в подушку i покладав  ?? собi
пiд  голову.  Помалу-малу,  докладаючи  певних  зусиль.  От  Кейт, примiром,
поглина? страву зi сво?? миски, а над нею зависають карлики - скiльки зусиль
довелося  йому  докласти,  аби  зрозумiти,  що  воно все  означа?,  хто  тут
виконавець,  що  вiн  викону?, i яке  воно, це  виконання, а  також  хто тут
потерпа?,  за що, яке воно, це потерпання,  i звiдки усi  цi форми, котрi не
чiпляються  за  землю  корiнням,  як, взяти  хоча б, оно квiтку веронiку,  а
мигтять i розчиняються в темрявi.
     Ерскiн ганяв собi сходами з поверху на поверх. Уот  - нi, вiн спускався
долi  лише  вранцi, коли прокидався i  розпочинав  новий  день  i пiдiймався
нагору  один  лише раз,  перш нiж лягав  спати i розпочинав нову нiч.  Якщо,
звичайно,  вранцi не забував чогось у сво?й спальнi або увечерi  на  кухнi,-
чогось такого,  без чого  йому - як без рук.  Тодi, що поробиш, вiн вертався
нагору або униз i  забирав рiч, ту саму, потрiбну йому.  Але таке траплялося
дуже рiдко. Та й що б таке Уот мiг забути,  без чого йому, як без рук, удень
чи вночi? Свiй носовик, хiба що. Але вiн нiколи його не використовував. Свою
коробочку  для мокроти? Нi, вiн нiколи отак привселюдно не став би вертатися
за сво?ю коробочкою для мокроти. Нi, Уот просто не мiг забути нiчого такого,
без  чого йому  було б, як  без  рук,  упродовж  чотирнадцяти чи п'ятнадцяти
денних  чи дев'яти-десяти  нiчних годин.  ? все ж час вiд часу  вiн  забував
якусь дрiбничку, заради яко? змушений  був вертатися, бо без не? нi вдень нi
вночi  вiн не  мiг  ступити  анi кроку.  Але  таке  траплялося  дуже  рiдко.
Здебiльшого вiн спокiйно перебував уночi  -  у сво?й  крихiтнiй  спальнi  на
третьому поверсi, а вдень  - на  першому, на кухнi здебiльшого,  або там, де
того вимагали його обов'язки, або в  садку, на деревi чи пiд деревом, чи  на
землi,  спиною до дерева чи куща, або  у плетеному фотелi. Нi на другому, нi
на третьому поверсi в нього нiяких справ не  було. Хiба що застелити лiжко й
замести  пiдлогу, що вiн i робив натще, перш нiж  вранцi  спускатися долi. У
той час,  як Ерскiн на перший поверх не потикався, а весь час робив  щось на
другому, Уот не знав i не дуже  розпитував, що саме мав Ерскiн робити. Але в
той  час, як  Уотова  робота на  першому  поверсi вимагала,  щоб вiн тихо  i
невiдлучно держався свого поверху, Ерскiнова робота на другому поверсi цього
не вимагала, через  що вiн i сновигав сходами з другого поверху на третiй, з
третього -  на другий,  тодi з другого -  на перший i знову  на другий,  без
усяко?,  як здавалося Уоту, видимо? причини, хоча в цьому  питаннi нiхто вiд
Уота не  вимагав  i  не сподiвався яко?сь видючостi, бо вiн же  не знав i не
дуже розпитував, що саме мав Ерскiн робити на другому поверсi. Хоча не можна
й  казати, що  Ерскiну  зовсiм не сидiлося на другому поверсi, нi, сидiлося,
просто Уоту здавалося,  що вiн  занадто вже часто сновигав униз i  вгору  по
сходах, i це Уота вкрай дивувало,  як недовго Ерскiн перебував нагорi, пiсля
того, як  вiн туди видерся, i перед тим, як звiдти помчав долi, i як недовго
вiн долi затримувався  пiсля того, як туди збiг, i перед тим,  як вiн звiдти
вшився, ну i, звичайно, його дивувала частота пересування i одвiчний поспiх,
з яким Ерскiн  мотався туди,  звiдки щойно прибiг. А якби хтось поцiкавився,
звiдки це Уот, який жодного разу не був на третьому  поверсi зранку до ночi,
звiдки  вiн зна?,  скiльки  часу Ерскiн проводить  на другому поверсi, ледве
туди  дiставшись, то у вiдповiдь вiн, либонь, почув  би, що Уоту, який сидiв
собi  на  нижньому  поверсi,  було  добре  чути,  як  Ерскiн  гупа? сходами,
кваплячись на  верхнiй поверх,  тодi  майже  без  перерви,  гупаючи сходами,
кваплячись на середнiй  поверх.  Причина ж  цього явища полягала,  мабуть, у
тому, що звук без усяко? перешкоди легко й швидко линув димарем, який вiв iз
кухнi на самий дах.
     Уот не вимагав велемовних пояснень i не питав, що  ж воно все  означа?,
бо вiн казав:  Уоту колись свого часу  усе це  як  слiд розтовкмачать, тобто
тодi, коли Ерскiн пiде, а хтось iнший прийде. Все ж вiн не заспокоювався, аж
поки  сказав  за  допомогою стислих,  незв'язаних  мiж собою  фраз,  точнiше
уривкiв  фраз, мiж  якими пролягали чималi паузи:  може, мiстер Нот  посила?
його то на нижнiй, то  на  верхнiй поверх  iз якимось дорученням,  ще й каже
йому,  чу?ш, Ерскiне, не барися,  а поспiшай до мене, ти зрозумiв? Поспiшай.
Але що то ? за доручення? Пiднести якусь дещицю, яку вiн не взяв, а тут йому
раптом закортiло ?? мати гарну книжку, вiхоть вати або цигарковий папiр. Або
йому  закортiло,  щоб Ерскiн  визирнув у вiкно на горищi i подивився,  чи не
чимчику? там хтось до ?хнього дому, а нi, так щоб Ерскiн зиркнув пiд сходи i
пересвiдчився, чи на мiсцi фундамент, чи, бува, нiчого йому не загрожу?. Але
ж  тут, пiд сходами, я й так  пильную фундамент, бо цiлий день не  виходжу з
кухнi. Хоча, може бути, що мiстер Нот довiря? Ерскiну  бiльше, нiж менi,  бо
Ерскiн працю? тут довше, нiж я а я - менше, нiж Ерскiн. Це, однак, зовсiм не
схоже  на  мiстера Нота,  вiчно  чогось  жадати  i ганяти  Ерскiна,  щоб той
виконував кожну його забаганку. Але що я знаю про мiстера Нота? Нiчого. Тому
тi вчинки чи риси,  якi видаються менi типово Нотовими, можуть  виявитися аж
нiяк  не  Нотовими,  цi  вчинки  чи риси  якi  на  позiр здаються зовсiм  не
Нотовими, можуть  виявитися  типово Нотовими,  хiба ж тут вгада?ш.  А, може,
мiстер Нот ганя? Ерскiна вниз  i вгору, щоб його  здихатися бодай  на кiлька
хвилин. Ерскiну теж мiг остогиднути другий поверх настiльки, що вiн не раз i
не два змушений бiгати на третiй поверх  ковтнути повiтря, тодi знову не раз
i не два бiгати по те  саме повiтря на перший поверх, чи навiть, у  сад, так
само,  як  деякi  види риб, що  водяться у  певних водах  щоби втриматися на
середнiй  глибинi,  змушенi  то пiдiйматися  до  поверхнi  то  опускатися на
океанське  дно. А  чи iснують  такi  риби  в  природi?  Так, зараз такi риби
iснують.  Але що означа? "остогиднути"? А що, як мiстер  Нот випромiню? щось
на зразок  хвиль, що якимсь  незбагненним  способом збурю? почуття смутку та
пригнiченостi,  а, можливо, що й почережно то тi, то iншi. Але це аж нiяк не
узгоджу?ться  з мо?ю концепцi?ю  щодо мiстера Нота. А  яку ж саме  концепцiю
Щодо мiстера Нота я маю? А нiяко?.
     Уота цiкавило, чи пройшли Арсен, Уолтер, Вiнсент та iншi через той етап
на якому зараз закляк Ерскiн, а також,  чи доведеться йому, Уоту, свого часу
теж не  минути  цього етапу.  Уоту нелегко  було  уявити, щоби Арсен або вiн
могли  так поводитися. Але iснувало  безлiч усяких  речей, якi Уоту  нелегко
було уявити.
     ?нколи серед ночi  мiстер  Нот натискував на кнопку,  в кiмнатi Ерскiна
дзеленчав дзвоник,  Ерскiн пiдводився i спускався на другий поверх. Уот  про
це знав, бо, лежачи в лiжку, чув, як  тiлiнька? дзвiночок -  тiлiнь-тiлiнь!,
як Ерскiн пiдводиться i спуска?ться долi. Вiн чув, як дзеленчить дзвiнок, бо
ще  не заснув  або  спав  тiльки  наполовину,  або  лиш  куняв. Бо це ?  рiч
нечувана, щоб дзеленчання дзвiночка не чув той, хто  лежить десь поруч, той,
хто заснув тiльки наполовину,  або лиш  куня?. Або Уот  чув, якщо  й не саме
дзеленькання   дзвiночка,  то  звуки,   якi  робив  Ерскiн,   пiдводячись  i
спускаючись  долi, що,  по сутi, можна прирiвняти до дзеленчання дзвiнка. Бо
невже Ерскiн пiдводився б i спускався б долi,  якби  дзвiнок мовчав? Нi. Вiн
мiг би пiдвестися  й без дзвiнка тiльки якби  йому закортiло справити малу i
велику  потреби  у  свiй великий бiлий  горщик.  Але отак, щоб  пiдвестися i
спуститися долi без  дзвiнка, нi,  нi  в якому разi. А якби сталося так, щоб
Уот мiцно  заснув  або поринув у глибоку  задуму,  чи ще у  щось  глибоке, а
дзвiнок тим часом дзвенiв аж заходився, а Ерскiн пiдводився та й пiдводився,
спускався та й спускався,  тодi з усiх Уотових припущень  вийшов би  пшик  i
нiяко? мудростi. Але то все пусте. Бо Уот не раз i  не два чув, як дзвенiло,
як  Ерскiн  пiдводився  i  спускався, i цього  досвiду вистачило, щоб  дiйти
висновку, що iнколи,  серед  ночi мiстер  Нот натискав на кнопку, пiсля чого
Ерскiн слухняно i згiдно з наказом пiдводився i спускався долi. Бо чий же ще
палець, як не мiстера Нота, не Ерскiнiв, i не Уотiв, мiг натискати на кнопку
дзвоника? Та й чим ще, як не пальцем, великим, чи вказiвним, можна натиснути
на кнопку дзвоника? Носом? Пальцем ноги? П'яткою? Зубом? Колiном? Лiктем? Чи
ще  якимось виступом типу кiстки, хряща або  м'яза? Тiльки так  i не iнакше.
Але чи?м виступом, як i не мiстера Нота? Уот нiколи жодним iз сво?х виступiв
не  тиснув на кнопку, у  цьому вiн був абсолютно певен, бо в його кiмнатi не
було кнопки  дзвоника. Та й якби  вiн  пiдвiвся  i спустився  туди,  де була
кнопка дзвоника (а вiн  не вiдав, де вона ?), i натиснув на не?, то чи встиг
би вiн прибiгти назад до  сво??  кiмнати, плигнути в лiжко,  ще й  закуняти,
перш  нiж  почути,  з того  мiсця, де вiн лежав, тобто  з лiжка,  бадьористi
передзвони? Рiч у  тому, що Уот в жодному  iз  поко?в мiстера Нота нiколи не
бачив  нi дзвiнка, нi  його  кнопки  й не  чув щоб десь щось дзвенiло, крiм,
звичне  дiло, випадкiв, що так  його пантеличили. На першому поверсi, вiн би
мiг присягнути, нiякого дзвоника не було, а  якщо й був, то так спритно десь
замаскований, що  й  слiдiв його  годi  було  дошукатися  на  стiнах  та  по
одвiрках.  Телефон  у  домi  був,  аякже, стояв  у  коридорi.  Але  вночi  у
Ерскiновiй  кiмнатi дзвонив не телефон, а дзвiнок,  ?х Уот нiколи не сплутав
би, звичайний,  скорiше за все  бiлий, електричний дзвiночок, iз тих, що  ?х
тиснеш  пальцем, а вони  роблять - дзiнь! Тодi  вiдпуска?ш палець i  запада?
тиша. Та й Ерскiн, якщо це вiн натискав на кнопку дзоника, мусив робити це у
сво?й  кiмнатi  не  пiдводячись з  лiжка,  що  витiкало  з  тi??  тупанини й
човгання, яке здiймав  Ерскiн, пiдводячись з лiжка  одразу  ж пiсля дзвiнка.
Але ж чи могло бути  таке  щоб в Ерскiновiй кiмнатi був дзвоник, на який вiн
мiг,  не  пiдводячись з лiжка, тиснути пальцем, а  в Уотовiй - нi, нiде  нi,
нiчого. Та й якби в Ерскiновiй кiмнатi був дзвоник, на який вiн мiг тиснути,
не пiдводячись з лiжка,  то для чого йому було б це  робити, якщо вiн  знав,
що,  зачувши  дзвiнок,  ма? негайно  вискакувати з теплого лiжка  i бiгти не
одягнувшися як  слiд, бiгти  на другий поверх? Якби  Ерскiну  не лежалося  у
зiгрiтому лiжку й кортiло повештатися напiвголому по сходах, то невже  ж вiн
не мiг уволити свою примху i без натискання на дзвоник? Чи ж Ерскiн з глузду
зсунувся?  А, може,  i в нього самого,  Уота клепка  якась  вiдскочила? Та й
мiстер Нот,  чи все в нього було гаразд з головою?  А що, як вони всi утрьох
збожеволiли?
     Питання про те,  хто  ж натискав на кнопку дзвоника, що дзеленчав серед
ночi у Ерскiновiй кiмнатi, довго  не на жарт турбувало Уота, позбавляло його
сну  i  примушувало  серед  ночi  скидатися.   Якби  Ерскiн  був  хропi?м  i
дзеленчання  дзвоника  спiвпадало  з  його  хропаками,  тодi  б, гадав  Уот,
та?мниця розсiялася, немов туман на сонцi. Але ж Ерскiн не був хропi?м. Хоча
варто  було  його  побачити  i  почути, як вiн  спiва?, щоб одразу вирiшити:
хропко,  хропунище.  ? все ж, хропi?м вiн не був.  Тому дзвоник завжди лунав
серед тишi. Але ще трохи  помiркувавши туди й сюди, вiн дiйшов висновку, що,
якщо  б дзеленчання дзвiнка  спiвпадало  з хропаками, то  це  б  не розсiяло
та?мницi, а тiльки б заплутало всяке розслiдування. Бо хiба не мiг той самий
Ерскiн  удати,  нiби хропе у  ту саму мить, коли тягнувся рукою до дзвiнка i
натискав  на  кнопку,  а  то  й   взагалi  творити  цiлу  низку  пiдготовчих
хропунчикiв, якi б  завершилися одним потужним хропачидлом, який  спiвпав би
iз  дзвоником, i все заради того, щоб ошукати  Уота, примусити  його думати,
нiби  не Ерскiн,  лежачи у сво?му лiжку, а  мiстер Нот десь  iз iншого кутка
будинку тисне на кнопку дзвiнка. ? от зрештою той  факт, що Ерскiн не хропе,
а дзвiнок луна?  серед тишi, наштовхнув Уота на думку, що на кнопку дзвоника
мiг  натискати не Ерскiн, як одразу йому здалося, нi, не Ерскiн, бо це мусив
бути  сам мiстер  Нот.  Бо,  якби на кнопку  натискав Ерскiн  i намагався  б
приховати цей факт,  то  вiн би у ту мить хропiв або  у  якийсь iнший спосiб
маскував би сво? дi? й намiри, прагнучи переконати Уота, буцiмто це не  вiн,
Ерскiн, а мiстер Нот натискав на кнопку. Аж тут Уот збагнув, що  Ерскiн же ж
мiг натискати на кнопку, не  замислюючись, почу? хтось дзвоник чи  нi, тобто
все  це  робив  сам  вiн,  i для  цього йому не треба  було нi  хропiти,  нi
маскуватись, а лише  натискати, граючись, натискати  на кнопку i слухати, як
серед тишi видзвоню? дзвоник, щоб  Уот лежав i до ранку сушив собi голову. ?
