi i десь зафiксованi, втрачали для нього свою чиннiсть. Бо, маючи справу з речами, назви яких були йому невiдомi, вiн зберiгав надiю, що прийде такий день, коли вiн ?х дiзна?ться, i заспокоювався. А з речами, якi нагло чи поступово втрачали для Уота сво? справжнi назви, сподiватися на таке не можна було нi в якому разi. Тому тепер Уот був певен, що горщик лишався горщиком для всiх i для кожного, генiя, просто людини чи iдiота, але не для Уота. Тiльки для Уота це вже був аж нiяк не горщик. Потiм, аби пересвiдчитися остаточно, вiн звернувся до себе, бо ж вiн не належав мiстеровi Ноту у тому значеннi, у якому мiстеровi Ноту належав горщик, крiм того, вiн прийшов iззовнi i в це iззовнi колись повернеться[4]. ? тут вiн на превеликий жаль вiдкрив, що не тiльки про якусь каменюку, але й про себе самого з певною певнiстю вiн не здатен нiчого, ну абсолютно нiчого сказати. Справа не в тому, що Уот звик по десять разiв перевiряти все, що стосу?ться його особи, нi, але вiн вiдчував полегкiсть, якщо вряди-годи мав хоч якусь пiдставу сказати: Уот ? людина, що не кажiть, так, Уот ? людина, або - Уот на вулицi i довкола нього ? тисячi iнших братiв по розуму. ? ця дрiбниця не на жарт турбувала Уота, бiльше нiж будь-що до того, а Уота свого часу чого тiльки не турбувало, оця незбагненна, нi, яка ж вона незбагненна, якщо Уот ?? усвiдомлював, ця сказати б, прикра дрiбниця, що не пiдда?ться визначенню i не да? йому змоги з певнiстю i з полегкiстю заявити про рiч, так схожу на горщик, що це ? горщик, або про iстоту, котра попри все виявля? безлiч суто людських ознак, що це ? людина. А Уот iнколи так гостро потребував семантично? допомоги, що заходжувався примiряти рiзнi iмена i назви на речi й на себе, так само, як жiнка мiря? капелюшки. Так про якийсь псевдогорщик вiн мiг сказати, подумавши, це ? щит, або зiбравшися з духом, це ? крук i так далi. Але горщик так само мало скидався на щит або крука, або i так далi, як i на горщик. Вiдносно ж себе самого, то, хоча вiн бiльше не мiг, як бувало ранiше, називати себе людиною, все ж iнту?цiя йому пiдказувала, що це твердження не ? таким уже й геть безглуздим, та й сам вiн нiяк не мiг уявити, хто вiн такий ?, якщо не людина. А уявою Уот нiколи не мiг похвалитися, так, уява в Уота завжди слабувала. От вiн i надалi вважав себе людиною, як привчила його мати, кажучи: от, яка в мене гарна маленька людина, або - красень мiй, або розумничок, ти ж моя така розумна маленька людина. Але, хоча це знання i давало йому полегкiсть, але вiн з таким самим успiхом мiг би вважати себе ящиком або урною. Саме тому Уот завжди прагнув почути голос Ерскiна i вельми зрадiв би, якби той став сипати усякими необхiдними i безпечними словами, наче прив'язувати ?х до кухонних меблiв, до чудово? лампи, яка свiтила над сходами, до самих сходiв, якi весь час змiнювалися, навiть кiлькiсть сходинок на них була рiзна, вчора й сьогоднi, зранку i ввечерi, до багатьох iнших речей у примiщеннi i до кущiв надворi, до всяких садових пагонiв i гiлок, що так часто заважали Уоту дихати свiжим повiтрям, навiть коли стояла година, через що вiн ставав блiдим, слабував на запори i прив'язував рiзнi безпечнi слова навiть до свiтла, яке то з'являлося, то зникало, i до хмарин, якi то виповзали на небо спроквола, то дряпалися щодуху здебiльшого на схiд iз заходу, а як нi, то припадали до само? землi на протилежному боцi, а хмари, якi можна було побачити з вiкон мiстера Нотового ма?тку, сильно вiдрiзнялися вiд того, що Уот бачив до того, а от на хмарах знався, мiг розрiзнити пористi вiд шарових, а тi - вiд купчастих з першого погляду. ? справа не в тому, що, якби Ерскiн назвав горщик горщиком, або якби вiн звернувся до Уота i сказав йому, любий друже або чоловiче добрий, чи-а бiс з тобою, то вiд цього горщик став би горщиком, чи Уот - людиною, нi, не став би, у всякому разi, для Уота. Але тодi стало б ясно, що, принаймнi, для Ерскiна горщик ? горщиком, а Уот - людиною. ? справа не в тому, що, якби Ерскiн визнав, що горщик ? горщиком, а Уот - людиною, то вiд цього для Уота горщик таки став би горщиком, а Уот - людиною, нi, не став би. ? все ж це якось могло б пiдживити надiю, яко? Уот не завжди цурався, позаяк мав слабке здоров'я i змушений був усiм тiлом пристосовуватися до незвичних умов, надi? на успiх цього пристосування, на цiлковите одужання i на те, що всi речi i сам вiн з'являться колись у сво?му первiсному виглядi, пiд сво?ми славетними, старовинними iменами, з'являться i забудуться. ? справа не в тому, що Уот весь час тiльки i робив, що кохався у мрiях про вiдновлення всiх речей i себе самого, нi в якому разi. Бо траплялися такi хвилини, коли вiн вiдчував щось схоже на задоволення з того, що вiн ? такий самотнiй i що його всi покинули, навiть останнi пацюки. Бо пiсля такого жодного з них не лишилося б, нi однiсiнького, i траплялися такi хвилини, коли Уот майже жадав нарештi позбутися сво?х останнiх пацюкiв. Попервах, безумовно, буде якось самотньо i тихо, нiхто нiде нiщо не гризтиме, не скребтиме i не вищатиме. Речi i сам вiн, все це було при ньому, весь час, у негоду i у трохи кращу погоду. Звичнi, буденнi речi, тодi порожнеча мiж ними i десь високо в небi - свiтло - якому потрiбен час, щоб долетiти до цих речей, тодi ще одна рiч, висока, важка, порожня, складна i нетривка, коли вона мчить десь, вона толочить усяке зiлля i розкида? пiсок. Але, якщо Уоту коли й подобалося подiбне неподобство, то це було дуже рiдко, особливо у раннiй перiод Уотово? служби в господi мiстера Нота. Набагато частiше вiн прагнув почути чийсь голос, голос Ерскiна, що вимовля? старi слова, як старi вiрчi грамоти, бо у маленькому свiтлi, оточеному парканом ма?тку мiстера Нота, Уот бачився лише з Ерскiном. Був там, звичайно, свiй садiвник, який мiг завести мову про сад. Але що мiг той садiвник казати про сад, коли вiн щовечора ще до темряви йшов додому i повертався наступного ранку, коли сонце висiло вже високо в небi? Нi, слова садiвника для Уота нiчого не важили. На Уотову думку, тiльки Ерскiн мiг сказати щось путн? про сад, так само, як тiльки Ерскiн мiг сказати щось путн? про будинок. А Ерскiн зроду-вiку не казав нiчого нi про те, нi про iнше. Якщо у присутностi Уота Ерскiн i вiдкривав рот, то для того лише, щоб по?сти, вiдригнути, кахикнути, гикнути, провiтрити рот, зiтхнути, заспiвати або чхнути. Правда й те, що протягом першого тижня i дня не проходило, щоб Ерскiн не звернувся до Уота з приводу Уотово? роботи. Але в перший тиждень Уотовi слова ще не почали вiддiлятися вiд змiсту, а Уотiв свiт ще не почав занурюватися в мовчанку. Правда й те, що тодi Ерскiн мiг вряди-годи гарячково пiдбiгти до нього з якимось смiшним i недоречним питанням, скажiмо: ти мiстера Нота не бачив або Кейт прийшла? Але то було вже набагато пiзнiше. Може, колись, казав Уот, вiн запита? мене: а де горщик або де ти поставив того горщика? Цi питання, якими б абсурдними вони не здавалися, були сво?рiдним свiдченням того, що Арсен якось на нього зважа? i Уот буде йому за це дуже вдячний. Але вдячнiсть його була б ще бiльшою, якби Арсен виявив сво? ставлення трохи ранiше, перш нiж Уот втратив вiру у сво? людське походження. Ерскiн спiвав, а точнiше вимовляв речитативом завжди одну й ту саму пiсню. Ось вона: ? Хто зна?, може, якби Уот звернувся до Ерскiна, то й Ерскiн у вiдповiдь щось сказав би. Але Уот на таке нiколи не зважувався. Спочатку Уот надзвичайно пильно стежив за всiм, що вiдбувалося довкола нього. Жоден звук, що лунав десь поблизу, не проминав повз його вуха недослiдженим, вiн вбирав сво?ми розплющеними очиськами все, що тут чи аж там вiдбувалося, iшло туди чи сюди, зупинялося чи рушало геть, все, що спалахувало чи гасло, зростало чи меншало, i крiм того, вiн у багатьох випадках мiг осягнути природу помiченого об'?кта i навiть безпосередню причину того, що з ним вiдбува?ться. Таку ж пильну увагу Уот придiляв i тисячам запахiв, якi життя залишало позад себе. ? нiколи не розлучався з переносною плювальницею. Постiйне напруження, в якому перебували всi Уотовi здiбностi та органи чуттiв, сильно його виснажувало. Та й результати, як не крути, а були нiкчемними. Але попервах вiн просто не мав вибору. Перше, що Уот збагнув за допомогою сво?