КИЇВ, "ВЕСЕЛКА", 1991
     ФАНТАСТИЧНА ПОВIСТЬ
     Для середнього та старшого шкiльного вiку
     Переклав з росiйської Станiслав Павловський
     Художник Костянтин Судима

     ББК 84Р7

     С87
     Соцiально-психологiчна
     фантастична повiсть, в якiй
     автори змальовують глобальнi картини
     позаземного свiту. Потрапивши в цей свiт,
     головний герой змушений робити вибiр
     помiж правдою й оманою, обов'язком
     i зрадою, честю i ганьбою.
     Социально-психологическая
     фантастическая повесть, в которой
     авторы рисуют глобальные картины
     внеземного мира. Попав в этот мир,
     главный герой вынужден делать выбор
     между правдой и ложью, долгом и предательством,
     честью и бесчестием.
     Рецензент С. Я. Єрмоленко, доктор фiлологiчних наук
     Редактор Олександр Ємченко
     Перекладено за виданням:
     А. Стругацкий, Б. Стругацкий. Обитаемый остров.--
     М.: Дет. лит., 1971.






     Максим прочинив люк, висунувся  i з острахом зиркнув  у небо. Воно  тут
було   низьке  i  якесь  тверде,  без   легковажної  прозоростi,   яка
натякає  на незглибимiсть космосу  i  множиннiсть населених  свiтiв,--
справжня  бiблiйська   твердiнь,  гладенька  й   непрониклива.  Твердiнь  ця
безсумнiвно  спиралася  на  могутнi  плечi мiсцевого  Атланта  й  рiвномiрно
фосфорилася. Максим пошукав у зенiтi дiрку,  пробиту кораблем, але дiрки там
не  було -- розпливалися тiльки двi великi чорнi цятки, нiби краплини тушi у
водi. Максим розчинив люк навстiж i зiстрибнув у високу суху траву.
     Повiтря було гаряче i густе, пахло пилом,  старим  залiзом, розчавленою
зеленню, життям. Смертю також пахло, давньою i  незрозумiлою. Трава була  до
пояса; неподалiк темнiли чагарники, абияк стримiли понурi кривулястi дерева.
Було  видно майже так, як буває яскравої  мiсячної ночi на
Землi,  але  не було мiсячних тiней i не було мiсячної  туманної
блакитi.  Все  було  сiре,   запорошене,  пласке.   Корабель  стояв  на  днi
величезної улоговини з положистими схилами; мiсцевiсть довкола виразно
здiймалася до розмитого, тьмяного виднокраю,  i це  було дивно, тому що десь
поряд  текла рiка,  велика  i  спокiйна,  текла  на  захiд, вгору  по  схилу
улоговини.
     Максим  обiйшов корабель, ведучи долонею по холодному,  трохи  вологому
його  боцi.   Вiн  виявив  слiди   ударiв  там,  де  й  сподiвався.  Глибока
неприємна ум'ятина пiд iндикаторним кiльцем -- це коли корабель знагла
пiдкинуло й завалило на бiк,  аж кiберпiлот образився,  i Максимовi довелося
спiшно  перехопити управлiння,  i зазубень бiля правої  зiницi  --  це
десятьма секундами пiзнiше, коли корабель поклало на нiс i вiн ослiп на одне
око. Максим знову глянув у зенiт. Чорнi цятки вже ледь виднiлися. Метеоритна
атака  у  стратосферi, ймовiрнiсть -- нуль цiлих нуль-нуль... Але ж будь-яка
можлива подiя коли-небудь та вiдбувається...
     Максим  просунувся у кабiну, перемкнув управлiння на авторемонт, задiяв
експрес-лабораторiю  i попрямував до рiки. Пригода, звiсно,  проте  однаково
рутина.  Нудьга.  У  нас  в ГВП  навiть  пригоди рутиннi. Метеоритна  атака,
променева атака,  аварiя при посадцi. Аварiя при  посадцi, метеоритна атака,
променева атака... Пригоди тiла.
     Висока ламка  трава шелестiла й хрускотiла пiд ногами,  колюче  насiння
впивалося  в шорти. Гудучи,  налетiла  хмара  якоїсь мошви,  помигтiла
перед обличчям i вiдстала. Дорослi, поважнi люди у  Групу Вiльного Пошуку не
йдуть.  У  них свої дорослi, поважнi справи, i вони знають,  що всi цi
чужi   планети   у   сутi   своїй  доволi   одноманiтнi  й   утомливi.
Одноманiтно-втомливi. Втомливо-одноманiтнi... Звiсна рiч, якщо тобi двадцять
рокiв,  якщо  ти  нiчого  до  ладу  не  вмiєш,  якщо  ти  до  ладу  не
знаєш,  якого вмiння  тобi хочеться, якщо ти  ще  не навчився цiнувати
свiй   найбiльший   скарб   --   час,   якщо   у  тебе   немає  i   не
передбачається  якихось  особливих  талантiв,  якщо  домiнантою  твого
єства у двадцять рокiв,  як i  десять рокiв тому, залишається не
голова,  а руки  i ноги,  якщо  ти настiльки примiтивний, що  уявляєш,
буцiмто  на невiдомих планетах можна вiдшукати  якусь коштовнiсть, неможливу
на  Землi,  якщо,  якщо, якщо...  то  тодi...  звiсно.  Тодi  бери  каталог,
вiдкривай  його на будь-якiй сторiнцi,  тицьни  пальцем у будь-який рядок  i
лети   собi.  Вiдкривай  планету,  називай  її  власним  iменем,
визначай  фiзичнi  характеристики,  бийся  зi страховиськами, коли вони тобi
трапляться,  вступай у контакти, коли буде  з  ким, робiнзонь потрошку, коли
нiкого не виявиш...  I  не  те щоб усе це намарно. Тобi подякують,  тобi
скажуть, що  ти зробив  посильний  внесок, тебе викличе  для детальної
розмови який - небудь визначний  фахiвець...  Школярi, особливо  вiдстаючi й
обов'язково  з  молодших  класiв, позиратимуть  на тебе з поштивiстю,  однак
учитель при зустрiчi спитає лише:
     "Ти усе  ще в  ГВП?" -- й переведе розмову на iншу тему, i лице в нього
буде  винувате й сумне, бо вiдповiдальнiсть  за те, що ти усе ще  в ГВП, вiн
прибирає   на   себе.  А  батько  скаже:  "Гм..."  --   i   невпевнено
запропонує  тобi мiсце лаборанта; а мати  скаже:  "Максику,  але  ж ти
цiлком пристойно  малював  у дитинствi...";  а Петер скаже: "Скiльки  можна?
Досить ганьбитися..."; а Дженнi скаже: "Познайомся, це мiй чоловiк". I
всi матимуть рацiю, усi, крiм  тебе. I  ти повернешся в Управлiння ГВП
i, намагаючись не  дивитися на двох таких самих бовдурiв,  якi  порпаються в
каталогах  бiля  сусiднього стелажа,  вiзьмеш  черговий том,  вiдкриєш
наздогад сторiнку i тицьнеш пальцем...
     Перш нiж спуститися урвищем до рiки, Максим озирнувся. Позаду стирчала,
розпрямляючись, прим'ята  ним  трава,  чорнiли  на  тлi неба  розкарячкуватi
дерева,  i  свiтилося  маленьке  кружальце розчиненого люка.  Все було  дуже
звично. "От i гаразд,-- проказав  вiн до себе.-- От  i нехай... Добре було б
вiдшукати  цивiлiзацiю,  могутню,  давню,  мудру.  I  людську..."  Вiн
спустився до води.
     Рiка  справдi була  велика,  повiльна,  i неозброєним  оком  було
видно,  як  вона спускається зi  сходу i здiймається  на  захiд.
(Рефракцiя  тут, одначе, страшенна...)  I  видно було,  що протилежний
берег  положистий  i   зарiс  густою  тростиною,  а  за  кiлометр   вище  за
течiєю стримлять з  води якiсь  стовпи  та  кривi бруси,  перехнябленi
решiтчастi  ферми, волохатi вiд кручених  рослин.  "Цивiлiзацiя",--  подумав
Максим  без особливого азарту. Довкола вiдчувалося чимало  залiза, i ще щось
вiдчувалося,  неприємне,  задушливе, i коли Максим зачерпнув пригорщею
води, вiн зрозумiв, що це радiацiя, доволi  сильна i шкiдлива. Рiка несла зi
сходу радiоактивнi речовини, i Максим збагнув, що добра вiд цiєї
цивiлiзацiї буде небагато, що це знову не те, що  контакту краще i  не
затiвати, а слiд зробити стандартнi аналiзи, разiв зо два непомiтно облетiти
планету по екватору й забиратися звiдси геть, а на Землi  передати матерiали
серйозним, бувалим у  бувальцях  дядькам з  Ради галактичної безпеки i
якнайшвидше забути про все.
     Забути про все...
     Вiн гидливо обтрусив пальцi й  витер їх об  пiсок, потому  присiв
навпочiпки i замислився. Вiн  спробував уявити собi жителiв цiєї
планети, навряд чи щасливої планети. Десь за лiсами було мiсто, навряд
чи  щасливе  мiсто;  бруднi заводи, старезнi реактори,  що  скидають  у рiку
радiоактивнi помиї, нечупарнi, дикi будинки пiд залiзним дахом, багато
стiн i мало вiкон, бруднi проходи мiж будинками, заваленi
     смiттям  i  трупами  свiйських  тварин,  великий  рiв довкруг  мiста  i
пiдйомнi  мости... А втiм,  нi,  це було  до  реакторiв. I  люди.  Вiн
спробував  уявити собi цих  людей,  але не  змiг.  Вiн знав лише, що на  них
безлiч вдяганок, вони  були просто-таки запакованi у грубу матерiю,  i в них
були високi бiлi комiрцi, що натирають пiдборiддя. Потiм вiн побачив
     слiди на пiску.
     Це були  слiди  босих нiг.  Хтось спустився з  урвища  i зайшов у рiку.
Хтось  з  великими  широкими  ступнями,  важкий,  клишоногий, незграбний  --
безперечно,  гуманоїд, проте на  ногах у нього було  по шiсть пальцiв.
Постогнуючи i крекчучи,  сповз з урвища, прошкандибав по  пiску, з плюскотом
занурився у радiоактивну  воду й, пирхаючи i  хропучи, поплив на протилежний
берег, у заростi тростини. Не знiмаючи високого бiлого комiрця...
     Яскравий  блакитний спалах освiтив усе довкола, нiби вдарила блискавка,
i тої ж  митi над  урвищем  загуркотiло, зашипiло, затрiщало вогненним
трiском.  Максим  пiдхопився.  По  урвищу  сипалася   суха  земля,  щось  iз
небезпечним  вищанням пронеслося небом i  впало  посерединi рiки,  здiйнявши
фонтан бризок вперемiшку з бiлою парою. Максим мерщiй побiг угору по урвищу.
Вiн  уже  знав,  що  скоїлося,  тiльки  не  розумiв  чому,  i  вiн  не
здивувався,  коли уздрiв  на  тому  мiсцi,  де  щойно стояв корабель,  стовп
розжареного диму, який велетенським штопором здiймався у мерехтливу  небесну
твердiнь. Корабель  розтрощився,  бузковим  свiтлом  палахкотiла  керамiтова
шкаралуща, весело  горiла  суха  трава  навколо,  палали чагарi,  i  бралися
димними вогниками корячкуватi дерева.  Шалений жар  бив по обличчю, i Максим
затулився долонею i позадкував уздовж урвища  -- на крок,  потiм ще на крок,
потiм  ще  i  ще... Вiн  задкував,  не вiдриваючи сльозавих  очей вiд  цього
розкiшної краси жаркого  смолоскипа,  що розсипав  багрянi  та  зеленi
iскри,  вiд  цього   несподiваного   вулкана,   вiд  безглуздого   шаленства
знавiснiлої енергiї.
     "Нi, чому  ж...-- розгублено думав вiн.-- Прийшла  велика мавпа, бачить
-- мене немає,  залiзла всередину, пiдняла палубу -- сам я не знаю, як
це робиться,  але вона зметикувала,  кмiтлива така була мавпа,  шестипала,--
пiдняла,  отже,  палубу...  Що  там у  кораблях  пiд  палубою?.. Одно слово,
знайшла вона акумулятори, узяла  великий камiнь -- i  торох!..  Дуже великий
камiнь,  тонни  три  на вагу,-- i  з  розмаху...  Здоровезна  така  мавпа...
Доконала вона  усе-таки  мiй  корабель  своїми  каменюками  -- двiчi у
стратосферi i ось тут... Дивовижна iсторiя... Такого,  здається, ще не
бувало.


     Що ж менi, одначе, тепер робити? Почнуть шукати  мене, ясна рiч, скоро,
але  навiть  коли  почнуть шукати, то навряд  чи подумають, що таке можливо:
корабель загинув,  а пiлот вцiлiв... Що  ж  тепер  буде?  Мати...  Батько...
Вчитель..."
     Вiн повернувся  спиною до пожежi  й  пiшов геть. Вiн швидко йшов уздовж
рiки;   усе  довкола  було   осяяне  червоним  свiтлом;  попереду  кидалася,
скорочуючись  i  видовжуючись,  його  тiнь  на травi.  Праворуч почався лiс,
рiдкий,  пропахлий прiллю, трава  зробилася м'якою  i  вологою.  Два великих
нiчних птаха з шумом вихопилися з-пiд нiг i низько над водою полетiли на той
бiк.  Вiн мигцем подумав, що  вогонь може наздогнати його i  тодi доведеться
втiкати  плавом i це буде  неприємно;  але  червоне  свiтло  зненацька
потьмянiло  i  згасло зовсiм, i вiн збагнув, що протипожежнi пристрої,
на  вiдмiну  од  нього,  розчовпали  усе-таки,  що  й до  чого,  г  виконали
своє призначення з притаманною їм стараннiстю. Вiн яскраво уявив
собi  закопченi,  оплавленi балони,  що безглуздо  стирчать  посеред гарячих
уламкiв, випускають важкi хмари пiрофагу i страшенно собою задоволенi...
     "Спокiй,-- думав вiн.-- Головне -- не парити парка. Час є. Власне
кажучи, у  мене сила-силенна часу.  Вони  можуть розшукувати мене  до скону:
корабля немає  i  знайти мене  неможливо. А  поки вони не збагнуть, що
сталося, поки не переконаються  остаточно,  поки  не будуть цiлком упевненi,
матерi вони нiчого не повiдомлять... А я вже тут що-небудь придумаю..."
     Вiн  проминув  невеличку прохолодну  драговину,  продерся крiзь кущi  й
опинився на дорозi, на старiй, розтрiсканiй бетонованiй дорозi, що зникала в
лiсi. Вiн пiдiйшов  до  краю урвища, ступаючи по бетоновим плитам, i побачив
iржавi,  порослi повоєм ферми, залишки якоїсь  чималенької
решiтчастої  споруди,  напiвзануренi  у  воду,  а   на  тому  боцi  --
продовження  дороги, ледь помiтне пiд свiтляним небом. Очевидно, тут  колись
був мiст. I, очевидно, цей мiст комусь заважав, i його скинули в рiку,
вiд чого  вiн не став нi зграбнiшим, нi зручнiшим. Максим сiв на край урвища
i  спустив  ноги.  Вiн  обстежив себе  зсередини,  переконався, що парка  не
парить, i заходився мiркувати.
     "Головне я знайшов. Оце тобi дорога. Погана дорога,  груба дорога, i до
того ж давня дорога, але  все-таки це  дорога, а на всiх населених  планетах
дороги ведуть до тих, хто їх будував. Що менi потрiбно? їжа менi
не  потрiбна. Тобто я поїв  би, але це працюють дрiмучi iнстинкти, якi
ми зараз придушимо. Вода менi знадобиться не ранiше, нiж за
     добу. Повiтря  вистачає, хоча я волiв би, щоб  у  атмосферi  було
менше  вуглекислоти  i радiоактивного  бруду.  Отже, нiчого  ницого  менi не
потрiбно.   А  потрiбен  менi  невеличкий,  вiдверто   скажемо,  примiтивний
нуль-передавач  зi  спiральним  ходом.  Що може  бути  простiше примiтивного
нуль-передавача? Тiльки примiтивний нуль-акумулятор..." Вiн  зажмурився, i в
пам'ятi чiтко проступила  схема  передавача на позитронних  емiтерах. Якби у
нього  були деталi, вiн  склав  би  цю штуку враз, iз заплющеними очима. Вiн
кiлька разiв подумки виконав  складання, а коли розплющив очi, передавача не
було. I нiчого не було. "Робiн-зон,-- подумав вiн з якоюсь навiть
     цiкавiстю.--  Максим  Крузо.   Треба   ж   так,  нiчогiсiнько   у  мене
немає. Шорти  без кишень i кеди. Зате острiв у мене -- населений...  А
коли  острiв населений,  то  завжди  залишається надiя  на примiтивний
нуль-передавач". Вiн старанно думав про нуль-передавач, але в  нього кепсько
виходило. Вiн  повсякчас бачив  матiр,  як  їй повiдомляють: "Ваш  син
пропав безвiсти", i яке у неї обличчя, i як батько тре собi
     щоки i розгублено озирається, i як їм холодно i самотньо...
"Нi,-- сказав вiн  до себе,-- про  це  думати  не дозволяється. Про що
завгодно,  тiльки  не  про це,  iнакше у мене  нiчого  не  вийде.  Наказую i
забороняю. Наказую не думати i забороняю думати.  Все". Вiн пiдвiвся i рушив
по дорозi.
     Лiс, попервах несмiливий  i рiдкий, потроху смiливiшав  i  пiдступав до
дороги дедалi  ближче. Окремi нахабнi  молодi  деревця позламували  бетон  i
росли на самому шосе. Певно, дорозi було кiлька десяткiв  рокiв -- принаймнi
кiлька десяткiв рокiв нею  не користувалися. Лiс обабiч дедалi вищав, дедалi
густiшав, дедалi глухiшав, де-не-де гiлки дерев переплiталися  над  головою.
Стемнiло;  то  праворуч, то  лiворуч у хащi лунали голоснi гортаннi  вигуки.
Щось ворушилося там,  шарудiло,  гупотiло. Одного  разу  крокiв за  двадцять
попереду  хтось  присадкуватий i темний  пригинцi перебiг  дорогу.  Дзвенiла
мошва. Максимовi зненацька спало  на думку, що  край настiльки занедбаний  i
дикий, що людей може не виявитися  поблизу,  що добиратися до них доведеться
не  одну  добу. Дрiмучi  iнстинкти розбуркалися  i  знову нагадали про себе.
Одначе Максим вiдчував, що  тут навколо дуже  багато  живого м'яса,  що  вiд
голоду тут не  пропадеш, що все  це навряд чи буде смачно, проте цiкаво буде
пополювати. I  оскiльки думати про головне  йому було заборонено,  вiн
почав  згадувати,  як  вони полювали  з Пете-ром i  з єгерем Адольфом;
голiруч, хитрощi проти хитрощiв,
     розум  проти iнстинкту, сила проти  сили. Впродовж трьох  дiб без упину
гнати оленя крiзь  вiтролом,  наздогнати i  завалити на землю,  схопивши  за
роги... Оленiв тут, можливо, i  немає, але в тому,  що тутешня  дичина
їстiвна,  сумнiватися не доводиться: варто задуматися, забутися  --  i
мошва  починає оскаженiло жерти, а як вiдомо,  їстiвний на чужiй
планетi  вiд  голоду не  помре... Незле  було  б  тут  заблудитися  i пожити
рiк-другий, мандруючи по лiсах. Завiв би собi приятеля -- вовка якого-небудь
або ведмедя, ходили  б ми  з ним на  полювання,  гомонiли б...  Набридло  б,
звiсно, врештi-решт, та й не схоже, щоб у  цих лiсах  можна було вештатися з
приємнiстю:  занадто багато довкруг залiза --  дихати нiчим... I
потiм, усе-таки спершу треба скласти нуль-передавач...
     Вiн зупинився, наслухаючи. Десь у  глибинi хащi розлягалося одноманiтне
глухе рокотання, i Максим згадав, що вже давно чує це рокотання, проте
лише зараз  звернув на нього увагу.  Це  була не тварина i не водоспад -- це
був механiзм, якась варварська машина.  Вона хрипiла, зрикува-ла, скреготала
металом i поширювала iржавi запахи. I вона наближалася.
     Максим  пригнувся  i,  тримаючись  ближче до  узбочини,  безгучно побiг
назустрiч, вiдтак зупинився, мало не вискочивши з ходу на перехрестя. Дорогу
пiд прямим кутом перетинало  iнше  шосе, дуже брудне, з глибокими,  бридкими
колiями, з уламками  бетонованого  покриття,  що  стримiли  увсебiч. Це шосе
погано  пахло  i  було  дуже, дуже радiоактивне.  Максим присiв навпочiпки i
глянув лiворуч. Рокотання  двигуна i  металевий  скрегiт  насувалися звiдти.
Воно наближалося.
     За хвилину воно з'явилося. Безглуздо величезне, гаряче, смердюче, все з
клепаного  металу,  топчучи   дорогу  почвар-ними  гусеницями,   облiпленими
багнюкою,  не  мчало,  не   котилося  --   сурганилося  горбате,   неохайне,
деренькочучи перехнябленими  листами залiза, начинене сирим  плутонiєм
наполовину  з  лантанiдами,  безпомiчне,  загрозливе,   без  людей,  тупе  i
небезпечне,  воно перевалилося  через  перехрестя  i  посурганилося  далi, з
хрускотом i вищанням чавлячи бетон, залишивши по собi хвiст розжареної
задухи,  сховалося в лiсi  i  все гарчало, перевалювалося, ревло,  поступово
затихаючи...
     Максим перевiв  подих, вiдмахнувся  од  мошви. Вiн  був  приголомшений.
Нiчого  настiльки  безглуздого  i жалюгiдного  вiн  не бачив нiколи в життi.
"Так,-- подумав вiн,--  по-зитронних  емiтерiв  менi тут не  роздобути". Вiн
глянув услiд страховиську i раптом помiтив, що поперечна дорога -- не
     просто дорога,  а просiка,  вузька шпарина  в лiсi: дерева не заступали
над  нею  неба,  як  над  шосе. "Може, наздогнати  його?  -- подумав  вiн.--
Зупинити,  загасити котел..." Вiн прислухався.  У лiсi стояли шум i тряскiт,
страховисько  перевалювалося  в  хащi, як  гiпопотам  у трясовинi,  а  потiм
рокотання двигуна знову стало наближатися. Воно  поверталося. Знову сопiння,
рик,  хвиля смороду,  брязкiт i дзенькiт, i  ось воно знову  перетинає
перехрестя  i сурганиться  туди, звiдки  щойно виковзнулося... "Нi,-- сказав
Максим,-- не хочу  я з ним стикатися. Не люблю  я злих  тварин i варварських
автоматiв..." Вiн почекав  трохи, вийшов з кущiв i  одним духом перестрибнув
через заражене перехрестя.
     Якийсь час вiн рухався  дуже швидко, глибоко дихаючи, звiльняючи легенi
од випарiв залiзного гiпопотама, а  потiм  знову перейшов на  похiдний крок.
Вiн  думав  про  те,  що  побачив  упродовж   перших  двох  годин  життя  на
своєму  населеному  островi,  й  намагався  об'єднати   усi   цi
недоладностi й випадковостi у щось таке, що не суперечило б логiцi. Однак це
було занадто важко. Картина виходила казкова, а не реальна. Казковим був цей
лiс, напханий старим залiзом,  казковi  iстоти перегукувалися  в ньому майже
людськими голосами; як у казцi, стара, занехаяна дорога вела до зачарованого
палацу, i  невидимi злi чаклуни прагнули перешкодити людинi, яка потрапила в
цю   країну.  На   дальнiх   пiдступах  вони  закидали  її
метеоритами  --  нiчого не вийшло,  i тодi вони  спалили корабель,  спiймали
людину у пастку, а  потiм нацькували на неї залiзного дракона. Дракон,
одначе,  виявився занадто старий  i нерозумний,  i вони, певно, вже збагнули
свою помилку i готують тепер щось сучаснiше...
     -- Послухайте,-- сказав їм Максим,-- адже я не збираюсь звiльняти
вiд чарiв палаци i  будити ваших летаргiчних красунь; я хочу лише зустрiтися
з ким-небудь iз вас, у  кого бiльше кебети, хто допоможе менi з позитронними
емiтерами...
     Проте  тi  чаклуни  правили   своєї.  Спершу  вони  поклали
впоперек  шосе  величезне  трухляве  дерево,  потiм   зруйнували  бетоноване
покриття,  вирили  в  землi  велику  яму i  наповнили  її тухлою
радiоактивною рiдиною, а коли й це не допомогло, коли мошва стомилася кусати
й розчаровано  вiдстала,  ближче до  ранку випустили  з  лiсу  холодний злий
туман.  Вiд  туману  Максимовi  стало  холодно,  i  вiн  кинувся  бiгти, щоб
зiгрiтися. Туман був липкий,  маслянистий, пахнув  мокрим металом i тлiнням,
але невдовзi запахло димом,
     i Максим здогадався, що десь неподалiк горить живий вогонь.
     Розвиднялося, небо засвiтилося вранiшньою сiрiстю, коли Максим завважив
обiч дороги багаття  i невисоку кам'яницю  з  проваленим  дахом, зi  слiпими
чорними  вiкнами,  стару, порослу мохом. Людей видно не було, одначе  Максим
вiдчував,  що вони десь  поблизу,  що  вони  допiру  були  тут  i,  можливо,
незабаром  повернуться. Вiн звернув  з шосе,  переплигнув через  придорожнiй
рiвчак i, втопаючи по кiсточки у гниючому листi, наблизився до багаття.
     Багаття  зустрiло  його  добрим  первiсним   теплом,  що  приємно
розтривожило  первiснi  iнстинкти.  Тут  усе  було  просто.  Можна  було  не
здоровкатися, присiсти навпочiпки, простягнути руки до вогню i мовчки ждати,
коли  господар, так само  мовчки,  подасть гарячий  кусень i гарячий кухоль.
Господаря,  щоправда, не було, проте над багаттям висiв закопчений казанок з
якоюсь гострою стравою, вiддалеки валявся порожнiй плетений кошик з  круглим
дном, моток  тонкого  металевого  троса  i ще якiсь  металевi  й пластмасовi
предмети незрозумiлого призначення.
     Максим  посидiв коло багаття,  погрiвся,  дивлячись на  вогонь,  вiдтак
встав i  зайшов  у  будинок.  Власне,  вiд будинку лишилася  тiльки  камiнна
коробка. Крiзь  проломленi  бантини над  головою свiтилося  ранкове небо, на
гнилi дошки пiдлоги було страшно  ступити, а по кутках росли грона малинових
грибiв -- отруйних, але, якщо їх гарненько прожарити, цiлком придатних
для вживання.  Втiм, думка про їжу миттю зникла, коли Максим розгледiв
у напiвтемрявi пiд стiною  чиїсь кiстки вперемiшку з вицвiлими лахами.
Йому   стало  неприємно,  вiн  повернувся,  спустився  по  зруйнованих
сходинках i,  склавши долонi рупором,  загорлав  на  весь  лiс:  --  Ого-го,
шестипалi!
     Луна  майже  блискавично  загрузла  у  туманi  помiж  дерев,  нiхто  не
вiдгукнувся, лише сердито заскрекотали якiсь пташки над головою.
     Максим  повернувся до багаття,  пiдкинув у вогонь гiлок i  зазирнув  до
казанка. Страва кипiла. Вiн роззирнувся, знайшов якусь подобу ложки, понюхав
її,  обтер  травою  i  знову  понюхав. Потiм вiн  обережно  зняв
сiрувате  шумовиння  i  струсив  його на  жарини. Помiшав  страву, зачерпнув
скраю, подув i, склавши  губи трубочкою, покуштував. Виявилось,  нiчогенько,
щось на  кшталт  юшки з  печiнки тахор-га, тiльки  гострiше. Максим  вiдклав
ложку, обачливо,  двома  руками зняв казанок i поставив  на траву. Потiм вiн
знову роззирнувся i проказав голосно:
     -- Снiданок готовий!
     Його не  полишало  вiдчуття,  що  господарi десь поряд, проте бачив вiн
тiльки непорушнi, мокрi вiд туману кущi, чорнi корячкуватi стовбури дерев, а
чув лише потрiскування багаття та клопiтливi пташинi перегуки.
     -- Ну гаразд,-- мовив вiн уголос.-- Ви як собi хочете,
     а я розпочинаю контакт.
     Страва припала йому до смаку. Чи то ложка  була велика, чи то  первiснi
iнстинкти  розгулялися понадмiру, але вiн не  стямився, як висьорбав третину
казанка. Тодi вiн iз  жалем  вiдсунувся,  посидiв, прислухаючись до смакових
вiдчуттiв, ретельно обтер ложку; одначе не втримався -- ще раз  зачерпнув, з
самiсiнького денця, цих апетитних коричневих шматочкiв, що  танули  в ротi й
нагадували трепанги,  остаточно  вiдсунувся,  знову  обтер  ложку  i  поклав
її впоперек  казанка.  Тепер  був  саме  час  утамувати  почуття
вдячностi.
     Вiн пiдхопився,  вибрав кiлька  тоненьких прутикiв i вирушив у будинок.
Обережно ступаючи по  трухлявих дошках i намагаючись  не озиратися на тлiн у
тiнi, вiн заходився  зривати гриби  й нанизувати  на прутик малиновi  шапки,
вибираючи  наймiцнiшi.  "Вас би посолити,-- думав вiн,-- та поперчити трохи,
але  нiчого,  для першого контакту  згодиться й  так.  Ми  вас пiдвiсимо над
вогником,  i  вся  активна органiка  випарується з  вас, i станете  ви
смакотою,i станете ви першим  моїм внеском у культуру цього населеного
острова..."
     Зненацька в будинку трошки стемнiло, i вiн тої ж митi вiдчув,  що
на нього дивляться. Вiн вчасно  придушив у собi  бажання  рвучко обернутися,
порахував до  десяти,  неквапом  пiдвiвся  i, наперед усмiхаючись,  повернув
голову.
     У вiкнi дивилося на нього  довгасте  темне обличчя з тужливими великими
очима,  з   понуро  опущеними  кутиками  губiв,  дивилося  без  усякої
цiкавостi, без злоби i без радостi, дивилося не на людину  з iншого свiту, а
так,  на  обридливу свiйську тварину, що  знов утесалася туди, куди їй
заборонено.  Кiлька секунд  вони дивилися один на одного, i Максим вiдчував,
як  нудьга,  що  стiкає  з  цього   обличчя,  затоплює  будинок,
захльостує лiс,  i  всю  планету, й увесь  довколишнiй  свiт,--  i все
навкруги стало сiре, понуре  i жалюгiдне: усе вже було, i було безлiч разiв,
i  ще багато  разiв буде, i  не  передбачається жодного  порятунку вiд
цiєї сiрої, понурої, жалюгiдної  нудоти. Потiм
у будинку зробилось ще темнiше, i Максим обернувся до дверей.
     Там, розставивши мiцнi короткi ноги, загородивши широкими плечима увесь
прорiз, стояв  суспiль  порослий  рудим  волоссям  крем'язень  у незугарному
картатому комбiнезонi. Крiзь  пишнi рудi  заростi свердлили  Максима  гострi
блакитнi очицi,  дуже  пильнi, дуже  недобрi  i все  ж таки якiсь  веселi,--
можливо, за контрастом iз всесвiтньою нудьгою, що  струменiла од вiкна.  Цей
волохатий молодчик також вочевидь не вперше бачив прибульцiв з iншого свiту,
але вiн  звик поводитися з цими надокучливими  прибульцями  мовчки, суворо i
рiшуче  -- без усяких  там контактiв  та iнших  непотрiбних  складнощiв.  На
шиї  у  нього  висiла   на  шкiряному  паску  товста  металева   труба
найзловiснiшого  вигляду,  i  вихлопний  отвiр  цього  знаряддя  розправи  з
прибульцями вiн твердою брудною рукою  спрямовував Максимовi у живiт.  Зразу
було видно, що нi про найвищу цiннiсть людського
     життя,  нi  про Декларацiю прав людини, нi  про  iншi  чудовi  винаходи
найвищого гуманiзму,  так  само як i про самий гуманiзм, вiн  анi чуткою  не
чував, а розкажи йому про цi речi -- не повiрив би.
     Одначе  Максимовi  вибирати не  доводилося. Вiн  простягнув  перед себе
прутик з  нанизаними  грибними  шапками,  усмiхнувся ще ширше  й проказав  з
побiльшеною артикуляцiєю:
     -- Мир! Усе гаразд! Усе добре!
     Понура особа  за вiкном  вiдгукнулася на  це гасло довгою нерозбiрливою
фразою,  пiсля чого очистила  район контакту i, зважаючи на  звуки  iззовнi,
заходилася   навалювати  у   багаття  сухий   хмиз.  Покошлана  руда  борода
блакитноокого  заворушилася, i з мiдних заростей  полинули  рикаючi, ревучi,
брязкотливi  звуки,  що   враз  нагадали  Максимовi  залiзного   дракона  на
перехрестi.
     *  -- Так! -- сказав Максим,  енергiйно киваючи.-- ЗемляКосмос! --  Вiн
тицьнув  прутиком  у зенiт, i  рудобородий слухняно  позирнув на  проломлену
стелю.--  Максим! -- вiв  далi  Максим, тикаючи  себе в груди.--  МаксимМене
звати Максимом! -- Для бiльшої переконливостi вiн вдарив себе в груди,
як розлючена горила.-- Максим!
     -- Махх-ссим! -- гаркнув рудобородий з дивним акцентом.
     Не  спускаючи  ока   з   Максима,  вiн  виприснув  через  плече   серiю
гримкотливих  звукiв, у якiй  кiлька разiв  повторювалося слово "Махсим",  у
вiдповiдь на що  невидима понура  особа  почала вигукувати  моторошнi тоскнi
фонеми. Блакитнi очi рудобородого вирячилися,  розкрилася жовтозуба паща,  i
вiн зареготав. Певно, невiдомий Максимовi гумор
ситуацiї   дiйшов   нарештi   до   рудобородого.   Пересмiявшись,
рудобородий витер вiльною рукою очi,  опустив свою смертоносну зброю i подав
Максимовi недвозначний знак, який означав: "Ану виходь!"
     Максим  з  радiстю  пiдкорився.  Вiн  вийшов  на  ґанок  i  знову
простягнув рудобородому прутик з грибами.  Рудобородий узяв прутик, покрутив
його так i сяк, понюхав i вiдкинув убiк.
     -- Е нi! -- заперечив Максим.-- Ви у мене пальчики оближете...
     Вiн  нахилився i  пiдняв прутик. Рудобородий не перечив. Вiн  поплескав
Максима по спинi, пiдштовхнув  до багаття, а бiля багаття  навалився йому на
плече,  посадив i заходився  щось утлумачувати. Проте Максим  не слухав. Вiн
дивився на понурого.  Той сидiв  навпроти i  сушив перед вогнем якусь велику
брудну  ганчiрку.  Одна  нога  у  нього була боса,  i вiн  повсякчас ворушив
пальцями, i цих пальцiв було п'ять. П'ять, аж нiяк не шiсть.



     Гай сидiв скраєчку лави бiля  вiкна, полiрував вилогою кокарду на
беретi  i дивився,  як  капрал  Варибобу  виписує  йому  проїзнi
документи. Голова капрала  була схилена  набiк,  очi вибалушенi,  лiва  рука
лежала  на  столi,  притримуючи бланк з  червоним  краєчком,  а  права
неквапливо виводила калiграфiчнi лiтери.  "Ловко у  нього  виходить,-- думав
Гай з деякою заздрiстю.--  Ото вже  стара  чорнильна душа: двадцять рокiв  у
Легiонi, i все писарем. Треба ж, як очi вилупив,-- гордiсть бригади... Зараз
ще  i язика висолопить... Так i є -- висолопив. I язик у нього в
чорнилi. Зоставайся здоровий,  Варибобу, стара ти  чорнильнице,  бiльше ми з
тобою не  побачимося.  Взагалi-то,  якось сумно вiд'їздити  --  хлопцi
гарнi  пiдiбралися,  i  пани офiцери,  i  служба  корисна,  значуща..."  Гай
шморгнув носом i глянув у вiкно.
     За  вiкном  вiтер  нiс  бiлу  куряву по широкiй гладенькiй  вулицi  без
хiдникiв,  викладенiй  старими  шестикутними плитами;  бiлiли  стiни  довгих
однакових будинкiв адмiнiстрацiї та iнженерного персоналу i крокувала,
затуляючись вiд куряви i притримуючи спiдницю, панi Iдоя, дама тiлиста
     й поставна,--  мужня  жiнка,  яка  не побоялася поїхати  з дiтьми
слiдом за паном бригадиром у цi небезпечнi мiсця. Вартовий бiля комендатури,
з  новачкiв, у необiм'ятому пильовику i в беретi,  насунутому  на вуха, узяв
їй  "на караул". Потiм проїхали двi вантажiвки з виховуваними --
певно, робити щеплення... Так його, утришия його: не висовуйся за борт, нема
чого тобi висовуватися, тут тобi не
     бульвар...
     -- Ти як усе-таки пишешся? -- спитав Варибобу.-- Га-
     ал? Чи можна просто -- Гал?
     Аж нiяк,-- сказав Гай.-- Гаал моє прiзвище.
     Шкода,-- сказав Варибобу, задумливо обсмоктуючи перо.-- Якби можна було
"Гал", якраз би вмiстилося в
     рядок...
     "Пиши,  пиши,  чорнильнице,--  подумав  Гай.--  Нема  чого  тобi  рядки
економити. Капрал, називається...  Ґудзики зеленню  поросли, теж
менi капрал. Двi нашивки маєш, а стрiляти до  пуття не навчився, це  ж
усi знають..."
     Дверi розчинилися, i до канцелярiї  стрiмко зайшов  пан  ротмiстр
Тоот  iз  золотою  пов'язкою чергового  на рукавi. Гай пiдхопився i  клацнув
пiдборами. Капрал  пiдвiвся,  але писати  не  облишив, старе  луб'я. Капрал,
називається...
     -- Ага...-- мовив пан ротмiстр пiсля того, як бридливо здер протипилову
маску.-- Рядовий Гаал.  Знаю, знаю, покидаєте нас.  Шкода. Але  радий.
Сподiваюсь, у столицi служитимете з такою ж ревнiстю.
     -- Так точно, пане ротмiстр! -- сказав Гай схвильовано.
     У нього аж у носi защипало вiд захвату. Вiн дуже любив
     пана ротмiстра Тоота, культурного офiцера, колишнього
     викладача гiмназiї. Виявляється, i пан ротмiстр також його
     вирiзняв.
     -- Можете сiсти,-- сказав пан ротмiстр i пройшов за
     бар'єр до свого столу. Не сiдаючи, нашвидку проглянув
     папери i взявся за слухавку.
     Гай тактовно вiдвернувся до вiкна.
     На вулицi нiчого не змiнилося.  Прогупотiло  строєм на обiд рiдне
капральство. Гай журливо провiв його очима. Прийдуть зараз у кантину, капрал
Серембеш скомандує скинути берети на "подячне слово", гаркнуть  хлопцi
у   тридцять  горлянок  "подячне   слово",   а  над   каструлями  вже   пара
здiймається,  i  блищать  миски, i стариган Дога вже готовий  бовкнути
вiдоме своє  коронне про  солдата  i куховарку... їй-богу, шкода
вiд'їздити.  I  служити тут небезпечно, i  клiмат  шкiдливий,  i
пайка дуже  вже одноманiтна -- самi  консерви, а  все  одно... Тут принаймнi
точно  знаєш, що  ти  потрiбен,  без тебе не  обiйдуться;  тут  ти  на
свої груди приймаєш зловiсний натиск Лiсу  i вiдчуваєш цей
натиск: самих друзiв скiльки тут поховав --  оно за селищем цiлий гай жердин
з iржавими шоломами... А  з iншого боку -- столиця. Туди абикого не пошлють,
а  коли вже  посилають,  то  не вiдпочивати...  Там,  подейкують, з  Будинку
Творцiв усi плаци  видно,  отож за кожним  шикуванням хто-небудь iз  Творцiв
неодмiнно  спостерiгає, тобто  не  те  що неодмiнно,  але  нi-нi  та й
подивиться. Гая мов жаром обсипало: нi сiло нi  впало вiн раптом уявив собi,
що  от  викликали  його iз строю,  а вiн  на другому  кроцi  пiдсковзнувся i
засторчував носом  командировi  пiд ноги, забрязкотiв автоматом по брукiвцi,
роззява, i берет хтозна-куди сповз... Вiн вiдiтхнув i крадькома роззирнувся.
Не доведи господи... Так, столиця! Все на їхнiх очах... Ну та дарма --
iншi  ж служать.  А там  Рада -- сестричка,  сестриця... Дядько  смiшний, зi
своїми  давнiми кiстками, з черепахами своїми допотопними... "Ой
i скучив же я за вами, любi ви мої!.."
     Вiн  знову глянув  у  вiкно  i спантеличено  вiдкрив рота.  Вулицею  до
комендатури  прямували двоє.  Один  був знайомий  --  руда  пика  Зеф,
старшина сто  чотирнадцятого  загону саперiв, смертник,  який заробляє
собi  життя  розчисткою  траси.  А другий  був  ну  цiлковите  одоробало,  i
одорабало моторошнувате.  Спершу  Гай  подумав, що  це  виродок,  але  миттю
зметикував, що навряд чи Зеф  тягнув  би виродка у  комендатуру. Здоровезний
голий  парубок, молодий, увесь  коричневий,  здоровий,  як бугай; самi  лише
труси на ньому, якiсь коротенькi, з блискучої матерiї... Зеф був
при своїй пукалцi, але не схоже було, щоб вiн конвоював цього чужинця:
йшли вони поруч,  i чужинець, недоладно  розмахуючи руками,  без  угаву щось
Зефовi утокмачував.  Зеф лише  вiдсапувався, i  вигляд  у  нього  був цiлком
очманiлий. "Дикун якийсь,-- подумав Гай.-- А проте звiдкiля  вiн там узявся,
на  трасi? Може,  звiрами вихований?  Були такi випадки.  I схоже: оно
м'язи якi, так i перекочуються..."
     Вiн дивився,  як ця пара пiдiйшла до  вартового,  як  Зеф,  утираючись,
заходився  щось  пояснювати, а вартовий -- новачок -- Зефа  не знає  i
штурхає  його  автоматом пiд  ребро, наказує одiйти  на  належну
вiдстань. Голий парубiйко, спостерiгаючи це, встряє у розмову.  Руки у
нього  так  i лiтають, а обличчя й зовсiм дивне:  нiяк не вловити  виразу --
наче ртуть, а  очi меткi, темнi... Ну все,  тепер i вартовий  очманiв. Зараз
тривогу зчинить. Гай обернувся.
     -- Пане ротмiстр,-- сказав вiн,-- дозвольте звернутися.
     Там старшина сто чотирнадцятого когось привiв. Може,
     глянете?
     Пан  ротмiстр  пiдiйшов до вiкна, подивився,  брови у нього поповзли на
лоба. Вiн штовхнув раму, висунувся i прогукав, давлячись курявою:
     -- ВартовийПропустити!
     Гай зачиняв  вiкно,  коли в  коридорi  загупотiли, i Зеф зi своїм
чудернацьким  супутником бочком зайшли у канцелярiю. Слiдом за ними увалився
начальник варти  i  ще  двоє  хлопцiв  зi  змiни,  що  не  спала.  Зеф
виструнчився, вiдкашлявся i, вилупивши на пана ротмiстра безсоромнi блакитнi
очi, прохрипiв:
     -- Доповiдає старшина сто чотирнадцятого загону, ви
     ховуваний Зеф. На трасi затримано оцю людину. За всiма
     ознаками -- божевiльний, пане ротмiстр: лигає отруйнi гри
     би, жодного слова не розумiє, розмовляє незрозумiло, хо
     дить, як зволите бачити, голий.
     Поки  Зеф доповiдав,  затриманий бiгав  меткими  очима  по  примiщенню,
моторошно i дивно  усмiхаючись  усiм присутнiм,-- зуби мав рiвнi й бiлi, мов
цукор. Пан ротмiстр заклав руки за  спину i пiдiйшов ближче, озираючи його з
голови до нiг.
     -- Хто ви такий? -- спитав вiн.
     Затриманий усмiхнувся ще  моторошнiше, поплескав себе долонею по грудях
i невиразно  вимовив  щось  схоже  на  "Махсим".  Начальник  варти реготнув,
вартiвники  захихотiли,  i  пан  ротмiстр  також  усмiхнувся. Гай  не одразу
втямив,  у  чому тут  рiч, а потiм  зметикував, що  на злодiйському  жаргонi
"мах-сим" означає "з'їв ножа".
     -- Певно, це хтось iз ваших,-- сказав Зефовi пан рот
     мiстр.
     Зеф похитав головою, з його бородища знялася хмарка куряви.
     Аж нiяк,-- сказав  вiн.-- Мах-сйм  --  це вiн так себе називає, а
злодiйської мови вiн не розумiє. Отже, це не наш.
     Виродок, мабуть,-- припустив начальник варти. (Пан ротмiстр  холодно на
нього  зиркнув.) -- Голий...-- проникливо пояснив  начальник варти, задкуючи
до дверей.-- Дозвольте йти, пане ротмiстр? -- гаркнув вiн.
     Iдiть,--   сказав   пан  ротмiстр.--   Пошлiть   кого-небудь   за
штаб-лiкарем паном Зогу... Де ви його спiймали? -- спитав вiн Зефа.
     Зеф  доповiв,  що   минулої  ночi  вiн   зi  своїм  загоном
прочiсував  квадрат  23/07,  знищив  чотири  самохiдних   "балiсти"  й  одну
установку невiдомого призначення,  втратив  двох людей пiд час вибуху, i все
було  гаразд.  Близько сьомої ранку  на  його багаття вийшов по шосе з
лiсу ось цей невiдомий. Вони помiтили його здалеку, стежили за ним iз кущiв,
а вiдтак вибрали слушний момент  i  схопили його. Зеф подумав спершу,  що це
втiкач, потiм вирiшив, що це виродок, i зовсiм було зiбрався стрiляти, однак
передумав, бо ця людина... Тут Зеф скрутно поворушив бородою i виснував:
     Бо я зрозумiв, що це не виродок.
     Звiдки  ж  це  ви  зрозумiли?  -- спитав  пан  ротмiстр,  а  затриманий
непорушно стояв, склавши руки на могутнiх  грудях, i позиркував то на нього,
то на Зефа.
     Зеф сказав, що пояснити це буде важкувато.
     -- По-перше, ця людина нiчого не боялася i не боїться.
     Далi: вiн зняв з багаття юшку i з'їв рiвно третину, як
     i личить товаришевi, а перед цим гукав у лiс, певно, кликав,
     вiдчуваючи, що ми десь поблизу. Далi: вiн хотiв пригостити
     нас грибами. Гриби були отруйнi, i ми не стали їсти їх
     i йому не дозволили, проте вiн, очевидно, поривався нас
     пригостити -- либонь, iз вдячностi. Далi: як добре вiдомо,
     жоден виродок за своїми фiзичними здiбностями не пере
     вершує нормальну хирляву людину. Вiн же по дорозi сюди
     ухоркав мене як хлопчака; йшов крiзь буревiй, наче по
     рiвному мiсцi, через рiвчаки переплигував, а потiм ждав
     мене на тому боцi i на додачу навiщось -- з молодецтва, чи
     що? -- хапав мене на оберемок i пробiгав зi мною крокiв по
     двiстi...
     Пан ротмiстр слухав Зефа з глибочезною увагою на виду, проте  ледве Зеф
замовк,  як  вiн  рвучко  обернувся  до  затриманого  i просто  у вiчi  йому
прогавкав по-хонтiйськи:
     -- Ваше iм'я? Чин? Завдання?
     Гай  прийшов  у  захоплення  вiд  спритностi  прийому,  але затриманий,
очевидно, не знав i  хонтiйської.  Вiн знову показав свої чудовi
зуби, поплескав себе по грудях, проказавши:  "Мах-сим",  штрикнув  пальцем у
бiк  каторжнику,  проказавши:   "Зеф",  i  пiсля  цього  почав  говорити  --
спроквола,  з тривалими паузами,  показуючи то  в  стелю,  то  в пiдлогу, то
обводячи  руками   довкруг  себе.  Гаю  здавалося,  що  в  цiй  промовi  вiн
вловлює  деякi   знайомi  слова,  проте   слова  цi  справи   геть  не
стосувалися. Коли затриманий вмовк, озвався капрал Варибобу.
     -- Як на мене, то це спритний шпигун,-- сказала стара
     чорнильниця.-- Треба доповiсти пановi бригадиру.
     Пан ротмiстр не звернув на нього уваги.
     Ви  можете  йти,  Зефе,--  сказав  вiн.--  Ви виявили ревнiсть,  це вам
зарахується.
     Вельми вдячний, пане ротмiстр!  -- ревонув  Зеф i вже  повернувся було,
щоб   iти,  як  раптом  затриманий  неголосно  скрикнув,  перехилився  через
бар'єр  i  схопив  пачку  чистих бланкiв,  що  лежали  на столi  перед
капралом.
     Варибобу  перепудився  до  смертi  (теж  менi капрал!),  вiдсахнувся  i
шпурнув   у  дикуна   перо.   Дикун   спритно  спiймав  перо   на  льоту  i,
прилаштувавшись  тут  же,  на  бар'єрi,  заходився  щось  креслити  на
бланковi, не звертаючи уваги на Гая i Зефа, якi схопили його за боки.
     -- Вiдставити! -- скомандував пан ротмiстр, i Гай охоче
     пiдкорився: втримувати цього коричневого звiра було одна
     ково, що намагатися зупинити танк, вхопившись за гу
     сеницю.
     Пан ротмiстр  i  Зеф стали  обабiч  затриманого i дивилися, що  вiн там
черкає.
     По-моєму, це схема Свiту,-- невпевнено сказав Зеф.
     Гм...-- вiдгукнувся пан ротмiстр.
     Ну звiсноОсь  у центрi в нього Свiтове Свiтло, це ось Свiт... А тут ми,
на його думку, перебуваємо.
     -- Але чому все пласке? -- недовiрливо спитав пан рот
     мiстр.
     Зеф стенув плечима.
     Можливо, дитяче сприйняття...  Iнфантилiзм... Ось, дивiтьсяЦе вiн
показує, як сюди потрапив.
     Так, можливо... Я чув про таке божевiлля...
     Гаю нарештi вдалося протиснутися мiж гладким твердим плечем затриманого
i цупкою,  пропахлою потом  курткою Зефа. Малюнок, який вiн побачив, видався
йому смiшним. Так малюки-першокласники зображають Свiт: посерединi маленький
кружок,  що означає  Свiтове Свiтло, довкола нього велика  кружина, що
означає Сферу Свiту, а на кружинi  жирна  крапка, до якої досить
домалювати ручки i  нiжки, i  вийде "це --  Свiт, а  це --  я". Навiть Сферу
Свiту бiдолашний псих не спромiгся  зобразити правильною кру-жиною, вийшов у
нього  якийсь  овал. Ну звiсно, що ненормальний...  А ще намалював пунктиром
лiнiю, яка веде з-пiд землi до крапки: ось, мовляв, як я сюди потрапив.
     Тим часом  затриманий узяв iнший бланк  i швидко накреслив двi маленькi
Сфери  Свiту  у   протилежних  кутках,  з  єднав  їх  пунктирною
лiнiєю i  ще  домалював якiсь закарлючки.  Зеф безнадiйно присвиснув i
сказав пановi ротмiстру:
     - Дозвольте йти?
     Але пан ротмiстр не вiдпустив його.
     -- Е-е... Зефе,-- сказав вiн,-- пригадується, колись ви
     оберталися у галузi... є...-- Вiн постукав себе зiгнутим
     пальцем по тiм'ю.
     -- Так точно,-- Зеф трохи забарився з вiдповiддю.
     Пан ротмiстр пройшовся по канцелярiї.
     Чи не могли б  ви... е-е... як би це сказати... сформулювати свою думку
про цього суб'єкта? Фахово, якщо можна так висловитися...
     Не можу знати,-- сказав Зеф.-- Втратив право виступати як фахiвець.
     Я розумiю,-- сказав пан ротмiстр.-- Усе це правильно. Хвалю. Ал-ле...
     Зеф, вибалушивши блакитнi очка, стояв струнко. Пан же ротмiстр опинився
в очевиднiй скрутi. Гай чудово розумiв його. Випадок був важливий, серйозний
випадок. (А раптом  цей  дикун  усе-таки шпигун?)  А  пан  штаб-лiкар  Зогу,
звiсно, чудовий офiцер, визначний легiонер, однак усього лише штаб-лiкар.  В
той час  як руда пика Зеф, до того як припустився злочину, вельми добре знав
свою справу.
     -- Ну що ж,-- сказав пан ротмiстр.-- Нiчого не вдiєш...
     Але по-людськи...-- Вiн зупинився перед Зефом.-- Розумiє
     те? Просто по-людськи... ви справдi вважаєте, що це бо
     жевiльний?
     Зеф знову забарився з вiдповiддю.
     -- По-людськи? -- повторив вiн.-- Ну звiсно, по-людсь
     ки: адже людинi властиво помилятися... Так от, по-людськи
     я схильний вважати, що це класичний випадок роздвоєння
     особистостi з витiсненням i замiщенням справдешнього "я"
     уявним "я". Знову ж таки по-людськи, керуючись життє
     вим досвiдом, я рекомендував би електрошок i препарати,
     що мiстять флео.
     Капрал Варибобу все це нищечком записав, але пана ротмiстра не обдуриш.
Вiн  забрав  у  капрала папiрець  iз  записами  й  засунув до кишенi френча.
Мах-сим знову заговорив. Вiн звертався то до  пана ротмiстра, то до Зе-фа,--
чогось вiн  хотiв, бiдолаха, щось йому було не  до  шмиги,-- але в  цю  мить
розчинилися дверi, i  зайшов  пан штаб-лiкар. Все  говорило  за  те, що йому
перебили обiд.
     Привiт,  Тооте,-- буркотливо сказав вiн.-- У чiм рiч? Ви, бачу, живi  й
здоровi, i це мене втiшає... А це що за проява?
     Виховуванi спiймали його  в лiсi,-- пояснив пан ротмiстр.-- Я пiдозрюю,
що вiн божевiльний.
     Симулянт вiн, а не божевiльний,-- пробурчав пан
     штаб-лiкар i налив собi  води з  карафки.-- Одiшлiть його  назад у лiс,
нехай працює.
     Це не  наш,-- заперечив  пан ротмiстр.-- I  ми  не  знаємо,
звiдки вiн узявся. Я думаю, що його свого  часу захопили  виродки, вiн у них
утратив розум i перекинувся до нас.
     Правильно,--  пробурчав  пан  штаб-лiкар.--  Треба  сте-ряти розум, щоб
перекинутися до нас.-- Вiн пiдiйшов до затриманого i вмить полiз хапати його
за  повiки. (Затриманий моторошно вишкiрився й злегенька вiдштовхнув  його.)
--  Ну-ну! --  сказав пан  штаб-лiкар, спритно хапаючи його за вухо.--  Стiй
спокiйно!
     Затриманий  пiдкорився. Пан  штаб-лiкар вивернув йому повiки,  помацав,
посвистуючи, шию  i горло, зiгнув  i розiгнув  йому руку,  потiм,  пихкаючи,
нахилився i вдарив його пiд колiна, повернувся до карафки i випив ще склянку
води.
     -- Печiя,-- сповiстив вiн.
     Гай зиркнув на Зефа. Рудобородий зi своєю пукалкою,  приставленою
до  ноги, стояв осторонь i з пiдкресленою  байдужiстю роздивлявся стiну. Пан
штаб-лiкар угамував спрагу i  знову  взявся за  психа. Вiн  обмацував  його,
обстукував, заглядав у зуби,  двiчi вдарив кулаком у живiт, вiдтак дiстав  з
кишенi пласку коробку, розмотав провiд,  пiдiмкнув  до  штепселя i заходився
притуляти коробку до рiзних частин тiла дикуна.
     -- Так,-- сказав .вiн, змотуючи провiд.-- I нiмий на до
     дачу?..
     -- Нi,-- сказав пан ротмiстр.-- Вiн розмовляє, одначе
     звiриною якоюсь мовою. Нас вiн не розумiє. А ось його
     малюнки.
     Пан штаб-лiкар переглянув малюнки.
     -- Так-так-так,-- сказав вiн.-- Цiкаво...-- Вiн вихопив у
     капрала ручку i хутко намалював на бланковi кiшку, як її
     малюють дiти, з паличок i кружечкiв.-- Що ти на це
     скажеш, приятелю? -- сказав вiн, простягаючи малюнок
     психовi.
     Той анi на  мить не задумався, почав  шкрябати  пером, i поряд з кiшкою
з'явилася дивна,  густо  поросла смухом  тварина з  важким, неприємним
поглядом.  Такої тварини Гай не знав, але вiн зрозумiв одне: це вже не
був  дитячий  малюнок.  Намальовано  було  вправно,  просто  чудово.  Навiть
дивитися  лячно.  Пан  штаб-лiкар  простягнув  руку  за  пером,  однак  псих
вiдсторонився  i  намалював  ще  одну тварину  --  з  велетенськими  вухами,
зморшкуватою шкiрою i товстим хвостом на мiсцi носа.
     -- Чудово! -- скрикнув пан штаб-лiкар i ляснув себе по
     боках.
     А  псих не вгамовувався. Тепер вiн  малював уже не тварину,  а вочевидь
якийсь апарат, схожий  на прозору мiну. Всерединi  вiн дуже вправно зобразив
чоловiчка  в сидячому положеннi,  постукав по чоловiчковi пальцем, а  вiдтак
тим же пальцем постукав себе по грудях i вимовив:
     Махх-ссим.
     Оцю штуку  вiн  мiг бачити бiля  рiки,-- нечутно  наблизившись,  сказав
Зеф.--  Ми таку  спалили цiєї ночi. А  от  страховиська...-- Вiн
похитав головою.
     Пан штаб-лiкар нiби вперше помiтив його.
     -- А, професоре! -- загукав вiн пiдкреслено радiсно.--
     Я ж вiдчуваю -- у канцелярiї чимось смердить. Чи не
     будете ви настiльки люб'язнi, колего, що прорiкатимете
     вашi мудрi судження аж з отого кутка? Я буду вам дуже
     вдячний...
     Варибобу захихотiв, а пан ротмiстр суворо сказав:
     Станьте бiля дверей, Зефе, i пам'ятайте своє мiсце...
     Ну, гаразд,-- сказав пан штаб-лiкар.-- I що ви збираєтеся з
ним робити, Тооте?
     Це залежить од  вашого дiагнозу,  Зогу,-- вiдповiв пан ротмiстр.-- Якщо
вiн симулянт, я  передам його до прокуратури,  там  розберуться. А  якщо вiн
божевiльний...
     Вiн  не   симулянт,  Тооте,--   з   великим  пiднесенням  вимовив   пан
штаб-лiкар.--  Йому абсолютно нiчого  робити у прокуратурi. Але  я знаю одне
мiсце, де ним дуже зацiкавляться. Де бригадир?
     Бригадир на трасi.
     Втiм,  це  не  суттєво. Адже  ви черговий,  Тооте? От i вiдправте
цього надзвичайно  цiкавого молодчика за  такою  адресою...-- Пан штаб-лiкар
примостився на бар'єрi, закрився вiд усiх плечима i лiктями, i написав
щось на зворотi останнього малюнка.
     А що це таке? -- спитав пан ротмiстр.
     Це?  Це одна установа,  яка буде нам вдячна, Тооте,  за  нашого  психа.
Можете бути певнi.
     Пан ротмiстр  недовiрливо  повертiв  у пальцях бланк, затим вiдiйшов  у
найдальший куток канцелярiї i поманив до себе пана штаб-лiкаря. Якийсь
час  вони гомонiли там  упiвголоса, а тому розiбрати можна було  лише окремi
реплiки пана Зогу: "...Департамент пропаганди... Вiдправте з довiреним... Не
така це  вже  таємниця...  Я  вас запевняю... Накажiть  йому забути...
Нехай йому бiс, та шмаркач однаково нiчого не второпає!.."
     -- Гаразд,-- сказав нарештi пан ротмiстр.-- Пишiть су
     провiдного листа. Капрале Варибобу!
     Капрал пiдвiвся.
     Проїзнi документи на рядового Гаала готовi?
     Так точно.
     Впишiть у проїзнi документи пiдконвойного Махсима. Рядовий Гаале!
     Гаал клацнув пiдборами i виструнчився:
     Слухаю, пане ротмiстр!
     Перше  нiж з'явитися на нове мiсце служби  у  нашiй  столицi,  доправте
затриманого за адресою,  вказаною на оцьому папiрцi. Пiсля  виконання наказу
папiрець здати черговому офiцеровi на новому мiсцi служби. Адресу забути. Це
ваше останнє завдання, Гаале, i ви, звiсно, виконаєте його, як i
належить молодцю-легiонеру.
     Буде виконано! -- вигукнув Гай, пойнятий невимовним захватом.
     Гаряча хвиля оглушливого екстазу захлюпнула його, пiдхопила, понесла до
неба. О, цi солодкi  хвилини  захвату,  незабутнi  хвилини,  коли виростають
крила,  хвилини лагiдного презирства  до  всього брутального, матерiального,
тiлесного... Хвилини,  коли прагнеш, щоб наказ  поєднав тебе з вогнем,
жбурнув тебе  у  вогонь, на тисячi ворогiв, у скописько диких орд,  навстрiч
мiльйонам куль,  i  це  ще  не  все,  буде  ще  солодше, захват  ослiпить  i
спалить... О вогонь!
     О полум'яО лють! I ось воно, ось воно!.. Вiн пiдводиться,
     цей гiнкий, дужий красень, гордiсть бригади, наш капрал
     Варибобу, як вогненний смолоскип, як статуя слави i вiр
     ностi, i вiн заспiвує, а ми всi пiдхоплюємо, всi як один...
     Вперед, легiонери, залiзнiї хлоп'ята!  Вперед, крiзь мури й вежi,
з  вогнем  в  очах!  Залiзною  п'ятою  розчавим  супостата!  Краплини  кровi
свiжої хай сяють на мечах...
     I  всi  спiвали.  Спiвав  найяснiший  пан  ротмiстр Тоот,  зразок
легiонера,  зразок помiж зразкiв,  за якого так  хочеться негайно, пiд  оцей
марш, вiддати життя, душу, все.
     1 пан штаб-лiкар Зогу, зразок брата-жалiбника, бруталь
     ний, як справжнiй солдат, i лагiдний, як руки матерi...
     I наш капрал Варибобу, до самох кiсток наш, старий вояка,
     ветеран, посивiлий у боях... О, як сяють ґудзики i нашивки
     на його потертому, заслуженому мундирi, для нього не
     iснує нiчого, крiм служби, нiчого, крiм слугування!..
     Залiзний  наш  кулак  всi перепони  зносить.  Радiють Вогненоснiї
Творцi!
     О, як голосить ворог! Пощади хай не просить! Вперед, легiонери-молодцi!
     ...Але  що  це?  Вiн  не  спiває, вiн  стовбичить,  зiпершись  на
бар'єр,  i  вертить  своєю  дурною   коричневою   довбешкою,   i
бiгає очима, i скалить зуби,  шкiриться... На  кого вишкiряєшся,
мерзотнику?  О, як  хочеться пiдiйти  важким  кроком --  i  з  усього  маху,
залiзним  кулаком  по цьому мерзенному  бiлому вищиру...  Але не  можна,  не
можна,  легiонеровi  це  не  личить: адже вiн  усього лише  псих, жалюгiдний
калiка,  справжнє  щастя  неприступне  йому,  вiн  слiпий,  нiкчемний,
жалюгiдний уламок  людини... А  цей рудий  бандит  скоцюрбився  у  кутку вiд
нестерпного болю...  Каторжник, злочинна  пика, за  петельки тебе,  за  твою
паскудну  бороду! Встати, мерзото!  Стояти  струнко, коли легiонери спiвають
свiй марш! I по довбешцi,  по  довбешцi, по бруднiй  пицi, по нахабних
рачачих очицях... Ось так, ось так...
     Гай вiдшпурнув каторжника  i,  клацнувши  пiдборами,  обернувся до пана
ротмiстра. Як завжди, пiсля нападу екзальтованого  збудження щось дзвенiло у
вухах i свiт солодко плив i погойдувався перед очима.
     Капрал Варибобу, сизий вiд натуги,  кволо пирхав, тримаючись  за груди.
Пан штаб-лiкар, упрiлий  i буряковий  на виду, жадiбно  цмулив воду прямо  з
карафки  i  смикав з кишенi носовичок.  Пан ротмiстр  супився з  непритомним
виразом, нiби намагався щось пригадати. Коло  порога брудною купою картатого
ганчiр'я ворушився  рудий  Зеф.  У нього  було  розбите обличчя,  вiн хлюпав
кров'ю i стиха постогнував крiзь зуби. А Мах-сим вже не усмiхався. Обличчя у
нього скам'янiло,  зробилося  зовсiм як людське,  i  вiн незмигними круглими
очима, трохи вiдкривши рота, дивився на Гая.
     --  Рядовий  Гаале,--  надтрiснутим  голосом проказав  пан  ротмiстр.--
Е-е...  Щось  я хотiв  вам сказати... Почекайте,  Зогу, залиште  менi  бодай
ковток води...



     Максим  прокинувся й  ураз  вiдчув, що  голова важка.  У  кiмнатi  було
задушливо. Знов уночi зачинили  вiкно.  Втiм, i вiд одчиненого вiкна користi
мало -- мiсто занадто близько,  вдень виднiється над ним нерухома бура
шапка бридких  випарiв, вiтер  жене їх сюди, i не рятують нi вiдстань,
нi п'ятий поверх, нi парк унизу. "Зараз  би принаймнi  iонний душ,-- подумав
Максим,-- та  вискочити голяка в сад,  та не  в оцей  паршивий, напiвгнилий,
сiрий вiд гарива, а  в наш, де-небудь пiд Гладбахом, на  березi  срiблистого
Нiрсу, та пробiгти кругом озера кiлометрiв з  п'ятнадцять що є духу, з
усiєї  сили,  та  переплисти  озеро, а потiм хвилин  з  двадцять
походити по дну, аби повправля-ти легенi,  полазити помiж слизьких пiдводних
валунiв..." Вiн  пiдхопився, вiдчинив  вiкно, висунувся  пiд мжичку, глибоко
вдихнув сире повiтря, закашлявся -- у  повiтрi було  повно зайвого, а дощовi
краплини  залишали  на язицi металевий присмак. По автострадi з  шипiнням  i
свистом  проносилися авто. Унизу пiд вiкном жовтiло мокре листя, на високому
мурi щось блищало. По парку ходив чоловiчок у мокрiй накидцi, згрiбав докупи
облетiле листя. За завiсою  дощу невиразно бовванiли цеглянi будiвлi якогось
заводу  на  околицi. З  двох  високих труб,  як  завжди,  лiниво соталися  i
хилилися до землi товстi струменi отруйного диму.
     Задушливий  свiт.  Неблагополучний,  хворобливий свiт. Увесь вiн якийсь
незатишний i  тоскний,  як  те  казенне  примiщення,  де  люди  зi  свiтлими
ґудзиками  i  зiпсутими зубами  раптом  нi  сiло  нi  впало заходилися
лементувати, надсаджуючись  до  хрипу,  i Гай,  такий симпатичний, вродливий
парубiйко, цiлком несподiвано заходився товкти до кровi рудобородого Зефа, а
той  навiть  не  опирався...  Неблагополучний   свiт...  Радiоактивна  рiка,
безглуздий  залiзний  дракон,  забруднене  повiтря  i  неохайнi  пасажири  у
незграбнiй  триповерховiй  металевiй коробцi на  колесах, що плю-ється
навсiбiч сизими чадними димами... I  ще одна дика сцена -- коли  якiсь
брутальнi люди  довели реготом i жестами до слiз лiтню жiнку, i нiхто за нею
не  обстав, у вагонi  яблуку нiде впасти  i  всi вiдводять очi,  i  лише Гай
раптом зiрвався з мiсця,  блiдий вiд злостi,  а можливо, вiд страху,  i щось
крикнув їм, i  вони  пiшли  геть... Проте i  сам Гай,  вочевидь добра,
симпатична   людина,   iнодi   раптом  зовсiм   незрозумiло  розлютовувався,
заходжувався осатанiло сваритися з сусiдами по купе, дивився звiром, а потiм
так само зненацька поринав у глибоку прострацiю. I всi iншi поводилися
не краще. Годинами вони сидiли i лежали цiлком мирно, стиха гомонiли, навiть
усмiхалися один до одного, i враз  хто-небудь починав  сварливо  бурчати  на
сусiда,  сусiд  нервово  огризався,  навколишнi,   замiсть  заспокоїти
їх, уст-, рявали в суперечку, чвара ширшала, i от уже всi гримають
     одне на одного,  погрожують, штовхаються,  i  хтось лiзе через  голови,
розмахуючи кулаками,  i когось тримають  за барки, на  повний  голос плачуть
малюки,  їм  роздратовано  обривають  вуха,  а  вiдтак  усе  поступово
завмирає,  всi вовком дивляться  одне на одного, розмовляють  знехотя,
вiдвертаються... А iнодi чвара перетворюється на щось украй неподобне:
очi  вилазять   з   орбiт,  обличчя   беруться  червоними   плямами,  голоси
пiдвищуються  до   нестямного  вереску,  i  хтось  iстерично  регоче,  хтось
спiває,  хтось   молиться,  здiймаючи  над  головою  тремтячi  руки...
Божевiльня...
     Максим  вiдiйшов од  вiкна, пристояв  посерединi тiсної кiмнатки,
розслабившись, вiдчуваючи  апатiю  i душевну  втому,  потому  примусив  себе
зiбратися на  силi  i розiм'явся трохи,  використовуючи як снаряд громiздкий
дерев'яний стiлець. "Так  i занепасти можна,-- подумав  вiн стурбовано.-- Ще
день-два я, мабуть, стерплю, а тодi доведеться дати драла, поникати трохи по
лiсах...  У гори добре було  б втекти --  гори у  них тут  на  вигляд гарнi,
дикi...  Далеченько,  щоправда,  за  нiч  не  обернешся... Як  їх  Гай
називав?  Зар-так...  Цiкаво,  це власне iм'я чи гори взагалi? Втiм, якi там
гори, не до гiр менi. Десять дiб я тут, а нiчого ще не
     зроблено..."
     Вiн протиснувся  в  душову  i  кiлька хвилин  фиркав  i розтирався  пiд
тужавим   штучним  дощиком,  таким  самим  бридким,  як   природний,--  дещо
холоднiшим, щоправда,-- але жорстким, вапнистим.
     Вiн обтерся продезинфiкованим рушником i  всiм  незадо-волений:  i  цим
каламутним  ранком,  i  цим  задушливим  свiтом,  i  своїм  безглуздим
становищем,   i  занадто  жирним  снiданком,   що  його   доведеться   зараз
з'їсти,--  повернувся  до кiмнати, щоб  застелити  лiжко. Снiданок уже
принесли -- вiн парував i смердiв на столi. Риба зачиняла вiкно.
     -- Здрастуйте,-- сказав їй Максим мiсцевою мовою.--
     Не треба. Вiкно.
     -- Здрастуйте,-- вiдповiла вона, клацаючи численними
     засувками.-- Треба. Дощ. Погано.
     -- Рибо,-- сказав Максим на лiнкосi. Власне, її звали
     Нолу, одначе Максим iз самого початку охрестив її Рибою
     за невиразнiсть обличчя i незворушнiсть.
     Вона  обернулася i подивилась на  нього  незмигними  очима. Потому, уже
вкотре, приставила палець до кiнчика носа i зронила: "Жiнка", потiм тицьнула
в Максима  пальцем: "Чоловiк", потiм у бiк остогидлого балахона, що висiв на
бильцi стiльця: "Одяг.  Треба". Не могла вона чомусь бачити чоловiка в самих
шортах. Потрiбно було їй, щоб чоловiк закутувався з нiг до шиї.
     Вiн  заходився вдягатися,  а вона  застелила його  лiжко,  хоча  Максим
завжди  говорив,  що робитиме це  сам, посунула на середину кiмнати стiл, що
його Максим  завжди вiдсовував до стiни, рiшуче вiдкрутила кран опалення, що
його Максим  завжди завертав до краю, i всi одноманiтнi Максимовi "не треба"
розбивалися об її не менш одноманiтнi "треба".
     Максим   застебнув   пiд    шиєю   на   єдиного   зламаного
ґудзика  балахон, пiдiйшов  до  столу  i  поколупав  снiданок двозубою
виделкою. Вiдбувся звичний дiалог:
     Не хочу. Не треба.
     Треба. їжа. Снiданок.
     Не хочу снiданок. Несмачно.
     Треба снiданок. Смачно.
     Рибо,--  сказав  їй  Максим  проникливо,--  жорстока  ви  людина.
Потрапили б ви до мене на Землю,  я б ущент  розбився,  але  знайшов би  вам
їжу до смаку.
     Не розумiю,-- сказала вона незворушно.-- Що таке "риба"?
     З огидою прожовуючи жирний шматок, Максим узяв  папiр  i зобразив  ляща
анфас. Вона уважно вивчила  малюнок i поклала до кишенi халата. Всi малюнки,
якi робив Максим, вона забирала  i кудись вiдносила.  Максим малював багато,
охоче i з задоволенням: у вiльний час i ночами,  коли не спалося, робити тут
було зовсiм  нiчого. Вiн малював тварин i людей, креслив таблицi й дiаграми,
вiдтворював  анатомiчнi  розрiзи. Вiн  зображав  професора  Мегу  схожим  на
бегемота i бегемотiв, схожих на професора Мегу; вiн викреслював унiверсальнi
таблицi  лiнкосу,  схеми  машин та дiаграми iсторичних  послiдовностей;  вiн
переводив страшенно багато паперу, i все це щезало у кишенi Риби  без жодних
видимих наслiдкiв для процедури контакту. У  професора Мегу, вiн же Бегемот,
була своя метода, i вiн не збирався од неї вiдмовлятися.
     Унiверсальна таблиця лiнкосу, з  вивчення  якої мусив  починатися
будь-який  контакт, Бегемота анiтрохи не цiкавила. Мiсцевiй  мовi  прибульця
навчала  тiльки Риба, та й то  лише  для  зручностi спiлкування, щоб зачиняв
вiкно i не вештався без балахона. Експерти до контакту не залучалися зовсiм,
Максимом займався Бегемот, i тiльки Бегемот.
     Щоправда, в його розпорядженнi був доволi потужний засiб дослiдження --
ментоскопiчна  технiка,  i  Максим   вiдсиджував  у   стендовому  крiслi  по
чотирнадцять -- шiстна-
     дцять  годин на  добу. До того ж ментоскоп у  Бегемота був  гарний. Вiн
дозволяв  досить  глибоко  проникати  у спогади  i  вiдзначався дуже високою
здатнiстю до розв'язання. Маючи таку машину, можна було,  мабуть, обiйтися i
без  знання  мови.  Але  Бегемот   використовував  ментоскоп   якось  дивно.
Свої ментограми вiн  вiдмовлявся демонструвати категорично  i навiть з
деяким обуренням, а до Максимових ментограм ставився своєрiдно. Максим
спецiально розробив
     цiлу  програму спогадiв, якi мали дати аборигенам доволi повне уявлення
про соцiальне,  економiчне i культурне  життя Землi. Проте ментограми такого
роду  не викликали у Бегемота нiякого  ентузiазму. Бегемот  кривив  обличчя,
мугикав,  вiдходив, заходжувався  телефонувати  або, сiвши до столу, починав
нудотно  гризти  голову  асистентовi,  часто  повторюючи при  цьому соковите
слiвце "масаракш". Зате  коли на екранi Максим  висаджував у повiтря крижану
скелю, що причавила корабель,  або  скорчером  трощив  на шматки  панцерного
вовка,   або   вiдбирав    експрес-лабораторiю   у   велетенського   дурного
псевдоспрута, Бегемота було  за вуха не  вiдтягнути од ментоскопа. Вiн стиха
повискував, радiсно поплескував  себе долонями по лисинi й грiзно  горлав на
знесиленого  асистента,  який  стежив  за   записом   зображення.   Видовище
хромосферного протуберанця породжувало у професора такий захват,
     нiби  вiн  нiколи в життi  не бачив  нiчого подiбного i дуже до вподоби
йому  були  любовнi  сцени,  що  їх  Максим  запозичував  переважно  з
кiнофiльмiв  спецiально  для того, щоб  дати аборигенам  певне  уявлення про
емоцiональне життя людства.
     Таке безглузде ставлення  до  матерiалу наштовхувало  Максима на  сумнi
роздуми.   Складалося   враження,  що   Бегемот   нiякий  не   професор,   а
звичайнiсiнький   iнженер-ментоскопiст,   який   готує  матерiал   для
справжньої комiсiї з контактiв, що з нею Максимовi ще доведеться
зустрiтися, а коли це станеться -- невiдомо.  Тодi  виходило, що Бегемот  --
iстота  досить  примiтивна,  на кшталт хлопчиська, якого  у  "Вiйнi i  мирi"
цiкавлять лише батальнi сцени. Це ображало: Максим репрезентував Землю i  --
слово  честi!  --  мав  пiдстави  розраховувати на  серйознiшого партнера  з
контакту.
     Щоправда, можна було припустити, що цей свiт розташований на перехрестi
невiдомих мiжзоряних трас i  прибульцi  тут  не  в  дивину.  Настiльки  не в
дивину,  що  заради  кожного  прибульця  тут  уже  не  збирають  спецiальних
авторитетних комiсiй, а просто викачують з нього найбiльш ефектну iнформацiю
i цим обмежуються. На користь  такого припущення  свiдчила оперативнiсть,  з
якою люди  зi свiтлими  ґудзиками, вочевидь  не фахiвцi, розiбралися в
ситуацiї  i без жодних  ахiв  та  охiв направили  прибульця  точно  за
призначенням.  А  можливо, якi-небудь негуманоїди, котрi  побували тут
ранiше, залишили  по  собi настiльки  поганий  спогад,  що  тепер  аборигени
ставляться до всього iнопланетного з певною i  виправданою недовiрою, i тодi
уся  метушня,  що  її   розводить  навколо  ментоскопа  професор
Бегемот,--  лише  видимiсть  контакту,  гайнування  часу, поки певнi  високi
iнстанцiї вирiшують його долю.
     "Так чи  iнак, а справи мої кепськi,--  вирiшив Максим, давлячись
останнiм шматком.-- Треба швидше вчити мову, i тодi все з'ясується..."
     -- Добре,-- сказала Риба i забрала в нього тарiлку.--
     Ходiмо.
     Максим зiтхнув i пiдвiвся. Вони  вийшли у коридор.  Коридор був довгий,
брудно-блакитний,  праворуч  i  лiворуч  тягнулися  ряди  зачинених  дверей,
точнiсiнько  таких, як  дверi до Максимової кiмнати. Максим нiколи тут
нiкого не зустрiчав, але разiв  зо два чув за дверима якiсь дивнi,  збудженi
голоси.  Можливо, там  також  утримувалися  прибульцi, якi чекали  вирiшення
своєї долi.
     Риба крокувала попереду широким чоловiчим  кроком, пряма, як палиця,  i
Максимовi зненацька стало дуже шкода її. Ця країна, схоже,
ще не знала  промисловостi  краси, i  бiдолашна Риба була  полишена  на саму
себе.  З  цим рiдким  безбарвним  волоссям,  що  стирчало з-пiд  бiлої
шапочки,  з цими  величезними лопатками, що випирали пiд халатом, з потворно
худючими ногами абсолютно неможливо було,  мабуть,  вiдчувати себе на висотi
--  хiба  що з  iнопланетними iстотами,  та  й  то  з  негуманоїдними.
Асистент  професора ставився до  неї  зневажливо, а  Бегемот  i зовсiм
її не помiчав i звертався до неї не iнакше як "И-и-и", що,
очевидно, вiдповiдало у  нього  iнтеркосмiчному  "Е-е-е"...  Максим пригадав
своє  власне,  бозна-яке  до  неї  ставлення  i   вiдчув  докори
сумлiння. Вiн наздогнав її, погладив по кощавому плечу i сказав:
     -- Нолу молодець, хороша.
     Вона звела до нього сухе  обличчя  i  зробилася, як нiколи,  схожою  на
здивованого ляща анфас. Потiм вiдвела його руку, насупила ледь помiтнi брови
i суворо проказала:
     -- Максим поганий. Чоловiк. Жiнка. Не треба.
     Максим засоромився i знову трохи вiдстав.
     Так вони дiсталися кiнця коридора. Риба штовхнула дверi, i
     вони  опинилися у  великiй свiтлiй кiмнатi, яку Максим називав про себе
приймальнею. Вiкна тут були без смаку декорованi прямокутними  ґратами
з  товстого  залiзного  пруття,  i   високi,  оббитi  шкiрою  дверi  вели  у
лабораторiю  Бегемота,  а бiля дверей  завжди  чомусь сидiли двоє дуже
високих,  малорухливих  аборигенiв,  якi  не  вiдповiдали  на  привiтання  i
перебували начебто у постiйному трансi.
     Риба,  як  завжди,  вiдразу  пройшла  до  лабораторiї,  залишивши
-Максима у  приймальнi. Максим, як завжди, привiтався;  йому, як завжди,  не
вiдповiли.  Дверi  в  лабораторiю  лишилися  прочиненими;  звiдтiля  долинав
гучний,  роздратований   голос  Бегемота   i  дзвiнке  клацання  ввiмкненого
мен-тоскопа. Максим  пiдiйшов  до  вiкна,  якийсь час дивився  на  туманний,
мокрий краєвид, на лiсисту  рiвнину, розсiчену стрiчкою автостради, на
високу металеву  башту,  що ледь виднiла в туманi, вiдтак занудьгував i,  не
чекаючи запрошення, зайшов у лабораторiю.
     Тут, як завше, приємно  пахло озоном, мерехтiли  дублюючi екрани,
голомозий  заморений  асистент  (iм'я  мав  таке,  що  його  неможливо  було
запам'ятати, а  прiзвисько -- Торшер) вдавав, нiби настроює апаратуру,
i з цiкавiстю прислухався до чвари. У лабораторiї мала мiсце чвара.
     У крiслi Бегемота,  за столом Бегемота, сидiв  незнайомець з квадратним
обличчям, що помiтно лущилося, i  червоними набряклими очима.  Бегемот стояв
перед  ним, розчепiривши ноги, впершись руками в  боки i трохи  пригнувшись.
Вiн горлав.  Шия у нього була сиза, лисина пломенiла  захiдним  пурпуром,  з
рота навсiбiч  летiла слина. Намагаючись не привертати до себе уваги, Максим
тихенько  пройшов  до  свого  робочого  мiсця  i   неголосно   привiтався  з
асистентом. Торшер -- особа нервова, засмикана -- пойнятий жахом вiдскочив i
пiдсковзнувся на  товстому  кабелi.  Максим  ледве встиг пiдхопити  його  за
плечi, i бiдолашний Торшер обважнiв, закотивши очi. Нi кровинки не зосталося
в його  обличчi.  Дивна  це  була  людина:  вiн  до  судом  боявся  Максима.
Звiдкiлясь  нечутно вродилася Риба з  вiдкоркованим  флакончиком,  який вона
миттю  пiднесла до Торшерового носа.  Торшер  гикнув i ожив. Перше  нiж  вiн
знову  впав  у  небуття, Максим  приставив  його до  залiзної  шафи  i
квапливо вiдiйшов.
     Вiн сiв  у стендове крiсло i спостерiг, що незнайомець  облишив слухати
Бегемота  й  уважно  роздивляється   його,  Максима.  Максим  привiтно
усмiхнувся. Незнайомець  злегенька нахилив голову. Нараз  Бегемот з жахливим
трiском   гепнув  кулаком  по  столу  i   схопився   за  телефонний  апарат.
Скориставшись паузою, незнайомець зронив кiлька слiв,
     з  яких  Максим розiбрав лише "треба" i "не треба", взяв зi столу аркуш
цупкого блакитнуватого паперу з яскраво-зеленим краєчком i помахав ним
у повiтрi перед обличчям Бегемота. Бегемот досадливо вiдмахнувся i тої
ж митi  заходився  гавкати  в  телефон. "Треба",  "не треба"  i  незрозумiле
"масаракш" сипалися  з нього  як  з рога достатку,  i ще Максим уловив слово
"вiкно".  Все скiнчилося тим, що Бегемот роздратовано  пожбурив навушник, ще
кiлька разiв  гаркнув на незнайомця,  заплювавши його  з голови  до  нiг,  i
викотився, хряснувши дверима.
     Тодi незнайомець обтер обличчя носовичком,  пiдвiвся  з крiсла, вiдкрив
довгу пласку коробку, що лежала на  пiдвiконнi, i видобув з неї якийсь
темний одяг.
     Iдiть   сюди,--  сказав   вiн   Максимовi.--  Вдягайтесь.  Максим
озирнувся на Рибу.
     Iдiть,-- сказала Риба.-- Вдягайтесь. Треба. Максим  збагнув, що в
його долi вiдбувається нарештi
     довгожданий  поворот,  що  десь  хтось  щось  вирiшив.  Вiн  забув  про
настанови Риби,  миттю скинув потворний  балахон i  за допомогою  незнайомця
убрався  в новi шати. Шати  цi, на думку Максима, не вiдзначалися нi красою,
нi зручнiстю, але вони були точнiсiнько такi, як на незнайомцевi. Можна було
припустити навiть,  що  незнайомець  пожертвував  свої  власнi запаснi
шати, бо  рукава  куртки  були  закороткi,  а штани  висiли  ззаду  мiшком i
спадали. Втiм, рештi присутнiх вигляд Максима у новому одязi припав до душi.
Незнайомець бурчав  щось схвальне; Риба, пом'якшивши риси обличчя, наскiльки
це можливо для ляща, гладила Максимовi плечi та обсмикувала на ньому куртку,
i навiть Торшер блiдо усмiхався, сховавшись за пультом.
     Ходiмо,--  сказав  незнайомець i попрямував  до  дверей,  за якими зник
розлючений Бегемот.
     До побачення,-- сказав Максим Рибi.-- Дякую,-- додав вiн на лiнкосi.
     До побачення,-- вiдповiла Риба.-- Максим гарний.
     Здоровий. Треба.
     Здається, вона була розчулена. А може,  стурбована тим, що костюм
кепсько сидить. Максим  махнув рукою блiдому Торшеровi й поспiшив  слiдом за
незнайомцем.   Вони  проминули   кiлька   кiмнат,   захаращених  незграбною,
архаїчною  апаратурою,  спустилися  у гуркотливому  i  дзень-кiтливому
лiфтi на перший  поверх i опинилися у  просторому  низькому  вестибюлi, куди
кiлька днiв тому Гай привiв  Максима.  I  як кiлька  днiв тому,  знову
довелося  чекати,  поки  пишуться якiсь  папери,  поки  смiшний  чоловiчок у
безглуздому  головному уборi  дряпає  щось  на  рожевих  картонках,  а
червоноокий незнайомець дряпає щось на зелених,  а дiвчина з оптичними
пiдсилювачами на очах робить на цих  картонках фiгурнi вирiзи,  а  потiм усi
обмiнюються  картонками, причому  заплутуються, i кричать  одне на одного, i
хапаються за телефонний апарат, i нарештi чоловiчок у безглуздому  головному
уборi забирає собi  двi зелених i одну рожеву картонку, причому рожеву
картонку  вiн рве навпiл i половину вiддає дiвчинi, яка робила вирiзи,
а  незнайомець  одержує двi рожевi картонки, синю товсту картонку i ще
круглий  металевий  жетон  з  вибитим на ньому написом i все  це  за хвилину
вiддає   високому  чолов'язi   зi  свiтлими  ґудзиками,   котрий
стоїть бiля  виходу, за двадцять крокiв  вiд чоловiчка  у  безглуздому
головному  уборi,  i  коли  вони  вже виходять  на  вулицю,  високий  раптом
починає   сипло    кричати,    i    червоноокий    незнайомець   знову
повертається, i  з'ясовується, що вiн  забув забрати собi  синiй
картонний квадратик, i вiн забирає собi синiй картонний квадратик i  з
глибоким зiтханням запихає  кудись за пазуху. Лише пiсля цього Максим,
який встиг  уже змокнути,  має можливiсть сiсти  у нерацiонально довге
авто   право-бiч  вiд   червоноокого.  Той  роздратований,  сопе   i   часто
повторює улюблене заклинання Бегемота: "Масаракш". Машина завуркотiла,
м'яко  рушила з  мiсця,  вибралася  з  нерухомої череди  iнших  машин,
порожнiх i мокрих,  прокотилася по  великому асфальтованому майданчику перед
будiвлею, проминула величезну клумбу з в'ялими  квiтами,  мимо високої
жовтої стiни викотилася до повороту на шосе i рiзко загальмувала.
     -- Масаракш,-- знову просичав червоноокий i вимкнув
     двигун.
     По шосе  повзла довга колона однакових плямистих  вантажiвок з кузовами
iз  криво склепаного,  гнутого залiза. Над залiзними  бортами стирчали  ряди
нерухомих  округлих предметiв, що  волого  вiдсвiчували металом.  Вантажiвки
рухалися  неквапом, дотримуючись  правильних iнтервалiв, розмiрено клекочучи
моторами i поширюючи жахливий сморiд органiчного перегару.
     Максим обдивився дверцята  зi свого  боку, розiбрався, що й до  чого, i
пiдняв  скло. Червоноокий, не  дивлячись на нього, вимовив  довгу  фразу, що
виявилася абсолютно незрозумiлою.
     -- Не розумiю,-- сказав Максим.
     Червоноокий
     повернув до нього здивоване обличчя i,
     якщо зважати на iнтонацiю, запитав щось. Максим похитав головою.
     -- Не розумiю,-- повторив вiн.
     Червоноокий  начебто здивувався  ще дужче, полiз  до  кишенi,  витягнув
пласку коробочку,  набиту довгими бiлими паличками, одну паличку сунув  собi
до  рота,  а  решту  запропонував  Максимовi.  Максим  iз  ввiчливостi  взяв
коробочку i почав її роздивлятися. Коробочка  була картонна, вiд
неї гостро пахло якимись сухими рослинами. Максим взяв одну з паличок,
вiдкусив шматочок i пожував. Потiм  вiн швиденько  опустив скло, висунувся i
сплюнув. Це була не їжа.
     -- Не треба,-- сказав вiн, повертаючи коробочку чер
     воноокому.-- Несмачно.
     Червоноокий  дивився  на нього  з  напiввiдкритим ротом.  Бiла паличка,
прилипнувши,  висiла  в  нього  на  губi.  Максим  згадав  мiсцевi  правила,
торкнувся пальцем кiнчика свого носа i назвався:
     -- Максим.
     Червоноокий промимрив щось, в руцi у  нього раптом з'явився вогник, вiн
опустив  у  нього  кiнець  бiлої  палички,  i  авто вмить  наповнилося
нудотним димом.
     -- Масаракш! -- скрикнув Максим з обуренням i розчи
     нив дверцята.-- Не треба!
     Вiн утямив, що це за палички; коли вони їхали з Гаєм, майже
всi  чоловiки  отруювали повiтря  таким  самим димом,  але  для  цього  вони
використовували не бiлi палички,  а  короткi  та довгi  дерев'янi  предмети,
схожi на  дитячi  свистунцi  давнiх часiв. Вони  вдихали якийсь  наркотик --
звичай, безсумнiвно, найшкiдливiший,-- i  тодi Максим втiшався лише  тим, що
симпатичний Гай був, здається, також категорично проти цього звичаю.
     Незнайомець хватькома викинув наркотичну  паличку  за  вiконце i чомусь
помахав долонею перед своїм обличчям. Максим про  всяк  випадок  також
помахав долонею,  вiдтак  знову  назвався.  Виявилося, що червоноокого звати
Фанком, на чому розмова й урвалася. Хвилин з п'ять вони сидiли, доброзичливо
перезиркуючись,  i,  по  черзi вказуючи  один одному  на нескiнченну  колону
вантажiвок, повторювали: "Масаракш".  Потiм нескiнченна колона скiнчилася, i
Фанк вибрався на шосе.
     Мабуть, вiн дуже поспiшав. Принаймнi вiн  негайно зробив так, що двигун
заревiв оксамитовим ревiнням, затим увiмкнув якийсь  бридко виючий  пристрiй
i, не  дотримуючись,  на  думку  Максима, жодних правил  безпеки, погнав  по
автострадi в  обгiн  колони, ледве встигаючи  ухилитися вiд  машин, що мчали
назустрiч.
     Вони  випередили  колону  вантажiвок; перегнали,  мало не вилетiвши  на
узбочину, широкий  червоний екiпаж iз самотнiм,  дуже  мокрим  водiєм;
проскочили  мимо   дерев'яного  вiзка  на  величезних,  заввишки  з  людину,
розхитаних колесах, якого тягнула безхвоста викопна тварина; виттям  загнали
до  рiвчака  групу пiшоходiв у брезентових плащах; влетiли пiд крони мокрих,
крислатих дерев,  рiвними рядами висаджених  обабiч  дороги,--  Фанк  дедалi
збiльшував   швидкiсть,   зустрiчний  потiк   повiтря  ревiв  в  обтiчниках,
настраханi  виттям екiпажi  попереду  притискалися до  узбочин, поступаючись
дорогою.  Машина  здавалась Максимовi не пристосованою  до таких швидкостей,
занадто хисткою, i йому було трохи неприємно.
     Невдовзi  дорогу обступили будинки, авто увiрвалося в мiсто, i Фанк був
змушений рiзко зменшити швидкiсть.
     Вулицi були непропорцiйно вузькi й буквально захаращенi екiпажами. Авто
Фанка ледве пленталося, стиснуте зусе-бiч  найрiзноманiтнiшими  механiзмами.
Попереду,  затуляючи пiвнеба,  громадилася задня стiнка фургона, помальована
недоладними рiзнокольоровими написами  i  неоковирними зображеннями  людей i
тварин. Лiворуч,  не переганяючи i не вiдстаючи, повзли  два однакових авто,
напханi чоловiками  i  жiнками. Всi вони енергiйно жестикулювали. Жiнки були
вродливi,  яскравi,   не   те  що  Риба.  Ще   лiвiше,  залiзно  грим-кочучи
єдиним  колесом,  дибуляв  такий   собi  рiзновид  гiро-мату.  Начорно
заповнений пасажирами, вiн щохвилини розсипав синi та зеленi iскри. Праворуч
був хiдник -- нерухома смуга асфальту, заборонена для транспорту. По хiднику
густим потоком  пливли  люди  у дивних  вдяганках фiалкових i  чорних тонiв,
зiштовхувалися,  переганяли   одне  одного,  ухилялися   одне  вiд   одного,
протискувалися  плечем вперед, знай забiгали у розчиненi, яскраво  освiтленi
дверi й  змiшувалися  з  натовпами,  що  кишiли за  величезними, запiтнiлими
вiтринами, а iнодi раптом  збиралися великими групами,  створювали пробки  i
водоверти, витягували шиї, зазираючи кудись. Тут було безлiч  худих  i
блiдих  облич,  дуже  схожих на обличчя  Риби;  майже всi люди були негарнi,
надмiрно, хворобливо сухорлявi, надмiрно  блiдi, незграбнi,  вугластi. Проте
вони справляли враження людей задоволених: вони часто i охоче смiялися, вони
поводилися  розкуто, їхнi  очi  сяяли,  повсюди  лунали  гучнi,  жвавi
голоси.  Мабуть,  це швидше все-таки  достатньо  органiзований  свiт,  думав
Максим. Будинки на вигляд досить життєрадiснi --
     майже в  усiх вiкнах  горить  свiтло з огляду на  присмерковий  день, а
отже, електроенергiї їм у всякому разi не бракує. Напрочуд
весело переморгуються  рiзнокольоровi вогнi над дахами, вулицi чисто вимитi,
майже всi люди вдягнутi зграбно, а  щодо змарнiлих облич, що ж, свiт бiдний,
не зовсiм здоровий... i все ж таки досить щасливий
     з виду.
     I  раптом на  вулицi щось змiнилося.  Пролунали  збудженi  крики.
Якась  людина  полiзла на скляний кiоск  i,  повиснувши на ньому, заходилася
енергiйно  кричати, розмахуючи  вiльною рукою.  На  хiднику заспiвали.  Люди
зупинялися, зривали  головнi  убори, вилуплювали  очi й спiвали,  горлали до
хрипу, задираючи вузькi обличчя до велетенських рiзнокольорових  написiв, що
спалахнули впоперек вулицi.
     -- Масаракш...-- просичав Фанк, i машина вильнула.
     Максим глянув на нього. Фанк був смертельно блiдий,
     обличчя його перекривилося.
     Хитаючи  головою,  вiн насилу  вiдiрвав  руку  од  керма  i  втупився у
годинник.
     -- Масаракш...-- простогнав вiн i вимовив ще кiлька
     слiв, з-помiж яких Максим упiзнав тiльки "не розумiю".
     Потiм вiн обернувся через плече, i обличчя його перекривилося ще дужче.
Максим також озирнувся, однак позаду не було нiчого особливого.
     Там рухалося закрите яскраво-жовте авто, квадратне, мов коробка.
     На вулицi кричали зовсiм уже нестерпно, але Максимовi було не  до того.
Фанк вочевидь втрачав свiдомiсть,  а  машина продовжувала рухатися, i фургон
попереду загальмував,  спалахнули  його  яскравi сигнальнi вогнi,  i  раптом
розмальована стiнка насунулася, почувся вiдразливий скрегiт,  глухий удар, i
сторчма встав понiвечений капот.
     -- Фанку! -- крикнув Максим.-- Фанку! Не треба!
     Фанк лежав, опустивши руку i голову на овальне кермо,
     i голосно,  часто  стогнав.  Довкола  вищали  гальма, рух завмер,  вили
сигнали.  Максим  поторсав  Фанка  за  плече, облишив, прочинив  дверцята i,
висунувшись, закричав:
     -- СюдиЙому зле!
     Бiля  авто  вже  вирувала  юрба.  Вона  спiвала,  горлала,  репетувала.
Енергiйно злiтали руки,  тряслися над головами здiйнятi  кулаки, десятки пар
набряклих  кров'ю,  вирячених  очей  шалено  оберталися  в  орбiтах.  Максим
нiчогiсiнько не  розумiв:  чи то  цi люди  були обуренi аварiєю, чи то
вони чомусь без пам'ятi радiли, чи то комусь погрожували. Кричати було марно
-- не чути було  самого себе, i Максим знову повернувся до Фанка.  Тепер той
лежав, вiдкинувшись на  спину, задерши обличчя,  i скiльки сили тер долонями
скронi, щоки, череп, на його губах пухирилася слина. Максим збагнув, що його
мордує  нестерпний  бiль,   i  мiцно  взяв  його  за  лiктi,  квапливо
напружився, приготувався перелити бiль у себе. Вiн не був переконаний, що це
вийде  з iстотою  iншої планети;  вiн шукав i  не  мiг знайти нервовий
контакт,  а тут  ще на додачу Фанк вiдiрвав руки од  скронь  i почав  з усiх
своїх кволих сил штурхати Максима в  груди, щось вiдчайдушно мурмочучи
плаксивим  голосом.  Максим  розумiв   лише:  "Iдiть,  iдiть..."  Було
очевидно, що Фанк сам не свiй.
     Нараз  дверцята  з  боку  Фанка  розчинилися,  до  машини  просун}'лися
двоє розгарячiлих облич пiд чорними беретами, зблиснули ряди металевих
ґудзикiв,  i зараз же  безлiч  твердих, мiцних  рук  узяли  Максима за
плечi,  за боки, за шию,  вiдiрвали  од  Фанка i витягли  з  машини. Вiн  не
опирався -- в цих руках  не було загрози  чи лихого намiру,  швидше навпаки.
Посунутий  у  галасливий натовп, вiн бачив, як двоє  в беретах  повели
зiгнутого, скарлюченого Фанка до  жовтої квадратної машини, а ще
троє  в  беретах вiдтиснули вiд  нього  людей, що розмахували  руками.
Потiм  натовп з  ревiнням зiмкнувся кругом понiвеченої  машини, машина
незграбно рухнулася, трохи пiднеслася, повернулась боком, майнули в повiтрi,
мляво прокручуючись,  гумовi  колеса, i  от вона  вже лежить  дахом  униз, а
натовп  видряпується  на  неї, i  всi  кричать,  спiвають, i всi
перейнятi якимись нестямними, шаленими веселощами.
     Максима   вiдтрутили  до  стiни  будiвлi,  притиснули  до  мокрої
скляної  вiтрини,  i, витягнувши  шию, вiн  побачив  поверх  голiв, як
жовтий  квадратний автомобiль мiдно  заклекотав, зрушив з мiсця, заблискотiв
безлiччю яскравих вогнiв,  протиснувся крiзь товписько людей та машин i зник
з очей.