от Уот вирiшив, що йому конче треба  оглянути Ерскiнову кiмнату,  щоб голова
не пухла  вiд подiбних  думок.  Тодi вiн зможе подумати про щось iнше, а  цю
проблему  викинути  геть  з голови, як  викидають  бананове  чи  помаранчеве
лушпиння.
     Уот мiг би спитати  Ерскiна,  пiдiйти  до нього  й  сказати йому, скажи
менi,  Ерскiне,  чи ? у тебе  в  кiмнатi дзвiнок,  ?  чи  нема?;? Але  б  це
наполохало Ерскiна. а Уот цього не хотiв. Або Ерскiн мiг би вiдповiсти, так!
У  той  час, як правильна  вiдповiдь  була  - нi! Або нi, в  той  час,  коли
насправдi  йому  слiд  було б вiдповiсти  так!  Або  ж  вiн мiг сказати щиру
правду, так! Або нi! Але Уот йому б не повiрив. ? тодi б Уот ускочив би у ще
бiльшу халепу, та й Ерскiна б це наполохало.
     А  так Ерскiнова кiмната була  завжди замкнена, а  ключ вiд не? лежав у
Ерскiновiй кишенi.  Або точнiше Ерскiнова кiмната нiколи не була незамкнена,
а  ключ  нiколи  не залишав Ерскiново? кишенi бiльш нiж на  двi-три секунди,
рiвно  настiльки,  щоб Ерскiн мiг видобути  його з кишенi,  вiдiмкнути дверi
iззовнi, прослизнути до кiмнати, замкнути дверi усерединi i тицьнути ключ до
кишенi, або ж дiстати ключ iз кишенi, вiдiмкнути дверi зсередини, вислизнути
з кiмнати, знову замкнути дверi iззовнi i тицьнути ключ  до кишенi. Бо, якби
Ерскiнова кiмната завжди була  замкнена, якби  ключ завжди  був у Ерскiновiй
кишенi, тодi сам Ерскiн, хоч який би моторний вiн був, не змiг би шастати то
до кiмнати, то з не?, як вiн це робив, або йому довелося б користуватися для
цього  вiкном  або димарем  Але,  шастаючи через вiкно,  вiн не  мiг  би  не
скрутити собi в'язи, а шастаючи  через  димар, не мiг би не  вкоротити  собi
життя, розбившися всмерть.
     Замок  на тих  дверях був  такий, що пiдiбрати до нього ключика Уот  не
змiг. Уот  умiв вiдмикати простi замки, а отi, котрi трохи  складнiшi,- то -
зась!
     Та й ключик такий пiдробити Уот теж не змiг. Вiн умiв пiдробляти простi
ключi,  у  слюсарнiй майстернi,  у лещатах, за  допомогою терпуга  i припою,
вiдпилюючи зайве i приварюючи те, чого браку?, аж доки виходив iнший простий
ключик, мов двi краплi води схожий на перший.
     Але Уот ще  тому не змiг пiдробити  Ерскiнiв ключ, бо вiн нiколи, нi на
мить не тримав його в руках. А як же тодi Уот  дiзнався, що у Ерскiна був не
простий, а складний  ключик? А  так, що  вiн  застромлював у замочну  щiлину
дротик i довго ним там ворушив та совав.
     Потiм Уот сказав: складнiшими ключами можна вiдiмкнути простi  замки, а
от простими ключами складнi замки не вiдiмкнути нiколи. ? ледве вiн це встиг
промовити,  як його охопило каяття,  хоча й вороття не передбачалося, бо те,
що мовлено, нi забуттю нi переробцi не пiдляга?. Хоча трохи згодом вiн, якщо
й каявся й шкодував, то  зовсiм не завзято. А  ще трохи згодом, то все  його
каяття  й  шкодування  мов  лизь злизав. А  перегодом  слова  тi знову  йому
уподобалися, як  i тодi,  коли  вони м'яко та веселково-улесливо вiбрували в
його  черепнiй коробцi.  А  трохи  згодом  вiн  знову  заходився шкодувати й
картати себе за те, що пробовкнувся. ? так далi. Доки вся гама його почуттiв
не  звелася  до  докорiв  сумлiння та до самовдоволення,  головним  чином до
докорiв, якi  ранiше, якщо й  виникали, то  не  в зв'язку з  наведеними вище
словами. ?  на  цьому слiд, мабуть, зупинитися трохи детальнiше, позаяк там,
де  йшлося  про iншi слова, Уот поводився  саме таким  чином, а не iнакше. ?
хоча в його  життi  бувало  таке,  що  на  мить  замислившися, вiн  одразу й
назавжди  визначав сво?  ставлення до певних слiв, перш нiж вони  одзвучать,
тобто  вони  йому  або  бiльш-менш подобалися,  або бiльш-менш не подобалися
вiдтодi й надалi,  хоча похвалитися  сталiстю свого ставлення до рiзних слiв
вiн не мiг, о нi, нi в якому  разi,  бо думав  про них здебiльшого  сьогоднi
так, завтра iнакше, поки  зовсiм не чманiв у здогадках, навiть  коли то були
звичайнi та скромнi слова, на зразок вищенаведених, однозначнi за змiстом та
сумирнi за  формами, то все йому було байдуже, вiн все одно не тямив, хоч як
напружував з року в рiк мозок, що йому слiд думати, принижати, пiдносити ?х,
чи розвернутися до них байдужим задом.
     А якщо уже й Уот не вiдав того, що Ерскiнiв ключ був не простим ключем,
то  звiдки ж менi  чи  комусь iншому про це знати.  Бо  все,  що я  знав про
мiстера Нота  й про все, що стосу?ться мiстера  Нота, а також про Уота i про
все, що стосу?ться Уота, про  все це дiзнався я вiд Уота i тiльки вiд нього.
А якщо  всi  мо?  вiдомостi  про мiстера Нота, про  Уота й  про все,  що  ?х
стосу?ться, видаються комусь мiзерними, то причиною ? Уот, який сам або знав
жалюгiдно мало, або не  збирався нiчого казати. Але  свого часу починаючи цю
iсторiю, вiн запевняв мене, що розкаже геть-чисто про все, та й потiм, через
кiлька рокiв, коли вiн закiнчив свою розповiдь, то повторив, що вiд мене вiн
не приховав геть нiчого. Тодi я йому повiрив,  i через кiлька рокiв - також.
?  пiсля  того,  як  усе було мовлено  i Уот щез, я все ще  продовжував йому
вiрити. ? справа не в тому, що iснують докази того,  що Уот повiдав усе,  що
знав, або що вiн щиро цього прагнув, та  й де  ж ?х узяти, якщо я про все це
дiзнався зi слiв  Уота, а  Ерскiн, Арсен, Уолтер, Вiнсент та всi iншi зникли
задовго до того, як з'явився я. ? мова тут не йде про те, що буцiмто Ерскiн,
Арсен, Уолтер, Вiнсент та iншi могли б щось про Уота сказати, ну хiба Арсен,
трошки,  та Ерскiн, бiльше, але також не багато, одне  слово - не могли вони
цього сказати, а от повiдати щось про  мiстера Нота могли  б. Тодi б ми мали
змогу порiвняти спогади про мiстера  Нота, залишенi  Ерскiном, тодi Арсеном,
Уолтером та Вiнсентом, зi спогадами про мiстера Нота, почутими з  вуст Уота.
То була б вельми цiкава розумова вправа. Але вони зникли задовго до того, як
я з'явився.
     Але це не означа?, що  Уот не залишив нiяких вiдомостей про те, що тодi
Дiялося, вiдбувалося чи було,  або що вiн  до цi??  розповiдi  не доточив  i
такого, чого  нiколи нiде не траплялося, не вiдбувалося i не  було. Вище вже
зазначалося, як  важко  було  Уоту вiдрiзнити бувалицю  вiд небилицi, те, що
було, дiялося в  будинку мiстера Нота, вiд того, чого там аж нiяк не бувало.
? в  розмовi  зi  мною Уот не робив  та?мницi з  того,  що безлiч подiй якi,
судячи  з його  слiв вiдбувалися  в  домi  мiстера Нота,  ну  й на подвiр'?,
звичайно, могли там нiколи не  вiдбуватися, а  якщо й вiдбувалися, то зовсiм
не тi  i не  так, так само, багато з того, що там, за його словами, було, от
саме того там  якраз i  не  було, а того, чого, за його словами, там не було
(бо  воно ? набагато вагомiше), то воно, насправдi, саме й було, i не просто
так собi було, та й годi, а  завжди було. Та й попри  все  такий чоловiк, як
Уот, не мiг так розповiсти  про себе, Уота, щоб чогось не викинути, а чогось
не  додати. Це також  не означа?, що я несамохiть не викинув нiчого, з того,
що розповiв менi Уот, i нiчого вiд себе не додав,  хоча я тодi силкувався не
пропустити нi слова  i ретельно все  занiс  у  свiй  записничок. А якщо ма?ш
справу з такою оповiдкою, як оце Уот розповiв, то  надзвичайно важко, навiть
ретельно  все  заносячи  в записничок, не  викинути нiчого з  почутого  i не
додати нiчого вiд себе, нiчого такого, чого нiхто не казав.
     Ключ, про який тут мова, був не з тих, iз яких  можна зробити вiдбиток,
використовуючи вiск, гiпс, шпаклiвку чи масло, а все через те, що заволодiти
ним навiть на мить не було нiяко? змоги.
     Бо  кишеня, в якiй  Ерскiн  тримав  ключ, була не з тих, у  якi Уот мiг
пролiзти.  Бо то була не звичайна кишеня, о нi, а кишеня з секретом, пришита
спереду до Ерскiново? панчохи.  Якби  Ерскiн тримав свого ключа у  звичайнiй
кишенi, у пiджаку,  у  штанях, хай навiть у  камiзельцi, то  Уот,  потай вiд
Ерскiна,  залiз би туди i мiг би  вихопити ключа i за лiченi секунди зробити
вiдбиток,  встромивши його у вiск, гiпс, шпаклiвку чи масло. Тодi,  зробивши
вiдбиток, вiн мiг би вкинути його у ту саму кишеню, звiдки вiн його видобув,
перед  тим  добре витерши  ключ об  вологу ганчiрку. Але, залiзти в  кишеню,
пришиту спереду до чоловiчо? панчохи, хай би навiть той чоловiк i  дивився у
iнший бiк, так, щоб не викликати його пiдозри,  зробити таке, Уот знав,  вiн
не ма? нiяко? змоги.
     От якби Ерскiн був жiнкою... Але Ерскiн не був жiнкою.
     А  якби  хто  запитав,  звiдки  стало вiдомо, що Ерскiн  трима? ключа у
кишенi, пришитiй спереду до  панчохи, то на це  можна  вiдповiсти, що Ерскiн
колись мочився на кущ, а Уот у той самий час мочився на той самий кущ тiльки
з iншого боку, угледiв  через  гiлки, бо то  був безлистий кущ,  ключ,  який
вилискував помiж гудзикiв ширiнки.
     ? так завжди, варто було  менi остаточно пересвiдчитися у тому, що я не
знаю, що саме менi вiдомо, i Уот не знав, що саме було йому вiдомо, як можна
було побачити, що я таки  знав, бо менi  сказав Уот, i Уот знав, бо  й  йому
хтось сказав, а як нi, то вiн  сам здогадався. Бо  я особисто все дiзнавався
тiльки через Уота.  А все, що Уот знав, йому  або хтось  сказав, або вiн сам
так чи iнакше про все здогадався.
     Уот  мiг  виламати  дверi  сокирою,  ломом,  динамiтом,  але  це  могло
викликати пiдозру в Ерскiна, чого Уот зовсiм не хотiв. Отже, враховуючи  всi
цi обставини  i Уотове  небажання  вдаватися як до подiбних, так i  до iнших
заходiв, можна припустити, що Уот у тодiшньому його станi i з тодiшнiми його
поглядами, продертися до Ерскiново? кiмнати в ?? тодiшньому станi не змiг би
нiяк,  нiколи  й  нiяким способом,  одне слово, для цього Уот  мусив бути не
Уотом, а Ерскiнова кiмната - не Ерскiновою кiмнатою.
     ?  все ж хоча нiчого не змiнилося, тобто Уот продовжував лишатися Уотом
а кiмната - кiмнатою,  Уот  таки пробрався до кiмнати i  дiзнався про те, що
його цiкавило.
     По  надобi знайдеш i в кадобi, сказав вiн  i зашарiвся, побуряковiв, аж
доки нiс його набув звичайного  кольору, тодi вiн похнюпив голову i покрутив
туди-сюди сво?ми великими червоними кiстлявими руками.
     В Ерскiновiй кiмнатi дзвоник був, але вiн був поламаний.
     Крiм цього,  там  варто було  звернути  увагу хiба  що на  картину, яка
висiла на стiни  причеплена  до  цвяха.  Посерединi, на передньому планi був
зображений  круг, описаний, скорiше за все, стрiлкою компаса  i розiрваний у
сво?й нижнiй  частинi.  Круг  наче вiддалявся. Так принаймнi Уоту здалося. У
глибинi картини на сходi з'явилася точка, крапка. Круг був чорний. А точка -
блакитна, геть-чисто блакитна!  А все iнше - бiле. Уот не знав, завдяки чому
досягав  ефект перспективи, але ефект  був.  Уот не  мiг  сказати,  як  саме
створювалася  iлюзiя руху у просторi i, як це не дивно, у часi,  але  iлюзiя
була повна. А ще Уот нiяк не мiг вирiшити, коли вже круг i точка зiйдуться в
однiй площинi. Чи, може, вони  вже зiйшлися  або ось-ось зiйдуться? А, може,
круг перебува? на  задньому планi, а точка на передньому?  Уоту було цiкаво,
чи помiчають вони одне одного,  чи просто ширяють  собi навмання пiд впливом
бездушно? сили  вза?мотяжiння  або  слiпого  випадку. Може,  гадав вiн, вони
згодом спиняться, погомонять, а то й, як знати, об'?днаються й зiллються або
й далi триматимуться кожен  власного курсу, як кораблi в океанськiй iмлi  до
епохального винаходу  телеграфу. Хто зна?,  може,  колись  вони  зiткнуться.
Цiкаво, метикував  вiн,  що саме мав на  увазi митець (а в живопису Уот  був
повний невiглас), круг  та його центр у пошуках одне одного чи  круг та його
центр  у пошуках, вiдповiдно, будь-якого центру та будь-якого круга, чи круг
та його центр у пошуках, вiдповiдно, власного центру i будь-якого круга,  чи
круг та його центр  у  пошуках, вiдповiдно,  будь-якого центру  та  власного
круга, а чи  будь-який  круг та  якийсь iнший  центр у пошуках,  вiдповiдно,
власного  центру  та власного круга,  будь-який круг та якийсь iнший центр у
пошуках,  вiдповiдно, будь-якого центру  та будь-якого  круга,  чи будь-який
круг  та  якийсь  iнший  центр  у  пошуках,  вiдповiдно, власного центру  та
будь-якого круга,  чи будь-який  круг  та  якийсь  iнший  центр  у  пошуках,
вiдповiдно, будь-якого центру i власного круга посеред безмежного простору i
безконечного часу (а в фiзицi Уот був повним  невiгласом), i от  варто  було
Уоту  подумати, що це ж  осьо-сьо воно й ? - будь-який  круг та якийсь iнший
центр у пошуках,  вiдповiдно,  будь-якого центру та  власного  круга посеред
безмежного  простору  i  безконечного  часу,  як  очi  його  переповнювалися
сльозами, якi  було нi загатити, нi  стримати,  i вони струменiли по бганках
його переораного попереднiм життям обличчя i освiжали душу.
     У ота  також цiкавило,  як виглядатиме ця  картина, якщо  ?? перекинути
догори  дном,  щоб точка була на заходi, а отвiр -  на пiвночi, або  якщо ??
перевернути й поставити на правий бiк.  точкою  на  пiвнiч, отвором на схiд,
або якщо ?? поставити на лiвий бiк, точкою на пiвдень i отвором на захiд.