х здiбностей i органiв, було те, що iнколи мiстер Нот вставав пiзно, а лягав рано, iнколи вставав дуже пiзно, а лягав дуже рано, а iнколи взагалi не вставав i не лягав, бо хто ж здатен лягти, якщо вiн не вста?? ? тут Уота найбiльше цiкавило те, що чим ранiше мiстер Нот вставав, тим пiзнiше вiн лягав, i чим пiзнiше вiн вставав, тим ранiше вiн лягав. Але години, коли мiстер Нот вставав i коли вiн лягав спати, нiяк мiж собою не були пов'язанi i нiяк не узгоджувались, i, якщо й iснувала якась вiдповiднiсть, то Уот, як не прагнув, то так ?? i не розчовп. А досить тривалий час його посiдала одна думка i вiн казав: ось передi мною той, хто, з одного боку, не квапиться щось мiняти у сво?му розпорядку, а з iншого, аж згоря? вiд нетерпiння. Бо в понедiлок, вiвторок i п'ятницю вiн пiдвiвся об одинадцятiй, а лiг о дев'ятiй, у середу i в суботу - пiдвiвся о дев'ятiй, а лiг о восьмiй, У недiлю ж вiн не пiдводився i не лягав взагалi. Аж поки Уот не допетрав, що спить мiстер Нот чи не спить - йому вiд того, як не крути, однаково. Бо, коли мiстер Нот вставав, то вiн не те, щоб пiдводився i переходив зi сну у неспання, та й влягаючись, вiн не те щоб залишав неспання i поринав у сон, нi, вiн пiдводився з i влягався у, пiдводився у i влягався зi стану, котрий не був нi сном, нi неспанням. Бо день i нiч не мiняти положення - на таке навiть мiстер Нот не був здатний. Приготування ?жi для мiстера Нота не завдавало великого клопоту. Суботнiми вечорами пеклася, варилася, смажилася повна кухня на?дкiв, щоб мiстер Нот мiг якось протривати весь наступний тиждень. ?жа була досить рiзноманiтна, зокрема, рiзнi супи, риба, яйця, дичина, птиця, м'ясо, сир, фрукти рiзних назв i сортiв, хлiб, звичайно, й масло, i звичнi напо?, такi як, взяти хоча б, абсент, мiнеральна вода, чай, кава, молоко, пиво, свiтле i портер, вiскi, брендi, вино i просто вода. ?жа його також мiстила безлiч вкрай необхiдних для здоров'я речовин - iнсулiн, скажiмо, екстракт наперстянки, хлориста ртуть, йод, настiйка опiю, просто ртуть, вугiлля, залiзо, ромашка, глистогiннi засоби, i, звичайно, сiль, гiрчиця, перець, цукор i, певна рiч, трошки салiцилово? кислоти, щоб вгамувати пiгментацiю. Всi цi речi й речовини разом iз безлiччю iнших, перелiчити якi нема? нiяко? змоги, мiшалися докупи у спецiальнiй славнозвiснiй макiтрi, варилися, пряжилися чотири години i доводилися до стану однорiдно? бовтанки або ж маси, в якiй все, що не ? поживно-корисного для ?жi, питва i здоров'я, було безнадiйно злито-змiшано i трансформовано у ?диний надблагодатний продукт харчування, котрий не був нi ?жею, нi питвом, нi лiками, а чимось новим i ?дино надблагодатним, бо й дитяча чайна ложечка цього продукту блискавично збуджувала апетит i вiдбивала його, водночас наганяла i гамувала спрагу, стимулювала усi вкрай необхiднi житт?вi функцi?, присипала ?х i вельми при?мно била в голову. Уотове завдання полягало в тому, щоб чiтко, точно i ретельно важити та пiдраховувати усi складовi частини страви, мити, чистити й дрiбно сiкти приправи, уникаючи втрат, висипати все у макiтру, довго розмiшувати, аж до повного уподiблення всiх iнгредi?нтiв, ставити на вогонь, не спускати очей нi з вогню, нi з макiтри, коли страва буде готова, знiмати ?? з печi i ставити у захолодок, де б вона охолоджувалася. Ця робота, тонка, делiкатна, хоча i примiтивно-груба, забирала геть всi Уотовi сили, як розумовi, так i фiзичнi, а за темно? днини бувало й таке, що, коли вiн, голий до пояса, мiшав вариво i обривав руки, соваючи важелезнi пiчнi засови, то з нього рясно крапали сльози, сльози вiд розумового виснаження, з обличчя та й у макiтру i з грудей з-пiд пахов, цiлi намиста, цiвочки рiдини, як вияв напруження, сипалися, струменiли у горщик. Праця ця виявилася й суворим моральним випробуванням для Уота, який мав загострене почуття вiдповiдальностi. Бо вiн знав i був певен, так, наче хтось йому про це казав, що рецепт цi?? страви нi на грам не змiнився з вiдколи ще у сиву давнину його встановили i записали, а вибiр харчiв, ?х кiлькiсть i пропорцi? визначили тодi ж i з дивовижною точнiстю, щоб мiстер Нот чотирнадцять разiв добре попо?вши, потiм сiм разiв тривко пообiдавши i сiм разiв як слiд повечерявши, одержав максимальну насолоду i не зашкодив при цьому сво?му здоров'ю. Ця страва подавалася мiстеровi Ноту цiлий рiк холодною, у чашi, рiвно о пiвдень i о сьомiй годинi вечора Точнiше, Уот подавав цю страву до столу, У вщерть наповненiй чашi, у зазначений час, i залишав ?? на столi i виходив, через годину вiн повертався i забирав чашу, хоч скiльки б там ?жi лишалося. Все, що лишалося, Уот висипав собацi. Якщо чаша була порожня, Уот ?? мив i готував до наступно? ?жi. Отже Уот нiколи не бачив, як ?сть мiстер Нот. Бо нi на обiди, нi на вечерi вчасно мiстер Нот не приходив нiколи. Але i бiльше, як на хвилин двадцять-тридцять вiн також майже не запiзнювався. ? вся ?жа, не дивлячись на те, з'?в вiн усе чи не з'?в, займала ну п'ять хвилин, ну нехай сiм, не бiльше. Таким робом мiстера Нота не було у ?дальнi нi коли Уот заносив чашу, нi коли забирав ??. Отже Уот нiколи не бачив мiстера Нота, нiколи-нiколи не бачив, як мiстер Нот ?сть. Мiстер Нот ?в цю страву маленьким металевим совочком, схожим на тi, що ними користуються крамарi-кондитери, бакалiйники, торговцi ча?м. Завдяки цьому вiн значно ощадив сво? зусилля. Та й вугiлля не так витрачалося. Хто ж, дивувався Уот, так оце все змiркував i вигадав такий порядок? Сам мiстер Нот? Чи хтось iнший, якийсь генiальний небiжчик-родич або професiйний, припустимо, дi?толог? Або як не сам мiстер Нот, то хтось iнший (або, безумовно, iншi), кого мiстер Нот добре знав? Нiхто нiколи не чув, щоб мiстер Нот поскаржився на сво? харчування, хоча iнколи вiн нiчого не ?в. Бували випадки, коли вiн спорожнював чашу, вишкрiбав совочком боки i денце так, що вони блищали, бувало, лишав половину, третину чи там четвертину, чи там десятину, а iнколи анi ?дино? трiсочки не з'?дав. У зв'язку з цим Уот визначив дванадцять можливих варiантiв: 1. Мiстер Нот несе вiдповiдальнiсть за такий порядок, вiн зна?, що вiн за це вiдповiда?, зна?, що такий порядок iсну?, i всiм задоволений. 2. Мiстер Нот не несе вiдповiдальностi за такий порядок, але зна?, хто за це вiдповiда?, зна?, що такий порядок iсну?, i всiм задоволений. 3. Мiстер Нот несе вiдповiдальнiсть за такий порядок, вiн зна?, що вiн за це вiдповiда?, але не зна?, що подiбний порядок iсну?, i всiм задоволений. 4. Мiстер Нот не несе вiдповiдальностi за такий порядок, але зна?, хто за це вiдповiда?, вiн не зна?, що подiбний порядок iсну?, i всiм задоволений. 5. Мiстер Нот несе вiдповiдальнiсть за такий порядок, але не зна?, хто за це вiдповiда?, не зна?, що подiбний порядок iсну?, i всiм задоволений. 6. Мiстер Нот не несе вiдповiдальностi за такий порядок i не зна?, хто за це вiдповiда?, не зна?, що подiбний порядок iсну?, i всiм задоволений. 7. Мiстер Нот несе вiдповiдальнiсть за такий порядок, але не зна?, хто за це вiдповiда?, зна?, що такий порядок iсну?, i всiм задоволений. 8. Мiстер Нот не несе вiдповiдальностi за такий порядок, не зна?, хто за це вiдповiда?, зна?, що такий порядок iсну?, i всiм задоволений. 9. Мiстер Нот несе вiдповiдальнiсть за такий порядок, але зна?, хто за це вiдповiда?, зна?, що такий порядок iсну?, i всiм задоволений. 10. Мiстер Нот не несе вiдповiдальностi за такий порядок, але зна?, що вiн за це вiдповiда?, зна?, що такий порядок iсну?, i всiм задоволений. 11. Мiстер Нот несе вiдповiдальнiсть за такий порядок, але зна?, хто за це вiдповiда?, вiн не зна?, що подiбний порядок iсну?, i всiм задоволений. 12. Мiстер Нот не несе вiдповiдальностi за такий порядок, але зна?, що вiн за це вiдповiда?, вiн не зна?, що подiбний порядок iсну?, i всiм задоволений. Уот мiркував i над iншими цiлком можливими варiантами, але весь час вiдкладав ?х, аж поки викинув геть з голови, як не вартi серйозних розумових зусиль, на деякий час, а колись, як настане час, коли на них варто буде витратити розумовi зусилля, тодi вiн, якщо стане сил, збере ?