     Пiзно ввечерi Максим збагнув, що  ситий по саму зав'язку цим мiстом, що
йому бiльше  нiчого не хочеться бачити, а  хочеться  що-небудь з'їсти.
Вiн перебув на ногах увесь день, побачив надзвичайно багато, майже нiчого не
зрозу-
     мiв,  дiзнався  простим пiдслуховуванням  кiлька нових слiв i ототожнив
кiлька  мiсцевих  лiтер на  вивiсках  та афiшах. Нещасний  випадок  з Фанком
збентежив  i здивував його, але загалом вiн був навiть задоволений, що знову
дiстав  змогу  дiяти  самостiйно.  Вiн  любив  самостiйнiсть,  i  йому  дуже
бракувало  самостiйностi  увесь  цей  час, поки  вiн  сидiв  у  Бегемотовому
п'ятиповерховому  термiтнику з  поганою вентиляцiєю. Помiркувавши, вiн
вирiшив   тимчасово  загубитися.   Ввiчливiсть  ввiчливiстю,  а   iнформацiя
iнформацiєю.   Процедура   контакту,   звiсно,   справа   свята,   але
кращої нагоди одержати незалежну iнформацiю вiн, напевне, не матиме...
     Мiсто вразило його. Воно тиснулося до землi, увесь рух тут вiдбувався
     або  по землi,  або пiд землею; величезнi  обшири  мiж  будинками i над
будинками були  вiльнi,  їх  вiддали диму,  дощу i  туману. Мiсто було
сiре,   курне,  безбарвне,  якесь   повсюдно  однакове   --   не   будiвлями
своїми,  помiж   яких  траплялися  досить  зграбнi,  не   одноманiтним
роїнням натовпiв на  вулицях, не нескiнченною своєю вогкiстю, не
дивовижною мертвотнiстю суцiльного каменю  та  асфальту,-- однакове в чомусь
найзагальнiшому,   найголовнiшому.   Воно   було   схоже   на   велетенський
годинниковий механiзм, в якому
     немає  деталей, що повторювалися  б,  проте  все рухається,
обертається,  з'єднується  й  роз'єднується  в
єдиному   вiчному  ритмi,  змiна  якого   означає   лише   одне:
несправнiсть, поломку, зупинку. Дивний,  нi на що не схожий, небачений свiт!
Мабуть, вiн  був достатньо складний i правувався багатьма законами, але один
-- i  головний  -- закон  Максим  уже вiдкрив для себе: роби те  ж саме,  що
роблять усi, i так само, як  роблять усi. Вперше у життi йому хотiлося бути,
як  усi.  I Максим  робив, як  усi. Разом з  натовпом вiн увалювався в
лункi громадськi склади пiд брудними скляними дахами, разом  з усiма залишав
цi склади,  разом  з  усiма спускався  пiд  землю, втискувався у переповненi
електричнi   потяги,  мчав  кудись  у   неймовiрному   гуркотi  й  брязкотi,
пiдхоплений  потоком,  знову  пiднiмався  на  поверхню,  на  якiсь   вулицi,
точнiсiнько такi самi, як попереднi...
     Потому настав вечiр, загорiлися несильнi лiхтарi, що висiли  високо над
землею i майже нiчого не освiтлювали, на великих вулицях запанувала тiснява,
i,  вiдступаючи  перед  цiєю   тiснявою,  Максим  опинився  в  якомусь
напiвпорожньому й напiвтемному провулку. Тут вiн  утямив, що  на сьогоднi  з
нього досить, i зупинився.
     Вiн  завважив три свiтлянi золотавi кулi,  мигтючий синiй напис, звитий
iз  скляних  газосвiтних  трубок,  i  дверi,  що  вели  до  напiвпiдвального
примiщення.  Вiн уже знав,  що  трьома  золотавими кулями  позначаються,  як
правило, мiсця,  де харчують. Вiн спустився по  щербатих сходинках i побачив
маленьку  залу з низькою стелею,  десяток порожнiх столикiв, пiдлогу, товсто
посипану  доволi чистою  тирсою,  скляний  буфет,  захаращений  пiдсвiченими
пляшками  з  райдужними рiдинами. У цiй  кав'ярнi майже  нiкого  не було. За
нiкельованим  бар'єром  коло  буфета мляво  рухалася  крихкотiла лiтня
жiнка у бiлiй куртцi з закасаними рукавами; вiддалеки, за круглим  столиком,
сидiв  у  недбалiй позi  малий  на зрiст, одначе мiцний  чолов'яга з  блiдим
квадратним обличчям i пишними чорними вусами.
     Максим зайшов,  вибрав  собi столик  у нiшi  подалi вiд  буфета  i сiв.
Крихкотiла жiнка за бар'єром глипнула у його бiк i щось хрипко голосно
сказала. Вусань  також зиркнув на нього порожнiми очима,  вiдвернувся,  узяв
високу склянку з прозорим трунком, що стояла перед ним, пригубив i  поставив
на мiсце. Десь грюкнули  дверi,  i в  залi з'явилася  молоденька  приваблива
дiвчина у  бiлому мереживному  фартусi,  знайшла  Максима  очима,  пiдiйшла,
сперлася  пальцями  на  стiлець  i задивилася кудись  поверх його  голови. У
неї була чиста, нiжна шкiра, легкий пушок на  верхнiй  губi i  красивi
сiрi очi.  Максим  галантно доторкнувся  пальцем до  кiнчика  свого  носа  i
проказав:
     -- Максим.
     Дiвчина зачудовано втупилася у нього, мовби  лише в оцю мить  побачила.
Вона  була настiльки мила, що Максим мимоволi усмiхнувся до вух, i тодi вона
також усмiхнулася, вказала собi на нiс i мовила:
     Рада.
     Добре,-- сказав Максим.-- Вечерю.
     Вона кивнула i щось спитала. Максим про всяк випадок також кивнув.
     Усмiхаючись, вiн подивився їй услiд -- вона була тоненька, легка,
i приємно було згадати, що в цьому свiтi також є вродливi люди.
     Крихкотiла  жiнка  коло  буфета виголосила  довгу  буркотливу  фразу  i
сховалася за  своїм бар'єром.  Нараз Максим  виявив,  що  вусань
дивиться на нього. Неприємно  дивиться, недоброзичливо.  I  коли
придивитися, то й сам вiн якийсь неприємний.
     Важко сказати,  у чiм тут рiч, але вiн асоцiюється чомусь чи то з
вовком, чи то з мавпою. Ну й нехай. Не будемо про нього...
     Рада  знову  з'явилася i  поставила  перед  Максимом  тарiлку,  в  якiй
парувала каша з м'яса та овочiв i грубий скляний кухоль з пiнистою рiдиною.
     -- Добре,-- сказав Максим i жестом вказав на стiлець поруч iз собою.
     Йому  дуже  хотiлося,   щоб  Рада  посидiла   бiля  нього,   поки   вiн
їстиме, розповiла йому що-небудь,  а  вiн  послухав  би її
голос, i  щоб вона  вiдчула, як  вона йому подобається i як йому добре
поруч iз нею.
     Але Рада  тiльки усмiхнулася i похитала головою. Вона проказала щось --
Максим розiбрав  слово "сидiти" -- i  вiдiйшла  до бар'єра. "Шкода",--
подумав Максим.  Вiн узяв двозубу виделку i заходився їсти, силкуючись
iз   тридцяти   вiдомих  йому   слiв  стулити   фразу,   що   передавала   б
доброзичливiсть, симпатiю i потребу в спiлкуваннi.
     Рада, зiпершись  спиною  на бар'єр,  стояла, схрестивши  руки  на
грудях, i позиркувала  на  нього. Щоразу, коли  їхнi очi зустрiчалися,
вони усмiхалися  одне  одному,  i  Максима  трохи  дивувало, що усмiшка Ради
робилася  дедалi блiдiшою та невпевненiшою. Вiн  переживав доволi рiзнорiднi
почуття.  Йому  було приємно дивитися на Раду, хоча до цього  вiдчуття
приплутувалася  наростаюча  тривога. Вiн дiставав насолоду вiд їжi, що
виявилася  несподiвано смачною  i доволi поживною. Водночас  вiн чув на собi
косий  гнiтючий   погляд  вусаня   i   безпомилково  вловлював  невдоволення
крихкотiлої жiнки за бар'єром... Вiн  обережно надпив з кухля --
це було  пиво,  холодне,  свiже,  але,  здається,  занадто  мiцне.  На
любителя.
     Вусань  щось  сказав,  i  Рада  пiдiйшла  до  його  столика.  Мiж  ними
розпочалася  якась притишена балачка, неприємна i неприязна, але в  цю
мить на  Максима напосiлася муха, i  йому довелося вступити у боротьбу. Муха
була могутня, синя, нахабна:  вона наскакувала, здавалося, вiдразу зусе-бiч,
вона гула i завивала, наче освiдчувалася Максимовi у коханнi, вона не хотiла
вiдлiтати, вона хотiла бути тут, з  ним i  з його тарiлкою, ходити  по  них,
облизувати  їх, вона була  надокучлива  i багатослiвна. Скiнчилося все
тим,  що  Максим зробив незграбний  рух, i вона впала у пиво. Максим гидливо
переставив кухоль на iнший столик i заходився доїдати рагу.
     Пiдiйшла Рада i вже без усмiшки, дивлячись убiк, запитала щось.
     -- Так,-- сказав Максим про всяк випадок.-- Рада хо
     роша.
     Вона глянула на  нього з вiдвертим переляком, вiдiйшла до бар'єра
i повернулася, несучи на блюдечку маленьку чарку з коричневою рiдиною.
     -- Смачно,-- сказав Максим, дивлячись на дiвчину ла
     гiдно й стурбовано.-- Що погано? Радо, сядьте тут говори
     ти. Треба говорити. Не треба йти.
     Ця  ретельно  обмiркована  промова справила на Раду несподiвано  погане
враження. Максимовi  здалося навiть,  що  вона  от-от  заплаче. Принаймнi  у
неї задрижали  губи, вона прошепотiла щось i втекла з зали. Крихкотiла
жiнка за  бар'єром  зронила  кiлька обурених  слiв.  "Щось  я  не  так
роблю",-- занепокоєно подумав Максим. Вiн абсолютно не мiг собi уявити
-- що. Вiн тiльки  розумiв: нi вусань, нi  крихкотiла жiнка не  хочуть,  щоб
Рада  з  ним  "сидiти"  i  "говорити".  Та  оскiльки  вони  аж нiяк не  були
представниками  адмiнiстрацiї i охоронцями законностi i оскiльки  вiн,
Максим, здається, не порушував жодних законiв, думку цих роздратованих
людей не варто було, мабуть, брати до уваги.
     Вусань  процiдив   щось  крiзь  зуби,  неголосно,  але  з   цiлком  уже
неприємною iнтонацiєю, одним духом допив свою склянку,  витягнув
з-пiд  столу  замашного  чорного  полiрованого  цiпка,  пiдвiвся i  неквапом
наблизився  до Максима. Вiн сiв навпроти,  поклав цiпок упоперек столу i, не
дивлячись на Максима, проте звертаючись вочевидь  до нього, заходився цiдити
повiльнi,  важкi  слова,   часто  повторюючи  "ма-саракш",  i  балачка  його
здавалась   Максимовi   такою  ж  чорною  та  вiдполiрованою  вiд  тривалого
використання, як його вiдразливий цiпок, i в балачцi цiй була чорна погроза,
i  виклик,  i  неприязнь,  i  все  це  якось  дивно   замивалося  байдужiстю
iнтонацiї, байдужiстю  на обличчi та порожнечею безбарвних, осклянiлих
очей.
     -- Не розумiю,-- сказав Максим сердито.
     Тодi  вусань  поволi  обернув  до  нього бiле  обличчя,  зиркнув  мовби
наскрiзь, поволi, нарiзно поставив якесь запитання i  раптом спритно вихопив
з цiпка довгого блискучого ножа з вузьким лезом. Максим  навiть  розгубився.
Не знаючи, що  сказати i як реагувати,  вiн узяв зi столу виделку й повертiв
її  у пальцях. Це вплинуло на вусаня несподiвано.  Вiн м'яко, не
встаючи, вiдскочив, звалив стiлець, безглуздо  присiв, виставив  перед  себе
свiй  нiж,  вуса  його  вiдстовбурчилися,  i  оголилися  жовтi  довгi  зуби.
Крихкотiла  жiнка  за  бар'єром  оглушливо   заверещала.   Максим  вiд
несподiванки пiдстрибнув. Вусань раптом опинився зовсiм поруч, але тої
ж  митi звiдкiлясь з'явилася Рада i стала  мiж  ним i Максимом  й заходилася
голосно  й  дзвiнко  кричати. -- спершу  на вусаня,  вiдтак, обернувшись, на
Максима.  Максим  нiчогiсiнько  не   розумiв,  а   вусань,   неприємно
ошкiряючись,  взяв свiй цiпок, заховав у  нього нiж i спокiйно попрямував до
виходу.
     У дверях вiн обернувся, зронив кiлька неголосних слiв i зник.
     Рада, блiда,  з тремтячими губами,  пiдняла звалений  стiлець,  витерла
серветкою пролиту на стiл коричневу рiдину, забрала брудний посуд, вiднесла,
повернулася  i  щось  сказала  Максимовi.  Максим вiдповiв  "так", але це не
допомогло. Рада повторила те ж саме, i  голос у неї був роздратований,
хоча Максим вiдчував, що вона не стiльки розгнiвана, скiльки налякана.
     "Нi",--  сказав  Максим,  i  враз   жiнка  за  бар'єром   жахливо
загорлала, затрясла щоками, i тодi Максим нарештi признався: "Не розумiю".
     Жiнка вискочила з-за  бар'єра, анi на мить не припиняючи кричати,
пiдлетiла до Максима, стала перед  ним, уперши руки в боки,  i лементувала й
далi,  а потiм  вчепилася за його вдяганку i  заходилася грубо  нишпорити по
кишенях.  Приголомшений  Максим  не  опирався.  Вiн  лише  повторював:   "Не
треба",-- i  жалiбно  позиркував на Раду. Крихкотiла жiнка штурхнула  його в
груди i, нiби дiйшовши  якогось страшного рiшення,  помчала назад до себе за
бар'єр i там ухопила телефонний навушник.
     Фанк! -- мовив Максим проникливо.-- Фанк погано! Iти. Погано.
     Потiм усе якось несподiвано  розрядилося. Рада сказала щось крихкотiлiй
жiнцi, та кинула навушник, поклекотiла  ще трохи i заспокоїлася.  Рада
посадила Максима на попереднє мiсце, поставила перед ним нового  кухля
з пивом i, на його неймовiрну втiху й полегшення, сiла поруч. Якийсь час усе
було напрочуд добре. Рада ставила  запитання, Максим, сяючи вiд задоволення,
вiдповiдав на  них:  "Не  розумiю",  крихкотiла  жiнка  бурчала на  вiддалi.
Максим, посилкувавшись, вибудував ще  одну фразу й оголосив,  що "дощ ходить
масаракш погано туман".  Рада зайшлася вiд  смiху. А  потiм прийшла ще  одна
молоденька i доволi сим-
     патична  дiвчина,  привiталася з  усiма,  вони з Радою  вийшли, i через
деякий час Рада з'явилася вже без фартушка,  у блискучому  червоному плащi з
вiдлогою i з великою картатою сумкою в руцi.
     Ходiмо,-- сказала вона, i Максим пiдхопився.
     Одначе вiдразу пiти не вдалося. Крихкотiла жiнка знову
     зiрвалася на  крик. Знову  їй щось було  не до шмиги, знову  вона
чогось вимагала. Цього разу вона розмахувала пером i якимсь папiрцем. Деякий
час  Рада сперечалася з нею, та пiдiйшла друга дiвчина i стала на бiк жiнки.
Йшлося  про  щось очевидне, i  Рада врештi-решт  поступилася. Тодi вони  усi
втрьох причепилися  до Максима. Спершу вони по черзi i хором  ставили одне й
те саме запитання, якого  Максим,  природно,  не розумiв. Вiн  лише розводив
руками. Потiм Рада наказала усiм замовкнути, злегенька торкнулася Максимових
грудей i запитала:
     Мак Сим?
     Максим,-- поправив вiн.
     Мак? Сим?
     Максим. Мак -- не треба. Сим -- не треба. Максим. Тодi  Рада приставила
палець до свого носика i мовила:
     Рада Гаал. Максим...
     Максим  збагнув  нарештi,  що  їм  для  чогось  знадобилося  його
прiзвище,-- це було дивно, але набагато дужче його здивувало iнше.
     Гаал? -- проказав вiн.-- Гай Гаал?
     Запанувала тиша. Усi були враженi.
     Гай Гаал,-- повторив Максим зрадiло.-- Гай хоро
     ший.
     Здiйнявся  галас.  Усi жiнки говорили  разом. Рада  термосила Максима i
щось запитувала.  Видно було,  що її страшенно  цiкавить, звiдки
Максим знає Гая. Гай, Гай,  Гай  -- лунало у потоцi незрозумiлих слiв.
Питання про прiзвище Максима забулося.
     Масаракш! -- озвалася нарештi крихкотiла жiнка i
     зареготала, i дiвчата також засмiялися, i Рада вручила
     Максимовi свою картату сумку, взяла його пiд руку, i вони
     вийшли пiд дощ.
     Вони пройшли до кiнця погано освiтлену вуличку i звернули у ще темнiший
провулок   з  дерев'яними  перехняблени-ми  будинками  обабiч  брудної
брукiвки, нерiвно мощеної булижником; потiм звернули ще раз  i ще раз;
кривi вулички були порожнi, жодна людина не траплялася їм на шляху.
     Попервах Рада жваво теревенила, часто повторюючи iм'я Гая, а Максим раз
у раз пiдтверджував, що Гай хороший,  однак додавав по-нiмецьки, що не можна
бити людей по обличчю, що це дивно i що вiн, Максим, цього не розумiє.
Але що далi, то вулицi робилися вужчi,  темнiшi та сльотавiшi, мова Ради все
частiше уривалася.  Iнодi  вона зупинялася i вдивлялася  в темряву,  i
Максим гадав, що вона вибирає сухiшу дорогу, але вона шукала у темрявi
щось iнше, бо калюж вона не помiчала, i Максимовi доводилося щоразу легенько
вiдтягувати її на сухi мiсця, а там, де сухих мiсць не було, вiн
брав її пiд пахви i переносив  -- їй це подобалося, щоразу
вона завмирала вiд задоволення, але миттю забувала про це, тому що боялася.
     Що далi вони вiдходили вiд кав'ярнi,  тим дужче  вона боялася. Попервах
Максим намагався  знайти з нею нервовий контакт, щоб передати їй трохи
бадьоростi  i впевненостi, але, як i з Фанком, це  не виходило. I коли
вони вийшли з нетрiв i опинилися на  винятково бруднiй, немощенiй дорозi, де
праворуч  тягнувся нескiнченний  мокрий паркан з  iржавим дротом  нагорi,  а
лiворуч -- непроникливо-чорний, сморiдний пустир без  жодного  вогника, Рада
геть пiдупала духом -- вона мало не  плакала, i Максим, з метою  бодай трохи
пiднести настрiй,  заходився на все горло спiвати найвеселiшi з вiдомих йому
пiсень;  i це допомогло, та ненадовго, лише  до кiнця паркана. А потiм знову
потягнулися будинки, довгi,  жовтi,  двоповерховi,  з темними вiкнами; з них
несло холонучим металом,  органiчним мастилом, ще чимсь задушливим i чадним,
рiдко  й  каламутно  горiли лiхтарi, а  вдалинi, пiд  якоюсь  глухою  аркою,
стояли, наїжачившись, мокрi люди, i Рада зупинилася.
     Вона вчепилася в  його руку й уривчасто зашепотiла, вона  була сповнена
страху за себе  i ще бiльше за нього. Шепочучи, вона потягнула його назад, i
вiн пiдкорився,  гадаючи,  що  їй  вiд  цього  буде краще,  але  потiм
збагнув, що це просто нерозсудливий акт вiдчаю, i затявся.
     -- Ходiмо,--  сказав  вiн  їй  лагiдно.--  Ходiмо,  Радо.  Погано
немає. Добре.
     Вона послухалася, як дитина. Вiн  повiв її, хоча  й не знав
дороги, i раптом збагнув, що  вона боїться цих мокрих постатей, i дуже
здивувався, оскiльки  в них не  було  нiчого страшного i небезпечного -- так
собi, звичайнi, скоцюрбле-нi пiд дощем аборигени,  стоять  i ловлять дрижаки
вiд вiльгостi.
     Спершу  їх  було  двоє, потiм звiдкiлясь з'явилися третiй i
четвертий з вогниками наркотичних паличок.
     Максим простував безлюдною вулицею помiж жовтих
     будинкiв прямо на цi фiгури, а Рада все ближче тулилася до нього, i вiн
обняв  її за плечi.  Йому  зненацька  спало  на  думку,  що  вiн
помиляється, що Рада тремтить не вiд страху, а вiд  холоду. Мокрi люди
не  становили   небезпеки,  вiн   пройшов  мимо  них,   мимо  цих   сутулих,
довгообразих,  змерзлих,  а вони,  з  руками,  схованими у  глибокi  кишенi,
тупцювали,   щоб  зiгрiтися,   жалюгiднi,   отруєнi  наркотиками,   i,
здається, навiть не помiтили його з Радою, навiть не звели  очей, хоча
вiн пройшов так близько, що чув їхнє нездорове, нерiвне дихання.
Вiн гадав,  що  Рада хоча  б тепер заспокоїться,-- вони  були  вже пiд
аркою,-- i раптом попереду, наче з-пiд землi, наче  вiдокремившись од жовтих
стiн, з'явилися i  стали впоперек дороги  ще  четверо, таких самих мокрих  i
жалюгiдних, проте один з  них був  з довгим товстим цiпком, i Максим упiзнав
його.
     Пiд облупленим куполом незугарної арки розгойдувалася вiд протягу
гола  лампочка,   стiни  вкривала   плiснява  i  трiщини,   пiд  ногами  був
розтрiсканий брудний цемент з брудними слiдами багатьох нiг та автомобiльних
шин. Ззаду гучно  загупотiли. Максим  озирнувся  -- тi четверо  наздоганяли,
уривчасто  й нерiвно дихаючи, не виймаючи рук iз кишень, випльовуючи на ходу
свої  гидкi  наркотичнi  палички... Рада  здушено зойкнула, вiдпустила
його руку, i зненацька стало тiсно. Максима  притиснули до стiни, упритул до
нього кружка  стояли люди;  вони  не  торкалися  його,  вони тримали  руки в
кишенях,  вони навiть не  дивилися на нього,  просто стояли i не давали йому
ворухнутися, i над їхнiми головами вiн побачив, що двоє тримають
Раду  за  руки, а вусань пiдiйшов до неї, неквапливо переклав  цiпок у
лiву руку i правою так само  неквапливо i нiби нехотя ляснув  її
по щоцi.
     Це  було  настiльки  дико  i  неймовiрно,  що  Максим  утратив вiдчуття
реальностi. Щось зрушилося  в його свiдомостi.  Люди зникли. Тут було тiльки
двоє людей --  вiн i  Рада,  а  iншi зникли. Замiсть  них  вайлувато i
страшно  тупцяли по багнюцi моторошнi й небезпечнi  тварини. Не стало мiста,
не  стало  арки  i  лампочки  над  головою  --  був  край  непрохiдних  гiр,
країна Оз-на-Пандорi, була печера, мерзотна  пастка, влаштована голими
плямистими  мавпами, i  в печеру байдуже зазирав розмитий, жовтий  мiсяць, i
необхiдно було битися, щоб вижити. I вiн став битися, як бився тодi на
Пандорi.
     Час   слухняно   загальмувався,  секунди   зробилися  довги-ми-довгими,
протягом кожної можна було виконати дуже багато рiзних  рухiв, завдати
багато ударiв  i бачити всiх  зразу. Вони були  неповороткi, цi мавпи,  вони
звикли  мати  справу  з  iншою  дичиною,  мабуть,  вони  просто  не  встигли
второпати,  що  помилилися у виборi, що лiпше всього їм було б тiкати,
але вони також намагалися битися...  Максим хапав  чергового  звiра за нижню
щелепу, посмиком  пiдiймав пiддатливу голову i бив ребром долонi  по  блiдiй
пульсуючiй   шиї,  i  негайно  обертався  до  наступної,  хапав,
пiдiймав, рубав i знову хапав, пiдiймав, рубав -- у хмарi смердючого, хижого
дихання, у лункiй тишi печери, у жовтiй, сльозавiй  пiвтемрявi,-- i  бруднi,
кривi пазурi шарпнули його за шию i зiсковзнули, жовтi iкла глибоко уп'ялися
в плече i також зiсковзнули... Поруч уже нiкого  не  було,  а  до  виходу  з
печери поспiшав ватажок  з  дрюком,  бо вiн, як i всi ватажки; мав найшвидшу
реакцiю  i першим  дотумкав,  що вiдбувається. Максимовi на мить стало
шкода його,  наскiльки сповiльнена його швидка  реакцiя -- секунди  спливали
дедалi повiльнiше, i прудконогий ватажок ледве переставляв ноги -- i Максим,
прослизнувши помiж секунд, порiвнявся з ним  i зарубав  його на бiгу i вмить
зупинився... Час знову  набув нормального плину, печера стала  аркою, мiсяць
-- лампочкою, а країна Оз-на-Пандорi знову перетворилася в незрозумiле
мiсто на незрозумiлiй планетi, бiльш незрозумiлiй, нiж Пандора...
     Максим стояв, вiдпочиваючи, опустивши руки, що горiли вогнем.  Бiля нiг
його  тяжко   куйовдився  вусатий  ватажок.  Кров   цебенiла  з   пораненого
Максимового плеча. I  в цю мить Рада взяла  його  руку  i, схлипнувши,
провела його долонею  по своєму  мокрому обличчю.  Вiн роззирнувся. На
бруднiй  цементнiй пiдлозi  мiшками  лежали тiла. Вiн  машинально  порахував
їх -- шестеро вкупi  з  ватажком --  i подумав, що  двоє устигли
втекти.  Доторк Ради  принiс йому невимовну насолоду, i вiн знав, що  вчинив
так,  як  зобов'язаний  був  учинити,  i  зробив  те,  що  зобов'язаний  був
зробити,--  нi  на йоту  бiльше, нi  на йоту  менше.  Тi,  хто встиг утекти,
втекли, вiн не  наздоганяв  їх, хоча мiг би наздогнати -- навiть зараз
вiн чув, як панiчно цокотять пiдбори їхнiх черевикiв у кiнцi тунелю. А
тi, хто не встиг утекти,-- тi лежать, i декотрi з них помруть, а декотрi вже
мертвi, i вiн  розумiв тепер, що це все-таки люди,  а не мавпи i не панцирнi
вовки,  хоча  дихання  їхнє було  смердюче, дотики --  бруднi, а
намiри --  хижi  й  бридкi.  I  все-таки  вiн  вiдчував  якийсь жаль i
пiзнавав втрату, наче загубив якусь чистоту,  наче  загубив невiд'ємну
часточку душi колишнього
     Максима,  i  знав, що колишнiй Максим зник назавжди,  i вiд цього  йому
було трохи гiрко, i це будило у ньому якусь незнайому гордiсть...
     Ходiмо, Максиме,-- тихенько мовила Рада.  I вiн слухняно пiшов за
нею.
     Коротше кажучи, ви його проґавили.
     Я нiчого не мiг вдiяти... Ви самi знаєте, як це буває...


     Хай йому бiс, Фанку! Вам i  не слiд було нiчого робити. Вам досить було
взяти з собою водiя.
     Я знаю, що винен. Але хто мiг сподiватися...
     Годi про це. Яких заходiв вжито?
     Щойно мене випустили, я зателефонував Мегу. Мегу нiчого  не знає.
Якщо  вiн  повернеться, Мегу вiдразу сповiстить  мене...  Далi:  я встановив
спостереження за всiма божевiльнями... Вiн не може зайти далеко, йому просто
не дозволять, вiн занадто впадає в око...
     Далi.
     Я пiдняв на ноги своїх людей  у  полiцiї. Я наказав стежити
за всiма випадками порушення порядку, включно до порушення  правил вуличного
руху. У  нього немає документiв. Я розпорядився повiдомляти  менi  про
всiх  затриманих  без  документiв...  У   нього  немає  жодного  шансу
зникнути, навiть якщо вiн захоче... Як на мене, це справа двох-трьох днiв...
Проста справа.
     "Проста"...  Що  могло бути простiше:  сiсти в  авто,  з'їздити у
телецентр i привезти сюди людину... Одначе ви навiть з цим не впоралися.
     Винен. Але такий збiг обставин.
     Я сказав, годi про обставини. Вiн справдi схожий на божевiльного?
     Важко сказати...  Бiльше  всього  вiн,  мабуть,  схожий  на дикуна.  На
ретельно вiдмитого i доглянутого горця. Проте я легко  уявляю собi ситуацiю,
у  якiй  вiн  виглядає  божевiльним...   I  потiм,  ця  постiйна
iдiотська  усмiшка,  кре-тиноїдне белькотання замiсть нормальної
мови... I весь вiн якийсь дурень...
     Зрозумiло.  Я  схвалюю  вашi  заходи...   I  ще  таке,   Фанку...
Зв'яжiться з пiдпiллям.
     Що?
     Якщо ви не знайдете  його найближчими днями, вiн  неодмiнно з'явиться у
пiдпiллi.
     Не розумiю, що робити дикуновi у пiдпiллi.
     У пiдпiллi багато дикунiв. I не ставте дурних запитань, а робiть,
що я вам кажу. Якщо ви проґавите його ще раз, я вас звiльню.
     Вдруге я його не проґавлю.
     Радий за вас... Що ще?
     Цiкава чутка про Пухиря.
     Про Пухиря? Що саме?
     Вибачте, Мандрiвче...  Якщо дозволите,  я  волiв би  про це пошепки, на
вухо...








     Пiсля  iнструктажу  пан   ротмiстр  Чачу   наказав:  --  Капрале  Гаал,
залиштесь.  Решта вiльнi.  Коли  iншi командири  секцiй  вийшли,  низкою,  в
потилицю один одному, пан  ротмiстр якийсь  час роздивлявся Гая, похитуючись
на стiльцi i насвистуючи старовинну солдатську пiсню "Вгамуйсь, матусю". Пан
ротмiстр  Чачу  був  зовсiм  не  схожий  на пана  ротмiстра Тоота.  Вiн  був
опецькуватий, темнолиций, з чималенькою лисиною, вiн був  значно старший вiд
Тоота,  в  недалекому  минулому -- учасник  восьми  приморських  iнцидентiв,
володар Вогненного Хреста i трьох значкiв "За лють у вогнi"; розповiдали про
його фантастичний двобiй з бiлою субмариною, коли  його машина дiстала пряме
влучення  й  загорiлася,  а   вiн  продовжував  стрiляти,  поки  не  втратив
свiдомiсть вiд страшних  опiкiв; говорили,  що  на тiлi  у нього немає
живого мiсця,  суцiль  чужа,  пересаджена  шкiра,  а на  лiвiй руцi у  нього
бракувало трьох пальцiв. Вiн був прямий i брутальний,  як справжнiй вояк, i,
на  вiдмiну од  стриманого  ротмiстра  Тоота,  нiколи не  вважав за потрiбне
приховувати свiй настрiй нi вiд  пiдлеглих,  нi вiд начальства. Якщо вiн був
веселий, уся бригада  знала, що пан ротмiстр Чачу нинi веселий; але якщо вже
вiн був не в гуморi i насвистував "Вгамуйсь, матусю",..
     Гай  дивився йому в очi статутним поглядом i впадав у вiдчай при думцi,
що  йому якимсь невiдомим поки що  чином довелося засмутити i розгнiвати  цю
незвичайну  людину.  Вiн  квапливо  перебирав  у  пам'ятi свої  власнi
провини i провини  легiонерiв своєї секцiї, але нiчого  не
мiг пригадати такого, що вже не було вiдсунуто недбалим рухом безпалої
руки i хрипкуватим, буркотливим: "Гаразд, на те й Легiон. Плювати..."
     Пан ротмiстр облишив свистiти i похитуватися.
     Не люблю базiкання i писанини, капрале,-- сказав
     вiн.-- Або ти рекомендуєш кандидата Сима, або ти його не
     рекомендуєш. Що саме?
     -* Так  точно,  рекомендую, пане ротмiстр,-- поквапливо  сказав  Гай.--
Але...
     Без "але", капрале! Рекомендуєш чи не рекомендуєш?
     Так точно, рекомендую.
     Тодi як я повинен розумiти оцi два папiрцi? -- Пан ротмiстр нетерплячим
рухом витягнув з нагрудної кишенi складенi папери i розгорнув їх
на  столi, притримуючи скалiченою рукою.-- Читаю: "Рекомендую вищеозначеного
Ма-ка  Сима  як  вiдданого  i здiбного..."  Н-ну,  це  зрозумiло...  "...для
затвердження у високому званнi кандидата в  рядовi Бойового  Легiону". А ось
твоя друга цидулка, капрале: "...У зв'язку  з  вищевикладеним вважаю за свiй
обов'язок  звернути  увагу  командування  на  необхiднiсть   ретельної
перевiрки означеного кандидата в рядовi Бойового Легiону М. Сима". Масаракш!
Чого ж ти, врештi-решт, хочеш, капрале?
     Пане ротмiстр! -- схвильовано сказав  Гай.-- Але я справдi у  скрутному
становищi! Я знаю кандидата Сима  як здiбного i вiдданого  завданням Легiону
громадянина.  Я певен, що вiн принесе  багато користi.  Але,  вважаючи, що у
Легiонi мiсце лише винятково чистим...
     Авжеж,  авжеж! -- нетерпляче сказав  пан ротмiстр.-- Коротше кажучи, от
що,  капрале. Один iз  цих  папiрцiв  ти  негайно забереш  i порвеш. Треба ж
думати. Я не можу з'явитися до бригадира з двома папiрцями. Або так, або нi.
Ми в  Легiонi,  а не на  фiлософському факультетi, капрале!  Двi  хвилини на
роздуми.
     Пан ротмiстр видобув iз стола грубу теку зi справами i з огидою жбурнув
її перед  себе.  Гай понуро глянув на годинник.  Було  страшенно
важко зробити цей вибiр. Ганебно i негiдно для  легiонера було приховати вiд
командування
     своє  недостатнє знання людини,  навiть якщо мова  йшла про
Максима. Але з iншого боку, ганебно  i негiдно для легiонера було  ухилятися
од  вiдповiдальностi,  перекладаючи рiшення на  пана  ротмiстра, який  бачив
Максима лише двiчi та  й то у ротному шику. Ну, добре. Ще раз. За: гаряче  i
близько до серця сприйняв  завдання Легiону; чисто --  голки не пiдточиш  --
пройшов огляд у Департаментi громадського здоров'я; коли пан ротмiстр Тоот i
пан штаб-лiкар Зогу направили його в  якусь секретну установу, очевидно, для
перевiрки, перевiрку цю  витримав. (Щоправда, це  свiдчення  самого Максима,
документи вiн загубив, але як же iнакше вiн мiг опинитися не пiд наглядом?);
зрештою, вiдважний, природжений боєць -- власними силами розправився з
бандою Щуролова,--  симпатичний, простий у  спiлкуваннi, добродушний, вповнi
безкорисливий.  I  взагалi  людина   незвичайних  здiбностей.   Проти:
абсолютно невiдомо, хто вiн  i звiдки; про минуле своє  або нiчого  не
пам'ятає, або  не хоче  повiдомляти...  i  в  нього немає нiяких
документiв. Але чи ж так усе це пiдозрiло? Уряд контролює лише кордони
i центральний район. Двi третини територiї країни досi потопають
в анархiї, там голод, епiдемiя, народ звiдтiля втiкає, i всi без
документiв,  а  молодi навiть не знають,  що таке документи. I скiльки
серед них хворих, таких, що утратили пам'ять, навiть виродкiв... Врештi-решт
головне -- що Максим не виродок...
     Ну, капрале? -- спитав пан ротмiстр.
     Так  точно,  пане  ротмiстр!  --  розпачливим   голосом  сказав  Гай.--
Дозвольте...
     Вiн узяв свiй рапорт з проханням перевiрити Максима i повiльно розiрвав
його.
     Пр-равильне рiшення! --  гаркнув пан  ротмiстр.-- Молодець,  легiонере!
Папери, чорнила, перевiрки... Усе перевiрить бiй! От коли ми сядемо  в  нашi
машини i вирушимо у зону атомних пасток, тодi ми вiдразу  побачимо, хто наш,
а хто -- нi.
     Так  точно,--  без особливої  впевненостi  сказав  Гай. Вiн добре
розумiв  старого  вояка,  але  незгiрше  вiн  бачив,  що  герой  приморських
iнцидентiв трохи помиляється. Бiй,  звiсно,  боєм, але i чистота
чистотою. Втiм, Максима це не стосується. Максим якраз чистий.
     Масаракш!  --  проказав  пан  ротмiстр.--   Департамент  здоров'я  його
пропустив, а все iнше -- справа наша.--  Вимовивши цю загадкову  фразу,  вiн
сердито блимнув на Гая i додав: -- Легiонер друговi довiряє цiлковито,
а  якщо не довiряє, значить, це не  друг, гнати його  утришия. Ти мене
здивував, капрале. Ну гаразд, марш  у свою секцiю, часу залишилося обмаль...
На операцiї я сам простежу за цим кандидатом.
     Гай   клацнув   пiдборами  i  вийшов.  За  дверима  вiн  дозволив  собi
усмiхнутися. Все-таки старий  вовк не втримався i  перебрав вiдповiдальнiсть
на себе. Добре завжди залишається добрим. Тепер можна з чистою совiстю
вважати Максима  своїм другом. Мака Сима. Справжнє його прiзвище
не вимовити. Чи то вiн його вигадав, поки марив,  чи то справдi вiн усе-таки
родом  з  цих горцiв...  Як там  звали їхнього  стародавнього  царя?..
Заремчiчакбешмусарайї...
     Гай вийшов на плац i пошукав очима свою  секцiю. Невтомний Пандi  ганяв
хлопцiв крiзь горiшнє вiкно макета триповерхової будiвлi. Хлопцi
змокли, i це було зле, бо до операцiї залишалася лише година.
     Вiд-ста-вити! -- гукнув Гай iще здаля.
     Вiд-ставити!  -- загорлав Пандi.-- Шикуйсь!  Секцiя хутко вишикувалась.
Пандi скомандував:


     Струнко!  -- шиковим кроком пiдiйшов  до Гая i доповiв: -- Пане капрал,
секцiя опановує подолання штурмового мiстечка.
     Станьте до  шику,--  наказав  Гай, прагнучи  iнтонацiєю  передати
осуд, як це  чудово вмiв робити капрал Серембеш.  Вiн пройшовся перед шиком,
заклавши руки за спину, вдивляючись у знайомi обличчя.
     Сiрi, блакитнi й синi очi, сповненi готовностi виконати будь-який наказ
i тому  трохи виряченi, стежили за кожним його рухом. Вiн  вiдчув, наскiльки
вони близькi й любi йому, цi  дванадцятеро здоровезних молодикiв  -- шестеро
дiйсних рядових Легiону на правому  фланзi i шестеро  кандидатiв у рядовi на
лiвому,--   всi   у   доладних   чорних   комбiнезонах  з   надраєними
ґудзиками, всi  у  блискучих  чоботах  з  короткими  халявами,  всi  у
беретах, хвацько зсунутих  на лiву  брову... Нi, не всi. Посерединi шику, на
правому фланзi  кандидатiв, баштою височiв кандидат Мак  Сим, дуже  зграбний
молодик, мазун, хоч як прикро для командира мати мазунiв,  але...  гм... Те,
що  у нього  не виряченi його дивнi коричневi очi, нехай, навчиться  згодом.
Але от... гм...
     Гай  пiдiйшов до Максима  i  застебнув  йому  верхнього  ґудзика.
Вiдтак зiп'явся навшпиньки  i  поправив берет. Здається,  все... Знову
вiн  у  шику  розтягнув  рот  аж  до вух... Ну та  нехай. Вiдвикне. Кандидат
усе-таки, наймолодший у секцiї...
     Щоб  зберегти   видимiсть   справедливостi,  Гай   поправив   пряжку  у
Максимового сусiди, хоча потреби в тiм не було.
     Потiм  вiн вiдступив на три кроки назад  i скомандував "вiльно". Секцiя
стала "вiльно" -- трохи вiдставила праву ногу i заклала руки за спину.
     -- Хлопцi,-- сказав Гай,-- сьогоднi ми у складi роти
     вирушаємо на регулярну операцiю по знешкодженню аген
     тури потенцiйного ворога. Операцiя провадиться за схемою
     тридцять три. Пани дiйснi рядовi, безперечно, пам'ятають
     свої обов'язки за цiєю схемою, панам же кандидатам, якi
     забувають застiбати ґудзики, я вважаю за доцiльне нагада
     ти. На секцiю доводиться один пiд'їзд. Секцiя подiляється
     на чотири групи: три трiйки i зовнiшнiй резерв. Трiйки
     у складi двох дiйсних рядових i одного кандидата, не
     здiймаючи галасу, послiдовно обходять квартири. У квар
     тирi кожна трiйка дiє таким чином: кандидат охороняє
     парадний вхiд, другий рядовий, нi на що не вiдволiкаючись,
     займає чорний хiд, старший здiйснює огляд примiщень.
     Резерв iз трьох кандидатiв на чолi з командиром секцiї --
     в даному випадку зi мною -- залишається внизу у пiд'їздi
     з завданням негайно надати допомогу тiй трiйцi, яка її
     потребуватиме. Склад трiйок i резерву вам вiдомий... Ува
     га! -- сказав вiн, вiдступаючи ще на крок.-- На трiйки
     i резерв розберись!
     Вiдбулося  коротке  множинне посування. Секцiя  розiбралася.  Нiхто  не
помилився мiсцем, нiхто  не зчепився автоматами, нiхто не пiдсковзнувся i не
загубив берета,  як  це  траплялося на  минулих заняттях.  На правому фланзi
резерву  височiв  Максим i знов  усмiхався на повен  рот.  У  Гая  зненацька
промайнула  дика думка, що  Максим дивиться на все це  як на потiшну гру. Це
було, звiсно,  не так, тому що так це  бути  не могло. У  всьому була винна,
безперечно, ця безглузда усмiшечка...
     -- Незле,-- пробурчав Гай, наслiдуючи капрала Серем-
     беша, i прихильно позирнув на Пандi: молодець старий,
     вимуштрував хлопцiв.-- Увага! -- сказав вiн.-- Секцiя, ши
     куйсь!
     Знову  коротке  множинне  посування,  чудове  своєю  чiткiстю  та
бездоганнiстю, i знову секцiя стояла  перед ним однiєю шерегою. Добре!
Просто  чудово! Навiть всерединi  усе якось холоне. Гай знову заклав руки за
спину i пройшовся.
     Легiонери! -- сказав вiн.-- Ми -- опора i єдина надiя
     Вогненосних Творцiв. Тiльки на нас вони можуть смiливо
     покластися у своїй великiй справi. (Це була правда, найiс-
     тиннiша правда, i було в цьому зачарування i вiдчуженiсть.)
     Бойовий  Легiон  --  це залiзний кулак  iсторiї.  Вiн  закликаний
змести   всi  перепони  на  нашому  гордому   шляху.  Меч  Бойового  Легiону
загартований у вогнях бойовиськ, вiн пече нам  руки, i вистудити його можуть
лише потоки  ворожої кровi  Ворог хитрий. Вiн полохливий, але впертий.
Вогненоснi  Творцi наказали  нам зламати цю пiдступну впертiсть,  з корiнням
вирвати  те, що  тягне  нас  назад, до хаосу  та  анархiї.  Такий  наш
обов'язок, i ми щасливi  виконувати його. Ми йдемо  на  численнi  жертви, ми
позбавляємо   заслуженого   вiдпочинку   чесного  робiтника,   чесного
чиновника,  чесного  крамаря  i промисловця.  Вони  знають, чому  ми змушенi
вдиратися в  їхнi домiвки,  i  зустрiчають нас  як  своїх кращих
друзiв,  як  своїх  захисникiв. Пам'ятайте це  i  не  дозволяйте  собi
захопитися, коли з благородним завзяттям виконуватимете своє завдання.
Друг -- це друг, а ворог -- це ворог... Запитання є?
     Нi! -- гаркнула секцiя у дванадцять горлянок.
     Стр-рункоТридцять  хвилин  на   вiдпочинок  i   перевiрку  спорядження.
Р-розiйдись!
     Секцiя кинулася врозтiч, а  затим легiонери групами  по двоє i по
троє  попрямували  до  казарми. Гай неквапом  рушив слiдом, вiдчуваючи
приємну  спустошенiсть.  Максим  чекав  на  нього   осторонь,  наперед
усмiхаючись.
     Давай пограємо в слова,-- запропонував вiн.
     Гай  подумки  застогнав.  Осмикнути  б його, осмикнути!  Що  може  бути
протиприроднiшого,  нiж  кандидат,  шмаркач, який  за  пiвгодини  до початку
операцiї лiзе з панiбратством до капрала!
     Зараз не час,-- якомога сухiше сказав вiн.
     Ти хвилюєшся? -- спитав Максим спiвчутливо.
     Гай  зупинився  i   звiв  очi  до  неба.  Ну  що  робити,  що   робити?
Виявляється,  абсолютно  неможливо  повчати  такого  ось  добродушного
наївного велетня, та  ще рятiвника твоєї сестри,  та ще --
чого грiха  таїти -- людину, з усякого iншого  погляду, крiм шикового,
набагато вищу вiд тебе самого... Гай роззирнувся i сказав прохально:
     Послухай, Маку, ти ставиш мене у незручне становище. Коли ми в казармi,
я  твiй начальник,  я  наказую --  ти пiдкоряєшся. Я  тобi  сто  разiв
казав...
     Але ж я готовий пiдкорятися, наказуй! -- заперечив Максим.-- Я знаю, що
таке дисциплiна. Наказуй.
     Я вже наказав. Займись пригонкою спорядження.
     Нi,  вибач  менi, Гаю,  ти  наказав  не  так. Ти наказав  вiдпочивати i
приганяти  спорядження. Ти забув? Спорядження я  пригнав,  тепер вiдпочиваю.
Давай пограємо, я вигадав гарне слово...


     Маку,  зрозумiй: пiдлеглий  має право  звертатися  до начальника,
по-перше, тiльки  за встановленою формою,  а по-друге,  виключно у службових
справах.
     Так, я пам'ятаю. Параграф дев'ятий... Але ж це пiд час служби.  А зараз
ми з тобою вiдпочиваємо...
     З чого ти взяв, що я вiдпочиваю? --  спитав Гай. Вони стояли за макетом
огорожi  з  колючим дротом, i тут їх, дякувати богу, нiхто  не  бачив:
нiхто не  бачить,  як ця  башта прихилилася  плечем до  огорожi  i повсякчас
поривається узяти свого капрала за  ґудзик.-- Я вiдпочиваю  лише
вдома,  але  навiть вдома я жодному пiдлеглому не дозволив  би...  Послухай,
вiдпусти мого ґудзика i застебни свого...
     Максим застебнувся i сказав:
     На службi -- одне, вдома -- iнше. Навiщо?
     Давай не будемо  про це говорити. Менi набридло повторювати тобi одне й
те саме... До речi, коли ти кинеш усмiхатися в шику?
     У  статутi  про  це  не  сказано,--  негайно  вiдповiв Максим.--  А  що
стосується "повторювати  одне й те  саме", то от що.  Ти не ображайся,
Гаю, я знаю: ти не говорець... не промовик...
     Хто?
     Ти не людина, яка вмiє доладно говорити.
     Промовець?
     Промовець... Так, не промовець. Але все одно.  Ти сьогоднi звернувся до
нас з промовою.  Слова правильнi, гарнi. Одначе коли  ти вдома говорив  менi
про завдання  Легiону i про становище  країни, це було дуже цiкаво. Це
було дуже по-твоєму.  А тут ти всьоме говориш одне й те саме, i все не
по-твоєму.  Дуже   правильно.  Дуже  однаково.   Дуже  нудно.  Га?  Не
образився?
     Гай   не  образився.   Тобто   якась   холодна  голочка  кольнула  його
самолюбство: досi йому здавалося,  що  вiн  говорить так  само переконливо й
гладенько, як капрал Серембеш  чи навiть  пан  ротмiстр  Тоот.  Проте,  якщо
подумати, капрал Серембеш i  пан ротмiстр також повторювали одне  й  те саме
впродовж трьох рокiв.  I  в  цьому  немає нiчого  дивного  i тим
бiльше  ганебного  --  адже  за  три  роки  жодних  суттєвих   змiн  у
внутрiшньому i в зовнiшньому становищi не сталося...
     А де це сказано  у статутi,--  спитав Гай, усмiхаючись,-- щоб пiдлеглий
робив зауваження своєму начальниковi?
     Там сказано протилежне,-- iз зiтханням  визнав Максим.-- Як на мене, то
це   неправильно.   Адже   ти   слухаєш    мої    поради,   коли
розв'язуєш   задачi   з  балiстики,  i   ти  слухаєш   мої
зауваження, коли помиляєшся в обчисленнях.
     Це вдома! -- проникливо сказав Гай.-- Вдома усе можна.
     А  коли  на стрiльбах ти  неправильно вказуєш  нам прицiл? Погано
врахував поправку на вiтер. Га?
     Нi в якому разi,-- твердо сказав Гай.
     Стрiляти неправильно? -- зчудувався Максим.
     Стрiляти як наказано,-- суворо сказав Гай.-- За цi десять хвилин, Маку,
ти набалакав дiб на п'ятдесят карцеру. Розумiєш?
     Нi, не розумiю... А якщо в бою?
     Що -- в бою?
     Ти вказуєш неправильний прицiл. Га?
     Гм...-- сказав  Гай,  який ще  нiколи у бою  не  командував. Вiн раптом
згадав, як капрал  Бахту пiд  час  розвiдки  боєм заплутався  у картi,
загнав секцiю пiд кинджальний вогонь сусiдньої роти, сам там залишився
i пiвсекцiї поклав,  а ми ж знали,  що вiн заплутався, одначе нiхто не
зважився його поправити.
     "Боже,-- збагнув зненацька Гай,-- таж нам i на думку не спало, що можна
його поправити.  А от  Максим цього не розумiє i навiть  не  те  що не
розумiє -- розумiти тут нiчого,--  а навiть  не  визнає. Скiльки
разiв уже так було: бере самоочевидну рiч i вiдкидає її, i
нiяк  його  не переконаєш,  i навiть  навпаки  --  сам  починаєш
сумнiватися,  голова йде обертом, i впадаєш у  цiлковите  очманiння...
Нi, вiн  усе-таки  не  рядова людина...  рiдкiсна,  небувала людина...  Мову
опанував  за мiсяць. Грамоту упорав за два днi. Ще за два днi перечитав усе,
що я маю. Математику i  механiку знає краще вiд панiв  викладачiв, а в
нас  на курсах  викладають справжнi фахiвцi. Чи узяти, для прикладу, дядечка
Ка-ана..."
     Останнiм  часом  старий  усi  свої  монологи  за  столом  звертав
виключно до Максима. Бiльше того, вiн не раз уже давав зрозумiти, що Максим,
схоже, єдина людина, яка у наш час виявляє такi здiбностi й таку
цiкавiсть  до  викопних  тварин. Вiн малював  Максимовi на  папiрцi  якихось
жахливих  звiрiв,  i  Максим малював йому на папiрцi  якихось iще жахливiших
звiрiв,  i вони сперечалися, який  iз цих звiрiв  давнiший,  i хто вiд  кого
походить, i чому  це сталося; в хiд iшли науковi  книжки  з дядечкової
бiблiотеки, i  все  одно бувало, що Максим не давав старому  рота  вiдкрити,
причому Гай з Радою не розумiли жодного слова
     з того, що  говорилося,  а дядечко то  кричав до хрипоти,  то  шматував
малюнки  i топтав їх  ногами, обзивав  Максима невiгласом,  гiршим вiд
дурня Шапшу,  то раптом заходжувався люто чухати обома  руками  обрiдне сиве
волосся на потилицi й мурмотiв з приголомшеною усмiшкою: "Смiливо, масаракш,
смiливо... Ви маєте фантазiю, молодий чоловiче!" Особливо запам'ятався
Гаю один вечiр, коли старигана громом вдарила заява Максима, буцiмто деякi з
цих викопних тварин пересувалися  на заднiх кiнцiвках, заява ця, певно, дуже
просто i природно розв'язувала якусь давню наукову суперечку...
     Математику вiн знає, механiку вiн знає, вiйськову хiмiю вiн
знає  блискуче, палеонтологiю  -- боже,  ну  кому  в  наш  час  вiдома
палеонтологiя!  --  палеонтологiю вiн  також знає...  Малює,  як
художник, спiває, як артист... i добрий, неприродно добрий. Розiгнав i
перебив  бандитiв,  один  --  вiсьмох,  голiруч,  iнший  би  на  його  мiсцi
козирився, на всiх попльовував, а вiн  мучився, ночей не спав, карався, коли
його хвалили та дякували, а вiдтак одного разу розлютувався: увесь побiлiв i
крикнув, що  це нечесно -- хвалити  за вбивство...  Боже, це  ж яка проблема
була -- умовити його до Легiону! Все розумiє, з усiм згоден, хоче, але
ж там, каже,  доведеться стрiляти. В людей. Я йому кажу: у  виродкiв, а не в
людей,  у потолоч,  гiршу  вiд  бандитiв... Домовились,  дякувати  богу,  що
попервах,  поки  не звикне, буде  просто роззброювати... I  смiшно,  i
страшно  якось.  Нi,  недаремно  вiн  постiйно  пробовкується,  нiбито
прийшов з  iншого  свiту. Знаю я  цей  свiт. Навiть книжка про це  є у
дядечка  --  "Туманна Країна Зартак". Лежить, мовляв,  в  Алебастрових
горах долина Зартак, де живуть щасливi люди... З опису всi вони там такi, як
Максим.  I ось  яка  дивовижа: коли  хто-небудь  iз  них залишить свою
долину, то вмить забуває, звiдкiля вiн  родом i що з ним  було ранiше,
пам'ятає лише,  що  з  iншого  свiту...  Дядечко,  щоправда, каже,  що
нiякої такої долини немає,  все це вигадка, є тiльки
хребет  Зартак, а  потiм, каже, за тiєї вiйни довбонули по цьому
хребту супербомбами, отож у горцiв там на все життя памороки забило...
     -- Ти чого мовчиш? -- спитав Максим.-- Ти про мене
     думаєш?
     Гай вiдвiв очi.
     Ти от що...-- сказав вiн.-- Я тебе тiльки про одне
     прошу: в iнтересах дисциплiни нiколи не подавай виду, що
     ти бiльше вiд мене знаєш. Дивись, як поводяться iншi,
     i поводься точнiсiнько так само.
     Я стараюсь,-- сумно сказав Максим. Вiн подумав трохи i додав: --  Важко
звикнути. У нас все це не так.
     А як твоя рана? -- спитав Гай, аби змiнити тему.
     Мої рани  гояться  швидко,-- неуважно  сказав Максим.-- Послухай,
Гаю, давай пiсля операцiї  поїдемо прямо додому.  Ну чого ти так
дивишся? Я дуже  скучив за Радою. А ти нi? Хлопцiв ми вiдвеземо у казарму, а
потiм вантажiвкою поїдемо додому. Водiя вiдпустимо...
     Гай  набрав  у  груди  щонайбiльше  повiтря,  але  тут  срiблястий ящик
гучномовця  на  стовпi майже над  їхнiми головами  загарчав,  i  голос
чергового по бригадi скомандував:
     Шоста рото, виходь шикуватися на плац! Увага, шос
     та рото...
     I Гай лише гаркнув:
     Кандидате Сим! Припинити розмови, марш на шику
     вання! -- Максим шарпнувся, однак Гай спiймав його за
     ствол автомата.-- Я тебе дуже прошу...-- сказав вiн.-- Як
     усiТримайся, як усi! Сьогоднi сам ротмiстр буде за тобою
     спостерiгати...
     За  три хвилини рота вишикуваїася.  Вже  посутенiло,  над  плацом
спалахнули прожектори. Позаду  шику м'яко вуркотали  двигуни вантажiвок.  Як
завжди перед оп-ерацiєю, пан бригадир у  супроводi пана ротмiстра Чачу
мовчки обiйшов шик, роздивляючись  кожного легiонера. Вiн був спокiйний. Очi
у нього були прищуленi, кутики вуст привiтно пiдтисну-тi. Потiм,  так нiчого
i  не сказавши, вiн  кивнув  пановi ротмiстру i  пiшов  геть. Пан  ротмiстр,
перевалюючись i  помахуючи скалiченою рукою, вийшов перед шиком i обернув до
легiонерiв своє темне, майже чорне обличчя.
     Легiонери! -- каркнув вiн голосом, вiд якого в Гая
     побiгли  мурашки  по  шкiрi.--  Маємо   роботу.   Виконаємо
її
     належно... Увага, рото! По машинах! Капрале Гаал, до мене!
     Коли  Гай  пiдбiг i  виструнчився  перед  ним,  пан  ротмiстр  проказав
неголосно:
     У вашої секцiї спецiальне завдання. Пiсля прибуття
на мiсце з машини не виходити. Командуватиму я сам.





     У  вантажiвки були нiкудишнi амортизатори,  i це  дуже  вiдчувалося  на
нiкудишнiй  брукiвцi.   Кандидат  Максим,  затиснувши  автомат  межи  колiн,
турботливо  притримував Гая  за пасок: капраловi, який так побивається
за> свiй  авторитет,  не личить майорiти над лавицями,  наче  якомусь там
кандидатовi  Зойзi.  Гай  не  заперечував,  а  можливо,  вiн  i  не  помiчав
запопадливостi  свого  пiдлеглого.  Пiсля розмови з ротмiстром Гай був чимсь
дуже стурбований, i Максим радiв,  що за розкладом їм доведеться  бути
разом i вiн зможе допомогти, якщо в тому виникне потреба.
     Вантажiвки проминули Центральний  театр, тривалий  час  котилися вздовж
смердючого Iмператорського каналу, потiм звернули по довгiй, безлюднiй
о  цiй   порi  Чоботарськiй  вулицi  й  почали   роз'їжджати   кривими
провулочками якогось передмiстя, де Максим нiколи ще не бував. А побував вiн
останнiм часом у багатьох  мiсцях i вивчив мiсто грунтовно, по-господарськи.
Вiн узагалi багато дiзнався за цi сорок з лишком днiв i розiбрався нарештi в
становищi. Становище виявилося  куди менш утiшливим i  химернiшим,  нiж  вiн
гадав.
     Вiн iще скнiв над граматкою, коли Гай причепився до нього з запитанням,
звiдки вiн, Максим, узявся. Малюнки не допомагали: Гай сприймав  їх  з
якоюсь дивною усмiшкою i продовжував повторювати  одне  й те саме запитання:
"Звiдки ти?" Тодi Максим у роздратуваннi  тицьнув пальцем у стелю i  сказав:
"З неба". На його подив, Гай визнав пояснення  цiлком природним  i заходився
iз  запитальною  iнтонацiєю   чесати  якимись  словами,  якi  попервах
видалися  Максимовi   назвами   планет  мiсцевої  системи.  Проте  Гай
розгорнув карту свiту у меркаторськiй проекцiї, i вiдразу з'ясувалося,
що це зовсiм не  назви планет,  а назви країн-антиподiв. Максим стенув
плечима, виголосив усi вiдомi йому вирази заперечення i почав вивчати карту,
отож розмова на цьому тимчасово урвалася.
     Увечерi  днiв за два Максим i Рада дивилися телевiзор.  Йшла якась дуже
дивна  передача,  щось  на  кшталт  кiнофiльму  без  початку  i  кiнця,  без
визначеного  сюжету,  з  незлiченною  кiлькiстю  дiйових   осiб  --   доволi
моторошних  осiб,  якi  поводилися  доволi  дико,  з точки  зору  будь-якого
гуманоїда. Рада  дивилася  з цiкавiстю, скрикувала, хапала  Максима за
рукав,  двiчi  розплакалася, а  Максим  невдовзi  занудьгував i навiть  було
задрiмав пiд хмурно-загрозливу музику, коли раптом на екранi промайнуло щось
знайоме.  Вiн навiть  очi  протер. На  екранi була Пандора,  понурий  тахорг
сурганився крiзь джунглi, чавлячи дерева, i раптом з'явився Петер з ваблячим
пищиком у руках; дуже зосереджений i серйозний, вiн задкував, перечепився об
корч  i  беркицьнувся  спиною прямо у  болото. З  величезним подивом  Максим
упiзнав  власну  ментограму,  а потому ще одну  i  ще,  але  не  було нiяких
коментарiв,  грала та сама музика,  i  Пандора  щезла,  поступившись  мiсцем
слiпому  худому  чолов'язi,  який повз по стелi, густо поснованiй порохнявим
павутинням.  "Що  це?"  --  спитав  Максим,  тицяючи в  екран.  "Передача,--
нетерпеливо сказала  Рада.-- Цiкаво. Дивись". Вiн так i  не добився толку, i
до  голови  йому  запала  думка  про  десятки рiзноманiтних прибульцiв,  якi
сумлiнно згадують свої свiти. Але вiн швидко вiдкинув цю думку:  свiти
були занадто  страшнi  й одноманiтнi.  Глухi задушливi кiмнатки, нескiнченнi
коридори,   захаращенi  меблями,  що   зненацька   проростали  велетенськими
колючками; спiральнi  сходи, що угвинчувалися  в  непрозiрний морок  вузьких
колодязiв; заґратованi пiдвали, де зглуха  кублилися тiла, помiж  яких
виднiлися  хворобливо-нерухомi  лиця, наче  на картинах Iєронiма
Босха,-- усе це  бiльше скидалося на маячну фантазiю, нiж на реальнi  свiти.
На тлi цих видiнь Максимовi ментограми яскраво сяяли реалiзмом, що переходив
завдяки  властивому  йому  темпераментовi  у  романтичний  натуралiзм.  Такi
передачi повторювалися майже щодня, називалися  вони "Чарiвна  подорож", але
Максим так  до кiнця i не второпав, у чому  тут  сiль.  У вiдповiдь на  його
запитання  Гай i Рада розгублено стенали плечима i говорили: "Передача.  Щоб
було  цiкаво. Чарiвна подорож. Казка. Ти дивись, дивись! Буває смiшно,
буває страшно". I у Максима зародилися якнайсерйознiшi сумнiви в
тому,  що метою  дослiджень професора Бегемота  був контакт  i що взагалi цi
дослiдження були дослiдженнями.
     Цей  iнтуїтивний висновок  побiчно пiдтвердився ще десятьма днями
пiзнiше, коли Гай витримав конкурс  до  заочної школи  претендентiв на
перше офiцерське звання i заповзявся зубрити математику та механiку. Схеми i
формули з елементарного курсу балiстики здивували Максима. Вiн причепився до
Гая; Гай спершу не зрозумiв, вiдтак,  поблажливо  усмiхаючись, пояснив  йому
космографiю свого  свiту. I тодi з'ясувалося, що його населений острiв
не куля, не геоїд i, взагалi, не планета.
     Населений острiв був свiтом, єдиним свiтом у Всесвiтi.
     Пiд ногами аборигенiв була тверда поверхня  Сфери  Свiту. Над  головами
аборигенiв перебувала велетенська,  але скiнченного об'єму газова куля
невiдомого  поки  що   складу  i  з  не   до  кiнця   зрозумiлими  фiзичними
властивостями.  Iснувала теорiя  про  те, нiбито густина  газу  швидко
наростає   до  центра  газового  пухиря,  i  там  вiдбуваються   якiсь
таємничi процеси, що викликають регулярну змiну яскравостi так званого
Свiтового Свiтла, зумовлюють  змiну  дня  i ночi.  Крiм  короткоперiодичних,
добових   змiн   стану   Свiтового  Свiтла,  iснували  довгоперiодичнi,   що
породжували серйознi коливання температури i  змiну пiр року. Сила ваги була
спрямована  вiд   центра  Сфери  Свiту  перпендикулярно   до  її
поверхнi.  Коротше кажучи,  населений острiв  iснував на внутрiшнiй поверхнi
велетенського пухиря у нескiнченнiй твердiнi, що виповнювала решту Всесвiту.
     Максим  цiлковито очманiв  вiд несподiванки  i почав було  сперечатися,
однак  дуже швидко  виявилося,  що  вони  з  Гаєм розмовляють  рiзними
мовами,   що   порозумiтися   їм  набагато  важче,  нiж   переконаному
копернiканцю  зрозумiти переконаного послiдовника Птолемея.  А  пояснювалося
все дивовижними  властивостями атмосфери цiєї планети. По-перше,
незвичайно  сильна  рефракцiя   надмiрно  задирала  виднокрай  i  споконвiку
навiювала  аборигенам,  що їхня земля  не  пласка i  вже  принаймнi не
опукла  --  вона  увiгнута. "Станьте  на  морському березi,--  рекомендували
шкiльнi пiдручники,-- i простежте за рухом корабля, що вiдiйшов од пристанi.
Спершу  вiн  рухатиметься  начебто  по  площинi,  але  що  бiльше  вiн  буде
вiддалятися, тим вище здiйматиметься, поки не сховається в атмосфернiй
iмлi,  яка затуляє решту Свiту". По-друге,  атмосфера  ця  була вельми
щiльна i фосфорилася вдень i  вночi, отож нiхто нiколи тут не бачив зоряного
неба,  а випадки  спостереження сонця  були  записанi у  хронiках  i служили
основою для незлiченних спроб створити теорiю Свiтового Свiтла.
     Максим  збагнув, що  перебуває у велетенськiй пастцi, що  контакт
зробиться  можливим  лише  тодi,  коли  йому  вдасться  буквально  вивернути
навиворiт природнi  уявлення,  котрi складалися впродовж тисячолiть. Мабуть,
це  вже   намагалися   тут  зробити,  якщо   зважити  на  поширений  проклiн
"ма-саракш", що  дослiвно означав "свiт навиворiт"; окрiм того, Гай розповiв
про суто абстрактну математичну теорiю, яка розглядала  Свiт iнакше.  Теорiя
ця   виникла   ще  в  стародавнi   часи,  переслiдувалася  колись  офiцiйною
релiгiєю, мала своїх мученикiв, одержала  математичну стрункiсть
у працях генiальних математикiв минулого столiття, але так i залишилася суто
абстрактною, хоча, як  i бiльшiсть абстрактних теорiй, знайшла собi  нарештi
практичне застосування  -- зовсiм недавно, коли були створенi наддалекобiйнi
снаряди.
     Пiсля  того, як Максим  обмiркував  та порiвняв усе  йому  вiдоме,  вiн
збагнув,  по-перше,  що  ввесь  цей  час  мав тут  вигляд  божевiльного i що
недаремно  його ментограми включенi до шизоїдної "Чарiвної
подорожi".  По-друге, вiн зрозумiв,  що до  пори до часу мусить  мовчати про
своє чужопланетне походження, якщо не хоче повернутися до Бегемота. Це
означало, що населений острiв не прийде йому на допомогу,  що  розраховувати
вiн може тiльки  на себе, що спорудження нуль-передавача вiдкладається
на невизначений  час,  а сам вiн застряв  тут,  здається,  надовго  i,
можливо,--  масаракш!  --  назавжди.  Безнадiйнiсть  ситуацiї  мало не
звалила його з  нiг,  але вiн  зцiпив зуби  i  примусив себе  мiркувати суто
логiчно. Матерi доведеться пережити  тяжкi часи. їй буде без мiри зле,
i вже сама ця  думка вiдбиває будь-яку охоту  мiркувати логiчно.  "Хай
йому грець, цьому нездарному замкненому свiтовi!.. Проте у мене є лише
два  виходи: або тужити  за неможливим i безсило гризти лiктi, або зiбратися
на силi й чекати. По-справжньому  жити, як  я хотiв  жити  завжди,--  любити
друзiв, домагатися мети, битися, перемагати, зазнавати поразки, дiставати по
носi, давати здачi -- все, що завгодно, тiльки  не заламувати у вiдчаї
руки..." Вiн припинив розмови  про  будову Всесвiту  i заходився розпитувати
Гая про iсторiю та соцiальний устрiй населеного острова.
     З  iсторiєю  справи  були  кепськi.  Гай  мав  з  неї  лише
уривчастi  вiдомостi,  i  серйозних  книжок  у  нього  не  було.  У  мiськiй
бiблiотецi серйозних книжок також не виявилося. Але можна було зрозумiти, що
країна,  де  знайшов  притулок  Максим,  була ранiше значно  бiльшою i
володiла  величезною кiлькiстю  заморських колонiй, через якi  врештi-решт i
спалахнула  руїнницька вiйна з нинi  вже забутими сусiднiми державами.
Вiйна  ця охопила увесь  свiт, загинули мiльйони i мiльйони, були зруйнованi
тисячi  мiст,  десятки  малих i великих держав  виявилися зметеними  з  лиця
землi,  у  свiтi i  в країнi запанував  хаос.  Настали днi  жорстокого
голоду   та   епiдемiй.  Спроби  народних   повстань   купка  експлуататорiв
придушувала  ядерними  снарядами.  Країна  i свiт  йшли  до  загибелi.
Становище врятували Вогненоснi Творцi. Схоже, це була анонiмна група молодих
офiцерiв Генерального штабу, якi  одного чудового дня, маючи  у своєму
розпорядженнi лише двi дивiзiї, страшенно невдоволенi
     тим,  що їх  направляють в атомну м'ясорубку, органiзували путч i
захопили владу. Вiдтодi  становище  значною  мiрою стабiлiзувалося, i  вiйна
ущухла якось сама собою, хоча миру нiхто нi з ким не укладав.
     Максим розумiв, що полiтичний  устрiй країни далеко не iдеальний.
Проте  очевидно  було,  що  популярнiсть  Вогне-носних  Творцiв  надзвичайно
велика,   до   того  ж  в  усiх  прошарках  суспiльства.  Економiчна  основа
цiєї  популярностi залишалася для Максима незрозумiлою, але  рiч
була,  певно,  в  тiм,  що  вiйськова  верхiвка  зумiла  приборкати  апетити
промисловцiв,   чим  завоювала   популярнiсть   у  робiтникiв,  i  впокорила
робiтникiв,  чим  завоювала популярнiсть у промисловцiв.  Утiм, це були самi
лише  здогади.  Гаю, наприклад, така  постановка  питання  взагалi здавалася
дивоглядною:  такого   поняття,  як  "клас",  для  нього   не   iснувало,  i
суперечливостей мiж соцiальними групами вiн уявити собi не мiг...
     Зовнiшнє  становище країни  залишалося вкрай напруженим. На
пiвночi вiд неї лежали двi великi держави -- Хонтi i Пандея,-- колишнi
чи то провiнцiї, чи то колонiї. Про цi країни нiхто нiчого
не знав,  але було  вiдомо, що обидвi  країни виношують найагресивнiшi
намiри,  безперервно  засилають   диверсантiв   та  шпигунiв,  органiзовують
iнциденти на кордонах  i готують вiйну.  Мети цiєї вiйни  Гай не
розумiв, та вiн нiколи i не ставив перед собою  такого запитання. На пiвночi
були вороги, з агентурою  вiн бився  на  смерть,  i  цього  йому було цiлком
досить.
     На  пiвднi,  за прикордонними  лiсами, була випалена  ядерними вибухами
пустеля, що утворилася на мiсцi цiлої групи  країн, якi брали  у
вiйськових дiях найбiльш активну участь.  Про  те,  що вiдбувається на
цих мiльйонах  квадратних  кiлометрiв, також не було  вiдомо  нiчого, та  це
нiкого  й  не  цiкавило.   Пiвденнi  кордони   зазнавали  безперервних  атак
колосальних орд напiвдикунiв-виродкiв, якими кишiли лiси  за  рiкою Блакитна
Змiя. Проблема пiвденних кордонiв вважалася  чи не  найголовнiшою.  Там було
дуже важко, i саме там концентрувалися добiрнi частини Бойового Легiону. Гай
прослужив у цих частинах три роки i розповiдав неймовiрнi речi.
     Пiвденнiше  пустелi, на  другому  краю єдиного  материка планети,
також могли вцiлiти  якiсь держави,, але вони не  подавали про себе звiстки.
Зате постiйно i неприємно подавала про себе звiстку так звана Острiвна
Iмперiя,    що    розташувалася    на   трьох   великих    архiпелагах
антарктичної зони. Свiтовий Океан належав їй.

     Радiоактивнi  води  борознив величезний флот пiдводних  човнiв, визивно
пофарбованих  у  снiжно-бiлий  колiр,  оснащених   найновiшою  винищувальною
технiкою, з бандами спецiально вимуштруваних горлорiзiв на борту. Моторошнi,
як привиди, бiлi субмарини  тримали  у страшнiй  напрузi  прибережнi райони,
учиняючи неспровокованi обстрiли та висаджуючи пiратськi десанти. Цiй  бiлiй
загрозi також протистояв Легiон.
     Картина всесвiтнього хаосу i руйнувань тяжко вразила Максима. Перед ним
була планета-могильник,  планета, на якiй ледве-ледве жеврiло розумне життя,
i це життя готове було остаточно загасити себе будь-якої митi.
     Максим слухав Раду, її спокiйнi i страшнi розповiдi про те,
як  мати  одержала звiстку про батькову смерть  (батько,  лiкар-епiдемiолог,
вiдмовився покинути заражений район, а держава в тi роки не мала нi часу, нi
можливостей боротися  з  епiдемiєю  регулярними засобами,  i  на район
просто скинули  бомбу);  про  те,  як  пiсля смертi  матерi вона,  Рада, щоб
прогодувати   маленького  Гая   i  вкрай  безпорадного   дядечка  Каана,  по
вiсiмнадцять  годин на добу  працювала посудницею  на  пересильному  пунктi,
затим  прибиральницею у  розкiшному кублi для спекулянтiв, потiм виступала у
"жiночих  гонах з тоталiзатором", згодом сидiла в тюрмi, щоправда,  недовго,
але залишилася без роботи i впродовж кiлькох мiсяцiв жебрала...
     Максим слухав розповiдь дядечка Каана, у минулому вiдомого вченого, про
те,  як  першого  ж  року  вiйни  розiгнали  Академiю наук,  сформували його
Iмператорської  Величностi Академiї батальйон; як пiд  час
голоду збожеволiв  i  повiсився творець еволюцiйної  теорiї;  як
варили  юшку з коникiв i бур'янiв; як голодний натовп  розтрощив зоологiчний
музей i захопив у їжу заспиртованi препарати...
     Максим  слухав  Гая,  його  немудрi  розповiдi   про  будiвництво  башт
протибалiстичного захисту, як ночами людожери  пiдкрадаються  до будiвельних
майданчикiв i  викрадають виховуваних та легiонерiв з охорони;  як у темрявi
нечутними   привидами  нападають   нещаднi  упирi,  напiвлюди,   напiвзвiрi,
напiвсобаки;  слухав  його екзальтовану хвалу системi ПБЗ,  яка створювалася
цiною  неймовiрних втрат в  останнi роки вiйни,  яка, по сутi,  i  припинила
вiйськовi дiї,  захистивши  країну  з повiтря,  яка i  тепер  --
єдина  гарантiя безпеки вiд агресiї з пiвночi... А цi мерзотники
учиняють напади на башти -- продажнi шкури, убивцi жiнок i дiтей, купленi за
бруднi  грошi  Хонтi  й  Пандеї,  виродки, нiкчеми, гiршi  вiд усякого
Щуролова... Нервове обличчя Гая викривлялося ненавистю. "Тут найголовнiше,--
говорив  вiн i постукував кулаком  по столу,-- i тому я пiшов до Легiону, не
на  завод,  не в поле,  не  в контору --  до Бойового  Легiону,  який  тепер
рятує все..."
     Максим слухав жадiбно, як страшну, неможливу казку, тим бiльш страшну i
неможливу, що  все це  було насправдi,  що багато  що  i  багато що з  цього
продовжувало  iснувати,  а  найстрашнiше  i  найнеможливiше  з  цього  могло
повторитися  будь-якої  хвилини.  Смiшно  i  соромно  було пiсля цього
думати  про власнi незлагоди, iграшковими зробилися його власнi  проблеми --
якийсь там контакт, нуль-передавач, ламання рук...
     Вантажiвки  круто   звернули  у  нешироку  вулицю  з  багатоповерховими
цегляними будинками, i  Пандi сказав: "Приїхали". Перехожi  на хiднику
сахнулися  до  стiн, затуляючись вiд свiтла фар.  Вантажiвка зупинилася, над
кабiною висунулася довга телескопiчна антена.
     Виходь!  --   в  один   голос   гаркнули  командири   другої   та
третьої секцiй, i легiонери посипалися через борти.
     Першiй секцiї залишитися на мiсцi! -- скомандував Гай.
     Пандi i Максим, якi було пiдхопилися, знову сiли.
     На трiйки розберись! -- горлали капрали на хiдни
     ку.-- Друга секцiя, вперед! Третя секцiя, за мною! Вперед
     марш!
     Прогупотiли пiдкованi чоботи, хтось палко вереснув:
     ПановеБойовий Легiон!
     Хай живе Бойовий Легiон!
     Ура!-- закричали блiдi люди, якi тиснулися до стiн, щоб не заважати. Цi
перехожi нiби чекали тут легiонерiв i  тепер, дочекавшись,  радiли їм,
як найкращим друзям.
     Кандидат Зойза, зовсiм iще  хлопчисько, довгий, мов жердина, з бiлястим
пухом  на щоках, штурхнув  Максима  гострим лiктем у правий  бiк  i  радiсно
пiдморгнув.  Максим  осмiхнувся  у  вiдповiдь.  Секцiї  вже  зникли  у
пiд'їздах;  бiля дверей стояли тiльки капрали, стояли твердо, надiйно,
iз застиглими  обличчями пiд беретами набакир.  Хряпнули  дверцята кабiни, i
голос ротмiстра Чачу прокаркав:
     Перша секцiя, виходь, шикуйся!
     Максим одним стрибком  перескочив через борт. Коли секцiя вишикувалася,
ротмiстр порухом руки зупинив Гая,  котрий кинувся було з рапортом, пiдiйшов
до шику впритул i скомандував:
     Надiти каски!
     Дiйснi рядовi нiби чекали на цю команду, а кандидати  трохи забарилися.
Ротмiстр, нетерпляче постукуючи пiдбо-
     ром, дочекався, поки  Зойза  впорається з  пiдборiдним рем-нем, i
скомандував   "направо"  та   "бiгом  вперед".   Вiн  сам   побiг   спереду,
незграбно-спритний,  дужо вiдмахуючи  скалiченою  рукою, ведучи  секцiю  пiд
темну  арку у  двiр, вузький i похмурий, як колодязь, звернув пiд iншу арку,
таку ж  похмуру  та  смердючу,  i  зупинився перед  облупленими дверима  пiд
тьмяною лампочкою.
     Увага! -- каркнув вiн.--  Перша  трiйка i кандидат Сим пiдуть зi  мною.
Решта залишиться тут. Капрале Гаал,  за  свистком трiйку  до мене нагору, на
четвертий  поверх.  Нiкого  не  випускати,  брати живими,  стрiляти  лише  у
крайньому випадку. Перша трiйка i кандидат Сим, за мною!
     Вiн  штовхнув облупленi дверi i щез. Максим, випередивши Пандi, кинувся
слiдом.  За  дверима  виявилися крутi  камiннi  сходи  з залiзним  поруччям,
вузькi, тьмяно освiтленi. Ротмiстр прудко,  через три сходинки, бiг  нагору.
Максим наздогнав  його i завважив у його руцi пiстолет. Тодi  Максим на бiгу
зняв з шиї автомат;  на  секунду  його занудило вiд  думки,  що зараз,
можливо, доведеться стрiляти в людей, але вiн прогнав цю думку -- це були не
люди,  це були тварини,  гiршi вiд  вусатого  Щуролова,  гiршi вiд плямистих
мавп.  Мерзенне   болото  пiд  ногами,  каламутне  свiтло,  захарканi  стiни
пiдтверджували i пiдтверджували це вiдчуття.
     Другий поверх. Кухоннi аромати, у шпаринi прочинених дверей перепуджене
баб'яче  лице. З  нявкотом  вихоплюється з-пiд  нiг знавiснiла  кiшка.
Третiй поверх. Якийсь йолоп  залишив на серединi  площадки  вiдро з помиями.
Ротмiстр звалює  вiдро, помиї летять у пролiт.  "Масаракш!.." --
гарчить знизу Пандi. Хлопець i дiвчина, обiйнявшись,  притиснулися в темному
кутку, обличчя у них злякано-радiснi. "Геть,  униз!" -- каркає на бiгу
ротмiстр. Четвертий  поверх.  Неоковирнi коричневi  дверi з облiзлою олiйною
фарбою, подряпана бляшана дощечка з  написом  "Гоббi,  зубний лiкар.  Прийом
будь-якої  пори".  За  дверима   хтось   протягло  кричить.   Ротмiстр
зупиняється i  хрипить: "Замок!" По його чорному обличчю котиться пiт.
Максим не розумiє.  Пандi вiдштовхує його, приставляє дуло
автомата до  дверей нижче ручки  i  дає чергу. Сипляться iскри, летять
куски дерева, i тої ж митi, нiби  у вiдповiдь, за дверима глухо, крiзь
протяглий  крик, бахкають пострiли,  знову з хрускотом  летять  трiски, щось
гаряче,  туге  з  огидливим  вищанням проноситься  у  Максима  над  головою.
Ротмiстр  розчахує  дверi  --  там   темно,  жовтi  спалахи  пострiлiв
висвiтлюють  клуби  диму. "За  мною!"  --  хрипить  ротмiстр  i пiрнає
головою вперед  назустрiч спалахам.  Максим i Пандi кидаються слiдом за ним;
дверi вузькi, притиснутий Пандi коротко скiмлить. Коридор, задуха, пороховий
дим.  Загроза  злiва.  Максим  викидає  руку,  ловить  гарячий  ствол,
шарпає зброю вiд себе i вгору. Тихо, але страхiтливо виразно хрускають
чиїсь   викрученi   суглоби,  велике  м'яке  тiло   заклякає   у
безвладному падiннi.  Попереду, в диму, ротмiстр каркає: "Не стрiляти!
Брати   живцем!"  Максим   кидає   автомат   i   удирається   до
великої освiтленої  кiмнати.  Тут  безлiч  книжок  i  картин,  i
стрiляти тут нема в кого.  На пiдлозi корчаться двоє чоловiкiв. Один з
них без  угаву кричить, вже захрип,  але  продовжує кричати. У крiслi,
вiдкинувши  голову,  лежить  зомлiла  жiнка  --  бiла, аж  прозора.  Кiмната
переповнена болем.  Ротмiстр стоїть над  крикуном  i озирається,
запихаючи  пiстолет  у  кобуру.  Вiдчутно  штовхнувши  Максима,  до  кiмнати
увалюється  Пандi,  за  ним легiонери  волочать важке  тiло того,  хто
стрiляв. Кандидат Зойза, мокрий i схвильований, без усмiшки  простягує
Максимовi кинутий автомат. Ротмiстр повертає до них своє страшне
чорне  обличчя.  "А де ще один?"  --  каркає  вiн,  i тої ж митi
падає   синя   портьєра,   з   пiдвiконня  важко   сплигує
довготелесий худий чолов'яга у бiлому заплямованому халатi. Вiн, як  слiпий,
суне на  ротмiстра,  повiльно здiймаючи два величезних  пiстолети на  рiвень
скляних вiд болю очей. "Ай!" -- кричить Зойза...
     Максим стояв боком, i в нього не залишалося часу, щоб  повернутися. Вiн
стрибнув щосили,  проте чолов'яга  усе-таки  встиг  один  раз  натиснути  на
спусковi гачки.  Максимовi  обпалило  обличчя, пороховий гар  забив  рот,  а
пальцi  його  вже зiмкнулися на  зап'ястках бiлого  халата, i  пiстолети  зi
стукотом впали  на пiдлогу. Чолов'яга опустився на колiна, похилив голову i,
коли Максим вiдпустив його, м'яко впав долiлиць.
     Ну-ну-ну,-- сказав ротмiстр iз незрозумiлою iнтонацiєю.-- Кладiть
i цього  сюди,-- наказав  вiн Пандi.-- А ти,--  сказав вiн блiдому i мокрому
Зойзi,-- бiжи  вниз  i  сповiсти  командирiв секцiй,  де я перебуваю.  Нехай
повiдомлять, як у них справи. (Зойза клацнув пiдборами i кинувся до дверей.)
До речiПерекажи Гаалу,  нехай пiднiмається  сюди... Замовкни, нiкчемо!
--  гаркнув вiн на чолов'ягу i  злегенька копнув його носком чобота у бiк.--
Ет, марна справа. Хирява погань, смiття... Обшукати! -- наказав вiн Пандi.--
I покладiть їх усiх в ряд. Отут, на пiдлозi. I цю також, а
то розсiлася в єдиному крiслi...
     Максим  вiдiйшов до жiнки, обережно  пiдняв її i перенiс на
лiжко. У нього було тривожно на душi. Не цього вiн чекав. Тепер вiн i сам не
знав,  чого чекав -- жовтих, вискалених  од ненавистi iклiв, злобного виття,
лютої сутички не на життя, а на смерть?.. Йому не було з чим порiвняти
свої  вiдчуття, але  вiн  чомусь  згадав,  як  одного  разу пiдстрiлив
тахорга  i як  ця  величезна,  грiзна з виду i нещадна, за чутками, тварина,
провалившись з перебитим хребтом у глибочезну яму, тихо, жалiсливо плакала i
щось бурмотiла у смертельнiй тузi, майже розбiрливо...
     Кандидате Сим! -- гаркнув ротмiстр.-- Я наказав --
     на пiдлогу!
     Вiн дивився на  Максима своїми  моторошними прозорими очима, губи
йому  нiби  зсудомило, i Максим збагнув: не йому  судити тут i визначати, що
правильно  i  що  неправильно.  Вiн  iще  чужинець,  вiн  iще не  знає
їхньої ненавистi i їхньої любовi... Вiн пiдняв жiнку
i поклав її поруч з гладким чолов'ягою, який стрiляв у коридорi.
Пандi i другий легiонер, сопучи, старанно вивертали кишенi  заарештованих. А
заарештованi були непритомнi. Усi п'ятеро.
     Ротмiстр  всiвся  у  крiсло, кинув на стiл  кашкета,  закурив i пальцем
поманив до себе Максима. Максим пiдiйшов, хвацько клацнув пiдборами.
     Чому кинув автомат? -- неголосно спитав ротмiстр.
     Ви наказали не стрiляти.
     Пане ротмiстр.
     -i-  Так  точно.  Ви  наказали  не стрiляти,  пане ротмiстр.  Ротмiстр,
прищулившись, пускав дим у стелю.
     Отже, якби я наказав не розмовляти, ти б вiдкусив
     собi язика?
     Максим  змовчав.  Розмова йому  не подобалася, але  вiн добре  пам'ятав
настанови Гая.
     Хто батько? -- спитав ротмiстр.
     Вчений, пане ротмiстр.
     Живий?
     Так точно, пане ротмiстр.
     Ротмiстр вийняв з рота сигарету i подивився на Максима.
     Де вiн?
     Максим збагнув, що бовкнув зайве. Треба було викручуватися.
     Не знаю, пане ротмiстр. Точнiше, не пам'ятаю.
     Але   те,   що  вiн  вчений,  ти   пам'ятаєш...  А   що   ти   ще
пам'ятаєш?
     Не  знаю,  пане  ротмiстр.  Пам'ятаю   багато  що,  проте  капрал  Гаал
вважає, що це несправжня пам'ять.
     У  коридорi  пролунали   квапливi   кроки,  до  кiмнати  зайшов  Гай  i
виструнчився перед ротмiстром.
     -- Займись цими напiвтрупами, капрале,-- сказав рот
     мiстр.-- Наручникiв вистачить?
     Гай зиркнув через плече на заарештованих.
     З вашого дозволу,  пане ротмiстр,  одну пару доведеться  взяти у другiй
секцiї.
     Дiй.
     Гай вибiг,  а у коридорi вже  знову  гупали чоботи, з'явилися командири
секцiй  i  доповiли,  що  операцiя  здiйснюється  успiшно,  двоє
пiдозрiлих  уже  схопленi, пожильцi, як завжди,  надають  активну  допомогу.
Ротмiстр наказав їм поквапитися, а пiсля закiнчення передати до  штабу
парольне  слово "Тамба".  Коли  командири  секцiй вийшли,  вiн  закурив нову
сигарету i  якийсь час мовчав,  дивлячись, як легiонери знiмають зi стелажiв
книжки, перегортають їх i жбурляють на лiжко.
     -- Пандi,-- проказав вiн неголосно,-- займись картина
     ми.   От   тiльки  з   цiєю   обережнiше,  не  ушкодь,  я  вiзьму
її
     собi...-- Вiдтак вiн знову повернувся до Максима.-- Якої ти
     думки про неї? -- спитав вiн.
     Максим  подивився.  На картинi  був морський берег, висока водна далина
без  виднокраю,  сутiнки i жiнка,  що  виходила з моря. Вiтер.  Холоднувато.
Жiнка змерзла.
     Гарна картина, пане ротмiстр,-- сказав Максим.
     Впiзнаєш мiсця?
     Аж нiяк. Цього моря я нiколи не бачив.
     А яке бачив?
     Зовсiм iнше, пане ротмiстр. Але це несправжня пам'ять.
     Дурницi. Саме це. Але  ти  дивився не з берега, а з мiстка, i пiд тобою
була  бiла  палуба, а  позаду,  на  кормi, був ще один мiсток, тiльки  трохи
нижче. А на березi була не ця  молодиця, а танк, i  ти  наводив пiд башту...
Знаєш ти, щеня, що  це означає, коли болванка поцiляє  пiд
башту? Масаракш...-- просичав вiн i роздавив недокурок об стiл.
     Не розумiю,-- сказав Максим холодно.-- Нiколи в життi  нiчого нiкуди не
наводив.
     Як же ти можеш знати? Ти ж нiчого не пам'ятаєш, кандидате Сим!
     Я пам'ятаю, що не наводив.
     Пане ротмiстр!
     Пам'ятаю, що не наводив, пане ротмiстр. I я не розумiю, про що ви
говорите.
     Зайшов  Гай  у супроводi  двох кандидатiв. Вони  заходилися надiвати на
затриманих важкi наручники.
     -- I вони люди,-- зненацька сказав ротмiстр.-- У них
     дружини, у них дiти. Вони когось любили, їх хтось любив...
     Вiн неприховано знущався, проте Максим сказав те, що
     думав:
     Так, пане ротмiстр. Вони, виявляється, також люди.
     Не сподiвався?
     Так,  пане  ротмiстр.  Я сподiвався на  iнше.-- Краєчком  ока вiн
бачив, що Гай злякано дивиться на нього.  Але йому вже остогидло  брехати, i
вiн  додав:  --  Я  гадав,  що це  справдi виродки.  Щось  на  зразок  голих
плямистих... тварин.
     Голий  плямистий дурень,-- ваговито  сказав ротмiстр.-- Село.  Ти не  в
лiсi...  Тут вони  як  люди.  Добрi  люб'язнi  люди,  у  яких  при  сильному
хвилюваннi  жахливо   болить  голiвка.  А  у  тебе  не  болить  голiвка  при
хвилюваннi? -- спитав вiн несподiвано.


     У мене нiколи нiчого не болить, пане ротмiстр,-- вiдповiв Максим.-- А у
вас?
     Що-о?
     У вас такий роздратований тон,-- сказав Максим,-- що я подумав...
     Пане ротмiстр! --  якимсь деренчливим голосом вигукнув Гай.-- Дозвольте
доповiсти... Заарештованi прийшли до тями.
     Ротмiстр глянув на нього i всмiхнувся.
     -- Не хвилюйся, капрале. Твiй дружок показав себе
     сьогоднi справжнiм легiонером. Якби не вiн, ротмiстр Чачу
     валявся б зараз з кулею у довбешцi...-- Вiн закурив третю
     сигарету, звiв очi до стелi i випустив товстий струмiнь
     диму.-- У тебе надiйний нюх, капрале. Я б хоч зараз
     надав цьому молодчику звання дiйсного рядового... Маса
     ракш, я б зробив його офiцером! У нього бригадирськi
     нахили, вiн дуже любить ставити запитання перед офiцера
     ми... Але я тепер дуже добре тебе розумiю, капрале. Твiй
     рапорт мав усi пiдстави. Отож... не будемо поки що пiдви
     щувати його...-- Ротмiстр пiдвiвся, важко ступаючи, обiй
     шов стiл i зупинився перед Максимом.-- Не будемо навiть
     робити його дiйсним рядовим. Вiн справжнiй боєць, але вiн
     ще молокосос... Ми займемось його вихованням... Увага! --
     загорлав вiн зненацька.-- Капрале Гаал, виведiть заареш-
     товатiхРядовий Пандi i кандидате Сим, забрати мою
     картину i все, що тут є паперового! Вiднести до мене
     в машину!
     Вiн крутнувся i вийшов з кiмнати. Гай докiрливо  глянув на Максима, але
нiчого  не  сказав.  Легiонери  пiдводили  затриманих,   штурханами  ставили
їх на ноги i вели до дверей. Затриманi не чинили опору. Вони були наче
з вати, вони хиталися, у них пiдгиналися ноги. Гладкий чолов'яга, що стрiляв
у  коридорi, голосно постогнував i  лаявся пошепки.  Жiнка безгучно ворушила
губами. У неї дивно свiтилися очi.
     Агов,  Маку,--  сказав Пандi,--  вiзьми  оту ковдру з лiжка, загорни  у
неї книжки, а якщо не вистачить, вiзьми ще й  простирадло. Як складеш,
тягни  усе вниз,  а  я картину понесу...  Та  не  забудь  автомат, дурню! Ти
думаєш,  чого на тебе пан  ротмiстр напосiвся? Бо  ж автомат  покинув.
Хiба можна зброю кидати? Та ще в бою... Ех, ти!..
     Облиш розмови, Пандi,-- сердито сказав Гай,-- бери картину i йди.
     У дверях вiн обернувся до  Максима,  постукав себе  пальцем  по  лобi i
зник.  Було  чути,  як   Пандi,  спускаючись   по  сходах,  на   все   горло
виспiвує "Вгамуйсь, матусю". Максим зiтхнув, поклав  автомат на стiл i
пiдiйшов до стосу  книжок, скинутих на лiжко та на  пiдлогу.  Його зненацька
осяяло, що вiн  тут нiде ще не бачив такої кiлькостi книжок, хiба що в
бiблiотецi.  У книжкових крамницях  книжок  було, звiсно, також  бiльше, але
тiльки за кiлькiстю, а не за назвами.
     Книжки  були  старi, з вижовклими сторiнками. Деякi  трохи  обгорiли, а
деякi, на подив Максима,  виявилися вiдчутно радiоактивними. Не було часу як
слiд роздивитися їх.
     Максим спакував два клунки i  кiлька секунд пристояв, озираючи кiмнату.
Порожнi,  перехнябленi  стелажi,  темнi  плями там,  де були  картини,  самi
картини, видертi з рам,  затоптанi... i жодних  слiдiв  зуболiкарської
технiки.  Вiн  узяв  клунки  i попрямував  до  дверей,  але  потiм  згадав i
повернувся за автоматом.  На столi пiд склом лежали двi фотокартки. На однiй
-- та сама прозора жiнка, i на колiнах у неї хлопчик рокiв чотирьох iз
здивовано вiдкритим ротом, а жiнка --  молода, вдоволена, горда... На другiй
фотокартцi  -- красива  мiсцевiсть  у горах, темнi  купи  дерев,  старовинна
напiвзруйнована вежа...  Максим  закинув автомат за  спину  i повернувся  до
клункiв.