     Тому вiн зняв картину з цвяха, випростував руку i заходився перегортати
то догори дном, то на правий, а то i на лiвий боки.
     Але  так  картина йому подобалася  набагато менше,  нiж  тодi, як  вона
висiла на стiнi. ? причина, либонь,  полягала в  тому, що отвiр тодi вже був
не внизу. А для того, щоб думка про точку,  яка нарештi  знайшла сво? мiсце,
свiй  новий  дiм,  i  думка  про отвiр,  який  розверзся  внизу  i  нiяк  не
закри?ться, для  того, щоб цi думки i  надалi тiшили Уота,  для  цього отвiр
мусив бути  не деiнде, а тiльки  внизу. Знизу ми всi  приходимо,  казав Уот,
униз виходимо i нiчого  з  цим  не поробиш.  Мабуть, щось подiбне вiдчував i
художник, бо цей круг не крутився, як завжди роблять iншi круги, а непорушно
плив бiлим небом i його отвiр незмигно дивився униз.  Уот  подумав i почепив
картину на той самий цвях, iз якого вiн ?? зняв.
     Тодi вiн, звичайно,  не мiг  думати  про всi цi  речi  i думав лише про
деякi з  них, а про  решту з них вiн думав згодом. Але тi, про якi вiн думав
одразу, наверталися  йому  на думку i потiм разом з тими, про якi вiн спершу
не думав, знову i знову. Думав  Уот i про iншi дотичнi речi, про деякi з них
одразу, про решту - згодом, але не раз i не два, а безлiч разiв.
     Одна  з  цих думок була про  майно. Кому належала ця картина:  Ерскiну,
комусь  iз  прислуги,  хтось  повiсив  ??  й  залишив,  чи, може, вона  була
невiд'?мною  i  важливою  частиною   господарства  мiстера  Нота?  Внаслiдок
довготривалого i  виснажливого метикування  Уот дiйшов висновку, що  картина
була невiд'?мною i важливою частиною господарства мiстера Нота.
     У  вiдповiдь  на  цю  вiдповiдь виникало  питання,  якому  Уот  надавав
неабияке значення: ця картина, вона  що, постiйно перебувала на цьому мiсцi,
у цiй частинi  цього  примiщення, як, скажiмо, лiжко мiстера  Нота, чи  вона
мала сенс як одиниця чогось,  як одне з багатьох, i могла сьогоднi бути тут,
а завтра бозна-де, як  собаки мiстера  Нота, як його челядь чи як  столiття,
якi час вiд часу спадали додолу з невидимих грон далеко? вiчностi?
     Хвильку  подумавши, Уот  утiшився думкою, що картина ця, певно, в  домi
висить  недавно  i що  невдовзi ?? замiнять iншою,  бо вона ?  лиш одиницею,
однi?ю з багатьох.
     ?нколи  Уоту  вдавалося  мiркувати  на   диво  шпарко  i  нiскiльки  не
повiльнiше  за  мiстера  Накiбала. А в  iншi  рази  його  думка тяглася  так
неймовiрно тихо, нiби  геть розучилася рухатися  i  стовбичила,  немов узята
правцем.  Але  й у  такi  моменти  рух  ??  не припинявся,  i  в  цьому вона
нагадувала  Галiле?ву  колиску.  Уота  це неабияк бентежило. Бо  на  те були
вагомi пiдстави.
     З  часом Уот чим далi то  бiльше  переймався думкою, що до господарства
мiстера  Нота нiчого  анi додати, анi вилучити iз нього  не можна, i в  тому
виглядi,  у якому воно  зараз  ?, воно було вiд  початку i протрива?  так до
самого кiнця у сво?х головних рисах i сутт?вих  проявах,  зараз i будь-коли,
хоча в даному випадку  всякi прояви  ? сутт?вими, навiть тодi, коли не можна
нi  виявити  проявами  чого  саме  вони ?,  нi  довести  ?х,  нi знайти ?хнi
вiдповiдники, а тiльки  помiтити зовнiшнi  змiни,  але  то  була зовнiшнiсть
завжди мiнлива, як i обличчя мiстера Нота, в якому завжди щось повiльно, але
мiнялося.
     Це припущення, там, де воно стосу?ться картини, невдовзi повнiстю i так
переконливо справдилося. З усiх незлiченних припущень,  зроблених Уотом  пiд
час  перебування в будинку мiстера Нота, справдилося,  а точнiше викривилося
тiльки це, так засвiдчили подальшi подi? (якщо в цьому випадку можна  казати
про якiсь подi?). Якщо ж  бути ще точнiшими,  то справдився лише один момент
припущення,  ?диний  момент  довгого припущення, довжелезного, але  постiйно
криво всихаючого припущення,  яке й складало сутнiсть того досвiду, який Уот
набув, живучи  в будинку,  i, певна рiч,  на подвiр'? господи мiстера  Нота,
припущення, яке мало справдитися i таки справдилося. '
     Так,  нiчого  не змiнилося  в  господарствi мiстера  Нота, бо нiчого не
лишилося, нiчого  не прийшло i  нiчого не пiшло, бо все тiльки  й робило, що
йшло  та приходило. Уот,  зда?ться, був вельми задоволений  цим невибагливим
подарунком долi. Вiн повторював цю  свою  думку з початку до кiнця i з кiнця
до початку, i вона видавалася йому втiленням небуденно? мудростi.
     Але  пiд  кiнець  свого перебування  на першому  поверсi  його  над усе
займало питання про те, скiльки ще йому судилося бути на першому поверсi i в
його нинiшнiй  спальнi,  перш  нiж  його  переведуть  на  другий  поверх  до
Ерскiново?  спальнi,  i  як довго  вiн  там  буде,  на  другому  поверсi,  у
Ерскiновiй спальнi, перш нiж пiде звiдси назавжди.
     Уот нi  на мить не сумнiвався в тому, що перший поверх йшов у комплексi
з його спальнею,  а другий - зi спальнею Ерскiна.  Але  ж чи  ?  щось  бiльш
неприродне  й непевне,  нiж ця комбiнацiя? Як важко було спiвставити  те, що
Уот мiг осягнути i чого не мiг; так само  безглуздо  було спiвставляти те, в
чому вiн мав певнiсть, а в чому сумнiвався.
     З  цього приводу Уот  вiдчував, що вiн служитиме в  мiстера Нота рiк на
першому поверсi, а наступний рiк - на другому.
     На   пiдтримку  цього   протиприродного  припущення  вiн  висував  такi
мiркування.
     Якщо  термiн  служби  спочатку на першому,  тодi на другому  поверсi не
дорiвнював одному роковi, в такому разi вiн мусив бути або менше, або бiльше
року.  Але, якщо вiн був менше  року, тодi, при нормальному чергуваннi зими,
лiта  i так далi, йому бракуватиме яко?сь пори року,  мiсяця або  дня, усi??
днини чи  тiльки частини ??, пiд час яко?  свiтло служби  на мiстера Нота не
сяятиме  i  певна  сторiнка  з  ненаписано?  книги землi  так  i  залишиться
нерозкритою.  Бо хоч  де, на якiй широтi  ви перебували, але рiк то ?  такий
промiжок часу, за який все про все  можна  сказати. Але,  якщо термiн служби
перебiльшував  рiк, тодi, при нормальному чергуваннi  зими, лiта i так далi,
завжди  лишалася зайва  пора  року,  мiсяць, тиждень чи день,  уся днина  чи
тiльки  шмат ??, коли свiтло i тiнi служби  на мiстера Нота сяяли i западали
вдруге, i певна сторiнка з книжки, повно? нiсенiтницi, перегорталася вдруге.
Бо для людини, прип'ято? до простору, жоден новий рiк не несе нiчого нового.
Тому рiк на  першому  поверсi  - це одна справа, а рiк на другому  -  зовсiм
iнша,  бо свiтло  дня  на  першому поверсi не було схоже  на денне свiтло на
другому (попри всю ?хню подiбнiсть), те саме стосу?ться й нiчного свiтла.
     Але  навiть  Уот  не змiг довго приховувати  вiд себе  абсурдностi  цих
розумових викладок,  згiдно  з якими  термiн перебування на службi у мiстера
Нота мав бути для  всiх  однаковий  i  неодмiнно  розподiлявся  на двi рiвнi
частини.  Бо вiн  вiдчував,  що  термiн служби  i  характер обов'язкiв мусив
залежати вiд слуги, вiд його здiбностей та потреб, що  iснували короткочаснi
слуги  i довгочаснi, першоповерховi  i  другоповерховi,  i те,  що один може
вичерпати (чи навпаки, воно його вичерпа?) за  два мiсяцi, iнший не вичерпа?
(чи воно  його вичерпа?),  i за  десять  рокiв,  i що як багатьох iз першого
поверху жаха? можлива близькiсть до мiстера Нота, так само iнших, iз другого
поверху, жаха? можлива вiддаленiсть вiд  нього. Але не  встиг вiн вiдчути, з
одного боку, абсурднiсть подiбних речей, а з  iншого, i необхiднiсть  речей,
вiдмiнних  вiд  цих  (бо  за  почуттям  абсурдностi полюбля?  ходити почуття
необхiдностi), як вiдчув абсурднiсть тих  самих речей, необхiднiсть яких вiд
допiру  так  гостро вiдчував (бо назирцi за  почуттям необхiдностi  полюбля?
ходити  почуття  абсурдностi).  Бо  треба  розглядати   не   службу   одного
конкретного  слуги,  а сукупнiсть  двох  слуг, навiть трьох, а то  й безлiчi
слуг, з яких  перший не може вийти, аж доки  пiднiметься другий, а другий не
може пiднятися, доки  зайде  третiй, а  третiй  не  може  зайти, доки  вийде
перший, а перший не може вийти, доки зайде  третiй, а третiй  не може зайти,
доки пiднiметься другий,  а другий не  може пiднятися, доки вийде  перший, i
кожен  вихiд,  кожне  перебування, кожен вхiд склада?ться  з  перебування та
входу з входу та виходу, виходу  й  перебування, та де, берiть вище! З  усiх
перебувань й  усiх входiв, з усiх входiв та  всiх виходiв, з усiх виходiв та
всiх перебувань усiх слуг, якi колись служили й служитимуть на мiстера Нота.
? в  цьому довжелезному ланцюзi, що склада?ться  з безлiчi дрiбних ланок, що
розпростерся вiд давно  померлих до ще  не народжених,  поняття довiльностi,
якщо  i може  iснувати,  то лише  в  виглядi наперед задано? довiльностi. Бо
вiзьмемо навмання трьох чи  чотирьох будь-яких слуг, Тома, Дiка, Гаррi та ще
когось.  Якщо Том служить два роки на другому поверсi, тодi Дiк  служить два
Роки  на першому поверсi а  тодi приходить Гаррi, i якщо Дiк  служить десять
Рокiв  на  другому  поверсi,  тодi  Гаррi служить десять  рокiв  на  першому
поверсi, а тодi ще хтось приходить i так повторю?ться з будь-якою  кiлькiстю
слуг, термiн служби будь-кого iз слуг на першому поверсi  завжди спiвпада? з
термiном служби на другому поверсi його  попередника i урива?ться з приходом
його наступника. Але Томовi два роки на другому поверсi нiяк не зумовленi нi
Дiковими двома роками на першому поверсi, нi приходом Гаррi, та й Дiковi два
роки  на  першому  поверсi нiяк не  зумовленi нi  Томовими  двома роками  на
Другому  поверсi, нi приходом Гаррi, та й прихiд Гаррi нiяк не зумовлений нi
Томовими  двома роками на  другому  поверсi, нi  Дiковими  двома  роками  на
першому  поверсi,  та  й  Дiковi десять  рокiв  на  другому  поверсi нiяк не
зумовленi нi Гаррi?вими десятьма  роками на  першому поверсi  чи чи?мось там
приходом, та й Гаррi?вi десять рокiв на першому поверсi нiяк не зумовленi нi
Дiковими десятьма роками на другому поверсi,  нi чи?мось  там приходом, та й
чийсь  там прихiд нiяк не зумовлений (ху! я вже стомився наголошувати на цiй
клятiй частцi) нi Дiковими десятьма роками на другому поверсi, нi Гаррi?вими
роками на першому поверсi, нi, хай Бог милу?, щоб про таке не думати, нi, бо
i Томовi два роки на другому поверсi, i Дiковi два роки на першому  поверсi,
i прихiд Гаррi, i Дiковi десять  рокiв на другому поверсi, i Гаррi?вi десять
рокiв на першому поверсi,  i  прихiд того, iншого,- все це зумовлено тим, що
Том ? Том, а Дiк  - Дiк, а  Гаррi - Гаррi, а той iнший -  тим iншим, у цьому
бiдолаха Уот був абсолютно певний. Бо якби все було  iнакше, то в  будинку у
мiстера Нота i бiля дверей мiстера Нота, i по дорозi до дверей мiстера Нота,
i вiд  дверей мiстера Нота  - скрiзь був би застiй  i лихоманка,  застiй вiд
того, що завдання хоча й виконали, але не до кiнця, а лихоманка вiд того, що
завдання завершили, але не виконали, застiй i лихоманка вiд того, що пiшли i
прийшли, але якось запiзно, застiй i лихоманка вiд того, що прийшли i пiшли,
але  якось зарано. Але  все,  що тяжiло до мiстера  Нота  i,  разом  з  тим,
прагнуло  вирватись  геть  вiд нього,  тобто  усякi  перебування, приходи  й
вiдходи, були  геть-чисто  позбавленi ознак застою  i  ознак  пропасницi, бо
мiстер  Нот був притулком, мiстер Нот був гаванню, у яку  заходиш,  вiльний,
ущерть повний спокою, i яку залиша?ш з радiстю в серцi. Гнаний, розхристаний
i  змучений бурями,  як назовнi, так  i  всерединi? Бурями  назовнi!  Бурями
всерединi! Такi люди, як  Вiнсент, як Арсен, як  Ерскiн, як Уот! Еге-ге! Нi.
Тiльки пiд  постiйним тиском,  пiд  загрозою, у поклику  бурi, у злиднях,  у
межах притулку i за цими межами, пiсля утрати спокою,  свободи та радостi. ?
рiч не в тому, що Уот вiдчував спокiй, свободу та радiсть, нi, не  вiдчував,
нi тодi, нi до того,  нiколи.  Але вiн  гадав,  що  мабуть-таки вiн вiдчував
спокiй,  свободу  та  радiсть, а  як  не спокiй,  свободу  та  радiсть,  то,
принаймнi, спокiй та свободу, або свободу та радiсть, або радiсть та спокiй.
А як не спокiй та свободу, чи свободу та радiсть, чи радiсть та свободу, то,
принаймнi спокiй  чи свободу, чи  радiсть, але просто сам  того не вiдчував.
Але чому Том  то ? Том? А Дiк - Дiк? А Гаррi - Гаррi? Тому, що Дiк то ? Дiк,
а Гаррi ? Гаррi?  Тому, що Гаррi ? Гаррi, а Том ? Том? Тому, що Том ? Том, а
Дiк  ? Дiк? Уот був не  проти.  Але на той час  ця  концепцiя не була вельми
потрiбна, а всi концепцi?, якi на часi не були йому потрiбнi, Уот нi на мить
не  розкривав, а  ставив  десь осторонь, як, припустимо,  не  розкривають, а
ставлять осторонь, на випадок дощу, парасольку,  почепивши ?? до вiшалки.  А
Уоту нi  на мить не  була  потрiбна ця  концепцiя,  либонь,  тому, що, коли,
скажiмо, у вас в руках повний оберемок м'яких, як вiск, лiлiй, то ви  вже не
зупиня?тесь,  аби зiрвати,  понюхати, жбурнути  або  просто звернути належну
увагу на  стокротки чи первоцвiти, жовтець, фiалку, кульбабу, маргаритку, чи
яку iншу польову квiтку або бур'ян, а ступа?те на них, i от коли вага вже не
тисне на рослину, а ?? похилена, незряча голова вчавлена в землю, похована i
випустила весь свiй солодкий i бiлий  аромат, тодi  мало-помалу  з допомогою
пелюсткiв  випростовуються  потолоченi  стовбури,  розпрямляються,  не  всi,
звичайно, а  тi лише, котрим  пощастило уникнути перелому.  Отже  Уота  тодi
займала  не  взагалi  Томова  сутнiсть  Тома,  чи Дiкова  сутнiсть  Дiка, чи
Гаррi?ва сутнiсть  Гаррi, хоча це  саме по собi,  було варто уваги,  а  ?хня
Томова,  Дiкова й  Гаррi?ва  сутнiсть  саме тодi, тобто ?хня тодiшня Томова,
Дiкова  й  Гаррi?ва  сутностi;  не  займала  його   й   проблема  благосного
напучування того, хто  ма? зайти тим,  чий час  вже минув, або того, чий час
вже  минув,  тим,  хто  лиш  ма?  зайти  (то  ?,  безумовно,  тема  окремого
захоплюючого дослiдження), так само, як i в музичному творi Уота цiкавило не
те, що, припустимо, сотий такт мiг бути зумовленим ну  хоча б десятим тактом
чи навпаки, а цiкавила  його вiдстань мiж ними, дев'яносто промiжних тактiв,
тобто час, умовно прийнятий  за оптимальний, i час, затрачений на те, щоб це
довести, хоч що б за цим стояло. Або спростувати, якщо щось не так.
