Роман Андрiяшик. Люди зi страху

 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 http://www.ukrlib.km.ru/ ║ http://www.ukrlib.km.ru/
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ╞, ©  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   В ОБЛОЗI. Книга перша

   Чи я в батька не дитина була?
   Чи я в батька не кохана була?
   Взяли ж мене замiж дали
   I свiт менi зав'язали...
   З народно© пiснi

   1

   - Як спалося? - запитала Левадиха.
   Вона й очей не звела. Та можна не сумнiватися - в якусь мить якимось
хитромудрим способом встигла на мене зиркнути i навiть збагнути, в якому я
настро©. З чемнiстю квартиранта я вiдповiв, що добре, i, одразу забувши
все, усмiхнувся... Менi було так легко, нiби з плечей звалилася Говерла
[гора в Карпатах].
   - Гм-м...збиралася з гадками Левадиха. Перекинула снiпок квасолиння,
поправила макiтру мiж колiньми.- Полощешся, мов ласиця. Отак у мого Антона
було: я забудуся пiд куделею, аж гульк - гейби нема чоловiка в хатi. А вiн
у кутику над цеберкою.
   "У життя тисячi нагод витравити з людини впевненiсть,- подумав я.-
Тодi, як утiкач, бо©шся власно© тiнi".
   - ...Семко був непосидою. Не балакав, а кричав. "Цить,- прошу не раз,-
не репетуй, не в кузнi". На хвильку прикусить язика, вiдтак сво╨©... А ти
кудись збира╨шся? Господи, що менi дiяти з цим парубком! То зодягни що
теплiше на себе, який нагрiток у тiй шинелинцi? Студено ж. Зима не на
жарт.
   - Зима,повторив я. Тьох! - щось колькою вперлося в серце.- Зима.- Я
штовхнув набучавiлi дверi.
   Снiгу випало до колiн. Небо вiщувало близьку заметiль, хрипло й
насторожено шурхотiв жужелицею повноводий з осенi Днiстер. Скелi над селом
заокругленi, наче голi дiвочi колiна на передсвiтанковому березi, коли
пустунки знiмають до купання снiжно-бiлi сорочки. I все нинi мов на
замовлення. Наче й природа повернулась на десять лiт назад, щоб рушити
заново вже iншою, лiпшою дорогою.
   Я зiперся на ворота, доп'яна вдихнув самосаду.
   Я нiби знав, що Вiн сьогоднi спроможеться на слово.
   ...Досвiта мене розбудив холод. Я сонно глипнув на замуровану iне╨м
шибку, на язики снiгу, надутого за нiч на пiдвiконня помiж трухлявi рами,
i накинувши поверх рядна шинелю, вкрився з головою.
   Мене причавила бездонна, аж моторошна пiтьма. Зупинився час, щезли
думки, i мною заволодiло вiдчуття недалеко© його присутностi.
   Я ворухнувся, аби вийти з-пiд непри╨мно© влади темряви. Почав
наслухати. З монотонного шелесту кукурудзиння за стiною, з пошкрябування
лопати - видко, Левадиха розчищала замети - щось немовби нашiптувало: "Вiн
уже близько, от-от появиться".
   Вiн вихопився перед очi несподiвано, на весь зрiст, i схрестив на
грудях руки. На Ньому була срiбляста смушева шапка, коричнева куртка,
вовнянi про свято штани i високi чоботи з попротираними халявами; з-пiд
лiктя визирав рожевий обрубок пальця, лiва повiка, як завжди, коли Вiн на
щось напружено дивився, була опущена нижче за праву.
   Таким Вiн запам'ятався менi за життя. Востанн╨ Вiн був трохи
напiдпитку, винувато-сумно всмiхався, та iз зiниць поволi й м'яко
спливала, як завсiди, дочасна туга, бо таким Вiн уже вдався, що думка його
вiчно забiгала поперед подiй i ятрила душу загодя до лиха.
   Але з того дня, вiдколи Вiн ходить за мною привидом, Його чоло оповите
тiнню та©ни. I тепер ця тiнь дрiбно мерехтiла, мов полум'я згасаючо©
свiчки. Чим довше я придивлявся до Його обличчя, тим бiльше здавалося, що
Вiн душиться вiд якогось невисловленого болю, проте не може заговорити.
   Мене вдарив дрож: а що, коли Вiн пiде, нiчого не сказавши? Водночас я
побоювався того, що Вiн мав на гадцi.
   На тiлi виступив холодний пiт. Я знемiгся, чекаючи, бо Вiн уже вiчнiсть
стояв надi мною. Надiя покинула мене, майже вiдчутно забравши зi скронь
сво© теплi долонi. Я повернувся на бiк, тихо зiтхнув. Тягар спав iз серця
Вiдкинувши рядно, я потягнувся до слiпучо-бiло© повiстi шиби, провiв по
нiй нiгтем. I в цю мить - можу дати голову на стин, що правда,- глухий,
мов з iншого свiту, Його i не Його голос сказав: "Iди, сину..."
   Гай-гай! Легко сказати - iди. А при яких здобутках? Якою дорогою? Що ж,
помiркую. Лишень не вибiгати на торг ранiше за коня!

   Повз мене заклопотано прочовгав Молотковський, прокашляв Герасимчук,
мелькнула Крочакова Ревека. На кутi, окрiм Левадишино©, ще шiсть хатин. Я
перечекав, поки й решта вирядить посланцiв до Шехтманово© крамнички. Петро
Стiнковий i Федiр Загата повискакували з оборв в одну мить, але Петро
завовтузився iз защiпкою i пропустив недруга (вiдтодi, як Загата
посварився з нацiоналiстами, сусiди не в ласцi). Загата, порiвнявшись зi
мною, кинув: "Як зима, Повсюдо? На той рiк можна сподiватися врожаю"? А
Петро, проходячи, на зло Федоровi, зосереджено дивився пiд ноги.
   Нарештi, в село з кошиками подався Богдан Онук. Я рушив завалами в
протилежному напрямку. Пiдгартований морозом, снiг пересипався за халяви.
Я зачерпнув пригорщу, покуштував на смак. "Теж, мабуть, цiлющий". Про це
доводилося чути щозими. "Як?! Не вiрите, що снiгова вода цiлющя? - наш
сусiд Северин Шутько вимовляв замiсть "ща" - "щя".- А диви! Жили б тодi в
горах по сто рокiв!.."
   Я мотав на вус i кривився. Чому батько не перевезе нас у Карпати? Там
дожили б ми щонайменше до двохсот. От надивилися б усячини!.. Та батько
мовчки похитував головою, потiм, дратуючи Северина, стиха бурмотiв:
"Скажи, добродiю, iнше: нема ось багатшого краю за наш, а люд споконвiкiв
у злидотi". Пiсля цього вони заглиблювалися в полiтику, затiваючи не
перший i не останнiй "бiг до моря"2, а я, понудившись, поки не
показувалося сонце, нишком задкував до сiней - i до хлопцiв, лiпити
снiгову бабу.



   2

   Вимушена тактика бо©в мiж нiмецькою i французькою армiями пiд час
першо© свiтово© вiйни: боячись бути обiйденою з флангу, i та i та армiя
змушенi були розгортати фронт, поки вiн вперся в море. (Прим. автора).
   Удома в нас перший день зими святкували. Мама спозаранку втискувала
мене в стару "амунiцiю", i я вибiгав пробивати слiди. З хатнього сутiнку
з-поза вiкон за мною стежили усмiхненi очi, i йшла напрочуд лагiдна
розмова про те, наскiльки я вирiс, як змiнився. Розчервонiвшись на морозi,
ховаючи в старезне дрантя закляклi пальцi, я волочив замети якомога довше,
бо лиш цього дня батько з матiр'ю бесiдували так, нiби щойно побралися.
Правда, вони в мене не ©лись по©дом, як iншi. Ото пiднiме ©х досвiток, i
почина╨ться: того нема, i того нема, i те здалося б, i без того не
обiйтися. А тодi мама з таким самим незаперечним правом, як на молитву,
сiдала до вiкна плакати. Батько й собi раз по раз поглипував на вiкно,
нiби вулицею повинен був пiдкотитися зi скарбами возище, що випадково десь
забарився, нервово барабанив по скринi обрубком пальця (пам'ятаю з
гуральнi дiдича Повча) i хмурився. Але, врештi-решт, нестаткам хоч трохи
можна було зарадити роботою, i вона гнала ©х iз хати. Мама зiтхала, мов
важко ©й було покидати свiй закуток скорботи, батько коротко лаявся:
"Паршивий свiт! Видко, не проживеш, як не будеш кривдити!"
   Мене обступала самотина. Вибравшись на горище, я цiлував надщерблену
татарську шаблю, видобуту з Днiстра ще маминим дiдом, i з розгону
встромляв у стрiху на страх ворогам...
   Батько розмовляв зi мною мало. Та все, що. вiн при менi казав, чогось
глибоко западала в пам'ять. Довго, примiром, мучили слова: "В укра©нцiв
гiрка доля, як у негрiв". Скiльки я не мiзкував, що те може означати, так
i не дiйшов смислу. Проте, можливо, за цi дивнi реплiки я дуже любив
батька. Я ©х згадував i в гiмназi© (особливо пiсля того, як почув, що
Атлантиду поглинула земля, а дру©дiв - цивiлiзатори 3), i пiсля того, як
мене вигнали, i я вчився майстерки у Львовi, i в окопах.



   3

   Уряд Австро-Угорсько© iмперi© вiв полiтику на асимiляцiю населення
Захiдно© Укра©ни. "Цивiлiзатори" проголошували "Цезар пiдкорив дру©дiв,
спаливши Алезiю" (малися на увазi iсторичнi i культурнi здобутки дру©дiв).
   У передво╨ннi роки батько несподiвано замкнувся. Мовчить, немов
полудень, нагнiчений спекою Я боявся за нього. бо, здавалося, вiн ось-ось
вчинить щось непоправне. Нiби вiдчуваючи мою тривогу, вiн, бувало,
запитливо зиркне на мене, примружить очi i... наче щось важливе згадавши,
iде геть. У мене серце було не на мiсцi: чого кри╨ться, з чим? А тепер я
знаю: коли в мряцi гине надiя, людина почина╨ жити самотужки. Жахливий
тодi двобiй з життям, сповнений прикрих випадковостей, дикостей, дивини
(може, й мене таке чека╨...). Але на думку спада╨ болючiше: а що, коли з
яко©сь причини батько не хотiв дiлитися сво╨ю присмерковою тугою i
смутком?
   Нема. I привид, мабуть, бiльше не прийде.
   Од усього зостався куций пружечок споминiв, щоб не забувати. Десь я
чув, що спомини спонукують розшукувати втрачене. Не зичив би нiкому. До
минулого звертаються, коли несила жити сучасним i коли мусиш починати з
того, на чому тебе вихопило iз колi©. А шанси?.. Побачимо.
   Зима. Як колись, село димить кiзяками. Вiтально похитують гiллям ялицi,
небо - мов нерозоране поле, поле - як зачарована, сповита в саван красуня,
яка от-от схопиться i усмiхнеться людям. Ба нi! Не скоро. Тiльки-но
листопад. До речi, я охрестив би цей мiсяць тронопадом, якби справа лише в
тронах. Насправдi до весни далеко...
   А тепер назад, Прокопе. Холодно. Нинi вже грiх, якщо минеться без
чарки.

   У наших Колобродах звичайнi люди, i живуть вони звичайним життям. А як
взяти загальнiше, то що свiт, те й вони. Я тричi обiйшов Гривастюкову
канцелярiю i тричi опинявся перед дверима крамницi. Там iшла дискусiя на
близькi менi теми. Хмiльний гамiр заманив мене.
   У тютюновому чаду на широких ослонах сидiли розважливi газди i цiдили
вино.
   - Нiмець хитрий, як лис: буцiм здався, а насправдi...
   - А ви зна╨те, що Ль╨ж бомбардували з чотиристамiлiметрових гармат?
   - Якби Жофр4 докумекав, що намислив Шлiффен5, то дав би фрiцам
припарки.
   - А якби Мольтке6 не зазнався, то примусив би французьких генералiв
переодягатися в спiдницi. Треба ж було йому гнатися за недобитками.
   [4 Головнокоиандуючий французьких армiй у 1914-1916 рр.
   5 Нiмецький вiйськовий стратег.
   6 Фельдмаршал, представник старшого поколiння нiмецько© вояччини]
   - Перед вiйною Нiмеччина мала золотий запас у сто двадцять мiльйонiв
марок.
   - А шанцевий iнструмент забороняли видавати...
   - Посуньтеся,- штовхнув я .Молотковського.
   - Майте на увазi,- казав у цю мить коваль,- що Вiльгельм 7 - то був
.сучий син.
   [7 Нiмецький iмператор Пiд час листопадово© революцi© в Нiмеччинi втiк
до Нiдерландiв, у 1933 роцi висловив свою солiдарнiсть фашистам.
   - Але на телеграмi Лiхновського,- втрутився я,-цими самими словами
обiзвано Георга V 8. У владик кожне слово на пiдхватi.
   8 Англiйський король
   - О, мо╨ шануваннячко, пане Повсюдо.- Молотковський зробив для мене
мiсце на ослонi.- Ми ось... За ваше здоров'я, пане Повсюдо! - Вiн
перехилив кварту i, скривившись та скрипнувши зубами, додав:- Вiйна,
зна╨те, це таке дiло... для кого старатися?
   - Але ж вiйна закiнчилась?
   - Нiколи не закiнчиться.- Молотковський люто вирячився на Головацького.

   Ма╨те рацiю,- зiтхнув я.- За все добре!
   - Повсюдо! - вигукнув з кута Iлля Гордiй, невгомонний анекдотист,
старий парубок (до цього вiн мене не бачив).- Хлопцi! Приймаю Повсюду в
заступники на дiвочому фронтi. Слово честi, вiн проп'╨ з нами всю валюту,
яку заробив австрiйським штиком, i нiколи не ожениться. Увага, панове?
Коли господь прийме нашi душi, прошу вiд громади пам'ятника: ми з Повсюдою
на бочцi вина. Освятiть пам'ятник поруч з цiсарем.
   Менi раптом пересохло в ротi од його пророцтва, i я почав пити одну за
одною. Подумки я протестував: "Iлля - божевiльний. Не слухай. Прокопе. Ти
сам зна╨ш, що треба робити. Це баламути. На словах вони - одне, а в душi
теж хотiли б почати заново, та не мають вiдваги i котяться за iнерцi╨ю. На
себе будуть колись нарiкати. А ти йди сво╨ю дорогою..."
   Пиятика дiйшла такого розмаху, що стала нiби роботою. Пили сквапно,
мовчки, ненаситно, як самозреченi.
   - Аборигени 9,- пробурмотiв я.
   9 Тут вжито в значеннi-люди з закостенiлими традицiями. Австралiйськi
аборигени, наприклад, вiрять у тотемiчнi символи. Безглуздi традицi© -
непорушний закон для аборигенiв. Вiн прив'язу╨ ©х до легендарного
минулого, прирiкаючи на первiсну дикiсть. Австралiйськi аборигени загнанi
в резервацi©, негласно присудженi на винищення.
   - Що ти сказав? - затермосив мене Iлля, звiсившись надi мною.- Що ти
верзеш?
   - А-бо-ри-ге-ни... - Я сп'янiв.- Череда, орда, латифундiя, рента,
розтоптане сумлiння.
   - На,- Iлля подав менi чиюсь наповнену кварту.
   Серце вистукувало ковальським молотом. Я ледве сидiв, обтяжений вином.
Я ще бачив, як звалився пiд стiл Молотковський, вiдтак Головацький, i
зрадiв: я ляжу останнiй i нiчого ©м не виляпаю.
   Бiля вуха хропiв Iлля. Не хропiв, а декламував:
   То я на Чорному морi, то на суходолi,
   Пiд припiчком долi,
   На припiчку духи душу,
   На каменi рибу трушу,
   Пiд лавлю човном плавлю,
   А коло порога пристань знiмаю.
   Де то взялася на Чорному морi та на суходолi бистрая хвиля
   Та куцому собацi
   При самiй с-цi
   Хвiст одкусила...
   - Мовчи! - закричав я, але тут же зрозумiв, що це я , плету казна-що.
Зцiпив зуби, затулив долонею рот, але звiдтiль булькало-воркотiло:-Як-то
на свiтi поживати, яке собi занятi╨ мати?..
   Остання крихiтка свiдомостi забила на сполох; зараз. я почну
сповiдатися. Зараз викажу себе з головою. Та раптом вдруге цього дня
явився батько. "Встань",- звелiв вiн. "Встаю..." Я пiдняв голову, але на
ноги менi звалилась цiсарева статуя.
   - Пусти,заблагав я .
   Вiн мов оглух. Тодi я запитав цiсаря:
   - Ваша свiтлосте, коли скасоване рабство?
   Цiсар блаженно засмiявся:
   - З часу заснування мо╨© iмперi©.
   -А що таке полiтика?
   Цiсар зiрвався з долiвки i крiзь вiдхилене вiкно майнув на постамент.
"Почекай же,думав я собi,- ти од мене не втечеш! Я тобi нiчого не можу
вдiяти за ту мiстику, котру ти розплодив у Колобродах, та я з тебе душу
висотаю". Я рушив до нього. Тепер на ньому була маска (снiгова чалма, два
носи i двi пари брiв. Вiн, здавалося, був наляканий мо©м наближенням, та
намагався не подати знаку i посмiхався.
   - Кажи! - гукнув до нього.
   - Це надзвичайно велемудра забава,- пробурмотiв вiн.
   - А вiйна?

