до Посiбника. Свiт -- це твiй зошит для вправ, на сторiнках якого ти розв'язу?ш сво? задачi. Це -- не реальнiсть, хоч там ти можеш вiдобразити реальнiсть, якщо забажа?ш цього. Тобi вiльно також писати в ньому нiсенiтницi чи неправду або ж виривати сторiнки. 12 Справжнiм грiхом ? обмеження Сущого. Не роби цього. Лагiдного теплого полудня у промiжку мiж зливами ми простували вологими тротуарами, повертаючись iз мiста. -- Ти можеш проходити крiзь стiни, правда ж, Доне? -- Нi. -- Коли ти на щось вiдповiда?ш "нi", я знаю, що це "так". Це означа?, що тобi не подоба?ться, як поставлено запитання. -- Як ти вважа?ш, ми загалом спостережливi? -- запитав Дон. -- Проблема поляга? в "пройти" чи в "стiнах"? -- Так, а ще гiрше, що тво? запитання припуска?, нiби я iсную в одному обмеженому часi-просторi й рухаюся до iншого часу-простору. Сьогоднi я не маю настрою сприймати такi припущення. Я спохмурнiв. Вiн знав, про що я запитую. То чом би не вiдповiсти прямо, замiсть примушувати мене самого вiдкривати його секрети? -- Це невеличкий засiб допомогти тобi бути точним у мисленнi, -- м'яко мовив вiн. -- Гаразд. Ти можеш справити враження, нiби здатен проходити крiзь стiни, коли тобi цього захочеться. Так звучить краще? -- Краще. Та якщо ти хочеш бути точним... -- Мовчи. Я знаю, як висловити те, що маю на думцi. Ось мо? запитання. Як воно виходить, що ти можеш створити iлюзiю обмеженого вiдчуття особистостi, вираженого в цiй вiрi у просторово-часовий континуум, що у виглядi твого "тiла" проходить крiзь iлюзiю матерiального обмеження, яке ма? вигляд стiни? -- Добре сказано, -- оцiнив вiн. -- Коли ти ставиш запитання належним чином, воно вже i ? вiдповiддю. Хiба не так? -- Нi, запитання не може вiдповiсти само на себе. Як ти проходиш крiзь стiни? -- Рiчарде! Ти майже тримав у руках правильну вiдповiдь, а тодi розбив ?? на друзки! Я не можу проходити крiзь стiни... Кажучи так, ти припуска?ш те, чого я аж нiяк не сприймаю, а якщо i сприйму, то вiдповiдь буде: нi, я не можу. -- Але ж, Доне, висловити все достоту як належить надзвичайно важко. Хiба ти не зна?ш, що я маю на думцi? -- Виходить, як важко, то ти й не пробу?ш цього зробити? Ходити теж було попервах надзвичайно важко, але ти напрактикувався, i тепер це тобi за iграшку. Я зiтхнув. -- Гаразд. Забудь про те запитання. -- Забуду. Але я теж маю запитання: а ти можеш? -- Вiн поглянув на мене так, наче нiщо в цiлому свiтi його не турбувало. -- Отже, ти кажеш, що тiло -- це iлюзiя i стiна -- теж iлюзiя, але особистiсть -- це реальнiсть, i вона не вклада?ться в рамки iлюзiй. -- Я такого не казав. Це сказав ти. -- Але ж це правда. -- Ну звiсно, -- погодився вiн. -- Як ти це робиш? -- Рiчарде, ти нiчого не робиш. Ти бачиш, що воно вже зроблено, i край. -- Ха, як тебе послухати, то це зовсiм легко. -- Так само, як i ходити. Потiм диву?шся, чому так важко було цього навчитись. -- Доне, проходити крiзь стiни -- для мене не важко, а неможливо. -- Ти гада?ш, якщо повторювати оце "неможливо" знов i знов тисячу разiв, то важкi речi стануть для тебе легкими? -- Даруй. Це, звiсно, можливо, i я це здiйсню, коли менi випаде слушна нагода. -- Погляньте на нього, вiн ходить по водi, i йому браку? духу проходити крiзь стiни! -- То було легко, а це... -- Обстоюй сво? обмеженi можливостi, i вони залишаться при тобi, -- нагадав Дон. -- А чи не ти тиждень тому плавав у землi? -- Плавав. -- А хiба стiна -- не та сама вертикальна земля? Чи для тебе так уже важить, в якiй площинi лежить iлюзiя? Горизонтальнi iлюзi? можна здобувати, а вертикальнi -- не можна? -- Зда?ться, ти дiста?ш мене, Доне. Вiн поглянув на мене й посмiхнувся: -- Час, коли я дiстаю тебе, це той час, коли тебе треба залишити на самотi. Останнiм будинком на околицi мiста була велика споруда з червоно? цегли, в якiй мiстився зерновий склад. У мене виникло таке враження, нiби Дон вирiшив повернутися до наших лiтакiв якоюсь iншою, коротшою дорогою. I та коротша дорога лежала крiзь цегляну стiну складу. Дон рвучко повернув праворуч, просто до стiни, i раптом зник. Тепер менi зда?ться, що якби я одразу ж повернув за ним, то теж змiг би там пройти. Та я зупинився на тротуарi й лише дивився на те мiсце, де вiн щойно стояв. Потiм простяг руку й доторкнувся до стiни: вона була всуцiль цегляна. -- Дарма, Дональде, -- мовив я. -- Настане день... I почвалав сам-один до лiтакiв довгою дорогою поза складом. -- Дональде, -- сказав я, дiставшись до нашого льотного поля, -- я дiйшов висновку, що ти просто не живеш у цьому свiтi. Вiн здивовано зиркнув на мене з крила, де навчався заливати бензин до баку. -- Звiсно, що нi. Ти можеш назвати менi бодай когось, хто живе в цьому свiтi? -- Як це розумiти? Чи можу я назвати когось, хто живе в цьому свiтi? Та я! Я живу в цьому свiтi! -- Чудово, -- мовив вiн, так наче я самотужки спромiгся розкрити якусь приховану та?мницю. -- Нагадай менi, щоб я сьогоднi заплатив за твiй обiд... Мене вража?, як ти дедалi посува?шся у сво?му навчаннi. Вiн знову пiдкинув менi загадку. В його словах не ховалось нi сарказму, нi iронi? -- вiн говорив те, що думав. -- Що ти хочеш цим сказати? Звiсно, я живу в цьому свiтi. Я i ще близько чотирьох мiльярдiв iнших людей. А от ти... -- О боже, Рiчарде! То ти серйозно! Все, за обiд не плачу! Нi за бiфштекс, нi за пиво, взагалi нi за що! Я подумав був, що ти добувся до головних iстин... -- Дон урвав мову й подивився на мене з гнiвом i жалем. -- Ти таки впевнений у цьому. Ти живеш у тому самому свiтi, що й... якийсь бiржовий маклер, еге ж? I гадаю, й тво? життя геть змiнила нова полiтика громадсько? безпеки, з ?? обов'язковим переглядом банкiвських цiнних паперiв, з iнформацi?ю про вклади акцiонерiв, якi втратили п'ятдесят i бiльше вiдсоткiв на акцiях? Ти живеш у тому самому свiтi, що й шахiст, який гра? в турнiрах? Цього тижня повним ходом iде вiдкритий чемпiонат Нью-Йорка за участю Петросяна, Фiшера й Брауна, якi змагаються в Манхеттенi за пiвмiльйонний грошовий приз. Тодi дозволь тебе запитати: що ти робиш тут, серед поля в Мейтлендi, штат Огайо? На сво?му "Флiтi" випуску тисяча дев'ятсот двадцять дев'ятого року ти приземлився на цiй фермерськiй дiлянцi, маючи важливi житт?вi здобутки: дозвiл власника ферми, людей, охочих здiйснити десятихвилинну повiтряну прогулянку, технiчне обслуговування авiацiйних двигунiв фiрмою "Кiннер", смертельний страх перед грозою з градом... То скiльки людей, на твою думку, живе в цьому свiтi? Ти сказав: чотири мiльярди? I оце ти сто?ш передi мною i твердиш, нiби чотири мiльярди людей не живуть у чотирьох мiльярдах окремих свiтiв, i сподiва?шся, що я тобi повiрю? -- Вiн аж засапався -- так швидко говорив. -- А я вже майже вiдчував смак отого бiфштекса з тертим сиром... -- озвався я. -- Вибачай. Я б залюбки заплатив за нього. Та, на жаль, усе вже минулося, все позаду й мiцно забуте. I хоч я тодi востанн? звинуватив Дона в тому, що вiн не живе в цьому свiтi, я ще довго не мiг збагнути слiв, на яких розгорнувся Посiбник: Якщо ти прикидатимешся якийсь час вигаданою особою, то зрозумi?ш, що вигаданi особи бувають iнодi реальнiшi за тих, що мають тiло i живе серце у грудях. 13 Тво? сумлiння ? мiрилом чесностi твого себелюбства. Прислухайся до цього уважно. -- Усiм нам вiльно робити те, що ми хочемо, -- сказав Дон того вечора. -- Хiба це не просто, вiдверто i ясно? Хiба це не чудовий спосiб управляти всесвiтом? -- Майже так. Але ти забув одну вельми важливу обставину, -- зауважив я. -- Он як? -- Усiм нам вiльно робити те, що ми хочемо, поки ми не завда?