х докупи i витратить на них силу розумових зусиль. Але поки що вони були, як йому видавалося, не вартi серйозних розумових зусиль, тому вiн викинув ?х геть з голови i забув про них. Згiдно з iнструкцi?ю, у тi днi, коли мiстер Нот не торкався ?жi, Уот мав усе що лишалося в чашi, вiддавати собацi. Але в ?хньому будинку не було собаки, тобто хатнього собаки, якого можна було б годувати з хазяйського столу по тих днях, коли мiстеровi Ноту бракувало апетиту. Уот, роздумуючи над цим явищем, чув голосочок, який казав йому: мiстер Нот знав колись чоловiка, якого собака вкусив за литку, знав вiн i iншого чоловiка, кiшка якого подряпала йому нiс, i жiнку вiн знав вродливу i гожу, яку цап добряче буцнув нижче попереку, знав вiн i чоловiка, якому бугай випустив кишки, i з канонiком був добре знайомий, якого кiнь копнув копитом у пах i через те вiн тепер обходить собак та iнших чотириногих друзiв, якими кишiла ?хня мiсцевiсть, так само як i всiх iнших наших менших безсловесних двоногих братiв i сестер, бо недарма ж вiн знав колись мiсiонера, якому страус загилив ногою в живiт, так що той там i вiддав Богу душу, або священика, що пiсля меси, яку вiн власноручно вiдправив перед бiльше, як сотнею парафiян, з благосним i пiднесеним почуттям вийшов з храму, аж тут iз небес якийсь голуб чи-то голубка влучила йому сво?м слизьким послiдом у самiсiньке око. Уот так i не розiбрався, що вiн ма? робити з цим голосочком, i взагалi жарту? цей голос чи каже правду. ? от виникала потреба хоч раз на день принаджувати якогось стороннього пса, щоб той мiг дожерти залишки обiду мiстера Нота, або ввечерi, якщо не весь обiд i не всю вечерю. У зв'язку з цим виникали великi труднощi, попри той факт, що довкола де не плюнь вешталося та й досi вешта?ться без лiку всяко? зголоднiло? собачнi. Серед причин слiд назвати те, що кiлькiсть випадкiв, коли собака бiг геть iз натоптаним кендюхом, була нiкчемно малою порiвняно з кiлькiстю тих випадкiв, коли вiн бiг геть з напiвпорожнiм шлунком, а кiлькiсть цих останнiх випадкiв, у свою чергу, були нiкчемно малою, порiвняно з тими випадками, коли йому зовсiм нiчого не перепадало. Бо мiстер Нот мав звичку з'?дати все чисто, i тiльки коли-не-коли залишав якусь дещицю, i таких випадкiв, коли вiн не ?в нiчого, було дуже мало, таке траплялось дуже-предуже рiдко. Хоча, правду кажучи, мiстер Нот уставав дуже пiзно i лягав дуже рано, але найчастiше вiн устигав встати саме напередоднi обiду i не всинав до само? вечерi, пiсля яко? залягав знову. Що до тих днiв, коли вiн не вставав i не лягав, тобто не торкався нi до обiду, нi до вечерi, то для собаки цi днi були святом. Але таке з ним траплялося дуже рiдко. Тож чи буде за подiбних умов пересiчний чи вихарчуваний собака весь час крутитися десь напохватi? Нi, пересiчний голодний чи вихарчуваний собака, сам по собi не буде весь час крутитися напохватi, бо яка йому з того користь? Зважте при цьому й те, що потреба в собацi виникала не тодi, коли йому заманеться забiгти, нi, а у певний обмежений час, а саме мiж восьмою i десятою годиною вечора. ? причина полягала в тому, що о десятiй будинок замикався на нiч i аж до восьмо? ранку було невiдомо, залишив мiстер Нот щось у чашi чи нi, i якщо залишив, то скiльки саме. Бо, хоча мiстер Нот i мав звичку не лишати нi атома зi сво?х обiда й вечерi (в такому разi собацi не перепадало нiчого), нiщо не могло завадити йому не лишити нi атома зi свого обiду, а от од вечерi, якщо не всi??, то хоч частини ??,- вiдмовитися (у цьому разi собака з'?дав вечерю або частину вечерi), так само нiщо не завадило б йому вiдмовитися вiд обiду або частини обiду, але до атома вишкребти всю вечерю (в цьому випадку собака одержував весь обiд або частину обiду), або мiг з'?сти частину обiду, а трошки згодом - частину вечерi (у цьому випадку собака зжер би як рештки обiду, так i вечерi), а то й взагалi не торкатися нi до обiду, нi до вечерi (тодi собака, якщо, звичайно, його нiде й нiщо не забарило, мiг би нарештi нажертися по саме нiкуди). Яким же способом можна було звести докупи собаку i ?жу по тих днях, коли мiстер Нот не до?дав свою порцiю або зовсiм не торкався ??, i вся страва, або ?? наявна частина, висипалися собацi? Уоту було дано iнструкцiю такого змiсту: по тих днях, коли лишалася якась ?жа, всю цю якусь ?жу, не гаячи часу, слiд вiддати собацi. Ця проблема повинна була непоко?ти мiстера Нота у тi давнi часи, коли вiн починав мурувати свiй дiм. Це була одна з багатьох проблем, котрi мусили його тодi непоко?ти. А як не мiстера Нота, то когось iншого, про кого i згадки не лишилося. А як не iншого, то iнших, тих, про кого нi слiду, нi згадки тепер нема?. Так Уот заходився мiркувати про те, як же саме вирiшував цю проблему мiстер Нот, а не вiн, то хтось iнший або iншi, одне слово, як вирiшувалася ця проблема зведення докупи собаки i ?жi мiстером Нотом або тим, iншим чи iншими, коли вона ?х непоко?ла у тi давнi часи мурування господи, бо припустити, що цi?ю проблемою переймалися тi, кого вона не турбувала, Уот аж нiяк не мiг. Але перше, нiж мiркувати про це, вiн спинився й подумав, що, очевидно, проблема зведення докупи собаки i ?жi вже якось вирiшувалася тим або тими, хто задовго до цього мудрував над рецептом страви для мiстера Нота. А подумавши так, вiн задлявся ще на одну мить i, перше, нiж остаточно зупинитися на найбiльш, на позiр, вiрогiдному рiшеннi, вiн не змiг не зважити бодай деякi з тих, що були на позiр, менш вiрогiдними. Але перше, нiж задлятися ще на мить, вiн поквапився зауважити, що автор чи автори того рiшення, яке згодом узяло гору, могли свого часу розглянути й менш вiрогiднi рiшення i через брак переваг вiдкинути ?х, як не досить доречнi. Могли, а могли i не розглядати. 1. Було, очевидно, знайдено надзвичайно захарчованого собаку, якому з цiлком очевидних причин, усе зваживши, вiдповiдним чином дозволили забiгати на подвiр'я. Надiя на те, що такий собака iсну?, була вельми слабка. Та й шанси знайти такого собаку, навiть якщо вiн iснував, були жалюгiдно малi. 2. Був, очевидно, вибраний котрийсь iз кепсько годованих довколишнiх псiв, якому з дозволу його власника хтось iз служникiв мiстера Нота висипав рештки ?жi мiстера Нота по тих днях, коли мiстер Нот щось залишав у чашi. В такому випадку хтось iз служникiв мiстера Нота мусив, нап'явши пальто i капелюха, дибати з тепло? хати у чорну i густу, мов смола, пiтьму, що ж, цiлком iмовiрно, або у зливу, це теж не виключено, i плуганити потемцi пiд холодним дощем, з казанком у руцi, закоцюблений i схожий на опудало пiд самiсiньку собачу буду. Але ж де певнiсть, що, коли вiн туди дiйде собака сидiтиме в будi? А що, якщо вiн десь на всю нiч завi?ться? ? де певнiсть, навiть якщо служник з казанком страви застав собаку, що той нагуляв апетит i подужа? зжерти все, що йому принесли? А що, як собака за день уже повнiстю вгамував свiй голод? Та й хто може поручитися, що, коли собака десь пiд ранок або серед ночi прибiжить, то вiн буде настiльки голодний, що вмить упора? весь казанок страви? А що, як за нiч вiн наб'? собi десь повен кендюх, бо саме з цi?ю метою вiн i завiявся? 3. Наймався, очевидно, кур'?р чи посланець, це мiг бути чоловiк, хлопчик, жiнка чи дiвчина, який приходив надвечiр i в певну годину, скажiмо, о восьмiй годинi п'ятнадцять хвилин, по тих днях, коли було що вiддавати собацi, щоб вiн вiдносив ту ?жу собацi, будь-якому, i стояв над ним доти, доки той усього не з'?сть, а якщо собака не зможе або не схоче до?дати, то вiднести залишки iншому, будь-якому, i стояти над ним доти, доки той усього не до?сть, а якщо i цей не зможе або не схоче до?дати, то вiднести залишки iншому, будь-якому собацi i так далi, доки страва не буде спожита геть-чисто уся, до останнього атома, i лиш тодi iз порожнiм казанком повертатися до господи. (Цього служника можна було б використовувати для чищення чобiт чи черевикiв, перш нiж вiн вийде шукати собаку з повним казанком, хоча, звичайно, вщерть повним його не назвеш, чи коли вiн повернеться з порожнiм казанком або у той момент, коли вiн дiзна?