   Цiсар насупився.
   - Брехня! - закричав я щосили. Небiжчик Клаузевiц проповiдував iнше: що
вiйна i полiтика..., що вiйна i полiтика - двi повi©, обидвi голi, але
одна носить намисто на ши©, а друга без нього. Весело? Нiкчема ти! Пiсля
цього не хочу тебе бачити, здохляку! Чув?
   Цiсар оскаженiв. З його обличчя звалився один нiс. Мене лихоманило, але
я не замовк.
   - Слухай ти! А чи не скажеш менi, що цiннiше - скарб чи влада? - Я ще
не мiг вiдмовитися вiд спокуси що-небудь вивiдати для себе.
   - З деякого часу - влада, бо це золотий процент, - просичав цiсар.
   - Процент!.. Процент?!-Я отямився, з мо©х очей текли сльози. За два
кроки вiд мене перед стату╨ю скульбачився Iлля.
   - Гордiю!
   - Що-о-о?
   - Замерзнеш, друже. Ходи, проведу тебе до хати. Iлля цокотiв зубами,
попiд очима в нього засинiли пiдкови.
   - Крiпися,мимрив я.- Богу душу оддаси. Я... Я гартований.
   Ми з бiдою добрели до його домiвки i впали на лiжко.
   Прокинувся я годин через три. Вiд болю розлiталася голова. Було прикро
i шкода себе: я ж так добре почав!
   Пiд важкою, ретельно набитою периною хмар на тиху дрiмоту хилився ще
один день життя. Щиро побалакати б з ким-небудь. Бодай побалакати...

   Сьогоднi я вийшов з дому пiзнiше. Ревека вже, поверта╨ться з крамницi.
Iде весела, розмiтаючи кришталевi бризки снiгу. Шехтман - неймовiрний
╨врей: пiдходить настрiй з кимось посмiятися - смi╨ться, треба поплакати -
то плаче за компанiю. Видко, поборгував Ревецi чи щось при╨мне шепнув. А
вона малим тiшиться. Лише раз ще перед вiйною,- було це серед лiта, i я
стрiв ©© пiзно вночi,- щось змусило ©© спалахнути, як зiрницю в глибинi
небес. Стрiв я ©© з мiшком, а подейкували, що Ревека охоча до чужих курей.
Свiтив мiсяць. Ревека стурбовано посторонилася на стежцi, та в мiшку, наче
на зло, пискнула курка.
   - Звiдки, Ревеко?- спитав я.- Бродиш понад Днiстром, як русалка.
   - Бо я - русалка - тихо мовила вона.
   - Оце новина!
   Ревека поправила мiшок:
   - I для багатьох.
   I мов мiж iншим розповiла, як з мiста нагодилась ©й пiдвода до
Грушiвки, а давно запрошувала тiтка, то Ревека провiдала родичiв, ©й
понавiшували гостинцiв.
   - А ти з читальнi?
   - Еге.
   - Ой, стомилась,- поклавши мiшок, сiла на травi на сугiрку i, спершись
на руку, випростала ноги.- Як свiчечка маячиш? Та побалакай з дiвчиною.
Дивися: так тихо вночi, аж маркiтно. Як у байраку...
   Вона вмостилася калачиком, пiдперла кулаком пiдборiддя i заглядiлася на
золотi леза на рiцi, що купками громадилися до протилежного берега.
Обличчя ©© обрамлювала домоткана опаска, на устах блукала лукава посмiшка,
i вони ворушилися, мов вели з навколишнiм супоко╨м якусь пота╨мну розмову.
На щоках тiнями вигравали маленькi ямочки. У кожному ©© русi були натяк i
обiцянка, i володiла вона цими секретами по-жiночому вправно, недарма
плiткували в селi, що вона прийма╨ чужих чоловiкiв.
   Уже не пригадую, як зав'язалася бесiда про життя, про щастя, одначе
вечiрня, яку вiдправила Ревека, залишилася для мене чимось особливим.
Подiбно© iмпровiзацi© менi не доводилося чути нi до того, нi пiсля того. Я
слухав ©© в повнiй розгубленостi, пiдсвiдоме порiвнюючи Ревеку з
вродливими, осяяними розумом царицями, яких у дитинствi бачив на срiбних
монетах.
   - Щастя...сказала Ревека. Потiм, зiтхнувши, повторила це слово i
повела, повела як циганка ворожбу.- Це, Прокопе, коли... i ще коли, i ще,
i ще... Коли надворi весна, все росте, дару╨ душу i тiло...
   Я приголомшено дивився на не©, не смiючи пропустити жодного слова.
   - ...А ти йдеш полем з опалкою пшеницi i сi╨ш у пухку рiллю, а до тебе
виходить твоя жiнка з дiточками, i ви усмiха╨теся полю i людям...
   Зi щирою слов'янською розчуленiстю я шкодував, чому Ревека не моя
Марина. Тодi поклав би ©й на колiна голову, втупився зором у Чумацький
Шлях i мiркував би, що таке добро, а що таке зло...
   - ...I всi ви, хто вийшов на роботу i хто принiс на поле доброзичливе
серце,- всi дивитеся на небо i кажете: "Ну, тепер пошли, господи, дощу!"
   Менi од вдячностi хотiлося розцiлувати Ревеку, i я ледве стримувався,
щоб цього не зробити, бо тодi я ще не соромився сво©х почуттiв i не
привчився чекати за них розплати вiд життя як за непогашену позичку. А
також думав, що подiбне багатство може вживатися iз таким убозтвом лишень
у наших краях; хоч воно початок чогось великого i неосяжного, його
поглинуть скелi, береги, земля.
   - ...Хмара обiймав небо, почина╨ блискати, i, коли ти розсипа╨ш останню
жменю, пада╨ перша крапля. Ти береш на плечi одну дитину, за руку - другу,
жiнка склада╨ до кошика миски, та навколо гримить, i вас перiщить дощ. Ви
потюпали розмоклою дорогою, i дома на вас уже не лишилося сухого рубчика.
Але ви смi╨теся, роздяга╨теся, вишиваними рушниками розтира╨те тiло i
кладетеся в лiжко, i вам вiдрадно вiд того, що котяться трiскучi iз
дзвоном громи, слуха╨те, як за вiкном цiвкотить вода i цiлу╨теся до впаду,
i вам завихторю╨ться поцiлувати навiть огненний язик блискавицi. А досвiта
виходиш у поле. Видиш бiлий корiнець. Помiча╨ш тих людей, котрi вчора
сiяли поруч. Гука╨ш: "Дай вам, боже, щасливо!" - "I вам того зичимо!" -
одвiчають тобi...
   Молитва закiнчилася. Ревека секунду-другу мовчала в задумi, потiм
встромила в подiл лице i, ридаючи, тихо заскiмлила.
   У мо©й головi завихрилися тяжкi гадки, а Ревека заспоко©лася так само
несподiвано, як почала плакати. То була свята iскра. Я ©© захищав би на
всi лади, а люди не бережуть. Ревека пустилася берега, може, й соромиться
згадувати ту хвилину...
   - Прокопе, куди? - виспiву╨ Ревека. У кожусi грiм-дiвчина, а застав ©©
кiлька днiв тому в Левадихи в киптарику до стану - гiнка тополина.
   - Гратулювати цiсаревi, Ревеко.
   - Ха-ха-ха-ха!
   - Велено являтися на мальдунок.
   - Ой матiнко небесна!..
   - Ось запитав недавно, що таке любов. Набурмосився, присклепив око та
як зарегоче... Точнiсiнько, як ти оце. Химерний мiй цiсар.
   - А ще про що розпиту╨ш?
   - Чи змiниться такса на патрiотизм. Вiн гримнув: "Ти прийшов менi
поклонитися?"
   - А ще?
   - Радився, де роздобути дахiвку на хату. Нi мур-мур.
   - Хочеш будуватися?
   - Батько наказав.
   Ревека прикрила вiями великi чорнi зiницi, помовчала, зда╨ться вражена,
згодом мовила:
   - В добрий час, Прокопику!
   - У який-який?
   - Та примовка така,- нiяково усмiхнулася вона, i вiд цi╨© усмiшки в
мене кров захолола в жилах.- Справдi, будуйся.
   - Для цього дихаю.
   - Треба якось жити.
   - Нiби з мо©х думок вичитано. Пора псовi буду мати.
   - А не так?
   - Так, Ревеко. Покладу хату, розведу дiток i щодень буду товкмачити:
"Не суньтесь, бiсенята, в полiтику, бо в'язи поскручую".
   - Який ти злий! Хутчiше поправляйся, лiпший станеш.
   --Худого мене кулi минали.
   Ревека тугiше стягнула кiнцi хустки i пiвголосом спитала:
   - З Мариною в гнiвi?
   - Що з воза впало - пропало.
   - Так-так... Ну, то щасливо, Прокопе.
   - I тобi, Ревеко.
   Вона недбало махнула рукою.
   - Щастя залiзне, Прокопику. Не вгризеш, не пiднiмеш, бо важке. До того,
як лихо, то ╨ бодай якесь передчуття, а трапля╨ться щастя - нам невтямки,
воно й процiдиться промiж розставленi долонi.
   Я збентежено дивився ©й услiд. Приблизно те саме говорив мiй
однополчанин Альберт Хертерiг, правда, по-╨вропейськи - з присмаком
скептичностi. Взагалi там завжди намагаються показати: сто©мо, мовляв, над
бiдою. Пiшли вони далi вiд нас чи ще позаду?..