мо шкоди нiкому iншому, -- докiрливо сказав я. -- Я знаю, ти мав це на думцi, але ти мусиш говорити про це вголос. Раптом у темрявi почувся звук незграбно? ходи, i я швидко позирнув на Дона. -- Ти чув? -- Схоже на те, що там хтось... -- Вiн пiдвiвся й зник у темрявi. Потiм несподiвано засмiявся i назвав якесь iм'я, але я його не розчув. -- Усе гаразд, -- почув я його голос. -- Нi, ми будемо радi тебе бачити... Нема чого тобi тут тинятися... ходiмо, тебе щиро запрошують... Невiдомий говорив з помiтним акцентом, не зовсiм росiйським i не чеським, а скорiше трансiльванським. -- Дякую. Менi б не хотiлося нав'язуватись... Чоловiк, якого Дон привiв до нашого вогнища, мав вигляд, сказати б, несподiваний для отакого випадкового нiчного гостя на Середньому Заходi. Малий на зрiст, сухорлявий, чимось схожий на вовка, вiн викликав невиразний страх, хоча, опинившись у свiтлi багаття в сво?му вечiрньому костюмi та чорному плащi, пiдбитому червоним шовком, i сам почувався видимо нiяково. -- Я оце проходив мимо... -- сказав вiн. -- Цим полем пряма дорога до мого дому... -- Хiба? -- Шiмода йому явно не повiрив, певне, знав, що вiн бреше, а проте чимдуж стримувався, щоб не засмiятись уголос. Чому -- я не знав, але сподiвався, що найближчим часом це з'ясу?ться. -- Влаштовуйтесь зручнiше, -- запропонував я гостевi. -- Чи можемо ми чимось вам прислужитися? Щиро кажучи, великого бажання прислужитись йому я не мав, але вiн був такий збентежений, що мимоволi збуджував почуття жалю. Чоловiк поглянув на мене з такою розпачливою усмiшкою, що в мене аж мороз поза шкiрою пiшов. -- Так, ви можете прислужитися. Менi це доконче потрiбно, а то б я й не насмiлився просити. Чи можу я попити вашо? кровi? Хоч трiшечки? Це, бачте, моя ?жа. Я живлюся людською кров'ю... Чи то винен був його акцент, чи вiн погано володiв англiйською мовою, чи я просто не так зрозумiв його, але я пiдхопився так рвучко, як давно вже не пiдхоплювався, -- аж сiно у вогонь полетiло. Нiчний гiсть вiдступив назад. Узагалi-то я мирна людина, але кремезна будова нада? менi часом загрозливого вигляду. Чоловiк злякано крутнув головою. -- Вибачайте серПерепрошую! Будь ласка, забудьте, що я там казав про кров! Але, розумi?те... -- Та про що ви говорите? -- я ще дужче розлютився з переляку. -- Про що це в бiса ви говорите, мiстере? Я не знаю, хто ви такий, чи ви з отих вампi... Шiмода не дав менi доказати це слово. -- Рiчарде, наш гiсть щось казав, а ти його перебива?ш. Будь ласка, говорiть далi, сер, мiй друг трохи запальний. -- Дональде! -- обурився я. -- Цей тип... -- Замовкни! Це так вразило мене, що я замовк i з жахом та цiкавiстю дивився на гостя, що виринув на свiтло нашого багаття зi свого рiдного мороку. -- Прошу мене зрозумiти. Це ж не мiй вибiр -- народитися вампiром. Така моя нещаслива доля. У мене зовсiм мало друзiв. Щоночi я змушений добувати невеличку порцiю свiжо? кровi, щоб не корчитися вiд жахливого болю, бо без не? просто не можу далi жити! Будь ласка, врятуйте мене вiд цi?? муки, я сконаю, якщо ви не дасте менi поссати трохи вашо? кровi... зовсiм невеличку порцiю, бiльше пiвлiтра менi не треба... Облизуючи губи, вiн ступив крок до мене, гадаючи, що Шiмода ма? надi мною якусь владу й зробить так, щоб я скорився. -- Ще один ваш крок -- i кров таки пролл?ться. Мiстере, досить вам доторкнутися до мене, i ви мертвяк. Убивати його я, звiсно, не став би, а от зв'язав би залюбки, i тодi ми продовжили б розмову. Та вiн, мабуть, повiрив менi, бо зупинився i зiтхнув. Потiм обернувся до Шiмоди. -- Ти досяг свого? -- Гадаю, що так. Дякую. Вампiр позирнув на мене i всмiхнувся, цiлком невимушено, вочевидь страшенно задоволений собою -- достоту актор на сценi пiд час виходу на поклони. -- Я не питиму вашо? кровi, Рiчарде, -- приязно мовив вiн чистiсiнькою англiйською мовою без найменшого акценту. Просто на мо?х очах вiн розтавав у темрявi, так наче повiльно гасив сво? внутрiшн? свiтло... За п'ять секунд вiн зник без слiду. Шiмода знову сiв до вогнища. -- Мене завжди тiшить, коли ти не ма?ш на думцi того, що говориш! Мене ще трусило вiд адреналiну, що утворився в кровi, коли я ладен був зiтнутися з тим монстром. -- Доне, я не певен, що створений для такого. Може, ти пояснив би менi, що дi?ться. Ну ось, примiром... що це було? -- Дот -- вампiр iз Трансiльванi?, -- сказав вiн, наслiдуючи й перебiльшуючи акцент того прибульця. -- Або точнiше, Дот був уявною подобою вампiра iз Трансiльванi?. Якщо тобi колись захочеться щось комусь довести, а той не досить уважно тебе слухатиме, пiдхльосни його отакою невеличкою уявною подобою, аби показати, що ти ма?ш на думцi. По-тво?му, я перебрав мiру? З отим плащем, вовчими iклами й жахливим акцентом? Ти дуже злякався? -- Плащ був класний, Доне. Та надто вже стереотипний i явно заморський... Анiтрохи я не злякався. Дон зiтхнув. -- От i добре. Але ти принаймнi дечого досяг, а це теж неабищо. -- Чого я досяг? -- Рiчарде, в сво?му гнiвi на цього мого вампiра ти чинив, що хотiв чинити, навiть знаючи, що це може завдати болю комусь iншому. Вiн же попередив тебе, що страждатиме вiд болю, якщо... -- Вiн хотiв ссати мою кров! -- Те саме ми чинимо з iншими, коли кажемо ?м, що вони завдадуть нам болю, якщо не житимуть так, як ми. Я надовго притих, обмiрковуючи цю розмову. Я завжди вiрив, що нам вiльно дiяти на власний розсуд, тiльки якщо ми не завда?мо болю iншим, але ця засада не виправдала себе. Чогось ?й бракувало. -- Те, над чим ти сушиш голову, -- зауважив Дон, -- загальновживаний вислiв, який часто виявля?ться хибним. Цей вислiв: завдавати болю комусь iншому. Ми самi обира?мо, чи бути нам тими, кому завдають болю, чи нi, i нiщо iнше не ма? значення. Вирiшу?мо ми, i бiльш нiхто. Мiй вампiр сказав тобi, що буде страшенно мучитись, якщо ти не дозволиш йому попити тво?? кровi. Це -- його рiшення, твiй вибiр -- дати йому кровi, не зважити на нього, зв'язати його, забити падубовий кiлок йому в серце. Якщо вiн не захоче падубового кiлка, йому вiльно чинити опiр у той спосiб, у який вiн забажа?. Отак воно й ведеться: тут вибiр, там вибiр... -- Коли виходити з цього погляду... -- Слухай, -- зупинив вiн мене. -- Ось що важливо. Ми всi. Вiльнi. Робити. Будь-що. Усе, що хочемо. Робити. 14 Кожна людина, кожна подiя в тво?му життi знаходить там мiсце тому, що ти сам вирiшив ?? прийняти. Те, що ти вирiшу?ш з ними робити, -- твоя справа. -- А ти не почува?ш себе самотнiм, Доне? -- Поставити це запитання менi спало на думку в кафе у Рай?рсонi, штат Огайо. -- Мене диву?, що ти... -- Стривай, -- зупинив я його. -- Я не доказав запитання. Ти нiколи не почува?ш себе бодай трохи самотнiм? -- Те, що ти вважа?ш... -- Зажди. Ось усi цi люди -- ми ?х бачимо лише кiлька хвилин. Лише вряди-годи промайне в натовпi обличчя, якась гарненька, яскрава, мов зiрка, жiнка, що виклика? бажання зупинитись i привiтатися, постояти з нею хвилинку, погомонiти, нiкуди не поспiшаючи. Та вона або летить зi мною як пасажирка на десять хвилин, або не летить i зника?, а наступного дня я вiдлiтаю до Шелбiвiлла i вже нiколи не зустрiну ??. Це нагаду? менi про мою самотнiсть. Мабуть, менi важко знайти сталих i надiйних друзiв, бо сам я несталий. Дон мовчав. -- А може, це й не так? -- Менi вже можна говорити? -- А чого ж, говори. Бiфштекс з булочкою в цьому кафе обгортали до половини тонким проолi?