     Щоранку пiсля снiдання  бригада  шикувалася  на плацу  для  зачитування
наказiв  та розводу на заняття. Це була найтяжча для Максима процедура, якщо
не   брати  до  уваги  вечiрнiх  перевiрок.  Зачитування  будь-яких  наказiв
завершувалося щоразу справжнiм пароксизмом захоплення. Максим  змушував себе
придушувати мимовiльну огиду до цього раптового божевiлля, що охоплювало всю
бригаду вiд командира до останнього кандидата; вiн сварив себе за скептицизм
iнородця i чужинця; намагався надихнутися сам, повторював подумки, що мусить
збагнути i перейнятися. Але йому було дуже важко.
     З дитинства вихований у  дусi стримано-iронiчного ставлення  до себе, у
неприязнi до гучних слiв, вiн аж злився на  товаришiв  по строю, на хлопцiв,
добрих,  простодушних, чудових  загалом хлопцiв, коли  вони зненацька, пiсля
зачитування наказу про покарання трьома добами карцеру кандидата  iм'ярек за
суперечку  з дiйсним  рядовим таким-то,  роззявляли  роти, втрачали властиву
їм добродушнiсть та  почуття гумору  i заходжувалися iз  запалом ревти
"ура", а потiм заспiвували  iз  сльозами на  очах  "Марш Бойового Легiону" i
повторювали  його  двiчi,  тричi,  а подеколи  й чотири  рази. При  цьому  з
бригадної   кухнi   вироювалися  навiть   кухарi   й   з   ентузiазмом
пiдхоплювали, шалено  розмахуючи  черпаками  та ножами, добре  що були  поза
строєм. Максим  пам'ятав, що  в цьому свiтi  слiд  бути, як  усi, тому
також спiвав i також намагався втратити почуття гумору, i це йому вдавалося,
але було гидко, бо сам вiн нiякого  пiднесення не вiдчував,  а вiдчував саму
лише нiяковiсть.
     Цього разу вибух ентузiазму стався пiсля наказу номер сто  двадцять сiм
про пiдвищення дiйсного рядового Димби в капрали, наказу номер сто  двадцять
вiсiм про оголошення подяки кандидатовi у дiйснi рядовi Симу за виявлену пiд
час  операцiї  вiдвагу  та  наказу  номер  сто  двадцять  дев'ять  про
переведення  казарми  четвертої  роти  на ремонт.  Не встиг  бригадний
ад'ютант  засунути  папiрцi  з  наказами до шкiряного планшета,  як бригадир
зiрвав  з  себе кашкет,  набрав повнi  груди повiтря i  скрипливим фальцетом
закричав:   "Вперед!..  Легiонери!..  Залiзнiї!.."  I  пiшло,  i
поїхало...  Сьогоднi  було особливо нiяково, бо  Максим бачив,  як  по
темних щоках  ротмiстра Чачу  покотилися  сльози.  Легiонери  ревли бугаями,
вiдбиваючи такт прикладами на масивних ремiнних пряжках. Щоб не бачити цього
i не чути, Максим щосили зажмурився i заревiв  розпаленим тахор-гом, i голос
його  заглушив   усi  голоси  --  принаймнi  так  йому  здавалося.  "Вперед,
безстрашнiї!.." -- ревiв вiн, нiкого  вже не чуючи, окрiм самого себе.
До чого ж iдiотськi слова... Мабуть, який-небудь капрал  написав. Треба дуже
любити  свою  справу, щоб ходити у бiй з такими словами. Вiн розплющив очi i
побачив  зграю  чорних птахiв,  що сполохано i  безгучно  роїлися  над
плацом... "Алмазний панцир не спасе тебе, о враже..."
     Потiм  усе скiнчилося так само раптово, як i  почалося. Бригадир  обвiв
стрiй  посоловiлими  очима,  згадав,  де  вiн  перебуває, i  ридаючим,
зiрваним голосом  скомандував: "Панам  офiцерам  розвести'роти на  заняття!"
Хлопцi   похитували  головами   i   сторопiло  косували   один  на   одного.
Здається,  вони нiчого не  тямили,  i  ротмiстровi Чачу довелося двiчi
крикнути:  "Шикуйсь!",  перш нiж ряди набули належного вигляду.  Потому роту
вiдвели до  казарми i ротмiстр наказав: "Перша секцiя призначається  у
конвой. Рештi секцiй стати до занять згiдно з розпорядком. Р-розiйдись!"
     Розiйшлись. Гай вишикував  свою  секцiю i розподiлив пости. Максимовi з
дiйсним  рядовим Пандi випав  пост  у допитнiй камерi. Гай нашвидку  пояснив
йому  обов'язки:  стояти  струнко  праворуч  i  позаду  заарештованого,  при
найменшiй спробi заарештованого  пiдвестися з лавицi -- перешкоджати  силою,
пiдкорятися безпосередньо командировi бригади,  старший  -- рядовий Пандi...
Коротше кажучи, дивись на Пандi.
     -- Я б тебе нiзащо не поставив на цей пост, кандидатiв
     туди не посилають, одначе пан ротмiстр наказав... Ти будь
     насторожi, Маку. Щось не збагну я пана ротмiстра. Чи то
     вiн тебе хоче просунути якнайскорiше -- дуже ти йому
     сподобався у справi; вчора на розглядi операцiї з команди
     рами секцiй вiн багато про тебе говорив, та й до наказу
     послав... Чи то вiн тебе перевiряє. Чому так -- не вiдаю.
     Можливо, я винен зi своїм рапортом, а може, ти сам зi
     своїми балачками...-- Вiн стурбовано оглянув Максима.--
     Почисть-но ще раз чоботи, пiдтягни пасок i надiнь параднi
     рукавицi... Ба, у тебе ж немає, кандидатам не видають...
     Гаразд, бiжи на склад, та хутчiше, за тридцять хвилин
     виходимо.
     На складi Максим застав Пандi, який мiняв трiснуту кокарду.
     -- Ось, капрале! -- сказав Пандi, звертаючись до началь
     ника складу i поплескуючи Максима по плечу.-- Бачив?
     Дев'ятий день хлопець у Легiонi -- i вже подяка. До камери його зi мною
поставили... Либонь, за бiлими рукавицями прибiг? Видай йому гарнi рукавицi,
капрале, вiн заслужив. Хлопець -- герой!
     Капрал  невдоволено  забурчав,  полiз  у стелажi, захаращенi вiйськовим
майном, кинув на прилавок перед Максимом кiлька пар бiлих нитяних рукавиць i
проказав зневажливо:
     -- Герой!.. Це ви тут з очманiлими герої. Звiсно, коли
     у нього вiд болю все- нутро потрiскалось, пiдходь i клади
     його до мiшка. Тут би i мiй дiд героєм був. Без рук, без
     нiг...
     Пандi образився.
     Твiй дiд без тями п'ятами накивав би,-- сказав вiн,-- якби на нього ось
так  з  двома  пiстолетами  наскочили...  Я,  було,  подумав,  край   пановi
ротмiстру...
     "Край, край..." -- буркотiв капрал.-- От запроторять  вас за пiвроку на
пiвденний кордон, тодi побачимо, хто без тями втiкатиме...
     Коли вони  вийшли зi  складу, Максим  спитав  якомога поштивiше (старий
Пандi полюбляв поштивiсть):
     Добродiю  Пандi,  чому  у  цих  виродкiв такi  болi?  Та  ще й  у  всiх
одночасно. Як це так?
     Вiд страху,-- вiдповiв Пандi й для  бiльшої ваги стишив голос: --
Виродки, розумiєш?  Читати тобi потрiбно  бiльше,  Маку.  Є така
брошура: "Виродки, хто вони i звiдки". Прочитай, а то як був  ти дурнем, так
ним  i  залишишся.  На  однiй  хоробростi  далеко  не поїдеш...--  Вiн
помовчав.--  От  ми  хвилюємося,  наприклад,  злостимося, скажiмо,  чи
перелякались --  у  нас нiчого, хiба що  спiтнiємо чи,  скажiмо, жижки
затремтять.  А в них органiзм ненормальний,  звироднiлий. Злоститься  вiн на
когось чи, примiром, перепудився, чи взагалi -^ у нього вiдразу  сильнi болi
в головi й у  всьому тiлi. До  непритомностi. Зрозумiв? За такою особливiстю
ми їх впiзнаємо i, звiсна  рiч, затримуємо... беремо...  А
гарнi в тебе рукавички, якраз на мене. Як гадаєш?
     Затiснi  вони  менi,  добродiю  Пандi,--  пожалiвся  Максим.--  Давайте
мiнятися: ви оцi вiзьмiть, а менi свої дайте, розношенi.
     Пандi  був дуже  задоволений.  I  Максим  був  дуже  задоволений.
Зненацька вiн згадав Фанка, як той карлючився у машинi,  качався вiд болю...
i  як  його забрали патрульнi  легiонери.  Але  що  могло настрахати  Фанка?
I на кого вiн мiг так злоститися? Адже вiн не хвилювався, спокiйно вiв
авто,  насвистував,  дуже йому чогось  хотiлося... Певне, курити. Втiм,  вiн
обернувся,  завважив патрульну машину... Чи це було вже  потому?.. Так,  вiн
дуже поспiшав, а  фургон  заступав  шлях... Може, вiн  розiзлився?.. "Та нi,
чого я  вигадую? Мало якi напади бувають  у  людей...  А  затримали  його за
аварiю. Цiкаво, проте, куди вiн мене вiз i хто вiн такий? Фанка варто було б
розшукати..."
     Вiн  надраяв  чоботи, дав  собi повний  лад  перед  великим  дзеркалом,
почепив на  шию автомат, знову глянув у дзеркало,  i в  цю  мить Гай наказав
шикуватися.
     Гай прискiпливо всiх обдивився,  перевiрив знання обов'язкiв i  побiг у
ротну канцелярiю доповiсти.  Поки його не  було, легiонери зiграли у "мило",
було розказано три iсторiї з вояцького життя, яких  Максим не зрозумiв
через незнання деяких  специфiчних  висловiв; потiм до Максима  причепилися,
щоб вiн розповiв, звiдкiля вiн такий здоровезний -- це зробилося вже звичним
жартом  у секцiї,-- й ублагали його скачати в рурочку пару монеток  на
згадку. Вiдтак iз канцелярiї вийшов ротмiстр Чачу у супроводi Гая. Вiн
також  прискiпливо   всiх  оглянув,  пiдiйшов,  сказав  Гаю:  "Веди  секцiю,
капрале", i секцiя попрямувала до штабу.
     У штабi ротмiстр наказав дiйсному рядовому Пандi i кандидатовi Симу йти
за ним, а Гай забрав решту. Вони зайшли до невеличкої кiмнати з щiльно
позапинаними   вiкнами,  пропахченої  димом  паличок  для  палiння.  У
дальньому   кiнцi  стояв   величезний  порожнiй  стiл,  кругом   столу  були
розставленi  триногi  стiльцi,  а на  стiнi  висiла  потьмянiла картина,  що
зображала старовинну  битву:  конi,  щетинястi  панцирi  з  дранки,  оголенi
пилкоподiбнi  мечi i цiлий лiс списiв,  схожих на вила. За  десять крокiв од
столу i правiше дверей Максим завважив залiзне дiрчасте сидiння. Єдина
нiжка пiд сидiнням була пригвинчена до пiдлоги здоровецькими болтами.
     -- Стати по мiсцях! -- скомандував ротмiстр, пройшов наперед i сiв бiля
столу.
     Пандi турботливо поставив  Максима праворуч i позаду залiзного сидiння,
сам  став  лiворуч i  пошепки  наказав  "струнко". I  вони  з Максимом
завмерли.  Ротмiстр сидiв,  закинувши  ногу на ногу, попихкував сигаретою  i
байдуже роздивлявся легiонерiв.  Вiн був пiдкреслено байдужий, проте  Максим
виразно вiдчував, що ротмiстр якнайуважнiше стежить за ним, i тiльки за ним.
     Потому за спиною Пандi розчинилися дверi.  Пандi вмить зробив два кроки
вперед, крок вправо i поворот налiво.
     Максим також  шарпнувся  було,  але  втямив, що  вiн не  заступає
дороги i його це не  стосується,  а  тому  просто щосили вирячив  очi.
Усе-таки було в цiй дорослiй грi щось заразливе, незважаючи на примiтивнiсть
її та  очевидну  недоречнiсть у  зв'язку з бiдуванням населеного
острова.
     -- Струнко! -- гаркнув Пандi.
     Ротмiстр пiдвiвся, загасив  сигарету  у попiльничцi i  легким клацанням
пiдборiв  привiтав бригадира, якогось  незнайомця у цивiльному i  бригадного
ад'ютанта  з  товстою текою  пiд пахвою, котрi прямували  до столу. Бригадир
всiвся за  стiл  посерединi,  обличчя  у нього було  кисле, невдоволене; вiн
застромив палець  пiд гаптований  комiр, вiдтягнув його i  покрутив головою.
Цивiльний миршавенький  маленький чоловiчок,  кепсько  поголений,  з  млявим
жовтуватим личком, нечутно пересуваючись, сiв поруч.
     Бригадний  ад'ютант,  не сiдаючи,  розкрив  теку  i  заходився  гортати
папери, передаючи деякi бригадировi.
     Пандi  пристояв  трохи  мовби  у нерiшучостi,  потiм такими  ж  чiткими
пересуваннями повернувся на мiсце. За столом неголосно розмовляли. "Ти будеш
сьогоднi у зiбраннi, Чачу?" --  запитав бригадир. "У мене справи",-- озвався
ротмiстр, закурюючи нову сигарету. "Даремно. Сьогоднi  там диспут".-- "Пiзно
спохопилися.  Я вже висловився з  цього  приводу".-- "Не найкращим  чином,--
м'яко зауважив ротмiстровi цивiльний.-- Крiм того,  змiнюються обставини  --
змiнюються думки".-- "У нас  у  Легiонi це  не так",-- сухо сказав ротмiстр.
"Справдi, панове,-- вередливим голосом проказав бригадир.-- Давайте усе-таки
зустрiнемося  сьогоднi  у  зiбраннi..."  --  "Я  чув,   свiжi  озернi  гриби
привезли",--  не  припиняючи  порпання  у  паперах,  повiдомив ад'ютант.  "У
власному  соку, ротмiстреНу?"  --  пiдтримав його  цивiльний. "Нi, панове,--
сказав ротмiстр.-- У мене одна  думка, i я вже висловив її. А що
стосується  озерних грибiв..."  Вiн додав  iще  щось  незрозумiле, вся
компанiя розреготалася, а ротмiстр Чачу iз вдоволеним виглядом вiдкинувся на
бильце  стiльця. Потiм  ад'ютант  облишив порпатися  у паперах, нахилився до
бригадира i щось шепнув йому. Бригадир покивав.
     Ад'ютант сiв i вимовив, звертаючись начебто до залiзного сидiння:
     -- Ноле Ренаду.
     Пандi штовхнув дверi, висунувся i голосно повторив У коридор:
     -- Ноле Ренаду!
     У коридорi  почувся рух, i до кiмнати  зайшов лiтнiй, гарно  вдягнутий,
одначе  якийсь  пом'ятий  i  розпатланий  чоловiк.  Ноги   у   нього   трохи
заплiталися.  Пандi  взяв його  за лiкоть  i посадив  на сидiння.  Хряпнули,
зачиняючись, дверi. Чолов'яга голосно  вiдкашлявся, вперся руками в колiна i
гордо звiв голову.
     -- Та-ак...-- протягнув бригадир, роздивляючись папери,
     i раптом заджеркотiв скоромовкою: -- Ноле Ренаду, п'ят
     десят шiсть рокiв, домовласник, член магiстратури... Та-ак...
     Член клубу "Ветеран"... (Цивiльний позiхнув, затуляючи
     рота рукою, витягнув з кишенi барвистий журнал, поклав
     собi на колiна i заходився гортати.) Затриманий тодi-то
     там-то... пiд час обшуку вилучено... та-ак... Що ви робили
     в будинку номер вiсiм на вулицi Сурмачiв?
     Я власник  цього будинку,-- з  гiднiстю  сказав Ренаду.-- Я радився  зi
своїм управителем.
     Документи перевiрено? -- звернувся бригадир до ад'ютанта.
     Так точно. Все гаразд.
     Та-ак,--   сказав  бригадир.--  Скажiть,   пане  Ренаду,  вам  знайомий
хто-небудь iз заарештованих?
     Нi,--  сказав  Ренаду.  Вiн  енергiйно похитав головою.-- Яким чином?..
Утiм, прiзвище одного з них... Кет-шеф...  По-моєму, у мене  в будинку
живе один  якийсь  Кетшеф... А  втiм, не  пам'ятаю. Можливо, я  помиляюсь, а
може, не в  цьому моєму будинку. У мене є ще два будинки, один з
них...


     Пробачте,-- перебив його цивiльний, не вiдриваючись од журналу.-- А про
що розмовляли в камерi решта заарештованих, ви не звернули уваги?
     Е-е-е...-- протягнув Ренаду.-- Мушу признатися... У вас там... е-е-е...
вошi... Отож ми в основному про них... Хтось шептався у кутку, та менi було,
признатися, не до того... Я волiв мати справу з вошами, хе-хе!..
     Природно,--  погодився бригадир.--  Ну  що ж,  ми не вибачаємося,
пане  Ренаду.  Ось вашi  документи, ви вiльнi...  Начальник  конвою!  -- вiн
пiдвищив голос.
     Пандi прочинив дверi i гукнув:
     Начальник конвою, до бригадира!
     Нi  про якi вибачення не  може бути й мови,-- поважно сказав  Ренаду.--
Винен тiльки я,  я сам... I  навiть не я, а триклята спадковiсть... Ви
дозволите?  --  звернувся  вiн  до  Максима, вказуючи  на  стiл,  де  лежали
документи.
     -- Сидiти,-- неголосно мовив Пандi.
     Зайшов Гай. Бригадир передав йому  документи, наказав  повернути пановi
Ренаду вилучене майно, i пана Ренаду було вiдпущено.
     Раше Мусаї,-- сказав ад'ютант залiзному сидiнню.
     Раше Мусаї,-- повторив Пандi у розчиненi  дверi. Раше Мусаї
виявився худим, геть замученим чолов'ягою
     у потрiпаному домашньому халатi i в одному  черевику. Ледве вiн сiв, як
бригадир, налившись кров'ю, загорлав: "Переховуєшся,  мерзотнику!"  --
на  що Раше Мусаї заходився багатослiвно й плутано пояснювати,  що вiн
зовсiм не переховується, що у нього  хвора дружина i троє дiтей,
що у  нього  за квартиру  не  сплачено,  що  його вже  двiчi  затримували  i
вiдпускали, що працює вiн  на фабрицi меблярем, що нi в чому не винен.
I Максим уже чекав, що  його випустять, але бригадир зненацька встав i
оголосив,  що Раше Мусаї, сорока  двох рокiв, одружений, що  має
два затримання,  засуджується, згiдно з  законом про  профiлактику, на
сiм рокiв. Близько хвилини Раше  Мусаї  усвiдомлював цей вирок, вiдтак
розiгралася  жахлива сцена. Нещасний  мебляр  плакав,  недоладно благав  про
помилування,  намагався падати на  колiна  i продовжував кричати i  плакати,
поки Пандi витягував  його  в коридор.  I Максим знову зловив  на собi
погляд ротмiстра Чачу.
     -- Кивi Попшу,-- сказав ад'ютант.
     У дверi  вштовхнули  плечистого хлопця з обличчям,  спотвореним  якоюсь
нашкiрною  хворобою. Хлопець виявився квартирним злодiєм-рецидивiстом,
був  спiйманий на  мiсцi  злочину i  тримався  нахабно-запобiгливо.  Вiн  то
починав  благати  панiв  начальникiв  не  заподiювати  йому  жорстокої
смертi,  то  зненацька iстерично  хiхiкав,  сипав  дотепами  i  заходжувався
розповiдати  iсторiї  зi  свого  життя,  якi   геть  усi  без  винятку
починалися однаково:  "Заходжу я  в  один  будинок..." Вiн  нiкому  не давав
говорити. Бригадир пiсля кiлькох марних спроб поставити запитання вiдкинувся
на бильце  стiльця й обурено подивився  у праву руч та у лiву руч вiд  себе.
Ротмiстр Чачу сказав рiвним голосом:
     -- Кандидате Сим, заткни йому пельку.
     Максим не знав, як затикають пельку, тому вiн просто взяв Кивi Попшу за
плече i трусонув. У Кивi Попшу клацнули щелепи, вiн прикусив язика i замовк.
Тодi  цивiльний,  який  давно вже з  цiкавiстю  спостерiгав  заарештованого,
мовив:
     -- Цього я вiзьму. Знадобиться.
     -- Чудово! -- сказав бригадир i наказав вiдправити Кивi
     Попшу назад у камеру.
     Коли хлопця вивели, ад'ютант сказав:
     Оце й усе смiття. Тепер пiде група.
     Починайте з керiвника,-- порадив цивiльний.-- Як там його -- Кетшеф?
     Ад'ютант зазирнув у папери i сказав залiзному сидiнню:
     -- Гел Кетшеф.
     Завели  знайомого -- чоловiка в бiлому халатi. Чоловiк був у наручниках
i тому  тримав руки перед себе, неприродно витягнувши їх.  Очi у нього
були червонi, обличчя набрякло. Вiн сiв  i почав  дивитися на картину поверх
голови бригадира.
     Ваше iм'я Гел Кетшеф? -- спитав бригадир.
     Так.
     Зубний лiкар?
     Був.
     У яких стосунках перебуваєте з зубним лiкарем
     Гоббi?
     Купив у нього практику.
     Чому ж не практикуєте?
     Продав кабiнет.
     Чому?
     Скрутне становище,-- сказав Кетшеф.
     У яких стосунках перебуваєте з Ордi Тадер?
     Вона моя дружина.
     Дiти є?
     Був. Син.
     Де вiн?
     Не знаю.
     Чим займалися пiд час вiйни?
     Воював.
     Чому вирiшили зайнятися антидержавною дiяльнiстю?
     Бо в свiтовiй iсторiї не було огиднiшої  держави,--  сказав
Кетшеф.--  Бо любив свою дружину  i своє дитя. Бо ви  вбили моїх
друзiв i розбестили мiй народ. Бо завжди ненавидiв вас. Вистачить?
     -- Вистачить,-- спокiйно сказав бригадир.-- Вистачить
     з гаком. Скажiть нам краще, скiльки вам платять хонтiйцi?
     Чи вам платить Пандея?
     Чоловiк у бiлому халатi розсмiявся. Моторошний це  був смiх, так мiг би
смiятися мертвяк.
     Кiнчайте цю комедiю, бригадире,-- сказав вiн.-- Навiщо це вам?
     Ви керiвник групи?
     Так. Був.


     Кого ви можете назвати з членiв органiзацiї?
     Нiкого.
     Ви впевненi? -- спитав раптом цивiльний.
     Так.
     Рiч у тiм, Кетшефе,-- м'яко сказав цивiльний,-- що
     ви  перебуваєте у вкрай  тяжкому  становищi. Ми  знаємо про
вашу  групу все. Ми  навiть знаємо дещо про зв'язки вашої групи.
Ви  повиннi розумiти, що  цю  iнфмацiю ми одержали вiд якоїсь особи, i
тепер тiльки  вiд вас залежить, яке  iм'я буде  у цiєї  особи --
Кетшеф чи яке-небудь iнше...
     Кетшеф мовчав, похиливши голову.
     -- Ви! -- каркнув ротмiстр Чачу.-- Ви, колишнiй бойо
     вий офiцер! Ви розумiєте, що вам пропонують? Не життя,
     масаракш! Честь!
     Кетшеф знову  розсмiявся,  закашлявся,  але  нiчого  не  сказав. Максим
вiдчував, що ця людина нiчого не боїться. Нi смертi, нi безчестя. Вона
уже  все  пережила.  Вона  уже  вважає  себе  мертвою i зганьбленою...
Бригадир здвигнув плечима, пiдвiвся й оголосив,  що  Гел Кетшеф,  п'ятдесяти
рокiв,  одружений,  зубний лiкар, засуджується  на пiдставi закону про
охорону  громадського здоров'я до страти. Термiн виконання  вироку  -- сорок
вiсiм годин.  Вирок  може  бути  змiнений  у  разi  згоди  засудженого  дати
свiдчення.
     Коли Кетшефа вивели,  бригадир  з незадоволенням сказав цивiльному: "Не
розумiю тебе. Як  на мене, вiн  розмовляв доволi охоче. Типовий базiка -- за
вашою ж класифiкацiєю. Не розумiю..." Цивiльний засмiявся: "Саме тому,
друже, ти командуєш бригадою, а я... а я --  у себе".--  "Все  одно,--
ображено  сказав бригадир.-- Керiвник групи... схильний пофiлософствувати...
Не розумiю".-- "Друже,-- сказав цивiльний.-- Ти бачив коли-небудь небiжчика,
який фiлософствує?"  -- "Ет, дурницi..." -- "А все-таки?" -- "Може, ти
бачив?"  --  спитав  бригадир. "Атож,  щойно,-- сказав Цивiльний ваговито.--
I зауваж,  не  вперше... Я живий, вiн мертвий -- про що  нам говорити?
Так,  здається, у  Верблi-бена?.."  Ротмiстр Чачу  зненацька пiдвiвся,
пiдiйшов  упритул  до  Максима  i просичав  йому  в обличчя знизу вгору: "Як
стоїш, кандидате? Куди дивишся? Стр-рунко!  Очi перед себе! Не  бiгати
очима!"  Кiлька  секунд вiн, голосно дихаючи, роздивлявся Максима --  зiницi
його   знавiснiло  звужувалися  i   розширювалися,--  вiдтак  повернувся  на
своє мiсце i закурив.
     -- Так,-- сказав ад'ютант.-- Залишилися: Ордi Тадер,
     Мемо Грамену i ще двоє, цi вiдмовилися назвати себе.


     От з них i почнемо,-- запропонував цивiльний.
     Номер сiмдесят три тринадцять,-- сказав ад'ютант.
     Номер сiмдесят три тринадцять зайшов i сiв  на табуретку. Вiн також був
у наручниках, хоча одна рука у нього була штучна, сухий, жилавий чолов'яга з
хворобливо товстими губами, що порозпухали вiд прокусiв.
     Ваше iм'я? -- спитав бригадир.
     Яке? -- весело спитав однорукий.
     Максим навiть здригнувся: вiн був переконаний, що однорукий мовчатиме.
     У вас їх багато? Тодi назвiть справжнє.
     Справжнє моє iм'я -- номер сiмдесят три тринадцять.
     Та-ак... Що ви робили у квартирi Кетшефа?
     Лежав  непритомний. До вашого  вiдома,  я  це дуже добре  вмiю. Хочете,
покажу?
     Не  клопочiться,--  сказав  цивiльний. Вiн  був  дуже  злий.--  Вам  ще
придасться це вмiння.
     Однорукий зненацька зареготав.  Вiн смiявся гучно, дзвiнко, як молодий,
i Максим  з жахом  збагнув, що вiн смiється щиро. Люди за столом, нiби
скам'янiвши, мовчки слухали цей смiх.
     Масаракш!  -- сказав нарештi однорукий, утираючи  сльози плечем.-- Ну й
погроза!.. Втiм, ви ще  молода людина... Вашу  роботу потрiбно виконувати по
змозi сухо, казенно --  за грошi. Це справляє на пiдслiдного величезне
враження. Жахливо,  коли тебе катує не ворог, а чиновник. Ви погляньте
на   мою   лiву   руку.   Менi   її   вiдпиляли   фахiвцi   його
iмператорської величностi  в три прийоми,  i кожен акт супроводжувався
великим листуванням... Кати виконували тяжку, невдячну роботу, їм було
нудно,  вони пиляли мою  руку  i лаяли злиденнi  оклади.  I  менi було
страшно. Тiльки величезним зусиллям  волi я втримався тодi вiд базiкання.  А
зараз... Я  ж бачу, як ви мене ненавидите. Ви -- мене, а я --  вас.  Чудово!
Але  ви мене ненавидите менше двадцяти рокiв, а я вас  -- понад тридцять. Ви
тодi ще пiшки пiд стiл ходили i мучили кiшок, молодий чоловiче...
     А-а,--  сказав  цивiльний.--  Стара  ворона.  Я  гадав,  вас  уже  всiх
перебили.
     I не сподiвайтесь,-- заперечив  однорукий.-- Слiд  усе-таки бодай
щось тямити в свiтi, де ви живете... А то й розмовляти з вами нема про що...
     По-моєму,   достатньо,--   сказав   бригадир,    звертаючись   до
цивiльного.
     Той  швидко написав  щось  на  журналi  i  дав  бригадировi  прочитати.
Бригадир вельми здивувався, потарабаним пальцями по пiдборiддю i  з сумнiвом
зиркнув  на цивiльного. Цивiльний усмiхнувся.  Тодi бригадир стенув плечима,
подумав i звернувся до ротмiстра:
     Свiдок Чачу, як поводився обвинувачений пiд час арешту?
     Валявся на пiдлозi,-- похмуро вiдповiв ротмiстр.
     Тобто  опору  вiн не  чинив...  Та-ак...--  Бригадир ще трохи  подумав,
пiдвiвся i  оголосив вирок: --  Обвинувачений номер сiмдесят  три тринадцять
засуджується на смерть, термiн виконання вироку не визначається,
аж  до  виконання  вироку  обвинувачений  мусить  перебувати у  засланнi  як
виховуваний.
     На  обличчi ротмiстра  Чачу  проступив  презирливий подив, а однорукий,
коли  його виводили, тихенько  смiявся i стрiпував головою, наче приказував:
"Оце так!"
     Потому був уведений номер сiмдесят три чотирнадцять.  Це  був той самий
чоловiк, який з криком корчився на пiдлозi.  Вiн був сповнений страху, однак
тримався виклично. Прямо з  порога вiн  вигукнув, що  вiдповiдати не  буде i
полегкостi  не бажає.  Вiн  справдi  мовчав i  не  вiдповiв  на  жодне
запитання, навiть  на запитання цивiльного: чи немає  скарг  на погане
поводження? Скiнчилося тим, що бригадир  глянув на цивiльного  i  запитально
гмукнув.  Цивiльний кивнув i сказав: "Еге  ж, до  мене".  Вiн здавався  дуже
вдоволеним.
     Потiм бригадир перебрав решту паперiв i сказав:
     -- Ходiмте, панове, поїмо... Неможливо...
     Суд  вийшов,  а  Максимовi  й  Пандi дозволили  стояти  "вiльно".  Коли
ротмiстр також залишив камеру, Пандi обурено сказав:
     -- Бачив гадiв? Гiршi вiд змiй, їй-богу. Адже головне
     що? Якби у них не болiли голови, ну як би ти дiзнався, що
     вони виродки? Подумати страшно, що б тодi було...
     Максим промовчав. Говорити йому не хотiлося. Картина свiту, яка ще добу
тому здавалася такою  логiчною  й чiткою, зараз розмилася, втратила  обриси.
Втiм, Пандi не потребував реплiк. Вiн стягнув, щоб не забруднити, рукавички,
витягнув з кишенi  пакетик  зi  смаженими  горiшками,  пригостив  Максима  i
заходився розповiдати,  як вiн не терпить  цей пост. По-перше,  страшно було
заразитися  вiд  виродкiв.  По-друге,  декотрi   з   них,  на  зразок  цього
однорукого, поводилися  ну до того нахабно, що сил немає, так хотiлося
дати по  шиї. Одного  разу  вiн отако  терпiв-терпiв, а потiм i дав --
мало в кандидати не розжалували. Спасибi ротмiст-
     ру,  вiдстояв. Засадив лише  на  двадцять  дiб  та  ще  сорок  дiб  без
звiльнення...
     Максим  гриз горiшки, вдавав, що слухає, i  мовчав. "Ненависть,--
думав вiн.--  Тi ненавидять  цих,  цi ненавидять  тих. За що? Найогиднiша  з
держав...  Чому? Звiдки вiн  це  взяв?.. Розбестили народ... Як?  Що це може
означати?.. I  цей  цивiльний...  Не  може  бути, щоб  вiн натякав  на
тортури.  Це  ж було  давно, за середньовiччя... Втiм,  фашизм. Так. Гiтлер.
Освенцiм. Расова теорiя, геноцид. Свiтове  панування. Гай -- фашист? I
Рада?  Нi,  не схоже...  Пан ротмiстр?  Гм... Добре  було б  збагнути,  який
iснує зв'язок мiж хворою головою i  пристрастю до непокори владi. Чому
систему ПБЗ  прагнуть зруйнувати тiльки виродки? I до того ж навiть не
всi виродки?"
     -- Добродiю Пандi,-- сказав вiн,-- а хонтiйцi -- це все
     виродки, ви не чули?
     Пандi глибоко замислився.
     Як  тобi...  розумiєш...--  мовив нарештi,-- Ми  в основному щодо
виродкiв  як мiських,  так  i диких,  якi  в лiсах. А  що там у  Хонтi,  чи,
скажiмо,  ще десь,--  цього, певно,  армiйцiв навчають. Головне, що ти мусиш
знати, то це те, що хонтiйцi -- лютi зовнiшнi вороги нашої держави. До
вiйни вони нам пiдкорялися, а тепер злiсно помщаються... От i все. Зрозумiв?
     Бiльш-менш,-- сказав  Максим,  i Пандi негайно учинив  йому  догану:  в
Легiонi  так  не вiдповiдають,  в Легiонi вiдповiдають  "так точно" або  "аж
нiяк", а "бiльш-менш" -- вираз цивiльний, це  капраловiй сестричцi можеш так
вiдповiдати, а тут служба, тут так не можна...
     Мабуть,  вiн ще  довго розпатякував би, тема була  вдячна, близька його
серцю,  i слухач був  уважний, поштивий,  але в  цю  мить  повернулися  пани
офiцери. Пандi  затнувся  на  пiвсловi,  прошепотiв  "струнко"  i, виконавши
належнi  еволюцiї  мiж  столом i  залiзною табуреткою, завмер.  Максим
також завмер.
     Пани офiцери були  в чудовому настрої. Ротмiстр Чачу голосно  i з
погордою розповiдав, як у дев'яносто шостому  вони лiпили сире  тiсто просто
на  розпечену   броню   i  пальчики^  облизували.   Бригадир   i   цивiльний
заперечували, що  бойовий дух бойовим духом, одначе кухня  Бойового  Легiону
мусить бути на висотi, i чим менше  консервiв, тим краще. Ад'ютант зненацька
зажмурив очi i заходився цитувати напам'ять якусь куховарську  книгу, i  всi
замовкли  i досить  довго слухали його з дивним  замилуванням  на  обличчях.
Потiм ад'ютант захлинувся i закашлявся, а бригадир зiтхнув i сказав:
     Авжеж... А проте слiд кiнчати.
     Ад'ютант, усе ще  кашляючи, розкрив теку,  попорпався в паперах i мовив
здушеним голосом:
     Ордi Тадер.
     I  зайшла  жiнка,  така  ж бiла i майже прозора, як i вчора, нiби
вона  усе  ще  була  непритомна:  одначе,   коли  Пандi,  за  звичаєм,
простягнув руку, щоб узяти її  за лiкоть i посадити, вона рвучко
вiдсторонилася од нього, як вiд гадини,  i Максимовi здалося,  що вона зараз
вдарить. Вона  не вдарила, у неї  були скутi руки, вона тiльки виразно
проказала:
     Не чiпай, негiднику! -- обминула Пандi й сiла.
     Бригадир поставив перед нею звичайнi запитання. Вона
     не вiдповiдала. Цивiльний нагадав  їй про дитину, про чоловiка, i
йому  вона також не вiдповiла.  Вона  сидiла випроставшись; Максим  не бачив
її  лиця,  бачив лише  напружену,  худу  шию пiд  розкуйовдженим
свiтлим волоссям. Потiм вона раптом сказала спокiйним низьким голосом:
     Ви всi жахливi мерзотники. Вбивцi. Ви всi помрете.
     Ти, бригадире, я тебе не знаю, я тебе бачу вперше i
     востаннє. Ти помреш поганою смертю. Не вiд моєї руки,
на
     жаль, але дуже, дуже поганою смертю. I ти, кривавий
     покидьку. Двох таких, як ти, я порiшила сама. Я зараз
     убила б тебе, я до тебе добралася б, якби не цi негiдники
     у мене за спиною...-- Вона перевела подих.-- I ти, чорно
     пикий, гарматне м'ясо, ти ще потрапиш до наших рук. Але
     ти помреш просто. Гел схибив, але я знаю людей, якi не
     схиблять...
     Вони  не  перебивали  її, вони  уважно слухали. Можна  було
подумати,  що  вони  ладнi слухати її  годинами, а  вона  раптом
встала i  ступнула до столу, проте Пандi спiймав  її за  плече i
швиргонув  назад  на  сидiння.  Тодi вона  плюнула щосили, одначе  плювок не
долетiв до  столу,  i вона  вмить  обважнiла  i заплакала. Якийсь  час  вони
дивилися, як  вона плаче. Вiдтак бригадир пiдвiвся  i засудив її
до  страти  протягом  сорока восьми  годин, i Пандi взяв  її  за
лiкоть  i  вишпурнув  за  дверi,  а цивiльний мiцно потер руки, осмiхнувся i
сказав:  "Це удача.  Чудове  прикриття". А бригадир  вiдповiв  йому:  "Дякуй
ротмiстровi". А ротмiстр Чачу сказав лише: "Язики",-- i всi замовкли.
     Потiм ад'ютант викликав Мемо Грамену, i з цим зовсiм уже не панькалися.
Це був чоловiк, який стрiляв у коридо-
     рi. З ним  усе було зрозумiло: пiд час арешту вiн учинив збройний опiр,
i  його  нi про що не запитували.  Вiн сидiв опасистий,  згорблений, i  поки
бригадир читав йому  смертний вирок, нiби байдуже дивився в стелю, колисаючи
лiвою рукою  праву, вивихнутi  пальцi якої  були обгорнутi  ганчiркою.
Максимовi привидiлися в  ньому якийсь протиприродний спокiй,  якась дiловита
впевненiсть,  холодна байдужiсть  до того, що вiдбувається, але вiн не
зумiв розiбратися у своїх вiдчуттях...
     Грамену ще  не  встигли вивести,  а ад'ютант  уже  з полегкiстю складав
папери в теку, бригадир розпочав з цивiльним розмову про порядок  чинування,
а ротмiстр  Чачу пiдiйшов до Пандi  й Максима i наказав їм iти. В його
прозорих очах Максим виразно завважив глум i  погрозу,  але не схотiв думати
про це. З  якоюсь вiдчуженою  допитливiстю i спiвчуттям вiн думав  про того,
кому доведеться вбити жiнку. Це було жахливо, це було  неможливо, але комусь
доведеться зробити це протягом найближчих сорока восьми годин.






     Гай  перевдягнувся  у  пiжаму, почепив  мундир  у шафу  й обернувся  до
Максима.  Кандидат  Сим  сидiв  на  своєму  диванчику,  що  його  Рада
поставила у вiльному  кутку; один  чобiт вiн  стягнув  i тримав у руцi, а за
другий ще не брався. Очi  його були втупленi у  стiну, рот  трохи вiдкритий.
Гай пiдкрався  збоку i ляснув  його по носi. I, як завше, схибив  -- в
останню мить Мак вiдсмикнув голову.
     -- Над чим замислився? -- грайливо спитав Гай.-- Жу
     ришся, що Ради немає? 'Тут тобi, братчику, не пощастило,
     у неї сьогоднi денна змiна.
     Мак мляво усмiхнувся i взявся за другий чобiт.
     Чому -- немає? -- сказав вiн неуважно.-- Ти мене  не обдуриш...--
Вiн знову завмер.-- Гаю,-- сказав вiн,-- ти завжди говорив, що вони працюють
за грошi...
     Хто? Виродки?
     Так. Ти  про це  часто говорив -- i менi,  i хлопцям...  Платнi  агенти
хонтiйцiв... I ротмiстр
     повсякчас про це
     чить, щодня одне  й  те  саме... -  Як  же  iнакше?  -- сказав Гай. Вiн
вирiшив,  що  Мак  знову  затiває  розмову  про  одноманiтнiсть.--  Ти
усе-таки  химерник, Маку. Звiдкiля у  нас можуть з'явитися якiсь новi слова,
якщо все залишається по-старому? Виродки як були виродками, так ними i
лишились.  Як вони одержували грошi  вiд ворога,  так  i  одержують.  Торiк,
наприклад,  заскочили одну компанiю  за  мiстом  -- у них  цiлий  пiдвал був
набитий грошовими мiшками. Звiдкiля у  чесної людини можуть бути  такi
грошi? Вони не промисловцi, не банкiри...
     Мак  акуратно  поставив  чоботи  бiля  стiни,   пiдвiвся  i   заходився
розстiбати комбiнезон.
     Гаю,--  сказав  вiн,-- у тебе  буває так, що  говорять  тобi  про
людину  одне, а ти дивишся  на цю  людину i вiдчуваєш:  не може  цього
бути. Помилка. Плутанина.
     Бувало,-- сказав Гай i спохмурнiв.-- Але якщо ти про виродкiв...
     Так, саме про них. Я сьогоднi на них дивився.  Це  люди як люди, рiзнi,
хорошi й поганi, смiливцi  й страхополохи, i зовсiм не звiрi, як  я гадав...
I як ви всi вважаєте... Зажди,  не перебивай. I не знаю я,
завдають  вони шкоди, чи не завдають, тобто, здається, завдають, але я
не вiрю, що вони купленi.
     Як це не вiриш?  -- сказав Гай i спохмурнiв ще дужче.-- Ну, припустiмо,
менi ти  можеш  не  вiрити, я людина маленька.  Ну,  а  пановi ротмiстру?  А
бригадировi?
     Максим скинув  комбiнезон, пiдiйшов до  вiкна  i  задивився на  вулицю,
притулившись лобом до шибки i тримаючись обома руками за раму.
     А якщо вони помиляються? -- мовив вiн нарештi.
     Помиляються...--  з  ваганням  повторив  Гай,  дивлячись  йому  у  голу
спину.-- Хто помиляється? Пан бригадир? От дивак...
     Ну, нехай,-- сказав Мак, обертаючись.-- Ми не про нього зараз говоримо.
Ми говоримо  про  виродкiв.  Ось  ти, наприклад...  Адже ти  помреш за  свою
справу?
     Помру,-- сказав Гай.-- I ти помреш.
     ПравильноПомремо. Але ж за справу помремо -- не за пайку легiонерську i
не за грошi. Дайте менi навiть тисячу мiльйонiв ваших папiрцiв, не погоджусь
я заради цього йти на смерть!.. Невже ти погодишся?
     Нi,  звичайно,--  сказав  Гай.  "Химерник  цей  Мак,  завжди  що-небудь
вигадає..."


     Ну?
     Що -- ну?
     Ну як же! -- сказав Мак нетерпляче.-- Ти за грошi
     не згоден помирати. Я за грошi не згоден помирати. А виродки, виходить,
згоднi. Що за нiсенiтниця!
     Так  то виродки! -- сказав  Гай  проникливо.--  На те  вони й  виродки!
їм грошi дорожчi  за все, у  них немає  нiчого святого. їм
нiчого  не  вартує  дитину  задушити  --  бували  такi  випадки...  Ти
зрозумiй: якщо людина намагається знищити систему ПБЗ, що це може бути
за людина? Це ж байдужий убивця!
     Не знаю, не знаю,-- сказав Мак.-- От їх сьогоднi допитували. Якби
вони  назвали спiльникiв, могли б залишитися живими, вiдбулися б каторгою...
А вони не назвали! Отже, спiльники їм дорожчi, нiж грошi? Дорожчi, нiж
життя?
     Це ще невiдомо,--  заперечив Гай.-- Згiдно з законом усi вони засудженi
на смерть, без усякого суду, ти ж бачив, як їх судять.
     Вiн  дивився  на  Мака  i   помiчав,  що  друг   його  вагається,
розгублений.  Добре  у  нього  серце,  зелений  iще,  не  розумiє,  що
жорстокiсть до ворога неминуча. Торохнути б  кулаком  по столу та цитькнути,
щоб мовчав, не базiкав марно, не молов би дурниць, а слухав старших, поки не
навчився розбиратися сам. Але ж Мак не бовдур який-небудь неос-вiчений, йому
треба лише пояснити як слiд, i вiн зрозумiє...
     Нi!  -- вперто  сказав  Мак.--  Ненавидiти за  грошi неможливо.  А вони
ненавидять...  Так ненавидять  нас, я навiть  не  знав,  що  люди можуть так
ненавидiти. Ти їх ненавидиш менше, нiж вони  тебе. I  от я хотiв
би знати: за вiщо?
     Ось послухай,--  сказав  Гай.-- Я  тобi  ще раз поясню. По-перше,  вони
виродки.  Вони  взагалi ненавидять усiх нормальних людей. Вони  вiд  природи
злобливi, як  щури.  А  потiм,  ми  їм заважаємо! Вони хотiли  б
зробити  свою  справу, одержати грошенята  i  жити  собi в  розкошах.  А  ми
їм кажемо: стоп! Руки за голову! Що ж вони, любити нас повиннi за це?
     Якщо вони усi  злобливi, як  щури, чому ж тодi цей... домовласник... не
злобливий? Чому його вiдпустили, якщо всi вони пiдкупленi?
     Гай засмiявся.
     Домовласник -- боягуз. Таких також вистачає. Нена
     видять нас, але бояться. Таким вигiднiше жити з нами
     в дружбi... А потiм, вiн домовласник, заможна людина,
     його так просто не пiдкупиш. Це тобi не зубний лiкар...
     Смiшний ти, Маку, як дитина! Адже люди не бувають
     однаковими, i виродки також не бувають однаковими...


     Це я вже знаю,--  нетерпляче обiрвав його  Мак.-- Але  от, до речi, про
зубного  лiкаря. Те, що вiн  непiдкупний,  за це я головою ручусь. Я не можу
тобi це довести, я це вiдчуваю. Це дуже смiлива i хороша людина...
     Виродок!
     Гаразд. Це смiливий i  гарний виродок. Я бачив його бiблiотеку. Це дуже
обiзнана   людина.  Вiн  знає  в  тисячу  разiв  бiльше,  нiж  ти  або
ротмiстр...  Чому  вiн проти нас? Якщо все  так, як ти  кажеш,  чому  вiн не
знає цього --  освiчена,  культурна людина? Чому вiн  на порозi смертi
каже нам в обличчя, що вiн за народ i проти нас?
     Освiчений виродок  -- це виродок у квадратi,-- сказав Гай  повчально.--
Як виродок вiн нас  ненавидить. А освiта  допомагає йому цю  ненависть
обгрунтувати i поширити.  Освiта -- це, голубе, також не завжди добро. Це як
автомат -- дивлячись у чиїх руках...
     Освiта -- завжди добро,-- сказав Мак.
     А от i нi. Я визнав би за краще, щоб хонтiйцi усi були неосвiченi. Тодi
б  ми  принаймнi могли  жити як люди, а не  ждати  повсякчасно  смертельного
удару. Ми б їх швиденько приборкали.
     Авжеж,-- сказав Мак з незрозумiлою  iнтонацiєю.-- Приборкувати ми
вмiємо. Жорстокостi нам не позичати.
     I знов ти, як дитина. Ми б i радi умовляннями обiйтися, i дешевше
це було б, i  кровопролиття уникли б. А що  накажеш? Коли  їх  нiяк не
переумиш...
     Отже, вони переконанi? -- перебив його  Мак.-- Отже, переконанi? А якщо
обiзнана  людина  переконана, що має рацiю, то до чого тут  хонтiйськi
грошi...
     Гаю  набридло. Вiн хотiв  уже, як  до  крайнього  засобу, звернутися до
Кодексу Творцiв i покiнчити з цiєю нескiнченною безглуздою суперечкою,
але Мак перебив сам себе, махнув рукою i гукнув:
     -- РадоГодi спати! Легiонери зголоднiли i нудяться за
     жiночим товариством!
     На величезний подив Гая, з-за ширми почувся голос Ради:
     А я давно не  сплю. Ви тут розкричалися, панове легiонери,  нiби в себе
на плацу.
     Ти чому вдома? -- гаркнув Гай.
     Рада, запинаючи халатик, вийшла з-за ширми.
     -- Мене звiльнили,-- повiдомила вона.-- Матiнка Тей
     закрила свiй заклад, спадщину одержала i збирається в
     село. Але вона мене вже рекомендувала у гарне мiсце...
     Маку,  чому  у  тебе все порозкидано?  Прибери до  шафи. Хлопчики,  я ж
просила  вас не заходити до  кiмнати у чоботах! Де твої чоботи, Гаю?..
Застеляйте стiл, зараз будемо обiдати...  Маку, ти схуд. Що вони там з тобою
роблять?
     -- Давай, давай! -- сказав Гай.-- Неси обiд...
     Вона показала  йому язик  i вийшла. Гай  зиркнув на  Мака.  Мак дивився
їй услiд зi своїм звичним лагiдним виразом.
     Що, гарна дiвчинка?  -- спитав Гай i злякався:  обличчя Мака  зненацька
скам'янiло.-- Ти чого?
     Слухай,-- сказав Мак.-- Усе можна. Навiть катувати, напевне, можна. Вам
виднiше.   Але   жiнок   розстрiлювати...  жiнок  катувати...--  Вiн  ухопив
свої чоботи i рушив з кiмнати.
     Гай  крякнув,  енергiйно  почухав  обома руками  потилицю  i  заходився
накривати  до столу. Вiд усiєї цiєї розмови у  нього
залишився  неприємний осад.  Якась роздвоєнiсть. Звiсно, Мак iще
зелений i несьогосвiтнiй.  Але якось знову у нього  все дивовижно  зiйшлося.
Логiк  вiн, от що, логiк чудовий. Ну от зараз -- адже казна-що молов, але як
у нього все логiчно вибудувалося!  Гай змушений був визнати, що, якби  не ця
розмова,  сам  вiн навряд чи дiстався б  до напрочуд простої, по сутi,
думки: головне у виродках те, що  вони виродки. Забери у них цю властивiсть,
i всi iншi звинувачення проти них обертаються на дурницi. Так, усе зводиться
до того, що вони виродки i ненавидять  усе нормальне. Цього досить,  i можна
обiйтися без  хонтiйсько-го  золота... А  хонтiйцi  що  -- також,  виходить,
виродки? Цього нам  не говорили.  А якщо вони  не виродки, тодi нашi виродки
повиннi їх ненавидiти, як i нас... Ет,  масаракш! Хай вона западеться,
ця логiка!..
     Коли Мак повернувся, Гай накинувся на нього:
     Звiдки ти знав, що Рада вдома?
     Ну як -- звiдки? Це й так було зрозумiло...
     А якщо тобi було зрозумiло, то чому ти мене  не попередив? I чому
ти,  масаракш,  розпускаєш  язика  при  стороннiх?  Тридцять  три рази
масаракш...
     Мак i собi розiзлився:
     Це  хто тут  стороннiй,  масаракш?  Рада?  Та  ви всi  зi  своїми
ротмiстрами для мене бiльше стороннi, анiж Рада!
     Масаракш! Що у статутi сказано про службову таємницю?
     Масаракш i масаракш! Чого ти до  мене причепився? Я ж не знав, що ти не
знаєш, що вона вдома! Я гадав, ти мене розiгруєш! I потiм,
про якi такi службовi таємницi ми тут говорили?
     Все, що стосується служби...
     Провалiться  ви  зi своєю службою,  яку потрiбно приховувати  вiд
рiдної сестри! I, взагалi,  вiд кого б  то  не  було,  масаракш!
Порозводили секрети в кожному кутку, повернутись нiде, рота не розкрити!
     I ти ж  на мене  ще й кричиш! Я тебе,  дурня,  вчу, а ти  на мене
кричиш!..
     Проте  Мак уже перестав  злитися. Вiн зненацька миттєво  опинився
поруч. Гай  не встиг  поворухнутися -- дужi руки здавили йому боки,  кiмната
завертiлася перед  очима, i стеля стрiмко насунулася.  Гай здушено  ахнув, а
Мак, обачливо несучи його над головою у  витягнутих руках, пiдiйшов до вiкна
i сказав:
     Ну, куди тебе подiти з твоїми таємницями? Хочеш за вiкно?
     Що за безглуздi жарти, масаракш! --  закричав Гай, судомливо розмахуючи
руками в пошуках опори.
     Не хочеш за вiкно? Ну гаразд, залишайся...
     Гая пiднесли до ширми  i  вивалили  на лiжко  Ради.  Вiн сiв,  поправив
пiдсмикнуту пiжаму i пробурчав:
     Звiр здоровезний...
     Вiн також уже не сердився.  Та й нi на  кого було сердитися, хiба що на
виродкiв...
     Вони  почали накривати до столу. Потiм прийшла Рада з каструлею супу, а
за  нею  дядечко  Каан  зi  своєю заповiтною фляжкою, котра  тiльки  й
рятувала  його,  як  вiн  запевняв,  вiд застуди  та  iнших старечих хророб.
Повсiдалися, заходилися коло  супу.  Дядечко  вихилив чарку,  втягнув  носом
повiтря i  почав  розповiдати  про свого  ворога, колегу Шапшу,  який  знову
написав  статтю  про  призначення  такої-то  кiстки  у  такої-то
древньої  ящiрки, причому  вся  стаття  була  побудована  на  глупотi,
нiчого, крiм глупоти, не мiстила у собi ^розрахована була на глупакiв...
     У  дядечка Каана всi були  глупаки. Колеги по кафедрi -- глупаки,  однi
стараннi, iншi  зледащiлi.  Асистенти --  бевзi вiд народження, що  їм
мiсце  у  горах випасати  худобу,  та й  то, вiдверто кажучи,  невiдомо,  чи
впораються. Що ж стосується студентiв, то молодь  нинi, взагалi, мовби
пiдмiнили, а в студенти до всього  йде найдобiрнiша  глупота, яку  дбайливий
пiдприємець не пiдпустив  до верстатiв, а  тямущий командир вiдмовився
прийняти у солдати. Отож доля науки про викопнi тварини наперед визначена...
Гай не
     дуже за  цим  шкодував,  бог з ними,  викопними,  не  до  них тепер,  i
взагалi, незрозумiло, навiщо  i  кому  ця  наука може коли-небудь придатися.
Однак Рада дядечка дуже  любила  i  завжди жахалася разом iз ним  з  приводу
глупоти   колеги  Шапшу   i  сумувала,  що   унiверситетське  начальство  не
видiляє коштiв, необхiдних для експедицiй...
     Сьогоднi,  утiм, розмова зайшла про iнше. Рада, яка, масаракш, усе-таки
все чула у себе за ширмою, запитала раптом дядька, чим виродки вiдрiзняються
од  звичайних  людей. Гай  грiзно  блимнув на  Мака i запропонував  Радi  не
псувати  рiдним i близьким апетит, а читати краще лiтературу.  Проте дядечко
повiдомив,  що  ця  лiтература  написана для  найдурнiших  з  дурнiв;  що  у
Департаментi громадської освiти вважають, нiбито усi такi ж невiгласи,
як вони самi; що питання про виродкiв зовсiм не таке просте i зовсiм не таке
дрiб'язкове,  як  його  намагаються  зобразити  для  створення  певної
громадської думки, i  що  або ми будемо тут як культурнi люди,  або як
нашi  хвацькi,  проте -- на жаль! --  малоосвiченi офiцери  в  казармах. Мак
запропонував  для рiзноманiтностi побути як  культурнi люди. Дядечко вихилив
ще чарку i почав  викладати вiдому нинi в наукових колах теорiю про  те,  що
виродки  є не  що  iнше,  як новий  бiологiчний вид,  який з'явився на
обличчi Свiту внаслiдок радiоактивного опромiнення.
     Виродки  безсумнiвно  небезпечнi,--  говорив  дядечко,   звiвши  догори
палець.--  Але  вони значно  небезпечнiшi,  анiж ти думаєш, Гаю.  Вони
борються  за мiсце в цьому свiтi, за iснування свого виду, i ця  боротьба не
залежить нi вiд  яких соцiальних  умов, а  скiнчиться вона лише  тодi,  коли
зiйде  з  арени  бiологiчної  iсторiї або  остання  людина,  або
останнiй  виродок-мутант.  Хонтiйське  золото  --   нiсенiтниця!  --  горлав
розшалiлий професор.-- Диверсiї проти системи ПБЗ -- дурниця! Дивiться
за Блакитну  Змiю, панове!  За Блакинту Змiю! Ось  звiдки  насувається
справжня    небезпека.   Ось   звiдки,   розмножившись,    вирушать   колони
людиноподiбних страховиськ, щоб розчавити нас i обернути на нiщо! Ти слiпак,
Гаю. I  командири  твої слiпаки!  Врятувати цивiлiзацiю! Не один
якийсь народ, не просто матерiв i дiтей наших, а все людство гамузом!..
     Гай  розiзлився  i сказав, що долi людства його хвилюють мало. Вiн у цю
кабiнетну  маячню  не  вiрить. I  коли  б  йому  сказали,  що  є
можливiсть нацькувати диких виродкiв на Хонтi, обминувши  нашу країну,
вiн би цьому все життя присвятив.  Професор знов нiби  здурiв i знов обiзвав
його  слiпим  слiпаком.  Вiн  сказав,  що  Вогненоснi  Творцi  -- достеменнi
страдники: їм доводиться вести  воiстину нерiвну  боротьбу, якщо  вони
мають лише таких жалюгiдних, слiпих виконавцiв, як Гай. Гай вирiшив з ним не
сперечатися.  Дядечко  нiчого  не тямив  у  полiтицi i сам був  певною мiрою
викопною  твариною.   Мак  спробував  утрутитися  i  почав  розповiдати  про
однорукого   виродка,   одначе   Гай   цим   намiрам   розголосити  службову
таємницю поклав край i загадав Радi другу страву. Маковi ж вiн наказав
увiмкнути телевiзор.
     -- Занадто багато розмов сьогоднi,-- сказав вiн.-- Дай
     те трохи вiдпочити солдатовi, який прибув у звiльнення...
     Проте уява його була збуджена, по телевiзору показували щось безглузде,
i Гай, не втримавшись, заходився розповiдати про диких виродкiв. Вiн про них
дещо знав -- слава богу, три роки воював  з ними, а не вiдсиджувався в тилу,
як деякi фiлософи... Рада образилася за старого i обiзвала Гая хвальком, але
дядечко i  Мак чомусь стали на його бiк i почали просити, щоб вiн розповiдав
далi. Гай  виголосив, що  не  вимовить бiльше  жодного слова. По-перше,  вiн
справдi був  трохи  ображений,  а по-друге,  покопавшись  у  пам'ятi, вiн не
спромiгся  знайти там нiчого, що спростувало б вигадки старого пияка. Вiдтак
його  осяяло  --   вiн  згадав,  що  розповiдав  одного  разу  старшина  сто
чотирнадцятої  групи  смертникiв Зеф, i  з  задоволенням  повiдомив цю
теорiю дядечковi.  Руда пика  Зеф говорив, що виродки тому  виявляють дедалi
сильнiшу активнiсть,  що на  них самих наступає радiоактивна пустеля i
подiтися цим бiдолахам нiкуди, опрiч як спробувати  з боєм пробитися у
райони, не ураженi радiоактивнiстю.
     -- Хто це тобi розповiв? -- спитав дядько з презирст
     вом.-- Якому дерев'яному глупаковi могла втелющитися
     в голову настiльки примiтивна думка?
     Гай зиркнув на нього iз зловтiхою i ваговито вiдповiв:
     Такої  думки тримається  такий  собi Аллу  Зеф, великий наш
медик-психiатр.
     Де це  ти з ним зустрiчався? -- ще  презирливiше поцiкавився дядечко.--
Чи не на ротнiй кухнi?
     Гай згарячу хотiв було сказати, де вiн з ним зустрiчався,  але прикусив
язика, надав своєму обличчю  поважного вигляду i з пiдкресленою увагою
почав слухати телевiзiйного диктора, який повiдомляв прогноз погоди.
     I тут до розмови, масаракш, знов утрутився Мак.
     -- Я готовий визнати,-- сповiстив вiн,-- у цих чудовись-
     ках  на  пiвднi  нову  породу  людей,  але  що  спiльного  мiж  ними  i
домовласником  Ренаду,  наприклад?  Ренаду  також вважається виродком,
проте вiн безсумнiвно  належить не до  нової, а, вiдверто скажемо,  до
дуже старої породи людей...
     Гай  про це нiколи не  думав, i  тому дуже зрадiв, що вiдповiдати на це
запитання  кинувся дядечко. Обiзвавши Мака крислатим пнем, дядечко заходився
пояснювати, що прихованi виродки, вони ж виродки мiськi, є не що iнше,
як вцiлiлi у боротьбi за iснування рештки нового виду, що його майже дощенту
знищили у наших центральних районах ще в колисцi... Вiн ще пам'ятає цi
жахи:  їх  убивали  в момент  народження,  iнодi разом  з  матерями...
Вцiлiли тiльки тi, у кого  новi видовi ознаки нiчим  зовнi не виявляються...
Дядько Каан  дмухнув п'яту чарчину, розiйшовся  i  розвинув  перед слухачами
чiткий  план  поголовного  тотального  медичного обстеження  населення, яким
неминуче  доведеться зайнятися  рано чи  пiзно,  i  краще рано,  нiж  пiзно.
I жодного винятку! Жодного потурання! Бур'ян слiд виполювати нещадно.
     На  цьому  обiд  скiнчився. Рада  заходилася  мити  посуд,  дядько,  не
дочекавшись  жодного  заперечення, переможно всiх оглянув, закупорив флягу i
понiс  її до себе,  промимривши, що  йде писати  вiдповiдь цьому
глупаковi  Шапшу. При  цьому  вiн навiщось  прихопив з  собою i  чарку.  Гай
подивився йому услiд --  на ветхий його пiджачок, на  старi, полатанi штани,
на штопанi  шкарпетки i стоптанi  черевики  --  i пожалiв  старого. Проклята
вiйна! Ранiше  дядьковi  належала  уся ця квартира,  у нього  була прислуга,
дружина, був син, був розкiшний посуд, купа грошей, навiть маєток десь
був, а тепер --  запорошений, напханий книжками кабiнет, вiн же спальня, вiн
же все iнше,  приношений  одяг,  самотнiсть, непам'ять... Так.  Вiн  посунув
єдине крiсло до  телевiзора, випростався  i сонно  задивився на екран.
Мак деякий час сидiв  поруч, вiдтак блискавично i нечутно,  як вiн один умiв
це робити,  зник i виявився  вже в iншому  кутку.  Вiн  порився в невеличкiй
бiблiотецi  Гая,  вибрав якийсь пiдручник  i заходився гортати його  стоячи,
прихилившись  плечем до  одежної  шафи.  Рада прибрала зi столу,  сiла
поруч з Гаєм i почала в'язати, зрiдка  позиркуючи  на екран. У кiмнатi
запанували спокiй, мир, вдоволенiсть. Гай задрiмав.
     Йому  приснилося казна-що:  нiби вiн  спiймав двох виродкiв  у  якомусь
залiзному тунелi, заповзявся допитувати їх i раптом виявив, що  один з
виродкiв  -- Мак, а другий  виродок,  лагiдно i тепло усмiхаючись,  говорить
Гаю:  "Ти завжди помилявся, твоє мiсце  з  нами, а ротмiстр --  просто
професiйний вбивця, без усякого патрiотизму,  без справжньої вiрностi,
йому просто  подобається  вбивати,  як  тобi  подобається суп  з
креветок..." I Гай зненацька  вiдчув  задушливий сумнiв, вiдчув, що от
зараз  зрозумiє  усе до  кiнця,  ще секунда -- i не залишиться  бiльше
жодного  запитання. Цей  незвичний стан  був настiльки  болiсний,  що  серце
зупинилося, i вiн прокинувся.
     Мак i Рада стиха гомонiли про якiсь дурницi -- про морськi купання, про
пiсок,  про  мушлi...  Вiн їх  не слухав. Йому раптом спало  на думку:
невже  вiн  здатний  на  якiсь  сумнiви, вагання, на  невпевненiсть?  Але  ж
сумнiвався вiн увi снi...  Чи означає це, що вiн i наяву в такiй самiй
ситуацiї  засумнiвався б? Певний час вiн намагався  в  усiх подробицях
пригадати  свiй  сон,  проте  сон  вислизав,  як  мокре  мило з мокрих  рук,
розпливався  i   врештi-решт   зробився  геть  неправдоподiбним,   i  Гай  з
полегшенням подумав,  що все це дурницi. I  коли  Рада, завваживши, що
вiн  не  спить,  запитала, що,  на його  думку, краще -- море чи  рiка,  вiн
вiдповiв по-солдатськи, у стилi старого Дога: "Краще всього добра лазня".
     По  телевiзору показували "вiзерунки".  Було  тоскно.  Гай запропонував
випити пива.  Рада пiшла на кухню i принесла  з холодильника  двi пляшки. За
пивом  гомонiли  про те,  про  се,  i якось мимохiдь з'ясувалося,  що Мак за
останнiх  пiвгодини  опанував  пiдручник  з  геополiтики.  Рада  прийшла   в
захоплення. Гай не  повiрив. Вiн сказав, що  за  цей час  можна  перегорнути
пiдручник, можливо,  навiть  прочитати,  однак лише механiчно,  без  усякого
розумiння.  Мак зажадав iспиту. Гай зажадав  пiдручника. Побилися об заклад:
той, хто програє, зобов'язаний буде пiти до дядечка Каана i повiдомить
йому,  що  колега Шапшу  -- розумна  людина  i чудовий  вчений.  Гай розкрив
пiдручник навмання, знайшов у кiнцi роздiлу  контрольнi запитання i  спитав:
"У  чому полягає  моральне  благородство  експансiї  нашої
держави  на пiвнiч?" Мак  вiдповiв своїми словами, але дуже близько до
тексту i додав, що, на його думку, моральне благородство тут нi до чого, уся
справа, як вiн  розумiє, в агресивностi режимiв Хонтi та Пандеї.
Гай почухав обома руками потилицю, лизнув палець, перегорнув кiлька сторiнок
i спитав: "Який середнiй врожай зернових у пiвнiчно-захiдних райо-
     нах?"  Мак  розсмiявся й сказав, що даних про  пiвнiчно-захiднi  райони
немає. Спiймати його  не вдалося; дуже зрадiла Рада показала Гаю язик.
"А  який питомий демографiчний тиск у гирлi  Блакитної Змiї?" --
спитав Гай. Мак назвав цифру,  назвав похибку i  негайно додав,  що  поняття
демографiчного тиску видається йому непевним. Принаймнi йому невтямки,
навiщо  воно   запроваджено.  Гай  заходився   було   йому   пояснювати,  що
демографiчний  тиск є  мiра  агресивностi,  але втрутилася  Рада. Вона
сказала, що  Гай  крутить  i  хоче  ухилитися  вiд  продовження  iспиту,  бо
розумiє, що справи його кепськi.
     Гаю  страшенно  не хотiлося йти до дядька Каана, i  вiн,  щоб затягнути
час, затiяв  суперечку. Мак деякий  час слухав, а вiдтак  раптом нi сiло  нi
впало сказав, що Радi не  можна  нi  в  якому  разi  знову йти в офiцiантки;
їй  треба  вчитися,--  сказав вiн.  Гай  порадiв  з  перемiни  теми  i
закричав, що  вiн уже тисячу разiв говорив їй те саме i вже пропонував
їй  поклопотатися  щодо  прийняття  в  жiночий корпус  Легiону,  де  з
неї  зроблять по-справжньому корисну людину. Однак нової розмови
не вийшло. Мак лише похитав головою, а  Рада, як i  ранiше, вiдгукнулася про
жiночий корпус у вкрай нешанобливих виразах.
     Гай не  став сперечатися. Вiн  залишив пiдручник, полiз до шафи, дiстав
гiтару i  почав її  настроювати. Рада  i  Максим миттю вiдсунули
убiк стiл i встали одне перед одним, готовi станцювати "так-так, нi-нi". Гай
зiграв їм "так-так, нi-нi" з пiдстуком та передзвоном. Вiн дивився, як
вони танцюють, i думав,  що пара пiдiбралася чудова, от тiльки жити нiде,  i
якщо вони поберуться, то доведеться  йому остаточно  перебратися до казарми.
Ну що ж, чимало капралiв живе в казармах... Втiм, з поведiнки Мака не видно,
щоб вiн зiбрався  одружуватися. Вiн ставиться до Ради швидше як до товариша,
тiльки нiжнiше й шанобливiше, а Рада, схоже, утьопалася. Ич, як очi блищать!
Та  i як не утьопатися в  такого хлопця! Навiть мадам Го, адже стара вiдьма,
понад шiстдесят, а туди ж  --  коли  Мак  iде коридором, то  вона  вiдчинить
дверi,  вистромить  свiй череп i усмiхається. А втiм, дiдько його зна,
Мака увесь будинок любить, i хлопцi його люблять, от тiльки пан ротмiстр  до
нього дивно  ставиться...  проте  i  вiн не заперечує,  що хлопчина --
вогонь.
     Пара   натанцювалась   до   упаду.   Мак   вiдiбрав   у   Гая   гiтару,
перестроїв  її  на  свiй  дивний  лад i заходився  спiвати
чудернацькi  свої  гiрськi   пiснi.  Тисяча   пiсень,  i  жодної
знайомої. I кожного разу що-небудь  нове. I от  що  дивно:
жодного зрозумiлого  слова,  а слухаєш  -- i  то плакати  хочеться, то
смiєшся  без  упину...  Деякi  пiснi  Рада  вже  запам'ятала  i  тепер
пробувала  пiдспiвувати. Особливо до вподоби їй була смiшна пiсня (Мак
переклав)  про  дiвчину, яка сидить  на горi i чекає  свого дружка,  а
дружок нiяк не може до неї дiстатися -- то одне йому заважає, то
друге...  За  гiтарою та спiвами  вони  не почули  дзвiнка в параднi  дверi.
Пролунав стукiт, i до кiмнати увалився вiстовець пана ротмiстра Чачу.
     -- Пане капрал, дозвольте звернутися! -- гаркнув вiн,
     косуючи на Раду.
     Мак облишив грати. Гай сказав:
     Звертайтесь.
     Пан  ротмiстр  наказали  вам  i  кандидату  Симу  термiново  прибути  в
канцелярiю роти. Машина внизу.
     Гай пiдхопився.
     -- Iдiть,-- сказав вiн.-- Почекайте в машинi, ми зараз
     спустимось. Вдягайся, хутко,-- сказав вiн Максимовi.
     Рада  взяла   гiтару  на  руки,  як  дитину,   i  встала  бiля   вiкна,
одвернувшись.
     Гай i Мак поспiшливо вдягалися.
     Як гадаєш -- навiщо? -- спитав Мак.
     Звiдкiля менi знати? -- пробурчав Гай.-- Може, учбова тривога буде...
     Не подобається менi це,-- сказав Мак.
     Гай  зиркнув  на нього i  про  всяк  випадок увiмкнув  радiо.  По радiо
передавали щоденнi "пустi розмови поважних жiнок".
     Вони вдягнулися, затягнули паски, i Гай сказав:
     Радо, ну, ми пiшли.
     Iдiть,-- сказала Рада не обертаючись.
     Ходiмо, Маку,-- сказав Гай, насуваючи берет.
     Зателефонуйте,--  сказала  Рада.--  Якщо затримаєтесь,  неодмiнно
зателефонуйте...-- Вона так i не обернулася.
     Вiстовець   послужливо   розчинив   перед  Гаєм  дверцята.  Сiли,
поїхали. Схоже, справа була нагальна: шофер гнав, увiмкнувши сирену на
повну  гучнiсть. Гай з деяким жалем подумав, що  от пропав вечiр, рiдкiсний,
хороший  вечiр, затишний, домашнiй, безтурботний.  Але таке життя легiонера.
Зараз  накажуть, ти  вiзьмеш  автомат i стрiлятимеш  -- одразу пiсля  пляшки
пива,  пiсля зручної  пiжами, пiсля пiсеньок пiд  гiтару. Таке  чудове
життя легiонера, краще з усiх можливих. I не потрiбно нам нi подружок,
нi дружин,  i  правильно, що Мак не хоче одружуватися на Радi, хоча й  шкода
сестричку,    звiсно...    Нiчого,   почекає.   Кохає--   то   й
почекає...
     Машина  вихопилася на  плац i  загальмувала  бiля  входу в казарму. Гай
вискочив, збiг по  сходинках. Перед  дверима канцелярiї вiн зупинився,
перевiрив положення  берета,  пряжки, швидко  оглянув  Мака,  застебнув йому
ґудзик на  комiрi -- масаракш,  завжди вiн  у нього розстебнутий! -- i
постукав.
     -- Увiйдiть! -- каркнув знайомий голос.
     Гай  зайшов i доповiв. Пан  ротмiстр Чачу в  сукнянiй накидцi i кашкетi
сидiв за своїм столом. Вiн курив i пив каву; снарядна гiльза перед ним
була заповнена недокурками. Обiч на  столi лежали два автомати. Пан ротмiстр
неквапом пiдвiвся, важко зiперся на стiл обома руками i, втупившись у  Мака,
заговорив:
     -- Кандидате Сим! Ти виявив себе непересiчним бiйцем
     i вiрним бойовим товаришем. Я клопотався перед команди
     ром бригади про дострокове присвоєння тобi звання дiйс
     ного рядового Бойового Легiону. Екзамен вогнем ти витри
     мав цiлком успiшно. Залишається останнiй екзамен -- ек
     замен кров'ю...
     У Гая  радiсно  пiдстрибнуло  серце. Вiн  не ждав, що це  станеться так
швидко. "Молодець ротмiстр! От що значить старий вояк! А я, дурень, втелющив
собi в  голову,  нiби вiн  копає пiд Мака..."  Гай глипнув на Мака,  i
радiсть  його дещо  пригасла. Обличчя  Мака було  абсолютно  дерев'яне,  очi
виряченi, все за статутом, та саме зараз можна було  б не  дотримуватися так
суворо статутних правил.
     -- Я вручаю тобi наказ, кандидате Сим,-- вiв далi пан
     ротмiстр, простягаючи Маковi аркушик паперу.-- Це пер
     ший письмовий наказ, адресований тобi особисто. Сподiва
     юсь, не останнiй. Прочитай i розпишись.
     Мак узяв наказ  i  пробiг його очима.  У Гая знову тенькнуло серце, але
вже  не  вiд  радостi,  а  вiд  якогось  важкого  передчуття.  Обличчя  Мака
залишалося  так само непорушним i все  було начебто гаразд,  проте вiн трохи
загаявся, перше нiж узяв перо  i розписався.  Пан ротмiстр огледiв пiдпис  i
поклав аркушик до планшета.
     -- Капрале Гаал,-- сказав вiн, беручи зi столу запечата
     ний конверт.-- Iди в караульне примiщення i приведи за
     суджених. Вiзьми автомат... Нi, ось цей, скраю.
     Гай узяв конверт, почепив автомат на плече, повернувся
     кругом i
     попрямував до дверей. Вiн ще почув, як пан ротмiстр сказав Маковi:
     -- Нiчого, кандидате, не полошись. Це страшно тiльки першого разу...
     Гай  бiгцем  рушив через плац до  будiвлi бригадної тюрми, вручив
начальниковi  варти  конверт,  розписався  де слiд,  сам  одержав  необхiднi
розписки, i йому  вивели засуджених. Це були нещодавнi  змовники  -- тлустий
дядько,  якому  Мак вивернув  пальцi,  i жiнка. Масаракш,  цього  тiльки  не
вистачало!  Жiнка  --  це  зовсiм зайве...  Це  не  для  Мака...  Вiн  вивiв
заарештованих на плац  i погнав  їх до казарми. Чоловiк плентався нога
за ногу  i все колисав свою руку, а жiнка йшла пряма,  як жердина, засунувши
руки  глибоко  в кишенi жакетки,  i, здавалося, нiчого не бачила i  не чула.
Масаракш, а чому, власне кажучи, не для Мака? Якого дiдька!  Ця баба  така ж
гадина,  як i  чоловiк.  Чому  ми повиннi  надавати  їй  якiсь пiльги?
I  чому  це, масаракш, слiд надавати  якiсь  пiльги кандидатовi  Симу?
Нехай звикає, масаракш i масаракш!..
     Пан ротмiстр i Мак  були уже в машинi. Пан ротмiстр -- за кермом. Мак з
автоматом  межи  колiн  -- на  задньому  сидiннi. Вiн  розчинив  дверцята, i
засудженi залiзли всередину. "На пiдлогу!" -- скомандував Гай. Вони слухняно
сiли  на залiзну пiдлогу, а Гай  -- на сидiння  навпроти Мака. Вiн спробував
зловити його  погляд, але  Мак дивився на засуджених. Нi, вiн дивився на  цю
бабу, котра скорчилася на пiдлозi, обхопивши колiна.
     Пан ротмiстр, не обертаючись, сказав: "Готов?" -- i машина рушила.
     Дорогою не розмовляли. Пан ротмiстр гнав машину на шаленiй швидкостi7--
-  мабуть,  хотiв  усе  закiнчити  до  сутiнок,  та й  чого баритися...  Мак
невiдривно дивився на  жiнку, наче ловив її погляд, а Гай уперто
ловив погляд Мака. Засудженi, хапаючись одне за одного, совалися по пiдлозi;
товстун спробував  було заговорити  з бабою,  але  Гай прикрикнув на  нього.
Машина вихопилася за мiсто, проминула пiвденну заставу й вiдразу звернула на
покинутий  путiвець,  знайомий, дуже  знайомий путiвець, що  вiв до  Рожевих
Печер. Машина  пiдстрибувала  усiма чотирма колесами, триматися було  важко.
Мак  не  бажав зводити очi, а  тут  ще цi напiвнебiжчики щомитi хапалися  за
колiна, рятуючись вiд нещадної  хитавицi. Гай нарештi  не  витримав  i
копнув тлустого гада чоботом  пiд  ребра,  однак це не  допомогло -- той все
одно хапався  i  далi.  Пан  ротмiстр вкотре повернув, рiзко загальмував,  i
машина  повiльно,  обережно  з'їхала  у   кар'єр.  Пан  ротмiстр
заглушив мотор i скомандував: "Виходь!"
     Було  вже  близько вiсiмнадцятої години, у кар'єрi збирався
легкий вечiрнiй  туман, звiтренi камiннi стiни вiдсвiчували  рожевим. Колись
тут видобували мармур. А кому вiн нинi потрiбний, цей мармур?..
     Справа наближалася  до  розв'язки. Мак  i  далi тримався, як  iдеальний
солдат:  жодного зайвого  руху,  обличчя байдужо-дерев'яне,  очi  в  чеканнi
наказу  спрямованi на начальство. Товстун поводився добре, з гiднiстю. З ним
мороки, напевне, не  буде.  А от  баба  пiд  кiнець розклеїлася.  Вона
судомливо стискала кулаки, притискала їх до грудей i знову опускала, i
Гай вирiшив,  що  буде iстерика, проте  волочити її  на руках до
мiсця страти усе-таки, схоже, не доведеться.
     Пан ротмiстр закурив, зиркнув на небо i сказав Маковi:
     Веди їх по  цiй стежинi. Дiйдеш  до  печер  --  сам  побачиш,  де
їх ставити. Коли закiнчиш, обов'язково перевiр i за необхiдностi добий
контрольним пострiлом. Що таке контрольний пострiл, знаєш?
     Так точно,-- проказав Мак дерев'яним голосом.
     Брешеш,  не  знаєш.  Це  --  в голову.  Дiй,  кандидате. Сюди  ти
повернешся уже дiйсним рядовим.
     Жiнка раптом сказала:
     Якщо  помiж  вас  є  бодай одна  людина...  повiдомте  моїй
матерi... Селище Качки, будинок два... Це поряд... її звати...
     Не принижуйся,-- басом сказав товстун.
     її звати Iллi Тадер...
     Не принижуйся,-- повторив товстун, пiдвищивши голос, i пан ротмiстр, не
розмахуючись, ткнув його кулаком в лице. Товстун замовк, схопившись за щоку,
i з ненавистю подивився на пана ротмiстра.
     Дiй, кандидате,-- повторив пан ротмiстр.
     Мак   повернувся  до   засуджених   i  ворухнув  автоматом.   Засудженi
попленталися по стежинi. Жiнка обернулася i ще раз крикнула:
     -- Селище Качки, будинок два, Iллi Тадер!
     Мак,  виставивши  перед себе  автомат, повiльно  крокував за ними.  Пан
ротмiстр розчинив дверцята, боком сiв за кермо, випростав ноги i сказав:
     -- Ну от, чверть години почекаємо.
     -- Так точно, пане ротмiстр,-- машинально вiдповiв Гай.
     Вiн дивився услiд Маковi, дивився доти, поки уся група
     не  зникла  за  рожевим виступом.  "На зворотному шляху необхiдно  буде
купити   пляшку,--  подумав   вiн.--  Нехай   нап'ється.   Кажуть,  це
допомагає".
     Можеш курити, капрале,-- сказав пан ротмiстр.
     Дякую, пане  ротмiстр, я не  курю. Пан  ротмiстр далеко чвиркнув  крiзь
зуби.
     Не боїшся розчаруватися у своєму приятелi?


     Аж нiяк...--  нерiшуче сказав  Гай.-- Хоча, з вашого дозволу, менi дуже
шкода, що йому дiсталася жiнка. Вiн горець, а в них там...
     Вiн такий самий горець, як ми з тобою,-- сказав пан ротмiстр.-- I
справа  тут не  в  жiнках... Утiм,  подивимося.  Чим ви займалися,  коли вас
викликали?
     Спiвали хором, пане ротмiстр.
     I що ж ви спiвали?
     Гiрськi пiснi, пане ротмiстр. Вiн знає дуже багато пiсень.
     Пан  ротмiстр вийшов з  машини  i  став  прогулюватися  взад-вперед  по
стежинi.  Бiльше вiн не розмовляв, а  хвилин  за  десять почав  насвистувати
"Марш".  Гай   чекав  пострiлiв,  але   пострiлiв  не  було,   i  вiн  почав
непокоїтися. Втекти вiд Мака неможливо. Обеззброїти  його --  ще
неможливiше.  Але тодi чому  вiн не  стрiляє? Може, вiн повiв їх
далi звичного мiсця?..  На  звичному  мiсцi занадто  сильно  пахне,  гробарi
закопують неглибоко, а  в Мака надто розвинений  нюх... Вiн через  саму лише
власну гидливiсть зайвих кiлометрiв з п'ять пройти здатний...
     -- Н-ну, так...-- сказав пан ротмiстр, зупиняючись.-- От
     i все, капрале Гаал. Боюсь, що ми не дочекаємося твого
     товаришочка. I боюсь, що тебе сьогоднi востаннє назива
     ють капралом.
     Гай iз зачудуванням глипнув на нього. Пан ротмiстр ошкiрявся.
     -- Ну, чого дивишся? Чого ти витрiщився, як свиня на
     шинку? Твiй приятель накивав п'ятами, дезертирував, вiн
     боягуз i зрадник! Зрозумiло, рядовий Гаале?
     Гай був  приголомшений.  I  не стiльки  словами  пана  ротмiстра,
скiльки його тоном. Пан ротмiстр був у захватi. Пан ротмiстр торжествував. У
пана  ротмiстра  був такий  вигляд,  нiби  вiн виграв  великий  заклад.  Гай
машинально  зиркнув  у  глиб   кар'єру  i  раптом  угледiв  Мака.  Мак
повертався сам, автомат вiн нiс у руцi за ремiнь.
     -- Масаракш! -- прохрипiв пан ротмiстр. Вiн також по
     бачив Мака i отетерiв.
     Бiльше  вони не  розмовляли, вони тiльки  дивилися, як  Мак  неквапливо
наближається до них, легко ступаючи по кам'яних кришках,  дивилися  на
його спокiйне  добре  обличчя з дивними  очима,  i в головi у  Гая  панувало
сум'яття:  пострiлiв усе-таки не  було... Невже  вiн задушив їх...  чи
забив прикладом... вiн, Мак, жiнку? Та нi, пусте... Але ж пострiлiв  таки не
було...
     За п'ять крокiв вiд  них Мак зупинився  i, дивлячись пановi ротмiстру в
обличчя, кинув автомат йому пiд ноги.
     -- Прощавайте, пане ротмiстр,-- сказав вiн.-- Тих не
     щасних я вiдпустив i тепер хочу пiти сам. Ось ваша зброя,
     ось одежа...-- Вiн повернувся до Гая i, розстiбуючи пасок,
     сказав йому: -- Гаю, це нечиста справа. Вони нас обдурили,
     Гаю...
     Вiн стягнув з себе чоботи i комбiнезон, скрутив все у вузол i залишився
таким, яким Гай побачив його  вперше на пiвденному кордонi -- майже голим, у
самих  лише срiблястих  трусах i тепер  навiть  без  взуття. Вiн пiдiйшов до
машини  i  поклав вузол  на  радiатор.  Гай  вжахнувся. Вiн глянув  на  пана
ротмiстра i вжахнувся ще бiльше.
     Пане ротмiстр! -- заволав вiн.-- Не треба! Вiн збожеволiв! Вiн знову...
     Кандидате  Сим!  --  каркнув пан ротмiстр,  тримаючи руку на  кобурi.--
Негайно сiдайте в машину! Ви заарештованi.
     Нi,-- сказав Мак.-- Це вам лише здається. Я вiльний. Я прийшов за
Гаєм. Гаю,  ходiмо! Вони тебе ошукали. Вони  -- бруднi людцi. Ранiше я
сумнiвався, тепер я переконаний. Ходiмо.
     Гай похитав головою. Вiн хотiв щось сказати, щось пояснити, але не було
часу i не було слiв. Пан ротмiстр витягнув пiстолет.
     Кандидате Сим! У машину! -- каркнув вiн.
     Ти йдеш? -- спитав Мак.
     Гай  знову  похитав  головою.  Вiн дивився  на  пiстолет  у  руцi  пана
ротмiстра, i думав тiльки про одне,  i знав тiльки одне:  Мака зараз уб'ють.
I вiн не розумiв, що потрiбно чинити.
     -- Гаразд,-- сказав Мак.-- Я тебе знайду. Я про все
     дiзнаюсь i знайду тебе. Тобi тут не мiсце... Поцiлуй Раду.
     Вiн  повернувся i рушив,  так  само легко ступаючи по  кам'яних кришках
босими  ногами,  як i в чоботах, а  Гай,  тiпаючись  мов  у лихоманцi,  нiмо
дивився на його широку
     трикутну спину i чекав пострiлу i чорної дiрки пiд лiвою
     лопаткою.
     -- Кандидате Сим,-- сказав пан ротмiстр, не пiдвищую
     чи голосу.-- Наказую повернутися. Буду стрiляти.
     Мак зупинився i знову обернувся до нього.
     -- Стрiляти? -- сказав вiн.-- У мене? За що? Втiм, це не
     має значення... Дайте сюди пiстолет.
     Пан ротмiстр, тримаючи пiстолет бiля стегна,, навiв дуло
     на Мака.
     -- Я рахую до трьох,-- сказав вiн.-- Сiдай у машину,
     кандидате. Раз!
     Ану, дайте сюди пiстолет,-- сказав Мак, простягаючи руку i прямуючи  до
пана ротмiстра.
     Два! -- сказав пан ротмiстр.
     Не треба! -- крикнув Гай.
     Пан ротмiстр вистрiлив. Мак був уже близько. Гай бачив, як куля влучила
йому в плече i як вiн сахнувся, нiби налетiв на перепону.
     -- Дурень! -- сказав Мак.-- Дайте сюди зброю, злобли вий дурню!
     Вiн не зупинився, вiн i далi йшов на пана ротмiстра, простягнув руку за
зброєю,  i  з  дiрки у  плечi зненацька цiвкою  вихлюпнула кров. А пан
ротмiстр з дивним, скрипучим звуком позадкував i дуже швидко вистрiлив тричi
пiдряд просто у широкi коричневi  груди. Мака вiдкинуло,  вiн упав на спину,
миттю пiдхопився, знову впав, трохи пiднявся,  i пан ротмiстр, присiвши  вiд
напруження, випустив у нього ще три кулi. Мак перевалився на живiт i застиг.
     У Гая все попливло перед очима,  i вiн  опустився на  пiднiжок  машини.
Ноги його не тримали. У  вухах, його усе ще лунав огидний густий хрускiт,  з
яким  кулi  впиналися  у  тiло   цiєї  дивної  i  безмежно
любої  людини.  Вiдтак  вiн  отямився, проте ще  якийсь  час сидiв, не
ризикуючи звестися на ноги.
     Коричневе тiло Мака лежало  помiж  бiло-рожевого  камiння  i  саме було
нерухоме,  як камiнь. Пан ротмiстр стояв на  попередньому мiсцi  i, тримаючи
пiстолет  напоготовi, курив,  жадiбно  затягуючись.  На Гая вiн не  дивився.
Потiм  вiн докурив до краю, до самих губiв,  обпiкся, вiдкинув  недокурок  i
зробив два кроки у бiк забитого. Але вже другий крок  був дуже короткий. Пан
ротмiстр  Чачу так i не  вiдважився пiдiйти впритул. Вiн  зробив контрольний
пострiл  з десяти крокiв, але схибив.  Гай бачив, як кам'яний  порох приснув
поруч iз головою Мака.
     -- Масаракш,-- просичав пан ротмiстр i заходився засо
вувати пiстолет у кобуру.
     Вiн засовував довго, нiяк не мiг застебнути кобуру, а потiм пiдiйшов до
Гая, узяв його скалiченою  рукою за мундир на грудях, рвучко пiдняв i, шумно
дихаючи в обличчя, проказав, розтягуючи слова, наче п'яний:
     -- Гаразд. Ти залишаєшся капралом. Але в Легiонi тобi
робити нiчого... Напишеш рапорт про переведення в армiю.
     Залазь у машину.







     Супроводжуючий неголосно сказав: "Чекайте тут",-- i  пiшов --  сховався
помiж  кущiв  та за  деревами.  Максим сiв  на пеньок посерединi  галявинки,
засунув  руки глибоко  в  кишенi брезентових штанiв  i став чекати. Лiс  був
старий,   занедбаний,  пiдлiсок  душив  його,   вiд  старезних  зморшкуватих
стовбурiв  тхнуло спорохнявiлою  гнилизною.  Було  сиро. Максим щулився, вiн
вiдчував нудоту, хотiлося посидiти на осоннi, погрiти плече.
     У кущах  неподалiк хтось був,  але Максим не  звертав уваги --  за  ним
стежили  вiд самого селища, i вiн нiчого  не мав проти. Дивно було  б,  якби
вони повiрили йому вiдразу.
     Збоку  на  галявину вийшло дiвчатко у завеликiй  залатанiй кофтинi i  з
кошиком  на руцi. Воно втупилося у Максима  i  так, не  вiдводячи  вiд нього
допитливих оченят,  пройшло мимо, зашпортуючись i  плутаючись в травi. Якесь
звiрятко, схоже на  вивiрку, майнуло серед кущiв, збiгло  на дерево, глянуло
вниз, наполохалося  i  щезло.  Було тихо,  тiльки десь  вiддалеки  стукотiла
нерiвним стукотом машина -- рiзала тростину на озерi.
     Людина  у  кущах  не покидала  свого  мiсця  -- свердлила  спину  лихим
поглядом. Це було неприємно,  але  треба звикати. Вiдтепер завжди буде
так. Населений острiв по-
     встав  проти  нього, стрiляв  у нього,  стежив  за ним, не вiрив  йому.
Максим  задрiмав.  Останнiм часом вiн часто дрiмав  у найнеслушнiшi моменти.
Засинав,  прокидався, знову засинав.  Вiн  не пробував з  цим  боротися: так
хотiв органiзм, а йому виднiше. Це минеться, тiльки не треба опиратися.
     Зашурхотiли  кроки, i  супроводжуючий  сказав:  "Iдiть за  мною".
Максим  пiдвiвся,  не виймаючи  рук iз кишень, i рушив  за ним, дивлячись на
його ноги в м'яких мокрих чоботах. Вони  заглибилися  в лiс i почали ходити,
виписуючи кола та складнi петлi, поступово наближаючись до якогось житла, до
якого вiд  галявинки було зовсiм  близько. Потiм супроводжуючий  вирiшив, що
вiн достатньо заплутав Максима, i подерся навпростець крiзь буревiй, до того
ж, як людина мiська, здiймав забагато шуму i трiскотняви, аж Максим перестав
чути кроки людини, що скрадалася слiдом.
     Коли  буревiй  скiнчився,  Максим   завважив  за  деревами  галявку  та
перехняблений рублений дiм  з позабиваними вiкнами.  Галявка поросла високою
травою, однак Максим бачив, що тут ходили -- зовсiм недавно i  давно. Ходили
обачно, намагаючись щоразу  пiдiйти  до будинку iншим шляхом. Супроводжуючий
розчинив скрипливi дверi, i вони зайшли до темних затхлих сiней. Людина, яка
йшла  слiдом, залишилася  iззовнi.  Супроводжуючий  вiдкинув ляду i  сказав:
"Ходiть сюди, обережнiше..." Вiн погано бачив у темрявi. Максим спустився по
дерев'янiй драбинi.
     У льоху було тепло, сухо, тут були люди; вони сидiли кругом дерев'яного
столу i кумедно  витрiщалися, намагаючись  роздивитися Максима.  Пахло щойно
погашеною свiчкою.  Мабуть,  вони  не хотiли,  щоб  Максим бачив  їхнi
обличчя.  Максим  упiзнав лише  двох: Ордi,  дочку  старої  Iллi
Тадер,  i тлустого Мемо  Грамену,  який сидiв  бiля  самої  драбини  з
кулеметом на колiнах. Нагорi важко загримiла ляда i хтось сказав:
     Хто ви такий? Розкажiть про себе.
     Можна сiсти? -- спитав Максим.
     Так, звiсно. Iдiть сюди, на мiй голос. Наштовхнетесь на лавицю.
     Максим сiв за стiл i обвiв очима сусiдiв. За столом,  крiм  нього, було
четверо.  У темрявi  вони  видавалися сiрими  i  пласкими, як на старовиннiй
фотокартцi. Праворуч сидiла Ордi, а  говорив дебелий широкоплечий чолов'яга,
котрий сидiв навпроти. Вiн був неприємно схожий на ротмiстра Чачу.
     -- Розповiдайте,-- повторив вiн.
     Максим зiтхнув.  Йому  дуже не  хотiлося починати знайомство  з брехнi,
однак робити було нiчого.
     -- Свого минулого я не знаю,-- сказав вiн.-- Кажуть,
     я -- горець. Можливо. Не пам'ятаю... Звати мене Макси
     мом, прiзвище Каммерер. У Легiонi мене звали Мак Сим.
     Пам'ятаю себе з тої митi, коли мене затримали в лiсi бiля
     Блакитної Змiї...
     З  брехнею  було   покiнчено,  i  далi  справа  посувалася  легше.  Вiн
розповiдав,  намагаючись  бути  стислим  i  водночас  не  випустити  те,  що
здавалось йому важливим.
     --  ...Я  вiдвiв  їх  якомога далi  у глиб кар'єру, наказав
їм
     втiкати, а сам неквапом повернувся. Тодi ротмiстр розстрi
     ляв мене. Вночi я прийшов до тями, вибрався з кар'єру
     i невдовзi набрiв на пасовисько. Вдень я ховався в кущах
     i спав, а вночi пiдкрадався до корiв i пив молоко. За кiлька
     днiв менi покращало. Я взяв у пастухiв якесь ганчiр'я,
     дiстався до селища Качки i розшукав там Iллi Тадер. Все
     iнше вам вiдомо.
     Впродовж якогось  часу всi  мовчали.  Потiм чоловiк сiльського виду,  з
довгим волоссям до плечей, сказав:
     Не розумiю, як це вiн не пам'ятає попереднього життя. Як на мене,
так не буває. Нехай ось Лiкар скаже.
     Буває,-- скупо  мовив  Лiкар.  Вiн  був  худокостий,  заморений i
вертiв у руках люльку. Схоже, йому дуже хотiлося курити.
     Чому ви не втекли разом iз засудженими? -- спитав широкоплечий.
     Там  залишався  Гай,-- сказав  Максим.--  Я  мав надiю, що Гай  пiде зi
мною...--  Вiн замовк, пригадуючи  блiде, розгублене обличчя  Гая, i страшнi
очi  ротмiстра,  i гарячi поштовхи в груди  i в живiт, i вiдчуття безсилля й
образи.--  Це, звiсно, було глупство,-- сказав вiн.--  Але тодi я  цього  не
розумiв.
     Ви брали участь в операцiях? -- спитав позаду тлустий Мемо.
     Я вже розповiдав.
     Повторiть!
     Я  брав участь в однiй операцiї, коли були схопленi Кетшеф, Ордi,
ви i ще двоє, вони не назвали себе. В одного з них була штучна рука.
     Як же ви поясните таку квапливiсть вашого ротмiстра? Адже для того, щоб
кандидат дiстав право на випробування кров'ю, вiн мусить спершу взяти участь
щонайменше у трьох операцiях.