   Погруддя Франца-йосифа поставили в Колобродах у дванадцятому роцi.
Прислужився до цього Захар Гривастюк, батько нинiшнього вiйта, колишнiй
вiйт. Опудало не викликало фурору, бо на той час кожне поганеньке село
спромоглося на божка. Сюди, на край Галичини, вiн доплiвся з необхiдностi,
а ця обставина - перша ластiвка банкротства моди та iдей.
   Однак цiсар став на кам'яну брилу, i не обiйдеш, хоч не йди. Його
першо© .ж ночi облили гно©вкою, а другого дня в селi зашумiло вiд вигадок
i приповiдок. Священик Охiтва з Омеляном Гривастюком, який саме прийняв од
батечка вiйтiвство, тричi попереджували громаду бiля церкви i вивiсили на
читальнi папiр з категоричним розпорядженням не плюгавити величну особу.
Але що напери! Бiблiя - I та не ма╨ того впливу, якого слiд було б чекати.
Як казав Северин Шутько, найкращий писаний закон - правда в хатi, а пiд
правдою вiн у будь-якому разi розумiв не скруту.
   Отож досi нiхто не може втриматися вiд того, щоб не пустити шпильку в
цiсаря. У мене з ним стосунки приятельськi. Росiйськi солдати обiйшлися з
цiсарем неввiчливо, зламавши йому ребро. Ми зблизилися, бо це ж саме менi
заподiяв якийсь швидкоокий мурин пiд Трентiно.
   Нас кинули в атаку пiсля довго©, ретельно© муштри. I нас розстрiляли до
того, як ми зрозумiли, хто звiдки б'╨. З друго© i третьо© роти пiр'я
посипалося за кiлометр злiва пiд час спроби прорвати фронт на стику
ворожих батальйонiв. Словом, дiяли ми за принципом вельмишановного пана
Мольтке -"окремо йти, разом битися", за що йому шануваннячко вiд родичiв
погиблих i калiк.
   Не можу сказати, чи багато вцiлiло з двох сусiднiх рот, але з нашо©
залишилося дво╨ без нiг i я з переламаним ребром. Мабуть, не слiд у наш
час обурюватися i нарiкати, впадаючи в жалюгiдне становище людей, якi
жебрають спiвчуття, однак ту досконалу механiку бою я не забуду до кiнця
сво©х днiв.
   Я бiг грязьким полем, а поле було встелене, як тiк зерном, шрапнеллю i
понiвеченими трупами. Стогнало, лящало, гуркотiло, а я верещав, глухий i
божевiльний. Роздратоване вибухами повiтря перекидало мене з горба на
горб, через транше©, сiтi колючого дроту, потоки кровi. Усе мигтiло,
палахкотiло, щезало i воскресало; я прозрiвав i слiпнув, i якби не той
самий Мольтке, за яким вiйна - "необхiдний момент в iснуваннi людського
роду", я наклав би на себе руки в одну з митей притомностi, аби покинути
те чистилище, не дочекавшись раю.
   Раптом я помiтив, що лечу на блискучий, гостро заточений багнет, а мiй
штик, теж на совiсть заклинений, нацiлився в груди скривленого, смертельно
блiдого чоловiчка з чорним метеликом вусикiв.
   Нас швидше шпурнуло одним в одного. Коли я якоюсь далекою i чужою
гадкою подумав, що все, кiнець, щось мене люто вдарило. Я стрiмголов
покотився крутосхилом i отямився в доверху наповненiй каламутною водою
ямi. Я з риком припав до води позбавленими вiдчуття губами, машинально
вiдгорнув рукою плями кровi i пив, поки бiль у шлунку не скрутив мене
вчетверо. Зачепившись руками за шкарп, я занiмiв. У мозку сколихнулися
якiсь тiнi, трохи згодом вони вишикувалися колонами лiтер, i я прочитав!
   ...Земля пливе, немов хистка вода.
   На руйнування власного труда
   Поглянув досвiд, нинi не потрiбний.
   Потiм погляд ковзнув по нiжно-голубому пружечку неба, i тут же на ньому
вималювалось:
   Хто смiлим серцем благородний,
   Той свiй оголю╨ кинджал
   За бога, короля i честь.
   Поволi поверталася свiдомiсть. Я почав пригадувати, де й коли читав цi
вiршi. Та новi рядки застрибали перед очима, як зграя навiжених у
нестямному танку:
   ...Яка-бо слiпота
   На це зухвальство вас штовха╨!
   Драту╨те ж народ,
   Пробуджуючи в нiм жагу до помсти.
   Я перекинувся горiлиць, упершись ногами в дно ковдобини. На все небо
прослалося:
   ...При глуздi ти? Поглянь на руки:
   Вони в кайданах,
   Тодi я лiг на живiт, погляд згубився в зморшках вибалка, над яким
стелилася золотиста курява диму. Але що сталося: тихо, аж боляче? В
здивуваннi праворуч застиг зелений гайок, насторожилось небо, якась
пташина сидiла поруч, перехиливши голiвку iз заплющеним проти сонця оком.
Я руками затулив вуха, потiм вiдняв. Нi. Двигтiло й скреготало далi, немов
з надр планети видобувалися орди людожерiв. Менi здалося, що спокiйно, бо
бiльше не вiдчував у собi звiра, який прокида╨ться, коли зойк атаки
виносить тебе з окопу. Звiр той люту╨ до першого дотику тiла до землi
(либонь, це вже iнстинкт, здатний передаватися з поколiння в поколiння) i
щеза╨ враз, як електричний заряд. Тодi робиться тихо, наче в годину
найбiльшо© спеки серед залитих сонцем лугiв, коли все живе хова╨ться i
нiмi╨.
   "Не зачепило",- було першою мо╨ю гадкою. Я спробував звестися i
знепритомнiв. У лазаретi згадав, що пив свою кров. Мене вирвало. Потiм я
стiльки пiднiмався з окопiв, що втратив лiк. Але нiякий мудрець не
перекона╨ мене, що так поводяться на полi бою лиш необстрiлянi
жовтодзьоби.
   Цiкаво, що менi Загата скаже? Та вiн п'яний.
   Гей, хто в лi-i-сi, озовися!..
   Шапка на вусi, кожух розстебнений, баламка╨ться кiнець ременя.
   - Повсюдо-Повсюдо, ти ╨диний, братику, кому виложити можу про муки сво©
та й про недоленьку!
   А я бiдний, безталанний,
   Степ широкий - то мiй сват,
   Шапка, люлька - вся родина,
   Сивий коник - то мiй брат...
   - Отже, я твiй коник, Федоре?
   - Дай поцiлую тебе, Повсюдо-Повсюдонько.
   - 3 яко© оказi©?
   - Бо я тебе, i-i-i, люблю.
   - Нарештi, один знайшовся!
   - Так, один, Повсюдо. Бiльше тебе нiхто не любить.- Загата перейшов на
трагiчнi нотки.-Ти нетутешнiй.
   - Ось тобi ма╨ш.
   - I химерний.
   "Нi одна проблема духовного розвою людини не може бути вирiшена, поки
народ невiльний..." Звiдки це?
   - А ти гаразд випив.
   - А що, Повсюдо? Не маю права? Маю! А Степан...Степан нехай ©де. Я
залишаюся тут. Буду ©сти, буду пити, буду гуляти, буду спiвати. Степан
нехай ©де.
   Сам п'ю, сам гуляю,
   Сам стелюся, сам лягаю...
   - Федоре, а жiнка ж де?
   - Ой Повсюдо! - Загата скривився i захитався з боку на бiк.- Жiнка... А
що тобi потрiбно? Ти зна╨ш приказку, що... Зась, Повсюдо! Зась, от що я
тобi пораджу.
   I заспiвав.
   Загата колись був дяком. Батько говорив, що другого такого голосу нема╨
на всiй Галичинi. Одного разу з порога загорланив "За Сибiром сонце
сходить", i на скринi погасла лампа. Вiдтодi щовечора над кутком зчинявся
рев - то Загата, розкинувшись на лежанцi, гасив свiтло.
   Вiн завсiди охочий похвалитися, що завдяки його голосовi iсторiя змогла
повторити легендарну пригоду старокозацько© доби. У вiйну багатьох з
Колобродiв росiяни мобiлiзували пiдвозити бо╨припаси. Дорогами Федiр
розважав солдатiв, що голiруч брели на фронт, був свiдком сiчi пiд
Буштинським лiсом, де полягло до тридцяти тисяч росiян. Розповiдають, що
Загата пiсля цього принишк-приголомшила його приречена впертiсть
"москалiв", що майже беззбройнi лiзли на австрiйськi позицi© i сотнями
падали, пiдкошенi кулеметними чергами.
   Загата чув, що кожний день вiйни кошту╨ Росi© близько шiстдесяти
мiльйонiв карбованцiв i присипля╨ до вiчного сну шiстсот двадцять шiсть
солдатiв.. Першу цифру вiн не мiг собi уявити, а другiй не мiг повiрити -
вiн бачив височенну могилу над тридцятьма тисячами трупiв, i в нього
вироблялося внутрiшн╨ переконання, що такi могили виростають перед заходом
сонця кожного божого дня.
   Пiвтора мiсяця Загата десь пропадав. Нарештi прибився, i на кожному
волосся стало дибки: вiз його був вивершений новiсiнькими манлiхерами i
набоями. Те, що вiн iз цим скарбом пересiк лiнiю фронту, межувало з чудом.
   Незабаром росiйська армiя розвинула наступ. Вiдстань до бази
збiльшилась, зв'язок був поганий, i валка закотилася в лiсок, який
патрулювався австрiйцями. Обоз захопили, спорядження пiдiрвали на очах
полонених, а самих ©х погнали рити транше©. Тут Загату впiзнали. Якийсь
збiсiлий полковник велiв розстрiляти продажного галичанина.
   "Прищавий унтер випровадив мене за виселок. Я в душi попрощався з
жiнкою, з сусiдами, вiдлiчив десять крокiв. "Бий",- кажу. Та доки нiмак
заладував карабiн, доки цiлився, я бозна-скiльки передумав. Згадалась
церква, я на криласi виводжу тропарi, молодицi втирають сльози. Тут менi
раптом так завихторилося заспiвати, просто смертним хотiнням. Ага! Усе
перезабув. Ну, мало не плачу. Тим часом унтер цiлиться, я тiльки шрам бачу
в нього над правою бровою. З вiдчаю роззявив пащу - само пiшло. Витрiщаюся
на нiмака, а видiти вже не виджу. Коли вiн нi з сього нi з того запуска╨ в
мене грудомахою. Я стою нiби прикутий. Грудка пролетiла мимо вуха. Унтер
другою - я ледве спромiгся нагнути голову. Тодi я до нього задком i
ходу..."
   По справедливостi оцiнив Федорiв голос священик Охiтва. Це настiльки
нудний чоловiк, що нема╨ йому пiд сонцем рiвнi. Вiн наче пройшов катарсис
од усiх людських гiдностей: нi характеру, нi поважностi, ще й гикавий. То
ж заздрив малограмотному дячковi, який правив з п'ятого через десяте,
однак доводив паству до слiз. Iз досади Охiтва причепився до Загати, що
той зумисне перекручу╨ слова в святому письмi. Федiр по©хав до знайомого
дяка i завчив усю службу. Пописько ще бiльше став його запiдозрювати,
тепер йому безнастанно причувалося, що Загата пересипа╨ кондаки лайливими
словами. За новим нагадуванням Федора прорвало, i вiн намолов Охiтвi три
мiшки гречано© вовни. Священик сполотнiв, далi посинiв, потiм знову
сполотнiв i наказав "братчикам" та "сестрицям" висловитися з приводу
титарево© поведiнки (випробувана тактика для здирання шкури чужими руками,
надто в пiслясоборну епоху). Тi плутано побубонiли, i .Федiр вилетiв з
церковного персоналу. Того ж вечора з тими ж таки "братчиками" вперше до
безтями напився.
   З того часу вiддаленим хуторам стало зручнiше поклонятися господовi в
Грушiвськiй i Буштинськiй церквах, а дехто з колобродiвчан, побачивши
перед носом тацю для пожертвувань, кулею падав ниць i починав самозабутньо
хреститися.
   "Ой мiся-а-а-цю, мiсяче-е-ньку..."- схлипував Федiр на найнедосяжнiших
нотах. На його цилiндричному, мов пiдрiзаний глечик, чолi басарунком
виступила синя жила. Губи закопилилися фiгурними дужками. Не мiняючи тону,
Федiр рикнув:
   - Степан по©хав. Нехай ©де...
   - Котрий Степан?- запитав я.
   - Брат стрi╨шний. Подався до кадри10 воювати.- його золотистi очi
горiли тьмяно, як двi згасаючi вуглинки - А ти до Шехтмана?
   10 Великий Жовтень мав могутнiй вплив i на народи Австро-Угорськоi
iмперi©, зокрема на населення захiдноукра©нських земель. Трудящi рiшуче
пiднялися на боротьбу проти влади Габсбургiв, за соцiальне i нацiональне
визволення. Хвиля революцiйних заворушень прокотилася па Станiславщинi,
Львiвщинi, Дрогобиччинi, Тернопiльщинi. Проте на шляху до визволення
народних мас стали буржуазнi нацiоналiсти, якi в жовтнi 1918 р. створили у
Львовi "Укра©нську нацiональну раду" i пiшли на змову з iноземними
iмперiалiстами. Проголошена ними незабаром Захiдноукра©нська народна
республiка (ЗУНР) в гнобленнi трудящих була гiдною спадко╨мицею iмперi©
Габсбургiв. Уряд ЗУНР створив блок iз петлюрiвською директорi╨ю проти
Радянсько© влади на Укра©нi. На захiдноукра©нських землях була проведена
загальна мобiлiзацiя чоловiчого населення вiком вiд 18 до 25 рокiв.
Стотисячна галицька армiя стала жертвою криваво© авантюри нацiоналiстiв.
(Прим. автора).
   - До Гривастюка. Контрактую камiнь на хату.
   Загата недовiрливо змiряв мене поглядом, здригнувся.
   - Здурiв, Повсюдо. Здурiв! Та ти зна╨ш, що ще може заваритися?
   - Легковiрнi вiрили в Седан. Та справа така: десять мiльйонiв убили,
двадцять скалiчили, кого далi нищити? Дiтей?
   - Шiстнадцять рокiв уже багатьом сповнилось.
   - Радуйся, ручко всезлотая...
   Однак Загата перестав мене слухати. "Я мав ©х за мудрiших,- бурмотiв
вiн, дивлячись пiд ноги.- Гадають, що збiдали лиха. Готовi свiт поставити
перед божим судом..." Далi перейшов на шепiт. Я пустився йти, та вiн
рвонувся за мною.
   - Повсюдо!
   - Чого?
   - А Степан по©хав, Повсюдо. Йой, горе, горе невеселе. З фронтiв
збiгаються дезертири,- вiн пильно глянув на мене i, помовчавши, додав: -
Дезертири заходяться будуватися, а цей готову хату покинув.
   - Як ти дума╨ш, яке горе найстрашнiше?- запитав я, вiдчуваючи в горлi
давкий клубок.
   - Смертельне,- заiнтриговано, випалив Загата i вишкiрився.
   - Те, Федоре, котре нiчого не вчить.
   Загата постояв у п'янiй задумi, сплюнув i, прямуючи пiд паркан, кричав:
   - Тебе однаково заберуть, Повсюдо. Ти спецiалiст... те╨i убивати.- Вiн
вирiвняним пальцем стукнув себе в скроню.-Тебе знайдуть, у-у-у! Знайдуть,-
зареготав вiн.Тебе ж не демобiлiзували...
   - Гляди менi,- визвiрився я,- бо так тебе мобiлiзую, що й на цвинтар не
буде що нести. Короста! Самогонна. пика!
   Загата справив малу потребу I впритул пiдступив до мене:
   - Бити п'яного, Повсюдо? А може, я пожартував? Я ж тебе люблю, Повсюдо!
Навiть якщо ти втiк з фронту, люблю. Ще й бiльше. Ой, не розумi╨ш мене,
Повсюдо. Якби в мо©х силах, я дав би тобi такий папiр, що тебе нiколи вже
не взяли б на фронт. Та хто зна╨, може, я ще постараюся роздобути тобi
такий папiр?..
   - Iди спати,- попросив я його.- Я теж пожартував.
   - Так, Прокопе,- сухо мовив Загата, i в його очах на одну мить
проглянув презирливий жаль до мене.- Iду спати. Перед сном пiдставлю жiнцi
лице, щоб злiсть зiгнала, а тодi засну. На мене нiхто не чига╨...
   У канцелярi© було добре натоплено. Гривастюк писав при свiтлi гасово©
лампи, захистившись од прямих променiв поставленою на ребро книжкою.
   - Радий вас бачити,- буркнув вiн, на мить вiдiрвавшись од роботи.-
Сiдайте, пане Повсюдо, я зараз.
   Я взяв зi столу часопис. Рядки гнулися перед очима, як вужi: череп
давив пудовою гирею.
   "А що ти викинеш, пане вiйте?.."
   Гривастюк од сво©х попередникiв рiзниться бездоганним знанням польсько©
i нiмецько© мов, пiдтриму╨ нацiоналiстiв i передплачу╨ газети. Балака╨
Гривастюк мало i вагомо, смi╨ться зрiдка, але як уже вибухне, то на весь
рот, по-справжньому цiдить горiлку, проте напо©ти його неможливо. Це
середнього зросту ставний чолов'яга з круглим при╨мним обличчям, увiнчаним
довгими запорозькими вусами. Вiд сили йому рокiв сорок. Вiн любить вдати з
себе простодушного бiльш-менш обтесаного селянина, але нехай тiльки
хто-небудь покладе пальця в зуби!..
   - Фу!Гривастюк почухав за вухом.- Удень по господарству клопотався, то
надолужую увечерi.
   Вiн одкинувся на спинку крiсла, втомленi примружився. На скронях
посiялася сивизна, та, кажуть, узрить вродливу молодичку- очi спалахують,
як лемешi на сонцi.
   Я розповiв, що мене привело, перекинувся з Гривастюком кiлькома
загальними фразами. Вiн насуплено про щось розмiрковував, неуважно
слухаючи мо© вiдповiдi, i, здавалося, тiльки для того й розкривав рота з
новим запитанням, аби додумати справу. Потiм раптом довiрливо поклав менi
на колiно долоню i негадане схвалив мо© намiри. Я злегка посмiхнувся:
бiдна моя надiя вбралась у пищики, а пiр'ячко неодмiнно виросте. Тепер я
Гривастюка слухав абияк. Проте вiн помiтив це i весело, по-змовницьки
помахав олiвцем, який тримав у руцi, вклавши в свою посмiшку дивне
натхнення: воно зближувало i пiдстьобувало до одвертостi.
   Я вмовк. Тодi почав Гривастюк. Вiн заговорив масно-рясно, в п'яти
реченнях охарактеризував сучасний момент, двiчi . торкався усiх сторiн
свiту й закiнчив тим, що варто почекати з контрактами.
   - Ми оце отримали циркуляр,- сказав вiн.- Рекомендують чисто геть
переписати всi документи на вiдповiдних аркушах. На цьому тижнi маю ©х
привезти. Признатися, перше довiр'я - менi; в iнших селах не тiльки не
будуть поки що приступати до переоформлення, але коли воно почнеться, то в
присутностi вiдповiдальних працiвникiв з повiту. Декому з вiйтiв
доведеться покоптiти в повiтових канцелярiях, а тодi за розпискою здадуть
папери до сейфiв... Аркушi привабливо виглядають: з тризубцем (наше дерево
життя кiнець кiнцем дочекалося змiни клiмату), лiнi© проведенi блакитною
фарбою, поле пшеничного вiдтiнку, словом, усе як годиться. Можу, до речi,
показати.- Гривастюк вийняв з шухляди аркуш, у задумi потримав його, немов
вагаючись, тодi подав менi.
   Я з цiкавiстю повертав аркуш сюди-туди, а коли Гривастюк визирнув у
вiкно - дорогою про©жджала пiдвода,- швидко пробiг очима написане.
"Свiдчення. Видане сього числа гр. Богдановi Онуковi, який за
пiдтвердженням повiтового лiкаря п. Каюка не може бути використаний для
вiйськово© служби через хворобу серця". Пiдписи. Я згорнув аркуш удво╨ i
поклав на стiл. Чи не таке свiдчення хвалиться дiстати менi Загата,
подумав я, добуваючи пушку з тютюном.
   - Аркушi на суворому облiку,- пояснив Гривастюк.- Значить, дiло
облагодимо через кiлька днiв, з солiднiстю. На пiдпис по©демо... Можна i в
недiлю. Пiдходить? Чудово, бо ми при тiй нагодi побудемо на фестинi в
честь проголошення укра©нсько© державностi. Оказiя обiця╨ бути
захоплюючою.- Гривастюк зигзагами опустив погляд на стiл, заховав папiр до
шухляди.- Що стосу╨ться монети, пане Повсюдо, то, на мiй погляд,
прибережiть фронтовi грошi. Вам же платили золотом? Роздобудьте паперово©
валюти.
   - Даруйте, пане Гривастюк,- слушно втрутився я,- як тепер з грунтами?
   - Так,- вiн злегка покосився на мене.- I за цим справи не стануть.
Роздивiться поки, що.Вiйт на мить замислився i спитав: - Пробачте, пане
Повсюдо, чому саме ви обрали Колоброди? Адже село селом залишиться.
   - Не люблю мiста.
   - Ага-ага...- Вiн посмiхнувся, ворухнув бровами.- Зрештою, свiдомi
хлопцi й тут потрiбнi.- Вiн знову машинально виглянув, у вiкно.- А що
зараз поробля╨те?
   Я навмисне довго не вiдповiдав, заставляючи його почекати. Гривастюк
спочатку допитливо дивився на мене, тодi нервово переплiв пальцi, одвiв
очi й знову вперся ними в мо╨ чоло. .
   - Два тижнi провалявся в лiжку. Допiру приходжу до себе.
   - Г-га!..засмiявся Гривастюк.- На фронтi... там не до сну було! Правда
ж?.. Дивно, що вас вiдпустили. Я маю на увазi,- поправився вiн,- зi Львова
вiдпустили. Як менi вiдомо, галицьких хлопцiв з iталiйського фронту
направляють у сiчове стрiлецьке вiйсько. Та, словом, я вам спiвчуваю, пане
Повсюдо. На фронтi нелегко... I... ви справили б менi при╨мнiсть,
завiтавши як-небудь у суботу чи в недiлю, погуторимо за тютюнцем...
   - Щиро вдячний за запрошення,- я знемагав вiд задухи i болю в головi.-
Лиш нудний я в компанi©.
   - Що ви, що ви!- Гривастюк замахав руками.- Ви в батенька свого
вдалися, а то був чоловiк тямущий: вiдкривав уста нехотя, але срiбнi слова
казав. Цiкава була натура.
   - Спасибi за добру пам'ять про батька.- Я звiвся.
   Гривастюк теж встав, подав руку:
   - То чекаю вас, пане Повсюдо.
   - Дякую.