ним папером, i, коли ти його розгортав, дрiбне й нiкому не потрiбне кунжутове насiння з булочки обсипалося навколо, але самi бiфштекси були смачнi. Якийсь час Дон мовчки ?в, те саме робив i я, намагаючись угадати, яка ж буде його вiдповiдь. -- Гаразд, Рiчарде, ми -- магнiти, так? Нi, не магнiти. Ми -- залiзо, замотане в мiдний дрiт, i в ту мить, коли нам хочеться виявити свiй магнетизм, нам це до снаги. Пропускаючи нашу внутрiшню напругу крiзь обмотку, ми можемо притягувати все, що нам заманеться. Магнiтовi байдуже, за яким принципом вiн працю?. Вiн -- рiч у собi i за сво?ю природою певнi предмети притягу?, а на iншi нiяк не вплива?. Я ?в картоплянi пластiвцi й похмуро дивився на нього. -- Ти не згадав ще одну обставину. Як саме я це роблю? -- Ти нiчого не робиш. Пригаду?ш космiчний закон? Подiбнi притягують подiбних. Просто залишайся тим, хто ти ?, спокiйним, ясним, яскравим. Ми автоматично випромiню?мо сигнал, хто ми ?, i щохвилини запиту?мо себе: чи справдi ми робимо те, що хочемо, i робимо це тiльки тодi, коли самi собi вiдповiда?мо: "Так". Усе це автоматично вiдверта? вiд нас тих, хто не ма? чого навчитися вiд знайомства з нами, i приверта? тих, хто ма? i вiд кого ми теж можемо дечого навчитися. -- Але ж це вимага? стiйко? вiри, а тим часом ти почува?ш себе таким самотнiм... Дон якось дивно поглянув на мене поверх свого бiфштекса. -- Шахрування з вiрою? Да? нульову вiру. Що працю?, то це уява. Вiн очистив стiл, вiдсунувши вбiк сiль, смажену картоплю, кетчуп, виделки та ножi. Менi залишалося тiльки гадати, що зараз подi?ться i що ма? матерiалiзуватися перед мо?ми очима. -- Якщо ти ма?ш уяву бодай з кунжутову насiнинку, -- сказав Дон, перемiщуючи взяте для прикладу кунжутове зернятко на середину вивiльненого простору, -- для тебе все можливе. Я поглянув на те зернятко, потiм на Дона. -- Хотiлося б, щоб ви, месi?, колись зiбралися разом i знайшли спiльну мову. Менi здавалося, коли проти мене повста? увесь свiт, найголовнiше -- це вiра. -- Нi. Я хотiв виправити це ще тодi, коли був Месi?ю, але все те скидалося на довге й важке сходження на крутосхил. Двi тисячi рокiв, п'ять тисяч рокiв тому люди навiть не мали слова для означення уяви, тож вiра була найкращим, з чим вони могли вийти до вельмиповажних громад послiдовникiв. А ще в них не було кунжутового насiння. Я знав напевне, що в них було кунжутове насiння, але пустив цю неправду повз вуха. -- Виходить, я маю уявити собi той магнетизм? Уявити собi якусь гарненьку, розумну й загадкову жiнку, що раптом з'явля?ться серед натовпу на сiножатi в Таррагонi, штат Iллiнойс? Я можу зробити це, але тiльки й того, вона ж iснуватиме лише в мо?й уявi. Вiн розпачливо звiв очi до неба, що його на разi замiняла бляшана стеля та холоднi неоновi свiтильники кафе "Ем i Една". -- Лише в тво?й уявi? Ну звiсно, що в уявi! Весь цей свiт iсну? лише в тво?й уявi, ти хiба забув? Де тво? мислення, там i твiй досвiд. Як людина дума?, така вона i ?. Те, чого я боюся, приходить до мене. Думай i багатiй: творче бачення в уявi -- для розваги й прибутку. Як знайти друзiв, залишаючись тим, ким ти ?. Твоя уява анi на йоту не змiню? Сущого i взагалi аж нiяк не вплива? на реальнiсть. Але ми говоримо про свiти братiв Уорнерiв i часи МГМ [Iдеться про вiдомi голлiвудськi кiностудi? "Уорнер бразерз" i "Метро-Голдвiн-Май?р"], чия кожна часточка ? iлюзi?ю i уявою. Всi тi сповненi символiв сни ми, мрiйники, прокидаючись, воскреша?мо в уявi для себе. Дон поклав в одну лiнiю виделку та нiж, немов будував мiст мiж собою i мною. -- Ти хочеш знати, про що говорять тво? сни? Для цього тобi досить подивитися на все, що оточу? тебе в повсякденному життi, i запитати себе, що воно означа?. У тво?му життi це -- лiтаки, хоч куди б ти подався й хоч би що намагався змiнити. -- Ну що ж, Доне, твоя правда. -- Я волiв би, щоб вiн зупинився, не навалював на мене все разом; одна миля на хвилину -- надто велика швидкiсть для нових iдей. -- Якщо тобi сняться лiтаки, що це означа? для тебе? -- Ну, скажiмо, свободу. Лiтаки ввi снi -- це втеча, полiт i визволення. -- Чи виразне тво? бажання? Сон наяву -- це те саме прагнення визволитись вiд усього, що прив'язу? тебе до старого, -- вiд повсякденних справ, влади, нудьги, земного тяжiння. Чого ти не усвiдомив -- це того, що ти вже вiльний, що ти завжди був вiльний. Тобi б хоч наполовину стiльки уяви, скiльки тут кунжутового насiння, -- i ти вже повноправний володар твого чарiвницького життя. Тiльки уява!.. Що ти скажеш? Офiцiантка, що витирала посуд, раз у раз кидала на Дона допитливi погляди й дослухалася до розмови, видимо сушачи голову над тим, хто вiн такий. -- Отже, ти, Доне, нiколи не почува?ш себе самотнiм? -- запитав я. -- Аж поки менi не захочеться звiдати це почуття. Я маю друзiв в iнших вимiрах, з якими час вiд часу спiлкуюся. Так само, як i ти. -- Нi. Я маю на думцi цей вимiр, цей уявний свiт. Покажи менi, що ма?ш на думцi ти, яви менi невеличке чудо магнетизму... Я хочу навчитися цього. -- Це ти покажи менi, -- мовив вiн. -- Як хочеш привнести щось у сво? життя, уяви собi, що воно вже там. -- Що саме? Щось на зразок отi?? мо?? гарненько? жiнки? -- Будь-що. Але не жiнку. Щось невелике, для початку. -- Спробувати зараз? -- Так. -- Гаразд. Голубу пiр'?ну. Дон розгублено поглянув на мене. -- Що, Рiчарде? Голубу пiр'?ну? -- Ти ж сказав: будь-що, не жiнку, щось невеличке. Вiн знизав плечима. -- Чудово. Голуба пiр'?на. Уяви собi цю пiр'?ну. Виразно уяви собi кожну ?? лiнiю, кожний кра?чок, i кiнчик, i клинчастий розрив, де вона роз'?дну?ться, i пушок при основi. Тiльки на мить. А потiм пусти ??. Я на мить заплющив очi i побачив уявну пiр'?ну: п'ять дюймiв завдовжки, переливчасту, з полиском вiд голубого до срiблястого по краях. Яскраву чисту пiр'?ну, що плавала собi в темрявi. -- Якщо хочеш, оточи ?? золотим сяйвом. Це животворне свiтло, воно допоможе зробити образ реальним, але й сприятиме магнетизмовi. Я облямував свою пiр'?ну золотим сяйвом. -- Готово. -- Оце й усе. Тепер можеш розплющити очi. Я розплющив очi. -- Де моя пiр'?на? -- Якщо в тво?й уявi вона була ясна й виразна, то в цю мить вона входить у тво? життя подiбно до вантажного "Мака". -- Моя пiр'?на? Подiбно до вантажного "Мака"? -- Образно кажучи, Рiчарде. Усi пополудневi години я чекав появи сво?? пiр'?ни, але марно. Настав вечiр. Ми вечеряли гарячим сандвiчем з iндичиною, коли я нарештi побачив ??. Картинку i дрiбнi лiтери на картоннiй упаковцi з молоком. "Вироблено для молочарень Скотта фермою "Голуба пiр'?на", Брай?н, Огайо". -- Доне, моя пiр'?на! -- Я думав, ти хочеш справжню пiр'?ну. -- Ну, для початкiвця й це непогано, хiба нi? -- Чи бачив ти саму пiр'?ну, без усього iншого? Чи тримав ?? в руцi? -- Атож, саму пiр'?ну, без нiчого. -- Це проясню? справу. Якщо хочеш мати те, що притягу?ш до себе, треба вмiстити й себе в ту картинку. Пробач, що я не сказав тобi цього. Примарне, дивовижне вiдчуття. Таки вийшло! Я свiдомо змагнетизував свою першу рiч! -- Сьогоднi пiр'?на, -- мовив я, -- а завтра цiлий свiт! -- Будь обережний, Рiчарде, -- настiйно порадив Дон, -- щоб потiм не шкодувати... 