     ? от  попервах подумки i всiм тiлом  Уот довго  бився над цим давнiм як
свiт завданням.
     ?  от Уот,  вiдкривши  цю  бляшанку за допомогою сво??  паяльно? лампи,
побачив, що вона зовсiм порожня.
     Як з'ясувалося, Уот так нiколи i не дiзнався, скiльки часу вiн провiв у
будинку мiстера  Нота,  скiльки на  першому  поверсi, скiльки на  другому  i
скiльки це буде загалом. Досить довго - це ?дине, що вiн мiг сказати з цього
приводу.
     Коли ж  Уот, прагнучи  спокою,  мiркував про можливiсть  стосункiв  мiж
рiзними  скупченнями, як-от  скупчення  собак,  скупчення  людей,  скупчення
картин, не кажучи про всi iншi, то вiн пригадував ту давню нiч улiтку, в  не
менш  далекому  краю,  i  себе, Уота,  юного, дужого,  тверезого,  як  скло,
розпростертого посеред  баюри, коли  вiн  лежав i  дивувався, чи це й ?  той
самий час i те саме мiсце, де вiн зазнав  щастя, а три жаби голосно по черзi
кумкали: квак - крек - квiк! Квак! Крек! Квiк!
     Квак!
     Крек!
     Квiк!
     Рибна перекупка подобалася Уоту надзвичайно.  Уот був не з тих, до кого
липнуть  жiнки,   але  рибна  перекупка   подобалася  йому  надзвичайно.  Не
виключено, що колись потiм - згодом iншi  жiнки  подобалися б йому не менше,
нiж ця. Але з усiх жiнок, що до цього йому подобалися, жодна не годна була й
свiчку  тримати  перед  цi?ю  рибною перекупкою,  так вiн вважав. Та  й  Уот
подобався рибнiй перекупцi. То був надзвичайно сприятливий збiг обставин, що
вони так сподобалися одне одному. Бо, якби рибна перекупка сподобалася Уоту,
а вiн ?й - нi, чи якби Уот сподобався рибнiй перекупцi, а вона йому - нi, то
що б  тодi з ним  або з  нею зробилося, га?  ?  справа не в  тому,  що рибна
перекупка була  однi?ю з тих жiнок,  до  яких  липнуть  чоловiки, нi в якому
разi, бо вже й вiку  була вона щоб не сказати похилого, та й Господь не  дав
?й тих якостей,  що так притягають  чоловiкiв до жiнок, за  винятком хiба що
залишкiв колись  дуже  струнко? постави,  вироблено? внаслiдок  переходiв на
довгi вiдстанi з кошиком вщерть повним риби на головi. ? рiч не в тiм, що до
чоловiка, позбавленого тих  якостей, якi привертають жiнок до  чоловiкiв, не
можуть  липнути  рiзнi  жiнки,  або що  до  жiнки,  позбавлено?  вiдповiдних
якостей, не можуть липнути чоловiки, нi, можуть, ще й як можуть. Але i мiсiс
Горман мала кiлькох залицяльникiв перед, пiсля i пiд час мiстера Гормана, та
й Уот поки  парубкував, то мав  не  менше двох, можна сказати,  романiв. Уот
також  був не  з  тих чоловiкiв,  до  яких  липнуть iншi чоловiки, бо не мав
вiдповiдних  якостей, хоча, певна рiч,  i в нього були друзi - чоловiки (а в
кого ж ?х нема??), i не один, а набагато бiльше. ? справа не в тому, що до У
ота, навiть попри брак вiдповiдних якостей, не могли  липнути  чоловiки, нi,
могли.  Просто вiн був не з таких,  а щодо  питання про  те,  чи могли жiнки
липнути до мiсiс Горман, то вiдповiдь на це питання дати  зовсiм не  просто,
через  брак  певних  вiдомостей.  З  одного боку,  ця  вiдповiдь  може  бути
позитивною, а  з iншо? -  негативною. Але, судячи з  усього,  вона була не з
таких. Хоча  цiлком iмовiрно, що до чоловiка можуть чiплятися  як  чоловiки,
так i жiнки, а до жiнки  - як жiнки, так i чоловiки,  чого тiльки  не бува?.
Бо, коли ма?ш справу з жiнками,  з чоловiками, з чоловiками, до яких липнуть
чоловiки чи жiнки, з жiнками, до яких липнуть чоловiки чи жiнки, чоловiками,
до яких липнуть як жiнки так i  чоловiки, та  з жiнками, до яких липнуть  як
чоловiки  так  i  жiнки,  то  чого  тiльки  не трапля?ться  i що  тiльки  не
з'ясову?ться, коли справа доходить до цього дiла.
     Мiсiс  Горман  приходила  по  четвергах,  окрiм  тих  тижнiв,  коли  ?й
немоглося. У тi днi вона не приходила, а лишалася вдома у лiжку чи у м'якому
фотелi перед камiном, якщо надворi негодилося, або перед розчахненим вiкном,
коли  стояла година,  а якщо  ж надворi було нi те нi се, нi негода тобi, нi
година, то вона сидiла бiля зачиненого вiкна або перед  згаслим камiном. Так
от, четверги Уот  полюбляв бiльше, нiж усi iншi днi. Декому  любiшi  недiлi,
iншим - понедiлки, ще iншим - середи, iншим - п'ятницi, ще iншим - суботи. А
Уот полюбляв четверги, бо по четвергах приходила мiсiс Горман. ? вiн приймав
??  на сво?й кухнi, вiдкорковував  для не? пляшку мiцного пива,  умощував ??
собi на колiна, горнув до себе, клав свою праву руку на ?? груди, туди ж, на
праву грудь  (бо лiву, на жаль, ?й  недоречно  вiдтяли у розпалi хiрургiчно?
операцi?),  перехиляв  свою  голову  i  заклякав  у  такiй  позi  хвилин  на
десять-п'ятнадцять, не ворушачись або майже не ворушачись, i забував про всi
сво? гризоти.  Мiсiс Горман  у цей час також не  без того, щоб  вiдпочивала,
коли ?? лiва рука куйовдила сиво-рожевi  кучерi, а права  чiтко  i  спритно,
немов механiзм, пiдносила пляшку до губiв.
     Час  вiд  часу  Уот пiдводив  свою  стомлену голову, пересував  руку  з
жiнчиних грудей  на  шию, рвучко та вiдчайдушно  цiлував мiсiс Горман,  якщо
влучить, то  в рот, а нi - то  десь довкола рота, вiдтак щулився i перебирав
свою  звичну  поставу  щойно знятого  з  хреста  страдника.  На  зустрiч цим
поцiлункам,  коли  ?хня шалена  напруга  трохи вщухала, тобто  одразу  пiсля
застосування,  линули  незабарнi  зустрiчнi   цiлунки   мiсiс  Горман,   яка
вiдповiдала  на  ласку  чемно, спокiйно й розважливо, так, як дехто пiднiма?
рукавичку або газету, яка щойно випала з рук,  i з при?мною усмiшкою, гречно
вклоняючись,  поверта?  ?? незграбi власнику.  Отже  кожен  такий  поцiлунок
складався, насправдi, з  двох  цiлункiв,  iз Уотового,  романтично-палкого i
бурхливого, i мiсiс Горманового, масного та ввiчливого.
     Але мiсiс Горман не завжди сидiла на Уотi, бо iнколи Уот сидiв на мiсiс
Горман. Випадали й такi днi, коли мiсiс Горман не злазила з Уота, а бували й
такi, коли  Уот не злазив  з мiсiс  Горман. Не бракувало й  таких днiв, коли
мiсiс  Горман починала з того, що сiдала на Уота, а кiнчала тим, що садовила
Уота на себе або таких,  коли Уот починав з того, що сiдав на панi Горман, а
кiнчав тим що садовив панi Горман на себе.  Бо  перш нiж мiсiс Горман мусила
йти, Уот бував Добре стомлений вiд сидiння  на мiсiс Горман  або пiд нею.  В
такому  випадку якщо мiсiс Горман  сидiла на  Уотi, а не  навпаки, тодi  вiн
лагiдно  пiдтримував  ??, пiдводив, доки вона  ставала  ногами  на пiдлогу i
пiдводився сам  i виходило, що лише мить  тому вони  вдвох  сидiли,  вона на
ньому, вiн на  стiльцi,  а  тепер  осьо вже стояли,  бiк  о бiк,  ногами  на
пiдлозi.  Вiдтак вони удвох мостилися на  вiдпочинок,  Уот  та мiсiс Горман,
перший на  стiльцi,  друга - на першому. Але, якщо не мiсiс Горман сидiла на
Уотi, а Уот на мiсiс Горман, тодi вiн злазив з ?? колiн i лагiдним рухом рук
допомагав ?й пiдвестися, потiм  займав  ?? мiсце (згинаючи  сво? колiна)  на
стiльцi i садовив ?? зверху (розставляючи ноги) собi на колiна. А позаяк Уот
не був такий аж занадто дужий, щоби за один день витримувати, з одного боку,
горiшнiй тиск мiсiс  Горман,  коли  та була зверху,  чи  дольний тиск  мiсiс
Горман,  коли вона  була знизу,  тому йому часто-густо  доводилося мiняти не
менш як двi чи три, чи чотири, чи п'ять, чи шiсть, чи чи вiсiм, чи  дев'ять,
чи  десять,  чи  одинадцять, чи навiть  дванадцять  ба й  навiть  тринадцять
рiзноманiтних  поз, перш  нiж  надходив час  мiсiс Горман  iти додому. Тобто
можна припустити, що мiж рiзними позами в них була хвилинна пауза, i кожна з
поз тривала в середньому п'ятнадцять секунд, тобто вони задовольнялися одним
поцiлунком  на день, який тривав хвилину або й пiвтори,  один  помiркований,
пересiчний поцiлунок на цiлу  днину або подвiйний поцiлунок,  який починався
на першiй позi i завертався на останнiй,  бо пiд час змiни поз ?м було не до
поцiлункiв.
     ? далi цього, на наш превеликий жаль, вони йти не наважувалися, хоча ще
трохи, й  побiгли  б. Чому, цiкаво? Може,  в ?хнiх  серцях, Уотовiм  серцi i
серцi  мiсiс  Горман, ще  не згасло  далеке  вiдлуння минуло?  пристрастi чи
якогось  хибного кроку, на який  вони зважилися десь  колись у сиву давнину,
вiдлуння,  яке  застерiгало ?х i напучувало:  не  бруднiться,  не пхайтеся у
клоаку тваринних iнстинктiв i насолоди, а слухайте, як, мов рiдкiсна, нiжна,
прекрасна i тендiтна  квiтка, пахтить, розлива?ться нiжними  звуками це тихе
вiдлуння. Ой, навряд. Просто  Уот не мав  снаги, а мiсiс Горман не мала часу
на  бодай поверхове,  неглибоке ?днання. О iронiя життя!  Життя,  сповненого
кохання! Чому все так, що тому, хто ма?  час,  завжди браку? снаги, а та, що
ма? снагу, не ма? часу! Ну  чому, скажiть на милiсть, на завадi щастю завжди
сто?ть   якась   нiкчемна   iз   медично?  точки   зору   цiлком   вилiковна
ендокримiнальна   халепа,   якiсь   сорок   п'ять-п'ятдесят  хвилин,   котрi
безповоротно, мов смерть, нi,  немов Гелеспонт, роздiляють коханцiв. Бо якби
лишень  Уот  мав  трохи  бiльше  завзяття, а мiсiс Горман - часу, то Уот при
дбайливому, клопiткому лiкуваннi мiг би собi викохати i загартувати потужний
природний вiдбiйник, який йому  саме тут  став би у великiй  пригодi. А так,
при  наявностi  тi??  обмежено?  кiлькостi  сили, яку  вiдчував Уот, i  того
обмеженого часу,  який мала мiсiс Горман,  важко  сказати, на що  вони  були
здатнi,  окрiм хiба  що  сидiння  одне  на  одному,  вигинання,  поцiлункiв,
вiдпочинку, нових поцiлункiв, нового вiдпочинку,  доки  не прийде час  мiсiс
Горман тягти свою рибу далi.
     ? от що саме було у тiй мiсiс Горман такого i що такого було в Уотi, що
так колошкало Уота  i  змушувало  серце  мiсiс Горман танути. Де, мiж  якими
бганками  людсько? душi  гнiздиться плотська  хiть, яка  завше знаходить, де
злитися з  чи?юсь iншою  плотською хiттю. Ну от  що,  здавалося б, спiльного
могло бути мiж Уотом, чоловiком, до якого не липли чоловiки, i мiсiс Горман,
жiнкою, до яко? не липли жiнки? Мiж Уотом, до  якого не липли жiнки, i мiсiс
Горман, до  яко? не липли чоловiки? Мiж Уотом, до якого не липли чоловiки, i
мiсiс Горман, до яко? теж не  липли  чоловiки? Мiж  Уотом, до якого не липли
жiнки, i  мiсiс  Горман, до яко?  теж не липли жiнки? Мiж Уотом, до якого не
липли нi чоловiки,  нi жiнки,  i  мiсiс  Горман, до  яко? теж  не  липли  нi
чоловiки, нi жiнки? Усiма сво?ми житт?во важливими органами, всiм нутром вiн
вiдчував i знав, як усе переплелося i змiшалося - чоловiки, до яких не липли
чоловiки, i  тi, до яких  не липли  жiнки. Та й мiсiс Горман,  безумовно, не
була  у цьому вiдношеннi якимось винятком. Але  це нiчого  нiде не мiняло. А
що, як  той  потяг,  котрi вони вiдчували один  до одного, мiсiс Горман - до
Уота, а Уот - до мiсiс Горман, був зумовлений з ??  боку - пляшкою пива, а з
його боку -  запахом  риби?  Через багато рокiв  Уот все  бiльше схилявся до
подiбно?  думки,  тодi як  вiд мiсiс Горман лишилася  хiба  що  згадка, i не
згадка, а так, запах давно призабутих парфумiв - не бiльше.
     Тричi на день до дверей чорного ходу пiдходив мiстер Грейвз. Вранцi вiн
брав ключi вiд свого сарая, вдень - свiй чайничок, по обiдi одержував пляшку
свого пива i повертав чайник, а ввечерi повертав ключ i порожню пляшку.
     Уоту  мiстер  Грейвз майже подобався,  особливо його манера розмовляти.
Мiстер  Грейвз  вимовляв   звук  "т"   не  так,  як  усi  люди,  а  набагато
симпатичнiше. "Сри - чосири", казав вiн замiсть "три - чотири". Уот полюбляв
цi косоокi китайськi  слова. ?  коли,  вмостившися на сходинках проти сонця,
мiстер Грейвз,  бувало,  цмулив  пиво i пiдморгував йому сво?м  вигорiлим од
довгого вiку блакитним оком, наче прохав про щось чи докоряв чимось - "сри -
чосири  пляски, хiба це доза?", то Уота частенько брала  пiдозра, що  мiстер
Грейвз блазню? не просто так, а з якоюсь метою.