   II_
   Надворi падав снiжок. Важке сiре рядно неба стелилося низько над
головою. Днiстер душився в шумi крижаного лепу, замерзав. Я навгад ступав
глибоким снiгом, пiдставивши вiтровi розхристанi груди.
   Левадиха пiшла кудись на посиденьки. Я лiг i тут же заснув. А
наступного ранку довго вiдлежувався. Читав колись, що флегматики й увi снi
хочуть спати. Отак i я раптом, пiсля першо© удачi, вiдчував утому в усьому
тiлi i не мiг до норми вiдпочити.
   Левадиха вже не раз iз грюкотом переставляла в сiнях кочергу, нарештi
моторно переступила порiг, злими очима повела по хатi. Все ж запитала,
лагiдно:
   - Снiданок принести до лiжка?
   - Зараз пiдведусь.
   Одначе в сiнях старенька не стрималась:
   - Носить пияцюгу ночами!
   Я тихо одягся i подався за село. Кинувши в рiку гiлляку, йшов поволi за
нею, поки не дочвалав до австрiйського декунка, що метрiв за триста вiд
крайньо© хати.
   Бункер замело. Всерединi стояв холодний присмерк i ходили шелести:
вiдлунював кригохiд iз рiки. Я обмацав стiни. ©х вилили першокласним
бетоном на сталi. Сiвши на гарматне колесо, що примерзло в кутi, я зробив
першi пiдсумки мо©х сiльських буднiв. Утiшного було мало. Ми здебiльшого
пиячили. Але вчора вдалинi непевно заблискотiла непорушна зiрочка
просвiтку, до яко© хотiлося наблизитися.
   Чого я й сподiвався, в Колобродах розмовляють зi мною стримано, поки.
що не посягаючи на мою душу. Лиш Iванчук якось почав порпатися в мо©й
бiографi©, мов на власному городi. "Я трохи гордий,сказав вiн.Для цього ╨
пiдстави, бо маю три роки гiмназi©, диплом слюсаря i два хрести за рани,
та все ж бути "легшим" не завадить". Iванчук був п'яний. Торочив про
новiтню добу вiдродження, про те, що нас "не перевiшають - не
перестрiляють", i брудними закостенiлими пальцями розминав грудку смоли -
вiн швець. Я йому вiдповiв, що люди середнього вiку часто несамохiть
впадають у дитинство або в старiсть. Iванчук заклiпав. Тодi я пояснив, що
в душi вiдбува╨ться змiщення, i речi сприймаються в та╨мничому освiтленнi.
"I в серцi почина╨ витати бог,-поквапливо пiдхопив Iванчук.- Почува╨ш
себе, як у церквi великодно© п'ятницi". "Це, це,погодився я.- Виходить, i
з вами таке бува╨?". Вiн трохи здивувався, потiм насупився i попередив, що
ми ще побалака╨мо на делiкатнi теми. Хоч я "вчений", вiн заткне мене за
пояс. Коли я додав, що навiть господня моральна хартiя для пригнiчено©
людини - один з видiв ярма, вiн накинувся на мене з кулаками. "Ти на
го-о-спода намiрявся! - заверещав вiн.- Бо-о-га плюгавити?!" Iлля Гордiй
(ми сидiли в Шехтмана) дав йому стусана, i вiн пiдiбгав хвоста.
   Каменю натешу сам. I цегли наформуй для внутрiшнiх стiн. Майстрiв
покличу хiба що до даху. Викапа╨ мо╨ золотко. Те саме, яким платили за
рани цiсарським воякам. А було так: пiсля присяги нас вишикували фронтом
до Трентiно й урочисто проголосили: "Його екселенцiя Франц-Йосиф щедро
винагородить нас за подвиги. На вiйнi не пропаде жоден день вашого життя".
Ми пiдписали з його екселенцi╨ю угоду, що "заробiток" вiн пересилатиме
нашим родинам. Але менi вчасно порадили переадресувати грошi на будь-який
приватний банк, бо переобтяжений клопотами його екселенцiя ма╨ звичай
забувати про фiнансовi зобов'язання перед сво©ми смертниками. Пiсля
розпаду Австро-Угрощини я негадано для себе став багачем: до мо╨© кишенi
таки втрапило трохи золотих монет з цiсарсько© скарбiвнi.
   О мо╨ золотце!
   Вимовляючи так, я бачу дорогого цiсаря, який так невчасно вiд нас пiшов
на небо, i менi навiть соромно, що при сприяннi банку я обiбрав
габсбурську домiвку.
   - О мо╨ золото!
   Я офiрував його на майстерню, та де нинi дiстати устаткування? У галузi
технiки революцiю роблять матерiали, з допомогою яких людина оновлю╨
знаряддя. Та новi матерiали нинi працюють на смерть. Якщо основну роботу
виконаю сам, то, може, трохи грошей залишиться. Найцiннiший скарб наш -
зугарнi до всякого дiла руки. До смертi буду вдячний Покутському за науку.
   Як вiн перебива╨ться, бiдолаха? Пошестi, нестатки. Я мало не мiсяць
нишпорив по Львову, надiючись влаштуватися. Один знайомий порадив: "Ма╨те
гаманець - рушайте пiд секретарiат, там вештаються фра╨ри, якi настрiнуть
роботу на залiзницi, бо фабрики не в русi. Правда,- знайомий пошкрябав
потилицю,- може статися, що й залiзницю закриють - нема╨ вугiлля".
   Я пiшов на вокзал. Тупики захаращенi вагонами, в них поселилися
бездомнi, по©зд раз на добу вiдходив до Дрогобича. Досидiвши до ночi, я
прокрався на вiйськовий ешелон до Вигнанки, звiдти добирався уздовж колi©
пiшки. Прийшов над село, став на горбi - i причулося, що корито долини
зойкнуло дивними голосами.
   Сусiди розповiли, що батько за тиждень до початку вiйни розбився на
гуральнi (менi писали, але мене на той час мобiлiзували на роботи в
Австрiю, i лист згубився), мама вмерла в шiстнадцятому вiд тифу, хата
згорiла пiд час перестрiлок, а навеснi, в зливу, хлинули з гори потоки i
згребли рештки в Днiстер. Залишився чорторий. Клапоть поля мама продала в
голодовий рiк. Марину вiддали замiж за Панька Середу.
   З-пiд Трентiно я привiз деякi думки про уряди i полiтику. На цьому
горбi я ще раз пересiяв-перевiяв ©х i став на тому, що вцiлiв, аби дiтям,
коли вони в. мене будуть, розповiсти про все до ладу. Може, зрозумiють
мене мо© дiти.
   Я зручнiше вмостився на колесi, закурив. Декунок як декунок. Бiйницi -
мов тупi свинячi очi. Тиша, сум. Якого бiса в них так тужно? Одного разу
вiд нашого батальйону зосталося п'ятеро очманiлих унтерiв. Накрапав дощ.
Ми куняли в окоцi, кожен зi сво╨ю гадкою, а лiпше сказати - нiхто нi про
що не думав; душа сама по собi щось деренчала, мов дiряве вiдро на вiтрi,
а ми, як стороннi, слухали й тулили очi куди попало.
   На захiд гоготiла канонада. На висотку видряпувався туман. Противник
мiг скористатися цим, та, видко, й там спорожнiло в траншеях. За цю
нiкчемну висотку поклали голови тисячi людей; у стратегiчному вiдношеннi
вона собою нiчого не являла, та генерали були впертi й заявляли, що вiд
цi╨© дурно© висотки залежить моральний дух армiй. I армi© стiкали кров'ю
на ©© пустинних схилах...
   Чехи Вацлав Матгаузер i Яшик Бенко сидiли на днi окопу, австрi╨ць Франц
Брехт лежав бiля кулемета, ми з поляком Станiславом Муравським чипiли на
брустверi. Не давав про себе знати жоден м'яз. У Станiслава тiльки очi то
розплющувались, вiдкриваючи вилинялi зiницi на пожовклих бiлках, то
завiшувалися жилавими, як дубове листя, повiками. I так без угаву.
   Смеркало. Стало холодно. "Пiдемо в бункер?"-Франц хотiв було скотити
кулемет, але справа i злiва ©х було достобiса, i вiн махнув рукою. Неохоче
ми входили туди. Я сiв бiля дверей, iншi полягали на нари. Потекла нiч.
Шемрав дощ, обвалювалися окопи, i на днi схлипувала вода. Несподiвано
зринула клейка предковiчна мелодiя. Вона поволокла мене за собою,
перенiсши на кiлька рокiв назад. У пiтьмi вистелився Днiстер iз частими
закрутнями i схожими на байдаки островами, просiкся силует рибака, по
колу, немовби для показу, попливли гори. Я вп'явся пальцями в обличчя,
готовий з очима вирвати те видiння, i ледве одiгнав його вiд себе. Спiвав
Станiслав. Я встав, аби його зупинити, бо нудьга - це смерть, та мене
випередив Франц. У пiтьмi люто хляснуло. Станiслав, гойдаючись, вийшов,
сперся на мур i заплакав.
   Десь збоку зав'язався бiй. Над лiском, який ми бачили за дня, небо
черкали ракети. До свiтанку нiхто iз нас не задрiмав. Франц щез. Коли
почало сiрiти, я побачив його крокiв за двiстi в транше©: вiн пiдсипав
бруствер i перекинув через траншею висадженi вибухом з недалекого бункера
залiзнi дверi. Ударили корпуснi. Спершу рознесло Станiслава, потiм
вогненний стовп накрив те мiсце, де заховався Франц. Обидва чехи кинулися
до ворожих позицiй, зда╨ться, Вацлав махав перед собою клубком бiлизни.
   Я зiпхнув з бруствера кулемет i всiвся зверху, бо в окопi було по
колiна води. Мене теж мусило настигнути, та десь барилось, мов дозволяючи
попрощатися зi Свiтом. Коли з-за лiсу гаркнуло, я мимоволi пригнувся. Та
шрапнельнi пачки вже розсипалися з трiском позад мене. Я застогнав. Коли
приблукала "моя", щось злегка клацнуло - як запалена скалка у вечоровiй
тишi. З'явився Станiслав. "Моя Гелька драпонула до Берлiна з нiмецьким
офiцером,- сказав вiн.- Але то марниця. В сусiда пiдроста╨ гарне
дiвчатко".
   Пiсля артилерiйського обстрiлу нашi вислали на позицiю новий батальйон.
Хтось мене припер до виритого фугаскою каменя; я в цю хвилину був при
свiдомостi, але тiло менi не належало - я не мiг навiть губами поворушити.
"Одвоювався?" - мов з-за стiни по-польському запитав писклявий тенор. "Вiн
не буде жити. Дивись, як пошматувало плечi",- сказали по-укра©нському. У
лазаретi, коли виймали осколки, я кричав. Лiкар i сестри чомусь одвертали
голови.
   ...Я давно вже чую дзюрчання. У протилежному кутку. Певне, сапери
пропустили пiд долiвкою струмок.
   Днiстром, ще широким, вiльним од льоду коридором, плили крижини i купи
коричнювато© пiни. Кружляли чайки:
   Я довго стояв, дивлячись на зашумовану масу, яка гоготала i текла, наче
хто тягнув ©© волоком у спертих викрутом водах. Десь за займищем тривожно
заiржало лоша.