     Не знаю. Я знаю тiльки, що вiн  менi не довiряв. Я сам не розумiю, чому
вiн послав мене розстрiлювати...
     А чому вiн, власне, стрiляв у вас?
     По-моєму,
     вiн злякався. Я хотiв одiбрати в нього
     пiстолет...
     Не розумiю,-- сказав чоловiк з  довгим волоссям.-- Ну,  не довiряв  вiн
вам. Ну, для перевiрки послав страчувати...
     Зачекайте,  Лiсник,--  сказав  Мемо.--  Це  все  балачки, пустi  слова.
Лiкарю, на вашому  мiсцi я оглянув би його. Щось я не дуже вiрю в цю iсторiю
з ротмiстром.
     -- Я не можу робити огляд у темрявi,-- роздратовано
     сказав Лiкар.
     -- А ви запалiть свiтло,-- порадив Максим.-- Однаково
     я вас бачу.
     Запало мовчання.
     Як це бачите? -- спитав широкоплечий. Максим стенув плечима.
     Бачу,-- сказав вiн.
     -- Що за нiсенiтниця,-- сказав Мемо.-- Ну, що я зараз
     роблю, якщо ви бачите?
     Максим озирнувся.
     Ви наставили  на  мене -- тобто  це вам здається, що  на  мене, а
насправдi на Лiкаря -- ручного кулемета.  Ви -- Мемо Грамену, я вас знаю. На
правiй щоцi у вас подряпина, ранiше її не було.
     Нокталопiя,--  пробурчав Лiкар.-- Давайте запалювати свiтло. Безглуздя.
Вiн нас бачить,  а  ми його не  бачимо.-- Вiн намацав  перед собою сiрники i
став черкати одного за одним. Вони ламалися.
     Авжеж,-- сказав Мемо.--  Звiсно,  безглуздя.  Звiдсiля  вiн  вийде  або
нашим, або не вийде.
     -- Дозвольте-но,-- Максим простягнув руку, забрав у
     Лiкаря сiрники i запалив свiчку.
     Всi зажмурилися, затуляючи долонею очi. Лiкар негайно
     запалив.
     -- Роздягайтесь,-- сказав вiн, потрiскуючи люлькою.
     Максим стягнув через голову брезентову сорочку. Всi
     втупилися у його груди.  Лiкар вибрався з-за столу, пiдiйшов до Максима
i заходився вертiти ним в рiзнi боки, обмацуючи мiцними холодними  пальцями.
Було тихо. Нараз довговолосий сказав iз якимсь жалем:
     -- Вродливий хлопчик. Син у- мене був... також...
     Йому нiхто не  вiдповiв; вiн тяжко пiдвiвся, понишпорив у кутку, насилу
пiдняв  i  поставив на стiл  чималого оплетеного  глека.  Затим виставив три
кухлi.
     Можна буде по черзi,-- пояснив вiн.-- Якщо хтось  хоче поїсти, то
сир знайдеться. I хлiб...
     Зачекайте,  Лiснику,--  роздратовано  сказав  широкоплечий.-- Вiдсуньте
вашого глека, менi нiчого не видно... Ну що, Лiкарю?
     Лiкар ще раз пройшовся по Максиму холодними пальцями, огорнувся димом i
сiв на своє мiсце.
     -- Налий-но менi, Лiснику,-- сказав вiн.-- Такi обстави
     ни потрiбно запити... Вдягайтесь,-- сказав вiн Максимо
     вi.-- I не усмiхайтесь, як риба-опудало. У мене є до вас
     кiлька запитань.
     Максим вдягнувся. Лiкар вiдсьорбнув з кухля, наморщився i спитав:
     Коли, ви кажете, у вас стрiляли?
     Сорок сiм днiв тому.
     З чого, ви кажете, стрiляли?
     З пiстолета. З армiйського пiстолета.
     Лiкар знову  вiдсьорбнув, знову  наморщився  i проказав, звертаючись до
широкоплечого:
     Я б голову собi  дав вiдрубати, що  в цього молодця  справдi стрiляли з
армiйського  пiстолета, до того ж з дуже малої вiдстанi, але  не сорок
сiм днiв тому,  а принаймнi  сто  сорок сiм... Де кулi? -- спитав вiн раптом
Максима.
     Вони вийшли, i я їх викинув.
     Послухайте, як вас... Маку! Ви брешете! Признайтесь, як вам це зробили?
     Мак покусав губу.
     Я кажу правду.  Ви  просто не знаєте,  як у нас швидко загоюються
рани.  Я не  брешу.-- Вiн помовчав.-- Утiм, мене легко  перевiрити. Розрiжте
менi руку.  Якщо  надрiз  буде  неглибокий,  я  затягну його  за  десять  --
п'ятнадцать хвилин.
     Це правда,-- сказала Ордi. Вона  заговорила вперше за увесь час.-- Це я
бачила сама.  Вiн чистив картоплю  i  порiзав пальця. За  пiвгодини  лишився
тiльки бiлий рубець, а  наступного дня узагалi вже нiчого  не було. Я гадаю,
вiн справдi горець. Гел розповiдав про давню гiрську медицину -- вони вмiють
примовляти рани.
     Ах, гiрська медицина...-- сказав  Лiкар,  знову огортаючись димом.-- Ну
що ж, припустимо. Щоправда, порiзаний палець -- це одне, а сiм куль  впритул
-- це iнше, але  припустимо... Те,  що рани  загоїлися так  швидко, не
найди-вовижнiше. Я хотiв би, щоб менi пояснили iнше. У моло-
     диковi  сiм  дiрок.  I   якщо  цi  дiрки  були  справдi  зробленi
справжнiми пiстолетними кулями, то принаймнi чотири з них  -- кожна зосiбна,
зауважте! -- були смертельнi. Лiсник охнув i молитовно склав руки.
     Якого дiдька?-- сказав широкоплечий.
     Нi вже,  ви менi повiрте,-- сказав Лiкар.-- Куля в серцi, куля в хребтi
i  двi  кулi у печiнцi. Плюс до  цього загальна велика втрата кровi. Плюс до
цього  неминучий  сепсис.  Плюс  до  цього  вiдсутнiсть хоч би яких там було
слiдiв  квалiфiкованого  лiкарського  втручання.  Масаракш,  вистачило  б  i
однiєї кулi в серцi!
     Що ви на це скажете? -- звернувся широкоплечий до
     Максима.
     Вiн помиляється,--  сказав Максим.--  Вiн усе правильно визначив,
але вiн помиляється.  Для  нас цi рани не смертельнi. От якби ротмiстр
влучив менi в  голову... проте  вiн не влучив... Розумiєте, Лiкарю, ви
навiть  уявити собi  не  можете, якi це життєздатнi органи  --  серце,
печiнка...
     Диви-но,-- сказав Лiкар.
     Одне  менi  зрозумiло,--  проказав   широкоплечий.--  Навряд  чи   вони
направили  б до нас таку грубу роботу. Адже їм  вiдомо,  що серед  нас
є лiкарi.
     Запало тривале мовчання. Максим терпляче ждав. "А я б повiрив? -- думав
вiн.--  Я  б, напевне,  повiрив.  Але я,  взагалi,  здається,  занадто
легковiрний  для  цього свiту.  Хоча  вже не такий  легковiрний,  як колись.
Наприклад,   менi   не   подобається   Мемо.   Вiн   чогось   постiйно
боїться. Сидить з кулеметом серед  своїх i чогось боїться.
Дивно. Втiм, вiн, мабуть, боїться мене. Мабуть, вiн  боїться, що
я  вiдберу  у нього кулемет i знову вивихну  йому пальцi. Що ж, можливо, вiн
має  рацiю. Я бiльше  не  дозволю  в себе стрiляти. Це занадто бридко,
коли в тебе стрiляють..."  Вiн  згадав крижану  нiч  у кар'єрi, мертве
мерехтливе  небо,  холодну липучу калюжу,  в якiй  вiн лежав. "Нi, досить. З
мене досить... Тепер краще я буду стрiляти..."
     Я  йому вiрю,--  сказала  раптом  Ордi.-- У нього кiнцi  з  кiнцями  не
сходяться,  але це просто через  те, що  вiн  -- дивна  людина. Таку iсторiю
неможливо вигадати, це було б занадто безглуздо. Якби я йому не вiрила, я б,
почувши  таку  iсторiю,  негайно  його  застрелила.  Вiн  же   навалює
нiсенiтницю на нiсенiтницю.  Можливо, вiн божевiльний.  Це можливо... Але не
провокатор... Я за нього,-- додала вона пiсля короткого мовчання.
     Гаразд, Птахо,--  сказав широкоплечий.-- Помовч поки що... Ви проходили
комiсiю у Департаментi громадського здоров'я? -- спитав вiн Максима.
     Так.
     Вас визнали придатним?
     Звiсно.
     Без обмежень?
     У картцi було написано просто: "Придатний".
     Що ви думаєте про Бойовий Легiон?
     Тепер я  думаю, що  це  безмозка  зброя у чиїхось  руках.  Швидше
всього,  в руках цих горезвiсних Вогненос-них Творцiв. Але я ще  багато чого
не розумiю.
     А що ви думаєте про Вогненосних Творцiв?
     Я  думаю, що це  верхiвка  вiйськової  диктатури.  У засобах вони
неперебiрливi, але якi у них цiлi...-- Максим похитав головою.
     Що ви думаєте про виродкiв?
     Думаю, що термiн невдалий. Думаю,  що  ви -- змовники.  Цiлi вашi також
уявляю доволi невиразно. Одначе менi сподобалися люди, яких я бачив сам. Усi
вони видалися менi чесними i, як би це сказати... свiдомими своїх дiй.
     Так,-- сказав широкоплечий.-- У вас бувають болi?
     У головi? Нi, не буває.
     Навiщо про це запитувати? -- сказав  Лiсник.-- Якби були, вiн би тут не
сидiв.
     От я й хочу зрозумiти, навiщо  вiн тут сидить,-- сказав широкоплечий.--
Навiщо ви прийшли до нас? Ви хочете взяти участь у нашiй боротьбi?
     Максим похитав головою.
     -- Я б так не сказав. Це була б неправда. Я хочу
     розiбратися. Зараз я швидше з вами, нiж з ними, але i про
     вас я знаю дуже мало.
     Всi перезирнулись.
     -- У нас так не заведено, серденько,-- сказав Лiсник.--
     У нас так: або ти наш, i тодi на тобi зброю i йди воювати.
     Або ти, значить, не наш, i тодi, вибач, тодi ми тебе... сам
     розумiєш... куди тебе -- у голову треба, так?
     Знову  запанувало  мовчання.  Лiкар  важко  зiтхнув  i вибив люльку  об
лавицю.
     Рiдкiсний i важкий випадок,-- прорiк  вiн.-- У мене є пропозицiя.
Нехай вiн нас попитає... У вас же є запитання, чи не так, Маку?
     Так, я прийшов запитувати,-- озвався Максим.
     У нього купа  запитань,--  пiдтвердила Ордi, усмiхаючись.--  Вiн матерi
жити не давав запитаннями. Та й до мене чiплявся.
     -- Запитуйте,-- сказав широкоплечий.-- А ви, Лiкарю,
     вiдповiдайте. А ми послухаємо.
     Хто такi Вогненоснi Творцi i чого вони прагнуть? --
     почав Максим.
     Усi заворушилися -- мабуть, цього запитання не чекали.
     -- Вогненоснi Творцi,-- сказав Лiкар,-- це анонiмна
     група найдосвiдченiших iнтриганiв з вiйськових, фiнансис
     тiв та полiтикiв. У них двi мети: одна -- головна, друга --
     основна. Головна -- зберегти владу. Основна -- одержати
     вiд цiєї влади максимум задоволення. Всi вони хабарники,
     сибарити, садисти, i всi вони владолюбцi... Ви задоволенi?
     -- Нi,-- сказав Максим.-- Все це я й так пiдозрював...
     Яка  їхня економiчна програма?  їхня iдеологiя?  їхня
база,
     на кого вони спираються?..
     Усi  знов  перезирнулися. Лiсник  дивився на Максима з широко вiдкритим
ротом.
     -- Економiчна програма...-- сказав Лiкар.-- Ви занадто
     багато вiд нас хочете. Ми не теоретики, ми -- практики.
     Для нас найважливiше те, що вони хочуть нас знищити.
     Власне кажучи, ми боремося за своє життя...-- Вiн захо
     дився роздратовано набивати люльку.
     -- Я не хотiв нiкого образити,-- сказав Максим.-- Я
     просто хочу розiбратися...-- Вiн би з радiстю виклав Лiка
     рю основи теорiї iсторичних послiдовностей, проте йому
     бракувало слiв. I без того йому часом доводилося переходи
     ти на лiнкос.-- Гаразд. Але чого хочете ви? До чого ви
     прагнете, крiм збереження життя? I хто ви?
     Лiкарева люлька шурхотiла й потрiскувала, важкий сморiд поширювався вiд
неї на весь погрiб.
     -- Дайте-но менi,-- сказав раптом Лiсник.-- Дайте я йому скажу...  Менi
дайте...  Ти, друже любесенький, того... Не знаю, як там у вас в  горах, а в
нас тут  люди полюбляють жити. Як це так -- крiм, каже, збереження  життя? А
менi, може, крiм  цього, нiчого й не потрiбно!.. Ти що гадаєш -- цього
мало? Ич,  який  хоробрий знайшовся! Ти поживи-но в погребi, коли у тебе дiм
є, дружина, родина i всi вiд тебе вiдсахнулися... Ти це облиш!
     Почекайте, Лiснику,-- сказав широкоплечий.
     Нi, це  вiн  нехай почекає!  Ич,  який  знайшовся!  Економiю йому
подавай, базу якусь...
     Зажди,  дядьку,-- сказав Лiкар.-- Не гнiвайся. Бачиш,  людина нiчого не
тямить...  Рiч у  тiм,--  сказав  вiн  Максимовi,-- що наш рух  рiзнорiдний.
Якоїсь єдиної полiтичної  програми у нас немає
i, зрештою,  бути не може:  всi ми вбиваємо, тому що вбивають  нас. Це
треба зрозумiти. Ви це зрозумiйте. Усi ми  смертники, шансiв вижити у нас не
багато. I всю полiтику у нас  затуляє, по сутi, бiологiя. Вижити
-- ось головне.  Тут уже не до  бази. Отож якщо  ви  з'явилися з якою-небудь
соцiальною програмою, нiчого у вас не вийде.
     У чому ж рiч? -- спитав Максим.
     Нас вважають виродками. Звiдкiля це  пiшло,  тепер  i не згадаєш.
Але  зараз Вогненосним Творцям  вигiдно  нас цькувати:  це  вiдволiкає
народ  од внутрiшнiх  проблем,  вiд корупцiї фiнансистiв, якi  гребуть
грошi на вiйськових замовленнях та на будiвництвi башт.
     Це вже щось,-- сказав Максим.-- Отже, в основi всього усе ж таки грошi.
Отже, Творцi служать грошам. Кого вони ще прикривають?
     Творцi  нiкому  не служать. Вони  самi -- грошi. Вони  --  все. I
вони,  мiж  iншим, нiщо, бо вони анонiмнi i повсякчас  жеруть один одного...
Йому б з Вепром  погомонiти,-- сказав Лiкар широкоплечому.-- Вони  б знайшли
спiльну мову.


     Гаразд, про Творцiв я поговорю з Вепром. А зараз...
     З Вепром  ви  вже  не  поговорите,-- сказав  Мемо  зi  злiстю.--  Вепра
розстрiляли.
     Це однорукий,-- пояснила Ордi.-- До речi, ви ж мусите знати...
     Я  знаю,-- сказав Максим.-- Але  його  не розстрiляли.  Його заслали на
виховання.
     Не може бути,-- сказав широкоплечий.-- Вепра? Заслали?
     Так,-- сказав Максим.-- Гела Кетшефа  присудили до смертної кари,
Вепра  -- до заслання,  а ще одного,  який не назвав свого iменi,  забрав до
себе цивiльний. Очевидно, у контррозвiдку.
     I знову  всi замовкли.  Лiкар  вiдсьорбнув з кухля.  Широкоплечий
сидiв, зiпершись головою  на  руки.  Лiсник  тужливо  покректував  i жалiсно
дивився  на  Ордi.  Ордi, зцiпивши  зуби, дивилася  в  стiл. Це було горе, i
Максим  шкодував,  що заговорив на цю тему. Це  було справжнє горе,  i
тiльки  Мемо у  кутку не стiльки  тужив, скiльки  боявся...  "Таким не можна
доручати   кулемет,--   мимохiть  подумав   Максим.--   Вiн  нас   тут  усiх
перестрiляє".
     Ну гаразд,-- сказав широкоплечий.-- У вас є ще запитання?
     У мене багато запитань,--  повагом сказав Максим.-- Але я боюсь, що усi
вони тою чи iншою мiрою нетактовнi.
     Що ж, давайте нетактовнi...
     -- Добре, останнє запитання. До чого тут башти ПБЗ?
     Чому вони вам заважають?
     Усi неприємно розсмiялися.
     -- Ото вже дурень,-- сказав Лiсник.-- А туди ж -- базу
     йому подавай...
     -- Це не ПБЗ,-- сказав Лiкар.-- Це наше прокляття.
     Вони винайшли випромiнювання, за допомогою якого ство
     рили поняття про виродка. Бiльшiсть людей -- от i ви,
     наприклад,-- не помiчають цього випромiнювання, буцiмто
     його й немає. А нещасна меншiсть через якiсь особливостi
     свого органiзму вiдчуває при опромiненнi пекельнi болi.
     Деякi з нас -- таких одиницi -- можуть терпiти цей бiль,
     iншi не витримують, кричать, третi непритомнiють, а чет
     вертi взагалi божеволiють i вмирають... Так от, башти -- це
     випромiнювачi. Вони вмикаються двiчi на добу по всiй
     країнi, i нас виловлюють, поки ми валяємося безпораднi вiд
     болю. Плюс ще установки локальної дiї на патрульних
     авто... плюс самохiднi випромiнювачi... плюс нерегулярнi
     променевi удари по ночах... Нам нiде сховатися, екранiв не
     iснує, ми  божеволiємо, стрiляємося, робимо дурницi у
вiд
     чаї, вимираємо...
     Лiкар  замовк,  вхопив кухоль  i одним  духом  вихилив  його. Потiм вiн
заповзявся розпалювати свою люльку, лице у
     нього посiпувалося.
     Та-ак, жили --  не журились,-- тужливо  сказав Лiсник.--  Гади,-- додав
вiн пiсля нетривалого мовчання.
     Йому  це безглуздо  розповiдати,-- сказав  зненацька  Мемо.-- Вiн же не
знає, що це таке. Вiн уявлення  не  має,  що це  означає--
ждати щодня чергового сеансу...
     -- Гаразд,-- сказав широкоплечий.-- Не має уявлення,
     отже, i говорити нi про що. Птаха висловилася за нього.
     Хто ще -- "за" i "проти"?
     Лiсник вiдкрив було рот, але Ордi випередила його:
     -- Я хочу пояснити, чому я "за". По-перше, я йому вiрю.
     Це я вже говорила, i це, мабуть, не так важливо, це
     стосується лише мене. Проте ця людина має здiбностi, якi
     можуть бути корисними всiм. Вiн умiє загоювати не тiльки
     свої, а й чужi рани... Набагато краще, нiж ви, Лiкарю,
     пробачте на словi...
     -- Ет, який з мене лiкар,-- сказав Лiкар.-- Я так, судова
     медицина...
     -- Однак
     це ще не все,-- вела далi Ордi.-- Вiн
     умiє
     тамувати бiль.
     Як це? -- спитав Лiсник.
     Я  не  знаю, як вiн це робить. Вiн масажує скронi,  шепче щось, i
бiль  вщухає. Мене двiчi скручувало  у матерi, i обидва рази вiн  менi
допомiг.  Першого  разу не дуже, але все-таки я  не знепритомнiла, як бувало
завжди. А другого разу зовсiм не болiло...
     I  вмить усе перемiнилося. Щойно вони  були суддями,  щойно  вони
вирiшували, як  їм  здавалося, питання його життя i  смертi,  а  тепер
суддi  зникли,  i залишилися  змученi,  приреченi  люди, якi раптом  вiдчули
надiю. Вони  дивилися  на  нього,  нiби  чекали,  що  вiн  от зараз  негайно
звiльнить їх вiд змори, що гнiтила їх щохвилинно, щодня i щоночi
багато  рокiв поспiль... "Ну що ж,-- подумав Максим,--  тут я принаймнi буду
потрiбний не для того, щоб убивати,  а для того, щоб лiкувати". Однак чомусь
ця  думка не принесла  йому нiякої  втiхи. "Башти,--  думав вiн.-- Яка
гидота... Це ж треба придумати. Потрiбно бути садистом, щоб це придумати..."
     Ви справдi це вмiєте? -- спитав Лiкар.
     Що?
     Гамувати бiль...
     Гамувати бiль... Так.
     Як?
     Я  не  можу вам пояснити. Менi  бракує  слiв,  а вам бракує
знань...  Я  не   розумiю:  невже  у   вас  немає  лiкiв,  яких-небудь
болезахисних препаратiв?
     Вiд цього не допомагають жоднi лiки... Хiба що у смертельнiй дозi.
     Послухайте,-- сказав Максим.--  Я, звiсно, готовий  гамувати  бiль... Я
постараюсь... Але ж це не вихiд! Треба шукати який-небудь масовий засiб... У
вас є хiмiки?
     У  нас  все  є,--  сказав  широкоплечий,--  але  це  завдання  не
вирiшується, Маку.  Якби  воно  вирiшувалося,  державний  прокурор  не
страждав би вiд болю, як i ми.  Хто-хто, а вiн роздобув би лiки. А зараз вiн
перед кожним регулярним сеансом напивається  до чортикiв i  париться у
гарячiй ваннi.
     Державний прокурор -- виродок? -- спитав Максим спантеличено.
     Подейкують,--  сказав  широкоплечий  сухо.--  Одначе  ми  вiдволiклися.
Птахо, ти скiнчила? Хто бажає ще?
     Зачекай, Генерале,--  сказав Лiсник.-- Що ж це виходить? Це ж виходить,
що вiн наш благодiйник? Ти i  менi можеш  погамувати бiль?.. Таж  цiй людинi
цiни немає, я її з погреба не випущу! У мене ж, вибачаюсь,
такi  болi, що  терпiти несила... А може, вiн i порошки придумає? Адже
придумаєш, га?..
     Нi, панове, товаришi, таку людину слiд оберiгати...
     Тобто ти "за",-- сказав Генерал.
     Тобто я настiльки "за", що в разi хто його зачепить...
     Зрозумiло. Ви, Лiкарю?
     Я  був  би "за" i без цього,-- пробурчав Лiкар, попихкуючи люлькою.-- У
мене таке ж враження, як i в Птахи. Поки що вiн не наш, але вiн стане нашим,
iнакше  бути не може.  їм вiн принаймнi  аж нiяк не пiдходить. Занадто
розумний.
     Добре,-- сказав Генерал.-- Ви, Копито?
     Я "за",-- сказав Мемо.-- Корисна людина.
     Ну що ж,-- сказав Генерал.--  Я також "за". Дуже радий за вас, Маку. Ви
симпатичний  хлопець, i  менi було  б шкода убивати  вас...-- Вiн  глянув на
годинник.--   Нумо  поїмо,--  сказав  вiн.--   Скоро   сеанс,   i  Мак
продемонструє нам своє мистецтво. Налийте йому пива,  Лiснику, i
викладайте на стiл ваш хвалений  сир. Копито, йдiть i пiдмiнiть  Зеленого --
вiн не їв од самого ранку.





     Останню   нараду  перед   операцiєю  Генерал   скликав  у  палацi
Двоголового Коня. Це  були  порослi плющем  i травою руїни  замiського
музею,  зруйнованого в  роки  вiйни,-- мiсце  вiдлюдне,  дике,  городяни  не
вiдвiдували  його  через  близькiсть  малярiйного  болота,   а  в  мiсцевого
населення  воно користувалося недоброю славою як притулисько злодiїв i
бандитiв.  Максим прийшов  пiшки  разом  з  Ордi.  Зелений приїхав  на
мотоциклi  й привiз  Лiсника. Генерал i Мемо-Копито вже очiкували  на  них у
старiй каналiзацiйнiй трубi, що виходила  прямо на  болото. Генерал курив, а
набурмосений Мемо розлючено вiдмахувався од комарiв запашистою паличкою.
     Привiз? -- спитав вiн Лiсника.
     Обов'язково,-- сказав Лiсник i витягнув з кишенi тубу з репелентом.
     Всi намастилися, i Генерал вiдкрив нараду.
     Мемо розстелив схему i знову  повторив  перебiг операцiї.  Усе це
було  вже вiдомо  напам'ять. О  першiй  годинi  ночi група пiдповзає з
чотирьох бокiв до дротяного загороджен-
     ня  i  закладає видовженi  заряди. Лiсник i  Мемо  дiють власними
силами  --  вiдповiдно  з пiвночi  та з  заходу. Генерал у парi з Ордi -- зi
сходу.  Максим у парi з Зеленим -- з пiвдня. Вибухи  здiйснюються  одночасно
рiвно  о  першiй годинi  ночi,  й  вiдразу Генерал, Зелений, Мемо  i  Лiсник
кидаються  у проходи,  маючи завдання  добiгти до  капонiра  i закидати його
гранатами.  Як тiльки вогонь  з капонiра припиниться або ослабне,  Максим  i
Ордi  з  магнiтними мiнами  пiдбiгають  до башти i готують вибух, попередньо
вкинувши у капонiр  ще по  двi  гранати для  певностi.  Вiдтак вони вмикають
запали, забирають поранених -- тiльки поранених! --  i  пробираються на схiд
через  лiс до путiвця, де бiля межового  знака  ждатиме  Малюк з мотоциклом.
Важкопораненi  вантажаться  в  мотоцикл,  легкопораненi  i здоровi рухаються
пiшки. Мiсце збору -- будиночок лiсника. Ждати на мiсцi збору не бiльше двох
годин, пiсля цього зникати звичним порядком. Запитання є? Нi? Все.
     Генерал викинув недокурок, полiз за пазуху i видобув пляшечку з жовтими
пiгулками.
     Увага,--  сказав вiн.--  За  рiшенням штабу план  операцiї  трохи
мiняється.  Початок  операцiї  переноситься  на  двадцать  другу
нуль-нуль...
     Масаракш! -- сказав Мемо.-- Ото ще новина!
     Не  перебивайте,-- сказав Генерал.-- Рiвно о двадцять другiй  нуль-нуль
починається  вечiрнiй сеанс. За кiлька  секунд до  нього кожен  з  нас
прийме по двi таких пiгулки. Далi  все  за старим планом  з одним  винятком:
Птаха наступає як гранатометник разом зi мною. Усi мiни будуть у Мака,
башту пiдриває вiн сам.
     Це ж як?  -- задумливо  сказав  Лiсник, роздивляючись  схему.-- Цього я
нiяк  не розумiю.  Двадцять  друга  година  --  це ж вечiрнiй сеанс... Я  ж,
вибачаюсь, як ляжу, так i не  пiдведусь, крижем лежатиму... Мене, вибачаюсь,
кiлком не пiднiмеш...
     Одну  хвилину,-- сказав Генерал.--  Ще раз повторюю:  за десять  секунд
двадцять друга усi приймуть  оцей болезаспокоювач. Розумiєте, Лiснику?
Болезаспокоювач приймете. Отже, на двадцять другу годину...


     Я цi пiгулки знаю,-- сказав  Лiсник.-- Двi хвилинки полегшення, а затим
знов у вузол зав'яжешся... Знаємо, пробували.
     Це новi пiгулки,-- терпляче сказав Генерал.--  Вони дiють близько п'яти
хвилин. Добiгти до  капонiра  i  швиргонути гранати  ми  встигнемо, а  решту
зробить Мак.
     Залягло  мовчання.  Вони думали.  Не вельми  кмiтливий  Лiсник  натужно
длубався у волоссi, закусивши губу. Видно було, як iдея повiльно доходить до
нього;  вiн  часто  заклiпав,  дав  спокiй  чупринi,  обвiв  усiх проясненим
поглядом  i,  пожвавiшавши, ляснув себе  по колiнах. Чудовий  дядько,  добра
душа,  з нiг  до голови вiдбатожений  життям, яке  вiн  так  i не  спромiгся
збагнути.  Нiчого йому  не  потрiбно  було,  i  нiчого  вiн  не хотiв, опрiч
єдиного:  повернутися  до  родини  i  жити  у спокої.  Вiйну всю
перебув вiн в окопах i дужче атомних снарядiв боявся свого капрала, такого ж
селюка, проте хитрого i бiльшого  негiдника.  У Максима вiн  закохався, поки
вiку  вдячний буде, що загоїв йому Максим  стару норицю  на гомiлцi, i
вiдтодi повiрив, що поки Максим тут,  нiчого лихого з ними скоїтися не
може. Максим увесь цей мiсяць ночував у нього в погребi, i щоразу, коли вони
ладналися спати,  Лiсник розповiдав Максимовi  казку, одну й ту саму, але  з
рiзним закiнченням: "А от жила на  болотi жаба,  велика  була дурепа, просто
навiть нiхто  не вiрив, i от занадилася  вона, дурепа..." Нiяк не мiг Максим
уявити його в кривавiм бою, хоча говорили йому, що Лiсник -- вояк мисливий i
нещадний.
     -- Новий  план дає такi  переваги,-- говорив Генерал.-- По-перше,
нас о цiй  порi не ждуть.  Перевага  раптовостi.  По-друге,  попереднiй план
розроблений  уже давно, й iснує доволi велика  небезпека, що  вороговi
вiн  вiдомий.  Тепер   ми   ворога  випереджаємо.  Ймовiрнiсть  успiху
збiльшується...
     Зелений  повсякчас схвально покивував. Хиже обличчя  його випромiнювало
зловтiшну  насолоду, спритнi  довгi пальцi  стискалися й розпрямлялися.  Вiн
любив усякi несподiванки -- дуже ризикованою був людиною. Минуле його темне.
Вiн був злодiй i аферист, злодiями вихований, злодiями вигадуваний, злодiями
стовчений; сидiв у  тюрмi,  втiк --  зухвало, несподiвано,  як  робив усе,--
спробував  повернутися  до   своїх  колишнiх   спiльникiв,   але  часи
змiнилися,  дружки не  потерпiли  виродка,  намагалися  його видати, та  вiн
одбився  i знову втiк,  переховувався по  селах, поки  не трапився покiйному
Гелу Кетшефу. Зелений був розумака, фантазер,  землю вважав пласкою, небо --
твердим,   i   саме   через   своє  неуцтво,  пiдживлюване   бурхливою
фантазiєю, був  єдиною  людиною на  населеному  островi,  котра,
здається,  пiдозрювала  у  Максимовi не  горця якогось  ("Бачив  я цих
горцiв, у всiх  подобах бачив"), не чудернацьку гру природи ("Ми вiд природи
усi скрiзь однаковi,  що  в тюрмi, що на волi"), а справдешнього прибульця з
неможливих мiсць, скажiмо, з-за небесної твердiнi. Вiдверто про це вiн
Максимовi нiколи не говорив, проте натяки робив i ставив-
     ся до нього з поштивiстю,  що переходила в  пiдлабузництво. "Ти  у  нас
головним   станеш,--  виголошував  частенько.--  Отодi  вже   я  пiд   тобою
розiйдусь..."  Як i куди вiн збирався розходитися, було незрозумiло, та одне
було  безсумнiвно: дуже полюбляв Зелений ризикованi справи i  терпiти не мiг
нiякої роботи. I ще не  подобалася Максимовi в ньому дика його i
первiсна  жорстокiсть. Це була та сама  плямиста  мавпа,  тiльки  приручена,
намуштрована на панцирних вовкiв.
     -- Менi це не подобається,-- сказав  Мемо похмуро.-- Це авантюра.
Без пiдготовки, без перевiрки... Нi, менi це не подобається.
     Йому  нiколи нiщо  не подобалося,  цьому Мемо  Грамену,  на  прiзвисько
Копито Смертi. Його нiколи нiщо не задовольняло, i вiн завжди чогось боявся.
Минуле його  приховувалося, бо в пiдпiллi вiн попервах обiймав доволi високу
посаду. Потiм вiн одного разу  потрапив до лабет  жандармерiї i вцiлiв
лише  дивом --  покалiченого тортурами,  його витягли сусiди по  камерi, якi
улаштували втечу. Пiсля  цього, за  законами  пiдпiлля, його вивели з штабу,
хоча вiн i не викликав жодних пiдозр. Вiн був призначений помiчником до Гела
Кетшефа,  двiчi  брав  участь у  нападах на башти,  особисто  знищив  кiлька
патрульних    машин,    вистежив    i    власноруч    застрелив    командира
однiєї з бригад Легiону, був знаний як  людина  фанатичної
смiливостi й чудовий кулеметник. Його вже збиралися зробити керiвником групи
у якомусь мiстечку на пiвденному заходi,  аж тут група Гела попалася. Пiдозр
Копито так само не  викликав, його навiть призначили  керiвником нової
групи,  але вiн,  напевне, повсякчас вiдчував на собi косi  погляди, яких не
було, та  якi цiлком могли бути:  у пiдпiллi не  полюбляли  людей,  яким  аж
занадто  щастить.  Вiн  був мовчакуватий,  прискiпливий,  добре  знав  науку
конспiрацiї  i   вимагав  безумовного  виконання  усiх  її
правил,  аж до  найдрiб'язковiших. На  загальнi  теми  нiколи нi  з  ким  не
говорив, опiкувався тiльки справами групи i досяг того, що група мала все: i
зброю, i харчi, i грошi, i гарну мережу явок, i навiть мотоцикл. Максима вiн
недолюблював.  Це  вiдчувалося, i Максим не знав  чому, а запитувати йому не
хотiлося:  Мемо  був  не  з  тих людей,  з ким  приємно  бувати щирим.
Можливо, уся  рiч була в  тiм, Що Максим єдиний вiдчував його одвiчний
страх  --  рештi и на думку не спадало,  що похмурий Копито  Смертi, один iз
зачинателiв пiдпiлля,  терорист  до самих  кiсток,  людина,  котра  запросто
розмовляє з будь-яким представником штабу, може чогось там боятися.


     Менi невтямки мiркування штабу,-- вiв далi Мемо, з огидою розмазуючи по
шиї нову порцiю репеленту.-- Я знаю цей план сто рокiв. Сто разiв його
хотiли  випробувати  i  сто  разiв  вiдмовлялися, тому що це майже  неминуча
загибель. Поки  немає випромiнювання, ми ще маємо шанс у випадку
невдачi хоча б  накивати п'ятами i спробувати вдарити знову в iншому  мiсцi.
Тут -- перша  ж  невдача, i всi ми загинули.  Дивно, що у штабi не розумiють
таких елементарних речей.
     Ти  не зовсiм правий, Копито,--  заперечила Ордi.-- Тепер у нас є
Мак. Коли що-небудь  i не вийде, вiн зумiє нас  порятувати i, можливо,
навiть зумiє висадити в повiтря башту.
     Вона  лiниво  курила,  дивлячись удалину  на  болото,  суха,  спокiйна,
байдужа до всього i на все готова. Вона  викликала  у людей лякливiсть, тому
що  бачила  в  них  лише  бiльшою  чи  меншою  мiрою придатнi  механiзми для
знищення. Вона уся була мов на долонi -- анi в минулому її, нi в
теперiшньому, нi в майбутньому не  було темних  i  невиразних плям. Походила
вона з  iнтелiгентної родини,  батько загинув  на  вiйнi, мати  й досi
вчителювала  у селищi Качки,  i  сама Ордi працювала вчителькою  доти,  поки
її  не  витурили  з  школи  як  виродка.  Вона   переховувалася,
пробувала   втекти   у  Хон-тi,  зустрiла  за  кордоном  Гела.i  вiн  зробив
її  терористкою.  Спершу  вона  працювала   виключно  з  iдейних
мiркувань -- боролася за  справедливе суспiльство, де кожен має  право
думати i дiяти так, як хоче i може, але сiм рокiв тому жандармерiя натрапила
на  її слiд  i  забрала  її  дитину  заложницею, аби
примусити її виказати себе i чоловiка. Штаб не дозволив їй
видати себе, вона забагато знала;  про  дитину  вона вiдтодi нiчого не чула,
вважала  її  мертвою, хоча у глибинi душi не вiрила в  це, i ось
уже сiм рокiв нею рухала передовсiм  ненависть. Перше ненависть, а вже потiм
доволi потьмянiла  мрiя  про справедливе суспiльство.  Втрату чоловiка  вона
пережила на диво  спокiйно,  хоча  дуже  кохала його.  Мабуть,  вона  просто
задовго  до  арешту привчила себе  до  думки,  що нi за що у свiтi не  варто
триматися занадто мiцно. Тепер вона була, як Гел на судi,-- живим мертвяком,
тiльки дуже небезпечним мертвяком.
     -- Мак -- новачок,-- похмуро сказав Мемо.-- Хто ру
     читься, що вiн не розгубиться, коли залишиться сам? Смiш
     но на це розраховувати. Смiшно вiдкидати старий, добре
     розрахований план через те, що у нас є новачок Мак.
     Я сказав i повторюю: це авантюра.


     Та облиш ти, начальнику,-- сказав Зелений.--  Така  у нас робота. Як на
мене, що старий план, що  новий план -- все  авантюра.  А як  же iнакше? Без
ризику не  можна,  а з цими пiгулками ризик менший. Вони ж там,  пiд баштою,
почманiють, коли ми о десятiй годинi на них наскочимо.  Вони там уже певно о
десятiй шнапс п'ють  i пiснi горлають, а тут ми наскочимо, а  в них, може, й
автомати    не    зарядженi,i   самi   вони   п'янi   лежать...   Нi,   менi
подобається. Чи не так, Маку?
     Я,  це  саме, також...-- сказав Лiсник.-- Я  мiркую як? Коли такий план
навiть менi в дивину, то  вже легiонерам  цим i  поготiв.  Правильно Зелений
каже:   почманiють  вони...   Знову   ж  таки   зайвих   п'ять   хвилин   не
помучаємося, а там, дивись, Мак башту завалить,  i  зовсiм буде добре.
Але  ж  i справдi як добре!  --  сказав  вiн зненацька,  нiби осяяний  новою
iдеєю.--  Адже нiхто до нас  башт не валив,  тiльки  похвалялися, а ми
першi будемо... I  знову ж, поки вони цю башту  вiдбудують, це скiльки
часу  збiжить!  Бодай  мiсяць  по-людськи  поживемо...   без   цих   нападiв
гадських...


     Боюсь, що ви  мене  не зрозумiли, Копито,--  сказав  Генерал.-- У планi
нiчого не мiняється, ми лише нападаємо раптово, пiдсилюємо
атаку за рахунок Птахи i дещо змiнюємо порядок вiдступу.
     А якщо ти турбуєшся, що Маковi всiх нас не порятувати,-- так само
лiниво мовила  Ордi, дивлячись на  болото,-- то ти не  забувай, що тарганити
йому доведеться одного, щонайбiльше двох, а вiн хлопчина дужий.
     Так,-- сказав Генерал, дивлячись на неї.-- Це правда...
     Генерал був закоханий  в  Ордi.  Нiхто, крiм Максима, цього не помiчав,
але Максим знав,  що це кохання давнє,  безнадiйне, зародилося воно ще
за Гела,  а  нинi стало ще безнадiйнiшим,  якщо  це  можливо. Генерал був не
генерал.  До вiйни вiн  був робiтником на конвейєрi, затим потрапив до
школи  субалтерн-офiцерiв, воював у пiхотi,  закiнчив вiйну ротмiстром.  Вiн
добре  знав ротмiстра  Чачу,  мав  з  ним  рахунки (були якiсь заворушення в
якомусь полку одразу по вiйнi) i давно й надаремно  полював за  ним. Вiн був
працiвником штабу пiдпiлля, проте часто брав участь у практичних  операцiях,
був гарним вояком, тямущим командиром. Працювати у пiдпiллi йому подобалося,
але що буде пiсля перемоги, вiн уявляв  собi  погано. Втiм, у перемогу вiн i
не вiрив.  Природжений вояк, вiн  легко пристосовувався  до будь-яких умов i
нiколи  не загадував далi, нiж  на десять-двадцять днiв наперед. Своїх
iдей у нього не було,  дечого вiн нахапався вiд однорукого,  дещо перейняв у
Кетшефа, дещо йому навiяли у штабi, та головним у його свiдомостi залишалося
те, що утовкмачили йому в школi субалтерн-офiцерiв. Отож, теоретизуючи,  вiн
виказував дивну сумiш поглядiв: владу багатiїв  необхiдно повалити (це
од Вепра, який, за уявленнями Максима,  був чимсь  на зразок  соцiалiста або
комунiста), на чолi держави належить поставити iнженерiв i  технiкiв (це вiд
Кетшефа), мiста  знести  до  пня, а самим жити у  поєднаннi з природою
(якийсь штабний мислитель-буколiст), i  всього  цього  можна досягти  тiльки
безсуперечним пiдляганням наказовi вищих  командирiв, i поменше базiкання на
абстрактнi  теми.  Двiчi  Максим з ним зчепився. Годi  було втямити,  навiщо
руйнувати башти, втрачати  на цьому смiливих товаришiв, час, кошти, зброю --
за десять-двадцять  днiв  башту  однаково вiдбудують, i все  повернеться  на
круги своя, з тiєю лише вiдмiннiстю, що населення довколишнiх  сiл  на
власнi  очi  переконається,  якими  мерзенними  гаспидами  є  цi
виродки. Генерал так  i не  зумiв  до пуття  пояснити Максимовi, в чому сенс
диверсiйної  дiяльностi.  Чи то вiн  щось приховував,  чи  то  сам  не
розумiв, навiщо це потрiбно, але щоразу  вiн торочив  одне й те саме: накази
не обговорюються,  кожен напад на  башту  --  удар  по  вороговi,  не  можна
стримувати   людей   вiд   активної   дiяльностi,   iнакше   ненависть
скваснiє  в  них  i  життя втратить будь-який сенс... "Потрiбно шукати
центр!  -- наполягав Максим.-- Потрiбно  бити зразу по  центру, всiма силами
зразу!   Що  за  голови  у  вашому  штабi,  якщо  не  розумiють  такої
простої речi?"  -- "Штаб  знає, що робить,-- ваговито вiдказував
Генерал,  задираючи  пiдборiддя  i високо пiдсмикуючи брови.--  Дисциплiна в
нашому становищi  --  передовсiм, i давай-но  без селянської вольницi,
Маку, усьому свiй час, матимеш i  центр, якщо доживеш..." Втiм, вiн ставився
до  Максима з повагою i охоче  вдавався до його послуг, коли променевi удари
застигали його у погребi Лiсника...
     Все  одно я проти,-- затято сказав Мемо.-- А якщо нас покладуть вогнем?
А якщо ми не встигнемо за п'ять хвилин, а знадобиться нам шiсть? Божевiльний
план. I завжди вiн був божевiльним.
     Видовженi заряди  ми  застосовуємо вперше,--  сказав Генерал,  iз
зусиллям одриваючи  погляд  вiд Ордi.-- Але  якщо  брати  попереднi  способи
прориву    через    дротяне    загородження,    то    доля    операцiї
визначається в середньому  за три-чотири  хвилини. Якщо  ми  заскочимо
їх зненацька, матимемо одну або навiть двi хвилини у запасi.


     Двi хвилини -- це  чимало,-- сказав Лiсник.-- За двi хвилини я їх
там усiх голiруч передушу. Добiгти б тiльки.
     Добiгти б... о-о-о...-- з якоюсь зловiсною мрiйливiстю спроквола сказав
Зелений.-- Чи не так, Маку?
     Ти нiчого не хочеш сказати, Маку? -- спитав Генерал.
     Я вже говорив,--  сказав  Максим.-- Новий план  кращий, нiж старий, але
все одно поганий. Давайте я все зроблю сам. Ризикнiть.
     Годi  про це,-- сказав Генерал роздратовано.--  Про це  жодного  слова.
Посутнi зауваження маєш?
     Нi,-- сказав Максим. Вiн уже шкодував, що знову почав цю розмову,
     Звiдкiля взялися новi пiгулки? -- раптом спитав Мемо.
     Пiгулки  старi,--  сказав Генерал.--  Маковi  вдалося  трохи  полiпшити
їх.
     Ах, Маковi...
     Копито  мовив це таким тоном, що всiм стало  нiяково. Його  слова можна
було  зрозумiти так: новачок, та ще  не вповнi  наш, та  ще  прибулий з того
боку,-- а чи не пахне тут засiдкою, такi випадки траплялися...
     Так,--  рiзко мовив  Генерал.--  I досить балачок.  Наказ  штабу.
Прошу коритися, Копито.
     Я пiдкоряюсь,-- сказав Мемо, стенувши  плечима.-- Я  проти цього, але я
пiдкоряюсь. Куди ж дiватися...
     Максим журно  дивився на них. Вони сидiли перед  ним,  дуже рiзнi,-- за
звичайних  умов, мабуть,  їм i на думку  не  спало  б,  що вони можуть
зiбратися   докупи:   колишнiй   фермер,   колишнiй  кримiнальник,   колишня
вчителька... Те, що  вони зiбралися  вчинити, було  безглуздям;  мине кiлька
годин, i бiльшiсть iз них  загине, а в свiтi нiчого не змiниться,  i тi, хто
залишиться в  живих,  у кращому випадку дiстануть перепочинок вiд пекельного
болю,  проте  вони  будуть  зраненi, змученi  втечею,  їх цькуватимуть
собаками, їм доведеться вiдсиджуватися у задушливих норах, а потiм усе
почнеться спочатку.  Дiяти  спiльно  з  ними  було безглуздо,  але  покинути
їх було б пiдло, i доводилося вибирати безглуздя. А можливо, тут у них
взагалi не  можна iнакше, а якщо хочеш що-небудь зробити,  доводиться пройти
через глупст-во,  через безглузду кров, а може,  i через пiдлiсть доведеться
пройти. Жалюгiдна людина... дурна людина... пiдла людина...  А чого ще можна
чекати вiд  людини у такому  жалюгiдному, безглуздому i пiдлому свiтi? Треба
пам'ятати лише,  що глупство  являється наслiдком безсилля, а безсилля
випливає  з  неуцтва, з невiдання правильної дороги...  Проте не
може  бути так,  щоб помiж тисячi дорiг не вiдшукалося правильної! "По
однiй дорозi  я вже пройшов,--  думав Максим,-- це була хибна дорога.  Тепер
мушу пройти по цiй, хоча вже  зараз видно, що це також хибна дорога. I
можливо,  менi ще  не раз доведеться ходити по хибних дорогах i забиратися в
глухi кути. А перед ким  я  виправдовуюсь? -- подумав вiн.-- I навiщо?
Вони менi  до вподоби, я можу їм допомогти, от i все, що менi потрiбно
знати в цю мить..."
     -- Зараз ми розiйдемось,-- сказав Генерал.-- Копито
йде з Лiсником, Мак -- iз Зеленим, я -- з Птахою. Зустрiч
о двадцять першiй нуль-нуль бiля межової позначки, руха
тися тiльки лiсом, без дорiг. Парам не розлучатися, кожен
вiдповiдає за кожного. Iдiть. Першими рушають Мемо
i Лiсник.-- Вiн зiбрав недокурки на аркушик паперу, згор
нув i поклав до кишенi.
     Лiсник потер колiна.
     -- Кiстки болять,-- повiдомив вiн.-- На дощик. Гарна
випадає нам нiч, темна...





     Вiд узлiсся до дротяного  загородження  потрiбно було  повзти. Попереду
повз  Зелений, вiн  волочив жердину з видовженим зарядом i ледве чутно  лаяв
шпичаки, що впивалися в руки. Максим, притримуючи мiшок з магнiтними мiнами,
повз слiдом. Небо всуцiль заволокли хмари, мрячив дощ. Трава була мокра, i в
першi  ж хвилини  вони вимокли  до  нитки. За  дощем нiчого не  було  видно,
Зелений повз за компасом i жодного разу не вiдхилився -- досвiдченою людиною
був  цей Зелений. Вiдтак гостро запахло сирою iржею, i Максим побачив дрiт у
три ряди, за дротом --  невиразну  решiтчасту озiю башти, а пiдвiвши голову,
роздивився бiля пiдмурка башти приземкувату споруду з прямокутними обрисами.
Це  був  капонiр,  там  сидiло  троє  легiонерiв  з  кулеметом.  Крiзь
шамотiння дощу долинали  невиразнi  голоси,  потiм там  запалили  сiрник,  i
кволим жовтим свiтлом освiтилася довга амбразура.
     Зелений пошепки сипав чортами i просовував жердину пiд дрiт.
     "Готово,-- шепнув вiн.-- Вiдповзай". Вони вiдповзли на десяток крокiв i
почали  чекати. Зелений,  стискаючи  в кулацi  шнур детонатора,  дивився  на
свiтлянi стрiлки  годинника. Його тiпало. Максим чув, як вiн цокотить зубами
i  здушено  дихає.  Максима  також тiпало. Вiн  сунув  руку в  мiшок i
помацав  мiни  --  вони були  шерехуватi, холоднi.  Дощ посилився, шамотiння
забивало тепер  усi звуки. Зелений пiдвiвся i став на карачки. Вiн без угаву
щось шепотiв: чи то молився, чи  то лаявся. "Ну, гади!" -- сказав вiн раптом
голосно  i зробив рiзкий рух правицею. Почулося клацання пiстона, шипiння, i
попереду  вихопилося з-пiд  землi полотнище  червоного  полум'я,  i  злетiло
широке  полотнище далеко злiва,  лупонуло по вухах, посипалася  гаряча мокра
земля, вiхтi тлiючої трави, якiсь розпеченi шматочки. Зелений рвонувся
вперед, горлаючи не своїм  голосом,  i раптом  стало  видно як  удень,
виднiше,   нiж  удень,  осяйно  видно.  Максим  зажмурився  i  вiдчув  холод
усерединi, i в головi  майнула думка: "Все пропало",  але пострiлiв не було,
тиша тривала, нiчого не було чути, окрiм шереху i шипiння.
     Коли  Максим  розплющив очi, вiн крiзь  слiпуче  свiтло  побачив  сiрий
капонiр,  широкий прохiд у  дротяному  загородженнi i  якихось  людей,  дуже
маленьких  i  самотнiх на величезному голому просторi  довкола башти,-- вони
чимдуж бiгли  до  капонiра, мовчки,  безгучно, зашпортувалися, падали,  знов
пiдхоплювалися  i бiгли.  Вiдтак почувся  жалiбний стогiн, i  Максим угледiв
Зеленого, який  нiкуди не бiг, а сидiв, похитуючись, на землi  -- вiдразу за
дротяним загородженням, обхопивши  голову руками.  Максим кинувся  до нього,
вiдiрвав його руки од лиця, побачив закоченi очi  i пухирi слини на губах...
А пострiлiв  усе не було;  спливла  уже  цiла  вiчнiсть, а  капонiр  мовчав.
I раптом там гримнули знайому пiсню.
     Максим завалив  цього роззяву  навзнак, нишпорячи однiєю  рукою в
кишенi й  радiючи, що Генерал такий недовiрливий, що вiн i Максимовi дав про
всяк випадок болезаспокiйливi пiгулки. Вiн розцiпив Зеленому зсудомлений рот
i засунув пiгулки глибоко у чорне горло. Затим вiн ухопив автомат Зеленого i
обернувся,  шукаючи, звiдкiля  свiтло, чому стiльки свiтла, не  повинно бути
стiльки свiтла...  Пострiлiв усе не було, самотнi люди бiгли далi,  один був
уже  зовсiм недалеко вiд капонiра,  другий  трохи  вiдстав, а третiй, що бiг
праворуч, зненацька з розгону впав i покотився через голову. "О, як голосить
ворог!.." -- ревли на капонiрi, а свiтло било згори, з висоти десятка метрiв
-- мабуть, з башти, яку годi було тепер роздивитися. П'ять
     або шiсть слiпучих бiло-синiх  дискiв, i Максим звiв автомат i натис на
спусковий гачок,  i  саморобний  автомат,  маленький,  незручний, незвичний,
затiпався  у  нього  в  руках. I наче у  вiдповiдь  заряхтiли  червонi
спалахи в амбразурi капонiра, i раптом автомат висмикнули у нього з рук, вiн
ще не  поцiлив у жоден iз слiпучих дискiв, а Зелений  уже висмикнув у  нього
автомат,  i гайнув уперед, i тої ж  митi впав, спiткнувшись на рiвному
мiсцi...
     Тодi  Максим  лiг  i поповз  назад  до свого  мiшка.  Позаду  сквааяиво
трiскотiли  автомати, лунко i  страшно ревiв кулемет,  i  ось -- нарештi! --
бахнула граната, потiм друга, потiм двi одразу, i кулемет замовк; трiскотiли
самi лише автомати, i  знову забахкали  вибухи;  хтось  заверещав нелюдським
голосом, i стало тихо. Максим пiдхопив мiшок i  побiг. Над капонiром стовпом
здiймався дим, тягнуло  гаром i  порохом,  а  довкола було видно i порожньо,
тiльки чорний сутулий  чолов'яга чапав  бiля  самого капонiра, тримаючись за
стiну; дiстався  амбразури, кинув туди щось i звалився. Амбразура освiтилася
червоним, долинув ляскiт, i знову все стихло...
     Максим  зашпортнувся i замалим  не  впав.  За  кiлька крокiв  вiн знову
зашпортнувся i  тодi завважив, що з землi стирчать кiлочки,  товстi  короткi
кiлочки,  схованi у  травi...  "Он воно як... Он воно як тут... Якби Генерал
пустив мене самого, я б умить роздробив собi обидвi ноги i нинi валявся б на
цих мерзенних єхидних  кiлочках... Хвалько... Неук..." Башта була  вже
зовсiм близько. Вiн  бiг i дивився пiд ноги, вiн був сам, i йому не хотiлося
думати про iнших.
     Вiн добiг до величезної металевої  лапи, кинув мiшок.  Йому
страшенно  хотiлося  мерщiй  прилiпити  важку шорстку  балабуху  до  мокрого
залiза, та був ще капонiр... Залiзнi дверi були прочиненi, з них  витикалися
лiнивi  язики полум'я, на  сходах  лежав легiонер  -- тут усе було скiнчено.
Максим рушив кругом капонiра i знайшов Генерала. Генерал сидiв, притулившись
до бетонової стiни; очi у нього  були безтямнi, i Максим  збагнув,  що
час дiї пiгулок  скiнчився. Вiн роззирнувся, взяв Генерала  на руки  i
понiс вiд башти. Крокiв за двадцять лежала в травi Ордi  з гранатою у  руцi.
Вона лежала ницьма, однак Максим миттю втямив, що вона мертва. Вiн продовжив
пошуки  i  знайшов Лiсника,  також  мертвого.  I Зеленого  також  було
забито, i нi з ким було покласти живого Генерала...
     Вiн  iшов полем, вiдкидаючи множинну  чорну  тiнь,  приголомшений усiма
цими  смертями, хоча  хвилину тому  думав, що  готовий  до  них,  i йому  не
терпiлося повернутись i висадити башту в повiтря, щоб закiнчити те, що  вони
почали, але  спершу необхiдно було  подивитися, що з Копитом, i вiн  знайшов
Мемо зовсiм  близько  вiд  дротяного  загородження.  Мемо  був поранений  i,
мабуть,  пробував  вiдповзти  i  повз   до  загородження,  поки  не  втратив
свiдомiсть. Максим поклав Генерала поруч  i знову побiг до башти. Дивно було
думати, що  тепер  цi  лихi  двiстi метрiв можна спокiйно пройти,  нiчого не
побоюючись.
     Вiн заходився прилаштовувати  мiни до опор,  по  двi штуки на кожну для
певностi. Вiн  поспiшав;  часу було досить,  проте Генерал спливав кров'ю, i
Мемо  спливав кров'ю, а десь уже мчали по шосе вантажiвки з  легiонерами,  i
Гая пiдняли по тривозi, i тепер вiн гецає по брукiвцi поруч з Пандi, i
в навколишнiх селах уже прокинулися люди: чоловiки хапали рушницi та сокири,
дiти плакали, а жiнки проклинали кривавих шпигунiв, що через них немає
нi сну, нi спокою. Вiн усiєю шкiрою вiдчував, як мрячна пiтьма довкруг
оживає, ворушиться, робиться грiзною i небезпечною...
     Запали були розрахованi на п'ять хвилин; вiн по черзi увiмкнув їх
усi i побiг  назад, до Генерала i  Мемо.  Щось заважало йому, вiн зупинився,
пошукав  очима  i  втямив:  Ордi.  Бiгцем,  дивлячись  пiд   ноги,  щоб   не
перечепитися, вiн  повернувся до неї,  пiдняв на плече  легке  тiло  i
знову бiгцем, дивлячись пiд ноги, щоб не перечепитися,-- до загородження, до
пiвнiчного  проходу,  де  мучилися Генерал i Мемо,  та їм  недовго вже
залишалося мучитися. Вiн зупинився бiля них i обернувся до башти.
     От i здiйснилася ця безглузда мрiя терористiв.  Швидко, одна  по однiй,
ляснули мiни, пiдвалини  башти  заволокло  димом,  а  вiдтак  слiпучi  вогнi
згасли,  стало  непроглядно  темно,  у  темрявi  заскреготало, загримкотiло,
трусонуло землю, з брязкотом шугонуло вгору i знову трусонуло землю.
     Максим  глянув  на  годинник. Було  сiмнадцять хвилин  по десятiй.  Очi
звикли до  пiтьми.  Знову завиднiлося  розбите  загородження,  i завиднiлась
башта. Вона лежала обiч капонiра,  де усе ще горiло, розчепiривши понiвеченi
вибухами опори.
     Хто тут? -- прохрипiв Генерал, завовтузившись.
     Я,-- сказав Максим. Вiн  нахилився.-- Час вирушати.  Куди вас поцiлило?
Ви можете йти?
     Зачекай,-- сказав Генерал.-- Що з баштою?
     Башта готова,-- проказав Максим.
     Ордi лежала на його плечi, i вiн не знав, що сказати про
     неї
     Не може бути,-- сказав Генерал i трохи пiдвiвся.-- Масаракш! Невже?..--
Вiн засмiявся i знову лiг.-- Послухай,  Маку, я нiчого  не второпаю... Котра
година?
     Двадцять хвилин по десятiй.
     Отже, все правильно... Ми її  порiшили... Молодець, Маку...
Зажди, а це хто поруч?
     Копито,-- сказав Максим.
     Дихає! -- сказав Генерал.-- Зажди, а хто ще вцiлiв?
     Це у тебе хто?
     -- Це Ордi,-- iз зусиллям сказав Максим.
     Якусь мить Генерал мовчав.
     -- Ордi...-- повторив вiн нерiшуче i пiдвiвся, похитую
     чись.-- Ордi,-- знову повторив вiн i притулив долоню до її
     щоки.
     Певний час вони мовчали. Вiдтак Мемо хрипко спитав:
     Котра година?
     Двадцять двi хвилини,-- сказав Максим.
     Де ми? -- спитав Мемо.
     Треба вирушати,-- сказав Максим.
     Генерал  повернувся  i рушив через  прохiд у загородженнi. Ним  виразно
похитувало. Тодi  Максим  нахилився,  взяв на друге  плече  тлустого Мемо  i
закрокував слiдом. Вiн наздогнав Генерала, i той спинився.
     Лише поранених,-- сказав вiн.
     Я донесу,-- сказав Максим.
     Виконуйте наказ,-- сказав Генерал.-- Лише поранених.
     Вiн  простягнув  руки  i,  постогнуючи  вiд  болю,  зняв  тiло  Ордi  з
Максимового плеча.  Вiн не мiг утримати  її й вiдразу опустив на
землю.
     Лише поранених,-- мовив вiн дивним голосом.-- Бiгом... марш!
     Де ми? -- спитав Мемо.-- Хто тут? Де ми?
     Тримайтеся за мiй пасок,-- сказав Максим Генераловi i побiг.
     Мемо скрикнув i обважнiв. Голова його хилиталася, руки хилиталися, ноги
билися об  Максимову спину. Генерал,  шумно i  хрипко дихаючи, бiг  слiдком,
тримаючись за пасок.
     Вони  забiгли в лiс.  По обличчю  захльоскало  мокре  гiлляччя.  Максим
ухилявся  вiд дерев, що кидалися навстрiч, плигав через пнi, що вистрибували
хтозна-звiдки,-- це виявилося важче, нiж вiн  гадав, вiн  був уже не той,  i
повiтря тут було не те, i взагалi усе було не так, все було неправильно, все
було непотрiбно  i безглуздо. Позаду  залишилися  зламанi кущi,  i  кривавий
слiд,  i  запах, а дороги  вже давно оточенi, рвуться  з  повiдцiв собаки, i
ротмiстр  Чачу з пiстолетом у руцi,  каркаючи команди,  клишоного  бiжить по
асфальту, переплигує  через кювет i першим пiрнає  у лiс. Позаду
залишилася  безглузда повалена  башта, i  обгорiлi легiонери,  i  троє
мертвих,  уже  задубiлих   товаришiв,   а  тут  було  двоє,  зранених,
напiвмертвих,   котрi   не  мали  майже  нiяких  шансiв,--  i   все   заради
однiєї  iз тисяч  таких самих... "Вiдтепер  я  нiкому не дозволю
коїти подiбнi  глупства.  Нi,-- скажу я,--  це я  вже бачив... Скiльки
кровi, i  все за  купу непотрiбного iржавого залiза, одне молоде дурне життя
за iржаве залiзо, i одне старе  дурне життя за жалюгiдну надiю бодай  кiлька
днiв побути як люди, i  одне розстрiляне кохання  -- навiть не  за  залiзо i
навiть не за надiю... Якщо ви хочете просто вижити,-- скажу я,-- то навiщо ж
ви  так просто вмираєте,  так дешево  вмираєте?.. Масаракш, я не
дозволю їм  вмирати,  вони у  мене  житимуть, навчаться  жити!..  Який
йолоп, як я погодився на це, як я їм дозволив погодитися на це?!"
     Вiн стрiмголов вискочив на  путiвець,  тримаючи Мемо на плечi i тягнучи
Генерала попiд пахви, роззирнувся  -- Малюк уже бiг  до  нього вiд  межового
знака. Хлопчина був мокрий, вiд нього тхнуло потом i страхом.
     -- Це всi? -- спитав вiн iз жахом, i Максим був йому
     вдячний за цей жах.
     Вони  дотарабанили поранених  до мотоцикла,  упхнули  Мемо  в люльку, а
Генерала всадовили на заднє  сiдло,  i Малюк  прив'язав  його  до себе
паском.  У  лiсi  було  ще  тихо,  проте  Максим  знав,  що  це   нiчого  не
означає.
     Вперед,-- сказав вiн.-- Не зупиняйся, проривайся...
     Знаю,-- сказав Малюк.-- А ти?
     Я постараюсь вiдвернути увагу  на себе.  Не турбуйся, мене  їм не
схопити.
     Марна  справа,--  сказав Малюк iз  тугою, шарпнув  стартер, i  мотоцикл
заторохтiв.-- Але хоч башту висадили? -- крикнув вiн.
     Так,-- сказав Максим, i Малюка наче вiтром здуло.
     Пiсля вiд'їзду  хлопця  Максим  кiлька  секунд  стояв  непорушно,
вiдтак гайнув назад до лiсу. На першiй же галявинцi вiн зiрвав з себе куртку
i закинув її  в кущi. Затим бiгцем повернувся на дорогу i певний
час бiг щодуху у напрямку до мiста; зупинився, вiдстебнув вiд пояса гранати,
розкидав  їх   по  дорозi,  продерся  крiзь  кущi  на   другому  боцi,
намагаючись зламати якомога бiльше гiлок, викинув за кущами
     носовик  i  лише  тодi подався геть крiзь лiс рiвним мисливським бiгом,
яким мав пробiгти десять або п'ятнадцять кiлометрiв.
     Пiд час  бiгу  вiн нi  про  що  не  думав, стежив  лише за  тим, щоб не
вiдхилятися  дуже вiд  напрямку на пiвденний захiд, i  вибирав  мiсце,  куди
ставити  ногу.  Двiчi  вiн  перетинав  дорогу,  першого  разу  --  безлюдний
путiвець,  i другого разу  -- Одинадцяте шосе, де також нiкого не було,  але
тут вiн уперше почув собак. Вiн не мiг визначити, якi це були собаки, одначе
про  всяк  випадок  дав  великого гака i  за пiвтори години  опинився  помiж
пакгаузiв мiської сортувальної станцiї.
     Тут свiтилися вогнi, жалiбно посвистували паротяги, снували люди.  Тут,
мабуть, нiчого не знали, але бiгти  було вже небезпечно --  могли порахувати
злодiєм. Вiн стишив ходу, а коли мимо грузько покотився у мiсто важкий
товарний  потяг,  вискочив на першу-лiпшу  платформу  з пiском, залiг i  так
доїхав  аж до  бетонного заводу.  Тут вiн  зiстрибнув, обтрусив пiсок,
трохи замастив руки мазутом i почав мiркувати, що робити далi.
     Пробиратися у хату Лiсника не мало жодного сенсу, а це була єдина
явка поблизу. Можна було спробувати  переночувати в селищi Качки, та це було
небезпечно  --  це  була  адреса, вiдома  ротмiстровi Чачу,  i,  крiм  того,
Максимовi  було   страшно  подумати  --   з'явитися  зараз  до  старої
Iллi i повiдомити їй про смерть  дочки.  Iти  було нiкуди.
Вiн  зайшов  до зубожiлого нiчного  трактирчика  для робiтникiв,  поїв
сосисок,  випив пива, покуняв,  прихилившись до  стiни. Всi  тут були такi ж
бруднi i стомленi,  як вiн, робiтники пiсля змiни, що спiзнилися на останнiй
трамвай. Йому приснилася Рада, i вiн подумав  увi снi, що Гай зараз, мабуть,
в облавi, i це добре. А Рада його любить i прихистить,  дасть перевдягнутися
i  вмитися; там ще мав залишитися його цивiльний костюм, той  самий, що його
дав йому Фанк... А  вранцi  можна буде виїхати на схiд,  де  мiститься
друга вiдома йому явка... Вiн прокинувся, кинув на  стiл  зiм'яту кредитку i
вийшов.
     Iти було недалеко  i  безпечно.  Перехожих  на  вулицях не  було,
тiльки бiля самого  будинку  вiн помiтив  людину -- це був воротар.  Воротар
сидiв  у  пiд'їздi  на  своєму табуретi i  спав. Максим обережно
пройшов  мимо,  пiднявся по сходах i подзвонив  так,  як дзвонив  завжди. За
дверима  було  тихо,  вiдтак  щось  скрипнуло,  пролунали  кроки,  i   дверi
прочинилися. Вiн побачив Раду.
     Вона  не  закричала тiльки  тому, що задихнулася  i затиснула  собi рот
долонею. Максим обняв її, пригорнув до себе, поцiлував у  лоб; у
нього  було  таке вiдчуття, нiби вiн повернувся  додому,  де  його давно вже
перестали ждати. Вiн зачинив  за собою дверi, i вони тихо пройшли у кiмнату,
i Рада знову заплакала. У кiмнатi  нiчого не змiнилося, тiльки  не було його
диванчика, а на лiжку сидiв Гай у нiчнiй сорочцi й  отетерiло  витрiщався на
Максима зляканими, дикими вiд подиву очима. Так збiгло кiлька хвилин: Максим
i Гай дивилися один на одного, а Рада плакала.
     Масаракш,-- врештi сказав Гай безпорадно.-- Ти живий?.. Ти не мертвий?
     Здрастуй, друже,-- сказав Максим.-- Шкода, що ти вдома. Я не хотiв тебе
пiдводити. Якщо ти скажеш, я негайно пiду.
     Тої ж митi Рада вхопилася за його руку.
     -- Нi-ку-ди! -- мовила вона здушено.-- Нiзащо! Нiкуди
     не пiдеш... Нехай спробує... Тодi я також... Я не подив
     люсь...
     Гай вiдкинув ковдру, спустив  з лiжка  ноги  i пiдiйшов до Максима. Вiн
помацав  його за  плечi,  за  руки,  забруднився  мазутом,  витер собi лоба,
забруднив лоб.
     Нiчого не второпаю,-- сказав вiн  жалїбно.-- Ти живий... Звiдкiля
ти узявся?  Радо,  перестань  ревти... Тебе не  поранено?  У  тебе  жахливий
вигляд... I ось кров...
     Це не моя,-- сказав Максим.
     Нiчого  не второпаю,-- повторив Гай.--  Послухай-но, адже ти живийРадо,
грiй воду! Розбуди старого, нехай дасть горiлки...
     Тихо,-- сказав Максим.-- Не галасуйте, за мною женуться.
     Хто? Навiщо?  Якi дурницi...  Радо,  дай йому  перевдягнутися!..  Маку,
сiдай, сiдай... Чи, можливо, ти хочеш лягти? Як це сталося? Чому ти живий?..
     Максим обережно присiв на краєчок стiльця, поклав руки на колiна,
аби нiчого не замастити, i,  дивлячись на цих двох, востаннє дивлячись
на них, як на своїх друзiв, вiдчуваючи навiть якусь цiкавiсть до того,
що станеться потiм, сказав:
     -- Адже я тепер злочинець, хлоп'ята. Я щойно висадив
     у повiтря башту.
     Вiн не здивувався, що вони зрозумiли його вмить, блискавично зрозумiли,
про яку башту йдеться, i  не перепитали. Рада лише стиснула руки, не зводячи
з нього погляду, а Гай крякнув, родинним жестом почухав чуприну обома руками
i, вiдводячи очi, проказав з досадою:
     -- Телепень. Помститися, отже, вирiшив... Кому помща
     єшся? Ех, ти, як був навiжений, так i залишився. Дитя
     нерозумне... Гаразд. Ти нiчого не говорив, ми нiчого не
     чули. Гаразд... Нiчого не бажаю знати. Радо, грiй воду. Та
     не шуми там, не буди людей... Роздягайся,-- суворо сказав
     вiн Максимовi.-- Завозився, як анциболот, де тебе носить...
     Максим пiдвiвся i  заходився роздягатися. Скинув  брудну  мокру сорочку
(Гай побачив рубцi  вiд  куль i голосно  проковтнув слину), з огидою стягнув
неподобно  бруднi  чоботи  i  штани. Уся вдяганка була  в  чорних плямах,  i
звiльнившись вiд неї, Максим вiдчув полегкiсть.
     Ну,  от i добре,--  сказав вiн i знову сiв.--  Дякую, Гаю. Я ненадовго,
тiльки до ранку, а потiм зникну...
     Воротар тебе бачив? -- похмуро спитав Гай.
     Вiн спав.
     Спав...-- сказав  Гай  iз сумнiвом.-- Вiн, знаєш...  Ну, можливо,
звiсно, i спав. Спить же вiн коли-небудь...
     Чому ти вдома? -- спитав Максим.
     У звiльненнi.
     Яке ще там звiльнення?  -- сказав Максим.-- Увесь Легiон,  певно, зараз
за мiстом...
     А я вже  не легiонер,-- сказав Гай, криво усмiхаючись.-- Вигнали мене з
Легiону, Маку. Я тепер  усього-на-всього  армiйський капрал, навчаю селюкiв,
яка нога  права, яка --  лiва. Навчу -- i  гайда на  хонтiйський  кордон,  в
окопи... Такi от у мене справи, Маку.
     Це через мене? -- тихо спитав Максим.
     Та як тобi сказати... Загалом, так.
     Вони глянули один на  одного, i Гай вiдвiв очi. Максим  раптом подумав,
що якби Гай  зараз  виказав його, то, певно, повернувся  б до  Легiону i  до
своєї заочної офiцерської школи; i  ще  вiн подумав,
що  якихось два  мiсяцi тому подiбне не могло б спасти йому на  думку.  Йому
зробилося неприємно,  захотiлося  зникнути,  зараз  же,  негайно,  але
повернулася  Рада  i покликала його  до ванної. Поки  вiн  мився, вона
приготувала  попоїсти,  пiдiгрiла  чай, а Гай сидiв на  тому ж  мiсцi,
пiдперши щоки кулаками, i на обличчi у  нього була нудьга.  Вiн нi про що не
запитував --  певно,  боявся почути  що-небудь  страшне, що-небудь таке,  що
прорве   останню   лiнiю   його   оборони,  перерiже  останнi  ниточки,  якi
з'єднують  його  з Максимом. I Рада  нi про що не  запитувала --
мабуть,  їй  було  не  до того;  вона  не  зводила  з  нього  очей, не
вiдпускала його руки i час вiд часу  схлипувала -- боялася, що вiн зненацька
щезне, її коханий. Щезне i вже нiколи не з'явиться. I тодi
Максим  -- часу  залишалося  обмаль  --  вiдсунув  недопиту  чашку  i  почав
розповiдати сам.
     Про  те,  як  допомогла  йому  мати  терористки,  як  вiн  зустрiвся  з
виродками, хто  вони такi, виродки,  насправдi, чому вони виродки, i що таке
башти,  яка  гаспидська, вiдворотна  вигадка  цi башти.  Про  те, що сталося
сьогоднi  вночi, як  виродки бiгли на кулемет  i вмирали один по одному,  як
завалилася  ця паскудна купа мокрого залiза i як вiн  нiс мертву жiнку, що в
неї вiдiбрали дитину i забили чоловiка...
     Рада слухала  жадiбно, i Гай також врештi-решт зацiкавився,  вiн навiть
почав ставити  запитання,  єхиднi, злi запитання, дурнi  i жорстокi, i
Максим збагнув: вiн нi в що не вiрить, усе це  вiдштовхується  од його
свiдомостi,  як вода вiд жиру,  йому неприємно це слухати i вiн  ледве
стримується,  щоб  не обiрвати  Максима. I  коли Максим закiнчив
розповiдь, вiн недобре усмiхнувся i сказав:
     -- Ловкенько вони обвели тебе круг пальця.
     Максим  глянув  на Раду,  однак Рада  вiдвела  очi  i, покусуючи  губу,
проказала нерiшуче:
     --   Не   знаю...   Можливо,   звичайно,   була   одна  така   башта...
Розумiєш,   Маку,  цього   просто   не   може  бути,   того,   що   ти
розповiдаєш...
     Вона говорила iз завмиранням, тихо, вочевидь прагнучи не образити його,
прохально зазирала  йому в  очi,  погладжувала  по  плечу,  а  Гай зненацька
розлютiв  i  почав  говорити,  що  це  ж  глупство,  що   Максим  просто  не
уявляє собi, скiльки таких башт  стоїть по країнi, скiльки
їх   будується   щороку,  щодня,--   то   невже  ж  цi  мiльярди
витрачаються лише для того, щоб двiчi на день завдавати прикрощiв жалюгiднiй
жменьцi виродкiв?!
     На  саму  охорону скiльки грошей витрачається,--  додав вiн пiсля
паузи.
     Про це я  думав,-- сказав Максим.-- Мабуть, усе справдi  не так просто.
Однак хонтiйськi грошi тут нi  до чого... I потiм, я  сам бачив: щойно
башта  завалилася, їм усiм  покращало. А  що  стосується  ПБЗ...
Зрозумiй, Гаю, для захисту з повiтря башт забагато. Щоб перекрити повiтряний
простiр,  їх потрiбно  значно менше... I  потiм, навiщо  ПБЗ  на
пiвденному кордонi! Хiба у диких виродкiв є балiстичнi засоби?
     Там  багато  чого  є,--  сказав   Гай   злiсно.--  Ти  нiчого  не
знаєш, а всьому вiриш... Вибач, Маку,  але якби ти був не ти... Усi ми
занадто довiрливi,-- гiрко додав вiн.
     Максимовi вже не хотiлося сперечатися i взагалi говори-
     ти  на цю  тему. Вiн почав  розпитувати, як iде життя,  де працює
Рада,  чому не пiшла вчитися, як  дядечко, як  сусiди...  Рада  пожвавiшала,
заходилася  розповiдати, затим спо-хопилася, зiбрала брудний посуд i  вийшла
на  кухню. Гай почухався обома руками,  похмурився на  темне  вiкно, а потiм
зважився i розпочав серйозну чоловiчу розмову.
     --  Ми тебе любимо,-- сказав вiн.-- Я тебе люблю, Рада тебе любить, хоч
i неспокiйна ти людина i все у нас через  тебе пiшло якось не  так. Але от у
чiм рiч: Рада тебе не просто  любить, не так,  розумiєш...  а як  тобi
сказати...  загалом,   ти  розумiєш...  Загалом,  подобаєшся  ти
їй,  i  весь  цей  час   вона  проплакала,  а  перший  тиждень  навiть
прохворiла.  Вона  дiвчина  добра,  хазяйновита,  багато  хто  на  неї
задивляється, i це не  дивно... Не знаю, як ти  до неї, але що я
тобi  пораджу? Облиш  ти  всi цi  дурощi, не для тебе вони, не з твоїм
розумом за  це братися,  заплутають  тебе,  сам загинеш,  багатьом безвинним
людям  життя зiпсуєш  -- нi до чого все це. А повертайся-но  до себе в
гори, знайди своїх, головою не згадаєш -- серце пiдкаже, де твоя
батькiвщина...  Нiхто тебе  там  не  шукатиме,  влаштуєшся,  налагодиш
життя, тодi приїзди, забирай Раду, i буде вам добре. А може, ми на той
час  i  з хонтiйцями  покiнчимо,  Пандеї покажемо,  де  раки  зимують,
настане врештi мир, i заживемо як люди...
     Максим слухав його i  думав, що, якби вiн  справдi був  горцем, вiн би,
мабуть,  так i вчинив: повернувся б на батькiвщину  i зажив би потихеньку  з
молодою дружиною, забув би про всi цi жахи, про складнощi... Нi, не забув, а
органiзував  би  оборону, отож чиновники  Творцiв i носа б туди не сунули; а
прибули  б туди легiонери, бився б  бiля  рiдного  порога  до  останнього...
"Проте  я не горець. У горах менi робити нiчого, а  справа моя тут, я з усiм
цим миритися не  хочу... Рада? Що  ж,  Рада... якщо справдi  кохає, то
зрозумiє, повинна  зрозумiти... Не хочу зараз  про  це думати, не хочу
кохати, не час менi зараз кохати..."
     Вiн замислився  й не вiдразу  усвiдомив, що в  будинку щось  змiнилося.
Хтось  ходив коридором,  хтось  шептався  за стiною.  Зненацька  у  коридорi
завовтузилися, Рада вiдчайдушно крикнула: "Маку!.." -- i враз замовкла, нiби
їй затисли рота. Вiн пiдхопився на рiвнi i кинувся до вiкна, але Дверi
розчинися, i  на  порозi  з'явилася  Рада, без  кровинки  на  лицi.  Вiйнуло
знайомим запахом  казарми, загупотiли, вже  не криючись,  пiдкованi  чоботи,
Раду упхнули  до кiмнати, i  слiдом  посунули люди у чорних  комбiнезонах, i
Пандi з озвiрiлим  обличчям навiв на нього автомат, а ротмiстр Чачу, хитрий,
як  завжди,  i   розумний,   як   завжди,  стояв  поруч  з  Радою,  тримаючи
її за плече i вперши ствол пiстолета їй у бiк.
     -- Нi з мiсця! -- крикнув вiн.-- Ворухнешся -- стрiляю!
     Максим  завмер.  Вiн був  безсилий, йому потрiбно  було щонайменше  двi
десятих  секунди,  може,   пiвтори,   але  цьому  вбивцi   вистачило   б   i
однiєї.
     -- Руки вперед! -- каркнув Чачу.-- Капрале, наручники!
     Подвiйнi наручники! Та хутчiй, масаракш!
     Пандi,  якого Максим неодноразово  на заняттях  кидав  через голову,  з
великою  обачнiстю   наблизився,  вiдстiбаючи   од   пояса  важкий   ланцюг.
Озвiрiлiсть на його обличчi заступив стурбований вираз.
     -- Май на увазi,-- сказав вiн Максимовi.-- Коли що,
     пан ротмiстр її враз... того... любку твою...
     Вiн защiпнув сталевi браслети на зап'ястках Максима,  присiв навпочiпки
i скував йому ноги. Максим про себе усмiхнувся. Вiн уже  знав,  що  робитиме
надалi. Проте  вiн  недооцiнив  ротмiстра. Ротмiстр не вiдпустив  Раду.  Усi
разом вони спустилися по сходах, усi разом сiли у вантажiвку, i ротмiстр анi
на мить не  вiдвiв  пiстолета. Затим  у вантажiвку упхнули скутого  Гая.  До
свiтанку  було  ще  далеко,   так  само  сiявся  дощ,  розмитi  вогнi  ледве
освiтлювали   мокру  вулицю.  На  лавицях  у  кузовi  з  гуркотом  всiдалися
легiонери,  величезнi мокрi  пси  мовчки рвалися  з  повiдцiв  i,  осадженi,
нервово,  зi  скiмленням,  позiхали.  А  в пiд'їздi,  прихилившись  до
одвiрка i склавши руки на животi, стояв воротар. Вiн дрiмав.





     Державний прокурор вiдкинувся  на бильце крiсла, вкинув до  рота кiлька
сушених ягiд, пожував i запив ковтком цiлющої води. Вiдтак зажмурився,
притиснув  пальцями  втомленi  очi й прислухався. Довкола  на  багато сотень
метрiв було  добре. Кам'яниця Палацу юстицiї  була безлюдна,  у  вiкна
монотонно  перiщив  нiчний дощ,  не чути  було  сирен  i  вищання гальм,  не
стукотiли i не гули лiфти.  I  нiкого  не було, тiльки у приймальнi за
високими дверима  тихий,  наче  миша,  нудився в очiкуваннi  наказiв  нiчний
референт.  Прокурор спроквола розплющив очi i  крiзь  рухомi кольоровi плями
глянув  на  крiсло  для вiдвiдувачiв, виготовлене  за особливим замовленням.
"Крiсло я  вiзьму з  собою. I  стiл також, я до нього звик... А  шкода
буде, мабуть, iти звiдси --  нагрiв  мiсце... I навiщо менi йти? Дивно
улаштована  людина:  якщо  перед  нею   сходи,   їй   неодмiнно  треба
видряпатися на  самiсiнький  верх. Нагорi  холодно, дмуть дуже  шкiдливi для
здоров'я протяги, падати звiдтiля смертельно, сходинки слизькi,  небезпечнi,
i  ти чудово  знаєш це, та однаково лiзеш, дряпаєшся --  язик на
плече. Всупереч обставинам  -- лiзеш, всупереч будь-яким  порадам  -- лiзеш,
всупереч  опору  ворогiв  --  лiзеш,  всупереч власним iнстинктам, тверезому
глуздовi, передчуттям -- лiзеш, лiзеш, лiзеш... Той,  хто не лiзе вгору, той
падає вниз, це правильно. Але i той, хто лiзе вгору, також падає
вниз..."
     Писк  внутрiшнього телефону  урвав  його  думки. Вiн  узяв навушник  i,
досадливо кривлячись, сказав:
     Що таке? Я зайнятий.
     Ваше   превосходительство...--  прошелестiв   референт.--  Людина,  яка
назвала себе  Мандрiвцем,  телефонує по  вашiй особистiй лiнiї i
настiйливо просить розмови з вашим...


     Мандрiвець? --  Прокурор  пожвавiшав.--  З'єднайте.  У  навушнику
клацнуло, референт прошелестiв:
     Його превосходительство вас слухає.
     Знову  клацнуло,  i  знайомий  голос  проказав  твердо,  по-пандейськи,
вимовляючи слова:
     Розумако? Здрастуй. Ти дуже зайнятий?
     Для тебе -- нi.
     Менi треба поговорити з тобою.
     Коли?
     Зараз, якщо можна.
     Я до твоїх послуг,-- сказав прокурор.-- Приїжджай.
     -- Я буду за десять -- п'ятнадцять хвилин. Жди.
     Прокурор поклав навушник i певний  час сидiв непорушно, пощипуючи нижню
губу. "З'явився, голубе,-- подумав вiн.-- I  знову як снiг  на голову.
Масаракш, скiльки грошей я  перевiв на  цього чоловiка, бiльше, мабуть, анiж
на всiх  iнших  вкупi,  а  знаю  про  нього лише те, що  всi  iншi  зосiбна.
Небезпечна постать. Непередбачувана. Зiпсував  настрiй..."  Прокурор сердито
зиркнув на папери,  розкладенi по столу,  недбало згрiб  їх  докупи  i
сунув у  стiл. "Скiльки часу  вiн  був  вiдсутнiй?.. Авжеж,  два  мiсяцi. Як
завжди. Щез невiдомо куди,  два мiсяцi  жодної  звiстки, i  нате, будь
ласка, мов бiсеня з коробки... Нi, з цим бiсеням треба щось робити,
     так працювати неможливо... Ну гаразд, а що йому  вiд мене потрiбно? Що,
власне, сталося  за  цi  два мiсяцi? Повалили Спритника... Навряд чи це його
цiкавить. Спритника вiн  зневажав. Утiм, вiн усiх  зневажає... По його
лiнiї нiчого не  було, та  вiн  i  не з'явиться  до  мене  через  таку
дрiбницю -- пiде  прямо  до  Канцлера  або  до  Барона...  Можливо,  натупав
що-небудь цiкаве i хоче ввiйти в альянс? Дай боже, дай боже... А проте, я на
його мiсцi нi  з ким в альянс не вступав би...  Можливо, процес?.. Та нi, до
чого тут процес. Утiм, що гадати, вживiмо краще необхiдних заходiв".
     Вiн  висунув   потаємну  шухляду  й  увiмкнув  усi  фонограми  та
прихованi  камери. "Цю сцену  ми  збережемо  для  нащадкiв.  Ну,  де  ж  ти,
Мандрiвче?"   Вiд   збудження   вiн   спiтнiв,   його  пройняв   дрож;   щоб
заспокоїтися, вiн вкинув до рота кiлька ягiд, пожував,  заплющив очi й
почав  рахувати.  Коли  вiн  дорахував до  семисот,  дверi  розчинилися,  i,
вiдсторонивши  референта,  до  кабiнету зайшов цей  здоровань,  цей холодний
жартiвник,  ця надiя Творцiв. Його  ненавидiли i  обожнювали, вiн  щосекунди
висiв на  павутинцi  i нiколи  не падав. Худий, сутулий, з круглими зеленими
очима, з великими вiдстовбурченими вухами, у своїй одвiчнiй безглуздiй
куртцi  до   колiн,   лисий,   мов  лiкоть,   чарiвник,  вершитель,  пожирач
мiльярдiв... Прокурор пiдвiвся йому назустрiч. З цiєю людиною не треба
було прикидатися i говорити вимученi слова.
     Вiтаю, Мандрiвче,-- сказав прокурор.-- Прийшов похвастати?
     Чим?  --  сказав  Мандрiвець,  провалюючись  у  вiдоме  всiм  крiсло  i
недоладно  задираючи  колiна.--  Масаракш!  Щоразу  забуваю  про цей  чортiв
пристрiй. Коли ти припиниш знущатися з вiдвiдувачiв?
     Вiдвiдувач  мусить почуватися незручно,-- сказав прокурор.-- Вiдвiдувач
мусить бути смiшним, бо iнакше  яке менi вiд нього  задоволення? От  я зараз
дивлюся на тебе, i менi весело.
     Авжеж, я знаю, ти весела  людина,-- сказав Мандрiвець.-- Але надто  вже
невибагливий у тебе гумор... Мiж iншим, ти можеш сiсти.
     Прокурор аж в оцю мить  виявив, що  продовжує стояти. Як  завжди,
Мандрiвець  швидко зрiвняв  рахунок. Прокурор  всiвся  зручнiше  i  сьорбнув
цiлющої гидоти.
     -- Отже? -- сказав вiн.
     Мандрiвець негайно перейшов до справи.
     --  У  тебе  в  пазурах,--  дiловито  сказав  вiн,--  людина,  яка менi
потрiбна.  Такий  собi   Мак   Сим.   Ти  закатав  його   на  перевиховання,
пам'ятаєш?
     Нi,-- сказав прокурор  щиро. Вiн вiдчув певне  розчарування.-- А коли я
його запроторив? У якiй справi?
     Нещодавно. У справi про пiдривання башти,
     А, пам'ятаю... То й що?
     Все,-- сказав Мандрiвець.-- Вiн менi потрiбний.
     Зачекай,-- сказав прокурор  з досадою.-- Процес вiв не я, не  можу ж  я
пам'ятати кожного засудженого.
     А я вважав, що це все твої люди.
     Там був тiльки один мiй, решта -- справжнi... Як, ти кажеш, його звати?
     Мак Сим.
     Мак Сим...-- повторив прокурор.-- А! Цей  гiрський  шпигун... Пам'ятаю.
Там з ним сталася якась дивна iсторiя -- його розстрiляли, i невдало.
     Так, здається.
     Силач якийсь незвичайний... Так, менi  щось доповiдали... А навiщо  вiн
тобi знадобився?
     Це мутант,-- сказав Мандрiвець.-- У нього цiкавi ментограми, i вiн менi
потрiбний для роботи.
     Розкриватимеш його?
     Можливо.   Мої  люди  запримiтили  його   давно,  коли  його   ще
використовували у спецiальнiй студiї, але пiзнiше вiн утiк...
     Прокурор, вiдчуваючи дуже сильне розчарування, набив рот ягодами.
     Гаразд,-- сказав вiн.-- Ну, як твої справи?
     Як завжди,  чудово,-- вiдповiв Мандрiвець.-- Твої, я чув,  також.
Пiдкопався-таки пiд Смикунця. Поздоровляю... Отож коли я одержу свого Мака?
     Та завтра пошлю депешу, днiв за п'ять -- сiм його приставлять.
     Невже задурно? -- спитав Мандрiвець.
     Люб'язнiсть,-- сказав Прокурор.-- А що ти можеш менi запропонувати?
     -- Найпершого захисного шолома.
     Прокурор усмiхнувся.
     I Свiтове  Свiтло на додачу,--  сказав вiн.-- Мiж iншим,  май  на
увазi:  перший  шолом менi не потрiбний.  Менi потрiбний єдиний...  До
речi,  це   правда,   що   твоїй   зграї   доручили  розроблення
спрямованого випромiнювача?
     Можливо,-- сказав Мандрiвець.
     Послухай,   а  на   якого   дiдька  нам  це   потрiбно?   Мало   у  нас
неприємностей? Згорнув би ти цю роботу, га?
     Мандрiвець ощирив зуби.
     Боїшся, Розумако? -- сказав вiн.
     Боюсь,--  сказав  прокурор.--  А  ти  не  боїшся?  Чи  ти,  може,
думаєш,  що у  тебе любов  з Графом на вiки? А вiн тебе твоїм же
випромiнювачем...
     Мандрiвець знову ошкiрився.
     Переконав,--  сказав  вiн.--  Домовилися.--  Вiн пiдвiвся.-- Я зараз до
Канцлера. Переказати що-небудь?
     Канцлер  на мене гнiвається,-- сказав  прокурор.-- Менi це з бiса
неприємно.
     Гаразд,-- сказав Мандрiвець.-- Я йому це перекажу.
     Жарти жартами,-- сказав прокурор,-- але якби ти закинув слiвце...
     Ти у нас розумака,-- сказав Мандрiвець голосом Канцлера.-- Спробую.
     Процесом вiн принаймнi задоволений?
     Звiдкiля я знаю! Я щойно приїхав.
     От  i дiзнайся...  Я  що стосується твого...  як ти  його назвав?
Дай-но я запишу...
     Мак Сим.
     Так... Вiдносно нього я завтра ж.
     -- Бувай здоровий,-- сказав Мандрiвець i вийшов.
     Прокурор похмуро глянув йому услiд. "Авжеж, можна
     лише  позаздрити.  От  становище  у  чоловiка! Єдиний,  вiд  кого
залежить захист. Пiзно шкодувати,  але, мабуть, варто було з ним зблизитися.
Проте як з ним зблизишся? Йому нiчого не потрiбно, вiн i так найбiльше цабе,
всi ми вiд  нього залежимо, всi  ми  на нього молимося... Ех, узяти б такого
чоловiка за горло -- як  би це було ловкоКоли б вiн бодай чого-небудь хотiв!
А  то  ось, будь  ласка --  каторжник  йому  потрiбний,  коштовнiсть  яка...
Ментограми,  бачте,  у нього цiкавi... Взагалi-то каторжник цей -- горець, а
Канцлер останнiм часом щось часто говорить про гори. Можливо, варто походити
коло  цього...  Як там  ще  з  вiйною вийде, а  Канцлер  є  Канцлер...
Масаракш, працювати однаково сьогоднi неможливо..." Вiн сказав у мiкрофон:
     Кох, що у вас є по засудженому Симу? -- Вiн раптом згадав: -- Ви,
здається, готували по ньому якусь компiляцiю...
     Так  точно,  ваше  превосходительство,--  прошелестiв референт.-- Я мав
честь звернути увагу вашого...
     Давайте сюди. I принесiть ще води.
     Вiн поклав навушник, i тої  ж митi в дверях з'явився невiдчутний,
мов  тiнь,  референт. Перед прокурором лягла на стiл товста  тека,  тихенько
дзеленькнуло  скло,  булькнула  вода,  i  бiля теки виникла  повна  склянка.
Прокурор вiдсьорбнув, роздивляючись теку.
     "Витяг  зi  справи Мака  Сима (Максима  Каммерера). Пiдготував референт
Кох". "Товстелезна яка, нiчого собi витяг..." Вiн розкрив  теку i взяв першу
пачку зброшурованих аркушикiв.
     Свiдчення ротмiстра Тоота... Зiзнання пiдсудного Гаала... Крокi якогось
прикордонного  району за  Блакитною  Змiєю... "Iншого  одягу  на
ньому  не  було.  Мова  видалася менi розбiрливою, але цiлком  незрозумiлою.
Спроба заговорити  з ним по-хонтiйськи  виявилася марною..." Ох  уже цi менi
прикордоннi ротмiстриХонтiйський  шпигун на пiвденному  кордонi... "Малюнки,
виконанi  затриманим,  видалися  менi  майстерними i дивовижними..." Ну,  за
Блакитною Змiєю багато дивовижного. На жаль.  I обставини  появи
цього  Сима  не  дуже  вирiзняються  на тлi iнших тамтешнiх обставин.  Хоча,
звiсно... Але подивимося...
     Прокурор вiдклав пачку, вибрав двi великi ягiдки, поклав до рота i взяв
наступний  аркушик.  "Висновок   експертної  комiсiї   у  складi
спiвробiтникiв   Iнституту   тканин   та   одягу...   "Ми,  що   нижче
пiдписалися..." Гм...  так...  так...  "...обстежили  всiма  приступними нам
лабораторними  методами   тканину   предмета   одягу,  надiсланого   нам   з
Департаменту  юстицiї   ("Нiсенiтниця  якась")...   i  дiйшли   такого
висновку:  1.  Вказаний предмет  являє собою короткi  штани четвертого
розмiру  другого  зросту,  що  можуть   бути  використанi   для  носiння  як
чоловiками,  так  i  жiнками;  2. Крiй  штанiв  не може бути зарахований  до
якого-небудь вiдомого стандарту  i не може,  власне, називатися кроєм,
оскiльки штани  не пошитi, а виготовленi якимсь  невiдомим нам  способом; 3.
Штани виготовленi  з м'якої пружної тканини срiблястого кольору,
яка,  власне,  не  може називатися  тканиною,  оскiльки навiть мiкроскопiчне
дослiдження  не  виявило  в  нiй  структури.  Матерiал  цей  не  горить,  не
змочується  i  вирiзняється  надзвичайною тривкiстю  на  розрив.
Хiмiчний  аналiз..."  Дивнi  штани. Треба  розумiти,  що  це  його  штани...
Прокурор  узяв тонко загострений  олiвець  i  написав  на  берегах аркушика:
"Референтовi. Чому не подаєте супровiдного пояснення? Чиї штани?
Звiдки штани?"  Так...  А  висновки?  Формули...  Знову формули... Масаракш,
знову формули... Ага! "...Технологiя не вiдома нi в нашiй країнi, нi в
iнших цивiлiзованих державах (за довоєнними даними)".
     Прокурор вiдклав  висновок.  Ну, штани... нехай. Штани є штани...
Що там  далi? "Акт  медичного  обстеження".  Цiкаво.  Що, це  у нього  такий
кров'яний тиск?.. Ого, оце так
     легенi!..  Що  таке? Слiди  чотирьох  смертельних  поранень...  Це  вже
мiстика. Ага... "Дивись показання свiдка Чачу  та  зiзнання  звинувачуваного
Гаала".  Сiм  куль, одначе! Гм...  Певне розходження  має мiсце:  Чачу
свiдчить, що використав зброю з  метою самозахисту i  пiд загрозою смертi, а
цей Гаал стверджує,  нiбито Сим хотiв  лише вiдiбрати у Чачу пiстолет.
Ну,  до  цього  менi  байдуже...  Двi  кулi  в печiнку  --  це забагато  для
нормальної  людини... Та-ак, скручує монетку в рурочку... бiжить
з  людиною на плечах...  Ага, це  я  вже читав. Пригадую, на цьому  мiсцi  я
подумав,  що  парубiйко   на  диво   здоровезний  i  що   зазвичай  такi  не
вiдзначаються розумом. I  далi  вже не читав... А це що?  А-а,  давнiй
приятель...  "Витяг  з  донесення  агента  №  711". "...Бачить  цiлком
виразно  у  дощову  нiч  (може  навiть  читати)  i за  повної  темряви
(розрiзняє предмети, бачить  вираз обличчя на вiдстанi близько  десяти
метрiв)... має  дуже  чутливий нюх i смак -- розрiзняв членiв групи за
запахом на вiдстанi близько п'ятдесяти метрiв, на парi розрiзняв напої
у щiльно  заткнутих посудинах... орiєнтується на мiсцевостi  без
компаса... з великою точнiстю визначає час  без годинника... Був такий
випадок:  ми  купили  i зварили  рибу, яку  вiн  заборонив  нам  їсти,
стверджуючи,  що  вона  радiоактивна. Коли ми перевiрили  радiометром,  риба
справдi виявилася  радiоактивною. Звертаю увагу  на той факт, що сам  вiн цю
рибу з'їв,  зауваживши, що  для нього  вона не становить небезпеки,  i
справдi залишився здоровим, хоча випромiнювання перевищувало санiтарну норму
(майже 77 одиниць)..."
     Прокурор вiдкинувся  у крiслi. Нi, це вже занадто. Може, вiн до  всього
ще й безсмертний? Ясна рiч, Мандрiвця усе  це мусило зацiкавити. Подивимося,
що там далi. Ось серйозний документ. "Висновок Особливої комiсiї
Департаменту  громадського здоров'я. Матерiал:  "Мак  Сим.  Реакцiя на  бiле
випромiнювання  вiдсутня.  Протипоказань  для  несення  служби у спецiальних
вiйськах  немає".  Ага...  Це  коли  вiн вербувався  до Легiону.  Бiле
випромiнювання,   масаракш...  Кати,  дiдько  б  їх  побрав!..  А  це,
виходить, їхня  експертиза з метою слiдства... "Пiд час випробувань на
бiле  випромiнювання  рiзних  iнтенсивностей,   аж   до  максимальної,
жодної реакцiї не виявив. Реакцiя на А-випромiнюван-ня нульова в
обох   значеннях.    Реакцiя   на   Б-випромiнювання   нульова.    Примiтка:
вважаємо  своїм обов'язком додати,  що даний  матерiал (Мак Сим,
бл.  20 рокiв) становить  собою  небезпеку через можливi генетичнi наслiдки.
Рекомендується   повна   стерилiзацiя  або  знищення..."  Ого!  Цi  не
жартують. Хто там у них зараз? А, Аматор. Авжеж, не жартiвник, не жартiвник,
що й казати.  Пригадую. Смiхотун-Лошачок розповiдав з  цього приводу чудовий
анекдот... Масаракш, не пам'ятаю... А добре, що довкола нiкого.  От ми зараз
ягiдку   з'їмо,  водичкою   зап'ємо...   Гидота,  але,   кажуть,
допомагає... Гаразд. Що далi?
     --  О-о, вiн уже  й  там  устиг  побувати!  Ану лиш, ану лиш...  Знову,
мабуть,  реакцiя нульова... "При застосуваннi  форсованих методiв пiдслiдний
Сим зiзнань не дав.  Вiдповiдно  до  параграфа  12  про заборону  заподiяння
видимих фiзичних ушкоджень пiдслiдним, яким належить виступити на вiдкритому
судовому   засiданнi,  застосовувалися   лише:  А.  Голкохiрургiя,   аж   до
найглибшої,  з  прониканням  у  нервовi вузли  (реакцiя парадоксальна,
пiдслiдний    засинає);    Б.    Хемообробляння     нервових    вузлiв
алкалоїдами  та   лугами  (реакцiя  аналогiчна);  В.  Свiтлова  камера
(реакцiя вiдсутня,  пiдслiдний здивований); Г.  Паротермiчна камера  (втрата
ваги  без  неприємних вiдчуттiв).  На  цьому  останньому  застосування
форсованих  методiв довелося припинити". Бр-р-р... Оце так  документ! Авжеж,
Мандрiвець  має  рацiю: це  який-небудь мутант. Нормальнi  люди так не
можуть... Так, я чув, що трапляються вдалi мутацiї,  щоправда,рiдко...
Цим  усе  пояснюється...  Окрiм  штанiв, одначе.  Штани,  наскiльки  я
розумiю, мутацiї не пiдвладнi...
     Вiн  узяв  наступний аркушик.  Документ  виявився  нецiкавий: свiдчення
директора  Спецiальної  студiї.  Безглузда  установа.  Записують
маячню    рiзних   психiв    для   розваги    найповажнiшої   публiки.
Пригадується,  цю студiю  започаткував  Калу-Шахрай,  який сам був без
однiєї клепки... Треба  ж  таке, збереглася студiя! Шахрая давно
вже немає, а iдея його маячна процвiтає... Зi свiдчень директора
випливає, що Сим був зразковим об'єктом i що вкрай бажано було б
повернути   його  до   студiї...   Стоп,  стоп,  стоп!   "Переданий  у
розпорядження Департаменту спецiальних  дослiджень  на пiдставi ордера номер
такий-то вiд такого-то числа..." А ось i  ордер, i пiдписаний вiн  Фанком...
Прокурор вiдчув якесь  мляве осяяння. Фанк...  Щось ти тут, Мандрiвче... Нi,
не   будемо  поспiшати  з   висновками.  Вiн  дорахував  до   тридцяти,  щоб
заспокоїтися,  i взяв наступний документ, певнiше, доволi товсту пачку
документiв:   "Витяг   з  акта   Спецiальної   етнолiнгвiстичної
комiсiї з перевiрки припущень про гiрське походження М. Сима".
     Вiн  почав неуважно читати, усе ще думаючи  про Фанка i  про Мандрiвця,
проте  несподiвано  для  себе  зацiкавився.  Це було  дослiдження,  в  якому
зводилися докупи та аналi-
     зувалися усi викази, свiдчення та спостереження  очевидцiв, якi так або
iнакше   торкалися   питань  про  походження   Мака   Сима;  антропологiчнi,
етнографiчнi,  лiнгвiстичнi  данi; результати вивчення фонограм, ментограм i
власноручних малюнкiв  пiдслiдного. Усе це читалося, як роман, хоча висновки
були  надто  мiзернi  i  обережнi.   Комiсiя  не  зараховувала  М.  Сима  до
жодної з вiдомих  етнiчних  груп,  що  мешкали  на  суходолi.  (Окремо
наводилася  думка  вiдомого  палеоантрополога  Шапшу, який добачив у  черепi
пiдслiдного  велику подiбнiсть, проте не iдентичнiсть,  до викопного  черепа
так  званої Людини Давньої,  що жила  на  Архiпелазi  понад  сто
п'ятдесят   тисяч  рокiв   тому).  Комiсiя   стверджувала   повну   психiчну
нормальнiсть  пiдслiдного  в  дану мить, але  припускала,  що  в  недалекому
минулому  вiн  мiг  страждати  на  одну з форм  амнезiї у сукупностi з
iнтенсивним   витiсненням  iстинної   пам'ятi  пам'яттю  несправжньою.
Комiсiя  зробила  лiнгвiстичний аналiз  фонограм,  що  залишалися  в  архiвi
спецiальної  студiї, й дiйшла висновку, що мова, якою на той час
розмовляв пiдслiдний, не  може бути зарахована до жодної групи вiдомих
сучасних або мертвих  мов. З цього  приводу комiсiя припускала,  що  ця мова
могла бути плодом уяви пiдслiдного  (так звана риб'яча  мова), тим бiльше що
зараз  вiн,   за   власним   твердженням,   цiєї  мови   вже  не
пам'ятає.  Комiсiя утримується вiд точних висновкiв, але схильна
вважати,  що  в  особi  М.  Сима  доводиться  мати справу з  якимсь мутантом
невiдомого  досi  типу... "Гарнi  iдеї народжуються в розумних головах
одночасно",-- iз  заздрiстю  подумав  прокурор i швидко пробiг очима "Окрему
думку члена  комiсiї професора  Поррумо-варруї".  Професор,  сам
горець   за   походженням,   нагадував   про   iснування   у   глибинi   гiр
напiвлегендарної   країни   Зартак,   населеної   плем'ям.
Птахоловiв, яке  досi  не потрапило в  поле  зору  етнографiї i  якому
цивiлiзованi горцi приписують володiння магiчними науками i здатнiсть лiтати
в  повiтрi без апаратiв. Птахолови,  за  переказами, надзвичайно  високi  на
зрiст, вирiзняються величезною фiзичною силою i  витривалiстю, а також мають
шкiру коричнево-золотистого  вiдтiнку. Все це дивовижно  збiгається  з
фiзичними  особливостями  пiдслiдного... Прокурор  побавився  олiвчиком  над
професором  Порру...  i так  далi, затим вiдклав олiвець i голосно проказав:
"Пiд цю думку, мабуть, i штани пiдiйдуть. Вогнетривкi штани..."
     Вiн  з'їв   ягiдку  i  проглянув  наступний  аркушик:  "Витяг  зi
стенограми  судового  процесу".  Гм...  А  це  навiщо?  "ОБВИНУВАЧ.  Ви   не
заперечуватимете, що ви -- освiчена людина? ЗВИНУВАЧЕНИЙ. Я  маю освiту, але
в  iсторiї,  соцiологiї  та  економiцi  розумiюсь  дуже  погано.
ОБВИНУВАЧ. Не  скромничайте.  Вам  знайома  ця книжка? ЗВИНУВАЧУВАНИЙ.  Так.
ОБВИНУВАЧ. Ви читали її?  ЗВИНУВАЧУВАНИЙ. Природно. ОБВИНУВАЧ. З
якою метою ви, перебуваючи пiд слiдством, почали читати монографiю "Тензорне
числення i сучасна фiзика"? ЗВИНУВАЧУВАНИЙ. Не розумiю... Для задоволення...
З  метою  розваги,  якщо  хочете...  Там   є  дуже  кумеднi  сторiнки.
ОБВИНУВАЧ. Гадаю, суду зрозумiло, що лише дуже освiчена людина читатиме таке
спецiальне  дослiдження  заради  розваги  та заради  задоволення..."  Що  за
нiсенiтниця?  Навiщо менi це пiдсовують?  А далi? Масаракш,  знову процес...
"ЗАХИСНИК.  Вам вiдомо,  якi кошти видiляють  Вогненоснi Творцi на подолання
дитячої злочинностi? ЗВИНУВАЧУВАНИЙ. Не  вповнi вас  розумiю.  Що таке
"дитяча  злочиннiсть"?  Злочини  проти  дiтей?  ЗАХИСНИК.  Нi.  Злочини,  що
їх учиняють дiти. ЗВИНУВАЧУВАНИЙ. Я не розумiю. Дiти не можуть учиняти
злочинiв..." Гм, цiкаво...  А що  там у кiнцi? "ЗАХИСНИК. Я сподiваюсь, менi
вдалося показати  суду  наївнiсть мого  пiдзахисного,  яка доходить до
житейського  iдiотизму.  Йому  невiдомi  поняття дитячої  злочинностi,
добродiйництва,  соцiальної допомоги..." Прокурор усмiхнувся й вiдклав
аркушик. Зрозумiло. Справдi, дивне поєднання:  математика i фiзика для
задоволення, а елементарних речей не знає. Такий собi дивак-професор з
поганого роману.
     Прокурор переглянув ще кiлька аркушикiв. "Незрозумiло, Маку, чому це ти
так  тримаєшся  за це  дiвчисько... як  її...  Рада  Гаал.
Любовних  стосункiв  у  тебе  з  нею  немає,  нiчим   ти  їй  не
зобов'язаний,  i спiльного  у  вас немає з нею нiчого: йолоп обвинувач
надаремне  намагається  приплутати  її  до  пiдпiлля...  А
складається враження,  що, тримаючи її пiд прицiлом, можна
примусити тебе робити все, що завгодно. Дуже корисна для нас  якiсть,  а для
тебе дуже незручна... Та-ак, загалом, усi цi свiдчення зводяться до того, що
ти, братику, раб свого слова i взагалi  людина негнучка.  Полiтичний дiяч iз
тебе  не  вийшов  би.  I  не  треба.  Гм,  фотокартки...  Он  ти який.
Приємне  обличчя,   дуже,  дуже...   Очi   дивнуватi...  Де  це   тебе
фотографували? На  лавi пiдсудних... Диви-но,  свiжий,  бадьорий,  очi яснi,
постава  невимушена.  Де  це  тебе  навчили так  грацiйно сидiти  i  взагалi
триматися,  адже лава  пiдсудних на кшталт мого крiсла, невимушено на нiй не
посидиш... Цiкавий чоловiчок... Втiм, усе це дурницi, не в тiм рiч".
     Прокурор  вибрався  з-за  столу i пройшовся по  кабiнету. Щось  солодко
лоскотало у мозку, щось збуджувало  i пiдштовхувало... "Щось я знайшов у цiй
тецi... щось важливе... щось надзвичайно важливе... Фанк?  Так, це  важливо,
бо  Мандрiвець   використовує   свого  Фанка  лише  в  дуже  важливих,
найважливiших  справах.  Одначе  Фанк --  це  тiльки  пiдтвердження, а що  ж
головне? Штани... Дурницi... АТак-так-так.  Цього  в  тецi немає". Вiн
узяв навушник.
     Кох. Що там було з нападом на конвой?
     Чотирнадцять дiб тому,--  тої  ж  митi зашелестiв  референт, нiби
читав наперед  заготовлений  текст,--  о  вiсiмнадцятiй годинi тридцять  три
хвилини на полiцiйнi  машини, що перевозили пiдсудних у справi номер 6981-84
з примiщення суду у мiську тюрму, було здiйснено збройний напад. Напад  було
вiдбито, у перестрiлцi один iз нападникiв дiстав тяжке поранення i помер, не
опритомнiвши. Труп не упiзнано. Справу про напад закрито.
     Чия робота?
     З'ясувати не вдалося. Офiцiйне пiдпiлля до нього аж нiяк не причетне.
     Мiркування?
     Можливо,  дiяли  терористи, що  намагалися  звiльнити  пiдсудного  Дека
Потту, на прiзвисько Генерал, вiдомий тiсними зв'язками з лiвим крилом...
     Прокурор  кинув навушник. Що ж, усе це може бути. I  все це  може
бути не так... Анумо,  погортаємо ще  раз...  Пiвденний кордон,  бевзь
ротмiстр... Штани...  Бiжить з  людиною  на плечах...  Радiоактивна риба, 77
одиниць... Реакцiя  на А-випромiнювання... Хемообробляння нервових вузлiв...
Стоп! Реакцiя на А-випромiнювання.  "Реакцiя  на  А-випромiнювання нульова в
обох значеннях". Нульова. В обох значеннях. У  прокурора закалатало серце, i
вiн притиснув його долонею. Iдiот! НУЛЬОВА В ОБОХ ЗНАЧЕННЯХ!
     Вiн знов ухопив навушник.
     -- КохНегайно пiдготувати спецiального кур'єра з охо
     роною. Окремий вагон на пiвдень... Нi! Мою електромотри-
     су... Масаракш! -- Вiн сунув руку в шухляду i вимкнув усi
     реєструючi апарати.-- Дiйте!
     Усе ще притискаючи лiву руку до серця, вiн витягнув  з бювара особистий
бланк i  заходився швидко,  проте розбiрливо писати: "Державна  вага. Цiлком
таємно.  Генерал-комендантовi  Особливого   Пiвденного   Округу.   Пiд
особисту  надзвичайну  вiдповiдальнiсть --  до  термiнового  беззастережного
виконання. Негайно  передати  в опiку подавцевi цього засудженого каторжника
Мака Сима, справа № 6983.  Вiд моменту  передачi  вважати виховуваного
Мака Сима пропалим безвiсти, на пiдтвердження чого мати в архiвах вiдповiднi
документи. Державний прокурор..."
     Вiн  схопив  другий  бланк:  "Розпорядження.  Цим  наказую  усiм  чинам
вiйськової, цивiльної  та  залiзничної адмiнiстрацiї
виявляти  пред'явниковi цього, спецiальному  кур'єровi державної
прокуратури з супровiдною  охороною,  сприяння  за категорiєю  ЕКСТРА.
Державний прокурор..."
     Потiм вiн допив склянку, налив нову i вже неквапом, обмiрковуючи  кожне
слово, почав на третьому бланку: "Любий Мандрiвче! Вийшла безглузда iсторiя.
Як щойно  з'ясувалося, потрiбний тобi матерiал  пропав безвiсти,  що  досить
часто трапляється у пiвденних джунглях..."