ться, що сьогоднi собаку годувати нiчим. Це була б велика полегкiсть для садiвника, такого собi мiстера Грейвза, i дозволила б йому весь той час, який забирали в нього чоботи й черевики, займатися садом. А чи не дивно, ще й як дивно, що люди про деякi речi кажуть: вони повнi, хоча вони аж нiяк не повнi, а про непорожнi речi нiхто й нiколи не каже, що вони порожнi? А причина, мабуть, поляга? в тому, що коли хтось щось наповню? то ж нiяк не по вiнця, бо так не зручно, а коли щось спорожняють, то до останньо? крихти, перекидаючи посудину догори дном, ще й миють ??, коли ? потреба вкладаючи в це завзяття i навiть лють.) Але де взяти певнiсть, що кур'?р згоду? страву собацi або собакам так, як велить iнструкцiя? Хiба йому що завадить з'?сти усе самому, узяти й продати комусь усе, що ? в казанку, або частку того, а нi, то роздати ба й висипати усю страву в найближчу баюру чи дiрку, щоб заощадити час i не мати нiякого клопоту? А що, як кур'?р через недугу, нехiть, пияцтво, недбалiсть чи лiнощi не з'явиться саме того вечора, коли буде чим годувати собаку? Але могло ж статися i таке, що й у найвитривалiшого, найтверезiшого, найсвiдомiшого iз кур'?рiв, котрий знав усiх мiсцевих дворняг, ?хнiй норов i схованки, ?хнi вiдтiнки i аналогiчнi подробицi, навiть у нього могло лишитися в казанку трохи страви, на денцi, злiва чи справа, у ту вирiшальну мить, коли старовинний дзигар бив десяту годину. От як тому богобоязливому кур'?ровi нести того казанка назад у господу, якщо вiн вчасно його не спорожнив, а з'явитися з ним уранцi вiн не мав права, бо всi казани, сковорiдки i горщики мiстера Нота повиннi бути в хатi на сво?му мiсцi, а не валятися бозна-де по ночах. Але той собака i будь-який, просто собi, взагалi собака, хiба це одне i те ж? Адже в iнструкцi?, писано? для Уота, йшлося не про собаку взагалi, а саме про собаку, тобто не про абияку сучку чи пса, а про собаку конкретного, себто не те, щоб сьогоднi один собака, завтра другий, пiслязавтра - третiй, нi, щодня той самий, бiдний старий собака, аж поки вiн здохне. Але хiба кiлька собак це й ? те саме, що один, конкретний собака? 4. Знайшли, очевидно, чоловiка, в якого був злиденний собака, i домовилися з ним, щоби вiн щовечора мiж восьмою i дев'ятою годиною разом iз собакою проходив повз будинок мiстера Нота. У тi вечори, коли для собаки лишалася якась ?жа, у вiкнi встановлювалась лампа, червона лампа, або, краще, зелена, а решта вечорiв - фiолетова лампа, або, краще, зовсiм нiяко? лампи. ? от чоловiк (а трохи згодом i собака також), проходячи повз будинок, пiдводив очi до вiкна, i, помiтивши червону лампу або зелену, поспiшав до ганку i стояв над сво?м собакою, доки той не з'?дав усi залишки ?жi мiстера Нота, а, помiтивши фiолетову лампу або темне вiкно, не поспiшав разом iз собакою до дверей, а йшов собi далi, разом iз собакою, наче зовсiм стороння людина. Але чи мiг iснувати подiбний чоловiк? Якщо мiг, то чи можна було його знайти? А якщо мiг i знайшли його, то чи не мiг вiн, бува, переплутати, iдучи додому повз будинок мiстера Нота, якщо вiн таки туди йшов, чи з дому, якщо вiн оце звiдтiля саме вийшов, бо де ж iще йти чоловiковi, як не додому або з дому; так от, чи не мiг вiн, бува, переплутати червоний колiр iз фiолетовим, фiолетовий iз зеленим, зелений iз темрявою, темряву iз червоним i тарабанити в дверi, коли нiяко? ?жi для собаки не залишили, чи навпаки, коли ?жа стояла, тягтися курною дорогою повз ма?ток у супроводi свого хирлявого вiрного пса? Та й хiба Ерскiн чи Уот, чи який iнший Ерскiн та iнший Уот не могли б помилково поставити на пiдвiконня лампу iншого кольору або поставити лампу потрiбного кольору, але не запалити ??, або, якщо i запалити ??, то запiзно, через забудькуватiсть або недбалiсть, внаслiдок чого чоловiк i собака могли пiдбiгти до дверей i вхопити облизня або податися геть курною дорогою i не вхопити нiчого ?стiвного, хоча воно й чекало на них за дверима? ? це б новим тяжким тягарем впало на плечi й без того стурбованих, заклопотаних, виснажених i обтяжених обов'язками слуг мiстера Нота. Хiба ж нi? Тому Уот розглянув не тiльки деякi з найменш вiрогiдних рiшень, але й окремi зауваження, котрi призвели до того, що рiшення цi було визнано невiрогiдними, i розглянув ?х у такому порядку: Варiанти Кiлькiсть заперечень Перший...................................2 Другий...................................3 Третiй...................................4 Четвертий................................5 Кiлькiсть варiантiв Кiлькiсть заперечень 4............................................14 3.............................................9 2.............................................5 1.............................................2 Замислюючись над тим, що ж, власне, ? найбiльш вiрогiдним рiшенням, Уот дiйшов такого висновку. Слiд знайти якогось бiльш-менш пристойного собаковласника iз мiсцевих, а саме незаможного чоловiка з добре захарчованим собакою i призначити йому щорiчну ренту, з яко? щомiсяця йому йтиме п'ятдесят фунтiв, з цi?ю умовою, щоби вiн щовечора мiж восьмою i дев'ятою годинами з'являвся на подвiр'? будинку мiстера Нота разом зi сво?м голодним собакою i щоб вiн по тих днях, коли для його пса буде якась пожива, стояв над ним iз цiпком i в присутностi свiдкiв доти, доки той не з'?сть усе до останнього атома, а вiдтак, не гаячи нi секунди, подався б геть iз подвiр'я; крiм того, цьому чоловiковi слiд, користуючися фiнансовою допомогою мiстера Нота, завести меншого пса, теж голодного, i тримати його напохватi на той випадок, якщо перший голодний собака здохне, тодi iще одного, i щоб вiн чекав того дня, коли й другий собака вiддасть Богу душу, i так без кiнця, щоб таким робом завжди мати напохватi двох голодних собак, з яких перший мусить до само? смертi по?дати залишки ?жi мiстера Нота, як описано вище, а другий - робити те саме, поки вмре, i так без кiнця, знову i знову; крiм того, слiд знайти подiбного юного чоловiка з мiсцевих, але без собаки, на той випадок, якщо прийде день, коли перший мiсцевий чоловiк помре, щоб цей, другий, узяв його двох зголоднiлих, але ще живих собак, якi опинилися без хазя?на i без дома, i на тих самих умовах виконував тi самi обов'язки; крiм того, слiд нагледiти й iншого юного чоловiка з мiсцевих, теж без собаки, якщо пiд лиху годину цей другий мiсцевий чоловiк також скона?, i так далi, до безконечностi, але щоб завжди напохватi було два голодних собаки i два злидаря iз мiсцевих, i щоб перший до само? смертi мав двох зголоднiлих собак i доглядав за ними, згiдно з вищенаведеними вимогами а iнший, щоб до останнього видиху робив те саме, i щоб усе це повторювалося до безконечностi; а якщо ж, чого не бува? на свiтi, один з цих зголоднiлих собак чи обидва не переживуть свого хазя?на i разом iз ним зiйдуть у яму, то слiд найти третього, четвертого, п'ятого, навiть шостого зголоднiлого собаку i тримати його коштами мiстера Нота десь у зручному мiсцi в холодному тiлi або ще краще - у гарнiй мiсцинi коштами мiстера Нота слiд було б заснувати собачий розплiдник, точнiше, колонiю для зголоднiлих собак, звiдки будь-коли можна було б узяти i використовувати в роботi добре вихованого, тренованого, зголоднiлого пса; а якщо i другий юний чоловiк iз мiсцевих дасть дуба водночас iз першим, а то i ранiше, бо це - дивний свiт, тодi слiд шукати i знайти третього, четвертого, п'ятого, навiть шостого бiдного юного чоловiка, а може, й жiнку з мiсцевих без собаки i гарним словом, подарунками, як грошовими, так i у виглядi старого одягу, заручити на службу до мiстера Нота для виконання описаних обов'язкiв, а ще краще знайти десь поруч велику родину мiсцевих злидарiв, у якiй було б двiйко батькiв i вiд десяти до п'ятнадцяти дiтлахiв, кожен з яких шалено любить рiдну мiсцевiсть i не може й помислити, щоб десь по?хати звiдси, за допомогою порядно? суми грошей, щомiсячних п'ятдесятифунтових дотацiй, дрiбних подарункiв на великi свята у виглядi чайових i трохи потертого одягу, теплих i чесних слiв поради, заохочення i втiхи затягти усiх ?