     Мiстер Грейвз мав  багато чого сказати  про  мiстера Нота, про Ерскiна,
Арсена, Уолтера, Вiнсента та iнших, чи? iмена вiн давно уже забув або нiколи
не  знав.  Але  нiчого  вартого  уваги  вiн  не  казав.  Вiн  цитував  сво?х
попередникiв i дiлився спогадами зi свого власного досвiду. Бо й батько його
i батькiв  батько i так далi -  всi працювали на мiстера Нота. Тобто ось вам
ще одне скупчення. Його родина, казав вiн, доглядала  за садом з самого його
початку.  ?  про мiстера Нота  та його юних  джентльменiв  вiн був найкращо?
думки. Тодi Уот вперше почув про iснування цих джентльменiв. Але, як  знати,
може, вiн мав на увазi друзяк, з якими мiстер Нот зустрiчався в шинках.
     Але мiстер Грейвз торочив головним  чином про  сво? хатнi  незгоди. Мiж
ним i його жiнкою, зда?ться, не було цiлковито? злагоди, i не тiльки  тепер,
а i  ранiше. Точнiше, не те  щоби цiлковито?, але i  зовсiм  нiяко?.  Мiстер
Грейвз, зда?ться, дожив до такого вiку, коли домашнi незгоди стають джерелом
велико? втiхи, а зовсiм не  приводом для  ремствування чи скарг. ?  все ж це
непоко?ло мiстера  Грейвза. Усе  сво?  подружн? життя вiн спромагався жити з
нею, як  голуб iз  горлицею,  а оце вже деякий час щось  йому десь урвалося.
Мiсiс  Грейвз також бiдкалася через  те, що ??  чоловiк бiльше не мiг з  нею
жити у злагодi, бо над усе в свiтi вона полюбляла, коли з нею добре живуть.
     Уот не був першим, перед яким  мiстер Грейвз вiд  щирого серця  виливав
свою душу. Вiн ?? виливав i перед Арсеном, дуже давно, ще коли  його родинна
злагода тiльки-но  починала щербатитися, i Арсен дав йому цiнну пораду, яко?
вiн пильно додержувався. Але з того всього вийшов пшик.
     Ерскiну теж мiстер Грейвз усе  повiдав i Ерскiн  також не поскупився на
пораду. То  була iнша порада, не та, що  в Арсена, i мiстер Грейвз як мiг нi
на крок вiд не? не вiдступав. Але з не? теж вийшов пшик.
     З  Уотом мiстер Грейвз  не був такий велемовний  i не  казав йому, а от
скажiть менi, пане Уот,  що мене среба зробись, щоби знову, як i колись, мiж
нами з дружиною запанувала злагода. Так воно, може, й краще, бо щоб йому Уот
на  це вiдповiв? А  мовчанку, яка б неодмiнно запала  пiсля  такого питання,
мiстер Грейвз розтлумачив би зле i вирiшив би,  що Уоту геть байдуже, буде в
них з жiнкою злагода, чи не буде.
     Але питання це все ж нiби зависло в  повiтрi  i вимагало вiдповiдi. Бо,
закiнчивши  розповiдь про  свiй родинний  нелад,  мiстер Грейвз  не пiшов до
саду, а мовчки сидiв i чекав, обсмикуючи криси свого капелюха (мiстер Грейвз
завжди скидав капелюха, навiть надворi, коли розмовляв  з поважними людьми),
й  дививсь на Уота,  який стояв  на сходах якраз  над ним.  А  позаяк Уотове
обличчя виражало те саме,  що  й  завжди,  i в цьому воно нагадувало обличчя
суддi  Джефрiза, коли той голову? на засiданнях церковних зборiв,  то мiстер
Грейвз розiгнався вже був почути  щось надзвичайно повчальне  й  корисне. На
жаль у цей  час Уот думав про пташок, про ?хнi стрiмкi  польоти та мелодiйнi
спiви. Невдовзi цi думки його стомили, i вiн повернувся i зайшов до  хати, а
дверi зачинив.
     А ще трохи  згодом Уот став залишати ключ на схiдцях,  пiд  каменем, на
всю нiч i виставляти чайник в обiд, накриваючи його зверху  теплим пуделком,
а по обiдi у  затiнок ставити пляшку мiцного пива та вiдкривачку. А ввечерi,
коли  мiстер Грейвз чалапав  додому, Уот заносив до хати чайник, i пляшку, i
ключ, i знаходив ?х на тих самих мiсцях, де вiн  ?х залишав.  Але згодом Уот
покинув заносити ключ до хати. Бо навiщо  ж його  заносити о  шостiй, коли о
десятiй уже треба виносити? Таким  чином ключ  швидко вiдвик  вiд  кухонного
гвiздка, а звик лише  до кишенi мiстера Грейвза та до каменя. Але навiть Уот
увечерi, пiсля того  як мiстер Грейвз пiшов додому, не забирав ключа, а брав
тiльки чайник та пляшку, все ж  нiколи не забував зазирнути пiд камiнь,  щоб
перевiрити, ? там ключ чи нема?.
     А  якось однi?? буремно? ночi  Уот залишив  сво? тепле лiжко, вийшов на
двiр,  забрав ключа, вiдрiзав вiд власно? ковдри клаптик  i щiльно завинув у
нього той ключ. Потiм вiн знову  винiс його на двiр  i поклав пiд камiнь. На
другий день, ввечерi вiн перевiрив i побачив, що ключ  лежить завинений у ту
саму ковдру, на тому самому мiсцi, пiд каменем. Бо мiстер Грейвз був чоловiк
дуже  тямучий,  Уота цiкавило, чи був у мiстера  Грейвза син,  як у  мiстера
Гола, який  би пiшов  його слiдом,  коли  той  помре.  Уот не виключав тако?
можливостi. Бо  чи можна  усе подружн? життя прожити  у цiлковитiй  злагодi,
немов голуб  iз горлицею, i  не  нажити бодай одного сина, який би  пiшов по
батькових слiдах,  коли той помре або  вийде на  пенсiю?  ?нколи в вестибюлi
Уоту на  якусь мить щастило побачити мiстера Нота, а нi, то в саду, коли той
стояв непорушно, мов дуб, або пересувався дуже i дуже повiльно.
     Одного  разу, виходячи  з-за  куща, Уот мало  не  зiткнувся з  мiстером
Нотом, i довго не не на жарт цим переймався, бо не встиг тодi навiть як слiд
застiбнутися i заправити свiй одяг. Але всi цi його хвилювання були марними.
Бо мiстер Нот, заклавши руки за спину, похилив голову i дивився в землю. Уот
i собi  втупився в  землю, але спершу нiчого, крiм молодо?  травички, там не
побачив, i тiльки, вдивившись трохи пильнiше,  вiн помiтив маленьку блакитну
квiтку,  а  поруч iз нею - жирного черв'яка, який мовчки вгрузався  у землю.
Так от, мабуть, то, мабуть, i привернуло увагу мiстера Нота. ? завдяки цьому
деякий час вони стояли разом,  хазя?н i слуга, майже торкаючись одне  одного
низько похиленими  головами (з чого можна зробити висновок про зрiст мiстера
Нота, хiба  ж  нi, якщо земля, на якiй вони  стояли, була  не  похилою, не в
горбках, а рiвною), поки черв'як не заповз пiд землю, а на поверхнi лишилася
тiльки  квiтка.  Колись настане  такий  день, що й квiтка  зникне  i  тiльки
черв'як залишиться, але того конкретного дня лишилася квiтка, а  черв яка не
було. Потiм Уот пiдвiв голову й побачив, що мiстер Нот сто?ть iз заплющеними
очима, почув, як вiн диха? тихо, м'яко i неглибоко, наче спляча дитина.
     Уот так  i  не вирiшив, радiти йому  чи шкодувати  вiд того,  що вiн не
бачився з мiстером Нотом частiше. З  одного боку, вiн вiдчував, що шкоду?, а
з iншого -вiдчував, що  радi?. Шкодував вiн  тому, що палко прагнув побачити
мiстера Нота вiч-на-вiч, а радiв вiн тому, що дуже  цього жахався.  Так воно
все було  й  насправдi, оскiльки, ураховуючи  його  бажання побачити мiстера
Нота зовсiм близько i острах перед здiйсненням цього намiру, саме це бажання
змушувало його шкодувати,  а острах - радiти  з того, що  вiн бачив  мiстера
Нота так  рiдко i, як правило, здалека i крадькома, не прямо,  а збоку, якщо
взагалi не ззаду.
     Цiкаво,  думав Уот,  чи  був  Ерскiн допущений  свого  часу  ближче  до
хазя?на, нiж вiн оце тепер.
     Але  з  часом,  який,  як  тепер, колись,  так i надалi  буде весь  час
наближатися, термiн  Уотово?  служби на першому  поверсi також наближався до
завершення, а водночас  i бажання його, i острах, i  шкодування,  i радiсть,
так само, як i безлiч iнших бажань, острахiв, шкодувань та радощiв, весь час
притуплялися,  даленiли, ставали  дедалi все бiльш невiдчутними,  поки  геть
зiйшли нанiвець. А причина того полягала, либонь, у тому,  що поступово  Уот
втрачав  весь  свiй  острах  i  всяку  надiю  побачитися  з  мiстером  Нотом
вiч-на-вiч,  якщо  не зараз,  то будь-коли  потiм.  Або що Уот,  продовжуючи
вiрити в  можливiсть одного  прекрасного дня  побачитися  з  мiстером  Нотом
вiч-на-вiч, став розглядати таку можливiсть, як щось нездiйсненне i не варте
уваги. Або  що по мiрi того, як  Уотове зацiкавлення  тим, що зветься  духом
мiстера Нота  бiльшало, то його зацiкавлення тим, що заведено називати тiлом
мiстера Нота  меншало (бо нерiдко  бува?, що, якщо  в  одному  мiсцi  чогось
бiльша?, то в iншому чогось iншого менша?). Або могла  iснувати зовсiм якась
iнша причина, ну хоча б утома, яка до всiх попереднiх причин була аж нiяк не
дотична.
     Додайте до  цього й  те, що тi  кiлька  разiв, коли Уот швидко й мигцем
встиг побачити мiстера Нота, були дуже  короткими й невиразними. Все, що вiн
тодi угледiв, вiн бачив крiзь скло i не в чистому дзеркалi, а крiзь звичайне
скло,  через  схiдне вiкно уранцi, та через захiдне  - надвечiр.  Додайте до
цього й  те,  що та  постать, яку вiн iнколи бачив  мигцем у вестибюлi  чи у
саду,  нiколи  не  повторювалася,  а  завжди, як  помiтив Уот,  мiняла  свою
огряднiсть,  зрiст,  навiть  волосся,  ну i, певна рiч, манеру  рухатися  чи
стояти,  i Уот нiколи б  не повiрив, що  то ? одна  i  та ж постать, якби не
знав, що то ? сам мiстер Нот.
     Уот нiколи не чув мiстера Нота, себто не чув, як вiн говорить, смi?ться
чи  плаче.  Правда, якось  вiн  почув,  як той каже,  фiть!  Фiть! До яко?сь
пташечки,  а iншим  разом було  чути,  як мiстер Нот випускав  дивнi звуки -
Плопф, Плопф, Плопф, Плопф, Плопф, Плопф, Плоп,  Пло Па. Сталося це  посеред
квiтника. Цiкаво, думав Уот, чи пощастило Ерскiну  бiльше за нього i в цьому
вiдношеннi. Чи розмовляв мiстер Нот з Ерскiном? Уот  нiколи не чув, щоб вони
балакали,  а  вiн почув  би,  якби вони  гомонiли.  Хiба  що вони розмовляли
пiвголосом.  Так,  звичайно,  вони  розмовляли пiвголосом, хазя?н  зi  сво?м
слугою гомонiли у два пiвголоси, пiвголос хазя?на i пiвголос слуги.
     Одного дня вже пiд  кiнець Уотово? служби на  першому поверсi задзвонив
телефон i якийсь голос  запитав, як  там справи у  мiстера  Нота.  Зухвалець
якийсь, не iнакше. Друг,  вiдрекомендувався  голос. Це був або дуже  високий
чоловiчий голос, або дуже низький жiночий.
     Уот сформулював цю подiю таким чином:
     Дзвонив друг  мiстера Нота, непевно?  статi. Питав, як справи у мiстера
Нота
     Невдовзi у цьому формулюваннi пiшли розломини.
     Але  Уот  був   надто  стомлений,  щоб  ?х  личкувати.  Уот  бiльше  не
наважувався себе виснажувати.
     Як часто вiн ну-нукав на не?,  на цю загрозу подальшого самовиснаження.
Ну-ну, казав вiн, ну-ну, потiм, потiм усе заличкую, замажу. Тiльки не зараз
     Уотовi набрид перший поверх, цей поверх на той час уже добряче виснажив
Уота.
     Чому вiн навчився? Нiчому.
     Що вiн дiзнався про мiстера Нота? Нiчого.
     Що лишилося з його потягу до вдосконалення, з його потягу  до iстини до
чесного, нормального життя, що лишилося? А нiчого.
     А сам цей потяг, хiба вiн чогось не вартий?
     До того, вiн же себе пам'ята?, вiн був такий маленький, такий бiдний. А
нинi став ще меншим i ще бiднiшим. Хiба це нiчого не варто?
     Такий був недужий та хворий, такий самотнiй.
     А зараз.
     ?ще хворiший, ще самотнiший.
     Хiба це нiчого не варто?
     Порiвняльна ступiнь - хiба його можна рiвняти до звичайного. Бiльше вiн
за звичайний ступiнь  чи менший - не  ма? значення. Менший  вiн  за найвищий
ступiнь чи бiльший - теж байдуже.
     Червоне,  синiше,  щонайжовтявiше,  все,  стара мрiя бiльше  не  чинна,
скiнчилася, наполовину кiнцевiша, щонайкiнцева. Знову.
     Ще трохи, й свiтатиме.
     Але  нарештi вiн прокинувся i побачив, пiдвiвшися,  коли пiдвiвся, коли
опустився,  що  Ерскiна  вже  нема?, а, ще трохи  спустившися,  трохи  далi,
побачив дивного чоловiка на кухнi.
     Вiн не  знав, коли це сталося. Коли  тисове дерево було темно-зеленого,
майже чорного кольору.  Було  це  того бiлого,  нiжного  ранку,  коли  земля
одяглася,  немов готувалася  лягти  в труну.  Було чути дзвони  з  каплички,
церковнi дзвони. Це було того ранку, коли хлопець привiз, спiваючи, молоко i
поставив бiдон пiд самi дверi, мало не верещав свою немелодiйну пiсню, щедро
налив повний глек  молока,  поставив  його  на  землю i, не  уриваючи спiву,
по?хав далi.
     Дивний чоловiк,  фiгурою  нагаду?  Арсена  та  Ерскiна.  Вiн  називався
Артуром. Артур.

        III

     Десь  приблизно у  цей час Уота перевели  до iншого  примiщення, а мене
залишили  замiсть  нього. Пiсля того  ми  зустрiчалися i  балакали як  давнi
знайомi.  Тут  не  йдеться про  те,  що  ми  аж надто часто  зустрiчалися  i
балакали, нi, не часто. Ми рiдко залишали  сво? будинки, вiн -  свiй,  а я -
свiй. Бо коли  ставала година  i ми  виходили в сад, то  цi виходи не завжди
спiвпадали.  Бо та  погода,  яку я полюбляв, хоча  й нагадувала  погоду, яку
полюбляв Уот, все  ж мала деякi особливостi,  якi  Уоту були  не до шмиги, i
навпаки, та погода, яку полюбляв Уот, мала деякi особливостi, яких я аж нiяк
не витримував. Отже, коли ми,  не змовляючись, визирали у  вiкна, виходили з
наших  будинкiв,  щоб  понiжитися  на  осоннi  й подихати  чистим  повiтрям,
зустрiчалися у садку i, не виключено, що заводили дружню бесiду (бо, хоча ми
не могли заводити дружню бесiду,  не зустрiвшися, але могли зустрiчатися, як
воно часто й було, i нiяко? бесiди не  заводити), все ж  одного з  нас часто
охоплювало неабияке  розчарування i смуток, пекучий смуток вiд того,  що вiн
покинув  будинок  свiй,  i вiн  клявся собi,  хоч  нiколи  цi?? клятви i  не
дотримувався, що нiколи бiльше не залишатиме свого будинку, нiколи й  нi  за
яких умов.  Крiм  того, iнколи  ми намагалися опертися звабним  чарам усяко?