15 Правда, яку ти говориш, не ма? нi минулого, нi майбутнього. Вона ?, i це все, що ма? бути. Я лежав на спинi пiд сво?м "Флiтом", витираючи масло з нижньо? частини фюзеляжу. Двигун чомусь викидав тепер менше масла, нiж ранiше. Шiмода полiтав з пасажиром, потiм пiдiйшов i сiв на траву коло мене. -- Рiчарде, як ти сподiва?шся вразити свiт, коли кожен працю?, щоб заробити собi на життя, а ти день крiзь день безвiдповiдально ганя?ш на сво?му скаженому бiпланi, катаючи за грошi пасажирiв? -- Вiн знову випробовував мене. -- Це запитання, яке тобi ставитимуть ще не раз. -- Ну що ж, Доне. По-перше: я iсную не задля того, щоб вразити свiт. Я iсную задля того, щоб жити в такий спосiб, який зробить мене щасливим. -- Гаразд. А по-друге? -- По-друге, кожному вiльно робити все, що йому до вподоби, аби заробляти собi на прожиток. По-трет?. Вiдповiдальний -- це той, хто здатен нести вiдповiдальнiсть, здатний вiдповiдати за обраний ним спосiб життя. Iсну? лиш одна особа, перед якою ми повиннi вiдповiдати. I це, звiсно... -- ...ми самi, -- докiнчив Дон, немовби звертаючись до натовпу слухачiв, що сидiли навколо. -- Ми навiть не повиннi вiдповiдати перед самими собою, якщо не вiдчува?мо тако? потреби... i, зрештою, в безвiдповiдальностi теж нема? нiчого поганого. Але бiльшiсть iз нас визна? за цiкавiше розумiти, чому ми дi?мо так, а не так, чому робимо саме такий вибiр -- чи то волi?мо спостерiгати за птахами, чи наступити на мураху, чи робити заради грошей те, чого б нам не хотiлося робити. -- Я трохи покривився. -- Це надто довга вiдповiдь? Дон кивнув головою. -- Трохи задовга. -- Гаразд... Як же можна вразити свiт?... -- Я викотився з-пiд лiтака й прилiг перепочити в затiнку крил. -- А що, як я дозволю свiтовi жити на його розсуд, а собi дозволю жити на власний розсуд? Дон знову кивнув i нагородив мене радiсною i гордою усмiшкою. -- Оце ти сказав як правдивий Месiя! Просто, недвозначно, стисло й водночас начебто не вiдповiвши на запитання, аж поки хтось не завдасть собi клопоту добре помiркувати над цим. -- Ану випробуй мене ще. -- Як при?мно було усвiдомлювати, що мiй мозок працю? точно i справно. -- Учителю, -- сказав Дон, -- я хочу, щоб мене любили. Я людина добра, з тих, що ставляться до iнших так, як хотiв би, щоб вони ставились до мене. А проте я досi не маю жодного друга й почуваю себе самотнiм. Як ти вiдповiси на таке? -- Здаюся, -- сказав я. -- Не маю i найменшого уявлення, як на це вiдповiсти. -- Що? -- Дещиця гумору, Доне, щоб пожвавити вечiр. Невинна змiна ритму, ото й тiльки. -- Пожвавлювати вечiр теж треба обережно. Проблеми -- це не жарти й забавки для людей, якi прийшли до тебе, якщо вони не високорозвиненi iстоти, бо тi знають, що вони самi собi месi?. Ти ма?ш вiдповiдi, отож давай ?х. Тiльки почни казати ?м оте сво? "здаюся" -- i ти побачиш, як швидко гурт може припнути до стовпа i спалити людину. Я гордовито випростався. -- Шукачу, ти прийшов до мене по вiдповiдь, i я даю тобi вiдповiдь: тут Золоте Правило не дi?. А що, якби ти зустрiв мазохiста, котрий чинить iншим те, чого б вiн бажав собi? Чи шанувальника Крокодилячого Бога, що палко жада? честi бути вкинутим живцем до ями з крокодилами? Навiть самаритянин, з якого все й почалося... як зродилась у нього думка, що знайдена ним край дороги людина потребувала, аби вiн змастив олi?ю ?? рани? I коли той чоловiк за сво?м мирним дiлом i сам зцiлився духовно i дiстав вiд нього втiху -- що тодi? Як на мене, все це звучало переконливо. -- Навiть якби Правило змiнити таким чином: Роби iншим те, чого вони самi собi хочуть, -- то нам не дано знати, як хтось, крiм нас самих, хоче, щоб йому зробили. А що насправдi означа? Правило i як чесно ми його застосову?мо -- на це ? така формула: Роби iншим те, що тобi самому до вподоби ?м робити. Пiдходь з цим правилом до мазохiста -- i тобi не треба буде бити його батогом, бо саме цього вiн хоче вiд iнших. I не доведеться кидати крокодило-поклонника в яму до крокодилiв. -- Я поглянув на Дона. -- Надто велемовно? -- Як завжди, Рiчарде. Ти втратиш дев'яносто вiдсоткiв сво?? аудиторi?, поки не навчишся говорити коротко! -- А що поганого, як я i втрачу дев'яносто вiдсоткiв сво?? аудиторi?? -- пальнув я у вiдповiдь. -- Що поганого, як я втрачу i всю мою аудиторiю? Я знаю те, що я знаю, i кажу те, що кажу! I якщо це не так -- отодi вже справи дуже кепськi. А повiтряна прогулянка кошту? три долари готiвкою! -- Зна?ш що? -- Шiмода пiдвiвся, зчищаючи з джинсiв сiно. -- Що? -- нетерпляче запитав я. -- Ти щойно успiшно завершив курс навчання. I як воно тепер -- почувати себе Учителем? -- Я з бiса розчарований. Дон поглянув на мене з посмiшкою, що не пiдда?ться визначенню. -- Звикай до цього, -- мовив вiн. Ось тест для визначення, чи завершено твою мiсiю на землi: Якщо ти ще живий, то -- нi. 16 Крамницi металевих виробiв завжди мiстяться в довгих будiвлях, i полицi там неначе йдуть у вiчнiсть. Я вишукував потрiбний менi товар у темнiй глибинi полиць тако?-от крамницi Гейворда. А потрiбнi менi були гайки на три восьмих дюйма, болти та пружнi шайби для хвостового костиля "Флiта". Тим часом Шiмода терпляче тинявся по крамницi, бо, певна рiч, нiяких металевих виробiв не потребував. Уся економiка збанкрутувала б, подумав я, коли б усi були такi, як вiн, i виготовляли все потрiбне з уявних форм i самого повiтря, а механiзми ремонтували без запасних частин, не докладаючи рук. Нарештi я знайшов пiвдюжини потрiбних менi болтiв i перенiс ?х до каси, де господар розважався негучною музикою. "Зеленi рукави" -- мелодiя, що щасливо супроводила мене змалечку, тепер звучала на лютнi, музика яко? долинала з приховано? стереосистеми -- дивини для мiстечка, що мало чотири сотнi населення. Як виявилося, це була дивина й для самого Гейворда, бо нiяко? радiоапаратури в крамницi не було. Вiдхилившись на дерев'яному стiльцi бiля каси, господар сидiв i слухав, як Месiя гра? на дешевiй шестиструннiй гiтарi, яку вiн узяв просто з полицi. Звук був при?мний. Я тихенько заплатив сво? сiмдесят три центи й залишився стояти бiля каси, наново зачарований знайомою мелодi?ю. Можливо, через металiчний звук цього дешевого iнструмента, а може, через щось iнше, але та музика нагадувала про далеку туманну Англiю якогось iншого столiття. -- Дональде, це прекрасно! Я й не знав, що ти вмi?ш грати на гiтарi. -- Не знав? То ти уявля?ш собi, що хтось мiг пiдiйти до Iсуса Христа, дати йому в руки гiтару, а вiн сказав би: "Я не вмiю грати на цiй штуцi"? Чи сказав би вiн так? Шiмода поклав гiтару на мiсце i вийшов на осоння. -- Або хтось заговорив би росiйською чи перською мовою. Невже ти гада?ш, що будь-який учитель, гiдний сво?? аури, не зрозумiв би, про що йдеться? Чи не змiг би сiсти за кермо тягача "Д-10", чи пiдняти в небо лiтак? -- То ти справдi зна?ш i вмi?ш усе? -- Так само, як i ти, Я знаю тiльки те, що я знаю все. -- I я теж можу грати на гiтарi? Отак, як i ти? -- Нi, ти б грав у сво?му власному стилi, який рiзнився б вiд мого. -- Як би я це робив? -- Я, звiсно, не мав намiру бiгти назад до крамницi й купувати гiтару. Просто менi було цiкаво. -- Досить зректися всiх сво?х обмежень та упереджень, нiби ти не вмi?ш грати. Доторкайся до iнструмента так, нiби це частина твого життя в якомусь перемiнному житт?вому термiнi. Знай: добре грати на гiтарi -- це для тебе звичайна рiч, дай сво?му пiдсвiдомому "я" опанувати тво?