х, старих, пiдстаркуватих, середнього вiку, молодих i зовсiм юних на службу до мiстера Нота, щоб вони взяли на себе всi обов'язки забезпечити по?дання собакою всiх недо?дкiв зi стола мiстера Нота i нагляд за собачим розподiльником чи колонi?ю зголоднiлих собак, заснованою мiстером Нотом з метою раз i назавжди вирiшити проблему власних харчових залишкiв, бо питання про розплiдник було тiсно пов'язане з усiм собачим питанням. Саме так або приблизно так, на думку Уота, мусила вирiшуватися проблема передачi собацi залишкiв ?жi мiстера Нота, i, хоча деякий час всi цi думки, тобто стискання i розширювання мозково? тканини, не виходили за межi Уотово? черепно? коробки i нiхто про них нiчого не знав, i невдовзi вони стали чимось бiльшим, бо цю мiсцевiсть у радiусi кiлькох миль дуже щiльно заселяли самi збiднiлi родини, i невдовзi справжнiй, живий, зголоднiлий собака, завбiльшки з теля, вже пiдбiгав щовечора рiвно о певнiй годинi до чорного ходу будинку мiстера Нота, а слiдом за ним, точнiше попереду, вже трюхикав типовий представник мiсцевонужденно? популяцi?, i тепер усякий мiг це бачити i як слiд оцiнити, i обiцянi грошi йому йшли у повному обсязi i без затримок, ще й перепадало вряди-годи несподiвано то флорин, то шилiнг, то шiсть пенсiв, то три, то один, то половину, то старий одяг, а мiстер Нот мав гору всякого старого одягу i полюбляв його роздавати, то пiджак, то камiзельку, то пальто, то плащ, то штани, то бриджi, то сорочку, то майку, то труси, то комбiнезон, то пiдтяжки, то пасок, то комiрець, то краватку, то шарф, то хустку, то капелюх, то кашкет, то панчоху, то шкарпетку, то чобiт, то черевик, то вчасно i доречно мовленi слова мудро? поради, заохочення та втiхи, що завжди йдуть у парi з усiма iншими виявами його ласки i доброти, а тут ще й цей собачий розплiдник, який не мовчить, а живе повнокровним життям, щоб увесь свiт дивився i виявляв щирий захват. Родина, якiй так пощастило, носила iм'я Лiнч, i на той час, коли Уот почав працювати на мiстера Нота, вона складалася з таких членiв. Там були Том Лiнч, вiсiмдесятип'ятирiчний вдiвець, прикутий до лiжка з постiйними болями невизначеного характеру у районi слiпо? кишки, трiйко його вцiлiлих хлопцiв, шiстдесятип'ятирiчний калiка ревматик Джо, шiстдесятичотирилiтнiй горбань-алкоголiк Джiм, шiстдесятитрирiчний вдiвець Бiлл, якому було важко рухатися через брак обох нiг, яких вiн позбувся, коли послизнувся i впав, та ?диною з iще живих дочок, шiстдесятидворiчно? удови Мей Шарп, яка була при всiх сво?х органах чуття, окрiм зору. Була там ще Джонова шiстдесятип'ятирiчна дружина, в дiвочостi Дейл-Бiрн, жiнка ще при здоров'?, якщо не зважати на паралiч, який вразив ?? пiсля хвороби Паркiнсона, i шiстдесяти-чотирилiтня Джiмова жiнка Кейт, у дiвочостi Шарп, яка теж не скаржилася на здоров'я, аж доки ?? обкидало гнiйними гулями невiдомого науцi походження. Був там також сорокаоднорiчний Джонiв синок Том, який то потерпав вiд нападiв несамовитого пiднесення, яке позбавляло його всяко? волi, то не потерпав, ще й депресiя його iнколи тiпала, тодi вiн не мiг поворухнути нi ногою, нi рукою, i сорокарiчний Бiллiв хлопець Сем, якого невблаганна доля нагородила паралiчем, що скував його тiло вiд п'ят до колiн i вiд грудей до самого верху, i тридцятидев'ятирiчна стара дiва Енн, дочка Мейн, зовсiм нi на що не годна через природжену не зовсiм пристойну болячку, i тридцятивосьмирiчний слабкий на голову Джiмiв хлопець Джек, i тридцятисемирiчнi веселi братани-близнюки Ган i Дон, кожен з них по три фунти чотири дюйми заввишки (без взуття, але у панчохах), вагою сiмдесят два фунти (разом з усiма кiстками i сухожиллями), настiльки у всьому подiбнi один до одного, що навiть тi (а таких набралося б чималий гурт), хто знав i дуже любив ?х, могли, звертаючись до Гана, називати Гана - Доном, а звертаючись до Дона, називати Дона - Ганом, а таке траплялося навiть частiше, нiж те, коли, звертаючись до Гана, називали Гана - Ганом, та, звертаючись до Дона, називали Дона - Доном. Була там ще й сорокаоднорiчна Мег, у дiвочостi Шарп, дружина молодшого Тома, якiй у побутi, у хатнiй роботi i на дворi, не на жарт докучали щомiсячнi епiлептичнi напади, пiд час яких вона падала, пускала ротом пiну i котилася по долiвцi, по подвiр'?, по овочевих рядках, по кручах над рiчкою i сливе завжди заподiювала собi якесь калiцтво, пiсля чого змушена була довгенько лежати у лiжку, поки хоч трохи не оклига?, а ще була там тридцятисемирiчна Семова жiнка Лiз, у дiвочостi Шарп, яка ледве дихала, за двадцять рокiв народивши Семовi дев'ятнадцятеро дiточок, з яких вижило четверо, але знову була при надi?, i бiдолаха Джек, котрий, як було мовлено вище, слабував на голову, проте мав тридцятивосьмирiчну дружину Лiл, у дiвочостi Шарп, яка слабувала на груди. Переходячи до наступного поколiння, слiд назвати i парубка Саймона, сина Тома, i дев'ятнадцятирiчну Енн, дочку Сема, дядька двадцятирiчного Саймона, сина Тома, чия врода i господарська користь були значно послабленi пiсля того, як через невидимi туберкульознi палички в не? всохли обидвi руки, i двох уцiлiлих Семових хлопцiв, вiсiмнадцяти- i сiмнадцятирiчних Бiлла та Мета, якi народилися перший слiпим, а другий понiвеченим, за що ?х усi i дражнили, першого - слiпанжою, а другого - калiчкою; i двадцятиоднорiчна Кейт, друга Семова замiжня дочка, дiвка гожа, але гемофiлiчка[5]; i ?? двоюрiдний брат i чоловiк, двадцятиоднорiчний Шон, син дядька Джека, голiнний хлопець, але також гемофiлiк, i Френкова п'ятнадцятирiчна дочка Брiдi, надiя i опора всi?? родини, яка вдень спала, а вночi, щоб не турбувати родину, приймала гостей у сарайчику, по два, три, чотири або, коли пощастить, то й п'ять пенсiв за раз, а як нема грошей, то хоч за пляшку пива, i другий син Джека, чотирнадцятирiчний Том, який, на думку багатьох, удався в батька, бо слабував на голову, а на думку iнших - у мати, бо слабував на груди, третi вважали, що вiн схожий на батькового дiда Джiма, який полюбляв мiцнi напо?, четвертi - на батькову бабцю Кейт, бо в нього також була гнiйна екзема на крижах завбiльшки з тарiлку, а п'ятi - на батькового прапрадiда Тома, в якого теж часто живiт судомило. ? нарештi, переходячи до наймолодшого поколiння, назвемо двох Шонових дочок, п'ятирiчну Роуз i чотирьохрiчну Серiз, бо цi невиннi дiвчатка теж були гемофiлiчками, як ?хнiй тато й мама, то уже й справдi, не варто було Шону, який знав, хто вiн такий i хто така Кейт, робити з Кейт те, пiсля чого вона понесла i народила Роуз, та й ?й не варто було йому пiддаватися, та й пiсля того, не варто було Шону знову, знаючи, хто вiн такий i хто така Кейт, i хто така Роуз, знову робити з Кейт те, пiсля чого вона понесла i народила Серiз, та й ?й не варто було йому пiддаватись, а ще були там два сини Саймона, чотирьохрiчний Пет i трьохрiчний Леррi, iз яких малий Пет мав рахiтичнi ручки й нiжки, котрi телiпалися, мов очерет, велику, з повiтряну кулю завбiльшки, голову i таке ж черевце, i Леррi теж мав те саме, з цi?ю лише рiзницею, котру можна було пояснити рiзницею вiковою i рiзними iменами, що у малого Леррi нiжки бiльше скидалися на очерет, а у малого Пета - ручки, i у малого Леррi черевце менше скидалося на повiтряну кулю, нiж у малого Пета, а у малого Пета голiвка менше скидалася на повiтряну кулю, нiж у малого Леррi. П'ять поколiнь, двадцять вiсiм душ, дев'ятсот вiсiмдесят рокiв - ось таким був гiдний шани наш доробок родини Лiнчiв, на той час, коли Уот поступив на службу до мiстера Нота[6]. Через якусь хвилину усе змiнилося. ? справа не в тому, що хтось помер. ? не втому, що хтось народився. Але всi вони вдихнули i видихнули, спершу у себе, тодi iз себе, усi двадцять восьмеро, i все змiнилося. Так, наче хмарою вкрилося незахмарене доти сонце, море, озеро, крига, долина, болото, гора або будь-яка iнша дiлянка природи, байдуже водяна чи суходiльна. Доки в результатi змiн (двадцять на двадцять вiсiм або п'ять на сiм разiв по дванадцять, або шiстдесят на сiм, тобто майже вiсiм з половиною мiсяцiв, якщо нiхто не помре i нiхто не народиться) вся ця арифметика дасть нам загалом тисячу рокiв! Як нiчого нi з ким не ско?