погоди, яка спокушала нас  вийти  надвiр,  але водночас  ми нiколи  цього не
робили. Бо коли хтось один опирався, а iнший пiддавався, тодi все ж була яка
не  яка, а надiя на зустрiч; якщо ж ми опиралися водночас, то не мали нiяко?
змоги нi зустрiтися, нi побалакати. А коли ми  пiддавалися удвох, от тодi ми
й зустрiчалися, а часом i розмовляли посеред садка.
     А як  легко пiддатися чи, навпаки, вiдкинути звернутий до тебе  заклик,
як легко,  як  легко. Але  ми, тi,  що вiчно животi?мо у сво?му  безвiконнi,
в'язнi  власного   тiла,  з  його  одвiчно   нормальною  температурою,  геть
позбавленi зовнiшнiх звукiв, не здатнi нi почути, як вi? вiтер, нi побачити,
як свiтить сонце, ну який такий заклик може до нас пробитися, вiд яко? тако?
улюблено?  погоди? Ну хiба що  якийсь дуже  слабкий порух, здатний викликати
лише  жалюгiдне  схвалення  або  не  менш   жалюгiдне   заперечення.   А  на
метеорологiчнi данi,  почутi вiд слуг, годi було покладатися. Отже,  не слiд
дивуватися з того,  що через брак знань про те,  що вiдбува?ться назовнi, ми
виходили з хати, то  Уот,  то  я, то  як  Уот, так i я, безлiч швидкоплинних
годин,  якi  б  проминули  ще  швидше (краще вiд цього  було чи навпаки, хто
зна?), якби ми, то Уот, то я, то як Уот, так i я, виходили на прогулянку, то
Уот,  то я, то як Уот, так i я,  i поки те-се, могли б навiть погомонiти про
всячину у нашому садочку. Безумовно. А от що таки виклика? подив, так це те,
що для нас обох, таких завжди готових пiддатися, але якось так, щоб водночас
не  виходити зi  сво?х теплих,  окремих,  непроникних  для свiтла  та  звука
оболонок, завжди  був,  iснував i  лунав той заклик,  який вряди-годи  все ж
тягнув  нас  у  наш  маленький  садок.  Так, сам той  факт,  що  ми  взагалi
зустрiчалися,  розмовляли,  до чогось  разом дослухалися,  торкалися руками,
плечами  одне одного,  що  нашi ноги  ступали  разом  по  тiй  самiй  землi,
паралельно, права  нога  попереду,  лiва  - позаду, потiм навпаки,  i  що ми
могли,  подавши тулуб вперед, обнiматися (це було вельми рiдко, звичайно, i,
певна рiч, без поцiлункiв), все це тепер вида?ться менi таким дивним,  таким
дивовижним. Бо ми нiколи не залишали наших помешкань,  нiколи, хiба що тодi,
коли чули поклик улюблено?  погоди,  заради  мене  Уот  нiколи не виходив iз
хати, а я - заради  нього, нi, якщо  й залишали  сво? будинки, то  незалежно
один вiд одного, кожен виходив на заклик уподобано? ним погоди, i от у садку
ми й зустрiчалися, iнколи розмовляли навпрочуд приязно, ба навiть нiжно.
     ? нiяких  контактiв з потолоччю,  що  галасу?,  здiйма?  бучу  по  всiх
проходах та коридорах, i, вiчно похмура та  набурмосена, день i нiч гра?ться
у м'яча. Ми лише прагнули непомiтно вийти з наших будинкiв,  пробитися через
усе це грайливе, дурносмiшливе лайно до улюблено? погоди й назад.
     З  усiх рiзновидiв погоди ми над усе  полюбляли такий,  коли було  дуже
вiтряно i разом з тим соняшно[7]. Але якщо для Уота найголовнiшим був вiтер,
то для Сема - сонце. В результатi навiть при тьмяному освiтленнi, якщо вiтер
дув  щосили,  Уот нi  на  що  вголос  не  скаржився, а  я заплющував очi  на
недостатню  потужнiсть  вiтра,  аби  лише  сонце свiтило  на мене бiльш-менш
яскравими променями. Таким чином, ста? ясно, що таких  випадкiв, коли  б нам
обом  було  однаково  любо  й  мило  прогулюватися  садком  i вести  бесiду,
набереться негусто. Бо, коли на  Сема сяяло яскраве сонце, то  Уот нудився з
задухи у вакуумi,  а  коли  вiтер  шарпав  Уота,  мов сухий листок,  то  Сем
спотикався у суцiльнiй темрявi.  Але все ж,  коли в  садку вдавалося досягти
унiкально?   рiвноваги  мiж  бажаними  ступенями   необхiдно?  вентиляцi?  i
освiтлення, тодi ми,  кожен  на свiй копил, перебували у злагодi i  мирнотi,
доки не вщухав вiтер i не сiдало сонце.
     ? справа не в тому, що сад був  маленький, нi,  десь десять-п'ятнадцять
акрiв - хiба ж це мало. Але пiсля наших будинкiв вiн здавався нам крихiтним.
     У ньому росли  велетенськi  блiдi осики,  темнi тиси  вражали тропiчною
бучнiстю,  не бракувало там i всяких iнших дерев, але не в  такiй кiлькостi.
Дерева росли серед дикого  рiзнотрав'я, яке  здатне було заглушити  будь-яку
стежку, так що  гуляли ми головним чином у затiнку,  пiд розлогими, важкими,
буйно тремтливими гiлляками.
     Взимку  пiд ногами  в  нас  трiпотiли, корчилися тонкi тiнi  пожовклого
в'ялого бур'яну.
     Квiтiв там не було i слiду, хiба що якесь  самосiйне зiлля або таке, що
нiколи не вмира?,  або якщо й вмира?,  то  раз на  кiлька сезонiв, задавлене
настирлими бур'янами. А серед бур'янiв особливо видiлялися кульбаби.
     Овочi не росли там нiякi.
     Був  там  i маленький струмок,  або ж  ручай,  який не всихав  i в люту
спеку,  а  тiк  собi  то спроквола, то  мов гiрська рiчка, втiм,  нiколи  не
переливаючись через кра?  сво?? вузько?  канави. Над темними водами  струмка
було   перекинуто   трухлявий  сiльський   мiсток,  який  ладен  був   от-от
розвалитися.
     ? ось одного дня, долаючи  цю споруду,  якраз посерединi,  Уот потупцяв
завзятiше,  нiж  будь-коли, не  зупинявся  за  кожним  кроком,  як  то робив
звичайно, i  не обдивився  як  слiд маршрут свого руху, а  в результатi одна
дошка трiснула,  i його нога  провалилася мало  не до колiна. Вiн би напевно
впав у воду i  примхливий потiк затягнув би  його у  глибокий вир, якби я не
трапився поруч i не витягнув його. Подяки за цю хай  мiзерну, але допомогу я
так i  не дочекався.  Ми не гаяли нi секунди  i грубим ломаччям i  вербовими
лозинами  так-сяк заличкували  пробо?ну. Ми  розпростерлися  долiлиць, я  на
сво?му черевi, Уот - на  сво?му, нашi нижнi кiнцiвки i половина  тулуба (для
повно? безпеки) лежали на  березi, а верхнi кiнцiвки i решта  тулуба зависли
над  стрiмкими схилами ручаю. Ми старанно  працювали, не згинаючи натомлених
рук, аж доки завершили роботу i  полагодили мiсток, пiсля чого  вiн став  не
гiрше,  а то й краще, нiж був. ?  тодi  ми  подивилися в очi  одне  одному й
усмiхнулися, що траплялося вельми рiдко, коли ми  сходилися разом. Полежавши
так трохи, не мiняючи усмiшки, ми почали наполегливо тягтися вперед i вгору,
доки  нашi  голови й  нашi  шляхетнi  випуклi чола зустрiлись i  торкнулися,
Уотове шляхетне чоло ?з мо?м шляхетним чолом. А потiм ми вчинили таке, на що
рiдко зважувалися,- ми обнялися. Уот поклав сво? руки на мо? плечi, я поклав
сво?  - на  його  (а  що менi  ще лишалося робити), тодi я торкнувся  губами
Уотово?  лiво? щоки, а Уот у вiдповiдь (iншого виходу вiн  не мав) торкнувся
сво?ми губами мо?? лiво?  щоки, дуже старанно i без зайвих емоцiй, в той час
як над нами гiлки сплiталися в щiльну арку i без упину гойдалися.
     Як бачите,  ми прикипiли серцем до  цього мiстка. Бо без нього як би ми
переходили  з однi??  частини  саду  в  iншу? Ми  б понамочували  собi ноги,
захололи  б, заслабли  б, усе  це  переросло б у  пневмонiю,  а звiдти i  до
фатальних наслiдкiв як штихом докинути.
     Якимись стiльцями чи лавами, на яких ми  могли б сидiти та вiдпочивати,
тут i не пахло.
     Кущiв, а вiрнiше чагарiв, теж  не  було й слiду. Скрiзь, куди не плюнь,
буяли хащi, густi й непролазнi, та громадилася рясна ожина, кожна ягода наче
маленький вулик.
     Небо  кишiло  рiзноманiтною пташвою, за  якою  ми  полюбляли  ганятися,
жбурляючи в не?  камiнцi та грудки землi. Зокрема, вiльшанок,  завдяки ?хнiй
довiрливостi, ми забили особливо багато.
     Та  й  жайворонкових  гнiздечок  з  теплими  яйцями,   добре  зiгрiтими
матiр'ю-пташкою,  щойно  зiгнаною зi  свого  кубла,  ми  почавили шкарбанами
багацько, а  особливо ми  полюбляли слухати i  дивитися, як  вони хрускають,
потрощенi  на друзки, не  завжди, правда,  а  лише  у певну пору  року, коли
пташки висиджували сво?х малят.
     Але  найближче  ми заприязнилися з пацюками,  якi жили обабiч  струмка.
Вони були довгi та чорнi. Ми носили ?м рiзнi  смачнi на?дки з власного столу
-  сирнi  скоринки,  шматочки  хрящiв,  окрiм  того,  пташинi  яйця, жаб  та
пташенят. Вони  вiдчували  нашу приязнь, збiгалися усiм  кагалом, варто було
нам наблизитися,  у всякий iнший спосiб виражали свою довiру й любов до нас,
терлися спинками i мордочками об нашi ноги, не злазили з наших рук i  висiли
на  грудях.  Ми вмощувалися снiдати завжди  всерединi  i годували ?х з  рук,
роздавали тому гарну й жирну жабку, тому дрозденя. Або раптом хапали якогось
пухкого пацюнчика, який на?вся  по саме нiкуди й вiдпочивав  тепер  у нас за
пазухою, i  згодовували його  власнiй мамцi  чи татковi,  а  нi, так  брату,
сестрi або якомусь iншому невдасi-родичу.
     Порадившись, ми доходили згоди, що в такi моменти ми ставали  ближче до
Бога.
     Коли  Уот щось казав, вiн промовляв низьким голосом i нiби скоромовкою.
Бували, траплялися i надалi траплятимуться ще нижчi  та скоромовнiшi голоси,
нiж у Уота, нiхто в тому не сумнiва?ться. Але щоб десь вирвався  i почувся з
людського  рота, хай навiть колись дуже давно чи  дуже нескоро,  за винятком
марення,  лихоманки  чи пiд час  служби Божо?, голос, який  був  би водночас
такий низький  i такий скоромовний, то от цьому вже важко пойняти  вiри. Уот
майже зовсiм не зважав нi на граматику, нi на синтаксис, нi на вимову, нi на
загальну  теорiю, нi  на конкретнi загальновизнанi правила написання окремих
слiв. Разом з  тим,  власнi назви  рiзних мiсцевостей та iмена людей,  як-от
Нот, Христос, Гоморра, Корк вiн вимовляв з великим старанням, i всi цi назви
пальм чи атолiв з'являлися  в нього не купно, а на певнiй вiдстанi одне  вiд
одного, бо вiн нiколи не заглиблювався в деталi i не обтяжував ними нi себе,
нi  iнших. Вiн, очевидно, також нiколи  не переймався тим, як  йому будувати
речення, про що вести мову далi,  чи, може, краще помовчати, тобто  не вiдав
усiх тих мук,  яких не минути i  найвправнiшим iмпровiзаторам, де б i ким би
вони  не були  -  хоч  людьми, хоч пташками, а  хоч би й нашими чотириногими
братами i  сестрами. Розмовляв Уот так, нiби  щось комусь  весь час диктував
або  виголошував,  немов  папуга,  незрозумiлий  текст, який  вiд  численних
повторiв став нiби  рiдним. ? з цього  навального  бурмотiння левова  частка
пропадала безслiдно, бо багато чого iз тодi  ним мовленого  я не  розчув, не
розчовпав, а решту пiдхопив i назавжди розмаяв безглуздо-прудкий вiтер.
     Сад  уздовж  усього височенного паркана  був обтягнутий колючим дротом,
який давно уже  слiд було замiнити на новий, iз новими,  свiжими  шпичаками.
Через паркан у  тих мiсцях, де  весь свiт  i  пiвнеба не затуляла  кропива i
дебелий  верес,  де,  куди  не глянь, виднiлися  подiбнi  сади,  з подiбними
огорожами i подiбними будинками. Паркани цi то  сходилися, то розходилися, i
утворювали  безлiч ламаних i  завжди  непрямих лiнiй. Жодна iз  цих огорож i
жодна  з дiлянок цих  огорож не були  продовженням попередньо?. Але тулилися
вони  так  щiльно одна до одно?, що у окремих мiсцях плечистий  чоловiк  або
жiнка з не дуже вузькою талi?ю,  коли ?м випадало просуватися  цими вузькими
протоптами, змушенi були, аби врятувати сво? костюми, сукнi чи просто штани,
рухатися не  скоком,  а  боком. Бо чоловiк  iз  огрядним  задом чи  видатним
черевом,  навпаки, мусив рухатися тiльки обличчям вперед, якщо вiн не хотiв,
щоби у черево  чи зад його, або шлунок  i  зад  водночас, увiп'явся  iржавий
шпичак  чи  кiлька  колючих,  мiцних  та  iржавих  шпичакiв.  Широкозада  та
пишногруда  жiнка,  чиясь, припустимо,  тiлиста годувальниця,  теж  цього не
минула б.  Що  ж до осiб водночас плечистих  та череватих або стегнистих  та
широкозадих,  та жирногузих або  широкозадих та  череватих, або плечистих та
жирногузих або череватих  та плечистих, або череватих та жирногузих, то вони
нi за яких умов, якщо в них ще не всi клепки повилiтали, не потикалися б тим
пiдступним протоптом, а розвернулися б i дали чосу  назад, якщо не хотiли б,
щоб ?хн?  тiло прохромили  водночас у кiлькох  небезпечних точках,  щоб кров
цебенiла з  них  вiдрами, щоб ?х живцем  жерли щури; а не щури,  так щоб  ?х
спiткало повiльне конання вiд голоду, спраги, спеки та холоду, перш нiж ?хнi
зойки почу? хто-небудь,  i задовго  до  того,  як  з'являться, прителющаться
рятувальники  зi сво?ми  залiзними ножицями,  медичним спиртом та  йодом. Бо
якби ?хнi крики  почули, тодi б шанси на порятунок зросли б, позаяк  цi сади
були дуже розлогi i проти iнших мiсць дуже безлюднi.
     Пiсля того, як Уота перевели на нове мiсце, минув  деяких час, перш нiж
ми побачилися. Як i ранiше, я прогулювався у садку, коли до  цього спонукала
улюблена погода, i Уот робив те саме. Але позаяк то був зовсiм  iнший садок,
то ми  й не зустрiчалися. Коли ж ми нарештi зустрiлися  знову, як саме - про
це мова пiде нижче, то  для обох  нас було ясно, для мене й  для Уота, що ми
могли б зустрiтися набагато ранiше,  якби  мали таке бажання. Але саме цього
бажання нам бракувало. Уот  не прагнув мене побачити, я не  прагнув побачити
Уота.  Не можна сказати, що ми були проти зустрiчi, проти того, щоб поновити
нашi прогулянки, нашi колишнi бесiди,  нi, не проти, ми  просто не вiдчували
такого потягу. Нi Уот, нi я.