ми пальцями i грай. Колись я читав про навчання пiд гiпнозом: студентам навiювали, нiби вони майстри мистецтв, i вони грали, малювали i писали незгiрше за справжнiх митцiв. -- Це важко, Доне, позбутись упередження, нiби я не можу грати на гiтарi. -- Тодi й грати буде важко. Тобi будуть потрiбнi довгi роки практики, перше нiж ти наважишся дати собi дозвiл i твiй свiдомий мозок нарештi скаже тобi, що ти досить страждав, аби здобути право на добру гру. -- Чому ж тодi не треба було так багато часу, щоб навчитися лiтати? Це теж мало б бути важко, та я опанував усi навички доволi швидко. -- Ти хотiв лiтати? -- Над усе в свiтi! Нiщо iнше не мало значення! Я дивився вниз на хмари, на дим, що мирно здiймався вранцi з димарiв, i я все це бачив навiч... Ага, тепер я зрозумiв тебе. Ти хочеш сказати: "А от про гiтару ти нiколи так не думав, правда ж?" -- Ти нiколи не думав так про гiтару, правда ж? -- I оце проникливе чуття, яке володi? мною в цю мить, Доне, пiдказу? менi, як навчився лiтати ти. Одного дня ти просто сiв у "Тревел-ейр" i полетiв. А перед тим нiколи й ногою не ступав до лiтака. -- Еге ж, iнту?цiя в тебе добре розвинена. -- Ти не складав iспитiв на пiлотськi права? Нi, стривай. Ти навiть не ма?ш прав, так? Звичайних пiлотських прав. Вiн якось дивно, з ледь помiтною усмiшкою поглянув на мене, так нiби я мав нахабство зажадати, щоб вiн показав менi права, а вiн знав, що може ?х показати. -- Ти ма?ш на увазi такий собi клаптик паперу, Рiчарде? Ото i ? права? -- Так, клаптик паперу. Вiн не полiз до кишенi i не витяг гамана. Вiн лише випростав пальцi право? руки, i на долонi були пiлотськi права, наче вiн весь час носив ?х у руцi, очiкуючи, коли я про них запитаю. Вони не були вицвiлi чи потертi, i я подумав, що десять секунд тому ?х узагалi не iснувало. Та я взяв ?х i роздивився. То було офiцiйне пiлотське посвiдчення з печаткою департаменту транспорту, видане на iм'я Дональда Шiмоди, з його адресою в штатi Iндiана, i там значилося чорним по бiлому: "...Заре?стрований цивiльний пiлот з дозволом для польотiв на категорiях лiтакiв з одним i кiлькома моторами, слiпих польотiв та польотiв на планерах". -- А дозволу на управлiння гiдролiтаками чи вертольотами в тебе нема?? -- Як виникне потреба, то буде, -- запевнив мене Дон таким загадковим тоном, що я аж пирснув, не давши йому закiнчити фразу. Чоловiк, що пiдмiтав тротуар перед парадним входом до компанi? "Iнтернешнл гарверстер" поглянув на нас i також посмiхнувся. -- А як щодо мене? -- спитав я. -- Менi потрiбна квалiфiкацiя пiлота транспортних рейсових лiнiй. -- Тодi ти ма?ш склепати сво? власнi права, -- вiдказав Дон. 17 У радiопередачi Джеффа Сайкса я побачив такого Дональда Шiмоду, якого доти не знав. Передача почалась о дев'ятiй вечора й тривала аж до пiвночi. Вели ?? з кiмнати, не бiльшо? за годинникову майстерню. Попiд стiнами там були рiзнi циферблати, ручки, полицi з магнiтофонною плiвкою iз записами коротко? комерцiйно? реклами. Сайкс почав iз запитання, чи нема? чогось незаконного в польотах по кра?нi у старезному лiтаку й катаннi пасажирiв. Вiдповiдь мала бути така: нi, в цьому нiчого незаконного нема?, лiтаки перевiренi так само ретельно, як i реактивнi транспортнi засоби, до того ж вони безпечнiшi за бiльшiсть сучасних повiтряних кораблiв, зроблених з металевих пластин, i все, що вимага?ться для польотiв на них, -- це лiцензiя i дозвiл фермера-землевласника. Та Шiмода нiчого цього не сказав. -- Нiхто не може заборонити нам робити те, що ми хочемо робити, Джеффе, -- вiдповiв вiн. Так, то була щира правда, але ?й бракувало тактовностi, тако? потрiбно? в радiорозмовi з аудиторi?ю, яку цiкавить: що ж це воно дi?ться, тi бiсовi лiтаки так i шугають довкiл. За хвилину на столi Сайкса замигтiв телефон прямого зв'язку. -- Дзвоник по лiнi? один, -- сказав Сайкс. -- Прошу вас, панi... -- Я в ефiрi? -- Так, панi, ви в прямому ефiрi, i сьогоднi наш гiсть -- мiстер Дональд Шiмода, пiлот прогулянкового лiтака. Прошу, говорiть, ви в ефiрi. -- Добре. То ось що я хотiла б сказати цьому чоловiковi. Не кожен робить те, що вiн хоче робити, ? люди, якi працюють задля прожитку й мають трохи бiльше почуття вiдповiдальностi, анiж отi карнавальнi лiтуни. -- Люди, якi працюють задля прожитку, здебiльшого роблять саме те, що ?м найбiльше хочеться робити, -- сказав Шiмода. -- Достоту так, як i люди, що живуть з гри... -- У святому письмi говориться: "...в потi чола твого ?стимеш хлiб твiй". -- Ми вiльнi робити й це, якщо захочемо. -- Роби сво?Набридло слухати людей, подiбних до вас, якi знай повторюють: роби сво?, роби сво?! Це вони нинi руйнують свiт. Погляньте на те, що сталося з природою, з рiчками й океанами! Шiмода мав з пiвсотнi рiзних варiантiв вiдповiдi, але жодним з них не скористався. -- Ну й нехай собi свiт руйну?ться, -- заявив вiн. -- Iснують мiльярди iнших свiтiв, якi ми можемо створити i з яких можемо вибирати. Поки людям потрiбнi планети, будуть ?м планети, на яких вони житимуть. Навряд чи Дон сподiвався заспоко?ти цим спiврозмовницю, i я поглянув на нього з подивом. Вiн говорив, виходячи iз сво?? точки зору перспективи численного ланцюга життiв i знання, що вклада?ться тiльки в пам'ятi Учителя. А спiврозмовниця, природно, вважала, що ?хнi дебати стосуються реальностi саме цього свiту, де народження -- це початок, а смерть -- кiнець. Дон знав про це... але чому ж вiн на це не зважав? -- I все гаразд, еге ж? -- вигукнула спiврозмовниця. -- I нема на землi нiякого зла, нiякого грiха, що повсякчас чату? на нас? Це вас не обходить? -- Тут нема? нiчого такого, чим можна було б занепоко?тись, панi. Ми бачимо лиш одну-?дину цяточку з усього того цiлого, що ? життям, та й то вона, ця цяточка, уявна. Все зрiвноважу?ться, i нiхто не стражда?, i нiхто не помира? без власно? згоди. Нiхто не робить того, чого не хотiв би робити. Нема? добра i нема? зла поза тим, що робить нас щасливими i що робить нас нещасними. Жодне його слово не заспокоювало жiнку бiля телефону. I раптом вона урвала розмову й просто запитала: -- Звiдки ви все це зна?те? Звiдки ви зна?те, що це -- правда? -- Я не знаю, що це правда, -- вiдповiв Шiмода. -- Я в це вiрю, бо така вiра да? менi втiху. Я приплющив очi. Вiн мiг би сказати, що випробовував це i все воно справдилося: зцiлення, чудеса, житт?вий досвiд, який робив його мислення правдивим i дiйовим. Та Дон нiчого цього не сказав. Чому?.. Була причина. Я широко розплющив очi -- бiльша частина кiмнати потопала в сутiнi, i я бачив тiльки невиразний, наче розмитий силует Шiмоди, що нахилився до мiкрофона. Говорив вiн одверто, безжально, навiть не пробуючи допомогти бiдолашним слухачам зрозумiти те, що вiн каже, й не залишаючи ?м вибору. -- Кожен, хто ма? якусь вагу, кожен, хто спiзнав щастя, кожен, кому дано хоч якийсь хист у цьому свiтi, завжди був, ? i буде святою себелюбною душею, що живе заради сво?х найкращих власних iнтересiв. I нема? тут нiяких виняткiв. Вечiр швидко минав, i одразу ж зателефонував ще один слухач, цього разу чоловiк. -- СебелюбноюПане, а ви зна?те хто такий антихрист? Шiмода на мить посмiхнувся й розпружився на сво?му стiльцi. Здавалося, вiн особисто знав цього слухача. -- Може, ви менi повiда?те, -- мовив Дональд. -- Христос сказав: ми ма?мо жити заради нашого ближнього. Антихрист каже: будь себелюбний, живи для себе, а iншi хай iдуть хоч до пекла. -- Чи до раю, чи ще куди-iнде, куди ?