ться, нi з живими, нi з ненародженими. За вiсiм з половиною мiсяцiв, вiдколи Уот поступив на службу до мiстера Нота. Але дещо ско?лося. Бо не пробув Уот i чотирьох мiсяцiв у мiстера Нота, як Лiз, жiнка Сема, лягла i породила дитину, двадцяту за номером, так легко i просто, мов видихнула, i кiлька днiв по тому при?мно дивувала всiх, хто знав ??, цiлу купу людей, сво?ю здоровою, проти звичайного, зовнiшнiстю, добрим, бадьорим гумором i пiднесеним душевним станом, в якому нiхто ?? зроду-вiку не бачив, бо всi роками вважали, що вона ледь диха?, а тут вона радiсно й щедро давала дитятi груди, i молока було на диво багато, як на таку безкровну i немолоду жiнку, але через п'ять або шiсть, а точнiше сiм днiв такого жiночого щастя раптом заслабла i на превеликий подив свого чоловiка Сема, сво?х синiв, слiпанжi Бiлла i калiчки Мета, сво?х замiжнiх дочок Кейт i Енн, ?хнiх чоловiкiв Шона i Саймона, сво?? небоги Брiдi, небожа Тома, сво?х сестер Мег i Лiл, швагрiв Тома i Джека, двоюрiдних сестер i братiв Енн, Гана й Дона, ?хнiх тiток Мей та Мег, сво?? тiтки Кейт, чоловiкових дядькiв Джо та Джiма i ?? свекра Бiлла та чоловiкового дiда Тома, для яких ця подiя була наче грiм серед ясного неба, все слабшала й слабшала, аж доки померла. То була неабияка втрата для всi?? родини Лiнчiв, втрата жiнки, а з нею i сорока вкрай необхiдних для круглого лiку рокiв. Бо смерть не тiльки вирвала з наших лав жiнку, дружину, матiр, тещу, тiтку, сестру, зовицю, братову, чоловiкову небогу, просто небогу, жiнчину небогу, невiстку, жiнчину онуку, ну й, звiсна рiч, бабусю, навiки розлучивши ?? з чоловiковим дiдом, свекром, з чоловiковим дядьком, з ?? тiткою, з чоловiковою тiткою, з ?? двоюрiдними братами i сестрами, з ?? рiдними сестрами, з небогою, небожем, зятями, дочками, синами, чоловiком i, звiсна рiч, з чотирма малими онуками (котрi не виявляли з цього приводу нiяких емоцiй, окрiм цiкавостi, бо надто юний вiк, який загалом не сягав i шiстнадцяти рокiв, не дозволяв ?м осягнути весь жах того, що ско?лося), але й уповiльнила наближення тисячолiття, якого прагнули всi Лiнчi, ще принаймнi на пiвтора року. Це родинне тисячолiття, яке, за ?хнiми пiдрахунками, якщо нiчого такого не ско?ться, мало настати десь через два роки по смертi Лiз, а не через п'ять мiсяцiв, як було б, якби вона лишилася у родинi, а то й на п'ять-шiсть рокiв ранiше, якщо породiлля не вмре, як воно, власне i сталося, хоча i за рахунок рiдно? матерi, в результатi чого та мета, яко? прагла вся родина, вiддалилася ще на добрих дев'ятнадцять мiсяцiв, якщо не бiльше, тобто якщо з iншими за цей час нiчого не ско?ться. Але за цей час з ними дещо ско?лося. Бо не минуло i двох мiсяцiв зi смертi Лiз, як уся родина, ледве гамуючи здивування, дiзналася, що Енн замкнулася у сво?й кiмнатi i народила спочатку гарного хлопчика-стрибунця, а тодi й негiршу стрибунку-дiвчинку, i хоча вони не дуже довго лишалися гарними i не дуже довго стрибали, але пiд час пологiв обо? були напрочуд симпатичними i пружними. Це довело загальну кiлькiсть душ у родинi до тридцяти, а жаданий день, до якого давно прикипiли очi всiх Лiнчiв, наблизився ще десь на двадцять чотири дня, якщо нi з ким iз них нiчого не ско?ться за цей час. У зв'язку з цим у всiх виникало питання - хто вчинив таке з Енн або кого вона пiдбила вчинити з нею таке дiло? Бо Енн була аж нiяк не вродливиця, i про ?? прикрозвiсний гандж знали не тiльки Лiнчi, але й весь загал у радiусi кiльканадцяти миль вiд ?хнього родинного кубла. У зв'язку з цим називалося кiлька iмен можливих винуватцiв. Дехто пiдозрював ?? двоюрiдного брата Сема, за яким вже давно закрiпилася слава бахура i джигуна не тiльки серед Лiнчiв, але й по всiй окрузi, який зовсiм не робив та?мницi зi сво?х перелюбiв, вiд яких не могла продихнути вся ?хня мiсцевiсть. Коли вiн вирулював зi свого будинку i рухався вiд житла до житла на сво?му iнвалiдному вiзку i лигався з удовицями, замiжнiми жiнками й просто молодицями, серед яких лучалися молодi та гарнi, молодi та негарнi, гарнi та немолодi, а бувало й такi, котрi не були нi молодими нi гарними, але дехто з них пiсля Семового втручання зачинав i народжував сина або дочку, двох синiв або двох дочок, або сина i дочку, бо Сем так жодного разу i не збився на трiйню i це його вельми засмучувало, що вiн так i не спромiгся на трiйню, а були й такi, котрi зачинали, але не родили, або взагалi не зачинали, хоча то вже був винятковий виняток, щоб хтось не зачинав пiсля Семового втручання. ? коли Сему цим кололи очi, то вiн з непiдробним гумором вiдповiдав, що позаяк його так усього вiд грудей до макiвки i вiд колiн до п'ят паралiзувало, то вiн бiльше не мав у життi нiяко? радостi, iнтересу або мети, як ото, сподiваючись десь усмак попо?сти м'ясця та городини, вирушити у сво?му вiзку по рiдних мiсцях поринути в перелюби, доки не наспi? час вертати додому, якраз пiд вечерю, щоб, знову попо?вши, вiддати себе в руки дружини. Але дотепер, наскiльки вiдомо, вiн нiколи до Лiз не пiдсокирювався, так само, як i до будь-яко? з жiнок, якi мешкали на господi Лiнчiв, хоча нiколи не бракувало охочих, якi твердили, буцiмто саме вiн був батьком Гана i Дона. ?ншi пiдозрювали ?? двоюрiдного брата Тома, який пiд час нападу або несамовитого пiднесення або депресi?, взяв i утнув ?й таке. А тим, хто заперечував, бо, мовляв, Том пiд час нападу депресi? не мiг поворушити нi руки нi ноги, так ?м вiдповiдали, що воля i рух, якi були конче потрiбнi для такого дiла, не мали нiчого спiльного з тi?ю волею i з тим рухом, яких Том був позбавлений пiд час таких нападiв, а мали iнший характер. Було також висловлено припущення що всi його вади мали не фiзичну, а суто моральну, себто естетичну природу, i що перiодична нездатнiсть Томового органiзму, з одного боку, виконувати певнi функцi?, навiть тi, що нiяк не були пов'язанi з витратами енергi?, ну, хоча б нагляд за чайником або каструлею, а з iншого боку, його нездатнiсть пересуватися з того мiсця, в якому вiн зараз сто?ть чи лежить, у iнший бiк, щоб рукою чи ногою дiстати до якогось знаряддя, до молотка, скажiмо, або до зубила, чи до кухонного причандалля, совочка, припустимо, або до вiдра, була аж нiяк не абсолютною i залежала вiд тi?? функцi? або конкретно? справи, яку його органiзм мав зараз виконувати, i дехто з цинiкiв подейкував, обстоюючи вищенаведену думку, що, якби Тома попрохали наглянути не за чайником чи каструлею, а за сво?ю небогою Брiдi, коли вона чепурилася перед сво?ю нiчною працею, то вiн би не вiдмовлявся, яка б сувора депресiя його тодi не душила та й люди не раз i не два помiчали, як його несамовите пiднесення рiзко падало варто було десь поруч з'явитися пляшцi мiцного пива i вiдкривачцi. Та й Енн, хоч яка вже вона була незугарна, недужа й гумозна, але й вона теж мала сво?х прихильникiв як усерединi, так i за межами господи Лiнчiв. А тим, хто трочив що куди, мовляв, Енн, з ?? куцими принадами i просторiкуванням, до Брiдi або до пляшки мiцного пива, вiдповiдали, що Том мiг утнути таке пiд час свого депресивного нападу або нападу несамовитого пiднесення, а як не тодi, то у перервi мiж нападом депресi?, чи у перервi мiж двома нападами депресi?, або двома нападами пiднесення, бо вони в нього iшли нерiвномiрно, хоч як би там хто прагнув довести протилежне, i часто вiн ледве виборсувався з-пiд одного нападу депресi?, як його поглинав iнший, ледве вiн викараскувався з-пiд нападу екзальтацi?, як ускакував в iнший, та й пiд час коротеньких перерв Том поводився дуже дивно, як чоловiк, що не тямить, де вiн ? i що робить. Дехто вказував i на ?? рiдного дядька Джека, який, як вiдомо, сильно слабував на голову. Тi, хто обстоював таку версiю, завзято доводили тим, хто тако? версi? не обстоював, що Джек мало що слабував на голову, але ще й мав за дружину жiнку, котра слабувала на груди, а от про Енновi груди, хто б там чого не пащекував про iншi ?? члени, слабими нiхто нiколи не вважав, бо, як знали всi, Енн мала чудовi, бiлi, дебелi й пружнi груди, тому що може бути природнiшим з погляду розуму такого не дуже розумного чоловiка як Джек, прикутого до сво?? слабкогрудо? жiнки, нiж ця постiйна думка про головну i ?