   - Учора в Гривастюка був,- повiдомив я Левадисi, повернувшись вiд
бункера.
   - Що вiн каже?
   - Аби за камiнь платити папером, бо золото шкода циндрити.
   - Слава тобi боже,- блискавично збагнувши наслiдки мо╨© розмови з
вiйтом, мовила Левадиха i пiшла сво©ми думками.- Потерпаю за тебе,
синочку. Не рiдня ти менi, але, гадаю, за цапову душу гине парубок. Ти не
пам'ята╨ш, що вибалаку╨ш п'яний. Аж вуха в'януть. "Жити не хочу, кров з
мене виссали, народ знищили, то й мене не треба..."
   Якби хтось, здогадався намалювати богоматiр в похилому вiцi, то це була
б моя Левадиха. Вона прекрасна навiть у зморшкуватiй старостi. Пройдеться
по хатi в широкiй, дрiбно фалдованiй, до п'ят довгiй спiдницi - гордо, з
гiднiстю - i замилу╨шся. Вона народилась i вмре господинею, знаючи собi
цiну, не здешевивши нiде нi на шага. Та стороннiм вона iнодi може з
душевно© доброти нараяти таке, що втiкай i не озирайся. Проте нерозумно
було б ображатися на не©. Доброзичливiсть часто помиля╨ться, та кому
вистачить глузду запiдозрювати ©© в лихому? Це те саме, що ревнувати
кохану до вiнка над ©© чолом.
   - ...Не водися з Молотковським, Загатами, Iванчуками. ╞м туди дорога -
згорять у горiлцi. А ти покiнчав школи. Татко гiрко капарив свiтом, поки
ти вчився в гiмназi©. Випити можна, я не перечу, але ж ви не зна╨те мiри,
ви себе пропива╨те, сво╨ сумлiння, свою честь...
   "Честь? Чесно служити людям за варварсько© влади - чи не означа╨ це
боротися проти не©? Унiверсальне недовiр'я до всiх, хто при владi,-
безглуздя. Треба придивитися до людей, якi не задовольняють кар'╨ристiв i
демагогiв. Це повиннi бути чеснi люди. Треба шукати людей, яких цькують,
кого обривають на пiвсловi i на пiвкроцi. ╞м не дають спокою, щоб вони не
мали вiдваги бути чесними. Це чеснi люди..."
   - Лице в тебе нездорове.- Левадиха пiдняла вiд куделi сиву, як повiсмо,
голову, пошамкала беззубим ротом i висмикнула нитку. Нотацiя, слава богу,
закiнчилася. Коли менi читають молитву, я починаю таке думати, що хоч сам
накинь на себе зашморг, якщо не хочеш, щоб тебе повiсили законно.- Може,
зiлля варити? Не смiйся. Мiй другий чоловiк мав сухоти, давала йому
татарського - i видужав. Учора я з Мариною радилась, вона лiпше
розумi╨ться. Та не хмурся. Марина нi при чому, то я ©© закликала.
   - Зiлля варiть, а Марину не заманюйте,- розсердився я.
   - Ну-ну...промимрила Левадиха i надточила нитку.
   Я приблизно здогадуюсь, чого вона хоче. Наприклад, про що вона зараз
дума╨?
   "Йо-йой, яке норовисте! Бо зелене-дурне. Та ти..."
   - Ет, з такою роботою! - Левадиха знову висмикнула нитку, бо трапився
гудз, i засотала вище.- Мене спитай, як бог усiм мудро керу╨. Та я була
писано вродлива. Але нас було чотири сестрицi. Трубили скринi, перешивали
гаптованi спiдницi з незапам'ятних часiв, виприндовувалися, а лакомитися -
нiхто не лакомився: не ма╨тнi..."
   - Не чули - Павлюк уже при©хав? - запитав я.
   Де там, до не© тепер, з гармати стрiляй -не почу╨. У таких людей думки,
мабуть, дуже дзвiнкi.
   - ...Пiдбули, за хлопцями пазимо - хоч би поганий навернувся до хати. А
як рудий який забариться побiля ворiт, то заманю╨, знати чого, у
вишняки... Лиш мене, наймолодшу, лимар узяв. Та вмер до року. Семен
вподобав. Цього в лiсi дерево роздавило. Антона днiстрова вода забрала, в
ополонку впав. Всi три не загрiли на подушцi мiсця, але, дякувати матiнцi
господнiй, один прикупив городця, другийтого пiвморга, що здаю за
половину, третiй перешив стрiху i пересипав причiльну стiну в хатi. Не
розбагатiла за ними, та не мала б ©х - ходила б попiд церкви з жербущими.
Може, на це була воля божа, га? Шибенику, ледащо несусвiтнiй! Як гада╨ш?..
   Вона переставила задубiлi на ослiнчику ноги й очiкуюче поглянула на
мене.
   "Недолю, як i несправедливi порядки, можна виправдати,- вiдповiв я
очима.- Завжди знайдеться для них яка-небудь релiгiя. А ти, старенька, не
напитуй менi цього добра. Знаю, Марина в Ковальчукiв одиначка; Панько
Середа вмер, i в обох родинах нема╨ спадко╨мцiв, крiм Марини з дiтьми.
Пригорни, Прокопе, до серця Панькове потомство,- i бог тобi багатства
позичив. Е, хто б тобi противився..."
   - Павлюк ще не при©хав?- запитав я знову.
   - Нi.- На Левадишиному лицi запiкся жаль.
   - Пiду,сказав я.- Ви не ображайтесь, я не зi зла.
   Вона зажурено похитала головою, а коли я вийшов до сiней, перевiрила,
чи добре причинив за собою дверi, мов боялась, щоб хто iнший не пiдслухав
©© думок.
   Молотковський кiлька днiв тому бачився з Миколою Павлюком у Залiссi, а
я два тижнi виглядаю Миколу - не показу╨ться. Лiснику╨ Павлючина, торгу╨
кiньми, кажуть, годинами метику╨ на зрубах про якiсь гешефти.
   Миколу вигнали з гiмназi© роком пiзнiше за те, що назвав Шопенгауера
неуком. Ми потоваришували з переконання, що для життя гiмназiя нiчого нам
не дала, а для того, щоб стали баламутами, робила все. Вiйну Микола
прокочував з обозами, як i Загата. Звiдав обох тилiв. Стратегiя Людендорфа
"спочатку проб'╨мо дiру, а тодi буде видно, що робити" - в'©лась у серце i
в печiнку. Поки не вирiвнявся глибоко заземлений позицiйний фронт, нiхто
сьогоднi не знав, у чи©х руках буде завтра.
   Повернувшись, Микола осiв у старому феодальному замку на Лiсничiвцi.
Замок колись належав якомусь Крегеровi, що вмер без спадко╨мцiв. Похмурим
громаддям заволодiла громада, i з дiда-прадiда тут порядкували Павлюки,
колобродiвськi лiсничi.
   Пiдлiтками ми з Миколою збавляли в замку днi i ночi. Мiж старим
мотлохом вiдкопали Корнеля, Расiна, Кальдерона, Декарта, Бекона, Гонору -
не одну мудру голову, котру все в цьому свiтi обходило. Тодi ми належали
до племенi "зiрвишию" i вигукували: "З нас небагато здатних гордувати
усiм, що може нам здобута влада дати!" I клялись, що скажемо одверто тим,
хто озвiрiв, що ©х чека╨.
   Я обiйшов замок довкола, погримав у кожнi дверi, та нiхто не озивався.
   Цiкаво, чи збереглась наша бiблiотека? Вiкно, де вона була, заслонене
скатертю. Ми назбирали чимало книжок. Читали запо╨м, по-дикунськи. Були
тут i бiблi©, i катехiзиси, i пiдручники з магi©, i довiдники для
бджолярiв, i сонники. Можна було навчитися всього - вiд ремесла пастуха до
проповiдника.

   З Лiсничiвки я рушив до каменоломнi. У плечi впирався молодецький
чорноморський вiтрище, продуваючи шинелю, Левадишин лейбик i сорочку, яка,
одначе, прилипла до тiла, зволожена потом.
   Каменоломню треба розчистити вiд снiгу. Менi аж руки засвербiли. Взявся
до роботи, та не було лопати. Я видряпався на бивнеподiбний виступ скелi.
Гарне село Колоброди: два рядочки роздiлених вулицею хатин уздовж Днiстра,
городи, сади. Пiд час бо©в центр вигорiв - нiби гiгантський крiт пробив
собi дорогу до пiдошви гори.
   Хати, квадратики обор, церква, майдан i статуя Франца-Йосифа. В кiнцi
майдану догнива╨ купа дубiв - перед вiчною збиралися будувати читальню, та
якийсь дiяч "свиснув" зiбранi з населення грошi й утiк чи то до Канади, чи
до Аргентiни. А дерево псу╨ться. До нього нiхто не торка╨ться, як до
святинi, хоч у багатьох дiти замерзають у нетоплених хатах.
   Поля на горi, за каменоломнею. Ясного дня звiдтiль видно майже всю
Буковину i Волощину - аж до румунських Карпат. Рiвнина тут родюча, кожного
року видзвонюють такi пшеницi, що лише в казцi кращi. А кiлометрiв за
тридцять звiдси, на берегах Серету i Нiчлави, землi бiднiшi, виснаженi, й
люди там замкнутi, скупi, пригнiченi. У нас - крiпкi духом i тiлом. Iде
парубок - сила з нього хлюпа╨, двигтить пiд ногами земля. Дiвчата теж як
на пiдбiр: гнучкi, стрункi, високi, рум'янолицi. Загалом приднiстрянцi -
витiвники, але пiсля вiйни змiнилися, якось розм'якли, немов довго ©х
купали в теплих водах iз тавертинових печер.
   Я сходив до села попри цвинтар. Поблукав поглядом мiж хрестами. Десь
тут поховали маму, а де саме - нiхто не може показати: тодi щодня хоронили
десятками в спiльних могилах.
   Батько в Залiссi. Оповiдають, що мама продала все з хати i справила
йому великий рiзьблений хрест. За труною йшла половина села.

   - Як дужий, Прокопе? - Семен Задвiрний блиснув низкою перлистих зубiв i
обома руками обхопив мою долоню.- Заходь до нас погрiтися. Я сам дома,
нiхто не перешкодить нам побалакати.
   - Здоров, спiдничнику,- вiдказав я. - Поспiшаю, Левадиха дожида╨ з
обiдом. Та одчепитися вiд Семена нема способу.
   - Ото й добре, що ти не обiдав. Я тiльки-но з хутора, i ©да самого не
береться. Ходи, ╨ з чим розправлятись.
   Вiн позирав на мене з неприхованим захопленням: кожний сiльський
гайдуряка обожню╨ колишнього фронтовика. Як це Кухарчукова Орися змогла
вiддатися цьому довготелесому, носато-кирпатому белбасовi? ╞й ледве
шiстнадцять, красуня - i ходила, оббивала Задвiрним пороги: "Семен мене
збезчестив, нехай жениться". Що ж, Задвiрнi ма╨тнi. Обiйстя - маленький
фiльварочок: акуратнi стоги пiд оборогами, побiленi стайнi, повiтки,
шпихлiра, сушарня, олiйня, пасiка, двi пари коней i пара волiв, п'ять
корiв, гурт овець, дорога упряж, бричка. Мрiя - бути тут господинею.
   У свiтлицi пахло кропом. Семен нарiзав квашених огiркiв, налив тарiлку
меду, м'ясо i бiлий коровай хлiба були на столi, сюди вiн висадив
обплетений лозою бутель самогонки.
   - Кажуть, ти мастак до не©,- догiдливе посмiхнувся вiн i закохано
поглянув на бутель.
   - Був.
   - А тепер?
   - Забув.
   Семен засмiявся, осушив чарку, нiби назад себе кинув другу i лиш по
третiй скривився i понюхав окра╨ць хлiба.
   - Щоб не було кривдно нiкому з свято© трiйцi,- сказав вiн,
передихнувши.- А ти даремно. Тепер без не© не полагодиш нi одного
серйозного дiла.
   - Тво© де дiлися?
   - В Залiссi, розживаються грiшми. Спряглися з Ковальчуком,- наша кобила
ожеребилась, а карий ногу пробив,- i ви©хали до схiд сонця. Чогось ©х
довго нема, видко, загулялись. Ну, розповiдай.
   - Про що?
   - Як на вiйнi, як ╙вропа?
   - Вiйна вкрила ╙вропу трупами i полила кров'ю. Наших там багато
спочило.
   - Що тепер робиш?
   - Гниди давлю.
   - Ти нiби не хочеш зi мною побалакати по-людськи. Зна╨ш... Давай ось
що... Давай коли-небудь помуштруй нас? Зброю ма╨мо. Замiсть того щоб з
нудьги дiвок щипати, чогось потрiбного навчимося. Рано чи пiзно воювати
доведеться, бо така доба.
   "Коли ворог напав несподiвано, обставини часто не дають можливостi все
обдумати, але, менi зда╨ться, той, хто звик замислюватися над сво©ми
вчинками, навiть вiдчуваючи страх, постара╨ться забути про небезпеку i
дiйде до висновку, що опiр менш небезпечний i чеснiший, нiж втеча"11.
   11 Рене Декарт, "Пристрастi душi".
   - Кiнець,сказав я.
   - Чому?
   - Мо╨му вояцтву.- Я спробував говорити щиро.- Хочу спокою, хочу класти
хату, заснувати сiм'ю.
   - Не мели,перебив мене Семен.- Якби це казав Богдан Онук, то марницi
(вiн бо©ться лишити спiдницю i лиш язиком тарабанить). Це такий прудкий до
жiнок чоловiчок, що важко уявити. От уже плодовитий! Менi зда╨ться, вiн
готовий сiсти в гнiздо замiсть квочки. Ну, а ти? Набрався ╨вропейсько©
культури, досяг чинiв... Не повiрю.
   - Правда, Семене.
   - Що ти зарiка╨шся! Ще по чарцi?.. Зарiкатися не варто. - В однiй
людинi свiтовi не розходиться.
   - Одна та ще одна, а з ними ще чотири! Ми завсiди пасу╨мо з дива, коли
випада╨ слушна нагода. Значить, помуштру╨ш. Не тодi коня сiдлати, як треба
сiдати.
   - В селi, Семене, ╨ фронтовики, здоровi хлопцi, а я геть порваний,
порiзаний, побитий... "I навпаки, якщо хто вiдчува╨, що бажання помсти i
гнiв спонукають його не обдумуючи кинутися на напасникiв, то йому повинно
прийти в голову те мiркування, що нерозумно гинути, якщо можна без сорому
врятуватись, i що при очевиднiй нерiвностi сил краще з честю вiдступити
або здатися, нiж нерозсудно йти на вiрну загибель...12"
   12 Рене Декарт, "Пристрастi душi".
   - Не вчи старого кота гопки. Ми придивилися до всiх. Скажу тобi: не
риба, не м'ясо, а щось наче гриб...
   - Але ж одна бджола меду не наносить,- впирався я.- Нехай для початку
хто-небудь навчить вас розбирати-складати рушницi, а я тим часом пригадаю
дещо з тактики.
   - Ну, чого воно навчить, коли воно всю дорогу ховалося i драпало.
   - Ховатися не могло, Семене. Вiйна почалася з вiдстанi ста двадцяти
крокiв. Так i закiнчилась.
   - Повсюдо! - Семен розчервонiвся як рак.- Я знаю. Я все знаю. Збагни:
якщо ми зупинилися на тобi, то неспроста. Голови мiзкували!
   - Я й не стверджую, що гарбузи.
   Семен закресав кiсточками, та раптом засмiявся:
   - Домовилися, Прокопе. Мiж iншим, я чекав, що ти не зразу погодишся,
принудиш себе попросити. На тво╨му мiсцi я робив би те саме. А тепер
признайся: ти нiмецькою володi╨ш добре?
   - У шпигуни не пiду.
   - Потiшний ти хлопець! - Семен сiв ближче, дихнув запахом залежаного
сiна.- Ти i французьку та iталiйську зна╨ш?
   - Переважно команди,- вiдказав я, зцiплюючи зуби.
   - Утни по-нiмецьки.
   - Чого так зненацька?
   - Просто хочеться послухати.- Вiн почав говорити стриманим,
переконливим голосом, очевидячки милуючись сво©ми iнтонацiями.- Прошу,
Прокопе.
   - Nur Deutscyland verdanke ich alles. Gute im meinen Leben 13
   13 Тiльки Нiмеччинi я завдячую за все добре в мо╨му життi.
   - Ловко. Я майже розумiю, що це означа╨. Коли в нас стояли австрiяки,
офiцер застрелив Повiтчишину гуску. Ступив до хати: "Гiб сак, гiб сак..."
Стара знiтилась, а той мало не розiрве ©© од злостi. "Та гусак,
антихристе,- жебонить стара,- най буде гусак.- А пошепки бубонить:- Я
чогось завше думала, що то гуска". Офiцер же мiшка просив.
   Вiн вiд душi реготав, а я корчився од того смiху: видно, будуть
грабувати цей край ще не один десяток лiт.
   - Iще щось скажи,- попрохав Семен.
   Що казати? Я пам'ятаю немало мудрих фраз. Та хiба кидати отак - на
вiтер? "Man mub leben lassen" 14, любив повторювати один мiй фронтовий
товариш, Вальтер Крафт. Його накрило мiною в хвилину братання з
чорногорцями. Я повертався з наших позицiй iз пакунком махорки i був
крокiв за тридцять, коли сплетена, охоплена щастям купка людей злетiла в
повiтря... А наш ротний, ще молодий, дуже вихований, ввiчливий i освiчений
хлопець, пiд час канонади збожеволiв. Коли ми ловили його, щоб вiдправити
в тил, вiн вигукував: "Edel sei der Mensch hielfreich und gut!"15 Яка
жахлива насмiшка долi!..
   14 Живи i дай жити iншим.
   15 Хай буде людина доброю, вдячною i чуйною! - Чого ти мовчиш? -
нетерпеливив мене Семен. Нiчого путнього на згадку не спада╨ Wir kamen,
woher man uns nicht erwartete.16 Бувай, Семене! Намилить менi Левадиха
чуба через тебе.
   16 Ми прийшли звiдти, звiдки нас не чекали
   - Якого дiдька квапишся! Левадиха! Та пошли ти ©©...- Вiн був невинно
радiсний, як дитина зi сну.
   - Усього доброго!
   - Що ж, гараздуй. То помуштру╨ш?
   - Побачимо.
   - Дома я без усяко© потреби вичистив мундир, рядочком поскладав хрести,
потiм зрубав на городi на паливо всохлу грушу. Злодiйкувато пiдповз вечiр.
Я сiв на пнi. З Днiстра дибився туман Прийшла, сутулячись, Левадиха,
попiдбирала гiллячки i подалась до Молотковського на клаку. Надворi було
лагiдно, затишно У свiтлицi я прокуняв кiлька годин без свiтла. У такi
хвилини батьки бавляться з дiтлахами, поки матерi накривають до вечерi
столи. Я сидiв i курив. Потiм не стало тютюну, i я лiг спати.