     Першим пострiлом йому розтрощило гусеницю,  i воно вперше за двадцять з
гаком рокiв  залишило розбиту колiю, вивертаючи  уламки  бетону,  вдерлося в
чагарi  й почало  неквапно  розвертатися  на мiсцi, з  хрускотом навалюючись
широким лобом на кущi, вiдтручуючи од  себе понiвеченi дерева.  I коли
воно показало неосяжну корму, на якiй  хилиталися на iржавих заклепках листи
залiза,  Зеф  акуратно i  точно,  так  щоб,  боже борони, не зачепити котла,
всадив  йому  фугасний набiй у  двигун -- у  м'язи, у  сухожилки, у  нервовi
сплетiння,-- i воно зойкнуло залiзним  голосом, викинуло  iз зчленувань клуб
розпеченого диму й зупинилося назавжди; однак щось  продовжувало жити у його
нечистих броньованих  надрах;  якiсь вцiлiлi  нерви  ще  посилали  безглуздi
сигнали,  ще  вмикалися  й  вiдразу  вимикалися  аварiйнi  системи,  шипiли,
плювалися  пiною,  i  воно  ще  кволо  стрiпувалося,  ледь-ледь  пошкрябуючи
вцiлiлою гусеницею, i грiзно й  безглуздо,  як черевце роздушеної оси,
здiймалася  та  опадала  над  конаючим  драконом  облiзла  решiтчаста  труба
ракетної  установки.  Якусь  мить  Зеф  споглядав  цю  агонiю,  вiдтак
повернувся  i  рушив до лiсу,  тягнучи  гранатомет за ремiнь. Максим и  Вепр
попрямували слiдом,
     i  вони вийшли  на  тиху  галявинку,  що  її  Зеф, напевне,
запримiтив ще дорогою сюди, повалилися в траву, i Зеф сказав:
     -- Закуримо.
     Вiн  скрутив цигарку  однорукому, дав  йому  прикурити  i закурив  сам.
Максим лежав, зiпершись пiдборiддям на руки, i крiзь рiдколiсся спостерiгав,
як  помирає  залiзний дракон  -- жалiбно  деренчить якимись  останнiми
трибками  й  зi  свистом   випускає   з  пошматованих  нутрощiв  цiвки
радiоактивної пари.
     Ось  так  i  тiльки  так,--  сказав  Зеф менторським  толом.--  а  якщо
робитимеш не так, наскубу вуха.
     Чому? -- спитав Максим.-- Я хотiв його зупинити.
     А  тому,--  вiдповiв  Зеф,--  що граната могла  рикошетом  лупонути  по
ракетi, i тодi нам був би гаплик.
     Я цiлився в гусеницю,-- сказав Максим.
     А треба цiлитися в корму,-- сказав Зеф. Вiн затягнувся димом.-- I
взагалi,  поки ти новачок, нiкуди  не лiзь першим. Хiба  що я  тебе попрошу.
Втямив?
     Втямив,-- вiдповiв Максим.
     Усi цi  тонкощi  Зефа його не  цiкавили. I сам Зеф  його  не дуже
цiкавив. Його цiкавив Вепр. Але Вепр, як завжди, байдуже мовчав, примостивши
штучну руку на обшарпаний кожух мiношукача. Все було, як завжди. I все
було не так, як хотiлося.
     Коли  тиждень тому новоприбулих каторжникiв  вишикували перед бараками,
Зеф  прямо пiдiйшов до Максима i забрав його у свiй сто  чотирнадцятий загiн
саперiв. Максим зрадiв. Вiн одразу впiзнав цю вогненну бородищу  i квадратну
опецькувату  постать,  i йому було приємно, що  i його впiзнали  у цiй
задушливiй  картатiй юрмi, де всiм було  наплювати на кожного i нiхто нiкого
не цiкавив.  Окрiм того, у  Максима були  всi пiдстави  вважати,  що  Зеф --
колишнiй знаменитий  психiатр Аллу Зеф, людина освiчена та iнтелiгентна,  не
рiвня напiвкримiнальнiй потолочi, якою був  напханий  арештантський вагон,--
якимсь чином зв'язаний з пiдпiллям. А коли Зеф завiв його до барака i вказав
мiсце на нарах поруч  з одноруким  Вепром, Максим вирiшив було, що доля його
тут  остаточно визначилася.  Проте незабаром вiн збагнув, що помилився. Вепр
не захотiв розмовляти. Вiн вислухав квапливу, пошепки, розповiдь Максима про
долю  групи,  про  висадження  башти,  про  судовий процес,  непевно,  крiзь
позiхання,  пробурмотiв:  "Буває  ще   й   не  таке..."   --  i   лiг,
вiдвернувшись. Максим вiдчув себе обдуреним, i в цю мить  на нари вилiз Зеф.
"Вiд пуза я  зараз  нажерся",--  повiдомив  вiн  Максимовi i  без будь-якого
переходу, нахабно, з  примiтивною наврипливiстю заходився витягувати з нього
iмена i явки. Можливо, колись вiн i справдi був знаменитим вченим, освiченою
та  iнтелiгентною   людиною,  можливо,  i  навiть  напевне,  вiн  мав  якесь
вiдношення до пiдпiлля,  але  зараз вiн  справляв  враження звичайнiсiнького
годованого провокатора,  який  вирiшив  знiчев'я, на сон грядущий,  обробити
пришелепкуватого  новачка.  Максим вiдкараскався  од  нього не без зусиль, а
коли Зеф  зненацька захропiв ситим вдоволеним харчанням, ще  довго лежав без
сну, згадуючи, скiльки разiв його тут уже обдурювали люди та обставини.
     Нерви  його розшарпалися.  Вiн згадав процес, вочевидь пiдготовлений ще
до  того, як  група  одержала наказ  напасти на  башту;  i  письмовi  викази
якоїсь  гадини,  котра знала про групу  все  i, можливо,  була  навiть
членом групи;  i  фiльм,  що його  було знято з башти пiд час нападу, i свiй
сором, коли вiн  упiзнав на екранi  себе самого, як вiн гатить з автомата по
прожекторах...  Нi,  по  юпiтерах,  що  освiтлювали  сцену  цiєї
страшної вистави...  У  щiльно закупореному  барацi  коливалася огидна
задуха, кусалися паразити, виховуванi марили, а у  вiддаленому  кутку барака
при свiтлi саморобної свiчки рiзалися в карти i хрипко горлали один на
одного кримiнальники.
     А  наступного  дня обдурив  Максима  i лiс.  Тут  кроку  не можна  було
ступити,  не  наштовхнувшись на  залiзо:  на  мертве,  проiржавiле  наскрiзь
залiзо; на залiзо, що зачаїлося, готове будь-якої митi вбити; на
залiзо,  що таємно ворушилося, цiлилося,  рухалося,  слiпо й недоладно
розорюючи  залишки дорiг. Земля i  трава вiдгонили iржею,  на  днi видолинок
накопичувалися радiоактивнi  калюжi,  птахи не  спiвали,  а хрипко  зойкали,
мовби у передсмертнiй тузi, тварин не було  i  не було  навiть лiсової
тишi  --  то  праворуч,  то  лiворуч  бухкали  й  гуркотiли вибухи, у  гiллi
клубочився  сизий  гар,   а  пориви  вiтру  доносили   ревiння  спрацьованих
двигунiв...
     I так пiшло: день --  нiч,  день -- нiч.  Вдень вони  вирушали до
лiсу, який  не був лiсом, а був давнiм укрiпленим районом. Вiн був буквально
нашпигований автоматичними бойовими пристроями,  панцирвагенами, самохiдними
балiс-тами, ракетами на  гусеницях,  вогнеметами, газометами, i  все  це  не
померло  за двадцять  з  гаком  рокiв,  усе  продовжувало  жити  своїм
непотрiбним  механiчним  життям,  усе  продовжувало   цiлитися,  наводитися,
випльовувати свинець,  вогонь,  смерть,  i все це необхiдно  було  задушити,
висадити в  повiтря,  вбити,  щоб  розчистити  трасу  для будiвництва  нових
випромiнюючих башт. А вночi Вепр затято мовчав,
     а  Зеф  знову  i знову  чiплявся до Максима з розпитуваннями  i  був то
прямолiнiйний  до  глупоти, то хитромудрий i  спритний на диво. I були
грубi харчi, i дивнi пiснi каторжникiв, i  когось били по обличчю легiонери,
i двiчi на день усi в бараках та в лiсi корчилися пiд променевими ударами, i
погойдувалися на вiтрi повiшенi за  спробу  втекти... день  -- нiЧ; день  --
нiч... Освенцiм, табiр знищення. Фашизм.
     -- Навiщо ви хотiли його зупинити? -- спитав зненацька
     Вепр.
     Максим  швиденько  сiв. Це було перше запитання, яке поставив перед ним
однорукий.
     Я хотiв подивитися, як вiн улаштований.
     Тiкати зiбралися?
     Максим скосив око на Зефа i сказав:
     Та нi, не в тiм рiч. Усе-таки бойова машина...
     А  навiщо  вам бойова машина? --  спитав  Вепр.  Вiн  говорив так, нiби
рудого провокатора тут не було.
     Не знаю,-- проказав Максим.-- Над цим ще треба подумати.  їх  тут
багато таких?
     Багато,-- устряв рудий провокатор.-- I машин тут багато, i дурнiв
тут також завжди вистачало...-- Вiн позiхнув.-- Скiльки разiв уже пробували.
Залiзуть, подлубають-ся-подлубаються та й  покинуть. А один дурень -- от  як
ти -- той узагалi злетiв у повiтря.
     Нiчого,  я  б не  злетiв,--  холодно  вiдказав  Максим.--  Ця машина не
вважається складною.
     А  навiщо вона  вам усе-таки? --  спитав  однорукий. Вiн  курив, лежачи
горiлиць, тримаючи  сигарету у штучних пальцях.-- Припустiмо,  ви налагодите
її. Що далi?
     На прорив через мiст,-- сказав Зеф, реготнувши.
     А чому б i нi?  -- спитав Максим. Вiн рiшуче не знав, як триматися. Цей
рудий,  здається, все-таки не провокатор.  Масаракш, якого дiдька вони
присiкалися?
     Ви не дiстанетеся до мосту,-- сказав однорукий.-- Вас тридцять три рази
розстрiляють. А коли навiть дiстанетеся, то побачите, що мiст розведений.
     А по дну рiки?
     Рiка радiоактивна,-- сказав Зеф i сплюнув.-- Якби це була людська рiка,
не  потрiбнi   були   б   нiякi   танки.  Перепливай  будь-де,   береги   не
охороняються.--  Вiн  знову  сплюнув.--  Утiм,  в  такому   випадку  вони  б
охоронялися...-- Отож, юначе, не розмахуй руками. Ти потрапив сюди  надовго,
пристосовуйся.  Пристосуєшся  -- все буде  гаразд. А  не  слухатимешся
старших, ще сьогоднi можеш побачити Свiтове Свiтло...
     Втекти неважко,-- сказав Максим.-- Втекти я мiг би хоч зараз...
     Оце так молодець! -- захоплено вигукнув Зеф.
     --   ...i  якщо  ви  збираєтесь   i   в   майбутньому  гратися  в
конспiрацiю...-- вiв далi  Максим, демонстративно звертаючись лише до Вепра,
однак Зеф знову перебив його.
     -- Я збираюсь виконати сьогоднiшню норму,-- проказав
     вiн, пiдводячись.-- Iнакше нам не дадуть жерти. Ходiмо.
     Вiн  пiшов уперед,  перевальцем крокуючи помiж дерев, а  Максим спитав-
однорукого:
     Хiба вiн також пiдпiльник? Однорукий глипнув на нього i сказав:
     Що ви, як можна!
     Вони  рушили за  Зефом,  намагаючись  ступати  слiд у слiд. Максим iшов
замикаючим.
     -- За що ж вiн тут?
     -- За неправильний перехiд вулицi,-- сказав однорукий,
     i в Максима знову пропала охота розмовляти.
     Вони  не пройшли навiть сотнi крокiв, як Зеф скомандував: "Стiй!" --  i
почалася робота. "Лягай!" -- загорлав Зеф. Вони кинулися плиском на землю, а
товсте  дерево  попереду  з  протяжливим скрипiнням повернулося, висунуло iз
себе довгий тонкий  гарматний  ствол, похилитало ним з одного боку в другий,
наче примiряючись, вiдтак щось задзижчало,  почулося клацання,  i  з чорного
дула лiниво виповзла хмарка жовтого диму. "Протухло",--  сказав Зеф дiловито
i  пiдвiвся  першим, обтрушуючи штани. Дерево  з  гарматою  вони висадили  в
повiтря. Потiм  було мiнне поле,  потiм  пагорб-пастка  з кулеметом, який не
протух i довго  притискав їх до землi, гримкочучи  на  весь лiс; потiм
вони потрапили у  справжнi джунглi колючого дроту, ледве  продерлися, а коли
усе-таки продерлися,  по них вiдкрили вогонь  звiдкiлясь  згори, усе довкола
вибухало  й горiло, Максим  нiчого не розумiв, однорукий  мовчки  i спокiйно
лежав навзнак, а Зеф гатив  з гранатомета  в небо i раптом загорлав: "Бiжка,
за мною!" -- i вони побiгли,  а там, де вони допiру були, спалахнула пожежа.
Зеф лаявся страшними словами, однорукий пiдсмiювався. Вони забилися  в глуху
хащу, але  в  цю  мить зненацька завищало,  засопiло, i крiзь гiлля повалили
зеленуватi хмари  отруйного  диму,  i знову потрiбно було бiгти, продиратися
крiзь  кущi, i Зеф  знову  лаявся страшними  словами, а  однорукого  болiсно
нудило...
     Потому Зеф нарештi притомився й оголосив вiдпочинок.
     Вони розпалили багаття, i Максим,  як молодший, заходився готувати обiд
-- варити суп з консервiв у знайомому казанку.  Зеф i однорукий,  замурзанi,
обдертi, лежали неподалiк i курили. У Вепра був змучений вигляд, вiн був уже
старий, йому доводилося важче, нiж усiм.
     Не можу збагнути,-- сказав Максим,-- як це ми при
     мудрилися програти вiйну з такою кiлькiстю технiки на
     квадратний метр.
     Що значить "примудрилися програти"? -- заперечив
     однорукий.-- Цю вiйну програли всi. Виграли тiльки Вогне-носнi Творцi.
     На жаль, мало хто це розумiє,-- сказав Максим, помiшуючи юшку.
     Вiдвик  я вiд  таких  розмов,--  сказав  Зеф.-- У  нас  тут усе бiльше:
"Мовчати, виховуваний!" та "Рахую до одного..." Агов, хлопче, як тебе...
     Максим.
     Ага,  правильно...   Ти,  Маку,   помiшуй,   помiшуй.  Начувайся,  якщо
пригорить!
     Максим  помiшував. А потiм Зеф  виголосив, що пора, сил уже немає
терпiти. У повному  мовчаннi  вони з'їли суп.  Максим  вiдчував:  щось
перемiнилося,  щось  сьогоднi буде сказано. Проте  по  обiдi однорукий  знов
улiгся i втупився в небо, а Зеф з нерозбiрливим мурмотiнням забрав казанок i
заходився вичищати дно скоринкою хлiба.
     -- Пiдстрелити б що-небудь...-- мурмотiв вiн.-- У живо
     тi порожньо, наче i не їв... тiльки апетит роздражнив...
     Почуваючи себе незручно, Максим спробував завести балачку про полювання
в цих мiсцях,  але його не  пiдтримали. Однорукий лежав iз заплющеними очима
i, здавалося, спав. Зеф дослухав до кiнця  Максимовi мiркування i  пробурчав
лише:
     -- Яке тут полювання, усе брудне, активне...-- i також
     повалився на спину.
     Максим зiтхнув,  узяв казанок i  побрiв до потiчка, що жебонiв поблизу.
Вода  в  потiчку була прозора, на вигляд чиста i смачна.  Максиму захотiлося
попити, i  вiн зачерпнув  долонею. На жаль, мити казанок тут було неможливо,
та  й  пити не варто було: потiчок був  доволi радiоактивний. Максим  присiв
навпочiпки, поставив казанок поруч i замислився.
     Спершу вiн  чомусь подумав  про Раду, як  вона завжди  мила посуд пiсля
їжi i не дозволяла допомагати пiд безглуздим приводом, що це -- справа
жiноча. Вiн згадав, що  вона його  кохає,  i вiдчув  гордiсть, тому що
досi його не кохала ще  жодна жiнка. Йому дуже  захотiлося побачити  Раду, i
вiн тої ж митi, з надзвичайною непослiдовнiстю, подумав,  як це добре,
що  її  тут немає. Тут не мiсце навiть для  наймерзеннiших
чоловiкiв, сюди слiд було б пригнати тисяч з двадцят кiбердвiрникiв, а може,
просто розпорошити усi цi лiси з усiм, що  в них  є, i виростити новi,
веселi або нехай навiть похмурi, але чистi i з похмурiстю природною.
     Потiм   вiн   згадав,   що  засланий   сюди   навiки,   i   подивувався
наївностi  тих,  хто  заслав його  сюди i,  не взявши з  нього нiякого
слова,  гадає, нiбито вiн  захоче з власної волi iснувати тут та
ще й  допоможе  їм тягнути  через  цi лiси лiнiю  променевих  башт.  В
арештантському вагонi розповiдали, що лiси простягаються на пiвдень на сотнi
кiлометрiв,  а вiйськова технiка  трапляється навiть у  пустелi... "Ну
нi, я тут  не затримаюсь.  Масаракш, iще вчора я  цi башти валив, а сьогоднi
розчищатиму для них мiсце? Досить з мене... Так. З'ясуємо становище".
     Кiлька хвилин вiн з'ясовував власне становище.
     "Вепр менi не вiрить. Зефу вiн вiрить, а менi -- нi. А  я не вiрю Зефу,
i,  здається,   даремно.  Мабуть,  я  видаюсь   Вепровi   таким  самим
наврипливо-пiдозрiлим, яким менi видається Зеф... Ну гаразд, Вепр менi
не  вiрить, отже, я  знову сам.  Можна,  звiсно,  сподiватися на  зустрiч  з
Генералом або з Копитом, але це дуже малоймовiрно. Можна, звiсно, спробувати
збити  групу з  незнайомих, проте -- масаракш! -- слiд бути чесним iз  самим
собою: я для цього не придатний. Поки що я для  цього не придатний.  Занадто
довiрливий... Зачекай, давай усе-таки усвiдомимо завдання. Чого я хочу?"
     Кiлька хвилин вiн усвiдомлював завдання.
     "От коли б Гай був тут...  Але  Гая  на  кару заслали в якусь  особливу
частину з  дуже дивною назвою. Щось  на  зразок  Блiцтрегерн -- "носiї
блискавок". Так, швидше всього, доведеться дiяти самому.
     У будь-якому  випадку,  звiдцiля  треба  щезати.  Ясна  рiч,  я спробую
зiбрати яку-небудь групу, але якщо не вийде, вирушу сам. I обов'язково
--  танк.  Тут зброї на  сто армiй... Пошарпана, щоправда, за двадцять
рокiв,   та   ще   автоматична,   але    треба   спробувати   її
пристосувати... Невже Вепр менi так i не  повiрить?" -- подумав вiн  майже у
вiдчаї, пiдхопив казанок i побiг назад до багаття.
     Зеф i Вепр  не спали: вони лежали голова до голови i про щось тихо, але
гаряче  сперечалися.  Уздрiвши  Максима, Зеф  поквапно  сказав: "Годi!"--  i
пiдвiвся. Задерши руде бородище i вирячивши очi, вiн загорлав:
     -- Де тебе носить, масаракш! Хто тобi дозволив зника
     ти? Працювати треба, а то жерти не дадуть, тридцять три
     рази масаракш!
     I тут Максим нiби здурiв.
     -- Дiдько б вас узяв, Зефе! Ви можете думати про
     що-небудь, окрiм жрання? Цiлий день я тiльки й чую од
     вас: жерти, жерти, жерти! Можете лигнути мої консерви,
     якщо це так вас допiкає!..
     Вiн   швиргонув   об  землю  казанок   i,  схопивши  рюкзак,  заходився
просовувати руки  в ременi. Зеф навiть  присiв вiд акустичного  удару, якусь
мить ошелешено дивився на нього, вiдтак почулося булькотiння, схропування, i
Зеф зареготав на увесь лiс. Однорукий вторував йому, що можна було помiтити,
але не почути. Максим не витримав i також засмiявся, трохи знiяковiлий.
     -- Масаракш! -- прохрипiв нарештi Зеф.-- Оце голо
     сисько!.. Нi, друже,-- звернувся вiн до Вепра,-- спом'янеш
     мої слова. А втiм, я сказав: годi... Встати! -- гаркнув вiн.--
     Вперед, якщо хочете... гм... жерти сьогоднi увечерi.
     I  все.  Погорлали,  посмiялися, посерйознiшали  i  рушили  далi.
Максим  розлючено  розряджав  мiни,  виламував  з  гнiзд  спаренi  кулемети,
згвинчував  боєголовки на зенiтних  ракетах, що  стримiли з розчинених
люкiв; знову  були вогонь, сичавi цiвки  сльозоточивих газiв, огидний сморiд
вiд трупiв  тварин,  що розкладалися, розстрiлянi автоматами. Вони зробилися
ще бруднiшi, ще злiшi, ще обiрванiшi, а Зеф хрипiв Максиму: "Вперед, вперед!
Жерти  хочеш  --  вперед!", а  однорукий  Вепр  остаточно  знесилiв i  ледве
плентався далеко позаду, спираючись на свiй мiношукач, як на костур...
     За  цi години Зеф остобiсiв  Максимовi до краю, i Максим навiть зрадiв,
коли  рудобородий зненацька  заревiв i  з шумом провалився пiд землю. Максим
витер пiт з брудного лоба брудним рукавом, неквапом пiдiйшов i зупинився  на
краю похмурої вузької щiлини, що  ховалася в  травi. Щiлина була
глибока, непрониклива, з неї вiяло холодом i вiльгiстю, нiчого не було
видно,  i  долинав  лише  якийсь  хрускiт,   дзенькiт   i  невиразна  лайка.
Накульгуючи, пiдiйшов Вепр, також зазирнув у щiлину i спитав Максима:
     Вiн там? Що вiн там робить?
     Зефе! -- погукав Максим, нахилившись.-- Де ви там, Зефе?
     З щiлини почулося лунке:
     -- Спускайтесь сюди! Стрибайте, тут м'яко...
     Максим позирнув на однорукого. Той похитав головою.


     Це не для мене,-- сказав вiн.-- Стрибайте, а я потiм спущу вам мотузку.
     Хто тут? -- загорлав раптом унизу Зеф.-- Стрiлятиму, масаракш!
     Максим звiсив  ноги у щiлину, вiдштовхнувся i стрибнув. Майже тої
ж  митi вiн по колiна вгруз  у  порохняву масу i сiв. Зеф  був десь поблизу.
Максим заплющив очi i кiлька секунд посидiв, звикаючи до темряви.
     -- Ходи сюди, Маку, тут хтось є,-- прогудiв Зеф.-- Веп
     ре! -- крикнув вiн.-- Стрибай!
     Вепр вiдповiв, що втомився як пес i з задоволенням посидить нагорi.
     -- Як хочеш,-- сказав Зеф.-- Але, на мiй погляд, це --
     Фортеця. Згодом пошкодуєш...
     Однорукий   вiдповiв  невиразно,   голос  у  нього  був  кволий:  його,
здається, знову нудило i було йому не до Фортецi. Максим розплющив очi
й  роззирнувся.  Вiн  сидiв  на  купi землi  посерединi  довгого коридора  з
шорсткими  цементовими  стiнами. Дiрка у  стелi  була  чи  то  вентиляцiйним
отвором,  чи  то  пробоїною.  Зеф  стояв  крокiв  за двадцять i  також
роздивлявся, свiтячи лiхтариком навсiбiч.
     Що це тут? -- спитав Максим.
     Звiдкiля я  знаю? -- сказав Зеф  сварливо.-- Може, схов  який-небудь. А
може, й справдi Фортеця. Знаєш, що таке Фортеця?
     Нi,-- сказав Максим i почав сповзати з купи.
     Не  знаєш...--  сказав Зеф неуважно. Вiн i далi озирався, свiтячи
лiхтариком  по стiнах.-- Що ж  ти  тодi  знаєш...  Масаракш,--  сказав
вiн,-- тут щойно хтось був...
     Людина? -- спитав Максим.
     Не знаю,-- вiдповiв Зеф.-- Прокрався вздовж стiни i  щез...  А Фортеця,
приятелю,-- це така штука, що ми могли  б  за один день  закiнчити  усю нашу
роботу... Ага, слiди...
     Вiн  присiв  навпочiпки.  Максим  присiв  поруч  i   завважив  ланцюжок
вiдбиткiв у порохнявi пiд стiною.
     Дивнi слiди,-- сказав вiн.
     Маєш рацiю,  приятелю,-- сказав Зеф, озираючись.-- Я таких слiдiв
ще не бачив.
     Нiби хтось на кудаках  пройшов,--  сказав Максим. Вiн  стиснув кулак  i
зробив вiдбиток поруч зi слiдом.
     Схоже,-- з  повагою визнав Зеф. Вiн посвiтив у  глиб коридора. Там щось
кволо  мерехтiло, вiдсвiчуючи, чи  то поворот,  чи то глухий  кут.--  Ходiмо
глянемо? -- сказав вiн.
     Тихше,-- сказав Максим.-- Мовчiть i не рухайтесь.
     У пiдземеллi  коливалася  ватяна  волога  тиша,  проте коридор  не  був
мертвим. Хтось  там, попереду,--  Максим  не  мiг точно  визначити,  де i як
далеко,--  стояв,  притискаючись  до  стiни,  хтось невеличкий, зi слабким i
незнайомим запахом. Вiн спостерiгав за  ними i був невдоволений їхньою
присутнiстю. Це було щось зовсiм незнайоме, i намiри його були невловнi.
     Нам обов'язково треба йти? -- спитав Максим.
     Хотiлося б,-- сказав Зеф.
     Навiщо?
     Треба глянути, можливо, це все-таки Фортеця... Якби ми знайшли Фортецю,
тодi, друже мiй, усе пiшло б iнакше. Я у Фортецю не вiрю,  але коли говорять
-- як знати... Можливо, i не все брешуть...
     Там хтось є,-- сказав Максим.-- Я не розумiю хто.
     Он  як? Гм...  Якщо  це  Фортеця, тут, за легендою, живуть або  залишки
гарнiзону...  Вони, розумiєш,  тут  сидять  i  не  вiдають,  що  вiйна
скiнчилася,   вони,   розумiєш,  у   розпал   вiйни   оголосили   себе
нейтральними, замкнулися i пообiцяли, що  висадять  у повiтря увесь суходiл,
якщо до них полiзуть...
     А вони можуть?
     Якщо це Фортеця, вони все можуть... Та-ак... Нагорi ж повсякчас вибухи,
стрiлянина...  Цiлком  можливо,  що  вони  вважають,  буцiмто  вiйна  ще  не
скiнчилася... Принц тут якийсь командував чи  герцог... Добре  було б з ними
зустрiтися i погомонiти.
     Максим знову прислухався.
     Нi,-- сказав вiн упевнено.-- Немає там нi принца, нi герцога. Там
якийсь звiр, чи що... Нi, не звiр... Або?
     Що -- або?
     Ви сказали: або залишки гарнiзону, або?..
     А-а... Ну, це дурницi, бабинi казочки... Ходiмо глянемо.
     Зеф зарядив  гранатомет, узяв  його навскидку i вирушив уперед, свiтячи
лiхтариком. Максим пiшов поруч.  Кiлька хвилин  вони брели коридором, вiдтак
уперлися в стiну i звернули направо.
     Вас дуже чути,-- сказав Максим.-- Там щось вiдбувається, а ви так
сопете...
     Що ж менi -- не дихати? -- негайно наїжачився Зеф.
     I лiхтарик менi ваш заважає,-- сказав Максим.
     Тобто як це -- заважає? Темно...
     У  темрявi я бачу,--  сказав Максим,--  а от через ваш лiхтарик  нiчого
розiбрати не можу... Давайте, я пiду вперед, а  ви  залишайтесь. А то ми так
нiчого не дiзнаємося. -- Н-ну, як хочеш...-- у голосi Зефа  не  було й
слiду
     звичної впевненостi.
     Максим знову  заплющив  очi, вiдпочив  од хитливого свiтла, пригнувся i
рушив  уздовж  стiни,  намагаючись  зовсiм  не шумiти.  Невiдомий  був  десь
неподалiк, i Максим наближався до нього з кожним кроком. Коридоровi кiнця не
було. Праворуч з'явилися дверi, всi вони були залiзнi i всi були позамиканi.
Навстрiч  тягло.  Повiтря  було  вогкувате,  тхнуло  плiснявою  i  ще   тим,
невiдомим, живим i  теплим. Позаду обережно шумiв Зеф; вiн був розгублений i
боявся  вiдстати. Максим вiдчув  це  i засмiявся сам до себе. Вiн вiдволiкся
буквально на секунду, i
     за  цю  секунду  невiдомий  щез.  Максим  зупинився  вкрай  здивований.
Невiдомий  щойно був  попереду, зовсiм поруч,  а вiдтак  в  одну  мить мовби
розчинився у повiтрi i так само миттєво виник за спиною, також  зовсiм
поруч.
     Зефе! -- покликав Максим.
     Так! -- лунко озвався рудобородий.
     Максим  уявив собi, як невiдомий стоїть мiж ними i повертає
голову на голоси.
     Вiн мiж нами,-- сказав Максим.-- Не здумайте стрiляти.
     Гаразд,-- сказав Зеф по хвилi.-- Нi дiдька не видно,--
     повiдомив вiн.-- Який вiн на вигляд?
     Не знаю,-- вiдповiв Максим.-- М'яке.
     Тварина?


     Не схоже,-- сказав Максим.
     Ти ж запевняв, що бачиш у темрявi.
     Я не очима бачу,-- сказав Максим.-- Помовчте.
     Не очима...-- пробурчав Зеф i затих.
     Невiдомий  пристояв,  перетнув  коридор, зник  i  по  якiмсь часi знову
з'явився  попереду. Йому  також цiкаво, подумав  Максим.  Вiн  дуже  прагнув
викликати  в  собi вiдчуття  симпатiї до цiєї  iстоти, але
щось  заважало  --  мабуть,   неприємне   поєднання  незвiриного
iнтелекту  з напiвзвiриною  зовнiшнiстю. Вiн знову  рушив уперед.  Невiдомий
вiдступав, зберiгаючи постiйну дистанцiю.
     Як справи? -- спитав Зеф.
     Усе  те саме,--  вiдповiв Максим.-- Можливо, вiн  нас  кудись  веде або
заманює.
     А впораємося? -- спитав Зеф.
     Вiн  не  збирається  нападати,--  сказав  Максим.--  Йому  самому
цiкаво.
     Вiн  замовк, тому  що  невiдомий знову зник,  i Максим тої ж митi
вiдчув, що коридор скiнчився. Довкола було просторе примiщення. Все-таки тут
було занадто темно. Максим майже нiчого  не бачив. Вiн вiдчував  присутнiсть
металу, скла, вiдгонило iржею, i був тут струм високої напруги. Кiлька
секунд Максим стояв  незрушно, потiм, розiбравшись,  де вимикач,  потягся до
нього, але  в цю мить  невiдомий з'явився  знову. I не сам. З ним  був
другий,   схожий,   проте   не   точно  такий   самий.   Вони  стояли   бiля
тiєї ж стiни, що й  Максим, вiн чув  їхнє дихання --
прискорене i вологе.  Вiн  завмер у надiї, що вони наблизяться,  однак
вони  не пiдходили, i тодi  вiн, щомога  звузивши зiницi,  натис  на  клавiш
вимикача.
     Мабуть, щось було негаразд у ланцюговi  -- лампи спалахнули  всього  на
долю  секунди, десь iз трiском луснули запобiжники, i  свiтло  знову згасло,
але  Максим устиг побачити, що невiдомi  iстоти були невеличкi, на  зрiст як
велика  собака,  стояли карачки, були  вкритi темною шерстю,  i  в  них були
великi, важкi голови. Очi  Максим розгледiти не встиг.  Дивнi iстоти негайно
щезли, мовби їх i не було.
     Що там у тебе? -- спитав Зеф стривожено.-- Що за спалах?
     Я запалював свiтло,-- вiдгукнувся Максим.-- Iдiть сюди.
     А де цей? Ти його бачив?
     Майже  не бачив.  Схожi усе-таки на тварин.  Щось  подiбне  до собак  з
великими головами...
     По стiнах застрибали вiдблиски лiхтарика. Зеф говорив на ходу:
     А, собаки... Живуть тут такi у лiсi. Живих їх, щоправда, я нiколи
не бачив, зате пiдстрелених -- безлiч разiв...
     Нi,-- сказав Мак iз сумнiвом у голосi.-- Це все-таки не тварини.
     Тварини, тварини,-- сказав  Зеф. Голос його лунко  розлiгся пiд високим
склепiнням.-- Даремно ми з тобою дрижаки ловили. Я було подумав, що упирi...
Масаракш! Та це ж Фортеця!
     Вiн  зупинився  посерединi  примiщення, бiгаючи променем по  стiнах, по
рядах циферблатiв,  по  розподiльних  щитах.  Блищало  скло, нiкель, вицвiла
пластмаса.
     -- Ну, вiтаю, Маку. Усе-таки ми її з тобою знайшли.
     Даремно я не вiрив. Даремно... А це що таке? Ага... Це
     електронний мозок, i все пiд напругою! Ох, дiдько його
     бери, сюди б Коваля!.. Послухай, а ти нiчого в цьому не
     тямиш?


     У чому саме? -- спитав Максим, пiдходячи.
     Та  у  цiй   от  механiцi...  Це  ж  пульт  управлiння!  Якщо  у  ньому
розiбратися,  увесь край  наш!  Уся  ця  технiка  нагорi  управляється
звiдси! Ох, якби розiбратися, масаракш!
     Максим вiдiбрав у нього лiхтарик, поставив так, щоб свiтло розсiювалося
по  примiщенню, i роззирнувся. Повсюди лежала порохнява, лежала  уже  багато
рокiв,  а на столi у кутку на  розстеленому зiтлiлому паперi стояла тарiлка,
заляпана чорним,  i  поруч  --  виделка.  Максим  пройшовся вздовж  пультiв,
торкнувся верньєрiв, спробував увiмкнути  електронну машину, взявся за
рубильник -- рукоятка залишилася у нього в пальцях...
     -- Навряд,-- сказав вiн нарештi.-- Навряд чи звiдси
     можна чим-небудь особливим управляти. По-перше, занад
     то усе тут просте, швидше всього це або станцiя спостере
     ження, або одна з контрольних пiдстанцiй... Тут усе якесь
     допомiжне... I машина слабка, не вистачить навiть, щоб
     десятком танкiв управляти... А потiм, тут же все розвали
     лося, нi до чого не можна доторкнутися. Струм, щоправда,
     є, але напруга нижча вiд норми: котел, мабуть, геть заби
     ло... Нi, Зефе, усе це не так просто, як вам здається.
     Раптом  вiн завважив  вмурованi у  стiну  довгi  рурки,  з'єднанi
гумовим  наочником,  пiдсунув  алюмiнiєвого стiльця, всiвся  i  уткнув
обличчя в наочник. На його подив, оптика виявилася у чудовому станi,  але ще
дужче здивувало те,  що  вiн побачив.  У  полi зору  був  цiлком  незнайомий
краєвид:   бiло-жовта  пустеля,  пiщанi   дюни,  кiстяк   якоїсь
металевої споруди. Там  вiяв сильний вiтер,  бiгли по дюнах  струминки
пiску, каламутний виднокрай загортався чашею.
     -- Погляньте,-- сказав вiн Зефовi.-- Де це?
     Зеф приставив гранатомет до пульта, пiдiйшов i глянув.
     -- Дивно,-- сказав вiн по хвилi мовчання.-- Це пустеля.
     Це, друже мiй, вiд нас кiлометрiв за чотириста...-- Вiн
     одсунувся вiд окулярiв i звiв очi на Максима.-- Скiльки ж
     працi вони на все це поклали, мерзотники... А толку? Оно
     вiтер гуляє по пiсках, а який це був край!.. Мене до вiйни
     хлопчиськом iще на курорт возили...-- Вiн пiдвiвся.-- Ходi
     мо звiдси к бiсу,-- сказав з гiркотою у голосi i взяв лiхта
     рик.-- Ми з тобою тут нiчого не второпаємо. Доведеться
     ждати, коли Коваля схоплять i посадять... Тiльки його не
     посадять, а розстрiляють, мабуть... Ну, рушили?
     -- Так,-- сказав Максим. Вiн роздивлявся дивнi слiди на
     пiдлозi.-- Ось це мене цiкавить значно бiльше,-- повiдомив
     вiн.
     -- I даремно,-- сказав Зеф.-- Тут, мабуть, чимало всiля
     кої звiрини бiгає...
     Вiн закинув за спину  гранатомет i попрямував до виходу з зали. Максим,
озираючись на слiди, рушив за ним.
     -- їсти хочеться,-- сказав Зеф.
     Вони пiшли  коридором.  Максим  запропонував  виламати  однi  з дверей,
проте, на думку Зефа, це було нi до чого.
     Цiєю справою  треба займатися серйозно,-- сказав вiн.-- Що ми тут
будемо час гайнувати, ми ще  норму не вiдпрацювали, а  сюди  треба прийти iз
знавцем...
     На вашому мiсцi,--  заперечив Максим,-- я б не дуже розраховував на  цю
вашу Фортецю. По-перше, тут усе струхлявiло, а по-друге, вона вже зайнята.
     <-- Ким це?  Ах,  ти  знову про собак?.. I ти  туди  ж. Тi про
упирiв торочать, а ти...
     Зеф замовк.  По коридору пронiсся гортанний вигук, кiлькаразовою  луною
вiдбився  од стiн  i стих. Тої  ж  митi звiдкiлясь здалеку вiдгукнувся
другий такий самий голос. Це були дуже знайомi звуки, одначе Максим  нiяк не
мiг згадати, де чув їх.
     Так ось хто кричить ночами! -- сказав Зеф.-- А ми гадали, птахи...
     Дивний крик,-- сказав Максим.
     Дивний  --  не  знаю,-- заперечив  Зеф,--  але страшнуватий.  Уночi  як
почнуть горлати по всьому лiсу, у п'ятах  холоне. Скiльки про цi крики казок
розповiдають...   Був   один  кримiнальник,   так  вiн  вихвалявся,  буцiмто
знає цю мову. Перекладав.
     I що ж вiн перекладав? -- спитав Максим.
     Ет, дурницi. Яка там мова...
     А де цей кримiнальник?
     Пропав безвiсти,-- сказав Зеф.-- Вiн був у будiвельниках, партiя в лiсi
заблукала...
     Вони повернули  лiворуч,  i далеко  попереду з'явилася  каламутна блiда
пляма  свiтла.  Зеф  вимкнув  лiхтарик i сховав до  кишенi.  Вiн  iшов тепер
попереду, i коли вiн зненацька зупинився, Максим мало не налетiв на нього.
     -- Масаракш,-- промурмотiв Зеф.
     На  пiдлозi впоперек коридора лежав людський кiстяк. Зеф скинув з плеча
гранатомет i роззирнувся.
     -- Цього тут не було,-- промимрив вiн.
     -- Так,-- сказав Максим.-- Його щойно поклали.
     Позаду у глибинах пiдземелля раптом пролунав цiлий
     хор гортанних протяжливих зойкiв. Зойки змiшувалися з луною; здавалося,
що лементує тисяча горлянок, i всi
     вони лементували  хором, мовби скандуючи  якесь дивне слово з  чотирьох
складiв. Максимовi причулося знущання,  виклик, глузи. Вiдтак хор замовк так
само  несподiвано, як почався.  Зеф шумно  вiдiтхнув  i опустив  гранатомет.
Максим знову глипнув на кiстяк.
     Як на мене, то це натяк,-- сказав вiн.
     Як на  мене,  також,--  пробурчав  Зеф.--  Ходiмо  швидше.  Вони  хутко
дiсталися до пролому в стелi, видряпалися на
     купу  землi i завважили над  собою стривожене обличчя  Вепра. Вiн лежав
грудьми на краю пролому, спустивши вниз мотузку з петлею.
     -- Що там у вас? -- спитав вiн.-- Це ви кричали?
     -- Зараз розкажемо,-- мовив Зеф.-- Мотузку закрi
     пив?
     Вони  вибралися  нагору;  Зеф  скрутив  собi i  однорукому  по цигарцi,
запалив  i якийсь час мовчав, очевидно,  намагаючись скласти якусь думку про
те, що вiдбулося.
     -- Гаразд,-- сказав вiн нарештi.-- - Коротко -- було от
     що. Це -- Фортеця. Там є пульти, мозок i таке iнше. Усе
     в жалюгiдному станi, проте струм є, i користь ми з цього
     матимемо, треба лише знайти тямущих людей... Далi.-- Вiн
     затягнувся i випустив з широко розкритого рота клуб диму,
     зовсiм як зiпсований газомет.-- Далi. Зважаючи на все, там
     живуть собаки. Пам'ятаєш, я тобi розповiдав? Собаки та
     кi -- голова величезна... Кричали вони... А якщо подумати,
     то, може, i не вони, тому що, бачиш... Як би тобi сказати...
     Поки ми з Максимом там швендяли, хтось виклав у кори
     дорi кiстяк людини. От i все.
     Однорукий глянув на нього, потiм на Максима.
     Мутанти? -- спитав вiн.
     Можливо,--  сказав Зеф.-- Я  взагалi нiкого  не бачив,  а  Мак каже, що
бачив собак... але не очима. Чим ти їх там бачив, Маку?
     Очима я їх також бачив,-- сказав Максим.-- I хочу, до речi,
додати,  що нiкого,  крiм цих ваших собак, там  не було.  Я б  знав. I
собаки цi вашi -- не те, що ви думаєте. Це не звiрi.
     Вепр  не   сказав  нiчого.  Вiн   пiдвiвся,  змотав  мотузку,  причепив
її до паска i знову сiв поруч iз Зефом.
     Дiдько  його знає,-- промурмотiв  Зеф,-- може, i не звiрi...  Тут
усе може бути. Тут у нас Пiвдень...
     А може, цi собаки i є мутанти? -- спитав Максим.
     Нi,-- сказав  Зеф.--  Мутанти -- це  просто дуже потворнi люди. I
дiти людей найзвичайнiсiньких. Мутанти. Знаєш, що це таке?
     -- Знаю,-- сказав Максим.-- Але вся рiч у тому, як
     далеко може зайти мутацiя.
     Певний час усi мовчали, розмiрковували. Потому Зеф сказав:
     -- Ну, якщо ти такий освiчений, годi теревенити. Вста
     вай! -- Вiн пiдвiвся.-- Залишилося нам небагато, але часу
     обмаль. А жерти хочеться...-- вiн пiдморгнув Максимовi,--
     просто-таки патологiчно. Ти знаєш, що таке "патоло
     гiчно"?
     Залишалося ще розчистити пiвденно-захiдну чверть квадрата, однак нiчого
розчищати їм не  довелося.  Нещодавно тут,  схоже, вибухнуло щось дуже
потужне.  Вiд  старого лiсу зосталися самi лише напiвструхлявiлi стовбури та
обгорiлi  пеньки,  позрiзуванi  мов бритвою, а  на  його мiсцi вже  пiднявся
молодий  рiдкий   лiсок.  Грунт  почорнiв,  обвуглився  i  був  нашпигований
розпиленою  iржею.  Жодна технiка  не  могла вцiлiти  пiсля такого вибуху, i
Максим збагнув, що Зеф привiв їх сюди не для роботи.
     Назустрiч  їм  з  гущавини  вилiз  зарослий  чоловiк  у  брудному
арештантському балахонi. Максим упiзнав його: це був  перший абориген, якого
вiн зустрiв, давнiй напарник Зефа, дзбан свiтової скорботи.
     -- Зачекайте,-- сказав Вепр,-- я з ним побалакаю.
     Зеф  звелiв  Максимовi  сiсти, де стоїть, всiвся  сам i заходився
перевзуватися,  бубонячи  в  бороду  карний  романс  "Я хлопець меткий, мене
знає  околиця".  Вепр  пiдiйшов до  дзбана свiтової скорботи,  i
вони, усамiтнившись  за  кущами,  заходилися розмовляти пошепки.  Максим чув
їх чудово,  проте  розiбрати нiчого  не мiг, бо  говорили вони  якимсь
жаргоном, i вiн упiзнав лише кiлька разiв повторене слово "пошта". Незабаром
вiн перестав  прислухатися. Вiн  почувався втомленим, брудним: сьогоднi було
занадто  багато  безглуздої  роботи,  безглуздої  нервової
напруги,  занадто  довго  вiн дихав сьогоднi  всiлякою  гидотою,  i  прийняв
занадто багато рентгенiв. I знов упродовж цiлого дня не  було зроблено
нiчого спражнього, нiчого потрiбного, i йому дуже не хотiлося повертатися до
барака.
     Потiм дзбан скорботи щез, а Вепр повернувся, сiв перед Максимом на пень
i сказав:
     Ну, давайте поговоримо.
     Все гаразд? -- спитав Зеф.
     Так,-- сказав Вепр.
     Я  ж  тобi  говорив,--  сказав  Зеф,  роздивляючись  на  свiтло  дiряву
пiдошву.-- У мене на таких чуття.
     Ну, так от, Маку,-- сказав Вепр.-- Ми вас перевiри-
     ли,  наскiльки   це  можливо  за  нашого  становища.  Генерал   за  вас
ручається. Вiдтепер ви будете пiдлягати менi.
     Дуже радий,-- сказав Максим, криво посмiхаючись.
     Йому хотiлося сказати: "Але ж за вас Генерал передi мною не поручився",
проте вiн тiльки додав:-- Слухаю вас.
     Генерал повiдомляє,  що  ви не боїтесь  радiацiї i не
боїтесь випромiнювачiв. Це правда?
     Так.
     Отже, ви будь-якої митi можете переплисти Блакитну Змiю i  це вам
не зашкодить?
     Я вже сказав, що можу втекти звiдси хоч зараз.
     Нам не потрiбно, щоб ви тiкали... Отже, наскiльки  я розумiю, патрульнi
машини вам також не страшнi?
     Ви маєте на увазi пересувнi випромiнювачi? Нi, не страшнi.
     Дуже добре,--  сказав  Вепр.--  Тодi ваше  завдання на  найближчий  час
повнiстю визначається. Ви  будете зв'язкiвцем. Коли я вам  накажу,  ви
перепливете рiку i пошлете з найближчого поштового вiддiлення телеграми, якi
я вам дам. Зрозумiло?
     Це менi зрозумiло,-- спроквола сказав Максим.-- Я не розумiю iншого...
     Вепр дивився  на нього незмигно --  сухий, жилавий, покалiчений старий,
холодний i  нещадний  боєць, iз самих пелюшок  боєць,  страшне i
здатне викликати захоплення  породження  свiту,  в якому  цiннiсть людського
життя дорiвнює нулю. Вiн нiчого не знав, крiм боротьби, нiкого не мав,
крiм боротьби, усе  вiдкидав,  крiм боротьби,-- i в  його уважних прищулених
очах Максим, як у книжцi, читав свою долю на найближчi кiлька рокiв.
     Он як? -- сказав Вепр.
     Давайте домовимось вiдразу,-- твердо сказав Максим.--  Я не бажаю дiяти
наослiп. Я  не  маю  намiру заходжуватися коло  справ, якi, на  мiй  погляд,
є безглуздими i непотрiбними.
     Наприклад? -- сказав Вепр.
     Я знаю, що таке дисциплiна. I я знаю, що  без дисциплiни вся наша
робота нiчого не  варта. Але я  вважаю, що дисциплiна  мусить бути розумною,
пiдлеглий мусить  мати певнiсть, що наказ розумний.  Ви наказуєте менi
бути  зв'язкiвцем. Я  готовий  бути зв'язкiвцем, я  здатний на бiльше, проте
якщо це потрiбно, я буду зв'язкiвцем. Але я мушу знати, що телеграми, якi  я
надсилаю, не  спричиняться до безглуздої загибелi i без того  нещасних
людей...

     --
     Зеф задер було бородище, однак Вепр i Максим  однаковим  рухом зупинили
його.
     Менi було наказано висадити в повiтря  башту,-- вiв далi Максим.-- Менi
не  пояснювали, навiщо це потрiбно. Я бачив, що це нерозумний i  смертельний
замiр, проте я виконав наказ. Я втратив трьох товаришiв, а потiм  виявилося,
що це пастка  державної прокуратури. I я кажу: годi! Я бiльше не
збираюсь нападати  на  башти.  I бiльше  того,  я  маю  намiр  всiляко
перешкоджати операцiям подiбного роду...
     Ну й дурень! -- сказав Зеф.-- Шмаркач.
     Чому? -- спитав Максим.
     Зачекайте, Зефе,--  сказав Вепр. Вiн i далi не зводив очей з Максима.--
Iншими словами, Маку, ви хочете знати усi плани штабу?
     Так,-- сказав Максим.-- Я не хочу працювати наослiп.
     А ти, братику,  нахаба,-- виголосив  Зеф.--  У мене,  братику, слiв  не
вистачає, щоб описати, який ти  нахаба!.. Послухай, Вепре, а вiн  менi
подобається. Нi-i, зiр у мене вiрний...
     Ви  вимагаєте занадто великого довiр'я,-- холодно сказав  Вепр.--
Таке довiр'я треба заслужити.
     I  для  цього  завалювати дурнi  башти?  --  сказав Максим.--  Я,
щоправда,  усього  кiлька мiсяцiв у пiдпiллi, але повсякчас я чую лише одне:
башти, башти,  башти... А я не хочу валити башти, це марна  справа!  Я  хочу
боротися  проти  тиранiї,  проти  голоду,   розрухи,   корупцiї,
брехнi... Я розумiю,  звичайно,  башти  мучать вас, просто фiзично мучать...
Але навiть проти башт ви повстаєте якось по-дурному. Цiлком  очевидно,
що башти ретрансляцiйнi, а отже, потрiбно  бити у Центр,  а  не  сколупувати
їх по однiй...
     Вепр i Зеф заговорили одночасно.
     Звiдки ви знаєте про Центр? -- спитав Вепр.
     А де ти його, цей Центр, знайдеш? -- спитав Зеф.
     Те,  що   Центр  має  iснувати,  зрозумiло  всякому  хоч  почасти
грамотному iнженеровi,-- сказав Максим спогорда.-- А як  знайти Центр, оце i
є завдання,  яким ми  повиннi  займатися. Не  бiгати на  кулемети,  не
втрачати надаремно людей, а шукати Центр...
     По-перше,  все  це  ми i  без  тебе  знаємо,-- скипiв  Зеф.--  А,
по-друге, масаракш, нiхто  не загинув марно! Всякому хоч почасти  грамотному
iнженеровi, шмаркачу  ти зашмарканий,  мусить бути зрозумiло, що,  заваливши
кiлька башт, ми порушимо систему ретрансляцiї i зможемо звiль-
     нити цiлий район! А для цього треба  вмiти завалювати башти. I ми
вчимося це  робити --  розумiєш  ти  чи  нi?  I  якщо ти ще раз,
масаракш, скажеш, що нашi хлопцi гинуть по-пустому...

     Зачекайте,-- сказав Максим.-- Приберiть руки. Звi
     льнити район... Ну гаразд, а далi?
     Усякий шмаркач тут приходить i каже, що ми гинемо
     по-пустому,-- сказав Зеф.
     А далi? -- настiйливо повторив Максим.-- Легiонери
     пiдвезуть випромiнювачi, i вам гаплик?
     -- Чорта лисого! -- сказав Зеф.-- За цей час населення
     району стане на наш бiк, i не так-то просто їм буде
     поткнутися. Одна справа, десяток так званих виродкiв,
     i зовсiм iнша -- десять тисяч, сто тисяч осатанiлих...
     -- Зефе, Зефе! -- остерiгаюче сказав Вепр.
     Зеф нетерпеливо вiдмахнувся од нього.
     -- Сотнi тисяч осатанiлих городян, фермерiв... а можли
     во, i солдатiв, якi збагнули i на все життя запам'ятали, що
     їх безсоромно обдурюють...
     Вепр махнув рукою i вiдвернувся.
     Зачекайте,  зачекайте,-- сказав Максим.-- Що це ви говорите? З якого це
побиту  вони  раптом збагнуть? Та  вони вас  на шматки роздеруть. Адже  вони
вважають, що це протибалiстичний захист...
     А ти що вважаєш? -- спитав Зеф, загадково усмiхаючись.
     Ну, я знаю,-- сказав Максим.-- Менi розповiдали...
     Хто?
     Лiкар... i Генерал... А що -- це таємниця?
     Може, годi на цю тему? -- тихо сказав Вепр.
     А  чому  годi?  --   заперечив  Зеф   також   тихо   i  якось  напрочуд
iнтелiгентно.-- Чому, власне,  годi, Вепре?  Ти знаєш,  що  я  про  це
думаю. Ти  знаєш, чому я тут сиджу i чому я тут залишусь до скону. А я
знаю,  що  думаєш  з  цього  приводу  ти.  То чому ж  годi? Ми  обидва
вважаємо, що про це слiд кричати  на всiх перехрестях, а коли доходить
до  справи,  зненацька   згадуємо  про  дисциплiну  i  починаємо
слухняно  грати на руку усiм  цим  вождiстам, лiбералам, просвiтителям...  А
тепер перед нами оцей хлопчик. Ти ж бачиш, який вiн. Невже й такi не повиннi
знати?
     -- Може, якраз такi i не повиннi знати,-- усе так само
     тихо вiдповiв Вепр.
     Максим, не розумiючи, переводив погляд з одного на Другого. Вони раптом
зробилися дуже несхожi на  самих  себе, вони якось зневiрилися,  й у Вепровi
вже  не вiдчувався  стальний  стрижень,  об  який позламувало  зуби  стiльки
прокуратур i польових судiв, а у Зефовi зникла його вiдчайдушна вульгарнiсть
i прорiзалася якась туга, якийсь прихований  вiдчай, образа, покiрливiсть...
Нiби вони раптом згадали щось  таке, про що  повиннi були i чесно намагалися
забути.
     -- Я розкажу йому,-- сказав Зеф. Вiн не питав дозволу i не радився. Вiн
просто повiдомив.
     Вепр змовчав, i Зеф заходився розповiдати.
     Те, що вiн розповiдав, було  страхiтливо.  Це було  страхiтливо само по
собi,  i  це було страхiтливо тому,  що вже не залишало мiсця  для сумнiвiв.
Увесь той час, поки вiн говорив -- неголосно, спокiйно, чистою iнтелiгентною
мовою,  ввiчливо замовкаючи,  коли  Вепр  вставляв стислi реплiки,--  Максим
вiдчайдушно  намагався знайти  бодай  якусь  прогалину у  цiй новiй  системi
свiту,  проте його  зусилля  були  марнi. Картина  вимальовувалася  струнка,
примiтивна, безнадiйно логiчна;  вона пояснювала усi  вiдомi Максиму факти i
не  залишала жодного факту  непоясненим.  Це було  найбiльше i  найстрашнiше
вiдкриття з усiх, якi Максим зробив на своєму населеному островi.
     Випромiнювання башт  призначалося  не для  виродкiв.  Воно впливало  на
нервову систему кожної людської iстоти цiєї планети.
Фiзiологiчний  механiзм впливу залишався  невiдомим,  але суть цього  впливу
зводилася до  того, що мозок опромiнюваного втрачав здатнiсть  до критичного
аналiзу дiйсностi. Людина мисляча перетворювалася на людину вiруючу, причому
вiруючу безтямно,  фанатично, всупереч  очевиднiй  реальностi.  Людинi,  яка
перебувала в  полi випромiнювання,  можна  було  найелементарнiшими засобами
навiяти все, що завгодно, i вона сприймала навiюване як осяйну i єдину
iстину й готова була  жити для неї, страждати за неї, помирати в
iм'я її.
     А  поле  iснувало  завжди. Непомiтне,  всюдисуще, всепро-никливе.  Його
безперервно   випромiнювала   велетенська   мережа   башт,  що   обплутувала
країну.  Гiгантським пилососом воно висмоктувало з  десяткiв мiльйонiв
душ  будь-який  сумнiв  у  словах i  вчинках Вогненосних Творцiв. Вогненоснi
Творцi спрямовували волю i енергiю мiльйонних мас, куди їм заманеться.
Вони  навiювали масам  огиднi iдеї насильства  i  агресiї,  вони
могли кинути  мiльйони  пiд гармати i кулемети;  вони  могли б примусити  цi
мiльйони вбивати один одного  в iм'я чого завгодно; вони могли б,  з'явись у
них подiбна примха, викликати масову епiдемiю самогубств... Вони могли все.
     А  двiчi  на добу,  о десятiй ранку та  о  десятiй  вечора, гiгантський
пилосос вмикали на повну потужнiсть, i на пiвгодини люди переставали взагалi
бути  людьми. Всi прихованi напруги,  що  накопичилися у пiдсвiдомостi через
невiдповiднiсть   мiж   навiяним  i  реальним,  вивiльнялися  у   пароксизмi
гарячкового ентузiазму, у палкому екстазi догiдливостi  Такi променевi удари
повнiстю   придушували  рефлекси   та   iнстинкти  i   замiнювали   їх
страхiтливим комплексом схиляння та обов'язку перед Вогненосними Творцями. У
такому станi опромiнюваний повнiстю втрачав здатнiсть мiркувати  i  дiяв, як
робот, що одержав наказ.
     Небезпеку  для  Творцiв  могли становити  лише люди,  якi  через  певнi
фiзiологiчнi   особливостi  були  несприйнятливi   до  навiювання.  їх
називали виродками.  Постiйне поле на них не впливало  анiтрохи, а променевi
удари викликали у них тiльки нестерпний бiль. Виродкiв було порiвняно  мало,
близько одного вiдсотка, проте вони були єдиними, хто не спав  у цьому
царствi  сомнамбул.  Тiльки   вони  зберiгали  здатнiсть  тверезо  оцiнювати
оточення, сприймати свiт, як вiн є, впливати на свiт,  змiнювати його,
управляти ним. I наймерзеннiше полягало в тому, що саме вони постачали
суспiльству  правлячу  елiту,  яка   звалася  Вогненосними   Творцями.   Усi
Вогненоснi   Творцi  були  виродками,  проте  далеко  не  всi  виродки  були
Вогненосними Творцями.  I тi,  хто  не зумiв увiйти до  елiти, або  не
захотiв цього,  або не знав,  що iснує елiта, були оголошенi  ворогами
войовничої держави, i з ними чинили вiдповiдно.
     Максима  проймав такий  вiдчай,  нiби  вiн  зненацька  виявив,  що його
населений  острiв  населений  насправдi не  людьми, а  ляльками.  Величезний
апарат  гiтлерiвської  пропаганди був нiчого  не  вартий  порiвняно  з
системою  променевих башт. Радiо можна було  не вмикати,  промови Геб-бельса
можна було  не слухати, газети можна було не читати. Але позбутися поля було
неможливо. В iсторiї земного людства нiчого подiбного не було. I
на досвiд Землi розраховувати не доводилося. Сподiватися було нi на що. План
Зефа   захопити  скiльки-небудь   значний  район   уявлявся  звичайнiсiнькою
авантюрою.   Перед  ними   була  величезна   машина,   занадто  проста,  щоб
еволюцiонувати, i занадто величезна, щоб можна було  сподiватися  зруйнувати
її незначними силами. Не було сили у країнi, котра могла б
звiльнити величезний народ, який уявлення не  мав про те, Що вiн  невiльний,
який  випав,  за  висловом  Вепра,  з  ходу  iсторiї. Ця  машина  була
неприступна зсередини.  Вона  була тривка до  будь-яких  незначних  збурень.
Пiсля часткових руйнувань вона  негайно  вiдновлювалася. На подразнення вона
реагувала негайно  i однозначно, анiтрохи не турбуючись про долю своїх
окремих елементiв. Єдину надiю залишала  думка, що машина  мала Центр,
пульт  управлiння, мозок. Цей Центр теоретично можна було  зруйнувати,  тодi
машина змушена буде завмерти у хисткiй рiвновазi, i настане мить, коли можна
буде  спробувати перевести цей свiт  на iншi рейки, повернути його на  рейки
iсторiї.    Проте    мiсцеперебування    Центру    було     величезною
таємницею,  та  й кому вдасться його зруйнувати? Це не атака на башту.
Це  операцiя,  що вимагатиме  величезних коштiв i насамперед --  армiї
людей,   не   пiдвладних   впливовi  випромiнювання.  Потрiбнi  були   люди,
несприйнятливi до випромiнювання, або простi легкоприступнi  засоби захисту.
Нiчого цього не було i навiть не передбачалося. Кiлька сотень тисяч виродкiв
були  розпорошенi,  роз'єднанi,  переслiдуванi,  багато  якi   взагалi
належали до категорiї так званих  легальних, але  навiть якби їх
вдалося  об'єднати i  озброїти,  цю  маленьку  армiю  Вогненоснi
Творцi знищили б, виславши їй назустрiч пересувнi випромiнювачi...
     Зеф давно  вже  замовк,  а  Максим  усе  сидiв похнюплений,  длубаючись
прутиком у чорнiй сухiй землi. Потiм Зеф покашляв i сказав нiяково:
     -- Так, приятелю. Ось воно як насправдi...
     Здається, вiн уже шкодував, що розповiв, як воно на
     справдi.
     -- На що ж ви сподiваєтесь? -- проказав Максим.
     Зеф i Вепр мовчали. Максим пiдвiв голову, побачив їхнi
     обличчя i промурмотiв:
     -- Вибачте... Я... Це все так... Вибачте.
     Ми повиннi боротися,-- рiвним голосом вимовив Вепр,-- ми боремося, i ми
будемо  боротися. Зеф  повiдомив вам одну iз  стратегiй штабу. Iснують
також iншi, настiльки ж вразливi для критики  i жодного  разу не випробуванi
практично... Ви розумiєте, у нас  нинi все у становленнi. Зрiлу теорiю
боротьби не створиш на порожньому мiсцi ось так, вiдразу...
     Скажiть,--  спроквола  мовив  Максим,--   це   випромiнювання...   воно
впливає однаково на всi народи вашого свiту?
     Вепр i Зеф перезирнулися.
     Не розумiю,-- сказав Вепр.
     Я маю на увазi ось  що.  Є тут  який-небудь народ,  де знайдеться
бодай кiлька тисяч таких, як я?
     Навряд,-- сказав Зеф.-- Хiба що у цих... у мутантiв.


     Масаракш,  ти  не  ображайся,  Маку,  але ж  ти  -- очевидний мутант...
Щаслива мутацiя, один шанс на мiльйон...
     Я не ображаюсь,-- сказав Максим.-- Отже, мутан
     ти... Це там, далi в лiсах?
     Так,-- сказав Вепр. Вiн пильно дивився на Максима.
     А що там, власне? -- спитав Максим.
     Лiс, потiм пустеля...-- вiдповiв Вепр.
     I мутанти?
     Так. Напiвзвiрi. Божевiльнi дикуни... Послухайте, Ма
     ку, облиште це.
     Ви їх коли-небудь бачили?
     Я бачив лише мертвих,-- сказав Вепр.-- їх iнодi ловлять у лiсi, а
потiм вiшають перед бараками для пiднесення духу.
     А за що?
     За шию!  --  гаркнув Зеф.-- Дурню! Це звiрi!  Вони невилiковнi, i  вони
небезпечнiшi за будь-якого звiра! Я на них надивився. Ти такого i ввi снi не
бачив...
     А  навiщо  туди  тягнути  башти? --  спитав Максим.--  Хочуть  їх
приручити?
     Облиште,  Маку,--  знову  сказав  Вепр.--  Це  безнадiйно.   Вони   нас
ненавидять... А втiм, робiть як знаєте. Ми нiкого не затримуємо.
     Запала мовчанка. Вiдтак удалинi,  в них  за  спиною, пролунав  знайомий
брязкiтливий рик. Зеф пiдвiвся.
     -- Балiста...-- мовив роздумливо.-- Пiти її вбити?.. Це
     близько, вiсiмнадцятий квадрат... Нi, завтра.
     Максим раптом зважився.
     Я нею займусь. Iдiть, я вас наздожену. Зеф iз сумнiвом зиркнув на
нього.
     Чи зумiєш? -- сказав вiн.-- Ще пiдвередишся...
     Маку,-- сказав однорукий,-- подумайте!
     Зеф дивився на Максима, вiдтак зненацька усмiхнувся.
     -- Так он навiщо тобi танк! -- сказав вiн.-- Хитрун хло
     пець. Нi-i, мене не обдуриш. Гаразд, iди, вечерю я тобi
     залишу. Передумаєш -- приходь... До речi, май на увазi, що
     багато якi самохiдки замiнованi, длубайся там обережнi
     ше... Ходiмо, Вепре. Вiн наздожене.
     Вепр хотiв iще щось сказати, однак Максим уже пiдвiвся  i закрокував до
просiки.  Вiн  бiльше  не  хотiв  балачок. Вiн iшов  шпарко, не  озираючись,
тримаючи гранатомет  пiд  пахвою. Тепер,  коли  вiн  прийняв  рiшення,  йому
зробилося легше^ i  майбутня справа  залежала тiльки вiд  його вмiння 1  вiд
його спритностi.





     Перед  свiтом Максим вивiв самохiдну балiсту на шосе i  розвернув носом
на пiвдень. Можна було  їхати, проте вiн вилiз iз вiдсiку  управлiння,
зiстрибнув  на  поламаний бетон  i присiв на  краю кювету, витираючи  травою
забрудненi руки. Iржава громадина мирно клекотiла  поряд, наставивши в
каламутне небо гостру верхiвку ракети.
     Вiн пропрацював  усю  нiч,  проте втоми не вiдчував. Аборигени будували
мiцно, машина  виявилася  у  непоганому  станi. Нiяких  мiн,  ясна  рiч,  не
познаходилося, а ручне управлiння, навпаки, було. Якщо хто-небудь i злiтав у
повiтря  на  таких машинах,  то це  могло  статися лише через спрацьованiсть
котла  або  вiд  повного технiчного невiгластва. Котел,  щоправда, давав  не
бiльше  двадцяти  вiдсоткiв  нормальної  потужностi, i була добре-таки
зношена ходова частина, однак Максим був задоволений -- учора вiн i на це не
сподiвався.
     Було  близько  шостої ранку, розвиднялося. Звичайно  о  цiй  порi
каторжникiв шикували у картатi  колони,  нашвидкуруч годували i  виганяли на
роботу. Вiдсутнiсть  Максима,  звiсно,  вже  помiтили, i цiлком  можливо, що
тепер вiн оголошений втiкачем i засуджений,  а  може,Зеф вигадав  яке-небудь
пояснення -- пiдвернулась нога, поранений тощо.
     У  лiсi   запанувала  тиша.  "Собаки",   що   перекликалися  цiлу  нiч,
вгамувалися, повернулися, напевне,  до  пiдземелля i хихотять там, потираючи
лапи, згадуючи, як настрахали учора двоногих... За цих "собак" потрiбно буде
грунтовно узятися, але зараз доведеться залишити їх  у  тилу.  Цiкаво,
сприймають вони  випромiнювання  чи  нi?  Дивнi  iстоти... Уночi,  поки  вiн
копирсався  у двигунi,  двоє  вперто стовбичили  за  кущами,  тихенько
спостерiгаючи за ним,  а потiм  прийшов третiй i  видряпався на дерево,  щоб
краще  бачити.  Максим  висунувся  з  люка,  помахав йому рукою,  а  вiдтак,
пустощiв  заради,  вiдтворив  як  мiг  те  чотирискладове  слово, яке  вчора
скандував хор. Той,  що  був на  деревi,  страшенно  розсердився,  заблискав
очима,  вiдстовбурчив  хутро  по всьому  тiлу i  заходився  вигукувати якiсь
гортаннi образи. Двоє у кущах  були,  схоже, цим шокованi,  бо негайно
зникли i  вже не поверталися. А  лайливець ще довго не злiзав i все  нiяк не
мiг заспокоїтися: сичав, плювався, вдавав, нiби хоче напасти, i шкiрив
бiлi рiдкi iкла. Забрався геть вiн лише над
     панок, втямивши, що Максим не  збирається ставати з ним на чесний
герць... Навряд чи вони  розумнi  з погляду  людини проте  iстоти  цiкавi i,
певно, становлять собою якусь органiзовану силу, якщо  спромоглися витiснити
з Фортецi вiйськовий гарнiзон на чолi з принцом-герцогом... До чого  ж у них
тут  мало iнформацiї,  самi лише  чутки  та  легенди... Гарно  було  б
помитися зараз,  увесь замизкався в  iржi, та й котел протiкає,  шкiра
горить вiд  радiацiї.  Якщо Зеф  i однорукий  погодяться  їхати,
потрiбно  буде  затулити  котел трьома-чотирма  плитами, пообдирати броню  з
бортiв...
     Вiддалеки в  лiсi  щось  бахнуло,  озвалася  луна  --  сапери-смертники
розпочали робочий день. Безглуздя,  безглуздя...  Знову  бахнуло, застукотiв
кулемет, стукотiв довго, потому стих. Зовсiм розвиднiлося, день обiцяв  бути
ясним, небо  було без хмар,  рiвномiрно бiле, як сяюче молоко. Бетон на шосе
блищав  од  роси,  а  довкола  танка роси  не було --  вiд бронi  струменiло
нездорове тепло.
     Потiм  iз-за кущiв,  що наповзали  на  дорогу, з'явилися  Зеф  i  Вепр,
побачили танк i пришвидшили крок. Максим пiдвiвся i пiшов назустрiч.
     -- Живий! -- сказав Зеф замiсть привiтання.-- Так я
     й думав. Кашку твою, братику, я той... нема в чому
     нести. А хлiб принiс, наминай.
     -- Дякую,-- сказав Максим, приймаючи окраєць.
     Вепр стояв, зiпершись на мiношукач, i дивився на нього.
     Наминай i тiкай,-- сказав Зеф.-- Там, братику, за тобою приїхали.
     Хто? -- спитав Максим i перестав жувати.
     Нам не доповiв,-- сказав Зеф.-- Якийсь бевзь у ґудзиках з нiг  до
голови. Лементував  на  весь  лiс,  чому  тебе  немає,  мене  мало  не
застрелив... А я собi витрiщаюсь i доповiдаю: так, мовляв, i так, загинув на
мiнному полi, тiло не знайдено...
     Вiн обiйшов танк кругом, сказав: "Ото вже гидота...", сiв на узбочинi й
заходився скручувати цигарку.
     -- Дивно,-- сказав Максим, задумливо вiдкушуючи вiд
     окрайця.-- Навiщо? На дослiдування?..
     Може, це Фанк? -- неголосно спитав Вепр.
     Фанк? Середнiй на зрiст, квадратне обличчя, шкiра
     лущиться?..
     Де  там!  -- сказав Зеф.-- Справжнiсiнька жердина, весь у прищах, йолоп
йолопом -- Легiон.
     Це не Фанк,-- сказав Максим.
     Можливо, за наказом Фанка? -- спитав Вепр.
     Максим стенув плечима i вiдправив у рот рештки хлiба.
     Не знаю,--  сказав вiн.--  Ранiше  я  думав,  що  Фанк  має якесь
вiдношення до пiдпiлля, а тепер не знаю, що й думати...
     Тодi вам,  мабуть, i справдi краще зникнути,-- проказав  Вепр.--  Хоча,
чесно кажучи, я не знаю, що гiрше -- мутанти чи цей жандармський чин...
     Ет, нехай їде,-- сказав Зеф.-- Зв'язкiвцем вiн у тебе все одно не
працюватиме,  а так  принаймнi  хоч привезе  яку-небудь  iнформацiю...  Якщо
вцiлiє...
     Ви, ясна рiч, зi мною не поїдете,-- сказав Максим ствердно.
     Вепр похитав головою.
     Нi,-- сказав вiн.-- Бажаю успiху.
     Ракету скинь,--  порадив  Зеф.-- А то злетиш у повiтря з нею... I
от що. Попереду  у тебе будуть  двi застави. Ти  їх  проскочиш  легко,
тiльки  не  зупиняйся.  Вони  обернутi  на  пiвдень. А  от далi  буде гiрше.
Радiацiя жахлива, жерти нiчого, мутанти, а ще далi -- пiски, безводдя.
     Дякую,-- сказав Максим.-- До побачення.
     Вiн скочив на гусеницю, розчинив люк i залiз  у жарку  напiвпiтьму. Вiн
уже поклав руки на важелi, коли згадав, що залишилося ще одне запитання. Вiн
висунувся.
     -- Послухайте,-- сказав вiн,-- а чому справжнє призна
     чення башт приховується вiд рядових пiдпiльникiв?
     Зеф скривився i плюнув, а Вепр сумно вiдповiв:
     -- Тому що бiльшiсть у штабi сподiвається коли-небудь
     захопити владу i використовувати башти так само, але
     з iншою метою.
     -- З якою -- iншою? -- похмуро спитав Максим.
     Кiлька секунд вони дивилися один одному у вiчi. Зеф,
     вiдвернувшись, старанно заклеював язиком сигарету. Потiм Максим сказав:
     -- Бажаю вам вижити,-- i повернувся до важелiв.
     Танк загримкотiв, забрязкотiв, хруснув гусеницями i по
     котився вперед.
     Вести машину було незручно. Сидiння  для водiя не було, а купа гiлляччя
i  трави,  що її Максим накидав уночi, дуже швидко  розповзлася.
Огляд був  препоганий,  розiгнатися  як  слiд не вдавалося  -- на  швидкостi
тридцять кiлометрiв у двигунi щось починало гримкотiти i захлинатися, горiло
мастило. Щоправда, прохiднiсть у цiєї атомної  шкапини усе
ще залишалася чудовою. Дорога чи не дорога  -- їй було однаковiсiнько,
кущiв i  неглибоких ковбань вона не  помiчала зовсiм, поваленi дерева чавила
на  дрiбки.   Молодi  деревця,  що  проросли  крiзь  поколотий  бетон,  вона
завиграшки пiдминала пiд себе, а через глибокi ями, наповненi  чорною водою,
переповзала,  нiби  аж форкаючи вiд  задоволення. I  курс вона тримала
чудово, повернути її було дуже нелегко.
     Шосе  було доволi  пряме, у  вiдсiцi брудно i  задушливо, i врештi-решт
Максим встановив ручний газ, вилiз назовнi i зручно влаштувався на краю люка
пiд решiтчастим лото-ком ракети. Танк сурганився вперед, начебто це був його
справжнiй   курс,   визначений   давньою   програмою.   Було  в  ньому  щось
самовдоволене й  простакувате, i Максим, закоханий у машини, навiть схвально
поплескав його по бронi. Жити було можна. Праворуч i лiворуч вiдповзав назад
лiс,  розмiрено  клекотiв  двигун,  радiацiя- нагорi майже  не  вiдчувалася,
вiтерець  був порiвняно  чистий i приємно холодив шкiру. Максим пiдвiв
голову i  глянув  на нiс ракети. Його  помiтно погойдувало.  Мабуть,  ракету
справдi  потрiбно  скинути. Зайва вага. Вибухнути вона, звiсно,  не вибухне,
давно  "протухла",  вiн ще вночi обстежив її,  проте важить вона
тонн  з  десять, навiщо  тягти таке  на  собi?  Танк перся  вперед, а Максим
заходився  повзати по  лотоку,  вiдшукуючи механiзм  крiплення.  Вiн знайшов
механiзм, але все заiржавiло, i довелося поморочитися; i поки вiн морочився,
танк  двiчi  з'їжджав на поворотах у лiс  i починав, гнiвно завиваючи;
трощити  дерева, i Максимовi доводилося  поспiшати до  важелiв, заспокоювати
залiзного  дурня i  виводити його  знов  на дорогу. Але врештi-решт механiзм
спрацював,  ракета тяжко  мотнулася  i  гепнула на бетон, а потiм  громiздко
вiдкотилася у  кювет.  Танк пiдстрибнув  i пiшов легше,  i в цю  мить Максим
завважив попереду першу заставу.
     На узлiссi стояли два великi намети i автофургон, димiла польова кухня.
Два  легiонери, голi до пояса, вмивалися  -- один зливав другому  з манiрки.
Посерединi шосе стяв i дивився на танк вартовий у чорнiй накидцi, а праворуч
вiд   шосе   стирчали   два   стовпи,  з'єднанi   поперечиною,   i   з
цiєї   поперечини  щось  звисало,  щось  довге   й  бiле,  майже
торкаючись  землi.  Максим спустився у вiдсiк, щоб не  було  видно картатого
балахона, i  вистромив  голову.  Вартовий, iз зачудуванням  витрiщаючись  на
танк, задкував до узбочини, вiдтак розгублено озирнувся на фургон. Напiвголi
легiонери перестали  вмиватися i також дивилися  на  танк.  Пiд грим-котiння
гусениць з наметiв i фургона вийшли ще кiлька чоловiк,  один -- у мундирi  з
офiцерськими шнурами. Вони були вкрай здивованi, проте не стривоженi; офiцер
вказав на танк рукою i щось сказав, i всi розсмiялися. Коли
     Максим порiвнявся з вартовим, той гукнув йому нечутно за шумом двигуна,
i Максим у вiдповiдь прокричав: -- Усе гаразд, стiй, де стоїш!..
     Вартовий  також  нiчого  не  розчув,  але  на  обличчi  його  вiдбилося
задоволення. Пропустивши танк, вiн знову вийшов на середину шосе i завмер  у
попереднiй позi. Було очевидно, що все обiйшлося.
     Максим повернув  голову i побачив зблизька те, що звисало з поперечини.
Секунду вiн дивився, вiдтак шпарко присiв, заплющив  очi i без  усякої
потреби схопився за важелi. "Не слiд було  дивитися,-- подумав  вiн.-- Лихий
мене  смикнув  повертати голову, їхав би та й їхав,  нiчого б не
знав...-- Вiн примусив себе розплющити очi.-- Нi,-- подумав вiн,--  дивитися
треба.  Треба звикати. I  треба впiзнавати. Нiчого вiдвертатися.  Я не
маю права вiдвертатися,  якщо вже взявся за цю справу. Певно, це був мутант,
смерть  не  може  так  спотворити  людину.  А  от життя  може. Воно  i  мене
спотворить, i  нiкуди вiд  цього не дiнешся,  i  не треба  опиратися,  треба
звикати.  Можливо,  попереду  в  мене сотнi  кiлометрiв  дорiг,  заставлених
шибеницями..."
     Коли вiн знову висунувся  з  люка  i глянув  назад, застави вже не було
видно --  нi застави, нi самотньої шибеницi при  дорозi. Добре  було б
зараз їхати додому... Ось так їхати, їхати, їхати, а
в кiнцi -- дiм, мати, батько, хлопцi... Приїхати, прокинутися, вмитися
i розповiсти  їм  страшний сон про населений острiв...  Вiн  спробував
уявити собi Землю, однак у нього нiчого не вийшло, тiльки було дивно думати,
що  десь є чистi веселi мiста, багато добрих, розумних людей, всi один
одному довiряють... "Ти шукав собi справу,--  подумав вiн.--  Ну  от, у тебе
тепер є справа -- важка справа, брудна справа, та навряд чи ти знайдеш
де-небудь коли-небудь iншу справу, настiльки ж важливу..."
     Попереду на  шосе  з'явився якийсь  механiзм, що  неквапливо повз у той
самий  бiк  -- на пiвдень. Це був невеличкий гусеничний трактор, який тягнув
за собою  причiп  з металевою решiтчастою фермою. У  вiдкритiй кабiнi  сидiв
чолов'яга у картатому  балахонi i курив люльку; вiн байдуже зиркнув на танк,
на Максима i вiдвернувся. "Що це за ферма? --  подумав Максим.-- Якi знайомi
обриси...-- Потiм  вiн  раптом утямив, що  це секцiя  башти.-- Зiштовхнути б
її зараз у рiвчак,--  подумав  вiн,-- i  проїхатися по нiй
разiв зо два взад-вперед..." -- Вiн озирнувся, i вираз його обличчя, мабуть,
дуже  не  сподобався водiєвi трактора -- водiй зненацька загальмував i
спустив  одну   ногу  на  гусеницю,   нiби  готувався   вистрибнути.  Максим
одвернувся.
     Хвилин  за  десять  вiн  завважив  другу  заставу.   Це  був   аванпост
величезної армiї картатих рабiв, а можливо,  якраз i не рабiв, а
найвiльнiших людей у  країнi,--  два тимчасових будиночки з блискучими
цинковими  дахами,  невисокий штучний пагорб,  на ньому  сiрий приземкуватий
капонiр з  чорними щiлинами  амбразур.  Над  капонiром уже  зводилися  першi
секцiї башти, а  навколо пагорба  стояли автокрани, трактори, валялися
без ладу залiзнi ферми. Лiс на  кiлька сотень метрiв праворуч  i лiворуч вiд
шосе був знищений, на вiдкритiй
     мiсцевостi  де-не-де комашилися люди в картатому  одязi. За будиночками
виднiвся  довгий  низький  барак.  Перед  бараком  сохло  на  мотузках  сiре
ганчiр'я. Трохи вiддалеки бiля  шосе стирчала дерев'яна вишка з майданчиком;
по  майданчику походжав  вартовий у сiрiй формi,  у глибокiй  касцi, i стояв
кулемет на тринозi. Пiд вишкою юрмилися ще солдати;  вони мали вигляд людей,
якi знемагають вiд комарiв i нудьги. Всi курили.
     "Ну, тут  я також проїду без  клопотiв,--  подумав  Максим,-- тут
край землi  й усiм  на все наплювати". Проте вiн помилився. Солдати облишили
вiдмахуватися од комарiв й ушнипилися в  танк. Потiм один,  худий, на когось
дуже схожий,  поправив на головi каску, вийшов на  середину  шосе  i здiйняв
руку. "Це ти даремно,--  подумав Максим iз жалем,-- це тобi  нi  до чого.  Я
вирiшив  тут  проїхати, i я  проїду...-- Вiн сковзнув  униз,  до
важелiв, всiвся зручнiше  й поставив ногу на  акселератор. Солдат на шосе  i
далi стояв зi  здiйнятою рукою. "Зараз я дам газ,-- подумав Максим,-- ревону
як слiд, i вiн вiдскочить... А якщо не вiдскочить,--  подумав вiн з раптовою
люттю,-- то що ж, на вiйнi як на вiйнi..."
     I раптом вiн упiзнав цього солдата. Перед ним був Гай -- схудлий,
змарнiлий, порослий щетиною, у лантухуватому солдатському комбiнезонi.
     -- Гай...-- промурмотiв Максим.-- Друзяко... Як же я тепер?
     Вiн  прибрав  ногу з газу, вимкнув  зчеплення, танк  уповiльнив  рух  i
зупинився. Гай опустив  руку i неквапом пiшов назустрiч. I  тут Максим
аж  засмiявся  вiд радостi. Усе  виходило  якнайкраще.  Вiн  знову  увiмкнув
зчеплення i приготувався.
     -- Ей! -- по-начальницькому крикнув Гай i постукав
     прикладом по бронi.-- Хто такий?
     Максим мовчав, тихенько посмiюючись.
     -- Є там хто? -- У голосi Гая з'явилася деяка непев
     нiсть.
     Потiм  його  кованi  пiдбори   загримкотiли  по   бронi,   люк  лiворуч
розчинився, i  Гай просунувся у вiдсiк. Угледiвши Максима, вiн вiдкрив рота,
i  тої  ж митi Максим  схопив його  за  комбiнезон, шарпнув  на  себе,
завалив  на  гiлляччя в ногах  i притиснув...  Танк ревонув жахливим ревом i
рвонувся  вперед.  "Розiб'ю  двигун",--  подумав  Максим.  Гай  смикався   i
вертiвся, каска з'їхала йому на обличчя,  вiн нiчого не бачив i тiльки
вихався  наослiп,  намагаючись витягти  з-пiд  себе  автомат.  Вiдсiк раптом
виповнився  гримкотiнням  i  брязкотом  --  мабуть,  у тил  танковi  вдарили
автомати  i  кулемет.  Це було  безпечно, але  неприємно, i  Максим  з
нетерпiнням стежив, як насувається стiна лiсу, все ближче... ближче...
I от першi кущi... Хтось картатий сахнувся з дороги... I  от уже
навколо лiс, i кулi вже не стукотять  по  бронi, i  шосе попереду  вiльне на
багато сотень кiлометрiв.
     Гай нарештi видобув з-пiд себе автомат, але Максим зiдрав з нього каску
i  побачив його  спiтнiле  ошкiрене обличчя  i засмiявся, коли лють,  жах  i
жадоба вбивати  змiнилася на  цьому обличчi  виразом  спершу  розгубленостi,
вiдтак  зачудування  i,  зрештою,  радостi. Гай  поворушив губами --  певно,
сказав "Масаракш!" Максим кинув  важелi, притягнув його  до  себе,  мокрого,
худого, порослого  щетиною, обiйняв, пригорнув  вiд надмiру  почуттiв, затим
вiдпустив i, тримаючи його за плечi, сказав:
     -- Гаю, друже, до чого ж я радий!
     Зовсiм нiчого не було чути. Вiн глянув у оглядову щiлину: шосе було, як
i  досi, пряме,  i вiн  знову  поставив ручний  газ,  а сам  вилiз  нагору i
витягнув Тая за собою.
     Масаракш! -- сказав пом'ятий Гай.-- Це знову ти!
     А ти не радий? От  я  дуже радий! --  Максим аж тепер збагнув,  як йому
завжди не хотiлося їхати на Пiвдень самому.
     Що все  це  означає? -- вигукнув  Гай.  Перша радiсть У нього вже
минулася, вiн занепокоєно роззирався.-- Куди?Навiщо?!
     На  Пiвдень!  --  крикнув  Максим.--  Досить  з мене  твоєї
гостинної батькiвщини!
     Втеча?
     Так!
     Ти збожеволiв! Тобi подарували життя!
     Хто це подарував менi життя? Життя моє! Належить менi!
     Розмовляти було  важко, доводилося кричати,  i якось  мимоволi  замiсть
дружньої  бесiди  виходила  сварка.  Максим  зiскочив у  люк i зменшив
оберти. Танк пiшов повiльнiше, однак  уже не ревiв i не брязкотiв так гучно.
Коли Максим повернувся нагору, Гай сидiв насумрений i рiшучий.
     Я зобов'язаний тебе повернути,-- виголосив вiн.
     А я зобов'язаний тебе звiдси забрати,-- виголосив Максим.
     Не  розумiю.  Ти  остаточно  з'їхав  з  глузду.  Звiдсiля  втекти
неможливо. Треба повернутися...  Масаракш, повертатися тобi також не  можна,
тебе  розстрiляють... А  на Пiвднi  нас  з'їдять... Бодай ти пропав зi
своїм божевiллямЗв'язався я з тобою, як з фальшивою монетою...
     Зачекай, не репетуй! -- сказав Максим.-- Дай-но я тобi усе поясню.
     Не бажаю нiчого слухати. Зупини машину!
     -- Та зачекай ти,-- умовляв Максим.-- Дай розповiсти!
     Проте Гай не бажав, щоб йому розповiдали, Гай вимагав,
     щоб ця  незаконно викрадена машина була негайно  зупинена i повернута в
зону.  Максима двiчi, тричi i чотири рази обiзвали телепнем, зойк "масаракш"
перекривав  шум  двигуна.  Становище,  масаракш,  було  жахливе.  Воно  було
безвихiдне,  масаракш! Попереду, масаракш, була  неминуча  загибель. Позаду,
масаракш, також. Максим був завжди телепнем i психом, масаракш, але цей його
коник, масаракш, треба думати, останнiй, масаракш i масаракш...
     Максим  мовчав. Вiн  раптом  зметикував, що поле останньої башти,
певно,  закiнчується  десь тут, швидше  всього вже скiнчилося: остання
застава  мусить  бути на  самому  кордонi крайнього  поля...  Нехай  хлопець
вибалакується, на населеному островi слова нiчого не важать... "Лайся,
лайся, а я тебе витягну, нiчого тобi там робити... Треба з  когось починати,
i ти  будеш  перший.  Не  хочу,  щоб  ти був  лялькою,  навiть  якщо тобi це
подобається -- бути лялькою..."
     Вилаявши  Максима уздовж i впоперек,  Гай зiстрибнув у люк  i заходився
куйовдитися там,  намагаючись  зупинити  машину. Це йому не  вдалося, i  вiн
вибрався назад,  уже  в  касцi, дуже мовчазний  i  дiловитий.  Вiн  вочевидь
збирався  зiстрибнути i  гайнути  назад. Вiн був дуже сердитий. Тодi  Максим
спiймав його за штани, всадовив i став пояснювати становище.
     Вiн говорив бiльше години, уриваючись iнодi, щоб вирiвняти рух танка на
поворотах.  Вiн  говорив,  а Гай слухав.  Спершу  Гай  пробував  перебивати,
поривався зiскочити  на ходу, затуляв вуха,  але Максим говорив  i  говорив,
повторював одне й те саме  знов  i знов, пояснював, втокмачував, доводив,  i
Гай  нарештi став прислухатися,  потiм замислився,  зажурився,  залiз  обома
руками пiд каску i енервiйно
     почухав чуприну: вiдтак сам  перейшов у наступ  i  заходився допитувати
Максима, звiдки усе це стало вiдомо, i хто доведе, що все це не брехня, i як
можна  у  все  це повiрити,  якщо  це очевидна вигадка...  Максим  бив  його
фактами, а коли фактiв не вистачало, присягався, що говорить правду, а  коли
i це не допомагало, називав  Гая бовдуром, лялькою, роботом, а танк усе йшов
i йшов на пiвдень, дедалi глибше зариваючись у країну мутантiв.
     Ну гаразд,-- сказав нарештi Максим, осатанiвши.--
     Зараз ми все це перевiримо.  За моїми розрахунками, ми давно  вже
виїхали  з поля випромiнювання,  а  зараз приблизно  за  десять хвилин
десята. Що ви всi робите о десятiй
     годинi?
     -- О десятiй нуль-нуль -- шикування,-- похмуро сказав Гай.
     Саме так.  Збираєтесь стрункими рядами i надсаджуєтесь  вiд
готовностi пролити кров. Пам'ятаєш?
     Ця готовнiсть у нас в серцi,-- прорiк Гай.
     Цю готовнiсть утокмачують у  вашi  тупi  голови,-- заперечив  Максим.--
Нiчого,  от зараз ми  подивимося, яка у тебе там у серцi  готовнiсть.  Котра
година?
     Без семи,-- похмуро сказав Гай. Якийсь час вони їхали мовчки.
     Ну? -- спитав Максим.
     Гай глянув  на годинник  i  невпевненим голосом  заспiвав: --  "Вперед,
легiонери, залiзнiї хлоп'ята..."
     Максим насмiшкувато дивився на нього. Гай збився i переплутав слова.
     Перестань  на  мене   витрiщатися,--  сердито  сказав  вiн.--  Ти  менi
заважаєш. I взагалi, який може бути спiв поза шиком?
     Облиш, облиш,-- сказав Максим.-- Поза строєм ти, бувало, так само
горлав, як i в строю. Дивитися  на вас з  дядьком Кааном страшно було.  Один
горлає "Залiзних хлоп'ят". Другий  голосить "Славу Творцям". А тут iще
Рада... Ну де твоя готовнiсть палити i рiзати на славу Творцям?
     Не  смiй,-- сказав Гай.--  Ти  не смiєш так говорити про Творцiв.
Навiть якщо  те, що ти розповiдаєш, правда, це означає  лише, що
Творцiв просто обдурили.
     Хто ж їх обдурив?
     Н-ну... мало хто...
     Отже, Творцi  не  всемогутнi?  - Не  бажаю  на  цю  тему  розмовляти,--
виголосив Гай. Вiн пiдупав духом, згорбився, обличчя його ще дужче змарнiло,
очi потьмянiли, вiдвисла нижня губа. Максим раптом  згадав  Фiшту Цибулину i
Красунчика  Котру з арештантського вагона. Вони  були наркоманами, нещасними
людьми, що звикли до особливо сильних  наркотичних  речовин. Вони  страшенно
страждали без свого  зiлля, не  їли  i не  пили, а цiлiсiнькими  днями
сидiли ось так, iз згаслими очима i вiдвислою губою.
     У тебе болить що-небудь? -- спитав вiн Гая.
     Нi,-- понуро вiдповiв Гай.
     А чого ти так наїжачився?
     Та так якось...-- Гай отягнув комiр i мляво покрутив головою.-- Недобре
менi... Я ляжу, га?
     Не  чекаючи  вiдповiдi,  вiн  полiз у  люк  i прилiг  там  на гiлляччя,
скоцюрбившись. "Он воно як,--  подумав  Максим.--  Це  не  так  просто, як я
гадав.-- Вiн  захвилювався.-- Променевого  удару Гай  не  зазнав, з поля  ми
виїхали майже двi години тому... Вiн же все життя живе у цьому полi...
А може, йому це шкодить -- без поля? Раптом вiн  захворiє? Це ж треба,
гидота яка..." Вiн дивився вниз на блiде обличчя Гая, i йому  ставало дедалi
страшнiше. Нарештi  вiн не  витримав, зiстрибнув  у вiдсiк,  вимкнув двигун,
виволiк Гая назовнi i поклав на траву обiч шосе.
     Гай спав, мурмотiв  щось увi снi,  рвучко  здригався. Потiм ним  почало
тiпати, вiн  карлючився, стискався, нiби  намагався зiгрiтися,  ховав долонi
пiд пахвами. Максим  поклав його голову  до себе на  колiна, притиснув  йому
пальцями скронi i постарався зосередитися. Йому давно  не доводилося  робити
психомасаж,  проте  вiн  знав, що головне -- забути  про все,  зосередитися,
увiмкнути хворого в свою, здорову,  систему. Так вiн сидiв хвилин десять або
п'ятнадцять,  а  коли  отямився,  то  побачив,  що  Гаю  покращало,  обличчя
порожевiло, дихання зробилося рiвним, вiн уже не мерз. Максим улаштував йому
подушку з трави, посидiв якийсь  час, вiдганяючи комарiв, а потiм згадав, що
їм  iще їхати та  й їхати, а реактор протiкає -- для
Гая це небезпечно, треба щось придумати. Вiн пiдвiвся i повернувся до танка.
     Йому  довелося добряче повозитися,  перше нiж вiн  зняв  з проiржавiлих
заклепок кiлька листiв бортової бронi, а потiм вiн набивав цi листи на
керамiчну передiлку,  що вiддiляла  реактор i  двигун од вiдсiку управлiння.
Йому залишалося прикрiпити останнiй лист, коли вiн раптом вiдчув, що поблизу
з'явилися  стороннi.  Вiн  обережно висунувся  з люка, i  всерединi у  нього
похололо i скулилося.
     На шосе, крокiв за  десять  перед машиною, стояло троє людей, але
вiн не одразу збагнув, що це люди. Щоправда,
     вони були вдягнутi, i двоє тримали на плечах ворину, з якої
звисала  закривавленою  головою  вниз  невеличка  копитна тварина, схожа  на
оленя, а на шиї у третього, впоперек  курячих грудей, висiла громiздка
гвинтiвка  незвичного  вигляду.  "Мутанти,--  подумав  Максим.--  Ось  вони,
мутанти..." Усi розповiдi i легенди,  що їх вiн чув, зненацька зринули
у  пам'ятi  й зробилися  дуже  правдоподiбними.  Луплять  з  живих  шкiру...
Людожери... дикуни...  звiрi. Вiн зцiпив зуби,  вискочив на броню i  став на
повен зрiст. Тодi той,  що  був з гвинтiвкою, кумедно  затупцяв коротенькими
нiжками, вигнутими дугою,  одначе  не зрушив з мiсця. Вiн лише пiдняв руку з
двома довгими  багатосуглобовими пальцями, голосно засичав, а потiм проказав
скрипливим голосом:
     -- їсти хочеш?
     Максим розтулив губи i сказав:
     Так.
     Не стрiлятимеш? -- поцiкавився власник гвинтiвки.
     Нi,-- сказав Максим, усмiхаючись.-- У жодному разi.