     ? от однi??  чудово?, небувало яскраво?, бурхливо? днини я  вiдчув,  як
ноги мо? несамохiть, наче ?х штовха? незнана зовнiшня сила, рухаються  у бiк
огорожi; i  сила спонукала  мене доти,  аж доки я добувся впритул до  самого
дроту, i якби зробив бодай ще один крок, то завдав би собi вiдчутно?, щоб не
сказати фатально? травми;  потiм ця  сила послабила тиск i зовсiм щезла, а я
озирнувся,  чого ранiше нiколи не робив зроду-вiку, i став  роздивлятися все
навколо. Ну  що за  потворна рiч - крапка з комою. Я кажу, зовнiшня сила; бо
iз власно? волi, яка, хоч на крицю й не схожа, все ж, особливо тодi, не була
позбавлена  певно? котячо? чiпкостi, я б нi за що  в свiтi не пiдiйшов би до
огорожi,  бо огорожi я полюбляв, особливо огорожi з колючого дроту, полюбляв
над усе, бiльше, нiж мури, частоколи чи густi живоплоти, набагато бiльше;  а
от до обмеженого руху в обмеженому просторi, при необмеженостi поля зору, до
рiвчака, до  гатки, до  грат  на вiкнах, до  трясовини, до сипучих пiскiв, я
прикипiв усiм серцем тодi,  усi?ю  душею.  ?  Уот, якшо  не  помиляюся (i це
робить усi подальшi подi? ще бiльш винятковими), вiдчував те саме.  Бо коли,
ще до його переведення на нове мiсце, ми прогулювалися разом по нашому саду,
то  ми нiколи  не наближалися до огорожi, а могли б, якби  нам  хоча  б пару
разiв випадала  така  нагода. Уот не  тягнув мене геть звiдти,  i я  його не
тягнув, але ми, нiби  змовившися загодя, якщо й пiдходили до огорожi, то  не
ближче, як метрiв на  триста-чотириста. ?нколи ми  бачили  ?? здаля, оповиту
туманом, бачили  обвислий колючий дрiт,  похиленi опори,  якi  телiпалися на
вiтриську в кiнцi просiки. Бачили ми також велетенського чорного птаха, який
сидiв, вирiзняючись на тлi неба, крякав, зда?ться, або чистив дзьобом пiр'я.
     ?  от,  пiдiйшовши так  близько  до огорожi,  що  можна було,  аби  лиш
схотiти,  торкнутися  ?? цiпком,  i  збентежено озираючись  на  всi  боки, я
помiтив, помилки тут бути не могло, що знаходжуся перед одним з тих  каналiв
або проток,  про якi  була  мова вище, де  стикаються кордони садiв, мого та
сусiднього, що тягнувся у тому ж напрямку, i прохiд мiж ними  був  настiльки
вузький i такий довгий, що мимоволi  виникали сумнiви, чи вповнi  розуму був
той садiвник, який вiдповiдав за розбивку саду. Я старанно i не покладаючись
на  сво?  примхливi чуття  продовжував  огляд  i  у  сумiжному саду  помiтив
(чiткiсть мого  зору  була  винятковою, схибити я  нiяк не  мiг), кого  б ви
подумали,  ну,  звичайно,  Уота,  котрий   рухався  назадгузь   у  мiй  бiк.
Пересувався вiн поволi, так, нiби весь час  блукав  або  йшов навпомацки, що
пояснювалося  вiдсутнiстю  пари гострих  очей на потилицi; рух  цей також не
можна було назвати безболiсним, бо,  як на мене, дуже вже часто вiн бився об
стовбури,  перечiплявся  носаками  або  пiдборами  об  чагарникову  парость,
завалювався на спину i гепався об землю або у ожиновi хащi, у верес, кропиву
чи  будяки.  Але вiн одразу  пiдводився  i,  не скаржачись, iшов  далi, поки
дiстався до огорожi i впав на не?, розпростерши руки,  i схопився за колючий
дрiт. Потiм вiн розвернувся, замiрявшись, очевидно, рушати  назад таким саме
способом, як i прийшов  сюди, i я побачив обличчя його, i все що було нижче.
Обличчя  його  було  геть  закривавлене,  i руки  теж, а  в  головi стирчали
шпичаки. (У ту мить вiн був настiльки схожий на Христа,  як його уявляв собi
Босх,  ця картина  висiла  тодi  на Трафальгарськiй  площi,  що навiть  я це
помiтив.) ? у ту ж саму мить менi раптом здалося, нiби я стою  перед великим
дзеркалом, у якому вiдбива?ться мiй сад i моя огорожа, i сам я, i пташки, що
ширяють у  небi,  i тодi я подивився на руки  сво? i торкнувся лиця свого, i
свого   блискучого  голого  черепа,  i  вiдчув  хвилювання  у  грудях,  таке
безпiдставне i разом з тим небезпiдставне. (Бо, якщо хтось тодi й справдi не
нагадував  Христа,  зображеного  Босхом,  що висiв тодi  на  Трафальгарськiй
площi, то це був, скажу не криючись, саме я.) Ну, Уоте, закричав я, як же ти
так довiв  себе до  такого  стану, га? Звичайно,  сказав  Уот.  Це на  позiр
звичайне слово неабияк мене наполохало i завдало бiльше болю, нiж якби хтось
зблизька, у яру чи в байрацi пальнув по менi з дробовика. Це враження тiльки
поглибилося  вiд  того,   що   я  почув   далi.  Цiкаво  менi,  сказав  Уот,
снiговичка-носовичка менi дати  ти  би мiг би  чи, кров тертиви шоби. Зараз,
чекай,  закричав я, бiжу.  У  ту  мить  я,  зда?ться,  так хвилювався i  так
поспiшав на допомогу Уоту, що  ладен був у разi потреби усiм тiлом впасти на
дрiт.  Я  так хвацько узявся здiйснювати цей задум, що поквапився вiдiйти на
десять-п'ятнадцять  крокiв i метнувся  шукати якийсь пагiн  чи гiлку, з якою
можна було б швидко i без допомоги гострих iнструментiв  зробити  жердину чи
тичку.  ? поки я мляво нишпорив очима  круг  себе, я нiби побачив в огорожi,
праворуч вiд  себе, отвiр,  великий, з нерiвними,  драними краями.  ? уявiть
собi мо? здивування, коли, пiдiйшовши ближче, я побачив, що не помилився. Це
таки був  отвiр,  дiрка  в огорожi,  велика,  з  нерiвними  драними  краями,
утворена незчисленними вiтрами, незлiченними дощами  або кнуром, або буга?м,
який мчав, переслiдуючи  когось, вепр, або тур, слiпий вiд жаху, заслiплений
люттю, або, як знати,  тваринною хiттю, який саме у цьому мiсцi мов  тараном
пробив огорожу, ослаблену незчисленними вiтрами i незлiченними дощами. Через
цю дiрку  я пройшов, не подряпавши  нi себе, нi свого гарненького вбрання, i
як тiльки опинився в проходi, то став озиратися на всi боки, аж поки до мене
повернулася   притаманна   менi   самовпевненiсть.   Мо?   чуття   стали   у
десять-п'ятнадцять разiв  гострiшими проти звичайного  i я невдовзi побачив,
якраз  навпроти себе, на  сусiднiй  огорожi, ще одну дiрку,  точнiше,  тако?
форми, як та, крiзь яку я продерся десять-п'ятнадцять хвилин  тому. Значить,
сказав я, нiякий не  вепр i не  тур  наробив  цi  дiйки, а якесь надзвичайно
потужне стихiйне лихо. Бо спробуй  знайти такого вепра чи такого тура,  який
би,  пробивши  дiру у першiй  огорожi, був здатен негайно  пробити  й другу,
точнiсiнько тако? форми. Бо  хай би вiн навiть подужав пробити першу,  то на
це пiшло б стiльки лютi й завзяття, що решти б йому аж нiяк не вистачило  на
другу.  Додайте до цього те, що на цiй дiлянцi мiж огорожами не було i ярду,
тобто  звiрячий писок мусив  упертися в другий  колючий дрiт  ще до того, як
його задня частина прорвалася  крiзь першу, себто, подолавши  першу огорожу,
йому просто забракло б мiсця, щоб вiддихатися i  поновити свою рушiйну силу,
вкрай необхiдну  для  штурму друго?  огорожi.  Малоймовiрно i те, що тур або
вепр, протаранивши першу огорожу, мiг  позадкувати  на те  мiсце звiдки  вiн
починав  свiй  штурм, щоб вiдновити сили, i за другим  заходом,  проскочивши
першу огорожу, прорвати й другу.  Бо, прорвавши  першу огорожу, звiр мiг або
все ще бути заслiпленим несамовитою пристрастю, або вже нi. Якщо все ще був,
тодi навряд чи щоб вiн  мiг попасти в самiсiньку дiрку  i при  цьому набрати
швидкiсть, необхiдну для  прориву друго? огорожi. Якщо ж вiн на той  час уже
не був заслiплений i, зробивши першу дiрку, трошечки охолов i розплющив очi,
з яко? речi  було йому знову кидатися  на колючий дрiт? Не трималося  купи й
припущення, буцiмто другу, вiрнiше Уотову дiрку (бо  хто мiг поручитися,  що
так звана  друга дiрка  не з'явилася  першою, а  так звана  перша -  другою)
прорвали  незалежно вiд  першо?, тобто мо??,  бозна-коли  i не з  мого,  а з
Уотового  боку. Бо якщо  цi двi дiрки пробили, нiяк  не змовляючись, в рiзнi
часи два абсолютно рiзних оскаженiлих  кнури, або  ж тури, щось не вiрилося,
щоб одну мiг прорвати оскаженiлий  вепр,  а  другу - оскаженiлий тур.  Тодi,
м'яко  кажучи, не вкладалося нi  в яку  голову, як вони могли так спiвпасти.
Разом з тим не вiриться, що цi  двi дiрки,  одна у Уотовiй огорожi, iнша - в
мо?й,   були  зробленi  водночас   двома  оскаженiлими  бугаями   або  двома
оскаженiлими  кабанами, або оскаженiлим  буга?м  i  оскаженiлою коровою, або
оскаженiлим кабаном i оскаженiлою льохою (бо хто ж повiрить, шоб ?х водночас
поробили  розлючений  бугай  i  розлючена  льоха,  або  розлючений  кабан  i
розлючена  корова), якi мчали з протилежних бокiв, вщерть  повнi  нестримно?
лютi  або  статевого бажання,  доки,  не  гупнулися об дроти  i  не прорвали
гостро? огорожi на тому мiсцi, де я оце стою i мiзкую. Бо якби все було саме
так, тодi обидва тури чи вепри, чи бугай  i корова,  чи кабан i льоха, кожен
мусили протаранити свою огорожу в одну i ту саму мить, а не так, що спочатку
один чи  одна, а через мить  iнший  чи  iнша. Бо в такому  випадку бугай  чи
корова, кабан  чи  льоха, якi прорвалися  першими чи першою,  хоч-не-хоч,  а
мусив чи мусила заважати руховi бугая, корови, кабана чи льохи, який чи яка,
шалiючи вiд лютi чи вiд кохання' квапилася  чи квапився зiткнутися з ним або
з  нею. Я також  не знайшов, хоч i  став навколишки i обмацав кожну билинку,
нiяких  слiдiв бойовиська,  чи копуляцi?.  Виходить, що цi дiрки поробили не
кабан i не два буга?, не два кабани, не двi корови, не двi свинi, не бугай i
корова,  не кабан  i  льоха, нi, а погоднi  умови, дощi чи вiтри, яким  нема
числа, тутешнi  соняшнi  променi, снiги,  морози й  вiдлиги, якi видiляються
з-помiж iнших сво?ю невблаганнiстю. А з iншого боку, трясця його мамi, через
цi  двi вкрай  послабленi  негодою  мережi  колючо дроту  не  мiг прорватися
надзвичайно могутнiй осатанiлий або нажаханий тур чи корова, кабан чи свиня,
а то ще якийсь  дикий звiр, який  мчав на вiдчай  з  Уотового  боку  Уотово?
огорожi або з мого боку  мо??  i протаранив  ?х так  наче  це  були  не  двi
огорожi, а лише одна?
     Я обернувся у той  бiк, де  я мав радiсть востанн? бачити Уота, i там я
його не побачив; нi там,  нi в жодному з iнших мiсць;  а ?х тодi перед мо?ми
очима було  чимало.  ? тiльки  коли я гукнув:  "Уот!  Уот!"  - вiн з'явився,
соромливо й незграбно застiбаючи штани, якi сидiли на ньому задом наперед, i
вийшовши з-за дерева  та,  орi?нтуючись на мо? окрики,  рушив спиною вперед.
Просувався вiн дуже повiльно, болiсно i з великими труднощами, часто  падав,
але не менш часто пiдводився, при цьому не  скиглив i якось добувся до  того
мiсця, де  стояв я, i ось, нарештi, пiсля тривало? розлуки я змiг торкнутися
його сво?ю рукою. Потiм я випростав  руку i через  дiрку перетягнув його  на
свiй бiк  огорожi, дiстав  iз кишенi  хусточку, витер йому  обличчя й  руки,
вiдтак iз тi?? ж кишенi видобув коробку  з маззю i змастив подряпини на його
обличчi i руках, потiм знову  ж таки iз  кишенi витягнув гребiнця, розправив
його чуприну, а пiсля  того щiточкою, що лежала у мене в  кишенi, я почистив
його  пiджак i  штани.  Тодi  я розвернув його i поставив  обличчям до себе.
Пiсля  цього я поклав його руки на мо? плечi, його  лiву  руку на сво? праве
плече  i його праву руку на  сво? лiве плече. Пiсля цього я поклав сво? руки
на  його плечi,  на  його лiве плече свою праву руку, а  на його праве плече
свою лiву руку. Пiсля  цього я  зробив маленький  крок уперед лiвою ногою, а
вiн трохи вiдступив назад  правою ногою (а що йому ще лишалося). Пiсля цього
я  зробив два кроки впе  ред правою ногою, а вiн, звичайно,  два кроки назад
лiвою  ногою.  ?  так  ми тупцяли мiж  огорожами, я вперед,  вiн назад, поки
дiсталися  до   того  мiсця,  де   огорожi   розходилися.  Пiсля   цього  ми
розвернулися,  спершу  я, тодi вiн i  потупцяли  туди,  звiдки вийшли,  я  -
передом, а вiн, звiсно - задом, як i  ранiше, не знiмаючи рук iз плечей один
одного. ?  за такою проходкою ми незчулися, як проминули нашу дiрку i дiйшли
до того мiсця, де огорожi  знов  почали розходитися. Тодi  ми вправно, немов
один органiзм, розвернулися ще  раз i подалися зворотним  ходом, я стежив за
тим, де ми йдемо, вiн - звiдки вийшли. Так ми тупцяли вздовж, огорож, взад i
вперед,  уперед i  взад, знову  разом, пiсля  тривало? розлуки,  пiд яскраво
слiпучим сонцем, на шаленому вiтруганi.
     Зустрiтися знову пiсля тривало? розлуки, коли ся? сонце  i  дме  вiтер,
якщо ти як слiд цiну?ш сонце i вiтер,  то це, я скажу вам, велике дiло, i  в
цьому щось ?, безумовно.
     Та й поки ми рухалися уздовж огорож, мiж тими мiсцями, де вони починали
вiддалятися, простору нам не бракувало.
     В Уотовому саду чи в мо?му нам було б затишнiше i спокiйнiше.  Але менi
i на  думку  не  спало взяти Уота i вернутися  у свiй  сад або  взяти Уота й
пройти  у його сад.  ? Уоту не спало на думку взяти мене i  вернутися у свiй
сад або взяти мене i пройти у мiй сад, бо мiй сад - то мiй сад, а  Уотiв сад
- то  його сад,  спiльного  ж саду ми бiльше не мали. Так ми й прогулювалися
туди-сюди по нiчийнiй землi.
     Отже, ми пiсля  тако? довго?  перерви поновили нашi спiльнi прогулянки,
пiд час яких iнколи розмовляли.