   Миколу я здибав увечерi кiлькома днями пiзнiше. Була субота, я
повертався з крамницi - Шехтман уперше пiсля вiйни десь розкопав мило, i я
купив два брусочки, бо ще не вiдколупав зi шкiри окопну сажу. Повз мене
просолiв присадкуватий чоловiк у сибiрському довгому кожусi, якi за
горiлку вимiнювали в росiйських солдатiв. Я мимоволi оглянувся, чоловiк
став.
   - Повсюдо! Не впiзнав? Я притис Миколу до грудей.
   - Та обiзвись же. Гей, Прокопе! Прокопику! Друже милий!
   - Вiр,сказав я.- Навiть мiльйони смертей можна пережити, коли душу
нагрi╨ великим чеканням.
   - Здоров, чоловiче добрий! Ти! - Помовчавши, Микола поквапливо
заговорив:- А я вiд учора в замку нуджуся. Щось непоко©ть мене, просто
несила сидiти. Думаю: на лiпше чи на гiрше? Ну, то до мене?
   - Я в Левадихи,- спробував я заперечити - Тут подати рукою.
   - Даруй,Микола взяв мене пiд руку.- Нинi ти мiй. Сто рокiв з тобою не
видiлись.
   I майже силомiць потягнув мене до Лiсничiвки. У замок ми ввiйшли через
бокову вежу, ключ од яко© Микола видобув iз-за халяви.
   - Я в цiй половинi,- казав вiн скоромовкою, - А там конала якась
генеральська полюбовниця, сифiлiтичка, мiж iншим, гарна. Австрiяки
натиснули, а росiяни справляли бенкет на знак перемоги, то ледве вирвалися
на конях. П'яну дамочку покинули, тут вона й ноги простягнула. У спадок
менi дiсталась бочка свiчок, зараз зробимо iлюмiнацiю.- Микола викресав
вогню, роздув грубку. Ми були в одному з нарiжних кабiнетiв поруч з
бiблiотекою. У вiкно терлась, злегка поскрипуючи, коли налiтав вiтер,
рiдковiта яличка,-Сiдай, Прокопику, лягай, словом, влаштовуйся, а я
принесу цигарок, ©х у мене на десять рокiв: прощався з австрiйцями, то
вивiз повнi драбини. I от що: це тво╨ сховище, я його для тебе берiг.-
Микола висунув шухляду в столi.- Ось тобi ключ од вежi. Я в замку довго не
затримуюся, а тобi, коли треба, заходь i будь як дома або взагалi
перебирайся сюди. Останнiм часом я прийшов до висновку, що замок щасливе
мiсце.
   Через кiлька секунд вiн приволiк лозяний кошик, виклав пляшки з
угорським ромом, сало, сухарi, часник, цигарки. Тiльки тепер я помiтив, що
вiн запустив бороду, розтовстiв. Обличчя стало круглим i, якби не довгий
нiс, було б зовсiм плитке. I борода його трохи видовжувала. Борода
гнiдувата, надво╨ роздiлена, покучерявлена. А голова - лиса, нiби
поголена, лиш над вухами висять квачики волосся. Лице було якесь
неспокiйне, ментрожили його щомитi все новi мiни. Рухався Микола круто,
угнувши голову, широко розмахуючи короткими руками. До уст уже, видно,
назавжди прилипла насмiшка, а очi дивилися колюче i похмуро.
   - Першу за тебе,- сказав вiн, наливаючи в склянки.
   - Де пропада╨ш? - спитав я, надпивши.
   - По лiсництвах. Хлопцi там все новi, знайомився. Ви©хав бричкою, ледве
добився назад санками. Ох i краса в лiсах, Прокопику! Гостинець, як продiл
на дiвочiй головi. Усе гiдне, здорове, впевнене, урочисте. Конi бредуть
заметами, нiби прислухаються до тишi, i шкода пiдняти пужално. Ну, та
менше з цим. Тепер за тво© плани. Що збира╨шся робити?
   - Непоко©ть почуття дому,- сказав я - Будуватися треба.
   - А далi?
   - Нiмеччина оголосила вiйну Росi©, але план Шлiффена заставив iти на
Париж... Далеко не загадую.
   - Що ж, i це немало,- вiдказав Микола, подумавши.- Хочеш лагодити
старий грунт?
   - Безнадiйна справа. Десь куплю. За селом iз землею начебто не сутужно,
прода╨ться.
   Микола звузив очi. Вони перетворилися в двi тернинки. А губи з викликом
посмiхалися.
   - Портрет Лесi Укра©нки був тут? - запитав я.
   - Ага,озвався Микола - Вiн, мабуть, обмiрковував мо╨ становище, цiлком
забувши про мене, обдумував твердо, причiпливо, враховуючи всi "за" i
"проти":
   Микола наповнив чарки, в очах його застрибали рогатi чоловiчки.
   - Отже, за спокiй, Прокопику? - I знов очi стали сухi, але вiн
усмiхався, зрозумiвши мене.
   - Менi зда╨ться,- сказав я,- що цей спокiй треба якнайповнiше
використати. Щоб кожна людина залишила слiд у часi. Щоб зробити такий
запас, який би гарантував од несподiванок. Ти зна╨ш, скiльки нас
витлумили?
   - Уявляю собi.
   - Ось бачиш. Треба кардинально змiнити полiтику, поки не пiзно.
Галичину зiтруть з лиця землi, якщо в народi не пробудиться усвiдомлення
сво╨© сили. Бо ж тут завжди чекали допомоги, завжди крутили головами, тому
©х так легко було скручувати то одним, то iншим.
   - Пригаду╨ш, що ми колись говорили про життя?
   - Ще б пак!
   - Але ж ти закуси, Прокопику. П'яний будеш. I допий. Якийсь час ми
мовчки розправлялися з нарiзаним на пластерки крухким, з червоними
прожилками, салом. Микола налив собi, щоб випити разом зi мною.
   - Для цього потрiбна розумна i сильна влада,- продовжив я перервану
розмову.- Розумна, сильна i далекоглядна. Мене непоко©ть, що тихо, що не
доходять нiякi чутки про нинiшнiй уряд.
   - Нинiшнiй уряд? - iз загадковою посмiшкою повторив Микола.-Ти ма╨ш на
увазi секретарiат? Вiн мовчить, i це найстрашнiше. Поки що я знаю: не
налагодженi нi пропаганда, нi контрпропаганда. Дитятко народилося, ми
бачимо, вiд яких батька-неньки, але тепер воно в сповитку. Пiсля купелi
воно буде хутко рости. Ми не чу╨мо його лепетання, крику. Очевидно, це
змалку хитрюга, з материно© утроби. Кого чекати - Нерона чи Цезаря? Я
гадаю, що Нерона. Мовчанка - це переддень змови проти народу. Iсторiя зна╨
таких випадкiв багато. Вони закiнчувалися та╨мним терором, знищенням тисяч
невинних або мало винних людей i жахливим онiмiнням нацiя на багато
десятилiть.
   З тво©х слiв можна зробити висновок, що мама не поступиться мачусi?
   - Так, Прокопику. Потiм я тобi дещо покажу, а тепер уминай сало. Як
╙вропа?

   - Бунту╨.
   - Це добре.
   - Такого сприятливого моменту для нас ще нiколи не було.
   - Наш сприятливий момент, друже, треба зв'язувати з соцiалiстичною
революцi╨ю в Росi© i подiями за Збручем. Ось ми говорили, що Державний
секретарiат на чолi з верховним сво©м, Петрушевичем, мовчить. Чому? Де ©х
декрети про передачу пiдпри╨мств робiтникам, а землi-селянам, де декрети
про дозвiл страйкiв i манiфестацiй, про свободу преси, про вiльне
утворення товариств робiтничо-селянсько© вза╨модопомоги й
iнтернацiонального спiвробiтництва? Це ж було заповiтом усiх
соцiалiстичних процесiв на наших землях, починаючи з судилища над Остапом
Терлецьким, який, як ми зна╨мо, лишився в iсторi© пролетарського руху
соцiалiстом-утопiстом... Пригаду╨ш статтю Iвана Франка про Терлецького?
   Я кивнув.
   - А цi шахра©-демократи з клiки Петрушевича продовжують тихо
утверджувати сво╨ право на експлуатацiю народу i шукають пiдтримки то за
Вiслою, то в Парижi, то в Лондонi. Полiтика ©х контрреволюцiйна i
антинародна.
   - А де сили, якi повиннi протистояти цьому?
   - ╙ сили, Прокопе. ╙! Ми з тобою незабаром станемо свiдками народження
свiтово© соцiалiстично© цивiлiзацi©. Усе йде до цього.
   - Що ж? Як мовиться, бог у помiч. Не забувайте, що i я на дещо можу
придатися. Микола посмiхнувся.
   - Закушуй. Тобi не зда╨ться, що сухарi пахнуть горищем?
   - Ага.
   Я почав оглядати, кабiнет. Справдi, дуже зручне мiсце для вiдпочинку.
Тут, мабуть, легко зiбратися з думками i легко картати себе за якийсь
промах - нiщо не нав'язу╨ться. У кабiнетi була м'яка канапа, трохи
масивний стiл з точеними нiжками, скляна шафа з книжками i кахельна
грубка. Долiвка була застелена благеньким, попротираним у багатьох мiсцях
килимом. Повiтря трохи застояне, i таке вiдчуття; що думки в ньому будуть
застрягати, а коли прийдеш знову - застанеш ©х навколо. На канапi маленька
подушка. Можна прилягти, заплющити очi, тодi свiт вiддалиться на сотнi
кiлометрi2Ә, i його легше окинути поглядом.
   - Отже, життя - вагiтна добром i злом жiнка, що не може народити,
оскiльки люди жадають вiд не© тiльки добра? - Микола вiдштовхнув крiсло,
пройшовся по кабiнетi. Я дивився на нього насторожено: до чого вiн веде? -
Ти репетував: боротьба, до дiдька жiнку! Так чи нi? Так. Тепер ходи, щось
покажу.
   Вiн запалив лiхтарню i провiв мене в сирi, процвiлi льохи. Тримаючи
мене за руку, попереджував, е приступка, де гнилий бальок чи калюжа,-
видко, навiдувався сюди частенько.
   - Колись тут катували крiпакiв,- сказав вiн пiвголосом.
   - Хто зна╨, може, цi пивницi ще комусь придадуться,- озвався я.
   Ми йшли хвилин з десять, кружляючи темними лабiринтами, нарештi
пiдземелля обiрвалось, i перед нами стала глуха стiна, викладена з
нетесаного каменю. Микола передав менi лiхтарню i, просунувши пальцi в
щiлини, видобув завбiльшки з решето брилу, за якою зiяла непроглядна
темiнь. Забравши назад лiхтарню, вiн поклав ©© по той бiк отвору i
засмiявся:
   - Лiзь.
   Коли я наполовину просунувся, вiн весело запитав:
   - Вiзьму й замурую зараз Повсюду?
   - I нiхто не знатиме, де дiлося трiшки людсько© недолi,- загудiв я в
темряву.
   Призвича©вшись, я побачив довгий коридор, обставлений полицями, на яких
приклад до приклада поко©лось .кiлька тисяч манлiхерiв i тульських
гвинтiвок. На дощаних помостах стояли законсервованi гочкiси, лью©си,
максими, муравлиськами були наваленi купи набо©в, стоси шабель, зсипища
гранат. Усе те пiрнало в сперту пiдвальну нiч.
   - Iнструменти,- сказав Микола, обтрушуючи штани.- Зробимо тво©й жiночцi
операцiю.
   - Дай собi з цим спокiй.- Я зняв з гачка бiля отвору гвинтiвку, яку
Микола тримав напоготовi.-Не припускай, що цим орчиком можна зробити таку
складну операцiю. З ким догляда╨ш цей арсенал?
   - Наразi сам.

   Ми порiзали ще цеглину солонини, випили, i вiн забубонiв:
   - Я у вiйну навчився дорожити цi╨ю штукою,- показав на сало. - Ладен
вставати до не© серед ночi. Чорти б його брали, хiба тiльки нiмцi мають
ласувати нашим салом? Та мужицьке тiло швидко розпира╨. Угадай, скiльки
важу.
   - Корець з гаком.
   - I лисiю, як паршива вiвця. Әiдне мо╨ парубоцтво: нiяка дiвка за
мене не пiде. Хоч бери й неси на ярмарок сво© чоловiчi вiдзнаки. Та воно й
дiвки порядно© нема. Поки щось пiдходяще виросте, обшалююся жиром. Марину
твою Ковальчуки продали, сучi дiти! Сватай Гривастюкову Гафiю: гожа, не
дурна. Лиш би де зiпсувалась, бо жiнка - що степова мiмоза: невiнчана -
золотко, замiжня - нудьга. Ти нiколи не замислювався про природу дiвочго
натхнення, яке робить ©х кралями? Те-те. Виходячи замiж, ховають сво©
гiдностi, наче ©х нiколи й не було.
   - Як тобi Ревека?
   - Ревека - скриня зi щастям,- вiдказав Микола, змiтаючи долонею
кришки.- Але збiдованому, котрий умi╨ цiнити щастя. Вона надто досвiдчена
в коханнi, була б ще скучно вiдданою i старанною, а для дурного - зна╨ш,
чим би це було.
   - Щось ти пiдозрiло розумi╨шся на цих речах.
   - Ага,вказав вiн.- Признайся байдужому - не повiрить.
   - Не признавайся.
   - Тодi до кого слово мовити? - Вiн поскладав до кошика пляшки.- Я
розмовляв з одним пришелепкуватим, якому трапилась у жiнки дiвка, схожа на
Ревеку. Довiв ©© ревнощами до самогубства.
   - Що ж вiн тепер?
   - З iншою живе.
   - Добре?