     Гай сидiв за грубим  саморобним столом i  чистив  автомат. Було близько
чвертi  на одинадцяту ранку, свiт був сiрий,  безбарвний, сухий, у ньому  не
було мiсця радостi, не було мiсця  руховi життя, усе було тьмяне й хворе. Не
хотiлося думати, не  хотiлося нiчого бачити i чути, навiть спати не хотiлося
-- хотiлося просто покласти голову на стiл, опустити руки  i померти. Просто
померти -- i все.
     Кiмнатка була маленька, з єдиним вiкном без шибки, що виходило на
величезний, захаращений  руїнами, порослий дикими  чагарями сiро-рудий
пустир.  Шпалери  у кiмнатi полиняли i поскручувалися -- чи то вiд спеки, чи
то вiд  старостi;  паркет розсохся, в одному  кутку обгорiв до вугiлля.  Вiд
колишнiх мешканцiв  у  кiмнатi  нiчого  не  залишилося, окрiм  великої
фотокартки пiд розбитим склом, на  якiй, коли уважно придивитися, можна було
розгледiти  якогось лiтнього  пана з безглуздими  бакенбардами i в кумедному
капелюсi, схожому на бляшану тарiлку.
     Очi  б  усього  цього  не  бачили,  здохнути  б  зараз  або  заскiмлити
найпослiдущою бездомною собакою,  проте Максим наказав: "Чисть". "Щоразу.,--
наказав  Максим, постукуючи  кам'яним  пальцем по столу,-- щоразу, коли тебе
скрутить, сiдай  i чисть автомат..."  Отже, треба  чистити. Максим усе-таки.
Якби не Максим, давно б лiг i помер. Просив же його: "Не залишай  мене в цей
час, посидь,  полiкуй".  Нi.  Сказав, що тепер сам мушу. Сказав,  що  це  не
смертельно,  що  повинно  минутися i  обов'язково  минеться, однак  потрiбно
перемогтися, потрiбно оволодiти собою...
     "Гаразд,-- мляво подумав  Гай,-- оволодiю. Максим усе-таки. Не  людина,
не  Творець, не бог -- Максим... I ще вiн сказав: "Злостись! Коли тебе
скрутить, згадуй, звiдкiля це в тебе, хто  тебе до  цього привчив, навiщо, i
злостись, призбируй  ненависть.  Невдовзi вона придасться: ти не один такий,
вас  таких сорок мiльйонiв, оступачених,  отруєних..." Важко повiрити,
масаракш, адже все життя у  шику, завжди знали, що до чого, все було просто,
усi були разом, i гарно було бути  таким, як  усi.  Нi,  з'явився, закохав у
себе, кар'єру  зiпсував, а потiм буквально за шкiрку висмикнув iз шику
i  поволiк в iнше  життя, де i  мета незрозумiла, i  засоби  незрозумiлi, де
потрiбно  -- масаракш  i  масаракш!  --  про все думати  самому,  вирiшувати
самому, все самому... Авжеж... витягнув за шкiрку, повернув пикою назад,  до
рiдного,до гнiзда, до найдорожчого  i показав: смiтник, паскудство, мерзота,
брехня... I от дивишся -- справдi, мало красивого, себе згадати гидко,
хлопцiв згадати гидко, а вже пан ротмiстр Чачу!.." Гай  спересердя загнав на
мiсце затвор i клацнув защiпкою.  I знову навалилася кволiсть, апатiя,
i волi на те, щоб уставити магазин, вже не лишалося. Погано, ой як погано...
     Перехнябленi скрипливi дверi розчинилися, устромилася маленька дiловита
пичка -- загалом, навiть симпатична, якби не голомозий череп та не  запаленi
повiки без вiй,-- Тайга, сусiдське дiвчатко.
     -- Дядько Мак наказали вам iти на площу! Там уже всi
     зiбралися, лише вас ждуть!
     Гай  понуро покосився на неї,  на  хирляве тiльце  у платтячку  з
грубої  мiшковини,  на ненормально  тонкi  рученята-соломинки,  вкритi
коричневими плямами,  на кривi  нiжки,  що  порозпухали  в  колiнах, i  його
занудило, i  самому стало соромно за свою вiдразу -- дитя,  а хто винен? Вiн
вiдвiв очi i сказав:
     -- Не пiду. Скажи, що зле почуваюсь. Захворiв.
     Дверi рипнули, i коли вiн знову звiв очi, дiвчиська вже не
     було.  Вiн  з  досадою кинув  автомат  на  лiжко,  пiдiйшов  до  вiкна,
висунувся. Дiвча щодуху курило по видолинку мiж
     залишками стiн, по колишнiй вулицi;  за нею  учепився  якийсь пузанчик,
прошкандибав  кiлька   крокiв,  перечепився,  беркицьнувся,  пiдвiв  голову,
полежав  трохи,  вiдтак  заревiв жахливим  басом. З-за руїн вихопилася
мати. Гай квапливо вiдсахнувся, потрусив головою i повернувся до столу. "Нi,
не можу звикнути. Бридкий я, схоже, чоловiк... Ну,  вже  попався б менi той,
хто за все це вiдповiдає, тут уже не схибив би. Але все-таки чому я не
можу звикнути? Боже,  за цей мiсяць  я  такого надивився -- на сто примарних
снiв
     вистачить..."
     Мутанти жили  невеликими  громадами.  Однi  кочували,  полювали, шукали
кращi  мiсця,  шукали дорогу на Пiвнiч  в обхiд легiонерських  кулеметiв,  в
обхiд страшних областей, де  вони божеволiли i вмирали  на мiсцi вiд нападiв
жахливого головного  болю; iншi жили осiло на  фермах та сiльцях, що вцiлiли
пiсля боїв i вибухiв трьох ядерних бомб, з яких одна вибухнула над цим
мiстом, а двi на  околицi --  там  зараз кiлометровi лисини  блискучого, мов
люстро,  шлаку.  Осiлi  сiяли  дрiбну, звироднiлу  пшеницю, обробляли  дивнi
свої  дiлянки,  де помiдори були як ягоди,  а  ягоди --  як  помiдори,
розводили  моторошну  скотину,  на  яку  дивитися  було  страшно, не  те  що
їсти. Це був  жалюгiдний народ  -- мутанти, дикi пiвденнi виродки, про
яких вигадували всiлякi нiсенiтницi i сам вiн вигадував про себе казна-що,--
тихi,  хворобливi,  спотворенi  карикатури на  людей.  Нормальними  тут були
тiльки  старi, однак їх залишалося  дуже мало, усi  вони були  хворi й
приреченi  на  скору  смерть. Дiти  їхнi  та онуки  також здавалися не
житцями на цьому свiтi. Дiтей у них народжувалося багато, але майже всi вони
помирали  або при  народженнi, або  малими.  Тi,  що виживали,  були слабкi,
постiйно страждали вiд невiдомих хвороб, потворнi  були страшенно, проте всi
на вигляд були слухнянi,  тихi,  розумненькi.  Та що там говорити,  непоганi
виявилися люди мутанти, добрi,  гостиннi, миролюбнi... От тiльки дивитися на
них було неможливо. Навiть Максима спершу судомило з незвички, та вiн згодом
звик, йому що -- вiн своєму єству господар...
     Гай вставив у  автомат магазин, пiдпер щоку долонею, замислився. Авжеж,
Максим...
     Щоправда, затiяв Максим цього разу  вочевидь безглузду  справу.  Затiяв
вiн  зiбрати  мутантiв, озброїти їх i  вибити Легiон для початку
хоча  б за  Блакитну  Змiю.  Смiшно,  ш-богу!  Вони ж  ледве ходять,  чимало
вмирає на ходу  -- мiшок iз зерном пiднiме i помре, а вiн хоче з  ними
на Легiон вирушати.  Ненавченi, слабкi, куди їм... Нехай  навiть збере
вiн  цих...  розвiдникiв  їхнiх. На всю цю  армiю, якщо  без  Максима,
одного ротмiстра вистачить, а якщо з Максимом, то ротмiстра  з ротою. Максим
це,  здається,  i  сам  розумiє.  Але   ось   уже  цiлий  мiсяць
бiгає   лiсом  вiд  селища   до  селища,  вiд   громади  до   громади,
умовляє  старих i шанованих  людей,  тих, кого громади слухаються. Сам
бiгав i мене  з  собою повсюди тягав, немає на нього  впину. Не хочуть
старi  йти  i  розвiдникiв  не вiдпускають... I от зараз  на цю нараду
треба... Не пiду.
     Довкiл посвiтлiшало.  Було вже  не так тоскно  дивитися  навсiбiч, кров
швидше заструменiла по  жилах, заворушилися невиразно якiсь  надiї, що
сьогоднiшня  нарада провалиться, що Максим прийде i скаже: годi,  нiчого тут
бiльше робити, i вони вирушать далi на пiвдень, у пустелю, де, розповiдають,
також живуть мутанти-виродки, але не такi моторошнi, бiльше схожi на людей i
не такi  хворi. Кажуть, у  них там щось на  зразок  держави, i навiть  армiя
є.  Можливо,  з  ними  вдасться  кашу  зварити...  Щоправда,  там  усе
радiоактивне,  туди, кажуть,  клали бомбу на бомбу, зумисне для зараження...
Були, кажуть, такi спецiальнi бомби.
     Згадавши  про  радiоактивнiсть,  Гай  полiз  до свого речового мiшка  i
витягнув коробочку з  жовтими пiгулками, вкинув двi штуки у  рот,  скривився
вiд пронизливої гiркоти. Це ж треба, яка гидота, але без неї тут
не можна, тут також усе заражене. А в пустелi доведеться, мабуть, пригорщами
їх  смоктати...  Спасибi  принцу-герцогу, без  цих  пiгулок менi б тут
гаплик... А принц-герцог молодець, не втрачає голови, не  впадає
у  вiдчай в цьому  пеклi, лiкує, допомагає, обходи робить,  цiлу
фабрику лiкiв органiзував.
     Дверi розчинилися;  до  кiмнати зайшов  сердитий Максим, голий, у самих
шортах, худорлявий, швидкий,  i помiтно, що злоститься. Завваживши його, Гай
наприндився i втупився у вiкно.
     Ну, не вигадуй,-- сказав Максим.-- Ходiмо.
     Не хочу,-- сказав Гай.-- Ну їх усiх! З душi верне, незмога.
     Дурницi,-- заперечив Максим.--  Чудовi люди,  дуже  тебе  поважають. Не
будь хлопчиськом.
     Еге ж, поважають,-- сказав Гай.
     Ще  й як поважають! Допiру принц-герцог просив,  щоб ти  залишився тут.
"Я, каже, помру незабаром, потрiбна справжня людина, щоб мене заступити".
     Аякже, заступити...--  пробурчав Гай, вiдчуваючи, однак, як всерединi у
нього, мимоволi, усе розм'якає.
     А ще Бошку до мене чiпляється, звертатися до тебе
     безпосередньо  соромиться. "Нехай,  каже,  Гай  залишиться,  навчатиме,
захищатиме,   гарних   хлоп'ят  виховуватиме..."   Знаєш,   як   Бошку
розмовляє?
     Гай зашарiвся вiд задоволення, вiдкашлявся i  сказав, хмурячись, i далi
дивлячись у вiкно:
     Ну, гаразд... Автомат брати?
     Вiзьми,-- сказав Максим.-- Мало що...
     Гай узяв  автомат пiд пахву; вони вийшли  з кiмнати  --  Гай  попереду,
Максим слiдком,-- спустилися по  трухлявих  сходах,  переступили  через купу
малечi, що комашилася в курявi коло порога, i попрямували вулицею до  площi.
Ех! Вулиця, площа... Сама назва. Скiльки ж тут люду разом загинуло!  Кажуть,
ранiше велике красиве мiсто  тут було.  Занапастили країну, гади. Мало
того,  що людей поперебивали, перенiвечили -- розвели  тут iще якусь погань,
якої зроду-вiку тут нiколи не бувало. Та й не лише тут...
     Принц-герцог  розповiдав,  що  до вiйни жили у  лiсi  звiрi,  схожi  на
собак,--  забув,  як  звуться,--  розумнi були i  дуже  добрi  звiрюки,  усе
розумiли, дресирувати  їх  було саме задоволення.  Ну i,звiсно, почали
їх  дресирувати  у воєнних цiлях.  А  потiм знайшовся  розумака,
розшифрував їхню  мову, виявилося, що у  них  мова  є,  i досить
складна,  i  що вони взагалi  полюбляють наслiдувати,  i  глотка  у  них так
улаштована,  що декотрих можна було  навiть навчити балакати по-людському,--
не всiєї мови, ясна рiч, але слiв по п'ятдесят, по сiмдесят вони
запам'ятовували. В цiлому,  чудернацькi були тварини, нам би з ними дружити,
вчитися одне  в одного, одне одному допомагати --  вони, кажуть, вимирали...
Так нi,  пристосували  їх  воювати,  пристосували  їх ходити  до
ворога за вiйськовими вiдомостями. А потiм вiйна  почалася, про них  забули,
взагалi, про  все забули. I от, будь  ласка,--  упирi. Також  мутанти,
тiльки не людськi,  а звiринi  --  дуже  небезпечнi  iстоти.  По  Особливому
Пiвденному Округу був навiть наказ про  боротьбу з ними, а  принц-герцог  --
той прямо каже: нам тут усiм гаплик, житимуть тут самi лише упирi...
     Гай згадав,  як одного разу  в лiсi  Бошку зi  своїми  мисливцями
пiдстрелив оленя, на  якого полювали упирi, i зчинилася  бiйка. А мутанти --
якi з них забiяки?  Стрельнули  по разу  зi своїх дiдiвських, покидали
рушницi,  сiли  i затулили очi руками, щоб, значить,  не бачити, як їх
шматуватимуть. I Максим також,  треба сказати,  розгубився... Не те що
розгубився, а  так якось...  Не  хотiлося  йому чубитися.  Ну, довелося менi
вiдбувати за  всiх.  Обойма скiнчилася -- прикладом.  Добре, упирiв небагато
було, усього  шiсть  голiв. Двох  забили,  один  втiк, а трьох,  поранених i
оглушених, пов'язали i зiбралися вранцi вести їх  у село на страту.  А
вночi  дивлюся:  Максим нищечком встає  -- i до  них. Посидiв  з ними,
полiкував,  як вiн  це вмiє, накладанням рук, потiм  розв'язав, i  тi,
звiсно,  не  будучи дурнями, дали драла, тiльки  їх i  бачили.  Я йому
кажу: "Ти що ж це, Маку, навiщо ти?" -- "Сам не знаю, каже, але вiдчуваю, що
не можна їх страчувати. Нi людей, каже, не можна,  нi цих... Це, каже,
не собаки нiякi i не упирi..."
     Та  хiба  лише  упирi!  А   кажани  якi  завелися!   Тi,  що  Чаклуновi
прислужують...  Це  ж  жах лiтаючий,  а  не  мишi!  А  хто  ночами  по селах
швендяє  з  тупотiнням, дiтей краде?  До  того  ж сам навiть у хату не
заходить,  а  дiти  соннi  так,  не прокидаючись,  до  нього  й  виходять...
Припустимо, це, може, i брехня, однак дещо я й сам бачив. Як зараз пам'ятаю,
повiв  нас  принц-герцог показувати  найближчий  вхiд  у Фортецю. Приходимо.
Лужок такий  мирний, зелений, пагорбок,  у  пагорбку -- печера. Дивимося  --
господи  боже! --  увесь  лужок  перед  входом  завалений  дохлими  упирями,
десяткiв  зо  два,  не  менше,  до  всього  не  скалiченi,  не  пораненi  --
жодної  краплини  кровi на  травi.  I  що найдивнiше  --  Максим
оглянув  їх i  сказав: вони  не  мертвi, вони  мовби  у  судомi,  нiби
їх хтось загiпнотизував... Питається:  хто? Нi, моторошнi мiсця.
Тут  людинi лише за  дня  можна перебувати, та  й  то з  осторогою.  Якби не
Максим,  чкурнув би я звiдсiля  що є духу. Але якщо говорити чесно, то
куди  втiкати? Довкiл лiси, у  лiсах погань,  танк  у трясовинi втонув... До
своїх тiкати?.. Здавалося б, дуже природно  -- до своїх  тiкати.
Але якi вони менi тепер  свої?  Також, якщо подумати, виродки, ляльки,
правильно Максим каже. Що це за люди, якими можна  управляти, наче машинами?
Нi, це не для мене... Гидко..."
     Вони вийшли на площу, на  великий пустир,  посерединi якого дико чорнiв
якийсь  оплавлений   пам'ятник,  i  повернули  до  всiцiлого  будиночка,  де
традицiйно  збиралися  представники,   щоб  обмiнятися  чутками,  порадитися
стосовно посiвiв або полювання, а то  й просто посидiти, покуняти, послухати
розповiдi принца-герцога про минулi часи.
     У будиночку, у великiй чистiй кiмнатi, вже зiбрався народ. Дивитися тут
нi на  кого  не хотiлося. Навiть  принц-герцог  --  здавалося б,  не мутант,
людина  --  ай  той  понiвечений:  усе  обличчя  в опiках  i рубцях. Зайшли,
привiталися,  сiли  в коло,  прямо на  пiдлогу.  Бошку, який сидiв  поряд iз
плитою, зняв iз жарин чайник, налив їм по чашцi чаю,
     мiцного,   смачного,   але  без   цукру.  Гай   узяв   свою  чашку   --
незвичайної   краси    чашка,    цiни    їй    немає,    з
королiвської порцеляни,-- поставив її  перед  себе, вiдтак
упер автомат прикладом у пiдлогу межи  колiн, притулився лобом до рубчастого
ствола i заплющив очi, щоб нiкого не бачити.
     Вiдкрив  нараду  принц-герцог.  Нiякий  вiн  був  не принц i нiякий  не
герцог, а був  вiн  головний  хiрург  Фортецi. Коли  Фортецю почали  трощити
атомними бомбами, гарнiзон  повстав, викинув бiлий прапор (по цьому  прапору
свої   ж  негайно   довбонули   термоядерною);   справжнього   принца,
командуючого,   солдати  роздерли   на  шматки,  захопилися,  перебили  всiх
офiцерiв, а потiм  отямилися, що нiкому командувати,  а без  командування не
молена:   адже   вiйна  триває,  противник  атакує,   свої
атакують, а з солдатiв нiхто плану Фортецi не знає. Фортеця обернулась
на пастку, а  тут  iще  вибухнули бактерiологiчнi  бомби, увесь  арсенал,  i
спалахнула  чума.  Коротше  кажучи,  якось  само  собою вийшло,  що половина
гарнiзону розбiглася хто куди, з другої половини три чвертi вимерли, а
решту  прибрав на себе головний хiрург  -- пiд  час заколоту солдати його не
зачепили:  лiкар  усе-таки. Якось  повелося називати  його  то  принцом,  то
герцогом, спершу жартома, потiм звикли, а Максим  для певностi називав  його
принцом-герцогом.
     --   Друзi!   --   сказав   принц-герцог.--    Маємо   розглянути
пропозицiї  нашого  друга  Мака.  Це  дуже  важливi  пропозицiї.
Наскiльки вони важливi, ви можете судити хоча б з того, що сам Чаклун до нас
завiтав i, можливо, говоритиме з нами...
     Гай  пiдвiв  голову. I справдi: у кутку, прихилившись  спиною  до
стiни, сидiв сам Чаклун, власною персоною. Дивитися на нього було моторошно,
а не  дивитися  неможливо. Незвичайна була  особа.  Навiть Максим дивився на
нього якось знизу вгору i  говорив Гаю: "Чаклун --  це, брате, постать". Був
Чаклун  невеличкий на зрiст,  кремезний, чистий, ноги i  руки в  нього  були
коротенькi,  проте мiцнi,  i,  загалом, вiн був  не такий уже  й  потворний:
принаймнi слово  "потворний"  йому  не пасувало. У нього  був великий череп,
вкритий густим жорстким волоссям, схожим на срiблясте хутро, маленький рот з
дивно стуленими губами,  нiби вiн  увесь час  збирався свиснути крiзь  зуби,
обличчя, загалом, навiть худорляве, проте пiд очима мiшечки, а самi очi були
довгi й вузькi, з вертикальною,  як у змiї, зiницею. Говорив вiн мало,
на людях  бував зрiдка, жив  самотньо  у погребi на дальньому кiнцi  городу,
однак   авторитетом  користувався  величезним   через  свої  дивовижнi
здiбностi. По-перше,  вiн був дуже розумний i знав усе, хоча прожив на свiтi
якихось  двадцять рокiв i  нiде, крiм цього мiста, не бував.  Коли  виникали
якi-небудь запитання,  до нього  йшли на поклiн за порадою. Як правило,  вiн
нiчого не  вiдповiдав, i це означало, що питання дрiб'язкове: хоч би як його
вирiшив, усе гаразд буде. Але якщо питання виявлялося життєво важливим
-- щодо  погоди, коли що сiяти,-- вiн  завжди давав пораду i жодного разу ще
не помилився.  Ходили  до нього лише старшi, i  що  там вiдбувалося, вони не
розповiдали, одначе побутувала думка, що, навiть радячи, Чаклун не розкривав
рота.  Так, гляне  тiльки -- i  стає зрозумiлим,  що  потрiбно робити.
По-друге, мав вiн владу над  тваринами. Нiколи не вимагав у  суспiльства  нi
їжi, нi одягу: усе йому приставляли тварини, рiзнi тварини -- i звiрi,
i комахи,  i жаби. А головною прислугою у нього  були велетенськi кажани,  з
якими вiн, за чутками,  мiг розмовляти, i вони його розумiли i слухалися. Ще
розповiдали,  нiбито  вiн  знає  якусь  таємницю.  Збагнути   цю
таємницю було неможливо.  На  думку Гая, це був звичайнiсiнький  набiр
слiв: чорний  порожнiй Свiт  до початку Свiтового  Свiтла: мертвий  крижаний
Свiт  пiсля  згасання  Свiто вого Свiтла: безкрая  пустеля, в  якiй не  одне
Свiтове Свiт ло... Нiхто  не мiг пояснити, що це означає, а Мак тiльки
похитував головою i захоплено мурмотiв: "Оце так iнте лект!"
     Чаклун  сидiв  нi на  кого  не дивлячись, на  плечi  у нього  незграбно
тупцював слiпенький нiчний  птах. Чаклун вряди-годи  виймав  з кишенi  якiсь
шматочки i  клав йому в дзьоб, тодi той, завмерши на  мить, задирав голову i
нiби через силу ковтав, витягуючи шию.
     -- Це дуже важливi пропозицiї,-- вiв далi принц-гер-
     цог,-- а тому я прошу вас слухати уважно, а ти, Бошку,
     голубе, заварюй чай якомога мiцнiший, бо, я помiтив, дехто
     вже почав куняти. Не треба куняти, не треба. Зберiться на
     силi, можливо, зараз вирiшується ваша доля.
     Зiбрання схвально загомонiло. Якогось бiльмастого вiдтягнули за вуха од
стiни, де вiн налаштувався було покуняти, i посадили в першому ряду.
     Так я ж нiчого... мурмотiв бiльмастий.-- Я лише так, трошки. Я до того,
що говорити  треба стислiше,  а то поки до  кiнця  доходить, я уже й початок
забуваю...
     Гаразд,--  погодився  принц-герцог.--  Стислiше  так  стислiше. Солдати
вiдтiсняють нас на пiвдень,  у  пустелю. Пощади вони не знають, у переговори
не  заходять.  З  родин,  якi  намагалися  пробратися  на пiвнiч,  нiхто  не
повернувся.
     Треба думати,  вони загинули. Це  означає, що  рокiв за десять --
п'ятнадцять нас вiдтиснуть у пустелю  остаточно, i  там ми  всi загинемо без
їжi та без  води. Кажуть, що  у пустелi також живуть  люди. Я в  це не
вiрю, але багато хто з  шановних старост вiрить i стверджує, нiбито цi
жителi пустелi такi самi  жорстокi й кровожернi, як  солдати.  А ми --  люди
миролюбнi, воювати ми не вмiємо. Багато хто з нас помирає, i ми,
певно,  не доживемо до  остаточного кiнця, проте  ми зараз правимо народом i
мусимо  думати не тiльки  про  себе, а й  про  наших  дiтей. Бошку,-- сказав
вiн5--  подай,  будь  ласка, чаю  шанованому Пекарю.  По-моєму, заснув
Пекар.
     Пекаря  розбуркали,  сунули  йому  в  плямисту  руку гарячу чашку:  вiн
обпiкся, зашипiв, i принц-герцог повiв далi:
     -- Наш  друг  Мак  пропонує  вихiд.  Вiн прийшов до  нас  з  боку
солдатiв. Солдатiв вiн ненавидить i каже, що пощади чекати вiд них не можна,
усi  вони  там  обдуренi  тиранами i  хочуть нас  знищити. Мак хотiв  спершу
озброїти нас i повести на бiй, але переконався, що ми слабкi й воювати
не можемо. I тодi  вiн вирiшив дiстатися  до жителiв пустелi  -- вiн у
них також  вiрить,--  домовитися  з  ними i повести їх на солдатiв. Що
вимагається  вiд  нас?  Благословити  цей  намiр,  пропустити  жителiв
пустелi через  нашi землi i забезпечити  їх харчем, поки  точитиметься
вiйна. I ще наш друг Мак запропонував: дайте йому  дозвiл зiбрати усiх
наших розвiдникiв, якi захочуть, вiн навчить їх воювати i поведе через
Блакитну Змiю, щоб пiдняти  повстання. Ось такi, коротко,  нашi  справи. Нам
зараз потрiбно вирiшити, i я прошу висловлюватися.
     Гай скосив  очi на Максима.  Друг  Мак сидiв, пiдiгнувши пiд себе ногу,
величезний, коричневий, непорушний, мов  скеля,  навiть  не  як скеля, а  як
велетенський  акумулятор,  готовий  розрядитися  будь-якої  митi.  Вiн
дивився  у дальнiй  куток, на  Чаклуна,  проте  погляд Гая вiдчув  негайно i
повернув  до  нього голову. I раптом Гай  подумав, що друг  Мак уже не
той, яким був колись. Вiн згадав,  що давно вже не усмiхався Мак своєю
знаменитою  слiпучою усмiшкою, що давно вiн не спiвав  своїх  гiрських
пiсень i що  очi у нього втратили колишню  лагiднiсть i добру iронiю, твердi
зробилися  очi,  осклянiли  якось, наче  i не Максим  це, а  ротмiстр  Чачу.
I ще згадав Гай, що давно вже перестав друг Мак кидатися  у всi кутки,
як  веселий  допитливий пес, зробився стриманим,  i з'явилася у  ньому якась
суворiсть,  цiлеспрямованiсть якась,  доросла  дiловита зосередженiсть, нiби
цiлився  вiн самим собою у якусь мiшень, що її спостерiгає
лише  вiй... Дуже, дуже  перемiнився друг  Мак,  вiдтодi як  всадили у нього
повну  обойму з  важкого  армiйського  пiстолета.  Ранiше  вiн жалiв  усiх i
кожного, а тепер не жалiє нiкого. Що ж, може, так i треба...
     Проте страшну вiн  усе-таки справу замислив, рiзня  буде,  велика рiзня
буде...
     Щось я  не второпав,-- озвався  лисий  виродок,  зважаючи на  вдяганку,
нетутешнiй.-- Чого це  вiн хоче? Щоб варвари сюди до нас прийшли? Так вони ж
нас усiх переб'ють. Що я, варварiв  не  знаю?  Усiх переб'ють,  жодної
людини не залишать.
     Вони прийдуть сюди с миром,-- сказав Мак,-- або не прийдуть зовсiм.
     Нехай  уже  лiпше зовсiм  не приходять,--  сказав лисий.--  3 варварами
краще  не зв'язуватися. Тодi вже краще прямо до солдатiв вийти пiд кулемети.
Усе якось вiд своєї руки загинеш, у мене батько солдатом був,  з
Фортецi...
     Це,  звичайно, правильно,-- мовив  Бошку  задумливо.-- Але  ж, з iншого
боку, варвари  можуть i солдатiв прогнати, i  нас не зачепити. Отодi й  буде
усiм добре.
     Чому це вони раптом нас не  зачеплять?  -- заперечив  бiльмастий.-- Усi
нас споконвiку зачiпали, а цi раптом не зачеплять?
     Але ж  вiн  з ними домовиться,-- пояснив  Бошку.-- Не чiпайте,  мовляв,
лiсовикiв, i край, а iнакше, мовляв, не приходьте.
     Хто? Хто домовиться? -- спитав Пекар, вертячи головою.
     Та ось Мак. Мак i домовиться...
     Ах, Мак... Ну, якщо Мак домовиться, тодi, може, i не зачеплять.
     Чаю тобi дати? -- спитав Бошку.-- Адже засинаєш, Пекарю.
     Та не хочу я твого чаю.
     -- Ну, випий чайку, чашечку лише. Що тобi,важко?
     Бiльмастий зненацька пiдвiвся.
     -- Пiду я,-- сказав вiн.-- Нiчогiсiнького з цього не ви
     йде. I Мака вони заб'ють, i нас також не помилують. Чого
     нас милувати? Однаково рокiв за десять нам усiм край.
     У мене в громадi вже два роки дiти не народжуються.
     Дожити б до смертi спокiйно, та й по всьому. А так самi
     вирiшуйте, як знаєте. Менi однаково.
     Вiн вийшов, перекособочений, незграбний, перечепившись об порiг.
     -- Так,
     Маку,-- похитуючи головою, мовив П'явка.--
     Пробач нам, але нiкому ми не вiримо.  Як можна варварам вiрити?  Вони в
пустелi  живуть,  пiсок  жують,  пiском  запивають.  Вони  страшнi  люди, iз
залiзного дроту  скрученi, нi плакати не вмiють, нi смiятися. Що ми для них?
Мох пiд ногами. Ну от прийдуть вони, поб'ють солдатiв, сядуть тут, лiс, ясна
рiч, випалять... Навiщо їм лiс?  Вони пустелю люблять. I знову ж
таки нам край. Нi, не вiрю. Не вiрю, Маку. Марна це справа.
     -- Авжеж,-- сказав Пекар.-- Не потрiбно це нам, Маку.
     Дозволь уже нам померти спокiйно, не чiпай нас. Ти
     солдатiв ненавидиш, хочеш їх потрощити, а ми тут до чого?
     У нас нi до кого ненавистi немає. Пожалiй нас, Маку. Адже
     нас нiхто нiколи не жалiв. I ти хоча й добра людина, але
     також нас не жалiєш... Адже не жалiєш, га, Маку?
     Гай   знову  глипнув   на  Максима  i  знiяковiло  вiдвiв  очi.  Максим
почервонiв." Почервонiв до слiз, нахилив голову i затулив обличчя рукою.
     Неправда,-- сказав вiн.-- Я жалiю вас. Але я не тiльки вас жалiю. Я...
     Нi-i, Маку,-- настiйливо мовив Пекар.-- Ти тiльки нас пожалiй.  Адже ми
найнещаснiшi люди  у  свiтi, i  ти  це  знаєш.  Ти про свою  ненависть
забудь. Пожалiй, i все...
     А  чого  йому нас жалiти?  -- озвався  Горiшник,  по самi очi обмотаний
брудними бинтами.-- Вiн сам солдат. Коли це солдати нас жалiли? Не народився
ще солдат, який би нас пожалiв...
     Лебедики, лебедики! -- строго  сказав принц-герцог.-- Мак  -- наш друг.
Вiн бажає нам добра, хоче знищити наших ворогiв...
     А от що вийде,--  розважливо  сказав  лисий з нетутешнiх.--  Припустимо
навiть, що варвари виявляться дужчими вiд  солдатiв. Поб'ють  вони солдатiв,
повалять їхнi  триклятi вишки,  захоплять  усю Пiвнiч.  Нехай. Нам  не
шкода. Нехай вони там рiжуть  одне одного. Але  нам  користь яка?  Нам  тодi
остаточний край: на Пiвднi будуть варвари,  на Пiвночi знову ж таки варвари,
над нами все  тi ж самi варвари. Ми їм не потрiбнi, а коли не потрiбнi
-- пiд корiнь  нас.  Це одне... Тепер  уявiмо, що солдати варварiв одiб'ють.
Одiб'ють вони варварiв, i покотиться уся ця вiйна через нас i на Пiвдень. Що
тодi? Тодi  знову ж  нам гаплик: на Пiвночi солдати, на Пiвднi солдати i над
нами солдати. Ну, а солдатiв ми знаємо...
     Зiбрання зашумiло, затуркотало, що правильно, мовляв,  лисий  рече, усе
точно, проте лисий ще не закiнчив.
     -- Дайте договорити! -- обурився вiн.-- Чого ви розгел-
     готiлися, їй-бо? Це ж iще не все. Iще може бути, що солдати
варварiв переб'ють, а варвари -- солдатiв. Ось тут нiбито  нам якраз i жити.
Ба  нi, знову не виходить. Бо  ще упирi є.  Поки солдати  живi,  упирi
ховаються,  кулi  бояться,  солдатам  наказано  упирiв стрiляти.  А  вже  як
солдатiв не стане, тут нам цiлковитий  гаплик.  З'їдять упирi й кiсток
не залишать.
     Ця iдея страшенно вразила зiбрання.
     Правильно каже! -- пролунали голоси.-- Це ж треба, якi голови  у них на
болотах... Авжеж, братове, про упирiв ми якраз i забули... А вони не сплять,
вони  свого ждуть...  Не  потрiбно  нам нiчого,  Маку,  нехай iде як  iде...
Двадцять  рокiв  якось прожили  i  ще двадцять  протягнемо, а там, дивись, i
ще...
     I розвiдникiв йому вiддавати не можна! -- пiдвищив голос лисий.--
Мало  що  вони  самi  хочуть... їм  що  --  вони  i вдома  не  живуть.
Шестипалий  оно  днює i ночує на  тому  боцi. Соромно сказати --
грабує  там i  п'є. їм  добре,  вони  вишок  триклятих  не
бояться,  голови  у них  не  болять.  А  суспiльству  як? Дичина  на  Пiвнiч
тiкає.  Хто  до  нас   її  з  Пiвночi  гнатиме,   якщо  не
розвiдники? Не давати! I приструнчити їх  треба гарненько, вкрай
розбестилися. Вбивства там учиняють, солдатiв викрадають i катують,  мовби i
не люди... Не пускати! Вкрай розбестяться...
     Не пускати, не пускати...-- пiдтвердило зiбрання.-- Як ми без них? А ми
їх годували-поїли,  ми їх народили та виростили, вiдчувати
мусять, а вони, знай собi, вигоди шукають, як би посваволити...
     Лисий нарештi вгамувався, сiв на мiсце i став жадiбно ковтати вихололий
чай. Зiбрання також вгамувалося, стихло. Старi сидiли непорушно, намагаючись
не дивитися на Максима.
     Бошку, понуро киваючи, мовив:
     Треба ж,  яке  у  нас  безщасне життя!  Нiзвiдки порятунку немає.
I що ми кому зробили?
     Народжували  нас даремно, от  що,--  сказав  Горiшник.--  Без тями  нас
народжували,  не  вчасно...-- Вiн  простягнув  порожню чашку.--  I  ми
даремно народжуємо. На загубу. Так, так, на загубу...
     Рiвновага...--  проказав зненацька  гучний  хрипкий голос--  Я вам  уже
говорив це, Маку. Ви не захотiли мене зрозумiти...
     Невiдомо  було,  звiдки   лунає  голос.  Усi  мовчали,  скорботно
похиливши голови.  Лише  птах  на  плечi Чаклуна  куйовдився,  вiдкриваючи i
закриваючи  жовтого  дзьоба.  Сам  Чаклун  сидiв  нерухомо.  Його  очi  були
заплющенi, тонкi сухi губи стиснутi.
     -- Але тепер, сподiваюсь, ви зрозумiли,-- вiв далi нiбито
     птах.-- Ви хочете порушити цю рiвновагу- Шо ж, це мож
     ливо, ви спроможнi це зробити. Проте питається -- навiщо?
     Хто-небудь просить вас чинити так? Ви бачите, що нi. Тодi
     що ж вами рухає?..
     Птах наїжачився i сховав голову пiд крило,  а голос усе лунав,  i
тепер  Гай утямив,  що  балакає сам  Чаклун,  не  розтуляючи  вуст, не
зворухуючи жодним м'язом обличчя.
     Це  було  дуже страшно,  i не лише  Гаю, а  й  усьому  зiбранню, навiть
принцу-герцогу.  Тiльки Максим дивився на Чаклуна похмуро i з якимось навiть
зухвалим викликом.
     -- Нетерпiння стривоженої совiстi! -- виголосив Чак
     лун.-- Ваша совiсть розбещена постiйною увагою, вона
     починає скиглити за найменшої незручностi, i розум ваш
     поштиво схиляється перед нею, замiсть того щоб гримнути
     на  неї  i  вказати її  мiсце.  Ваша  совiсть обурена
iснуючим
     устроєм, i ваш розум слухняно й квапливо шукає шляхи
     змiнити його. Проте устрiй має свої закони. Цi закони
     виникають з устремлiнь величезних людських мас, i змiню
     ватися вони можуть також тiльки зi змiною цих устрем
     лiнь... Отже, з одного боку -- устремлiння величезних
     людських мас, з другого -- ваша совiсть, втiлення ваших
     устремлiнь. Ваша совiсть штовхає вас на змiну устрою,
     тобто на порушення законiв цього устрою, що визначають
     ся устремлiннями мас, тобто на змiну устремлiнь мiльйон
     них людських мас за образом i подобою ваших устремлiнь.
     Це смiшно й антиiсторично. Ваш затуманений i оглушений
     совiстю розум втратив здатнiсть вiдрiзняти реальне щастя
     мас од уявного, продиктованого вашою совiстю. А розум
     слiд утримувати в чистотi. Не хочете, не можете -- що ж,
     тим гiрше для вас. I не лише для вас. Ви скажете, що
     в тому свiтi, звiдкiля ви прийшли, люди не можуть жити
     з нечистою совiстю. Що ж, вкоротiть собi вiку. Це також
     непоганий. вихiд -- i для вас, i для iнших.
     Чаклун  замовк, i  всi голови  повернулися  до Максима.  Гай  не вповнi
зрозумiв,  про   що  тут  iшлося.  Мабуть,  це  був   вiдгомiн  якоїсь
давньої суперечки. I ще очевидно  було,  що Чаклун  вважає
Максима  розумною, але  вередливою людиною, котра дiє швидше з примхи,
анiж  з  необхiдностi. Це було образливо. Максим був, звiсно, диваком, однак
себе вiн не берiг i завжди всiм хотiв добра -- не з комизи якоїсь, а з
найглибшого переконання. Ясна рiч, сорок мiльйонiв
     людей, обдурених випромiнюванням, нiяких перемiн не хотiли, але ж  вони
були обдуренi, це було  несправедливо...  .-- Не можу  з  вами погодитися,--
холодно сказав Максим.-- Совiсть своїм болем накреслює завдання,
розум  -- виконує. Совiсть  формує iдеали, розум шукає  до
них дороги. Це i є функцiя розуму --  шукати дороги. Без совiстi розум
працює  тiльки на  себе,  а  отже,  вхолосту.  Що  ж  стосується
суперечностi  моїх устремлiнь  устремлiнням  мас...  Iснує
певний iдеал:  людина мусить бути вiльною духовно й  фiзично.  У цьому свiтi
маси ще не усвiдомлюють цього iдеалу,  i дорога  до нього  важка. Але колись
треба починати. I я маю намiр почати зараз.
     Правильно,--  несподiвано  легко погодився  Чаклун.--  Совiсть  справдi
формує   iдеали.   Проте   iдеали  тому  й  називаються  iдеалами,  що
перебувають  у разючiй невiдповiдностi з дiйснiстю.  Адже я  лише це  i хочу
сказати, лише це i повторюю: не варто носитися зi своєю  совiстю, слiд
частiше пiдставляти її курному протяговi нової дiйсностi i
не боятися  появи  на нiй  плямочок i грубої шкаралущi.  Втiм, ви це i
самi  розумiєте. Ви просто ще не навчилися називати речi  своїми
iменами. Та  ви i цього  навчитесь. От  ваша  совiсть  накреслила  завдання:
повалити тиранiю цих Вогненосних Творцiв. Розум прикинув, що до чого, i  дав
пораду: оскiльки зсередини тиранiю знищити неможливо, вдаримо по нiй ззовнi,
кинемо  на неї  варварiв...  Нехай лiсовики будуть  розчавленi,  нехай
рiчище  Блакитної Змiї загатиться трупами, нехай спалахне велика
вiйна, яка, можливо,  приведе до повалення  тиранiв,-- усе  для благородного
iдеалу.  Ну  що  ж, сказала  совiсть,  скривившись,  доведеться  менi  трохи
погрубiти заради великої справи...
     Масаракш...-- просичав Максим, червоний i злий, яким Гай не бачив  його
нiколи.--   Так,   масаракш!  Так!  Усе  саме   так,   як   ви   кажетеА  що
залишається робити? За Блакитною  Змiєю людей обернено на ходячi
деревинки.
     Правильно, правильно,-- сказав Чаклун.-- Iнша рiч, Що сам по собi
план  невдалий: варвари розiб'ються об башти i вiдкотяться, а бiдолашнi нашi
розвiдники загалом нi  на що серйозне не здатнi. Проте в рамках того ж плану
ви б  могли зв'язатися, наприклад, з Острiвною Iмперiєю...  Мова
не про це.  Боюсь, ви взагалi спiзнилися, Маку!.. Ви тiльки не подумайте, що
я вас вiдмовляю. Я добре бачу: ви сила, Максиме. I ваша поява тут сама
по  собi  означає  неминуче  порушення рiвноваги  на  поверхнi  нашого
маленького свiту. Дiйте. Тiльки нехай ваша совiсть не заважає вам ясно
мислити, а  ваш  розум  нехай не  соромиться,  коли  потрiбно,  вiдстороняти
совiсть... I ще  раджу  вам пам'ятати: не знаю, як у вашому свiтi, а в
нашому  жодна  сила  не   залишається  довго  без  господаря.   Завжди
вiдшукується    хто-небудь,    хто     намагається    приборкати
її i пiдкорити собi -- непомiтно або пiд пристойним  приводом...
От i все,
     що я хотiв сказати.
     Чаклун iз несподiваною спритнiстю пiдвiвся -- птах на його плечi присiв
i розчепiрив крила,-- ковзнув на  коротеньких нiжках уздовж  стiни i зник за
дверима. Тої ж митi слiдом посунуло усе
     зiбрання.  Виходили,  постогнуючи,  крекчучи,  вiддихуючись,  нiчого до
пуття не  втямивши iз мовленого, проте,  очевидно,  задоволенi тим,  що  все
залишається  без  змiн,  що  Чаклун не дозволив  небезпечного  замiру,
пожалiв, отже, Чаклун, не дав у  кривду,  i можна тепер доживати, як i досi,
добре, що попереду цiла вiчнiсть -- рокiв десять, а може, й бiльше. Останнiм
почвалав  Бошку з  порожнiм чайником,  i в кiмнатi залишилися тiльки Гай, та
Мак з принцом-герцогом, та  ще  в кутку мiцно спав притомлений вiд розумових
зусиль Пекар. У головi в Гая було сум'яття,  та й у душi також.  Збагнув вiн
лише одне: "Безщасне моє життя; першу половину був лялькою, бовдуром у
чиїхось руках, а  другу половину, мабуть, доведеться доживати заблукою
без батькiвщини, без друзiв, без майбуття..."
     Ви засмученi, Маку? -- спитав принц-герцог винувато.
     Та нi,  не  дуже,-- озвався Максим.-- Швидше навiть навпаки, я вiдчуваю
полегкiсть.  Чаклун  має рацiю,  моя  совiсть  iще не готова  до таких
замiрiв. Мабуть, потрiбно ще поблукати, подивитися. Потренувати совiсть...--
Вiн якось неприємно засмiявся.-- Що ви менi можете запропонувати,
     принце-герцогу?
     Старий принц-герцог закректав, пiдвiвся i, розтираючи
     помлiлi боки, пройшовся кiмнатою.
     -- По-перше, я не раджу  вам заглиблюватися у  пустелю,-- сказав вiн.--
Є  там варвари, чи немає їх,  нiчого пiдхожого ви там  для
себе  не знайдете. Можливо, варто, за порадою Чаклуна, встановити контакт  з
остров'янами, хоча, бачить бог, не знаю, як це зробити. Певно,  треба йти до
моря i починати звiдти...  якщо остров'яни також не мiф i якщо вони захочуть
з вами  розмовляти...  Але  найправильнiше, як на мене, повернутися назад  i
дiяти там власними силами. Згадайте, що сказав Чаклун: ви  -- сила.  I
потiм ви маєте рацiю: у системи башт повинен бути Центр. I влада
     над Пiвнiччю в руках у того, хто володiє  цим Центром.  Ви мусите
гарненько це засвоїти.
     -- Боюсь, це не для мене,-- спроквола мовив Максим.--
     Не можу поки що сказати чому, але це не для мене,
     я вiдчуваю. Я не хочу володiти Центром. В одному ви маєте
     рацiю: менi нiчого робити нi тут, нi в пустелi. Пустеля
     занадто далеко, а тут немає на кого спертися. Однак менi
     треба ще багато взнати: є ще Пандея, Хонтi, є ще гори,
     є ще десь Острiвна Iмперiя... Ви чули про бiлi субмарини?
     Нi? А я чув, i Гай також чув, i ми знаємо людину, яка їх
     бачила i з ними воювала. Так от: вони можуть воювати... Ну
     гаразд.-- Максим пiдхопився.-- Зволiкати нiчого. Дякую,
     принце-герцогу, ви дуже допомогли нам. Ходiмо, Гаю.
     Вони  вийшли на площу i зупинилися  бiля  оплавленого  пам'ятника.  Гай
тоскно роззирався.  Довкола у спечнiй юзi коливалися жовтi руїни, було
задушливо, сморiдно,  але  вже не хотiлося  йти  звiдси,  з цього страшного,
проте  звичного мiсця, i знову сурганитися крiзь лiси, здавшись на волю усiх
темних випадковостей,  якi чигають  там  на людину  щомитi...  Повернутися б
зараз  до своєї  кiмнатки,  погратися  з  голомозенькою  Тайгою,
зробити їй нарештi обiцяного свистунця  з вистрiляної гiльзи, не
пошкодувати,  масаракш,  вистрiлити  у  повiтря  патрон для бiдолашної
дiвчини...
     Куди  ж ви все-таки  маєте  намiр  йти?  -  спитав  принц-герцог,
затуляючи обличчя вiд куряви своїм зношеним, вицвiлим капелюхом.
     На захiд, - вiдповiв Максим.-- До моря. Далеко звiдси море?
     Триста  кiлометрiв...--   мовив  принц-герцог   роздумливо.--   I
доведеться проходити по дуже заражених мiсцях... Послухайте,-- сказав вiн,--
а може,  зробимо так?..--  Вiн  надовго замовк, i Гай уже почав  нетерпеливо
переступати з ноги на ногу, проте  Максим не поспiшав, чекав.--  Ех,  навiщо
вiн менi! -- проказав нарештi принц-герцог.-- Чесно кажучи, берiг я його для
себе, гадав,  коли буде зовсiм кепсько, коли нерви вiдмовлять, сяду на нього
i повернусь додому, а там хоч пiд розстрiл... Та що вже тепер... Пiзно.
     -  Лiтак?  --  швиденько  спитав  Максим, з  надiєю  дивлячись на
принца-герцога.
     -- Так, "Гiрський Орел". Вам говорить що-небудь ця
     назва? Нi, звiсно... А вам, юначе? Також нi... Славнозвiс
     ний колись бомбовоз, панове. Особистий Його Iмператор
     ської Високостi Принца Корну Чотирьох Золотих Прапорiв
     Iменний Бомбовоз "Гiрський Орел"... Солдатiв, пригадуєть
     ся"  напам'ять  примушували  зубрити...  "Рядовий  такий-то!  Проiменуй
особистий  бомбовоз  його  iмператорської  високостi!"   I  той,
бувало, iменує... Атож... Так от я його зберiг. Спершу  хотiв на ньому
евакуювати  поранених,  але їх  було  занадто багато. Потiм, коли  всi
пораненi померли... Ет,  що розповiдати... Берiть його собi, голубе. Летiть.
Пального вистачить на пiвсвiту...
     Дякую,--  сказав  Максим.--  Дякую,  принце-герцогу. Я  вас  нiколи  не
забуду.
     Та  що  ж мене,--  проказав старий.-- Не заради себе  даю... А  от якщо
вдасться вам, голубе, що-небудь, ви оцих ось не забудьте.
     Вдасться,-- сказав Максим.-- Вдасться, масаракш! Повинно вийти, совiсть
або не совiсть!.. I я нiкого нiколи не забуду.





     Гаю ще не доводилося лiтати на лiтаках. Та вiн i лiтак побачив уперше в
життi.  Полiцiйнi вертольоти i штабнi лiтаючi  платформи  вiн бачив не раз i
якось навiть брав участь в облавi з  повiтря: їхню  секцiю повантажили
на  вертолiт i  висадили  обiч  шосе, по  якому  сунуло до  мосту  товписько
виховуваних,  котрi  збунтувалися   через  погану   їжу.   Вiд   цього
повiтряного кидка у Гая залишилися  вкрай  неприємнi спогади: вертолiт
летiв  дуже  низько,  трясло  й  розхитувало  так,  що  нутрощi  виверталися
навиворiт,  i  на  додачу  паморочливе  ревiння  гвинта,  бензиновий  чад  i
пирскаючi звiдусюди фонтани мастила.
     Але тут усе було iнакше.
     Особистий Й. I.  В. Бомбовоз  "Гiрський Орел" приголомшив Гая. Це
була справдi страхiтлива  машина,  i зовсiм  неможливо було уявити собi,  що
вона  здатна  злетiти  в  повiтря.   Ребристе  вузьке  тiло  її,
прикрашене  численними золотими емблемами,  було довге, як вулиця.  Грiзно й
велично  простягалися  велетенськi  крила, пiд якими могла б  сховатися цiла
бригада.  До  них  було  далеко,  як  до  даху  будинку,  однак плицi  шести
величезних  пропелерiв  майже  торкалися  землi.  Бомбовоз  стояв  на  трьох
колесах, у кiлька людських  зростiв заввишки кожне,-- два  колеса  пiдпирали
носову   частину,   на   третє   спирався   етажерчастий   хвiст.   До
блискучої скляної кабiни вела на запаморочливу висоту
     срiбляста  нитка  легкої алюмiнiєвої драбини. Так, це
був справжнiй  символ старої iмперiї,  символ великого минулого,
символ колишньої  могутностi, що поширювалася на весь  континент. Гай,
задерши голову,  стояв  на  ослаблих ногах, тремтячи  вiд благоговiння, i як
громом вразили його слова друга Мака:
     Але   ж  i  скриня,   масаракш!..   Вибачте,  принце-герцогу,  мимоволi
вирвалося...
     Iншої немає,-- сухо озвався  принц-герцог.-- До речi,
це  кращий  бомбовоз  у  свiтi.  Свого  часу  його  iмператорська  високiсть
здiйснила на ньому...
     Так,   так,   звичайно,--  квапливо   погодився  Максим.--  Це  я   вiд
несподiванки...
     Нагорi,  у пiлотськiй  кабiнi, захоплення Гая  сягнуло апо-гея.  Кабiна
було  всуцiль iз скла. Величезна кiлькiсть незнайомих приладiв,  навдивовижу
зручнi   м'якi   крiсла,   незрозумiлi   важелi  та   пристрої,  пучки
рiзноколiрних  дротiв,   дивнi,   небаченi  шоломи  у  повнiй  готовностi...
Принц-герцог  щось  сквапливо  втокмачував  Маковi,  показуючи  на  прилади,
похитуючи важелi. Мак неуважно мурмотiв: "Авжеж, зрозумiло, зрозумiло...", а
Гай, якого всадовили у  крiсло, щоб не заважав, з автоматом на колiнах, щоб,
не  приведи господи, чого-небудь не пошкрябати, витрiщався й безтямно вертiв
головою.
     Бомбовоз-стояв  у   старому   ангарi  на  узлiссi;   перед  ним  далеко
простягалося рiвне сiро-зелене  поле  без  жодної  купини, без жодного
кущика. За полем, кiлометрiв  через п'ять,  знову починався лiс, а над  усiм
цим висiло бiле  небо,  що здавалося  звiдсiля, з  кабiни, зовсiм  близьким,
палицею  докинути.  Гай був  дуже  схвильований. Вiн  погано запам'ятав,  як
прощався  зi  старим принцом-герцогом.  Принц-герцог щось говорив,  i Максим
щось говорив; здається,  вони смiялися, потiм  принц-герцог  сплакнув,
потiм  хряпнули  дверцята...  Гай зненацька спостерiг,  що  пристебнутий  до
крiсла  широкими ременями,  а Максим у  сусiдньому крiслi швидко й  упевнено
клацає якимись важельками й клавiшами.
     Засвiтилися  циферблати на  пультах, пролунав  трiск,  громовi випуски,
кабiна  задрижала  дрiбнiсiньким  дрожем,  усе  довкола  виповнилося  важким
гуркотом,  маленький  принц-герцог  далеко  внизу,  серед  полеглих кущiв  i
хвилясто  збуреної  трави,  вхопився   обома   руками  за  капелюх   i
позадкував.  Гай  озирнувся  i  завважив,  що плицi  велетенських пропелерiв
зникли,  злилися у  величезнi  каламутнi  кола,  1  раптом  усе  широке поле
зсунулося  i  поповзло  назустрiч, швидше  i  швидше...  За  мить  не  стало
принца-герцога,  не  стало  ангара,  було  тiльки  поле, що  стрiмко  линуло
назустрiч,  i  немилосердна   тряска,  i  громове  ревiння,  i,  через  силу
повернувши  голову,  Гай  з  жахом  помiтив,  що  велетенськi  крила  плавно
розхитуються i от-от вiдваляться, але в цю мить тряска припинилася, поле пiд
крилами провалилося, i якесь м'яке, ватяне вiдчуття пронизало Гая вiд нiг до
голови. А пiд бомбовозом уже не було поля, та й лiсу не стало: лiс обернувся
на чорно-зелену щiтку, на величезну латану-перелатану ковдру, i  плямиста ця
ковдра повiльно повзла назад. Тодi Гай здогадався, що вiн летить.
     Вiн у цiлковитому захватi глянув на  Максима. Друг Мак сидiв у недбалiй
позi,  поклавши  лiву  руку  на  поруччя,  а  правою  ледь  помiтно  ворушив
найбiльший  i, певно, найголовнiший важiль. Очi у нього були прищуленi, губи
наморщенi,  нiби вiн  посвистував.  Так,  це  була  велика людина. Велика  i
незбагненна. "Мабуть, вiн  усе може,-- подумав Гай.-- От  вiн управляє
цiєю на диво складною машиною,  яку бачить уперше в життi. А  це ж  не
танк який-небудь i не вантажiвка -- лiтак,  легендарна машина, я  й не знав,
що вони збереглися... А вiн справляється з нею, наче  з iграшкою, наче
все  життя тiльки те й  робив,  що лiтав у  повiтряних  просторах. Це просто
розумом  не збагнути: здається, нiбито  вiн багато що бачить уперше, i
все ж умить пристосовується i  робить  те, що  потрiбно. I  хiба
лише з машинами? Адже не тiльки машини вiдразу визнають його за господаря...
Якби вiн  побажав, то й ротмiстр Чачу ходив би з ним обнявшись... Чаклун, на
якого  навiть  дивитися  лячно, i  той  мав його за  рiвню...  Принц-герцог,
освiчена людина, головний хiрург, аристократ, можна  сказати, вмить вiдчув у
ньому  щось  таке, високе.,. Таку машину подарував, довiрив... А  я  ще Раду
хотiв  за нього  вiддати.  Що йому Рада? Так, минуще захоплення... Хiба йому
Рада  потрiбна?  Йому б яку-небудь графиню  чи, скажiмо, принцесу... А от зi
мною дружить,  це ж треба... I якби  вiн зараз сказав, щоб я викинувся
вниз,-- що ж, цiлком може бути, що й викинусь, бо  Максим... I скiльки
я  вже через нього дiзнався i побачив,  за цiле життя стiльки не дiзнатися i
не побачити... I скiльки через нього ще дiзнаюсь i  побачу, i чого вiд
нього навчусь..."
     Максим  вiдчув на собi його  погляд, i його захват, i  його вiдданiсть,
повернув  голову  i широко,  по-давньому, усмiхнувся, i Гай ледве втримався,
щоб не  схопити його  могутню коричневу руку i  не припасти  до  неї у
вдячному цiлунку. "О  володарю  мiй,  захист мiй i гордiсть моя, накажи -- я
перед  тобою, я тут, я готовий, жбурни  мене  у вогонь, поєднай мене з
полум'ям...  На тисячi ворогiв, на  розверженi  жерла,  назустрiч  мiльйонам
куль... Де вони, де вороги твої? Де цi тупi огиднi  людцi у  мерзенних
чорних мундирах?  Де  цей злобливий  офiцерик,  що насмiлився зняти  на тебе
руку?  О  чорний  мерзотнику,  я роздеру  тебе  пазурами, я  перегризу  тобi
горло... але  не зараз, нi...  Вiн щось наказує менi,  мiй владар, вiн
щось хоче вiд мене... Маку, Маку, благаю, поверни менi свою усмiшку, чому ти
вже  не  усмiхаєшся?  Так, так, я глупак, я не розумiю  тебе, я не чую
тебе, тут  таке ревiння,  це реве  твоя  слухняна машина... Ах он  воно  що,
масаракш, який же я  бовдур,  ну звiсно ж,  шолом...  Так, так,  зараз...  Я
розумiю,  тут шоломофон, як у танку... Слухаю  тебе, прегарний! Наказуй! Нi,
нi, я не  хочу  отямитися! Зi мною нiчого  не  вiдбувається, просто  я
твiй, я хочу  вмерти  за тебе, накажи що-небудь...  Так, я буду  мовчати,  я
заткну пельку...  Це  розiрве менi легенi, але я  буду мовчати, якщо  вже ти
менi  наказуєш... Башта? Яка башта?  А,  гак, бачу  башту... Цi  чорнi
мерзотники, пiдлi людожери, вбивцi  дiтей, вони понатикали башти скрiзь, але
ми  зметемо цi  башти,  ми  пройдемо залiзним чоботом, змiтаючи цi башти,  з
вогнем  в очах... Веди,  веди свою слухняну машину на цю паскудну башту... i
дай менi  бомбу,  я стрибну з бомбою, i  не схиблю, от  побачиш! Бомбу менi,
бомбу! У вогонь... О! О-оО-о-о!!!"
     Гай  через  силу вдихнув  i  рвонув на  собi комiр комбiнезона. У вухах
дзвенiло,  свiт  перед очима  плив  i розхитувався. Свiт був у туманi, однак
туман хутко розсiювався, нили м'язи i недобре  шкрябало  у горлi. Потiм  вiн
завважив Максимове обличчя, темне, похмуре, навiть якесь суворе. Спогад  про
щось солодке зринув  i тої ж митi  зник,  але чомусь захотiлося  стати
"струнко"  i клацнути  пiдборами. Втiм,  Гай  розумiв, що це  недоречно,  що
Максим розсердиться.
     Я щось накоїв? -- спитав вiн винувато i боязко роз-зирнувся.
     Це я накоїв,-- вiдповiв Максим.-- Зовсiм забув про цю гидоту.
     Про що?
     Максим  повернувся  у  своє  крiсло,  поклав  руки  на  важелi  i
задивився вперед.
     Про башти,-- сказав вiн нарештi.
     Про якi башти?
     Я занадто  круто  взяв  на пiвнiч,-- сказав Максим.-- Ми  потрапили пiд
променевий удар.
     Гаю стало соромно.
     Я горлав "Залiзних хлоп'ят"? -- спитав вiн.
     Гiрше,-- вiдповiв Максим.-- Гаразд, надалi будемо обережнiшi.
     З  почуттям  величезної  незручностi  Гай   вiдвернувся,  болiсно
силкуючись згадати, що ж вiн тут робив, i заходився роздивлятися свiт унизу.
Нiякої башти  вiн не  побачив i, звiсно, вже не побачив нi ангара,  нi
поля,  з якого  вони  злетiли. Унизу  неквапливо повзла та  ж  сама клаптева
ковдра, i ще виднiлася рiка, тьмяна  металева змiйка, що зникала  в туманнiй
iмлi далеко попереду, де у небi мусило стiною виростати  море... "Що ж я тут
базiкав?  --  думав Гай.-- Певно,  щось"  несусвiтне молов,  бо Максим  дуже
незадоволений   i  стривожений.  Масаракш,  можливо,   до  мене  повернулися
мої жандармськi  звички i я Максима якось образив?.. Де  ж ця проклята
башта? Слушна нагода скинути на неї бомбу..."
     Бомбовоз зненацька трусонуло. Гай прикусив язика, а  Максим ухопився за
важiль  обома  руками.  Щось було негаразд,  щось  сталося...  Гай  сторожко
озирнувся i з полегкiстю виявив, що крило на мiсцi, а пропелери обертаються.
Тодi  вiк глянув  угору. У бiлястому небi над головою спрокволу розпливалися
якiсь вугiльно-чорнi плями. Наче краплини тушi у водi.
     Що це? -- спитав вiн.
     Не знаю,-- сказав Максим.-- Дивна штука...-- Вiн зронив iще два якихось
незнайомих  слова,  а  потiм,  затинаючись,  проказав:--  Атака...  небесних
каменiв.  Дурницi,   так  не   буває.   Ймовiрнiсть  --   нуль  цiлих,
нуль-нуль... Що я їх -- притягую?
     Вiн знову вимовив незнайомi слова i замовк.
     Гай  хотiв  спитати,  що  таке небеснi  каменi,  нараз краєм  ока
завважив дивний рух справа унизу. Вiн придивився. Над брудно-зеленою ковдрою
лiсу повiльно  виростала громiздка жовтувата купа.  Вiн не одразу втямив, що
це  дим.  Потiм  у надрах купи  зблиснуло,  з неї ковзнуло угору чорне
довгасте тiло, i тої ж митi виднокрай зненацька моторошно перекосився,
здибився, i  Гай вчепився у поруччя. Автомат  зiсковзнув у нього  з  колiн i
покотився по пiдлозi. "Масаракш...-- просичав у навушниках Максимiв голос.--
Он воно  що!  Ах я дурень!" Виднокрай знову  вирiвнявся.  Гай пошукав  очима
жовту купу диму, не  знайшов, задивився  вперед i раптом спостерiг прямо  по
курсу,  як  над лiсом  пiднявся  фонтан  рiзноколiрних бризок,  знову  горою
пiднялася жовта хмара, зблиснув  вогонь,  знову довгасте чорне тiло повiльно
пiднялося у небо й трiснуло слiпучо-бiлою кулею. Гай затулив очi рукою. Бiла
куля швидко  потьмянiла, набрякла чорним  i розпливлася велетенською цяткою.
Пiдлога пiд ногами  стала провалюватися.  Гай  широко розкрив  рота, хапаючи
повiтря: на мить йому здалося, що шлунок от-от  вискочить назовнi.  У кабiнi
стемнiло, рваний чорний дим  сковзнув назустрiч  i в  боки,  виднокрай знову
перекосився,  лiс  був  тепер  зовсiм близько лiворуч.  Гай  заплющив  очi i
скоцюрбився  в очiкуваннi удару, болю,  загибелi,--  бракувало  повiтря, усе
довкола  двигтiло  i  здригалося.  "Масаракш...--  сичав  Максимiв  голос  у
навушниках.--  Тридцять  три  рази  масаракш..." Нараз  коротко  i розлючено
простукотiло  поряд  у стiну, мовби хтось упритул бив  з кулемета, в обличчя
вдарив пружний льодяний струмiнь, шолом  зiрвало i Гай скарлючився,  ховаючи
голову  од  ревiння  i зустрiчного  вiтру.  "Кiнець",--  думав  вiн. "В  нас
стрiляють",-- думав вiн. "Зараз нас зiб'ють, i ми згоримо",-- - думав вiн...
Проте нiчого не  вiдбувалося.  Бомбовоз трусонуло  ще  кiлька  разiв, кiлька
разiв вiн провалився у якiсь ями i знову випiрнув, а потому ревiння двигунiв
зненацька  стихло, i  запала моторошна тиша,  виповнена свистючим завиванням
вiтру, що рвався крiзь пробоїни.
     Гай  виждав  трохи,  вiдтак  обережно  пiдвiв  голову,  намагаючись  не
пiдставляти  обличчя  льодяним  струменям.  Максим  був  тут.  Вiн  сидiв  у
напруженiй позi, тримаючись  за важiль  обома  руками,  i  позиркував то  на
прилади,  то  вперед.  М'язи пiд  коричневою шкiрою  здулися. Бомбовоз летiв
якось  дивно  -- неприродно задерши носову частину. Мотори не працювали. Гай
озирнувся на крило i змертвiв.
     Крило горiло.
     Пожежа! --  загорлав  вiн  i спробував  пiдхопитися на рiвнi. Ременi не
пустили.
     Сиди спокiйно,-- сказав Максим крiзь зуби, не обертаючись.
     Гай  опанував  себе i  почаЕ  дивитися вперед.  Бомбовоз  летiв  зовсiм
низько.  Вiд мигтiння  чорних  i зелених  плям  рябiло в  очах.  А  попереду
здiймалася вже блискуча, сталевого кольору поверхня моря. "Розiб'ємося
к  бiсу,--  подумав Гай  iз завмиранням серця.-- Проклятий  принц-герцог  зi
своїм   проклятим   бомбовозом,   масаракш,   теж   менi   --   уламок
iмперiї,  трюхикали б собi спокiйненько  пiшки i  горя не  знали б,  а
тепер от згоримо,  а  якщо  не згоримо,  то  розiб'ємося,  а  якщо  не
розiб'ємося,  то потонемо... Максимовi що -- вiн воскресне, а  менi --
гаплик... Не хочу..."
     Не шарпайся,-- сказав Максим.-- Тримайся мiцнi
     ше... Зараз...
     Лiс унизу раптом скiнчився. Гай завважив попереду хвилясту сiро-сталеву
поверхню, що неслася прямо на нього, i заплющив очi...
     Удар. Хряскiт. Жахливе  шипiння. Знов удар. I ще удар.  Уєе
летить до дiдька, усе загинуло, гаплик усьому... Гай репетує вiд жаху.
Якась могутня сила хапає його i намагається вирвати з коренем iз
крiсла разом с ременями, разом з бебехами, розчаровано  жбурляє назад,
довкола   все   трiщить   i    розламується,   смердить   горiлим    i
бризкається  теплуватою  водою. Затим  усе стихає.  У тишi  чути
плюскiт i  дзюрчання. Щось  сичить  i потрiскує, пiдлога зачинає
помалу колихатися.  Здається, можна розплющити  очi i  подивитися,  як
там, на тому свiтi...
     Гай  розплющив  очi  i  побачив  Максима,  який,  нависнувши  над  ним,
розстiбав йому ременi.
     -- Плавати вмiєш?
     "Еге, то ми, виходить, живi".
     Вмiю,-- вiдповiв Гай.
     Тодi ходiмо.
     Гай обережно пiдвiвся, чекаючи гострого болю в побитому i  переламаному
тiлi,  однак з тiлом усе  було  гаразд.  Бомбовоз  тихенько погойдувався  на
дрiбнiй хвилi. Лiвого  крила у нього не було, праве ще  телiпалося на якiйсь
дiрчастiй металевiй смужцi.  Прямо попереду був  берег -- очевидно, бомбовоз
круто розвернуло при посадцi.
     Максим пiдiбрав автомат, закинув за спину i розчинив дверцята. У кабiну
негайно ринула вода, гостро засмердiло бензином, пiдлога  пiд  ногами  стала
повiльно нахилятися.
     -- Вперед! -- скомандував Максим, i Гай, протиснув
     шись мимо нього, слухняно шубовснув у хвилi.
     Вiн занурився з головою,  випiрнув, вiдпльовуючись, i поплив до берега.
Берег  був близько,  твердий берег, по якому  можна ходити  i на  який можна
падати  без  небезпеки  Для  життя. Максим безшелесно розтинав  воду  поруч.
Масаракш, та  вiн i плаває як риба, нiби  у  водi  народився...  Га".,
вiдсапуючись, щодуху  працював  руками i ногами.  Пливти У  комбiнезонi i  в
чоботах було дуже важко, i вiн зрадiв, коли торкнувся ногою пiщаного дна. До
берега було ще Далеченько,  проте  вiн пiдвiвся  i пiшов,  розгрiбаючи перед
собою брудну, вкриту масними плямами воду. Максим плив Далi, перегнав його i
першим  вийшов на положистий пiщаний берег. Коли Гай,  похитуючись, пiдiйшов
до нього, вiн стояв, розчепiривши ноги, i дивився на небо. Гай також глипнув
на небо. Там розпливалося безлiч цяток.
     Пощастило нам,-- промовив Максим.-- Штук iз десятеро випустили.
     Кого? -- спитав Гай, поплескуючи себе по вуху, щоб витрусити воду.
     Ракет... Я зовсiм забув  про них... Скiльки рокiв вони чекали, поки  ми
пролетимо,-- дочекалися... I як це я не здогадався!
     Гай невдоволено подумав,  що вiн би мiг також здогадатися  про це, а от
не  здогадався.  А мiг  би  ще двi години тому  сказати:  як же,  мовляв, ми
полетимо, Маку,  коли  у  лiсi  повно шахт з  ракетами?  Нi, принце-герцогу,
спасибi, звичайно, але краще  лiтали б ви  на своєму бомбовозi самi...
Вiн озирнувся на море.  "Гiрський  Орел" майже повнiстю затонув, переламаний
етажерчастий хвiст його жалюгiдно стирчав iз води.
     Ну  гаразд,--   сказав  Гай.--   Як  я   розумiю,   до  Острiвної
Iмперiї нам тепер не дiстатися. Що робитимемо?
     Передовсiм,-- сказав Максим,-- приймемо лiки. Дiставай.
     Навiщо? -- спитав Гай. Вiн страшенно не любив принцовi пiгулки.
     Дуже брудна вода,-- сказав Максим.-- У мене вся шкiра горить.  Давай-но
одразу пiгулки по чотири або й по п'ять.
     Гай сквапливо  дiстав одну з  ампул,  вiдсипав на долоню десяток жовтих
кульок, i вони з'їли цю порцiю пополам.
     -- А тепер ходiмо,-- сказав Максим.-- Вiзьми свiй ав
     томат.
     Гай узяв автомат, сплюнув їдку гiркiсть,  що зiбралася в ротi, i,
грузнучи у пiску, рушив  слiдом  за  Максимом уздовж  берега.  Було  спечно,
комбiнезон швидко пiдсох, тiльки у чоботах ще хлюпало. Максим рухався шпарко
i впевнено, нiби точно знав, куди потрiбно йти, хоча навкруги нiчого не було
видно, крiм моря лiворуч та  чималенького пляжу попереду i праворуч, а також
високих дюн  за  кiлометр  од  води.  За  дюнами  час  вiд  часу  з'являлися
розчухранi верхiвки лiсових дерев.
     Вони пройшли близько  трьох кiлометрiв,  i Гай весь  час думав,  куди ж
вони прямують  i  де  взагалi  перебувають. Запитувати  вiн  не хотiв, хотiв
допетрати  сам, однак, пригадавши  всi  обставини,  допетрав лише,  що  десь
попереду повинно бути  гирло Блакитної Змiї, а просуваються вони
на  пiвнiч  --  незрозумiло  куди i  незрозумiло  навiщо...  Мiзкувати  йому
незабаром набридло. Притримуючи зброю, вiн пiдтюпцем наздогнав Мака i спитав
напрямки, якi у них тепер, власне, плани.
     Максим  охоче вiдповiв, що  планiв  певних  у  них  з Гаєм  тепер
немає    i    залишається    покладатися     на    випадковостi.
Залишається  їм сподiватися  на те, що яка-небудь бiла субмарина
пiдiйде  до берега, i вони приспiють до неї ранiше, нiж легiонери. Але
оскiльки  ждати  на  такий  випадок  посеред  сухих  пiскiв  --  задоволення
сумнiвне,  треба спробувати  дiйти до  Курорту,  який мусить бути  десь  тут
неподалiк. Саме мiсто, ясна рiч,  давно зруйноване, але  джерела там напевно
збереглися, i взагалi буде дах над головою. Переночуємо в мiстi, а там
подивимося.  Можливо,  їм доведеться  перебути на  узбережжi  не  один
десяток днiв. Гай обережно зауважив, що план цей видається йому якимсь
дивним, i Мак негайно погодився з цим i з надiєю у голосi спитав  Гая,
чи  немає у  того в запасi якого-небудь iншого плану, розумнiшого. Гай
сказав,  що, на жаль, нiякого iншого плану у  нього немає, але що слiд
пам'ятати про  жандармськi  танковi  патрулi, якi,  наскiльки  йому  вiдомо,
забиваються вздовж  узбережжя  на пiвдень  дуже далеко.  Максим спохмурнiв i
сказав, що  це  погано,  що слiд бути  насторожi i не  дати  заскочити  себе
зненацька, пiсля чого певний час суворо розпитував Гая про тактику патрулiв.
Дiзнавшись, що танки патрулюють не стiльки берег, скiльки море, i що вiд них
можна   легко   сховатися,  залiгши  в   дюнах,  заспокоївся  i  почав
насвистувати незнайомий марш.
     Пiд цей марш вони  протьопали ще кiлометрiв зо два, а Гай i далi думав,
як же  їм  поводитися,  якщо  патруль  їх усе-таки помiтить,  i,
придумавши, виклав свої мiркування Максимовi.
     Якщо нас виявлять,-- сказав  вiн,--  набрешемо,  буцiмто  мене  викрали
виродки,  а  ти  за ними погнався i вiдбив мене; блукали ми з тобою, блукали
лiсом i от сьогоднi вийшли сюди...
     А що нам це дасть? -- спитав Максим без особливого ентузiазму.
     А те  нам  це дасть,--  розгнiвано сказав Гай,--  що нас  принаймнi  не
рiшать на мiсцi.
     Оце вже дзуськи,-- твердо сказав Максим.-- Рiшати я себе вже не дам, та
й тебе також...
     А якщо танк? -- iз захватом спитав Гай.
     --  -  А  що танк?  --  сказав Максим.--  Подумаєш,  танк...  Вiн
помовчав трохи,  а  потiм раптом задумливо  сказав: А знаєш,  непогано
було б нам захопити танк. Гай помiтив, що думка ця дуже йому до вподоби.
     -- Чудова в тебе iдей, Гаю,-- сказав Максим.-- Так ми
     i зробимо. Захопимо танк. Як тiльки вони з'являться, ти
     зараз же смальни у повiтря з автомата, а я закладу руки за
     спину, i ти ведеш мене пiд конвоєм прямо до них. А там
     уже мiй клопiт. Але дивись тримайся осторонь, не потрап
     пiд руку i, головне, бiльше не стрiляй...
     Гай запалився  i  негайно  запропонував iти по дюнах, щоб їх було
видно здалеку. Так вони i вчинили. Пiднялися на дюни.
     I вiдразу побачили бiлу субмарину.
     За  дюнами  вiдкривалася  невеличка  мiлководна   бухта,  i   субмарина
вивищувалася  над  водою за сотню метрiв од  берега.  Власне, вона зовсiм не
була схожа на субмарину i  тим бiльше на бiлу. Гай вирiшив попервах,  що  це
або  туша  якоїсь   велетенської  двогорбої  тварини,  або
химерної форми скеля, яка не знати  навiщо постала з  пiскiв...  Проте
Максим  умить  збагнув,  що  це таке.  Вiн навiть  припустив,  що  субмарина
покинута, що  стоїть  вона  тут уже кiлька  рокiв i що  її
засмоктало в пiсках.
     Так i виявилося. Коли вони дiсталися до бухти i спустилися до води, Гай
побачив, що довгий корпус  i обидвi надбудови вкритi iржавими  плямами, бiля
фарба полущилася, артилерiйська площадка звернута набiк i гармата дивиться у
воду. В обшивцi зяяли чорнi дiрки з закоптiлими краями,-- нiчого живого там,
звiсно, залишитися не могло.
     А  це  точно бiла субмарина?  --  спитав  Максим.--  Ти  бачив їх
ранiше?
     По-моєму,  вона,--  вiдповiв  Гай.--  На  узбережжi я  нiколи  не
служив,  але нам показували  фотокартки,  менто-грами... описували... Навiть
ментофiльм  був --  "Танки  в береговiй оборонi"...  Це  вона. Треба думати,
винесло штормом у бухту, сiла вона на мiлину, а тут наспiв патруль... Бачиш,
як її подiрявили? Не обшивка, а решето...
     Еге ж, схоже,-- промурмотiв Максим, вдивляючись.-- Ходiмо глянемо?
     Гай зам'явся.
     Взагалi-то, звiсно, можна,-- проказав вiн невпевнено.
     А що таке?
     Та як тобi сказати...
     Справдi, як йому сказати? От капрал  Серембеш, тертий вояк,  розповiдав
якось  у темнiй пiсля  вiдбою казармi, нiбито  на бiлих субмаринах ходять не
звичайнi моряки -- мертвi моряки на них ходять, служать свiй другий  термiн,
декотрi  --  з  боягузiв, хто. загинув,  пойнятий  страхом, тi дослужують...
Морськi демони нишпорять по дну моря, ловлять потопельникiв i комплектують з
них екiпажi... Але ж таке Маковi не розповiси --  засмiє,  а  смiятися
тут,  здається,  нiчого...  Або,  наприклад,  дiйсний  рядовий  Лепту,
розжалуваний  з офiцерiв, нацмулившись,  говорив просто:  "Усе  це,  хлопцi,
дурницi -- виродки вашi, мутанти  всiлякi, радiацiя,-- це все пережити можна
i подолати можна, а головне,  хлопцi, молiть бога, щоб  не занiс вiн вас  на
бiлу  субмарину:  краще,  хлопцi, вiдразу  потонути, анiж  хоча  б рукою  до
неї доторкнутися, хто-хто, а я знаю..." Абсолютно невiдомо було,  чому
Лепту  розжалували,  одначе  служив вiн  ранiше на  узбережжi  i  командував
сторожовим катером...
     Розумiєш,--  сказав Гай проникливо,--  є всiлякi  забобони,
легенди всiлякi... Я  тобi про них не  розповiдатиму,  але от  ротмiстр Чачу
говорив, що всi цi субмарини заразнi i що забороняється пiднiматися на
борт... наказ навiть такий є, кажуть, мовляв, пiдбитi субмарини...
     Гаразд,-- сказав Максим.-- Ти тут постiй, а я пiду. Подивимося, яка там
зараза.
     Гай не встиг i слова сказати,  лише рота вiдкрив, а Максим уже стрибнув
у воду, пiрнув i довго не показувався: Гай навiть дихати  перестав, чекаючи,
коли  це  чорноволоса  голова  з'явилася  бiля облущеного  борту  якраз  пiд
пробоїною. Спритно i без зусиль, як  муха по стiнi,  коричнева постать
видряпалася на перехняблену палубу, злетiла на носову надбудову i щезла. Гай
судомно  вiдiтхнув,  потупцяв на мiсцi i пройшовся уздовж води туди-сюди, не
зводячи очей з мертвого iржавого страховиська.
     Було тихо, навiть хвилi не  шамотiли  у  цiй мертвiй  бухтi.  Бiле, без
жодної хмарки небо, мертвi бiлi дюни,  все  сухе,  гаряче, зацiпенiле.
Гай з  ненавистю  глянув на  iржавий кiстяк.  "Треба ж, невезiння  яке: iншi
роками служать i нiяких субмарин не бачать, а тут на тобi, звалилися з неба,
годинку протьопали, i ось вона, ласкаво просимо... I як  це  я на таку
справу  вiдважився?..  Це  все  Максим...  У  нього на словах усе так  гарно
виходить, що начебто i думати нема про що, i боятися нiчого... А може, я  не
боявся  тому,  що  уявляв  собi бiлу  субмарину  живою, бiлою, святковою, на
палубi  моряки,  усi в  бiлому... А тут  труп  залiзний... I мiсце яке
мертве,  навiть вiтру немає... А  вiтер тут був,  точно пам'ятаю: поки
йшли,   вiтер   вiяв  в  обличчя,  свiжий  такий  вiтерець..."   Гай  тоскно
роззирнувся, потiм  сiв на пiсок, поклав поруч автомат  i заходився нерiшуче
стягувати  правий  чобiт.  "Треба ж,  тиша  яка!..  А  якщо  вiн  зовсiм  не
повернеться?  Проковтнуло  його  це  стерво  залiзне, i духу  вiд  нього  не
лишилося... Тьху-тьху-тьху..."
     Вiн здригнувся i впустив чобiт:  протяжливий моторошний звук виник  над
бухтою, чи  то виття,  чи то вереск, нiби чорти  проскребли по грiшнiй  душi
iржавим ножем.  О боже, та це ж  просто люк  розчинився залiзний, приiржавiв
люк...  "Тьху  ти,  справдi, аж у пiт  кинуло!  Розчинив люк,  отже,  вилiзе
зараз... Нi, не вилiзає..."
     Кiлька хвилин Гай, витягнувши шию,  дивився на  субмарину,  дослухався.
Тиша. Та ж  сама  страшна тиша i  навiть ще страшнiша  пiсля  цього iржавого
виття... А може, вiн, це... не розчинився люк, а зачинився? Сам зачинився...
Перед  змертвiлими очима  Гая  з'явилося  видиво: важкi  сталевi дверi  самi
зачиняються  за Максимом,  i  сама собою  повiльно закривається  важка
засувка...  Гай облизав пересохлi  губи,  ковтнув  без слини, потiм  гукнув:
"Агов, Маку!"  Не  вийшла  крику... так, сичання  лише... Боже, хоча б  звук
який-небудь!  "Еге-гей!"-- заволав  вiн у вiдчаї.  "Е-ей..."--  понуро
вiдгукнулися дюни, i знову зробилося тихо.
     Тиша. I кричати сил уже не було...
     Не  вiдводячи  очей  вiд  субмарини, Гай  намацав  автомат,  тремтячими
пальцями  перевiв  запобiжник  i,  не  цiлячись,  випустив  у  бухту  чергу.
Протрiскотiло коротко,  безсило i як  у вату. На гладенькiй  водi здiйнялися
фонтанчики,  розiйшлися  кола. Гай  пiдняв  ствол  вище  i  знову  натис  на
спусковий гачок.  Цього разу звук вийшов:  кулi загукали по металу, вискнули
рикошети, вдарила луна. I  -- нiчого. Нiчогiсiнько. Анi звуку  бiльше,
наче вiн тут сам, наче вiн i завжди був сам. Наче потрапив вiн сюди невiдомо
як, занесло, мов у маячному снi, у це мертве  мiсце, тiльки не прокинутися i
не отямитися. I тепер залишатися йому тут самому назавжди.
     Нетямлячись,  Гай,  як  був, в  одному чоботi,  зайшов  у воду,  спершу
неквапом, затим  дедалi  шпаркiше, вiдтак  побiг, високо задираючи  ноги, до
пояса у водi, схлипуючи i лаючись уголос. Iржаве громадище насувалося.
Гай  то  брiв,  розгрiбаючи  воду,  то  кидався уплав,  дiстався  до  борту,
спробував видряпатися  --  нiчого  не  вийшло: обiйшов  субмарину  з  корми,
вчепився за  якiсь троси, видряпався,  обдираючи руки i колiна,  на палубу i
спинився,  обливаючись  сльозами. У  нього не  було  жодного сумнiву, що вiн
загинув. "Е-ей!"-- крикнув вiн здушеним голосом.
     Тиша.
     Палуба була порожня, на дiрчастому залiзi налипли  сухi водоростi, нiби
обросло залiзо нечесаним волоссям. Носова
     надбудова  величезним  плямистим грибом  нависала  над  головою збоку у
бронi зяяв широкий  рваний  рубець. Гупаючи  чоботом по залiзу,  Гай обiйшов
надбудову i  завважив  залiзнi  дужки, що  вели  нагору, ще  вологi, закинув
автомат  за  спину, полiз.  Лiз  довго, цiлу вiчнiсть,  у  задушливiй  тишi,
назустрiч  неминучiй  смертi,  назустрiч  вiчнiй смертi, видряпався i затих,
стоячи  навкарачки. Страховисько вже чекало на нього,  люк був навстiж, нiби
сто рокiв  не зачинявся, i навiть завiси знову приiржавiли,-- прошу, мовляв.
Гай пiдповз до чорної розкритої пащi, зазирнув... Голова у нього
пiшла обертом, його занудило. Iз залiзної горлянки щiльною масою
випирала  тиша, роки  i роки застояної, перепрiлої тишi. I
Гай раптом уявив собi, як там, у жовтому зогнилому свiтлi, задушений тоннами
цiєї тишi,  на смерть б'ється один проти всiх  добрий друг
Мак, б'ється з останнiх сил i кличе: "Гаю! Гаю!", а тиша, осмiхаючись,
пiдминає Мака пiд себе, душить, чавить. Це було неможливо витерпiти, i
Гай полiз у люк.
     Вiн  плакав i квапився,  зiрвався  зрештою i беоехнувся  униз, пролетiв
кiлька метрiв  i  впав  на • пiсок. Тут був  залiзний  коридор,  тьмяно
освiтлений небагатьма запорошеними лампочками, на пiдлозi пiд шахтою за роки
й роки нанесло тонкого пiску. Гай пiдхопився -- вiн усе ще квапився, вiн усе
ще дуже боявся спiзнитися -- i побiг навмання з криком:
     Я тут, Маку!.. Я йду... Йду...
     Чого ти  репетуєш? -- невдоволено  спитав Максим,  вистромляючись
мовби з стiни.-- Що сталося? Пальця порiзав?
     Гай  зупинився i  опустив  руки.  Вiн був  близький  до  непритомностi,
довелося  зiпертися  на  перегородку.  Серце  калатало  шалено,  удари  його
гримкотiли у вухах,  наче барабанний  бiй, голос не  слухався. Максим якийсь
час  дивився  на  нього з подивом,  вiдтак, мабуть, зрозумiв:  протиснувся в
коридор -- дверi вiдсiку  знову  пронизливо  вискнули,--  пiдiйшов до нього,
взяв за плечi, трусонув, потому притягнув до себе, обiйняв, i  кiлька секунд
Гай   у  солодкому   забуттi  лежав  обличчям   на  його  грудях,  поступово
отямлюючись.
     -- Я гадав... тебе тут... що ти тут... що тебе...
     -- Нiчого, нiчого,-- сказав Максим лагiдно.-- Це я ви
     нен, потрiбно було тебе вiдразу покликати. Але тут дивнi
     речi, розумiєш.
     Гай вiдсторонився, обтер мокрим рукавом нiс, потiм обтер мокрою долонею
обличчя i лише тодi вiдчув сором.
     Тебе немає i немає,--  сказав вiн сердито, ховаючи очi.-- Я
кличу, я стрiляю... Невже важко було вiдгукнутися?
     Масаракш, я нiчого не чув,-- винувато сказав Максим.--  Розумiєш,
тут  чудовий радiоприймач...  Я й не  знав, що  у  вас  вмiють  робити  такi
потужнь...
     "Приймач",  "приймач"...-- бурчав  Гай,  протискуючись у напiврозчиненi
дверi.--   Ти  тут  розважаєшся,  а   людина   через   тебе   мало  не
збожеволiла... Що це у них тут?
     Це  було досить просторе  примiщення iз  зотлiлим килимом на пiдлозi, з
трьома напiвкруглими плафонами у  стелi, з яких горiв лише  один. Посерединi
стояв круглий стiл, навколо столу --  крiсла. На стiнах  висiли якiсь  дивнi
фотокартки  у рамках, картини,  лахмiттям звисали рештки окса^-митової
оббивки.  У кутку потрiскував  i завивав великий  радiоприймач -- Гай  таких
нiколи не бачив.
     Тут  щось  схоже  на   кают-компанiю,--  сказав  Максим.--  Ти  походи,
подивись, тут є на що подивитися.
     А екiпаж? -- спитав Гай.
     Нiкого немає. Нi живих, нi мертвих.  Нижнi вiдсiки залитi  водою.
По-моєму, вони усi там...
     Гай здивовано глянув на нього. Максим вiдвернувся, обличчя у нього було
заклопотане.
     -- Мушу тобi сказати,-- мовив вiн,-- це, здається, доб
     ре, що ми до Iмперiї не долетiли. Ти подивись, подивись...
     Вiд  пiдсiв  до  приймача  i  заходився  коло  верньєрiв,  а  Гай
роззирнувся, не  знаючи,  з чого почати, затим  пiдiйшов  до  стiни i  почав
роздивлятися розвiшанi фотокартки. Певний час вiн нiяк  не мiг второпати, що
це за знiмки. Потiм збагнув: рентгенограми. На нього дивилися невиразнi, всi
як один, вишкiренi черепи. На  кожному знiмку був нерозбiрливий пiдпис, нiби
хтось  ставив  автографи.  Члени  екiпажу?  Знаменитостi  якi-небудь?..  Гай
здвигнув  плечима.  Дядечко Каан, можливо, що-небудь i розiбрав би тут, а ми
-- люди простi...
     У  дальному  кутку  вiн  завважив великий  барвистий  плакат,  красивий
плакат,  у  три фарби...  Щоправда,  плiснявою  взявся...  На  плакатi  було
синє  море, з моря виходив,  наступивши однiєю ногою  на  чорний
берег,  помаранчевий  красень  у  незнайомiй  формi,  дуже  мускулястий i  з
непропорцiйною маленькою головою, що складалася наполовину з могутньої
шиї. В  однiй  руцi богатир стискав  сувiй  з  незрозумiлим написом, а
другою  стромляв  у  суходiл  палаючий  смолоскип.  Вiд  полум'я  смолоскипа
займалося пожежею якесь мiсто, у вогнi корчилися почварнi на вигляд
     виродки,  i ще дюжина виродкiв  рачки  розбiгалися навсiбiч. у горiшнiй
частинi плаката було щось написано великими хвостатими лiтерами. Лiтери були
знайомi,  але  слова  з  них утворювалися такi, що їх  неможливо  було
вимовити.
     Що  довше Гай дивився  на плакат, тим менше  плакат йому подобався. Вiн
чомусь  згадав  плакат у  казармi: там  був зображений чорний  орел-легiонер
(також  з  дуже  маленькою  головою  i  могутнiми  м'язами),  який   смiливо
вiдстригав велетенськими ножицями голову потворному, бородавчастому змiю, що
висунувся з моря.  На  лезах ножиць було,  пригадується, написано:  на
одному --  "Бойовий",  на другому -- "Легiон". "Ага...--  мовив до себе Гай,
востаннє кидаючи погляд на плакат.-- Це ми ще подивимося... Подивимося
ми ще, хто кого припече, масаракш!"
     Вiн вiдвернувся од плаката, зробив кiлька крокiв убiк
     i остовпiв.
     З  елегантної лакованої полицi  дивилося  на нього скляними
очима  знайоме  обличчя,  квадратне,  з  русявою  чуприною  над  бровами,  з
прикметним рубцем  на правiй щоцi...  Ротмiстр Пудураш.  Вогненосний  герой,
командир  роти у  Бригадi Мертвих-але-Незабутнiх,  який  потопив  одинадцять
бiлих субмарин i загинув у  нерiвному бою. Його погруддя,  увiнчане  букетом
сухоцвiту,  красувалося на  кожному  плацу, а голова його, висхла, з жовтою,
мертвою шкiрою, була чомусь тут. Гай позадкував.  Так, це  найсправжнiсiнька
голова. А он  iще голова -- незнайоме гостре обличчя. I ще голова... 1
ще... Скiльки їх тут?
     Маку! -- сказав Гай.-- Ти бачив?
     Так,-- сказав Максим.
     Це голови! -- сказав Гай.-- Справжнi голови...
     Подивись альбоми на столi,-- сказав Максим.
     Гай  через  силу  вiдiрвав  погляд  от моторошної колекцiї,
повернувся i  нерiшуче  пiдiйшов до  столу.  Приймач  щось горлав незнайомою
мовою,  лунала  музика,  тарахкотiли  розряди,  i  знову  хтось  говорив  --
украдливо,  оксамитовим,  значущим  голосом:  "Знищення,  повне й  остаточне
знищення..."
     Гай наздогад узяв  один  з альбомiв i вiдгорнув тверду,  ооклеєну
шкiрою   обкладинку.   Портрет.   Дивне   довгасте  обличчя   з   пухнастими
бакенбардами, що  звисають зi щiк на плечi, волосся над лобом поголене,  нiс
гачком, розрiз нiздрiв  незвичний. Неприємне обличчя, неможливо уявити
його  .собi  усмiхненим. Незнайомий мундир, якiсь  значки  чи медалi  у  два
ряди... Оце так тип... Певно, яке-небудь  цабе. Гай перегорнув сторiнку. Той
самий тип у компанiї з iншими  типами на мiстку бiлої субмарини,
знову похмурий, хоча iншi вишкiряють зуби. На задньому планi, не в фокусi,--
щось  схоже  на  набережну,  якiсь  незнайомi  будiвлi,  невиразнi   силуети
дивовижних дерев...  Наступна  сторiнка.  У Гая  перехопило  подих: палаючий
"дракон"  зi збитою  набiк  баштою: з  вiдчиненого  люка  звисає  тiло
легiонера-танкiста, i  ще  два  тiла,  одне  на  одному,  збоку, а над ними,
розчепiривши ноги, той самий  тип з пiстолетом в опущенiй руцi, у шапцi,  що
скидається на артилерiйську гiльзу. Дим вiд "дракона"  густий, чорний,
а от мiсця  знайомi -- цей самий берег,  пiщаний  пляж i дюни позаду...  Гай
увесь напружився, перегортаючи сторiнку, i не даремно. Натовп мутантiв,  душ
двадцять, усi  голi,  цiла купа виродкiв,  стягнутих однiєю  мотузкою.
Кiлька дiловитих пiратiв у ковпаках, зi смолоскипами, а обiч знову  цей  тип
-- щось,  схоже, наказує, витягнувши правицю, а  лiва рука  лежить  на
рукiв'ї кортика. До чого ж моторошнi цi  виродки, дивитися  страшно...
Проте далi пiшло ще страшнiше.
     Та сама  купа мутантiв,  але  вже згорiла.  Тип  вiддалеки  нюхає
квiточку, гомонить з iншим типом, повернувшись до трупiв спиною...
     Велетенське дерево в лiсi, суспiль обвiшане тiлами. Висять хто за руки,
хто за ноги, i  вже не виродки -- на одному картатий пiджак виховуваного, на
другому -- чорна куртка легiонера.
     Старий прив'язаний до стовпа. Обличчя викривлене,  кричить,  заплющивши
очi. Тип тут i вродився -- iз заклопотаним виглядом перевiряє медичний
шприц...
     Вiдтак знову повiшенi, палаючi, згорiлi мутанти, виховуванi, легiонери,
рибалки, селяни,  чоловiки, жiнки, старi, малеча... Панорамний знiмок: лiнiя
пляжу, на дюнах -- чотири машини, усi горять, на передньому  планi двi чорнi
фiгурки  зi  здiйнятими  руками...  Досить. Гай  закрив  i  пожбурив альбом,
посидiв кiлька секунд, потiм iз прокльоном поскидав усi альбоми на  пiдлогу,
пiдхопився й оббiг кругом столу.
     -- Це ти з ними хочеш домовлятися?! -- загорлав вiн
     Максимовi у спину.-- Хочеш їх привести до нас?! Цього
     ката?! -- Вiн пiдскочив до альбомiв i копнув їх ногою.
     Максим вимкнув приймач.
     -- Не шаленiй,-- сказав вiн.-- Нiчого я вже не хочу.
     I нема чого на мене гримати, якщо ви самi виннi, проспали
     свiй свiт, масаракш, збидлiли, як найпослiдуща звiрота! Що
     тепер з вами робити? -- Вiн зненацька опинився бiля Гая,
     схопив його за барки.-- Що менi  тепер робити з вами? -- гаркнув вiн.--
Що? Що? Не знаєш? Ну, говори!
     Гай мовчки вертiв шиєю, мляво вiдпихаючись. Максим
     вiдпустив його.
     Сам знаю,-- сказав вiн похмуро.-- Нiкого не можна
     приводити. Кругом звiрота... На них самих насилати тре
     ба # Вiн
     пiдхопив з пiдлоги один з альбомiв i почав
     рвучко гортати сторiнки.-- Який свiт запоганили! -- говорив вiн.-- Який
свiт! Ти поглянь, який свiт!..
     Гай дивився йому поверх руки. В  цьому альбомi не було нiяких страхiть,
просто  краєвиди  рiзних  мiсць,  дивовижної  краси  i  чiткостi
кольоровi   фотокартки   --   синi   бухти,   облямованi   буйною   зеленню,
слiпучої  бiлизни мiста над морем,  водоспад у гiрськiй ущелинi, якась
чудова  автострада  i  потiк  рiзноколiрних авто на  нiй, i якiсь старовиннi
палаци, i снiговi вершини над хмарами, i  хтось весело мчить снiговим схилом
гори на лижах, i дiвчата, смiючись, пустують у морському прибої.
     -- Де це все тепер? -- говорив Максим.-- Куди ви все це
     подiли? Розмiняли на залiзо? Ех ви... людцi...-- Вiн пожбу
     рив альбом на пiдлогу-- - Ходiмо.
     Вiн  люто  навалився  на дверi,  зi  скреготiнням i вищанням  розчахнув
їх навстiж i попростував коридором. На палубi вiн спитав:
     їсти хочеш?
     Угу...-- вiдповiв Гай.
     Гаразд,-- сказав Максим.-- Зараз поїмо. Попливли.
     Гай вибрався на берег першим,  миттю  зняв чобiт, роздягнувся i розклав
одяг для просушування. Максим усе ще  плавав, i Гай не без тривоги стежив за
ним: дуже вже  глибоко пiрнав друг Мак i дуже вже довго залишався пiд водою.
Не  можна  так, небезпечно так,  як йому повiтря  вистачає?..  Нарештi
Максим усе-таки вийшов,  тарабанячи  за зябра величезну  могутню  рибину.  У
рибини був  ошелешений  вигляд,  нiяк  вона  второпати  не  могла, як  же це
її спiймали голими руками. Максим пожбурив її подалi
вiд води i сказав:
     -- Як на мене, ця годиться. Майже неактивна. Також,
     мабуть,  мутант. Прийми  пiгулки,  а  я  її зараз приготую.
її
     можна сирою їсти, я тебе навчу,-- сасiмi називається. Не
     1В? Давай ножа...
     Гай простягнув йому нiж, i Максим спритно i швидко Розiбрав рибину.
     тiм,
     Коли вони наїлися самi

     --  нiчого  не  скажеш, виявилося  цiлком  їстiвно,-- i  вляглися
голяка на гарячому пiску, Максим пiсля тривалого мовчання спитав:
     Якби ми потрапили до рук патрулiв, здалися, куди б вони нас вiдправили?
     Як -- куди? Тебе -- за мiсцем вiдбування, мене -- за мiсцем служби... А
що?
     Це точно?
     Куди вже точнiше... Iнструкцiя самого генерал-комен-данта. А чому
ти запитуєш?
     Зараз вирушимо шукати легiонерiв,-- сказав Максим.
     Танк захоплювати?
     Нi.  За  твоєю легендою. Тебе викрали виродки,  а  каторжник тебе
врятував.
     Здаватися? -- Гай  сiв.--  Як же так?..  I менi  також? Назад пiд
випромiнювання?
     Максим мовчав.
     Я ж знову телепнем стану...-- безпомiчно сказав Гай.
     Нi,-- сказав Максим.--  Тобто так, звiсно... але це вже буде не так, як
ранiше... Ти, звiсно, будеш трiшки  телепнем,  але ж тепер ти будеш вiрити в
iнше, в  правильне...  Це,  звiсно,  також... Але все-таки  краще,  набагато
краще...
     Але  ж  навiщо?  --  у  вiдчаї  закричав Гай.--  Навiщо  це  тобi
потрiбно?
     Максим провiв долонею по обличчю.
     -- Рiч у тiм, Гаю, друже,-- сказав вiн,-- що почалася
     вiйна. Чи то ми напали на хонтiйцiв, чи то вони на нас...
     одне слово, вiйна...
     Гай з жахом дивився на нього. Вiйна... Рада... Боже, але навiщо це все?
Знову все спочатку...
     -- Нам потрiбно бути там,-- вiв далi Максим.-- Мобiлi
     зацiю вже оголошено, усiх кличуть до лав, навiть нашого
     брата каторжника амнiстують -- i до лав... i нам потрiбно
     бути разом, Гаю. Добре було б, якби я потрапив пiд твоє
     командування...
     Гай   майже  не  слухав  його.   Вчепившись  пальцями  у  волосся,  вiн
розхитувався  з боку на бiк i  повторював  сам  до  себе: "Навiщо, будьте ви
проклятi!.. Будьте ви тридцять три рази проклятi!.."
     Максим трусонув його за плече.
     -- Зараз же вiзьми себе в руки! -- сказав вiн суворо.--
     Не розкисай. Нам зараз битися доведеться, розкисати
     нiколи...-- Вiн пiдвiвся i знову потер обличчя.-- Щоправда,
     з вашими проклятими баштами... Масаракш, нiякi башти їм
     не допоможуть... Вдягайся швидше, i ходiмо. Нам слiд поспiшати.
     Швидше, Фанку, швидше! Я спiзнююсь.
     Слухаюсь.  Рада  Гаал...  Вона  вилучена   з  вiдання  пана  державного
прокурора i перебуває в наших руках.
     Де?
     у нас в  особняку "Кришталевий лебiдь". Вважаю за свiй обов'язок ще раз
висловити  сумнiв  щодо розумностi  цiєї акцiї. Навряд  чи
така  жiнка допоможе нам впоратися з Маком. Таких легко забувають,  i навiть
якщо Мак...
     Ви гадаєте, що Розумака дурнiший, нiж ви?
     Нi, але...
     Розумака знає, хто викрав жiнку?
     Боюсь, що так.
     Гаразд, нехай знає... З цим, мабуть, усе. Далi що?
     Сендi  Чичаку  зустрiчався  зi  Смикунцем. Смикунець,  схоже, погодився
познайомити його з Графом за умови...
     Стоп. Який Чичаку? Лобатий Чик?