дину принаду Енн, таку бiлу, таку дебелу, таку пружну, думка, яка не лежить спокiйно, а весь час набуха?, зроста?, бiлiша?, дебелiша? та пружнiша? i витiсня? геть з голови усяку думку про iншi частини тiла Енн (досить численнi, до речi), де нiчим нi бiлим, нi дебелим, нi пружним i не пахло, а де, натомiсть, не продихнути було вiд усього сирого, навiть зеленого, хирлявого та обвислого. В зв'язку з цими подiями називалися iншi iмена - Еннового дядька Джо, Бiлла, Джiма та ?? небожiв, слiпанжу Бiлла та калiчку Мета Шона та Саймона. Багато хто, зваживши все як слiд, дiйшов висновку, що нi знайомi, нi родичi тут нi до чого, i називав iмена багатьох чужинцiв, якi здатнi були на таке. ? ще через чотири мiсяцi, коли i тi?? зими вже лишилося з комареву ногу i дехто вже нюхом чув весну, братiв Джо, Бiлла, та Джiма, якi загалом давали вкупi бiльше, як сто дев'яносто чотири роки, за якийсь тиждень вiднесли на цвинтар, старшого, Джо, в понедiлок, Бiлла, молодшого вiд нього на рiк, через день, у середу, i Джiма, молодшого за них, вiдповiдно, на два роки й на рiк, у п'ятницю, пiсля чого старий Том позбувся синiв, Мей i Кейт - чоловiкiв, Мей i, Шарп - братiв, Том, Джек, Ган, Дон i Сем - батькiв, Мег i Лiл - свекрiв, Енн - дядькiв, Саймон, Енн, Брiдi, Том, Шон, Кейт, Бiлл, Мет i Семовi дiти вiд небiжчицi Лiз - дiдiв, Роуз, Серiз, Пет i Леррi - прапрадiдiв. Цi подi? вiдкинули жаданий день, з якого все ще не зводили сво?х очей усi Лiнчi, хоча уже не з тим завзяттям, як колись, десь аж на сiмдесят рокiв назад, тобто туди, де не лишалося мiсця нi для високо? надi?, нi для конкретних сподiвань, бо старий Том, наприклад, то не день Божий, то все плохiшав i бубонiв: чому вiн забрав мо?х трьох хлопчикiв, а мене з цими клятими кольками тут залишив? Заявляючи тим самим, що вiн волiв би, аби його хлопцiв, якi, хоча й потерпали вiд власних болячок, але не вiдали невблаганних судом i спазмiв у районi слiпо? кишки, залишили тут, а його, з усiма його кольками, забрали звiдси. Та й iншi члени родини дедалi слабшали, кволiшали i навряд, щоб довго протрималися. ? усiх ?х гризли докори сумлiння, тих, хто казав, нiби це дядько Джо, i тих, хто казав, що це дядько Бiлл, i тих, хто казав, що це дядько Джiм устругнув таке з Енн, бо всi вони, перш нiж ?х винесли на цвинтар, гарно висповiдалися священику, а священик той був давнiй i дуже близький друг усi?? родини. ? от над тiлами братiв здiйнялася хмара голосiв, повисiла трохи i розмаялася серед живих, той голос опустився сюди, цей - туди, тi - трохи далi, цi - трохи ближче, кожен на сво? мiсце, до живих i жоден з голосiв не ширяв серед тишi. ? от iз тих, хто жив у добрiй злагодi, багато хто зазнав нелад i звади, а з тих, мiж ким панувала незлагода, багато хто зажив лагiдно, хоча дехто з тих, що колись був iз кимось у згодi, так ?? i не позбувся, а з тих, у кого десь щось розладналося, так його до ладу й не довiв. Так зав'язалися i забуяли новi дружнi стосунки i новi ворожнечi, хоча i давнi дружнi стосунки i давнi ворожнечi теж нiде не подiлися. Одне слово, все було, як i завше, хiба що трохи мiсцями помiнялися. ? не знайшлося жодного голосу, який би не був або за або проти цього, жодного. Кожен щось або ганив, або захищав, або захищав, або ганив, але казав протилежне тому, що казав до того. Хоча знайшлися i такi, що казали те саме, що й ранiше, чимало таких було. Але ще бiльше таких, якi цього не казали. ? причина, скорiше, полягала в тому, що не тiльки тi, хто щось таке казав про Джiма, Бiлла та Джо, тепер по ?хнiй смертi втратили всяку можливiсть пащекувати про них i змушенi були пащекувати про когось iншого, через те що Бiлл, Джо i Джiм, попри всю свою тупiсть, були не настiльки тупими, щоб не скористатися з нагоди i не зiзнатися у всьому, що вони зробили чи не зробили з Енн, священику, перш нiж ?х вiднесуть на цвинтар, так от не тiльки цi пащекуни, але й багацько з тих, хто взагалi нiчого про Джiма, Джо та Бiлла не казали, оплiч хiба що того, що це не вони вчинили таке з Енн, тобто смерть Джо, Джiма та Бiлла аж нiяк не завадила казати ?м того, що вони завше про це казали, так от вони теж, зачувши тих, що звикли ?х ганити i кого вони завше ганили, а тепер значить нi, то вони волiли бiльше нiчого подiбного не казати про це, а казали щось зовсiм нове для того, щоб краще чути тих, хто ?х ганив, та й щоб самим ганити якомога бiльше тих, хто ще перед смертю Бiлла, Джо та Джiма завжди ?х ганили i кого вони ганили. Бо, як це не дивно, але нiде правди дiти - тi, хто взагалi щось говорять, роблять це скорiше задля того, щоб когось ганити, анiж хвалити, а причина цього, очевидно, така, що коли суперечиш комусь, то голос здiйма?ться куди вище, нiж коли з кимось погоджу?шся. Всi цi вiдомостi про ?жу й собаку Уот зiбрав з уривкiв розмов, якi точилися вечорами мiж карликами-близнюками Ганом i Доном. Бо саме вони щовечора пiдводили зголоднiлого собаку до дверей. Вони це робили з дванадцяти рокiв, тобто уже чверть столiття, i не припиняли цього дiла весь час, поки Уот служив у мiстера Нота, точнiше, поки вiн з першого поверху перебрався на другий, бо пiсля того вiн утратив усякий зв'язок з нижнiм поверхом i не бачив нi собаки, нi тих, хто його приводив. Але то були, безумовно, Ган i Дон, бо хто ж, як не вони, щовечора, о дев'ятiй годинi приводили собаку на подвiр'я мiстера Нота пiд самi заднi дверi, бо то були хлопцi мiцнi, завзятi i до сво?? роботи хапкi. Коли Уот почав служити у мiстера Нота, то це вже був шостий за двадцять п'ять рокiв собака, якого Ган i Дон приводили харчуватися на це подвiр'я. Собаки, якi до?дали залишки ?жi мiстера Нота, не могли похвалитися довгим вiком. Та це й природно. Бо окрiм того, що собацi перепадало вряди-годи на сходинках бiля чорного ходу, пiдхарчитися йому було, як не крути, а нiчим. Та й якби його час вiд часу пiдгодовували чимось iншим, окрiм тi?? страви, яка лишалася пiсля мiстера Нота, то це зiпсувало б апетит i завзяття, з яким вiн накидався на недо?дки мiстера Нота. Та й нi Ган, нi Дон, прокидаючись вранцi, нiколи не знали, стоятиме чи не стоятиме ввечерi на сходинках бiля дверей чорного ходу будинку мiстера Нота казанок iз такою на диво тривною й поживною стравою, що лише не на жарт вихарчуваний собака здатен ?? всю упорати. А саме до такого вони мусили завжди бути готовi. Додайте до цього й те, що ?жа мiстера Нота завжди була зажирна i загаряча, як для собаки. Додайте до цього i те, що собака, як правило, був на цепу i майже не рухався. А як же iнакше. Бо, якщо його вiдв'язати i дати йому змогу швендяти де попадя, то вiн би пожер усi кiнськi кiзяки на дорогах i всякий iнший непотрiб, який валя?ться на землi, i зiпсував би собi весь апетит назавжди, мабуть, а то й узагалi повiявся б десь i нiколи не вернувся б. Коли Уот поступив на службу до мiстера Нота, туди приводили собаку, яку звали Кейт. Кейт була собакою винятково незугарною. Навiть Уот, який через всю любов до пацюкiв ставився до собак упереджено, i той не мiг пригадати бридкiшо? за Кейт. Розмiрами вона не дуже вдалася, але й дрiбною ?? не можна було назвати. Це була середнього розмiру собака з огидною зовнiшнiстю. ?? назвали Кейт не на честь, як дехто вважав, Джiмово? Кейт, яка так невдовзi стала вдовою, а на честь iншо? Кейт, тако? собi Кеттi Бiрн, далеко? родички дружини Джо Мей, котра теж невдовзi стала вдовою, i оцю Кеттi Бiрн полюбляли як Ган, так i Дон, яким вона, як бувала у них, завжди дарувала гостинець - фунтик жувального тютюну, бо як Ган, так i Дон без тютюну не могли i кроку ступити, все жували його та жували, але нiяк не могли нажуватися досхочу. Кейт iздохла, коли Уот був ще на першому поверсi, ?? замiнили собакою на прiзвисько Цис. Уот не знав, на честь кого того собаку назвали Цисом. Якби вiн запитав, узяв би, вийшов би i звернувся б до них, чу?