м забажа?ться. -- Ви небезпечний, ви це зна?те, пане? Що буде, як кожен, хто вас слуха?, робитиме тiльки те, що йому заманеться? Що, по-вашому, тодi станеться? -- По-мо?му, тодi це буде чи не найщасливiша планета в цьому куточку галактики, -- вiдказав Шiмода. -- Пане, навряд чи я хотiв би, щоб мо? дiти почули оцi вашi розумування. -- А що вашi дiти волiли б почути? -- Якщо всi ми вiльнi робити те, що нам заманеться, тодi й я вiльний прийти на оте льотне поле з рушницею i розтрощити вашу дурну довбешку. -- Авжеж, ви вiльнi зробити це. Лунко клацнула кинута на важiль трубка. Тепер десь у мiстi був щонайменше один розлючений чоловiк. Iншi, в тiм числi й розлюченi жiнки, i далi проривалися на зв'язок: на пультi свiтились i мигтiли всi лампочки. Зовсiм не доконче все мало обернутися отак. Шiмода цiлком мiг висловити те саме, але в iнший спосiб, не за?даючись iз слухачами. У менi нуртувало те саме передчуття, яке виникло отодi i в Трою, коли натовп розпався i оточив Дона. Було цiлком зрозумiло, що нам час забиратися геть iз тих мiсць. Тут, у радiостудi?, Посiбник був безпорадний. Якщо хочеш жити вiльним i щасливим життям, ти ма?ш пожертвувати нудьгою. А це не завжди легка жертва. Джефф Сайкс повiдомив усiх i кожного, хто ми такi, i що нашi лiтаки стоять на полi Джона Томаса на дiлянцi 41, i що вночi ми спимо пiд крилами сво?х машин. Я вiдчував, як накочуються хвилi гнiву мiсцевих жителiв, охоплених страхом за моральнiсть сво?х дiтей та тривогою за майбутн? американського способу життя, i це аж нiяк не викликало в мене захвату. До закiнчення передачi залишалося пiвгодини, а справи йшли тiльки на гiрше. -- Зна?те, пане, я думаю, що ви просто дурисвiт, -- заявив наступний абонент. -- Звiсно, я дурисвiт! У цьому життi всi ми -- дурисвiти, всi ми вда?мо iз себе щось таке, чим насправдi не ?. Ми -- не тiла, що тиняються по свiту, ми -- не атоми й молекули, ми -- езнищеннi безсмертнi iде? Сущого, незалежно вiд того, що ми там собi мислимо... Вiн мав би перший сказати менi, що я вiльний покинути його в разi незгоди, та вiн би тiльки посмiявся з мо?х побоювань, що розлючений натовп iз смолоскипами в руках уже чату? бiля наших лiтакiв, щоб пiддати нас суду Лiнча. 18 Не бiйся розлук. Прощання неминуче перед тим, як зустрiтися знову. I нова зустрiч, за швидкоплинну мить чи за низку житт?вих термiнiв, напевне настане для тих, хто ? друзями, Опiвднi, перед тим, як з'явилися першi пасажири, Дон зупинився бiля крила мого лiтака. -- Ти пригаду?ш, що ти сказав, коли збагнув мою проблему: що нiхто не слухатиме мене, хоч би скiльки чудес я звершив? -- Нi. -- А взагалi, тi часи пам'ята?ш, Рiчарде? -- Ну звiсно, що пам'ятаю. Ти мав тодi такий самотнiй вигляд. Раптом, нi з сього, нi з того. А от що я тодi казав, не пригадую. -- Ти сказав, що коли я залежу вiд того, чи уважно слухають мене люди, то й мо? щастя залежить вiд когось iншого. Ось те, чого я прийшов сюди навчитися: не ма? значення, чи я спiлкуюся, чи нi. Я обрав увесь цей житт?вий термiн, щоб подiлитися з ким-небудь та?мницею методу, за яким збудовано цей. свiт, але я мiг обрати його й задля того, щоб нiчого не сказати. Сущому не потрiбно, щоб я повiдав людям, як воно дi?. -- Це очевидно, Доне. Таке я мiг тобi сказати. -- Красно дякую. Я знайшов думку, дiйти яко? менi коштувало цiлого життя, це, сказати б, пiдсумок усього, а вiн кида?: "Це очевидно, Доне". Вiн засмiявся, але водночас i посмутнiв, i в ту мить я не мiг пояснити чому. 19 Мiра твого неуцтва дорiвню? глибинi тво?? вiри в несправедливiсть i трагедiю. Те, що гусiнь назива? кiнцем свiту, Учитель назива? метеликом. За день перед тим Посiбник давав самi застереження. Якусь хвилю це був звичайний собi невеличкий гурт людей, що чекали сво?? черги полiтати. Лiтак Шiмоди пiдрулив до них i плавно зупинився. Пасажирiв обвiяло вихорем вiд пропелера. Я спостерiгав цю повсякденну сцену з верхнього крила "Флiта", де заливав бензин у бак. А наступно? митi розлiгся схожий на вибух звук, неначе лопнула шина. Натовп теж наче вибухнув i кинувся навтьоки. Та шини "Тревел-ейра" залишилися цiлiсiнькi. Як i ранiше, торохкотiв на холостих обертах мотор. Але в перкалi пiд пiлотською кабiною зяяла дiра, з фут завширшки. Шiмоду притиснуло до протилежно? стiнки, голова його впала на груди, тiло було нерухоме, так нiби вiн нагло помер. Менi вистачило кiлькох тисячних часток секунди, щоб збагнути: Дональда Шiмоду пiдстрелили, -- i ще мить пiшла на те, щоб вiдкинути канiстру, зiскочити з крила й побiгти до нього. Це скидалося на епiзод з кiнофiльму чи любительсько? вистави: чоловiк з рушницею чимдуж бiг разом з усiма так близько вiд мене, що я мiг би зарубати його шаблею, коли б мав ??. Тепер я пригадую, що в ту мить навiть не звернув на нього уваги. Я не був нi розлючений, нi приголомшений, нi нажаханий. ?дине, що тодi важило, -- якнайшвидше добiгти до кабiни "Тревел-ейра" i поговорити з мо?м другом. Вiн мав такий вигляд, наче в нього влучила бомба: лiва частина тiла являла собою шмаття шкiри й одягу, м'яса й кровi, суцiльне вологе червонясте мiсиво. Голова його прихилилась до ручки бензопiдсосу, бiля нижнього правого кутка приладово? панелi, i менi подумалося: якби вiн застебнув ременi безпеки, його б не кинуло так далеко вперед. -- Доне! Все гаразд? -- То була мова дурня. Вiн розплющив очi i усмiхнувся. Його обличчя було забризкане кров'ю. -- Рiчарде, як усе воно вигляда?? Коли я почув його голос, менi враз полегшало. Коли вiн мiг говорити, коли вiн мiг думати, то все мало бути добре. -- Розумi?ш, якби я не знав тебе краще, друже, я б сказав, що ти ма?ш деякi проблеми. Дон не поворухнувся, лише голова його трохи сiпнулась, i раптом я злякався знов -- i не так кривавого мiсива, як оцi?? нерухомостi. -- Не думав, що ти ма?ш ворогiв. -- Я й не маю ?х. Це був... друг. Краще не мати... Деякi ненависники привносять всiлякi прикрощi... в сво? життя... вбиваючи мене. Крiсла й боковi панелi кабiни рясно заюшила кров. Тiльки вiдмити "Тревел-ейр" буде неабияка морока, хоча сам лiтак не зазнав великих пошкоджень. -- Це мало статися, Доне? -- Нi... -- вiдказав вiн ледь чутно, майже видихнув. -- Та я думаю... менi до вподоби драми. -- Ну ж бо, берися до дiла! Зцiлюйся! З таким натовпом нам вистачить роботи до вечора! Але поки я отак жартома пiдбадьорював його, мiй друг Дональд Шiмода, попри всi сво? знання та усвiдомлення реальностi, посунувся ще на один останнiй дюйм до ручки бензопiдсосу i пустився духу. У вухах менi загуркотiло, свiт похитнувся, i я ковзнув униз по роздертому фюзеляжу в червону й вологу вiд кровi траву. У мене було таке вiдчуття, нiбито вага Посiбника в мо?й кишенi перехилила мене набiк, а коли я торкнувся землi, вiн випав, i вiтер почав повiльно гортати його сторiнки. Я механiчно пiдняв книжку. Отак воно й закiнчу?ться, подумалося менi, i, виходить, усе сказане Учителем, -- лише краснi слова, що неспроможнi врятувати його вiд першого ж нападу якогось скаженого собаки серед фермерського поля? Тричi я мусив перечитати тi рядки, перш нiж повiрив, що саме ?х бачу на сторiнцi. Можливо, що все в цiй книзi помилкове. Епiлог Пiд осiнь я помандрував на пiвдень разом з теплим повiтрям. Добрих полiв там траплялося не багато, але гурти пасажирiв дедалi зростали. Люди завжди любили лiтати в бiпланах, i в цi осiннi днi дедалi частiше зупинялися погомонiти й пiдсмажити зефiр на мо?