   - Несогiрше.
   - Може стати погано.
   - Побачимо.
   - Доля - це розплата.
   У куточку Миколиних губ осiла тiнь. Вiн закурив цигарку i стомлено
опустився на канапу.
   - То ╙вропа бунту╨?
   - Ну й iнше: подекуди зневiра, всюди - розруха.
   - Вiйна озлобила людей?
   - Взагалi озлобила, але не нарозумила, як можна було сподiватися. З
цього можна зробити висновок, що вiзок не вискочить з глибоко нарiзано©
колi©. ╙вропейцi прикутi до традицiй.
   - Так,Микола цмокнув.- Це, до речi, спостерiга╨ться всюди. Щоб рiшуче
повернути в той чи iнший бiк, треба мати певну мужнiсть На це поки що
здатнi лише великi народи, якi бiльше себе усвiдомлюють перед долею свiту
i якi виробили бiльше якостей, придатних для нового устрою. Найголовнiше,
що перелом намiтився.
   - Хiба вiн здатний вiдбитися на долi свiту?
   - А цього, Прокопику, не знаю. Особисто хотiв би. Але сам бачиш, як
складно в життi. Я боюся одного: щоб перелом вiдбувався в мiру
пiдготовленостi дӘ нього. Але давай ляжемо. На лiжку дума╨ться
веселiше i слуха╨ться при╨мнiше.
   - Не заперечую.
   Ми розляглися в сумiжнiй нетопленiй кiмнатi, вкрилися кожухами.
   - Люблю гартоване морозом повiтря,- мов з-за рогу долинув Миколин
голос.-Зробиш проти носа шпарку i п'╨ш...
   - Нi до кого не вчаща╨ш? - спитав я.
   Продовження розмови вже для мене не могло бути, бо я вiдучився в лiжку
мрiяти, тим бiльше гадати, як-то воно буде. Залшилося багато несказаного,
i до серця пiдкрадалося почуття втрати. Але мучити Миколу не хотiлося.
   - ╙ одна на прикметi,- сказав вiн. Кумгикнув i перегодом додав:-Ти ©©
не зна╨ш.
   За вiкном навшпиньках ходила нiч. Ворушила гiлля поважно замислених у
мiсячному сяйвi берестiв, холодним протягом примушувала шлапати в кiмнатi
домовика i жалiбно попискувати пiд спорохнявiлими пiдлогами голодних
мишей.
   Микола перекидався на лiжку з боку на бiк. Мабуть, через мене не брав
його сон цi╨© ночi. I в мене не склеплювались повiки пiсля нашо©
приховано-радiсно©. зустрiчi, бо я ©© нетерпляче чекав, а коли вона
вiдбулась, то зовсiм не так, як уявлялося.
   Перед очима виступили стелажi з гвинтiвками, у вухах повторювалися
Миколинi запитання - сквапнi, нiби йому хотiлося швидше з'ясувати, хто я,
куди прямую, i... заспоко©тись. Або вiн щось нагальне пережив, яке
зворохобило його душевно i фiзично, або вiн був схвильований мо©м
поверненням?.. Що б там не було, його не варто силувати. Настирливiсть у
таких випадках те саме, що батiг над конем iсторi©: одного досягнеш, на
десять помножене втратиш. Я бiльше не турбував Миколу, i вiн, зрештою,
тихо засопiв.
   Заголосили третi пiвнi. Я одягся i вийшов iз замка. Долиною ще блукали
присмерки. Стояв трiскучий мороз.
   За Лiсничiвкою, там, де дорога пересiка╨ Буштинський тракт, я здибав
Слободянову Ганну. Вона тягнула санчата з грабовими полiнами. Iшла, тяжко
посапуючи, човгаючи чобiтьми по мерзлому груддi, дивлячись пiд ноги.
Санчата скиглили i торохтiли за нею, нiби дивом опредмечена журба. Оддалiк
повзла ще одна тiнь.
   Бив снiговою крупою збентежений свiтанням вiтер. На буковинському боцi,
стелячись закованим у кригу Днiстром, плив гомiн весiлля. Кому там лягло
серце до то© церемонi©? Видно, життя входить у сво╨ рiчище, а може, хтось
зi страху вирiшив плюнути в душу невiдомостi.
   - Помагай бiг, Ганно! - Я взявся за шлею.
   Важко передихнувши, жiнка на мить пiдвела очi, знов опустила ©х додолу
i не вiдповiла. Через кiлька крокiв сiпнула шлею до себе.
   - Лiпше отiй пiдсоби,- махнула рукою позад себе.
   Я залишився посеред дороги. Щось до болю знайоме в ходi жiнки, яка
наближалась, заколихало свiтом у мо©х очах.
   Розвиднялося з кожною секундою. Марина окинула мене втомленим поглядом;
коли впiзнала, щось полохливе i вороже метнулося у ©© очах. ╞© копаницi
були високо вивершенi дровами, збоку телiпалась прив'язана тороком сокира.
Я дивився на Марину, а сокира заступала ©© вiд мене блискучим бiльмом.
Марина ще раз глянула на мене, знов очi заметушились, але вже не вороже, i
в куточках звисли повнi коралово-круглi сльози, якi, здавалось, не в змозi
були вiдiрватись од втомлених безсонням повiк. Вона не витерла ©х, i вони
не впали, а поволi, туманом розповзлися-розтанули, нiби шкода було ©м
звiльняти звичне мiсце, i залили зiницi темним блиском.
   Рiзко випроставшись, Марина обiйшла мене, оглянулась на санки,-
навинула на руку мотузок i рушила сво╨ю дорогою. Я наздогнав ©©, незграбно
смикнув мотузок.
   - Не треба, Прокопе,- сказала вона тихо. I повторила:- Не треба.
   ╞© слова не досягли мо╨© свiдомостi. Я не здатний був ©х сприймати,
настiльки вони були чужi й далекi вiд того, що творилося в мо©й душi. Тодi
Марина пустила мотузок i стала на узбiччi, як постороння, якiй нема╨ дiла
нi до мене, нi до копаниць з дровами. Але цей вираз швидко змiнився
розгубленiстю. Так вона, напевне, стояла б, якби поламалися санки.
   - Марино,покликав я.
   Обличчя ©© закам'янiло, i кам'яно вона запитала:
   - Ти назовсiм, Прокопе?
   - Так.
   - Залишишся в селi?
   - Так.

   У цю мить я подумав, що нiколи згодом не повiрю, начебто мiж нами
вiдбулась оця розмова. Кожна клiтинка мого тiла перетворилася в пружинку,
i все разом зцiплювало серце, яке безпорадно металося, ще знаходяч8Ӄ
якiсь порожнини, але мало от-от зупинитися в тугих кiстяних лещатах. Щось
треба було промовити, та я не годен був знайти потрiбного слова й
несподiвано глянув на нас обох очима байдужо© до всього людини. Марина
була чужа, чужа - аж страшно. А я, пiдвладний несвiдомiй волi, намагався
©© повернути. Для чого? Щось спонукало. Отак над водоворотом, коли
закрутиться в головi, валить тебе додолу, i з цимнесила звладати.
   Марина зiтхнула, немов узяла на себе додатковий тягар. Щоки ©©
посiрiли, очi запалися в орбiти, мов ©х засмоктувало туди. Я машинально
виволiк санчата на середину дороги. Закружляв снiговий вихор, лiс запнуло
мерехтливою запаскою. Я сiв на полiна.
   - Не будь маленьким, Прокопе. Простудишся. Ходiмо. Обо╨ ми маленькi.
Маленькi люди з маленькими правами i претензiями до свiту. Просто свiт
перед маленькими людьми багато завинив, i кожний бере на себе смiливiсть
багато йому дорiкати. Зрештою, це схоже на виправдовування, тодi як нi я,
нi Марина боговi духа виннi.i не знали, ким станемо.
   - Ходи. Перестрiне Павлюк-оштрафу╨.
   - Микола?
   - Степаниду Ворожбитову мало не побив. За шматок береста. Кричав так,
що лiс ходив ходором. А кому мило пiдсиджувати ночами, або вкрасти цих
нещасних дров? Не коценiти ж людям?
   Лiс бринiв пiд вiтром шумними хорами, сiючи навколо холод i задуму.
   - Пiдемо через Завадiвку?- запитав я.
   - Проведи до перших хат, якщо твоя ласка. Бо люди... Побачать,
що-небудь вигадають.
   - Я не вiдповiв.
   - Пiду, Прокопе.- Бачачи, що я не рухаюсь, вона взялась за мотузок.-
Дiти вже десь повставали.
   Рiвно гудiв лiс. Гул той заплiскував думки, як смертний сон.
Вiддаляючись, шкрумтiли кроки на снiгу, i разом з ними вiддалялися три
останнi тижнi, якi я хотiв було зберегти в пам'ятi. Вони змiшалися з
фронтовими роками, починати треба було заново.

   III_
   Дома я питав себе, навiщо вижив, для чого iсную. Мене кидало то в жар,
то в холод, аж знесилило; Тодi я кволо всмiхнувся i пiшов ще раз
подивитися на бункер. Тут мене наче промило цiлющою водою. Навiть
зробилося весело. Якби-бiльше часу, я для потiхи пiшов би до молодиць з
обходом за гар1Әузами. .
   Левадиха, ясна рiч, бачилася з Мариною i все вивiдала. Вона з жахом
придивля╨ться до мене: жартую, смiюся чи насправдi щось маю до Марини.
Непомiтно похиту╨ головою, мовляв, не досить, що став п'яницею, ще й гонор
на вiйнi втратив.
   Сидячи в бункерi, я думав про Миколу. Менi сподобалося, що вiн не
захоплю╨ться прогнозами. Це дурне дiло. Iз давнiх-давен, хто оцiнював i
поiм шукав, той щось зробив, не вмер для потомкiв.
   У суботу ходив до Гривастюка додому питати, чи не вiдклада╨ться по©здка
до Залiсся. Омелян ще сидiв у канцелярi©. На гавчання пса вибiгла Гафiйка.
Ми простояли з нею з пiвгодини бiля паркана, притоптуючи незайманий плюш
снiгу.
   А нинi недiля. Сонячно. Залубнi шинують у глибоких колiях, конi
стрiпують заiне╨ними мордами, випускаючи клуби пари. Iдемо на фестин.
Залiсся вибамку╨ дзвонами, вiтер виносить у поле шум стрiлянини.
   Гривастюк ляска╨ батогом, бо припiзню╨мось. Мружить очi, диха╨ ротом,
ховаючи пiд вкритими памороззю вусами усмiшку вдоволення. З-помiж вилог
перешито© з офiцерсько© шинелi куртки визира╨ чорнобрива вишивка сорочки,
вiтер припрасову╨ до плитко© буряково-червоно© потилицi криси капелюха.
   На задньому сидiннi Катерина i Гафiйка. Коли я оглядаюсь, Гафiйка лупа╨
повiками, нiби не сподiвалась мене узрiти. У не© гарнi виразнi очi, тонкi
чорнi брови, вигнутi, як зiклепанi коси, невисоке, але свiтле чоло, губи
припухлi, нiс точений, з маленькими рухливими нiздрями. Вилита мати.
Катерина, мов старша Гафiйчина сестра, тiльки з тоншими, зцiлованими
жiночою жагою губами, з такими ж чистими, полискуючими, як свiжоочищенi
каштани, очима, але пiдведенi вони та╨мничими темно-зеленими смужечками.
   Уплеканi воронi бiжать пiдтюпцем, шарпають наввипередки, нiби в Залiссi
©х збираються почастувати цукром. Порiсть iнею на мордах поволi розта╨. На
думку менi спадають Левадишинi слова: "Досi од чужих брали гамани, не бiда
вiд сво©х набрати. Все-таки легше пробачити. Мама, коли б'╨, пiдклада╨
долоню. Не те що мачуха". Ну-ну!
   - Гай-гай, - нiби пiдслухавши мене, каже Гривастюк.  Тож ма╨мо в
Галичинi свою рiдну владу. Дочекалися. Довго чекали, дуже довго... Тю!
Посторонок зiскочив. Тпру-у-у, чорти на вас!
   "Атож рiдна для тебе, жмикруте,- подумав я.- Як рiдною була для твого
батечка-товстосума магнатська Австро-Угорська iмперiя. А з'явиться тут
який-небудь "орден визволителiв", ти притьмом побiжиш назустрiч з корова╨м
й лизатимеш чужинецькi сiдницi".
   Я заклав на орчик петлю, пробiгсяза саньми, щоб розiгрiти ноги. Коли я
знову сiв, Гривастюк не повертався до почато© теми. Менi чогось встрелило
в голову, що завжди пiсля лихолiть люди намагалися оточити себе
стилiзованими предметами легких форм. Звичайна людина таким способом
прагне звiльнитися вiд намулу, що осiв у душi, од згадок про трагiчнi
безумства. Це, мабуть, природно. Якщо смаки диктувалися, то на
протилежному полюсi скупчувалися уподобання, якi повиннi ©х заперечити.
Фатальну помилку роблять владики, якi не пiдтримують цього процесу
оновлення, а ще бiльшу - коли гальмують його.
   Почалося Залiсся. Облуплене, вилиняле, розкидане на косогорах мiстечко.
На вулицях гамiрно, товпляться в квiтчастих шалях, капелюхах, мазепинках,
баранкових i заячих шапках, над усiм - рик дзвонiв, галас дiтиськ,
прапори. Очевидно, свято таким i повинно бути, то навiщо його ганити чи
ввалити. Та й iнше: люди палкi до видовищ i не особливо розбираються у ©х
мотивах. Притому десь з початку вiку хвалять речi, аби вони швидше
спротивилися, i огуджують, щоб довше викликати жаль.
   Гривастюк пробився на торговицю, запровадив коней на вiльне мiсце бiля
старо© каплички, причепивши до дишла опалку з ячменем. Я тим часом укрив
коней верiтками. Покинувши сани на вiйтиху, ми рушили до середмiстя. Площа
завивала тисячами голосiв. На балкончику одно© з кам'яниць у паперових
квiтах, килимах i прапорах заплуталося кiлька вичiчканих верховодiв.
Якийсь низенький, з масивною, пiдпертою метеликом бородою щось вигукував i
розмахував руками, а натовп вiдповiдав йому овацiями. Гривастюка взяла
нетерплячка.
   - А що, може, нам до стiни дiстатися? - вже втрете питав вiн. /Ѥ
вдавав, що не чую, а Гафiйка справдi його не слухала, роззявивши ротика на
промовця.-То я, мабуть, пiду. Онде й знайомий вiйт з Кадубiвки.
   Ми залишилися в гущавинi. Гривастюк, виважуючи тих, що стояли попереду,
посунув у напрямi до балкончика, де стояли в зелених капелюхах вiйти з
сусiднiх з Колобродами сiл.
   Людей прибувало, заднi напирали на переднiх, на площi вже не було де
голцi впасти. Пахло нафталiном з турецьких хустин, мiром з чобiт, смаженою
цибулею з волосся, прiлим духом залежано© шкури кожухiв i потом. У боки
впиралися вузлики, з примерзлим хлiбом i коржами, в кишенях потрiскували
зернята з гарбузiв, яких понабирали для розваги в дорозi.
   - На Укра©нi,- долинув голос промовця,- найбiльшi визвольнi здвиги
вiдбувалися тодi, коли народ вiдстоював сво© релiгiйнi iдеали, свою
вiру...
   - А що таке iдеал?-пошепки запитала Гафiйка.
   - Хлiб,вiдказав я голосно, i всi зокола повернулися до нас обличчями.-
Вiн поясню╨, чому ми назива╨мо хлiб святим.
   - А села довкола голодують, людей викошують тиф i дизентерiя...
   Нашi сусiди згiдливе закивали головами. Для цих людей не мало
особливого значення те, до чого веде свою бесiду чоловiк з чорним
метеликом. Вони поз'©жджалися з надi╨ю вчути два-три слова, якi становили
змiст ©хнього життя, знайти в них пiдкрiплення сво©м одвiчним думкам. А
релiгiя? Релiгiя - це крiвця, вироблена в клунку вiчного страху й злидоти.
Скiльки про не© не балакай, ти людям нiчого не додаси до того, в що вони
вiрять. Iнша справа, якби чоловiчок з метеликом спробував посягнути на те,
у що вони вiрять, Тодi протест розростався б на кожнiй бруньцi
несправедливостi. Невпору забрати в людей бога - це зробити ©х релiгiйними
бандитами, i не важливо, явними чи пiдпiльними. Але чоловiк з метеликом з
великого розуму звертався до ©хнiх релiгiйних почуттiв, i його слухали з
╨диною надi╨ю: а може, вiн все-таки щось скаже.
   Нас здушили. Гафiйка повисла в юрбi боком до мене, метляла внизу
ногами, не досягаючи землi. Я ледве видер з кишенi руку i сперся на чи©сь
плечi. Гафiйчинi щоки пашiли рум'янцем. Вдихаючи залах ©© кiс, я обливався
потоӃ. У глибинi натовпу хтось заверещав.
   - Чого ми сюди забилися? - пошкодувала Гафiйка.
   - Клич ангелiв, аби нас звiдси висмикнули,- сказав я. - О, прочитаю за
це татковi молитву,-ледве прошепотiла вона пересохлими губами.- Пити
хочеться.
   - I менi.
   - Довго вiн ще буде казати казання?
   - Ось зараз священик помаха╨ над головами кропилом i почнуть
розходитись.
   Спереду кiлька рядiв опустилися на колiна. Увесь шарваок вiдхлинув
назад, почалась давка, заголосила жiнки i дiти.
   - Божечку! - йойкнула Гафiйка.- Костi переламають! Вона обома руками
вiдштовхувала огрядну молодицю в гаптованому заполоччю кожусi,
лементувала: "Ой, звихнуть! О боже, порвуть усе на менi! Ой, розривають!"
I закричала з такою силою, що, менi зда╨ться, i Гривастюк пiд балконом не
мiг ©© не почути.
   Побачивши сум'яття, священик застиг над натовпом з пiднятою
кропильницею, на балконi занепоко©лися i щось вигукували. Я потягнув
Гафiйку за руку i п'ядь за п'яддю став проштовхуватись до пiдворiття. За
нами рушило кiлька хлопцiв. Пiдпираючи нас, вони витиснули мене в
пiдворiття i майже на руках винесли Гафiйку.
   - Дикуни! - обурювався один з парубкiв.- Нашим людям лише в лiсi
сидiти. Ади, що з кожуха зробили,- показував вiн на розпанахану полу i
червонiв од злостi.- Гарапниками ©х треба вчити, сволота темна, громада
коростяна!
   На баранковiй шапцi парубка мiж срiблястими кучериками заплутався
новенький, сяючий золотом тризубець. Дерево життя...
   - А ти чого сльозу пустила? - звернувся парубок до Гаф©йки i,
зустрiвшись поглядом з товаришем, додав:- Нiчого дiвиця, га? Очi як глицi
прошивають.
   - Облиш,сказав його товариш.- Бачиш з ким? На ковнiрi ще слiди од
вiдзнак. Добре зшита шинелька...
   Ми вибралися на безлюдну вуличку по другий бiк будинку, за яким
мiтингували. У кiнцi вулички голими коминами настовбурчився в холодне небо
незакiнчений Народний дiм.
   - Тобi погано?
   - Ганьба, а не фестин. Гафiйчине лице вкрилося червоними плямами. Вона
глянула вздовж порожньо© вулицi i заклопотано, збудженим голосом
попросила:

   - Тiкаймо звiдси, Прокопе. Вони зараз сюди виваляться.
   - Не бiйся,почав я заспокоювати ©©.- Ось пройдемо бiля народного дому
до гуральнi, а там уже околиця.
   - Я пити хочу.
   - Там же й нап'╨мося. Вона вп'ялася рукою в мiй рукав i задрiботiла
високими черевиками по брукiвцi.
   Перед вiйною у Залiссi встановили водопровiд i завбачливо позавалювали
криницi. Тепер водогiн не працю╨, i люди хтозна-як перебиваються. Метрiв
за п'ятсот вiд гуральнi бiля перекошено© мазанки був журавель. Я витяг
вiдро води. Гафiйка вже заспоко©лась, але очi ще червонiли вiд слiз.
   - Спочатку ви,- скривила вона обличчя в усмiшку.
   - Тодi знатимеш, що я думаю? - Я розсмiявся.- Ой, нецiкавi ж мо© думки,
Гафiйко.
   - Не набалакуйте на себе.- Вона густо зашарiлась i вiдступила вiд
криницi.Пийте.
   Вода була гiркувата i тепла. Обережно нахиливши вiдро, Гафiйка вимушено
посмiхнулась сво╨му вiдображенню. I в цьому був якийсь забобонний змiст.
   - Як пару╨!..
   - Зате чиста.
   - А тепер на торговицю? - звела вона очi.
   - Не знаю.
   - Лиш не туди,- показала Гафiйка на мiсто.
   - Тодi, поки вляжеться, сходiмо на цвинтар. Я ще не був на батьковiй
могилi.
   Кладовище в Залiссi над Днiстром, на грудях схожо© на перевернутий
човен гори, яку з трьох бокiв омива╨, широко розлившись по долинi, рiка.
Сюди вела глибоко прорiзана в суглиннi дорога, така розбита i покручена,
нiби спецiально була замовлена небом, щоб сюди нiхто, крiм похоронно©
карети з священиком i мерцем, не мiг дiстатися. Але й слiдiв карети з
осенi не залишилось. Мабуть, вона за старiстю бiльше не служить людям, i
труну з покiйником за сiльським звича╨м несуть до могили.
   Ще здалека я побачив високий бiлий хрест над скопищем пам'ятникiв. На
нього й Гафiйка дивилась.
   - Бачите? Ми були на похоронi.
   Я мовчки торкнувся ©© плеча.
   На могилi росла вишенька. Весною, може, й зацвiте. Ми сiли на лавочцi.
Я бачив батька крiзь темну товщу землi в тiй же позi, в якiй вiн менi
привиджувався,мовчазного, засмученого, i сковано-зiбраного, мов перед
ударом. Якби ж я застав його! Може, поклав би вiн на плече свою важку
руку, суворо, нiби вiдчiпне, дав би якесь напучення, посмiхнувся б,
ховаючи батькiвське занепоко╨ння, i, на якомусь словi, на якiйсь
незабутнiй iнтонацi© урвавши самого себе, сором'язливо пригорнув до
грудей. Наскiльки легше було б, наскiльки бiльше було б упевненостi,
наскiльки зрозумiлiшим стало б життя!
   В одному мiфi говориться, що колись в Америцi жили племена iз сумною
долею-прокляттям: вони будували сво© мiста з кра©в терену, який ©м
подобався, до середини. Коли не ставало мiсця для жител i населення не
могло помiститися в мiстi, його покидали i будували нове мiсто,
перекочувавши на ширший простiр i знову оточивши себе лиховiсним колом.
Звiдки впав цей аркан на людську свiдомiсть? Либонь, предки в такий спосiб
пристосовувалися до певних умов, а можливо, в центрах поселень береглися
святинi, якi захищали од ворогiв. Потiм святинi звироднiли, iсторична
доцiльнiсть цих методiв будiвництва мiст згубилась у глибинi сторiч, а вся
цивiлiзацiя зосталась приреченою на те, щоб загинути вiд протирiччя iз
здоровим глуздом.
   Чи й ми отак - кожен зосiбно i всi разом у цiй нещаснiй закутинi - не
оточу╨мо себе колом прокляття, називаючи його надi╨ю, i намага╨мося
примиритися iз сво©м жалюгiдним становищем, кров'ю i потом скроплюючи
рiдну землю заради чужих iнтересiв, щоб потiм покинути ©©, перебравшись на
мiсця несправджених сподiвань. I несамохiть у цьому виннi батьки, якi
iдуть з життя, не доказавши дiтям найголовнiшого. Ось вiн лежить пiд
темною товщею землi, передавши менi свою муку, а як ©© з себе скинути, так
i не повiдомив.
   - Прокопе!
   - Що, Гафiйко?
   - Не думайте, не треба.
   - Чому?
   - Ми тут не довго,- мовила вона, запинаючись,- а, зда╨ться, що минуло
багато днiв.
   - Тобi скучно?
   - Нi, я подумала, що могили старять людей. Ну, не самi могили, а ©х
присутнiсть, чи що...- Вона розгубилась, вживши заблудне книжне слово, та
швидко опанувала собою i додала:- Я це вiдчула на собi. Зна╨те, ╨вре©
виносять покiйникiв з дому того ж дня.
   - Забобони?
   --У них щось вiд правди,- серйозно сказала вона.
   - Що саме?
   - Ну, якась пересторога чи щось...- Гафiйка коротко звела брови i сiла
зручнiше.
   - Оцим байду6╗е,- сказав я.-Та ми повиннi пам'ятати, як вони жили, бо
тодi й нас не штука поховати.
   Гафiйка зиркнула на мене широко розплющеними зляканими очима.
   - Пiдемо, Гафiйко, - сказав я.
   Мiсто вiдбушувало. Нудьгуючи, вулицями тинялись парочки, горлали пiд
будинками п'янi. Усе убранство немов корова язиком злизала. ╙вре© ще
стояли з цукерками i крихiтними булочками. На торговицi метушилося
гайвороння в купах витрушено© зопалок сiчки, дiтлахи вишукували шкуринки,
"домашнього, iз дна", нечувано смачного хлiба, тут же помiж собою
вимiнювали ©х на золоченi обгортки вiд цукерок i патроннi гiльзи, що
дiсталися малечi пiсля салюту.
   Вiйтиха безпечно досипляла пiд кожухами святковий сон, лиш клин
спiдницi парусом роздувався на вiтрi.
   - Що ми тут ночувати будемо? - бiдкалась Гафiйка.
   - Якщо батьковi треба...
   Мене непоко©ло, чи Омелян встигне попiдписувати контракти. Але ж вiн
мусить пiти за гербовим папером.
   Iз саней зiсковзнув червоний пiвкожушок, яким вiйтиха вкрила ноги.
Пiднявши його, я сперся на затильник i дивився, як майдан поспiхом
покидають останнi пiдводи. Небокрай завiшувався на вiтер малиновими
стяжками, пощипував мороз. При в'©здi на торговицю показався Iванчук.
П'яно перевалюючись з ноги на ногу, вiн нiс на витягнутих руках, мов
дарiвницю, пакуночок.
   - Файно. Безподiбно,- процокав вiн замислено, лиш на мить затримавши на
менi погляд. Спiткнувся, похапцем, балансуючи пакунком, вирiвнявся й хотiв
було покласти його пiд кожуха, та натрапив на вiйтишинi стегна.
   - Чи ти зовсiм здурiв! - схопилась Катерина. Мабуть, Iванчук сюди вже
навiдувався. Катерининi очi дивилися крiзь заволоку, лице розцвiло, як
польовий мак.
   - Ласкаво прошу вибачення,- промимрив Iванчук, скулячи на мене око i
пошморгуючи натхненним од вин носом. Вiн постояв нi в сих нi в тих, тодi
взяв мене пiд лiкоть i одвiв убiк.- Правда, файно вiдбули?- чогось пошепки
запитав вiн.Народу - з десять тисяч. Такого, я вам нагадаю, тутешнiй люд
не видiв сто рокiв:- Вiн цмокнув i потер долонi.- Слава богу, слава богу.
   - Де мого подiв?   гукнула Катерина.
   - Пан Омелян зостався в справах iз представниками.- Iванчук поштурхав
чоботом притоптаний снiг, перехопив пiд пахву пакунок.- Дiл таких нинi в
них!- Вiн зозулясте загледiвся на палаючий небосхил, ще щось вiдкопуючи в
пам'ятi, чим би нас приголомшити.
   - Го-о-о! Позатiкали всi члени,- зiтхнула по-вченому Катерина.- Усi до
одного позатiкали.
   Гафiйка вiдвернулась, надувши губи в посмiшцi. Iванчук скористався
моментом i встромив у солоу бiля Катерининих колiн осоружну ношу.
   Невдовзi притюпав Гривастюк. Прожилки на його щоках горiли рубiновими
змiйками, увесь вiн немовби переродився, наполовину ставши святим.
   - Увага, панове,- мовив вiн значливе.- Нас,- вiн кивнув i на мене,-
запрошено на банкет. Рушайте .поволi до театру, а я зажену коней на
нiчлiг.
   Починалась вседержавна пиятика.
   Iз Днiстра потягнув колючий вiтер, завихрив, закружляв фалди снiгу, мов
пiдмiтав рештки дня, допомагаючи гракам, що звивалися мiж кам'яницями,
збираючись на вiдпочинок.

   Ми ввiйшли до залу на затишне тирликання скрипок i поринули в гаморi.
Прудконога панi в спiдничцi вище колiн провела нас до столу, постояла,
всмiхаючись, поки ми порозсiдалися, i пiшла назустрiч новим гостям.
   - Якi всi бундючнi,- прошепотiла Гафiйка.
   За столами точилися випадковi, до знайомства, розмови.
   - ...Молодий ще був, дiвчину-кралю висватав.- Молодичка за сусiднiм
столом при кожному словi складала, як до молитви, руки.- I на тобi - таке
горе.
   - Вiн з-за лiсу виходив?
   - Га? Так-так. I дивiться: Днiстер лишень замерзав, а вони вже
прокинулись. Мо© супутницi гострили слух.
   - Бестi© на кригах перепливали.
   - Вовки бояться вогню,- продудонiв чоловiчий басок , трохи несмiло.-
Вiдбитися вiд них нема╨ права, а вогонь ©х вiдстрашу╨.
   Рудий, кирпатенький селянин почував себе в незвичнiй обстановцi досить
кепсько. Голос його зривався, як у церковного старости, коли вiн;
зупинившись перед дрiмаючим богомiльцем, три-чотири рази повторить:
"Пожертвуйте на дзвони". Зате Iванчук був на сьомому небi. Вiн подав менi
кисет з тютюном, руки його тремтiли вiд збудження. Потiм вiн штовхнув мене
в плече.
   - Пане Повсюдо, :Әиньте оком - отам, при вiкнi. Бачите?
Пристаркуватий панок тримав на столi верх долонею руку, а юна лошичка,
очевидно, донька, з хвостоподiбним пасмом волосся над оком блаженно
усмiхалась, поклавши в його пригорщу свою лапку. "Цi вiд майбутнього не
чекають нi великого щастя, нi великого впадку,подумав я.- Вони закоханi в
себе i в сьогоднiшнiй вечiр".
   - Що за делiкатне поводження з дамою! - захоплювався Iвачук.
   - Нiколи нiкого не наслiдуйте, пане Iванчук.
   - Чому?
   - Щоб не пошкодити сво©й iндивiдуальностi. Вiн довiрливо поглянув на
мене i ворухнув пожовклими вiд тютюну губами.
   - Боронь боже,- додав я. Iванчук пригладив руде волосся на пальцях.
Гомiн i церковне сякання. Роти курять парою у вирипаному залi, пахне
одеколоном i кожухами. На порозi показалися iз знiяковiлими, димчастими од
раптового свiтла очима ще якiсь люди. Гривастюк увiйшов з виводком
урядовцiв, наблизився до нас. Почали виголошувати тост. Стовп нового ладу,
Гривастюк набожно пiдняв перед собою келих i випив майже останнiм, досхочу
намилувавшись рядами вивернутих до стелi денець.
   Мою увагу привернув худорлявий молодик iз запаленими безсонням очима,
гострим кiстлявим носом i ребруватими вилицями. Вiн у чомусь переконував
апатичного товстуна в старомодному фраку. Товстун недбало ковзав поглядом
над столами. Перший був прекрасний у запалi, другий - сита свиня. Видко,
сите життя i байдужiсть завжди вилiплюють базiк i нiкчем. Варто було мо╨му
Миколi прибратися в пузце, i щось у його свiтосприйманнi переiнакшилось,
бризнуло на грубуватi й насмiшкуватi лади. Щодо панка у фраку, то це
завершена тупiсть. От мiж худими шкапами - неосяжна гама натур.
   - Спенсер промовля╨ з кожно© клiтини мого тiла,- б'ючись у груди,
туркотiв молодикiв обличчя товстуновi.- Я довго шукав. Збагнувши
безконечнiсть... Iстина в тому, що ©©... Я це зрозумiв завдяки вiйнi.
   Менi було погано чути через балачки, але я вловив одну цiкаву фразу,
сказану молодиком: "Дорогу поступовi завжди прокладають люди з периферi©,
вiльнi од упереджень".
   - Пане!огрiв мене межи плечi Iванчук.- Так не годиться, ми з вами
розiб'╨мо глек за цим столом: чому ви не випили?
   Вiн був скривджений, ображений, засмучено-обурений.
   - Звик по-християнськи: три пiдряд.
   Iванчук осудливо похитав головою, але миттю подобрiшав, навiть тiнь
вагання мигнула на його лицi: "Може, й самому почекати, га?"
   Молодик застиг лукавим свiдком сп'янiлих очей i працюючих ротiв. Вiн
перебiгав неуважним зором вiд столу до столу, тонкими, що аж свiтилися,
пальцями крутив до половини наповнену чарку. Довкола наливали, не чекаючи
тосту. Iванчук цокався з Гривастюком четвертий раз. Молодик дiйшов до
мене, ми вперлися один в одного поглядами, та, мабуть, швидко оцiнивши по
виразу мого обличчя, як задалеко в менi "дно", вiн одвернувся. "Вертеп",-
бовкнув я, не спам'ятавшись, Iванчук вирячився на мене.
   - Чудово, пане Iванчук,- сказав я у його захмелiлi очi, яким було не до
пильностi.
   Вiн поправив чуприну i блискавичним рухом потягнув до себе миску з
салатом. Гривастюк тим часом пiрнув мiж столи. В лiвiй руцi вiн стискав
папку з документами. Катерина провела його поглядом. Вiн, iдучи,
зосереджено кланявся, подаючи руку, i сiв бiля .пiдкучерявлено© панi, яка
тут же пiд'©хала з крiслом ближче до нього.
   Дзенькали чарки, видзвонювали виделки, шурхотiли ноги пiд столами.
Iванчук пустив руку попри себе до Катерининого колiна i скосив очi на
Гафiйку. Але вiйтеня уминало тушковану капусту, забувши про все на свiтi.
   - Дурнi не люблять, коли ©м говорити, чого вони вартi,-