ш Гане, або, послухай, Доне, Кейт, я знаю, названа так на честь Кеттi Бiрн, а на честь кого названо Циса? Тодi б, може, вiн i дiзнався б про те, що хотiв. Але хоч як би Уоту кортiло про щось дiзнатися, вiн нiколи не переходив певно? межi. Бували моменти, коли вiн вiдчував неабияку спонуку i вже ладен був, особливо коли бачив, якi почуття викликало це iм'я у Гана i Дона, пiд час, скажiмо, вiддання певних наказiв, отже ладен був повiрити, що саме так звали якогось ?хнього друга, якогось друзяку-побратима, i що саме на його честь вони назвали свого собаку Цисом. Але то було лише припущення, i в iншi моменти Уот був схильний гадати, що собаку назвали так не на честь яко?сь людини, Циса, а просто, щоб якось назвати, тобто визначити, для нього самого, для iнших, вирiзнити з-помiж iнших собак, а iм'я Цис було нiчим не гiрше за всi iншi, навiть милозвучнiше за цiлу низку iнших iмен. Коли Уот з першого поверху перебрався на другий, Цис iще був живий. А що сталося пiсля того з собакою i з близнюками-карликами, вiн i гадки не мав. Тiльки-но вiн опинився нагорi, як нижнiй поверх зник з його очей i вилетiв геть з голови. Це можна вважати дуже сприятливим збiгом обставин, коли щось водночас зника? i з очей i вилiта? геть з голови. Хiба ж нi? В Уотовi обов'язки входило зустрiчати Гана з Доном, коли вони приходили пiд дверi зi сво?м собакою, i, якщо лишалася якась ?жа, стояти й пильнувати над ними, щоб не лишилося анi атома поживно? страви. Але не минуло й двох-трьох тижнiв, як Уот, нi з ким не порадившись i не спитавши дозволу, раптом занедбав сво? обов'язки. З того часу вiн, якщо лишалася якась ?жа для собаки, виносив ?? за дверi, ставив на сходинки, висипав у собачий полумисок, запалював вогонь в коридорi, який i найтемнiшо? ночi освiтлював сходи, крiм того, вiн приладнав до собачого полумиска кришку, яка мiцно крiпилася до вiнцiв тугими зажимами. Так Ган i Дон поступово привчилися розумiти: якщо на сходинках не було собачо? миски, значить, сьогоднi ?жi для Кейт або Циса не передбачалося. ?м не треба було грюкати у дверi i цiкавитися, бо одного погляду на порожнi сходинки було досить. Вони навiть привчилися розумiти: якщо в коридорi свiтла нема?, значить i ?жi для пса теж нема?. Вони також точно визначили собi мiсце, звiдки видно було коридорне вiкно, щоб або заходити на подвiр'я, якщо там горiло свiтло, або розвертатися i йти додому, якщо в коридорi було темно. На жаль, користi вiд тако? звички не було нiяко?, бо, коли Ган i Дон зненацька виходили з-за кущiв, завертали за рiг i поспiшали до дверей чорного ходу, то побачити коридорне вiкно було аж нiяк не можна, бо воно виходило на протилежний бiк, i дiзнавалися вони, ? там свiтло чи нема?, лише пiдiйшовши впритул до дверей, так близько, що можна було дотягнутися до них палицею, аби бажання було. Але Ган i Дон навчилися з часом дiзнаватися ще на вiдстанi десяти-п'ятнадцяти крокiв, свiтиться коридорне вiкно чи нi. Бо свiтло з коридорного вiкна, хоча й невидиме з iншого боку стiни, все ж кидало вiдблиск на все довколишн? повiтря, вiдблиск, який у сутiнках, а особливо темно? ночi, можна було побачити з вiдстанi не менше, як десяти-п'ятнадцяти крокiв. Таким чином, вiд Гана i Дона вимагалося лише темно? ночi пройтися темною вулицею до того мiсця, звiдки, якщо коридорне вiконце свiтилося, було видно тьмяний драглистий вiдблиск, який трiпотiв, зависав у повiтрi, а вже вiд того мiсця або крокувати вперед до дверей, або розвертатися i через ворота йти собi геть iз подвiр'я. А у розпалi лiта тiльки порожнi сходи або сходи, увiнчанi мискою з собачою стравою, могли сказати Гану, Дону, Кейт чи Цису, ? сьогоднi харч для собаки чи нема?. Бо У розпалi лiта Уот не запалював свiтла в коридорi, якщо лишалася ?жа для собаки, нi, бо у розпалi лiта сутенiло десь бiля пiв на одинадцяту, якщо не об одинадцятiй, i дверi, а вони виходили якраз на захiд, поглинали спалахи несамовито конаючого лiтнього свiтила. Запалювати свiтло в коридорi за таких умов означало б марнувати гас. Але бiльш нiж три чвертi року завдання Гана i Дона значно полегшувалося у свiтлi того, що Уот вiдмовлявся стояти над собакою, коли той ?в свою страву, але виконував всi сво? iншi обов'язки. Пiсля цього Уот, якщо вiн цього вечора одразу пiсля восьмо? виносив миску, зразу ж пiсля десято? забирав ?? на кухню, мив i ставив на полицю для завтрашнього вжитку, тодi замикав на нiч дверi i пiднiмався сходами, тримаючи лампу високо над головою, щоб видно було, де на якi сходинки ставити ноги. ? цi сходинки кожно? ночi здавалися не такими, як учора, вчора, припустимо, вони були стрiмкими, сьогоднi - низькими, вчора - довгими, сьогоднi - короткими, вчора - широкими, сьогоднi - вузькими, вчора - безпечними, сьогоднi - небезпечними. Так вiн щоночi пiсля десято? дряпався ними, наступаючи на тремкi й мерехтливi тiнi. Те, що Нот, перепрошую, Уот вiдмовився наглядати за собакою, коли той поглинав страву мiстера Нота, могло б мати, якщо замислитися, дуже серйознi наслiдки як для Уота, так i для господарства мiстера Нота. Уот чекав, що ось-ось щось таке мусить статися. ? разом з тим вiн нiяк не мiг вчинити iнакше. ? попри все те, що вiн терпiти не мiг собак, а любив пацюкiв вiн просто не мiг вчинити iнакше, хочете вiрте, хочете - нi., ? при всьому тому нiчого такого не сталося, все начебто йшло так, як i завше. Нiяка кара не впала на голову Уота, блискавка його не вразила i господарство мiстера Нота пливло собi не кляте, не м'яте, не минаючи нi дня, нi ночi, не втрачаючи звичного спокою i благостi. ? Уот ходив весь час i дивувався, як же це вiн зважився так зухвало зазiхнути на таку вiками освячену традицiю, та таку шани гiдну установу. Але вiн не був таким уже повним йолопом i не виводив з цього окремого епiзоду принцип майбутньо? поведiнки або приклад для подальшого непослуху, боронь Боже! Бо насправдi Уот прагнув скрiзь i завжди робити лише так, як йому кажуть i як велить звичай. Якби вiн коли й був змушений переступити закон, як у тому випадку, коли вiдмовився бути присутнiм при годуваннi собаки, то робив це не iнакше, як страждаючи, зазнаючи пекучих докорiв сумлiння, i супроводжував сво? порушення такими застереженнями, i робив це так м'яко, чемно й тактовно, що зводив усю свою провину майже нанiвець. Та й уся ця провина, як знати, може, вона зараховувалася йому як чеснота? ? вiн гамував сво? здивування i неспокiй, розваживши, що нехай цi?? митi його й не було покарано, але так буде не вiчно i, якщо зараз шкода, яку вiн заподiяв господарству мiстера Нота, i не вийшла нагору, то рано чи пiзно усе стане явним i на ньому окошиться, спочатку у виглядi дрiбного синця, який дедалi бiльшатиме, дебелiшатиме, аж поки все тiло не стане суцiльною чорно-синьою пухлиною. З невiдомих причин Уот деякий час вельми цiкавився, та де цiкавився, день i нiч тiльки й думав, що на цю собачу тему, що от як так сталося, що на цьому свiтi з'явився собака i жив тут, на нього йшли неабиякi кошти, не кажучи про пiклування i догляд, заради того лише, аби вiн до?дав рештки страви мiстера Нота, коли той зволював щось залишати. Уот надавав цьому питанню неабиякого значення, якого воно мабуть i не варто. Бо якби не така пильна увага, хiба б вiн так довго бився над цим питанням? Чи думав би вiн так довго про всю родину Лiнчiв, якби одним з його обов'язкiв не було щоночi переходити подумки iз собаки на Лiнчiв, iз Лiнчiв на собаку, а iншим його обов'язком, ясне дiло, був нагляд за недо?дками мiстера Нота. Але про собаку Уот, якщо й думав, то думав набагато бiльше й охочiше, нiж про Лiнчiв або про недо?дки мiстера Нота. Але цi думки не були аж надто тривалими, як i всi iншi подiбнi думки, ? все ж, коли вони тривали, то поглинали усю його розумову енергiю. Але варто було Уоту збагнути складну машинерiю процесу надходження залишкiв ?жi, виставляння ?х за дверi i залучення до цi?? операцi? собаки, як вiн втрачав усякий iнтерес до цi?? роботи i давав сво?й головi трохи спокою. Звичайно, Уот нi на мить не важив на осягнення сутi дiй сил, залучених у цю гру, i не замiрявся устежити за всiма формами, яких ця гра набувала, i не сподiвався добути якiсь вiдомостi бодай про себе самого чи про мiстера Нота, нi, категоричне нi. Але потроху вiн принатурився обертати усяку свою тривогу i неспокiй в слова, робив з цих давно зужилих слi