му похiдному вогнищi. Часом тi, хто не був дуже хворий, але мав клопiт iз здоров'ям, казали, що пiсля розмов зi мною почували себе краще, i наступного дня люди поглядали на мене з подивом i цiкавiстю. I не раз я дочасно покидав такi мiсця. Нiяких чудес не траплялося, хоч тепер мiй "Флiт" лiтав краще, нiж будь-коли, i витрачав менше пального. Вiн бiльше не розбризкував масло, не трощив комах пропелером i вiтровим склом. Певна рiч, ?х поменшало у холодному осiнньому повiтрi, а може, тi малi створiння так порозумнiшали, що свiдомо ухилялися вiд зiткнень. I все-таки, один з потокiв часу зупинився для мене того лiтнього дня, коли застрелили Шiмоду. То був фiнал, якого я не мiг анi збагнути, анi до кiнця в нього повiрити. Враження того дня нуртували в менi, i я переживав його знов i знов, тисячу разiв, сподiваючись, що фiнал якось змiниться. Але марно. Чого я мав навчитися того жахливого дня? Одного вечора, вже наприкiнцi жовтня, я раптом чогось злякався, покинув чергу пасажирiв у Мiссiсiпi й приземлився на маленькому майданчику, якраз такому, щоб посадити "Флiт". I знову, перед тим як заснути, я повернувся думкою до тих останнiх хвилин: чому Дон помер? Для цього не було нiяко? причини. Якщо вiн сказав менi правду... Я не мав нiкого, з ким мiг би поговорити так, як ми говорили з Доном, не мав у кого повчитися, на кого пiти в словесний наступ, пустивши в дiло свiй новонабутий гострий розум. Говорити iз самим собою? Але ж я не був i наполовину такий дотепний, як Шiмода, котрий, навчаючи мене, раз у раз вибивав грунт з-пiд мо?х нiг майстерними прийомами духовного карате. Розмiрковуючи про всi цi речi, я заснув, а заснувши, побачив сон. Вiн стояв на луговiй травi навколiшках, спиною до мене, залатуючи прострелену з рушницi дiрку в борту "Тревел-ейра". Бiля його нiг стояла бляшанка олiйного лаку, а в руках вiн тримав сувiй авiацiйного перкалю марки "Гренд-А". Я знав, що це сон, i водночас знав, що це правда. -- Доне! Вiн неквапом пiдвiвся i обернувся до мене, усмiхаючись мо?му смутковi i мо?й радостi. -- Привiт, друже! -- мовив вiн. Я ледь бачив його крiзь сльози. Не було смертi, не було нiяко? смертi, i цей чоловiк залишався мо?м другом. -- Дональде,.. ти живий! Що ти тут робиш? -- я пiдбiг, обiйняв його i вiдчув пiд руками живу плоть. Я дотикався до шкiри його льотно? куртки, чимдуж стискав його м'язистi плечi. -- Е, -- мовив вiн. -- Хочу якось залатати цю дiрку. Я був страшенно радий його бачити, i все уявлялося можливим. -- Лаком i перкалем? -- запитав я. -- Ти намага?шся полагодити лiтак лаком i перкалем? А чом не так, як колись: раз -- i все справне, все до ладу... -- Я провiв рукою над дiркою iз закривавленими краями, а коли забрав руку, дiрка зникла без слiду -- був лише чистий, пофарбований, лискучий як дзеркало, борт лiтака, обтягнутий вiд носу до хвоста цiлiсiньким, без жодного шва, перкалем. -- То он як ти це робиш! -- сказав Шiмода, i його темнi очi заблищали гордiстю за колишнього нетямкого учня, який нарештi став таким добрим духовним механiком. Мене самого це анiтрохи не здивувало: увi снi тiльки так i слiд було виконувати марудну роботу. Бiля крила палало вранiшн? вогнище, над яким була сяк-так примощена сковорiдка. -- Ти готу?ш ?жу, Доне! Я нiколи ще не бачив, щоб ти куховарив. Що там у тебе смажиться? -- Хлiб, -- буденним тоном мовив вiн. -- Останн?, що я хотiв зробити у сво?му життi, то це показати тобi, як треба його пекти. Вiн одкраяв кишеньковим ножиком два шматки й один подав менi. Смак того хлiба я вiдчуваю i досi, навiть тепер, коли пишу цi рядки -- смак тирси й засохлого конторського клею, розiгрiтого на смальцi. -- Що скажеш? -- спитав вiн. -- Доне... -- Помста привида. -- Дон посмiхнувся до мене. -- Я додав туди трохи тиньку, -- вiн поклав свiй шматок назад на сковорiдку, -- аби нагадати тобi: якщо ти колись знову надума?ш заохотити кого-небудь до навчання, роби це за допомогою свого знання, а не спеченого тобою хлiба. Гаразд? -- Нi! Любиш мене, то люби i мiй хлiб! Хлiб -- основа життя, Доне! -- Дуже добре. Але запевняю тебе: твоя перша вечеря з будь-ким буде й останньою, якщо ти годуватимеш його цi?ю основою. Ми розсмiялися. Я мовчки дивився на нього. -- Доне, з тобою справдi все гаразд? -- А ти думав, що я мертвий? Пiдiйди ближче, Рiчарде. -- I це не сон? Я не забуду, що бачу тебе зараз? -- Нi, це сон. Тут iнший час-простiр, а кожний iнший час-простiр -- це сон для доброго розсудливого землянина, що ним ти ще якийсь час побудеш. Але ти запам'ята?ш цей сон, i вiн змiнить тво? мислення i тво? життя. -- Чи побачу я тебе знову? Чи повернешся ти назад? -- Навряд. Я хочу видобутися поза час i простiр... Та, власне, уже й видобувся. Але мiж нами iсну? зв'язок, мiж тобою i мною та iншими членами нашо? родини. Тебе зупинили деякi проблеми, закарбуй це в сво?й пам'ятi i спи собi. Якщо захочеш, ми ще зустрiнемося тут, бiля лiтака, i поговоримо про них. -- Доне... -- Що? -- Чому рушниця? Чому так сталося? Я не вбачаю нiяко? сили i слави в тому, що тобi розтрощили серце пострiлом з рушницi. Вiн сiв на траву пiд крилом. -- Я ж не уславлений Месiя, Рiчарде, отож i не повинен був щось комусь доводити. А що тобi потрiбна практика, аби тебе не вражали i не засмучували такi прояви, -- суворо додав вiн, -- то ти можеш скористатися з деяких кривавих видовищ. Та й для мене це забава. Умерти -- це нiби пiрнути спекотного дня в глибоке озеро. Спершу вiдчува?ш шок вiд рiзко? змiни температур, митт?вий бiль, а потiм почина?ш пливти i вже сприйма?ш це як реальнiсть. Та пiсля багатьох пiрнань при?да?ться навiть шок. Вiн довго мовчав, тодi пiдвiвся. -- Лише поодинокi люди щиро цiкавляться тим. що ти ма?ш сказати, i це природно. Рiвень Учителя не оцiню?ться величиною натовпу, який вiн збира?. -- Доне, я спробую, обiцяю тобi. Але тiльки-но вiдчую, що це дiло не да? менi задоволення, одразу ж пiду без вороття. Нiхто не доторкався до "Тревел-ейра", але його пропелер крутнувся, двигун випустив клубок холодного блакитного диму, i лугом розлiгся густий звук. -- Обiцянку прийнято, але... -- Вiн поглянув на мене i всмiхнувся, нiби чогось не розумiв. -- Прийнято, але що? Говори. Скажи менi. В чому рiч? -- Ти не любиш натовпу, -- вiдповiв Дон. -- Коли вiн напосiда? -- нi. Я люблю розмову, обмiн думками, але оте обожнювання, крiзь яке ти пройшов, i залежнiсть... Сподiваюся, ти не проситимеш мене... Я вже пiшов геть... -- Може, я просто дурень, Рiчарде, i не бачу чогось очевидного, що ти бачиш добре, але якщо я не бачу його, то скажи менi, будь ласка, що поганого, коли ти запису?ш це на паперi? Чи iсну? правило, за яким Месiя не може записувати те, що, на його думку, ? iстиною, речi, якi давали б йому втiху, працювали на нього? А потiм, якщо людям не сподобаються його слова, вони замiсть того, щоб убити його, зможуть спалити його слова й розкидати попiл дрючками. А якщо сподобаються, вони зможуть читати тi слова й iншим разом, в iншi часи, чи писати ?х на дверцятах холодильника, чи бавитись тими думками, якi матимуть для них сенс. Хiба ? щось погане в письмi? Та, може, я просто дурень. -- Ти ма?ш на думцi книжку? -- А чом би i нi? -- А ти зна?