     Як Уот вiдступав, так вiн i  розмовляв, все в нього рухалося назадгузь.
Ось зразок його розмови того перiоду.
     День весь майся,  ночi частину i, Нотом я з. Ж я  цього до а,  бачив не
майже  його, чув не майже. Вечора до ранку з. Його я побачив ну почув, що  й
то ну. Морок  та тиша.  Слабнуть  очi, теж пада? зiр. Рухаюся я нинi,  туман
мов.
     ?з вищенаведеного можна зробити такий висновок:
     Що iнверсiя вразила не речення, а лише порядок слiв у кожному реченнi;
     Що iнверсiя була неповною;
     Що траплявся елiпсис (тобто пропуск окремих слiв);
     Що автор прагнув досягти милозвучностi;
     Що  все,  що  вiн  промовляв,  не  було,  зда?ться,  позбавлено  певно?
спонтанностi;
     Що вiн часто стрибав з теми на тему;
     Що думки його теж зазнавали iнверсi?.
     Так  рано  чи пiзно кожен  чоловiк почина?  заздрити  веснянiй мусi, що
передчува? нескiнченнi лiтнi радощi.
     Розмовляв вiн, як i ранiше, нерозбiрливою  скоромовкою,  яку  попервах,
хоча ми й пересувалися впритул одне до одного, я вважав повною нiсенiтницею,
бо не мiг з того втямити анi слова.
     А Уот мене геть не розумiв. Прошу, казав вiн, сказали ви як.
     Через що,  пiдозрюю, я й  пропустив  надзвичайно цiкавi  вiдомостi  про
перший або початковий етап другого, або заключного  перiоду Уотово? служби в
будинку мiстера Нота.
     Бо Уот, як це не дивно, нi  на  крок не вiдступав вiд  хронологi? i  не
терпiв марнослiв'я.
     Я часто знiмав руки з його плеч, щоб занотувати дещо у свiй записничок.
Вiн же нiколи рук не знiмав, i менi доводилося знiмати ?х самому.
     Але згодом  я  призвича?вся до тих звукiв  i почав розумiти все,  як  i
ранiше, тобто бiльшiсть iз того, що вiн казав менi.
     ? так бувало доти, доки Уот почав  переставляти  не тiльки слова, але й
лiтери у словах.
     Цю подальшу  модифiкацiю Уот здiйснював  з притаманною йому обачнiстю i
нiколи не перетинав межi, за якою втрачалися лад i милозвучнiсть.
     Таких як я, однак, яких цiкавила  перш за все iнформацiя, подiбна змiна
вельми збентежила.
     Ось зразок його мовлення того перiода:
     Итiрзоко, гурд амялп, iнмет ирiмзор. Итапуг, йихит хидоп,  йихит хидоп.
Итаридз урiкш,  акилев асам, акилев  асам. Итунхт,  пилхтаз дiромс,  йилхтаз
дiромс. Евогнут оверед, яiвоп ?iнтiп, яiвоп ?iнтiп.
     Цi звуки, хоча ми  й пересувалися впритул  одне до одного,  я  попервах
майже зовсiм не зрозумiв.
     ? Уот  мене не зрозумiв. Ушорп, казав вiн, кя ив илазакс.  Таким робом,
зда?ться,  я  й  пропустив,  якщо не  помиляюся,  надзвичайно  цiкавi  факти
стосовно, гадаю, другого  етапу, або  ж заключного перiоду Уотово? служби  в
будинку мiстера Нота.
     Але згодом я  призвича?вся до цих  звукiв i став розумiти все не гiрше,
нiж до того.
     ?  так тривало доти, доки Уот не почав переставляти  не окремi лiтери у
словах, а цiлi речення.  Ось зразок  тогочасно?  Уотово? манери висловлювати
свою думку:
     <i>Сам нiщо.  До джерела. До вчителя. До  храму. Йому я принiс. Це порожн?
серце. Цi порожнi руки. Цей розум - невiглас. Це  бездомне тiло.  Щоб любити
його свiй  маленький занехаяти. Свiй маленький зректися щоби мати його. Свiй
маленький навчити його забув. Покинув маленький свiй щоби знайти його.</i>
     Спочатку цi звуки, хоч як близько  один вiд  одного ми тодi перебували,
нiяк до мене не доходили.
     ? Уот мене теж. не мiг зрозумiти. Прошу, казав вiн, як ви сказали.
     Таким  чином я, гадаю,  не  второпав,  зда?ться, багато з того, якщо не
помиляюся, що стосувалося  третього  етапу другого, або ж заключного перiоду
Уотового перебування в будинку мiстера Нота.
     Але невдовзi  я звик до  цих звукiв  i став розумiти  все не  гiрш,  як
колись.
     ? це  тривало  доти,  доки Уот почав  переставляти не речення  в  межах
абзаца, а слова у межах речення разом iз лiтерами у межах кожного слова. Ось
зразок Уотово? розмови того перiоду:
     <i>Аберт олуб ощ? Тон. Вам ощ? Тон. Ич анвопс вам? Аберт олуб ощ? Тон. Вам
ощ?  Аг он. Вам анвопс ич? Ед ат! ?н абiх?  Кат ечан. Аберт ещi ж огоч? ?анз
огой сiб а.</i>
     Попервах цi звуки, хоч ми й були так близько  один до  одного, що тисли
один одного животами, здалися менi завиванням вiтру.
     Уот теж, нiчого не мiг допетрати. Ушорп, казав вiн, огочiн ?н юiмузор.
     Таким робом я, зда?ться, пропустив багато чого дуже цiкавого з того, що
стосу?ться  четвертого  етапу  другого, або ж  заключного  перiоду  Уотового
перебування в будинку мiстера Нота.
     Але  невдовзi я  принатурився  до цих звукiв. Далi усе пiшло  на добре,
доки Уот  не зачав  переставляти не  лише  слова в межах  речення,  разом iз
реченнями у межах  абзаца. Ось зразок того, як Уот тодi розмовляв: <i>Каже вiн,
нi,  камiзельку,  сорочку,  штани,  шкарпетки, черевики,  кальсони,  пiджак,
одягати  пiдготував все  вже коли.  Каже вiн, одягай.  Каже  вiн, нi,  воду,
рушник, губку,  мило, солi, рукавичку, щiтку, квачик, тазок, мити пiдготував
усе вже коли.  Каже вiн, мий.  Каже  вiн, нi, воду, рушника,  помазок, чаша,
обмити, пiдготувати усе вже коли. Каже вiн, коли.</i>
     Попервах  цi звуки,  хоча ми й  пересувалися  лобок  до  лобка,  сильно
нагадували менi, грубо кажучи, мудачню.
     Уот  також  не тямив нi бе нi ме, що я йому  не торочив. Що, казав вiн,
розумiю ви я казали не нiчого.
     Так  я  пропустив,  гадаю,  багато з того, що, безперечно,  стосувалося
п'ятого етапу другого, або заключного перiоду Уотового перебування в будинку
мiстера Нота.
     Але згодом я звик до цих звукiв.
     Тодi Уот  почав  пересувати  не лише  слова в межах  речення  разом  iз
реченнями  у  межах параграфа, але  й лiтери у словах  разом  iз реченнями у
абзацi. Ось зразок подiбно? методи.
     <i>У  кремс  од  укнар з.  Ан  хагон. ?н  атоу, iн  аттон.  ?н мозалп,  iн
момьтирп.  ?н йивиж, iн  йивтрем.  ?н  йироьдаб,  iн йичялпс.  ?н йинмус, iн
йилесев. Икьлiт идараз огоьн й виж.</i>
     А менi воно i невтямки, що вiн таке мимрить.
     Кя ив илазакс, сказав Уот, огочiн ?н юiмузор.
     Так я пропустив, якщо не помиляюся, дуже  багато сутт?вого з  того, що,
зда?ться, стосувалося п'ятого, нi,  шостого  етапу  другого,  або заключного
перiоду Уотового перебування в будинку мiстера Нота.
     Але пiд кiнець я все зрозумiв.
     Потiм  Уот почав переставляти  не лише  лiтери  у  межах  слiв разом iз
реченнями у межах  параграфiв, але й  лiтери в межах слiв разом iз словами в
межах речення разом iз реченнями в межах параграфiв.
     Наприклад:
     <i>кiб о кiб,  акiволоч  авд. Ьнед йилiц; iчон  унитсач. Илибор им ж ощ i?
Огочiн. Мотоу зi  вялвомзор Тон  ежом? ?н. Мотон зi вялвомзор Тоу ежом?  ?н.
Атон ан ясвивид  Тоу  ежом?  ?н. Атоу  ан ясвивид Тон  ежом?  Йихулг, йимiн,
йипiлс. ?чон унитсач, ьнед йилiц. Акiволоч авд, кiб о кiб.</i>
     Не зразу я звик до цього.
     Ушорп, казав Уот, илазакс ив ощ.
     Таким  чином я, зда?ться,  пропустив, якщо не помиляюся, багато з того,
що,  безперечно, гадаю,  торкалося  сьомого  етапу  другого, або  заключного
перiоду Уотового перебування в будинку мiстера Нота.
     Потiм вiн узявся переставляти мiсцями вже не слова в межах речення i не
лiтери в межах  слова, i  не  речення в межах абзаца, i  не  слова  в  межах
речення разом iз лiтерами в межах слова, i не слова в межах речення разом iз
реченням в межах  абзаца, i не лiтери в межах слова разом iз словами в межах
речення, i не речення в межах абзаца i нi  в якому разi), борони Боже, але в
межах якогось коротенького  абзаца то слова в реченнi, то лiтери в словi, то
речення в  абзацi,  то водночас  i  слова  в реченнi  i лiтери в абзацi,  то
водночас слова у реченнi i речення в абзацi, то водночас i лiтери в словi, i
речення в абзацi, то водночас i лiтери в словi, i слова в реченнi, i речення
в абзацi.
     Я не пригадую нi ?диного прикладу  подiбних його висловлювань. Попервах
цi звуки, хоча  ми  ходили  узад-уперед, мов прикле?нi, дуже нагадували менi
iрландську мову.
     Уот також не мiг утнути, що  я йому казав. Шупро, казав вiн, лисказа ви
що?
     Так я,  зда?ться, пропустив дуже  багато,  гадаю, цiкавого з того,  що,
якщо я не помиляюся, стосувалося восьмого, або кiнцевого  етапу другого, або
заключного перiоду Уотового перебування в будинку мiстера Нота.
     Але згодом я призвича?вся до  цих звукiв, а там i взагалi розкумекав що
до чого, тобто мiг розбирати не менше, як половину з того, що пролiтало повз
мою макiтру.
     Бо тодi я почав слабувати на вуха, та й короткозорiсть моя нi на курячу
п'ядь не подовшала. А от мо? розумовi здiбностi, так званi здiбностi
     ?
     ? ?
     ? ?
     навпаки, тiльки змiцнiли.
     З наведених нижче розмов i завдяки ?м, ми, зокрема, дiзналися про таке.
     Якось усi  четверо, мiстер Нот, Уот,  Артур та  пан Грейвз зiбралися  в
саду.  Стояла чудова  сонячна  днина. Мiстер  Нот  пересувався спроквола, то
зникав  за кущем, то з'являвся  з-за iншого.  Уот  сидiв на  горбочку. Артур
стояв на галявинi, розмовляв з мiстером Грейвзом, мiстер Грейвз спирався  на
вила. Але ?хнiй порожнiй домище  височив  поруч.  Варто  було  зробити крок,
перетнути межу - i вони були в цiлковитiй безпецi. Артур сказав:
     Не переймайтеся,  мiстере  Грейвз.  Прийде  й  такий  день,  коли вiтер
порозганя? хмари, що  так довго затуляли сонце, i денне свiтило  щедро залл?
вас, мiстере Грейвз, сво?ми променями, нарештi.
     Воно менi все фiолетово, сказав мiстер Грейвз.
     Ой не кажiть, мiстере Грейвз, сказав Артур. Не кажiть такого.
     Я кажу фiолетово,  сказав мiстер Грейвз,  бо... бо,- щоб краще пояснити
свою думку, вiн здiйняв вила вгору.
     А ви пробували "бандо", мiстере Грейвз, сказав Артур. По однiй капсулi,
до  i  пiсля ?жi,  запиваючи теплим молоком,  i  проти ночi, перш нiж лягати
спати.  Чого тiльки я  не вживав, i  коли приятелька почала  радити менi  це
"бандо", я мало не плюнув ?й  межи очi. ?? чоловiк, як з'ясувалося потiм,  з
"бандо" не розлучався. А от ви  спробуйте, каже вона менi, i приходьте через
п'ять-шiсть рокiв. Я так i зробив,  мiстере  Грейвз, i це докорiнно  змiнило
мо?  ставлення до життя. Я  був  вiчно  похнюплений, байдужий, потерпав  вiд
запорiв, "шкiра  моя вкрилася  лусочками,  роками я жив без друзiв, якi мене
обминали, бо у мене смердiло з  рота, i без апетиту (весь  цей час я ?в лише
жирний бекон), а поприймавши чотири роки "бандо", я став жвавим, непосидючим
дженджиком,  вiдомим нудистом, мiй  органiзм тепер  радо  викону?  всi  сво?
щоденнi функцi? i залюбки перетравлю? каструлi варено? картоплi. "Бандо". Як
чу?ться, так i пишеться.
     Мiстер  Грейвз  сказав,  що вiн неодмiнно  скориста?ться з цi?? поради.
?диним  недолiком  цього  "бандо", сказав  Артур, ?  те, що  у цiй недолугiй
кра?нi його тепер не дiстати. Наскiльки менi  вiдомо, менш ефективнi засоби,
такi як  "устрицин" та шпанськi мушки дiстати  ще можна, якщо, скориставшися
пiсляобiдньою  перервою,  пiдмастити  гуманно   настро?них  аптекарiв.  Тодi
десять-п'ятнадцять хвилин -  i  цi  лiки  будуть  вашi. А  от "бандо", як не
плазуй перед  ними,- не виблагати, навiть якщо пiдiйти у суботу. Бо державi,
що, як завжди, трима? усi  закони у себе в руках i крутить  ними, як хоче, i
байдужа до страждань тисяч чоловiкiв  i десяткiв тисяч жiнок по всiй кра?нi,
заманулося ввести ембарго на  цей генiальний  засiб, за  допомогою  якого за
досить помiрнi грошi нашi домiвки та iншi одведенi для побачень мiсця, котрi
зараз  зовсiм знелюднiли, могли б  стати джерелом  велико? радостi  та щиро?
втiхи. Нинi  цей засiб  не  вiльно завозити нi у  порти, нi суходолом  через
пiвнiчний кордон, хiба що якось потай, наражаючись на неабиякий ризик, я маю
на увазi так, щоб сховати двiйко  капсул десь у жiночiй бiлизнi  чи, якщо це
чоловiк, то у футлярi для гольфових ключок, чи у палiтурцi молитовника, якщо
це лiберально-мислячий священик. Викриття цього чудодiйного засобу, якщо, не
дай  Боже, на митницi якийсь брутальний та  оскаженiлий вiд  спермотоксикозу
чиновник учу? або побачить у когось цю чудо-капсулу, то негайно ?? конфiску?
i прода?, у десять-п'ятнадцять  разiв  дорожче  перекупкам,  якi обнишпорили
весь  порт  або  всю  прикордонну  митницю  i  дурно  напитували  у  кожного
подорожнього, чи нема?, бува, в нього капсулки "бандо".  Краще я поясню свою
думку  на прикладi iз життя мого давнього друга, мiстера Ернеста Лу?та, який
i за найтяжчих годин шкiльного та унiверситетського життя (а як середню, так
i  вищу школу  вiн  закiнчив з вiдзнакою, з  найвищими оцiнками з  багатьох,
здавалося б, несхожих мiж собою предметiв i з грошовим призом за дослiдження
у розмiрi трьох фунтiв, семи шилiнгiв i шести пенсiв) нiколи не  кидав мене,
хоча його до цього й спонукали, як  його так i мо? доброзичливцi. Темою його
дипломно?  роботи була, пам'ятаю,  "Математичнi  прозрiння весткельтiв", i в
цiй галузi  вiн виступав iз досить радикальними думками, позаяк був близьк