     Так.
     Справи пiдпiлля мене  зараз  не цiкавлять. В  справi Максима у вас все?
Тодi  слухайте.  Ця  бiсова вiйна сплутала усi  плани.  Я вiд'їжджаю i
повернусь днiв за тридцять -- сорок. За цей час, Фанку, ви повиннi закiнчити
справу  Мака. До мого приїзду Мак повинен бути тут,  у цьому  будинку.
Дайте  йому  посаду,  нехай  працює,  дайте  йому  повну  волю,  проте
натякнiть --  дуже,  дуже  м'яко!  -- що вiд його  поведiнки  залежить  доля
Ради... В жодному  разi не дозволяйте їм зустрiчатися... Покажiть йому
iнститут, розкажiть, над чим ми працюємо... в розумних межах,  звiсно.
Розкажiть  про мене,  опишiть мене  як розумну,  добру,  справедливу людину,
великого вченого. Дайте йому мої статтi...  крiм цiлком таємних.
Натякнiть,  що  я  в  опозицiї  до уряду.  У  нього  не  повинно  бути
анiнайменшого бажання залишити iнститут. У мене все. Запитання є?


     Так. Охорона?
     Нiякої. Це безглуздо.
     Стеження?
     Дуже обережне... А краще  не треба. Не сполохайте його. Головне --  щоб
вiн  не  захотiв  залишити  iнститут...  Масаракш,  i  в  такий  час я  мушу
їхати!.. Ну, тепер усе?
     Останнє запитання, вибачте, Мандрiвче.
     Так?
     Хто вiн усе-таки? Навiщо вiн вам?
     Мандрiвець пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна i сказав, не озираючись:
     -- Я боюсь його, Фанку. Це дуже, дуже, дуже небезпечна людина.





     За  двiстi  кiлометрiв  вiд хонтiйського  кордону,  коли ешелон надовго
застряв  на  запаснiй  колiї  поблизу  якоїсь  невиразної,
замизканої станцiї,  новоспечений  рядовий  другого розряду  Зеф
домовився по-доброму  з охоронцем, збiгав до колонки за окропом i повернувся
з  портативним  приймачем.  Вiн  повiдомив, що на  станцiї  цiлковитий
бедлам,  вантажаться одразу двi бригади, генерали пересварилися  мiж  собою,
заґавилися,  i вiн,  Зеф, змiшавшись iз натовпом ординарцiв, денщикiв,
ад'ютантiв,  що  вирує довкола них,  поцупив цього приймача у одного з
лакуз.
     Теплушка  зустрiла  це  повiдомлення соковитим схвальним iржанням.  Усi
сорок   душ  негайно  скупчилися   навколо  Зефа.  Тривалий   час  не  могли
влаштуватися, комусь дали по зубах, аби  не  штовхався, лаялися i скаржилися
один на одного, поки Максим зрештою не гаркнув: "Цитьте, покидьки!" Тодi всi
заспокоїлися.   Зеф   увiмкнув   приймач   i   заходився  ловити   усi
станцiї   пiдряд.   Вiдразу   з'ясувалися   цiкавi   речi.   По-перше,
з'ясувалося,  що  вiйна ще  не  почалася.  Нiяких  кривавих  битв  не  було.
Хонтiйська  Бойова  Лiга, пойнята жахом,  горлала на весь свiт про те, що цi
бандити,  цi  узурпатори,  цi  так  званi  Вогненоснi  Творцi   скористалися
мерзенною провокацiєю своїх найманцiв у особi так званої i
горезвiсної   Хонтiйської  Унiї   Справедливостi  i  тепер
зосереджують свої сили на  кордонах багатостраждальної Хонтi.  В
свою  чергу,  Хонтiйська  Унiя лаяла, аж  гай  гудiв, Хон-тiйську  Лiгу, цих
платних  агентiв  Вогненосних  Творцiв, i  докладно  розповiдала,  як  хтось
переважаючими  силами   витiснив  чиїсь  виснаженi  попереднiми  боями
пiдроздiли через  кордон  i  не дає  їм  можливостi  повернутися
назад, саме ця обставина i стала для так званих Вогненосних Творцiв приводом
до  варварського  вторгнення,  що  його слiд чекати  з  хвилини  на хвилину.
I Лiга, i Унiя при цьому в однакових виразах туманно натякали на якiсь
атомнi пастки, готовi до зустрiчi пiдступного ворога.
     Крiм того,  Зеф спiймав якiсь передачi  на мовах, вiдомих  лише йому, i
повiдомив, що князiвство Ондол, виявляється,  ще iснує i, бiльше
того, продовжує вчиняти  розбiйницькi напади на острiв Хоззалг. (Жодна
людина у вагонi, крiм  Зефа, нiколи ранiше не чула нi про це  князiвство, нi
про такий острiв.) Проте головним чином ефiр був сповнений неуявленної
лайки мiж командирами частин i з'єднань, якi  силкувалися пробитися до
Головного Плацдарму по двох розхитаних залiзничних ниточках.
     Кримiнальники вважали, що  головне  -- перейти кордон, а там кожен буде
сам  собi  господар  i  кожне  захоплене  мiсто  вiддаватимуть  на три  днi.
Полiтичнi дивилися  на становище  бiльш  похмуро,  не чекали вiд майбутнього
нiякого  добра  i  прямо  виголошували,  що  їх  посилають  на  забiй,
висаджувати собою в повiтря атомнi мiни,  жоден  з них  живим не залишиться,
отож  добре  було б  дiстатися  до фронту  i там де-небудь  залягти, щоб  не
знайшли.   Позицiї  сперечальникiв   були  настiльки   протилежнi,  що
справжньої  розмови  не  вийшло,  i  диспут  невдовзi  перетворився  в
одноманiтну лайку  на адресу  паршивих тиловикiв,  якi  другу добу  не дають
жерти  i  вже, напевне,  встигли  розкрасти  увесь  шнапс.  Про  цей предмет
штрафники готовi були теревенити цiлiсiньку нiч, отож Максим i Зеф вибралися
з натовпу i полiзли на нари, криво збитi з необструга-них дощок.
     Зеф був голодний  i злий, вiн налаштувався було спати, але Максим  йому
не дав.  "Спатимеш потiм,-- суворо сказав вiн.-- Завтра, можливо,  будемо на
фронтi,  а  досi  нi  про  що  толком  не  домовилися..."  Зеф пробурчав, що
домовлятися нема  про що, що завтра буде  виднiше, що Максим сам не слiпий i
повинен бачити, в якiй вони опинилися трясовинi, що з цими  людцями кашi  не
звариш. Максим  заперечив,  що мова поки що не  про  кашу. Досi незрозумiло,
навiщо ця вiйна, кому  вона потрiбна, i нехай  Зеф  буде ласкавий не  спати,
коли з ним розмовляють, а подiлиться своїми мiркуваннями.
     Зеф,  одначе,  не  збирався  бути ласкавим i не  приховував Цього.  Вiн
бурчав,   позiхав,   перемотував   онучi,  обзивався,   але,   спонукуваний,
пiдбадьорюваний  i  пiдштовхуваний,  врештi-решт  розговорився   i  висловив
свої уявлення про причини вiйни.
     Таких можливих причин було, на його думку, принаймнi три. Можливо, вони
дiяли усi  разом,  а можливо,  переважала якась  одна.  А можливо,  iснувала
четверта, яка йому, Шефовi, поки що не спала на думку. Передовсiм економiка.
Всякому зрозумiло: коли економiка у паршивому станi, найкраще затiяти вiйну,
щоб  одразу всiм  заткнути  пельки.  Вепр,  який зуби з'їв  на питаннi
впливу економiки на полiтику, завбачав  цю вiйну ще кiлька рокiв тому. Башти
баштами, а злиднi злиднями. Навiювати голоднiй людинi, що  вона сита,  довго
не можна, не витримує психiка, а правити божевiльним  народом -- втiха
невелика,  особливо  якщо   врахувати,  що   божевiльнi  випромiнюванню   не
пiддаються...  Iнша  можлива  причина  -- колонiальне  питання.  Ринки
збуту, дешевi раби, сировина -- все, у що  можуть вкласти особистi  капiтали
Вогненоснi Творцi. Нарештi слiд мати на увазi, що вже багато рокiв гризуться
мiж собою Департамент громадського здоров'я i вiйськовi. Тут  уже  хто  кого
з'їсть. Департамент  громадського  здоров'я -- органiзацiя моторошна i
ненажерлива,    але   якщо   вiйськовi   дiї   розвиватимуться   бодай
скiльки-небудь успiшно, пани генерали вiзьмуть цю органiзацiю в шори. Проте,
якщо з вiйни нiчого путнього не вийде, в шори  будуть узятi пани генерали, i
тому  не  слiд  виключати,  що  уся  ця   затiя  --   хитромудра  провокацiя
Департаменту громадського здоров'я. Мiж  iншим, на те й схоже, якщо брати до
уваги  безладдя,  що  коїться  повсюди,  а також  те,  що  вже тиждень
горлаємо на весь свiт, а вiйськовi дiї, виявляється, ще  й
не починалися. А можливо, масаракш, i не почнуться...
     Коли Зеф дiйшов до цього мiсця, загримкотiли i забряжчали буфери, вагон
здригнувся, зокола пролунали  крики,  свистки,  гупотiння,  й ешелон  рушив.
Кримiнальники гримнули пiсню: "I знов анi жрання нам, анi шнапсу..."
     -- Гаразд,-- сказав Максим.-- Це у тебе виходить цiлком вiрогiдно.  Ну,
а як  тобi  уявляється хiд  вiйни, якщо вона усе-таки  почнеться? Що ж
тодi вiдбудеться?
     Зеф  агресивно  прогарчав,  що  вiн  не  який-небудь  генерал,   i  без
будь-якого переходу заповзявся розповiдати, як усе це йому уявляється.
Виявилося, що впродовж короткого перепочинку  мiж закiнченням свiтової
i  початком громадянської  вiйни  хонтiйцi  встигли вiдгородитися  вiд
свого колишнього  сюзерена могутньою лiнiєю  мiнно-атомних полiв. Крiм
того, у  хонтiйцiв,  безперечно,  була  атомна  артилерiя, i  в  їхнiх
полiтиканiв вистачило  глузду  усi  цi  багатства у  громадянськiй  вiйнi не
використовувати,   а   приберегти   для   нас.   Отож   картина   вторгнення
уявляється приблизно  такою. На  вiстрi  Головного Плацдарму вишикують
три або чотири штрафнi танковi бригади, пiдiпруть їх з тилу армiйським
корпусом:  а за армiйцями пустять загородзагони легiонерiв на важких танках,
оснащених випромiнювачами.
     Виродки,  схожi на мене,  рватимуться вперед,- рятуючись вiд променевих
ударiв,  армiйщина  рватиметься вперед  у  нападi променевого  ентузiазму, а
вiдхилення  вiд  такої норми, що неминуче  виникнуть,  знищуватимуться
вогнем жандармерiї. Якщо  хонтiйцi не йолопи, вони  вiдкриють вогонь з
далекобiйних  гармат  по  жандармських машинах,  проте вони,  треба  думати,
йолопи  i  займуться, треба  думати,  взаємознищенням  -- Лiга  у  цiй
веремiї накинеться на  Унiю, а Унiя упнеться зубами в горло  Лiзi. Тим
часом нашi звитяжнi вiйська глибоко зайдуть на територiю ворога, i почнеться
найцiкавiше, чого ми, на  жаль, вже не  побачимо. Наш уславлений броньований
потiк   втратить  компактнiсть   i   почне  розповзатися  по   країнi,
невблаганно  виходячи  iз  зони  дiї  випромiнювачiв.  Якщо Максим  не
набрехав  про Гая, у тих, що вiдiрвуться од  головних  сил,  негайно настане
променеве похмiлля, тим бiльш сильне, що енергiї на пiдстьобування пiд
час прориву легiонери не шкодуватимуть...
     -- Масаракш! -- заволав Зеф.-- Я так i бачу, як цi кре
     тини видряпуються з танкiв, лягають на землю i благають
     їх пристрелити. I добрi хонтiйцi, не кажучи вже про хон-
     тiйських солдатiв, якi осатанiли вiд усього цього неподоб
     ства, їм, звiсно, не вiдмовлять... Рiзня може статися не-
     чувана!
     Потяг набирав швидкiсть, вагон вiдчутно  розхитувало. У  дальному кутку
кримiнальники рiзалися в костi -- грали на охоронця: хилиталася  пiд  стелею
лампа, на нижнiх нарах хтось монотонно бубонiв -- схоже, молився.
     Тютюновий дим виїдав очi.
     -- Гадаю, у генштабi це враховують,-- вiв далi Зеф,--
     а тому нiяких стрiмких проривiв не буде. Буде млява
     позицiйна вiйна, хонтiйцi, попри все своє глупство, дотум-
     кають коли-небудь, у чiм рiч, i заходяться полювати на
     випромiнювачi... Загалом, не вiдаю, що буде,-- пiдсумував
     вiн.-- Я не знаю навiть, чи дадуть нам вранцi пожерти.
     Боюсь, що знов не дадуть: з якого лиха?
     Вони помовчали. Затим Максим сказав:
     -- Ти певен, що ми вчинили правильно? Що наше мiсце
     тут?
     Наказ штабу,-- пробурчав Зеф.
     Наказ наказом,-- заперечив Максим,-- проте у  нас також  є голови
на  плечах.  Може, правильнiше  було б Дременути  разом  з  Вепром.  Може, у
столицi ми були б кориснiшi.
     Можливо,-- сказав Зеф.--  А можливо,  й  нi.  Вепр Розраховує  на
атомнi  бомбардування...  Багато  якi  башти будуть  зруйнованi,  утворяться
вiльнi  райони... А якщо бомбардувань  не буде? Нiхто нiчого не  знає,
Маку.  Я  дуже  добре  уявляю  собi,  який розгардiяш  панує  зараз  у
штабi...-- Вiн замислився,  погладжуючи  бороду.-- От Вепр  торочив нам  про
бомбардування, але, як  на  мене, вiн  не для цього гайнув у столицю. Я його
знаю, вiн до  цих вождистiв давно добувається... Отож  цiлком можливо,
що i в нас у штабi голови полетять...
     Отже,  у  штабi  також бедлам,--  спроквола  мовив  Максим.-- Також  не
готовi...
     Як  вони  можуть бути готовi? -- заперечив Зеф.--  Однi мрiють  знищити
башти, iншi -- зберегти башти... Пiдпiлля -- це тобi не полiтична партiя, це
вiнегрет, салат з озерними грибками...
     Авжеж, салат...-- повторив  Максим.--  Сумно. Я сподiвався, що пiдпiлля
усе-таки  має  намiр  якось  використати  вiйну...  труднощi,  можливу
революцiйну ситуацiю...
     Пiдпiлля нi  дiдька не знає,-- похмуро сказав Зеф.--  Звiдкiля ми
знаємо, що це таке -- вiйна з випромiнювачами за спиною?
     -- Грiш вам цiна,-- сказав Максим, не стримавшись.'
     Зеф негайно скипiв.
     -- Ну, ти! -- гаркнув вiн.-- Обережнiше! Хто ти такий,
     щоб визначати нам цiну? Звiдкiля ти взявся, масаракш, що
     вимагаєш вiд нас того i цього? Бойове завдання тобi? Будь
     ласка. Все побачити, вижити, повернутися, доповiсти. Тобi
     видається занадто легким? Чудово! Тим краще для нас...
     I годi. Вiдчепись од мене, масаракш. Я хочу спати.
     Вiн  демонстративно  повернувся  до  Максима  спиною i раптом  загорлав
гравцям у костi:
     -- Ей, там, гробарi! Спати! Гайда по нарах! Та хутчiй,
     а то дiстанете на горiхи!..
     Максим  лiг горiлиць, заклав руки за  голбву i почав дивитися у  низьку
вагонну  стелю.  По стелi щось  повзало.  Тихо й  злостиво  перегиркувалися,
вкладаючись  спати,  гробарi.  Сусiда по лiву руку  стогнав i повискував увi
снi,-- вiн був приречений i  спав,  можливо, востаннє в життi. I
всi вони довкруг,  усi,  хто  схропував,  сопiв,  крутився,  спали,  мабуть,
востаннє  в життi.  Свiт був  тьмяно-жовтий, задушливий,  безнадiйний.
Стукотiли   колеса,   лементував   паротяг,   несло   горiлим   у   маленьке
заґратоване вiконечко...
     "Усе  струхлявiло  тут,--  думав  Максим.--  Жодної   живої
людини,  жодного  свiтлого  розуму.  I  знову  я  пошився в дурнi,  бо
понадiявся на  когось  або  на щось. Нi на що  тут не можна надiятися. Нi на
кого тут не можна розраховувати.
     Лише на самого себе. А що я один? Хай там як є, а iсторiю я знаю.
Людина одна нi на  що не здатна... Можливо, Чаклун має рацiю? Може, не
втручатися?  Спокiйно  i  холодно  з  висоти  свого  знання   невiдворотного
майбутнього, споглядати, як кипить, вариться, плавиться сировина, як встають
i   падають  наївнi,  незграбнi,   невмiлi  борцi,  стежити,  як   час
виковує  з них  булат  i  занурює цей булат  для  загартування у
потоки кривавого бруду, як сиплеться трупами окалина... Нi,  не вмiю. Навiть
мислити  такими  категорiями  неприємно...  Страшна,  одначе,  рiч  --
усталена  рiвновага сил. Але ж  Чаклун сказав,  що я -- також сила.  I
є конкретний ворог, отже, є точка прикладання для сили... Рiшать
мене  тут,-- подумав  вiн  раптом.--  Обов'язково. Але не завтра! --  суворо
сказав сам до себе.--  Це станеться, коли я виявлю себе як сила,  не ранiше.
Та й то -- подивимося... Центр,--  подумав  вiн.-- Центр. От що слiд шукати,
от на що потрiбно спрямувати органiзацiю. I я їх спрямую. Вони у
мене заходяться коло справи... Ти у мене матимеш конкретну справу, приятелю.
Ич,  як хропе. Хропи, хропи, завтра я тебе витягну... Гаразд,  треба  спати.
I  коли  вже  менi  вдасться поспати по-людськи?  У  великiй просторiй
кiмнатi, на свiжих простирадлах... Що у них тут  за  звичай --  спати безлiч
разiв на  одному й тому  ж  простирадлi?.. Атож, на  свiжих простирадлах,  а
перед  сном почитати гарну  книжку, вiдтак прибрати стiну  до саду, вимкнути
свiтло i  заснути... А вранцi поснiдати з батьком i розповiсти йому  про цей
вагон... Матерi про  це, звiсна рiч, розповiдати не можна... Мамо, ти май на
увазi,  я живий, усе  гаразд, i завтра зi мною нiчого не скоїться... А
потяг  рухається  без  упину, певно, хтось десь допетрав,  що без  нас
вiйни  не  почати... Як  там Гай у своєму  капральському  вагонi? Дико
йому,  напевне,  зараз:  там у них  ентузiазм...  Про Раду я давно не думав.
Дай-но я подумаю про Раду... Нi. Не час... Гаразд, Максиме, друже, бiдолашне
гарматне м ясо, спи". Вiн наказав собi i вмить заснув.
     Увi  снi вiн бачив сонце, мiсяць, зiрки.  Усе вiдразу, такий був дивний
сон.
     Спати випало недовго. Потяг зупинився,  зi  скреготом вiдкотилися важкi
дверi, i гучний голос  гаркнув: "Четверта  рото! Вилiзай!" Була п'ята годица
ранку,  розвиднялося,  стояв  туман,  i  мрячив  дрiбний  дощик.  Штрафники,
конвульсивно  позiхаючи, тiпаючись  вiд  остуди,  мляво  полiзли  з  вагона.
Капрали як  тут вродилися, злiсно i нетерпеливо хапали за ноги, стягували на
землю,   особливо   флегматичних   нагороджували   потиличниками,   горлали:
"Розбирайся  по екiпажах! До строю!.. Куди  прешся, бидло? З якого взводу?..
Ти,  пикастий, тобi  скiльки  разiв повторювати?.. Куди полiзли? Ану, хутко,
хутко, хутко!.. Розбирайтесь!"
     Сяк-так розiбралися по  екiпажах,  вишикувалися  перед вагонами. Якийсь
горопашний, заплутавшись у туманi, бiгав, розшукував свiй взвод  -- на нього
гримали  зусебiч.  Похмурий  зi  сну  Зеф,  борода  сторчма, хрипiв понуро й
виразно:  "Давайте, давайте,  шикуйте,  ми вам  сьогоднi  навоюємо..."
Капрал, який пробiгав мимо, на ходу дав йому у вухо. Максим негайно виставив
ногу -- капрал беркицьнувся у багно. Екiпажi вдоволено загиготiли. "Бригадо,
стр-р-рунко!"-- загорлав хтось невидимий.  Заволали, надриваючись, командири
батальйонiв,  пiдхопили командири  рот, забiгали  командири  взводiв.  Нiхто
"струнко"   не  став,  блiцтрегери  горбилися,  сховавши   руки  у  кишенях,
пританцьовували на мiсцi, щасливчики  багатiї  курили  не  криючись: в
рядах точилися балачки, що жерти, з усього видно, знову не дадуть, i  котись
вони  якнайдалi  з такою вiйною. "Бригадо,  вi-i-iль-но-о!  -- загорлав  Зеф
гучним  голосом.--  Р-розiйдись!  Обсмикатися!" Екiпажi  залюбки  розiйшлися
було,  проте знову  заметушилися капрали, i раптом  уздовж вагонiв  побiгли,
розтягуючись в рiдкувату  шерегу,  легiонери  в  лискучих  чорних  плащах, з
автоматами напоготiв.  I слiдом  за  ними  вздовж  вагонiв  насувалася
настрашена  тиша:  екiпажi  сквапливо  шикувалися,  пiдрiвнювались, дехто  з
блiцтрегерiв за давньою звичкою заклав руки за голову i розчепiрив ноги.
     Залiзний голос iз. туману  сказав  негучно,  проте  дуже  чутно:  "Якщо
хто-небудь iз мерзотникiв роззявить пащеку, накажу стрiляти".  Усi завмерли.
Нудотно спливали  хвилини,  заповненi чеканням. Туман  потроху  розсiювався,
вiдкриваючи  непоказну станцiйну  будiвлю,  мокрi рейки, телеграфнi  стовпи.
Праворуч,  перед  фронтом  бригади,  виявилася  темна  купка  людей.  Звiдти
долинали негучнi голоси, хтось роздратовано гаркнув: "Виконуйте наказ!"
     Максим  скосив  око назад -- позаду нерухомо  стояли легiонери, зиркали
з-пiд вiдлог з пiдозрою i ненавистю.
     Вiд  гурту  людей  вiдокремилася  лантухувата постать  у  маскувальному
комбiнезонi.  Це був  командир бригади екс-полковник Анiпсу, розжалуваний  i
ув'язнений за торгiвлю казенним пальним на чорному ринку.
     Похитавши перед собою цiпком i сiпнувши головою, вiн почав промову:
     -- Солдати!.. Я не помилився, я звертаюсь до вас як до
     солдатiв,  хоча всi ми --  i я  в тому числi -- поки що  звичайнiсiнькi
покидьки суспiльства... Будьте вдячнi,  що вам дозволяють нинi стати до бою.
За кiлька годин майже усi ви здохнете, i це буде добре, одначе тi з вас, хто
вцiлiє, заживуть, як у бога за пазухою. Солдатська пайка, шнапс i таке
iнше... Зараз ми вирушимо на позицiї, i ви сядете  у машини.  Справжня
дурниця -- пройти на  гусеницях  пiвтори сотнi кiлометрiв... Танкiсти з вас,
як з пляшки молоток, самi знаєте, але зате  все, до чого добудетесь --
ваше. Це  я  вам кажу, ваш бойовий товариш Анiпсу. Дороги назад немає,
зате є дорога вперед. Хто позадкує-- спалю на мiсцi. Це особливо
стосується   водiїв...   Запитань   немає.   Бр-р-ри-гадо!
Напра-во! Вперед... ЗiмкнисьЛобуряки, стоноги! Зiмкнутися наказано! Капрали,
масаракш!  Куди  дивитеся?..  Череда.  Розiбратися  по  чотири...   Капрали,
розберiть цих свиней по чотири! Масаракш...
     За допомогою легiонерiв капралам вдалося вишикувати бригаду в колони по
чотири, пiсля чого знову пролунала команда "струнко". Максим опинився зовсiм
поруч з командиром  бригади.  Екс-полковник був  п'яний  як чiп.  Вiн  стояв
похитуючись,  зiпершись  на  цiпок, раз по раз  струшував головою  i потирав
долонею люту сизу пику. Командири батальйонiв, також п'янi як нiч, трималися
у нього  за  спиною -- один безглуздо хихотiв, другий з тупою наполегливiстю
намагався  припалити  сигарету,  а  третiй повсякчас  хапався  за  кобуру  i
обмацував  ряди  налитими  очима. У  рядах заздрiсно  принюхувалися,  чулося
улесливо-схвальне  бурчання. "Давайте, давайте...-- мурмотiв  Зеф.--  Ми вам
навоюємо..." Максим роздратовано штурхнув його лiктем.
     -- Замовкни,-- сказав вiн крiзь зуби.-- Набридло.
     У цей час до полковника пiдiйшли  двоє-- жандармський ротмiстр  з
люлькою  в  зубах i якийсь  опасистий  цивiльний у  довгому плащi з пiднятим
комiром  i в  капелюсi. Максимовi  цивiльний  видався дивно знайомим,  i вiн
почав придивлятися. Цивiльний  щось сказав полковниковi  упiвголоса. "Га?"--
озвався  полковник, звертаючи на  нього каламутний  погляд.  Цивiльний знову
заговорив,  вказуючи  великим  пальцем поверх плеча  на  колону  штрафникiв.
Жандармський   ротмiстр  байдуже  пахкав  люлькою.  "Це  навiщо?"--  гаркнув
полковник. Цивiльний дiстав якийсь папiрець: полковник  вiдвiв  папiр рукою.
"Не  дам,--  сказав  вiн.--  Усi  як  один  повиннi  здохнути..."  Цивiльний
наполягав. "А  я  плював! -- вiдповiдав полковник.-- I на  Департамент
ваш плював.  Усi здохнуть... Так я кажу?" --  спитав вiн ротмiстра. Ротмiстр
погодився. Цивiльний  схопив полковника  за рукав комбiнезона  i шарпонув до
себе,  аж  полковник  мало не впав зi  свого  цiпка.  Батальйонний  зайшовся
iдiотським смiхом. Обличчя полковника почорнiло вiд обурення, вiн  шаснув до
кобури  i  витяг  величезного  армiйського  пiстолета.  "Рахую  до десяти,--
оголосив вiн цивiльному.-- Один... два..."  Цивiльний плюнув i  рушив уздовж
колони,  вдивляючись  в  обличчя  штрафникiв,  а   полковник  рахував  далi,
дорахувавши    до   десяти,   вiдкрив   вогонь.    Тут   ротмiстр    нарештi
занепокоївся i переконав його заховати зброю. "Усi повиннi здохнути,--
повторив   полковник.--  Разом  зi  мною...  Бр-р-рига-до!  Слухай  команду!
Кр-р-роком... р-руш! Пiд три чорти в пекло!"
     I бригада рушила. По розхитанiй, укоченiй гусеницями колiї,
ковзаючи i  хапаючись  один за  одного,  штрафники  спустилися  у  багнистий
виярок, звернули i почимчикували геть  вiд залiзницi. Тут колону  наздогнали
командири взводiв. Гай пiшов поруч з Максимом: вiн був  блiдий, грав жовнами
i спершу  довго мовчав,  хоча  Зеф  вiдразу спитав  його, що чувати.  Виярок
поступово  розширювався,  з'явилися  кущi,  попереду  забовванiв  лiсок.  На
узбочинi  дороги  стримiв,  завалившись  гусеницею  у  мокру  вибоїну,
величезний незграбний  танк, якийсь давнiй, зовсiм  не  схожий на  патрульнi
танки берегової охорони,-- з маленькою  квадратною баштою i  маленькою
гарматкою.  Бiля танка  вовтузилися  понурi люди  у засмальцьованих куртках.
Блiцтрегери  йшли врозбрiд, грiючи руки  в кишенях, наставивши цупкi комiри.
Багато хто обережно позиркував довкiл -- чи не можна дати ногам волю? Кущики
були  дуже  спокусливi,  проте  на  схилах  виярка  стовбичили  через  кожнi
двiстi-триста крокiв чорнi постатi з автоматами. Навстрiч, пiрнаючи у баюри,
проповзли три вантажiвки-цистерни. Водiї були похмурi i не дивилися на
блiцтрегерiв. Дощ  посилювався, настрiй  погiршувався. Йшли мовчки, покiрно,
як худоба,' дедалi рiдше озираючись.
     -- Послухай, взводний,-- пробурчав Зеф,-- невже нам
     так i не дадуть пожерти?
     Гай дiстав з кишенi окраєць хлiба i тицьнув йому в руку.
     -- Усе,-- сказав вiн.-- До самої смертi.
     Зеф  занурив  окраєць  у  бороду i  заходився  виразно  працювати
щелепами. "Маячня якась,--  подумав Максим.--  Адже всi знають,  що йдуть на
неминучу  смерть. I все-таки  йдуть.  Отже, на що-небудь сподiваються?
Отже, кожен  має  якийсь план? Так, але  ж вони  нiчого  не знають про
випромiнювання... Кожен сподiвається: де-небудь там, дорогою,  зверну,
вискочу  з  танка й приляжу, а дурнi нехай наступають...  Про випромiнювання
треба  писати  листiвки,  кричати у  громадських мiсцях,  радiостанцiї
органiзовувати,  хоча  приймачi  дiють лише на двох частотах... Все одно  --
вриватися  у паузи..  Не на башти  витрачати людей, а  на контрпропаганду...
Втiм, усе це потiм, потiм,  зараз не можна вiдволiкатися. Зараз потрiбно усе
помiчати.  Шукати  найменшi  шпарини...  На станцiї  танкiв не було  i
гармат також, скрiзь  лише стрiльцi-легiонери. Це  потрiбно  мати  на увазi.
Виярок  хороший,  глибокий,  а  охорону,  певно,  приберуть,  тiльки-но   ми
пройдемо... Та нi, до  чого тут  охорона --  усi побiжать  вперед, тiльки-но
увiмкнуть  випромiнювачi..." Вiн з дивовижною виразнiстю  уявив  собi, як це
станеться.  Вмикаються  випромiнювачi.  Танки блiцтрегерiв з ревiнням  мчать
уперед,   за   ними   хмарою   сунуть   армiйцi.   Уся   прифронтова   смуга
порожнiє...  "Важко   уявити  собi  глибину   цiєї  смуги,
невiдомий радiус дiї випромiнювачiв, та вже два-три кiлометри напевне.
У смузi  завглибшки два-три  кiлометри не залишиться  жодної людини  з
незатьмареним розумом.  Крiм мене...  Е,  нi,  не  лише  два-три  кiлометри.
Бiльше.  Усi  стацiонарнi установки,  усi  башти -- все буде  ввiмкнено,  i,
мабуть,    на    максимальну    потужнiсть.   Увесь    прикордонний    район
збожеволiє...  Масаракш,  як  же  бути  з  Зефом,  вiн  же  цього   не
витримає...--   Максим  скосив  очi   на  руду  бороду  свiтової
знаменитостi.--  Нiчого,  витримає.  У   крайньому   разi   доведеться
допомогти йому, хоча, боюсь, буде не до того. I ще Гай -- адже його не
можна випускати з  очей... Так, доведеться попрацювати. Гаразд. Врештi-решт,
у цьому каламутному вирi я все  одно буду повним господарем  i зупинити мене
нiхто не зможе та й не захоче..."
     Перетнули   лiсок,   i  вiдразу   долинули  злитий  гомiн  гучномовцiв,
трiскотнява   вихлопiв,   роздратованi  крики.   Попереду,  на   положистому
трав'янистому схилi, що здiймався до пiвночi, стояли у три ряди танки. Помiж
них тинялися люди, сотався сизий дим.
     А от i нашi труни! -- весело i голосно проказав хтось попереду.
     Ти поглянь,  що  вони  нам  дають,--  сказав  Гай.--  Передвоєннi
машини, непотрiб iмперський, консервнi банки... Послухай, Маку, ми що ж, так
i здохнемо тут? Адже це смерть неминуча...
     Скiльки до кордону? --  спитав Максим.-- I  що там взагалi  -- за
гребенем?
     Там рiвнина,-- вiдповiв Гай.-- Як стiл. Кордон кiлометра за три, вiдтак
починаються пагорби, вони тягнуться аж до...


     Рiки немає?
     Нi.
     Балки?
     Н-нi... Не пам'ятаю. А що? Максим ухопив його руку, мiцно стис.
     -- Не падай духом, хлопчику,-- сказав вiн.-- Усе буде
     гаразд.
     Гай з  розпачливою надiєю  дивився на нього  знизу  вгору.  Очi у
нього запали, вилицi обтягло.
     Правда? -- сказав вiн.-- Бо я жодного виходу не бачу. Зброю одiбрали, у
танках замiсть снарядiв болванки,  кулеметiв немає.  Попереду  смерть,
позаду смерть.
     Ага! -- зловтiшно проказав Зеф,  длубаючись у зубах,.-- Замочив штанцi?
Це тобi не каторжникам зуби рахувати...
     Колона втягнулася у промiжок мiж рядами танкiв i зупинилася. Розмовляти
стало  важко.  Просто  на  травi  були   встановленi  розтруби  гучномовцiв,
оксамитовий  магнiтофонний  бас  повiдомляв:   "Там,   за  гребенем  виярка,
пiдступний  ворог. Тiльки вперед.  Важелi на  себе -- i  вперед. На  ворога.
Вперед...  Там, за гребенем виярка,  пiдступний ворог... Важелi на себе -- i
вперед..." Вiдтак голос урвався на пiвсловi, i  заходився горлати полковник.
Вiн стояв на радiаторi свого всюдихода, батальйоннi тримали його за ноги.
     -- Солдати! -- горлав полковник.-- Досить базiкати! Всi
     по машинах! Головним чином водiї, бо на решту менi
     наплювати. Але кожного, хто залишиться...-- Вiн видобув
     свiй пiстолет i показав усiм.-- Зрозумiло, бовдури? Панове
     ротнi, розвести екiпажi по танках!..
     Зчинилася  штовханина. Полковник, хитаючись на радiаторi,  як  жердина,
продовжував  щось вигукувати, але  його  не стало чути,  бо гучномовцi знову
заходилися торочити,  Що попереду  ворог  i  тому  --  важелi  на  себе. Усi
блiцтрегери  кинулися  до третього ряду  танкiв. Спалахнула бiйка, у повiтрi
замелькали пiдкованi черевики.  Величезний сiрий  натовп повiльно  комашився
довкола танкiв  заднього ряду.-Деякi  танки почали  рухатися, з них сипалися
люди. Полковник геть посинiв вiд напруги i зрештою заходився стрiляти поверх
голiв. З лiсу чорним ланцюгом бiгли легiонери.
     -- - Ходiмо,-- сказав Максим, мiцно взяв Гая i Зефа за
     плечi i бiгцем повiв до крайньої машини в першому ряду --
     охмурої, плямистої, з безвадно опущеним гарматним стволом
     Зачекай...--  розгублено  белькотiв Гай, озираючись.--  Ми  ж  четверта
рота, ми ж он там, ми ж у другому ряду...
     Iди,  iди,--  сердито  сказав  Максим.--  Може, ти  ще i  взводом
покомандувати хочеш?
     Солдатська кiсточка,-- сказав Зеф.-- Вгамуйсь, матусю...
     Хтось ззаду схопив  Максима за пасок. Максим, не обертаючись, спробував
звiльнитися   --  не  вдалося.  Вiн  озирнувся.   Позаду,  ухопившись  чiпко
однiєю  рукою,  а  другою   обтираючи  закривавлений   нiс,  плентався
четвертий член екiпажу, водiй, кримiнальник на прiзвисько Гачок.
     -- Ага,-- сказав Максим.-- Я й забув про тебе. Давай,
     давай, не вiдставай...
     Вiн iз невдоволенням  вiдзначив  про себе, що у метушнi  забув  про  цю
людину,  якiй  згiдно  з планом  вiдводилася  неабияка  роль.  Нараз вдарили
жандармськi  автомати,  по бронi  з  нявкiтливим  вищанням  застрибали кулi,
довелося пригнутися i бiгти прожогом. За крайнiм танком Максим зупинився.
     -- Слухай мою команду,-- сказав вiн.-- Гачок, заводь.
     Зеф, у башту! Гаю, перевiр нижнi люки... Та ретельно
     перевiр, голову знiму!
     Вiн рушив  кругом танка,  оглядаючи траки. Навкруги  стрiляли, горлали,
монотонно бубонiли репродуктори, проте вiн дав собi слово не вiдволiкатися i
не вiдволiкався,  лише вiдзначив подумки: репродуктори -- Гай --  не забути.
Траки  були  у пристойному  станi, але ведучi  колеса викликали  побоювання.
"Нiчого,  згодиться,  менi на  ньому не  довго  їздити..." З-пiд танка
спритно виповз Гай, уже брудний, з обдертими руками.
     -- Приiржавiли люки! -- прокричав вiн.-- Я їх не зачи
     нив, нехай будуть розчиненi, правильно?
     "Там, за гребенем виярка, пiдступний ворог! -- повiдомляв магнiтофонний
голос.-- Тiльки вперед. Тiльки вперед. Важелi на себе..."
     Максим ухопив Гая за комiр i притягнув до себе.
     Ти мене любиш? -- сказав вiн, втупившись у розширенi очi.-- Вiриш менi?
     Так! -- видихнув Гай.
     Тiльки мене слухай. Бiльше нiкого не слухай. Усе iнше -- брехня. Я твiй
друг, тiльки я, бiльш нiхто. Запам'ятовуй. Я наказую: запам'ятовуй.
     Очманiлий Гай швидко-швидко кивав, нечутно повторюючи:
     -- Так, так. Так. Тiльки ти. Бiльше нiхто...
     Маку! -- загорлав хтось у самiсiньке вухо.
     Максим  обернувся.  Перед  ним  стояв  той дивно  знайомий цивiльний  у
довгому  плащi,  але вже  без  капелюха.  Маса-ракш...  Квадратне  облуплене
обличчя, червонi набряклi очi... Це ж Фанк!  На щоцi кривава подряпина, губа
розбита...

     Масаракш! -- горлав Фанк, намагаючись перекричати
     шуМ_-- Оглухли ви, чи що? Впiзнаєте мене?
     Фанк! -- сказав Максим.-- Звiдкiля ви тут? Фанк обтер з губи кров.
     Ходiмо! -- прокричав вiн.-- Швидше!
     Куди?
     До дiдька звiдсiля! Ходiмо!
     Вiн  ухопив Максима  за  комбiнезон i потягнув. Максим вiдштовхнув його
руку.
     -- Нас уб'ють! -- крикнув вiн.-- Легiонери!
     Фанк захитав головою.
     ХодiмоУ  мене  на вас перепустка! --  I, завваживши, що Максим не
рухається:-- Я  шукаю вас  по  всiй країнiЛедве  знайшов! Ходiмо
негайно!
     Я не сам! -- крикнув Максим.
     Не розумiю!
     Я не сам! -- гаркнув Максим.-- Нас троє! Сам я не
     пiду!
     -- ДурницiНе мелiть казна-що! Що за iдiотське благо
     родство? Жити набридло? -- Фанк захлинувся криком,
     схопився за горло i зайшовся кашлем.
     Максим роззирнувся. Блiдий  Гай  з тремтячими  губами дивився на нього,
тримав його за рукав -- ясна рiч, усе чув.
     У сусiднiй танк двоє легiонерiв заганяли прикладами  блiцтрегера.
Той хвицався.
     -- Один пропуск! -- прогорлав Фанк зiрваним голо
     сом.-- Один! -- вiн показав палець.
     Максим захитав головою.
     -- Нас троє!-- Вiн показав три пальцi.-- Я нiкуди без
     них не пiду!
     З бiчного люка вистромилося  вiником  руде бородище Зефа. Фанк  облизав
губи. Вiн був розгублений.
     Хто ви такий? -- крикнув Максим.-- Навiщо я вам потрiбен?
     Фанк мигцем глянув на нього i  зиркнув на Гая. Цей  з вами?  -- крикнув
вiн. Так! I цей також! 41 У Фанка зробилися дикi. Вiн шаснув рукою пiд
плащ, витягнув пiстолет i  спрямував ствол на Гая. Максим щосили вдарив його
по  руцi знизу вгору, i пiстолет злетiв високо у повiтря. Максим, сам iще до
кiнця  не  збагнувши,  що  сталося, задумливо  провiв  його  поглядом.  Фанк
зiгнувся,  сунув  ушкоджену  руку  пiд пахву.  Гай  коротко  i точно,  як на
заняттях, вдарив його по шиї, i вiн  повалився ницьма. Поруч зненацька
вродилися легiонери, ощиренi, спiтнiлi вiд роботи, змарнiлi вiд лютi.
     -- В машину! -- гаркнув Максим Гаю, нахилився i пiд
     хопив Фанка пiд пахви.
     Фанк був  тiлистий  i ледве пролiз у люк. Максим пiрнув слiдом, отримав
на прощання удар прикладом по заднiй частинi. У танку  було темно i холодно,
як у склепi,  густо смердiло соляркою. Зеф вiдтягнув  Фанка од люка i поклав
на пiдлогу.
     -- Хто такий? -- гаркнув вiн,
     Максим не встиг вiдповiсти. Гачок, який довго i невдало  мучив стартер,
нарештi завiв машину. Все навколо задриго-нiло i загримкотiло. Максим махнув
рукою, протиснувся у  башту i  висунувся назовнi. Помiж танкiв уже  не  було
нiкого,  крiм  легiонерiв. Усi  двигуни працювали,  лунав  пекельний гуркiт,
густа  задушлива  хмара  вихлопiв  оповивала  схил.  Деякi  танки  рухалися,
де-не-де  з  башт  стирчали  голови:  блiцтрегер iз  сусiдньої  машини
подавав  Максимовi  якiсь знаки, кривив розпухлу, у синцях  пику. Раптом вiн
щез:  двигуни ревонули  з подвоєною силою, i всi танки  з брязкотом  i
деренчанням одночасно рвонулися вперед i вгору по схилу.
     Максим  вiдчув, що його вхопили упоперек  тулуба  i  тягнуть униз.  Вiн
нахилився i завважив виряченi, як у цiлковитого iдiота, очi Гая.  Як тодi, у
бомбовозi, Гай хапав Максима руками, безперервно мурмотiв щось, обличчя його
зробилося бридким, не було у ньому вже нi хлоп'яцтва, нi наївної
мужностi   --  суцiльна   недоумкуватiсть   i  готовнiсть   стати   вбивцею.
"Почалося,--  подумав  Максим, з огидою  вiдштовхуючи  бiдолашного хлопця.--
Почалось, почалось... Увiмкнули випромiнювачi, почалось..."
     Танк, здригаючись,  видряпувався  на гребiнь, грудки землi летiли з-пiд
гусениць.  Позаду  нiчого  вже  не  було видно за сизим  димом,  а  попереду
зненацька вiдкрилася сiра  глиниста рiвнина, i забовванiли вiддалеки  пласкi
пагорби на хонтiйському боцi,  i танкова лавина, не стишуючи  ходу, посунула
туди. Рядiв уже не було, усi машини мчали наввипередки, черкаючи одна другу,
безглуздо  повертаючи  баштами... У  одного  танка на  повному  ходу злетiла
гусениця: вiн дзиґою закрутився
     на  мiсцi, перекинувся:  друга гусениця зiскочила  i  важкою  блискучою
змiєю шугонула в  небо: ведучi колеса продовжували шалено крутитися, а
з нижнiх люкiв вискочили  двоє  в  сiрому,  зiстрибнули  на  землю  i,
розмахуючи руками, побiгли  вперед,  вперед, тiльки  вперед,  на пiдступного
ворога...  Зблиснув  вогонь,  крiзь  брязкiт   i  ревiння  дзвiнким  трiском
прорвався гарматний пострiл, i вiдразу  всi  танки заходилися бахкати, довгi
червонi язики вилiтали з гармат, танки присiдали, пiдстрибували,  огорталися
густим  чорним  димом  нечистого   пороху,   i  за  хвилину   все  заволокло
чорно-жовтою хмарою, а  Максим усе дивився, безсилий вiдвести  очi  од цього
величного   у   своїй  злочиннiй   недоладностi  видовиська,  терпляче
вiддираючи од  себе чiпкi  руки  Гая,  який  тягнув,  кликав,  благав, жадав
заслонити своїми  грудьми вiд  усiх небезпек... Люди,  заводнi ляльки,
звiрi... Люди.
     Нараз Максим отямився.  Настав час перебирати управлiння  на себе.  Вiн
спустився  вниз,  мимохiдь  поплескав  Гая  по  плечу, чiпляючись  за  якiсь
металевi поруччя, роззирнув-ся  у тiсному хисткому ящику, мало не задихнувся
вiд  газолiнового  смороду,   розгледiв  мертвотно-блiде   обличчя  Фанка  з
закоченими  очима, Зефа, який  скоцюрбився пiд снарядним ящиком, вiдштовхнув
Гая i пролiз до водiя.
     Гачок тримав  важелi на себе i  щосили пiддавав газу.  Вiн спiвав,  вiн
горлав не своїм голосом, тому його було чути, i Максим навiть розiбрав
слова "подячної пiснi". Тепер  необхiдно  було якось утихомирити його,
зайняти його  мiсце  i вiдшукати у цьому  диму придатну  балку,  або глибоку
ковбаню,  або  який-небудь  пагорб,  щоб  було  де  захиститися  вiд атомних
вибухiв...  Та  не  так  сталося,  як  гадалося.  Щойно вiн  почав  обережно
розцiплювати кулаки Гачка, закляклi на важелях, як вiдданий Гай, завваживши,
що його пановi чиниться непослух, просунувся збоку  i  зацiдив  знавiснiлого
Гачка  величезним гайковим  ключем  у скроню.  Гачок  осунувся,  обважнiв  i
випустив важелi.  Максим розлютився, вiдшпурнув Гая вбiк, та було вже пiзно,
i не  було  часу  жахатися i  спiвчувати. Вiн вiдтягнув труп, всiвся i  взяв
управлiння.
     В  оглядовий  люк  майже  нiчого  не  було   видно:  невеличка  дiлянка
глинястого грунту, поросла рiдкою травою, i далi -- суцiльна заволока сизого
гару. Не  могло  бути  й  мови про те,  щоб  знайти що-небудь у.  цiй  iмлi.
Залишалося  одне:  стишити  хiд  i  обережно  рухатися  доти,  поки танк  не
заглибиться межи  пагорби. Втiм,  стишувати хiд також було  небезпечно. Якщо
атомнi мiни почнуть вибухати ранiше, нiж вiн  дiстанеться до пагорбiв, можна
ослiпнути i взагалi
     згорiти... Гай терся  то  праворуч,  то лiворуч, зазирав  у лице, шукав
наказiв.
     -- Нiчого, друже...-- бурмотiв Максим, вiдсторонюючи
     його лiктями.-- Це минеться... Усе минеться, все... Потерпи
     ще трошки...
     Гай  бачив, що з ним розмовляють, i точив сльозу вiд жалю, що знову, як
тодi, у бомбовозi, не чує жодного слова.
     Танк проскочив крiзь густий струмiнь чорного диму: лiворуч хтось горiв.
Проскочили, i  довелося  вiдразу  круто  звернути,  щоб  не наїхати на
мертву,  розчавлену гусеницями людину. Виринув  з диму  i  щез перехняблений
прикордонний знак, за  ним почалися розiдранi, зiм'ятi дротянi загородження.
З  непомiтного  рiвчака вигулькнув на мить чолов'яга у  дивнiй  бiлiй касцi,
шалено замахав здiйнятими кулаками i тої ж митi щез, наче розчинився у
землi. Курна заволока попереду  помалу розсiювалася,  i Максим  побачив бурi
круглi  пагорби  зовсiм  близько i заляпану  тванюкою  корму танка,  що повз
чомусь  навскоси  до  загального руху,  i  ще  один  палаючий  танк.  Максим
вiдвернув лiворуч,  цiлячись  машиною  у глибоке,  поросле  кущами сiдло мiж
двома  пагорбами трохи вище. Вiн був  уже  близько,  коли назустрiч  приснув
вогонь,  i  весь  танк загув вiд жахливого удару. З несподiванки  Максим дав
повний газ,  кущi  i  хмара бiлястого диму  над  ними  стрибнули  назустрiч,
промайнули бiлi каски, викривленi ненавистю обличчя, здiйнятi кулаки, вiдтак
пiд  гусеницями щось залiзно затрiщало, ламаючись.  Максим зцiпив зуби, взяв
круто праворуч i повiв машину подалi вiд  цього мiсця, косогором, небезпечно
хилячись,  мало не перекидаючись, обходячи пагорб, i  в'їхав нарештi у
вузький   видолинок,  порослий  молоденькими  деревцями.  Тут  вiн   вирiшив
зупинитися.
     Вiн розчахнув  середнiй люк,  висунувся до пояса i  роззир-нувся. Мiсце
було пiдхоже, зусiбiч  танк оточували  високi  бурi  схили. Максим  заглушив
двигун,   i  вiдразу   ж  Гай  загорлав  хрипким  фальцетом   якусь  вiддану
нiсенiтницю,  щось   безглуздо   римоване,  якусь  саморобну  оду  на  честь
найвидатнiшого  i  найулюбленiшого Мака: таку пiсню мiг би скласти пес, якби
навчився людської мови.
     -- Замовкни! -- наказав Максим.-- Витягни цих людей
     назовнi i повкладай бiля машини... Стiй, я ще не закiнчив!
     Роби це обережно, це мої улюбленi друзi, нашi улюбленi
     Друзi...
     - А ти куди? -- спитав Гай iз жахом.
     -- Я буду тут, поруч.
     Не залишай мене...-- заскiмлив Гай.-- Або дозволь, я пiду з тобою...
     Ти  мене не  слухаєшся,--  суворо  сказав  Максим.--  Роби,  що я
наказав. I роби обережно, пам'ятай, що це нашi друзi...
     Гай  заголосив, та Максим уже не  слухав  його. Вiн вибрався з  танка i
побiг  угору  схилом пагорба.  Десь неподалiк продовжували  рухатися  танки,
надсадно ревли двигуни, брязкотiли гусеницi,  зрiдка бахкали гармати. Високо
в небi провищав снаряд. Максим пригинцем вибiг на вершину, присiв навпочiпки
у кущах i ще раз вiд усього серця похвалив себе за такий вдалий вибiр мiсця.
     Унизу -- палицею докинути  -- виявився широкий прохiд помiж пагорбiв, i
цим проходом, впадаючи з виповненої димом рiвнини,  збиваючись докупи,
гусениця   до   гусеницi,   суцiльним  потоком  рухалися  танки  --  низькi,
приплюснутi, могутнi, з величезними пласкими баштами i довгими гарматами. Це
були вже не штрафники, це проходила регулярна  армiя.  Кiлька хвилин Максим,
оглушений   i   сторопiлий,   спостерiгав   це    видовище,   моторошне    i
неправдоподiбне, як iсторичний кiнофiльм.  Повiтря хиталося i здригалося вiд
шаленого гуркоту i ревiння, пагорб тремтiв пiд ногами, наче злякана тварина,
i все-таки Максимовi  здавалося, що  машини  йдуть у похмурому, загрозливому
мовчаннi. Вiн чудово  знав,  що там, пiд броньованими листами, знаходяться у
хрипiннi очманiлi солдати, проте всi люки були щiльно зачиненi, i здавалося,
що  кожна машина -- один суцiльний зливок бездушного  металу... Коли пройшли
останнi танки,  Максим озирнувся назад,  вниз, i його  танк, нахилений помiж
дерев, видався йому жалюгiдною жерстяною iграшкою, дряхлою пародiєю на
справжнiй  бойовий  механiзм. Так,  унизу  пройшла  Сила,  щоб  зустрiтися з
другою, ще страшнiшою Силою, i* згадавши  про цю другу Силу, Максим поквапно
скотився вниз, до гаю.
     Обiйшовши танк, вiн зупинився.
     Вони лежали рядком: бiлий до синяви  Фанк, схожий на мерця: скарлючений
Зеф, який учепився брудно-бiлими пальцями в свою руду чуприну i постогнував,
i усмiхнений Гачок з мертвими очима ляльки. Наказ було виконано точно. Проте
Гай, весь обдертий, весь у кровi, також лежав вiддалеки, вiдвернувши од неба
ображене  мертвотне обличчя, розметавши  руки,  i довкруг  нього  трава була
зiм'ята й  затолочена, i валялася  сплющена бiла каска у темних  плямах, а з
понiвечених кущiв стирчали ще чиїсь ноги в чоботах.

     Масаракш...-- пробурмотiв Максим, з жахом уявляю
     чи собi, як тут кiлька хвилин тому зiйшлися на смерть двоє
     рикаючих i виючих псiв, кожен на славу своєму госпо
     даревi...
     I в цю мить та, друга Сила завдала удару у вiдповiдь.
     Максимовi  цей  удар  прийшовся на  очi. Вiн закричав вiд болю,  щосили
замружився i впав на Гая,  вже збагнувши, що той мертвий, однак  намагаючись
затулити його  своїм тiлом. Це було суто рефлекторне  -- вiн нi про що
не встиг подумати i нiчого не встиг вiдчути, крiм болю в очах,--  вiн був ще
в падiннi, коли його мозок замкнув себе.
     Коли довколишнiй свiт знову зробився можливим для людського сприйняття,
свiдомiсть вiдiмкнулася. Збiгло, певно, дуже мало часу, кiлька секунд, проте
Максим отямився, весь покритий рясним потом, з пересохлим горлом, i голова у
нього  дзвенiла,  мовби його вдарили  дошкою у  вухо. Все довкола змiнилося,
свiт став багряним, свiт був закиданий листям i обламаними гiлками, свiт був
сповнений  розжареного повiтря,  з  червоного неба  дощем падали  вирванi  з
корiнням  кущi,  палаючий  хмиз,  грудки  гарячої  сухої  землi.
I стояла хворобливо-дзвеняча тиша. Живих i мертвих розкидало  вусебiч.
Гай, засипаний листям, лежав ницьма крокiв за десять. Поруч з ним сидiв Зеф:
однiєю рукою вiн  продовжував  триматися  за  голову, а другою затуляв
очi.  Фанк скотився вниз,  застряв у  водориї  i тепер куйовдився там,
терся обличчям  об землю. Танк також знесло нижче i розвернуло. Зiпершись на
гусеницю спиною, мертвий Гачок весело усмiхався...
     Максим  пiдхопився,  розкидавши навалене гiлляччя.  Вiн  пiдбiг до Гая,
схопив його,  пiдняв, глянув у склянi очi, притулився щокою до щоки, прокляв
i  тричi прокляв цей  свiт,  в  якому  вiн такий  самотнiй i безпорадний, де
мертвi  стають  мертвими  назавжди,  тому що  нiчого  немає,  тому  що
немає чим зробити їх живими... Здається, вiн плакав, гатив
кулаками  по  землi, топтав  бiлу  каску, а потiм Зеф  заходився  протяжливо
кричати вiд болю, i тодi вiн отямився i, не дивлячись навколо, не вiдчуваючи
вже нiчого, крiм ненавистi й жадоби  вбивати, почвалав знову нагору, на свiй
спостережний пункт...
     Тут також  усе  змiнилося. Кущiв уже  не  було, спечена  глина димiла i
потрiскувала,  звернений на  пiвнiч  схил пагорба горiв. На  пiвночi багряне
небо  зливалося з суцiльною стiною чорно-коричневого диму,  i над цiєю
стiною   виростали,   розпухаючи   на   очах,   яскраво-помаранчевi,   якiсь
маслянисто-жирнi хмари. I  туди, де зносилися пiд небесну твердiнь, що
розскочилася вiд удару,  тисячi тисяч тонн розжареного пороху, спопелiлi  до
атомiв надiї вижити i жити, в цю пекельну топку, улаштовану безщасними
дурнями  для  безщасних  дурнiв,  тяг  з  пiвдня,  наче  у пiддувало, легкий
воложистий вiтер.
     Максим глянув униз,  на прохiд помiж пагорбiв. Там було порожньо, зрита
гусеницями  i  обпалена  атомним  ударом  глина  курiлася,  тисячi  вогникiв
танцювали  на  нiй  -- жеврiло листя  i  догоряв хмиз. А рiвнина  на  пiвднi
здавалася  дуже широкою  i  дуже порожньою:  її вже не  огортали
пороховi гази, вона була червона пiд червоним небом, на нiй нерухомо чорнiли
поодинокi  коробочки --  зiпсованi та понiвеченi танки штрафникiв, i по  нiй
уже наближався до пагорбiв рiдкий ламаний ланцюжок дивних машин.
     Вони  були схожi на танки, лише замiсть артилерiйської  башти  на
кожнiй  був  високий  решiтчастий  конус  з  тьмяним  округлим предметом  на
верхiвцi. Вони йшли  шпарко,  м'яко перевалюючись на  нерiвностях  грунту, i
вони  були не чорнi,  як танки нещасливих  блiцтрегерiв, не сiро-зеленi,  як
армiйськi  танки   прориву,--  вони  були  жовтi,  яскраво-весело-жовтi,  як
жандармськi патрульнi  авто...  Правого флангу  шеренги вже не було видно за
пагорбами,  i Максим  устиг  нарахувати  лише вiсiм  випромiнювачiв.  В  них
увижалося якесь нахабство  господарiв становища:  вони йшли у бiй,  проте не
вважали  за потрiбне нi ховатися,  нi маскуватися: вони зумисне виставлялися
напоказ i своїм забарвленням, i  своїм  потворним  п'ятиметровим
горбом, i  вiдсутнiстю звичайного  озброєння. Тi, що  вели цi машини i
управляли ними, вважали себе, мабуть, у повнiй безпецi. Втiм, навряд чи вони
про це  думали:  вони просто поспiшали,  пiдстьобуючи  променевими  батогами
залiзну  череду,  що котилася зараз  через пекло, i вони  напевне нiчого  не
знали про  цi батоги,  як не вiдали й того,  що батоги цi шмагають  їх
самих... Максим  завважив,  що лiвофланговий випромiнювач суне  у  виярок, i
попрямував йому назустрiч, униз по схилу пагорба.
     Вiн  iшов  на  повний  зрiст.   Вiн  знав,  що  йому  доведеться  силою
виколупувати  чорних  погоничiв  iз  залiзної шкаралущi, i  вiн  хотiв
цього. Нiколи  у  життi вiн нiчого  так не хотiв,  як  хотiлося  йому  зараз
вiдчути пiд пальцями живу плоть...







     Державний  прокурор  спав  сторожко,  отож  вуркотiння  телефону  вмить
розбудило його. Не розплющуючи очей, вiн узяв навушник i хрипко зронив:
     -- Слухаю.
     Нявкiтливий голос референта нiби вибачався:
     Сьома година, ваше превосходительство...
     Ага,-- сказав прокурор, усе ще не розплющуючи очей.-- Ага. Дякую.
     Вiн увiмкнув свiтло, вiдгорнув ковдру i сiв. Певний час вiн роздивлявся
свої худi блiдi ноги i  з сумним подивом розмiрковував про те, що  ось
уже на шостий десяток перейшло, а вiн не  пам'ятає жодного дня, коли б
йому дали  виспатися. Постiйно  хто-небудь  будить. Коли вiн  був поручиком,
його  будив пiсля  гульнi  тварюка  денщик.  Коли  вiн  був головою  Чорного
трибуналу, його будив телепень  секретар з  непiдписаними вироками. Коли вiн
був  школярем,  його  будила  мати,  щоб  вiн  iшов  на заняття,  i  це  був
наймерзеннi-ший час, найбридкiшi пробудження.  I завжди йому говорили:
треба! Треба, ваше благородiє... Треба, пане голово... Треба, синку...
А  нинi  це "треба" говорить  собi вiн  сам... Вiн пiдвiвся, накинув  халат,
хлюпнув в обличчя пригорщу
     одеколону, вставив зуби,  глянув, масажуючи щоки, у дзеркало, скривився
неприязно i пройшов до кабiнету.
     Тепле молоко вже стояло на столi, а пiд крохмальною серветкою -- блюдце
з солонуватим печивом. Це слiд було випити i з'їсти як лiки, та спершу
вiн  пiдiйшов  до  сейфа,  розчинив  дверцята,  взяв  зелену  теку i  поклав
її  на стiл  поряд iз  снiданком. Хрумкотячи печивом i сьорбаючи
молоко, вiн ретельно обдивлявся теку,  поки не переконався, що з учорашнього
вечора її нiхто не  вiдкривав. Як багато змiнилося, подумав вiн.
Усього три  мiсяцi минуло,  а як  усе змiнилося!..  Вiн машинально глянув на
жовтий телефон i кiлька секунд не мiг вiдвести од нього очей. Телефон мовчав
--  яскравий,  вишуканий,  мов  весела  iграшка...  Страшний,  мов  заведена
пекельна машина, яку неможливо розрядити...
     Прокурор судомливо,  обома руками учепився  в зелену теку,  зажмурився.
Вiн вiдчув, що страх наростає, i поквапився осмикнути себе. Нi, так не
годиться,    зараз   треба   зберiгати   цiлковитий   спокiй   i   мiркувати
безпристрасно... "Вибору у  мене  однаково немає. Отже, ризик... Ну що
ж: ризик так ризик. Ризик завжди був  i буде, потрiбно тiльки звести його до
мiнiмуму. I я його зведу до мiнiмуму. Атож,  масараiсш, до мiнiмуму!..
Ви,   здається,   не    впевненi    в   цьому,    Розумако?   Ах,   ви
сумнiваєтесь? Ви завжди  сумнiваєтесь, Розумако, є  у  вас
така риса, ви -- молодець... Ну що ж, спробуємо розвiяти вашi сумнiви.
Чули ви про таку людину -- її звати Максим Каммерер? Невже чули?
Це вам лише здається.  Ви  нiколи ранiше не чули про таку  людину.  Ви
зараз  почуєте  про неї  вперше.  Дуже  прошу вас,  вислухайте i
зробiть про неї найоб'єктивнiший, найнеупередженi-ший  висновок.
Менi  дуже важливо знати  вашу об'єктивну думку,  Розумако; вiд цього,
щоб   ви   знали,   залежить    тепер   цiлiсть    моєї   шкiри.
Моєї блiдої,  з синiми прожилками, такої любої
менi шкiри..."
     Вiн прожував останнє печиво й одним духом допив молоко.
     Потiм уголос сказав: "Розпочнемо".
     Вiн  вiдкрив теку. "Минуле цiєї людини туманне. I це,
звiсна рiч, паршивий початок для знайомства.  Одначе ми з вами  знаємо
не тiльки, як  з  минулого виводити теперiшнє, а  и  як з теперiшнього
виводити минуле.  I якщо нам  конче знадобиться минуле нашого Мака, ми
врештi-решт     виведемо     його    iз     теперiшнього.     Це     зветься
екстраполяцiєю... Наш Мак починає  своє теперiшнє  з
того,  що втiкає  з каторги. Раптово. Несподiвано. Саме в  той момент,
коли ми  з Мандрiвцем простягаємо до нього  руки. Ось  панiчний рапорт
генерал-коменданта,   класичний   зойк   iдiота,    який   нашкодив   i   не
сподiвається уникнути покари: вiн нi в чому  не  винен, вiн зробив усе
за  iнструкцiєю,  вiн не  знав,  що об'єкт добровiльно вступив у
лави  саперiв-смертникiв, а  об'єкт  вступив i пiдiрвався  на  мiнному
полi. Не  знав...  От  i ми з Мандрiвцем  не  знали. А потрiбно було  знати!
Об'єкт -- людина несподiвана, ви мусили ждати  чогось  подiбного, пане
Розумако... Авжеж, тодi це вразило мене, але ж  тепер ми  розумiємо, в
-чому  рiч:  хтось  пояснив нашому  Маковi  про  башти,"вiн  вирiшив,  що  в
Країнi Творцiв йому робити нiчого,  i дременув на  Пiвдень,  симулював
загибель...--  Прокурор опустив голову на  руку,  мляво потер лоба.--  Атож,
тодi все  це i почалося...  Це  була  перша помилка у серiї моїх
помилок: я повiрив, що вiн  загинув. А як  я мiг не повiрити?  Яка нормальна
людина  подасться на  Пiвдень?... Будь-хто  повiрив би. А  от Мандрiвець  не
повiрив".
     Прокурор узяв черговий  рапорт. "О цей Мандрiвець! Розумник Мандрiвець,
генiй  Мандрiвець...  Ось як я мусив дiяти -- як  вiн! Я  був певен, що  Мак
загинув:  Пiвдень  є Пiвдень. А вiн наповнив усе Зарiччя  своїми
агентами. Гладкий  Фанк --  ах,  не запопав я його свого часу, не прибрав до
рук!  --  цей  гладкий,  облiзлий  кабан схуд,  мотаючись  по  країнi,
винюхуючи i видивляючись, а його Кура здох вiд лихоманки на Шостiй трасi,  а
його Тапу-Пiвника захопили горцi, а потiм П'ятдесят П'ятий -- не  вiдаю, хто
вiн  такий,--  потрапив  до  рук  пiратiв   аж  на  узбережжi,  проте  встиг
йовiдомити, що Мак там з'являвся. Здався патрулям i був вiдправлений назад у
свою колону...
     Ось як  чинять люди  з головою: вони  нi  в  що не вiрять  i нiкого  не
жалiють. Ось як я мусив вчинити  тодi. Облишити  усi справи,  зайнятися лише
Маком,  адже  я вже тодi  чудово розумiв, яка це страшна  сила  -- Мак, а  я
натомiсть  зчепився зi Смикунцем i  програв, а потiм  зв'язався з цiєю
iдiотською вiйною  i також програв...  Я й зараз програв би, та менi нарештi
пощастило: Мак з'явився в столицi, у  лiгвi  Мандрiвця, i я дiзнався про  це
ранiше,  нiж Мандрiвець. Так, Мандрiвче, так,  хрящовухий, тепер програв ти.
Треба  ж  було  тобi  виїхати  саме  тепер.  I  ти  знаєш,
Мандрiвче,  мене навiть не засмучує та обставина, що  знову залишилося
нез'ясованим,  куди  i  навiщо ти поїхав. Поїхав,  i гаразд. Ти,
ясна рiч, у всьому поклався на свого Фанка, i твiй Фанк привiз тобi Мака, та
от яка бiда  -- занедужав твiй Фанк пiсля своїх воєнних  пригод,
лежить непритомний  у  двiрському  шпиталi --  велике  цабе,  таких тiльки у
двiрський
     шпиталь! -- i тепер я не схиблю, тепер вiн  лежатиме  там, скiльки менi
потрiбно буде.  Тебе немає, Фанка немає, а наш Мак є, i це
вийшло напрочуд вдало..."
     Прокурор  вiдчув   радiсть   i,  помiтивши  це,   зараз   же   пригасив
її. "Знов  емоцiї,  масаракш...  Спокiйнiше, Розумако.  Ти
знайомишся  з   новою  людиною   на   iм'я  Мак,  ти   мусиш  бути  гранично
об'єктивним.  Тим  бiльше, що  цей  новий Мак  анiтрохи  не  схожий на
колишнього, тепер вiн зовсiм дорослий, тепер вiн знає, що таке фiнанси
i дитяча  злочиннiсть. Порозумнiшав, посуворiшав наш Мак... Ось вiн пробився
у штаб пiдпiлля (рекомендуючi: Мемо Грамену i Аллу  Зеф), мов  грiм з ясного
неба накинувся там  на  них  з  пропозицiєю  розкрити усьому  пiдпiллю
справжнє призначення башт; штаб завив,  але  ж переконав їх Мак!
Залякав  їх  там, заплутав;  прийняли  вони цю  iдею,  доручили Маковi
розробку... У ситуацiї вiн розiбрався швидко i правильно. I вони
там це збагнули  -- втямили,  з ким мають  справу. Або просто вiдчули... Ось
останнє донесення: фракцiя просвiтителiв  залучила його до обговорення
програми перевиховання, i вiн з радiстю погодився. Вiдразу запропонував купу
iдей.  Iдейки такi  собi, але не  в тiм рiч, перевиховання  -- взагалi
iдiотизм, важливо те, що вiн уже не терорист, нiчого вiн не хоче висаджувати
в  повiтря, нiкого  не  хоче вбивати;  важливо  те,  що  заходився вiн  коло
своєї  кар'єри,  активно  заробляє собi авторитет  у
штабi, виголошує промови, критикує, пнеться нагору;  важливо те,
що вiн має iдеї, прагне їх здiйснити, а це саме те, що вам
потрiбно, пане Розумако..."
     Прокурор випростався в крiслi.
     "I ось ще те, що потрiбно. Повiдомлення про спосiб  життя. Багато
працює  --  i  в лабораторiї, i вдома,--  тужить, як i досi,  за
тiєю дiвчиною, Радою Гаал, займається спортом, майже нi з ким не
дружить,  не курить, майже не п'є, в  їжi  дуже  помiркований. З
iншого  боку,  виявляє  очевидну  схильнiсть до  розкошi  в  побутi  й
знає  собi  цiну:  належне  за  штатом   авто  прийняв  без  будь-яких
заперечень,  висловивши невдоволення його  малою потужнiстю  i  потворнiстю;
невдоволений також квартирою -- вважає її занадто тiсною i
позбавленою    елементарних    вигод;   помешкання   своє    прикрасив
оригiнальними картинами та антикварними мистецькими виробами,  витративши на
них  майже весь  аванс... I так  далi.  Гарний  матерiал, дуже  гарний
матерiал... А до Речi, скiльки грошей у  його розпорядженнi? Та-ак, керiвник
теми в лабораторiї хiмiчного  синтезу...  Непогано його  прилаштували.
I ще бiльше, мабуть,  наобiцяли. Хотiв би я знати, як  йому  пояснили,
навiщо  вiн знадобився Мандрiвцю. Це знає Фанк, гладка свиня, але  вiн
не  скаже, швидше здохне... Ах, якби в котрийсь  спосiб витягти з нього все,
що  вiн знає! З якою насолодою я потiм  його рiшив  би...  Скiльки вiн
кровi менi попсував, тварюка... I Раду цю вiн  у мене викрав, а як  би
вона  менi зараз  у  пригодi стала  -- Рада... Яка це зброя, коли маєш
справу з чистим, чесним, мужнiм Маком!.. Втiм,  зараз це, мабуть, не так уже
й  погано... Не я тримаю пiд замком твою кохану, Маку, це все Мандрiвець, це
все його iнтриги, цього шантажиста..."
     Прокурор  здригнувся:  жовтий  телефон  тихенько  дзе-ленькнув.  Тiльки
дзеленькнув,  i  бiльш  нiчого.  Тихенько,  навiть мелодiйно. Ожив  на  долю
секунди i знову завмер, нiби нагадав про себе... Прокурор, не вiдриваючи вiд
нього очей,  провiв по  лобi  тремтячими  пальцями. Нi,  помилка...  Звiсно,
помилка.  Мало   що,  телефон  --  апарат  складний,  iскра  там  яка-небудь
проскочила... Вiн обтер пальцi  об халат. I  тої ж митi  телефон
вдарив.  Як пострiл  упритул...  Як  нiж по горлу...  Як падiння з  даху  на
асфальт... Прокурор  узяв навушник. Вiн  не хотiв брати навушник, вiн навiть
не знав, що бере навушник, вiн навiть уявив собi, нiбито не бере навушник, а
швиденько  навшпиньки  бiжить  у  спальню,  вдягається,  викочує
машину з гаража, i на граничнiй швидкостi мчить... Куди?
     Державний прокурор,-- зронив вiн хрипко й прокашлявся.
     Розумако? Це Канцлер говорить.
     Ось... Ось воно... Зараз: "Ждемо тебе за годинку..."
     Я впiзнав,-- сказав вiн безсило.-- Здрастуй, Канцлере.
     Зведення читав?
     Нi.
     "Та невже? Ну приїзди, ми тобi зараз самi прочитаємо..."
     -- Все,-- сказав Канцлер.-- Прокаляли вiйну.
     Прокуроровi дух сперло. Слiд було щось сказати. Слiд
     було  термiново  щось   сказати,  найкраще  --  пожартувати.  Витончено
пожартувати... "Боже, допоможи менi витончено пожартувати!.."
     Мовчиш? А що я тобi казав?  Не лiзь у цю кашу, цивiльних тримайся, а не
вiйськових. Ех ти, Розумако...
     Ти -- Канцлер,-- вичавив iз себе прокурор.-- Усi ми -- твої дiти.
Адже дiти вiчно не слухаються батькiв...
     Канцлер захихотiв.
     -- Дiти...-- мовив вiн.-- А де це сказано: "Якщо чадо
     твоє вслухається тебе..." Як там далi, не  пам'ятаєш,
Розу-
     Л Боже  мiй, боже мiй! "Згладь його зi свiту".  Вiн так  i сказав тодi:
"Згладь його  зi свiту", i Мандрiвець узяв зi столу  важкий чорний пiстолет,
спроквола звiв  його i двiчi вистрелив, i  чадо обхопило руками продiрявлену
лисину i впало на килим...
     -- Памороки забило? -- сказав Канцлер.-- Ех ти, Розу
     мако... Що збираєшся робити, Розумако?
     Я помилився,-- прохрипiв прокурор.-- Помилка... Це
     все через Смикунця...
     -- Помилився... Ну гаразд, подумай, Розумако. Помiр
     куй. Я тобi ще зателефоную.
     I все. I  нема його.  I невiдомо,  куди  телефонувати
йому _ плакати,  благати.  "Безглуздо,  безглуздо.  Нiкому  не допомагало...
Гаразд...  Зачекай...  Та   зачекай  ти,  страхопуде!"  Вiн  щосили   вдарив
розтуленою  рукою  об  краєчок стола -- щоб до кровi, щоб боляче,  щоб
погамувати дрижаки... Це трохи допомогло,  та  вiн  iще  нахилився, вiдчинив
другою  рукою  нижню  шухляду   стола,  дiстав  фляжку,  зубами  вiдкоркував
її  i  зробив кiлька ковткiв. .Його  вкинуло в жар.  "Ось так...
спокiйно... Ми ще  подивимося... Це гонитва: хто швидше. Розумаку так просто
не вiзьмеш,  з ним ви  ще помарудитеся. Розумаку так зразу не викличеш. Якби
могли викликати, то вже викликали б... Це нiчого, що вiн зателефонував.  Вiн
завжди так. Час є.  Два днi,  три днi,  чотири  днi... Час є! --
гримнув вiн на себе.--  Не дурiй..." Вiн пiдвiвся  i квапливо  закружляв  по
кабiнету.
     "У мене є  на  вас управа. У  мене  є  Мак. У  мене є
людина, яка не боїться  випромiнювання. Для якої  не iснує
перепон. Яка прагне  змiнити  устрiй.  Яка  нас  ненавидить. Людина чиста i,
отже,  вiдкрита усiм спокусам. Людина, яка повiрить менi. Людина, яка захоче
зустрiтися  зi  мною...  Вона вже  зараз  хоче зустрiтися зi мною: мої
агенти вже безлiч  разiв  говорили їй, що  державний прокурор  добрий,
справедливий, великий знавець законiв, справжнiй страж законностi, що Творцi
його  недолюблюють  i  терплять  його  тiльки  тому,  що  не довiряють  один
одному...  Мої агенти вже  показували мене йому, потай, за сприятливих
обставин, i моє обличчя йому  сподобалося... I  -- найголовнiше!
--  йому  при  якнайсуворiшiй  таємницi  натякнули,   що  я  знаю,  де
розташований Центр.  Вiн чудово володiє  обличчям, однак менi сказали,
що в цю  мить  вiн виказав  себе... °сь  яка людина у  мене  є  --
людина, яка дуже хоче захопити Центр i  може це зробити, єдина з-помiж
усiх...  Тобто  цiєї людини  у мене поки що  немає,  однак
тенета розставленi,  наживку  вона проковтнула, i сьогоднi я  її
пiдсiчу. Або я пропав... Пропав... Пропав..."
     Вiн круто повернувся i з жахом глянув на жовтий телефон.
     Вiн уже  не  мiг стримати  уяву. Вiн бачив цю тiсну  кiмнату, обтягнуту
бузковим оксамитом, задушливу, прокислу, без вiкон, голий  обшарпаний стiл i
п'ять визолочених крiсел... "А  ми, всi iншi, стояли: я,  Мандрiвець з очима
жадiбного вбивцi i цей  голомозий  кат... роззява,  базiкало; адже  знав, де
Центр, стiлькох людей  занапастив, щоб дiзнатися, де Центр,  i -- шелихвiст,
п'яниця, хвалько!  --  хiба  можна  про  такi речi кому-небудь говорити? Тим
бiльше  родичам...  особливо таким  родичам.  А  ще  начальник  Департаменту
громадського  здоров'я,  очi  i  вуха  Вогненосних  Творцiв, броня i  сокира
нацiї... Канцлер  примружився:  "Згладь  його  зi  свiту",  Мандрiвець
вистрiлив упритул двiчi,  i  Барон пробурчав невдоволено: "Знов  усю оббивку
заляпали..." I вони знову почали сперечатися, чому в кiмнатi смердить,
а я стояв на ватяних ногах  i думав:  "Знають чи не  знають?",  i Мандрiвець
стояв,  ошкiрившись,  як  зголоднiлий  хижак,  i  дивився  на   мене,   нiби
здогадувався...  Дiдька лисого вiн  здогадався... Тепер я вже  розумiю, чому
вiн завжди так  дбав, щоб нiхто не прозирнув  у таємницю  Центру.  Вiн
завжди знав, де мiститься Центр, i лише ждав нагоди захопити Центр самому...
Спiзнився, Мандрiвче, спiзнився... I  ти, Канцлере, спiзнишся. I
ти, Бароне. А про тебе, Смикунцю, й мови немає..."
     Вiн вiдслонив  портьєру  i  притулився  лобом  до  холодної
шибки. Вiн  майже задушив  свiй страх i, щоб розтоптати  його  остаточно, до
останньої  iскорки,  вiн  уявив  собi, як Мак з  боєм  зненацька
вдирається до апаратної Центру...
     Однак це  мiг би зробити i Пухир  з  особистою охороною,  з  цiєю
бандою  своїх  рiдних  i двоюрiдних братiв,  племiнникiв,  побратимiв,
вигодованцiв, з цими моторошними покидьками,  якi  нiколи нiчого не чули про
закон, якi завжди знали тiльки  один закон: стрiляй перший... Потрiбно  було
бути  Мандрiвцем, щоб  зняти  руку на Пухиря.  Того ж вечора вони напали  на
нього прямо  бiля ворiт його особняка, зрешетили машину, вбили шофера, вбили
секретарку,  i  в  загадковий  спосiб полягли  самi, усi  без  винятку,  усi
двадцять чотири особи  з  двома кулеметами...  Авжеж,  Пухир  також  мiг  би
вдертися  до апаратної, одначе там  би вiн i застряв, далi не  пройшов
би, бо далi -- бар'єр депресивного випромiнювання, а тепер, можливо, i
два променевих
     бар'єри;  вистачило  б i  одного,  нiхто не  пройде там:  виродок
знепритомнiє вiд болю, а  звичайнiсiнький лояльний громадянин впаде на
колiна i  заходиться  тихо плакати вiд смертельної туги...  Тiльки Мак
там пройде  i  просуне свої вправнi  руки  в  генератори, i передовсiм
перемкне  Центр,  усю систему башт, на  депресивне  поле. Вiдтак, уже цiлком
безперешкодно,  вiн  пiднiметься в  радiостудiю  й поставить там  плiвку  iз
заздалегiдь   пiдготовленою  промовою   на  бага-тоциклову  передачу...  Уся
країна  вiд  хонтiйського  кордону  до  Зарiччя  -- в  депресiї,
мiльйони  дурнiв  валяються,  обливаючись  сльозами,  не  бажаючи  ворухнути
пальцем, а репродуктори вже горланять на все горло, що Вогненоснi Творцi  --
злочинцi, їх  звати  так i отак,  вони  перебувають там i отам, рiшiть
їх,  рятуйте країну, це кажу вам я, Мак  Сим, живий бог на землi
(чи,  скажiмо...  законний  спадкоємець iмператорського  престолу,  чи
великий диктатор -- що йому бiльше до вподоби). До зброї, мiй Легiоне!
До зброї, моя армiє! До зброї, мої пiдданцi!.. А сам
тим часом спускається назад в апаратну i перемикає генератори на
поле   посиленої   уваги,  i  от  уже  вся  країна  слухає
розпустивши   вуха,   намагається   не   пропустити   жодного   слова,
заучує напам'ять,  повторює  для себе. А  гучномовцi  горланять,
башти працюють, i  так  триває ще годину, а  потiм вiн перемикає
випромiнювачi  на захват, усього пiвгодини захвату --  i кiнець передачам...
I коли я отямлюсь -- маса-ракш, пiвтори години пекельного болю, одначе
потрiбно,  масаракш, витримати! --  Канцлера вже  немає,  нiкого з них
немає,  є  Мак,  великий бог  Мак, i  його  незрадливий  радник,
колишнiй державний прокурор,  а нинi -- голова уряду великого Мака... А, бог
з ним, з урядом, я буду просто живий, i менi нiщо не загрожуватиме, а там ми
подивимося...  Мак  не з  тих,  хто  кидає  корисних  друзiв,  вiн  не
кидає навiть  непотрiбних  друзiв, а я буду дуже  корисним  другом. О,
яким корисним другом я йому буду!.."
     Вiн  урвав себе i  повернувся до столу, скосив  око на  жовтий телефон,
усмiхнувся, зняв навушник зеленого телефону i викликав заступника начальника
Департаменту спецiальних дослiджень.
     --  Пуголовок?  Доброго  ранку,  це Розумака. Як  почуваєшся?  Як
шлунок?..  Ну,  чудово...  Мандрiвця  ще  нема?..  Ага.  Ну  гаразд...  Менi
зателефонували вiд Барона i наказали трошки вас проiнспектувати... Нi, нi, я
гадаю,, це чиста формальнiсть, я все одно у вас нiчогiсiнько не розумiю, але
ти пiдготуй там який-небудь рапорт... проект висновку iнспекцiї й таке
iнше. I потурбуйся,  щоб усi були на мiсцях, а не  як минулого разу...
Ум-гу... Годинi об одинадцятiй, мабуть... Ти зроби  так, щоб о дванадцятiй я
вже змiг виїхати з усiма  документами... Ну, до зустрiчi.  Iдемо
страждати... А ти також страждаєш? Чи ви вже, можливо, давно розробили
захист, тiльки вiд начальства приховуєте? Ну-ну, я жартую... Бувай.
     Вiн поклав навушник i глянув на годинника.  Була за чверть десята.  Вiн
гучно  застогнав  i потелiпався у  ванну.  Знову це  страхiття...  пiвгодини
страхiття.  Вiд   якого   немає   захисту...   Вiд  якого  немає
порятунку...  Вiд  якого  жити  не  хочеться... Як  це  усе-таки  образливо:
Мандрiвця доведеться помилувати.
     Ванна  вже була  повнiсiнька гарячої води. Прокурор скинув халат,
стягнув нiчну  сорочку i поклав  пiд язик  болезаспокiйливе. I ось так
усе життя. Одна  двадцять  четверта усього  життя  -- пекло. Бiльше чотирьох
вiдсоткiв... I  це не рахуючи  викликiв у Палац. Ну, виклики незабаром
закiнчаться, а цi  чотири  вiдсотки залишаться  до кiнця...  "Втiм, це ми ще
подивимося. Коли все  усталиться,  я вiзьмусь за Мандрiвця власноруч..." Вiн
залiз у ванну, влаштувався якомога зручнiше, розслабився i почав змислювати,
як  вiн  вiзьметься  за  Мандрiвця.  Проте вiн  не  встиг нiчого  змисли-ти.
Знайомий  бiль вдарив  у  тiм'я,  прокотився  до хребта, упнув пазур у кожну
клiтину, у кожен  нерв i заходився  шматувати  --  методично,  люто,  у такт
шаленому калатанню серця...
     Коли  все  скiнчилося, вiн  ще  трошки  полежав  у солодкiй знемозi  --
пекельнi  муки також чогось вартi: пiвгодини страхiття  дарували йому кiлька
хвилин раювання,-- потому вилiз, розтерся перед  дзеркалом, прочинив  дверi,
прийняв вiд  камердинера  свiжу бiлизну, вдягнувся,  повернувся до кабiнету,
випив  ще склянку  теплого  молока,  цього разу  змiшаного з  цiлющою водою,
з'їв глизявої кашки з деревним медом, посидiв трохи  просто так,
остаточно прийшовши  до  тями,  а  потiм зателефонував денному референтовi й
звелiв подавати авто.
     До Департаменту  спецiальних дослiджень вела  урядова траса,  порожня о
цiй порi дня, обсаджена кучерявими  деревами, схожими на штучнi. Шофер  гнав
без зупинок  бiля свiтлофорiв, час вiд часу вмикаючи гучну  басовиту сирену.
До  високих залiзних  ворiт  Департаменту  пiд'їхали без  трьох хвилин
одинадцята. Легiонер у парадному мундирi  пiдiйшов,  нахилився, вдивляючись,
упiзнав i склав честь. Тої ж митi ворота розчинилися, вiдкрився густий
сад, бiлi
     й  жовтi корпуси  житлових будинкiв,  а за ними  --  величезний скляний
паралелепiпед  институту.  Повiльно  проїхали   дорiжкою  для  авто  з
суворими  застереженнями  стосовно  швидкостi,  проминули дитячий майданчик,
присадкувату  будiвлю басейну, строкату веселу будiвлю клубу-рестора-ну -- i
все це у  зеленi, у хмарах зеленi, у зеленому морi, i чудове, напрочуд чисте
повiтря,  i  --  масаракш!  --  якийсь  запах  дивовижний,  нiде  такого  не
буває,  у жодному полi, у жодному лiсi... "Ох уже  цей Мандрiвець, все
це його витiвки,  шаленi грошi вгаченi в  це, але зате як його тут  люблять.
Ось як треба жити, ось як треба влаштовуватися. Вгачено шаленi грошi, Султан
був страшенно незадоволе-ний, вiн  i  досi ще незадоволений... Ризик? Авжеж,
ризик,  звiсна рiч, був,  ризикнув Мандрiвець, зате нинi його Департамент --
це  його Департамент:  тут його  не зрадять,  не пiдсидять... П'ятсот душ  у
нього тут, переважно молодь; газет  вони не читають, радiо  не  слухають  --
часу,    бачите,   немає,    важливi   науковi   дослiдження...   Отож
випромiнювання  тут  б'є мимо  цiлi,  точнiше,  зовсiм по iншiй  цiлi.
Авжеж, Мандрiвче, я на  твоєму  мiсцi довго ще зволiкав би з захисними
шоломами.  Може,  ти  й  справдi зволiкаєш? Напевно зволiкаєш...
Проте,  дiдько  забирай,  як  тебе  заскочити?  От  якби   знайшовся  другий
Мандрiвець...  Та  ба!  Другої такої голови немає в  цiлiм
свiтi. I вiн це знає. I вiн дуже уважно  стежить за кожною
бодай   трошки   талановитою   людиною.  Прибирає   до   рук   змалку,
обласкавлює,  вiддаляє  од  батькiв  --  а   батьки,  дурнi,  аж
нетямляться  вiд  радостi! --  i  от, дивишся, ще один солдатик стає у
твiй  шик...  Ох як це  добре,  що  Мандрiвця  зараз  немає,  як  менi
щастить!"
     Машина зупинилася, референт розчинив дверцята. Прокурор вилiз, пiднявся
сходинками до скляного вестибюля. Пуголовок  iз своїми референтами вже
чекав  на  нього.  Прокурор,  зберiгаючи  нудьгу  на  обличчi,  мляво  потис
Пуголовковi руку, глипнув на референтiв i дозволив вiдвести себе до лiфта. У
кабiну пройшли  за регламентом: пан державний прокурор, за ним пан заступник
начальника  Департаменту, слiдом  референт державного прокурора i старший  з
референтiв пана  заступника начальника. Iнших залишили у вестибюлi. До
кабiнету  Пуголовка  зайшли  також за  регламентом:  пан  прокурор,  за  ним
Пуголовок; референта прокурора i  старшого  референта  Пуголовка залишили за
дверима  у  приймальнi.  Прокурор  вiдразу  втомлено  потонув  у  крiслi,  а
Пуголовок   негайно  заметушився,   застукотiв  пальцями   по   кнопках   на
краєчку  стола i,  коли  до каошету  збiглася  цiла  юрба  секретарiв,
наказав  подати чай. Першi  кiлька  хвилин прокурор для розваги  роздивлявся
Пуголовка. У Пуголовка був винятково винуватий вигляд. Вiн уникав дивитися в
очi,  раз  у  раз  пригладжував чуприну, нервово  потирав  руки,  неприродно
покашлював i виконував безлiч безглуздих, метушливих рухiв.  У нього  завжди
був такий вигляд. Зовнiшнiсть i поведiнка були його основним  капiталом. Вiн
викликав   безперервнi   пiдозри   в   нечистому  сумлiннi   й   безперервнi
якнайретельнiшi  перевiрки. Департамент громадського  здоров'я  вивчив  його
життя  по годинах. I оскiльки життя його було бездоганне, а кожна нова
перевiрка лише  пiдтверджувала  цей несподiваний факт, пересування Пуголовка
по службi вiдбувалося з винятковою швидкiстю.
     Прокурор усе це чудово знав: вiн особисто тричi якнайдосконалiшим чином
перевiряв Пуголовка, i все ж таки зараз,  роздивляючись його,  потiшаючись з
нього,  вiн раптом  заскочив  себе  на  думцi,  що Пуголовок, їй-богу,
знає,   пройдисвiт,   де  перебуває   Мандрiвець,   i  страшенно
боїться, що це з нього зараз витягнуть. I прокурор не втримався.
     -- Вiтання од Мандрiвця,-- мовив вiн недбало, постуку
     ючи пальцями по поруччю.
     Пуголовок швиденько глянув на прокурора i тої ж митi вiдвiв очi.
     М-м... так...-- сказав вiн, покусуючи губу.-- Кахи... Зараз от... гм...
чай принесуть...
     Вiн просив тебе зателефонувати,-- сказав прокурор ще недбалiше.
     Що?  А-а...  Гаразд...  Чай  у  мене  сьогоднi  буде  винятковий.  Нова
секретарка  добре знається  на  чаях...  Тобто... кахи...  А куди йому
зателефонувати?
     Не розумiю,-- сказав прокурор.
     Нi, я  до  того,  що...  гм...  якщо йому зателефонувати,  то  треба  ж
знати...  кахи...  телефон... вiн же нiколи  телефону  не залишає...--
Пуголовок  зненацька  заметушився, страдницьки  почервонiв, заляпав по столу
долонями, знайшов олiвець.-- Куди вiн велiв зателефонувати?
     Прокурор вiдступився.
     Це я пожартував,-- сказав вiн.
     Га?.. Що?..-- На обличчi Пуголовка  блискавично,  змiнюючи один одного,
промайнуло  безлiч  якнайпiдозрiлiших  виразiв.--  А!  Пожартував?  --   Вiн
зареготався фальшивим смiхом.-- Це  ти ловко  мене...  Ото  забава!  А я вже
думав... Га-га-га!.. А от i чайок!
     Прокурор прийняв з випещених  рук  випещеної  секретарки  склянку
мiцного чаю i сказав:
     Гаразд, пожартували, i годi. Часу обмаль. Де твiй
     папiр?
     Пуголовок   виконав  масу  непотрiбних   рухiв,  витягнув  зi  столу  i
простягнув  прокуроровi проект  iнспекцiйного акта. З того, як вiн при цьому
скорочувався  й  щулився,  можна було зробити  єдиний висновок: проект
напханий фальшивою iнформацiєю, має  на метi ввести iнспектора в
оману i взагалi складений з пiдривними намiрами.