ш, яка то праця?.. Я пообiцяв собi, що бiльш нiколи не напишу жодного слова! -- А, вибачай, -- сказав Дон. -- Тодi iнша рiч. Я цього не знав. -- Вiн ступив на нижн? крило лiтака, потiм сiв у кабiну. -- Гаразд. До зустрiчi. Бувай здоровий i все таке iнше. Не давай натовповi добратися до тебе. То не хочеш писати книжку, ти певен? -- Нiзащо, -- вiдповiв я. -- Нiзащо, жодного слова. Вiн знизав плечима, натягнув пiлотськi рукавицi, тодi натис на педаль газу, мотор загуркотiв, мене обдало вихорем повiтря, i я прокинувся пiд крилом свого "Флiта", а той гуркiт зi сну все ще вiдлунював менi у вухах. Я був сам-один, поле нiмувало, i перший осiннiй снiжок тихо падав у свiтанковому повiтрi на зелений обшир довкола. А потiм, ще не зовсiм прокинувшись, я дiстав свiй зошит для записiв i знiчев'я, задля розваги почав писати про одного Месiю у свiтi iнших людей, про мого друга: 1. I прийшов на землю Учитель, що народився на святих просторах Iндiани... Рiчард Девiс Бах (нар. 1936 р.) -- американський письменник. Служив в американськiй авiацi? пiлотом, працював у спецiалiзованому журналi "Флайнг" ("Льотна справа"). Автор багатьох нарисiв, статей, оповiдань i книг про авiацiю, в тому числi "Чужий на землi" (1963), "Бiплан" (1966), "Нiчого не трапилося" (1969), якi пройшли непомiтними для масового читача i критики. Великий успiх письменниковi приносить повiсть-притча "Чайка на ймення Джонатан Лiвiнгстон", яка виходить з друку наприкiнцi 1970 року, тривалий час очолю? список бестселерiв та переклада?ться багатьма мовами свiту, зокрема на росiйську. Наступнi книги Баха -- "Дар, який приносять крила", "Не iсну? таких мiсць, як далечiнь" та "Мiст через вiчнiсть" -- знову не викликають ентузiазму критики, аж доки в 1977 роцi вiн очарову? читацьку аудиторiю сво?ми "Iлюзiями". В пресi розгорта?ться гаряча дискусiя, церква засуджу? книгу iз сво?х амвонiв, Голлiвуд ставить за ?? мотивами кiнофiльм, видавцi пiдкидають на книжковий ринок все новi й новi видання цього твору, а читач голосу? за нього як за помiтне явище в американськiй лiтературi. Шановнi укра?нськi друзi! Яка то була при?мнiсть -- дiзнатися, що "Iлюзi?" друкуватимуться на Укра?нi, що ви матимете можливiсть зустрiтися з мо?м другом -- "месi?ю мимоволi". Праця письменника поляга? в тому, щоб його iде? чiтко звучали в словах i не перейматися долею книги, усвiдомлюючи, що коло захоплених цими iдеями читачiв завжди утворю?ться випадково. Однак цього разу, коли мiй твiр з'явля?ться у вашiй республiцi вперше, мене це справдi хвилю? -- як ви поставитесь до мого дивного героя? Чи радянськi люди так само, як i американцi, замислюються над питаннями -- звiдки ми прийшли i куди пряму?мо? Чи так само ви зачарованi й наляканi блискавками i громами, якi зачаровують i лякають нас? Там, на iншому боцi земно? кулi, я затамовую подих i чекаю на ваш присуд, точно з таким же вiдчуттям, яке володiло мною пiд час лiтературного дебюту в мо?й кра?нi. 23 сiчня1989 року Рiчард БАХ Iстсаунд, Вайомiнг, США Абстрактним гуманiзм не бува? За традицi?ю, у замiтках такого штибу пропону?ться ключ до розумiння твору. Я цього не робитиму, позаяк певен, що чимало читачiв розшифру? пота?мний i?роглiф "Iлюзiй" набагато краще за мене. Та оскiльки менi пощастило "спiлкуватися" з цим твором тривалий час, гадаю, що читача можуть зацiкавити деякi факти i подробицi його створення, а також спостереження перекладача. ...Починаючи з 1965 року, Рiчард Бах (в американськiй пресi стiйко побуту? теза, що вiн -- прямий нащадок Йоганна-Се-бастьяна Баха), пiлот за професi?ю i письменник, який ще не здобув визнання, щолiта вирушав у подорож над смарагдовими луками на власноруч вiдремонтованому старенькому бiпланi "Флiт". Возив iз собою ящик з продуктами, ночував пiд крилом лiтака, катав фермерiв. "Навiть там, на Середньому Заходi, коли я, траплялося, лежав на спинi i вчився розганяти хмари, ця iсторiя постiйно крутилася у мене в головi... а що було б, коли раптом тут з'явився дехто, хто мiг би розповiсти, як влаштовано мiй свiт i як ним управляти, -- писав Рiчард Бах. -- А якби я раптом зустрiв того, хто так далеко пiшов шляхом... що якби новий Сiддхартха чи Iсус з'явився в нашому часi, маючи владу над iлюзiями цього свiту, тому що вiн зна? реальнiсть, яка сто?ть позаду них? А що, коли б я мiг зустрiтися з ним, якби вiн лiтав на бiпланi i приземлився на цьому ж лугу, що i я? Що б вiн сказав, який би вiн був?" Ця iдея нуртувала в душi письменника-пiлота майже десять рокiв (пригадаймо, що й iдея "Чайки на ймення Джонатан Лiвiнгстон", вiдколи вперше блискавкою сяйнула на туманному березi одного з каналiв у Калiфорнi? -- бiлокрилий птах тодi нiби вимовив загадковi слова: "Чайка Джонатан Лiвiнгстон", -- реалiзовувалась у книгу довгих вiсiм рокiв). Його Месiя то на довгий час зникав, то повертався i починав дiяти в несподiваних напрямах. "Можливо, вiн не був схожий на Месiю, що з'являвся на забруднених машинним мастилом та плямами вiд трави сторiнках мого бортового журналу, можливо, вiн не сказав би нiчого iз сказаного в цiй книзi... але... вiн став дуже реальною особою". Бах зiзна?ться, що не любить писати книги: "Якщо я тiльки можу повернутися до будь-яко? iде? спиною, залишити ?? там, у темрявi, за порогом, то я не вiзьму в руки перо. Але час вiд часу передня стiна раптово з гуркотом розвалю?ться, обсипаючи все довкiл водоспадом скляних бризок та цегляною кришкою, i хтось, переступивши оце все смiття, хапа? мене за горлянку i нiжно промовля?: "Я не вiдпущу тебе, доки ти не втiлиш мене словами i не запишеш ?х на папiр". Ось так я i познайомився з "Iлюзiями". Праця над повiстю просувалася повiльно, велася фрагментарно. Замiтки i цiлi уривки записувалися на зворотi льотних карт, у ресторанах на серветках. А потiм автор зник для всiх сво?х друзiв i родичiв -- вiн здмухнув пил з друкарсько? машинки, щоб на самотi писати i без кiнця переписувати "Iлюзi?". "Я не такий вже великий письменник, -- зiзнавався Рiчард Бах, -- але я фантастичний переписувач". Як сам автор оцiню? сво? дiтище? Ще пiсля "Чайки" вiн застерiгав критикiв i пресу, аби вони не сприймали притчу аж так "урочисто пiднесено". Трохи фантазi? i гумору в цiй справi зовсiм не зашкодить, а трагедi? i драматизм вiн вважа? зовсiм недоречними, "Iлюзi?" ж для нього "надзвичайно свiтла книга". Автор пiдкреслював, що його Месiя говорив: "Ми притягу?мо в наше життя те, про що дума?мо, i якщо все це так, то iсну? якась причина того, що цей момент прийшов у мо? життя... i у ваше теж. Мабуть, не ма? нiчого випадкового в тому, що ви зараз трима?те в руках цю книгу; мабуть, у цих пригодах ? щось таке, заради чого ви ?? зустрiли. Я гадаю, що це так". Чи не правда знайомий мотив? Пригаду?те, як у Блока: "Все, що людина хоче, неодмiнно здiйсниться, а якщо не здiйсниться, то й бажання не було. А якщо здiйсниться не те, розчарування тiльки уявне -- здiйснилося саме те!" Працюючи над перекладом i заглиблюючись у пiдтекст, я повсякчас ловив себе на думцi, що в цiй книзi, крiм Месi?, Учителя, друга, який може дати могутнiй поштовх для самовдосконалення, присутнiй iнший, можливо, й сильнiший герой -- той, що сидить у кожному з нас; той потенцiал внутрiшньо? снаги, який розкрива?ться в лихi години випробувань; те, про що Микола Рерiх говорив так: "Iсну? межа слiв, але не iсну? межi почуттiв та вмiстилища серця". Такi книги примножують сили людини, i пiсля ?? прочитання рефреном звучить звернення до простих людей: "А я вам кажу, ви -- боги". Валерiй ГРУЗИН