     Н-нумо...-- сказав прокурор, плямкаючи шматочком
     цукру.--  Що  тут  у тебе?..  "Акт  перевiрного  обстеження"... Н-ну...
Лабораторiя  iнтерференцiї...  Лабораторiя спектральних  дослiджень...
Лабораторiя  iнтегрального випромiнювання...  Нiчого  не второпаю,  сам чорт
спотикнеться! Як ти у всьому цьому розбираєшся?
     -- А я... гм... Я, знаєш, також не розбираюсь, адже я за
     фахом... гм... адмiнiстратор... моя справа... це... загальне
     керiвництво.
     Пуголовок  ховав  очi, покусував губи, рвучко  куйовдив  волосся, i вже
було цiлком зрозумiло,  що нiякий вiн не адмiнiстратор, а хонтiйський шпигун
з вищою спецiальною освiтою. Але ж i проява!..
     Прокурор  знову звернувся до акта.  Вiн зробив глибокодумне  зауваження
про  перевитрату  коштiв,  що її  припустилася  група пiдсилення
потужностi; спитав,  хто  такий  Зон Баруту,  чи  не  родич вiн Мору Баруту,
знаменитого   пись-менника-пропагандиста;    закинув   докiр    з    приводу
безлiнзо-вого  рефрактометра, який влетiв у шаленi  грошi, але  й дотепер не
пущений,  i  пiдвiв риску  по  роботi  сектора  дослiджень  i  вдосконалення
випромiнювання,  виголосивши,  що посутнiх  зрушень вiн не спостерiгає
("I слава  богу",--  подумки додав  вiн)  i  що  цю  його  думку  слiд
обов'язково вписати до чистовика акта.
     Частину акта, що торкалася праць сектора захисту од випромiнювання, вiн
проглянув ще недбалiше.
     -- Тупцюєте на мiсцi,-- виголосив вiн.-- 3 фiзичного
     захисту взагалi нiчого не досягли, з фiзiологiчного -- й
     того немає... Фiзiологiчний захист -- це взагалi не те, що
     нам потрiбно: з якого лиха я дам себе шматувати, ще
     iдiотом зробите... А от хiмiки молодцi -- ще хвилину ви
     грали. Торiк хвилину та позаторiк пiвтори... Що ж це
     виходить? Отже, тепер я можу прийняти пiгулку i замiсть
     тридцяти хвилин страждатиму двадцять двi... Що ж, непо
     гано. Майже тридцять вiдсоткiв... Запиши-но мою думку:
     "iрискорити темпи роботи" з фiзичного захисту, заохотити
     працiвникiв вiддiлу  хiмiчного  захисту. Все.--  Вiн  перекинув папiрцi
Пуголовку.-- Накажи  це  надрукувати начисто...  i мою думку.  А  зараз, про
людське  око, проведи-но  мене... ну, скажiмо., е-е... У фiзикiв я  минулого
разу був. Проведи-но ти мене до хiмiкiв, гляну, як там у них...
     Пуголовок пiдхопився й знову застукотiв  по кнопках, а прокурор  звiвся
на рiвнi з виглядом надзвичайної втоми.
     У  супроводi  Пуголовка  та  денного  референта  вiн  неквапливо  рушив
лабораторiями вiддiлу  хiмiчного захисту, ввiчливо усмiхаючись людям з одним
шевроном  на  рукавi  халата,   поплескуючи  iнодi  по  плечу  безшевронних,
пристоюючи бiля двошевронних, щоб потиснути руку, розумiюче покивати головою
i поцiкавитися, чи немає претензiй.
     Претензiй не було. Усi наче працювали або вдавали, що працюють,-- у них
не  второпаєш. Миготiли якiсь лампочки  на якихось  приладах, варилися
якiсь рiдини  в  якихось  посудинах, пахло якоюсь  гидотою,  де-не-де мучили
тварин. Було  у  них  тут  чисто, свiтло, просторо; люди здавалися ситими  i
спокiйними, ентузiазму не виявляли, з iнспектором трималися цiлком коректно,
але  без  будь-якої  теплоти  i, то вже  напевне,  без  належної
запопадливостi/
     I  в  багатьох кiмнатах -- нехай то був кабiнет чи лабораторiя --
висiв портрет Мандрiвця: над робочим  столом, поряд з таблицями i графiками,
у  простiнку  мiж вiкнами,  над  дверима; iнодi портрет лежав  пiд  склом на
столi.  Це  були фотокартки, малюнки олiвцем або вугiллям; один  портрет був
навiть написаний олiйною фарбою.  Тут  можна  було  побачити Мандрiвця, який
грається з м'ячем; Мандрiвця, який читає лекцiю; Мандрiвця, який
гризе яблуко;  Мандрiвця суворого,  замисленого, втомленого,  розлюченого  i
навiть Мандрiвця, який регочеться на всю губу. Цi сучi дiти  навiть малювали
на  нього шаржi й чiпляли їх на найвиднiших мiсцях...  Прокурор уявив,
як  вiн заходить до  кабiнету  молодшого  радника юстицiї  Фильтика  i
знаходить  там карикатуру  на  самого  себе. Масаракш,  це  було неймовiрно,
неможливо!
     Вiн усмiхався, поплескував,  тиснув  руки, а сам весь час  думав, що от
вiн уже вдруге тут з минулого року i все нiбито по-старому, однак ранiше вiн
якось не  звертав на це уваги!.. А  тепер  от звернув. Чому лише тепер?.. А,
ось чому! Що таке був для мене Мандрiвець рiк чи два тому? Формально -- один
з нас, фактично -- кабiнетна фiгура, яка не має нi впливу на полiтику,
нi  свого мiсця в полiтицi, нi своїх цiлей у полiтицi. Але вiдтодi вiн
устиг чимало. Загальнодержавного масштабу операцiя  по  вилученню  iноземних
шпигунiв  -- це  його  акцiя.  Прокурор  сам  вiв  цi  процеси  i  був  тодi
приголомшений,  збагнувши,  що  має  справу  не  з  типовими  липовими
шпигунами-виродками, а зi справжнiми закоренiлими  розвiдниками,  закинутими
Острiвною    Iмперiєю    для    збирання    наукової    та
економiчної iнформацiї.  Мандрiвець виловив їх  усiх, усiх
без   винятку,   i   вiдтодi   зробився   постiйним   шефом  особливої
контррозвiдки.
     Далi:  саме   Мандрiвець   викрив  змову   голомозого   Пухиря,   особи
моторошної,  котра сидiла дуже мiцно,  сильно i  небезпечно копала пiд
шефство Мандрiвця  над контррозвiдкою. I власноруч  його рiшив, нiкому
не довiрив. Вiн завжди виступав вiдкрито, нiколи не маскувався i дiяв тiльки
власними  силами -- нiяких коалiцiй, нiяких  унiй, нiяких тимчасових союзiв.
Так вiн повалив одного по одному трьох начальникiв Вiйськового  департаменту
-- тi навiть оком  зморгнути не встигали, а їх уже викликали нагору,--
поки не домiгся, щоб поставили Смикунця, який панiчно боїться вiйни...
Це  вiн  рiк   тому  завалив  проект  "Золото",   що  його   подала   нагору
Iмперська  спiлка  промисловостi  й  фiнансiв...  Тодi  здавалося,  що
Мандрiвець от-от злетить, оскiльки проект викликав захват у самого Канцлера,
проте  Мандрiвець йому якось довiв, що усi вигоди проекту -- суто  минущi, а
за  десять рокiв  почнеться пошесть  божевiлля й  цiлковита  розруха...  Вiн
постiйно  якось  примудрявся їм  доводити;  нiхто нiколи нiчого не мiг
їм довести,  лише Мандрiвець мiг. I загалом  зрозумiло чому. Вiн
нiколи  нiчого  не  боявся.  Так, вiн  довго  сидiв  у  себе в кабiнетi,  та
врештi-решт зрозумiв свою справжню цiну. Зрозумiв, що вiн потрiбен усiм нам,
хоч би  хто ми були i хоч би  як чубилися мiж собою. Тому що тiльки вiн може
створити захист,  тiльки вiн  може позбавити нас мук... А  шмаркачi  у бiлих
халатах малюють на нього карикатурки...
     Референт розчинив перед прокурором наступнi  дверi, i прокурор  побачив
свого Мака. Мак у бiлому халатi з шевроном на рукавi  сидiв на  пiдвiконнi й
дивився  у  двiр. Коли  б який-небудь  радник  юстицiї дозволив собi у
службовий час стирчати  на пiдвiконнi й купувати витрiшки, його можна було б
iз  спокiйним сумлiнням  послати  по  етапу, як  вiдвертого неробу i  навiть
саботажника. У даному ж  випадку, масаракш, нiчого не можна було сказати. Ти
його за барки, а вiн тобi: "Даруйте! Я подумки експериментую. Вiдiйдiть i не
заважайте!"
     Великий  Мак продавав витрiшки. Вiн пробiг очима по гостях,  повернувся
було до свого заняття,  однак тої ж  митi знов  озирнувся й придивився
пильнiше. "Впiзнав,-- поду-
     мав  прокурор.-- Впiзнав,  розумнику  мiй..."  Вiн увiчливо  всмiхнувся
Маковi, поплескав по  плечу молоденького лаборанта,  який крутив арифмометр,
i, зупинившись посерединi кiмнати, роззирнувся.
     Н-ну...-- проказав вiн у простiр мiж Маком i Пуго
     ловком.-- А тут у нас що робиться?
     Пане- Сим,-- сказав Пуголовок, червонiючи, пiдмор
     гуючи i потираючи руки,-- пояснiть пановi iнспектору, чим
     ви... кахи... гм...
     -- А я вас знаю,-- сказав великий Мак, якось несподiва
     но виникаючи на вiдстанi двох крокiв од прокурора.-- Про
     бачте, якщо я не помиляюсь, ви -- державний прокурор.
     Авжеж, мати справу  з Маком було нелегко -- увесь ретельно обмiркований
план полетiв шкереберть вiдразу:  Мак  i в думцi не мав нiчого  приховувати,
вiн  нiчого  не  боявся, йому було цiкаво, вiн дивився на прокурора з висоти
свого велетенського зросту, мов на якусь дивну екзотичну тварину...
     Треба було перебудовуватися на ходу.
     Так,--  з холодним подивом проказав  прокурор i  перестав усмiхатися.--
Наскiльки   менi   вiдомо,  я   справдi   державний  прокурор,   хоча   менi
незрозумiло...--  Вiн  спохмурнiв  i втупився  в  обличчя Мака.  Мак  широко
усмiхався.-- Чи ти ба! --  вигукнув прокурор.-- Ну звiсно ж...  Мак Сим, вiн
же  Максим Каммерер!  Однак,  даруйте,  ви ж  загинули. Масаракш, як ви сюди
потрапили?
     Довга  iсторiя,-- вiдповiв  Мак, махнувши рукою.-- Мiж  iншим, я  також
здивований тим, що бачу вас тут. Нiколи не думав, що  нашi заняття цiкавлять
Департамент юстицiї...


     Вашi заняття цiкавлять найнесподiванiших людей,--  сказав прокурор. Вiн
узяв Мака попiдруч, вiдвiв його до дальнього вiкна i  довiрчо прошепотiв: --
Коли ви  нам  подаруєте пiгулки?  Справжнi пiгулки,  на  всi  тридцять
хвилин...
     А ви хiба також?..-- спитав Мак.-- Втiм, так, природно...
     Прокурор тужливо похитав головою i з тяжким зiтханням закотив очi.
     Наше благословiння i наше прокляття,-- мовив вiн.--
     Щастя нашої держави i горе її правителiв...
     Масаракш,
     я страшенно радий, що ви живi, Маку! Мушу вам сказати,
     Що справа, в якiй ви проходили, була однiєю з небагатьох
     моїй кар'єрi, котрi залишили у мене .почуття прикрого
     езадоволення. Нi-нi, не заперечуйте: за  буквою закону ви були виннi, з
цього  боку  все  гаразд...  Ви  напали   на  башту,  здається,  вбили
легiонера,  за це,  самi розумiєте,  по голiвцi не  гладять. А  от  по
сутi... Признаюсь,  рука  у  мене здригнулася, коли я пiдписував  ваш вирок.
Начебто  я  засуджував дитину,  не  ображайтесь.  Врештi-решт, це була затiя
швидше наша, нiж ваша, i вся вiдповiдальнiсть...
     Я не  ображаюсь,-- сказав Мак.-- I ви  загалом маєте рацiю:
витiвка з цiєю  баштою була хлоп'яцтвом...  Дякувати богу, що нас тодi
не розстрiляли.
     Це було все, що я мiг зробити,-- сказав прокурор.-- Пригадується,
я був дуже  засмучений, дiзнавшись  про  вашу загибель...-- Вiн засмiявся  i
по-дружньому  стис лiкоть  Мака.-- Страшенно  радий, що  все  скiнчилося так
щасливо.  Страшенно  радий  познайомитись.--  Вiн  глянув   на   годинник.--
Послухайте, Маку, а чому ви тут? Нi-нi, я не збираюсь вас заарештовувати, це
не мiй клопiт, нехай  тепер вами займається вiйськова комендатура. Але
що ви робите в цьому iнститутi? Хiба ви хiмiк? Та ще...-- Вiн вказав пальцем
на шеврон.
     Я -- усе потрошку,-- сказав Мак.-- Трошки хiмiк, трошки фiзик...
     Трошки пiдпiльник,-- сказав прокурор, добросердо смiючись.
     Зовсiм мало,-- рiшуче сказав Мак.
     -- Трошки фокусник...-- сказав прокурор.
     Мак уважно подивився на нього.
     Трошки фантазер,-- вiв далi прокурор,-- трошки авантюрист...
     Це  вже не  спецiальностi,-- заперечив Мак.--  Це, якщо  хочете, типовi
риси будь-якого порядного вченого.
     I порядного полiтика,-- сказав прокурор.
     -- Рiдкiсне поєднання слiв,-- зауважив Мак.
     Прокурор запитально глипнув на нього, вiдтак зрозумiв
     i знову засмiявся.
     Авжеж,--  сказав вiн.-- Полiтична дiяльнiсть має свою  специфiку.
Нiколи  не  опускайтесь   до  полiтики,  Маку,  залишайтесь  зi  своєю
хiмiєю...-- Вiн глянув  на  годинник  i  з  серцем  проказав:  --  Ах,
прокляття,  зовсiм  немає часу,  а так хотiлося з вами погомонiти... Я
дивився ваше досьє, ви -- прецiкава особа... Але ви, певно, також дуже
зайнятi...
     Звiсна рiч,-- сказав розумник Мак.--  Хоча,  безумовно, не такою мiрою,
як державний прокурор.
     Так,--  мовив  прокурор  iз   комiчним  докором.--  А  ваше  начальство
запевняє нас, нiбито ви  працюєте вдень i вночi... Я, наприклад,
не  можу  сказати  цього про  себе. У  державного  прокурора бувають  вiльнi
вечори... Ви здивує-
     гесь, однак у мене є до вас безлiч запитань,  Маку. Признатися, я
хотiв поговорити з вами ще  тодi, пiсля процесу. Але  -- справи, нескiнченнi
справи...
     Я до ваших послуг,-- сказав Мак.-- Тим бiльше, що
     у мене також є до вас запитання.
     "Ну-ну! -- подумки осмикнув його  прокурор.-- Не треба так вiдверто, ми
тут не самi". Уголос вiн сказав спокiйно:
     ЧудовоВсе, що в моїх силах... А тепер, прошу менi
     вибачити, бiжу...
     Вiн потис величезну долоню свого  Мака, вже спiйманого Мака,  остаточно
спiйманого  на  гачок. "Вiн чудово  менi  пiдiгрував,  вiн  безперечно  хоче
зустрiтися, i зараз я його пiдсiчу..." Прокурор зупинився в  дверях, клацнув
пальцями i сказав, обернувшись:
     Дозвольте, Маку, а що ви робите сьогоднi ввечерi? Я щойно  згадав, що у
мене сьогоднi вiльний вечiр...
     Сьогоднi? -- сказав Мак.-- Ну що ж... Правда, сьогоднi у мене...
     Приходьте удвох! -- вигукнув прокурор.-- Ще краще -- я познайомлю вас з
дружиною, вийде чудовий вечiр... Восьма година вас влаштовує? Я пришлю
за вами машину. Домовились?
     Домовились.
     "Домовились!"    --   зрадiло   думав    прокурор,   обходячи   останнi
лабораторiї   вiддiлу,    усмiхаючись,   поплескуючи   i    тиснучи...
"Домовились!"  --   думав  вiн,   пiдписуючи  акт  у   кабiнетi   Пуголовка.
"Домовились,  масаракш,  домовились!"  --  торжествуюче  кричав  вiн подумки
дорогою додому.
     Вiн вiддав розпорядження шоферовi. Вiн наказав референтовi повiдомити в
Департамент,  що пан прокурор зайнятий...  Нiкого  не  приймати,  вiдiмкнути
телефон i взагалi забиратися  до  бiса  геть  з очей,  але  так,  утiм,  щоб
повсякчас   залишатися   пiд   рукою.  Вiн   викликав   дружину,   поцiлував
її  в шию,  мимохiдь згадавши,  що не  бачилися  вони  вже  днiв
десять,   i   попросив   її   розпорядитися   стосовно   вечерi,
гарної, легкої, смачної вечерi  на чотири персони, бути за
столом  цяценькою  i  приготуватися  зустрiти  дуже  цiкаву людину.  I
якомога бiльше вина, найкращого i рiзних марок.
     Потому вiн  замкнувся в кабiнетi, знову виклав на стiл справу в зеленiй
тецi i  заходився обмiрковувати наново,  з самого початку. Його  потурбували
один   тiльки   раз:   кур'єр   з  Вiйськового   департаменту   принiс
останнє фронтове зведення. Фронт розвалився. Хтось  напоумив хонтiйцiв
звернути  увагу на  жовтi  машини, i вчора уночi вони розстрiляли 1  зниЩили
атомними снарядами близько дев'яноста п'яти вiдсоткiв танкiв-випромiнювачiв.
Про  долю армiї,  яка  прорвалася у  глиб Хонтi,  вiдомостей бiльше не
надходило... Це  був  кiнець. Це був кiнець вiйнi. Це був кiнець  генераловi
Шекагу  i генераловi Оду. Це був кiнець Очкастому,  Чайнику, Хмарi та iншим,
дрiбнiшим. Цiлком можливо,  що це був кiнець  Графу.  I безперечно, це
був би кiнець Розумацi, якби Розумака не був розумакою...
     Вiн розчинив  зведення  у склянцi з водою i закружляв по  кабiнету. Вiн
вiдчував величезне полегшення.  Тепер  вiн принаймнi  точно знав, коли  його
викличуть  нагору.  Спершу  вони  покiнчать  з  Бароном  i  не   менше  доби
вибиратимуть мiж Смикунцем i Зубом. Затим їм доведеться поморочитися з
Очкастим  i Хмарою.  Це ще доба.  Ну,  Чайника вони  рiшать  мимохiдь,  а от
генерал Шекагу вiдбере у  них щонайменше двi доби. А потiм, i  лише потiм...
Потiм у них вже не буде нiякого "потiм"...
     Вiн не виходив з кабiнету аж до приїзду гостя.
     Гiсть справив якнайприємнiше враження.  Вiн був чудовий.  Вiн був
настiльки чудовий,  що прокурорша, жiнка  холодна, свiтська у найстрашнiшому
розумiннi  цього  слова,  вiддавна  в   очах  прокурора  вже   не  жiнка,  а
випробуваний бойовий  товариш,  за  першим поглядом  на Мака  скинула  рокiв
двадцять  i поводилася  з бiса природно -- вона нiби знала,  яку роль мусить
зiграти Мак у її долi.
     А  чому ви  сам? --  здивувалася  вона.--  Чоловiк  замовив  вечерю  на
чотирьох...
     Авжеж, справдi,-- пiдтвердив прокурор,-- я зрозумiв так, що ви прийдете
зi  своєю  дамою.  Я  пам'ятаю  цю  дiвчину,  вона  через вас  мало не
потрапила в бiду...
     Вона потрапила  в  бiду,--  вiдказав  Мак  спокiйно.--  Але  про  це ми
поговоримо пiзнiше, з вашого дозволу. Куди накажете йти?..
     Вечеряли  довго,  весело,  багато   смiялися,  трошки  пили.   Прокурор
переповiдав  останнi плiтки. Прокурорша напрочуд мило розповiдала соромiцькi
анекдоти,  а  Мак в  гумористичних барвах  описав  свiй полiт  на бомбовозi.
Прокурор реготав над його розповiддю i з жахом думав, що з ним зараз було б,
якби хоч одна ракета потрапила в цiль...
     Коли  усе  було  з'їдено  й  випито,  прокурорша   вибачилася   i
запропонувала  чоловiкам довести, що вони здатнi проiснувати без дами  бодай
годину.  Прокурор  войовничо  прийняв  цей виклик, схопив Мака попiд руку  й
потягнув  його до кабiнету пригощати вином, яке мали можливiсть  дегустувати
лише троє десяткiв людей у країнi.
     Вони  розташувалися  у  м'яких  крiслах  обабiч  низенького  столика  у
найзатишнiшому кутку кабiнету, вмочили губи  в дороге вино i подивилися один
на одного.  Мак був дуже серйозний. Розумник  Мак  безсумнiвно знав, про  що
пiде мова, i прокурор  зненацька вiдмовився  од  попереднього  плану бесiди,
хитромудрої,  виснажливої,  побудованої  на  напiвнатяках,
розрахованої  на  поступове  взаємовизнання. Доля Ради,  iнтрига
Мандрiвця,  пiдступи  Творцiв  -- усе це  не мало  жодного значення.  Вiн  з
дивною,  граничною  з   вiдчаєм  виразнiстю  усвiдомив,  що  вся  його
майстернiсть у подiбного роду бесiдах  виявиться зайвою з цим чоловiком. Мак
або  погодиться, або вiдмовиться. Це було цiлком просто,  так само, як i те,
що прокурор  або житиме,  або  буде розчавлений  за  кiлька  днiв.  У  нього
здригнулися пальцi,  вiн сквапливо  поставив чарку на столик i заговорив без
усяких передмов:
     -- Я  знаю, Маку,  що ви  -- пiдпiльник, член штабу  i  активний  ворог
iснуючого ладу. Крiм того, ви  -- каторж-ник-утiкач i  вбивця  екiпажу танка
спецiального  призначення...  Тепер  про  мене.  Я  --  державний  прокурор,
довiрена  особа уряду, допущена до вищих державних таємниць,  i  також
ворог iснуючого порядку. Я пропоную вам повалити Вогненосних Творцiв. Коли я
говорю "вам", я маю на увазi вас i тiльки вас: вашої органiзацiї
це  не  стосується.  Прошу зрозумiти, що  втручання пiдпiлля може лише
провалити справу.  Я  пропоную  вам  змову,  що  базується  на  знаннi
найголовнiшої  державної  таємницi.  Я  повiдомлю  вам  цю
таємницю. Тiльки  ми  удвох повиннi  знати  її.  Якщо  про
неї дiзнається  хто-небудь третiй, ми будемо  знищенi найближчим
часом. Майте на увазi, що в пiдпiллi  i в штабi аж рояться провокатори. Тому
не здумайте довiритися кому-небудь, а надто близьким друзям...
     Вiн одним  духом вихилив  свою чарку",  не вiдчувши смаку, нахилився до
Мака i продовжив:
     -- Я знаю, де розташований Центр.  Ви  -- єдиний, хто здатний цей
Центр  захопити.  Я  пропоную  вам  розроблений  план  захоплення  Центру  i
наступних дiй. Ви здiйснюєте  цей план  i  очолюєте  державу.  Я
залишаюсь при  вас полiтичним  та економiчним радником, оскiльки у подiбного
роду справах ви нiчого  не тямите. Ваша  полiтична програма менi у загальних
рисах вiдома. Не  заперечую. Згоден  уже через те, що  нiчого не  може  бути
гiршого, нiж нинiшнє становище. Все. Я скiнчив. Слово за вами.
     Мак  мовчав.  Вiн  вертiв у пальцях коштовний келих  3  дорогим вином i
мовчав. Прокурор чекав. Вiн не  вiдчував свого тiла. Йому здавалося, що його
тут немає, що вiн  висить десь у небеснiй  порожнечi, дивиться  вниз i
бачить м'яко освiтлений  затишний куточок, мовчазного  Мака i поруч  з ним у
крiслi щось мертве, зацiпенiле, нiмотне й бездиханне...
     Потiм Мак спитав:
     -- Скiльки у мене шансiв залишитися живим при захоп
     леннi Центру?
     -- П'ятдесят на п'ятдесят,-- сказав прокурор.
     Певнiше, це йому вчулося, що вiн сказав, бо Мак спо
     хмурнiв i знову вже голоснiше повторив своє запитання.
     -- П'ятдесят на п'ятдесят,-- хрипко сказав прокурор.--
     Можливо, навiть бiльше. Не знаю.
     Мак знову довго мовчав.
     -- Гаразд,-- сказав вiн нарештi.-- Де розташований
     Центр?





     Близько  полудня  пролунав телефонний  дзвiнок.  Максим узяв  навушник.
Голос прокурора сказав:
     -- Прошу пана Сима.
     -- Я
     вас слухаю,-- вiдгукнувся Максим.-- Здрастуйте.
     Вiн умить вiдчув, що скоїлося щось лихе.
     Вiн приїхав,-- сказав прокурор.-- Починайте негайно. Це можливо?
     Так,-- сказав Максим крiзь зуби.-- Одначе ви менi дещо обiцяли...
     Я нiчого не встиг,-- сказав прокурор. У голосi його прохопилася панiчна
нотка.--  I  тепер уже  не  встигнути.  Починайте  негайно,  не  можна
зволiкати жодної хвилини. Ви чуєте, Маку?
     Гаразд,-- сказав Максим.-- У вас все?
     Вiн їде до вас. Вiн буде у вас за тридцять -- сорок хвилин.
     Зрозумiв. Тепер усе?
     Все. Давайте, Маку, давайте. З богом!
     Максим кинув навушник i кiлька секунд посидiв, мiзкуючи. "Масаракш, усе
летить шкереберть...  Втiм,  подумати  я  ще  встигну..."  Вiн знову  схопив
навушник.
     -- Професора Аллу Зефа.
     -- Так! -- гаркнув Зеф. __ Це Мак...
     -- Масаракш, я ж просив не чiплятися до мене сьо
     годнi...
     .-- Заткни пельку i слухай. Негайно спускайся у хол
     i жди мене...
     -- Масаракш, я зайнятий!
     Максим скреготнув  зубами i  скосив око на лаборанта. Лаборант сумлiнно
рахував на арифмометрi.
     Зефе,--  сказав  Максим,--  негайно  спускайся у  хол. Тобi  зрозумiло?
Негайно!  -- Вiн вимкнувся i набрав номер Вепра.  Йому  пощастило:  Вепр був
удома.-- Це Мак. Виходьте на вулицю i ждiть мене, є термiнова справа.
     Гаразд,-- сказав Вепр.-- Iду.
     Максим  кинув навушник,  полiз  у  стiл,  витягнув  першу-лiпшу  теку i
перегорнув папiрцi,  гарячково мiркуючи,  чи все готово.  "Машина  в гаражi,
бомба в багажнику, пального повний  бак... Зброї немає, i дiдько
з  нею,  не  треба зброї...  Документи  в  кишенi,  Вепр  жде... Це  я
молодець, гарно придумав про Вепра... Щоправда,  вiн може вiдмовитися... Нi,
навряд чи  вiн  вiдмовиться,  я б  не вiдмовився...  Все...  Здається,
все..." Вiн сказав лаборантовi:
     -- Мене викликають, скажи, що я у Департаментi будiв
     ництва. Буду за годину-другу. Бувай.
     Вiн  узяв теку  пiд пахву, вийшов з лабораторiї i збiг по сходах.
Зеф  уже походжав холом. Завваживши Максима,  вiн зупинився,  заклав руки за
спину i насупився.
     -- Якого дiдька, масаракш...-- почав вiн ще здаля.
     Максим, не зупиняючись, ухопив його попiдруч i потяг
     нув до виходу.
     -- Що за чортiвня? -- мурмотiв Зеф, огинаючись.-- Ку
     ди? Навiщо?..
     Максим виштовхав  його за  дверi i по  асфальтованiй дорiжцi поволiк за
рiг до  гаражiв. Довкола  було  порожньо,  лише на газонi вiддалiк уривчасто
джеркотiла косарка.
     -- Та куди ти мене врештi-решт тягнеш? -- загорлав
     Зеф.
     -- -  Мовчи,-- сказав Максим.-- Слухай. Збери негайно усiх наших. Усiх,
кого   спiймаєш...   До   дiдька   запитання!   Слухай!   Усiх,   кого
спiймаєш.   Зi   зброєю.   Навпроти   ворiт  є  павiльйон,
знаєш?.. Засядьте там. Ждiть.  Приблизно за тридцять хвилин... Ти мене
слухаєш, Зефе?
     Ну,-- спитав Зеф нетерпеливо.
     Приблизно за тридцять хвилин до ворiт пiд'їде Мандрiвець...


     Вiн приїхав?
     Не  перебивай.  Приблизно   за  тридцять  хвилин   до  ворiт,  можливо,
пiд'їде Мандрiвець. Якщо  не пiд'їде -- добре. Просто  сидiть  i
ждiть мене. А якщо пiд'їде -- розстрiляйте його.
     Ти що, з глузду з'їхав? -- сказав Зеф,  зупиняючись. Максим пiшов
далi, а  Зеф  з  прокльонами  побiг  слiдом:  --  Адже нас  усiх  переб'ють,
масаракш! Охорона!.. Шпиги довкiл!
     Зробiть  усе,  що  зможете,--  сказав   Максим.--  Мандрiвця  необхiдно
застрелити...
     Вони пiдiйшли до гаража. Максим налiг на засув i вiдкотив дверi.
     Якийсь божевiльний  замiр...-- сказав  Зеф.-- Навiщо?  Чому  Мандрiвця?
Цiлком порядний дядько, його всi тут люблять...
     Як хочеш,--  холодно сказав Максим. Вiн вiдкрив багажник, помацав крiзь
проолiєний папiр запал з  годинниковим  механiзмом i опустив кришку на
мiсце.-- Я нiчого  тобi  не можу зараз розповiсти. Але  у  нас є шанс.
Єдиний...-- Вiн сiв за кермо  i встромив ключ у запалювання.-- I
ще май на увазi: якщо  ви не рiшите цього порядного дядька, вiн рiшить мене.
У тебе дуже мало часу. Дiй, Зефе.
     Вiн увiмкнув двигун i задом повiльно виїхав з гаража.
     Зеф стояв  у  дверях. Вперше  в  життi  Максим  бачив  такого  Зефа  --
перепудженого, ошелешеного, розгубленого.  "Прощай, Зефе",-- сказав вiн  сам
до себе про всяк випадок.
     Машина пiдкотила  до  ворiт. Легiонер  з  кам'яним  обличчям неквапливо
записав  номер, вiдкрив  багажник,  зазирнув, закрив багажник, повернувся до
Максима i суворо спитав:
     Що вивозите?
     Рефрактометр,--  сказав  Максим,  простягуючи  перепустку  i  дозвiл на
вивезення.
     "Рефрактометр  РЛ-7, iнвентарний  номер..."  -- пробурмотiв легiонер.--
Зараз я запишу...
     Вiн неквапливо полiз до кишенi за записником.
     Швидше, будь ласка, я спiшу,-- сказав Максим.
     Хто пiдписував дозвiл?
     Не знаю... Мабуть, Пуголовок.
     Не знаєте... Пiдписувався б розбiрливо, все було б гаразд...
     Вiн нарештi розчинив  ворота. Максим викотився на  трасу  i витиснув зi
свого вiзка усе, що було можливо. "Якщо нiчого не вийде,-- подумав вiн,-- i
     я залишусь живим,
     доведеться   тiкати...   Проклятий   Мандрiвець,   учув,   бiсiв   син,
повернувся... А  що я робитиму,  якщо вийде? Нiчого не готово, схеми  Палацу
немає  --  не  встиг  Розумака,  i  фотокартки  Творцiв вiн  також  не
дiстав...  Хлопцi  не  готовi,  плану дiй  нiякого  немає... Проклятий
Мандрiвець! Якби не вiн, у мене було б ще три днi  на розроблення плану... i
армiя,  i штаб, масаракш! Ось хто вiдразу пожвавiшає! Ось з кого треба
починати.  Ну,  це  справа Вепра, вiн буде радий цим зайнятися,  вiн у цьому
тямить.  I ще  бовванiють  десь  бiлi  субмарини...  Масаракш, а ще  ж
триває   вiйнаАга,  вiйна,  здається,  скiнчилася.   Втiм,   хто
знає, що вони там  ще готують..."  Максим звернув  з центральної
вулицi у вузький провулок мiж двома  височезними хмарочосами рожевого каменю
i по  брукiвцi  пiдкотився до  старезного, почорнiлого  будиночка.  Вепр уже
чекав.  Притулившись спиною до лiхтарного  стовпа, вiн  курив сигарету. Коли
машина зупинилася,  вiн жбурнув  недокурок  i,  протиснувшись крiзь маленькi
дверцята, сiв поруч з Максимом. Вiн був спокiйний i холодний, як завше.
     -- Здрастуйте,
     Маку,-- сказав вiн.-- Що сталося?
     Максим розвернув машину i знову виїхав на головну
     вулицю.
     Що таке термiчна бомба, знаєте? -- спитав вiн.
     Чув,-- вiдповiв Вепр.


     Добре. Iз синхронними запалами мали коли-небудь справу?
     Вчора, наприклад,-- сказав Вепр.
     Чудово.
     Певний час вони їхали мовчки. Тут  був пожвавлений  рух, i Максим
зосередився на тому, щоб прорватися, пробитися, протиснутися мiж величезними
вантажiвками i старими облiзлими автобусами, i нiкого не зачепити, i не дати
нiкому зачепити себе, i попасти пiд зелене свiтло, а потiм знову попасти пiд
зелене свiтло, i не втрачати хоча б ту жалюгiдну швидкiсть, яку вони мали, i
нарештi   їхнє  авто  вирвалося  на  Лiсове  шосе,  на   знайому
автостраду, обсаджену височенними деревами.
     "Смiшно,--   подумав  раптом  Максим.--  Цiєю   ж  дорогою  я   в
їжджав у цей свiт, певнiше, мене  завозив бiдолаха Фанк, а я нiчого не
розумiв i вважав, що вiн фахiвець з проблем прибульцiв. А тепер цiєю ж
дорогою я, можливо, виїжджаю з цього свiту i зi  свiту взагалi та ще й
забираю 3 собою гарну людину..." Вiн скоса глянув на  Вепра. Облич-епра було
напрочуд спокiйне: вiн  сидiв,  висунувши ь протеза  у вiкно,  i чекав, коли
йому  дадуть  пояснення. Можливо,  вiн  дивувався,  можливо, хвилювався, але
помiтити  це  було неможливо,  i  Максим  вiдчув  гордiсть, що  така  людина
довiряє йому i покладається на нього без застережень.
     Я вам дуже вдячний, Вепре,-- сказав вiн.
     Он як? -- мовив Вепр, обернувши до нього сухе жовтувате обличчя.
     Пам'ятаєте, одного разу на засiданнi  штабу  ви  вiдкликали  мене
убiк i дали кiлька розумних порад?
     Пам'ятаю.
     Так от, я вам за це вдячний. Я вас послухався.
     Авжеж, я помiтив. Ви мене цим навiть трохи розчарували.
     Ви мали рацiю  тодi,-- сказав Максим.-- Я прислухався до ваших порад, i
внаслiдок  цього  справа  повернулася так, що менi випадає  можливiсть
проникнути в Центр.
     Вепр смикнувся.
     Зараз? -- швидко спитав вiн.
     Так. Доводиться  поспiшати, я нiчого не встиг приготувати. Мене  можуть
убити, i тодi все буде надаремно. Тому я взяв з собою вас.
     Говорiть.
     Я  зайду в будинок,  ви залишитесь у машинi.  За  якийсь час  зчиниться
тривога,  можливо, спалахне  стрiлянина. Це не повинно  вас торкатися. Ви  i
далi сидите в машинi  i ждете. Ви  ждете...-- Максим  замислився.-- Ви ждете
двадцять  хвилин. Якщо  впродовж цього часу  ви  зазнаєте  променевого
удару,  це означатиме,  що  все  обiйшлося. Можете непритомнiти  зi щасливим
усмiхом на обличчi... Якщо нi -- виходите з машини. У багажнику лежить бомба
iз синхронним запалом  на  десять  хвилин. Вивантажуйте  бомбу  на брукiвку,
вмикайте  запал  i  їдьте  геть.  Буде  панiка.  Дуже  сильна  панiка.
Постарайтесь витиснути з неї все, що тiльки можна.
     Якийсь час Вепр розмiрковував.
     Ви не дозволите менi зателефонувати в одне мiсце? -- спитав вiн.
     Нi,-- сказав Максим.
     Тут така справа,--  сказав  Вепр.-- Якщо вас не уб'ють, то, наскiльки я
розумiю, вам напевне знадобляться люди, готовi до бою. Якщо вас уб'ють, люди
знадобляться менi. Адже  для  цього ви мене i взяли,  на  випадок, якщо  вас
уб'ють... Але сам я зможу лише почати,  а часу буде обмаль, i людей потрiбно
попередити заздалегiдь. От я й хочу їх попередити.
     Штаб? -- спитав Максим неприязно.
     -- В жодному разi. У мене є своя група.
     Максим мовчав.  Попереду  вже  виростав сiрий п'ятиповерховий будинок з
камiнною стiною вздовж  фронтону. Той  самий. Десь  там  швендяла коридорами
Риба, горланив i плювався розгнiваний Бегемот. I там був Центр. Коло
     замкнулося.

     Гаразд,-- сказав Максим.-- Бiля входу є телефон-ав-
     томат. Коли я зайду всередину -- але не ранiше,-- можете вийти з машини
i зателефонувати.
     -- Добре,-- сказав Вепр.
     Вони вже пiд'їхали до повороту з автостради. Чомусь Максим згадав
Раду i уявив собi, що з нею станеться, якщо вiн не повернеться. Зле їй
буде. А може, й нiчого. Може, навпаки, її випустять... "Все одно
-- сама. Гая немає, мене немає... Бiдолашна дiвчинка..."
     У вас є родина? -- спитав вiн Вепра.
     Так. Дружина. Максим покусав губу.
     Вибачте, що так недоладно вийшло,-- пробурмотiв
     вiн.
     -- Нiчого,-- спокiйно сказав Вепр.-- Я попрощався.
     Я завжди прощаюсь, коли виходжу з дому... Оце, виходить,
     i є Центр? Хто б мiг подумати...
     Максим зупинився на стоянцi, втиснувшись помiж старенькою малолiтражкою
i розкiшним урядовим лiмузином.
     Ну, от i все,-- сказав вiн.-- Побажайте менi удачi, Вепре.
     Вiд щирого серця...-- сказав Вепр. Голос його осiкся, вiн закашлявся.--
Усе-таки я дожив до цього дня,-- пробурмотiв вiн.
     Максим лiг щокою на кермо.
     -- Добре було б цей день пережити...-- сказав вiн.--
     Добре було б побачити вечiр...
     Вепр зиркнув на нього з тривогою.
     -- Не хочеться йти,-- пояснив Максим.-- Ох, не хочеть
     ся... До речi, Вепре, майте на увазi i розкажiть своїм
     друзям. Ви живете не на внутрiшнiй поверхнi кулi. Ви
     живете на зовнiшнiй поверхнi кулi. I таких куль безлiч
     '  свiтi, на деяких живуть значно гiрше, нiж  ви, а на Деяких -- значно
краще. Проте нiде вже не живуть безглуздiше. Не вiрите? Ну  й дiдько з вами.
Я пiшов.
     Вiн
     розчинив дверцята i вилiз назовнi. Вiн
     перетнув
     -фальтовану
     стоянку i почав пiднiматися по камiнних
     Дах, сходинка за сходинкою, намацуючи  в кишенi вхiдну  перепустку, яку
зробив для нього прокурор, i  внутрiшню  перепустку,  яку  десь поцупив  для
нього  прокурор,  i просту рожеву картонку,  що  зображала  перепустку,  яку
прокурор так i не зумiв нi зробити, нi поцупити для нього. Було спечно, небо
блищало, як алюмiнiй, непроникливе небо населеного острова. Камiннi сходинки
пекли крiзь пiдметки, а може, це тiльки здавалося. Все було безглуздо. Увесь
замiр був нездарний.  "На бiсового батька усе це  чинити, коли пiдготуватися
до пуття не встигли... А раптом там сидить не один офiцер, а два? Або навiть
три офiцери сидять  у цiй кiмнатi i  ждуть мене  з автоматами  напоготовi?..
Ротмiстр  Чачу  стрiляв  з  пiстолета,  калiбр той  самий, тiльки куль  буде
бiльше,  i я вже  не той,  яким був колись, вiн уже  серйозно  заїздив
мене, мiй населений острiв. I  поповзти геть цього разу не дадуть... Я
-- глупак. Був глупак i глупаком лишився.  Купив мене пан  прокурор, спiймав
на  гачок... Одначе  як  вiн менi повiрив? Незбагненна рiч...  Добре було  б
зараз дременути в  гори, подихати  чистим гiрським  повiтрям. Так менi й  не
довелося побувати  у тутешнiх  горах... Дуже люблю  гори... Такий  розумний,
недовiрливий чолов'яга  -- i довiрив менi таку коштовнiстьi Найбiльший скарб
цього  свiтуЦей  огидний, мерзенний,  пiдлий  скарб...  Будь  вiн проклятий,
масаракш, i ще раз масаракш, i ще тридцять три рази масаракш!"
     Вiн розчинив склянi дверi й  простягнув легiонеровi  вхiдну перепустку.
Потiм вiн перетнув  вестибюль -- мимо дiвулi в окулярах, яка ставила штампи,
мимо адмiнiстратора у каскетцi,  який лаявся  з кимсь  по телефону,-- i бiля
входу в  коридор показав  iншому легiонеровi внутрiшню перепустку.  Легiонер
кивнув  йому --  вони були вже, можна сказати,  знайомi,  впродовж  останнiх
трьох днiв Максим приходив сюди щодня.
     Далi.
     Вiн пройшов довгим,  без дверей, коридором i звернув  лiворуч. Тут  вiн
був  лише  вдруге.  Вперше  --  позавчора,  помилково  ("Вам,  власне,  куди
потрiбно,  добродiю?"  --  "Менi,  власне,  потрiбно  до  шiстнадцятої
кiмнати,   капрале".--  "Ви   помилилися,  добродiю.   Вам  --  у  наступний
коридор".-- "Вибачте, капрале, винен. Справдi...").
     Вiн  подав  капраловi   внутрiшню  перепустку  i  скосив  око  на  двох
здоровезних легiонерiв  з  автоматами,  котрi  нерухомо стояли обабiч дверей
навпроти. Вiдтак глянув на дверi, в  якi збирався зайти. "Вiддiл спецiальних
перевезень".   Капрал   уважно   роздивлявся  перепустку,   потiм,  усе   ще
роздивляючись, натис якусь кнопку в стiнi -- за дверима
     задзеленчав  дзвiнок. "Тепер вiн там приготувався,  офiцер, який сидить
поряд iз  зеленою  портьєрою.  Або двоє офiцерiв  приготувалися.
Або, можливо,  навiть  троє  офiцерiв...  Вони  ждуть,  коли  я зайду.
I  якщо  я  злякаюсь їх i вискочу назад,  мене зустрiне капрал i
зустрiнуть легiонери, котрi охороняють дверi без таблички, за якою, напевне,
повнiсiнько солдатiв".
     Капрал повернув перепустку i сказав:
     -- Прошу. Приготуйте документи.
     Максим вийняв рожеву картонку, розчинив дверi i ступив крок у кiмнату.
     Масаракш.
     Так i є.
     Не   одна  кiмната.   Три.   Анфiладою.  I  в   кiнцi  --  зелена
портьєра.  I  килимова дорiжка з-пiд  нiг аж до  портьєри.
Щонайменше, тридцять метрiв.
     I не двоє офiцерiв. Навiть не троє. Шестеро.
     Двоє в  армiйському  сiрому  --  у  першiй  кiмнатi.  Вже  навели
автомати.
     Двоє в жандармському чорному  -- у другiй кiмнатi. Ще  не навели,
одначе також готовi.
     Двоє в цивiльному -- обабiч зеленої портьєри у третiй
кiмнатi.
     Один повернув голову...
     Ну, Маку!
     Вiн рвонувся  вперед. Вийшло щось на зразок потрiйного стрибка з мiсця.
Вiн ще встиг подумати: не порвати б сухо-жилля.
     Тужаво вдарило в обличчя повiтря.
     Зелена портьєра.
     Цивiльний лiворуч дивиться вбiк, шия вiдкрита. Ребром долонi.
     Цивiльний праворуч, певне, клiпає. Повiки нерухомо на-пiвопущенi.
Згори по тiменi -- i в лiфт.
     У лiфтi темно. Де кнопка? Масаракш, де кнопка?
     Повiльно  й лунко застукотiв автомат  i  вiдразу --  другий. Ну  що  ж,
чудова реакцiя.  Ду-ут... ду-ут... ду-ут... Проте це поки що у  дверi, в  те
мiсце,   де  вони  мене  бачили.  Вони  ще  не  второпали,  що  сталося.  Це
звичайнiсiнький рефлекс.
     Кнопка!
     Впоперек портьєри навскоси, згори  вниз, повiльно рухається
тiнь -- падає хтось iз цивiльних.
     Масаракш, ось вона -- на самiй виднотi...
     Вiн натис кнопку, i кабiна рушила  вниз.  Лiфт був  швидкiсний,  кабiна
повзла досить хутко. Заболiла нога. "Невже усе-таки розтягнув?.. Утiм, тепер
це не має значення... Масаракш, адже я вже прорвався!"
     Кабiна  зупинилася,  Максим  вискочив,  i  тої  ж  митi  в  шахтi
загуркотiло, забряжчало,  полетiли  трiски.  Згори з трьох стволiв гатили по
даховi  кабiни.  "Гаразд,  гаразд,  бийте...  Зараз  вони  дотумкають, що не
стрiляти треба, а пiдняти лiфт  угору i спуститися самим... Проґавили,
розгубилися..."
     Вiн роззирнувся. Масаракш, знову  не те...  Не  один вхiд, а  три.  Три
цiлком   однаковi  тунелi...   Ага,   це  просто  змiннi   генератори.  Один
працює,  два  на  профiлактицi...  Який  же  зараз працює?  Так.
Здається, оцей...
     Вiн кинувся  у  середнiй тунель. За  спиною  загарчав лiфт. "Нi-нi, вже
пiзно... Не тi швидкостi, не встигнете... Хоча тунель, треба сказати, довгий
i нога болить... Ну, ось i  поворот,  тепер ви мене взагалi не дiстанете..."
Вiн добiг до генераторiв, що басовито гурчали пiд сталевою плитою, зупинився
i  кiлька  секунд  вiдпочивав,  опустивши  руки. "Отже,  три  чвертi  справи
зроблено,  навiть   сiм   восьмих...   Залишилась  дрiбничка,   одна   друга
однiєї  тридцять  четвертої...  Зараз  вони  спустяться  у
лiфтi, поткнуться до тунелю; вони напевне нiчогiсiнько не знають, депресiйне
випромiнювання  пожене  їх  назад...  Що  ще  може  статися?  Шпурнуть
коридором газову гранату.  Навряд, звiдкiля вона у них... А  от тривогу вони
вже,   мабуть,  зчинили.  Творцi  могли   б,  звiсно,  вимкнути  депресiйний
бар'єр... Ох, не наважаться вони,  не  наважаться i  не встигнуть,  бо
їм  же  потрiбно  зiбратися уп'ятьох, з п'ятьма  ключами,  домовитися,
розчовпати,  чи не витiвка  це  одного з них, чи не провокацiя  це...  Бо  й
справдi,  хто  в  цiлому  свiтi  може  прорватися  сюди   крiзь   променевий
бар'єр?  Мандрiвець,  якщо  вiн  таємно  винайшов  захист?  Його
затримали б шестеро з автоматами...  А бiльше немає кому... Отож, поки
вони будуть лаятися, з'ясовувати, розбиратися, я завершу справу..."
     У тунелi за рогом вдарили  в  пiтьму  автомати. "Дозволяється. Не
заперечую..." Вiн нахилився над розподiльним пристроєм,  обережно зняв
кожух i  закинув його в куток. "Та-ак,  украй  примiтивна штука. Добре, що я
здогадався пiдчитати дещо  по тутешнiй електронiцi..." Вiн запустив пальцi у
схему...  "А якби не  здогадався? А якби Мандрiвець приїхав позавчора?
Та-ак,  панове...  Масаракш,  як  струмом  б'ється!..  Атож,   панове,
опинився   б   я  у  становищi  ембрiомеханiка,  якому  необхiдно  термiново
розiбратися...  Навiть  не  знаю  в чому... У  паровому котлi? Розiбрався  б
ембрiомеханiк... У верблюдячiй упряжi?.. Авжеж, у верблюдячiй упряжi! Га? Ну
як, ембрiомеханiк, розiбрався б? Навряд... Масаракш, та що у них тут усе без
iзоляцiї?.. Ага, ось ти де... Ну,  з богом, як висловлюється пан
державний прокурор!"
     Вiн сiв  на  пiдлогу перед  розподiльником i  тильним боком  руки обтер
лоба.  Справу було зроблено. Величезної сили депресiйний  удар впав на
всю  країну  -- вiд  Зарiччя  до хонтiйського кордону, вiд  океану  до
Алебастрового хребта.
     Автомати за рогом замовкли. Пани офiцери були в депресiї. Зараз я
гляну, що це таке: пани офiцери в депресiї.
     Пан  прокурор вперше в життi зрадiв променевому удару. Не хочу дивитися
на цього  типа. Вогненоснi Творцi  так i не встигли розiбратися i дотумкати.
Вони  карлючаться вiд болю,  вiдкинувши  копита,  як  висловлювався ротмiстр
Чачу. Ротмiстр Чачу, до речi, також у глибокiй депресiї,  i думка  про
це мене захоплює.
     Зеф iз хлопцями  також лежать, вiдкинувши копита. Пробачте, хлопцi, але
так треба.
     МандрiвецьЯк це  чудово: страшний  Мандрiвець  також лежить, вiдкинувши
копита, розстеливши на пiдлозi свої величезнi вуха -- найбiльшi вуха в
усiй країнi. Втiм, можливо, його вже пристрелили. Це було б ще краще.
     Рада, моя маленька бiдолашна  Рада, лежить у  депресiї... Нiчого,
дiвчинко, це, мабуть, не боляче i взагалi скоро скiнчиться...
     Вепр...
     Вiн пiдхопився. Скiльки минуло часу? Вiн кинувся назад  по тунелю. Вепр
також  лежить,  вiдкинувши  копита,  але якщо вiн почув  стрiлянину, у нього
могли не витримати нерви... Це,  ясна рiч, у вищiй мiрi  сумнiвно -- нерви у
Вепра, але хто знає!..
     Вiн пiдбiг до лiфта,  на  секунду затримавшись,  аби  глянути  на панiв
офiцерiв  у  депресiї.  Видовище було тяжке:  усi  троє плакали,
покидавши автомати;  у  них  не було  навiть  сил витирати  сльози. "Гаразд,
поплачте, це  корисно,  поплачте  над  моїм Гаєм,  поплачте  над
Птахою... над Гелом, над моїм Лiсником... Треба  думати, ви не плакали
з дитинства,  i,  це вже напевне, ви не плакали над тими, кого вбивали. Отож
поплачте хоча б перед смертю..."
     Лiфт  стрiмголов винiс його на поверхню. Анфiлада кiмнат  була сповнена
люду:  офiцери,  солдати,  капрали, армiйцi, легiонери,  цивiльнi,  всi  при
зброї, всi лежать,  сидять зажуренi, декотрi  ридають, один мурмотить,
трясе головою  i б'є  себе в груди кулаком... А ось цей застрелився...
Маса-
     ракш   --   страшна  штука  Чорне  Випромiнювання,   недаремно   Творцi
приберiгали його на чорний день...
     Вiн  вибiг  у  вестибюль,  перестрибуючи  через  людей,  котрi  безсило
комашилися на  пiдлозi, мало  не сторчголов скотився по камiнних сходинках i
зупинився  перед своїм  авто. З  полегшенням вiдiтхнув. Нерви  у Вепра
витримали. Вепр напiвлежав на передньому сидiннi з заплющеними очима. Максим
вийняв  з  багажника бомбу,  звiльнив її  вiд  проолiєного
паперу, обережно взяв пiд пахву i, не  кваплячись, повернувся до лiфта.  Вiн
ретельно оглянув  запал,  ввiмкнув  годинниковий механiзм,  поклав  бомбу  в
кабiну i натис кнопку. Кабiна провалилася, вiдносячи в пекло вогненне озеро,
що виллється на волю за десять хвилин. Певнiше,  за  дев'ять хвилин  з
секундами...
     В авто вiн обережно посадив Вепра бiльшою чи меншою мiрою прямо, сiв за
кермо i вивiв  машину зi стоянки. Сiрий будинок  нависав  над  ним,  важкий,
безглуздий, приречений, напхом напханий приреченими  людьми, не здатними  нi
пересуватися, нi розумiти, що вiдбувається.
     Це було  гнiздо,  моторошне змiїне гнiздо, набите  найдо-бiрнiшою
гиддю,  спецiально,  турботливо  вiдiбраною гиддю,--  ця  гидь  зiбрана  тут
спецiально для  того, щоб  обертати  на  гидь  усiх,  до  кого  дiстає
мерзенна ворожба випромiнювання башт. Усi  вони  там вороги,  i кожен анi на
мить не завагався б зрешетити кулями, зрадити, розiп'яти  мене, Вепра, Зефа,
Раду, всiх  моїх  друзiв i дорогих  для  мене людей... I  все  ж
добре, що я згадав про це  лише тепер. Ранiше  така думка  стала  б менi  на
завадi.
     Я   б   вiдразу  згадав   Рибу...  Єдина   людина  у  приреченому
змiїному гнiздi, й та -- Риба... А  що -- Риба? -- подумав вiн.-- Що я
про  неї  врештi-решт  знаю?  Що  вона  вчила мене  говорити?  I
прибирала   за  мною   постiль?..   Нумо,  дай   Рибi   спокiй,   ти  чудово
розумiєш, що рiч не тiльки у Рибi.
     Рiч у тiм, що з сьогоднiшнього дня ти починаєш серйозну  боротьбу
на  смерть,  як  усi тут б'ються, i битися  тобi доведеться з дурнями --  iз
злостивими  дурнями,  оступаченими  випромiнюванням;  з  хитрими,   темними,
жадiбними  дурнями, котрi  спрямовували це випромiнювання;  з дурнями, якi з
добрих  iамiрщ радi  були б  за  допомогою  випромiнювання  оберну-и  ляльок
злостивих, оскаженiлих на ляльок зворушливих, ^азiдобрих... I всi вони
прагнутимуть  убити тебе,  i  твоїх  Друзiв,  i  твою справу... Чаклун
сказав:  нехай совiсть не важає  мислити ясно i  нехай розум навчиться
при потребi лумити совiсть. Правильно,-- подумав вiн.-- Гiрка
     пра-iсть,  страшна   правильнiсть...  Те,  що   я  зараз   вчинив,  тут
називається подвигом.  I Вепр  дожив до цього дня. I в цей
день вiрили, як у добру казку, Лiсник, Птаха, Зелений,  i Гел Кетшеф, i  мiй
Гай, i ще  десятки,  i  сотнi,  i  тисячi людей, яких  я нiколи  не бачив...
I  все-таки  менi  зле. I  якщо  я хочу,  щоб у  подальшому менi
довiряли  i  йшли  за  мною, я нiколи  i  нiкому не  повинен розповiдати, що
головний мiй подвиг я здiйснив не тодi, коли стрибав  i бiгав пiд кулями,  а
ось тепер, коли ще є  час  пiти  i  розрядити бомбу, а я  жену  i жену
машину геть вiд проклятого мiсця...
     Вiн гнав прямою  автострадою,  там, де  пiвроку  тому Фанк вiз його  на
своєму   розкiшному   лiмузинi   в   обгiн  нескiнченної  колони
панцирникiв,  вiз, щоб передати його з рук у руки Мандрiвцю... I тепер
зрозумiло  навiщо...  Невже  вiн  уже  тодi   знав,  що  я   нейтральний  до
випромiнювання,  що я нiчого не тямлю i мною можна вертiти як завгодно? Отже
знав  Мандрiвець,  знав,  проклятий!  I  отже,  це  справдi  дия  вол,
найстрашнiша людина в  країнi  i, можливо, на планетi. "Вiн знає
все",-- сказав  державний прокурор, боязко озираючись через плече... Нi,  не
все. Ти  обдурив Мандрiвця, Маку. Ти  виграв у  диявола. I тепер треба
його добити, поки не пiзно, поки  вiн  ще не оговтався, а  можливо, його вже
добили  -- прямо бiля ворiт його  власного лiгва... Ох, не вiрю, не вiрю, не
до снаги це  хлопцям, у Пухиря було  двадцять  чотири родичi з кулеметами...
Масаракш! Я  не встиг навiть повiдомити Генераловi  на каторгу, щоб  вiн був
готовий пiдняти полiтичних i гнати їх ешелоном сюди. Але хоча б що там
сталося, з Мандрiвцем  я  мушу  покiнчити.  Зумiти покiнчити з Мандрiвцем  i
зумiти протриматися кiлька годин,  поки армiю i Легiон  не звалить променеве
голодування.  Адже нiхто  з них не  знає  про  променеве  голодування,
навiть Мандрiвець, мабуть, не знає, звiдкiля i;ому знати, адже в  усiй
країнi тiльки я вивозив бiдолашного Гая за межi променевого поля...
     На шосе було повно  машин. Усi вони стояли абияк -- впоперек, навскоси,
завалившись  до кюветiв. Роздушенi депресiєю  водiї  i  пасажири
сидiли, журячись,  на пiднiжках,  безвладно звисали з сидiнь,  валялися коло
узбочин.  Усе  це заважало, постiйно  доводилося  пригальмовувати,  огинати,
об'їжджати, i Максим не одразу  завважив,  що  назустрiч  йому  з боку
мiста,  також  огинаючи  i об'їжджаючи,  але майже не  пригальмовуючи,
рухається пласке яскраво-жовте урядове авто.
     Вони зустрiлися  на порiвняно вiльнiй дiлянцi  шосе i  проскочили  одне
мимо одного, мало  не зiткнувшись,  i Максим устиг побачити голомозий череп,
круглi зеленi очi, величезнi вiдстовбурченi вуха й  увесь зiщулився, тому що
все  знову   йшло   шкереберть...  "МандрiвецьМасаракш!   Уся   країна
валяється в депресiї, усi виродки знепритомнiли,  а цей гад, цей
диявол знову якось  викрутився! Отже, вiн усе-таки  придумав  свiй захист...
I зброї немає...-- Максим глянув у дзеркальце: довга жовта
машина розверталася.-- Ну що ж, доведеться обiйтися  без  зброї. Що  б
там  не  було, а  за  це  совiсть мене  не  мучитиме...--  Максим  натис  на
акселератор.-- Швидкiсть, швидкiсть... Ну, люба, ще..." Жовтий плаский капот
насувався, виростав, вже можна  було розгледiти над  кермом зеленi ушнипливi
очi...
     Ну, Маку!
     Максим  розставив ноги,  вперся,  однiєю  рукою затулив  Вепра  i
щосили натис на гальма.
     У пронизливому  виттi  й вищаннi  гальм жовтий капот iз  скреготiнням i
хрускотом уломився йому  в багажник i, зiжмакавшись гармошкою, став сторчма.
Посипалося скло. Максим ногою вибив  дверцята i вивалився  назовнi. Бiль був
жахливий, вiн був у п'ятцi, у розбитому колiнi, у подряпанiй руцi, проте вiн
забув про нього тої ж митi, бо Мандрiвець уже стояв перед ним. Це було
неможливо, але  це було. Диявол, диявол  -- довготелесий, сухий, грiзний,  з
вiдведеною для удару рукою...
     Максим  кинувся на нього,  вклавши  у цей  стрибок все,  що у нього  ще
залишалося. Мимо!  I страшний удар  в  потилицю...  Свiт перехнябився,
мало не впав, однак не  впав усе-таки, а Мандрiвець знову перед очима, знову
голомозий  череп, ушнипливi зеленi очi i рука, вiдведена для удару... "Стоп,
зупинись, вiн схибить... Ага!.. Куди  це  вiн дивиться?.. Ну, нас на  це  не
купиш..." Мандрiвець iз скам'янiлим обличчям втупився поверх голови Максима,
i Максим  стрибнув  знов i  цього  разу  поцiлив.  Довготелеса чорна  людина
зiгнулася  навпiл  i неквапливо  повалилася на  асфальт. Максим звiв  дух  i
обернувся.
     Сiрий куб Центру було чудово  видно звiдси, i вiн уже не був кубом. Вiн
плющився  на очах,  стiкав i  провалювався  всередину  самого  себе; над ним
тремтiло  спекотливе марево, i  пара, i  дим, i  щось слiпучо-бiле,  чий жар
вiдчувався навiть  тут,  страшно  i весело визирало крiзь довгi  вертикальнi
трiщини  i провалля  вiкон...  Ну що ж, там  усе гаразд...  Максим переможно
обернувся  до  Мандрiвця.  Диявол  лежав  на  боцi, обхопивши живiт  довгими
руками,   очi   його  були   заплющенi.   Максим   обережно  присунувся.   З
понiвеченої малолiтражки  висунувся  Вепр.  Вiн куйовдився i  совався,
намагаючись вибратися назовнi. Максим зупинився поруч
     з  Мандрiвцем  i  нахилився, примiряючись,  як  ударити, аби  покiнчити
вiдразу.  Масаракш,  проклята  рука  не  здiймалася  на  лежачого...   Нараз
Мандрiвець розплющив очi й сипло проказав:
     -- ОшпкорГ! Коїгпазе!
     Максим не вiдразу його  зрозумiв, а коли  зрозумiв, у нього пiдкосилися
ноги.
     Йолоп...
     Шмаркач...
     Йолоп...
     Шмаркач...
     Вiдтак iз  сiрої  лункої  порожнечi  промовисто  i  виразно
долинув голос Вепра:
     -- Вiдiйдiть-но, Маку, у мене пiстолет.
     Максим, не дивлячись, вхопив його за руку.
     Мандрiвець через силу сiв, усе ще тримаючись за живiт.
     -- Х-хлопчисько...-- прошепотiв вiн через силу.-- Не
     стiйте стовпом... шукайте машину, хутко, хутко... Та не
     стiйте ж, ворушiться!
     Максим  тупо  роззирнувся. Шосе оживало.  Центру вже не iснувало -- вiн
обернувся на калюжу розплавленого металу, на пару, на сморiд;  башти вже  не
працювали, ляльки перестали бути ляльками. Приголомшенi  люди, отямлю-ючись,
похмуро озиралися, тупцювали бiля  своїх машин,  намагаючись збагнути,
що з ними сталося, як вони сюди потрапили, навiщо вони тут i що робити далi.
     Хто ви такий? -- спитав Вепр.
     Не ваше  дiло,-- сказав  Мандрiвець по-нiмецьки.  Йому було боляче, вiн
кректав i задихався.
     Не розумiю,-- сказав Вепр, пiдносячи ствол пiстолета.


     Каммерер...--   покликав  Мандрiвець.--  Заткнiть  пельку  своєму
терористовi... i шукайте машину...
     Яку машину?.. -- сказав Максим тупо i безвладно.
     Масаракш...--  прокректав Мандрiвець.  Вiн  сяк-так  пiдвiвся,  усе  ще
горблячись, притискаючи  долоню  до  живота;  непевними кроками пiдiйшов  до
Максимового авто  i забрався всередину.-- Сiдайте... швидше!  -- сказав  вiн
уже  з-за  керма.  Потiм вiн озирнувся через  плече на забарвлений  полум'ям
стовп диму.-- Що ви туди пiдкинули? -- спитав вiн безнадiйно.
     Термiчну бомбу.
     У  пiдвал  чи  у  вестибюль?  ~~ У пiдвал,-- сказав  Максим. Мандрiвець
застогнав, посидiв трошки, вiдкинувши голову, потiм  увiмкнув двигун. Машина
затряслася i задеренчала.
     Та сiдайте нарештi! -- загорлав вiн.
     Хто це такий? -- спитав Вепр.-- Хонтiєць? Максим похитав головою,
посмиком розчинив заклиненi
     дверцята i сказав йому:
     -- Залiзайте.
     Сам вiн  обiйшов машину i  сiв  поруч з Мандрiвцем.  Авто смикнулося, у
ньому  щось  завищало, трiснуло,  та воно  вже котилося  по шосе,  безглуздо
хилитаючись,   деренькотячи  незачиненими  дверцятами   i   лунко   бахкаючи
глушником.
     Що ви тепер збираєтесь робити? -- спитав Мандрiвець.
     Зачекайте...-- попросив Максим.-- Скажiть хоча б, хто ви такий?
     Я  --  працiвник  Галактичної  безпеки,--  сказав  Мандрiвець   з
гiркотою.--  Я  сиджу  тут  уже п'ять  рокiв.  Ми  готуємо  врятування
цiєї безщасної  планети. Ретельно, обачливо, з урахуванням
усiх можливих  наслiдкiв. Усiх, розумiєте?.. А от ви хто такий? Хто ви
такий,  що  лiзете  не  в   своє   дiло,  плутаєте   нам  карти,
висаджуєте в повiтря, стрiляєте,-- хто ви такий?
     Я не  знав...--  мовив  Максим  ослаблим голосом.--  Звiдки  менi  було
знати?..
     Авжеж,  звiсно, ви  нiчого  не  знали. Проте  ви  знали, що самодiяльне
втручання заборонено, ви ж працiвник ГВП... Мусили знати... На Землi мати за
ним побивається...  дiвулi  якiсь  телефонують  безперервно...  батько
роботу закинув... Що ви збиралися робити далi?
     Застрелити вас,-- сказав Максим.
     -- Що-о-о?
     Машина вильнула.
     -- Так,-- покiрно сказав Максим.-- А що мав робити?
     Менi сказали, що ви тут головний негiдник, i...-- Вiн за
     пнувся.
     Мандрiвець скоса дивився на нього круглим зеленим оком.
     I в це неважко було повiрити, так?
     Так,-- сказав Максим.
     Ну, гаразд. А далi?
     А далi мала початися революцiя.
     З якого це лиха?
     Ну так Центр же зруйнований... випромiнювання вже немає...
     Ну то й що?
     -- Тепер  вони вiдразу зрозумiють, що їх пригноблюють, що життя у
них паскудне, i повстануть...
     -- Куди вони повстануть? -- сказав Мандрiвець сумови
     то.-- Хто повстане? Вогненоснi Творцi живi й здоровi,
     Легiон цiлий i неушкоджений, армiя мобiлiзована, у країнi
     вiйськовий стан... На що ви розраховували?
     Максим  покусав  губу.  Можна   було  б,  звiсна  рiч,  викласти  цьому
сумовитому  страховиську свої плани,  перспективи й таке iнше, але для
чого? Коли нiчого не готово, коли усе так вийшло...
     Розраховуватимуть вони самi.--  Вiн вказав через плече на  Вепра.-- Ось
вiн, наприклад,  нехай  розраховує... Моя справа була -- дати їм
можливiсть розраховувати.
     Ваша справа...-- пробурмотiв Мандрiвець.-- Ваша справа була -- сидiти у
кутку i ждати, поки я вас спiймаю...
     Мабуть, що  так,--  сказав  Максим.-- Наступного  разу я матиму  це  на
увазi...
     Сьогоднi ви полетите на Землю,-- жорстко сказав Мандрiвець.
     I не подумаю,-- заперечив Максим.
     Сьогоднi ви полетите на  Землю! -- Мандрiвець  пiдвищив голос.-- На цiй
планетi у мене  вистачає  клопотiв i без  вас.  Забирайте свою  Раду i
летiть...
     Рада у вас? -- швидко спитав Максим.
     Так. Давно у мене. Жива й здорова, не хвилюйтесь...
     -- За Раду -- спасибi,-- сказав Максим.-- Велике спа
     сибi...
     Машина в'їхала  у  мiсто.  На  центральнiй вулицi гула, чадiла  i
ворушилася страхiтлива пробка. Мандрiвець  звернув у провулок i поїхав
нетрищами. Тут  усе  було  мертве. На розi вулиць  стовпом, руки  за спиною,
обличчя пiд  бойовою каскою, стирчали чини  вiйськової  полiцiї.
Так, тут  на  подiї  вiдреагували швидко -- загальна тривога i всi  на
мiсцях. Тiльки-но оговталися вiд депресiї. "Може, не слiд було вiдразу
висаджувати у повiтря? Може, слiд було  дiяти за планом прокурора?.. Нi, нi,
масаракшНехай  усе йде,  як  йде.  Нехай вiн менi не  докоряє даремно.
Нехай вони самi розберуться, що до чого, адже вони обов'язково  розберуться,
тiльки-но у  них  розвидниться  в  головi..."  Мандрiвець  знову вивернув на
магiстраль.
     Вепр чемно поплескав  його по плечу  стволом пiстолета. Будьте ласкавi,
висадiть мене. Ось тут. Отам де люди стоять...
     Бiля  газетного  кiоска,  засунувши руки  глибоко у кишенi Довгих сiрих
плащiв, стояли люди -- чоловiк п'ять, а бiльше на хiдниках нiкого не було,--
певно, депресiйний  удар  неабияк  настрахав городян, i вони  поховалися хто
куди..
     А що ви збираєтесь робити? -- спитав Мандрiвець, стишуючи рух.
     Дихати  свiжим  повiтрям,--  вiдповiв Вепр.--  Сьогоднi напрочуд погожа
днина...
     Це   наша  людина,--  сказав   йому  Максим.  (Мандрiвець   страхiтливо
ошкiрився.) -- При нiй можна говорити все.
     Авто зупинилося бiля узбочини. Люди в плащах  обачливо зайшли за кiоск.
Видно було, як вони визирають звiдти.
     -- Наша? -- перепитав Вепр i пiдняв брову.-- Чия це --
     наша?
     Максим стурбовано глянув на Мандрiвця. Мандрiвець i не думав допомагати
йому.
     Втiм, гаразд,-- сказав Вепр.-- Вам я вiрю. Зараз ми займемося штабом. Я
гадаю, починати  необхiдно зi штабу.  Ви знаєте, про що  я кажу,-- там
є люди, яких потрiбно знищити, поки вони не взяли гору у русi...
     Слушна думка...-- пробурчав зненацька Мандрiвець.-- Мiж  iншим, я  вас,
здається, впiзнаю. Ви -- Тик Феску, на прiзвисько Вепр. Так?
     Цiлком правильно,-- ввiчливо сказав Вепр. Потiм вiн сказав Максимовi.--
А  ви займiться Творцями.  Це важка справа,  але вона якраз  для вас. Де вас
шукати?
     Заждiть, Вепре,-- сказав Максим.-- Я мало не забув. За кiлька годин уся
країна на багато дiб звалиться вiд променевого голодування. Всi будуть
абсолютно безпораднi...
     Всi? -- iз сумнiвом спитав Вепр.
     Всi, крiм виродкiв... Цей час, цi кiлька дiб необхiдно використати.
     Вепр подумав.
     -- Що ж,чудово,-- сказав вiн.-- Якщо це правда... Втiм,
     ми якраз i збиралися зайнятися виродками. То де ж вас
     усе-таки шукати?
     Максим не встиг вiдповiсти.
     За старим  телефоном,-- сказав  Мандрiвець.-- I на старому мiсцi.
I от що. Утворюйте свiй комiтет. Вiдновлюйте органiзацiю, яка iснувала
за часiв iмперiї. Декотрi з ваших людей працюють у мене в iнститутi...
Масаракш! --  просичав  вiн  зненацька.--  Нi  часу  немає,  нi  людей
потрiбних пiд руками немає... Дiдько б вас узяв, Максиме!
     Найголовнiше,-- сказав Вепр, поклавши руку Максимовi на плече,-- що вже
нема Центру. Ви молодець, Маку-
     Спасибi...-- Вiн стис Максимовi плече i незграбно, чiпляючись протезом,
почав вибиратися  назовнi. Вiдтак його прорвало.-- Господи! -- проказав вiн,
стоячи бiля машини iз заплющеними очима.-- Невже його насправдi вже нема? Це
ж... це...
     -- Зачинiть дверцята,-- сказав Мандрiвець.-- Сильнiше,
     сильнiше.
     Авто  з мiсця  рвонулося вперед. Максим озирнувся.  Вепр стояв у  гуртi
людей в сiрих плащах i щось говорив, розмахуючи здоровою рукою з пiстолетом.
Люди стояли непорушно. Вони ще не зрозумiли. Або не вiрили.
     Вулиця була безлюдна. Вздовж хiдника котили назустрiч бронетранспортери
з  легiонерами, а далеко попереду, там,  де  був поворот до  iнституту,  вже
стояли впоперек дороги машини й перебiгали фiгурки у чорному. I раптом
у колонi бронетранспортерiв з'явилася до  огиди знайома  яскраво-помаранчева
патрульна машина з довгою телескопiчною антеною.
     Масаракш...-- пробурмотiв Максим.-- Я зовсiм забув про цi штуки!
     Ти багато про що забув,--  сказав Мандрiвець.-- Ти  забув про пересувнi
випромiнювачi,  ти   забув   про   Острiвну  Iмперiю,   ти  забув  про
економiку... Тобi вiдомо, що в  країнi iнфляцiя? Тобi  взагалi вiдомо,
що  таке  iнфляцiя? Тобi вiдомо, що  насувається голод,  що  земля  не
родить?  Тобi вiдомо, що ми  не встигли створити  тут  нi запасiв хлiба,  нi
запасiв медикаментiв? Ти знаєш, що це твоє променеве голодування
у двадцяти вiдсотках випадкiв призводить до божевiлля? --  Вiн обтер долонею
могутнiй  iз  залисинами  лоб.--  Нам  потрiбнi  лiкарi...  дванадцять тисяч
лiкарiв. Нам  потрiбнi бiлковi  синтезатори.  Нам  треба  дезактивувати  сто
мiльйонiв гектарiв зараженого грунту --  для початку. Нам потрiбно  зупинити
виродження  бiосфери...  Масаракш,  нам  потрiбен  бодай  один  землянин  на
Островах, в  адмiралтействi цього негiдника... Нiхто не може там утриматися,
нiхто з наших не  може хоча  б повернутися i розповiсти  до  пуття,  Що  там
вiдбувається...
     Максим   мовчав.  Вони  пiд'їхали  до   машин,  що  загороджували
проїзд.  Темнолиций  кремезний  офiцер,  напрочуд  знайомо  вiдмахуючи
рукою, пiдiйшов  до них i каркаючим голосом зажадав документи. Мандрiвець зi
злим  нетерпiнням  тицьнув  йому пiд  нiс  блискучий  жетон. Офiцер  похмуро
козирнув i зиркнув на Максима. Це був пан ротмiстр...
     Тепер уже бригадир Бойового Легiону Чачу! Очi його Розширились.
     Ця людина з вами, ваше превосходительство? -- спитав вiн.
     Так. Негайно накажiть пропустити мене.
     Перепрошую, ваше превосходительство, але ця людина...
     Негайно пропустити! -- гаркнув Мандрiвець громовим голосом.
     Бригадир  Чачу знову похмуро козирнув,  крутнувся на пiдборах i  махнув
солдатам.  Одна  з  вантажiвок  вiд'їхала, i Мандрiвець кинув машину у
вiдкритий прохiд.
     Ось так,-- промовив вiн.-- А ти думав --  раз-два, i все... Пристрелити
Мандрiвця, повiсити Творцiв, розiгнати страхополохiв i фашистiв у штабi -- i
кiнець революцiї...
     Я нiколи так не думав,-- сказав Максим.  Вiн  почувався вкрай нещасним,
розчавленим, безпомiчним, безнадiйним глупаком.
     Мандрiвець скосив око на нього, сумно усмiхнувся, i в  оцю  мить Максим
раптом побачив, що нiякий це не диявол,  i нiякий  це не Мандрiвець, i нiяке
це  не страховисько,-- дуже немолода,  дуже добра i  дуже  вразлива  людина,
пригнiчена   усвiдомленням    величезної   вiдповiдальностi,   змучена
своєю  огидною маскою  холодного вбивцi,  страшенно засмучена черговою
перешкодою,  що  порушила  ретельно  пiдготовлений план,  i особливо  прикро
вражена тим, що перешкодою цього разу виявився свiй же -- землянин...
     Не  встиг  я  за  тобою,--  сказав  вiн  сумовито.-- Проморгав я  тебе,
недооцiнив. Так, гадав, хлопчисько, шкода його, ускочив вище  халяв...-- Вiн
знов усмiхнувся i зiтхнув.-- Меткi ви, одначе, хлопцi там, у ГВП...
     Нi,--  сказав  Максим.--  Ви  не  карайтесь так.  Адже  я не караюсь...
Пробачте, як вас звати?
     Звiть мене Рудольфом.
     Ага...  Я  от не караюсь,  Рудольфе.  I не  збираюсь. Я  збираюсь
працювати. Робити революцiю.
     Збирайся  краще  додому,-- порадив Мандрiвець уже  без  будь-якої
надiї.
     Я  вдома,-- сказав Максим нетерпляче.-- Годi про  це... Мене  цiкавлять
пересувнi випромiнювачi. Що з ними робити?
     З ними нiчого не треба робити,-- вiдповiв Мандрiвець.-- Помiркуй краще,
що робити з iнфляцiєю...
     -- Я запитую про випромiнювачi,-- сказав Максим.
     Мандрiвець зiтхнув.
     -- Вони працюють вiд акумуляторiв,-- пояснив вiн.--
     I зарядити їх можна тiльки у мене в Департаментi. За три
     доби  вони  здохнуть...  Проте  вже  за  мiсяць  має  розпочатися
вторгнення. Досi нам вдавалося  збивати субмарини  з курсу,  i до  узбережжя
доходили  одиницi. Але цього разу вони  готують армаду...  Я розраховував на
депресiйне випромiнювання, а  тепер  їх доведеться просто  топити...--
Вiн  помовчав.--  Отже,  ти  вдома.  Ну,  припустiмо...  Чим же ти конкретно
збираєшся тепер займатися?
     ' Вони  пiд'їжджали  до Департаменту.  Важкi ворота були зачиненi
наглухо,  у  камiнному мурi чорнiли  амбразури,  яких  ранiше  тут не  було.
Департамент  став схожий на  фортецю, готову до  бою. А  бiля  павiльйончика
стояли троє, i руда борода Зефа горiла у зеленi, як екзотична квiтка.
     -- Не знаю,-- сказав Максим.--  Я робитиму те,  що менi накажуть тямущi
люди.  Якщо потрiбно, я  займусь iнфляцiєю. Якщо доведеться,  топитиму
субмарини... Однак своє головне завдання я знаю твердо:  поки я живий,
нiкому  тут  не вдасться  побудувати ще один  Центр.  Навiть  iз  найкращими
намiрами...
     Мандрiвець  промовчав.  Ворота  були вже  зовсiм близько. Зеф  продерся
крiзь живоплiт i вийшов на дорогу. Через плече у нього висiв автомат, i було
здалеку  видно, що  Зеф  розлючений,  нiчого  не  розумiє  i  зараз iз
страшними прокльонами зажадає пояснень, чому його, масаракш, вiдiрвали
од роботи, заморочили  йому  голову  Мандрiвцем  i примушують,  як хлопчака,
стовбичити серед квiточок вже другу годину поспiль.


     Комарово -- Ленiнград 1967-- 1968





     Є в  одному з найновiших,  надрукованих  уже за перебудови творiв
Стругацьких   несподiване   твердження:  "Свiт  Мрiї  --   диявольськи
небезпечна й непроста штука".
     Чому?  Чи  справдi це  так?  Щоб  вiдповiсти  на  запитання,  необхiдно
повернутися  до  витокiв творчостi  вiдомих  фантастiв,  простежити еволюцiю
їхнiх поглядiв на людину, суспiльство, прийдешнє...
     Письменники зажили популярностi на початку шiстдесятих  рокiв,  коли ще
тривала  так  звана вiдлига,  розкрилювався iнтелект, розкрiпачувалися душi,
коли здавалося, що не за горами -- свiтле, щасливе майбуття.
     То   був  час  великих  iлюзiй  i  задумiв,   час  народження  в  нашiй
країнi принципово нової фантастики,  прологом до якої став
знаменитий  роман  I. Єфремова "Туманнiсть Андромеди".  У  ньому
йшлося  не тiльки  про велетенськi можливостi  науки, а  й про невичерпнiсть
духовного  потенцiалу  людини,  її  вiдкритiсть  для  безмежного
самовдосконалення.   Моделювалися  етика,  психологiя,  фiлософiя  будучини.
Прозирання  в  прийдешнє, вивiльняючись iз  шкаралупи  схоластичностi,
абстрактностi,  набувало практичного сенсу.  Принаймнi в це хотiлося вiрити.
Багато хто й вiрив -- гаряче, рвiйно, непоступливо...
     Перший осяжний  твiр Стругацьких "Країна багряних хмар"  глибоко,
органiчно  наснажений  духом  тодiшньої  (тепер   ми  знаємо  --
непростої,  неоднозначної) епохи,  перейнятий  насущними земними
клопотами.  Полiт   на  Венеру   змальовується  як  справа  недалекого
майбутнього,  перед героями стоїть  конкретне завдання: знайти урановi
поклади.  Жодному  сумнiву  не  пiддається  теза --  досягти  мети  за
будь-яку цiну. Тим-то  й не дивно, що  екiпаж  зорельоту  нi  перед  чим  не
зупиняється,  без вагань iде на муки, жертви. Мрiя володарює над
умами, кличе й кличе вперед...
     З огляду на це вельми характерний, промовистий учинок тринадцяти вчених
--  "Чортової Дюжини"  --  з повiстi  "Далека Райдуга".  Щоб цiлковито
присвятити себе пiзнанню, вони вирiшують позбутися почуттiв, ем
     поєднатися, злитися з машинами, стати  "людьми-•реакторами",
"людьми-лабораторiями". Врештi-решт заповiтна мрiя втiлюється в життя.
I  що  ж?  Всемогутнi експериментатори, займаючись  улюбленою  працею,
стають самотнiми,  неприкаяними. Жадане самовдоволення  обертається на
саморуйнування, неминуче веде за фатальну грань.
     Уже  в  раннiх  публiкацiях  Стругацькi  намагалися  дослiдити  складне
дiалектичне  переплетення  земного  й  космiчного,   реального   й  уявного,
можливого й бажаного, ймовiрного й гiпотетичного. Пильно вдивляючись чи то в
близьке,   чи   то   далеке  майбутнє,  автори   широко  послугувалися
аналогiями,  паралелями, тобто вiдштовхувалися  вiд знаного,  побаченого  на
власнi  очi й,  певна  рiч,  трансформувавши його, вкраплювали  у  виплеканi
фантазiєю картини.  Таким  чином  будучина  часто-густо  поставала  як
полiпшений варiант сучасностi. Однак, уважнiше перечитуючи твори, можна було
завважити,  що змальоване майбуття має не лише  якiсь окремi  вiдмiтнi
прикмети, параметри,  а  й якiсно  iншу сутнiсть,  серцевину, нiж навколишня
дiйснiсть. Несамохiть  напрошувався  висновок: плавний, гармонiйний  перехiд
дня  нинiшнього  в день  завтрашнiй  неможливий. Потрiбнi  розгiн,  стрибок,
прорив. Звичайно, це суперечило офiцiйним настановам, планам, прогнозам, але
iмпонувало  юнi   --   основному   контингентовi   шанувальникiв   творчостi
Стругацьких.
     Що  ж,  молодь  завжди  була,  є  й,  немає  сумнiву,  буде
каталiзатором суспiльного  та духовного оновлення, носiєм прогресивних
iдей, архiтектором прийдешнього. Незмiнно враховуючи це, письменники  тонко,
вмiло вияскравлювали безоглядний потяг пiдростаючих поколiнь до незвiданого,
їхнє  прагнення  будувати  свiт  за  вiковiчними законами добра,
краси, людяностi.
     Вiдомi   фантасти   витворили  цiлу   галерею  самобутнiх,  здебiльшого
романтичних  образiв.  Це  --   вiдважний  планетолог  Юрковський  ("Планета
багряних  хмар"), шукач пригод Румата ("Важко бути  богом"), мужнiй астроном
Малянов ("За  мiльярд рокiв до кiнця свiту"),  смiливий,  вiдчайдушний Жилiн
("Хижi речi вiку")... Чiльне мiсце серед названих i не названих героїв
Стругацьких  --  великих  Мрiйникiв,  невтомних,  безкомпромiсних  борцiв  з
несправедливiстю,  злом,  пiдлiстю  --  займає  Максим Каммерер,  який
дiє в повiстi "Населений острiв".
     Як  своєрiдний  гiмн  молодостi сприймаються  такi її
рядки: ♦Звiсна  рiч, якщо тобi двадцять рокiв, якщо ти  нiчого до ладу
не вмiєш, якщо ти до ладу не знаєш, якого вмiння  тобi хочеться,
якщо  ти ще не навчився цiнувати свiй найбiльший  скарб  -- час, якщо у тебе
немає i  не  передбачається  якихось  особливих  талантiв,  якщо
домiнантою  твого  єства  у двадцять рокiв,  як i  десять рокiв  тому,
залишається не голова, а  руки i ноги, якщо  ти настiльки примiтивний,
що  уявляєш,  буцiмто  на  невiдомих  планетах можна  вiдшукати  якусь
коштовнiсть, неможливу на Землi, якщо, якщо, якщо... то тодi... звiсно. Тодi
бери каталог,  вiдкривай  його  на  будь-якiй  сторiнцi,  тицьни  пальцем  у
будь-який  рядок  i лети  собi. Вiдкривай  планету,  називай  її
власним iменем..."
     Повiсть розпочинається загадково, тривожно: "Максим прочинив люк,
висунувся i з острахом зиркнув у небо". I так само закiнчується.
Це  характерно  для всього  доробку Стругацьких. Кожен їхнiй  твiр  --
мiнливий  калейдоскоп екстремальних ситуацiй, несподiваних збiгiв  обставин,
таємниць, гострих конфлiктiв.
     Дiя   розгортається   стрiмко,   захопливо,   як    правило,    в
пригодницькому ключi. "Що буде далi?"  -- звичне запитання  для читачiв, якi
беруть   у  руки   чи  то  раннi  книжки   "Шлях  на  Амальтею",  "Стажист",
"Повернення", чи то написанi в зрiлому вiцi повiстi та романи "Готель  "Бiля
загиблого  альпiнiста", "Равлик  на  схилi",  "Хвилi гасять  вiтер",  "Мiсто
приречених"...  А  ще  заполонюють  краса логiки,  точнiсть суджень, оцiнок,
зблиски   оригiнальних   думок,  зiставлень.  I  воднораз  просто-таки
заворожує   гармонiйне    поєднання   реального   й   химерного,
фантасмагоричного,  лiрики й  сатири,  казки  й  детективу... Цi  рiзнорiднi
елементи,  органiчно  сплавленi   воєдино,  взаємопiдсвiчуються,
увиразнюють  глибоке  романтичне  начало  --  те начало,  яке  вже  протягом
багатьох рокiв одухотворює новi й новi пiдростаючi поколiння читачiв.
     Рано  чи пiзно герої, осяянi дерзновенними мрiями,  усвiдомлюють:
на жаль, не кожному дано вiдкрити невiдому планету й назвати  її
власним  iменем.  Змужнiвши,   подорослiшавши,  загартувавшись  у  борнi  за
утвердження  високих iдеалiв, перебудову  свiту (це  --  лейтмотив творчостi
Стругацьких),  вони  доходять  висновку,  що  все  ж  таки  "головне  завжди
лишається на Землi" ("Стажисти").
     Автори ненав'язливо, без повчань, дидактики, застерiгають юних поривних
мрiйникiв, романтикiв: ушляхетнити, гуманiзувати навколишню  дiйснiсть украй
важко.   Змальовуючи   похмурий  антисвiт  зла,   варварства,   жорстокостi,
невiгластва,   вiдомi   фантасти   наголошують,  що  вiн   iснуватиме  i   в
прийдешньому, а боротьба за торжество загальнолюдських
     цiнностей  буде  затяжною,  безкомпромiсною,  i  невiдомо,  коли   вона
закiнчиться й чи закiнчиться взагалi.
     Так,  мертвотним холодом  вiє од катiвень  тирана Реби (у повiстi
"Важко бути богом" є й iншi паралелi, якi спонукають не раз i не двiчi
пригадати Сталiна  та  його єжовсько-берiївських опричникiв). Не
менш вражаючi  й схожi  сцени  буття "Населеного острова".  Землянин  Максим
стикається  на планетi Саракш  з  воiстину апокалiпсичною жорстокiстю,
бузувiрською   пiдлiстю,  майже  тотальною  ницiстю.   Здається,   вiд
самої планети струменять у Всесвiт похмурiсть, мракобiсся. I хоч
перемагає гуманiстичне  начало,  розум  бере  гору  над  невiглаством,
кривда вiдступає  перед  правдою, не зникає  вiдчуття, що двобiй
мiж свiтлом i пiтьмою триватиме ще дуже довго.
     Повiсть
     писалася наприкiнцi шiстдесятих рокiв
     (до   речi,   це  перший   осяжний  твiр  популярних  фантастiв,   який
з'являється друком у  перекладi на українську мову),  але  в нiй
є    чимало   навдивовижу    точних   передбачень,   застережень,   що
стосується не далекого майбутнього, а безпосередньо нашого сьогодення.
Для прикладу хотiлося  б  навести бодай  такий  промовистий  опис:  "Десь за
лiсами  було  мiсто,  навряд  чи  щасливе  мiсто;  бруднi  заводи,  старезнi
реактори,  що  скидають ,  у рiку радiоактивнi  помиї, нечупарнi  дикi
будинки пiд  залiзним дахом,  багато стiн i мало  вiкон, бруднi  проходи мiж
будинками, заваленi смiттям i трупами свiйських тварин..."
     У  зрiлих, надто  ж  останнiх  творах  Стругацьких  поменшало  рожевого
оптимiзму, безплiдної патетики, прямолiнiйних, ба навiть завуальованих
вiдповiдей  на  гiркi  одвiчнi  запитання.  Натомiсть  посилилося  гротескне
начало, стали розлогiшими роздуми про тернистiсть шляхiв у майбутнє.
     Нещадна    сатира    Стругацьких,   обпалюючи   душi,    оновлює,
переформовує їх.  Коли розтривожується, болить  серце, зла
не скоїш.  А мрiї? Без них,  закличних, диявольськи  небезпечних
(бо ж неминуче порушать спокiй, розiб'ють сонний затишок!), не можна  долати
час i простiр, зорiти  в прийдешнє, тим паче жити майбуттям,  вiдкрити
бодай  одну  невiдому   планету.  Звичайно  ж,  не  для  того,  аби  назвати
її власним iменем. А задля чого ж? На  це запитання кожна людина
вiдповiдає на самотi з собою.


     МИКОЛА   СЛАВИНСЬКИЙ,    заступник    гвлови    Комiсiї   СПУ   з
пригодницької та науково-фантастичної лiтератури.


     ЗМIСТ
     Частина перша РОБIНЗОН
     Роздiл перший
     Роздiл другий
     Роздiл третiй
     Роздiл четвертий
     Частина друга ЛЕГIОНЕР
     Роздiл п'ятий
     Роздiл шостий
     Роздiл сьомий
     Роздiл восьмий
     Частина третя ТЕРОРИСТ
     Роздiл дев'ятий
     Роздiл десятий
     Роздiл одинадцятий
     Роздiл дванадцятий
     Частина четверта КАТОРЖНИК
     Роздiл тринадцятий
     Роздiл чотирнадцятий
     Роздiл п'ятнадцятий
     Роздiл шiстнадцятий
     Роздiл сiмнадцятий
     Частина п'ята ЗЕМЛЯНИН
     Роздiл вiсiмнадцятий
     Роздiл дев'ятнадцятий
     Назвати планету власним iменем





     Литсратурно-художественное издание
     Стругацкий Аркадий Натанович Стругацкий Борис Натанович
     ОБИТАЕММЙ ОСТРОВ
     Фантастическая повесть (На украинском язьiке)
     Для среднего и старшего школьного возраста
     Перевел с русского Павловский Станислаа Степанович
     Художник Сулима Константан Иванович
     Кисв "Взсзлка"
     Художнiй редактор Є. О. Iльницький
     Технiчний редактор О. I. Дольницька
     Коректори I. Ю. Павлоцька, В. Д. Бондар
     ИБ № 5578
     Здано  на  виробництво  04.06.90. Пiдписано  до  друку  22.1I.90.
Формат  84ХЮ8/;^.  Папiр друкарський  №  2.  Гарнiтура  "тайме".  Друк
високий.  Умови, друк. арк. 15,96.  Умови, фарб.-вiдб. 16,58. Обл.-вид. арк.
18.11. Тираж 115 000 пр. Зам. 0-- 2062. Цiна 2 крб.
     Ордена Дружби народiв видавництво "Веселка",  252655,  Київ, МСП,
Мельникова, 63.
     Головне пiдприємство республiканського виробничого об'єднання "Полiграфкнига"
     252057, Київ-57, Довженка, З
     Стругацький А. Н., Стругацький Б. Н.
     С87 Населений острiв: Фантаст, повiсть: Для серед,  та ст.  шк.  вiку /
Пер.  з рос. С.  С. Павловський; Худож. К. I. Сулима.--  К.:  Веселка,
1991.-- 303 с: iл. I8ВN 5-301-00987-7 (укр.)
     Фантастична повiсть про згубний вплив на людей  пропаганди  ненавистi й
бездумної покори.
     Головне пiдприємство республiканського
ненавистi й бездумної покори.

Популярность: 56, Last-modified: Sun, 01 Mar 2009 13:46:03 GMT